Розділ VII

НІЧ ДИВНОЇ ЛЯЛЬКИ

ітер свистів в обидва вуха доктора Гаспара.

Мелодія виходила огидна, навіть гірша за той

негритянський галоп, що його виконують

дуетом точильне колесо і ніж під руками

ретельного точильника.

Доктор закрив вуха коміром і підставив

вітрові спину.

Тоді вітер взявся за зірки. То він гасив їх,

то котив, то провалював за чорні трикутники

дахів. Коли ця гра набридла, він вигадав

хмари. Але хмари розвалилися, як башти.

Тут вітер одразу зробився холодним: він

похолов од злості.

Докторові довелося загорнутись у плащ.

Половину плаща він віддав ляльці.

— Поганяйте! Поганяйте! Будь ласка,

поганяйте!

Ні з того ні з сього докторові стало страш-

но, і він підганяв візника.

Було дуже тривожно, темно і безлюдно.

Лише в кількох вікнах спалахували червону-

ваті вогники, решта була закрита вікон-

ницями. Люди очікували страшних подій.

У цей вечір все здавалося незвичайним

і підозрілим. І часом доктор навіть побоював-ся, ЩО очі чудної ляльки, чого доброго, зася-

ють у темряві, як два прозорих камінці.

Він намагався не дивитися на свою супут-

ницю.

Дурниці! — заспокоював він себе.— У ме-

не розгулялися нерви. Звичайнісінький вечір.

Тільки мало перехожих. Тільки вітер так

дивно кидає їхні тіні, що кожний зустріч-

ний здається найманим убивцею у крилатому

таємничому плащі... Тільки газові ліхтарі на

перехрестях горять якимось мертвим блаки-

тним світлом... Ой, хоч би швидше дістатися

до Палацу Трьох Товстунів!..»

Є дуже добрий засіб од страху: заснути.

Особливо рекомендується натягти на голову

ковдру. Доктор скористався з цього засобу.

Ковдру він замінив капелюхом, який міцно

насунув на очі. Ну й, звичайно, він почав

лічити до ста. Це не допомогло. Тоді він

скористався сильнодіючим засобом. Він

повторював про себе:

«Один слон і один слон — два слони; два

слона й один слон — три слони; три слони

й один слон — чотири слони...»

Дійшло до цілого табуна слонів. А вже сто

двадцять третій слон із вигаданого слона

перетворився на справжнього слона. А що

доктор не міг зрозуміти, слон це чи рожевий

силач Лапітуп, то, очевидно, доктор спав

і вже бачив сон.

Час уві сні минає значно швидше, ніж ная-

ву. Принаймні доктор уві сні встиг не тількидоїхати до Палацу Трьох Товстунів, але й

стати перед їхнім судом. Кожен стояв перед

ним, тримаючи за руку ляльку, як циган

тримає свою мавпочку в синій спідничці.

Вони не хотіли слухати ніяких пояснень.

«Ти не виконав наказу, — говорили вони.—

Ти заслуговуєш на сувору кару. Разом з ляль-

кою ти мусиш пройти по дроту над Площею

Зорі. Тільки скинь окуляри...»

Доктор просив пробачення. Головним

чином він боявся за долю ляльки... Він казав

так:

«Я вже звик, я вже вмію падати. Якщо

я зірвуся з дроту і впаду в басейн — це нічо-

го. Я маю досвід: я падав разом з баштою на

площі біля міської брами... Але лялька, бідна

лялька! Вона розіб'ється на друзки... Пожа-

лійте її... Адже я певен, що це не лялька,

а жива дівчинка з чудесним ім'ям, яке я забув,

яке я не можу пригадати...»

«Ні! — кричали Товстуни.— Ні! Ніякої

пощади! Такий наказ Трьох Товстунів!»

Галас був такий різкий, що доктор проки-

нувся.

— Такий наказ Трьох Товстунів! — кри-

чав хтось над самим його вухом. Тепер уже

доктор не спав. Це кричали наяву. Доктор

визволив очі, або, вірніше, окуляри, з-під

капелюха і оглянувся. Ніч, поки він спав,

встигла добре-таки почорніти.

Екіпаж стояв. Його оточили чорні поста-

ті; вони й здійняли галас, перебивши сон

доктора. Вони розмахували ліхтарями. Від

цього перелітали ґратчасті тіні.

В чому справа? — спитав доктор.— Де

ми? Хто ці люди?

