home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ V


У той час, як заможні верстви єврейства почасти емігрували, частково пішли на послуги до російського самодержавства, демократична його частина стала шукати вирішення єврейського питання на шляхах революційної боротьби.

Чорносотенна національна політика царату, який, за словами Енгельса, “перетворив і євреїв у своїх смертельних ворогів”320 штовхала останніх, особливо молодь, до лав революціонерів. Активну участь єврейського пролетаріату в революційній боротьбі високо оцінював Ленін. Він відзначав інтернаціоналізм єврейської культури (ми далі побачимо ціну цього інтернаціоналізму), “її здатність відкликатися на передові рухи епохи” і додавав, що “процент євреїв у демократичних і пролетарських рухах скрізь вищий, ніж процент євреїв у населенні взагалі”.321

Цю останню думку цілком поділяли також найтверезіші політики царської Росії. Так, Вітте у своїх спогадах підкреслює, що “ни одна национальность не дала в России такого процента революционеров, как еврейская. Громадное количество евреев пристало к самым крайним партиям”.322 Або: “Нужно сказать правду, что во время освободительного движения евреи играли выдающуюся роль в смысле раздувания, а иногда и руководства смутою… Факт исключительного участия евреев в смуте и революции остается неоспоримым фактом”.323

За словами Вітте, “из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет 30 тому назад, явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками…”324

Реально значення цих слів стане більш зрозумілим, коли нагадати, що російськими революціонерами була фізично знищена велика кількість визначних царських сановників, включаючи й царя Олександра ІІ. Це насамперед прем’єр-міністр Столипін, міністри внутрішніх справ Сепягін і Плеве, міністр освіти Боголепов, московський генерал-губернатор великий князь Сергій Олександрович, генерал-губернатор Фінляндії Бобриков, генерал-губернатор київський, подільський і волинський Ігнатьєв, генерал-губернатор катеринославський, потім пензенський — Александровський, шеф жандармів Мезенцов, головний військовий прокурор Павлов, начальник головного тюремного управління Максимович, градоначальник Петербурга Лауніц і багато інших. У цих актах революційної помсти велика частка належить євреям.

Відомо також, що рух єврейських ремісників і робітників дрібної промисловості в Західному краї, наприклад, на кілька років випередив російський рух, а Бунд був найстарішою соціал-демократичною організацією імперії. Характерною особливістю революційного руху в Росії була висока насиченість робітничих організацій (насамперед їхнє керівництво) єврейським елементом. Серед великої армії бійців загальноросійського визвольного руху бачимо такі імена: Л.Аксельрод, В.Володарський (Гольдштейн), С.Гопнер, Ф.Дан (Гурвич), Р.Землячка (Залкінд), Г.Зінов’єв (Радомисльський), Л.Б.Каменев (Розенфельд), М.Лібер (Гольдман), А.Мартинов (Пікер), Л.Мартов (Цедербаум), Парвус (Гельфанд), И.П’ятницький (Тарсіс), Д.В.Рязанов, Я.М.Свердлов, Ю.Стеклов (Нахамкіс), Н.Суханов (Гіммер), Г.Сокольников (Брилліант), Л.Троцький (Бронштейн), М.Урицький, В.Фігнер, О.Ярославський (Губельман), Я.Яковлев (Епштейн) та багато інших. Усі ці люди — за походженням євреї. Тепер більшість їх мало відома читачеві. А свого часу вони, можна сказати, вершили долю країни.

Першим головою першої Ради робітничих депутатів, що виникла у Петрограді 1905 р., був помічник присяжного повіреного єврей Носар. Для пропаганди він вступив ткачем на фабрику Чешера і там носив прізвище Хрустальова. Рада на чолі з Носарем, за свідченням Вітте, мала “довольно значительную силу, так как его слушались рабочие массы и в том числе рабочие типографий”.325

У лавах європейської соціал-демократії також успішно виступали діячі єврейського походження, зокрема такі з них, як Фердинанд Лассаль, Едуард Бернштейн, Пауль Зінгер у Німеччині, Віктор і його син Фрідріх Адлери в Австрії, Роза Люксембург у Польщі й Німеччині, Лео Франкель в Угорщині і Франції, Доброджану Геря в Румунії тощо. Біля колиски міжнародного робітничого і комуністичного руху стояв Карл Маркс, про якого Енгельс писав, що він був “чистокровным евреем”.326

Водночас повинні пам’ятати, що великий відсоток євреїв, учасників революційного руху у нас і на Заході, пояснювався значною мірою не так справжнім прагненням до революційної перебудови світу, як кон’юнктурними міркуваннями. В одному з листів до Енгельса Август Бебель висловлював занепокоєння тим, що в німецьку соціал-демократичну партію насунуло багато євреїв. 1 грудня 1891 р. Енгельс йому відповів:

“Те, що ти мені пишеш про “товаришів” нового гатунку, які тепер об’являються, дуже цікаво і показово для нинішнього становища. Люди помічають, що ми стаємо “фактором” у державі, висловлюючись рептильною мовою, а оскільки євреї розумніші, ніж інші буржуа, то вони помічають це першими — особливо під тиском антисемітизму — і першими до нас приходять. Для нас це може бути тільки приємно, але саме тому, що ці люди кмітливіші за інших і, так би мовити, наперед призначені і видресирувані віковим гнітом для кар’єризму, до них слід ставитися з більшою настороженістю”.327

Незважаючи на незначну питому вагу євреїв у загальній масі населення країни, кількісно вони довгий час незмінно займали в РСДРП перше після росіян місце. Як свідчить М.М.Попов у своїй історії КП(б)У, в 1907 р. “среди большевиков, делегатов Лондонского сьезда, русских было 78 %, евреев — 11 %, грузин — 3 %, а среди меньшевиков — русских 34 %, евреев 22 %, грузин 28 % и, кроме того, фигурировала совершенно отсутствовавшая у большевиков группа “малороссов” (делегаты “Спілки”), которая составляла 6,5 %”.328

Ще в 1922 р. національний склад членів більшовицької партії становив таку картину:329

Національність   загальна кількість   % в РКП  на 1000 чол.населення

    росіяни              270.409                        72.0         3,8

    yкраїнці             22.078                           5.9          0,9

    євреї                 19.564                           5.2          7,2


Євреї в партії переважали не тільки чисельно, а й за своїм становищем. Як правило, вони займали керівні пости в усіх її організаціях. За даними різних з’їздів, опублікованими істориком Покровським, від 1/4 до 1/3 організаторського прошарку всіх революційних організацій становили євреї.330

Характерною з цього погляду є статистика національного складу делегатів XІІ з’їзду РКП, що відбувся в 1923 р. Згідно з відомостями мандатної комісії, оголошеними з трибуни з’їзду, першими йшли росіяни — 60,8 %, потім знову-таки євреї — 11,3 %, далі латиші й естонці — 7,1 %, українці — 4,7 % і т. д..331

Таке співвідношення, як видно, давало декому підстави для переоцінки справжньої ролі євреїв у російському революційному русі. Не чим іншим, як тільки цим можна пояснити появу весною 1919 р. на сторінках харківського “Коммуниста” дуже симптоматичної постаті якогось Когана, який перемогу Жовтневої революції приписував винятково заслугам євреїв. Коган писав буквально таке:

“Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцкому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата…”332

Однією з причин існуючого й досі прихованого антагонізму між євреями і національною більшістю населення країни є нічим не обгрунтована претензія євреїв сидіти “в комитетах и советах”, відводячи для всіх інших роль “простих рядових”. Ця претензія особливо яскраво виявилася в перші роки радянської влади, і зокрема на Україні.

Коли йдеться про Україну, треба завжди пам’ятати, що основна маса австрійських і російських євреїв проживала на території сучасної України. М.М.Попов цілком слушно наголошував:

“Не следует упускать из виду, что вся Украйна в ее теперешних границах, кроме Харьковской губернии, входила в состав так наз. черты еврейской оседлости. В значительной части средняя и мелкая буржуазия, обширные кадры интеллигенции, свободных профессий и солидная прослойка между пролетариатом и мелкой буржуазией — ремесленный пролетариат — были на Украине еврейского происхождения. Хотя в таких крупних центрах, как Киев, Одесса, Екатеринослав, они были в значительной степени уже русифицированы, однако в мелких городах и местечках Правобережья и части Левобережья существовало громадное еврейское большинство населення, очень мало поддавшееся русификации. Это обстоятельство наложило чрезвычайно сильный отпечаток на историю революционного и контрреволюционного движения на Украине, на историю социалистических партий и на историю нашей партии в частности”.333

