ПОСПІШАЙТЕ!

Там будуть

ВИСТАВИ, РОЗВАГИ, СПЕКТАКЛІ!

ПОСПІШАЙТЕ!

— Ось, — сказав доктор Гаспар,— все

зрозуміло. Сьогодні на Площі Суду має

відбутися страта заколотників. Кати Трьох

Товстунів рубатимуть голови тим, хто

повстав проти влади багатіїв і ненажер.

Три Товстуни хочуть обдурити народ. Вони

бояться, щоб народ, який збереться на Площі

Суду, не поламав плах, не вбив катів і не

визволив своїх братів, засуджених на смерть.

Тому вони влаштовують розваги для народу.

Вони хочуть відвернути його увагу від

сьогоднішньої страти.

з*

Доктор Гаспар і його чорний супутник

прийшли на базарну площу. Біля балаганів

юрмився народ. Жодного франта, жодної

67

дами у вбранні кольору золотих рибок

і винограду, жодного знатного дідка на

гаптованих золотом носилках, жодного

купця з велетенським шкіряним гаманом

при боці не побачив доктор Гаспар на площі.

Тут були бідні жителі околиць: ремісники,

майстрові, продавці житніх коржиків, поден-

ниці, вантажники, старці, каліки. Сіру, стару,

драну одежину іноді тільки прикрашали

або зелені вилоги, або пістрявий плащ, або

різнокольорові стрічки.

Вітер роздував сиве, схоже на повсть волос-

ся старих жінок, пік очі, рвав коричневе

лахміття старців.

Обличчя людей були похмурі, всі очікували

чогось недоброго.

На Площі Суду страта, — говорили

люди.— Там падатимуть голови наших то-

варишів, а тут кривлятимуться блазні, яким

Три Товстуни заплатять багато золота.

Ходімо на Площу Суду! — пролунали

вигуки.

У нас нема зброї. У нас нема пістолетів

і шабель. А Площу Суду оточено потрійним

кільцем гвардійців.

Солдати поки що служать їм. Вони в нас

стріляли. Нічого! Не сьогодні-завтра вони

підуть разом з нами проти своїх начальників.

Уже сьогодні вночі на Площі Зорі

гвардієць застрелив свого офіцера. Цим

він врятував життя гімнастові Тібулу.

А де Тібул? Чи вдалося йому втекти?

Невідомо. Всю ніч і на світанку гвардій-

ці палили робітничі квартали. Вони хотіли

його знайти.

Доктор Гаспар і негр підійшли до бала-

ганів. Вистава ще не починалася. За роз-

мальованими завісками, за перегородками

лунали голоси, подзвонювали бубни, на-

співували флейти, щось пищало, шелестіло,

рикало. Там актори готувалися до спектаклю.

Завіска розсунулась, і визирнула пика.

Це був іспанець, чудовий стрілець із пістоля.

У нього стирчали вуса і одне око крутилося.

А,— сказав він, побачивши негра,—

ти теж береш участь у виставі? Скільки

тобі заплатили?

Негр мовчав.

Я одержав десять золотих монет! —

хвалився іспанець. Він гадав, що негр теж

актор.— Іди-но сюди,— сказав він пошепки

з таємничим виглядом.

Негр піднявся до завіски. Іспанець роз-

повів йому таємницю. Виявилося, що Три

Тувстуни найняли сто акторів для того, щоб

вони виступали сьогодні на ринках і своєю

грою всіляко вихваляли владу багатіїв і не-

нажер та водночас паплюжили заколотників,

зброяра Просперо і гімнаста Тібула.

Вони зібрали цілу трупу: фокусників,

приборкувачів, клоунів, черевомовців, тан-

цюристів!.. Всім були видані гроші.

Невже всі актори згодилися вихваляти

Трьох Товстунів? — спитав доктор Гаспар.

Іспанець зашипів:

Тсс! — Він приклав пальця до губів: —

Про це не можна голосно говорити. Багато

акторів відмовились. їх заарештували.

Негр спересердя плюнув.

У цей час заграли музики. В деяких балага-

нах почались вистави. Натовп заворушився.

Громадяни! — кричав півнячим голосом

клоун з дерев'яних підмостків.— Громадяни!

Дозвольте вас поздоровити...

