Розділ IV
ДИВНА ПРИГОДА ПРОДАВЦЯ
ПОВІТРЯНИХ КУЛЬ
Другого дня на Площі Суду кипіла робо-
та: теслярі будували десять плах. Конвой
гвардійців наглядав за роботою. Теслярі
робили своє діло без особливого бажання.
Ми не хочемо будувати плахи для
ремісників і рудокопів! — обурювалися те-
слярі.
Це наші брати!
Вони йшли на смерть, щоб визволити
всіх, хто працює!
Мовчати! — кричав начальник конвою
таким страшним голосом, що від крику
падали дошки, привезені на площу.— Мов-
чати, або я накажу шмагати вас канчуками.
Зранку юрби людей з усіх кінців міста
посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер,
летіла пилюка, вивіски гойдались і рипілії,
капелюхи злітали з голів і котилися під
колеса швидких екіпажів.
В одному місці через вітер сталася зовсім
неймовірна пригода: продавця дитячих
повітряних куль підняли кулі в повітря.
Ура! Ура! — кричали діти, спостерігач
ючи фантастичний політ.
Вони плескали в долоні: по-перше, видо-
висько було цікаве само по собі, а по-друге,
деяка приємнісь для дітей полягала в не-
приємності становища літаючого продавця
куль. Діти завжди заздрили цьому продав-
цеві. Заздрощі — погане почуття. Але що
зробиш! Повітряні кулі, червоні, сині,
жовті, здавалися прекрасними. Кожному
хотілося мати таку кулю. Продавець мав їх
цілу купу. Але чудес не буває! Жодному,
навіть найслухнянішому, хлопчикові, жодній
дівчинці, навіть найуважнішій, продавець
жодного разу в житті не подарував жодної
кульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.
Тепер доля покарала його за черствість.
Він летів над містом, повиснувши на шворці,
до якої були прив'язані кулі. Високо в про-
зорому синьому небі вони нагадували
чарівне літаюче гроно різнобарвного вино-
граду.
Рятуйте! -кпичав продавець, ні на що
не сподіваючись і дриґаючи ногами.
На ногах у нього були солом'яні, надто
великі для нього постоли. Поки він ходив
по землі, все було гаразд. Для того, щоб
постоли не спадали, він човгав ногами по
тротуару, як ледащо. А тепер, опинившись
У повітрі, він не міг уже вдатися до цих
хитрощів.
Чорт забери!
Купа куль, звиваючись і поскрипуючи,
г°йдалася по вітру.
Один постіл таки злетів.
Глянь! Китайський горіх! Китайський
горіх! — кричали діти, що бігли внизу.
Справді, цей постіл чимось нагадував ки-
тайський горіх.
Вулицею в цей час проходив учитель тан-
ців. Він здавався дуже елегантним. Він був
довгий, з маленькою круглою головою, з тон-
кими ніжками — схожий чи то на скрипку, чи
то на цвіркуна. Його делікатний слух, що
звик до журливого голосу флейти і ніжних
слів танцюристів, не міг стерпіти веселого
галасу дітвори.
Не галасуйте! — розсердився він. — Хіба
можна кричати! Висловлювати радість треба
красивими, мелодійними фразами... Ну, на-
приклад...
Він став у позу, але не встиг навести
прикладу. Як і кожний учитель танців, він
мав звичку дивитися, головним чином, униз,
під ноги. Ба! Він не побачив того, що
робилося вгорі.
Постіл продавця упав йому на голову.
Голівка в нього була маленька, і великий
солом'яний постіл прийшовся на неї, як
бриль.
Тут уже й елегантний учитель танців
заволав, як погонич ледачих волів. Постіл
закрив половину обличчя.
Діти схопилися за животи:
і
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Учитель танців Раздватричі
Ходив з засмученим обличчям.
Він, як пацюк, сердито пискав,
Мав довжелезний гострий ніс,
І от у нього до носиська
Постіл солом'яний приріс.
Так співали хлопчики, сидячи на паркані,
готові кожної хвилини стрибнути на той
бік і дременути.
_ Ох! — стогнав учитель танців.— Ох,
як я страждаю! І якби хоч бальний черевичок,
а то якийсь гидкий, грубий постіл!
Скінчилося тим, іцо вчителя танців за-
арештували.
Любий,— сказали йому,— ваш вигляд
викликає жах. Ви порушуєте громадський
спокій. Цього робити взагалі не слід,
а особливо в такий тривожний час.
Учитель танців заламував руки.
Яка неправда! — ридав він, — Який
наклеп! Я, людина, що живе серед вальсів
і посмішок, я, сама статура якого нагадує
скрипичний ключ, — хіба я можу порушити
громадський спокій? О!.. О!..
