Передмова

За часів Імперії в Парижі виникло своєрідне братство: тринадцятеро чоловіків, одержимих одним почуттям, наділених достатньою енергією, щоб зберігати вірність спільному задуму, достатньо чесних у взаєминах між собою, щоб не зраджувати один одного, навіть коли їхні інтереси заходили в суперечність, достатньо обізнаних у науці про людські стосунки, щоб приховувати священні узи, які єднали їх, достатньо сильних, щоб поставити себе над усіма законами; вони були достатньо сміливими, щоб іти на все, і їм здебільшого щастило домагатися успіху у своїх планах; вони наражали себе на грізні небезпеки й уміли мовчати про свої поразки; вони не знали страху й не тремтіли ані перед монархом, ані перед катом, ані перед невинністю; вони приймали один одного такими, якими були, й не зважали на суспільні забобони; вони були, безперечно, злочинці, але й володіли якостями, властивими великим людям, до того ж усі вони походили із суспільної еліти. Нарешті варто згадати про одну обставину, яка довершує похмуру й таємничу поезію цієї історії: усі тринадцять залишилися невідомими, хоч і здійснили чимало найфантастичніших задумів, доступних лише тій надприродній могутності, яку історична вигадка приписує Манфредові, Фаустові, Мельмотові — і на сьогодні всі вони зазнали поразки, принаймні їхня спілка розпалася. Вони спокійно схилили голови під ярмо громадянських законів — так Морган, цей Ахілл піратів, перетворився з грабіжника на мирного колоніста й, не відчуваючи найменших докорів сумління при світлі домашнього вогнища користується своїми мільйонами, добутими з кров’ю, в заграві пожеж.

Після смерті Наполеона випадок, про який автор поки що мусить мовчати, розірвав узи цього таємного братства, історія якого, мабуть, не менш цікава й похмура, ніж найчорніші романи пані Редкліф^[1]. Лише зовсім недавно один із тринадцятьох незнаних героїв, якому в невідомий спосіб підкорялося все товариство, можливо, відчувши неясний потяг до слави дозволив авторові — і це було для автора великою несподіванкою — розповісти на свій вибір про деякі пригоди цих людей, дотримуючись, звичайно, певної остороги.

Той чоловік, ще молодий на вигляд, білявий і синьоокий, мав лагідний і дзвінкий голос, що, здавалося, свідчив про ніжну, немов у жінки, душу; він був блідий на обличчі й загадковий у поведінці; він розмовляв із вишуканою люб’язністю, запевняв, що йому лише сорок років, і, я думаю, належав до найвищих верств суспільства. Ім’я, під яким він жив, мабуть, було вигадане, у світському товаристві його ніхто не знав. Хто він був? Невідомо.

Можливо, розповівши авторові про ті незвичайні події й дозволивши піддати їх розголосу, незнайомець прагнув навтішатися враженням, яке вони справлять на юрбу — мабуть, таке саме почуття хвилювало Макферсона^[2], коли створеного ним Оссіана стали читати всіма мовами світу. Немає сумніву, що шотландський адвокат спізнав тоді одне з найгостріших або принаймні найрідкісніших відчуттів, доступних людині. Геній інкогніто! Видати «Подорож із Парижа в Єрусалим»^[3] — означає вписати своє ім’я у славні людські діяння своєї епохи; але подарувати своїй батьківщині Гомера — хіба це не привласнити собі славу Бога?

Автор надто добре знає закони творчості, щоб не розуміти, які зобов’язання накладає на нього ця коротка передмова. Але він також добре вивчив історію тринадцятьох, щоб не розчарувати читача. Йому відкрилися драми, де ллється кров, комедії, в яких панує жах, романи, де скочуються голови, зітнуті таємними вбивцями. Якщо котрийсь із читачів ще не переситився жахіттями, якими останнім часом увійшло у звичай холоднокровно частувати публіку, то варто йому тільки побажати, й автор залюбки розважить його оповідями про спокійно вчинені жорстокі злочини, про неймовірні сімейні трагедії. Але на сторінках цієї книжки віддано перевагу найзворушливішим епізодам, тим, де після прояву бурхливих пристрастей відбуваються цілком невинні сцени, де жінка сяє цнотою і красою. Варто віддати належне Тринадцятьом — подібні пригоди не раз траплялися в історії їхніх діянь, яку одного дня, можливо, поставлять не нижче, ніж історію діянь флібустьєрів, цього незвичайного племені, такого буйного і такого привабливого, попри всі його злочини.

Маючи справу з історичними подіями, автор не збирається перетворювати свою оповідь на своєрідну іграшку із сюрпризом і — як то роблять деякі романісти — водити читача протягом чотирьох томів з одного підземелля в інше, щоб наприкінці показати йому якийсь висохлий труп, а на завершення признатися, що він весь час тільки страхав його потаємними дверима, схованими де-небудь під шпалерами, або мерцями, які через недогляд вбивці зосталися під дошками підлоги. Незважаючи на свою відразу до передмов, автор мусив подати ці кілька фраз перед пропонованим уривком.

«Феррагюс» — перший епізод, пов’язаний невидимими нитками з «Історією Тринадцятьох», чия могутність, досягнута цілком природними засобами, становить єдине пояснення деяких обставин, що на перший погляд видаються надприродними. Хоч оповідачам і дозволено вдаватися до певного літературного кокетування, але беручи на себе обов’язки істориків, вони повинні зректися вигод, що їх надає той чи той крикливий заголовок, завдяки яким сьогодні купують легкий успіх. Тому автор коротко пояснить, які причини спонукали його вибрати заголовки, з першого погляду трохи дивні. Феррагюс — одне з імен, що їх, за стародавнім звичаєм, беруть собі ватажки деворантів. У день свого обрання новий ватаг успадковує ім’я того з колишніх повелителів, який йому найближче до душі — так папа римський, коли вступає на престол Святого Петра, бере собі ім’я одного з попередників. Скажімо, церква мала своїми земними володарями Климента IV, Григорія IX, Юлія II, Александра VI і так далі, а в деворантів були ватажки з іменами Умочи-Хліб IX, Феррагюс XXII, Титанус XIII, Жуй-Залізо IV.

Тепер пояснимо, хто ж вони такі — деворанти. Деворантами назвалась одна зі спілок Підмайстрів, що колись входила до великої містичної співдружності, яку утворили християни-ремісники з метою відбудови Єрусалимського храму. Братства підмайстрів досі поширені у Франції серед простолюду. Такі традиції мають велику владу над людьми темними, які через свою неосвіченість ніколи не наважаться порушити клятву й ці розмаїті братства могли б служити для здійснення грандіозних починань, коли б якийсь брутальний геній зумів їх собі підкорити. Він, безперечно, знайшов би в них майже сліпі знаряддя своєї волі. З давніх-давен у кожному місті для підмайстрів, об’єднаних у такі братства, існує обада, своєрідний притулок, утримуваний матір’ю, старою жінкою напівциганського складу, якій немає чого втрачати; вона знає все, що діється в околиці, й чи то зі страху, чи то за давньою звичкою, цілком віддана спілці, якій вона надає житло й харч за помірковану плату. Одне слово, ці братства підкоряються непорушним звичаям, хоч їхній склад і змінюється постійно. Вони повсюди мають свої очі й повсюди виконують чиюсь волю, не обговорюючи її, бо навіть найстарші серед підмайстрів перебувають у тому віці, коли ще чомусь вірять. А втім, організація в цілому сповідує досить переконливе й окутане неабиякою таємничістю вчення, здатне надихати палкою вірою всіх своїх послідовників, котрі не полінувалися прилучитись до нього. Зазвичай, підмайстри, об’єднані в цю спілку, сліпо віддані своїм законам, і нерідко через якісь незгоди в принципових питаннях доходить до кривавих сутичок між різними братствами.

На щастя, для нинішнього суспільного ладу, коли в сучасного деворанта виникають шанолюбні амбіції, він споруджує будинки, багатіє й виходить зі спілки. Багато чого цікавого можна було б сказати про «Спілку підмайстрів обов’язку», що об’єднує суперників деворантів, а також про різні інші ремісничі секти, про заведені там звичаї, про братерську приязнь, яка поєднує їхніх членів, про взаємини між ними та франкмасонами; але тут ці подробиці були б недоречні. Автор лише повинен додати, що в часи старої монархії не раз було який-небудь Умочи-Хліб потрапляв на королівську службу — коли йому давали сто один рік каторги. Та навіть звідти він і далі правив своєю спілкою, що зі святобливою покорою виконувала всі його настанови; якщо ж йому щастило втекти на волю, він твердо знав, що всюди дістане допомогу, матиме підтримку й користуватиметься пошаною. Коли ватаг потрапляв на каторгу, вірна йому спілка сприймала цю подію як лихо, наслане повидінням, що, проте не звільняло деворантів від обов’язку підкорятися владі, яку вони самі для себе створили, і яка для них була священною. То було ніби тимчасове заслання їхнього законного монарха — а монарх залишається монархом за всіх обставин. Ось у чому таємниця романтичного престижу, яким завжди були овіяні імена Феррагюса та деворантів — престижу нині вже цілком утраченого.

Щодо Тринадцятьох, то автор так добре вивчив подробиці їхньої романтичної історії, що почуває себе цілком упевнено, й може дозволити собі відмовитися від найвищого привілею романістів, високо оцінюваного на літературному ринку: не нав’язувати читачам багатотомного твору, подібного до «Сучасниці», хоч автор, сподіваюся, довів свій хист і в цьому жанрі. Усі Тринадцять були людьми того самого гарту, що й Трелоні, друг лорда Байрона, з якого кажуть, цей останній написав свого «Корсара». Усі вони були фаталістами, людьми сміливими і схильними до поезії, але знуджені одноманітністю буденного життя; під’юджувані пристрастями, що довго дрімали в їхніх душах, а тому виявлялися вкрай бурхливо, вони прагнули жагучих азіатських насолод. Якось один із них прочитав «Врятовану Венецію»^[4] і захопившись великою дружбою П’єра та Джаф’єра, замислився про виняткові якості людей, викинутих із суспільства, про чесність каторжників, про вірність злодіїв у взаєминах між собою, про переваги тієї надприродної влади, яку здобувають подібні люди, зосередивши всі свої помисли на одному бажанні. Він виразно уявив собі, якою має бути людина, щоб піднятися над іншими людьми. Він дійшов висновку, що суспільство муситиме підкоритися владі виняткових особистостей, у яких би природжений розум, освіта та багатство поєднувалися з палким фанатизмом, здатним злити в один потужний струмінь усі ці неоднорідні сили. І тоді суспільний лад нічого не вдіяв би проти їхньої таємної влади — діяльної, потужної і невтримної; така влада руйнувала б усі перешкоди, ламала б чию завгодно волю й наділила б кожного з обранців диявольською могуттю всієї спілки. Це був би окремий світ — ворожий людському суспільству, бо заперечував би всі його ідеї, не визнавав би жодного закону, підкорявся б тільки голосу своїх потреб, тільки вимогам взаємної відданості, віддавав би всі свої сили тому зі спільників, хто попросив би допомоги в інших; то було б життя флібустьєрів у жовтих рукавичках, які каталися б у каретах; то був би тісний союз видатних людей, холодних і насмішкуватих, які всміхалися б і посилали прокляття фальшивому, нікчемному суспільству; людей, упевнених, що все підкориться їхнім забаганкам, що свою помсту вони здійснюватимуть спритно й легко, що кожен із них живе в тринадцятьох серцях; а потім — яке то щастя, у присутності загалу володіти таємницею своєї ненависті, завжди бути озброєними до зубів, замкнутися в собі й усвідомлювати, що ти багатший за найвидатніших людей, чий дух не піднісся до твоєї ідеї!

Ось яка релігія насолод та егоїзму мала надихати тринадцятьох людей, які відновили єзуїтський орден на втіху дияволові. Це було жахливо й велично. Договір врочисто ухвалили, й він проіснував так довго саме тому, що здавався немислимим.

Ось так у Парижі з’явилися тринадцятеро братів, котрі, належачи один одному душею й тілом, зустрічалися на людях як чужі, але ввечері сходилися як змовники, не приховуючи один від одного жодної думки й користуючись у разі потреби багатствами, не меншими, ніж скарби підземного володаря гір; їх приймали в усіх світських вітальнях, вони запускали руки в усі скрині з грішми, блукали всіма вулицями, спали в усіх постелях і, не відчуваючи найменших докорів сумління, все підкоряли своїм забаганкам.

У них не було ватага, жоден із них не міг захопити владу у свої руки; але тому з них, кого змагала найсильніша пристрасть, хто найдужче потребував допомоги, тому служили всі інші. То були тринадцятеро володарів, невідомих світу, але могутніх, навіть могутніших, ніж царі, бо вони, крім усього іншого, самі були суддями й катами, вони створили собі крила, щоб ширяти в усіх прошарках суспільства, згори донизу, нехтуючи можливістю посісти в ньому якесь становище, вони й без того неподільно владарювали там. Якщо авторові стане відомо, з яких причин вони зреклися своєї влади, він неодмінно про це розкаже.

А тепер можна розпочати оповідь про три епізоди цієї історії, які особливо зачарували автора чисто паризьким ароматом обставин та розмаїттям контрастів.

Феррагюс, ватаг деворантів

(Історія тринадцятьох — 1)

Є в Парижі вулиці зганьблені, як може бути зганьблена людина, що вчинила підлоту; є в ньому також вулиці шляхетні й просто чесні вулиці, й вулиці молоді, про порядність яких у людей ще не склалася певна думка; є в ньому вулиці-вбивці, вулиці старі, як найстаріші вдови, статечні вулиці, вулиці завжди чисті й вулиці завжди брудні, вулиці ремісничі, вулиці трудові, вулиці гендлярські. Одне слово, паризькі вулиці наділені людськими якостями і самим своїм виглядом викликають у нас певні уявлення, які ми не в спромозі перебороти. Є вулиці непристойні, де ви не захотіли б оселитися, і вулиці, де ви залюбки погодилися б жити. Деякі вулиці, скажімо, вулиця Монмартр, схожі на русалку: прегарна голова й риб’ячий хвіст. Вулиця Миру — широка й довга, але вона не збуджує піднесено-шляхетних думок, які хвилюють вразливу душу на Королівській вулиці, і їй, безперечно, бракує величі, яка панує на Вандомській площі.

Якщо, прогулюючись вулицями острова Сен-Луї ви відчуєте тривогу й смуток, то так впливає на вас, щоб ви знали, безлюддя, похмурий вигляд будинків та великих, покинутих особняків. Цей острів — останки світу відкупників — можна вважати Паризькою Венецією. Площа Біржі — галаслива, діяльна, продажна; вона гарна лише в місячному світлі, о другій годині ночі; вдень — це Париж у мініатюрі, вночі — наче мрія про Грецію. Вулиця Траверсьєр-Сент-Оноре викликає справжню огиду. Там стоять жалюгідні будиночки, у два вікна завширшки, де на кожному поверсі загніздилися людські вади, злочини, злидні. Вузькі вулички, звернуті на північ, куди сонце зазирає лише три-чотири рази на рік — це вулиці страшні, вони безжально вбивають людей; наше правосуддя обминає їх увагою, але в давні часи окружний суд Парижа, можливо, і вказав би поліційному наміснику на очевидні порушення закону або навіть ухвалив звинувальний вирок самій вулиці, як колись перукам капітулу міста Бове. В усякому разі пан Бенуатон де Шатонеф довів, що смертність на тих вулицях удвічі перевищує смертність на інших. Щоб підкріпити наші міркування прикладом, візьмімо вулицю Фроманто; хіба не загніздилися на ній убивства та розпуста?

Ці спостереження, незрозумілі для не парижан, безперечно оцінять ті освічені та розумні люди, поціновувачі поезії й розваг, які, блукаючи Парижем у межах міських мурів, уміють перехоплювати на льоту о будь-якій годині дня й ночі його швидкоплинні радощі, — усі ті, для яких Париж є найчарівнішим зі страховиськ: тут він — знадлива жінка; трохи далі — старий жебрак; там він блищить, як нова монета, випущена в обіг новим королем; а отам він — елегантний, ніби світська чепуруха. Причому це страховисько має все те, що належить мати живому створінню. Його мансарди — то голова, наповнена знаннями й талантом; другі поверхи — ситий шлунок; крамниці в нижніх поверхах — справжні ноги; там штовхаються і знуджені гультяї, і люди, заклопотані справами.

Але яким бурхливим життям живе це страховисько! Щойно в його серці затихне останнє торохтіння останніх карет, що розвозять гостей із балу, як на заставах його руки вже починають ворушитися, і страховисько повільно прокидається. Всі двері позіхають, обертаються на завісах, мов клешні величезного омара, а за дверима снують поки що невидимі тридцять тисяч чоловіків і жінок, кожне з яких живе на шістьох квадратних футах, причому там-таки і кухня, і майстерня, і ліжко, і діти, й сад; там поночі майже нічого не видно, а треба ж за всім догледіти. Ось уже чутно похрускують суглоби, рух пожвавлюється, на вулицях починають лунати голоси. Ополудні життя вирує, з димарів валує дим — страховисько насичується; потім воно гарчить, і тисячі його лап починають ворушитися. Чудове видовище!

І все ж таки, той, хто не закохувався твоїми краєвидами, о Париже, проблисками світла із зашторених вікон, твоїми мовчазними, глухими вулицями, той, хто не дослухався до твого пошепту між північчю та другою годиною ночі, той і уявлення не має ні про твою справжню поезію, ні про твої дивні й разючі контрасти. Небагато знайдеться любителів, які ніколи не мчать стрімголов з кінця в кінець, а з любов’ю роздивляються свій Париж і так добре знають його обличчя, що помічають на ньому найменшу бородавку, плямочку, прищик. Усім іншим Париж видається страхітливим чудом, дивовижним поєднанням рухів, машин, думок, містом ста тисяч романів, повелителем світу. А для небагатьох знавців Париж буває і сумним, і веселим, і потворним, і гарним, і живим, і мертвим: для них Париж — живе створіння, кожна людина в ньому, кожна кімната в будинку — це клітинка в тілі цієї великої куртизанки, чий розум, серце та примхливий норов вони вивчили досконало. Ці люди закохані в Париж. Дійшовши до якого-небудь перехрестя, вони задирають голову, точно знаючи, що побачать там вуличні дзиґарі; приятелеві, в якого спорожніла табакерка, вони кажуть: «Зверни в провулок, там є тютюнова крамничка — ліворуч, поряд із кондитером, у якого дуже гарненька жінка». Блукати Парижем для цих поетів — дорогоцінна радість. Як не згаяти кілька хвилин, спостерігаючи чиюсь драму, чиєсь нещастя, роздивляючись чиє-небудь обличчя або переживаючи найнесподіваніші і не завжди приємні пригоди, яких вам не уникнути на вулицях цієї вічно мінливої, рясно прикрашеної афішами цариці міст, де, проте, не знайдеш жодного чистого куточка, настільки просякла вона всіма вадами, властивими французькій нації.

Кому не траплялося вийти вранці з дому, поспішаючи на околицю Парижа — і до полудня проблукати в центрі, не можучи з ним розлучитися? Людей, закоханих у Париж, не здивує таке вранішнє блукання — хоч воно й видається безцільним, але дає змогу зробити деякі спостереження, надзвичайно корисні й нові, якщо тільки можна робити нові спостереження в Парижі, де немає нічого нового, адже навіть на статуї, поставленій тільки вчора, паризький безпритульник уже встиг нашкрябати своє ім’я. Отже, в Парижі є чимало вулиць, завулків, домів, здебільшого невідомих людям із вищого світу, куди світська жінка не змогла б піти, не давши приводу до найобразливішого лихослів’я. Якщо ця жінка багата, якщо звичайно вона їздить у кареті, а її зустрінуть, коли вона йде пішки та ще й перевдягнена в одній із таких паризьких ущелин, то її жіноча репутація зазнає непоправної шкоди. Ну, а якщо сторонній спостерігач побачить світську жінку в такому місці й за таких обставин о дев’ятій годині вечора, то він неминуче прийде до найжахливіших для неї висновків. Нарешті, якщо вона молода й гарна і якщо вона ввійде в дім на такій вулиці, якщо для цього їй доведеться пройти крізь довгий, темний, вогкий і смердючий прохід, якщо в глибині того проходу замріє тьмяне світло лампи і в ньому вималюється жахливе обличчя старезної баби з кощавими пальцями, то ми повинні прямо сказати на пересторогу молодим і вродливим жінкам — таку жінку можна вважати цілком пропащою. Вона опиниться в руках у першого-ліпшого знайомого чоловіка, який зустріне її в цьому паризькому болоті.

А є в Парижі й така вулиця, де подібна зустріч може призвести до жахливої, катастрофічної драми — драми, просякнутої кров’ю і сповненої кохання, драми в стилі сучасної літературної школи. На жаль, мало хто здатний зрозуміти драматизм подібного зразка, як і саму сучасну драму; вельми шкода, що доводиться розповідати цю історію і тим, хто неспроможний оцінити її місцевий колорит. Але який автор похвалиться, що його коли-небудь зрозуміли? Ми всі помираємо не досить оціненими. Так принаймні твердять жінки і письменники.

О пів на дев’яту вечора, в ті часи, коли на вулиці Пажвен не було жодної стіни, не прикрашеної якимсь непристойним написом, — це відбувалося років тринадцять тому, на початку лютого, — один молодик, який заблукав туди пішки, завдяки випадковому збігу обставин, що не повторюються більше одного разу в житті, обминав наріжний будинок з правого боку, щоб звернути у вулицю Старих августинців — а вона веде до вулиці Солі, найвужчої, найвибоїстішої і найпустельнішої з паризьких вулиць навіть у своєму найбільш залюдненому кінці. І раптом цей молодик — а проживав він на вулиці Бурбонів, — помітив, що жінка, за кілька кроків від якої він цілком безтурботно йшов, невиразно скидається на найгарнішу жінку в Парижі, цнотливу й чарівну особу, в яку він був таємно закоханий, палко й безнадійно: вона була одружена.

Серце в нього закалатало, нестерпний жар спалахнув у грудях і розлився по жилах, по спині пробіг мороз, і він відчув, як на голові йому заворушилося волосся. Він кохав, він був молодий, і він знав Париж; і в нього вистачило тями, щоб відразу зрозуміти, яка ганьба загрожує молодій жінці, елегантній, багатій та вродливій, що потай, наче злодійка, прокрадається крізь ці нетрища. Вона на такій огидній вулиці й о такій порі! Любов, яку молодик плекав до цієї жінки, може видатися аж занадто романтичною, тим більше, що служив він офіцером у королівській гвардії. Якби він служив у піхоті, тоді це легше було б зрозуміти; але як старший офіцер кавалерії він належав до того прошарку французького вояцтва, розбещеного легкими перемогами, котре тішить своє марнолюбство любовними пригодами, як і блискучим мундиром. Одначе пристрасть офіцера, про якого йдеться, була справжньою, і багатьом юним серцям вона видалася б великою. Він кохав цю жінку за те, що вона чиста душею, він любив у ній насамперед доброчесність, цнотливу грацію, величну святість — і саме ці якості були найдорогоціннішим скарбом для його таємного почуття. Згадана жінка справді була гідна пробудити платонічне кохання, яке траплялося в середні віки, ніби квітка посеред залитих кров’ю руїн — кохання гідне надихати молодого чоловіка в усіх його діяннях; кохання високе й чисте, як голубінь небесна; кохання безнадійне, яким дорожать особливо, бо воно ніколи не обмане; кохання, яке дарує нестямні радощі, а надто в тому віці, коли серце палке, уява гостра й коли в чоловіка такі зіркі очі.

У Парижі іноді можна бачити дивовижну, примхливу, незбагненну гру тіней. Тільки ті, хто розважався подібними спостереженнями, знає, якою фантастичною видається жінка в сутінках. То істота, за якою ви йдете, випадково чи умисне, привабить вашу увагу тендітним і гнучким станом; то панчоха, якщо вона сніжно-біла, створить уявлення про струнку, мовби виточену ніжку; а то раптово вирине з темряви вся жіноча постать і вразить вас своїми юними й любострасними формами, навіть якщо вона прикрита капелюшком або шубкою; а то буває миготливе світло від крамниці або вуличного ліхтаря нададуть незнайомці миттєвої, майже завжди оманливої принадності, розпалять уяву, й душа в могутньому пориві полине в недосяжну височінь. Почуття нуртують, усе оживає, забарвлюється в яскраві тони; жінка набуває нової подоби; її тіло стає досконало-прекрасним; і тоді здається, що це вже не жінка, а демон, мандрівний вогник, який притягує вас жагучим магнетизмом — та ось ви дійшли нарешті до якоїсь скромної оселі, де бідолашна міщаночка, наполохана погрозливим шарудінням ваших кроків у неї за спиною і гучним стуком ваших чобіт поквапно захрясне перед самим вашим носом двері, навіть не озирнувшись...

Миготливе світло, що соталося крізь вікна шевської майстерні, несподівано осяяло постать жінки, яка йшла попереду молодика, й вирізнило знадливі обриси її стегон. Ну звичайно ж, лише в неї так прегарно вигнутий стан! їй одній відома таємниця цнотливої ходи, що невинно підкреслює красу найпривабливіших форм. Атож, це її вранішня шаль, її оксамитовий капелюшок, який вона теж носить уранці. Жодної плямки на сірих шовкових панчохах, жодної бризки багна на черевичках. Груди були прикриті шаллю, з-під якої невиразно проступали чарівні форми тіла, а молодик уже бачив на балу її білі плечі і добре уявляв собі скарби, які ховала шаль. З того, як парижанка кутається в шаль, як вона підіймає ніжку, йдучи вулицею, чоловік кмітливий розгадає мету її таємничої прогулянки. У таких випадках у всій її зовнішності, в ході відчувається щось легке, трепетне; жінка стає немовби невагомою, вона йде, йде, точніше вона пролітає, як пролітає падуча зірка в чорному небі, вона мчить, несена своїм задумом, який відчувається в кожній складці, в кожній лінії її сукні. Молодик прискорив ходу, випередив жінку й обернувся, щоб подивитись на неї. Та марно! Вона вже зникла за ґратчастою хвірткою, яка зарипіла і дзеленькнула дзвіночком. Молодик підійшов ближче і побачив, як жінка стала підійматися сходами в кінці доріжки, що вела від хвіртки до будинку, покрученими приступками, яскраво освітленими внизу; побачив він і зморшкувате обличчя старої воротарки, яка улесливо всміхалася гості; а та йшла легко і поквапно, ніби охоплена нетерпінням.

«Куди ж вона так квапиться?» — подумав молодик, відступивши на протилежний бік вулиці й притиснувшись до стіни.

Почуваючи себе глибоко нещасним, він пильно оглянув усі поверхи будинку, куди увійшла його знайома, наче поліційний агент, що розшукує злочинця. Таких будинків у Парижі тисячі: брудна, вульгарна, витягнута вгору споруда брудно-жовтого кольору завширшки в три вікна. Крамничку та антресолі винаймав швець. Віконниці другого поверху були зачинені. Куди пройшла дама? Молодикові здалося, що він почув теленькання дзвіночка на третьому поверсі. І справді в одній із кімнат третього поверху з двома яскраво освітленими вікнами світло раптом заколивалося й погасло, зате несподівано освітилося третє вікно, доти темне — з чого можна було припустити, що там була кімната біля входу, мабуть, вітальня або їдальня. Тут же невиразно проступили обриси жіночого капелюшка, двері рипнули, зачиняючись, і ось кімната біля входу знову поринула в темряву, а два сусідні вікна освітилися.

Та цієї миті молодикові крикнули: «Стережись!» — і він відчув, як його вдарили чимось у плече.

— Чого ґави ловите? — спитав грубий голос.

Голос належав майстровому, що ніс на плечі довгу дошку. Майстровий пішов собі далі. Ту людину, мабуть, послало само провидіння, щоб сказати цікавому: «Чого тобі тут треба? Знай своє діло і не пхай носа в життя Парижа».

Молодик схрестив руки на грудях. Бачачи, що поблизу ніде нікого немає, він дав волю гнівним сльозам. Вони текли по щоках, і він навіть не витирав їх. Нарешті йому стало так боляче дивитись на миготіння двох тіней у освітлених вікнах, що він відвів очі й, випадково глянувши вглиб вулиці Старих августинців, помітив фіакр, що стояв під стіною, де не було поблизу ні дверей, ні світла від якої-небудь крамнички.

«Вона то чи не вона?» — для закоханого питання життя або смерті. І закоханий став чекати. Він простояв там цілу вічність, яка тривала двадцять хвилин. Нарешті жінка вийшла з дому, й він упізнав ту, яку таємно кохав. І все ж йому досі не хотілося вірити власним очам. Незнайомка попрямувала до фіакра й сіла в нього.

«Дім залишиться на місці, я й потім устигну там усе обстежити», — подумав молодик і побіг за каретою, щоб розвіяти останні сумніви — незабаром від них не лишилося й сліду.

Фіакр зупинився на вулиці Рішельє біля квіткової крамнички неподалік від вулиці Менар. Дама увійшла до крамнички, витягла візникові гроші за проїзд і стала вибирати собі пір’я марабу. Пір’я марабу до її чорних кіс! Офіцер уявив собі, як вона притулила кілька пер до голови, щоб оцінити, чи вони їй личать. Йому здалося, він чує її розмову з продавчинею.

— Пані, ніщо так не прикрашає брюнеток, як пір’я марабу, воно пом’якшує риси обличчя, бо в брюнеток вони іноді видаються надто різкими. Герцогиня де Ланже запевняє, що вони надають жінці таємничого, оссіанівського вигляду. Носити пір’я марабу, на її думку, — ознака доброго тону.

— Гаразд, беру. Пришліть їх мені якнайскоріш.

Вийшовши з крамниці, дама швидко звернула на вулицю Менар, де був її особняк. Коли двері за нею зачинилися, молодий закоханий, утративши всі надії і — а це куди гірше! — віру в найдорожче, що в нього було, наче п’яний, пішов блукати Парижем, й сам не помітив, як опинився вдома. Він упав у крісло, обхопив руками голову й поставив ноги на ґратки каміна, сушачи й навіть підпалюючи при цьому свої намоклі чоботи. То була жахлива хвилина, одна з тих хвилин у житті, коли характер різко змінюється і подальша поведінка навіть найкращої людини залежить від її найпершого вчинку — доброго чи лихого. Провидіння це чи доля — назвіть, як хочете.

Молодик належав до пристойної дворянської родини, втім не особливо давнього походження; але нині старовинних родів залишилося так мало, що всіх молодих дворян поблажливо зараховують до старовинної знаті. Його прадід купив посаду радника паризького окружного суду, де згодом і став головою. Його сини, усі наділені добрим статком, пішли на службу і, завдяки сімейним зв’язкам, були прийняті при дворі. Революція розметала родину; у Франції залишилася тільки вперта стара вдова, яка не захотіла їхати в еміграцію, побувала у в’язниці, якимсь дивом уникнула страти, врятувалася завдяки 9 термідора^[5] і повернула собі всі багатства. Десь у 1804 році, дочекавшися сприятливіших часів, вона викликала до себе онука, Оґюста де Моленкура, єдиного нащадка, який залишився від Шарбононів де Моленкурів і виховала його, оточивши потрійним піклуванням — піклуванням матері, піклуванням дворянки і піклуванням упертої старої вдови. А коли прийшла Реставрація, юнак, якому було тоді вісімнадцять років, вступив до королівської гвардії, супроводжував королівську родину в Гент, був призначений офіцером у лейб-гвардію, перейшов у армію, знову був призначений у королівську гвардію, де в ту пору, коли ми з ним уперше зустрілися на сторінках цієї повісті, командував ескадроном кавалерійського полку — чудове становище, яке він завдячував бабусі, що, незважаючи на похилий вік, уміла обертатись у своєму світі. Ця подвійна біографія, за винятком неістотних подробиць, є ніби коротким описом загальної і приватної історії всіх дворянських родин, що виїхали в еміграцію — кожна з них мала борги і маєтності, старих вдів і практичну хватку. У баронеси де Моленкур був друг — старий відам де Пам’є, колишній командор Мальтійського ордену. Її дружбу з відамом, скріплену шістдесятирічною давністю, — яскравий зразок вічної дружби, — ніщо вже не могло похитнути, бо в основі таких близьких взаємин завжди прихована таємниця людського серця, цікава, коли маєш час, щоб спробувати її розгадати, але яка стає банальною, коли поясниш її двадцятьма рядками, тоді як її вистачило б і на чотиритомний роман, не менш захопливий, ніж «Кіллерінський настоятель»^[6], один із творів, про які молоді люди люблять поговорити і судять про них, ніколи їх не читавши. Таким чином, завдяки своїй бабусі та відамові, Оґюст де Моленкур був прийнятий у Сен-Жерменському передмісті, а двохсотрічної давності роду йому вистачило, щоб набути пиху й засвоїти погляди тих, хто вважає себе нащадками Хлодвіга. Цей блідий, високий і тендітний молодик із лагідними манерами був людиною честі й неабиякої відваги; не вагаючись, він бився на дуелі з найдріб’язковішого приводу і хоч брати участь у битвах йому досі не довелося, він уже носив у петлиці орден Почесного легіону. Оґюст де Моленкур був, як бачите, живим утіленням однієї з невдач Реставрації — а втім, невдачі цілком поясненної. Річ у тім, що тогочасна молодь не належала якійсь одній епосі: вона опинилася між спогадами про Імперію і спогадами про еміграцію, між стародавніми традиціями двору і добропорядною буржуазною діяльністю, між релігією і балами-маскарадами, між двома політичними віруваннями, між Людовіком XVIII, який жив тільки сучасним, і Карлом X, який аж надміру переймався майбутнім; але хай там як, а вона мусила шанувати свого короля, навіть якщо король і помилявся. Цю молодь, ні в чому не впевнену, сліпу і ясновидючу, вважали за ніщо старі діди, котрі жадібно вчепилися кволими руками за віжки державного управління, тоді як монархію могла б урятувати лише їхня відставка і прихід до влади юної Франції, з якої досі глузують старі доктринери, ці емігранти Реставрації. Оґюст де Моленкур став жертвою ідей, що тяжіли тоді над молоддю — і ось чому.

Бідам у свої шістдесят сім років був іще дотепним співрозмовником, він багато бачив на своєму віку, багато пережив, був чудовим оповідачем, чоловіком честі, світською людиною, але до жінок він ставився жахливо: він любив їх — і зневажав. Їхня честь, їхні почуття? Пуста балаканина, дурниці, кривляння! В присутності жінок цей колишній гульвіса ніколи їм не суперечив, удавав, ніби вірить їм і шанує їх. Та коли про жінок заходила мова в компанії друзів, відам мав звичай виголошувати, що дурити жінок, вести кілька інтриг водночас — ось цим і повинні клопотати собі голову молодики, а втручаючись у державні справи, вони тільки збиваються зі шляху істинного. Прикро, що доводиться відтворювати такий застарілий образ. Хто тільки його не створював! Далебі він не менш затертий, ніж образ імператорського гренадера. Але відам вплинув на долю Оґюста де Моленкура, і його не можна оминути увагою; він навчив його моралі так, як її розумів, і хотів навернути його до поглядів великого сторіччя галантності. Зате стара вдова, жінка ніжна й побожна, яка однаково поклонялася і своєму відамові, й Богові, взірець милосердя й лагідності, але наділена витримкою, властивою людям доброго тону, яка кінець кінцем усе долає, захотіла, щоб онук зберіг прекрасні ілюзії юності, і виховала його в найкращих правилах; вона передала йому всі свої витончені почуття і зробила з нього чоловіка сором’язливого, який справляв враження наївного простака. Його почуття, збережені в чистоті, анітрохи не стерлися від доторку грубої дійсності, й він залишився таким цнотливим і делікатним, що його ображали вчинки та міркування, яким у світському товаристві не надавали анінайменшої ваги. Соромлячись своєї вразливості, Оґюст ховав її під удаваною самовпевненістю і страждав мовчки, а коли його втягували в розмову, то глузував із того, чим у душі захоплювався. І життя зіграло з ним лихий жарт, бо за досить поширеною примхою долі, він, людина, схильна до тихого смутку і спіритуаліст у коханні, зустрів у предметі своєї першої пристрасті жінку, яка терпіти не могла німецької сентиментальності. Молодик утратив віру в себе, став мрійником і весь поринув у свою задуму, сумуючи, що його так і не зрозуміли. А що ми особливо палко прагнемо того, чого найважче домогтися, то він і далі обожнював жінок, сам при тому виявляючи притаманну жінкам скрадливу ніжність та котячу ласкавість, таємницею яких вони, можливо, не бажають ні з ким ділитися, вважаючи, що вони належать їм і тільки їм. І хоча жінки й бідкаються, що чоловіки не досить їх кохають, проте вони не дуже прихильні до чоловіків із ніжною душею. Вся перевага жінок у тому, щоб переконати чоловіка, ніби він просто не здатний кохати так палко, як уміє кохати жінка; і тому вони здебільшого кидають коханця, якщо він настільки недосвідчений, що позбавляє їх такого приємного для них страху, вишуканих мук надуманих ревнощів, тривоги ошуканих надій, марних сподівань — одне слово, всіх солодких жіночих печалей; Ґрандісони^[7] викликають у них відразу. Що може більше суперечити їхній природі, аніж кохання спокійне і досконале? Вони прагнуть бурхливих емоцій, і щастя без великих потрясінь — для них не щастя. Жіночі душі, які вміють умістити в коханні нескінченність — це виняткові, янгольські душі, й такі натури серед жінок трапляються не частіше, ніж генії серед чоловіків. Великі пристрасті виникають так само рідко, як і високі творіння мистецтва. Поза таким коханням існують лише кохання-домовленість і скороминуще збудження — почуття, варті лише зневаги, як і все дріб’язкове.

У дні таємних сердечних мук, коли Оґюст шукав жінку, яка могла б його зрозуміти (а такі пошуки, зауважимо мимохідь, — це трагічне любовне безумство нашої доби), він зустрів у світі, чи не найдальшому від його середовища, в другій сфері світу грошей, де панують багаті банкіри, досконале створіння, одну з тих жінок, які випромінюють ніби щось божественне, святе і вселяють чоловікам таке шанобливе почуття, що тільки після тривалого дружнього спілкування вони наважуються освідчитися їм у коханні. Отже, Оґюст весь віддався радощам найзворушливішої і найглибшої пристрасті, він захоплювався — і тільки. В ньому нуртували незліченні стримувані жадання, відтінки пристрасті, такі туманні й такі глибокі, такі швидкоплинні й такі яскраві, що годі з чимось їх порівняти; вони нагадують і пахощі квітів, і хмари, і сонячні промені, і тіні, і все те в природі, що може спалахнути і згаснути, ожити й умерти, залишивши, проте, вічний слід у серці. Коли душа ще досить юна й охоче віддається меланхолії та неясним надіям, коли вона здатна бачити в жінці більше, аніж просто жінку, то чоловік не знає більшого щастя, як кохати так, щоб умлівати від радості, коли тобі вдалося лише торкнутися білої рукавички або волосся, почути кілька слів, кинути швидкий погляд. Хіба найпалкіше кохання при цілковитій взаємності може принести таку солодку втіху? Тому знехтувані, негарні, нещасні, таємно закохані, боязкі чоловіки й жінки знають, які скарби таїть у собі голос коханої чи коханого. Народжуючись і виникаючи в самій душі ці коливання повітря, насиченого вогнем, так міцно поєднують серця, так виразно передають думку і так неспроможні брехати, що часто одна інтонація виражає більше, аніж десятки слів. Яким захватом відповідає серце поета на гармонійний звук ніжного голосу! Скільки думок він пробуджує, яку свіжість там розливає! Любов виказує себе в голосі раніше, ніж угадується в погляді. Оґюст, будучи поетом, як і кожен закоханий (бувають поети, які почувають, і поети, які творять, — перші щасливіші за других) — Оґюст тішився всіма цими першими радощами, такими незглибимими, такими живодайними. Вона мала невимовно приємний голос, якому позаздрила б і найлукавіша ошуканка — сріблястий, ніжний для вуха, він проникав у саме серце, тривожачи його і бентежачи, голублячи і змушуючи трепетати. І ось таку жінку він побачив увечері на вулиці Солі, неподалік від вулиці Пажвен; і це вона таємно прослизнула в огидний будинок, розбивши цим ганебним вчинком найпрекраснішу з пристрастей! Логіка відама взяла гору.

«Якщо вона зраджує чоловіка, ми помстимося», — сказав собі Оґюст.

В цьому «якщо» ще прозвучала любов... Філософський сумнів Декарта — це вияв ґречності, якою ми завжди повинні вшановувати чесноту. Видзвонило десяту годину. І раптом барон де Моленкур згадав, що сьогодні ця жінка має бути на балу в домі, куди мав доступ і він. Не гаючи ні хвилини, Оґюст одягся, поїхав на бал і з похмурим виглядом став шукати її, переходячи з вітальні до вітальні. Побачивши, як він зазирає в усі куточки, баронеса де Нусінген сказала йому:

— Ви тільки марнуєте час, шукаючи пані Жюль. Вона ще не приїхала.

— Доброго вечора, моя люба, — пролунав чийсь голос.

Оґюст і баронеса де Нусінген обернулися. Пані Жюль була в білій сукні, простого і шляхетного крою, її волосся прикрашали ті самі пера марабу, які вона вибрала в квітковій крамниці на очах у молодого барона. Цей ніжний голос пронизав Оґюстове серце. Якби він мав бодай найменше право ревнувати цю жінку, він би змусив її закам’яніти, промовивши тільки два слова: «Вулиця Солі». Але ж він зовсім чужа їй людина, він може хоч тисячу разів прошепотіти їй на вухо ці слова, а вона лише здивовано запитає, чого йому від неї треба. І Оґюст лише дивився на пані Жюль з тупим подивом у виразі очей.

Людям лихим, тим, хто з усього знущається, мабуть, принесло б неабияку радість володіти таємницею жінки, знати, що її невинність — брехлива, знати, що під її незворушністю криються злочинні думки, а за чистим чолом ховається якась огидна драма. Але є натури, яких подібне видовище страшенно засмучує і чимало з тих, хто сміється на людях, прийшовши додому й опинившись наодинці зі своєю совістю, проклинають світ і таврують ганьбою таких жінок. Щось подібне почував і Оґюст де Моленкур, думаючи про пані Жюль. Диво та й годі! Не було між ними ніяких близьких взаємин, звичайне світське знайомство, коли люди разів сім-вісім за зиму обмінюються кількома словами, а вона, навіть не здогадуючись про це, розбила його щастя, і він, не сказавши їй, у чому вона звинувачується, судив її і ухвалив їй вирок.

Багато молодиків опинялися в подібному становищі, багато поверталися додому в розпачі, навіки порвавши з жінкою, яку обожнювали в глибокій таємниці, а потім у глибокій таємниці осудили її й прокляли. У житті не раз лунають ніким не почуті монологи, звернені до стін самотньої оселі, шаленіють бурі, народжені й приборкані в глибині серця — яскраві сцени духовного життя, які заслуговують на пензель художника. Пані Жюль сіла, покинувши свого чоловіка, який походжав по вітальні. Вона здавалася збентеженою, коли сіла, і розмовляючи із сусідкою, іноді тайкома кидала погляд на Жюля Демаре, свого чоловіка, що працював маклером у барона де Нусінгена.

Ось історія цього подружжя.

За п’ять років до свого одруження Жюль Демаре влаштувався прикажчиком на службу до біржового маклера і не мав тоді іншого багатства, крім своєї вбогої платні. Але він був одним із тих людей, яких лихо швидко навчає життєвих премудрощів і які пнуться вгору по обраній стежці з упертістю мурашки, що пробирається в свою оселю; такі наполегливі молодики зберігають незворушний спокій у боротьбі з будь-якими перешкодами і виснажують чий завгодно терпець своїм комашиним терпінням. Вже замолоду він розвинув у собі всі республіканські чесноти бідняків: був стриманий, не марнував часу й ставився вороже до розваг. Він чекав свого шансу. До того ж природа наділила його неабиякою перевагою — приємною зовнішністю. Спокійне і чисте чоло, красивий овал незворушного, але виразного обличчя, прості манери — усе в ньому свідчило про любов до праці, про стриману гідність, якої не можна не шанувати, про глибоку душевну порядність, що її людина зберігає за всіх обставин життя. Скромність Жюля Демаре вселяла повагу всім, хто його знав. А втім, він жив у Парижі усамітнено і бував у товаристві лише зрідка, іноді з’являючись на свята у вітальні свого патрона. Цьому молодикові, як і більшості людей, що живуть подібним життям, були властиві пристрасті дивовижної глибини, пристрасті надто грандіозні, щоб проявлятися в буденних умовах. Не маючи великого статку, він мусив у всьому себе обмежувати й приборкував свої забаганки напруженою працею. Просидівши довгі години за обрахунками, блідий від перевтоми, він знаходив спочинок у тім, що вперто набував знань, необхідних сьогодні кожному, хто хоче висунутись у світі, в царині торгівлі, адвокатури, політики або письменства. Єдиним підводним рифом на шляху цих чудових душ є їхня порядність. Зустрінуться з молодою дівчиною, закохаються в неї, одружаться — і все життя згорає потім у боротьбі між злиднями та коханням. Книга домашніх витрат здатна погасити найпалкіші амбіції. Жюль Демаре з усього розгону налетів на цей підводний риф. Якось увечері він зустрів у свого патрона молоду дівчину рідкісної краси. Нещасливці, котрі не знають любові, котрі гайнують найкращі дні юності в напруженій праці, тільки вони знають, яким бурхливим полум’ям спалахує пристрасть у самотньому, нікому не відомому серці. Такі люди настільки переконані, що це і є справжнє кохання, вони з такою готовністю віддають усю свою увагу жінці, якою захопилися, що біля неї умлівають від блаженства, навіть не намагаючись якось висловити свої почуття. А жінці ніщо не лестить більше, аніж подібний чоловічий егоїзм, бо жінка вміє вгадувати скуту силу пристрасті та її прояви, що виникають на самому дні душі й не відразу пробиваються на поверхню. Ці бідолахи — самітники посеред паризького людського моря — тішаться всіма радощами самітників і часом стають жертвами гріховних спокус; але найчастіше їх обманюють, зраджують, неправильно розуміють, і їм рідко щастить зірвати солодкий плід кохання, яке для них завжди буває квіткою, що впала з небес. Однієї усмішки, одного звука голосу вподобаної дівчини вистачило, щоб у Жюлевому серці спалахнула невимовна пристрасть. На щастя, жаркий вогонь цього щирого до наївності, таємного почуття відкрився тій, яка його розпалила. І тоді ці два створіння свято покохали одне одного. Щоб усе виразити в кількох словах, удамося до порівняння: вони взялися за руки, не соромлячись нікого, як беруться за руки двоє дітей, малі брат і сестра, коли їм треба пройти крізь натовп, де кожен, милуючись ними, дає їм дорогу. Становище в дівчини було тоді жахливе, як і в усіх дітей, що стали жертвами людського егоїзму. Вона була незаконнонароджена — її ім’я Клеманс та її вік засвідчувалися лише нотаріальним актом. Щодо її статку, то вона була зовсім бідна. Довідавшись про ці прикрі обставини, Жюль Демаре почував себе найщасливішою у світі людиною. Якби Клеманс походила з багатої родини, він би не мав надії домогтися її руки; але вона була бідолашним дитям кохання, плодом якоїсь жахливої позашлюбної пристрасті — і вони побралися. І відразу ж після цього для Жюля Демаре почалася смуга життєвих успіхів. Усі заздрили його щастю, лихі люди твердили, що йому просто поталанило, ніби забуваючи при тому про його чесноти й мужність. Незабаром по одруженні Клеманс, її мати (що офіційно вважалася її хрещеною матір’ю) порадила Жюлеві Демаре купити посаду біржового маклера, пообіцявши дістати необхідну суму грошей. У ті часи така посада коштувала ще порівняно недорого. Того ж таки вечора у вітальні його патрона один багатий капіталіст за рекомендацією згаданої дами запропонував Жюлеві Демаре неймовірно вигідну угоду, надавши йому необхідний кредит, щоб успішно розпочати справу, і вже наступного дня щасливий прикажчик купив контору маклера, в якого служив. За чотири роки Жюль Демаре став одним із найбагатших людей свого кола, нові впливові особи поповнили число клієнтів, які перейшли до нього разом із конторою. Він усім уселяв безмежну довіру, і його справи залагоджувалися так блискуче, що мимоволі виникала думка або про таємне сприяння тещі, або про якесь таємниче заступництво, що його він сам приписував провидінню. На третьому році заміжжя Клеманс утратила хрещену матір. На той час пан Жюль — його звали просто на ім’я, щоб відрізнити від старшого брата, якого він прилаштував нотарем у Парижі — мав уже близько двохсот тисяч ліврів річного прибутку. В Парижі годі було зустріти щасливіше подружжя. Протягом п’ятьох років лише один раз було затьмарене їхнє виняткове кохання — наклепом, за який Жюль жорстоко помстився. Один із його колишніх приятелів приписав пані Жюль таке швидке збагачення її чоловіка, додавши, що тут не обійшлося без високого заступника, за чиї добродіяння було дорого заплачено. Жюль убив наклепника на дуелі. Глибоке взаємне почуття цих двох людей, яке витримало випробування шлюбом, викликало справжній захват у світському товаристві, хоч і дратувало деяких жінок. Усі шанували, всі нахваляли чарівне подружжя. Можливо, пана й пані Жюль так щиро любили тому, що немає приємнішого видовища, ніж видовище двох щасливих людей; але вони ніколи довго не затримувалися у світських вітальнях, їм не терпілося повернутись додому — так квапляться у своє гніздо голуб із голубкою, якщо їм трапиться залетіти кудись далеко. Гніздечко наших голуб’ят було на вулиці Менар у великому й гарному особняку, де художній смак утримував показну пишноту, якою фінансисти традиційно люблять похизуватися у межах розумного. У себе вдома подружжя влаштовувало бучні прийоми. Хоча світське життя їх мало приваблювало, проте Жюль терпів вище товариство, знаючи що рано чи пізно їхні зв’язки стануть їм у пригоді; але і його дружина, і він сам почували себе у світі, як тепличні рослини на холодному вітрі. З делікатності, цілком поясненної, Жюль приховав від дружини і наклеп, який про них поширили і який мало не затьмарив їхнього сімейного щастя, і смерть наклепника. Будучи натурою артистичною і витонченою, пані Жюль любила розкіш. Навіть після тієї страшної науки, якою послужила дуель, декотрі необачні жінки шепотілися, що пані Жюль, мабуть, часто потребує грошей. Згідно з їхніми підрахунками їй не могло вистачити двадцяти тисяч франків, які чоловік відпускав їй на туалети та на всілякі примхи. І справді, вона завжди вдягалася вишукано — а вдома часто була вбрана ще чепурніше, ніж у гостях. Вона любила вдягатися тільки для чоловіка, ніби бажаючи показати, що його вона ставить вище за все світське товариство. То було кохання справжнє, чисте і щасливе, наскільки може бути щасливим почуття, яке ховається від людських очей. Пан Жюль завжди залишався палким коханцем власної дружини, з кожним днем він закохувався в неї усе більше, любив у ній усе, навіть її примхи, і мало того, починав турбуватися, коли їх не помічав, наче це була ознака якоїсь хвороби.

Собі на лихо, Оґюст де Моленкур наштовхнувся на цю взаємну пристрасть і захопився пані Жюль до нестями. Та хоч він і плекав у серці сором’язливе та глибоке почуття, він не давав приводу вважати себе смішним. Оґюст не ухилявся від товариських гулянок, таких поширених у офіцерському середовищі, але навіть за келихом шампанського зберігав той замріяний вигляд, те мовчазне презирство до життя і той зажурений вираз обличчя, які з різних причин бувають у людей пересичених, людей, стомлених від марноти життя і всіх тих, хто підозрює в себе сухоти або серцеве захворювання. Безнадійно кохати і почувати відразу до життя — це сьогодні те саме, що зайняти певну суспільну позицію. Зрештою, навіть спроба заволодіти серцем королеви не здавалася б такою безнадійною, як ця безглузда любов до жінки, щасливої в шлюбі. Тому Моленкур мав досить підстав тяжко журитися. Королеву можна підкорити граючи на її марнославстві, високе становище — її слабкість; але побожна міщанка захищена від усіх впливів непроникною оболонкою, як ото їжак або равлик.

Цієї хвилини молодий офіцер сидів зовсім близько від тієї, яка, сама про те не здогадуючись, розбудила в його серці кохання і яка, звичайно, й гадки не мала, що завинила в подвійній зраді. Пані Жюль трималася просто, як найменш лукава з усіх жінок, лагідна, сповнена величного спокою. Ну хіба не безодня людська душа? Перш ніж почати розмову, барон по черзі оглянув дружину й чоловіка. Які тільки думки не пронеслися крізь його голову! За одну мить він наново пережив «Ночі» Юнга^[8]. А тим часом у залах гриміла музика, тисячі свічок розливали море світла — це був бал у банкіра, одне з тих зухвалих свят, яким світ золотих зливків кидав виклик старому позолоченому світу салонів, де сміялося обране товариство Сен-Жерменського передмістя, не здогадуючись, що недалеко той день, коли банк захопить Люксембурзький палац і всядеться на троні. В ті дні ймовірні змовники танцювали, не замислюючись ні про близький уже крах влади, ні про майбутні крахи банку. В розкішних вітальнях барона де Нусінгена панувало те особливе пожвавлення, яке притаманне паризькому вищому світу, завжди веселому — принаймні на вигляд. Тут люДи талановиті дарують дурням блискітки свого розуму, а дурні заражають їх своєю щасливою безтурботністю. Такий взаємний обмін уже розвеселяє. Свято в Парижі трохи скидається на фейерверк: дотепи, кокетування, розваги — усе спалахує і гасне, мов ракети. Наступного дня вже ніхто не пам’ятає ні своїх дотепів, ні свого кокетування, ні своїх розваг.

«Виходить, — сказав собі Оґюст, підводячи підсумок своїм думкам, — що жінки всі такі, якими їх бачить відам? Скажімо, пані Жюль видається найбездоганнішою серед тих, що тут присутні, а пані Жюль ходить на вулицю Солі».

Вулиця Солі стала його хворобою, на саму згадку про неї в нього стискалося серце.

— Пані, чому ви ніколи не танцюєте? — звернувся він до неї.

— Ви мене запитуєте про це вже втретє за зиму, — сказала вона з усмішкою.

— Але ж, якщо не помиляюся, ви жодного разу так і не відповіли мені.

— Ви не помиляєтесь.

— А якби й відповіли, то сказали б неправду. Я знаю, ви так само нещирі, як і всі жінки...

Пані Жюль і далі всміхалася.

— Повірте, пане, якби я відкрила справжню причину, вона б вам видалася зовсім безглуздою. Я не вважаю нещирістю приховувати таємниці, з яких світ сміється.

— Таємниці відкривають лише друзям, а такого звання я, безперечно, не заслужив, пані. Але у вас можуть бути лише шляхетні таємниці й невже ви вважаєте, що я здатний сміятися з почуттів, гідних поваги?

— Атож, — сказала вона, — ви, як і всі інші, смієтеся з наших найчистіших поривів, ви зводите на них наклеп. А втім, жодних таємниць у мене немає. Я маю повне право любити свого чоловіка відкрито, на очах у всього світу, і я відверто про це говорю, я цим пишаюся. І якщо ви станете глузувати з мене, коли я вам скажу, що танцюю лише з ним, я вважатиму вас за людину лиху й безсердечну.

— Виходить, після заміжжя ви ні з ким не танцювали, крім свого чоловіка?

— Ні, пане, не танцювала. Його рука — єдина, на яку я спиралася, і до мене ніколи не доторкався жоден інший.

— Невже й лікар жодного разу не мацав вам пульс?

— Ну от, ви й глузуєте.

— Ні, пані, я вами захоплююся, я розумію вас. Але ж ви дозволяєте чути ваш голос, ви дозволяєте бачити вас... одне слово дозволяєте, щоб чоловіки милувалися вами...

— О, це мене й засмучує, — урвала його вона. — Повірте, я хотіла б, щоб заміжня жінка мала право жити зі своїм чоловіком, як коханка з коханцем, тоді...

— Тоді чому дві години тому ви пішки й перевдягнена, ховаючись від усіх, ходили на вулицю Солі?

— Вулиця Солі? Уперше про таку чую, — сказала вона. І її чистий голос не зрадив найменшого хвилювання, і жодна рисочка її обличчя не здригнулася, і вона не зашарілася, не зніяковіла.

— Отже, ви сьогодні не підіймалися на третій поверх будинку на розі вулиці Старих августинців і вулиці Солі? І вас не чекав фіакр за десять кроків від дому? І ви потім не поїхали на вулицю Рішельє, і не зайшли до крамниці квітів, де купили ті самі пера марабу, що прикрашають тепер ваше волосся?

— Сьогодні ввечері я нікуди не виходила з дому.

Промовляючи ці брехливі слова, вона сміялася і незворушно обмахувалася віялом; але той, хто мав би право обняти її за стан, певне, відчув би, що спина у неї вкрилася холодним потом. У цю мить Оґюстові згадалися повчання відама.

— У такому разі та особа була дивовижно схожа на вас, — сказав він із простодушним виглядом.

— Якщо ви, пане, здатні йти назирці за жінкою і стежити за нею, — відповіла вона, — то, пробачте мені за відвертість, ви чините погано, дуже погано. Отже, дозвольте я не повірю вашій розповіді, — я про вас кращої думки.

Барон відійшов, сів біля каміна і, здавалося, поринув у задуму. Він похилив голову, але нишком стежив за пані Жюль, а та, забувши, що вона відбивається в дзеркалах, двічі або тричі кинула на нього погляд, сповнений жаху. Потім знаком підкликала чоловіка, взяла його під руку і підвелася, щоб пройтися залами. Коли подружжя Демаре проминали де Моленкура, той, розмовляючи з приятелем, сказав голосно, ніби відповідаючи на якесь його запитання:

— Думаю, цій жінці сьогодні не пощастить спокійно заснути...

Пані Жюль зупинилася, обдарувала його зневажливим поглядом і пішла далі, не подумавши про те, що якби Жюль перехопив цей погляд, то під загрозою опинилося б і її щастя, і життя двох чоловіків. Оґюст, не тямлячись від люті, яку він загнав на саме дно душі, незабаром поїхав додому; він заприсягся розплутати цю таємну історію. Перед тим як піти, він хотів знайти пані Жюль і ще раз глянути на неї, але її вже не було. Яку драму переживала його юна душа, надміру романтична, як і в усіх тих, хто ще не спізнав кохання в усій жаданій повноті! Він боготворив пані Жюль і в цьому її новому втіленні, він кохав її з усім шалом ревнощів, з безумною тугою розбуджених надій. Зрадивши чоловіка, ця жінка стала в його уяві доступною, й Оґюст міг тепер віддаватися радісним передчуттям імовірного щастя, палким мріям про нескінченні втіхи, які принесе йому володіння коханою жінкою. Хай він і втратив янгола, зате здобув невимовно знадливого демона. Він міг спати, будуючи безліч химерних замків, виправдовуючи поведінку пані Жюль якоюсь романтичною добродійністю, чому й сам не вірив. Тоді він вирішив уже із завтрашнього дня цілком присвятити свій час і сили тому, щоб дошукатися, як виникла, з чим була пов’язана і в чому полягала таємниця пані Жюль. Він мав прочитати роман, точніше ознайомитися з драмою й самому зіграти в ній не останню роль.

Непогана розвага — ремесло шпигуна, коли робиш його для себе, для задоволення власної пристрасті. Хіба це не те саме, що розважатися крадіжками, залишаючись людиною чесною? Але треба наперед примиритися з тим, що тобі доведеться кипіти гнівом, мучитися нетерпінням, мерзнути, стоячи в багнюці, цокотіти зубами від холоду й палати вогнем, живитися оманливими надіями. Доведеться, не раз повірити якій-небудь сумнівній чутці, прагнути до невідомої мети, зазнавати невдач, проклинати все на світі, подумки співати самому собі елегії й дифірамби, по-дурному кричати на сумирного перехожого, що придивляється до тебе, налітати на торговок і перекидати їхні кошики з яблуками, бігати по всьому місту, відсапуватися, стовбичити під вікнами, будувати тисячі припущень... Але це ж лови, справжні лови на вулицях Парижа з усіма їхніми пригодами, тільки що без собак, рушничної пальби та атукання! Подібні відчуття можна порівняти хіба що з відчуттями азартного гравця. Потрібне також серце, яке палає коханням або жадає помсти і дає тобі снагу довго й уперто підстерігати здобич, наче тигр, готовий до стрибка; тобі доведется також пережити не одну несподіванку, які чигають на тебе в будь-якому з паризьких кварталів, і сприймати їх ще з більшим інтересом, ніж вони того варті. Хіба це не означає мати багатогранну душу, вміти пережити тисячу пристрастей, тисячу почуттів водночас?

Оґюст де Моленкур кинувся в цю бурхливу діяльність з великою охотою, бо відразу перейнявся всіма її прикростями та втіхами. Він вештався, перевдягнений, Парижем, чатував на всіх перехрестях вулиці Пажвен та вулиці Старих августинців. Як мисливець ганяв він туди-сюди між вулицею Менар і вулицею Солі, не знаючи ні радості вдоволеної помсти, ні того, яка винагорода чи кара належить йому за всі зусилля, клопіт і хитрощі. А проте він ще не дійшов до того стану, коли від нетерплячки всередині усе холоне, а тіло вкривається потом; він блукав, не гублячи надії, певний, що пані Жюль поки що не насмілюється з’явитися там, де одного разу її вже захопили зненацька. Отож перші дні свого пошуку він присвятив тому, щоб проникнути в усі таємниці вулиці Солі. Новачок у цій справі, він не наважився звернутися з розпитуваннями ні до воротаря того дому, де бувала пані Жюль, ні до шевця, який мешкав на нижньому поверсі; але він сподівався влаштувати собі спостережний пункт в одному з будинків, розташованих навпроти таємничого помешкання. Він вивчав місцевість, він прагнув поєднати обачність і нетерпіння, любов і скритність.

В один із перших днів березня, заглиблений у думки про те, як завдати вирішального удару, він покинув свій пост, де довго й марно простояв на чатах і близько четвертої години дня повертався додому, куди кликали його справи, пов’язані зі службою; аж раптом, ідучи по Черепаховій вулиці, він потрапив під зливу, та таку, від якої вмить переповнюються водою стічні канави, а краплі аж дзвенять, падаючи у вуличні калюжі. У таких випадках паризький «піхотинець» мусить зупинитися напівдорозі й шукати тимчасового притулку в крамниці або кав’ярні, якщо він має гроші, щоб заплатити за вимушену гостинність, а якщо кишені в нього порожні — то під ворітьми, в цьому пристановищі бідних, погано вдягнених людей. Аж дивно, що досі жоден із наших живописців не спромігся зобразити на полотні мальовничий гурт парижан, які з’юрмилися в грозу під вологим дашком ґанку! Де побачите ви цікавішу картину? Насамперед ваш погляд зупиниться тут на пішоході-мрійникові або філософові, який із приємністю дивиться на довгі смуги дощу, що вирізняются на сірому тлі паризького повітря, утворюючи ніби карбований візерунок, схожий на примхливу в’язь скляних прожилок; на завихрення білястої водяної куряви, яку здіймає над дахами вітер; на пінясті, бризкотливі потоки, що з плюскотом дзюркотять із ринв; та й на тисячу інших неймовірно цікавих дрібниць, якими захоплено милуються вуличні волоцюги, навіть не помічаючи, що хазяїн тимчасового притулку за цей час не раз штурхоне його держаком мітли. А ось пішохід балакучий — він нарікає на погоду й гомонить із воротаркою, а та сперлася на мітлу, як гренадер на рушницю; а онде пішохід-голодранець — він видається якимсь фантастичним створінням на тлі стіни, до якої він прихилився, анітрохи не турбуючись про свої лахи, звичні до всіх вуличних доторків; а он там пішохід письменний — він усю свою увагу віддає афішам, пильно їх роздивляється, читає по складах, а то й вільно, проте ніколи до кінця не дочитує; тут і пішохід-жартівник — він сміється з перехожих, коли з ними трапиться якась прикрість, сміється з жінок, обляпаних багнюкою, і корчить гримаси тим, хто виглядає з вікон — і чоловікам, і жінкам, і дітям; тут-таки й пішохід-мовчун — він обдивляється всі вікна, всі поверхи; пішохід-промисловець із торбинкою або згортком у руках — він оцінює дощ із погляду прибутків та збитків; пішохід люб’язний — він влітає під дашок, мов гарматне ядро, вигукує: «Ну й погода, панове!» — і розкланюється з усіма; і нарешті, типовий паризький буржуа, людина з парасолькою — добре обізнаний у питаннях погоди й негоди, він передбачив дощ, але, попри умовляння дружини, все-таки вийшов із дому і тепер прилаштувався на стільчику воротаря. Кожен представник цієї випадкової компанії — хто частіше, а хто рідше, залежно від характеру — поглядає на небо і кінець кінцем вистрибом, намагаючись не забруднити ніг, рушає далі, чи тому, що боїться кудись запізнитися, чи тому, що бачить, як інші йдуть, незважаючи на вітер та калюжі, чи тому що повітря у дворі під дашком вологе й застояне — недовго й застудитися, а як говорить прислів’я, з двох лих обирають менше. Зрештою, в кожного свої причини. І ось під дашком залишається тільки пішохід обачний — він чекає, коли серед роздертих хмар з’явиться клапоть синього неба, і тільки тоді зважиться покинути схованку.

Отак і Оґюст де Моленкур знайшов притулок разом із цілим плем’ям пішоходів під дашком воріт старого будинку, двір якого скидався на величезний пічний комин. З отинькованих, облуплених і зеленавих від вогкості стін спускалося стільки ринв та жолобів і стільки води лилося в двір із чотирьох багатоповерхових будинків, що можна було подумати, ніби ти опинився серед водоспадів Сен-Клу. Вода струменіла звідусіль, вона вирувала, булькала, дзюркотіла; вона була чорною, білою, синьою і зеленою; вона з плюскотом бризкала з-під мітли воротарки, беззубої старої баби, яка була, здавалося, й створена під час негоди, анітрохи її не боялася і навіть благословляла, вимітаючи на вулицю безліч найрізноманітніших і найхимерніших покидьків, які викривали спосіб життя та звички мешканців. Там були обрізки ситцю, чаїнки, пелюстки штучних квітів, збляклих або невдало вирізаних, лушпиння овочів, папірці, осколки металу. З кожним помахом мітли оголялося дно канави, розділене на шахові клітинки, — цієї чорної розколини, очистити яку двірникам коштує неабияких зусиль. Нещасливий закоханий спостерігав цю картину, одну з тисячі картин, які щодня виникають у мінливому Парижі, але спостерігав машинально, як людина, заглиблена у свої думки, — аж раптом, підвівши погляд, він побачив просто перед собою незнайомця, який тільки-но підійшов.

Це був, судячи з вигляду, жебрак, але не звичайний паризький жебрак, створіння, яке не визначиш словами жодною людською мовою; ні, цей чоловік ніби утворював новий тип, що не мав нічого спільного з тими уявленнями, які виникають у нас при слові «жебрак». Він був геть чисто позбавлений того своєрідного паризького характеру, що часто вражає нас у тих бідолахах, яких малював Шарле^[9], виявляючи дивовижний дар спостережливості: це брутальні, обляпані багнюкою люди з хрипкими голосами, з червоними носами-картоплинами, з беззубими, але хижими ротами, люди жалюгідні й жахливі, але чий погляд, здавалося б, усупереч усій їхній суті, світиться розумом. У деяких із цих нахабних волоцюг — облуплені плямисті обличчя з набухлими венами, поораний зморшками лоб, волосся рідке й засмальцьоване, ніби на перуці, викинутій на смітник. Усі вони веселі в своєму ганебному падінні й ганьблять себе своїми веселощами, всі позначені печаттю розпусти і своєю мовчанкою ніби докоряють вам; їхня поведінка свідчить про страшні думки. Живучи між злочином і милостинею, вони не знають докорів сумління, вони обачно й спритно обминають ешафот, невинні, попри свою порочність, і порочні, попри свою невинність. На них часто дивляться з посмішкою, але вони завжди змушують замислитися. Один із них утілює в собі ніби змалілу цивілізацію, його розумінню доступне все: і своєрідна честь каторжника, і любов до батьківщини, і доброчесність; він поєднує в собі і лукавство вульгарного грабіжника, і розум витонченого злочинця. Другий завжди скоряється долі, він спритний лицедій, але небагатий на розум. Усі вони не позбавлені бодай слабкого потягу до порядку й праці, але суспільство втоптало їх у болото, йому байдуже до того, що серед жебраків, цих паризьких циган пропадає стільки поетів, стільки великих людей, стільки сміливих, багато обдарованих особистостей; це люд причетний до великого добра і великого зла, як усі, кому довелося страждати; він звик терпіти нечувані бідування, якась фатальна сила постійно штовхає його в багнюку. Кожен із них плекає свою мрію, надію, радість, знаходячи їх у картах, лотереї, вині. Та нічого не нагадувало про ці дивні створіння в чоловікові, який недбало прихилисвя до стіни біля Оґюста де Моленкура; він був схожий на фантастичний образ, створений уявою талановитого художника й намальований ним на звороті якої-небудь картини. Високий і сухорлявий, з обличчям свинцевого кольору, на якому відбивалася робота глибокої, холодної, мов крига, думки, він убивав жалість до себе кожного, хто дивився на нього, іронічною посмішкою і похмурим поглядом, без слів вимагаючи, щоб до нього ставились, як до рівні. Обличчя в нього було брудно-біле, а зморшкуватий лисий череп чимось нагадував уламок граніту. Кілька гладеньких пасом сивого волосся спадали зі скронь на комір засмальцьованого сурдута, застебнутого аж до шиї. Він скидався водночас і на Вольтера, і на Дон-Кіхота, був насмішкуватий і меланхолійний, сповнений філософської зневаги до світу, але здавався напівбожевільним. Сорочки на ньому, мабуть, не було. Обличчя заросло довгою бородою. Брудна нашийна хусточка чорного кольору, злиняла і навіть не затуляла зморшкуватої шиї, з товстими, як мотузки, жилами, з випнутим борлаком. Під очима темніли хворобливі синці. Йому можна було дати років шістдесят, не менше. Руки в ного були білі й чисті. На ногах — стоптані, порвані чоботи. До синіх полатаних штанів приліпився якийсь білий пух, що надавав їм огидного вигляду. Чи то його одіж, намокнувши під дощем, стала поширювати сморід, чи то він і без того був просякнутий запахом злиднів, властивим паризьким халабудам (так само як ото конторам, ризницям і шпиталям притаманний особливий затхлий та застояний дух, який годі описати словами), але всі, хто стояв близько від нього відійшли далі, залишивши його самого; він скинув на них, потім на офіцера, спокійним, безвиразним поглядом, знаменитим поглядом Талейрана — тьмяним, позбавленим усякої теплоти, що править за непроникну завісу сильним душам, за якою вони ховають глибокі почуття та непомильні судження про людей, речі, події. Жодна зморшка не здригнулася на його обличчі. Рот і чоло залишилися незворушними; але він опустив очі і втупив погляд у землю з якоюсь шляхетною, майже трагічоною повільністю. І в порусі зів’ялих повік читалася глибока драма.

Побачивши цього вуличного стоїка, Оґюст де Моленкур мимоволі віддався грі уяви, як то буває завжди, коли перше почуття простої цікавості веде за собою цілий потік думок. Гроза минула. Коли Оґюст знову підвів погляд, він побачив лише полу незнайомцевого сурдута, яка ковзнула по вуличній тумбі і зникла; але виходячи з-під дашка, він помітив у себе під ногами листа і здогадався, що він випав із кишені в незнайомця, бо Оґюст бачив, як той діставав звідти хусточку. Піднявши листа, щоб віддати його старому, офіцер машинально прочитав адресу: «Панові Ферагюсу, вулиця Старих августинців, на розі з вулицею Солі. Париж».

А лист був без марки. Прочитавши адресу, Оґюст де Моленкур не став наздоганяти незнайомця, бо мало знайдеться на світі пристрастей, які рано чи пізно не штовхнули б людину на ганебний вчинок. У барона виникло передчуття, що знахідка може йому згодитися, і він вирішив залишити її поки в себе, щоб здобути право увійти в таємничий дім і там віддати листа старому — бо до нього вже дійшло, що той живе в тому підозрілому домі. Й відразу коловерть думок, туманних, як перші проблиски дня, закружляла у нього в толові, шукаючи зв’язку між цим чоловіком та пані Жюль. Ревниві закохані здатні припустити все що завгодно; і саме розглядаючи безліч своїх припущень і відбираючи найімовірніші, судді, шпиги, коханці та спостерігачі розгадують істину, яка їх цікавить.

«Чи не йому цей лист? Чи не від пані Жюль?»

Тисяча запитань разом виникли в його стривоженій уяві, але прочитавши вже перші слова в листі, він усміхнувся. Ось дослівний текст у всьому блиску його наївності й у жахливій безграмотності — тут нічого не додаси, не відбереш, автор тільки вирішив розставити необхідні розділові знаки. В оригіналі не було ні ком, ні крапок, ні навіть знаків оклику, тобто тієї основи, на якій тримається вся система виражальних засобів і без якої сучасні автори не змогли б передавати на письмі згубну силу людських пристрастей.

«Анрі!

Заради вас я йшла на виликі жертви, сирид них і та — щоби ніколи не нагадувати вам про себи, але голос, якого я ни годна втримати, велить мині нарешті висказати вам, скільки поганого ви мині вчинили. Я наперед знаю, що у вашій душі, закостинілій у пороках, не знайдеться і крихти жалю до мени. У ваше серце годі стукати — воно глухе. Може воно глухе й до голосу природи — та дарма: я хочу розказати, до чого ви мине довили і в якому я зараз жахливому становищі опинилася. Анрі, ви знали, скільки я вистраждала через свою першу помилку, але ви мучили мине так само жорстоко і з вашої вини на мени навалилися розпач і горе. Справді, чесно вам признаюся, упевненість, що ви мине любите і шануєте, надавала мині мужності нести тягар своєї лихої долі. Але сьогодні — що мині лишається? Ви забрали в мени усе найдорожче, усе, що прив’язувало мине до життя; заради вас я пожертвувала батьками, друзями, честю, рипутацією, і мині лишається тільки бизчестіє, соромота і — скажу про це ни чирвоніючи — злидні. Для повного мого нищастія бракувало тільки впевниності в тому, що ви зниважаєте і нинавидите мине; тепер я в цьому ни сумніваюся, і в мене стане мужності зробити те, що я надумала. Моє рішення прийняте і цього вимагає честь моєї сім’ї: отже, я покладу кінець своїм бідуванням. Не відмовляйте мине Анрі. Я хочу вчинити жахливу річ, я це знаю, але мине примушує до цього моє становище. Без допомоги, без підтримки, без єдиного друга, який би міг мине втішити, чи можу я далі жити? Ні. Доля вирішила за мене. Отже, чириз два дні, Анрі, чириз два дні Іда вже ни буде гідна вашої поваги; але повірте моєму слову, моє сумління чисте, і я завжди залишалася гідною вашої дружби. О Анрі, дорогий друже, бо я ніколи ни зміню свого ставлиння до вас, обіцяйте простити мині те, що я вступаю на таку дарогу. Кохання надавало мині мужності, воно й типер укріпить мої сили. Серце моє досі повне тобою, і воно вбириже мине від спокус. Ни забувайте ніколи, що моя доля — діло ваших рук, і судіть себе. Нихай небо помилує вас за всі ваші злочинства, навколішках вимолюю я вам прощення, бо я знаю — ваше нещастя тільки підсилить мою біду. Попри скруту, в якій я пирибуваю, я не візьму від вас жодної допомоги. Якби ви мине кохали, я могла б прийняти вашу допомогу як знак дружби, але добродіяння з жалості моя душа не візьме, бо в такому разі я стала б підлішою, ніж той, хто подав мені милостиню. Я попрошу від вас тільки однієї ласки. Я не знаю, скільки часу довидеться мені пробути в пані Менарді, тож будьте великодушні й не приходьте туди при мині. Ваші дві останні появи в мене, завдали мені болю, який ни скоро втихне, я не можу входити тут у подробиці про те, як ви тоді себе поводили. Ви нинавидите мине — ці слова закарбувались у моєму серці, й воно терпне від жаху. Гай-гай! Саме в ту хвилину, коли мині потрібна вся моя мужність, сили покидають мине. Анрі, друже мій, перш ніж я поставлю між нами ниподоланну пиришкоду, дай мині останній доказ своєї поваги: напиши мині, дай відповідь, пириконай мине, що ти досі ставишся до мене з повагою, хоч і не кохаєш мине. Хоч я можу дивитися вам прямо у вічі, я ни прагну зустрічі: я боюся своєї слабкості і свого кохання. Але, будь ласка, напишіть мині бодай одне слово, воно надасть мині мужності, яка потрібна мині, щоб пирижити біду. Прощайте, винуватцю всіх моїх прикростей, але єдиний друже, обранцю мого серця, якого я ніколи ни забуду.

Іда».

Ці слова, в яких відбилося усе життя молодої дівчини, її ошукане кохання, згубні радощі, горе, злидні й жахливе самозречення, ця нікому не відома, але чисто паризька поема, записана на брудному папері, на мить схвилювала Оґюста де Моленкура, і зрештою в нього промайнула думка, а чи не доводиться ця Іда родичкою пані Жюль і чи не було те вечірнє побачення, мимовільним свідком якого він став, спробою врятувати дівчину? Невже старий жалюгідний жебрак спокусив Іду?

Таке припущення видалося Оґюстові неймовірним. Блукаючи в лабіринті думок, що зіштовхувались і взаємно знищували одна одну, барон дійшов до вулиці Пажвен і побачив фіакр — він стояв у кінці вулиці Старих августинців, неподалік від вулиці Монмартр. Усі фіакри, що когось чекали, розбуджували в Оґюста підозру.

«Чи не її він жде?» — подумав мододий офіцер. Серце в нього нестямно калатало. Він штовхнув невеликі двері з дзвінком, але, входячи, низько похилив голову, переживаючи щось подібне до сорому, бо внутрішній голос твердив йому: «Яке тобі діло чужої таємниці?»

Оґюст піднявся на кілька сходинок і зіткнувся віч-на-віч із старою воротаркою.

— Пан Феррагюс удома?

— Я такого не знаю...

— Як, хіба пан Феррагюс тут не мешкає?

— Ні, таких у нас у домі нема.

— Але ж, добродійко...

— Я вам не добродійка, пане, я воротарка.

— Але ж добродійко, — твердо повторив барон, — мені доручено передати лист панові Феррагюсу особисто в руки.

— А тоді інша справа, — сказала вона, відразу змінивши тон. — Де ваш лист? Ану, покажіть.

Оґюст показав запечатаного листа. Стара із сумнівом похитала головою, завагалася і вже було хотіла покинути свою комірчину, щоб піти попередити таємничого Феррагюса про цей несподіваний візит, але потім сказала:

— Ну, гаразд, ідіть. Ви повинні знати, куди...

Пустивши повз вуха цю фразу, якою хитра стара, можливо, хотіла наставити йому пастку, офіцер поквапно піднявся сходами і рвучко смикнув за шворку дзвінка біля дверей третього поверху. Інстинкт закоханого нашіптував йому: «Вона тут».

Незнайомець, який сьогодні ховався разом із ним від дощу, він же Феррагюс і винуватець усіх нещасть Іди, відчинив йому сам. На ньому був квітчастий халат, білі сукняні панталони, на ногах — гарні вишиті пантофлі, обличчя було чисто вимите. Пані Жюль визирнула з дверей сусідньої кімнати, зблідла і впала на стілець.

— Що з вами, пані? — вигукнув Оґюст, кинувшись до неї.

Але Феррагюс простяг руку і так різко, з такою силою відштовхнув офіцера, що тому здалося, ніби його вдарили у груди залізним ломом.

— Назад, пане! — промовив цей чоловік. — Чого вам від нас треба? Ви нишпорите в цьому кварталі уже п’ять чи шість днів. Ви що, шпиг?

— А ви пан Феррагюс? — запитав барон.

— Ні, добродію.

— Все одно я повинен віддати вам листа, якого ви згубили під дашком ганку, де ховалися від дощу.

І з цими словами Оґюст простяг листа, не змігши втриматися, щоб не окинути поглядом кімнату, де його приймав Феррагюс — вона видалася йому обставленою просто, але з великим смаком. У каміні горів вогонь; тут-таки стояв стіл, накритий із розкішшю, здавалося б, недоступною для людини скромного становища, яка мешкала в такому непоказному домі. До того ж крізь прочинені двері Оґюст роздивився в сусідній кімнаті купу золота на козетці й почув звуки, які могли бути тільки жіночими схлипуваннями.

— Це лист мені, дякую, — промовив незнайомець і очікувально обернувся до барона, всім своїм виглядом показуючи що йому тут більше немає чого робити.

Оґюст із жадібною цікавістю роздивлявся все навкруги і тому не звернув уваги на те, як пильно оглянули його самого, не помітив майже магнетичного погляду, яким незнайомець, здавалося, хотів спопелити його; бо якби офіцер перехопив цей погляд василіска, він би збагнув, що йому загрожує неабияка небезпека. Надто збуджений, щоб думати про себе, Оґюст відкланявся, вийшов на вулицю і подався додому, намагаючись розгадати взаємини трьох осіб — Іди, Феррагюса й пані Жюль; власне, то було те саме, що скласти візерунок із химерних дерев’яних уламків китайської головоломки, не знаючи до неї ключа. Але пані Жюль його побачила, пані Жюль туди приходила, пані Жюль йому збрехала. Моленкур поклав завтра ж таки з’явитися до цієї жінки з візитом; вона не зможе відмовитися від зустрічі з ним, адже він став її співучасником, він весь, із руками й ногами, вліз у цю темну історію. Оґюст уже уявляв себе необмеженим володарем пані Жюль і думав про те, як владно зажадає, щоб вона відкрила йому свою таємницю.

У ті часи Париж був охоплений будівельною гарячкою. Якщо Париж — страховисько, то, безперечно, найманіакальніше з усіх страховиськ. Тисячі фантазій володіють ним; то він будується мовби захоплений архітектурою старий вельможа; то, забувши про будівництво, стає військовим, перевдягається в мундир національного гвардійця, влаштовує воєнні навчання і попахкує сигарою; а то раптом забуває про маневри й кидає сигару; а то впадає в розпач, розоряється, продає з молотка на площі Шатле своє майно й оголошує себе банкрутом, та мине лише кілька днів — і він залагоджує свої справи, влаштовує свята й іде в танець. Ні сіло, ні впало, він раптом починає жадібно об’їдатися ячмінним цукром; учора він купував папір «Вейнен», а сьогодні в нього розболілися зуби, й він розклеює на всіх своїх стінах і мурах оголошення про нові ліки проти зубного болю, а завтра почне запасатися пастою проти кашлю. Його захоплення тривають місяць, три місяці, рік, а іноді й один день. Отож у ті часи повсюди щось будували, щось руйнували, а навіщо — ніхто не знав. Мало на якій вулиці не височіли риштування, споруджені з довгих жердин, перекритих дошками, що були закріплені в гніздах на рівні кожного поверху; хисткі конструкції, розгойдувані ходою мулярів, сяк-так позв’язувані вірьовками, заляпані білим вапном, лише зрідка відгороджені від екіпажів, що проїздять вулицею, дощаним парканом, обов’язковим тільки для тих будов, яким кінця не видно. Чимось корабельним віє від цих своєрідних щогл, драбин, переплутаного мотуззя, від криків мулярів. Одна з таких недовговічних споруд височіла й за десяток кроків від Моленкурового особняка навколо недобудованого дому з обтесаного каменю. І коли наступного дня Оґюст поїхав до пані Жюль і проминав у кабріолеті цю будову, кам’яна брила завбільшки близько двух кубічних футів, піднята на самий верх риштувань, зірвалася з линв, перекрутилась у повітрі й упала на екіпаж, розчавивши лакея, який стояв на зап’ятках. Крик жаху потряс риштування, де працювали мулярі; один із них був на волосину від загибелі й ледь утримався за жердину — мабуть, камінь, падаючи, зачепив і його. Швидко зібрався натовп. Усі мулярі позбігали вниз із криками та лайкою, запевняючи що кабріолет пана де Моленкура зачепив їхню лебідку. Ще якихось дві п’яді й камінь розчерепив би офіцеру голову. Лакей загинув, екіпаж був розбитий, подія схвилювала весь квартал, про неї писали в газетах. Пан де Моленкур, упевнений, що не зачіпав ніякої лебідки, подав скаргу. У справу втрутилося правосуддя. Розслідування показало, що біля будови стояв хлопчак із рейкою в руці й кричав перехожим та проїжджим, щоб обминали небезпечне місце. На цьому справу й закрили. Пан де Моленкур відбувся втратою лакея і переляком та ще й кілька днів пролежав у постелі, бо його зачепило задньою віссю екіпажа, коли вона зламалася від удару, а крім того нервовий струс, спричинений несподіваною пригодою, викликав у нього гарячку. Тому він не поїхав до пані Жюль.

Через десять днів після цієї події він уперше вибрався з дому в Булонський ліс у своєму полагодженому екіпажі та коли звернув на Бургундську вулицю й переїздив через стічну канаву, якраз навпроти палати депутатів, вісь кабріолета переломилася навпіл; коні бігли дуже швидко, і колеса мали стукнутися одне об одне з такою силою, що розкололи б Оґюстові голову, але, на щастя, піднятий верх екіпажа пом’якшив силу удару. Та все ж таки барон дістав тяжку рану в бік. Ось так удруге за десять днів його привезли напівживого до засмученої бабусі. Другий нещасливий випадок розбудив у ньому деякі підозри, поки що туманні, — і він подумав про Феррагюса та пані Жюль. Бажаючи перевірити свої здогади, він заховав зламану вісь у себе в спальні і звелів покликати каретника. Прийшов каретник, оглянув вісь, обстежив місце перелому і з’ясував дві обставини: по-перше, вісь була виготовлена не в його майстерні, бо на всіх осях, які він ставив, були великими літерами вигравіювані його ініціали — і він не міг збагнути, яким чином вісь було замінено; по-друге, зламалася ця підозріла вісь через те, що в ній була внутрішня порожнина — метал умисне відливали спеціальним способом, щоб у ньому утворилися раковини та пузирі.

— Ну, пане барон, треба бути великим спритником і великою падлюкою, щоб виготовити отаку хитрувісь, — сказав каретник — можна об заклад побитися, що це умисний ґандж.

Пан де Моленкур попросив каретника мовчати про їхнє розслідування, а сам зробив для себе недвозначні висновки. Обидва замахи на його життя були проведені так вправно, що сумніву не лишалося: його вороги — люди майже надприродної сили та кмітливості.

«Це війна не на життя, а на смерть, — думав він, перевертаючись у постелі, — війна дикунська, війна, в якій можливі напади із засідки, зрада, війна, оголошена в ім’я пані Жюль. З ким же вона кохається? А якою могутністю наділений цей Феррагюс!»

І Оґюст де Моленкур — людина хоробра і до того ж бувалий офіцер — мимоволі тремтів від жаху. Серед думок, що вирували в його голові, була одна, яка позбавляла його мужності, бо перед такою небезпекою він почував себе цілком безпорадним: чи не подумають його вороги застосувати отруту? І тоді, під впливом страху, розтривоженого хворобливою кволістю, дієтою та гарячкою, він звелів покликати до себе стару служницю, яка з давніх-давен була віддана його бабусі, а до нього плекала майже материнські почуття, шляхетну й некорисливу прихильність, на яку бувають здатні прості люди. Не відкриваючись їй до кінця, він попросив, щоб вона таємно купувала — причому щоразу в іншому місці — всю необхідну йому провізію, щоб тримала її під замком, щоб сама йому готувала й сама подавала і щоб при цьому не було поблизу жодної живої душі. Одне слово, він ужив якнайпильніших заходів проти можливого отруєння. Він лежав у постелі, самотній, хворий, і міг на дозвіллі скільки завгодно міркувати про те, як йому уникнути наглої смерті, а почуття самозбереження — єдина людська потреба, задовольняючи яку егоїзм виявляє майже непомильну передбачливість. Але бідолашний хворий сам себе отруював — страхом; у нього виникали нові й нові підозри, дедалі сильніше затьмарюючи йому життя. Правда, ці два замахи навчили його цінувати вміння, таке необхідне для кожного політичного діяча, — високе мистецтво приховувати свої думки, до якого слід удаватися, коли порушені глибокі життєві інтереси. Мовчати, зберігаючи якусь таємницю — неважко; але приховувати свої наміри, вміти, якщо виникне потреба, надовго відкласти їхнє здійснення, як робив Алі-Паша^[10], щоб забезпечити торжество помсти, виплеканої за тридцять років, — це велике мистецтво, а надто в нашій країні, де мало знайдеться людей, здатних приховувати що-небудь і протягом тридцятьох днів. Оґюст де Моленкур жив тільки думкою про пані Жюль. Він постійно був заклопотаний тим, що обмірковував засоби, до яких можна вдатися в цій нещадній боротьбі, щоб здолати своїх таємних супротивників. Перешкоди тільки розпалювали його зачаєну пристрасть. Пані Жюль і далі панувала в його помислах та в його серці, ще сильніше принаджуючи його своїми імовірними пороками, аніж безсумнівними чеснотами, за які він колись зробив її своїм божеством.

Прагнучи розвідати сили ворога, хворий вирішив, що нічим не ризикує, втаємничивши у всі подробиці своєї історії старого відама. Командор любив Оґюста, як батько любить дітей своєї дружини; він був хитрий в інтригах і мав витончений розум дипломата. Він вислухав барона, похитав головою, і вони стали радитися. Добродушний відам не поділяв надій свого молодого друга, котрий вірив, що в наші часи поліція та влада здатні розкрити яку завгодно таємницю і коли він буде змушений до них звернутися, то знайде в цих людях могутніх союзників.

Старий відам з глибокою переконаністю заперечив йому:

— Дорогий хлопче, на світі нема нічого нездарнішого за поліцію, а влада нічого не може вдіяти, коли йдеться про особисте життя людини. Ні поліція, ні влада не вміють читати в серцях. Вимагати, щоб вони розслідували причини якої-небудь події, здавалося б, цілком розумно. Але і влада, і поліція безпорадні в таких справах; їм бракує саме особистої зацікавленості, яка допомагає довідатися про все, що треба. Жодна людська сила не перешкодить убивці застосувати ніж або отруту і дістатися до серця монарха або до шлунка добропорядного обивателя. Пристрасті винахідливіші за будь-яку поліцію.

Командор наполегливо радив баронові поїхати до Італії, з Італії — в Грецію, з Греції — в Сирію, із Сирії — в Азію і повернутися звідти лише тоді, коли його таємні вороги переконаються, що він відмовився від своїх намірів, і в такий спосіб він мовчазливо укладе з ними мир. Ну а якщо не виїжджати, то слід замкнутися в своєму домі, не виходити навіть зі своєї кімнати, і в такий спосіб уберегтися від помсти Феррагюса, а вийти тільки з тим, щоб уже розчавити його напевне.

— Торкатися до ворога можна тільки зброєю, стинаючи йому голову! — з глибокою переконаністю сказав відам.

А втім, старий запевнив свого улюбленця, що застосує все дароване йому небом лукавство і нікого не компрометуючи, розвідає сили ворога, щоб скласти чітке уявлення про його можливості та підготувати перемогу. В командора служив такий собі відставний Фігаро — найпрозірливіша бестія з тих, які будь-коли виступали в людській подобі; колись він був кмітливий, як сам Сатана, володів своїм тілом, як каторжник, був моторний, як злодій, підступний, як жінка, але геній цього славного чолов’яги почав занепадати, бо не знаходив собі застосування, відтоді як новий устрій паризького товариства змінив роль для комедійного слуги. Цей заслужений Скапен поклонявся своєму панові, як вищому створінню; але хитрий відам щороку додавав до платні свого колишнього довіреного помічника в амурних справах чималеньку суму — знак уваги, що скріплював природну відданість узами матеріального інтересу і забезпечував старому відамові таке піклування, на яке не здатне навіть найніжніша коханка, коли її друг захворює. Ось цьому перлу серед комедійних слуг, уламкові минулого століття, чесному пройді, який не піддавався спокусам — принаймні поки їх не було — і довірилися командор та Оґюст.

— Пан барон тільки все зіпсують, — сказав великий діяч у лівреї, покликаний на раду. — Нехай вони спокійно їдять, п’ють і сплять. Я все беру на себе.

І справді, через тиждень після цієї розмови, коли Оґюст де Моленкур, уже цілком здоровий, снідав разом із бабусею та відамом, Жюстен прийшов, щоб доповісти про наслідки свого розшуку. Зачекавши, поки стара баронеса піде в свої покої, він із тією скромністю, яку напускають на себе талановиті люди, повідомив:

— Справжнє ім’я ворога, який переслідує пана барона — не Феррагюс. Цього чоловіка, цього диявола звуть Грасьєн-Анрі-Віктор-Жан-Жозеф Буриньяр. Шановний Грасьєн Буриньяр — колишній підрядник у будівництві, свого часу дуже багатий і один із найперших красенів у Парижі, ловелас, здатний звабити самого Ґрандісона. Цим поки що обмежуються мої відомості. Ще коли він був простим робітником, брати Ордену деворантів обрали його своїм ватагом, під ім’ям Феррагюса Двадцять третього. Поліція мала б це знати, якби вона взагалі що-небудь знала. Тепер він переселився з вулиці Старих августинців на вулицю Жокле, пані Жюль Демаре часто його там навідує. Її чоловік, ідучи на біржу, частенько проводжає її туди вулицею Вів’єн, а може, то вона проводжає його на біржу. Пан відам надто добре обізнаний у подібних історіях, щоб запитувати в мене, хто кого веде: чоловік дружину чи дружина чоловіка, але пані Жюль дуже вже гарна і я ладен об заклад побитися, що вона його веде, а не він її. Все це цілком точні відомості. Буриньяр часто грає в карти в Пале-Руаялі, в номері сто двадцять дев’ятому. Він, із вашого дозволу, веселун і дуже любить жінок, але манери в нього, як у великого пана. До речі, йому щастить у картах, він уміє перевдягатися, як актор, гримується, як йому до вподоби, і живе дуже оригінальним життям. Очевидно він має кілька помешкань, бо здебільшого йому щастить уникати того, що пан командор називає небезпідставною зацікавленістю правосуддя. І все ж, якщо ви, пане, побажаєте, то Буриньяра можна буде спекатися, зігравши на його слабких струнах. Завжди легко позбутися чоловіка, який надміру любить жінок. Здається, цей багатій, знову збирається переїжджати на нову квартиру, тепер, пане відам і пане барон, я хотів би знати, які будуть ваші наступні розпорядження?