Він зупинився, вичікуючи, поки настане

тиша. З його обличчя сипалося борошно.

Громадяни, дозвольте вас поздоровити

з такою радісною подією: сьогодні кати

наших любих, рожевих Трьох Товстунів

поодрубують голови підлим заколотникам...

Він не договорив. Майстровий жбурнув

у нього недоїдком коржика. Він заліпив

клоунові рота.

М-м-м-м-м-м...

Клоун мукав, але нічого не допомагало.

Погано випечене, напівсире тісто заліпило

йому рота. Він махав руками, кривився.

Так! Правильно! — закричали в натовпі.

Клоун утік за перегородку.

Негідник! Він продався Трьом Товсту-

нам! За гроші він ганьбить тих, що пішли

на смерть за нашу свободу!

Музики заграли ще голосніше. Приєднало-

ся ще кілька оркестрів:, дев'ять дудок, три

фанфари, три турецьких барабани і одна

скрипка, звуки якої викликали зубний біль.

Власники балаганів намагалися цією музи-

кою заглушити лемент натовпу.

Мабуть, наші актори злякаються цих

коржиків, — казав один з них, — Треба вда-

вати, ніби нічого не сталося.

Просимо! Просимо! Спектакль почи-

нається...

Другий балаган мав назву «Троянський

кінь».

З-за завіси вийшов директор. На голові

в нього був височенний капелюх із зеленого

сукна, на грудях — круглі мідні ґудзики,

на щоках — старанно намальований гарний

рум'янець.

Тихше! — сказав він так, немов говорив

по-німецькому. — Тихше! Наша вистава

варта вашої уваги.

Деяка увага встановилася.

Заради сьогоднішнього свята ми за-

просили Лапітупа!

«Та-ті-ту-та!» — повторила фанфара.

Тріскачка зобразила щось схоже на опле-

ски.

Силач Лапітуп покаже вам чудеса своєї

сили...

Гримнув оркестр. Завіса відкрилась. На

підмостки вийшов силач Лапітуп.

Справді, цей велетенський чолов'яга в

рожевому трико видавався дуже сильним.

Він сопів і нагинав голову по-бичачому.

М'язи в нього ходили під шкірою, наче

кролики, проковтнуті удавом.

Прислужники принесли гирі і кинули

їх на підмостки. Дошки мало не проломили-

ся. Пилюка і тирса знялися стовпом. Гомін

прокотився по всьому ринку.

Силач почав показувати свою вправність.

Він узяв у кожну руку по гирі, підкинув

їх, як м'ячики, спіймав і потім з розмаху

вдарив одну об одну... Посипались іскри.

Ось! — сказав він.— Так Три Товстуни

розіб'ють лоби зброяреві Просперо й гімнас-

тові Тібулу.

Цей силач теж був підкуплений золотом

Трьох Товстунів.

Ха-ха-ха! — загримів він, втішаючись

із свого жарту.

Він знав, що ніхто не наважиться жбур-

нути в нього коржиком. Всі бачили його

силу.

Запанувала тиша, і всі виразно почули

голос негра. Ціле море голів повернулося

в його бік.

Що ти кажеш? — спитав негр, поставив-

ши ногу на східці.

Я кажу, що так, лобом об лоб, Три Тов-

стуни розіб'ють голови зброяреві Просперо

і гімнастові Тібулу.

Замовкни!

Негр говорив спокійно, суворо і неголосно.

А ти хто такий, чорна потворо? —

розсердився силач.

Він кинув гирі і взявся в боки.

Негр піднявся на підмостки:

Ти справді дужий, але підлий ти не

менше. Скажи краще, хто ти? Хто тобі дав

право знущатися з народу? Я знаю тебе.

Ти син молотобійця. Твій батько досі працює

на заводі. Твою сестру звуть Елі. Вона праля.

Вона пере білизну багатіїв. Може, її вчора

убили гвардійці... А ти зрадник!

Силач відступив приголомшений. Негр го-

ворив таки правду. Силач нічого не розумів.

Іди геть! — крикнув негр.

Силач отямився. Його обличчя налилося

кров'ю. Він стиснув кулаки.

Ти не маєш права мені наказувати! —

ледве вимовив він.— Я тебе не знаю. Ти

диявол!