Насамперед треба зазначити, що в ході революції на Україні значна частина єврейства гаряче підтримала визвольну боротьбу українців. Єврейські організації Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та інших міст визнали Центральну Раду єдиною законною владою на Україні. Єврейські газети “Мощені”, “Унзер лебен”, “Гайнт”, Нойє цайт”, які виходили у той час на Україні, всіляко підтримували й пропагували політику української держави. Серед єврейського населення збиралися кошти для фінансування діяльності УНР. Відомий єврейський лідер В.Жаботинський пропонував Петлюрі створити з євреїв військові частини для захисту української революції. Серед міністрів Української Народної Республіки були єврейські діячі А.Ревуцький, С.Гольдман, І.Красний, С.Соколовський. Останній був міністром фінансів УНР. Всеукраїнський з’їзд рабинів, що відбувся в Одесі у 1918 р., ухвалив рішення про накладення “херему” (прокляття) на тих євреїв, які підтримують ворогів Української Республіки.334

“Бунд, — читаємо в енциклопедії, - поддерживал Центр. Раду в ее борьбе за автономию, содействовал соглашению между Центр. Радой и Врем. правительством, после чего принял участие в Генеральном Секретариате Рады… Линия Бунда на Украине и до, и после Октябрьской революции одобрялась неоднократно ЦК Бунда”. І далі: “На Украине Бунд признал украинскую Центр. Раду однородно-социалистическим правительством, принял участие в составе правительства Рады и поддерживал ее в борьбе против поднимавшихся рабочих восстаний”.335

Жаботинський та інші єврейські лідери розуміли ту просту й очевидну істину, що незалежна Україна відкриває значно більші можливості як для українців, так і для євреїв, ніж Україна залежна, хоч і Радянська. Це тим більше розумів Ленін. В архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС у Москві є цілком таємний документ під назвою “Об Украине”. На ньому стоять три резолюції. Рукою Леніна виведено (текст передаємо по пам’яті): “По моему мнению, лучше независимая, но дружественная нам демократическая Украина, чем плохая Советская республика”. Леніну заперечував Троцький: “Украина — это миллионы работоспособного населения, это металл, уголь, хлеб. Потерять Украину — значит, лишиться главной опоры советской власти”. Нарешті Сталін резюмував: “Не согласен с Лениным, согласен с Троцким”. Так була вирішена доля України. Решту довершила російська зброя. Пізніше, вже у вигнанні, на еміграції, Троцький збагнув свою помилку і виступав на підтримку визвольних прагнень українців.

Ці дії свідчать про те, що єврейські лідери врахували трагічний досвід минулого і зробили для себе правильні висновки, ставши на шлях активного співробітництва з українським визвольним рухом. У ході боротьби за українську державну незалежність закладалися основи того українсько-єврейського єднання, яке обіцяло дати великі плоди. На жаль, поразка визвольної боротьби українців поклала край цьому співробітництву. Натомість знову почалася широка смуга старої ворожнечі, яка триває, по суті, й досі на обопільну шкоду і євреїв, і українців.

У згадуваній статті “До єврейського питання” К.Маркс підкреслював, що гендлярство євреїв “неминуче випливає з особливого становище єврейства в сучасному поневоленому світі”.336 Тому емансипація єврея від гендлярства є передусім визволення його від умов, що породжують це гендлярство. “Організація суспільства, — каже Маркс, — яка скасувала б передумови торгашества, а значить і можливість торгашества, — така організація суспільства зробила б єврея неможливим”.337

М.Драгоманов, не будучи знайомий з цією працею Маркса, прийшов до аналогічного висновку, який сформулював буквально в тотожних висловах. Він писав: “Еврейство есть… функция, которая не может быть устранена, пока не будут устранены условия, ее порождающие; устраните “жидков” и “жидов” — евреев, будут “жидки” и “жиды” другого вероисповедания”. Вихід зі становища Драгоманов бачив в “эмансипации евреев от неравноправности их с христианами”.338

Жовтнева революція, поваливши в Росії владу капіталу, відкривала євреям шлях до рівності з іншими народами і свободи від гендлярства. Нові суспільні відносини, що народжувалися в ході революції і соціалістичного будівництва, вимагали й від євреїв рішуче порвати зі старим і ганебним минулим. Але сталося непередбачене. Саме в радянській владі євреї знайшли для себе таку організацію суспільства, яка забезпечувала їм ідеальні можливості для нечуваного гендлярства у прямому і переносному розумінні цього слова.

Щодо гендлярства у буквальному його значенні, то умови непу і післявоєнної розрухи, дезорганізації народного господарства і відсутності належного контролю з боку органів молодої тоді ще влади давали простір для процвітання суспільного паразитизму не тільки серед євреїв. Знаменитий Остап Бендер — типовий представник радянського “люфтменша” (людини повітря), тобто пройдисвіта і шахрая, який процвітав у житті і якому, завдяки талантові Ільфа і Петрова, “пощастило” й у літературі. Якщо автори надали особі Остапа деяких рис навіть привабливості, то в житті це були злочинці, класово чужі елементи, як тоді говорили, тобто люди, що не підходили за нашим законодавством під категорію трудящих. Таких людей, як відомо, позбавляли виборчих прав. За даними енциклопедії, у 20-х роках серед євреїв був “неимоверно большой процент лишенцев”. Зокрема “в УССР на виборах 1926/27 евреев-лишенцев было 211.326 человек, или 30 % всего еврейского самодеятельного населення”.339 З членами сімей кількість таких паразитуючих елементів перевищувала мільйон душ. Слова Подолинського, що більше мільйона українських євреїв “тільки тим і живуть, що з нас кров ссуть”, підтвердила радянська статистика.

Але головну проблему становили, звичайно, не “люфтменші”. Суцільним нещастям для молодої радянської влади була так звана єврейська “еліта”, що вважала себе творцем революції, для перемоги якої принесла нібито найбільше жертв і тому тепер, у порядку своєрідної компенсації, вимагачів особливого становища в суспільстві.

Завоювавши рівноправність, справжню, а не на папері, євреї, вживаючи вислів Івана Франка, зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, ніж інші.

Насамперед вони з максимальною вигодою для себе скористалися зі свого становища гнобленої колись народності (хто, кого і як саме гнобив, ми вже бачили), а також з участі частини єврейських робітників та інтелігенції в революції. Швидко зорієнтувавшись в обстановці, цілі косяки раніше нікому невідомих євреїв раптом стали “старими більшовиками”, “учасниками барикадних боїв”, “героями і жертвами революції”, “підпільниками”, “політкаторжанами” і т. п. На цій “підставі” вони опинилися при владі як у центрі, так і, особливо, на місцях.

Чимало євреїв, які входили до так званого керівного ядра партії (Зінов’єв, Троцький, Володарський та ін.), довгі роки жили в бездіяльності за кордоном і в Росію повернулися тільки після Лютневої революції. Г.Зінов’єв одразу ж став головою Петроградської Ради і головою Виконкому Комінтерну (був на цьому архівідповідальному посту з 1919 по 1926 р.). Л.Троцький очолив збройні сили республіки. Багато говорить сам факт, що 32-річний єврей Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад — РРФСР.

Крім них, можна назвати безліч інших євреїв. Гусєв С.І. (Драбкін) став секретарем Петроградського Військово-Революційного Комітету, потім начальником Політуправління республіки і секретарем ЦКК РКП(б). М.С.Урицький — головою Петроградської чека, Анцелович Н.М. - головою Петроградської ради профспілок, а потім головою ЦК Спілки лісових робітників. Бєлєнький Г.Я. очолював провідний Краснопресненський райком партії Москви, Берман Я.О. став головою Московського ревтрибуналу, Бобровська Ц.С. (Зеліксон) посіла пост секретаря Московського окружкому партії. Боград Я.Ю. влаштувався членом ЦВК Рад Сибіру, Богуславський М.С. очолював Малий Раднарком РРФСР, Бумажний був членом Уральського бюро ЦК РКП(б), а потім секретарем Брянського губкому партії. Бреслав Б.А. був одночасно на чолі губернського комітету партії і головою міської Ради у Вітебську. Колишній голова Бунду Вайнштейн А.І. стає членом президії ЦВК і заступником голови РИК Білорусії. Так можна перебрати весь алфавіт. “С первых дней победы Советской власти в Минске, — свідчить енциклопедія, — бундисты занимают ответственные посты в местном Совете и в правительстве Белоруссии”.340 Це саме енциклопедія могла б сказати не тільки про Білорусію.

З України в центр потяглися сотні євреїв-літераторів, журналістів, художників, композиторів, осідаючи там у редакціях газет і журналів, у творчих спілках і мистецьких організаціях. Вони множилися діленням, як мікроорганізми (Фрідлянд Михайло Юхимович, він же публіцист “Правды” Михайло Кольцов, і його брат Фрідлянд Борис Юхимович, він же художник “Правды” Борис Єфімов), зливалися в одне ціле, як одесити єврей Ільф і росіянин Петров, і т. п.