Що було далі з учителем танців — невідомо.
Та, зрештою, не дуже й цікаво. Значно
фкавіше дізнатися, що було далі з літаючим
продавцем повітряних куль.
Він летів, як справжня кульбаба.
~~ Це обурливо! — волав продавець.—
Я не хочу літати! Я просто не вмію літати...
Але все було марно. Вітер посилювався.
Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнав
їх за місто, в бік Палацу Трьох Товсту-
нів.
Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз.
Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу на
брудні нігті, квартали, блакитну вузьку воду,
людей-коротульок і зелену кашу садів. Місто
оберталося під ним, наче приколоте шпиль-
кою.
Справа була погана.
«Ще трошки, і я впаду у парк Трьох
Товстунів!» — жахнувся продавець.
А наступної хвилини він повільно, поважно
і красиво плив над парком, спускаючись
дедалі нижче й нижче. Вітер вщухав.
«Мабуть, я зараз сяду на землю. Мене
схоплять, спочатку добре поб'ють, а потім
кинуть у тюрму або, щоб не було клопоту,
одразу відрубають голову».
Його ніхто не побачив. Тільки з одного
дерева шугнули навсібіч переполохані птахи.
Від купи різнобарвних куль падала на землю
легка, прозора тінь, схожа на тінь хмарини.
Просвічуючи веселими барвами райдуги,
вона ковзнула по доріжці, всипаній гравієм,
по клумбі, по статуї хлопчика, що сидів
верхи на гусці, і по гвардійцеві, який заснув
на варті. І через це з обличчям гвардійця
сталися чудесні зміни. Зразу його ніс став
синім, як у мерця, потім зеленим, як у
фокусника, і нарешті червоним, як у п'яниці.
Так, змінюючи забарвлення, пересипаються
скельця у калейдоскопі.
Наближалася вирішальна хвилина: про-
давця несло до розчинених вікон палацу.
Він не мав сумніву, що зараз влетить в одне
з них, наче пушинка.
Так і сталося. Продавець влетів у вікно.
І вікно виявилося вікном палацової кухні.
Це був кондитерський відділ.
Сьогодні в Палаці Трьох Товстунів мав
відбутися парадний сніданок з нагоди
успішного розгрому вчорашнього заколоту.
Після сніданку Три Товстуни, вся Державна
рада, почет і шановні гості збирались їхати
на Площу Суду.
Друзі мої, потрапити в кондитерську
Палацу — діло дуже привабливе. Товстуни
добре зналися на стравах. До того ж і нагода
була важлива. Парадний сніданок! Можете
собі уявити, яку цікаву роботу виконували
сьогодні палацові кухарі й кондитери.
Влітаючи в кондитерську, продавець відчув
одночасно жах і захоплення. Так, мабуть,
жахається і захоплюється оса, що летить на
торт, виставлений на вікно безтурботною
господинею.
Він летів одну хвилину, він нічого не
встиг розгледіти як слід. Спочатку йому
здалося, що він потрапив у якусь дивовижну
птахарню, де співали, насвистували, шипіли
1 тріщали різнобарвні дорогоцінні птахи
південних країн. А наступної миті вінподумав, що це не птахарня, а фруктова
крамниця, набита тропічними плодами,
розчавленими, залитими власним соком.
Солодкі запаморочливі гіахоїці вдарили йому
в ніс; спека й духота стисли йому горло.
Тут уже все змішалось: і дивовижна
птахарня, і фруктова крамниця.
Продавець з усього розгону сів у щось
м'яке і тепле. Кулі він не випускав — він
міцно тримав шворку. Кулі нерухомо висіли
в нього над головою.
Він заплющив очі і вирішив їх не розплю-
щувати — нізащо в світі.
«Тепер я розумію все,— подумав він,—
це не птахарня і не фруктова крамниця.
Це кондитерська. А я сиджу в торті!»
Так воно й було.
Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів,
гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і ва-
рення, і сидів на троні, як володар пахучого
різноколірного царства. Троном був торт.
Він не розплющував очей. Він чекав
страшного скандалу, бучі — і був готовий
до всього. Але трапилося те, чого він ніяк
не чекав.
Торт загинув,— сказав молодий кон-
дитер суворо і печально.
Потім настала тиша. Тільки лопалися
бульбашки на киплячому шоколаді.
Що буде? — прошепотів продавець
куль, задихаючись од страху і до болю
заплющуючи повіки.
Серце його стрибало, як гріш у копилці.
Дурниці! — сказав старший кондитер
так само суворо.— У залі з'їли другу страву.
