вок полетів, як куля, і збив чашечку жасм іну.

Звірячий концерт гримів на повну силу.

Гвардієць зняв тривогу. За хвилину збіг-

лися люди із смолоскипами. Смолоскипи

тріщали. Гвардійці лаялися. Хтось пере-

чепився об шаблю і впав, розбивши носа оО

чиюсь шпору.

У мене вкрали ліхтар!

Хтось пробрався у звіринець!

Злодії!

Заколотники!

Гвардієць із розбитим носом і другий

гвардієць, з розбитою шпорою, а також інші,

роздираючи темряву смолоскипами, рушили

проти невідомого ворога.

Але нічого підозрілого у звіринці не

виявили.

Тигри ревіли, роззявляючи смердючі пащі.

Леви гасали по клітках у великій тривозі.

Папуги зняли справжній бешкет. Вони кру-

тилися, створюючи враження строкатої кару-

селі. Мавпи розгойдувалися на трапеціях.

А ведмеді співали низьким, красивим басом.

Поява вогню і людей іце більше розтриво-

жила цю компанію.

Гвардійці оглянули всі клітки.

Все було в порядку.

Навіть ліхтаря, кинутого Суок, вони не

знайшли.

І раптом гвардієць з розбитим носом

сказав:

Стій! — і підняв високо смолоскип.

Всі глянули вгору. Там чорніла густа крона

Дерева. Листя не рухалося. Була тиха ніч.

Бачите? — спитав гвардієць грізно. Він

погрозив смолоскипом.

Так. Щось рожеве...

Маленьке...

Сидить...

~ Дурні! Знаєте, що це? Це папуга. Він ви-

ЛСТ,В з клітки і сів там, чорти б його забрали!

Вартовий гвардієць, який підняв тривогу,

зніяковіло мовчав.

Треба його зняти. Він переполошив

усіх звірів.

Так. Лізь, Вурме. Ти наймолодший.

Той, кого назвали Вурмом, підійшов до

дерева. Він вагався.

Лізь — стягни його за бороду.

Папуга сидів нерухомо. Пір'я його рожевіло

в гущавині листя, освітленого смолоскипами.

Вурм насунув капелюх на лоба і почухав

потилицю.

Я боюся... Папуги кусаються дуже

боляче.

ДУРень!

Вурм усе-таки поліз на дерево. Але на

половині стовбура зупинився, завмер на

мить і шугонув униз.

Нізащо! — сказав він,— Це не моя

справа. Я не вмію воювати з папугами.

Тут почувся чийсь сердитий голос. Якийсь

чоловік, човгаючи капцями, поспішав із тем-

ряви до гвардійців.

Не треба його турбувати! — гукав

він,— Не чіпайте його!

Це був головний наглядач звіринця. Він

був великий вчений і фахівець із зоології,

тобто знав досконало все, що тільки можна

знати про тварин.

Його розбудив гамір.

Він жив тут же, при звіринці, і прибіг

просто з ліжка, навіть не знявши ковпака

і навіть з великою блискучою блощицею на

носі.

Він був дуже збуджений. Та й справді:

якісь солдати насмілилися лізти в його

справи, якийсь бовдур хоче хапати його

папугу за бороду!

Гвардійці розступилися.

Зоолог задер голову. Він теж побачив

щось рожеве серед листя.

Так,— заявив він, — це папуга. Це мій

кращий папуга. Він завжди капризує. Йому

не спиться у клітці. Це Лаура... Лаура!

Лаура! — почав він кликати тоненьким

голоском.— Він любить ласкаве поводжен-

ня. Лаура! Лаура! Лаура!

Гвардійці пирснули. Взагалі цей маленький

дідок у кольоровому халаті, в нічних капцях,

з задертою головою, з якої звисала до землі

китичка ковпака, являв собою кумедне

видовисько серед велетнів-гвардійців, яс-

краво палаючих смолоскипів і завивання

звірів.

Потім сталося найкумедніше. Зоолог поліз

на дерево. Робив це він досить спритно —

очевидячи, не вперше. Раз, два, три. Декілька

разів мелькнули з-під халата його ноги

у смугастій білизні, і поважний дідок

опинився вгорі, біля самісінької мети своєї

недалекої, але небезпечної мандрівки.

Лаура! — знову солодко й улесливо

пробелькотів він.

І раптом пронизливий його крик наповнив

звіринець, парк і всю місцевість щонайменше

на цілий кілометр.

— Диявол! — так закричав він.

Очевидно, замість папуги на гілці сиділо

якесь страховище.

Гвардійці одскочили від дерева. Зоолог

летів униз. Випадок у вигляді короткої, але

досить міцної гілляки врятував його: він

повис, зачепившись халатом.

О, коли б інші вчені побачили тепер свого

поважного колегу у такому вигляді, то,

звичайно, вони відвернулися б з поваги до

його лисини і знань! Дуже вже непристойно

задерся його халат.

Гвардійці кинулися навтікача. Полум'я

смолоскипів летіло по вітру. У темряві

можна було подумати, що летять чорні коні

з вогненними гривами.