— Я задоволений тобою, Жюстене! Поки що зупинися на цьому і пильнуй тут, щоб панові барону не було кого боятися. А ти, мій любий хлопче, — звернувся відам до Оґюста, — повертайся до своїх звичок і забудь про пані Жюль.

— Ні, ні! — вигукнув Оґюст. — Я не відступлю перед Грасьєном Буриньяром, я хочу приборкати його разом із пані Жюль.

Увечері барон Оґюст де Моленкур, що недавно дістав підвищення у своїй лейб-гвардійській роті, поїхав на бал до герцогині Беррійської в Єлисейський палац Бурбонів. Там начебто йому не загрожувала жодна небезпека. Одначе, коли барон де Моленкур повертався з балу додому, він уже встиг дістати виклик на дуель у зв’язку з однією справою честі, яку не пощастило залагодити мирно. Баронів супротивник маркіз де Ронкероль мав усі підстави обуритися поведінкою Оґюста, який був у давніх близьких взаєминах із маркізовою сестрою графинею де Серізі. Ця дама, аж ніяк не схильна до сентиментальності на німецький лад, була, проте, вельми вимоглива, коли йшлося про охорону її показної доброчесності. З фатальної і непоясненної випадковості Оґюст дозволив собі невинний жарт, який не припав до вподоби пані де Серізі, а її братом був сприйнятий як образа. Про все домовилися тихо, відійшовши в безлюдний куток зали. Як люди добре виховані обидва супротивники не допустили розголосу. І тільки наступного дня у світських колах передмістя Сент-Оноре та Сен-Жерменського передмістя, а також при дворі заговорили про цю подію. Графиню де Серізі палко захищали й у всьому винуватили де Моленкура. У справу втрутилися особи королівської крові. Секунданти з найвищої знаті запропонували свої послуги де Моленкуру та де Ронкеролю й на місці поєдинку вжили всіх застережних заходів, щоб ніхто не був убитий. Коли Оґюст зустрівся зі своїм супротивником, шукачем утіх, якому, проте, ніхто не зміг би відмовити в почутті честі, він звичайно не міг бачити в ньому знаряддя Феррагюса, ватага деворантів, але якесь невиразне передчуття спонукало його випробувати маркіза, поставивши йому кілька запитань.

— Панове, — звернувся він до секундантів, — я, звичайно, не відмовляюся стрілятися з маркізом де Ронкеролем, але вважаю за свій обов’язок заявити, що я не мав рації і готовий вибачитися перед ним, і тут, і навіть публічно, думаю, коли йдеться про жіночу честь, жодні вибачення не зможуть принизити порядного чоловіка. Отже, я звертаюся до його розважливості й великодушності: чи не буде з нашого боку необачністю стрілятися, адже може бути вбитий і той із супротивників, на чиєму боці правда?..

Маркіз де Ронкероль залагодити справу миром не захотів, і тоді барон, укріпившись у своїх підозрах, підійшов до нього ближче і сказав:

— Тоді, маркізе, в присутності цих панів дайте мені слово дворянина, що не міркування таємної помсти керують вашою поведінкою, а лише всім відома причина, яка дала привід до поєдинку.

— Пане, я не розумію, що ви маєте на увазі.

І маркіз де Ронкероль пішов на свою позицію. Заздалегідь було обумовлено, що кожен із супротивників задовольниться одним пострілом. Незважаючи на чималу відстань між дуелянтами, при якій, здавалося, вбити когось із них на смерть було не те, що важко, а неможливо, куля де Ронкероля влучила в Оґюста. Вона пройшла між ребрами, на два пальці нижче від серця, проте, на щастя, не завдала серйозних пошкоджень.

— Ви стріляєте надто влучно, пане, як для людини, що мститься за вже згаслі пристрасті, — сказав де Ронкеролю гвардійський офіцер, секундант Моленкура.

Маркіз де Ронкероль подумав, що Оґюст убитий, і, почувши ці слова, не втримався від зловтішної посмішки.

— Сестра Юлія Цезаря має бути поза підозрою.

— Знову це ім’я... Юлій... Жюль... — пробурмотів Оґюст.

Але він не встиг доказати дошкульного каламбуру, що згас у нього на устах і знепритомнів. Та хоч Оґюст і втратив чимало крові, його рана виявилася досить легкою. Два тижні стара баронеса та відам оточували його своїм піклуванням, секрет якого дається лише тривалим життєвим досвідом. Але одного ранку бабуся завдала йому тяжкого удару. Вона сказала, що, мабуть, останні дні перед смертю, які вже близько, їй доведеться прожити в журбі й тривозі. Вона одержала листа, підписаного літерою Ф, у якому з усіма подробицями розповідалося про те, до якого ницого шпигування принизив себе її онук. У листі було написано, що вчинки барона де Моленкура не гідні порядної людини. Там повідомлялося, що він підіслав якусь стару бабу на вулицю Менар; ця шпигунка стовбичить на стоянці фіакрів, про людське око продає візникам воду, а насправді пильнує, чи не з’явиться там пані Жюль Демаре. Він, мовляв, шпигував за найневиннішою у світі людиною, намагаючись проникнути в її таємницю, тоді як від збереження цієї таємниці залежить життя і смерть трьох людей. Він сам захотів цієї нещадної боротьби, в якій, уже тричі поранений, неминуче загине, бо його присяглися вбити і жодна людська сила не врятує його від смерті. Тепер навіть якби барон Моленкур і пообіцяв шанувати таємницю життя згаданих трьох осіб, йому вже не уникнути своєї долі, бо хто повірить слову дворянина, здатного впасти так низько — зайнятися ремеслом поліційного шпига. І заради чого? Щоб, не маючи на те жодного права, бентежити спокій чесної жінки і статечного літнього чоловіка.

Але що означав цей лист для Оґюста супроти тих лагідних докорів, якими осипала його баронеса де Моленкур! Як міг він виявити неповагу й недовіру до жінки, як міг шпигувати за нею, не маючи на те жодного права? І, взагалі, хіба припустимо шпигувати за жінкою, в яку ти закоханий? Цей потік переконливих аргументів, які ніколи нікого не переконують, уперше в житті довів молодого барона до цілковитої нестями, до того нервового зриву, коли людина стає здатною на будь-яку крайність.

«Це справді двобій не на життя, а на смерть, — подумав він. — Що ж, тепер я маю повне право вдатися до всіх можливих і неможливих засобів, аби знищити ворога».

За дорученням Оґюста командор негайно зробив візит начальникові паризької розшукової поліції і, не згадавши про пані Жюль, хоч вона й була таємною причиною всіх подій, поділився з ним побоюваннями, які розбудив у родини де Моленкурів невідомий зловмисник, що зухвало поклявся вбити гвардійського офіцера, нехтуючи закон і поліцію. Поліційний чиновник здивовано підняв на лоб свої зелені окуляри, кілька разів чхнув і запропонував табакерку відамові, який з гідністю заявив, що не нюхає тютюну, хоча його ніс свідчив про протилежне. Потім заступник начальника поліції зробив деякі нотатки й пообіцяв, що за допомогою Відока та його команди він за кілька днів збере і передасть родині де Моленкурів вичерпні відомості про їхнього ворога, бо для паризької поліції таємниць не існує. Через кілька днів начальник поліції власною персоною з’явився в домі де Моленкурів, де був і відам — на той час молодий барон уже цілком одужав від останньої рани. Начальник поліції офіційно подякував за люб’язно надані йому відомості й розповів, що названого Буриньяра було засуджено на двадцять років каторжної праці, але якимсь дивом він зумів утекти, коли в’язнів переганяли по етапу з Бісетра в Тулон. Ось уже тринадцять років, як поліція, знаючи, що він спокійнісінько оселився в Парижі, марно намагається затримати його, а він уникає найнаполегливіших розшуків, хоч постійно виявляється замішаним у всілякі темні справи. Одне слово, цю людину, яка живе таким надзвичайним життям, тепер уже неодмінно схоплять на одній із квартир і передадуть до рук правосуддя. Чиновник закінчив свій офіційний звіт, сказавши панові де Моленкуру, що коли він надає цій справі такої ваги, то матиме змогу увіч пересвідчитися, як заарештують Буриньяра, а для цього, мовляв, йому треба з’явитися завтра на восьму ранку в будинок під таким-то номером, на вулицю Сент-Фуа. Пан де Моленкур відмовився від спокусливої нагоди стати очевидцем арешту свого ворога і довірився запевненням влади з тією святобливою повагою, з якою парижани ставляться до поліції.

Минуло три дні. Не знаходячи в газетах жодного слова про цей арешт, який, здавалося, міг би послужити матеріалом для досить цікавого допису, барон де Моленкур почав уже тривожитися. Але в той-таки день йому принесли листа, що розвіяв усі його побоювання.

«Пане барон!

Маю честь довести до вашого відома, що ви можете вже не боятися переслідувань із боку відомої вам особи. Ця особа, на ім’я Грасьєн Буриньяр, на прізвисько Феррагюс, померла вчора у себе на квартирі, на вулиці Жокле, № 7. Підозру щодо ідентичності особи небіжчика, яку ми завжди мусимо зберігати, цілком спростовано очевидними фактами. Крім лікаря з мерії, ми залучили до експертизи ще й лікаря паризької префектури, а начальник розшукової поліції з усією пильністю перевірив наявні факти, щоб домогтися цілковитої достовірності. Крім того, благонадійність свідків, які підписали акт про смерть, а також свідчення осіб, котрі були біля вищепойменованого Буриньяра в останні хвилини його життя, в тому числі свідчення вельмишановного вікарія церкви Благовіщення, якому небіжчик висповідався перед смертю у своїх гріхах, бо він помер християнином, не залишають місця для сумнівів.

Прийміть, пане барон, мої... і т. д.»

Оґюст де Моленкур, стара баронеса і відам зітхнули з невимовною полегкістю. Добра жінка обняла онука, зронила сльозу і розлучилася з ним тільки для того, щоб молитвою скласти дяку Богові. Статечна вдова, яка вже дев’ять днів постилася і палко молилася за спасіння Оґюста, вирішила, що Господь нарешті її почув.

— Ну що ж, — сказав командор, — тепер ти можеш поїхати на бал, про який мені казав, тепер я не заперечую.

Оґюст де Моленкур тому так прагнув з’явитися на той бал, що там мала бути й пані Жюль. Це свято влаштовував префект округу Сени, і в нього, мов на нейтральній території, зустрічалися обидва прошарки паризького світського товариства. Оґюст зазирнув у всі вітальні, проте ніде не побачив жінки, що справила на його життя такий великий вплив. Він зайшов до порожнього будуару, де в чеканні гравців були розставлені картярські столи, й сів на канапу, віддавшись найсуперечливішим думкам про пані Жюль. Раптом хтось узяв молодого офіцера під руку, і барон заціпенів від подиву, побачивши перед собою бідняка з Черепахової вулиці, Феррагюса, якому писала Іда і який мешкав на вулиці Солі; Буриньяра, відкритого Жюстеном; каторжника, за яким полювала поліція; вчорашнього мерця.

— Пане, мовчіть, жодного вигуку, жодного слова, — сказав йому Буриньяр, чий голос, хоч і змінений до невпізнання, він усе ж таки впізнав.

Буриньяр був елегантно вбраний, його фрак прикрашали орден Золотого Руна й зірка.

— Пане, ви розв’язуєте мені руки, закликавши собі на поміч поліцію, — провадив він різким, наче виття гієни, голосом. — Ви приречені на загибель, добродію. Так треба. Чи любите ви пані Жюль? Хіба вона любила вас? За яким правом дозволяєте ви собі бентежити її спокій, чорнити порядну жінку?

Хтось увійшов до кімнати. Феррагюс підвівся, щоб вийти.

— Ви знаєте цього чоловіка? — звернувся барон де Моленкур до того, хто увійшов, схопивши Феррагюса за комір.

Але Феррагюс легко випручався, схопив Оґюста за волосся й кілька разів труснув йому голову, глузливо приказуючи:

— Невже треба всадити в неї зараз свинцю, щоб вона порозумнішала?

— Ні, пане, особисто я з ним не знайомий, — відповів де Марсе, свідок цієї сцени. — Але мені відомо, що перед вами пан де Функал, багатий португалець.

Пан де Функал зник. Барон кинувся за ним, але так і не наздогнав його і, тільки вибігши на ганок, побачив Феррагюса; той з глузливим усміхом подивився на нього з вікна своєї розкішної карети, і коні швидким клусом рвонули з місця.

— Прошу вас, скажіть мені, де живе цей пан де Функал? — мовив Оґюст, увійшовши до вітальні й звертаючись до де Марсе, з яким був знайомий.

— Не знаю, але тут вам, безперечно, скажуть.

Розпитавши префекта, Оґюст довідався, що граф де Функал живе в португальському посольстві. Цієї хвилини, ще відчуваючи в себе у волоссі крижані пальці Феррагюса, він побачив пані Жюль у всьому блиску її краси — свіжу, граційну, наївну, осяяну тією жіночою цнотою, що колись зачарувала його. Це створіння, яке Оґюст вважав тепер породженням пекла, не збуджувало в ньому більше нічого, крім відрази, — і грізна ненависть, що вимагала крові, палахкотіла в його погляді. Він підстеріг хвилину, щоб поговорити з молодою жінкою віч-на-віч, без свідків.

— Пані, — сказав він, — ось уже тричі вбивці, яких ви нацьковуєте на мене, дали маху...

— Про що ви говорите, пане, — відповіла вона, почервонівши. — Я чула, ніби ви стали жертвою кількох нещасливих випадків, і я дуже вам співчувала, але до чого тут я?

— Хіба ви не знаєте, що до мене підсилає убивць один чоловік, який живе на вулиці Солі?

— Схаменіться, пане!

— Тепер не тільки я вимагатиму від вас відповіді і не тільки за моє поруйноване щастя, а за кров...

У цю хвилину до них підійшов Жюль Демаре.

— Що ви сказали моїй дружині, пане?

— Якщо це вас цікавить, приїздіть до мене додому — я вам скажу.

І Моленкур вийшов, залишивши пані Жюль блідою та близькою до непритомності.

Мало знайдеться жінок, яким би хоч раз у житті не доводилося з приводу того чи іншого незаперечного факту зазнавати з боку чоловіка нещадного, гострого, доскіпливого допиту, такого, що на одну думку про нього душа холоне, а перші слова вгороджуються в серце, мов ножі. Звідси й аксіома: «Кожна жінка бреше». На жаль, без брехні — брехні догідливої, брехні невинної, брехні святої, брехні жахливої — жінці просто не обійтися. А якщо без брехні їй не обійтися, то хіба не повинна вона опанувати мистецтво брехні?

У Франції жінки брешуть із подиву гідною невимушеністю. Наші звичаї чудово привчають їх до обману. Причому жінки такі наївно зухвалі, чарівні, граційні, такі правдиві у своїй брехні, вони так розуміють її необхідність у спілкуванні з людьми, коли когось треба вберегти від потрясіння, згубного для щастя, що вони користуються брехнею не рідше, ніж ватою, в яку кладуть свої коштовності. Таким чином брехня стає основою їхньої мови, а правда — винятком із правила; вони говорять правду з тих самих міркувань, що й виявляють доброчесність — з примхи або з розрахунку. Залежно від своєї вдачі, одні жінки сміються, коли брешуть, інші — плачуть; одні стають серйозними, інші — злими. Звикши спершу прикидатися байдужими до залицяння, яке їх особливо тішить, вони часто кінчають тим, що привчаються брехати самим собі.

Хто не захоплювався їхньою вдаваною величчю в ту саму хвилину, коли вони тремтять за таємний скарб свого кохання? Хто не спостерігав, які вони невимушені, люб’язні, незворушні в найтяжчих життєвих випробуваннях? Усе в них природне: обман струменить від них, як сніг сиплеться з неба. А з яким умінням добираються вони до істин у спілкуванні з іншою людиною! З якою витонченою логікою відповідають вони на палкі розпитування чоловіка і самі виривають не одну сердечну таємницю в наївного простака, який сподівався випитати щось у жінки!

Розпитувати жінку — означає самому розкритися перед нею. Хіба не довідається вона про все, що від неї хочуть приховати, хіба не виявить дивовижного вміння — говорячи, змовчати про головне? Аж дивно, що все-таки знаходяться чоловіки, котрі намагаються боротися з парижанкою, з жінкою, якій простіше простого ухилитися від прямого, як удар кинджала, запитання, сказавши: «Та ви, бігме, надто цікаві! Чи вам не однаково? Навіщо вам це знати? А, ви ревнуєте! А якщо я не захочу відповідати вам?» — одне слово, з жінкою, яка володіє умінням сказати «ні» на сто тридцять сім тисяч ладів і знає безліч варіантів сказати «так». Наукове дослідження, присвячене отим «ні» і «так», поза всяким сумнівом, стало б одним з найблискучіших трактатів на теми філософії, логографи й етики, і, на жаль, такого трактату ще не написано. Але для того, щоб здійснити таку диявольську працю, хіба не треба бути двостатевим генієм? Ось чому ніхто ніколи за це не візьметься. Я думаю, з усіх неопублікованих теорій саме ця теорія знаходить найширше застосування — адже нею щодня й щогодини користуються жінки у своїй практиці. Чи доводилося вам коли-небудь спостерігати манери, позу, la diginvoltura^[11] брехні? Придивіться.

Пані Демаре сиділа в правому кутку карети, а її чоловік — у лівому. Жюлева дружина зуміла опанувати себе, коли йшла з балу, і тепер зберігала зовнішній спокій. Чоловік нічого не запитав у неї на балу, нічого не казав їй і тепер. Жюль дивився у вікно карети на чорні стіни мовчазних будинків, повз які вони проїздили. Але раптом, коли вони звертали за ріг вулиці, ніби підштовхнутий якоюсь думкою він глянув на дружину, яка, здавалося, мерзла, хоч і була закутана в підшиту хутром шубу; йому здалося, вона глибоко замислилася — напевне, так воно й було. Найзаразливіші настрої, які вмить передаються іншим — це задума й серйозність.

— Що тобі сказав де Моленкур? Чому ти так стривожилася? — запитав Жюль. — І чому він покликав мене до себе — що він хоче мені повідомити?

— Та нічого він тобі не скаже, крім того, що я сама можу зараз сказати, — відповіла вона.

Із чисто жіночим лукавством, яким буває трохи заплямована навіть доброчесність, пані Жюль замовкла, чекаючи наступного запитання. Чоловік відвернувся і знову почав роздивлятися двері та ворота будинків. Ще одне запитання — чи не буде це рівнозначно підозрі, недовірі? Підозрювати жінку — злочин проти кохання. Жюль уже одного разу вбив людину, але не дозволив собі засумніватися в дружині. Клеманс не знала, яка пристрасть, які глибокі роздуми таїлися за чоловіковою мовчанкою, а Жюль не здогадувався, яка незвичайне драма роздирала серце Клеманс. А карета все котилася й котилася по безлюдному вночі Парижу, і в ній сиділи чоловік та дружина, двоє закоханих, які обожнювали одне одного, але, сидячи поруч на шовкових подушках і злегка торкаючись, все ж були розділені глибоким проваллям.

Скільки дивовижних сцен розігрується в цих елегантних каретах на два місця, в яких подружжя повертаються з балу між північчю та другою годиною ночі. Я маю на увазі ті карети, над якими яскраво горять ліхтарі, освітлюючи і вулицю, і сам екіпаж, і вікна яких не завішені, тобто про карети, де знаходить притулок кохання, освячене законом, де чоловік і жінка сваряться, не боячись потрапити на очі перехожим, бо законний шлюб дає право чоловікові гніватися на жінку, бити її, цілувати і в кареті, і не в кареті — всюди! От і уявіть собі, скільки таємниць розкривається перед нічними «піхотинцями» — молодиками, які приїздять на бал у кареті, але додому з якихось причин повертаються пішки. Вперше за своє спільне життя Жюль і Клеманс забилися кожне у свій куток. Досі вони завжди сиділи, притулившись одне до одного.

— Як холодно! — сказала пані Жюль.

Але чоловік нічого не чув, він пильно роздивлявся чорні вивіски над крамницями.

— Клеманс, — озвався він нарешті, — даруй мені, але я повинен запитати тебе про дещо...

Він підсунувся, обняв її за стан і притяг до себе.

«Господи, от і починається!» — подумала нещасна жінка.

— Ну, гаразд, — урвала вона чоловіка, щоб упередити його запитання. — Тебе цікавить, що мені сказав де Моленкур. Я нічого не приховаю від тебе, Жюлю, але мені страшно. Господи, та хіба в нас можуть бути таємниці одне від одного? Сьогодні я відчула, що в тобі відбувається боротьба між вірою в наше кохання і якимись туманними побоюваннями; але хіба віра в наше кохання не чиста, а твої підозри не занадто чорні? Чому ти не хочеш зберегти цю чисту віру, в якій ми знаходимо стільки радості? Коли я все розповім, тобі захочеться знати більше; а тим часом мені й самій не відомо, що ховається за дивними словами того чоловіка. Не доведи Господи, щоб вони дали привід до фатальної сутички між вами! Краще забудьмо про цей прикрий випадок. Але так чи інак, поклянися, що ти зачекаєш, поки ця дивна пригода знайде своє природне пояснення. Пан де Моленкур заявив мені, ніби три нещасливі випадки, про які ти знаєш: падіння каменя, що розчавив лакея, поломка кабріолета і дуель з приводу графині де Серізі — все це наслідки змови, яку я влаштувала проти нього. Ще він мені погрожував, що відкриє тобі, чому я прагну його погибелі. Ну, зрозумів ти в цьому бодай що-небудь? А розхвилювалася я так через те, що мене злякало його обличчя, позначене печаттю божевілля, його дикий погляд; і голос у нього уривався від збудження. Мені здалося, він схибнувся з розуму. От і все. Скажу відверто, я помітила — та й яка жінка цього не помітила б! — що десь рік тому, я стала, як то кажуть, предметом пристрасті барона де Моленкура. Але зустрічав він мене лише на балах, і розмови нічим не відрізнялися від пустих бальних розмов. Можливо, він хоче нас розлучити, щоб потім, коли я буду самотня й беззахисна, запропонувати мені свою опіку. От бачиш, ти вже й супишся. О, я всім серцем ненавиджу вищий світ! Ми такі щасливі, коли перебуваємо далеко від нього! І навіщо нам його прихильність? Благаю тебе, Жюлю, пообіцяй мені забути про все це. Завтра, мабуть, стане відомо, що барон де Моленкур збожеволів.

«Якась дивна історія!» — подумав Жюль, виходячи з карети перед ґанком свого дому.

Він подав дружині руку, й вони разом піднялися у свої покої.

Щоб продовжити цю історію в усій правдивості її подробиць, щоб простежити її течію на всіх закрутах, доведеться розкрити тут деякі таємниці кохання; доведеться нам, ховаючись за портьєрами, таємно проникнути в одну спальню — не нахабно, а на манер Трільбі, щоб не наполохати ні Дуґала, ні Дженні, та й узагалі нікого не наполохати. Ми спробуємо зберегти у своїй оповіді і цнотливість, до якої прагне наша шляхетна французька мова, і сміливість, яку виявив Жерар, малюючи свою картину «Дафніс і Хлоя».

Спальня пані Жюль була святилищем. Увійти туди могли тільки вона сама, її чоловік і покоївка. Багатство має чудові переваги і найцінніші з них ті, що дають почуттю змогу розвиватися в усій його глибині, запліднюють його тисячею вдоволених забаганок, наділяють блиском, який підсилює його, витонченістю, яка його очищає, вишуканістю, яка робить його ще привабливішим. Якщо ви ненавидите обіди на траві моріжка і погано сервірований стіл; якщо вам приємно бачити сліпучо-білу камчатну скатертину, прибори з позолоченого срібла, ніжну порцеляну, стіл, оздоблений золотом та витонченим карбуванням, освітлений прозорими свічками, і чудеса найвишуканішої кухні, сховані під опуклими срібними накривками, прикрашеними гербом — у такому разі, щоб не впасти в суперечність, ви повинні забути мансарди, притулені під самим дахом, забути гризеток, що розгулюють пішки по вулицях, нехай мансарди, гризетки, парасольки, дерев’яні калоші залишаються людям, які платять за свої обіди талонами; далі ви повинні зрозуміти, що кохання розкривається в усій своїй знаді тільки на савонрійських килимах, під опаловим світлом мармурової лампи, між обтягнутими шовком стінами, які оберігають вашу таємницю, у золотавих відблисках каміна, в кімнаті, надійно захищеній віконницями, жалюзі, зібраними в складки завісами від базікання сусідів, від вуличного гуркоту, від усього. Вам потрібні дзеркала, потрібна гра їхніх віддзеркалень, щоб вони до нескінченності повторювали жінку, яку вам хочеться бачити в найрізноманітніших формах і якій кохання часто справді надає безлічі форм. Крім того, вам потрібні низькі канапи; ліжко, яке сховане від очей, але манить, мов таємниця; а ще в цій кокетливо обставленій кімнаті мають бути хутра для босих ніг, свічка, прикрита абажуром і схована за мусліновою запоною — щоб можна було читати о будь-якій годині ночі, якщо тобі раптом заманеться, і квіти з приємним, але не різким запахом, і тонкі простирадла, здатні задовольнити навіть Анну Австрійську.

Пані Жюль здійснила всі такі чудесні перетворення, але цим вона не обмежилася. Такі перетворення могла б здійснити кожна жінка, наділена смаком, хоч уже в самому розташуванні такої обстави завжди є щось своєрідне, відбиток особистих уподобань, який надає кімнаті неповторного характеру. В наші дні, як ніколи, поширилося фанатичне схиляння перед індивідуальністю. Що більше наші закони прагнуть до недосяжної рівності, то далі відступають від неї наші звичаї. Так, у Франції багаті люди сьогодні виявляють більше виняткового смаку, обставляючи та прикрашаючи свої житла, ніж будь-коли за останні тридцять років.

Пані Жюль розуміла, до чого зобов’язують її ці звичаї, і все у себе в домі привела в гармонію з розкішшю, яка так пасує до кохання. «Півтори тисячі франків і моя Софі» або «Хоч хліб із водою, аби мила з тобою» — це афоризми голодних, які спочатку вдовольняються й окрайцем чорного хліба, але, увійшовши в смак, прагнуть більшого і, якщо кохають по-справжньому, починають тужити за гастрономічними ласощами. Кохання жахається праці та злиднів. Воно воліє загинути, аби тільки не животіти. Більшість жінок, повертаючись із балу і кваплячись лягти в постіль, розкидають повсюди свій одяг, свої прив’ялі квіти, свої букети, що уже втратили аромат. Вони залишають черевички під кріслом, ходять у домашніх пантофлях, що спадають у них із ніг, витягують із зачіски гребінці, недбало розпускають коси. Їх мало бентежить, що чоловіки бачать застібки, подвійні шпильки, гачки — усе те, що підтримувало гарну споруду зачіски або вбрання. Не залишається більше таємниць, усе розпадається на очах у чоловіка, зникають усі прикраси. Корсет — здебільшого з різними хитромудрими пристосуваннями — так і валяється в спальні, якщо сонна покоївка забуде його винести. Фіжми з китового вуса, підпахівники з прогумованої тафти, безліч клаптів найрізноманітнішого призначення, волосся, куплене в перукаря — уся фальшива жінка тут, у розібраному вигляді. Disjecta membra poete — підробна поезія, штучна жіноча краса, що так захоплювала тих, для кого створювалася і вдосконалювалася — тепер розкидана по всіх кутках. Законному чоловікові, який смачно позіхає, надається право кохати жінку, що теж позіхає в її неприкрашеному єстві; вигляд у неї неохайний, жодної вишуканості, на голові пом’ятий нічний чепчик, той самий, що його вона надівала вчора й надіне завтра.

— Якщо ж, ласкавий пане, вам так хочеться, щоб на мені завжди був гарний новенький чепчик, якого ви мені щовечора мнете, то давайте мені більше грошей.

Ось воно, життя, у справжньому його вигляді. Перед своїм чоловіком жінка завжди постає старою й непривабливою, зате вона незмінно чепурна, елегантна, уся в прикрасах для іншого, для суперника всіх чоловіків — для вищого світу, який лихословить про жінок, розбещує їх і калічить.

Натхненна справжнім коханням — а кохання, як і все живе, наділене інстинктом самозбереження — пані Жюль поводилася зовсім інакше і в повсякденних радощах свого щасливого сімейного життя знаходила сили, необхідні для виконання тих дрібних обов’язків, якими ніколи не слід нехтувати, бо вони зберігають кохання. Хіба ці турботи, ці обов’язки не свідчать про високо розвинене почуття власної гідності, яким слід захоплюватися? Хіба не тішать вони чоловікове самолюбство? Не означають, що жінка в самій собі шанує свого коханого? Отож пані Жюль заборонила чоловікові заходити в кімнату біля спальні, коли звільнялася від свого бального вбрання, щоб вийти звідти в чудесному нічному одіянні, призначеному для таємничого торжества її серця.

Коли Жюль діставав нарешті дозвіл увійти до цієї кімнати, завжди прегарно обставленої й прикрашеної, він бачив жінку, кокетливу закутану в ошатний пеньюар з просто вкладеними на голові товстими косами, бо вона не ховала свого волосся під чепчик, щоб коханий міг його пестити й милуватися ним; він бачив її простішою, а тому ще привабливішою, ніж у світському товаристві; він бачив жінку, яка щойно освіжилася у ванні і вся хитрість якої полягала в тому, щоб бути білішою за своє муслінове вбрання, свіжішою за найсвіжіші пахощі, знадливішою за найумілішу куртизанку і нарешті бути завжди ніжною, а отже й коханою. Це тонке розуміння жіночого мистецтва подобатися було таємною силою Жозефіни, коли вона причарувала Наполеона, і завдяки цьому ж таки мистецтву колись Цезонія полонила Гая Калігулу, а Діана де Пуатьє — Генріха II. Та якщо це вміння приносило такі плоди жінкам, що розміняли четвертий десяток свого життя, то якою зброєю стає воно в руках молодості! В таких випадках чоловік добровільно пхає голову в ярмо подружньої вірності і почуває себе цілком щасливим.

Тому, повернувшись додому після розмови, яка змусила її холонути від жаху, і ще не отямившись від болісної тривоги, пані Жюль приділила своєму нічному туалету особливо пильну увагу. Вона хотіла бути чарівною — і була чарівна. Вона вдягла батистовий пеньюар, трохи відкривши його на грудях, розпустила чорні коси, які спадали на її округлі плечі, взула ніжки в оксамитові пантофлі; після духмяної ванни від неї струменів п’янкий аромат. Сильна своїми жіночими чарами, вона тихенько увійшла до спальні й підкралася до Жюля, який стояв у халаті, спершись ліктем на камін, поставивши ногу на ґратки й поринувши в глибоку задуму. Вона затулила йому руками очі, жартівливо вкусила за вухо і сказала, зігріваючи його своїм диханням:

— Про що це ви замислилися, пане?

Потім обняла його, лагідно пригорнувшись до нього, і намагаючись відвернути його від сумних думок. Любляча жінка усвідомлює свою владу і чим доброчесніша вона, тим сильніше діє її кокетство.

— Я думав про тебе, — відповів він.

— Тільки про мене?

-Так!

— Явно ухильна відповідь!

Вони лягли. Засинаючи, пані Жюль подумала: «Нема сумніву, що пан де Моленкур принесе нам лихо. Жюль стурбований, неуважний і приховує від мене свої думки».

Близько третьої години ночі пані Жюль прокинулася, розбуджена якимсь передчуттям, що пронизало її серце уві сні. Тілом і душею вона відчула, що чоловіка немає поряд. Не було в неї під головою Жюлевої руки, тієї руки, на якій вона спала, щаслива й умиротворена, ось уже п’ять років і ніколи її не стомлювала. Потім внутрішній голос підказав їй: «Жюль страждає, Жюль плаче...» Вона підвела голову, сіла на ліжку і побачила, що чоловікове місце на постелі порожнє й холодне — він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґратки, а голову відкинувши на спинку крісла. Нещасна жінка хутко підхопилася з постелі й умить опинилася в нього на колінах.

— Жюлю, що з тобою? Ти страждаєш? Озвися ж, заговори! Не мовчи, якщо ти мене кохаєш!

За одну хвилину вона наговорила тисячу слів, які виражали найглибшу ніжність.

Жюль упав до ніг дружини, став цілувати її коліна, руки і сказав, проливаючи все нові сльози:

— Моя люба Клеманс, я такий нещасний! Це не кохання, коли ти сумніваєшся у своїй коханій, а ти ж моя кохана. Я обожнюю тебе і водночас підозрюю... Слова, які сьогодні промовив той чоловік, вразили мене в саме серце, вони закарбувалися в ньому супроти моєї волі й терзають мене. Тут криється якась таємниця. Вибач, я червонію, але твої пояснення мене не задовольнили. Мій розум снує здогади, які кохання відкидає. Це жахлива боротьба. Чи міг я залишатися біля тебе, підклавши руку тобі під голову, коли я підозрюю, що в цій голові ховаються невідомі мені думки? О, я вірю тобі, вірю! — вигукнув він, побачивши, що вона сумно всміхнулася і хотіла йому заперечити. — Не кажи нічого, не докоряй. Одне твоє слово може вбити мене. І хіба ти не скажеш мені те саме, що я повторюю собі ось уже три години. Атож, уже три години сиджу я тут, дивлячись, як ти спиш, милуючись твоїм обличчям, таким чистим, таким безтурботним. Звичайно, ти ніколи нічого від мене не приховувала, правда ж? Я єдиний у твоєму серці. Дивлячись на тебе, утоплюючи свої очі в твої, я усе в них бачу. Твоє життя завжди чисте, як і твій погляд. Ні, ні, жодної таємниці не може критися за цим осяйним поглядом.

Він підвівся з колін, щоб поцілувати її в очі.

— Дозволь признатися тобі, моя найдорожча: ось уже п’ять років, як моє щастя зростало з кожним днем від усвідомлення того, що ти не знаєш жодного з природних почуттів, які завжди відбирають щось у кохання. В тебе не було ні сестри, ні батька, ні матері, ні подруги, і я нікого не витісняв із твого серця, і ніхто не намагався витіснити мене з нього — я царював у ньому сам-один. Клеманс, скажи мені ті ніжні слова, які я так часто від тебе чув, не свари мене, моя кохана, заспокой мене, бо я нещасливий. Атож, моє серце гнітить ница підозра, тоді як твоє серце ніщо не мучить. Моя незрівнянна, ну скажи, хіба я міг лишатися коло тебе? Хіба могли наші голови, як то бувало, лежати поруч на подушці, коли в одній вирують болісні думки, а друга спокійна... Про що ти думаєш? — зненацька вигукнув він, побачивши, що Клеманс чимось стурбована й, терзаючись якоюсь думкою, залилася слізьми.

— Я думаю про свою матір, — сумно відповіла вона. — Ти не зрозумієш, Жюлю, як боляче твоїй Клеманс згадувати останнє прощання з матір’ю, слухаючи ніжну музику твого голосу; і згадувати передсмертний потиск її захололих рук, у ті хвилини, коли твої руки голублять мене, коли ти мене обдаровуєш солодкими доказами твого кохання.

Вона підвела чоловіка, обняла його і з нервовою силою, яка перевищувала чоловічу силу, притисла до своїх грудей, цілуючи його волосся і проливаючи рясні сльози.

— О, нехай мене четвертують, аби ти був щасливий! Скажи мені, повторюй, що я дала тобі щастя, що я для тебе найгарніша з жінок, що всі жінки для тебе нічого не варті супроти мене. Я кохаю тебе, як ніхто нікого не кохав і не кохатиме. Мені невідомо, що означають слова обов’язок і доброчесність. Я кохаю тебе, Жюлю, заради тебе самого, я щаслива, що тебе кохаю — і кохатиму до останнього подиху. Я пишаюся своєю любов’ю, я вірю — мені судилося спізнати в житті лише одне почуття. Це, мабуть, жахливо, але я тобі признаюся: я рада, що немає в мене дітей, я їх не хочу. Я почуваю себе більше дружиною, аніж матір’ю. Тебе мучить страх? Послухай, любове моя, пообіцяй мені, що забудеш — ні не цю годину ніжності й сумнів, а слова того безумця. Прошу тебе, Жюлю. Пообіцяй, що ти не станеш з ним зустрічатися, що не підеш до нього. Досить тобі ступити бодай ще один крок у цьому лабіринті, і, я відчуваю, ми обоє звалимося в прірву, і я загину з твоїм ім’ям на устах, з твоїм серцем у моєму серці. Чому ти так високо підносиш мене у своїй душі і так низько ставиш у житті? Ти довіряєш стільком людям, з якими складаєш ділові угоди, а заради мене не можеш забути про якісь цілком безпідставні підозри; і за першої ж нагоди, коли ти міг би довести свою безмежну віру в мене, ти скидаєш мене з престолу свого серця! Мені ти не хочеш вірити, а якомусь божевільному віриш. Ох, Жюлю, Жюлю!

Вона замовкла, відкинула волосся, що спадало їй на чоло та груди, і голосом, у якому бринів розпач, додала:

— Я надто довго говорила, а вистачило б і кількох слів. Знай, Жюлю, якщо бодай легка хмаринка затьмарюватиме твоє чоло та душу, я помру!

Вона несамохіть затремтіла і зблідла.

«Я вб’ю того чоловіка!» — подумки вирішив Жюль, узяв дружину на руки й переніс її на ліжко.

— Спи спокійно, мій янголе, і я теж засну, — сказав він їй. — Я все забув, клянуся тобі.

І Клеманс заснула, заспокоєна цими ніжними словами, які Жюль повторив ще ласкавішим голосом.

Дивлячись, як вона спить, він подумав: «Вона має слушність. Коли кохання таке чисте, підозра губить його. Ця непорочна душа, ця ніжна квітка зів’яне, якщо бодай легенько ранити її».

Коли між двома істотами, що люблять одна одну й живуть одним життям, пробігає хмаринка, то, навіть розвіявшись, вона залишає в душах невитравний слід. Або їхня любов стає ще ніжнішою, як природа стає ще прекраснішою після дощу, або в серцях у них усе не втихає тривога — так далекий грім лунає вдалині, навіть коли небо вже проясніло; але повернутися до колишнього неможливо, кохання має або розгорітися ще яскравіше, або зовсім зачахнути. За сніданком подружжя Демаре ставилися одне до одного зі звичайною увагою, але в ній відчувалася деяка вимушеність. Вони обмінювалися поглядами, сповненими майже вимученої веселості, поглядами людей, які силкуються одурити самих себе. Жюля бентежили мимовільні сумніви, а його дружину мучив страх перед безсумнівною небезпекою. Але ж уночі вони заснули спокійно, впевнені одне в одному. Що ж їх турбувало — брак взаємної довіри, спогад про нічну сцену? Вони й самі цього не знали. Але вони кохали одне одного раніше, кохали і тепер надто чистою любов’ю, і жорстоке й водночас благодійне потрясіння цієї ночі не могло минути для них без сліду. Кожне щиро намагалося стерти цей слід, кожне хотіло зробити перший крок назустріч другому, але вони не спроможні були думати про першопричину їхньої першої незгоди. Для люблячих душ це ще не горе, страждання ще попереду; але це вже своєрідна жалоба душі, яку годі описати словами. Якщо існує відповідність між кольорами і душевними станами, якщо — так принаймні запевняє сліпий у Локка — ясночервоний колір має впливати на зір, як фанфари на слух, то цей віддзеркалений смуток можна порівняти з гамою сірих барв.

Але кохання, позначене смутком, кохання лише злегка потривожене, не втрачає відчуття щастя і дарує нові насолоди, в яких радість поєднується з печаллю. Жюль вслухався в голос дружини, ловив її погляд із тим молодим почуттям, яке надихало його пристрасть у перші дні їхнього спільного життя. І спогади про п’ять років безхмарного щастя, краса Клеманс, наївність її кохання, швидко стерли останні сліди нестерпної муки. Наступний день був неділею, коли біржа закрита і немає ділових зустрічей; чоловік і дружина провели день удвох, ще більше душевно зблизившись, схожі на двох дітей, які у хвилини страху, тісно притуляються одне до одного й інстинктивно шукають одне в одного захисту. Коли люди довго живуть разом, їм іноді випадають дні нового щастя, даровані випадком і не пов’язані ні з минулим, ні з майбутнім, квіти-одноденки!.. І Жюль, і Клеманс утішалися цим днем із таким самозабуттям, ніби передчували, що то останній день їхнього кохання. Як назвати невідому силу, що примушує подорожніх прискорювати ходу, хоча грози ще не чути й не видно; освітлює останні дні вмирущого сяйвом життя та краси і спонукує його будувати найрадісніші плани; нашіптує вченому, щоб він підсилив світло своєї нічної лампи, хоч вона ще світить йому достатньо яскраво; вселяє матері страх перед надто пильним поглядом, який кидає на її дитину проникливий чоловік! Усі ми переживали подібні почуття перед великими потрясіннями в нашому житті, але ми ще не знайшли йому назви й не вивчили його; це більше, аніж передчуття, але це ще не ясновидіння.

Усе йшло чудово до наступного дня. У понеділок Жюль Демаре, зобов’язаний з’явитися о звичній годині на біржу, перш ніж виїхати з дому, за давньою звичкою спитав у дружини, чи буде потрібен їй екіпаж.

— Ні, — відповіла вона. — Сьогодні надто погана погода для прогулянок.

І справді лив рясний дощ. Десь о пів на третю Жюль Демаре виїхав на службу. Виходячи о четвертій із біржі, він опинився віч-на-віч із де Моленкуром — барон чекав на нього з тією гарячковою наполегливістю, яка притаманна ненависті й жадобі помсти.

— Пане, я маю передати вам дуже важливі відомості, — сказав офіцер, взявши маклера під руку. — Я чоловік надто прямодушний, щоб удаватися до анонімних листів, які б порушили вам спокій, я волію переговорити з вами. І повірте, якби моє життя не було в небезпеці, я звичайно ніколи не став би втручатися у ваші сімейні взаємини, навіть якби мав на це право.

— Якщо ви хочете говорити зі мною про пані Жюль, — відповів Демаре, — я прошу вас замовкнути.

— Якщо я замовкну, пане, то, може статися так, що скоро ви побачите пані Жюль на лаві підсудних, поруч із каторжником. Вимагатимете ви й тепер, щоб я мовчав?

Жюль зблід, але відразу ж опанував себе, і на його вродливому обличчі з’явився вираз удаваного спокою. Він відвів офіцера під один із дашків будинку тимчасової біржі, де вони зустрілися, і сказав голосом, у якому відчувалося глибоке душевне хвилювання:

— Гаразд, я вислухаю вас. Але, знайте, я викличу вас на дуель і ми битимемося на смерть, якщо...

— О, я згоден! — вигукнув Оґюст де Моленкур. — Я глибоко вас шаную. Ви згадали про смерть? Отже, ви й гадки не маєте про те, що, можливо, за наказом вашої дружини у суботу ввечері мене отруїли. Атож, добродію, від позавчорашнього дня зі мною коїться щось дивне: крізь корінці волосся мені під череп проникає якась лихоманка, якась смертельна знемога, а я чудово знаю, хто схопив мене за волосся позавчора на балу.

Пан де Моленкур розповів, нічого не пропускаючи, і про своє платонічне кохання до пані Жюль, і про подію, з якої починається ця історія. Всяк би вислухав розповідь Оґюста де Моленкура з не меншою увагою, ніж біржовий маклер, але чоловік пані Жюль, природно, мав підстави дивуватися більше, аніж будь-хто. Він був не таким пригніченим, як приголомшеним — і у цьому виявилася його вдача. Ставши суддею — а судити йому довелося кохану жінку — він знайшов у своїй душі прямоту судді й перейнявся його невблаганністю. Досі закоханий, він і тепер більше думав про неї, аніж про своє розбите життя, дослухався не до власного болю, а до далекого голосу, який кричав йому: «Клеманс не могла б дурити тебе! А тим більше, зраджувати!»

— Не сумніваюся, що у суботу ввечері я впізнав у панові Функалі того самого Феррагюса, якого в поліції вважають мертвим, — спокійно провадив свою розповідь Оґюст де Моленкур, — і я відразу ж доручив одній кмітливій людині навести про нього довідки. Річ у тім, що коли я повернувся додому, то завдяки щасливій випадковості згадав прізвище пані Менарді, про яку згадувала в своєму листі Іда, ймовірна коханка мого ворога. Схопившись за ту єдину ниточку, мій вивідувач незабаром розплутає цю страшну історію і дасть мені точний звіт, бо коли йдеться про розслідування якоїсь таємної справи, він куди кмітливіший, ніж усі поліційні агенти, разом узяті.

— Пане, поки що я не стану дякувати вам за вашу відверту розповідь. Ви обіцяєте мені докази, свідків — я їх чекатиму. Я зроблю все від мене залежне, щоб дошукатися істини в цій дивній історії, але дозвольте мені сумніватися доти, доки істинність звинувачень не буде доведено. Так чи так, а стрілятися нам доведеться, і ви повинні зрозуміти, що цього нам ніяк не уникнути.

Жюль повернувся додому.

— Що з тобою? — запитала дружина. — Ти блідий як смерть!

— Надворі холодно, — сказав він, повільно походжаючи по кімнаті, де все говорило про щастя й кохання, по тихій кімнаті, в якій наростала грізна буря. — Ти сьогодні не виходила з дому? — запитав він мовби ненароком.

Мабуть, запитати про це його спонукала остання з тисячі таємних думок, які завирували в його свідомості, дивовижно ясній, хоч і розпаленій ревнощами.

— Ні, — відповіла вона з награною безтурботністю.

У цю хвилину Жюль помітив у гардеробній дружини капелюшок, який Клеманс надівала для вранішніх прогулянок, а на ньому кілька краплин дощу. Жюль був чоловік запальний, але й дуже делікатний, ловити дружину на брехні було йому тяжко. За таких обставин між деякими людьми буває все закінчено раз і назавжди. Одначе, коли він побачив ці краплі, ніби промінь світла болісно пронизав його мозок. Він вийшов із кімнати, спустився в комірчину воротаря і, спочатку переконавшися, що вони самі сказав йому:

— Фукеро, обіцяю тобі сто екю річного прибутку, якщо скажеш правду, вижену — якщо збрешеш, і не дам нічого, якщо скажеш правду, але не триматимеш язика за зубами.

Відвівши воротаря до вікна, він уп’явся в нього пильним поглядом. Потім запитав:

— Пані виходила сьогодні з дому?

— Авжеж, виходила за чверть до третьої і повернулася з півгодини тому.

— Це правда? Ти даєш чесне слово?

— А який глузд мені брехати, пане?

— Я забезпечу тебе, як обіцяв. Але якщо пробалакаєшся, то пам’ятай моє попередження: ти усе тоді втратиш.

Жюль повернувся до дружини.

— Клеманс, — сказав він їй, — я хочу привести до ладу свої домашні рахунки, тож не ображайся, але мені треба знати, скільки я дав тобі грошей від початку року. Здається, сорок тисяч франків, так?

— Більше, — відповіла вона. — Сорок сім тисяч.

— І ти їх усі витратила?

— Звичайно, — сказала вона. — По-перше, я оплатила кілька тогорічних рахунків...

«Так я нічого не довідаюся, — подумав Жюль. — Не з того кінця почав».

В цю мить увійшов Жюлів камердинер і подав своему панові листа, якого той розкрив неуважно, але, глянувши на підпис, став жадібно читати:

«Ласкавий пане!

В інтересах вашого і нашого спокою я вирішила вам написати, хоч і не маю честі бути з вами знайомою, але моє становище, мій вік і передчуття лиха змушують мене просити вас виявити співчуття до нашої пригніченої горем родини, що стала жертвою нещасливого збігу обставин. В пана Оґюста де Моленкура спостерігаються прояви душевного розладу, і ми боїмося, щоб він не порушив вашого щастя своїми химеричними припущеннями, якими він ділився з командором де Пам’є та мною під час першого нападу лихоманки. Ось чому ми вважаємо за свій обов’язок попередити вас про його хворобу, яку, безперечно, ще вдасться вилікувати. Вона може завдати великої шкоди честі нашої родини та кар’єрі мого онука, тому я розраховую на вашу цілковиту скромність. Якби пан командор чи я мали змогу відвідати вас, нам би не довелося писати вам. Але я не сумніваюся, що ви не відмовите матері, яка вболіває за сина, і, на її прохання, спалите цього листа.

Прийміть запевнення у моїй цілковитій повазі.

Баронеса де Моленкур, у дівоцтві де Ріе».

— Господи, ще один удар! — вигукнув Жюль.

— Що з тобою? — запитала дружина, не приховуючи своєї тривоги.

— Я дійшов до того, що підозрюю, чи не ти послала мені цього листа, аби розвіяти мої підозри, — сказав він, кинувши їй листа. — Отож уяви собі, як я мучуся!

— Бідолаха! — сказала пані Жюль, впустивши листа додолу. — Мені його жаль, хоч він і приніс мені стільки лиха.

— А ти знаєш, що він говорив зі мною?

— То ти до нього пішов, не зважаючи на слово, яке мені дав! — сказала вона, похоловши від жаху.

— Клеманс, наше кохання на краю загибелі, й ми опинилися поза звичайними законами життя, тож забудьмо про дрібні претензії, коли нам загрожує справжня біда. Скажи, куди ти сьогодні виходила? Зрештою, жінки вважають, ніби мають право іноді дурити нас чоловіків у неістотних дрібницях. Адже їм часто подобається приготувати нам який-небудь сюрприз. А може, щойно ти просто помилилася словом, сказала «ні» замість «так»?

Він вийшов у гардеробну й повернувся з капелюшком у руках.

— Ось бачиш? Я не збираюся виступати перед тобою в ролі Бартоло^[12], але капелюшок тебе виказав, хіба оці плямки не сліди від крапель дощу? Отже, ти їздила кудись у фіакрі, і дощ забризкав тобі капелюх, коли ти шукала екіпаж, або заходила в дім, де ти сьогодні була, або виходила звідти. Але ж вийти з дому жінка може й без поганого наміру, навіть і після того як сказала чоловікові, що не виходитиме нікуди. Іноді стільки причин, щоб передумати! Мати несподівані забаганки — хіба не ваш привілей? Ви ні перед ким не зобов’язані бути завжди послідовними. Може, ти забула що-небудь зробити, чи комусь була потрібна твоя допомога, може, ти згадала, що повинна когось навідати, здійснити якусь добру справу? Але нема причин, щоб жінка не розповіла своєму чоловікові, де вона була. Хіба червоніють, звіряючи душу другові? Атож, моя дорога Клеманс, до тебе звертається не ревнивий чоловік, а друг, коханець, брат.

В палкому пориві він кинувся їй до ніг.

— Не виправдовуйся, я цього не хочу, але заспокой мої страшні підозри. Я знаю, ти виходила з дому. Що ж ти робила? Де була?

— Так, я виходила з дому, Жюлю, — відповіла вона зміненим голосом, хоч її обличчя лишалося спокійним, але не розпитуй мене ні про що. Чекай і вір мені, бо інакше згодом тебе замучать докори сумління. Жюлю, коханий мій Жюлю, без довіри любов неможлива. Признаюся тобі, що цієї миті я сама не своя і нічого не зможу тобі відповісти; але я не облудниця, і я кохаю тебе, ти це знаєш.

— Ну що ж! Усупереч стільком фактам, що здатні похитнути віру чоловіка в найдоброчеснішу жінку, пробудити його ревність, адже виходить я не паную в твоєму серці, виходить, ми з тобою не одне ціле — я все ж таки волію вірити тобі, Клеманс, вірити твоєму голосу, твоїм очам! Але якщо ти мене обманюєш, ти заслуговуєш...

— О, тисячі смертей! — доказала вона.

— Я нічого не приховую від тебе, а ти, ти...

— Замовкни, — сказала вона, — наше щастя залежить від нашої мовчанки.

— О, я хочу все знати! — вигукнув він у нападі шаленого гніву.

Цієї миті із передпокою до них долетів верескливий, різкий голос якоїсь жінки.

— І ввійду, я сказала, вам, що ввійду! — кричала вона. — Мені треба її бачити, і я побачу її!

Жюль і Клеманс вибігли до вітальні, і в цей час іззовні смикнули двері з такою силою, що вони розчахнулися на всю ширину. У дверях з’явилася молода жінка, слідом за нею два лакеї, які почали виправдовуватися перед хазяїном:

— Неможливо було її зупинити, пане, ми їй сказали, що пані немає вдома, а вона у відповідь, я мовляв, бачила, як пані виходила, і бачила, як повернулася. Вона погрожувала, що стоятиме під дверима, поки їй не дозволять поговорити з пані.

— Ідіть собі, — сказав Жюль слугам. — Чого вам треба, панно? — запитав він, звертаючись до незнайомки.

Панна належала до того типу жінок, що їх зустрінеш тільки в Парижі. Вона невіддільна від Парижа, як паризька багнюка і паризька бруківка, як вода Сени, що її пропускають через величезні паризькі фільтри, дбайливо проціджують разів із десять, перш ніж розливають у грановані карафи, де вона іскриться, ясна й прозора, очищена від каламуті. Паризька жінка — це створіння справді оригінальне. Десятки разів зображена олівцем живописця, пензлем карикатуриста, вуглем рисувальника, вона, проте, не піддається жодному аналізу, бо невловна в усіх своїх виявах, як сама природа, як наш фантастичний Париж. Вона дотикається до пороку тільки однією точкою і віддалена від нього всіма іншими — так дотикається до кола пряма лінія. Причому вона виставляє напоказ лише одну рису свого характеру, ту саму, за яку її гудять; приховуючи свої чесноти, вона хизується своєю наївною безсоромністю. Неповно зображена в драмах та книжках, де її показують у поетичному ореолі, вона лишається собою тільки в мансарді, бо десь-інде її неодмінно або ганять, або вихваляють. У багатстві вона розбещується, а в бідності ніхто її належно не оцінює. І в цьому немає нічого дивного. В неї надто багато вад і надто багато достойностей; вона однаково здатна і накласти на себе руки, і віддатися ганебним веселощам; вона надто гарна і надто огидна; вона досконало втілює в собі Париж, постачаючи його беззубими воротарками, пралями, підмітальницями, жебрачками, а іноді й зухвалими графинями, блискучими актрисами, популярними співачками; а колись вона подарувала монархії і двох некоронованих королев. Хто зможе роздивитися справжнє обличчя подібного Протея? В усіх своїх виявах вона жінка; вона в чомусь поступається жінці ідеальній і в чомусь переважає жінку звичайну. В цьому неймовірно багатому образі живописцю звичаїв вдається схопити тільки кілька окремих рис, ціле — розмаїте до нескінченності. Атож, це була паризька гризетка, але гризетка в усій її розкоші; гризетка, яка має змогу їздити у фіакрі, щаслива, молода, свіжа, але таки гризетка, і гризетка з лазурями, з ножицями, смілива, як іспанка, сварлива, як церемонна англійка, відважна войовниця за свої подружні права; кокетлива, як великосвітська дама, тільки безпосередніша й готова на все, справжня левиця, яка вибралася зі свого лігва — маленької квартирки, де є все, про що вона тільки мріяла: червоні коленкорові фіранки, меблі, обтягнуті утрехтським оксамитом, чайний столик, порцеляновий сервіз, розписаний кольоровими малюнками, диванчик, плюшевий килимок, алебастрові дзиґарі, свічники під скляним ковпаком, спальня з жовтими шпалерами, пухова перина — одне слово, усі втіхи гризеток, навіть служниця, теж колишня гризетка, але гризетка вусата й з нашивками на рукавах; можливість відвідувати театри, зацукровані каштани (причому досхочу), шовкові сукні й погано пошиті капелюшки — одне слово, всі радощі, що про них мріють модистки, сидячи за своїм столиком, крім екіпажу, який, правда, з’являється модисткам лише в їхніх найсміливіших мріях, як маршальський жезл у сновидіннях солдата. Так і наша гризетка була наділена всім цим майном за щиру прихильність, а може й за нещиру гру, як то буває, коли дістають стільки добра як винагороду за бездумно виконувану повинність, за те, щоб відбути годину на день відбути в лапах якого-небудь старого шкарбана. У молодої жінки, яка стояла перед подружжям Демаре були на ногах такі відкриті черевики, що на тлі килима вони облямовували її ногу лише вузенькими чорними смужками. Це взуття, своєрідність якого так добре схоплена паризькою карикатурою, становить неодмінну окрасу паризької гризетки; але що насамперед викриває її досвідченому оку спостерігача — це ті турботи, яких вона докладає, щоб сукня щільно обтягувала їй тіло, підкреслюючи його форми, отже, за образним висловом французьких солдатів, незнайомка була «засупонена» в зелену сукню з косинкою, що дозволяла бачити її груди в усій красі, тим більше, що кашемірова шаль зісковзнула з плечей і впала б на підлогу, якби гризетка не тримала її за ріжки. У непроханої гості було обличчя з тонкими рисами, рожеві щоки, біла шкіра, сірі очі з іскринками, сильно опуклий лоб, дбайливо зачесане волосся, що вибивалося з-під капелюшка і спадало на шию пишними кучерями.

— Мене звуть їдою, пане. А якщо я маю честь поруч і з вами бачити пані Жюль, то я викладу все, що накипіло в мене на серці супроти неї, недобре це, коли сама влаштувалася пречудово і живеш у такому затишному гніздечку, як ось тут у вас, а намагається відбити в бідної дівчини чоловіка, поєднаного зі мною моральним шлюбом і до того ж він обіцяв загладити свою провину, взявши зі мною в мусіпалітеті законний шлюб. Хіба, пане, їй мало молодих чепурунчиків? Хай би ото втішалася з ними і не забирала в мене літнього чоловіка, в якому все моє щастя. Та що там! Нема в мене розкішних хоромів, зате є кохання! Нащо мені красені з туго напханою калиткою, я живу серцем і...

Пані Жюль обернулася до чоловіка:

— Ви дозволите мені, пане, далі не слухати? — сказала вона й пішла до себе в спальню.

— Якщо ця дама живе з вами, то я, мабуть, перебрала міру. Ну, й нехай! А чого вона внадилася щодня бігати до пана Феррагюса?

— Ви помиляєтеся, панно, — сказав Жюль, геть приголомшений. — Моя дружина нездатна...

— О, то ви навіть одружилися зі своєю мадамою! — мовила гризетка, трохи збита з пантелику. — Ну то тим гірше, пане! Ви тільки подумайте — жінка має щастя перебувати в законному шлюбі і тягається з таким, як Анрі!..

— Хто цей Анрі? — запитав Жюль, схопивши Іду за руку, й повівши її в іншу кімнату, щоб дружина більше нічого не чула.

— Як хто? Пан Феррагюс...

— Він же помер, — сказав Жюль.

— Так це ж комедія! Учора ввечері я була з ним у Франконі, й він навіть додому мене провів, як годиться. А втім, ваша дама може розповісти про нього більше, ніж я. хіба не бігала вона до нього сьогодні о третій? Я все знаю: я підстерегла її на вулиці, бо один люб’язний чоловік, пан Жюстен, може ви його знаєте, дідок із брелоками, він іще носить корсет, застеріг, що я маю за суперницю пані Жюль. Таке ім’я, пане, для мене звичне, його часто бере собі за кличку наша сестра. О, пробачте, це ж і ваше ім’я! Та якби навіть пані Жюль була придворною герцогинею, то й тоді Анрі міг би вдовольнити всі її забаганки — такий він багатий. А моє діло — захищати своє добро, і я маю на це повне право, бо я люблю Анрі! Він — моя перша сердешна схильність, тут ідеться про мою любов і мою долю. Я не боюся нічого, пане: дівчина я чесна, ніколи не брехала, нічийого не крала. Хай би моя суперниця була самою імперетрисою, та я однаково б пішла до неї — а не зазіхай на мого майбутнього чоловіка! Та я й убити її могла б, хай хоч вона тричі імператриса, бо всі гарненькі жінки однакові, пане...

— Годі, годі! — сказав Жюль. — Де ви мешкаєте?

— Вулиця Кордері-дю-Тампль, дім номер чотирнадцятий, пане. Іда Ґрюже, корсетниця, завжди до ваших послуг, адже ми шиємо корсети й для чоловіків.

— А де мешкає отой, як ви його називаєте, Феррагюс?

— Не отой Феррагюс, — відказала вона, міцно стуливши губи, — а пан Феррагюс — це вам не абихто. Він має грошей стільки, що куди вам до нього. Але чого це ви запитуєте в мене його адресу, адже ваша жінка знає її. Він не велів давати її нікому. Та чи я зобов’язана відповідати вам?.. Слава Богу, я не в сповідальні і не в поліції і можу не давати звіту ні перед ким.

— А якщо я вам заплачу двадцять, тридцять, сорок тисяч франків, ви мені скажете, де мешкає пан Феррагюс?

— Е ні, мій друже, — розумний ти дуже! — сказала вона, підкріплюючи цю барвисту відповідь простонародним жестом. — Та ні за які гроші я цього не сказала б! Маю честь відкланятися. Де тут у вас вихід?

Приголомшений Жюль дозволив Іді піти, та він уже й забув про неї. Йому здавалося, що світ обвалюється, а небесне склепіння розкололося на друзки над його головою.

— Їсти подано, пане, — доповів йому камердинер.

Камердинер і лакей уже чверть години чекали панів у їдальні, але ніхто не з’являвся.

— Пані не прийде обідати, — повідомила покоївка.

— А що сталося, Жозефіно? — спитав камердинер.

— Не знаю, — відповіла вона. — Пані плаче і збирається лягти в постіль. Пан, мабуть мав десь у місті подружку, й сьогодні це невчасно відкрилося — ви ж, либонь, чули? Боюся, пані не переживе такого. Всі чоловіки без клепки в голові. Зчиняють бучу, замість розважатися собі тишком-нишком.

— Річ зовсім не в тому, — пошепки заперечив камердинер. — Тут, навпаки, пані — вона... Ну та ви розумієте. Хіба наш пан мав коли-небудь дозвілля, щоб утішатися з подружками? Та він ось уже п’ять років ніде й не ночував, крім як у спальні дружини. З десятої ранку працює у себе в кабінеті й виходить лише ополудні, снідати. Що й казати, життя його нам відоме, а от пані щодня о третій годині пропадає хтозна-куди.

— І пан теж, — затялася покоївка, захищаючи свою господиню.

— Так він же на біржу їздить... — заперечив камердинер і після короткої мовчанки зауважив. — Ось уже тричі повідомляв йому, що обід подано, а він нічичирк. Ну як ото з глухими розмовляєш.

Увійшов Жюль.

— А де пані? — запитав він.

— Пані лягають у постіль, у них мігрень, — сказала покоївка, прибравши значущого вигляду.

Тоді Жюль холоднокровно сказав слугам:

— Можете прибрати зі столу, я побуду з пані.

Він увійшов до дружининої кімнати. Клеманс плакала, але намагалася приглушити схлипування хусточкою.

— Чого ви плачете? — сказав їй Жюль. — Я не стану ні кричати на вас, ні докоряти вам або мститися. Якщо ви не зберегли вірність нашому коханню, значить ви були його недостойні...

— Я недостойна? — крізь ридання промовила вона таким голосом, який розчулив би всякого чоловіка, але не Жюля.

— Я вас не вб’ю, бо для цього, певне, треба кохати сильніше, ніж я кохаю вас, — провадив він. — Та й духу в мене не стало б... Ліпше я вб’ю самого себе, а ви втішайтеся... своїм щастям... з отим...

Він затнувся й не зміг договорити.

— Уб’єш себе! — зойкнула Клеманс, кидаючись йому в ноги й обіймаючи їх.

Він хотів визволитися з її обіймів і відійти від неї, але вона так чіпко за нього вхопилася, що він проволік її до самого ліжка.

— Залиште мене, — сказав він.

— Ні, ні, Жюлю! — кричала вона. — Якщо ти мене більше не кохаєш, я помру. Ти хочеш усе знати?

-Так!

Він схопив її, несамовито стиснув, потім сів на край ліжка і поставив її перед собою, здавивши коліньми. Втупивши холодний погляд у це прекрасне обличчя, що було залите слізьми й пашіло вогнем, він сказав:

— Говори!

Клеманс знову заридала.

— Ні, це таємниця, від якої залежить життя і смерть. Якби я її розкрила, я б... Ні я не можу. Пощади, Жюлю!

— Ти просто мене дуриш...

— О, ти вже мені не кажеш ви! — вигукнула вона. — Так, Жюлю, ти маєш підстави думати, що я тебе дурю, але скоро ти про все довідаєшся.

— Хто ж він тобі, цей Феррагюс, цей каторжник, до якого ти ходиш, цей бандит, що розбагатів на злочинах? Якщо ти йому не віддаєшся, якщо він не...

— Ох, Жюлю!..

— То це він і є, твій невідомий благодійник? Той, кому ми завдячуємо, як мені казали, наше багатство?

— Хто це тобі казав?

— Один чоловік, якого я вбив на дуелі.

— О господи, вже одна смерть!

— Якщо ж це не твій покровитель, якщо він не дає тобі золота, а навпаки ти йому носиш, то хто ж він тобі — брат чи що?

— Ну а якщо це так? — сказала вона.

Пан Демаре склав руки на грудях.

— Чому ж тоді ти криєшся від мене? Отже, ви мене морочили, ти і твоя мати? Та й хто це ходить до свого брата чи й не щодня?

Клеманс упала непритомна до його ніг.

«Померла, — подумав він. — А що як я помиляюся?»

Жюль кинувся до дзвінка, покликав Жозефіну й поклав Клеманс у ліжко.

— Я помру від усього цього, — сказала вона, прийшовши до тями.

— Жозефіно, сходіть покличте пана Деплена. А потім зайдете до мого брата й перекажете йому, що я прошу його прийти негайно.

— Навіщо ви кличете брата? — спитала Клеманс.

Але Жюль уже вийшов із кімнати.

Уперше за п’ять років пані Жюль лежала в постелі сама, без чоловіка, уперше мусила допустити лікаря у свою спальню, у своє святилище. І те, й те завдало їй тяжкого болю. Деплен сказав, що стан хворої викликає тривогу: душевне потрясіння, якого вона зазнала, було вкрай невчасним. Лікар не дійшов певного висновку і, пообіцявши висловити свою думку завтра, обмежився кількома приписами, що так і не були виконані, бо сердечні тривоги змусили забути про здоров’я. Уже почало розвиднятися, а Клеманс усе не могла заснути. Вона дослухалася до глухого шепотіння братів, які розмовляли вже кілька годин поспіль, але грубі стіни не дозволяли їй розібрати жодного слова, з якого вона могла б здогадатися про зміст розмови. Незабаром Жюлів брат, нотар Демаре, пішов. Нічна тиша і незвичайне загострення слуху, спричинене нервовим збудженням, допомогли Клеманс почути скрипіння пера й шарудіння від мимовільних рухів, які робить людина, коли вона сидить за столом і пише. Кому часто не спиться ночами і кому доводилося вслухатись у тишу, той знає, що іноді легко помітити ледве чутний шерех там, де, одноманітний і безперервний шум вухо зовсім не вловлює. О четвертій годині скрипіння й шерехи припинилися. Схвильована і тремтяча, підвелася Клеманс із постелі. Боса, без пеньюара, не думаючи ні про те, що вся спітніла, ні про свій хворобливий стан, нещасна жінка відчинила двері до кабінету — і так вдало, що вони навіть не скрипнули. Вона побачила свого чоловіка — з пером у руці він заснув у кріслі. Свічка догоріла до розеток. Вона тихенько підійшла до столу і прочитала на вже запечатаному конверті: «Мій заповіт».

Клеманс опустилася перед чоловіком навколішки, як перед могилою, і поцілувала йому руку, від чого він відразу прокинувся.

— Жюлю, друже мій, навіть злочинцям, засудженим до смертної кари, і то дають кілька днів відстрочки, — сказала вона дивлячись на нього очима, що хворобливо блищали від лихоманки й кохання. — Твоя невинна дружина просить у тебе лише два дні. Надай мені свободу на ці два дні... чекай! Потім я принаймні зможу померти щасливою, ти хоч пожалкуєш за мною.

— Гаразд, Клеманс, я згоден.

І коли в зворушливому сердечному пориві вона стала цілувати йому руки, Жюль, розчулений цим криком невинної душі, пригорнув дружину й поцілував її в чоло, мучачись від сорому, що досі перебуває під владою її шляхетної краси.

Наступного дня, відпочивши кілька годин у себе в кабінеті, Жюль увійшов до спальні дружини — він несамохіть скорився давно усталеному звичаю не виходити з дому, не побачившись із нею. Клеманс спала. Промінь світла, просотуючись крізь щілину у віконниці, падав на обличчя змученої жінки. Вже печать страждань лягла на її чоло, губи втратили свіжість. Погляд люблячого чоловіка не міг не помітити землисті прожилки на її обличчі і хворобливу блідість замість рівного рум’янцю та матової білизни — того чистого тіла, на якому так безпосередньо відбивалися пориви цієї прекрасної душі.

«Вона страждає, — подумав Жюль. — Бідолашна Клеманс, нехай нас Бог помилує!»

Він ледь торкнувся устами її чола, вона прокинулася, побачила чоловіка і все зрозуміла; але, неспроможна говорити, вона тільки взяла його за руку, і її очі наповнилися слізьми.

— Я не винна, — сказала Клеманс, остаточно прокинувшись.

— Ти сьогодні не виходитимеш із дому? — запитав Жюль.

— Ні, я надто квола, щоб підвестися з постелі.

— Якщо передумаєш, то зачекай мене, — мовив Жюль і пішов до виходу.

— Фукеро, нікуди не відлучайтеся, я хочу знати, хто сьогодні увійде в дім і хто вийде з нього, — сказав він воротареві.

Потім Жюль найняв фіакр і звелів їхати до особняка де Моленкурів. Там він запитав, чи вдома барон.

— Пан хворий, — відповіли йому.

Жюль наполегливо попросив, щоб його прийняли. Він назвав своє ім’я і сказав, що коли не можна побачитися з бароном, то він просить доповісти про нього відмові, або старій баронесі. Він чекав у вітальні; через якийсь час баронеса вийшла до нього і сказала, що її онук надто погано себе почуває і не може його прийняти..

— Я знаю про хворобу вашого онука з листа, який ви виявили мені честь написати, — сказав Жюль, — і прошу вас повірити...

— З якого листа, добродію? З мого листа до вас? — вигукнула стара вдова, уриваючи гостя. — Але я не писала вам ніяких листів! Що ж вам повідомили від мого імені?

— Пані, маючи намір сьогодні ж таки відвідати пана де Моленкура, я вирішив принагідно повернути вам листа і тому зберіг його, попри прохання, яким він закінчується. Ось він.

Баронеса подзвонила, попросила принести їй окуляри і, глянувши на папір, не могла стримати глибокого подиву.

— Хтось так майстерно підробив мій почерк, що якби йшлося не про недавні події, я й сама б повірила, що це лист від мене. Мій онук справді хворий, але з розуму він не схибнувся. Ми під владою якихось лихих людей; і все ж таки я не розумію, навіщо їм знадобилася така нахабна брехня... Ви побачитеся з моїм онуком, пане, і переконаєтеся, що він при повній тямі.

І вона знову подзвонила і звеліла лакею запитати в барона, чи прийме він пана Демаре. Лакей приніс ствердну відповідь. Жюль піднявся до Оґюста де Моленкура; той сидів у кріслі біля каміна, і, не маючи сили підвестися, лише меланхолійно кивнув Жюлеві. Відам теж був тут.

— Пане барон, — сказав Жюль, — мені треба повідомити вам дещо особистого характеру, я хотів би, щоб ми залишилися наодинці.

— Командорові все відомо про цю історію, пане, і при ньому ви можете говорити без остороги.

— Пане барон, — почав Жюль дуже серйозним тоном, — ви потурбували мій спокій і майже зруйнували моє щастя, не маючи на те жодного права. Доти, доки не стане ясно, хто в кого зможе вимагати сатисфакції, ви зобов’язані допомагати мені на тій небезпечній дорозі, куди ви мене штовхнули. Так от, я прийшов до вас, щоб узнати нинішню адресу таємничої істоти, яка справляє на нашу долю такий фатальний вплив і, здається, наділена просто-таки надприродною могутністю. Учора, коли я повернувся додому після розмови з вами, я одержав ось цього листа.

І Жюль показав йому підробленого листа.

— Той Феррагюс, Буриньяр чи пан де Функал — певно, сам диявол! — вигукнув Оґюст де Моленкур, прочитавши листа. — В який страшний лабіринт мене занесло! Куди я прийду? Я вчинив неправильно, пане, — сказав він, глянувши на Жюля, — але смерть, безперечно, найвища спокута, а моя смерть уже близько. Отже, вимагайте від мене усього що завгодно, я до ваших послуг.

— Пане, ви, мабуть, знаєте, де мешкає незнайомець, я повинен проникнути в цю таємницю, хай навіть ціною всього свого статку. А коли маєш справу з таким нещадним та винахідливим ворогом, дорога кожна хвилина.

— Жюстен вам усе розповість, — відповів барон.

На ці слова командор засовався на стільці.

Оґюст подзвонив.

— Жюстена немає вдома, — заявив відам із дивною поквапністю.

— Ну то й що? — жваво заперечив Оґюст. — Слуги знають, де він, і хто-небудь з’їздить по нього верхи. Адже він у Парижі, чи не так? Його швидко знайдуть.

Командор не зміг приховати своєї стурбованості.

— Жюстен не прийде, мій друже, — сказав старий. — Він помер. Я не хотів говорити тобі про цей нещасливий випадок, але...

— Помер? Жюстен помер? — вигукнув Оґюст де Моленкур. — І коли? І як?

— Учора вночі. Він пішов повечеряти з давніми друзями, мабуть, добряче напився, а приятелі, теж п’яні, залишили його валятися на вулиці, і його переїхало возом...

— Він загинув від руки каторжника, — сказав Оґюст. — Той убив його з першого удару. Зі мною йому поталанило менше, довелося замірятися на моє життя аж чотири рази.

Жюль запав у похмуру задуму.

— Отже, я нічого не взнаю! — вигукнув він після тривалої мовчанки. — А ваш слуга, можливо, здобув заслужену кару. Хіба не зловжив він вашим дорученням і не обмовив пані Демаре перед якоюсь їдою, розбуркавши її ревнощі та нацькувавши на нас із дружиною?

— Ох, добродію, у своєму гніві я все йому розповів про пані Жюль.

— Та як ви могли! — обурено вигукнув біржовий маклер.

— О, тепер я готовий до всього, — відповів офіцер, жестом руки просячи його заспокоїтись. — Ви не покараєте мене дужче, ніж я вже покараний і не осудите мене суворіше, ніж осудила мене моя совість. Сьогодні я чекаю знаменитого професора, найвідомішого знавця отрут, щоб довідатися про свою долю. Якщо мені доведеться терпіти сильні муки, я вже вирішив — пущу собі кулю в лоб.

— Ви балакаєте, мов дитина! — вигукнув командор, наляканий холоднокровністю, з якою барон вимовив ці слова. — Ваша бабуся помре з розпуки.

— Отже, пане, нема ніякої змоги довідатися, де мешкає цей страшний чоловік?

— Наскільки я пам’ятаю, бідолага Жюстен казав, що пан де Функал живе чи то в португальському чи то в бразильському посольстві. Пан де Функал — дворянин, він має громадянство в обох цих країнах. Щодо каторжника, то він помер і похований. Ваш ворог, хай би хто він був, видається мені таким могутнім, що ви ліпше примиріться з його новою машкарою до того часу, коли знайдете засіб викрити його й розчавити. Але дійте обачно. Якби пан де Моленкур прислухався до моїх порад, нічого з ним би не сталося.

Жюль холодно, але ввічливо попрощався, не знаючи, що ж йому робити, де шукати Феррагюса. Коли він повернувся додому, воротар повідомив його, що пані виходила вкинути листа в поштову скриньку, яка була навпроти вулиці Менар. Жюль відчув себе глибоко приниженим, коли побачив, з якою кмітливістю взявся допомагати йому воротар, як точно вгадував, чого йому від нього треба. Жюль знав, як охоче беруться за діло слуги, коли йдеться про те, щоб знеславити своїх панів, які самі і вводять себе в неславу; знав він і про те, як небезпечно довірятися таким помічникам; але думати про свою гідність йому не було часу і він згадав про неї лише тоді, коли було вже пізно. Який тріумф для раба, що не може піднятися до свого пана, — змусити пана опуститися на саме дно, врівень із ним! Жюль говорив зі слугою різким, роздратованим голом, ще одна помилка. Але він так страждав! Його життєвий шлях, досі такий прямий, такий чистий, став звивистим, тепер доводилося хитрувати, брехати. І Клеманс теж хитрувала й брехала. Йому стало неймовірно гидко. Весь під владою гірких роздумів Жюль стояв і стояв біля дверей свого особняка. То його поймав безнадійний розпач, і тоді він хотів утекти кудись на край світу, покинути Францію, забравши із собою свою непевність і бодай якісь ілюзії кохання. То переконаний, що лист, якого дружина опустила в поштову скриньку, був адресований Феррагюсові, він сушив собі голову, як перехопити відповідь цієї таємничої істоти. То перебирав у пам’яті всі незвичайні випадки, що сталися після його одруження, й запитував себе, чи не була правдою обмова, за яку він так нещадно помстився. І знову повертався подумки до відповіді, яка надійде від Феррагюса, й міркував так:

«Та чи відповість Феррагюс? Адже він такий дивовижно хитрий, такий обачний у всіх своїх діях, він передчуває, наперед розраховує і вгадує все, навіть наші наміри, наші думки. Чи не вдасться він до інших засобів спілкування, доступних його могутності? Чи не перекаже свою відповідь через якогось спритного мерзотника, чи не принесе листа у футлярі від ювеліра який-небудь чесний хлопець, сам не знаючи, що він несе, або цілком невинно його передадуть дружині в коробці з черевиками від шевця? Але що як Клеманс і він про все домовилися заздалегідь?»

І Жюль уже нічому не вірив, у всьому сумнівався й блукав посеред неозорого моря припущень. Потім, обміркувавши тисячу найсуперечливіших планів, він вирішив, що найпевніше буде чатувати вдома, причаївшись, як мурашиний лев у своїй піщаній норі.

— Фукеро, — сказав він воротареві, — мене немає вдома для всіх без винятку. Якщо хтось захоче побачитися з пані або принесе їй що-небудь, ти подзвониш двічі. Й показуй мені всі листи, байдуже кому вони адресовані.

«Отак я обхитрую мудрого Феррагюса, — думав Жюль, підіймаючись на антресолі у свій кабінет. — Принаймні тепер я не пошиюся в дурні, якщо його посланець схитрує і запитає спочатку мене, щоб перевірити, чи дружина сама вдома».

У своєму кабінеті він прилип до вікна, яке виходило на вулицю, і тут ревнощі підказали йому ще одну хитрість; замість поїхати на біржу самому він послав у своїй кареті старшого клерка з листом до маклера, з яким вони приятелювали, просячи, щоб той замінив його при складанні кількох ділових угод з купівлі та продажу, суть яких він детально роз’яснив у листі. Найвідповідальніші операції Жюль відклав на наступний день, байдужий до пониження чи підвищення курсу акцій та всіх європейських боргів. Адже йому шлося про кохання, а кохання все змітає зі свого шляху, перед ним усе блякне: вівтарі, престоли і папери державної скарбниці. О пів на четверту дня, в той час, коли в самому розпалі біржові операції — рапорти, пролонгації, виплати премій, складання орендних угод тощо — до Жюля в кабінет зайшов Фукеро, сяючи від утіхи.

— Пане, тільки що приходила одна бабця, але чепурненько вдягнена, либонь, добра пройда, скажу я вам. Вона запитала, чи ви вдома, і начебто засмутилася, що вас немає, а потім звеліла передати оцього листа пані.

З гарячковою тривогою Жюль розпечатав листа. Але відразу ж упав у крісло у цілковитому розпачі. У листі — набір не поєднаних жодним змістом слів, і прочитати його можна було тільки за допомогою ключа. Він був зашифрований.

— Іди собі, Фукеро.

Воротар пішов.

«Проникнути в цю таємницю важче ніж у морські глибини, де лот не дістає до дна. О! Вони кохають одне одного! Лише той, хто кохає, вміє так усе обміркувати й передбачити, як автор цього листа. О, Боже! Я вб’ю Клеманс».

У цю мить у його мозку яскраво спалахнула щаслива думка, і йому навіть здалося, ніби все навколо освітилося. У дні його працьовитої вбогості, ще до одруження, був у Жюля справжній, відданий друг. Виняткова делікатність, з якою Жюль ставився до бідного, скромного друга, намагаючись не образити його самолюбства; пошана, яку Жюль незмінно йому виявляв; винахідливість, з якою він умів поділитися з Жаке своїм достатком, не примушуючи його червоніти, — усе це зміцнило їхні близькі взаємини. Жаке лишався вірним другом Демаре і після того, як Демаре забагатів.

Жаке, людина порядна, працьовита, невибаглива, повільно прокладав собі шлях нагору в тому міністерстві, де потрібні і природжені шахраї, і люди, на яких у всьому можна покластися. Він служив у міністерстві закордонних справ і мав доступ до важливих секретних паперів. Жаке був у міністерстві мовби світлячком, що в певні години проливав світло на таємне листування — він розшифровував і розкладав куди слід депеші. Займав він у міністерстві найвищу посаду, доступну чиновникам нижчого рангу і, можна сказати, піднявся над становищем простого буржуа; жив Жаке в невідомості, радіючи, що завдяки цьому він убезпечений від мінливостей життя, і вносячи свою скромну лепту на благо вітчизни. Обраний помічником мера своєї округи він, висловлюючись газетним стилем, був у пошані. За допомогою Жюля від дістав змогу поліпшити своє становище, вигідно одружившись. Цей нікому не відомий патріот віддано служив міністерству й обмежувався тим, що засуджував дії уряду, сидячи біля домашнього вогнища. А втім, удома Жаке був монархом, правда монархом вельми поблажливим; як людина скромних звичок, він усю свою платню віддавав дружині й ніколи не претендував бодай на малу її частку. Нарешті, щоб завершити портрет цього філософа, який сам не знав, що він філософ, додамо, що він навіть не здогадувався та й не міг ніколи здогадатися про ті вигоди, які інший на його місці здобув би зі свого становища — маючи за найближчого друга біржового маклера і щоранку довідуючись про всі державні таємниці. Цей шляхетний добряк — схожий на невідомого солдата, який загинув, урятувавши життя Наполеонові своїм: «Хто йде?» — жив при міністерстві.

Через десять хвилин Жюль уже був у канцелярії архіваріуса. Жаке підсунув йому стілець, скинув із себе й акуратно поклав на стіл зелений козирок із тафти для захисту очей від світла, потер руки, взяв табакерку, підвівся, заскрипівши лопатками, розпростав плечі і сказав:

— Яким вітром занесло тебе сюди, добродію Демаре? Чим я можу тобі прислужитися?

— Жаке, ти мені дуже потрібний, тільки ти можеш розгадати одну таємницю — тут ідеться про життя чи смерть.

— Це не стосується політики?

— Якби це стосувалося політики, я звернувся б до когось іншого, — сказав Жюль. — Ні, йдеться про справи інтимні, і я прошу тебе мовчати про те, що ти довідаєшся, як риба.

— Клод-Жозеф Жаке завжди німий — така в нього служба. Ти хіба не знаєш? — мовив він, засміявшись. — Оберігати таємниці — моє ремесло.

Жюль показав йому листа.

— Прочитай мені, що тут написано. Це адресовано моїй дружині.

— Чорт забирай! Чорт забирай! Кепські твої справи! — сказав Жаке, роздивляючись листа з тим самим виразом, з яким лихвар роздивляється принесений йому для дисконту вексель. — Ага! Це шифр із решіткою. Зачекай.

Він залишив Жюля в кабінеті самого й незабаром повернувся.

— Пусте, мій друже! Це написано за допомогою давно відомої решітки, якою користувався ще португальський посол у часи пана де Шуазеля, коли виганяли з Франції єзуїтів. Ось поглянь.

Жаке наклав на листа аркуш із прорізним мереживом, схожим на ті мережива, якими кондитери прикрашають свої вироби, і Жюль легко прочитав фрази, що складалися зі слів, які залишилися відкритими.

«Не тривожся, моя люба Клеманс, більше ніхто не потурбує нашого щастя, і твій чоловік відмовиться від своїх підозр. Я не можу тебе навідати. Хоч ти й хвора, але збери всю свою мужність і прийди. Постарайся, знайди в собі сили, ти зачерпнеш їх зі своєї любові. Заради тебе я зважився на жорстоку операцію і тепер не можу підводитися з постелі. Учора ввечері мені робили припікання нижче потилиці, від плеча до плеча — і припікання тривалі. Ти мене розумієш? Але я думав про тебе, і це мені допомагало терпіти біль. Щоб збити зі сліду Моленкура, який уже не переслідуватиме нас довго, я покинув спасенний притулок у посольстві й знайшов собі надійніше пристановище, де вже ніхто мене не знайде, на вулиці Червоних дітей, у будинку № 12, у старої карги на ім’я Етьєна Ґрюже — вона мати тієї самої Іди, якій дорого доведеться заплатити за свою дурну витівку. Приходь завтра о дев’ятій ранку. Я лежу в кімнаті, куди можна потрапити тільки внутрішніми сходами. Спитаєш пана Камюзе. До завтра. Цілую тебе в чоло, моя люба».

Жаке подивився на Жюля з простодушним жахом, у якому було щире співчуття, і з двома різними інтонаціями повторив свій улюблений вигук:

— Чорт забирай! Чорт забирай!

— Тобі все ясно, правда? — сказав Жюль. — А от у моєму серці досі озивається голос, який твердить, що моя дружина невинна, і звучить він переконливіше, ніж голос лютої ревності. До завтрашнього дня мені доведеться витерпіти страшні муки; але завтра, між дев’ятою і десятою годинами, я нарешті довідаюся про все і стану назавжди нещасливим або щасливим. Думай про мене, Жаке.

— Я зайду до тебе завтра об одинадцятій, а хочеш, підемо туди разом? Я почекаю на вулиці. На тебе там можуть напасти і треба, щоб поруч був вірний друг, який стоятиме на чатах і на якого ти можеш покластися. Розраховуй на мене.

— Навіть якщо мені знадобиться твоя допомога в убивстві?

— Чорт забирай! Чорт забирай! — з почуттям виголосив Жаке, ніби репетируючи одну й ту саму музичну ноту. — У мене, знаєш, жінка і двоє малих...

Жюль потиснув Клодові Жаке руку й вийшов. Але відразу повернувся.

— Я забув листа, — сказав він. — І це ще не все, його треба знову запечатати.

— Чорт забирай! Чорт забирай! Розкриваючи його ти зламав печатку. На щастя, вона зламалася досить акуратно. Гаразд, залиш листа в мене і я принесу його secundum scripturam^[13].

— О котрій годині?

— О пів на шосту...

— Якщо на той час я не повернуся, то віддай листа воротареві й скажи йому, щоб відніс дружині.

— Так прийти мені завтра?

— Не треба. Прощавай.

Жюль швидко доїхав до площі Ронд-дю-Тампль, залишив там свого кабріолета й пішки подався на вулицю Червоних Дітей, де став уважно роздивлятися дім, у якому мешкала пані Етьна Ґрюже. Тут мала прояснитися таємниця, від якої залежало майбутнє стількох людей; тут отаборився Феррагюс, а до Феррагюса сходилися всі ниті цієї інтриги. Долі пані Жюль, її чоловіка та загадкового каторжника чи не зав’язалися вони в гордіїв вузол уже кривавої драми, вузол, для якого знайдеться меч, що розрубує найміцніші пута?

Дім належав до розряду так званих халабудівель. Таку образну назву дали парижани будинкам, складеним зі споруд, спочатку нічим не зв’язаних між собою. Це майже завжди або самостійні житлові помешкання, згодом об’єднані докупи за примхою різних домовласників, які їх добудовували, кожне на свій лад; або будівлі, що їх хтось починав споруджувати, потім кидав, потім знову хтось будував і сяк-так закінчував — нещасливі будинки, що, як і деякі народи, пережели не одну династію норовливих володарів. Ні поверхи, ні вікна тут не створюють єдності ліній, якщо запозичити в живописців один із найобразніших їхніх висловів: усе тут якесь недоладне, навіть зовнішні прикраси. Халабудівлі в паризькій архітектурі — те саме, що звалище в закутку якого-небудь помешкання, де в цілковитому безладі громадиться найрізноманітніший мотлох.

— Як пройти до пані Етьєни? — спитав Жюль у воротарки.

Воротарка сиділа в комірчині, притуленій до воріт і схожій на курник, — крихітній дерев’яній халупці на катках. Приблизно таких будок поліція наставила на всіх стоянках фіакрів.

— Га? — озвалася воротарка, відриваючись від панчохи, яку вона плела.

У Парижі окремі постаті, що надають характерного вигляду різним частинам цього страхітливого міста, перебувають у досконалій гармонії з усім ансамблем. Так воротар, двірник або швейцар — називайте як хочете цей істотний мускул паризького страховиська! — завжди пасує до свого кварталу і часто втілює його у своїй особі. Розшитий галунами ледачий воротар Сен-Жерменського передмістя грає на біржі, на Шоссе д’Антен воротар не знає нестатків, у кварталі Біржі він читає газети, а в Монмартрському передмісті вважається значною особою. Воротарка у кварталі проституції — колишня повія; у кварталі Маре — відлюдкувата, примхлива особа бездоганної поведінки.

Побачивши Жюля, воротарка взяла ніж і стала розворушувати майже згасле вугілля на жаровні, потім перепитала:

— Ви спитали про пані Етьєну? Ви маєте на увазі пані Етьєну Ґрюже?

— Авжеж, її, — відповів Жюль, починаючи дратуватися.

— Гаптарку?

— Авжеж.

— А ось дивіться, пане, — сказала вона, виходячи з комірчини, взявши Жюля за лікоть і провівши його крізь довгий склепінчастий, наче льох, прохід. — Підійметеся другими сходами, онде вони, в глибині двору. Бачите вікна з глевконіями. Там і живе пані Етьєна.

— Дякую, добродійко. А як ви гадаєте — вона сама вдома?

— З ким же їй бути? Адже вона вдова.

Жюль швидко збіг темними сходами, покритими затверділою грязюкою, яку позалишали тут численні підошви тих, хто підіймався ними або спускався. На третьому поверсі він побачив троє дверей, але ніде не помітив ніяких глевконій. На щастя на одних дверях, найзамацаніших і найбрудніших, він розібрав слова, написані крейдою: «Іда прийде сьогодні ввечері, о дев’ятій годині».

«Це тут», — подумав Жюль.

Він смикнув за стару почорнілу шворку з ручкою у вигляді козячої ніжки і почув приглушене, надтріснуте дзеленчання дзвінка та хрипке дзявкання собаки. З того, як задзеленчав у помешканні дзвінок, він здогадався, що кімнати завалені всякою всячиною, яка заглушує всі відлуння — характерна властивість квартир, заселених майстровими та бідняками; тут бракує і місця, й повітря. Несвідомо Жюль усе шукав глевконії і нарешті помітив їх на зовнішньому підвіконні опускного вікна, між двома смердючими помийними відрами. Там росли квіти, там був справжній садочок завдовжки в два фути, завширшки в шість дюймів, там виросли навіть житні колоски; там був ніби підсумок усього земного життя, але й підсумок злиденності цього життя. Промінь сонця, що зазирнув сюди ніби з ласки ще яскравіше висвітив поруч із цими прив’ялими квітами та міцними житніми стеблами пилюку, масні плями й невиразну, властиву паризьким халабудам барву — товстий шар бруду покривав де суцільно, а де плямами, а де облямовував вогкі стіни, гнилі поручні сходів, розсохлі віконні рами, двері, колись пофарбовані в червоний колір. Незабаром надсадний кашель та важкі кроки старої жінки, яка насилу переставляла ноги, човгаючи повстяними пантофлями звістували про появу матері Іди Ґрюже. Стара відчинила двері, вийшла на майданчик сходів, підвела голову і Сказала:

— А, це ви, пане Бонійон! Ой, ні, це не ви. Але як ви схожі на пана Бонійона! Ви, мабуть, йому брат? Чим можу прислужитися? Прошу, пане, заходьте.

Жюль пройшов за старою в першу кімнату, де побачив справжнє паризьке звалище: клітки для птахів, кухонне начиння, грубки, меблі, глиняні блюдця для собак та котів, наповнені якимсь місивом чи водою, дерев’яні дзиґарі, скатерті, гравюри Ейзена, купу якогось іржавого залізяччя; це мальовниче нагромадження всякої всячини являло собою воістину чудернацьку картину, для повноти якої не бракувало навіть кількох номерів «Конститюсйонеля».

Всі думки Жюля зосередилися на тому, щоб повестись якомога обачніше, і він пустив повз вуха слова вдови, яка запрошувала:

— Заходьте сюди, пане, погрійтеся.

Боячись, щоб його не почув Феррагюс, Жюль подумав, чи не ліпше тут-таки, в передпокої, запропонувати старій угоду, заради якої він сюди прийшов. Кудкудакання курки, що вилізла з комірчини, вивело його із задуми. Жюль ухвалив рішення. Він пройшов за Ідиною матір’ю в ту кімнату, де горів вогонь і куди за ним поплентала як німий свідок цієї сцени крихітна моська, що, важко відсапуючись, залізла на розхитаний табурет. Вдова Ґрюже виявила все своє злиденне марнолюбство, запропонувавши гостеві погрітися. Дві майже догорілі головешки ховалися під горщиком. Ополоник валявся на підлозі, ручкою в попелі. Поличка над каміном, яку прикрашало воскове зображення Христа під скляним кубічним ковпаком, обклеяним по ребрах смужками синього паперу, була завалена вовною, котушками, знаряддями гаптарського ремесла. Жюль оглянув обставу кімнати з корисливою цікавістю й не міг приховати свого задоволення.

— Ви, пане, мабуть, прийшли домовитися щодо моєї меблі? — спитала вдова, сідаючи в жовте бамбукове крісло, яке, мабуть, було її постійною резиденцією.

Тут у неї зберігалися носовичок, табакерка, плетіння, напівобчищені овочі, окуляри, календар, початі ліврейні галуни, колода засмальцьованих карт, два томики якихось романів — усе було повпихане в різні щілини. Ця мебля, в якій стара вдова пливла за течією життя скидалася на енциклопедичну торбу, яку беруть із собою жінки, вирушаючи в далекі мандри, помістивши туди все своє господарство в мініатюрі, починаючи з чоловікового портрета і закінчуючи мелісовою водою на випадок зомління, цукерками для дітей та англійським пластирем на випадок порізів.

