“ГОМО ГОМІНІ ЛЮПУС ЕСТ!”
Професор повільно розплющив очі. Поворухнув плечем. Спробував підвести голову - це було так важко, що перед очима пішли кола. Все тіло боліло, в роті пересохло, на душі чомусь було тоскно й неприємно.
Потроху відновлювалася пам’ять, але пригадувалося не все, - якісь уривки видінь, окремі слова. Потім події зв’язалися в ланцюг, пригадався весь минулий день, та неприємний намул в душі не зник, а навпаки, посилився.
Професор сам не розумів, як міг втратити над собою контроль і наговорити купу дурниць...
Він насилу підвівся, тримаючись за спинку ліжка, пошукав очима. Степан спав, схилившись на письмовий стіл, але, почувши рипіння пружин, схопився і підбіг до професора:
- Максе Максовичу, вам краще?..
Він питав схвильовано, з щирим співчуттям, і професор, глибоко зворушений, тихо відповів:
- Краще, мій хлопчику... Мені вже зовсім добре...
Степан допоміг йому підвестися з ліжка, поставив кофейник на спиртівку і по-змовницькому прошепотів:
- Поки ви спали, я обладнав схованку для рукопису... - Він потягнув професора до столу. - Дивіться, ось внизу. Сюди ж будете ховати і всі матеріали для антивірусу, а то часом заскочить Валенброт або Руфке - і все пропало...
Виявити влаштований хлопцем тайник ні для кого не склало б труднощів, але Степан був у захваті од своєї роботи і так незграбно намагався загладити свою неіснуючу провину, що професор нарочито серйозно і поважно похвалив хлопця за тайник і його конструкцію. Це потішило Степана.
За кофе професор непомітно стежив за ним - Степан піклувався про нього, як про хвору близьку людину. І ось таким - звичайним худорлявим чорнооким хлопчиком - він став близький і зрозумілий професорові. Думалося, що таким міг бути його син... Його навіть могли назвати Стефаном... Вони б разом працювали над створенням антивірусу, і коли Макс Браун закінчив би свій життєвий шлях, справу продовжив би Стефан Браун...
Вперше за багато років у цю ніч професор пожалкував, що не знайшов часу одружитися, що в нього нема і ніколи не буде сина.
І наче відповідаючи на його думки, Степан запитливо зиркнув на нього: І
- Максе Максовичу!.. Чи не можна допомагати вам у виготовленні антивірусу?..
Професор на мить затримався з відповіддю.
- Так, Стефане. Тільки спочатку треба дуже багато взнати такого, чого ти ще не знаєш...