У звіринці тривога вгамувалася. Зоолог ви-

сів нерухомо. Зате в палаці почалася веремія.

Три Товстуни за чверть години до появи

на дереві таємничого папуги одержали

неприємні вісті.

«У місті заворушення. У робітників з'я-

вилися пістолі й рушниці. Робітники стрі-

ляють по гвардійцях і скидають всіх товсту-

нів у воду».

«Гімнаст Тібул на волі і збирає жителів

околиць в одне військо».

«Багато гвардійців пішло в робітничі квар-

тали, щоб не служити Трьом Товстунам».

«Фабричні труби не димлять. Машини стоять.

Шахтарі відмовляються лізти під землю за

вугіллям для багатіїв».

«Навколишні селяни воюють з власниками

маєтків».

Ось про що доповіли Трьом Товстунам

міністри.

Як і завжди, від тривоги Три Товстуни

почали жирніти. На очах Державної ради

кожен з них поважчав на чверть фунта.

Я не можу! — жалівся один із них.—

Я не можу... Це вище мого терпіння...

Ой, ой! Шпилька вп'ялася мені в горло...

І тут з тріском луснув його сліпучо-білий

комірець.

Я жирію! — вив другий,— Рятуйте мене!

А третій сумно дивився на своє черево.

Таким чином, перед Державною радою

постало два питання: по-перше, негайно

придумати засіб проти жиріння і, по-друге,

придушити заворшення у місті.

З першого приводу вирішили так:

Танці!

Танці! Танці! Так, звичайно, танці.

Це найкращий моціон.

Не гаючи ні хвилини, запросити учи-

теля танців. Він повинен давати Трьом Тов-

стунам уроки балетного мистецтва.

Так,— благально скривився Перший

Товстун,— але...

І якраз в цей час долинув із звіринця крик

шановного зоолога, що побачив на дереві

чорта замість улюбленого папуги Лаури.

Весь уряд помчав у парк, по алеях до

звіринця.

Ух! Ух! Ух! — чулося в парку.

Тридцять родин найкращих метеликів,

оранжевих з чорними розводами, покинули

з переляку парк.

З'явилося безліч смолоскипів. Цілий ліс,

що палахкотів і поширював навкруги запах

смоли. Цей ліс біг і горів.

І коли до звіринця лишилося кроків десять,

все, що бігло, раптом немовби позбулося

ніг. І одразу ж усі кинулися назад з вереском

і писком, падаючи один на одного, шале-

ніючи і шукаючи рятунку. Смолоскипи

валялися на землі, полум'я розлилося, чорний

дим покотився хвилею.

О!

А!

Рятуйся!

Голоси наповнювали парк. Полум'я роз-

летілося, освітлюючи картину втечі і за-

мішання багряним блиском.

А звідтіль, із звіринця, із-за залізної огоро-

жі, спокійно, твердими широкими кроками

йшла величезна людина.

У цьому блиску, рудоголова, з палаючими

очима, в розідраній куртці, вона йшла, як

грізний привид. Однією рукою вона тримала

за ошийника, скрученого з обривка ланцюга,

пантеру. Жовтий і тонкий звір, намагаючись

вирватись із страшного ошийника, стрибав,

вищав, звивався і, як лев на рицарському

прапорі, то висолоплював, то втягав довгии

малиновий язик.

І ті, що наважались озирнутися, побачили,

що на другій руці людина несла дівчинку

в ясній рожевій сукні. Дівчинка злякано ди-

вилася на оскаженілу пантеру, підбирала

ноги в черевичках з золотими трояндами

і тулилася до плеча свого друга.

Просперо! — верещали люди.

Просперо! Це Просперо!

Рятуйтесь!

Лялька!

Лялька!

І тоді Просперо випустив звіра. Пантера,

розмахуючи хвостом, величезними стриб-

ками погналася за втікачами.

Суок зіскочила з руки зброяра. Багато

пістолів було кинуто на траву під час цієї

втечі. Суок підібрала три пістолі. Двома

озброївся Просперо, одного взяла Суок.

Він був майже в половину її зросту. Але вона

знала, як поводитися з цією чорною бли-

скучою штукою: в цирку вона навчилася

стріляти з пістоля.

Ходім! — скомандував зброяр.

їх не цікавило те, що відбувалося в глибині

парку. Вони не думали, що далі вироблятиме

пантера.

Треба було шукати виходу з палацу. Треба

було рятуватися.

Де завітна каструля, про яку говорив Ті-

бул? Де таємнича каструля, через яку вря-

тувався продавець дитячих повітряних

куль?

— На кухню! На кухню! — кричала Суок,

розмахуючи на ходу пістолем.

Вони бігли в цілковитій темряві, роз-

дираючи кущі і полохаючи сонних птахів.

О, як постраждала чудова сукня Суок!

Пахне чимось солодким, — раптом зая-

вила Суок, зупинившись під якимись освітле-

ними вікнами.

І замість пальця, якого піднімають у випад-

ках, що вимагають пильної уваги, вона

підняла чорного пістоля.

