home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Науково-фантастична повість

РОЗДІЛ І

Сліпа чорна заздрість, непогамовна зненависть, пекуча тоскнота, непоборний страх, просякнуті розпачливим усвідомленням неминучості якогось лиха, впали на Павла так несподівано й раптово, ніби його хтось штовхнув у басейн з хлороформом. У пам’яті перебігали хаотичні видіння, в яких переплуталося минуле й майбутнє, краса і потворність, добро і зло. І тільки десь глибоко-глибоко хрипіла конаюча думка: “Годі!.. Годі!.. Я більше не можу!” Павло схопився з місця, затиснув долонями скроні.

- Це божевілля!.. - прошепотів він злякано. - Божевілля!

Погляд його впав на дзеркальну поверхню термостата. Звідти на нього вирячився спотворений кривизною пігмей. Крихітними рученятами він учепився в розпатлану чуприну, а його і без того побільшені окулярами очі, здавалося, аж вилуплювалися в простір, - страшні, перелякані очі, в яких не було нічого людського. Такого погляду, мабуть, не витримав би ніхто. І може, саме усвідомлення цього, - усвідомлення, що пролунало як сигнал про граничну небезпеку, - примусило Павла схаменутися, оволодіти собою. Він побіг у протилежний куток лабораторії, упав на канапу і заговорив сам до себе, - перше, що спадало на думку, аби тільки чути свій голос, витіснити з мозку те огидне й жахливе, що вдерлося в нього.

Це скидалося на спробу врятувати безнадійно пошкодженого човна, коли людина голіруч хапається заткнути численні дірки, крізь які дзюрчить вода. Неконтрольовані почуття просочувались і крізь ажур пушкінського ямба, і через тенета структурних формул органічної хімії, прослизали в проміжки чисел натурального ряду і напливали на спогади дитинства, не замовкаючи ані на мить, як міський шум, як гуркіт морського прибою, як завивання вітру сльотавої осінньої пори.

Правда, вони поступово спадали на силі, оті заздрість, тоскнота, гнів і страх, ставали менш виразні, заглибленіші, як зубний біль після чималої дози пірамідону. Зате дедалі чіткіше - і од того нестерпніше - пекло усвідомлення причин халепи, її глибоко приховані пружини, а разом з тим і гірке визнання власної нікчемності й непотрібності.

Діагноз був до безглуздого простий: ревнощі. Так, так, Павло Михайлович Дудник, доцент, кандидат хімічних наук, люто ревнував, безнадійно заздрив... І кому заздрив? Своєму найкращому другові Платонові Лагуті, з яким спільно з’їдено не один пуд солі!

Коли б рік тому Павлові уявилась отака теоретично можлива ситуація “трикутника кохання”, він, не завагавшись ані на мить, сказав би, що, звичайно ж, поступиться місцем на користь Платона. Широкоплечий дужий красень, невтомний веселун і жартівник, хоробрий і незрадливий товариш, - хіба можна конкурувати з таким чи навіть хоч мріяти наблизитися до його рівня, якщо ти - сором’язливий і кволий, полохливий і нерішучий? А от минув рік - і шкереберть полетіли всі логічні умовиводи, луснули добровільно накладені ланцюги самообмеження, самолюбство заявило про себе жалюгідним істеричним бунтом. І все - через Ліну. Ангеліну Тарновську, лаборантку з лабораторії біохімії.

Вона з’явилася в інституті вісім місяців тому, і Павло Дудник, - “академічний сухар”, як завжди величає його Платон, - закохався в неї з першого погляду, закохався вперше в житті. Це була саме та, що кликала його в юнацьких снах; та, якій він, ще не знаючи її, офірував усього себе разом з усіма прагненнями та мріями, - неповторна і єдина, яку не заступить і не витіснить із свідомості жодна інша. І все ж, коли б Платон підійшов того дня Г, як траплялося не раз, моргнув би: забирайся, мовляв, геть! - Павло не заперечив би навіть подумки. Він скорився б Платонові, як звик скорятися йому з дитинства, з того дня, коли той уперше захистив його від зграї розбишак із сусідньої вулиці.

Але тепер... Тепер, коли Ліна покохала його, Павла Дудника...

Навала почуттів обрушилася на Павла з новою силою. Він схопився з канапи, підбіг до дзеркала. Навіщо? Щоб ще раз побачити, яке в нього немічне, потворне тіло? Щоб морально підготувати себе до тих пекучих слів, які рівно через, тиждень, - так, він чомусь з абсолютною певністю знав, що це буде саме через тиждень, в оцій лабораторії! - промовить Платон? Щоб силою невблаганної логіки назавжди вбити жалюгідне сподівання на особисте щастя?

Кривенькі тонкі ноги... Курячі груди... Вузькі плечі... Тьмяне волосся... Важенні окуляри на “паяльнику”, як називає його ніс Платон.

Хто винен, що він такий жалюгідний з вигляду?.. Він сам?.. Але ж йому ніхто не пропонував обрати зовнішність за альбомом зразків!.. Нехтування спортом? Ат, дурниці! Вони з Платоном у шкільні роки не розлучалися ні на мить. Але коли Платон скрізь виходив сухим з води, то Павлові з такою ж послідовністю завжди перепадало на горіхи. Платон давав комусь ляща, а здачі одержував Павло. Платон провалювався під лід з головою - і хоч би що, а Павло потрапляв до лікарні тільки тому, що промочив валянок. Платон падав з дерева неушкоджений, а Павло примудрився зламати ногу на рівному. І йому не допомагало ніщо: ні щоранковий крижаний душ, ні гімнастика йогів, ні важка атлетика. Як був недійшлий, такий і лишився; як хворів раніше, так хворіє й тепер... Нічого не вдієш: генетична недостатність...

Дурна, безглузда картина: кандидат хімічних наук стоїть перед дзеркалом умивальника і, як жебрак, благає милостині... У кого? В оцього аж надто об’єктивного свідка, який показує тільки те, що є? У жорстокої матінки природи?.. Слід не благати, а обвинувачувати. Обвинувачувати якнайсуворіше, як за навмисне заподіяний, заздалегідь розрахований злочин!

Але обвинувачених уже немає. Вони втекли від суду в небуття. Та коли б навіть жили, хіба міг би Павло підійти до лагідного й щирого батька і запитати: “Навіщо ти дав мені життя, не маючи на це морального права?! Тобі було шістдесят років, коли я народився, - а ти ж і замолоду був кволий і хворобливий... Хіба ти не знав, що я буду не жити, а страждати?!”

Ні, не запитав би. І не став би дорікати бідолашній матері за всі ті уколи, пілюлі та компреси, якими вона, свято вірячи медицині, руйнувала здоров’я своєму одинакові, аж доки той збунтувався на дванадцятому році життя, після зустрічі з Платоном.

Минулого не повернеш. Але ж майбутнє твориться нині. Так цеглинка по цеглинці зростає будинок, так краплина по краплині збігаються в струмочки, щоб дати початок могутнім рікам. І навпаки: лісова пожежа, що спалахнула від недбало кинутого недокурка, літ через п’ятдесят, можливо, призведе до пересихання ріки, яку вже не захищає ліс, а через сто років - до обміління моря десь аж у протилежному кінці країни. Минуле відповідає перед наступним, визначаючи його майже повністю, - невже ти не розумієш цього, Павле? Твій дід, кажуть, був хоч і миршавий, але жилавий, бо працював як віл і загартувався змалечку; твого батька готували вже “в пани”; йому не довелося ходити босоніж по мерзлій ріллі, але він не знав також і цілющого повітря квітучих луків, не відчував бадьорої свіжості ранкової роси, бо не вилазив з задушних, просякнутих запахом плісняви та хімікатів бібліотек і лабораторій; він став професором за рік до твого народження... і помер того дня, коли дістав звання академіка... А ти, Павле? Тобі тільки тридцять; тобі б зараз дихати на повні, мчати наввипередки з вітром, горлаючи немудрящу пісеньку... А ти - щулишся від протягу; а в тебе хронічний нежить; а тобі ніколи не буває радісно, бо тільки в здоровому тілі - здоровий дух, а здоров’я в тебе немає... То на що ж розраховуєш ти, Павле? І як ти міг сподіватися на кохання молодої, повної сили дівчини?

Темно, безрадісно було на душі. Докази - неспростовні. Вони давну відомі і вже, здавалося б, Мали втратити свою гостроту. То звідки ж отой вибух найогидніших почуттів? Аж не віриться: кілька хвилин тому був ладен знищити свого єдиного друга, завдати йому найстрашнішого лиха. Зараз - тільки пекучий сором на душі та тупий біль у скронях.

Що це було? Перша атака шизофренії? Чи просто зрадили гальмівні центри і з глибин підсвідомості, з безодні минулого вирвалися сховані, здавалося б, назавжди інстинкти первісної людини, якогось там пітекантропа?

Павло зітхнув, причесався і вийшов з лабораторії. Треба розважитися, погомоніти з людьми, щоб розвіявся отой неприємний намул, що лишився на душі після несподіваного припадку.

Машинально звернув праворуч, до лабораторії радіофізики, де працює Платон, але тільки-но згадав про друга, як раптом з неймовірною переконаністю усвідомив, що туди йти не слід.

Він зупинився, зосереджено потер пальцями скроні. Чому - не слід? Звідки така нав’язлива думка?

Свідомість - кришталево ясна. Але на серці - неспокій. Іти до лабораторії радіофізики не хочеться. Більше того: ворушиться підсвідоме почуття, ніби там - смертельна небезпека, від якої треба тікати світ за очі.

Може, знов ота дурна вигадка, з якої, власне, і почався припадок?

Це було о 13.15 - саме цей час записав він у журнал спостережень. Записав - і схопився за край столу, бо запаморочилась голова, дивно деформувалось усе довкола, глухим відлунням забринів голос Ліни: “Ну, поцілуй же мене!” ...А одразу ж по тому Павло відчув себе Платоном Лагутою. Павло міг би заприсягнути, що сприймає світ органами чуття свого друга: він стоїть біля столу, обіймаючи струнку дівчину; його губи занурені в золотаву хвилю волосся, ніздрі жадібно втягують пахощі ромашки... Так тривало частку секунди, а потім усе довкола потьмяніло й закрутилося, потонуло в липкій, задушній зливі найогидніших почуттів.

- Тьху, ну й дурень!.. - Тепер, коли Павло пригадав усе, він був ладен зареготати.

Зараз - 13.50; досить постояти кілька хвилин отут, біля сходів, - і зустрінеш Ліну: вона завжди бігає обідати в “Бригантину” - за квартал звідси. Звичайно ж, немає в інституті й Платона: він, напевне, грає у волейбол на спортмайданчику. А в лабораторії радіофізики - нікого. Перерва. Хто сидить у приміщенні, коли надворі буяє травень?

Це були слушні міркування, і все ж Павло якимсь чином знав, що коли лабораторія Платона й замкнена, то хіба зсередини; що там зараз Ліна й Платон; що ходити туди не слід, бо це чомусь дуже й дуже небезпечно... Це відчуття дратувало, і, може, тільки аби спростувати його, довести Самому собі безглуздість підозри, Павло попрямував до тієї лабораторії, посмикав за ручку дверей і навіть крадькома зазирнув у щілину - ключа в замку не було.

Аж тепер він зітхнув з полегкістю і рушив до виходу з інституту.

На вулиці бенкетувала весна. Квітучі яблуні перед вестибюлем Інституту актуальних проблем стояли в млосному чеканні несподіваного чуда, - чогось призначеного тільки їм і тільки в оцей день, заради якого вони так довго і так жадібно тяглися у височінь, до безмежно глибокого неба. І сонце, золоте ласкаве сонце осявало біло-рожеві пелюстки квітів, клало щедрі мазки на незаплямовано-чисте листячко і наче аж матеріалізувалося в пухнасті цятки бджіл, що роїлися над яблунею.

“Чудесно!” - подумав Павло, мимохіть випростуючи плечі. Те, що коїлося з ним півгодини тому, вже подаленіло, перетворилося на гідний зневажливої посмішки недотепний жарт. Реальність лишалася: Аполлоном чи Геркулесом, звичайно, Павла Дудника ніхто не назве, але ж, далебі, він зовсім не заслуговує і на ту нищівну, шаржовану оцінку, яку дала йому власна психіка під час істеричного бунту. Людина як людина, як мільйони й мільйони інших...

- Чи неправда, чудесно, Павле Михайловичу?

Павло здригнувся від несподіванки: перед ним стояла Оля, аспірантка. Він чомусь так і не запам’ятав її прізвища, хоч і приймав у неї залік із спецкурсу, та й тепер зустрічався з нею щодня.

- Хороше! - погодився Павло.

Він перебіг очима по ладній постаті дівчини, спіймавши себе на тому, що мимохіть порівнює її з Ліною. Його збентежила ця думка. Збентежила ще й тому, що погляд карих Олиних очей, як він тепер пригадує, непокоїв і турбував його ще з того часу, коли вона вчилася в університеті. Він, щойно спечений доцент, не набагато старший за своїх студентів, читаючи лекцію, взагалі уникав дивитися на будь-кого, а воно, оте дівча на першій лаві, не зводило з нього очей. Що було тоді в тому погляді? Зосередженість старанної студентки? Насмішкуватість, адресована неоковирному юнакові, що невідомо яким чином став викладачем?.. Павло не знав цього. Просто він і не пробував витримати отой погляд.

Зараз Олині очі випромінювали стриману ніжність. В них віддзеркалювалась рожева піна яблунь, синява неба з пухнастими білими хмарками, а в глибині - двома чистими озерцями - ніби розкривалися віконця в її душу. Саме це порівняння підсвідомо спало на думку Павлові, коли він зустрівся з дівчиною очима. Ні, з ним сьогодні таки коїться щось дивне: з непохитною певністю, з глибокою переконаністю і з тривогою він усвідомив, що Оля кохає його; кохає щиро і безнадійно, - такого, яким він є, з усіма його вадами... І це було таке приголомшуюче, таке несподіване відкриття, що Павло аж похитнувся і закрив долонею очі.

- Що з вами, Павле Михайловичу? - злякалась Оля. - Вам зле?

- Ні-ні... Трошки запаморочилась голова... - Павло промовляв це машинально, а в голові снувалася божевільна думка, що Олю ось зараз, через кілька секунд, спіткає якесь величезне лихо, від якого їй треба тікати, тікати, тікати...

- Павле Михайловичу, хіба можна так виснажуватись? Ви, мабуть, і ночуєте в лабораторії! Вам слід було б... - Оля затнулась і зойкнула: - Ой, пожежа! Дивіться!

Павло рвучко озирнувся. Густий чорний дим валив з крайнього вікна другого поверху. З лабораторії Платона Лагути!

Як у півсні, Павло біг у вестибюль, твердо знаючи, що буде в наступні секунди. І події розгорталися саме так, ніби кінокадри за детальним сценарієм: поворот ліворуч, кілька сходинок угору - і назустріч Платон. Посміхається:

- Куди поспішаєш, хлопче?

- Куди?.. - Павло зупинився, гостро глянув на друга. - Ти вийшов із своєї лабораторії п’ять хвилин тому, так?

Це було запитання за формою, а за інтонацією - абсолютне ствердження. І Платон знизав плечима:

- Ну, вийшов... А що?

- Мерщій біжи туди. Там пожежа.

- Та ну?! - Платон рвонув з місця, помчав східцями вгору.

А Павло прихилився до стіни і безпорадно потер долонею чоло. Платон був у лабораторії в ту мить, коли Павло смикав за ручку дверей. І коротке замикання дротів нагрівника... (звідки йому це відомо? Ну, звідки?!) ...сталося ще тоді. Але вони цього не помітили.

- Вам погано, Павле Михайловичу?.. Може, викликати лікаря?

Знов Оля... Бідолашне щире дівчатко, - на жаль, Павлові Дуднику зараз не допоможе жоден лікар.

- Ні, Олю, не треба. Все гаразд.

РОЗДІЛ II

Відмінник бойової і політичної підготовки старшина міліції Артем Григорович Рарог сидів за столом у незатишному, вщент прокуреному кабінеті чергового і задумливо дивився крізь вікно на заграву призахідного неба. Думки його, як і личить людині, що чверть віку стояла на варті громадського порядку, текли статечно, розгортаючи перед старшиною скорочений і відредагований запис подій дня. Це була ніби остання риска під балансом, власна оцінка самого себе і своїх дій у світлі всіх отих циркулярів і настанов, на які споконвіку таке щедре високе начальство.

Сьогодні чергування було сіреньке й нецікаве. Побилися дві сусідки і привели одна одну за коси в міліцію, щоб докінчувати сварку вже в найвищій інстанції. Веснянкуватий Сашко-Винахідник, випробовуючи нову ракету, влучив у Мотриного півня, і баба Мотря притягла сюди і самого конструктора, - за вухо, - і безневинну жертву техніки як речовий доказ. П’яний Кіндрат побив сам собі вікна і погрожував спалити хату, якщо жінка ще хоч раз скакне в гречку. Ну, і ще кілька отаких мізерних і безглуздих справ.

Старшина зітхнув, розписався в книзі рапортів і ще раз поглянув у вікно. О, а кого це веде сержант Яремчук?.. Стривай, стривай... Погано видно в сутінках, але ж оця постать така характерна... Невже Граф?

Старшина хутенько застебнув комірець, здмухнув попіл із столу і, видобувши папку з паперами, занурився в неї, немов у найцікавіший роман.

Навіть після того, як Яремчук відрапортував, що затримав підозрілого громадянина, старшина почекав ще кілька секунд, аж тоді підвів голову і сказав з іронією ветерана-криміналіста:

- А, Граф! Знову до нас?.. Погорів?

Підстаркуватий чолов’яга, що стояв поруч сержанта Яремчука, з не меншою іронією знизав плечима і сів, не чекаючи запрошення.

- Юридична помилка, громадянине начальнику. Порушення соцзаконності... Я - зав’язав. Невигідно: тепер по нашій статті дають до десяти років.

- Ну, то в чому ж справа?

- А от запитайте! - глузливо хитнув плечем у бік свого конвоїра старий. - Погано працюєте з молодими кадрами, начальничку. Це - не міліціонер, а дружинник, даруйте на слові!

Мабуть, і сержант Яремчук був не цілком певен у законності підстав для затримання, бо замість стислого обвинувачення почав нудну розповідь, що, мовляв, оцей невідомий громадянин ходив од хати до хати і вимагав гроші за те, що вкаже джерело питної води. Одне слово, шахрай.

- Який я шахрай?! - вихопився старий. - Не шахрай, а трудящий георозвідник-аматор!.. Згідно з процесуальним кодексом республіки, стаття...

- Та постривай, Граф!.. Яремчук, а гроші він уже одержав?

- Ще ні. Тільки домовлявся.

- Гм... - Старшина почухав олівцем за вухом. - Намір на злочинні дії, - а саме: “незаконне вилучення матеріальних коштів у приватних осіб” - є, але самого злочину немає... Так от, громадянине Граф...

- Павлов, з вашого дозволу, начальничку.

- Так от, громадянине Павлов, скажіть: з’явиться отакий собі “георозвідник”, вкаже, де копати, одержить грошики - та й шукай вітру в полі... А води там не знайдеш, хоч до центра Землі копай... Чи не буває так, га?

- А чому ж - трапляється! - охоче погодився старий. - Тільки не в мене, а в отих георозвідників, що з апаратурою та буровими машинами. Пріють-пріють, свердлують-свердлують, а потім плюнуть та й кажуть, що в цьому місці - магнітна ненормалія, яка псує всі прилади... А мої прилади не псуються! - Він єхидно хихикнув і покрутив перед носом у старшини зморшкуватими кулачками. - Я міг би скрутити вам дулю, громадянине начальничку, але не хочу робити цього з пошани до вас, як до давнього знайомого, і до карного кодексу, який застерігає проти образ службових осіб дією й словами. Отож прочитайте нотацію вашому сержантові, а мене чекають справи!.. Резервуар, чи то пак, а ревуар, як кажуть французи.

- Стривай, стривай! - похопився сержант. Але старий попростував до дверей, не звертаючи на нього ніякої уваги.

- Облиш, - сказав старшина. - Граф не з тих, що лізуть на рожен, коли згорять. Це - хитрющий аферист, але якщо спіймається на гачок, то вже не тіпається.

- І давно ви його знаєте?

- Давно... - відповів старшина, думаючи про щось своє. - Років з двадцять п’ять... І зустрічаюся з ним отут вп’яте... Цікаво, що його сюди весь час тягне?.. Адже він - “король шахраїв”, і це я чув не од нього, і не раз. Що його приваблює у нашій нещасній Руїалахівці?.. Никає-никає селом, аж доки, як оце зараз ти, хтось притягне його сюди... Ну, навіщо ти його привів?

- Та я, власне, і не хотів вести, а баба Мотря прискіпалась. Вона, мовляв, знає цього волоцюгу з дитинства. Так і знайте, мовляв: готується вчинити якийсь злочин.

- Баба Мотря?.. - жваво перепитав старшина. - Слухай, а на вашому кутку справді ж немає колодязя.

- Нема, - скрушно догодився сержант. - Де не копали - вода солона, як ропа. Обіцяють водогін прокласти, та коли це буде!

- А може б, той... спробувати?.. Скільки він править?

- Сто рублів за джерело... Але гроші потім, якщо докопаються до води.

- Гм... Так це - зовсім інша річ. Тут уже наявності злочинних дій немає... - Старшина кілька секунд розмірковував, чи не підлягає криміналу безпатентна діяльність георозвідника-аматора, і, вирішивши, що ні, махнув рукою. - Гаразд, хай домовляються... Тільки ти той... хай хтось інший. А то незручно буде, якщо не вигорить...

Того ж таки вечора відбулась “зустріч на вищому рівні”. В хаті сержанта Яремчука на покуті біля телевізора власною персоною сидів сам Граф, він же Павлов, він же Квітко, він же (ще з десяток прізвищ), а проти нього - кремезний і вахлакуватий бригадир колгоспу “Зоря”, повноважний представник усієї Рогозянки - того кутка Малахівки, де й досі не було жодного колодязя із смачною питною водою. Хазяїн хати сидів осторонь і з підвищеною цікавістю переглядав останній номер “Спортивної газети”.

Домовлятись, власне, не було про що, бо делегат Рогозянки, не володіючи обдарованням дипломата, зразу ж заявив, що люди згодні дати сто карбованців за джерело. Але громадянин Павлов, мабуть, зметикував, що проторгувався, і тепер з допомогою хитромудрих лінгвістичних конструкцій намагався виправити свою помилку, обґрунтовуючи необхідність харчування санаторного типу для георозвідників-аматорів з послабленою діяльністю шлункового тракту. Однак і ці вимоги високий представник Рогозянки прийняв без заперечень, отож “зустріч на вищому рівні” закінчилась спільним комюніке, що “георозвідка” почнеться завтра вранці. На превеликий жаль усіх цікавих рогозянських молодичок і непогамовних хлопчаків, пункт перший вищезгаданого комюніке суворо забороняв будь-кому наближатись до водошукача ближче як на двісті кроків. Як виняток, допускалися лише представники влади - старшина Рарог та сержант Яремчук.

“Це страшенне безглуздя! - роздратовано думав сержант Яремчук, ідучи поруч Графа вулицею Малахівки. - Кляті дівчата тепер зовсім засміють... Ну звідки він узявся на мою голову?”

Сержант майже з ненавистю глянув на самозваного “георозвідника”. Звичайнісінький дідуган, та й годі. Не віриться не тільки в те, що він знайде джерело прісної води, а навіть, що це - рецидивіст, один з найдосвідченіших шахраїв. То невже зовнішність людини може бути така оманлива? І невже оцей старий справді володіє нез’ясовним і надприродним обдарованням бачити крізь землю?

Сержант озирнувся круг себе. Щогли з телевізійними антенами. Білястий вензель од реактивного літака в яскраво-блакитному небі. А ще вище, вже невидимі, кружляють десятки штучних супутників, пливуть космічні кораблі, лунають радіохвилі. Їх можна уявити і сприйняти як реальність. Вік атомної енергії, космонавтики, електронно-обчислювальних машин - більше не скажеш!.. І водночас- оцей пройдисвіт з горіховою рогачкою в руках?! Тьху, яке безглуздя! Який анахронізм!

“Науковий експеримент! - перекривив сам себе сержант. Так йому довелось пояснювати свою місію цікавим до всього і гострим на язик рогозянським дівчатам. - Аж загурчиш звідси, діду, коли з’ясується, що ти збрехав!”

І все ж Яремчук не наважувався висловити свої сумніви вголос. А біс його знає, де кінчаються забобони і де починається наука? В журналах тепер повно-повнісінько такої нісенітниці, що хоч за голову хапайся: оживляють мертвих і подорожують у минуле, проходять крізь стіни і створюють двійників. Де правда, де вигадки - не добереш. Отож треба просто пильнувати за оцим пройдою, та й годі.

Старий ішов вулицею Малахівки так, ніби дослухався до чогось далекого, чутного тільки йому. Голова схилена на правий бік, очі напівзаплющені, тонкі білі губи - міцно стулені. Обіруч він тримав перед собою за рогачку горіховий патик - невеликий, сантиметрів з двадцять завдовжки. Рясні краплини поту блищали в нього на лисині’, стікали по зморшкуватих щоках, і це свідчило про величезне напруження старого, бо в такий чудесний травневий ранок сонце не дошкуляє, а до того ж ще й повіває лагідний вітерець.

Подеколи старий сповільнював рухи, насторожувався. В такі секунди він, здавалося, зовсім одключався від усього навколишнього: очі його закочувались під лоба, а губи мимрили щось незрозуміле. Але так тривало недовго. Не те, не тут! Похопившись, старий смикався то в один бік, то в інший, потім роздратовано махав рукою і простував далі.

Сержант Яремчук тепер стежив за ним з далеко більшою цікавістю. На кого він схожий, оцей дідуган? На думці снується чийсь образ, але схожість - далека, губиться в розбіжності незліченної кількості другорядних деталей. Та ось у пам’яті постало: “Куні”. “Михайло Куні”... “Психологічні експерименти”, чи як писалося на афіші?.. Це було таки давненько, ще коли Яремчук відбував службу в армії. Якось у суботу ввечері друзі затягли його в Палац культури на сеанс того штукаря. Досить цікаво: Куні легко запам’ятовував довжелезні рядки чисел, миттєво множив і ділив їх, одгадував задумане. Але найцікавіше було, коли він з зав’язаними очима сновигав у залі, шукаючи заздалегідь заховану річ. Цупко вхопивши за руку асистента-добровольця з публіки, Куні волочив його за собою, - саме волочив, а не йшов за ним, - пітний, весь напружений і гарячковий, часом зупинявся в нерішучості - і знову кидався вперед. І таки знайшов те, що шукав!.. То, може, і оцей старий теж так?

Але година збігала по годині, а “георозвідник” все ще не міг похвалитись успіхом.

Уже давним-давно розвіявся шанобливий ескорт цікавих, і малахівські молодиці з дедалі відвертішою недоброзичливістю проводжали поглядами старого, який тепер, здавалося б, без ніякого плану никав левадами та городами села.