Іди геть! Я лічу до трьох. Раз!

Натовп завмер. Негр був на голову нижчий

від Лапітупа і втроє тонший за нього. Проте

ні в кого не було сумніву, що, коли почнеться

бійка, переможе негр — такий рішучий,

суворий і впевнений був у нього вигляд.

Два!

Силач втягнув голову.

Чорт! — прошипів він.

Три!

Силач зник. Присутні заплющили очі,

чекаючи страшного удару, а коли розплющи-

ли їх, силача вже не було. Він миттю зник

за перегородкою.

Ось так прожене народ Трьох Товсту-

нів! — весело промовив негр, піднімаючи

руки.

Натовп шаленів од захоплення. Люди під-

кидали шапки в повітря.

Хай живе народ!

Браво! Браво!

Тільки доктор Гаспар невдоволено похи-

тував головою. Чим він був невдоволений,

невідомо.

Хто це? Хто це? Хто цей негр? — ціка-

вилися глядачі.

Це теж актор?

Ми ніколи його не бачили!

Хто ти?

Чому ти виступив на наш захист?

Дозвольте! Дозвольте!

Якийсь голодранець пробрався крізь на-

товп. Це був той жебрак, який учора ввечері

розмовляв з квіткарками й візниками.

Доктор Гаспар впізнав його.

Дозвольте! — хвилювався жебрак.—

Невже ви не бачите, що нас обдурюють?

Цей негр такий же актор, як і силач Лапітуп.

Одна зграя. Він теж одержав гроші від Трьох

Товстунів.

Негр стиснув кулаки.

Захоплення натовпу змінилося на гнів.

Звичайно! Один негідник прогнав

другого.

Він боявся, що ми поб'ємо його прияте-

ля, і зіграв цей жарт.

Геть!

Негідник!

Зрадник!

Доктор Гаспар хотів щось сказати, стри-

мати натовп, та було пізно. Чоловік дванад-

цять, видершись на підмостки, оточили негра.

Бийте його! — заверещала стара жінка.

Негр простяг руку. Він був спокійний.

Стійте!

Його голос заглушив крик, шум і свист.

Стало тихо, і в тиші спокійно і просто про-

звучали слова негра.

Я гімнаст Тібул.

Сталося замішання.

Кільце навколо негра розсипалося.

Охі — зітхнув натовп.

Сотні людей хитнулись і завмерли.

І тільки хтось розгублено спитав:

А чому ти чорний?

Про це спитайте доктора Гаспара Ар-

нері! — І, посміхнувшись, негр вказав на

доктора.

Безперечно, це він.

Тібул!

Ура! Тібул живий! Тібул з нами!

Хай жив...

Але крик обірвався. Сталося щось несподі-

ване і неприємне. У задніх рядах збентежи-

лися. Люди розсипалися в усі боки.

Тихше! Тихше!

Тікай, Тібуле, рятуйся!

На площі з'явилися три вершники й карета.

Це був капітан палацової гвардії граф

Бонавентура в супроводі двох гвардійців.

У кареті їхав палацовий чиновник з полама-ною лялькою наслідника Тутті. Вона сумно

припала до його плеча гарненькою голівкою

з підстриженими кучериками.

Вони шукали доктора Гаспара.

Гвардійці! — заволав хтось не своїм

голосом.

Декілька чоловік кинулися через паркан.

Чорна карета зупинилася. Коні крутили

головами. Дзвеніла і спалахувала збруя.

Вітер шарпав блакитні пера.

Вершники оточили карету.

У капітана Бонавентури був страшний

голос. Якщо скрипка викликала зубний біль,

то від цього голосу здавалося, наче тобі виби-

ли зуба.

Він підвівся на стременах і спитав:

Де будинок доктора Гаспара Арнері?

Він натягував поводи. На руках у нього

були грубі шкіряні рукавиці з широкими

розтрубами.

Літня жінка, в яку це запитання влучило,

як куляста блискавка, злякано махнула рукою

хтозна-куди.

Де? — перепитав капітан.

Тепер його голос уже звучав так, що здава-

лося — вибито не один зуб, а цілу щелепу.

Я тут. Хто мене питає?

Люди розступилися. Доктор Гаспар, по-

важно ступаючи, підійшов до карети.

