home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ІІ


З попереднього розділу можна бачити, що торгівля й лихварство були основним і традиційним заняттям євреїв. Правда, щоб займатися комерцією, пускати в оборот капітал, давати гроші під заставу або в ріст, треба ті гроші мати, тобто якось їх добувати. Тут ми впритул підходимо до корінного питання нашої розмови: про те, яким чином українські євреї добували собі засоби до існування. Отже, про роль і місце єврейської людності у процесі суспільного виробництва, у розвитку продуктивних сил і виробничих відносин українського суспільства.

Для початку з’ясуємо питання про характер єврейських поселень на Україні.

Як і скрізь у країнах діаспори (районах проживання євреїв, крім Ізраїлю), євреї Польського королівства, а отже й на українських землях Речі Посполитої, селилися переважно в містах, компактними масами й ізольовано від корінного населення.

Традиція євреїв селитися по містах має свої причини.

Т.Кичко, автор відомої книжки “Іудаїзм без прикрас”, пояснює її так. В епоху раннього феодалізму, на яку припадає розселення євреїв, останні не могли нібито осідати в селах, бо там уже склалися певні відносини феодальної експлуатації поміщиками місцевих селян даної народності. Не могли вони приєднатися і до основних ремісничих цехів, які були тоді замкненими корпораціями. “Тому вони розселились переважно в містах, займаючись менш регламентованими видами ремесла, а заможні віддались торгівлі і лихварству”.31

Tвердження про те, що євреї “не могли осідати в селах”, бо їх мало не гнав у міста феодалізм, який, бачте, так “укомплектувався” місцевим селянством, що не потребував уже нових рабів, звучить непереконливо і наївно. Це твердження підкинуте науці сіоністами в розрахунку на те, щоб хоч таким чином виправдати непродуктивний спосіб життя тогочасного єврейства.

Відчувши всю фальш такого пояснення, Т.Кичко в іншому місці своєї книжки змушений визнати, що вирішальним фактором, який зумовив міський характер поселень євреїв, була одвічна зневага їх до землеробства, до фізичної праці взагалі. З цією зневагою пов’язана відома з Біблії легенда про вбивство Каїном свого брата Авеля. У Торі, продиктованій нібито самим Богом пророку Моисею, розповідається: Адам і Єва мали двох синів — Авеля і Каїна. Авель займався скотарством. Каїн — землеробством. Побачивши, що праця біля землі не дає того, що має Авель від скотарства, Каїн зненавидів брата і вбив його, за що був проклятий Богом і вигнаний на землю.

Іудаїзм взагалі заперечує потребу в праці, про що свідчить Талмуд, цей кодекс релігійних, побутових і правових приписів іудейства. За Талмудом, “ам-хаарець” (буквально: “народ землі”), тобто єврей, що займається сільським господарством, — істота низька і жалюгідна.32 “Принижуючи людей праці, - читаємо і в Кичка, — Талмуд разом з тим звеличує багатіїв, засуджуючи землеробство, вихваляє торгівлю, лихварство. За вченням укладачів Талмуда, навіть пророк Моисей нажився саме на торговельних махінаціях, які він практикував, спекулюючи громадськими коштовностями…”33

Торгівля і лихварство, які вихваляє Талмуд, найбільше могли розквітати саме в містах. Економічно досвідчені, бувалі євреї розуміли це краще від будь-якого феодала, тому й селилися там, де перед ними відкривався найбільший простір для комерційної діяльності. Багато істориків вважають, що єврейські общини, які розселилися по різних країнах світу, з самого початку являли собою комерційні об’єднання. Уже в XІ ст. слова “єврей” і “купець” часто ставали взаємозамінними.34 Не випадково й К.Маркс вживав слова “єврей”, “іудей” у розумінні “лихвар”, а слово “єврейство” у значенні гендлярства, крамарства.35

Інша річ, що корпоративний лад середньовіччя з притаманним йому високим ступенем розмежування й замкненості різних груп населення зумовив сувору ізоляцію єврейських общин. Але то вже було причиною іншого явища, а саме причиною виникнення гетто.

Слову “гетто” приписують не властиве йому значення. З легкої руки сіоністських демагогів цьому слову надають відтінок трагічності, виставляють його як символ горя й страждань, перенесених євреями. Гетто в устах багатьох — це мало не ганебна пляма на совісті людства, яке в своїй жорстокості тримало безневинних євреїв ізольованими, мов худобу в оборі. Словом “гетто” спекулюють і хизуються, як почесним шрамом, здобутим у боротьбі за свободу. Насправді ж легенда про “муки гетто” — не що інше, як одна з численних вигадок, якими хитрий іудей дурить легковірного гречкосія.

Звичайно, ми не маємо на увазі фашистських концтаборів типу варшавського гетто. Ідеться про гетто як район середньовічного поселення — окрему вулицю, цілий квартал чи навіть район міста. Ось що говорить на цю тему перше видання радянської енциклопедії: “Гетто — квартал, в котором eвреи жили обособленно от прочего городского населення. Явление, характерное для корпоративного строя средневековья, когда каждая профессиональная или религиозная группа жила на определенных улицах, сосредотачиваясь вокруг своих учреждений. Гетто характерно не только для быта средневекового еврейства, наряду с еврейскими улицами были армянские, татарские и др.”36

Життя в умовах самоізоляції мало багато незручностей. Але гетто придумали не антисеміти, а самі євреї. Як визнає англійський дослідник-сіоніст Х.М.Сашар у книзі “Курс історії сучасного єврейства”, правляча верхівка єврейських общин не перешкоджала встановленню економічної, соціальної чи просто фізичної ізоляції, бо ця ізоляція означала “збереження іудейської релігії й усього того, що вона охоплювала”. В іншому місці своєї праці він стверджує, що “перші іспанські та сицилійські гетто… раннього середньовіччя були споруджені на прохання самих євреїв”. Американський дослідник і публіцист А.Лілієнталь також зазначає: “Рабини наполягали на сепаратизмі з політичних і релігійних мотивів, бо основні закони, що регулювали життя гетто, були прийняті в Португалії на прохання євреїв, які там мешкали”.

Ю.Іванов, з праці якого взято наведені вище висловлювання, додає: “Єврейські общини Англії, Франції, Німеччини та ряду інших європейських держав користувалися протекцією царюючих родин”.37

Що й казати, коли якась група населення, в даному разі єврейська община, користувалася протекцією таких високих і можновладних осіб, то навряд чи вона потребує чийогось співчуття. Свого часу у Львові існувала Руська вулиця, її назва збереглася й досі. Вона справді свідчить про спроби польської шляхти з допомогою єврейського визиску позбавити прав і загнати в незамкнене гетто русинів, як тоді звали українців, корінне населення краю, котре годувало і зодягало своїх гнобителів. Гетто для українців було село, а в містах окремі вулиці, як у Львові, та ще передмістя. На відміну від євреїв, українці не користувалися нічиєю протекцією: навіть українське панство не могло захистити свого безправного народу, бо ганебно перебігало у табір колонізаторів.

Для того, щоб слова “гетто для українців” не зависли в повітрі порожньою фразою, проілюструємо їх кількома прикладами.

