15 Луїза. Казино

Завчасно радiла Луїза. Кiнь бiльше не телефонував. I на роботу не виходив.

Яблуко стояло на антикварнiй консолi бiля вiкна. Луїза перевезла його з Галиного офiсу в свою однокiмнатну мансарду та, обережно звiльнивши вiд паперових пелюшок, роз’єднала половинки яблука. Нутро дерева вiдгонило гiркуватим пилом, вощиною та… живим яблуком. Аромат бентежив бiльше за чудернацьку форму. Хай там хто автор — Пiнзель, його учень чи нiкому не вiдомий провiнцiйний майстер-рiзьбяр — вiн створив рiч з великими можливостями.

…Чому ж Кiнь мовчить? У недiлю не давався чути, у понедiлок не вийшов на роботу — подзвонив шефовi i взяв два вiдгули. Шеф беззлобно пожалiвся: «Взяв! Хоча мав би, вражий сину, попросити, щоб дали». Але Кiнь нiколи нiчого не просив. «Можна?» було вiдсутнє у його лексиконi. Замiсть: «Можна, я вiзьму два вiдгули?» вiн швидше за все сказав шефовi: «Беру два вiдгули, якщо ви не проти»…

Вона вкотре набрала його номер. «Ваш абонент — поза зоною досяжностi». Увесь понедiлок i вiвторок — поза зоною.

У середу, перед летючкою почула у коридорi його голос i серце закалатало: вiн! Спокiйно. Тихо… Тихо… Тихо…

— Привiт, Кiнь! Привiт, Анєчко! У тебе сьогоднi якесь свято? Виглядаєш супер… Iване Iвановичу, я ж просила вчора залишити менi ключi вiд архiву. Дiвочу пам’ять маєте, чесне слово. Нi, дякую, краще зараз дайте, бо забудете… Ну, а ти що скажеш?… Чому блiда? Нормальна. А ти справдi блiдий, аж зелений. Де пропадав?…

Через шлейф грейпфрутового «Орбiту» та «Антиполiцая» вiд нього вiдгонило перегаром. Очi з червоними жилками, нiби й усмiхненi, а сумнi-сумнi. Несе, як завжди, веселу словесну заметiль. Що з тобою, любий?

Iван Iванович взяв слово i завiв стару платiвку, розпаляючись з кожним реченням.

— Чому така несправедливiсть? Одним — вечiрнiй прайм-тайм, а iншим — полудень, коли бiля телевiзора тiльки пенсiонери та домогосподарки! У незручний час хоч шедевр покажи однаково нiхто його не помiтить. А коли усi з роботи поприходили i телевiзори повмикали, якiсь по-твор-нi дурощi йдуть… — Iван Iванович зробив наголос на словi «потворнi» — натякнув на назву програми, яку вела Луїза, i, як у гучномовець, закiнчив, — i глядачi думають, що це — краще, на що здатнi телевiзiйники! А поза тим саме програма «Депутатськi роздуми» заслуговує на бiльшу увагу! Її автори знають цiну собi та тому, що вони роблять!

— Цього, власне, недостатньо, — доброзичливо зупинив його Кiнь. — Мало знати собi цiну, треба ще й попитом користуватися.

Пiсля бурхливої наради попрямував за Луїзою до кабiнету, який вона дiлила з Анєчкою. Повернув ключ у замку. Упiймав Луїзу за руку, згрiб мовчки, притиснув до себе.

Хтось посмикав зачиненi дверi.

— Люблю тебе, Лу. Тому кажу: тримайся вiд мене подалi. Пам’ятаєш, ти казала менi про свою фантазiю: мовчазний секс з незнайомцем, щоб жодних розмов, жодного розкриття душ, i нуль проблем. Покурили, розiйшлися. Знання iмен необов’язкове.

— Боже, що ти запам’ятав? Я ж не серйозно це казала!

— Ну не смикайся, я правильно тебе зрозумiв, нiчого не пояснюй. У недiлю хотiв тобi запропонувати: давай я буду твоїм незнайомцем, щоб нас єднало все i нiчого. А сьогоднi подумав: з кимось iншим — так, тiльки не з тобою. Ти заслуговуєш… не знаю як сказати, повної вiддачi. Усього заслуговуєш. А я що можу тобi дати? Свої проблеми? Не хочу навiть зустрiчей двох незнайомцiв.