Жюль усе укмітив. Він уважно роздивився жовте обличчя пані Ґрюже, її сірі очі без брів і без вій, беззубий рот, забиті сажею зморшки, поруділий тюлевий чепчик із ще рудішим мереживом, діряву ситцеву спідницю, стоптані капці; пропалену грілку, стіл, заставлений мисками, завалений клаптями шовку, викройками з ситцю, із сукна, посеред яких стояла пляшка вина.

«Ця жінка віддається пристрасті, має таємні хтиві нахили — вона у мене в руках!» — подумав Жюль.

— Шановна добродійко, — сказав він голосно, багатозначно підморгуючи їй, — я прийшов замовити галуни... — і додав пошепки: — Я знаю, у вас оселився незнайомець, який називає себе Камюзе.

Стара подивилася на нього пильним поглядом, не виявивши, проте, найменшого подиву.

— Скажіть, він може нас почути? — вів далі Жюль. — Зважте, що йдеться про чималі гроші, які ви можете заробити.

— Не бійтеся, пане, говоріть голосно, — відповіла вона. — Тут нікого нема, а на горі вас не чути, навіть якби там хтось був.

«О, та ти хитра бестія, зайвого не скажеш, — подумав Жюль. — Бачу, ми з тобою домовимося».

— Тільки не брешіть мені, добродійко, не завдавайте собі марного клопоту, — сказав він їй. — І передусім затямте, що я не зичу лиха, ні вашому пожильцеві, який страждає від припікань, ні вашій дочці їді, корсетниці, Феррагюсовій подружці. Як бачите, мені відомо все. Заспокойтеся, я не з поліції і не зажадаю від вас нічого такого, що суперечило б вашій совісті. Завтра між дев’ятою й десятою годинами сюди прийде молода дама, щоб поговорити з другом вашої дочки. Мені треба буде все почути, все побачити, але так, щоб мене не чули й не бачили. Надайте мені таку можливість і я віддячу вам за цю послугу двома тисячами франків готівкою і довічною рентою в шістсот франків. Сьогодні ввечері у вашій присутності мій нотар підготує відповідний акт; я передам йому для вас гроші, а завтра, після тієї розмови, яку я хочу почути, він передасть їх вам, якщо я переконаюся, що ви сумлінно виконали свої зобов’язання.

— А це не зашкодить моїй дочці, ласкавий пане? — запитала стара, кидаючи на нього погляд, схожий на погляд схарапудженої кішки.

— Анітрохи, добродійко. Та й здається мені, що ваша дочка не так уже й піклується про вас. Адже її любить такий багатий, такий могутній чоловік, як Феррагюс, і вона, я думаю, могла б забезпечити вас і краще.

— Ох, ласкавий пане, та хоч би один квиточок коли-небудь дала в Амбіґю чи Ґете, куди сама вона вчащає, коли їй заманеться. Недобре це, ой недобре! А я ж заради неї продала усе своє столове срібло, а тепер — у своєму віці мені доводиться їсти з німецького заліззяччя, і все для того, щоб заплатити за її навчання і дати їй у руки ремесло, яким вона могла б загрібати золоті гори, аби лишень захотіла. Бо хистом вона вдалася в мене, така вже спритна та вдатна, просто чарівниця, — бігме, правду кажу. Та хоч би віддавала мені свої старі шовкові сукні, знає ж бо, що люблю я ходити в шовках. Та куди там, вона бачте щодня обідає у «Голубому циферблаті», де платять по п’ятдесят франків із персони, катається в каретах, мов принцеса, а до матері їй і діла немає. Боже праведний! Яку ж таки непутящу молодь ми виховали, далебі й тут похвалитися нема чим. А була я, пане, чудовою матір’ю; як могла прикривала її грішки, завжди тримала її біля себе, сама не їла, а їй останній кусень хліба віддавала, чим їй тільки не догоджала. А що вийшло? Прийде, бува, полащиться, скаже; «Добридень, мамо» — і вважає, що все гаразд, що вона виконала свій обов’язок до тієї, яка спородила її на світ. Живи, мовляв, як живеться. Але й у неї колись заведуться діти, і тоді вона переконається, що то за нікчемний товар — та все одно їх любиш, куди дінешся.

— Як? Невже вона зовсім не допомагає вам?

— Ну, щоб зовсім не помагала, цього я, пане, не скажу, але що то за поміч! Вона платить за моє житло, за дрова і дає мені тридцять шість франків на місяць... Але скажіть, пане, чи в мої п’ятдесят два роки, коли й очі вже болять вечорами, я повинна ще працювати? Та й чого вона обминає мене десятою дорогою? Соромиться мене чи як? То хай так і скаже. Їй-богу, хоч у могилу лягай через цих собачих дітей, тільки-но вискочать за двері — гляди, вже про нас і забули.

Стара вдова витягла хусточку і при цьому з кишені випав на підлогу лотерейний квиток. Вона хутко його підхопила.

— Е! Та це, либонь, моя податкова квитанція.

Жюль відразу здогадався, в чому причина мудрої доччиної скупості, на яку нарікала мати, і ще більшою мірою впевнився в тому, що вдова не відмовиться від угоди з ним.

— Ну що ж, добродійко, у такому разі приймайте мою пропозицію, — сказав він.

— Ви, значить, сказали, пане, дві тисячі франків готівкою і шістсот франків ренти?

— Добродійко, я передумав, я дав вам тільки триста франків довічної ренти. Така угода більше відповідає моїм інтересам. Зате ви одержите від мене аж п’ять тисяч готівкою. Може, так буде краще й для вас?

— Та звісно, краще, ласкавий пане.

— У вас будуть гроші, ви зможете брати фіакр і їздити куди вам заманеться: в Амбіґю-Комік, до Франконі^[14].

— Ох, не люблю, я пане, Франконі, адже там і словом перемовитися ні з ким — усі мовчать, як води в рот набрали. Ну гаразд, пане, я згодна тільки тому, що так воно буде вигідно й моїй донечці. Принаймні перестану тепер сидіти в неї на шиї. Бідолашна дитина, та хіба я можу гніватися на неї за те, що їй повеселитися хочеться! Молодь на те й молодь, щоб розважатися. І хай собі розважається! Ну, коли ви обіцяєте, що я нікому не завдам шкоди...

— Нікому, — підтвердив Жюль. — А зараз розкажіть, як ви мені це влаштуєте.

— А дуже просто, пане. Дам я сьогодні ввечері шановному Феррагюсові випити настоянки з макових голівок, і він, бідолаха, міцно засне. І воно й треба йому заснути, адже він мучиться, сердешний, та ще й як мучиться, та й шкода його мені. Та й самі подумайте, кому на здорову голову прибандюриться припікати собі спину тільки для того, щоб спекатися нервового тику, що докучає йому не частіше як раз на два роки. Ну, а повертаючись до нашої справи, то скажу вам, у мене є ключ від сусідньої квартири, що вгорі наді мною, а там спільна стіна з кімнатою, де лежить пан Феррагюс. Сусідка поїхала в село на десять днів, то там можна буде вночі провертіти дірку, в тій таки стіні, про яку я кажу, і ви собі слухатимете їх та дивитиметеся, скільки охота. Є в мене приятель слюсар, люб’язний такий чоловік, а як почне що-небудь розповідати — ну янгол та й годі. От він і зробить це для мене тихенько та любенько.

— Ось вам для нього сто франків. А ви приходьте сьогодні ввечері до нотаря Демаре, адресу я вам зараз дам. На дев’яту вечора акт буде готовий, анічичирк!

— Згода, пане, я анітелень-анічичирк, хай буде по-вашому. До побачення, пане.

Жюль повернувся додому, майже заспокоєний певністю, що завтра він про все довідається. Заходячи в дім, він знайшов у воротаря лист, знову бездоганно запечатаний.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він у дружини, незважаючи на певну відчуженість між ними.

Так важко відмовитися від дорогих серцю звичок!

— Непогано, Жюлю, — відповіла вона кокетливим тоном. — Хочеш пообідати тут, біля мене?

— Гаразд, — відповів він і подав їй листа, — ось візьми, це Фукеро передав для тебе.

Клеманс, до того зовсім бліда, густо почервоніла, побачивши листа, чим завдала йому гострого болю.

— Це ти від радості так спаленіла? — спитав він, силувано засміявшись. — Довгосподівані вісті?

— О, тут багато всього, — відповіла вона, роздивляючись печатку.

— Я залишаю вас, пані, саму.

І він пройшов до кабінету, де написав братові про свій намір забезпечити вдову Ґрюже довічною рентою. Коли Жюль повернувся, то на маленькому столику, біля ліжка Клеманс, уже був приготовлений для нього обід, і Жозефіна стояла поруч, готова йому прислуговувати.

— Якби я була на ногах, з якою втіхою я прислуговала б тобі сама! — сказала Клеманс, коли Жозефіна вийшла. — О, навіть навколішках! — провадила вона, пестячи своїми блідими руками волосся Жюля. — У тебе справді шляхетне серце, ти щойно був дуже уважний і добрий до мене. Своєю довірою ти більше полегшив мої страждання, аніж змогли б їх полегшити своїми приписами всі лікарі світу. Твоя жіноча делікатність, бо ти вмієш любити, як жінка, пролила в моє серце цілющий бальзам, і я майже одужала. Ми уклали замирення, Жюлю, нахилися до мене, я хочу поцілувати тебе.

Жюль не міг відмовити собі в задоволенні відповісти на поцілунок Клеманс. Але він відчував докори сумління, він здавався собі нікчемним перед цією жінкою, в чию невинність йому хотілося вірити, незважаючи ні на що. А вона переживала якусь сумну радість. Чиста надія світилася на її обличчі крізь поволоку журби. Здавалося, вони обоє терзаються тим, що змушені дурити одне одного. Ще одне слово, ласкавий жест, і вони б у всьому призналися одне одному, неспроможні далі терпіти біль.

— До завтра Клеманс! До вечора!

— Ні, добродію, до полудня, і ви довідаєтеся тоді про все, і ви схилите коліна перед вашою дружиною. О, ні, тобі не доведеться принижуватися, я простила тобі за все. Ти ні в чому переді мною не завинив. Правда, вчора ти завдав мені тяжкого удару, але, можливо, моє життя не було б таким повним без цієї скорботи, це та сама хмаринка, без якої не таким осяйним видається сонячний день.

— Ти зачарувала мене! — вигукнув Жюль. — Я мучуся докорами сумління! Я розкаююсь!

— Бідолашний мій друже, доля сильніша за нас, я не владна над своєю долею. Завтра мені треба буде вийти з дому.

— О котрій годині? — спитав Жюль.

— О пів на десяту.

— Клеманс, — відповів пан Демаре, — будь обережна, порадься з доктором Депленом і старим Одрі.

— Я візьму в порадники своє серце і свою мужність.

— Ну що ж, надаю тобі волю. Зустрінемося завтра ополудні.

— Ти не посидів би трохи зі мною сьогодні ввечері? Я почуваюся майже здоровою.

Закінчивши справи Жюль повернувся до дружини, неспроможний опертися нездоланному потягу. Його кохання було сильніше за всі його муки.

Наступного ранку, близько дев’ятої Жюль Демаре нишком вийшов із дому, помчав на вулицю Червоних дітей, піднявся сходами й подзвонив до вдови Ґрюже.

— Ага, ви дотримуєте слова! Точні, як світанок небесний! Ну, заходьте пане, заходьте, — сказала, впізнавши його, стара гаптарка. — Я вам на всяк випадок приготувала чашечку кави з вершками, — провадила вона, коли двері за гостем зачинилися. — О, зі справжніми вершками, молоко надоїли в це горнятко в мене на очах у коровні, що на нашому базарі Червоних дітей.

— Дякую, добродійко, мені нічого не треба. Проведіть мене...

— Гаразд, гаразд, ласкавий пане. Ходіть за мною.

Вдова провела Жюля в кімнату, розташовану над її кімнатою, і з переможним виглядом показала йому отвір завбільшки з монету в сорок су, просвердлений уночі з таким розрахунком, щоб він виходив у кімнату Феррагюса в найвищому і найтемнішому місці й маскувався візерунком шпалер. У обох кімнатах отвір був над шафами. Тому незначні пошкодження, зроблені слюсарем, не залишили помітних слідів ні по цей бік стіни, ні по той, і було дуже важко помітити в затіненому кутку під стелею цю своєрідну бійницю. Щоб дотягтися до дірки і все добре роздивитися, Жюлеві довелося стати на ослінчик, який потурбувалася принести пані Ґрюже, і весь час стояти в досить незручній позі.

— Там до нього хтось прийшов, — сказала стара, виходячи з кімнати.

Жюль справді побачив якогось чоловіка — той перев’язував цілу низку ран, спричинених опіками, на плечах Феррагюса, чиє обличчя Жюль упізнав за описом Оґюста де Моленкура.

— Як ти гадаєш, я скоро одужаю? — спитав Феррагюс.

— Не знаю, — невпевнено відповів незнайомець. — Лікарі вважають, що знадобляться ще сім-вісім перев’язок.

— Ну, до вечора, — сказав Феррагюс, подавши незнайомцеві руку, коли той наклав останню пов’язку.

— До вечора, — відповів той, сердечно потиснувши руку Феррагюса. — Я хотів би, щоб ти одужав якнайскоріше.

— Нарешті нам завтра передадуть документи де Функаля, й Анрі Буриньяр буде похований навіки, — вів далі Феррагюс. — Два фатальні листи, що обійшлися нам так дорого, більше не існують. Отже, я вже не буду відлучений від суспільства, стану людиною серед людей і далебі я нічим не гірший за того славного моряка, якого з’їли риби. Бачить Бог, що не заради себе перетворююсь я на графа!

— Бідолашний Грасьєн! Ти найсвітліша серед нас голова, наш улюблений брат, визнаний усіма ватаг нашого братства. Ти це знаєш.

— Бувай! Не спускайте очей з мого Моленкура.

— Щодо нього можеш бути спокійний.

— Гей, маркізе! — вигукнув колишній каторжник, коли незнайомець уже був у дверях.

— Чого тобі?

— Іда здатна на все після вчорашньої сцени. Якщо вона стрибне у річку, я, звичайно, не витягуватиму її звідти, там вона куди надійніше збереже таємницю мого імені, єдину відому їй таємницю. Але ти все-таки приглянь за нею; хай там що, а вона славна дівчина.

— Гаразд.

Незнайомець пішов. Минуло хвилин із десять, і Жюль затремтів, наче в лихоманці, почувши шелестіння шовкової сукні і впізнавши, як йому здалося, ходу дружини.

— Ось і я, тату, — сказала Клеманс. — Бідолашний тату, як ви себе почуваєте? Яка мужність!

— Підійди до мене, дитино моя, — сказав Феррагюс, простягуючи їй руку.

Клеманс нахилилася до нього, і він поцілував її в чоло.

— А що там коїться в тебе, бідолашна дівчинко? Знову якісь прикрості?..

— Авжеж, тату, прикрості, якщо погибель вашої улюбленої дочки можна вважати за прикрість. Я вже писала вам учора, як треба, щоб ви своїм таким винахідливим розумом вигадали спосіб побачитися з моїм бідолашним Жюлем і сьогодні ж таки, не пізніше. Коли б ви знали, який він ласкавий до мене, незважаючи на підозри, здавалося б такі слушні. О тату, моє кохання — це моє життя! Невже ви хочете, щоб я вмерла? Я вже й так стільки вистраждала! А я відчуваю, моє життя в небезпеці.

— Втратити тебе, моя доню, втратити через цікавість якогось нікчемного паризького хлюста? Та я спалю Париж! О, ти знаєш, що таке коханий чоловік, але ти не знаєш, що означає батько.

— Тату, я боюся, коли ви отак на мене дивитеся. Не кладіть на одні терези такі різні почуття. Я любила чоловіка ще до того, як довідалася, що мій батько живий...

— Якщо чоловік був перший, хто поцілував тебе в чоло, то я перший зросив його слізьми, — сказав Феррагюс. — Заспокойся Клеманс, будь зі мною відверта. Я люблю тебе так дуже, що буду щасливий лише усвідомленням твого щастя і хоч у твоєму серці майже немає місця для батька, моє серце ти заповнюєш усе цілком.

— Боже, ваші слова, тату, дають мені надто багато радості. Ви змушуєте мене любити вас ще більше й мені здається, ніби я обкрадаю Жюля. Але, тату, любий тату, ви тільки подумайте — він же в розпачі! Що я йому скажу через дві години?

— Дитино моя, та чи я чекав, поки ти напишеш мені листа, щоб урятувати тебе від напасті? Чи ти не знаєш, яка доля спостигає кожного, хто має нахабство затьмарити твоє щастя або стати між нами? Невже ти ніколи не відчувала, як оберігає тебе, мовби друге провидіння? Хіба ти не знаєш, що двадцятеро чоловіків, дужих і кмітливих, стоять на сторожі твого кохання й твого життя, готові на все, щоб не дати вас скривдити? Хіба твій батько не ризикував життям, приходячи помилуватися тобою на прогулянках, або вночі, коли ти спала в ліжечку, у своєї матері? В ті дні, коли людина честі має себе вбити, щоб урятуватися від ганьби, твій батько знаходив силу жити тільки в спогадах про твої дитячі ласки! Хіба я той, хто дихає твоїми устами, дивиться твоїми очима, почуває тільки твоїм серцем, хіба я не зумію з левиною відвагою, з усією силою батьківської душі стати на захист свого єдиного скарбу, свого життя, своєї донечки?.. Та після смерті мого янгола, твоєї матері, я мріяв лиш про одне — про щастя визнати тебе дочкою, пригорнути тебе до серця перед лицем неба й землі, навіки поховати каторжника... — Він замовк на хвилину, а тоді вів далі: — Я мріяв дати тобі батька, мати право, не соромлячись, потиснути руку твоєму чоловікові, щоб, нічого не боячись, жити у ваших серцях і казати всьому світу, показуючи на тебе: «Ось моя дитина!» Я мріяв стати батьком і собі, й тобі на радість!

— О тату, о мій тату!

— Після титанічних зусиль, після того, як ми обшукали всю земну кулю, — провадив Феррагюс, — мої друзі знайшли мені людську шкуру, в яку я можу вбратися. Через кілька днів я стану де Функалом, португальським графом. Далебі, моя доню, не кожен би в моєму віці мав терпіння вивчити португальську й англійську мови, які той чортів моряк знав досконало.

— Мій любий тату!

— Усе враховано, передбачено, і через кілька днів його величність Іоанн Шостий, король Португалії, стане моїм охоронцем. Тобі треба потерпіти зовсім трохи, у твого батька терпіння виявилося куди більше. Але для мене це було просто. Чого я тільки не зробив би, щоб винагородити тебе за твою відданість, яку ти виявила за останні три роки! Ти приходила до мене, ти вважала за свій святий обов’язок утішати старого батька, ризикувала заради нього своїм щастям!

— О, тату!

Клеманс узяла у свої руки руки Феррагюса і стала їх цілувати.

— Ну знайди в собі ще трохи мужності, моя Клеманс , збережімо страшну таємницю між нами двома. Жюль, звичайно, чоловік шляхетний, але чи можемо ми бути певні, що саме через свою шляхетну вдачу та велику любов до тебе, він не відчує деякого презирства до дочки...

— Ох, цього я й боюся! Ви читаєте в моєму серці! — сказала Клеманс голосом, у якому бринів розпач. — Ця думка пробирає мене морозом. Але що мені робити, тату, я ж обіцяла сказати йому правду через дві години.

— Ну, скажи йому, хай поїде в португальське посольство й побачиться з твоїм батьком, графом де Функалом, я буду там.

— Але ж де Моленкур розповів йому про Феррагюса! О Господи, знову обман! Яка нестерпна мука!

— Ну годі, годі, доню, заспокойся. Адже мине ще кілька днів, і ніхто ніколи не зможе мене викрити. До того ж де Моленкур уже й тепер навряд чи здатний щось пригадати... Утри, доню, сльози й сама поміркуй...

У цю мить страшний крик пролунав у кімнаті, де ховався Жюль Демаре.

— Моя дитина, моя нещасна дитина!

Цей зойк проник крізь отвір просвердлений над шафою і вразив жахом Феррагюса та пані Жюль.

— Піди глянь, що там сталося, Клеманс.

Клеманс квапливо спустилася сходами й побачила, що двері до помешкання пані Ґрюже розчахнуті навстіж, потім почула, що крики долинають згори, піднялася на третій поверх, і, приваблена звуком ридань, підійшла до фатальної кімнати. Ще за дверима вона почула, як пані Ґрюже вигукнула:

— Це ви, пане, звели її в могилу своїми фантазіями!

— Замовкни, капосна бабо! — сказав Жюль, намагаючись заткнути їй рота носовичком, але вона випручалась і зарепетувала:

— Рятуйте! Рятуйте! Вбивають!

У цю мить до кімнати зайшла Клеманс, побачила чоловіка, скрикнула і втекла.

— Хто поверне мені дочку? — спитала вдова Ґрюже після тривалої мовчанки. — Ви її вбили.

— Як це я її вбив? — машинально запитав Жюль, приголомшений тим, що дружина бачила його.

— Читайте, пане! — крикнула стара, проливаючи сльози. — Чи ваша рента утішить мене в такому горі!

«Прощай мамо.

Запавідаю тобі все, що маю. Прости мине за мої лихі вчинки та за останнє горе, якого я тобі завдаю, наклавши на себи руки. Анрі, якого я люблю більше, аніж себе саму, сказав, що я винна в його нищасті, він мине відштовхнув, і я типер утоплюся, бо ни маю ніякої надії, що він буди зі мною жити. Я стрибну в Сену вище Нейї, щоб мине ни виловили й ни потягли в морг. Якщо після моєї смерті Анрі пиристане нинавидіти мине, попроси його, хай поховає бідолашну дівчину, чиє серце билося для нього одного і хай він мине простить, бо я вчинила зле, втрутившись у те, що мине не стосуюцця. Обирежно пирив’язуй його опіки. Бідолашний котик, як він мучицця! Але й мині, щоб заподіяти собі смерть треба буди ни менше мужності, ніж йому для його припікань. Віддай готові корсети замовникам. І помолися Богові за свою дочку.

Іда»

— Віднесіть цього листа панові де Функалу, який лежить у тій кімнаті, тільки він може врятувати вашу дочку, якщо не пізно.

І Жюль кинувся навтіки, ніби наполоханий злочинець. Ноги в нього тремтіли. Ніколи ще кров не приливала до його серця таким бурхливим, таким гарячим потоком, ніколи вона так шалено не пульсувала в його жилах. Найсуперечливіші думки зіштовхувалися в його мозку, але одна пекла його наче вогнем: він підло вчинив із тією, кого любив понад усе на світі. І він не міг заглушити голос совісті, яка тепер, коли він припустився непрощенного вчинку твердила йому те саме, що раніше, в години найжорстокіших сумнівів кричала йому любов. Більшу частину дня він проблукав Парижем, не наважуючись повернутися додому. Цей чесний чоловік тремтів від самої думки про те, як він подивиться в бездоганно чисті очі дружини, якої не зміг зрозуміти. Кожна людина вимірює свої вчинки залежно від чистоти свого сумління і те, що одному видається незначною провинністю, другому чоловікові з невинною душею, уявляється страшним злочином. Само слово «невинність» хіба не сповнене небесної музики? Тому навіть крихітна плямка на білому одіянні невинної дівчини здається не менш огидною, аніж брудне лахміття жебрака. Різниця тут та сама, що й різниця між гріхом умисним і гріхом неумисним. Для Бога не існує міри каяття — і замолити один дріб’язковий гріх людині не легше, ніж відбути покуту за ціле гріховне життя. Ці міркування давили на Жюля нестерпним тягарем, бо любов не менш сувора у своїх звинуваченнях, ніж людські закони, але суд її справедливіший, адже вона спирається на свою особливу совість, непомильну, як інстинкт. Жюль повернувся додому в розпачі, блідий, пригнічений усвідомленням своєї вини, але радість, яку він відчував на думку про невинність дружини, мимохіть проривалася назовні. Він тремтів від хвилювання, коли зайшов до неї; вона лежала в постелі, її лихоманило; Жюль сів поруч, взяв дружинину руку й поцілував, омивши її слізьми.

— Мій любий янголе, — сказав він їй, коли вони залишилися самі, — ти бачиш, як я каюся.

— У чому? — спитала Клеманс.

Промовивши ці слова, вона відкинула голову на подушку, заплющила очі й завмерла в нерухомості, з материнською, янгольською делікатністю приховуючи свої страждання, щоб не налякати чоловіка. У цьому проявилася вона вся. Мовчанка тривала довго. Жюль, подумавши, що Клеманс заснула, пішов розпитати Жозефіну про здоров’я її господині.

— Пані повернулася ледь жива, пане. Ми відразу викликали доктора Одрі.

— Він приходив? Що він сказав?

— Та нічого такого й не сказав. Вираз обличчя в нього був стурбований, він звелів нікого не пускати до пані, крім доглядальниці, й сказав, що зайде ще увечері.

Жюль тихо повернувся до дружини, сів у крісло біля постелі й сидів, не ворушачись, не відриваючи погляду від обличчя Клеманс; варто їй було ледь-ледь підняти повіки, як її очі зустрічалися з очима Жюля, і з-під вій, які тремтіли від болю, линув назустріч його погляду ніжний погляд, сповнений пристрасті й без тіні докору, чи гіркоти, і той погляд ніби вогненна стріла пронизував серце чоловіка, якого великодушно прощала й незмінно кохала істота, що її він убивав. Смерть стояла між ними — й обоє непомильно відчували її присутність. Їхні погляди виражали один і той самий смуток, як колись їхні серця виражали одне нероздільне кохання. Не було жодних сумнівів — тільки жахлива певність. Безмежна великодушність — у дружини; пекучі докори сумління — у чоловіка. І в обох у душі один і той самий привид відчуття фатальної невідворотності.

Була мить, коли, гадаючи, що дружина заснула, Жюль ніжно поцілував її в чоло, довго-довго дивився на неї і сказав:

— Господи, збережи мені мого янгола, дай мені спокутувати свою провину перед нею тривалим поклонінням... Як дочка вона незрівнянна. Як дружина... та хіба можна визначити це словом?

Клеманс розплющила очі, вони були повні сліз.

— Не муч мене, — сказала вона слабким голосом.

Настав вечір, прийшов доктор Одрі й попросив чоловіка вийти на той час, поки він оглядатиме хвору. Коли лікар причинив за собою двері спальні, Жюль нічого не запитав тільки подивився на нього.

— Скличте консиліум із лікарів, яким ви довіряєте. Я можу й помилитися.

— Скажіть мені все, як є, лікарю. Я — чоловік і знайду в собі сили вислухати правду. До того ж для мене дуже важливо знати її, щоб поквитатися де з ким.

— Пані Демаре пережила смертельне потрясіння, душевні муки, посилюючись, ускладнюють її і без того тяжку фізичну недугу. До того ж стан хворої погіршився через її необережність: уночі вона вставала з постелі боса; я заборонив їй виходити з дому, а вона вчора ходила кудись пішки, а сьогодні їздила в екіпажі. Вона сама себе вбила. А втім, не вважайте мої слова за остаточний вирок — тут можуть втрутитися молодість, дивовижні сили, які виявляються внаслідок нервового збудження... Можливо, варто піти на крайній ризик — адже нічого іншого не залишається — й удатися до сильнодіючих засобів. Але я не зважився б їх приписати і навіть не порадив би до них звертатися. На консиліумі я теж заперечуватиму проти подібних засобів.

Жюль повернувся до дружини. Одинадцять днів і одинадцять ночей не відходив він від її постелі, і лише вдень дозволяв собі подрімати, прихилившись головою до ліжка. Жоден чоловік не виявляв такої ревнивої турботливості й безмежної відданості, як Жюль. Він не допускав, щоб хтось зробив бодай найменшу послугу його дружині, він не відпускав її руки і, здавалося, в такий спосіб хотів улити в неї життя. Він пережив години непевності, скороминущі надії, щасливі дні, поліпшення, кризи — одне слово, всі можливі витівки смерті, яка вагається, вичікує, але кінець-кінцем вражає. Клеманс завжди знаходила в собі сили всміхнутися чоловікові, вона жаліла його, знаючи, що скоро він осиротіє. То була подвійна агонія — агонія життя і кохання; але життя, відходячи, слабнуло, а кохання все посилювалося. І настала жахлива ніч, коли Клеманс почала марити, як то буває перед смертю з усіма молодими людьми. Вона говорила про своє щасливе кохання, про батька, розповіла про признання своєї матері на смертному ложі і про обов’язки, які та на неї наклала. Вона боролася не в ім’я життя, а в ім’я кохання, з яким не хотіла розлучатися.

— Благаю тебе Господи, хай він ніколи не довідається про те, що я б хотіла померти разом із ним.

У цей час Жюль, неспроможний витримати тяжку сцену, вийшов у вітальню й не чув побажання, яке висловила Клеманс, а то він би виконав його.

Коли криза минула, до пані Жюль повернулися сили. Наступного дня вона знову стала прекрасною, спокійною; вона розмовляла, в неї пробудилися надії, вона причепурилася, як чепуряться хворі. Потім зажадала, щоб її залишили на цілий день саму й так наполегливо просила чоловіка піти з дому, що він не зміг відмовити їй, як не можна відмовити дитині. Крім того, Жюль сам потребував вільного дня. Він поїхав до Оґюста де Моленкура, щоб зажадати смертельного поєдинку, про який вони змовилися заздалегідь. Не без труднощів домігся він зустрічі з винуватцем свого нещастя; довідавшися, що йдеться про справу честі, відам скорився одному з найголовніших забобонів, якими завжди керувався в житті, і провів Жюля до барона. Увійшовши пан Демаре став шукати очима пана де Молекпуля.

— Та он же він, — сказав командор, показуючи на якогось чоловіка, що сидів у кріслі біля каміна.

— Пан Демаре? А хто це такий? — спитав умирущий надтріснутим голосом.

Оґюст утратив здатність, без якої неможливо жити, — пам’ять. Побачивши його пан Жюль Демаре відступив, охоплений жахом. Він не зміг упізнати елегантного молодика в створінні, для якого, за висловом Боссюе, у жодній мові не знайшлося б назви. То був воїстину живий мрець, кістяк, туго обтягнутий зморшкуватою, зів’ялою, висхлою шкірою — із сивим волоссям, із нерухомими білястими очима, з бридко напівроззявленим ротом, як у божевільних або в розпусників, що помирають від надміру веселого життя. Жодних слідів розуму не помітно було ні на чолі, ні в рисах обличчя; так само годі було побачити бодай кровинку, бодай рожеву плямку на брезклій шкірі. Одне слово, це було якесь здрібніле, змиршавіле створіння, доведене до того стану, в якому перебувають потворні виродки, що зберігаються в музеях у банках зі спиртом.

Жюлю примарилося, ніби над цією головою витає грізний лик Феррагюса, і перед такою страшною помстою відступила навіть ненависть. Розбитий горем чоловік знайшов у своєму серці жалість до жалюгідних останків людини, яка ще недавно була молодою.

— Як бачите, поєдинок уже відбувся, — сказав командор.

— Але скількох людей звів у могилу пан де Моленкур! — з гіркотою вигукнув Жюль.

— І найближчих йому людей теж, — додав старий відам. — Його бабуся помирає з горя, а я, мабуть, теж скоро піду за нею.

Наступного дня після цього візиту пані Жюль стала швидко згасати. В якусь мить їй трохи полегшало, вона дістала з-під подушки листа, поквапливо передала його Жюлю і зробила знак, який неважко було зрозуміти. Свій останній подих Клеманс захотіла передати йому разом із поцілунком, він поцілував її, й вона померла. Жюль знепритомнів, і його відвезли до брата. Там, повернувшись до тями, але ще в напівгарячковій маячні, він, гірко плачучи, почав дорікати собі, що вчора відлучився на цілий день, але брат запевнив його, що Клеманс сама цього зажадала, бо не хотіла, щоб він був присутній при релігійній церемонії, такій моторошній для вразливих душ, коли церква дає вмирущому останнє причастя.

— Ти не витримав би, — сказав йому брат. — Я сам не міг дивитися, і всі слуги заливалися сльозами. Клеманс була, як свята. Вона зібралася на силі, щоб попрощатися з нами, і цей голос, який ми чули востаннє, відбивався в серцях гострим болем. Коли вона стала просити прощення за мимовільні кривди, яких, можливо, завдала тим, хто їй служив, ніхто не зміг утриматися від ридань, і сльози...

— Годі, — сказав Жюль, — годі...

Він захотів лишитися насамоті, щоб прочитати листа й довідатися про останні думки коханої жінки, якою він так захоплювався і яка зів’яла, мов квітка.

«Коханий мій, у тебе в руках заповіт твоєї дружини. Чому б не передавати у спадок скарби серця, як і інше наше добро? Бо хіба кохання — не найдорожче моє добро? Я не хочу говорити тут ні про що, крім свого кохання; у ньому все багатство твоєї Клеманс і все, що може вона передати тобі, вмираючи. Жюль, ти мене ще кохаєш, і я помираю щасливою. Лікарі пояснюють мою смерть по-своєму, але справжня причина відома тільки мені. Ти повинен знати її, хоч тобі й буде боляче. Моє серце цілком належить тобі і я не хочу забрати з ним у могилу якусь приховану від тебе таємницю, тим більше, що сама я стала жертвою вимушеної потайливості.

Жюлю, я росла у глибокому усамітненні, далеко від людських пороків та омани під турботливою опікою чудової жінки, яку ти знав. Світське товариство віддавало їй належне за її зовнішні принади, за ті якості, що їх воно цінує в людях, але я таємно захоплювалася її небесною душею, я палко любила матір, яка наповнила моє дитинство чистою, нічим не скаламученою радістю, і я знала, за що я її люблю. Чи не означало це любити вдвічі сильніше? Атож, я любила її, боялася, шанувала, й ніщо не пригнічувало мого серця — ні пошана, ні страх. Я була всім для неї, вона була всім для мене. Протягом дев’ятнадцятьох років, щасливих, безтурботних років, моя душа, самотня серед світу, що вирував навколо мене, нічого не відзеркалювала, крім чистого образу моєї матері, і моє серце жило тільки нею і заради неї. Я була дуже побожна, й пишалася, що залишаюся чистою перед Господом. Мати розвивала в мені шляхетність, гордість, високі почуття. О, мені приємно, Жюлю, признатися тобі, тепер я це розумію, що я була зовсім дитиною, що я віддала тобі цнотливе серце. Коли я вийшла з цього повного усамітнення, коли я вперше зробила зачіску й прикрасила її вінком квітучого мигдалю, коли до своєї білої сукні я з радістю додала кілька шовкових бантів, мріючи про світ, який я мала побачити і який мені було так цікаво побачити, — так от, Жюлю, тоді це невинне й скромне кокетство було призначене тільки для тебе, бо тебе першого я зустріла, тільки-но увійшла у світ. Твоє обличчя відразу впало мені у вічі — воно так виділялося серед інших! Ти весь дуже мені сподобався; твій голос, твої манери пробудили в мені найприємніші передчуття; а та хвиля, коли ти підійшов, коли ти заговорив до мене, — і ти тоді зашарівся, а голос твій тремтів, — та хвилина навіки закарбувалась у мене в пам’яті, я тремчу від щастя навіть тепер, коли пишу тобі свого останнього листа. Спочатку ми тільки відчули глибоку взаємну прихильність, але незабаром обоє зрозуміли, що кохаємо одне одного; і розділивши кохання ми відтоді порівну ділимо між собою його незліченні радості. Відтоді мати перейшла в моєму серці на друге місце. Я сказала про це їй, а вона тільки всміхнулася, — незрівнянна чудова жінка! І я стала твоєю, твоєю без останку.

Ось моє життя, усе моє життя, коханий мій чоловіче. А тепер мені треба розповісти тобі про ще дещо. Якось увечері, за кілька днів до своєї смерті, мати відкрила мені таємницю свого життя. Плачучи гіркими слізьми я покохала тебе ще сильніше, коли раніше від священика, який мав відпустити матері гріхи, довідалася про її пристрасть, таку пристрасть, яку світ і церква засуджують. Думаю, Бог не повинен надто суворо судити мимовільний гріх такої ніжної душі, яка була в моєї матері. І ти знаєш, цей янгол так і не захотів покаятися. Вона палко кохала, Жюлю, вона була саме кохання. І я молилася за неї щодня, не засуджуючи її.

А того вечора я довідалася, кому вона подарувала свої палкі почуття та ніжність; я довідалася, що живе в Парижі чоловік, для якого я втілювала в собі й життя, й любов; що твоє багатство — справа його рук, що він любить і тебе; що суспільство відреклося від нього, що ім’я його зганьблене, і він страждає через це, але страждає не за себе, а за мене, за нас. Моя мати була його єдиною розрадою, але вона помирала, і я дала обіцянку замінити її. І з палкою готовністю, притаманною щирим душам, я визнала за щастя пом’якшити печаль, що отруювала останні хвилини моєї матері і зобов’язалася взяти на себе її таємне благодіяння, благодіяння серця. Вперше я побачила батька біля постелі, де щойно спала моя мати. І коли він підвів повні сліз очі, він знайшов у мені всі свої загиблі надії. Я поклялася — не брехати, ні, але зберігати мовчанку — і яка жінка порушила б цю мовчанку? А мій гріх, Жюлю, гріх, який я спокутую смертю, ось чому: я засумнівалася в тобі. Але страх — почуття для жінки таке природне, а надто для жінки, яка знає, скільки вона може втратити. Я тремтіла за своє кохання. У батьковій таємниці я бачила смертельну загрозу для свого щастя й чим сильніше я кохала, тим більше боялася. Не сміла признатися в цьому почутті батькові; це могло б його образити, а в його становищі кожна образа сприймається дуже боляче. Але й він поділяв мої побоювання, хоч і не признавався в цьому. Його серце, сповнене батьківських почуттів, потерпало за моє щастя не менше, ніж потерпала я, але й він мовчав, скоряючись тій самій душевній делікатності, яка змушувала мовчати й мене. Справді, Жюлю, мені здавалося, що ти не зможеш кохати дочку Ґрасьєна так, як ти кохав свою Клеманс. Якби не цей глибокий страх, хіба стала б я що-небудь приховувати від тебе, від тебе, ким я жила і дихала навіть у своїй вимушеній скритності? У день, коли отой негідник, отой нещасний офіцер поділився з тобою своїми підозрами, я мусила збрехати. Того дня я вдруге у своєму житті пережила тяжке горе, і воно пригнічувало мене все більше аж до цієї останньої хвилини, коли я розмовляю з тобою востаннє. І яку вагу має тепер становище мого батька? От я й розказала тобі головне. Можливо, у своєму коханні я й знайшла сили, щоб здолати хворобу, витерпіти страждання, але я не змогла б заглушити голос сумніву. А що як через моє походження потемніє твоя світла любов, а що як вона стане згасати, слабнути? Цей страх був невитравний, я була неспроможна здолати його. Ось причина моєї смерті, Жюлю. Я не змогла б жити, боячись одного слова, одного погляду; слова, якого ти, можливо, ніколи й не сказав би, погляду, якого ти ніколи не кинув би на мене. Але що я можу вдіяти? Я цього боюся. Я помираю, знаючи, що ти кохаєш мене, і в цьому моя втіха. Я довідалася, що за останні чотири роки мій батько та його друзі перевернули майже весь світ, щоб увести його в оману. Бажаючи дати мені становище, вони купили мертву душу, незаплямоване ім’я, статок — усе для того щоб повернути до життя живу людину, для тебе, для нас. Ми не повинні були про це знати. Ну, а тепер моя смерть, звичайно, звільнить батька від необхідності вдаватися до такого обману, він сам помре, коли довідається, що я померла. Прощай, Жюлю, моє серце залишається з тобою. Розповівши про своє кохання, невинне, але змучене страхом, хіба не віддала я тобі душу? В мене не стало б духу поговорити з тобою, але я знайшла в собі сили написати тобі. Я щойно висповідалася перед Богом у своїх гріхах, я пообіцяла віднині думати тільки про царя небесного, але я не могла відмовити собі в радості висповідатися й перед тим, хто був для мене всім тут, на землі. Гай-гай! Хто не простив би мені це останнє зітхання між життям, яке відходить, і життям, що чекає мене попереду. Прощай, Жюлю, прощай коханий; я йду до Бога, туди, де кохання завжди безхмарне, туди, де коли-небудь з’явишся й ти. Там, перед Господнім престолом, ми любитимемо одне одного вічно. Тільки ця надія і втішає мене. Якщо Господь визнав мене гідною піднятися в небеса раніше, я буду звідти супроводжувати тебе в житті, моя душа витатиме над тобою, осінятиме тебе своїм покровом, коли ти лишатимешся на землі.

Живи життям праведним, щоб ми неодмінно возз’єдналися з тобою в раю. Ти ще можеш зробити багато добра на землі. Сіяти навколо себе радість, роздавати те, чого ти сам позбавлений, — справді янгольське покликання для всіх, хто страждає. Я залишаю тебе знедоленим бідолахам. Тільки їхні сльози й ревнощі не розбудять моєї ревності. Ми знайдемо глибоку втіху в цих тихих добродіяннях. Хіба не станемо ми жити одним життям, якщо ти творитимеш добрі діла в ім’я твоєї Клеманс? Після кохання, яке нас поєднувало, можлива тільки любов до Бога, Жюлю. Бог не збреше, не зрадить. Поклоняйся тільки Йому, я так хочу. Шануй Його, допомагаючи тим, хто страждає, втішаючи в горі нещасливих дітей Його. Добрий мій, єдиний мій, Жюлю, прощай. Я знаю тебе: у твоїй душі я одна, ти не зможеш кохати двічі. Я помираю щаслива думкою, яка зробила б щасливою кожну жінку. Твоє серце стане мені могилою. Хіба не жила я тільки в ньому, коли минуло моє дитинство, про яке я не розповіла тобі? Ти не зможеш вигнати мене звідти й тоді, коли я помру. Я пишаюся, що ми з тобою поєднані одним життям. Ти знав мене тільки в розквіті моєї молодості, я залишаю тобі жаль, але не розчарування. Це справді дуже щаслива смерть, Жюлю.

Ти мене завжди так розумів — визнай же одне моє прохання, може, й не варте уваги, таку собі жіночу забаганку, заповіт ревнощів, яким усі ми підвладні. Прошу тебе, спали усе, що нам належало, зруйнуй нашу спальню, знищ усі речі, які могли б нагадувати про наше кохання.

Ще раз прощай! Останнє прощай, сповнене любові, як будуть сповнені нею моя остання душа і мій останній подих».

Коли Жюль прочитав листа, він був у такій нестямі, жахливі припадки якої годі описати словами. Кожен страждає по-своєму і зовнішні прояви страждання не підкоряються жодним правилам: чоловіки часто затуляють собі вуха, щоб нічого не чути; жінки заплющують очі, щоб нічого не бачити; але трапляються великі й шляхетні душі, які поринають у горе, мов у безодню. Коли людина в розпачі, усе в її поведінці щире. Жюль утік від брата, він хотів повернутися додому, щоб провести ніч біля дружини і до останньої хвилини дивитися на це небесне створіння. Він ішов вулицями, нічого навкруг себе не бачачи, забувши про обережність, як то буває з людьми, що дійшли до крайнього ступеня горя, і йому було зрозуміло, чому в Азії закон не дозволяє щоб чоловік або дружина могли пережити одне одного. Він хотів померти. Він був не так пригнічений горем, як гарячково збуджений ним.

Він без перешкод дійшов додому, піднявся у священну для нього спальню; він побачив Клеманс на смертельному ложі, прекрасну, як свята, з вінцем кіс на голові, зі складеними руками, уже загорнуту в саван. Запалені свічки кидали відблиск на священика, який молився, на Жозефіну, що плакала, стоячи навколішках в кутку кімнати і на двох чоловіків, вони стояли біля самого ліжка. Один із них був Феррагюс. Він стояв нерухомо і без сліз дивився на дочку; його голова здавалася відлитою з бронзи — він не бачив Жюля. Другий був Жаке, до якого пані Жюль ставилася з незмінною добротою. Жаке почував до неї шанобливу прихильність, яка обдаровує серце радістю без тривог, лагідну пристрасть, любов без жаги і без бур. І він прийшов сплатити свій священний борг, сказати останнє прощай дружині друга, вперше поцілувати крижане чоло істоти, яку він у душі вважав сестрою. Тут панувала мовчанка, це була не грізна смерть, якою вона уявляється в церкві, і не врочиста смерть, яка суне вулицями в пишному одіянні похоронної процесії, а смерть, що тихо прослизнула під домашню крівлю, смерть зворушлива; це був похоронний обряд, здійснюваний у глибині серця, сльози, приховані від усіх. Жюль сів біля Жаке, потиснувши йому руку й не промовивши жодного слова всі учасники цієї сцени пробули так до ранку. Коли у світлі нового дня свічки стали бліднути, Жаке відвів Жюля до сусідньої кімнати, щоб уберегти його від тяжкого видовища, пов’язаного з виносом тіла. У цю мить чоловік подивився на батька, а Феррагюс поглянув на Жюля. Обидві стражденні душі запитували, вивчали одна одну — і порозумілися з першого погляду. Спалах гніву зблиснув на мить в очах Феррагюса.

«Це ти її вбив», — говорили його очі.

«Чому, чому ви не довірилися мені?» — здавалося, відповів Жюль.

Це було схоже на зустріч двох тигрів, які роздивляються один одного перед стрибком і, зрозумівши марність боротьби, розходяться, навіть не заридавши.

— Жаке, ти про все потурбувався? — спитав Жюль.

— Про все, — відповів начальник канцелярії, — але скрізь мене випереджав якийсь незнайомець, що всім розпоряджався і за все платив.

— Він відбирає в мене свою дочку! — скрикнув чоловік у нестямному нападі розпачу.

Він кинувся в кімнату дружини, але батька там уже не було. Клеманс лежала у свинцевій труні, й робітники готувалися припаяти віко. Нажаханий цим видовищем Жюль вибіг до свого кабінету, але й туди було чути стукіт молотка. Жюль мимоволі залився слізьми.

— Жаке, — сказав він, — після цієї жахливої ночі в мене виникла думка, одна-однісінька, але я хочу здійснити її нехай там що. Я не хочу, щоб Клеманс лежала на паризькому кладовищі. Я хочу спалити її, зібрати попіл і зберегти його. Не розмовляй зі мною про це, але зроби так, щоб усе влаштувалося. Я зачинюся в її спальні і буду там до від’їзду. Тебе одного звелю я впускати до себе, і ти розповідатимеш мені, яких заходів тобою вжито... Іди і не шкодуй ніяких коштів.

Того ранку труну пані Жюль, освітлену безліччю свічок, було виставлено в дверях дому, а потім відвезено в церкву Святого Роха. Вона вся була обтягнута чорним крепом. Пишнота, якою була обставлена заупокійна служба, привабила багато людей, бо в Парижі усе перетворюють на видовище, навіть найщирішу скорботу. Чимало є таких, які висовують голови у вікна, щоб подивитись, як плаче син, ідучи за домовиною матері, і не менше знайдеться таких, котрі прагнуть умоститись якнайзручніше, аби подивитись, як упаде на ешафот голова. Жоден народ у світі не має таких ненаситних очей. Особливо здивувало цікавих те, що й усі шість бічних нефів храму, теж були обтягнуті чорним крепом. Перед кожним бічним вівтарем заупокійну службу слухали лише двоє людей у жалобному вбранні. На хорах теж стояло тільки двоє — пан Демаре — нотар, і Жаке; слуги юрмилися за огорожею. Для церковних роззяв було незбагненно, чому на такому пишному похороні так мало родичів. Соборну месу відправляли з усією похмурою скорботою заупокійної служби. Крім служителів церкви святого Роха були присутні ще тринадцять священиків із інших парафій. На випадкових християн, що зійшлися сюди з цікавості, прагнучи сильних відчуттів, мабуть, іще ніколи поховальний гімн Dias Irae не справляв такого враження, коли нерви напиналися, мов струни, а душу пробирало морозом; голоси вісьмох півчих лунали по черзі, поєднуючись із голосами священиків та хлопчиків на хорах, а з шістьох бічних вівтарів до загального хору влилося ще дванадцять дитячих голосів, сповнених глибокої скорботи й туги. В усій церкві клубочився жах; повсюди зойкам розпачу відповідали зойки страху. Ця грізна музика, оплакуючи небіжчицю, розповідала про приховане від усіх горе, про осиротілу любов. Ніколи в жодній релігії жах душі, силоміць відокремленої від тіла, душі, яка тремтить перед грізною величчю Бога, не було висловлено з такою нестямною силою. Перед цим нестерпним зойком темніють найпристрасніші твори митців. Ні, ніщо не може зрівнятися з цією піснею, яка висловлює всі людські поривання і ніби гальванізує їх потойбіч могили, й вони з’являються наполохані й тремтячі, перед лицем Бога, живого й невблаганного. Ці співи смерті, в яких поєднується дитячий лепет і голоси дорослих, відбивають життя людське, в усьому його розвитку, нагадують про страждання в колисці, переповнюються горем пізніших років, що звучить у розлогому гудінні чоловічих голосів, у тремтливих голосах старих дідів та священнослужителів; уся ця пронизлива гармонія, насичена громами й блискавками, промовляє до найбезстрашнішої уяви, до найхолоднішого серця і навіть до філософа! Вам здається, ніби ви чуєте грім Божий. У жодній церкві склепіння не залишаються байдужими: вони тремтять, промовляють, вони вивергають потужні відлуння. Вам увижається, як незліченні мерці підводяться звідусіль підносячи до неба руки. І вже не батько, жінка чи дитина, накриті перед вами чорним покривалом, а все людство, яке повстало з праху. Неможливо скласти уявлення про римсько-католицьку апостольську релігію, поки ти не пережив найглибшої скорботи, не оплакав улюбленого створіння, що лежить у труні, поки не спізнав почуттів, що заполоняють серце і виливаються у цьому гімні розпачу, в цих криках, що спопеляють душу, коли все наростає і наростає святобливий жах, наростає і поривається в небо, пригнічує і знікчемлює душу, а потім зненацька тої миті, коли завмирає остання фраза гімну, підносить її й потрясає відчуттям вічності. Ви щойно доторкнулися до великої ідеї нескінченності — а в церкві уже все замовкло. Ніхто не зронить ні слова, навіть безвірники і ті не розуміють, що з ними діється. Тільки іспанський геній міг винайти такий величний вираз для найвеличнішої зі скорбот.

Коли похоронна відправа закінчилася, дванадцять людей у жалобному вбранні вийшли з шістьох бічних нефів, і стали навколо труни, щоб послухати пісню надії, яку церква співає християнській душі, перш ніж віддати землі її смертну оболонку. Потім кожен із дванадцятьох сів в обтягнуту жалобним крепом карету; Жаке й Демаре-нотар сіли в тринадцяту; слуги вирушили пішки. Через годину дванадцять незнайомців були на самій вершині кладовища, яке в просторіччі називають Пер-Лашез і оточили могилу, куди вже спустили труну, а тим часом з усіх кінців кладовища — цього публічного парку — сюди стікалися юрби цікавих. Після короткої молитви священик кинув на останки жменю землі; і гробарі, попросивши на випивку, хутко засипали могилу, щоб зайнятися наступною.

Тут, здавалося б, і закінчується ця історія. Але, можливо, вона видасться неповною, якщо ми давши цей короткий нарис паризького життя, простеживши його примхливі звивини, не розповімо про те, що відбулося після похорону. Смерть у Парижі не схожа на смерть у жодній іншій столиці, й мало хто знає, яку боротьбу із цивілізацією, з паризькою владою доводиться витримувати істинній скорботі. Думаю, Жюль Демале та Феррагюс XXIII настільки цікаві постаті, що варто простежити за їхнім життям до самої його розв’язки. Крім того, більшості властива цікавість до нього і, як висловився один з найдотепніших наших критиків, вони прагнуть довідатись навіть про те, внаслідок якого хімічного процесу горить олія в Алладіновій лампі.

Жаке, сам перебуваючи на державній службі, само собою зрозуміло звернувся до властей по дозвіл викопати тіло пані Жюль і спалити його на попіл. З цим проханням він пішов до префекта поліції, під чиєю опікою перебувають мерці. Префект зажадав письмової супліки. Довелося купити аркуш гербового паперу і надати своєму горю взаконеної форми, довелося вдатися до бюрократичного жаргону, щоб висловити бажання, пойнятого розпачем чоловіка, якого горе позбавило дару мови, довелося в бездушному написі на берегах петиції коротко викласти її суть:

Прохач клопочеться

про спалення тіла дружини.

Прийнявши папір, чиновник, який мав доповісти про справу префектові поліції і державному розпорядникові, прочитав на берегах напис, у якому на його ж таки вимогу було ясно виказано предмет супліки й заявив:

— Знаєте це справа серйозна! Я зможу підготувати доповідь про неї не раніше, як через тиждень.

Жюль, якому Жаке мусив розповісти про цю затримку зрозумів тоді, чому колись у Феррагюса вихопилися слова: «Я спалю Париж!» Ніщо не здалося Жюлю природнішим, аніж спалити це вмістилище страхітливих безглуздь.

— Тоді звернися до міністра внутрішніх справ, — сказав Жаке, — а свого міністра попроси замовити слово.

Жаке подався до міністра внутрішніх справ і попросив прийняти його, що й було йому обіцяно через два тижні. Жаке був людина наполеглива. Він пообтирав пороги всіх канцелярій і таки добився до особистого секретаря міністра, побачення з яким влаштував йому особисто секретар міністра закордонних справ. За допомогою цих високих покровителів Жаке на другий день домігся коротенької особистої розмови з міністром; для цього випадку він роздобув цидулку від самодержця відомства справ закордонних до відомства внутрішніх справ і сподівався відразу взяти бика за роги. Він підготував змістовні аргументи, переконливі заперечення й відповіді на всі випадки, але з цього нічого не вийшло.

— А до чого тут, власне, я? — заявив міністр. — Звертайтеся до префекта поліції. Хоч я не знаю такого закону, який віддавав би у власність чоловіка тіла їхніх дружин, а батькам — тіла дітей. Це справа серйозна. Крім того, у зв’язку з нею виникають міркування суспільної користі, які вимагають детального вивчення. Тут можуть потерпіти й інтереси міста Парижа. Одне слово, навіть якби розв’язання вашої справи залежало безпосередньо від мене, я не зміг би дати відповіді hic et nunc^[15], не вислухавши спочатку доповідь.

Доповідь у сучасному чиновничому світі — це ніби передвірок раю в християнському віросповіданні. Жаке знав про манію начальства вислуховувати доповіді й уже не раз висловлював своє обурення цією бюрократичною безглуздістю. Він знав, що відтоді як доповіді захопили всю сферу адміністративної діяльності — тобто з часу революції в канцелярському світі, здійсненої 1804 року — годі було зустріти міністра, який зважився б висловити свою думку, розв’язати найдріб’язковіші питання без того, щоб ця думка, це питання не були розглянуті, обсмоктані, обнюхані з усіх боків цілою зграєю перодряпів, титанів канцелярської мислі. Жаке (один із небагатьох людей, гідних мати біографом Плутарха) зрозумів, що помилявся, адже давши справі такий хід, і спробувавши розв’язати її законним шляхом, він наперед прирік її на невдачу. Треба було просто перевезти тіло пані Жюль в один із маєтків Демаре і там під люб’язним заступництвом сільського мера здійснити бажання свого розбитого горем друга. Конституція і адміністративна законність не створюють нічого; це страховисько не дає жодної користі ні народам, ні королям, ні приватним особам; але народи навчилися сяк-так розбиратися лише в принципах, записаних кров’ю, а всі прикрості, породжені законом, носять мирний характер; закон просто розчавлює націю і в цьому його суть.

Жаке, вільнодумець за вдачею, повертаючись від міністра, міркував про добродійну силу сваволі, бо людині властиво оцінювати закони лише у світлі своїх пристрастей. Коли він прийшов до Жюля, йому забракло духу сказати правду, й після цього бідолаха пролежав у постелі два дні, звалений із ніг жорстокою лихоманкою. А міністр того ж таки дня на офіційному обіді розповів про фантастичне бажання одного парижанина спалити свою дружину за прикладом римлян. І тоді паризьке товариство ненадовго захопилося обговоренням похорону на античний взірець. Античність тоді входила в моду і кілька співрозмовників висловили думку, що було б добре відновити поховальні вогнища для великих людей. Ця думка знайшла своїх противників, і своїх захисників. Одні казали, що великих людей розвелось надто багато і через цей звичай подорожчають дрова, що французи надто полюбляють возити улюблені речі з собою і дивно було б бачити, як вулицями Парижа мандрують у своїх урнах безліч предків; балакали також, що якби урни мали матеріальну цінність, то либонь частенько, там або там продавали б із молотка чий-небудь благородний прах у складі майна, описаного за борги кредиторами, людьми, для яких не існує нічого святого. Інші відповідали, що прилаштовані в такий спосіб наші предки будуть у більшій безпеці, бо незабаром Париж муситиме влаштувати своїм мерцям Варфоломіївську ніч, адже вони захопили всі передмістя й одного чудового дня загрожують оселитися навіть на землях Брі^[16] Коротко кажучи, виникла одна з пустих та жартівливих паризьких суперечок, які так часто завдають глибоких ран. На щастя для Жюля, він нічого не знав про всі ті розмови, дотепи та шпильки, на яких надихнуло парижан його горе. Префект поліції був обурений, що Жаке, через його голову звернувся до міністра, ухилившись від неквапливого, але мудрого поліційного правосуддя. Адже останки пані Демаре перебували у сфері поліційного нагляду. Тому поліційна канцелярія трудилась над тим, щоб відповісти на супліку якомога раніше. Досить буває одного запиту, щоб адміністративна машина запрацювала на повну потужність, а коли вона закрутиться на повну потужність, то зупинити її непросто. Поліційна адміністративна машина має звичай мало не кожне питання перекидати в державну раду — таку саму неповоротку машину. Наступного дня Жаке дав змогу зрозуміти своєму другові, що йому краще відмовитись від свого задуму, що в місті, де оцінюють за тарифом кожну сльозинку, пролиту на жалобний креп, де закон установлює сім розрядів поховання, де земля для покійників продається на вагу золота, де горе визискують за подвійну ціну, де за церковні молитви платять великі гроші, де церковний причт вимагає плату за кожен голос, що включається в Dies irae, — що в такому місті всяке горе, яке виходить за межі бюрократичного дозволеного, неприпустиме.

— Я міг би знайти щастя у своїй недолі, — з гірким смутком промовив Жюль, — я плекав надію, що помру десь далеко від Парижа, і, лежачи в могилі, триматиму Клеманс в обіймах! Я не знав, що бюрократія запускає пазурі навіть у наші домовини.

Тоді він вирішив подивитися, чи не знайдеться в них трошки місця поряд із дружиною. Отже, вдвох із Жаке вони пішли на кладовище. Біля цвинтарної брами, як у під’їзді театру або музею, як на станції диліжансів, двох друзів обступили гіди, що пропонували за відповідну плату провести їх у лабіринти Пер-Лашеза. Проте, ні Жаке, ні Жюль, не змогли знайти місця, де покоїлася Клеманс! Яке гірке розчарування! Вони звернулися за довідкою до цвинтарного воротаря. Бо мерці мають власного воротаря, вони приймають лише у певні години дня. А тому, хто захотів би поплакати на могилі дорогої людини вночі, в тиші й самотині, довелося б піти проти всіх правил і високої, і нижчої поліції. Є правила зимові, і правила літні. Найщасливіший воротар у Парижі — це, безперечно, воротар Пер-Лашеза. По-перше, мерці не вимагають, щоб він відчиняв їм двері; по-друге, замість убогої комірчини, в його розпорядженні цілий дім, ціла установа — правда, міністерством її не назвеш, і все ж під орудою кладовищенського воротаря перебуває безліч підлеглих і кілька службовців; цей губернатор мерців одержує державну платню і має необмежену владу, тим більше, що його підлеглі не можуть на нього поскаржитися, його воля — закон. Його дім не можна назвати комерційним підприємством, хоча тут і контора, і бухгалтерія, і надходження, і видатки, і прибутки. Службовець, про якого йдеться, — це й не сторож, і не двірник, і власне, навіть, не воротар, — адже ворота для покійників зажди розчинені навстіж. Хоча йому й доводиться стежити за схоронністю пам’ятників, але доглядачем його не назвеш. Одне слово, посада людини, яка порядкує на кладовищі необмежена, але й невловна, влада, що перебуває поза життям, як і сама смерть, завдяки якій вона існує. Одначе ця виняткова людина залежить від міста Парижа, створіння химерного, як і той корабель, що править йому за емблему, створіння розумного, яке пересувається за допомогою тисячі лап, рідко одностайних у своєму русі і через те чиновники, котрі працюють на нього, майже не підлягають переміщенням. Отже, кладовищенський воротар — це воротар, піднесений до чиновника, що лишається на своєму місці за будь-яких переміщень. Обов’язки в нього досить таки клопітні: він не допустить, щоб кого-небудь закопали в землю без письмового дозволу, він веде облік своїм мерцям, сам він виділить для вас серед неозорого простору клаптик землі в шість квадратних метрів, де коли-небудь ви поховаєте все, що ви любите, все, що ви ненавидите — коханку, близького родича. Так от, запам’ятайте, що всі почуття в Парижі знаходять своє завершення біля цього будиночка, де їх оформляють згідно з правилами адміністративних розпоряджень. Воротар кладовища має списки своїх підлеглих, мерці в нього розкладені не тільки по могилах, а й по папках. Під його орудою перебувають сторожі, садівники, гробокопачі, помічники. Він — особа значна. Людям, які приходять сюди в сльозах, не так просто до нього добитися. Він з’являється на сцені лише у виняткових випадках: коли переплутають покійників або привозять ховати вбитого, або розриють могилу, або воскресне який-небудь мрець. У його конторі стоїть бюст сьогоднішнього короля й, мабуть, десь у шафі зберігаються бюсти колишніх царствених і напівцарствених осіб, шафі, яку можна вважати за такий собі мініатюрний Пер-Лашез, що обслуговує революції. Одне слово, це громадський діяч, чудова людина, добрий батько і зразковий чоловік — не прийміть мої слова за епітафію. Але йому довелося бачити стільки різних почуттів у тих, хто йде за катафалком, стільки сліз, і справжніх, і вдаваних, він бачив горе під безліччю личин і на безлічі лиць, під його наглядом — шість мільйонів вічних скорбот! І горе в його уяві перетворилося на камінь в одинадцять ліній завдовжки, і площею в чотири фути двадцять два дюйми. Ну, а почуття, то це найнудніший його обов’язок, він ніколи не може ні поснідати, ні пообідати сухим — його вічно поливає рясний дощ невтішного смутку. У всіх інших випадках він добрий і жалісливий; він оплакуватиме героя якої-небудь драми, наприклад, пана Жермея з «Адретської корчми», чоловіка в штанях кольору свіжого масла, якого вбиває пройдисвіт і негідник Макер, але справжня смерть не зворушує його закостенілого серця. Мерці для нього — лише цифри, його обов’язок упорядкувати смерть. І нарешті, один раз на одне століття на його долю випадає справді велика місія, і тоді він великий у всі години дня і ночі — під час чуми.

Коли Жаке підійшов до цього необмеженого монарха, той був у гніві.

— Скільки разів я казав вам, що квіти мають бути политі, починаючи від вулиці Массени й до площі Реньйо-де-Сен-Жан-д’Анжелі! А вам, бовдурам, хоч би що! Безмозглі йолопи! Ну, а як сьогодні припруться родичі — адже погода чудова? Та вони живцем мене з’їдять: кричатимуть, мов ошпарені, обкладуть нас лайкою, наговорять про всіх казна-чого!

— Добродію, — звернувся до нього Жаке, — ми хотіли б довідатися, де похована дружина пана Жюля.

— Дружина пана Жюля? Яка саме? За останній тиждень до нас привозили трьох дружин панів Жюлів... Ага! — урвав він себе, глянувши на ворота. — Онде везуть полковника де Моленкура, підіть-но візьміть у них дозвіл.

— Пишна процесія, що й казати! — провадив він. — Онук не забарився податися за своєю бабусею. Є ж такі родини, де всі один за одним дають дуба, мовби об заклад побилися. Погана кров у цих парижан!

— Добродію, — сказав Жаке, узявши його за лікоть, — особа, про яку я вас запитую, — дружина пана Жюля Демаре, біржового маклера.

— А, пам’ятаю, — відповів воротар, глянувши на Жаке. — здається на її похоронах було тринадцять обтягнутих жалобним крепом карет і в кожній сиділо по одному родичу? Це була така чудасія, що ми — й то здивувалися...

— Обережніше, добродію! Пан Жюль зі мною, він може вас почути, а те, що ви говорите, звучить недоречно.

— Прошу пробачення, пане, ви маєте слушність. Даруйте, я прийняв вас за спадкоємців... значить, — вів він далі, роздивляючись план кладовища, — пані Жюль спочиває на вулиці маршала Лефевра, алея номер чотири, між панною Докур із французької комедії і паном Моро-Мальвеном, багатим м’ясоторговцем; для нього замовлено гробницю з білого мармуру — бігме, вона стане найчепурнішою окрасою нашого кладовища.

— Добродію, ближче до справи, — урвав його Жаке.

— Ваша правда, — погодився той, озираючись навсібіч. — Жаке, — гукнув він комусь зі своїх підлеглих, першому, який потрапив йому на очі, — проведи добродіїв на могилу дружини пана Жюля, біржового маклера! Це біля могили панни Докур, на якій стоїть бюст, пам’ятаєш?

І двоє друзів пішли за сторожем. Але перш ніж вони дісталися до крутої дороги, що вела на верхню алею кладовища, їм довелося вислухати не менше як двадцять пропозицій, зроблених улесливим голосом, від підрядників по мармурових, слюсарних та скульптурних роботах.

— Якщо пан збирається спорудити що-небудь, ми готові запропонувати свої послуги — і за помірну ціну.

Жаке пощастило вберегти друга від їхніх балачок, жахливих для людини, в якої серце стікає кров’ю, і вони дійшли до могильного притулку Клеманс. Поглянувши на свіжоскошену землю, куди мулярі встромили тички, щоб позначити місце для кам’яних стовпів штахетної огорожі Жюль сперся на плече Жаке; вряди-годи він відводив голову і з тугою дивився на клаптик глинистої землі, де довелося поховати останки історії, якою він досі жив.

— Погано їй тут! — сказав він.

— Але ж її тут немає, вона в твоїй пам’яті. Ходімо-но швидше з цього бридкого кладовища, де мерці вичепурені, мов жінка до балу.

— А, може, заберемо її звідси?

— Та хіба це можливо?

— Все можливо! — вигукнув Жюль. — То, значить, я лежатиму з нею тут, — сказав він, помовчавши. — Місця вистачить і на мене.

Кінець кінцем, Жаке вивів свого друга з цього міста мерців, розгородженого бронзовими ґратами і схожого на шахівницю, де в кожній клітинці — могила, прикрашена епітафіями, полита сльозами, холодними, як і камені, що їх поставили розбиті горем родичі, аби вирізьбити на них свій жаль та свої герби. Є там і дотепні вислови, висічені в чорному граніті, епіграми на цікавих, блискучі афоризми, мудрі слова прощання, обіцянки незабаром возз’єднатися з дорогою людиною, які довго не виконуються, претенційні життєписи, сухозлітка, лахміття, блискітки.

Тут — тирси^[17]; там — списи; далі — єгипетські урни; то там, то там — гармати; повсюди емблеми тисячі професій; мішанина стилів — мавританського, грецького, готичного; фризи, орнаменти, живопис, заплакані генії, храми, зів’ялі безсмертники і засохлі троянди. Що за огидна комедія! Це той-таки Париж зі своїми вулицями, вивісками, майстернями, будинками, це Париж, ніби побачений крізь бінокль, обернутий протилежним боком, Париж мікроскопічний, Париж, де є місце лише тіням, ларвам, мерцям; тут весь рід людський, але позбавлений величі, великий тільки у своєму марнославстві.

А потім Жюль побачив у себе під ногами справжній Париж, він широко розкинувся в довгій долині Сени між пагорбами Вожирара та Мезона, між узвишшями Бельвіль і Монмартр, огорнутий голубуватим серпанком диму, прозорий у сонячному промінні. Жюль окинув швидким поглядом сорок тисяч будинків і сказав, показуючи на вулиці, розташовані між колоною на Вандомській площі та золотою банею Будинку Інвалідів:

— Ось там забрала її в мене фатальна цікавість світу, який збуджується і метушиться тільки для того, щоб збуджуватись і метушитися.

А за чотири льє від кладовища, на берегах Сени, в невеличкому селі, притуленому на схилі одного з пагорбів, що утворюють, ніби гористу огорожу, всередині якої ворушиться, наче немовля у своїй колисці, Париж, теж відбулася сцена смерті й жалоби, але позбавлена паризької пишноти, без смолоскипів і без свічок, без карет, чорних обтягнутих крепом, без молитв за католицьким обрядом — смерть у всій її неприкрашеній простоті.

Ось як це було.

Вранці до берега Сени прибило течією труп молодої дівчини. Робітники піщаного кар’єру, сідаючи в свого вутлого човна, щоб їхати на роботу, побачили його серед баговиння, в заростях рогозу.

— Глянь! П’ятдесят франків заробили! — вигукнув один із них.

— Справді, — погодився другий.

І вони причалили до утоплениці.

— Гарна була дівчина!

— Ходімо, повідомимо кого слід.

Й обидва копачі, прикривши тіло своїми куртками, пішли до сільського мера, який не був у захваті від того, що тепер йому доведеться скласти протокол, необхідний у подібних випадках.

Чутка про цю подію поширилася з телеграфною швидкістю, характерною для країн, де суспільні зносини не знають перешкод і де лихослів’я, плітки, обмова та всілякі вигадки, якими щодня годується світ, швидко розносяться й нічого не обминають. Біля мерії швидко зібрався гурт людей, і вони підказали мерові, як вийти зі скрути. Замість протоколу про знайдення мертвого тіла було складено акта про смерть. Завдяки їхнім турботам в утоплениці впізнали Іду Ґрюже, корсетницю, що мешкала на вулиці Кордрі-дю-Тампль, № 14. До справи втрутилася слідча комісія, прийшла мати небіжчиці вдова Ґрюже з останнім листом дочки. Під зойки нещасної матері лікар установив смерть від ядухи внаслідок приливу венозної крові до легенів, і цим було все сказано. Слідство вмить закінчили, роз’яснення дали, й о шостій годині вечора поліція дозволила поховати нещасливу гризетку. Місцевий парох не дозволив, щоб тіло покійниці внесли до церкви й відмовився молитися за неї.

І тоді якась стара селянка загорнула Іду Ґрюже в саван, а четверо чоловіків поклали її в грубо збиту труну з ялинових дощок і віднесли її на кладовище, супроводжувані кількома цікавими селянками, що з поривом і жалістю довго обговорювали цю смерть. Вдову Ґрюже милосердно відвела до себе якась стара дама, відмовивши її від участі в сумному похороні дочки. Чоловік, що виконував потрійні обов’язки — дзвонаря, церковного сторожа та парафіяльного гробаря — викопав могилу на сільському цвинтарі, розташованому на площі в півакра за церквою; то була церква відома в усій околиці, увінчана чотирикутною вежею з гострим шиферним дахом, підтримувана ззовні грановитими контрфорсами. Цвинтар, обнесений напівкруглим муром і покритий горбочками, лежав позаду церкви за напівкруглою стіною хорів; там не було ні мармурових гробниць, туди не приходили й відвідувачі, зате кожна борозенка була зрощена слізьми невдаваного горя — за винятком могили Іди Ґрюже. Її тіло закопали в далекому кутку кладовища, зарослому терновим чагарем та високою травою. Коли труну опустили в землю, на цьому цвинтарі, такому поетичному в своїй простоті, то незабаром в уже густих сутінках біля ями залишився тільки гробокопач.

Засипаючи могилу, він уряди-годи перепочивав і дивився через мур на дорогу: а буде мить, коли спершись на заступ, він задивиться на Сену, яка принесла йому це тіло.

— Бідолашна дівчина! — раптом вигукнув незнайомець, що з’явився біля могили.

— Ви мене налякали, пане, — сказав гробокопач.

— По ній правили заупокійну службу в церкві?

— Ні, пане, не правили. Парох не захотів. Вона у мене перший мрець не з нашої парафії. Тут усі одне одного знають. А ви, пане, хто будете?.. Еге! Та його вже й слід простиг!

Минуло кілька років. Якось до Жюля прийшов незнайомець, весь у чорному і, не сказавши йому ні слова, поставив у спальні його дружини велику порфірову урну, на якій було написано:

Invite lege

Conjugi moerenti

Filiolae cineres restituit

Amicis XII juvantibus

Moribundus pater^[18]

— Що за людина! — сказав Жюль крізь сльози.

Одного тижня вистачило біржовому маклерові, щоб виконати всі бажання дружини і дати лад своїм справам; він продав контору братові Мартена Фалейнса і виїхав із Парижа, а тим часом бюрократична поліційна машина досі пережовувала питання про те, чи дозволено громадянинові розпоряджатися останками своєї дружини.

Кому не доводилося зустрічати на паризьких бульварах, на перехресті вулиць або під аркадами Пале-Руаяля, зрештою, де завгодно, куди закине вас випадок, кому не доводилося зустрічати істоту, жінку або чоловіка, один вигляд якої збуджує в свідомості тисячу невиразних думок! Побачивши таку людину, ми вмить зацікавлюємося або дивними рисами обличчя, які свідчать про бурхливе життя, або незвичайністю її жестів, виразу, ходи чи одягу, або якимсь особливо глибоким поглядом, або чимось іншим, що відразу нас приголомшує, хоча збагнути чому ми так схвилювалися ми не можемо. Наступного дня інші думки, інші паризькі враження витісняють це туманне переживання. Та якщо ми знову зустрінемо ту саму людину або через те, що вона об одній і тій же годині проходить тими самими вулицями, як, скажімо службовець мерії, котрий просиджує по вісім годин над шлюбними записами; або тому, що вона блукає в юрбі гуляк, належачи до тих шалапутів, без яких немислимо уявити собі паризькі вулиці і які становлять головну окрасу громадських місць, театральних прем’єр і ресторанів, — у такому разі ця людина оселяється в нашій пам’яті й залишається там, наче роман, з якого ми прочитали тільки перший том і не знаємо чим же він закінчиться. Нас опановує спокуса заговорити до цього незнайомця, запитати в нього: «Хто ви такий? Чому тут ходите? За яким правом носите ви плісований комірець, ціпок, прикрашений головкою зі слонової кості, старомодну камізельку? Чому на вас сині окуляри з подвійними скельцями, а краватка — як у чепурунів минулого століття?» одні з таких бродячих істот належать до породи богів-Термів, вони нічого не говорять душі, вони тут — от і все, а чому, ніхто цього не знає; вони схожі на фігури, з яких скульптори ліплять символічні образи Чотирьох пір року, Торгівлі та Достатку. Інші з них — полишені стряпчі, старі крамарі, відставні генерали — вічно ходять і завжди видаються нерухомими. Схожі на дерева з наполовину оголеним корінням, що стоять на березі річки, вони, ніби перебувають поза потоком паризького життя, поза його жвавим і молодим натовпом. Годі збагнути, чи то їх забули поховати, чи вони підвелися з могил; вони перейшли у стан викопних. Один із таких паризьких Мельмотів^[19] від деякого часу став з’являтися серед тверезої і стриманої людності, яка погожими днями незмінно заповнює простір між південною брамою Люксембурзького саду та північною брамою Обсерваторії, місцевість нічим не прикметну, ніби нейтральну зону Парижа. Справді, то вже не Париж і водночас, то ще Париж.

Та місцевість має дещо спільне з майданом, з вулицею, з бульваром, з фортечним укріпленням, із садом, із проспектом, із дорогою, з провінцією, зі столицею, тут є схожість і з першим, і з другим, і з третім, але водночас, це й не те, і не те, і не те — усе пустеля... навколо тієї неозначеної місцевості височіють Дитячий притулок, Дім матері, шпиталь Кошена, Південний шпиталь, богодільня Ларошфуко, Інститут глухонімих, лікарня Валь-де-Ґрас — одне слово, всі вади і всі нещастя Парижа знайшли там собі притулок, а щоб нічого не бракувало в цьому філантропічному кварталі. Наука утворила тут Товариство з вивчення припливів та відпливів, пан Шатобріан відкрив лазарет імені Марії-Терезії, а кармелітки заснували монастир. Превеликі події життя в цій пустелі оголошують за допомогою дзвонів, які бамкають безперервно й на честь породіллі, й на честь новонародженого, й на честь розкаяного розпусника, й на честь умирущого робітника, й на честь богомільної старої діви, й на честь застудженого діда, й на честь зневіреного генія. За два кроки звідси Монпарнаське кладовище, куди вряди-годи вирушають убогі похоронні процесії з передмістя Сен-Марсо. Цю відкриту місцину, що панує над Парижем, обрали собі для гри в кулі кілька сивоголових дідів, людей славних і добродушних, людей, які зберегли риси наших предків, — їхні фізіономії можна порівняти хіба тільки, з обличчям глядачів, які навколо них юрмляться, цієї своєрідної театральної публіки, що супроводжує їх повсюди.

Якийсь чоловік, що віднедавна оселився в цьому кварталі незмінно спостерігав за кожною грою в кулі й, безперечно, був найпомітнішою постаттю серед людей, що збиралися тут у купки і, якщо дозволено прирівнювати парижан до різних зоологічних класів, належали до розряду молюсків. Новий глядач ходив, немов прив’язаний за свинкою, маленькою кулею, що служить для гравців точкою прицілу і зосереджує в собі весь інтерес гри; коли свинка зупинялася, незнайомець прихилявся до дерева і не менш пильно, ніж собака, який стежить за жестами хазяїна, спостерігав за кулями, що летіли в повітрі або котилися по землі, іноді складалося враження, ніби перед вами фантастичний дух свинки. Незнайомець ніколи не промовляв жодного слова, і гравці в кулі, найфанатичніші серед сектантів усіх без винятку релігій, ніколи не чіплялись до нього з розпитуваннями, не цікавилися, в чому причина його впертої мовчанки. Лише кілька розумників зарахували його до глухонімих. У тих випадках, коли треба було виміряти різницю відстаней між кулями та свинкою, найнепомітнішим мірилом ставав ціпок незнайомця — гравці брали його з крижаних рук старого дивака, не озиваючись до нього й словом, навіть не вітаючи його кивком голови. Надати ціпка становило, наче його обов’язок, який він мовчки визнавав. Коли раптом починалася злива, він залишався біля свинки, ніби раб, приставлений до куль охороняти незакінчену партію.

На дощ він зважав ще більше, ніж на сонячну погоду і — так само, як і гравці — являв собою, ніби проміжну ланку між найтупішим парижанином і найкмітливішою твариною.

Блідий і розслаблений, недбало вдягнений, він до всього ще й був неуважний і часто приходив з непокритою головою, виставляючи напоказ сиве волосся та вугластий череп, лисий і жовтий, схожий на поліно, що вилізло крізь подерту штанину бідняка. Рот у нього завжди був роззявлений, погляд пустий, хода нетверда; він ніколи не всміхався, ніколи не підводив очей до неба, а завжди дивився в землю, мовби шукаючи там якусь річ. О четвертій годині по нього приходила стара жінка й відводила його кудись, тягнучи за руку, як дівчина тягне за налигач козу, що вперто скубе травичку, хоча давно час вертатись до хліва. На старого страшно було дивитися.

Одного дня Жюль їхав сам-один у дорожній кареті. Коні швидко промчали Східною вулицею й завернули на площу Обсерваторії саме тієї хвилини, коли старий, притулившись до дерева, віддавав ціпок гравцям, що горлали навколо нього, зчепившись у необразливій суперечці. Жюлеві здалося, що він упізнав обличчя старого, і він уже хотів зупинити карету, коли карета раптом зупинилась і без його втручання. Річ у тім, що поштова колимага, затиснута обабіч візками, не могла звернути ні праворуч, ні ліворуч, а кучер не наважився попросити збуджених гравців дати йому дорогу — він надто шанував народні розваги.

«Це він!» — подумав Жюль, упізнавши нарешті в тих людських останках Феррагюса XXIII, ватага деворантів.

— Як він любив! — замислено промовив Жюль і крикнув кучерові:

— Жени, чого зупинився!

Герцогиня де Ланже

(Історія тринадцятьох — 2)

На одному із середземноморських островів стоїть, притулившись до іспанського містечка, монастир Босих Кармеліток, де зберігся в усій своїй первісній чистоті і суворий статут ордену, заснованого святою Терезою, й інші порядки, що їх запровадила знаменита черниця. Це щира правда, хоч у це й важко повірити. За часів, коли майже всі храми на Піренейському півострові та й на материку були зруйновані або розхитані до самих підвалин ураганом Французької революції і наполеонівських війн, на цьому острові, який перебував під постійним захистом англійського флоту, багатий монастир зі своїми мирними мешканцями вберігся і від тривог, і від повсюдних грабунків того чорного лихоліття. Бурі, які шаленіли в перші п’ятнадцять років XIX століття, розбивалися об скелястий острів, розташований зовсім близько від берегів Андалусії. Якщо гучна слава імператора і долинула до цього тихого закутка, то навряд чи побожні діви, які день у день молилися навколішках у своєму монастирі могли сприйняти фантастичний блиск його перемог та осяйну велич його долі, схожої на спалах метеора. Завдяки суворості звичаїв, яких ніщо не могло похитнути, цей святий притулок здобув велику славу в усьому католицькому світі. Приваблені бездоганною чистотою тутешнього статуту, з найдальших кінців Європи стікалися сюди жінки, пригнічені скорботою, — і їхні душі звільнившись від земної марноти з тихою радістю прагнули розчинитися в лоні Божому.

І справді не було монастиря, більш пристосованого до того цілковитого зречення земних радощів, якого вимагає чернече життя. Хоча й на материку існує чимало Божих монастирів, збудованих у цілковитій відповідності з їхнім призначенням. Одні ховаються в глибині пустельних долин; інші туляться на верхів’ях високих гір або на краю проваль; повсюди людина прагнула прилучитися до поезії нескінченного, до урочистого жаху безмовної тиші; повсюди вона поривалася до Бога, шукаючи Його на верховинах, у бездонних западинах, над крутими урвищами — і знаходила Його скрізь. Але тільки на цьому кам’янистому острівці, напівєвропейському, напівафриканському, змогло поєднатися стільки обставин, таких неоднакових і водночас таких гармонійних, обставин, які допомагали людині піднестися душею, пригасити в ній найболючіші тривоги, пом’якшити найбурхливіші пристрасті, цілковито забути про всі незгоди земного життя. Монастир спорудили на краю острова, на вершині скелі, яка, внаслідок невідомих геологічних перетворень, відкололася й обвалилася, і тепер повсюди з боку моря там здіймаються прямовисні стіни гострими ребрами, злегка підмиті на рівні води, але неприступні. Крім того, підступи до скелі захищені довгими пасмами підводних рифів, між якими шумують і зблискують хвилі Середземного моря. Тільки від моря можна побачити чотири корпуси квадратної споруди, причому її форму, висоту, розташування дверей та вікон до найменших дрібниць визначене монастирськими правилами. З боку міста масивні будівлі монастиря, накриті дахом з широких плиток, який чудово захищає від поривів вітру, грозових злив та жаркого сонця, цілком затуляє церква, споруджена на кошти одного іспанського роду, вона височіє над усім краєвидом. Сміливі й витончені форми її фасаду надають цьому приморському містечку величного і прекрасного вигляду. І справді, хіба місто, над чиїми тісно зімкнутими дахами, що розташувалися амфітеатром навколо мальовничої гавані, височіє величезний портал із готичним триглифом, із дзвіницями, з легкими вежками, із зубчатими шпилями не являє собою видовище, позначене всіма ознаками земної величі? Тут ідеться про образ релігії, яка панує над життям, яка постійно нагадує людям про мету їхнього земного буття та засоби до її досягнення, — і, погодьтесь, це суто іспанський образ! Помістіть цю картину посеред середземноморського краєвиду, над яким зависло жарке небо півдня; додайте сюди кілька пальм та густі хащі карликових дерев, які сплітають своє тремтливе зелене листя з нерухомими листочками орнаменту, вирізьбленого на камені архітектурних споруд; уявіть собі оторочку білого шумовиння на рифах, яке відтінює сапфірну голубінь морської води; помилуйтеся галереями, терасами і пласкими дахами, де буяють квіти і навколо яких зеленіють верхів’я дерев, — адже біля кожної такої оселі є крихітний садочок, — терасами, куди мешканці виходять подихати вечірнім повітрям; погляньте на гавань, де біліють вітрила кількох кораблів; і, нарешті, прислухайтеся в тиші сутінок, які швидко густіють, до органної музики, до церковного співу, до милозвучного бамкання дзвонів, що лине над неосяжним морським простором. Повсюди звуки і тиша; але найчастіше — глибока тиша, якої ніщо не порушує.

Усередині церква ділиться на три нефи — таємничі й огорнуті сутінню. Шалений натиск вітрів, безперечно, перешкодив архітекторові спорудити обабіч будівлі прилеглі арки, які майже скрізь правлять за окрасу соборів і під якими звичайно розміщують каплиці, тому стіни невеличких бічних нефів — головна опора для корабля храму — не пропускали денного світла. Ці грубі стіни, змуровані з масивних брил сірого каменю, були зовні укріплені через однакові проміжки міцними контрфорсами. Отже, головний неф та дві маленькі бічні галереї освітлювалися тільки крізь кругле віконце з кольоровими шибками, напрочуд майстерно зроблене над порталом, вигідне розташування якого давало змогу тішити зір розкошами мереживного орнаменту та скульптурними прикрасами, властивими архітектурному стилю, що його неправильно назвали готичним. Більша частина всіх трьох нефів призначалася для жителів міста, які приходили сюди молитися та слухати месу. Вівтар був затулений ґратчастою стінкою, за якою звисала брунатна завіса з численними складками, ледь розсунута посередині — так, щоб видно було тільки престол і священика. Ґрати через рівні проміжки були розділені колонами, які підтримували поміст для казальниці та органа. У цілковитій відповідності з орнаментальним оздобленням церкви поміст був обгороджений дерев’яними різьбленими стовпчиками галереї, підтримуваної колонами головного нефу. Навіть якби котрийсь цікавий набрався зухвалості й проник на цю вузеньку галерею, він не розгледів би у вівтарі нічого, крім різнокольорових видовжених вікон у формі восьмикутника, розташованих навкруг головного престолу.

Під час французького походу в Іспанію, здійсненого, щоб поновити там владу короля Фердинанда VII, вже після того, як було взято Кадікс, французький генерал, який прибув на острів, маючи на меті примусити місцевих жителів визнати королівську владу, затримався тут найдовше; він хотів оглянути монастир і знайшов спосіб туди проникнути. Це було, безперечно, нелегким завданням. Але чоловікові з палкою вдачею, чоловікові, чиє життя було, так би мовити, низкою втілених у життя поем, чоловікові, який завжди сам переживав романи, замість писати їх, — одне слово, чоловікові, звиклому діяти за будь-яких обставин, — мав припасти до душі такий, здавалося б, нейздійсненний задум. Домогтися, щоб перед ним розчинилися ворота жіночого монастиря? Навряд чи й архієпископ або навіть сам папа дали б на це дозвіл. Застосувати хитрощі або силу? Це означало б утратити звання в тому разі, якби його викрили і занапастити свою військову кар’єру, причому не досягши мети.

Дюк Ангулемський^[20] перебував ще в Іспанії, і якщо інші провини головнокомандувач міг би подарувати своєму улюбленцеві, то за цю покарав би нещадно. Генерал сам напросився поїхати на острів з метою спробувати розкрити одну таємницю, хоча в глибині душі зовсім не вірив у здійсненність своєї надії. Проте голос сумління вимагав від нього зважитися на цю останню спробу, адже монастир кармеліток був останнім іспанським монастирем, у якому він ще не провів розшуків. Під час переправи на острів, яка тривала не більше години, в його душі виникло передчуття, що цього разу він близький до омріяної мети. І згодом, хоч він бачив лише монастирські мури, хоч не помітив, щоб десь удалині промайнув бодай краєчок сукні якої-небудь черниці, і чув лише літургійний спів, йому ввижалися біля цих мурів і в цьому співі ледь помітні прикмети, що зміцнювали його слабку надію. Хоч які невиразні були ці дивні, непоясненні передчуття, ніколи пристрасть не заполоняла людську душу з такою силою, з якою заполонило генерала бажання розкрити нарешті сподівану таємницю. Адже для серця не існує незначущих подій — воно звеличує все; для нього на шальки одних терезів падає і чотирнадцятирічна імперія, і жіноча рукавичка, причому рукавичка майже завжди переважує імперію. Ось вам факти, викладені без прикрас, у голій послідовності. А за фактами дістануть своє пояснення і почуття, які за ними стоять.

Через годину по тому, як генерал висадився на острів, королівську владу там було поновлено. Кілька іспанців, прихильників конституції, що втекли сюди тієї ночі, коли французи взяли Кадіс, посідали на корабель, який генерал дозволив їм захрафтувати, й відпливли в Лондон. Отже, обійшлося без будь-якого опору чи протидії. Ця маленька острівна Реставрація не могла не завершитися врочистим богослужінням, на яке прийшли обидва загони, що висадилися на острів. Не маючи уявлення про суворий статут затворництва в босих кармеліток, генерал сподівався, що йому вдасться уже в самій церкві роздобути якісь відомості про черниць, котрі усамітнилися від світу в цьому монастирі і, можливо, знайти серед них ту, яка була йому миліша за життя й дорожча за честь. Але спочатку його спіткало жорстоке розчарування. Богослужіння, як і годилося, відправили з великою пишнотою. З нагоди торжества завісу, яка зазвичай затуляла вікна, розсунули, і перед зором людей, що заповнили церкву, постали дорогоцінні ікони та оздоблені коштовним камінням рами — своїм блиском вони затьмарювали численні золоті та срібні обітні дари, піднесені храму місцевими моряками й розвішані на колонах головного нефу. Але всі черниці сховалися на помості, де стояв орган.

Та попри першу невдачу, генерал пережив під час подячного молебню таке глибоке хвилювання, яке навряд чи коли-небудь змушувало калатати людське серце. Черниця, яка грала на органі, знайшла відгук у всіх душах, і ніхто з військових не пожалкував, що прийшов до храму. Навіть солдати щиро втішалися, а офіцери просто умлівали від захвату. Що ж до генерала, то він зовні лишався спокійним і незворушним. Почуття, розбуджені в ньому мелодіями, що їх виконувала черниця, належали до тих небагатьох переживань, які годі передати словами, перед якими людська мова просто безпорадна і які подібно до понять смерті, вічності, Бога можна збагнути лише приблизно, адже вони тільки почасти доступні для людського світосприйняття. Завдяки якійсь дивовижній випадковості тут звучали органні п’єси школи Россіні, а саме цьому композиторові найбільше вдалося передати в музиці людські пристрасті і його творіння — а вони в нього численні й розмаїті — коли-небудь здобудуть не меншу славу, ніж безсмертні поеми Гомера. З партитур, створених цим незрівнянним генієм, черниця, здавалося, найдосконаліше опанувала «Мойсея в Єгипті», мабуть, тому, що рух священної музики знайшов там найяскравіше втілення. А може, дух уславленого на всю Європу композитора і дух нікому не відомої органістки злилися в одному творчому натхненні. Таку думку висловили два офіцери, справжні dilettanti^[21], які безперечно, жалкували, що в Іспанії немає театру Фавара^[22]. А коли зазвучало Te Deun^[23], музика набрала такого характеру, що за мелодіями годі було не вгадати французьку душу. Тріумф найхристияннішого короля, безперечно, пробудив у серці органістки глибоку радість. Звичайно ж, вона була француженкою. І ось її туга за батьківщиною прорвалася і заяскріла, мов сніп проміння, в одній з тем органної фуги, куди черниця включила мелодії, які дихали всією витонченістю паризького смаку і в яких невиразно відчувалися мотиви наших найчудовіших національних пісень. Руки іспанки не вклали б стільки вогню в це урочисте вітання переможній французькій зброї — органістка остаточно видала своє походження.

— Повсюди Франція! — вигукнув один із солдатів.

Не дослухавши до кінця Te Deum, генерал вийшов із церкви — він був не в спромозі там залишатися. Гра органістки допомогла йому вгадати в ній жінку, яку він колись палко кохав і яка тепер знайшла довічний притулок у лоні церкви і так надійно заховалася від світу, що, незважаючи на ретельні й наполегливі пошуки, — а шукали її люди, наділені неабиякою владою і надзвичайним розумом, — знайти її до того дня нікому не пощастило. Підозра, яка прокинулася в серці генерала, перетворилася майже на впевненість, коли йому вчулося невиразне відлуння чудової журливої мелодії французького романсу «Річка Тахо», прелюдію якого часто грала для нього в одному паризькому будуарі палко обожнювана ним жінка; а тепер черниця яскраво висловила в цій мелодії свою тугу за батьківщиною, вплітаючи її в торжество перемоги. Жахливе відчуття! Сподіватися, що тобі вдасться повернути свою кохану і, знайшовши її, переконатися, що ти її навіки втратив; попрощатися з найзаповітнішою надією після того, як ти всім єством відчув, що твоє кохання зовсім поруч, після того, як цілих п’ять років ти знемагав від пристрасті, — нерозділеної, а тому ще нестямнішої, — пристрасті, яка тільки розгоралася внаслідок марних зусиль притлумити її!

Кому не траплялося бодай раз у житті перекинути все догори дном, розворушити папери, обшукати дім, нетерпляче ритися в пам’яті — і все тому, що кудись заподілася яка-небудь дорогоцінна для вас річ! І от після кількаденних марних пошуків вам таки пощастило її знайти — і невимовна радість переповнює ваші груди! Але скільки довелося вам то надіятися, то впадати в розпач, скільки було витрачено душевних сил, скільки пристрасті заради тієї нікчемної дрібнички, що, проте, здавалася вам неймовірно важливою і пробуджувала непогамовне бажання відшукати її! Так от, розтягніть цю нестямну тривогу на цілих п’ять років; поставте на місце улюбленої дрібнички кохану жінку, ідеал свого серця, перенесіть свою пристрасть у царину найвищих почуттів; і нарешті уявіть собі чоловіка палкого, з левиним серцем і вдачею лева, одного з тих, хто з першого погляду вселяє шанобливий страх! Тоді, можливо, ви зрозумієте, чому генерал так поривчасто вийшов із церкви, тільки-но під склепіннями цього морського храму пролунала прелюдія пісні, яку він колись із такою глибокою втіхою слухав під позолоченою ліпниною пишних покоїв.

