Злочинці

Переважна більшість дослідників, навіть такі серйозні, як Р.Конквест, вважають, що голод 1932-33 pp. — то є злочин Сталіна та його оточення. Поняття "оточення" не визначене. Якщо під ним розуміти членів політбюро та секретарів ЦК КП(б) — то це одне, а якщо правлячий клас та правлячий народ — то вже інше. Але відомий вислів, що "оточення робить короля". І це оточення має бути назване.

Звичайно, роль Сталіна в розкуркуленнях, в голодоморах 1932-33 pp. та пізнішому терорі величезна й незаперечна. Але є вагомі сумніви в тому, що вона була визначальною. Звалювати все, чи навіть головне в злочинах 20-30-х років на одну особу — то відводити питання про відповідальність в бік, прикривати справжніх злочинців, шукати "стрілочника". Після Лєніна-Бланка Сталін, очевидно, найбільший злочинець у світовій історії, перед яким бліднуть інквізитор Торквемада та Чінгіз-хан, а Гітлер міг би бути у нього лише бездарним учнем. Але й Сталін — то лише вершина айсберга.

Коли пишуть про Гітлера, то часто йому дають епітет "біснуватий". Але жодного разу я не зустрічав у літературі, щоб злочини фашизму перекладали на цю "біснуватість". Відповідав за них увесь німецький народ. А от коли пишуть про злочини більшовизму, то їх відносять на рахунок поганого характеру Сталіна. От, мовляв, коли б у цього диктатора був кращий характер, або якби керівником більшовицької імперії була інша особа, то все було б не так. Ця думка проводиться у наукових трактатах, публіцистичних роботах, художніх творах. Можливо, це одна з найбільших фальсифікацій у світовій історії. І зроблена вона зумисно, щоб від злочинів більшовизму відвести справжніх винуватців, перекинути їх на особу Сталіна.

Вплив Гітлера на події був незрівнянно більший, ніж Сталіна. Гітлер створив націонал-соціалістичну партію силою своєї геніальности й свого інтелекту. Він привів її до влади демократичним шляхом. Німецький народ обожнював Гітлера, бо він швидко вивів Німеччину з кризи, за короткий час ліквідував безробіття, значно підвищив рівень життя, підняв німців з колін і дав можливість їм повірити у свої сили. Без Гітлера націонал-соціалістичної Німеччини не було б.

Сталін був геніальним майстром інтриг. Він ліз до вершини влади в створеній не ним державній та політичній системі, яка діяла й існувала незалежно від нього, а серед її керівників він був не найгірший. Авторитет ("культ") Сталіна створювався не його діями, а за допомогою ГПУ-НКВД, пропагандою та найближчим оточенням. В кінці 20-х років створилася ситуація, коли більшовицька країна могла рухатися або по шляху капіталізації, або подальшої більшовизації. Правлячий народ і правлячий клас обрали другий напрямок (а для чого ж вони революцію робили?), Сталін це відчув і пішов за течією. Аби з якоїсь причини він раптом зник (помер, був убитий), нічого особливого не змінилося б. Отже, за злочини "сталінізму" Сталін має відповідати зовсім не в першу чергу. Вони занадто грандіозні, щоб першочергову відповідальність за них взагалі несли певні особи. За злочини "сталінізму" перш за все має відповідати народ, що створив ту злочинну політичну систему і на якому вона трималася майже 30 років.

Отже, не зважаючи на те, що роль Гітлера в націонал-соціалістичній Німеччині була значно більшою, ніж роль Сталіна в соціалістичній Московії, злочини в останній перекидають на Сталіна, а злочини Німеччини чомусь не перекладають на Гітлера. Дивно, чи не так? При цьому з певністю можна сказати, що аби в жахливих злочинах більшовизму 20-30-х років можна було б обґрунтовано звинуватити москалів — це було б давно зроблено, й галасу було б багато. Якщо цього немає, то звідси випливає єдиний висновок: за ті злочини москалі першочергової відповідапьности не несуть. А хто ж відповідає? Адже ж не може бути так, щоб різними способами було вбито кілька десятків мільйонів невинних людей, серед них і кілька мільйонів москалів, і не було народу, на який би опиралася злочинна більшовицька система.

Безграмотні селяни-кріпаки, які у свій час вважали, що винуватцями їхніх нещасть є поміщики, а цар є добрий, були значно ближчі до істини, ніж дослідники голодоморів. Хоч цар і міг покарати будь-якого поміщика-дворянина, але саме вони скидали й ставили царів. Сталін був на вершині ієрархічної піраміди, але аби його дії розходилися з волею тих, на кого він опирався, скотився б він до самої основи, і навіть нижче. Та й на вершині влади, принаймні до 1938 року, він був не один. Кагановіч та Молотов відігравали не меншу роль.

Сталін став повновладним диктатором-тираном лише в кінці 30-х років й залишався ним до кінця життя. Його безмежний деспотизм в цей час безпідставно переноситься на решту 30-х й навіть на двадцяті роки, що зовсім не виправдано. Під час першого геноцидного голодомору 1921-22 рр, коли загинуло 2 млн. українців, він був на другорядних ролях й сумнівно, чи входив у десятку найавторитетніших більшовицьких керівників."… після Лєніна першим серед комуністів Росії протягом трьох років лишався Григорій Зінов'єв" (Гершко Апфельбаум), пише Б.Бажанов, секретар Сталіна (цитовано за [10, с.82]). Д.Волкогонов стверджує, що в 1925-28 pp. авторитет Бухаріна в партії в той час мало чим поступався авторитету Сталіна [11, с. 38, 39]. Далі він пише: "Риков, котрий став наступником Леніна на посаді Голови раднаркому, та Томський — майже беззмінний керівник совєтських профспілок, не бачили у Сталіні безперечного лідера, а Бухаріна підтримували не з особистих міркувань, а що називається, за переконанням" [11, с.40].

Після політичної поразки Бухаріна, Рикова, Томського в 1929 р. Позиції Сталіна значно зміцнилися, але повної влади у нього ще не було. Будучи партійним Генеральним секретарем й розставляючи скрізь своїх довірених людей, він поступово наближався до неї. Але ще в 1934 р. майже триста делегатів 17 з'їзду компартії (одна чверть від усіх) проголосували проти нього. Навіть на початку 1937 р. значна частина високоповажних партфункціонерів не підтримала вимогу Сталіна розстріляти Бухаріна [11, с.216], чого вони не посміли б зробити вже через 1–1,5 роки. Щоб мати абсолютну владу, треба було поставити "свою людину" на чолі ГПУ-НКВД, яке реально здійснювало терор і проводило арешти партфункціонерів районного та обласного рівня навіть без узгодження з партійними комітетами і яке повністю контролювали жиди. В 1935 р. Сталін домігся призначення Н.Єжова секретарем ЦК по силовим структурам. У вересні 1936 р. він зі Ждановим із Сочі дає телеграму на ім'я Молотова, Кагановіча та інших членів політбюро, у якій вони вважали за необхідне призначити на посаду комісара НКВД москаля Н.Єжова замість жида Ягоди [11, с.192]. Аби у той час Сталін був абсолютним диктатором, то згоди членів політбюро не потребував би. До речі, дружиною Н.Єжова була жидівка, тому-то юдеї вважали його за свого й пропустили до керівництва жидівською вотчиною — НКВД, де він за згодою зі Сталіним добряче почистив від них цю установу. Ну що ж, і вони можуть помилятися.

Часто протягується думка, що Сталін був всесильним диктатором, бо був "культ Сталіна". Але в 20-х роках були "культи" не лише Сталіна, але й Лєніна, Троцького, Зінов'єва, Ворошилова та багатьох інших "вождів". Окрім того, культу потребував сам народ, серед якого діяли "вожді". Популярности Сталіна активно сприяло його оточення, особливо Молотов, Ворошилов, Кагановіч. Створював Сталіну культ "вождя" і жид Ярославський-ґубельман. В 1931р. він навіть запропонував видати задуману ним книгу "Сталін", але сам Сталін від цього відмовився [11, с. 62, 63]. Зважаючи на те, що в 20-30-х роках вся преса була під повним контролем жидів, треба прямо визнати, що саме вони і створювали культ "вождя Сталіна". З якою метою? Можливо, щоб було на кого звернути свої злочинства у разі необхідности, щоб мати "алібі". У значній мірі "культ Сталіна" був штучно створений. Щоб надійніше прив'язати Сталіна до жидівської колісниці, після загибелі Алілуєвої 1932 р. вони підсовують йому Розу Кагановіч, сестру Лазаря, сучасну Есфір.

Та повернемось до 1932 р. В ієрархії колишнього Совєтського Союзу перший партійний секретар на службовій сходинці завжди стояв вище від першого керівника виконавчого комітету відповідного територіального підрозділу. Інші партійні секретарі, як правило, стояли нижче голови виконкому. Партійна ієрархія, або фактична реальна влада, для нижчестоячих товаріщей демонструвалася порядком підписів під документами. На районному та обласному рівні перший підпис — першого партійного керівника, другий — голови відповідного виконкому. Те ж саме спостерігаємо на республіканському рівні. В 1932-33 pp. на документах першим стоїть підпис першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, другим — голови РНК УССР — В.Чубаря. А от в документі № 150 [2, с.341] підпис другого секретаря Хатаєвича стоїть перед підписом Чубаря. Це наводить на думку, що в більшовицькій ієрархії в Україні у той час Хатаєвич посідав вище становище.

А тепер подивимось, що у цьому плані було в Москві. Нагадаю: Сталін — Генеральний секретар компартії, Молотов — голова Ради Комісарів (міністрів), Кагановіч — другий секретар компартії. Передімною 11 документів, які установлюють їхню ієрархію: два — Молотова та Кагановіча, дев'ять — Сталіна та Молотова.

В документі № 61 [2, с.183] політбюро ЦК КП(б)У звертається в Москву з проханням про надання продовольчої допомоги до Кагановіча (1) та Молотова (2). Документ № 85 [2, с.221] — це телеграма з Москви в Україну про посилення темпів хлібозаготівель. Підписи: Кагановіч (1), Молотов (2). Отже, судячи по цим двом документам, у структурі більшовицької влади Кагановіч стояв вище за Молотова. Принаймні, "украінскіє товаріщі"" у той час знали, що реальної влади більше у тов. Кагановіча, ніж у тов. Молотова, вони ніяк не могли переплутати.

А тепер подивимось на пару Сталін-Молотов. Неупереджений читач скаже: а що ж тут дивитися? Якщо "простий" секретар Кагановіч стоїть вище за Молотова, то Генеральний секретар Сталін неодмінно має бути старший за нього. А от і помилилися. В тих дев'яти документах шість разів перший підпис — Молотова, і лише тричі — Сталіна. Та і то в одному з них (№ 123, [2, с.295]) йдеться про відправку секретарів Кагановіча та Постишева "на допомогу" Україні, тобто суто партійна справа, в усіх відношеннях підпис Сталіна тут, зрозуміло, обов'язково має бути першим.

Отже, з тих 11 документів з підписами Сталіна, Молотова та Кагановіча у 1932 р. прослідковується така ієрархія реальної влади: Кагановіч, Молотов, Сталін. Звичайно, 11 документів — занадто мало, щоб робити статистику, але тенденція очевидна! Таким чином, звалювати на Сталіна відповідальність як за голодомори, так і за решту злочинів, що чинилися у той час, — це вигороджувати інших, можливо, не менших, злочинців — Кагановіча та Молотова. Ось яку характеристику дають їм Волкогонов та інші дослідники.

