Хтось ударив без жалю по серці моїм, —

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Олександр Олесь

Позавчора повернули з Волині. Супервідпочинок: нарешті направду корисні мамині повчання, шикарна риболовля з татом. Рибу ловили, сперечаючись, чия більша, а потім відпускали. Багато говорила з мамою про трави, Аліна навчалася на практиці. Також багато сперечались із мамою на вже відому тему. То стара традиція, як каже тато, — посперечатись. Заїжджали на сільський цвинтар. Ігоря не зустріли. Мама ж, як завжди, нервувала. Чи є від чого?

Після відпочинку Аліна відчуває шалений приплив енергії. Почала писати нову картину. Виписуються якісь неймовірні образи. Серед літа вилилася на полотно зимова ніч, десь на загубленій лісовій галявині. Дивно нахилені одна до одної дві сосни. Вони чи то обнімаються, чи то насправді войовниче штовхаються. Розібрати не можна, тому що тіла їх вкриті білим саваном безнадії, наміткою снігового спокою. Крижана зимова химера витає над лісом сніжницею. А сніг сипле та сипле, засипаючи ліс і цю печальну пару. Що це? Її внутрішній світ, який замерзає чи, навпаки, прагне весни?

Сьогодні вранці зателефонувала Марта, вже з потягу. Прибуває потягом із Донецька, о 14-29. Вони з Петром мають її зустріти. Пані Агнеса їде з багажем автівкою. Бідна Марта,

як її мама одну відпустила? Очевидно, на те мала вагомі причини. День сьогодні трішки ненормальний. Вранці активно побігала. На трибунах побачила старого знайомого, юнака в білому. Той вже звично лузав гарбузове насіння. Видався якимсь дивним сьогодні, тому що не ховав своє обличчя. Дивився, як вона накручує коло за колом, і задоволено посміхався. Чомусь здалося, що юнак захоче підійти, познайомитися. Однак хлопець раптово щез, як і раптово завжди з'являвся. «Той, що носить біле» — називала вона його подумки. Ще такенного не вистачає! Той, що носить чорне, у її житті вже є. Нікому від цього не ліпше!

Нашвидкуруч поснідала. За стіною тиша. Кажан не з'являвся. Картала себе за те, що насправді не байдужа до нього. І що таки жде його візиту, слів вибачення, виправдань, пояснень. Вона навіть приготувала слова для його зустрічі. Ну що ж — можливо, це на краще. Він вирішив дати їй спокій, а отже, мамі нема про що хвилюватися.

Попри те в голову лізуть дивні ідеї. Попробувати в Інтернеті нарити щось про Гонихмарників. До виїзду на вокзал ще є час. Про Градобурів майже не писалося. А чого ти чекала? Інструкції, як до пральної машини. Лишень певні натяки, фольклор, посилання на літературу, яку можна відшукати тільки в бібліотеках, книгозбірнях чи архівах. Далебі, у неї є практика спілкування з працівниками цих установ. Доведеться не один день проскніти в бібліотеках чи архівах, щоб натрапити на щось потрібне та путнє. Її більше цікавили різні скарги селян на того чи іншого чоловіка (відьмака), який, наприклад, зумисне приваджував хмари і побив врожай, чи напустив смерч, або забрав дах зі стайні. Знала, що обов'язково щось таке випливе. До того ж мусить переглянути і старі записи етнографів, які вони збирали в етнопоїздках, спілкуючись із людьми. Етнозбірки у вигляді літературних книг не є надто цікавими, бо там все чемно причесане, припасоване, як годиться, виключно для розширення кругозору читача і тільки. Нічого зайвого, тобто справді потрібного.

У двері майстерні постукали. Прийшов Петро. Отже, час на вокзал. Поки Аліна збиралася, здивовано і розгублено роздивлявся картину на мольберті.

— Аліно, ти мене лякаєш. Та вони ж повбивають одне одного, — розгублено промовив Петро. — Дерева на картині наче живі. Чи вони і насправді живі?

Ось і відповіді на всі твої питання...