Сержант Яремчук лютував, однак терпляче супроводжував Графа. Йшлося вже не про “науковий експеримент”, а про те, щоб визначити, що має на думці оцей шахрай. Інтуїція працівника органу охорони громадського порядку підказувала сержантові, що Граф тільки скористався з права на “георозвідку” задля здійснення якогось свого, на відомого нікому плану. Он бач, як нишпорить скрізь - зазирає і в двори, і в кошари, і в клуні! Коли б міг, то ліз би, мабуть, і в хати...

Ні, тут справа нечиста!

Сонце вже хилилося на вечірній пруг, коли надійшов старшина Рарог. Сержант поділився з ним своєю підозрою. Старшина невизначено гмукнув у відповідь: з півгодини тому він проконсультувався у баби Мотрі, одержавши вичерпні дані не тільки про Графа, а навіть про його предків. Виявляється, батько цього шахрая, - таки ж Павлов на прізвище, циган, здається, - якийсь час служив у економії пана Харитоненка за коваля, чи що. Потім його вигнали разом з дружиною і оцим лобурякою, але за що саме - баба Мотря не пам’ятала, бо це було чи не перед першою світовою війною. А лобуряка відтоді що три-чотири роки з’являється до Малахівки і винюхує, винюхує, винюхує... Не інакше, як скарби шукає; люди кажуть, тут колись опришки таборилися...

Старшина думкою погоджувався, що тлумачення баби Мотрі, як одна з можливих юридичних версій, заслуговує на увагу. І тепер йому було трохи неприємно, бо він, по суті, сприяє цьому шахраєві.

- Послухайте, громадянине Граф... Тьху, тобто Павлов... Ну, що, нічого не виходить?

Старий здригнувся, наче спійманий на чомусь непристойному, підійшов до міліціонерів, утер рясний піт з чола:

- Та воно, як вам сказати... Важко... Практики довгий час не було. Та й літа даються взнаки.

- Так от, громадянине Павлов. Даю вам строку до дванадцяти годин завтрашнього ранку. А якщо...

- Е, громадянине начальничку, бачу, ви вже заговорили з позиції сили? - хихикнув старий, і його очі блиснули злісно. - Так не вийде! Або - або, як кажуть французи.

- Не знаю, як там кажуть французи, а я за свої слова відповідаю.

- Ну, коли так... Глибина сімдесят метрів вас влаштовує? Можу вказати хоч зараз.

- Надто глибоко для звичайного колодязя.

- Я теж так думаю... Ну, що ж - коли ви поставили ультиматум, то мені доведеться працювати всю ніч. Зараз місячно. Тільки прошу, хай оцей симпатичний сержант не стовбичить у мене над душею. У нас справа делікатна, це вам не радіолокація!

Старшина не відповів. Старий теж мовчав. Якийсь час він сидів навпочіпки, ніби куняючи, потім витягнув з кишені тютюнницю і книжечку цигаркового паперу. Старшина подав йому пачку “Біломора”.

- Дякую. Палю тютюн.

Граф скрутив товстелезну самокрутку, чиркнув сірником. В повітрі поплив приємний аромат...

Старшина Рарог насторожився: йому був трохи знайомий оцей характерний запах. Гашиш або “план”, як звуть його рецидивісти?.. Ні, щось інше, але, мабуть, теж наркотик, бо очі в старого враз заблищали, рухи стали жвавіші.

- То пригостіть і мене тютюном.

- Е, ні, паліть краще цигарки! - Граф хутенько підхопився і подався геть.

Старшина не поділився своїм відкриттям із сержантом Яремчуком: може, саме наркотик і допомагає знаходити підземні джерела?

Чи через поважніший вік, чи через нижчу освіту, але старшина Рарог, на відміну від сержанта Яремчука, ставився до спроб самозваного “георозвідника” без упередженості. В дитячі роки йому ще доводилося чувати про чаклунів-водошукачів; потім ця рідкісна і дивовижна професія стала небилицею, і якщо котрийсь із дідів пробував переказувати бачене на власні очі або почуте з першоджерел, то на нього тюкала молодь: в епоху перших п’ятирічок оголошувалось забобоном усе, що не було перевірено, пояснено і проштамповано вченими. А втім, може, така постановка питання мала сенс: в ті часи зарано було докопуватись до найглибших таємниць природи, бо на черзі дня стояло ще тільки оволодіння давно перейденими на Заході рубежами науки. Зараз - інша річ. “Наука все може!” А що, коли й справді оті водошукачі володіли якимсь секретом?

У душі старшини Рарога одчайдушно боролися два почуття. Одне, сухе й раціоналістичне, вимагало гнати пройдисвіта в шию, а друге - романтичне й піднесене - закликало сприяти Графові чим завгодно., заплющити очі на те, що він вживає наркотики, не раз сидів у в’язниці і що, цілком можливо, наміри в нього далеко не ідеальні. Важливий тільки результат. Все інше не істотне.

Романтик переміг, і старшина Рарог не пошкодував за цим.

Удвох із Графом вони блукали майже всю ніч. А на світанку Граф глибоко зітхнув і люто вштрикнув патик у землю посеред однієї левади:

- Тут, хай його чорти візьмуть!.. Сорок метрів. Копайте!

По трьох тижнях праці копачі справді натрапили на потужне джерело прісної, смачної води. Старий помилився тільки на три метри.

І того вечора - чи не вперше в історії міліції - старшина Рарог на вимогу “георозвідника-аматора” написав офіційний протокол про “успішний науковий експеримент з водошукання, здійснений громадянином Павловим М. І. в селі Малахівці”.

Бундючний і урочистий водошукач поклав документ у портфельчик, де лежало, як помітило професіональне око старшини, ще кільканадцять таких папірців.

РОЗДІЛ III

Пожежа - чи, точніше, “загоряння”, як компетентно визначив начальник пожежної охорони інституту, - не завдала великих збитків. Щоб усунути вплив стороннього випромінювання, і апаратура в лабораторії радіофізики, і її стіни, стеля та підлога були заекрановані металом, отож вогонь просто не мав поживи, та й погасили його враз.

І знову Платон Лагута вийшов сухий з води. Він з непідробним каяттям розвів руками, визнав провину, пообіцяв “усунути”, щиро посміхнувся... і зник. А кандидат хімічних наук тов. Дудник П. М., як “особа, відповідальна за контроль та дотримання правил протипожежної безпеки на другому поверсі Державного інституту актуальних проблем”, був змушений писати доповідні та вислуховувати інструкції, запевняти і викручуватись.

Він вискочив з кабінету начальника пожежної охорони, лютий на Платона, на самого себе і на весь світ. Ну, кому потрібні оті нотації? Кому потрібна ота бюрократична писанина? І що ото ще за халепа - відповідати за чужі гріхи? Павло лютував ще й тому, що не встиг попередити Платона, аби той затримався після роботи. Жодна електронно-обчислювальна машина зараз не визначить, куди подався отой вітрогон на своєму моторолері, а без Платона не впораєшся. Отож і сьогодні не випаде дізнатися, звідки з’являються оті перешкоди, що з такою настійливістю і послідовністю порушують успішні на початку досліди зі “штучними м’язами”. Та найприкріше, що саме через цю термінову роботу він учора відмовився од призначеного на сьогоднішній вечір побачення з Ліною.

Можна було б, звичайно, запросити на допомогу когось із аспірантів, - вони завжди товчуться в інституті до півночі. Але така можливість - не для Павла. Коли б це Платон - він, не вагаючись, звернувся б до потрібної людини, усміхнувся б, сказав кілька слів, і людина залюбки пішла б йому назустріч, навіть нехтуючи власними інтересами. Але ж то - Платон, улюбленець долі... А Павло... Тюхтій, гнилий інтелігентик! Тьху!

Знову ворухнулось лихе, похмуре відчуття заздрості до друга. Прослизнуло чорною гадючкою і полохливо шугнуло в глибінь підсвідомості.

- Годі!.. - промимрив Павло. - Оля має рацію: треба відпочити.

Можна було б піти до Ліни на квартиру, сказати, що звільнився, то чи не гайнути до Дніпра... Правда, Ліна категорично заборонила йому заходити до неї: мовляв, щоб сусіди не плескали язиками. Але хіба така заборона зупинила б Платона?!

“Знову Платон!..” Павло уникав спогадів про напад ревнощів; намагався забути секунди приголомшливого прозріння, коли він незбагненним чином міг зазирати в чужі душі й передбачати події близького майбутнього. Це мимохіть пов’язувалося з хворобливим станом психіки, про який краще не згадувати. Однак у вухах бриніло: “Поцілуй мене!.. Поцілуй мене!”

“Треба піти до Ліни, одверто запитати про все... - думав він з тоскною безнадією. - Так, треба піти!”

Він знав, що нікуди не піде, нічого не запитає. І не тому, що боїться одержати страшну для нього відповідь. Не піде, бо... бо лементує ображена гідність; бо треба переступити через якісь незрозумілі навіть для самого себе умовності; бо пекуче кортить сліпого, невимушеного щастя, за яке не треба платити граничним перенапруженням усіх сил, - такого щастя, яке незмінно випадає Платонові Лагуті... Тільки - ні. Марно чекати. Марно. Отже, треба знову братися до праці.

Павло зітхнув, підвівся з канапи. Йому в очі вдарила заграва призахідного неба. Багряний промінь пронизав скляний посуд зі “штучним м’язом”, і безбарвна рідина в посуді від цього почала скидатися на кров. Павло гидливо пересмикнув плечима, проте зразу ж поборов неприємне відчуття. Емоції - зайві; запрягайся, хлопче! Треба визначити, кінець кінцем, чому ж уривається провідність полімерних ланцюжків.

Три роки тому Павло Дудник ціною величезної, надлюдської праці створив абсолютно нову, неіснуючу в природі кремній-органічну сполуку. То була справді дивовижна пластмаса, що витримувала і космічну холоднечу, і купіль з розплавленого свинцю. Еластична й пружна, вона водночас була така міцна, тцо могла вільно конкурувати із стальними тросами.

Саме за створення цієї пластмаси Павло і дістав учений ступінь кандидата хімічних наук. Але її подальше вивчення розкрило ще величніші перспективи: виявилось, що “міопласт”, як назвав нову полімерну сполуку Павло Дудник, реагує на імпульси електричного струму як живі м’язи.

Він відчув тоді, що вхопився за ниточку, яка приведе його до невичерпно багатого родовища ідей. Ні, таки недарма він, хімік-органік, пов’язав свою долю з біонікою! Адже навіть всемогутня, здавалося б, техніка атомної ери ще неспроможна змагатися з живою природою. Жоден електромотор не замінить м’язи - ті білкові пасма, що слухняно і невтомно працюють усе життя людини, саморемонтуючись та самоналагоджуючись; ніякі нинішні генератори ще не здатні отак ощадливо, - а разом з тим отак легко, - видобувати енергію з жирів та вуглеводів, як це робить живий м’яз.

“Штучні м’язи” - це першооснова для незліченних машин біологічної дії, для роботів, - для протезів, зрештою!

Біофізики вихваляють електронні протези, керовані біострумами. Але ж це - паліатив; ті ж милиці, тільки позолочені. А каліці потрібна рука чи нога, що за своєю дією нічим не поступалася б перед справжніми. Для цього досить створити дійові “штучні м’язи”, а тоді вже протез нового типу сконструює перший-ліпший технік-біонік... Так, перспектива була велична... А результат напруженої трирічної праці - мізерний. Услід за першим успіхом, як із драного мішка, посипалися всякі неприємні несподіванки. “Штучні м’язи” виявилися надто примхливі: сухість середовища їм вадила, отож довелося занурити їх у щось схоже на фізіологічний розчин; у місцях з’єднання “м’язів” з металевими “нервами” віднедавна почала виникати своєрідна “гангрена” - розпад пластмаси, що поступово поширювався на весь “м’яз”. Міопласт поводився з нахабством пещеного мазунчика, що викаблучується, як сам хоче. Годі було визначити наперед, чи реагуватиме “штучний м’яз” на подразнення, чи навіть не поворухнеться, - хоч умови дослідів, здавалося б, дотримувалися незмінні.

В них не було ані краплини живого, в отих “м’язах”, і все ж Павло часом майже забував про це. Ось і зараз, дивлячись на білясто-сірі пасма міопласту, розіп’яті між важельками-датчиками в посуді з активатором, Павло сприймав їх як складову частину певної біологічної системи, намагаючись осмислити суть процесів, які в ній перебігають.

Електронний мікроскоп показав: міопластові волокнинки - це закручені в тугі спіралі полімерні ланцюжки. Після проходження електричного імпульсу витки спіралі наближаються один до одного, і “м’яз” скорочується... Але чому це відбувається не завжди? Бракує каталізаторів, які мають прискорити і стабілізувати процес?

“Ех, коли б був Платон!.. - сумовито думав Павло, поглядаючи на “штучний м’яз”. - У нього казанок таки варить!”

Не можна сказати, що Платон палав бажанням досліджувати міопласт. Навпаки, як фахівець-фізик, він обстоював електроніку й автоматику, отож і до “штучного м’яза” ставився з упередженням. Але слід віддати йому належне: він ніколи не відмовлявся допомогти Павлові і таки зробив для нього чимало.

Зараз Павло намірився повторити дослід, який так несподівано урвався сьогодні вдень, тобто перевірити, як впливає на міопласт териленова кислота. Вчора її дія була неймовірно сильною, сьогодні - жодного ефекту... Чому? Вплинув якийсь невідомий негативний чинник?

Павло простежив очима за фторановим шлангом - від посуду зі “штучним м’язом” аж до чорного резервуара в закутку на полиці. Занепокоєно звів брови: о, а чому це кришка на резервуарі зсунута?

Він став на стілець, зняв кришку, понюхав.

До знайомого запаху лісових кислиць приєднувався ще якийсь ледве чутний присмак. Кепська справа! Мабуть, у кислоту потрапила стороння речовина.

Павло присунув настільну лампу, зазирнув у посуд. Так і є: на дні його крізь шар прозорої маслянистої рідини щось чорніє.

- Стривай., стривай... - мимрив він, орудуючи двома фторановими паличками.

Невідомий предмет вислизав, випорскував, та ось, нарешті, його вдалося підчепити.

Хрущ! Звичайнісінький хрущ! І занесла ж його нечиста сила! Кислота виїла в ньому нутрощі і навіть почала роз’їдати хітиновий панцир. Чого ж тут дивуватися з невдачі досліду? Та тут же не активатор, а біс його знає що!

Павло аж затремтів від обурення:

- Дурепа!.. Нездара!.. Ледацюга!

Він батькував свою лаборантку - огрядну, флегматичну дівицю, недотепну дочку розумного батька, якій був конче потрібний стаж для вступу в інститут. Павло тепер пригадав: це вона вчора зважилася, нарешті, позмітати пил з полиць. От і позмітала!

Він люто шпурнув рештки нещасного хруща в контейнер для отруйних покидьків і гарячковим поглядом обвів лабораторію. Злість вирувала в ньому, шукаючи виходу. Здавалося: якщо зараз не схопиш когось за горлянку, якщо не розтрощиш хоч абищо, - мозок не витримає перенапруги, розлетиться на друзки.

Повторювалось те, що було кілька годин тому, тільки в ще потворнішій формі.

Задихаючись од ненависті, Павло уявляв собі свою лаборантку... Ні, не уявляв, а бачив, - бачив з розплющеними очима, але якимсь відсутнім поглядом. Крадькома позіхаючи, вона сидить над підручником з органічної хімії, читає, нічого не сприймаючи, а в її мозкові тоскно бринить: “Господи, яка нудота! Ну, чого їм від мене треба?!”

Видіння промайнуло, розвіялось. А натомість здалеку-здалеку зазвучав голос Ліни: “...мені чомусь тривожно... Якесь передчуття, чи що...” І - наче у відповідь - голос Платона: “...Хіба тобі зі мною погано?” І тоскний заклик О лі: “Павлику, невже ти не зрозумієш?!”

Звуки перебігали невловні, як тіні хмаринок на поверхні неспокійного моря. А десь глибоко під ними ворушилося очікування якоїсь події. Ось-ось має щось статися. Велике. Значне. Неймовірно важливе... Хтось - чи щось - наближається... Безформне. Неосмислене. Невідомо: чи радісне, чи печальне... Треба буде вирішувати... Щось дуже й дуже термінове... Гидке. Звабливе. Несподіване. Небезпечне... Бережись! Стережись! Буде лихо!

- Жах!!! - Павло схаменувся, кинувся до аптечки.

Тремтячими руками вихопив слоїк з андаксином, проковтнув зразу аж три таблетки. Вибіг з інституту, сів на лаві під квітучою яблунею. Знесилено зронив руки на коліна.

Мабуть, під впливом андаксину лють і роздратування поступово розвіювались. Але хворобливий стан не минав. Павло почував себе, як ущент п’яний серед натовпу: лунають чиїсь голоси, мерехтять якісь обличчя, але все пролітає крізь свідомість, не затримуючись. Зовнішній світ став нереальний і неістотний, існував сам собою. А десь посеред нього залягло щось незбагненно велике і всеосяжне. Воно зветься Павлом Дудником... Воно знає, що було і що буде.. Ні, ні, це - безглуздя, так настає божевілля! Негайно біжи до психіатричної клініки!.. А втім, навіщо бігти? Адже “воно” мовчить?.. “Воно” знає, що все гаразд... Але ж “воно” каже, що зараз має щось статися!.. Що, що має статися?!

Павло труснув головою, випростався. Освітлений вестибюль інституту, чорні силуети кущів уздовж алеї, фіалково-рожева піна яблунь над ними набули чітких, знайомих форм. Прояснилася свідомість.

Страху не було. Здавалося б, саме зараз, після другого приступу, коли стало зрозуміло, що хворобливі симптоми аж ніяк не випадкові, душу мав би охопити розпач. Але замість нього наповзла холодна, розсудлива байдужість: станеться так, як має статися; зараз ще нічого не загрожує. Однак - пильнуй, пильнуй!

Павло здригнувся, насторожився. Здалеку почулися кроки. Хтось прямує центральною алеєю до входу в інститут.

“Директор! - чомусь подумав Павло. - Ось і наближається “воно”!”

Для нього це було не припущення, а беззаперечна констатація майбутнього факту: директора ще не видно за кущами, але через кілька секунд він підійде сюди, короткозоро примружиться, стримано привітається. Сяде поруч. Довго мовчатиме...

І все відбулося саме так, як і уявлялося Павлові. Професор Шевчук виткнувся з-за куща, придивився до темної постаті на лаві під яблунею.

- А, це ви, Павле Михайловичу?.. Добривечір!.. Відпочиваєте?

- Так.

- Гаразд.

Професор замовк, сів на лаву, втомлено заплющивши очі. Здавалося, він просто відпочиває після цілоденних турбот, байдужий до всього на світі. Але Павло своїм загостреним чуттям ніби проник у мозок Шевчука, прислухаючись до його неспокійних думок. “Кого?.. Дудника чи Лагуту? Лагуту чи Дудника? Обидва - кандидати наук. Але один надто запальний, другий - надто нерішучий... Лагута - хороший організатор, зате Дудник - цілеспрямований... Кого ж? Кого?”

Ні, Павло не чув голосу професора Шевчука, -в підсвідомості бриніло щось невловне і примарне. Але Павло знав, знав з абсолютною певністю, що професор зараз міркує саме так.

“Про що йдеться? - стурбовано подумав Павло. - Ну, то скажи ж, скажи, в чому справа?”

Професор Шевчук ніби почув його. Підвів голову, глянув уважно.

- Павле Михайловичу. Івана Вікторовича переводять у Москву, директором Інституту кібернетики...

Павлові перехопило подих. Він вмить збагнув усе: звільняється посада начальника відділу біоніки; директор вагається, кого рекомендувати на цю посаду... Звичайно ж, більше пасує Платон Лагута... І Шевчук також схиляється до цієї думки. Ось зараз він скаже про це...

І раптом розпачливим зойком прорвалась думка: “Ні, ні!.. Тільки не Лагуту!.. Наказую тобі, наказую: кого завгодно, тільки не Лагуту!”

Павло схаменувся, ошелешено глянув на Шевчука. А той непевно хитнув головою, потер пальцями чоло.

- Павле Михайловичу, я довго міркував, кого порекомендувати замість Івана Вікторовича. Рекомендуватиму... вас. Не заперечуєте?

“Ні! - злякано зойкнула думка. - Заперечую! Не маю права!”

Але тієї ж миті висвітлилось усміхнене обличчя Платона, пролунало Лінине: “Ну, поцілуй же мене!”, в серці ворухнулося лихе, зловісне почуття. І він запитав тремтячим голосом:

- А чи впораюсь, професоре?

- Впораєтесь! - Тепер, коли питання вже було вирішене, професор Шевчук заспокоївся і повеселішав. - Отож завтра я підписую наказ. Спочатку - “в. о.”. А там... - Він усміхнувся, дружньо поплескав Павла по плечу, потиснув йому руку і неквапно попрямував до інституту.

“От тобі й маєш... -розгублено думав Павло, проводжаючи його поглядом. - Ти чекав несподіваного, сліпого щастя... Та ось же воно, це щастя, - як на долоні!”

Він справді подивився на долоню, немов бажаючи на власні очі побачити оту красиву фікцію, якої прагнуть усі і кінець кінцем не досягає ніхто.

Але на сухій, жовтій від численних опіків долоні хіміка-органіка тільки виднілися чотири заглибини - сліди від нігтів, які хвилину тому врізалися в неї до живого.

РОЗДІЛ IV

Часом кажуть, що не варто нарікати на долю, бо всім людям, мовляв, призначено по однаковому кавалку щастя й лиха, - тільки одному сонечко якийсь час посвітить замолоду, а іншому засяє аж під старість, зате надовго... Забобон?.. Можливо. Але хто знає, чи не криється за цією сентенцією щось значно більше за наївну віру у всезагальну справедливість?.. Дійсно: улюбленець долі поступово ледащіє, одвикає від боротьби, - отож рано чи пізно опиняється на мілині, а той, кому повсякчас не щастить, - гартує м’язи й нерви та й перемагає кінець кінцем. Якщо не загине в боротьбі, звісно.

Чи так, чи ні, але Павло відчув, що чорна смуга злигоднів минулася. Звісно, критерії людських уявлень надто суб’єктивні, і “злигодні” Павла Дудника у інших, мабуть, викликали б хіба посмішку: за все своє життя він не зазнав знущань, не поневірявся, не голодував. Але ж кожному пече тільки власна болячка, а такою пекучою, глибоко прихованою болячкою був для Павла непоборний конфлікт між хворобливим, гіпертрофованим самолюбством і полохливою, млявою волею. Це було якесь зачароване коло: щоб набути певності своїх сил і можливостей, він мав би рішуче зламати свою психіку, докорінно перебудувати свою сутність, а рішучості йому саме і бракувало.

Зараз це коло розірвалось. Павло відчував себе “дієспроможним”. Уперше в житті випередивши Платона Лагуту, він довів цим самому собі, що успадковані від предків широкі плечі, білозуба посмішка, кмітливість та дотепність - ще не все; що рано чи пізно на перший план таки виступить розум... Розум!.. А те, що сталося вчора ввечері... Тьху, та навіщо згадувати оту гидоту? Просто зрадили нерви. То був стан афекту, коли людина не відповідає сама за себе. Отой “наказ” Шевчукові - патологічне маячіння, бо вірити в дійовість власних побажань - містика! Звичайно ж, професор Шевчук вагався перед тим, як висунути кандидатуру на посаду начальника відділу біоніки. Але хто не вагався б на його місці?

Павло намагався будь-що виправдатися перед самим собою, проте в глибині душі ворушився отруйний хробачок. Хай містика і безглуздя, але вчора він таки зрадив свого єдиного друга, - зрадив мимохіть, коли з мозку бризками їдкої жовчі порскнула думка: “Тільки не Лагуту!” Справді: афект, підсвідоме, егоїстичне... однак Платон так не подумав би ніколи. Ніколи!

Не хотілося зустрічатись з Платоном. І не тільки через оце почуття провини перед ним. Павло починав розуміти, що їхні шляхи розійшлися. Не через Ліну, ні. Тут справа складніша. За нових обставин надто сильною і надто шкідливою виявиться інерція багаторічних стосунків між ним і Платоном, - стосунків, за яких Павло існував тільки як додаток до свого привабливого, енергійного друга. Платон не сприйме зміни, що сталася за оцих кілька останніх годин. Він не бажатиме Павлові лиха, не заздритиме йому, однак ніколи не повірить у те, що його кволий підшефний став на рівні ноги і відтепер хоче порядкувати власною долею сам.

Павло поглянув на годинник. Дванадцята... Директор досі не викликає...

“Може, передумав?” - ворухнулася неспокійна думка.

Це було б жахливо. То був би нищівний удар по тому жагучому очікуванні радісного оновлення, яке звеличило його, піднесло у власних очах.

“Невже заперечать?”

Знову почало наповзати липке, настирливе невдоволення проти всього і всіх. Думка мимохіть шукала причіпки, щоб зігнати на комусь злість, розрядити напруження нервів. Він наткнувся очима на резервуар із кислотою, засопів роздратовано:

- Еммо, скільки разів вам казати: навіть не торкайтесь апаратури “штучного м’яза”!

- Га?.. - Лаборантка, що замріяно дивилася кудись у просторінь, спаленіла, підхопилась. - Та я ж, Павле Михайловичу...

- Витирали позавчора пилюку на полицях?

- Витирала, Павле Михайловичу. Та ви ж самі наказали...

- Зсунули кришку з резервуара?

- Н-не знаю, Павле Михайловичу...

- А я знаю. Отож вилийте геть та налийте нової... І не забувайте, що териленова кислота дуже активно руйнує вуглецеві сполуки. Будьте обережні!

- Я буду обережна, Павле Михайловичу. Ви мені вже казали... - її щоки аж пашіли, груди дихали прискорено.

“Телиця! - подумав Павло. - Бідолашний батько хоче зробити з неї хіміка, на налигачі тягне в науку. А вона... Вижену к бісу! Неодмінно вижену! Хай іде на виробництво. Не вмієш працювати головою - працюй руками!”

Думкою перескочив до сусідніх лабораторій: кого б узяти замість цієї ледацюги?.. Кого! Там же не кращі. Халепа з отим стажем, ідуть сюди, аби тільки дістати довідку для вступу в інститут. І коли б їх хоч захоплювала наука. Де там: просто треба одержати диплом, бо інакше не вийдеш заміж.

Солодко стислося серце: “Стривай, а Ліна?” Неможливе вчора - сьогодні ставало абсолютно здійсненне. Як завідувач відділу “він може перевести Ангеліну Тарновську до лабораторії органічної хімії, і край... Ну, Ангелінко, як ти подивишся на таке переміщення? Це буде не уклінне прохання, а невблаганний наказ!

- Можна до вас?

О, Ліна. (“Ніби почула”). Як завжди, посміхається невимушено.

- Добридень, Павле Михайловичу. Я до вас у справах. (“Незмінна формула пояснення візиту - для сторонніх! Порядність насамперед!”)

- Прошу, сідайте... Вам чого, Еммо? (“Хіба не знаєш - чого? Що-що, а такі ситуації вона розуміє без слів! Скаже, що їй треба йти!”)

- Павле Михайловичу, я піду випишу накладну на кислоту, можна? А то вже скоро перерва на обід.

- Гаразд, ідіть.

Серйозним (заклопотаним!) поглядом Ангеліна провела товстунку Емму до дверей, а потім пирснула зо сміху. Підхопилася з сяючими очима, кинулася з розкритими обіймами до Павла, але озирнулась на двері, затрималась. (“А що, коли хтось зайде?!”)