У 1521 р. львівські русини скаржилися королю, що українським священикам не дозволяють з святими дарами переходити через ринок і вулиці міста з церемонією — при засвічених свічках, а також проводжати на цвинтар умерлих. Король на те постановив, що “поза Руською вулицею руські священики можуть переходити в своїх процесіях і ризах, але без засвічених свічок і співу і тільки на Руській вулиці можуть дзвонити, співати й світити свічки”.38

Минуло сто важких літ, а становище українців у Польській державі не тільки не покращало, а, навпаки, погіршало. Виступаючи на сеймі 3 листопада 1620 р., волинський депутат Древинський говорив про нечувані утиски й кривди українців від поляків:

“Чи то не кривда народові нашому руському, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові. Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати налокті і кварти, ані до цехів не може бути прийнятий. Коли хто вмре, мешкаючи в місті, того мертве тіло не можна провезти через місто з церковною церемонією, ані до хорого з тайнами Господніми іти не вільно. А в Вільні чи не утиски то? чи чуване коли? коли мертве тіло під замком хочуть провезти через замкову браму, якою ходять і їздять усі, навіть Жиди і Татари, то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити іншою брамою, якою тільки гній міський вивозять”.39

Московське посольство Рєпніна на переговорах у Польщі 1653 р. закидало польському урядові: “У королівській державі живуть люди ріжних вір, а такого гоніння й наруги, крім благочестивих християн, не буває нікому — навіть Жидам, котрих бридитись і ненавидіти годиться всім християнам. Їм у всім воля, і школи свої жидівські мають свобідно де хочуть, і неволі їм і насильства ніякого нема: свобідніш живуть у своїй вірі жидівській, ніж благочестиві християни”.40

Ці, як і безліч інших, не менш промовистих фактів, показують, що українці, як справедливо пише вчений, на своїй власній землі, незважаючи на чисельну перевагу, стояли “нарівні” з чужоземними колоніями Вірменів і Євреїв, а часом становище їхнє було “навіть гірше”. “Русини були як не зовсім, то майже виключені, скільки можна судити, від міських свобод”.41

Єврейське гетто в епоху середньовіччя було звичайним місцем спільного проживання одновірців і не несло на собі ніяких ознак примусового поселення, як можна прочитати тепер на сторінках деяких офіційних видань.42 Більше того, оскільки євреї Польщі й України, проживаючи в містах, не підлягали міським законам, владі і судам, а лише владі кагальних общин, це ставило їх у привілейоване становище щодо місцевого населення. Ми вже не кажемо, що тоді як євреї були особисто вільними людьми, селяни, тобто основна маса місцевого населення, всюди перебували в кріпацькому рабстві. Уже сам факт цієї соціальної нерівності говорить про панівне становище єврейства в цілому, безвідносно до класового поділу чи майнового стану всередині самої єврейської общини.

Подібно до будь-якого іншого людського колективу, єврейська община була, звичайно, соціальне неоднорідною масою. Вона ділилася на бідних і багатих, експлуатованих і експлуататорів, але щодо зовнішнього світу завжди виступала єдиним фронтом. Ізольованість поселення створювала атмосферу (більш ілюзорної, ніж дійсної) спільності долі і взаємозалежності кожного з членів общини.

“Головами общини могли бути й фінансисти, — зазначається в “Кембриджській історії середніх віків”. — Вони, однак, становили незначну меншість, їх оточували численні підлеглі, які перебували в прямій чи непрямій залежності, агенти й клерки, які допомагали в справах, служителі синагоги, які молилися Богу, писці, які переписували їх ділову документацію, а також літературні та релігійні твори, вчителі, які виховували дітей, лікарі, які доглядали за хворими, слуги, які дивилися за домом, м’ясники й пекарі, які готували їжу відповідно до вимог ритуалу…”43 і т. д.

За словами М.П.Драгоманова, єврейська община була одночасно “и сословие и нация, и вероисповедное общество”.44 Державна влада офіційно визнавала її органом, до якого зверталася зі своїми приписами і вимогами. За цих умов “отдельный eврей закрывался для государства еврейским обществом, вне которого он бессилен и беспомощен”.45

В силу такої юридичної екстериторіальності гетто було надійним прикриттям, зручною гаванню, в якій від заслуженої кари переховувалися усілякі соціальні паразити — баришники, контрабандисти, спекулянти. Гетто відігравало разом з тим роль своєрідного штабу, де виношувалися підступні плани комерційного ошуканства місцевого населення, було тим плацдармом, з якого робилися систематичні “вилазки” й диверсії в сферу економічного і духовного життя краю.

Редактори першого видання радянської енциклопедії також були тієї думки, що для євреїв гетто було більше корисним, ніж шкідливим. Вони писали: “Вначале сами евреи были отчасти заинтересованы в существовании гетто, ибо оно защищало их от нападений при столкновениях с местным населением”.46

Постає питання: чому виникали конфлікти корінного населення з євреями? Кожній хоч трохи обізнаній людині ясно, що в основі цих конфліктів лежали не релігійні, не расові, а винятково економічні фактори. Перші, в крайньому випадку, були зручним прикриттям других.

У Німеччині, Іспанії, Франції, Англії та деяких інших країнах Європи євреї майже не займалися суспільне корисною працею, скажімо, ремеслом або сільським господарством. Вони діяли виключно у сфері торгівлі й кредиту, чим викликали невдоволення місцевої буржуазії, що народжувалася. Звідси початок і першопричина всіх або майже всіх антиєврейських виступів і гонінь.

Послухаймо, що каже з цього приводу енциклопедія. У статті “Антисемитизм” читаємо: антисемітизм виник і поширився “на почве борьбы конкурирующих сторон, в частности на почве конкуренции с eвреeм-торговцем и евреем-ростовщиком, и использования с этой целью ненависти народных масс к ростовщику и торговцу… Религиозная и национальная нетерпимость служит прикрытием в экономической борьбе с евреем-конкурентом”.47

У статті “Евреи” ця думка знаходить своє підтвердження: “Случаи землевладения в среде еврейской диаспоры, не являлись типичными; еврейские общины знали в сущности только два класса: буржуазию (торговую и ростовщическую) и буржуазию мелкую. Евреи поэтому выступают как представители буржуазных общественных отношений и как конкуренты местного городского населения. Возникшее благодаря этому враждебное отношение к евреям в свою очередь усиливало национальную замкнутость самих еврейских общин”.48

Тільки в Італії євреї поряд з лихварством займалися ще й ремеслами: шовківництвом і шовкопрядінням, ковальством, ткацтвом, ювелірною справою. “Еще более широкое и повсеместное распространение среди евреев Италии получило красильное ремесло, представляющее одну из важнейших отраслей промышленности Италии вообще”.49 Євреї були також зайняті в будівництві та гірничій промисловості. “Повсеместно в Италии встречались eвреи — копиисты рукописей, которых с изобретением печатного дела заменили рабочие-типографы. Еврейские типографии уже к концу средних веков имелись в Реджио, Мантуе, Ферраре, Болоньe, Неаполе и многих других менее значительных городах и местечках”.50

Завдяки своїй трудовій діяльності євреї користувалися тут заслуженою повагою місцевого населення. “Так как итальянские євреи занимались главным образом производительным трудом, то в средневековой Италии почти не было случаев открытых антиеврейских выступлений”.51

І це під боком у католицького Ватикану. Відомо, що проти євреїв вела боротьбу також церква, але знову-таки не на релігійному, а, як правило, на економічному грунті. “Борьба духовенства с eвреями была часто прeжде всего экономического порядка. В лице евреев монастыри имели конкурентов в торговых и ростовщических операциях. К концу средних веков, когда доходы римской церкви стали сильно падать, преследование евреев было для нее одним из значительних средств обогащения”.52

Отже, не національність і не релігія, а паразитарний спосіб життя євреїв був головною причиною всіх їхніх непорозумінь з корінним населенням країни проживання.

