Розділ XIII

ПЕРЕМОГА

ГЦойно ми описували ранок з його незви-

чайними пригодами, а зараз повернемося

назад і будемо описувати ніч, яка передувала

цьому ранкові і була, як ви знаєте, не менш

багата на дивовижні пригоди.

Цієї ночі зброяр Просперо втік з Палацу

Трьох Товстунів, цієї ночі Суок була спійма-

на на місці злочину.

Крім того, цієї ночі троє людей з прикрити-

ми ліхтарями ввійшли у спальню наслідника

Тутті.

Це відбувалося приблизно за годину після

того, як зброяр Просперо розгромив пала-

цову кондитерську і гвардійці взяли Суок

в полон біля рятівної каструлі.

У спальні було темно. Високі вікна були

повні зірок.

Хлопчик міцно спав, дихаючи дуже спокій-

но і тихо.

Троє людей всіляко намагалися приховати

світло своїх ліхтарів.

Що вони робили невідомо. Чути було

тільки шепіт. Варта, гцо стояла в коридорібіля дверей спальні, лишилася стояти, наче

нічого не сталося.

Очевидно, ці троє, гцо ввійшли до наслід-

ника, мали якесь право хазяйнувати в його

спальні.

Ви вже знаєте, що вихователі наслідника

Тутті були не з хоробрих. Ви пригадуєте

випадок з лялькою. Ви пам'ятаєте, як був

наляканий вихователь під час жахливої сцени

в саду, коли гвардійці покололи ляльку шаб-

лями. Ви бачили, як тремтів вихователь, роз-

повідаючи про цю сцену Трьом Товстунам.

Цього разу черговий вихователь виявився

таким самим страхополохом.

Уявіть собі, він був у спальні, коли ввійшли

ті троє невідомих з ліхтарями. Він сидів

біля вікна, оберігаючи сон наслідника, і, щоб

не заснути, дивився на зорі і перевіряв свої

знання з астрономії.

Але тут рипнули двері, блимнуло світло

і промайнули три таємничі постаті. Тоді ви-

хователь сховався у кріслі. Найбільше він

боявся, що його довгий ніс видасть його з го-

ловою. Та й справді, цей дивовижний ніс

виразно чорнів на тлі зоряного вікна, і його

можна було відразу помітити.

Але страхополох заспокоював себе:

«Може, вони подумають, що це така при-

краса на ручці крісла або карниз протилеж-

ного будинку».

Три постаті, ледь-ледь освітлені жовтим світ-

лом ліхтарів, підійшли до ліжка наслідника.

Є,— почувся шепіт.

Спить,— відповів інший.

Тсс!..

Нічого. Він спить міцно.

Ну, дійте.

Щось дзенькнуло.

На лобі вихователя виступив холодний піт.

Він відчув, що його ніс від страху росте.

Уже,— шипів чийсь голос.

Давайте.

Знову щось дзенькнуло, булькнуло і поли-

лося. І раптом знову настала тиша.

Куди вливати?

У вухо.

Він спить на щоці. Це якраз зручно.

Лийте у вухо...

Тільки обережно. По краплинці.

Рівно десять крапель. Перша крапля

здається страшенно холодною, а друга не

викликає ніякого відчуття, бо перша діє

миттєво. Після неї зникає будь-яка чутли-

вість.

Спробуйте влити рідину так, щоб між

першою і другою краплями не було ніякого

проміжку.

Інакше хлопчик прокинеться, наче від

дотику криги.

Тсс!... Вливаю... Раз, два!..

І тут вихователь відчув сильний запах

конвалії. Він розлився по всій кімнаті.

Три, чотири, п'ять, шість...— лічив чийсь

голос швидким шепотом.— Готовий.

Тепер він спатиме три дні непробудним

сном.

І він не знатиме, що сталося з його ляль-

кою...

Він прокинеться, коли вже все скін-

читься.

А то гце, боронь боже, він почав би

плакати, тупати ногами — і зрештою Три

Товстуни помилували б дівчинку...

Троє невідомих зникли. Вихователь підвів-

ся і тремтів. Засвітив маленьку лампочку, що

горіла, наче жовтогаряча квітка, і підійшов

до ліжка.

Наслідник Тутті лежав у мереживах, під шов-

ковими покривалами, маленький і поважний.

На величезних подушках лежала його

голова з розкуйовдженим золотим волоссям.