Підбігли гвардійці, але побачили їх вже

вгорі, на вершечку дерева. Мить — і з гілля,

що простяглося до цих вікон, вони пере-

брались у головне вікно.

Це було те вікно, через яке вчора влетів

продавець дитячих повітряних куль.

Це було вікно кондитерської.

Тут, незважаючи на пізній час і навіть

незважаючи на загальну тривогу, кипіла

робота. Весь штат кондитерів і хитрих хлоп-

чаків у білих ковпаках працював на повну

силу: вони готували якийсь особливий компот

до завтрашнього обіду на честь повернення

ляльки наслідника Тутті. Цього разу торт уже

вирішено було не робити, побоюючись, щоб

ще який-небудь літаючий гість не зіпсував і

французький крем, і дивовижної якості цукати.

Посередині стояв чан. У ньому кипіла вода.

Ьіла пара запнула все. Під цим покровом

кухарчуки раювали: вони нарізували для

компоту фрукти.

Отже... Але тут, крізь пару й метушню,

кухонні майстри побачили страшну кар-

тину.

За вікном захиталося віття, зашуміло листя,

наче перед бурею, і на підвіконні з'явилося

двоє: рудоволосий гігант і дівчинка.

руки вгору! — сказав Просперо. В кож-

ній руці він тримав по пістолю.

Ані з місця! — дзвінко сказала Суок,

піднімаючи свого пістоля.

Дві дюжини білих рукавів, не чекаючи

ще переконливішого запрошення, знялися

вгору.

А потім полетіли каструлі.

Це був розгром блискучого скляного, мід-

ного, гарячого, солодкого, пахучого царства

кондитерської.

Зброяр розшукував головну каструлю. В ній

був порятунок його і порятунок маленької

його рятівниці.

В он и перекидали банки, розкидали ско-

вороди, лійки, тарілки, блюда. Скло роз-

літалося в усі боки і з дзвоном та громом

билося; розсипане борошно крутилося стов-

пом, як самум у Сахарі; знявся вихор мигда-

лю, ізюму, черешень; цукор сипався з полиць

3 гуркотом водопаду; повінь сиропів підня-

лася на цілий аршин; бризкала вода, коти-

лися фрукти, падали мідні башти каструль...

Все стало догори дном. Отаке буває іноді

Уві сні, коли сниться сон і знаєш, що це сон,

1 тому можна робити, що захочеш.

153

152

Є! — заверещала Суок,— Ось вона!

Те, що шукали, знайшлося. Кришка по-

летіла в купу понівеченого посуду. Вона

шубовснула в густе малинове, зелене і зо-

лотисто-жовте озеро сиропів. Просперо

побачив каструлю без дна.

Тікай! — крикнула Суок.— Я за тобою.

Зброяр вліз у каструлю. І, вже зникнувши

в ній, почув зойки тих, що лишились у кон-

дитерській.

Суок не встигла. Пантера, завершуючи

свою страшну прогулянку по парку й палацу,

з'явилася тут. Рани від куль гвардійців цвіли

на її шкірі квітами.

Кондитери й кухарі попадали в один куток.

Суок, забувши про пістоля, жбурнула в пан-

теру велику грушу.

Звір кинувся на Просперо — головою в

каструлю. Він провалився за ним в темний

і вузький хід. Всі побачили жовтий хвіст, що

стирчав з цієї каструлі, наче з криниці.

А потім все зникло.

Суок затулила очі руками.

Просперо! Просперо!

А кондитери зловісно реготали. Тут же

вбігли гвардійці. Мундири їхні були по-

шматовані, обличчя в крові, пістолі диміли:

вони воювали з пантерою.

Просперо загинув! Його розірве пан-

тера. Тоді мені байдуже. Я здаюся.

Суок говорила спокійно, опустивши ма-

леньку руку з дуже великим пістолем.

Але вдарив постріл. Це Просперо, тікаючи

вниз по підземному ходу, вистрілив у пан-

теру, що летіла за ним.

Гвардійці обступили каструлю. Сиропне

озеро сягало до половини їхніх величезних

чобіт.

Один заглянув у каструлю. Потім він

всунув туди руку і потягнув. Тоді на допо-

могу підійшли ще двоє. Напружившись, вони

витягли мертвого звіра, що застряв у дірі.

Він мертвий! — сказав гвардієць, одса-

пуючись.

Він живий! Він живий! Я його врятува-

ла! Я врятувала друга народу!

Так раділа Суок, бідна маленька Суок

у подертій сукенці, з пом'ятими трояндами

у косах і на черевичках.

Вона сяяла від щастя.

Вона виконала доручення свого друга,

гімнаста Тібула: вона визволила зброяра

Просперо.

Так! — говорив гвардієць, хапаючи

Суок за руку,— Побачимо, хвалена лялько,

Що ти тепер будеш робити! Побачимо...

Відвести її до Трьох Товстунів...

Вони засудять тебе до смерті.

Дурень! — спокійно відповіла Суок,

злизуючи з рожевого мережива солодку

сиропну кляксу, що впала на її сукню в той

час, коли Просперо громив кондитерську.