home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мир чи війна? Содом і гоморра. Помста ватаги. Що робити з Бронкою? Яку дівчину поважають. Як здобути авторитет. Хто кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустріну Чоловіка з рубцем?

На широкій луці над озером стояли довгі ряди наметів. По один бік табору мешкали гарцерки, по другий — гарцери; посередині був великий майдан для лінійок, з високою щоглою, на яку піднімали прапор.

З двох боків табір був оточений сосновим лісом, з третього — простягалися луки й поля, а з четвертого — Озерище. На березі лежало кільканадцять кольорових байдарок, а пірс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було підпливати до берега й причалювати.

Вогнище розіклали над самим озером. Я побачив кілька великих куп хмизу і щось схоже на курінь із грубих гілляк, які в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.

Коли я, як обіцяв, прибув до табору, назустріч мені вийшов Вільгельм Телль і через ворота з березових жердин, де стояли на варті двоє гарцерів, провів мене до коменданта довгою «Алеєю тотемів».

Тотемами були чудернацько покручене коріння дерев, обличчя, вирізьблені на корі, розмальовані дощечки. Кожний тотем стирчав на довгій палиці. Вони утворювали справжню алею, що вела від воріт до майдану для лінійок. Найближче від майдану стояв намет коменданта табору — старшого вожатого Гонсеровського.

Комендант виявився худорлявим блондином, років під тридцять.

Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзі початися, з села вже надходили запрошені на нього селяни з Сем'ян і туристи, тому на розмови й дискусії було мало часу.

— Телль переказав мені ваші зауваження щодо поведінки наших гарцерів, — почав розмову старший вожатий.

— Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, — заперечив я. Вожатий усміхнувся.

— Вам не сподобалося, що наші хлопці напали на табір Чорного Франека. Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного

Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом, організовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, і я теж не зовсім упевнений, що не помиляюсь.

Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попі дводилися з березових пеньків і вийшли з намету.

Телль заговорив, явно пишаючись.

— Вони дістали від нас доброго прочухана. І довго не з'являться над Озерищем.

Я несхвально похитав головою.

— Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться інакше.

— Завтра скличемо гарцерські збори, — закінчив цю коротку розмову старший вожатий. — Може, пошлемо парламентерів у новий табір Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгірший мир, аніж війна, — розсміявся він.

На березі озера вже було людно й гамірно. На маленькому пагорбі зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посідали по-турецькому, величезним півмісяцем навколо майдану.

Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутніх, потім солтиса3 з Сем'ян і мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як відомо, для цього дозволяється вжити лише одного сірника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допоміг мені, непомітно показавши місце, де був найсухіший хмиз. Полум'я відразу так і спалахнуло, й гарцерська громада привітала його радісними вигуками:

— Браво, браво, бравіссімо!

Солтисові теж пощастило обійтися тільки одним сірником, отже, вогнище розпалено згідно з гарцерським ритуалом.

А потім? Хтось розповідав історію району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звідси. Пригадали, що кілька століть на цих землях велася безнастанна боротьба з німецькими загарбниками. Спочатку топтав ці землі окутий залізом чобіт хрестоносця. Потім поділ Польщі дав можливість німцям зміцнити своє панування і виселити звідси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусські поміщики, і їхній терор призвів до того, що в зв'язку з результатами плебісциту після першої світової війни ці території відійшли до Німеччини. Але друга світова війна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остоточної поразки. Східна Пруссія перестала існувати. І як на землі, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навіть за найлютішого німецького терору.

Потім декламували вірші давніх поетів і сучасних.

Вогнище все горіло високим полум'ям, відбиваючись червоними відблисками в озері. Западала глибока ніч.

Тепер настала черга гарцерських пісень. Кращих виконавців гарцери нагороджували вигуками на зразок:

— До-до-до-до до театру його!..

Та незабаром знявся вітер. Десь від Оструди наближалася буря. Далекі блискавки перетинали обрій над озером. Треба було закінчувати свято, щоб гості й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.

Ми розмістилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге — більше — з гарцерів. У цей час з озера дмухнув дужий вітер. А коли, взявшись за руки, ми всі разом завели гарцерську пісню про братерство й дружбу, вітер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високі хвилі з ревінням накочувалися на берег. Відрами води гарцери загасили вогнище, щоб вітер не заніс іскор у ліс. Старший вожатий запросив гостей до наметів, бо ось-ось могли розверзнутись «безодні небесні», як казали в давнину.

Безладним натовпом бігли ми до гарцерського табору. В непроглядній темряві світлячками блищали електричні ліхтарики, якими гарцери освітлювали нам дорогу.

— Я повертаюсь до себе. Мій самохід не боїться ні бурі, ні хвилі на озері, — сказав я до Телля.

— Ні, побудьте ще з нами, — просив хлопець. — Останнім часом ми так рідко бачились. І може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?