Одна постать наблизилась і піднесла ліхтар

на рівень голови, освітивши доктора. Ліх-

тар загойдався. Рука, що тримала його вгорі

за кільце, була в рукавиці з грубої шкіри,

з широким розтрубом.

Доктор зрозумів: гвардійці.

Такий наказ Трьох Товстунів,— пов-

торила постать.

Жовте світло розривало її на частини.

Виблискував клейончастий капелюх, що

здавався вночі залізним.

Ніхто не має права підходити до палацу

ближче ніж на кілометр. Сьогодні видали

цей наказ. У місті заворушення. Далі їхати

не можна!

Так, але мені обов'язково треба в па-

лац.

Доктор обурився.

Гвардієць говорив залізним голосом:

Я начальник караулу, капітан Цереп.

Я вас не пущу далі ні на крок! Повертай! —

крикнув він візникові, замахнувшись ліхта-

рем.

Докторові стало не по собі. Однак він не

мав сумніву, що, довідавшись, хто він і чому

йому треба бути в палаці, його негайно про-

пустять.

Я доктор Гаспар Арнері, — сказав він.

У відповідь прокотився регіт. З усіх боків

затанцювали ліхтарі.

Громадянине, нам не до жартів у такий

тривожний час і в таку пізню перу,— сказав

начальник караулу.

Я ще раз кажу вам: я доктор Гаспар

Арнері.

Начальник караулу розлютувався. Він

повільно і чітко проказав, супроводячи кож-

не слово дзенькотом шаблі:

Для того щоб проникнути в палац, ви

прикриваєтеся чужим ім'ям. Доктор Гаспар

Арнері не вештається вночі. Особливо цієї

ночі. Зараз він заклопотаний дуже важливим

ділом: він воскрешає ляльку наслідника

Тутті. Тільки завтра вранці він прибуде

в палац. А вас, як дурисвіта, я заарештую.

Що?! — Тут уже доктор розлютився.

«Що?! Він сміє мені не вірити? Гаразд.

Я йому зараз покажу ляльку!»

Доктор простягнув руку за лялькою —

і раптом...

Ляльки не було. Поки він спав, вона випала

з екіпажа.

Доктор занімів.

«Може, все це сон?» — промайнула у нього

думка.

Та ні! Це була дійсність.

Ну! — процідив начальник караулу,

зціпивши зуби і ворушачи пальцями, що три-

мали ліхтаря. — Забирайтеся під три чорти!

Я вас відпускаю, щоб не морочитися з дід-

ком... Геть!

Довелося скоритися.

Візник повернув. Екіпаж зарипів, пирхнув

кінь, залізні ліхтарі гойднулися востаннє,

і бідолашний доктор поїхав назад.

Він не стримався і заплакав. З ним так

грубо розмовляли; його назвали дідком;

а найголовніше — він загубив ляльку наслід-

ника Тутті!

«Це значить, що я загубив голову в найбук-

вальнішому розумінні».

Він плакав. Окуляри його спітніли, він

нічого не бачив. Йому хотілося залізти голо-

вою в подушку. А тим часом візник поганяв

коня. Десять хвилин бідкався доктор. Але

невдовзі до нього повернулася властива йому

розважливість.

«Я ще можу знайти ляльку, — міркував

він,— Цієї ночі мало хто вештається. Це

місце завжди безлюдне. Може, ніхто за цей

час не проходив дорогою...»

Він звелів візникові їхати тихо і уважно

обдивлятися дорогу.

Ну що? Ну що? — питав він щохвилини.

Нічого не видно. Нічого не видно,—

відповідав візник.

Він повідомляв про зовсім непотрібні й не-

цікаві знахідки.

Барильце.

Ні... не те...

Хороший, великий шмат скла.

Старий черевик.

Ні,— дедалі тихіше відповідав доктор.

Візник старався, як міг. Він удивлявся дуже

пильно. У темряві він бачив усе, неначе був

не візником, а капітаном океанського паро-

плава.

А ляльки... ви не бачите? Ляльки в роже-

вій сукенці?

Ляльки нема,— говорив візник сумним

басом.

Ну, в такому разі її хтось знайшов.

Далі шукати нема рації. Тут, на цьому місці,

я заснув... Тоді ще вона сиділа поруч... Ох!..

І доктор знову мало не заплакав.

Візник кілька разів співчутливо шморгнув

носом.

Що ж робити?