Вихователь нахилився і підніс лампочку до

блідого обличчя хлопчика. У маленькому

вусі блищала краплина, наче перлинка в

раковині. Золотисто-зелене світло перелива-

лося в ній.

Вихователь доторкнувся до неї мізинцем.

На маленькому вусі нічого не лишилося,

а всю руку вихователя пронизало гострим,

нестерпним холодом.

Хлопчик спав непробудним сном.

А за кілька годин настав той чудовий ранок,

який ми вже мали приємну нагоду описувати

нашим читачам.

Ми знаємо, що трапилося цього ранку

з учителем танців Раздватричі, але нам на-багато цікавіше дізнатися, що сталося цього

ранку з Суок. Бо ми ж іі залишили в такому

жахливому становищі!

Спершу вирішено було кинути и у під-

земелля.

Ні, це занадто складно,— сказав дер-

жавний канцлер.— Ми влаштуємо швидкий

і справедливий суд.

Звичайно, чого там панькатися з дів-

чиськом,— згодилися Три Товстуни.

Однак не забудьте, що Три Товстуни пере-

жили дуже неприємні хвилини, тікаючи від

пантери. їм треба було відпочити. Вони

сказали так:

Ми поспимо трохи. А ранком влаштує-

мо суд.

З цими словами вони розійшлися по своїх

спальнях.

Державний канцлер, який не мав сумніву

в тому, що ляльку, яка виявилася дівчинкою,

суд присудить до смерті, дав наказ приспати

наслідника Тутті, щоб він своїми слізьми не

пом'якшив страшного вироку.

Троє людей з ліхтарями, як ви вже знаєте,

зробили це.

Наслідник Тутті спав.

Суок сиділа в караульному приміщенні.

Караульне приміщення зветься кордегардією.

Отже, Суок цього ранку сиділа в корде-

гардії. Її оточували гвардійці. Стороння лю-

дина, зайшовши в кордегардію, довго б диву-

валася: чому ця гарненька сумна дівчинка,в незвичайно нарядній рожевій сукні, опини-

лася серед гвардійців? Її вигляд зовсім не

пасував до грубої обстановки кордегардії,

де валялися сідла, збруя, пивні кухлі.

Гвардійці грали в карти, диміли синім смер-

дючим димом із своїх люльок, лаялися, що-

хвилини заводили бійку. Ці гвардійці ще слу-

жили Трьом Товстунам. Вони погрожували

Суок величезними кулаками, корчили їй

страшні пики і тупали на неї ногами.

Суок ставилася до цього спокійно. Щоб

уникнути їхньої уваги і дошкулити їм, вона

висунула язика і, обернувшись до всіх зразу,

сиділа так цілу годину.

Сидіти на бочці їй було досить зручно.

Щоправда, сукня від такого сидіння забруд-

нилася, але вже й без того вона втратила свій

колишній вигляд; її порвали гілки, обсмалили

смолоскипи, пом'яли гвардійці, обляпали

сиропи.

Суок не думала про свою долю. Дівчатка її

віку не бояться небезпеки. Вони не злякаю-

ться наведеного на них пістоля, але зате їм

страшно лишатися в темній кімнаті.

Вона думала так: «Зброяр Просперо на

волі. Зараз він разом з Тібулом поведе бідня-

ків у палац. Вони мене визволять».

У той час, коли Соук так міркувала, до пала-

цу примчали три гвардійці, про яких ми гово-

рили в попередньому розділі. Один з них,

голубоокий, як ви вже знаєте, віз якийсь

таємничий пакунок, з якого звисали ногиб рожевих черевиках з золотими трояндами

замість пряжок.

Під'їжджаючи до мосту, де стояла варта,

вірна Трьом Товстунам, ці гвардійці зірвали

з своїх капелюхів червоні кокарди.

Це було потрібно для того, щоб варта їх

пропустила.

Інакше, якби варта побачила червоні ко-

карди, вона почала б стріляти в цих гвар-

дійців, бо вони перейшли на бік народу.

Вони пролетіли повз сторожу, мало не

збивши начальника.

Мабуть, якесь дуже важливе повідом-

лення,— сказав начальник, піднімаючи свій

капелюх і змахуючи пилюку з мундира.

І от настала для Суок остання година. Дер-

жавний канцлер увійшов до кордегардії.

Гвардійці схопились і стали струнко, витя-

гуючи свої величезні рукавиці по швах.

Де дівчисько? — спитав канцлер, підні-

маючи окуляри.