Марта здалася Аліні сумною і пригніченою. Чомусь надто довго тримала її у своїх обіймах, ніби боялася, що та раптом перетвориться на пташку, пурхне над вокзалом і полетить. Списувала це на дорогу та важкий переїзд. Зате Петра не впізнати, він хизувався перед Мартою своїм вмінням говорити, раніше цього за ним Аліна не помічала. Що творить із людьми кохання? Сіли в таксі. Петрові все-таки вдалося розвеселити Марту. А коли той почав розповідати про істерику Світлани в карпатському таборі, Марта щиро сміялась.

Двері квартири відчинила мама Марти, почувши здалеку їх заголосну метушню. Вона приїхала з багажем рано-вранці. Петро вже встиг до полудня тут побувати. Допоміг пані Агнесі дати лад із меблями, трішки прибрав у передпокої. Хлопець поводив себе досить розкуто, мов у себе вдома. Коли Аліна з Петром розпаковували ящик із посудом, хлопець промовив весело:

— Так буває, Алінко, бачиш людину і відчуваєш: вона твоя доля. Незважаючи на різні там нюанси. Що, думаєш — надто пишномовно сказано? Ні! Я впевнений у своїх почуттях щодо Марти. На жаль, ці слова не мої. Тобто зараз мої. Але, ну, розумієш? Про долю. Не я перший допетрав, що так воно інколи буває. Хочеш знати, кого я повторюю? Це сказав Кажан, дивлячись на тебе, коли ти в Карпатах із Морвою готувала вечерю. То було вже після втечі Свєтки. Слова адресовані тобі, а перед тим він мене довго мордував випитуваннями, чи й справді я не твій хлопець. Я розповів

йому про Марту, куди від нього дінешся. Кажан все вірно

зрозумів.

Якийсь колючий пелех підкотився до горла. Аліна не може вичавити із себе ні слова. Петро веде далі:

— Я його перепитав: «Слухай, а як же Світлана і ті всі моделі, до яких Свєтік тебе ревнує?» Він недбало махнув рукою і відповів: «То все було до Аліни. Ось ти йдеш піщаним берегом і залишаєш сліди. Ти здолав шлях, а сліди залишилися — допоки хвиля не зітре їх або вітер не задмухає. Ти ж рухаєшся далі, а сліди лишаються. Та це лиш сліди на піску — це не ти справжній. Свєтік та й інші — то сліди на піску, які задмухає вітер. Аліна — сліди в серці. Як із таким бути?» Він розумний хлопець, Аліно, класний. Даремно ти з ним так.

— Як — так? Слухай, Петре, ти мене будеш вчити, як себе поводити з хлопцями? — Аліна сердито просвердлює Петра очима, та той чомусь не відводить погляд. — Сама якось розберусь. Окей. Посуд не перебий! Тільки твій Кажан не тільки пляжами полюбляє ходити, а й людськими долями, отак простісінько. Теж мені, страус.

— Чому страус?

— Бо голову в пісок ховає.

— Хто? Кажан? Ти про що? Та його зараз у Львові немає. Батькові поїхав допомагати. Термінове замовлення для якогось олігарха з Криму. І ще одне. — Петро якось невпевнено відводить очі вбік. — Не знаю, чи тобі казати? Тобі Морва нічого не розповідала?

Аліна заперечливо хитає головою.

— Ну, одним словом, натовк Кажан Сергію пику через тебе.

— Як це — натовк пику через мене?

— А так, майже мовчки! Тоді, на вокзалі ще. Ти з татом поїхала. Ми ненадовго затрималися, обмінювалися телефонами, теревенили і все таке. Почали прощатися. Сергій мені й каже, чи я не зміг би йому дати номер твого мобільного, тебе запитувати не став, бо ти така вся недоступна, і дивна, і класна.