За двадцять хвилин треба подавати торт.
Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючого
негідника будуть чудовою окрасою для
парадного торта.— І, сказавши так, кондитер
закричав: — Давай крем!!
І справді подали крем.
Що це було!
Три кондитери і двадцять кухарчуків
накинулися на продавця із старанністю,
гідною похвали найтовстішого з Трьох
Товстунів. В одну мить його обліпили з усіх
боків. Він сидів з заплющеними очима, він
нічого не бачив, але видовисько було
страхітливе. Його заліпили зовсім. Голова,
кругла пика, схожа на чайник, розмальований
маргаритками, стирчала зверху. Решту було
вкрито білим кремом з чудовим рожевим
відтінком. Продавець міг здатися чим зав-
годно, але схожість з самим собою він втра-
тив, як втратив свого солом'яного постола,
Поетові він міг здатися тепер білосніж-
ним лебедем, садівникові — мармуровою
статуєю, прачці — горою мильної піни,
а пустунові — сніговою бабою.
Вгорі висіли кулі. Прикраса була чу~
дернацька, а проте все разом створювало
досить цікаву картину.
Так,— сказав головний кондитер тоном
художника, що замилувався власною карти-ною. А потім голос його, як і раніше, зробив-
ся сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!
З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів,
усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі,
трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.
Кухарчуки старались як могли. Не встиг
головний кондитер ляснути тричі в долоні,
як вся купа крему, весь торт був обтиканий
цукатами.
Досить! — сказав головний кондитер.—
Тепер, мабуть, треба всунути його в піч,
щоб злегка підрум'янити.
«У піч! — жахнувся продавець, —Що? В яку
піч? Мене в піч!»
Тут до кондитерської вбіг один із слуг.
Торт! Торт! — закричав він,— Негайно
торт! У залі чекають солодкого.
Готово! — відповів головний кондитер.
«Ну, слава богу!» — подумав продавець.
Тепер він трішечки розплющив очі.
Шестеро слуг в блакитних лівреях підняли
велетенське блюдо, на якому він сидів. Його
понесли. Уже здалека він почув, як регочуть
з нього кухарчуки.
Широкими сходами його понесли нагору,
в зал. Продавець знову на мить заплющив
очі. У залі було гамірно й весело. Звучали
веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма
ознаками, парадний сніданок вдався на
славу.
Продавця, або, вірніше, торт, принесли
й поставили на стіл.
Тоді продавець розплющив очі.
Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.
Вони були такі гладкі, що в продавця роз-
зявився рот.
«Треба негайно його закрити,— зразу
схаменувся він.— У моєму становищі краще
не подавати ознак життя».
Проте рот не закривався. Так тривало дві
хвилини. Потім подив продавця трохи
зменшився. Зробивши зусилля, він закрив
рота. Але тоді негайно витріщились очі. З
великим зусиллям закриваючи по черзі то
рота, то очі, він остаточно здолав свій подив.
Товстуни сиділи на головних, найвищих
місцях і їли більше за всіх. Один навіть
почав їсти серветку.
Ви їсте серветку...
Невже? Це я захопився...
Він облишив серветку і зразу ж почав
жувати вухо Третього Товстуна. Між іншим,
воно скидалося на вареника.
Усі аж лягли од реготу.
Облишимо жарти, — сказав Другий
Товстун, піднімаючи виделку.— Нас чекає
серйозна справа. Принесли торт.
Ура!
«Що буде? — мучився продавець.— Що
бУДе? Вони мене з'їдять!»
Почалося загальне пожвавлення.
У цей час годинник пробив два рази.
—- За годину на Площі Суду почнеться
страта,— сказав Перший Товстун.
Першим, звичайно, буде страчено
зброяра Просперо? — спитав хтось із по-
чесних гостей.
Сьогодні його не стратять,— відповів
державний канцлер.
Як? Як? Чому?
Ми поки що зберігаємо йому життя.
Ми хочемо вивідати в нього плани зако-
лотників, імена головних змовників.
Де ж він тепер?
Усе товариство було дуже зацікавлене.
Навіть забули про торт.
Він досі сидить у залізній клітці. Клітка
стоїть тут, у палаці, у звіринці наслідника
Тутті.
Покличте його...
Приведіть його сюди! — сказав Пер-
ший Товстун.— Хай наші гості подивляться
на цього звіра зблизька. Я б радив усім
пройти у звіринець, але там рев, писк,
сморід. Це значно гірше дзвону келехів
і пахощів фруктів...
Звичайно! Звичайно! Не варто йти
у звіринець...