Схопила його за руку, притягла до канапи, за ширму. Рвучко цілувала, пригортаючись, гарячково шепотіла: “Я така рада, мій любий!.. Така рада!”

- Чому рада?.. - Приголомшений несподіваною, не знаною досі зливою пестощів, Павло помацки шукав окуляри, які впали на канапу. - Що сталося, Ліно?

- І ти ще й запитуєш?! - вигукнула вона з удаваним обуренням. - Ти, що мав би примчати до мене ще вчора ввечері і сказати... А втім, ні! - Вона манірно випросталася, сказала серйозно, з гідністю: - Пробачте, товаришу начальник відділу біоніки! Я забула, що я - тільки жалюгідний ваш підлеглий... Я тепер можу тільки просити. А ви - наказуйте.

“Начальник відділу! - Серце покотилося кудись у прірву, гарячою млостю сповнилися м’язи. - Отже - здійснилось!”

- Накажу! - Жадібно ловлячи поглядом сміхотливі зайчики у Ліниних очах, він дихав уривчасто, прискорено. - Цілуй! Цілуй так, як ще ніколи й нікого не цілувала! (“Ну, поцілуй же мене!” - вчора. Саме об цій порі. Забудь про це. Сам вигадав!”) Цілуй!

Він хотів би промовляти ці слова якнайніжніше, якнайпалкіше, - адже це й була та омріяна мить справжнього спалаху кохання, якої він так довго прагнув. - але в голосі мимохіть пролунали вимогливі, нетерплячі нотки. І Ліна здивовано зсунула брови:

- О начальнику, ви прогресуєте! У вашому голосі вже відчувається метал! - Вона посміхнулась, обережно притягла руками обличчя Павла, тихо й ніжно почала обціловувати йому щоки, губи, чоло. - Я тебе цілуватиму тільки отак... отак... Негарний, негарний, - чому не прийшов учора?

- Хіба ти забула “закон номер один”: “До мене заходити не...”

- В кожному законі є винятки, дурнику! Тим більш учора. Мені було чомусь так тоскно, так тривожно на душі. Я навіть кілька разів дзвонила до тебе, але свій телефон, як завжди, ти вимкнув. Було таке?

- Було.

- А сьогодні вранці на мене обрушилася ціла злива новин: пожежа в лабораторії Платона, новий начальник відділу товариш...

- Стривай, Ліно.. - Павло потер долонею лоб. - А хіба ти про пожежу не знала?

- А звідки б я могла знати? Я вчора одпросилася з роботи: зустрічала брата на Бориспільському аеродромі... Прилетів з Праги, він там працює в посольстві. Не бачилися п’ять років...

- Стривай, стривай! Це було о першій дня?

- Хвилиночку... Ні, трошки пізніше. Мабуть, о чверть на другу.

- Ясно!.. Тепер ясно! - Павло схопив її в обійми, почав шалено цілувати. - Наказ номер два, слухай: “Закон номер один” про заборону відвідин тов. Тарновської Ангеліни на її квартирі скасовується віднині й назавжди. Кажи: “Скоряюсь!”

- Скоряюсь, скоряюсь! - реготала Ангеліна. І раптом схаменулась. - Ой, пусти! А що, коли хтось зайде?

Ангеліна ніби передчувала: тільки-но вона дала лад своїй скуйовдженій зачісці, як розчинилися двері і на порозі став Платон.

- Гей, начальнику... - Він помітив Ангеліну, затнувся на мить (“Дивно! Адже він ніколи не бентежиться”), але враз оволодів собою. - Гей, начальнику, а де могорич?.. Ліно, у нас з вами лишається година, доки наказ вивісять на дошку об’яв. Відтоді командуватиме тільки він, а зараз скомандуємо ми. Паняй, хлопче, до “Бригантини”, замовляй обід на трьох. Шикарний! З коньяком і шампанським. Правильно, Ліно?

- Правильно, - засміялась Ангеліна. - Тільки цур - без мене, а то ще опинюсь у витверезнику... Ну, на все добре, я піду... А ваше доручення, Павле Михайловичу, спробую виконати. Бувайте!

Вона пішла легкою невимушеною ходою. Платон провів її очима до дверей, сказав задумливо:

- Гарна...

Сів навпроти Павла, поклав обидва кулаки на стіл, запитав з посмішкою:

- Ну?

Павло дивився на нього серйозно, зосереджено. Так ось він, найближчий друг, який приніс і найбільшу радість, і найбільше горе... Він захищав од забіяк і вчив плавати, брав на себе найважчу і найнеприємнішу роботу і ділився останньою копійчиною... Енергійний, кмітливий, він повсякчас рвався вперед і силою свого темпераменту тягнув за собою... Тягнув? У тому-то й справа!.. За ним звикаєш бігти підтюпцем, не припускаючи навіть думки, що можеш помчати прудкіше за нього.

- Ну, то чому ж ти, хлопче, не прийшов, не похвалився? Гніваєшся, що я ото вчора мимохіть підклав тобі сивню?.. Зрозумій, носатий ідеалісте, що з такими типами, як наш начальник пожежної охорони, тільки так і треба. Дипломатично. Каюсь! - мовляв, і - ноги на плечі, бо як почне читати мораль - помреш з нудьги. Тобі ж нотацію все одно довелося б вислухувати, бо ти - “особа, що відповідає за контроль та дотримання...”.

- Облиш, Платоне. Я вже й забув про ту нотацію... Ти краще скажи щиро: образився, що не тебе, а...

- Образився? - Платон скривився, люто почухав підборіддя. - Клята борода - ніяк не звикну: свербить, хоч ти їй чорта дай!.. Ні, хлопче, не те слово! Просто вважаю, що я б упорався з відділом краще, аніж ти.

- Ти міг би повторити ці слова Шевчукові?

- А чому ж? З таким же чистим сумлінням, як і в тому разі, коли б заявляв про свою непридатність... Знаєш, хлопче: коли в бою гине командир, його заступає найхоробріший і найавторитетніший, - той, за ким підуть усі інші. Заступає сам. Без призначення.

- А за мною - не підуть?

Платон нахмурився, зітхнув. Видно було, що його думка болісно шукає словесних викрутасів, які хоча б частково пом’якшили удар. Але ж це не властиве для нього; він не може збрехати, навіть коли б захотів...

- Ні, Павле, не підуть.

“Кінець! - розпачливо подумав Павло. - Кінець дружбі. Він уже нічого не зрозуміє і не сприйме, стовбичитиме над душею, як грізний суддя, і отой його підсвідомий контроль, навіть сама його присутність, будуть смикати й нервувати, викликатимуть у мені невпевненість і нерішучість, означатимуть повернення до нестерпного стану залежності від когось досвідченішого й розумнішого... Ні, не буде цього! Не буде!”

- Так от, Платоне: одвертість за одвертість. Хоробрість і авторитет - це ще не все. Командира в бою заступає найцілеспрямованіший.

- Можливо, й так.

- Спробую довести, . що зумію спрямувати роботу відділу в потрібне русло.

- Щастя тобі! - Платон потиснув йому руку, затримав у своїй руці. - Допомагатиму, чим тільки зможу... - Він усміхнувся. - І милитиму шию за помилки. Не побоюсь, що ти мене за критику зможеш тепер навіть витурити з лабораторії!

“Милитиму шию... - з холодною недоброзичливістю повторив подумки Павло. - Хтось із нас двох мусить піти з інституту. Це неминуче”.

Він глянув на руку Платона. Велика, мускуляста, красива... Мабуть, кожній жінці кортить, щоб у її обранця були такі руки, здатні і підтримати, і приголубити... А в тебе, Павле, рука вузенька, квола.

- Ну, гаразд, Платоне... Слухай, а з ким ти був учора в лабораторії перед пожежею?

Платон лукаво глянув на Павла, знизав плечима:

- Ти називаєш пожежею те, що згорів мій піджак та кілька кілограмів нікому не потрібного мотлоху?

- Я тільки запитую, з ким ти був, коли це не секрет.

- А, он воно що!.. Та й добре ж працює ваша опергрупа, начальнику! - Платон молитовно склав руки і схилив голову. - Каюсь, панотче: я був з Людочкою.

- З Людочкою?.. Але ж вона...

- Вона - чужа наречена, панотче. І я взяв великий гріх на свою душу, панотче. Та недарма ж кажуть: “Не согрішиш - не покаєшся, не покаєшся - не потрапиш у рай”. А мені завжди дуже кортить райських яблучок!

- Ой, дограєшся ти, Платоне!

- Дограюсь... - Платон покірно зітхнув, потім люто почухав щетину на підборідді. - Свербить, клята!.. І хто оце вигадав таку ідіотську моду - запускати бороди?! А інакше не можна. Дівчата не любитимуть. А я хочу, щоб мене любили. Перецілую тисячу і одну, а тоді одружусь. Прийду і сам підставлю голову: надівай, любонько, хомут - готовий, спікся! - Він засміявся, поглянув на годинник. - Ба, та вже обід, хлопче?.. На банкет сьогодні ти мене, звичайно, ще не запросиш, отож гайну в “Бригантину” по шніцель з конини! - Він затнувся, кліпнув очима. - Тю - здурів! Віршами почав говорити!.. Склероз!.. Ну, бувай, начальнику! - дружньо ляснув Павла по плечу і пішов.

Павло схилився на спинку крісла, втомлено заплющив очі. Отакий він завжди, оцей Платон. Весь назовні. Одвертий, щирий... Гніватись на нього неможливо, якщо він навіть заслуговує на це. У нього все до ладу, все в свій час: і бездумні баляндраси, і серйозні роздуми, і завзятий спалах енергії, і... Господи, ну чому в нього все таке досконале, бездоганне?!

“Стривай, а Людочка?”

Солодко й мстиво стиснулося серце... “Досконале... бездоганне”. А чи хоч згадав Платон про Людоччиного нареченого - сором’язливого, чемного слюсаря з заводу “Більшовик”?.. І в сльоту, і в хуртовину він завжди чекає Людочку біля автобусної зупинки; всі в інституті знають його і доброзичливо інформують, якщо Людочка затримується, бо хлопчина стоятиме хоч цілу ніч, але не запитає ні в кого... А Людочка... Пухнастенька блондиночка з щирими-щирими блакитними очима... Аж не віриться, що вона здатна обдурювати, зраджувати... Але ж зраджує. І Платон жорстоко, свідомо руйнує чуже щастя. Він не одружиться з Людочкою, ні. Тільки пограється з нею та й кине. І найстрашніше: вона не ремствуватиме на нього. Навпаки - все життя згадуватиме як найлюбішого. Адже так було не раз і не двічі...

“А що, коли б і справді Ліна вчора була з Платоном?”

Павло хапливо зіжмакав цю думку, перескочив до Людоччиного нареченого, - знову ж таки підсвідомо ставлячи себе на його місце. Пригадався вчорашній стан дивного “ясновидіння” ; зовсім по-дитячому заманулося хоч на мить одержати чарівну владу над людськими душами, щоб підійти до Людочки і мовчки наказати: “забудь про Платона! Забудь назавжди! Кохай свого нареченого! Тільки його!”

- Тьху, яка гидота! - Павло мерзлякувато пересмикнув плечима, розкрив журнал спостережень.

Треба зануритись у якусь роботу, бо заїдять думки.

Але не встиг він прочитати і кількох рядків, як у двері хтось несміливо постукав.

- Прошу, заходьте! - гукнув він невдоволено.

До лабораторії обережно просунувся підстаркуватий лисий чолов’яга з обтріпаним портфельчиком перед грудьми. Зупинився на порозі, шморгнув носом.

- Пардон, чи ви не скажете мені, де я можу бачити товариша начальника відділу біоніки?

Павло уважно глянув на старого, на секунду затримався з відповіддю.

- Я... виконуючий обов’язки начальника відділу. Прошу, сідайте.

- Дуже радий! Дуже радий! - Громадянин Павлов - він же Граф, він же Квітко, він же (ще з десяток прізвищ) - подріботів до столу і делікатно вмостився на край стільця. - Мерсі!.. У мене - надзвичайно важлива справа! Надзвичайно!

- Я слухаю вас, товаришу.

...Наказ директора Державного інституту актуальних проблем ще навіть не висів на дошці об’яв, а голос кандидата хімічних наук Павла Михайловича Дудника вже набув доброзичливо-упевненої начальницької інтонації.

О, владо над людьми! Яка ти солодка і яка згубна!

РОЗДІЛ V

- Так... так... - Павло неквапно, уважно перечитував папірці, акуратно підшиті в дешевеньку, досить-таки заяложену папку, і коли-не-коли поглядав на дивного відвідувача.

Водошукач... Рудознавець... Далебі, хоч останнім часом, - особливо у легкодумній науково-популярній пресі, - все частіше торочили про телепатію, телекінез та всякі інші чудеса, Павло ставився до таких сенсацій цілком байдуже. Не те щоб він відкидав геть можливість нез’ясовних, як на нинішній час, явищ. Звичайно ж, існують ще не розкриті закони, ще не виявлені властивості матерії. Але не захлинайтесь від захоплення, громадяни журналісти! Ви видаєте бажане за дійсне, а ваша писанина, як могутній біостимулятор, прискорює ріст усякої погані: спекуляторів від науки, “ясновидців” і “телепатів”, - свідомих і несвідомих шахраїв розмаїтої масті. Часом, як це трапилося нещодавно з одним харківським “ясновидцем”, вони ловляться на гарячому, і тоді вибухає скандал, але зразу ж на сцену випливає інший, ще не розвінчаний пройда, і все починається спочатку... Ні, наука не визнає спекулятивної риторики. Потрібні факти. Численні переконливі факти, які можна перевірити хоча б і тисячу разів! Зараз перед ним лежали, здавалося б, цілком варті довіри документи. Протоколи, довідки, свідчення очевидців. Усі - з печатками й підписами, понумеровані, датовані, і зміст цих документів інтригує. В кожному з них вказується, що громадянин Павлов Микола Іванович за такий і такий час знайшов джерело води в такому-то населеному пункті, причому помилився у визначенні глибини джерела на стільки-то. Помилки незначні: два-три, найбільше - сім метрів.

Громадянин Павлов пробував свої здібності не тільки в галузі водошукання. Так, наприклад, кілька довідок стверджували, що йому вдалося віднайти під землею забуті через втрату технічної документації металеві трубопроводи на відновлюваних по війні заводах. А археологічна експедиція Академії наук засвідчувала, що громадянин Павлов, дослідивши вісім курганів у Олексіївському районі, безпомилково визначив той, де містилися рештки скіфського поховання. Розкопки в семи інших курганах, як і запевняв громадянин Павлов, виявились безрезультатні.

Так, усе це було цікаво! Але тверезий глузд, заповзятливий скепсис розсудливого вченого мимоволі протестували, вимагали побачити все на власні очі, визначити з неспростовною певністю, що тут немає ніякого ошуканства, - бодай навіть неусвідомлюваного! Визначити, переконатись, щоб повірити у начеб неймовірне, і відтоді вже з настирливістю шукати йому пояснення.

“Шкода, не мій профіль... - подумав Павло. - Цим мав би зайнятися Платон. Як радіофізік він зумів би краще проконтролювати дії цього чолов’яги, вигадав би найдосконаліші методи для проведення експериментів”.

Доручити Платонові?.. Саме цього й не хочеться. Не хочеться, та й квит, - чого вже тут дошукуватися причини?

“Стривай, а Оля?.. Правда, вона йде по кафедрі зоопсихології, але ж вчена рада затвердила їй тему про дослідження механізму інстинктів орієнтації у тварин... А водошукання - саме з цієї опери”.

Так, це буде мудро. І ніхто не заперечить... (“Довір’я молодим кадрам!”) І Олі буде приємно. Вона хороша дівчинка. Дуже хороша... Хай попрацює з оцим стариком. Навіть якщо виявиться, що він звичайнісінький шахрай, то і негативні результати досліджень вона зможе навести в майбутній дисертації як свідчення сумлінного і глибокого опрацювання теми.

Він так занурився в роздуми, що навіть забув про відвідувача. Але той нагадав про себе легеньким кахиканням:

- Пробачте, товаришу виконуючий обов’язки начальника відділу, я...

- Мене звуть Павлом Михайловичем, - сухо сказав Павло.

- Пробачте, Павле Михайловичу... - догідливо повторив старий. - Я бачу, ви вже прочитали мої жалюгідні папірці, і... Пардон! - мені здалося, що ви зараз міркуєте над тим, кому з лаборантів... даруйте на слові! - зіпхнути мене для перевірки мого... моїх... Ну, та ви розумієте. І я...

Павло мимохіть усміхнувся:

- Ви майже вгадали, Миколо Івановичу. Тільки не лаборантові, а аспірантці.

- Дамі?! - Старий скривився, цмокнув губами. - Же ву прі, тобто я вас благаю: тільке не... Я людина невихована, нечемна.

- Стривайте, але ж у вас французька вимова така, ніби ви піввіку прожили в Парижі!

- Мерсі!.. Ну, що ви, що ви! Так, кілька фраз... Воленс-ноленс... Змушений був. Робота вимагала...

- Робота?

- Ну, як би вам пояснити... - Старий знітився, шморгнув носом. - Бачите, я шахрай... Тобто колишній, колишній! - похопився він, помітивши, з яким здивуванням глянув на нього Павло. - Я виконував такі собі... - Він швиденько поворушив пальцями обох рук. - Такі собі, примітивні карточні фокуси... Ну, і таке інше... На мені був, звісно, фрак, і... А на панів-картярів мій паризький, як ви кажете, акцент справляв непогане враження... Так би мовити, давав потрібну творчу атмосферу...

- Творчу атмосферу?.. - Павло щиро зареготав. - Ви мені подобаєтесь, Миколо Івановичу!.. Ну, і наскільки успішно проходили оті ваші... гм... карточні фокуси?

- Не можу поскаржитись, Павле Михайловичу. Зважте: мене ні разу не били за махлярство, а цим усе сказано. Бачите, Павле Михайловичу, в мене було не шахрайство, а... Ну, мистецтво чи як би його назвати...

- Мистецтво?! - ще дужче засміявся Павло.

- Ні, ні, справді! - дещо образився старий. - На жаль, я не можу подати вам документальних свідчень: як ви самі розумієте, вони тоді були б смертельно небезпечні для мене. Але... Стривайте, чи немає у вас колоди карт?

- Немає, Миколо Івановичу. І грати не вмію. Навіть у дурня.

- То нічого... Ну, що ж, я так і думав... - Він зітхнув, витяг з портфельчика новісінькі карти. - Дивіться: нерозпечатані! Ви можете мені не вірити, але даю слово честі колишнього “короля шахраїв”, що я спеціально купив їх годину тому в тютюновому кіоску на Хрещатику!.. Прошу: розпечатайте і покажіть мені одну карту, картинкою донизу... Я тим часом одвернусь...

Павло розкрив колоду, навмання витяг карту, взяв за ріжечок:

- Прошу.

Старий легким, швидким рухом провів пучками напівзігнутих пальців знизу карти і сказав:

- Бубнова дама.

- Так... А зараз?

Той же рух - і моментальна відповідь:

- Трефовий туз...

Старий узяв з рук Павла колоду, недбало кинув її на стіл.

- Не буду містифікувати вас, Павле Михайловичу: я... бачу пальцями. Так, так!.. Оце кілька років тому газети та журнали репетували про “чудесне обдаровання” якоїсь там Рози Кулешової... А я читав і хихикав зловтішно: дурники, а ще вченими називаються! Та я оцим “чудесним обдарованням” володію вже з півста літ!.. Правда, дісталося воно мені важкувато... Важкувато! - повторив він жорстко і зробив такий рух, ніби хотів розстебнути комірець сорочки. - Якщо бажаєте - погляньте: й досі рубці на спині... Бив мене мій навчитель, як Сидорову козу... І таки навчив - чи на радість мою, чи на біду... Багатенько грошиків пропливло через мої руки, та частенько доводилося і в буцегарні сидіти... Ні, не через “оптичний феномену- з цим у мене осічки не було, - а так... через інше... Спритності справжньої не мав. Ну, та ще дружочки-товаришочки... А тепер зав’язав я. Назавжди. Надто великі строки почали давати по нашій статті, та й клієнт тепер пішов не той. А жити лишилося обмаль... - Він зітхнув, похнюпився. - Отож, Павле Михайловичу, я перед вами - як на духу. Краще вже розповісти все зразу, адже так?

- Так, Миколо Івановичу, - серйозно хитнув головою Павло. - Скажу вам щиро: і ви особисто, і ваші... здібності мене зацікавили. Давайте домовимось: ви прийдете до мене післязавтра вранці. Я познайомлю вас з товаришкою, яка безпосередньо контролюватиме ваші експерименти. Тільки ось у чому справа: досліди триватимуть довго, може, й кілька місяців. Не знаюг чи зможу я виклопотати для вас якісь там кошти на існування.

- Та господи, хіба я заради цього?.. Та й чи багато потрібно старому? Може, порекомендуєте кудись підмітайлом, - от і проживу.

- Ну, що ж - гаразд! - Павло підвівся, простягнув руку. - А зараз - на все добре!.. Ні, ще одне: я хотів би, щоб коли по-чесному, то по-чесному. Аспірантці будете розповідати все, як є насправді. Так?

Старий сплеснув руками:

- Та звичайно ж, Павле Михайловичу! Інакше б я й не прийшов сюди. Який смисл обдурювати?

Він обома руками потиснув руку Павла і обережненько, але вже набагато впевненіше пішов до дверей.

Слідом за ним попрямував з лабораторії і Павло. Він почувався радісно й легко. Ні, таки фортуна починає повертатись до нього обличчям! Блискуче висунення... Ніжність Ліни... Тепер оцей симпатичний “король шахраїв” у відставці... Доля наче навмисне заощаджувала приємне, щоб вручити все в один день, зробити його пам’ятним на ціле життя!

Саме кінчалася обідня перерва. Назустріч Павлові йшли працівники інституту - і поодинці, і групками. Павло перехоплював зацікавлені погляди, насторожено дослухався до уривків фраз і з задоволенням констатував, що така, здавалося б, незначна подія, як призначення нового начальника відділу біоніки, аж ніяк не пройшла непомітною. Він не знав майже нікого з зустрічних, а вони його, виявляється, знають! То, певно, і справді тільки хворобливе самоприниження не давало йому посісти хай і не видатне, та все ж і не останнє місце!

Павла зворушив завідувач біохімічної лабораторії, безпосередній начальник Ангеліни Тарновської. Він міцно обняв, довго тиснув руку:

- Вітаю, Павле Михайловичу!.. Щиро радий! Дуже мудре рішення! Крім вас, ніхто б не впорався з таким величезним відділом, як наш. А вам я вірю, Павле Михайловичу! Вірю й сподіваюсь! І знаєте чому? Бо ви створили міопласт! Так!

Це був хитрун і підлабузник, який завбачливо хвалив усе й усіх, але Павло зараз просто прагнув лестощів, підсвідомо перефарбовуючи їх на справедливу данину своїм особистим якостям. Та до того ж його не менш доброзичливо вітали й інші люди, відомі своєю об’єктивністю та принциповістю.

І тільки Платон вкинув ложку дьогтю в бочку меду. Побачивши Павла, він загорлав здалеку, через весь коридор: - Хлопче, танцюй! Дістав два квитки на завтра! Північна трибуна!

Коли б це ще вчора - все було б нормально. Павло посміхнувся б у відповідь, стримано подякував би, і ніхто б навіть не звернув уваги на такий звичайний у житті великого колективу епізод, - справді-бо: хто не радіє, коли вдається добути квитки на цікавий футбольний матч!

Але сьогодні все було по-іншому. Притихла молодь, що баляндрасила на площадці вестибюля, сповільнили рух ті, що йшли коридором. Заблищали в очах вогники, - не зловтішні, а лукаві і трішки допитливі: ану, щойно спечений начальнику, як ти прореагуєш на оте “танцюй”?! Людина починає розкриватися з дрібничок, і те, що ти вимовиш чи зробиш зараз, мимохіть закарбується в мозках, як перше слово твоєї майбутньої неписаної характеристики.

Павло це розумів. Гарячково, розпачливо він шукав саме тих єдино вірних слів, саме тих інтонацій і рухів, які віднині й назавжди мають стати притаманними тільки йому, - людині, що мусить завоювати авторитет працівників величезного відділу, підкорити їх і повести за собою... Відповісти жартом?.. Не почути?..

Він мимохіть прореагував найгіршим чином: густо почервонів і мовчки кивнув головою. Штучне пожвавлення, яке враз охопило випадкових свідків цієї сцени, засвідчило, що від нього чекали зовсім ішного. Він був ладен провалитися крізь землю!

І знову його виручив Платон, - о, звідки у нього ота незбагненна здатність розуміти ситуацію, знаходити вихід з найскрутнішого становища?! Він підійшов, зрозумів усе. Сказав стурбовано:

- Пробач, забув, що в тебе болить голова, та й горлаю на весь інститут! Але як і не горлати? Узяв два останні квитки!.. А ти маєш завтра час? Підемо? Чи, може, попрацюємо?

Павло вдячно глянув на нього, непевно знизав плечима:

- Не знаю, Платоне... Адже я ще й з директором не говорив...

- Ну, гаразд... Ага, ось що, Павле Михайловичу, звертаюсь до тебе вже як до начальника: для моєї лабораторії терміново потрібний ще один осцилограф. Іван Вікторович пообіцяв дати, але не встиг. То ти вже, будь ласка, посприяй!

Він говорив навмисне голосно, говорив “на публіку”, щоб остаточно розвіяти неприємну напруженість дріб’язкового і все ж значущого епізоду. І це коштувало йому дорого. Довелося вигадувати і “головний біль”, і “обіцянку” колишнього начальника відділу, докинути фразу про “сприяння”. Та найголовніше, що він це робив всупереч власним переконанням, аби тільки підтримати друга, який розгубився, не зумів повестися належним чином. Подумаєш, яка трагедія: до нього, Платона, - хай навіть коли б він був директором! - гукнули б: “Танцюй, хлопче!” Одбувся б жартом, пішов би назустріч з розкритими обіймами: “О хлопчику мій любенький, рятівнику дорогенький, затанцюю, але тільки тоді, коли наші виграють!” І все. Посміялися б довколишні і не втратили б поваги до начальника, який вміє і пожартувати, вміє і нагримати. Але нічого не вдієш, Павло - людина іншого складу. Важко йому буде, скрутно... Не вміє він поводитися з людьми. Надто хворобливе в нього самолюбство, надто турбується він про те, яке враження справляє на оточуючих...

Павло не чув цього внутрішнього монолога Платона, але сприймав його майже повністю. І десь аж на третьому плані, в глибинах підсвідомості, тоскно бриніла думка: “Все залишається тим самісіньким... Ти знову рятуєш мене, Платоне, як урятував од лупцювання вісімнадцять років тому... і обертаєш на свого раба; ти простягаєш мені руку дружби, не знаючи того, що саме цією рукою ти душив мене все моє свідоме життя... Платоне, Платоне, як пояснити тобі, що нам неодмінно треба розлучитися, бо я загину?!”

Він схаменувся, потер долонею чоло. - Справді болить голова, Платоне. Хай уже про справи іншим разом, гаразд?