Морва ж почне підколювати, коли її запитати, і тому... Та, Аліно, всі й так давно зрозуміли, що я ніякий тобі не хлопець, 

Петро розвів у різні боки руками, показуючи, який він ніякий не хлопець. — Так от, у Кажана від почутого дах поїхав. Він почав щось там кричати, щоб Сергій не смів тебе чіпати. Сергій йому, як годиться, нагадав про Свєтку. Слово за слово, як у па- цанів буває, зчепилися і побилися. Ледве ми їх порозтягували. У Сергія синець під оком, у Кажана губа розбита. А, ще одне! Телефон твій я так Сергію і не дав. Бо Кажан сказав, що приб'є, якщо взнає, попередив про це і Данила, і Морву.

— Ой, як страшно!

— Тобі, може, і ні, але щось мені не дуже хочеться з Кажаном гиркатися. З ним краще в злагоді жити.

Марта сидить на дивані, схрестивши перед собою руки. Пані Агнеса переповідає їй останні новини: про переїзд, про «ідіотів-вантажників», про те, що, слава Богу, без пригод занесли в квартиру її німця, так вони називають Мартине біле піаніно, а от сервант добряче постраждав. Марта тільки ствердно киває головою. Вона почуває себе тягарем. Аліна відчуває це. А мама розривається між хатньою роботою та дитиною, яку мусить підтримувати. Нарешті Аліна не витримує:

— Пані Агнесо! Я пригадала, до мене мають прийти майстри лагодити холодильник, тож перепрошую, що не зможу вам допомогти більше. Знаєте, мабуть, зателефоную мамі, вона сьогодні вільна. Тому з радістю вам допоможе.

— Мамо, я йду з Аліною! Я тут не допомагаю, а лишень заважаю, — констатує Марта. — Алінко, можна в тебе переночувати? Відчуваю, що цей рейвах із переселенням народів затягнеться до ранку, як мінімум.

Аліна знала, що ця хитрість із холодильником таки спрацює. Вона бере Мартину дорожню сумку, і вони поволі виходять із квартири.

У майстерні спокійно і тихо. Хоча Аліні все менше подобається настрій подруги. Якась вона вже дуже загублена, втрачена. То сидить на місці, то раптом встає з ліжка І починає намацуванням нервово вивчати розташування предметів у майстерні. Аліна відчуває розпач у словах і вчинках коліжанки. Останнє медичне обстеження нічого доброго не дало. Все залишається без змін. Видається, що Марта потроху мала б звикнути до свого нового стану, та стає все важче від безнадії. Тому що відчуває себе тягарем для мами. Батько доволі легко скинув із себе цю ношу. Цинічно відкупився від них. Його нова майже дружина вже чекає дитину, і він просто співає від втіхи. Це навіть добре, що Марта ще й фізично не бачить, як він світиться щастям, лише відчуває. А мама? Бідна мама, вона тепер міцно прив'язана до неповносправної доньки. І хоча натхненно переконує і себе, і доньку, що все гаразд, Марта знає — все кепсько, бо чує, як та вночі в подушку плаче. Коли ти втрачаєш зір, загострюються інші твої чуття, вони стають вдвічі сильнішими. Вона тепер надто добре відчуває запахи, а в голові натомість з'являється картинка, що їх описує. Вона втричі чутливіша і до звуків. Розрізняє прекрасно і такі, на які раніше не звертала жодної уваги:

— Чуєш, Алінко! У твоїй оселі літає комарик, він так жалісливо гуде. Йому зовсім не подобається звук твого кондиціонера. Він хоче в небо. Розчини, будь ласка, вікно.

Аліна вимикає кондиціонер і відчиняє вікно, випускаючи на волю комарика, та запускає в майстерню вечір. За теревенями незчулися, як звечоріло. Вона не знає, що сказати Марті, як розрадити подругу. Говорить їй добрі, ніжні слова. Запевняє палко, що вона не одна, що друзі ніколи друзів не залишають і все те, що кажуть у таких випадках, банальності. Озивається Алінин телефон. Мама принесла дівчатам вечерю, пані Агнеса передала. Ліфт знову не працює. От халепа, тільки-но працював. Мама на високих підборах, аякже, то просить Аліну спуститися вниз за їжею. Аліна залишає Марту наодинці. Та обіцяє бути чемною дівчинкою. Дивно, що Петра досі немає.

Аліна спускається вниз за вечерею.