Хтось знову посмикав дверi, обережно постукав.

— Дайте поговорити! — гаркнув Кiнь.

I стишив голос до шепоту:

— Взагалi нiчого не хотiв тобi говорити. Нiчого не хотiв пояснювати. Розiйшлися через дурничку — все! I жодних мелодрам. Але не можу, така ти менi рiдна. Добра тобi бажаю. Саме тому ставимо крапку. Все.

— А мене ти запитати не хочеш?

— Не хочу, Лу. Ще слово — i я взагалi пошкодую, що почав цю розмову.

Вiдсторонив її i вийшов з кабiнету, мало не прибивши дверима перелякану Анєчку.

Наступного дня нiчого не прояснилося. Через три днi, ввечерi, Луїза пiд’їхала до його будинку, пiднялася на його поверх. I побачила жiнку, яка зачиняла ключем його дверi. Вони зустрiлися поглядами. Вдавати, що вона помилилася поверхом, уже не мало змiсту.

Жiнка була доволi огрядна, висока, русява. I дуже приваблива. Кiлька секунд дивилися одна на одну, одночасно зрозумiвши, що обидвi мають вiдношення до господаря цього помешкання.

— Ви до Iгоря? — запитала незнайомка.

Луїза кивнула.

Жiнка вiдчинила дверi:

— Зайдiть. Ви — Луїза?… А я — Зося, сестра Iгоря.

Через п’ятнадцять хвилин вони пили мiцну каву, не зважаючи на пiзню годину.

— Перевернiть горнятко на блюдечко вiд себе, — попросила Зося.

З нею було дуже комфортно: вона не спiшила заповнювати паузи незначущими словами, її голос був не гучний i не тихий, а саме такий, який приємно слухати. Зося уважно роздивилася малюнок, який утворили фуса* на стiнках фiлiжанки, i розповiла Луїзi про таємницю брата.

Вiн, сказала, гравець у казино. Не просто гравець, а азартний до нестями, залежний вiд цiєї пристрастi, хворий як алкоголiк. Програв рiк тому батькiвський спадок, усi грошi, навiть тi, якi Зося дала йому на збереження. Дивом зумiв зупинитися, не наробивши боргiв. Протягом року щомiсяця вiддавав сестрi борг, майже нiчого не залишаючи собi на життя. I ось, коли вона була впевнена, що вороття до старого не буде, зiрвався. Немов у запiй зайшов. По двi доби не виходить з казино.

Зося заплакала.

— Де вiн зараз? — запитала Луїза.

— Там! Я двiчi приходила туди, хотiла його забрати. Вiн не йде, а тi горили на входi влаштували менi допит: куди? чого? Я сказала: як не пустите мене, такий скандал тут влаштую, що пошкодуєте. Пустили. Знайшла його, кличу: пiшли, Iгоре! Що ти тут робиш, схаменися. Ти йди, заспокоює, я через пiвгодини вийду. А сам до ранку там сидiв. Прийшов до нас: сiре обличчя, синцi пiд очима. Аж хитається. Зосько, каже, я у вас залишуся. Не можу, каже, сам, бо знову пiду туди. За столом з нами посидiв, двi ложки супу з’їв, апетиту зовсiм не має. Тiльки курить — сигарету за сигаретою. Постелила йому у вiтальнi. Чую встає вночi, курить на кухнi у вiкно, не спить. Вранцi глянула на нього, а воно, бiдне, спить i смикається раз у раз усiм тiлом як дiти, коли їм сниться, що вони падають. Луїзо, я вам такi речi розповiдаю… Вiн нiкому не каже про казино, нiхто не знає… Збоку виглядає, нiби вiн п’є. А насправдi усе набагато гiрше. Якби вiн дiзнався, що я вам це розповiла… Не знаю, що було б! Але менi так за нього душа болить… так хочу, щоб у нього усе було гаразд…

Луїза слухала цей словесний потiк i вiдчувала, як на змiну гiркiй розгубленостi приходить в її душу спокiйна впевненiсть.