Ні, доля приберігала на цей день не тільки приємне. Вона подбала і про прикре. Щоб не зазнавався.

РОЗДІЛ VI

Павло навіть не уявляв, які клопоти бере на свої неміцні плечі, заступаючи на посаду начальника відділу біоніки. Думалось: та що там складного?! Кілька зайвих засідань та викликів до директора, розробка тематики та планів досліджень. Ну, ще літучки з керівниками лабораторій. На все це витрачатимеш щонайбільше півдня. А решта часу - на штучний м’яз. Ця тема мусить стати провідною. Не тому, звичайно, що її розробляє начальник відділу. Кожен має зрозуміти, що “машини біологічної дії” - це близьке майбутнє техніки. Міопласт - тільки перший полохливий пагінчик, що пробився з розколини в монолітній, здавалося б, скелі. Мабуть, він загине, так і не дочекавшись цвітіння, але на його місці проростатимуть все нові й нові пагінці, аж доки якийсь із них не укоріниться по-справжньому. Космічна епоха вимагає не тільки надпотужності та надшвидкості. Невибагливі й невтомні штучні м’язи дадуть можливість створити хай і повільні, хай і малопотужні, зате елементарно прості за конструкцією, легенькі й компактні двигуни - першооснову незліченної, розмаїтої армії роботів, покликаних обслуговувати людину майбуття... Перспективність штучних м’язів просто ще не усвідомили в інституті, отож треба створити нову, спеціальну лабораторію. Залучити до неї найкращих фахівців. Запалити їх ентузіазмом, надихнути власним прикладом...

Так думалось. Але з перших же днів Павло з жахом помітив, що всі його плани і наміри летять шкереберть.

Насамперед абсолютно не вистачало часу, щоб упоратися з тією навалою справ, яка обрушилась на нього з заповзятливістю тропічного циклону.

Наради. Засідання. Телефонні дзвінки. Офіційне листування. Доповідні. Накладні. Плани. Графіки. Квартирні справи та сімейні конфлікти. Тематика для дисертацій. Політнавчання. Робота з молоддю. Конференції. Колоквіуми...

Величезний відділ біоніки був, власне кажучи, інститутом в інституті. Свого часу якомусь розумкові заманулось “укрупнити” наукові заклади, отож і був створений справжній дослідницький комбінат, до складу якого увійшов і ліквідований інститут біоніки. Але це штучне об’єднання внутрішньо не визнавав ніхто. Відділ біоніки зберіг чи не повну автономію, а його начальник - найбільші повноваження. Професор Шевчук майже не втручався в роботу відділів; йому ледве вистачало часу для загального керівництва неповоротким науковим крейсером. До директора не потикалися з побіжними справами, йшли до начальника свого відділу. Йшли з заявами й планами, з дисертаціями і пропозиціями. Павло слухав, намагаючись вникнути в суть справи, а на столі щохвилини дзвонив телефон; а секретарка раз у раз підсовувала папірці на підпис; а в двері нетерпляче зазирали заздалегідь викликані працівники; а годинник показував, що вже час бігти на нараду...

Павло хапався за все водночас і не встигав нічого зробити до ладу. Майже щоразу він констатував заднім числом: треба було б не так, не так! Аж дивно, з якою послідовністю він припускався найгрубіших, найелементарніших помилок, - особливо в поводженні з людьми. Він гримав не там, де слід, і співчував не тому, кому годилося; сприяв мерзотнику, який міг красненько правити теревені, і відштовхував від себе правдошукача, який не вмів поводитися чемно; похоплювався, помічаючи свою помилку, намагався її виправити, але тільки посилював надто пізнім втручанням.

Павло Дудник блискавично швидко розтринькував той виданий йому авансом авторитет начальника, за який пізніше потрібно сплатити мудрою передбачливістю, високою принциповістю, несхибною цілеспрямованістю, чесністю, чуйністю, - тими неоціненними якостями, які тільки й змушують людей визнати моральне право одного з них вести за собою інших. Він це усвідомлював. Треба щось робити, аби круто змінити стан речей. Ще не пізно; йому ще пробачають помилки, складаючи їх на карб його адміністративної недосвідченості, але ж так буде не довіку... То невже Платон має рацію? Невже справді керівником треба народитися, а освіта, розум, досвід - ніщо?.. Безглуздя!.. Клятий Платон - хоча б підштовхнув, підказав, де вихід з цього пекельного становища!.. Але ні, ні, хай краще мовчить!

Однак Платон мовчав і так. Для інших він лишився таким, як і раніше, та й до Павла ставився з незмінною грубуватою ніжністю, але тепер уже тільки віч-на-віч. А в присутності сторонніх титулував Павлом Михайловичем, поступово і дуже обережно, щоб не впадало в око, усуваючи залишки панібратських інтонацій у цьому звертанні. А про Павлову роботу, про Павлові помилки й ляпсуси - ані слова. Мабуть, отам, у коридорі біля вестибюля, він збагнув значно більше, аніж здалося Павлові.

Якось у “годину пік” до Павлового кабінету зайшов професор Шевчук. Павло спаленів, підхопився, хотів витурити відвідувача, з яким щойно почав говорити, але Шевчук миролюбно махнув рукою.

- Прошу, прошу, провадьте прийом, у мене час є... - Він усміхнувся, моргнув по-змовницькому. - Я, власне, втік... Півдня воловодився з делегацією західних німців. Такі настирливі, такі нахабні... Одне слово, закінчуйте прийом, а я тим часом поцікавлюсь, що діється в світі.

Він умостився в куточку, затулився газетою.

“Перший екзамен... - тоскно думав собі Павло. - Провалюється ваш кандидат, професоре, тоне в калюжі!”

Як на те, відвідувачів напхалося по саму зав’язку, та й справи були якісь мізерні й марудні. Павло зі шкури пнувся, аби вирішувати їх швидко й чітко, а виходило ще гірше, аніж завжди, - тобто зовсім кепсько. А коли до кабінету розлюченою відьмою влетіла завідувачка лабораторії біосинтезу, він розгубився вкрай... Істеричні вигуки, погрози, обвинувачення... Дамочка не давала йому рота одкрити: яке він мав право віддати звільнену кімнату не їй, а сусідам?! Хіба він не знає, що її чоловік - заслужений полковник у відставці, людина безнадійно хвора, нервова?! Хіба він не знає, що її дочка ось-ось має вийти заміж; і тепер щастя бідолашної дівчини руйнується?! Хіба...

Павло ладен був провалитися крізь землю, аби не виступати перед Шевчуком у такому непривабливому вигляді. Йому було соромно за себе, за оцю істеричку, за весь відділ... Ну що подумає директор? Що подумає директор?!

Але його саме і виручив Шевчук. Він одклав газету, підійшов до столу.

- Тіно Марківно, пробачте, що втручаюсь. Накази про розподіл квартир підписую, власне, я. Коли у вас є заперечення - прошу зайти у вівторок, з другої до четвертої. А зараз... - Він поглянув на годинник. - Пробачте, прийомний час у Павла Михайловича скінчився.

Як сто баб пошептало істеричній дамочці! Вискочила, немов ошпарена!

А Шевчук усміхнувся, поляскав Павла по плечу:

- Бережіть нерви і власний час, Павле Михайловичу! Женіть отаких у три вирви! Знайте: якщо намагається взяти горлом - то не має ніяких підстав одержати по закону... - Він помовчав, підсунув стілець до столу, сів. - Я зайшов до вас тому, що згадав свої перші дні адміністрування... Захлинаєтесь у потоці справ, га?

Павло тільки зітхнув у відповідь.

- І в мене так було. Дурний був, намагався все робити сам, перевіряв кожен папірець перш ніж підписати: а чи не помилились? Чи не обдурюють? Не усвідомлював, що за таким папірцем стоїть людина, якій варто вірити, бо вона, ота людина, не менше за мене зацікавлена, щоб усе було гаразд... - Шевчук присунув до себе пухлу папку з документами, почав неквапно їх переглядати. - Ось цю заяву, Павле Михайловичу, я б передав у партбюро... Цю - в профком... А це... - Він гидливо зіжмакав густо списаний аркуш, кинув у кошик на сміття.

- Але ж скаржитимуться, Олексію Тихоновичу... - розгублено сказав Павло. - Адже завжди є невдоволені.

- А ви як гадали? - Шевчук підняв окуляри, потер пальцями втомлені очі. - Ось як допіру, скажімо: кімната одна, а претендентів - двоє. Один з них буде невдоволений, цього не уникнеш. Може, і скаржитиметься, і плакатиме, і брудом обливатиме... Терпіть!.. Ви - суддя, який виносить об’єктивну ухвалу, незважаючи на власні суб’єктивні почуття. Для вас, як для керівника, мають існувати лише два критерії: справедливість і державна доцільність. Але це, по суті, те саме... - Він усміхнувся, легенько потиснув Павлові руку, - Піду, бувайте! Мабуть, оті німці вже забралися геть... Справді, не міг витримати: один з них так цинічно натякнув про знайомство з Києвом у сорок другому, що в мене аж перевернулося все... Ат, та що там, - спогади!

Він пішов, а Павло довго сидів, обмірковуючи почуте.

Справедливість і державна доцільність... Але ж об’єктивний висновок має робити жива людина, з усіма її хибами й вадами, з суб’єктивними поглядами... Доручити б, скажімо, розподіл квартир Тіні Марківні,.. Чи віддала б вона оту жалюгідну кімнату багатодітному сусідові, чи приєднала б до своїх двох - великих і світлих?.. Навряд чи віддала б. “Своя сорочка до тіла ближча!”

Страшні оті пережитки в свідомості людини, і боротися з ними важко. Жива матерія розвивалась на Землі протягом мільярдів років, і стільки ж панував, дедалі зміцнюючись, закон немилосердного егоїзму. А людській цивілізації - двадцять тисяч літ. Менш як тисячу поколінь!... Тож чи дивно, що з прадавньої давнини, з безодні минулого, в людську психіку досі вдираються запрограмовані біологічним розвитком інстинкти тварини? Скорше треба дивуватися з того, як швидко тварина стала людиною!

Дзвонив телефон - Павло не брав трубки; в двері потикалась секретарка - сухо кидав: “Потім, я зайнятий!” Він зараз розв’язував щось набагато важливіше, аніж звичайне питання з гносеології. Видавалось, ніби йдеться про розкриття найпотаємніших законів самої сутності людини, її можливостей і обмежень.

Досі Павло майже автоматично повторював завчену в іпколі фразу, що дарвінівський закон боротьби за існування не діє в людському суспільстві. Хай так. Але чи не припускаються філософи й політики ще більшої помилки, абсолютно ігноруючи “тваринне” в людині? Це питання аж ніяк не абстрактне! “Людина людині - вовк!” - хіба ж не за цим лозунгом живе капіталістичний Захід?

“А у нас, у нас? - міркував він гарячково. - Адже коли спиратися на гіпотезу про вкарбовані в біологічну програму егоїстичні інстинкти, то слід зробити висновок, що виховання справжньої людини майбутнього розтягнеться на тисячоліття?”

Його спочатку розчавила ця думка. А потім він похопився: “Стривай, а що ж у цім страшного? Сьогоднішнє значною мірою обумовлює майбутнє, і наші безтурботні й щасливі нащадки мають бути вдячні нам, земним і грішним, що потом і кров’ю пробивали першу кривулясту стежинку крізь джунглі невідомого!”

Знову пригадалась Тіна Марківна. Посміхнувся: ні, він допіру хибно уявив її в ролі розподілювача квартир!.. Коли б вона була начальником відділу біоніки, то обов’язково віддала б оту омріяну кімнату тому, кому належить по праву. Віддала б, хоч подумки скреготіла б зубами і влаштовувала б удома істерику; віддала б, бо не змогла б вчинити інакше; бо не змогла б піти проти громадської думки; бо побоялась би показати, що вона - егоїстка! Так ось у чому справа!.. Може, це теж егоїзм - силоміць примушувати себе утримуватись від поганих вчинків тільки в ім’я гоноровитого бажання видаватися людям кращим, аніж є насправді. Однак і це вже - досягнення; і це вже дошкульний удар по біологічній програмі егоїзму. “Стривай!.. - сяйнула думка, - Ти все торочиш про біологічну програму як про абсолютну філософську категорію... Але ж вона, ота програма, певно, має і цілком матеріальне втілення?

В генах статевих клітин передбачено весь процес розвитку майбутнього організму, включно аж до формування безумовних рефлексів. Ніхто не навчає немовля ссати; ніхто не викладає пташкам курс гніздобудування... Це - запрограмовані біологічним розвитком інстинкти... Досить видалити певну ділянку в певній хромосомі зародка - і немовля не братиме материну грудь, пташка не зуміє побудувати гніздо... А якщо так...”

Павло відчув, як у нього запаморочилась голова. Ні, не хворобливо, не обтяжливо, а так, як це буває в горах, коли людина після важкого просування серед похмурого хаосу скель раптом виходить на майданчик край урвища. Неозора далина попереду - і прірва під ногами. І радісно, і моторошно...

Якщо справді егоїстичні інстинкти зашифровані амінокислотним кодом у хромосомах клітини, - значить, можна знайти якісь цілком реальні способи вилучити ці “шкідливі” ділянки і цим дощенту знищити схильність до егоїзму... Якісь там пілюлі - “антиегоїстин”, чи що. Дали щойно народженому, - або навіть ні: вагітній! - і зростатиме людина, що за своєю сутністю стоятиме на цілу голову вище за інших своїх сучасників...

Павло люто почухав і без того скуйовджену чуприну. Було щось надто грандіозне, надто фантастичне в намальованій уявою картині, а він вважав себе людиною розсудливою, навіть надміру тверезою.

А втім, чому - фантастичне? Все базується на фактах і доведено логічно. Та до того ж і припущення можливості безконфліктного, безегоїстичного світу не таке вже й утопічне. Згадати хоча б мурашок та бджіл. У них почуття егоїзму виключено повністю.

“Стривай, стривай! А це ж - ідея!..” - Павло схопився з місця, збуджено заходив по кабінету. Абсолютно теоретичні напочатку, його міркування дедалі дужче набували практичного змісту. Комахи не такі вже й миролюбні, зрештою; крім наполегливих “трудівників”, є в них і агресивні “воїни”, - усе залежить від того, як вигодовується зародок. Але ж коли так, то саме в їжі лялечок можна, певно, знайти “егоїстин” чи “антиегоїстин”, який, власне, й формує біологічну програму розвитку індивідуума...

- Так, так... - повторював він зосереджено. - Можна поставити такий дослід... Треба поставити такий дослід... - говорив він з наростаючим переконанням. - І не один, не сто, а тисячі, десятки тисяч!

І враз обпекла думка: стривай, хлопче! Що станеться, коли ти повністю підірвеш в людині бажання бути кращим за інших, зробити більше, аніж інші?.. Зникнуть стимули, замре поступ. Ти спричинишся до деградації людства!

Павло збентежено закліпав очима, потер долонею чоло. Про таку небезпеку він навіть не подумав.

РОЗДІЛ VII

Після того знаменного дня працювати стало легше: Павло зважив на пораду професора Шевчука берегти час і нерви. Прийом відвідувачів - з точністю до хвилини! - від такої до такої години; адміністративно-господарчі справи - тоді-то; наукові чи громадські - тоді. Він уже не панькався з відвідувачами, і якщо хто починав правити теревені - мовчки стукав нігтем по склу годинника або ж кидав сухо: “Прошу викласти на папері. Стисло. У мене обмаль часу!” Та й до папірців він ставився тепер не з шанобливим острахом, як у перші дні. Одержавши папку з документами, швидко сортував їх, надписуючи, що кому, - і негайно розсилав для виконання. Викидати до кошика наклепницькі заяви вже не доводилось після того, як він, виявивши одного анонімника, врізав йому сувору догану і вивісив анонімку поруч з тим наказом: заготовлені документи можна було вільно підписувати не читаючи, бо після кількох прочуханів за допущені похибки працівники відділу сто разів перевіряли написане, перш ніж поткнутися до грізного начальника.

Так, його починали боятися!.. В оті перші два тижні розгубленості Павло Дудник поступово набував слави людини метушливої, неврівноваженої, були й такі, що будували далекосяжні плани втертися до нього в довіру, аби пізніше крутити ним, як заманеться...

І раптом - отака разюча зміна!.. Всього лише за декаду новий начальник вліпив стільки доган, скільки їх не було за весь минулий рік; вигнав чотирьох працівників, - і насамперед свою легковажну, забудькувату секретарку та ледачу лаборантку, - а двом кандидатам наук ввічливо натякнув, що їм не завадило б подати заяви про звільнення за власним бажанням.

Власне кажучи, він мав усі підстави для такої жорстокості: його попередник, талановитий учений і чудова людина, останнім часом таки попустив віжки. І коли б новий начальник почав підтягувати їх поступово, мудро, - ніхто б не закинув йому ані слова. Однак Павло, як завжди, передав куті меду, крутонув надто різко, надто несподівано. І над відділом ніби нависла важка, чорна хмара.

Що гріха таїти: всі почали працювати набагато сумлінніше, ніхто не запізнювався, не прогулював. Немов за помахом чарівної палички, зникли незліченні “об’єктивні обставини”, на які так переконливо посилалися всі ледацюги ще кілька днів тому: враз стало вистачати і часу, і апаратури, і експериментального матеріалу. На площадці біля сходів тепер уже не товклися курці, а хихотливі дівчата не висіли годинами на телефонах. Попередження, догана, переведення на нижчу роботу, - не похихикаєш! Заперечувати чи благати помилування - марно: Дудник своїх наказів не скасовує. Та й добитися до нього в таких справах неможливо: його нова секретарка, підстаркувата дівиця в окулярах, яку враз охрестили Совою, з невблаганною логікою електронно-обчислювальної машини сама визначає, кого допустити до начальника, а кого - витурити з прийомної. На нього скаржились, але професор Шевчук з удаваною безпорадністю розводив руками: мовляв, не маю права скасувати наказ начальника відділу! А секретар партійної організації завжди ставав на бік Дудника, бо, слід віддати належне, той карав часом надто жорстоко, але тільки за справжню провину.

Так, відділ біоніки набув чіткості й дисциплінованості в роботі. Але водночас він утратив щось неповторне і конче потрібне великому дослідницькому закладові, - те, що об’єднує найрізноманітніших за характерами та поглядами людей у монолітний колектив: може, безпосередність відносин; може, залишки отієї галасливої студентської піднесеності, що підтримує вчених навіть у похилому віці; може, фанатичну любов до праці, завуальовану фрондерським зневажанням приписів та настанов.

Дисципліна - річ гарна; баляндрасити про футбол та про нові фасони суконь у робочий час - зле. Але ж переважна більшість оцих бородатих молодиків та розмальованих дівиць ніколи досі не молилася на розпорядок дня. Похопившись - “Ой, та у мене ж апаратура ввімкнена!” - мчали до лабораторій, працювали і після п’ятої, і після сьомої, аж доки знову не схоплювались: ой, треба бігти на побачення, чи в театр, чи на стадіон... чи хоча б повечеряти врешті-решт!.. Траплялося, що вони працювали й по дві зміни підряд: бувало, що й запізнювалися, заспавши після вечірок та танців. Чухали потилицю, винувато розводили руками... і бігли “на перекур”, бо треба ж дізнатись, який там прогноз на матч наших зі “Спартаком!” А потім знову працювали до півночі.

Зараз, коли запізнення на кілька хвилин кваліфікувалося чи не як злочин, майже всі демонстративно залишали інститут точно о п’ятій. В лабораторіях, коридорах, залах залягала гнітюча, не знана досі у відділі біоніки тиша. Павло відчував її всім своїм єством; вона муляла йому, як гвіздок у чоботі, була мовчазним докором, обвинуваченням у тому, що він знову припустився якоїсь помилки, не зважив на щось першорядно важливе... А може, помилки й не було? Так, за ним не пішли, - згадував він Платонів прогноз, - але ж - сто чортів! - підуть! Підуть мимохіть, на аркані! Він потягне їх особистим прикладом, непохитною цілеспрямованістю! Над кожною людиною завжди тяжіє інерція усталеного, всяка зміна сприймається неохоче, - отож треба зламати цей опір силою!

Може, коли б Павло мав більше часу на роздуми, то згодом усвідомив би хибність власної позиції. Але йому ніколи було вгору глянути. Давши лад марудним повсякденним справам, він тільки дістав змогу зануритись у справді важливе.

Під його керуванням було вісімнадцять лабораторій: від радіофізичної аж до лабораторії зоопсихології; він мусить щодня мати справу з інженерами й біологами, фізиками й економістами, - і не так собі, але миттєво орієнтуватись, що таке “епюр”, скажімо, та чи варто замовляти ще один “гамма-лічильник”, орієнтуватись, щоб допомогти, підказати, а може, навіть нагримати за розбазарювання державних коштів чи за хибність висунутої наукової гіпотези. Загальними фразами не відбудешся, потрібна величезна ерудиція з найрізноманітніших знань, і тут уже нічого не вдієш, бо така вона й є, оця біоніка, покликана досліджувати невідоме на стиках різних наук. А що знав він, хімік-органік вузького профілю? Та йому раніше не доводилося навіть бувати в усіх отих лабораторіях, які нині потрапили під його руку, а в обличчя він і досі розрізняв хіба десятків зо три своїх працівників.

Часом Павла поймав справжній розпач: вимоги, поставлені перед самим собою, значно перевищували потенціальні можливості людини. Понад місяць він забуває про сон та їжу, не відвідує кіно, не читає газет і взагалі зрікся права на спочинок, а не виконав і десятої частки запланованого. Десь там Оля Правдик експериментує з колишнім “королем шахраїв” - нема коли зазирнути бодай на хвилинку; на мертвій точці застряла робота над “штучним м’язом”, бо до своєї лабораторії, де тепер порядкує (а точніше - байдикує) Ангеліна, він забігає тільки, аби поцілувати наречену; не випадає навіть детальніше обміркувати оту химерну, як тепер видається, і все ж привабливу ідею про “антиегоїстин”... Де його взяти, отой клятий час; як розтягнути добу, щоб встигнути зробити бодай удвічі більше? І як встигають інші кінець кінцем?

І все ж зусилля не минали марно. Хай ще в загальних рисах, але Павло вже починав розуміти сутність і призначення відділу біоніки Інституту актуальних проблем.

Власне, біоніка тільки називалась новою наукою, а насправді була древня, як світ. Мабуть, ще й жодна думка не поворухнулась під товстелезним черепком нашого волохатого пращура, а він уже підсвідомо прагнув до копіювання баченого. Нема пазурів та ікол, як у ведмедя, - то хапайся за гострий уламок кременю; ніде сховатися від холоду та негоди - копай печерку, як берегові щури; застукала повінь на низині - лізь слідом за звірятами на викручене ураганом дерево, - хіба не човен?.. Учень виявився здібний: від примітивного копіювання він незабаром, (через півмільйона літ - дрібниця!) перейшов і до “творчого переосмислення” - насадив крем’яне “ікло” на дерев’яне держално, - а відтоді вже й почав дерзати! Йому заманулося озброїтися краще за гадюку, плавати краще за рибу, літати вище за пташку...

Ну, що ж: сказано - зроблено!.. Не минуло й ста тисяч літ, а на світ Божий з’явилася співуча стріла з отруйним наконечником, по гладіні озер та рік засновигали прудкі човни, крізь джунглі пролягли перші дороги... Ще скількись там часу - і ось уже Дедал з Ікаром майструють крила, схожі на пташині, щоб піднятись на них у блакить... і впасти звідти каменем. Ще скількись - і створено проект першого підводного човна - достеменну копію черепахи...

Але проекти так і лишались проектами: навіть “творче” копіювання не давало бажаних наслідків, - більше того, гальмувало поступ науки і техніки. Не аналог легких і компактних м’язів став головним джерелом енергії, а важелезні, неоковирні парові машини; не шарнірні “ногоходи” почали носити людей по Землі, а неіснуючі в тваринному світі колеса; не крила Ікара підняли перших хоробрих у небо, а незнані в природі повітряні кулі. На сцену історії виступили нові дійові особи: пара, електрика, атомна енергія. Вони зіграли свої ролі так блискуче, що колишні примадонни та прем’єри враз одсунулися на задній план, перетворилися на безголосих статистів... Орел бачить мишу з висоти п’яти кілометрів? Ну, то й що з того? Зате ми за допомогою телескопів зазираємо аж у інші галактики, за мільярди світлових років від Землі!.. Кашалот вільно пірнає на кілометрову глибінь і тримається під водою понад годину?.. Подумаєш, яка дивина! Ми батискафом досягли дна найглибшої в світі Маріанської западини!.. Тварини за сотні кілометрів знаходять воду в незнайомій пустелі? Та зате люди вже побували на Місяці!

Людина надто запишалася зі своїх досягнень, бо... бо підсвідомо розуміла своє невігластво, своє незнання якихось надто важливих - і надто складних - законів природи.

Чому пацюки втікають з корабля, що має потонути? Чому виють пси так тоскно й тривожно напередодні якогось великого лиха? Чому “потилицею” відчуваєш на собі чийсь допитливий погляд? Чому?..

Махнути байдуже рукою, кинути зневажливо: “Забобони!” - найлегше. Отак і відмахувались. Але ж факти - як оси: махни на них рукою, то й ради не даси!.. Заперечувати можеш скільки завгодно, але поясни, любенький, а яким чином пташка знаходить шлях додому на відстані тисяч кілометрів? А чому ящірки панічно тікають з нір задовго перед щонайслабкішим підземним поштовхом? А як орієнтується у цілковитій темряві кажан?

Мабуть, саме з вивчення таємниці кажана й почалася нинішня біоніка як справжня наука. Перед другою світовою війною кілька допитливих зацікавились: а справді, яким незбагненним чином кажан, навіть в абсолютно темному приміщенні, сновигає поміж численних дротинок з дзвіночками, не зачіпаючи жодної з них?

Заліпили очі бідолашному звіряткові - літає! Заткнули йому вуха - одразу ж наткнулося на перепону, впало.

То, може, кажан чує нечутне? Може, й справді казковим “малиновим дзвоном” бринять оті дзвоники на дротинках, навіть якщо їх не торкаєш?

Поставили надчутливу апаратуру та й отетеріли. Так, у кімнаті було повно звуків... але випромінював їх сам кажан!..

“Пі... пі... пі...” - повискував він під час польоту так тоненько, що й не чути, - і прислухався до відлуння. Короткий час між звуком і луною - отже, перепона чи їжа близько!

Природа ще раз ткнула людину носом у створене: досліджуй, вчись!

І народився “сонар” - ультразвуковий локатор, здатний виявити підводний човен за кілька сот метрів чи приховану ваду в металевій брилі за кілька дециметрів. А тим часом посипалися такі відкриття, хоч за голову хапайся: змії помічають підвищення температури на одну десятитисячну частку градуса, - чутливіші за найпершокласніший лабораторний термометр! Рибка мормірус озброєна найсправжнісіньким радіолокатором, - спробуй-но створити отакий компактний і економічний пристрій, навіть маючи в своєму розпорядженні всю науку й техніку космічної ери! Коник-цвіркунець помічає зрушення грунту на відстань діаметра атома! Тут уже не тільки практик, а й теоретик розгубиться: яким чином? За допомогою яких неймовірних органів почуттів?! А по-справжньому розумні тварини? Минувся час, коли філософи, багатозначно киваючи на цілком правильне, слушне, як для людського суспільства, Енгельсове “праця створила людину”, заперечували в принципі можливість високого інтелекту у тварин, бо вони, бач, не працюють. А виявилось, що на другому місці після “царя природи” на Землі стоять не слони, не собаки і навіть не жалюгідні блазні-мавпи, а вільні мешканці моря - дельфіни!