Він спустився крутою вуличкою, що вела до церкви, і зупинився лише тоді, коли врочиста органна музика перестала долинати до його слуху. Неспроможний думати ні про що, крім кохання, яке вулканічним полум’ям палахкотіло в його серці, французький генерал зауважив, що відправа закінчилася, тільки коли на вулицю вихлюпнув густий натовп іспанських богомольців. Відчуваючи, що його поведінка і схвильований вигляд можуть видатися дивними, він повернувся на своє місце на чолі кортежу і пояснив алькальдові та губернаторові міста, що раптове нездужання примусило його вийти на свіже повітря. Потім йому спало на думку скористатися з цього приводу, на який він спершу послався цілком бездумно, щоб залишитися на острові. Прикинувшись, ніби йому нездужається дедалі більше, він відмовився головувати на врочистому обіді, який острівні власті дали на честь французьких офіцерів; він уклався в ліжко і продиктував рапорт на ім’я начальника штабу про те, що з огляду на хворобу змушений тимчасово передати командування військом одному з полковників. Завдяки цьому поясненню — примітивному й водночас такому вірогідному — він дістав змогу присвятити весь свій час здійсненню свого задуму. Як захисникові монархічного ладу, йому неважко було видати себе за правовірного католика, отож він розпитав, у які години правлять службу, і виявив надзвичайний інтерес до церковної обрядовості, — зрештою в Іспанії годі було когось здивувати надмірною релігійністю.

Вже наступного дня, коли його солдати готувалися до відплиття на материк, генерал пішов у монастир до вечірні. Церква була порожня — попри свою благочестивість, жителі міста всі вирушили до гавані повитріщатися, як військо вантажитиметься на кораблі. Радіючи, що він сам-один у порожній церкві, генерал ходив по ній, умисне гупаючи підборами, і дзвін його острог відлунював під склепіннями; він кахикав, голосно розмовляв сам із собою, даючи на здогад черницям, а надто тій, котра грала на органі, що не всі французи поїхали з острова, що один із них залишився. Чи було почуто цей своєрідний заклик, чи зрозуміла його органістка?.. Генералові здалося, що зрозуміла. Під час виконання «Magnificat» орган, здавалося, посилав йому відповідь, що долітала до нього на крилах звуків, коливаючись на лунких хвилях. Музика гриміла могутніми акордами і, здавалося, від неї пашіло жаром. Тріумфальна священна мелодія римо-католицької літургії, призначена виражати екзальтовану радість душі перед осяйною величчю вічно живого Бога, перетворилася на спів серця, майже наполоханого своїм щастям, схвильованого величчю тлінної, земної любові, яка все ще була жива і прийшла тривожити його в освяченій церквою могилі, де ховають себе жінки, щоб потім відродитися Христовими нареченими.

Орган, безперечно, найвеличніший, найграндіозніший, найпрекрасніший з усіх музичних інструментів, створених людським генієм. Це справжній оркестр, який під вправною рукою може виразити все що завгодно. Це своєрідний п’єдестал, з якого душа злітає в безмежні простори і ширяє там, охоплюючи зором тисячі картин, мальовничі сцени земного життя, прагнучи підкорити собі нескінченність, яка відокремлює землю від неба. Що довше поет вслухається у величні мелодії органа, то ясніше він усвідомлює, що тільки цей стоголосий земний хор може подолати відстань між укляклими навколішки людьми і Богом, схованим за сліпучим ореолом святилища, і виступати в ролі посередника, здатного передати небесам людські молитви в їх невичерпному розмаїтті, з їхнім незглибимим смутком, з усім палом їхнього споглядального екстазу, з бурхливими поривами каяття, з безліччю найпримхливіших відтінків віри. Воістину мелодії, створювані генієм священної музики, набувають під високими склепіннями храму нечуваної величі могутності і краси. Півсутінь, глибока тиша, співи, які чергуються з громовими перекатами органа, начебто огортають усе маревом, крізь яке просвічує осяйний лик Усевишнього. І всі ці дорогоцінні скарби, здавалося, були кинуті, мов дрібка ладану, на хисткий вівтар Кохання, а не на одвічний престол заздрісного і мстивого Бога. Справді, нотам торжества, які звучали у грі черниці, бракувало величі й строгості, притаманних урочистому стилю «Magnificat»; вона збагатила його розмаїттям вишуканих варіацій, барвистими ритмами, що свідчили про чисто людську радість. Мелодії, які линули з-під її пальців, скидалися на рулади співачки, котру надихає земне кохання, вони пурхали, ніби пташки в любовній грі. Іноді вона переносилася думками в минуле, і звуки то пустували, то плакали. Мінливі ритми виражали щось подібне до хвилювання жінки, яка радіє поверненню свого коханого. Потім, після фуг, просякнутих п’янким щастям, та чудесних мелодій, породжених радістю фантастичної зустрічі, органістка, що розкривала душу у звуках, заговорила про себе. Перейшовши з мажору в мінор, вона зуміла розповісти слухачеві про те, як їй живеться тепер. Вона розповіла про свою невтішну печаль, про недугу, що повільно роз’ятрювала її душу. Щодня зрікаючись бодай одного почуття, щоночі відганяючи земні помисли, вона поступово висушила своє серце на попіл. Після кількох лагідних модуляцій музика, помалу змінюючи відтінки, забарвилася глибоким смутком. Збагачені відлуннями звуки незабаром ринули потоками скорботи, а потім високі ноти забриніли концертом янгольських голосів, ніби повідомляючи коханому, навіки втраченому, але не забутому, що возз’єднання двох душ здійсниться тільки на небесах. Яка зворушлива надія! Пролунав Amen. Тут уже не чулось ні радості, ні сліз, ні смутку, ні жалю. Amen повертав душу до Бога — останні акорди були суворі, врочисті, грізні. Органістка мовби закуталася в чорне одіяння черниці й, коли стихло гудіння басів, від якого у слухачів мороз пройшов поза шкірою, вона начебто знову опустилася в могилу, що її була покинула на коротку мить. Коли останні тремтливі звуки тихо завмерли, церква, досі яскраво освітлена, ніби занурилася в непросвітну темряву.

Підхоплений могутнім генієм музики, генерал линув почуттями за ним усюди, куди він поривався, у всій повноті осягав образи, якими буяла ця симфонія, вловлював у акордах глибокий зміст. Для нього, як і для органістки, в цій поемі виразилося майбутнє, теперішнє і минуле. Для ніжних і поетичних душ, для стражденних і поранених сердець музика, навіть коли вона звучить у театрі, є текстом, який кожен тлумачить залежно від своїх спогадів. Якщо треба бути поетом, щоб стати музикантом, то поетична уява може слухати та розуміти великі музичні твори, лише збагатившись коханням. Хіба Релігія, Кохання й Музика у своїй сукупності не виражають одну мрію, що хвилює кожну шляхетну душу, — мрію вирватися за межі своєї тлінної оболонки? Ці три різновиди поезії ведуть до Бога, в якому знаходять завершення усі земні почуття. Отже, ця свята трійця людства прилучає нас до неосяжної величі Творця, якого ми неодмінно уявляємо в полум’яному ореолі любові, музики золотих цитр, світла й гармонії. Хіба не в Ньому початок і завершення наших діянь?

Француз здогадався, що, знемагаючи в цій пустелі, на цій скелі, оточеній морем, черниця звернулася до музики, щоб вилити з нею надмір пристрасті, яка переповнювала її. Важко було збагнути, що це таке: кохання, принесене в жертву Богові, чи кохання, яке здолало Бога? В одному генерал не міг сумніватися: в серці жінки, яка вмерла для світу, палахкотіла пристрасть не менша, аніж та, що спопеляла його самого.

Коли вечірня закінчилася, генерал повернувся в дім алькальда, де його поселили. Він переживав невтримну радість, яка опановує людину тоді, коли після тривалого чекання, після напруженого пошуку приходить омріяний успіх, і міг думати лише про одне: вона досі його кохає. Любов у її серці зміцніла внаслідок самотності, так само, як його любов зростала з кожною подоланою перепоною, що їх ця жінка спорудила між собою та ним. У такому схвильованому стані він перебував довго. Потім прийшло бажання знову побачитися зі своєю коханою, змагатися за неї з Богом і забрати її від Бога — зухвалий задум, що припав до душі цьому відчайдухові. Повечерявши, він одразу ліг спати, щоб уникнути запитань, щоб залишитися на самоті й спокійно все обміркувати, і до самого ранку віддавався глибоким роздумам, а підвівся з постелі лише тоді, коли час було йти на месу.

У церкві він став біля самих ґраток, торкаючись лобом завіси; йому хотілося її розсунути, але він був не сам, алькальд із чемності супроводжував гостя, і найменша необережність могла призвести до непоправного лиха, могла занапастити його відроджену надію. Загудів орган, але клавішів торкалися інші пальці. Та, що грала вчора й позавчора, сьогодні не з’явилася. Для генерала все ніби зблякло, в церкві мовби повіяло холодом. Може, його кохання занедужала від хвилювання, яке мало не здолало навіть його, людину незламної і сильної вдачі? Може, вона з такою силою відчула поклик вірного й жаданого кохання, що тепер помирає з розпуки, лежачи у своїй чернечій келії? І тої миті, коли безліч таких роздумів заполонили душу француза, він раптом почув як зовсім близько від нього задзвенів голос обожнюваної жінки, він упізнав його чистий тембр! Цей зворушливо ніжний і цнотливий голос злегка тремтів, як у сором’язливої юної дівчини, вирізнявся в багатоголосому хорі, наче голос примадонни в оперному фіналі. Він справляв таке саме враження, яке справляє золота або срібна нитка, вплетена в темну тканину. Отже, це була таки вона! Як справжня парижанка, його кохана досі залишалася кокеткою, хоч і змінила свої світські шати на покривало та жорстку одіж кармелітки. Учора, возносячи хвалу Господові, вона висловила в музиці свої земні почуття, а сьогодні ніби говорила коханому: «Так, це я, я тут, і любов моя досі жива; та неподолана перешкода стоїть між мною і твоїм коханням. Ти почуєш мій голос, моя душа прилине до тебе, але сама я залишуся під темним саваном храму, і жодна сила не вирве мене звідси. Ти не побачиш мене ніколи».

«Атож, це вона», — подумав генерал, підводячи голову, яку стискав обома руками, бо тої миті, коли задзвенів під склепіннями знайомий голос, супроводжуваний гуркотом хвиль, він не зміг погамувати бурхливого хвилювання, що гострим болем відбилося йому в серці. Надворі шаленів ураган, а в святилищі храму панував спокій. Чарівний голос бринів ласкавими нотами, і наче цілющий бальзам гоїв зранене серце нещасливого закоханого, розтікався пахощами в повітрі, і француз упивався ними, дихаючи коханням, яке линуло до нього в словах молитви.

Коли алькальд підійшов до свого гостя, той заливався слізьми, слухаючи, як черниця співала під час піднесення дарів. Алькальд повів генерала до себе і, вражений такою побожністю, незвичайною для французького офіцера, запросив на вечерю монастирського духівника. Коли він сказав про це генералові, той зрадів неймовірно. Під час вечері француз виявляв до священика всілякі знаки уваги, і його аж ніяк не безкорислива шанобливість тільки укріпила високу думку, яку склали іспанці про благочестиві душевні пориви гостя. З вельми серйозним виглядом генерал розпитував, скільки в монастирі черниць, цікавився монастирськими прибутками та розмірами монастирського багатства, тобто саме тими речами, які складали головний інтерес для старого священика. Потім француз запитав, яким життям живуть благочестиві діви. Чи дозволено їм виходити? Чи можна з ними бачитися?

— Правила в нас суворі, сеньйоре, — сказав статечний священнослужитель. — Вам звичайно відомо, що жодна жінка не може увійти в картезіанський монастир без окремого на те дозволу найсвятішого папи, і тут у нас порядки майже ті самі. Чоловікові дозволяється заходити в монастир Босих Кармеліток лише в тому разі, якщо він духовна особа, призначена самим архієпископом правити службу в монастирському храмі. Черницям заборонено являтися на люди. Хоча свята мати Тереза часто покидала свою келію. Тільки візитатор або мати-настоятелька зі згоди архієпископа можуть дозволити черниці побачитися зі стороннім, здебільшого в тих випадках, якщо вона часто хвора. Ми належимо до чільних монастирів ордену, і тому в нас є мати-настоятелька. А серед черниць-чужоземок тут спасається одна француженка, сестра Тереза, вона регентує в нашій капелі.

— Справді? — перепитав генерал, удаючи подив. — Либонь, вона зраділа, що Бурбонська династія знову прийшла до влади?

— Я повідомив їх, з якої нагоди правили молебень, адже жінкам властива цікавість, навіть якщо вони черниці.

— Можливо, сестра Тереза має родичів у Франції, можливо, вона б хотіла переказати що-небудь, розпитати про новини...

— Не думаю. Вона звернулася б до мене.

— Як співвітчизник я дуже хотів би з нею зустрітися... Якщо це можливо, якщо настоятелька погодиться, якщо...

— Побачення в нас не дозволяють нікому — навіть крізь ґрати, навіть у присутності превелебної матері. Але на честь рятівника християнського трону й визволителя святої католицької церкви ми можемо на короткий час забути про статут попри незламну суворість матері-настоятельки, — сказав священнослужитель, підморгнувши генералові. — Я поговорю про це.

— Якого віку сестра Тереза? — поцікавився закоханий, не сміючи запитати, чи зберегла черниця свою вроду.

— Вона вже не має віку, — відповів добродушний священнослужитель з простотою, яка змусила генерала здригнутися.

Наступного дня, перед сієстою, духівник прийшов сказати французові, що сестра Тереза й мати-настоятелька погодилися прийняти його незадовго до вечері біля ґраток приймальної зали. Після сієсти, коли генерал, не знаючи як йому згаяти час, блукав під розпеченим сонцем набережною порту, священнослужитель прийшов по нього й провів його в монастир. Вони йшли галереєю понад цвинтарем; водограї, зелені дерева та численні арки створювали тут прохолоду, що гармоніювала з монастирською тишею. У глибині довгої галереї були двері до приймальної зали, розділеної навпіл ґратками з брунатною завісою, куди і ввійшли священнослужитель та генерал. У призначеній для гостей частині приміщення, де духівник покинув француза, тяглася попід стіною довга лава; біля ґраток стояли кілька стільців, теж дерев’яних. Стеля була з кам’яного дуба, з необтинькованими брусами й без жодних прикрас. Світло проникало до зали тільки крізь два вікна, розташовані на половині, призначеній для черниць, і в його тьмяних променях, слабо віддзеркалених потемнілими брусами, ледь-ледь проступали великий чорний Христос, ікона святої Терези та образ Богоматері, що прикрашали стіни приймальні. Хоч якими бурхливими були почуття генерала, тут вони пом’якшилися і прибрали відтінку журби. В цій оселі спокою, і він заспокоївся. Від прохолодної стелі на нього повіяло незворушною величчю могили. Хіба не нагадувала про загробний світ ця глибока Одвічна тиша, яка навіювала думки про нескінченість?

Глибокий супокій та споглядальний дух монастиря ширяли в повітрі, ковзали в сполученнях світла і тіні, витали в усьому і врочисті слова «мир у Господі», ніде не начертані, яскраво палахкотіли в уяві, мимоволі проникали навіть у душу, яка не знала віри. Чоловічий монастир уявити важко, чоловік у ньому видається створінням слабким; адже його створено для діяльності, для трудового життя, від якого він ухиляється, замикаючись у келії. Але скільки мужньої сили та зворушливої слабкості в монастирі жіночому! Безліч причин можуть спонукати чоловіка піти в ченці, він кидається у святий притулок, мов у прірву. Але жінку туди приводить одне-єдине почуття; вона не зраджує там своєї природи, вона стає Христовою нареченою. Ви маєте всі підстави запитати в ченця: «Чому ти не захотів боротися?» Але затворництво жінки — хіба не боротьба найвищої напруги? Одне слово, генерал відчув, що й ця мовчазна приймальня, і весь монастир, загублений у неозорих просторах моря, сповнені ним і тільки ним. Кохання рідко досягає величі; та хіба не величним було кохання, що зберегло вірність і в лоні Божому, і чи не дивно зустріти таке почуття в дев’ятнадцятому сторіччі, при сучасних звичаях? Генерал був здатний відчути душею всю грандіозність цього кохання, саме така людина, як він, могла забути про політику, почесті, Іспанію, про паризький світ і піднестися до розуміння цієї глибоко драматичної ситуації. І справді, хіба можна уявити собі щось трагічніше, щось зворушливіше, аніж становище двох закоханих, які зустрілися на гранітній скелі, оточеній морем, але яких розділяє неподоланна перешкода ідеї! Як мав почувати себе чоловік, котрого мучив болісний сумнів: «Чи здобуду я перемогу над Богом у її серці?»

Легке шарудіння примусило генерала здригнутися. Брунатна завіса розсунулася, і в тьмяному світлі він побачив жінку, яка стояла біля ґраток; складки довгого покривала затуляли її обличчя. Згідно з монастирським звичаєм вона була в одежі того кольору, по якому впізнають черниць ордену кармеліток. Босі ноги теж були закриті, й генерал не міг бачити, які вони худі; та хоч його погляд і не проникав під густі складки грубої ряси, він дивлячись на черницю, вгадав, що сльози, молитви, покута та життя в самоті вже висушили її.

Крижана рука якоїсь жінки — мабуть то була мати-настоятелька — притримувала завісу; придивившись до неминучого свідка їхньої розмови, генерал зустрів проникливий погляд чорних очей старої черниці, — їй могло бути вже років і сто, — які здавалися дивовижно зіркими і молодими на блідому, поораному безліччю зморщок обличчі.

— Герцогине, — звернувся він тремким від хвилювання голосом до черниці, яка стояла з похиленою головою, — ваша супутниця розуміє французьку мову?

— Тут немає герцогині, — почув він відповідь. — Перед вами сестра Тереза. Жінка, котру ви назвали моєю супутницею — моя мати в Господі, настоятелька нашого святого притулку.

Ці смиренні слова мовлені голосом, який колись звучав серед пишноти та витонченої розкоші, що оточували цю жінку, царицю паризької моди, мовлені устами, з яких раніше злітали тільки легковажні та насмішкуваті репліки, вразили генерала, як удар грому.

— Свята мати говорить тільки латиною та по-іспанському, — додала черниця.

— Я не знаю цих мов. Скажіть їй, що я прошу в неї пробачення, дорога Антуанетто.

Почувши, з якою ніжністю промовив її ім’я чоловік, що колись обійшовся з нею так суворо, черниця пережила сильне внутрішнє хвилювання — це видно було з того, як затремтіло покривало, на яке падало світло з вікна.

— Брате мій, мене звуть сестра Тереза, — сказала вона, просовуючи руку під покривалом, мабуть, щоб утерти сльози.

Потім обернулася до матері-настоятельки і сказала їй по-іспанському кілька слів, які генерал зрозумів чудово; іспанську мову він знав достатньо, аби розуміти її, а може навіть, і розмовляти нею.

— Матінко, кабальєро засвідчує вам свою пошану і перепрошує, що не може особисто привітати вас. Він не розмовляє ні латиною, ні по-іспанському.

Стара поважно нахилила голову. Її обличчя прибрало виразу ангельської лагідності, проте й на ньому проступало горде усвідомлення своєї влади та гідності.

— Ти знаєш цього кабальєро? — спитала настоятелька, кинувши на черницю проникливий погляд.

— Знаю, матінко.

— Вертайся в свою келію, дочко! — сказала настоятелька владним голосом.

Генерал поквапно відступив у тінь від завіси, щоб приховати бурхливе хвилювання, яке відбилося на його обличчі; та навіть у сутіні він відчував на собі пронизливий погляд старої черниці. Він боявся цієї жінки, від якої залежало хистке швидкоплинне щастя, досягнуте ціною стількох зусиль, і він тремтів перед нею, він, який ніколи не відчував страху перед потрійним рядом гармат.

Герцогиня рушила до дверей, але раптом обернулася:

— Матінко, — сказала вона неприродно спокійним голосом, — цей француз — один із моїх братів.

— Тоді залишися, дочко, — сказала стара після хвилинного роздуму.

Витончена єзуїтська хитрість сестри Терези свідчила про таку любов, такий жаль за минулим, що чоловік менш загартований, ніж генерал, міг би й знепритомніти, переживши цю гостру радість відразу після страшної нової для нього небезпеки, яка загрожувала звести нанівець усі його зусилля. Якої ж цінності набирало кожне слово, кожен погляд, кожен рух під час цього короткого побачення, де кохання мало ховатися від очей рисі, від пазурів тигра! Сестра Тереза знову підійшла до ґраток.

— Брате мій, я щодня звертаюся до Господа з молитвами за вас і бачите, на що я зважилася задля короткої бесіди про спасіння вашої душі. Я вчинила смертний гріх. Я сказала неправду. Скільки днів доведеться мені нести покуту, щоб замолити свою провину! Але ж я страждатиму задля вас. Коли б ви знали, брате мій, яке то щастя любити любов’ю духовною, яка то радість мати право признатися собі в своєму почутті, коли церква освятила його і піднесла до небесних висот, коли всі твої помисли очистилися від земної марноти. Якби вчення і мудрість святої угодниці, що заснувала цей Божий притулок, не допомогли мені зректися мирської суєти й піднестися високо над світом — хоч я ще й далеко від тих високостей, на яких перебуває вона — я б не зважилася на зустріч із вами. Але тепер я можу бачити вас, слухати ваш голос і лишатися спокійною...

— Ох, Антуанетто, — вигукнув генерал, уриваючи її мову, — дайте ж мені на вас подивитися, адже я кохаю тепер вас палко, нестямно — кохаю так, як ви хотіли, щоб я вас кохав!

— За ради Бога, не називайте мене Антуанеттою. Спогади про минуле завдають мені болю. Перед вами тільки сестра Тереза, бідолашна грішниця, що живе надією на милосердя Боже. А крім того, поводьтесь розважливіше, брате мій, — додала вона помовчавши. — Мати-настоятелька безжально нас розлучить, якщо помітить на вашому обличчі віддзеркалення земних почуттів, якщо помітить сльози на ваших очах.

Генерал похилив голову — мабуть, щоб опанувати себе. Коли він знову підвів погляд, то побачив за ґратками бліде, схудле, але все ще осяяне відблиском палких почуттів обличчя черниці. Це обличчя, колись таке ніжне й по-дівочому свіже, де матова білість прекрасно контрастувала з кольором бенгальської троянди, тепер набуло теплого відтінку порцелянової чаші, освітленої зсередини слабким вогником. Розкішні коси, якими вона так пишалася, були обстрижені. Пов’язка обвивала її чоло й обрамлювала лице. Очі, обведені темними колами внаслідок аскетичного життя, іноді променилися гарячковим блиском, що порушував їхній удаваний спокій. Одне слово, від цієї жінки залишилася тільки душа.

— О, ви покинете цю могилу, я не мислю свого життя без вас! Ви належали мені й не мали права віддатися нікому іншому, навіть Богові. Хіба не обіцяли ви всім пожертвувати на мій перший поклик? Тепер, можливо, ви визнаєте мене гідним такої обіцянки, коли довідаєтеся, скільки я витерпів задля вас. Я шукав вас по всьому світу. Ось уже п’ять років я думаю про вас щохвилини, я не мислю без вас життя. Мої друзі — а ви знаєте, що вони могутні, — надали мені всіляку допомогу, і завдяки їм я обшукав усі монастирі Франції, Італії, Іспанії, Сицилії, Америки. З кожною невдачею моє кохання тільки розгоралося; я часто здійснював тривалі подорожі по фальшивих слідах, я віддавав усе своє життя пошукам і як шалено калатало моє серце біля темних мурів не одного монастиря! Я не говорю вам про безмежну вірність, адже це ніщо супроти вічної обітниці мого кохання. Якщо ваше розкаяння колись було щирим, ви не станете вагатися жодної хвилини і поїдете зі мною сьогодні ж таки.

— Ви забуваєте, що я не вільна.

— Герцог помер, — жваво заперечив генерал. Сестра Тереза зашарілася.

— Царство йому небесне, — промовила вона з палким співчуттям, — він був великодушний до мене. Але не ці пута мала я на увазі, я ладна була всі їх розірвати заради вас, і це один із найтяжчих моїх гріхів.

— Ви говорите про свою чернечу обітницю? — вигукнув генерал, насупивши брови. — Не думав я, що для вашого серця існує щось важливіше, ніж кохання! Але не тривожтеся, Антуанетто, я здобуду папську грамоту, яка звільнить вас від обітниці. Я негайно поїду в Рим, я благатиму всіх земних володарів, і навіть якби сам Бог спустився з неба, я б йому...

— Не блюзніть.

— Отож хай вас не турбує думка про Бога! О, я волів би почути від вас, що заради мене ви згодні вирватися з цих монастирських мурів, що сьогодні ж увечері ви сядете в човен біля підніжжя скелі. Ми поїдемо з вами кудись далеко, хоч на край світу, і будемо щасливі. І біля мене, під крильми кохання, до вас повернуться і життя, і здоров’я.

— Не кажіть так, — урвала його сестра Тереза, — ви не знаєте, чим ви для мене стали. Я люблю вас тепер багато сильніше, аніж колись. Щодня я молю за вас Господа й уже не дивлюся на вас плотськими очима. Знали б ви, Армене, яке то щастя, не соромлячись, віддаватися чистій прихильності, приємній Богові! Ви не уявляєте, як любо мені прикликати на вас небесне благословення! Я ніколи не молюся за себе — хай здійсниться наді мною воля Господня. Але я ладна пожертвувати спасінням своєї душі, аби мати певність, що ви будете щасливі на цьому світі й знайдете вічне блаженство в світі загробному. Безсмертя моєї душі — це єдине, що в мене лишилося після всіх нещасть і що я можу принести вам у дар. Я постаріла від сліз, я вже не молода й не гарна; та ви й самі зневажали б черницю, яка повернулася до мирського життя, адже ніяким почуттям, навіть материнською любов’ю, не виправдати цього гріха. Чи знайдете ви слова, що зрівноважили б невідступні роздуми, які терзали мою душу впродовж п’ятьох років і які змінили, зранили, висушили її? Я мала б прийти до Бога з радістю, а прийшла в розпуці...

— Ось вони ті слова, і я тобі скажу їх, моя люба Антуанетто. Я скажу, що тебе кохаю. Справжня прихильність, справжня любов, щастя до останку заволодіти серцем коханої — почуття такі рідкісні, такі недосяжні, що я піддав тебе тяжким випробуванням. Але тепер я кохаю тебе всіма силами своєї душі. Якщо ти поїдеш зі мною, ми знайдемо собі відлюдний притулок, і я слухатиму тільки твій голос, бачитиму тебе одну...

— Замовкніть, Армане! Ви скорочуєте останні хвилини, протягом яких нам дозволено бачити одне одного на цьому земному світі.

— Антуанетто, ти поїдеш зі мною?

— Але ж я не розлучаюся з вами. Я живу у вашому серці, але не для земних утіх, не для світської марноти, не для егоїстичних радощів. Тут у Божому притулку, бліда й змарніла, я живу лише вами і тільки для вас! І якщо Господь справедливий, ви знайдете щастя...

— Все це пусті слова! А якщо ти потрібна мені такою, яка ти є, бліда і змарніла? А якщо я не можу бути щасливим без тебе? Чому, зустрічаючись зі своїм коханим, ти завжди думаєш про якісь інші обов’язки? Отже, я ніколи не займу в твоєму серці чільного місця? Колись ти ставила вище за мене світське товариство, саму себе і всяке таке інше; тепер ти віддаєш перевагу Богові, піклуєшся про спасіння моєї душі. В сестрі Терезі я впізнаю ту саму герцогиню, якій не відомі радощі кохання, холодну під маскою чулості. Ти мене не любиш, ти ніколи мене не любила...

— Брате мій...

— Ти не хочеш покинути цю могилу, ти дбаєш про спасіння моєї душі, так? То знай же, ти занапастиш цю душу навіки, я собі заподію смерть...

— Матінко, — скрикнула сестра Тереза по-іспанському, — я вам сказала неправду, цей чоловік — мій коханець!

Завіса вмить опустилася, і приголомшений генерал тільки й почув, як із грюкотом зачинилися якісь внутрішні двері.

— О вона й досі мене кохає! — промовив він сам до себе, зрозумівши, яке глибоке почуття прохопилося у вигуку герцогині. — Треба викрасти її звідси...

Генерал покинув острів, повернувся до головного штабу, взяв відпустку, пославшись на нездужання, і поквапно виїхав до Франції...

Опишемо тепер події, що пояснять, якими були взаємини між двома дійовими особами наведеної вище сцени.

Те, що у Франції називають Сен-Жерменським передмістям, — це, власне, не квартал, не якась секта, не установа, і взагалі не піддається точному означенню. На Королівській площі, в передмісті Сент-Оноре, на Шосе д’Антен теж є будинки, в яких панує дух Сен-Жерменського передмістя. Отож назване «передмістя» не вміщується в одному тільки передмісті. Люди, які народилися далеко поза сферою його впливу, можуть сприйняти дух того товариства й бути прийнятими в нього, зате інші, котрі там і народилися, можуть бути вигнані звідти назавжди. Манери, говірка, одне слово, традиції Сен-Жерменського передмістя ось уже сорок років відіграють у Парижі ту саму роль, яку в давнину відігравав Двір, у чотирнадцятому столітті — резиденція Сен-Поль, у п’ятнадцятому — Лувр, у шістнадцятому — Палац, Салон Рамбуйє і Королівська площа, у сімнадцятому та вісімнадцятому — Версаль. У всі історичні епохи паризький вищий клас та аристократія мали свій центр, так само як і паризький простолюд завжди мав свій. Ця особливість, притаманна нашій історії дає багатий матеріал для роздумів кожному, хто хотів би вивчити або описати різні суспільні прошарки; і можливо, дослідження її причин не тільки допоможе пояснити характер подій, про які йдеться в цій повісті, а й послужити серйозним суспільним інтересам, куди важливішим для майбутнього, ніж для сучасності, якщо тільки політики, за прикладом нашої молоді, не вважають, що історичний досвід нікому не потрібний.

В усі часи вельможі та багатії, котрі завжди мавпують вельмож, ставили свої будинки якомога далі від густонаселених кварталів. Якщо за царювання Людовіка XIV герцог д’Юзе і спорудив свій чудовий палац на вулиці Монмартр (поставивши біля входу водограй, що стало справжнім актом добродіяння і здобуло герцогові понад усі інші його заслуги глибоку пошану в народі — усі жителі кварталу йшли за його труною), то лише тому, що цей куточок Парижа був тоді ще незаселеною околицею. Але тільки-но були розвалені фортечні мури, а на болотяній місцевості за бульварами з’явилися перші вулиці, герцогське сімейство покинуло свій чудовий особняк, і нині там мешкає якийсь банкір. З плином часу вельможна знать, не бажаючи жити у сусідстві з крамарями, покинула Королівську площу та вулиці, близькі до центру, й переселилася за річку, щоб мати змогу вільніше дихати в Сен-Жерменському передмісті, де вже стояли чудові будівлі навколо палацу, який Людовік XIV спорудив для герцога Менського, наймолодшого зі своїх нешлюбних, але взаконених дітей. І не дивно, що людям звичним до розкоші та панського життя, штовханина, багнюка, гамір, сморід і тіснота перенаселених вулиць видаються чимось нестерпним. Звичаї та побут купецьких і ремісничих кварталів перебувають у різкій суперечності з побутом вищої знаті. Торгівля й Праця вже вкладаються спати, коли аристократія тільки збирається обідати; коли одні галасують і метушаться, інші відпочивають; їхні розрахунки ніколи не збігаються — одні заощаджують, інші марнотратять. Тому спосіб життя в них прямо протилежний.

У цих висновках немає нічого образливого. Аристократія — це якоюсь мірою ніби мозок суспільства, а буржуазія та робочий люд — його організм і дія. Природно, що ці протилежні сили взаємно відштовхуються. З їхнього антагонізму випливає очевидна ворожнеча, породжена тим, що вони рухаються різними шляхами, які ведуть, проте до спільної мети. Ці суспільні суперечності настільки логічно випливають із будь-якої конституційної хартії, що навіть лібералові вкрай вороже настроєному проти державного ладу, який, мовляв, подібними хартіями нищить благородні ідеї (що ними шанолюби з нижчих класів прикривають свої власні інтереси), навіть такому лібералові видалося б чистим безглуздям, коли б раптом князь де Монморансі оселився на розі вулиць Сен-Мартен і тієї, що носить його ім’я, або, скажімо, дюк Фіц-Джеймс, нащадок шотландської королівської династії, поставив би собі дім на розі вулиці Марії Стюарт та вулиці Монторгей. «Sint ut sunt, aut non sint»^[24] — цей чудовий вислів папи римського може правити за девіз аристократам усіх країн. Ця загальновизнана істина, очевидна в усі епохи, виражає інтереси держави: вона є одночасно наслідком і причиною, принципом і законом. Маси наділені від природи твердим глуздом, і вони втрачають його лише тоді, коли злостиві люди роздмухують їхні пристрасті. Цей тверезий глузд спирається на прості істини, однаково справедливі як для Москви, так і для Лондона, як для Женеви, так і для Калькутти. Якщо на одній території зібрати людей з неоднаковими статками, то хоч би де це було, вони неодмінно розділяться на вищу знать (або патриціїв), на перший, другий і третій суспільні прошарки. Загальна рівність, може, коли-небудь і стане правом, але жодна людська сила не перетворить її на факт. Франція здобуде тим більше користі, чим більше людей усвідомлять цю істину. Найнерозвиненіший народ здатний оцінити всі переваги політичної гармонії. Гармонія — поезія порядку, а порядок конче потрібний народам. Узгодженість речей між собою, одне слово, єдність — ось найочевидніший приклад порядку. У Франції більшою мірою, аніж будь-де, все стоїть на цьому принципі — архітектура, музика, поезія; до того ж він лежить у основі нашої прозорої і точної мови, а де як не в мові насамперед виражає себе кожна нація? Зверніть увагу, які мелодійні й поетичні пісні створює наш народ, які чіткі формує ідеї, як точно вміє виразити у слові найскладнішу думку. Франція — єдина країна, де маленька фраза може стати причиною великої революції. Народні маси лише для того в нас і повставали, щоб привести до згоди людей, речі та принципи. А тому жодна інша нація не усвідомлює так ясно потребу єдності, якою повинна керуватися аристократія, бо, зрештою, жодна інша нація не навчилася краще розуміти вимоги політичної необхідності: ми ніколи не опинимося у хвості історії. Францію часто вводили в оману, але якщо вона й помилялася, то помилялася як жінка — вона надто захоплювалася шляхетними ідеями та піддавалася палким почуттям, не замислюючись, до чого вони можуть довести.

Отже, з чисто зовнішнього боку Сен-Жерменське передмістя — це огорнуті тишею розкішні особняки, оточені великими садами, які колись відповідали обширу та красі земельних володінь. Простір, який відокремлює цю касту від самої столиці можна вважати за матеріальне підтвердження духовної відстані, що має їх розділяти. В кожного створіння голова повинна бути на місці. Якщо народ необережно стинає і кидає під ноги власну голову, він рано чи пізно збагне, що сам собі заподіяв смерть. Але жоден народ помирати не хоче, і в таких випадках він прагне знайти собі нову голову. Якщо ж не знаходить, то втрачає життєву снагу і гине — так загинули Рим, Венеція і багато інших держав. Завдяки особливим звичаям, які передаються у спадок, вища суспільна сфера завжди підноситься над іншими прошарками, а це означає, що аристократична верхівка повинна володіти реальними, істотними цінностями. Тільки-но патриції в будь-якій державі, за будь-якої форми врядування перестають відповідати умовам своєї беззаперечної переваги, вони втрачають силу, і народ негайно змітає їх. Народ завжди прагне, щоб у руках його вищої касти було багатство, могутність і діяльна сила, щоб його аристократи мали світлі голови і палкі серця, щоб вони володіли розумом, словом і дружили зі славою. Якщо аристократія позбавлена всього цього, вона не має права претендувати на жодні привілеї. Народи, як і жінки, цінують у своїх володарях насамперед силу, і їхня любов неможлива без почуття поваги; вони не підкоряються тим, хто не вміє владарювати. Аристократія, яка не заслуговує пошани, схожа на ледачого короля або на чоловіка у спідниці; вона нікчемна і зрештою перетворюється на ніщо. Таким чином відокремленість вельмож від простого народу, своєрідність їхніх звичаїв, одне слово, вся поведінка патриціанської касти є водночас реальним символом їхньої могутності і причиною загибелі в тих випадках, коли вони втрачають цю могутність. Сен-Жерменське передмістя, яке могло б існувати ще довго, загинуло тому, що не хотіло визнавати обов’язків, накладених на нього його високим походженням. Воно не спромоглося вчасно зрозуміти, як зрозуміла це знать англійська, що будь-який суспільний лад переживає періоди кризи, коли слова втрачають первісне значення, ідеї змінюють зовнішній вигляд, а умови політичного життя — форму, хоч по суті залишаються однаковими. Висловлені думки потребують детальнішого пояснення з погляду нашої історії, до якої вони мають найбезпосередніший стосунок, допомагаючи з’ясувати її причини і збагнути розвиток подій.

Велич аристократичних замків і палаців, пишнота їхньої архітектури, розкіш усієї без винятку обстави, простір, у якому невимушено й легко рухається щасливий власник, багатий ще до свого народження; потім звичка ніколи не принижуватися до дріб’язкових повсякденних розрахунків і життєвих турбот, цілковите дозвілля, різнобічна освіта, доступна з дитинства — одне слово патриціанські традиції, що наділяють його суспільною силою, рівнозначну якій його супротивники можуть набути тільки тяжкою працею, наполегливим навчанням, постійною напругою волі, відданістю своєму покликанню — все це мало б ушляхетнювати душу людини, змалку обдарованої такими привілеями, вселяти їй глибоку повагу до самої себе, першим наслідком якої є душевне благородство, що відповідає благородству імені. В деяких вельможних родинах так воно все й відбувається. То там, то там у Сен-Жерменському передмісті трапляються люди шляхетної вдачі, винятки на тлі загального егоїзму, що став причиною загибелі цього замкнутого в самому собі світу. Французькій аристократії, як і кожному патриціанському нашаруванню, що утворюється на поверхні нації, властиві всі ці переваги доти, доки її влада спирається на спадкові маєтності, як земельні, так і грошові, єдину міцну основу добре організованого суспільства; але ці переваги зберігаються за вельможами лише тоді, коли вони дотримуються умов, на яких народ їм їх надає. Це щось подібне до морального лена, який васал отримує за свою службу від верховного володаря, а верховним володарем у наші дні є, безперечно, народ. Часи змінюються, змінюється і вид зброї. Якщо в давнину феодал повинен був тільки добре володіти списом, а в разі потреби надягти кольчугу, панцир і підняти рицарський прапор, то сьогодні від нього вимагається ще й розум; там, де було потрібне мужнє серце, тепер необхідний мислячий мозок. Мистецтво, наука, гроші утворюють суспільний трикутник, на якому викарбувано герб влади — ось на чому має стояти сучасна аристократія. Блискуче відкриття нової теореми варте стародавнього титулу. Ротшільди — ці сучасні Фуґґери^[25] — фантастичні монархи. Великий митець — істинний олігарх, він уособлює своє сторіччя і майже завжди є його законодавцем. Отже, якщо в давнину аристократичний клас мав цілковиту монополію на всі прояви матеріальної сили, то нині він повинен захопити її — і на красномовство оратора; і на талант письменника — цієї машини під високим тиском; і на геній поета; і на мудрість комерсанта, і на волю державного діяча, який поєднує в собі безліч блискучих якостей; і на меч полководця; тобто на всі джерела перемог, що їх індивід здобуває над суспільством, підкоряючи його своїй волі. Щоб правити державою, треба бути гідним очолювати її — тільки ставши душею і мозком, можна змусити працювати руки. Чи піде за тобою народ, коли ти не наділений силою, необхідною для вождя? Чи велику вагу має маршальський жезл, якщо його тримає в руках не природжений воєначальник?

У Сен-Жерменському передмісті полюбляли вимахувати жезлами, наївно вірячи, що в цьому й полягає могутність. Його мешканці поставили з ніг на голову логічну передумову свого існування: замість відмовитися від зовнішніх атрибутів, які дратували народ, і потай зберегти владу, вони дозволили, щоб владу захопила буржуазія, а самі вчепилися за зовнішні ознаки, геть забувши про свою мізерну кількість, а отже й цілковиту безпорадність. Складаючи ледве чи не одну тисячну від загальної маси населення, аристократія сьогодні, як і колись, повинна мати у своєму розпорядженні безліч засобів впливу, щоб у періоди великих суспільних катаклізмів зрівноважувати натиск незліченних юрм простолюду. В наші дні мають вагу реальні сили, а не історичні спогади. На своє лихо, французьке дворянство, досі хизуючись давно втраченою могутністю, так і не позбулося безглуздої пихи, яка тільки дратує народ. Можливо, це одна з вад національного характеру. Француз менше, ніж будь-хто інший, зважає на тих, що стоять нижче від нього; з того щабля, де він стоїть, наш співвітчизник завжди прагне піднятися на вищий щабель. Він дуже рідко співчуває нещасливцям, які лишилися позаду, і вічно нарікає, що занадто багато щасливців випередили його. Хоч серце у нього добре, він здебільшого воліє керуватися розумом. Цей національний інстинкт, який завжди штовхає француза вперед, це марнославство, яке розоряє його і панує над ним не менш владно, аніж принцип ощадливості панує над голландцем — ось що протягом трьох століть визначало поведінку дворянства, і з цього погляду його представники істинні французи. Зі своєї матеріальної переваги житель Сен-Жерменського передмістя завжди робив висновок, що й у сфері розуму він на висоті. Вся атмосфера у Франції підтримувала в них цю переконаність, бо від самого заснування Сен-Жерменського передмістя, тобто відтоді, як королівський двір покинув Версаль, спричинивши й переселення аристократії, Сен-Жерменське передмістя, за винятком коротких періодів, спиралося на владу, яка у Франції завжди більше або менше представлятиме Сен-Жерменське передмістя. Цим пояснюється і поразка дворянства в 1830 році. В ту пору воно скидалося на армію, що воювала, не маючи бази. Воно не скористалося з миру, щоб здобути прихильність народу. Воно не могло похвалитися блискучою освітою й грішило нерозумінням суспільності своїх інтересів. Воно жертвувало певним майбутнім заради сумнівного теперішнього. Ось у чому, можливо, причина його помилкової політики. Силкуючись протягом останніх сорока років підтримувати між собою та народом велику відстань, як фізичну, так і духовну, вищий клас домігся лише того, що в ньому надзвичайно розвинулося почуття особистої значущості і вмерло почуття кастового патріотизму. В давні часи, коли французька знать була великою, багатою і могутньою, дворяни вміли у хвилину небезпеки обирати собі вождів і підкорятися їм. Здрібнівши, вони втратили хіть до послуху і, як у Візантії, всяк прагнув стати імператором; бачачи всіх однаково слабкими, кожен вважав себе сильнішим за інших. Кожна родина, розорена революцією, розорена рівним розподілом земель між спадкоємцями, замість дбати про всю велику сім’ю аристократів, дбала тільки про себе, і їй здавалося, що коли всі забагатіють, партія стане сильною. Фатальна помилка! Гроші — це теж тільки ознака могутності. Звичайно, члени дворянських родин, як то й годилося для вельмож, зберігали високі традиції шляхетної ґречності, витонченого смаку, гарної мови, благородної стриманості та гордості, але ці переваги стають нікчемними, коли перетворюються на головну мету життя, замість бути його декораціями, й таким чином вартісні внутрішні якості знатних сімейств переходили в риси суто зовнішньої поведінки. Жоден з аристократів не знайшов у собі мужності запитати себе: «А чи досить ми сильні, щоб утримувати тягар влади?» Вони лізли нагору, як адвокати в 1830 році. Замість повестися з поблажливою зверхністю вельможі, Сен-Жерменське передмістя проявило жадібність вискочня. Від того дня, коли найрозумніший у світі народ пересвідчився, що відновлене дворянство користується владою та бюджетом для своєї особистої вигоди — дворянство заслабло на смертельну хворобу. Воно хотіло бути аристократією, а могло стати тільки олігархією — дві зовсім різні системи; це зрозуміє кожен, хто уважно прочитає родові імена членів палати лордів. Звичайно, в королівського уряду були добрі наміри; але він постійно забував, що народ сам повинен усього захотіти, навіть власного добробуту, і що Франція — це примхлива жінка, й вона сама прагне обирати бути їй щасливою чи нещасливою. Якби знайшлося бодай кілька таких людей, як дюк де Лаваль^[26], знаменитий не тільки стародавнім титулом, а й скромністю, престол старшої гілки Бурбонів став би міцним, як престол Ганноверської династії. В 1814-му, а надто в 1820 році французькому дворянству випало на долю очолити найосвіченішу епоху, найаристократичнішу буржуазію, найжіночнішу країну у світі. Сен-Жерменське передмістя могло б легко знадити й прихилити до себе середній клас, заражений гординею, залюблений у мистецтва та в науку. Але нікчемні правителі цієї великої епохи, просякнутої високим духом інтелектуальних пошуків, ненавиділи всяке мистецтво і всяку науку. Вони не вміли надати поетичного забарвлення навіть конче необхідній для них релігії, щоб народ полюбив її. Якщо Ламартін, Ламенне, Монталамбер та кілька інших обдарованих письменників золотили поезію, поповнювали і звеличували релігійні ідеї, то нездари, в чиїх руках опинилося кермо влади, зуміли показати лише вади релігії. Ніколи ще нація не була такою поблажливою, вона скидалася тоді на жінку, яка від перевтоми стає легкодоступною, і ніколи уряд не виявляв такої незграбності: і Франція, і жінка радше простили б який-небудь гріх. Щоб урятувати становище й утворити сильний олігархічний уряд, дворянство Сен-Жерменського передмістя мало би поритись у своїх скринях і знайти там золоту монету Наполеона, мало би хоч луснути, а народити зі свого лона конституційного Рішельє; ну а якби такого генія не знайшлося в середовищі знаті, слід було знайти його де завгодно, хай навіть на вбогому горищі, де він помирав би від голоду й холоду, і прийняти у свою касту, за прикладом англійських лордів, які постійно беруть до своєї палати потрібних людей, підносячи їх у дворянський сан. Потім треба було наказати цьому чоловікові нещадно повідтинати зогнилі віти, щоб відродити аристократичне дерево. Та по-перше, знаменита система англійського торизму надто грандіозна для вбогих мізків; по-друге, її засвоєння вимагало б тривалого часу, а для французів повільний успіх дорівнює невдачі. І до того ж ці вельможні людці, нездатні проводити гнучку політику і черпати сили, де пошле Бог, ненавиділи всяку силу, яка виходила не від них; одне слово, замість помолодшати, Сен-Жерменське передмістя тільки постарішало. Етикет як щось другорядне слід було б зберегти лише для особливо врочистих випадків; але саме етикетові наші аристократи приділили головну увагу й замість мати стосунок до краси та пишноти, він ліг у основу влади. Якщо престолові спочатку бракувало порад великої особистості, чия велич відповідала б величі тогочасних подій, аристократам насамперед бракувало усвідомлення спільності своїх інтересів, а це для них було найголовніше. Дворянство засудило Талейрана за його шлюб і відвернулося від цієї видатної людини, в чиєму залізному мозку наново переплавлялися політичні системи, завдяки яким відроджується слава націй. Сен-Жерменське передмістя глузувало з міністрів не дворянського походження, проте не висунуло жодного дворянина гідного бути міністром. Дворянство могло б зробити країні великі послуги, ушляхетнюючи склад мирових судів, підвищуючи врожайність земель, будуючи шляхи та канали, мудро керуючи провінціями, а воно натомість продавало свої маєтки, щоб грати на біржі. Дворянство могло позбавити буржуазію її видатних діячів і талановитих людей, чиї політичні амбіції підривали владу уряду — для цього варто було прийняти їх у своє середовище, але воно воліло вступити з ними в боротьбу і при тому не маючи зброї, бо зброя, якою воно володіло в старовину, тепер існувала тільки в легендах. Собі на лихо, вельможна знать зберегла ще досить із колишніх статків, щоб живити й підтримувати свою дворянську пиху. Втішаючись спогадами про славне минуле, жодна з аристократичних родин не подумала серйозно про те, щоб змусити своїх старших синів обрати собі зброю з того багатого арсеналу, який викинуло на суспільну арену XIX сторіччя. Байдужа до державних справ, молодь танцювала на балах у брата короля, тоді як завдяки напливу до Парижа талановитих юнаків, сумлінних, не замішаних ні в справи Республіки, ні в справи Імперії, можна було б продовжити в Парижі діяльність, яку в провінціях розпочали б глави вельможних родин, де вони здобували б визнання своїх титулів, невтомно захищаючи місцеві інтереси, пристосовуючись до нових віянь і переплавляючи свою касту відповідно до вимог нашого часу. Аристократію, яка в своєму Сен-Жерменському передмісті ще зберігала і дух стародавнього феодального непослуху, і дух придворної догідливості, було тим легше перемогти, що вона скупчилася на одному клаптику землі, була слабко об’єднана з Тюїльрійським палацом і зовсім погано організована в палаті перів. Якби дворянство було тісно поєднане з народом, воно стало б незнищенним; а загнане у свій столичний квартал, притиснуте до своїх провінційних замків, загрузле в марнотратстві, воно конало в агонії і досить було одного удару сокирою, щоб урвати нитку його майже згаслого життя; миршава постать адвокатика виступила вперед і завдала цього удару. Незважаючи на блискучу промову пана Руайє-Колара, спадкове право перів і право майорату впали під пасквілями чоловіка, який, похваляючись, що спритно відвоював у ката кілька голів, так незграбно й недоречно знищив важливі закони, на яких стояло наше суспільне життя. Правда, в цьому можна побачити й повчальний приклад, який залишає надію на майбутнє. Тому, хто прагнув би навіки поховати французьку олігархію, треба було б готувати для неї пишну гробницю, а не терзати з тупою жорстокістю її труп. Та хоч скальпель хірурга і завдає болю, проте іноді саме він повертає вмирущого до життя. Сен-Жерменське передмістя може виявитися у дні свого гоніння могутнішим, ніж у дні торжества, якщо захоче обрати собі вождя і виробить чітку систему поглядів і дій.

Тепер нам легко буде підвести короткий висновок цьому напівполітичному огляду. Відсутність широкого світогляду і безліч дрібних помилок; прагнення повернути колишнє багатство; нездатність відокремити релігію від політики; жадоба втіх, що, поєднуючись із побожністю, породжувала лицемірство; опір окремих високих умів, які бачили істину й виступали проти двірських інтриг; ворожість провінційного дворянства, часто родовитішого, ніж придворна знать, але роздратованого своїм приниженим становищем, — всі ці причини об’єдналися, щоб привести до розбрату та занепаду звичаїв Сен-Жерменського передмістя. Воно не було ні твердим у принципах, ні послідовним у діях, ні повністю порядним, ні відверто розпусним, ні зіпсутим, ні схильним до зіпсутості; воно не відмовилося рішуче від думок, які йому шкодили, і не засвоїло ідей, що могли б урятувати його. Все ж таки, хоч самі представники дворянства були нікчемні й слабкі, їхня партія була озброєна високими принципами, які лежать у основі процвітання нації. Та чи багато треба, щоб загинути в розквіті сил? Дворянство було вельми вибагливе, коли просувало когось із своїх до влади; воно дотримувалося доброго смаку, виявляло погордливу й витончену зневагу; але, незважаючи на це, його крах відбувся без трагічної урочистості, без лицарського благородства. Еміграцію 1789 року ще можна пояснити високими почуттями, але так звана «внутрішня еміграція» 1830 року пояснювалася тільки особистими інтересами. Кілька талановитих людей у красному письменстві деякі блискучі ораторські виступи, пан де Талейран на конгресах, завоювання Алжиру, кілька імен, котрі здобули нову славу на полях битв — ось приклади, що вказують французькій аристократії останні засоби, якими вона може повернути собі національну велич і, якщо вона цього захоче, домогтися визнання своїх титулів.

У живому організмі усе підкоряється внутрішнім законам гармонії. Якщо людина ледача, то лінощі знаходять прояв у кожному її русі. Так само в зовнішньому вигляді цілого класу людей відбивається загальна ідея, що організує цю громаду, дух, який оживляє суспільне тіло. У часи Реставрації жінка із Сен-Жерменського передмістя не відзначалася ні гордою сміливістю, з якою дами колишнього королівського двору кидалися в любовні пригоди, ні скромною величчю пізнішої доброчесності, коли така дама спокутувала свій гріх, створюючи навколо себе ореол майже святої. Жінка часів Реставрації була не надто легковажною і не надто строгою. За рідкісними винятками почуття її були лицемірні, вона, якщо можна так висловитися, складала угоду зі своїми втіхами. Декотрі з дам жили добропорядним сімейним життям, подібно до герцогині Орлеанської, чиє подружнє ложе згодом так безглуздо виставили на загальний огляд у Пале-Руаялі. Інші — дві або три щонайбільше — відродили звичаї регентства, викликавши відразу в тих жінок, які діяли обачніше і спритніше. Така вельможна дама нового зразка не мала жодного впливу на суспільні звичаї; а тим часом можливості в неї були неабиякі, вона могла б, за браком кращого, взяти собі за взірець гордовиту поведінку англійської аристократки; але вона розгубилася, по-дурному заплуталася серед старих традицій, стала побожною з примусу і приховала в собі все, навіть свої найкращі якості. Жодна з цих француженок не зуміла створити салону, куди сходилися б видатні діячі держави, навчатися витонченості манер та вишуканого смаку. В літературі, цьому живому віддзеркаленні суспільства, голос жінки, колись дуже помітний, утратив майже всяку вагу. А коли в літературі немає провідного принципу, вона не утворює цілісної системи, поступово розпадається і відмирає разом зі своїм століттям. Завжди і в будь-яку епоху, коли в надрах нації утворюється подібна до Сен-Жерменського передмістя замкнена в собі спільнота людей, історик майже неодмінно знаходить прикметну постать, що втілює в собі усі переваги та вади тієї групи, до якої вона належить. Такими були Коліньї в гугенотів, коад’ютор серед учасників Фронди, маршал Рішельє за Людовіка XV, Дантон у часи Терору. Ця тотожність між проводирем та його історичним оточенням закладена в природі речей. Щоб вести за собою партію, треба цілком поділяти її погляди; щоб прославитися в якусь епоху, треба носити її в собі. Мудрий і обачливий ватаг завжди залежить від юрми, яку він веде за собою, і часто змушений підкорятися її забобонам та примхам. Таку поведінку пізніші історики нерідко ставлять йому за провину, коли вони, далеко від жахливих народних заворушень, холодно осуджують його вчинки, не розуміючи, які палкі пристрасті нуртують у душі того, хто йде на чолі грандіозних подій епохи. Те, що слушно для історичної комедії, яка триває століттями, однаково слушно і для вужчої сфери — окремих сцен національної драми, яка зветься Звичаями.

У перші роки Реставрації, коли дворянство Сен-Жерменського передмістя починало жити новим життям, якому воно, коли вірити наведеним вище міркувнням, не вміло надати значущості, одну молоду жінку можна було вважати особливо яскравим взірцем своєї касти, прикладом її сили й водночас слабкості, її величі та нікчемності. Вона здавалася блискуче освіченою, а насправді була невігласкою; плекала найшляхетніші почуття, але не вміла осмислити їх; щедро обдаровувала всіх найбагатшими скарбами душі, аби тільки додержуватися правил світського тону; готова була кинути виклик оточенню, але вагалася, сумнівалася і зрештою вдалася до лицемірства; мала в собі більше впертості, ніж сили характеру, більше захопленості, ніж щирого почуття, більше розуму, аніж серця; причому вона була найвищою мірою жінкою та кокеткою — одне слово, істинною парижанкою; любила розкіш і свята; не розмірковувала або розмірковувала надто пізно; була майже поетична у своїй нерозважливості; дивовижно зухвала, проте скромна у глибині душі; здавалася міцною, наче пряма тростинка, але, як і тростинка, покірно згиналася під дужою рукою; багато говорила про Бога і шукала у вірі розради, але віра її була слабкою. Як пояснити суперечності цієї навдивовижу складної натури, здатної на великодушний порив і готової забути великодушність задля дошкульного дотепу; юної і лагідної, але з черствим серцем, черствим не від природи, а зачерствілим під впливом тих повчань, якими щедро постачало її середовище; схильної поділяти егоїстичну філософію своїх близьких, але не схильної застосовувати її в житті; наділеної всіма вадами придворної дами й душевною шляхетністю юної дівчини; вкрай недовірливої, проте іноді ладної всьому повірити? Чи погодитесь ви, що завжди здаватиметься незавершеним цей жіночий портрет, де різко контрастують найпереливчастіші барви, мальовничі тони змішуються в поетичному безладді, й тільки квітуча юність, наче божественний промінь, об’єднує ці невиразні риси в чарівне і неповторне личко? Чарівність створювала в ньому гармонію. Нічого награного не було в цій жінці. Її пристрасті й напівпристрасті, високі прагнення й ниці розрахунки, холодні почуття й палкі пориви були природними і зумовленими, як її власним становищем, так і становищем аристократії, до якої вона належала. Вона вважала себе єдиною та неповторною і поглядала на всіх із висоти своєї величі, пишаючись своїм славним ім’ям. Вона мала в собі щось від «я» Медеї, і в цьому не відрізнялася від тієї аристократії, яка помирала, не бажаючи ні підвестися з постелі, ні попросити допомоги в якого-небудь лікаря політичних хвороб, не хотіла ворушитися, не дозволяла до себе доторкнутися, бо почувала себе зовсім кволою, почувала, що вона перетворюється на порох. Герцогиня де Ланже — так звали цю жінку — була близько чотирьох років одружена, коли остаточно утвердилася Реставрація — а це сталося в 1816 році; саме тоді Людовік XVIII, навчений досвідом Ста днів, зрозумів нарешті, в якому він перебуває становищі і в якому столітті живе, зрозумів, незважаючи на опір свого близького оточення, людей, котрі згодом таки взяли гору над цим «Людовіком XI без сокири», коли короля здолала недуга. Герцогиня де Ланже, в дівоцтві де Наваррен, походила з герцогського роду де Наварренів, які ще з часів царювання Людовіка XIV мали за принцип не поступатися своїм титулом при укладанні шлюбів. Дочки з цієї родини рано чи пізно, за прикладом своїх матерів, «одержували табурет» при дворі. У вісімнадцять років Антуанетта де Наваррен, яка доти жила в глибокому усамітненні, вийшла заміж за старшого сина герцога де Ланже. У ті часи обидві родини жили на відлюдді, але вторгнення союзних армій у Францію пробудили в роялістів надію на повернення Бурбонів як на єдину можливу розв’язку багаторічної війни. Герцоги де Наваррени та де Ланже зберегли вірність давній династії і благородно відмовлялися від усіх спокус імператорського двору; укладаючи цей шлюб, обидві родини віддали належне фамільній традиції, що було цілком природно, — і, зрештою, на той час вони перебували в однаковому становищі. Отже, панна Антуанетта де Наваррен, вродлива й бідна, вийшла заміж за маркіза де Ланже, чий батько помер через кілька місяців по весіллі. Коли на престол знову сіли Бурбони, обидві родини повернули собі колишнє становище, здобули придворні посади та почесті й знову взяли участь у суспільній діяльності, від якої доти ухилялися. Вони стали найпомітнішими особами в новій державі. У ті часи, коли більшість людей поводилися малодушно й нещиро перекидалися в іншу політичну віру, суспільна думка не могла не оцінити бездоганну вірність цих родин та цілковиту гармонію між їхнім приватним життям і політичними поглядами, а такі переваги викликають мимовільну пошану в усіх партій. Але на біду, як то завжди буває в часи угод та оборудок між різними суспільними силами, найпорядніші люди зі шляхетними поривами, з мудрими принципами, здатні виправдати сподівання на розважливість і сміливість нового політичного курсу Франції, були усунуті від справ і змушені звільнити дорогу для людей без певних переконань, що в усьому доходили до крайнощів, аби тільки довести свою відданість. Родини де Ланже та де Наварренів, зобов’язані нести службу у високих придворних сферах, мусили не тільки підкорятися суворим вимогам етикету, а й терпіти докори та глузливі закиди лібералів, які звинувачували їх у тому, що вони купаються в розкошах та багатстві, хоч їхні спадкові володіння анітрохи не збільшилися, а суми, виділені їм за цивільним листом цілком поглиналися видатками на представництво, неминучими при кожному європейському дворі, навіть при такому, де монарх проповідує республіканські ідеї.

В 1818 році дюк де Ланже командував дивізією, а герцогиня перебувала при одній із принцес крові, що дозволяло їй жити в Парижі, окремо від чоловіка, не збуджуючи пересудів. А втім дюк, окрім своєї військової служби, мав також посаду при дворі, куди й приїздив час від часу, передаючи командування бригадному генералові. Дюк і герцогиня по суті розлучилися, хоча у світі про це не знали. Їхній шлюб, укладений внаслідок домовленості між родинами, спіткала доля, звичайна для таких фамільних угод. Зійшлися два найпротилежніші характери, які тільки можна собі уявити, зітнулися в таємному двобої і, смертельно поранені, роз’єдналися навіки. Після чого кожне з цих двох стало жити по-своєму, згідно із власними вподобаннями, проте дотримуючись зовнішньої пристойності. Дюк, не менш педантичний за вдачею, ніж був свого часу шевальє де Фолар, анітрохи себе не стримуючи, віддавався своїм забаганкам і розважався, надавши дружині цілковиту волю, а надто, коли переконався, що в неї горде й холодне серце й вона по-дівочому прямодушна і схильна бездумно підкорятися правилам світського тону, й отже, не було підстав сумніватись у бездоганності її поведінки при бундючному та благочестивому дворі під наглядом старих родичів. І дюк повівся за прикладом знатних вельмож минулого сторіччя — покинув напризволяще свою двадцяти-дворічну дружину, наділену жахливою властивістю не прощати образ; тому вона почула себе глибоко скривдженою, коли отак її знехтували, отак глибоко поранили її жіночу гордість, самолюбство, а може, й гідність. Якщо образи завдають прилюдно, жінка охоче прощає кривдника, їй приємно показати себе великодушною, проявити жіночу лагідність та милосердя. Але кривди прихованої жінка не прощає ніколи, бо не терпить нічого потаємного: ні підлоти, ні доброчесності, ні кохання.

У такому становищі, про яке вона вже перестала думати і про яке у світі нічого не знали, перебувала герцогиня де Ланже, коли почалися святкування з нагоди одруження герцога Беррійського. На той час королівський двір та Сен-Жерменське передмістя вже позбулися своєї млявості та стриманості. Відтоді й настав період нечуваної розкоші, що так зашкодив уряду Реставрації. У ті роки герцогиня де Ланже, чи то з розрахунку, чи то з марнославства, стала з’являтися на люди не інакше, як у оточенні або в супроводі трьох-чотирьох подруг, відомих і своїм вельможним походженням, і багатством. Будучи царицею моди, вона завела собі власний почет, і дами з цього почту переймали та поширювали її манери, переказували усім її дотепи. Супутниць собі герцогиня спритно знаходила серед тих, кого ще не взяли до двору й не прийняли в замкнутий світ Сен-Жерменського передмістя і хто, одначе, сподівався туди проникнути; то були ніби найнижчі янгольські чини, які мріяли піднестися до самого престолу і приєднатися до сонму серафимів найвищої сфери, відомої під назвою «малий двір». З цим почтом герцогиня де Ланже почувала себе сильнішою, вона панувала над собою, вона була в безпеці. Її дами захищали її від обмови і допомагали їй грати нелегку роль цариці моди. Герцогиня вміла легко й невимушено глузувати з чоловіків, з пристрастей, спокушати, приймати поклоніння, яке лестить усякій жінці, й при цьому ніколи не втрачати самовладання. У Парижі, у вищому світі, жінка завжди лишається жінкою; вона впивається фіміамом, утішається лестощами і почестями. Найсліпучіша краса, найгарніша зовнішність нічого не варті, якщо ними ніхто не захоплюється: тільки коханець, тільки славослів’я і хвала засвідчують могутність жінки. А чого варта влада, про яку нікому не відомо? Нічого. Уявіть собі, найпрекраснішу жінку, яка сидить сама-одна в куточку вітальні — вона там сумує. Коли така краса опиняється в центрі уваги блискучого світського товариства, вона прагне царювати над усіма серцями — нерідко тому, що не може стати щасливою володаркою одного-єдиного. І всі ці вишукані убори, миле базікання, кокетування призначалися для найнікчемніших створінь на світі, для безмозких чепурунів, що могли похвалитися тільки струнким станом; жінки даремно компрометували себе заради цих позолочених бовдурів, які, за рідкими винятками, не були наділені ні перевагами світських хлюстів епохи Фронди, ні статечною гідністю героїв Імперії, ні дотепністю та вишуканими манерами своїх дідів, хоча прагнули бути схожими і на перших, і на других, і на третіх, не докладаючи, проте, для цього жодних зусиль; звичайно, від природи вони були хоробрі та кмітливі, і як вся французька молодь, вони не підвели б, якби випробувати їх на ділі, але вони нічого не могли досягти, перебуваючи під владою стариганів, які віджили свій вік, але своїх синів тримали на повідку. То була холодна, нікчемна, позбавлена поезії епоха. Мабуть, треба чимало часу, щоб із реставрації виникла монархія.

Ось уже півтора року герцогиня де Ланже жила пустим світським життям, заповненим тільки балами, візитами, безцільними тріумфами, швидкоплинучими пристрастями, які народжувалися і згасали за один вечір. Коли вона з’являлася в салоні, всі погляди зверталися на неї; вона вислуховувала компліменти, палкі признання, іноді заохочувала їх поглядом або жестом, проте ніколи не брала близько до серця. Її тон, її манери — усе в ній вважали за найвищий взірець. Вона жила ніби в гарячці марнолюбства, в п’янкому екстазі безперервних розваг. Була смілива в розмові, усе вислуховувала і, так би мовити, піддавалася порочному впливу — проте її серце зберігало незайманість. Повертаючись додому, не раз червоніла, згадуючи, як сміялася з тієї чи тієї плітки, скандальні подробиці якої давали їй нагоду мило побазікати про тонкощі кохання — а що це таке, вона не мала найменшого уявлення — та обговорити всі розмаїті відтінки сучасних пристрастей; її лицемірні подруги охоче підтримували такі балачки, адже жінку розбещує не так чоловік, як відверті розмови в своєму колі. Врешті-решт, вона збагнула, що ні красою, ні дотепністю жінка не здобуде слави у світському товаристві, коли в неї немає полюбовника. Припустімо, вона заміжня — про що це свідчить? Тільки про те, що в дівоцтві вона мала багатий посаг або дістала добре виховання, мала спритну матір або зуміла задовольнити шанолюбні наміри майбутнього чоловіка; зате коханець править за надійний доказ її власних незаперечних переваг. Ще в юності пані де Ланже зрозуміла, що жінка може дозволити кохати себе й цілком відверто приймати поклоніння, не відповідаючи на почуття залицяльника й не заохочуючи його, обмежуючись мізерними знаками уваги — світські святенниці залюбки навчали її грати роль у цій небезпечній комедії. Отже, герцогиня мала свій почет, і вже те, що її уваги водночас домагалися кілька зітхальників, було запорукою її доброчесності. До самого кінця свята, балу або вечірки вона була кокетлива, люб’язна, чарівна; та коли завіса падала, вона поверталася додому самотньою, холодною, незворушною, щоб назавтра знову віддатися таким самим поверховим емоціям. Двоє або троє молодиків любили її по-справжньому, й вона довела їх майже до нестями своєю бездушною жорстокістю. «Мене кохають, він у мене закоханий», — казала вона собі, й з неї було досить цієї певності. Скидаючись на скнару, який тішить себе свідомістю, що все для нього досяжне, вона навіть не завдавала собі клопоту чого-небудь прагнути.

Якось герцогиня приїхала на вечірку до віконтеси де Фонтен, однієї зі своїх найближчих подруг та заздрісних суперниць, яка ненавиділа її від щирого серця і повсюди супроводжувала; то була дружба, коли обидві сторони тримають зброю напоготові, а звіряючи одна одній свої таємниці, завжди плекають підступний намір. Вклоняючись і всміхаючись різним людям — кому поблажливо, кому приязно, кому зневажливо — з незворушністю жінки, котра знає, чого варта її усмішка, герцогиня де Ланже раптом помітила зовсім незнайомого їй чоловіка, чиє замислене і відкрите обличчя її вразило. Побачивши його, вона відчула якийсь неусвідомлений страх.

— Хто це? — спитала вона, звертаючись до пані де Мофріньєз. — Я тут бачу його вперше.

— Людина, про яку ви, безперечно вже чули, маркіз де Монріво.

— Ага, то це він!

Навівши на нього лорнет, вона стала безцеремонно роздивлятися його, ніби перед нею був якийсь портрет, а не жива людина.

— Відрекомендуйте його мені, він мене зацікавив.

— Годі собі уявити чоловіка зануднішого та похмурішого, моя люба, але він тепер у моді.

Арман де Монріво, сам про те не здогадуючись, опинився на той час у центрі загальної уваги, причому він заслуговував на таку цікавість куди більше, ніж недовговічні кумири, без яких Париж не мислить свого існування і яких він підносить на кілька днів, щоб задовольнити свою пристрасть до короткочасних захоплень та скороминущих спалахів ентузіазму. Арман де Монріво був єдиним сином генерала де Монріво, одного з тих колишніх, які служили Республіці — він чесно поліг у битві під Нові, разом із Жубером. Наполеон особисто розпорядився, щоб сироту віддали до Шалонської школи — Республіка подбала про нього, як і про всіх дітей загиблих генералів. Закінчивши школу, Арман, що не мав жодного статку, пішов у артилерію, й коли сталася катастрофа у Фонтенбло, він дослужився тільки до батальйонного командира. В тому роді військ, до якого належав Арман де Монріво, було досить мало шансів висунутися. По-перше, офіцерів там було не так багато, як в інших підрозділах армії; по-друге, в артилерії панували ліберальні, майже республіканські погляди, отож імператор побоювався цього об’єднання людей освічених і здатних тверезо міркувати, що заважало більшості з них зробити військову кар’єру. Це пояснює, чому, всупереч очевидній логіці, офіцери здобували генеральський чин не за те, що мали якісь виняткові здібності, а за те, що, будучи людьми цілком пересічного розуму, не становили небезпеки. Артилерія була в армії на особливому становищі і підлягала Наполеонові лише на полі битви. До цих загальних причин, які можуть пояснити, чому Арман де Монріво так затримався у своїй кар’єрі, приєдналися причини особистого характеру, пов’язані з його вдачею. Сам-один у світі, з двадцятьох років підхоплений людським вихором, що вирував навкруг Наполеона, він нічим не цікавився, ні до кого не був прив’язаний і щодня дивився смерті у вічі, черпаючи снагу до життя в почутті власної гідності та в усвідомленні виконаного обов’язку. Здебільшого він мовчав, як і всі сором’язливі люди, але причиною цієї сором’язливості був не брак мужності, а радше природжена скромність, яка не допускала виявів хвалькуватого марнославства. Його хоробрість на полях битви аж ніяк не була показною; він усе бачив, холоднокровно давав поради товаришам і йшов назустріч ядрам — коли треба, нахиляючись, щоб їх уникнути. Він був добрий, але настільки стриманий, що його вважали суворим і зарозумілим. Вимагаючи в усьому математичної точності, він не терпів найменшої нещирості ні у виконанні службових обов’язків, ні в тлумаченні тих, або тих подій. Він не брав участі в жодному сумнівному ділі, й ніколи нічого не просив для себе. Тобто це був один із тих нікому не відомих великих людей, які мислять достатньо по-філософському, щоб зневажати славу, і які не дорожать життям, бо воно не дає їм нагоди в усій повноті розгорнути свої сили й виявити почуття. Його остерігалися, шанували і, можна, сказати, не любили. Люди охоче дозволяють піднестися над ними, але вони ніколи не прощають тому, хто не бажає хоч іноді опуститися до їхнього рівня, й не тільки захоплюються тими, хто вартий захвату, а й ненавидять їх і бояться. У бездоганній шляхетності вони вбачають мовчазний осуд власного нікчемства і не прощають цього ні живим, ні мертвим. Коли імператор підписав зречення у Фонтенбло, Монріво перевели на половину платні, незважаючи на його дворянський титул. Його незламна чесність, гідна античних часів, налякала військове міністерство, де знали про його відданість імператорському прапору, під яким він складав присягу. Під час Ста днів його підвищили в полковники і взяли до гвардії, в лавах якої він брав участь у битві під Ватерлоо. Коли рештки наполеонівської армії зібралися на берегах Луари, де й були розформовані, Арман де Монріво лікувався від ран у Бельгії. Королівський уряд відмовився визнати підвищення в чинах, зроблені в період Ста днів, і полковник де Монріво покинув Францію. Спонукуваний заповзятливим духом і допитливим розумом, які досі знаходили собі поживу в мінливостях війни, і натхнений своїм інстинктивним потягом до корисної діяльності, Арман де Монріво надумав вирушити в мандри з метою обстежити Верхній Єгипет та невідомі області Африки, передусім Центральної, які збуджують у наші дні таку цікавість серед учених. Його наукова експедиція тривала довго і закінчилася нещасливо. Він зібрав неоціненні відомості, що допомогли б розв’язати географічні та промислові проблеми, над якими так уперто трудяться вчені, і йому вдалося, долаючи безліч перешкод, проникнути далеко в глиб Африки, коли внаслідок зради він потрапив у полон до племені дикунів. Його пограбували, обернули на раба і протягом двох років ганяли за собою по пустелях, щохвилини погрожуючи йому смертю і знущаючись із нього ще жорстокіше, аніж безжальні діти знущаються з тварин. Тільки міцне тіло та могутній дух допомогли Монріво витримати весь жах неволі; свої останні сили він вичерпав тоді, коли здійснив втечу, неймовірну за сміливістю. До французької колонії в Сенегалі він дістався ледь живий, у жалюгідних лахах, зберігши про свої лихі пригоди лише туманний спогад. Всі його поневіряння пішли нанівець, записи африканських діалектів та природничих спостережень пропали. Один приклад допоможе зрозуміти, які муки довелося йому витерпіти. Кілька днів поспіль діти шейха того племені, яке взяло його в рабство, розважалися тим, що ставили йому на голову конячі кістки і, мовби граючи в бабки, збивали їх іздалеку іншими кістками. До Парижа Монріво повернувся влітку 1818 року, вщент розорений, не маючи жодної протекції й ні в кого не бажаючи просити допомоги. Він радше наклав би на себе руки, ніж став би чогось домагатися, хай навіть визнання своїх законних прав. Нелегка доля і тяжкі випробування загартували його вдачу і дрібні прикрості він терпів так само стійко, як і великі, а звичка завжди берегти свою людську гідність і скорятися моральному закону, який ми називаємо совістю, змушувала його суворо оцінювати найнезначніші з вигляду вчинки. Одначе в Парижі він підтримував взаємини з кількома видатними вченими та освіченими військовими і завдяки їм у світі стало відомо і про його заслуги, і про його пригоди. Подробиці його мандрівки, полону та втечі свідчили про таку холоднокровність, розум і хоробрість, що Арман де Монріво, анітрохи цього не прагнучи, здобув ту швидкоплинну славу, якою в паризьких салонах нагороджують легко, але втримати яку можна лише ціною неймовірних зусиль. Наприкінці року несподівано змінилося і його становище. З убогого він став багатим, принаймні дістав змогу користуватися всіма зовнішніми привілеями людини багатої. На той час королівський уряд, зацікавлений у зміцненні армії, намагався привабити гідних людей і став брати на службу колишніх наполеонівських офіцерів, чия порядність та бездоганна репутація були запорукою їхньої вірності й у майбутньому. Панові де Монріво повернули його звання, виплатили гроші за весь минулий термін і зарахували його до королівської гвардії. Монарші милості сипалися одна за одною на маркіза де Монріво, хоч сам він не просив нічого. Друзі позбавили його цього клопоту, та він і не здатний був домагатися хай там чого. Кінець кінцем, усупереч своїм звичаям, які зазнали раптової зміни, він з’явився у світському товаристві, де його прийняли прихильно, повсюди ставлячись до нього з глибокою повагою. Здавалося, в його житті настала щаслива розв’язка; але свої почуття він глибоко затаїв, ніяк їх зовні не виявляючи. На людях його завжди бачили поважним і стриманим, мовчазним і холодним. Він мав шаленний успіх, і саме тому, що був не такий, як усі, і його обличчя яскраво вирізнялося з однорідної маси безликих фізіономій, які ніби входять до обстави паризьких салонів. Говорив він коротко і стисло — така мова притаманна людям самотнім або дикунам. Його сором’язливість справляла враження гордої стриманості й усім подобалася. В ньому відчувалося щось незвичайне та значуще, і жінки усі як одна закохувалися в цього оригінального дивака, а особливо приваблювало їх у ньому те, що він зовсім не зважав ні на тонкі лестощі, ні на лукаві хитрування, якими вони вміють заморочувати чоловіків незламної вдачі і тверезих духом. Пан де Монріво нічого не тямив у тих паризьких кривляннях, бо його душа вміла відповідати тільки на милозвучну музику високих почуттів. На нього незабаром перестали б звертати увагу, якби не романтика екзотичних пригод, що огортала його життя таємничістю, якби світські балакуни не співали йому хвалу без його відома, якби надія полонити цього загадкового відлюдника не здавалася кожній жінці такою спокусливою. Отож не дивно, що й герцогиню де Ланже опанувала невтримна цікавість, коли їй показали Армана де Монріво. Завдяки чистій випадковості вона зацікавилася цим чоловіком ще вчора, коли їй розповіли про пригоду, яка сталася з Монріво під час його подорожі, одну з тих пригод, які особливо впливають на вразливу жіночу уяву.

Під час експедиції до витоків Нілу де Монріво довелося вступити зі своїм провідником у найдивовижнішу суперечку, з будь-коли зазначених у літопису подорожей. Він надумав провести дослідження в одному місці, але дістатися туди можна було тільки пішки через пустелю. Лише один із провідників дав згоду провести його туди. Доти жодному мандрівникові не щастило проникнути в той глухий закутень Африки, де відважний офіцер сподівався знайти розв’язання кількох наукових проблем. Старі тубільці і сам провідник радили йому утриматися від цього небезпечного переходу, але він наполіг на своєму. Зібравши всю свою мужність, він рано-вранці вирушив у дорогу — розповідь про жахливі труднощі, які доведеться подолати, тільки підохотила його на цю ризиковану подорож. Вони йшли цілий день, не зупиняючись, а ввечері Арман ліг, геть знесилений, відчуваючи нестерпну втому, бо йти доводилося по сипучому піску, що при кожному кроці, здавалося, вислизав із-під ніг. Монріво знав, що завтра вдосвіта треба буде рушати далі, але провідник пообіцяв, що над полудень вони досягнуть мети своєї подорожі. Ця обіцянка додала Арманові мужності, допомогла зібратися на силі і, попри тяжкі страждання, він далі йшов уперед, майже кленучи в душі науку; але соромлячись провідника, він приховував свою втому. Минуло близько третини дня, коли, відчувши, що сили його вичерпані, а ноги стерті до крові, він спитав, чи скоро вони прийдуть.

«Через годину», — відповів йому провідник.

Арман зібрав усю силу свого духу, аби витримати ще годину. Година проминула, але навіть на обрії, неосяжному обрії піщаного моря, не видно було ні пальм, ні гірських вершин, що звістували б про кінець їхньої подорожі. Він зупинився і став погрожувати провідникові, відмовляючись іти далі; він обізвав тубільця вбивцею, він докоряв йому за обман, і сльози безпорадного гніву та втоми котилися по його запалених щоках; він скоцюрбився від болю, що наростав із кожним кроком, а горло йому зсудомило від спраги, палючої спраги, яка мучить людину тільки посеред пустелі. Провідник стояв нерухомо, вислуховуючи ці нарікання, і його очі зблискували іронією; зовсім незворушний як то й личить жителеві Сходу, він ковзав поглядом по ледь помітних піщаних дюнах, майже темних і лискучих, немов червоне золото.

«Я помилився, — холодно сказав він. — Я вже давно не ходив цією дорогою і забув її прикмети; напрямок ми обрали правильний, але нам іти ще зо дві години».

«Схоже на те, що він правду каже», — подумав Монріво.

І рушив далі, насилу встигаючи за невблаганним африканцем, до якого він, здавалося, був прив’язаний невидимою мотузкою, як засуджений на смерть до свого ката. Але минають і дві години, француз уже ледве ноги волочить, а обрій так само чистий, і ніде не видно ані пальм, ані гір. І тоді без крику, без стогону Монріво ліг на пісок, щоб померти; але його погляд злякав би й найвідважнішу людину, в ньому можна було прочитати, що коли він помре, то помре не один. Провідник, наче демон пустелі, дивився на нього спокійним поглядом, у якому читалася непохитна воля, і не пробував підняти його на ноги, про всяк випадок тримаючись на безпечній відстані від пройнятої розпачем жертви. А коли нарешті Монріво, зібравши рештки сил, став проклинати незворушного африканця, той підійшов до нього впритул, звелів йому замовкнути і сказав:

— Ти не послухався наших застережень і сам захотів піти туди, куди я тебе веду. Ти мені дорікаєш, що я тебе обманув: та якби я не вдався до обману, ти не дійшов би навіть сюди. Хочеш знати правду? То слухай. Нам залишилося ще п’ять годин іти, а повернутися назад ми вже не зможемо. Заглянь собі в душу, і якщо не знайдеш там мужності, ось тобі мій кинджал.

Вражений тим, що варвар виявився здатним так глибоко заглянути в людську душу й оцінити її страждання та сили, Монріво не захотів поступитися йому в твердості духу. Гордість європейця додала йому крихту мужності та снаги, він зіп’явся на ноги й рушив за провідником. П’ять годин збігли, а Монріво бачив перед собою все той самий гладенький обрій. Відчуваючи, як у нього темніє в очах, він звернув погляд на провідника. Тоді нубієць завдав його собі на плечі, підняв на кілька футів над землею і за якусь сотню кроків попереду Армани побачив озеро, оточене зеленою травою та чудовим гаєм, яке яскріло в променях надвечірнього сонця. Вони підійшли зовсім близько до видовженого гранітного пагорбка, за яким ховався цей чарівний краєвид. Арман відчув, як відроджується в ньому життя, а його провідник, цей мужній і мудрий велетень, довершив свій подвиг відданого служіння. Він поніс його на плечах, ступаючи по гарячій і вичовганій стежці, що ледь помітно в’юнилася по граніту. З одного боку перед, Арманом розстелялося пекло розжарених пісків, а з другого — земний рай найчудовішої оази, яка тільки може бути в самому серці пустелі.

Вражена поетичною зовнішністю незнайомця, герцогиня відчула ще гострішу цікавість, коли довідалася, що перед нею той самий маркіз де Монріво, який навіть примарився їй минулої ночі. Уві сні вона бачила його поруч себе, вони блукали вдвох по розпеченому піску пустелі — жінка з її вдачею неминуче мала сприйняти такий сон як провістя того, що знайомство з цим чоловіком внесе приємне розмаїття в її знуджене світське життя. В зовнішності Армана на диво точно відбивалася його вдача, і не дарма він так приковував до себе всі погляди. Найперше, що в ньому впадало у вічі — це велика вугласта голова з пишного кучмого чорного волосся, що спадало нижче очей, достоту як у генерала Клебера, на якого Монріво був схожий крутим чолом і різко окресленим обличчям, спокійним і сміливим поглядом, а також опуклими вилицями — вони мовби підкреслювали, що перед вами людина палкої і непогамованої вдачі. Зросту він був невисокого, кремезний і мускулистий, як лев. Коли він ходив, у його ході, в поставі, в кожному жесті вгадувалася владна сила і деспотична самовпевненість. Здавалося він знав, що ніхто не здатний опертися його волі — можливо, тому, що він прагнув тільки справедливості. І при всьому тому, як і всі воістину сильні люди, він був лагідний у розмові, простий у поводженні, добрий у ставленні до людей. Та мабуть, усі ці чудові якості зникали за надзвичайних обставин, і тоді людина такої вдачі ставала незламна в почуттях, тверда в рішеннях, нещадна у вчинках. Уважний спостерігач помітив би в кутиках його губів складку, яка свідчила про схильність до іронії...

Герцогиня де Мофріньєз пішла покликати маркіза де Монріво, щоб відрекомендувати його подрузі, а герцогиня де Ланже тим часом, знаючи, як високо в ті дні цінувалася перемога над цим чоловіком, вирішила зробити з нього свого зітхальника, дати йому якусь перевагу над усіма іншими, прихилити його до себе і застосувати проти нього всі чари кокетства. То була просто примха, звичайнісінька химера вельможної дами, яку чи то Лопе де Вега, чи Кальдерон зобразив у п’єсі «Собака на сіні». Вона постановила, що цей чоловік не належатиме жодній жінці, крім неї, але віддатися йому й на думці не покладала. Природа обдарувала герцогиню де Ланже всіма якостями, необхідними для ролі кокетки, а виховання вдосконалило їх. Жінки мали всі підстави заздрити їй, а чоловіки — закохуватися в неї. Вона мала все, що може вселити любов, що виправдовує її і зміцнює. В її красі, манерах, мові, поставі була якась природжена грайливість, а для жінки — це запорука її влади над почуттями чоловіків. Бездоганно збудована, вона, можливо, надто підкреслювала граційну чарівність кожного свого руху — єдина манірна риса, в якій можна було їй дорікнути. Усе в ній поєднувалося в гармонії — від ледь помітного жесту до особливих, властивих для неї мовних зворотів, до лицемірної наївності, з якою вона могла на вас подивитися. Її головною рисою була вишукана шляхетність, якій анітрохи не шкодила суто французька жвавість. Щохвилини вона здавалася іншою, аніж за мить до того — і в цьому було щось неймовірно привабливе для чоловіків. Здавалося вона стане найзнадливішою з коханок, коли звільниться від корсета та пишного бального вбрання. Які втіхи кохання, либонь, таїлися в її розкутих виразних поглядах, у ласкавому голосі, в ніжних словах! Вона давала на здогад, що в ній ховається шляхетна куртизанка і навіть показна побожність не могла порушити цього враження. Той, хто сидів біля неї протягом усього вечора, бачив її навпереміну то веселою, то сумною, причому і смуток, і веселість видавалися цілком щирими. Вона вміла бути люб’язною, гордовитою, зухвалою або довірливою — якою їй заманеться. Вона здавалася доброю, і такою, власне, й була. В її становищі в неї не було причин принизитися до злості. То вона виявлялася вам наївною, то лукавою, то була зворушливо ніжна, а то могла довести до розпачу холодною байдужістю. Власне, довелося б зібрати докупи всі суперечності жіночої вдачі, щоб точно її зобразити; одне слово, вона була такою, якою хотіла бути або здаватися. В її злегка видовженому обличчі було щось чарівне, витончене, тендітне — такими ми бачимо лики середньовічних мадонн. Колір обличчя був блідий, з ледь рожевим відтінком. Увесь її вигляд, так би мовити, грішив надмірною делікатністю.

Пан де Монріво залюбки погодився, щоб його відрекомендували герцогині де Ланже, а вона як особа, чий вишуканий смак не терпить банальностей, привітала його цілком невимушено, але з повагою, а це завжди лестить чоловікові видатному, бо чоловікові непересічних здібностей притаманна тактовність, завдяки якій жінка вгадує всі відтінки його почуттів. Якщо й вона виказала цікавість, то лише в поглядах; якщо й проявила своє захоплення, то тільки в жестах; і вона застосувала проти нього всю свою лагідність, скрадливу, як у кицьки, всі свої чари — все те, в чому була незрівнянною. Але це миле базікання скидалося на позбавлений змісту лист, у кінці якого, проте, вона додала постскриптум — у ньому й ховався зміст. Коли вони отак пробалакали з півгодини, причому лише тон голосу та усмішка надавали значення словам, і пан де Монріво вже збирався піти, шанобливо й скромно, герцогиня затримала його виразним жестом.

— Не знаю, пане, — сказала вона, — чи ті хвилини, протягом яких я мала щастя розмовляти з вами, принесли вам бодай якусь втіху, щоб я мала право запросити вас до себе; боюся чи це не надто егоїстично — мріяти побачити вас своїм гостем. Якщо, на мою превелику радість, ви поставитеся прихильно до цієї пропозиції, то завжди можете застати мене вдома до десятої вечора.

Ці слова було мовлено таким кокетливим тоном, що пан де Монріво не міг відмовитися від запросин. Коли він відійшов до гурту чоловіків, що трималися поодаль від дам, дехто з його приятелів напівсерйозно, напівжартома привітав його з незвичайним прийомом, який виявила йому герцогиня де Ланже. Отже, здобуто нарешті важку й блискучу перемогу, і вся слава дісталася артилерії королівської гвардії. Неважко собі уявити, скільки дотепів, і добродушних і дошкульних посипалося у відповідь на цю фразу, недбало кинуту в одному з паризьких салонів, де так люблять добрі жарти і де кпини живуть так недовго, що кожен прагне негайно здобути з них усю можливу втіху.

Усі ці дурниці лестили генералові, хоч він того й не усвідомлював. Відійшовши від герцогині, він усе поглядав на неї і безліч неясних думок нуртували в його душі; він не міг не визнати, що з усіх жінок, чия краса приваблювала його зір, жодна так гармонійно не поєднувала в собі всіх переваг і вад, якими неодмінно наділяє коханку палка уява француза. Котрий із чоловіків, хай би на який щабель суспільної драбини помістила його доля, не відчує глибокої радості, знайшовши в жінці, яку він, бодай у мріях, називає своєю, потрійну досконалість — духовну, фізичну і соціальну, побачивши в ній утілення своїх найзаповітніших надій? Якщо таке чудове поєднання і не пробуджує кохання, то воно в усякому разі сильно впливає на почуття. Як висловився один глибокий мислитель минулого сторіччя, від кохання легко було б вилікуватися, якби не гординя. І для чоловіка, й для жінки у перевазі улюбленого створіння над своїм оточенням таяться неоціненні скарби втіхи. Як то радісно знати, що через кохану жінку ніколи не постраждає твоє самолюбство, бо вона така шляхетна, що ніхто не посміє образити її зневажливим поглядом, така багата, що може оточити себе розкішшю, що не поступиться розкоші новоспечених фінансових королів, така розумна, що завжди зуміє відбити найвитонченіший дотеп, така гарна, що може кинути виклик усій прекрасній статі! Усе це чоловік здатен збагнути вмить. Та якщо жінка, обдарована стількома перевагами, водночас зачаровує його витонченою люб’язністю, наївністю непорочної душі, безліччю знадливих і кокетливих поз, небезпеками кохання, обіцяючи раптовій пристрасті чудове майбутнє — хіба не закалатає від цього найхолодніше серце?

Ось до якого стану довела ця жінка пана де Монріво, а якщо взяти до уваги його минуле, то воно цілком пояснює дивні відчуття, що так раптово заполонили його душу. З юних літ підхоплений ураганом наполеонівських війн, проводячи майже все життя у битвах і в походах, він знав про жінок не більше, аніж знає про чужу країну подорожній, який знаходить тимчасовий притулок то в одному заїзді, то в іншому. Можливо він міг би сказати про своє життя те саме, що сказав у вісімдесятирічному віці Вольтер про своє, тільки йому б довелося докоряти собі лише за тридцять сім по-дурному прожитих років, а не за вісімдесят. У своєму віці він мав не більше досвіду в коханні, ніж юнак, що потай прочитав «Фоблаза»^[27]. Про жінок він знав усе, а про кохання нічого; і непорочність почуття розбуджувала в ньому нові невідомі пожадання. Чимало чоловіків, віддаючись роботі, на яку їх прирікають злидні або шанолюбство, мистецтво або наука, — подібно до того, як Монріво без останку віддавався безперервним війнам та пригодам свого бурхливого життя, — перебувають у такому самому дивному становищі, але рідко в цьому зізнаються. У Парижі всі чоловіки повинні мати досвід у коханні. Жодній жінці не сподобається той, хто ще нікому не подобався. З остраху здобути славу простака походять брехня та схильність похизуватися, такі поширені у Франції, де бути простаком означає не бути французом. Того вечора генерала де Монріво опанувало бурхливе жадання, розпалене спекою африканської пустелі, і водночас його серце стискалося від хвилювання, якого доти він ніколи не переживав. Проте цей чоловік мав не тільки бурхливу вдачу, а й сильну волю, і він зумів притлумити свої почуття; але розмовляючи про се, про те, він зосередився на одній думці й дав собі слово, що володітиме цією жінкою, бо кохання він розумів тільки так. Своє бажання він висловив у безмовній клятві, серед яких йому довелося жити, а для них клятва — це ніби угода з долею, отож усе своє життя вони віддають меті, освяченій клятвою, і навіть свою смерть вважають одним із засобів досягнення успіху. Який-небудь молодик подумав би: «Як би мені хотілося, щоб герцогиня де Ланже стала моєю коханкою!» Інший: «Щасливим буде той, у кого закохається герцогиня де Ланже!» Але генерал сказав собі: «Герцогиня де Ланже буде моєю!» Коли в чоловіка, з незайманим серцем, для якого любов — святе почуття, виникає подібна думка, він навіть не здогадується, що ступив у пекло.

Де Монріво раптово покинув вітальню й повернувся додому, переживаючи перші гострі напади своєї першої любовної лихоманки. Якщо чоловік до зрілого віку зберіг дитячу віру, ілюзії, безпосередність, здатність захоплюватися, його першим порухом, так би мовити, буде простягти руку і схопити те, чого йому закортіло; потім, коли до нього доходить, що він неспроможний подолати відстань і дотягтися до такої іграшки, він, як і дитина, дивується й вередує, жадана річ набуває для нього ще більшої вартості, він плаче і тремтить від нетерпіння. Ось так і Арман де Монріво після бурхливих хвилювань, що збурили йому душу, спізнав наступного дня весь гніт почуттів, що навалилися на нього під натиском щирого кохання. Жінка, з якою напередодні подумки він обходився так вільно, тепер стала для нього майже святою повелителькою, грізною й недосяжною. Відтепер у ній зосередилися весь світ і все його життя. Спогад про найлегші враження, пов’язані з нею, затьмарював пам’ять про найбурхливіші втіхи, про найгіркіші розчарування, що їх будь-коли доводилося йому пережити. Найгрізніші революції зачіпають лише інтереси людини, тоді як пристрасть розпалює всі її почуття. Отже, для тих, хто живе почуттями, а не міркуваннями вигоди, для тих, у кого серце панує над розрахунком, а в жилах більше крові, ніж лімфи, справжнє кохання перекидає всі життєві підвалини. Отак і Арман де Монріво одним розчерком, однією думкою закреслив усе своє минуле. Разів двадцять запитував він себе, мов дитина: «Піти чи не піти?», потім одягнувся і був уже о восьмій вечора в особняку де Ланже, і там його провели до жінки, власне, не до жінки, а до богині, яка напередодні постала перед ним в образі юної, чистої дівчини, осяяної світлом вогнів, огорнутої серпанком мережив, вуалей і тонкої матерії. Він увійшов поривчасто, збираючись негайно освідчитися їй у коханні, наче йшлося про перший гарматний постріл на полі битви. Бідолашний школяр! Він побачив свою ефірну сильфіду в огорнутому сутінню будуарі — вона лежала у млосній позі на канапі, закутана в Пеньюар з коричневого кашеміру, зібраний у прегарні складки. Пані де Ланже навіть не підвелася, вона тільки кивнула голівкою з розпущеними, але схованими під вуаллю косами. Потім рукою, яка в тремтливому тьмяному світлі єдиної свічки, що горіла в протилежному кутку, видалася Монріво білою, мов рука мармурової статуї, подала знак, щоб він сів, і промовила голосом, слабким, як і хисткий вогник свічки:

— Якби це були не ви, маркізе, а хтось із моїх давніх друзів, із якими можна не церемонитися, або хтось байдужий мені і мало цікавий, я звеліла б вас не приймати. Мені так нездужається!