Ви доктор Гаспар Арнері?

Я доктор Гаспар Арнері.

Дверцята карети відчинилися.

Сідайте негайно в карету. Вас одвезуть

додому, і там ви дізнаєтесь, у чому справа.

Берейтор зіскочив з задка карети і допоміг

докторові сісти. Дверцята зачинилися.

Кавалькада рушила, знімаючи куряву.

Ні капітан Бонавентура, ні гвардійці не

помітили за натовпом гімнаста Тібула. Ма-

буть, побачивши негра, вони не впізнали б у

ньому того, на кого полювали минулої ночі.

Здавалося, небезпека минула. Та раптом

почулося єхидне шипіння.

Силач Лапітуп висунув голову з-за бар'єра,

обтягнутого коленкором, і шипів:

Стривай... стривай, голубе! — Він по-

грозив Тібулу величезним кулачищем.—

Стривай, ось я зараз дожену гвардійців і

скажу, що ти тут!

З цими словами він поліз через бар'єр.

Бар'єр не витримав рожевої туші. Закрича-

вши качиним голосом, бар'єр зламався.

Силач висмикнув ногу з-під дерев'яних

уламків і, розштовхавши гурт людей, кинувся

доганяти карету.

Зупиніться! — верещав він на ходу,

розмахуючи круглими голими руками.—

Зупиніться! Гімнаст Тібул знайшовся! Гім-

наст Тібул тут! Він у моїх руках!

Справа була кепська. А тут ще вліз іспанець

із страшним оком і пістолетом за поясом.

Другого пістоля він тримав у руці. Іспанець

підняв галас. Він стрибав на підмостках

і викрикував:

Громадяни! Треба видати Тібула гва-

рдійцям, інакше нам буде погано! Громадяни,

не можна сваритися з Трьома Товстунами!

До нього приєднався директор балагана,

в якому так невдало виступив силач Лапітуп:

Він зірвав мені виставу! Він вигнав

силача Лапітупа! Я не хочу відповідати за

нього перед Трьома Товстунами.

Натовп загородив Тібула.

Силач не догнав гвардійців. Він знову

з'явився на площі. Він мчав щодуху просто

на Тібула. Іспанець зіскочив з підмостків

і вихопив другого пістоля. Директор балагана

витяг невідомо звідки білий паперовий

круг. Дресировані собаки в цирку стрибають

через такі круги. Він розмахував цим кругом

і шкандибав з підмостків за іспанцем.

Іспанець звів курок.

Тібул побачив, що треба тікати. Натовп

розступився. Наступної хвилини Тібула вже

не було на площі. Перестрибнувши через

паркан, він опинився на городі. Він подивив-

ся в шпарину.

Силач, іспанець і директор бігли до парка-

на. Видовисько було дуже смішне. Тібул

засміявся.

Силач біг, наче скажений слон, іспанець

скидався на пацюка, що стрибає на задніх

лапках, а директор шкутильгав, як підстреле-

на ворона.

Ми тебе схопимо живцем! — кричали

вони.— Здавайся!

Іспанець клацав курком і зубами. Директор

розмахував паперовим колом.

Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкій

чорній землі. Навколо були грядки. Тут

росли капуста, буряки, кучерявились якісь

зелені вусики, стирчали стебла, лежало

широке листя.

Все ворушилося од вітру. Яскраво сяяло

синє чисте небо.

Битва почалася.

Усі троє наблизилися до паркана.

Ти тут? — спитав силач.

Ніхто не відповів.

Тоді заговорив іспанець:

Здавайся! У мене в кожній руці по

пістолю. Пістолі найкращої фірми — «Про-

йдисвіт і Син». Я — кращий стрілець країни,

розумієш?

Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля.

Він навіть не мав пістоля, але в нього під

рукою, або, вірніше, під ногою, було багато

капустяних голів. Він нахилився, відірвав

одну, круглу і важку, і жбурнув через пар-

кан. Капустяна голова влучила в живіт дирек-

тору. Потім полетіла друга, третя... Вони

вибухали не гірше за бомби.

Вороги розгубилися.

