home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Автомобіль на повітряній подушці й підводний човен. Що діялося біля перешийка. Кілька слів про червоних черв'яків. Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловісна здобич. Розшуки Несправжнього Орнітолога. Разюче відкриття.

Звістка про розгром ватаги відразу ж розійшлася над Озе-рищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметів і кемпінгових будиночків. І, як це звичайно буває з такими звістками, вона невдовзі стала легендою, у якій група гарцерів, Марта і я грали не останню роль. Перебільшено наші пригоди, а нас наділено незвичайними засобами пересування. У мене нібито був автомобіль на повітряній подушці, що злітав над водою і землею, а таємничий Капітан Немо користувався чимось схожим на малий підводний човен.

Ми сміялися, слухаючи ці розповіді. Але водночас вони були дуже приємні для нас. Видно було, що туристи й дачники біля озера полегшено зітхнули. Нарешті могли спокійно кидати вночі на березі човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постіллю і запасами харчів. В прибережних кущах і на диких острівцях уже не ховалися злодюжки, і це створювало гарний настрій. Обрана з-поміж туристів делегація принесла в гарцерський табір письмову подяку й кілька величезних пакунків цукерок. І так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторні байдарки гарцерських патрулів усюди викликали симпатію, а нерідко туристи вітали гарцерів оплесками.

Настали чудові погожі дні. Гаряче сонце і безхмарне небо робило приємним і наше перебування на мисі Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старій посудині (відколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глісером) і вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участі. Звичайно я або засмагав біля води, або прогулювався в лісі, все ще сподіваючись зустріти Чоловіка з рубцем. Але найчастіше під час тих прогулянок я натрапляв на Орнітолога, який, забравшись у прибережні зарості, стежив через підзорну трубу за птахами.

Іноді я обходив берегом затоку Красноперів, а там ішов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бік затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль і пан Казик зі своїми дружинами, за кільканадцять метрів від берега стояла на якорі біла яхта Вацека Краватика. Я непомітно сідав на невисокому пагорбі й стежив крізь бінокль за життям на палубі яхти. Однак ті спостереження були нецікаві, бо там нічого незвичайного не відбувалося. Вацек Крава-тик і пан Анатоль з ранку до вечора ловили спінінгом, Бородань і Едіта засмагали на лежаках на палубі або купалися поблизу яхти. Розум підказував мені, що сидіти на пагорбі й стомлювати очі скельцями бінокля немає ніякого сенсу, але інтуїція шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, і я просиджував там годинами.

Може, зрештою, це була не тільки інтуїція? Мене весь час гнітило двоє нез'ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засів у затоці, замість шастати по озері, і що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого раніше князь спінінгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навіть для друзів, і Вацек Краватик мав би втекти від нього на той край озера. До того ж, як я помітив, князеві спінінгу не дуже таланило в рибальстві, і ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його світлістю.

Через кілька днів я сказав Марті, щоб вона зацікавилася паном Казиком.

— Пан Анатоль зовсім позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спіймав тоді з вами більше красноперів, ніж він. Тепер Анатоль забрав їхнього спільного човна і ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега і марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагоді спробуйте дізнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля і Краватика.

— Знову якась підозра? — спитала Марта. Але відразу ж засміялася. Вона, певно, тішилась від думки, що встругне щось Краватикові й панові Анатолю.

— Пливімо до затоки, — звеліла вона Чорному Франекові, який тепер був її слухняним зброєносцем.

Обоє сіли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, і вони попливли до мису Судака.

А я, замкнувши автомобіль на ключ, поволі пішов через лісок, знаючи, що й так на березі затоки буду одночасно з ними.

Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль і Казик переставили свої машини в холодок під дерева. Дружини лицарів спінінгу засмагали на ковдрі біля самої води, тож я міг знову непомітно сісти на своєму спостережному пагорбі. Той пагорб був так близько від берега, що я навіть чув, як ходили на палубі яхти.

Там, як завжди о цій порі, вже засмагала на лежаку Едіта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидів на лавці в човні пана Ана-толя і намагався натягненим на дроті сачком спіймати живця.

Саме тоді в затоку вплив човен з Мартою і Чорним Фра-неком.

Бородань кинув читати і довго приглядався до них. Пан Анатоль гнівно пирхнув і щось буркнув під ніс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвідчився, що в ньому немає живця, і зі злістю викинув на берег, кажучи:

— Як немає принади, будемо ловити спінінгом.

Марта була вже дуже близько від яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зраділа:

— Можна подивитись, як ви закидаєте?

Не чекаючи запрошення, дівчина підпливла до берега, вискочила на пісок. Підійшла до пана Казика.

— Як ловиться? — спитала ввічливо. — Чи ви пробували ще ловити красноперів?

Пан Казик безпорадно розвів руками.