На Україні цей єврейський паразитизм розквітав з особливою силою. Тут він набув найяскравіших, грубо виражених, так би мовити, класичних форм і тривав найдовше.

Чому саме Україна стала Клондайком єврейського підприємництва, жертвою подвійного польсько-єврейського визиску? Цьому є багато причин.

Насамперед — багатства української землі. На рубежі ХІІ-ХІІІ ст. один учений, що жив у Володимирі-Волинському, так писав про Україну: “О незрівнянна руська земле, якою тільки красою, багатством ти не наділена: багатьма озерами прозорими, ріками і джерелами, горами крутими, пагорбами високими, дібровами пишними, полями зеленими, звіриною різною, птицею незліченною, містами великими, селами дивними…”53

Перед війнами Хмельницького Україну називали “другою обітованою землею” (після обітованої землі Палестини, куди Бог, за біблійним переказом, привів євреїв з Єгипту). Раєм світу польського нарекли її поляки.54 Багатства України вабили сюди, як ваблять і досі, любителів легкої наживи.

Виснажена в попередніх міжусобних війнах, остаточно знесилена й економічно зруйнована монгольською навалою, Україна легко стала здобиччю польських феодалів. Без державної організації, без власного війська (запорозьке козацтво тільки формувалося), зраджений своїм панством, український народ не мав сили протистояти загарбникам. Внаслідок іноземного панування українська земля, що була раєм для загарбників, перетворилася на пекло для її синів-українців. За свідченням сучасника, волинського єврея Натана Ганновера, безправність українців не мала меж. “Они были до такой степени унижены, что все народности страны, даже стоявшие на низкой ступени в ряду всех народов (евреи), господствовали над ними”.55

Перехід України під владу Польщі збігся за часом з переслідуванням євреїв на Заході. Ведучи боротьбу за своє утвердження, добиваючись створення національної єдності і розширення поля своєї діяльності, молода буржуазія європейських країн усіляко витісняла своїх єврейських конкурентів. Останні змушені були шукати порятунку в країнах європейського сходу. Особливо, як уже сказано, приваблювала їх Україна, безправне становище якої робило її дуже зручним об’єктом для експлуатації. А що може бути більш спокусливим для грабіжника і насильника, як беззахисність і безпорадність його жертви? “Малоросc с его простодушием и флегмой, — писала О.Єфименко, — должен был сделаться легкой жертвой ловкого и беззастенчивого eврея, лишь только история свела их вместе”.56

Так Польща з її українськими землями стала Меккою європейського єврейства. Варто навести свідчення сучасника цих єврейських інвазій на Україну. Маємо на увазі записки литовського дипломата Михайла Литвина, писані 1550 р. У них автор дещо згущує фарби, але його зізнання цінні тим, що характеризують враження, яке своїми діями викликали серед місцевого населення єврейські приходні.

“В нашу страну, — пише Литвин, — начал стекаться из других областей самый скверный из всех народов — иудеи, уже сильно размножившийся во всех городах Волыни, Подолия и других плодородных областей. Это народ вероломный, хитрый, склонный к клевете, он подделывает у нас товары, монету, документы и печати, на всех рынках отнимает у христиан средства к жизни, занимается исключительно обманом и клеветою. Это самый скверный народ халдейского племени, по свидетельству священного писания, он развратен, греховен, вероломен, негоден и коварен”.57

Окупувавши міста й містечка Великого кн. Литовського та Речі Посполитої, євреї правдами й неправдами добилися для себе великих прав і привілеїв. Інші етнічні групи країни не могли навіть про них мріяти. Ст. Сташіц, польський філософ XVІІІ ст., писав з цього приводу:

“Ні лютеранам, ні кальвіністам, ні грекам, ні вірменам, взагалі жодному різновиду людей, де б він не перебував, не дозволяється мати особливі закони, установи, суддів, всюди він повинен підкорятися властям і законам міста. На противагу цьому євреї, де б вони не були, мають свої особливі установи і суддів”.58

“Жид, — каже Грушевський, — став властивим господарем міста й надав йому тон”. “Польсько-жидівське місто з його никлим життям, пародією торгівлі й промислу на місці колишнього інтенсивного міського життя руських часів було одним із найбільш характеристичних дарів “культурної місії” Польщі на Русі”.59

Вельможне панство наділяло євреїв такими необмеженими правами неспроста. Воно бачило в них своїх найкращих, вірників (довірених осіб), надійних помічників і головну силу в освоєнні України, Білорусії, Литви, цих внутрішніх колоній Польщі.

Окупація українських земель Польщею, писав М.Грушевський, ввела чималу масу польського і всякого іншого чужостороннього елементу, який переважно складався з людей, що йшли не так працювати, як правити, “живучи з чужої праці, отже, збільшав число їдців-нахлібників. Наплив з Зах. Європи в міста й містечка жидівської людности збільшає число їх ще більше”.60

Серед тих їдців-нахлібників особливо ганебну роль виконували євреї, що були не просто прихвоснями колонізаторів, а ще гіршими від самих колонізаторів. “В Червонной Руси, — пише енциклопедія, — колонизаторская экспансия польских господствующих классов использовала капиталистов-евреев в качестве своей агентуры: колонизатор-еврей совмещал там в своем лице землевладельца, торговца и денежного капиталиста”.61

Єврей-колонізатор виступав ще, крім того, в ролі рабовласника-кріпосника, який гендлював українськими селянами. Відомо, що польське законодавство уже в XІV ст. не знало невільництва. Ні поляк, ні єврей не могли бути рабами, одних захищало польське, других — єврейське право. А в Галицькій Русі воно існувало ще й у XV ст. “Невільників, — свідчить Іван Франко, — дуже часто держали євреї, вони часто перепродували їх і набували за невиплату довгів”.62

Таким чином, життєві позиції місцевого населення України і євреїв виявилися діаметрально протилежними. З одного боку нагорі були євреї, наділені великими правами і довір’ям панства; з другого — українці, що були внизу соціальної піраміди, в самій ямі суспільного буття. З українцем поводилися, як з худобою, бидлом. Його запрягали, мов вола, в ярмо, обдирали до нитки, всіляко глумилися над ним, плювали йому в лице, закидали багнюкою; за найменший непослух били, катували, продавали в рабство, карали на горло. Це робилося легко та безборонно, бо знали, що за нього вступитися нікому, а всі ключі від кайданів, якими скуті руки українця, усі замки від ями, куди його загнано, усі доглядачі при його неволі були в руках тих-таки євреїв — орендарів, посесорів, шинкарів. Для євреїв це була зручна, вигідна й до пори до часу безпечна позиція.

Ми вже цитували слова Маркса про домінуюче становище євреїв в економіці польських та українських міст Речі Посполитої. Він писав: “Евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки”.63

Послухаймо, що на цю тему говорить український історик Володимир Антонович. Євреї, зазначає він, завдяки своїй чисельності та економічній перевазі над українцями швидко “успели завладеть всеми почти промыслами и торговыми предприятиями, оттеснили последних на задний план и заставили их по большей части обратиться к земледельческим занятиям, оставив всякую попытку соперничать с еврейским народонаселением в торговой и промышленной деятельности. Все города южнорусские беспрестанно жалуются наперерыв один перед другим на то, что евреи, невзирая на постановления, стеснявшие и ограничивавшие их, захватывают всю торговлю и промыслы в свои руки и вытесняют совершенно христиан из рынков.

