home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Нічна подорож з покаліченою дівчиною.У старій шопі.Кого боїться дівчина?Мене одурено.Кого підозрівати?Де шукати чорний лімузин?Підслухана розмова.План місцевості із схованими скарбами.Куди перенесено коштовні колекції?Записка від Ганки.

Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.

Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.

— Тут поблизу, — згадала вона, — є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.

Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.

— Тут темно, як у могилі, — мовила дівчина, — та принаймні тепло й сухо.

Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.

— Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, — командувала вона, — я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.

— Нема чого сидіти тут цілу ніч, — відказав я. — До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.

— Ой ні, — писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. — Я не залишуся тут сама.

— Чому?

— А так, боюся.

— Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.

— Не лишуся тут сама, — затялася дівчина.

— А мене ви не боїтеся? — здивувався я. — Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?

— Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.

— Дуже приємно. — І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. — А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?

Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.

— Брр, який холодний ваш плащ, — сказала вона, здригаючись від холоду.

— Може, позичити вам іще піджак? — запропонував я.

— Будь ласка, — згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.

— А тепер, — вирішила вона, — зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.

— Ви й справді дуже боязкі, — пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.

Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.

— Алло, прошу пані! Що ви робите? — почав я гукати. — Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?

— Зачекайте хвилинку, — крикнула згори дівчина. — Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.

Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.

— Прошу пані, — крикнув я. — Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?

— Досить, — вигукнула вона й за мить спустила драбину.

Розгніваний, я мовчки виліз на горище — її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.

Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.

— Ви гніваєтесь на мене, правда? — спитала вона.

— Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.

— Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.

— Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.

Дівчина тихенько засміялася.

— Нічого я вам не скажу. Хіба що…

— Хіба що… — підхопив я.

— Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.

— Відпочивати. В мене відпустка.

Вона знову засміялася.

— Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.

— Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.

— Пан Кароль? Хто він такий? — занепокоїлася дівчина.

— Детектив.

— Навіщо ото вигадувати? Який детектив?

— А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, — певне, не хотів себе виказувати.

— Он воно що? — пробурмотіла дівчина. — Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?

— Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.

Дівчина мовчала, і я повів далі:

— То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.

— Що ж такого підозрілого ви помітили? — глузливо спитала дівчина.

— Я вам зараз перелічу. Насамперед — браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.

— Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.

— Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.

— Це мій батько, — сказала дівчина.

— Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.

Вона зітхнула.

— Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.

— Може, я налякав того жартівника? Бо на мене ви ж не подумали такого?

— Ні. Невідомий кричав на острові й тоді, як ви ночували там, де колись була Габрищакова сторожка. Не могли ж ви бути водночас на острові і нагорі в лісі.

— То ви за мною стежили і там? Врешті, тоді теж мою увагу привернули підозрілі речі. Спершу мій намет обложили два скажених пси.

— Не скажені, прошу так не казати, — відповіла дівчина. — Це були мої дві вівчарки. Коли я вночі блукаю лісом, вони завжди зі мною. З ними мені нічого не страшно. Я пішла аж до яру, бо цікава була, що то за чоловік надумав оселитися саме в тому місці.

— І ви тоді посвистом покликали псів…

— Я не хотіла, щоб вони вас покусали.

— А трохи згодом лісовою дорогою двічі проїхав великий чорний лімузин. Спершу з темними фарами, а потім із засвіченими.

— Світло між дерев я бачила, але гадала, що це ви гасаєте на своїй потворній машині. Яка ж та машина була на вигляд?

— Велика, чорна, схожа на рибину чи на птаха. Американський «сухопутний крейсер».

— Таку машину я бачила вчора в Цехоцінку. Вона стояла в паркінгу біля фонтана, що схожий на великий гриб.

— Коли це та сама машина і коли вона справді стоїть у паркінгу, то тут немає, мабуть, нічого підозрілого. Якийсь собі турист відпочиває в Цехоцінку і час від часу вирушає в екскурсії по довколишніх місцях. Тої ночі він, очевидно, збився з дороги в лісі та й заїхав у яр.

— А чого ж він їхав, не засвічуючи фар, коли він справді, як ви кажете, збився з дороги в лісі? Якщо людина вночі зважується в лісі вимикати фари, то це перша ознака, що вона досконально орієнтується в цій місцевості. Ба навіть може їздити, заплющивши очі.

Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, — подумав я. — Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він належить».

Та вголос сказав:

— А найпідозріліша тут одна дівчина. Не знати чого нападає на мирних туристів, стежить за ними, погрожує, наказує їм забиратися геть із лісу. А сама навіть не хоче сказати, як її звуть…

— Ганка… — почувся шепіт. — Я вчуся в Варшаві на лікаря. Оце скінчила перший курс і приїхала додому на канікули.

Вона замовкла. Крізь неголосний шум дощу, який тарабанив по стрісі, ми нараз почули відгомін розмови.

Хтось підходив до шопи. Були це, певне, чоловіки, бо голоси здалися нам низькі, грубі, трохи хрипкі.

Ганка присунулася до мене й зашепотіла:

— Ради бога, не робіть і найменшого шуму. Хоч би вони зайшли в шопу й сиділи тут хтозна-скільки, не можна, щоб вони дізналися про нас.

— А коли це лісник? — шепнув я Ганці. — Він допоміг би вам дістатися додому.

