home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Подив гарцерів. План розшуків карти і розгрому ватаги. Розвідка на Пласкому озері. Історія Чорного Франека. Немо в скрутному становищі. На допомогу. Хто такий Немо? Несподіванка.

Я поставив автомобіль на лісовій галявині, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пішов до гарцерсько-го табору і сказав вартовим, що хотів би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборі і разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сіли на траві під ворітьми.

Я спитав їх, як справи з ватагою.

Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гірку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зітхнув і сказав:

— Ми вже згаяли два дні, шукаючи ватагу Чорного Франека по всіх дірках і закутках. Наче крізь землю провалились. А й далі роблять своє. У лісничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв біля лісництва, на маленькому озерці, сполученому каналом з Пласким озером і Озерищем. Хоч, зрештою, невідомо, чи то справді вони вкрали… Підкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятір і затягли в очерет.

Яструб спалахнув гнівом:

— Вони роблять шкоду. А ви й досі вважаєте, що їх треба за це гладити по голові?

Я посміхнувся.

— Починаю змінювати думку. Ті шибеники таки справді перебрали міру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопців, — я не міг стриматись, щоб не шпигнути їх, — уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвідник, як Баська, вистежив, мабуть, де табір ватаги, а невідступний Яструб уже спіймав ватажка.

Телль знову зітхнув.

— Не можемо знайти їхній табір.

— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.

Я зневажливо махнув рукою.

— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?

— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.

— Невже ви… — зацікавився Телль.

— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.

Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.

— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.

Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.

— Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.

— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.

— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?

Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.

— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.

— Напевно не знаю. Але можу визначити район.

— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.

— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.

Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.

— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв'язати?

— Він слухняно й чемно сів у машину.

— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.

— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.

А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:

— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?

— Ні…

Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.

Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.

— Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.

— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.

Телль по-діловому спитав:

— Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:

— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.

Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.

За хвилину я плив озером до мису Судака.

Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.

Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.

Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?

Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?

— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.

Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.

Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.

Туристи з Буковця чи Сем'ян рідко заглядали сюди.

«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом. Цілими годинами можна блукати в ньому, не зустрівши людини. Там були тільки невеличкі лісові озерця. Чудовий край для тих, що не хотіли здибатися зі сторонніми.

Ми добралися до мису Судака і його піщаної коси. Бронці доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табір. Спершу поставили намет для Бронки і надули для неї матрац. У мене в машині був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло від землі). Отже, той другий я віддав Франекові. Згодилась і військова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою ї клаптем брезенту, що ним я під час довших зупинок накривав самохід, Франек спорудив собі зручну оселю.

Ми повечеряли підсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсім стемніло, я походив лісом, де був наметик таємничого Орнітолога. Проте знайшов тільки місце, де стояв його намет, витоптану траву і ямки від кілочків для намету. Та ще на дереві залишилася намальована на сосновій корі машкара. «Таємничий Орнітолог таємничо зник», — подумав я.

Бронка відразу ж після вечері пішла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрів. У нього в кишені був гачок, волосінь і поплавок, а вудлище вирізав з ліщини. Однак не спіймав ані рибини, хоч просидів аж до ночі.

Я не лягав спати. Сидів на високому трав'янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.

Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.

— Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? — спитав я його.

Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й ггряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.

— Розкажи про себе, — попросив я. — Я питаю не знічев'я. Може, якось допоможу тобі?

— Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, — відповів він.

«Ще й гороїжиться», — подумав я. А вголос мовив:

— Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя — велика таємниця?

Він здвигнув плечима.

— Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас — Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?

— Показати тобі посвідчення? — засміявся я.

— Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.

— Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.

— Ет, я дам собі раду, — махнув він рукою. — Скільки класів ти скінчив?

— Небагато. Неповну середню школу. — Не хотілося вчитись.

— Я зовсім не ледачий, — обурився хлопець. — Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене — батько. Він удруге одружився і має в новій сім'ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур'єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.

Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.

Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.

Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…

— Ходімо спати, — вирішив я.

Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.

Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.

Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.

І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.

— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.

— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…

Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.

Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.

— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.

Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.

Вода доносила сплески весел і притишені голоси.

— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…

Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:

— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.

У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.

— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.

Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.

На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.

— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.

Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.

— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.

Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.

А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.

У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.

Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!

На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.

Марта.

На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти. їх ніби паралізувало відкриття того, хто такий Немо.

— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.

Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо. Чорний франек крикнув:

— Не бійся їх! Я тобі допоможу…

Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.

Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в'їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.

— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.

І, страшенно переполохані, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.

— Дякую тобі, Франеку, — сказала Марта. — Тепер, може, віддаси мені перстень?

Чорний Франек засміявся:

— Ну, звичайно, я віддам тобі його зараз. Але він у моїй одежі на березі. Спершу я звільню гвинт від очерету.

І він скочив у воду.

Я спинив самохід біля борту металевого човна.

Дівчина накинула на себе плаща з каптуром.

— Звідкіля ви тут узялися?

— Вчора ми натрапили на цей ятір і подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.

— Це ятір мого батька, — пояснила Марта. — Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалці Плиті. Він хотів стерегти ятера всю ніч, але стомився б і вдень не зміг би працювати. Тому я взялася стерегти.

— Ти дочка рибалки? — поцікавився Чорний Франек.

Продовження розмови я не чув, бо відплив до другого берега. Хотів побачити, що робить ватага. Але хоч я і плив поволі уздовж смуги очерету, освітлюючи берег фарами, та нікого не помітив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.

Я повернувся назад. Гребний гвинт глісера вже був очищений від очерету, мотор завівся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.

— Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до світанку.

Ми підтягли глісер і човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.

Ми посідали на траві під деревами.

Місяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед світанком.

— То що ж, Капітане? — звернувся я до Марти. — Чи після цього уроку ти й надалі збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слід подумати, чи не діяти в більшому гурті, з друзями?

— Я повинна прогнати звідси цю ватагу. Назавжди. Інакше тут ніколи не буде спокою, — опиралася Марта. А потім штурхнула в бік Чорного Франека. — Ну, віддай мені персня.

Хлопець неохоче віддав.

— Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам'ятка про одну незвичайну дівчину.

Вона знизала плечима.

— Зовсім я не незвичайна.

— А твій глісер? А те, як ти закидаєш спінінг! А це прізвисько — Капітан Немо? — говорив із захватом Чорний Франек.

Дівчина зневажливо махнула рукою.

— Кажу тобі, що в цьому немає нічого незвичайного. Мій батько рибалка, я народилась біля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спінінг. Батько сказав, що коли, закінчивши школу, я складу екзамени і вивчатиму іхтіологію, дядько зробить мені глісера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштині. А ти повинен знати, що мій дядько будівельник човнів в Оструді, а батько має кілька човнів, з різними моторами. Я склала екзамени в університет, а коли скінчу іхтіологічний факультет, буду рибалкою, як мій батько, тільки освіченим, вестиму рибне господарство на озері. А щодо мого прізвиська, то просто моєю найулюбленішою книжкою була «20 тисяч льє під водою» Жюля Верна. Дома я тільки й говорила про капітана Немо, і батько прозвав мене Капітаном Немо. Я використала це у боротьбі з ватагою. Бо звичайної Марти ніхто не боявся б. А таємничий Капітан Немо — це щось зовсім інше.

Раптом вона додала тим самим тоном:

— Увага! У кущах хтось є і підглядає за нами…


РОЗДІЛ ПЯТНАДЦЯТИЙ | Нові пригоди самоходика | РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