Хай приведуть Просперо сюди. Ми бу-
демо їсти торт і розглядати це страховисько.
«Знову торт! — злякався продавець.—
Потрібен їм цей торт... Ненажери!»
Приведіть Просперо,— наказав Пер-
ший Товстун.
Державний канцлер вийшов. Слуги, що
стояли у два ряди, наче коридор, розступи-
ДИСЬ і вклонилися. Коридор став удвоє
НИЖЧИМ.
Ненажери принишкли.
Він дуже страшний,— мовив Другий
Товстун.— Він дужчий за всіх. Він дужчий
за лева. Ненависть пропекла йому очі.
Несила дивитися в них.
У нього жахлива голова, — сказав се-
кретар Державної ради.— Вона велетенська.
Вона схожа на капітель колони. У нього
руде волосся. Можна подумати, що його
голова охоплена полум'ям.
Тепер, коли зайшла мова про зброяра
Просперо, ненажери змінилися. Вони пере-
стали їсти, жартувати, галасувати, підібгали
животи, деякі навіть зблідли. Багатьом уже
зовсім не хотілось дивитися на нього.
Три Товстуни зробилися серйозними і наче
трохи схудли.
Раптом усі замовкли. Настала повна тиша.
Кожний Товстун зробив такий рух, наче
хотів сховатися за іншого.
До залу ввели зброяра Просперо.
Попереду йшов державний канцлер. По бо-
ках — гвардійці. Вони увійшли, не знявши
своїх чорних клейончатих капелюхів, гри-
маючи наголо шаблі. Бряжчав ланцюг. Руки
зброяра були скуті. Його підвели до столу.
Він зупинився у кількох кроках од Товстунів.
Зброяр Просперо стояв, опустивши голову.
ін був блідий. Кров запеклася у нього на лобі
и скронях, під скуйовдженим рудим волоссям.
Він підвів голову і глянув на Товстунів.
Усі відсахнулися.
Навіщо ви його привели? — заверещав
один з гостей. Це був найбагатший мельник
країни. — Я його боюся!
І мельник знепритомнів, уткнувшись носом
прямісінько в кисіль. Деякі гості кинулися
до виходів. Тут уже було не до торта.
Чого ви від мене хочете? — запитав
зброяр.
Перший Товстун зважився.
Ми хочемо подивитися на тебе, — сказав
він.— А тобі хіба не цікаво глянути на тих,
хто посадив тебе у клітку?
Мені гидко на вас дивитися.
Скоро ми тобі одрубаємо голову.
Таким чином ми тобі допоможемо не бачити
нас.
Я не боюся. У мене голова — одна.
У народу — сотні тисяч голів. їх ви не по-
одрубуєте.
Сьогодні на Площі Суду — страта.
Там кати розправляться з твоїми товари-
шами.
Ненажери ледь усміхнулися. Мельник
прийшов до пам'яті і навіть облизав кисільні
троянди з своїх щік.
Ваш мозок заплив жиром,— говорив
Просперо.— Ви нічого не бачите далі свого
пуза!..
о
Скажіть на милість, — образився Другии
Товстун.— А що ж ми повинні бачити?
__ Спитайте ваших міністрів. Вони знають,
що діється в країні.
Державний канцлер якось невиразно
крякнув. Міністри затарабанили пальцями
по тарілках.
Спитайте їх, — вів далі Просперо,—
вони вам розкажуть...
Він замовк. Усі насторожились.
Вони вам розкажуть про те, що селяни,
в яких ви відбираєте хліб, здобутий тяжкою
працею, повстають проти поміщиків. Вони
спалюють їхні палаци, вони виганяють їх
з своєї землі. Шахтарі не хочуть добувати
вугілля для того, щоб ви заволоділи ним.
Робітники ламають машини, щоб не працю-
вати на вас. Матроси викидають ваші вантажі
в море. Солдати відмовляються служити вам.
Учені, чиновники, судді, актори переходять
на бік народу. Всі, хто раніш працював на
вас і мав за це копійки, в той час як ви
жиріли, всі нещасні, знедолені, голодні,
виснажені, сироти, каліки, старці — усі
иДуть війною проти вас, проти гладких,
багатих, які замінили серце каменем...
Мені здається, що він говорить зайве,—
втрутився державний канцлер.
Але Просперо вів далі:
навидіти вас і вашу владу. О, як давно ми
гуртуємо сили! Тепер пробила ваша остання
година...
Годі! — вискнув Третій Товстун.
Треба його посадити назад у клітку,—
запропонував Другий.
А Перший промовив:
Ти сидітимеш у своїй клітці доти, доки
ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас
скараємо разом. Народ побачить ваші трупи.