Ох, я вже не знаю... Ох, я вже не знаю...—

Доктор сидів, схиливши голову на руки, і по-

хитувався від горя і поштовхів екіпажа.—

Я знаю,— сказав він,— Ну звичайно... ну зви-

чайно... Як це раніше не - спало мені на

думку. Вона втекла, ця лялька... Я заснув,

а вона втекла. Ясно. Вона була жива. Я одразу

це помітив. Зрештою, це не пом'якшує моєї

провини перед Трьома Товстунами...

Тут йому схотілося їсти. Він помовчав

трохи, а потім заявив дуже урочисто:

Я сьогодні не обідав! Везіть мене до

найближчого шинку.

Голод заспокоїв доктора.

Довго вони їздили темними вулицями. Всі

шинкарі позачиняли свої двері. Всі товстуни

переживали цієї ночі тривожні години.

Вони поприбивали нові засуви і позастав-

ляли входи комодами й шафами. Вони заби-

ли вікна перинами й смугастими подушками.

Вони не спали. Всі, хто був товстіший і багат-

ший, чекали цієї ночі нападу. Цепних псів не

годували зранку, щоб вони були уважнішими

й злішими. Жахлива ніч настала для багатих

і товстих. Вони були впевнені, що будь-якої

хвилини народ може знову піднятися. Чутка

про те, що кілька гвардійців зрадили Трьох

Товстунів, покололи ляльку наслідника Тутті

й пішли з палацу, розлетілася по місту. Це

дуже збентежило всіх багатіїв і ненажер.

Чорт забирай! — обурювалися вони.—

Ми вже не можемо покладатися на гвардій-

ців. Вчора вони придушили повстання

народу, а сьогодні вони повернуть свої гар-

мати на наші будинки.

Доктор Гаспар утратив будь -яку надію

вгамувати свій голод і відпочити. Навкруги

не було жодних ознак життя.

Невже їхати додому? жахнувся

доктор,— Але це так далеко. Я помру з го-

лоду...

І раптом він відчув пахощі смаженого.

Атож, приємно пахло смаженим; мабуть,

бараниною з цибулею. А візник тієї ж миті

побачив недалеко світло. Вузенька смужка

коливалася під вітром.

Що це було?

~ От якби шинок! — захоплено вигукнув

Доктор.

Вони під'хали.

Виявилося, зовсім не шинок.

Осторонь од кількох хижок, на пустирі,

стояв будинок на колесах.

Вузька смужка світла була шпариною нє-

причинених дверей цього будинку.

Візник зліз із козел і пішов на розвідку.

Доктор, забувши про свої лихі пригоди,

втішався пахощами смаженого. Він сопів,

посвистував носом і мружився.

По-перше, я боюся собак! — кричав віз-

ник з темряви.— По-друге, тут якісь сходи...

Все обійшлося добре. Візник добрався по

сходах до дверей і постукав.

Хто там?

Вузька смужка світла зробилась яскравим,

широким чотирикутником. Двері відчинили-

ся. На порозі стояла людина. Серед порож-

нього навколишнього мороку на цьому яскра-

во освітленому фоні вона здавалася плеска-

тою, вирізаною з чорного паперу.

Візник відповідав за доктора:

Це доктор Гаспар Арнері. А ви хто такі?

Чий це будинок на колесах?

Тут балаганчик дядечка Брізака, — від-

повіла китайська тінь з порога. Вона чомусь

зраділа, захвилювалася, замахала руками.—

Просимо, панове, просимо! Ми дуже раді, що

доктор Гаспар Арнері відвідав балаганчик

дядечка Брізака.

Щасливий кінець! Доволі нічних мандрів!

Хай живе балаганчик дядечка Брізака!

І доктор, і візник, і кінь знайшли притулок,

вечерю, відпочинок. Будинок на колесах

виявився гостинним будинком. В ньому

жила мандрівна трупа дядечка Брізака.

Хто не чув цього імені! Хто не знав балаган-

чика дядечка Брізака! Протягом цілого року

балаганчик давав свої вистави на базарних

площах у ярмаркові і святкові дні Які тут

були чудесні актори! До чого ж гарні були

вистави! І головне — тут, у цьому балаган-

чику, виступав Тібул

Ми вже знаємо, що він укрив себе славою

кращого канатоходця країни.

Свідками його майстерності ми були на

Площі Зорі, коли по дроту він пройшов

над страшною безоднею під кулями гвар-

дійців.

Скільки мозолів вискакувало на руках

глядачів, і маленьких, і великих, коли Тібул

виступав на базарних площах! Так гаряче

аплодували йому і крамарі, і старі жебрачки,

і школярі, і солдати, і всі, всі... Тепер, між

іншим, крамар і франти шкодували, що так

захоплювалися ним: «Ми йому аплодували,

а він воює проти нас!»