Так, в 1647 г. львовские мещане жаловались на сейме через посредство епископа, что евреи захватили всю городскую торговлю и поставили мещан в невозможность не только обеспечивать собственное благосостояние, но и уплачивать государственные и городские повинности. О том же беспрестанно приносят жалобы жители Каменца, Киева, Ковля, Винницы, Кременца, Хмельника, Дубна и т. д.”64

Усунуті за Магдебурзьким правом від участі в міському самоврядуванні, євреї потрапляли під безпосередню владу воєвод або їхніх намісників, від чого не тільки не програвали, а, навпаки, мали ще більше зиску.

“Входя в денежные сделки со старостами, — продовжує Антонович, — они… брали на откуп от старост и даже от магистратов сбор городских доходов и под его видом облагали поборами промыслы горожан; в качестве откупщиков королевского мита захватали в свои руки надзор за внутреннею и заграничною торговлею всего края; селились в городах на землях, принадлежавших замку или духовенству, и, не неся городских повинностей, подавляли своим соперничеством промыслы мещан, обложенные замковыми поборами; в случае юридических исков со стороны мещан затягивали дело на целые десятки лет или входили в сношения с местными властями, которые отказывались приводить в исполнение декреты королевского суда, повсеместно употребляли в торговле фальшивые монеты и весы и т. п.”65

Впадає в око, що думки Антоновича, який не міг знати ще не опублікованих тоді записників Маркса, цілком ідентичні судженням основоположника наукового соціалізму, а в окремих висловах майже збігаються текстуальне. Щоб читачеві були помітніші ці збіги, ми виділили їх у тексті Антоновича. К.Маркс далі каже, що євреї в Польщі й на Україні “утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой сторoны”.66

Антонович так само розміщує єврейську буржуазію посередині між феодальною верхівкою і селянством: “Евреи наполнили собою тот огромный промежуток, который отделял в Речи Посполитой полновластную шляхту от бесправных хлопов”. З цього факту історик робить надзвичайно важливий висновок цілком у дусі Маркса. Він твердить, що засилля єврейської буржуазії робить неможливим утворення української національної буржуазії, яка б очолила боротьбу проти феодалізму і польського панування на Україні. Антонович заявляє: “Исчезла всякая возможность рассчитывать в будущем на образование среднего сословия, которое было бы в состоянии положить с одной стороны преграду шляхетскому господству, с другой — оказать помощь крестьянам для выхода их из тяжелого положения”.67

Згадана вже радянська дослідниця О.С.Компан відзначає, що євреї, зайняті головним чином торгівлею і лихварством, не тільки самі дуже швидко наживали величезні багатства, а й створювали неабиякі джерела прибутків для поміщиків — власників міст, які сприяли євреям. З середовища досвідченого в різних господарських і грошових справах єврейського міщанства рекрутувалися кадри орендарів для панських маєтків. Ці орендарі “розглядали орендовані ними маєтки винятково як об’єкт для наживи і були безжальні у витисканні прибутків з населення”.68

Найбільш хижацьким методом експлуатації було споювання населення горілкою. Карл Маркс відзначав: “Как только распространяется употребление водки, для них (пол. та укр. євреїв. — Авт.), при их умеренности, это становится средством порабощения народа; вытягивали все наличные деньги у крестьян… Их грязные корчмы стали единственными гостиницами для путешественников”.69

Горілчаний промисел на Україні відомий здавна. Першими винайшли спосіб виготовлення алкоголю з очищеного винного спирту араби ще в ІX ст. У XІІІ ст. горілка з’явилася в Європі, вживалася як ліки і продавалася по аптеках. Наприкінці XІV ст. (в 1398 р.) від генуезців, які торгували з Переяславом і Ромнами, потрапляє на Україну. У першій пол. XVІ ст. проникає в Москву і поширюється на всьому північному сході.70

Горілкою торгували казна, поміщики, шляхта, які заводили шинки і здавали в оренду. “Для пана и шляхтича, — пише дослідник цього питання Прижов, — немыслимо было спуститься до занятия каким бы то ни было промыслом, а тем более корчемным… И вот на помощь шляхте явилось жидовское племя”.71

Євреї, орендуючи також шляхи, ставили потім мало не на кожному кілометрі по одному-два шинки. Укладаючи угоди з панами, євреї брали в оренду не тільки шинки, а й цілі міста разом з навколишніми селами та людьми в них. Для прикладу наведемо зразок такого “листа орендовного”, даного князем Сангушком.

“Я, Григорій Сангушко Кошерський, і Софія з Головчина Сангушкова Кошерська ознаймуєм тим нашим арендовним листом, що дня 10 апріля року 1594 арендовали єсмо добра наші нижчепойменовані славетному пану Абраму Шмойловичу, і жонє його Риклі Юдинні, і потемкам його: містечко Кошар з селами Кошур Старий, Кругель, Краснодуб’я, Городелець, двір Мизів і село Мизову, селище Борзова Черемшанка, з чиншами грошовими, з корчмами, шинками всякого напою, з данню медовою, а боярами і зо всіма людьми тяглими і нетяглими, з їх ріллями, роботами, підводами, в тих перелічених містах і селах мешкаючими, з бортним деревом, з ставами, млинами і їх вимелками, коториє тепер в тих пойменованих містах і селах суть і потім збудовані будуть, з озерами, з гонами бобровими, з полями, сіножатями, борами, лісами, гаями, дібровами, з фільварками, з гумнами, збіжжям всіляким на полі засіянім, зо всіма пожитками як пойменованими, так і не пойменованими, нічого собі не зоставуючи, на п’ять літ повних, до 10 апріля 1599 року за п’ять тисяч золотих польських… Он (Шмойлович) ведлуг сего листу арендовного, от нас йому под печатми і с подписами власних рук наших даного, (має право) держати, і вживати, і вшелякіє пожитки на себе брати, а також всіх підданих наших судити, радити, винних і непослушних подлуг виступків їх винами і горлом карати”.72

Містечко Кошар — нині місто Камінь-Каширський, райцентр Волинської області. В історії міст і сіл УРСР про нього сказано: “У 1595 році Г.Сангушко віддав Камінь-Каширський в оренду А.Шмойловичу на 5 років за 5 тис. злотих. Орендар нещадно пригноблював селян, примушував їх виконувати значно більші повинності”.73

Тому ж “славетному пану Абрамові Шмойловичеві, жидові Турійському і потемкам їх” князь Олександр Пронський передав ув оренду “место і замок Локач з селянами, і фольварками, і зо всіма пожитками, до нього належачими, на три лєта зупелниє, за 12 тисяч золотих польських”. Договір також уступав новому власникові право “подданих судити, винних і непослушних водлуг виступков їх без апеляцій до нас карати, би теж і горлом”.74

Повідомляючи про цей факт з минулого райцентру Локачі на Волині, історія міст і сіл України підкреслює: “Орендарі ще більше посилили експлуатацію жителів містечка та навколишніх сіл”.75 Навіть така благородна справа, як книгодрукування. теж не уникла згубного впливу орендаторського втручання. Славнозвісна львівська друкарня, заснована в XVІ ст. Іваном Федоровим, через кілька років “опинилася в руках кредиторів-Жидів, і всі дальші заходи видавця коло того, аби знову поставити її на ноги, не привели до нічого — навіть коли запомігся він грошима у Острозького”. Федоров “так і вмер, не пустивши в рух нової друкарні”.76