«Піду!» — подумав Арман.

— Але, — провадила вона, кидаючи на нього такий погляд, який простодушний офіцер пояснив гарячкою, — можливо, на мене вплинуло передчуття вашого такого приємного для мене візиту, якого ви на мою превелику втіху не стали відкладати, — але зараз я відчуваю, що голова у мене вже не так болить.

— То мені можна залишитися? — спитав Монріво.

— О, я страшенно на вас розгнівалася б, якби ви пішли. Сьогодні вранці я вже думала про те, що, мабуть, не справила на вас найменшого враження; що моє запрошення ви сприйняли як одну з тих банальних фраз, що їх парижанки промовляють цілком бездумно, і я вирішила наперед пробачити вам, якщо ви не прийдете. Чоловік, що прибув сюди з далеких пустель, може й не знати, наскільки ми в нашому передмісті вимогливі у виборі друзів.

Ці люб’язні слова вона проворкотіла майже пошепки, ніби завмираючи від радості, що бачить його в себе. Герцогиня хотіла скористатися всіма перевагами своєї вигаданої мігрені, і її задум блискуче вдався. Простодушний солдат страждав по-справжньому, дивлячись на вдавані страждання цієї жінки. Наче Крійон^[28], що вислухав розповідь про страсті Господні, він був готовий вихопити меча, щоб захистити її від головного болю. Хіба можна турбувати бідолашну хвору, освідчуючись їй у коханні? Арман уже зрозумів, як безглуздо напрямки бовкнути про свою пристрасть жінці з такою витонченою душею. В одну мить збагнув він усі тонкощі почуття, всю вимогливість душі. Якщо ти справді кохаєш, хіба не повинен ти навчитися переконувати, благати, чекати? Якщо ти закохався, хіба не слід тобі довести свою любов? Він не міг промовити жодного слова, скутий строгим етикетом аристократичного передмістя, величчю мігрені, сором’язливістю істинного кохання. Але жодна земна сила не могла пригасити пломінь його очей, у яких відбивалися жарка спека і неозорий обшир пустелі, очей пильних і немиготливих, як у пантери. Герцогині дуже сподобався цей упертий погляд, блискучий і зігрітий палкою пристрастю.

— Герцогине, — сказав він, — мені бракує слів, щоб подякувати за вашу добрість. Цієї миті я прагну тільки одного — полегшити ваші страждання.

— Дозвольте, я скину цю подушку, мені стало жарко, — мовила вона, граційним рухом відкинувши подушку зі своїх ніг і відкривши їх у всій красі.

— Пані, в Азії ваші ніжки оцінили б не менше як у десять тисяч цехінів.

— Комплімент, гідний мандрівника! — вигукнула вона, сміючись.

Ця дотепна особа знаходила розвагу в тому, щоб затягти суворого Монріво в легку балачку, розцвічену дурницями, пустопорожніми словами і позбавленими сенсу фразами, де він, якщо висловитися по-військовому, маневрував так само невдало, як ерцгерцог Карл у сутичках із Наполеоном. Вона з лукавою втіхою вимірювала глибину цієї раптової пристрасті, підраховувала необачні вчинки, яких припускався бідолашний новачок, вона крок за кроком заманювала його в безвихідний лабіринт, щоб покинути там розгубленим і присоромленим. Отже, для початку вона вирішила подражнити свого гостя і знаходила особливу приємність у тому, щоб змусити його забути про час. Тривалість першого візиту часто пояснюється бажанням полестити господині дому, але Арман зовсім про це не думав. Знаменитий мандрівник уже цілу годину просидів у будуарі, розмовляючи про все на світі, але так нічого й не сказавши, почуваючи себе іграшкою в руках цієї жінки, коли вона раптом, потяглася, сіла, відкинула вуаль з голови на плечі, сперлася на лікоть, подякувала йому за повне зцілення і подзвонила, звелівши, щоб у будуарі запалили свічки. Зовсім нерухома поза змінилася найграціознішими рухами. Герцогиня обернулася до Монріво і сказала у відповідь на відверте освідчення в коханні, яке щойно вихопилося в нього і, здавалося, вельми її зацікавило:

— Так я вам і повірила, що ви досі нікого не кохали! Та ви глузуєте з мене! Чоловіки дуже люблять розповідати нам небилиці. І ми віримо їм! Але тільки з увічливості. Хіба з власного досвіду ми не знаємо, як то воно буває? Хіба можливо, щоб чоловік не закохувався би бодай раз у житті? Але вам подобається нас морочити, а ми, дурненькі, вислуховуємо ваші розбалакування, бо, обманюючи нас, ви тим самим визнаєте перевагу наших почуттів, цнотливих і непорочних.

Останню фразу вона промовила таким зверхнім і гордим тоном, що наївний закоханий відчув себе каменем, скинутим на дно провалля, тоді як герцогиня видалася йому янголом, що злетів у небо.

«Чорт! — подумки вигукнув Арман де Монріво. — Чи коли-небудь я наберуся сміливості освідчитися цьому навіженому створінню у своїх почуттях?»

Насправді він уже освідчився їй у коханні разів із двадцять, не менше — тобто герцогиня разів двадцять прочитала це освідчення у його очах, знаходячи розвагу в тому, що запалила пристрасть у серці цього видатного чоловіка, радіючи, що в її пустому житті з’явився якийсь інтерес. Вона вже обміркувала, як майстерно обгородить себе кількома рядами укріплень, як примусить його брати їх приступом, пообіцявши, що потім пустить його у фортецю свого серця. Але з її примхи Монріво, долаючи перешкоду за перешкодою, мав залишатися там, де й був, — так ото комаха, спіймана хлопчаком, переповзає з пальця на палець, переконана, що просувається вперед, а тим часом підступний мучитель тримає її на місці. Одначе герцогиня відчула, що цей прямодушний чоловік сказав їй правду — і пережила дивну, незбагненну радість. Арман справді нікого досі не кохав.

Монріво зібрався йти, невдоволений собою, а ще дужче невдоволений нею. Але його поганий настрій втішав її, бо вона знала, що може його розвіяти одним словом, одним поглядом, одним жестом.

— Прийдете завтра ввечері? — спитала вона. — Завтра я поїду на бал, але до десятої буду вдома і чекатиму на вас.

Майже весь наступний день Монріво просидів у своєму кабінеті біля вікна, викуривши безліч сигар. Він чекав і не міг дочекатися вечора, щоб одягтися й поїхати в особняк де Ланже. Тим, хто знав горду й сильну душу цього відважного чоловіка було б приємно побачити його таким наполоханим, тремтячим, було б важко повірити, що могутній розум, здатний охопити світи, сам себе замкнув у тісних стінах будуару світської кокетки. Але Монріво відчував, що вже дуже глибоко загруз у своєму примарному щасті, й навіть задля порятунку життя не звірився б у своїх почуттях і найближчому другові.

Чи не міститься в потайливості закоханого чоловіка якась частка сорому і чи не це його приниження складає найвищу гордість жінки? Хіба не безліччю подібних причин, хай і неусвідомлених, пояснюється те, що жінки майже завжди першими розкривають таємницю свого кохання, таємницю, яка, можливо, видається їм надто обтяжливою?

— Пане, — сказав йому лакей, — герцогиня не можуть прийняти вас, вони вдягаються і просять вас зачекати тут.

Арман ходив по вітальні, придивляючись до всяких дрібничок, у яких відбивався вишуканий смак господині дому. Ще не знаючи ні вдачі, ні думок герцогині де Ланже, він захоплювався нею, милуючись речами, що несли на собі печать її особистості і видавали її звички. Гостеві довелося чекати майже годину, коли нарешті герцогиня нечутно вийшла із своєї кімнати. Монріво обернувся і побачив, що вона наближається до нього, легка мов тінь, і весь затремтів. Вона підійшла зовсім близько, але не запитала, як запитала б міщанка: «Ну як, подобаюся я вам в цьому вбранні?» Вона була впевнена у своїх чарах, а її пильний погляд промовляв: «Я причепурилася так для вас, щоб вам сподобатися». Тільки стара фея, хрещена мати невідомої принцеси, могла вкутати шию цього кокетливого створіння серпанком мережив, барвисті складки яких яскраво відтінювали блиск атласної шкіри. Краса герцогині засліплювала. Свою зачіску вона прикрасила квітами, що повторювали візерунки ясно-блакитної сукні, багаті барви якої ніби надавали тілесності тендітній, майже безплотній постаті; коли вона швидко полинула до Армана, кінці шарфа маяли в неї за спиною, і хоробрий воїн мимоволі порівняв їх із двома прегарними синіми метеликами, які летять над самою водою поміж квітів, майже зливаючись із ними.

— Я примусила вас чекати, — сказала вона тим чарівливим голосом, яким звертається жінка до чоловіка, коли хоче йому сподобатися.

— Я терпляче ждав би цілу вічність, бо ви прекрасніші за божество. Але хіба виразиш у вбогих словах ті почуття, які розбуджує ваша краса? Вас можна тільки обожнювати. Тому дозвольте, я поцілую краєчок вашого шарфа.

— Пхе! — сказала вона з гордовитим жестом. — Я надто вас шаную, щоб обмежитися такою дрібничкою; дозволяю вам поцілувати мою руку.

І простягла йому свою ще вологу руку.

Коли жінка щойно вийшла з ароматної ванни, її рука пахне чимось дивовижно свіжим та духмяним, і в ній є щось оксамитово м’яке, воно лоскоче губи і проникає в душу, тому в чоловіка, у чиєму серці розквітло кохання й палка пристрасть, такий, здавалося б, невинний поцілунок може розбудити справжню бурю почуттів.

— Ви завжди мені даватимете руку для поцілунку? — смиренно запитав генерал, шанобливо доторкнувшись устами до цієї небезпечної ручки.

— Завжди. Але на цьому ми й зупинимось, — відповіла вона з усмішкою.

Вона сіла і стала надівати рукавички, вдаючи ніби роздивляється на пальцях, а сама тим часом спостерігала за Монріво, який милувався то герцогинею, то граційними розміреними рухами її рук.

— О, як добре, що ви прийшли в точно домовлений час, — сказала вона. — Я люблю точність. За висловом його величності, точність — це ввічливість королів. Але, на мою думку, між нами кажучи, це найкращий спосіб полестити жінці, показавши, що ви шануєте її. Хіба не правда? Ви погоджуєтеся зі мною чи ні?

Вона знову подарувала йому ласкавий погляд, у якому світилася вдавана приязнь, а він аж умлівав від щастя і радісно втішався цими дрібничками. О, герцогиня досконало вивчила своє жіноче ремесло, вона чудово знала, як підбадьорити чоловіка, коли він занепадав духом, як винагородити пустими лестощами кожен його крок, коли він опустився до безглуздої сентиментальності.

— Приходьте завжди на дев’яту годину, не спізнюйтеся.

— Я приходитиму, але невже ви щодня їздитимете на бал?

— Хіба я знаю? — відповіла герцогиня, стенувши плечима з виразом дитячої вередливості, ніби признаючись, що вона вкрай примхлива і що закоханий повинен прийняти її такою, якою вона є. — А втім, чи вам не однаково? Ви супроводжуватимете мене.

— Тільки не сьогодні, — сказав Монріво. — Я не так одягнений.

— Мені здається, — відповіла вона, змірявши його гордовитим поглядом, — що якби комусь і довелося почувати себе ніяково через ваш костюм, то тільки мені. Але знайте, пане мандрівнику, що той, кого я вшанувала своєю увагою і взяла під руку, завжди вище вимог моди, і ніхто не зважиться осудити його. Я бачу, ви зовсім не знаєте світського товариства, цим ви ще більше подобаєтесь мені.

Отак умовляючи Монріво сприяти своїм марнославним витівкам, ця визнана цариця мод непомітно втягувала його в дріб’язкову світську суєту.

«Якщо вона хоче вчинити заради мене дурницю, — подумав Арман, — з мого боку було би безглуздо опиратися їй. Безперечно, в мене вона закохалася, і, звичайно ж, я зневажаю світ аж ніяк не менше, ніж вона. Що ж на бал, так на бал!»

Ну, а герцогиня, мабуть, сподівалася, що кожен, хто побачить генерала, який приїде з нею на бал у чоботях і з чорною краваткою, перестане сумніватися в тому, що він палко в неї закоханий. Генерал був щасливий — адже цариця вищого світу була ладна скомпрометувати себе задля нього, і надія на взаємність почуття розбудила в ньому неабиякий дар красномовства. Переконаний, що герцогиня від нього в захваті, він розкривав перед нею свої думки та мрії, не відчуваючи вже того збентеження, яке напередодні здавлювало йому груди. Чи то пані де Ланже захопилася його змістовною мовою, розцвіченою першими освідченнями, які не менш приємно вимовляти, ніж слухати, чи то наперед обмірковувала цю знадливу хитрість, але вона з лукавою усмішкою подивилася на годинника, аж тоді як видзвонило північ.

— Ой, леле, через вас я пропустила бал! — вигукнула вона з удаваним подивом, прикинувшись, ніби вкрай сердита на себе за свою неуважність.

Потім, наче виправдовуючись за таку раптову зміну свого настрою, вона обдарувала Армана усмішкою, від якої його серце закалатало.

— Я ж обіцяла пані де Босеан, що неодмінно буду, — пояснила вона. — Вони мене там усі чекають.

— Ну що ж, їдьте.

— Ні, розповідайте далі, — сказала герцогиня. — Я залишуся вдома. Я в захваті від ваших пригод на Сході. Розкажіть мені усе-все про себе. Я завжди так щиро співчую стражданням мужніх людей, ніби сама їх переживаю — повірте!

Вона гралася своїм шарфом, бгаючи його та смикаючи нетерплячими рухами, які, здавалося, свідчили про внутрішнє невдоволення та глибоку замисленість.

— Ну чого ми, жінки, варті? — провадила вона. — О, ми недостойні, себелюбні, легковажні створіння! Ми прагнемо розваг, але тільки й уміємо що нудьгувати. Жодна з нас не розуміє, в чому її призначення. За давніх часів жінки у Франції були світочами надії й добра, вони жили для того, щоб утішати в горі, надихати на високі подвиги, винагороджувати митців і розбуджувати в їхніх душах шляхетні пориви. Якщо світ так здрібнів, то в усьому наша провина. Ви змусили мене зненавидіти світське товариство й бали. О ні, не таку вже й велику жертву принесла я задля вас.

Герцогиня зрештою порвала свій шарф на клапті, — так дитина граючись із квіткою, обриває всі пелюстки — і, зібгавши, відкинула його геть, відкривши свою лебедину шию. Вона подзвонила й сказала лакею:

— Я нікуди не поїду.

І боязко підвела на Армана свої мигдалевидні сині очі, ніби даючи йому зрозуміти цим боязким поглядом, що він має право ототожнити її небажання їхати на бал з освідченням у коханні, сприйняти це як першу — і велику — ласку. Здавалося, вона поринула в глибоку задуму, а тоді сказала з тією розчуленою ніжністю, яку жінки вміють виразити в голосі, не відчуваючи її серцем:

— Ви багато пережили...

— О, ні, — відповів Арман. — Адже до сьогоднішнього дня я не знав що таке щастя.

— А тепер знаєте? — спитала вона, дивлячись на нього знизу вгору з лицемірним лукавством.

— Хіба віднині моє щастя не в тому, щоб бачити вас, слухати ваш голос? Досі я тільки страждав, а тепер зрозумів, що можу стати й нещасним...

— Годі, годі, — сказала вона, — ідіть додому, вже північ, треба додержуватися правил пристойності. Я сьогодні не поїхала на бал, ви були в мене. Навіщо давати привід до балачок. Прощавайте. Не знаю, як я виправдаюся, мігрень надійна союзниця і ще ніколи нас не підводила.

— А завтра буде бал? — поцікавився він.

— Я бачу, мої звички вам до вподоби. Атож, завтра ми знову поїдемо з вами на бал.

Арман пішов, почуваючи себе найщасливішим чоловіком на світі, й відтоді став приходити до герцогині де Ланже щовечора о тій годині, яку було встановлено ніби за мовчазною згодою. Наші читачі, а надто молоді люди, які зберігають подібні чудові спогади, знудилися б, якби ми повели свою розповідь з усіма тими подробицями, з якими розвивалася поема їхніх таємних розмов — а жінка за своєю примхою може або прискорити цей потік, або уповільнити, чи то прискіпуючись до слів, коли почуття виливаються надто бурхливо, чи то відкидаючи самі почуття, коли слова не співзвучні її настрою. Отож, я спробую показати, до чого призвели ці Пенелопині хитрощі, описуючи лише зовнішні вияви почуттів. Так, уже через кілька днів після першої зустрічі герцогині та Армана де Монріво наполегливий генерал остаточно завоював право цілувати руки своєї коханої — і це бажання було невситиме. Скрізь, де з’являлася пані де Ланже, неодмінно бачили й маркіза де Монріво, отож деякі жартівники навіть прозвали його вістовим герцогині. Привілеї, якими вона обдарувала Армана, спричинилися до появи в нього заздрісних, ревнивих суперників, ворогів. Пані де Ланже досягла своєї мети. Маркіз змішався з натовпом її численних залицяльників і, віддаючи на людях йому перевагу, вона використовувала його, щоб поставити на місце тих, хто вихвалявся її прихильністю.

— Нема сумніву, що генерал де Монріво в особливій ласці у герцогині, — казала графиня де Серізі.

Я думаю, нема потреби пояснювати в паризькому світському товаристві, що означає завоювати особливу прихильність жінки. Так от, і в цьому випадку все відбувалося згідно з усталеним звичаєм. Балачки про успіхи Монріво не вгавали, і зрештою він здобув славу такого грізного суперника, що навіть найспритніші із залицяльників герцогині мовчки зреклися своїх претензій на неї і залишалися в її почті лише для того, щоб не втратити свого високого становища, бо, користаючись її ім’ям та впливом, було куди легше зажити ласки у світських дам нижчого ґатунку, яким вельми лестило відбити коханця в самої пані де Ланже. Герцогиня була надто прониклива, щоб не помітити цих втеч і таємних угод, і надто горда, щоб терпіти обман. У цих випадках, як казав князь де Талейран, що дуже її любив, вона вміла помститися за неповагу до себе й знаходила для кожного з таких морганатичних союзів гострий дотеп, що разив, як двосічний меч. Її горді глузи призвели до того, що її стали боятися, і вона здобула славу особи надзвичайно розумної. У такий спосіб, підсміюючись над чужими таємницями і не дозволяючи проникнути у свої, вона зміцнила свою репутацію жінки бездоганно доброчесної. Та через два місяці наполегливих упадань генерала де Монріво вона стала відчувати у глибині душі невиразний страх, бачачи, що її зітхальник анітрохи не розуміється на тонкощах сен-жерменського кокетування і сприймає її паризьку манірність усерйоз.

— Цей чоловік, моя люба герцогине, з породи орлів, — сказав якось їй старий відам де Пам’є, — і ви ніколи його не приручите. Він занесе вас у своє гніздо, стережіться!

Почувши від лукавого діда це застереження, — а вона сприйняла його як пророцтво, — пані де Ланже наступного вечора доклала всіх зусиль, щоб Арман зненавидів її: вона була жорстока, вимоглива, вона нервувала і дратувалася, але він обеззброїв її янгольською лагідністю. Ця жінка була настільки нездатна зрозуміти великодушність сильної людини, що ласкаві жарти, якими він відповів на її прискіпування та примхи, вразили її до глибини душі. Вона шукала сварки, а знайшла відданість і любов. Одначе герцогиня правила своєї.

— Якої прикрості завдав вам чоловік, що вас обожнює? — спитав Арман.

— Ви не завдали мені прикрості, — відповіла герцогиня, — несподівано ставши лагідною й покірливою, — але навіщо ви мене компрометуєте? Ви повинні бути для мене тільки другом. Хіба ви цього не знаєте? Мені б хотілося бачити в наших взаєминах делікатну стриманість правдивої дружби, бо я не хочу втрачати ні вашої поваги, ні втіхи, яку дає мені спілкування з вами.

— Ви хочете, щоб я був для вас тільки другом? — вигукнув пан де Монріво, якого це страшне слово вразило, мов електрична іскра. — Після стількох щасливих годин, які ви мені подарували, я і засинаю, і прокидаюся, певний, що у вашому серці є для мене куточок. І ось сьогодні, без жодної на те причини, ви раптом захотіли вбити потаємні надії, якими я тільки й живу. Навіщо ж тоді ви змусили мене присягнутися вам у вічній вірності, навіщо з такою зневагою говорили про примхливу жіночу непостійність, якщо тепер запевняєте мене, ніби нічим не відрізняєтесь від інших парижанок, ніби здатні лише захоплюватись, але не кохати. Навіщо ж тоді ви зажадали моє життя, навіщо його взяли?

— Я завинила перед вами, мій друже. О так, жінка не має права відповідати на поклик серця, коли не може й не повинна розділяти пристрасть.

— Тепер я розумію ви просто кокетували зі мною і...

— Кокетувала?.. Та я ненавиджу кокетування. Бути кокеткою, Армане, це означає обіцяти себе багатьом чоловікам і не віддатися жодному. А віддаватися всім — це розпуста. Такі наші суспільні уявлення, якщо я правильно їх розумію. Але бути сумною з меланхоліками, веселою з безтурботними, розмовляти про політику з шанолюбами, з удаваним захватом вислуховувати базік, розмовляти про війну з людьми військовими, вихваляти ідеї громадського добра в бесідах із філантропами, дарувати кожному бодай крихту лестощів, — усе це видається мені так само необхідним, як квіти у волоссі, діаманти, рукавички й ошатне вбрання. Розмова — це духовна сторона нашого туалету, вона завжди з нами, коли ми обертаємось у світському товаристві, й ми розлучаємося з нею лише тоді, коли скидаємо з голови бальний убір із плюмажем. Ви називаєте це кокетуванням? Але ж до вас я завжди ставилася інакше, ніж до інших. З вами, мій друже, я щира. Іноді я, може, й не поділяла ваших поглядів, та коли після суперечки ви переконували мене в чомусь, хіба я не погоджувалася? Я люблю вас, мій друже, але тільки такою любов’ю, яка дозволена жінці цнотливій і побожній. Я багато думала про нас із вами. Я одружена, Армане. Хай мої взаємини з паном де Ланже і дають мені право розпоряджатися своїм серцем, закони і правила пристойності не дозволяють мені розпоряджатися своєю особою. Зганьблену жінку суспільство таврує зневагою, хоч би яке високе становище вона посідала, і я не знала жодного чоловіка, який би розумів до чого зобов’язує його подібна жертва. Радше навпаки. Неминучий розрив між пані де Босеан і маркізом д’Ажудою, розрив, який усі передбачають, — адже він, кажуть, одружується з панною де Рошфід — доводить, що подібна жертва тільки спонукає вас покинути жінку, котра зважилася на неї. Якби ви справді мене любили, ви погодилися б ненадовго розлучитися зі мною! Адже заради вас я ладна поступитися своєю гордістю — хіба цього замало? Вам відомо, що говорять про жінку, яка не змогла утримати біля себе жодного поклонника? Ні серця вона не має, ні розуму в голові, і бездушна вона, а головне — позбавлена всякого чару. О, світські кокетки не дадуть мені пощади, вони відберуть у мене всі переваги, які збуджували в них такі пекучі заздрощі. А втім, я збережу свою добру славу, для мене це головне, і хай потім суперниці запевняють, ніби я негарна й неприваблива. Однаково від цього вони привабливішими не стануть. Мій друже, згляньтеся ж на прохання жінки, яка принесла вам стільки жертв! Приходьте рідше, це не завадить мені любити вас, як і раніш.

— Он як! — вигукнув Арман із гіркою іронією, вражений у саме серце. — Либонь, правду пишуть у романах, що кохання живиться марними надіями. Я переконався в цьому увіч, і мені лишається тільки втішати себе ілюзією, що мене кохає жінка, яку кохаю я! Але знайте, іноді словом завдають невигойної рани: ви були моєю останньою вірою, а тепер я бачу, що все на цьому світі — омана.

На устах у герцогині промайнула усмішка.

— Авжеж, — провадив Арман уривчастим голосом, — ваша католицька віра, в яку ви хочете мене навернути — брехня, вигадана людьми для власного заспокоєння; надія — брехня, спрямована в майбутнє; гордість — брехня проти самого себе; жалість, розважливість, страх — брехня з розрахунку. Виходить і моє щастя засноване на брехні, я повинен обманювати сам себе, погоджуючись віддавати золоту монету в обмін на дрібний мідяк. Якщо ви з такою легкістю проганяєте мене, якщо не хочете мати в мені ані друга, ані коханця — значить, ви байдужі до мене! А я, божевільний йолоп, повторюю це собі, знаю і все ж таки кохаю вас до нестями.

— О Господи, та ви перебільшуєте, сердешний Армане.

— Я перебільшую?

— Атож, ви вважаєте, що всьому кінець, тоді як я тільки прошу вас бути обачним.

У глибині душі герцогиня втішалася гнівом, що палахкотів у очах поклонника. Вона мучила його і водночас пильно спостерігала за ним, помічаючи найменші зміни у виразі його обличчя. Якби генерал дав маху й без боротьби великодушно визнав свою поразку, як то буває з деякими наївними закоханими, його вигнали б звідси навіки, звинувативши в тому, що він не вміє кохати. Більшість жінок прагнуть зазнати морального насильства. Їм приємно переконувати себе, що поступаються вони лише перед силою. Та Арман був надто недосвідчений, щоб помітити пастку, в яку так спритно заманила його герцогиня. Коли сильний чоловік закохується, він стає довірливий, мов дитина.

— Якщо для вас важливо зберегти тільки зовнішню пристойність, я готовий...

— Зберегти тільки зовнішню пристойність! — вигукнула вона, урвавши його. — Та як ви смієте так думати про мене! Хіба я вам давала бодай найменший привід сподіватися, що я буду вашою?

— Он як! Про що ж тоді ми говоримо? — спитав Монріво.

— Та ви, пане, вселяєте мені жах. А втім, пробачте, — провадила вона крижаним тоном. — Дякую вам, Армане, ви вчасно попередили мене про мою необачність, мимовільну необачність, мій друже, повірте. Ви сказали, що вмієте страждати. Я теж навчуся страждати. Ми перестанемо бачитися, а згодом, коли і ви, і я трохи заспокоїмося, ми знайдемо якийсь вихід і знайдемо розраду в тому щасті, що його дозволяє наше суспільство. Я ще молода, Армане; у двадцять чотири роки жінка може натворити чимало дурниць та безумств, коли їй трапиться завести близькі взаємини з чоловіком не зовсім порядним. Але ви будете мені тільки другом, пообіцяйте.

— У двадцять чотири роки жінка вміє мислити цілком тверезо і все розраховувати, — сказав генерал.

Він сів на диван і обхопив голову руками.

— Ви мене кохаєте? — спитав він, підвівши голову і втупивши у неї погляд, сповнений рішучості. — Відповідайте прямо: так чи ні?

Це запитання налякало герцогиню дужче, аніж налякала б загроза смерті, — банальна хитрість, якої в дев’ятнадцятому сторіччі, коли чоловіки уже не носять шпаги на боку, жінки зовсім не бояться. Та хіба від приплющених вій, від насуплених брів, від примружених очей, від тремтливих губ не струмує іноді та жива магнетична сила, яка навіює жах?

— О, якби я була вільна, — сказала вона, — якби...

— То це ваш чоловік стоїть нам на перешкоді? — радісно вигукнув генерал, ходячи сягнистими кроками по будуару. — Люба Антуанетто, я наділений владою більш необмеженою, ніж самодержець усієї Росії. Я склав угоду з долею; в усьому тому, що торкається суспільних взаємин, я можу і прискорювати, і вповільнювати їхній хід, як ото прискорюють чи вповільнюють хід годинника. Щоб керувати нині чиєюсь долею треба просто знати, як крутяться всі коліщата нашої політичної машини. Незабаром ви будете вільні — згадайте ж тоді про свою обіцянку.

— Армане, що ви хочете цим сказати? О Господи, невже ви гадаєте, я можу бути винагородою за злочин? Чи вам хочеться, щоб я вмерла? Чи ви зовсім не боїтеся Бога? А я боюся Його. Хоч герцог де Ланже і дав мені право ненавидіти його, я йому не зичу зла.

Генерал де Монріво, чиї пальці машинально барабанили сигнал відступу по мармуровій плиті каміна, мовчав, дивлячись на герцогиню незворушним поглядом.

— О, мій друже, — вела вона далі, — не плекайте чорних замірів проти нього. Він мене не любить, він погано до мене ставиться, але я повинна виконувати свій обов’язок щодо нього. Я на все готова, аби вберегти його від лиха, яким ви йому погрожуєте. Ось що я вам скажу, — провадила вона після короткої мовчанки, — я більше не говоритиму про те, що нам слід розлучитися, ви приходитимете сюди, як і дотепер, як і раніше, цілуватимете мене в чоло. Якщо іноді я вам у цьому й відмовляла, то з чистого кокетства, повірте. Але складімо угоду, — мовила вона, побачивши, що він підходить ближче. — Ви дозволите мені побільшити число своїх залицяльників, приймати їх уранці частіше, ніж досі. Я стану вдвічі легковажнішою, стану холодна з вами на людях, удаватиму, ніби між нами все скінчено; ви навідуватимете мене трохи рідше; ну, а потім...

Сказавши ці слова, вона дозволила Арманові обнята себе за стан, і пригорнулася до нього, вдавши, ніби переживає ту насолоду, яку більшість жінок відчувають у таких обіймах, що ніби обіцяють усі втіхи кохання; а тоді, вочевидь бажаючи спонукати його на цілковиту відвертість, вона стала навшпиньки і підставила чоло під палкий поцілунок Армана.

— А потім, — підхопив Монріво, — ви більше не згадуватимете при мені свого чоловіка, облиште й думати про нього.

Пані де Ланже не відповіла.

— В усякому разі, — заговорила вона після промовистої мовчанки, — обіцяйте підкорятися мені в усьому й не бурчіть, не дратуйтеся — домовилися, мій друже? Ви ж хотіли тільки налякати мене, правда? Ну ж бо, признайтеся!.. Ви надто добрий, аби плекати злочинні наміри. Невже справді у вас є таємниці, яких я не знаю? Як ви можете керувати долею?

— У цю хвилину, коли ви підтвердили, що справді подарували мені своє серце, я почуваю себе надто щасливим, аби зібратися з думками й відповісти вам. Я вам вірю, Антуанетто, я не мучитиму вас ні підозрами, ні безпідставною ревністю. Але якщо випадок зробить вас вільною, ми поєднаємося...

— Тільки випадок, Армане, — сказала вона, похитавши головою з тим милим і сповненим глибокої значущості виразом, якого подібні жінки вміють надати своєму обличчю так само легко, як співачка вміє надати своєму голосу того чи того відтінку. — Чиста випадковість, — повторила вона. — І добре собі затямте: якщо з вашої вини з паном де Ланже станеться лихо, я ніколи вам не належатиму.

Вони розлучилися задоволені одне одним. Герцогиня склала угоду, яка давала їй можливість, довести світському товариству — і словами і вчинками, — що генерал де Монріво не був її коханцем. Що ж до їхніх взаємин, то лукава кокетка замислила урвати йому терпець, не дозволяючи нічого, крім тих мізерних успіхів, яких він досягав під час коротких атак, що їх герцогиня завжди уривала там, де їй хотілося. Вона так лагідно вміла відмовити в дрібничках, дарованих учора, була сповнена такої рішучості зберегти доброчесність, що анітрохи не боялася легкої любовної гри, небезпечної лише для жінки палко закоханої. Зрештою, перебуваючи в розлуці з чоловіком, герцогиня нічого не втрачала, навіть якби й принесла в жертву коханню цей шлюб, розірваний уже давно.

Зі свого боку Монріво радів, що йому вдалося відвоювати ще клапоть території: цілком задоволений цими аж надто туманними обіцянками, він сподівався що назавжди спростував аргументи, які жінка, відмовляючись від кохання, черпає в подружньому обов’язку. Отож протягом якогось часу він утішався новими правами, що їх домігся з такими труднощами. Наївніший за дитину, цей чоловік сприймав кохання зовсім по-дитячому, і воно для нього вигравало всіма барвами життя. З палкою безпосередністю наївного хлопчака віддавав він усі свої сили, весь вогонь своєї душі, весь пал своєї пристрасті цій жінці з такими гарними ручками, з пишними білявими косами, які вона дозволяла йому цілувати, з осяйним чолом, таким цнотливим і чистим. Зігріта його коханням, підкорена магнетичними струмами цього щирого почуття, герцогиня ніяк не зважувалася почати суперечку, що розлучила б їх навіки. Вона була жінкою більшою мірою, ніж припускала, ця тендітна істота — і навіть у тих випадках, коли намагалася примирити вимоги релігії з живими емоціями марнославної гордині, з пустими розвагами, якими втішаються парижанки. Щонеділі ходила вона на месу, не пропускала жодної церковної відправи, а вечорами поринала в солодке любострастя постійно стримуваного жадання. Арман і герцогиня де Ланже скидалися на індійських факірів, котрі знаходять винагороду за свою цноту в спокусах, які доводиться їм долати. Можливо також, що герцогиня, зрештою, знайшла вихід своєму почуттю в цих цнотливих ласках, які будь-кому іншому здалися б цілком невинними, але її зухвалій уяві видавалися майже розпусними. Бо як інакше пояснити незбагненну таємницю її постійних вагань? Щоранку вона була сповнена рішучості відмовити маркізові де Монріво у візиті; але щовечора забувала про свій намір, бо о призначеній годині не могла вчинити опір його натиску. Спочатку вона слабко захищалася, потім її суворість пом’якшувалася, мова ставала лагідною, ласкавою — тільки коханці могли гомоніти з такою щирою безпосередністю. Герцогиня щедро сипала блискучими дотепами, її кокетування набувало знадливої чарівності. Кінець кінцем, вона до краю збуджувала душу й почуття закоханого, але ніколи не допускала, щоб його пристрасть перехлюпнула через певну межу; і коли, очманівши від її близькості, він був готовий переступити через останні перепони, вона сердито відштовхувала його. Жодна жінка не відмовляється від кохання без серйозної на те причини — нема нічого природнішого як поступитися пристрасті; добре це усвідомлюючи, пані де Ланже незабаром огородила себе другою лінією укріплень, ще неприступнішою, ніж перша. Її нібито стримував страх перед гнівом Божим. Жодний з отців церкви не проповідував із таким красномовством, ніхто не говорив про неминучість кари Господньої з такою переконаністю, як герцогиня. І при тому вона не вдавалася ні до молитовних фраз, ні до риторичних словес. У неї була своя власна патетика. На найпалкіші Арманові благання вона відповідала поглядом, блискучим від сліз, яким-небудь рухом, що свідчив про жорстоку душевну муку; вона примушувала його замовкнути, благаючи про пощаду; ще одне слово — і вона не витримає, вона не хоче більше його слухати, краще вже смерть, аніж злочинне щастя.

— Хіба це не жахливо — порушити заповідь Божу? — казала вона йому голосом, ослаблим від внутрішньої боротьби, яку ця прегарна комедіантка, здавалося, могла притлумити в собі лише на короткий час. — Я залюбки принесу вам у жертву людей, весь світ, але це егоїзм із вашого боку занапастити мою душу заради своєї скороминущої втіхи. Ні, скажіть, хіба ви нещасливі? — додавала вона, простягуючи йому руку і показуючись у негліже, ніби обіцяючи все-все своєму коханцеві, якому дорого доводилося розплачуватися за свою наївну віру в такі обіцянки.

Якщо — зі слабкості чи щоб утримати біля себе поклонника, чия палка пристрасть розбуджувала в ній незвичне хвилювання — вона дозволяла Арманові викрасти поцілунок, то відразу червоніла й проганяла його з канапи, як тільки таке близьке сусідство з ним ставало для неї небезпечним.

— Ваші радощі, Армане, — це мої гріхи, які мені доводиться спокутувати в тяжких муках; вони коштують мені стількох покаянь, стількох докорів сумління! — вигукувала вона.

Коли Монріво спроваджували на відстань двох стільців від цієї аристократичної спідниці, він починав блюзнити і клясти Бога. Герцогиня обурювалася.

— Не розумію, друже мій, — казала вона сухо, — чому ви не хочете вірити в Бога, адже людям вірити неможливо. Замовкніть, не смійте так говорити. У вас надто шляхетна душа, щоб ви могли поділяти дурість лібералів, які мають зухвалість заперечувати існування Бога.

Богословськими та політичними суперечками вона користувалася, мов холодним душем, щоб заспокоїти Монріво, який забував про кохання і нетямився з люті, коли вона заманювала його за тисячу миль від свого будуара в хащі теорій абсолютизму — а обстоювала вона їх напрочуд уміло. (Небагато жінок наважуються бути демократками, це надто суперечить їхньому деспотизму в царині почуттів). Але часто траплялося, що генерал, пославши к бісу політику, змахував своєю гривою, гарчав, ніби розлючений лев, і, знавіснілий від кохання, забував про всі перешкоди і кидався на свою жертву, неспроможний далі гасити полум’я в серці та стримувати збурену уяву. Якщо ця жінка відчувала, що піддається чарам пристрасті й ось-ось поступиться домаганням закоханого, вона завжди знаходила в собі сили вибігти з будуара; покинувши напоєне любовною милостю та жаданнями повітря, яким вона там дихала, герцогиня переходила до вітальні, сідала за фортепіано і співала наймелодійніші сучасні наспіви, знаходячи вихід чуттєвій пристрасті, бо іноді пристрасть і їй не давала пощади, але вона знаходила в собі снагу долати її. У такі хвилини пані де Ланже видавалася Арманові дивовижно чарівною: вона не прикидалася, вона була щира, й бідолаха починав вірити, що його кохають. Її егоїстичний опір він сприймав як непорочність святого доброчесного створіння, й він змирявся, і говорив про платонічне кохання — і це він, генерал артилерії! Коли пані де Ланже вдосталь награлася релігією у своїх особистих інтересах, вона вигадала нову гру, начебто в інтересах Армана: вона заповзялася навернути його до християнських чеснот, вона переказувала йому «Дух християнства»^[29], пристосувавши його до розуміння військових. Монріво нетерпеливився, його ярмо видавалося йому надто обтяжливим. І тоді, бачачи, як він дратується від цих благочестивих балачок, вона умисне допікала йому розмовами про Бога, таємно сподіваючись, що Бог, почувши таку хулу на свою адресу, покарає нечестивця і визволить її від чоловіка, який ішов до своєї мети з такою непохитною рішучістю, що починав уселяти їй жах. До того ж їй було вигідно розпалювати кожну сварку, щоб розтягти духовну боротьбу найдовше й уникнути боротьби фізичної, яка була для неї куди небезпечнішою.

Якщо опір у ім’я святості шлюбу в цій боротьбі почуттів можна розглядати як період громадянської війни, то потім спалахнула війна релігійна, і в ній, як і в попередній настав момент перелому, після якого непримиренність опору почала зменшуватися. Одного вечора, випадково з’явившись до герцогині раніше, ніж звичайно, Арман застав у неї абата Ґондрана, духовного наставника пані де Ланже; зручно розсівшись у кріслі біля каміна, той перетравлював смачний обід і чарівні гріхи своєї духовної дочки. Побачивши цього чоловіка, його рожеве, спокійне обличчя, незворушне чоло, тонкі губи, його пронизливий інквізиторський погляд, побачивши його одіяння, в якому переважали лілові барви — ознаки вже близького єпископського сану, — побачивши, з якою благородною величчю тримається поважний священнослужитель, Монріво вмить спохмурнів, нікому не вклонився й не зронив ні слова. Коли йшлося не про його кохання, генерал не був позбавлений проникливості; отож, перехопивши кілька поглядів майбутнього єпископа, Монріво здогадався, що саме він намовляв герцогиню ставити такі неподоланні перешкоди його коханню. Щоб якийсь марнославний підступний абат та посмів руйнувати щастя такого загартованого воїна, як Монріво, — на саму цю думку кров шугнула йому в голову, а пальці судомно стислися; генерал підхопився на ноги і заходив по вітальні, та щоразу, коли він наближався з наміром дати волю своєму гніву, герцогиня приборкувала його одним поглядом. Анітрохи не збентежена похмурою мовчанкою поклонника, мовчанкою, яка стривожила б усяку іншу жінку, пані де Ланже спокійно вела далі з абатом Гондраном глибоко духовну бесіду про необхідність відновити релігію в усьому її колишньому блиску. Красномовніше за самого абата розбалакувала вона про те, чому церква повинна представляти не лише духовну, а й світську владу, і висловлювала жаль, що в палаті перів досі нема єпископської лави, як у палаті лордів. Зрештою абат, знаючи, що нині піст, і його однаково буде зверху, вирішив віддати поле битви генералові і став прощатися. Герцогиня ледь підвелася з крісла, щоб відповісти на смиренний уклін свого духівника, так була вона вражена дивною поведінкою Монріво.

— Що з вами, мій друже?

— Як він мені остогид, ваш абат!

— А ви взяли б і почитали книжку, — сказала герцогиня, не турбуючись, почув чи не почув їхні репліки абат, що саме зачиняв за собою двері.

Монріво на мить занімів, вражений зухвалим тоном герцогині й жестом, яким вона підкреслила свої різкі слова.

— Моя люба Антуанетто, дякую вам, що ви все-таки віддали Коханню перевагу над Церквою. Але, благаю, дозвольте поставити вам одне запитання.

— А, ви мене допитуєте? Ну й чудово, — відповіла вона. — Хіба ви мені не друг? Я спокійно можу відкрити вам свою душу й ви переконаєтеся, що там зберігається тільки один образ.

— Ви розповідали тому чоловікові про наше кохання?

— Він мій духівник.

— Він знає, що я кохаю вас?

— Пане де Монріво, сподіваюся, ви не такий зухвалий і не вимагатимете від мене, щоб я розкрила вам таємницю своєї сповіді?

— Отже, цій людині все відомо і про наші сварки, і про мої почуття до вас...

— Людині, ласкавий пане? Не плутайте людей із Богом!

— Усе Бог та Бог! Я й тільки я повинен царювати у вашому серці. А Богові дайте спокій, заради мене та заради Нього самого, хай Він сидить собі на своєму небі! Пані, ви більше не сповідатиметеся, бо інакше...

— Бо інакше — що?.. — перепитала вона з посмішкою.

— Бо інакше я більше ніколи сюди не прийду.

— В такому разі прощавайте, Армане. Прощавайте навіки.

Герцогиня підвелася й пішла в будуар, навіть не глянувши на Монріво, який залишився стояти, спершись рукою на спинку стільця. Скільки часу він так простояв, генерал і сам не знав. Душа має незбагненну здатність і розтягувати, і скорочувати час. Коли він відчинив двері до будуару, там було поночі. Слабкий голос мовби через силу невдоволено промовив:

— Я не дзвонила. Чому ви заходите, коли вас не кличуть? Залиште мене, Сюзетто.

— Тобі погано? — вигукнув Монріво, падаючи перед нею навколішки.

— Підведіться, пане, — сказала герцогиня, смикнувши шворку дзвоника, — і вийдіть звідси бодай на хвилину.

З’явився лакей.

— Герцогиня просить світла, — сказав йому генерал, і той зайшов до будуару запалити свічки.

Коли Монріво й герцогиня залишилися наодинці, пані де Ланже не встала з канапи; вона лежала там мовчазна, нерухома, так ніби крім неї в будуарі не було нікого.

— Кохана моя, — сказав Монріво голосом, сповненим болю і ніжної доброти, — я не мав рації. Я зовсім не хотів образити твою віру...

— Добре хоч, що ви здатні покаятися, — відповіла вона суворим голосом, не дивлячись на нього. — Нехай вам Бог простить.

Тут генерал, приголомшений безсердечністю цієї жінки, яка, скоряючись своїм незбагненним примхам, то ставала для нього зовсім чужою, то близькою, наче сестра, в розпачі рушив до дверей, вирішивши піти від неї назавжди без єдиного слова. Він мучився, а герцогиня в душі сміялася з його муки, спричиненої духовними тортурами, куди безжальнішими, ніж тортури середньовічного правосуддя. Та Монріво не знайшов у собі мужності виконати свій намір.

У критичні хвилини жінці, зазвичай, конче треба виговоритися і, поки вона не проторохкотить певну кількість слів, її мучить відчуття, ніби вона не завершила важливої справи. Тому герцогиня де Ланже, яка ще не сказала всього, що хотіла сказати, заговорила знову:

— У нас із вами різні погляди, генерале, і мені це вельми прикро. Для жінки було б жахливо зректися віри, яка обіцяє любов потойбіч могили. Я не говоритиму про християнські почуття, ви однаково нічого не зрозумієте. Дозвольте лише нагадати вам про правила пристойності. Невже ви забороните придворній дамі причащатися перед Великоднем, як то велить звичай? Та й чи не повинні ми бодай у чомусь допомагати своїй партії? Ліберали прагнуть знищити в людях релігійне почуття, а ми їм цього не дозволимо. Релігія завжди буде політичною необхідністю. Хіба взялися б ви правити країною, якби в ній жили одні безбожні розумники? Наполеон на це не зважився, він переслідував тих, хто проповідував ідеологію. Щоб народи не вдавалися до розумування, слід примусити їх схилятися перед почуттями. Отож приймімо католицьку релігію з усіма її висновками. А якщо ми прагнемо, щоб уся Франція ходила до церкви, то чи не повинні ми ходити туди самі? Як бачите, Армане, релігія — це сполучна ланка консервативних засад, які дають змогу людям багатим жити спокійно. Релігія тісно пов’язана з власністю. Хіба не краще правити народами за допомогою духовних ідей, ніж за допомогою ешафотів, як то було за часів Терору, єдиного засобу приборкання людей, який винайшла ваша гидка революція? Священнослужитель і король — та це ж ви, це я, це княгиня, моя сусідка; одне слово вони уособлюють інтереси всіх порядних людей. Послухайте мене, мій друже, переходьте до нашої партії, адже, кінець кінцем, вона й ваша, ви могли б стати нашим Суллою, якби мали бодай крихту амбіцій. Я нічого не тямлю в політиці, я керуюся лише почуттям; але й для мене очевидно, що суспільство загине, якщо постійно ставити під сумнів його основи.

— Якщо ваш двір, якщо ваш уряд справді так думають, мені вас шкода, — сказав Монріво. — Реставрація, пані, повинна сказати, як сказала Катерина Медічі, коли вирішила, що битву біля Дре програно: «Ну що ж, підемо до гугенотів слухати проповідь!» Так от, тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік — це і є ваша битва біля Дре. Як і тогочасна королівська династія ви захопили владу, але втратили право на неї. Політичне протестантство здобуло перемогу в умах. Якщо ви не захочете видати Нантський едикт^[30] або, видавши його, зразу ж і відмовитеся від нього, якщо одного дня вам спаде на думку зректися Хартії, цієї охоронної грамоти революційних інтересів суспільства, Революція спалахне знову, грізна та невблаганна, й порішить вас одним ударом. Не сподівайтеся, що коли-небудь вона покине Францію, вона вросла в цю землю. Можна повбивати людей, але не інтереси суспільних верств... О Боже, та яке нам діло до Франції, до королівського престолу, до легітимної монархії, до всього світу! Все це дурниці порівняно з моїм щастям! Хай вони собі царюють, хай падають із престолу — мені байдуже. То на чому я зупинився?

— Ви зупинилися, мій друже, на відстані одного кроку від герцогині де Ланже.

— Ні, ні, я стою не перед герцогинею, не перед якоюсь там де Ланже, а перед своєю любою Антуанеттою.

— Прошу вас, залишайтеся там, де ви є, — сказала вона, відштовхуючи його зі сміхом, але не сердито.

— То ви ніколи мене не кохали? — запитав він, і в очах його зблиснув шалений гнів.

— Ні, мій друже.

В цьому «ні» вчувалося «так».

— Який же я йолоп, — прошепотів він, цілуючи руку своєї грізної королеви, що знову стала жінкою. — Антуанетто, — провадив він, притулившись обличчям до її ніг, — ти така ніжна й цнотлива, ти нікому не станеш розповідати про наше щастя, правда не станеш?

— Ох, навіжений! — вигукнула вона, швидко, проте граційно підхоплюючись на ноги.

І не сказавши більше ні слова, вибігла до вітальні.

«Що це з нею?» — здивувався генерал, не здогадуючись, який могутній струс пережила його кохана, коли від доторку його гарячого обличчя, її мовби вдарило електричним струмом.

Коли, тремтячи від палкої пристрасті, генерал увійшов до вітальні, він раптом почув там небесні акорди. Герцогиня сиділа біля фортепіано. Вчені або митці, які живуть водночас і розумом, і почуттями, ті, кому думки не перешкоджають утішатися земними радощами, підсвідомо знають, що для творця мелодії ноти та музичні фрази теж правлять за своєрідний інструмент самовираження, як дерево або мідь для виконавця. Для них існує окрема музика, яку вони сприймають не на слух, а безпосередньо душею. «Andiamo mio ben» може викликати і сльози радості, і зневажливий сміх, залежно від того, як співає співачка. У вищому світі теж нерідко трапляється, що дівчина, яку терзає невідома печаль, або чоловік, чия душа тремтить у муках пристрасті, виливають свої почуття в музиці, розмовляючи з небом або із самим собою чудесними мелодіями, схожими на рядки з якої-небудь давно забутої поеми. Тож і генерал тепер слухав одну з таких невідомих поем, жалібну пісню пташки, яка помирає сама-одна в дрімучому пралісі.

— Боже мій, що це ви граєте? — спитав він розчуленим голосом.

— Прелюдію до романсу, який, здається, має назву «Річка Тахо».

— Я й не знав, що музика фортепіано може виразити так багато, — сказав він.

— Ох, мій друже, — мовила вона, вперше подивившись на нього поглядом закоханої жінки, — ви не знаєте й того, що я вас люблю, що через вас я жахливо страждаю, і мені конче треба висловити свої почуття мовою, мало для вас зрозумілою, бо інакше я не змогла б опертися вашій волі... Але ви нічого не бачите.

— І все ж таки ви не хочете подарувати мені щастя!

— Армане, я померла б від розпуки наступного дня.

Генерал швидко вийшов. Його душили сльози, й уже на вулиці він утер очі, неспроможний далі стримуватися.

Герцогиня берегла вірність Богові цілих три місяці. По закінченні цього терміну, коли їй обридло повторювати одне й те саме, вона перестала посилатися на Всевишнього в суперечках зі своїм поклонником. Може, вона остерігалася часто згадувати про вічність від страху, що під впливом таких балачок і кохання генерала розтягнеться навічно — не тільки на її земне життя? Виправдати цю жінку можна лише припустивши, що вона була цнотлива і тілом, і душею; інакше її поведінка видасться просто жахливою. Будучи ще далеко від того віку, коли і чоловік, і жінка, поєднані взаємністю, надто виразно бачать, як насувається невеселе майбутнє, щоб не гаяти часу й псувати радощі кохання дрібними чварами, герцогиня, безперечно, переживала якщо не першу любов, то перші любовні втіхи. Неспроможна відрізнити добро від зла, не спізнавши страждань, які навчили б її цінувати скарби, кинуті їй до ніг, вона лише забавлялася ними. Не знаючи, яке то щастя грітися під живодайним промінням сонця, вона воліла залишатися в темряві. Арман починав відчувати, в якому дивному становищі він опинився, проте плекав надію, що рано чи пізно в ній озветься голос природи. Знову й знову, виходячи увечері від пані де Ланже, він тішив себе думкою, що не стане жінка протягом сімох місяців приймати залицяння чоловіка і найніжніші, найзворушливіші докази його кохання, не стане відверто заохочувати боязкі прояви притлумленої пристрасті, щоб потім обманути його сподівання, і він терпляче ждав, коли й до нього прийде літо, не сумніваючись, що перший зірве достиглі плоди. Він чудово розумів вагання заміжньої жінки, розумів, що вона боїться порушити заповіді релігії. Він навіть радів цій боротьбі. Жорстоке кокетування герцогині він сприймав як вияви сором’язливості й не хотів би, щоб вона поводилася інакше. Йому навіть подобалося, що вона вигадує для нього нові й нові перешкоди — хіба не долав він їх одну за одною? І хіба з кожною такою перемогою не здобував він право на якісь нові інтимні ласки, даровані йому після тривалого впертого опору як очевидна запорука кохання? Він настільки приохотився смакувати дріб’язкові поступки, якими вдовольняються боязкі закоханці, що така поведінка стала для нього звичною. Отже, йому лишалося подолати одну, найголовнішу перешкоду — власний страх; бо він уже не бачив іншої завади своєму щастю, крім примхливої вдачі тієї, котра дозволяла називати себе Антуанеттою. І тоді він твердо постановив собі домогтися більшого, домогтися всього. Збентежений, мов недосвідчений підліток, не сміючи повірити, що його богиня спуститься до нього з небес, він довго вагався, і пережив болісне серцебиття, той напад рішучості, яка розвіюється від одного слова, відвагу, що слабне вже на порозі дверей. Він зневажав себе за те, що не осмілюється сказати слова, які рвалися в нього з грудей, — і не казав нічого. І ось одного вечора генерал поринув у таку похмуру задуму, що герцогиня не стала чекати, поки її раб заговорить — вона вгадала його намір і без слів, вгадала, що зараз він у нестямному пориві зажадає здійснення своїх законних, хоч і не схвалюваних законом прав. Хіба наміри чоловіків коли-небудь залишаються в таємниці? Хіба жінки не обдаровані природженим умінням читати їх із виразу обличчя?

— Он як? То ви не хочете залишитися моїм другом? — вигукнула вона, уриваючи його на першому слові і втупивши у нього погляд, прикрашений божественним рум’янцем, чудесною грою ясночервоної крові під прозорою шкірою. — У подяку за мою великодушність ви хочете мене збезчестити! Поміркуйте хоч трохи. Я багато думала — і я завжди думала про нас із вами. Жінка має своє особливе уявлення про порядність, якої ми повинні додержуватися, як ви додержуєтеся законів честі. Я не здатна на обман. Якщо я віддамся вам, я вже не зможу залишатися дружиною пана де Ланже, у хай там якому розумінні. А ви вимагаєте, щоб я пожертвувала своїм становищем, своєю доброю славою, своїм життям заради сумнівного кохання, якому не вистачило терпцю й на сім місяців. Он чого ви хочете — позбавити мене права вільно розпоряджатися собою! Ні, ні, навіть не згадуйте мені про це. Не кажіть ні слова. Я не хочу, я не маю права вас слухати. — Тут герцогиня де Ланже, вдаючи глибоке хвилювання, схопилася обома руками за голову й відкинула пасма волосся з розпашілого чола. — Ви з’являєтеся до слабкого, беззахисного створіння, заздалегідь усе обміркувавши, й думаєте: «Якийсь час вона нагадуватиме мені про свого чоловіка, потім про Бога, потім про неминучі наслідки кохання; але я не стану вагатися, я скористаюся з того впливу, якого зумів домогтися, я стану їй необхідний, я прив’яжу її до себе путами звички, розголошу про наші взаємини у вищому світі, й коли вищий світ нарешті визнає наш зв’язок, ця жінка опиниться під моєю владою». Зізнайтеся щиро — адже ви думали саме так!.. Ви запевняєте, ніби кохаєте мене, а самі вдаєтеся до ницого розрахунку — пхе, яка ганьба! Ви закохані? Авжеж, так я вам і повірила! Просто, у вас прокинулася хіть і ви хочете зробити мене своєю коханкою — ото й усе. Так ні, нічого у вас не вийде, герцогиня де Ланже не дозволить себе принизити. Хай дурненькі міщанки ловляться у ваші тенета, я не заплутаюся в них ніколи. Хіба можу я бути певна, що ви скоро мене не розлюбите? Ви захоплюєтеся моєю красою, але за півроку я можу споганіти, як ота мила княгиня, моя сусідка. Ви в захваті від моїх чар, моєї дотепності — о, Господи, ви знудитеся від них, як знудитеся й від утіх! Адже звикли ви за кілька місяців до тих знаків прихильності, які я мала слабкість вам дарувати! Коли я стану пропащою жінкою, ви одного чудового дня охолоните до мене й заявите мені напрямки: «Я розлюбив вас». Високе становище, багатство, честь — усе, чим володіє герцогиня де Ланже, — загинуть разом з ошуканою надією. В мене народяться діти, які стануть живим утіленням моєї ганьби і... А втім, — урвала вона себе з нетерплячим жестом, — чого це я розтлумачую вам те, що ви знаєте краще за мене. Облишмо цю розмову. На моє щастя, я ще спроможна порвати взаємини, які ви вважаєте нерозривними. Чи й не геройство щовечора приходити в особняк де Ланже і розважати себе, базікаючи з жінкою, з якою ви бавитеся наче з іграшкою! Але ж кілька юних чепурунчиків теж навідують мене з третьої години до п’ятої, як і ви вечорами. От вони — і справді некорисливі. Я з них підсміююсь, а вони спокійно терплять усі мої примхи, всі мої зухвалі вихватки і від щирого серця розважають мене. А от ви, той, кого я обдаровую найкоштовнішими скарбами душі, ви хочете мене занапастити і завдати мені безліч прикрощів! Мовчіть уже! Годі, годі! — сказала вона, побачивши, що він збирається заперечити. — Ви не маєте ні серця, ні душі, ні чуйності. Я знаю, що ви мені скажете. То й нехай. Ліпше я здаватимуся вам холодною, нечулою, невдячною, навіть безсердечною, аніж здобуду в світі славу жінки пересічної, аніж буду осуджена на вічні муки за те, що віддалася гріховним утіхам, якими ви скоро переситилися б. Ваше егоїстичне кохання не варте такої жертви...

Ці слова дають вельми приблизне уявлення про ту палку промову, яку проспівала своїм мелодійним голосом герцогиня, не змовкаючи ні на мить, мов накручена катеринка. Втім, ніщо не заважало їй говорити скільки завгодно, бідолаха Арман відповідав на цей потік музикальних нот лише мовчанкою, сповненою болісних роздумів. Уперше він зрозумів, що герцогиня лише кокетує з ним, він угадав підсвідомим чуттям, що жінка, яка кохала б по-справжньому і до самозабуття, жінка, яка поділяла б його любов, не змогла б так розраховувати, так твердо міркувати. Крім того, він відчував щось подібне до сорому, згадуючи, що й сам удавався до розрахунків, до негідних думок, за які вона тепер йому дорікала. Перевіряючи себе з янгольською щирістю, він справді знаходив тільки егоїзм у своїх словах, у своїх думках, у своїх твердо обміркованих відповідях. Він у всьому винуватив себе самого і в розпачі ладен був вистрибнути з вікна. Слово «я» здавалося йому жахливим. І справді, що сказати жінці, яка не вірить у твоє кохання? «Дозвольте мені довести, як я вас люблю». І знову — я! Монріво не знав, як це знають герої будуарних пригод, що за подібних обставин треба брати приклад з того незламного у своїй логіці філософа, який просто став ходити перед послідовниками Піррона, що заперечували рух. Цьому відважному воїнові якраз і бракувало відваги, притаманної досвідченим коханцям, добре обізнаним у формулах жіночої алгебри. Чи не тому жінки, навіть найдоброчесніші, так часто стають жертвами бувалих у бувальцях спокусників, яких у народі називають досить-таки брутальним словом, що ті досконало володіють методом наочного доведення, а кохання, попри свою витончену поезію почуттів, вимагає трохи більше геометрії, аніж звичайно думають. Хоча герцогиня та Монріво з цього погляду було до пари одне одному: обоє не мали жодного досвіду в коханні. Вона дуже мало тямила в теорії, зовсім не знала практики, нічого не відчувала і про все любила поговорити. Монріво погано знав практику, не розумівся на теорії і надто глибоко почував, щоб говорити про свої почуття. Отже, обох гнітило таке дивне становище. В цю вирішальну хвилину міріади думок, що вирували в мозку Монріво, звелися до однієї: «Віддайтеся мені!» Вимога, жахливо егоїстична у стосунку до жінки, в чиїй душі ці слова не розбуджували жодних спогадів і не викликали жодного образу.

А проте, він повинен був відповісти на дошкульні слова герцогині. Хоч його кров кипіла від її колючих фраз, різких і холодних, що одна за одною вгороджувалися в нього, мов гострі стріли, Монріво намагався притлумити свою лють, щоб не утнути якоїсь навіженої вихватки і не втратити всього.

— Повірте, герцогине, я просто в розпачі, що Бог не винайшов для жінки іншого способу підтвердити свою сердечну прихильність, як віддатися не тільки душею, а й тілом. Ви цінуєте себе так високо, що я, природно, повинен цінувати вас не менше. Якщо ви принесли мені в дар свою душу і почуття, як ви запевняєте, то що вам варто віддати й решту? А втім, якщо подарувати мені щастя — для вас така болюча жертва, то не станемо більше про це говорити. Одначе ви повинні пробачити чоловікові з гордою душею, коли він почуває себе приниженим, бачачи, що з ним поводяться, як із щеням.

Тон, яким було сказано ці останні слова, напевне, злякав би всяку іншу жінку. Та коли спідниця такої високої думки про себе, що уявляє себе чи не богинею, — жоден земний володар не зрівняється з нею в гордині.

— Повірте, маркізе, я просто в розпачі, що Бог не винайшов для чоловіка іншого, благороднішого способу підтвердити свою сердечну прихильність, як висловлювати вкрай ниці пожадання. Якщо жінка, віддавшись, стає рабинею, то чоловік, оволодівши нею, не бере на себе жодних зобов’язань. Де запорука того, що ви кохатимете мене завжди? Якби я щохвилини доводила вам свою любов, то це, ймовірно не тільки не прихилило б вас до мене, а навпаки, відштовхнуло б, і я опиналася б у становищі жінки покинутої. Я не хочу стати другим виданням пані де Босеан. Хто знає, як утримати чоловіка біля себе? В декого з вас пристрасть можна будити лише постійною холодністю; іншим потрібна вічна відданість, безперервне обожнювання; одні вимагають від жінки лагідності, а іншим до серця деспотизм. Жодна з нас досі не навчилася читати у ваших серцях. — Вона замовкла, потім провадила, змінивши тон. — Зрозумійте, мій друже, не можна заборонити жінці з тремтінням у душі запитувати себе: «Чи кохатиме він мене завжди?» Хай якими жорстокими вам здадуться мої слова, вони спричинені страхом, я просто боюся втратити вас. О господи! Це не я говорю, мій любий, це говорить у мені розважливість; і звідки вона з’явилася в такого легковажного створіння, як я? Сама не розумію.

Почути цю відповідь, почату в дошкульному іронічному тоні, а закінчену найніжнішим, наймелодійнішим голосом, яким будь-коли говорила жінка, з усією безпосередністю освідчуючись у коханні, — хіба не означало це в одну мить перенестися з пекла в рай? Монріво зблід і вперше у своєму житті впав навколішки перед жінкою. Він цілував краєчок її сукні, її ноги, її коліна; а втім, пильнуючи честь Сен-Жерменського передмістя, не станемо розкривати таємниці його будуарів, де коханню дозволяють усе, крім того єдиного, що становить саму його суть.

— Антуанетто, кохана моя, — вигукнув Монріво, умліваючи від щастя, адже герцогиня дозволяла йому обожнювати себе — горда своєю великодушністю, вона, здавалося, забула про все на світі, крім їхнього кохання, — авжеж, ти маєш рацію, я не хочу, щоб ти в мені сумнівалася. Я теж тремчу на думку, що мій ангел-охоронець може мене покинути, і я хотів би, щоб ми поєднали наші долі нерозривними узами.

— От бачиш, — шепнула вона, — недарма я боюся.

— Дозволь мені договорити, і я розвію твій страх одним словом, — вів далі Арман. — Послухай, я заслуговував би на смерть, якби покинув тебе. Будь моєю — і я дам тобі право вбити мене, якщо я зраджу! Я власноруч напишу листа, де розповім, що з таких-то і таких-то причин мусив накласти на себе руки: там зроблю я і свої останні розпорядження. Ти матимеш у себе в руках цей заповіт, що пояснюватиме мою смерть, і зможеш помститися мені, не боячись ні Божого, ні людського суду.

— Не треба мені такого листа! Якщо я втрачу твою любов навіщо мені жити? Якби я захотіла вбити тебе, хіба я не пішла б за тобою? Ні, дякую за твою пропозицію, але я не потребую твого листа. Хіба не мала б я тоді підстави підозрювати, що ти зберігаєш мені вірність лише зі страху? А може статися й так, що зрада, пов’язана з небезпекою, видалася б для тебе привабливою — адже ти звик ризикувати життям. Ні, Армане, я зовсім іншого від тебе прошу — і це виконати найважче.

— Чого ж у такому разі ти просиш від мене?

— Щоб ти мені підкорявся й не зазіхав на мою свободу.

— Боже, Боже! — вигукнув він. — Та ти зі мною граєшся, як із дитиною!

— О, дитина з тебе досить таки вередлива й розпещена, — сказала вона, гладячи густого чуба на голові, яка лежала в неї на колінах. — Цю дитину люблять куди сильніше, ніж вона думає, але яка ж вона неслухняна! Невже вам мало того, що ви маєте? Невже заради мене ви не можете пожертвувати бажаннями, які мене ображають? Невже вас не задовольняє те, що я вам пропоную, якщо більше я дати не можу, не втративши честі? Хіба тепер ви нещасливий?

— Я щасливий, — сказав він, — але тільки в ті хвилини, коли мене не мучать сумніви. Бо сумніватися в коханні, Антуанетто, — це однаково, що вмерти.

І несподівано він став красномовним, улесливим — таким, яким був насправді, якими бувають усі чоловіки, коли в їхніх грудях палахкотить вогонь жадання. Навтішавшися насолодами, що їх, мабуть, було дозволено якимсь таємним єзуїтським указом, герцогиня тепер упивалася палкими признаннями Армана, сприймаючи їх радше розумом, аніж серцем, признаннями, що стали для неї так само необхідні, як світське товариство, бали й Опера. Знати, що тебе обожнює чоловік видатний, чия грізна вдача вселяє жах, перетворити його на дитину, гратися з ним, як Поппея з Нероном, — багато жінок заплатили за таке небезпечне щастя кров’ю та життям, згадаймо принагідно хоч би дружин Генріха VIII. І при всьому тому її тривожило передчуття грізного лиха. Дозволяючи йому пестити свої прегарні біляві коси, які він любив перебирати пальцями; відчувати доторк маленької руки цієї великої людини; сама граючись чорними пасмами його чуба, тут, у своєму будуарі, де вона царювала, герцогиня не могла позбутися невідчепної думки: «Цей чоловік здатний убити мене, коли здогадається, що я з нього сміюся».

Пан де Монріво до другої години ночі залишався у своєї коханої, яка вже не здавалася йому ані герцогинею, ані вельможною дамою з роду Наварренів; Антуанетта прикидалася так майстерно, що він бачив перед собою просто жінку. Того чудового вечора, під час витонченої і ніжної гри, до якої вдається кожна парижанка, перш ніж зважитися на те, що у світському товаристві називають «гріхом», герцогиня, попри свою манірність та вдавану сором’язливість, дозволила генералові милуватися всіма принадами, які складають гордість молодих жінок. Він мав усі підстави думати, що її примхи та опір — це ніби одіяння боязкої небесної душі, а отже його треба просто зняти з неї одежина за одежиною, разом з тим одіянням, яке приховувало її чарівну вроду. Герцогиня здавалася йому найнаївнішою, найневиннішою з коханок, жінкою, гідною його вибору. Він пішов від неї, очманілий від щастя, адже того вечора вона подарувала йому стільки доказів кохання, що, як йому здавалося, віднині вона просто не зможе не визнати його своїм таємним мужем, своїм обранцем перед Богом. Отак думаючи, простодушно радіючи своєму коханню і водночас глибоко відчуваючи, які обов’язки накладає воно на людину, Арман повільною ходою вертався додому. Він ішов набережними понад Сеною, щоб милуватися якомога ширшим простором неба, йому хотілося, щоб не тільки зоряне склепіння над головою, а й уся природа була неозорою — так повнилася щастям його душа. Його легені, здавалося, вдихали більше повітря, аніж напередодні. Дорогою він подумки розмовляв сам із собою, він обіцяв собі любити цю жінку так благоговійно, так ніжно, щоби щодня вона черпала в безмежному щасті спокуту за гріх, який учинила проти суспільства. Солодке хвилювання, яке людина переживає в ті хвилини, коли її наповнено по вінця! Той, хто здатен усією душею віддатися одному-єдиному почуттю, спізнає незглибиме блаженство, уривками споглядає власне життя, осяяне палкою пристрастю — так, ченці, буває, споглядають сяйво божества, час від часу поринаючи в екстаз. Без такої віри у вічність кохання, воно було б нічого не варте; тільки постійність надає йому величі. Саме так сприймав кохання Монріво, повертаючись додому, умліваючи від щастя. «Тепер ми навіки належимо одне одному!» Ця думка була для Монріво, наче талісман, що обіцяв йому здійснення найзаповітніших мрій. Він навіть не запитував себе, чи не зміниться герцогиня, чи довго триватиме їхня любов; він вірував у неї — тією вірою, що становить головну чесноту християнства, чесноту, без якої немислиме райське блаженство і яка, можливо, не так потрібна для окремої людини, як для всього суспільства. Вперше він осмислював життя почуттями — той, хто досі весь до останку віддавався діяльності, що вимагала неймовірної напруги людських сил, майже бездумної солдатської вірності.

Вранці другого дня, пан де Монріво знову подався в Сен-Жерменське передмістя. У нього була ділова зустріч у домі по сусідству з особняком де Ланже і, облагодивши справи, він попрямував до герцогині, мов до себе додому. Генерал був не сам — з ним ішов маркіз де Ронкероль; у світі вважали, що ці двоє почувають один до одного гостру неприязнь, — так принаймні вони вдавали на людях. На той час маркіз де Ронкероль уже здобув собі в паризьких будуарах бучну славу; він був дотепний, талановитий і надзвичайно сміливий, ним захоплювалася вся паризька молодь; його манери вважали зразковими, і йому заздрили не тільки за успіхи, а й за життєвий досвід, до того ж він володів чималим багатством і походив з аристократичного роду, що надає в Парижі особливого блиску всім іншим перевагам улюбленців моди.

— Ти куди йдеш? — спитав де Ронкероль у Монріво.

— До пані де Ланже.

— А справді, я й забув, що ти потрапив у її тенета. Ти тільки марнуєш на неї свої почуття, і міг би застосувати їх десь-інде з куди більшим успіхом. Я міг би знайти тобі з десяток жінок у банківських сферах, у тисячу разів кращих за цю титуловану куртизанку, яка в думках не менш безсоромна, аніж інші, не такі лукаві, у своїх...

— Що ти говориш, друже! — вигукнув Арман, уриваючи Ронкероля. — Герцогиня — ангел духовної чистоти.

Ронкероль засміявся.

— Ну якщо ти так уклепався, чоловіче, — сказав він, — то мій обов’язок просвітити тебе. Але спершу одне запитання — повір усе залишиться між нами. Віддалася тобі герцогиня чи ні? Якщо віддалася, то мені більш немає чого сказати. Ну ж бо, викладай свої таємниці. Адже йдеться про те, щоб ти не розтринькував скарби своєї шляхетної душі, обробляючи невдячний ґрунт, на якому не проросте жодна з твоїх надій.

Коли Арман відверто змалював йому своє становище, наївно перерахувавши всі, навіть найдріб’язковіші, поступки, здобуті ціною величезних зусиль, Ронкероль зареготав так глузливо, що всякому іншому це коштувало б життя. Та для кожного, хто побачив би, як вони стояли на розі вулиці, дивились один на одного й розмовляли, так само далекі від людей, як ті, кого доля закидає в пустелю, стало б очевидно, що цих двох поєднує міцна дружба, і ніякі життєві ускладнення не можуть їх посварити.

— Любий Армане, чому ти досі не розповів мені, в яку халепу ти вклепався зі своєю герцогинею? Я дав би кілька корисних порад, які б допомогли тобі довести цю інтрижку до щасливого кінця. По-перше, щоб ти знав, жінки Сен-Жерменського передмістя, як і всі інші, вельми люблять утішатися коханням; але вони хочуть, щоб чоловіки віддавалися їм, а самі віддаватись і не думають. Таку угоду вони склали з природою. Церковна казуїстика дозволяє їм майже все, крім плотського гріха. Скромні ласощі, якими частує тебе твоя чарівна герцогиня — це гріхи прощені, вона змиває їх у святій воді каяття. Та якби ти мав зухвалість рішуче зажадати, щоб вона вчинила великий смертний гріх, — а саме цього ти прагнеш домогтися від неї насамперед, — ти побачив би, з яким глибоким презирством вона зачинила б перед тобою двері свого дому, а тим більше — будуару. Ніжна Антуанетта відразу про все забула б і викреслила б тебе зі свого життя. Твої поцілунки, голубе, вона зітре так само байдуже, як стирають із губів помаду, а спогади про твоє кохання — наче рум’яна зі щік. Я добре вивчив жінок подібного ґатунку — тобто парижанок у їхньому чистому вигляді. Доводилося тобі бачити, як дріботить вулицею гризетка? Її личко так і проситься на картинку: прегарний капелюшок свіжі щічки, кокетлива зачіска, лукава усмішка, — а вбрана вона недбало, майже неохайно. Ну як, хіба не схожий мій портрет? Ось така вона парижанка. Вона знає, що в густому натовпі видно тільки голову, тому голові вона приділяє всю свою марнославну вагу, на голову чіпляє всі свої прикраси. Так от, у твоєї герцогині нічого, крім голови, немає — і почуває вона лише головою, і серце в неї у голові, і голос у голові, і всі втіхи вона переживає головою. Ми називаємо таке нікчемне створіння інтелектуальною куртизанкою. Вона грається з тобою, мов із дитиною. Якщо ти мені не віриш, то можеш переконатися, що я тобі кажу правду, сьогодні ж увечері або й уранці, цієї ж таки хвилини. Іди до неї і зажадай, владно зажадай того, в чому тобі відмовляють. Навіть якщо ти візьмешся за справу, як покійний маршал де Рішельє, твоє клопотання буде відхилено.

Арман дивився на приятеля приголомшеним поглядом.

— Та ти, бачу, так її жадаєш, що збожеволіти ладен!

— Я хочу домогтися її нехай там що! — вигукнув Монріво в нестямі.

— Тоді, слухай. Будь невблаганний, як і вона, спробуй її принизити, образити її гординю; спробуй розтривожити не серце, не душу, а нерви та лімфу цієї жінки, водночас нервової та лімфатичної. Якщо тобі вдасться пробудити в ній жадання, ти врятований. Але забудь про свою дитячу наївність. Якщо, стиснувши її в своїх орлиних пазурях, ти завагаєшся, відступиш, якщо бодай бровою ворухнеш, якщо даси їй підстави думати, що вона зможе тебе приборкати, вона вислизне з твоїх пазурів, наче в’юн, і більше ти її не зловиш. Будь несхитний, як закон. І виявляй не більше милосердя, аніж кат. Побий її. Побивши один раз — побий знову. Бий її без передиху, як ото шмагають капчуком. Герцогині тверді, мій дорогий Армане. Жінки цієї породи пом’якшуються тільки від ударів; біль пробуджує в них серце, і їх треба бити з почуття милосердя. Отже бий і бий її, аж поки від болю в неї ослабнуть нерви, пом’якшають жили — ти дарма думаєш, що вони й тепер у неї ніжні та чутливі — і тоді ти змусиш битися її черстве серце, воно стане еластичнішим після такої обробки. А коли ти приборкаєш мозок, тоді, можливо, пристрасть і проникне в металеві труби цієї машини, яка вміє проливати сльози, маніритися, непритомніти, промовляти солодкі слова; і ти бачитимеш пречудову пожежу, якщо тільки зумієш розпалити вогонь. Тоді ця сталева конструкція в жіночій подобі розжариться до червоного жару, наче залізо в горні; такий жар довго не остигатиме, і світіння розпеченого металу може перетворитися на кохання. А втім, я сумніваюся. Та й чи варта герцогиня стількох зусиль? Між нами кажучи, їй би слід спочатку піти в науку до такого джигуна, як я, я зробив би з неї чарівну жінку, в ній відчувається порода; тоді як удвох ви навряд чи подолаєте навіть ази кохання. Але ти закоханий, і, звичайно, не погодишся з такою моєю пропозицією... Що ж, бажаю вам усіляких радощів, діти мої, — додав, сміючись, Ронкероль після короткої мовчанки. — Щодо мене, то я віддаю перевагу жінкам доступним; вони принаймні не скупують на ніжність, їхня любов — від природи, без світських приправ. Мій бідолашний хлопче, ну навіщо тобі жінка, яка вічно маніриться, в якої тільки й на думці, щоб їй поклонялися? Одну таку, правда, можна завести, як ото заводять породисту кобилу, і в цій боротьбі сповідальні з канапою, білого з чорним, королеви з безумцем, докорів сумління з прагненням до втіх, бачити лише цікаву партію в шахи. Хоча досвідчений гульвіса в такій партії дає мат за три ходи — якщо тільки захоче. Якби я взяв собі жінку такого ґатунку, я поставив би за мету...

Він щось прошепотів Арманові на вухо й швидко пішов геть, не бажаючи слухати відповідь.

А Монріво майже бігцем кинувся до особняка де Ланже, звернув у двір, піднявся сходами і без повідомлення увійшов до герцогининої спальні.

— Але так не роблять! — вигукнула вона, поквапно загорнувши поли пеньюара. — Армане, ви жахливий нечема. Прошу вас, покиньте мене негайно. Ідіть звідси, йдіть. Зачекайте мене у вітальні. Ну ж бо вийдіть.

— Янголе мій, — сказав він, — хіба коханий чоловік не має особливих прав?

— Це жахливо, добродію, це поганий тон і для коханого, і навіть для законного чоловіка отак вриватися до жінки.

Він підійшов до неї й міцно її обняв:

— Пробач, моя люба Антуанетто, але мене мучать тяжкі підозри.

— Підозри? Пхе, як вам не соромно!

— Одначе вони майже підтвердилися. Якби ти мене кохала, хіба ти гнівалася б на мене тепер? Хіба не зраділа б, що я прийшов? Хіба не закалатало б у тебе серце? Я не жінка — і то весь тремчу, тільки-но почую твій голос. Часто на балу я ледь стримую себе, щоб не схопити тебе в обійми.

— Ну якщо я розбудила ваші підозри тим, що не падаю вам у обійми на людях, то, боюся, ви підозрюватимете мене все життя. Та супроти вас Отелло просто дитина!

— Он як! Ви не любите мене! — вигукнув він у розпачі.

— Принаймні погодьтеся, що в цю мить ви мало привабливий.

— То я повинен докладати зусиль аби вам сподобатися?

— Звичайно, повинен. А зараз вийдіть, залиште мене, — сказала вона, і її ніжний голос зазвучав владними нотами. — Я не така, як ви, я завжди хочу вам подобатися...

Жодна жінка не вміла говорити грубощі з такою витонченою люб’язністю, як герцогиня де Ланже. І чи не ставали вони від цього вдвічі образливіші? Чи не могли розлютити найвитриманішого чоловіка? У цю мить її очі, звук її голосу, постава свідчили про цілковиту невимушеність, стан невластивий для жінки люблячої, яка вся тремтить у присутності коханого. Завдяки повчанням маркіза де Ронкероля, а також завдяки внутрішньому чуттю, яке пристрасть на короткий час розбуджує і в найменш проникливих людях і яка особливо виразно проявляється в людей сильних духом, Арман угадав страшну правду, що крилася за безтурботною поведінкою герцогині — і тоді в його серці знялася буря, й воно заклекотіло, наче озеро, готове вийти з берегів.

— Якщо вчора ти казала правду, будь моєю, кохана Антуанетто! — вигукнув він, кинувшись до неї з розкритими обіймами. — Я хочу...

— Насамперед не вводьте мене в неславу, — сказала вона, зберігаючи холодний спокій, і з силою відштовхуючи його. — Ваш крик може почути покоївка. Прошу вас поводьтеся чемно. Ваша фамільярність доречна ввечері в моєму будуарі, але не тепер і не тут. І що означає ваше «я хочу»? «Я хочу!» Так ще ніхто зі мною так не розмовляв! Це смішно, це просто безглуздо.

— Отже, ви не поступитеся мені в цьому питанні? — промовив він.

— У цьому питанні? Ви називаєте питанням моє право вільно розпоряджатися собою? Питання справді важливе і дозвольте мені вирішувати його самій.

— А якщо я вимагатиму, щоб ви виконали свою обіцянку?

— Цим ви тільки доведете, що я припустилася величезної помилки, давши вам цілком бездумну обіцянку, але я не така дурна, щоб виконувати її. Залиште мене у спокої, прошу вас.

Монріво зблід. Він хотів кинутися до неї, але герцогиня подзвонила, і коли увійшла покоївка, сказала йому з люб’язною і глузливою посмішкою:

— Будьте ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

І Арман де Монріво зненацька відчув усю невблаганність цієї жінки, холодної та колючої, мов сталевий клинок, відчув усю нещадність її зневаги. В одну мить порвала вона узи, міцні лише в очах її поклонника. З виразу Арманового обличчя герцогиня прочитала таємні наміри, з якими він прийшов, і вирішила, що настала слушна нагода довести цьому наполеонівському солдатові, що герцогині, хоч і приймають любов, але не віддаються, і завоювати їх куди важче, ніж підкорити Європу.

— Пані, мені немає коли чекати, — відповів Арман. — Ви самі сказали, що я вередлива дитина. Коли я серйозно захочу того, про що ми оце говорили, я свого доб’юся.

— Доб’єтесь?

— Доб’юся.

— Ну що ж, зробіть мені приємність, захотіть. Це мене розважить. Навіть цікаво буде подивитись, як ви візьметеся до справи...

— Я просто в захваті, — відповів Монріво з дивним сміхом, що налякав герцогиню. — Адже мені пощастило бодай чимось зацікавити вас. Ви дозволите мені заїхати сюди ввечері й супроводжувати вас на бал?

— Вельми вдячна, але пан де Марсе вас випередив, я вже йому обіцяла.

Монріво холодно вклонився і вийшов.

«Отже, Ронкероль мав рацію, — подумав він. — Що ж, зіграємо партію в шахи».

З цієї хвилини він затаїв свої почуття під маскою незворушного спокою. Жоден чоловік не в спромозі швидко отямитися після такого раптового переходу від найвищого блаженства до найнестримнішої муки. Невже він спізнав ілюзію щастя тільки для того, аби відчути всю порожнечу свого колишнього життя? У душі в нього клекотіла буря; але він умів страждати і стримував натиск своїх розбурханих думок, як гранітна скеля стримує штормові океанські хвилі.

«Я нічого не придумав їй сказати; при ній я розгублююсь. Вона сама не розуміє, яка вона ница й підла. Ніхто досі не зважився сказати цьому створінню правду у вічі. Вона, безперечно, знущалася з багатьох чоловіків, я помщуся їй за всіх».

Можливо, вперше пристрасть і гнів так злилися в людському серці — і Монріво сам не міг зрозуміти, що бентежить його більше: кохання чи жадоба помсти. Того ж таки вечора він поїхав на бал, де мала бути герцогиня де Ланже, і майже втратив надію чимось дошкулити цій жінці, в якій йому почало ввижатися щось демонічне. Вона поводилася з ним люб’язно, ласкаво йому всміхалася, мабуть, не бажаючи викликати підозру, що її взаємини з паном де Монріво зайшли надто далеко. Якби супилися обоє, це свідчило б, що йдеться про кохання. Та оскільки в поведінці герцогині нічого не змінилося, тоді як генерал був сумний і похмурий, усі слушно припустили, що Арман нічого не домігся. У вищому світі добре вміють розрізняти між розчаруванням невдалого залицяльника і нещирим смутком, який удають декотрі чоловіки за намовою своїх коханок, щоб приховати їхні аж надто близькі взаємини. І всі сміялися з Монріво, який, не порадившись зі своїм навчителем, був замислений і сумний — де Ронкероль, безперечно, намовив би його скомпрометувати герцогиню, відповідаючи на її фальшиву ласкавість палкими поглядами.

Арман де Монріво покинув бал, відчуваючи огиду до природи людської і ще неспроможний до кінця повірити в таку страхітливу зіпсутість.

«Якщо немає ката, який карав би за подібні злочини, я сам пригну донизу твою голову і твоя шия відчує доторк леза гострішого, аніж гільйотина на Гревській площі. Криця проти криці й побачимо, чиє серце б’є нещадніше».

Майже цілий тиждень герцогиня де Ланже чекала відвідин маркіза де Монріво, але Арман обмежувався тим, що кожного дня надсилав у особняк де Ланже свою візитну картку. Щоразу, коли їй приносили цю картку, герцогиня мимоволі здригалася, вражена якоюсь зловісною думкою, невиразною, мов передчуття лиха. То їй здавалося, що могутня рука цього невблаганного чоловіка хапає її за коси, то його ім’я будило в її жвавій уяві картини помсти, одна одної страшніші. Вона надто добре вивчила Монріво, щоб не боятися його. Чи не намислив він убити її? А що як цей дужий кремез із бичачою шиєю розпанахає їй живіт і жбурне її через голову? Або розтопче її ногами? Коли, де і як він її схопить? Чи стане він її катувати і які тортури вигадав він для неї? Герцогиню мучило каяття, і бували такі хвилини, що вона кинулася б йому в обійми в палкому пориві, якби він прийшов. Щовечора, засинаючи, вона бачила обличчя Монріво, і щоразу воно було іншим, то з гіркою посмішкою на устах; то з грізно нахмуреними, мов у Юпітера, бровами. А то вона холонула від страху, коли в неї втуплювався його левиний погляд, і він грізно здвигав плечима. Коли вранці приносили його картку, їй ввижалося, що вона залита кров’ю. Вона жила в постійній тривозі, і бачачи це ім’я, хвилювалася більше, аніж тоді, коли бачила перед собою його живого — свого шаленого, впертого, вимогливого поклонника. Її страх тільки зростав від того, що вона повинна була мовчати, їй доводилося готуватися до нещадної боротьби самій, не сподіваючись на допомогу, не сміючи ні до кого звернутися. Її душа, горда й невразлива, виявилася більш чутлива до лоскітливих уколів невинності, ніж колись до любовних пестощів. О, якби генерал міг бачити свою кохану в ті хвилини, коли, нахмуривши чоло, вона сиділа в гіркій задумі у своєму будуарі, де він пережив стільки радісних ілюзій, у ньому, мабуть, ожили б великі надії. Хіба гордість не належить до тих почуттів, які штовхають людину на шляхетні вчинки?

Хоча пані де Ланже берегла свої думки в таємниці, цілком слушно припустити, що Монріво був їй уже далеко не байдужий. Заполонити уяву жінки — хіба це не перемога для чоловіка? В такому стані її почуття різко змінюються, відхилюячить то в той бік, то в той. Киньте жінку під копита баского коня або нацькуйте на неї лютого хижака — у такому випадку, вона впаде навколішки й чекатиме смерті; але якщо звір пощадить її й залишить живою, вона закохається в коня, в лева, в бика, і скаже про це, не соромлячись. Герцогиня почувала себе в пазурях лева; вона тремтіла від жаху, але ненависті в її душі не було. Двоє супротивників, що перебували в таких дивних взаєминах одне з одним, протягом останнього тижня тричі зустрічалися у світському товаристві. І щоразу на кокетливі розпитування герцогині Арман відповідав шанобливим поклоном і такою жорстокою, іронічною посмішкою, що в ній оживав весь страх, пережитий уранці, коли їй приносили його візитну картку. Наше життя цілком залежить від почуттів, а почуття розділили цих двох людей бездонним проваллям.

Графиня де Серізі, сестра маркіза де Ронкероля, давала на початку наступного тижня великий бал, на який було запрошено й пані де Ланже. Коли герцогиня увійшла до зали, перший, кого вона побачила, був Арман; цього разу він чекав на неї, так, принаймні, їй видалося. Вони обмінялися поглядами. І раптом герцогиня уся вкрилася холодним потом, їй подумалося, що Монріво вигадав для неї якусь нечувану, страхітливу помсту, не менш жорстоку, аніж образа, якої вона йому завдала. Помсту було винайдено та ретельно підготовлено, вона клекотіла, вона кипіла. Очі знехтуваного коханця метали блискавки, а обличчя горіло ненавистю й зловтіхою. Хоч як хотілося герцогині вбити його холодним та зухвалим поглядом, її очі погасли. Вона підійшла до графині де Серізі, й та не змогла втриматися від вигуку:

— Що з вами, люба Антуанетто? На вас страшно дивитися.

— Пусте, після кадрилі я оживу, — відповіла герцогиня, подаючи руку молодикові, який підійшов до неї.

Пані де Ланже пішла в танець в якійсь шаленій нестямі, переслідувана тяжким поглядом Монріво. Той стояв попереду глядачів, які спостерігали за танцюристами. Щоразу, коли герцогиня проносилася повз нього в танці, він упирався в неї поглядом, яким тигр зирить на свою здобич. Коли танець закінчився, герцогиня сіла біля графині. Генерал усе не відривав від неї погляду, водночас розмовляючи з якимсь незнайомцем:

— Особливо мене вразили під час цієї подорожі... — казав він.

Герцогиня вся обернулася на слух.

— ...слова, що їх промовив сторож у Вестмінстері, показуючи нам сокиру, якою кат у масці зітнув голову Карлові Першому — цими словами нібито остеріг якогось цікавого сам король.

— І що ж то за слова? — спитала графиня де Серізі.

— Не торкайтеся сокири, — відповів Монріво, і в його голосі прозвучала погроза.

— Розповідаючи цю давню історію, відому кожному, хто бував у Лондоні ви, маркізе, з таким мелодраматичним виразом дивитеся на мою шию, що мені здається, ніби ви й справді погрожуєте мені сокирою.

Ці останні слова герцогиня промовила із сміхом, хоч усе її тіло зросив холодний піт.

— Але ця давня історія несподівано набула нового змісту, — відказав Монріво.

— Справді? Поясніть, будь ласка, чому?

— Бо ви, пані, доторкнулися до сокири, — прошепотів Монріво так, щоб почула тільки вона.

— Отакого ви мені напророчили! — відповіла вона, силувано всміхаючись. — І коли ж моя голова покотиться з пліч?

— Я зовсім не хочу, щоб ви втратили свою прегарну голівку, ласкава пані. Але, боюся, вам таки загрожує чимала біда. Якби скажімо вас остригли, хіба не шкода вам було б ваших чудесних білявих кіс, красу яких ви так умієте підкреслити...

— Але жінки охоче приносять жертви своїм обранцям, навіть якщо ті не вміють подарувати їм випадкової зміни настрою.

— Хай і так. Вам, звичайно, відомо, що зараз ви виглядаєте на вісімнадцять років. Ну а якби якийсь жартівник хімічним способом знищив вашу красу, обернувши вас на сторічну бабу?...

— Ет, віспа — це для нас наче битва під Ватерлоо, пане, — сказала герцогиня, урвавши його. — Тільки зазнавши такого лиха, ми довідуємося, хто нас любить по-справжньому.

— І вам не шкода буде свого знадливого личка?..

— Звісно, буде. І не так за себе, як за того чоловіка, що йому воно могло б принести радість. Але якби мене покохали щиро навіки, навіщо мені тоді краса? А як ви дивитесь на це, Кларо?

— Про таке страшно й подумати, — відповіла графиня де Серізі.

— Чи можна запитати у його величності короля чаклунів, — провадила пані де Ланже, — коли ж я завинила, торкнувшися сокири, адже я ніколи не була в Лондоні.

— Non so^[31], — відказав він, засміявшись із дошкульною іронією.

— І коли віддасте ви мене на тортури?

Тут Монріво холоднокровно дістав годинника, і сказав з переконаністю, що вселяє жах.

— Лихо спіткає вас ще сьогодні.

— Я не дитина, яку можна налякати, — сказала герцогиня, — а може, навпаки, я дитина і тому не відчуваю небезпеки й без страху вистрибую понад краєм провалля.

— Я просто захоплений вашою сміливістю, пані, — сказав Монріво, побачивши, що вона йде танцювати кадриль.

Хоч герцогиня вислуховувала зловісні пророкування Армана з удаваною зневагою, її опанував справжній жах. Гнітюче почуття, від якого в неї тремтіла не тільки душа, а й тіло, розвіялося лише тоді, коли Монріво зник із балу. Зітхнувши з полегкістю, герцогиня, проте, зловила себе на тому, що їй бракує його грізного погляду — настільки жіноча натура схильна до гострих відчуттів. Цей жаль ще не був любов’ю, але належав до тих переживань, які підготовляють її. Потім, начебто знову відчувши на собі палахкотючий погляд Монріво, вона пригадала, з якою впевненістю подивився він на годинника, і її знову охопив жах. Антуанетта вирішила поїхати додому. Було вже близько півночі. Лакей, який чекав на неї, накинув їй на плечі шубу й пішов уперед, щоб викликати її карету. Сівши в екіпаж, герцогиня поринула в глибоку задуму, що було не дивно після погроз Монріво. Коли карета в’їхала на подвір’я, вона увійшла в двері особняка — передпокій був наче такий самий, як і в її домі, але раптом вона не впізнала своїх сходів. Пані де Ланже швидко обернулася, щоб покликати своїх слуг, і цієї ж миті на неї накинулися якісь люди, заткнувши їй рота хустинкою, зв’язали її й кудись понесли. Вона голосно закричала.

— Пані, нам велено вбити вас, якщо ви кричатимете, — прошепотів їй хтось на вухо.

