home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ЗАКІНЧЕННЯ

Прибіг Телль і сповістив, що наближається Орнітолог, — пливе гумовим човником від Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика відпливла.

— Сховаємося? — спитала Марта.

— А навіщо? Адже ми повинні порозмовляти з ним. Він, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, — відповів я. — Ми ввічливо привітаємося з ним і оточимо з усіх боків.

Марта скрушно зітхнула.

— Ми вже давно могли застукати цього типа. Але він здавався вам симпатичним.

Я промовчав. Ми сіли півколом, утворюючи прохід від стежки до куреня. Орнітолог повинен був увійти між нас.

Телль не міг усидіти на місці. Його аж смикала нетерплячка.

— З вами, — звернувся він до мене, — завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевізійній «Кобрі».

Бронка всміхнулася мені.

— Ви обіцяли мені пригоду, і я вже пережила кілька цікавих пригод. Ніколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика і як потім він нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?

Чорний Франек почав сумніватися.

— Бурштинове намисто? Може, він купив його для дружини або нареченої? На узбережжі є крамниці, де можна купити бурштинове намисто.

— Так, — погодився я. — Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з'єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекція бурштину. Там були і коштовні прикраси, зроблені з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекція становили художні вироби, мініатюри замків, стародавніх кораблів. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатів для тієї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцію музею в Е., то не позичали б.

— Та колекція була велика? — зацікавився Чорний Франек. — Може, Несправжній Орнітолог не зміг дістати з води j все, що затонуло в грузовику?

— Я теж так гадаю, — сказав я. — У грузовику вивозили багато музейних експонатів, колекція бурштинів становила тількичастину всього вантажу. Та навіть якщо він украв з неї тільки незначну кількість, хоча б частину колекції бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне каміння, то й так здобув уже великий скарб.

Раптом Телль приклав пальця до губів.

Хтось підходив стежкою, ми почули шелестіння листя. Чоловік насвистував тихо, але весело.

— Ми зіпсуємо йому гарний настрій, — буркнув Чорний Франек.

Орнітолог помітив нас в останню мить, але не відступив. Навіть не схоже було, що його заскочили зненацька.

«Уміє чудово прикидатись, — подумав я. — Та, зрештою, він же не знає, що ми розгадали його таємницю».

— Вітаю вас, — сказав він, чемно вклонився і зняв з плеча важку підзорну трубу. Човна він, мабуть, залишив на березі, в очереті.

— Нежданий гість гірший татарина. Чи не так казали наші предки? — спитав я ввічливо, привітавшись з ним за руку.

За мною і всі почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькі дівчатка, Телль і Франек усміхалися з такою приязню, ніби хтозна-як йому зраділи. «Здається, ми всі вміємо чудово прикидатися», — подумав я.

— Я завжди радий гостям, — сказав Орнітолог. — Може, сигаретку? — запропонував він мені. — А може, ви всі голодні?

— Ні, дякую. — відповів я, беручи вже на себе дальшу розмову. — Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скоріше, йдеться про певну інформацію.

— Про птахів?

Марта зайшлася сміхом.

— Ох, — зітхнув Орнітолог, — ви все ще думаєте, що я несправжній орнітолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємниці життя птахів.

— Я вірю вам, — кивнула головою дівчина. — Книжка, яку я побачила у вашому курені, переконала мене, що ви справді вивчаєте птахів. Але мене цікавить інша інформація.

Я вирішив завдати йому удару. І вийняв з кишені бурштинове намисто.

— Чи багато ви знайшли такого? — спитав я.

П'ять пар очей втупилося в Орнітологове обличчя. Я певний, що ми помітили б на ньому навіть найменшу тінь переляку чи гніву. В цього чоловіка були залізні нерви. Він тільки закліпав очима, наче трошки зніяковівши.

— Ні, тільки це намисто…

— А решта? Що з нею сталося? Він з великим жалем розвів руками.

— Припускаю, що вона відпливла на яхті Вацека Краватика.

— Ви жартуєте! — закричав я.