У нього надовго відпаде охота воювати
з нами!
Просперо мовчав. Він знову схилив го-
лову.
Товстун говорив далі:
Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми,
Три Товстуни, сильні й могутні. Все на-
лежить нам. Я, Перший Товстун, володію
усім хлібом, що родить наша земля. Другому
Товстунові належить усе вугілля, а Третій
скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Най-
багатша в країні людина бідніша за нас в сто
крат. За наше золото ми можемо купити все,
що захочемо!
Ненажери ошаленіли. Слова Товстуна
підбадьорили їх.
У клітку його! У клітку! — почали вони
горлати.
У звіринець!
У клітку!
У клітку!
У клітку!
Заколотник!
Просперо вивели.
А тепер будемо їсти торт, — сказав
Перший Товстун.
«Кінець!» — вирішив продавець.
Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющив
очі. Ненажери раділи:
Хо-хо-хо!
Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньте
на кулі!
Вони чарівні.
Погляньте на цю пику!
Вона чарівна.
Усі потяглися до торта.
А що всередині цього кумедного
опудала? — спитав хтось і боляче ляснув
продавця пр лобі.
Мабуть, цукерки.
Дуже цікаво! Дуже цікаво!
Або шампанське...
Давайте спершу одріжемо йому голову
і подивимось, що вийде...
Ой!
Продавець не втримався, сказав дуже ви-
разно: «Ой!» — і розплющив очі.
Ненажери відсахнулися. І саме цієї миті
У галереї почувся голосний дитячий крик:
Лялька! Моя лялька!
Усі прислухалися. Особливо занепокоїлися
Три Товстуни і державний канцлер.
Крик перейшов у плач. У галереї голосно
плакав скривджений хлопчик.
Що таке? — спитав Перший Товстун,—
Це плаче наслідиик Тутті!
~~ Це плаче наслідник Тутті! — в один
г°лос повторили Другий і Третій Товстуни.
Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.
Державний канцлер, кілька міністрів і слуги
кинулися до виходу в галерею.
Що таке? Що таке? — прошелестіло в
залі.
Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав мі-
ністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи
волоссям і виблискуючи лакованими чере-
вичками. Ридаючи, він вигукував окремі
слова, яких ніхто не розумів.
«Цей хлопчисько побачить мене! — зля-
кався продавець.— Проклятий крем, що не
дає мені дихати і ворухнути хоч би одним
пальцем, безперечно, дуже сподобається
хлопчиськові. Щоб він не плакав, йому,
звичайно, одріжуть шматочок торта разом
з моєю п'ятою».
Але хлопчик навіть не глянув на торт.
Навіть чудесні повітряні кулі, що висіли
над круглою головою продавця, не при-
вернули його уваги.
Він гірко плакав.
Що сталося? — спитав Перший Товстун.
Чому наслідник Тутті плаче? — спитав
Другий.
А Третій надув щоки.
Наслідникові Тутті було дванадцять років.
Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів.
Він ріс, як маленький принц. Товстуни хо-
тіли мати наслідника. У них не було дітей.
Все багатство Трьох Товстунів і керування
країною мало перейти до наслідника Тутті.
Сльози наслідника Тутті налякали Тов-
стунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.
Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними
і тупав ногами.
Не було меж його гніву й образі.
Ніхто не знав причини.
Вихователі визирали з-за колони, боячись
увійти до зали. Ці вихователі в чорній одежі
і чорних перуках були схожі на закопчене
лампове скло.
Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав,
нарешті, в чому справа.
Моя лялька, моя чудова лялька по-
ламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці
кололи мою ляльку шаблями...
Він знову заридав. Маленькими кулачками
він тер очі і розмазував сльози по щоках.
Що?! — заверещали Товстуни.
Що?!
Гвардійці?
Кололи?
Шаблями?
Ляльку наслідника Тутті?
І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:
Цього не може бути!
Державний канцлер схопився за голову.
Той же нервовий мельник знову зомлів, але
вмить прийшов до тями від страшного крику
Товстуна:
Припинити торжество! Відкласти всі
справи! Скликати раду! Усіх чиновників!
Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!
Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в па-
лаці!
Знявся переполох. За хвилину палацові
карети понеслися в усі боки. За п'ять хвилин
звідусіль мчали до палацу судді, радники,
кати. Натовп, що очікував на Площі Суду
страти заколотників, мусив розійтися. Опо-
вісники, зійшовши на поміст, повідомили,
що через дуже важливі події страта пере-
носиться на наступний день.
Продавця разом з тортом винесли з залу.
