home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



НЕВРАЗЛИВА ЛЮДИНА

Коли б Якова Яковича Іванова хто-небудь запитав, що таке “хвороба Іванова”, він здивовано знизав би плечима і, у крайньому разі, вказав би на виразку шлунка, що не давала йому спокою все життя. Йому, скромному лікарю, і на думку не спало б, що його іменем названа одна з найрідкісніших і найцікавіших хвороб, з якою він зіткнувся кілька разів за свою практику і описав її в одному з номерів “Петербурзького медичного журналу”.

Та Яків Якович помер за багато літ до народження Степана Рогова, а “хвороба Іванова” зникла в країні, і про неї знали тільки нечисленні спеціалісти нашкірних захворювань.

Професор Климов розповів усе, що знав про цю хворобу.

У січні 1915 року в Новгородський військовий госпіталь, де Віктор Семенович Климов працював хірургом, привезли вкрай пошматованого солдата Петра Трифонова, уродженця Архангельської губернії. Сяк-так його зшили, відремонтували і лишили при госпіталі, бо Петро Трифонов зостався сам на білому світі - сліпий на одне око, кривий на обидві ноги, з однією рукою, на якій стирчав страшний у своїй самотності вказівний палець.

Незважаючи на своє каліцтво, це був чуйний і добрий чоловік; він полюбив лікарів, особливо Климова, якого вважав за свого рятівника. І Віктор Семенович, з свого боку, теж прив’язався до нього і, коли випадала вільна часина, розмовляв з ним, дивуючись з наївного раціоналізму його мислення. Петро Трифонов усе в світі вважав цілеспрямованим і заздалегідь передбаченим - може, це й давало йому можливість більш-менш легко переносити жах свого становища.

Та раптом він засумував, почав уникати людей і якось увечері зайшов до Віктора Семеновича, щоб сказати, що йому, Петрові, лишилося недовго жити. На доказ своїх слів він підняв сорочку й показав, що все тіло в нього змережане дрібними кольоровими плямами, які дещо скидались на хрестики. Здивовано й злякано Петро Трифонов позирав на свій запалий живіт, розтягував шкіру пальцем, наче хотів видавити страшні знаки, і говорив глухо й скорботно:

- Ну, от, докторе, ваше благородіє, мені й кінець... Це вже антихристова печать...

Хрестики незабаром зникли - вірніше, злилися в один суцільний мармуровий фон - і Петро трохи заспокоївся. Ніяких хворобливих симптомів він не відчував, навіть навпаки: рани, що довго не загоювались, скоро затяглися, і взагалі самопочуття незвичайного хворого швидко почало кращати. І тільки мармурове забарвлення у Петра Трифонова не сходило.

Віктор Семенович Климов і його друг - молодий лікар Введенський - зацікавились чудною хворобою, яка, певно, не проходила, бо малюнок на тілі хворого безперервно змінювався і через певні проміжки часу лущилася шкіра. Бактеріологічні дослідження не дали позитивних результатів: збудника “мармурової хвороби” знайти не пощастило. Та Віктор Семенович не складав зброї: він був прихильник мікробної теорії захворювань і, бажаючи довести, що “мармурова хвороба” заразна, зробив собі укол з водяного розчину розтертих пластівців шкіри хворого. Того ж дня і його друг, Введенський, який стверджував, що ця хвороба виникає тільки на грунті нервових захворювань, зробив собі те саме. Незабаром Введенський переконався, що хвороба заразна - на його тілі з’явились такі, як у Трифонова, кольорові плями, а Климов зробив собі повторний укол.

Але ні повторний укол, ні багато інших хитрувань Климова ні до чого не привели. Його організм не сприймав захворювання, як не захворювали інші лікарі-добровольці, що бажали дослідити “мармурову хворобу”.

