ся, що ці страшні Товстуни у нього в полоні.

Ось...— сказав Просперо, ставши біля

колони. Він був такий заввишки, як майже

половина цієї величезної колони; його руда

голова горіла нестерпним полум'ям у соняч-

ному сяйві,— Ось...— сказав він,— ось Три

Товстуни. Вони душили бідний народ. Вони

примушували нас працювати до кривавого

поту і забирали у нас все. Бачите, як вони

розжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми пра-

цюватимемо самі на себе. Ми всі будемо

рівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів,

ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всі

будемо ситі і багаті. Якщо ж нам буде погано,

то ми знатимемо, що нема нікого, хто жиріє

в той час, як ми голодні...

Ура! Ура! — лунали крики.

Три Товстуни сопіли.

Сьогодні день нашої перемоги. Дивіть-

ся, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство!

Відчуйте, як пахнуть квіти. Запам'ятайте цей

день, запам'ятайте цю годину!

І коли прозвучало слово «годину», всі

голови повернулися туди, де був годинник.

Він висів між двома колонами, у глибокій

ніші. Це був великий дубовий ящик з різьбле-

ними й емальованими прикрасами. Посере-

дині темнів диск з цифрами.

«Котра година?» — подумав кожний.

І раптом (це вже останнє «раптом» у

нашому романі)... раптом дубові двері ящикарозчинилися. Ніякого механізму всередині

не було, вся машина годинника була виламана.

І, замість мідних коліщат та пружин, у цій

шафі сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.

Суок! — зітхнув зал.

Суок! — заверещали діти.

Суок! Суок! Суок!

Загриміли оплески...

Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку із

шафи. Це був той самий голубоокий гварді-

єць, який викрав ляльку наслідника Тутті з

коробки вчителя танців Раздватричі. Він при-

віз її в палац, він звалив ударом кулака дер-

жавного канцлера і гвардійця, що волік бідну

живу Суок. Він заховав Суок в годинникову

шафу і підмінив її мертвою, подертою ляль-

кою. Пам'ятаєте, як у Залі Суду він тряс це

опудало за плечі і як він віддав його на роз-

терзання звірам?

Дівчинку передавали з рук у руки. Люди,

які називали її кращою танцюристкою в світі,

які кидали їй на килимок останні монети,

обнімали її, шепотіли: «Суок!», цілували,

пригортали до грудей. Там, під грубими,

подертими куртками, забрудненими сажею

і дьогтем, билися змучені, великі, повні ніж-

ності серця.

Вона сміялася, гладила їх розпатлане волос-

ся, витирала маленькими ручками свіжу кров

з їхніх облич, термосила дітей і строїла їм

кумедні міни, плакала і белькотала щось

нерозбірливе.

Дайте її сюди,— сказав зброяр Проспе-

ро, і голос його затремтів; багатьом здалося,

що в очах його блиснули сльози,— Це моя

рятівниця!

Сюди! Сюди! — кричав Тібул, роз-

махуючи зеленим плащем, як величезним

листком лопуха. — Це мій маленький дружок.

Іди сюди, Суок!

А здалеку поспішав, пробиваючись крізь

натовп, маленький, усміхнений доктор Гас-

пар .

Трьох Товстунів загнали в ту саму клітку,

в якій сидів зброяр Просперо.