home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ XXII

Біля берегів море майже завжди неспокійне. Лише вряди-годи, головним чином пізньої ночі, аж перед світанком, повмощуються спати вітри, закуняють підводні течії, і тоді хвилі розніжуються, розпливаються лагідно, а од узбережжя до обрію залягає ідеально чисте чорне дзеркало, в якому відбивається кожна зірочка, кожен вогник. Така лагідність нехарактерна для моря, - вона дивує і водночас насторожує, як безгомінність передгроззя, як тиша перед боєм. До одноманітного гуркоту морського прибою звикаєш швидко і перестаєш його помічати. Звикнути до штильової німоти не можна, бо весь час думатимеш про майбутній шторм.

Отак і Павло Дудник, занурившись у свої похмурі думи, просидів півночі на березі, не чуючи глухого шамотіння хвиль. А коли вони вгамувалися та й замовкли зовсім - підвів голову, занепокоєний.

Ані зморщечки на поверхні моря. Далеко праворуч - розсип вогнів турбази та Будинку творчості, ланцюжком світлих плямок біля підніжжя Карадагу, а під ними - їхні дзеркальні відображення. Ліворуч - чорнісіньке, як провалля в ніщо, громаддя стрімкоспадних скель. Просто попереду - зорі, зорі й зорі, на півсвіту вгору та вниз. І тиша довкола, така страшна гнітюча тиша, що хочеться зойкнути з розпачу.

Він прибіг сюди кілька годин тому, щоб саме звідси, з оцієї бухточки, яку так уподобав, вирушити в подорож, з якої не повертаються. Дуже просто і дуже звичайно: всі подумають, що дурний курортник вирішив ще раз скупатися напередодні від’їзду та й заплив надто далеко. Треба тільки акуратно згорнути одяг, ось так... Поруч поставити черевики... В них покласти годинник. І враз його пересмикнуло: для чого цей маскарад? Все одно скажуть: вкоротив собі віку через Ангелінину зраду. І коли б це було справді так - чи не все одно небіжчикові, що там плескатимуть про нього? Але ж причина зовсім інша: глибокий внутрішній розлад із самим собою, невідповідність можливостей і прагнень, втома від боротьби, втрата ілюзій... Дуже складне оте хитросплетіння обставин, яке штовхає людину на самогубство. А люди чомусь дошукуються однозначної, чіткої, як прейскурант, причини: розтрата?.. венерична хвороба?.. нещасливе кохання?

Ангеліна, звичайно, зрозуміє по-своєму. Може, й терзатиметься спочатку, а потім звикне, і на старості літ навіть вихвалятиметься, що через неї вкоротив собі віку один талановитий учений, - як вихваляється зараз ота пришийкобиліхвіст, що завдала стільки горя Маяковському.

Яке воно дивовижно складне, заплутане й нелогічне, оте людське життя! Здавалося б: цар природи, істота з могутнім розумом, здатним на найглибший аналіз, на найдерзновенніші мрії, на найсміливіші узагальнення, - які можуть бути для нього перепони? Які труднощі? Проникнути в парадоксальний світ ядерних перетворень і охопити одним поглядом метагалактику справді може тільки титан, напівбог.

Але якими жалюгідними і якими безпорадними стають навіть мудреці та генії, коли справа заходить про найпростіше та найпримітивніше - про власне місце в житті, про невибагливе особисте щастя! Філософ, який здатний простежити діалектичний розвиток усього Всесвіту і передбачити його долю на мільярди років уперед, не може помітити, що його власна сім’я вже зруйнована остаточно і розпадеться завтра; геніальний фізик-атомник вільно приборкує ядерну енергію справді космічного масштабу - і не може приборкати свого волоцюгу-сина чи розпутну дочку. Талановитий письменник проникає в психологію своїх персонажів з такою прозорливістю, що аж моторошно стає, - і водночас не бачить, що та, якій він віддав усі невичерпні багатства своєї душі, - всього лише підленьке, огидне створіннячко, яке зраджує його на кожному кроці... Ну чому так? Чому?.. Скільки книг не написано, скільки теорій не створено, скільки машин не винайдено вчасно тільки через те, що в сім’ї - негаразд, що в хаті панує не світла піднесеність, а свинцева понура нудьга!

Згадалося: “Складна ота штука, сімейне життя, Павлику...”

Так, складна... І чомусь майже завжди провина за цю складність лягає на мужчин, а жінки - завжди не винні. “Він п’є!” - от уже й коментарів не треба. Ці два слова - як ордер на всезагальне співчуття і як індульгенція на всі майбутні зради, а то й на розлучення. А якщо копнути глибше... Ой, не так просто стають чоловіки алкоголіками! Жінки і досі часто-густо виходять заміж не за велінням серця, а щоб не лишитися в дівках. Чоловік одружується з тією, яку любить, - одружується, мріючи про вірну, чуйну дружину, про хорошу сім’ю - інакше навіщо й одружуватись. Мріє людина про родинне щастя, працює не покладаючи рук. А потім чуєш: п’є! П’є, опускається все нижче й нижче, втрачає все людське, зазнає загального осуду... Звісно, частина з таких - люди слабкодухі, що потрапили до лихої компанії. А інші...

Жінки завжди праві. Вони - не п’ють, не хочуть труїти себе алкоголем. Вони тільки отруюють життя тим, кого розлюбили, а то й не любили. Отруюють безкарно, бо лукавіші й мудріші за своїх дубуватих довірливих партнерів, бо охороняються високим званням матері, бо вміло спекулюють на батьківських почуттях чоловіків і в першу-ліпшу мить можуть забрати дітей та й піти геть, не дуже потерпаючи матеріально. А боронь боже до іншої, привітнішої піде чоловік, не витримавши, - галасу буде на півсвіту: зруйнував сім’ю, кинув дітей!.. Матріархат, Павлику!.. Ти гадаєш, не виправдають Ангелінину зраду? Виправдають, та ще й як! “Покохала кращого, достойнішого, - що ж тут дивного?!” От коли б зрадив ти, скажімо, - отоді дивувалися б: як, та невже оце мале й непоказне кинуло отаку красуню, отаку розумницю?! Та він би ніжки їй мусив цілувати, що живе з ним!.. Твій розум, твоє обдаровання - ніщо, Павлику. Можеш пишатися ними на наукових конференціях, у середовищі таких же академічних сухарів, як сам. Жінки втрачають голову не через плюгавеньких розумаків, а через твердолобих футболістів.

Павло усвідомлював, що зараз у ньому промовляє не стільки логіка, скільки роз’ятрене чоловіче самолюбство. А йому саме й потрібне було оце наїжачене протиставлення ангелочків-мужчин бестіям-жінкам, щоб применшити болючість утрати, жорстокою зневагою витіснити з серця образ Ангеліни, цинічним мудруванням затамувати нестерпну тугу.

Як не дивно, але навіть у ці неймовірно важкі для нього години він не вдався до “інтуїтину”, хоч і не забував про флакончик у внутрішній кишені піджака. Спершу тому, що знав: “інтуїтин” ніколи не дозволить вкоротити собі віку, - навпаки, увіллє шалену жадобу життя. А коли минувся перший напад розпачу - свідомо не захотів туманити собі мозок. Сьогоднішня ніч мала стати вирішальною в житті. Гамлета хвилювало тільки одне: бути чи не бути? Павлові Дуднику потрібно було вирішити: якщо бути, то яким?

Яким?.. Спочатку видалося: що там мудрувати - звичайно ж, таким, щоб власне сумління ніколи не гризло душу за негідні вчинки, - ось тобі і найточніше мірило, моральний еталон. Але зразу ж подумалось: а чи не надто хисткий цей критерій? Сумління не гризе саме тих, хто чинить найстрашніші злочини, та й кожна людина оцінює кожен свій вчинок по-різному в різний час... Тоді що ж - євангельське “не чини ближньому того, чого не бажаєш собі”?.. Добре, якщо ти і той “ближній” - рівні й у однакових умовах. А якщо ти - командир і посилаєш на неминучу смерть людину, бо так треба?.. Отже, базуватися тільки на сухій безжальній логіці, відкинути геть усі емоції, та й перетворитися на живу електронно-обчислювальну машину? Сумнівне щастя!.. Тож яким слід бути в наш час, щоб завжди і скрізь почувати себе щасливим, вільним, потрібним собі й усім?!

Павло підвів голову, занепокоєний якоюсь дивною зміною довколишнього. Обвів поглядом круг себе. Зрозумів: море заспокоїлось, запав повний штиль, і оце безгоміння насторожило мозок, як невизначена потенціальна небезпека.

- Та-а-ак... - Павло підвівся, почав одягатися.

Він навіть не замерз за оці кілька годин: ніби спокутуючи свою негостинність, море останнім часом стало лагідне і тепле.

Взуваючи черевик, Павло намацав у ньому камінчик - плескатий, з ямочкою. Взяв його, машинально підніс до очей. Так і є - з дірочкою посередині. Курячий бог, талісман щастя. Хто його знайде - тому завжди щаститиме в житті. Ангеліна шукала весь час - не знайшла. А він знайшов. Не шукаючи.

Павло зважив камінчик у руці, пошпурив у море. Кресь-кресь-кресь-кресь - тріпнулися зірки на чорній півсфері. І майже зразу ж по тому з легеньким плюскотом зовсім близько від берега випнулось і щезло щось лиснюче, а за ним ще і ще... Рухи були легкі й граціозні, чарували своєю чіткою ритмічністю.

“Дельфіни, - подумав Павло. - Ось хто не знає ні горя, ні турбот”.

Пригадалося: Шевчук відвоював у Інституту гідробіології океанарій з дельфінами, тепер це лабораторія відділу біоніки. Треба поїхати туди завтра... і все буде цілком пристойно - ніхто не дивуватиметься, що вони з Ангеліною роз’їжджаються в різні боки.

Він був уже цілком, спокійний. Почуття перетліли, тільки десь аж у найглибших закапелках душі лишився невиразний, невизначений біль. Одне життя прожито, треба починати інше.

До Будинку творчості Павло дійшов, коли вже світало. Звернувши на алейку до своєї дачі, він ще здалеку побачив Ангеліну. Вона походжала перед будинком, поглядаючи на годинник. Помітила Павла. Випросталася. Напружилася. Дочекалася, поки підійшов. Сказала сухо, вороже:

- Де ти був?! Що я - повинна тебе...

- Облиш, Ангеліно, - урвав він її з крижаним спокоєм. - За вчинений клопіт - перепрошую; пояснень - не треба, я все знаю; завтра я їду в Райдужну бухту оглядати океанарій. А куди поїдеш ти - мене не цікавить. Усе.

- Он як?! - її зачепив байдужий голос Павла. - А втім, дуже рада, що обійшлося без істерики.

- Я теж.

- Хай щастить тобі!

- Тобі теж.

Ангеліна пішла, потім побігла. В кінці алеї вибухнула плачем. Але Павлове серце навіть не стрепенулося. Мабуть, і справді, любов до неї зовсім перетліла.

А кілька годин по тому, коли почали роз’їжджатися курортники цього заїзду, чи не найвеселіший та найдотепніший був саме Павло Дудник. Його соратники з “антиліричної опозиції” аж дивувалися. А втім, найспостережливіші недарма позирали то на Павла, то на Ангеліну та Юрка. Ті трималися осторонь одне одного, - і це вже було неприродно; Юрко жартував мляво й блідо; в Ангеліни під очима синіли півкола, які вона цього разу марно намагалася замаскувати косметикою.

Подали автобус. Почали прощатися. Щирі обійми, щирі побажання. І тільки Юрко стоїть перед Павлом, не наважуючись простягнути руку, а в очах у нього і провина, і виклик, і...

Павло ледь посміхнувся, простягнув правицю:

- Бувай здоров! Щасти тобі!.. - І додав неголосно: - Бережи її. Вона буде хорошою дружиною.

- Дякую... - Виклик у Юркових очах погас, лишився тільки смуток. - Пробач... Так сталося...

“Так сталося... - повторив подумки Павло, коли автобус рушив з місця і помчав до феодосійського тракту. - Що ж, мабуть, це й на краще”.

А через три години по тому він уже був у Райдужній бухті.

Його зустріли радісно: в оцей перехідний період, коли в океанарії не стало колишнього хазяїна і ще не появився новий, вмить виникли десятки нерозв’язних проблем. Приїзд директора інституту був не тільки корисним, а навіть конче необхідним. Мінявся весь напрямок досліджень, потрібні були нові інструкції та настанови. Та й просто дуже корисною була щира задушевна розмова про майбутнє нової лабораторії та про завдання, які стоятимуть перед нею.

На диво собі, Павло вмить розібрався в усіх отих, здавалося б, неймовірно заплутаних питаннях і знайшов такі рішення, що здивував своєю далекоглядністю не тільки працівників океанарія, а й самого себе. Придалася школа професора Шевчука, придалася! А ще Павло побачив отут, наскільки мав рацію Шевчук, забравши з сектора психофізики три штатні одиниці для океанарія. Слід було б забрати не три, а п’ять, - професор даремно зважив на дурний демарш Павла Дудника! Тут люди працюють по дві зміни, і навіть прибиральниці в них немає, бо її зарплатню одержує молодий ентузіаст-дельфінолог.

І знову Павло Дудник був приголомшений, знайомлячись з новою, не відомою йому досі галуззю науки. Там, у Києві, все видавалось елементарно простим: ну, хлюпаються в солоній водиці оті гідробіологи, бавляться з дельфінами, ловлять та розтинають рибок і молюсків, щоб дізнатися, хто кого з’їв. Вивчать трошки більше чи трошки менше - хіба не все одно? А тут, на березі моря, в чудесній Райдужній бухті, все стало зовсім іншим, набуло всеземного, глобального масштабу.

Населення земної кулі зростає так швидко, що вже слід замислитися над проблемою їжі для майбутніх поколінь. Та й не тільки їжі. Через двісті років місця на суші не стане й для житла. Може, на той час почнеться освоєння інших планет, може, людство перейде на синтетичні продукти. А якщо ні? То ось - всесвітній океан, який дасть житло і харч для мільярдів і мільярдів людей. І його треба починати вивчати зараз, а не тоді, коли грім гряне.

Павло запитував, чи правильно зробили, забравши океанарій в Інституту гідробіології та передавши відділу біоніки, і одержував одностайну відповідь: так. Потрібні найновіші, найсучасніші прилади та пристрої; від описовості, що притаманна біології минулого, треба перейти до математизації. Для порозуміння з дельфінами слід створити абсолютно нову звукозаписувальну апаратуру та придбати електронно-обчислювальну машину-перекладач. Всього цього Інститут гідробіології дати не міг.

Так, Шевчук мав рацію. Тепер заднім числом Павло розумів його і навіть дивувався тій поблажливості, яку виявляв до нього професор під час суперечок. Та Павло на його місці просто сказав би: “Виконуйте!” - та й квит.

Звичайно ж, директорові показали все, а насамперед - “вухо медузи”, яким усі пишалися.

- Вухо медузи? - здивувався Павло, почувши цю назву. - Вперше чую, щоб у медузи були вуха!

- Ну, в медузи, правда, вух немає, - засміявся його супутник, - але шторм вона чує за сотні кілометрів. Медузи дуже добре сприймають інфразвукові коливання, характерні для бурхливого моря, а інфразвук поширюється в воді на тисячі кілометрів. Наше “вухо медузи” саме на цьому принципі дозволяє давати штормовий прогноз на кілька днів уперед.

- Знову інфразвук...

- Прошу?

- Та ні, це я згадав наші інститутські дослідження. Звичайно ж, дельфінів приберегли аж на кінець оцих “оглядин”. Та й правильно зробили, бо до цих симпатичних створінь треба приходити, аж коли вже немає турбот та клопоту і хочеться відпочити.

Ще коли наближалися до великого басейну край бухти, Павло помітив великого дельфіна, який раз у раз вискакував з води, наче намагаючись зазирнути через паркан.

- Це - Пр... - лагідно засміявся молодий дельфінолог. - Почув нас.

- Пр? - перепитав Павло. - Чого це назвали його таким варварським ім’ям?

- Це він сам себе так назвав. Першого дня, коли його тільки привезли, я запитав: ну, хлопче, як же тебе звати?.. А він подивився на мене пильно-пильно, а потім хитро підморгнув лівим оком і вимовив: “Пр!”

- І тільки? - засміявся Павло.

- Ні, не тільки. Коли я запитав, як звуть його дружину, він відповів: “Фур”... - Дельфінолог розвів руками. - Довелося погодитися. Але найголовніше - вони свої імена дуже добре знають.

Обидва дельфіни вже чекали на людей. Правда, Фур, як і личить особі жіночої статі, поводила себе стриманіше, а Пр моментально поліз до дельфінолога цілуватися. Так, так, - коли той сів почіпки край басейну, дельфін вискочив з води, миттю закрив свою всіяну гострісінькими зубами пащеку, ткнувся мокрим писком прямо в губи людини, видав щось схоже на “Пст!” - і граціозно пірнув на дно.

- Ви чули - “Пст!” - зворушено сказав дельфінолог. - Це він так називає мене. У нього для кожного є своє ім’я. Дуже розумна істота! Коли я згадую, як по-хижацькому, як по-безглуздому люди ще зовсім недавно убивали цих милих, лагідних звірят, - мені аж соромно стає за весь людський рід!

Пр і Фур ніби дослухалися довгого, що говорить людина. Вони “по груди” висувалися з води, поглядали пильно і справді наче лукаво. А Пр, підпливши ближче до Павла, навіть підморгнув лівим оком.

Павло не міг стримати теплої посмішки. Він підійшов до краю басейну, сів навпопічки, простяг руку:

- Ну, давай знайомитись!.. Як тебе звуть? Дельфін обережно взяв зубастою пащекою пальці Павла

і цілком виразно промовив: “Пр”, - при цьому його дихало на голові - орган, яким він видавав звуки, - злегка завібрувало.

- А мене - Павло. Павло!.. Зможеш повторити?.. Павло!

- П!.. П!.. П!.. - сказав дельфін.

- Оце й буде ваше ім’я, - засміявся дельфінолог. - Можу вас привітати: ви сподобалися нашому Пр. Він виявляє увагу далеко не до кожного, а якщо йому хтось не до смаку - навіть риби з рук не візьме. А у вас... Ану давайте поекспериментуємо... Прошу, спіймайте отам он у цистерні кілька рибок. Тільки давайте не зразу, хай попросить.

Павло так і зробив. З рибками в руках він став край басейну і вдав, що це помічає дельфінів, задивившись на море. А ті - витанцьовували, підплигували, плюскотали.,. Аж раптом Пр підплив ближче, поклав голову на бетоновий парапет і, - слово честі, Павлові видалося, що навіть аж з жалібними інтонаціями! - сказав: “П!.. П!.. П!..” -’та я ж ось, мовляв, невже ти мене не бачиш?!

- А, це ти, Пр? - зрадів Павло. - То на рибку, поласуй!

Той швидким рухом схопив ставриду, крутну” хвостом. А через мить на тому ж місці з’явилася, - далебі, ображена! - Фур.

- П!.. П!.. П!.. - запихтіла вона поквапливо.

- Чи не чудо, га?! - вражено вигукнув дельфінолог. - Вперше бачу, щоб наша обережна, недовірлива Фур підпливла до незнайомої людини!.. Ой, підлабузниця, догадалася, що начальство приїхало!!! Соромно!

- Пст! - відповіла дельфіниха, схопивши рибку, - та ще й так презирливо, що Павло з дельфінологом аж за животи схопилися зо сміху.

- Ну от, бачите, Павле Михайловичу, чи можна вбивати отаких наших найщиріших друзів і майбутніх помічників?! Дельфіни прудкі й дужі, вони за іграшку вбивають акулу. Але ще не зафіксовано випадку, щоб хоч якийсь дельфін заподіяв шкоди людині, а рятували вони людей не раз.

Пр і Фур, висунувшись з води, слухали, - слухали уважно, наче розуміючи людську мову. А коли Павло і дельфінолог, збираючись іти геть, напівжартома попрощалися, Пр у відповідь вимовив цілу фразу:

- Пст!.. П! П! П!.. Пр-р-р-р...

- Як не дивно, - сказав дельфінолог, - але оте його “пр-р-р” означав - “прощавайте!”

РОЗДІЛ XXIII

Коли у відділі біоніки прокотилася сенсаційна чутка про нову “водошукачку” Людочку Зарембу та коли Артем Рарог пересвідчився, що до Графа приходила саме вона, - ситуація стала йому ще ясніша. Не було сумніву, що здатність до “водошукання” надали дівчині оті сигарети, які вона купила за перстень з алмазом, а Граф уже підлягав кримінальній відповідальності за продаж наркотиків. Звичайно ж, тепер прокурор втрутився б, однак Артем не поспішав звертатися до відповідних інстанцій: якщо стріляти - то тільки в яблучко; кожен промах насторожить старого пройду, дозволить йому знайти якусь лазівку. Зараз треба дуже пильно стежити за ним і за будь-яку ціну здобути хоч недокурок з отим загадковим наркотиком.