— Намагався, але марно. У вас тоді були чудові черв'яки. Такі рухливі, червоні, трохи інші, ніж дощовики, яких ми тут копаємо. І я гадаю, що краснопери більше люблять вашу принаду, аніж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв'яків?

Пан Анатоль не втримався:

— Таємниця рибальських успіхів, — промовив він поважно, — звичайно криється у вдало підібраній принаді. Цікаво, що то за черв'ячки?

Марта аж здригнулася з удаваної огиди:

— Гидкі черв'ячки. Я збираю їх у купі гною.

Дружини лицарів спінінгу запищали на своїх ковдрах:

— Анатолю, не здумай торкатися до тих черв'яків.

— Казику, я втрачу апетит на цілий день…

Марта вийняла з човна бляшанку з черв'яками і сказала з огидою:

— Це гнойові черв'яки, червоні. Від них такий дух… Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.

— Це нічого, нічого, — тішився пан Казик.

Він знайшов у траві свою діряву коробочку на принаду й відсипав туди трохи черв'яків з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотів зробити те саме, але його зупинив грізний голос дружини:

— Анатолю! Адже ти можеш закидати спінінг…

Пан Анатоль завагався і не взяв черв'яків. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березі, збираючись ловити рибу. Він не хотів наслідувати Казика, якого вважав новачком.

— Справжній рибальський спорт, — звернувся він до Марти, — це лише спінінг. Правда, пане Вацеку?

— Еге ж. Будемо ловити спінінгом, — підтримав його Вацек. Марта радісно сплеснула руками.

— У мене теж є спінінг. Ви дозволите мені спробувати ловити разом з вами?

— Ні, — буркнув Анатоль.

Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дівочу вроду, привітно всміхнувся.

— Звичайно, люба пані.

І після цього настали хвилини, коли я силою волі мусив стримувати себе, щоб не зареготати.

Спершу кілька разів закинув спінінга сам князь. Двічі не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третім разом він заплутав волосінь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Він розгнівався, шарпнув спінінга, і блешня обірвалась.

— Я хотів попасти біля отих водяних лілій, — пояснював він.

— Хіба це так важко? — здивувалася Марта.

— Ха! Ха! Ха! — зневажливо розсміявся пан Анатоль. — Чи ви розумієте, з ким розмовляєте? Цей пан — князь спінінгу, він закидає точно. Поцілити на такій відстані дуже важко.

— Ви хочете спробувати? — зацікавився Вацек. — Застерігаю вас, що в тому листі можна загубити якірець.

Марта взяла в руки свій спінінг.

— Ви бачите отой трохи пожовклий листок? — показала вона Вацекові. — Я спробую вцілити біля нього, а потім почну затягати блешню.

Вона замахнулася дуже обережно. Якірець упав у воду за кілька сантиметрів від пожовклого листка.

— Гм, — мгукнув Анатоль. — Як то кажуть: трапилося сліпій курці зерня…

— А тепер ви, — запропонувала Марта Анатолеві. — Бачите отам ліворуч зелену галузку на воді? Притягніть її якірцем.

Пан Анатоль знизав плечима.

— Я не циркач. Я хочу ловити рибу.

— А я притягну, — обізвався Краватик.

Він закинув спінінг. Але якірець перелетів через галузку принаймні на півметра.

А потім свиснула Мартина блешня, і за мить дівчина тягла по воді зелену галузку.

З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерігав змагання на березі й тепер аплодував Марті.

— Вацеку! — закричав він. — Тепер ти муситимеш віддати цій дівчині свій княжий титул.

Краватик знизав плечима.

— Титули одержують не за точність кидання, а за величину спійманої риби. Я, — сказав він Марті з гордістю, — одержав бронзову медаль Польської спілки рибалок.

— Невже? Ніколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.

— Ви заздрісні, — сказав пан Анатоль. — У вашому віці слід бути скромнішою. Цей пан справді князь спінінгу. Його фотографія була опублікована в газетах.

Марта невинно опустила очі й сказала Краватикові:

— Повірте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хіба титул королеви не вищий?

— Що ви кажете?

— Я маю золоту медаль, — пояснила Марта. — Дістала ї за сома вагою тридцять вісім кілограмів.

Пан Анатоль аж занімів. Вацек тільки й зміг пробелькотати:

— Отже, це ви… та дівчина, що спіймала на Озерищі сома?

— Так, — сказала Марта. — Без ніякої рибальської карти. Мартині слова про її золоту медаль справили велике враження не тільки на пана Анатоля і Вацека. Чорний Франек теж підхопився з човна й вискочив на берег.

— Це правда? Ти маєш золоту медаль? Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне А дівчина відклала свій спінінг і буркнула на адресу Анатоля і Краватика:

— Ці люди тільки полохають рибу. Іди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.

Вона взяла в човні звичайну вудку і хотіла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.

— Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумію, що ви мали на увазі. Рибальська карта? — він удав, що вперше про таке чує.

А Марта щиро відповіла:

— Я згадала про карту, за якою ви божеволіли. І за яку заплатили три тисячі злотих Романові.

Згадка Марти про карту занепокоїла і Бороданя. Він стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:

— Власне кажучи, мене зовсім не обходить ваша карта. Я тільки не розумію, навіщо ви робите з неї таку таємницю?

І, закинувши на плече вудку, пішла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без ніяких радісних вигуків витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.

Бородань виліз із озера, з нього стікала вода. З грізним обличчям він підійшов до Чорного Франека.

— Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?

— Чого ви хочете від мене? Ви не сказали, що це таємниця.

Бородань аж почервонів від люті, але Краватик поклав йому на плече руку.

— Дай йому спокій. Це справді ніяка не таємниця. Хіба ми не маємо права користуватися рибальською картою?

Франек ухопив з човна своє вудлище і побіг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бік, помітивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.

Бородань буркнув до Краватика:

— Вони про щось здогадуються, розумієш? Може, що бачили?

— Тихіше, — прошипів Краватик. — І не панікуй.

Щоб думали, наче все те його не обходить, він знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотіла котушка, і спінінг раптом аж вигнувся.

— Є! — вереснув Краватик і підсік якірець.

— Це, мабуть, тільки зачепилося, — мовив Бородань.

— Є! Є! Є! — верещав Вацек Краватик.

Котушка задеркотіла щосили, це свідчило: «щось», спіймане якірцем, утікає на глибину. Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радіусі півкілометра. Пан Анатоль, Марта і Чорний Франек покидали свої вудки. Попідводилися на ковдрах дружини лицарів спінінгу. Навіть Едіта, раніше байдужа до всього, що діялось навколо неї, підбігла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду. Тільки пан Казик спокійнісінько вкладав у сітку ще одного ляща.

Краватик трохи попустив волосінь на котушці. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на середині затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокілограмовий сом.

А потім — ми бачили це на власні очі! — вистромилася з води людська рука, пальці схопили волосінь і перервали… На якусь мить під водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та відразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привиділось…

— Що це було? Ви бачили? — питав Краватик.

Я не можу описати виразу безмежного подиву на його об-личчі,коли він стояв на березі зі спінінгом у руці, а волосінь вільно звисала й спадала на воду.

— Ти спіймав аквалангіста, — обізвався Бородань.

— Так. Але хто це був? Що він тут робив? — белькотів Вацек.

— Збираймо манатки, — сказав Бородань. Він ухопив во-лосінь, трохи натяг і звелів Вацекові накрутити її на котушку.

А я подумав собі: «Це, мабуть, Орнітолог мандрує затокою зі своїм аквалангом».

Усе товариство на березі голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи різні припущення щодо таємничого аквалангіста. Не було сумніву, що Вацек зачепив його своїм якірцем. Тільки чому аквалангіст — замість виринути з води і зчинити бучу — хотів зникнути, як тільки звільнився від якірця?

«Взагалі, я нічого не знаю про Орнітолога, — міркував я. — Вінподарував мені чудернацьку дудку, потім допоміг Немо й мені вибратись із скрутного становища, був веселий і викликав у мене симпатію. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловіка з рубцем, а може, Орнітолог — його спільник або найнятий аквалангіст, який шукає в озері затонулий скарб?»

Мої роздуми урвала розмова на березі.

— Едіто! — півголосом покликав Вацек. — Зійди на берег і походи в лісі. Може, цей аквалангіст десь тут вийшов?

І панна Едіта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пішла у своєму гарному купальному костюмі просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомітно дременув у лісок.

Продерся крізь молодий сосняк і повернувся на мис Судака. Хотів спокійно обміркувати все, що раптом постало переді мною у зовсім іншому світлі. Я нетерпляче очікував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надійшла хвилина, коли я не тільки міг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулого грузовика і попросити їхньої допомоги.

Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вільгельм Телль разом із Бронкою.

Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповідати мені історію з аквалангістом, але я спинив її:

— Я все знаю. Що ви довідались від Казика?

Однак вона небагато могла розповісти про дивну дружбу Казика й Анатоля.

— Пан Казик теж не дуже розуміє, що за цим криється. Учора ввечері він випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, ніби пан Анатоль допікає йому до живого своєю самовпевненістю. А Бородань відповів: «То нічого. Він може стати в пригоді як другий варіант».

Я замислився. Знову треба було розгризти міцний горішок.

Тим часом Марта й Бронка стали готувати обід, а Чорний Франек розповідав Теллеві, як чудово Марта закидає спінінг та як зловили аквалангіста.

— То, мабуть, був Несправжній Орнітолог, — сказала Марта.

— Чому ти називаєш його несправжнім? Він запевняє, що тільки пожартував з тим ківіком, — обізвався я.