Герцогиня майже знепритомніла від страху й зовсім не помічала, якою дорогою й куди її несли. Прийшовши до тями, вона побачила, що лежить на дивані в чужій кімнаті, в чоловічій спальні. Руки й ноги в неї були зв’язані шовковими шнурками. Підвівши голову вона мимоволі скрикнула — її погляд зустрівся з поглядом Армана де Монріво, який сидів у кріслі, загорнувшись у халат, і спокійно курив сигару.

— Не кричіть, герцогине, — сказав він холодно, виймаючи сигару з рота, — у мене болить голова. Зараз я розв’яжу вас, але вислухайте уважно те, що я матиму честь вам сказати. — І він обережно розв’язав шнурок, який стягував герцогині ноги. — Кричати тут нема сенсу, ніхто вас не почує. Ви надто добре виховані, щоб удаватися до марного опору. Якщо ви поводитиметеся нерозважливо, якщо спробуєте боротися зі мною, я знову спутаю вам руки й ноги. Сподіваюся, що добре обміркувавши своє становище, ви з поваги до себе самої лежатимете тут спокійно, ніби у себе вдома на власній канапі; можете залишатися такою ж холодною, як і там... Чимало сліз пролив я з вашої вини на цій канапі, ховаючись від усіх.

Поки Монріво говорив, герцогиня нишком розглянулася навколо — властивим кожній жінці поглядом, що здається неуважним, але бачить усе. Їй дуже сподобалася ця кімната, чимось схожа на чернечу келію. На ній лежав відбиток думок та почуттів того, хто в ній мешкав. Жодної прикраси не виднілося на голих стінах, обтягнутих однотипними сірими шпалерами. На підлозі лежав зелений килим. Чорна канапа, стіл із паперами, два великі крісла, комод, на якому стояв будильник, дуже низьке ліжко, накрите червоною сукняною ковдрою, облямованою чорним грецьким орнаментом — усе в своєму поєднанні свідчило, що тут живуть життям простим і невибагливим. Трисвічник, який стояв на каміні, нагадував своєю єгипетською формою про неозорі пустелі, де так довго мандрував хазяїн цієї кімнати. Біля ліжка, опертого на величезні лапи сфінкса, що вгадувалися під складками покривала, між бічною стіною кімнати та його протилежною від узголів’я спинкою були двері, сховані за зеленою ширмою з червоними й чорними китицями, підвішеною на масивних кільцях до поперечини. Двері, крізь які її внесли незнайомці, були запнуті такою самою портьєрою, проте підвішеною на шворці. Оглянувши обидві завіси, щоб порівняти їх, герцогиня помітила, що двері біля ліжка були прочинені й крізь торочки внизу проникало із сусідньої кімнати червонясте світло. Цей мерехтливий, тьмяний вогонь природно збудив її цікавість, і їй привиділося, що в хисткій сутіні снували якісь дивні постаті. Але тієї ж миті герцогині не спало на думку, що звідти їй могла загрожувати небезпека, насамперед вона хотіла довідатися про головне.

— Чи не буде неввічливо з мого боку, пане, запитати, що ви хочете зі мною вчинити? — мовила вона з дошкульною і зухвалою іронією.

Герцогиня сподівалася, що почує від Монріво слова палкого кохання. Як треба обожнювати жінку, щоб украсти її!

— А нічого, ласкава пані, — відказав він, недбало пускаючи вгору кільця диму. — Ви пробудете тут недовго. Насамперед я хочу розтлумачити вам, хто ви така і хто я такий. Коли ви лежите у своєму будуарі, граційно вигнувшись на канапі, думки в мене плутаються, і я не знаходжу слів, щоб їх виразити. До того ж у себе вдома ви смикаєте за шворку дзвоника, тільки-но я промовлю якесь небажане для вас слово; ви кличете слуг і виставляєте свого поклонника за двері, наче найпослідущого негідника. Тут я почуваю себе розкуто. Тут ніхто не посміє викинути мене за двері. Тут ви будете моєю жертвою протягом короткого часу і, зробіть ласку, вислухайте мене. Нічого не бійтеся. Я не для того викрав вас, щоб образити чи взяти силоміць те, чого не зміг домогтися любов’ю, чого ви не захотіли подарувати мені самохіть. Це було б підлістю. Я не визнаю насильства, хоч ви, можливо, й визнаєте.

Різким рухом він кинув сигару у вогонь.

— Пані, вам, либонь, неприємно вдихати сигарний дим?

Він підвівся, взяв з каміна розжарену курильницю і запалив у ній пахощі, щоб очистити повітря. Здивування герцогині можна було порівняти тільки з її приниженням. Вона була в руках у цього чоловіка, а він не захотів скористатися своєю владою. Його очі, які зовсім недавно палахкотіли коханням, тепер були спокійні й незворушні, наче зорі. Вона затремтіла. Жах, який уселяв їй Арман, ще посилювався через дивне зацікавлення, яке скувало все її тіло — так ото буває в кошмарному сні, коли ти начебто кудись біжиш, метушишся, а насправді лежиш нерухомо. Ось і тепер від страху вона не могла ворухнутися, і раптом їй здалося, що вогонь за портьєрою став розгоратися, ніби його там роздмухували міхом. Яскравий спалах на мить освітив трьох людей у масках. Ця жахлива картина відразу й зникла, і герцогиня вирішила, що це їй привиділося.

— Пані, — провадив Арман, дивлячись на неї з холодною зневагою, — мені вистачить однієї хвилини, щоб позначити своєю карою кожну мить вашого життя, бо це єдина вічність, якою я здатний розпоряджатися. Адже я не Господь Бог. Вислухайте мене уважно, — сказав він, помовчавши і цим ніби підкресливши значущість своїх наступних слів. — Кохання завжди з’явиться до вас, тільки-но ви його покличете — ваша влада над чоловіками безмежна. Але згадайте, що одного разу ви покликали кохання, і воно прийшло, чисте й наївне, яке тільки може бути на цій Землі; палке й шанобливе, ніжне, як любов найвідданішої жінки або як любов матері до своєї дитини; і таке сильне, що зрештою обернулося на безумство. Ви посміялися з цього кохання, ви вчинили злочин. Кожна жінка має право відкинути кохання, коли вона знає, що не може його розділити. Чоловік, який кохає без відповіді, не повинен ні нарікати, ні шукати співчуття. Але прикинутися закоханою і закохати в себе нещасливця, якого ніколи ніхто не любив, дати йому відчути щастя в усій його повноті, а потім прогнати його; відібрати в нього всяку можливість пережити щастя в майбутньому; отруїти печаллю не тільки його сьогодні, а й усе його подальше життя, кожну його годину і кожну думку — ось що я називаю непрощенним злочином, герцогине.

— Пане...

— Я ще не дозволив вам заговорити. Отож слухайте далі. Я маю на вас цілковите право, але скористаюся лише тією владою, яку має суддя над злочинцем; я хочу розбудити вашу совість. Якби ви її зовсім утратили, я не став би судити вас. Але ви така молода, і мені хочеться вірити, що ваше серце ще не зачерствіло. Ви, я думаю, достатньо зіпсовані, аби вчинити злочин, за який закон не карає, але не так низько впали, щоб не зрозуміти моїх слів у повному їхньому значенні. Вислухайте ж мене уважно.

Цієї миті герцогиня почула глухий шум — то незнайомці, яких вона мигцем побачила в сусідній кімнаті, мабуть, роздували міхом вогонь, що освітив портьєру яскравим відблиском. Але під вогненним поглядом Монріво вона наче прикипіла до місця — тільки вся тремтіла й не могла відвести від нього очей. Хоч гудіння таємничого вогню пробудило цікавість герцогині, палкі слова Армана хвилювали її дужче.

— Пані, — знову заговорив Монріво після короткої мовчанки, — коли в Парижі катові доручають стратити якого-небудь жалюгідного вбивцю, і кат кладе його на плаху, де за велінням закону має скотитися його голова, про це, як ви знаєте, газети повідомляють і багатих, і бідних, щоб одні могли спати спокійно, а інші боялися склепити очі. Так от, ви жінка богомільна, навіть трохи святенниця, тож замовте молебень за упокій душі того бідолахи — ви з ним родичі. Правда, ви належите до верхів суспільства, і тому вам дозволено жити спокійно, щасливо й безтурботно. Спонукуваний злиднями або гнівом, ваш брат-каторжник тільки вбив людину. А ви! Ви вбили в людині і щастя, і надії, і віру. Той грабіжник просто підстеріг свою жертву і позбавив її життя — можливо, навіть проти своєї волі, зі страху перед викриттям. А ви? Ви застосували всю підступність ницої слабкості проти довірливої сили; ви приручили нещасливу жертву, щоб потім розтерзати її серце; ви принадили бідолаху ніжною примхливістю, ви не пошкодували ласкавих слів, щоб навіяти йому надії, жадання, мрії про втіхи кохання. Ви вимагали від нього безлічі жертв — і всі знехтували. Ви показали йому сонячне світло, щоб потім виколоти йому очі. Дивовижне нахабство! Ці підлі вчинки позначені витонченістю, незбагненною для простих міщанок, з яких ви глузуєте. Вони вміють віддаватися й прощати; вони вміють кохати й страждати. Вони пригнічують нас, чоловіків, величчю своєї відданості. Підносячись у найвищі кола світського товариства, ми помічаємо, що багнюки там не менше, ніж на самому суспільному дні; тільки вона там затверділа й укрита позолотою. Атож, щоб у підлоті досягти досконалості, потрібне блискуче виховання, знатне ім’я, треба бути красунею, герцогинею. Треба піднятися над усіма, щоб упасти так низько. Я погано висловлюю свої думки, я ще надто страждаю від ран, яких ви мені завдали; але не думайте, що я нарікаю на свою долю. Ні. В моїх словах я не хочу виразити ні особистого розчарування, ні зневіри або гіркоти. Я прощаю вас, пані, й ви не дуже побивайтеся, що вас привезли сюди проти вашої волі, адже ви дістали тут повне прощення... Але ж ви розбиватимете інші серця, такі самі по-дитячому беззахисні, як і в мене, і мій обов’язок — уберегти їх від болю. Отже, я вирішив учинити над вами праведний суд! Спокутуйте свою провину тут, на цьому світі, й, можливо, Бог вас простить — я хотів би цього від щирого серця. Проте навряд. Бог невблаганний, і, думаю, вам не пощастить уникнути його кари.

На ці слова очі в змученої, приголомшеної жінки набігли слізьми.

— Ну, чого ви плачете? Залиштеся вірна самій собі. Адже вас анітрохи не зворушували муки серця, яке ви розбили. Годі, пані, заспокойтеся. Я вжене спроможний ані страждати, ані співчувати. Може, хтось і думає, що ви дарували йому життя, я ж повідомлю вам інше — і цілком щиро: мені ви дарували небуття. Мабуть ви здогадуєтеся, що я собі не належу, що я повинен жити для своїх друзів, і тому мені й надалі доведеться терпіти знегоди життя, уже овіяного холодом смерті. А ви, чи здатні ви на щось добре? Чи змогли б ви повестися, як ті хижаки в пустелі, котрі спершу завдають ран, а потім їх зализують?

Герцогиня залилася слізьми.

— Не прикидайтеся, пані, не плачте. Якби я й повірив у щирість ваших сліз, то все одно остерігався б їх. Ви просто хитруєте — як і завжди. Ви надто часто мене морочили, аби я міг повірити, що ви здатні проявити бодай однісіньке щире почуття. Віднині ви вже нічим не зможете мене схвилювати. Я все сказав.

Пані де Ланже підвелася в пориві, сповненому воднораз шляхетної гідності і смиренної покори.

— Ви маєте всі підстави бути жорстоким зі мною, — сказала вона, подаючи Арманові руку, якої він не прийняв, — ваші слова ще не досить суворі, я заслуговую не цю кару.

— Я не маю наміру карати вас, пані! Хіба карати — не означає любити? Не ждіть від мене нічого, схожого на почуття. Якби я хотів віддячити вам за те, що ви зі мною вчинили, я міг би стати обвинувачем і суддею, міг би осудити вас і сам здійснити вирок. Але ні! Зараз я тільки виконаю свій обов’язок, мститися вам я не буду. Я думаю, що найжорстокіша помста — це знехтувати помсту. Хто знає! Чи не посприяв я мимоволі вашим любовним утіхам? Носячи від сьогоднішнього дня ганебне тавро, яким суспільство позначає злочинців, ви несамохіть зрівняєтесь з ними в порядності. І тоді ви зможете покохати!

Герцогиня слухала зі смиренням, що не було ні вдаваним, ні кокетливим, як раніше. Вона заговорила лише після тривалої мовчанки.

— Армане, мені здається, що, опираючись коханню, я скорялася інстинкту природної жіночої сором’язливості — і саме від вас я не чекала подібних докорів. Ви перелічуєте всі мої слабкості й виставляєте їх як злочин. Як ви не можете зрозуміти, що коли я піддавалася любовній цікавості й забувала про свій обов’язок, то назавтра я картала себе, я була в розпачі, що зайшла так далеко? Гай-гай! Я грішила через необізнаність. Присягаюся вам, я була так само щира у своїх помилках, як і в своєму каятті. В моїй суворості кохання проявлялося ще сильніше, ніж у моїх пестощах. І на що ви, зрештою, нарікаєте? Я подарувала вам серце, ви ж цим не задовольнилися й захотіли брутально взяти мене...

— Брутально! — вигукнув пан де Монріво, але зразу й подумав: «Я пропав, якщо дозволю затягти себе в суперечку з нею».

— Авжеж, брутально! Ви вдерлися до мене, наче до жінки пропащої, забувши про пошану, про те, що кохання неможливе без ніжності. Хіба не мала я права бодай поміркувати? Ну що ж, я все обміркувала. Непристойність вашої поведінки можна пробачити, вона пояснюється любов’ю. Дозвольте мені в це повірити і виправдати вас у власних очах. Так от, Армане, сьогодні ввечері, в ту саму мить, коли ви пророчили мені нещастя, я нарешті повірила в наше щастя. Авжеж, я повірила у вашу горду й шляхетну вдачу, ви дали мені стільки доказів свого благородства... В ту мить я була твоєю, — прошепотіла вона, схилившись до Монріво. — Атож, мене опанувало неподоланне бажання ощасливити чоловіка, що витерпів такі тяжкі випробування. Я прагнула, щоб мій володар був гідний мене, прагнула, щоб він був великий. Що вище я себе підносила, то менше мені хотілося спускатися! Повіривши в тебе, я повірила в кохання на все життя, і саме тоді ти напророкував мені смерть... Сила завжди поєднується з добрістю. Мій друже, ти людина сильна і ти не зможеш поставитися жорстоко до бідолашної жінки, яка кохає тебе. Навіть якщо я винна, хіба не маю я права на прощення, хіба не можу спокутувати свою провину? Каяття — окраса кохання, а я хочу, щоб наше кохання було прекрасним. Хіба могла я, одна серед усіх, не пережити тих вагань, страху й сором’язливості, які мучать усіх жінок, коли вони готуються поєднати свою долю з якимсь чоловіком, знаючи, що ви, чоловіки, так легко розриваєте ці узи? Міщаночки, яких ти ставиш мені за приклад, теж спочатку чинять опір і лише потім віддаються. Що ж, і я чинила опір, але тепер я твоя... О Боже, та він не слухає мене! — скрикнула Антуанетта, уриваючи себе й заламуючи руки. — Адже я кохаю тебе, я твоя! — вигукнула вона, падаючи перед Арманом навколішки. — Я твоя, твоя, мій єдиний, мій незрівнянний володарю!

— Антуанетта вже не зможе врятувати герцогиню де Ланже, — сказав Арман, намагаючись підвести її. — Я більше не вірю ні тій, ні тій. Сьогодні ви готові віддатися, а завтра, цілком імовірно, знехтуєте мене. Жодні сили, ні земні, ні небесні, не послужать мені запорукою вашої вірності. Докази нашого кохання залишилися в минулому, а в нас більше немає минулого.

В цю мить спалахнуло якесь світло і так яскраво, що герцогиня мимоволі обернула голову до портьєри і знову виразно побачила трьох чоловіків у масках.

— Армане, — мовила вона, — я дуже високої думки про вас і не хотіла б спізнати розчарування. Що то за чоловіки і чого їм тут треба? Що ви замислили проти мене?

— Ті чоловіки, як і я, збережуть у таємниці, те, що тут відбудеться, — сказав Монріво. — Вважайте, що то мої руки і серце. Один із них хірург...

— Хірург? — перепитала вона. — Армане, друже мій, непевність витерпіти найтяжче. Скажіть же правду: вам потрібне моє життя? Вам не доведеться забирати його в мене силоміць, я сама його вам віддам...

— То ви зовсім не зрозуміли, про що йдеться? — сказав Монріво. — Адже я казав про праведний суд. Щоб розвіяти ваші побоювання, — холодно провадив він, узявши зі столу якусь сталеву річ, — я поясню, який вирок я вам ухвалив.

І він показав їй лотаринзький хрест зі сталевим руків’ям.

— Двоє моїх друзів зараз розжарюють на вогні точно такий же хрест. Ми поставимо вам тавро на лобі, якраз посередині між очима, щоб ви не змогли затулити його якоюсь діамантовою прикрасою і в такий спосіб уникнути розпитувань. Отже, ви носитимете на чолі ганебну позначку, яку ваші брати-каторжники носять на плечі. Болю майже не буде, але боюся, що ви не зладнаєте з нервами, почнете пручатися...

— Пручатися? — вигукнула вона, радісно сплеснувши в долоні. — Ні, ні, нехай на мене хоч увесь світ дивиться! О, мій Армане, затавруй, швидше затавруй Антуанетту як свою власність, як дрібничку, що цілком належить тобі. Ти вимагав від мене доказів кохання — так от, усі вони будуть у цій позначці. О, я вбачаю у твоїй помсті лише милосердя й прощення, запоруку вічного щастя. Коли ти отак позначиш жінку своїм тавром, коли перетвориш її на рабиню, що носитиме твій кривавий знак, ти ніколи вже її не покинеш, ти навіки будеш моїм. Прирікаючи мене на самотність, ти будеш зобов’язаний подбати про моє щастя, адже покинути мене в такому стані міг би тільки негідник, а я знаю — ти шляхетний і великодушний. Коли жінка кохає, вона позначає сама себе. Заходьте, панове, заходьте і накладіть тавро на герцогиню де Ланже. Вона навіки належить Арманові де Монріво. Заходьте швидше, заходьте усі, моє чоло палає жаркіше, ніж ваше залізо!

Арман рвучко відвернувся; він не міг бачити Антуанетту навколішках, тремтячу від хвилювання. Він пошепки щось сказав своїм друзям, і всі троє зникли. Життя світської жінки минає в салонах, і вона вміє спостерігати, користуючись грою дзеркал. Прагнучи розгадати Арманові почуття, герцогиня пильно стежила за його віддзеркаленням. Арман, не остерігаючись зрадливого люстра, дав їй помітити дві сльозинки, які швидко втер. Коли він обернувся, щоб підвести пані де Ланже, вона уже встала, вона повірила, що її кохають. Трепет і хвилювання опанували Антуанетту де Ланже, коли Монріво заговорив до неї тим суворим тоном, яким раніше вона сама зверталася до нього, коли гралася з його почуттями.

— Я вирішив помилувати вас, пані. Повірте ви можете вважати, що цієї сцени у вашому житті не було. Але ми попрощаємося навіки. Я хотів би повірити, що ви були щира й тоді, коли кокетували зі мною у себе в будуарі на канапі, й сьогодні, коли виливали переді мною свої почуття. Прощайте. Я не можу більше вам вірити. Ви знову з мене знущалися б, ви й надалі залишилися б герцогинею. І... Ні, прощайте, ми ніколи не зрозуміємо одне одного. А зараз, куди накажете вас відвезти? — несподівано спитав він тоном розпорядника церемоній. — Хочете поїхати додому, чи повернутися на бал до пані де Серізі? Я зробив усе можливе й неможливе для того, щоб ваша репутація не потерпіла. Ні ваші слуги, ні гості нічого не знають про те, що відбулося між нами за ці чверть години. Слуги мабуть думають, що ви на балу, ваша карета стоїть біля під’їзду пані де Серізі; але вона може опинитися й у дворі перед вашим особняком. Куди вас відвезти?

— Куди вам захочеться, Армане.

— Армана більше не існує, герцогине. Ми чужі одне одному.

— То везіть мене на бал, — сказала вона, бажаючи ще раз випробувати його могутність. — Закиньте знов у світське пекло безталанну душу, яка там страждала і страждатиме далі, коли вже не судилося їй бути щасливою. О, мій друже, повірте, я кохаю вас тепер не менше за тих міщанок, про яких ви мені казали! Так кохаю, що ладна просто на балу при всьому народі кинутися вам на шию, якщо ви накажете. Бридке світське товариство не розбестило мене. Я молода і від сьогодні стала ще молодшою. Атож, я ще дитина, твоя дитина Армане, ти щойно мене створив. О, не виганяй же мене з раю!

Арман зробив нетерплячий жест.

— О, якщо я повинна піти, дозволь мені взяти звідси що-небудь на згадку, якусь дрібничку, я носитиму її біля серця, — белькотіла герцогиня, схопивши Арманову шапочку й загортаючи її у свій носовичок. — Повір мені, я не схожа на світських розпусниць, — вела вона далі. — Ти їх не знаєш, а тому не можеш мене оцінити. То знай же: одні з них віддаються за гроші, інші — за багаті дарунки — як усе це ганебно, принизливо! О, я хотіла б стати простою міщанкою, робітницею, якщо ти віддаєш перевагу жінкам нижчим від себе і не цінуєш тих, у кого відданість поєднується з високим становищем у суспільстві. Ох, Армане, і в нашому колі трапляються жінки шляхетні, великодушні, цнотливі, непорочні, і повір мені, вони чарівні. Я хотіла б мати найвельможніші титули, щоб усі їх принести тобі в жертву. Який жаль, що я тільки герцогиня, і чому я народилася не на троні? Заради тебе я зреклася б усього. Для тебе я була б гризеткою, для інших — королевою.

Монріво слухав, посмоктуючи сигару.

— Коли ви захочете звідси піти, скажіть про це, — мовив він.

— Але я хотіла б залишитися...

— Так я цього не хочу! — відрубав він.

— Стривай, ти нерівно її обрізав! — вигукнула вона, вихопивши сигару в нього з рота і припавши губами до того кінця, де щойно притулялися Арманові губи.

— Ти хочеш закурити? — спитав він.

— О, я зроблю все, чого ти зажадаєш від мене...

— В такому разі йдіть звідси, пані.

— Я скоряюся, — мовила вона, плачучи.

— Ви повинні зав’язати собі очі, щоб не бачити якою дорогою вас поведуть.

— Я готова, Армане, — мовила вона, зав’язавши собі очі хустинкою.

— Ви що-небудь бачите?

— Ні.

Він нечутно опустився перед нею навколішки.

— О, я все зрозуміла, — мовила вона, нахиляючись до нього з чарівною грацією, переконана, що суворе випробування закінчилося.

Він потягся до неї устами, її уста потяглися йому назустріч.

— Пані, ви все бачите.

— Але я трішечки цікава.

— Отже, ви й тепер обманюєте мене?

— Ну, гаразд! — вигукнула вона з гнівним виразом ображеної величі. — Зніміть пов’язку, пане, і проведіть мене, я не розплющу очей!

Арман повірив у щирість цього гнівного вигуку і повів герцогиню, а вона, вірна своєму слову, чесно заплющила очі; з батьківською турботливістю взявши її під руку й підтримуючи, де треба було підійматись або сходити вниз, Монріво відчував, як схвильовано калатає серце цієї жінки, так раптово охоплене палким коханням. Пані де Ланже, рада-радісінька, що може розмовляти з ним без слів, дала волю своїм почуттям, але Арман лишився незворушний, і на ніжні потиски її пальців його рука нічого не відповідала. Протягом якогось часу вони йшли поруч, потім Арман звелів їй іти попереду; вона скорилася йому й помітила, як обережно підтримував він її сукню, щоб вона не зачепилася, коли проходили в якісь вузькі двері. Пані де Ланже зворушила його уважність — вона свідчила, що він досі кохає її. Але то було ніби останнє прощання Монріво, бо він покинув її, не сказавши й слова. Відчувши, що вона в теплій кімнаті, герцогиня розплющила очі. Вона була біля каміна в будуарі графині де Серізі, сама-одна. Першою її турботою було привести себе в належний вигляд; вона скоренько обсмикнула на собі сукню і поновила елегантність зачіски.

— Ось ви де, люба Антуанетто, а ми вас повсюди шукаємо! — вигукнула графиня де Серізі, зазирнувши У двері.

— Я зайшла сюди подихати повітрям, — мовила герцогиня, — у вітальнях нестерпна задуха.

— Хтось сказав, ніби ви поїхали, але мій брат Ронкероль запевняє, що бачив ваших слуг, які чекають на вас.

— Я вся розбита, моя люба, дозвольте я хвилинку перепочину тут.

І герцогиня опустилася на канапу.

— Що з вами? Ви вся тремтите.

Увійшов маркіз де Ронкероль.

— Боюся, герцогине, як би з вами чого-небудь не сталося дорогою. Я щойно бачив вашого кучера, він п’яний, як чіп.

Герцогиня нічого не відповіла. Вона дивилася на камін, на дзеркала, намагаючись угадати, яким шляхом вона сюди потрапила. Дивно було опинитися посеред веселого балу після жахливої сцени, яка перемінила все її життя. Вона затремтіла.

— У мене погано з нервами, після того як пан де Монріво провістив мені лиху долю, — сказала вона. — Якщо це й жарт, мені все-таки цікаво знати, чи не примариться мені й уві сні сокира лондонського ката? До побачення, моя люба. До побачення, маркізе.

Вона пройшла через зали, вислуховуючи люб’язності — вони видалися їй жалюгідними. Яке ж воно нікчемне, це світське товариство, коли вона, така ница, така нікчемна була в ньому королевою. Та й чого варті оті світські хлюсти супроти того, кого вона покохала всім серцем, хто виріс у її очах до велетенських розмірів, раніше принижуваний нею, а тепер, можливо, надміру звеличений? Герцогиня з мимовільною цікавістю поглянула на лакея, який чекав на неї, й побачила, що він геть сонний.

— Ви не виходили звідси? — запитала вона.

— Ні, не виходив, пані.

Сідаючи в карету, вона помітила, що кучер і справді п’яний, як смерть; за інших обставин це налякало б її, але великі життєві потрясіння виліковують від дріб’язкового страху. В усякому разі, доїхала вона без пригод та, опинившись удома, відчула себе зовсім іншою; її опанували нові, незвідані почуття. Відтепер для неї існував лише один чоловік на світі — тобто тільки для нього хотілося їй жити, бути гарною і привабливою. Якщо фізіологи можуть дати коханню чітке означення, спираючись на закони природи, то моралістам доводиться долати куди більші труднощі, коли вони намагаються простежити, в яких формах проявляється воно в людському суспільстві. І все ж таки, хоча єдність любовної релігії руйнують єресі численних сект, через усі їхні доктрини можна непомильно провести пряму лінію, яка вкаже на ту кризу, що її переживала пані де Ланже — і мало кому з жінок не доводилося цього переживати. Вона ще не кохала — її опанувала пристрасть.

Кохання й пристрасть — це два різні стани душі, які постійно плутають поети, світські люди, філософи та недоумки. Кохання передбачає взаємність почуттів, упевненість у тривкому щасті й такий постійний обмін втіхами, таке нерозривне злиття сердець, що про ревнощі й мови не може бути. Володіння з мети перетворюється на засіб; невірність завдає болю, але не спричиняє розриву; хвилювання і почуття не згасають, і не спалахують надто яскраво, душа спокійно тішиться блаженством; жага, роздмухувана божественним подихом, триває до нескінченності, забарвлюючи час у один колір — життя стає голубим, як безхмарне небо. Пристрасть — це тільки передчуття кохання та його невичерпних радощів, до яких прагнуть ті, кому випало страждати. Пристрасть — це надія, якій, можливо, не судилося здійснитися. Пристрасть гасне, коли вмирає надія. І чоловіки, й жінки можуть спізнати в житті не одну пристрасть, і в цьому немає нічого ганебного — так природно мріяти про щастя! Але кохання буває тільки одне. Отже, всі суперечки про почуття, і письмові й усні, можна звести до одного запитання: це кохання чи лише пристрасть? Кохання неможливе без насолод, які роблять його вічним — отже, герцогиня потрапила під ярмо пристрасті. Її терзали болісні хвилювання, несвідомі розрахунки, невтоленні жадання — все те, що виражається у слові пристрасть. Вона тяжко страждала, і в її розтривоженій душі здіймалися бурі марнолюбства, самолюбства, скривдженого гонору — всі різновиди егоїзму, злиті в одне почуття. Вона сказала чоловікові: «Я кохаю тебе, я твоя!» Чи можливо, щоб герцогиня де Ланже промовила такі слова марно? Вона повинна або домогтися кохання, або зректися своєї суспільної ролі. Самотня на своєму любострасному ложі, ще не зігрітому любострастям, вона качалася в ньому, вигиналася й повторювала: «Хочу, щоб мене кохали!» Досі не втрачена віра в себе подавала їй надію на успіх. Герцогиня була ображена, гордовита парижанка — принижена, жінка мріяла про блаженство кохання, і природа мстилася їй за те, що вона втратила стільки часу, заглушивши в собі її поклик, розпалюючи її уяву жарким полум’ям любовних утіх. Вона майже досягла відчуття блаженства, коли серед болісних сумнівів, які терзали її, в любовному чаду повторювала собі: «Я кохаю його, кохаю!» І світ, і Бога ладна була вона кинути йому до ніг. Монріво став для неї символом віри. Наступний день вона перебула в якомусь душевному заціпенінні, змішаному з незбагненною тривогою плоті. Вона написала безліч листів і всі порвала, вона будувала тисячі неймовірних припущень. В ту пору дня, коли Монріво раніше приходив до неї, вона стала переконувати себе, що він з’явиться, знемагаючи від радісної нетерплячки. Всі її почуття перетворилися на слух. Іноді вона заплющувала очі й напружено дослухалася до найвіддаленіших звуків. Потім її опанувало нестямне бажання знищити всі перешкоди між собою та коханим, щоб крізь цей порожній простір, над яким залягла б абсолютна тиша, розрізняти кожен шерех на будь-якій, хай навіть нескінченній відстані. Вона так зосередилася на цій думці, що цокання маятника почало її дратувати, воно здавалося їй якимсь зловісним бурмотінням, і вона зупинила годинника. У вітальні видзвонило північ.

— Боже мій! — вихопилося у неї. — Яке щастя було б побачити його тут. А він же сюди приходив колись, палаючи пристрастю. Його голос лунав у цьому будуарі. А зараз тут тиша й пустка!

І коли вона згадувала, як безсердечно кокетувала з ним, що й привело до розриву, гіркі сльози розпачу котилися й котилися з її очей.

— Пані, ви, можливо, й не помітили, що вже друга година ночі, — сказала їй покоївка. — Я подумала, може вам нездужається?

— Атож, пора спати. Але затямте собі; Сюзетто, — сказала герцогиня, втираючи сльози, — ніколи не заходьте до мене, поки я вас не покличу, вдруге я вам це повторювати не стану.

Протягом наступного тижня пані де Ланже відвідувала всі світські бали та раути, де сподівалася зустріти Монріво. Всупереч своєму звичаю, вона приїздила рано, а додому поверталася пізно; вона більше не танцювала, вона грала в карти. І все марно! їй ніде не щастило зустріти Армана, а вимовити його ім’я вона не зважувалася. Та одного вечора, у хвилину розпачу, вона спитала в графині де Серізі, намагаючись надати своєму голосу цілковитої безтурботності:

— Чи не посварилися ви, бува, з маркізом де Монріво? Щось давно я не бачила його тут.

— То й до вас він більше не приходить? — сміючись, відказала графиня. — А втім, його ніде не видно; певно, захопився якоюсь жінкою.

— Я гадала, вони приятелі з маркізом де Ронкеролем... — тихо зауважила герцогиня.

— Ніколи не чула від брата, що він із ним близько знайомий.

Пані де Ланже нічого не відповіла. Графиня де Серізі, вирішивши, що має нагоду безкарно покпити з таємної прихильності, яка так довго її дратувала, заговорила знову:

— Даремно ви жалкуєте за цим похмурим диваком. Про нього ходять страшні чутки: образьте його, і він ніколи більше не прийде, ніколи не простить; покохайте його, і він вас прикує ланцюгом. Один із тих, хто підносить його до небес, на всі мої закиди торочив одне й те саме: «Монріво вміє любити». А інші знай твердять: «Монріво на все піде заради друга, це велика душа». Чи й не дивина! Суспільство не потребує великих душ. Чоловіки такого гарту годяться хіба для домашнього вжитку, то хай вони й сидять себе вдома, а нас залишать нашим малим витівкам. Ви зі мною згодні, Антуанетто?

Незважаючи на свій світський вишкіл, герцогиня не змогла приховати хвилювання, проте відповіла найприроднішим тоном, що обманув приятельку:

— Мені прикро, що я більше його не бачу, я цікавилася ним і ставилася до нього зі щирою приязню. Можете посміятися з мене, люба, але мені до вподоби високі душі. Віддатися дурневі — хіба не означає відверто признатися, що для вас ідеться тільки про хіть?

Графиня де Серізі завжди відзначала тільки найбанальніших світських чепурунів і на ту пору мала за коханця маркіза д’Еґлемона, визнаного красеня.

Після цієї розмови графиня не стала затягувати свого візиту. А герцогиня де Ланже, якій самотнє життя Армана вселило надію, відразу ж написала йому смиренного та ніжного листа, що мав привести його до неї, якщо він досі її кохав. Назавтра вона звеліла лакею відвезти листа за адресою, і коли той повернувся, запитала, чи віддав він листа маркізові у власні руки; діставши ствердну відповідь, вона мимоволі затремтіла від радості. Арман був у Парижі, він сидів одинцем у себе вдома, перестав з’являтись у світському товаристві. Отже, він досі її кохає! Цілий день вона ждала відповіді, але її не було. Знемагаючи від нетерплячки, Антуанетта намагалася виправдати цю затримку: Арман збентежений і міркує, що відповісти, лист від нього надійде поштою. Та коли настав вечір, вона вже не змогла морочити себе. То був жахливий день, сповнений солодкої муки, болісного хвилювання, згубного сердечного трепету. Вранці вона послала до Армана лакея по відповідь.

— Пан маркіз звелів передати, що сам приїде, — повідомив Жюльєн.

Вона швидко зайшла в будуар, щоб лакей не помітив її радості, впала там на канапу й дала волю своїм почуттям.

«Він приїде!»

На цю думку серце в неї мало не розривалося. Можна тільки пожаліти тих людей, яким не довелося пережити хвилин, коли чекання нуртує в душі, мов шалена буря, породжуючи найсолодші втіхи; такі люди не мають у собі іскри божественного вогню, який розкриває внутрішній образ речей і двоїстий смисл природи, прив’язуючи нас і до її чистої суті, і до реального змісту. Чекати, коли ти кохаєш, означає безперервно виснажувати себе радісною надією, терпіти жахливі удари пристрасті, яка не тільки не завдає болю, а й дарує радість, бо не знає розчарувань, невіддільних від життя повсякденного. Коли душа знемагає в чеканні, коли з неї струмують сили й пожадання, чи не схожа вона на квітку, огорнуту духмяними пахощами? Нас швидко знуджують яскраві та безплідні барви хореопсисів і тюльпанів, проте ми знову й знову вдихаємо знадливий аромат помаранчевого цвіту та волькамерії, квітів, які на їхній батьківщині порівнюють із юними нареченими, що променяться коханням, прекрасні у своєму минулому, чарівні у своєму майбутньому.

Герцогиня пережила і п’янку втіху, і незглибиме горе, в якійсь нестямі віддаючись цьому любовному самокатуванню; всі її почуття набули незвичайного відтінку, відкриваючи для неї зовсім інший зміст і призначення життєвих дрібниць. Поквапившись до своєї туалетної кімнати, вона зрозуміла там, що означає чепуріння та копіткі турботи про тілесну красу, коли вони надихаються не марнолюбством, а коханням; уже самі ці приготування допомогли їй витерпіти довгі години чекання. Коли вона закінчила чепуритися, її знову опанувало болісне хвилювання, затіпала нервова лихоманка жагучої пристрасті, від якої змішуються думки, пристрасті, схожої на хворобу, коли біль терпіти так солодко. Герцогиня була готова на другу годину дня; та звернуло вже на дванадцяту ночі, а Монріво усе не було. Описати, як страждала ця жінка, це розпещене дитя цивілізації, так само важко, як виміряти, скільки поезії серця може зосередитися в одній-однісінькій думці, скільки сил втрачає душа щоразу, коли теленькне дзвінок на дверях, скільки життя забирає розпач, викликаний торохтінням карети, що проїхала мимо.

— Невже він посміявся з мене? — промовила герцогиня, коли дзиґарі видзвонили північ.

Вона зблідла, зуби в неї цокотіли; заламуючи руки, металася вона по будуару, куди, бувало, він заходив навіть без дозволу. Потім вона змирилася. Хіба сама вона не змушувала його бліднути й метатися під дошкульними стрілами її іронічних шпильок? Антуанетта зрозуміла, яка гірка доля закоханої жінки, котра не має змоги діяти подібно до чоловіків і змушена покірно чекати. Піти першою назустріч коханому — помилка, яку чоловіки прощають рідко. Більшість із них вважають, що жінка себе принижує, коли вона приносить цей небесний дар; але Арман був людиною високої душі і, безперечно, належав до тих небагатьох, хто здатен зрозуміти, що такий необачний крок пояснюється коханням, яке не знає перепон.

«Гаразд, я піду, — думала герцогиня де Ланже, перевертаючись у ліжку й не можучи заснути, — я піду до нього, я простягну йому руку і простягуватиму її знову і знову. Чоловік винятковий бачить у кожному кроці, який жінка ступає йому назустріч, запоруку кохання й вірності. Адже янголи спускаються до людей із неба, а я хочу бути для нього янголом».

Наступного дня вона написала цидулку, що яскріла дотепністю всіх десяти тисяч Севіньє, які наберуться в сучасному Парижі. Щоб отак тонко нарікати, не принижуючи себе, ширяти на крилах, а не плазувати долі, докоряти, не ображаючи, мило обурюватися, прощати, не втрачаючи власної гідності, усе сказати і ні в чому не признатися — одне слово, щоб написати таку чарівну цидулку, воістину треба було бути герцогинею де Ланже, вихованкою княгині де Бламон-Шоврі. Жюльєн знову вирушив у дорогу. Як і всі лакеї, Жюльєн став жертвою наступів і відступів кохання.

— Що вам відповів маркіз де Монріво? — з награною байдужістю спитала герцогиня, коли Жюльєн прийшов подати їй звіт про виконане доручення.

— Пан маркіз звелів передати вашій вельможності, що все буде гаразд.

Як болісно тремтить душа, коли при цікавих свідках ти почуєш таку важливу для твого серця звістку і не смієш нічим виказати себе, не смієш зронити й слова. Від такої прикрості не порятує ні багатство, ні вельможний титул.

Цілих три тижні пані де Ланже писала листи маркізові де Монріво, й не одержала жодної відповіді. Кінець кінцем вона прикинулася хворою, щоб звільнити себе від обов’язків і щодо принцеси, в чиєму почті вона була, і щодо світського товариства. Вона приймала тільки свого батька — герцога де Наваррена, свою двоюрідну бабусю — княгиню де Бламон-Шоврі, старого відама де Пам’є — свого діда по матері, і чоловікового дядька — герцога де Гранльє. Всі вони легко повірили у хворобу Антуанетти, бачачи, як із кожним днем вона марніла, худнула і блідла. Пригашений пломінь справжнього кохання, біль пораненої гордості, постійна зневага з боку єдиного чоловіка, чию думку вона цінувала, обмануті надії і невтоленна жага — все це марнування сил згубно впливало на її душу й тіло. Герцогиня де Ланже жорстоко розплачувалася за свої недавні помилки.

Врешті-решт вона з’явилася на люди — подивитися парад, у якому мав узяти участь і генерал де Монріво. Сидячи з королівською родиною на балконі Тюїльрійського палацу, герцогиня пережила кілька щасливих хвилин, які довго не забуваються. Вона з’явилася томлива й чарівна, і всі очі захоплено втупились у неї. Їй пощастило обмінятися кількома поглядами з Монріво, й від хвилювання вона стала ще прекраснішою. Генерал проїхав біля самих її ніг у всій красі військового однострою, що впливає надзвичайно на жіночу уяву, в чому зізнаються навіть церемонні святенниці. Для закоханої жінки, що вже два місяці не бачила свого обранця, ця коротка мить промайнула, як уві сні, коли наш погляд зненацька проривається далеко за обрій. Тільки жінки або юнаки можуть уявити собі, з якою бездумною, нестямною жагою дивилася на Монріво герцогиня. Що ж до чоловіків, то якщо їм і траплялося замолоду, в сп’янінні першої пристрасті, пережити подібні нервові струси, то згодом вони геть чисто забувають про це і навіть заперечують такі екстази любострастя — бо як інакше можна назвати ці хвилини чудесного одкровення? Релігійний екстаз — це безум думки, звільненої від плотських уз; тоді як у любовному екстазі змішуються, сплітаються і зливаються воєдино сили не тільки духовної, а й нашої тілесної природи. Коли жінка стає жертвою нестямної тиранічної пристрасті, яка заполонила її душу, то остаточні рішення змінюють одне одне так швидко, що вона не встигає їх до кінця осмислити. Думки виникають несподівано і мчать наче хмари, гнані вітром під сірим склепінням неба, за яким ховається сонце.

Від того дня події розвивалися так, що вони говорять самі за себе. Назавтра після параду пані де Ланже послала свою карету та ліврейних лакеїв до будинку маркіза де Монріво, звелівши їм чекати біля дверей від восьмої ранку до третьої години пополудні. Арман жив на вулиці Сени, за кілька кроків від палати перів, де того дня мало відбутися засідання. Але задовго до того, як пери почали з’їжджатися у свій палац, кілька людей помітили карету та ліврейних лакеїв герцогині. Першим упізнав лакеїв герцогині де Ланже барон де Моленкур, молодий офіцер, знехтуваний герцогинею, і приголублений графинею де Серізі. Він негайно помчав до своєї коханки і під глибоким секретом розповів їй про цю дивну вихватку. Після цього новина з телеграфічною швидкістю розлетілася по всіх компаніях Сен-Жерменського передмістя, поширилася при дворі, досягла Єлисейського палацу, стала головною чуткою дня, темою всіх розмов від полудня до самого вечора. Майже всі жінки заперечували цей факт, але всім своїм виглядом стверджували протилежне; зате чоловіки вірили і висловлювали герцогині де Ланже відверте співчуття.

— У того дикуна Монріво залізна вдача, либонь, він сам зажадав такого скандального розголосу, — казали одні, складаючи усю провину на Армана.

— Ет! — відказували інші. — Ризикована витівка пані де Ланже свідчить про її шляхетну вдачу. На виду у всього Парижа пожертвувати заради коханця пошаною світського товариства, своїм становищем, багатством, своєю доброю славою — та це ж справжній переворот у житті жінки, прекрасний, наче удар кинджалом, якого завдав отой перукар, що так розчулив Каннінга^[32] на суді присяжних. Жодна з наших жінок, котрі лихословлять про герцогиню, нездатна на такий відважний вчинок, гідний античних часів. Так щиро признатися у своїх почуттях — та герцогиня де Ланже просто героїня! Від сьогодні вона зможе кохати одного Монріво. А скільки величі у словах жінки: «Я віддамся тільки одній пристрасті!»

— Що станеться із суспільством, панове, якщо ви отак славословитимете порок, не шануючи чесноту? — заявила дружина генерального прокурора, графиня де Транвіль.

Поки при дворі, в Сен-Жерменському передмісті й на Шосе д’Антен перешіптувалися, обговорюючи крах цієї аристократичної доброчесності, поки молоді гультяї мчали верхи на вулицю Сени подивитися на карету й упевнитися, що герцогиня справді в пана де Монріво, — сама вона лежала на канапі у своєму будуарі, тремтячи з розпуки. А Арман, який не ночував удома, прогулювався з де Марсе в Тюїльрійському саду. Старі родичі герцогині де Ланже навідали одне одного й домовилися, що зберуться всі разом у її домі, щоб добре їй вичитати і порадитися про те, як затерти скандал, викликаний її поведінкою. О третій годині пополудні герцог де Наваррен, відам де Пам’є, стара княгиня де Бламон-Шоврі та герцог де Гранльє зустрілися у вітальні герцогині де Ланже і стали чекати її повернення. Їм, як і всім іншим, слуги повідомили, що пані немає вдома. Герцогиня звеліла не робити винятку ні для кого. Ці чотири особи, знамениті в аристократичному світі, всі сімейні перевороти та спадкові претензії якого з усіма подробицями висвітлюються щороку на сторінках Готського альманаху, заслуговують коротких характеристик, без яких наша картина суспільних звичаїв була б неповною.

Княгиня де Бламон-Шоврі була у світі жінок найпоетичнішим уламком доби Людовіка XV, який, коли вірити чуткам, своє прізвисько «жінколюб» почасти завдячував і їй у ті часи, коли вона була юна й прекрасна. Від колишньої краси в неї залишився тільки орлиний ніс, тонкий і вигнутий, мов турецька шабля, — головна окраса її обличчя, схожого на пом’яту білу рукавичку й обрамленого ріденьким волоссям, накрученим і напудреним; вона носила черевички на підборах, мереживного чепчика зі стрічками й мала вельми самовдоволений вигляд. Щоб сповна віддати їй належне, слід додати, що вона була дуже високої думки про свої злинялі принади і виїздила на бали в декольтованих сукнях, у чорних рукавичках по лікті і, як і колись, фарбувала щоки знаменитими свого часу мартенівськими рум’янами. Зловісно-люб’язний вираз її зморшкуватого обличчя, блискучі очі, церемонна гідність постави, гострий язик із потрійним жалом і дивовижно точна пам’ять надавали цій старій жінці великої ваги у світському товаристві. В архіві її мозку зустрічалися всі пергаменти державних хартій, і вона знала, як споріднені між собою всі королівські, герцогські та графські доми Європи, знала всіх до одного нащадків Карла Великого аж до їхнього останнього коліна. Таким чином жоден незаконно привласнений титул не проходив повз її увагу. Юнаки, що прагнули світської слави, честолюбці, молоді жінки постійно з’являлися до неї на поклон. Її салон був найвпливовішим у Сен-Жерменському передмісті. Кожне слово цього Талейрана у спідниці звучало як остаточний вирок. Чимало дам їздили до неї порадитися про правила етикету, про звичаї, а також повчитися вишуканого смаку. І справді, жодна стара аристократка не вміла з такою граційною невимушеністю ховати до кишені табакерку; а коли вона сідала, схрестивши ноги, й обсмикувала спідницю, її рухи були такі впевнені й точні, що збуджували заздрість у найелегантніших молодих чепурух. Першу третину свого життя вона говорила дзвінким голосом, але не змогла завадити йому проникнути в ніс, і тепер злегка гугнявила, що надавало її словам надзвичайної ваги. Від її величезного статку в неї залишилося сто п’ятдесят тисяч ліврів річного прибутку в лісових угіддях, які Наполеон великодушно їй повернув. Таким чином, і маєтність, і сама її особа були вельми значущими. Ця своєрідна музейна старожитність розташувалася в кріслі біля каміна, розмовляючи з відамом де Пам’є, ще одним уламком старовини.

Цей вельможний дід, колишній командор мальтійського ордену, довготелесий, довгоногий і хирлявий, завжди носив тісний комір, який підпирав обвислі щоки і змушував його високо тримати голову — манера, що в декотрих людей свідчить про самовдоволення, але в нього вона виправдовувалася вольтер’янським складом розуму. Його вибалушені очі, здавалося, все бачили — і справді помічали вони геть усе. Вуха він закладав ватою. Його постать являла собою досконалу фігуру аристократичних ліній, — тонких і тендітних, гнучких і плавких, — у чомусь нагадуючи змію, яка може і згинатись, і випростуватись, і звиватися, і заклякнути.

Герцог де Наваррен прогулювався по вітальні у супроводі герцога де Гранльє. Обидва мали десь по п’ятдесят п’ять років і були ще бадьорі, гладкі й низенькі, добре вгодовані, з червонястим кольором обличчя, із втомленими очима, з уже відвислою спідньою губою. Якби не їхня вишукана мова, якби не приязна люб’язність їхніх манер та невимушеність, здатна раптово обернутися на зухвалість, поверховий спостерігач міг би прийняти їх за банкірів. Але всякий сумнів зникав, коли ви чули їхню розмову — скрадливу з тими, кого вони боялися, суху й позбавлену змісту з рівними собі, підступну з людьми нижчого стану, яких царедворці або державні діячі так уміють заморочити барвистими лестощами і поранити грубим словом. Такими були ці представники вищої знаті, яка прагнула або померти, або лишитися в своєму первісному вигляді, знаті, гідної і хвали, й осуду, знаті, яку завжди судитимуть несправедливо, аж поки знайдеться гідний її слави поет і оспіває, як конала вона під сокирою Рішельє, радіючи, що скоряється королю, як помирала вона в 89 році, зневажаючи гільйотину і бачачи в ній знаряддя підлої помсти.

Усі четверо говорили тонким голосом, що був у цілковитій гармонії з їхніми думками та поведінкою. Усі четверо вважали одне одного цілковитою собі рівнею. Набута при дворі звичка приховувати свої почуття, мабуть, не дозволяла їм відверто висловити невдоволення з приводу вихватки, яку утнула їхня молода родичка.

Щоб уберегти себе від звинувачень з боку критиків, яким наступна сцена видасться по-дитячому безглуздою, мабуть, слід нагадати, що якось Локк, бавлячи час у товаристві англійських вельмож, уславлених своєю дотепністю, знаменитих не тільки вишуканими манерами, а й політичною значущістю, підступно з них посміявся; він занотував особливим методом скоропису їхню розмову, а потім їх же таки змусив реготати, коли прочитав записане і запитав, чи є в цій балаканині бодай якийсь глузд. Справді, вищі класи в кожній країні послуговуються особливим жаргоном і якщо їхнє сухозлітне базікання промити в літературному або філософському попелі, то на дні залишиться лише мізерна дрібка золота. На всіх щаблях світського товариства, крім кількох паризьких салонів, спостерігач почує одну й ту саму нісенітницю, прикриту тільки тоншим або товщим шаром лаку. По суті, змістовні розмови є рідкісним винятком, найчастіше у світських компаніях панують тупість і невігластво. Хоч у високих сферах і заведено багато говорити — думають там зовсім мало. Думати стомливо, а люди багаті полюбляють життя легке, без праці й зусиль. Таким чином, порівнюючи жарти та анекдоти різних суспільних прошарків, від паризького безпритульника до пера Франції, спостерігач зможе належно оцінити афористичний вислів Талейрана: «Манери — це все» — елегантний переклад юридичної аксіоми: «Форма визначає зміст». Поет завжди віддасть перевагу простолюду, чиї думки присмачені грубою і соковитою поезією. Цей відступ, можливо, допоможе читачеві зрозуміти, яка порожнеча та поверховість панують у світських салонах і з якою неохотою люди мислячі скоряються прикрій необхідності висловлювати там свої думки.

Зненацька герцог де Наваррен став як укопаний, ніби йому сяйнула блискуча ідея, і сказав звертаючись до сусіда:

— Кажуть, ви продали Торнтона?

— Ні, він занедужав. Не доведи Господи, щоб я втратив його, це чудовий кінь, а надто для полювання. А ви не знаєте, як себе почуває герцогиня де Маріньї?

— Ні, я не був у неї сьогодні. Я саме збирався до неї, коли мене повідомили про Антуанетту. Але вчора їй було зовсім погано, надії майже не залишалося, і її соборували.

— Коли вона помре, становище вашого кузена зміниться.

— Анітрохи. Вона вже провела розподіл майна і залишила собі тільки пенсію, яку виплачує їй племінниця, пані де Суланж, котрій дістався в довічне володіння маєток у Гебріані.

— Смерть цієї чудової жінки буде великою втратою для суспільства. Родичам бракуватиме її порад, її багатого досвіду. Між нам кажучи, саме вона була головою родини. Звичайно, її син, Маріньї — чоловік приємний. З нього непоганий співрозмовник та й пожартувати він уміє. Він милий, дуже милий, цього не заперечиш, але... він зовсім не вміє себе поводити. Хоча він аж ніяк не дурень, далебі не дурень. Недавно він обідав у клубі в компанії багатіїв із Шоссе д’Антен і там зустрічає його ваш дядько, який щодня ходить туди грати в карти. Здивований цією зустріччю, він запитує: «А ви хіба член клубу?» — «Авжеж, — відповідає пан де Маріньї, — я більше не буваю у світському товаристві, я тепер збавляю час із банкірами». А знаєте чому? — спитав співрозмовник, поглянувши на герцога з тонкою усмішкою.

— Ні, не знаю.

— Він упадає коло Гондревілевої дочки — тієї крихітки, яка недавно стала пані Келлер. Кажуть, вона має великий успіх у їхньому колі.

— Либонь, Антуанетта не нудиться, — озвався старий відам.

— З любові до нашої милої дівчинки я сиджу зараз зовсім не там, де збиралася бути, — мовила княгиня, ховаючи до кишені табакерку.

— Люба тітонько, я в розпачі! — вигукнув герцог де Наваррен, зупинившись перед нею. — Тільки солдат Бонапарта здатен вимагати від чесної жінки такого порушення всіх правил пристойності. Між нами кажучи, Антуанетта могла б знайти когось і кращого.

— Не забувайте, дорогий племіннику, — заперечила княгиня, — що Монріво стародавній і дуже вельможний рід, вони кревно пов’язані з усією вищою бургундською знаттю. Якби в Галісії погас рід Ріводу д’Аршо Дульменської гілки, до Монріво перейшли б маєтки й титули д’Аршо; він успадкував би їх через прадіда.

— Ви певні?

— Мені це відомо краще, аніж покійному Монріво, Армановому батькові, з яким я часто зустрічалася; я ж таки про це його й повідомила, а він лише посміявся. Небіжчик поділяв погляди енциклопедистів, хоч і був кавалером багатьох орденів. Його братові це неабияк допомогло в еміграції. Я чула, північні родичі прийняли його з розкритими обіймами...

— Авжеж, справді. Граф де Монріво помер у Петербурзі, я зустрічав його там, — сказав відам де Пам’є. — То був гладкий чолов’яга, що страшенно любив устриці.

— І скільки він їх з’їдав? — спитав герцог де Гранльє.

— Щодня по десять дванадцятків.

— І це йому не шкодило?

— Анітрохи.

— Далебі, в таке важко повірити. Через свою пристрасть він не нажив собі ні каменів у нирках, ні подагри, ні якоїсь іншої недуги?

— Ні, він був цілком здоровий і помер унаслідок нещасливого випадку.

— Нещасливого випадку? Виходить його організм вимагав устриць, вони були йому необхідні. Адже наші смаки певною мірою, визначаються умовами нашого існування.

— Цілком із вами згодна, — мовила княгиня, лукаво всміхаючись.

— Ох пані, ви в усьому знаходите якийсь подвійний зміст, — сказав герцог де Гранльє.

— Я хотіла тільки натякнути, що ваші слова можуть бути неправильно витлумачені якою-небудь, молодою жінкою, — пояснила стара дама і тут-таки урвала себе, вигукнувши: — Але онука моя, онука!

— Люба тітонько, я досі не можу повірити, що вона перебуває в домі Монріво, — мовив герцог де Наваррен.

— Та ба! — сказала княгиня.

— А якої ви думки, відаме? — поцікавився герцог де Гранльє.

— Я повірив би, якби Антуанетта була наївна...

— Але ж, відомо мій сердешний, закохана жінка стає наївною. Ви старієте, я бачу.

— Що ж усе-таки нам робити? — запитав герцог де Наваррен.

— Якщо моя люба племінниця має трохи розуму в голові, — відповіла княгиня, — то ввечері вона поїде в королівський палац, бо сьогодні, на щастя, понеділок, прийомний день при дворі. Ви створите їй належне оточення і зробите все, щоб розвіяти цю нісенітну чутку. Є тисяча способів пояснити що завгодно і якщо маркіз де Монріво чоловік ґречний, він допоможе нам. Ми примусимо цих дітей поводитися розважливо...

— Одначе, дорога тітонько, з Монріво домовитися буде нелегко, адже це учень Бонапарта і людина з високим становищем. Ну як же! Тепер він при владі, на досить високій комерційній посаді у гвардії, де його дуже цінують. До того ж, він позбавлений амбіцій. Хай тільки хто-небудь його зачепить, і він здатний сказати королю: «Ось прохання про відставку, дайте мені спокій».

— А який у нього напрям думок?

— Він неблагонадійний.

— А чого тут дивуватися, — сказала княгиня. — Король як був якобінцем у геральдичних лілеях, так ним і залишився.

— О, досить-таки поміркованим якобінцем, — заперечив відам.

— Неправда, я знаю його давно. Цей чоловік сказав своїй дружині в той день, коли вона вперше була присутня на церемоніальному обіді: «Ось наша челядь» — і кивнув на придворних. Сказати таку гидоту міг лише підлий негідник. Упізнаю в ньому колишнього спадкоємця престолу. Нічого дивного, що поганий брат короля, який так недостойно голосував у бюро Установчих Зборів, тепер злигався з лібералами, дозволяє їм кричати й розпатякувати. Цей святенник-філософ наробить не менше лиха своєму молодшому братові, аніж колись наробив старшому. Бо я просто не уявляю собі, як його наступникові вдасться перебороти труднощі, що їх мовби на злість створює йому це гладке одоробло з куценьким розумом. Адже воно не терпить брата і зловтішатиметься на смертному ложі: «Недовго доведеться йому царювати!»

— Дорога тітонько, це все-таки наш король, я маю честь служити йому і...

— Але ж, голубе, хіба ваша посада перешкоджає вам говорити відверто? Ви походите з такого самого вельможного роду, як і Бурбони. Якби свого часу Гізи повелися рішучіше, його величність був би сьогодні зубожілим дворянином. Я вчасно йду з цього світу, аристократія вмерла. Авжеж, діти мої, для вас усе загинуло, — вела вона далі, глянувши на відама. — Хіба в колишні часи комусь би спало на думку осуджувати поведінку моєї племінниці? Вона завинила, звичайно, я її не схвалюю, але навіщо зайвий розголос? Проте мені досі не віриться, що вона умисне вчинила цю необачність, адже я сама виховала її і знаю...

У цю мить герцогиня вийшла зі свого будуару. Вона впізнала бабусин голос і почула, як вимовили ім’я Монріво. Вона була у вранішньому пеньюарі, й у ту саму мить, коли вона з’явилася, герцог де Гранльє, який неуважно дивився у вікно, побачив, що карета племінниці під’їхала до будинку порожня.

— Люба моя дівчинко, — сказав герцог де Наваррен, беручи Антуанетту за голову й цілуючи її в чоло, — хіба ти не знаєш, що сталося?

— Сталося що-небудь незвичайне, любий тату?

— Весь Париж думає, що ти перебуваєш у пана де Монріво.

— Антуанетто, дитино моя, ти нікуди не виходила з дому, правда ж? — запитала княгиня, простягуючи герцогині руку, яку та шанобливо поцілувала.

— Ні, дорога бабусю, я нікуди не виходила. Але, — сказала вона, обернувшись, щоб уклонитися відамові те герцогові де Гранльє, — я сама хочу, щоб весь Париж думав, ніби я в пана де Монріво.

Герцог де Наваррен у розпачі підняв руки догори, сплеснув ними і склав їх на грудях.

— Та ти розумієш, до чого приведе твоя вихватка? — промовив він нарешті.

Стара княгиня раптом підвелася з крісла і пильно подивилася на герцогиню, яка зашарілася й опустила очі; пані де Шоврі легенько пригорнула її до себе й лагідно мовила:

— Дозвольте я вас поцілую, мій янголе.

Вона ніжно цмокнула онуку в чоло, потисла їй руку і з усмішкою провадила:

— Ми живемо не в часи Валуа, дорога моя дівчинко. Ви вводите в неславу свого чоловіка і занапащаєте свою репутацію. Та ми як-небудь усе залагодимо, треба тільки добре подумати.

— Але я нічого не хочу залагоджувати, бабусю. Нехай весь Париж знає чи говорить про те, що сьогодні я була в пана де Монріво. Ви завдасте мені великої шкоди, якщо похитнете цю переконаність, хай би вона й не відповідала дійсності.

— Дочко моя, то ви хочете, скомпрометувати себе і зробити прикрість усім своїм рідним?

— Мої рідні, тату, принесли мене в жертву інтересам сім’ї і, самі того не бажаючи, прирекли на гіркі муки. Ви можете обурюватися з того, що я шукаю розради, та далебі повинні б мене й пожаліти.

— От і пнися після цього зі шкури, щоб пристойно прилаштувати дочок! — прошепотів герцог де Наваррен на вухо відмові.

— Моя люба крихітко, — сказала княгиня, струшуючи з сукні дрібки тютюну, — будьте щаслива, якщо зможете. Ідеться не про те, щоб зруйнувати ваше щастя, а про те, щоб привести його у відповідність із нашими звичаями. Ми всі знаємо, що шлюб — інституція недосконала, й кохання пом’якшує його вади. Та хіба, завівши коханця, конче треба віддаватися йому посеред площі Карусель? Ну ж бо, будьте розважливі, вислухайте нас.

— Я слухаю.

— Герцогине, — сказав герцог де Гранльє, — якби дядькам доручили оберігати своїх племінниць, нам можна було б тільки позаздрити. Суспільство обдарувало б нас почестями, нагородами, привілеями як царедворців, що перебувають близько до монарха. Я прийшов сюди, повірте, не заради свого племінника, а виключно у ваших інтересах. Поміркуймо тверезо. Якщо ви хочете розірвати свій шлюб, я можу вас зрозуміти: я знаю вашого чоловіка, і мені він теж не до вподоби. Ланже — скнара і по-диявольському себелюбний; він погодиться розлучитися з вами, але привласнить ваш статок, залишить вас без засобів до життя, а отже й без суспільного становища. Сто тисяч ліврів річного прибутку, які ви нещодавно успадкували від двоюрідної бабусі по материнській лінії, підуть на утримання його коханок, а ви по закону будете цілком безпорадні, зв’язані по руках і ногах, приневолені погоджуватися на все. А що як пан де Монріво вас покине? Ради Бога, не гнівайтеся на мене, люба племіннице, жоден чоловік не покине вас, доки ви молода й гарна; одначе нам доводилося бачити стільки покинутих красунь, навіть серед принцес крові, що ви дозвольте мені зробити таке, хай і зовсім неймовірне, припущення; і що тоді з вами станеться, якщо ви будете не в шлюбі? Тому бережіть чоловіка, як бережете ви свою красу; зрештою і краса, і чоловік — ваш найнадійніший захист. Але припустімо, ви завжди будете щаслива, вас кохатимуть, і гіркої розв’язки не буде. В такому випадку на радість чи на горе народяться у вас діти? Що з ними буде? Вони візьмуть прізвище Монріво? Так знайте — успадкувати статок свого батька вони не зможуть. І ви, і він, звичайно, захочете залишити їм усе — що може бути природнішим? Але закон повстане проти вас. Скільки на своєму віку бачили ми процесів, коли законні спадкоємці виступали проти нешлюбних дітей! Мені вчуваються промови адвокатів на цю тему в усіх судах світу. Припустімо, ви вдастеся до фідеїкоміса: та якщо особа, якій ви довіритеся, ошукає вас, людське правосуддя анічогісінько не зможе вдіяти, і ваші діти будуть розорені. Отож обміркуйте усе як слід. Зрозумійте, в якому ви скрутному становищі. Хай там що станеться, ваші діти неминуче будуть принесені в жертву забаганкам вашого серця і позбавлені пристойного становища в суспільстві. Господи, поки вони будуть малі, ви втішатиметеся, милуючись ними; але вони виростуть і стануть вам докоряти, що ви піклувалися більше про себе, аніж про них. Нам, старим жінколюбам, усе це добре відомо. Діти стають дорослими, а дорослі невдячні. Я сам чув, будучи в Німеччині, як юний Горн заявив після вечері: «Якби моя мати була чесною жінкою, я міг би здобути трон». Оце якби ми все своє життя чули від простолюду, воно й привело до революції. Коли людям нема в чому звинуватити батька й матір, вони складають провину за свою лиху долю на Бога. Одне слово, люба дитино, ми тут зібралися, щоб просвітити вас. Так от, своє повчання я завершу однією фразою, над якою вам слід добре поміркувати: дружина нікому не повинна давати своєму чоловікові підстави звинуватити її в подружній зраді.

— Дядечку, я могла міркувати поки не покохала. Раніше, як і ви, я віддавала перевагу тверезому розуму, а тепер для мене існують лише почуття, — сказала герцогиня.

— Але ж, моя люба крихітко, життя — це лабіринт, у якому переплітаються тверезий розрахунок і почуття, — втрутився до розмови відам. — І щоб бути щасливою, а надто у вашому становищі, треба намагатися примирити одне з одним. Коли закохується гризетка, нехтуючи всі умовності, це зрозуміло; але ви володієте чималим багатством, вас приймають при дворі, ви носите високий титул, походите з вельможного роду — й нерозумно всього цього зрікатися. Зрештою, ми вимагаємо від вас не так уже й багато — усе можна легко владнати. Нащо проголошувати правила пристойності, коли можна спритно їх обминути? Господи, та я прожив на світі вісімдесят років і за жодного режиму не зустрічалося мені кохання, варте ціни, якою ви готові заплатити за кохання цього молодого щасливця.

Одним поглядом герцогиня змусила відама замовкнути; і якби Монріво міг побачити цей погляд, він би все простив.

— Ваша витівка справила б величезний ефект у театрі, — сказав герцог де Гранльє, — але життя — не театр. Зрозумійте ж, ідеться про ваше багатство, ваше суспільне становище і вашу незалежність. Ви невдячні, дорога племіннице. Мало знайдеться сімейств, де б родичі так залюбки ділилися своїм багатим досвідом з шалапутними молодими жінками, переконуючи їх зважити на голос тверезого розуму. Можете зректися вічного блаженства хоч у цю хвилину, якщо вам кортить продати душу дияволові, — я нічого не матиму проти! Але добре поміркуйте, перш аніж зректися своїх прибутків. Я не знаю такого сповідника, який би відпустив вам гріх убогості. Я вважаю, що маю право говорити з вами в такому тоні: бо якщо ви себе занапастите, ніхто крім мене не надасть вам притулку. Де Ланже доводиться мені якимсь племінником, у всякому разі, близьким родичем, і я один матиму право заявити, що він повівся неправильно.

— Дочко моя, — озвався герцог де Наваррен, пробуджуючись із тяжкої задуми, — якщо вже ви заговорили про почуття, то дозвольте вам нагадати, що вельможній дамі з таким ім’ям, як ваше, мають бути властиві інші почуття, аніж жінці з простолюду. Невже ви хочете дати козирну карту в руки лібералам, цим робесп’єровим єзуїтам, які всіляко намагаються зганьбити дворянство? Є вчинки, яких уроджена де Наваррен не може собі дозволити, не кинувши тінь на весь рід. Не ви одна втратите честь.

— Так уже й утратите честь! — урвала його княгиня. — Діти мої, не здіймайте такої бучі з приводу того, що містом проїхала порожня карета, і залиште нас удвох з Антуанеттою. Потім приїздіть до мене обідати, усі троє. Я сама все залагоджу. Ви чоловіки не тямите в таких речах анічогісінько, ви вже починаєте сердитися, а я не хочу, щоб ви посварилися з моєю милою онукою. Зробіть мені приємність, ідіть-но звідси.

Троє старих дворян розгадали, звичайно, намір княгині й попрощалися. Пан де Наваррен поцілував дочку в чоло і сказав їй на прощання:

— Будь розважлива, люба моя дитино. Якщо ти захочеш, усе ще можна владнати.

Коли всі троє вже спускалися сходами, відам сказав:

— А чом би не пошукати в нашій родині відважного хлопця, який би викликав Моріво на дуель?

— Золотко моє, — почала княгиня, подавши знак своїй вихованці, щоб та сіла біля неї на низенький стільчик, коли вони залишилися самі, — ніщо у світі так не обмовляли як Господа Бога та вісімнадцяте сторіччя, але перебираючи в пам’яті враження своєї юності, я не пригадую, щоб хоч одна герцогиня так знехтувала правилами світської пристойності, як це зробили ви. Романісти та нездарні передряпи знеславили добу Людовіка П’ятнадцятого, та не вірте їм. Дюбаррі^[33], моя дівчинко, була варта Скарронової^[34] вдови і переважала її красою. За моїх часів жінки вміли зберігати гідність у всіх любовних пригодах. Нас увели в неславу пліткарі та базіки. Все лихо від них. Філософи, ці нікчемні розумаки, яких ми пускали у свої салони з ласки, виявили таке нахабство і невдячність, що в подяку за нашу добрість стали вести облік наших любовних пригод, паплюжити нас усіх разом і кожну зокрема й лихословити на нашу епоху. А народ, який стоїть так низько, що нездатний збагнути істинного змісту нехай там чого, бачив тільки підспідок речей і не бачив їхнього лиця. Одначе в наші часи, любонько, чоловіки й жінки були здатні на не менш славні діяння, ніж у інші епохи, коли у Франції правили інші королі. Жоден із ваших Вертерів, жоден із ваших так званих видатних діячів, жоден із ваших чепурунів у жовтих рукавичках та просторих панталонах, що метляються на їхніх худих стегнах, не перейшов би через усю Європу, перевдягнений мандрівним торговцем, для того, щоб із ризиком для життя і не боячись кинджала герцога Моденського, проникнути в туалетну кімнату реґентової дочки. Ніхто з ваших слабогрудих молодиків у черепахових окулярах не просидів би, як Лозен, півтора місяця в шафі, щоб підбадьорити свою коханку під час її пологів. Навіть у одному мізинці пана де Жокура було більше пристрасті, ніж у всьому вашому поколінні крикунів, ладних покинути жінку заради поправки до законопроекту! Знайдіть мені сьогодні бодай одного пана, який би погодився бути посіченим на шматки і замурованим у підпіллі, аби лишень поцілувати крізь рукавичку один палець прекрасної Кенігсмарк. Далебі, можна подумати, що ролі перемінилися, що тепер жінки повинні присвячувати себе служінню чоловікам. Ці панове коштують менше, а цінують себе дорожче. Повірте мені, любонько, всі ті походеньки, які здобули розголос і якими сьогодні користуються, щоб паплюжити нашого незабутнього Людовіка П’ятнадцятого, спочатку зберігалися в таємниці. Якби не стовпище віршомазів, римачів, моралістів, які упадали коло наших покоївок і записували їхні плітки, наша епоха здобула б у літературі славу високоморальної. Я говорю про все вісімнадцяте сторіччя, а не про його останні роки. Можливо, серед нас і знайшлася б сотня порочних жінок, але ж ті лобуряки нарахували їх не менше тисячі, як ото роблять газетярі, коли підраховують втрати розбитого війська. Втім, я не розумію, як можуть дорікати нам Революція та Імперія — ото вже були часи, коли панували розпуста, бездуховність, брутальна сила. Пхе! Я не можу згадувати про ту пору без гидливості! Це страшенні сторінки нашої історії!.. Вся ця передмова, люба моя дитино, — провадила княгиня після короткої мовчанки, — має на меті розтлумачити тобі, що коли ти уже вподобала Монріво, то й кохай його, скільки тобі заманеться. Я знаю з власного досвіду, що ти однаково вчиниш по-своєму (хіба що замкнути тебе, але сьогодні замикати молодих жінок не заведено) і в твої літа я вчинила б так само. Але при тому, золотко моє, я ніколи не зреклася б права народжувати на світ герцогів де Ланже. А тому поводься добропристойно. Бідам має слушність, жоден чоловік не вартий навіть крихітної жертви, якими ми маємо дурість платити за їхнє кохання. Поводься так, щоб на крайній випадок — якщо, на лихо, тобі доведеться розкаятись, — ти могла зберегти становище дружини герцога де Ланже. Коли ти постарієш, тобі куди приємніше буде слухати месу в королівському палаці, а не десь у провінційному монастирі — ось у чім суть. Один необачний крок — і тобі загрожує бродяче життя, мізерна пенсія, цілковита залежність від коханця; жінки, які нігтя твого не варті, зухвало ображатимуть тебе тому, що свої гріхи вони вміли спритно ховати. Ліпше було б, якби ти сама поїхала до Монріво увечері, перевдягнена в найманому екіпажі, ніж посилати до нього свою порожню карету серед білого дня. Ти просто дурненька дитина. Твоя карета потішила його гордість, а ти сама підкорила б його серце. Все, що я тобі сказала — це свята правда, і я не гніваюся на тебе, не думай. Твоє показне благородство оцінили б два століття тому, але не тепер. Ну та хай, дозволь лише нам владнати цю справу, і ми скажемо, що Монріво підпоїв твоїх слуг, аби потішити своє марнолюбство і знеславити тебе...

— Ради Бога, бабусю, — вигукнула герцогиня, підхоплюючись на ноги, — не зводьте на нього наклеп!

— Люба моя дівчинко, сказала княгиня й очі в неї потепліли, — хотілося б мені, щоб твої ілюзії завжди були з тобою, але всім ілюзіям приходить кінець. Ти розчулила б мене, якби я не була така стара. Ну годі, не роби прикростей нікому — ні йому, ні нам. Я беруся так улаштувати, щоб усі лишилися вдоволені; обіцяй тільки, що більше не утнеш нічого, не спитавшися моєї поради. Розповідай мені про все і, можливо, я зумію допомогти тобі.

— Бабуню, обіцяю вам...

— Розповідати мені про все.

— Авжеж про все, що можна розповісти.

— Ох, моя любонько, та я ж хочу знати саме те, чого не можна розповісти. Зрозумій мене правильно. Дай-но я притулюся своїми сухими губами до твого гарненького чола. Ні, ні, не смій цілувати мої старечі кості. Старі люди розуміють ввічливість по-своєму. Ну, а зараз проведи мене до карети, — сказала княгиня Бламон де Шоврі, цмокнувши онуку.

— Дорога бабусю, так мені можна піти до нього перевдягненою?

— Звичайно, адже це завжди легко заперечити, — відповіла стара дама.

З усієї проповіді, яку прочитала їй княгиня, герцогиня де Ланже добре зрозуміла тільки ці останні слова. Коли княгиня де Шоврі вмостилася в куточку своєї карети, Антуанетта ласкаво з нею попрощалася і піднялася до себе, сяючи від радості.

«А сама я підкорила б його серце! Правильно бабуся сказала: чоловік ніколи не знехтує почуттів вродливої жінки, якщо вона зуміє знадити його».

Увечері в колі гостей герцогині Беррійської, герцог де Наваррен, відам де Пам’є, панове де Марсе, де Гранльє і герцог де Мофріньєз переможно спростували чутки, які завдали шкоди честі герцогині де Ланже. Чимало людей, у тім числі й військових, підтвердили, що вранці бачили Монріво в Тюїльрійському саду, а тому цю безглузду історію було пояснено випадковістю — а на випадковість можна списати все що завгодно. Отож уже наступного дня, незважаючи на пригоду з каретою, репутація герцогині знову стала чистою і світлою, як Мамбрінів шолом, начищений Санчо Пансою. О другій годині пополудні маркіз де Ронкероль наздогнав Монріво на безлюдній алеї Булонського лісу і сказав йому з посмішкою:

— З твоєю герцогинею все гаразд!.. Давай у тому ж дусі, — докинув він і, кинувши приятелю промовистий погляд, оперезав хлистом свою кобилу, що помчала геть, мов стріла.

Днів через два після своєї скандальної витівки, яка ні до чого не призвела, пані де Ланже написала Монріво листа, що залишився без відповіді, як і попередні. Цього разу вона зважилася на рішучий крок і підкупила Огюста, Арманового лакея. О восьмій вечора її провели до кімнати Монріво, зовсім не схожої на ту, де відбулася таємна сцена. Герцогиня довідалася, що ночувати Монріво не повернеться. Хіба в нього дві домівки? Лакей не відповів на це запитання. Пані де Ланже вдалося купити тільки ключ від цієї кімнати, але не відвертість слуги. Залишившися сама й розглянувшись, вона помітила на старовинному круглому столику свої чотирнадцять листів, не пом’ятих, не розпечатаних; він їх не читав. Від такої несподіванки герцогиня упала в крісло й на мить знепритомніла. Прийшовши до тями, вона побачила Огюста — він давав їй понюхати хустинку, змочену оцтом.

— Карету, швидше! — вигукнула герцогиня.

Коли карету подали, вона з гарячковою поквапністю спустилася вниз, повернулася додому, лягла в постіль і звеліла нікого не приймати. Вона пролежала цілу добу, не допускаючи до себе нікого, крім покоївки, яка приносила їй настоянку на помаранчевому листі. Сюзетта чула, як у пані кілька разів вихоплювався жалібний стогін, і помітила сльози в її блискучих, обведених темними колами очах. Через день, після того, як Антуанетта довго просиділа в глибокій задумі, обливаючись гіркими слізьми вона прийняла якесь рішення; давши наказ покликати свого повіреного, вона відбула з ним коротку нараду і, мабуть, зробила йому попередні розпорядження. Після цього герцогиня послала по відама де Пам’є і поки чекала старого командора, встигла написати листа панові де Монріво. Бідам не змусив себе довго чекати. Він побачив свою молоду родичку блідою, пригніченою, але спокійною. Було близько другої години пополудні. Ніколи краса цього божественного створіння не здавалася такою поетичною, як у ті години її смертної знемоги.

— Дорогий родичу, — сказала вона, звертаючись до відама, — я покликала вас до себе саме тому, що вам уже вісімдесят років. О, не всміхайтеся, я вас благаю, перед вами нещаслива жінка, доведена до межі розпачу. Ви чоловік порядний, і пригоди вашої молодості, я сподіваюся, вселили вам деяку поблажливість до жінок.

— Анінайменшої, — відповів старий гульвіса.

— Та невже?

— Вони в усіх випадках примудряються бути щасливими, — відповів він.

— Ви так гадаєте? Я вважаю вас старійшиною нашої родини. Може, вам судилося бути останньою близькою людиною, останнім другом, якому я потисну руку на прощання, а тому я маю право попросити вас про велику послугу. З таким проханням я не звернулася б ні до свого батька, ні до дядька Гранльє, ні до жодної жінки. Ви повинні зрозуміти мене. Благаю вас виконати моє бажання і потім про все забути, хай би яким був наслідок вашої спроби. Йдеться про те, щоб ви поїхали з цим листом до пана де Монріво, побачилися з ним, показали йому листа, запитали в нього, — навпростець, як ведеться між вами, чоловіками, бо ви ставитеся один до одного по-чесному і забуваєте про чесність лише у взаєминах із жінками, — запитали в нього, чи згоден він прочитати його (не при вас, звичайно, бо чоловіки не люблять виявляти своїх почуттів). Щоб переконати його, я дозволяю вам сказати, що йдеться про моє життя чи смерть. Якщо він милостиво погодиться...

— «Милостиво»? — вигукнув відам.

— ...милостиво погодиться прочитати листа, — з гідністю повторила герцогиня, — то ви скажете йому ще одне. Ви прийдете до нього о п’ятій годині, він сьогодні обідає вдома в цей час, я знаю; так от замість відповіді він повинен приїхати до мене. Якщо через три години, до восьмої, він не з’явиться, усе буде скінчено. Герцогиня де Ланже покине цей світ. Я не помру, дорогий друже, ні, але жодна людина не знайде мене на цьому світі. Приходьте до мене обідати, хай хоч один друг підтримає мене в годину смертної муки. Атож, дорогий родичу, сьогодні ввечері вирішиться моя доля; та в будь-якому випадку мені судилося згоріти на страшному вогні своїх пристрастей. Ні, не кажіть ні слова, я не хочу слухати ні умовлянь, ні порад... Ми побалакаємо, посміємося, — сказала вона, простягуючи йому руку для поцілунку, — ми гомонітимемо, як старі філософи, що вміють утішатися життям до останньої хвилини, після якої приходить смерть. Я причепурюся, я буду з вами кокетлива. Можливо, ви останній чоловік, який побачить герцогиню де Ланже.

Відам нічого не сказав; він відкланявся, взяв листа і виконав доручення. Повернувшись о п’ятій годині він побачив свою родичку вишукано вдягненою, невимовно знадливою. Вітальню прикрасили квітами, як на свято. Вечеря була чудова. Перед цим дідом герцогиня блиснула всіма перлами свого розуму, була приваблива, як ніколи. Спочатку командор намагався побачити в усьому цьому дотепну витівку молодої жінки, але вряди-годи награна веселість і магія її чарів раптово блякли, розвіювались. То він помічав, що вона починає тремтіти, мовби зненацька охоплена жахом, то бачив, як вона ніби дослухається до чогось у глибокій тиші. І коли він запитував: «Що з вами?» — вона шепотіла: «Цитьте!»

О сьомій годині герцогиня пішла у свої покої й незабаром повернулася у скромному вбранні — так одягаються покоївки, коли їдуть кудись зі своєю пані. Взявши гостя під руку, вона попросила супроводжувати її й сіла в найманий екіпаж. За чверть до восьмої обоє були вже біля дверей будинку генерала де Монріво.

Арман тим часом сидів у глибокій задумі над ось яким листом:

«Мій друже, я заходила до вас на кілька хвилин, без вашого відома, і забрала свої листи. О, Армане, я не вірю, що ви зовсім до мене байдужі, а ненависть виявляють інакше. Якщо ви мене кохаєте, припиніть цю жорстоку гру. Ви вб’єте мене. Згодом ви будете в розпачі, зрозумівши, як я глибоко вас кохала. Якщо ж, на моє лихо, я помиляюся, якщо ви почуваєте до мене відразу, якщо зневажаєте й ненавидите мене, тоді не лишається жодної надії: від цих почуттів чоловіки вилікуватися не можуть. Тоді вас ніколи не мучитимуть докори сумління, і хоч яка жахлива ця думка, вона втішатиме мене у моєму невтішному горі. Докори сумління! О, мій Армане, якщо коли-небудь ви пожалкуєте за мною, мені ліпше про це не знати. Ні, я не хочу вам навіть казати, якої муки це мені завдало б. Навіщо мені жити, якщо я не можу бути вашою дружиною? Після того як у думках я від усієї душі віддалася вам, кому я зможу віддатися?.. Тільки Богові. Мої очі, які ви колись так любили, не дивитимуться більше на жодного чоловіка, аж поки не заплющаться навіки у славу Божу! Я не стану більше слухати чоловічого голосу, після того як чула ваш, такий ніжний раніше, такий грізний учора, бо мені все здається, що ваша помста відбулася вчора — і хай покарає мене десниця Господня! Спізнавши на собі гнів Божий і ваш гнів, мій друже, я здатна тепер тільки лити сльози і шукати розраду в молитві. Ви запитаєте, навіщо я вам пишу? Гай-гай! Не дорікайте мені за спробу вхопитися за останній промінчик надії, це ніби моє останнє зітхання, останнє прощання з життям, перш ніж я піду з нього навіки. Моє становище воістину жахливе. Спокій, що зійшов на мене разом із великим рішенням, змагається в моїй душі з останніми перекотами грому. Під час тієї жахливої пригоди, розповідь про яку так схвилювала мене, Армане, ви йшли з пустелі в оазу за надійним провідником. Але я плентаю з оази в пустелю — і ви мій провідник, який не знає жалю. А проте лише ви, мій друже, ви один можете відчути, з якою тугою звертаю я останній погляд на щастя — адже воно було так близько. І вам одному я можу висповідатися у своєму горі, не червоніючи. Якщо ви мене почуєте, я буду щаслива; якщо будете невблаганний, я спокутую свою провину. Хіба не природно для жінки прагнути залишитися в пам’яті коханого чоловіка у чистому одінні шляхетних почуттів? О мій коханий, о мій єдиний! Дозвольте вашій рабині зійти в могилу з вірою, що ви оціните велич її душі. Ваша суворість змусила мене багато над чим замислитися, і відтоді як я покохала вас, я вважаю себе менше винною, аніж вважаєте винною мене ви. Вислухайте ж мене, я повинна виправдатися перед вами. А ви, мій єдиний на всьому світі, спробуйте хоч тепер судити мене по всій справедливості.

На власному гіркому досвіді збагнула я, скільки страждань завдала я вам своїм кокетуванням; але тоді я зовсім не розуміла, що це таке — кохання. Ви пережили ці муки, і ви ж таки осудили мене на них. Протягом перших восьми місяців, які ви мені присвятили, ви не домоглися мого кохання. Чому, мій друже? Не знаю, так само як не можу пояснити, чому кохаю вас тепер. О, звичайно, мене тішили ваші палкі слова, ваші полум’яні погляди; але я лишалася холодною і нечутливою. Ні, я ще не була жінкою, я не розуміла що таке самозречення, не розуміла, в чому полягає жіноче щастя. Чи була в цьому мою провина? Хіба самі ви не зневажали б мене, якби я віддалася вам без любові? Чи, може, найвища доброчесність нашої статі в тому, щоб віддаватися, не отримуючи втіхи: мовляв, хіба велика заслуга в тому, щоб прагнути насолод, уже пережитих і палко жаданих? Так, мій друже, я готова зізнатися вам, що такі міркування спадали мені на думку, коли я дражнила вас своїми кокетуванням; але вже тоді я ставила вас так високо, що вважала негідним поступитися вам із милосердя... Про що я пак раніше згадувала? Ага, я взяла у вас усі свої листи, я кидаю їх у вогонь! Вони горять. Ти ніколи не довідаєшся, скільки в них було кохання, пристрасті, безумства... Я замовкаю, я уриваю себе, я не хочу більше говорити про свої почуття. Якщо мої признання не дійшли від серця до серця, я теж не зможу, хоч я жінка, прийняти любов тільки з почуття милосердя. Я хочу, щоб мене кохали без тями або покинули без жалю. Якщо ви відмовитеся прочитати цього листа, я спалю і його. Якщо ж, прочитавши його, ви не станете не пізніш як за три години моїм єдиним мужем, я не соромитимуся, що воно залишилося у вас у руках: гордість мого розпачу вбереже мою пам’ять від обмови, і мій кінець буде гідним мого кохання. Ви самі, втративши мене, живцем поховану на цьому світі, гірко оплакуватимете жінку, яка через три години присвятить кожен свій подих ніжним і палким молитвам за вас, жінку, загублену безнадійним коханням, жінку, яка зберігатиме вірність не розділеним насолодам, а знехтуваному почуттю. Герцогиня де Лавальєр тужила за своїм утраченим щастям, за колишньою могутністю; герцогиня де Ланже знайде щастя в сльозах і збереже свою владу над вами. О, ви пожалієте за мною! Я відчуваю, що була зайва на цьому світі і дякую, що ви допомогли мені це зрозуміти. Прощайте, вам не судилося торкнутися сокири; ваша сокира була знаряддям ката, моя — знаряддям Бога, ваша вбиває, моя — приносить спасіння. Ваше кохання було смертне і не змогло витримати ні зневаги, ні насмішки; моя любов усе витерпить і не ослабне, вона безсмертна й вічно жива. О, я відчуваю гірку радість, можучи вас — такого гордого — розчавити великодушністю, приборкати спокійною усмішкою, властивою ніжним янголам, які, припадаючи до стіп Господа, одержують право й силу в Його ім’я оберігати душі людські. Вас опановували тільки скороминущі жадання, а бідолашна черниця ненастанно й палко за вас молитиметься й вічно осінятиме вас крильми божественної любові. Я передбачаю вашу відповідь, Армане, й обіцяю вам побачення... на небесах. Мій друже, туди пускають і слабкого, і сильного, вони однаково страждали в земному падолі. Ця думка пом’якшує біль мого останнього випробування. Я зараз така спокійна, що могла б подумати ніби розлюбила тебе, якби не заради тебе покидала цей світ.

Антуанетта»

— Дорогий відаме, — озвалася герцогиня, коли вони під’їхали до будинку Монріво, — зробіть мені ласку й запитайте у воротаря, чи Арман удома.

З галантністю, притаманною кавалерам XVIII сторіччя, командор вийшов із карети і приніс своїй родичці ствердну відповідь, що змусила її здригнутися. Вона обняла командора, потисла йому руку, дозволила розцілувати себе в обидві щоки і попросила їхати геть, не стежити за нею й не охороняти її.

— А перехожі? — запитав відам де Пам’є.

— Ніхто не посміє скривдити мене, — відповіла вона.

То були останні слова світської дами, гордої герцогині. Командор поїхав. Загорнувшись у плащ, пані де Ланже залишилася стояти біля дверей дому — вона чекала, поки видзвонить восьму годину... призначений час настав. Бідолашна додала собі ще десять хвилин, чверть години; нарешті в цьому запізненні вона побачила нове приниження для себе, і віра покинула її. Вона не змогла втриматися від розпачливого вигуку: «О Боже, Боже!» — і пішла геть від фатальних дверей. То були перші слова черниці-кармелітки.

А в Монріво саме зібралися кілька друзів — між ними відбувалася нарада; він квапив їх, але годинник відставав, і коли він вийшов із дому й попрямував у особняк де Ланже, герцогиня, холонучи від розпачу, брела пішки паризькими вулицями. Дійшовши до бульвару Анфер, вона заплакала. Там вона востаннє подивилася на Париж, огорнутий туманом, гамірний, у червоному мареві вечірніх вогнів, потім сіла в поштову карету й покинула рідне місто, щоб уже ніколи сюди не повернутися. Коли маркіз де Монріво з’явився в дім де Ланже, йому сказали, що пані немає вдома, і він подумав, що з нього посміялися. Тоді він кинувся до відама; добряк саме перевдягався в домашній халат, радіючи щастю своєї милої родички. Монріво втупив у нього свій палахкотючий погляд, вогненний блиск якого вселяв однаковий жах і чоловікам, і жінкам.

— Пане, невже ви стали співучасником жорстокого жарту? — вигукнув він. — Я щойно був у пані де Ланже і слуги сказали, що її немає вдома.

— З вашої вини, мабуть, сталося велике лихо, — відповів відам. — Я залишив герцогиню біля ваших дверей...

— О котрій годині?

— За чверть до восьмої.

— Прощавайте, — сказав Монріво і, примчавши додому, спитав у воротаря, чи не бачив він сьогодні ввечері дами біля під’їзду.

— Аякже, пане, бачив. Була тут вродлива жінка, чимось дуже засмучена. Вона плакала, як Марія Магдалина, зовсім нечутно, і стояла випростана й нерухома. А потім як зойкне жалібно: «О Боже, Боже!» й пішла геть, а в нас із жінкою, повірте, мало серце не розривалося, ми бо дивилися на неї, а вона нас і не помітила.

Коротка розповідь воротаря примусила збліднути цього чоловіка. Він негайно написав кілька рядків де Ронкеролю і послав до нього лакея, а сам піднявся до себе.

Маркіз де Ронкероль з’явився близько півночі.

— Що з тобою, друже? — вигукнув він, побачивши, яке обличчя в генерала.

Арман дав йому прочитати листа від герцогині.

— Ну й що далі? — спитав Ронкероль.

— Вона стояла біля моїх дверей о восьмій годині, а о чверть на дев’яту пішла невідомо куди. Я її втратив, а я ж кохаю її! О, якби моє життя належало мені, я пустив би собі кулю в лоб.

— Годі, годі, заспокойся, — сказав Ронкероль. — Герцогині не літають, як пташки. Вона не зможе долати більше як три льє на годину, а ми завтра долатимемо по шість і наздоженемо її. Одначе, чорт забирай, — провадив він, — пані де Ланже справді жінка надзвичайна. Завтра ми всі будемо на конях. Протягом дня через поліцію довідаємося, куди вона подалася. Їй потрібна карета, ці янголи не мають крил. Чи поїхала вона кудись, чи сховалася в Парижі, ми знайдемо її. Хіба не існує телеграфу, щоб зупинити нашу втікачку в дорозі, навіть не переслідуючи її? Ти будеш щасливий. Але, брате, ти припустився помилки, властивої майже всім людям сильної вдачі: вони судять про інших по собі й не розуміють, що струни душі можуть порватися, якщо натягти їх аж надто туго. Чому ти не розповів мені про все раніше? Я сказав би тобі: «Не запізнися, будь точний». Отже, до завтра, — закінчив він, потискаючи руку Монріво, який не промовив і слова. — Засни, якщо зможеш.

Та ні до чого не призвели ні завтрашні, ні напружені багаторічні пошуки, хоч було вжито всіх можливих заходів, які будь-коли мали у своєму розпорядженні високі урядовці, монархи, міністри, банкіри — одне слово, люди наділені всією повнотою влади. Ні Монріво, ні його друзям так і не пощастило натрапити на слід герцогині. Було очевидно, що вона постриглася в черниці. Монріво вирішив сам і за допомогою друзів обшукати всі монастирі на світі. Знайти герцогиню він прагнув за всяку ціну, хай би навіть довелося знищити населення цілого міста. Щоб віддати належне цьому надзвичайному чоловікові, слід сказати, що кожен його день був позначений невтомною палкою пристрастю — і це тривало п’ять років. Тільки в 1829 році герцогові де Наваррену випадково пощастило довідатися, що його дочка виїхала до Іспанії під виглядом покоївки леді Джулії Гопвуд? і Антуанетта розлучилася з цією дамою в Кадіксі, причому леді Джулія й гадки не мала, що її служниця Кароліна була тією самою знаменитою герцогинею, про зникнення якої було стільки розмов у паризькому вищому світі.

Тепер читачеві стануть зрозумілі в усій глибині почуття двох закоханих, коли вони побачилися біля ґрат у монастирі кармеліток, а сила пристрасті, знову пробудженої в обох серцях, думаю, пояснить розв’язку цієї історії.

В 1823 році герцог де Ланже помер, і, отже, його дружина була тепер вільна. Антуанетта де Наваррен сохнула з кохання на маленькому острівці Середземного моря; але папа мав владу звільнити сестру Терезу від її обітниці. Нарешті закохані могли знайти щастя, куплене ціною стількох страждань. Окрилений цією думкою Монріво помчав із Кадікса в Марсель, із Марселя в Париж. Через кілька місяців після його повернення до Франції з Марсельського порту вийшов торговельний бриг, оснащений як військовий корабель, і взяв курс на Іспанію. Цей бриг був зафрахтований кількома знатними особами, переважно французами; їх надихала благородна пристрасть до Сходу, й вони вибралися в подорож, щоб відвідати його екзотичні місця. Монріво як великий знавець східних звичаїв був для них неоціненним супутником, вони запросили його їх супроводжувати, й він погодився. Військовий міністр дав йому звання генерал-лейтенанта і, щоб посприяти цій поїздці, зарахував його до морської артилерії.