Ненажери миттю отямилися.
Всі обступили наслідника Тутті і слухали.
Я сидів на траві в парку, і лялька сиділа
коло мене. Ми хотіли, щоб зробилося
затемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора я
вичитав у книжці... Коли буває затемнення,
вдень з'являються зірки...
Від ридання наслідник не міг говорити.
І замість нього розповів усю історію ви-
хователь. Він, між іншим, теж ледве говорив,
бо тремтів од страху.
Я був недалеко від наслідника Тутті
і його ляльки. Я сидів на сонці, задерши
носа. У мене на носі прищ, і я думав, що
сонячне проміння допоможе мені позбутися
противного прища. І раптом з'явилися
гвардійці. їх було дванадцять чоловік.
Вони про щось збуджено говорили.
Порівнявшись з нами, вони зупинилися.
Вони мали загрозливий вигляд. Один з них
сказав, вказуючи в бік наслідника Тутті:«Он сидить вовченя. У трьох гладких свиней
росте вовченя». Жах! Я зрозумів, що означа-
ли ці слова.
Хто ж ці гладкі свині? — спитав Пер-
ший Товстун.
Двоє інших густо почервоніли. Тоді
почервонів і Перший. Усі троє сопли так
сильно, що на веранді відчинялись і за-
чинялись скляні двері.
Вони обступили наслідника Тутті,—
вів далі вихователь,— Вони казали: «Три
свині виховують залізне вовченя. Наслідник
Тутті, — питали вони,— з якого боку в тебе
серце7.. У нього вийняли серце. Він мусить
рости злим, черствим, жорстоким, з нена-
вистю до людей... Коли здохнуть три свині,
злий вовк стане на їхнє місце».
Чому ж ви не припинили цих жахливих
розмов? — закричав державний канцлер,
сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не
Догадались, що це зрадники, як перейшли
на бік народу?
Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:
Я це бачив, але я їх боявся. Вони були
Дуже збуджені. А в мене не було ніякої
зброї, окрім прища... Вони трималися за
ефеси шабель, готові на все. «Погляньте,—
сказав один із них, — ось опудало. Ось
лялька. Вовченя бавиться лялькою. Йому
не показують живих дітей. Опудало, ляльку
3 пружиною дали йому в товариші». Тоді
Другий закричав: «Я залишив у селі сина
й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки
в грушу, що висіла на дереві в парку
поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-
чика різками за зневагу до влади багатіїв,
а його слуги поставили мою дружину до
ганебного стовпа». Гвардійці почали кричати
і наступати на наслідника Тутті. Той, що
розказував про хлопчика, вихопив шаблю і
проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...
У цьому місці розповіді наслідник Тутті
залився сльозами.
«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—
Потім ми доберемося і до твоїх гладких
свиней».
Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
Вони кинули ляльку і побігли в глибину
парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр
Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть
Трьох Товстунів!»
Чому ж сторожа не стріляла в них? —
обурювався зал.
І тоді вихователь повідомив страшну річ:
Сторожа махала їм капелюхами. Я
бачив з-за огорожі, як стражники прощалися
з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до
народу і скажіть, що незабаром усі війська
перейдуть на його бік...»
Ось що трапилося в парку.
Знялася тривога. Надійні частини па-
лацової гвардії були розставлені на чатах
у палаці, в парку, біля входів та виходів,
на мостах і по дорозі до міської брами.
Державна рада зібралася на засідання.
Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися
на вазі головного палацового лікаря. Ви-
явилося, що, незважаючи на хвилювання,
вони не втратили жодної краплини жиру.
Головного лікаря було заарештовано і по-
саджено на хліб та воду.
Ляльку наслідника Тутт знайшли в парку
на траві. Вона не діждалася затемнення
сонця. Вона була безнадійно зіпсована.
Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.
Він обнімав полг.лану ляльку й ридав.
Лялька була схожа на дівчинку. Вона була
на зріст така, як і Тутті,— дорога, майстер-
но зроблена лялька, що на вигляд нічим
не відрізнялась від маленької живої дів-
чинки
Тепер її сукня була пошматована, а на
грудях чорніли діри, проколоті шаблями.
Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,
усміхатися, танцювати. Тепер у горлі
і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла
зламана пружина, як хрипить старий годин-
ник, перш ніж пробити час.
Вона вмерла! — бідкався наслідник
Тутті. — Яке горе! Вона вмерла!
Маленький Тутті не був вовченям.
Цю ляльку треба полагодити, — сказав
державний канцлер на засіданні Державної
ради,— Горю наслідника Тутті немає меж.
Щоб там не було, а ляльку треба пола-
годити!