У XVІ-XVІІ ст. вся Україна була заорендована євреями. “Разгул шляхты, требовавшей одних лишь денег, помог жидам заарендовать всю Украину, и город, доселе самоуправлявшийся, кланялся теперь жиду”.77 Особливо нещадної експлуатації зазнавало українське село, де євреї безжально споювали і обдирали бідноту, перетворюючи її в спустошених; безземельних людей. Документи того часу донесли до наших днів численні скарги на цю грабіжницьку діяльність. В одному з них, датованому 31 березня 1640 р., говориться, що в селах навколо Львова євреї-орендарі примушують населення купляти мед і горілку “настолько дорогие и плохие, что простой водки не стоили. Из-за чего подданные упомянутых деревень немало обеднели и почти полностью разорились”.78

Справедливу оцінку діяльності євреїв на Україні дано в радянській науковій літературі. Так, у Великій Рад. Енциклопедії сказано: “Играя роль капиталистического посредника между городом и деревней, еврей-торговец, шинкарь становился предметом ненависти окружающего населення”.79 У першій книзі багатотомної Історії української літератури можна знайти такі слова: “Орендарі, що обліпили своїми шинкам всі села і міста, були справжнім народним лихом”.80

На жаль, як до революції, так і в наш час знаходяться “жалісливі” діячі, які з метою виправдати євреїв готові, всупереч історичній правді, валити все лише на поляків. Такий поважний письменник, як Михайло Старицький, у своєму романі про гайдамаччину “Останні орли” не без стороннього впливу робить спробу взяти під захист орендарів, життя яких, мовляв, “теж було не веселим”. У тексті твору один орендар заявляє буквально таке: поляки “нашими руками собі жар загрібають: оддають — та де там оддають! — канчуками накидають нам оренду хлопських шляхів… а ті до ножа тягнуть”.81

Сучасний автор, член-кор. АН СРСР І.Брагінський (єврей за походженням), також з серйозним виглядом твердить, ніби головною виною всьому були поляки, які доручили євреям таку неприємну роботу, як дерти з українців шкуру. В журналі “Коммунист” Брагінський пише: “Во многих странах между помещиком и подневольным крестьянином стоял еврей-посредник — управляющий имением, скупщик, человек, ко всему прочему, иной веры. Накопившийся крестьянский гнев часто направлялся именно на него, а не на барина, пребывавшего где-то вдали и часто неведомого крестьянину”.82

Послухавши Брагінського, можна подумати, що єврей-орендар, який розпоряджався життям і смертю десятків тисяч українських селян, ніякий не експлуататор, а безневинна жертва, котру ненавиділи тільки тому, що в цей час польського пана “не було вдома…” На відміну від деяких велемудрих академіків, простодушні українські селяни мали природний глузд і замість того, щоб чекати “неведомого” їм номінального пана, тягли до гілляки реального їхнього мучителя.

У практиці політичних відносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжніх цілей він придумує тисячі різних причин. Поляки, наприклад, несли на Україну “світло цивілізації”, а вивозили назад плоди української праці. Росіяни завжди подавали руку “братньої допомоги”, поки не прибрали до рук Україну. А євреї… євреї, як видно, єдині прийшли сюди з добром, тільки й їх “примусили”, бачте, чинити нам зло…

Приховувати правду про експлуатацію українців — значить, виправдувати дії євреїв, давати привід для продовження цієї експлуатації в інший час і в нових формах. Балачки про те, що євреїв нібито примушували грабувати українців, мають на меті одне — виправдати їхню спілку з експлуататорами.

В особі євреїв польська влада бачила не тільки прекрасне знаряддя для витискування соків з підвладного населення, а й важливий чинник, що сприяв окатоличенню і денаціоналізації українців. Беручи в оренду панські маєтки, землі, шинки і навіть церкви на Україні, євреї виконували найбруднішу роботу в здійсненні системи соціального визиску, національного гноблення і релігійного гніту українського народу.

В “Історії Русів”, уперше частково опублікованій ще Пушкіним, розповідається про ганебне єврейське “скверноприбытчество” на грунті релігії.

“…Церкви несогласившихся на унию прихожан отданы жидам в аренду, и получена за всякую в них отправку денежная плата от одного до пяти талероц, а за крещение младенцев и похороны мертвых от одного до четырех талеров. Жиды яко непримиримые враги христианства, сии вселенские побродяги и притча в человечестве, с восхищением принялись за такое надежное для них скверноприбытчество и тотчас ключи церковные и веревки колокольные отобрали к себе в корчмы. При всякой требе христианской повинен ктитор идти к жиду торжиться с ним и, по важности отправы, платить за нее и выпросить ключи; а жид при том, насмеявшись довольно богослужению христианскому и прехуливши все, христианами чинимое, называя его языческим или, по их, гойским, приказывал ктитору возвращать ему ключи”.83

З православного єврей дер навіть за право святити паску на Великдень. У тій же “Історії Русів” читаємо: “В знатнейших городах и торжищах отдан сбор пасочный также в аренду или откуп жидам, которые, взимая дань сию без пощады, располагали еще и число пасок, какому хозяину сколько по числу семейства иметь их должно, и потому силою их накидали. А у таковых хозяев, кои сами пекли пасочные хлебы, досматривали жиды и ценили при церквях на их освящении, намечая все хлебы как базарные, так и в домах печеные, крейдою и углем, чтобы они от дани не угонзнули. И так производя над христианами в их собственной земле такую тяжкую наругу, сами между тем отправляли пасхи свои свободно и проклинали христиан и веру их в синагогах своих, на русской земле устроенных, невозбранно. А поляки, тем утешаясь, все пособия и потачки жидам давали”.84

Про нечувані утиски, яких українці зазнавали од євреїв у ту тяжку для нашого народу епоху, існує одностайна думка і сучасників, і літописців, і істориків. Але найкрасномовніше і найправдивіше свідчення цього лишив нам сам народ у своїх думах та історичних піснях. Наводимо одну з дум.

Як од Кумівщини да до Хмельнищини, Як од Хмельнищини да до Брянщини, Як од Брянщини да до сього ж то дня, Як у землі Кралевській да добра не було: Як жиди-рандарі Всі шляхи козацькі зарандовали, Що на одній милі Да по три шинки становили, — Становили шинки по долинах, Заводили щогли по високих могилах. Іще ж то жиди-рандарі У тому не перестали: На славній Україні всі козацькі торги зарандовали Да брали мито-промито: Од возового по півзолотого, Од пішого-пішаниці по три денежки мита брали, Од небораки-старця Брали кури да яйця, Да іще питає: “Ци нема, котик, сце цого?” Іще ж жиди-рандарі У тому не перестали: На славній Україні всі козацькі церкви зарандовали: Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити, То не йди до попа благословитьця, Да пійди до жида-рандаря да полож шостак, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину охрестити. Іще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити То не йди до попа благословитьця, Та пійди до жида-рандаря да полож битий таляр, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину одружити. Іще ж то жиди-рандарі У тому не перестали: На славній Україні всі козацькі ріки зарандовали: Перва на Самарі, Друга на Саксані, Трейтя на Гнилій, Четверта на Пробійній, П’ята на річці Кудесці. Котрий то б козак альбо мужик ісхотів риби вловити, Жінку свою з дітьми покормити, То не йди до пана благословитьця, Да пійди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать, Щоб позволив на річці риби вловити, Жінку свою з дітьми покормити.85

О.Єфименко з приводу цих дум писала: “Ни одной жалобы на жидов-рандарей, которые “зарандовали всі козацькі шляхи і на одній милі по три шинки становили, зарандовали всі козацькі торги, козацькі церкви, козацькі ріки”, ни одного гневного восклицания, злобного эпитета. И между тем, несмотря на спокойный, даже как бы обьективный тон, эти думы, очевидно современные по происхождению описываемому в них времени, звучат такой напряженностью, что становится жутко”.86