— Ох, ви таки наївні…

А потім ми всі разом пообідали й за чаєм, лежачи на ковдрі у холодку під деревами на мисі Судака, я розповів своїм молодим друзям про затонулий грузовик і про Чоловіка з рубцем.

— Можу присягнути, що Несправжній Орнітолог шукає того грузовика! — вигукнула Марта.

— Але яку роль грає в цій справі Краватик? І Бородань? — спитав я.

— Вони не мають з ним нічого спільного, — рішуче сказав Чорний Франек. — Краватик — це просто нестямний рибалка.

Телль, який пережив зі мною не одну пригоду й мав більший досвід, сказав нерішуче:

— Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думці, називаючи пана Анатоля їхнім другим варіантом?

А Марта замислено промовила:

— Цікаво, чому вони вирішили покинути затоку?

— Що таке? — занепокоївся я.

— Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що після обіду відпливають до Ілави.

— Це, мабуть, поява аквалангіста так вразила їх, що вони кидають затоку. — Я квапливо поставив чашку з чаєм. — Ми тут розмовляємо, а вони тікають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.

— Треба знайти аквалангіста й видушити з нього правду! — вигукнула Марта. — Дозвольте мені взяти в роботу Несправжнього Орнітолога.

— Спершу треба його знайти, — зауважив я.

— Отже, ходімо шукати в лісі його намет. Він знову заліз у якусь гущавину. — Марта вже підвелася йти.

Це була, мабуть, справді єдина слушна думка. Ми швидко помили в озері посуд після обіду. Зашнурували намет, я замкнув автомобіль.

Наш загін складався з п'яти осіб. Ми стали досить широкою лавою і подалися в лісок, намагаючись прочесати найгустіші зарості.

Доброю схованкою був молодий сосняк у центрі півострова, біля затоки Красноперів. Але в сонячні дні там стояла велика задуха, тому мені не вірилося, що наш Орнітолог міг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки він забрався в зелений тінистий закуток серед молодих буків, неподалік від затоки. Здається, він і плив у той бік, коли його зловив спінінгом Вацек Краватик.

Минуло півгодини, поки ми опинилися поблизу того місця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване між гілками павутиння.

На хвилину я відлучився від нашого гурту й побіг на свій спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхті ладналися відпливати. На палубі з'явився Вацек Краватик, весь у мастилі чи олії. В руці він тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов і Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотіли швидше відпливти, коли в таку спеку мучилися в тісному й душному приміщенні, де був мотор.

Лицарі спінінгу теж, мабуть, збиралися їхати звідси. Правда, намети ще стояли, але поряд на траві лежали два клумаки, певно, із згорнутою постіллю.

«Це схоже на втечу», — подумав я і повернувся до друзів. І ми відразу ж знайшли Орнітологове житло. Марта виявила щось подібне до стежки від берега Плаского озера в гущавину молодих буків. Захований у зелені листя курінь з гілля так зливався зі своїм оточенням, що його важко було помітити навіть за десять кроків. Орнітолога в курені не було.

— Утік, — сказав Чорний Франек.

Проте ніщо не свідчило про втечу. Навпаки, ми були певні, що господар куреня зараз повернеться, бо він залишив свій акваланг, спальний мішок, величезний рюкзак, який я колись допоміг йому нести. Не було тільки гумового човника й підзорної труби.

— Він на озері, — сказав я. — Ти, Теллю, заховаєшся на березі й даси нам знати, коли він ітиме.

Телль миттю слухняно побіг до озера, а я ще раз уважно обдивився курінь.

— Не бачу тут нічого підозрілого. Я саме так уявляв собі курінь Орнітолога. О, погляньте. Ось навіть книжка про птахів.

Марта взяла книжку, перегорнула сторінку.

— Він — Несправжній Орнітолог, — сказала вона, не знаю вже вкотре. — І книжка ще більше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годі. З неї він черпає відомості, які виголошував нам. Справжній орнітолог не брав би з собою популярної книжки про птахів, бо сам знає про них куди більше.

Знеможена спекою Бронка захотіла лягти трохи зручніше й присунула надувний матрац Орнітолога.

— О боже! Яке диво! — почув я її придушений від захвату вигук.

Я побачив, як вона чіпляє собі на шию прекрасне бурштинове намисто.

— Лежало під матрацом, — пояснила дівчина. — Хотіла б я знати, де він купив таку красу? Як ви гадаєте, воно із справжнього бурштину?

Я взяв намисто в руки і пильно оглянув.

Не було сумніву: воно оправлене в золото і дуже давньої роботи. Золото вкривав ніби наліт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навіть нігтем.

— Це намисто кільканадцять років пролежало в озері… — сказав я.

Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячній галявинці поміж молодими буками.


РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ | Нові пригоди самоходика | ЗАКІНЧЕННЯ