З першої получки Артем накупив напоїв та наїдків - тепер уже найдорожчих - та й завітав якось увечері до Графа вдруге.

І цього разу старий скривився, наче кислицю схопив, але що ж - гість прийшов “подякувати”. Мовляв, уклінне спасибі вам, Миколо Йвановичу, що потурбувалися: справді, у відділі кадрів навіть не докопувалися, що та чого, а зразу ж узяли на роботу, та ще й прописку дали.

Звичайно ж, Граф у той відділ кадрів і не потикався, а коли б мав можливість, то зробив би все, аби перешкодити Артемові, бо кому приємні свідки твого не дуже порядного минулого? Але якщо вже оцей тупуватий колишній старшина вважає тебе за благодійника - тим краще: так-так, він натякнув кадровикам, що Артем Григорович Рарог - людина кришталевої чесності, колишній старшина міліції. Ну і таке інше... Випити за дружбу? Ну звісно ж, за дружбу випити слід!

Отак і пили - за дружбу і за вдячність, за давнє знайомство і за джерело на Рогозянці, за поїздку Миколи Йвановича в Париж і за першість Радянського Союзу в галузі водошукання та рудознавства, за небіжчика-директора і за нового начальника відділу. Одне слово, Артем навіть лік загубив чаркам з найміцнішим “КВ”, а старий, хоч уже й ліз цілуватися, все одно тримав язика за зубами і не про хопився й словом про те, що цікавило колишнього старшину.

Та ось уже й час “попросити закурити”. Артем витяг з кишені порожню пачку з-під “Шипки”, зазирнув у неї, подлубався пальцем.

- Отакої - всі висмалив!.. Миколо Йвановичу, любенький, чи немає у вас сигаретки?

Граф був п’яний-п’янісінький, та все ж не смикнувся до портсигара, який випинався з кишені його штанів.

- Сигаретки?.. Ага, сигаретки... - Він підвівся з-за столу, заточуючись, пішов до тумбочки, довго нишпорив там. - Та десь же були. А-а-а, стривайте: вчора викурив... Артеме Григоровичу, голубчику, збігайте в “Гастроном”, ви молодший. І в мене вуха пухнуть без курива.

Коли Артем повернувся, то побачив: Граф курить, а на столі лежить портсигар, повний сигарет “Прима”. І старий уже тверезісінький, наче нічого не пив.

- Вибачте мені, старому дурневі, Артеме Григоровичу: отакий склероз, га? Та в мене ж портсигар повний-повнісінький.

“Відчув щось непевне?.. Пригадав, як він, Артем, просив у нього тютюну?” - хто його зна, але ясно, що план провалився і повторити щось подібне вже не можна. Звичайно ж, у портсигарі зараз справжня “Прима”. А куди він дів ті сигарети?

Ага, поклав у коробку з-під черевиків на шафі. Так, так, хоч і гудуть у голові джмелі, але зорова пам’ять не зраджує: отой он стілець був біля вікна, а тепер - поруч шафи. І коробка повернута не тим боком - етикетки вже не видно.

Близько лікоть - та не вкусиш. Так і довелося Артемові того вечора піти ні з чим.

Лишалася Людочка Заремба. Вона, звичайно, могла б посприяти викриттю Графа. Проте Артем розумів, що дів: чина навряд чи піде на це. Не знаючи справжніх мотивів Людоччиного бажання стати “водошукачкою”, він, однак, зметикував, що дівчина приховуватиме від усіх джерело свого “обдарування”. Але ж перед кожним “сеансом” їй доведеться палити наркотичні сигарети; вона не така обачлива й хитра, як Граф, тому обов’язково лишить недокурок. А цього вистачить для криміналіста, щоб визначити наявність і тип наркотика... Однак, аби підняти такий недокурок, треба весь час бути поруч неї. А це можна зробити тільки в тому разі, коли примажешся до дослідників.

Саме з цих міркувань Артем Рарог і надумав оголосити себе “водошукачем”. Після двох своїх невдалих спроб він цілковито пересвідчився у власній неспроможності відчувати воду, а оте реагування на сморід здохлятини замислив використати лише як зачіпку для розмови.

Звичайно ж, Артем звернувся не до Олі, а прямо до Платона Лагути. Той помітив Артема першого ж дня і привітав, як щирого приятеля. Правда, не хотілося обдурювати такого хорошого хлопця, але й посвячувати його в махінації Графа ще не можна. Тож хай вибачає оцей вимушений обман.

Та, на превеликий Артемів подив, Платон, вислухавши історію отого невдалого “водошукання” в лісі, аж підскочив:

- То ви курили гашиш?.. І відшукали закопаного дохлого коня? Артеме Григоровичу, вітаю вас із величезним успіхом!.. Та ви ж зробили неймовірне відкриття! Ви - перший “науковий водошукач”, якщо можна так висловитися!

- Та який там “водошукач”, Платоне Кіндратовичу, - ніяково посміхнувся Артем. - Гробокопач нещасний, та й годі.

- Е, ні, ви пізніше самі побачите... А гашиш у вас ще є?

- Та є трошки... - Артем почухав потилицю, пригадавши, що наркотики - штука дуже делікатна.

Ну, та для науки - можна.

- Так ось: дуже прошу - нікому ані слова про гашиш. А ми з вами зараз поїдемо кудись у ліс чи на луки і поекспериментуємо. Згодні?

- Та звичайно ж, Платоне Кіндратовичу.

Оце начальник - так начальник: не став викликати інститутську “Волгу”, а сів на свій моторолер, ззаду посадив Артема та як газонув - аж курява пішла! Тільки заїхали на хвильку на Русанівку - Артем узяв заповітну пробірочку - і вже через півгодини отаборилися на галявинці в лісі над автострадою Київ - Харків. Одразу ж знайшли ліщину. Вирізали рогачку.

- Одверніться, Артеме Григоровичу! - Платон пішов на середину галявини, щось довго там вовтузився. Потім гукнув: - Усе. Йдіть сюди.

Чотирма тичками на галявині визначено невеликий квадрат. Поміж тичками - жовтий пісок і ані травинки. Ні, на воду тут не сподівайся.

- Беріть вашу “чарівну паличку”, Артеме Григоровичу, і за роботу.

- Стривайте, Платоне Кіндратовичу, треба ж покурити отієї гидоти, чи як?

- Ні, не варто. Ви ж казали, що другого разу відчули трупний запах без куріння.

- Так тож носом... А що шукати, Платоне Кіндратовичу? Магніт?

- Е, не скажу.

- Ну, гаразд... - Артем невпевнено взяв у руки рогачку, попростував до тівї ділянки.

Він був переконаний, що нічого в нього не вийде, та все ж, як колись Граф, рушив по діагоналі квадрата.

Паличка ворухнулась, коли він тільки ступив перший крок. На другому - подерлася догори. На третьому її вже важко було стримувати. А на четвертому - як сказилася: чим дужче Артем стискав рогачики, тим рвучкіше вона випручувалася. І він зрозумів: тут. Уже нахилився, щоб покопирсатися в піску, - що там за річ така, - але Цлатон не дав.

- Обведіть коло, де, на вашу думку, є ота штука, а потім рушайте по другій діагоналі.

І вдруге паличка стала сторчма на тому ж місці, Артем не вірив сам собі: не може бути - точнісінько в центрі квадрата! Та певно ж, Платон сховав річ десь збоку. Артем так йому й сказав. А той посміхнувся:

- Ні, ви вказали точно. Візьміть оту річ.

Артем гребнувся в піску. Його пальці намацали важкеньку підковку.

- Магніт.

- Так. І дуже сильний. Я навмисне взяв найсильніший з тих, що є в моїй лабораторії... А тепер, прошу, заховайте його ви.

Ні, Платонові не пощастило! Сто разів пройшов він оту ділянку вздовж і впоперек - хоч би тобі що!

- Ну, давайте ваш гашиш, Артеме Григоровичу.

Але й наркотик не допоміг. Після численних спроб Платон з серцем сказав, що він - абсолютний телепень у всій отій парапсихології і слід повторити експеримент з кимось іншим. А втім, може, й не треба. Мабуть, у Артема Григоровича є вроджена здатність до “водошукання”, тільки він її раніше не помічав. Отож дуже шкода, що припущення про стимуляційні властивості гашишу не ствердились.

У Артема аж язик засвербів розповісти про наркотичні сигарети Графа, але він усе ж стримався: зарано. Спершу треба запопасти бодай крихітний недокурочок.

З наступного дня “парапсихологічні експерименти” проводилися зразу з трьома “унікумами”. Можна уявити здивування, тривогу і злість Графа, коли він дізнався про нового “водошукача”. Старий аж пополотнів, побачивши Артема в лабораторії зоопсихології. Звичайно ж, досвідчений і хитрий, він зразу ж отямився і вдав найщирішу радість з приводу успіхів свого колеги, але в поглядах, якими він обмацував Людочку Зарембу, проступали недовір’я і навіть страх: чи не ти, мовляв, позичила сигаретку цьому лягавому?! А втім, це припущення було таке безпідставне, що пізніше Граф заспокоївся.

Присутність старого порушувала всі Артемові плани. Якщо Граф був обережний і досі, то відтепер він подвоїть пильність, стежитиме за кожним його рухом. Треба здихатися цього контролю за будь-яку ціну.

Лихо навчить коржі з салом їсти, - Артем сам не знав, які резерви спритності та винахідливості зберігалися в його мозку, щоб виявитися в найпотрібніший момент. І раз, і вдруге він натякнув Платонові, що в присутності такого маститого “водошукача”, як Микола Йванович, нітиться, втрачає здатність до відчуття нечутного; потім підкинув думку про “змагання початківців” - мовляв, у кого будуть кращі результати: в нього чи в Людочки. Обережненько підвів базу: щоб Микола Йванович не образився, про оці змагання йому, мабуть, не слід говорити...

Одне слово, в суботу вони вчотирьох - Платон, Оля, Людочка й Артем - гайнули інститутською “Волгою” до Малахівки: і прогулятися, і поекспериментувати.

Оля лаштувала кіноапарат, Платон розмічав ділянку, а Людочка з Артемом стояли біля машини.

- Хвилююсь, - сказала Людочка, ніби виправдуючись. - Ділянка така величезна, а тут ще й кіноапарат стежитиме за кожним кроком...

Вона відійшла вбік, припалила сигарету. Затягнулася жадібно, поквапливо. Артем непомітно стежив за нею. Та ось уже й закінчено приготування.

- Ну, Людочко, почнемо, - сказав Платон, підходячи до дівчини. - Е, стривай, та ти навчилася курити?!

- Так, навчилася! - відповіла вона з викликом.

- Дівчисько! - Платон видер у неї з рук недокурок, шпурнув геть.

- Що ви зробили, Платоне Кіндратовичу?! - зойкнула дівчина з таким болем, що Платон аж отетерів.

- А що, Людочко?

- Ви... Ви... - Очі її виповнилися слізьми. - Ну... я загадала: якщо ніхто не перешкодить мені викурити сигарету до кінця, то... Де він, отой недокурок?

- Ну, годі, Людочко!.. Перепрошую... Слово честі, не хотів заподіяти тобі шкоди! - Він турботливо обняв її, втер носовичком сльози. - Заспокойся, малятко! Запевняю: якщо ти зараз знайдеш магніт - здійсняться всі твої бажання!

- Коли б так! - усміхнулася вона крізь сльози.

Платон обняв її так лагідно, так щиро, так... Ні, цього не можна висловити!.. Малятком назвав... І рука його торкнулася її щоки ніжно-ніжно... О, за таке незміряне щастя вона знайде отой магніт без ніякісіньких сигарет! Тож дивіться, на що здатна закохана дівчина!

Людочка знайшла магніт так швидко, що здивувала всіх: за вісім з половиною хвилин, - чи не за стільки ж, як свого часу Граф.

- Ну, Платоне Кіндратовичу, то глядіть же! - сказала вона з викликом. - Ви поручилися, що всі мої бажання здійсняться!

- Звичайно ж, здійсняться! - засміявся той. - Кожен з нас коваль власного щастя. А ти плакала за тим недокурком!

- А я його таки знайду. Він мені дуже дорогий! - Людочка пішла до того місця, де курила допіру, довго шукала серед пожухлої трави, а потім махнула рукою: - А, немає. Як крізь землю провалився.

А недокурок уже лежав у Артемовій кишені. Артем і радів з цього, і відчував себе трохи винним перед дівчиною: отой її розпач, а потім сміх крізь сльози в обіймах Платона розповіли набагато більше, аніж міг би розповісти найдетальніший протокол. Артем збагнув, чому саме дівчина захотіла стати “водошукачкою”. Але він побачив і те, чого Людочка не помічала, а коли б помітила - не повірила б сама собі: Платон до неї зовсім не байдужий. Щось, певно, перешкоджає йому виявити свої почуття до неї; він стримує себе, але це триватиме недовго.

“Отака-то ситуація... - думав Артем занепокоєно. - Залучити Людочку за свідка не можна. Звичайно ж, вона признається зразу, але це буде для неї такий удар, який може коштувати їй надто дорого... Ну, та гаразд - обійдемося без неї. Недокурок є, а це найголовніше. Тепер лишилося визначити, що ж було в тій скриньці та де воно зараз”.

Артем настільки заглибився в свої думки, що, коли настала його черга шукати магніт - ніяк не міг зосередитися. І нічого - ну нічогісінько! - не відчував він, блукаючи по тій ділянці” з рогачкою в руках.

Платон зменшив сторони квадрата вдвоє - тепер треба було досліджувати лише чверть гектара луків, - і знову спроба не дала позитивного результату. Тільки коли виділили зовсім крихітну діляночку - десять на десять метрів - Артем виявив отой проклятущий магніт, та й то не з допомогою палички, а просто побачив його в траві. Він був прикро вражений: от тобі й маєш - не встиг відчути оте таємниче обдаровання - і враз втратив. Чому?

- Платоне Кіндратовичу... - Артем зважив у одній руці магніт, а в другій - рогачку. - Що тут за фокуси, поясніть мені, будьте ласкаві. Яким чином магніт піднімає цю паличку? Вона ж не залізна.

- Так, не залізна, - погодився Платон, - У тому-то й річ, Артеме Григоровичу. Залізна не зрушила б і на волосинку: її сила взаємодії з магнітом була б надзвичайно мала.

- То як же тоді?

- А так, що крутите оту паличку ви.

- Я?

- Атож. Ось дивіться, - Він узяв у руки паличку, стиснув за рогачики.

Патик подерся вгору.

- Та звідки ж я знаю, коли крутити?

- А ви цього й не знаєте. Якась невідома сила - магнітна, електростатична, гравітаційна чи ще там яка - впливає на певну ділянку вашого мозку, а той надсилає відповідні команди вашим м’язам. Вам здається, що ви затримуєте рух палички, і справді до болю стискаєте кулаки, а тим часом інша група м’язів, не контрольована вашою свідомістю, виконує протилежні рухи. Ви боретеся з самим собою.

Платон замислився, довго мовчав. А потім сказав:

- Так, сумніву немає: механізм психофізичної орієнтації пов’язаний з нижчими шарами кори головного мозку. Отже, якщо загальмувати дію кори, то... - Він озирнувся на дівчат, знизив голос: - А може, перевіримо дію наркотика ще раз? Ви не захопили часом?

- М-м-м... та є недокурок... - Пробірочку з гашишем цього разу Артем не взяв, важливий речовий доказ - недокурок - чіпати не хотілося, але Платон був такий пригнічений невдалим експериментом, що довелося його підтримати.

Олю з Людочкою послали в село по молоко, а Платон з Артемом експериментували далі.

З величезною обережністю Артем витяг загорнений у папірець Людоччин недокурок, - припалив його, зробив п’ять глибоких затяжок, намагаючись затримати в легенях дим якнайдовше, погасив і знову сховав.

- О, та ви майже священнодійствуєте! - засміявся Платон, спостерігаючи цю процедуру. - А чи не мало буде? Я ж ото тоді висмалив усю цигарку.

- Побачимо, - непевно відповів Артем.

Він зараз намагався визначити, який же смак та запах диму цієї сигарети? На гашиш зовсім не схоже. То що ж тоді?.. Ну, та це не його клопіт - фахівці розберуться.

- Спробуємо, Артеме Григоровичу?

- Та давайте.

Цього разу Артем знайшов клятий магніт вмить! Платон подвоїв площу ділянки - теж самісінько. Паличка дереться догори - і не втримаєш її ніяким чином.

- Ну, а тепер візьмемо гектар, - сказав Платон. - І коли вже й тут ви знайдете магніт, я видам вам диплом справжнього “водошукача”.

Шукав-шукав Артем - ні, нема! Аж злість пойняла: та невже дія отого наркотика така короткочасна?!

- Не знаходиться, Артеме Григоровичу? - лукаво запитав Платон, підходячи до нього.

- Ні, Платоне Кіндратовичу. Але... - Він відчув, як паличка поворухнулась, полізла догори. Засміявся. - Але зараз знайду. Прошу, витягніть магніт з кишені. Негаразд дурити старого чоловіка!

- М-да... - Платон витяг магніт, підкинув його в повітрі, спіймав. - Ну, Артеме Григоровичу, ще раз - і тепер уже на цілком законній підставі - вітаю вас із дуже важливим відкриттям! З завтрашнього дня ми почнемо досліджувати гашиш як психофізичний засіб.

Артем вислухав його, помовчав. Потім почухав потилицю.

- Ні, Платоне Кіндратовичу, не треба його вивчати. Я вас обдурив. Я курив не гашиш, а... іншу штуку. Скажіть, прошу, чи могли б ви дати слово честі, що нікому навіть не натякнете про оце?.. - Він витяг крихітний недокурок. - Не назавжди, звичайно, а доки я не скажу.

- Даю слово честі, - знизав плечима Платон. - Я тільки не розумію причини такої таємничості.

- Йдеться про великий злочин. А я ж таки колишній старшина міліції. Це - речовий доказ.

- Розумію. Слушно. Можна подивитися?

- Прошу.

Платон узяв недокурок. Покрутив його в руках. І тут вони з Артемом одночасно помітили рожевий кантик на його кінці - знак того, що ця сигарета побувала в губах у жінки.

Перезирнулися. Зрозуміли один одного. І не сказали з цього приводу ні слова.

- Гаразд, Платоне Кіндратовичу, я дам вам половину цього недокурка. Гадаю, для аналізу вистачить. Тільки ще раз прошу: нікому не показуйте його.

- Їй теж? - запитав Платон, підкресливши слово “їй”.

- Їй - насамперед.

- Їй це чимось загрожує?

- Анітрохи. Як найбільшого лиха, вона боїться тільки того, щоб про цей її недокурок не дізналися ви. Але ви, звичайно, не дізнаєтесь про нього ніколи, адже так?

- Ну, звісно ж, - серйозно ствердив Платон.

По дорозі до Києва він був жвавий і веселий, жартував та виспівував, сидячи за кермом автомашини. І та “Волга” сьогодні була наче трошки напідпитку: коливалася на ресорах так чудно, що Людочку щоразу чомусь хилило ліворуч, на Платона. А він, як і годиться джентльменові та першокласному водієві, підтримував її за плечі... і відпускав на частку секунди пізніше, аніж годилося б. Тільки на часточку секунди! Але й цього було досить, щоб Людочка сяяла від щастя.

РОЗДІЛ XXIV

- Паоло Дмитрівно, ви?!

- Так, я! - відповіла вона з викликом. - Не впізнаєте?.. Здрастуйте, Павле Михайловичу.

- Здрастуйте. Але...

Павло був приголомшений: замість незграбної похмурої Сови перед ним стояла вишукано вдягнена, усміхнена, приваблива дівчина. Яким чином?.. Ну, гаразд, хай вона змінила зачіску - це тільки витерпіти п’ятигодинне знущання перукаря; хай замість важких неоковирних окулярів купила красиві й легенькі, з золоченою оправою; хай пошила одяг у першокласного кравця, який уміє всякими кантиками-бантиками і приховати вади жіночої фігури, і підкреслити варте уваги. Але ж у неї змінилося обличчя! Замість гачкуватого масивного носа, який і надавав їй схожості з совою, у неї тепер рівненький, трошки кирпатенький носик, - і саме оця кирпатість, а також примхливий вигин абсолютно змінених губ і надають Паолиному обличчю приємності і навіть своєрідної вроди.

- Павле Михайловичу, я чекала на вас, як на бога. Ні, як на найсуворішого суддю... Скажіть, яка я зараз?

- Та яка ж? - Він розгублено розвів руками. - Ви абсолютно змінились і стали красунею.

- Справді? - запитала вона радісно.

- Справді. Але я не знаю, як вам це вдалося.

- Як? - Вона зітхнула, похитала головою. - Звичайна річ, Павле Михайловичу: пластична операція на обличчі. Віддала на це всю відпустку... Мій дядько - видатний хірург. Він давно вже пропонував мені зробити таку операцію. А я, дурна, комизилася. Казала: хай мій обранець полюбить мене отаку некрасиву, - лише за мою душу, за вірність. А потім я, немов зачарована царівна з казки, миттю скину огидну жаб’ячу шкіру... Не дочекалась... Розповідаю це вам тільки тому, що саме ви й допомогли мені розлучитися з колишнім.

- Я? - перепитав Павло, червоніючи: йому пригадалося, як часто Паола ревнувала його до Ангеліни і до Олі.

- Так, ви... - Звичайно ж, їй згадалося те саме, але вона звернула на інше. - Тепер ви - директор інституту і не маєте права тримати секретаркою... - вона зробила паузу, посміхнулась, - якусь Сову... Я просила дядька: зроби мені римський ніс, може, хоч Орлицею зватимуть, все-таки ліпше. Так ні, не погодився.

- Як добре ви вчинили, Паоло! - Павло потис їй руку. - Мужчині що: коли хоч трохи кращий за мавпу - вже красень. Так говорила одна моя знайома. А жінці...

- Ну чому так, чому? - запитала вона з болем. - Хіба я винна, що не народилася такою красунею, як... Ангеліна Петрівна, скажімо?

- А хіба я винен, що в мене не такі плечі й зріст, як у Платона Кіндратовича?

- Та й то так. Ну, гаразд, Павле Михайловичу, давайте говорити про справи. Хоч я й змінилася зовні, але як була педанткою, так нею й лишилася. Роботи у нас з вами набралося стільки, що й за місяць не впораємося. Якщо хочете, я на громадських засадах працюватиму до десятої вечора.

- Що ж, може, так і доведеться зробити.

Наче й не було отієї поїздки до Криму, наче й не було розпачу та смертельної тоскноти з отими болісними роздумами щодо власного місця в житті. Людська пам’ять старанно загладжує неприємне, водночас зберігаючи й підгримовуючи все краще. Та й ніколи копирсатись у спогадах минулого, треба думати про сьогоднішнє й майбутнє. Життя почалося вдруге, - живи, тільки не повторюй колишніх помилок.

Найголовнішим критерієм поведінки для Павла Дудника в оцьому новому житті стало запитання: а як би зробив у такому випадку професор Шевчук?.. Мабуть, це й був найкращий розв’язок неймовірно складної філософської проблеми взаємовідносин одинака з колективом: яким бути? Світ безперервно змінюється, зникають одні морально-етичні проблеми, народжуються інші. Не існує одвічних викарбуванйх на гранітних скрижалях істин та настанов. Але завжди в людському суспільстві є люди, перед якими схиляються, - і не як перед багатіями чи носіями влади, а як перед зразками справжньої людини тієї епохи. Тієї, а не минулої і не наступної. В майбутнє вони входять уже зі своїми послідовниками та учнями.

Певне ж, не один Шевчук заслуговував на повагу та схиляння, але для Павла Дудника він був зараз найближчий. Це був арбітр і порадник, найвищий суддя в суперечках з самим собою. Отож свою мимовільну провину перед Шевчуком Павло Дудник вирішив спокутувати самовідданим продовженням його справи.

Шевчук знав про стан свого здоров’я і заздалегідь готувався до сумного кінця. В його сейфі на видному місці лежала велика тека з написом: “Моєму наступникові. Цілком таємно”. Коли Павло познайомився з тими документами, він був просто приголомшений: дуже багато чого постало перед ним у зовсім новому, несподіваному світлі. “Що вище піднімаєшся на гору, то ширшає обрій”. О, тепер Павло пересвідчився в цьому з неймовірною ясністю!.. Ще місяць тому в нього був тільки свій власний клопіт: усіма правдами й неправдами забезпечити плідну працю відділу біоніки, який видавався найбільшим і, звичайно ж, найважливішим в інституті. А зараз, коли познайомився з роботою інших відділів, стало ясно, що ота біоніка - тільки крихітна ділянка передового фронту науки.

Раніше видавалося: якщо бодай на кілька місяців затримається побудова нового корпусу, якщо сектор психофізики почне працювати на повну потужність не тепер, а через рік-два - станеться щось страшне. Господи, які наївні міркування! Та в інших відділах проводяться такі дослідження, одержано такі успіхи, що аж моторошно стає! Постанова щодо розвитку біоніки була видана не через те, що біоніка відстала, а тому, що інші галузі вирвалися дуже далеко вперед, і вже можна було кинути резерви й на другорядне.

Ні, ІПевчук зовсім не протистояв вилученню відділу біоніки в окремий інститут. Він вважав за шкідливе робити це зараз. За його розрахунками, поділ мав відбутися через три роки, коли розкоріниться відповідна матеріально-технічна база та виростуть надійні наукові кадри.

Ці міркування були обгрунтовані точними цифровими даними.

Досить було б Шевчукові свого часу послатися на ці дані - і Павло з Платоном негайно погодилися б: так, цього вимагають інтереси держави, а що може бути значніше за них? Але ж йшлося не тільки про інтереси держави, а й про державні таємниці, які Шевчук не мав права розголошувати... і які не зможе розголосити новий директор, Павло Дудник.

Стало трохи неприємно: отже, будуть конфлікти з Платоном Лагутою. І Платон лаятиме його так самісінько, як лаяли вони вдвох з ним професора Шевчука.

- Та-а-ак...

Павло похитав головою, натиснув на кнопку дзвоника. Коли секретарка зайшла до кабінету, сказав:

- Паоло Дмитрівно, прошу, викличте Платона Кіндратовича.

- Гаразд, Павле Михайловичу. Кореспонденцію принести? Там ціла купа термінових справ.

- Так, несіть.

Паолі слід віддати належне: своє діло знає - відібрано справді тільки найтерміновіше, найважливіше, а все інше у заступників. Але стривай, цей папірець, мабуть, попав випадково: адже клопотання про закордонні візи членам нашої делегації на паризький конгрес “водошукачів” підписано ще два місяці тому... Гм, “терміново”. Просять удруге підтвердити кандидатуру громадянина Павлова Миколи Івановича, зважаючи на його кримінальне минуле.

“Удруге! - пхикнув Павло. - То, виходить, якщо людина остаточно порвала з минулим, їй треба нагадувати про нього щодня?!”

Він уже написав червоним олівцем резолюцію: “Нач. від. кадрів. Підтвердіть вдруге”. А потім замислився: а що він, власне, знає про того Павлова?.. Хитренький, ясно. Підлабузник. Марнославний... Це все не смертельні гріхи, - навпаки, через оті дрібні вади стариган викликає доброзичливе співчуття. Він кумедний і завжди щирий... Тільки двічі, - отам, у Малахівці, - був чомусь неприродний: його очиці бігали полохливо, наче старий замислив щось негарне. А втім, це, може, так видавалося... Хай собі їде. Державних таємниць він не викаже, бо й не знає їх, втікати в чужу країну не буде вже хоча б тому, що там своїх “водошукачів” хоч греблю гати. Хай їде.

Вже з цілком чистим сумлінням Павло підписався під резолюцією і взявся за наступний папірець. Але саме в ту мить відчинилися двері і до кабінету зайшов Платон.

- Начальник відділу біоніки Платон Лагута прибув за вашим наказом, товаришу директор! - відрапортував він по-військовому. Всміхнувся і простяг руку: - Здрастуй, Павле!.. Схуд!.. Отак воно їздити на курорт з молодою дружиною!

- Здоров, Платоне. Еге, отож так. Сідай.

Як півроку тому, як того дня, коли Павло став начальником відділу, вони дивилися один на одного з трохи сумовитими посмішками. І як і тоді, Павло запитав:

- Ну, Платоне, не ображаєшся, що директором . призначили не тебе, а мене?

Платон зиркнув на нього лукаво, навмисне затримався з відповіддю:

- Ні. Цього разу - ні.

- А минулого?

- Скажу щиро: було трохи неприємно.

- А тепер?

- А тепер мені спочатку потрібно хоч з півроку посидіти в кріслі начальника відділу. Починаю співчувати тобі, Павле! Роботи стільки, що про власні дослідження й думати забув. Усі дивуються: як ви встигаєте, як у вас усе вчасно виходить!.. - Він похитав головою, почухав бороду. - А мені ота “вчасність” боком вилазить. Ні газет не читаю, ні телевізор не дивлюсь. Лягаю спати о Другій, прокидаюсь о сьомій, та й то ледве-ледве кінці з кінцями зводжу... А втім, навіщо це я тобі розповідаю? Сам знаєш... А збоку воно видавалося зовсім іншим.

- Так, - зітхнув Павло. - Збоку все видається іншим.

- Ну, та гаразд. Звикну... Ну, а як же ти з Ангеліною? Коли на весілля запросиш?.. І чого це її в інституті не видно?

- А чому ти не запитуєш, чи є вона хоч у Києві?

- А де ж?

- Ф’юїть! - Павло зробив легковажний жест рукою. - Пурхнула в тайгу.

- Куди в тайгу? Що ти мені голову морочиш?

- Ні, Платоне, не морочу. Ангеліна вийшла заміж за дуже схожого на тебе геолога і поїхала з ним у Сибір.

- Не може бути!

- Може, Платоне, бо є.

- А ти?

- А я... - Він зітхнув, потер долонею чоло. - Тільки одному тобі скажу, Платоне: зопалу замалим у море не пірнув. А потім...

- Ідіот! - Платон обхопив руками голову, заплющив очі. - Який ідіот!

- Та бачиш же - порозумнішав.

- Не ти ідіот, а я. Я!

- Чому?

- А, та що там казати! - Платон схопився з місця, забігав по кімнаті. Зупинився. Закурив. Сказав хрипко: - Я ж любив її, телепню! Любив як ніколи й нікого!.. Пам’ятаєш той день, коли ти запросив нас до себе на іменини?.. Ми з нею їхали тролейбусом, нас затиснули в куток. Її волосся було перед моїм обличчям, і воно пахло ромашкою... Відтоді цей запах переслідує мене. Розумієш - переслідує!

- Ти... любив... Ангеліну?! - Почуте було таке несподіване, таке неймовірне, що у Павла аж очі на лоб полізли. - Але чому ж ти...

- Чому не відбив її в тебе, чи не так? - гостро запитав Платон. - Не міг, Павле! Коли б це був хтось інший, а не ти - я не завагався б ані на мить: якщо йдеться про любов - під три чорти всякий альтруїзм! Тільки ідіот поступається коханою на користь іншого, і ані шеляга не варте отаке його кохання! За любов треба боротися!.. - Він помовчав, зітхнув і далі говорив уже спокійніше. - Боротися проти тебе, Павле, я не міг. Мені тоді здавалося: це все одно, що бити лежачого. Я заспокоював себе думкою: мені що, - тільки пальцем поворухну - прибіжить перша-ліпша інша, знайду кращу за Ангеліну, забуду. А якщо втратиш її ти - може, зостанешся парубком на все життя... Отак затиснув себе, взяв у шори... Навіяв собі думку, що мені подобається Оля Правдик... - Платон помовчав, припалив згаслу сигарету і сказав навіть аж із образою: - І що ти думаєш?.. Я знову зіткнувся з тобою. І вже не як зі слабкосилим, жалюгідним конкурентом, а як з суперником неймовірної могутності, проти якого я - крихітна комаха... Дивуєшся?! Нема чого дивуватися, хлопче: на всі мої залицяння Оля просто й щиро відповіла, що любить тільки тебе і, мабуть, уже не полюбить нікого іншого. Розумієш: тебе любить!.. Ну, гаразд, буду одвертий до кінця - адже ми з тобою були таки справжні друзі і нічого не приховували один від одного. Так ось, коли я почув оті її слова, мені як солі на хвіст насипали: то стривай же, ти забудеш Павла значно швидше, аніж гадаєш, і саме ти й станеш моєю дружиною!.. - Він знову помовчав і знову зітхнув: - Можеш вірити мені, Павле: досвід поводження з жінками я таки маю. Отих моїх шалених щоденних атак не витримала б, мабуть, найнеприступніша красуня. А Оля - витримала. Витримала навіть тоді, коли Ангеліна всім роздзвонила, що виходить за тебе заміж, витримала навіть того дня, коли ми проводжали вас на курорт... Все. Я складаю зброю, схиляючись перед Олею... Ні, це тобі не Ангеліна! - Платон люто махнув кулаком. - Ти думаєш, Ангеліна не поглядала на мене?.. О, я дуже добре вмію читати жіночі думки! Та тільки що ж - я був... - Він криво посміхнувся. - Я був, так би мовити, джентльменом, тобто ідіотом, а ти - даруй! - телепнем! Віддати якомусь пройді отаку дівчину! Ех, ти... Ну, та гаразд. Пробач, піду. Про справи поговоримо іншим разом.

Платон уже попростував до дверей, проте затримався.

- Стривай - термінове! - Він витяг з кишені і простягнув Павлові пробірку, на дні якої лежав невеличкий, з сантиметр завдовжки, відтинок сигарети з рожевим пружком на кінці. - Дуже прошу: якнайшвидше, а головне - власноручно і так, щоб ніхто не знав, досліди цей недокурок. У ньому є якийсь невідомий наркотик чи якась інша речовина, що дає величезний психотропний ефект. А крім того, це речовий доказ певного злочину. Зрозумів?

- Так, - відповів Павло.

Він досі не міг отямитися. Йому було аж моторошно від усвідомлення того, що саме в ті дні, коли він, підшпигуваний почуттям ревнощів, підкопувався під Платона, той страждав і мучився, навіть заздрив своєму насправді жалюгідному суперникові - та все ж не зрадив себе ні жестом, ні словом, не скористався з своєї багатократної переваги, не пішов на підлість, бо... був справжньою людиною!

От бачиш, Павлику, як легко витлумачити все хибним чином і як вільно можна приписувати іншим свої власні мерзенні риси! “Волосся в неї пахло ромашкою”... Так, так, отоді, під час першого припадку, коли ти на секунду відчув себе Платоном, саме запах ромашки, мабуть, і наштовхнув тебе на ідіотську думку про Ангелінину зраду. Ти був сліпий, дурний... і підлий. І коли б Оля Правдик дізналася про твоє справжнє нутро, вона одвернулася б від тебе з огидою!

Він аж похолов від самої лише думки про це. Ще зовсім недавно єдиним взірцем для себе був він сам, з отим самокопирсанням у душі та з невгамовними дискусіями двох “я”. Зараз перед ним з’явились аж три недосяжні еталони: втілення громадянської мужності й чесності - професор Шевчук, взірець справжньої чоловічої дружби - Платон і приклад вірного кохання - Оля. Ось тобі й “біологічна програма”, Павлику!.. Є, є в людині щось значно вище, світліше, величніше за найсильніші егоїстичні імпульси, - те, що змушує часом брати за горло самого себе, аби не образити, не принизити, не пограбувати іншого... Твій “інтуїтин”, хлопче, не тільки не потрібний людству, а стане для нього найстрашнішим лихом! Хай людина так ніколи й не набуде здатності відчувати воду в пустелі - це можна робити з допомогою приладів. Хай не матиме змоги передчувати землетруси - їх завбачатимуть удосконалені сейсмографи. Хай так назавжди й лишиться нерозкритою таємниця пацюків-“провидців”. Без усього цього можна обійтись. Але, боронь Боже, щоб отой “інтуїтин”, який можна одержати в першій-ліпшій лабораторії за кілька годин, набув такої популярності, як тютюн чи горілка! Світ людей перетвориться на світ звірів у людській подобі!.. Ні, про “інтуїтин” треба забути раз і назавжди. Якщо вже й досліджувати, то отой гіпотетичний “антиегоїстин”, про який марилося півроку тому.

Так, “антиегоїстин”... його можна було б виявити в харчовому раціоні лялечок мурашок. Або ще краще: термітів... Гм, а чому б не перевірити?

Павло хутко написав текст телеграми, викликав Паолу:

- Прошу, надішліть негайно.

- Ви хочете вивчати термітів? - здивувалася Паола. - Дуже цікаво! Ніколи не бачила, тільки читала про них. Хоч покажете мені?

- Звичайно ж... - Він узяв у руки пробірку з недокурком, підвівся. - Паоло Дмитрівно, я йду до своєї лабораторії. В разі чого...

- Знову?! - похитала вона головою докірливо.

- Знову.

Коли Павло зайшов до лабораторії - гострий біль пронизав серце. Мертво. Порожньо. Столи, шафи, прилади припорошено пилом - адже ніхто не заходив сюди понад місяць. І недоречним нагадуванням про минуле маячить у колбочці букетик сухоцвіту, який принесла Ангеліна напередодні виїзду до Коктебеля.

- Та-а-ак... - Павло витер ганчіркою стіл, приготував апаратуру та хімікати для аналізу.

Задумливо покрутив у руках недокурок. “Речовий доказ”... Який же злочин стоїть за тобою?.. І яка жінка тримала тебе в зубах?

Він розділив шматочок сигарети на кілька зовсім крихітних частинок, дослідив насамперед під мікроскопом, при максимальному збільшенні. Мінеральних домішок наче не було. Отже, йдеться про продукти рослинного чи тваринного походження, - на жаль, у гістології[2] Павло не дуже петрав.

Аналіз на нікотин, звичайно ж, зразу дав позитивний результат. Виявився також кофеїн, а пізніше й теїн, але в невеликій кількості, стільки ж - Павло зазирнув у довідник, - як і в усякому тютюні. Але кожне подальше дослідження було все складніше і обтяжливіше. Години зо три Павло витратив тільки на те, аби дізнатися, що кокаїну в цьому тютюні - мізерно мало, якась тисячна частка процента, а опіуму - ще менше.

Вже й північ настала, вже й на другу годину звернуло, а невідомий наркотик, чи що там було, нічим не виявляв себе. І все ж Павло вперто вів досліди. Він розумів: якщо Платон, знаючи його перевантаженість, попросив проаналізувати цей тютюн негайно - значить, підстава була аж надто важлива.

Його хилило на сон, і він, щоб не кунялося, знову почав міркувати про “антиегоїстин”. Думка видавалася вартою уваги: саме в залежності від раціону з лялечок виростають або “мирні трудівники”, або “воїни”. І ті, й ті потрібні для мурашника чи термітника, бо ота багатотисячна родина комах живе як єдиний організм.

- Стривай, стривай, - Павло насторожився. - Як єдиний організм?.. Але ж у такому разі кожна окрема мурашка чи терміт - не що інше, як аналог клітинки цього організму! Йому пригадалося: якщо взяти одну-єдину мурашку, помістити її в найсприятливіші умови, забезпечити всім необхідним для існування - комаха дуже швидко загине, загине точнісінько так, як гине вилучена з людського організму клітина. Бджоли, мурашки, терміти, - та й багато інших комах, - можуть існувати тільки сім’ями. Кожна з таких комах керується власним примітивним “електронним мозком”. Але ж ці мозки об’єднуються в єдину систему. І ця система...

Павлові стало моторошно. Він наближався до такого несподіваного висновку, що аж боявся сформулювати його. Якщо навіть до сучасної, ще дуже недосконалої, електронно-обчислювальної машини приєднати другу, третю, десяту, соту, тисячну, - і примусити їх працювати спільно, то це вже буде не просто збільшена у відповідне число разів кібернетична споруда. Ні, рано чи пізно кількість перейде в якість і виникне щось зовсім несподіване - може, навіть самоусвідомлення, свідомість... Тож чи не так само з вуликом або мурашником? Не тисяча, а десятки тисяч примітивних мозків окремих комах об’єднуються в єдиний велетенський мозок... і той мозок може мати справжній інтелект!

“Ні, ні! - заперечив він сам собі майже з розпачем, - Це - безглуздя, нісенітниця! Коли б так, то не людина порядкувала б на Землі, а комахи!.. Та й який може бути мозок, коли кожна окрема комаха - примітивна істота? Ні, отака гіпотеза - механіцизм чистої води!”

Але заперечення були бліді й недоказові. Людській цивілізації лише двадцять тисяч літ, а таргани, терміти, мурашки, бджоли з’явилися ще в палеозойській ері, пройшли через усі катаклізми, пережили, здавалося б, нездоланних велетнів-ящерів... і ще не відомо, хто панує на Землі зараз: чи люди, чи саме вони, оті комахи! Мабуть, легше насадити життя на мертвій Венері, аніж винищити хоча б тарганів та термітів у всеземному масштабі!

Людство шукає братів по розуму в незмірних далях космосу, заздалегідь погоджуючись на думку, що гіпотетичні мислячі створіння можуть бути звіроподібними чи неймовірно красивими, велетнями чи ліліпутами, гуманістами чи хижаками, але за всіх умов - копіями людей Землі. Так, копіями, хоч і деформованими чи спотвореними, як на наш погляд. У всіх оцих довільних припущеннях є спільна незмінна база: підсвідомо постулюється, що вищим розумом обдарований всякий окремий індивідуум. Але хто довів, ще інтелект виявляється тільки в такій формі? Та, може, отаким своєрідним мислячим “індивідуумом” є кожен мурашник, кожел термітник, кожна бджолина сім’я?