Балаганчик дядечка Брізака осиротів:

гімнаст Тібул залишив його.

Доктор Гаспар нічого не сказав про те, що

сталося з Тібулом. Змовчав він також про

ляльку наслідника Тутті.

Що побачив доктор у будиночку на коле-

сах?

Його посадовили на великому турецькому

барабані, оздобленому яскраво-червоними

трикутниками і золотим дротом, сплетеним

у вигляді сітки.

У будинку, що нагадував собою вагон, було

кілька жител, розділених полотняними пере-

городками.

Була пізня година. Мешканці балаганчика

спали. Людина, яка відчинила двері і яка

нагадувала китайську тінь, була старим клоу-

ном цього балаганчика. Звали його Августом.

Він чергував цієї ночі. Коли доктор під'їхав

до балаганчика, Август готував собі вечерю.

І справді, це була баранина з цибулею.

Доктор сидів на барабані і розглядав при-

міщення. На ящику горіла гасова лампа. На

стінах висіли обручі, обтягнуті тоненьким

папером, білим і рожевим, довгі смугасті на-

гаї з блискучими металевими ручками, кос-

тюми, оздоблені золотими кружечками, роз-

шиті квітами, зірочками, клаптиками різно-

барвної матерії. Із стін дивилися маски. В од-

них стирчали роги; в других ніс нагадував

турецьку пантофлю; у третіх рот був від вуха

до вуха. Одна маска мала величезні вуха.

Най кумедніше те, що вуха були людські,

тільки дуже великі.

В кутку, у клітці, сиділо якесь маленьке не-

зрозуміле звірятко.

Біля одної стіни стояв довгий дерев янии

стіл. Над ним висіли люстерка. Десять штук.

Біля кожного люстерка стирчала свічка, при-

клеєна до столу власним соком — стеарином.

Свічки не горіли.

На столі валялися коробочки, пензлики,

фарби, пухівки, перуки, лежала рожева пуд-

ра, висихали різноколірні калюжки.

Ми втікали сьогодні від гвардійців,—

заговорив клоун. Ви знаєте, гімнаст Тібул

був нашим актором. Гвардійці хотіли схопи-

ти нас: вони думають, що ми сховали його.—

Старий клоун був дуже сумний. — А ми й самі

не знаємо, де гімнаст Тібул. Його, мабуть,

убили або посадили в залізну клітку.

Клоун зітхав і хитав головою. Звірятко в

клітці диви \ося на доктора котячими очима.

Шкода, що ви так пізно приїхали до

нас,— говорив клоун. — Ми вас дуже люби-

мо. Ви заспокоїли б нас. Ми знаємо, що ви

друг знедолених, друг народу. Я вам нагадаю

один випадок. Ми давали виставу на Ринку

Бичачої Печінки. Це було торік навесні.

Моя дівчинка співала пісеньку...

Так, так... — пригадав доктор. Раптом

він відчув якесь дивне хвилювання.

Пам'ятаєте? Ви тоді були на ринку. Ви

Дивилися нашу виставу. Моя дівчинка співала

пісеньку про пиріг, який волів краще згоріти

в пічці, ніж потрапити в живіт товстого дво-

рянина...

Так, так... пам'ятаю... Далі?

Знатна дама, стара пані, почула це й об-

разилася. Вона звеліла своїм носатим слугам

Нам'яти моїй дівчинці вуха.

Так, я пам'ятаю. Я захистив. Я прогнав

слуг. Дама впізнала мене, і їй стало соромно.

Правда?

Так. Потім ви пішли, а моя дівчинка ска-

зала, іцо якби їй нам'яли вуха слуги знатної

старої пані, то вона не могла б жити... Ви її

врятували. Вона цього ніколи не забуде!

А де ваша дівчинка тепер? спитав

доктор. Він дуже хвилювався.

Тоді старий клоун підійшов до полотняної

перегородки і покликав.

Він сказав дивне ім'я, вимовив два звуки,

неначе розкрив маленьку дерев'яну круглу

коробочку, яка важко одкривається:

Суок!

Минуло кілька секунд. Потім полотняна

перегородка піднялася, і звідти визирнула

дівчинка, схиливши голову з розпатланими

кучерями. Вона дивилася на доктора сірими

очима, трошки знизу, уважно й лукаво.

Доктор підвів очі й обімлів: це була лялька

наслідника Тутті!