Коли Павло Дудник ознайомився з тематикою досліджень лабораторій відділу, йому стало соромно за себе. Ще місяць тому, заступаючи на посаду начальника, він бундючно вихвалявся “штучним м’язом”, пророкуючи йому чільне місце в дослідженні всього колективу вчених. Яка самозакоханість! У кожній з вісімнадцяти лабораторій працюють над такими проблемами, що, коли дізнаєшся про них уперше, - подих перехоплює!.. Хоча б і ота істеричка Тіна Марківна. Досліджує біосинтез харчових продуктів. Це тобі не “штучний м’яз”, а можливо, порятунок майбутнього людства Землі!

Було трішки заздрісно і трішки сумно. Не хотілося розлучатися з мрією про спеціальну лабораторію “штучних м’язів”. Звичайно, як начальник відділу біоніки, він таку лабораторію міг би створити. Але... але не може. Не має права витрачати державні кошти на... другорядне.

Чудно: коли б не заступив на посаду начальника відділу, то зараз, мабуть, уже наполягав би: створіть нову лабораторію, створіть!.. Ображався б, що не розуміють. Може, навіть скаржився б у міністерство, в ЦК, - коли йдеться про роботу, він забуває про нерішучість!

А тепер - “своя рука - владика!”... і не піднімається ота рука.

Знову пригадалася Тіна Марківна та історія з кімнаткою. (“Далася взнаки, хай їй біс”). Ось тобі, друже, й ілюстрація до твого твердження про егоїстичне в людині. Адже ти - визнай! - таки чималий егоїст! Тож створи нову лабораторію, створи! Накажи Тіні Марківні досліджувати не біосинтез, а синтез кремній-органічних сполук, - вона скориться, бо хоч і галаслива, та полохлива. Загнуздай Платона - працюватиме як віл. Позабирай з усіх лабораторій найталановитіших, найдерзновенніших. Через рік ти одержиш справжній “штучний м’яз”, через два-три - титул академіка, Ленінську премію... Ну, чого ж - боїшся? Щоб не спіймали на гарячому?.. Ні, можна буде обережненько, дипломатично, з гучними патріотичними фразами... Зважуйся, миршавий інтелігенте! Хапай щастя за горло, видирай зубами!

Він глузував з себе, глузував жорстоко, помщаючись самому собі за оте варте огиди дрібненьке й жалюгідне, що часом проривалося з глибини підсвідомості, принижувало й розчавлювало, доводило до розпачу своєю непідлеглістю. Тепер Павло знав: не піде він проти власного сумління, не зробить того, що пізніше гризтиме душу. І не тому, що хтось дізнається про його нечесність, а тільки для того, щоб з дитячою наївністю відсвяткувати перемогу над власним егоїзмом.

РОЗДІЛ VIII

- Добривечір, Олю!

Вона здригнулася, поквапно згорнула товстий зошит у чорних палітурках, сказала радісно:

- Здрастуйте, Павле Михайловичу!.. Нарешті!

- Так, Олю, завинив я перед вами... - Павло сів, розвів руками. - Та перед ким я не завинив, запитайте! Не вийде, мабуть, з мене начальника: нічого не встигаю зробити.

- Та що це ви кажете? - гаряче обурилась Оля. - Ви так прибрали до рук відділ, що...

- Отож-бо й воно... -сказав він сумно. - Прибрав... І після п’ятої в лабораторіях - нікого. Законно, звичайно. Але ж було не так...

- А я ж..? - чи то запитала, чи ствердила дівчина.

- Ну, ви... - Він зустрівся з нею поглядом, одвів очі. Чи знову насувається отой страхітливий стан “ясновидіння”? Він читає її думки, розуміє її прагнення, бажання. Мабуть, справді перевтома: недарма ж сьогодні цілий день раз по раз наповзало роздратування проти всіх і всього.

- Хочете чаю, Павле Михайловичу? У мене тут і чайник, і... А може, не вечеряли? То почастую: є ковбаса.

- Не голодний, Олю... А чаю справді вип’ю. Дуже міцного. Мені ще працювати та працювати.

Дівчина метнулася до шафи, видобула електричний чайник, хліб. Лаштуючи невибагливу вечерю, говорила напівжартома:

- Бити вас треба, Павле Михайловичу, - та нікому! Узяли б мене секретаркою замість Сови, то я б...

- Замість сови? - здивувався Павло. - А що це за птиця?

- Так вашу секретарку прозвали... Хіба не схожа?

- Гм... таки схожа! - засміявся він щиро. - А пішли б?

- Атож!

- А аспірантура?

- А я - за сумісництвом. Ви не зважайте, що я маленька, я - жилава. Витримаю! Зате вас урятувала б від голодної смерті... Наказувала б - як сама захотіла! - Вона хутенько застелила стіл чистим аркушем паперу, поклала нарізану ковбасу, огірок, хліб. - Ану - перша спроба: наказую з’їсти все до крихти!

- Згляньтесь! - склав долоні Павло. - Хай хоч половину!

- Ну, гаразд, - награно зітхнула Оля. - Простятаю руку дружньої допомоги... - Вона потяглася по хліб і раптом пирснула зо сміху. - Павле Михайловичу, любий, не ображайтесь на мої витівки. Просто в мене зараз телячий настрій... Їжте, прошу!

Павло їв і думав про те, як легко й невимушено він почувається з Олею. Навіть самому не віриться, що так недавно уникав її погляду, бентежився. Зараз - ані краплиночки скованості. Ось він цілком щиро поскаржився на своє невміння керувати і міг би, мабуть, душу розкрити, - зрозуміла б. Може, це тому, що вона кохає? Чи тому, що він знає про це почуття, отож і не силкується видаватися привабливішим і розумнішим?.. З Ангеліною почуваєш себе інакше. Все аж вирує в грудях, кортить встругнути навіть щось нерозсудливе й химене, аби тільки привернути її увагу, викликати усмішку на устах... По-дурному, звісно. Але таке воно, мабуть, і буває, оте кохання.

Очі мимохіть фіксували, порівнювали. Оля - невисока, кругловида. Аж ніяк не красуня. Звичайна дівчина, на яких не пасуть очима принадні молодики. Поруч такої можна просидіти на лаві в парку весь вечір - і не помітиш. А не помітити Ангеліну - неможливо. Високі пружні груди, які вона вміло експонує в критичних межах (“куди вже більше?”) сучасної моди. Круті стегна, обліплені куцою (“мода!”) спідничиною. Виточені ніжки тенісистки. Обережно підмальовані примхливі губи... Теж не красуня, але - ефектна!.. А Оля...

Він крадькома поглянув на її приношені босоніжки (без задника, називаються “ні кроку назад!”), на невибагливу сукенку. Вона перехопила його погляд, зашарілась.

- Олю, чому ви... - і затнувся. Ну, звісно ж чому: аспірантської стипендії ледве вистачає зводити кінці з кінцями. - Чому ви сидите отут вечорами, чому не розважаєтесь, не танцюєте? Адже літа минають?

Вона могла б одбутися жартом: вчуся, мовляв, у начальника.

Але ні, зітхнула сумовито:

- Не тягне, Павле Михайловичу. Щиро кажу - не тягне. Занурилася б у роботу та й не виходила б з лабораторії...

- Так... - Язик не повертається вимовити якусь із тих банальних фраз, котрими люди приховують небажання торкнутися чогось пекучого.

Навіщо слова? Все зараз зрозуміло без слів - і йому, та і їй. Павлові з нею хороше й приємно, але це - не кохання, це - почуття вдячності за кохання, за теплоту й щирість.

Вони дивились одне одному в очі, вже не соромлячись, не бентежачись, наче й справді провадили сумний і щирий діалог.

...І як різко, як небажано пролунав для обох ущипливий голос Ангеліни Тарновської:

- А, то он де ви, Павле Михайловичу! Я оббігала всі лабораторії. Спеціально примчала на таксі з дому: директор подзвонив мені, що вас ніде не можуть знайти. Прошу, негайно йдіть до нього.

Обкрутнулась та й пішла. Павло гукнув до неї - не озирнулась.

- Так... - Він постояв, потер долонею чоло. Простягнув руку. - На добраніч, Олю! Дякую... і пробачте!

- На добраніч, Павле Михайловичу! - зітхнула, хитнула головою: мовляв, розумію все.

Він у відповідь знизав плечима: а що вдієш?!

- Так от, Павле Михайловичу, я завтра вранці вилітаю до Москви. Там на мене чекає ціла купа дуже важливих справ. А серед них і така, що стосується безпосередньо вас...

Павло зиркнув на Шевчука занепокоєно, намагаючись вгадати, про що йтиме мова. Такий пізній виклик, такий вступ... Що сталося? Якась неприємність?.. Оте міфічне “передчуття” мовчить; хоч ріж, не спадає на думку, що саме турбує директора.

- Дали мені, Павле Михайловичу, доброго прочухана. До-обрячого. І насамперед - за ваш відділ.

- Олексію Тихоновичу... - Павло почервонів, потім зблід. - Та я ж...

- Друже мій, - невесело розсміявся Шевчук, - не за вас мені всипали, і не за півтора оці останні місяця. Відстаємо ми, Павле Михайловичу. Коли мене познайомили з деякими даними - я за голову схопився. Бачите, мабуть, і я, слідом за іншими, досі не поборов дещо легковажного ставлення до біоніки. Мовляв, цікава штука, але... - Шевчук помовчав, вибив дріб пальцями по столу. - Одне слово, Павле Михайловичу, нам дають велику дотацію. Головним чином, вашому відділу. Прошу, обміркуйте, які теми висунути за найактуальніші, - я буду наполягати на поширенні відповідних лабораторій, аж до перетворення їх на підвідділи. Підготуйте заявку на нове обладнання та устаткування. Просіть людей. Тільки все - в розумних межах, щоб не урвати з інших, не менш важливих галузей, - з гравітоніки, наприклад. Нам з вами, Павле Михайловичу, зараз довірили вирішувати справу державного масштабу. І помилитися ми не маємо права.

Тривожно й солодко стиснулося серце у Павла. “Справа державного масштабу” - це тобі не хазяйнування у крихітній лабораторії чи навіть у великому відділі. Хай ніхто в світі не знає, - а може, ніколи й не дізнається, - що саме ти визначатимеш напрямок розвитку однієї з найважливіших галузей науки... Але яке чарівне сп’яніння проймає від самої думки, що це - ти; що ти знаєш, умієш, зробиш більше і краще, аніж хтось інший у цілому світі!.. Теж егоїзм? Так, мабуть, теж. Але ж якийсь інший егоїзм, не в ім’я матеріальних благ і слави, а задля внутрішнього самоствердження, самовозвеличення... Ніхто й не знатиме. Ніхто!.. “То, може, це вже не егоїзм, а якесь інше, ще не назване, по-справжньому людське, хороше прагнення?.. Не знаю, не знаю, ніколи обмірковувати; краще запитай себе ще раз, чи вартий ти довіри, чи впораєшся?.. Платон, мабуть, упорався б... Але ти захопив його місце... Незаконно... Підступно...”

Павло схаменувся, мерзлякувато пересмикнув плечима.

- Олексію Тихоновичу, не можу я... - сказав він сумно. - Не маю права взяти на себе таке відповідальне завдання. Звільніть мене, прошу. Це не дуже складно, бо я ще “в. о.”.

- Ні, Павле Михайловичу, ви вже “о”. Вас затверджено на посаді начальника відділу. Відступати - пізно.

- Але ж, професоре, я за ці півтора місяця накоїв стільки помилок, що...

- Так, дров нарубали ви чимало! Я часом аж смикався підказати вам, переінакшити по-своєму. А потім стримував себе: ні, не слід. Хто ґулю не набив - не навчиться ходити.

- Олексію Тихоновичу, про яку ґулю мова? Увесь у синцях, живого місця немає!

- Знаю, Павле Михайловичу, все знаю. Мабуть, ви нарікали: запхнули, мовляв, у начальницьке крісло, та й поховалися в кущі: ні тобі щирого слова, ні тобі розумної поради... А насправді з вас очей не спускали, як з дитини, що вперше зіп’ялася на ніжки. Платон Кіндратович щодня... - Шевчук глянув на Павла і зрозумів, що ляпнув зайве: той болісно скривився, почервонів. - Одне слово, все гаразд, Павле Михайловичу... Отож на цьому ми з вами попрощаємось, а ви, прошу, терміново викладіть усі ваші міркування та й надішліть мені до Москви, на академію, хоча б через тиждень. Буде вчасно.

- Гаразд. На все добре, Олексію Тихоновичу!

Сумний і пригнічений брів Павло вулицями Києва, не помічаючи нікого й нічого. Фраза, що вирвалася у Шевчука, наполохала радісну піднесеність, погасила спалах енергії. Досі він не без внутрішнього самозадоволення вважав, що робить свої перші кроки самотужки, без нічиєї підтримки... А виходить, - самостійність його була тільки уявна, - самостійність пуцьвірінка, який вчепився у мамин кошик і гадає, що несе тягар.

“Платон Кіндратович щодня...” Шкода, що Шевчук не докінчив. Щодня доповідав про помилки “в. о. начальника”?.. Тьху, яка гидота лізе в голову!.. Звичайно ж, щодня непокоївся, радився, як допомогти, що підказати. Але навіщо ця принизлива благодійність? Ну, навіщо? Адже сам казав: упорався б з відділом краще за тебе. От і чекай, доки Павло Дудник провалиться, якщо не бажаєш заявити про його непридатність уголос. Треба бути послідовним! Послідовним!

Павло намагався викликати в собі злість проти Платона, але вона не з’являлась. Зате не зникало і терпке незадоволення самим собою. Подумалось: а що, коли б довелося опинитися на Платоновому місці, - не рік, не два тому; не тоді, коли схилявся перед ним, а зараз, коли прокинулось самолюбство? Чи зламав би себе? Чи став би сприяти тому, хто посів твоє місце і тримається на ньому дуже непевно?.. Ні. Мабуть, ні. В кращому разі, зберігав би нейтралітет ображеного. На підлість, звичайно, не пішов би.

Він труснув головою, потер долонею чоло. Кляті думки, коли б навчитися вмикати і вимикати їх за власним бажанням! Заїдять украй!

Згадав про Ангеліну, - підсвідомо, може, тому, що машинально зупинився на розі Пушкінської, саме там, де завжди прощався з нею після прогулянок містом. Смішно: досі не був у неї на квартирі! Теж мені - наречений! А ще заявив: скасовую “закон № 1”!

Наповзало роздратування, чи не вперше за весь час знайомства з Ангеліною: якесь воно не таке, оте їхнє кохання! Надто розсудливе, надто прозаїчне. Або навіть “ділове”, чи що... Зайти - не можна, щоб сусіди не плескали язиками; додому - об одинадцятій вечора, бо мама турбуватиметься; гайнути удвох до Криму - невільно: адже вони ще офіційно не заручені. І, головне, все подається у такій м’якій, переконливій формі, що заперечувати чи обурюватись неможливо.

Спалахнуло бажання зруйнувати отакий стиль відносин, переінакшити все - раз і назавжди. Так, як це зробив би на його місці Платон.

Глянув на годинник. Десята. Пізно... Ну, то й добре, що пізно. Ламати, так ламати!

Коли б Павло в цю мить подивився на себе збоку, він, мабуть, не стримав би іронії. Отелло!.. Ні, більше: розлючений Зевс, що замахнувся блискавицею, аби покарати непокірних! Погляньте, погляньте, які насуплені брови! Яка рішучість написана на благородному носатому обличчі! Які рвучкі рухи!

Він зупинився на площадці третього поверху перед дверима Ліниної квартири. Одсапався. Натиснув на кнопку дзвінка.

Двері одразу ж відчинились. За ними стояв сутулий немолодий мужчина в заяложеному жіночому фартусі на грудях і з мокрою ганчіркою в руках.

- Вам кого, товаришу? - Він занепокоєно глянув поверх окулярів, придивився пильніше. - Чи... може, Павло Михайлович?

- Так... -У Павла де й поділась рішучість. -Пробачте, що пізно... Термінова справа до Ангеліни Петрівни... Робота, знаєте.

- Прошу, прошу! - Батько Ангеліни заметушився, хутенько запхнув ганчірку кудись у куток, витер руки. - Пробачте, що я в такому вигляді. Знаєте, був вільний час, то я й вирішив помити підлогу... Давно хотів з вами познайомитись... Та ви проходьте до вітальні!.. Софочко! Ангелінко! До нас - гість! Зустрічайте!

На його заклик із сусідньої кімнати неквапно випливла моложава дама років під п’ятдесят, - бездоганно зачесана, з манікюром на пещених пальцях, у вишуканому халаті.

- Боже, кого я бачу? - сплеснула вона руками. - Павле Михайловичу, дорогий!.. Я вже голову Ангеліні прогризла!.. Ангеліно, та де ти там?

Ангеліна вже стояла за її спиною і, мовчки посміхаючись, докірливо хитала головою: ну, чого, мовляв, розгубився, дурнику?! Сміливіше! Веселіше!

- Здрастуйте, Софіє Андріївно. Я - на хвилинку. Справа в тому, що...

- Ніяких справ! - засміялась вона дружньо. - Мені Ангеліна розповідала, що ви віддаєте справам три чверті доби. А сьогоднішній вечір віддасте нам. Ангеліно, запрошуй Павла Михайловича до вітальні! А ти, таточку, - моргнула до чоловіка, -пошукай, чи не сховалася десь пляшечка мускату.

Не минуло й п’яти хвилин, а на столі - як з-під землі вродилося: і випити, і закусити. Скатертина й серветки - сніжно-білі; срібло й кришталь - аж випромінюють сяйво; вино - коштовне; закуски - витончені. Уся обстановка в кімнаті - хоч і дещо несучасна, проте вишукана й зручна. Це була саме та елегантна простота, за якою криються неабиякі витрати і коштів, і енергії господарів.

Павло поступово відходив. Зникала збентеженість, розвіювались рештки суперечливого, хаотичного настрою, який штовхнув його на “одчайдушний” (“Дурнику, дурнику!”) вчинок: подолати нерішучість.

Йому подобались і квартира, і Ангелінині батько та мати. (“Тесть і теща! Кумедія!”). Імпонувала їхня ненастирливість, тактовність: трошки поїли-випили, а потім сама Софія Андріївна нагадала про “справи”, запропонувала піти до Ангеліни, - мовляв, там ніхто не заважатиме.

А коли Ангеліна одчинила перед ним двері своєї кімнати, він застиг на порозі, приємно вражений.

Стиль - “модерн”: тонконогі поліровані меблі, інтимний торшер біля зручної канапи, кілька гравюр та вазончиків з повзучими епіфітами на стінах - і все. Світла, прозора вишуканість!.. Але не це головне, не це! На кокетливому письмовому столі - великий портрет Павла Михайловича Дудника!.. Так ось чому його одразу ж упізнали!

Тепла хвиля ніжності сколихнулася в душі. Він обережно притягнув до себе Ангеліну, поцілував. Кивнув на портрет:

- Дякую!.. Де взяла?

- Украла! - сказала вона з жартівливим викликом. - Украла з твоєї шухляди, віддала побільшити!.. А що? Ти ж не догадався подарувати?

- Дякую! - повторив він, ще раз обводячи поглядом кімнату. - Хороше в тебе! Витончений комфорт сучасної доби.

- Ти навіть не підозрюєш, скільки коштує мені оця витонченість! - засміялась вона і показала на череп’яний глечик з квітами. - Чи знаєш ти, що японки спеціально вивчають курс, як складати букет з трьох - розумієш: з трьох! - квіток!.. Ну, сідай, володарю. А я - ляжу. Люблю отак скрутитися, як кішечка... Можна?

Павло з посмішкою кивнув головою. Сів. Ангеліна лягла на канапу. Елегантний халатик розстебнувся, відкрив смагляво-ніжне, пружне стегно. Ангеліна перехопила погляд, вдала, ніби хоче закрити ногу, але тільки зиркнула лукаво... і рішуче вмостилася за лікті.

- Ну, володарю, розповідай мені щось хороше-хороше! Щоб я з тобою полинула думкою в чудесний світ здійсненних мрій!

Він був трішки напідпитку, - радісно збуджений, піднесений. Його кликало її молоде, повне снаги тіло, - кликало тим нестямним торжествуючим зойком, який не почути - неможливо.

І він подумав: а навіщо зволікати? Навіщо чекати якихось календарних дат, якихось юридичних обгрунтувань взаємній непогамовній жадобі? Лишитися зараз тут, лишитися назавжди... Реєстрація шлюбу, весілля - все це другорядне, за цим не стане. А от чи повториться ще колись отакий стан невимовного щастя?!

Павло сів поруч Ангеліни, поклав руку на її стегно. Вона не одсунулась, не спробувала змінити позу. Тільки легенький дрож перебіг її м’язами та “гусячою шкірою” зашерхли ноги.

Ані слова, ані звуку... Говорили очі: Павло думкою благав, доводив, наказував. Ангеліна ж лежала серйозна, задумлива. Потім промовила стиха:

- Ні, Павлику, зараз ще не можна... Вже скоро. Ось ти одержиш ізольовану квартиру, я прийду до тебе... - Вона кинула на нього стурбований погляд, заплющила очі, одвернула голову. Хапливо розстебнула горішній ґудзик халата. - Коли хочеш - поцілуй. Мене ще ніхто не цілував у груди. Кажуть, це дуже приємно. Я хочу, щоб тобі було приємно...

Її груди були неймовірно прекрасні. Пружні і водночас податливі; ніби виточені з рожевого мармуру - груди молодої дівчини в час її найвищого розквіту.

І Павло збагнув у цю мить, чому люди в ім’я кохання йдуть на вбивство і на самогубство, на злочин і на героїзм. І найсвітліше людське, і найтемніше тваринне, злившись воєдино, вдерлися в мозок, витіснили з нього все інше, штовхнули до оцієї, найпривабливішої в світі.

Він гарячково обціловував її, руки хапливо зривали все, що заважало торкнутися трепетного тіла, а вона тільки шепотіла злякано:

- Годі!.. Ну, годі, Павлику! - Потім враз в’юнко викрутилася, стала перед дзеркалом, поправляючи зачіску. Сказала розсудливо: - От бачиш, я таки мала рацію, що забороняла тобі заходити до мене!

Павло промовчав. Збудження згасло; власна поведінка почала видаватись гидкою, дурною. За оці кілька останніх секунд між ним і Ангеліною ніби виросла якась стіна відчуження.

- Не засмучуйся, любий! - Ангеліна сіла йому на коліна, обхопила руками його шию. - Я хочу, щоб це було для тебе справжнім святом на все життя. Мені - що? Для мене це, мабуть, буде тільки неприємно й боляче. Але така вже жіноча доля... Не ображайся, Павлику! Краще скажи, що то за терміновий виклик до Шевчука? Щось важливе?

Він розповідав, - машинально, не реагуючи на її репліки та поради, - а в голові снувалося, що, коли б на місці Ангеліни зараз була Оля - сталося б усе по-іншому. І не було б оцього дурного стану винуватості без провини.

Олю не стримали б ніякі умовності: любов - так любов, почуття - так почуття!

- Ну, гаразд, Ліно... - Він поглянув на годинник. - Пізно вже, час додому!

- На добраніч, мій любий!

У вітальні світло не горіло, не пробивався і жоден промінчик крізь скляні двері спальні старих.

“Сплять предки! - подумав з їдким сарказмом Павло. - Прощавайте! Не скоро, мабуть, зазирну вдруге. Аж коли... аж коли одержу ізольовану квартиру!”

Але Павло помилився: “предок” не спав. Він сидів у куточку передпокою над креслярським столом, - згорблений, сутулуватий, і щось обчислював на логарифмічній лінійці. Побачивши Павла, підхопився:

- Уже йдете?.. Заходьте, прошу, заходьте!.. А я вирішив попрацювати. Старіюсь, знаєте, - безсоння... - Він перехопив осудливий погляд Павла, знітився. - Люблю отак притулитися десь у тісному куточку... Ну, та ще дурна звичка курити. Ви - молодець, не курите.

- На все добре, Петре Семеновичу, піду! - Павло зі щирим співчуттям потиснув руку цій перевтомленій, аж ніяк не волячого здоров’я людині і подумав з жахом: “Невже я можу стати таким?!”

Яким саме - думати не хотілось.

РОЗДІЛ IX

- Павле Михайловичу, до вас настійливо добивається аспірантка Правдик! - Секретарка аж пашіла холодним вогнем. - Я їй тричі сказала, що ви навіть не пішли обідати, бо готуєте термінові документи для Олексія Тихоновича, але вона...

Павло підняв голову, кліпнув очима. Всміхнувся мимохіть: Паола справді скидається на похмуру, поважну сову!

- Пропустіть, Паоло Дмитрівно. І пропускайте завжди позачергово: аспірантка Правдик провадить важливі для мене дослідження. (“Обгрунтував! Боїшся сказати, що тобі просто приємно бачити Олю? Паолу не обдуриш!”)

- Буде виконано... - Секретарка ображено підібгала губи, пішла.

А через хвилинку в кабінет прослизнула Оля. Обережненько причинила двері, пирснула сміхом, але зразу ж приклала палець до вуст.

- Тс-с-с! Почує!

- Сердита? - співчутливо запитав Павло.

- Жах!.. Добридень, Павле Михайловичу!

Він мовчки дивився на неї, приємно вражений: Оля дивно змінилася, стала навіть приваблива... Стривай, та в неї ж усе нове: пишна зачіска, вишуканий костюмчик, красиві босоніжки... Ну й жінки! Яка в них інтуїція, як безпомилково вони витлумачують кожен погляд!.. І все ж імпонує, що Оля вдягнулась отак тільки для нього... (“А може, для когось іншого?”)

- Олю, вам дуже личать оця зачіска, оцей костюм...

- А босоніжки? - перебила вона ревниво.

- І босоніжки.

- Х-ху, аж полегшило! Оббігала за ними весь Київ, купила аж у Дарниці. Але й справді - хороші... - Вона виставила ногу на каблук, помилувалась.

- Тільки тепер і стало видно, що у вас красиві ноги.

- Красиві? - перепитала вона розгублено, потім усміхнулась. - Люблю, коли мене хвалять! Дуже люблю! Тільки... - Вона розвела руками, зітхнула щиро. - Тільки чомусь це буває надзвичайно рідко!.. Але до вас я прийшла зовсім не тому, що... правильніше, не зовсім “тому, що”, - адже я страшенно честолюбна!.. Я до вас у справах, Павле Михайловичу. Негайно ходімте зі мною!

- Куди “ходімте”, Олю?! - протягнув він докірливо. - Вгору ніколи глянути!

- Благаю вас, Павле Михайловичу! П’ять хвилин! Тільки не запитуйте, прошу, що та куди. Самі все зрозумієте.

Павло поглянув на годинник, похитав головою.

- Ну, гаразд. Але й справді - на п’ять хвилин.

Оля повела його до виходу з інституту, потім ліворуч, у садок. Він побачив ще здалеку: довкола однієї лави з’юрмилися люди, головним чином молодь. Вони так чимось зацікавлені, що й не помічають нічого круг себе.