Цей своєрідний вияв українсько-єврейських стосунків епохи XVІ-XVІІ ст. надзвичайно промовистий і повчальний. Він показує з одного боку, до яких меж нечуваного безправ’я і людського пониження може довести будь-яку націю чужоземне панування. З другого — маємо тут зримий вияв нахабства й цинізму, гендлярської суті єврейства. На Україні чи в будь-якій іншій точці земної кулі вона виявляється в одній і тій самій огидній подобі: в патологічному прагненні до наживи у будь-який спосіб і будь-якою ціною. Тільки маючи на оці таку або подібну їй життєву ситуацію, Маркс у статті “До єврейського питання” міг написати свої знамениті слова:

“Якою є світська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливість. Яким є світський культ єврея? Торгашество. Хто його світський бог? Гроші… Гроші — це ревнивий бог Ізраїлю, перед лицем якого не повинно бути ніякого іншого бога”.87

Золото, влада завжди були джерелом жорстокості, злочинів, невситимої пристрасті і пекельної жадоби людей. Але для єврея в грошах — весь його світ земний і небесний. Немає такого злочину, такого самоприниження, на які б не пішов іудей заради огидного металу. У поемі І.Франка “По-людськи” один єврей із числа “навернених грішників” розповідає, як він у надії на винагороду догоджав графові. Бачить, що пан любить бити селян і смакувати їхніми стражданнями, і єврей робив так, що в селі протягом тижня не було жодного небитого, тільки стояв ненастанний плач жертв садистської сваволі. І так в усьому:

Бачу, що пан любить гроші — Бачу: любить пан дівчата, Я данини все нові Хоч мав жінку й дочок п’ять, — Винаходжу: празникові, Вже я духом все обладжу… Хмелеві та грибові. Тьфу, аж гидко се казать! Про своїх одновірців на Україні він говорить: Плем’я наше в сьому краю. Сотні літ чуже йому… Ссучи з нього кров саму, — Ми — мов п’явка, що не має Сотні літ живучи в ньому, Свої крові — з других ссе.88

Маючи певні переваги над місцевим населенням, євреї, як правило, легко досягали бажаної мети. З допомогою безчесно нажитих багатств вони швидко зростали на силі, здобували владу і ласку сильних. Стосовно України ця перевага полягала в тому, що євреї, будучи особисто вільними людьми, мали право вільного пересування, могли виїздити за кордон, мандрувати по різних країнах, встановлювати і підтримувати різні ділові зв’язки тощо. Всього цього польське право позбавляло українців. Не дивно, що євреї володіли більшою мірою економічного розвитку, ніж українці, краще них розуміли значення капіталу і примножували його шляхом асоціації і кредиту.

В.Антонович звертав, крім того, особливу увагу ще на одну обставину. “Евреи, — відзначав він, — сознают себя постоянно племенем пришлым, чуждым местному населению и его интересам; они не считают себя обязанными к соблюдению в отношении к туземцам тех нравственных правил, которые они соблюдают в отношениях между собой. Они считают себя в неприятельской земле, но, как слабейшие, избегают открытой борьбы, и, пользуясь единственным оружием, в котором они сознают свое превосходство, — экономическим своим развитием, — они изучают все слабые стороны развития и общественного строя туземцев, эксплуатируют их в свою пользу и таким образом подавляют на его собственной территории гораздо более многочисленное и более полноправное туземное население”.89

Слова про те, що євреї “не вважають себе зобов’язаними виконувати щодо туземців ті моральні правила, яких вони дотримуються у стосунках між собою”, заслуговують того, аби на них зупинитися докладніше.

Для віруючого єврея Біблія і Талмуд становлять ворота його вченості, першоджерело іудаїзму, заповіт і наказ предків. (За визначенням Талмуда, суть іудаїзму, що міститься у Ветхому завіті, зводиться до 613 заповідей, з яких 248 повелінь і 365 заборон). Чому ж навчають ці “святі” книжки? Насамперед вони прищеплюють іудею дух гендлярства і здирства, в ім’я яких виправдуються найогидніші вчинки, якщо вони стосуються “гоїв”, іновірців.

Одна з заповідей Біблії говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверів, тобто у ближніх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмі”, Ягве “передав усі багатства неєвреїв на користь євреям”.90

Іудаїзм забороняє брехливо свідчити. Але коли йдеться про добробут іудея, то лжесвідчення і навіть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед іновірцем — не відповідає”91 — сказано в Талмуді. Мораль іудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемірство, підкуп. Відомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на біблійне вчення, єврей повинен спочатку діяти підкупом для спокуси свого ворога, а в противному разі він повинен вдатися до різноманітних хитрощів”.92

Арсенал засобів, з допомогою яких іудеї віками дурили і грабували український народ, невичерпний. Це і є, можливо, та найбільша “перевага”, яка відчиняла перед ними усі двері. Українці часто програвали саме через те, що не враховували цієї особливості єврейства або через свою безпечність зовсім ігнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я від того не збіднію!” Або й так: “Нехай моє переходить!”

Відокремлені від корінного населення місцем проживання, релігією, мораллю, своєю юрисдикцією, євреї, як уже відзначалося, почувалися іноземцями на українській землі. Вони не тільки не дбали про життєві інтереси українського народу, а, навпаки, всіляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, ці інтереси були для них чужі, ба навіть ворожі. Євреї, як і всі чужинці, що проживали на Україні, ігнорували українську національну справу. Їх не цікавили й соціальні інтереси українців, бо євреї займали привілейоване становище щодо останніх. Визвольна боротьба, що точилася на Україні, загрожувала позиціям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї”.93 Кожний успіх цієї боротьби засмучував і лякав їх, кожна поразка українських патріотів викликала радість серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських і козацьких мас у роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдіткливіших виявів цього рабства — проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Літопис Самовидця”, унікальний і найдостовірніший історичний документ XVІІ ст., створений по живих слідах війни самим очевидцем.

“Початок і причина войни Хмелницкого, — читаємо в літопису, — єст єдино от ляхов на православіє і козаком отягощеніє… В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тілко меду, горілки, пива, але й браги… Вимисли великіє били от старост і от намісников і жидов. Бо сами державці на Україні не мешкали, тілко уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко засліплені будучи подарками от старост і жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі і мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, і не так би жаловал подданій єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кілка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великіє, поволовщини, дуди, осип, мірочки сухіє, з жорнов плату і инноє…”94

Аналогічне пояснення причин війни дає й літопис Граб’янки:

“А найгіршим було те, що жиди нові й нові побори придумували, і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що тільки хто володів жінкою у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли”.95

Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозі про причини козацького повстання (по свіжих слідах узимку 1648–1649 рр.), у своєму донесенні урядові в числі інших вказує на таку причину:

“Крім того, була Черкасам (українцям) руїна від жидів, що держали в їх сторонах аренди від панів. Ті жиди Черкасів грабували і всяко над ними знущалися. Як тільки котрий Черкашенин викурить горілки, або зварить пиво або мід, не сказавши жидові, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, — жиди чіплялися до цього, як за зневагу, грабували і руйнували, маєток відбирали, жінок і дітей силоміць забирали на роботу”.96

Український народ, який ніколи не мирився зі своїми гнобителями, вів проти них криваву боротьбу. У Львівському літописі під 1638 роком читаємо такий запис: “А на Україні козаки бунтували і ляхам непослух чинили, німців, як мух, били, міста палили, жидів різали, як кур, монахів у костелах палили…”97

Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ході війни 1648–1654 років. “Літопис Самовидця” розповідає:

“…Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди й уряди міськіє — усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, двори зась, і замки шляхецкіє, і двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жодного цілого…

І многіє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли, але зась знову, час углядівши, до Полші поутікавши, жидами позоставали, аж рідко которій додержал віри християнской. І так на Україні жодного жида не зостало… Так же і на потомтой стороні Дніпра, аж по самій Дністр, тоє же ся стало…”

Треба віддати належне безпомильному класовому інстинктові українських мас, які не милували як чужих, так і “своїх”, посполитих гнобителів. “Не тил жидов губили і шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда била…”98 — каже літописець.

Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним і безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Історії Русів”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы… Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українців у кріпацтві), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости… и только взята от Жидов умеренная контрибуция”.99

Як бачимо, євреї-ремісники та зайняті вільними професіями, тобто люди праці, не зазнавали репресій. Це зайвий раз переконує в тому, що в основі конфліктів місцевого населення з євреями на Україні, як і всюди, лежали соціальні, класові, а не національні причини.

Торкаючись причин цієї страшної, народної трагедії, не можна поминути авторитетних свідчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собі навести тут кілька витягів з його дуже важливої праці “Іудеям”.

“Когда иудеи, — пише історик, — расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних… Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною”.100

Українці, каже Костомаров, майже ніколи не дивилися на євреїв неприязно з релігійної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами і йшли з ними на поляків; дружили і з поляками, поки ті не вивели їх з терпіння.

“Иудей для украинца немил потому, что он считает последнего способным его обмануть, воспользоваться его стесненным положением для своих выгод, прижать его, если будет случай. В иудействе для южноруса есть что-то если не враждебное, не постоянно тяготеющее, то холодное, бесчувственное к его состоянию, прозябающее в его среде только для себя, проходящее по одной с ним жизненной дороге, но к другим целям. Он знает, что Иудей всегда ему посторонний: высечет ли его эконом — Иудей не почтит сочувствием его раны; возьмут ли у него дочь на растление — Иудей посмеется над его горем, а может быть, и сам поможет его свершению; повезут ли его сына в рекруты — Иудей не разделит с ним семейного горя; неурожай ли у него, пожар ли — Иудей не пожалеет об этом, если не увидит, что бедствия эти простираются на него самого. Нет у него с Иудеем ни дружеской беседы, ни общей трапезы; поселянин обращается к нему только тогда, когда есть нужда, и притом зная, что Иудей будет наблюдать одну свою пользу. Иудеи не затруднятся пользоваться как угодно безнравственностью южноруса. На лице этого народа южнорусы будут видеть начертанную холодной рукой судьбы надпись: “Я сам по себе, ты сам по себе”.101

Живучи у чужому для них суспільстві, євреї “не могли иначе сохранить свое существование, как овладевая слабыми сторонами этого общества для того, чтобы обратить в свою исключительную пользу его жизненные силы”. На Україні вони діяли так само, як і скрізь: вивчали пружини українського суспільства, узнавали його слабкі сторони і користувалися ними.

“Слабейшая сторона нашого общества в эпоху соединения нашого с Польшею состояла в разрыве между панством и народом и отношениях власти первого над последним. Иудеи ударили прямо в эту струну. Способствуя порабощению и унижению народа, они в то же время обращали в свою пользу значительную выгоду, какую получало панство, мазали панов по телу собственным их салом, как выразился один из наших старых летописцев”.102

Ось чому козаки, повставши проти панства, “истребляли иудеев бесчеловечно”.103 Про жертви цієї кривавої епопеї розповів сучасник і очевидець тих подій, єврейський хроніст з Волині Натан Ганновер.104 Посилаючись на його літопис, а також на книгу Гретца “История евреев”, відомий історик Олександра Єфименко наводить такі дані:

Масове знищення євреїв розпочалося 1648 р. на лівому березі Дніпра — в Переяславі, Пирятині, Лубнах, Лохвиці, де їх було вбито кілька тисяч. Сотні євреїв відреклися од віри, багато потрапило в полон до татар.

На території Правобережжя першим потрапив у криваву купіль один із єврейських центрів — Немирів. За стінами фортеці тут засіло близько 6000 чоловік, серед яких були втікачі з інших міст. Козаки взяли фортецю хитрістю, а також завдяки співчуттю місцевого православного населення. Євреї тримали себе мужньо і показали зразки справжнього героїзму навіть з боку молодих дівчат. Так, напр., коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб там обвінчати її з козаком, вона кинулася в воду з мосту, через який довелося переходити. Інша, щойно обвінчана з козаком, змусила свого нареченого вистрелити в себе, запевнивши його, що вона вміє замовляти зброю, і, звичайно, зосталася на місці мертвою.

Тим часом інший загін напав на Тульчин, де заперлося близько 2.000 євреїв. Їм запропонували на вибір: умерти або охреститись. Обложені відмовилися від хрещення. 1500 чол. були забиті, а решта врятувалися тим, що притаїлися між трупами, їх козаки не тільки відпустили, а й подали необхідну допомогу.

На іншому кінці української території, в Сіверщині (Чернігові, Стародубі та ін.), відбувалося те саме. В день тульчинської різні загинули 1.500 євреїв Гомеля. Через місяць було взято м. Попонне, де загинуло майже 10.000 євреїв. Як каже Ганновер, вони впали під козацькими шаблями без будь-якого опору. На Волині, в Старокостянтинові загинуло близько 3.000, у Дубні — більше 1.000, у Барі — до 2.000. В обложеному Львові від голоду і хвороб померло близько 10.000 чол.

Важко сказати, скільки всього загинуло євреїв у ході війни. Деякі джерела називають цифру у 250.000 чол., хоч це слід вважати перебільшеним припущенням. Уже сам підрахунок жертв на круглі тисячі свідчить про те, що дані не точні і, безумовно, завищені настраханою уявою. Хоч як би там було, а “бедствия, постигшие их, — пише Єфименко, — и по размерам, и по характеру есть настоящая катастрофа, одна из тех, которые отмечаются крупными буквами в истории и столетия живут в народной памяти”.105 Недарма у євреїв є в році один день, 20 червня (день Немирівської різні), присвячений поминкам жертв Хмельниччини.

Цінні свідчення про наслідки цих страхітливих гекатомб лишив Павло Алеппський. Супроводячи свого батька, антіохійського патріарха Макарія, в його подорожі до Москви, Алеппський двічі пересік Україну з кінця в кінець (у 1654 і 1656 рр.) і мав змогу на власні очі спостерігати події, про які досить правдиво написав у своїх записках. (У скороченому вигляді вони видані окремою книжкою. Ряд уривків з арабського тексту перекладені на прохання М.Грушевського).

