home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Розмова про розбишак. Невже тріумф Чорного Франека? Спостереження за берегом по той бік озера. Чи то лис, чи то біс? Хто шукає затоплений скарб? Підозріла зустріч на Чаплиному острові. Підслухана розмова. Скільки коштує рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.

Наступного дня рано-вранці мене розбудив гуркіт моторного човна, що підпливав до берега з двома міліціонерами. Один з них вийшов на берег і, помітивши, що я виглядаю з намету, спитав:

— Чи ви не бачили десь тут якихось підозрілих людей? Гурту молоді без батьків абощо?

Я розповів про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополудні пливла на плотах до Чаплиного острова.

— Сталося щось погане? — поцікавився я. Він кивнув.

— У сусідньому селі вкрадено вівцю, у гарцерів хтось забрав байдарки й підкинув їх біля Гєрчака. А минулої ночі в гарцерському таборі вкрадено бутлі й газову лампу.

Із свого намету вийшов пан Анатоль. Він чув міліціонерові слова і, звісно, відразу ж заходився повчати:

— Громадянине міліціонер! Візьміться за тих бешкетників і злодіїв, бо туристи не мають спокою. Ви дієте надто нерішуче й повільно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.

Міліціонер подивився на пана Анатоля і розважливо відповів:

— На жаль, ніхто не бачив злодіїв, нікого не можна звинуватити. Кожний тільки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Міліція робить усе можливе, щоб над озером був лад і спокій. Але цього року тут дуже багато людей. Сотні наметів напнуто на острівцях, на берегах і над затоками. Туристи самі трохи винні в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь із тієї сотні туристів, які заселили береги озера, зволив прописатися? Ні. Ви теж не прописані, і ви, еге ж? — звернувся він до пана Анатоля і до мене.

— Бо я… тільки проїздом. Завтра, може, деінде заночую, — пояснював пан Анатоль.

— Так усі кажуть, — відповів міліціонер. — Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я відпочиваю, подорожуючи, не зміг прописатись. І так само відповідають хлопці й дівчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжні туристи повинні допомогти нам у нашій роботі. Самі, без вашої участі, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогодні… Спершу нас повідомили про крадіжку бутлів і газової лампи, потім про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому місці. Ми шукаємо винуватців крадіжки, але мусимо водночас вести слідство в справі того хлопця. Озеро велике, і всяких справ тут безліч. Скільки туристів плаває байдарками й човнами без плавецьких посвідчень? Скільки людей купаються далеко від берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навіть бійки. І в усі такі справи закликають втрутитись міліцію. Про це вам теж слід подумати, коли нас критикуєте.

Міліціонери відпливли до Чаплинця. Я скінчив снідати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть ні з чим. Тобто або взагалі не дістались до табору Чорного Франека, або нічого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спійматися з краденими речами. Він міг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.

Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловіка з рубцем.

Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусіди, я став розглядати в бінокль берег по той бік озера. Дивився довго, але не помітив нічого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось і ховався за очеретами біля двох півостровів, то на воді не видно було нікого. А для мене мало значення, чи десь тут — у районі півостровів — не почав пірнати Чоловік із рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, і він, напевно, скористався чиїмсь човном.

Крізь скельця мого бінокля видно було на півостровах навіть маленькі кущі, тому я не міг когось не помітити. Зрештою, на піщаному мисі стояли три чорні чаплі — найкраще свідчення, що місцевість безлюдна.

Проте я не здавався. Час від часу крізь скельця бінокля я стежив за півостровами і чорною затокою між ними. І таки недарма. В очереті західного півострова раптом щось промайнуло, ніби пересунулась якась тінь. Потім вона зникла, а за кілька хвилин цю саму тінь я помітив на чорному плесі затоки.

Я й не здогадувався, що «воно» таке. Наче довгий пасочок, який дуже повільно перепливав затоку і прямував до очерету біля середини східного півострова.

Я сушив собі голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звір або величезна рибина. Таємниче «щось» підпливло до стіни очерету й щезло в ньому.

Я схопився й пішов до сусідів.

— Чи не позичите мені свого човна? Я хотів би попливти на півострів на тому боці озера.

— Ах, по рибку? — покивав головою пан Анатоль. — На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тільки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боці озера царство красноперів. Накопали черв'яків і спробуємо рибальського щастя.

Хоч-не-хоч доводилось мені завести самохід. Намет я покинув під нагляд сусідок, заїхав у воду й попрямував на північ.

Я хотів великим колом обплисти східний півострів, щоб той, хто ховався, навіть помітивши мене на озері, подумав, ніби я пливу в інший бік.

Під час подорожі я підплив дуже близько до Чаплинця і в бінокль побачив, що це великий острів, порослий край води деревами, а посередині голий, тільки де-не-де зеленіли невеликі сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. «Заїду сюди, коли повертатимуся, — вирішив я. — Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табір?»

Я хотів зустріти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тільки про Мартин перстень.

Другий берег озера, між східним півостровом і селом Матити здалеку здавався рівним, дерева росли на ньому щільною темною стіною. Коли я підплив ближче, то побачив, що там був ще один півострів. Я надумав пристати до того півострова і хотів розігнати самохід, щоб він, як таран, пробив стіну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те місце, де з-перед моїх очей зникло таємниче «щось» — дерев'яна колода чи звір… І аж свиснув. Я знову побачив те «щось». Це був невеличкий гумовий човен. Від легенького вітру він повільно посувався уздовж західного півострова.

«Треба спіймати його й пошукати власника», — подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожній термос і торбинка. Мабуть, хтось зійшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько від нього, коли щось мене зупинило.

«Дивина! — подумав я. — Він пливе проти вітру!» Але все відразу з'ясувалося. Ледве я підплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневій масці. Човник не плив сам. Хтось під ним сидів.

Чоловік у костюмі для підводного плавання з важким аквалангом на спині насилу вліз у самохід. Зняв з обличчя кисневу маску, і тоді я впізнав… Проповідника.

— Ви хотіли забрати мого човника? — спитав він.

— Я подумав, його знесла вода… Він кивнув головою.

А мені, хоч я був занепокоєний присутністю тут цього чоловіка, стало весело. Аж смішно було від думки, що він подорожував по озері не на човні, а під човном.

— Мабуть, куди цікавіше гуляти по дні, аніж плисти на поверхні озера, — мовив я.

— Авжеж, — погодився він. — Лікар рекомендував мені багато ходити пішки.

— У вас кисневий голод?

— Еге ж, — кивнув він ствердно. — Тому я й ношу на спині оцей балон з киснем.

— І побачили ви щось цікаве, подорожуючи по дні?

— Кілька величезних судаків і здоровенного сома.

— Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.

— Ви вже користувалися нею?

— Я не був у небезпеці. Він з полегкістю зітхнув.

— Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.

Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.

Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:

— На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, — чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони — символ свободи, привільного життя.

— Там ночувала ватага Чорного Франека, — перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.

— Ватага Чорного Франека? — здивувався він. — А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?

«Ще один противник ватаги Чорного Франека», — подумав я.

У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?

На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.

— Ті люди з яхти, — озвався раптом Проповідник, — шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.

— На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, — сказав я.

— Може, вони вдосвіта попливли деінде? — мовив дивний чоловік. У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Нємо?» Але я почув гомін — з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповідник — не Капітан Немо.

— Хто ви такий, у лиха? — вирвалось у мене. — І що ви тут робите?

Його здивувало моє запитання.

— Вибачте, — сказав він чемно, — але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?

— Звичайно, ні.

— То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?

— Цілком, — скрушно відповів я.

Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс — сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку — на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого — на Чаплиний острів.

Я подумав було, чи не перевезти мені свої речі у цей чарівний куточок, але мене випередив Проповідник.

— Я тут ночуватиму, — сказав він і додав: — Ви, здається, живете на тому березі, тож тут я почую голос дудки.

— Не думаю, що буде така потреба. Досі я сам якось умів зарадити собі, — сухо відповів я.

Таємничість цього чоловіка починала мене дратувати. Я б не хотів підозрювати кожного аквалангіста в тому, що він шукає затонулі скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподіватись знайти грузовик. Цей мій знайомий не тільки заради спорту мандрував по дні озера. Може, він був помічником Чоловіка з рубцем?

Я сказав «до побачення» і відплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мілині, що оточувала острів, стояла біла яхта Вацека Краватика. Я плив повільно, тримаючи біля очей бінокль, і тому добре бачив не тільки яхту, але й постаті на палубі.

Спочатку я впізнав білу жінку, а потім Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мілині до берега. «Чого вони там шукають?» — подумалось мені.

І раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалі я бачив його все виразніше. Це був… Чорний Франек. Він ішов просто до яхти.

Я зрозумів, що зараз є можливість виявити таємний табір ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тоді треба піти за ним назирці.

Якомога швидше я підплив до очерету, яким обріс південний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохід на якір. Пробрався крізь очерет до берега й заліз там у кущі. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сиділи в неглибокому видолинку на західному березі, за п'ятдесят метрів од мене. Чорний Франек ішов просто на них, сухий верес лунко шелестів під підошвами його високих гумових чобіт.

«А це, здається, побачення. Ще й домовлене», — в мені спалахнула цікавість. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?

Справді, ані Бородань, ані князь спінінгу не були підозрілими особами, але Чорного Франека я міг вважати злодієм. А якщо порядні люди домовляються про побачення із злодієм, у цьому є щось інтригуюче.

Я, мов індіанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою ліщиною, за високими кущами дикої малини. Ліз на чотирьох, повз, як вуж, аби тільки дістатись якнайближче до видолинка, де сиділи Вацек Краватик і Бородань.

Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певній відстані від берега, порослого деревами й кущами. Верес ріс аж до самого видолинка, і з цього боку хіба що миша могла підкрастися непомітно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої і густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь із тих, що сиділи, не схотілося раптом покуштувати солодких рожевих ягід.