Коли вертає назад, то здивовано застає майстерню порожньою. Марта з кімнати зникла. У ванній також коліжанки немає. Лише з боку вікна долітають різкі чалапаючі звуки. Аліна кидається до вікна і торопіє від страху. На самому краєчку даху стоїть, розвівши руки в сторони, Марта, мов птаха, що приготувалася до польоту. Відчай, страх, крик застрягають у горлі. Аліна знає, якщо вона озветься — Марта стрибне, вона стрибне. Але коли вона буде мовчати — та також стрибне. Морок ночі заполонює Аліну зсередини, а сама Марта ніби зіткана з цього мороку, вона з ним — одне ціле.

— Мартушечко, дорогесенька, — майже шепоче Аліна, — не роби цього, люба, будь ласка. Мама твоя не переживе. Петро тебе любить, я тебе люблю. Ти — моя найліпша й найвідданіша подруга. Ти мені як сестра.

Аліна перекидає ногу через підвіконник, збираючись перелізти на дах. Марта, не озираючись, промовляє:

— Аліно, ти забула — я чую кожен твій найменший рух. Не бійся, я ж не боюсь. Півкроку — і я полечу. Полечу в небо, до Бога, і там у мене будуть очі. Господь, можливо, простить мені ось це і подарує ще один шанс. Я більше так не можу. Це нестерпно. Відчай, відчай у кожній клітинці мого тіла, у кожному русі. Відчай — це готовність померти. Я — готова. Передай мамі — я її люблю найдужче у світі. Я люблю тебе, Лінушко. Люблю. І пробачте мені. І ти, і мама, і Петро, і... тато.

Аліна бачить, як нога Марти піднімається над прірвою дев'ятиповерхівки, мов у сповільненому показі. Вона відчуває, як сила тяжіння нахиляє дівчину в бік землі і... Аліна заламує від розпачу руки, навпомацки перекидає ногу через підвіконник, хоча знає, що обов'язково спізниться, і щосили верещить:

— Март-о-о-о-о! Не смі-і-і-і-й!

Чиясь темна тінь встигає набагато швидше, блискавично перехоплює праву руку Марти. Марта завалюється вниз,

але не падає. Дужа чоловіча рука міцно тримає її. У неї немає жодного шансу померти сьогодні:

— Тільки не сьогодні, дівчино, тільки не сьогодні і не тут, — говорить голос, і Аліна впізнає його.

Кажан щойно врятував Марту від смерті, а її від найстрашнішого жаху — бути винним у смерті людини. Це вона залишила Марту одну, хоча бачила, що та не при собі.

— Аліно, давай сюди. Допоможеш мені.

Тим часом у майстерню без стуку заходить Петро.

— Там, там, — перелякано говорить Аліна, відчуваючи, що її ноги стають кришталевими і, якщо вона зробить ними хоча б крок, вони розсиплються на друзки.

Петро розуміє — трапилось щось жахливе. Він стрімголов кидається на допомогу. Вони з Кажаном витягують Марту назад на дах. Дівчина настільки знесилена, що йти самостійно не може. Хлопці несуть безвільне тіло до вікна.

— Кажане, ти що, завмер? Допоможи мені занести її в майстерню, — говорить знервовано Петро.

Аліна якусь мить дивиться в очі Кажану, він чекає дозволу.

Гонихмарник не може без дозволу заходити в оселю:

— Заходь! Будь ласка! — вона запросила Гонихмарника до себе.

Кажан врятував Марту. Він повернувся на пару днів раніше з Криму і саме вчасно.

Через п'ятнадцять хвилин у майстерні була Агнеса Петрівна. Марта ж перебуває в напівзабутті і час від часу шепоче:

— Очі, мої очі. Сліпі" очі.

Агнеса телефонує знайомому лікарю. Через півгодини той приїжджає, робить Марті укол, і дівчина засинає. Аліна через той весь розгардіяш та метушню не помічає, коли і куди зник Кажан.

Він врятував Марту і її. Коли б він був звичайною людиною, а не Гонихмарником, то чи зумів би так швидко зорієнтуватися? Все в голові сплуталося. Все.