Мимоволі згадуються слова Костомарова, сказані ним про євреїв ще на початку 60-х років минулого століття:

“Что, если наше цивилизованное общество после многотрудной борьбы со своими недостатками и страстями, кидаясь то в ту, то в другую сторону, доходя почти до отчаяния и потеряв веру в свою нравственнуто мощь, обратится к этому некогда отверженному народу и призовет его, как некогда наши предки варягов, устроить у себя наряд?”341

На околицях імперії, де точилася запекла боротьба за національну незалежність, прошарок членів більшовицької партії з числа не росіян був особливо тонкий. На Україні він був зовсім нікчемний. Ще в 1922 р. кількість українців у КП(б)У ледве сягала 23 відсотків,342 та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифікованих українців, привезених з російських губерній. Потреба в кадрах відчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум.

Центральна влада свідомо йшла на цю підміну українців євреями, заспокоюючи себе тим, що робить “інтернаціональну” справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й інтернаціоналістом. З властивими євреям самовпевненістю і зарозумілістю кожний поводився так, ніби він якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймні довірена його особа.

В очах росіянина, якому незнайоме почуття національного гноблення, а тим більше в очах космополітствуючого єврея, який не претендує ні на яке окреме національне існування і тому позбавлений таких понять, як батьківщина, рідна земля, кожний націонал здавався націоналістом, тобто ворогом радвлади. Цим зумовлена була жорстока і безчесна боротьба з так званим “націоналізмом”, що її свідомо і несвідомо розпалювали на Україні євреї і росіяни.

Політичними трофеями цієї боротьби, кажучи словами Енгельса, були “доходные и теплые местечки”.343

У перші роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр. Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтійський німець Е.Квірінг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробніс, Зісман, Акімов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухімович, Фарбман (Рафаїл), І.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та ін. В Комінтерні Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомів, окружкомів і губкомів партії, а також головами Рад були, як правило, також євреї.

Посівши командні пости в партійному і радянському апараті, євреї дуже легко заволоділи органами чека або ДПУ, суду і прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину і торгівлю, прибрали до своїх рук пресу, радіо, театр, музику й інші вільні професії. Першим головою Всеукраїнського чека став І.Шварц, на чолі наркомату внутрішніх справ УРСР — Б.Волін (Фрадкін). Непомітна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поінформованості і можливостей впливати на хід подій, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М.С.Богуславського. Редакторами газет і журналів були винятково євреї. Бюро української преси та інформації (БУП) — попередник нинішнього РАТАУ — з дня утворення в 1918 р. опинилося в руках Р.В.Гальперіна, В.С.Люксембург, Д.Ерде та їхніх сподвижників — українських євреїв, пізніше російських письменників: Михайла Кольцова (Фрідлянда) родом з Києва, Льва Нікуліна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та ін.

У літературній критиці неподільно панували Володимир Коряк (Волько Блюмштейн), Ілля Стебун, Адельгейм; у мовознавстві — Л.А.Булаховський; у музиці й мистецтві — А.Гозенпуд; у кіно — Боршагівський. В Академії наук УРСР багато років верховодив секретар парткому єврей. Уже після війни довгий час академію очолював О.В.Палладін (сам вихрест, дружина єврейка). В Українському театральному товаристві, у центрі і на місцях, євреї займали 49 керівних постів. Подібний “інтернаціоналізм” нагадував собою скоріше розбій у чужому домі. За незначними винятками, це були зовсім випадкові люди для України, чужі інтересам українського народу, його мові, культурі й літературі. Вони з однаковим успіхом могли претендувати на представництво національних інтересів бушменів Африки, єгипетських фелахів чи ескімосів Півночі.

Голова уряду Радянської України Х.Раковський на засіданні Київської Ради робітничих депутатів 13 лютого 1919 р. зробив дивовижну заяву, в якій українську мову оголошував реакційною і непотрібною. Він буквально сказав: “Декларирование украинского языка в качестве государственного является реакционной затеей. Это вредно для украинской революции”. І додав: от же, я, мовляв, голова українського уряду, а по-українському ні слова не вмію і сам є румунський інтернаціоналіст.344

Голова однієї з колегій Верховного суду України Малицький публічно визнав, що йому “наплювати на українську мову”.345 Від подібних диких заяв утримувалися колонізатори навіть у глуху пору європейського середньовіччя.

Виступаючи на VІІІ партконференції КП(б)У в 1924 р., перший секретар ЦК Квірінг змушений був визнати: “Мы должны сказать, — заявив він, — что наша власть до сих пор еще слишком не национальна, еще слишком не украинская”.346

На початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович заявив: “Для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти”.347

З легкої руки таких “інтернаціоналістів” зводилися наклепи на український народ як на куркульську і “двокуркульську націю”. За визнанням Сталіна, навіть у ЦК РКП був поширений погляд, “що Українська республіка і українська нація — вигадка німців”.348 Прагнення українського народу до своєї національної незалежності ці “марксисти” оголошували незаконним і контрреволюційним. Зразками такого антиукраїнського наклепництва в літературі, наприклад, є “Дума про Опанаса” Багрицького або роман Первомайського “Молодість брата”.

Через п’ятдесят років Юрій Смолич про цей період в історії нашого народу у своїх спогадах обережно скаже: це був “смутний і страшний час…”349

Дуже показовою для характеристики радянських євреїв є географія їхнього розселення.

На підставі історичного досвіду марксисти розрізняють дві тенденції у розвитку єврейських поселень: тенденцію до ізольованості і тенденцію до єднання з національною більшістю країни. Тенденція до ізольованості переважала в умовах посилення безправності й дискримінації, тенденція до єднання і злиття превалювала в умовах емансипації і подолання антисемітизму. Обидві тенденції завжди розвивалися паралельно, і їхня дія не припинялася ні в середні віки, ні в наш час. Ленін говорив: “Єврейське питания стоїть саме так: асиміляція чи відособленість?”350

Відповідно до цього висновку в СРСР було створено всі умови для демократичного розв’язання єврейського питання. Або зближення і злиття з іншими народами за місцем проживання, або територіальна концентрація в окремій національній одиниці. Першими такими адміністративними одиницями були на Україні національні єврейські Ради — сільські, селищні, міські. На початок 1928 р. в республіці було створено понад 1000 таких Рад, які утворювали 26 національних районів. Для концентрації в цих районах єврейського населення був створений переселенський фонд, відведено землі для поселення євреїв. Був спеціальний Комітет по земельному влаштуванню трудящих євреїв (Комзет), організований 29 серпня 1924 р. при Президії Ради Національностей ЦБК СРСР. Діяли республіканські комітети при ЦВК УРСР, БРСР, Узбецької і Грузинської РСР. Завданням Комзетів було сприяти трудящим євреям стати активними учасниками соціалістичного будівництва, допомогти їхньому господарському влаштуванню на відведених урядом земельних фондах Криму та України. З цих заходів, проте, нічого не вийшло.

Національне районування охопило не більше 5 % єврейського населення УРСР, в БРСР ще менше — 8 % і зовсім нікчемний відсоток в РРФСР.351

За даними на 1936–1937 рр., у Криму і на Україні налічувалося 11.093 єврейських селянських колгоспних дворів. Єврейські колгоспи і колгоспники займалися сільським господарством на площі до 300 тис. гектарів земель, закріплених за ними.352 Де тепер ці єврейські колгоспи і колгоспники, важко сказати.

У 1934 р. в складі краю РРФСР була утворена Єврейська автономна область з центром у Біробіджані. Комзети залучали євреїв у цю область, але сюди вони також не побажали їхати. Тепер їх там менше, ніж у Києві на Подолі. Комзети за непотрібністю були ліквідовані.

4 березня 1970 р. в Будинку дружби з народами зарубіжних країн у Москві відбулася прес-конференція для радянських та іноземних кореспондентів з питань, що стосуються становища на Близькому Сході. Відповідаючи на запитання кореспондента лондонської газети “Тайм” про чисельність євреїв Єврейської автономної області, перший заступник голови облвиконкому І.Л.Бокор сказав, що в області проживає 20–25 тисяч чоловік єврейської національності. “Назвать более точную цифру я не могу, — сказав він, викручуючись, — так как последняя перепись населення проводилась 10 лет назад”. На запитання, який відсоток єврейського населення країни у Єврейській області, Бокор також ухильно заявив, що він “уже ответил”,353 мовляв, рахуй сам, як тобі треба, а мені такі підрахунки невигідні.

Тим часом зіставлення напрошується саме собою. З 2.268 тисяч євреїв, що проживали 1959 р. в СРСР, на Єврейську область припадало, за заявою Бокора, 20–25 тисяч, або менше 1 відсотка. Порівняно з загальною кількістю населення області (163 тис. чол.) це також становить лише 18 відсотків. Не густо!

Як до революції, так і тепер євреї лишаються в основному в районах свого старого поселення, тобто в зоні колишньої смуги єврейської осілості.