— Та ні. Хіба я насмілився б, — відповів він глузливо. Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:

— Ви не справжній огнітолог. Ми викрили вас. Ви пірнали в озері, шукаючи затонулого грузовика.

— Умгу, — нахабно підтвердив він.

— Ви знайшли його! — вигукнув Чорний Франек.

— Умгу, — погодився Орнітолог. — Сьогодні вранці нарешті знайшов. Трохи запізно, еге ж?

— Запізно? — обурився Телль. — Ви встигли забрати звідти коштовне намисто.

— Тільки оце одне, — зауважив Орнітолог. — Решту дістав Вацек Краватик. У грузовику залишилося ще кільканадцять скринь, але в них переважно міститься дуже знівечений водою стародавній глиняний посуд, мені здається, що то музейні урни. Ті скрині вже такі гнилі, що розпадуться від необережного дотику. Я побачив там також стародавні меблі, з яких уже не буде ніякої користі. Вціліли тільки бурштин і бурштинові прикраси. Я неправильно висловився. Не вціліли. Ті речі забрав Вацек Краватик. Цього намиста він не помітив. Точніше, не він, а Бородань.

— Де той грузовик? — перебив я його.

— Ви не здогадуєтесь? — вдавано здивувався він. — В озері. Тобто в затоці, трохи ліворуч звідти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулим грузовиком поставив на якір свою яхту.

— Карта! — вигукнув я в розпачі. — Та карта була дуже важлива. Це на ній зазначене місце, де лежить грузовик. Я відчував, що то зовсім не рибальська карта, а ключ до таємниці.

— Хі-хі-хі, — захихотів Орнітолог. — Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнішим.

— А ви? — мене роздратував його ущипливий тон. — А хто ви такий, хай вам біс?

Він лагідно всміхнувся.

— Ви ще маєте ту мою свистульку?

— Маю.

— То засвистіть.

— Навіщо? — я все дужче сердився, бо цей чоловік відверто глузував з мене.

— Адже вам потрібна допомога. Ви хочете знайти колекцію бурштину чи ні?

— Хочу. Але та свистулька…

— Я казав вам, що вона зачарована.

— Ви жартуєте. А справа серйозна, — Ану, засвистіть, — попросив він.

— Ви знаєте, що за співучасть у злочині… — почав я роздратовано.

Але він не вгавав:

— Засвистіть. Це дуже заспокоює.

Марта, Телль і Чорний Франек посміхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишені ту його чудну свистульку й свиснув щосили.

А він схилив голову, ніби з насолодою слухаючи той свист, а потім сказав:

— Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Ілави, по дорозі його перестріне міліцейська моторка. Міліціонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик і його приятель, мабуть, помандрують до в'язниці.

— Ви мільтон! — вигукнув з тріумфом Чорний Франек. Але відразу ж виправився: — Я хотів сказати — міліціонер.

— Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професії, — і, примруживши праве око, по-змовницькому всміхнувся до мене. — Але я не міг розповісти про це панові Томашу, боявся, що він не стерпить конкуренції. І так, напевно, не прощає мені, що це я, а не він, знайшов затоплені скарби.

Він правду казав. Я заздрив його успіху. Стільки зусиль і часу змарнував я на ту справу, а він тим часом раніше від мене напав на слід затонулого грузовика.

Мабуть, він зрозумів мої почуття, бо поспішив утішити:

— Однак повинен сказати, що ви безпомилково визначили дорогу, якою втікали гітлерівці з грузовиком. Між Добжи-ками і Єжвалдом вони звернули ліворуч на польову дорогу. Намагалися переправитись через озеро в найвужчому місці, саме через оцю затоку. І тут під грузовиком проламалася крига, яку закидав бомбами радянський літак. Ви так докладно й переконливо описали трасу грузовика, що наші начальники подумали: «Може, все-таки, слід послати туди когось із міліції? Може, з'явиться Чоловік із рубцем?»

— Не з'явився, — похмуро буркнув я. — Тепер я вже про есє здогадався. Це він був заплутаний у підробку поштових марок, і його заарештували. А Бородань украв карту в його квартирі й пішов з нею до Вацека Краватика, якому мама весь час докоряла, що він стільки грошей у неї бере, а нічим себе не проявляє. Тому Вацек вирішив догодити мамі, зробивши «вигідне діло». Припускаю, що зізнання Вацека Краватика й Бороданя підтвердить мої здогади. А коли ви побачили, що Краватик дістає скарби з грузовика?