Чому такі “індивідууми” не вступають в контакт з людиною?.. А може, й пробували вступити - тільки порозумітися ці дві цілком різні системи не можуть. Може, навіть не підозрюють про існування інших форм мислення. А найвірогідніше - у таких “індивідуумів” програма надзвичайно звужена: вижити за всіх умов, і їхній внутрішній світ, - якщо він таки існує, - настільки незвичайний і своєрідний, що проникнути в нього, зрозуміти його, можливо, так ніколи й не вдасться...

Стривай, Павлику, обміркуй усе детально, не поспішаючи... Отже, ти грунтуєшся на тому, що один нейрон у людському мозкові ніщо: він може тільки певним чином реагувати на електричні імпульси. Навіть якщо взяти чотирнадцять мільярдів окремих нейронів - усі, що є в мозку людини - вищий розум ще не з’явиться. Він виявляє себе тільки в тому разі, коли ці нервові клітини працюють спільно. В людському мозку це робиться просто: всі нейрони своїми дендритами вмикаються в єдину стабільну систему... Але ж як у аналогічну систему об’єднуються крихітні електронні мозки метушливих та невтомних мандрівниць-бджіл?.. Таке єднання можливе тільки в тому разі, коли між усіма комахами є безперервний, надійний зв’язок на відстані. Телепатичний зв’язок!

У Павла аж лоб затерп од хвилювання: Логіка підказувала: ідея правильна. Еволюція живого, мабуть, пішла двома протилежними напрямками. Одна лінія створінь виборювала право на життя дедалі більшим ускладненням засобів боротьби за існування кожного індивідуума - що й привело, зрештою, до появи людського розуму. Друга лінія знайшла аналог такого “розуму” в об’єднанні у динамічну систему десятків тисяч примітивних створінь. А щоб такий “розум” діяв, усі ці створіння повинні безперервно обмінюватися взаємною інформацією. Це означає, що в організмі комах є певні не відомі нам органи зв’язку... а отже, і якась хімічна речовина, - “інформатин”, скажімо, - що забезпечує функціонування цих органів.

Стривай, а хто сказав, що телепатичний зв’язок притаманний тільки комахам? А може, саме на цьому принципі об’єднуються й косяки риб та зграї звірят?.. І, може, саме “колективний розум” на основі телепатичного зв’язку і надає такого високого, нез’ясовно високого інтелекту дельфінам?

Гм, так... Отой “інформатин”, можливо, й існує. Але спробуй-но знайти, коли навіть зараз, незважаючи на всі мудрування, не вдається виявити невідомий наркотик!

Павло ще раз пильно оглянув хроматографічні колонки. Цей метод хімічного аналізу дозволяє виявити буквально незміряно малу кількість певної речовини. Але ж певної! А тут шукаєш невідомо що.

Лютий на себе, на Платона і на весь світ, Павло пішов з лабораторії аж о третій годині ночі.

Експериментальний матеріал було вичерпано, незнаної хімічної сполуки - не знайдено.

РОЗДІЛ XXV

Щоб бути загальновизнаною красунею, часом замало ідеально правильних рис обличчя, досконалої фігури та палахкотливого рум’янця на щоках. Інколи у дівчини все це є, а от не приваблює вона, не приголомшує незбагненною, непоборною вродою, перед якою схиляються всі. Чомусь надто часто такі красуні бувають або погордливі й холодні, як довершені мармурові статуї, або ж по зав’язку повні рожевої глупоти. На них поглядають не без зацікавленості, але головним чином “теоретично”, як сказав би Платон Лагута. Закохуються в інших - не в ідеальних та не в бездоганних, а в звичайних, земних, не перевантажених надмірними чеснотами і надмірними претензіями, бо в житті кожної жінки є такі хвилини, коли саме вона стає найкрасивішою в світі для того, хто її иокохав.

Людочка Заремба була по-справжньому вродлива, але розцвіла вона пізно і якось непомітно для себе й оточуючих. Це відіграло неабияку позитивну роль, бо не розбестило її надто раннім всезагальним схилянням. Проте, з іншого боку, саме в цьому й була причина її невпевненості в собі, а отже, і невміння знайти відповідну лінію поведінки. Дівчина прийшла в лабораторію Платона Лагути зразу ж після закінчення десятирічки, ще з кісками, трималася полохливо й нерішуче. Такою її звикли бачити в інституті, а відповідно до цього виробився й стереотип ставлення до неї як до гарненької, але надто обмеженої істоти, яку аж до сивого волосся всі зватимуть Людочкою.

А дівчина потихеньку розцвітала й красивішала. Вже не було в неї кісок, а з’явилася замість них пишна корона золотистих кучерів. Зникла незграбність, поступившись граціозності рухів. Яскравішали, глибшали красиві сині очі. Набували довершеності форми тіла. Все в ній прагнуло кохання, і саме воно й прискорювало процес формування жінки. Та все ж це відбувалося надто повільно, надто поступово, і той, кому присвячувався цей розквіт, не помічав його, як не помічали й інші в інституті.

Одного травневого дня Платон Лагута несподівано поглянув на свою лаборантку очима стороннього мужчини: “Людочко, але ж ти - красуня!” І коли б не отой запах ромашки, - невідомо, як розвивалися б їхні відносини далі. А втім, мабуть, Платон зустрічався б з нею кілька днів чи кілька місяців, - аж доки набридло б, - і на цьому й скінчилося б. Навряд чи він пов’язав би з нею своє життя: зміни Людоччиної зовнішності для цього було замало, а про свої внутрішні зміни дівчина й сама ще не знала.

Запах ромашки перешкодив. Даремно Платон доводив сам собі, що всі жінки користуються однаковими косметичними засобами, - цей запах дратував, нагадуючи про Ангеліну, збуджував і без того ледве стримуване почуття ревнощів, відштовхував від Людочки. Та вона й сама мимохіть робила все, аби пригасити в Платонові отой проблиск інтересу до неї. Його не могли зворушити благальні погляди та одчайдушні листи: він звик до успіху серед жінок і скорше б зацікавився байдужою до нього, ніж такою, що чіпляється на шию.

Саме через оцю суперечливість натури Платон звернув на Людочку свою увагу вдруге аж тоді, коли та подала заяву про переведення до іншої лабораторії. Він пильно подивився на неї, посміхнувся і мовчки написав резолюцію, що не заперечує. Звичайно ж, причина цієї заяви була цілком зрозуміла, і все ж йому стало дещо неприємно, - тим більше що це відбувалося саме того дня, коли Оля Правдик дала рішучого одкоша його залицянням і він уперше в житті відчув себе переможеним. Ображене самолюбство могло б зараз зіграти неабияку роль. Однак смерть Шевчука, звістка про близьке одруження Павла, потім призначення на посаду начальника відділу та навала пов’язаних з цим справ закрутили Платона, - і він забув про Людочку, здавалося, тепер уже назавжди. Але вона сама нагадала про себе, та ще й таким дивним чином, що мимохіть привернула його увагу. Це зробило зовсім не оте обдаровання “водошукача”, на яке дівчина покладала стільки надій, а дивна трансформація всієї Людоччиної психіки.

О, як це чудово - почувати себе красивою й гідною уваги! Як багато потрібно для цього подеколи, а часом - як мізерно мало. Ось дівчина-студентка наділа нові черевички, на які, уриваючи від шлунка, стягалася, може, й рік, - не модельні, дешевенькі, зате ж модні! Йде по вулиці - і землі під собою не чує. Їй видається; всі звертають на неї увагу; вона і паленіє, як рожа, і пишається собою. І оце збудження та піднесеність роблять її справжньою красунею; на неї мимохіть задивляються молоді хлопці... і мимохіть заздрим оком її проводжають ті вдягнені в хутра та шовки, яких не хвилюють вже й діаманти та перли.

Досить було Людочці Зарембі відчути себе потрібною - і її враз облишили самоприниження та полохливість. Вона скинула пута, які сковували її, і стала такою, якою й мала бути, - щирою, товариською і веселою. Правда, Людочку ще мучила гризотлива думка, що з останньою сигаретою Графа скінчиться її щастя, але вона тамувала в собі похмурі прогнози: а, хай буде як буде!

Платон поглядав на неї з дедалі більшою увагою. Такою вона йому починала подобатись. А історія з недокурком заінтригувала його настільки, що він вивчав уже кожен Людоччин рух, намагаючись проникнути в думки і прагнення дівчини, зазирнути в тайники її душі. І це було саме те, чого вона підсвідомо прагнула.

Хоч Артем Рарог і не сказав прямо, що недокурок належав Людочці, хоч він і не пояснив, про який злочин ідеться, не треба було надто великої мудрості, аби пов’язати оте нсподіване Людоччине обдаровання з наркотичними сигаретами та визначити мотиви, якими вона керувалась. Платон не гнівався на неї за оцей обман: справді, що ще могла вчинити дівчина, котра втратила всяку надію привернути до себе його увагу? Правда, непокоїла Людоччина роль в отих махінаціях з наркотиком, про які можна було тільки здогадуватися, бо, Артем мовчав, а Платон у нього не допитувався. А що Платона стурбувало Павлове повідомлення, що після найстаранніших досліджень він не виявив у тютюні недокурка бодай сліду сполуки, схожої на наркотик. Можливо, Павло просто не зумів знайти, а може, в тім кінці сигарети й не було ніяких домішок, - все одно необхідно добути бодай ще одну таку сигарету для більш старанного аналізу.

Але де її взяти? Платон розумів: Людочка скоріше дасть порізати себе на шматки, аніж прохопиться про свою таємницю хоч словом. Звісно, можна було\б викрутити в неї оте признання, та він не хотів бачити її приниження. Не штука спіймати людину на брехні, проте чи варто це робити скрізь і завжди? Краще вже спробувати розшукати отой наркотик самотужки.

Хоч як ніколи було Платонові, він за своїм звичаєм почав з вивчення відповідної літератури. Як людині, дуже далекій від хімії, йому здавалося, що для цього вистачить кількох годин. Але вже перші сторінки першої ж прочитаної ним на цю тему книжки примусили його почухати потилицю. Виявилося, що насамперед треба проштудіювати розділ про алкалоїди - гетероциклічні азотні сполуки рослинного та тваринного походження. Навіть перелік найвідоміших алкалоїдів забрав кілька рядків друкованого тексту. Кофеїн, кодеїн, кокаїн, стрихнін, нікотин, атропін, ефедрин, морфін, теїн, хінін, теобромін, анабазин, героїн... Ой леле, та скільки ж їх? Виявляється - понад вісімсот, і щороку відкривають кілька нових. Майже всі алкалоїди тим чи тим чином впливають на нервову систему людини, причому спектр їхньої дії надзвичайно широкий: наприклад, скополамін - заспокоює, кофеїн - тонізує, кодеїн - збуджує, героїн - доводить до шаленства, тубокурарин - миттєво вбиває. А в проміжках між ними - всі можливі нюанси й градації впливу. Визначити наперед, яка буде дія нововідкритого алкалоїда - надзвичайно важко: ці сполуки дещо схожі з ферментами й вітамінами, а в тих навіть незначна перестановка атомів у молекулі викликає докорінну зміну властивостей.

Негативний результат - теж результат. Платон зрозумів, що нема чого й мріяти розшукати загадковий наркотик самотужки, навмання. Але ж, може, йдеться всього лише про не відомі раніше властивості якогось відомого наркотика?

Досі він, як і більшість дилетантів, про наркотики мав надто вузьке уявлення. Пригадувалися алкоголь та нікотин - всезагальне лихо; кокаїн та кокаїністи в період громадянської війни; морфій як могутній лікувальний засіб-і скількись там нещасних, що стали морфіністами. От і все.

“Кур’єр ЮНЕСКО” повідомляв: з 2 000 000 кілограмів щорічного видобутку опіуму тільки третина використовується на лікувальні потреби, а решта йде в підпільну мережу для продажу на вагу золота. Навіть сирий опіум - отрута неймовірної сили, до якої звикнути легко, а одвикнути неможливо. Але з кілограма опіуму можна одержати сто грамів героїну, а дія цього наркотика в сто разів сильніша. Та для вирощування опійного маку хоч потрібно докласти працю, А каннабіс, індійські коноплі, росте як бур’ян - аби клімат був підходящий. З цих конопель роблять гашиш та маріхуану, і про масштаби споживання наркотиків такого типу свідчить хоча б те, що їх тільки в Америці за один рік було конфісковано 320 000 кілограмів. Але ж це ще не все: з кактуса “пейотл” видобувається надзвичайно сильний галюциноген мескалін, з мексіканських грибів-поганок “теонанакатл” одержують наркотик псилосцибін. Однак усі ці наркотики, - навіть найстрашніший з них, героїн, - ніщо проти ЛСД-25, який видобувають з отих звичайних, дуже отруйних ріжків, що паразитують на колосках жита.

Зловживання наркотиками стало проблемою номер один для всього світу. Вже минувся той час, коли держави Заходу цілком свідомо й неприкрито струювали опіумом Китай і заради цього навіть вели війни, які так і дістали назву “опіумних”. Зараз вони не знають, що робити з власними наркоманами. Вже не в Китай, а з Китаю та країн Близького Сходу потаємними річищами пливуть на захід нестримні потоки сирого опіуму та гашишу, і не допомагають ніякі найсуворіші заходи, бо йдеться щ.о величезний бізнес, а молодь, не бачачи перед собою нічого світлого в житті, шукає втіхи в фантасмагоричних мареннях.

Дія наркотиків - жахлива! Наче що там - ну, занурилась людина у солодку ейфорію, на якусь часинку втекла від похмурості буднів у феєричний світ райдужних мрій. Але ж цей стан надто швидкоминучий, отож доводиться повертатися до безперспективного, безрадісного існування, яке відтепер стало ще огиднішим. І знову людина вживає наркотик - щораз у більшій дозі. І знову похмілля, І знову стимулятор... Отак поступово, - а іноді навіть з першого разу, - людина стає рабом своєї пристрасті. Зупинитися неможливо, бо вже змінилася й сама психіка. Людина гине, - так загинула всесвітньовідома співачка Едіт Шаф, - гине, знаючи, що вбиває сама себе, але нічого не вдіє. А коли вже витрачено всі гроші і продано останній піджак з плеча - наркоман за дозу наркотика готовий піти на крадіжку і на вбивство, бо він уже - тільки оболонка людини...

Коли Платон Лагута дізнався, що являють собою оті наркотики, його не на жарт стурбувала доля Людочки Заремби. Ось уже близько місяця дівчина майже щодня демонструє свої парапсихологічні здібності. Це означає, що вона перед кожним експериментом курить по сигареті з наркотиком. Який то наркотик - невідомо, але всім їм притаманне одне: організм до них призвичаюється. Людочка може стати справжньою наркоманкою!

Але як врятували дівчину від страшної небезпеки? Як довести їй, що ота здатність до “водошукання” - ніщо проти неймовірно високої ціни, яку доведеться заплатити за неї?!

Платон випросив у бібліотеці номер журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” про наркотики, “випадково” лишив на столі перед Людочкою і аж на другий день - теж “випадково” - знайшов його:

- О, та ось же він!.. Тут дуже цікавий матеріал. Ти проглянула, Людочко?

- Та так, зазирнула.

З безтурботних інтонацій її голосу Платон зрозумів, що дівчина або не вчиталася в текст, або ж не пов’язала думку про наркотики із своїми сигаретами.

- Страшна річ оті наркотики! Поглянь: ось документальні фбтознімки страждань жінки, яку примусово лікують від наркоманії... Але ж це була тільки слабенька маріхуана! А від ЛСД-25 один молодий американець уявив себе птахом, та й полетів... з вікна двадцять п’ятого поверху!

Того вечора він наговорив про наркотики стільки страшного, що, мабуть, примусив би замислитися й найзапеклішого наркомана. А Людочка - хоч би що. Правда, слухала уважно, кивала головою, але не насторожилася навіть тоді, коли Платон висунув гіпотезу, що слід було б перевірити вплив наркотиків на парапсихологічні здібності. Він був прикро вражений: чи вона настільки тупа? Чи, може, справді не здогадується про наркотик у своїх сигаретах? А Людочка все знала, все розуміла і зрозуміла ще вчора, коли він лишив у неї на столі “Кур’єр ЮНЕСКО”.

Перечитавши той журнал, - злякалася. Похапливо стала перевіряти себе, чи не звикла вона до куріння, чи не тягне? Ні, аж ніскілечки! Аж нудить від однієї думки, що завтра теж доведеться смалити оту сигарету. Непокоїло інше: Платон лишив журнал неспроста. Він ніколи нічого не забуває - сам казав, що за обсягом пам’яті міг би конкурувати з електронно-обчислювальною машиною... Дізнався про “чарівні сигарети”?.. Мабуть, ні. Догадується, І непокоїться за неї, щоб не стала часом наркоманкою.’Так, саме це, а зовсім не бажання викрити її, спіймати на негарному вчинку й примусило його подати отой прихований знак остерігатися небезпеки. А коли Платон наступного дня прочитав цілу лекцію про наркотики, Людочка остаточно переконалася, що її припущення слушне.

Коли б хто знав, як радісно - і як сумно - було на душі в дівчини саме в ті хвилини, коли Платон Лагута розгортав перед нею апокаліптичні картини злочинницького буйства наркотиків.

Любий, любий, навіщо твоє красномовство?! Та не загрожують Людочці Зарембі ніякі наркотики! Їй загрожує інше: лишилося всього тільки дві сигаретки. А далі - ніщо... Порожнеча... Зникають залишки тієї “шагреневої шкіри”, яка здійснила нездійсненне - привернула твою увагу майже на місяць. Незабаром настане день, коли Людочка Заремба збере докупи всі крихітні недокурочки і скрутить з них останню сигарету, щоб востаннє побути з тобою, і...

Знаю, любий: тобі дуже, дуже потрібна була б хоч одна така сигаретка. Дослідивши її, ти створив би надзвичайно важливий препарат, який допомагав би людям творити справжні чудеса. І я віддала б тобі оту сигаретку, коханий, навіть знаючи, що цим на день, а то й на два наблизила б страшний для мене фінал. Але я не можу віддати, Платоне! Не можу! Адже я заприсяглася моїм коханням до тебе!.. Не лай мене, навіть якщо дізнаєшся коли-небудь про мій обман. І я не нарікатиму, якщо через кілька днів ти втратиш усякий інтерес до мене: крадене щастя в руках не тримається. Але все ж я була щасливою цілий місяць! Може, цей місяць так і лишиться найщасливішим у моїм житті!

Так думала Людочка, слухаючи Платона. І тому аж йіяк не хвилювалася про небезпеку стати наркоманкою. А він гарячково міркував, який же ще знайти доказ? Що ще вигадати?.. І раптом його осяяла думка. Урвавши лекцію, він помацав кишеню штанів і з добре удаваною байдужістю нростяг руку:

- Людочко, а дай-но сигаретку.

- Зараз! - Вона смикнулась до сумочки... спаленіла і затримала руку. - Ой, пробачте, Платоне Кіндратовичу! Я ж тепер... не курю.

- А, ну то й добре. В ім’я цього можу потерпіти. Людочка розуміла: вона зрадила себе отим рухом.

Їй було прикро й соромно, і заспокоювала вона себе тільки тим, що Платон, мабуть, не помітив її зніяковіння. Але небавом дівчина переконалася, що й це не так.

У п’ятницю надвечір вони з Платоном ішли до його лабораторії, щоб перевірити Людоччину шкірно-оптичну чутливість до ультрафіолетових променів. Проти дверей лабораторії Людочка ще здалеку помітила поставного літнього мужчину з буйною сліпучо-білою чуприною. Дещо здивувалася: вже смеркає, а чоловік у темних окулярах. Та коли підійшла ближче - зрозуміла: незрячий.

- Максим Михайлович?! - кинувся до нього Платон. - Дуже радий, що прийшли! Здрастуйте!

- Ти, Платоне? - сліпий обмацав його обличчя, поплескав по плечах. - Ну, та ти вже справжній козарлюга! Навіть з бородою! Як тебе тільки жінки терплять?!

- Не терплять, Максиме Михайловичу. Зневажають! А найбільше - оця! - Він узяв Людоччину руку, вклав її в руку сліпого. - Знайомтесь: Людочка Заремба, ваша майбутня вчителька.

- Вчителька?! - вражена, перепитала дівчина.

- Атож! - задерикувато відповів Платон.

- Е, мабуть, не навчитися мені, - зітхнув сліпий. - Ця ніжна ручка, справді, може бачити невидиме. А моя...

- Ну, та спробуємо, - бадьоро сказав Платон.