За переписом 1926 р., в СРСР (у тогочасних межах) налічувалося 2.601 тис. євреїв. З них на Україну припадало 1.574 тисячі, або 60,4 відсотка, на Російську Федерацію — 567 тисяч, або 21,8 відсотка, на Білорусію — 407 тисяч, або 15,7 відсотка, і на решту республік — 52 тисячі, або 2,1 відсотка.354 На західних землях України в той час проживало, за даними офіційної польської статистики, понад 700 тисяч євреїв, що становило близько 10 % від загальної кількості населення.355

Залишившись на старих територіях, євреї зостаються там, як і раніше, головним чином міським населенням. Як показав перепис 1920 р., на 100 душ населения України в губернських містах проживало 35 євреїв, в інших містах — 25,6, у селищах міського типу — 21 і тільки в селах — 0,9 чоловіка.356 За переписом 1959 р., з 840 тисяч українських євреїв у містах проживало 97 відсотків.357

Чим пояснити таке становище? Чому євреї не користуються з наданих їм прав і не полишають осоружної смуги осілості? Чому не рвуть з горезвісним становищем “касти”, над яким так багато пролито щирих, а ще більше фальшивих сліз? У відповіді на ці питання — вся суть справи. Жити компактною масою в єврейському національному районі, хоч би де він не був — у Біробіджані, в Криму чи в пана Бога за пазухою, — значить, насамперед займатися, як і всі трудящі, продуктивною працею. А євреї цього уперто уникають. Зосередження винятково єврейського населення у певному районі їх “не влаштовує” тому, що робить практично неможливим звичайне єврейське дурисвітство: своїх обкрадати не можна, традиція не велить, а “чужих” немає. Крім того, територія колишньої смуги не тільки дає простір для всіляких зловживань, а й перебуває в значно кращих кліматичних та інших умовах порівняно з рештою географічних районів країни.

Тому балачки про дискримінацію, про “закупорку” (!) євреїв у містах і торгово-промислових центрах і нібито насильне їх утримання на становищі “касти” — не що інше, як обурлива демагогія, чергове шахрайство, облуда удаваного сліпого, розрахована на простодушність публіки. Гачок, на який клюнув і Ленін. Що це так, а не інакше, переконливо свідчить картина зайнятості євреїв у народному господарстві Радянського Союзу.

До революції 70 % єврейського населення становили утриманці, а серед працюючих переважали дрібні торгівці й ремісники.358 За радянської влади, природно, змінився життєвий уклад багатьох євреїв. Газета “Правда” в статті акад. М.Мітіна (єврей за національністю), відзначаючи зміни, що сталися в соціальному, моральному і політичному обліку єврейського населення СРСР, спеціально підкреслювала, що “оно избрало путь труда”.359

Як саме змінилися євреї? Може, вони, розірвавши ненависні кайдани минулих епох, що сковували їхню ініціативу і змушували займатися ганебним гендлярством і лихварством, кинулися у сферу матеріального виробництва? Може, вирішили духовно відродитися на основі фізичної праці і разом з трудівниками інших національностей стали нарешті сіяти хліб і варити сталь? Є, мабуть, і такі. Але основна маса радянських євреїв і далі лишається на старих позиціях. Одвічне прагнення мати цінності твердої вартості — золото, срібло, платину (благородні метали), коштовне каміння, різні коштовності тощо — лишається й сьогодні їхнім найвищим ідеалом. Ну а які особливі цінності можна добути в сільському болоті чи біля палаючої домни? Цим зумовлений характер занять радянських євреїв.

У матеріалах Міжнародного військового трибуналу, який судив гітлерівських злочинців, є дуже цінні дані про євреїв. Згідно з цими даними, безумовно гідними довіри, у європейській частині СРСР напередодні другої світової війни проживало близько 5 млн. євреїв (на азіатську частину припадало ледве 500 тисяч). З цих п’яти мільйонів на Україні жило 3 мільйони.360 Розподіл їх за професіями був такий:

у сільському господарстві… 9,1 % міські робітники ………….. 14,8 % у торгівлі ………………….. 20,0 % державні службовці………… 23,4 % вільні професії: медицина, преса, театр, вища школа тощо… 32,4 %

Як бачимо, картина досить промовиста. З кожних чотирьох євреїв один був зайнятий виробництвом матеріальних благ (сільські й міські робітники), а троє (решта професій) — розподілом. Точно, як у відомій притчі: один з сошкою, семеро з ложкою. Оскільки один єврей не міг прогодувати трьох, то їх змушені були “годувати” не євреї. Спроба вказати на ненормальність такого становища зустрічалася в багнети, кваліфікувалася як злісний антисемітизм, який на Україні ускладнювався ще облудним звинуваченням у націоналізмі.

Щоб мати уявлення, що значило це звинувачення в ті роки, треба пам’ятати принаймні дві речі.

Перше. Декларуючи на словах право націй на самовизначення, російські більшовики на ділі не планували національної незалежності України. Ленін правду писав: “Чи судилося, наприклад, Україні стати самостійною державою, це залежить від 1000 факторів, невідомих наперед”.361 Мовляв, вирветься — матиме незалежність, а не зуміє завоювати свободу, хай нарікає сама на себе. Тим часом робилося все, аби отих факторів, що стояли на шляху до незалежності України, було якомога більше.

У той час, як поляки, латиші, євреї мали свої національні робітничі організації, які на правах автономних входили до РСДРП, українцям під різними приводами відмовляли в цьому. Українська СДРП, цькована більшовиками, продовжувала вести самостійне існування. А коли у 1918 р. життя змусило поставити питання про організацію КПУ, то в повідомленні з цього приводу “створення окремої Української партії” кваліфікувалося як “не завоювання для українських комуністів, а тяжка необхідність”.362 Довгий час дебатувалося питання, називати нову організацію українською чи просто: “РКП(б) на Україні”. Ще на ІІ конгресі Комінтерну в 1920 р. фігурували як самостійні політичні сили Комуністичний Бунд, Єврейські секції РКП, Єврейська комуністична партія Поалей-Ціон, тоді як КП(б)У виглядала з кишені РКП як її обласна організація.

З трибуни конгресу представники названих партій (Фрумкіна, Мережин, Кон-Ебер) наввипередки одне перед одним обстоювали права українських євреїв впливати “на ход государственных дел”.363 Тим часом КП(б)У, “представлена” єврейкою Гопнер, мовчала. Саме в цей час у таємних канцеляріях Комінтерну готувалася “персональна справа” України щодо звинувачення у прагненні до самостійності. Ідея української незалежності взагалі розцінювалася як контрреволюційна. Л.Б.Каменев (Розенфельд) на ІІ з’їзді КП(б)У у 1918 р. від імені ЦК РКП заявив: “Мы должны прямо и определенно сказать, что лозунг самоопределения национальностей в развитии пролетарской революции в России превратился в орудие контрреволюции против советской России”.364

У листі до С.Орджонікідзе, надзвичайного емісара ЦК РКП по боротьбі з патріотичними силами України, Ленін 14 березня 1918 р. писав: “Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп… рішуче і беззастережне перелицювання на український лад наших частин, що є на Україні, - таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших”.365

Цю єврейську тактику перевдягання КПРС узяла собі на озброєння і досить успішно користується нею. По суті справи громадянська війна на Україні була продовженням війни росіян і євреїв за владу, проти української незалежності. Ця війна велася спочатку відкрито і збройно, хоч і з перелицюванням, а згодом тільки з перелицюванням і головним чином шляхом політичних репресій.

Друге. В ті роки міста України були повністю в руках євреїв і росіян. Українці становили там, за переписом 1926 р., лише 10,4 %. Міста України й досі перебувають у руках цих двох категорій населення, хоч кількість міської людності з числа українців у 1959 р. піднялася вже до 36,6 відсотка.366 Ще в 1956 р. національний склад міського населення України, за неопублікованими даними, був такий: євреїв — 47 %, росіян — 36 %, українців — 17 %.

Окупувавши українські міста, а міста здавна керували селами, і не тільки керували, а, як образно висловився Енгельс, “дерли з селян шкуру”,367 євреї і росіяни узурпували таким чином владу над українським народом, основна маса якого була зосереджена в селі. А щоб українці не претендували хоч на якусь частку тієї влади, проти них була розпочата неоголошена війна, для зручності названа боротьбою проти українського буржуазного націоналізму. В цій війні євреї і росіяни виступали пліч-о-пліч, як “брати по зброї”, у яких був спільний ворог, хоч і різна мета.

Ленін писав, що це тільки “ігнорування” значення національного питання на Україні, чим великороси і євреї “дуже часто грішать”.368 Подібне пояснення нікого не переконує. Насправді з боку росіян це була кривава помста за 1917 рік, за спробу України вирватися з-під влади Росії, плата за страх втратити 45 % державного доходу, який Росія щороку здирала зі своєї української колонії. З боку євреїв це була свідома політика викручування рук і нищення українських національних кадрів, яких вони боялися і зневажали і які, на їхню думку, є “зайвими” на Україні.

Делегат XІІ з’їзду РКП Яковлев (Епштейн) справедливо говорив, що в апараті влади на Україні панує “состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся последовательными проводниками великорусского национального угнетения”.369 Бухарін, який роками грішив проти національностей, заперечуючи право на самовизначення, змушений був також визнати, що “на Украине… состав партий русско-еврейский”, в силу чого тут ведеться боротьба “с такой энергией, с таким бешенством”.370

Об’єктом цієї боротьби був українець, свідомий своєї приналежності до рідного народу.

