Розділ II

ДЕСЯТЬ ПЛАХ

Доктор упав щасливо: він не розбив голови,

і ноги в нього лишились цілі. Однак це нічого

не значить. Навіть і щасливе падіння разом

із підстріленою баштою не зовсім приємне,

особливо для людини не молодої, а скоріше

старої, якою був доктор Гаспар Арнері.

В усякому разі, від самого переляку доктор

знепритомнів.

Коли він отямився, уже був вечір. Доктор

озирнувся навколо:

Яка прикрість! Окуляри, звичайно, роз-

билися. Коли я дивлюсь без окулярів, я,

мабуть, бачу так, як бачить некороткозора

людина, коли надіває окуляри. Це дуже не-

приємно.

Потім він почав бурчати, що залишився

без каблуків:

Я і так невеличкий на зріст, а тепер

буду на вершок нижчий. Або, може, і на два

вершки, бо одламалися два каблуки? Ні, зви-

чайно, тільки на один вершок.

Він лежав на купі щебеню. Майже вся баш-

та розвалилася. Довгий і вузький кусок стіни

стирчав, як кістка. Десь далеко грала музика.

Веселий вальс відлітав з вітром — зникав і не

вертався. Доктор підвів голову. Згори зви-

сали з різних боків чорні поламані крокви.

На зеленкуватому вечірньому небі виблиску-

вали зорі.

Де це грають? — здивувався доктор.

Без плаїца зробилося холодно. Ні голосу,

ні звуку не чути на площі. Доктор, крекчучи,

став серед безладно наваленого каміння. Під-

водячись, він зачепився за чийсь великий

чобіт. Слюсар лежав, витягтись поперек бал-

ки, і дивився в небо. Доктор поворушив його.

Слюсар не хотів уставати. Він помер.

Доктор підняв руку, щоб зняти капелюх.

Капелюх я теж загубив. Куди ж мені йти?

Він почвалав з площі. На дорозі лежали

люди; доктор низько схилявся над кожним

і бачив, як зорі відбиваються в їхніх широко

розплющених очах. Він прикладав долоню до

їхніх лобів. Вони були дуже холодні і мокрі

від крові, яка вночі здавалася чорною.

Ось! Ось! — шепотів доктор.— Отже,

народ переможено... Що ж тепер буде?

За півгодини він добувся до людних місць.

Він дуже втомився. Йому хотілося їсти й

пити. Тут місто мало звичайний вигляд.

Доктор стояв на перехресті, відпочивав від

довгого ходіння і думав: «Як дивно! Горять

різнобарвні вогні, мчать екіпажі, дзвенять

скляні двері. Півкруглі вікна палають золотим

сяйвом. Там уздовж колон танцюють пари.

Там веселий бал. Китайські кольорові ліхта-рики кружляють над чорною водою. Люди

живуть так само, як жили вчора. Невже вони

не знають про те, що сталося сьогодні вранці?

Хіба вони не чули стрілянини і стогонів? Хіба

вони не знають, що вождя народу, зброяра

Просперо, взято в полон? Може, нічого й не

трапилося? Може, мені наснився страшний сон?»

На розі, де горів трикутний ліхтар, уздовж

тротуару стояли екіпажі.

Квіткарки продавали троянди. Візники

перемовлялися з квіткарками.

Його протягли в зашморгу через усе

місто. Бідолаха!

Тепер його посадили в залізну клітку.

Клітка стоїть у Палаці Трьох Товстунів,—

сказав гладкий візник у блакитному циліндрі

з бантиком.

Тут до квіткарок підійшла дама з дівчин-

кою, щоб купити троянди.

Кого посадили в клітку? — зацікавилася

дама.

Зброяра Просперо. Гвардійці взяли

його в полон.

Ну й слава богу! — сказала дама.

Дівчина запхикала.

Чого ж ти плачеш, дурненька? — зди-

вувалася дама. — Ти жалієш зброяра Проспе-

ро? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла...

Дивись, які гарні троянди...

Великі троянди, як лебеді, повільно плава-

ли в мисках, наповнених гіркуватою водою

і листям.

__ Ось тобі три троянди. А плакати нічого.

Вони заколотники. Якщо їх не саджати в

залізні клітки, вони заберуть наші будинки,

плаття і наші троянди, а нас переріжуть.

У цей час повз них пробігав хлопчисько.

Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптова-

ний зірками, а потім дівчинку за її кіску.

Дарма, графине! — крикнув хлопчись-

ко.— Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст

Тібул на волі!

От нахаба!

Дама тупнула ногою і впустила сумочку.

Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий віз-

ник скористався метушнею і запросив даму

сісти в екіпаж.

Дама й дівчинка поїхали.

Почекай, стрибуне! — крикнула квіт-

карка хлопчиськові.— Йди-но сюди! Розка-

зуй, що ти знаєш...

Два візники злізли з козел і, плутаючись

у своїх капотах з п'ятьма пелеринками, пі-

дійшли до квіткарок.

«От батіг так батіг! Батожище!» — подумав

хлопчисько, дивлячись на довгий батіг, яким

помахував візник. Хлопчиськові дуже за-

хотілося мати й собі такого батога, але це

було неможливо з багатьох причин.

То що ти кажеш? — запитав візник ба-

сом.— Гімнаст Тібул на волі?

Так говорять. Я був у порту...

Хіба його не вбили гвардійці? — спитав

Другий візник теж басом.

Ні, татусю... Красуне, подаруй мені

одну троянду!

Підожди, дурнику! Ти краще розказуй...

Еге. От, значить, так... Спершу всі дума-

ли, що його вбито. Потім шукали його серед

мертвих і не знайшли...

Може, його скинули в канал? — спитав

візник.

У розмову встряв жебрак.

Кого в канал? — спитав він.— Гімнаст

Тібул не кошеня. Його не втопиш! Гімнаст

Тібул живий. Йому пощастило втекти!

Брешеш, верблюд! — сказав візник.

Гімнаст Тібул живий! — захоплено за-

кричали квіткарки.

Хлопчисько вхопив троянду і кинувся нав-

тьоки. Краплини з мокрої квітки бризнули на

доктора. Доктор витер з обличчя краплини,

гіркі, як сльози, і підійшов ближче, щоб по-

слухати, що скаже жебрак.

Тут розмові перешкодили деякі обставини.

На вулиці з'явилася незвичайна процесія.

Попереду їхали два вершники зі смолоскипа-

ми. Смолоскипи маяли, як вогняні бороди.

За вершниками повільно рухалася чорна

карета з гербом.

А позаду йшли теслярі. їх було сто.

Вони йшли з закачаними рукавами, готові

до роботи, — у фартухах, з пилками, рубанка-

ми і ящиками під пахвою. По обидва боки

процесії їхали гвардійці. Вони стримували

коней, яким хотілося гарцювати.

_ Що це? Що це? — захвилювалися пере-

хожі.

У чорній кареті з гербом сидів чиновник

Ради Трьох Товстунів. Квіткарки переляка-

лися. Піднявши долоні до щічок, вони диви-

лися на його голову. Її було видно крізь

скляні дверцята. Вулиця була яскраво освіт-

лена. Чорна голова в перуці погойдувалась,

як мертва. Здавалося, що в кареті сидить

птах.

Стережись! — кричали гвардійці.

Куди йдуть теслярі? — спитала малень-

ка квіткарка старшого гвардійця.

І гвардієць прокричав їй у самісіньке обличчя

так люто, що у неї зметнулося волосся, ніби

на протягу:

Теслярі йдуть будувати плахи! Зрозумі-

ла? Теслярі збудують десять плах!

А!

Миска випала з рук квіткарки. Троянди ви-

лились, як компот.

Вони йдуть будувати плахи! — з жахом

повторив доктор Гаспар

Плахи! — крикнув гвардієць, обертаю-

чись і скалячи зуби під вусами, схожими на

чоботи.— Плахи всім заколотникам! Усім

повідрубують голови! Всім, хто насмілиться

повстати проти влади Трьох Товстунів!

У доктора запаморочилася голова. Йому

здалося, що він непритомніє.

«Я занадто багато пережив за цей день,—

подумав він,— і крім того, я дуже голод-ний і дуже втомлений. Треба поспішати до-

дому».

Та й справді, докторові треба було відпочи-

ти. Він був такий схвильований усім побаче-

ним і почутим в цей день, що навіть не на-

давав значення власному польоту вкупі з баш-

тою, відсутності плаща, тростини й каблуків.

Найгірше було, звичайно, без окулярів. Він

найняв екіпаж і поїхав додому.