Павло підійшов ближче, прислухався. З центра півкола долинав хриплуватий голос “водошукача”:

- ...А на роду тобі написано, щоб вискочила ти, моя любонько, заміж рано-раненько... та не за того, кого слід!

- Марійко, як у око вліпив! - зойкнула якась дівчина.

Але на неї зацитькали.

- Так, так, - вів далі “водошукач”. - А незабаром вийдеш заміж удруге. Тільки гляди: загнуздає тебе твій чоловіченько, будеш ти, як шовкова!

Тут уже всі зареготали. Почулися вигуки:

- Марійко, не піддавайся!

- Генко, бери, прогноз за основу!

- Бідолашна Марійка! Та я б за такого зроду не вийшла! Щоб ото він мене загнуздував?! Краще я його запряжу!

- Овва! Супоня лусне!

- А я - капронову. Або міопластову! І раптом хтось шепнув злякано:

- Братці, - Грак!

Враз стало зловісно тихо. Хутко озирались і, побачивши Павла, збентежено опускали очі. А він відчував, як гаряча хвиля повзе йому од шиї - все вище й вище...

Грак... То он як, виходить, його прозвали! Що ж - не заперечиш, влучно. Чорний, носатий, похмурий... Грак і Сова. До пари. “Пташине царство”.

Пауза була коротка; її обтяжливість відчули всі, отож і заговорили з усіх боків:

- Павле Михайловичу, чудеса! Вгадування минулого, прогнози на майбутнє. Точність - вища, аніж у синоптиків!

- Павле Михайловичу, справді: запитайте хоч у Марійки або в Роберта. Роб - скажи!

- Павле Михайловичу, ану хай Микола Іванович і вам поворожить!

- Та облиш дурниці! Це ж - для жарту...

- А чому - жарти? На те й біоніка, щоб досліджувати нез’ясовне!

Найгірше почував себе “водошукач”.

- Пробачте, Павле Михайловичу. Це я так... Справді, для жарту. Було колись, було... Дурив людей. У скрутний час на шматок хліба заробляв...

- Та ні, Павле Михайловичу, - вихопився якийсь юнак, - що там було - не знаю, а характеристики Микола Іванович дає влучні! Слово честі!.. Ось спробуйте!

Павло вже оволодів собою. Він відчув, що саме зараз, після отого зляканого “Грак”, настав неповторний момент зблизитися з молоддю або хоч зробити перший крок до такого зближення.

- Справді, Миколо Івановичу, поворожіть і мені!

“Водошукач” збентежився, поглянув, чи не глузує начальник? Здається - ні. Посміхається.

- Та я, Павле Михайловичу...

- Ворожіть, ворожіть! Та тільки до-обре ворожіть! - Він простягнув руку “водошукачеві”. - Ліву?

- Так, Павле Михайловичу. Але мені спочатку треба знати, коли ви народились.

- Я народився... - Павло зіткнувся поглядом із сміхотливими очима Платона. (“Тримає Олю за плечі! Покликала і його?.. Навіщо вона дозволяє?”) - Я народився... в липні. Тридцятого.

- В липні? - здивовано перепитав “водошукач”. - Не може бути! А втім... - Він знизав плечима. - Якщо в липні, то ваш характер такий: ви народилися під знаком Лева, отож і вдача у вас, як у лева: благородна і великодушна; вам щастить скрізь і в усьому. Всі ваші справи кінчаються добре. Всі вас... - Він дещо затнувся. - Всі вас поважають і люблять, вам дуже щастить у... Павле Михайловичу, а метрику вам не переплутали? Щось ніби якось не зовсім те...

- Ні, ні, все правильно! - зареготав Павло і зиркнув на Платона. - Ану, прошу, поворожіть Платонові Кіндратовичу. Він народився...

- Шістнадцятого березня! - докінчив Платон, простягаючи руку.

- Нічого не розумію... - розгублено промимрив “водошукач”. - Ви народилися під знаком Риби, отож характер у вас дуже нерішучий... Та ні, щось у мене нічого не виходить...

- Та виходить же, виходить! - зареготав Платон. - Прошу, далі, далі!

- Гм... ну, далі. Ви - надто самолюбивий. Вам важко жити серед людей... - Він знову затнувся, знизав плечима. - Платоне Кіндратовичу, слово честі, розповідаю все так, як мене вчили...

- Дякую, Миколо Івановичу! - Платон глянув на годинник, гарикнув щодуху: - Агов, радіофізики! Сім хвилин на третю! Марш у лабораторію, а то коли б нам начальник не наворожив!

Зі сміхом та жартами молодь помчала до інституту. Платон провів їх доброзичливим поглядом.

- Дітлахи! - Потім обернувся до “ водошукача”. - Так от, Миколо Івановичу: Павло Михайлович назвав не свій день народження. І я теж. Мабуть, тому характеристики ваші дещо схибили.

- Зрозуміло! - сплеснув руками той. -Я підозрював щось схоже, але...

- А ви й справді вірите в своє ворожіння? - зацікавлено запитав Павло.

- Як вам сказати... - збентежено відповів старий. - Ось я, наприклад, народився в травні, на літнього Миколу. А недарма ж кажуть: “Народився в маї - спокою не має!”

- А коли б на “зимового” Миколу, - в грудні, тобто, чи що?

- О, то була б зовсім інша річ! Зимовому - щастить!

- Гм... так. Ну, дякую, Миколо Івановичу! Біля вестибюля Оля зупинилась:

- Ну, як, Павле Михайловичу, не гніваєтеся на мене? Точно п’ять хвилин.

- Ні, Олю, я вам вдячний. Правда, характеристику одержав не дуже приємну: оте, що говорилося Платонові, - то про мене. Але що вдієш... А як наворожив наш астролог вам?

- Чудесно! Він сказав, що я незабаром вийду заміж за...

- ...за нахабу й нездару, -тобто за мене! - засміявся Платон. - Але то нічого, Олю, я перевиховаюсь.

- Ой, облиште, Платоне Кіндратовичу! - обурилась дівчина. - За дуже й дуже хорошу людину! Ось так!.. І нема чого паплюжити сприятливий для мене прогноз! - додала вона вже жартома. - Ну, пробачте, мені треба бігти!

Платон провів її уважним поглядом. Потім сказав:

- Мила дівчинка...

- Платоне!

Він зрозумів. Посміхнувся, випростав плечі. Сказав по паузі:

- Так це ж - теоретично.

- Гляди мені, теоретику! За Олю - вижену з інституту!

- Ого!.. - Платон глянув на нього зі справжньою зацікавленістю. -Павлику, та в тебе починають прорізуватись зубки!.. А втім - саме на порі.

Помовчали.

- Ну, а як тобі пророцтва Графа?

- Якого графа? - не зрозумів Павло.

- Та це ж злодійська “кликуха” Миколи Івановича.

- А-а-а... Для розваги - непогано.

- А якщо всерйоз?

Павло знизав плечима: який, мовляв, може бути “серйоз”?

- Дивуюся з тебе, Павлику: ну чому ти такий сухий і такий... пробач, але говоритиму правду, - обмежений?! Ти, начальник відділу біоніки, мусиш бути як діамант: непохитно твердий... ну, цього ти вже навчився; кришталево прозорий... Ну, тебе відшліфують з часом. Але не за таку прозу, власне, цінують діаманти. Корунди теж міцні, а звичайне скло теж прозоре. А от діамант... Ти бачив його незбагненну гру світла? На нього падає жалюгідний промінчик, а виривається - райдужна феєрія. А чому? Та тому, що в діаманта надзвичайно великий коефіцієнт заломлення, більший, аніж у всіх інших речовин. Отож він і здатний навіть у мерехтінні каганця виявити спектр Сонця!

Гострим болем пронизало серце: господи, ну чому Платон такий розумний, такий дотепний?! Кілька слів- і пояснювати далі не варто. “Найбільший коефіцієнт заломлення”... Так, начальник відділу біоніки справді мусить жадібно підхоплювати бодай найслабкіший проблиск творчої думки, щоб заломити її в собі, безліч разів відбити на внутрішніх гранях (“Але ж яким багатогранним треба бути для цього!”) і повернути назад яскравим спалахом.

- Який зв’язок мають моя обмеженість і “пророцтва” Миколи Івановича?

- Той, що ти навіть не зацікавився ними. А мабуть, варто було б... Хто знає, Павлику: може, середньовічні астрологи були зовсім не такі шахраї, як їх нам малюють!

- Дивуюсь тобі, Платоне!

- Дивуєшся? А ти знаєш, що для нас зараз найстрашніше?.. Догматизм. Тупий, самовпевнений догматизм!.. Цитуючи мудру людину, дурень не розумнішає і розумних не навчить, а туману напустить чимало.

- Ти повторюєш загальновідоме.

- А ти не хочеш визнати, що в кожному з нас сидить твердолобий догматик, якому набагато приємніше повторити почуте десь і колись, аніж поворушити сірою речовиною... Ось ти, наприклад. Довелося спеціально намовити Олю, щоб прорвала твою “лінію оборони” та витягла тебе на “сеанс астрології”.

- Намовити?.. (“Оля!.. Нові босоніжки. Люблю, коли хвалять”).

- А як тебе витягнеш з кабінету?.. Ну, зайшов би я до тебе, почав би розповідати. А ти б махнув рукою: одчепись, нема часу! Адже ти й досі не зазирнув до нас, не поцікавився експериментами з “водошукання”.

- Куди до вас? - перепитав Павло, догадуючись, у чому справа.

- Власне, до Олі. Я їй допомагаю... Одержали дуже цікаві результати. Але про це - потім. Повернімось краще до астрології. Я два тижні сушу собі мозок цим питанням, перечитав цілий віз книжок.

- Ну, і що?

- А те, хлопчику мій, що ми з тобою - твердолобі телепні! Чуючи слово “астролог”, ми уявляємо тільки блазенські атрибути: ковпак “звіздаря”, знаки зодіаку на вицвілому пергаменті і таке інше, забуваючи, що під балахоном блазня завжди є людина.

- А не мумія часом?

- Мумія теж була колись людиною... Так от, скажи мені, прошу: чому ворожбити всіх часів неодмінно прагнуть знати дату народження клієнта?.. Знизуєш плечима?.. Тоді відповідай: ти знаєш про неспростовну залежність кількості інфарктів та психічних захворювань від числа плям на Сонці? Знаєш, що буквально всі відомі нам найбільші епідемії чуми, холери, віспи, ящура, грипу повторюються періодично і пов’язані з сонячною діяльністю? Знаєш, що в роки максимумів цієї діяльності ціни на хліб, як свідчать достовірні статистичні дані, - найнижчі, бо врожаї - найвищі? Знаєш, що саме в ці роки риби ловиться найбільше, а сарана суне з пустель мільйонотонними хмарами?.. Ну?.. А тобі відомо, що розвиток Сонця - циклічний з періодом одинадцять з половиною років, і що насамперед Сонце й визначає ритм життя на Землі?.. Відомо! Всім відомо: і тобі, хіміку нещасному, і мені, фізику твердолобому, і отим мудрим-премудрим, що протирають кістлявими задами стільці в академіях. А зробити правильний висновок - зась! Боїмося: засміють, затюкають. “Астрологом” назвуть. А з такого титулу слід було б пишатися, бо саме астрологи ще кілька сот років тому помітили одне з найінтимніших, найглибших явищ природи. Вони нічого не знали про термоядерний цикл розвитку Сонця, не догадувалися про електромагнітні бурі та корпускулярні потоки, які обрушуються на кожного з нас. Вони дали цьому дуже наївне пояснення: “вплив розташування планет”. А ми, розумаки, разом з водою виплеснули й дитину!

Платон перевів подих, припалив сигарету. Затягнувся димом кілька разів, сказав уже спокійніше:

- Ні, Павле, зовсім неоднаково, коли народитися - в період максимуму сонячної діяльності чи в “рік спокійного Сонця”. Коли краще - не знаю. Ніхто в світі, мабуть, таких досліджень не провадив, але залежність таки є. Дуже глибока, старанно прихована, бо тому її й не визначили досі, - і все ж, беззаперечна. Пояснюючи цю залежність, легко скотися до вульгаризації: мовляв, народився в щасливий чи нещасливий рік. Оце й буде астрологія в гіршому розумінні слова... - Він посміхнувся, згадавши щось кумедне. Хитнув головою. - Слухай, я зараз розкрию тобі щойно спечений “закон Платона Лагути”. Тільки - тс-с-с! - нікому ні слова, а то вуха намнуть! Павло зареготав, потрусив Платона за плечі:

- Ну й штукар ти, Платоне! Слово честі, я тебе люблю!

- І я люблю, щоб мене любили, - засміявся Платон. - Особливо - дівчата, а не отакі академічні сухарі, як ти... Але ти мені памороки не забивай. “Закон Лагути”, звісно, жарт-хороший приклад того, куди може завести вульгаризація. Але давай тоді проаналізуємо, чи однаково, яким Миколою бути - “зимовим” чи “літнім”?.. Візьмемо, скажімо, “літнього” - травневого. За яких умов перебігав його ембріональний розвиток?.. Дев’ять місяців - від вересня по квітень - низькі температури, слабка сонячна інсоляція, обмежена кількість вітамінів у їжі матері... А тепер - у “грудневого”. Перші півроку його внутріутробного розвитку проходили за яскравого сонця, високої температури й вологості, з вітамінами по зав’язку... Ну?.. Ти заперечиш, що організм матері, мовляв, прагне стабілізувати умови для зародка. Та воно так, але ж пити горілку вагітним - не радять, а ліки приписують дуже обережно... Зрозумів, хлопчику?.. То, виходить, зовсім неоднаково, коли народитись. І не тому, що якась там “планета” визначає твою долю, а тому, наприклад, що в крові твоєї матері бракувало, - або було надто багато, - вітамінів чи, може, ще якихось ле знаних досі речовин. А якщо до цього долучаться й інші негативні чинники, то, скажімо, нервова система в тебе сформується неміцна, легковразлива; ти змалку реагуватимеш на все надто гостро чи, навпаки, надто байдуже, - одне слово, не так, як інші, а тому тобі й важко буде серед людей. Ці внутрішні зміни позначаються й на зовнішності: рухи в тебе будуть, припустімо, надто різкі чи надто мляві? очі - гарячкові чи байдужі. А “ворожбит” фіксує все це, аналізує, - може, навіть підсвідомо. Ось тобі й “угадав”! А насправді він дає характеристику типу твоєї нервової системи, орнаментовану вірогідними вигадками. Ясно?

Павло слухав Платона із усе наростаючим почуттям щемливої тоскноти, гризотливої образи на самого себе і на весь світ. Справа не в оцій ефектній і легковразливій гіпотезі Платона і навіть не в тому, чи вистачало свого часу вітамінів для побудови мозку майбутнього Павла Дудника. Йдеться про нього нинішнього - тридцятирічного кандидата хімічних наук, начальника відділу біоніки. Платон дав йому зараз дуже повчальний урок: мов кошеня, тицьнув носом у, здавалося б, звичайну калюжку, а потім поставив побільшувальне скло і показав у тій калюжці невичерпний світ живого.

Хай оця “новітня астрологія”, навіть якщо її обгрунтувати фактами, так і лишиться красивим брязкальцем, - не в тому суть. Висновок, Павлику, треба зробити правильний: тупуватий ти, друже, і надто прозовий. Ось зараз тобі доручили справу державної ваги: підготувати умови для штурмового прориву біоніки в невідоме. (“Полюбляєш гучні фрази, Павлику! Треба скромніше!”) А ти третю добу жуєш пережоване та із скрупульозністю скнари підраховуєш, кому скільки лаборантів дати!

- Слухай, Платоне... - Павло затнувся. (“Ні, ні, не треба! Краще самотужки!”) - Ось що: ходімо до мене. Шевчук доручив мені скласти перспективний план реорганізації відділу. Допоможеш.

Платон швидко зиркнув на нього, опустив очі.

- Ні, Павле, не піду.

- Чому, Платоне?

- Полаємося ми з тобою. А якщо ти станеш на мою точку зору - то з директором.

Це було щось нове: Платон досі схилявся перед Шевчуком.

- Прошу, Платоне, не користуйся методами астрології, говори прямо.

- В, тому-то й справа, Павлику, що говорити прямо - не хочеться. А треба... Дали оце Шевчукові прочухана?

- Н-ну, дали.

- Заметушився?

- Як тобі не соромно, Платоне?!

- Соромно, Павлику. Та тільки не від того, про що ти думаєш. Давним-давно відомо, що Шевчукові час на пенсію... - Він сердито примружив очі, похитав головою. - Не перебивай мене, друже, не перебивай! Сам напросився, то слухай... Шевчук - надзвичайно хороша людина, талановитий учений. Цим усе сказано. Але він - хворий, важко, невигойно хворий. У нього з війни в мозку сидить осколок, який завдає йому нестерпних страждань, а видалити - не можна. Доки Олексій Тихонович був молодий - ще сяк-так тримався. Зараз - працює понад силу... Про це знаю тільки я та ще кілька чоловік... Звідки знаю? Хай так, скажу: від Каті, його дочки..ч Він спалює сам себе, а я - мовчу. Мовчу, бо дав Каті слово честі мовчати; мовчу тому, що коли він піде на пенсію, то загине від туги. А піти йому треба, бо він з рушія перетворився на гальмо; бо він - теоретик з надто сухим і логічним складом думок, отож ставиться до біоніки з підсвідомою упередженістю; бо - і це найголовніше! - він уперто протистоїть вилученню нашого відділу в окремий Інститут біоніки. Свого часу злиття трьох інститутів у один, мабуть, мало смисл, бо дозволяло маневрувати коштами, кадрами, устаткуванням. Тепер настав час розділитися. А Шевчук цього не розуміє. Він гадає, що можна зарадити справі дрібними реформами...

Платон видобув сигарету, припалив. Зітхнув.

- Ось так воно, Павлику. Поважаю Олексія Тихоновича, люблю його. Дуже багато дав він мені, - адже я йшов по його кафедрі... Все б для нього зробив... - Він поглянув на Павла, затягнувся димом, - Та, власне, й роблю. А на душі - прикро. Муляє дилема: виступиш за біоніку проти Шевчука - загубиш людину, підтримуватимеш Шевчука-загальмуєш біоніку... Сказати йому прямо?.. Зрозуміє. О, зрозуміє! Негайно напише відповідну заяву. А через кілька годин - швидка допомога, і... Ні, не можу! - Він рвучко обернувся, пішов. Зупинився: - Я б тобі, Павле, порадив... А втім - ні. Ти мусиш дійти правильного висновку сам.

Павло задумливо побрів до свого кабінету. Почуте не сходило з думки. “Новітня астрологія”, “начальник-діамант”, осколок в мозку Шевчука, потреба виділитись в Інститут біоніки... Як усе ускладнюється з кожним днем! Як у горах: чим вище піднімаєшся - тим ширше розлягається обрій... Але яким чином розбирається в усьому цьому Платон?.. І що він хотів порадити та й затнувся на півслові?

Ну, що ж, Павлику, - міркуй! “Хто ґулю не набив - не навчиться ходити!”

РОЗДІЛ X

Ось і поставлено останню крапку. “Перспективний план реорганізації відділу біоніки ДІАП” - монографію на півста сторінок складено. Основні тези цього плану Павло надіслав Шевчукові ще тиждень тому, але остаточну розробку закінчив аж тепер. Втомився, зате на душі зараз приємне відчуття од завершення величезної, дуже важливої справи. “Державної справи”, - подумалосв і без іронії, і без пафосу, а по-діловому просто.

- Ще кави?

Ліна. Турботлива. Простягає чашечку густої ароматної кави. Ні словом, ні півсловом не прохопилась вона про той випадок у лабораторії зоопсихології, але не забула невибагливої вечері на Олиному столі, і відтоді щодня після п’ятої вечора - отут, у кабінеті. Окупувала тумбочку в кутку, заснувала там філіал непоганого кафе. Читає, вмостившись на дивані, і раз по раз поглядає на Павла занепокоєно: чи не треба чого йому?

Приємно і водночас дещо незручно перед Паолою. Сова сопе, але мовчить: її диктаторство сягає по сімнадцяту нуль-нуль, а Ліна ніколи не потикається раніше цього часу.

- Закінчив, любий? - Ангеліна вмощується йому на коліна. (“Вже не поглядає на двері: усі знають, що вона - наречена Павла Михайловича, та й не поткнеться сюди ніхто!”)

- Закінчив, Ліно... - Йому кортить розповісти про справді чудові пропозиції, висунуті в перспективному плані, похвалитися, що йому вже працюється легше і люди начебто починають ставитися до нього краще.

Але він стримує себе: Ліна сказала, що її цікавить тільки він, а не його справи; що вона - надто посередня жінка, неспроможна розібратися ні в наукових гіпотезах, ні в політичній ситуації, отож вони її й не хвилюють. “Я - несучасна, - сказала вона тоді. - Мій обов’язок, як майбутньої дружини - тільки створити чоловікові всі умови для праці й боротьби”.

- Ліно, тобі вже, мабуть, час іти. Доки доїдеш...

- А ти?

- Я ще попрацюю.

- Гм... Стривай, Павлику: але ж ти обіцяв... Платонові зазирнути до них у лабораторію?

- Так... (“Платонові!.. Сама ж чула ту розмову телефоном: Олі обіцяв... і забув! Добре, що нагадала!”)

- То ходімо разом. Я теж хочу подивитися на оті штукарства.

- Гаразд, ходімо.

Лабораторія зоопсихології - аж у протилежному кінці довжелезного корпусу. Світло в коридорах і залах не горить, - лише проміння вуличних ліхтарів кладе сріблясті прямокутники на лінолеум підлоги. Насторожена тиша - навіть цокотіння Ліниних каблучків лунає приглушено. Та ось на мить відчинилися двері, кинули в коридор сніп яскравих променів, шпурнули жменю дзвінкого сміху та глухе буботіння суперечки, - і зачинилися знову. Приємно: перша ластівка! Знову починають працювати до півночі... А чи треба?

Тільки-но звернули до лабораторії зоопсихології, як попереду промайнула якась тінь.

- Зачекай, Ліно! - Павло швидко пішов уперед, зайшов до темного залу.

Зупинився, шукаючи очима.

- Це я, Павле Михайловичу... - почувся переляканий шепіт.

Людочка!.. Кулачки стиснуті перед грудьми, зіщулена, тремтяча... Чого вона тут?.. Втім, зрозуміло: адже Платон - з Олею!

- Я хотіла... Чекала отут... Коли раптом - кроки... Злякалась чомусь. Я боягузка, Павле Михайловичу...

- Розумію! - Павло міркував, яким би чином позбавити дівчину зайвого приниження. - Ви, мабуть, принесли Платонові Кіндратовичу ключ від лабораторії?

- Так, так, - схопилась вона за рятівну брехню. - Але не наважилась турбувати.

- Даремно. Ну, та гаразд: я скажу, щоб Платон Кіндратович вийшов до вас.

Він швидко пішов назад, до Ангеліни.

- Хто там був? - запитала вона стурбовано.

- Людочка Заремба.

- Ясно!.. Бідолашна Людочка! Весь інститут говорить про новий роман Платона... з Олею Правдик.

Павло мовчав. Було неприємно і за Людочку, і за Ангеліну, що таки не втрималася від зловтіхи. А коли відчинив двері лабораторії - то і за Олю. Моментальним кадром, яскравим горельєфом на синьому оксамиті темряви за вікном зафіксувалися два обличчя: чоловіче - мужнє й красиве, і жіноче - втілення захопленої уваги. Платон сидів од Олі надто близько, Оля дивилася на нього надто довірливо.

Платон рвучко обернувся:

- О, нарешті! Покликати громадянина Графа? Я попередив його.

Він говорив до Павла, а дивився на Ангеліну - дещо збентежено, ніби виправдовуючись за щось.

“Бабій!” - з глухий невдоволенням подумав Павло. А вголос сказав:

- Поклич, звичайно... - Він хотів додати про Людочку в коридорі, але Зустрівся з пильним поглядом Олі і промовчав. Навіщо завдавати їй прикрості?

Напівтони, напівтіні... Яка невимовно складна штука, ота людська психіка! Ось їх четверо в кімнаті, за дверима - п’ята, а на автобусній зупинці, мабуть, понуро бовваніє шостий - Людоччин наречений. Всі - різні, і водночас усі пов’язані невидимими ланцюгами; кожен розкриває себе лише частково, ховаючи в тайниках свідомості і найтемніше, і найсвітліше. Що сталося б, коли б усе потаємне стало явне?.. “Всесвітня переоцінка цінностей”... Цікаво було б, мабуть, спостерігати, як клаптями злізає ягняча шкура із замаскованого хижака, як обсипається позолота з фальшивих ангелочків та як набувають відповідного забарвлення ті, здавалося б, незначущі слова, підтекст яких розумієш тільки інтуїтивно! ,

Ось Ангеліна з Олею щебечуть про якісь воланчики та фалдочки... Поглянеш-послухаєш - либонь, дві подружки-цокотушки, щирі приятельки. А насправді кожна відчуває неприязнь до іншої. Здавалося б: ну, хай Оля, а чого вже Ангеліні? Адже знає, що він закоханий у неї до нестями. Але жіноча інтуїція підказує їй, що Оля, - така сіренька проти неї, як перепілочка поруч барвистої сойки, - вабить до себе, вабить чимось таким, що можна сприйняти лише “шостим чуттям”.

“Шосте чуття”... Напустили на нього віршомази ліричного туману, обквацювали рожевим єлеєм, аж торкнутися гидко... Але ж воно є насправді, є! Є підсвідомий аналіз - пильний, хоч і дурнуватий, пес, що знає тільки “свій - чужий” та “добре - зле”... Цікаво, який він, отой пес, - чи беззубий старикан, що доживає віку, чи, навпаки, моторне щеня, яке тільки-тільки вступає в життя? А якщо без метафор, - який він, отой механізм інтуїції в людині; чи міцнішає, чи поступово відмирає, як рудиментарний апендикс, скажімо?

Дівчата знизили голоси, зашепотіли. Вони, мабуть, гадають, що Павло задрімав, відкинувшись на спинку крісла. Але ні, думки в нього чіткі, як ніколи. “Діамант” повинен виконувати свою функцію: блиснув якийсь промінчик здогадки - то хай починає свою нескінченну путь поміж внутрішніми гранями свідомості, щоб або згаснути, або вирватись яскравим лазерним променем!

Що ж, міркуй, Павлику, на якому етапі розвитку матерії мають виникнути горезвісна “інтуїція”, емоції, самоусвідомлення і, нарешті, вищий розум?

