home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ХІІІ

Ось так воно й буває: працює, працює людина, набуваючи авторитету й досвіду, стає для всіх знайомою і незамінною, сягає найбільших висот свого, може, й не романтичного, але всім потрібного фаху, і раптом - як сніг на голову: шановний товаришу, ви вже досить попрацювали в ім’я Вітчизни, ви заслужили право на безтурботний спочинок, на нічим не обтяжену старість. Влаштують гучні проводи, надарують піввоза коштовних і нікому не потрібних брязкалець, наговорять стільки компліментів, що у новоспеченого пенсіонера аж голова з гордощів запаморочиться, щиро заздритимуть, що відтепер він сам собі пан, вільний козак. І чоловік, справді, кілька перших днів відчуватиме себе щасливим і безтурботним телятком, що вихопилося з тісної обори на яскравий моріжок весняних луків. А потім почне щось муляти. Дні чомусь довшають; погода - яка б не була! - поганішає; борщ дедалі частіше виявляється пересоленим або недосоленим; прокидається давній-прадавній радикуліт; риба - не ловиться, бо яка там може бути риба, коли річки зміліли!.. І чомусь тягне навідатись туди, де попрацював кільканадцять років; і чомусь розкорінюється непохитне переконання, що той, хто посів твоє місце, - непоганий хлопчина, але Бож-же мій, який недосвідчений!

Так, нелегко бути пенсіонером, це повною мірою відчув на собі колишній старшина міліції, а тепер просто громадянин Артем Григорович Рарог.

Не хотів іти на пенсію, ой як не хотів! Але з начальством, - а особливо в органах громадського порядку, - не сперечаються. І ось уже пенсіонер... Тьху!

Піти працювати в колгосп? Незручно якось. Одвик, та й не бракує в колгоспі робочих рук. Копирсатись у власному городі? Та хай йому біс!

Доки стара була вдома, відчував себе ще сяк-так. А як поїхала до дочки - онука народилась, - хоч вовком вий.

І, може, ще довго нудився б Артем Рарог, коли б не згадав про дивну історію з Графом. Клятий дід, звідки у нього ота незбагненна здатність зазирати в надра землі? Ошуканства нема: справді, на Рогозянці де тільки не копали - не знаходили прісної води. А Граф знайшов.

Артем поновив у пам’яті ту місячну травневу ніч, коли вони з Графом блукали городами та левадами Рогозяний. Слово честі, приємно, що тоді підтримав старого, не прогнав геть. І коли б отак самому навчитися шукати підземні джерела, то вже не мав би клопоту, куди подіти вільний час, та ще й людям користь приніс би.

“А й справді, - міркував, - чому б не спробувати?”

Пригадалося, що старий курив незвичайний тютюн, - мабуть, з домішкою якогось наркотика. За звичкою наркомана? Чи, може, саме для того, щоб відчути воду?

Артем витяг з-під ліжка заповітну скриньку, в якій зберігалося най дорогоцінніше: ордени та медалі, грамоти та посвідчення, довідки та фотографії. А ще там лежала річ, про яку Артем не дуже любив згадувати, - невелика пробірочка з сіруватим порошком пилку індійських конопель. Гашиш або “план”, як кажуть рецидивісти. Оту пробірочку він одібрав у в’язня під час обшуку ще на початку своєї служби, коли працював наглядачем Лук’янівської в’язниці, і, власне кажучи, мав би віддати начальству з відповідним рапортом. Але не віддав. Просто пожалів в’язня, якому такий рапорт загрожував чималою неприємністю. Пізніше Артем Рарог став жорстокіший, - однак не через зачерствіння душі, а тому, що побачив, якого непоправного лиха завдають людині оті отрути, які за швидкоплинне відчуття насолоди забирають у наркомана все людське, а врешті і саме життя.

Майже чверть віку пролежала оця пробірочка на дні скриньки. І ось тепер Артем крутив її в руках, не наважуючись використати навіть із найблагородніших міркувань.

- А, що буде, те й буде! - Він знайшов клаптик тонкого паперу, витрусив на нього тютюн з сигарети, додав сірого пилку з пробірки, скрутив цигарку і сховав її у портсигар.

Замислився: що взяти з собою?

Насамперед шматок хліба та четвертину сала: кажуть, після того гашишу з’являється вовчий апетит. Потім - лопату, про всяк випадок. Ось вона, саперна. Зручна: можна сховати під піджак. І найголовніше: вирізати рогачку, та ще й не будь-звідки, а з тієї горішини, яку уподобав свого часу Граф.

- Ну, от і все. Куди ж податися “на розвідку”? Звичайно, по Малахівці не блукатимеш - не вистачає, щоб на кпини взяли. Луками - теж. Тільки й місця, що в лісі.

Отож Артем Рарог і подався в ліс. Відшукав затишну галявину, сів на пень, припалив самокрутку.

Так собі, нічого особливого, наче до тютюну попали крихти хліба. Навіть у горлі не дере. І ніякісінької дії! То, може, оце зілля за двадцять п’ять років уже вивітрилося вщент?

- Е, ні, - сказав він чомусь уголос, - не вивітриться! То ти забув, що треба затягуватися на повні легені!.. - І засміявся. - Затягуйся, колишній старшина, не бійся!

Артем подумав, який у нього, мабуть, дурний вигляд зараз, - і засміявся. Все видавалося надзвичайно кумедним і недоладним: і те, що він курить гашиш; і те, що попхався в ліс шукати воду горіховою рогачкою; і те, що саме ця рогачка раптом стала зменшуватися просто на очах.

- Стій, стій! - реготав він. - Хоч я й дуже хочу їсти, але тебе не з’їм. А може - з’їм, брехати не буду. Тільки спочатку я тебе випробую. Ти знайдеш мені воду, я хочу пити.

Він підвівся, щоб піти по оту рогачку, яка чомусь одповзла метрів на п’ятдесят від нього, але не встиг ступити й кроку, як замалим не спіткнувся об неї. Товстелезна, мов колода, вона лежала на піску, і на ній чітко вирізнялися кожна цяточка, кожна подряпина.” А ось на неї вилізло яскраво-червоне сонечко... Ой, та й величезне ж яке! Зо два кулаки завбільшки! Ні, як гарбуз!

Його не злякали розміри комахи, бо він відчув себе неймовірно могутнім. Коли б захотів - зламав би отой дуб,. як билинку! А кляту рогачку, хоч у ній пудів сто, візьме двома пальцями. Ану!

Справді, взяв. Але щойно став піднімати, як вона - от підступна! - почала зменшуватись, зменшуватись... і зникла.

- А хай тобі всячина, тебе не перехитруєш! - Артем з гумором поставився до своєї невдачі, бо твердо знав, що рогачка - чарівна і по-справжньому скорятиметься тільки тоді, коли добре попоїси...

Він їв пожадливо - і не наїдався. Потім нараз відчув: годі. Ліг долічерева, заплющив очі. І вмить перед ним виник чудесний краєвид. Не якісь там екзотичні тропіки, а панорама оцього лісу, якщо на нього дивитися з малахівської греблі. Але яка просторовість, яка рельєфність! Яке буяння барв! Яка прозорість тіней! Які розмаїті пахощі пливуть над квітучими луками! Як тепло й лагідно пестить волосся грайливий вітерець! Як життєрадісно видзвонює всіляка комашина дрібнота, вихваляючи саму себе і весь сонячний, радісний світ!.. Знайома картина, та тільки змінилась масштабність усього навколишнього - побільшало, пояскравішало, погучнішало все... І тьмяно-тьмяно пригадується, що саме оцей краєвид колись давно, - може, коли тільки вперше зіп’явся на ноги, -приголомшив і зачарував, змусив дивитись і дивитись, - отак самісінько захоплено й пильно, як зараз.

Артем кліпнув очима, підвівся. Дивне сп’яніння вже минулося, і контраст між чудесним маревом і дійсністю був разючий: усе значно сіріше, глухіше, буденніше; все було знайоме - таке, як завжди.

- Та-а-к... - протягнув він занепокоєно.

Йому кортіло плюнути на оце “водошукання” та й податися додому. І тільки думка про те, що його там ніхто не чекає і знову доведеться тинятися подвір’ям, не знаючи, куди себе подіти, перешкодила йому здійснити свій намір.

- Ну, то спробуємо, - сказав він до самого себе і підняв рогачку. - Як тримав її Граф?.. Ага, отак: обіруч за роги, долонями догори... Ну, а далі?

Артем трохи зсунув кулаки, і патик одразу ж поліз угору. Розсунув - похилився донизу... Чудасія! Виявляється, можна крутити оцю рогачку, як самому заманеться! То що ж, у такому разі, вона здатна показати?!

Він потренувався якийсь час, навчився тримати кулаки стиснутими саме так міцно і саме на такій відстані один від одного, що досить було ще одного, ледве відчутного руху - і патик негайно підскакував або опускався. Тепер уже можна спробувати й насправжки.

Разів із двадцять Артем пройшов отією галявиною вздовж і впоперек, а рогачка й не поворухнулася. Тоді він попрямував до дванадцятого кварталу лісництва - туди, де з-під коріння товстелезної сосни пробивалося джерельце смачної, холодної води. Здавалося б, отут уже клята паличка гопки скакатиме від радощів. Та тільки де там!

“Мабуть, напружуюсь мало, - думав Артем. - Старий, коли шукав, то аж потом умивався!”

Він ще дужче зціпив щелепи і затиснув рогачку в кулаках так, що аж пальпд побіліли. Впріти впрів, - мабуть, не без допомоги липневого сонця, яке вже підбилось височенько, - а успіху ані найменшого.

Спочатку він, хитруючи з самим собою, вибирав такі місця, де підземні джерела можна зустріти найвірогідніше - на торфовищах, висхлих озерах, серед вільхових хащів. Потім брів, куди очі дивляться, кленучи самого себе і свою дурну витівку. Йому вже уривався терпець, аж раптом, - навіть подих перехопило! - горіховий патик, затиснутии в кулаках наче обценьками, повільно подерся догори!

Артем стиснув рогачики ще дужче, намагаючись зупинити оцей таємничий рух, але тільки прискорив його.

- Хху!.. - Артем випростав затерплі пальці, витер піт з чола.

Йому по-справжньому стало жарко, і аж тепер відчув утому.

Він озирнувся довкола. Звичайнісіньке місце, ніколи б навіть не подумав, що тут є вода: невелика галявина, вкрита жовтим піском; зовсім близько, за неширокою смужкою кострубатих ялинок, - битий шлях. І смердить чимось огидним - мабуть, десь поруч здохлятина лежить.

Ні, тут щось не те. Певно, перевтомлені м’язи самі стиснулися спазматично, крутнули паличку за ріжки. Треба перевірити ще раз.

Він посидів, відпочиваючи. Потім - закурив. Неохоче доїв рештки свого “НЗ”, - просто так, аби ще трошки згайнувати час, хай минеться слабість пальців. 1 аж тоді знову взявся за “чарівну паличку”.

Сумніву не було: паличка рухалась! І не так собі, а тільки з його наближенням до центра галявини!

Аж чудно: маєш силу в руках таку, що вола за роги зупинив би, а жалюгідну паличку - не втримаєш. Викручується, клята, лізе догори, хоч ти їй чорта дай! Мабуть, під землею тут не джерело, а ціле озеро. А якщо джерело - то зовсім близько.

О, тепер уже Артем Рарог не кляв оту саперну лопатку, що муляла йому бік усю дорогу! Добре, що прихопив, - можна починати копання хоч зараз. А копати йому не вперше: скільки отих бліндажів та окопів повного профілю видовбано за роки війни!

Копалося легко: пісок. І навдивовижу вологий: на метровій глибині з нього пасочки можна було б ліпити.

Приємно й радісно було Артемові в ці хвилини. Він не належав до числа хвальків чи завзятих мрійників, проте зараз пишався з самого себе, з своєї наполегливості та витримки, і вже розмірковував, де слід шукати воду завтра, - щоб не отак, не для власної забавки, а для діла.

Та ось його лопата шухнула у щось м’яке... і в ніс йому вдарив страшенний сморід.

Ой леле, здохлятина! Колишній старшина міліції Артем Рарог сподівався знайти ціле море, а натрапив на закопаного здохлого коня, од якого лишилися тільки кістки та клапті шкіри з рудою шерстю.

Як опечений, вискочив він з ями. Закурив. Перевів подих. Годі з нього “водошукання”, годі! Краще вже вудити рибу: “На одному кінці гачок, а на іншому - простачок”.

Спересердя пошпурив розвінчану “чарівну паличку”, розмахнувся вже й лопатою, але потім схаменувся: ні, пам’ятка війни. Пішов додому лісом навпростець: якщо шляхом - то даси добрячого гака.

Хотілося забути про невдалий експеримент, забути назавжди. Але спробуй-но не думати про білого ведмедя, якщо хтось заборонить! Снувалися думки: чому та як?.. І дж під самою Малахівкою він не витримав, вирішив спро бувати ще раз. Ну, а тут, звісно, і ліщина трапилась саме така, як треба. Вирізав. Знову йшов, зціпивши зуби і затамувавши подих. І, може, не втримався б від спокуси дійти отак аж до села, коли це з-за кущів почувся приємний басок:

- Товаришу, хвилиночку!

Артем подумки вилаявся, зупинився. Ото ще халепа: хотів, щоб ніхто не бачив, а тут...

- Пробачте, товаришу... - Володар баска, поставний хлопчина в куцих штанцях з кучерявою борідкою, підходив до нього, привітно всміхаючись, - Скажіть, прошу: ви - водошукач?

- Та який там водошукач! - з серцем промовив Артем. - Колишній старшина міліції, якщо вже вам так цікаво.

- А ота паличка? - показав молодик на рогатку в Артемовій руці.

- Знайшов.

- Шкода... - Бородань цмокнув язиком. - Бачите, я - фізик-біонік, - мабуть, чули про таку науку? З одним водошукачем я знайомий, але хотілося б побачити ще когось.

- Та й я одного знав, - пом’якшав Артем. - Пройдисвіт страшенний, був “королем шахраїв”. Але...

- “Королем шахраїв”?! - Бородань зареготав, ляснув себе по лобі. - Послухайте, товаришу, чи ви не можете піти зі мною?.. Тут недалеко, кілька кроків. Прошу, не розпитуйте - будете задоволені.

- Ну, гаразд, -Артем знизав плечима. -Мені поспішати нікуди.

Іти, справді, довелося небагато: метрів за сто звідти, на мальовничій галявинці край лісу над річкою, стояла автомашина-фургон, а поруч неї - намет.

- Т-с-с! - приклав палець до уст бородань. І гукнув: - Миколо Івановичу, а йдіть-но сюди!

З намету виліз... Граф! Якийсь час сторопіло дивилися один на одного, потім Граф пішов назустріч з розкритими обіймами:

- Начальнику мій дорогий! Усе життя мріяв про те, щоб не я до вас потрапляв у гості, а щоб ви завітали до мене власною персоною!.. Товариші, прошу, вийдіть сюди!.. До нас прийшов мій давній прадавній друг, сам старшина міліції громадянин Рарог Артем Григорович!

З намету вискочив юнак у шоферському комбінезоні, за ним - худорлявий носатий мужчина в окулярах та двоє молодих дівчат, - одна дуже приваблива. Вони простягали руки, називали свої імена та прізвища, але Артем жодного не запам’ятав, бо тільки мимрив у відповідь:

- Рарог!.. - І додавав: - Колишній старшина міліції. Пенсіонер.

РОЗДІЛ XIV

Ні, не сподівався колишній старшина міліції Артем Григорович Рарог на отаку зустріч з колишнім “королем шахраїв”! Але що ж - змінюються обставини, змінюються люди. Вже не існує афериста з претензійною кличкою Граф, а є людина-унікум, що має гучний учений титул: “Препаратор”!.. Так, так, він показував посвідчення. Там чорним по білому написано: “Препаратор лабораторії зоопсихології Державного інституту актуальних проблем”. Розповідав: з ним носяться, як з писаною торбою. До Малахівки, мовляв, приїхали аж із самого Києва тільки через те, що йому так заманулося. І вся ота хитромудра апаратура, якою напхом напхано автофургон, теж призначена тільки для нього. Оце сьогодні його зніматимуть на кіноплівку, - треба підготуватися до Всесвітнього конгресу водошукачів, який незабаром відбудеться в Парижі. Варто поїхати. Нічого цікавого, звісно, не почуєш, зате хай послухають, яких успіхів досягли ми.

Старий, певно, прибріхував, але небагато: з ним таки панькалися. Він уже не прикидався дурненьким балянг драсником і крутив хвостом тільки перед носатим Павлом Михайловичем, - бо гой, мабуть, був велике цабе! - а перед простацьким бороданем Платоном, який був ще кандидатом наук (препаратор Павлов особливо наголосив це слово), і перед обома дівчатами, які ще й не мріяли про наукові титули, він навіть викаблучувався, заявляючи, що і те йому не так, і це не подобається.

Але якщо Артема Рарога, людину з нижчою освітою, можна було заплутати в усіх отих “учених титулах” та в химерних наукових термінах, якими козиряв препаратор Павлов, то там, де йшлося про людські душі, - він був стріляний горобець. За двадцять п’ять років сумлінної служби в міліції Артем навчився бачити людей наскрізь, - цього вимагала специфіка його фаху. Правда, не мудрствуючи лукапо, він не копирсався у психологічних підґрунтях поведінки тої чи іншої людини, а просто мовчки спостерігав, та й годі. Але наставав час, коли він промовляв сам до себе: “Це падлюка!” Або: “Порядний!” - і чуття майже ніколи не зраджувало його.

Препаратор Павлов йому не сподобався. Не через коли пін і гріхи, ні. Артем зараз бачив у ньому вже не рецидивіста Графа, а саме препаратора Павлова, абсолютно незнайому людину, що ніколи не мала нічого спільного із світом злочинців і за свої виняткові здібності одержала високе наукове звання. Такій людині можна було подарувати дрібні загальнолюдські вади зарозумілість, самовихваляння, нав’язливу фамільярність. Не це головне. Слухаючи хвалькуватий монолог старого, Артем ввічливо підтакував, а сам думав: “Страшенний мерзотник!”

Він сам не міг визначити, на чому базувався такий висновок, але відчував, що у препаратора Павлова - все фальшиве, все нещире; що оцей лисий усміхнений дідок дуже хитрий і підлий. Та невже цього не бачать молоді вчені, які його приголубили?

А втім, навіть якщо бачать, хіба в цьому справа? Дітей з ним не хрестити, а от чудеса, які він витворяв, досліджувати варто. Справді чудеса, бо як інакше назвати незбагненну здатність моментально знаходити старанно заховану, та ще й невідомо яку, річ?!

На луках тичками визначили квадрат - сто на сто метрів, гектар. Зав’язали Павлову очі, обернули спиною до луків. Породатий Платоп узяв щось у руки, пішов до тієї ділянки, довго блукав по ній, раз у раз нахиляючись, потім гукнув: “Готово!” і попростував геть, навіть не озирнувшись у цей бік. “Для чистоти експерименту, - поясни ла кругловида Оля, - щоб мимохіть не підказав поглядом”.

Старому розв’язали очі. Увімкнули секундомір. Застрекотіла кінокамера.

Павлов моргнув до Артема: мовляв, зараз ми їм покажемо, на що здатні! - і з горіховою рогачкою в руках пішов до визначеного квадрата. Перетнув його спочатку по одній діагоналі, потім по другій. Описав коло... [Це одне... Якийсь час постояв на місці... Зробив кілька кроків, нахилився і підняв червоно-синю штабку, сантиметрів з двадцять завдовжки.

- Стоп! - скомандував Павло Михайлович. Оля вимкнула кінокамеру. - Скільки?

- Сім хвилин сорок дві секунди, - відповіла дівчина.