В.Винниченко (в якого дружина була єврейка, що співчувала ідеям чоловіка) у праці “Відродження нації” свідчить: “Хто визнавав себе українцем, той був ворогом соціальної революції… Це дозволяло найтемнішим большевицьким елементам зривати з стін портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкільних учителів, і знущатися з них, і розстрілювати їх тільки за те, що вони були свідомими українцями”.371

У ті роки за “невідомих обставин” “загинули, а по суті були знищені, композитор Леонтович, художники Нарбут, О.Мурашко, вчені Л.Симиренко, О.Єфименко, поет В.Чумак та ін. Дивом врятувався від розстрілу бандами Муравйова В.Сосюра. Але його добивали пізніше, як і Ю.Яновського, Леся Курбаса, А.Кримського, М.Куліша, Остапа Вишню, А.Малишка, М.Рильського, О.Довженка та інших великих синів народу.

У 20-х роках єдиний антиукраїнський фронт євреїв і росіян, очолюваний Л.Кагановичем, секретарем ЦК КП(б)У, розпочав розгорнутий наступ проти різних надуманих ізмів: боротьбизму, укапізму, хвильовизму, шумськизму, волобуєвщини тощо. В липні 1921 р. ЦК РКП оголосив партійну перевірку у всеукраїнському масштабі. За три місяці з українських парторганізацій було виключено понад 20 тисяч чоловік, що становило 22,5 % всього складу організації. В деяких губерніях, наприклад на Одещині, кількість виключених перевищувала 40 відсотків.372

А пригадаймо трагічну долю боротьбистів, цих справжніх комуністів і патріотів. Скрипник на XІІ з’їзді РКП говорив: “Нам удалось завоевать (!) на Украине украинскую Коммунистическую партию “боротьбистов”, которая влилась к нам в составе 4 тыс. чел. с лишком… Сколько теперь у нас имеется бывших боротьбистов? Сейчас на Украине имеется только 118 боротьбистов — а остальные? Некоторая часть переехала в Россию, а остальные частью ушли, а большей частью были выкинуты из партии при чистке и т. д. по мотивам, что у них сохранились националистические пережитки”.373

У Комінтерн і ЦК РКП летіли з України донос за доносом про “небезпеку націоналістичного ухилу” в КП(б)У та КПЗУ. Внаслідок цих свідомих і продуманих наклепів лави українських комуністів, не дуже густі й так, значно порідшали. Багатьох керівників-українців так далеко “заховали”, що й досі не знайдуть їхніх могил, наприклад, Васильківа, Туринського, Мондока та цілого легіону інших. Імен Хвильового, Шумського, Волобуєва та інших все ще не зустріти в жодному енциклопедичному виданні чи довіднику. На пленумі ЦК КП(б)У в березні 1928 р. Каганович закликав: “… В момент бою за ленінську більшовицьку лінію, в момент рятування КПЗУ від ренегатів і зрадників ми мусимо по-ленінському бити (!), бити і ще раз бити, і не тільки цих зрадників, а й тих, хто вагається. Бо урятувати тих, хто вагається, можна не балачками, не тим, що ми будемо панькатись та умовляти їх. Не цим ми врятуємо людей, а тим, що ми будемо їх немилосердно і по-ленінському бити. Врятуємо — будь ласка, приходьте. Не врятуємо — йдіть, куди очі дивляться”.374

…Випливе — значить, відьма, потоне — значить, праведна душа. Так в епоху середньовіччя визначали партійність, чи то пак правовірність, “єретиків”. Чи треба ще виразнішого заклику до антиукраїнського погрому, та ще й нахабно прикритого ім’ям Леніна! Бєлінський писав, що руський мужик іконами горщики накриває. Як бачимо, ім’ям Леніна вже тоді уміли приховувати і виправдовувати будь-який злочин і будь-яку підлість.

Замість того, щоб зчинити тривогу, апелювати до мас і з їхньою допомогою зупинити оскаженілих шовіністів і неоколонізаторів, українські діячі безпорадно розводили руками. В.Затонський намагався навіть виправдати цей політичний бандитизм посиланням на діалектику: “Україну радянську, — писав він, — будувалося в значній мірі людьми, що навіть мови української не знали. Така діалектика історії”.375 Ця “діалектика” роздушила пізніше самого Затонського (не врятувало й те, що дружина його була єврейка), а заодно з ним і М.Скрипника, В.Чубаря, С.Косіора, Г.Петровського, В.Приймака, Ю.Коцюбинського, Антонова (того самого, що повинен був називатися “просто Овсієнком”), Кропив’янського, Федька і багатьох інших ошуканих і підло зраджених українських патріотів, на засліпленні і надмірній довірливості яких російсько-єврейська влада знову в’їхала на Україну.

Характеризуючи політику монгольських завойовників на Русі, Маркс зазначав, що зони прагнули “масовими убивствами розрідити населення, яке могло б повстати в них у тилу”.376 Здійснюючи політику “розріджування” українців, аби вони не спромоглися на “новий 17-й рік”, людей на Україні мордували не сотнями і тисячами, а мільйонами. Як зазначається в “Нарисах історії КП України”, у ході колективізації в республіці знищено близько 200 тисяч т. зв. куркульських господарств, майно яких було конфісковане, а людей “виселено в інші райони країни”.377 Разом з членами сімей з України було депортовано на вічне поселення і муки в Сибір один мільйон українців.

Тим часом навіть татаро-турецькі орди протягом перших п’ятдесяти років XVІІ ст., тобто в найгіршу пору нашої історії, спромоглися захопити в полон менше, ніж 200 тисяч українців.378

Підірване і зруйноване таким чином сільське господарство було причиною масового голоду на Україні, який у 1933 р. забрав у могилу, за деякими даними, 9 мільйонів жертв. Опухлі з голоду, виснажені люди, мов тіні, блукали вулицями сіл і міст, шукаючи порятунку. Не знайшовши, падали, знесилені, просто неба, тихо конали під парканами, на шляхах і залізницях. Трупи померлих лежали тижнями, і їх нікому було поховати. В окремих місцевостях спостерігалося людоїдство.

А в цей час у магазинах торгсіну за золото продавали хліб та інші продукти і в ресторанах за ширмами витанцьовували голі проститутки, наспівуючи: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Замість того, щоб звернутися до міжнародної солідарності і подати Україні допомогу (як це було під час голоду в Росії), з неї й далі “викачували” хлібоздачу і душили народ політичними репресіями. У грудні 1933 р. під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосипа Ароновича П’ятницького зібрався XІІІ пленум Виконкому Комінтерну. З трибуни пленуму лунали слова: “24 января 1933 г. Центральный комитет ВКП(б) принял историческое решение об укреплении руководства ЦК КП(б)У и решающих областей Украины. Это решение, посылка на Украину секретаря ЦК ВКП(б) т. Постышева, посылка незадолго до этого одного из наших самых выдающихся (!) работников в области сельского хозяйства т. Хатаевича, возвращение на Украину в качестве председателя ГПУ т. Балицкого, многие годы специализировавшегося на борьбе с украинской контрреволюцией, боевая мобилизация большевиков Украины и прежде всего конкретное повседневное руководство ЦК ВКП(б) и т. Сталина, громадная помощь, оказанная Украине ЦК ВКП(б) и союзным правительством, привели к тому, что в течение каких-нибудь 9-10 месяцев положение на Украине существеннейшим образом улучшилось. План хлебосдачи в 1933 г. выполнен досрочно — 6 ноября. Так рано Украина его еще никогда не выполняла”.379

Україна конала з голоду, а з неї, як за Шевченком, знімали останню латану свитину, притому “досрочно”. Не дивно, що офіційні джерела і досі бояться торкатися цієї теми. П.Ю.Шелест у своїй книжці глухо згадує: “Особливо тяжке становище склалося з продовольством у 1933 році”.380 І тільки. Тим часом керівництво КПРС давно зобов’язане дати світові звіт про жертви цієї “громадної помощі”.

У пору тяжкого національного лиха, нечуваного за всю попередню історію України, поет Леонід Первомайський (Ілля Шльомович Гуревич) видає книжечку “Зброя”, в якій слідом за Кагановичем виголошує погромницькі гасла проти українського народу. Почуваючись речником “осназівців” (частин особливого призначення, тобто карних військ ДПУ), до якого “сміялися чекісти”, він погрожував українцям:

Я знаю вашу природу — в млосній хуторській ночі Вас вистругали столипінці з куркульками на печі. А потім ви виростали й вертали в свій темний кут, Закінчивши комерчеське та агроветінститут. А потім ви під Трипіллям вбивали моїх братів… Та ми таки надавали вам повну пельку чортів!.. Ми знаєм, чого ми хочемо. Осназівський наш загін.