- Уявіть собі, - розповідав професор Климов, - чого я тільки не робив. Протягом місяця я брав у Петра Трифонова щодня по п’ять кубиків крові з вени і переливав собі. Він терпів, бо знав, що це потрібно для науки. Я зробив усе, що міг, але не захворів. Навіть навпаки, сталося нез’ясовне чудо: я вилікувався від туберкульозу. Так, так, - у мене з дитинства слабі легені, до того ж голодні роки студентства, перевтома під час роботи в госпіталі- ну, словом, на той час у мене замалим не почався відкритий процес... І, уявіть собі, я відчув, що стан мого здоров’я з кожним днем поліпшується - зник кашель, я поповнішав... Легені й зараз у мене в доброму стані... Тепер, коли медицина сягнула так далеко, я пояснив, би це явище цілющою дією перелитої мені од Петра Трифонова крові, але тоді я нічого не міг зрозуміти...

Професор Климов замовк і, закуривши люльку, задивився у вікно. Потім він обернувся до Степана, і Степан в його погляді прочитав, що професор не розповів усього. Ні, не переливання крові мав на увазі професор, говорячи про своє чудодійне вилікування, - таким способом ще ніхто в світі не вилікувався од туберкульозу.

- Ну, а що ж ваш друг Введенський?

Професор похитав головою і, пошукавши в ящику стола, подав Степанові фотографію молодого чоловіка з уважними щирими очима.

- У нього коротка й сумна біографія... Ось бачите - “красень мужчина! Таким він був до хвороби. В нього була наречена - вродливе, але пусте створіння, - вона відштовхнула його, побачивши спотворене обличчя, і бідний Володя мало не вкоротив собі віку. Я умовив його не робити цього, але він заявив, що віддає своє життя науці, став завзятим мікробіологом і виробляв над собою такі речі, що мені й тепер страшно згадувати... В той час спалахнула епідемія висипного тифу, і наш спільний друг, академік Писарєв, почав роботу над протитифозною вакциною... Володя багато разів намагався заразити себе висипним тифом, але не захворював... Тоді він почав систематично прищеплювати собі найстрашніші хвороби: чуму, сибірську язву, холеру... І все безрезультатно...

Це була якась невразлива людина - хвороб для нього не існувало. Тепер я готовий пояснити це чим завгодно: могутнім природженим імунітетом, взаємодією клітин і свідомості, інтерференцією вірусів, - але тоді я нічого не розумів... Саме в ті дні я і поставив той величезний знак запитання, що на нього ви звернули увагу...

Професор нервово смоктав люльку, не помічаючи, що вона давно погасла, а Степан, напружено стиснувши щелепи, був ладен крикнути:

- Ну, далі, далі, професоре!

- Ага... так ось... Він приходив до мене і просив знайти таку хворобу, на яку б міг захворіти... Це було вже вісімнадцятого року, тут, у цій кімнаті... А потім він зник - багато пізніше я дізнався, що на Україні діяв червоний партизанський загін Мармурового, і з опису зрозумів, що його командиром був Володя... Я знайшов людину, що власними руками поховала його недалеко від Харкова. Виявилося, що “невразливий чоловік” Володимир Введенський помер від грипу-іспанки.

Так само я втратив слід і мого Петра Трифонова. Я захворів на висипний тиф, мене евакуювали з Петрограда, і я так і не дізнався, куди він зник, мій незвичайний пацієнт.

Та знову ж - це було пізніше. А в той період, коли Володя Введенський торжествував свої перші перемоги над хворобами, мені спало на думку: вірус “мармурової хвороби” - тепер я переконаний, що це вірус, - дуже важко прищеплюється на живому організмі, але якщо вже акліматизується, то знищує всі інші мікроорганізми... Хвороба обірвала мої досліди. Двадцятого року, коли я повернувся до Петрограда, Петра там уже не було.

В тому ж двадцятому році я відшукав Якова Яковича Іванова - один з моїх друзів випадково зустрів його статтю в “Медичному журналі” про “мармурову хворобу”...

Професор Климов підвівся і показав за вікно:

- Недалеко звідси, на Басейній, була його квартира. Я прийшов до нього і розповів усе. Він ствердив симптоми, та розв’язати мої сумніви не міг, бо й сам не знав достовірно нічого, до того ж був тяжко хворий і незабаром помер...

Так замкнулося це незвичайне коло... В пам’ять Якова Яковича я назвав цю хворобу “хворобою Іванова”, описав її і просив усіх лікарів, які зіткнуться з нею, повідомити мене... Ніхто не обізвався. А жаль...

Я дуже радий, що ви зацікавилися саме цим питанням, яке, здавалося б, не має ніякого відношення до проблеми боротьби за життя людини... .

Степан був приголомшений почутим. Довго стримуване збудження несподівано прорвалося в ньому, він підбіг до професора і схопив його за руку:

- Професоре!.. Та це ж... Використати боротьбу одних видів мікроорганізмів проти інших!.. Адже саме це мав на увазі Ілля Ілліч Мечніков. Ви були на грані геніального відкриття загального... загального антивірусу, чи що... Ну, взагалі, засобу проти багатьох хвороб, може, навіть проти раку!

Професор сумно похитав головою і вдячно подивився на Степана:

- Був час, коли я й сам так думав. Я зібрав багато препаратів тканини хворого, його виділень, крові - все це я зберігав у запаяних ампулах, наче передбачаючи, що буде винайдено електронний мікроскоп... Та все це загинуло в тому ж дев’ятнадцятому році.

Професор замовк і схилився на спинку крісла, заплющивши очі. Він, мабуть, знову переживав свою дерзновенну юнацьку мрію про могутній бактеріологічний засіб проти хвороб, згадував гіркоту розчарувань, усвідомлення безсилля перед зачарованим колом фактів. Потім він повільно підвівся і, подавши Степанові руку, сказав:

- Ну, до побачення, дорогий друже!.. Мої записи можете взяти собі. - я почуваю, що вони потрапили до надійних рук. Але я вас дуже прошу: не робіть поквапливих висновків, не розвивайте ніяких теорій до того, як узнаєте щось достовірно... Все, що я вам розповів, можете трактувати, як вам завгодно. Можливо, я й помилявся, приписуючи “хворобі Іванова” невластиві їй функції.

Це було далеко не зайве попередження: Степан уже розвинув у своїй уяві фантастичну гіпотезу створення “універсального антивірусу”, що грунтувався б на “хворобі Іванова”. Слова професора протверезили його. Степан згадав, що професор півсторіччя носив у собі цю думку, так і не добившись нічого... Але хай Климов не приділив цій проблемі достатньої уваги, та був і інший факт: антивірус Брауна виявився безглуздям.

Так, питання ускладнювалося. Що ж робити? Коли б тепер знайти основу “хвороби Іванова” і дослідити її.

І знову, як кілька днів тому, Степан брів вулицями Ленінграда, безперервно повторюючи ці два слова:

- Хвороба Іванова... Хвороба Іванова...

Та поступово він розвіявся. Скрізь йому зустрічалися щасливі, веселі обличчя -чи тому, що був вихідний день, чи тому, що небо над Ленінградом було яскраво-синє, безхмарне, а з Фінської затоки повільно дихав приємний, свіжий вітерець. Степана, непомітно для нього самого, захопили пожвавленість і піднесення людей. Він раптом почав поспішати і, усміхаючись сам не знаючи чому, пішов Невським проспектом у напрямі Васильєвського острова, але, не дійшовши до Адміралтейства, повернув ліворуч, по бульвару Профспілок. Біля велетенського Ісаакіївського собору зупинився, задивившись на масивні колонади, сміливо кинуті в височінь майстерною рукою зодчого, вражений стрункістю і гармонійністю будови.

Хтось із перехожих пожартував:

- Шапка впаде!.. Ви б, товаришу, піднялися нагору - з горішньої площадки краще видно.

Степан зрадів пораді - подивитися на Ленінград з висоти пташиного польоту було його давньою мрією. Коли він після нескінченного підйому по крутих сходах під куполом собору вийшов на горішній майданчик, перед ним на багато кілометрів розгорнулась велична картина міста.

І раптом ззаду чийсь голос вимовив з захопленням:

- Красиво, шорт побирай!

Степан обернувся і ледве не охнув. Перед ним стояв моряк-чужоземець і, смокчучи люльку, усміхався на всю ширину своєї незвичайно добродушної фізіономії.

Обличчя й руки моряка були вкриті складним візерунком, що складався з кольорових плям.

Це було неймовірно: з мільйона людей зустріти саме того, хто був потрібен... Та це було так, і Степан, не втримавшись, прошепотів:

- Хвороба Іванова!


* * * | Торжество життя | НАДІЇ НЕ ЗБУВАЮТЬСЯ