— Що на днi горнятка було? — запитала вона Зосю.

Та замовчала, витерла мокрi щоки паперовою серветкою.

— Що кавовi фуса розповiли про мене i про нього? — повторила Луїза.

— А! — зрозумiла Зоя. — Там вималювалося щось таке кругле з двох частин. Ви з ним, мабуть, половинки одного цiлого.

Луїза повернулася додому i найперше що зробила — викликала таксi. Тепер — у душ. Де довга шовкова спiдниця? Ось вона. Чорна тунiка з вiдокремленими рукавами, схожими на довгi рукавички. Зверху — короткий жакет з норки, капелюшок у стилi «сецесiя», мереживнi рукавички. У торбинку-клатч сховала усi грошi, якi тримала вдома, увесь свiй «заритий у пiсочок» недоторканий запас — тримiсячну зарплатню. Одягнула бабусинi кульчики з опалами. Приснула перед собою парфумами Provocative Woman, ступила у цю хмарку, вiдповiла у слухавку: «Дякую» i вийшла на вулицю, до чекало авто з шашечками.

Таксi лишень почало гальмувати бiля входу у ресторан, як швейцар уже заповзятливо розчахнув дверi назустрiч — сама привiтнiсть i готовнiсть догодити. Вiдповiла йому стриманою посмiшкою i пiшла сходами нагору. З-за стiйки до неї ступила дiвчина в унiформi.

— Де тут казино? — запитала Луїза, трохи розтягуючи слова.

Тембр голосу був досконалим: оксамитовим i хриплуватим одночасно, з ледь помiтною ноткою вередливої зверхностi.

— Ось там, — заметушилася дiвчина. — Але треба роздягнутися.

Луїза скинула жакет на руки гардеробнику, i, йдучи до свiтлового табло «Казино», автоматично порахувала працiвникiв: два на стiйцi, гардеробник, хтось майже нерухомий у коридорi, троє на входi до зали. Дебела молодиця з пластмасовою посмiшкою, теж в унiформi, закрила собою вхiд немов шафа:

— Добрий вечiр. Маєте паспорт?

— Паспорт? — Луїза розгубилася на долю секунди. — Забула.

— Наступного разу не забувайте, — молодиця впевнено тримала на обличчi завчений оскал. — Вiдкрийте, будь ласка, сумочку.

Луїза лiниво натиснула на ґудзик ридикюля, вiн сухо клацнув, як i годиться клатчу, продемонстрував поглядам стороннiх шовковi нутрощi з вiялом рiзнокольорових купюр. Це справило належне враження на охоронцiв.

— Приємного вiдпочинку! — побажала молодиця, пропускаючи Луїзу.

У великiй залi переважали червоний, густо-зелений та колiр тьмяного золота, а освiтлення виявилося стишеним до мiнiмуму. Лише над столами, за якими сiрiли обличчя гравцiв, свiтла було бiльше. Воно робило обличчя пласкими, риси грубими, а зморшки помiтними. Пахло… сiркою. Таким було перше секундне враження. Його перебила друга хвиля — сигаретний хамський дим i невiдворотнiсть: що має статися, те станеться, вийдеш тодi, коли буде дозволено. «Побачимо!» — з веселою злiстю подумала Луїза та впевнено, без поспiху, пiшла углиб, вихоплюючи поглядом деталi.

Пiвтора десятка чоловiкiв скупчилися навколо видовженого столу. Заднi спостерiгачi через спини переднiх щось збуджено передавали на зелене сукно. Вона пройшла бiля столiв рiзних форм, бiльших, менших, зi стовпчиками фiшок на iгровому полi та картами, викладеними немов для пасьянсу. Жодного вiльного мiсця за стiльцями. У повiтрi стояв вiдразливий до запаморочення запах сигарет i джмелиний гул голосiв. Тiльки чоловiки. Жодної жiнки. Окрiм круп’є.

Коня серед цих людей не було.

Луїза пройшла майже всю залу. I нарештi побачила Коня. Вiн не зводив очей з рук дiвчини-круп’є. Та зробила кiлька вправних рухiв, розклала карти, щось сказала, та Луїза не почула, що саме.