Ой, розуміла Людочка, що неспроста організував Платон оцей візит! Навіть її тонкі й чутливі пальці не відчували нічого, аж доки вона почала курити оті сигарети. Та що ж відчує оцей нещасний чоловік?

Звичайно ж, він не відчував нічого. На які тільки хитрування не пускався Платон: освітлював папір то білим, то зеленим, то червоним, то ультрафіолетовим світлом, міняв кольори малюнків, підсував під них тонкі магнітні пластинки, надівав на сліпого шолом з додатковими електромагнітами, опромінював його радіохвилями високої й низької частоти, вмикав ультразвукові генератори та інфразвукові свищики - анічогісінько! А Людочка всякий раз виконувала завдання, не помічаючи ніяких отих змін: її пальці тепер майже заміняли їй очі - вона вже навчилася розрізняти навіть крупний друкарський шрифт.

- Ні, годі, - нарешті сказав сліпий, зітхнувши. - Ех, Платошо, даремно ти мене розтривожив...

Гострим болем стиснулось Людоччине серце. Вона знала сумну історію цієї людини, - Платон поспіхом переказав під час дослідів. Понад чверть віку тому, майже перед кінцем війни, Максим Михайлович, тодішній танкіст, кинувся рятувати пораненого Платонового батька. Вихопив його з самісінького пекла бою і вже відтягнув далеченько. Та вдарив ще один снаряд. Його осколок добив лейтенанта Лагуту, а Максим Гурко отямився вже у госпіталі. Незрячий.

Вперше за двадцять п’ять років перед ним блиснула полохлива надія: а що, як і справді вдасться навчитися бачити руками? Не те, що очі, звісно, та все ж... І от ця надія погасла знову.

“Боже! - думала з жахом Людочка. - А що, коли б це сталося з моїм батьком? Або коли б Платонів батько не загинув, а лишився незрячим?.. - Вона навіть подумки побоялася припустити, що осліпнути міг би й Платон. - Що ж робити мені, бідолашній?!”

У неї лишилася одна-єдина сигарета. Остання!.. Ще два дні - і згорять без сліду навіть ті крихітки таємничого препарату, який, можливо, зумів би повернути хоча б частку зору сліпим. Їх сотні тисяч, отих безневинних жертв війни, - людей, які свого часу віддали найдорожче, аби щасливо жилося тобі... От і зважуйся, Людочко, що ж значніше: чи твоє куце, маленьке щастя, чи бодай по крихітці щастя кожному... Вирішуй!

І вона вирішила.

РОЗДІЛ XXVI

- Ну, здрастуй, Пр! - сказав Павло.

Почувши своє ім’я, дельфін рвучко крутнувся, застиг на місці, вражений, і рвонувся до нього.

- П!.. П!.. П!.. - запихтів він радісно, тикаючись мокрим писком у обличчя Павла. - Тс... тс... тс...

- Не розумію! - засміявся Павло. - Але зараз буду розуміти. - Він витяг з кишені флакончик з таблетками “інформатину”, проковтнув одну. - Скучив я за тобою, друже!.. А де це Фур?

Пр чомусь враз посмутнішав. Висунувшись з води, поклав голову на коліна Павлові і з сумом сказав:

- Мрт... мрт...

- Кинула тебе? - пожартував Павло.

Дельфін заперечливо похитав головою і повторив:

- Мрт...

- Мертва?! - перепитав Павло з жахом. “Інформатин” уже почав діяти, але думки дельфіна сприймалися ще не чітко. - Як же це сталося?

- Захворіла, - тоскно сказав Пр. - Лікували. Давали багато ліків... Померла... Пст плакав.

- А ти?

- А я не плакав. Не вмію.

- І що ж ти тепер робитимеш?

- Чекатиму. Пст привезе мені нову дружину. Тепер уже молоду.

- А хіба Фур була стара?

- Стара. Вона ще пам’ятала війну,

- А ти не пам’ятаєш?

- Не пам’ятаю, я молодий.

- Шкода... - Павло помовчав. - А я хотів поговорити з тобою, Пр.

- Говори. Ти чимось стурбований, П?

- Так, Пр. Стурбований долею людства. Та і власною теж.

- Що сталося, П?

- Та начеб нічого й особливого... - Павло зітхнув. - Тобі Фур розповідала про війну?

- Розповідала. Тоді було багато гуркоту і багато людських трупів. Фур казала, що на людей напали летючі акули, - так вона називала літаки. І дивувалася, чому тепер літаки на людей уже не нападають.

- Ой, нападають, Пр!

- А чому люди не повбивають оті літаки?

- В тих літаках, друже мій, теж сидять люди. А вірніше - нелюди.

- Але вони розумні створіння?

- Ой, надто розумні.

- Тоді справді не можна. Головний закон забороняє вбивати розумну істоту.

- Стривай, стривай, що ти плетеш, Пр? - аж розгнівався Павло. - А якщо одна розумна істота вбиває іншу?

- Тоді весь рід мусить покинути цю територію і переселитися кудись у інше місце. Такий закон. Головний закон... Я ще пам’ятаю, як люди нас убивали. Великий Розум Сім’і сказав: люди вважають нас нерозумними, втікайте. Але ні один з вас не має права напасти на людину. Такий закон.

- Ну, друже, - похитав головою Павло. - Але ж це - несправедливий закон!

- Ні, - заперечив Пр, - хороший закон. Акул треба вбивати, бо вони хижі й дурні. Риб - можна: вони нерозумні!.. Це - їжа. А розумні істоти не можуть бути ворогами.

- А хіба серед дельфінів не буває ворожнечі?

- Не буває. Море привітне до всіх. Їжі вистачає.

- А чи є у вас якісь бажання, мрії?

- Ні. Ми робимо тільки те, що можемо робити. А якщо не можемо - не бажаємо.

- І у вас ніколи не виникає ані найменшого бажання здійснити щось нездійсненне?.. Ось ти, наприклад, хотів би побувати в наших містах, побачити наше життя, познайомитись з неймовірно розмаїтим і неймовірно цікавим світом?

- Ні, - відповів дельфін. - Мені Пст показував рухомі картинки. Кіно. Не зрозуміло. Надто багато галасу й метушні, надто багато непотрібних речей.

- Хочеш, я подарую тобі чудесну машину, з допомогою якої ти зумієш розмовляти з кожною людиною?

- Подаруй. Я люблю розмовляти з людьми. Тільки вони мене не розуміють.

- А ти будеш давати оту машину іншим дельфінам?

- Буду.

- А якщо ті дельфіни розмовлятимуть довго-довго і не віддаватимуть її?

- Я почекаю.

- А ти не хотів би, щоб ота машина належала тільки тобі і щоб ніхто інший не міг би навіть доторкнутися до неї?

- Не хотів би. Все належить усім. Такий закон.

- Та-а-ак... - У Павловій душі наростало роздратування, - Ну, хоча б скажи, Пр, чи замислювався ти над питанням, навіщо живеш? Чи хотілося б тобі бути найсильнішим, найрозумнішим у всьому вашому роду?

- Ти ставиш дивні питання, П! - відповів дельфін. - Я живу, бо мені приємно жити; я не можу стати розумнішим або сильнішим, аніж є; а коли трапляється щось несподіване й невідоме - виникає Великий Розум Сім’ї. І тоді кожен з нас знає, що треба робити.

- Ой, яке вбоге у тебе життя, Пр! - сказав з гіркотою Павло. - Я спеціально створив “інформатин”, аби дізнатися, яким же може бути отой незнаний вищий розум дельфінів, що про нього стільки говорять останнім часом. Але ж, даруй, це не життя, а жалюгідне існування!.. Існування без мрій, без надій, без майбутнього...

- І без війн... - неголосно сказав дельфін.

- Так, і без війн! - роздратовано повторив Павло. - Настане час - ми теж забудемо про війни. І відтоді вже ніщо не стримає нашого поступу. Людина стане справжнім титаном, бо вона повсякчас гартується в боротьбі і неодмінно прагне більшого. А ви так назавжди й лишитесь милими звірятками!

- Я не ображаюсь на тебе, П, - лагідно сказав дельфін. - Це говориш не ти, а “інформатин”. Ти сп’янів від наркотика.

“Сп’янів від наркотика... Сп’янів від наркотика... Стривай, який наркотик?.. Кокаїн - визначено. Опіум - теж... То який же ще?”

Павло кліпнув очима, здивовано озирнувся круг себе. Він лежить на ліжку в своїй кімнаті. Світає. Отже, це був тільки сон?

“Чудний сон! - думав він, одягаючись. - А втім, цілком логічний мозок навіть у присмерковому стані провадив аналіз і дав своє трактування того безегоїстичного світу, який видавався таким привабливим. Справді, нема чого заздрити дельфінам: не знаючи турбот та тривог, вони водночас не знають і мрій та прагнень. Чисто біологічні можливості розвитку їхнього інтелекту вичерпано до краю. Те ж сталося й з комахами. Випробуваний уперше ще триста мільйонів років тому “колективний мозок” конгломерату безмозких виправдав себе в дії, дав можливість тарганам, мурашкам, термітам та бджолам пережити всіх своїх сучасників і дожити до наших днів. Але саме через це така система закостеніла і втратила стимул для розвитку. Марно приписувати комашиній сім’ї як цілому наявність вищого розуму. Так, усі нервові вузли цих комах створюють певний “мозок”. Але це - не що інше, як абсолютно сухий логічний апарат, єдина мета якого - забезпечити існування виду за яких завгодно змін зовнішніх умов”.

- Та-а-ак... - промовив він сам до себе, навіть з деякою іронією. - Довів, розумаче, що найкраще все ж бути людиною! А от про всякі “інформатини” тільки базікаєш і навряд чи візьмешся за їхнє дослідження ближчим часом.

Справді, було не до досліджень. Ось уже тиждень, як Павло заступив на посаду директора офіційно, а за цей час не встиг виконати й частки запланованого. Не вдалося навіть розчистити до кінця той завал нагальних справ, який утворився за майже півторамісячний період “міжвладдя” в інституті, а вже наближався Новий рік, і треба було востаннє перевіряти всі заявки та плани, готувати звіти та зведення.

Вже не доводилося сподіватися на чиїсь поради: всі нитки й важелі в твоїх руках - смикай чи натискуй, підтягуй чи попускай - твоя справа. Можеш обґрунтовувати свої рішення, а можеш і послатися на таємничі “обставини” - все одно кінець кінцем відповідати доведеться тобі. Непогрішимим мудрецем тебе не вважатимуть, добре розуміючи, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить, зате пильно придивлятимуться, чи вмієш виправляти власні помилки. А оцінюватимуть твої здібності й можливості вже по остаточному результату.

Важко було Павлові, дуже важко... і все ж у чомусь легше, аніж на посаді начальника відділу. Там давалася взнаки відсутність вичерпаної інформації про стратегічні плани вищих інстанцій. Так буває й на фронті: військова частина зненацька одержує, здавалося б, абсолютно безглуздий наказ відступати чи наступати, коли треба було б робити навпаки. Такий наказ невтаємниченому видається майже злочинним і викликає шквал нарікань та обурення, І тільки пізніше розкривається, що це був один з найважливіших елементів геніального замислу полководця.

Зараз Павло Дудник здійснював стратегічний план Шевчука. Це не означало, що перед новим директором лежали дбайливо і завчасно розроблені настанови та інструкції: стріла на карті Генерального штабу визначає лише найдоцільніший напрямок удару, та й то тільки на першому етапі бою. Може, значно важливішим було те, що Павло підхопив основний стиль керування професора Шевчука, зрозумів усю важливість точної координації зусиль окремих видатних фахівців, роз’єднаних кордонами вузької спеціалізації.

З начальниками відділів кібернетики та гравітоніки Павло порозумівся швидко. Це були видатні вчені й досвідчені адміністратори, кожен з яких краще впорався б а. директорством, аніж Павло Дудник, але така перестановка тільки зашкодила б і їм самим, та й інститутові. Наполегливо просуваючи вперед Дудника, Шевчук був набагато далекоглядніший, аніж гадалося: жертвуючи вченим заради адміністратора, не можна чіпати того, хто очолює цілий напрямок у науці, - Павло зрозумів.це аж тепер.

А от з Платоном спільної мови він не знайшов. Отой спалах взаємної відвертості в Павловому кабінеті був перший за багато-багато місяців... і, мабуть, останній. Всі наступні зустрічі були сухі й ділові. А сьогодні Платон прийшов роздратований і одразу ж напосівся на Павла за те, що той забирає з сектора психофізики ще дві штатні одиниці на користь океанарія. Павло терпляче доводив, чому саме він був змушений так зробити, але Платон не хотів навіть слухати, а звернув розмову у випробуване річище - про майбутню долю відділу біоніки. Гадаючи, що й досі має справу з однодумцем, він одверто виклав усю свою програму натиску на відповідні інстанції, аби добитися виділення в окремий інститут. І хоч як не хотів Павло цієї розмови, хоч як намагався її відтягти;- довелося сказати прямо: не гарячкуй, хлопче, і раніше, аніж через три роки, на самостійність не сподівайся. Платон підхопився як опечений:

- Ти що, Павле, здурів? Хіба не ти торочив про відокремлення?! Хіба не ти влаштував обструкцію Шевчукові за оті штатні одиниці?! Хіба не ти сльози на кулаці тер, коли Шевчук замість відвойованого будинку дав тобі дулю під ніс?! Що сталося?

- Зрозумій, Платоне...

- А, розумію! - посміхнувся він глузливо. - Виборчі лозунги діють тільки доти, доки кандидат допнеться президентського крісла! А тоді - геть їх к бісу, чи не так?

- Та що ти верзеш, Платоне?!

- Ні, хлопче, не верзу! - Він витяг сигарету, закурив неквапно. Сказав сухо, жорстоко: - Знай: від сьогодні я оголошую тобі війну і доб’юся свого! Не бійся, я буду діяти чесними методами і кожну свою заяву покажу насамперед тобі.

Павло сумно посміхнувся, похитав головою:

- Платоне, Платоне, мені тебе шкода.

- Шкода?! - перепитав той гостро.

- Так. Ти програєш. Але це буде надто дорого коштувати і тобі, і мені. Якщо хочеш, я доведу з беззаперечною достовірністю, що...

- Ні, не варто. Всі твої накази я виконуватиму, але повторюю: боротьбу проти тебе я починаю сьогодні. Все. Я можу йти?

- Йди, Платоне... - І повторив: - Мені шкода тебе.

Дивний настрій був у Павла в ту мить. Як усе змінилося за кілька останніх місяців! Від неприхованого схиляння перед Платоном він дійшов аж до почуття часткової вищості над ним. Складний то був шлях, соромно пригадувати власні вчинки, оте одвічне самокопирсання в душі і в уявних проблемах, та все ж на отому шляху були не тільки помилки, не тільки втрати. Свідомість змінювалась безперервно: щось відмирало в ній, витлівало, а щось - народжувалося, зростало на тому попелі. І оте питання “яким бути?” стало могутнім каталізатором реакції перетворення... Платоне, Платоне, коли б ти знав, що теж змінився... і в гірший бік! Ти ніколи не замислювався над питанням, яким бути, бо ти був самим собою, і цього було досить. Було. А тепер уже - замало. Все міняється: життя, люди, ідеї, надії. Те - повільно й непомітно, а те - різким стрибком. Отак Паола після довгих і болісних роздумів скинула свою “жаб’ячу шкіру”. Так Павло Дудник поступово перетворювався на зовсім іншу, не знану навіть самому собі людину. А ти, Платоне, змінився тільки тому ... що був незмінний і відстав від усезагальних змін. Але то нічого. Ти самолюбний і дужий; історія з Ангеліною й Олею та оця боротьба, яку ти починаєш проти “ренегата” Павла Дудника, - не мине для тебе марно. Ти зрозумієш набагато більше, аніж досі, цабудеш досвіду... і станеш директором інституту. Так, так, треба бути щирим із самим собою: це буде найкраща кандидатура, Павлику, а тобі слід повернутися в свою лабораторію. Кожен мусить знати своє місце. Такий закон!

Згадалося: “Такий закон!” І ще: “Коли трапляється щось несподіване й небажане, виникає Великий Розум Сім’ї. І тоді кожен з нас знає, що треба робити”.

Чудний сон! А втім, він був тільки продовженням роздумів про долю людства і свою власну.

- Павле Михайловичу, хочете кави?

- Га?.. Давайте, Паоло Дмитрівно, давайте.

Якось воно само собою склалося так, що колишні функції Ангеліни перебрала на себе Парла. Тепер уже вона заснувала “кафе” в кутку Павлового кабінету і з притаманною їй безапеляційністю періодично примушує випити склянку кави, зжувати пиріжок чи навіть з’їсти принесений нею з “Бригантини” обід. А Павло покірно виконує накази, - мабуть, його свідомість отак і запрограмовану: обов’язково скорятися якійсь жінці.

- Павле Михайловичу, представник Інституту ентомології привіз термітів.

- Привіз? Це дуже добре. Запросіть його.

- Він ще в дорозі. Подзвонив з аеродрому.

- Гаразд. За отих термітів я, мабуть, візьмуся негайно, тому... Як там у нас - чи багато термінових справ?

- Надто термінових - небагато... Ага, ви цікавилися океанарієм. Од них сьогодні надійшов лист. Скаржаться на затримку з поставкою обладнання. Я передала його завгоспові. Крім того, пишуть, що загинув один дельфін.

- Дельфін?! - аж підхопився Павло. - Яке його ім’я?

- Не пам’ятаю, Павле Михайловичу. Зараз принесу той лист... - Вона пішла і повернулась через кілька хвилин. - Ось, прошу. Загинула самиця, на ім’я Фур. Запалення легенів. Антибіотики не допомогли.

- Та-а-ак... - Павло зітхнув, потер долонею чоло. - От і не вір снам! Саме сьогодні мені приснилося, що вона загинула.

- Ну, це випадковий збіг, - заспокійливо сказала Паола. - Адже листа послано ще три дні тому.

- Так, випадковий збіг, - погодився Павло.

Знов оте огидне “прозріння”?.. Чи, може, триклятущий телепатичний зв’язок існує таки насправді?.. То де ж отой ентомолог з своїми термітами?

Аж ось і він. Друзі-туркмени не поскупилися: мабуть, вигребли цілий термітник! У спеціальних боксах - сила-силенна лялечок; у плескатих засклених касетах роєм рояться бліді огидні хробаки всілякого розміру: од крихітних, як мурашки, аж до величезних, з гострими кусачками-жвалами. А в окремій скриньці з темної пластмаси ув’язнено навіть “царицю” - справді гігантську, завтовшки й завдовжки з палець, - таку собі сосиску, вщерть набиту яєчками.

Туркмен-ентомолог почав читати цілу лекцію про життя цих комах, які набагато небезпечніші й страшніші, аніж гадають: в тропічних країнах саме вони виступають ворогом номер один усіх споруд та машин. Але Павло спритно зіпхнув йому в слухачки Паолу, а сам, прихопивши бокс з лялечками термітів, попрямував до своєї лабораторії.

Він вирішив повторити отой випадковий “дослід”, який привів до відкриття “інтуїтину”: подіяти на термітів териленовою кислотою, - правда, цього разу в посуді з герметичною кришкою. А щоб умови досліду були такі ж, як і попередні, цей резервуар Павло поніс до лабораторії інтроскопії і попросив поставити кудись у таке місце, де інфразвукові коливання вже починають впливати на живу речовину, але ще не руйнують її. Звичайно ж, його бажання було виконано. Тепер лишалося тільки чекати.

Звісно, можна було піти в свій кабінет - там знайдеться стільки роботи, що й до ранку не впораєшся. Але Павло зараз не міг зосередитися на чомусь, - надто вже хвилювала його думка ирогіпотетичний “інформатин”. Ще і ще він жував та пережовував питання, аналізував і з чисто нукових, і з філософських, і з етико-моральних позицій.

Наукова концепція видавалася йому обгрунтованою: існують речовини - певно, типу алкалоїдів, - які дуже впливають на нервові клітини, викликаючи в них ще не відомі науці процеси. Одна з таких речовин - “інтуїтин” - наводить мости між інстинктами й свідомістю в мозку людини, перетворюючи її на цивілізованого звіра. Такий препарат не потрібний і навіть шкідливий. Друга речовина - скажімо, “інформатин”, - викликає здатність до телепатичного спілкування, отже...

Павло почухав потилицю: що “отже”? А чи не припускаєш ти, дурнику, що оті твої “інтуїтин” та “інформатин” - це одна сполука?! А якщо навіть різні, то чи проаналізував ти всі можливі наслідки відкриття препарату, який буде здатний назавжди зітерти індивідуальності окремих людей, щоб перетворити їх на безликі часточки якогось надвелетенського “всеземного мозку”?.. Так, зникне брехня і підлість, бо всі думки кожного будуть відомі всім. Але ж і оцих окремих думок не буде, бо утвориться колосальне психічне поле трьох мільярдів мозків. Виникне абсолютно логічний апарат, який вважатиме кожну окрему людину за крихітну клітину, на яку слід зважати тільки доти, доки вона дає користь, а якщо вона, постарівшись, функціонуватиме гірше - її без жалю можна викинути геть. Кожен індивідуум стане покірним рабом всезагального психічного поля, і це буде таке рабство, страшнішого за яке вже не вигадаєш! Тиранію одного чи кількох скинути можна. Тиранію отакої системи усунути неможливо.

Усвідомивши таку загрозу, Павло аж за голову схопився. Знову дилеми. Знову проблеми. Та невже в наш час не можна зробити відкриття, яке б не викликало болісних роздумів і терзань?!

І сам собі відповів: і, не можна. Мабуть, це було завжди так: кожне видатне відкриття спричинялося до неймовірно великих і часто непередбачуваних змін у всьому суспільстві. Одна тільки поява пороху в Європі призвела до вимирання середньовічного лицарства, а парова машина, скажімо, стала тим засобом пересування, яким на арену історії виїхав капіталізм.

А в наш час кожен значний винахід набуває характеру чинника всеземного масштабу. Атомна енергія, космічні кораблі, кібернетичні машини, пересадка органів, визначення генетичного коду людини - це не тільки досягнення. Це, разом з тим, і невичерпне джерело всіляких небезпек для всього людства. Перед кожним з тих, хто прокладає справді дерзновенні стежки в невідоме, повинно повсякчас палахкотіти питання: а чи маєш ти моральне право опублікувати своє величне й страшне відкриття?! Чи не краще, розтоптавши своє честолюбство, бажання грошей і слави, назавжди забути відкрите, - хай відкривають його заново ті щасливі і вільні, яким уже ніколи не загрожуватимуть війни?! Ось так воно, Павлику. Міркуй, хлопче, доки ще не пізно!

Він глянув на годинник. Десята вечора. Що ж, далі зволікати не можна.

Приніс із лабораторії інтроскопи резервуар. Довго дивився на нього. Потім зняв герметичну накривку, кілька разів війнув долонею до носа випари. Прислухався до свого внутрішнього стану, з тривогою допитуючись, чи не виникає ота одчайдушна, звіряча жадоба життя, оте всемогутнє бажання відчувати себе найсильнішим, наймогутнішим.

Ні, цього не було. Тільки в підсвідомості повільно наростали чиїсь голоси, пропливали невиразні картини, відчувалися розмаїті запахи. Все було бліде, несфокусоване, майже нереальне.

Павло ще раз відкрив резервуар. Тепер уже довго дихав випарами, нехтуючи навіть можливість отруїтися. І з кожним подихом свідомість у нього яснішала і немов набувала більшої ємкості: він наче сприймав світ одночасно тисячами органів чуття і осмислював його тисячами мозків. Це було саме те, чого він і сподівався від свого дивовижного “інформатину”!

- Ну, що ж, - випробуємо! - Павло налив кілька кубиків розчину у фторановий плескатий флакончик, поклав його до кишені, сховав резервуар у сейф і пішов з лабораторії.

РОЗДІЛ XXVII

- Одчепись від мене! Ти чуєш: одв’язни!.. Не люблю я тебе і не полюблю ніколи!.. Сказано тобі: я кохаю іншого! Чого ж ти стовбичиш отут щодня, чому нав’язуєшся проводжати?.. О, який ти слизняк! Який ти жалюгідний і гидкий! Та інший на твоєму місці або мене убив би, або пустив би собі кулю в лоб, лише б не чути того, що кажу тобі я!

На тьмяно освітленій автобусній зупинці перед інститутом вони були тільки вдвох - Людочка Заремба та її нещасливий залицяльник Володя. Мабуть, не вперше виливала на нього дівчина отой потік образ, бо він уже й не виправдувався, а мовчки зітхав і намагався прикрити її парасолькою від огидної, холодної мжички.

Павло почув запальний Людоччин монолог ще здалеку, хотів піти іншою дорогою, щоб не бентежити цю пару, але потім подумав, що саме зараз і зможе перевірити дію свого “інформатину”.

Помітивши директора, Людочка замовкла. А коли він підійшов ближче - кинулася до нього з плачем:

- Павле Михайловичу, прошу, допоможіть мені!.. Допоможіть!

Ні, “інформатин” не дозволяв читати чужі думки, - це стало ясно зразу. Він давав можливість визначити настрій людини, її загальний психічний стан та внутрішню суть у якихось незнаних і все ж відчутних величинах. Павло зараз усвідомлював одне: Людочку спіткало величезне горе, дівчина бореться сама з собою і вже зважилася на щось страшне для неї.

- Що сталося, Людочко? - запитав він стурбовано.

- Скажіть... скажіть отому... - вона з ненавистю ткнула пальцем у бік Володі, - скажіть отому слизнякові, хай назавжди відчепиться од мене! Він переслідує мене. Він хвостом волочиться до самого мого дому. Ночами стовбичить під вікном... Я збожеволію!

- Він вам погрожує?

- Він? О ні, він не з таких! Але він здатний довести людину до самогубства! Ви навіть не підозрюєте, яка це гидка, підла людина!.. Скажу вам: коли б я не кохала іншого, я вже не витримала б. Він викрутив би своє - оцією підлою вірністю, оцією собачою покірністю, оцією жертовністю ідіота!.. О, як я ненавиджу його!

Володя стояв понурений, мовчазний. Його було шкода: ну чим винен хлопчина, якщо не має сили побороти своє почуття?

Павло підійшов до нього, взяв за тонку, кволу руку:

- Володю...

Той підвів голову. Глянув тоскними очима...

О диво дивне, - де й поділося Павлове сумне співчуття! Замість нього в душі заворушилася гидливість, яка одразу ж переросла в обурення: таж оце миловиде хлоп’ятко, яке стало для всіх у інституті взірцем нездоланного кохання, - насправді жахлива істота! Це - підленький хижачок з неймовірно великою силою волі, який не зупиниться ні перед чим заради досягнення своєї мети! Він повсякчас носить найвигіднішу для нього маску наївного, щирого, скромного юнака. Він скине цю маску аж тоді, коли допнеться найкрасивішої жінки, найвищої посади, найбільшої зарплатні. Скине, щоб надіти іншу, відповіднішу, - і дертиметься до ще вищого й привабливішого!.. О, коли б хто зазирнув зараз у його мозок! Ні, не сум і не біль у ньому, а їдуча, ледве стримувана злість і холодна, тверда переконаність: се буде так, як я запланував: ти, дівчисько, станеш моєю, хоч скільки мені доведеться чекати, - а тоді вже я зумію заплатити тобі за все!

Не може бути! Не може бути!.. Невже людська зовнішність така оманлива?! І невже хоч одна людина в світі здатна в ім’я хай і найпалкішої мети піти на отаке самоприниження?!

І все ж Павло відчував, що це саме так. Людочка помилялася: це не слизняк, ні. Це - щось набагато страшніше! І він, Павло, колись співчував отакому, та ще й протиставив його Платонові?!

- Володю, - сказав він вдруге, вже сухим, жорстоким тоном. - Я вмію читати думки, отож скажу вам: ні, не вийде! Нічого не вийде: ні найкрасивішої жінки, ні найвищої посади, ні найбільшої зарплатні. Вас ще не розкусили, але незабаром розкусять. Доки не пізно - схаменіться.

Коли б ще годину тому Павлові хтось показав стенограму оцих його слів - він за голову схопився б: як можна кинути таке страшне обвинувачення людині, котрої зовсім не знаєш?! А зараз - сказав не замислюючись. І побачив: так, влучив у найдошкульніше місце цього негідника.

Лише на мить злякано сіпнувся Володя, лише на одну мить у його очах промайнув вираз безмежного жаху і смертельної зненависті, А потім оті очі мляво заплющилися, голова похнюпилася. І так природно пролунав скорботний шепіт:

- Павле Михайловичу, навіщо ви так говорите?.. Я й без того страждаю...

Ні, це неможливо! Слух твердить: оці тоскні інтонації ледве стримуваного розпачу не підробиш; зір запевняє: оце інтелігентне тонке обличчя не може належати мерзотникові. А розум - чи ще щось набагато проникливіше - волає: не вір, не вір! У цьому лагідному на вигляд зараз буяє така хижа злість, якій позаздрив би не один з катів інквізиції!

- Так от, я сказав. І додам: якщо ви будете переслідувати Люду й надалі - я як директор інституту вживу відповідних заходів. Прощавайте!.. Ходімте, Людо.

Яких можна вжити “заходів” у такому разі - Павло й сам не знав, але був певний: цей тип уже сюди не поткнеться. Він так і сказав дівчині. Однак Людочка не повеселішала. Вона йшла, не підводячи голови, і Павло перехоплював її настрій смертельної тоскноти.

- Людочко, чому вам так тяжко? Адже це не через настирливість вашого поклонника?

Вона зупинилася, глянула йому в очі.

- Ні, Павле Михайловичу, не через те. Я люблю Платона Кіндратовича. І от тепер...

- Знаю, Людочко. Не треба розповідати.

- Так, не треба. Тепер це вже ні до чого.

Ні, “інформатин” справді творить чудеса! Він ніби здирає з людини все фальшиве й неістотне, лишаючи тільки справжнє. З ягнятка, з “ісусика”, отой Володя перетворився на злобне тхореня. А Людочка, яку в інституті звикли сприймати чи не як сучасну чеховську Душечку, зараз постає скорше схожою на якусь із безіменних героїнь громадянської війни, які не знали стриму ні в ненависті, ні в коханні, їй зараз нестерпно тяжко, сталося щось страшне для неї, але вона не розгублена і не пригнічена, а повна рішучості.

- Ну, Павле Михайловичу, мені праворуч. Прощайте! Павло відчув: дівчина прощається з ним назавжди.

Смикнувся за нею:

- Стривайте, Людочко!

Вона зупинилася. Глянула навіть з деяким занепокоєнням. Але що їй сказати?

- Ні, перепрошую, я забув, що ви працюєте в іншій лабораторії. На добраніч. Бажаю вам щастя!

- Дякую, Павле Михайловичу.

От тобі й “інформатин”, Павле... Ти сподівався з його допомогою читати чужі думки, а сприймаєш лише настрій та емоції. Мабуть, так і мусить бути: тільки найнижчі, найдревніші шари головного мозку мають усталену, однакову в усіх людей структуру, а кора, де формуються вищі психічні функції, розвивається надто індивідуалізовано... А може, й не існує твого “інформатину”, а всі оці спостереження - тільки витвір надто буйної уяви?

Павло витяг з кишені флакончик, кільканадцять разів втягнув у ніздрі знайомий солодкуватий запах і попрямував у бік Хрещатика - йому зараз були потрібні люди.

Бралося на мороз. Мжичка поступово перетворювалася на завірюху.

Красивою буває вона, ота перша заметіль, коли з фіолетової безодні неба вихоплюються казково великі пухнасті пластівці, кружляють, витанцьовують у зеленкуватому сяйві вуличних ліхтарів, чарівними самоцвітами обсипають волосся та одяг, лоскочуть обличчя грайливими доторками. Перший сніг чомусь не асоціюється з холоднечею, видається несправжнім, як конфетті на карнавалі. Та й усе довкола набуває святковості й піднесеності; дихається вільно, м’язи повняться силою.

Хоч уже підбиралося до півночі, на вулицях було повно люду, - такого вечора гріх сидіти в задушливих кімнатах. Лунали сміх, жарти. Майже в усіх був чудесний настрій.

Але ж кожен веселиться й радіє по-своєму. Павло навіть гадки не мав, що є тисячі й тисячі відтінків і нюансів радості - і стільки ж, а може, ще й набагато більше, градацій суму; невичерпний спектр відчуття приємності - і його протилежності; і все це, поєднувалося в кожній окремій людині у таких примхливих комбінаціях, які, мабуть, не повторюються ніколи. Саме ця неповторність вражала і навіть приголомшувала: виявляється, одне й те ж явище сприймається всіма по-різному!

Ось біжить дівчисько - зовсім юне, нічим не видатне. Куценьке пальтечко, стоптані черевики, в руках - портфельчик і батон. Мабуть, студентка технікуму. Настрій у неї - райдужний. Ніщо її не турбує, нікому вона не заздрить, бо відчуває себе найщасливішою, найбагатшою, найжиттєрадіснішою в світі. З теплою сумовитою посмішкою проводжає її поглядом літня жінка, вдягнена вишукано й скромно. У цієї - інше:гризуть турботи, крає серце неспокій; щось сталося в житті - чи може статися, - вона вийшла розвіятися, їй стало дещо легше; оце дівчисько нагадало юність, збудило якісь дуже приємні спогади, але враз пригадалося і нинішнє, то й поблякло довколишнє, згасла посмішка... А за тією жінкою йде самозадоволений товстун. Він теж поглянув на дівчину, але байдуже. Його радість - тупа й сита; мабуть, він досягнув усього, що хотів мати, і вже не прагне нічого... А ось сидить здоровенний вовкуватий чоловік. Він поглядає на перехожих так, ніби вибирає жертву. Але це тільки так видається. В нього на душі зараз спокійно і легко; він щойно зі зміни, - втомився, тепер відпочиває. На дівчину-студентку подивився турботливо, бо згадав власну дочку: де вона зараз? Що поробляє?.. А он алейкою понуро плентається чоловік, у душі якого немає ні крихти радості. Тільки тупий, холодний розпач. І страх. Страх перед чимось неминучим... Може, злочинець, який боїться викриття?.. Ні, відчувається, що це людина чесна й порядна. То, може, лікарі діагностували в нього рак, і йому лишилося жити кілька місяців?.. Невідомо. “Інформатин” не розшифровує людських дум,ок, він зраджує тільки внутрішню сутність людини.’

Ще і ще дослухався Павло до нечутного голосу в підсвідомості, який розповідав йому найсокровенніші таємниці кожної зустрінутої людини. Неповторність індивідуальностей дуже швидко примусила облишити всяку спробу вирізнити окремі людські типи. Павло мимохіть прийшов до класифікації Артема Рарога: “порядний” і “негідник”. Але потім і ці визначення стали надто конкретними, і він висунув інший критерій: чи можна з такою людиною іти на розвідку в тил ворога? (Себе, звичайно, Павло вважав здатним на це!) Але тут уже настала повна плутанина: майже завжди доводилося визнавати: так!

І ще подумалося: ні, хлопче, не потрібні людству ні “інтуїтин”, ні “інформатин”. “Хто ґулю не набив - не навчиться ходити!” - так сказав свого часу професор Шевчук. Людство тільки-тільки зводиться на ноги, але неодмінно зведеться! І без твоїх препаратів, звичайно!

Він вирішив припинити дослідження відкритих ним речовин. “Інтуїтин”, та “інформатин”, певно ж, дали б йому титул академіка, світову славу та гроші. Але хто знає, чи не прокляло б його людство потім, коли якомусь виродкові заманулося б поекспериментувати з цими препаратами у всеземному масштабі!

А втім, ні. “Інтуїтин” та “інформатин” досліджувати треба - просто на той випадок, якщо в лабораторіях Заходу створено щось схоже. Але ніхто про ці дослідження не повинен знати... Ніхто?.. А якщо Павло Дудник, скажімо, потрапить під автомашину або помре він інфаркту?.. Лишити відповідний конверт у сейфі? Однак чи знаєш ти, в чиї руки він потрапить?.. Ні, треба розповісти Платонові, навіть незважаючи на оголошену ним “війну”. Платон розумний хлопець, а покластися на нього можна як на кам’яну гору. А ще треба розповісти... Олі.

Що поробляє вона зараз? Спить? Чи, може, теж блукає по Києву, сумовито поглядаючи на карнавальне кружляння сніжинок?

Він не бачив її вже понад півтора місяця, намагався навіть не згадувати про неї. Видавалося: вже ніколи поміж ними не буде так щиро, просто й одверто, як було. Звісно, її почуття не змінилося, - навіть коли б Платон не розповів про Олину непохитність, Павло й не припустив би нічого іншого. А от у нього... Не хотілося б, щоб Оля бодай підсвідомо тішила себе надією, що відтепер він її полюбить; що, втративши Ангеліну, мимохіть потягнеться до незрадливої і щирої, - адже це рано чи пізно буде отруювати їй душу спогадами, а він її не любить, не любить, не лю...

А стривай-но, Павлику, чому це ти настирливо торочиш про оту нелюбов? Відкинь почуття фальшивої гордості та й проаналізуй, чому тебе завжди тягло до Олі навіть у ті часи, коли ти був закоханий у Ангеліну?.. Лестило, що Оля належить тобі всією душею? Що ж, частково й це. Але не тільки. Коли хочеш знати, далеко неприроднішим було твоє почуття до Ангеліни: ти закохався в неї насамперед тому, що вона була надзвичайно ефектна, видавалася недосяжною для тебе, і ти, запопавши її, тішив своє гіпертрофоване самолюбство невдахи, самозвеличував себе отим коханням. Ти погоджувався навіть потрапити під гостренький каблучок обмеженої міщанки, аби тільки задовольнити гонористе бажання мати дуже імпозантну дружину. Чи не так, хлопче? Ти навіть сам собі не признавався в цьому. А Оля, мабуть, помічала. І відчувала, що всім кращим у тобі ти тягнешся до неї. Дурний позер! Отак ти втратив своє щастя в гонитві за маревом! Оля тебе любить досі, так. Але вже як своє минуле.

Павло не помічав, що, замислившись, іде не в напрямку свого дому, а зовсім у протилежний бік. А коли схаменувся - побачив: до Олиного будинку лишилося кілька кроків.

Гучно застукало серце. Тепла млость стисла груди. Йому, некурящому, раптом нестерпно закортіло закурити. Він глянув на годинник: пів на першу. Ой, чому так пізно?!

А може, Оля ще не спить? Правда, незручно з’являтися серед ночі. Але...

Ну, гаразд: хай вирішує випадок. Якщо її вікно ще світиться, то...

Воно світилося, - одне-єдине на весь великий чотириповерховий будинок. І... погасло, щойно на нього впав погляд Павла. Але він уже не вагався. Побіг у під’їзд. Помчав сходами. Натиснув на кнопку дзвоника. І тільки аж тоді перевів дух.

Здавалося, збігла ціла вічність. Аж ось клацнув замок. Одчинилися двері. Перед ним стала Оля.

Вона не здивувалася, не зойкнула. Тільки тепло-тепло засяяли в неї очі, а губи прошепотіли:

- Нарешті!.. Як я довго, довго чекала на тебе, Павлику!

Хто там подіяв - чи отой “інформатин”, чи, може, звичайнісіньке кохання, - але Павло в цю мить зрозумів: перед ним та єдина, яка й була призначена йому, - жінка, що стане найближчим другом, однодумцем, соратником; та, що ніколи не зрадить і, не вагаючись, віддасть за нього життя.

РОЗДІЛ XXVIII

Людство, мабуть, даремно скаржиться на непоборність стихійних сил природи: так, наприклад, з абсолютною достовірністю визначено, що стан погоди дуже залежить від настрою людини. Якщо гидко в тебе на душі - то й на вулиці обов’язково або сльота, або спека, дме вітрище чи, навпаки, ані ворухнеться жоден листочок. Про небо й казати нічого: або викисає, сіреньке й тоскне, або вилупиться банькатим блакитним оком, і хоча б тобі плямочка на ньому. Але буває і ще гірше, коли за вікнами ні те ні се - ні злива - ні ясно, ні буря - ні штиль, а так собі, щось невизначене й дратівливе, яке тільки й можна виразити двома словами: негарна погода.

Зате коли на серці радісно й приємно - погода вмить стає чудесною. Морозець - бадьорить, спека - розніжує, дощик - освіжає, вітерець - тонізує. А небо спеціально для тебе тримає цілий лантух найчудесніших сюрпризів і готове видати який завгодно з них. Хочеш дощу? Ось він, такий життєрадісний і веселий, що аж кортить зняти черевики та й побігти по калюжах. Хочеш туману? То поглянь, як насуває на землю попелястий серпанок, робить краєвид невпізнанним і таємничим. А ще за хвилину чи там за годину - проб’ється золотий сонячний промінь, і все довкола аж засміється... Ні, стан погоди, справді, дуже залежить від настрою людини!

Так у дещо іронічний, притаманній йому манері думав Павло Дудник, прямуючи до інституту пішки. Настрій був чудовий - ніколи ще Павло не почував себе таким молодим, щасливим і вільним, як цього ранку. А погода відповідала настрою, навіть якщо не посилатися на жартівливий паралелізм. Похопившись, що надто рано віддає свої позиції, осінь на четвертий день після отієї першої завірюхи вирішила влаштувати феєричну виставу, щоб повернути звання “золотої”. І зробила вона це дуже ефектно: спочатку експонувала Київ тьмяним і брезклим, запнутим у напівпрозорі попелясті шати, - наче попереджуючи цим: дивіться, що буде, коли замість мене пануватиме похмура зима. А потім вмить зірвала запону та й сяйнула таким золотим промінням, хлюпнула в небо такої синяви, яких і навесні не побачиш. Та особливу увагу хитра старушенція звернула на свої вже нечисленні оздоби: кожен листочок на майже голих каштанах став немов викутим з щирого золота, клени загорілися рубіновими разками коралів, а могутні дуби, як кремезні діди-здоровані, запишалися буйними бронзовими чупринами.