Іди сюди! — крикнув найголовніший

гвардієць.

Суок сповзла з бочки.

Гвардієць грубо схопив її поперек пояса

і підняв.

Три Товстуни чекають в Залі Суду,—

сказав канцлер, опускаючи окуляри.— Не-

сіть її за мною.

З цими словами канцлер вийшов з корде-

гардії. Гвардієць пішов за ним, тримаючи

Суок однією рукою на вису.

золоті троянди! О рожевий шовк! Все це

загинуло під безжалісною рукою.

Суок, якій було незручно і боляче висіти

впоперек страшної руки гвардійця, ущипнула

його вище ліктя. Вона зібрала сили, і щипок

вийшов добрий, незважаючи на цупкий рукав

мундира.

Чорт! — вилаявся гвардієць і впустив

дівчинку.

Що? — озирнувся канцлер.

тут канцлер відчув зовсім несподіваний

удар у вухо. Канцлер упав. І за ним одразу

гвардієць, який щойно розправлявся з Суок.

Його теж вдарили у вухо. Але як! Можете

собі уявити, якої сили мав бути удар, щоб

оглушити до непритомності такого величез-

ного і злого гвардійця!

Перш ніж Суок встигла оглянутися, чиїсь

руки знову підхопили її і понесли.

Це теж були грубі і сильні руки, але вони

були ласкавіші, і в них Суок почувала себе

зручніше, ніж у руках гвардійця, який валявся

тепер на блискучій підлозі.

Не бійся! — шепнув їй чийсь голос.

Товстуни нетерпляче ждали в Залі Суду.

Вони самі хотіли судити ляльку. Довкола си-

діли чиновники, радники, судді й секретарі. Стро-

каті перуки палали в сонячному промінні.

Але навіть веселе сонячне світло не могло при-

красити надуті фізіономії під цими перуками.

Три Товстуни, як і раніше, страждали від

спеки. Піт котився з них, як горох, і псуваваркуші паперу, що лежали перед ними. Сек-

ретарі щохвилини міняли папір.

Наш канцлер примушує дуже довго

чекати на себе, — сказав Перший Товстун,

ворушачи пальцями, мов вішальник.

Нарешті довгождані з'явилися.

Три гвардійці ввійшли в зал. Один тримав

на руках дівчинку. О, яка вона була сумна!

Рожева сукня, що вражала ще вчора своїм

сяйвом і дорогими прикрасами, перетворила-

ся тепер на жалюгідне лахміття. Зів'яли золо-

ті троянди, обсипались блискітки, зім'явся,

подерся шовк. Голова дівчинки засмучено

схилилася на плече гвардійця. Дівчинка була

смертельно бліда, і її лукаві сірі очі згасли.

Строкате зборище підняло голови.

Три Товстуни терли руки.

Секретарі вийняли довгі пера з-за своїх не

менш довгих вух.

Так, — сказав Перший Товстун,— А де

ж державний канцлер?

Гвардієць, що тримав дівчинку, став перед

зборищем і доповів. Голубі очі його весело

блищали:

У пана державного канцлера дорогою

стався розлад шлунка.

Пояснення це всіх задовольнило.

Суд почався.

Гвардієць посадовив бідну дівчинку на гру-

бу лаву перед столом суддів. Вона сиділа,

схиливши голову.

П ерший Товстун почав допит.

Але тут виникла дуже важлива перешкода:

Суок не хотіла відповідати на жодне запи-

тання.

Чудово! — розсердився Товстун.— Чу-

дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам

відповідати — гаразд... Тим страшнішу ми

придумаємо для неї кару!

Суок не ворухнулася.

Три гвардійці, немов камінні, стояли по

боках.

Покликати свідків! — розпорядився Тов-

стун.

Свідок був тільки один. Його привели. Це

був шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілу

ніч він провисів на суку. Його тільки тепер

зняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,

у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-

ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.

Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоолог

захитався від страху. Його підтримали.

Розкажіть, як було діло.

Зоолог почав докладно розповідати. Він

повідомив про те, як, вибравшись на дерево,

він побачив між гілками ляльку наслідника

Тутті. Але тому, що він не бачив живих ля-

льок і не сподівався, що ляльки по ночах

вилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-

притомнів.

Яким чином вона визволила зброяра

Просперо?

Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго був

непритомний.

Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, як

зброяр Просперо опинився на волі?

Суок мовчала.

Струсніть її.