Бiля Коня виявився вiльний стiлець — єдиний вiльний на весь заклад. Вона сiла.

Вiн навiть не ворухнувся. I добре, що Кiнь на неї нуль уваги. Їй необхiдно кiлька секунд, аби опанувати себе, вгамувати серцебиття. Його лiва рука, рiдна до найдрiбнiшої рисочки, лежала поруч. А вiн навiть краєм ока її не бачив, не вiдчував її парфумiв. Весь у грi як хлопець-шестикласник.

Накрила його руку своєю.

Вiн повернувся i двi-три секунди дивився чужим поглядом на жiнку, яка посмiхалася з-пiд крис капелюшка: хто така?

Пiзнав i вiдсахнувся:

— Луїзо? Ти?! Ти що тут?!

Душа стиснулася вiд жалю.

— Це твоя вода? — Луїза показала на високу склянку поруч з пузатим келишком коньяку.

Вiн кивнув. Взяла склянку, пiднесла до губ i з досадою зауважила як помiтно тремтять пальцi.

— Звiдки ти тут? — Кiнь потроху приходив до тями. — Що тут робиш?

Вона розумiла його без слiв — вiн був впевнений, що вони зустрiлися випадково. У його головi зараз миготiли варiанти: була у ресторанi поруч? зайшла у казино випадково? чи по роботi, у зв’язку з майбутнiми зйомками?…

— Я за тобою прийшла. Маю для тебе добру новину. Пiшли поговоримо на кавi.

— Зараз?

— Пiшли, будь ласка.

У її голосi звучали найпотрiбнiшi зараз тони й напiвтони. Iнтуїцiя безпомилково пiдказувала, як i що треба говорити. Без жодних зусиль трималася на обличчi спокiйна посмiшка. Такого володiння собою Луїза вiд себе не чекала. Вона знала, що вiн пiде з нею. А якщо не пiде, вона зробить ставки у цiй незрозумiлiй грi, хоча нiколи дотепер не переступала порогу казино i не знала жодних його правил. Купить фiшки i не вступиться звiдси, поки вiн не зрозумiє, що вона без нього не пiде.

— Зараз… Почекай хвилин десять, ми маємо розiбратися з фiшками, — вiд розгубленостi Коня майже й слiду не залишилося, перед нею знову був той Iгор, до якого вона звикла. — Десять хвилин, гаразд?

Вона встала з-за столу зi склянкою у руцi i роздивилася навколо. Тепер на неї звертали увагу. Один з вiдвiдувачiв пiдiйшов майже впритул, вона несподiвано озирнулася i наштовхнулася на його погляд: вiн одягав окуляри, щоб поближче її роздивитися.

Дiвчина-круп’є незворушно розкидала карти. Бiля каси Кiнь розмовляв зi своїм сусiдом по столу. Решта, як i п’ять хвилин тому, спостерiгали за пересуванням карт на столi. Але щось змiнилося у залi. Луїзу помiтили. Присутнiсть цiєї жiнки бентежила, вносила ледь помiтний збiй у звичний хiд подiй, примушувала кидати стрiмкi погляди в бiк чужинки.

Над шкiряним диваном її увагу привернула картина: дивнi iстоти-пуголовки — iнопланетяни чи сперматозоїди, рухалися в одному напрямку, розмахували щупальцями-водоростями. Цiкаво було б познайомитися з дизайнером казино. Цей прихильник абстрактного живопису навмисно зробив такий вибiр для цього примiщення чи випадково?

Сiла на диван пiд зграйкою яйцеголових, закинула ногу на ногу, обвела iронiчним поглядом iнтер’єр казино: стiни, свiтильники, килими на пiдлозi, картини. Стiльки грошей вгепали у цей несмак… Кiнь уже йшов до неї. Пiднялася назустрiч, узяла його попiд руку, вони пройшли повз охорону, одягнулися, i коли спускалися сходами, вона пiймала погляд швейцара. Вiн не встиг одягнути маску ввiчливої вiдстороненостi i на його обличчi промайнула крива усмiшка: їхнього постiйного клiєнта, вирiшив вiн, «зняла» невiдома шукачка амурних пригод, екзотична жiнка, хоча й на любителя…

Вулиця зустрiла рiзким запахом мокрого асфальту та молодого липового листя. Щойно пройшла злива. У зволожених тротуарах вiдбивалося розмите свiтло лiхтарiв та неонової реклами. Напрочуд легко дихалося.