Через добу після відплиття бриг став на якорі поблизу іспанського узбережжя, на північний захід від невеличкого острова. Судно було з дуже малим осіданням і легко оснащене, отож могло без особливого ризику кинути якір не далі як за півльє від підводних рифів, що робили острів з того боку цілком неприступним. Якби з човна або з берега хтось і помітив корабель, що стояв на якорі поблизу від скель, ні в кого це не викликало б тривоги. Та й не важко було б пояснити, чому судно опинилося в цих водах. Перед тим, як наблизитися до острова, Монріво звелів підняти на щоглі прапор Сполучених Штатів Америки. Всі матроси, найняті на судно, були американцями й розмовляли тільки англійською. Один із друзів Монріво посадив їх усіх у шлюпку й напоїв так що вони ледве повертали язиком. Потім поширив чутку, ніби на кораблі прибули шукачі скарбів, люди, відомі в Сполучених Штатах своїм фанатизмом — і мовляв, один письменник, добре відомий у тій заморській країні, навіть описав їхні пригоди. Отже, перебування корабля неподалік від острова дістало цілком вірогідне пояснення. Як пояснив удаваний боцман захмелілої команди, власники та пасажири корабля шукали уламки галіона, який віз скарби з Мексики й пішов на дно в 1778 році. Корчмар та місцева влада були цілком задоволені такими поясненнями.

Арман і віддані друзі, що допомагали йому в його сміливому задумі зрозуміли відразу, що ані хитрощами, ані силою їм би не вдалося визволити або викрасти сестру Терезу з боку острівного містечка. І тоді, за спільною згодою, ці відчайдухи вирішили вхопити бика за роги. Вони постановили прокласти собі дорогу до монастиря там, де дістатися до нього, здавалося, було неможливо, і здолати природу, як здолав її генерал Ламарк під час штурму острова Капрі. Тут прямовисні гранітні кручі, що замикали острів, були ще неприступніші, аніж скелі Капрі, які свого часу довелося брати приступом Монріво, адже й він брав участь у тому неймовірному штурмі, а черниці здавалися йому ще грізнішим ворогом, аніж сер Гудсон Лоу. Викрадаючи герцогиню з монастиря, ці люди не могли допустити розголосу, який покрив би їх ганьбою. В такому разі їм би довелося хіба що взяти в облогу містечко та монастир і не залишити живим жодного свідка своєї перемоги, як це роблять пірати. Отже, перед ними були дві можливості: влаштувати пожежу або збройний напад, який здійняв би таку бучу в Європі, що ніхто не став би дошукуватися справжньої причини цього шарварку, або здійснити викрадення яким-небудь надприродним, таємничим способом, щоб черниці запідозрили втручання нечистої сили. На таємній нараді, яка відбулася в Парижі перед відплиттям, перевагу віддали цьому другому плану. Було враховано також усі можливі непередбачені обставини, від яких міг залежати успіх задуму, що видавався рідкісною розвагою всім цим людям, знудженим одноманітністю паризького життя.

У Марселі було виготовлено за малайським зразком доволі легку пірогу, яка могла плавати серед найнебезпечніших рифів. Щоб перебиратися зі скелі на скелю, між ними спорудили мости на китайський взірець: дві сплетені з дроту линви, натягнені паралельно на відстані кількох футів одна від одної, але з протилежним ухилом, по яких ковзали кошики, теж дротяні. Таким чином рифи були сполучені між собою системою линв із кошиками, схожого на павутину, по якій бігають павуки, обплітаючи нею дерево; уперше в історії це дивовижне творіння інстинкту було скопійоване китайцями, народом, що володіє надзвичайним даром наслідування. Ні високі буруни, ні штормові урагани не могли зруйнувати цієї легкої споруди. Линви були закріплені з невеличким провисанням, що дозволяло їм прогинаючись, чинити опір шаленому натиску хвиль, утворюючи геометричну криву, на межі якої збурена стихія втрачає руйнівну силу; закон цієї кривої викрав у природи людський геній, що власне, й зводиться до вміння спостерігати.

В пірогу посідали лише друзі Монріво. Навіть у найсильнішу підзорну трубу їх не змогли б нізвідки побачити — навіть моряки з кораблів, які проходили повз, не помітили б ні тонких канатів між рифами, ні людей, що ховалися в скелястому лабіринті. Після одинадцятьох днів підготовчих робіт, ці тринадцять демонів у людській подобі дісталися до підніжжя миса, що височів сажнів на тридцять над поверхнею моря і нагадував гладенький гранітний масив, по якому людині так само важко видертися нагору, як миші пробігти по відполірованій поверхні бокатої порцелянової вази. На щастя, в цьому гранітному моноліті була розколина з рівненькими майже вертикальними краями, і в цю розколину вдалося вбити на відстані фута один від одного дерев’яні клини, а в них винахідливі сміливці закріпили залізні скоби. До цих заздалегідь заготовлених розплесканих скоб приладнали щаблі з легеньких модринових дощок, які протилежним кінцем входили в зарубки на щоглі, закріпленій нижнім кінцем у скелястому березі біля підніжжя мису й однакової з ним висоти. Один із тринадцятьох, гідний спільник цих наполегливих людей, був чудовим математиком; він точно обчислив кут, під яким мали розходитися щаблі в нижній і верхній половині щогли, причому посередині щогли була точка, від якої верхні щаблі утворюючи ніби розкрите віяло, досягали вершини скелі, а нижні щаблі утворювали ту саму фігуру, тільки обернену вниз. Завдяки цьому драбина, споруджена за двадцять два дні напруженої праці, вийшла напрочуд міцна і притому дуже легенька. Щоб дощенту знищити цю споруду вистачило б однієї ночі, трута з кресалом та морського прибою. Таким чином, осквернителю монастиря не доводилося боятись, що хтось натрапить на сліди їхнього перебування тут і їхню таємницю буде розкрито.

На вершині скелі був майданчик, який майже з усіх чотирьох боків обривався прямовисним урвищем. Оглянувши навколишню місцевість у підзорну трубу тридцять відчайдухів дійшли висновку, що, незважаючи на крутий спуск та гострі уступи, звідти легко можна було перебратися в монастирський сад, де густі дерева давали надійний захисток. Там, безперечно, їм буде простіше остаточно вирішити, в який спосіб викрасти черницю. Доклавши стількох зусиль, вони не хотіли даремно ризикувати успіхом усієї справи, наражаючись на небезпеку, що їх помітять, і тому стали чекати, коли остаточно зникне тонкий серпик місяця.

Ці обидві ночі Монріво, закутавшись у плащ, просидів на вершині скелі. Вечірні і вранішні співи черниць давали йому невимовну насолоду. Він дістався до самого монастирського муру, щоб краще чути музику органа, і в хорі голосів намагався вирізнити знайомий голос. Але відстань була надто велика і хоча навкруги панувала глибока тиша, до його вух долинали лише неясні звуки. То була ніжна гармонія, де не відчувалися вади виконання, гармонія, напоєна чистою суттю мистецтва, що проникала в саму душу й не вимагала від людини ні напружувати увагу, ні зосереджуватися на будь-якій думці. Арман весь віддався болісним спогадам, його кохання розквітало під живодайним подихом музики, у ній вчувалися йому невиразні обіцянки щастя. В кінці другої ночі, ще до світання, він спустився вниз, після того як протягом кількох годин не відривав очей од віконця однієї з келій. Воно було незаґратоване — над прірвою у ґратах немає потреби. Всю ніч у тому віконечку горіло світло. Внутрішнє чуття — яке, зрештою, не менш часто обманює нас, ніж говорить правду — підказувало йому: «Вона там!»

«Антуанетта, безперечно, там, і завтра вона буде моєю», — думав він, і його радісним думкам відповідало протягле бамкання дзвона. Яким дивним законам підкоряється серце! Черницю, всохлу від безнадійного кохання, виснажену сльозами, постами, безсонними ночами, перебутими в палкій молитві, жінку двадцяти дев’яти років, змарнілу від тяжких випробувань, він кохав із більшою пристрастю, ніж кохав колись легковажну красуню, двадцятичотирирічну юну сильфіду. Адже люди, сильні духом, відчувають особливий потяг до тих шляхетних і печальних жіночих облич, на яких закарбувався відбиток чистої скорботи та пристрасних роздумів. Краса жінки, змученої стражданнями, наймиліша для чоловіків, які зберігають у серці невичерпний запас утішань, ласки, ніжності, готових вилитися на істоту слабку й тендітну, але сильну своїм почуттям. У свіжих, рум’яних, гладеньких, одне слово, в гарненьких личках є вульгарна привабливість, що спокушає тільки людей пересічних. Монріво подобалися обличчя, на яких вираз любові сяє з душі крізь стражденні зморшки, крізь глибоку зажуру. Адже силою тільки своїх могутніх жадань закоханий чоловік пробуджує до життя зовсім нове створіння — юне, трепетне, яке заради нього одного розбиває свою оболонку, жалюгідну для людей, але прекрасну для нього. Хіба такий чоловік не володіє двома жінками зразу: тією, яка видається іншим блідою, збляклою, сумною, і тією, що відкрилася його серцю, ні для кого не видимою, янголом, який живе лише почуттям, і з’являється в усій своїй славі тільки на торжество кохання?

Перш ніж покинути свій пост, генерал почув тихі акорди, що долинали з тієї келії, ніжні й солодкозвучні голоси. Спустившись до підніжжя скелі, де на нього чекали друзі, він кількома словами, сповненими палкої і стриманої пристрасті, яка завжди викликає співчуття й повагу, зізнався їм, що ніколи за своє життя не переживав такого п’янкого щастя.

Наступного вечора, одинадцятеро відданих один одному спільників здерлися в сутінках на вершину скелі, вони взяли з собою кинджали, припас шоколаду та повний набір злодійського інструменту. Діставшись до муру, вони за допомогою заздалегідь заготовлених драбин перебралися через нього й опинилися на монастирському цвинтарі. Монріво впізнав і довгу склепінчасту галерею, якою він недавно ішов до приймальної зали і вікна цієї зали. Він тут-таки негайно виробив план дій, і друзі його прийняли. Пролізти крізь вікно у призначену для черниць половину, прокрастись у коридори, прочитати написані на дверях імена, увійти в келію сестри Терези, захопити там черницю під час сну, заткнути їй рота хустинкою, зв’язати і понести її з собою — все це було справою легкою для людей, у яких сміливість та спритність каторжників поєднувалися з освіченістю аристократів, яким було нічого не варто завдати удару кинджалом, щоб забезпечити мовчанку.

За дві години віконні ґрати було розпиляно. Троє зухвальців залишилися вартувати в саду, двоє — у приймальній залі, решта, скинувши черевики, розташувалися ланцюгом на певній відстані один від одного, а тим часом Монріво подався на пошуки, ховаючись за юним Анрі де Марсе, найспритнішим серед них, який про всяк випадок, одягнув чернечу рясу, що нічим не відрізнялася від одіяння кармеліток. Видзвонило третю годину, коли вдавана черниця й Монріво проникли в коридор, обабіч якого були розташовані келії. У цілковитій тиші сміливці стали підходити до кожних дверей і присвічуючи собі потайним ліхтарем читати написані там імена — на їхнє щастя! — та благочестиві вислови — своєрідні девізи, чий зміст указував на праведні діяння обраного святого заступника або заступниці; кожна черниця, вступаючи на нову життєву стежку бере собі подібну епітафію, виражаючи в ній останню думку, що поєднує її з тлінним життям. Підійшовши до дверей келії сестри Терези Монріво прочитав там напис: «Sub invocation sanctae matris Theresae!»^[35] Девіз був: «Adoremus in aeternum»^[36]. Раптом супутник поклав руку йому на плече й показав на яскраве світло, що падало крізь шпарку у дверях на плити коридору. В цю мить їх наздогнав Ронкероль.

— Всі черниці зібралися в церкві — там починається заупокійна служба, — сказав він.

— Я залишаюся тут, — відповів Монріво. — Повертайся до приймальної зали і замкни двері в цей коридор.

І він рішуче увійшов до келії слідом за вдаваною черницею з опущеним покривалом. І тут, у передпокої, вони побачили герцогиню: вона лежала мертва на голих, покладених просто на долівку дошках свого ложа, освітлена двома свічками. Ні Монріво, ні де Марсе не сказали жодного слова, не скрикнули — вони тільки подивились один на одного. Потім генерал зробив порух, ніби кажучи: «Заберемо її з собою».

— Втікайте! — гукнув Ронкероль. — Процесія черниць наближається сюди, вас можуть захопити.

З тією неймовірною швидкістю, якої надає рухам нестямне бажання, вони винесли покійницю до приймальної зали, передали її назовні крізь вікно і доправили до підніжжя монастирського муру, перш ніж абатиса в супроводі черниць з’явилася по тіло сестри Терези. Черниця, якій доручили охороняти мертву, необачно вийшла до спальні, щоб понишпорити в речах небіжчиці й розвідати її таємниці; вона так захопилася цією важливою справою, що нічого не чула й отетеріла від жаху, не побачивши тіла на місці. Коли ошелешені черниці нарешті додумалися розпочати пошуки, тіло герцогині вже опустили за допомогою довгої мотузки зі скелі, й товариші Монріво встигли знищити сліди своєї праці. На дев’яту годину ранку нічого не залишилося ні від драбини, ні від канатних мостів. Тіло сестри Терези доправили на борт, бриг причалив до гавані, забрав своїх матросів і зник у відкритому морі посеред білого дня. Монріво залишився в каюті на самоті з Антуанеттою де Наваррен; і довго-довго сяяло перед ним її прекрасне обличчя, одухотворене тією небесною вродою і глибоким спокоєм, яких надає смерть нашим тлінним останкам.

— От і все, — сказав Ронкероль, коли Монріво вийшов на палубу. — Вона була жінкою, а тепер це прах. Прив’яжемо їй до ніг по чавунному ядру, кинемо її в море, й віднині ти згадуватимеш про неї, як ми згадуємо про книжку, що її читали в дитинстві.

— Авжеж, — відповів Монріво, — бо тепер це тільки поема.

— Бачу, ти нарешті порозумнішав. Відтепер хай у тебе будуть тільки захоплення. Ну а щодо кохання, то тут усе залежить від рідкісного збігу обставин. Лише остання любов жінки може задовольнити чоловіка, який закохався вперше.

Женева, Пре-Левек,

26 січня 1834 р.

Золотоока дівчина

(Історія тринадцятьох — 3)

Дивитися на паризький люд, на його бліді, жовті або смаглі обличчя, іноді буває просто страшно. Адже, Париж — це ніби величезне поле, по якому вночі й удень гуляє буря корисливих інтересів, хилячи додолу людське жниво, що падає тут під косою смерті частіше, аніж будь-де, але знову виростає не менш рясне. З перекошених, спотворених лиць крізь усі пори просочуються думки й жадання — отруйні випари, якими мозок парижан наповнений ущерть. Ні, то не обличчя — то маски: тут і машкара слабкості, і машкара сили, і машкара вбогості, і машкара радості, і машкара лицемірства; усі виснажені, усі поранені незмивною печаттю розтривоженої жадібності. Чого вони прагнуть? Золота чи розваг?

Деякі спостереження над душею Парижа допоможуть нам зрозуміти, чому його обличчя має такий мертвотний колір, чому це місто постає перед нами лише в двох образах: або зовсім юним, або старим і дряхлим. Його юність — тьмяна й безбарвна, його старість — нарум’янена й завжди прагне здаватися молодшою. Побачивши цих живих мерців, чужоземці, не схильні замислюватися, відразу сповнюються почуттям огиди до нашої столиці, до цієї величезної майстерні розваг, але незабаром вони вже не знаходять у собі сили звідси вирватися і самохіть спотворюють себе. Вистачить небагатьох слів, щоби з погляду фізіології пояснити, чому на лицях парижан грають пекельні відблиски, бо Париж називають пеклом не тільки жартома. Це пекло у справжньому розумінні слова. Тут усе димить, усе горить, усе виблискує, усе палахкотить, випаровується, гасне, знову загорається, іскриться, тріскотить і перетворюється на попіл. Ніколи жодна країна не знала такого палкого і такого жагучого життя. Суспільне єство Парижа постійно переплавляється і ніби каже після кожної завершеної форми: «А зараз берімося за іншу!» — достоту так, як відбувається в природі. Як у живій природі, так і в природі суспільній, безперервно виробляються комашки, метелики, квіти-одноденки, різний дріб’язок, і так само вивергається жар і полум’я з її незгасного кратера.

Можливо, перш ніж пояснити, чому кожне плем’я цього розумного й метушливого народу має власну фізіономію, треба відзначити ту загальну причину, з якої в його синів — у кого більше, а в кого менше — блякнуть живі барви, змінюючись хворобливою блідістю, синюшністю, землистою сірістю.

Цікавлячись усім на світі, парижанин, кінець кінцем, втрачає здатність будь-чим цікавитись. Коли всі почуття злиняють з його висмоктаного обличчя, воно стає сіре, мов тиньковані стіни будинків, укриті шаром пилюки та сажі. Байдужий напередодні до того, що завтра його схвилює, парижанин живе, як дитина, хоч би скільки було йому літ. Він на все бурчить, усім тішиться, з усього глузує, про все забуває, усього прагне, всього пробує, за все хапається з палким нетерпінням, усе занедбує з недбалою байдужістю, хай то буде король, завоювання, слава, кумири — бронзові чи скляні, — і це для нього те саме, що викинути панчохи, капелюх, багатство. У Парижі жодне почуття не йде наперекір загальній течії, тут усе пливе в бурхливому потоці життя, в якому неминуче слабнуть пристрасті: кохання стає хтивістю, ненависть — неприязню; найближчого родича замінює тисячофранковий білет, а друга — ломбард. Ця загальна байдужість приносить свої плоди: тут нікого не вважають зайвим ні у світському салоні, ні на вулиці, ніхто не буває ні безумно корисним, ні безумно шкідливим — хай ідеться про дурня чи шахрая, про людей, відомих своїм розумом чи порядністю. Тут усе терплять: уряд і гільйотину, релігію і холеру. В цьому світі ви завжди своя людина, але в ньому чудово обійдуться і без вас. Хто ж владарює в країні, де немає ні звичаїв, ні віри, ні почуттів, але де народжуються й куди стікаються всі почуття, всі вірування і звичаї? Золото і втіха. Скористайтеся цими двома словами як світильниками й огляньте цю величезну об тиньковану в’язницю, цей людський вулик з його брудними стічними канавами, простежте там звивини думки, які розхитують, тривожать і баламутять світ. Роздивляйтеся уважно. Насамперед вивчіть людей, які не мають за душею анічогісінько.

Робітник, пролетарій, той, хто заробляє собі на життя переступаючи ногами, соваючи руками й працюючи язиком, згинаючи спину, лікті та всі п’ять пальців — ось хто в першу чергу повинен заощаджувати сили, а він і сам надривається, і свою жінку запрягає в машину, і свою дитину виснажує, приєднавши її до зубчатої передачі якого-небудь механізму. Фабрикант — це всього лише ніби пас, який приводить у рух народ, а вже народ своїми брудними руками обробляє й позолочує порцеляну, шиє сурдути та жіночі сукні, розплескує залізо, стругає дерево, філігранить сталь, тіпає коноплі й тче полотно, полірує бронзу, прикрашає візерунками скло та кришталь, вишиває матерію, об’їжджає коней, плете збрую і галуни, карбує на міді, розфарбовує карети, підстригає старі в’язи, пряде бавовну, видуває скло, шліфує алмази й метали, різьбить із мармуру тонесенькі пелюстки, обтісує кругляки, надає вишукані форми думкам, усе забарвлює, білить або чорнить. А коли з’являється якийсь начальничок і обіцяє людям, що пропахли потом, сповнені рішучості, знань і терпіння, незначну добавку до платні, посилаючись або на примхливу щедрість отців, або на щедрість страховиська, званого Спекуляцією, тоді ці чотирирукі трударі перестають спати ночами, мучаться, надриваються, проклинають життя, голодують, виснажують себе вічним рухом і зі шкури пнуться, аби заробити золото, яке вабить і зачаровує їх. А потім, не турбуючись про майбутнє, жадібні до розваг, покладаючись на свої руки, як художник на свою палітру, вони, ці вельможі на один день, протринькують тижневий заробіток у шинках, що оперізують місто огидним кільцем — поясом найбезкомроміснішої з Венер, який то розв’язується, то знову зав’язується; там, як ото за картярським столом, пропадають короткочасні багатства цього люду, настільки ж непогамовного в пошуках насолод, наскільки спокійного в праці. Отже, протягом п’ятьох днів на тижні ця найдіяльніша частина паризької людності не знає відпочинку. Вона перебуває в безперервному русі, який змушує її спотворюватися, грубнути, худнути, бліднути, вибризкуватись у тисячах джерел творчої волі. А її відпочинок, її розваги це не що інше, як виснажлива гульня, це бруд, синці від стусанів, блідість від перепою, жовтизна від нестравлення шлунка, гульня, яка триває всього два дні, але пожирає весь хліб щоденний, тижневу юшку, сукні дружин та пелюшки дитини, яким доводиться задовольнятися жалюгідними лахами. Цих людей, народжених, безперечно, для того, щоб вони були прекрасними, бо всі творіння Божі наділені красою, змалку заганяють у лави підневільного війська, віддають у рабство молоту, ножицям, прядильному верстату і швидко піддають вулканізації. Бо, зрештою, хіба не Вулкан у всій його потворності та силі уособлює в собі цей потворний і сильний народ, такий вправний у машинному виробництві, терплячий у години праці, грізний один раз на століття, народ, який від горілки спалахує, мов порох, і тоді готовий усе спалити на вогні революційної пожежі, народ, чия свідомість будь-якої миті може сприйняти підступний заклик до насильства, що завжди обіцяє йому золото та втіхи, — і тоді горе старому ладу! Якщо порахувати всіх, хто простягає руку по милостиню, по законну оплату своєї праці чи по ті п’ять франків, якими суспільство винагороджує послуги розмаїтої паризької проституції, — то всіх тих, хто клянчить гроші, добуті правдами і неправдами, набереться серед паризького населення тисяч триста. Якби не було шинків, хіба уряд не валили б щовівторка? Та на щастя, по вівторках люд просто перебуває в стані отупіння, у нього болить голова з похмілля, він залишається без жодного су і повертається до праці, до черствої хлібної шкуринки, спонукуваний потягом до матеріальної творчості, який у нього ввійшов у звичку. І все ж таки паризький простолюд має чимало достойних, бездоганних синів, невідомих світу Наполеонів, які втілюють народні сили в їхньому найвищому прояві і здійснюють соціальні прагнення народу, забезпечують йому існування, де думка й діяльність поєднуються в певний спосіб, але не для того, щоб давати людям радість, а для того, щоб якось упорядкувати їхні страждання.

Іноді випадок зробить того чи того робітника ощадливим, підкаже йому щасливу думку, і робітник замислиться про майбутнє, одружиться, стане батьком, а після кількох років тяжкого бідування винайме крамничку й відкриє галантерейну торгівлю. Якщо ні хвороба, ні порок не примусять його звернути з цього шляху, то ось вам короткий опис його повсякденного життя.

Але спершу я закликаю вас віддати належну шану цьому володарю паризької метушні, що підкорив собі час і простір. Отож, віддайте шану створінню, яке складається із селітри й газу, яке трудиться навіть ночами, щоб забезпечити Францію дітьми, а вдень розривається на частини, працюючи заради вигод, слави і втіхи своїх співгромадян. Цей чоловік вічно стоїть перед проблемою, як водночас догодити і любій дружині, і сім’ї, і «Конститюсйонелю», і своїй комерції, і Національній гвардії, і Опері, і Господові Богу, але за умови, щоб і «Конститюсйонель», і комерція, і Опера, і Національна гвардія, і дружина, і Господь Бог давали йому дзвінку монету. Встаючи щодня о п’ятій ранку, він, наче птах, долає простір, який лежить між його домівкою та вулицею Монмартр. Хай завиває вітер і гримить грім, хай іде дощ або сніг, він однаково стоятиме біля дверей «Конститюсйонеля», чекаючи, поки йому винесуть стіс газет, розносити які він найнявся. Жадібно хапає він усю щоденну порцію політичного хліба й розносить її за призначенням. На дев’яту ранку він повертається в лоно родини, жартує з жінкою, зриває з її уст лункий поцілунок, смакує каву, покрикує на дітей. За чверть до десятої він уже в мерії. Там, сидячи на стільці, як папуга на сідалі, він заглиблюється в письмову статистику паризького життя й аж до четвертої години складає акти записів про смерті й народження в окрузі, не зронивши жодної сльозини і жодного разу не усміхнувшись. Радості й горе парижан зісковзують з його пера так само легко, як нещодавно витав у нього за спиною дух «Конститюсьйонеля». Ніщо його не пригнічує! Він завжди простує торованими стежками, газета постачає його патріотичними ідеями в готовому вигляді, він нікому не суперечить, обурюється і плескає в долоні разом з усіма і живе, мов пташка небесна. А коли в його парафіяльній церкві правлять особливо врочисту службу, він садовить на своє місце якого-небудь позаштатного чиновника і йде співати реквієм на хорах, де в неділю та у святкові дні його могутній голос є справжньою окрасою церковного дійства, а особливо в ті хвилини, коли, скрививши свого великого рота, він радісно і гучно проголошує амінь. Він — півчий. Від конторських обов’язків він звільняється о четвертій годині й приходить до своєї крамнички, відомої в усьому Сіте, приносячи із собою радість та веселощі. Його дружина щаслива, чоловікові нема коли ревнувати її, він людина діла, а не почуття. Та тільки-но він переступає поріг свого торговельного замку, як починає чіплятися до продавчинь, чиї жваві оченята приваблюють покупців. Йому приємно перебувати тут, посеред розмаїтих дрібничок, косинок, муслінових виробів, виготовлених руками вправних майстринь. А буває, перед обідом, він сам стає за прилавок і відпускає покупцям товар, іноді перепише для себе що-небудь із газети або віднесе судовому приставу протермінований вексель. І двічі на тиждень, о шостій годині, він незмінно на своєму найважливішому посту. Знаменитий бас церковного хору приходить у Оперу, готовий обернутися солдатом, арабом, в’язнем, дикуном, селянином, привидом, верблюдом, левом, чортом, добрим духом, рабом, євнухом — білим або чорним; задля цього він навчився досконало виявляти радість, смуток, жалість, подив, або викрикувати щось одне й те саме, або стояти на сцені мовчки, полювати, воювати, зображувати разом з іншими, такими, як він, натовп стародавніх римлян або єгиптян, але in petto^[37] завжди залишатися крамарем. Опівночі він знову добрий чоловік, ніжний батько; він лягає на подружнє ложе, ще розпалений оманливими принадами німф і обертає розпусні втіхи уяви та любострасні округлості королеви паризької сцени Тальйоні на користь паризькому коханню. Якщо він нарешті засинає, то засинає вмить, він так само поспішає виспатись, як поспішає жити. Такий чоловік — це втілений рух, уособлений простір, Протей цивілізації. Такий чоловік носить у собі всі ознаки свого часу: історію, літературу, політику, уряд, релігію, військове мистецтво. Це жива енциклопедія, химерний атлас, що ніколи не знає спочинку і перебуває в безперервному русі, як і сам Париж. Його годують ноги. Не дивно, що напружена робота і безліч турбот цілком знеособлюють його. Можливо, робітник, який у тридцять років помирає старим дідом, спаливши собі шлунок величезними порціями горілки, видасться деяким добре забезпеченим філософам щасливішим за цього крамаря. Один гине відразу, другий — поступово. Зі своєї розмаїтої діяльності, завдяки своїм плечам, горлянці, рукам, дружині й торгівлі він (як інші — з ферми) наживає кількох дітей, кілька тисяч франків і найклопітніше щастя, яке будь-коли тішило серце людське. Його статок і діти (або одні лише діти — в них весь сенс його життя) стають здобиччю вищого суспільного стану, якому він віддає свої гроші і свою дочку або сина, вихованого в колежі; освіченіший за батька, він спрямовує свої амбітні прагнення уже вище. І досить часто найменший синок якого-небудь дрібного крамаря зазіхає на державну посаду.

Коли мова зайшла про амбіції, то пора перенестися думкою в другий порошарок паризького світу. Підійміться знизу на поверх вище або спустіться з горища на п’ятий поверх — враження від людей, яких ви зустрінете там і там, буде однакове. Це ті, хто вже має дещо за душею: торговці-комерсанти та їхні підручні, чиновники, люди з невеличкими заощадженнями і з незаплямленою совістю, шахраї, люди без честі й совісті, старші й молодші прикажчики, службовці суду, повірені, нотарі, — одне слово, люди діяльні, здатні мислити й гендлювати, представники тієї дрібної буржуазії, яка просіває інтереси Парижа, щоб добути зерно власної вигоди, скупляє товар, напихає свої склади виробами пролетарів, наповнює діжки південними плодами, океанською рибою, винами з усіх узбереж, нагрітих ласкавим сонцем; простягує свої жадібні руки на схід і тягне звідти шалі, якими знехтували турки та росіяни; збирає урожай навіть у далекій Індії; сидить, згорнувши руки в чеканні попиту на товари, заздалегідь спланує високий виторг, дисконтує векселі, скупляє і пускає в обіг цінні папери, по дрібничках упаковує весь Париж, переводить його з місця на місце, здобуває зиск із дитячих забаганок, наживається на примхах та пороках людей дорослих, на хворобі свого ближнього. Ну, а на скільки? Не жлуктячи, як робітники, горілку, не валяючись, як вони, в багнюці на околицях міста, ці люди, проте, виснажують свої сили, надміру перенапружують собі дух і тіло, сохнуть, пожерті бажаннями, гинуть у шаленій гонитві за наживою. Вони калічать себе фізично, підстьобувані батогом зажерливості й бичем шанолюбства, під які охоче підставляють спини вищі кола в цьому страхітливому місті — тоді як убогий робітник гнеться додолу під тягарем непосильної праці, спрямованої на вдоволення деспотичного самодурства аристократії. Отже, й тут, скоряючись усевладним тиранам — насолоді й золоту, доводиться квапити, прискорювати час, примудрятися розподіляти його так, щоб знаходити в собі більше, ніж двадцять чотири години, нервуватися і не шкодувати себе, віддавати перевагу двом рокам хворобливого відпочинку перед тридцятьма роками спокійної старості. Тільки й різниці, що робітник, коли всі сили з нього вже висмоктано, помирає в лікарні, а дрібний буржуа вперто чіпляється за життя і якийсь час іще живе, але перетворюється на жалюгідну, недоумкувату істоту. Ви не впізнаєте його, зустрівши — змарніле, немов пожоване, старе обличчя, збляклі очі; з тупим виразом плентає він на своїх хистких ногах по бульварах — цьому поясу Венери — своєї улюбленої столиці. Чого прагне буржуа від життя? Вінець його мрій — тесак Національної гвардії, аби щодня дня на обід було м’ясо з овочами, аби на старість зібрати в цілком законний спосіб трохи грошенят, а на смерть — роздобути пристойне місце на кладовищі Пер-Лашез. Розважається він не в понеділок, як більшість парижан, а в неділю; його відпочинок — це прогулянка за місто в найманому екіпажі, коли його жінка та діти радісно ковтають пилюку або засмагають на осонні; він не прагне більшого, як посидіти в ресторані, де згубні для здоров’я обіди заслужили неабияку славу, або поїхати на сімейний бал і відсапуватися там, танцюючи аж до півночі. Декотрі йолопи дивуються, спостерігаючи танець святого Вітта, якому віддаються бактерії, виявлені мікроскопом у краплі води, але що сказав би Гаргантюа — це незбагненне у своїй дивовижній відвазі створіння Рабле, — що сказав би цей велет, зійшовши з небес на землю, якби він надумав заради розваги поспостерігати за рухом людей — молекул у другому прошарку паризького світу?

Ось одна з таких ламаних ліній. Чи доводилось вам бувати в крихітних крамничках, що туляться під мідним дахом хлібного ринку, де холодно навіть у літні місяці, а взимку єдине тепло — від невеличкої жаровні? Дружина буржуа уже зранку там, вона перекупниця й, як запевняють, добуває з цього ремесла дванадцять тисяч франків на рік. Коли дружина встає з постелі, чоловік уже йде в похмуру контору, де видає крамарям свого кварталу короткочасні позики під лихварські відсотки. О дев’ятій годині він уже в паспортному столі, де виконує обов’язки одного з помічників столоначальника. Вечорами він сидить у касі Італійського — чи якогось іншого, на ваш смак — театру. Діти перебувають під опікою годувальниці, і батьки заберуть їх лише тоді, коли настане час віддавати їх до колежу чи в пансіонат. Подружжя мешкає на четвертому поверсі, з прислуги держить одну кухарку, влаштовує бали у вітальні, освітленій олійними лампами, що має дванадцять футів завдовжки і вісім завширшки, але за дочкою вони дають півтораста тисяч франків, а самі в п’ятдесят років нарешті дозволяють собі відпочити і починають з’являтися в ложах другого ярусу Опери, у фіакрі на прогулянках у Лоншані; а то буває сонячними днями, у злинялих туалетах, вони прогулюються на бульварах, цих своєрідних шпалерах, де достигає чимало подібних фруктів. Їх шанують в усьому кварталі, до них прихильно ставляться високі урядовці, вони мають зв’язки з багатою буржуазією; чоловік у шістдесят п’ять років одержує орден Почесного легіону, і батько його зятя, мер округи, запрошує його на свої вечірки. Труди всього життя таким чином ідуть на вигоду дітям, яких дрібна буржуазія незмінно прагне підняти до рівня багатої буржуазії. Так, кожен прошарок суспільства викидає свою іскру в наступний вищий прошарок. Син заможного бакалійника стає нотарем, син лісоторговця — судовиком. Жоден зубець не проскочить мимо своєї зарубки, і вся ця строго впорядкована метушня сприяє висхідному рухові грошей.

Таким чином ми й дійшли до третього прошарку цього пекла, яке, можливо, коли-небудь знайде свого Данте. В цьому третьому суспільному стані, своєрідному череві Парижа, де інтереси міста перетравлюються й перетворюються на так звані оборудки, відбувається кишковий процес, в якому під дією кислоти та жовчі ворушиться і клекотить густа маса стряпчих, лікарів, нотарів, адвокатів, діловиків, банкірів, багатих купців, спекулянтів, судовиків. Тут більше, аніж будь-де, сприятливих умов для фізичного та морального розпаду. Майже всі ці люди збавляють час в огидних конторах, у смердючих судових приміщеннях, у крихітних комірчинах за ґратчастою загорожею; з ранку до вечора сидять вони, зігнувшись під тягарем справ, прокидаються вдосвіта, щоб усе встигнути зробити, щоб не дати себе пограбувати, щоб усе загарбати самому або принаймні нічого не втратити, щоб придушити людину або щоб привласнити її гроші, щоб налагодити або зірвати якесь діло, щоб скористатися з нагоди, щоб засудити обвинуваченого до повішення або виправдати його. Постійна поквапність відбивається і на їхніх конях, їх заганяють, надривають їхні сили, швидко перетворюють на калік.

Час — тиран цих людей, часу їм завжди бракує, час їм не підкоряється, вони не спроможні ні розтягти його, ні стиснути. Яка ж душа залишиться шляхетною, чистою, високоморальною, яке обличчя збереже красу, коли людина змушена робити таке нице ремесло, перекладати на себе тягар суспільного горя, досліджувати його, зважувати, оцінювати, якоюсь мірою впорядковувати й підводити під певні правила? Ці люди кудись ховають своє серце, але куди?.. я не знаю... якщо воно в них є, вони виймають його з грудей щоранку, перед тим як опуститися в безодню страждань, де мучаться безліч родин. Для них не існує таємниць, вони бачать підспідок суспільства, вони — його сповідники, і тому вони зневажають його. Та хай би що вони робили у своїх намаганнях приборкати порок, вони почувають перед ним жах і розгубленість. А буває, стомившись від боротьби, вони змиряються з поразкою і складають із ним таємну угоду; закони, люди, установи отупляють їхні почуття і перетворюють їх на галич, яка злітається на ще теплі трупи.

У суспільстві завжди багатій оцінює живих людей, нотар — мертвих, суддя оцінює совість. Змушені безперервно говорити, усі вони замінюють думку словом, почуття фразою, і їхня душа переселяється в горлянку. Вони зношуються й розбещуються. Ні заможний купець, ні суддя, ні адвокат не можуть зберігати здоровий глузд, вони втрачають нормальні людські почуття, вони все підганяють під готову мірку, яка спотворює справжню природу речей. Підхоплені бурхливим потоком свого діяльного існування, вони перестають бути чоловіками, батьками, коханцями; вони ковзають по поверхні життя, наче котяться на санчатах зі снігової гори, і кожна година їхнього буття підлягає діловому ритму великого міста. Не встигають вони повернутися додому, як треба поспішати на бал, в Оперу, на свято, щоб добути собі клієнтів, високих заступників, зав’язати корисні знайомства. Усі вони надміру багато їздять, грають у карти, не сплять ночами, і їхні обличчя округлюються, розпливаються, багровіють. Щоб відпочити від такого страшного руйнування розумової снаги і постійного насильства над власного совістю, вони віддаються втіхам, — о ні, втіхи надто бліді для них і не вражають їхню уяву різким контрастом, — не втіхам, а розпусті, розпусті таємній, жахливій, бо все підвладне цим охоронцям суспільної моралі. Свою тупість вони приховують під оболонкою фахових занять. Вони знають своє ремесло, а в усьому іншому — вони цілковиті неуки.

І ось, щоб захистити своє самолюбство, вони все піддають сумніву, гудять усе направо й наліво, вдають із себе скептиків, а насправді виявляються легковірними простаками, плутаються і знову, й знову зазнають поразки в нескінченних суперечках. Кодекс законів та постанови комерційного суду дають їм змогу звільнити себе від турбот совісті і так само майже всі вони охоче засвоюють суспільні, літературні та політичні забобони, бо це звільняє їх від тяжкої необхідності мати власну думку. Поставивши в молодості собі за мету стати видатними людьми, вони незабаром стають пересічними чиновниками і навкарачки добираються до верховин влади. Їхні обличчя позначені зеленавою блідістю, очі в них тьмяні, обведені синіми колами, рот балакучий і жвавий, на щоках пашіє нездоровий рум’янець. За всіма цими ознаками спостережлива людина довідується про виродження думки, замкненої в тісному колі вузького фаху, який убиває творчу силу мозку, здатність охоплювати поглядом широкі обрії, узагальнювати й робити висновки. Такі люди, зазвичай, засушуються в горнилі справ. Ось чому ніколи не досягне величі той, хто дозволить, щоб його затягло у зчеплення та систему коліщат однієї з цих грандіозних машин. Якщо він лікар, він або нічого не дасть медицині, або, в разі винятку, помре зовсім молодим, як Біша^[38]. Якщо він багатий негоціант і не загубить свого хисту, його чекає доля Жака Кера^[39] Хіба Робесп’єр виступав у суді? Дантон бив байдики і ждав свого часу. Але хто, скажіть мені, хто коли-небудь позаздрив Дантонові й Робесп’єру, хай якими знаменитостями вони стали? Ні, люди, про яких ми розповідаємо, це просто діловики, діловики за своєю суттю; вони лише жадібно тягнуться до грошей та гребуть їх під себе, щоб потім мати змогу поріднитися з аристократією. Якщо амбіції робітника в тому, щоб вибитися в дрібні буржуа, то й тут киплять вельми схожі пристрасті. А всіма пристрастями в Парижі керує марнолюбство. Ось типові екземпляри цього класу: шанолюбний буржуа, який після тяжких поневірянь та всіляких хитрих нарешті до державної ради, проповзаючи крізь усі щілини, наче мурах; або редактор газети, спритний майстер інтриг, якого король ушанував званням пера Франції — мабуть, щоб подражнити дворянство; або нотар, котрого обрали мером округу. Так чи так, але всіх цих людей уже пошарпало ділове життя і якщо вони досягають мети, то досягають її цілком спустошеними. У Франції здавна ведеться увінчувати лаврами прикриті перукою лисини. Тільки два великі монархи, Наполеон і Людовік XIV, підбирали для здійснення своїх задумів людей молодих.

Переходимо до наступного прошарку — в ньому перебувають люди мистецтва. Але й ці обличчя, хоч і позначені печаттю оригінальності та шляхетності, вражають перевтомленим, висмоктаним, замученим виглядом. Підстьобувані необхідністю постійно творити, підбурювані своїми забаганками, які коштують вельми дорого, виснажувані ненажерливою силою генія, зголоднілі за втіхами, паризькі митці прагнуть надривною працею надолужити час, згаяний через лінощі, й марно хочуть примирити світську суєту зі славою, гроші з мистецтвом. На початку свого шляху митець задихається під ярмом кредиторів; його потреби спонукають його залазити в борги, а борги примушують трудитися і вдень, і вночі. Лише після праці він міг би добутися до розваг. Проте актор до півночі грає на сцені, вранці вивчає роль, а ополудні — репетиція; скульптор тяжко працює, обтісуючи мармур, а газетяр — це думка в постійному русі, він живе, як солдат на війні; модного живописця завалюють замовленнями, живописця безробітного, але позначеного іскрою генія, мордує печаль. Конкуренція, суперництво, обмова вбивають таланти. Одні з розпачу кидаються в прірву пороку, інші помирають молодими й невизнаними, розплачуючись за те, що надто рано почали жити коштом майбутньої слави. Мало хто з цих людей, таких одухотворених у юності, зберігає у зрілі роки колишню привабливість. А втім, ніхто не здатний оцінити полум’яної краси їхніх облич. Риси митця завжди відхиляються від усталених канонів і ніколи не підпадають під поняття ідеальної краси, яке вигадали люди обмежені. Яка ж сила нівечить їх? Пристрасть. А всяку пристрасть у Парижі можна охарактеризувати двома словами: золото і втіха.

Підіймімося ще вище. Ну, хіба тепер вам не легше дихати? Хіба не відчуваєте ви, як очистилося над вами повітря, як розширився навколишній простір? Тут не знають ані праці, ані турбот. Тут усепереможна хіть до золота знайшла своє задоволення. З підземних льохів, де беруть початок золоті потоки, з темних крамниць, де золото втримують хисткими греблями, із банківських надр, де його перетворюють на важкі зливки, воно за помахом дівочої ручки або кощавої руки старого діда у формі посагу або спадщини переливається в аристократичний світ і там блищить, сяє, розтікається тонкими струмочками. Та перш, ніж закінчити огляд чотирьох основ, на які спирається велика паризька власність чи не повинні ми, описавши обставини суто духовного порядку, вказати й на обставини фізичні, тобто звернути увагу читача на заразу, що хлюпотить під ногами в парижан і постійно впливає на колір їхніх облич — насамперед ідеться про воротарів, крамарів, робітників. Зі згубним впливом на людське здоров’я цих нечистот можна порівняти лише моральну нечистоплотність паризької влади, яка затуляє очі на цю страшну небезпеку. Адже повітря будинків, у яких мешкає більшість городян, заражене, а атмосфера вулиць дихає страшними міазмами, які проникають крізь крамниці в житлові помешкання, розташовані за ними, де й без того немає чим дихати, — та крім усього цього сорок тисяч будинків великого міста постійно омиваються нечистотами і біля своїх підмурків, бо влада досі не додумалася обкласти стіни клоаки бетоном, який не давав би смердючій грязюці просочуватися крізь ґрунт, затруювати колодязі й виправдовувати під землею старовинну назву нашого міста — Лютеція. Половина паризького населення вдихає гнилі випари, що поширюються від дворів, вулиць, помийних ям.

А тепер звернімо свій погляд до просторих, добре провітрюваних, позолочених віталень, до особняків, затінених густими садами, до світу багатого, ледачого, щасливого, забезпеченого. Але й у тому світі ви побачите нещасливі обличчя, спотворені й виснажені марнолюбством. Там немає нічого реального. Ганятися за втіхами — хіба не означає знаходити тільки нудьгу? Світські люди рано завдають непоправної шкоди своєму здоров’ю. Заклопотані тільки пошуками розваг, вони починають зловживати своїми почуттями, як робітник зловживає випивкою. Втіха діє на людину так само, як певні ліки: щоб вони справляли постійний вплив треба збільшувати дозу, аж поки настає смерть або цілковите отупіння. Всі нижчі класи зачаїлися біля багатіїв і придивляються до їхніх уподобань, щоб перетворити їх на пороки і здобути з них вигоду. Як вистояти перед спокусами, що їх виникає безліч у цій країні? І Париж має свої наркотики, але замість опію тут одурманюють себе грою, обжерливістю, любов’ю куртизанок. Ось чому з юних років у паризьких аристократів розвиваються лише вподобання, а не пристрасті, лише романтичні фантазії та прохолодні почуття. Там царює безсилля; думку звідти вигнано, — разом з енергією вона вся витратила себе на кривляння бездарних спокусників та жіночу манірність. Там ви зустрінете сорокалітніх шмаркачів і шістнадцятирічних глибокодумних дідів. У Парижі багатії мають до своїх послуг готову дотепність, спеціально розжовані для них знання, усталені погляди, які звільняють їх від необхідності мати власну дотепність, знання, погляди. У цьому світі нерозважливість досягає того самого рівня, що й слабкість та розбещеність. Там жадібно дорожать часом, бо він весь іде на байдикування. Там годі зустріти не лише живу думку, а й щиру прихильність. За обіймами ховається глибока байдужість, а за чемністю — зневага. Там не знають любові до ближнього. Банальні жарти, нескінченні плітки й пересуди, а передусім заяложені загальники — така суть світських розмов, на їхню біду, цим нещасливим обранцям долі треба вдавати, ніби вони сходяться для того, щоб обмінюватися мудрими зауваженнями в дусі Ларошфуко, так ніби вісімнадцяте сторіччя не винайшло золотої середини між надмірно глибоким розумом та цілковитою порожнечею. Якщо потрапить до їхнього гурту хтось зі справді розумних людей і скаже легкий та витончений жарт — дуже малоймовірно, щоб його зрозуміли, і незабаром, втомлені тим, що їм доводиться лише давати, нічого натомість не одержуючи, такі люди перестають бувати в світському товаристві й відступають своє місце холопам, які панують там уже неподільно. Таке пусте життя, постійна марна гонитва за втіхами, вічна нудьга, убогість душі, серця й мозку, втома від пишних паризьких раутів та вечірок, накладають свій відбиток на риси людей цього прошарку, перетворюють їхні обличчя на картонні маски, змережані передчасними зморшками, на типову фізіономію багатія, сповнену гримасою духовної безпорядності, освітлену відблиском золота, позбавлену будь-яких ознак розуму.

Цей короткий огляд духовного життя Парижа свідчить про те, що Париж матеріальний просто не може бути не таким, яким він є. Нашу вінценосну столицю я порівняв би з королевою, яка завжди ходить вагітна, і тому постійно перебуває під владою шалених забаганок, що їм вона нездатна чинити опір. Париж — це голова земної кулі; мозок, ущерть переповнений геніальним розумом, який веде за собою всю людську цивілізацію; мудрий володар, невтомний творець, обачний політик. І не дивно, що звивини його мозку повторюють звивини, якими змережаний мозок мудреця й повелителя, що він наділений уявою митця й усіма вадами пересічного політика. Його лик віддзеркалює проростання добра і зла, боротьбу й перемогу, ідейну битву 1789 року, чиї сурми досі гримлять в усіх куточках світу, а також поразку 1814 року. Отже, це місто не може бути ні приємнішим для ока, ні чистішим, аніж паровий казан одного з тих чудових пароплавів, які викликають у глядачів такий захват, коли потужно розтинають носом океанські хвилі. І справді, хіба Париж не схожий на легендарний корабель, навантажений предковічною мудрістю? Навіть його герб — непомильне пророцтво, на які іноді здатна доля. Місто Париж гордо пливе в майбутнє, а над ним височіє бронзова щогла з вирізьбленими на ній зображеннями перемог і дозорцем на марсі, той дозорець — Наполеон. І хоч і в борти, і в кіль того корабля б’ють хвилі, народжені в океані нашого світу, він невтримно мчить уперед, палячи з гармат, що встановлені на його трибунах, він борознить неозорі моря науки, він летить над ними під усіма вітрилами, він кричить із височини своїх марселів голосами вчених та митців: «Вперед! Увесь світ за мною!» На ньому численна команда, яка любить прикрашати судно новими й новими вимпелами. В плетиві снастей весело регочуть юнги та безпритульні вуличні хлопчаки; за баласт править тлуста буржуазія; обслуга й матроси наскрізь просмолені, в каютах байдикують щасливчики — пасажири; елегантні мічмани курять сигари, прихилившись до бортових поручнів, а на горішній палубі юрмляться солдати, шукаючі пригод і честолюбці, ладні причалити до будь-якого берега і запалити там живодайні світочі істиин, домогтися слави, яка дарує втіху, або кохання, що вимагає золота.

Отже, спотворені риси, здебільшого властиві парижанину, пояснюються непосильною працею пролетарів, хворобливим користолюбством дрібної та багатої буржуазії, жорстокими боріннями творчої думки митців та надмірностями в розвагах, до яких постійно прагнуть можновладці. Скажімо на Сході — і тільки на Сході! — рід людський ще тішить око приємним виглядом, і це наслідок того незворушного спокою, який так полюбляють ті глибокодумні мислителі з довгими люльками в зубах, люди з маленькими ногами та кремезним тілом, люди, що зневажають і ненавидять метушню; але в нас, у Парижі, геть усі його жителі — і середні й великі, — знай, біжать і біжать, женуть учвал і вистрибом, біжать, задихаючись і відсапуючись, підстьобувані батогом безжальної богині, яку звуть Необхідністю — необхідністю добувати гроші, славу або втіхи. Тому свіже, спокійне, миле і справді юне обличчя здасться вам на паризьких вулицях чи в паризьких салонах рідкісним винятком — так нечасто можна його тут зустріти. Якщо все ж таки вам потрапить на очі таке обличчя, то будьте певні: перед вами або священик, молодий і ревний, або добродушний сорокарічний абат з потрійним підборіддям, або цнотлива дівчина, вихована в добропорядній буржуазній родині, або двадцятирічна мати, котра годує груддю свого первістка і ще досі сповнена рожевих мрій, або юнак, який недавно приїхав із провінції й перебуває під опікою старої святенниці, що не дає йому жодного су, а може, скромний прикажчик, який укладається спати не раніше, ніж опівночі, стомлений від каторжної праці (адже з раннього ранку й до пізнього вечора йому доводиться робити одне й те саме — розгортати та згортати сувої матерії), і підхоплюється з ліжка вже о сьомій ранку, щоб устигнути виставити товар на вітрині; або — і нерідко — людина науки чи поезії, яка всю себе віддає служінню високій ідеї, а тому живе як чернець — здержливо й доброчесно, або дурень — самовдоволений, виплеканий власного тупістю, наділений квітучим здоров’ям, з вічною посмішкою на губах; або представник щасливої та безтурботної породи гультяїв, єдиних парижан, які справді почувають себе щасливими, безперервно утішаючись поезією його вічного руху.

І все ж таки існує в Парижі ціла категорія обраних істот, яким іде на користь це гарячкове виробництво товарів, одвічна гонитва за наживою та вигідними оборудками, війна у сферах мистецтва і блиск золота. Ці істоти — жінки. Хоча з тисячі найрізноманітніших причин у Парижі їхня духовна суть та зовнішність теж спотворені більше, аніж будь-де, одначе в їхньому жіночому світі виділяється невеличке щасливе плем’я, що живе, як живуть люди Сходу, і має змогу зберегти свою красу; але такі жінки дуже рідко ходять вулицями пішки, вони ховаються від нескромних поглядів, вони являють собою справжні екзотичні винятки, схожі в цьому на рідкісні квіти, що розпускають пелюстки лише в певні години дня.

А втім, Париж за самою своєю суттю — місто контрастів. Хай тут і нечасто виявляються щирі почуття, але тут, як і всюди, трапляється некорислива дружба, безмежна відданість. На полях битви наживи та пристрастей, як на тих полях, де воюють армії — ці мандрівні спільноти, в яких торжествує дух егоїзму, бо там кожен сам себе захищає, — якщо вже проявляються почуття, то вони розкриваються в усій своїй глибині й унаслідок протиставлення видаються особливо прекрасними. Те саме можна сказати про обличчя. В Парижі, серед вищої аристократії трапляються надзвичайно вродливі юнаки, чиї прекрасні риси свідчать і про виняткове виховання, і про шляхетність звичаїв. З принадливою свіжістю англійської вроди в них поєднується яскрава виразність південних рис, французька одухотвореність, чистота форми. Палкий вогонь очей, яскраво-червоні губи, шовковистий полиск чорних кучерів, білосніжна шкіра, прегарний овал обличчя перетворюють цих юнаків на чудесні квіти людські, і вони справляють просто таки сліпуче враження посеред сірої маси збляклих, підстаркуватих, носатих, бридливо скривлених фізіономій. Тому жінки відразу спрямовують погляди на таких молодих людей І жадібно милуються НИМИ, ЯК милуються чоловіки гарненькою дівчиною — чепурною, граційною, прикрашеною ореолом чарівної невинності, якою наша уява так полюбляє наділяти омріяних дівчат. Якщо цей короткий опис паризької людності дав читачеві уявлення про те, наскільки рідкісна в Парижі краса рафаелівського типу, він легко зрозуміє, чому з першого погляду вона викликає такий палкий захват і легко засвоїть головну думку нашої повісті. Quod erat demonstandum — що й належало довести, якщо нам дозволять користуватися формулами схоластики при вивченні історії звичаїв.

Одного чудового весняного ранку, в ту пору, коли дерева ще не зазеленіли, але уже вкрилися набубнявілими бруньками, коли на дахах спалахують сонячні відблиски, а з неба ллється блакить, коли паризький люд вилітає зі своїх вуликів і з дзижчанням роїться на Бульварах, і тисячобарвною змією повзе вулицею Миру в напрямку до Тюїльрі, вітаючи весільний бенкет пробудженої природи, — ось у такий осяйний день один молодик, сам прекрасний, наче цей день, зі смаком одягнений, невимушений у манерах (відкриємо його таємницю — він був дитям кохання, нешлюбним сином лорда Дадлі та знаменитої маркізи де Вордак), прогулювався головною алеєю Тюїльрійськоґо саду. Цей Адоніс — а звали його Анрі де Марсе — з’явився на світ у Франції, і лорд Дадлі негайно приїхав сюди, щоб видати заміж молоду особу, якій випало щастя народити Анрі, за старого дворянина на прізвище де Марсе. Цей збляклий і майже закляклий метелик погодився визнати дитину своєю, діставши у винагороду довічну ренту в сто тисяч франків, яка потім мала перейти до накинутого йому сина. Лорд Дадлі недорого заплатив за свої втіхи: французькі цінні папери оплачувалися тоді по сімнадцять франків п’ятдесят сантимів.

Старий дворянин помер, так і не спізнавши своєї дружини, і згодом пані де Марсе одружилася з маркізом де Бордаком, втім, ще й не ставши маркізою, вона цілком забула і про свою дитину, і про самого лорда Дадлі. Спочатку війна між Францією та Англією розлучила коханців, а вірність хоч би там що, ніколи не була й не буде модною в Парижі; за вродливою елегантною жінкою упадало чимало чоловіків, і цей успіх гасив у її серці останні іскри материнського почуття. Лорд Дадлі турбувався про свого неумисного нащадка не більше, ніж мати. Можливо, швидка зрада дівчини, яку він палко обожнював, навіяла йому певну відразу до всього з нею пов’язаного. Крім того немає підстав сумніватися, що батьки люблять по-справжньому лише тих дітей, яких вони близько знають. Ця очевидна істина має велику вагу для суспільної моралі, будучи запорукою сімейного спокою; особливо добре її розуміють старі парубки, саме вони, знай, повторюють, що батьківство — почуття, яке жінка, звичаї та закони мають плекати дуже дбайливо.

Бідолашний Анрі де Марсе знайшов батька саме в тому чоловікові, якому не завдячував свою появу на світ. Звичайно батьківським почуттям пана де Марсе було далеко до бездоганності. Зрештою, кожен батько не часто буває з дітьми, і наш дворянин у цьому не відрізнявся від загалу. Сердега не продав би свого імені, якби не віддавався порокам. Отож, не знаючи докорів сумління, він заходився проїдати та пропивати в шинках і кублах розпусти ті невеличкі прибутки, які французька скарбниця виплачувала людям, що мали на руках папери державної ренти. Потім він доручив хлопця турботам своєї сестри, старої панни де Марсе, яка ніжно піклувалася про свого вихованця і на мізерні кошти, одержувані від брата, запросила до нього вчителем абата, що не мав ламаного су за душею. Абат щиро прихилився до свого учня і взяв на себе всі турботи про його майбутнє, маючи підстави сподіватися, що раніше або пізніше його труди будуть винагороджені коштом стотисячної ренти. Волею випадку цей учитель виявився справжнім священнослужителем, одним із тих охоронців віри, яким, здавалося, на роду призначено стати кардиналом Франції або Борджа в папській тіарі. За три роки він навчив хлопця всього того, чого в колежах навчають за десять. Потім цей надзвичайний чоловік — його звали абат де Мароніс — завершив освіту свого учня, прилучивши його до цивілізації в усіх її виявах і щедро поділившись із ним власним досвідом. Абат і на думці не покладав заохочувати хлопця ходити до церкви, та церкви тоді ще були й закриті; проте не раз він водив його за лаштунки, а ще частіше до повій; одну за одною він розвінчав у його очах усі людські пристрасті; він навчив його політики, відвідуючи з ним салони, де в ті часи її готували; він ознайомив його з усіма деталями державного механізму; з любові до цієї покинутої напризволяще дитини, яка, проте, вселяла великі надії на майбутнє, він спробував, хоч і по-чоловічому, замінити йому матір — хіба церква не повинна бути матір’ю всіх сиріт?

І юнак виправдав сподівання свого навчителя. Достойний священнослужитель помер у 1812 році вже будучи єпископом, помер, утішаючи себе думкою, що після себе залишає під небесами дитя, чиї почуття та розум у шістнадцять років досягли такого блискучого розвитку, що це дитя легко взяло б гору над сорокарічним чоловіком. Хто повірив би, що під дивовижно чарівною зовнішністю, схожою на ту, якою старі майстри, ті наївні у своїй величі художники, наділяли змія-спокусника, б’ється залізне серце і нуртує отруєний розум? Та й це ще не все. Добрий диявол у ліловій сутані допоміг улюбленому вихованцю зав’язати деякі знайомства у вищому паризькому світі, корисність яких можна було прирівняти до ще однієї лепти в сто тисяч ліврів. Одне слово, цей священнослужитель, схильний до пороку, але й хитрий політик, чоловік недовірливий, але вчений, підступний, але привітний, кволий на вигляд, але міцний тілом та духом, дав своєму учневі стільки корисних знань, виявив стільки поблажливості до його вад, стільки обачливості в оцінці суперечних сил, стільки проникливості у ставленні до непорядних людей, був такий молодий за столом у Фраскаті^[40] й десь-інде, що в 1814 році вдячний Анрі де Марсе міг розчулитися лише в одному випадку — коли його погляд падав на портрет дорогого єпископа, єдине рухоме майно, яке зміг залишити йому в спадок незабутній прелат, представник незрівнянної породи людей, чий геній урятує від загибелі римо-католицьку апостольську церкву, нині знеславлену слабкістю новонавернених та старістю первосвящеників, але, звичайно, лише в тому випадку, якщо сама церква цього захоче! Війна на континенті перешкодила юному де Марсе познайомитися зі своїм справжнім батьком, навряд чи відомим йому навіть по імені. Покинутий батьками ще немовлям, він не ліпше знав і пані де Марсе. Не дивно, що коли помер його несправжній батько, він анітрохи не зажурився. Та коли впокоїлася стара панна де Марсе, що була йому справжньою матір’ю, Анрі поставив їй невеличкий, але прегарний пам’ятник на кладовищі Пер-Лашез. Монсеньйор де Мароніс пообіцяв старенькій найкраще місце в царстві небесному, й вона померла щасливою. Анрі плакав над її труною, проте плакав слізьми егоїстичними, йому було шкода себе, а не тієї, що любила його справді материнською любов’ю. Бачачи, як невтішно побивається юнак, абат осушив його сльози, нагадавши, що стара діва вельми бридко нюхала тютюн, майже оглухла і з кожним днем ставала все потворнішою й зануднішою, отже, варто тільки благословляти смерть, яка вчасно її забрала. У 1811 році єпископ домігся, щоб із його вихованця зняли опіку. А коли мати Анрі вийшла заміж удруге, абат скликав сімейну раду і обрав серед своїх парафіян чесного та небагатого на розум чоловіка — він заздалегідь перевірив його в сповідальні — й доручив йому турботи про статок юного де Марсе з тим, щоб можна було на спільні потреби учителя й учня використовувати лише прибутки, повністю зберігши основний капітал.

Отже, наприкінці 1814 року Анрі де Марсе не був зв’язаний жодними обов’язками на цій грішній землі й почував себе вільною пташкою. Хоч він розміняв уже двадцять третій рік, ніхто не дав би йому більше, аніж сімнадцять. Навіть непримиренні суперники Анрі де Марсе визнавали, що він найвродливіший молодик у Парижі. Від свого батька, лорда Дадлі, Анрі успадкував знадливий і загадковий погляд синіх очей, від матері — густе чорне волосся; від обох — чистоту крові, ніжну дівочу шкіру, скромні лагідні манери, тонкий аристократичний стан і дивовижно гарні руки. Побачивши його, кожна жінка неминуче втрачала розум або запалювалася жаданням, від якого нестямно калатає серце, але яке швидко забувається, коли немає змоги задовольнити його, бо постійність почуттів не належить до чеснот, властивих парижанці — небагато з них могли б повторити чоловічий девіз Оранського дому^[41]; «Не відступлюсь!» Цей юнак із дитячим обличчям і наївним виразом очей був хоробрий, як лев, і спритний, наче мавпа. Стріляючи в лезо ножа, він розрізав кулю навпіл; верхи на коні уособлював міфічного кентавра; з невимушеністю правив кіньми, запряженими в карету цугом; був моторний, як Керубіно, і лагідний, мов ягня; і він же міг повалити будь-якого силача з робітничого передмістя — чи то в кулачному бою, де дозволено бити й ногами, чи то в поєдинку на киях; крім того він грав на фортепіано з такою майстерністю, що у випадку крайньої скрути зміг би заробляти собі на життя музикою, і мав голос, що в Барбажа^[42] приносив би йому півсотні тисяч франків за сезон. Та леле! Всі його шляхетні переваги й чарівні вади тьмяніли перед жахливим пороком: він не вірив ні чоловікам, ні жінкам, ні Богові, ні чорту. Таким створила його примхлива природа, а абат довершив її витвір.

Щоб у цій історії все було зрозуміло, варто зробити ще одне пояснення. Звичайно ж, лорд Дадлі протягом свого життя зустрів не одну жінку, схильну обдарувати його тим чи тим екземпляром чудового портрета, який ми щойно описали. Ще одним його шедевром у цьому ж дусі була дівчина на ім’я Евфемія, народжена від іспанки й вихована в Гавані, де вона засвоїла смак до марнотратства, такий поширений у колоніях, а потім перевезена до Іспанії разом з однією молодою креолкою, уродженкою Антильських островів; у Мадриді їй швидко пощастило вийти заміж за старого й казково багатого гранда дона Іхоса, маркіза де Сан-Реаль, котрий після того як французькі війська захопили його країну, перебрався жити в Париж, де оселився на вулиці Сен-Лазар. З недбалості, а може й оберігаючи невинність юного віку, лорд Дадлі не розповідав своїм дітям про їхню рідню, якої наплодив по всьому світу. Це одна з дрібних незручностей цивілізації, але цивілізація має стільки переваг, що доводиться прощати породжувані нею пристрасті заради її добродіянь. Щоб уже не повертатися до лорда Дадлі, нагадаємо, що в 1816 році він знайшов собі притулок у Парижі, рятуючись від англійського правосуддя, яке поблажливо дивиться лише на торгівлю зі Сходом, проте аж ніяк не схвалює запозичених там згубних звичок. Побачивши якось Анрі, мандрівний лорд поцікавився, як звуть цього знадливого хлопчину. І коли почув його ім’я, то зауважив:

— Який жаль, що він доводиться мені сином!

Такою була історія молодика, що в середині квітня 1815 року безтурботно прогулювався головною алеєю Тюїльрійського саду з гордим і величним спокоєм, притаманним дикому звірові, який усвідомлює свою силу. Міщаночки наївно оглядалися на нього, жінки з вищого світу оберталися, проте чекали, коли він промине їх і, обернувшись, рушить їм назустріч, щоб закарбувати в пам’яті його прекрасні риси і коли-небудь поновити в уяві чарівне обличчя, яке могло б стати окрасою і найгарнішого жіночого тіла.

«Чого тебе принесло сюди в неділю?» — спитав у Анрі маркіз де Ронкероль, проходячи повз.

«Вибрався на лови — і рибка щойно клюнула!» — відповів молодик.

Цим запитанням та відповіддю вони обмінялися без слів, лише за допомогою двох промовистих поглядів, і ні Ронкероль, ні де Марсе вигляду не подали, що вони знайомі один з одним. Молодик спостерігав за перехожими, як справжній парижанин, котрий, здавалося б, нічого не бачить і нічого не чує, а проте його пильний погляд і тонкий слух не пропускають жодної дрібнички.

Через хвилину до нього підійшов інший молодик і, по-приятельському взявши його за лікоть, спитав:

— Як тобі ведеться, друже де Марсе?

— Та пречудово! — відповів Анрі з тією вдаваною приязню, властивою для багатьох молодих парижан, яка ні про що не говорить і нічого не обіцяє.

Річ у тому, що паризька молодь не схожа на молодь інших міст. Вона ділиться на дві категорії: ті, хто чимось володіє, і ті, хто не має анічогісінько. Або, якщо висловитися трохи інакше: ті, хто віддається марнотратству, і ті, в кого розум — єдине багатство. Але врахуйте, що я маю на увазі лише природжених парижан, які вміють утішатися всіма принадами столичного життя. Є там звичайно й інші молоді люди, але їх можна порівняти з наївними дітьми; вони надто пізно усвідомлюють, у чому сенс паризького життя і залишаються в дурнях. Вони не ганяються за наживою, а поглинають знання або, як висловлюються декотрі, розгризають науку. Нарешті, й серед багатих і серед бідних молодих людей трапляються такі, які, ступивши на певний шлях, уже ніколи з нього не звертають; маючи в собі щось від Еміля, створеного Руссо, вони над усе цінують свій громадянський обов’язок і ніколи не бувають у світському товаристві. Дипломати неввічливо називають їх йолопами. Йолопи вони чи не йолопи, але вони вочевидь належать до людей пересічних, і бідолашна Франція хилиться додолу від їхньої тупості. Вони завжди на своєму місці, завжди готові все перепсувати, підганяючи громадські та приватні справи під загальну примітивну мірку, завжди вихваляються своєю нікчемністю, величаючи її добропристойністю та порядністю. Ці своєрідні відмінники школи суспільного життя кишать, мов шкідливі комахи, в конторах, в армії, в суді, в палатах, при дворі. Внаслідок їхньої діяльності країна маліє, поганіє, вони виконують у суспільному організмі роль лімфи, що перенасичує тіло, і воно стає тоді пухким, розм’яклим. Ці добропорядні особи називають талановитих людей розпусниками і блазнями. Та якщо так звані блазні й вимагають плату за свої послуги, то вони принаймні ці послуги роблять, тоді як подібні людці тільки завдають шкоди і шанує їх лише темна юрба; але, на щастя Франції, її блискуча молодь давно затаврувала цих нікчем кличкою «бовдури».

Отже, на перший погляд, серед молодих людей, які живуть світським життям, — а саме до цієї чарівної публіки належав Анрі де Марсе — чітко виділяються два різновиди. Проте кожен, хто звик дивитися в суть речей, розуміє, що різниця тут проходить у царині моралі — а нема нічого оманливішого, ніж ця блискуча оболонка. Зрештою, і ті, і ті цілком переконані у своїй перевазі над світом, і ті, й ті обговорюють так і сяк події, людей, мистецтво, літературу; щороку проголошують нових Пітта й Кобурга^[43]; полюбляють уривати серйозну розмову каламбуром, глузують із науки і вчених; зневажають усе, чого не знають і чого бояться; і ті, й ті завжди ставлять себе понад усе й понад усіх, вважають себе верховними суддями в усіх питаннях. І ті, й ті видурюють у батьків гроші, розповідають найнеймовірніші історії, і завжди готові проливати крокодилячі сльози на грудях у матерів; і ті, й ті здебільшого ні в що не вірять, пліткують про жінок або прикидаються скромниками, а тим часом танцюють під дудку якої-небудь повії або старої баби, що їх утримує. Всі вони зіпсовані аж до кісток звичкою дивитися на все очима твердого розрахунку, схильністю до розпусти, грубими прагненням до успіху, і якщо хтось із них захворює, то при уважному огляді в нього неодмінно знаходять каміння... в серці.

За звичайних обставин вони видаються чарівними, пропонують свою дружбу першому — ліпшому, завжди вміють розповісти що-небудь цікаве. Кпини — незмінна основа їхнього мінливого жаргону; вони прагнуть вносити елемент екзотики у свою одіж, захоплено повторюють чергову банальність модного актора й, зустрічаючи нову для себе людину, намагаються приголомшити її своєю розв’язністю та нахабством, щоб відразу домогтися переваги над нею; і горе тому, хто не зуміє витерпіти кривди, не відкласти розплату на потім за принципом — два ока за око. Враження таке, що всі вони однаково байдужі до страждань і горя своєї вітчизни. Одне слово, вони схожі на біле шумовиння, що закипає на хвилях розбурханого моря. Вони чепуряться, обідають, танцюють, розважаються і в день битви під Ватерлоо, і під час холери або революції. До того ж у всіх них приблизно однакові витрати, хоч саме тут можна помітити деяку різницю між ними. Одні вже володіють капіталом, що дозволяє їм безтурботно тринькати дари мінливої фортуни, інші тільки сподіваються його нажити; і перші й другі шиють у одних кравців, але рахунки тих, у кого грошей нема, неоплачені. У перших голови, наче сито, вони просіюють усі чужі думки і не можуть утримати жодної; другі переглядають їх, оцінюють і засвоюють лише найкращі. Перші вважають ніби дещо знають (хоча насправді не знають анічогісінько) і про все складають власну думку, вони залюбки віддають свої надбання тим, хто нічого не потребує, і нічого не пропонують тим, хто має потреби; другі крадуть думки у ближнього і вміють здобути вигоду не тільки зі своїх грошей, а й зі своїх шалапутних витівок. Перші втратили здатність до точного світосприймання, бо їхня душа, схожа на стерте і потьмяніле дзеркало, вже нічого не відбиває, — другі заощаджують свої емоції та життя, хоча враження таке, ніби вони теж безтурботно гайнують їх. Перші ніколи не захоплюються своїми переконаннями, якщо вони приєднуються до якоїсь політичної системи, то лише в гонитві за успіхом, трапляється, пливуть і проти течії, але з попутним вітром, та тільки-но повіє в протилежний бік, кидають свого човна і пересідають у інший — другі проникають поглядом у майбутнє, досліджують його і вбачають у постійності політичних поглядів те, що англійці — в торговельній чесноті: запоруку успіху. Але там, де молодик, який чимось володіє, лише відпускає каламбур або гостре слівце, почувши про новий політичний курс, узятий монархією, молодик, який не має анічогісінько, вдається до відвертого розрахунку або таємної підлоти і домагається всього, зичливо потискуючи руки своїм приятелям. Перші ніколи не вірять у чужі здібності, усі свої думки вони вважають за відкриття, так ніби світ було створено лише напередодні, вони безмежно вірять у себе і самі собі завдають більше шкоди, аніж найзапекліший ворог, — другі вбралися в обладунок постійної недовіри, вони знають справжню ціну людям, достатньо розважливі, щоб мати на одну думку більше, аніж другі, з чиїх послуг вони користаються; увечері, не встигши покласти голову на подушку, вони визначають вагу різних людей, як скнара — вагу своїх золотих зливків. Перших дратує і найдріб’язковіша зухвалість, проте вони легко стають іграшками в руках дипломатів, які керують ними, мов картонними маріонетками, смикаючи за шворочку, що зветься самолюбством; другі змушують себе шанувати і вміють вибрати собі і жертву, і високого заступника. І ось настає день, коли ті, хто не мав анічогісінько, здобувають дещо, а ті, хто щось мав, усе втрачають. Перші дивляться на своїх приятелів, котрі вже домоглися успіху, як на підступних негідників, але водночас як і на сильних людей. «О, він сильна особа!» — це найвища похвала для тих, хто quibuscum que viis^[44] зробив кар’єру в політиці, вигідно одружився або нажив багатство. Серед таких людей трапляються молодики, які починають свою життєву боротьбу з того, що влазять у борги; і звичайно ж, вони куди небезпечніші за тих, хто вступає до гри, просто не маючи жодного су за душею.

Молодик, що називав себе другом Анрі де Марсе, був вітрогон із провінції, якого тогочасна золота молодь навчила проциндрювати спадщину, але на той час у нього ще залишився в провінції досить ласий і непочатий шматок. Одне слово, то був хлопець, який після жалюгідного животіння на сто франків у місяць, відразу став спадкоємцем усього батьківського майна. Та хоч у нього й бракувало клепки, щоб зрозуміти, як із нього знущаються, він зберіг досить розважливості й розтринькав лише одну третину від свого статку. Викинувши на вітер кілька тисячофранкових білетів, він зате збагнув, наскільки важливо для людини з претензіями мати добірну збрую, навчився недбало обходитися з рукавичками і глибокодумно розбалакувати про те, яку платню слід давати слугам і в який спосіб найвигідніше наймати їх; він також набув уміння з належною вишуканістю розмовляти про коней, про свого піренейського пса, навчився оцінювати жінок із їхніх манер, ходи, черевичків; він опанував гру в екарте, запам’ятав кілька модних слівець і, обертаючись у паризькому світі, нажив авторитет, необхідний для того, щоб згодом прищепити провінції смак до чаю, до столового срібла на англійський зразок і здобути право зневажати до кінця своїх днів усе, що його оточує. Де Марсе вшанував Поля своєю дружбою, бо потребував його послуг у світському товаристві — так сміливий біржовик потребує послуг довіреного прикажчика. Дружба де Марсе, щира вона була чи вдавана, підносила суспільне становище Поля де Манервіля, який, зі свого боку, теж вважав себе не в тім’я битим і обертав собі на користь приятельські взаємини з Анрі. Він виблискував віддзеркаленнями де Марсе, постійно біля нього крутився, в усьому його наслідував, грівся у промінні його слави. Стоячи біля Анрі або йдучи з ним поруч, він ніби заявляв усім: «Не зачіпайте нас — ми справжні тигри!» Нерідко він дозволяв собі з гордістю кинути: «Варто мені попросити Анрі про щось, і він усе зробить для мене в ім’я нашої дружби».

Одначе в Поля вистачало розважливості не звертатися до Анрі з жодними проханнями. Він побоювався його, і цей острах, хоч і ретельно приховуваний, передавався іншим, і був вигідний де Марсе.

«Відчайдушна людина цей де Марсе, — мав звичай казати Поль. — О, ви побачите, він свого доб’ється. Я не здивуюся, якщо він стане міністром закордонних справ. Для нього не існує перешкод».

І згадував про де Марсе не рідше, ніж капрал Трім^[45] про свою шапку — ім’я славетного друга було для Поля ніби останньою ставкою.

«Спитайте в де Марсе, і самі переконаєтесь...»

Або:

«Якось ми з де Марсе вибралися на полювання, і він не повірив, що я перестрибну через кущ, не схитнувшись у сідлі, але я йому це довів!»

Або:

«Були ми недавно з де Марсе в жінок і, слово честі, я...»

І таке інше.

Отже, Поля де Манервіля можна було зарахувати до славного сімейства йолопів, які вміють домогтися своєї мети. Коли-небудь у майбутньому він мав стати депутатом. Але на ту пору це був навіть не молодик, а казна-що.

Де Марсе давав своєму другові таке означення: «Ви запитуєте в мене, що таке Поль? Гм, Поль... Поль де Манервіль — і цим усе сказано!»

— Ну й дивина! — мовив Поль. — Я бачу тебе тут — і коли? В неділю!

— Я й сам здивований, друже.

— Либонь, інтрижка?

— Авжеж.

— Он воно що!

— Я можу розповісти тобі про все, не компрометуючи тієї, яка зуміла розбудити мою пристрасть. Зрештою, коли жінка ходить до Тюїльрійського саду в неділю, вона не варта того, щоб справжній аристократ сприймав її серйозно.

— Ха-ха!

— Замовкни, а то нічого тобі не скажу. Ти надто голосно смієшся, можуть подумати, ми хильнули зайвого. Так от, у минулий четвер я прогулювався тут по терасі Фельянів, ні про що не думаючи. Але дійшовши ґратчастої брами, крізь яку я збирався вийти на вулицю Кастільйоне, я зіткнувся віч-на-віч із жінкою, власне, юною дівчиною, яка мало не впала мені в обійми, втримало її, як мені здається, не так почуття пристойності, як глибокий подив, подив, від якого заклякають руки й ноги, холоне спина й дрижаки пронизують усе єство людини аж до п’ят, приковуючи її до місця. Я нерідко впливаю на жінок у такий спосіб, у цьому знаходить вияв магнетизм живої матерії, який надзвичайно посилюється, коли між двома людьми спалахує іскра пристрасті. Але, голубе, цього разу то було не просто здивування, та й дівчина не була звичайною собі дівчиною, яких багато. Мовою почуттів її обличчя, здавалося, говорило: «Невже це правда? Невже ти переді мною, мій ідеале, володарю моїх дум, той, про кого я марю вночі й удень? Як ти тут опинився? Чому зустрівся мені сьогодні, а не вчора? Бери мене — я твоя!» І так далі, і таке інше. «Чудово, — подумав я, — ось іще одна!» І став її роздивлятися. Так от, друже, з погляду зовнішності моя незнайомка — найчарівніша з жінок, яких досі доводилося мені стрічати. Вона належить до тієї породи, яку римляни називали fulva, flava — вогниста жінка. А особливо мене вразили її очі — я й досі не можу забути їх — жовті, як у тигриці; золото яскраве, блискуче, золото живе, золото мисляче, золото, яке спалахнуло до мене любов’ю і неодмінно хоче, щоб я ним заволодів.

— Та хто ж її не знає, друже! — вигукнув Поль. — Це Золотоока дівчина, вона іноді тут прогулюється. Так ми її прозвали. Їй десь, мабуть, років двадцять два, і я зустрічав її тут ще за Бурбонів, але не саму, а з жінкою, яка в сто тисяч разів гарніша за неї.

— Замовкни, Полю! Жодна жінка не може бути гарнішою за цю дівчину, схожу на кицьку, яка ласкаво треться об ваші ноги, тендітну дівчину з білосніжною шкірою та попелястими косами і б’юся об заклад, що між другим і третім згинами пальців в неї росте золотаве волоссячко, а під вухами, на щоках і на шиї — світлий пушок, який золотиться в сонячний день.

— Але друга, якби ти бачив другу, мій дорогий де Марсе! Очі в неї чорні й палахкотючі — очі, які ніколи не знали сліз; чорні брови зрослися на переніссі, і це надавало б їй суворого виразу, якби не м’які, знадливі губи, на яких і сліду не лишиться від поцілунку, губи палкі і свіжі; злегка смуглявий колір обличчя, що гріє, мавританське сонце. Але ж, присягаюся честю, вона схожа на тебе!

— Ти їй лестиш!

— У неї струнка талія, прегарно вигнуті лінії спини і стегон роблять її схожою на корвет, умисне збудований для піратських наскоків, корвет, який із французькою відчайдушністю нападає на купецькі кораблі й умить пускає їх на дно.

— Ет, голубе, яке мені діло до тієї котру я не бачив? — відказав де Марсе. — Давненько я вивчаю жінок, але тільки сьогоднішня незнайомка з її дівочими персами, з її пишними, любострасними формами втілює в собі образ тієї єдиної жінки, про яку я мріяв! Вона оригінал картини-фантасмагорії «Жінка, що пестить свою химеру» — витвору найпалкішого, найпекельнішого натхнення античного генія, святої поезії, проституйованої тими, хто скопіював її на фресках, мозаїках, а також камеях, виготовлених на потребу купки міщан, для котрих така камея лише брелок до ключика від їхнього годинника, тоді як на ній зображено жінку в усій її суті; це невичерпна безодня втіх, куди можна провалюватися, ніколи не досягаючи дна, це жінка ідеальна, яких ще можна іноді зустріти в Іспанії, в Італії і майже ніколи — у Франції. Але слухай далі. Позавчора, в п’ятницю, я вдруге зустрів тут Золотооку дівчину, жінку, яка пестить свою химеру. Я мав передчуття, що наступного дня вона знову прийде сюди о тій самій годині — і не помилився. Мені було приємно потай іти за нею, вивчати її недбалу ходу — ходу жінки, нічим не заклопотаної, її рухи, в яких угадувалася не пробуджена жага. Вона оглянулася, вона мене побачила, вона знову обдарувала мене закоханим поглядом, знову затремтіла, затрепетала. І тоді я помітив справжню іспанську дуенью, яка її супроводила, гієну в жіночій одежі, стару відьму, котру якийсь ревнивець найняв за добру плату охороняти це чарівне створіння... розумієш, дуенья розбудила в мені цікавість, і я закохався ще дужче. Але в суботу вони не прийшли. І от сьогодні я знову тут на чатах, я підстерігаю дівчину, чиєю химерою став я сам, і нічого мені більше не треба, як лежати біля її ніг, мов оте страховисько з фрески.

— А ось і вона, — сказав Поль. — Глянь, як усі озираються на неї...

Незнайомка зашарілася, побачивши Анрі, очі в неї спалахнули, потім вона опустила вії й пройшла мимо.

— А ти певен, що вона тебе помітила? — пожартував Поль.

Дуенья подивилася на двох молодиків проникливим і пильним поглядом. А коли Анрі та незнайомка зустрілися знову, дівчина мовби неумисне зачепила його і стиснула у своїй руці його руку. Потім обернула до нього обличчя і палко йому всміхнулася, але дуенья швидко потягла її за собою до виходу на вулицю Кастільйоне. Двоє приятелів пішли за дівчиною, милуючись чудовим вигином її шиї, лініями підборіддя, кількома непокірними пасмами густого волосся. Золотоока дівчина мала витончені, граціозні ніжки з маленькими ступнями, що так чарують любострасну уяву. Ці ніжки були взуті в елегантні черевички, коротка сукня не затуляла їх. Незнайомка вряди-годи озиралася на Анрі і з очевидною нехіттю йшла за своєю старою супутницею, якій, здавалося, була водночас і господинею, і рабою: могла наказати, щоб її відшмагали, але не посміла б прогнати її. Усе це відразу впадало у вічі. Поль і Анрі підійшли до виходу з парку. Два ліврейні лакеї відкинули підніжку елегантної карети, прикрашеної гербами. Золотоока дівчина сіла першою, зайнявши місце з того боку, з якого можна було б побачити її, коли карета завертатиме; тримаючись за дверцята, вона нишком від дуеньї помахала Анрі хустинкою, байдужа до того, що скажуть цікаві роззявляки і відверто подаючи йому знак: «їдьте за мною».

— Чи можна ясніше висловитися за допомогою носовичка? — сказав Анрі, звертаючись до Поля де Манервіля.

Помітивши, що неподалік зупинився фіакр, з якого вийшли пасажири, він подав знак візникові, щоб той зачекав.

— Їдьте за тією каретою, подивіться в які ворота вона зверне, і ви одержите десять франків. Прощавай, Полю!

Фіакр рушив за каретою. Карета в’їхала на вулицю Сен-Лазар і зупинилася перед одним із найкращих особняків у кварталі.

Де Марсе не був нерозважливий. Всякий інший молодик на його місці не втримався б від бажання тут-таки розпитати що-небудь про дівчину, яка втілювала в собі найпрекрасніші образи жінок, оспіваних у поезіях Сходу. Але Анрі був надто хитрий, щоб через таку поквапливість зазнати невдачі в своїй любовній пригоді, тож він звелів візникові їхати далі вулицею Сен-Лазар, а потім відвезти його додому.

Вранці, другого дня, його старший лакей на ім’я Лоран, пролаза не менший, аніж Фронтен зі старовинної комедії, крутився неподалік від дому, де жила незнайомка, чекаючи коли розноситимуть пошту. Щоб безпечніше було шпигувати і блукати навколо особняка, Лоран, як роблять у таких випадках агенти поліції, змінив вигляд, перевдягнувшись у лахи овернця, які купив задля цієї мети, і надавши своїй фізіономії відповідного тупого виразу. Коли з’явився листоноша, що того ранку обслуговував вулицю Сен-Лазар, Лоран прикинувся розсильним: він нібито забув прізвище особи, якій мав віддати пакет, і тому звернувся до листоноші з розпитуваннями. Збитий у першу мить із пантелику зовнішністю Лорана, той персонаж, такий мальовничий на тлі паризької цивілізації, повідомив його, що особняк, де жила Золотоока дівчина, належить донові Іхосу, маркізові де Сан-Реаль, іспанському грандові. Природно, що «овернця» було послано з дорученням не до маркіза.

— Мені доручено передати пакет маркізі, особисто в руки, — сказав він.

— Вона тут не живе, — відповів листоноша. — Її листи пересилають у Лондон.

— То маркіза не ота молода дівчина, з якою...

— Он воно що! — мовив листоноша, урвавши лакея і пильно придивляючись до нього. — Та ти такий же розсильний, як я танцюрист.

Лоран показав балакучому поштареві кілька золотих монет, і той відразу повеселішав.

— Ну, то дивіться, як звуть вашу пташку, — мовив він, витягуючи зі шкіряної сумки листа, позначеного лондонським штемпелем і показуючи адресу, написану жіночою рукою — про це свідчили вузькі літери, виведені тонким почерком: «Панні Пакіті Вальдес. Вулиця Сен-Лазар, будинок Сан-Реаль. Париж».

— Гадаю, ви не відмовитеся від пляшки шаблі, кількох десятків устриць та печені з печерицями? — запитав Лоран, який хотів здобути неоціненну дружбу листоноші.

— О пів на десяту, коли рознесу пошту. А де?

— На розі вулиць Шосе д’Антен і Нової Чернецької, в шинку «Колодязь для непитущих», — відповів Лоран.

— Знаєте, приятелю, — сказав листоноша, коли через годину вони зустрілися в шинку, — якщо ваш пан закохався в цю дівчину, буде йому добра морока. Навряд чи вам пощастить до неї проникнути. Ось уже десять років, як я працюю листоношею в Парижі, і чимало мені доводилося бачити замків і дверей. Та бігме я не збрешу, спитайте кого завгодно з листонош, коли скажу, що таких таємничих дверей, як у пана Сан-Реаля немає більш ніде. В той дім нікого не пускають без якогось умовного слова, і недарма ж, либонь, ті люди оселилися в будинку, де з одного боку подвір’я, а з другого — сад; тобто інших будинків звідти й не видно. Воротарем у них старий іспанець, який не тямить по-французькому жодного слова, але промацує тебе поглядом не менш доскіпливо, ніж Відок^[46] — так ото він злодіїв вишукує. Ну, а якщо, приміром, полюбовникові, злодію або вам і пощастить одурити того барбоса, а це нелегко, та ще й як нелегко, то все одно в першій залі за скляними дверима вас перестріне мажордом із цілим гуртом лакеїв — а цей старий відлюдько ще недовірливіший та похмуріший, ніж воротар. Пройдеш крізь ворота, а там уже чекає на тебе мажордом, учинить тобі допит, наче злочинцю якомусь, і однаково в дім не пустить. Так було навіть зі мною, простим листоношею. Мабуть, подумав, я хочу вчинити грабунок, а я лише приніс пакунок, — сказав він і сам засміявся, потішений своїм нехитрим жартом. — Ну, а від слуг і не сподівайтеся що-небудь витягти, якщо вони й не німі, то ніхто у кварталі живого слова від них не чув. Не знаю, чи так уже багато їм платять, щоб вони тримали язика за зубами і в рот спиртного не брали, але підступитися до них годі; може, вони бояться дістати кулю в лоб, а може, багато грошей доведеться їм утратити, якщо пробовкаються. Та хай навіть ваш пан так закохався в Паніту Вальдес, що зуміє подолати всі ці перешкоди, йому ніколи не вдасться обминути донью Кончу Маріальву; ця дуенья ходить за дівчиною назирці і ладна сховати її під свою спідницю, аби тільки не відпускати від себе. Вони мовби пришиті одна до одної.

— Те, що ви мені розказали, шановний поштарю, — мовив Лоран, цмулячи вино, — підтверджує розповіді інших людей, з якими я уже встиг перекинутися кількома словами. А я був подумав, що з мене просто сміються. Зеленярка з протилежного боку вулиці запевняла мене, ніби на ніч у сад випускають собак, підвішуючи їм на стовпах м’ясо, але так високо, щоб вони не могли дістати. Тому кожного, хто спробував би ввійти до саду, клятущі пси роздерли б на клапті, як ворога, що прийшов відняти в них здобич. Ви скажете, що їм можна кинути й інший кусень м’яса, але, здається, їх привчили брати їжу тільки з рук воротаря.

— Авжеж, те саме я чув від швейцара барона де Нусінгена, чий сад межує з садом особняка Сан-Реаль, — сказав листоноша.

«От і чудово, мій пан із бароном добре знайомий» — подумав Лоран.

— Скажу вам по щирості, — звернувся він до листоноші, скоса поглядаючи на нього, — я служу панові, що завжди доб’ється свого і якщо йому спаде на думку поцілувати п’яту в самої імператриці, будьте певні, нікуди вона від цього не дінеться. Якби ви йому знадобилися — чого я вам щиро бажаю, бо людина він щедра — чи можна на вас розраховувати?

— Та вже ж, пане Лоран! Моє прізвище Муано^[47] Цвірінь-цвірінь — запам’ятали?

— Ще б пак! — відповів Лоран.

— Мешкаю я на вулиці Трьох братів, у номері одинадцятому, — провадив Муано, — маю жінку й чотирьох дітлахів. Якщо те, чого ви від мене попросите, не суперечитиме моїй совісті та моїм службовим обов’язкам, — ви мене розумієте? — я весь до ваших послуг.

— Ви славний чолов’яга, — сказав Лоран, потиснувши йому руку.

Коли лакей доповів Анрі про наслідки своїх пошуків, той зауважив:

— Виходить, Вальдес коханка маркіза де Сан-Реаля, друга короля Фердинанда. Тільки хвороблива уява цього вісімдесятирічного іспанського трупа могла вигадати подібні заходи остороги.

— Пане, в той дім вам ніяк не потрапити, хіба спуститися туди на повітряній кулі, — сказав Лоран.

— Ну й дурень! Навіщо мені проникати в дім, щоб добути Пакіту, коли Пакіта сама може звідти вийти?

— А дуенья, пане?

— Ну що ж, замкнемо її на декілька днів, твою дуенью.

— Отже, Пакіта наша! — вигукнув Лоран, потираючи руки.

— Замовкни, шельмо! — сказав Анрі. — Гляди, а то віддам тебе на втіху дуеньї, якщо ти так нахабно говоритимеш про жінку, котра ще не була моєю. Принеси мені вдягтися, я йду з дому.

Якусь мить Анрі віддавався приємним роздумам. Хай це буде сказано на похвалу жінкам — досі жодна з них не відкинула його домагань. І справді, яка жінка, не маючи коханця, встояла б перед молодиком, котрий обдарований красою, що одухотворяє тіло, обдарований розумом, який прикрашає душу, обдарований волею і багатством — цими єдиними джерелами справжньої могутності? Проте легкі перемоги не могли не обриднути де Марсе, і ось уже два роки він нудився неймовірно. Поринаючи в безодню любострасних утіх, він виносив звідти більше гравію, ніж перлів. Отож, як буває з декотрими всемогутніми володарями, він, кінець кінцем, став просити долю, щоб послала йому якусь тяжку перешкоду, став мріяти про пригоду, яка вимагала б від нього повного застосування його духовних та фізичних сил, що скніли в бездіяльності. Хоч Пакіта Вальдес і втілювала в собі дивовижне поєднання всіх досконалостей, якими досі він у інших жінках утішався кожною окремо, поклик пристрасті в ньому майже не пробудився. Постійна пересиченість коханням ослабила в його серці почуття любові.

Подібно до старих дідів або людей, яким усе на світі остогидло, він тепер захоплювався лише екстравагантними витівками, руйнівними пристрастями, дивними забаганками, вдоволення яких не залишало в його душі жодного приємного спогаду. Для юнака кохання — найпрекрасніше почуття, воно буяє цвітінням у його душі, в його живодайному промінні пишно розпускаються натхненні й високі помисли; перші плоди завжди мають особливо витончений смак. У чоловіка зрілого кохання проявляється як пристрасть, його сила призводить до надмірностей. У старого діда кохання перетворюється на порок, безсилля призводить до крайнощів. Анрі ж водночас був старим дідом, зрілим чоловіком і юнаком. Щоб його почуття одухотворилися справжнім коханням, йому, як і Ловеласові, потрібна була Клариса Гарлоу^[48] Без чудового сяйва такої рідкісної перлини розпалити його жагу могла тільки паризька гординя або наперед обмірковане рішення довести якусь жінку до того або того ступеня розпусти, або, нарешті, гостра цікавість. Отож розповідь Лорана відразу надала для нього Золотоокій дівчині величезної ціни. Адже належало вступити в битву з якимсь таємним ворогом — ворогом небезпечним, досвідченим, і, щоб здобути над ним перемогу, Анрі доведеться застосувати всі сили, які були йому підвладні. Він мав зіграти свою роль в одвічній комедії, яка завжди видається сучасною, комедії з одним і тим самим набором дійових осіб: старим дідом (дон Іхос), молодою дівчиною (Пакіта) і полюбовником (де Марсе). Та якщо Лоран і годився на роль Фігаро, то дуенья здавалася непідкупною. Отже, випадок зав’язав вузол п’єси тугіше за найздібнішого драматурга. Але хіба випадок — не геній?

«Треба добре відрепетирувати всі ходи», — подумав де Марсе.

— Ну, як твої успіхи? — спитав Поль де Манервіль, заходячи до кімнати. — Я прийшов поснідати з тобою.

— Не так уже й погано, — відповів Анрі. — Ти не обуришся, якщо я вдягнуся при тобі?

— Ти жартуєш?

— Ми стільки запозичили останнім часом в англійців, що й самі потроху перетворюємося на лицемірів та святенників, не гірших, ніж вони, — сказав Анрі.