Та добре! — наказали Товстуни.

Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку за

плечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-

чого щигля.

Суок мовчала.

Товстуни зашипіли від злості. Строкаті

голови докірливо захиталися.

Очевидно, — сказав Перший Товстун,—

ніяких подробиць нам не пощастить по-

чути.

При цих словах зоолог ляснув себе доло-

нею по лобі:

Я знаю, що треба зробити!

Зборище насторожилося.

У звіринці є клітка з папугами. Там зі-

брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,

відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-

вторювати людську мову. У багатьох папуг

чудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,

що вони запам'ятали все, про що вночі гово-

рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Тому

я пропоную викликати в Зал Суду свідками

деяких моїх чудових папуг.

Схвальний гомін прокотився по залу.

Зоолог пішов у звіринець і незабаром

повернувся. На його вказівному пальці сидів

великий старий папуга з довгою червоною

бородою.

Але тут виникла дуже важлива перешкода:

Суок не хотіла відповідати на жодне запи-

тання.

Чудово! — розсердився Товстун,— Чу-

дово! Тим гірше для неї. Вона не хоче нам

відповідати — гаразд... Тим страшнішу ми

придумаємо для неї кару!

Суок не ворухнулася.

Три гвардійці, немов камінні, стояли по

боках.

Покликати свідків! — розпорядився Тов-

стун.

Свідок був тільки один. Його привели. Це

був шановний зоолог, наглядач звіринця. Цілу

ніч він провисів на суку. Його тільки тепер

зняли. Він так і ввійшов у кольоровому халаті,

у смугастій білизни і в нічному ковпаку. Китич-

ка ковпака тяглася за ним по землі, як кишка.

Побачивши Суок, яка сиділа на лаві, зоолог

захитався від страху. Його підтримали.

Розкажіть, як було діло.

Зоолог почав докладно розповідати. Він

повідомив про те, як, вибравшись на дерево,

він побачив між гілками ляльку наслідника

Тутті. Але тому, що він не бачив живих ля-

льок і не сподівався, що ляльки по ночах

вилазять на дерева, то він дуже злякався і зне-

притомнів.

Яким чином вона визволила зброяра

Просперо?

Не знаю. Я не бачив і не чув. Я довго був

непритомний.

Чи скажеш ти нам, погане дівчисько, як

зброяр Просперо опинився на волі?

Суок мовчала.

Струсніть її.

Та добре! — наказали Товстуни.

Голубоокий гвардієць трусонув дівчинку за

плечі. Крім того, він заліпив їй у лоба болю-

чого щигля.

Суок мовчала.

Товстуни зашипіли від злості. Строкаті

голови докірливо захиталися.

Очевидно,— сказав Перший Товстун,—

ніяких подробиць нам не пощастить по-

чути.

При цих словах зоолог ляснув себе доло-

нею по лобі:

Я знаю, що треба зробити!

Зборище насторожилося.

У звіринці є клітка з папугами. Там зі-

брано папуг рідкісних порід. Вам, звичайно,

відомо, що папуга вміє запам'ятовувати і по-

вторювати людську мову. У багатьох папуг

чудовий слух і прекрасна пам'ять... Я гадаю,

що вони запам'ятали все, про що вночі гово-

рили оце дівчисько і зброяр Просперо... Тому

я пропоную викликати в Зал Суду свідками

деяких моїх чудових папуг.

Схвальний гомін прокотився по залу.

Зоолог пішов у звіринець і незабаром

повернувся. На його вказівному пальці сидів

великий старий папуга з довгою червоною

бородою.

Пригадайте: коли Суок блукала вночі по

звіринцю, — пригадайте! — їй видався підо-

зрілим один папуга. Пам'ятаєте, вона бачи-

ла, як він дивився на неї і як, прикинувшись

сонним, посміхнувся у свою довгу червону

бороду.

І тепер на пальці зоолога, так само зручно,

як і на своїй срібній жердині, сидів цей самий

червонобородий папуга.

Тепер він посміхався вельми недвозначно,

втішаючись, що викриє бідненьку Суок.

Зоолог заговорив з ним по-німецькому.

Папузі показали дівчинку.

Тоді він ляснув крилами і закричав:

Суок! Суок!

Голос його нагадував тріск старої хвіртки,

яку вітер рве з іржавих завіс.

Зборище мовчало.

Зоолог торжествував.