Біля входу в інститут Павло побачив Графа і Артема Рарога. Блаженно мружачись проти сонця, вони гомоніли про щось, - може, про ту ж погоду. Хороші, милі люди, - особливо колишній старшина міліції. Та й Граф теж. Не його провина, що він народився і зростав у світі, де панували вовчі закони.

Павло згадав, що так і не зустрівся з Рарогом, не привітав його з набутим обдарованням “водошукача”. Отож підійшов до старих, поздоровався, запитав, про що мова.

- Та ось про конгрес торочимо, - охоче озвався Граф. - Я оце кажу, що слід було б і Артема Григоровича прихопити. Ще слабенькі в нього успіхи, то так. Але подивитися йому було б дуже корисно.

- Пізнувато похопилися, - цмокнув язиком Павло. - Вилітаєте післязавтра увечері?

- Так, Павле Михайловичу.

- Навряд чи встигнемо одержати візу. А втім, Артеме Григоровичу, зазирніть до мене за годинку. Подзвоню, запитаю. Може, ще й вигорить.

- От бачите, Артеме Григоровичу, - радісно підхопив Граф. - А ви все торочили про свою непридатність! Звичайно ж, Павло Михайлович зробить усе потрібне. Директор отакого інституту - це, скажу вам, персона!

“Милий старик, - думав Павло, йдучи до свого кабінету. - Інший на його місці мимохіть відчував би ворожнечу до конкурента, а цей навіть сприяє”.

Ні, сьогодні таки був незвичайний день. Паола чомусь сяяла від щастя - і водночас наче відчувала себе винною. Втім, причина цього розкрилася дуже скоро. Коли Павло вийшов до приймальної, щоб віддати підписані документи, Паола рвучко закрила і одсунула вбік грубеньку книгу. “Терміти” - значилося на обкладинці.

- Зацікавилася, - зніяковіла вона, виправдуючись. - Товариш Ахундов розповідає про них просто неймовірні речі.

- А хіба він досі в Києві?

- Так, - спаленіла Паола, - У нього саме відпустка, а він у нас уперше.

- Ви повинні потурбуватися про гостя, - сказав Павло з підкресленою серйозністю. - Будьте йому гідом.

- Та я й так... - Вона помітила посмішку в Павлових очах. - Ну от, ви вже й глузуєте з мене!

- І на танці з ним ходите?

- Ходжу, а що?! - з викликом відповіла йому Паола.

- А те, що “всіх чогось цікавить тільки це”. Ну, то відплатив вам за прочухан з приводу консультування аспірантки Правдик?

- Відплатили, Павле Михайловичу. І я рада, що вам випала така нагода.

- А зараз радітимете ще дужче: вітайте мене - я одружуюся з Олею.

- З Олею... - вона зітхнула з легеньким смутком, як зітхають за давно минулим і безповоротним. - Я знала, що так станеться, - рано чи пізно. І дивувалася вам: невже ви не бачили, що Ангеліна Петрівна... пробачте, говоритиму щиро, - вас зовсім не любила?

- Не бачив, Паоло, - легковажно сказав Павло. - На жаль, ми дуже багато чого не бачимо.

- Але Олю таки побачили! Ну, що ж, Павле Михайловичу, від чистого серця зичу вам щастя!

- Спасибі, Паоло. І вам - теж.

- Не знаю... - сказала вона задумливо, розуміючи підтекст його побажання. - Ще нічого не знаю...

Обличчя в неї було лагідне, погляд дещо розгублений. Мабуть, і справді їй сподобався вродливий туркмен-ентомолог. Може, й він накинув оком на неї, і... А може - тільки ще один “командировочний роман”? Хто знає. Та, в усякому разі, вже назавжди зникла похмура, настирлива Сова, а натомість з’явилася - якщо й далі використовувати “пташині” аналогії, - полохлива й трепетна Горличка. І як мало було потрібно для цього - всього лише видалити та дещо перемістити кілька кубічних сантиметрів живої тканини на обличчі!

Значно гірше, коли й переміщувати нічого не треба, а кохання - немає. Як ото страждає Людочка Заремба... Що сталося в неї з Платоном того далекого травневого дня? І чому він так жорстоко відштовхнув її? Через Ангеліну?

- Паоло Дмитрівно, прошу, викличте Людочку Зарембу. Зі спектроскопічної лабораторії.

- Я знаю. Негайно?

- Так. Я хочу взяти її за лаборантку. Як ви гадаєте, підійде?

- Атож. Вона дуже порядна дівчина. Шкода, що цього не помічає Платон Кіндратович.

- Ой, Паоло, - жартівливо схопився за голову Павло, - ну звідки ви все знаєте?

- Не я, Павле Михайловичу, - заперечила вона. - Люди знають. Все і про всіх. Не знають тільки самих себе.

Так, може, саме в цьому й криються найбільші трагедії і найбільше щастя людини - в незнанні самого себе, в постійній боротьбі з самим собою. Далебі, коли б знав заздалегідь, що станеться з тобою і світом у першу-ліпшу мить будучини, то й жити не варто було б!

І - як ствердження цієї думки - повідомлення Паоли:

- Павле Михайловичу, прийшов професор Татевосян.

- Ваче Зорабович?! То запрошуйте негайно!

Він справді зрадів: отже - успіх? Та невже міопласт виправдав сподівання?!

Так, виправдав! Це видно вже з обличчя професора. Невисокий, майже кулястий, він буквально вкотився в Павлів кабінет, потиснув йому правицю, розстелив перед ним цілий ряд фотографій і став, схрестивши руки на грудях.

- Ну?

Щиро кажучи, фотографії були не з естетичних - фіксація різних етапів хірургічних операцій. Ось піддослідному собаці відрізують лапу. Вилучили кістку. Замість неї вшивають дірчастий міопластовий стрижень. А на останньому знімку собака вже на ногах. На всіх чотирьох!

Інші знімки ще. страшніші: в розпанаханій грудній порожнині тварини копирсаються руки із скальпелем. Видалено аорту. Замість неї припасовують щось схоже на панчішку, виплетену з тонісіньких ниточок міопласту... А поруч - вшивають серцевий клапан, теж міопластовий... Але найголовніше - ось воно: заміняють ціле сухожилля, - неймовірно!

- І все приживається, Ваче Зорабовичу?

- Все, Павле Михайловичу! - відповів професор, потираючи руки. - Ваш міопласт не тільки абсолютно нешкідливий для організму, а навіть діє як стимулятор. Прошу, ви вже там самі підшукайте теоретичну базу, - я не втну, що до чого. Але можу вам сказати: якщо я вилучаю відтинок нерва і ставлю замість нього міопластову струну - його провідність через три-чотири тижні відновлюється повністю; міопластова панчішка з подрібненим на кашу м’язом за такий же час перетворюється на справжній м’яз, А для пластичних операцій на обличчі ваш міопласт не матиме конкурентів: він настільки еластичний і пружний, що з нього цілком вільно можна буде формувати навіть основу для вух... Ну, Павле Михайловичу, од щирого серця вітаю вас з удачею!.. А ви повинні купити Паолі коштовний подарунок.

- Паолі Дмитрівні? - здивовано перепитав Павло.

- Так, так! Адже це вона розповіла мені про ваш міопласт. Зайшла якось до свого дядька, мого друга, і почула, як я бідкаюсь через відсутність хороших матеріалів для відновлювальної хірургії. От і почала вихваляти вас та ваш міопласт. Більше того, - професор озирнувся на двері, знизив голос. - Це вона й принесла мені зразки вашої пластмаси, ще до нашої з вами зустрічі. Ви тільки не лайте її, вона це зробила з найблагородніших міркувань.

- Та ні, звичайно, - засміявся Павло. - Навпаки, я їй вдячний. Коли б не вона, мій міопласт не потрапив би до ваших рук. Адже я кинув роботу над “штучними м’язами”.

- Е, ні, міопласт од мене не втік би - ми пильно стежимо за такими новинками.

- Ви не сказали головного, Ваче Зорабовичу: а на людині ви ще не експериментували?

- Ні. Саме через це я й прийшов до вас. Дослідження показали: структуру міопласту для людини треба дещо змінити. Ось прогляньте оці міркування...

Павло швиденько переглянув пропозиції професора Татевосяна. Почухав потилицю: оте “дещо”, яке професорові, мабуть, видається дрібничкою, забере кілька місяців напруженої праці. Синтез кремній-органічних сполук - це така диявольська штука, що навіть розмір та форма посуду визначають успіх чи неуспіх всього експерименту. Та все ж він відчув: з завданням упорається.

Як приємно було в нього на душі! Слово честі, таки існують певні смуги в житті, коли, невідомо чому, щастить. Сьогодні, здавалося, все підібралося тільки для того, щоб радувати.

Але не встиг ще професор Татевосян вийти з кабінету, як Павлова радість вмить поблякла.

- Павле Михайловичу, - доповіла Паола, - Людочки на роботі немає. Не було й учора. Сьогодні до неї підуть - може, щось сталося?

- Та що ви кажете? - Павло підхопився, забігав по кімнаті. - А телефону в неї немає?

- Ні.

- То викличте Платона Кіндратовича. Негайно.

Павло гарячково підраховував: коли він її бачив? Ага, в п’ятницю ввечері. Отже, субота, неділя, понеділок... Пригадалося: “Прощайте!” І отой її стан смертельної тоскноти. Ох, як негаразд вийшло!

- Ти мене кликав, Павле?

- Так, Платоне. Здоров... Слухай... - Він потер долонею чоло, не знаючи, з чого почати. - Коли ти бачив Людочку востаннє?

- В п’ятницю. А що?

- У вас з нею... нічого не сталося?

Платон іронічно всміхнувся, знизав плечима.

- Та ні, ти мене не так зрозумів. Бачиш, того вечора в неї був такий жахливий стан, що... А вчора й сьогодні її в інституті немає...

- Але що ж трапилося?

Павло розповів про сценку на автобусній зупинці, про признання Людочки і про те тривожне “прощайте”.

- Так... так... - сухо кидав Платон. А коли Павло замовк, сказав: - Я починаю догадуватися, в чому справа. І це дуже серйозно. Їдьмо до неї додому.

Видно було: Платон нервуеться. Він взагалі ганяв машину як скажений, а тут повів “Волгу” просто на червоний світлофор і навіть не оглянувся на свисток міліціонера. А коли під’їхали до Людоччиного будинку, вискочив з машини і помчав сходами, не чекаючи на Павла. Той доплентався до п’ятого поверху аж тоді, коли Платонів голос уже чувся з квартири.

- Так, так, - відповідав старечий голос. - Вона казала, що з інституту прийдуть обов’язково. І, мовляв, щоб конверт віддали...

Дідусь - мабуть, Людоччин сусіда - відімкнув замок, відчинив двері.

Зайшли всі втрьох.

Невеличка охайна кімнатка. Ніде ані порошинки. А на столі - конверт з написом: “П. К. Лагуті. Особисто”.

- Я - Лагута, - сказав Платон дідові. - Лист адресовано мені.

- Прошу, прошу. Людочка сказала, що, мабуть, ви й прийдете.

Платон повільно розірвав конверт. З нього випала сигарета і невеликий аркушик паперу.

Що там написано, важко здогадатися: на Платоновому обличчі не поворухнувся жоден м’яз. Але, певно, важливе, бо щось надто довго читав він оті кілька рядків.

- І коли ж вона пообіцяла вернутися?

- Казала, може, тільки за речами заїде. А може, когось надішле.

- Якщо заїде - скажіть їй, що вона мені дуже потрібна. А зараз ми підемо. Пробачте за турботи. На все добре.

В машині Платон довго сидів замислений, потім простягнув Павлові конверт:

- Читай.

Павло розгорнув аркушик. Записка була стисла й тривожна.

“Любий Платоне Кіндратовичу!

Ви перемогли: віддаю Вам єдину й останню сигарету з наркотиком, який надає здатності до “водошукання”. Цим я визнаю, що підло обдурювала Вас і втратила право на всяку пошану з Вашого боку. Обдурила я й щиру, чуйну людину, яка зглянулася на мої благання і дала мені кілька, отих сигарет. Я присягалася моїм коханням до Вас, що про ці сигарети ніхто не дізнається. Отже, я зрадила й своє кохання. Сьогодні я їду з Києва - мабуть, назавжди. Куди - сама не знаю. Не шукайте мене, прошу. Я сама винна в усьому, але я не шкодую. Цей місяць був найщасливішим у моєму житті.

Прощайте. Назавжди Ваша Люда

- Дурне дівчисько! - глухо сказав Платон. - Встругнути отаке саме зараз, коли вона мені так потрібна!.. А я - теж телепень: вирішив натиснути! Натиснув... та й зламав. Ой, Павле, коли б ти знав, який я телепень!

Тепла хвиля ніжності хлюпнула Павлові в груди. Але не шанували вони сентиментів, отож він і стусонув Платона:

- Ану, скигляре, годі самокритики! Наче не знаєш, що існують адресні бюро. Якщо захочеш - знайдеш... Ти, любиш її, Платоне?

- Не знаю, Павле. Чудне в мене... до неї.

- Ну, якщо вже сам еталон “платонічного кохання” не знає, то я змушений категорично заявити: незабаром буде два весілля.

- А чиє друге?

- Ти хочеш сказати - перше? Не приховаю: моє з Олею.

- Ну, Павле, ти й даєш! - Платон мимохіть засміявся, розвів руками. - Не впізнаю тебе, хлопче. Ти абсолютно змінився. Докорінно!.. Мабуть, втретє тобі кажу: отакий ти мені подобаєшся... І тільки одного не можу збагнути: яка проміж нас кішка пробігла?

- Спочатку - така собі гарненька киця Ангеліна, - посміхнувся Павло. - А потім - здоровенна, чорна, на ім’я Заздрість... Ні, ні, не з твого боку, а з мого. Та цур їм, пек!.. На, друже, руку - і давай відтепер не гарикатися.

- Е, ні, стривай! - Платон сховав свою руку за спину. - А п’ять украдених штатних одиниць повернеш? А на поділ погоджуєшся?

- Не поверну і не погоджуюсь. Але... - Павло навмисне зробив довгу-предовгу паузу. - Але я з півроку тебе подресирую та й віддам тобі своє директорське крісло. І тоді побачимо, чи погодишся на поділ ти!

- Хитрю-ю-щий! - шанобливо сказав Платон. - Хабар. Та ще й такий, що не підкопаєшся... Та ти що - гадаєш, я мрію сидіти в отому директорському кріслі?!

- А хіба ні? Кайся, як на духу! Адже ти завжди вихвалявся правдолюбством.

- Щиро?.. Мрію. Не заради грошей та слави, - ти ж мене знаєш. Просто я, як фізик, краще скоординую дії всіх трьох відділів. Кібернетика, гравітоніка й біоніка - все це, по суті, фізика. І ще скажу тобі, Павле: вчений з мене нікудишній. На ідеї, правда, я щедрий. А от твоєї наполегливості та настійливості - чортма. Не буде з мене вченого, хлопче, - кажу тобі це з гіркотою. Це ти заживеш світової слави. Ну, а я буду непоганим адміністратором. Теж хліб. Кожен повинен знати своє місце. Такий закон!

- Такий закон... - повторив Павло і поліз до кишені. Витяг плескатий фторановий балончик, одгвинтив кришку. - Нюхай!

- А що це?

- Отрута для всього людства в цілому. Для окремої людини - не шкідлива. Нюхай!.. Ще!.. Ще!..

- Ну?

- А тепер заплющуй очі й чекай.

Збігло секунд з п’ятнадцять-двадцять. Аж ось Платон насторожився, напружився. Занепокоєно глянув на Павла. Пошкріб бороду.

- Слухай, хлопче... Мені видається, що я читаю твої думки. Слів не доберу, але якось незвично усвідомлюється твоя сутність. І в дивовижному ракурсі: наче ти - і не ти... Стривай, а ота он жінка, що дивиться в наш бік - дуже неприємна... А он пішов веселий, компанійський хлопець. Тільки надто легковажний... Та скажи ж мені, Павле, зрештою: що це таке?

- Це - відкритий мною препарат, що зветься “інформатин”. Стимулює обмін інформацією на рівні підкірки мозку. А ще є “інтуїтин” - то просто жахлива штука. Одне слово, пізніше розповім тобі все. Тільки знай: нікому в світі анічичирк!

- Гаразд. Ну, то й я скажу тобі: в оцій сигареті є невідомий наркотик, який дозволить першій-ліпшій людині читати пальцями.

- Я вже догадався, Платоне. Більше того, зрозумів також, чий недокурок досліджував... А хто дав їй сигарети?.. Граф?

- Мабуть. Це знає Артем Григорович. Він натякає на великий злочин.

- Ну, що ж, Платоне, їдьмо. Мабуть, усе незабаром виясниться.

Артем Рарог уже чекав у приймальні. З потаємного знаку, поданого Паолою, Павло зрозумів: з візою справа не вигоріла. Ну, та нічого - поїде іншим разом.

- Заходьте, Артеме Григоровичу.

А коли вони зайшли до кабінету, Платон витяг сигарету і показав Артемові:

- Ось ще одна, Артеме Григоровичу. Людочка передала її мені. Попередній аналіз не виявив ніякого наркотика, але якщо він тут є, то тепер обов’язково виявимо. Вона одержала їх від Графа, так?

- Так.

- Скільки?

- Жменю. Штук з двадцять.

- Про який злочин ідеться?

Артем помовчав, почухав потилицю. Доказів надто мало, є тільки припущення. Але й зволікати не можна: післязавтра увечері колишній “король шахраїв” сяде у реактивний літак, і...

І він розповів усе, що знав.

- От тобі й Граф! - розгублено вигукнув Павло. - От тобі й милий, лагідний чолов’яга!.. Ну, то постривай же!

...А Граф тим часом вертівся перед дзеркалом, приміряючи новісінький, пошитий славетним театральним кравцем чорний смокінг. “Водошукач” має бути імпозантним.

РОЗДІЛ XXIX

Все сталося так прозаїчно, так по-буденному просто!

Вже було подано до під’їзду інституту дві “Волги”, вже почали вмощуватися в них делегати паризького конгресу “водошукачів” і “особи, що їх супроводжують”. І тут під’їхала ще одна автомашина. З неї вийшли двоє у цівільному, з мовчазної згоди Артема Рарога і Олі Правдик зайняли їхні місця обабіч Графа. Один з них сказав:

- Їдьмо.

Слід віддати належне Графові: в оцю неймовірно страшну для нього мить він не розгубився, нічим не зрадив свого хвилювання.

- Арешт? - запитав він з кривою посмішкою. - Ой, начальнички, доведеться вам пробачатися переді мною! Зав’язав я, хіба не знаєте? А за минуле розрахувався повністю.

Йому ніхто не відповів.

- То можу я хоч закурити? - Старий витяг з кишені портсигар, але його конвоїр той портсигар забрав і простягнув пачку “БТ”:

- Прошу. Куріть.

- Дякую.

Мозок Графа працював гарячково: яка підстава арешту? Що знають? Про що здогадуються?.. Те, що відібрали портсигар, начеб свідчить про підозру щодо наркотиків. Коли так - боятися нічого. А може, цей арешт тільки інсценізація - вирішили перевірити, чи можна випускати за кордон колишнього “короля шахраїв”?.. Чи так, чи ні - невідомо. Але треба пильнувати. Йдеться про життя і смерть.

Коли Графові оголосили підставу для затримання й обшуку - зберігання і спроба вивезти за кордон наркотичні речовини - він зітхнув з полегкістю. Але, звичайно, висловив обурення і заявив, що ніяких наркотиків у нього немає.

- Що ж, - сказав слідчий. - Ми змушені вас обшукати.

Запросили як пойнятих Рарога, Лагуту та Дудника, розкрили валізу Графа.

Небагато там речей було: кілька комплектів білизни, дбайливо загорнений новий смокінг, циліндр - усі мимохіть посміхнулися, побачивши його, - дві рогачки “водошукача” та коробка з-під черевиків, повна саморобних сигарет. Слідчий узяв одну з них, понюхав.

- Сигарети - з наркотиком.

- З наркотиком? - єхидно перепитав Граф. - Назвіть той наркотик на ім’я, начальничку!

- Це визначить експертиза.

- А якщо не визначить? А літак стартує через дві години. Ну?

- То ви запевняєте, що в цих сигаретах тільки звичайний тютюн?