Одноклітинна амеба ще не знає ні болю, ні радості, не має ні пам’яті, ні механізмів пристосування до середовища, її єдина зброя у боротьбі за існування - безперервне розмноження. Якщо цілком випадково вціліє хоча б одна з мільярдів - цього досить для існування виду амеб. Черви побудовані вже складніше. Дощовик, наприклад, усім своїм тілом розрізняє світло й темряву, сухість і вологість, тепло й холод. В нього можуть утворюватись найпримітивніші рефлекси: якщо разів з п’ятдесят пропустити струм біля однієї нірки, то в п’ятдесят перший він туди вже не поповзе. Але механізми боротьби за життя ще надто примітивні, отож і тут усі надії покладаються на теорію ймовірності, на виживання одного з мільйонів. Комахи складніші в сто крат. Вони вже мають дивовижно гострі органи чуття та швидкодіючі координаційні.центри; в них є своєрідна “пам’ять” - здатність утворювати умовні рефлекси. І все ж основне для них - рефлекси безумовні, оті записані в “біологічну програму” інстинкти... Але що ж це воно за штука така, якщо копнути глибше? Може, в нервовому вузлі комахи є довжелезні-предовжелезні ланцюжки, своєрідні “магнітофонні стрічки”, на котрих амінокислотним кодом заздалегідь розписано, які рухи треба виконати, щоб вижити, та ще й про нащадків подбати?.. Ні, всі можливі варіанти не заплануєш, бо їх не злічити. Отже...

І знову Павло відчув легеньке запаморочення, як над проваллям на вершині гори. Логічний аналіз вів до парадоксального висновку: механізм інстинктів - зовсім не магнітофон, який награє обмежену кількість заздалегідь записаних мелодій. Це щось набагато складніше; це - електронно-обчислювальна машина з широким діапазоном дії. Справжній “електронний мозок!”

Він уявив крихітний нервовий вузол мурашки. Скептично хитнув головою: ну де там вміститься той “мозок”? Але думка проникла далі, глибше. В такому крихітному шматочкові живого - трильйони молекул; якщо побудувати електронно-обчислювальну машину з такою кількістю елементів, то вона буде більшою за найбільший хмарочос. Набагато простіші нинішні машини виконують уже дуже складні логічні операції. В такому разі “електронний мозок” комахи, скажімо, може...

Думки урвалися наспіве лові: до кімнати зайшов Платон і з запобігливою самовпевненістю досвідченого лакузи проголосив:

- Його ясновельможність граф Павлов Микола Іванович!

Павло мимохіть посміхнувся: ну й штукарі! “Водошукача” не впізнати: на ньому смокінг і циліндр, через лікоть - старомодна парасолька, в руці - лайкові рукавички. Зайшов швидкою ходою завсідника раутів, невимушено вклонився і сів, - такий собі респектабельний підстаркуватий панок, колишній “світський лев”, а нині - ревний цінитель балету та завзятий картяр.

- Чудесно! - зареготала Ангеліна. - Графе, я боюся за себе!

- А я - за себе! - “Водошукач” підхопився, притиснув руку до серця. - Мадмуазель, я - ваш вірний лицар!

- Що-о-о?! - Оля вихром вискочила з-за стола, стала перед старим, узявшись у боки. - Що я чую? Ще годину тому ви присягали на вічну вірність мені, а зараз - зраджуєте?!

- Згляньтесь! - Граф побожно склав руки. - Не встояв перед спокусою. Спокутую свою провину якою завгодно ціною, наказуйте! Наказуйте, я - ваш вірний раб... Хочете, я розшукаю для вас найдорогоцінніші скарби світу - родовища золота, розсипи алмазів?

- Пфе, яка проза! Золото розшукає перший-ліпший геолог, а алмази, як млинці, пече наш завод надтвердих матеріалів... Ні, я знайду для вас завдання набагато складніше. Як у казці говориться: “Піди не знати куди, візьми невідомо що і зроби так, але не інакше...” Зрозуміло?

- Гм, зрозуміло... - Граф потер підборіддя, хитро зиркнув на дівчину. - А контрольний аркушик?

- Який ще контрольний аркушик?! - удавано розгнівалася Оля.

- А такий... - Граф намалював руками щось невиразне. - Такий собі опис, що я маю робити. Щоб для певності, для певності: А то виконаю, а ви скажете: “Е, ні, не так”.

- Ну, що ж... - Оля підійшла до столу, витягла з шухляди стос заклеєних конвертів. Сказала вже серйозно: - Так ось, товариші: в кожному конверті лежить папірець з певним завданням. Які ці завдання - я не знаю: для чистоти експерименту їх складала й писала стороння людина. Отже, виконати таке завдання Микола Іванович зможе тільки в тому разі, якщо справді “бачить” пальцями і зуміє прочитати текст. А результат ми перевіримо потім... Ну, почнемо?.. - Оля хотіла простягти конверти Павлові, але перехопила його погляд і затримала рух, - Вибирайте, Ангеліно Петрівно!

Ангеліна довго перебирала конверти, нарешті вибрала один з них:

- Ну, мій лицарю, покажіть, на що ви здатні!

- Скоряюся! - Старий витер лоб, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Сів до столу, лівою рукою затулив очі, а пучками правої почав легенько гладити лискучу поверхню цупкого конверта. Занепокоєно зайорзав на стільці. Підхопився. Знову сів. Смикнувся до кишені, видобув портсигар з сигаретами. Припалив одну. По кімнаті поплив своєрідний, незвичайний аромат.

Павло незадоволено скривився, відігнав од себе рукою дим. Йому чомусь видалось, що “водошукач” зараз “грає на публіку”, домагаючись щонайбільшого ефекту; що старий уже прочитав текст завдання і зараз зволікає навмисне. А ще через кілька секунд Павло з неймовірною ясністю усвідомив, що й він знає зміст папірця в конверті! Звідки? Невідомо. Не припущення, не здогадка, а непохитне переконання: “Знаю!”

Гучно забилося серце. Зловтішна радість хлюпнула в груди. “Ану, чудотворче, позмагаємось!” - подумав він. А вголос сказав:

- Ой, Миколо Івановичу, та й довго ви. Я - вже.

- Я зараз, зараз... - наполохався “водошукач”.

А Оля перепитала:

- Що - “вже”, Павле Михайловичу?

- Прочитав ваше завдання, Олю! - засміявся Павло. - На відстані. Навіть не торкаючись конверта.

- О, та це вже не шкірно-оптична чутливість, а ясновидіння! - глузливо сказав Платон. - Ну, то виконуй!

- Виконувати? - Павло гостро глянув на Платона, примружив очі. - Гаразд, виконаю. Але якщо виконаю правильно - ти полізеш під стіл і сто разів промовиш уголос: “Я програв! Я програв!” Згоден?

- Звичайно ж! - зареготав Платон. - А якщо не виконаєш - полізеш під стіл сам. І самообвинувачення повториш тільки п’ятдесят разів, - я не кровожерний.

- Жарти жартами, а справа чекає! - Оля відчула, що в репліках Павла і Платона старанно замасковані інтонації взаємної недоброзичливості; вона не розуміла, яка причина цьому, але стурбувалась і занепокоїлась. - Миколо Івановичу, ви вже готові?

- Так. Починаю.

- Е, ні! - Павло взяв зі столу конверт, простягнув Платонові: - Тримай!.. А тепер - дивись.

Він знав: треба підняти стілець, на якому сидиш, понести до дверей, поставити там. Зняти піджак, почепити на спинку стільця. Вийняти з кишені хустинку, витерти лоб. І все.

Павло підняв стілець, глянув на “водошукача”:

- Так, Миколо Івановичу?

- Т-так... - Старий зблід і дивився на нього майже злякано.

- А тепер - сюди. Так?

- Т-так...

- А тепер - мені жарко. Так?

- Т-так...

А Павлові й справді стало жарко. Аж тепер, коли завдання було виконано, напружені до краю нерви раптом розслабились, і непохитна рішучість поступилась перед бентежністю: тьху, яке безглуздя, яке хлоп’яцтво! Теж мені, поліз у “ясновидці”! Ось зараз розкриють конверт і...

Тихо в кімнаті. Ангеліна зосереджено длубається в своїй сумочці, - вона, звичайно, переконана, що Павло упоров дурницю і злоститься на нього. Оля потай зиркає на Павла, гарячково розмірковуючи, як обернути неприємну ситуацію на жарт. “Водошукач” задумливо шкребе підборіддя і легенько знизує плечима, показуючи всім своїм виглядом, що він здивований і вражений. І тільки Платон - спокійний:

- Ну, що ж - ефектно! Ти виграв, Павле Михайловичу! Коли вже такий авторитет, як Микола Іванович, ствердив, що завдання виконано, - лізу під стіл. Визнаю свою поразку навіть без перевірки! - Він чиркнув сірник, підніс вогник до конверта.

- Е, ні, хлопче! - Павло вмить оговтався, засміявся зовсім щиро. - Вчений нікому не вірить на слово. Читай, що там написано.

- Гм, ти маєш рацію... - Платон повільно розірвав конверт, витягнув з нього клаптик паперу. Мовчки прочитав, посміхнувся... і поліз під стіл. - Я програв... я програв... я програв... - забубонів звідти замогильним голосом.

- Не може бути! - Ангеліна схопила папірець, перебігла по ньому очима, глянула на Павла. - Павлику, але як же це?.. Я нічого не розумію! Як ти зумів?! Слухайте, слухайте: “Стілець, на якому сидите, поставте до дверей, на його спинку почепіть ваш піджак. Вийміть з кишені хустинку і витріть лоб”... Олю, признайтесь: ви домовились з Павлом Михайловичем заздалегідь? Оля знизала плечима:

- А хіба не ви вибирали конверт з завданням?

- А може, в усіх конвертах завдання однакове?

Оля докірливо похитала головою:

- Науковий експеримент - не забавка. А втім - перевіримо. Вибирайте ще один, який хочете... Оцей? - Вона розірвала вибраний Ангеліною конверт, витягла папірець. Прочитала вголос: - “Знайдіть у календарі аркушик 16 травня, видеріть його і покладіть у ліву горішню шухляду столу”... Ну?

- Нічого не розумію! - розгублено сказала Ангеліна. - Павлику, я тепер боятимуся тебе, ти справжній чаклун!

- Я сам себе боюсь! - Він хотів пожартувати, але в голосі його мимохіть пролунало занепокоєння: пригадалося, що отакі хвилини приголомшливого “прозріння” тягнуть за собою похмуре похмілля, невдоволення з самого себе.

Ось і зараз: Платон сидить під столом, бубонить: “я програв... я програв...” А хто ж виграв? Павло Дудник?.. Ні, йому просто огидно й тоскно на серці.

- Та годі тобі, Платоне! Вилазь!

- Е, ні!.. Я програв... я програв... я програв... Х-ху, нарешті! Сто!.. Слово честі, сто! - Платон виліз з-під стола, сів на стілець, почухав потилицю. - Завдав ти нам клопоту, Павле! Ану розкривай механізм свого “ясновидіння”.

- Та яке там “ясновидіння”! - невдоволено похитав головою Павло. - Завдання було надто примітивне: перенести стілець до дверей. Я цілком випадково вгадав це. А тому, що кожен психологічний експеримент вимагає величезного напруження, мені стало жарко, от я й зняв піджак і витер піт з лоба... Переконливо?

- Гм... Переконливо, та не дуже. А коли б у завданні не йшлося про хусточку?

- Ну звідки ж я знаю, Платоне? Мені просто пощастило вгадати. За теорією ймовірності був один шанс з мільйона, скажімо, і цей шанс випав мені. Іншого пояснення я не знаю... А як гадаєте ви, Миколо Івановичу?

- А що можу сказати я? - скрушно похитав головою “водошукач”. - Я бачу пальцями, та й то, якщо літери не дрібні. Звичайна штука, “ефект Рози Кулешової”, так би мовити. Але щоб отак, як оце ви... Ніколи не чув про таке. Запала обтяжлива пауза. У кожного в голові роїлися думки, але ще неоформлені, нечіткі. Дошукуватись причин та висувати гіпотези - зарано, краще обміркувати все на самоті.

- Так от, друзі... - Павло глянув на годинник. - Одинадцята, час додому. Якщо не заперечуєте, Микола Іванович покаже нам своє обдаровання завтра вранці. Я буду о дев’ятій.

- Слушно! - схвалив Платон.

РОЗДІЛ XI

Наступного ранку Граф з’явився вже не у смокінгу, а в звичайному, досить-таки зашморганому костюмі. Події вчорашнього вечора збили з нього пиху, і він облишив дешеве штукарство, але саме це й дало йому можливість показати себе у найкращому світлі, найвигіднішим чином розкрити своє обдаровання.

Так, сумніву не було: він “бачив” пальцями, - “бачив” крізь папір, крізь скло, крізь непрозору пластмасу. Читав написаний великими літерами текст, розрізняв кольори, детально описував малюнки. І все це без ніякого напруження, легко й невимушено.

В часи середньовіччя його могли, не довго думаючи, спалити за отакі “чудеса”, бо, звісно ж, людина спроможна здійснити недосяжне для інших тільки в тому разі, коли їй допомагає нечиста сила. Коли б він - бодай перед найкваліфікованішою аудиторією - продемонстрував своє вміння років з двадцять тому, одразу ж зчинився б галас: “Шахрайство! Примітивне штукарство”, бо, звісно ж, “цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. А тепер навіть п’ятикласник пхикнув би: “Подумаєш, яке диво! Шкірно-оптична чутливість, та й годі!”

Чутливість чутливістю, а звідки вона, який її механізм? Чому не всім вона дається? Чому ні Платон, ні Оля, ні Ангеліна не здатні розрізняти навіть “колючу”, як визначає “водошукач”, межу між червоним і зеленим?

Випробував свої здібності і Павло, - друзі наполягли. Ні, марні зусилля. Не відчувається анічогісінько: під пальцями гладенький папір, та й годі. І оте вчорашнє “прозріння”, оте незбагненне переконання, що треба робити саме так, а не інакше, нині справді видається тільки химерною грою сліпого випадку. Вчений має бути вченим; учений вірить тільки тим фактам, які можна відтворити, - хай навіть ціною величезних зусиль. А все інше - фантом, примара, гра розбурханої уяви.

Шкірно-оптична чутливість колишнього “короля шахраїв” - незаперечний факт. Ще не відомо, чи мбжна викликати таку сприйнятливість у будь-кого іншого; ще надто рано висувати бодай найполохливіші припущення щодо можливості її використання для повернення зору сліпим; та вже ясно, що такі дослідження варті уваги. Як завжди при зустрічі з незнайомим і невідомим, має вагу кожна дрібничка, - часто саме в ній і ховається розгадка таємниці. На щастя, Оля Правдик володіє природним обдарованням експериментатора: у товстелезному лабораторному журналі записано всі подробиці кожного проведеного з Графом досліду.

Досліди поділено на дві групи: “шкірно-оптична чутливість” та “психофізичне орієнтування”, як назвала Оля здатність піддослідного до водошукання та рудознавства. Третій розділ - “Телепатія і телекінез” - займає лише одну сторінку, і всі записи свідчать, що колишній “король шахраїв” - абсолютний нездара в галузі читання чужих думок, а зусиллям волі, як і слід було сподіватись, він не зумів пересунути навіть порошинку.

З цікавістю гортає Павло сторінки лабораторного журналу. Дещо з описаного він побачив сьогодні на власні очі, але значно частіше трапляється свідчення про речі просто-таки неймовірні: то Граф під час прогулянки в лісі відчув закопане на глибині двох метрів “щось дуже неприємне” - як виявилось пізніше, напівзотлілий труп людини у військовому вбранні; то якось зауважив, що в інституті щойно вимкнули струм, і це було саме так: офіційна довідка відділу енергетики зазначала час аварійного вимикання електромережі з точністю до хвилини. А нещодавно він закомизився, відмовився від дослідів, посилаючись на “несприятливу погоду”. Оля протягом тижня фіксувала метеорологічні дані, дивуючись із примхи старого, - не було щонайменшого натяку на грозу чи зливу. Але згодом, цілком випадково, дівчина довідалась і записала в лабораторний журнал, що того дня, коли піддослідний скаржився на погоду, над Північною півкулею Землі прокотилася потужна магнітна буря.

- Цікаво, Олю. Дуже цікаво! - Павло підвівся, пройшовся по кімнаті.

Вони були тільки вдвох: Граф і Платон пішли з лабораторії одразу ж після закінчення серії дослідів; Ангеліна огиналась довгенько, та й вона змушена була піти. Павло навмисне не звертав уваги на її промовисті погляди: справи - насамперед, нема чого зважати на жіночі примхи. А втім, якщо казати правду, йому хотілося побути з Олею віч-на-віч, поговорити.

- Так, Олю, радий за вас... і трішки шкодую, що ви працюєте не зі мною. З вас вийде справжній учений; ви вмієте дивитись... і помічати.

- Спасибі, Павле Михайловичу! - Дівчина зашарілась, помовчала, а потім сказала з викликом: - А якщо хочете взяти мене за помічницю - беріть. Хоч зараз кину оцю психофізику, вона мені не подобається.

- А що ж вам подобається?

- Штучні м’язи.

- Навіщо вони вам, Олю? - сумно й докірливо запитав Павло. - Я вже поставив на них хрест.

- Саме через це я й хотіла б працювати у вашій лабораторії. Щоб лестощами, хитрощами, закликами, доказами примусити вас вести далі дослідження, аби переконати вас, що адміністрування вам тільки шкодить, що ви не маєте права губити в собі вченого! - Вона затнулась, збентежилась. - Не ображайтесь, Павле Михайловичу. Слово честі, кажу це як щирий друг.

- А що вдієш, Олю? Адміністратори теж потрібні. Не я - то інший. Погодьтесь: колишнього завмага начальником відділу біоніки призначати не варто.

- Ну, гаразд, Павле Михайловичу, вам видніше... - Оля помітила, що така розмова йому дуже неприємна. - Але якщо не хочете брати в помічниці, то хоч поясніть мені як початкуючому психофізикові, яким чином ви вчора дізналися про зміст завдання в заклеєному конверті? Тільки - щиро, нічого не приховуючи. Ви прочитали думки Миколи Івановича, так?

- Навряд, Олю. Біофізіки запевняють, що людський мозок радіохвиль у простір не випромінює.

- А якщо він випромінює якісь інші, не знані досі хвилі?

- Ну, тоді...

- А вам раніше не доводилося читати чужі думки?

- Чи доводилось?.. - Павло знизав плечима. - В галузі психічних явищ сам чорт ногу зломить! Хіба не буває так, що не встиг подумати про когось, аж гульк - він іде тобі назустріч? Або починаєш фразу, а співбесідник заявляє, що й він хотів сказати те саме. “Читання думок”? Та ні, пояснення набагато прозовіше: вашого приятеля ви побачили ще за квартал, але його образ зафіксувався тільки у підсвідомості, у нижчих шарах кори головного мозку; цей образ шукає відповідника, збуджує асоціативні зв’язки, - ось ви й пригадуєте: “Де ж це Іван? Що поробляє?” А однакові думки виникають у близьких людей, тому, що ці люди починають мислити однаковими категоріями.

- Ой, і хитрун же ви, Павле Михайловичу! - насварилась пальцем Оля. - Ваше пояснення дуже цікаве... але ви не відповіли на моє запитання. Отже, ви таки вмієте читати думки? Прошу, прочитайте мої. Я буду дуж-же напружено випромінювати оті таємничі “ікс-хвилі”!

Дівчина сіла проти Павла, сперлась підборіддям на кулаки, міцно стиснула губи.

Він дивився на неї, ледь усміхаючись. Мила дівчинко, як легко розшифрувати твої думки! Їх зраджують м’який і лагідний блиск очей, тривожний рум’янець обличчя, прискорене дихання грудей. Марно плещуть язиками інститутські кумасі: ніякого “роману” з Платоном у Олі немає... і навряд чи буде. Незбагненним - і наче аж протиприродним - чином вона нехтує мужнім і вродливим заради миршавого і непоказного. Чому? Невідомо. От тобі й “біологічна програма”, Павлику! Поясни, якщо ти такий мудрий, за які твої незрівнянні якості покохала тебе ця дівчина?

- Ну, Павле Михайловичу, прочитали?.. Ні? - Оля із щирим розчаруванням похитала головою, зітхнула. - А я так старалася.

- Прочитав, Олю... - Павло взяв обома руками Олину руку, потиснув її. - Не зараз, правда, а - пам’ятаєте? - того дня, коли трапилась пожежа у Платоновій лабораторії.

- Ну, і...

- На все добре, Олю. Мені час іти.

- На все добре... - Вона схилила голову, сказала тихо: - Ви прочитали правильно, не буду приховувати... Але забудьте прочитане... і приходьте як начальник відділу.

- Я приходитиму як друг, Олю. І частіше, аніж досі. Хочете?

- Хочу, - покірно відповіла дівчина.

Павло рвучко обернувся, пішов з лабораторії. На душі в нього заліг невиразний теплий смуток: його зворушила беззахисна покірність дівчини, її невміння приховати свої почуття, небажання скористатися з притаманної жінкам лукавої підступності. Він відчував себе винним перед Олею, водночас розуміючи, що нічого змінити не може. Далебі, мабуть, краще кохати без взаємності, нарікаючи на лиху долю, аніж визнавати своє банкрутство, не маючи змоги відповісти на щире кохання людини, яка бачить у тобі втілення свого ідеалу.

Знову подумалося про “біологічну програму”. Дивна річ ота людська психіка! Якщо перша-ліпша тварина за однакових ситуацій діє завжди однаково, то поведінку людини ніколи не можна визначити наперед з певністю. Ось хоча б і його стосунки з Олею. Він її не любить, ні в чому від неї не залежить. Але коли б її захоплення змінилося на зневагу, це було б для нього нестерпною ганьбою, вищим ступенем покарання. Оля, звичайно, надто ідеалізує його, сприймає бажане за дійсне. Але саме отаке сліпе довір’я закоханої людини і змушує долати в собі все погане, пробуджує бажання стати таким, яким тебе хочуть бачити.

Пригадалося: “Ви не маєте права губити в собі вченого!” Оля має рацію: досить зволікати з дослідженнями “штучного м’яза”. Зрештою, роботу відділу сяк-так налагоджено, є заступник, секретарка, партком та профком - хай порядкують. Колишнього завмага призначати начальником дослідницького закладу не варто, це так. Але не слід і вченого перетворювати на круглого адміністратора!

Він поглянув на годинник, витяг записну книжку, роздратовано шморгнув носом. “Середа, 11.00-13.00. Особисті справи”. Е, ні, годі. В нього теж є особисті справи!

Замість звернути ліворуч, до свого кабінету, Павло пішов прямо в лабораторію. Подзвонив Паолі звідти, хай відвідувачів приймає заступник. Шкода буде, якщо розвіється оце пекуче бажання поновити досліди зі штучними м’язами. Саме в такі хвилини часом спадає полуда з очей, і таємниче й нез’ясовне враз стає елементарно простим і зрозумілим.

Він одчинив двері своєї лабораторії, став на порозі, усміхаючись. Ніде ані порошинки, на столі і на підвіконні - квіти. І Ангеліна, серйозна, зосереджена Ангелїна, сидить перед осцилографом, визначаючи резонансні частоти молекул міопласту. Вона так занурилась у працю, що нічого не фачить і Не чує. Аж трохи соромно: ці досліди абсолютно нікому не потрібні, і доручив їх Павло Ангеліні, тільки аби та щось робила. А втім, їй байдуже, яке завдання виконувати: головне, як вона сама каже, виконати його сумлінно.

- Ліно!

- Хвилиночку! - Вона записала покази, вимкнула прилади і аж тоді повернула до нього голову. Сказала неприязно: - А я гадала, що ти “консультуватимеш” аспірантку Правдик аж до кінця робочого дня.

Павло підійшов до неї, обняв за плечі, поцілував.

- Ти чому така зла?

- Бо не хочу бути зайвою, не хочу сидіти в оцій камері одна-однісінька з ранку до вечора. Я тобі тут не потрібна - то переведи мене до лабораторії зоопсихології. Я буду проводити експерименти разом з аспіранткою Правдик, і ти консультуватимеш нас обох.

- Дурненька! - щиро засміявся Павло. - Саме від сьогодні ти й будеш мені потрібна тут щодня. Я ноновлюю дослідження штучних м’язів.

- А що сталося? - стурбувалась Ангелина. - Тебе зняли з посади начальника відділу?

- Ні, я зняв з своїх плечей половину зайвого тягаря адміністратора і зіпхнув іншим.

- Але ж водночас ти поступився половиною можливостей керівника?

- Ат, Ліно, хіба в цьому справа? Я насамперед учений... - Він підійшов до посуду зі штучним м’язом, поторсав важельки динамометра. - Моє місце отут.

- Тобі видніше, - сказала Ангеліна таким тоном, який безперечно свідчив, що “видніше” саме їй, а Павло Дудник робить ще одну дурницю.

Але Павло вже не звернув на те уваги, його свідомість занурилась у химерний світ молекулярних ланцюжків міопласту. Де джерело невдач? Яким чином уникнути “гангрени” в пасмах штучних м’язів?

Спершу він хотів замінити і розчин активатора, і самі м’язи, - адже за ці два місяці, певно ж, сталися зміни. А потім вирішив: ні, отаке “старіння”, може, і розкриває приховані вади пластмаси.

Тож яке було його здивування, коли після першого ж імпульсу струму штучний м’яз смикнувся так, що стрілка динамометра сягнула аж за межі шкали. Пластмасові пасма з загальною площею перерізу один квадратний сантиметр розвинули силу тяги понад сто грамів! Такого досі не було. Може, це тому, що штучний м’яз відпочив?

Павло повторив дослід. Як і сподівався, сила тяги зменшилась, але все ж удесятеро перевищувала ту, яку вдавалося одержувати раніше.

Ще і ще пропускав Павло імпульси високої напруги через пасма міопласту, а штучний м’яз працював і працював, смикаючи за важельки динамометра, і не помічалось ані найменших ознак “гангрени” - розпаду пластмаси поблизу підвідних дротів.

Результат досліду був такий блискучий, що Павлові стало аж неприємно. Якщо експеримент кульгає і ти, поступово усуваючи огріхи, починаєш одержувати дедалі кращі наслідки - це цілком закономірно. А якщо невідомо, як і чому випадає неймовірний успіх - так і знай: завтра чи навіть через кілька хвилин почнуться невдачі, і причини їх не знайдеш.

- Павлику, що мені робити?

- Га?.. Визначай далі резонанс.

- Я вже закінчила.

- Повтори спочатку. А втім, ні, - Павло підвів голову, потер долонею лоб. - Ліно, мені потрібен хрущ.

- Хрущ?! - Вона глянула на нього як на божевільного.

- Так, хрущ, -повторив він уже роздратовано. - І навіть не один, а десять, двадцять, сто.

- Але де я їх візьму, Павлику?

- Не знаю, Ліно. Пошукай у садку, в парку. Зайди до ентомологів. Не знаю.

- А якщо хрущів уже немає? Адже липень надворі.

- Тоді - яких завгодно жуків. Якнайбільше і якнайшвидше. І не розпитуй мене, прошу, я пізніше все тобі поясню.

- Гаразд, Павлику... - Ангеліна знизала плечима, взяла сумочку й вийшла.

Павло сидів, обхопивши голову руками. Про хруща він згадав несподівано для самого себе: просто, замість підшукувати для Ангелїни ще одну непотрібну роботу, бовкнув перше, що спало на думку. А зараз починає розуміти: ні, це зовсім не “просто”. Його свідомість гарячково аналізувала причини несподіваного успіху, а в підсвідомості тим часом перебігав, може, ще напруженіший аналіз обставин попередніх невдач. І ота підсвідомість, ота “інтуїція”, чи що вже там, ухопилася за згадку про нещасного хруща, який утопився в кислоті через недбалість дурепи Емми.

А може, й справді так? Може, справа в тому, що до активатора попали сторонні органічні речовини? Резервуар був закритий не герметично; запах териленової кислоти, мабуть, привабив комах, ось вони й налізли в неї.