— Тихо! Тихо-о-о…

Чоловіки були вже біля шопи. Поминуть її чи йдуть саме сюди?


— … Старий від когось чув, що він має такий план, на якому вся місцевість докладно розписана кольоровими олівцями, — сказав перший голос.

Другий голос:

— Може, зайдемо в шопу й закуримо? Перший голос:

— Треба поспішати. Старий дожидає над річкою і, як спізнемося, зніме гвалт.

Другий голос:

— А навіщо тому гостеві такий план? Чи не здається тобі, що це хтось з колишніх Барабашевих людей?

Перший голос:

— Надто він молодий, щоб бути Барабашевим. Але хтось із Барабашевих людей міг накреслити план і продати йому.

Другий голос:

— Таж ніхто тоді з острова не втік? Перший голос:

— Двох міліція схопила живими. Потім їх судили у Варшаві.

Другий голос:

— Їх засудили до страти, тож виходить, що ніхто не втік з острова. Хіба що ті могли накреслити такий план у в'язниці.

Перший голос:

— Дурний ти. Їх засудили до страти, але вироку не виконали. Вони звернулися до вищої влади з проханням помилувати їх, і смертний вирок замінено на довічне ув'язнення… А згодом зменшено до п'ятнадцяти років — була амністія. Розумієш, брате? Отже, обидва тепер на волі. Старий про це недавно довідався і, певне, через те спершу гадав, що гість із планом — це Барабашева людина.

Другий голос:

— Надто він молодий…

Шум дощу заглушив дальші слова, бо чоловіки вже далеченько відійшли від шопи.

— Це вони говорили про вас, — обізвалася Ганка. — У вашій кишені лежить план, накреслений кольоровими олівцями. Я бачила його, коли шукала вашого посвідчення. От цікаво, як вони дізналися про цей план?

— А я знаю, як вони дізналися, — засміявся я. — Від пані Пілярчикової, власниці крамниці. Я показував їй той план. Тільки їй, більше нікому.

— Боже мій, який же ви необачний!

— Це я зробив навмисне. Хотів, щоб вона розказала людям про нього і щоб це дійшло до вух певної людини.

— Навіщо? Чому ви так зробили?

— Мені хотілося спершу збентежити людину, яка мене цікавить, а далі примусити діяти проти мене. Хотів, щоб та людина спробувала мене знешкодити. А що я сподівався цього, то весь час пильнував і напевне міг би захистити себе. Отоді я й довідався б, хто то такий. Проте мені не пощастило спровокувати цю людину, її не занепокоїло те, що в мене є план. Це дуже дивно й незрозуміло.

— А я розумію, чому так сталося, — засміялася дівчина. — Я знаю не тільки, хто ви, але й навіщо приїхали сюди. Я навіть догадалася, чому ви не змогли спровокувати того чоловіка.

— То ви ясновидюща, — посміхнувся я.

— Не смійтеся. Коли я розповім вам усе, про що додумалася, то ви переконаєтеся, що тут і не треба бути ясновидющою. Отже, прошу пана, ви журналіст, якимсь чином вам до рук потрапив план нашої місцевості із позначкою, де саме дідич Дунін сховав свої коштовні колекції. Але на вашому плані це місце позначено не точно…

— Звідки ви знаєте, що воно позначено не точно?

— Якби ви його точно знали, то нікого не провокували, а тихенько пішли б туди й позабирали скарби. Але ви хочете спровокувати чоловіка, що пильнує те місце. Однак ви його не спровокуєте, бо ще два місяці тому, — ви може й не знаєте, — цей чоловік переніс скарби до іншої схованки. І тепер сміється з вашого плану.

Я зірвався на ноги, схопив дівчину за плечі і, знервовано шарпаючи її, нетерпляче вигукнув:

— Звідки ви знаєте, що він переніс скарби до іншої схованки?

— О боже, пустіть мене. Я все вам розповім. У нас тут тільки й мови було, що про це, то немає потреби робити з цього таємницю. Два місяці тому якось уранці в лісі було знайдено кілька речей: старовинний кинджал, оздоблений самоцвітами, позолочена пряжка, стара срібна ложка. Легко догадатися, що це — речі з колекцій дідича Дуніна. Хтось позабирав скарби зі схованки і вночі переніс на інше місце, а дорогою кілька предметів згубив. От вам і вся правда. Тож у колишній схованці скарбів немає, може, їх вивезено кудись дуже далеко, а може, перенесено до іншого сховища. Так чи інакше, а ваш план уже не знадобиться.

— А де лежали загублені речі?

— Саме біля тієї кладки, де я мала приємність упасти в воду й звихнути ногу.

— Так, так, — буркнув я. — Мабуть, схованка була в одному з бункерів.

— Це ймовірно. Але коштовностей Дуніна там уже немає, і де вони — невідомо, шукай вітра в полі. Тож найкраще ви зробите, якщо поїдете звідси додому.

— Знову ви мене женете, — зауважив я.

— Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощастило нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.

— Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, — це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місцевість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, — я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.

Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?

— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.

Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:

— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?

— Ні, — буркнула дівчина.

— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.

Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.

Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.

На звороті плану дівчина написала:

«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам найближчим часом».


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ | Острів злочинців | РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