- Ні. - Граф блискавично проаналізував ситуацію і вирішив розповісти напівправду. - Там є домішка, яка надає людині здатності до “водошукання”.

- Наркотик?

- Та скільки ж ще вам торочити, що ні?! Мабуть, ви не менше за мене бачили наркоманів, то чи хоч у одного з них є мої здібності?

- А що ж ото за домішка?

- А от цього я вже вам і не скажу. Це моя таємниця, і я маю законне право не розкривати її вам. Це - велика державна таємниця, яку я можу віддати тільки ось директорові інституту, скажімо. Що я й збирався зробити.

- Надто довго збиралися!

- Пробачте, в мене є свої міркування.

- У вас зараз є ота домішка в чистому вигляді?

- Немає.

- Тоді ми змушені вести обшук далі.

Так, Граф, видно, не з простачків! Закони знає, триматися вміє. А якщо справді ота домішка до тютюну виявиться не наркотиком? Скандал. А вміст отієї скриньки?.. Може, не золото і не перли були там, а ота домішка? Адже нічого, нічого не виявлено в чемодані!

Стривай, а де ж перстень з алмазом? На руці в Графа його немає. Отже, десь заховано. А разом з ним сховано й оте важливе “щось”.

Артем перехопив погляд слідчого, непомітно намалював пальцем у повітрі коло - перстеник, мовляв!

- Скажіть, громадянине Павлов, ви кому-небудь давали такі сигарети з домішкою?

“Зрадило, кляте дівчисько! - злісно подумав старий. - Чуло моє серце, чуло!”

- Так, давав.

- Кому?

- Лаборантці Зарембі.

- А вона вам що за це?

- Давала гроші. Я не взяв.

- А що взяли?

- Ну... - Старий чудесно вдав збентеження. - Вона просто силоміць нав’язала мені перстеник. На згадку, мовляв.

- І де він?

- Та де ж, - викинув, звичайно. Ціна йому - три копійки в базарний день.

- Але ж на персні був діамант.

- Діамант?! Та що я, діамантів не бачив?! Там було звичайнісіньке скельце.

Дослідили кожен закуточок валізи, кожен рубчик одягу старого, кожну сигарету. Ніде нічого. І коли б не отой перстень - мабуть, Граф таки вийшов би сухим з води. Він уже почав нахабнішати і протестував дедалі роздратованіше.

Та ось слідчий узяв у руки спочатку одну “чарівну рогачку”, потім другу.

- Що це таке?

- Це мої інструменти, - бундючно відповів Граф. - Саме з їхньою допомогою я й знаходжу воду.

- Цікаво... - Слідчий старанно вивчав торці рогачок. Цілі-цілісінькі. Але там, де обидва рогачики приєднуються до патика, кора на два пальці завдовжки обмотана ниткою. Слідчий почав розмотувати.

- Та навіщо ви псуєте мені паличку?! - скипів старий. - Невже ви й досі не переконалися, що...

Та й замовк. Під ниткою чорнів пружок - слід кільцюватого розрізу. Слідчий крутнув патик - той легко знявся з рогачки. З патика визирало щось біле. Копирснув кінцем олівця - витягся віхтик вати. А на стіл полився дощ райдужних камінців.

- Діаманти, - сухо сказав слідчий.

На другій паличці нитку він не розмотував, а просто крутнув патик - і звідти висипалося ще з півжмені крупних брильянтів небаченої краси.

Це був скарб, якому, справді, важко було визначити ціну. Діаманти продають навіть не на грами, а на карати, Всесвітньовідомий діамант “Шах”, який у 1829 році Персія віддала царю Миколі І як викуп за вбивство Грибоєдова, важить всього тільки 87 каратів, тобто 17,4 грама. Якщо знаходять кристал алмазу, який важить більше 20 каратів, - тільки 4 грами! - йому вже привласнюють певне ім’я і заносять до Державного алмазного фонду СРСР. Діамант “Орлов” вагою близько 200 каратів ще двісті років тому коштував 400 000 золотих карбованців.

Те, що лежало зараз на столі слідчого, становило неймовірно велику державну цінність. Але все поблякло перед тим діамантом, який застряв у отворі порожнистої палички, - перед діамантом з Людоччиного перстеника. Величезний, з ягоду завбільшки, тільки приплескуватий, він вирізнявся з-поміж інших своєю досконалою огранкою, прозорістю, грою променів.

- Громадянине Павлов, де ви взяли діаманти?

Граф сидів блідий як стіна. І вдруге, і втретє пролунало оце запитання, аж доки старий підвів голову:

- Не убив. Не украв. Знайшов. І більше нічого не скажу.

- Громадяни пойняті, прошу підписати протокол обшуку. Вас я не затримую. Гадаю, ви встигнете доїхати до Борисполя вчасно. А вас, громадянине Павлов, я змушений затримати.

- Затримуйте, - байдуже відповів Граф.

Він сказав правду: не убив, не украв... Але це була тільки частка правди, бо не сказав Граф, скільком людям він посприяв померти передчасно, збираючи оцю унікальну колекцію діамантів.

Початок їй він поклав навесні 1914 року, коли ще підлітком знайшов у альтанці панського парку діамантову брошку. Пані Харитоненчиха милувалася там з гарненьким офіцериком, а той, мабуть, діяв надто енергійно, - одне слово, брошка впала під лаву, Миколка випадково помітив її, поклав собі до кишені і про справжню ціну оздоби дізнався, аж коли зчинився шарварок. Підозра впала на його батька, коваля, - він лагодив тоді риштовання альтанки.

Микола побоявся признатися: батько не повірить, що знайшов. Скаже - вкрав, І засіче батогом до смерті. Хлопець намірявся нишком підкинути ту брошку, так тепер до палацу й близько не пускали.

Одне слово, вигнали бідолашного коваля з маєтку; коваль з горя запив та й помер небавом, а його непутящий син злигався з лихою компанією. Слабкосилий і щуплий, він не міг відстояти себе кулаками, отож виборював право на життя підступністю та хитрістю. На його лихо, на нього звернув увагу старий, досвідчений аферист. Микола Павлов став у нього “шестіркою”, тобто майже рабом. Цим він набув могутнього захисника, але разом з тим і мучителя. Аферист, справді, лупцював його без жалю, навчаючи всіх отих незліченних премудростей, які давали можливість огрібати шалені гроші. Микола терпів усі знущання, чесно віддавав усе “зароблене” і вичікував, вичікував, вичікував... Він ненавидів свого хазяїна лютою зненавистю, але ще не міг розрахуватися з ним, бо не дізнався головного: яке ж зілля надає людині надзвичайної чутливості?

Саме від свого хазяїна Микола Павлов і перейняв любов до діамантів. Паперові гроші - ніщо, вони першої-ліпшої миті можуть втратити ціну. Золото надійніше, але тримати його небезпечно; куди не ховай - можуть знайти. А от діаманти - це сконцентрований до найвищого ступеня капітал, який можна завжди тримати при собі.

Довго стежив Микола за своїм хазяїном, аж доки, нарешті, вистежив, де він ховає свої діаманти та як виготовляє “чарівне зілля”. А тоді зробив вельми просто: зрадив його ватажкові могутньої банди, Камбалі. Того ж вечора Камбала нишком “пришив” старого афериста, забрав його діаманти і зарахував до свого штату Миколу Павлова. Його прийняли “в закон”, і відтоді він одержав кличку Граф.

О, Граф був дуже хитрий і далекоглядний! Камбалі він служив вірою й правдою, віддавав йому лев’ячу частку видурених грошей і максимально сприяв, аби ватаг накопичував діаманти. У самого ж Графа, крім тієї першої, старанно захованої брошки, коштовностей не було. А коли колекція діамантів у Камбали виросла до значних розмірів, Граф повторив прийом: він продав Камбалу ще могутнішому Рудому. Небіжчикові було тридцять два роки, і спадщина його сягала кількох сот тисяч золотих карбованців. Як додаток до спадщини, Рудий одержав і вірного друга, й слугу на кличку Граф.

Життєвий шлях Рудого закінчився дещо романтичніше. Коли він подвоїв свій “алмазний фонд”, - а це вже було на початку громадянської війни, - Граф відповідним чином поінформував отамана Сірка. Рудого порубали шаблями, а для витрушених з небіжчикового пояса діамантів отаман наказав зробити залізну скриньку. Вона поповнювалася досить швидко: отаманів головний консультант Граф переконливо довів, що в такий буремний час тільки діаманти й варті уваги.

Банда Сірка гасала по всій Україні, і головною метою отамана були діаманти. Скільки тих ювелірів порубали, скільки заможних панків випотрошили - і не злічити. Але консультант отамана Сірка, звичайно, не грабував і не вбивав. Він тримався тихенько, в тіні, і, пам’ятаючи про майбутнє, носив бороду та великі окуляри, щоб зняти їх у слушну мить.

Граф уже метикував: чи повторити випробуваний варіант і продати Сірка Махнові, чи, може, поставити крапку самотужки? Та цього разу він дещо не врахував турботливого характеру отамана Сірка.

Банді ставало все тяжче й тяжче. В сутичках з махновцями та міліцією полягло чимало буйних голів, а тут ще й червоноармійці натиснули. Шлях за кордон уже було перетнуто. А ще за якийсь час банду Сірка затиснули в кільце. Волею випадку це сталося в Малахівці, на батьківщині Графа.

- Так от, голубе, - сказав Сірко Графові, коли стало ясно, що вирватися з кільця не вдасться, - треба, мабуть, сховати скриньку.

Цей план, певне, визрівав у нього давно, бо ту скриньку вже було обшито брезентом і просмолено.

- Треба сховати, - погодився Граф. - Але де?

Йому стало не по собі: затягнув понад усі терміни, а тепер уже пізно думати про діаманти. Пильнуй хоч життя свого.

- Закопаємо, - сказав Сірко. - Удвох будемо закопувати. Тільки, пробач, голубе: вірю я тобі цілком і повністю, та все ж не хочу мучитися від необгрунтованих . підозр, отож зав’яжу тобі очі. Не ображайся, голубе.

- Та ні, чого ж, - покірно відповів Граф. - Мабуть, справді так буде краще.

Перехитрував клятий Сірко, перехитрував! І давно вже, мабуть, обміркував усе - і пов’язка на очі є, і чорний мішок на голову.

- На тачанці поїдемо, голубе.

Та й поїхали. Куди - невідомо. Ніч темна-темнісінька, і без мішка на голові, певно, не побачив би нічого. Валують собаки. Хропуть коні. Коли-не-коли пролунає постріл. Причаїлася Малахівка: ось-ось гримне бій.

А під колесами тачанки - то баюри, то рівне; то бадилля шарудить, а то гілки хльоскають. Крутить-викручує Сірко, заплутує свого “консультанта”. І це трошки заспокоює Графа: може, таки не заб’є?

Аж ось тачанка зупинилася.

- Все гаразд? - запитав Сірко пошепки.

- Гаразд! - відповів хтось спроквола.

- Тож пильнуй!... - І до Графа: - Злазь, голубе.

Злізаючи з тачанки, Граф мацнув рукою. Брезент. Намет, чи що?

Так, Сірко завів його до великого намету, розв’язав очі.

Не було в тому наметі нічого, тільки лежала на землі лопата, а поруч неї ледь жеврів вогник ліхтаря “летюча миша”.

- Копай, голубе, а я трошки відпочину.

Ой, знав Граф, що копає собі могилу! Та все ж охайненько зняв шар дерну, - щоб накрити схованку потім: почав копати масний родючий чорнозем. Усе глибше, глибше... По плечі викопав. До глини докопався.

- Ну, годі, голубе, вилазь.

І тільки-но почав Граф вилізати з тієї ями - йому в спину раптом вдерлося щось пекуче...

Що було далі - невідомо. Другого дня вже у Чернеччині, за тридцять верстов од Малахівки, спіймали коня з притороченим до сідла мертвяком. Тільки ні, в тому мертвякові ще жевріло життя. Та й живучим же виявився Граф, коли навіть чотирьох ударів ножем не вистачило, щоб забити його!

Вижив. Довідався, що в тому малахівському бою отамана Сірка схопили, а пізніше судили й привселюдно розстріляли. І зятявся будь-що знайти отой скарб.

Шукав майже п’ятдесят років. Втрачав надію, зневірявся, кляв самого себе і свою дурну пристрасть. І всі п’ятдесят років перед ним маячила феєрична картина: він, циганчук, син сільського коваля, зайде у фешенебельний паризький салон у бездоганному смокінзі й циліндрі, з діамантовим запонками в манжетах накрохмаленої сорочки, - зайде не як жалюгідний шулер, а як рівний до рівних. Зайде і скаже: “Бонжур, месьє! Я - граф Павлов, прошу любити і шанувати!”

Ця картина уявилася так яскраво, що Граф аж застогнав:

- У, прокляті!.. - Він розігнався і щосили торохнувся тім’ям об гострий ріг металевих нар.

Коли до камери зайшов черговий наглядач, Граф уже був мертвий.

РОЗДІЛ XXX

Як люблю я вас, гомінкі залізничні вокзали, величаві морські порти, урочисті аеродроми! Люблю як юність свою далеку, як всезагальну людську мрію про дальні мандрівки, про невідомі країни. Не сидиться людині на місці, манить далина, висота, глибина; вабить незвідане, незнане. Мабуть, з безодні минулого, з сивої-пресивої давнини дійшов до нас отой вічний неспокій, який штовхав ще оту напівтварину весь час рухатися, шукаючи кращого. Та, мабуть, відтоді ж дійшло до нас почуття болю за втраченим. Людина - як бумеранг: куди б не закинула її доля, .все одно намагається повернутися назад. То й добре, що наші почуття такі двоїсті: дерзай, людино, залітай як завгодно далеко в часі й просторі, та не забувай, що є невеличка планета Земля, а на ній - місто, селище чи навіть хуторець, де все - найрідніше і найдорожче. Можна втекти з своєї країни, зрадивши її; можна жити на чужині паном на всю губу, кленучи своїх колишніх співвітчизників. Та не витравиш з пам’яті згадок про рідну землю, не приборкаєш оту ностальгію, яка поїдом їсть усіх емігрантів усіх часів та епох.

Бідолашний Граф навіть не підозрював, що коли б йому вдалося здійснити свій гоноровитий, бундючний задум, він дуже швидко пошкодував би про це. Його вбога уява не йшла далі раута в фешенебельному товаристві. Невідомо навіть, чи зумів би він проникнути в отой “вищий світ” - еліта дуже неохоче пускає в своє середовище невідомих парвеню. Але хай навіть так - купив би таке право ціною кількох діамантів. Ну, і що ж далі?.. Звичайно, він міг би за ті ж діаманти купити найвродливіших жінок, та ще й з титулами: серед графинь та княгинь повій більше, аніж деінде, тільки вони так не називаються. Але що йому робити з тими жінками? Дивитися на них? Так це можна зробити й безкоштовно. Купувати заводи, маєтки, палаци?.. А навіщо вони йому?

Так, Граф не знав, що, потрапивши в оте середовище мільйонерів, він або ж запиячив би з горя, та й допився б до білої гарячки, або ж не витримав би і уклінно благав дозволу повернутися на батьківщину; Граф не припускав, що, опинившись на Заході, він на кожному кроці обурювався б з існуючих там порядків. Як застарілий рецидивіст, він повсякчас кляв радянські закони... але тільки ті, що були скеровані проти нього. А “хороші”, які захищали його життя й гідність, він дуже схвалював!

А ще Граф не признавався навіть самому собі, що найсвітлішими в його житті були ті хвилини, коли його ім’я з’являлося на дошці передовиків виробництва в колонії, - він був завжди дисциплінованим і працьовитим в’язнем, щоб звільнитися достроково, - та ще кілька оцих останніх місяців, коли він уперше відчув з боку людей справжню і заслужену пошану.

Ой, краще було б йому не знаходити отієї скриньки з діамантами! Оце зараз він стояв би з келишком шампанського в руках і, сяючи блаженством, вислуховував би останні побажання хороших, щирих людей, які дещо заздрять щасливим, що на світанку будуть уже в Парижі.

Ні, не сталося так. Замість чотирьох делегатів, на паризький конгрес “водошукачів” їдуть троє: високий сивий грузин Пхаладзе, Платон Лагута і Оля Правдик. Ще ніхто не знає, що бідолашного Графа вже немає на світі, але всі думають саме про нього, і в серцях їхніх не зненависть до старого, а тільки болісне здивування та гидливість.

Випито останній келих. Лишається кілька хвилин: он уже до стоянки неквапно підпливає реактивний лайнер.

Павло з Олею відійшли вбік. Це їхня перша розлука, перше прилюдне прощання. З часом призвичаяться вони, не соромитимуться сторонніх. А зараз тільки стоять, взявшись за руки, і дивляться одне на одного, лагідно всміхаючись.

- Слово честі, - тихо сказав Павло, - я й не знав, що тебе кохаю. Торочив сам собі: не люблю, не люблю!.. А тепер розумію: оце й прийшло до мене кохання. Справжнє кохання!.. А ти? Чи кохаєш мене ти?

- Пам’ятаєш, Павлику: “На жаль, не вмію я висловлюватись вголос. Кохаю, як обов’язок велить, не більше і не менше!”

- І тільки?! - жартівливо схопився за голову Павло. - Але ж це сказала Корделія з “Короля Ліра”.

- Так, вона. А я - повторюю. Що слова, Павлику? Перед нами ціле життя. Воно перевірить і слова, і діла... Ну... - Оля простягла до нього руки, прошепотіла: - Люблю тебе, Павлику! Дуже люблю! Вір мені!

- Вірю!

Оголошено посадку... Вже сідають пасажири у відкриті вагончики, якими їх повезуть до літака... І ось уже далеко-далеко, на сходах біля лайнера, вимахують востаннє руками... Рушив з місця велетенський повітряний корабель, зник у темряві....

А от старту лайнера Павло з Артемом так і не помітили. Мабуть, дивилися не в той бік.

- Їдьмо, Артеме Григоровичу, - сказав Павло. - Шкодую, що ми з вами похопилися так пізно. Побували б оце в Парижі. Ну, та ще побуваєте.

- А навіщо мені той Париж, Павле Михайловичу? У Варшаві - був, у Будапешті - був, у Празі - був, у Відні - був. І в Берліні був. То скажу вам щиро: Київ - найкращий. І не тільки тому, що наш.

Павло одвіз Артема в інститут - йому з півночі заступати на чергування.

Додому не тягло, спати не хотілося.

Він постояв перед вестибюлем, розмірковуючи, за що б узятися. Погляд випадково наткнувся на ту лаву під яблунею, на якій так часто доводилося сидіти останні кілька місяців.

Павло підійшов до тієї лави, сів. Обдивився круг себе, намагаючись відтворити хоча б один з тих печальних епізодів, які, здавалося, в’їлися в пам’ять назавше.

Та тільки ні, минуле не озивалося. Все, все було інше - погода, пейзаж, настрій.

Бралося на мороз. Уже далеко рішучіше й гостріше б’ють в обличчя сніжинки. Гола-голісінька яблуня чорними щупальцями обмацує темряву. Злетів з неї і, кружляючи, впав на землю жовтий листочок - єдиний і останній.

Здавалося б, нерадісна картина, яка мусить навіяти тільки смуток. Але на серці легко й вільно, думки чіткі і спокійні.

Завтра - напружений день, повний всіляких директорських турбот. Здихатися цієї халепи вдасться не раніше як через півроку: треба, щоб Платон набув досвіду. Ну, та він хлопчина талановитий і наполегливий. Кращого за нього директора і шукати не варто.

Днями приїде ота Михайлова, і буде остаточно визначено, що ж таке отой телекінез - шахрайство чи справжній, хоч і не знаний досі, ефект.

Необхідно терміново дослідити, що ото за домішка була в тютюні Графа.

Треба розпочати роботу над міопластом-2.

Дещо згодом - дослідити і виділити в чистому вигляді “інтуїтин” та “інформатин”.

Потім треба...

Ой, як багато всяких “треба”! Та чи вистачить тобі, Павле, життя, щоб здійснити все задумане?

Він усміхнувся сам до себе, сказав:

- Вистачить!..

Обвів поглядом похмуру картину пізньої осені, жадібно втягнув ніздрями прохолодне повітря і подумав з глибоким переконанням: “Яка сьогодні чудесна погода!”

© ДНІПРО. - 1969. - №№ 6, 7.

© ДАШКІЄВ О. М. З безодні минулого: Науково-фантастична повість. - К.: Радянський письменник, 1970. - 260 с.

© ДАШКІЄВ О. М. Страчена пісня. З безодні минулого: Роман. Науково-фантастична повість. - К.: Дніпро, 1991. - 504 с.

1

Страз - спеціальне скло, з якого роблять фальшиве дорогоцінне каміння.

2

Гістологія - галузь анатомії, яка вивчає мікроскопічну будову тканин організму.


РОЗДІЛ ХІІІ | З безодні минулого |