Молотов був хитрий, жорстокий та брутальний деспорт. В усіх питаннях беззастережно підтримував Сталіна, був одним з найактивніших у створенні культу "вождя". На його совісти смерть мільйонів українців і навіть високоповажних партійних функціонерів. За його прямою вказівкою з двадцяти восьми народних комісарів Совнаркому, який він очолював, більше половини були репресовані [10, с. 151–154]. Разом зі Сталіним Молотов видавав голодоморні укази, а пізніше схвалив біля 400 списків осіб, справи яких мали розглядатися військовими судами. Лише 12 грудня 1938 р. Сталін та Молотов дозволили розстріляти 3167 чоловік [11, С.301]. Його дружиною була активна сіоністка Перла Карп (псевдо — Жемчужина), яка, очевидно, повністю ним верховодила. Свого часу вона була комісаром парфюмерної та рибної промисловости. Ця Перла мала в Америці багатих юдейських родичів, також Карпів, яких вона часто відвідувала. В 20-50-х роках Молотов та його Перла були головними зв'язківцями між совєтськими та американо-європейськими юдеями-сіоністами. В.Ушкуйник свідчить [12, с.47]: "Невдовзі після знищення Берії та розгрому юдейського центру на Лубянці (штаб НКВД — А.К.), Молотов з'явився в Америці. Його перший візит був до Баруха (впливовий жидівський мільйонер-сіоніст — А.К.), з яким він мав довгу розмову. Барух тільки-но перед тим зламав ногу й майже не рухався. Але, отримавши таку страшну новину, він негайно наказав подати собі машину й відправився до Ейзенхауера, що був у той час Президентом, із зусиллям здерся по сходах і про щось наодинці розмовляв з генералом".

Про жидолюбіє шабес-гоя Молотова пише С.Повзнер в "Еврейском мире" за 1939 р.: "На 8 всеросійському з'їзді совєтів Молотов говорив про наявність в країні антисемітських почуттів, але від імені уряду він погрожував за їх вияв смертною карою" (Цитовано за [13, с.196]). Он як! Хто не любить правлячий народ, тому смертна кара. Логічно.

А ось що говорив Сталін про свого найближчого соратничка на пленумі ЦК КПСС 16 жовтня 1952 р.: "А чего стоит предложение т. Молотова передать Крым евреям?.. У нас есть еврейская автономия. Разве этого недостаточно?.. Молотову не следует быть адвокатом незаконных еврейских претензий на наш Советский Крым… Т.Молотов так сильно уважает свою супругу, что не успеем мы принять решение Политбюро по тому или иному важному вопросу, как это быстро становится известным т. Жемчужиной. Получается, будто какая-то неведомая нить соединяет Политбюро с супругой Молотова Жемчужиной и ее друзьями. А ее окружают друзья, которым нельзя доверять…" ("Сов. Россия", 13 січня 2000р.).

Ще один із чортячої трійці, Лазар Каганович, народився й довго жив в Україні, але українську мову вважав іноземною. Нормально, адже за поняттями деяких жидів українці в Україні є окупантами. Малограмотний, отримав початкову юдейську освіту. З 1922 р. тісно співпрацював зі Сталіним, спочатку як керівник організаційно-інструкторського відділу ЦК компартії, через який йшли призначення на високі партійні посади. Заповзяття, жорстокість та ретельність Кагановіча-невігласа імпонували Сталіну, який називав його "жєлєзним Лазарєм". З 1926 по 1928 pp. був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У, де гальмував "українізацію". Часто конфліктував з головою РНК УССР Чубарем та керівними працівниками ЦК КП(б)У, що врешті-решт роковим чином вплинуло на їхні долі. З 1929 р. у його руках зосереджується надзвичайна влада: він стає першим секретарем Московського міського та обласного комітетів партії, секретарем ЦК КП(б), членом політбюро та наркомом шляхів сполучення.

Окрім того, він був завідуючим сільськогосподарським відділом ЦК, а в 1930–1934 роках ще й "Надзвичайним уповноваженим ЦК й Ради Народних Комісарів СССР по колективізації й хлібозаготівлях".

У першій половині 30-х років, коли в Україні відбувалося "розкуркулення", депортація селян та найстрашніший голодомор, вплив Кагановіча на події був особливо великим. Фактично вся верховна влада була в його руках. Він "безпосередньо керував… боротьбою проти організованого куркулями саботажу державних зобов'язань" (МСЄ, т. 5, 1937 р. с.128). Як свідчать самі жиди ("Амерікен Гібрю", т.160 за 12 січня 1951 р.) "Каганович був особливо видатним у найтруднішу для Сталіна пору — в період колективізації. Він організовував спеціальні полки, щоб розтрощити опір селянства… Після війни ситуація в Україні була дуже небезпечна… Політбюро знов вирішило послати в Україну Кагановича для встановлення ладу" (Цитовано за [14, с.128, 129]). Внаслідок його "роботи" сотні тисяч українців були відправлені в концтабори як "фашисти й вороги народу". Він неодноразово заміщав Сталіна, коли "вождь" від'їжджав на відпочинок. Був одним з тих, хто найактивніше створював культ "вождя" та здійснював терор.

"Його поїздки в Челябінську, Іванівську, Ярославську та інші обласні партійні організації супроводжувались справжніми погромами: багатьох місцевих працівників зміщали, на них заводили "справи", які часто закінчувались трагічно… Нарком шляхів сполучення неодноразово виїздив в райони, де колективізація йшла важко, і зразу ж після його "нальотів" справа прискорювалась… Жорстокий по природі, гранично грубий Каганович був типовим, більше того, класичним представником адміністративно-бюрократичного апарату, що з особливою соціальною безцеремонністю брався за будь-яку справу. Внаслідок його поїздки на Північний Кавказ збільшився потік "розкуркулених", яких вивозили на Північ. В Московській области він без коливань знімав будь-кого, хто не слідував його директивам… Будучи головою Центральної комісії по проведенню партійної чистки, він проводив її нещадно…" [11, с. 155–159]. Разом з Молотовим він був ініціатором знищення багатьох її історичних християнських пам'ятників, зокрема знаменитого храму Христа Спасителя, у спорудженні та упорядкуванні якого брали участь митці зі світовим ім'ям. Сам храм був знесений 5 грудня 1931 р. натиском вибухової кнопки безпосередньо юдеєм Кагановичем. Очевидно, у цьому був якийсь символічний смисл. Пізніше на тому місці побудували басейн. Каганович же найбільше від усіх причетний до винищення українців. Звичайно, це далеко не всі "заслуги" цього знавіснілого ката. Дехто з дослідників, зокрема В.Ушкуйник, вважає, що реальним господарем величезної жидо-більшовицької імперії був саме Каганович. "В скритій формі вища влада була в руках Кагана Каган-овича та його найближчого юдейського оточення. Виконавча влада належала його Беку, Джугашвілі, який був також і "козлом отпущенія" у випадку потреби… його безмежний "деспотизм" був лише ілюзією "для простого народу", як кажуть поляки" [12, с. 22, 27–29].

Як би там не було, в 30-х роках на чолі правлячої кліки знаходились три особи, які вершили долями 180 млн. людей, християн та мусульман: грузинський жид-вихрест Сталін-Джугашвілі (у грузинській мові "джуга" означає жид, а "швілі" — син; повне і справжнє його назвище — Йосип Давид Віссаріонович Джугашвілі-Кохба); шабес-гой сіоніст Молотов (а чи не прийняв він таємно юдаїзм?) та жид Каганович. Але то лише була вершина правлячої піраміди. А хто ж складав саму піраміду?

На її самому нижчому рівні — майстер, бригадир, секретар партосередку, голова сільради, голова колгоспу, рядовий міліціонер, взагалі вся дрібна адміністративно-господарча рать — то гої-туземці; в районній ланці, в керівництві цехом чи заводом, в суді чи прокуратурі, починають метлешити жидки. Але в керівництві обласної й вищої ланки управління жиди відіграють вже вирішальну роль.