— Давай класну новину! — забажав Кiнь.

Вона зауважила, з яким задоволенням вiн втягнув нiздрями свiже повiтря.

— Новина така, — Луїза вiдчувала, як разом з озоном в її легенi, у голову, у кров немов потрапили бульбашки шампанського — хвиля веселої зухвалостi пiднялася у душi. — Я тебе не залишу. I не вiдчеплюся вiд тебе. Не дам тобi спокою. Не вступлюся.

Жодної iстеричної нотки в голосi — лише спокiйна радiсть. I нiжнiсть. Вiн мовчки стиснув її руку.

— Що у тебе — неприємностi? Бiда? Я допоможу тобi. Потрiбнi грошi — вiзьму позику на роботi. Скажи, що сталося?

Його обличчя затремтiло.

— Ну що ти? — вона не вимагала вiдповiдi, достатньо було того, аби вiн слухав її. — Приймаю тебе з усiма твоїми особливостями, з усiма рисами, плюсами i мiнусами. Тiльки не казино. Буду з тобою хай би що i не вiддам тебе цiй заразi, зрозумiв?

Вiн мовчав. Вона не могла на нього дивитися.

Пiдiйшли до таксi, що стояло неподалiк, сiли разом на задньому сидiннi i всю дорогу мовчали, не вiдпускаючи рук.

А потiм сидiли у нього на кухнi, знову говорила тiльки вона.

— Чому ти ходиш туди? Для чого? Ну поясни, будь ласка, зрозумiти хочу.

Вiн мовчав. Але це було не байдуже мовчання — вiн слухав її, хитав головою, тер чоло кулаком. Але не вiдповiдав, слова стояли у горлi.

— Ти розумiєш, що нiколи не будеш у виграшi? Розумiєш це? Програватимеш бiльше, анiж виграватимеш, аж поки не програєш усе. Ну що ти «Гравця» Достоєвського не читав?

Кiнь невизначено хитнув головою.

— Не читав? — зрадiла Луїза. Монолог нарештi перетворювався на дiалог. — Я принесу. Почитаєш, побачиш, яка це пошесть, яка дурня! Достоєвський сам грав так, що не мiг зупинитися. Програвав усi грошi, позичав — i знову програвав. Навiть Тургенєву писав з-за кордону, сиджу, мовляв, у готелi, фактично пiд арештом, прошу позичити грошi… Вони не любили один одного, але один просив iншого, та що там просив — благав, аби той вислав йому сто, чи скiльки, забула, здається сто рублiв, бо програвся ущент. Жалiвся, що витратив грошi жiнки, яка було в нього закохана. А Тургенєв, знаєш що?… Висварив його у листi, хоча грошi вислав, щоправда разiв у десять менше, анiж той просив. Згодом Достоєвський не мiг i їх вiддати упродовж багатьох рокiв. А Тургенєв, захланник*, кiлька разiв нагадував… Уявляєш?

Кiнь мовчав, тер чоло.

— А фiльм з Де Нiро бачив? — пiшла на новий виток Луїза. — Там, де вiн — управляючий казино. Не пам’ятаєш? Усi хитрощi таких закладiв показали. Уяви. Японець виграв шалену суму. Їде задоволений в аеропорт. Але хто ж його вiдпустить? Цiла схема запрацювала, навiть рейс вiдмiнили, усе зробили, щоб щасливчик з виграними грошима не видерся на волю. Той повернувся, звiсно ж знову у казино, аби дочекатися наступного авiарейсу. Тримає себе у руках, сидить, не грає. Лише дивиться. Сиди-ить, сиди-ить… За ним спостерiгають на монiторi, знають, що не втримається. Головне — вичекати. Щоб почав грати. Японець робить ставку! I пiшло-поїхало… Програвся до копiйки. Все спустив, увесь виграш.

Засвистiв чайник на плитi.