А папуга робив свій донос. Він передав

справді те, що чув уночі. Отже, коли вас ціка-

вить історія визволення зброяра Просперо,

то слухайте все, що кричатиме папуга.

О! Це була на диво рідкісна порода папуги.

Не кажучи вже про красиву червону бороду,

яка могла зробити честь будь-якому генера-

лові, папуга чудово передавав людську мову.

Хто ти? — тріщав він чоловічим голо-

сом.

І тут же відповідав дуже тоненько, під-

робляючись під голос дівчинки:

Я Суок.

Суок!

Мене послав Тібул. Я не лялька. Я жива

дівчинка. Я прийшла тебе визволити. Ти не

бачив мене, як я ввійшла у звіринець?

Ні. Я, здається, спав". Сьогодні я заснув

уперше.

Я тебе розшукую в звіринці. Я поба-

чила тут чудовисько, яке говорило людським

голосом. Я думала, що це ти. Чудовисько

померло.

Це Туб. Значить, він помер?

Помер. Я злякалась і закричала. Прибіг-

ли гвардійці, і я сховалася на дереві. Я така

щаслива, що ти живий! Я прийшла тебе виз-

волити.

Моя клітка міцно замкнена.

У мене є ключ від твоєї клітки.

Коли папуга пропищав останню фразу,

обурення охопило всіх.

Ах, підле дівчисько! — закричали Товс-

туни.— Тепер зрозуміло все. Вона вкрала

ключ в наслідника Тутті і випустила зброяра.

Зброяр розбив ланцюг, розламав клітку

пантери і схопив звіра, щоб пройти вільно

двором.

Так!

Так!

Так!

А Суок мовчала.

Папуга ствердно кивнув головою і тричі

пролопотів крилами.

Суд скінчився. Присуд був такий:

«Удавана лялька обдурила наслідника Тут-

ті. Вона випустила найголовнішого заколот-

ника і ворога Трьох Товстунів — зброяра

Просперо. Через неї загинув кращий екзем-

пляр пантери. Тому обманщиг^я засуджує-

ться до смерті. Її роздеруть звірі».

І уявіть собі: навіть коли був зачитаний

присуд, Суок не поворухнулася!

Все збориіце посунуло у звіринець. Виття,

писк і свист звірів вітали процесію. Найбіль-

ше хвилювався зоолог: адже він був нагляда-

чем звіринця!

Три Товстуни, радники, чиновники й інша

палацова знать повсідалися на трибуні. Вона

була захищена ґратами.

Ой, як ніжно світило сонце! Ой, як синіло

небо! Як виблискували плащі папуг, як кру-

тилися мавпи, як пританцьовував зеленкува-

тий слон!

Бідна Суок! Вона не милувалася цим. Ма-

буть, очима, повними жаху, вона дивилася на

брудну клітку, де, присідаючи, бігали тигри.

Вони були схожі на ос — принаймні мали

таке саме забарвлення: жовте з коричневими

смугами.

Вони спідлоба дивилися на людей. Іноді

вони мовчки роззявляли червоні пащеки,

з яких тхнуло сирим м'ясом.

Бідна Суок!

Прощавай, цирк, площі, Август, лисичка

у клітці, любий, великий, сміливий Тібул!

Голубоокий гвардієць виніс дівчинку на

середину звіринця і поклав на гарячий блис-

кучий граніт.

Дозвольте... — сказав раптом один із

радників.— А як же наслідник Тутті? Адже,

коли він дізнається, що його лялька загинула

в лапах тигрів, він помре від сліз.

Тсс! — шепнув йому сусід.— Тсс! На-

слідника Тутті приспали... Він спатиме не-

пробудним сном три дні, а може, й більше...

Всі погляди були прикуті до бідолаш-

ної рожевої грудки, що лежала поміж кліт-

ками.

Тоді вийшов приборкувач, ляскаючи бато-

гом і поблискуючи пістолем. Музиканти за-

грали марш. Так Суок востаннє виступила

перед публікою.

Аллє! — крикнув приборкувач.

Залізні двері клітки загуркотіли. З клітки

важко і безшумно вибігли тигри.

Товстуни зареготали. Радники захихотіли

і затрясли перуками. Ляскав батіг. Три тигри

підбігли до Суок.

Вона лежала нерухомо, дивлячись в небо

нерухомими сірими очима. Всі підвелися. Всі

ладні були закричати від задоволення, поба-

чивши розправу звірів з маленьким другом

народу...