Я дуже люблю малину. її смак здається мені надзвичайним, ні з чим незрівнянним. Але того дня я зненавидів її колючі галузки. Вони чіплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, — що було найгірше, — голосно шелестіли, коли я звільнявся від їхніх хижих колючок. На щастя, з озера віяв вітер, на березі шуміли дерева, заглушаючи цей шелест.

Скрадаючись між кущами, я згубив з очей видолинок і вересові зарості. Чув тільки гомін розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потім, нахилившись до землі, я почув важку ходу.

То йшов Чорний Франек.

Я був уже недалечко. Скрадатися далі не слід. Мені не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.

Я ліг на спину. Сховавшись у гущавині малини, бачив над собою тільки обшир неба з невеликими білими хмарками, які раз у раз заступали сонце. Ще я помітив велику чаплю, що, повільно махаючи крильми, летіла на захід, мабуть, у пошуках корму.

— Привіт! Б'ю чолом! — почув я голос Чорного Франека. — Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав мені мій кореш…

Вацек Краватик поквапливо запросив:

— Будь ласка, сідайте. Може, сигаретку? В мене «Кармен».

— Не люблю, — буркнув Чорний Франек. — Я курю «Спорт».

Почувся тріск запаленого сірника, потім до мене долинув запашний дух «Кармен» і схожий на сморід тліючої ганчірки дим «Спорту».

Тепер обізвався Бородань:

— Шкода часу на церемонії. Скажу вам відразу, в чому справа. Тільки, будь ласка, не зрозумійте нас неправильно. Ми попросили вас зустрітися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчаків, які отаборилися над цим озером. Ви їхній не-коронований король…

Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Він зневажливо, навіть глузливо перебив його:

— Шановний пане, я не бавлюся в аристократичні титули. Досить, що ви князь спінінгу і що я курю собі «Спорт» з вашою світлістю.

Бородань удав, що не помітив глузування, і повів далі тим самим ласкавим тоном;

— Приступімо до діла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскіпуватись, хто це зробив, не маємо наміру заявляти про це в міліцію…

— О, даруйте. Крадіжки мене не цікавлять, — буркнув Чорний Франек. І, напевно, обурившись, схопився з місця, тому що Бородань поквапливо сказав:

— Сядьте й вислухайте до кінця. Ніхто не звинувачує вас у крадіжці. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В ній були предмети, наприклад, чудовий фінський ніж, компас, сто метрів волосіні на котушці, комплект французької блешні, запасний дзвіночок до спінінга типу «Рекс» і комплект кольорових, авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тільки про одну річ: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумієте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта ніщо, просто непотрібний папірець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому році здобути золоту медаль, втрата карти є невідшкодовною.

— Розумію. Але до чого тут я?

— Цю сумку вкрав котрийсь із хлопчаків, що тиняються над озером. Ви їхній ватажок і вам легше, ніж нам, дізнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дістати назад свою карту і ладні відкупити її у вас.

— Я дам сто злотих, — втрутився Вацек Краватик. Чорний Франек тільки розсміявся.

— Що ви, ваша світлість? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячі злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвідати, де тепер та карта.

— Тисяча?! Ви збожеволіли, — гримнув Краватик.

— Тоді живіть здорові, а я піду своєю дорогою, — сказав Чорний Франек і, напевне, знову підвівся.

Бородань почав залагоджувати суперечку.

— Спокійно. Тільки без нервів. Про ціну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дістати нам карту?

Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потім сказав:

Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Відповідь дам завтра в такий самий час і на цьому самому місці. Тільки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з міліцією, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.

Я почув тупотіння ніг, значить, він пішов назад через вересові зарості. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табір. Однак я не міг рушити з місця, поки ті двоє сиділи у видолинку.

— От негідник! Тисяча злотих! Нахабство! — сердився Вацек.

Бородань буркнув:

— Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навіть не знаєш, скільки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.

— Ти казав мені, що купив її у якогось типа.

— Купив? — роздратувався Бородань. — Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намірами. Той тип показав мені карту й запропонував купити. Але він був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, і його посадили. Я знав, що та карта у його кімнаті в шафі, і я подався до нього додому, забалакав його матір, і коли вона пішла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумієш? Бо навіщо йому карта? У в'язниці вона йому не придасться, еге ж? — глузливо захихотів він.

— Карту знайдемо, — сказав Краватик. — Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта відшкодує нам усе сторицею.

Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацекові, але слів уже не можна було розібрати.

Коли вони відійшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.

Вацек Краватик і Бородань саме заходили у воду, щоб по мілині добратися до яхти. Чорний Франек ішов навпростець через зарості вересу й підходив до купки низьких сосонок. Я не міг іти слідом за ним, бо він, оглянувшись, відразу ж побачив би мене. Тому я побіг на зарослий деревами берег і, ховаючись за стовбурами вільхи, пробирався до того місця, куди, як мені здавалось, ішов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспішаю назустріч новій пригоді.


РОЗДІЛ ПЯТИЙ | Нові пригоди самоходика | РОЗДІЛ СЬОМИЙ