Могутня блискавка навпіл розкраяла небо. Потім ударив грім, гуркіт прокотився над нашими головами.

І в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли ліворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, підрізані дроворубами.

Ох, що тоді робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клапті, гуркотів грім. Дівчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопці галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання і пробував якось діяти, рятуватися із скрутного становища.

Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обіч мене метушилися десятки людей, вони бігли не знати звідки й куди. Так, ніби хтось кинув камінь у мурашник. «Содом і гоморра», — подумав я.

Я побіг до свого самохода. Відчинив дверцята і вліз у затишну машину. Я вирішив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, які розтинали поверхню озера.

Вітер ущух, упали перші краплі дощу. Залопотіли по даху самохода й стихли. Буря вже покотилася далі, на Суш і Мальборк.

За склом самохода я побачив чиєсь обличчя. Це Телль.

— Ви знаєте?.. Ви знаєте, що в десяти великих наметах перерізані мотузки? Тому вітер поперевертав їх. Ви правду казали. Це помстилися розбишаки Чорного Франека. Скористалися тим, що в таборі залишились тільки вартові, а ми були біля вогнища. Підкрались і наробили шкоди. Але ми з ними розквитаємось за це.

— Годі тобі, Теллю. Сам, певно, бачиш тепер, що не туди стежка.

Не знаю, чи він почув мене. Його вже не було коло самохода. Буря минула нас, тільки здалеку ще сварилася глухим громом. Я засвітив фари, ввімкнув мотор і повернув на дорогу до Сем'ян. Бачив гуртки запрошених на вогнище гостей, що поверталися в село. Випередив їх, а потім з'їхав до води. Озеро було розбурхане. Проте мій самохід не боявся навіть великих хвиль.

Мене так гойдало, аж у животі переверталося. Мотор щохвилини завивав, як несамовитий, бо раз у раз гвинт опинявся над водою і обертався в повітрі. Хвилі зносили мене до Сем'ян, і минуло багато часу, поки в смугах світла фар я побачив стіну очерету на тому березі.

Тепер, орієнтуючись на цю лінію очерету, я дістався до затоки, де стояв мій намет. Перелякані сусіди, лицарі спінінгу, зашнурувались у своїх наметах і навіть не виткнули носа.

Я виїхав на сушу, поставив на стоянку автомашину. І, тільки вийшовши з неї, помітив біля свого намету якусь скоцюрблену постать.

Це була Бронка. Навіть у темряві ясніло її руде волосся.

— Я пішла від Чорного Франека, — сказала вона, клацаючи зубами. — Тут лежав якийсь лист до вас, — вона подала мені заклеєний конверт. — Я знайшла його перед вашим наметом, коли прийшла сюди. Сховала в кишеню, щоб не намок.

Я засвітив електричний ліхтарик. На конверті було написано: «Панові Томашу на Озерищі». Імені того, хто надіслав, не було вказано.

Я розірвав конверт і глянув на підпис: «Капітан Немо». Отже, таки обізвався?

«Шановний добродію, — писав Капітан Немо. — Зважаючи на вашу пропозицію, я вирішив зустрітися з вами. Пропоную мис Судака, завтра, о десятій вечора».

— Це написала вам якась «симпатія»? — спитала Бронка. Я торкнувся конверта пальцем у тому місці, де його склеюють. Воно було ще вогке.

— Мені здається, ви знаєте зміст цього листа.

— Та звідки? Присягаюсь, я не читала! — скрикнула дівчина.

Я був переконаний, що вона каже неправду, але не хотів виказувати недовір'я до неї вже на початку нашого знайомства.

— Приготуймо щось гарячого випити й повечеряймо, — сказав я. — Потім ти можеш спати в наметі, а я в машині. — Я вирішив звертатися до неї на ти, зважаючи на різницю віку.

За вечерею я ближче придивився до Бронки. У неї таки були гарні, тонкі риси обличчя. Тільки була вона худюща, зголодніла і, правду сказати, просто брудна.

— Коли б я мав дочку, то не дозволив би їй так мандрувати.

— Виходить, ви не дуже відійшли в цьому від мого батька. Чи й ви збираєтесь читати мені мораль?

— Ні. Але поглянь на себе. Блузка брудна, штани засмальцьовані, а волосся аж позлипалося.

Вона не обізвалась, А я вів далі, хоч це й було неввічливо.

— Хіба можна поважати дівчину, в якої брудна блузка, брудні штани, брудне волосся? Ти ж, мабуть, мрієш, щоб тобою хтось захоплювався.

— Хлопець, який звертає увагу тільки на зовнішність дівчини, небагато вартий, — мовила вона.

— Звичайно, — погодився я. — Але що можна подумати про дівчину, яка добре почуває себе в брудній блузці?