— Я стежив за всіма, хто вештався на цій частині озера. Зі мною була оця чудова підзорна труба. І я сам пірнав, гадаючи, що, може, мені пощастить натрапити на грузовик. Але Вацек і Бородань чудово влаштувалися. Поставили яхту на якір над грузовиком. Удосвіта Бородань з аквалангом пірнав у воду, а Краватик спускав з борту на мотузці кошичок. Робили вони все це з боку озера, тому ніхто з нашого берега не міг нічого помітити. Треба сказати, що вони виявили величезну обережність. Діставали скарби рано-вранці і то не довше, ніж півгодини щодня, коли пан Анатоль і Казик ще смачно спали в своїх наметах. Тільки сьогодні вдосвіта я почав стежити з другого берега. Я побачив, як Бородань пірнає у воду, як Вацек витяг з води кошичок і поніс те, що було в ньому, під палубу. Я повернувся сюди по свій акваланг, поплив під яхту й знайшов грузовика. Але коли відпливав під водою, Краватик спіймав мене своїм спінінгом. Вони запідозрили, що за ними хтось стежить і про всяк випадок вирішили згорнути свою справу. А я приніс сюди намисто, скочив у свій човник і з пошти в Єжвалді зателефонував до колег у Ілаві. Краватик не запливе далеко своєю яхтою.

— А ця свистулька? Навіщо ви дали її мені? Він засміявся.

— Капітан Юзв'як сказав мені, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовірним, що вам пощастить напасти на слід злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному місці, то мені спало на думку подарувати вам дудку.

— І вона знадобилася. Тільки я, на жаль, не виявив такої спритності, на яку ви сподівалися.

— Адже найважливіше було відшукати скарби, — сказав він і глянув на годинника. — Я повинен скласти речі й повернутися до Ілави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, — звернувся він до мене, — раджу поїхати до Варшави. Треба повідомити Міністерство культури й мистецтва, організувати загін водолазів. Може, в тому грузовику є ще якісь речі, що вціліли.

Дуже задоволений собою, він почав витягати з куреня свої речі. Книжку про птахів простяг Марті.

— На згадку, — пояснив. — Шкода, що я не маю часу написати на останній сторінці кілька слів про ківіка. Але ж ви знаєте краще від мене звички того симпатичного птаха.

Марта з гордістю підтвердила:

— Тільки я була певна, що ви не справжній орнітолог. Потім ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхні слова дедалі слабше доходили до моєї свідомості. У мене з'явилася думка, спершу несмілива, а дедалі все настирливіша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був відчинити якісь двері, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподівано мене осяяло.

— А якщо ні?.. — спитав я тихо. — А якщо ні?

— Що «ні»? — поцікавився міліціонер.

— А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?

Він поглянув на мене, мов на божевільного. Побачив я подив і в очах своїх молодих друзів.

Я зірвався з трави, схопив міліціонера за руку.

— Ходімо! Та швидко. Ми повинні знайти скарб, — сказав я гарячково. — Біжімо до озера, бо за хвилину може бути пізно! Другий варіант! — вигукнув я. — Невже ви не розумієте, що на яхті ви нічого не знайдете? Я певний, що перелякані появою аквалангіста, вони вдалися до другого варіанту втечі. На яхті немає скарбів. Швидше! За мною! — закричав я й побіг до затоки.

Гілля кущів і молодих дерев било мене по обличчі. Раз у раз я перечіплювався об коріння і провалювався в якісь ями. Але не відчував подряпин. Навіть не бачив, чи біжать за мною друзі. І тільки на зарослій травою дорозі, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвідомивши, що без міліціонера я небагато зроблю в таборі пана Анатоля.

А Орнітолог — бо так я й надалі його називатиму — і мої молоді друзі все ще не розуміли, чого я помчав до затоки. Однак вони бігли слідом, бо в моєму голосі було щось таке, що змушувало їх бігти.