(“Лист із Києва”)

У цих рядках стільки лютої ненависті і зневаги до українців, що вистачило б отруїти все населення краю аж до немовлят у колисках. Звичайно, сам по собі цей вірш не вартий уваги. Але факт його появи свідчить про нестримний розгул чорносотенних настроїв на Україні, про гнітючу політичну атмосферу тих років, коли навіть такі мужні люди, як Скрипник або Хвильовий, не витримували цькування і пускали собі кулю в лоба. У цьому вірші прозирає хижий оскал переляканого міщанина, якому до рук трапила жертва. Він з усіх сил душить її за горло і кричить тим голосніше, чим більший страх за неминучу розплату охоплює його самого. Трагедія Первомайського і подібних до нього в тому, що вони од євреїв відійшли (принаймні формально), а до українців “не пристали”. У кожній такій людині все життя б’ється єврей з українцем і не може перемогти. Це є причиною великих душевних мук. У Л.Первомайського, безумовно, великий талант. Але в нього не вистачило ні політичної мудрості, ні громадянської мужності, щоб стати українським Гейне…

Під закличними гаслами сіоністських терористів, трубадурів сталінізму, пройшов по Україні кривавий 1937 рік. Тепер ми визнаємо з байдужим жалем, що тоді особливо далися взнаки безпідставні репресії, внаслідок яких багато досвідчених партійних, радянських, військових діячів та інших кадрів було заплямовано і репресовано. Багато безневинно постраждало не тільки українців, а й росіян і самих євреїв: Д.Гофштейн, Д.Бергельсон, І.Фефер, Л.Квітко, М.Кольцов, П.Маркіш та ін. Але це тільки зайвий раз підтверджує мудрість слів К.Маркса про те, що не може бути вільним народ, який пригнічує інших.

Уже після війни, коли вдруге на чолі ЦК КП України став Каганович, над українською інтелігенцією, за словами М.С.Хрущова, готувалася нова розправа по звинуваченню в націоналізмі. Вона не тільки готувалася, а здійснювалася повним ходом під загальний плач і лемент західноукраїнського населення, яке за підтримку визвольного руху С.Бандери спочатку утюжили танками, а потім ешелонами вивозили до Сибіру. Назустріч транспортам з України мчали состави з євреями та росіянами, які на поклик Кагановича збиралися в розріджені таким чином українські міста.

У Франка єврей-капіталіст Герман Гольдкремер говорить на адресу українців, яким доводиться зазнавати безкінечних страждань: “Так дурням і треба”. Єврейська еліта, що почувалася на Україні паном становища, не раз подумки і вголос повторювала ці слова. Вона могла робити це безкарно. У Києві і Москві, в уряді і в ЦК ВКП, у Комінтерні і в зарубіжних партіях — всюди сиділи їхні люди. Якщо не вистачало безпосередньо єврейського представництва, при потребі використовувався авторитет діячів, у кого дружини були єврейки: Калініна, Молотова, Ворошилова, Луначарського, Мануїльського, Затонського, Димитрова…

Щоб надати собі більшої ваги в очах “простого” люду, перед війною пустили поголоску, нібито Сталін мав собі за дружину дочку Кагановича. Як тепер Леніна видають за єврея, а дружину Брежнєва — за єврейку. Спробуй було після цього що-небудь сказати євреєві насупротив. Одразу ж ДПУ, в’язниця, а далі Сибір, де навічно зникають усі і всякі сліди.

Під ту пору умов для виникнення українсько-єврейських конфліктних ситуацій було більше, ніж досить, і не останньою мірою вони випливали з національного характеру євреїв. Тут доречно в цьому зв’язку навести слова Бакуніна, якими він характеризував Маркса. Несправедливі щодо особи самого Маркса, вони, проте, дуже влучно малюють національний тип єврея, такий принаймні, яким він уявлявся Бакуніну.

“За походженням пан Маркс — єврей. Він поєднує в собі, можна сказати, всі позитивні риси і всі недоліки цієї здібної породи. “Нервовий”, як каже дехто, до боягузтва, нетерпимий і абсолютний, як Ієгова, Господь Бог його предків, і, як він, мстивий до безумства. Немає такої брехні, наклепу, якого б він не був здатний звести на кожного, хто мав нещастя викликати його ревність або, що все одно, його ненависть. І він не зупиняється перед найбільш мерзенною інтригою, якщо тільки, на його думку, — а втім, здебільшого помилкову, — ця інтрига може придатися до посилення його становища, його впливу або до поширення його сили. Щодо цього він цілком “політична людина”.381

До рис, вдало підмічених у євреїв Бакуніним, треба додати такі якості, як зарозумілість, розв’язність і нахабство. Вітте, якого не можна запідозрити в антипатіях до євреїв, у всіх трьох томах своїх спогадів характеризує їх не інакше, як нахаб, зарозумілих інтриганів. Про начальника станції Балта Ф.Штерна він пише: “Он имел единственный недостаток, свойственный его расе, — нахальство”.382 Залізничного магната Бліоха атестує так: “Блиох был человек по природе неглупый, в высшей степени образованный и талантливый, но с недостатками, так сильно присущими большинству евреев, а именно со способностью зазнаваться и с большой долей нахальства”.383 Великий князь Олександр Михайлович, за характеристикою Вітте, — “воплощенный интриган”.384 Видавець “Биржевых Ведомостей” Проппер — “нахал”. На адресу російської преси періоду 1905 р. Вітте висловився: “Вся полуеврейская пресса, типичным представителем которой являлся Проппер, вообразила, что теперь власть в их руках, а потому самозабвенно нахальничала”.385

І ось люди з такими милими якостями беруть владу у свої руки. Самовпевнені і нахабні, мстиві і ненависливі єврейські інтригани засідали за кожним бодай хоч трохи значним начальницьким столом. Перед лицем цих партійних божків рядовий українець, а особливо той, хто відчував себе “відповідальним” за 1917 рік, за спробу вирватися з-під влади Росії, мовчки, мов віл, реми?ав свою думу і похмуро мовчав. Його карали й за це: мовляв, приховує правду, носить камінь за пазухою…

“Вузькість життєвих умов, — казав Енгельс, — породжує вузькість кругозору”.386 Пригнічені репресіями і терором, роз’єднані зрадою і намовами, українці ледве могли здобутися на пасивний самозахист. Одні виїздили в Росію, щоб там “загубитися” в загальній масі людей і стати недоступними для своїх гонителів. Так опинилися у добровільному вигнанні великий Довженко, теоретик космонавтики Ю.Кондратюк, композитор Синиця і багато інших видатних умів України. Інші одружувалися на єврейках або росіянках і таким чином здобували собі патент на “лояльність”. Треті відхрещувалися від політики і самі від себе, зрікалися мови, національності, навіть свої прізвища перекручували на інший лад. (Скільки століть триває ця наруга над великим народом!)

Насильство, залякування і страх робили своє: отруювали свідомість людей, присипляли їхню совість і волю, руйнували в людині все людське, пригнічували її активні сили і робили нездатною боротися за збереження своєї гідності і національної честі. Рівень національної свідомості на Україні упав нижче “умовного нуля”. Такі страшні наслідки цього єврейсько-російського панування.

Євреї святкували перемогу. До їхніх послуг були перші місця в житті, кращі посади по службі, зручніші й просторіші квартири в аристократичних кварталах міст, пільгові курорти, санаторії, лікарні і всі можливі блага навіть такої азіатської цивілізації, як наша. І все це вважалося нормальним, так би мовити, особливим варіантом пролетарського інтернаціоналізму.

Так тривало б, можливо, досить довго, якби не події другої світової війни, які активізували інтерес до євреїв у всьому світі.

В СРСР спробували також глянути на них без рожевих окулярів. Глянули і вжахнулись: під рядюжкою фальшивого інтернаціоналізму лежав той самий єврейчик-пройдисвіт, по суті злодій і грошолюб, якого висміяв ще Карл Маркс. Початок цього прозріння пов’язаний з ім’ям секретаря ЦК ВКП(б) Олександра Сергійовича Щербакова. Звичайно, він діяв не без відома Сталіна, симпатії якого, як свідчить його дочка Світлана, були не на боці євреїв.

Якось у роки війни розгніваний Щербаков приїхав у московську редакцію газети “Красная звезда”. Коли зібрався весь колектив, що складався, звичайно, з євреїв, він вичитав їм, кому що належало, далі грюкнув кулаком по столу і на додачу пообіцяв: “Я цю синагогу розжену!..”

Обіцяного довго ждати не довелося. Але головне полягало не в скороченні штатів редакції чи заміні поганих працівників, яких чекала посилка у низову пресу. Йшлося про щось набагато важливіше: про зміну в ставленні до євреїв взагалі, про крутий поворот у політиці партії і держави, і на це дуже виразно натякало оте зловісне слово “синагога”. Щоб мати вільними руки при розв’язанні такого складного питання, а заодно позбавити впливових радянських євреїв можливості апелювати до зарубіжної громадськості, в 1934 р. передбачливо був розпущений Комінтерн. Тим більше що стараннями комуністів-сіоністів він, по суті, був перетворений зі штабу революційних дій на своєрідну міжнародну “синагогу”. Звичайно, були й інші причини розпуску Комінтерну, але названа не була останньою.

