home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 2

Ніч. Тихо й похмуро в Орисиній світлиці, що в закутній башті. Висока цівчата середина, обмежована товстелезними мурами, ділиться стінами нахрест; в одному з сегментів умістилась кімната, чудної форми, з високою стелею, яка закінчалась склепінням.


Під одною прямою стіною, до богів приголів'ям, стоїть ліжко дівоче; з-під глазетового наметика визира безліч подушок і подушечок у білих як сніг пошивках. Під другою прямою стіною широко розсілася груба; блискучі кахлі розмальовані хитро візерунками; на довгій лежанці гріються товсті сулії і сушаться трави пахучі. Тут же побіч і низенькі двері вхідні; над ними висить мальована напрочуд картина...


В третій, вигнутій луком, надвірній, стіні прорізане вікно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вікно, а бійниця; і в ясний сонячний день через ту розщілину мало до дівочого покою світу сягає, а тепер воно якось лиховісне чорніє. Проти вікна, в гострім кутку, навпаки, лагідно й ясно: багато наставлено там богів і в рамах, і в ризах коштовних, і київського, і польського письма, а перед ними на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче світло її осяює стиха святобливий лик божої матері, що своєю ризою закрила мир від напастей; променистими хисткими пасмами стелеться світло по мурах і по високих склепіннях, яскрить по гранястому склу, миготить на одній сулії, м'яко лежить на ріжку подушки і на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку і никне в сутіні на круглій стіні; а на долівці, під лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, від неї довгими смужками розбігаються тіні, ламаються по стінах і збігаються аж на склепінні біля залізного гака, до якого і шнурок причеплено. Химерні довгасті тіні маревними нарисами лежать на білій сосновій підлозі, повзуть по мурах, хитаються, тремтять і сповнюють кімнату якимсь таємничим смерком.


А надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого... В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання.


На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тільки часами ледве примітне здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі;


одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві з наметика потонула.


Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закрива від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблима якась непевна іскра і згасне...


Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її личко бліде; руки їй з несили на коліна впали і сплелись у стисі нервовім; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу-печаль — зосталося то таїною.


Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю — і на її виду перебігла хмарина.


— Годі, Катре! — промовила вона строго.— Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.


Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.


— Гріх! От перед цією святою матір'ю гріх! — показала на образ Орися.— Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти!


— Не те, не те!..— відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше.— Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут... на самоті... натішитись своїм лютим горем... а там уже я не заплачу!


— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся.— Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла... а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі...


— Не на всіх, не на всіх однаково! — гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.


— Як неоднаково? — навіть схопилась Орися.— Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?


— Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі...— відмовила, рвучи слова, Катря.


— А я чи нажилася? — спитала нервово Орися.— Туди... на муки... на страту... мій батько пішов... єдине моє кохання, єдина відрадість... єдина моя слава і втіха; але глянь — я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.


— Ох, правда,— мовила Катря, гамуючи сльози.— І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної... ти ще не кохалаї


— Почім ти знаєш? — відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч.— А може, кохання моє ще страшнішою п'явкою вп'ялось мені в серце!


— Твоє кохання! — нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання.—Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.


— Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру,— важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.


— Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! — обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю.— Скажи мені хто? Поділись горем — легше буде... Коли виплачешся і розважиш тугу — завжди на душі легшає...


— Ти пам'ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приїздив у Бар?


— А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?


— Так, так!


— Як не пам'ятати! Пам'ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі,— усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає,— мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики... Тільки тривай... — зупинилась вона, міркуючи...— Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?


— Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю... ех! — Орися нетерпляче махнула рукою.— До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?


— Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря.— Скажи... повідай, хоч кришечку... хоч капелиночку!


— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,— годилась через силу Орися.— Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі,— я там росла ще дитинкою... І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я її ледве згадаю... Потім наш хутір спалили... матір теж... Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев'яти. «Знайшов,— каже,— сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!»—Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.


— Ну, ну! Що ж далі? — допитувалась зацікавлена Катря.


— Що ж? Звичайно... став він у нас мешкати... в другім хуторі,— ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гулялись... ну, призвичаїлись, поріднилися... ех, та що й згадувати!


— Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!


— Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно... Батько почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку... Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий... і до Бара ото... а вже я його так ждала й виглядала, як божого світу... Ну, ми й покохались.


— Так де ж він, твій Антось?


— Не питай! Як він присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що він дарма не скаже...


— І ти викинула? Забула його?


— Не руш! Годі! — сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе.


Знишкли посестри, немов заніміли, замерли, — одній боліч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах.


Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...


Немов темна мармурова фігура, сидить нерухомо Орися;


її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі...


Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.


Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим... їй весело, вона заливається, аж дзвенить,— і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.


— І як-таки тютюном та на дитину! — зірвався з її уст лагідненький докір.


— Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько і ущипнув за щічку Орисю.


— Мамо, я привчусь — засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки в матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.


Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ.


Орися схопилася його дігнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона — в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:


— Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!


І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів} а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю.


А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою;


все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день — і нема...


А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: «Вороги!»


— Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.


Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах... Здалеку досягають і лемент^ і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки, і полум'я від них полинуло аж до вогнистого неба.


Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жаховиті обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо!


Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу чита про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата...


А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери...


Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.


Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь: «Агов!» — і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан...


Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...


— Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обіймів.


— Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!


— Коханий мій, любий! — шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.


— Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей...


І знов усе лине, зника... далі, далі!


Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...


Тихо рипнули двері, і на порозі з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.


— Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі.— Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй!


— Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені... голову думи обсіли...


— Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку.— Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти... Ох, а господь інакше міркує...


— Не наді мною одною його воля свята, а над усіма,— відізвалась спокійно Орися. — Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку... — І Орися схопила і поцілувала руку у баби.


— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.


— Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.


— Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться;


а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть уся від його шкереберть покотиться...


— Сили, бабусю, у ворога дужі — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що богові миле... а ти от що скажи:


чи молодою моя матуся вмерла?


— Молодесенькою.


— А як горіла вона, ти бачила?


— Годі! Годі! Господь з тобою... Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай... засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець...


— Я засну, бабусю,— обезпечала Орися.


— Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести...


— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других... а я то про себе... Готуйте, готуйте, і я піду допомагати...— заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.


— Ні, ні! Ти відпочинь,— там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.


— Послухаюсь, бабусю,— згодилась Орися покірно.


— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.


Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...


Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.


— Царице безгрішна! — шепотіли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!


Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.


Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло;


через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:


— Вставай, — уже починається!




Глава 1 | Облога Буші | Глава 3