Лоран приніс своєму панові стільки різних речей для вдягання та чепуріння, що Поль не втримався від вигуку:

— Та ти вдягатимешся години зо дві!

— Ні, — поправив його Анрі, — дві з половиною.

— Знаєш, ми тут із тобою тільки вдвох і можемо говорити відверто, тож поясни мені, будь ласка, чому, будучи розумною людиною — а ти справді людина дуже розумна! — чому ти приділяєш так багато часу чепурінню, невже це так важливо для тебе? Навіщо наводити на себе красу дві години та ще й з половиною, коли досить залізти на чверть години у ванну, скоренько причесатися та вдягтися? Поясни ж мені твою систему.

— Мабуть, я справді люблю тебе, товстий бевзю, якщо погоджуюся просвітити в таких високих матеріях, — відповів молодик, якому в цю хвилину за допомогою м’якої щітки натирали ноги англійським милом.

— Але ж і я плекаю до тебе найщирішу прихильність, — відповів Поль. — Я тебе люблю, визнаю твою перевагу наді мною...

— Ти мусив би давно помітити, якщо взагалі ти здатний спостерігати душевні прояви, що жінки люблять чепурунів, — сказав де Марсе, відповівши лише поглядом на це освідчення в любові. — А знаєш, чому саме до них вони так липнуть? Бо з усіх чоловіків, друже, лише чепуруни приділяють належну увагу власній особі. А коли чоловік так піклується про себе, то неминуче виникає думка, що в такий спосіб він дбає про свою кохану, про те, щоб зробити їй приємність. Жінки холодні до чоловіків, котрі нікому не належать. Любов, за своєю суттю, злодійка. Я вже не кажу про те, що всі жінки схиблені на охайності й чистоті. Знайди мені, хоч одну, яка запалала б пристрастю до нечупари, хай він буде найвинятковішим розумником! Якщо подібні випадки трапляються, то до них варто ставитися, як ставимося ми до вередування вагітних жінок чи до дивацьких забаганок, яким усі ми підвладні. І скільки траплялося мені просто-таки незвичайних людей, знехтуваних жінками за недбале ставлення до власної особи. Піклуючись про свою зовнішність, чепурун заклопотаний виключно дрібницями, нікчемними турботами. А що являє собою жінка? Нікчемне створіння, гарненьку дрібничку. Скажи на вітер два слова, і вона сушитиме собі голову над ними чотири години. Вона певна, що чепурун зацікавиться нею, бо до чогось значущого йому нема ніякого діла. Він ніколи не знехтує нею заради слави, амбіцій, політики, мистецтва, — цих суспільних повій, у яких вона вбачає суперниць. Крім того заради жінки чепурун не побоїться виставити себе на посміх, а її серце сповнене вдячністю до чоловіка, здатного витерпіти знущання з любові до неї. І нарешті, жоден чепурун не стане чепуруном із власного бажання. Цим званням ушановують нас жінки. Чепурун — полковник у коханні, він щасливчик, він командує цілим жіночим полком. У Парижі, голубе, нічого не приховаєш, і жоден чоловік не здобуде в ньому славу чепуруна gratis^[49] Візьмімо, для прикладу тебе: у тебе одна коханка і, можливо, ти маєш рацію, завівши лише одну, але спробуй-но ти стати чепуруном! Ти не просто виставиш себе на посміх, ти себе занапастиш. Бо вже тепер — ти жертва забобонів, людина навіки приречена уособлювати одну й ту саму якість. Для вищого світу — ти символ дурості, як Лафаєт — символ Америки, Талейран — дипломатії, Дезожьє — пісні, Сегюр — романсу. Якби ці люди перестали виступати у своєму жанрі, ніхто б не повірив у справжність їхнього нового образу. Отакі ми і є, французи — годі чекати від нас справедливості. А тим часом, можливо, з Талейрана вийшов би великий фінансист, з Лафаєта — тиран, з Дезожьє — управитель. Ти можеш наступного року завести хоч сорок коханок, ніхто за тобою не визнає бодай однієї. Отож чепурунство, мій друже Полю, — це знак незаперечної влади, здобутої над жіночим плем’ям. Чоловік, якого люблять багато жінок, має славу людини високих якостей, і хто тільки не полює на нього, сердешного! Але повір, великих зусиль мені це коштує — мати право, увійшовши до вітальні, подивитися на всіх з висоти своєї правоти і крізь лорнет зміряти зневажливим поглядом найдостойнішого чоловіка, якщо на ньому камізелька, пошита не за останньою модою. Лоране, ти зробив мені боляче! Поснідаймо, Полю, а тоді поїдьмо в Тюїльрі подивитися на чарівну Золотооку дівчину.

Після чудового сніданку друзі вирушили до Тюїльрійського саду, кілька разів пройшлися туди-сюди терасою Фельянів і головною алеєю, але ніде не зустріли знадливої Пакіти Вальдес, заради якої сюди з’їхалися півсотні молодих парижан; напахчені мускусом, у високих краватках, вони дзвеніли острогами, вимахували хлистами, гуляли, розмовляли, сміялися і зі шкури пнулися, аби затьмарити один одного.

— Впіймали облизня, — сказав Анрі. — Але мені спала чудова думка. Ця дівчина одержує листи з Лондона; треба підкупити або підпоїти листоношу, роздобути в нього листа, відкрити його, — і прочитати, звичайно, — потім укласти до конверта невеличку любовну цидулку й знову закрити. Старий тиран, crudel tiranno^[50], звичайно, знає, хто пише Пакіті з Лондона й нічого не запідозрить.

Наступного дня де Марсе знову прогулювався на осяяній сонцем терасі Фельянів і зустрів там Пакіту Вальдес; його очам, уже затуманеним пристрастю, вона видалася ще прекраснішою. Він божеволів від жаги, коли зустрічав погляд її очей, насичених жаром усього її чудесного тіла, розпаленого солодким любострастям, очей, із яких, здавалося, бризкали сонячні промені. Де Марсе горів бажанням бодай торкнутися сукні цієї чудесної дівчини, коли прогулюючись, вони проминали одне одного; але всі його спроби були марними. І ось, коли він випереджав дуенью та Пакіту, щоб на зворотному шляху пройти повз них, Золотоока дівчина, яка теж згорала від нетерпіння, швидко вийшла вперед, і де Марсе відчув, як вона потиснула йому руку, правда, лише на коротку мить, але з такою палкою значущістю, що по всьому його тілу ніби пробіг електричний струм, а в серці пробудилися палкі почуття, втрачені ним ще в юності. Коли погляди закоханих зустрілися, Пакіта немовби засоромилася; вона опустила очі, але й далі дивилася на стан і ноги чоловіка, який її здолав — так висловлювалися в нас жінки до Революції.

«Хай там що, а ця дівчина буде моєю», — подумав Анрі.

Пройшовши за нею туди, де тераса виходила на площу Людовіка XV, він побачив старого маркіза де Сан-Реаля, який прогулювався, спираючись на руку камердинера і ступаючи обережно, як немічний, розбитий подагрою дід. Донья Конча, в якої Анрі пробудив підозру, влаштувала так, щоб Пакіта йшла між нею і старим.

«Он ти яка! — подумав де Марсе, кинувши на дуенью зневажливий погляд. — Ну що ж, коли не хочеш здатися, то невеличка доза опію тебе приспить. Ми знаємо міфологію і знаємо легенду про Аргуса».

Перед тим як сісти в екіпаж, Золотоока дівчина подарувала коханому кілька поглядів, таких промовистих і недвозначних, що Анрі був у захваті. Але дуенья перехопила один із них і щось різко сказала Пакіті, після чого та з виразом розпачу кинулась у карету.

Протягом кількох наступних днів Золотоока дівчина не з’являлася в Тюїльрійському саду. Виконуючи наказ хазяїна, Лоран здійснював спостереження за особняком і довідався від сусідів, що ні жінки, ні старий маркіз не виходили з дому від того дня, коли дуенья перехопила погляд, яким обмінялася з Анрі дівчина, віддана їй під нагляд. Таким чином порвалася і та тонка ниточка, що поєднувала закоханих.

Та через кілька днів невідомо якими засобами де Марсе дістав нарешті змогу виконати свій задум: він зумів роздобути печатку та віск, достоту такі, якими запечатувалися листи, надсилані з Лондона панні Вальдес, дістав і папір, яким користувався той, хто писав дівчині, а крім того всі поштові прилади та штампи, необхідні для погашення англійських і французьких марок. Після цього Анрі надіслав Пакіті листа, надавши йому точно такого вигляду, ніби його відправили з Лондона:

«Люба Пакіто, не можу навіть описати Вам словами, яку пристрасть розпалили ви в моєму серці. Якщо, на моє превелике щастя, ви її поділяєте, то знайте: я вигадав спосіб листуватися з вами. Звати мене Адольф де Гуж, і живу я на Університетській вулиці, в будинку № 54. Якщо ви не дасте мені відповіді, це буде для мене знаком, що за вами пильно стежать, що у вас немає змоги дістати папір і перо. Отже, якщо завтра від восьмої ранку до десятої вечора ви не кинете листа через огорожу вашого саду в сад барона де Нусінгена, де мої люди вартуватимуть цілий день, то завтра о десятій ранку один із них перекине на мотузці через садовий мур дві пляшечки. Постарайтеся вийти на прогулянку десь у цей час. У одній пляшечці буде опій, щоб приспати вашого Аргуса, для чого вистачить шістьох крапель, у другій — чорнило. Пляшечка з чорнилом гранована, з опієм — гладенька. Обидві вони пласкі, й ви легко сховаєте їх під корсетом. Зусилля докладені мною для того, щоб знайти змогу листуватися з вами, засвідчать, як палко я вас кохаю. Якщо ви сумніваєтесь у моїх почуттях, я ладен заприсягтися, що залюбки віддам життя за одну годину побачення з вами».

«І вони вірять у все це, дурненькі! — подумав де Марсе. — Але куди їм діватися? Хіба існує така жінка, яка не піддалася б спокусі, одержавши любовного листа, підкріпленого стількома переконливими діями?»

Вранці другого дня, о восьмій годині, добродій Муано-Горобець, листоноша, віддав цього листа воротареві особняка Сан-Реаль.

Щоб перебувати поблизу поля битви, де Марсе пішов снідати до Поля, який мешкав на вулиці Пекіньєр. О другій годині дня, коли приятелі, сміючись, обговорювали банкрутство одного молодика, який намагався жити в розкошах, не маючи на те достатніх коштів, і вигадували, як йому знайти гідний вихід із його безвиході, з’явився кучер Анрі — він шукав свого пана, знаючи, що той пішов до Поля — в супроводі якогось страшного чоловіка, що хотів говорити тільки з самим де Марсе.

То був мулат — і він, безперечно, надихнув би Тальма при виконанні ролі Отелло. Годі було уявити іншого африканця, який би так нагадував знаменитого мавра — з його мстивою величчю, невтримною підозріливістю, швидкого на розправу, могутнього і по-дитячому наївного. Його чорні очі дивилися пильно, мов очі хижого птаха і, як у грифа-стерв’ятника, були напівприкриті синюватою плівкою — повіками без вій. Щось грізне відчувалося в його маленькому приплюснутому лобі. Очевидно, цей чоловік жив під владою якоїсь однієї думки. Руки йому нервово посмикувалися і, здавалося, не підкорялися його волі. За ним увійшов ще один чоловік, глянувши на якого кожен житель Землі, починаючи від гренландців, що цокотять зубами від холоду і закінчуючи розімлілими від спеки мешканцями Нової Англії, описав би двома словами: нещасливий бідолаха.

Ці два слова дадуть змогу читачам побачити саму суть незнайомця і уявити його собі згідно з уявленнями свого рідного краю. Але чия фантазія здатна відтворити це бліде, зморшкувате обличчя з червоними плямами на щоках, з довгою бородою? Хто зміг би намалювати його пожовклу, скручену в джгут краватку, засмальцьований колір сорочки, зношеного капелюха, позеленілий сюртук, жалюгідні панталони, пом’яту камізельку, шпильку з фальшивого золота, заляпані багнюкою черевики з брудними зашкарублими шнурками? Хто зрозумів би всю безнадію його вбогості — і колишньої, і теперішньої? Хто? Одні тільки парижани. Паризький бідолаха — бідолаха в повному значенні цього слова, бо він наділений сумною радістю усвідомлювати, наскільки він нещасливий. Поруч із ним мулат скидався на ката Людовіка XI, що тягне жертву на шибеницю.

— І де ти тільки відкопав цих двох чудіїв? — запитав Анрі.

— Чорт забери! Мене морозом проймає, коли дивлюся на отого чорного, — признався Поль.

— Ти наче більше схожий на християнина, скажи, хто ти такий? — звернувся Анрі до нещасливого бідолахи.

Мулат стояв нерухомий, втупивши погляд у двох молодиків, як людина, котра зовеш не чує, проте намагається що-небудь зрозуміти, стежачи за жестами та порухами губ.

— Я громадський писар і тлумач. Живу я при Палаці Правосуддя і звуть мене Пуансе.

— Гаразд. Ну а хто він? — спитав Анрі, показуючи на мулата.

— Я його не знаю. Він розмовляє лише якоюсь іспанською говіркою і привів мене сюди, щоб я допоміг йому порозумітися з вами.

Мулат дістав із кишені і віддав де Марсе листа, якого той надіслав Пакіті. Анрі негайно кинув листа у вогонь. «Ага, дещо починає прояснюватися», — подумав Анрі.

— Полю, залиш нас на хвилинку.

— Я переклав йому цього листа, — вів далі тлумач, коли Поль вийшов, — і він кудись пішов, а згодом повернувся й повів мене сюди до вас, пообіцявши, що заплатить мені два луїдори.

— Чого тобі від мене треба, страхопуде? — спитав Анрі.

— Я переклав йому ваші слова, але без «страхопуда», — сказав тлумач, чекаючи поки мулат відповість. — Він каже, пане, — провадив він, вислухавши незнайомця, — що завтра ввечері о пів на одинадцяту, ви повинні бути на бульварі Монмартр, біля кав’ярні. Там ви побачите карету і сядете в неї, сказавши тому, хто вам відчинить дверцята слово cortejo... що іспанською означає «коханий», — додав Пуансе, поглядом вітаючи Анрі з перемогою.

— Гаразд! Я там буду!

Мулат хотів дати тлумачеві обіцяні два луїдори, але де Марсе відвів його руку й заплатив сам. Поки він діставав гроші, мулат промовив кілька слів.

— Що він сказав?

— Остеріг мене, щоб я тримав язика за зубами, — пояснив бідолаха, — а то він мене задушить. Він поганин, і пика в нього така, що мимоволі йому повіриш.

— Не сумніваюся, що він зробить так, як обіцяє.

— А ще він сказав, — вів далі тлумач, — що особа, яка прислала його, благає заради неї і заради вас поводитись дуже обачно, бо інакше занесені над вами обома кинджали пронижуть ваші серця, й жодна земна сила вас не врятує.

— Він справді так сказав? Що ж, тим краще, це буде вкрай цікаво. Заходь уже, Полю! — крикнув він приятелеві.

Мулат, який під час усієї розмови не відводив від коханого Пакіти Вальдес магнетичного погляду, пішов, супроводжуваний тлумачем.

«Нарешті справжня романтична пригода, — подумав Анрі, коли в кімнату увійшов Поль. — Після кількох дрібних інтрижок мені пощастило наштовхнутися на пригоду, пов’язану з неабиякими труднощами, з чималими небезпеками. І не хтозна-де — а в Парижі! Ох, чорт, якою ж сміливою стає жінка, коли їй загрожує небезпека! Замкніть її, утримуйте в неволі, й вона, не терзаючись ні докорами сумління, ні каяттям, знайде в собі відвагу одним духом подолати всі перешкоди, які за інших обставин не подолала б і за довгі роки. Ну ж бо перестрибуй через них, не бійся, любонько! Смерть? Та вона ввижається тобі, бідолашна дитино! Кинджали? Гра жіночої уяви! Жінки завжди схильні надавати величезної ваги своїм милим витівкам. А втім, ми ще подумаємо про це, Пакіто! Атож, моя дівчинко, ми подумаємо! Ох чорти б мене взяли, тепер, коли я певен, що ця гарнулька, це чудо природи буде моїм, пригода втрачає для мене всю гостроту!»

Та попри всі ці легковажні роздуми, юні почуття вже нуртували в серці Анрі. Щоб дочекатися завтрашнього дня, не терзаючись нетерпінням, він кинувся у вир розваг, він грав у карти, добре пообідав та повечеряв із друзями; він напився, як візник, наївся, як німець-ковбасник і виграв десять чи дванадцять тисяч франків. Вийшовши з «Роше-де-Канкаль» о другій годині ночі, він заснув удома, як дитина, вранці прокинувся, рум’яний та свіжий, одягся, щоб піти до Тюїльрійського саду і там побачитися з Пакітою, а потім покататися верхи, нагуляти апетит, зі смаком пообідати і в такий спосіб згаяти час.

О призначеній годині Анрі чекав на бульварі. Побачивши карету, він сказав умовне слово незнайомцеві, що видався йому вчорашнім мулатом. Почувши пароль, той відчинив дверцята й відкинув підніжку. Коні мчали так прудко, а де Марсе так поринув у роздуми, що й не помітив, якими вулицями його провезли й не впізнав місця, де зупинилася карета. Слідом за мулатом він пройшов у ворота, за якими відразу починалися сходи. На сходах було темно, як і на майданчику, де Анрі довелося зачекати, поки мулат відчинить двері до вогкого, огидного, неосвітленого помешкання. Взявши в передпокої свічку, супутник Анрі провів його до кімнат; вони видалися йому порожніми та погано обставленими, як буває, коли хазяї вирушають у тривалу подорож. Він пережив те саме почуття, що й колись при читанні роману Анни Радкліф, де герой іде через холодні, похмурі, нежилі зали якогось занедбаного й безлюдного дому. Нарешті мулат відчинив двері до вітальні. Старі меблі та злинялі завіси робили кімнату схожою на кубло розпусти. Тут відчувалася претензія на розкіш і поєднання поганого смаку, пилюки та бруду.

Біля каміна, з якого соталася тоненька цівка диму, бо жар уже згасав там під купою попелу, на канапі, обтягнутій червоним утрехтським оксамитом, сиділа бідно вдягнена стара жінка з тюрбаном на голові, схожим на ті, які носять у літньому віці англійки; такий головний убір міг би мати успіх хіба в Китаї, де страховинність вважають за ідеал прекрасного в мистецтві. Вітальня, стара карга на канапі, згаслий камін — усе це здатне було заморозити найпалкішу пристрасть, якби не Пакіта; вона лежала на диванчику в спокусливому пеньюарі й, не соромлячись, метала погляди своїх золотавих, вогнистих очей, не соромлячись, показувала прегарну, ніби виточену ніжку, не соромлячись, вигиналася всім своїм знадливим тілом. Це побачення було схоже на всі перші зустрічі людей, охоплених жагучим коханням, які, швидко подолавши відстань, що їх розділяє, нестямно прагнуть віддатися одне одному, але одне одного ще не знають. За таких обставин спочатку неминуче відчувається деяка розгубленість, деяка сором’язливість, поки душі не налаштуються на один тон. Якщо шал кохання надає сміливості чоловікові і спонукає його забути про умовності, то жінка, хай навіть до нестями закохана, з огляду на свою жіночу природу, спершу завжди боїться переступити межу й віддатися; бо для більшості жінок це те саме, що кинутися в безодню, де на них чатує невідомість. У таких випадках мимовільна холодність жінки заходить у суперечність із її почуттями, в яких вона вже призналася, і неминуче впливає на коханця, хай він навіть божеволіє з пристрасті. Всі ці роздуми, що, мов туман, клубочаться в душі, спричиняють у ній своєрідне скороминуще захворювання. У блаженних мандрах, які дві істоти здійснюють по чудовій країні кохання, ця хвилина уявляється ніби мертвим степом, степом без єдиної травинки, то пронизаним вогкістю, то розжареним на сонці, то засипаним розжареними пісками, то покритим грузькими болотами; але подолавши той степ подорожні виходять до сміхотливих трояндових кущів, під якими на яскраво-зеленому килимі трав знаходить собі притулок кохання і його супутниці — втіхи. За таких обставин навіть дотепний чоловік часто втрачає свою невимушеність і на все відповідає дурним сміхом, бо застиглі в ніяковій розгубленості почуття заморожують і розум.

А буває й так, що дві істоти однаково прекрасні, однаково розумні, перейняті однаковим палким почуттям, спочатку довго обмінюються незначущими, банальними фразами, аж поки якесь випадково зронене слово, трепетний погляд, іскра, що пробіжить між ними, не штовхне їх на заквітчану стежку, якою вони вже не йдуть, а ковзають, хоч ще й не котяться в безодню. Цей душевний стан завжди залежить від сили почуттів. Дві істоти, не поєднані палкою любов’ю, не можуть пережити нічого подібного. Цей ефект душевної кризи можна порівняти хіба з тим враженням, яке на нас справляє осяйне чисте небо. З першого погляду природа видається мовби окутаною серпанком, лазурове склепіння сприймається як чорне, а сліпуче світло уявляється темрявою. Ось така нестямна пристрасть однаковою мірою опанувала Анрі та іспанку, і фізичний закон, який твердить, що дві рівні сили при зіткненні знищуються виявився слушним і в царині духовній. До того ж напруга тих перших хвилин неймовірно підсилювалася присутністю древньої мумії. Кохання постійно живе у стані радості або страху, все для нього сповнене таємного змісту, все стає провістям, щасливим або жаским. Немічна стара бабуся ніби уособлювала тут імовірну трагічну розв’язку, подібно до бридкого риб’ячого хвоста, яким геній стародавньої Еллади наділив химер та сирен — таких чарівних, таких знадливих вище пояса. Хоч Анрі був не те що вільнодумець — це слово завжди звучить як насмішка — але людина могутньої волі, сильний духом, наскільки це можливо для безвірника, все те, що він побачив, просто приголомшило його. До того ж чим людина сильніша, тим природно, вона вразливіша, а отже й забобонніша, якщо тільки можна назвати забобоном перше мимовільне упередження — безперечний наслідок тих причин, що сховані для звичайного ока, але очевидні для людей, про яких ідеться.

Іспанка скористалася з цієї хвилини заціпеніння, щоб поринути в екстаз нестямного обожнювання, яке захоплює жіноче серце, коли жінка кохає по-справжньому й перебуває в присутності кумира — предмета своїх пристрасних мрій. Її очі палахкотіли радістю, щастям, вони сяяли і яскріли. Вона була зачарована і без страху втішалася давно омріяним щастям. І в ті хвилини вона здалася Анрі такою дивовижно прекрасною, що вся фантасмагорія ганчір’я, лахів, потертих червоних завіс, зелених солом’яних килимків перед кріслами, ота червона, погано натерта плиточна підлога, уся ота жалюгідна й убога розкіш зникли, мов їх і не було. Здавалося, яскраве світло затопило вітальню, і наче в тумані бачив тепер Анрі страхітливу гарпію, нерухомо застиглу на своїй червоній канапі; її жовті очі видавали рабські почуття, породжені лихом або спричинені пороком, що поневолює людину, як поневолює її своїм нещадним деспотизмом тиран. Очі старої світилися холодним блиском — так вони світяться в тигра, який метається в клітці, відчуваючи своє безсилля й не можучи задовольнити жадобу крові.

— Хто вона, ота жінка? — спитав Анрі в Пакіти.

Але Пакіта не відповіла. Вона зробила знак, що по-французькому не розуміє і спитала, чи розмовляє Анрі англійською. Де Марсе повторив своє запитання, по-англійському.

— Це єдина жінка, якій я можу довіритися, хоч одного разу вона мене вже продала, — спокійно сказала Пакіта. — Вона моя мати, коханий Адольфе, рабиня, куплена в Грузії за свою виняткову красу, від якої сьогодні нічого не залишилося. Вона розмовляє тільки своєю рідною мовою.

Поза старої, увага, з якою вона придивлялася до дівчини та Анрі, намагаючись угадати, що між ними відбувається, стали тепер зрозумілі молодикові, й він відчув певну полегкість.

— Пакіто, невже ми не залишимося з тобою на самоті?

— Ніколи! — сказала вона зажурено. — До того ж у нас попереду зовсім мало днів.

Вона опустила очі, подивилася на свою руку і правою стала загинати пальці на лівій — таких гарних рук Анрі ще ніколи не бачив.

— Один, два, три...

Так вона дорахувала до дванадцятьох.

— Атож, — підтвердила Пакіта. — Ми маємо у своєму розпорядженні дванадцять днів.

— Ну, а потім?

— А потім... — прошепотіла дівчина, мовби заворожена якоюсь думкою, і враз усе перемінилося.

Отак, мабуть, міняється слабка жінка під занесеною сокирою ката, коли, ще й не померши, почуває себе мертвою, мертвою від страху, який позбавив її чудесної сили, що нею природа нагородила її ніби для того, щоб вона завжди розбуджувала жадання і перетворювала на нескінченну поему брутальні насолоди.

— А потім... — повторила Пакіта.

Її очі втупилися в одну точку; здавалося, вона споглядає щось далеке і грізне.

— Я не знаю — сказала вона.

«Вона божевільна», — вирішив Анрі, сам під владою дивних думок.

Пакіта здавалася стривоженою і, мабуть, її тривога не була пов’язана з ним; скидалося на те, що в ній змагаються докори сумління і пристрасть. Можливо, в її серці ще жила інша любов, яка то раптом спалахувала, то згасала. Зненацька тисячі найсуперечливіших думок заполонили Анрі. Дівчина стала для нього загадкою; але дивлячись на неї досвідченим оком пересиченого гультяя, жадібного до незвіданих утіх, як той східний володар, що вимагав аби йому вигадали хоч якусь насолоду, — жахлива потреба, що виснажує сильні душі! — Анрі бачив у Пакіті дивовижну натуру, яку природа створила ніби умисне тільки для кохання. Зрозумівши, скільки притлумленої жаги в цьому тілі, не кажучи вже про душу, збентежився б усякий чоловік, тільки не де Марсе; навпаки, він був зачарований майбутніми щедрими жнивами обіцяних насолод, постійного розмаїття в блаженстві, про яке мріє кожен чоловік і яке становить межу прагнень кожної люблячої жінки. Він мало не божеволів, бачачи перед собою нескінченність, яка стала відчутною, обіцяючи проявитися в нестямному торжестві людської плоті. Усе це він розгледів у Золотоокій дівчині виразніше, аніж будь-коли, бо вона охоче дозволяла милуватися собою, рада-радісінька, що нею захоплюються. Захват де Марсе перейшов у таємний гнів, і він виявив його, кинувши на іспанку погляд, який та відразу зрозуміла, наче давно звикла до таких поглядів.

— Якщо ти не будеш моєю, тільки моєю, я тебе вб’ю! — вигукнув він.

Почувши ці слова, Пакіта затулила обличчя долонями й наївно вигукнула:

— Свята Діво, що ж я накоїла!

Вона підхопилася на ноги, підбігла до червоної канапи, занурила голову в лахміття, що прикривало груди її матері, й заплакала гіркими слізьми. Стара навіть не зворухнулася, не приголубила дочки, не висловила їй найменшого співчуття. Матері найвищою мірою була притаманна велична незворушність диких народів; вона вміла прикинутися байдужою, наче бовван, і перед цим розгубилася б навіть найспостережливіша людина. Любила чи не любила вона дочку? Важко сказати. Під її маскою зачаїлися всі людські почуття, добрі й погані, і всього можна було сподіватися від цього створіння. Вона повільно переводила погляд з чудесних доччиних кіс, що затуляли дівчину, мов плащем, на Анрі — його стара роздивлялася з невимовною цікавістю. Здавалося, вона запитувала себе, якими чарами він тут опинився, і з якої примхи природа створила такого звабного молодика.

«Обидві вони глузують із мене», — подумав Анрі. Цієї миті Пакіта підвела голову й кинула на нього погляд, який обпалює душу й проникає в саму її глибінь. Вона видалася йому такою прекрасною, що він поклявся собі оволодіти цим скарбом краси.

— Будь моєю, Пакіто!

— Ти хочеш убити мене? — сказала вона, тремтячи від тривоги й страху, але приваблювана до нього незбагненною силою.

— Убити тебе? Не знаю, — відповів він, усміхаючись.

Пакіта скрикнула, ніби охоплена жахом, потім сказала кілька слів старій, і та владно взяла руку Анрі, а тоді доччину й довго їх роздивлялася; нарешті відпустила їх і зловісно та похмуро похитала головою.

— Будь моєю сьогодні, зараз же, ходи за мною, не кидай мене, я тебе жадаю, Пакіто! Ти кохаєш мене чи ні? Прийди до мене!

В одну мить він наговорив їй тисячу безумних слів зі швидкістю гірського потоку, який, дзюркочучи по камінню, на тисячі ладів повторює один звук.

— Той самий голос! — сумно й зовсім тихо промовила дівчина, так, щоб де Марсе не міг її почути. — І... та сама жагуча пристрасть. Гаразд, я згодна! — раптом вигукнула Пакіта в такому палкому самозабутті, яке годі передати. — Я буду твоєю, але не сьогодні. Сьогодні, Адольфе, я дала надто мало опію Кончі, вона може прокинутись, і тоді я пропала. В цю мить усі в домі думають, що я сплю у себе в спальні. Через два дні приходь на те саме місце, скажи те саме слово тій же людині. Кристеміо — чоловік моєї годувальниці, він мене обожнює, він помре в муках, але не викаже мене жодним словом. Прощай, — сказала вона, обнявши Анрі й змією обвившись навкруг його тіла.

Вона стиснула його в обіймах, нахилила до себе його голову, підставила йому губи, і вони злилися в поцілунку, від якого в обох пішла обертом голова, і де Марсе здалося ніби земля вислизає йому з-під ніг.

— Іди вже, йди! — крикнула Пакіта, і голос її ясно показав, як мало володіла вона собою.

Не розмикаючи своїх обіймів, вона все повторювала: «Іди вже, йди!» — і повільно довела його аж до сходів.

Там мулат, чиї білі очі спалахнули, коли він побачив Пакіту, взяв свічник із рук своєї богині й вивів Анрі на вулицю. Він залишив свічника на ганку, відчинив дверці карети, посадив Анрі й із казковою швидкістю привіз його на Італійський бульвар. Коні мчали так, ніби в них оселився диявол.

Вся ця пригода промайнула для де Марсе, мов сон, але такий сон, навіть розвіявшись, залишає в душі почуття жагучої насолоди, за яким людина потім ганяється все своє подальше життя. А вони ж обмінялися лише одним поцілунком. Жодне побачення не відбувалося так благопристойно, цнотливо і, може, навіть холодно, в такій непривабливій обстановці й перед лицем такого огидного божества; бо мати дівчини закарбувалася в уяві Анрі як виплодок пекла — щось скарлючене, трупно-мертвотне, порочне і дико жорстоке, чого досі не могла вигадати навіть фантазія художників та поетів. А тим часом жодне побачення так не хвилювало його почуттів, не пробуджувало таких зухвалих жадань, ніколи ще кохання не струменіло з його серця так бурхливо, насичуючи навіть повітря навколо нього. Це було якесь похмуре, таємниче, солодке, ніжне, скуте і разом з тим безмежне почуття, якесь дивне поєднання бридкого та небесно-прекрасного, пекла та раю, і в де Марсе від усього цього запаморочилась голова. Він перестав бути самим собою і все ж таки знайшов у собі сили, щоб подолати це запаморочення.

Аби читачі зрозуміли мотиви поведінки де Марсе при розв’язці цієї історії, я поясню, що хоч молоді люди здебільшого нікчемніють у спілкуванні з жінками та в постійних мріях про них, його душа навпаки, піднеслась у височінь. Завдяки таємничим обставинам, що наділили його могутньою, нікому не відомою владою, він зміцнів тілом і духом. В руках у цього молодика був скіпетр, грізніший, ніж скіпетри сучасних монархів, яких закон часто обмежує в найдрібніших проявах їхньої волі. Влада де Марсе, навпаки, була необмежена — як у східного деспота. Крім того, ця влада, так по-дурному використовувана тупими азіатськими царками, тут удвічі посилювалася завдяки європейській освіченості Анрі та його французькому розуму — найгнучкішій і найгострішій зброї з інтелектуального арсеналу людства. Отже, Анрі де Марсе мав грандіозні можливості задовольняти своє прагнення до насолод та свої амбіції. Сила цього невидимого впливу на суспільство наділила його справжньою, хоч і таємною, величчю, що не потребувала показного блиску й зосереджувалася в ньому самому. Він дивився на себе не так, як міг дивитися на себе Людовік XIV, а як дивилися на себе найгордовитіші з халіфів, фараонів, Ксерксів, котрі вірили у своє божественне походження і, подібно до богів, ховали лиця від підданих, щоб не вразити їх на смерть поглядом. Варто зауважити, що де Марсе не знав найменших докорів сумління, коли, виступаючи водночас у ролі обвинувача й судді, він холоднокровно ухвалював смертний вирок чоловікові або жінці, якщо вони чимось його образили. Хоч нерідко цей вирок проголощувався в легковажно-жартівливій формі, він завжди виконувався неухильно. Навіть чиясь дрібна помилка могла призвести до великого лиха — так іноді блискавка вражає молоду щасливу парижанку, яка квапиться на побачення у фіакрі, а не старого візника на передку. Тому глибока та дошкульна іронія, властива мові цього молодика, навіювала на всіх жах, і ніхто не мав бажання з ним заводитися. Жінки до безтями закохуються в таких чоловіків, що самі себе оголошують верховними володарями, — вони ввижаються їм у оточенні диких левів та грізних катів. Таким людям притаманні впевненість у діях, усвідомлення власної сили, гордовитий погляд, левина відчайдушність — саме те, що втілює для жінок тип сильного чоловіка, про якого всі вони мріють. Такий був де Марсе.

Але в той день, щасливий відчуттям близького блаженства, він знову перетворився на безпосереднього у своїй наївності юнака і, лягаючи спати, думав тільки про кохання. Він мріяв про Золотооку дівчину, як мріють про своїх коханих опановані пристрастю молоді люди, і вона снилася йому всю ніч. То були, власне, якісь фантасмагоричні видива, невловні марева, пронизані яскравим світлом, у яких угадуються невидимі світи, але тільки вгадуються; перед ними мовби коливається напівпрозора завіса.

На два наступні дні Анрі кудись пропав і ніхто не знав, де його шукати. Свою владу він здобув на певних умовах і, на його щастя, в ці два дні він був простим солдатом на службі в демона, якому завдячував таємною стороною свого життя.

Але в призначений день і о призначеній годині він був на бульварі й чекав карету, яка з’явилася вчасно. Мулат підійшов до Анрі й промовив по-французькому одну фразу, яку, мабуть, затвердив напам’ять.

— Вона сказала, як ви хочете з нею побачитись, то дозвольте зав’язати собі очі.

І Кристеміо показав білу шовкову хусточку.

— Ні! — заявив Анрі, чия владна душа раптом повстала.

І він уже хотів ступити на підніжку. Та мулат подав знак, і карета від’їхала.

— Гаразд! — закричав де Марсе, впадаючи в нестямну лють на думку, що може втратити обіцяне блаженство.

Крім того, він розумів, що немає сенсу сперечатися з рабом, який сліпо, наче кат, виконує накази. Він — пасивне знаряддя, і гніватися на нього безглуздо.

Мулат свиснув, карета знову під’їхала. Анрі стрімголов шмигнув усередину. І було пора: кілька роззяв уже стовбичили на бульварі. Анрі був дужий, він сподівався обхитрувати мулата. Коли коні побігли розгонистим клусом, він схопив свого наглядача за руки, щоб здолавши і приборкавши його, не дати зав’язати собі очі й простежити, куди його везуть. Даремна спроба! Очі мулата загорілися в темряві. Закричавши здушеним від нестямної люті голосом, він випручався і залізною рукою відкинув де Марсе, вдавивши його в куток карети; потім вільною рукою дістав трикутний кинджал і свиснув. Почувши свист, кучер зупинив коней. Анрі був беззбройний, і йому довелося скоритися — він сам підставив голову. Цей жест покори заспокоїв Кристеміо, і він зав’язав йому очі шанобливо й турботливо, що свідчило про певне схиляння перед обранцем свого божества. Але перш, ніж удатися до цього заходу застороги, він змірив Анрі недовірливим поглядом, сховав кинджал до внутрішньої бічної кишені й застебнувся до самого підборіддя.

«Атож, цей страхопуд убив би мене не замислюючись», — подумав де Марсе.

Коні знову помчали швидким клусом. Для людини, яка знала Париж так добре, як де Марсе, залишався ще один вихід. Щоб розвідати, куди вони їдуть, йому треба було просто зосередитись і, по стічних рівчаках, які вони перетинали, підрахувати, скільки проминуть вони поперечних вулиць, поки карета їхатиме прямо по бульварах. У такий спосіб він би довідався, в яку бічну вуличку зверне карета, чи то в напрямку Сени, чи то в бік Монмартрського пагорба, і вгадати розташування та назву вулиці, де накаже зупинитися його провідник. Але нестямне збудження, спричинене боротьбою з мулатом, роздратування з приводу того, що йому довелося поступитися своєю гідністю, думки про помсту, які не давали йому спокою, припущення та здогади, чого б то цій таємничій дівчині вживати таких пильних заходів остороги щодо обставин його приїзду до неї, — усе це заважало йому напружити всю свою увагу, — як то чудово вдається сліпим, — необхідну для непомильної, чіткої роботи розуму й пам’яті. Їхали з півгодини. Коли карета зупинилася, під її колесами вже не було бруківки. Мулат і кучер узяли Анрі на оберемок, витягли його з карети, поклали на якісь ноші і понесли через сад — про що він здогадався з аромату квітів та характерного запаху дерев і зелені. Навколо панувала така глибока тиша, що чутно було, як падають на землю краплі води з вологого листя. Двоє чоловіків піднялися сходами, поставили Анрі на ноги, взявши його за руки, провели через кілька покоїв і залишили в кімнаті, де витали чудові пахощі, а ноги грузли в пухнастому килимі. Жіноча рука посадовила Анрі на диван і зняла йому з очей пов’язку. І він побачив перед собою Пакіту, але Пакіту мовби осяяну ореолом палкої, любострасної жаги.

Та половина будуара, де сидів Анрі, м’яко заокруглювалася, а протилежна половина утворювала правильний квадрат, де посеред стіни виблискував камін, оздоблений позолоченим білим мармуром. Анрі увійшов крізь бічні двері, сховані за розкішною гобеленовою портьєрою і розташовані якраз навпроти вікна. Вздовж усієї підковоподібної стіни тягнувся справжній турецький диван, інакше кажучи, матрац, покладений просто на підлогу, але матрац широкий, як ліжко, — диван у півсотні футів завдовжки, накритий білим кашеміром і прикрашений шовковими китицями, чорними та яскраво-червоними, які перехрещувалися у вигляді ромбів. Спинка цього неозорого ложа підіймалася на кілька дюймів над довгим рядом диванних подушок, оздоблених витонченими візерунками, що надавали йому ще розкішнішого вигляду. Будуар був обтягнутий червоним штофом, а по ньому трубчатими складками, що нагадували канелюри коринфської колони, спадав донизу індійський муслін, підбитий знизу й угорі яскраво-червоною окрайкою в чорних арабесках. Під складками мусліну червоний колір здавався рожевим, і цей колір кохання повторювався на віконних фіранках, теж з індійського мусліну, підшитих рожевою тафтою і прикрашених ясно-червоними та чорними китицями. Шість канделябрів із позолоченого срібла, кожен на дві свічки, прикріплених до стіни на однаковій відстані один від одного, освітлювали диван. Стеля, посеред якої звисала люстра з матового позолоченого срібла, яскріла білістю, яку підкреслювала позолота на карнизі. Килим скидався на східну шаль, барвистий і строкатий, він розбуджував у пам’яті поезію Персії — країни, в якій його виткали руки рабів. Меблі були обтягнуті білим кашеміром з чорними та яскраво-червоними візерунками. Дзиґарі, канделябри — усе було з білого мармуру, блищало позолотою. Єдиний стіл, що стояв у цій кімнаті, був накритий кашеміровою скатертиною. У витончених жардиньєрках красувалися троянди всіх різновидів та інші квіти — білі або червоні. Одне слово, все до дрібниць було тут, здавалося, предметом найніжніших турбот. Ніколи ще багатству не вдавалося так кокетливо завуалювати себе прегарною оболонкою, висловлювати стільки вишуканої краси, збуджувати таку любострасну знемогу. Тут спалахнуло б пристрастю і найхолодніше створіння. Переливчаста тканина оббивки, колір якої змінювався залежно від напрямку погляду, здаючись то білим, то рожевим, чудово сполучалася з грою світла, яке пронизувало складки мусліну, мінячись райдужними зблисками, створюючи враження серпанку або імли. Душа якось по-особливому тягнеться до білого, кохання віддає перевагу червоному, а золото липне до пристрастей, адже воно наділене владою задовольняти їхні забаганки. Отже, всі невиразні й таємничі властивості людської душі, всі її непоясненні пориви та мимовільні примхи знаходили тут підтримку. В цій досконалій гармонії було особливе співзвуччя барв, яке будило в душі любострасні, неясні, невловні відгуки.

Ось у такій атмосфері, повитій майже невидимим серпанком, просякнутій тонкими пахощами, постала перед Анрі Пакіта — в білому пеньюарі, боса, з квітами помаранчі в чорному волоссі — й опустилася перед ним навколішки, поклоняючись йому як поклоняються богові, що зійшов із небес у свій храм. Хоч де Марсе і звик до вишуканої паризької розкоші, його вразила краса цієї чудесної мушлі, схожої на ту, з якої вийшла Венера. Чи то внаслідок раптового переходу від темряви, в якій він довго перебував, до світла, що тепер затопило усю його душу, чи то внаслідок разючого контрасту між тим, що оточувало його тепер, і картиною їхнього першого побачення, але він пережив одне з тих високих почуттів, які породжує лише істинна поезія. Коли посеред чудесного притулку, що виник перед ним ніби за помахом чарівної палички, він побачив цей вінець творіння, цю діву, чиє забарвлене теплими тонами обличчя, чия ніжна шкіра, злегка підзолочена червонястими відсвітами, огорнута серпанком таємничого любовного томління, сяяли, так наче віддзеркалювали промені від усіх світильників і відблиски всіх барв, його гнів, його жадоба помсти, його поранена гординя — усе зникло. Як орел, що каменем падає на здобич, він схопив її в обійми, посадив собі на коліна і в невимовному любострасному сп’янінні відчув, як палко й ніжно пригорнулося до нього розкішне і знадливе тіло дівчини.

— Будь моєю, Пакіто! — ледь чутно прошепотів він.

— Говори голосно, нічого не бійся, — сказала йому вона. — Цей притулок створено для кохання. Жоден звук не вилетить звідси назовні, тут усе зроблено так, щоб зберегти тон і музику коханого голосу. Тут можна кричати скільки завгодно — ніхто нічого не почує по той бік усіх стін. Тут можна вбити людину, і всі волання жертви будуть марними, як у безкраїй пустелі.

— Хто ж це так глибоко зрозумів, що таке ревність і які вона ставить вимоги?

— Ніколи ні про що не розпитуй мене в цьому домі, — відповіла Пакіта, чарівно милим рухом, розв’язуючи краватку молодика — мабуть, вона хотіла помилуватися його шиєю.

— Ага, ось вона ця шия, яку я так люблю, — сказала вона. — Хочеш зробити мені приємність?

Це запитання прозвучало майже хтиво, і де Марсе пробудився із задуми, в яку поринув, коли Пакіта владним тоном заборонила йому навіть цікавитися, хто те невідоме створіння, що витало над ними, мов тінь.

— А якби я захотів довідатися, хто тут царює?

Пакіта подивилася на нього й уся затремтіла.

— Отже, це не я! — сказав він, підхоплюючись на ноги й відштовхнувши від себе дівчину, яка впала, закинувши назад голову. — Всюди, куди я приходжу, я не стану терпіти нікого іншого.

— Я боюся! Боюся! — вихопилося в сердешної рабині, охопленої жахом.

— Та за кого ти мене приймаєш? Негайно відповідай!

Не втираючи сліз, Пакіта тихо підвелася, підійшла до комода з червоного дерева, — в кімнаті їх було два, — дістала звідти кинджал і подала його Анрі з покірливістю, здатною розчулити навіть розлюченого тигра.

— Дай мені радість, якою обдаровує жінку закоханий чоловік, — сказала вона, — а коли я засну, убий мене, бо відповісти тобі я не можу. Невже ти не розумієш! Я тут мов бідолашне звірятко на ланцюгу, я й так дивуюсь, як пощастило мені перекинути місточок через провалля, що розділяє нас. Оп’яни мене пестощами, а тоді убий! Ой ні, ні, — скрикнула вона, заламуючи руки, — не вбивай мене, не вбивай! Я люблю життя! Воно для мене таке прекрасне! Правда, я рабиня, але тут я водночас і королева. Я могла б заморочити тебе оманливими словами, сказати, що люблю тільки тебе, довести тобі свою любов, скористатися своєю короткочасною владою і прошепотіти тобі: «Візьми мене й упийся мною, як мимохідь упиваються пахощами квітки в королівському саду!» А потім, обплутавши тебе жіночими хитрощами, злетівши з тобою у височінь на крилах насолоди, погамувавши свою жадобу втіх, я наказала б укинути тебе в колодязь, де ніхто ніколи б тебе не знайшов — його й викопали тут для того, щоб можна було мститися, не боячись правосуддя; він наповнений гашеним вапном, яке перетворило б твоє тіло на попіл. І ти залишився б тільки в моєму серці, залишився навіки.

Анрі не здригнувся, не затремтів, спокійно дивлячись на дівчину, і його безстрашний погляд наповнив її радістю.

-Ні, я ніколи так не зроблю! Не пастка ждала тебе тут, а палке жіноче серце, і вкинуть у колодязь не тебе, а мене.

— Все це видається мені дуже дивним, — промовив де Марсе, пильно придивляючись до неї. — Ти, мабуть, славна дівчина, але з якимись химерами. Чесне слово, ти якась жива загадка, й мені не так просто її розгадати.

Анрі сказав ці слова по-французькому — і Пакіта нічого не зрозуміла. Вона дивилася на нього з глибокою ніжністю, і її широко розкриті очі ніколи не могли б видатися дурними — такою любострасною жагою вони пломеніли.

— Послухай, любове моя, — сказала вона, повертаючись до своєї першої думки, — хочеш зробити мені приємність?

— Я зроблю все, чого ти захочеш і навіть те, чого ти не хочеш, — сміючись, відповів де Марсе, який знову віднайшов свою невимушеність світського джигуна і вирішив ловити любовне щастя, не заглядаючи ні назад, ні вперед. А може, покладаючись на свої сили та на свою досвідченість у коханні, він сподівався за кілька годин цілком підкорити собі цю дівчину й випитати всі її таємниці.

— Тоді дозволь я вберу тебе на свій смак.

— Роби, як тобі заманеться, — сказав Анрі.

Пакіта з радісною поквапністю дістала з шафи червону оксамитову сукню й обрядила в неї де Марсе, потім наділа йому на голову жіночого чепчика, а на плечі накинула шаль. Розважаючись, мов дитина, цими невинними витівками, вона водночас сміялася судорожним сміхом і скидалася на пташку, яка б’ється крильми об свою клітку, хоча не має ні надії, ні бажання вирватися назовні.

Хіба можливо описати нечувані насолоди, яким віддавалися ці дві прекрасні істоти, створені небом у ту хвилину, коли воно перебувало в радісному настрої? Але, мабуть, треба в метафізичній формі передати дивні й майже фантастичні враження молодика. Чоловіки, що належать до того суспільного кола, до якого належав де Марсе, й живуть так, як жив він, непомильно вміють розпізнавати невинність дівчини. Але дивна річ! — хоч Пакіта, як виявилося, зберегла цноту, проте вона аж ніяк не була невинна. Те саме примхливе поєднання таємничого і реального, тіні та світла, жахливого і прекрасного, насолоди та небезпеки, раю і пекла, яким був позначений початок цієї пригоди, знайшло своє продовження й у поведінці норовливого та чудесного створіння, яке лежало в обіймах де Марсе. Всі хитромудрості найвищого любострастя, все, що досі знав Анрі з поезії почуттів, названої коханням, потьмяніло перед скарбами, якими обдарувала його ця дівчина, чиї іскристі очі не обманули в жодній зі своїх обіцянок. То була справжня східна поема, напоєна тим самим сонцем, яка зігріває трепетні рядки Сааді й Хафіза. Але ні ритми Сааді, ні ритми Піндара не передали б екстазу, розгубленого й бентежного, що опанував цю чарівну дівчину, коли розвіялася омана, в якій тримала її чиясь залізна рука.

— Пропала! — вигукнула вона. — Я пропала! О, мій Адольфе, завези мене на край світу, на який-небудь острів, де б ніхто, ніхто нас не знав! І щоб наша втеча не залишила жодних слідів, бо за нами гнатимуться навіть у пеклі! Господи, вже розвиднілося! Втікай. Чи побачу я тебе коли-небудь? Атож, завтра ми зустрінемося, хай навіть для цього мені доведеться вбити всіх своїх сторожів. До завтра!

Вона припала до нього — і в її обіймах відчувався жах перед неминучою смертю. Потім натисла на якусь пружинку, що, мабуть, сполучалася з дзвінком і стала просити де Марсе, щоб він дозволив зав’язати собі очі.

— А якщо я не хочу? Якщо я хочу залишитися тут?

— Цим ти лише прискориш мою смерть, — сказала вона. — Бо тепер я певна, що помру за тебе.

Анрі не став наполягати. Адже чоловік, який щойно впився любовними втіхами, часто виявляє схильність про все забути, можна сказати невдячність, у нього виникає бажання вирватися на волю, піти прогулятися, він навіть відчуває деяку зневагу, а то й відразу до свого божества — одне слово, підкоряється непоясненним почуттям, які роблять його підлим і ницим. Про те, що таке невиразне, але цілком реальне відчуття часто виникає в душах, не просвітлених небесним сяйвом, не помазаних святими пахощами, які підживлюють постійність почуттів, знав, безперечно, Руссо, і саме тому в «Новій Елоїзі», в кінці того довгого листування він описав пригоди лорда Едуарда. Власне, Руссо надихався творами Річардсона, але відійшов від них у витлумаченні безлічі подробиць, що надало цьому пам’ятнику його творчості незвичайного чару. В ньому він передав нащадкам великі ідеї, які нелегко збагнути, коли читаєш роман у юності й шукаєш у ньому тільки опис палкого і найбільш плотського з почуттів, тоді як серйозні письменники та філософи використовували образи роману Руссо тільки для обґрунтування або на підтвердження якого-небудь глибокого висновку: і саме на сторінках, присвячених пригодам лорда Едуарда, подано одну з найістотніших думок автора, позначену воістину європейською витонченістю.

Отже, де Марсе перебував під владою тих невиразних почуттів, яких справжнє кохання не знає. Повернутися до жінки, яку він уже спізнав, Анрі міг тільки в тому разі, якби переконався, що вона не має собі рівних, і якби спогад про неї міцно заволодів його серцем. Справжнє кохання володарює передусім у пам’яті. Чи можна кохати жінку, чий образ не закарбувався в душі ні вишуканістю насолод, ні силою почуттів? Анрі й не здогадувався, що Пакіта вже запанувала над його серцем за допомогою саме цих двох засобів. У ту хвилину, весь охоплений блаженною знемогою, чарами тілесної меланхолії, досі зберігаючи на губах присмак найсолодших ласощів, які будь-коли куштував, він не здатен був заглянути у власне серце.

Рано-вранці Анрі знову опинився на Монмартрському бульварі, бездумним поглядом провів карету, яка швидко поїхала геть, дістав із кишені дві сигари і припалив одну від ліхтаря торговки, що продавала горілку та каву робітникам, вуличним хлопчакам, городникам, усій тій паризькій людності, яка починає трудове життя вдосвіта. Пахкаючи сигарою і засунувши руки до кишень, з недбалістю, що аж ніяк не робила йому честі, Анрі пішов собі бульваром.

«Чудова річ — сигара! Ось що чоловікові не обридне ніколи», — подумав він.

А про Золотооку дівчину, в яку тоді були закохані до нестями всі найблискучіші паризькі чепуруни, він і думати майже забув! Думка про смерть, що виникла в розпалі втіх і не раз затуманювала чоло прекрасного створіння, спорідненого і з гуріями Азії — через свою матір, і з Європою — за своїм вихованням, і з тропіками — за місцем народження, уявлялася йому однією з тих витівок, до яких жінки вдаються, щоб сильніше зацікавити чоловіка.

— Пакіта — з Гавани, з найбільш іспанської з усіх країн Нового Світу. Тому й вирішила вона розіграти переді мною жах, а не страждання, опір, кокетство чи почуття обов’язку, як учинила б на її місці парижанка. Присягаюся її золотими очима, мені дуже хочеться спати!

Побачивши найманий кабріолет, який стояв на розі вулиці біля закладу Фраскаті, чекаючи, коли надумає повертатися додому хто-небудь із картярів, він розбудив візника і дав йому свою адресу, а приїхавши, відразу ліг спати і вмить заснув сном шалапутів, а цей сон, за дивним збігом, якого не помітив ще жоден автор популярних пісень, майже так само міцний, як і сон невинності. А може, це тільки підтвердження відомої аксіоми, яка твердить, що крайності сходяться.

Близько полудня де Марсе прокинувся і, потягуючись у постелі, відчув напад вовчого голоду, що змагає кожного на ранок після перемоги, як то можуть підтвердити бувалі солдати. Побачивши перед собою Поля де Манервіля він щиро зрадів, бо за подібних обставин немає нічого приємнішого, як поснідати в доброму товаристві.

— То ти вдома! — сказав йому приятель. — А ми усі вже були подумали, що ти цими останніми днями десь замкнувся із Золотоокою дівчиною.

— Золотоока дівчина! Та я й думати про неї перестав. Чи в мене немає іншого клопоту?

— Ага! Ти криєшся!

— Чом би й ні? — засміявся де Марсе. — Хто криється, той уміє розраховувати. Послухай-но... Але ні, я не скажу тобі ні слова. Ти ніколи нічого мене не навчиш, тож і я не хочу марно розтринькувати скарби свого політичного мистецтва. Життя — річка, яка сприяє обміну товарами. Присягаюся найсвятішим для мене на землі — своїми сигарами, я ніколи не буду — професором політичної економії, пристосованої до розуміння йолопів. Ліпше поснідаймо. Дешевше буде почастувати тебе тунцем в омлеті, ніж подарувати тобі мій мозок.

— То ти не хочеш бути відвертим із друзями?

— Ну, гаразд, голубе, — сказав Анрі, який рідко пропускав нагоду поіронізувати. — Розумію твою цікавість, адже й тобі, як і всякому іншому, може, доведеться коли-небудь критися. А я, зрештою, тебе люблю... Авжеж, я тебе люблю! Повір, Полю, якщо ти раптом надумаєш пустити собі кулю в лоб і тебе можна буде врятувати тисячофранковим білетом, ти завжди знайдеш його в мене — але ж ти поки що не віддав у заставу свої землі, чи не так, Полю? Якщо завтра ти захочеш стрілятися, я сам відмірю відстань і заряджу пістолети, щоб тебе вбили за всіма правилами. Нарешті, якби комусь, крім мене самого, спало на думку говорити про тебе погано за твоєї відсутності, йому довелося мати б справу з небезпечним джентльменом, який сидить у моїй шкурі — ось що я називаю справжньою дружбою. Так от, хлопче, з огляду на те, що тобі теж коли-небудь доведеться критися, затям собі, що існує два види скритності: скритність пряма і скритність ухильна. Скритність пряма властива для йолопів, вона обмежується мовчанкою, запереченнями, насупленим виглядом, замкненими дверима, а по суті цілковитою безпорадністю. Ухильна скритність тільки іноді вдається навіть до прямого підтвердження факту. Якби сьогодні ввечері у клубі я заявив: «Чесне слово, Золотоока дівчина не виправдала коштів, які я на неї витратив!» — усі закричали б, після того як я пішов би: «Ви чули, як цей хлюст де Марсе похвалився, ніби володів Золотоокою дівчиною? Це він хотів спекатися суперників, ох і спритник же!» Але це хитрість вульгарна і ризикована. Завжди знайдуться кілька йолопів, ладних повірити в будь-яке признання, навіть найбезглуздіше. Найкраще критися в той спосіб, яким користуються розумні жінки, коли хочуть замилити очі своїм чоловікам. Спосіб полягає в тому, що коханець розголошує свої взаємини з жінкою, якою він не дорожить, якої не любить і, може навіть, ніколи нею не володів — і таким чином зберігає добру славу тієї, яку кохає настільки, щоб шанувати її. Це я називаю взяти собі жінку — ширму. Ага, ось і Лоран. Ну, що ти нам сьогодні приніс?

— Остендзькі устриці, пане граф...

— Рано чи пізно ти зрозумієш, Полю, як то цікаво морочити світ, приховуючи від нього наші таємні вподобання. Мені надзвичайно приємно, коли я почуваю себе недосяжним для пересудів світської юрби, яка ніколи не знає, ні чого вона хоче, ні чого їй треба, засіб плутає з метою й навпереміну то обожнює, то кляне, то підносить, то валить кумирів. Яке щастя збуджувати її хвилювання і не хвилюватися самому, приборкувати її, а самому ніколи не підкорятися! Якщо є глузд чимось пишатися, то це владою, яку ти сам для себе здобув, такою владою, коли ти розпоряджаєшся і причиною і наслідком, і першоосновою і результатом. Так от, жодна людина не знає, ні кого я люблю, ні чого я хочу. Можливо, коли-небудь і стане відомо, кого я любив і чого я прагнув, як стають відомими завершені драми, але дозволити, щоб хтось заглянув у мої карти? Яка слабкість, яка наївність! Я не знаю нічого жалюгіднішого, аніж сила, переможена хитрістю. Я б із радістю освоїв ремесло посла, якби дипломатія була так само складною, як і життя. А втім, я сумніваюся в цьому, життя, звичайно, складніше. Чи плекаєш ти які-небудь амбіції, хочеш чогось домогтися в житті?

— Ти, певно, смієшся з мене, Анрі. Хіба ти не знаєш, що я людина цілком пересічна, а отже, мені простіше простого домогтися чого завгодно.

— Молодець, Полю! Якщо ти завжди глузуватимеш із себе, ти скоро навчишся глузувати з усього світу.

Коли приятелі, снідаючи, закурили сигари, все, що відбулося минулої ночі, раптом постало перед де Марсе у зовсім іншому світлі. Як у багатьох дуже розумних людей, його проникливість виявлялася не відразу, він осягав суть подій поступово. Як у всіх натур, наділених здатністю жити передусім у теперішньому часі, як то кажуть, вичавлювати з життя соки й усмоктувати їх, його ясновидіння потребувало своєрідного сну, щоб установити зв’язок причин і наслідків. Таким був кардинал Рішельє, що не перешкоджало йому володіти даром передбачення, необхідного для великих задумів. До таких людей належав і де Марсе, але спочатку він застосовував свою зброю лише в гонитві за втіхами, й одним із наймудріших політиків свого часу він став уже тоді, коли переситився насолодами, про які насамперед думає молодий хлопець, якщо має золото і владу. У такий спосіб чоловік гартує характер: він підкоряє жінку своїй волі, але сам не підкоряється волі жінки. І ось де Марсе здалося, що Золотоока дівчина його ошукала, — такого висновку він дійшов, окинувши одним поглядом усі події минулої ночі, коли втіхи спершу тільки дзюркотіли струмочками, поступово перетворюючись на бурхливі потоки. Він раптом набув здатність прочитати цю справді блискучу сторінку кохання, розгадати її прихований зміст. Чисто фізична непорочність Пакіти, її радісний подив, кілька її вигуків у хвилини екстазу, спочатку йому зовсім незрозумілі, але тепер цілком очевидні, все це довело де Марсе, що він заступав когось іншого. А що йому були знайомі всі види розпусти і він дивився на примхи плоті з цілковитою байдужістю, вважаючи їх цілком виправданими, якщо вони знаходили собі задоволення, то сам порок анітрохи не обурив Анрі, бо він знав його, як знають друга, але його образило те, що він зіграв у ньому чиюсь чужу роль. Якби його припущення підтвердилися, він почув би себе ображеним до глибини душі. Вже одна підозра розбудила в ньому шалену лють, і він заричав, мов тигр, з якого посміялася газель — але в цього тигра зі звіриною силою поєднувався диявольський розум.

— Що з тобою? — запитав Поль.

— Ет, пусте!

— Не хотів би я почути від тебе подібне «Ет, пусте!» у відповідь на запитання: «Що ти проти мене маєш?», бо в такому разі нам би довелося вже завтра битися на дуелі.

— Я більше не б’юся на дуелі, — сказав де Марсе.

— Це вже зовсім трагічно. То ти тільки вбиваєш, так?

— Ти перекручуєш значення слів. Я не вбиваю, а страчую.

— Ти щось надто по-чорному жартуєш сьогодні, друже, — сказав Поль.

— В цьому нічого дивного. Від хтивості до гніву лише один крок. Чому? Я не знаю, і я не настільки цікавий, щоб дошукуватися причини... А ці сигари просто чудові. Налий чаю своєму другові... А ти знаєш, Полю, що я живу, як скотина? Пора нарешті замислитися про майбутнє, застосувати свої сили на щось таке, заради чого було б варто жити. Життя — дивна комедія. Мене лякає і смішить непослідовність наших суспільних порядків. Уряд велить зітнути голову бідоласі, який убив одну людину і дозволяє жити тварюкам, які в прямому медичному розумінні, щороку відправляють на той світ із десятеро, а то й більше молодих людей. Не менше десятка пороків руйнують суспільство і лишаються непокараними — безпорадна проти них і мораль... Хочеш іще чашку чаю? Повір мені, людина — акробат, який танцює на краю провалля. Нам торочать про аморальність «Небезпечних взаємин»^[51] і ще не пам’ятаю якої книжки, написаної від імені покоївки; але ж існує книга куди огидніша, бридкіша, жахливіша, розпусніша, книга, яка завжди розгорнута і ніколи не закривається, велика книга світського життя, не кажучи вже про іншу, в тисячу разів небезпечнішу, яка складається з тих фраз, що їх говорять один одному на вухо чоловіки, або з тих пліток, якими пошепки обмінюються жінки на балу, затуляючись віялом.

— Анрі, з тобою явно щось негаразд і це впадає у вічі, попри твою ухильну скритність.

— Твоя правда! Знаєш, друже, мені треба згаяти час до вечора. Ходімо грати в карти. Може, мені пощастить, і я програюся.

Де Марсе підвівся, взяв жмут банкових білетів, згорнув їх у трубочку й запхав до портсигара, одягся і, скориставшись Полевим екіпажем, вирушив до «Салону іноземців», де вбив час до обіду, ганяючись за мінливим щастям азартної гри, коли виграш змінюється програшем і навпаки, щастям, у якому діяльні натури приречені на байдикування, знаходять для себе останній вихід. Увечері він з’явився на умовлене місце і слухняно дозволив зав’язати собі очі. Потім величезним зусиллям волі, на яке здатні лише по-справжньому сильні люди, він зосередив усю свою увагу та кмітливість на тому, щоб угадувати, якими вулицями їхала карета, і був майже певний, що його привезли на вулицю Сен-Лазар і зупинили біля садової хвіртки особняка Сан-Реаль. Коли, як і першого разу, він пройшов у цю хвіртку, коли його поклали на ноші й понесли, — мабуть, знову ж таки мулат і кучер, — він почув, як у них під ногами зашарудів пісок і зрозумів навіщо дотримувалися такого надзвичайного застережного заходу. Якби йому надали змогу йти своїми ногами, він міг би відломити гілочку з куща, а згодом роздивитися пісок, який прилип до підошов, — тоді як переправлений у неприступний для нього дім, так би мовити, повітряним шляхом, він мав сприйняти своє любовне щастя як сон — таким воно досі й було насправді. Але, на свою біду, людина нічого не робить досконало — ні у своїх добрих, ні в якихось інших діяннях. Усе, створене її руками або розумом, рано чи пізно руйнується. Пройшов дрібний дощик, земля була волога. Вночі квіти пахнуть сильніше, ніж удень, і коли Анрі несли по алеї він почув пахощі резеди. Ця прикмета була важливою — вона могла допомогти в пошуках дому, де жила Пакіта. Він намагався навіть запам’ятати всі повороти, які робили в домі його носії й мав надію, що йому вдалося б повторити цей шлях. Як і вчора, Анрі опинився на дивані, перед Пакітою, вона зняла з нього пов’язку, але він побачив її блідою, змарнілою, із заплаканими очима. Уклякла, наче янгол у молитві — янгол сумний і сповнений глибокої меланхолії — бідолашка була зовсім не схожа на те цікаве, нетерпляче, рухливе створіння, яке на своїх крилах піднесло де Марсе на сьоме небо любовних утіх. У цьому розпачі, тільки злегка пом’якшеного жадобою насолод було стільки невдаваного почуття, що грізний де Марсе, у захваті перед цим новим обличчям довершеного витвору природи, в одну мить забув про головну мету цього побачення.

— Що з тобою, Пакіто?

— Друже мій, забери мене звідси, сьогодні ж уночі забери. Відвези куди-небудь далеко-далеко і заховай так, щоб ніхто там не міг мене впізнати, щоб ніхто не сказав: «Та це ж Пакіта!», а на розпитування ніхто не зміг би відповісти: «Є тут дівчина із золотавими очима та довгими косами». Там я подарую тобі стільки втіх, скільки захочеш. А коли ти розлюбиш мене і покинеш, я тобі не дорікатиму, не скажу жодного слова. І хай тоді моя доля не бентежить твоє сумління, бо один лише день, прожитий біля тебе, коли я бачитиму твоє обличчя, буде мені дорожчий за все життя. Але якщо я залишуся тут, мені смерть.

— Покинути Париж, крихітко, я не можу, — відповів Анрі. — Я не належу самому собі, я пов’язаний клятвою з долею кількох людей, які мені підкоряються так само; як я підкоряюсь їм. Але в Парижі я можу створити для тебе притулок, куди не проникне жодна жива душа.

— Ти забуваєш, що жіноча душа здатна проникнути всюди.

Ніколи ще людський голос не виражав такого моторошного жаху.

— Що ж тобі може статися, якщо я відгороджу тебе від усього світу?

— Отрута долає всі перешкоди! — відповіла Пакіта. — Донья Конча вже тебе підозрює. Та й неважко помітити, що я тепер уже не та, — провадила вона, ронячи сльози, які блискучими краплями котилися по її щоках. — Ну що ж, коли ти залишаєш мене під владою страховиська, яке мене розтерзає, хай сповниться твоя свята воля! Але ходи до мене, дай мені спізнати в нашому коханні всю насолоду життя. А настане моя смертна година, я благатиму, плакатиму, кричатиму, захищатимуся і, може, ще зумію врятуватися.

— Кого ж ти благатимеш? — запитав він.

— Мовчи! — сказала Пакіта. — Якщо я вимолю прощення, то, може, тільки завдяки своїй стриманості.

— Дай мені мою сукню, — підступно попросив Анрі.

— Ні, ні, — швидко відказала вона, — залишайся тим, ким ти є, одним із янголів, яких мене навчали ненавидіти, в яких я бачила тільки страховиська, а насправді нема нічого прекраснішого під небом, ніж ви, — провадила вона, пестливо перебираючи волосся Анрі. — Ти навіть не уявляєш собі, яка я невігласка. Мене нічого не вчили. З дванадцятьох років я живу під замком і нікого не бачила. Я не вмію ні читати, ні писати, а розмовляю лише по-англійському та по-іспанському.

— Ти ж отримуєш листи з Лондона — як же ти їх читаєш?

— А, листи! Ось поглянь! — сказала вона, витягуючи з високої японської вази якісь папери.

Пакіта подала де Марсе листи і з неабияким подивом молодик побачив там накреслені кров’ю химерні фігурки, схожі на знаки в ребусі, з яких, мабуть, складалися фрази, сповнені палкої жаги.

— Оце так! — вигукнув він, милуючись дивними ієрогліфами, які створила винахідлива ревність. — Та ти перебуваєш під владою якогось генія пекла?

— Атож, генія пекла! — повторила вона.

— Як же ти змогла виходити на вулицю?

— Ох! — зіткнула Пакіта. — 3 цього й почалася моя погибель. — Я поставила донью Кончу між страхом негайної смерті і карою, яка загрожує їй тільки в майбутньому. Мене заполонила диявольська цікавість, я захотіла проникнути за бронзову огорожу, яку поставили між мною та всім живим, я хотіла подивитися, які вони чоловіки, бо з них знала лише маркіза і Кристеміо. Наш кучер та лакей, що нас супроводжує — старі діди...

— Невже ти весь час була під замком, здоров’я вимагає...

— О, ми гуляли, — відповіла вона, — але вночі за містом, на березі Сени, далеко від усіх.

— І ти не дорожиш такою любов’ю?

— Ні, — відповіла вона, — тепер ні. Хоч яким багатим було це життя, огорнуте таємницею, воно лише сутінки супроти сонячного світла.

— Що ти називаєш сонячним світлом?

— Тебе, мій прекрасний Адольфе! Того, за кого я готова віддати життя. Всі палкі почуття, про які мені казали, які я збуджувала, тепер збуджуєш ти в мені. Я довго не розуміла, в чому сенс життя, але тепер я його відчула, адже досі кохали тільки мене, сама ж я кохання не знала. Я все покину заради тебе, тільки забери мене звідси. Якщо хочеш, я стану твоєю іграшкою, але тримай мене при собі, поки не зламаєш.

— А ти потім не пожалкуєш?

— Ніколи! — сказала вона, дозволяючи йому все читати у своїх очах, золоте сяйво в яких залишалося прозорим і чистим.

«Отже, мені віддали перевагу? — подумав Анрі, який здогадувався про істину, але був схильний у ту хвилину простити образу в ім’я такого наївного кохання. — Там видно буде», — вирішив він.

Хоч Пакіта не була зобов’язана давати йому звіт про своє минуле, найменший спогад про нього ставав злочином у його очах. Він умів, затаївши свою приховану думку, тверезо і холодно спостерігати за своєю коханою під час найсолодших утіх, яких не подарувала б своєму коханому навіть пері, що спустилася до нього з небес. Здавалося, природа створила Пакіту для кохання, і тільки для кохання. Від першої ночі до другої її жіночий геній домігся разючого поступу. Незважаючи на велике самовладання де Марсе, на його недбале ставлення до насолод кохання, незважаючи на пересиченість ласками минулої ночі, він знайшов у Золотоокій дівчині той сераль, який здатна створити для свого коханого любляча жінка і від якого не відмовиться жоден чоловік. Пакіта володіла даром утамовувати пристрасть, яка змагає усіх великих людей, таємничу пристрасть до нескінченного, так драматично виражену у «Фаусті», так поетично відтворену в «Манфреді»^[52], пристрасть, яка примушувала Дон-Жуана зазирати в саму глибінь жіночих сердець у надії знайти там ту безмежність, на пошуки якої вирушають стільки мисливців за привидами і яку вчені сподіваються відкрити в науці, а містики прозирають у Богові. Надія, що він знайшов нарешті ідеальну істоту, з якою можна битися в герці без переситу і втоми, привела де Марсе в захват і вперше за тривалий час він розкрив своє серце. Нерви його розслабилися, холодність розтанула в атмосфері цієї палкої душі, категоричні погляди кудись відлетіли, і щастя забарвило його життя в білі та рожеві кольори — кольори будуару Пакіти. Охоплений неймовірним любовним збудженням, він дозволив, щоб його винесло за межі, які досі його пристрасть ніколи не переходила. Він не хотів, щоб ця дівчина ніби умисне виплекана якоюсь штучною любов’ю для потреб його серця, домоглася над ним переваги, і в своєму марнолюбстві, яке спонукає чоловіка з усіх халеп виходити переможцем, знайшов сили, щоб підкорити цю дівчину. Але переступивши межу, за якою душа уже не владна над собою, він заблукав у тому переддвер’ї раю, що його іноді досить безглуздо називають просторами уяви, і проявив себе ніжним, привітним, добрим. Він довів Пакіту майже до нестями.

— Чом би нам не податися в Сорренто, в Ніццу, в К’яварі і не прожити там усе життя? Хочеш? — спитав він Пакіту проникливим голосом.

— Та хіба треба тобі запитувати, чи я хочу? — вигукнула вона. — Хіба я маю власну волю? Без тебе я ніщо, я існую лише для того, щоб давати тобі насолоду. Якщо ти хочеш знайти притулок, гідний нас, їдьмо в Азію, єдиний край, де кохання може розгорнути крила.

— Ти маєш рацію, — підтримав її Анрі. — Ми поїдемо в Індію туди, де вічно буяє весна і квітує земля, туди, де людина може жити в царственій розкоші, і ніхто її за це не засуджує — не те що в дуркуватих країнах, де люди намагаються запровадити в життя банальну химеру рівності. Ми поїдемо в країну, де люди живуть в оточенні цілого народу рабів, де сонце освітлює вічно білі палаци, де в повітрі витають п’янкі пахощі, де пташки оспівують кохання і де вмирають, коли не можуть більше кохати...

— І де вмирають разом, — додала Пакіта. — Але тільки їдьмо не завтра, а негайно, в цю ж таку хвилину. Заберімо з собою й Кристеміо.

— Мабуть, насолода — це єдине для чого варто жити. Ми поїдемо в Азію, але для того, щоб туди поїхати, дитино, треба багато золота, а щоб добути золото, треба влаштувати свої справи.

Пакіта нічого не розуміла в таких речах.

— Золото? Та тут його отака купа, — сказала вона, піднявши руку.

— Але воно не моє.

— Ну то й що? — здивувалася Пакіта. — Воно нам потрібне, візьмімо його.

— Воно тобі не належить.

— Не належить? — повторила вона. — Адже мене ти взяв? Візьми й золото, і воно теж стане твоїм.

Він засміявся.

— Невинна бідолашко! Та ти зовсім нічого не тямиш у житейських справах!

— Ні, але ось у цьому я тямлю! — вигукнула вона, притягуючи Анрі до себе.

І раптом у тут саму мить, коли де Марсе забув про все на світі й прагнув тільки одного — навіки заволодіти цим створінням, він одержав у самому розпалі свого екстазу удар кинджалом, що пронизав його серце, завдавши йому смертельної образи. З силою піднявши його, наче щоб помилуватися ним, Пакіта вигукнула:

— О, Маргарито!

— Маргарито! — з люттю крикнув де Марсе. — Тепер я знаю все, в чому ще сумнівався.

Він кинувся до комода, в якому зберігався довгий кинджал. На щастя для нього і для Пакіти, комод був замкнений. Наштовхнувшись на перепону, лють Анрі тільки посилилась; але він опанував себе, знайшов свою краватку і рушив до дівчини з таким промовисто грізним виглядом, що, навіть не здогадуючись, у якому злочині її звинувачують, Пакіта зрозуміла, що їй загрожує смерть. Рятуючись від зашморгу, який де Марсе намагався накинути їй на шию, вона одним стрибком відскочила в протилежний кінець кімнати. Між ними виникла боротьба. Вони не поступалися одне одному в гнучкості, спритності й силі. Щоб закінчити боротьбу на свою користь, Пакіта кинула під ноги коханцеві подушку, він спіткнувся й упав, а дівчина, скориставшись із цієї хвилини перепочинку, натиснула на пружинку дзвінка, кличучи на допомогу. Мулат з’явився негайно. Як оком змигнути стрибнув він на де Марсе, повалив його і поставив ногу йому на груди, натискаючи підбором на горло. Де Марсе зрозумів, що чинити опір марно, бо в ту ж мить він буде розчавлений за одним знаком Пакіти.

— Чому ти хотів убити мене, любове моя?

Де Марсе мовчав.

— Чим я тобі не догодила? Скажи, поясни мені.

Анрі зберігав флегматичний спокій сильної людини, що почуває себе переможеною — холодну, мовчазну, чисто англійську стриманість, відчуття власної гідності, не принижене хвилинною покірливістю долі. До того ж, попри напад шаленої люті, який опанував його, він уже зрозумів, наскільки необачним з його боку було накликати на себе гнів правосуддя, вбивши цю дівчину відразу, а не підготувавши вбивство заздалегідь, щоб забезпечити собі безкарність.

— Коханий мій, — знову заговорила Пакіта, — скажи що-небудь, не залишай мене без прощального слова любові. Я не хочу, щоб у мене збереглася пам’ять про той жах, який ти вселив у моє серце. Та скажеш ти хоч слово? — крикнула вона, у гніві тупнувши ногою.

Замість відповіді де Марсе кинув їй погляд, який так промовисто говорив: «Ти помреш!» — що Пакіта кинулася до нього.

— То ти хочеш убити мене, так? Ну якщо моя смерть принесе тобі насолоду — вбий!

Вона подала знак Кристеміо, той зняв ногу з молодикових грудей і пішов, не виразивши на своєму обличчі ні схвалення, ні осуду вчинку Пакіти.

— Оце людина! — похмуро мовив де Марсе, показуючи на мулата. — Справжня відданість — це коли підкоряються безмовно. Він твій справжній друг.

— Я віддам його тобі, якщо хочеш, — відповіла Пакіта, — і він служитиме тобі так само віддано, як і мені, якщо я йому накажу.

Вона чекала від нього відповіді і, не дочекавшись, сказала голосом, сповненим задушевної ніжності:

— Адольфе, скажи мені хоч одне добре слово. Скоро й розвиднятися почне.

Анрі не відповів. Цей молодик мав одну прикру ваду, яку вважали за перевагу, адже люди схильні поклонятися навіть навіженству, коли воно здається їм проявом сили. Анрі не вмів прощати. Подарувати кривду — а це, безперечно, один із проявів душевної витонченості, — здавалося йому безглуздям. Жорстокий норов жителів Півночі, який в англійців у крові, дістався йому в спадок від батька. Він був непохитний, як у своїх добрих, так і в поганих почуттях. Вигук Пакіти здався йому тим жахливішим, що розвінчав його у хвилини найсолодшого тріумфу його чоловічої гідності. Надія, любов, усі почуття були збуджені в ньому до краю, його серце і розум палахкотіли жарким полум’ям; і ось замість осяяти його життєвий шлях, це полум’я згасло під подмухом крижаного вітру.

У Пакіти, яка очманіла від горя, вистачило тільки сил, щоб подати знак до розлуки.

— Цього вже не треба, — сказала вона, відкинувши пов’язку. — Якщо він не кохає мене більше, якщо він мене ненавидить, значить, кінець усьому.

Вона чекала його прощального погляду і, не дочекавшись, знепритомніла. Мулат кинув на Анрі такий жахливо промовистий погляд, що молодик уперше в своєму житті затремтів, а тим часом ніхто не зміг би йому відмовити в рідкісній відвазі. «Якщо ти не кохатимеш її від усієї душі, якщо завдаси їй бодай найменшої кривди, я тебе вб’ю!» — ось що означав той миттєвий погляд.

Майже з рабською догідливістю Кристеміо провів де Марсе через довгий тьмяно освітлений коридор і крізь потаємні двері в самому його кінці вивів його на сховані від сторонніх поглядів сходи, що виходили в сад особняка Сан-Реаль. Слідом за Кристеміо Анрі обережно пройшов по алеї між двома рядами лип до самої хвіртки і вийшов на вулицю, безлюдну о цій порі. Де Марсе все чудово запам’ятав. Карета чекала його, і цього разу мулат не сів з ним у екіпаж, а коли Анрі висунув у двері голову, щоб іще раз подивитися на сад і будинок, він побачив білі очі Кристеміо й обмінявся з ним поглядом. І з того, і з другого боку то була умисна образа, оголошення війни на дикунський лад, виклик на двобій, не обмежений жодними правилами, де підступність і зрада вважалися прийнятною зброєю. Кристеміо знав, що Анрі поклявся вбити Пакіту. Обидва чудово порозумілися.

«Пригода ускладнюється, стає досить цікавою», — подумав Анрі.

— Куди вас відвезти, пане? — запитав кучер.

Де Марсе звелів їхати до Поля де Манервіля.

Цілий тиждень Анрі не з’являвся додому, і ніхто не знав, ні що він робив, ні де пропадав весь цей час. Відсутність де Марсе врятувала його від гніву мулата, і стала причиною загибелі бідолашної дівчини, яка всі свої надії покладала на того, кого вона кохала, як ніхто досі не кохав на землі. В останній день того тижня, близько одинадцятої вечора Анрі під’їхав у кареті до садової хвіртки особняка Сан-Реаль. Троє чоловіків супроводжували його. Кучер, мабуть, теж був одним із його друзів, бо він підвівся на весь зріст на передку екіпажа, дослухаючись до найменшого шереху, як пильний сторож. Один із трьох інших став біля хвіртки з боку вулиці, другий зайшов у сад і сховався в затінку під муром, а останній з низкою ключів у руці рушив слідом за де Марсе.

— Анрі, нас зраджено, — сказав він.

— Але хто б міг нас зрадити, дорогий Феррагюсе?

— Вони не всі поснули, — відповів ватаг деворантів. — Отже, ясно, що хтось у домі сьогодні не доторкався ні до їжі, ні до питва. Придивися — бачиш оте світло?

— У нас же є план будинку — звідки воно йде?

— Я й без плану бачу, звідки воно йде, — сказав Феррагюс. — З маркізиних покоїв.

— А, мабуть, вона сьогодні приїхала з Лондона! — вигукнув де Марсе. — Ця жінка відібрала в мене навіть радість помсти! Але якщо вона випередила мене, мій дорогий Грасьєне, ми віддамо її до рук правосуддя.

— Послухай-но! Все уже скінчено, — сказав Феррагюс Анрі.

Обидва приятелі нашорошили вуха й почули приглушені зойки, які могли б розжалобити навіть тигра.

— Твоя маркіза не врахувала, що звуки можуть виходити назовні крізь димар каміна, — сказав ватаг деворантів, засміявшись, як сміється критик, радий, що знайшов ваду в творі видатного майстра.

— Лише ми вміємо передбачати все, — сказав Анрі. — Зачекай мене тут, а я піду подивлюся, щО там коїться в них нагорі, як вони залагоджують свої сімейні чвари. Богом присягаюся, вона, здається, повільно підсмажує її на вогні.

Де Марсе швидко піднявся знайомими сходами і відразу знайшов дорогу в будуар. Відчинивши двері, він мимоволі здригнувся, як здригається найвідважніша людина, коли бачить пролиту кров. А втім видовище, яке відкрилося очам де Марсе, вразило його не тільки цим. Маркіза була жінкою, і вона розрахувала свою помсту з витонченою підступністю слабкого створіння. Спочатку вона приховала свій гнів, щоб цілком переконатися в скоєному злочині, а вже потім покарати його.

— Надто пізно, коханий! — сказала смертельно поранена Пакіта, звернувши згаслий погляд на де Марсе.

Золотоока дівчина помирала, утопаючи в крові. Запалені світильники, тонкі пахощі, розлиті в повітрі, певний безлад, у якому досвідчене око шукача любовних пригод розпізнало сліди безумств властивих пристрастям, — усе вказувало на те, що маркіза з великим знанням справи допитала винну. Ці покої, де все яскріло білістю і де так упадали у вічі плями крові, свідчили, що тут точилася тривала й запекла боротьба. Руки Пакіти залишили відбитки на подушках. Усюди вона чіплялася за життя, всюди захищалася і всюди діставали її удари кинджала. Цілі клапті оббивки були видерті її закривавленими руками. Пакіта, мабуть, намагалася залізти якомога вище — її босі ноги залишили криваві сліди на спинці дивана, по якій вона видно бігла. Пакітине тіло, вкрите ранами, яких завдав кинджал її ката, свідчило про те, як нестямно боронила вона життя, адже Анрі зробив його для неї таким дорогим. Уже вмираючи, простерта на підлозі, вона покусала литки маркізи де Сан-Реаль, яка не випускала з рук залитого кров’ю кинджала. В маркізи були видерті цілі жмуття волосся, вона вся була покусана, і ранки кривавилися; пошматована сукня відкривала голе тіло, роздряпані груди. Але й у такому вигляді вона вражала просто-таки демонічною красою. Її мстиве, розлютоване обличчя впивалося запахом крові. Напіврозтулені губи трепетали, широко розкриті ніздрі не встигали вдихати повітря, і вона важко відсапувалася. Буває, що хижак, розлютившись, нападає на ворога, загризає його і, заспокоєний своїм торжеством, відразу про все забуває. Але інші довго кружляють навколо своєї жертви, стережуть її, щоб хтось, бува, не відібрав її в них, і в цьому вони схожі на Гомерового Ахілла, який дев’ять разів об’їхав навкруг Трої, тягнучи мертвого ворога, прив’язаного за ноги до колісниці. Такою була й маркіза. Вона не помітила Анрі. По-перше, вона була цілком упевнена в тому, що тут не може бути свідків; по-друге, вона геть очманіла від свіжої крові, була надто розпалена боротьбою, надто збуджена, щоб дивитись на хай там що, хоч би весь Париж розкинувся навколо неї неозорим амфітеатром. Якби зараз ударив грім, вона б його не почула. Вона не почула навіть останнього зітхання Пакіти, й була певна, що та досі жива.

— Помри без сповіді! — кричала вона їй. — Лети прямо в пекло, невдячна потворо! Хай віднині володіє тобою один диявол. За кров, яку ти йому віддала, ти заплатиш мені всією своєю кров’ю! Помри, помри, тисячу разів помри, я була надто добра до тебе, я вбила тебе відразу, а я б хотіла, щоб ти витерпіла всі ті муки, на які прирікаєш мене. Я залишуся жити! Я житиму нещасливою, приреченою любити тепер тільки Бога!

Маркіза нахилилася над Пакітою.

— Вона мертва! — сказала вона по тривалій мовчанці, наче раптово отямившись. — Мертва! О, я помру з розпуки!

Маркіза, занімівши від горя, обернулася, щоб упасти на диван, і в цю хвилину побачила Анрі.

— Хто ти такий? — скрикнула вона, кидаючись на нього з піднятим кинджалом.

Анрі схопив її за руку і таким чином вони змогли подивитися одне одному близько в обличчя. Від здивування й жаху кров застигла в їхніх жилах, і ноги в них затремтіли, як у наполоханих коней. Навіть Плавтові близнюки Менехми^[53] й ті не були такі схожі між собою.

— Ваш батько лорд Дадлі? — запитали обоє водночас. І обоє ствердно кивнули головою.

— Вона була вірна крові, — сказав Анрі, показуючи на Пакіту.

— Вона зовсім, зовсім невинна! — зойкнула Маргарита-Євфемія Порраверіль, падаючи на тіло Пакіти і стогнучи з горя. — Бідолашко моя! О, як би я хотіла воскресити тебе! Я помилилася, прости мені, Пакіто! Ти померла, а я... я живу! О, наскільки я нещасніша за тебе!

У цю хвилину перед ними постала жахлива мара — Пакітина мати.

— Знаю, ти скажеш, що продала її мені не для того, аби я вбила її! — крикнула маркіза старій. — Я знаю, чому ти вилізла зі свого барлогу. Я заплачу тобі за неї повністю ще раз. Мовчи!

Вона дістала з шухляди торбинку із золотом і бридливо кинула її під ноги старій. Дзенькіт золота викликав усмішку на закам’янілому обличчі грузинки.

— Я вчасно сюди прийшов, щоб урятувати тебе сестро, — сказав Анрі. — Правосуддя притягне тебе до відповіді...

— Ніколи, — відповіла маркіза. — Лише одна людина могла б зажадати від мене звіту про долю дівчини — Кристеміо. Але він мертвий.

— А мати? — спитав Анрі, показуючи на стару каргу. — Чи не боїшся ти, що віднині вона не дасть тобі спокою?

— Ні, вона походить із такої країни, де жінок не вважають людьми, а речами, де з ними роблять усе, що заманеться — продають, купують, убивають — одне слово, розпоряджаються ними для вдоволення своїх забаганок, як ви в Парижі розпоряджаєтеся своїм майном. Крім того, її терзає пристрасть, здатна вбити в ній усі почуття, і навіть почуття материнської любові, якби вона справді любила дочку, пристрасть...

— Яка? — зацікавлено спитав Анрі, уриваючи маркізу.

— Пристрасть до гри, хай убереже тебе від такого Бог! — відповіла вона.

— Але хто ж тобі допоможе замести сліди цієї витівки? — спитав Анрі, показуючи на Золотооку дівчину. — Правосуддя не подарує тобі...

— До моїх послуг її мати, — відповіла маркіза, показуючи на стару грузинку і знаком звелівши їй залишитись.

— Ми ще з тобою побачимося, — сказав Анрі, подумавши, що його друзі, мабуть, уже почали тривожитись і йому пора йти.

— Ні, брате мій, — відповіла вона, — ми вже не побачимось ніколи. — Я повернуся до Іспанії й пострижуся в монастир.

— Ти ще така молода і вродлива, — сказав Анрі, обнявши й поцілувавши її.

— Прощай, — відповіла вона. — Ніщо не втішить нас у втраті того, що здавалося нам вічним.

Через тиждень Поль де Манервіль зустрів де Марсе в Тюїльрійському саду, на терасі Фельянів.

— Послухай, харцизяко, а чого це тут так довго не видно нашої красуні — Золотоокої дівчини?

— Вона померла.

— Від чого?

— Від сухот.

Париж,

березень 1834 р. — квітень 1835 р.

1

Редкліф, Анна (1764–1823) — англійська письменниця, одна із засновниць готичного роману. Тут і далі виноски, позначені зірочкою, — це примітки перекладача.

2

Макферсон, Джеймс (1736–1796) — шотландський поет, містифікатор, який уславився «перекладом» із гельської (тобто стародавньої шотландської) поем Оссіана, що їх насправді написав сам Макферсон.

3

Книжка Шатобріана, Франсуа Рене (1768–1848), одного із засновників французького романтизму.

4

«Врятована Венеція» — трагедія англійського драматурга Томаса Отвея (1652–1685).

5

9 термідора 2 року за республіканським календарем (27 липня 1794 року) у Франції відбувся державний переворот, що призвів до повалення якобінської диктатури й встановлення Директорії (1794–1795).

6

«Кіллерінський настоятель» — роман Прево, Антуана Франсуа (або абата Прево) (1693–1763), одного з найуславленіших французьких письменників XVIII сторіччя, що написав також усесвітньо відомий роман «Манон Леско».

7

Ґрандісон — персонаж роману англійського письменника Семюела Річардсона (1689–1761) «Історія сера, Чарлза Ґрандісона», доброчесний англійський джентльмен, що суперничає в доброчесності зі своєю нареченою, Гаррієт Байрон.

8

Юнґ, Едуард (1683–1765) — англійський поет.

9

Шарле, Ніколи (1792–1845) — французький художник. Малював сюжети з життя людей нижчого стану — базарних торговок, вуличних хлопчаків, волоцюг тощо.

10

Алі-Паша Тепеленський (1741–1822) — номінальний васал Османської імперії, фактичний правитель Албанії й частини Греції.

11

Невимушеність (іт.).

12

Персонаж з опери Россіні «Цивільський цирульник».

13

За вказаною адресою (лат.).

14

Французький цирк.

15

Тут і тепер (лат.).

16

Брі — французька провинція, розташована неподалік від Парижа.

17

Тирс — жезл Діоніса, обвитий плющем.

18

Всупереч законам скорботному мужеві прах дочки повертає за допомогою дванадцяти друзів умирущий батько (лат.).

19

«Мельмот-Блукалець» — найвідоміший роман англійського письменника Чарльза Метьюрина (1782–1824).

20

Людовік XIX, дюк Ангулемський (1775–1844) — представник старшої гілки французьких Бурбонів. У 1830 році кілька хвилин номінально був королем Франції.

21

Аматори (іт.).

22

Фавар, Шарль Симон (1710–1792) — французький комедіограф, лібретист, композитор.

23

Тебе, Боже хвалимо (лат.).

24

Хай будуть якими вони є, або хай їх зовсім не буде (лат.).

25

Фуґґери — найбільший купецький і банкірський дім Німеччини XV і XVII століть.

26

Дюк де Монморансі-Лаваль (1760–1826) — французький державний і політичний діяч, представник знатного роду Монморансі.

27

Фоблаз — герой французького роману «Пригоди кавалера Фоблаза» Жана Батиста Лувре де Кувре, написаного на початку XIX сторіччя, тип розпусника і спокусника.

28

Луї де Крійон (1543–1615) — учасник Релігійних війн, спочатку на стороні католиків, а потім перейшов на сторону Генріха Четвертого.

29

Певно йдеться про твір Гегеля «Дух християнства і його доля».

30

«Нантський едикт», затверджений Генріхом IV у 1598 р., дарував протестантам релігійну свободу.

31

Не знаю (іт.).

32

Джордж Каннінг (1770–1827) — англійський політичний діяч, представник ліберального крила партії торі.

33

Марі Жанна Дюбаррі — остання фаворитка Людовіка XV.

34

Скаррон, Поль (1610–1660) — французький письменник.

35

Під благословенням святої матері Терези (лат.)

36

Любитимемо у вічності (лат.).

37

У душі (іт.).

38

Марі Франсуа Ксав’є Біша (1771–1802) — французький анатом, фізіолог та лікар.

39

Жак Кер (1400–1456) — видатний французький промисловець і державний діяч, радник короля Карла VI. Був заарештований і вигнаний за межі Франції, його двадцятимільйонний статок було конфісковано.

40

Місто за 21 км від Рима, знамените своїми віллами й білим вином.

41

Правляча династія в Нідерландах, назва якої походить від стародавнього князівства Оранж.

42

Доменіко Барбажа (1778–1841) — італійський імпресаріо.

43

«Національний конвент оголосив Пітта й Кобурга ворогами роду людського...» (Віктор Гюго «Історія») — Вільям Пітт (1759–1806) — прем’єр-міністр Англії в 1783–1801 і 1804–1806 рр.; був натхненником усіх військових союзів європейських держав проти революційної, а потім наполеонівської Франції. Фредерік де Сакс-Кобург (1737–1827) — австрійський фельдмаршал.

44

У який завгодно спосіб (лат.).

45

Персонаж із роману «Життя й думки Тристрама Шенді, джентльмена» англійського письменника Лоренса Стерна (1713–1768).

46

Франсуа Ежен Відок (1775–1857) — колишній кримінальний злочинець, який згодом став першим керівником Головного управління національної безпеки Франції.

47

Moineau — горобець (фр.).

48

Персонаж епістолярного роману англійського письменника Річардсона (1689–1761).

49

Задарма (лат.).

50

Жорстокий тиран (іт.).

51

Епістолярний роман французького письменника Шодерло де Лакло (1741–1803).

52

«Манфред» — поема Байрона.

53

Персонажі комедії давньоримського драматурга Плавта.