— Поки не п’ю — усе нормально, — раптом вичавив iз себе Кiнь глухим голосом. — А як вип’ю, то ноги самi несуть у тому напрямку. Немов хтось у мене вселяється.

— Ти ж рiк не грав?

— I не пив, — глухо додав Кiнь. — Тримався.

— Чому ти йдеш туди? Ти розумiєш, що там не розбагатiєш?

— Так.

— Що, навпаки, програватимеш?

— Так.

— Чому тодi йдеш?

— Якби то усе було так просто… Це сильнiше за мене, розумiєш, Лу? Сильнiше. Вже не думаєш. Питаннями такими, як ти ставиш, не переймаєшся. Просто йдеш як теля на мотузцi… Колись виграв двi тисячi «зеленi». Ото, подумав, легкi грошi! Знову пiшов. Програв. Добре, думаю, вiдiграюся i тодi вже крапка. Та де там! Затягнуло немов у вир.

— Ну добре, йдеш, граєш. Але ж можна зупинитися, коли починаєш програвати? Не мiй день, мовляв, не фартить. Можна зупинитися?

Кiнь скривив губи, махнув рукою.

— З кожної ситуацiї є вихiд. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити. А хочеш, психотерапевта хорошого знайду? Пiдеш до нього? Наша Гаврилова, рекламний агент, розповiдала, що у її подруги в сiм’ї були проблеми: син-восьмикласник пропадав у залах гральних автоматiв. Вона його ночами шукала, об’їжджала на таксi цi заклади один за одним. А потiм психотерапевта знайшла i той допомiг…

Кiнь iронiчно глянув на Луїзу, хотiв щось сказати, але втримався.

— Ну, добре, — не зупинялася Луїза. — Ти несеш свої грошi чужому дядьковi. Сам! За власним бажанням, при свiдомостi, без жодного примусу. Вiддаєш те, що заробив, якомусь дебiлу. Створюєш йому матерiальне благополуччя. Працюєш на нього, i вiн же при цьому вважає тебе лохом. Це тебе не вкурвлює?

— Лу, я все розумiю! Невже думаєш, що менi треба пояснювати, як пiдлiтковi? Я все розумiю. Зробити нiчого не можу. Ось тут проблема, — вiн постукав вказiвним пальцем собi по чолi. — Ти цього не зрозумiєш.

— Я хочу зрозумiти. I допомогти. Давай разом вибиратися, — Луїза готова була на все заради цього чоловiка. — Багато зараз програв? Скiльки?… Ну чого ти мовчиш? Я знайду грошi, ти все повернеш, але пообiцяєш менi бiльше не переступати порiг казино. Я знаю, якщо ти щось сказав, так воно i буде.

— Уже сестрi обiцяв рiк тому…

— Знаєш, чому не вийшло? Вона повiрила, ти ж нiколи їй не брехав. А я буду знати, що ти можеш пiти туди, а менi скажеш, що ти в iншому мiсцi. Я буду готова, що ти можеш не сказати менi правди, коли йтиметься про казино.

— Зрозумiло. Я вiдразу догнав, що ти з Зоською розмовляла.

«Даремно бовкнула», — подумала Луїза.

— Розмовляла, — пiдтвердила вона, — ми познайомилися випадково, бiля твоїх дверей. Ти знаєш, я нiколи не обмежувала, не контролювала нiкого. I тебе не буду. Але якщо ти зникатимеш з горизонту, я знатиму, де тебе шукати. Ходитиму за тобою. Хочеш, аби я теж стала завсiдницею казино? Щоб програвати почала? Я теж азартна. Разом усе спустимо, наробимо боргiв…

— Нас посадять у боргову яму…

— Слухай…

— …Сидiтимемо там довго i помремо в один день, — закiнчив Кiнь, додавши: — Вибач, що я говорю, коли ти мене перебиваєш.

Вона засмiялася. Потоки пiднесених слiв, хоч i щирих, були недоречними мiж ними. Вiн не любив патетики, i вона її терпiти не могла. А сьогоднi її понесло… Але засмiялася вона не тому, що побачила на його обличчi посмiшку, а вiд своєї впевненостi. Вона не вiддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне i не вступиться.