- Неймовірно!

Дослід одразу ж повторили, але вже по-іншому: оту штабку, - виявляється, магніт, - ховав тепер Павло Михайлович, а шукав її Платон з допомогою міношукача. Знайшов. Але витратив на це аж дев’ятнадцять хвилин.

- Ну, то що, Платоне Кіндратовичу? - хихикав старий, потираючи руки. - А ви кажете - прилади!.. То, може, спробуєте й ви? Без міношукача, а з паличкою, з паличкою!

- А чого ж, - відповів той добродушно. - Спробуємо. Тільки гектар - забагато. Візьму одну соту.

Здавалося б, чи важко знайти річ на зовсім невеликій ділянці, розміром десять на десять метрів? А Платон ходив-ходив по ній з тією рогачкою в руках, аж упрів, а магніту так і не знайшов. Такий самісінький результат був і в Павла Михайловича, і в Олі, і в Артема. Рогачка не поворухнулась ані в кого.

Ангеліна вже без рогачки обнишпорила всю ділянку і, зрештою, заявила, що Микола Іванович їх обдурив, запхавши магніт собі до кишені.

- Е, ні, - засміявся той задоволено. - Я встромив його в землю, точно за чотири кроки по діагоналі від лівої тички. Ходіть візьміть.

Справді, магніт був там. Мимо нього і над ним пройшли, може, разів сто. Аж дивно, що ніхто не помітив червоного пружка, який на цілий сантиметр стирчав із землі, ледь замаскований травою... Тож якого ще треба свідчення про надзвичайне обдаровання цього старого! І як не переконатися, що йому недарма дали високовчений титул?!

А далі Артем побачив таке, що просто хоч у фантастичне кіно! На препаратора Павлова наділи чудернацький шолом і цупку пластмасову жилетку, всю посновану дротами та поцяцьковану чудернацькими пристроями. В руки дали йому вже не горіхову рогачку, а металевий прут, вигнутий на кгиталт літери “Л”, і дроти від кінців цього прута приєднали до клемок на жилетці. І знову старий розшукував заховані речі, але біля кіноапарата зараз була тільки Оля, а всі інші юрмилися навколо Платона, який сидів у автофургоні перед неймовірно складною апаратурою, щось підкручував, чимось клацав і кудись позирав.

Присунувся ближче й Артем. Він побачив: у кутку стоїть щось схоже на телевізор; на його екрані вихиляється яскраво-зелена змійка, яка ні на мить не лишається в спокої: то заметушиться, як скажена, ладна розірватись навпіл, то затремтить дрібно-дрібно, а то погойдується ритмічно.

- Дивись, Павле, - збуджено вигукнув Платон. - Бачиш, які в нього дельта-ритми мозку?! Ні, ти поглянь, поглянь: імпульси! Слово честі, імпульсний режим випромінювання!.. Ти уявляєш, що це означає?!

Мабуть, це було й справді щось надто важливе, бо навіть сам начальник багатозначно гмукав і не зводив очей з екрана.

Досліди повторювалися ще і ще. Платон щось перемикав на пластмасовій жилетці піддослідного, прикручував та знімав якісь пристрої - і хутенько біг до апаратури. Старий знову виконував завдання, але згодом закомизився і кінець кінцем заявив, що втомився.

Платон одразу ж погодився:

- Так, Миколо Івановичу, на сьогодні досить. Знімайте збрую. - А коли той одійшов убік, збуджено шепнув Павлові Михайловичу: - Зрозумів?! Стороннє магнітне поле гальмує механізм психофізичної орієнтації!

Павло Михайлович поважно кивнув головою. Певно, він добряче розбирався, що до чого. Сухуватий і, напевне, дуже самолюбний, але розумний, нівроку. А Платон - щирий і компанійський хлопчина. Мабуть, тільки тупуватий трохи, через те досі кандидат наук. Проте впертий.

...Ну звідки було Артему Рарогу знати, що “високовчене” звання “препаратора” Павло Дудник виклопотав для Миколи Івановича Павлова, аби дати йому сяку-таку зарплатню, і що до обов’язків препаратора зоопсихологічної лабораторії належав тільки догляд за нечисленними піддослідними звірятами?! Звідки міг знати Артем Рарог, що від кандидата наук до дійсного члена (Академії наук, звичайно!) - відстань як від землі до неба?! Він мав п’ять класів освіти, - може, саме через це його так беззаперечно і випхнули на пенсію.

Вперше на віку зустрівся Артем із справжніми вченими і, мабуть, уперше в житті відчув щемливу образу на самого себе і на того пришелепкуватого вчителя арифметики, який назавжди відбив йому охоту до навчання. Коли б отой п’яничка, замість репетувати та погрожувати, пояснив, що дає наука, або коли б отакі дива побачити не сьогодні, а в далекому дитинстві, - назубок завчив би кожен рядок кожного підручника, не їв, не спав, а таки доп’явся б до технікуму, а може, й до інституту. А зараз - пізно. П’ятдесят п’ять літ. Коліщатка в мозку заіржавіли - не втнеш. Лишається тільки одне: ще і ще носитися з отією горіховою рогачкою, - може, таки щось витанцюється. Високої освіти для цього не треба, старий он теж інститутів не кінчав. Каже - потрібний хист. І наполегливе тренування.

Хоч як цікаво було Артемові з ученими, але пора ж і честь знати. Він зітхнув, підійшов до гурту.

- То я піду вже. Спасибі вам, товариші, за все... А може.., - Він нерішуче посміхнувся. - А може, завітаєте до мене в гості, га?

- А чого ж, - охоче підхопився Платон. - А півлітра буде?

- Аж по літрі на кожного! - моргнув йому Артем. І додав: - Молока... І щільниковий мед.

- Щільниковий? - сплеснула руками Ангеліна - Павле Михайловичу, збирайтесь. Щільниковий мед продовжує людині життя до ста років, а я хочу жити довго. А ви, Миколо Івановичу?

- Люблю медок... Люблю!.. Ходімте, Павле Михайловичу!

Той дещо завагався, - мабуть, не міг вирішити, чи годиться йому як начальникові приймати таке запрошення. А потім поглянув на шофера Вітю: а він же як, мовляв?

- Павле Михайловичу, пробачте, а може, поїдете всі машиною? У мене двір великий, є де поставити... І садок гарний - там намет напнете. Під грушею... А якщо хто захоче - то в клуню, на свіже сіно... Га?

- Ну, гаразд, - Павло Михайлович махнув рукою, так ніби зважувався на щось одчайдушне. - Збирайтесь, друзі. Поїдемо.

Кияни не пошкодували, що прийняли запрошення свого нового знайомого: і садочок був справді затишний, і молоко смачне, і щільниковий мед свіжісінький (Артем збігай по нього до кума). Знайшлася і пляшечка з білою голівкою, і свіжі огірочки, і мариновані грибочки, - нічого не пожалів Артем Рарог, бо гостинний був, а оці гості були йому дуже приємні. Навіть до старого він ставився вже поблажливіше: у кого немає своїх вад?

Коли повечеряли, Артем довго мостився, як ото б звернутися до препаратора, щоб пояснив усе детальніше лро водошукання. Хотів уже почати з розповіді про свій невдалий сьогоднішній дослід, але так і не встиг випробувати свої здібності дипломата. Коли зовсім посутеніло і з-за лісу викотився величезний червоний місяць, старий підвівся і сказав:

- Так ось, товариші, пригадуєте, я натякав, що в Малахівці можна знайти щось дуже цікаве? То тепер скажу, що саме, - нафту.

- Нафту?! - здивовано перепитала Оля.

- Так, саме її! - урочисто ствердив препаратор. - Ось запитайте хоч у Артема Григоровича: разів із п’ять мене приводили до нього під конвоєм - мовляв, старий щось винюхує. А я й справді винюхував, так. Нафточку!.. Ось хай скаже Артем Григорович: знайшли нафту в Олександрівну? Знайшли. А це звідси тільки шістдесят кілометрів!

- О, це вже цікаво! - вигукнув Платон. - Ну, і нанюхали?

- Та як вам сказати... - Старий хитро зиркнув на Артема. - Минулого року, коли ото ми з товаришем колишнім старшиною міліції шукали воду, в кількох місцях можна було б спробувати. Але хіба тоді мені дозволили б копати ямки? Хай Артем Григорович скаже: був ультиматум - до дванадцятої дня. А не знайдеш джерела до того часу - геть з села. Чи не так, товаришу колишній старшина міліції?

- Та було... - неохоче ствердив Артем. Клятий старий не минув підшпигнути!

- Стривайте, - здивувався Платон, - навіщо копати ямки? Нафтоносні шари, наскільки я знаю, лежать на глибині кількасот метрів. Не докопаєшся. Потрібна бурова машина.

- Хе-хе, обійдемось без машини. А копати треба для того, щоб зняти шар чорноземлі. Заважає.

- Дивно! - знизав плечима Платон.

- Та що ж тут дивного?! - аж образився старий. - Коли я знаходжу ваші цяцьки, ви не дивуєтесь? Отак знайду й нафту. А через те, що глибоко вона, - шукати складно. Вночі шукатиму, сам-один. Бо заважає все, навіть присутність інших людей... А втім, ось з Артемом Григоровичем я вже працював. Підемо вдвох, Артеме Григоровичу?

- Ну, звичайно ж, Миколо Івановичу! - погодився той з радістю.

- Тоді беріть дві лопати та й рушимо... А ви не заперечуєте, Павле Михайловичу?

- Ні... - Павло Михайлович якось чудно всміхнувся, знизав плечима. - Ви самі собі хазяїн... Тільки втомилися ж ви. А завтра слід було б провести ще хоч два-три досліди.

- Та я недовго, Павле Михайловичу, недовго.

- Ну, гаразд.

І знову, як два з половиною місяці тому, Артем Рарог блукав разом із старим городами та левадами Рогозяний. Тільки тепер Павлов рухався набагато впевненіше, наче прямуючи до заздалегідь визначених місць. У Артема аж прокинулись колишні підозріння, але потім він пригадав, що старий ще минулого разу запам’ятав варті дослідження ділянки, отож і йде прямо до них.

Уже двічі препаратор зупинявся і копав землю, однак після повторної перевірки заявляв, що помилився. На Хоминій леваді вони вдвох з Артемом викопали яму по пояс, докопалися аж до глини, і знову виявилося не те. Біля колишнього панського парку вибехкали шурф на півтора метра завглибшки, - отакий у Малахівці чорнозем! І ще один, край шляху за селом, - правда, мілкіший. Ні, не воно, не те! Старий злостився, лютував; з нього струмками котився піт. Нарешті він заявив, що сьогодні, мабуть, у нього нічого не вийде: надто втомився. А може, не тільки сьогодні: ота клята Платонова апаратура, напевне, впливає на мозок і псує здатність до рукознавства.

До Артемової садиби вони повернулись аж о першій годині ночі втомлені й незадоволені. Артем постелив старому в хаті. Той крутився, крутився, не міг заснути. Пішов з подушкою і ковдрою в клуню, на сіно.

Не спалося й Артемові. Перед його очима заново перебігав увесь оцей довжелезний, повний подій і вражень день. Наче не сьогодні вранці, а принаймні тиждень тому сидів він на пеньку посеред галявини, палячи самокрутку з гашишем... Яке чудернацьке маячіння було в нього! Вигадати отаке - горіхова рогачка завважки сто пудів!.. А оте, що було потім, теж скидається на маячіння. Паличка, що викручувалась у руках як жива... і вказала на здохлятину... Несподівана зустріч з Графом... Препаратор! Тепер уже до міліції його не потягнуть!.. А оті його незбагненні чудеса? А чудернацьке обмундирування - ще мудріше, аніж у космонавтів? А химерна зелена змійка, що вихиляється на екрані?

Отак, пригадуючи побачене й відчуте, Артем і заснув. Але спав недовго: щось дзенькнуло в дворі. Підхопився, протер очі, занепокоєний. Згадав про машину гостей: чи не забрався в неї часом якийсь шибеник? А то матимеш клопіт.

Вийшов на ґанок, прислухався. Ніде нікого. Світає. Ні, шибеники такої пори вже сплять. Мабуть, цуцик якийсь нишпорив по подвір’ї. Так і є, звалив лопату!

Може, і забув би Артем Рарог отой дзенькіт та оту звалену лопату, коли б не подія, що трапилась наступного дня.

Вранці препаратор Павлов розповів про невдалі наслідки їхньої нічної розвідки і визнав, що Павло Михайлович мав рацію: сьогодні навряд чи щось вигорить з дослідами - болить голова, втомився. Мабуть, слід прямувати на Київ, а там десь зупиняться та й поекспериментують. Павлов признався, що тільки нафта й тягла його в Малахівку, а коли вже не вийшло, то треба буде навідатися сюди пізніше.

І знову Павло Михайлович посміхнувся якось чудно, - так, ніби знав щось відоме тільки йому. Погодився: звичайно ж, треба їхати. До Києва - далеченько, а завтра вранці на роботу.

Кияни тепло попрощалися з Артемом, пообіцяли приїздити, - просто так, на відпочинок: дуже мальовничі краєвиди у Малахівці. Дали свої адреси, запрошували заходити, коли буде в Києві. Поїхали.

Провів їх Артем - і знову повіяло пусткою в дворі. Наче й не було оцієї метушливої, радісної доби!

“Продам к бісу хату, - міркував він похмуро, - та й подамся зі старою до столиці. Хай приймає дорогий зятьок... Він ото торочив щось про кооперативні квартири. Можна буде купити, хоча б одну кімнатку... А я піду на роботу до Павла Михайловича. Біс з ним, хай навіть сторожем... Шкода, що не спало на думку раніше, можна було б натякнути. А то коли поткнешся до нього в кабінет - вже не та розмова буде”.

Він ладен був почати здійснення свого несподіваного плану хоч зараз. Але такі питання без жінки не розв’язують. А вона приїде, - писала, - аж коли картоплю треба буде вибирати. Отож і никай, мов неприкаяний.

Артем поглянув на залишену йому на згадку “чарівну рогачку” препаратора Павлова, взяв її, покрутив у руках.

“А чому, власне, я мушу боятися людського базікання? - подумав він роздратовано. - Он з Графа теж глузували, а тепер дякують за колодязь. А Граф приніс Павлові Михайловичу складений мною протокол та й став препаратором... Он воно як!”

Ні, цього разу Артем уже не став курити гашиш! Він просто добряче наївся, випив чарку горілки (таки для хоробрості, хоч і не хотів зізнатися в цьому) та й пішов “на розвідку”.

Кепкували, але не дуже: всі вже знали, що до Артема приїздили з Києва вчені водошукачі, отож, мабуть, і навчили його що та як. А Хома, на леваді якого вони з Павловим вночі викопали яму, прив’язався, мов той реп’ях: мовляв, пошукайте, Артеме Григоровичу, краще - неодмінно знайдете!

Щоб не зустрічатися з людьми, Артем вийшов на околицю села, до колишнього парку. Пройшов його уздовж і впоперек. Ну хоча б тобі ворухнулася клята паличка!

Пригадав про отой глибоченний шурф край парку. Саме там старий покладав найбільшу надію знайти нафту, - аж трусився, коли залізав у яму, щоб перевірити.

А може, там і справді щось було? Може, він відчував не нафту, а воду, тільки не збагнув цього через утому?

Артем попрямував до тієї ями, проте не пройшов і половини відстані до неї, як зненацька відчув, що рогачка почала підніматися вгору, - так самісінько, як учора об цій порі. А що найдивніше - знову тхнуло здохлятиною!

Артем принюхався. Смерділо з кущів праворуч.

Він зазирнув туди - заради цікавості... Тьху, дохла кішка!.. Гробокопач нещасний, куди там тобі шукати воду! Тебе тільки на здохлятину й тягне!

Артем зозла сіпнувся так, що аж порвав холошу штанів об колючки, став виплутуватися з чагарника... І враз насторожився: в гущавині за крок від себе він помітив якусь скриньку. Продрався ближче. Підняв знахідку.

О, це вже було щось цікаве! Невелика, як дві буханки хліба завбільшки, залізна скринька, певно, не один рік пролежала в землі.

Вона була іржава-преіржава, хоч той, хто її закопував, мабуть, вжив застережних заходів: на ній де-не-де лишився шар зашкарублої смоли з клаптями напівзотлілого брезенту.

Звичайно ж, скринька була порожня. Її кришка теліпалась на одній завісці.

Артем придивився пильніше, легенько свиснув: язичок наскрізь проіржавленого замка і другу завіску зламано нещодавно - метал на зломі навіть не потьмянів. Видніються й численні свіжі подряпини на стінці скриньки - мабуть, відчинити її було непросто.

- Так-так... - Артем поклав скриньку на місце, недбало шпурнув геть непотрібну “чудесну рогачку” і, роздратовано сопучи, пішов до “нафтоносної” ями.

Все було достеменно так, як він гадав: на дні шурфу, засипана шаром чорноземлі, чітко проступала прямокутна заглибина в глині, - цілком достатня, щоб вмістити в собі оту скриньку.

Так ось чому старий аж потом умивався, копаючи! Так ось чому в нього раптом “зіпсувалося чуття”!

От тобі й “препаратор”, колишній “король шахраїв”! Ну, то й постривай: ти ще узнаєш, на що здатний колишній старшина міліції!

РОЗДІЛ XV

Дві доби перебування на чистому повітрі в колі життєрадісних енергійних людей; “ландшафтотерапія”, як по-казенному нудно лікарі називають вплив мальовничих краєвидів на самопочуття та настрій людини; успішність експериментів з “психофізичного орієнтування”, - все це не минуло марно. Павло Дудник повернувся до Києва трохи втомлений фізично, зате оновлений душею. Розвіялося хворобливе передчуття неминучості страшного лиха, не’ повторювалися химерні “хвилини прозріння”, які Павло склав на карб витівок отієї гіпотетичної “нульової сигнальної системи”, не наповзало безпричинне роздратування проти всього й усіх, - одне слово, давно вже він не почував себе так легко й вільно, як після отієї подорожі до Малахівки.

На свіжу голову йому вистачило п’яти хвилин, аби визначити, чому закомизився штучний м’яз під час контрольного досліду: тільки й того, що зрадив один транзистор генератора імпульсів і напруга на клемах була надто низька.

Після заміни транзистора контрольний м’яз працював з бездоганною чіткістю. Зате перший раптово “охляв”, роз’їдений “гангреною”.

Може, й тут справа була в якійсь дрібничці, однак Павлові вже забракло часу морочитися з ним. Власні наукові дослідження знову відступали на задній план, всю енергію доводилося віддавати справі реорганізації відділу.

Смішно сказати, але майже місяць забрала в нього завзята боротьба за “життєвий простір” з Інститутом кристалографії. Йшлося про нещодавно вивільнений двоповерховий будиночок на “нічийній території”, в якому Павло заздалегідь запланував розмістити сектор психофізики. Невідомо, які плани плекали щодо цього будинку кристалографи, але вхопилися вони за нього руками й зубами. Щиро кажучи, їх можна було зрозуміти: цей будинок їм пообіцяли віддати ще кілька років тому. Однак Павлові було не до філантропії: якщо не відвоюєш оцей будинок, то доведеться чекати рік, а то й два, поки побудують новий корпус, а час не жде, - ось-ось почне надходити нове обладнання, куди його діватимеш? Отож, озброївшись всіма потрібними паперами, Павло з благословіння професора Шевчука вирушив у наступ проти Інституту кристалографії.

Почавшись з боїв місцевого значення, конфлікт між двома інститутами загострювався дедалі дужче, втягував у себе все більше організацій та інстанцій. Довелося поклиг кати на допомогу Шевчука. Відтоді вони удвох товклися на колегіях та комісіях, запекло атакуючи “ворога” і стійко відбиваючи його контратаки, і кінець кінцем перемогли. Звичайно, головну роль зіграла постанова щодо розвитку біоніки, але чимало залежало й від спритності та мудрості професора Шевчука.

Раді й задоволені поверталися вони до інституту після останнього, вирішального засідання.

- Ось так воно й буває, Павле Михайловичу, - благодушно говорив Шевчук. - Не воюватимеш - то нічого й не матимеш, Віталій Федорович лютує - навіть не попрощався зі мною. Ну, та нічого - на рибалці помиримось. Ми з ним давні друзі, нічого один для одного не пошкодуємо, а от як заходить про інститутські справи - стаємо запеклими ворогами. Я й досі не можу йому пробачити, що він загарбав клапоть нашої території, щоб побудувати свій інститут. Я беріг оту ділянку для майбутнього другого корпусу, - як би вона придалась оце зараз! - а він тишком-нишком та й добився постанови. Довелося віддати. Як од серця відірвав!

- Ой, Олексію Тихоновичу, - засміявся Павло, - я й не знав, що ви такий скупий!

- Скупість - не тупість, любий Павле Михайловичу! - підморгнув Шевчук. - Ось станете директором, то й зрозумієте всю значимість нашої сьогоднішньої перемоги. Тепер у нас буде чудовий лабораторний корпус.

- Який лабораторний корпус? - насторожився Павло.

- Той, що ми відвоювали.

- Але ж, Олексію Тихоновичу, я сподівався розмістити там сектор психофізики...

- О, для психофізики це буде надто жирно! У мене он кібернетики - як оселедці в бочці, їм треба щонайменше три кімнати. Дві - для теоретиків. Три - для гравітоніків... Я вже розміркував: якщо перевести до нового корпусу лабораторії кількісного й якісного аналізу, спектроскопічну, ізотопну, ну і ще там кілька - то все буде гаразд.

- Ну, а психофізики?

- Дамо й їм. Дві, а то навіть три кшнати. Гадаю, вистачить.

Павло аж зупинився. Шкереберть летіли всі його плани щодо справжньої реорганізації наукових досліджень у відділі біоніки. Три кімнати! Та це ж курям на сміх!

- Олексію Тихоновичу, а як же постанова, на яку ми так наполегливо посилались?

- Постанова діятиме й надалі. Сказано: побудувати новий корпус для відділу біоніки. Ось одержимо гроші і негайно почнемо будувати... До речі, Павле Михайловичу: доки корпус збудують, я візьму у вас кілька штатних одиниць, - вони вам все одно ще не потрібні. Ну, хоча б з тієї психофізики.

- Олексію Тихоновичу, та як ви можете це говорити! - вже не стримав свого обурення Павло. - Чи ви хоч знайомі з дослідами, які проводить аспірантка Правдик?!

- Так, знайомий... А ви, даруйте, знайомі з працями американців щодо встановлення прямого контакту людини з дельфінами? Днями нам надішлють інформаційний бюлетень, прочитаєте... А про біокібернетичні системи чули? До звичайної, серійної електронно-обчислювальної машини приєднують живе око жаби - і одержують досконалий пристрій для класифікації рухомих об’єктів... Ось на що слід звернути увагу, Павле Михайловичу! Місяць тому, коли я про це вам натякав, ви були повністю згодні зі мною, а зараз чомусь згадали тільки психофізику.

Павло зітхнув, хитнув головою, але промовчав. Мабуть, і справді місяць тому він отам, на квартирі у Шевчука, машинально підтакував, не чуючи, про що той говорить. Однак Илатон має рацію - Шевчукові час на пенсію. Біоніки він не знає, не любить і не вірить у її можливості.

Павло зрозумів це з усією гостротою і водночас усвідомив свою неспроможність змінити хоч дещо. Доводити Шевчукові хибність його позиції? Марна річ. Він надто сильний і надто переконаний у своїй правоті... Виступити проти нього, скориставшись з права на апеляцію до вищих партійних і державних органів? Але це й буде той шлях, яким не наважився піти навіть прямолінійний, нахрапистий Платон. Дилема “або Шевчук - або біоніка”, яка ще місяць тому видавалася Павлові абстрактною, зараз ставала аж надто конкретною і муляла, як гвіздок у чоботі.

Шкода було тих сповнених радісної наснаги днів, коли вимальовувався перспективний план реорганізації і думалось тільки про те, що робиш справу державної ваги. О, Шевчук, звичайно, не раз посилався на той план, добиваючись фондів та асигнувань! А тепер усе буде вкинуто в спільний казан - хоч ріденька юшка, зате кожному по полумиску. От і кліпай очима, Павле Михайловичу: наобіцяв працівникам свого відділу золоті гори, а що даси?

Найдужче дратувало, що Шевчук формально мав рацію: відвойований будинок “з неба впав” і аж ніяк не перешкодить побудові нового корпусу; у кібернетиків та гравітоніків, справді, так тісно, що й повернутися ніде; прагнення якнайдоцільніше використати кваліфіковані наукові кадри та унікальну апаратуру теж виправдане. Але ж - сто чортів! - за цією формальною правотою криється щось схоже на далеко не безгрішну “справедливість” мачухи, що прагне поділити на всіх отой крихітний ласий шматочок, який було подаровано пасербиці, і так само порівну розподіляє навантаження, хоч нерідна дитина - наймолодша і найслабша.

Де й поділась у Павла та піднесеність, що підтримувала його весь останній місяць. Він з’явився до свого кабінету похмурий і злий, невідомо за що вичортував Паолу, поперекреслював проекти наказів та розпоряджень, що їх заготував Литвинчук, нагримав на аспіранта, який поткнувся до нього з особистими справами, а потім просто сидів, підперши голову руками, і тупо дивився в куток.

Він нікому не розповів про несправедливе рішення директора, але дивним чином воно зразу ж стало відоме всім, і відділ загув, як потривожений рій. Надто багато було розмов про отой будиночок, надто багато сподівань покладалося на оті його кільканадцять кімнат. Усі знали, з якою наполегливістю і завзятістю боровся за нього Павло Дудник, і тепер, коли Шевчук так підступно забрав завойоване на користь іншим, симпатія всього відділу була віддана Павлові. До нього з’явилась ціла делегація з пропозицією написати до ЦК спільний протест проти сваволі директора.

Павло невесело посміхнувся: любі друзі, гарячі голови, все значно складніше, аніж вам здається! І хіба в ЦК питання вирішують абсолютно логічні автомати, а не живі люди з усіма їхніми ваганнями і сумнівами? Ще аж ніяк не відомо, хто доведе свою правоту: чи ті, що дбають тільки про свій відділ, чи той, хто говоритиме про потреби всього інституту... А що ж робити?.. Та що ж - працювати!

Коли б він міг отак заспокоїти й самого себе! Адже справа не в цьому будиночку, а в тому, як бути далі. Сьогоднішня сутичка - тільки перший натяк на конфлікт, перший провісник майбутньої неминучої бурі. Поступитися зараз - отже, узаконити ситуацію, дозволити Шевчукові дедалі дужче зазіхати на автономію відділу біоніки. А виступити проти нього - зарано.

Прийшов Платон. Сів до столу, похмуро посміхнувся:

- Ну, то пересвідчився?

- Пересвідчився, - сухо відповів Павло. - І навіть більше, аніж ти думаєш. Шевчук забирає в нас кілька штатних одиниць з психофізики. Мовляв, доки побудують корпус.

- А ти ж йому що на це?

- Послався на успіх ваших з Олею дослідів.

- А він тобі що?

- Торочив про дельфінів та про електронно-обчислювальну машину з жаб’ячим оком. Мовляв, практика - насамперед, любі друзі!

- Гм... Практика! - Платон люто пошкріб бороду, поліз до кишені піджака, витяг згорнену газету. Простягнув Павлові: - На, читай!

- Та не до цього мені зараз, Платоне.

- До цього буде. Читай!

Знизавши плечима, Павло розгорнув газету. “Московская правда”, 17 березня 1968 року. Ого, старенька! Червоним олівцем підкреслено заголовок статті: “Когда яблоки падают”... Яке відношення мають яблука до біоніки?.. Гм... “Помните, как в “Повести о жизни” Константина Паустовского...” - Ну, це вступ. “На этом фронте оборонялась, а потом пошла в наступление в танке Т-34 храбрая радистка, старший сержант 226-го отдельного танкового полка Неля Михайлова”... - Ну, це героїня. “На меня смотрят глаза бывшего старшего сержанта Михайловой”, - портрет. А де ж дія? Автор статті, якийсь Лев Колодний, розмахнувся як на роман: інтригує, а головного ніяк не розповість. Ага, ось воно, нарешті: “...Улыбающаяся Михайлова за обедом придвигает к себе кусок хлеба, перемещает по столу графин весом 460 граммов (он стоит в буфете), останавливает и разгоняет маятник часов - и все без прикосновения рук, только взглядом своим”.

Павло скривився, одсунув газету:

- Знову казочка про телекінез? Обридли всі оці сенсації.

- Казочка?! Обридли?! - Платон підхопився, як опечений. - Ні, друже, не воювати тобі з Шевчуком, бо ти ще консервативніший за нього!.. Казочка!.. Та я оцю дурну макітру - він постукав себе кулаком по лобі - ось уже цілий тиждень примушую знайти хоч найслабкіші аргументи для спростування такої “казочки”! І нічого не знаходжу. Нічого!.. Бороду свою ладен вискубти, аби довести, що все це - шахрайські витівки: адже йдеться про порушення закону збереження енергії, - найголовнішого, найфундаментальнішого закону сучасної науки!.. Не хочеш читати - грець з тобою, розповім. Досліди, про які говориться в статті, поставили досвідчені, кваліфіковані вчені, і всяку можливість фальсифікації було усунуто заздалегідь. Виключалося також гіпнотичне навіювання: кіноплівку не загіпнотизуєш, а всі експерименти безперервно фіксували кінокамери. І ось уяви: на монолітній бетонній тумбі, яку танком не зрушиш, під скляним ковпаком стоїть звичайна гиря. Досить отій Михайловій втелющити свій погляд в цей шматок металу - і він починає сунутися туди, куди вона побажає. Ну?.. На таке переміщення потрібна енергія. Хай невелика, хай мізерна, але ж справа в принципі. Якщо силою волі можна пересунути бодай пір’їнку, то можна пересунути й цеглину. Або навіть важенну ступу... Розумієш? Роби прямий висновок, хлопче: відьми таки існують насправді... Ну, як?

Він люто почухав потилицю, припалив сигарету, сказав уже спокійніше:

- Слово честі, Павле, голова іде обертом! Ото я торочив тобі про астрологію і сам пишався з себе: бач, який я мудрець, зметикував, що до чого, реабілітував несправедливо обпльованих звіздарів. А прочитав про витівки отієї Михайлової - і аж моторошно стало. Моторошно, хлопче, - не перебільшую!.. Ще жевріє в мені надія, що рано чи пізно всі оці “чудеса” з телекінезом та з читанням думок розвіються димом. А якщо ні? Якщо справді буде відкрито нові, незбагненні якості людської свідомості, нові, неймовірно потужні енергетичні поля?.. Чхати кінець кінцем на закон збереження енергії, якщо він виявиться хибним: не ми для нього, а він для нас... Я боюсь іншого, точнішого закону, який прийде на його місце, - і не самого закону, а його практичного застосування... В одному з останніх номерів журналу “Знание - сила” за минулий рік стверджувалось, що людина силою волі здатна прискорити чи загальмувати швидкість розпаду атомних ядер. Я тоді прочитав і, як оце ти зараз, сказав: наївна казочка! Ані найвища температура, яку можна одержати в наших лабораторіях, ні найбільший досягнутий нами тиск, ні найсильніші магнітні чи електростатичні поля неспроможні порушити оту інтимну ритміку атомних процесів, - аж дивно, що про такі блюзнірські речі говорить видатний учений... А нині я подумав: а що, коли й справді? Це тобі вже не лагідна астрологія, а щось набагато зловісніше... Зловісніше, хлопче! Все частіше снується в мені думка: а чи не надто рано доп’ялося людство до найпотаємніших законів матерії? Воднева бомба - страшна, але її можуть і не використати. А от безпосереднє втручання в людський мозок, в людську психіку буде по-справжньому жахливим: скільки ще тих диктаторів усякої масті ладні були б затиснути в кулак цілий світ!

Платон замовк і довго сидів насуплений, вибиваючи пальцями дроб по кришці стола. Потім глузливо глянув на Павла:

- Ну, чого ж мовчиш, начальнику? Що робити будемо?

Павло знизав плечима.

- Не знаєш!.. Голосуватимеш за практичну біоніку? Дельфінчики, машини з жаб’ячими очима... Ну та ще там термолокатори... А оце, оце, - ляснув він долонею по газетній вирізці, - кому віддамо?

- Облиш демагогію! - сухо сказав Павло. - Даю тобі офіційне завдання: негайно зв’яжись з отією Михайловою, запроси її до нашого інституту, організуй перевірку описаних фактів. За достовірність експериментів відповідатимеш головою. Зрозумів?.. А висновки та прогнози будемо робити потім.

- О, такий тон уже мені до смаку! - засміявся Платон. - Бої з Інститутом кристалографії пішли тобі на користь, ти став рішучий і передбачливий. Ну, що ж - буде виконано, товаришу начальник! Точніше - вже виконується: признаюсь, я почав відповідні переговори ще до твого наказу... Але де ж благословіння професора Шевчука?

- Його поставимо перед фактом.

- Отже, “боротьба за самовизначення, аж до відокремлення”? - Платон поглядав на Павла допитливо й лукаво.

- Так.

- Ну, що ж... - Платон, не докінчивши фрази, міцно потиснув йому руку і швидко пішов з кабінету.

Павло довго сидів не рухаючись. Його не стільки вразили неймовірні - і все ж стверджені найвидатнішими авторитетами - досліди з телекінезу, скільки висновки, які зробив Платон. Справді: досить тільки з абсолютною достовірністю довести, що силою волі можна пересунути бодай піщинку на відстань в один міліметр - і одразу з шаленим гуркотом впаде вся багатоповерхова, красива й досконала споруда сучасної науки. Каменя на камені не лишиться від струнких башточок найдерзновенніших, націлених у космос гіпотез, на порохняву перетворяться монолітні брили фундаментальних теорій. А над руїнами вихилятимуться зловісні примари містики.,. Але якщо навіть не так, якщо на місці зруйнованої будови навіть поставлять іншу, то чи не буде це досконала, обладнана найновішими засобами примусу в’язниця? Платон має рацію: людство надто рано доп’ялося до найглибших таємниць матерії.

- Ні, не може бути! Мабуть, досліди було поставлено нечисто. Мабуть, не зважили на якусь, здавалося б, дрібницю... - Павло схопив газету, що її залишив Платон, уважно перечитав сенсаційну статтю.

Збентежено знизав плечима. Якщо вже доктор філософії, професор Академії суспільних наук стверджує, що телекінез можливий - важко заперечувати. І все ж треба перевірити, переконатись на власні очі. А якщо факти ствердяться...

Павло злісно примружив очі, труснув головою. Якщо дістане повне ствердження бодай мізерний факт телекінезу-тоді бережіться, професоре Шевчук! Буде не “боротьба за самовизначення”, а справжня війна за перетворення відділу біоніки на самостійний інститут. Війна до переможного кінця.

РОЗДІЛ XVI

У відділі біоніки спалахнула епідемія невідомої, не знаної досі хвороби. Її найпершим і найвиразнішим симптомом був стан повної нерухомості, майже каталепсії, який охоплював хворого раптово, незалежно від місця й часу. Ще хвилину тому чоловік, скажімо, копирсався в паперах чи сьорбав борщ у інститутській їдальні - і враз кам’яніє. Сидить, уп’явшись поглядом у олівець чи там у ложку, і ні дихне, ні кліпне очима, ні поворухнеться. Як загіпнотизований! ...Сидить отак десять хвилин... двадцять... часом навіть годину. А потім - теж надто характерний симптом хвороби! - як схопиться, та як почне вимахувати кулаками, вигукуючи, що в телекінез і взагалі в парапсихологію вірять тільки ідіоти; що він теж був досі ідіотом, але відтепер порозумнішав і вже ніколи не клюне на вигадки журналістів; що з нього оцих експериментів годі аж по зав’язку. Але вірити таким деклараціям не слід. Вони свідчать не про одужання, а в кращому разі тільки про те, що період гострого запалення минувся і хвороба стає хронічною, її подальші ознаки будуть уже не такі чіткі й у кожного хворого виявлятимуться по-різному. Один кожного вихідного дня меланхолійно тинятиметься полями та перелісками з ліщиновою рогачкою в руках, другий у гордовитій самотності сидітиме ночами над хитромудрими таблицями залежності кількості розлучень від числа плям на Сонці, третій намагатиметься за всяку ціну розвинути у своєї дочки шкірно-оптичну чутливість. Четвертий... А втім, хіба перелічиш усі нюанси картини захворювань? Варто сказати одне: таку хворобу ніколи не вилікуєш до кінця, бо не знищиш у собі її збудника: “Якщо можуть інші, то чому не можу я?”

Але інші могли, - в усякому разі, так стверджувала і зарубіжна, і вітчизняна преса, - а інститутським “психам”, як з грубуватим гумором називали адептів парапсихології, не щастило. Правда, в їхньому середовищі ‘ чи не щодня розходилися сенсаційні чутки, що хтось “відчув”, а ще хтось “досяг ефекту”, але то все були мильні бульки.

І лише Павло Дудник, - єдиний, хто міг би справді похвалитися зустрічами з таємничим і незбагненним, - не тільки не вихвалявся, а навіть уникав спогадів на цю тему. Не повторюються хворобливі припадки - то й це вже добре. До того ж є значно важливіший клопіт, аніж думки про витівки вигаданої “нульової сигнальної системи”.

Павлові працювалося дедалі важче - значно погіршилися його стосунки з професором Шевчуком, Якпдо директор раніше майже не втручався в роботу відділу, охоче затверджуючи всі розпорядження та плани, то зараз сунув носа навіть у дрібниці, і майже щоразу його думка розходилася з Павловою. Щиро кажучи, задуми Шевчука здебільшого були мудріші, далекоглядніші, це Павло розумів. Але й те, що пропонував він сам, теж не було безглуздям, мало свою чітку логіку і кінець кінцем дало б цілком задовільний результат. Однак сперечатися з Шевчуком було неможливо: розумний, коректний, дотепний, він кількома словами доводив свою правоту і не наказував, - боронь Боже! - а тільки радив, заздалегідь погоджуючись на перший-ліпший кращий розв’язок. Звичайно ж, такого “кращого” розв’язку Павло Дудник дати ще не міг, отож і змушений був погоджуватися з Шевчуком. Погоджувався, зціпивши зуби, і кожен такий випадок вливав йому в душу краплинку отрути, пробуджував глуху, безсилу лють. Все лишалось, як колись: залежність від досвідченішого, енергійнішого, розумнішого - і визнання власної слабкодухості та неповноцінності. “Боротьба за самовизначення...” Яка там у біса “боротьба”! Цього, з дозволу сказати, “борця” поступово перетворюють на слухняного лакизу, та й годі!

Павло Дудник, як завжди, створював проблему там, де її не було. З егоїзмом ображеного підлітка-мазунчика він роз’ятрював свої уявні болячки, карбував у пам’яті уявні кривди, підбурюючи самого себе на протест, на бунт. І це давало певний результат. Якщо спочатку він був об’єктивний, і хоч з гіркотою, але таки визнавав слушність втручань професора Шевчука, то тепер йому все уявлялось у спотвореному вигляді. Він дедалі частіше заперечував директорові, до того ж у все гострішій формі. А тому, що за порадника йому був не тверезий глузд, а сліпе роздратування, ці заперечення не витримували щонайменшої критики, і Павлові мимохіть доводилося складати зброю, зазнаючи подвійної, ще болючішої поразки.

Шевчук мимохіть помічав зміни в характері свого підлеглого, проте не надавав їм особливої уваги. Він навіть гадки не мав, які бурі вирують у Дудниковій душі тільки через те, що сектору психофізики, скажімо, дали не чотири, а три кімнати, чи в плані досліджень затверджено не ту, а іншу тему. Правда, останнім часом професор дещо порушував власний принцип невтручання в роботу підлеглих, але зараз було вже не до виховних експериментів: реорганізацію відділу слід завершити якнайшвидше, а Дудник хоч і розумний хлопчина, однак досвіду й мудрості ще не набрався. Йому треба допомагати.

Повторювалася споконвічна історія розвитку взаємин свекрухи з невісткою. Стара щиро зичить добра молодій, готова ніч недоспати і шматок від рота відірвати, аби все було добре. Єдине, чого вимагає вона за свою самовідданість - схиляння перед її розумом та життєвим досвідом. І не просто так, а щоб слухалась невістка корисних порад, щоб не повторювала отих болючих помилок, якими рясніє життя свекрухи. Стара вже забула, що помилки оті стали помилками тільки тепер, коли дивитися на них скептичними очима сивої мудрості, а тоді вони були, може, найяскравішими хвилинами існування, бо в них - надія й розпач, любов і зненависть; стара не розуміє, що саме таке, повне тривог і турбот життя хоче прожити молода, прожити на свій власний смак і розсуд, а не за чиїмись - бодай найрозумнішими - командами.

Професор Шевчук намагався допомогти Дудникові з найкращих міркувань. Він не шкодував для цього ні часу, ні свого дуже неміцного здоров’я. А Павлові ота щира й безкорислива допомога вилазила боком. Він з жахом усвідомлював, що наближається до критичного рубежу, за яким настане бешкет або істерика. Що робити? Як розрубати клятий гордіїв вузол? Він перебирав думкою десятки всіляких варіантів, крім одного, найпростішого: розповісти Шевчукові про свій стан цілком щиро й одверто. Такий шлях був не для Павла.

П’ятнадцятого вересня замалим не стався вибух. По обіді до Павла в кабінет зайшов радісний професор Шевчук і сказав, що таки добився свого - відвоював у Інституту гідробіології океанарій з дельфінами, і тепер це буде дев’ятнадцята лабораторія відділу біоніки.

- Відвоювали?.. - Павлові аж кров шугонула в скроні, однак він усе ж стримався. - Навіщо ви так зробили, професоре?! Адже я вам доводив, що це для нас тягар понад силу. Досить того, що ми відрядили до них двох наших працівників. Ну де ми візьмемо штати?

- Штати є, Павле Михайловичу, Саме тому я й забираю у вас чотири одиниці з сектора психофізики. А тільки-но здобудемо перші успіхи, нам виділять уп’ятеро більше.

- Я не дам, Олексію Тихоновичу! - Павло зблід, однак так само тихо й уперто повторив: - Не дам.

- Що не дасте? - Професор Шевчук посміхнувся, поплескав Павла по плечу. - Любий начальнику відділу, це - наказ директора.

- Але ж, Олексію Тихоновичу, скоро приїде Михайлова, мені будуть потрібні психофізики для перевірки її телекінетичних здібностей.

- Яка там ще Михайлова? - скинув бровами Шевчук. - Чому ви не порадилися зі мною, не поінформували, зрештою?

Павло мовчки простягнув йому вирізку з газети “Московская правда”. Шевчук знехотя переглянув статтю, махнув рукою:

- Чи мало у вас власного клопоту, щоб перевіряти плітки газетярів?

- Та не плітки, Олексію Тихоновичу! Погляньте-но на підписи вчених!.. - Він заходився хапливо розповідати про гостру потребу раз і назавжди визначити, що ж таке отой “телекінез”, але Шевчук слухав його неуважно, думав про щось своє і нарешті перебив:

- Гаразд, Павле Михайловичу. Відрядження тій жінці ми, звичайно, сплатимо; для океанарія візьму я у вас не чотири, а тільки три одиниці. Отож усе влаштується. А зараз - пробачте, мушу йти.

Він пішов, а Павло знеможено зронив голову на стіл. Годі з нього, годі. Навіщо потрібний начальник відділу, думка якого ані шеляга не варта? Не за чином хапнув посаду, Павлику. Твоє місце - в лабораторії, серед приладів та хімікатів, а не в начальницькому кріслі. Начальником треба народитися, так. Тобі раніше муляла ця думка, але ти чомусь визнавав, що композитором чи художником може бути не кожен, бо потрібен талант. А для хорошого, справжнього керівника - не потрібен? Звісно, досвід і практика з часом дещо дадуть, але ж можна так само навчити першого-ліпшого нездару квацювати сякі-такі картини та шкрябати якусь подобу музики... Ні, годі!

Він хотів написати заяву про звільнення негайно, проте м’язами володіла така втома, що навіть рукою було важко поворухнути. А оцей просторий кабінет враз став чужим.

- Паоло Дмитрівно, я йду до своєї лабораторії. Якщо буду потрібний, то... Тільки прошу: викликайте, коли справді без мене не обійдетесь.

Мабуть, у нього був дуже поганий вигляд, бо Паола стурбувалась:

- Вам негаразд, Павле Михайловичу? Може, підете додому?

- Я дуже втомився, Паоло Дмитрівно, а відпочивати вмію тільки за працею. За справжньою працею.

- Знову... Шевчук? - У Паолиному голосі бриніло обурення.

- Так, Паоло Дмитрівно, - просто й щиро відповів Павло. - Не можу я знайти з ним спільної мови.

- Директори всі такі! Їм би тільки командувати, наче...

- Облиште, Паоло Дмитрівно. Все це значно складніше, аніж видається... Піду.

Павлів стан одразу ж помітила й Ангеліна. Метнулася до нього, обняла:

- Що з тобою, любий? Щось сталося?

- Знову заївся з Шевчуком.

- Навіщо це тобі, Павлику? Він тебе поважає, цінує... Не варто псувати стосунки.

- Так, не варто.

- Я ж тебе дуже добре знаю: ти погарячкуєш, а тоді й сам шкодуєш. Адже так?

- Так.

Дивна річ: абсолютно чужа, неприваблива, педантична Паола кілька хвилин тому видавалася ближчою, аніж зараз Ангеліна. Таким холодом і байдужістю віє від її пестощів, що вмить щезло бажання поділитися своїм лихом, попросити розради.

- Ліно, йди додому. Мені треба побути наодинці, дещо обміркувати.

- Павлику, а театр? На сьогодні ж у нас квитки.

- Піди з кимось іншим. Я не можу.

- Нікуди я не піду. - Вона хапливо зібрала речі, глузливо кинула з порога: - Щасливих роздумів!

- Дякую.

Павло довго сидів нерухомо, похнюплений. Ну чому воно таке складне, оте кляте життя?! І навіщо людина сама собі його ускладнює! Ото працював у цій кімнатці, не хапав зірок з неба, а почував себе щасливим і вільним. Та, бач, заманулося більшого: кохання, слави. А чого ж досяг? Тільки й того, що позбувся друга, перестав поважати сам себе, а свідомість назавжди отруєно честолюбством. Годі. Хай начальником відділу біоніки стає Платон Лагута. З Павла Дудника вистачить дослідження штучного м’яза.

Він підвівся з-за столу, пройшовся по лабораторії. З Ангеліни таки непогана лаборантка: скрізь чистота й порядок, на слоїки з хімікатами поналіплювано нові етикетки. Навіть на резервуарі із зіпсованим активатором є ярлик: “Коктейль з жуками”. Ну, це можна було вилити, звісно.

З резервуаром у руках Павло попростував до контейнера для отруйних покидьків, але потім затримався: не зашкодило б, власне, дослідити утворену органічну сполуку.

Він обережно злив тепер уже жовтувату кислоту у фторановий бачок, пошкрябав лопаточкою дно резервуара. На ньому осів шар глеюватої коричневої маси зі своєрідним, досить приємним запахом. Дивно: продукти хімічної реакції мали б бути легкорозчинними.

Павло старанно зібрав осадок, приготував хімікати для аналізу. Звично записав у лабораторному журналі: “15 вересня”. Поглянув на годинник - точно 18.00.

Але записати час уже не довелося. Павло навіть не зрозумів, що сталося. Його щось ударило по голові, - так, ніби обвалилася стеля, - потім у мозок ринули біль, страх, гнів, зненависть і непоборне усвідомлення того, що треба негайно тікати звідси, - куди завгодно, але якнайшвидше.

Не тямлячи себе, він підхопився з місця, помчав до дверей. У коридорі зупинився, знесилено прихилився до стіни.

Цей випадок був значно сильніший за всі попередні, і якщо раніше в Павла найдужче страждала психічна сфера, то зараз шалено калатало серце, болісно вібрували м’язи, мозок стискало, ніби обручем. А в голові снувалася нав’язлива думка, що зараз треба негайно піти в лабораторію інтроскопії. Навіщо? У нього там немає знайомих, він туди ніколи не зазирав, бо це - лабораторія відділу гравітоніки. Нічого йому там робити, нічого.

Але оте незриме і незнане “воно”, що завжди виникало в мозку після кожного припадку, гнало Павла до тієї лабораторії саме зараз. Ї він скорився цьому незбагненному наказові, над силу поплентався до підвалу, довго блукав тьмяно освітленими коридорами, аж доки натрапив на двері з табличкою: “Лабораторія інтроскопії”.

Якийсь час Павло тупо дивився на ту табличку, потім натиснув на кнопку дзвоника. За дверима негайно замовкло гудіння, а на порозі став знайомий Павлові на вигляд немолодий чоловік - завідувач лабораторії.

- О, товариш Дудник?! - вигукнув він здивовано. - Яким вітром до нас?.. Прошу, прошу!.. Але стривайте, що з вами? Води? Валідолу?

- Ні, ні... - Павло похитнувся, потер долонею чоло. - Я прийшов... Я сам не знаю, чому я до вас прийшов... Я тільки знав, що мені конче треба прийти саме зараз... Може, це божевілля. Якщо так - викличте лікаря... - Він говорив, як у півсні.

- Заспокойтеся, прошу! - Мужчина турботливо провів Павла до крісла, всадовив, - Розповідайте, прошу, що сталося?

- Сам не знаю. Пам’ятаю тільки, що точно о вісімнадцятій на мене раптом ніби стеля впала і якась підсвідома сила примусила мене вибігти з лабораторії.

- Точно о вісімнадцятій? - занепокоєно перепитав чоловік. - А раніше такі явища не спостерігалися?

- Оце вже вчетверте, починаючи з травня.

- Ваша лабораторія на першому поверсі, в кінці лівого коридора, якщо не помиляюсь?

- Так.

- Саме над нами?

- Не знаю, - розгублено відповів Павло.

Завідувач лабораторії перезирнувся з своїм помічником і зітхнув так, наче гору з плечей зняв:

- Товаришу Дудник, ні про яке божевілля не може бути й мови. Йдеться про мою тупість і нехлюйство. А коли б ви не завітали до мене сьогодні, то могло б йтися навіть про злочин з мого боку.

- Я вас не розумію... - Павло тріпнув головою, випростався.

Хворобливий стан у нього поступово минався.

- Зараз поясню. Пробачте, як вас звуть?.. Павло Михайлович?.. А я - Всеволод Григорович... Так от, я почну здалеку. Мабуть, ви чули вираз: “Голос - як єрихонська труба”. Це коли йдеться про дуже низький і гучний бас, од якого аж шибки дрижать. Запозичено цей вираз із Біблії - є там міф про те, що неприступні стіни міста Єрихона рухнули від звуку труб завойовників. Сотні літ цей міф сприймався як поетична гіперболізація, як казочка для малят. А тепер...

- Ну, а що ж тепер? - перепитав Павло.

Завідувач лабораторії поплескав рукою по величезній, схожій на металевий барабан, споруді:

- Ось “єрихонська труба” нашої конструкції. Це - інфразвуковий свищик потужністю десять кіловат. Якщо увімкнути його на повну силу і скерувати випромінювання на перший-ліпший багатоповерховий будинок, той розсиплеться на порох за кілька хвилин.

- Це, мабуть, фантастика?

- На жаль, не фантастика, Павле Михайловичу, а звичайна - і страшна до того ж - реальність нашого часу. На інфразвук - тобто на дуже низькі звуки з частотою менш як двадцять коливань на секунду - довго не звертали уваги. Що то, мовляв, за звуки, яких не чути? А коли почали вивчати - за голову вхопилися. Виявилося, що інфразвук для людини надзвичайно шкідливий, а коли його частота сягає сімох коливань на секунду, він стає смертельним. Саме така частота альфа-ритмів людського мозку, саме за такої частоти починаються резонансні коливання внутрішніх органів людини. І не думайте, Павле Михайловичу, що шкоди можуть завдати тільки отакі велетні, як наша “єрихонська труба”. Такий “свищик” вбиває миттєво, - я одного разу потрапив у не повністю екрановану зону, та й то хворів понад місяць, - але досить навіть того, щоб десь поблизу вас погано збалансований електромотор, скажімо, давав сім вібрацій на секунду - і вже через годину-другу вас почне знемагати безпричинна втома, скроні розпиратиме головний біль. Ви нічого не чуєте, не помічаєте нічого підозрілого, але з кожним днем вам стає все гірше й гірше, і тут уже не допоможе ніякий лікар, бо ніхто ж не знає, що причина вашого нездоров’я - ледь помітне тремтіння підлоги. А якщо вібрація посилиться - хворобливі явища наростатимуть значно швидше і можуть скінчитися трагічно.

- Але ж це - жахливо! - вигукнув Павло.

- Так, Павле Михайловичу. А найстрашніше те, що кожне велике промислове місто - повне-повнісіньке інфразвуків. Там - вібрація незбалансованого вентилятора повітряної мережі, скажімо, тут - тремтіння грунту від руху ваговозів чи трамваїв. А ще десь вітер, як на органі, висвистує нечутну інфразвукову ноту в заводській трубі. Ну, і таке інше... Від інфразвуку не сховаєшся: він пронизує найтовщі стінки, як голка тканину. Ось дивіться. - Всеволод Григорович постукав кулаком по стелі, яка низько нависала над “єрихонською трубою”. - Три метри суцільного залізобетону! Здавалося б, заекрановано надійно. І все ж інфразвук десь знайшов лазівку до вашої лабо: раторії. Ну, та ми його загнуздаємо... Дуже перепрошую, Павле Михайловичу, але відтепер ви зможете працювати спокійно.

“Так, відтепер можна буде працювати спокійно, - думав Павло, полишаючи лабораторію інтроскопи. - Скільки було страху, скільки снувалося найдурніших припущень - і які прозаїчні причини отих огидних припадків, першоджерел дивовижного “ясновидіння”! Однак стривай... - Павло зупинився, замислився. - Хіба механізм “ясновидіння” теж розкрито?.. Як можна було передбачати події близького майбутнього, вгадувати чужі думки, читати записку в закритому конверті? І хто примусив Павла Дудника бігти до незнайомих людей в абсолютно непотрібну, здавалося б, лабораторію інтроскопії?”

Відповіді не було. Одна таємниця розкрилась, породивши цілий ряд інших.

РОЗДІЛ XVII

Хімічний аналіз складної органічної сполуки - справа марудна й замарна. Нема рації братися за нього ввечері, тим більше що й причин для поспіху не було. Однак Павло вирішив негайно пересвідчитися, що справді назавжди здихався страшної небезпеки. Він зайшов до своєї лабораторії напружений, ладен чкурнути назад тої ж миті, коли відчує бодай найменший патологічний симптом, але його побоювання було марне. Мабуть, усьому виною таки... інфразвук.

Звичні руки хіміка-органіка майже без контролю з боку свідомості маніпулювали з реактивами та апаратурою, очі пильно, - але теж напівмеханічно, - фіксували ті перетворення, яких зазнавав глеюватий коричневий осадок “коктейлю з жуками” в численних пробірках, колбах та ретортах, а мозок тим часом аналізував події недалекого минулого, шукаючи пояснень ще й досі незбагненним фактам.

Передовсім стало ясно, що оті чудернацькі, нез’ясовні вибрики штучного м’яза, які завдали Павлові стільки прикрості, викликалися інфразвуковим опромінюванням. “Єрихонську трубу” змонтували десь на початку травня, і саме відтоді в дослідах з м’язами почалася серія невдач.

Повільно наростало роздратування: кляті інтроскопісти нанівець звели кілька місяців праці! Добре, що хоч він, посівши місце начальника відділу, дуже рідко потикався в лабораторію, бо отак небавом і в божевільні опинився б.

Роздратування переростало в лють. Бач, “відтепер зможете працювати спокійно”! А хто поверне Павлові Дуднику втрачений спокій? Вся низка його злигоднів почалася з того першого, травневого припадку. Саме тоді спалахнули безпідставні ревнощі та й потягли за собою ряд гидких вчинків, які розлучили його з Платоном і примусили зневажати самого себе.

Павло схаменувся: стривай, а чи не повторюється припадок зараз?

Він прислухався до свого внутрішнього стану. Так, ті ж симптоми: наростає відчуття неминучості незнаного лиха, в мозкові блукають чи то спогади про давно забуте, чи уявні картини майбутнього. Правда, цього разу не відчувається хворобливих явищ і свідомість не тьмариться, - навпаки, вона дивно загострена і розсудлива, стверджує, що все буде так, як має статися, і що хвилюватися не варто.

“А й справді, чого панікувати? - заспокоїв він сам себе. - Сьогоднішня доза інфразвукового опромінювання, мабуть, була така, що очухаєшся від неї хіба через кілька днів. Працюй, хлопче, годі звертати увагу на свої психози”.

Але “психози” наростали з кожною хвилиною. Ні, це було щось зовсім інше, аніж раніше, - не гидке і не обтяжливе, а приємне й радісне. Грудям дихалося легко, м’язи повнилися силою, душу охоплювало піднесення. Пам’ять була чітка, як ніколи, і на першу ж вимогу відтворювала будь-яку подію минулого, та ще й у мажорних, оптимістичних тонах.

Вперше за багато-багато літ Павло Дудник відчув себе не жалюгідним невдахою, а повним сили й снаги мужчиною з тонкими привабливими рисами обличчд, з великими розумними чорними очима. Зникла ота душевна роздвоєність, яка завжди мучила його, доводячи до нестями сівоєю неконтрольованістю, натомість з’явилася певність себе та своїх можливостей.

Йому пригадалася сьогоднішня сутичка з директором. Боже, яке безглуздя, яке хлоп’яцтво: замалим не подав заяву! О ні, не буде цього! Та й навіщо витрачати енергію на сварки з Шевчуком, якщо його ось-ось не стане? Шевчук незабаром помре, і його місце посяде Павло Дудник. Так, це буде незабаром.

Десь аж у глибинах душі заворушився підсвідомий неспокій: чому це він так холодно й жорстоко планує своє майбутнє, та ще й за рахунок життя іншого? Павлику, ти що - збожеволів?!

Він підхопився з місця, потер долонею чоло. Стурбованим поглядом обвів лабораторію. Це таки й справді якийсь психоз. А може... А може... Стривай, чому це не спало на думку раніше? Чи не утворюється часом при взаємодії териленової кислоти з живою органічною речовиною якийсь алкалоїд наркотичного типу?.. Здавалося б, не повинно. А втім, треба перевірити.

Павло підійшов до колби з кип’ячим розчином осадку, за звичкою хіміка-експериментатора обережно війнув долонею до носа випари. Ніздрі перехопили знайомий характерний запах.

Але, Боже, що сталося зі світом?! Він вмить змінився до невпізнання. Кожен предмет у лабораторії, зберігаючи свою форму й місце, водночас став іншим, набув притаманних тільки йому пахощів та забарвлення, одержав дивовижні неформульовані ознаки, які дозволили б розшукати його серед тисяч інших, - коли завгодно і де завгодно, навіть глупої ночі в густому пралісі. З усіх боків линули звуки - чудні, незрозумілі, та все ж знайомі й значимі. Хвилями напливало щось - уже зовсім не звідане, проте реальне й відчутне, зі своїми межами й градаціями - від бажаного й потрібного аж до загрозливого й неприємного. А найголовніше-стіни кімнати немов розсунулися в просторінь або, точніше, - немов стали прозорими для всіх подразників зовнішнього світу. Незбагненним чином Павло знав, де розташовані найближчі річки й озера, яка на вулиці погода зараз і яка буде завтра, куди можна сховатися від холоду та де найлегше здобути їжу, де на нього чатує небезпека та де він поза нею. І його не дивувало, що в цьому ряду поруч стоять “Гастроном № 1” з шинкою на вітрині - і вольєра з ситими оленями в зоопарку, власна кімнатка на четвертому поверсі старого будинку - і вогка печерка на березі Дніпра біля Лаври, автомат з газованою водою біля входу в інститут - і брудний струмочок Либеді в бетоновому жолобі під Повітрофлотським шляхопроводом. Це все були речі однієї категорії - те, що дало б йому можливість вижити, - вижити за всяку ціну.

І як йому хотілося зараз жити! Дихати на повні груди, їсти багато й пожадливо, - хай навіть сире м’ясо, але щоб тепле й криваве, - цілувати жінок, і не тільки Ангеліну, а кожну, кожну, яка потрапить у обійми. О, він би їх захистив од інших! Хай навіть на шляху став би Платон - змів би і його, бо що він має - тільки широкі плечі та міцні м’язи? А в Павла Дудника є набагато потужніша зброя: інтелект та інтуїція.

“Інтуїція... інтуїція... Стривай, снуються якісь асоціації, але не вдається осмислити, що до чого... Інтуїтивний, тобто підсвідомий... Ага, “інтуїтин”.

- Га?! “Інтуїтин”?! - Павло кинувся до вікна, розчинив його навстіж, жадібне хапнув холодного, вологого повітря. - Дурню, ти, мабуть, зробив відкриття неймовірної ваги... і, можливо, був на волосинку від загибелі!

Він з острахом поглянув на колбу з кип’ячим розчином осадку. Яка необережність: звик до того, що териленова кислота і її сполуки нелетучі, отож і не застерігся, надихався випарів. Треба було б досліджувати у витяжній шафі. Докоряв інтроскопістам за нехлюйство, а сам допустився ще більшого.

Павло одразу ж заперечив сам собі, - до нього знову повернулося оте настирливе друге “я”. Ну гаразд, досліджував би за всіма правилами, отруйні випари вилетіли б у вентиляцію, а в колбі лишилися б абсолютно відомі і нікому не потрібні сполуки. Може, не один раз і не в одного хіміка в процесі реакції виникав оцей могутній наркотик, - чи що там воно, - але його не виявляли тільки через надто сумлінне дотримання техніки безпеки хімічного аналізу. А ти не дотримав... і зробив величезне відкриття!

Він заплющив очі, затамував подих. Дія незнайомого препарату миналася, од невичерпної гами почуттів лишилися бліді, полохливі тіні. Але коли Павло спробував відтворити в лам’яті свій недавній стан і поглянув на нього очима тверезої людини, в його душу почав заповзати страх.

“Інтуїтин”, - якщо його справді вдасться виділити й дослідити, - можливо, відкриє нову сторінку в історії науки. Мабуть, це і є той хімічний препарат, який навіть у мікроскопічних дозах впливає на людський мозок, наводячи містки між “нульовою сигнальною системою” і свідомістю. Але боронь Боже, щоб про цей препарат дізнався хтось інший! О, Павло чудесно пам’ятає, яка зловісна, непоборна жадоба життя вирувала в його душі ще кілька хвилин тому. Навіть він, полохливий інтелігентик, відчув себе могутнім кровожерним звіром, здатним перегризти горло будь-кому, хто стане на заваді. А що відчуватимуть ті, по-справжньому агресивні й дужі, які і без стимуляторів здатні пройти по трупах, аби тільки доп’ястися багатства чи влади?!

Стало моторошно. Сьогоднішній день був днем страшних відкриттів. Інфразвук... Хто міг би припустити, що оте ледь помітне коливання підлоги й стін часом здатне спричинитися до хвороби, а то й смерті людини? То, може, й справді біблійний міф про зруйновані стіни Єрихона не казочка, а переказ історичних подій? А якщо так, то благословенна будь людська забудькуватість чи ота низка випадків, завдяки яким, мабуть, не одне з жахливих прозрінь древніх згубилося без сліду в пітьмі віків! Сучасна “єрихонська труба” потужністю десять кіловат своїм випромінюванням здатна зруйнувати багатоповерховий будинок за кілька хвилин. А якщо її потужність збільшити ще в сто разів?.. І все це - проти бідолашної людини, проти її тендітних кісток, легко вразливого мозку... Ні, ні, людство надто рано доп’ялося до найстрашніших таємниць природи, - воно зараз як нерозумне дитинча, що випадково потрапило до арсеналу сучасної зброї і бездумно смикає за всі важельки та натискує підряд на всі кнопки.

Але що ж робити, що? Поступу науки й техніки не зупиниш, колісницю історії не повернеш назад. Твій “інтуїтин”, Павлику, ти відкрив цілком випадково, але такою ж випадковістю є й те, що його не відкрили досі.

Павло поморщився, затиснув долонями скроні. Годі цих дилем, від них пухне голова.

Пізно вже, час додому. І все ж внутрішній голос підказує, що поспішати не варто. Слід дати лад у лабораторії, надійно сховати колбочки з небезпечним препаратом. Вирвати і знищити аркуші лабораторного журналу з відповідними записами. Невідомо, як там буде далі, але зараз про “інтуїтин” не повинен дізнатися ніхто.

Павло взяв у руки колбочку із ще гарячим розчином. Рожевувата рідина, та й годі. То хто ж ти, таємничий незнайомцю з одержаним ще до народження ім’ям “інтуїтин”? Алкалоїд? Амінокислота? Абсолютно нова невідома сполука?.. Скільки місяців чи років доведеться витратити, щоб дослідити тебе, - можливо, собі й людству на біду?.. А може, тебе зовсім не існує, і отой дивний стан психіки викликається хай не інфразвуковим, а, скажімо, ще не виявленим мезонним чи гравітонним опромінюванням?

Він таки не втримався від спокуси: на секунду витяг з посудини корок, війнув долонею до себе випари, одразу ж закоркував і поставив у витяжну шафу.

Є! Є, Павлику! Ти - геній! Ти справді відкрив “інтуїтин”! Помацай свої м’язи - вони міцні, як сталь; поглянь у дзеркало на свої очі - вони розумні й пильні; придивись до навколишнього світу - він увесь для тебе з усіма своїми барвами, пахощами, звуками! І чого ж ти стоїш, Павлику? Тобі зараз треба йти, ти сьогодні здійсниш подвиг! Іди!

І він пішов з лабораторії. Ні, це не були дії сомнамбули - Павло цілком свідомо повимикав усі електричні прилади, перевірив, чи замкнено сейф та чи не лишилося на полицях слоїків із сильнодіючими отрутами. Йому здавалося, що все це він робить з власної волі і саме так, як завжди. Проте коли б хтось поглянув на нього збоку, то сказав би, що це не Павло Михайлович Дудник, а якась інша, тільки дещо схожа людина. Його рухи були вкрадливі й упевнені, сухорлява постать набула гнучкості, в очах блищала суха, насторожена жорстокість.

Оті отруйні випари, мабуть, мали властивість накопичуватись у організмі: цього разу їхня дія тривала значно довше і розвіювалася набагато повільніше. А що найстрашніше - Павло майже не контролював і не аналізував своїх дій і вражень. Ось, ідучи коридором, він зненацька відчув, що зараз зустріне того симпатичного старшину-пенсіонера, який запросив їх у Малахівці до себе в гості. Чому саме його? Хто зна. Було тільки непохитне переконання, що це станеться через кілька секунд.

Машинально простягаючи ключ вахтерові, Павло глянув на нього - і отетерів:

- Артем Григорович, ви?! Яким чином?

- Та оце працюю, Павле Михайловичу. Охоронником... - Збентежено всміхаючись, Артем тупцював, не знаючи, чи подавати руку, чи чекати, доки подасть Дудник.

- І давно?

- Та вже днів з п’ять.

- То чого ж ви не завітали до мене?

- Та, бачите, Павле Михайловичу, ви ж мене не впізнали, а я...

- Не впізнав?!

- Щовечора ви мені здавали ключ, та тільки у вас вигляд був такий заклопотаний та замучений, що...

- Дивно... - знизав плечима Павло. - Ну, то дуже перепрошую за неуважність, Артеме Григоровичу, завтра заходьте до мене в кабінет. Неодмінно! Погомонимо.

- Дякую, Павле Михайловичу. Зайду на хвилинку.

- Ну, на добраніч. Мені треба поспішати.

І знову він поспішав. Цього вимагав внутрішній голос: іди, іди, іди! Не треба автобусом, іди пішки. Так потрібно.

Було близько одинадцятої вечора. Сіявся дрібний, огидний дощик, дув уривчастий холодний вітер. Поодинокі перехожі квапилися покинути негостинні вулиці, мерзлякувато втягали голови в плечі. І тільки Павло йшов простоволосий, навіть не застебнувши плащ, і не відчував холоду.

На розі вулиць Леніна і Володимирської, трохи вище готелю “Інтурист”, він зупинився. Здивовано озирнувся: чого це його сюди занесло? Хотів уже повернути назад, як раптом помітив через вулицю навскіс, поблизу ресторану “Театральний”, професора Шевчука. Ага, старий іде на свою щовечірню прогулянку. Ну, то гаразд, тобі вже більше не гуляти!

Не встиг він це подумати, як у його свідомість вдерся жах. Тваринний жах загнаного в кут хижака, якому нікуди тікати і який у смертельній зненависті гризтиме всіх до останнього подиху. Запаморочилася голова. Зсудомило кінцівки. Перед очима замерехтіли уривчасті картини, у вуха врізався все наростаючий гуркіт потужного двигуна.

Павло кліпнув очима, хотів кудись побігти, але м’язи закам’яніли. А гуркіт наростав: ось він уже зовсім поруч...

Самоскид! Велетенський МАЗ! Він мчить на шаленій швидкості по Володимирській, від Золотоворітського скверика, а його наздоганяє міліцейський мотоцикл. Наздогнав майже навпроти Павла. МАЗ рвучко крутнув до оперного, але звідти назустріч йому вихопився ще один мотоцикл.

І тут свідомість у Павла роздвоїлася. Він бачив оту шалену гонитву з двох точок: звідси і з кабіни самоскида. Ніби не хтось невідомий, а він, Павло, крутив кермо, ненавидячи увесь світ. Ліворуч!.. Ні, затиснули, гади!.. Праворуч? Нікуди!.. Тоді вперед, і хай вас чорти візьмуть!

Цятка на тротуарі біля “Театрального”. Ні, не цятка, плямка. Не плямка - людина. А, то згинь же й ти!

Всією своєю велетенською масою самоскид обрушився на газетну вітрину край тротуару, зім’яв її як стеблинку, збив Шевчука і врізався в будинок.

- Все... Я убив його... - прошепотів Павло.

Не було ні болю, ні жалю, а тільки байдужість до всього. В стані повної прострації він неквапно перейшов вулицю, наблизився до місця катастрофи.

Два міліціонери крутили руки заюшеному кров’ю гевалові, а той люто пручався і хрипів, дихаючи горілчаним перегаром:

- Крутіть, падли! Все одно втечу! Втечу!

- Мертвий... - сказав хтось збоку. - Подумати: такий випадок!

- Не випадок! Не випадок! - зойкнув Павло, схопившись за голову, - Це я винний!

- Заспокойтесь, громадянине, і йдіть собі геть! - гримнув на нього міліціонер. - Без вас тут клопоту вистачає.

- Хай так... - Павло похнюпився, пішов.

Міліціонер провів його поглядом, пхикнув:

- Психопат якийсь!

РОЗДІЛ XVIII

- Павле Михайловичу, ви?.. Що сталося?! Що сталося?!

Павло поточився, схопився за одвірок. Над силу прошепотів:

- Зараз... на моїх очах... вбито... професора Шевчука.

- Шевчука?! Бож-же мій!.. Ангеліно! Софіє! Та де ви там? - Ангелінин батько посадовив Павла на стілець, метнувся до шафи. - Та де ж той клятий валідол?! Ангеліно!

А вона вже бігла сюди, вдягаючись на ходу. Кинулась до Павла:

- Що, Павлику? Що, любий?

- Щойно вбито Шевчука, - шепнув їй батько.

- Хто вбив, Павлику? Хто?

- Я, - він розплющив очі, ковтнув слину. Повторив: - Я.

- Цього не може бути, Павлику! Як?

- Автомашиною.

- Та ти ж не вмієш керувати!.. Ти що - їхав тією машиною?

- Ні.

- Ти був поруч Шевчука?

- Ні.

- А де?

- На протилежному розі.

- То чого ж ти мені голову морочиш! - розгнівалась Ангеліна. - У мене аж серце зайшлося!.. Ну, заспокойся, Павлику, заспокойся. Ходімо до мене в кімнату.

Байдужий до всього, вщент знесилений, він поплентався за нею. Покірно роздягнувся, ліг у постіль, яка ще зберігала тепло її тіла.

Ангеліна сиділа поруч нього, мовчки і легенько гладила йому волосся. Похапливо вицокував годинник на тумбочці біля канапи. Одноманітно стукотіли дощові краплини по шибках вікна. В кімнаті панував рожевий напівприсмерк.

Оця монотонність заспокоювала. Склеплялися повіки. Даленіли події довжелезного трагічного дня. Реальність розпливалася, поступаючись спокійному забуттю. Ось уже й зникло все довколишнє, розвіялися турботи й тривоги, а натомість виник чудесний піднесений настрій. Яскравий сонячний ранок... Іртиська заплава під Києвом... Вони з Платоном утекли з останнього уроку та й подалися на рибалку...

Павло сіпнувся, розплющив очі. Повз будинок повільно сунув потужний ваговоз. Гуркіт його двигуна вмить відновив реальність.

Підхопився, судорожно стиснув Ангелінину руку. Сказав хрипко:

- Я таки вбив його, Ліно. Слухай і не перебивай. Слухай!

Він хапався і перескакував з одного на інше, розповідав усе, не приховуючи нічого: і про спалах ревнощів, і про заздрість до Платона, і про ненависть до Шевчука, і про передчуття його близької смерті, і про інфразвукове опромінювання, і про невідому силу, яка чомусь тягла його саме до місця вбивства, і про роздвоєння свідомості саме в ту вирішальну мить, - розповідав, вивертаючи всього себе і знаючи, що це - кінець всьому. Єдине, про що він не розповів, - про “інтуїтин”. Це - таємниця, яка мусить загинути разом з ним.

Ангеліна не перебивала. Вона тільки дивилася широко розкритими очима і шепотіла:

- Бож-же! Бож-же!.. Павлику, ти хворий! Ти хворий! Тобі треба негайно лікуватися!.. Завтра ж підемо вдвох до лікаря!

- Ні, не до лікаря. - Він підвівся, почав одягатися. - Я піду до прокурора. Зараз.

- Куди?! - зойкнула Ангеліна. - Не пущу! Тебе заберуть до божевільні!.. Не пущу!

- Облиш, Ліно. Так треба.

- Ні! Ні! - Вона хапливо здерла з себе халатик, загородила йому шлях. - Я твоя наречена, сьогодні я стану твоєю дружиною!

Ангеліна одразу ж заснула, а Павло дивився на багряну пітьму за вікном і думав, думав... Хто він - винний чи невинний? Його виправдає який завгодно суддя, бо немає ніяких підстав для обвинувачення. Але ж існує інший суд, суд власної совісті, від якого не сховаєшся за параграфами та статтями. Тож суди себе сам!

Гаразд, хай аж спочатку. Спільна дія інфразвукового опромінювання та мізерних доз “інтуїтину” призвела до нервового зриву. А грунт був підходящий. Ні, не фрейдівський “комплекс Едіпа”, а фізична кволість та неврівноваженість нервової системи, що протягом довгих років призвичаювали до думки про власну неповноцінність. Страшна думка! Дурна думка, бо люди - різні, і немає серед них абсолютно досконалих. Хіба краще мати статуру боксера і бути абсолютним телепнем? Та ні ж, заманулося бути і найрозумнішим, і найкрасивішим, і найдужчим. Чи не забагато, Павлику?

Але далі, далі... Вплив інфразвуку та “інтуїтину” поступово посилювався, - мабуть, нервова система ставала до них чутливіша. Сьогодні ввечері ти хапнув аж занадто велику дозу. “Інтуїтин” зробив своє: він навів оті незримі містки між “нульовою системою” і свідомістю. Найіть більше: пригнітив свідомість, бо механізм інстинктів набагато древніший, набагато сильніший, і’саме в ньому й закладена егоїстична програма - вижити за всяку ціну. А за цією програмою професор Шевчук був для Павла Дудника ворогом, якого треба усунути... Підсвідомість запам’ятала: Шевчук щовечора, за суворим розкладом, об одинадцятій годині виходить на прогулянку. От і скомандувала йти назустріч йому... Але навіщо? Навіщо? Адже ніхто в світі не міг би передбачити, що саме в цей час тікатим’е від переслідування міліції п’яний злочинець!

І все ж так було. Розпалений мозок оскаженілої людини, мабуть, на максимальну потужність випромінював біоструми - чи що там ще, - а хворобливо збуджений мозок Павла Дудника їх сприйняв. Але чи існував зворотний зв’язок?

Павло напружено намагався пригадати, чи бажав він смерті професора Шевчука саме тої миті, коли в його роздвоєній свідомості зачорніла постать на тротуарі біля “Театрального”. Зітхнув з полегкістю: ні. Він тільки стояв, скутий жахом, а отой убивця навіть не цікавився, хто перед ним. Вбити ще одного, перед тим як загинути, - ось що снувалося в його палаючому мозку.

“Безневинний винуватець! - Павло зітхнув, витер з чола липкий піт. - Ось ти й виправдав себе, Павлику. І будеш чинити гидоту й надалі, так?”

Він одразу ж заперечив сам собі: але ж його виправдала й Ангеліна! Те, що він розповів їй сьогодні, мало б відштовхнути її від нього назавжди, а насправді тільки зруйнувало останній бар’єр між ними.

Дружина... Він глянув на Ангеліну. В сірому присмерку світанку її обличчя видавалося змученим і некрасивим. Вона спала з напіводкритим ротом, розпатлана.

Дивно: ще зовсім недавно це була зовсім чужа, незнайома дівчина. Зустрілись випадково. І коли б не той випадок, може, поруч неї зараз лежав би хтось інший...

Йому стало неприємно. Він одвернувся, заплющив очі, намагаючись заснути, але це йому так і не вдалося. А незабаром прокинулась і Ангеліна.

Старі, певно, догадалися, що сталося тієї ночі. Павло зрозумів це з надто пильних поглядів, які кидала на нього Софія Андріївна, та з надмірної метушливості Петра Семеновича. А втім, Ангеліна й не мала наміру приховувати значну для неї подію.

- Так ось, тату й мамо, - сказала вона, коли сіли снідати, - я виходжу заміж за Павлика. Благословіть нас, як казали в старовину.

- Я дуже рада! Дуже рада! - Софія Андріївна манірно цмокнула Павла в лоб, - Живіть щасливо, діти мої! Тільки... тільки... - Вона жартівливо погрозила пальцем. - Не поспішайте робити мене бабусею!