Подув нового вітру дійшов у найдальші закутки країни і змусив багатьох по-новому глянути на євреїв. Отже, не такі вже вони святі та божі, не такі правовірні марксисти і не такі всесильні, за яких себе видавати. До того ж вони ще й антипатріоти: свою роль відіграв судовий процес над євреями-лікарями, звинуваченими в дійсному чи приписуваному їм отруюванні видатних діячів Союзу. Словом, почалася своєрідна “переоцінка цінностей”.

Боротьба з космополітизмом, розпочата одразу ж після війни, остаточно розвінчала пристосуванців і любителів поживитися за чужий рахунок. Кульмінацією цієї боротьби на Україні був розширений пленум Спілки письменників, що відбувався з 28 лютого по 1 березня 1949 р. в будинку Київського філіалу музею Леніна. Ось лише деякі висловлювання окремих письменників.

М.Бажан: “Ці космополітствуючі сноби жили на нашій землі, користувалися всім — і платили зненавистю, презирством, зневагою”.

О.Корнійчук: “Космополіти підкопуються під наш патріотизм: вони твердять, що в епоху атомної бомби немає, мовляв, місця національним рамкам”.

О.Гончар: “Їх симпатії там, їх антипатії ми завжди відчували на собі. Безграмотний Санов, якого хотіли зробити прапором української критики, засуджував можливість писати українською мовою і думати нею”.

П.Тичина: “Що ж це за діло, коли на 32-му році революції доводиться пролетарське мистецтво захищати од них?”

М.Руденко: “Обвинувачення в космополітизмі — це обвинувачення в зраді народу”.

С.Скляренко: “За роботою Пленуму стежить вся Україна. В цьому залі з нами тут партія і весь народ”.

З безмежного моря фактів, що їх називали оратори, викриваючи кричущі зловживання євреїв, наведемо лише один. Про нього розповів О.Михалевич. Він повідомив, що за роки радянської влади Київська консерваторія підготувала 76 аспірантів-музикознавців. З них 70 були за національністю євреї і лише 6 — українці. Так створювався ще один міф про “винятковість” єврейського генія, в даному разі про їхню надзвичайну музичну обдарованість і музичну “бездарність” українців, відомих, проте, всьому світові як один із найбільш музикальних і співучих народів. Кожний міг себе запитати: чому таке могло статися? Відповідь лежала на поверхні: всюди в апараті влади сиділи євреї, які робили так, як було вигідно їм, євреям.

У ЦК, звідки в усі артерії національного життя українців ішли керівні директиви, сидів україножер Каганович. Преса, що пропагувала й роздмухувала це україножерство, перебувала прямо чи посередньо в руках євреїв. Л.Троскунов керував газетою “Правда Украины”, а потім агентством РАТАУ, Л.Паламарчук (дружина єврейка) — газетою “Радянська Україна”. Санов і Буркатов — “Літературною газетою”. Видавництва, що друкували книги в дусі політики Кагановича, також очолювали євреї: видавництво АН УРСР — Зав’ялов, “Радянський письменник” — Розумовський, “Молодь” — Дінкевич і т. д. На чолі журналу “Комуніст України” і тепер стоїть запеклий сіоніст і україножер Терлецький. Довгі роки до цього він був відповідальним секретарем Головної Редакції УРЕ і давав дефініції “націоналістів” кращим представникам української культури і науки.

А помножте факт, наведений Михалевичем, на всі інші ділянки життя, і ми побачимо всю глибину ворожої інтересам українського народу діяльності євреїв тільки в післявоєнні роки. Але міф, створений євреями навколо своєї нібито безкорисливості і свого лжеінтернаціоналізму, розвінчано. Трухлява стіна впала, здійнявши хмару куряви.

В основі ідеологічної боротьби тих років лежали, звичайно, не національні інтереси українців (радянська політична термінологія не знає навіть такого вислову або ж ототожнює його з націоналізмом). На перший план виразно проступали матеріальні інтереси нової російської бюрократії, яка зросла чисельно і потребувала теплих місць, належних їй “по праву” старшинства. Здобути ж ці місця можна було не інакше, як витіснивши євреїв. Це була ціла революція, але революція особлива, в ній велася боротьба верхів за владу над низами. Російський бюрократ, сп’янілий від сталінського тосту “за великий російський народ”, грубо штовхав єврейського бюрократа, мовлячи: посунься або йди геть! Єврейський бюрократ, хоч і зарозумівся за роки тривалого панування і, отже, трохи підупав на силі, не хотів, проте, ні посуватися, ні, тим більше, знімати “теплі валянки” і йти геть. Тоді гукнули націоналів, аби вони допомогли російському “братові” з ногами влізти в правлячу бричку. Звичайно, не даром, деякі місця дісталися й особливо спритним націоналам.

Боротьба з космополітизмом, а по суті з антипатріотизмом і зловживаннями євреїв, які стали набирати загрозливих розмірів, проникла в усі органи державного і партійного апарату, охоплювала все ширші сфери життя. Від євреїв, які себе скомпрометували, почали поступово розчищати органи держбезпеки, суду і прокуратури. З їхніх рук частково перебрали пресу й інші джерела масової інформації. Під різними приводами довелося усунути деяких запідозрених євреїв від керівництва особливо важливими ділянками господарства, науки, культури й літератури. Внаслідок цього стало можливим піддати гласності численні шахрайства євреїв, що довгий час замовчувалися і все їм минало. День при дні преса роками повідомляла про зловживання службовим становищем, про практику взаємного вихваляння й протегування, про крадіжки, спекуляції, комбінації нечуваних масштабів з іноземною валютою, про нелегальне існування з метою наживи приватних артілей і цілих підприємств. Це була якась вакханалія злочинів.

Численні факти створювали цілісну картину огидного морального обличчя скандально великої частини радянського єврейства. Злякавшись цієї убивчої картини і не без тиску внутрішніх і зовнішніх сіоністських сил, влада припинила цю безумовно корисну роботу. Щоб врятувати “лице” злочинців і відвернути від них увагу громадськості, сіоністські кола й досі кричать про переслідування й дискримінацію євреїв в СРСР.

Але повернімося до “стіни”, що ніби впала. Курява розвіялася. Що ж відкрилося здивованим очам? Стіну, справді, добре захитано, але її підфарбовано в національно-українські кольори і вона стоїть далі. Проілюструємо це на конкретному прикладі.

Протягом п’ятнадцяти післясталінських років, з 1954-го до 1969-го, на посту голови Президії Верховної Ради УРСР перебував зросійщений українець Д.С.Коротченко. Керівний склад апарату Президії, цього “колективного президента”, мав таку національну фізіономію.

Обидва помічники Коротченка — Юркевич і Кожема — євреї. Останній у цій ролі пробув протягом усіх 15 років. Юркевич, правда, через якийсь час змушений був залишити працю, бо при об’їздах з Коротченком сільських місцевостей, де доводилось іноді оглядати тваринницькі ферми, дуже часто затуляв собі хусточкою носа. На чолі юридичного та адмінгоспвідділів стояли також євреї — відповідно Бурчак і Лукашевич. Відділ нагород очолювала Нужненко, чоловік якої — єврей Шлефман. А заступник начальника секретаріату — Валетчик, дружина якого єврейка Гольдман. У секретаря Президії Зленка дружина також єврейського походження. Лише відділом постійних комісій керував українець Доленко, але і в його відділі було кілька замаскованих іудеїв. До всього того син Коротченка, Василь, одружений на єврейці.

Чи можна вважати апарат української Верховної Ради українським? Звичайно, ні. Українська тут лише вивіска. Аналогічне становище у величезному апараті Ради Міністрів і Держплану УРСР, у численних міністерських та інших відомчих канцеляріях. Лише в ЦК КПУ вдалося трохи потіснити євреїв, але їхні місця одразу ж окупували росіяни. І не просто росіяни, а, як правило, русифікатори і шовіністи. Коли декому з таких росіян П.Ю.Шелест, тодішній перший секретар ЦК, зауважив, що, працюючи на Україні, можна було б і розмовляти по-українському, вони з погордою відповіли: “А мы говорим на языке великого Ленина”. Шелест нагадав, що саме Ленін і вимагав від комуністів, які працюють на Україні, знати і розмовляти українською мовою, а не відтирати її на другий план. Тоді на нього посипалися доноси у Москву. Як бачимо, давній заклик Леніна “перелицьовуватись на український лад” — єдиний із його “заповітів”, якого свято дотримуються на Україні.