Щиро кажучи, Павло розумів усю неспроможність цього пояснення, та коли вже така думка виникла, то не дасть спокою, доки її не перевіриш. Клятий хрущ! Ну де його взяти?

Він никав з кутка в куток, час од часу підходячи до стенда зі штучним м’язом. Працює, клятий м’яз, хоч ти йому чорта дай! Чому ж він не працював раніше?.. Хрущ винен, тільки хрущ!

А в підсвідомості ворушилися нечіткі асоціації, снувалися химерні гіпотези, виникали несподівані співставлений. Пригадалися власні міркування про “антиегоїстин”. Мовляв, залежно від раціону лялечок та термітів виростають або мирні “трудівники”, або “войовничі солдати”. Дослідити б склад кожного такого “раціону”, виділити оті біохімічно активні речовини, - дивись, може, й розкрилася б одна з найсокровенніших таємниць природи... Запропонувати комусь таку тему?.. Аякже, візьмуть! “Недисертабельна!” Можливо, все життя доведеться працювати, аби зрештою довести, що гіпотеза Павла Дудника - абсурд!

Він поглядав на годинник усе частіше й частіше, Ангеліни все не було. Вона з’явилась аж перед кінцем робочого дня, - надута, роздратована, - і поставила перед Павлом великий слоїк, повен всіляких жуків.

- Ось, прошу! А тепер поясни, будь ласка, в ім’я чого мені довелося витратити на таксі аж сім карбованців і нишпорити поміж кущів у лісі, викликаючи у шофера підозру, що я - психопатка?

- Не гнівайся, Ліно, - засміявся Павло. - Ти не психопатка, а золотко; транспортні видатки я тобі поверну з процентами. А жуки мені потрібні ось для чого... - Він зняв кришку резервуара з кислотою і висипав у нього шарудливу масу комах. - Усе!

- Ну?

- Побачимо, - моргнув він хитро. - Може, я таким чином реабілітую свої штучні м’язи.

Ангеліна всміхнулася, сіла йому на коліна, скуйовдила чуприну:

- Ех, ти! Пояснив би, в чому справа. А то знаєш, що я подумала?

- Знаю.

- Ні, не знаєш.

- Знаю: ти подумала, що я призначив побачення Олі.

- Ні, ти таки справді чаклун! Ану, прочитай, що я подумаю зараз. Зумієш?

Павло посміхнувся: вже вдруге йому сьогодні пропонують читати думки. Олині розгадати було неважко. А Ангелінині...

Він пильно подивився в її очі. Красиві. Спокійні. І десь аж у глибині ледь-ледь блищать іскорки: “Все одно не вгадаєш!” Про що ж вона зараз думає?

“Люблю,тебе”! Ні, її кохання надто розсудливе. “Ти повинен любити тільки мене”?.. О, це вже ближче до істини. “Без мене ти не досягнеш успіху”?.. Теж імовірно.

В мозкові перебігала фраза по фразі; Павло фільтрував їх, старанно припасовуючи до створеного в своїй уяві образу коханої, а десь на другому плані свідомості поступово формувалась фраза, яка бриніла несподівано й образливо, і водночас - єдино можлива.

- Ну, Павлику!

- А ти не пошкодуєш, якщо я процитую?

- Ні.

- Щиро?

Вона затнулась на мить:

- Щиро.

- Так ось, ти подумала: “Якщо мужчина хоч трохи привабливіший за мавпу - це вже красень!” Так?

- Ой, Павлику! - Ангеліна спаленіла, сплеснула руками. - Ну як ти вгадав?.. Я подумала про шофера таксі: він зовні бридкий, аж огидний, а як почав розповідати, скільки...

- Хвилиночку, Ліно, треба перевірити, як там наші жуки.

Звичайно, ще рано було зазирати до резервуара, але Павло просто не міг дивитись у щирі-щирісінькі очі Ангеліни, бо знав, знав з непохитною певністю, що малося на увазі не якогось шофера, а саме його; що вона зараз збентежена і розгублена, злоститься на себе і на нього; не розуміє, що сталося, і боїться цієї непевності.

- Ну, як, Павлику?

Він натиснув на кнопку, пускаючи імпульс струму в систему. Смикнулася стрілка динамометра, зупинилась проти поділки “95”. Те ж, що й раніше.

- Ліно... - Павло глянув на годинник. - Якщо виявиться якийсь ефект, то хіба аж через кілька годин. Чого тобі тут нудитися? Іди відпочивати.

- А може, нам буде веселіше удвох?

- Ні, ні, йди. Якщо я звільнюсь рано, то подзвоню тобі. Підемо до Дніпра. Хочеш?

- Так. Ну, до зустрічі!

Ангеліна поцілувала його і пішла, а він знесилено опустив голову на руки. Знову починався приступ невідомої психічної хвороби: хвилями котилася до горла несподівана, безпредметна злість проти всього і всіх; наростало очікування чогось важливого і небажаного; лунали знайомі голоси, - ні, не голоси, а їхнє відлуння, - невловне, як зблиски сонця на поверхні бурхливого моря; і тоскнота, невимовна тоскнота стискала йому груди, наче він втратив щось безмежно дороге і ніколи вже не забуде цієї втрати.

...А штучні м’язи працювали все з тією ж чіткістю. “Коктейль з жуками” на них не впливав.

РОЗДІЛ XII

Зухвалий намір Павла Дудника здихатися бодай частки адміністративних навантажень, аби повернутися до наукових досліджень, розвіявся димом при першій же зустрічі з дійсністю. Коли наступного ранку після пробного “дня свободи” він прийшов до інституту, Паола зустріла його низкою найнеприємніших повідомлень. Зафіксовані у вигляді резолюцій, розпоряджень та протоколів, вони мали вигляд беззаперечний і солідний, засвідчуючи, що всі заплановані засідання проведено, всі термінові питання вирішено. Тільки й того, що все було зроблено не так, як слід, а навпаки. Подумати тільки: віддати Тіні Марківні єдиний резервний магнетрон - той, що його Павло буквально вициганив у професора Шевчука і беріг як зіницю ока для майбутньої лабораторії псцхофізики! Пожадлива Тіна давно точила зуби на цей магнетрон, - їй, бач, потрібний високочастотний нагрівник для дослідження синтетичної їжі! Нагрівник можна зробити з електричної плитки, а от де візьмуть психофізики джерело ультракоротких радіохвиль?! Ой леле, а це що?! Далебі, тільки дурень міг дати відстрочку заводові електронно-обчислювальних машин! Півроку лежить наряд, а машини й досі нема. Натиснувши де слід, Павло взяв їх, нарешті, за горло. І чим скінчилося? Щиросердий дядечко Литвинчук, його заступник, повірив крокодилячим сльозам, погодився чекати ще місяць... А це? Бож-же! “Затвердити звіт аспіранта тов. Пясковського М. С”. ...Не затверджувати, а гнати в шию оцього ледацюгу!.. “Просити дирекцію про надання житлової площі інж. Тарапуті П. Т.”. ...Отакої! Щойно поткнувся в інститут - і вже квартиру?! Ні, голубе, інші чекають значно довше!.. А це?!

“У зв’язку з сімейними обставинами надати тов. Ханжелян С. Л. відпустку за власний кошт терміном на 10 днів”...

- Що ви тут натворили?! - Павло ляснув долонею по паперах, люто глянув на Паолу, що стояла перед ним як живе втілення осуду.

Вона ледь знизала плечима:

- Якщо будете консультувати аспірантку Правдик щодня - побачите ще й не таке.

- До чого тут аспірантка Правдик? - гримнув Павло.

Паола зблідла, ще дужче випросталась:

- До того, що не слід забувати про свої обов’язки!.. Можете мене звільнити хоч зараз, але я скажу правду... Всім відомо, що Степан Гаврилович - людина довірлива й м’яка. Хіба йому варто доручати такі справи? А ви за цілий день навіть не поткнулися в кабінет!.. Я цінувала вас передовсім за вашу принциповість і наполегливість. А ви... - Вона шморгнула носом і замовкла.

- Сідайте, Паоло... - Павло вперше назвав її так. Він враз прохолов, і йому було соромно за спалах. - Скажіть, а чи маю право на наукові дослідження я? Адже я насамперед учений.

- Ви насамперед начальник відділу біоніки, - відповіла вона вперто. - Після сімнадцятої нуль-нуль - будь ласка.

- Ой, Паоло Дмитрівно! - Павло жартівливо схопився за голову. - Чому жінки отак люблять командувати?

- Тому, що вони розсудливіші за чоловіків.

- А що робите після сімнадцятої нуль-нуль ви, коли не секрет?

- Вивчаю англійську мову.

- А ще?

- Хімію... Знаю, ви хочете запитати, чи розважаюсь я та чи ходжу на танці, - усіх чомусь цікавить тільки це. Ні, не розважаюсь, не ходжу. Я надто самолюбна... і надто неприваблива. Знаєте, як мене прозвали в інституті?

Павло серйозно хитнув головою, потім поманив пальцем Паолу, сказав пошепки:

- А мене - Грак!.. Влучно, га? - Він підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті. - Спасибі вам, Паоло Дмитрівно, за прочухана. Ви маєте рацію: нехтувати обов’язками не можна. І все ж я працюватиму в своїй лабораторії не тільки після сімнадцятої. Але... - Павло по-змовницькому приклав палець до уст. - Але в разі якоїсь термінової справи - викликайте мене негайно.

- Гаразд, Павле Михайловичу, - відповіла вона вже лагідніше.

- Так от, я піду зараз.

Після розмови с Паолою настрій в Павла поліпшився. Якось незвично гостро усвідомилась всезагальність людських турбот і всемогутність безлічі найрізноманітніших обставин, що визначають собою долю окремої людини. У кожного свій клопіт, свої печалі. Був би у Паоли трошки рівніший ніс, трохи стрункіша фігура, дещо повніші губи - і вже не шукала б вона забуття над підручниками, не ховалася б за машкарою холодної педантки. Або коли б у неї був інший тип нервової системи, інший темперамент, - сангвінічний, скажімо. Сангвінікам легко живеться на світі, бо вони оптимісти з натури. Та й усі інші почувають себе з ними легко й вільно. А от коли в тебе нервова система неврівноважена...

Павло згадав учорашній вечір і стурбовано похитав головою: зволікати далі не можна, треба звернутися до лікарів. Уже не допомагають і заспокійливі засоби. Півночі він прокрутився на ліжкові, а коли зрештою заснув - почало верзтися казна-що. Треба відпочити, бо це добром не скінчиться. А власне, що заважає взяти човен та й гайнути вихідного дня з Ангеліною вниз по Дніпру?

Згадавши про Ангеліну, Павло на мить затримався перед дверима лабораторії: треба придумати їй якесь завдання, - адже вона, мабуть, і досі досліджує оті “резонансні частоти”.

Але ні, - він був приємно вражений, - Ангеліна вперше виявила самостійність і облишила частотомір. Павло застав її за монтуванням нової злагоди для дослідження штучного м’яза.

- О, - протягнув він здивовано, - як ти здогадалась?

- А як же? - запитала вона з викликом, рада похвалі, - Не тільки ти володієш обдарованням ясновидця. Вчора ввечері я прочитала твою думку, що слід поставити контрольний дослід.

- Вірно, золотце моє! - засміявся Павло. - Здрастуй.

- Здрастуй... Приходила Правдик, запрошувала нас із тобою в суботу на “польові експерименти”. Микола Іванович показуватиме свої чудеса, так би мовити, на натурі. Поїдемо?

- Та непогано б... - Павло підійшов до резервуара з кислотою, зняв кришку, понюхав.

До характерного запаху кислиць приєднувався знайомий своєрідний присмак - кислота вже пороз’їдала вкинутих учора комах.

“Стривай, а що нагадує цей запах? - Він принюхався дужче. Пахло якоюсь відомою хімічною сполукою, але якою саме - не вдавалося згадати. - Ну, та біс із ним”.

Павло ще збільшив концентрацію кислоти в активаторі, знизив до межі напругу струму. Натиснув на кнопку.

І знову стрілка динамометра сягнула за межі шкали. Забруднення активатора органічними домішками не вплинуло на його властивості.

- Ну, як - реабілітував свій штучний м’яз? - запитала Ангеліна.

- Реабілітував, - похмуро відповів Павло. - Тільки не м’яз, а небіжчика-хруща. І телицю Емму також... Ти вже закінчила?

- Так.

Павло дбайливо перевірив усю систему, оглянув кожне міопластове пасмочко: контрольний дослід вимагає підвищеної пильності, бо пропустиш якусь дрібничку - і вийде пшик.

Ніби все гаразд. Можна вмикати струм.

Павло увімкнув. Жодного результату. Кинувся до дротів, промацав їх, перевірив провідність - цілі. Знову натиснув на кнопку - анічогісінько. Похапливо замінив м’яз, але стрілка динамометра не поворухнулась.

- Сто чортів!.. - Не тямлячи себе, він розмахнувся кулаком, щоб гримнути по оцьому посудові, розтрощити його вщент, розрядити пекучу злість на власну тугодумність, на тупу косність пластмасових пасом, на природу, яка так підступно приховує свої щонайменші таємниці.

- Павлику, Павлику! - Ангеліна кинулась до нього, перехопила його руку. - Заспокойся, любий. Я сама все перевірю.

- Ні, облиш. - Він уже оволодів собою. - Негайно йди до п’ятої лабораторії і попроси дослідити на електронному мікроскопі структуру полімерних ланцюжків... - Павло висмикнув одну нитку з діючого м’яза, а другу - з бездіяльного. - Не переплутай! А я піду розвіюсь. Страшенно заболіла голова.

Вщент знесилений раптовим спалахом люті, він поплентався до виходу з інституту. Сів на лаві під яблунею, примружив очі. Прислухався до внутрішніх голосів, до наростаючого відчуття наближення незнаного лиха, до химерних спогадів про невідомих людей і невідомі події.

“Зараз піду до психіатра, - міркував він розсудливо, знаючи водночас, що нікуди не піде, бо чомусь мусить сидіти отут. І оце усвідомлення збудило в ньому гнів проти самого себе. - Та схаменися ж, телепню! Збожеволієш!”

Він оволодів собою. Прояснився мозок, вільніше стало дихати.

Розплющив очі, задивився на гру сонячних променів серед рясного листя яблуні. Зірвав яблучко, надкусив. Пуп’янок, кислий-прекислий. Викинув геть. Поглянув на годинник і не помітив, котра година. Підвівся. Знову сів.

Він ніби чекав на щось чи на когось. Здавалося б, вільний робити все що заманеться, він зараз нікуди не пішов би з цього місця. І коли б запитали чому - відповів би, що так йому захотілося. Та ось йому (з такою ж безпідставністю) чомусь спало на думку, що треба негайно піти до свого кабінету. Навіщо?.. Дурне запитання! Вже розвіявся, годі байдики бити.

Отак Павло пояснив би і самому собі, і будь-кому іншому. Але коли б отой “інший” простежив за ним у ці хвилини, то сказав би, що начальник відділу поспішає в дуже важливих справах. І дістав би ствердження своєму припущенню. Тільки-но Павло поткнувся на поріг свого кабінету, Паола радісно вигукнула:

- Ой, Павле Михайловичу, як добре, що ви навідались! Я вас шукаю, шукаю... Олексій Тихонович повернувся з Москви. Просив, щоб ви негайно прийшли до нього.

- А я наче передчував. Поспішав сюди невідомо чого.

- Та яке ж тут передчуття? Олексій Тихонович завжди приїздить експресом саме в цей час.

- Так, експресом, - повторив Павло.

Він подумав: знову все розшифровується просто. Розсудлива і надто практична свідомість не визнала за потрібне запам’ятати час прибуття отого московського експреса, а підсвідомість - запам’ятала. Про всяк випадок, може, коли-небудь придасться. Запам’ятала, але висловити не може, бо “неписьменна”. Навіть не так: німа. Показує на мигах, підштовхує щось робити, а заради чого, з якою метою - не розтлумачить.

“Стривай, стривай! - Павло аж зупинився на сходах, вражений несподіваною думкою. - Так у цьому ж, власне, і полягає сутність інстинктів: цілеспрямовані логічні дії без їх осмислення. В кожному окремому випадку нервова система тварини, проаналізувавши ситуацію, надсилає відповідні накази м’язам, і тварина кудись суне, щось робить, - механічно, без щонайменшої спроби проконтролювати - чи відкоригувати - свою поведінку. Через недосконалість такого способу виживають тільки окремі індивідууми, але й цього досить, щоб вид існував. А свідомий контроль над власними діями стає потрібний уже на дуже високому етапі розвитку, і особливо тоді, коли тварина - надто велика, щоб вибороти право на життя швидкістю розмноження, і не володіє могутніми пазурами та іклами для самозахисту. Саме в такому стані опинилися первісні люди. Людина вижила й перемогла насамперед тому, що в процесі боротьби за існування в неї зародилася свідомість і почала брати інстинктивні дії під свій контроль.

“Так, так, - міркував він гарячково. - Інстинкти - суворо спеціалізовані, проте надто повільно реагують на зміну середовища. Розум змушений виправляти їх дедалі частіше, аж доки зовсім знехтує їхньою керівною роллю, виділивши їм чітко окреслену сферу впливу - забезпечення фізіологічних функцій організму. Кінець кінцем у людини це призвело до повного розриву відносин: свідомість майже не втручається в діяльність внутрішніх органів; та й справді, було б найбільшим безглуздям, коли б довелось осмислювати, які саме ферменти треба виділити для перетравлення їжі! - а підсвідомість не має лінії зв’язку з розумом. Німа? Ні, примусово позбавлена права голосу! Лише в окремих людей - таких, як колишній “король шахраїв”... та у таких психопатів, як Павло Михайлович Дудник, - оця підсвідомість заявляє про себе надто нахабно!”

Йому стало якось не по собі. Педант і скептик, коли йшлося про наукові гіпотези, він зараз наближався до висновків надто сміливих і навіть рискованих: якщо його міркування слушні, то у кожної людини, окрім визначених академіком Павловим двох нервових сигнальних систем, має бути ще й третя, - а точніше, “нульова”, - отой успадкований від тварин, загадковий і не визнаний ученими “механізм інтуїції”. Не вегетативна нервова система, ні, а саме надзвичайно гострий і чутливий логічний апарат боротьби за існування, який працює вхолосту тільки тому, що всі права перебрав на себе розум.

Нема чого дивуватися з отих, здавалося б, навіть аж протиприродних феноменів, коли звірята виявляються сприйнятливіші й чутливіші за людину з усіма її найдосконалішими науково-дослідницькими приладами. Може, всього лиш кількох міліграмів якогось певного хімічного препарату вистачить, щоб відновити лінію зв’язку отієї гіпотетичної нульової системи з м’язами, а то навіть і з свідомістю. І тоді людина за сотні кілометрів відчуватиме джерела прісної води, без компаса і без карт знаходитиме шлях додому, а може... а може, навіть набуде здатності передчувати стихійні лиха!.. А чому б не так? Адже передчувають землетрус ящірки та деякі риби?

Він побоявся піти ще далі, послатися на пацюків, що втікають з приреченого корабля, та на собак, які нібито здатні передчувати нещастя, - такі факти вимагають насамперед найгрунтовнішої перевірки. Але якщо вони виявляться беззаперечними, то доведеться визнати, що у живих створінь існує якийсь надлогічний механізм прогнозування майбутнього, -механізм, який на основі відомих нині законів уже не поясниш.

“Ой, хлопче, намнуть тобі вуха за такі, з дозволу сказати, “гіпотези!”

Хотілося розгромити самого себе, відшукати вагомі негативні докази, але їх не знаходилося, окрім тупого і впертого “цього не може бути”. А чому не може, зрештою? Тому, що віру в передчуття називають забобоном?.. А хіба не називали забобоном віру в чарівну паличку водошукачів? Хіба не таврували як невігластво й знахарство народний спосіб лікування ран пліснявою, - первісну пеніцилінотерапію? Платон має рацію: догматизм та консерватизм мислення - страшна річ. Краще сто разів помилитися, досліджуючи щось нове, аніж товкти воду в ступі, уникаючи сміливих припущень тільки тому, що вони розбігаються з загальновизнаними твердженнями.

“Так то воно так, але... - Відчуваючи якийсь невиразний неспокій, Павло машинально поглянув на годинник і схаменувся. - Телепню, та в тебе й справді, мабуть, лишилась тільки ота нульова система! Директор чекає, а ти тут філософію розводиш!”

Павло зустрів Шевчука, коли той уже виходив з кабінету. Професор простягнув руку, вітаючись, докірливо похитав головою:

- Забарилися ви, Павле Михайловичу. Я вже збирався їхати без вас. А справ сьогодні стільки, що навряд чи нам з вами хоч пообідати вдасться. Куй залізо, доки гаряче!

- Перепрошую, Олексію Тихоновичу!.. А є що кувати?

- Навіть більше, аніж ми з вами сподівалися! - задоволено всміхнувся Шевчук. - їдьмо, розповім по дорозі.

За два тижні свого перебування в Москві він зробив чимало: добився спеціальної постанови Ради Міністрів, “викрутив” фонди на найдефіцитніше обладнання. Відділ біоніки Державного інституту актуальних проблем одержить просто-таки казкові умови для досліджень на вищому рівні сучасної науки. Заслуга в цьому належала, звичайно, Шевчукові, -як організатор, він не має собі рівних. І все ж, слухаючи його, Павло мимохіть згадував Платонове твердження, що професор Шевчук за нинішніх умов уже втратив право на лідерство. Могутня матеріально-технічна база відтепер не тільки дозволятиме, а навіть вимагатиме перетворити відділ біоніки на самостійний інститут. Шевчук цього не розуміє. Більш того, в усіх своїх міркуваннях він майже не згадує біоніку; йому імпонує насамперед те, що всі оті нейтронні “гармати”, квантові випромінювачі та кібернетичні злагоди паралельно зможуть використовувати й інші відділи. Ой, відома Павлові ота паралельність! Спробуй-но зараз дотовпитись до електронно-обчислювальної машини, якщо фізики там днюють і ночують!..

“Так, відділ біоніки повинен одержати повну самостійність!” - подумав Павло з переконаністю, але промовчав. Шевчук міг би витлумачити таку заяву хибним чином, та й поспішати з розв’язанням цього питання не слід: фонди фондами, однак скакати гопки можна буде аж тоді, коли папірці перетворяться на апаратуру та на додаткові посади для дослідників.

Здавалось би, після розв’язання принципово важливих питань у найвищих інстанціях всілякі дрібні формальності не заберуть багато енергії та часу. Але де там! Шевчук з Дудником того дня і наїздилися, і набігалися, і насперечалися по саме нікуди. Аж коли сонце сіло на вечірній пруг, Шевчук сказав, виходячи з кабінету міністра фінансів:

- Оце вже й усе, Павле Михайловичу. А тепер їдьмо до мене та вип’ємо по чарчині за наше майбутнє.

Він був радий і задоволений, хоч ледве тримався на ногах: прямо з поїзда в отаку біганину! Павло почав відмовлятися, але Шевчук наполягав:

- Їдьмо, їдьмо! Мені треба сьогодні вибалакатись. І, хто зна, мої мудрування коли-небудь і вам придадуться, Павле Михайловичу.

А через годину, наливши в чарки коньяку, він сказав розсудливо й спокійно:

- Оце, мабуть, остання велика справа, яку я зміг зробити для нашого інституту.

- Чому це, Олексію Тихоновичу? - Павло відчув, що його здивування пролунало фальшиво, і спаленів.

- Пора і честь знати, - сумно посміхнувся старий. - Вже не тягну. Війна, друже, залишила в моєму мозкові оттакенну, - він показав пальцями, - залізячку на згадку. І вона нагадує про себе.

- І не можна видалити?

- Ні... - Шевчук підняв чарку, глянув на Павла. - Вип’ємо за вас, Павле Михайловичу.

- Е, то спочатку за вас.

- Тоді - за нас. Більш, як одну, мені не можна. Випили. Помовчали.

- Так от, Павле Михайловичу, я запросив вас не так собі. Зі мною все може статися, отож я й хотів би підшукати собі заміну завчасно. Ви показали себе з непоганого боку...

- Та що це ви, Олексію Тихоновичу?! З осколком у мозку люди живуть до ста років! Вам треба тільки хоч трошки менше працювати!.. - Павло говорив це, а в підсвідомості гарячково пульсувала підленька, отруйна думка, що саме таким чином і розв’яжеться дилема, про яку говорив Платон. І не в спромозі придушити в собі оце гидке й підле, Павло повторював: - Ні, ні, цього не може бути!

- На жаль, може... - спершись підборіддям на сплетені пальці рук, старий перебіг очима по корінцях книг на багатоярусному стелажі, по рядку старовинних картин та естампів на стіні.

Він ніби прощався з ними заздалегідь.

І Павло нараз усвідомив з жахом, що професора Шевчука незабаром не стане. Це трапиться дуже скоро... Несподівано для всіх... Його смерть завдасть Павлові Дуднику величезного, непоправного нещастя... Треба кудись тікати, тікати негайно, бо вже завтра буде пізно... Але яке нещастя?! Попередити Шевчука?! А що йому сказати?

- Та ви мене не слухаєте, Павле Михайловичу?

- Пробачте. Замислився.

Випірнувши з хвилинної задуми, Шевчук знову набув притаманного йому оптимізму. Якщо вранці в його міркуваннях ще проступала невпевненість, то тепер, після остаточного узаконення планів реорганізації відділу біоніки, йому хотілося розкрити всі свої далекосяжні плани.

Але Павло, щиро кажучи, навіть не чув цих міркувань. Мозок свердлила єдина думка: “Що може статися?”

Розпрощавшись, нарешті, з Шевчуком, він ішов Хрещатиком замислений. Підійшов до тролейбусної зупинки на площі Калініна. Стояв, не підводячи голови, - не підводячи, це запам’яталось твердо. І раптом подумав невідомо чому: “Якщо цей тролейбус веде Мишко - мені буде дуже, дуже зле!”

Він не встиг навіть додумати, звідки в нього, принципового матеріаліста, виникла отака безглузда, містична думка. Під’їхав тролейбус, розчинилися двері, і пролунав голос Мишка - сусіда по квартирі:

- Павле Михайловичу, прошу!.. Додому?.. О, а чого це ви блідий як стіна?

- Щось негаразд себе почуваю... - Павло став біля кабіни водія, втомлено заплющив очі.

Що це за містика? Що за дурні припущення? До чого тут Мишко, і як можна було дізнатись, що найближчу машину веде саме він?

Обминаючи якусь перепону, тролейбус хитнувся вбік... Павло кліпнув очима. Просто перед його носом на стінці чорніли цифри: “333”.

- Х-ху!.. - Він з насолодою, з полегкістю зітхнув: як усе елементарно просто!

Знову витівки підсвідомості - Мишко не раз хвалився “шикарним” номером своєї машини; Павло помітив це число на капоті тролейбуса, ще коли той був аж ген де, - помітив та й не звернув уваги. А ота клята нульова сигнальна система вмить усе проаналізувала і встругнула таке!

Може, це було й вірогідне пояснення нез’ясовному, однак настрій у Павла Дудника поліпшився ненабагато.


Микола ДАШКІЄВ | З безодні минулого | РОЗДІЛ ХІІІ