- Таке скажеш! - Розгублено кліпаючи очима, батько Ангеліни потиснув Павлові руку, промовив щиро: - Зичу вам щастя! Великого щастя!.. Стривайте, треба випити по чарчині... - І побіг на кухню.

Цершу випили за небіжчика Шевчука, - земля йому пухом! Другу - за молодят.

- Сьогодні ми подаємо заяву до загсу, - сказала Ангеліна, - а найближчими днями поїдемо з Павликом відпочивати до моря. Він дуже перевтомився... До нас Павлик переїде вже після шлюбу. Так, Павлику?

Він мовчки кивнув головою. Була дещо неприємна оця безапеляційність Ангеліниного тону, нетактовними видавалися оті два тости - “за упокой і за здравіє”, - та тільки що вдієш. Він тут ще тільки гість. Аж до шлюбу. А тоді?

Що буде “тоді”, Павло зрозумів, коли побачив, як Софія Андріївна виряджала чоловіка на ринок: купи те і те, ось гроші, дивись, щоб не обдурили, як минулого разу.

- Гаразд, гаразд... - Петро Семенович паленів з сорому і все ж намагався виправдати дружину. - Знаєте, я таки краще базарюю, аніж Софія Андріївна. Мене обдурили тільки раз. А її - сто разів!

А коли вони вдвох з Павлом спускалися сходами, старий зітхнув.

- Складна штука - оте сімейне життя, Павлику, - дозвольте, я вас так зватиму. - І повторив: - Складна... Заходьте до нас сьогодні ввечері, га? Погомонимо... В шахи пограємо...

- Не знаю, Петре Семеновичу, - щиро відповів Павло. - Бачите, скільки клопоту.

- Ну, то завтра або хоч днями.

- Спробую, Петре Семеновичу.

Та тільки не прийшов він ні завтра, ні днями. Не до візитів, якщо навіть пообідати немає часу.

Був саме оксамитовий сезон, коли на відпочинок до моря виїжджає все начальство, а відрядження виписуються Переважно в якнайпівденніші міста країни. В інституті не було обох заступників директора, з начальників відділів лишився тільки Дудник. Уже й ця обставина мимоволі робила його найвідповідальнішою особою в інституті, а тому, що Шевчук, певно, не приховував від інших думку про кандидатуру свого можливого наступника, всі зверталися до Павла вже як майже до директора. І в цьому не було нічого дивного: зі смертю однієї, бодай найвидатнішої, людини життя не припиняється і щоденні турботи не зникають.

Павло Дудник узяв на себе управління інститутом без притаманних йому роздумів та вагань. Уперше за своє життя він не копирсався в душі, шукаючи мотивувань та підстав, а скорився обставинам: інших кандидатур не існувало. Але йому й не було коли філософствувати, - тільки вряди-годи він отямлишався, щоб схопитися за голову: господи, як з такою навалою справ міг упоратися Шечук? Не згадував він і про самого Шевчука, Десь там клопоталася комісія по організації похорону, Павлові приносили на підпис якісь папірці, він намагався проникнути в суть справи, радив чи заперечував, але так, наче йшлося про когось абсолютно незнайомого, хоч і вартого поваги.

Він вийшов з цього стану морального оціпеніння аж на кладовищі, біля труни Шевчука. Мабуть, сам Шевчук не повірив би, коли б дізнався, скільки людей прийде віддати йому останню шану! Дізнавшись про його смерть, друзі без вагань кидали осяйні чорноморські пляжі, уривали найвідповідальніші відрядження, облишали найтерміцовіші справи. А друзів у нього була сила-силенна: і серед колишніх партизанів, і серед військових, і серед учених, і серед учителів та лікарів. А учнів у нього було стільки, що вже й їх вистачило б на траурну процесію.

Один по одному виступали Шевчукові друзі. Кожен знав його лише частково, кожен зокрема міг розповісти хіба кілька епізодів з його життя. Але всі загалом вони створили докінчений образ, - не знаний досі образ, бо всяка людина становить собою неосяжний світ, - і такий величний, якому вже й хвали не треба було.

Ну хто, наприклад, знав, що Шевчук - Герой Радянського Союзу? Хто знав, що в нього - кільканадцять бойових орденів та медалей? Мабуть, не один генерал позаздрив би такому іконостасові на грудях, а Шевчук ніколи не надівав навіть орденських стрічок. А хто знав, що професор Шевчук - один з творців першого радянського штучного супутника, лауреат Державної премії за ряд важливих досліджень і що цю премію він до останньої копійки віддав на побудову школи в рідному селі? Хто з сторонніх знав, що він понад чверть віку працював з осколком у мозку, жорстоко страждаючи від головного болю і спалюючи самого себе?

Павло слухав, а з очей його мимохіть котилися сльози, а до горла підкочувався клубок, а в душу заповзала тоскна безнадія, липка огида до самого себе. Який жах - ти намірявся посісти місце Шевчука, замінити, а то й перевищити його в усьому! Та всього твого життя не вистачить, щоб хоч наблизитися до його рівня!..

Забуття! Забуття!.. Напитися вщент, збожеволіти, заснути, аби тільки не ятрили душу спогади!

Він ледве дочекався кінця похорону, не тямлячи себе, помчав до інституту, побіг у лабораторію, схопив заповітну колбочку з досі не відомим препаратом, нюхнув п’янкий запах...

О благословенне забуття! До біса всі сумніви, до біса всі вагання! Смерть є смерть, від неї не втечеш. Шевчук був справді хороша людина, талановитий учений, прекрасний організатор. Ти мусиш бути в усьому таким, як був він... Ти вже директор, Павлику, бо інших кандидатур у інституті немає, а “варягів” запрошувати не будуть... Ні, ти ще не директор, але станеш ним незабаром. Сьогодні. Так, сьогодні, через кілька годин... Зараз сюди поспішає Паола... Вона несе надзвичайно приємну звістку.

І справді: буквально через кілька хвилин до лабораторії влетіла захекана, схвильована Паола.

- Павле Михайловичу, щойно дзвонили від товариша Клименка. Вас запрошують туди. Негайно.

- Гаразд, Паоло Дмитрівно.

- Це щось... погане?

- Та ні, чому ж. Мене призначать директором.

- Директором?! - Вона сплеснула руками. - Павле Михайловичу, я така щаслива!.. Слово честі, я зараз найщасливіша в світі людина!

- Та чому ж, звичайна річ, - поблажливо сказав Павло. Він з цілковитою ясністю бачив, що ця некрасива, незграбна дівчина закохана в нього; що їй смертельно кортить бодай торкнутися його. І він їй це дозволив: - Паоло Дмитрівно, погляньте, будьте ласкаві, чи не з’їхала в мене набік краватка?

- Так, так, - радісно підхопила вона, - треба трошки поправити!

Тремтячими руками вона пересунула на якийсь міліметр оту краватку і, ніби ненароком, пестливо торкнулася пальцями його шиї.

Йому не був неприємний той доторк, навпаки. Некрасива? Ах, дурниці! Він поглянув на двері, поклав руки їй на плечі... і тільки в останню мить схаменувся: Павлику, Павлику, що ти робиш?

А вона жіночою інтуїцією усвідомила зміст того руху, дивилася на нього широко розкритими очима, в яких було здивування, полохлива надія, страх. І це остаточно протверезило його.

- Спасибі вам, Паоло Дмитрівно. Спасибі. А тепер - ідіть. Я мушу дещо приготувати.

Все вийшло дуже природно, все вийшло дуже порядно... але в очах у дівчини перебіг такий смуток, що у Павла аж серце стиснулося від болю.

- Хороша ви дівчина, Паоло... Ну, йдіть.

Все сталося саме так, як він і уявив: за рекомендацією професора Шевчука його призначили директором Державного інституту актуальних проблем. Посаду начальника відділу біоніки обійняв Платон Лагута.

А ще через три дні Павло Дудник і Ангеліна Тарновська з матір’ю виїхали на відпочинок до коктебельського Будинку творчості літераторів. і

Чому саме туди і де дістали путівки?.. О, Софія Андріївна змогла б дістати й пташиного молока, якби воно існувало!

РОЗДІЛ XIX

Є люди, які подобаються всім і завжди. Абсолютно здорові фізично й психічно, незлобиві, порядні, з добре розвиненим почуттям гумору, вони за всіх умов стають “душею товариства”, тим центром, навколо якого об’єднуються маніть діаметрально протилежні характери. Такі люди не позбавлені недоліків, проте до них не пристає ніщо брудне; їм багато чого прощають, бо з ними почуваєш себе легко і вільно: в них майже не буває ворогів, бо вони не вихваляють себе, не глузують з інших, співчувають чужому лихові і не скиглять про власне. Здавалося б, чудесна доля, не варто навіть мріяти про кращу! Та тільки чомусь у відповідальні хвилини про таких улюбленців забувають, а на чільне місце з загальної згоди висувається хтось, може, набагато неприємніший, зате по-справжньому цілеспрямований і енергійний. “Душа товариства” - для дозвілля, для розваги. А для бою потрібен командир. Ним стати нелегко для цього треба мати неабияке обдаровання. Але якщо в командирові ділові якості органічно поєднуються ще й з особистою привабливістю - це вже не обдаровання, а справжній талант. За таким керівником ідуть без ніяких вагань, звіряючись на нього більше, аніж на самих себе. І така довіра завжди бував виправдана.

Саме таким природженим керівником був ІІлатон Лагута. Вродливий, розумний, енергійний, товариський, він подобався всім. Літні шанували його за принциповість та ерудицію, юнаки схилялися перед ним і намагалися наслі дувати його в усьому. А дівчата... Ну що .могли вдіяти бідолашні дівчата, коли навіть від одного погляду карих Платонових очей майже в кожної млосно заходилося серце, а від доторку його могутньої руки кидало то в жар, то в холод. Мріяли навіть не про одруження з ним, а хоча б про трохи більшу аніж до інших увагу з його боку.

Призначення ІІлатона начальником відділу усі сприйняли з радістю. Так, ціною великих зусиль Павло Дудник поступово завойовував авторитет. З часом його стримано шанували б. Проте він так ніколи й не дочекався б того схиляння і всезагальної симпатії, які дісталися Платонові Лагуті авансом з першого ж дня його перебування на новій посаді.

Як швидко і як дивно змінилося все у відділі біоніки! Старі наче помолодшали, а молоді - набули мудрості. Дихалося вільно, працювалося легко. Ні доган, ні попереджень, бо для порушника страшне було б не стільки покарання, скільки осуд товаришів. Та ІІлатон умів і не помічати несуттєвих порушень, які давали хіба що формальну підставу для причіпки: вилаяти - не штука, значно корисніше вчасно похвалити. А такою похвалою для декого була навіть Платонова усмішка чи дружній потиск руки.

Він встигав зробити все вчасно і нічого не забував. Йому не довелось, як колись Дудникові, вивчати лабораторії відділу та своїх працівників, бо не існувало такого закутка в інституті, де б Платон не побував раніше, і не було тут людини, якої б він не знав у обличчя. Йому не випало навіть сушити собі мозок адміністративно-господарчими клопотами, бо Павло за час свого короткого царювання насамперед дав лад у цій галузі.

Чиста й піднесена атмосфера вже сама сприяла праці, тактовне і вчасне втручання нового начальника служило енергійним стимулятором, отож у відділі біоніки почали дедалі частіше з’являтися нові цікаві спостереження, висувалися оригінальні гіпотези, з далеких закапелків видобувалися незакінчені праці.

А незабаром пролунало повідомлення, що Лагута виявив у інституті аж двох парапсихологів, і перевірка показала беззаперечність їхнього обдаровання.

Цими нововиявленими параисихологами були немолодий вахтер відділу біоніки Артем Григорович Рарог та колишня лаборантка Платона Лагути - Людочка Заремба.

На які тільки найбезглуздіші, найдурніші вчинки не штовхає людину почуття неподіленого кохання! І розуміє ж бідолаха, що діє так, наче несповна розуму; закликає сам себе: схаменись, отямся! Та несила подолати пекуче прагнення, не вдається придушити полохливе сподівання: а може, щастя таки посміхнеться?

Два роки працювала Людочка Заремба в лабораторії Платона Лагути; два роки зі шкури пнулася, аби догодити йому, кохаючи його з гіркою безнадією, а він ставився до неї як до дбайливої лаборантки, та й квит. Та от якось чудового травневого дня глянув так, наче побачив уперше. Всміхнувся. Простягнув руки:

- Людочко, але ж ти - красуня? А йди-но сюди!

Вона кинулася до нього в обійми, потім похопилася, замкнула двері, висмикнула ключ. Їй здавалося: ось зараз і станеться те, про що боязко було навіть мріяти.

Він обняв її, посадив собі на коліна. Занурився обличчям у пишну зачіску. Сказав хриплувато:

- Ти пахнеш ромашкою!

Вона щось прошепотіла у відповідь - і не запам’ятала, що саме, бо заклякла у запаморочливому чеканні: зараз він почне палко цілувати її, може, навіть скаже: “люблю!” - хай тоді що буде, те буде.

Але, мабуть, в отому промовленому і забутому нею було щось неприємне для нього, бо він враз рвучко, навіть грубо, відштовхнув її.

- Йди! Годі! - Крутнувся, аж звалив стілець (саме тоді й замкнулися оголені дроти нагрівника) і пішов до дверей.

Відтоді він знову перестав помічати її. Але якщо доти Людочка страждала, не ремствуючи, то тепер уже терпіти було несила. Вона написала йому листа - такого палкого й пристрасного, що, мабуть, схвилював би й кам’яного. А Платон прочитав, мовчки похитав головою і одвернувся. Він почав уникати її і все більше й більше часу віддавав отій кругловидій вертихвістці Правдик.

О, як ненавиділа її Людочка Заремба! Ніхто б навіть не повірив, що в душі у Людочки, яку всі звикли вважати недалекою і полохливою, вирують отакі шалені почуття!

Дівчина розуміла: своїм самоприниженням, рабською догідливістю вона тільки викликає у Платона огиду, руйнує останні шанси на можливість зближення з ним, отож кінець кінцем зважилася на одчайдушний для неї крок: подала заяву про переведення до іншої лабораторії. Не можна бігати за Платоном, ні. Треба зробити так, щоб він сам був зацікавлений бачити її щодня.

Телепатія. Телекінез. Водошукання... О, скільки часу та енергії витратила на них Людочка і скільки гірких сліз виплакала, пересвідчуючись у власній бездарності! Ну хоча б найслабкіший, наймінімальніший ефект - Платон зацікавився б, запросив би на досліди... Але ні, не щастить у житті... Не щастить!

Як потопаючий за соломинку, вона схопилася за рятівну думку: треба звернутися до Графа. Хай править яку завгодно ціну, але навчить “водошуканню”!

Одного з вересневих вечорів, - це було, мабуть, за тиждень перед трагічною загибеллю професора Шевчука, - Людочка взяла з ощадної книжки всі свої гроші - триста двадцять карбованців - і попрямувала до “водошукача”.

Граф жив у дерев’яному одноповерховому будиночку віварія лабораторії зоопсихології, що містився в інститутському садку осторонь головного корпусу. Людочці було дещо моторошно йти темною алейкою, - ліхтарі чомусь не горіли, - але вона й раділа, бо ніхто не знатиме про оцей її візит.

Та вже як не щастить, то не щастить. Коли Людочка у відповідь на свій полохливий стукіт почула “Прошу!” і відчинила двері, - вона зрозуміла, що потрапила невчасно. Поруч Графа сидів кремезний літній мужчина, на столі перед ними стояли кілька пляшок та рештки невибагливої закуски. Обидва були напідпитку.

- О, Людочка! - зрадів Граф. - Заходь, гостею будеш... Що питимеш - горілку чи вино?

- Пробачте, Миколо Івановичу. - Дівчина спаленіла, взялася за ручку дверей. - Я зайду іншим разом.

- Та ні, чому ж! - Незнайомий мужчина підвівся, обсмикав на собі піджак. - Я вже збирався йти. Прощавайте, Миколо Івановичу.

- Пардон, шер амі! - Граф поблажливо поплескав його по плечу, потім простяг руку. - А щодо вашої справи, Артеме Григоровичу, то посприяю. Посприяю.

Коли мужчина пішов, Граф примруженими очима подивився вслід йому і сказав самозадоволено:

- Отак міняється ситуація, га?! - Він похопився, посміхнувся до Людочки. - Прошу, сідайте, мадемуазель! Поворожити?.. Вам пощастило, в мене сьогодні чудесний настрій. Говоритиму тільки приємне.

- Та ні, Миколо Івановичу, в мене - інше... - Не знаючи, з чого почати, Людочка хутенько розстебнула сумочку, витягла звідти стос десяток і поклала перед ним. - Ось, візьміть... У мене...

Граф глянув на гроші... і аж здригнувся, наче побачив гадюку. Потім швиденько потер долоні, хихикнув:

- Е, ні, голубонько!.. Хабар. Стаття сто п’ята карного кодексу. Страшна стаття! П’ять років ув’язнення. Амністії не підлягає.

- Не хабар, Миколо Івановичу, не хабар! - розпачливо притиснула руки до грудей дівчина. - Винагорода вчителеві - це ж не хабар?

- Та який з мене вчитель?! - нервово засміявся старий. - Церковноприходську закінчив, ото й усі мої університети.

- Навчіть мене... “водошуканню”.

- “Водошуканню”?! - перепитав він вражено. Довго мовчав, а тоді докірливо похитав головою. - А чи знаєш ти, моя голубонько, що заради цього я мусив би щодня протягом десяти років трощити по палиці на твоєму м’якому місці? Мене мій навчитель одного разу трохи не вбив... Та й навіщо тобі такий гіркий хліб?

- Та не задля грошей я, Миколо Івановичу! Ось тут - триста двадцять карбованців. З часом дам ще. Нічого не пошкодую!.. І не треба мені вашої майстерності. Бодай мізерне вміння, бодай я зробила б хоч крихітку такого, чого не вміє зробити жодна інша жінка в інституті... Благаю вас, Миколо Івановичу! Йдеться про моє щастя, а то й про життя. Скажу вам, скажу. Я кохаю Платона Кіндратовича, а він...

- Розумію, моя голубонько. Однак...

Звичайно ж, він розумів, бо хто в інституті не знає про взаємини Людочки з Платоном Лагутою. Здавалося, старий поспівчував дівчині, завагався. І в її серці спалахнула надія:

- Миколо Івановичу, любий, врятуйте моє кохання!.. Я знаю, я даю вам мало грошей, але... Стривайте! - Вона похапливо зняла з пальця перстень, поклала на гроші. - Візьміть і оцей перстеник. Він непоказний, але коштовний. Це - справжній діамант... Моя бабуся була багатійкою. Подарувала мені перед смертю... Візьміть, прошу!

- Ну, для діаманта цей камінчик завеликий, а от як страз[1] - непоганий! - Граф недбало взяв перстеник, провів камінчиком по склу пляшки. - Так, непогана підробка, навіть риску дає. - Він задумливо крутив у руках коштовність. - Вміли колись фальшувати, вміли... Такому стразові позаздрив би навіть сам Бернштейн, неперевершений фальшмейстер!

Звідки знати Людочці: а може, й справді той камінчик фальшивий, але вона ж не хотіла обдурювати Миколу Івановича, тільки переказує бабусині слова... Щиро - не хотіла обдурювати!

- Ну, гаразд... - Він журно похитав головою, зітхнув. - Дівчино, дівчино, підведеш ти мене під монастир, знаю. А відмовити тобі не можу. Присягайся, що ніколи й нікому не розповіси про те, що почуєш зараз, і нікому не даси ні крихітки того препарату, який дозволить тобі на певний час відчувати не чутне іншим.