Незважаючи на свій бюрократичний, верхівковий характер, ця “кабінетна” революція має безумовно позитивне значення. По-перше, вона привела в апарат управління на Україні певний відсоток національного елементу. Досить сказати, що тоді як протягом 35 років першими секретарями ЦК КПУ були тільки (без єдиного винятку!) євреї або росіяни, то з 1953 р. на цей пост почали призначати українців. Першим таким секретарем-українцем виявився невдаха О.І.Кириченко. На деяких інших відповідальних посадах, на яких доти сиділи євреї, опинилися також українці. Правда, переважну більшість цих українців так само не можна було уявити собі представниками українського народу, як і замінених ними євреїв. Це годованці і ставленики не України, а російського шовінізму. Який, приміром, представник українського робітничого класу з колишнього інженера “Ленінської кузні” М.С.Синиці? Він був спочатку першим секретарем Київського міськкому партії. Після того, як разом з головою міськради Давидовим він збудував собі за державний рахунок п’ятиповерховий особняк, його “пересадили” на профспілки. Після чергового скандалу його нав’язали першим секретарем Одеського обкому, а тепер ця людина виступає в ролі міністра річкового пароплавства України. Подібні синиці не можуть дбати про національну честь та інтереси народу уже тому, що самі вони позбавлені не тільки національної честі, а й елементарної людської гідності. Але наявність при владі представників корінного населення вселяє віру в можливість рано чи пізно поставити на чолі України людей, цілком гідних її довір’я.

Підступні вороги наші можуть дурити довірливих людей: мовляв, “какая разница”, національні чи не національні кадри! Це тема спеціальної і дуже важливої розмови. Тут же ми в кількох рядках спробуємо показати ту різницю, якої нібито немає.

Жовтнева революція почалася у Петрограді — ненависному гнізді російського царизму й колоніалізму. Здавалося б, революційні маси повинні були роздерти його на клапті. Тим часом навіть у Зимовому палаці не вибито й шибки, а зі стін московського Кремля не випало й цеглини. Навіть монументи царям-катам оголошено пам’ятниками мистецтва. Росіянам, бачите, шкода: все-таки воно своє, рідне, хай лишається для історії. Як охоронна грамота, воно і в наступні часи буде викликати страх до сили, з допомогою якої на крові і кістках поневолених народів будувалася велич росіян.

Зате на Україні в роки війни і миру вони понищили всі українські національні святині або покрали їх і поховали в коморах та запасниках музеїв. А чому б і не знищити або не покрасти? Адже воно не їхнє, воно чуже!..

Чим керувалися секретар ЦК КПУ росіянин Постишев, його дружина єврейка Постоловська (тоді секретар Київського міськкому партії) та начальник Укрбуду єврей Меламуд, що дали згоду висадити в повітря найстаріший пам’ятник української архітектури — Михайлівський Золотоверхий монастир? Тим, чим керувалася військова влада, з наказу якої в 1941 р. висаджено в повітря унікальний Успенський собор Києво-Печерської лаври або коли та сама військова влада домагалася в 1965 р. знесення гордості всеслов’янської цивілізації — будинку Київської академії на Подолі. Всі вони керувалися одним: воно не наше, воно чуже. Що менше матимуть українці таких пам’ятників і споруд, то швидше забудуть, хто вони, тим покірніше схилять голови перед будь-яким Постишевим, Меламудом або іншим зайдою. Ось чому, крім усього іншого, українці, якщо ми дорожимо власною свободою, повинні мати свої, національні кадри, які б розуміли інтереси нації і уміли їх обстоювати і боронити. Київську академію врятовано для народу, для людства, для історії завдяки втручанню громадськості і особисто В.В.Щербицького, тодішнього голови уряду України.

По-друге, і це, можливо, найголовніше: в ході подій несмілий, затурканий переслідуваннями українець навчається досвіду політичної боротьби, пробує свої сили, пізнає смак не тільки вічних поразок, а й деяких перемог. Однією з причин національної трагедії українців досі була їхня апатія, відраза до політики. На відміну від єврея з його пристрастю до політиканства, українець, навпаки, міг встромити носа в купу гною і весь вік безпечно продовбатися на своїй грядці. Тільки тоді, коли йому дуже дошкуляло, він підводив голову і починав цікавитися, звідки і чому його пече. Його “політика” виливалася тоді в козаччину XVІ-XVІІ століть, у гайдамаччину XVІІІ ст. або в отаманщину XX ст. Тобто — в стихійний, неорганізований бунт, який неминуче зазнавав поразки. Але тепер українці дедалі більше переконуються, що самої голої сили не досить. Хитрість, організація, розум потрібні, потрібне вміння вести політику. Події останніх років показують, що українець з об’єкта політики намагається стати суб’єктом політики, її реальною і відчутною силою. Українець стає рішучий і сміливий. А це вже добра ознака.

Верхівкова революція триває. Щоб уповільнити її розвиток, зацікавлені в цьому сили сіють отруйні чутки про “активізацію” українського націоналізму, залякують “небезпекою” виходу України з Союзу тощо. Але цим провокаціям не спинити невблаганної ходи життя. В неї втягуються все нові верстви людей, які — віримо! — керуватимуться у своїх діях не покликом власного шлунка, а високими інтересами українського народу. Цього саме і вимагає свята справа рівності народів — єдиної надійної запоруки їхньої незалежності і справжньої, а не паперової дружби.

---------------------------------

[320] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.383.

[321] В.І.Ленін про Україну, с.309.

[322] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.213.

[323] С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.327.

[324] Там само, т.2, с.213,

[325] Там само, т.3, с.135.

[326] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.50.

[327] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 38, с.190.

[328] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, 4-те вид., Х., 1931, с.71.

[329] И.Р.Трайнин. СССР и национальная проблема. М.,1924, с.26.

[330] БСЭ, т.24, с.74.

[331] Двенадцатый сьезд РКП(б). Стеногр. отчет. М.,1968, с.420.

[332] “Коммунист”, 12 апреля 1919 (Харків).

[333] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с. 29–30.

[334] Л.Беренштейн. Критика ідеології сіонізму — різновиду антикомунізму, К.,1971, с. 31–34.

[335] БСЭ, т.8, М.,1927, с.115, 116.

[336] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.378.

[337] Там само, с.379.

[338] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138, 141.

[339] БСЭ, т.24, с.96.

[340] БСЭ. т.8, М.,1927, с.117.

[341] “Основа”, 1862, січень, с.47.

[342] “Більшовик України”, 1928, № 6, с.64.

[343] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.

[344] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.217.

[345] “Більшовик України”, 1928, № 6, с.18.

[346] М.М.Попов. Вказ. праця, с.319.

[347] “Більшовик України”, 1928, № 6, с.19.

[348] И.В.Сталін. Твори, т.5, с.48.

[349] Ю.Смолич. Розповідь про неспокій, ч.1, К.,1968, с.235.

[350] В.І.Ленін. Твори, т.7, с.78.

[351] БСЭ. т.24, с.92, 93.

[352] БСЭ. т.33. М.,1938, с.631.

[353] Сионизм — отравленное оружие империализма, с.275.

[354] БСЭ, т.24, с.86.

[355] “Укр. істор. журнал”, 1971, № 7, с.62.

[356] К.Воблий. Економічна географія України, ДВУ, 1925, с.51.

[357] Рад. енциклопедія історії України, т.1, К.,1969, с.125.

[358] А.Эдельман. Современность и иудаизм. Ужгород, 1970, с. 91–92.

[359] “Правда”, 18 декабря 1971.

[360] СС в действии. Документы о преступлениях СС. Пер. с нем., М., 1960, с.150.

[361] В.І Ленін про Україну, с.365.

[362] Нариси історії КП України, К.,1961, с.232.

[363] Второй конгресс Коминтерна. Стенограф. отчет, М.,1921, с.175.

[364] Протоколы ІІ съезда КП(б)У. К.,1919, с.72.

[365] Нариси історії КП України, К.,1961, с. 217–218.

[366] В.І.Наулко. Етнічний склад населення УРСР, К.,1965, с.91.

[367] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.548.

[368] Ленін про Україну, с.615.

[369] Двенадцатый съезд РКП(б). Стенограф. отчет, с.596.

[370] Там само, с.612.

[371] В.Винниченко. Відродження нації, ч.ІІ, с.272.

[372] Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.299.

[373] Двенадцатый съезд РКП(б), с.572.

[374] “Більшовик України”, 1928, № 6, с.16.

[375] Газ. “Комуніст”, 16 червня 1926.

[376] К.Маркс. Викриття дипломатичної історії XVІІІ століття (машинопис зберігається у відділі рукописів Публ. бібліотеки АН УРСР у Києві).

[377] Нариси історії КП України, К.,1961, с.388.

[378] Рад. енциклопедія історії України, т.І, с.514. 1920 р.

[379] XІІІ пленум ИККИ. Стенограф. отчет, М., 1934, с.112.

[380] П.Ю.Шелест. Україно наша Радянська, К.,1970, с.60.

[381] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.18. с.582.

[382] С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.88.

[383] Там само, с.119.

[384] Там само, т.2, с.22, 229; т.3, с.66.

[385] Там само, т.3, с.63.

[386] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.35, с.209.

--------------------------------------------


РОЗДІЛ ІV | Євреї на Україні | РОЗДІЛ VІ