— Годі про це, — промовила вона благально. — Я завтра причепурюсь.

«Виховання розпочато», — подумки всміхнувся я. І спитав Бронку про Чорного Франека та дальшу долю його ватаги.

— Адже ви про все здогадуєтесь. Франек хоче знайти цю карту і за гроші, які одержить від Краватика, податись до моря. А Роман ненавидить гарцерів і хоче посісти Франекове місце у ватазі.

— А чому ти порвала з ними?

— Я вже казала вам про це. Я сподівалась романтичних пригод. Я думала, що ми будемо жити суворим, простим життям: ловитимемо рибу, збиратимемо ягоди, купатимемося в озері. А вони крали. Я вже давно втекла б, але мені було шкода Франека. Він мені подобається. У нього тільки одна велика вада, — він марнославний. Тепер він не може пережити, що влада у ватазі вислизає з його рук. У цьому трохи й моєї провини, бо я весь час переконувала його, що ми повинні жити інакше. Але, щоб жити, як я мріяла, треба мати гроші на кемпінгове обладнання, на харчі та інше. А вони не мають. Тому їм лишається тільки або бути голодними і спати на голій землі, або красти. От вони й вибрали друге. Та я не збираюся сідати до в'язниці.

— І коли Роман переконав ватагу, що треба знову прокрастися до гарцерського табору, ти втекла, — здогадався я.

Вона кивнула головою.

— А Франек?

— Він умовляв мене, щоб я з ним зосталась. Але я не погодилась, Він не хоче кинути ватагу, бо все ще сподівається, що поверне собі колишній авторитет.

— Авторитет у ватаги злодюжок? Мабуть, його здобути легко. Просто треба більше за всіх красти, найбільше носів розбивати і найдовше сидіти у виправній колонії. Важче здобути авторитет у людей порядних.

Бронку зачепила моя іронія.

— Франек здобуде авторитет, і зовсім не в такий спосіб, — ображено сказала вона.

«Отже, вона не порвала з Чорним Франеком», — подумав я. І вирішив скористатися з цього.

— Послухай мене. Я приїхав на Озерище в дуже важливій справі. Колись я тобі все розповім. Якщо мені пощастить досягти своєї мети, ми зазнаємо тут незвичайних пригод. Таких, про які пишуть у пригодницьких романах.

— Невже? — зраділа вона.

— Так, так. Мені здається, що якусь роль у цій справі відіграє рибальська карта, яку шукає Чорний Франек за наказом Вацека Краватика. Якщо Франек знайде ту карту, принеси її мені на кілька хвилин подивитись. Потім віддаси Фра-некові.

— Чудово, — зраділа вона. — Чудово, що ви дозволяєте мені спілкуватися з Франеком.

— А можливо, ти умовиш його покинути ватагу і приєднатись до мене?

— Ні, він ніколи цього не зробить, — похитала дівчина головою. — Це принизило б його. Йому треба сподобатись. Йому подобається Капітан Немо, який тут сам один править на озері. Франек бореться проти нього і водночас захоплюється ним. На жаль… — завагалась вона. — Ви не ображайтесь, але ви якийсь вайлуватий і взагалі… якийсь нецікавий…

Я відчув себе ображеним.

— Зовнішність буває оманлива, — буркнув я. — Якби я розповів тобі про свої пригоди, ти б дуже здивувалася.

— Щось я таке чула. Вас називають Самоходиком. Чому?

— Байдуже чому. Я не збираюсь вихвалятися ані подобатись Чорному Франекові. Скажу тобі тільки одне: не дивись на зовнішність. Я теж інший, ніж ти гадаєш. Ти, приміром, звернула увагу на мою автомашину?

— Авжеж. Старий мотлох. Чорний Франек казав, що ваша машина із складу брухту.

— Ще побачимо, — мене розбирала злість. — Але якщо я такий нецікавий, нікому не подобаюсь, то чому ти віриш, що переживеш тут справжню пригоду?

— Сказати щиро? Я не вірю в це. Але не хочу бути з тією ватагою і попасти за грати. Не хочу й додому повертатись. Що мені робити? Я залишуся тут і з безпечної відстані побачу дальшу долю ватаги. Може, я стану чимось у пригоді Фра-некові?

— Он як? Отже, я — безпечна «дистанція»? Дякую за щирість. Скажу і я відверто: даю тобі безпечний притулок, але вимагаю одного — я повинен подивитись карту. Згода?

— Згода, — вона простягла мені руку.

І ми розійшлися спочивати. Засинаючи, я розмірковував: «Може, я й не зустріну Чоловіка з рубцем і не знайду затоплених скарбів. Але, може, заверну з поганого шляху цю дівчину й Чорного Франека. Коли мені пощастить бодай у цьому, я недарма приїхав на Озерище».


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ | Нові пригоди самоходика | РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