ПЕЧАЛЬ І РАДІСТЬ ЧАСТО ХОДЯТЬ В ПАРІ
Двадцять грамів крові боцмана Кемпбелла були розлиті порівну в двадцять ампул і зберігалися як найбільша дорогоцінність.
У боцмана виявилась нульова, - найпоширеніша, - група крові з цілком нормальним вмістом гемоглобіну і тільки дещо підвищеним процентом лейкоцитів. Ні збудників будь-яких відомих хвороб, ні відхилень від норми складу плазми не спостерігалося.
Для досліджень було мобілізовано половину всіх працівників інституту, - всі лікувальні, фізіотерапевтичні, хіміотерапевтичні і навіть хірургічні процедури помічники Климова проводили самі, а професор бігав з лабораторії в лабораторію і вимагав тільки одного: за всяку ціну знайти збудника “хвороби Іванова”.
Але експериментатори відповідали:
- Вірусу не виявлено. Експериментальний матеріал вичерпано.
Ні численні спроби прищепити “хворобу Іванова” найрізноманітнішим тваринам, ні найдетальніші дослідження з допомогою потужного електронного мікроскопа не дали позитивних результатів: як і раніше, “хвороба Іванова” лишалася дражливою таємницею, а її збудник - невідомим.
І от п’ятнадцятого вересня на квартирі професора Климова відбулася заключна “конференція двох”.
Професор уже кілька днів не підводився з ліжка: перевтома більш як тримісячної гонитви за таємничим вірусом остаточно підірвала його здоров’я.
Степан сидів поруч нього сумний, з запалими очима і мовчки дивився на безсило випростану суху й жовту, з синюватими жилами руку професора. Йому хотілося взяти цю руку, погладити її, притулитися до неї губами, просячи вибачення за те, що прискорив і без того навальний хід останніх днів життя людини, яку полюбив і глибоко шанував.
А професор говорив неголосно:
- Не занепадайте духом, мій любий... В науці ніщо не дістається легко... І науку творять не одинаки, - ось наш вірус шукала половина працівників інституту... Якщо вам випаде ще раз зіткнутися з “хворобою Іванова” і ви точно знайдете вірус Іванова, тоді працюйте над ним цілим колективом. Тільки колективом можна досягти чогось значного...
Вірю, що ви підете правильним шляхом. Я певен, що “хвороба Іванова” викликається вірусами, я свідок того, що це - заразне захворювання, - інакше як би міг захворіти мій друг Введенський? До того ж у мене виникло дві думки, які я попрошу вас перевірити: може, вірус Іванова має специфічне місце локалізації - розміщується в якомусь органі і звідти впливає на організм? Згадайте дифтерію: дифтерійні палички зосереджуються в горлянці, а отрути-токсини можна знайти скрізь. Ми дослідили кров тільки бактеріологічно; що, коли її дослідити ще й хімічно?
І друга думка: може, “хвороба Іванова” проходить циклічний розвиток, і в тій крові, що ми її досліджували, є тільки зародки вірусу? Перевірте, прошу... Я вам, безперечно, допоможу, якщо видужаю, але... - Він безпорадно розвів руками і кволо посміхнувся... - Навряд чи вже вийде з мене корисний помічник.
Степанові було ясно, що коли навіть професор одужає, то навряд чи зможе працювати. І в той час зайвим було б промовляти банальні фрази, якими звичайно намагаються заспокоїти безнадійно хворих: професор сам прекрасно розумів свій стан. Схопивши руку професора, Степан міцно потиснув її і тихо сказав:
- Дякую вам, професоре!.. За все!.. За все...
Він все ж не втримався, поцілував руку і швидко вийшов із кімнати.
Злий північний вітер зустрів його на порозі, зірвав кепку, зашморгнув навколо ніг поли пальта, шпурнув у обличчя дрібними голками дощу... Ленінград здавався вологим і похмурим: тьмяно поблискуючи, кудись у далину біг Кіровський проспект, - над ним хиталися ліхтарі, і тіні дерев - вузлуваті, чорні - здригалися, наче бажаючи зірватися з місця і рушити туди, на південь, де тепло й сухо. Нева сердито рвалася з гранітних берегів, водою мчали швидкі сиві баранці. Петропавловська фортеця чорніла тьмяним, мертвим бескиддям.
Минуло всього лише три з половиною місяці, а все стало сприйматися по-іншому. Змінилося все: погода, пейзаж, настрій. Степана гнітив нез’ясовний сум, а груди розпирала шалена впертість.
Другого дня він виїхав з Ленінграда, везучи з собою дві останні ампули з кров’ю боцмана Кемпбелла.