- Присягаюсь! Пам’яттю матері... своїми майбутніми дітьми... своїм життям... своїм коханням... Нікому! Нізащо в світі!

- Гм, так... Курити вмієш?

- Курила “Трезор”, - зашарілася враз Людочка. - Тільки не затягувалася. Кашляю.

- Доведеться навчитися. А коли навчишся, то... - Він повільно видобув з кишені портсигар, розкрив його, вибрав у жменю сигарети, простяг дівчині, - Бери. Шістнадцять штук... Шістнадцять разів ти зможеш навіть із заплющеними очима відшукати схований магніт, - це легенький фокус, приступний кожному. Навряд чи в тебе виявиться здатність бачити пальцями чи там відчувати воду, - а втім, перевіримо... Перед кожним сеансом ти викуриш одну таку сигарету. Затям: одну! Спочатку дещо сп’янієш, потім минеться. А втім, сама все відчуєш: приходь у суботу, попрактикуємо... Тільки ще раз повторюю: дотримуйся повної секретності! І знай: на оцих шістнадцяти сигаретах ти й заговієш -більше не дам ні однієї, хоч благай, хоч не благай. Сімнадцята буде для тебе смертельно небезпечною. А зараз - іди. І оте он, - махнув він рукою в бік грошей, - забери. Бо розгніваюсь.

- Дякую, Миколо Івановичу! Довіку буду вдячна! - Людочка покірно взяла гроші, потяглася вже й по перстень, але помітила, що Граф дивиться на нього. - Миколо Івановичу, візьміть хоч перстеник на згадку про мене! Шкода тільки, що камінець фальшивий.

- Та ні, це й краще, - сказав він, махнувши рукою. - Гаразд, візьму, А ти приходь у суботу.

- Прийду, Миколо Івановичу, неодмінно прийду.

Прибігши додому, Людочка замкнулася в своїй кімнаті, розіклала заповітні сигарети на столі. Невеличкий прямокутник, долонею накрити можна.

Пильно-пильно оглядала дівчина чарівні сигарети, принюхувалася до їхнього запаху, пробувала язиком на смак. Наче такі ж, як і всі інші, тільки саморобні. То, може, старий поглузував? А може, не зарадить ніякий препарат, якщо ти - абсолютна нездара?

Людочка обережно взяла одну сигарету, припалила. Вона пам’ятала: треба затягуватися. Затягнулася, закашлялась, - і затулила долонею рота, аби марно не виходив дорогоцінний дим. Знову затягувалась - і знову кашляла, аж сльози струмками текли по щоках. Курила отак, аж доки почало нудити. А потім дбайливо пригасила недокурок, сховала його разом із сигаретами у потаємний куточок.

Дівчина швидко сп’яніла. Пізніше їй важко було пригадати той стан, бо зникло почуття самоконтролю. Од тих хвилин лишилася тільки згадка про шалений політ крізь галасливий барвистий хаос та ще про одчайдушну боротьбу з нудотою, яка намагалася будь-що вивернути її шлунок. Але з часом свідомість яснішала, виникло і поступово наростало відчуття бадьорості. Все так, як і казав Граф. Отже, можна випробувати свої здібності.

Магніту в неї не було, - та й чи варто шукати власноручно заховану річ? А от читання пальцями...

Людочка взяла “Журнал мод”, поклала на стіл. Закрила обкладинку паперовим аркушем. Заплющила очі, затамувала подих. Легенько провела пучками пальців правої руки по гладенькому паперу.

Ой, леле, - та відчувається ж! Важко виразити словами, що та як: під пальцями ніби щось то тепліше, то холодніше, то гладеньке, а то - кострубате. Та головне - зовсім виразно сприймається весь малюнок: жінка на фоні пароплава; сукня в неї коротка, вище коліна, приталена; каблуки на туфлях - низенькі, масивні, - звісно ж, тепер така дурна мода; в руках тримає плетену торбинку, - пфе, яка бридка!

Ще не вірячи сама собі, Людочка розплющила очі, лівою рукою обережно підняла паперовий аркуш. Так, її вказівний і середній пальці правиці лежать саме проти зображення сумочки, - і саме такої, яка уявилась!

Перевірити! Ще раз перевірити!

Одвернувшись, Людочка перегорнула кілька сторінок журналу, -щоб навіть не бачити малюнків, -застелила аж двома аркушами паперу. І цього разу вона легко розрізнила фасон дитячого костюмчика, навіть визначила його колір: жовтий з чорною окантовкою.

Це був справжній успіх. І все ж Людочка перевіряла й перевіряла себе, аж доки на світанку заснула за столом, знесилена вщент.

А наступного дня Людочку в інституті не впізнавали. Де й поділася пригніченість, і звідки й узялася жвавість, енергійність, лукавий блиск очей!

- Людочко, ти виграла “Волгу”? - жартували одні.

- Людочко, ти виходиш заміж? - підшпигували інші.

А вона щасливо сміялась у відповідь: “Атож! Атож!” - і говорила сама собі, що виграла Платонове кохання. Суботня “практика” з Миколою Івановичем була така успішна, що Граф аж дещо занепокоївся. Тверезий, він, мабуть, уже пошкодував, що звірився на якусь легковажну дівицю, отож і повторював своє застереження, щоб нікому в світі не прохопилася вона про таємничий препарат. Заспокоївся старий аж тоді, коли Людочка сказала:

- Любий Миколо Івановичу, та чи знаєте ви, що коли Платон Кіндратович дізнається про мій обман - я вкорочу собі віку?!

Трагічна загибель професора Шевчука дещо порушила Людоччині плани. Не наважилася вона поткнутися до Платона й одразу після його призначення начальником відділу, - тільки надіслала йому вітальну телеграму. Але через два тижні по тому вона “випадково” зустріла його в коридорі і сказала з добре награною байдужістю:

- Платоне Кіндратовичу, чи не могли б ви подарувати мені кілька годин вашого часу, - скажімо, в цю суботу?

Вражений її тоном, він глянув на неї здивовано, всміхнувся, - не образливо, а навіть співчутливо. Заперечливо похитав головою.

- Ви мене хибно зрозуміли, - сказала вона глузливо, хоч серце стиснулося від болю. - Я запрошую вас і товаришку Правдик перевірити мою здатність до “водошукання”.

- До “водошукання”?! Людочко, та чому ж ти мовчала досі?!

Дозволити собі таке міг тільки Платон: він на очах у всіх обняв Людочку, мало не поцілував, - о, як вона затремтіла при цьому! - і закричав:

- Друзі, радійте: виявився ще один “водошукач”! Та ще й який! Красуня!

Вже за одну цю мить Людочка Заремба віддала б не тільки бабусин перстеник із сумнівним діамантом, а навіть кілька років життя!

РОЗДІЛ XX

А діамант був справжній, - величезний, чистісінької води діамант, якому не скласти ціни! Це була остання реліквія колись неймовірно багатого, а потім остаточно підупалого дворянського роду, про який Людочка Заремба, маючи честь належати до нього по крові, знала приблизно стільки ж, як і про життя на Марсі. Правда, бабуся, подеколи впадаючи в сентиментальний настрій, починала щось торочити про Інститут благородних дівиць, де вона нібито виховувалася понад три чверті віку тому, але мама враз її уривала, і стара покірливо пленталася в свій закуток. Ну кого цікавило те, що було ще за царя Панька? Родина інваліда Вітчизняної війни слюсаря Заремби жила тіснувато, біднувато, зате весело й дружно, і коли б Людочці замість оцього невимушеного щастя хтось запропонував незліченні багатства та ефемерний титул графині, - а бабця запевняла, що Людочка має право так зватися, - дівчина тільки зареготала б у відповідь: навіщо вони їй?!

Отак Людочка відповіла й бабці, коли та, відчувши наближення смерті, покликала улюблену онуку і тремтячими руками простягла їй перстень:

- Візьми, Людочко, та помолися за мою грішну душу!.. Тс-с-с, нікому не кажи!.. Ні батько твій, ні мати не знають, яка йому ціна. Ти не дивись на обручку, вона простенька, срібна. Це я навмисне замовила таку, щоб у око не впадало. А камінець - справжній діамант! За нього можна було б купити великий маєток... Берегла. Сподівалася, що буде вороття старому... Та ось і помираю... Візьми його, візьми!

Щиро кажучи, Людочка майже не дослухалася до її слів, що скидалися на маячіння. Не хотіла брати перстень. Потім узяла. Наділа на палець, - як там був. Коли бабця померла - збиралася віддати комусь: якийсь дуже старомодний він, отой перстеник, та й камінець завеликий. Коли б червоний чи зелений, а то - наче уламок прозорого кришталевого брязкальця з люстри - тільки й того, що райдужні промінчики пускає.

Згодом Людочка звикла до того перстеника, навіть не помічала його на своєму пальцеві. А інші не звертали особливої уваги на камінчик. Тільки хто-не-хто в нашій країні бачив справжні діаманти, та й то здалеку, то кому ж могло спасти на думку, що у дівчини, яка живе тільки на скромну зарплату лаборантки, на перстенику не копійчане скельце, а неоціненний скарб.

А Граф помітив його одразу ж. Ще тоді, коли Людочка простягала йому тоненький стос десяток, камінець її перстеника сяйнув таким неповторним райдужним блиском, що в старого аж серце зупинилося. Діамант! Та ще який!.. Звичайно ж, дівчисько не знає йому ціни, як не знає і того, що, коли б вона, боронь Боже, десь на Заході поткнулася з оцим перстеником на вулицю без надійної охорони, в неї видерли б його разом з пальцем!

Старий схаменувся. Ні в якому разі не виявити свого зацікавлення діамантом, навіть натякати про нього не слід. О, він дуже добре знав статті та параграфи карного кодексу! Тільки коли людина дарує тобі якусь річ, - дарує, а не дає як хабар, - і ти погоджуєшся взяти аж після настирливого наполягання, - не причепиться жоден слідчий. Гроші не дарують, хащ забере їх геть. А от дешевенький перстень з “фальшивим” (так, так, звичайно, з “фальшивим”, хіба я ювелір?) діамантом узяти можна.

Такі міркування блискавично перебігли в мозку Графа в ті секунди, коли Людочка совалась на стільці, не знаючи, з чого почати. Він догадувався: прийшла, мабуть, поворожити на трефового короля... Тож говори, дівчинко, котрого приворожити. Ворожбит сьогодні буде щедрий і за ворожіння візьме тільки непоказний перстеник, який тобі аж ніяк не шкода буде віддати.

Але коли Граф дізнався, чого дівчина хоче, йому стало не по собі. Розкрити таємницю чудесного зілля, яке навіть у звичайної, першої-ліпшої людини викликає сяку-таку здатність до парапсихологічного сприйняття, а хоч трохи обдарованому надає нег.оиякої могутності? Це однаково, що підрубати гілку, на котрій сидиш! Доки ти один, доти ти унікум - ти потрібний усім. А потім...

Він подумки зловтішно хихикнув: “А чи будете ви потрібні потім мені?! Лишився тільки місяць, один місяць! А тоді - а ревуар, любі паночки-товаришочки, і - бонжур, Парі, - здрастуй, Париж!”

Але стривай, стривай, чи не існує якоїсь прихованої небезпеки, чи не загубить він через оцей діамант найпалкішу, найпотаємнішу мрію всього свого життя?

- Дівчино, дівчино, підведеш ти мене під монастир, знаю... - Він промовив це цілком щиро, бо свідомість застерігала, закликала обминути звабну принаду, аби не спійматися на невидимий гачок, не зрадити себе в найвідповідальнішу мить. Але Граф знав і те, що не вистоїть перед спокусою; що коли не загарбає оцей діамант, то до самої смерті не знатиме спокою, випалить собі душу докорами... То що ж робити? Що робити?

Людочка умовляла його, благала... А він з холодною розсудливістю перебирав можливі варіанти. Давати дівчині курити наркотик тільки з своїх рук?.. Складно та й небезпечно: можуть зацікавитись, чого вона сюди вчащав... Дати їй звичайну “Приму” - хай курить! - а потім заявити, що вона просто нездара, якій не допоможе жоден препарат?.. Ще небезпечніше: розлючена невдачею, вона виплеще все і вимагатиме повернути перстеник... А мовчатиме оце дівчисько тільки в тому разі, коли й справді зуміє показати своєму коханцеві хоч якісь там фокуси-покуси. Звісно ж, мовчатиме як риба, бо жінки балакучі, тільки коли йдеться про інших, а свої таємниці вони вміють тримати!

І Граф зважився. Він дав усі сигарети з наркотиком, які були в портсигарі. Бери, пускай дим у очі Платонові!.. Тільки як натякнути про перстеник?

А, вона сама здогадалася, розумна дівчинка! Візьміть, мовляв. “Шкода тільки, що камінець фальшивий”.

Фальшивий?!

Граф ледве дочекався, доки дівчина вийшла з кімнати, замкнув двері, кинувся до столу, черкнув камінчиком перстеника по склу пляшки, легенько дзенькнув по рисці колодочкою виделки.

Немов перетята бритвою, розпалася пляшка на дві половини! Зріз рівний, як відшліфований... Діамант! Справжній діамант! Чи хоч мріяв ти, жалюгідний аферисте, володіти таким неоціненним скарбом?! Не продавати його, а саме володіти ним?! Припасувати його в прищіпку для галстука, і отам, у Парижі, з’явитися у фешенебельному товаристві: “Хе-хе, бонжур, месьє! Я - граф Павлов, прошу любити й шанувати!”... Х-ху, аж голова паморочиться! Але яка незбагненна гра світла! Який блиск!

Старий крутив діамант то так, то сяк, аж витанцьовував навколо нього. А потім враз схаменувся: стривай, а чи йе підглядає хтось часом? Правда, вікно над землею височенько, фіранкою заслонене, але ж усяке буває...

Він висунув голову в кватирку, занепокоєно обдивився довкола. Ні, слава Богу, ніде нікого.

Але коли б він дав очам трішки звикнути до темряви та придивився б пильніше, то помітив би, що стовбур крислатого каштана проти його вікна під кроною чомусь значно товщий, аніж завше.

- Так... - промимрив сам до себе Артем, злізаючи з дерева. - Як кажуть рецидивісти, “жадність фраєра губить”! Теперечки усе ясно!

Щиро кажучи, до ясності було ще дуже далеко, проте чдещо він уже починав розуміти. А найголовніше - лишившись наодинці, Граф сьогодні розкрив себе цілком. О, не помилявся Артем, визначивши, що це - страшенний мерзотник, здатний на все.

Там, у Малахівці, хитрий лис замів усі сліди. Виявивши скриньку в чагарнику та обдивившись яму, звідки її витягли, Артем негайно помчав у район до свого давнього приятеля, слідчого прокуратури. Удвох з ним вони навкарачки обнишпорили всю ділянку між ямою й чагарником, та не знайшли ані найменшого речового доказу, який засвідчив би проти Графа. Була ще мізерна надія на те, що старий, поспішаючи, лишив відбитки пальців на скриньці. Але де там, - експертиза показала, що злочинець був у шкіряних рукавичках.

- Нічого не вдієш, друже, - сказав слідчий Артемові. - Перехитрував тебе Граф. Алібі він собі забезпечив тим,, що ти був поруч нього; скриньку, скаже він, я в очі не бачив, отож відчепіться. Коли б його обшукати і саме зараз, коли він ще не доїхав до Києва, може, і знайшлося б те, що він тут видобув. Але спробуй-но викрутити у прокурора ордер на обшук! Та він з мене всі жили висотає, вимагаючи беззаперечних доказів! А які я можу дати докази?.. Припущення?.. Звісно, знайдений скарб належить державі. Однак чи знаєш ти, що було в тій скриньці?.. Облиш, Артеме, цю справу, навіщо нам зайвий клопіт?

Артем вислухав його мовчки. Звичайно ж, приятель має рацію: тридцять літ працює він слідчим, зуби на цьому з’їв. Але облишити таку справу ніяк не можна. Мабуть, чимала була ставка, якщо Граф після кожної відсидки у в’язниці насамперед прямував до Малахівки і винюхував, винюхував, аж поки таки врешті винюхав. Але що? Що?.. “Не інакше, як скарби шукає”, - попереджала баба Мотря. А він, старшина міліції, розкис: “водошукач”!

- Ну, гаразд, друже! - Артем потиснув слідчому руку. - Дякую тобі за все... і прощавай! Переїжджаю до Києва.

- О, а чого це? За оперою скучив? Так по телевізору ще краще видно.

- Та ні, просто здохну з нудьги отут. Пенсіонер!

- Ну, щасти тобі!

Навіть другові не розповів про свої плани Артем, та й старій недовго торочив: переїздимо до Києва, і край. А вона й рада: дочці допомагатиме, з онукою бавитиметься.

Коли сяк-так влаштувалися у зятя, Артем попрямував до інституту за вказаною адресою. Хотів спочатку погомоніти з Павлом Михайловичем, та секретарка, дізнавшись, що йдеться про роботу, не пустила. Йдіть, мовляв, прямо у відділ кадрів. Пішов. І добре, що пішов: виявляється, саме потрібний вахтер у відділ біоніки. Правда, зарплатня мала, зате дають прописку і місце в гуртожитку. Якщо товариша такі умови влаштовують - хай пише заяву, подає документи - оформлять хоч завтра.

Чи влаштовувало це Артема? Ще й як! Не треба навіть чекати завтрашнього дня - ось усі документи з усіма характеристиками, ось фотокартки, а заяву напише зараз.

А коли Артем зайшов до відділу кадрів удруге, вже надвечір, йому дали новеньке посвідчення, в якому чорним по білому було зазначено, що тов. Рарог Артем Григорович дійсно працює вахтером-охоронником відділу біоніки ДІАП.

- Дякую, - стримано сказав Артем. - А...

- Прошу?

- Даруйте, а ви не знаєте, де живе товариш Павлов Микола Йванович? У нього вчений титул - “препаратор”.

- Вчений титул? - перепитав начальник відділу кадрів, засміявся і ляснув себе по лобі. - А, це ви, мабуть, про нашого “водошукача”?

- Атож, - зрадів Артем. - Саме про нього.

- Ото он бачите будиночок у садку? - показав начальник відділу кадрів у вікно. - Там він і живе. А щодо “вченого титулу”... Хочете, дамо вам такий самісінький - є вільна вакансія. Тільки зарплатня буде на п’ять карбованців менша. Зрозуміло?

- Зрозуміло, - посміхнувся Артем. - Усе зрозуміло.

О, він таки багато чого зрозумів тої миті, а насамперед - якої тактики триматися щодо Графа.

Як і годиться - купити горілки. Та не “Столичної”, а “Московської”, бо хіба ж хуторянин, та ще й пенсіонер, переплатить кілька зайвих копійок?! Потім - пляшку отого дешевенького вермуту, од якого аж шлунок вивертає, - але найбільшу пляшку, літрову. А ще - буханець хліба, півкілограма ковбаси та банку солоних огірків. Не “приношеніє”, а так, мовляв, завітав у гості. Та, може, золотенький Миколо Йвановичу, посприяєте, щоб на роботу в інституті влаштуватися? Не заради грошей, ні. Прописка потрібна. Знаєте ж, як воно в Києві з пропискою. А ви тут людина шановна, значлива...

Саме за таким заздалегідь розробленим сценарієм і відбулася перша київська зустріч двох давніх “друзів”.

Ой, не до смаку вона була спочатку Графові, - аж скривився він, побачивши у дверях власної кімнати добродушне обличчя Артема Рарога. Але обов’язок господаря примушував привітати гостя та говорити йому компліменти.