Оповідаючи про великі втрати українців у війні, Алеппський разом з тим відзначає: “Але скільки ж і Ляхів побили козаки!.. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні доми, крамниці і заїзди їхні стали прихистком диких звірів”.106

Під час перебування в Умані автор записав: “Доми в сім місті гарні, дерева їх гладко вигебльовано, бо се були доми Вірменів і Євреїв. Козаки нищили їх у своїй землі, забравши їх маєток і багатство… Вони були варті того, тому що за лядських часів саме вони були управителями і начальниками, держали митниці і до решти поневолили козаків”.107

Далі описує Трипілля: “Город представляет большую, неприступную крепость… Большая часть ея домов пусты, потому что прежде город был центральним местом для евреев, коих красивые дома, лавки и постоялые дворы пусты и безлюдны”.108

Замітка про Прилуки: “Було в тім місті також багато євреїв і ляхів, що не встигли втекти. Ті, що вихрестилися, спаслися, хто не схотів — тих побили і відіслали до Сатани”.109

Караючий гнів українського народу, хоч і жорстокий, цілком у дусі кривавого середньовіччя, був зумовлений обставинами, бо євреї, як ми бачили, перебували в таборі ворогів України. Маючи на увазі визвольну війну 1648–1654 рр., радянська енциклопедія пише: “В этой гражданской войне еврей-арендатор примкнул к шляхте в его борьбе с порабощенными крестьянами”.110

Після перших же перемог над поляками Хмельницький висунув ряд вимог, серед яких була і така: “Жиди з усієї України зараз нехай виступають”.111 Ця вимога знайшла своє відображення в статтях Зборівського договору від 8 серпня 1649 р. Згідно з цим договором “агенты польских магнатов арендаторы-евреи не могли жить по казачьим городам й селам”.112

Польський король Ян Казимир у своєму привілеї, надісланому 1650 р. Хмельницькому і війську Запорозькому, писав: “У землях, що відведені козакам, коронне військо ніколи не буде стояти постоєм, і жиди в них ні державцями, ні орендарями, ані мешканцями проживати не будуть”.113

Одразу ж після Переяславської ради 1654 р. московські воєводи і попи, прислані на Україну приймати присягу на вірність цареві, вимагали, аби населення поклялося, що на євреїв не буде “ані дивитись, ані їх терпіти між собою… А коли б хто-небудь щось купив у єврея, буде на 2 місяці відлучений від церкви”.114

Все, що душило Україну, заважало її свободі, було ліквідоване в ході визвольної війни. Український народ натхненно оспівав цю перемогу:

Да не буде лучче, Що немає жида, Да не буде краще, Що немає ляха, Як у нас на Вкраїні. Не буде унії.

“Думи та пісні про Хмельниччину змальовують розправу повсталих із ляхами та орендарями, але ненависть проти них була викликана не національними, а соціальними причинами”115 — слушно зазначається в Історії української літератури.

---------------------------------

[31] Г.Кичко. Іудаїзм без прикрас. К.,1963, с.42.

[32] М.С.Беленький. Что такое Талмуд. М.,1963, с.46.

[33] Т.Кичко. Вказ. праця, с.37.

[34] Ю.Іванов. Вказ. праця, с. 16, 17.

[35] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.1. с.379

[36] БСЭ, т.16, М.,1929, с,580.

[37] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.21.

[38] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.5, Львів, 1905, с.242.

[39] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.7, К-Л.,1909, с.446.

[40] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.9, ч.2, К., 1931, с.626.

[41] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.5, с.246, 247.

[42] БСЭ. т.11. М.,1952,с.190.

[43] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.20.

[44] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае. “Вестник Европы”, 1875, т.4, с.139.

[45] ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, с.452.

[46] БСЭ, т.16, М.,1929,с.580.

[47] БСЭ, т.3, М.,1930, с.68.

[48] БСЭ, т.24. М.,1932, с.22.

[49] А.Тюменев. Евреи в древности и средние века, Пг., 1922, с.293.

[50] Там само, с.294.

[51] БСЭ, т.24, с.24.

[52] БСЭ, т.3, М., 1930, с.69.

[53] М.В.Нєчкіна. П.С.Лейбенгруб. Історія СРСР, К.,1966, с.62.

[54] Н.Костомаров. Руина, Соч., т.15, с.345.

[55] Цит. за кн. А.Ефименко. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т.2, СПб, 1905, с.6.

[56] А.Ефименко. Вказ. праця, с.4.

[57] Мемуары, относящиеся к истории Южн. Руси, вып.І, К.1890, с.38

[58] С.Сташиц. Избранное, М., 1957, с. 317–318.

[59] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.5, с. 254, 261.

[60] М.Грушевський. Студії з економ, історії України, К., 1917, с.28.

[61] БСЭ, т.24, М.,1932, с.28.

[62] І.Франко. Твори в двадцяти томах. К.,1956,т.19, с.573.

[63] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[64] В.Антонович. Исследование о городах в Юго-Зап. России по актам 1432–1798. К.,1870, с.87.

[65] В.Антонович. Вказ. праця, с. 90–91.

[66] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[67] В.Антонович. Вказ. праця, с. 91–92.

[68] О.С.Компан. Вказ. праця, с.93.

[69] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[70] И.Т.Прыжов. История кабаков в России, СПб. (б.р.), с.44

[71] И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с. 150–151.

[72] Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т.1, изд.2-е, К.,1898 с. 157–158.

[73] Історія міст і сіл УРСР. Волинська область, К.,1970, с.247.

[74] Памятники, изданные Киевскою комиссиею, т.1, с. 164–165.

[75] Історія міст і сіл УРСР. Волинська область, с.386.

[76] М.Грушевсьий. Історія України-Руси, т. б, с.511.

[77] И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с.135.

[78] Воссоединение Украины с Россией. т.1. М.,1953, с.304.

[79] БСЭ. т.3, М.,1930. с.74.

[80] Історія укр. літ. у 8 томах, т.1. К.,1967, с.502.

[81] М.Старицький. Останні орли. К., 1968, с.127.

[82] И.Брагинский. Классовая сущность сионизма. “Коммунист”, нюнь 1970, № 9, с.103.

[83] А.С.Пушкин. ПСС в десяти томах, М-Л.,1949, т.7, с. 337–338.

[84] Г.Кониский. История Русов, или Малой России, М.,1846, с. 48–49.

[85] П.А.Кулиш. Записки о Южной Руси, 1856, т.2, с.58.

[86] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.5.

[87] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.379, 381.

[88] І.Франко. Твори, т.10, с.238, 239, 243.

[89] В.Антонович. Вказ. праця, с.88.

[90] Т.Кичко. Вказ, праця, с.34.

[91] Там само, с.91,

[92] Там само, с.93.

[93] О.С.Компан. Вказ. праця, с.105.

[94] Літопис Самовидця, К.,1971, с.45, 46–47.

[95] Летопись Григория Грабянки, К.,1854, с.32.

[96] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.8, ч.ІІ, с.119.

[97] О.А.Бевзо. Львівський літопис і Острозький літописець, К.,1970, с.119.

[98] Літопис Самовидця, с.52.

[99] Г.Кониский. История Русов или Малой России, М.,1846, с.80.

[100] Н.Костомаров. Иудеям. “Основа”, січень 1862, с. 43–44.

[101] Н.Костомаров. Вказ. праця, с.44.

[102] Там само, с. 47–48.

[103] Там само, с.44.

[104] Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника Натана Ганновера о событиях 1648-52 гг. в Малороссии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности, Одесса, 1878.

[105] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6.

[106] М.Грушевський. Історія України-Руси, т,9, ч.2, с.970.

[107] Там само. с.979.

[108] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в XVІІ веке. Пер. с арабск. проф. Г.А.Муркоса (извлечение), СПб. 1898, с.27.

[109] М.Грушевський. Вказ. праця, с.1004.

[110] БСЭ, т.24, М.,1932, с.29.

[111] Н.И.Костомаров. Богдан Хмельницкий, Соч., т.ІХ-ХІ с.264.

[112] БСЭ, т.55, М.,1947, с.879.

[113] Летопись Григория Грабянки, с.91.

[114] М.Грушевський. Історія України-Руси, т.9, ч.2, с.775.

[115] Історія укр. літератури, т.І, с.365.


--------------------------------------------


РОЗДІЛ І | Євреї на Україні | РОЗДІЛ ІІІ