й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки
в грушу, що висіла на дереві в парку
поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлоп-
чика різками за зневагу до влади багатіїв,
а його слуги поставили мою дружину до
ганебного стовпа». Гвардійці почали кричати
і наступати на наслідника Тутті. Той, що
розказував про хлопчика, вихопив шаблю і
проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме...
У цьому місці розповіді наслідник Тутті
залився сльозами.
«Ось тобі, вовченя! — казали вони,—
Потім ми доберемося і до твоїх гладких
свиней».
Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
Вони кинули ляльку і побігли в глибину
парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр
Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть
Трьох Товстунів!»
Чому ж сторожа не стріляла в них? —
обурювався зал.
І тоді вихователь повідомив страшну річ:
Сторожа махала їм капелюхами. Я
бачив з-за огорожі, як стражники прощалися
з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до
народу і скажіть, що незабаром усі війська
перейдуть на його бік...»
Ось що трапилося в парку.
Знялася тривога. Надійні частини па-
лацової гвардії були розставлені на чатах
у палаці, в парку, біля входів та виходів,
на мостах і по дорозі до міської брами.
Державна рада зібралася на засідання.
Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися
на вазі головного палацового лікаря. Ви-
явилося, що, незважаючи на хвилювання,
вони не втратили жодної краплини жиру.
Головного лікаря було заарештовано і по-
саджено на хліб та воду.
Ляльку наслідника Тутт знайшли в парку
на траві. Вона не діждалася затемнення
сонця. Вона була безнадійно зіпсована.
Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися.
Він обнімав полглану ляльку й ридав.
Лялька була схожа на дівчинку. Вона була
на зріст така, як і Тутті, — дорога, майстер-
но зроблена лялька, що на вигляд нічим
не відрізнялась від маленької живої дів-
чинки
Тепер її сукня була пошматована, а на
грудях чорніли діри, проколоті шаблями.
Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти,
усміхатися, танцювати. Тепер у горлі
і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла
зламана пружина, як хрипить старий годин-
ник, перш ніж пробити час.
Вона вмерла! — бідкався наслідник
Тутті.— Яке горе! Вона вмерла!
Маленький Тутті не був вовченям.
Цю ляльку треба полагодити,— сказав
державний канцлер на засіданні Державної
ради,— Горю наслідника Тутті немає меж.
Щоб там не було, а ляльку треба пола-
годити!
Треба купити іншу,— пропонували
міністри.
Наслідник Тутті не хоче іншої ляльки.
Він хоче, щоб ця лялька воскресла.
Але хто ж зможе полагодити її?
Я знаю, — сказав міністр освіти.
Хто?
Ми забули, панове, що в місті живе
доктор Гаспар Арнері. Ця людина може
зробити все. Доктор полагодить ляльку
наслідника Тутті.
Всі радісно загорлали:
Браво! Браво!
І вся Державна рада, згадавши про доктора
Гаспара, заспівала хором:
Як лисиць за хвіст ловить,
Воду з каменю робить,
Як здійнятись вище хмар,
Знає доктор наш Гаспар.
Тут же склали наказ докторові Гаспару.
«ПАНОВІ ДОКТОРУ ГАСПАРУ АРНЕРІ.
Надсилаючи при цьому пошкоджену
ляльку наслідника Тутті, Державна рада
уряду Трьох Товстунів наказує Вам по-
лагодити цю ляльку до завтрашнього дня.
Якщо лялька знову матиме свій здоровий
і живий вигляд, Вам буде видано нагороду,
якої Ви побажаєте; на випадок невиконання
загрожує Вам сувора кара.
Голова Державної ради
державний канцлер...»
І в цьому місці канцлер розписався. Тут же
поставив велику державну печатку. Вона
була кругла, із зображенням міцно натоп-
таного мішка.
Капітан палацової гвардії граф Бона-
вентура в супроводі двох гвардійців рушив
у місто, щоб розшукати доктора Гаспара
Арнері і передати йому наказ Державної
ради.
Вони мчали верхи, а позаду їхала карета.
У ній сидів палацовий чиновник. Він тримав
ляльку на колінах. Вона сумно припала до
його плеча гарненькою голівкою з підстри-
женими кучериками.
Наслідник Тутті перестав плакати. Він
повірив, що завтра привезуть воскреслу
здорову ляльку.
Так тривожно минув день у палаці.
Але чим же скінчилися пригоди летючого
продавця повітряних куль? Його винесли
з залу — це ми знаємо.
Він знову опинився у кондитерській.
І тут сталася катастрофа.
Один із слуг, що ніс торт, наступив на
апельсинову шкурку.
Держись! — закричали слуги.
Рятуйте! — заволав продавець, від-
чуваючи, що його трон хитається.
Але слуга не вдержався. Він гепнувся
на тверду кахельну підлогу. Він задер довгі
ноги і протяжно завив.
Ура! — захоплено закричали кухарчуки.
Чортяки! — сказав продавець з без-
надійним сумом, падаючи разом з блюдом
і тортом на підлогу слідом за слугою.
Блюдо розбилося в друзки. Крем сніжними
грудками полетів в усі боки.
Слуга схопився і втік.
Кухарчуки підстрибували, танцювали
і горлали.
Продавець сидів на підлозі серед уламків,
у калюжі малинового сиропу і в хмарах
смачного французького крему, що сумно
танув на руїнах торта.
Продавець з полегкістю помітив, що в кон-
дитерській лишилися тільки кухарчуки,
а трьох головних кондитерів нема.
«Кухарчуків я підкуплю, і вони допо-
можуть мені втекти,— вирішив він,— Мої
кулі мене врятують».
Він міцно тримав шворку з кулями.
Кухарчуки обступили його з усіх боків.
По їхніх очах він бачив, що кулі — скарб,
що заволодіти хоча б однією з них — для
кухарчука мрія і щастя.
Він сказав:
Мені дуже набридли пригоди. Я не
маленький хлопчик і не герой. Я не люблю
літати, я боюся Трьох Товстунів, я не вмію
прикрашати парадні торти. Мені дуже хо-
четься звільнити палац від своєї присутності.
Кухарчуки перестали сміятися.
Кулі погойдувались, крутилися. Від цього
руху сонячне світло спалахувало в них тосинім, то жовтим, то червоним полум'ям.
Це були чудесні кулі.
Чи можете ви влаштувати мені
втечу? — спитав продавець, смикаючи
шворку.
Можемо,— сказав один кухарчук тихо.
І додав: — Віддайте нам ваші кулі.
Продавець переміг.
Гаразд,— сказав він байдужим тоном,—
згоден. Кулі коштують дуже дорого. Мені
дуже потрібні ці кулі, але я згоден. Ви мені
подобаєтесь. У вас такі веселі, симпатичні
обличчя і дзвінкі голоси.
«Чорт би вас забрав!» — думав він при
цьому.
Головний кондитер зараз у кладовці,—
сказав кухарчук,— Він розважує продукти
на печиво до вечірнього чаю. Нам треба
встигнути до його повернення.
Правильно, — згодився продавець,—
гаятись не варто.
Зараз. Я знаю одну таємницю.
З цими словами кухарчук підійшов до
великої мідної каструлі, що стояла на
кахельному кубі. Потім він підняв кришку.
Давайте кулі,— рішуче сказав він.
Ти з глузду з'їхав! — розсердився
продавець.— Навіщо мені твоя каструля?
Я хочу втекти. Що ж мені, в каструлю
лізти, чи що?
Атож.
У каструлю?
У каструлю.
А потім?
Там побачите. Лізьте в каструлю. Це
найкращий спосіб втекти.
Каструля була така велика, що в неї міг
влізти не тільки худющий продавець,
а й найтовстіший з Трьох Товстунів.
Лізьте мерщій, коли хочете втекти.
Продавець зазирнув у каструлю. У ній не
було дна. Він побачив чорну безодню, як
у криниці.
Добре, — зітхнув він.— Коли в кас-
трулю, то й в каструлю. Це не гірше повітря-
ного польоту і кремової ванни. Отже, до
побачення, маленькі пройдисвіти! Беріть
ціну моєї волі.
Він розв'язав вузол і роздав кулі кухар-
чукам. Вистачило на кожного: рівно двадцять
штук, у кожного на окремій шворці.
Потім з властивою йому неповороткістю
він уліз у каструлю, ногами наперед. Кухар-
чук прикрив кришку.
Кулі! Кулі! — захоплено галасували
кухарчуки.
Вони вибігли з кондитерської вниз —
на галявину, під вікна кондитерської.
Тут, на вільному повітрі, було значно
цікавіше погратися кулями.
І раптом у трьох вікнах кондитерської
з'явилися три кондитери.
Що?! — гримнув кожен з них.— Це ЩО
таке? Що за безладдя? Марш назад!
Кухарчуки так перелякалися, що випустили
шворки.
Щастя скінчилося.
Двадцять куль швидко злетіли вгору,
в яскраве, синє небо. А кухарчуки стояли
внизу на траві, серед духмяного горошку,
роззявивши роти і задерши голови в білих
ковпаках.