Ми майже одночасно вибігли з ліска між автомашини пана Анатоля і пана Казика.

Я окинув поглядом увесь їхній табір. Намети були вже згорнені. Дружини лицарів спінінгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловіки прив'язували ременями свій човен на причепі.

Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.

— Що сталося? Чого вам треба? — грізно спитав пан Ана-толь.

Тільки пан Казик зрадів, угледівши Марту.

— Ви знаєте, скільки лящів я спіймав? Щонайменше два кілограми.

— Замовкни, Казику! — гримнув на нього Анатоль. — Не думай, що ти рибалка.

— Ви вже від'їжджаєте? — хрипко спитав я.

— Так, — поквапливо відповів пан Казик. — Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нідське озеро.

— Ти забагато говориш, Казику, — буркнув Анатоль. — Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.

Я похитав головою.

— Мене цікавить лише, де ви домовились зустрітися з Вацеком Краватиком.

Запала тиша. Пан Анатоль ще грізніше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.

— Ми не домовлялися зустрітись, — промовив він несміло.

Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє військо в битву.

— Замовкни, Казику! — гримнув він на приятеля. — Не втручайся! Це моя справа. Тільки моя, — підкреслив він. — Я можу зустрічатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсім не обходить.

Я показав рукою на пакунки й клумаки з постіллю, що лежали на траві.

— Який з цих клумаків належить Краватикові?

Лише тепер мої друзі зрозуміли, що означає другий варіант. З гурту молоді вийшов Орнітолог. Він вийняв з кишені своє службове посвідчення.

Пан Казик спитав приятеля:

— Ти справді умовився зустрітись з Краватиком?

— То ніякий не Краватик, — накинувся на нього пан Анатоль. — То князь спінінгу, ти, рибальська дрібното. А ви, — звернувся він до Марти, — фальшива королева. Це неможливо, щоб така молода дівчина змогла зловити вудкою тридцятивосьмикілограмового сома.

— А ви знаєте юридичні закони? — спитав Орнітолог, підсунувши йому під ніс міліцейське посвідчення.

— Я поважаю правила й закон, — гордо випростався пан Анатоль.

— Ви знаєте, яка кара чекає того, хто допомагає приховувати злочин? Ви знаєте, що в отих клумаках, які залишив вам Вацек Краватик?

— Ні… — збентежився пан Анатоль. — Він теж хоче ловити рибу на Нідському озері. Але яхтою туди важко добратися. Тому він вирішив залишити яхту в Ілаві й доїхати до Нідського озера автобусом. Ми забрали в нього два клумаки з речами, щоб він не носився з ними.

— У нього є автомашина в Сем'янах, — втрутився я.

— Так? — здивувався пан Анатоль. І в нього виникла підозра.

— Які це клумаки? Будь ласка, розпакуйте їх, — коротко, але категорично розпорядився Орнітолог.

Пан Анатоль показав на човен на причепі.

— Вони там, — сказав він покірно. — Два великі й важкі пакунки.

За мить клумаки вже лежали на траві перед нами. Незважаючи на підозру, пан Анатоль усе ще сумнівався.

— Але пан Вацек зовсім не злочинець, — бурмотів він.

Він перестав бурмотіти й ремствувати, коли ми розв'язали шнурки, і з товстих ковдр, якими, здавалося, були обмотані постіль та гумові матраци, висипалися прегарне бурштинове намисто, браслети, більше десятка предметів, зроблених із золота. У другій ковдрі був старовинний золотий сервіз, яким до війни пишався музей в Е.

— Звідки… він усе це… виловив? — простогнав пан Ана-толь.

— З озера, — відповів я.

— Спінінгом? — наївно спитав пан Анатоль.

Я запам'ятав гучний регіт, яким привітали ми слова лицаря спінінгу.

1

МО — Міністерство оборони.

2

Дехто називає його Буковниця, щоб відрізняти від села Буковець, розташованого на другому боці Озерища (прим. автора).

3

Солтис — сільський староста.


РОЗДІЛ ДЕВЯТНАДЦЯТИЙ | Нові пригоди самоходика |