А як випили по чарчині-другій і Артем досить пристойно зіграв роль уклінного прохача, старий пом’якшав і навіть розчулився. Так, так, звичайно ж, він допоможе шановному Артемові Григоровичу. Правда, звання препаратора - ніщо, та хіба в цьому суть? Його тут шанують і поважають насамперед як людину, що має унікальні здібності. Незабаром у Парижі відбуватиметься Всесвітній конгрес “водошукачів”. Од Радянського Союзу поїдуть двоє: він, Павлов, і якийсь там Пхаладзе з Тбілісі. Ну, та ще Платон Лагута .і Оля Правдик. Уже всі документи заготовлено, візи одержано... Все життя мріяв побувати в Парижі!..

Артем слухав, догідливо підтакував і наливав чарки ще і ще. Він не боявся сп’яніти - хоч кого переп’є. “Здоровий, як бугай” - каже стара. А Граф хай хлище, може, й виплеще щось цікаве.

Тільки ні, старий міцно тримав язика за зубами. Вже Артемові й набридло слухати його патякання, аж тут раптом дівчинка ота з’явилася. Він скористався з нагоди, розпрощався. Уже пройшов кільканадцять метрів алейкою, а потім затримався. Нестерпно закортіло зазирнути у вікно, - бодай краєчком ока: а що там ото робить старий мерзотник? Може, не до ворожбита прийшла ота дівчина, а до спільника?

Колишній розвідник і в п’ятдесят п’ять літ не втратив сили та гнучкості м’язів! Ані шелеснув листочок, коли він, прокравшись до крислатого каштана якраз проти вікна кімнатки, підстрибнув, схопився за товсту гілку, підтягся на руках і сів на неї. Через горішню шибку над фіранкою йому було чудесно видно стіл і дівчину.

Ні, не про ворожіння йдеться: за ту купу десяток, яку вона простягла старому, мабуть, з півроку прожити можна!.. Але стривай, стривай: знімає з пальця перстеник... поклала на гроші... благає про щось... Цікаво!

Коли Граф віддав дівчині сигарети з власного портсигара, Артем аж підскочив на гілці: нарешті ти спіймався, падлюко! Продаж наркотиків - переслідуваний карний злочин!.. Але ні, це теж щось не те: дівчина заплатила надто багато, а наркомани казали, що навіть у колонії сигарета з гашишем коштує карбованець... Дивно!

Однак по-справжньому Артем здивувався аж тоді, коли дівчина пішла, забравши гроші назад. Старий враз схопив перстеник і почав розглядати його, - аж витанцьовував. Потім став ворожити над порожньою пляшкою. Поцокав по ній виделкою... Пляшка розпалася навпіл, як перерізана бритвою.

- Ага, на персні алмаз, - сказав сам до себе Артем.

Навряд чи він чув про діаманти, а якщо і чув, то думав, що це щось зовсім інше. А про алмази знав, як знав і те, що за хороший алмаз склярі платять великі гроші... Тільки навіщо старому алмаз?

Чомусь зовсім недоречно пригадалося: “Все життя мріяв побувати в Парижі... Уже всі документи приготовлено, візи одержано...”

“А, то он що! - подумав він досить байдуже. - Мабуть, збирається спекульнути в Парижі. Наших грошей на долари міняють небагато, отож...”

І враз його аж опекла думка: дурню, та ти ж забув про оту скриньку! А може, там теж були алмази, чи золото, чи долари, чи там ще які незвідані скарби?! Навіщо вони радянській людині? Що зробиш з ними отут... А отам, у Парижі... Е, любий Графе, я, видать, розкусив, куди ти звертаєш!

Артем навіть сам не підозрював, як тонко і правильно розшифрував він найпотаємніші наміри колишнього “короля шахраїв”, нинішнього підпільного мільйонера і повсякчасного страшенного мерзотника на кличку Граф, - він же Павлов, він же Квітко, він же ще з десяток прізвищ.

РОЗДІЛ XXI

Для тих, хто ніколи не бував у найпівденнішій області нашої республіки, - та навіть і для тих, хто щороку вилежується всю відпустку на пекучих чорноморських пляжах, - слово “Крим” асоціюється насамперед з вузьким причілком гірського пасма над морем, який химерно покрученою стрічкою заліг від Алушти до Сімеїза, - а отже, з буйною субтропічною рослинністю Нікітського ботанічного саду, з феєрією вогнів Ялтинського морського порту, з мурашником бронзовотілих людей на кожному клаптику узбережжя та з неприродно красивими санаторіями, що забралися аж ген на верховини, в наймальовничіші місця.

Так, це теж Крим, - ота його часточка, яку найохочіше знімають на плівку ласі до південних відряджень кінооператори і про яку так захоплено торочать ветерани-курортники. Але ж тільки часточка! А насправді Крим - величезний. Величезний і різний. Коли б на волах, як наші предки, то, можливо, за півста літ познайомився б з ним хоч частково. Та тільки й волів, мабуть, незабаром побачиш хіба в кіно, а ТУ-104 переносить вас з Києва до Сімферополя за годину. Не встигнеш навіть роздивитися, що там унизу.

А там - мертві, спокійні хвилі Сиваша. Потім - безкрая розлога рівнина Джанкойщини з її виноградниками та баштанами, ланами та садками... І ось уже розбігаються степом стежки - доріжки: ліворуч, на схід - до Керчі з її портом та до велетенського металургійного комбінату; праворуч, на захід - до славетної Севастопольської твердині і до євпаторійського дитячого раю. А стежинка, що в’юниться на південь, веде у найстаровинніше минуле... і в найсучасніше сьогоднішнє. Бахчисарайський палац хана Гірея і Кримська астрономічна обсерваторія - майже сусіди. Краплинка по краплинці струменить вода з чаші на чашу всесвітньовідомого Фонтана сліз. Вона сочилась отак і сто, і двісті років тому, ще тоді, коли за трильйони кілометрів від Землі спалахнуло у Всесвіті сяйво нової зорі, світло якої, можливо, тільки сьогодні впаде на рефлектор велетенського телескопа обсерваторії в селищі Партизанському. А ось на гірському бескиді дивною ажурною квіткою вимальовується чіткий силует радіолокатора, який, може, саме в цю мить обмацує своїми незримими променями розжарену поверхню Венери, і зовсім недалеко від нього - доісторичне печерне місто, якому тисячі й тисячі літ.

А за якийсь десяток кілометрів звідти - абсолютно інший, майже фантастичний світ. Марсіанський пейзаж Бельбекської долини приголомшує своєю масштабністю, несподіваністю, дерзновенною грою різних фарб і химерних контурів. Північні вітри тисячоліттями продиралися цією долиною на південь, до теплого моря; тут повсякчас спалахували найзапекліші бої між повітряними фронтами, тож і лишилися від отих баталій виточені з піщанику достеменні копії фортець, химерні скульптурні портрети, велетенські окопи-печери, циклопічні башти. А над усім оцим - неймовірно синє, неймовірно високе небо, - таке небо, яке не відтвориш ні на папері, ні на полотні, а хіба тільки на віковічній кераміці, на грубуватій і все ж правдивій майоліці.

Так, Крим величезний і різний. Павло Дудник навіть не підозрював, скільки прекрасного він проґавив за незліченні години безглуздого смаження на пляжі та швендяння набережною в свої попередні поїздки на південь. У перші дні вояжів у найпотаемніші, не відомі більшості курортників закутки Криму він був безмежно вдячний Ангеліні за те, що вона віднайшла для нього найкращі ліки. Але потім...

А потім Павло відмовився від екскурсій, посилаючись на втому. Мовляв, тривалі поїздки автомашиною та безперервна зміна вражень знесилять хоч кого, отож хай Ангеліна мандрує, а він відпочиватиме біля моря.

Ой, коли б тільки справа була в утомі! Причина була значно глибша, важливіша і страшніша: Павло знову ревнував. І цього разу не без підстави.

У Києві, дізнавшись, що відпочивати доведеться у коктебельському Будинку творчості літераторів, Павло здивувався: яке відношення до Спілки письменників має він, хімік-органік?! У Коктебелі здивування минулося: серед тамтешньої розмаїтої публіки письменників було найменше. Непоказні, невимогливі, мовчазні, вони уникали галасливих компаній, не засиджувалися в їдальні, а сяк-так похапцем їли та й поспішали геть, аби торохтіти на своїх друкарських машинках чи задумливо блукати алейками непишного парку. Зате аж надто хотіли показати себе їхні стильні нащади та претензійні пещені дружини. А ще там була сила-силенна бородатих молодиків та фарбованих дівиць, які з підкресленим ентузіазмом скрізь і завжди сперечалися про Сальваторе Далі та про Ежена Іонеску, про сюрреалізм та авангардизм, про генія Кафку та ремісника Леонова, - і все це тільки аби показати свою приналежність до світу мистецтва та власну значимість у ньому.

З мовчазним осудом дивився Павло на оце шумовиння, таке характерне для кожного бурхливого, стрімкого потоку. Ріка несе плоти й пароплави, крутить колеса турбін, зрошує поля. Все це мовчки, по-діловому. Зате біля кожної перепони, біля кожної тички на її поверхні шумує жовта піна...

Ні, до таких “жовтопінних” Павло Ангеліну не приревнував би, хоч, одверто кажучи, вони зразу ж звернули на неї увагу і негайно почали залицятися.

Але в коктебельському Будинку творчості було також чимало “сторонніх” - шахтарів, лікарів, геологів, учителів, - тих, що не прагнули примазатися до письменницького світу, а приїхали в цей санаторій тільки тому, що випадково дістали сюди путівку. Вони тримались осторонь “літературного шумовиння”, об’єднавшись у тісну групку. І, як завжди буває, “знайшовся верховода - вродливий, веселий, енергійний і жвавий геолог на ім’я Юрко.

Він дуже скидався на Платона Лагуту, навіть носив таку ж кучеряву каштанову борідку. І характер у нього був Платонів: з першого погляду Юрко визначив, що ні Павло, ні Ангеліна з літературою нічого спільного не мають, отож і оголосив їх зарахованими до “антиліричної опозиції”.

В перші дні, коли ще можна було купатися, Юрко скликав усю свою команду і вів щоразу до іншого пляжу, “щоб не набридло”. Але це була марна засторога, бо з ним не занудьгував би ніхто і ніде. Анекдотів він знав кілька тисяч, на всі випадки життя; мав чудесний оксамитовий баритон і невичерпний репертуар пісень. А коли набридали пісні та жарти - починав розповіді про свої пригоди геолога, і його можна було слухати годинами.

До “антиліричної опозиції” примкнуло щось із двадцять відпочиваючих, переважно молоді жінки. Звичайно ж, не звернути увагу на такого хлопця, як Юрко, вони не могли. Однак він серед усіх дедалі частіше й частіше вирізняв одну - Ангеліну.

Наче що там - затримався трошки перед високою кам’яною приступкою по дорозі до “Жаб’ячої бухти”, подав руку Ангеліні, щоб допомогти, - але ж тільки їй! Наче що там - щоразу запитує у неї, яку пісню заспівати, - але ж тільки у неї! Наче що там - танцює з нею... Але ж тільки з нею!

Павло мовчав. Та й що сказати? У походах він завжди плентався останній, співати не міг анітелень, танцював лише допотопний фокстрот, та й то наступав дамі на ноги. Ангеліна ж встигала за Юрком скрізь і завжди.

А коли подув сіверко і вода в Коктебельській бухті похолоднішала, командування над “опозицією” перебрала на себе Ангеліна. Точніше, вона стала повновладною імператрицею, яка планує далекі рейди в незнані країни, а Юрко - її вірним головнокомандувачем, який ці плани втілює в життя.

Де тільки вони не побували в оці прохолодні дні ранньої осені! І в феодосійській картинній галереї Айвазовського, і на плантаціях радгоспу “Кримська троянда”, біля мікроскопічних грязевих вулканів Керченського півострова і в Севастопольській панорамі, у Воронцовському палаці і в Кримській астрономічній обсерваторії. І все частіше випадало так, що Юрко з Ангеліною то забігали аж ген куди, а то лишалися далеко ззаду.

Отак і після відвідин Бахчисарайського палацу, коли вся група рушила до печерного міста Чуфут-Кале, Юрко з Ангеліною гайнули вперед, “на розвідку”.

Добре було їм мчати, маючи міцні м’язи та невтомні серця! А інші - не тільки Павло - чимчикували поволі: все вгору та й угору - не побіжиш.

Ось високо-високо, на кам’яній стіні колишньої фортеці, з’явилися дві постаті. Замахали руками. “О-го-го-го!” - докотилося відлуння. І зникли.

Ой, яким довжелезним видався Павлові отой нескінченний підйом на гору! Як нестерпно повільно тяглися секунди! Він почував: йому зараз треба бігти, бігти, затиснувши серце в кулак, щоб не тіпалося, не просило кисню, а штовхало кров у судини, навіть якщо потім розірветься навпіл. Бігти, бо буде пізно, - саме в ці хвилини вирішується все!

Але він, звичайно, навіть не пришвидшив ходи. І не здивувався, коли, видравшись до отого проклятущого печерного міста, побачив на щоці в Юрка слід од червоної помади. Тільки подумав з глузливою огидою: “Це невластиво для обережної, завбачливої Ангеліни. Мабуть, справді втратила розум”.

Ой і недобре ж було йому в ті хвилини! Не гірко, не тоскно, а саме недобре. Лють і біль перетліли в оті хвилини важкого просування вгору, фізична втома загальмувала розпач. Та й уся обстановка мертвого безлюдного міста древніх навіювала думки про беззмістовність людських страждань і прагнень. Сотні і тисячі поколінь жили в цій голій скелі, єдиною перевагою якої була абсолютна неприступність. Народжувалися, жили, боролися, ненавиділи, закохувалися... і гинули, не лишаючи сліду. А втім, ні. На кам’яній дорозі поміж руїн будинків пролягли дві глибокі колії від дерев’яних коліс. Та й тільки. Все минає: життя, надії, любов... А ти, дурню, сподівався на вічне неземне блаженство з Ангеліною! Ще не ставши дружиною, вона вже готова тебе зрадити. І це - після отієї шаленої ночі, коли вона, дівчиною бувши, тебе майже зґвалтувала?! А втім, що ж - неминучого не уникнеш. Борсатися марно.

Наступного ранку він заявив, що поїхати на екскурсію не може - дуже втомився. Ангеліна дещо збентежилась і сказала, що лишиться також. Вона справді лишилася, була до Павла турботлива і дбайлива, проте той день не дав задоволення ні йому, ні їй, а, навпаки, значно побільшив оту крихітну тріщину, що вже пролягла між ними. Все було неприродне у їхній поведінці того дня: і надмірна пожвавленість, і бажання догодити одне одному, і оті значущі паузи, які западали під час розмови, коли треба було б згадати Юрка.

Назавтра історія повторилась: Ангеліна знову відмовилась їхати на екскурсію, хоч побувати на горі Мітрідат їй кортіло давно. Але тут уже її не довелося довго умовляти. Правда, повернувшись з подорожі, вона одразу ж примчала до Павла і навіть не захотіла піти на танці, однак цей вечір був ще сумніший.

А відтоді вже стало цілком звичним і узаконеним, що Павло Михайлович перевтомився і має відпочивати. А Ангеліні що: здорова-здоровісінька, може і по горах погасати, і на далекий пляж збігати, і жирок твістом зігнати!

Ой, не тільки Павло бачив, до чого йдеться! Якось увечері до нього підійшла одна з “антиліричної опозиції”. Без зловтіхи, - але і не без потаємної думки здихатися суперниці, - вона натякнула, що йому слід було б поновити участь у екскурсіях, бо, мовляв, надто гарний дует виходить у Ангеліни з Юрком. Павло відбувся банальним жартом, що хороший дует - набагато ліпше, аніж тріо з безголосим.

А ще через день, уже в значно чіткішій формі, про небезпечний розвиток відносин Ангеліни та Юрка натякнула Павлові її мати.

Він знизав плечима.

- Я їй довіряю. А вона може робити що хоче.

- Так-то воно, так, - похитала головою Софія Андріївна. - Але все ж береженого і бог береже.

Ні, він не збирався берегти щастя, яке треба затиснути в кулак, аби не випорскнуло. Та й чи було воно, оте щастя? Він полюбив Ангеліну, знаючи, що вона холоднувата і розсудлива. Його почуття до неї не змінилися, коли стало ясно, що вона - всього лише сучасна міщаночка, якій мати втовкмачила найдоцільнішу, найвигіднішу лінію поведінки. То не Ангелінине - “Якщо мужчина хоч трохи кращий за мавпу - це вже красень!” Це - сентенція її матусі, висловлена, мабуть, не раз.

Ну, то й що? Павло любив Ангеліну, наперед знаючи, що на нього чекатиме доля її батька: перти рогом усе життя, аби тільки забезпечити матеріальний статок, і бути під каблуком у дружини. Нічого не вдієш, отаке воно і є, оте кохання: вибирає не ліпше, а те, що до смаку. Але тієї Ангеліни вже не було. Вона змінилась, і змінювалася з кожним днем дедалі більше. В неї стали іншими голос, жести, поведінка. Від її колишньої обережності й обачності не лишилося й сліду: вже не раз Павло помічав на її шиї та грудях недвозначні синці від поцілунків, а вона їх навіть не намагалася приховати. А якої гордовитої постави набувала її фігура, як радісно спалахували в неї очі, коли вона дивилася на Юрка, - і як гасли, коли переводила погляд на Павла. Так, це була вже інша Ангеліна. Та, колишня, була тільки дурним дівчиськом, що могло віддатися, не кохаючи, - бо нині цнотливість визнавалася смішним пережитком, даниною застарілим уявленням. А ця - справжня жінка, пробуджена іншим, достойнішим мужчиною, - вже знала ціну глибоким почуттям, непоборному коханню, але не шкодує себе і не знає жалості до відкинутих... Така жінка для нього вже була чужа. Полюбити таку він не зміг би.

Ні, брехня: він любив Ангеліну і таку, - любив зненависно й гірко, сподівався на чудо, на те, що це - тільки швидкоплинне захоплення, яке минеться, з поверненням до Києва, але вже знав, що втратив її назавжди. А в передостанній день перебування в санаторії він пересвідчився в цьому остаточно.

Перед вечерею Павло попростував до дачі, де жила Ангеліна з матір’ю: Софія Андріївна просила допомогти запакувати речі. Стежка вела повз їхні вікна, а вони були відчинені. Павло ще здалеку почув глухе бубоніння голосу Софії Андріївни, а в паузах - голосне, роздратоване Ангелінине: “Ні!.. Ні!.. Ні!”

Він зупинився: не хотілося, щоб йому закинули, наче він підслуховує.

- Годі! - крикнула Ангеліна. - Я зрадила його, так! І не шкодую. Навпаки - рада. Нестямно рада!.. Ти хотіла б, щоб я прожила твоє життя - життя пещеної панійки, якій мій слабкуватий таточко лиже п’яти... А я - не хочу цього! Не хочу!.. Я Павла тепер ненавиджу, розумієш?! - Вона аж простогнала. - Ненавиджу!.. Не потрібні мені його шалені гроші, не потрібна мені його майбутня слава, не потрібне ситеньке, гладеньке, м’якеньке життя! Я завтра їду з Юрком у Сибір. І хай він там мене кине, хай зрадить, хай забуде, хай уб’є - я ніколи не пошкодую, що його покохала, бо тільки він і міг дати мені справжнє кохання!

Павло поточився, схопився за голову. Боже, неіснуючий Боже, зроби так, щоб луснув оцей клятий розпалений мозок, урви оце нікому не потрібне життя!.. Навіщо ти народився на світ, мізерний і жалюгідний чоловіче? І навіщо живеш, не маючи на це права?!

...А море шуміло, шуміло, - байдуже до всіх людських страждань і тривог, віковічне примхливе море, яке, мабуть, тільки одне-єдине було, є і буде незмінним тисячі й тисячі літ.


Науково-фа н таст и чна повість | З безодні минулого | РОЗДІЛ XXII