Тібул нахилився за четвертою. Він ухо-

пив її за круглі щоки, напружився, щоб ви-

рвати, та ба, капустяна голова не піддава-

лася. Мало того, вона заговорила людським

голосом:

Це не капустяна, а моя голова. Я прода-

вець дитячих повітряних куль. Я втік з Пала-

цу Трьох Товсунів і потрапив у підземний

хід. Його початок у каструлі, а кінець тут.

Він тягнеться під землею у вигляді довгої

кишки...

Тібул не вірив сво'м вухам: капустяна голо-

ва видавала себе за людську!

Тоді він нахилився і подивився на диво.

Очам довелося повірити. Очі людини, яка

вміє ходити по канату, не брешуть.

Те, що він побачив, справді не мало нічого

спільного з капустяною головою.

Це була кругла пика продавця повітряних

куль. Як і завжди, вона була схожа на чайник,

тонконосий чайник, розмальований марга-

ритками.

Продавець витикався з землі, а розрита

земля, розсипавшись мокрими грудочками,

обгорнула його шию чорним комірцем.

Чудово! — сказав Тібул.

Продавець дивився на нього круглими

очима, в яких відбивалося небо.

Я віддав кухарчукам свої повітряні кулі,

і кухарчуки мене випустили... А ось якраз

летить одна з цих куль...

Тібул подивився і побачив високо-високо

в сліпучій синяві маленьку оранжеву кульку.

Це була одна з куль, випущених кухарчука-

ми.

Ті троє, що стояли за парканом і обмір-

ковували план атаки, теж побачили кулю-

Іспанець підскочив на сажень, закрутив дру-

гим оком і став у позу. Він був завзятим

стрільцем.

Дивіться,— горлав він, — на висоті

десяти дзвіниць летить дурна куля! Б'юсь

об заклад на десять золотих монет, що

я влучу в неї. Немає кращого стрільця,

ніж я!

Ніхто не схотів з ним битись об заклад, але

це не вгамувало іспанця. Силач і директор

розлютилися.

Віслюк! — закричав силач.— Віслюк!

Тепер не час займатися полюванням на кулі.

Ми повинні зловити Тібула! Не витрачай

даремно зарядів.

Ніщо не впливало. Куля була надто вже

принадною для влучного стрільця. Іспанець

почав прицілюватися, заплющивши своє

невгамовне око. І поки він цілився, Тібул

витяг продавця з землі. Що це було за видо-

висько! Чого тільки не було на його одежі!

І залишки крему та сиропу, і шматки при-

липлої землі, і ніжні зірочки цукатів!

У тому місці, звідки Тібул витяг його, наче

корок з пляшки, лишилася чорна діра. У цю

Діру посипалася земля, і звук почувся такий,

немов дощ барабанить по піднятому верху

екіпажа.

Іспанець стрельнув. Звичайно, він не влучив

У кулю. Лишенько! Він влучив у зелений

капелюх свого директора, а той капелюх теж

був не нижчий від дзвіниці.

Тібул утік з городу, перестрибнувши через

протилежний паркан.

Зелений капелюх впав і покотився, як

самоварна труба. Іспанець страшенно зніяко-

вів. Слава кращого стрільця загинула. Більше

того: загинула шана директора.

Негіднику! — Директор був у нестямі

і, задихаючись від гніву, надів з розмаху

паперовий круг на голову іспанця.

Круг з тріском розірвався, і голова іспанця

опинилася в зубчатому паперовому комірі.

Тільки Лапітуп залишився без діла. Але

постріл сполошив навколишніх собак. Один

з них вискочив звідкілясь і помчав на силача.

Рятуйся, хто може! — встиг крикнути

Лапітуп.

Усі троє -кинулися тікати.

Продавець залишився сам. Він виліз на

паркан і оглянувся. Трійка приятелів скоти-

лася під зелений укіс. Лапітуп стрибав на

одній нозі, тримаючись за покусану товсту

литку, директор заліз на дерево і повис на

ньому, неначе сова, а іспанець, хитаючи

головою, що стирчала з паперового кола,

відстрілювався од собаки, влучаючи щоразу

в городнє опудало.

Собака стояв над укосом і, очевидячки, не

хотів нападати знову.

Цілком задоволений смаком Лапітупової

литки, він крутив хвостом і широко посміхав-

ся, звісивши рожевий блискучий язик.