Але... тигри підійшли, один нахилив лобату

голову, понюхав, другий торкнув котячою

лапою дівчинку, третій, навіть не звернувши

уваги, пробіг мимо і, зупинившись перед

трибуною, почав гарчати на Товстунів.

Тоді всі побачили, що це була не жива дів-

чинка, а лялька — пошматована, стара, не-

потрібна лялька.

Скандал був повний. Зоолог з конфузу

відкусив собі половину язика. Приборкувач

загнав звірів назад у клітку і, з презирством

підкинувши ногою мертву ляльку, пішов

скидати свій парадний костюм, синій, з золо-

тими шнурами.

Зборище мовчало хвилин п'ять.

І мовчанка була порушена зовсім неспо-

дівано: над звіринцем у блакитному небі

вибухнула бомба.

Всі глядачі гепнулися носами в дерев'яну

підлогу трибуни. Всі звірі стали на задні ла-

пи. Одразу вибухнула друга бомба. Небо

затягло білим димом.

Що це? Що це? Що це? — залунали

вигуки.

Народ іде на приступ!

У народу — гармати!

Гвардійці зрадили!

О! А! О!!!

Парк наповнився гамором, криками, по-

стрілами. Заколотники вдерлися в парк — це

було ясно!

Вся компанія кинулася тікати із звіринця.

Міністри повиймали шпаги. Товстуни крича-

ли не своїм голосом.

У парку вони побачили таке.

З усіх боків наступали люди. їх було без-

ліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби,

подерті куртки, щасливі посмішки... Це

йшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійці

змішалися з ним. Червоні кокарди сяяли на

їхніх капелюхах. Робітники були теж озброє-

ні. Бідняки в коричневому одязі, в дерев'яних

черевиках насувалися цілим військом. Дере-

ва гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.

Ми перемогли! — кричав народ.

Три Товстуни побачили, що рятунку нема.

Ні! — заявив один з них.— Неправда!

Гвардійці, бийте їх!

Але гвардійці стояли в одних лавах з бідня-

ками. І тоді загримів голос, що заглушив шум

натовпу. Це говорив зброяр Просперо.

Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилося

царство багатіїв і ненажер! Все місто в руках

народу. Всі товстуни в полоні.

Щільна, схвильована, строката стіна об-

ступила Товстунів. Люди розмахували черво-

ними прапорами, киями, шаблями, махали

кулаками. І тут почулася пісня.

Тібул у своєму зеленому плащі, з головою,

перев'язаною ганчіркою, крізь яку просочу-

валася кров, стояв поруч Просперо.

Це сон! — крикнув хтось із Товстунів,

затуляючи руками очі.

Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людей

підхопили пісню. Вона летіла по усьому

велетенському парку, через канали й мости.

Народ, що наступав од міської брами до

палацу, почув її і теж почав співати. Пісня

котилась, наче морський вал, дорогою, черезбраму, в місто, по всіх вулицях, де наступали

робітники і бідняки. І тепер співало цю

пісню все місто. Це була пісня народу, який

переміг своїх гнобителів.

Не лише Три Товстуни із своїми міністра-

ми, захоплені в палаці, щулились, і тремтіли,

і збивалися в одну жалюгідну отару при зву-

ках цієї пісні,— всі франти в місті, товсті кра-

марі, ненажери, купці, знатні дами, лисі гене-

рали тікали, перелякані і збентежені, неначе

це були не слова пісні, а постріли і вогонь.

Вони шукали місця, де б сховатися, затика-

ли вуха, заривалися головами в дорогі гапто-

вані подушки.

Кінчилося тим, що величезний натовп

багатіїв тікав у гавань, щоб сісти на кораблі

і відплисти з країни, де вони втратили все:

свою владу, свої гроші і привільне життя

дармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Бага-

тії були заарештовані. Вони просили пощади.

Вони говорили:

— Не чіпайте нас! Ми не будемо більше

силувати вас працювати на нас...

Але народ їм не вірив, тому що багатії вже

не раз обманювали бідняків і робітників.

Сонце стояло високо над містом. Синіло чис-

те небо. Можна було подумати, що святкують

велике, небувале свято.

Все було в руках народу: арсенали, казар-

ми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізь

стояла варта гвардійців з червоними кокарда-

ми на капелюхах.

На перехрестях майоріли червоні прапори

з написами:

ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ,

НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!

XАЙ ЖИВЕ НАРОД!

ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР!