Book: Майстер



Майстер

Колм Тойбін

Майстер

Майстер

Бейбер і Майклу Стакам

Глава 1

Січень 1895 р.

ІНОДІ СЕРЕД НОЧІ йому снилися мертві, знайомі обличчя і напівзабуті лиця, що, мов метеори, промайнули його життям. Прокинувшись, він подумав, що за годину світатиме; і ще протягом кількох годин не буде чутно жодного звуку чи руху. Він торкнувся задубілих м’язів шиї; на дотик вони виявилися твердими й негнучкими, та болю не спричиняли. Повернувши голову, він почув хрускіт власних м’язів. «Риплю, мов старі двері»,— промовив він сам до себе.

Він знав, що треба знову заснути. Не можна лежати без сну протягом цих годин. Він і хотів би поринути в благословенну темряву, тільки б не дуже густу, потрапити до місцини, де не буде нікого й нічого, де можна відпочити від цих нав’язливих образів.

Наступного разу він прокинувся дивно збуджений і не розумів, де перебуває. Він часто прокидався в такий спосіб: схвильований, майже не пам’ятаючи, що бачив уві сні, жахаючись прийдешнього дня. Часом, куняючи, він бачив себе розніженим у сонячному мареві ранньої весни в Беллосгардо, на стільці під стіною старого будинку, коли далечінь ховається в тумані, а єство наповнює всеосяжне задоволення від теплих доторків сонця до щік і свіжих запахів гліциній, ранніх троянд і жасмину. У таких випадках, прокинувшись, він сподівався, що й день буде схожим на сон, що відблиски тих кольорів, того тепла та легкості супроводжуватимуть його аж до приходу наступної ночі.

Але цей сон був інакшим. То була ніч або пізні сутінки в якомусь старому італійському місті, на кшталт Орвіето чи Сіени, та в якому саме, було не ясно; то було просто старе місто з вузенькими вуличками, і він поспішав. Він не знав, чи був у ньому сам, а чи з кимось, але кудись квапився, а навколо було багато студентів, які повільно піднімалися на пагорб повз освітлені вікна крамниць, кав’ярень і ресторанів. Йому доводилося маневрувати, щоб знайти можливість їх обганяти, адже він дуже поспішав і був знервований. Попри всі спроби згадати, він не пам’ятав, чи був там із кимось; напевно, він був не сам, але супутник, мабуть, ішов позаду. Йому не вдавалося відновити в пам’яті чиюсь явну присутність, але, здається, поруч була якась тінь і час від часу лунав голос, який ліпше за нього знав, що треба поспішати, і, тихо лаючись, вимагав швидше порозганяти студентів, аби не плуталися під ногами.

Чого йому це наснилося? Пригадується, біля кожного світляного проміжку відкритого простору йому кортіло звернути з гамірної вулички на широкий майдан, але настирний голос не давав цього зробити, щоразу наполягаючи на тому, щоб рухатися далі. Чи дійсно цей надокучливий супутник наказував йому йти? Нарешті він вийшов на великий, традиційно італійський майдан, оточений вежами та гостроверхими дахами, що підпирали темне й неозоре чорнильно-синє небо. Він зупинився, удивляючись у цю картину, захоплено вбираючи її класичну симетрію і текстуру. У центрі майдану, згадавши це, він здригнувся, колом стояли люди. Він не бачив їхніх облич, тільки спини. І вже збирався до них підійти, коли фігури раптом обернулися. Серед них була його мати, у старості, така, якою він її востаннє бачив. Поруч із нею, в оточенні інших жінок, стояла тітка Кейт. Вони обидві померли багато років тому. Жінки усміхались і повільно рухалися до нього, їхні обличчя виглядали просвітлено, мов на полотні. Йому пригадалося слово, що наснилося так само, як і вся сцена. Чи то було слово: «благально»? Жінки просили, молили, заклинали його чи когось іншого, простягали вперед руки в німому благанні, та, коли вони наблизилися, він прокинувся, весь у холодному поту, охоплений єдиним бажанням, аби вони заговорили, щоб тільки він міг удовольнити жадання чи потребу цих двох жінок, яких він любив найбільше. Як після-смак цього сну прийшов виснажливий, тоскний сум, а з ним і нагальна, всеосяжна потреба засісти за писання, адже він знав, що заснути знову не зможе, тож слід якось утишити себе, заглушити цю тугу за двома найдорожчими жінками, котрих він утратив назавжди.

На мить він закрив обличчя руками, а потім згадав, що змусило його прокинутись, і тепер він усе віддав би, щоб тільки забути той момент, аби він не мучив його цілий день. На тому майдані він заглянув у вічі своїй матері, її погляд був повен паніки, а губи — готові розверзтись у крику. Очевидно, вона страшенно потребувала чогось такого, що не могла отримати, а він не допоміг їй.


НАПЕРЕДОДНІ НОВОГО РОКУ Генрі відхилив усі запрошення. У листі до леді Волслі він писав, що цілий день просидів на репетиціях у компанії гладких жінок, які робили костюми. Йому було ніяково та тривожно, часом лихоманило, а іноді й захоплювало те, що діялося на сцені, бо театр іще був для нього чимось новим і зворушливим. Він просив леді Волслі та її чоловіка помолитися за нього перед прем’єрою, до якої вже залишалось недовго.

Увечері він був ні на що не здатний, а вночі погано спав. Ні з ким не бачився, крім власних слуг, але ті розуміли, що його ліпше зайвий раз не турбувати.

Прем’єру його п’єси «Ґай Домвілль» про заможного спадкоємця, котрий мусить зробити вибір між продовженням традицій католицької родини та усамітненням у монастирі, заплановано на п’яте січня. Усі запрошення вже розіслано, і багато хто вже відповів, що вдячно їх приймає. Александр — режисер і виконавець головної ролі — мав добрі зв’язки серед театралів і забезпечив акторів дорогими костюмами, що достовірно відтворювали дух XVIII ст., коли відбувалося дійство. І все ж таки, попри своє захоплення товариством акторів і світлом рампи, попри щоденні зміни та невеличкі зрушення в постановці, він зауважував, що не створений для театру. Сідаючи за письмовий стіл, він важко зітхав, так хотілось аби це був звичайний письменницький день, коли можна перечитати написане вчора, провести весь ранок у неспішному редагуванні, а потім усю пообідню пору писати щось нове. Та він розумів, що цей настрій швидко зміниться: щойно в кімнаті запалять світло, він знову бачитиме театр єдиною втіхою свого життя, знову зненавидить незайманість порожнього аркуша. Генрі здалося, що середній вік зробив його примхливим.

Відвідувачка прийшла рівно об одинадцятій. Її лист був дуже коректним і наполегливим, і він не зумів відмовити. Вона писала, що невдовзі назовсім виїде з Парижа і це буде її останній візит до Лондона. У її тоні звучали дивна приреченість і остаточність, зовсім невластиві її натурі, що змусило його розхвилюватись і зважити на серйозність її становища. Він не бачив цю жінку протягом багатьох років, але отримував від неї листи і, звичайно ж, до нього доходили звістки про неї. Однак того ранку, перебуваючи під впливом свого сну і переживаючи за п’єсу, він сприймав її просто як іще одне ім’я, записане у щоденнику; пам’ять про давнішні події, пов’язані з її образом, і сам він, уже давно геть зів’яли.

Та коли вона ввійшла до кімнати, старече лице тепло всміхається, велике кістляве тіло рухається повільно й обережно, вітання — такі радісні, відкриті та зворушливі, голос звучить так співучо й тихо, майже пошепки, він легко забув про репетицію, яку пропустив, і про саму п’єсу. За ці роки він зовсім відвик від своєї прив’язаності до цієї жінки й тепер ніби повернувся в ті роки, коли йому було трохи за двадцять і він мешкав у Парижі в компанії французьких і російських письменників.

У подальші роки примарні тіні тих, хто не зумів, а може й не планував, досягти успіху, почали його цікавити не менше, ніж постаті відомих людей. Сьогоднішня відвідувачка була дружиною князя Оболенського. Князь мав репутацію суворого відлюдника, доля Росії та власне високе призначення вигнанця його цікавили більше, ніж салонні задоволення та гламурне оточення. Княгиня теж була росіянкою, та майже все життя прожила у Франції. Навколо цього подружжя завжди точилися балачки, пересуди, постійно були якісь припущення та натяки. Він уважав це даниною часу та місцю. Здавалося, кожен його знайомий цікавиться цими людьми, напевно, їх приваблювала аура іншого життя: наполовину явного, наполовину таємного, про що можна було здогадуватись, але не вільно говорити вголос. Коли він жив у Парижі, усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості.

Генрі пам’ятає, як одразу по приїзді до Парижа був шокований тамтешньою двоїстістю культурного товариства. Саме таке враження виникло в нього від споглядання всіх тих жінок і чоловіків, які під уважним оком романістів легко відмовляли собі в тому, що їм найдужче подобалося.

Йому ніколи не подобались інтриги. Але він волів знати чужі секрети, бо незнання означало б, що він геть усе пропустив. Але сам він ніколи нічого цікавого не викрив і навіть жодного разу не зумів розпізнати момент, коли новина починала курсувати товариством, яке миттєво пожвавлювалось, охоплене тривожною піднесеністю. Відвідувачі паризьких літературних салонів скидалися на гравців «Віриш, не віриш?», які постійно переповідають сенсації, прикидаючись, що самі в них не вірять. Він про все дізнавався саме від них.

Він знайшов, де всадовити княгиню, приніс їй кілька додаткових подушок, а потім запропонував пересісти в шезлонг, де їй було б зручніше.

— У моєму віці,— всміхнулась вона,— вже ніде не буває зручно.

Генрі перестав кружляти кімнатою і подивився на гостю. Він давно вже помітив, що варто було його спокійним сірим очам зупинитися на чиємусь обличчі, людина одразу заспокоювалася, ніби розуміючи, чи, принаймні, йому так здавалося, що грайливі балачки скінчились і настав час поговорити серйозно.

— Мені доведеться повернутися до Росії,— неквапно сказала вона, ретельно вимовляючи французькі слова.— Я мушу це зробити. Коли я кажу «повернутись», це звучить, ніби я там коли-небудь уже була. Так, я була там, але проведений у тій країні час для мене зовсім нічого не значить. Я не маю бажання знов опинитися в Росії, але він наполягає на тому, щоб я переїхала туди, щоб залишила Францію назавжди.

Ці слова супроводжувалися її звичайним усміхом, але тепер крізь нього проступала мука й нерозуміння. Разом із княгинею до кімнати ввійшло минуле, і тепер, після смерті батьків і сестри, згадки про роки, коли вони були ще живі, наповнювали серце болем і меланхолією. Час не приносив полегкості, а молодим чоловіком він і гадки не мав, що втрати несуть із собою такий біль, від якого ніщо не рятує, лише робота та сон можуть бодай на трохи його втишити.

М’який голос і природність манер свідчили про відсутність у ній якихось змін. Усі знали, що чоловік погано з нею поводиться. У нього були проблеми з маєтками, і зараз княгиня розповідала про якийсь віддалений куток, до якого її буде заслано.

Шовковисте січневе світло заливало кімнату. Він сів, аби послухати. Йому було відомо, що князь Оболенський залишив у Роси сина від першого шлюбу, а сам довгі роки відлюдником жив у Парижі. Навколо нього завжди відчувався дух політичних інтриг, ніби князь розраховував на якесь майбутнє в історії Росії, чекаючи на свій час.

— Мій чоловік каже, що нам усім час повернутися до Росії, на батьківщину. Він зробився реформатором. Каже, що Росії настане кінець, якщо не відбудуться реформи. Я сказала йому, що Росії настав кінець уже дуже давно, та промовчала про те, що він не цікавився ніякими реформами, доки не потонув у боргах. Родина його першої дружини самотужки виховала сина і тепер нічого й чути не хоче про мого чоловіка.

— Де ви будете жити? — поцікавився він.

— Я житиму в майже палаці, зі стін якого сиплеться тиньк, а пришелепуваті селяни розплющуватимуть носи об скло моїх вікон, якщо в тих вікнах іще лишилося скло. І в такому місці я житиму.

— А Париж?

— Доведеться все покинути: будинок, слуг, друзів усього мого життя. Я помру від холоду чи від смертельної нудьги. Іншого вибору просто не буде.

— Але чому? — м’яко запитав він.

— Він каже, що я розтринькала всі його гроші. Мені довелося продати будинок. Я годинами палила листи і плакала. Повикидала весь свій одяг. А тепер прощаюся з усим і всіма. Завтра поїду з Лондона, щоб провести місяць у Венеції. А потім я їду до Росії. Він каже, що й інші повернуться, тільки вони їдуть до Санкт-Петербурга. А от мене там бачити не хочуть.

Княгиня говорила з почуттям, але, спостерігаючи за нею, Генрі подумав, що дивиться на одну зі своїх актрис, захоплену власною грою. Часом виникало враження, ніби вона переповідає смішний анекдот, а не говорить про себе.

— Я вже побачилася з усіма своїми знайомими, хто ще живий, і перечитала листи тих, кого вже немає. Стосовно декого довелося зробити і те й інше. Я спалила листи Поля Жуковського, а потім несподівано з ним зустрілася. Не думала, що він іще живий. Він виглядає таким старим... Цього я теж не очікувала.

На мить її погляд зустрівся з його — і кімнату пронизав промінь літнього сонця. Полю Жуковському зараз має бути п’ятдесят, підрахував він подумки. Вони не бачилися багато років, протягом яких ніхто, тим паче, отак похапцем, не згадував його імені.

Генрі завжди пильнував, аби встигнути вчасно змінити тему. Може, було щось у тих листах, якесь речення чи просто згадка про розмову або зустріч. Але він так не думав. Напевно, його гостя з ностальгічного почуття давала зрозуміти, що відбиток минулих років лежить і на ньому. Його відшліфована щирість, неквапність і ввічливість не могли, звичайно, одурити таку жінку. Вона на льоту ловила кожне його слово, кожен погляд і, напевно, про все здогадалася. Звичайно ж, вони про це не говоритимуть, адже й вона лише принагідно назвала ім’я, призабуте, що й досі звучить у його вухах. Це ім’я колись для нього було всим.

— Але ж ви повернетесь?

— Він вирвав у мене обіцянку не повертатися, назавжди залишитись у Роси.

Її голос звучав драматично, і Генрі уявив княгиню на сцені, як вона невимушено рухається, виголошує завчені фрази, а потім раптом випускає стрілу — тоненьку смужку, що мусить зруйнувати ненависний дім. Із усього сказаного, він, нарешті, збагнув, що, власне, трапилось. Напевно, княгиня зробила дуже велику помилку, що повернула її під владу чоловіка. У їхньому колі чутки ширяться миттєво, хтось, напевно, дізнається, і піде поговір. Швидко всі все знатимуть або здогадуватимуться, і зараз вона дає йому це зрозуміти.

Охоплений цими думками, Генрі уважно спостерігав за княгинею, зважуючи кожне сказане нею слово та міркуючи, як може це все використати. Щойно вона піде, треба те все записати. Він сподівався, що не почує ніяких подробиць, ніяких зайвих деталей, але швидко стало ясно, що жінка налякана, і симпатія до неї знов охопила його.

— Знаєте, уже багато хто повернувся, і пишуть, що там пречудово. У Санкт-Петербурзі тепер усе по-новому, але, як я казала, мене там не буде. А Доде, якого я зустріла на вечірці, наговорив мені всіляких дурниць. Він, мабуть, хотів мене цим розрадити. Сказав, що зі мною залишаться згадки. Та яка мені користь зі згадок? Я сказала йому, що ніколи не цікавилася згадками, мене хвилює лише сьогодення та майбутнє. Можливо, якби я мала дар передбачення, то цікавилася б іще й віддаленим майбуттям. Минуле вже спливло, і кому воно тепер потрібне?

— Доде, гадаю.

— Так, авжеж, ви маєте рацію.

Вона підвелась, і Генрі провів її до вхідних дверей. Коли княгиня вийшла, він побачив кеб, що на неї чекав, і здивувався, бо хто мав за нього платити.

— А Поль? Може, вам віддати його листи? Чи потребуєте їх?

Генрі простяг руку, ніби вона нічого й не запитувала. Він уже розкрив рота, щоб сказати щось відповідне, та в останній момент прикусив язика і просто затримав її руку у своїй. Княгиня йшла до кеба, мало не плачучи.


ВІН ЖИВ У ЦИХ КІМНАТАХ на Де Вер Ґарденс[1] уже десять років, але жодного разу ім’я Поля не прозвучало в цих стінах. Його присутність було поховано під купою рутинних справ, пов’язаних із писанням текстів, пригадуванням або вигадуванням чогось. Навіть у сни Поль не приходив уже багато років.

Уже не було потреби записувати кістяк княгининої історії, вона й так закарбувалась у мозку. Він іще не знав, як її опише, чи зобразить останні паризькі дні, коли вона спалює листи, збирає та викидає речі, чи відтворить салонну атмосферу прощання, чи реконструює ту розмову з чоловіком, коли вона дізналася про свою долю.

Він не забуде про її візит, але зараз треба записати дещо інше. Генрі колись уже починав це писати, але, з обережності, усе те знищив. Йому було дивно та сумно з того, що він уже написав і опублікував так багато, що віддав на поталу читачам стільки особистого, але те, про що кортіло написати найбільше, так і залишиться ніким не побаченим, неопублікованим, незрозумілим і не оціненим.



Він узяв ручку й почав. Для таких речей можна було використати шифр або скоропис, який тільки він зуміє зрозуміти, але Генрі писав чітко й розбірливо, тихо промовляючи кожне слово. Він і сам не знав, навіщо це пише, чому самих згадок не буде досить. Але візит княгині, її слова про покарання та пам’ять минулих подій, що ніколи вже не повернуться,— він відволікся від писання і гірко зітхнув,— як вона назвала це ім’я, ніби Поль і досі був десь тут, десь зовсім недалеко, уся їхня розмова керувала його рукою, задаючи тон написаному.

Він схилився над папером, як і тоді, майже двадцять років тому, коли повернувся до Парижа після того, як отримав від Поля записку. На безлюдній вуличці прекрасного міста він стояв у сутінках і дивився вгору, чекаючи на появу світла від лампи у вікні четвертого поверху. Коли запалили світло, він побачив у вікні лице Поля Жуковського, його темне волосся, неспокійні очі, похмурий вираз, що так швидко міг обернутися на усмішку, тонкий ніс, широке підборіддя, бліді губи. Настала ніч, і він зрозумів, що на неосвітленій вуличці став зовсім непомітним, але не міг змусити себе ні повернутися до власного помешкання, ні спробувати потрапити до Полевих кімнат.

Записка Поля була недвозначною. Він ясно давав зрозуміти, що буде сам, і дійсно, ніхто до нього не заходив і не виходив на вулицю. Але й сам Поль більше не з’являвся у вікні. Тепер він замислився, чи не були ті години чекання єдиними справжніми в його житті. Їх було б правильно порівняти зі спокоєм і тихою безнадією морської подорожі, коли зависаєш між двома країнами, наче над прірвою, знаючи, що невдовзі доведеться зробити крок, який може стати кроком у прірву, в омріяне, у невідомість. На тій вуличці він чекав на мить, коли знову побачить недосяжне лице. Годинами стояв там, мокнув під дощем, сахався від поодиноких перехожих, але так і не спостеріг більше підсвіченого лампою обличчя.

Генрі записав події тієї ночі, а потім обдумав усе, що було далі, чого ніколи не довірить жодному секретному шифру, хай навіть той текст і буде знищеним дуже швидко. Решту історії можна тільки уявити, бо навіть він ніколи не зможе довірити її словам. Бо в тій історії десь на середині свого мовчазного стояння він перетнув вуличку, виявивши цим свою присутність, і Поль спустився до нього, а потім вони дуже тихо піднімалися сходами. Обом було зрозуміло, що має статися далі, адже Поль у записці все чітко написав.

Він помітив, що руки тремтять. Ще ніколи він не дозволяв своїй уяві зайти за цю межу. Нині він до неї впритул наблизився, хоча й це було неправдою, бо тієї ночі він простояв під дощем аж до ранку. Коли денне світло почало відбиватись у горішніх вікнах, він іще трохи постояв, чекаючи на щось іще, але нічого не сталось, і він пошкандибав додому. Він знову стояв на твердому ґрунті. З одежі текло, черевики промокли наскрізь.


ГЕНРІ ЛЮБИВ КОСТЮМОВАНІ РЕПЕТИЦІЇ, адже тоді можна було дозволити собі уявити повну глядацьку залу. Театральне освітлення, пишні костюми, розкотисті голоси — це все наповнювало його гордістю та самовдоволенням. За всі роки свого письменства він жодного разу не бачив, як хтось купує або читає його книжку, та навіть, якби таке й сталося, він усе одно не знав би, яке враження мають на читача його твори. Процес читання є так само мовчазним і дуже приватним, як і письма. Але тепер він бачитиме реакцію публіки, як вона затамовує подих, кричить і змовкає.

Він уявив навколо себе друзів, подумки на всі довколишні крісла та балкон у себе над головою розсадив знайомих, а потім, і це було дуже ризиковано з його боку, але водночас і хвилююче, заповнив усю залу незнайомцями. Він уявив яскраві, розумні очі на чутливому обличчі якогось чоловіка, його тонку верхню губу, м’яку світлу шкіру, велике тіло, що рухалося легко та невимушено. Для проби Генрі посадив його на один ряд вище від себе, майже у центрі зали, а на сусідньому кріслі — невеличка молода жіночка, що сидить, склавши делікатні ручки, і пучками майже торкається пухких вуст. Сам у глядацькій залі, костюмери з акторами ще були за кулісами, він продовжував уявляти свою вдячну публіку, коли з’явився Александр, який грав Ґая Домвілля. Йому стало ясно, що основний конфлікт відбудеться на сцені. Доки розгорталося дійство, Генрі подумки приглядався до вичаклуваної ним самим публіки, та не помітив, аби очі молодої жіночки спалахнули захватом від пишності й елегантності старовинного вбрання місіс Едвард Сакер, як і не побачив, що лице її тонкогубого супутника стало серйозним і вдумливим, коли Ґай Домвілль, попри свої статки й блискуче майбутнє, що на нього чекало, вирішив облишити суєтний світ і присвятити себе молитвам і покаянню за стінами монастиря.

«Ґай Домвілль» був задовгим, і Генрі знав, що серед акторів існує певна незгода, спричинена нерівноцінністю першого та другого актів. Однак Александр, його непохитний директор, закликав не звертати на ті розмови уваги, бо їх роздмухує міс Ветч, яка не має слів у другому акті, і лише на короткий час повертається на сцену у третьому. І все ж таки, у романі він би собі такого не дозволив: герой, який з’явився в оповіді, має в ній залишатися до кінця, хіба-що завчасно помре чи є зовсім другорядним. У п’єсі він наважився на те, чого ніколи б не ризикнув зробити в романі. Тепер можна лише молитись, аби це спрацювало.

Йому страшенно не подобалося скорочувати текст, але розумів, що скаржитися не може. Спочатку він дуже нарікав, ображався та сварився, доки не зробився майже небажаною персоною в Александровому кабінеті. Генрі розумів, що не варто й казати, що, якби він хотів скоротити п’єсу, то зробив би це раніше, тож тепер щодня терпляче робив якісь скорочення. Його не полишало здивування, бо по кількох годинах, окрім нього ніхто не помічав порожніх місць, ніби вилучених сцен ніколи й не існувало.

Під час репетицій його майже не потребували. Думка про те, що він робить лише половину роботи, а решта залежить від режисера, акторів, працівників сцени, збуджувала й непокоїла. Нагляд за ходом праці був для нього чимось новим і забирав чимало часу. Над аркою авансцени, невидимий для глядачів, висів величезний годинник, на який мусить зважати драматург. Його стрілки невблаганні, як терплячість публіки, рухалися, відділившись від позначки 8:30. Протягом коротких двох годин, якщо враховувати й антракти, він мусить реалізувати всі свої задуми, інакше на нього чекає провал.

Що більше п’єса віддалялася від автора, що ближчою ставала до сценічного втілення, коли він побачив перші прогони, потім — костюмовані репетиції, то все більше впевнювався в тому, що, нарешті, знайшов рідне для себе ремесло, що саме вчасно почав писати для театру. Він уже був готовий до змін у житті. Уже передчував, що скоро скінчаться довгі дні самотності, що на зміну похмурому вдоволенню від художньої прози прийде життя, де він писатиме для живих людей, що говорять і рухаються, що оживлятимуть його героїв. Раніше про таке задоволення він і мріяти не наважувався. А тепер цей новий світ — у нього в руках. Але часом, особливо ранками, на нього нападала впевненість у протилежному. Він майже напевно знав, що провалиться, що, із власної волі чи ні, повернеться до протореного шляху, до звичного книжкового формату. Досі він іще ніколи не переживав таких днів, повних сумнівів і піднесення.

Генрі відчував якесь особливе ставлення до акторів. Бувало хотів для них зробити мало не все на світі. Домовився, щоб за куліси подавали перекуски — холодну курятину та яловичину, свіжі салати, помідори під майонезом, свіжий хліб і масло. Це мало звеселити довгі репетиційні години. Йому страшенно подобалося дивитись, як актори їдять, він отримував задоволення від спостереження за короткими митями їхнього повернення від виконуваних ролей до звичайного життя. Генрі з нетерпінням чекав на час, коли писатиме нові й нові п’єси, щовечора спостерігаючи, як вони перетворюються на вистави. Він уявляв, що це триватиме роками, доки від них не залишиться лише купа пожовклих афіш.

Він також відчував, що як романіст переживає не найліпші часи, що цікавість до нього з боку видавців і редакторів починає згасати. Скрізь друкували нове покоління — письменників, яких він не знав і не схвалював. Думка, що з ним уже майже покінчено, притискала до землі. Він мало писав, а колись такі корисні й прибуткові публікації в періодиці, тепер були для нього майже недосяжними.

Генрі сподівався, що театр може для нього стати не лише джерелом радості й зачудування, а й новим напрямком у творчості, адже в художній прозі він уже, здається, нічого значного досягти не зможе. «Ґай Домвілль» — його драма, в якій ідеться про конфлікт між матеріальним світом і життям виключно для споглядання, про зрадливість людського кохання і про найвище щастя релігійності, була розрахована на успіх, адже писалася на догоду публіці. Тож він очікував прем’єри з двоїстим відчуттям абсолютного оптимізму, бо вистава миттєво здобуде популярність, і моторошного хвилювання, бо вибагливий глядач може не визнати його майстерності, а дошкульні критики просто знищать.

Усе залежало від прем’єри. Він уявив собі все до дрібниць, окрім того, що сам робитиме. За кулісами він заважатиме, а в партері буде надто схвильованим, бо кожне зітхання, кожен зойк або сміх, раптова мовчанка чи незадоволене мурмотіння будуть його відволікати, сповнюючи зайвою надією чи розпачем. Він подумав, що міг би сховатись у «Ковпаку блазня» — найближчому до театру трактирі, а Едмонд Ґосс, якому він довіряє, потай вислизне під час другого антракту й розкаже, як ідуть справи. Але за два дні до прем’єри він вирішив, що цей план є абсурдним.

Доведеться вигадати щось інше. Йому не було з ким повечеряти, бо всіх, кого знав, запросив на прем’єру, і більшість обіцяла прийти. Генрі подумав, що можна було б поїхати до найближчого містечка, поблукати там, а потім повернутися вечірнім потягом і встигнути якраз на оплески. Але, ясна річ, ніщо не відволіче його від нав’язливих думок про власні перспективи. От якби він зараз був десь на середині книги, щоб можна було ні на що не відволікатись аж до весни, коли почнеться серіалізація. Якби можна було зачинитись у кабінеті та тихо працювати біля вікна, крізь яке ллється тьмяне світло зимового лондонського ранку. Він знову хотів самотності та комфорту, коли розумієш, що твоє життя залежить виключно від тебе, а не від загалу.

Після довгих вагань і дискусій із Ґоссом і Александром було вирішено, що він піде на Хеймаркет[2] аби подивитися нову п’єсу Оскара Вайлда. Тільки так, він відчував, зуміє зберігати спокій від восьмої тридцяти до десятої сорока п’яти того вечора. А потім він прийде до Сент-Джеймського театру. Ґосс і Александр погодилися, що цей план є найліпшим, власне, єдино можливим. Так його мозок, бодай якийсь час, буде зайнятий чимось іншим, і він устигне повернутися саме вчасно, щоб побачити фінал власної п’єси в Сент-Джеймському театрі.

Готуючись до вечора, Генрі думав про закони реального світу, світу, з якого він сам себе вилучив, про механізми дії якого міг тільки здогадуватись. Ось, виявляється, як робляться гроші, як творяться репутації. Це супроводжується ризиком і хвилюванням, холодом у животі та прискореним серцебиттям, уявлянням сотні варіантів розвитку подій. І скільки разів у майбутньому доведеться ще пережити подібне? Якщо ця його перша п’єса, на яку покладено стільки надій, принесе тріумф, наступні прем’єри, думав він, будуть уже не такими хвилюючими, не такими болісними. І все ж таки, чекаючи на кеб, Генрі ловив себе на бажанні нікуди не їхати, залишитися вдома, засісти за новий роман, схилитися над чистою сторінкою. Бажання втекти не полишало його всю дорогу до Хеймаркета. Зараз він багато що віддав би за можливість переміститись у часі на три з половиною години вперед, коли він уже знатиме результат і купатиметься в загальному захопленні та визнанні чи побачить найгірше.

Коли кеб уже наближався до театру, Генрі відчув нове для себе, дивне, але дуже сильне спустошення. «Забагато,— подумав він,— я прошу забагато». Він змусив себе повернутися думками до декорацій, яскравого освітлення, костюмів, самої п’єси та тих, хто прийняв запрошення. Хвилюючі й обнадійливі почуття повернулися. Він отримав те, чого прагнув, і тепер немає на що нарікати. Коли він показав Ґоссу перелік людей, які сидітимуть у партері та бельетажі, той сказав, що ніколи ще жоден лондонський театр не збирав одночасно такої кількості знаменитих аристократів, літераторів і науковців.

А над ними будуть — він завагався й усміхнувся, подумавши, що, якби це писав, зараз би зупинився на мить, вишукуючи найвідповідніші слова,— а над ними — як же це сказати — будуть ті, хто заплатив гроші, чиї схвальні оплески значитимуть більше, аніж підтримка й оплески його друзів. То будуть — він мало не вимовив це вголос — люди, котрі не читають моїх книжок, і це відрізнятиме їх від інших. У світі,— він усміхнувся, коли ця фраза виникла в голові,— повно таких людей. Вони ніколи не бувають зайвими в культурному товаристві, і сьогодні, він сподівався, ці люди будуть на його боці.

Щойно він поставив ногу на тротуар біля Хеймаркета, Генрі одразу ж відчув напад заздрості до Оскара Вайлда. Кругом юрмилися веселі зграйки тих, хто хотів потрапити до театру, вочевидь, збираючись добряче розважитися. Здається, він сам ніколи в житті не мав такого вигляду, як ці люди, і незрозуміло, як зуміє витримати найближчі години в товаристві таких збуджених і жартівливих, по-доброму ущипливих, але, загалом, дуже щирих глядачів. Довкола не було жодного обличчя, жодної пари чи групи людей, яким міг би сподобатися «Ґай Домвілль». Вони всі прийшли сюди за щасливим фіналом. І тепер він болісно здригнувся, пригадавши суперечку з Александром стосовно зовсім нещасливого закінчення своєї п’єси.

Генрі пошкодував, що не замовив місце в кінці ряду. Зі свого крісла ближче до середини зали, він не міг утекти й, коли підняли завісу, і публіка зареготала над рядками, що йому здавалися сирими й неоковирними, він відчув себе загнаним у куток. Він жодного разу не засміявся, бо не бачив нічого смішного, більше того, він не знайшов у п’єсі жодної правдивої сцени. Кожна репліка, кожен рух акторів здіймали дурість на найвищий щабель правдивості. Здавалося, вистава підносить і оспівує безглуздя, як найвищу чесноту. Поверхові й очевидні, щоправда жваво написані, фрази змушували публіку заливатися щирим сміхом.

Якщо «Ідеальний чоловік» і був дуже слабкою, вульгарною п’єскою, то це помітив лише він, тому, коли розпочався перший антракт, Генрі ледве поборов у собі бажання вийти з театру. Але річ у тому, що піти йому було нікуди. Тож довелося втішитися думкою, що це — не прем’єра, немає модної публіки, він не зустрів жодного знайомого, тож і його тут ніхто не впізнає. Але найбільш утішним було те, що й самого Вайлда — великого, галасливого ірландця — чи когось із його почту тут теж не було.

Генрі замислився над тим, що міг би створити з цієї історії. Написане Вайлдом, кожен рядок, був знущанням над самою ідеєю тексту, був фальшивкою, провокацією дешевого сміху, дешевих емоцій. Викриття корумпованої правлячого класу хибувало поверховістю, сюжет був дерев’яним, уся п’єса невідь на чому трималася. Щойно вона скінчиться, подумав він, ніхто не пам’ятатиме, про що там ішлося, крім нього, та й він не забуде лише тому, що зовсім поруч розгортається його власне дійство, що змушує тіло і душу тремтіти від хвилювання. Його драма, подумав Генрі, про самозречення, а ці люди у цій залі нічого не зреклися. Нарешті, коли акторів було викликано на додаткові поклони, він побачив розпашілі, щасливі лиця людей, які й не збираються ставати на путь істини.

Крокуючи через Сент-Джеймс і готуючись дізнатися власну долю, він раптом усвідомив, що приголомшливий успіх щойно баченого є передвісником неминучого провалу «Ґая Домвілля». Генрі зупинився посеред майдану, спаралізований такою можливістю, не бажаючи йти далі, воліючи не знати подробиць.

Пізніше, упродовж наступних років, він не раз чутиме натяки, побіжні згадки, того що сталося на прем’єрі. Він ніколи не дізнається всіх подробиць, але чітко уявлятиме глибину тієї прірви, що запалася між запрошеними й публікою з балконів, прірви, через яку не можна прокласти місток точнісінько, як і неможливим було порозумітися з глядачами Вайлдової вистави. Схоже, що люди, котрі купили квитки, почали соватись і шаркати, кахикати й шепотітися ще до закінчення першого акту. У другому акті вони зареготали, коли на сцену вийшла місіс Едвард Сакер у своєму бундючному й дорогому старовинному костюмі. А потім, скуштувавши сумнівного задоволення, вони вже висміювали все підряд. Невдовзі сміх переріс у глум.



Пізніше, набагато пізніше, він дізнається про те, що сталося, коли Александр вимовив свої останні слова: «Мій Боже, я — останній із роду Домвіллів!». Хтось із балкона викрикнув у відповідь: «І це до біса добре!». Балконна публіка зареготала та заревла і, коли завіса опустилась, освистала п’єсу. Коли ж глядачі в партері та бельетажі встали і бадьоро зааплодували на їхню адресу, зверху посипалися зневажливі вигуки.

Того вечора Генрі зайшов до театру через вхід для акторів і зустрів помічника режисера, котрий сказав, що все пройшло добре, що його п’єса мала успіх. Щось у тому, як це було сказано, викликало в Генрі бажання дізнатися більше, розпитати про те, наскільки успішною стала вистава, та саме в той час почулись оплески, а разом із ними голосний свист і крики. Він побачив Александра, яким напруженим і серйозним він був, повернувшися зі сцени й чекаючи на момент виходу на поклон. Генрі пройшов до бічної куліси, упевнений, що трупа тріумфує. Йому й досі здавалося, що свист і крики є виявом якогось особливого визнання гри Александра та кількох інших акторів.

Він стояв і слухав біля куліси, так, аби Александр помітив його, коли вертатиметься після поклону. Пізніше йому розкажуть, що його друзі дико кричатимуть: «Автора, автора», та в загальному галасі Генрі їх не почув. Однак їх почув Александр, принаймні, він запевнить у цьому пізніше, бо, щойно побачивши Генрі за кулісами, підійшов до нього з урочистим і зосередженим виразом обличчя й, узявши за руку, повільно вивів на сцену.

Це був натовп, що його він уявляв під час довгих репетиційних годин. Вони марилися йому уважними та готовими до співчуття, може, тихими та похмурими. Але Генрі виявився зовсім не готовий побачити розбурхане море галасу та шуму. На мить він спантеличено застиг, дивлячись у глядацьку залу, а потім уклонився. Коли він випростався, тільки тоді зрозумів, що, власне, бачить. Малочисельні глядачі з партеру та балконів, котрі прийшли не за запрошеннями, щось осудливо шипіли. Він огледівся — і побачив лише кпини та презирство. Запрошені ним люди залишалися на своїх місцях і продовжували плескати в долоні, та їх перекривало ревіння загального незадоволення й обурливих криків, що йшли від тих, хто ніколи не читав його книг.

Настав найгірший момент, коли він не знав, що робити, коли не міг проконтролювати вираз власного обличчя, стримати напад паніки, що охопила його. Тепер він міг вирізнити обличчя друзів — Сарджента, Ґосса, Філіпа Бьорна-Джонса, що й досі інтелігентно плескали в долоні на тлі оглушливих викриків і свисту. До цього неможливо було підготуватись. Генрі повільно пішов зі сцени. Він не чув промови, якою Александр намагався втишити публіку. Він звинувачував Александра за те, що витяг його на сцену, натовп — за осудливі крики, а найбільше себе самого — за те, що сюди прийшов. Тепер лишалося хіба що вислизнути з театру через запасний вихід. Він так багато мріяв про власний тріумф, про те, як перемовлятиметься зі знайомими, як радітиме, що стільки давніх друзів прийшло засвідчити його театральний успіх, і от тепер мусить самотою чвалати додому, опустивши очі долу, ніби шахрай, що тікає з місця злочину й чекає на викриття.

Він сховавсь у затінку куліс, не бажаючи зустрічатись із акторами. Але й не хотів виходити з театру одразу, щоб уникнути прикрих зустрічей на вулиці. Коли поразка — така разюча і привселюдна, ніхто не знайде жодного слова втіхи, навіть він сам. Для його друзів цей вечір назавжди увійде до анналів того, про що не можна згадувати, запишеться до книги забуття, куди Генрі завжди так боявся потрапити. Та з плином часу він зрозумів, що не може зрадити акторів у цю скрушну хвилину. Він не може піддатися спокусі заховатися у власній шкаралущі, розчинитись у темряві, ніби не він написав цю п’єсу, ніби не має до неї ніякого стосунку. Треба піти до них і подякувати трупі. Треба, щоб святкова вечеря, запланована на випадок тріумфу, усе ж таки відбулася. Генрі стояв у напівтемряві куліс, умовляючи себе, шукаючи сили для того, щоб на якийсь час забути про власний біль і власні потреби. Стиснувши кулаки, він змусив губи всміхнутись, а тіло — зігнутись в уклоні, а потім уявив, що актори, вірні лондонським театральним традиціям, зуміють навіть цей провальний вечір зробити чудовим.

Глава 2

Лютий 1895 р.

ПІСЛЯ ПРОВАЛУ «ҐАЯ ДОМВІЛЛЯ» прагнення зануритись у роботу боролося в ньому з почуттям поразки та власної упослідженості. Генрі зрозумів, що не зумів догодити смакам широкого загалу й тепер мусить визнати печальний факт того, що навряд чи написане ним іще коли-небудь стане популярним або загальносхвалюваним. Відтепер йому доведеться, якщо, звичайно, зуміє, контролювати власні думки. Та як протистояти пекучій болісності ранків? Йому ніяк не вдавалося позбутися цього нічим не спричиненого болю, що дедалі частіше зовсім не проходив. У п’єсі Оскара Вайлда йому подобався один рядок, у якому автор шукав першопричину, запитуючи: «Смуток лондонців спричиняє туман чи туман змушує лондонців сумувати?». Його печаль, здавалося, схожа на лондонський туман і просочується до кімнати зі слабким світлом зимового ранку. Щоправда, на відміну від туману, його смуток не розвіювався, а, що було геть йому не властиво, спричиняв утому, вганяючи його мало не в летаргічний сон, що межував із депресією.

Він міркував про те, чи колись у майбутньому вийде з моди ще дужче, ніж нині, та про те, що станеться, якщо джерельце дивідендів від батькового маєтку раптом пересохне, чи не зазнає він тоді ще більшого публічного приниження. Зрештою, усе звелося до грошей, до радості, яку вони приносять душі. Наявність грошей завжди була своєрідною ознакою пристойності. Скрізь, де тільки він бував, наявність грошей, дотичність до управління ними розділяли людей. Чоловікам вони давали привабливу владу над світом, а жінок наповнювали врівноваженістю, якимось внутрішнім світлом, що не згасало навіть у старості.

Легко було уявити, що й у майбутньому він буде писати, хоч, може, і небагато, та навряд чи ті гонорари дозволять насолоджуватися теперішніми вигодами, як от власний будинок, доглянутий сад, можливість не турбуватися про завтрашній день. Генрі й досі пишався колись давно прийнятим рішенням, що ніколи не пішов на компроміс, що його очі та спина боліли виключно від цілоденної праці над творенням мистецтва, не затьмареного ніякими меркантильними міркуваннями.

Для його батька та брата, як і для багатьох у Лондоні, ринкова неспроможність у мистецтві майже дорівнювала успіху, а широка популярність була річчю, що навіть не обговорювалася. Ніколи в житті Генрі не був активним шукачем масової популярності. Але, разом із цим, йому хотілося, щоб його книги купували, щоб його ім’я зайняло гідне місце на книжковому ринку, щоб кишені наповнювались, і не треба було йти на компроміс із його сакральним мистецтвом. Генрі подобалося, коли його впізнавали, але ще дужче подобалося те, що для власної популярності він і пальцем не ворухнув. Хотілося, щоб його сприймали як людину, котра навмисно присвятила себе шляхетній самотності мистецтва. Проте він усвідомлював різницю між відсутністю популярності та прилюдним провалом. Тому театральна поразка, така публічна, така незабутня й очевидна, змусила його ніяково почуватися на людях і уникати контактів із лондонським культурним товариством. Генрі почувався генералом, який повернувся з поля бою, наскрізь просякнутий духом поразки, чия присутність у теплих, яскраво освітлених залах лондонської еліти є зайвою та небажаною.

Серед його знайомих у Лондоні були й військові. Генрі обережно й невимушено спілкувався з представниками влади, дослухаючись до розмов англійців про політичні інтриги та військові звитяги. Сидячи серед високих чинів і відставних вояків на Портман-Сквер у лорда Волслі, щоразу він подумки цікавився, що б сказала сестра Еліс або брат Вільям, почувши запеклу суперечку стосовно імперіалістичної війни, коли люди, щойно вийшовши з-за столу, серйозно обговорюють військові дії, польові наступи та криваві жертви війни. Еліс була в родині найбільш запеклою супротивницею імперіалізму; вона була мало не закоханою в Парнелла й усім серцем бажала Ірландії самоврядування. Вільям також мав сентименти до ірландців і, фактично, відчував неприязнь до англійців.

Лорд Волслі, як і всі його гості, мав традиційно англійське виховання та вишукані манери, а ямочки на рожевих щоках і променисті очі робили його чарівним. Генрі перебував у товаристві цих чоловіків тому, що цього хотіли їхні дружини. Жінкам подобалися його манери, його сірі очі й американське походження, та найдужче їм подобалося його вміння слухати, що він ловить кожнісіньке їхнє слово, що ставить доречні питання, що його відповіді та жести наче підкреслюють розум співрозмовниці.

Генрі було легше, коли серед присутніх не було інших письменників чи когось, хто знає письменницьке ремесло. Чоловічі пообідні зібрання з анекдотами та політичними плітками ніколи не були йому цікавими, натомість, йому був цікавим зміст їхніх висловлювань. Але Генрі завжди з радістю спостерігав за жінками, хай що вони говорили. Леді Волслі, великою мірою, цікавила його через свій винятковий розум і шарм, неперевершений смак і симпатію до американців. Вона мала звичку оглядати кімнату повним здивування та захоплення своїми гостями поглядом, а потім повертатися до того, хто був найближче, і тихо заговорювала, немов повідомляла якусь таємницю.

Генрі потрібно було виїхати з Лондона, та він не знав, де зміг би усамітнитись. Йому не хотілося ні з ким обговорювати свою п’єсу, але й сумнівався, що зможе працювати. Він сподівався, що, коли повернеться з подорожі, у Лондоні вже все забудеться. У голові роїлися думки й ідеї. Генрі молив Бога, щоб усе ним уявлене перетворилося на текст. Більше йому нічого не хотілося, більше він ні у що не вірив.

Він поїхав до Ірландії тому, що туди було легко дістатись, і через те, що гадав, це не зіпсує йому нервів. Ні лорд Хотон,— новопризначений лорд-лейтенант, чийого батька він теж знав,— ні лорд Волслі, котрий став головнокомандувачем сил її величності в Ірландії, не дивилися його п’єси, тож Генрі погодився погостювати по тижню в кожного з них. Його здивувала пристрасна наполегливість запрошень і запальна суперечка між чоловіками стосовно тривалості його візиту до кожного. Лише опинившись у дублінській фортеці, він зрозумів, у чому була річ.

В Ірландії було неспокійно, і уряд її величності нічого з цим не міг зробити, хіба що бути більш поступливим. Таку політику ще можна було пояснити в парламенті, та ірландські поміщики й гарнізони нічого не бажали знати; вони бойкотували будь-які соціальні події в дублінській фортеці. Лорд Хотон потребував гостей із відкілясь іще, і це пояснювало гарячковість його запрошень.

Якщо старий лорд Хотон поводився невимушено і на офіційних учтах, і в особистому житті, під старість зосередившись переважно на радостях життя для себе та розвагах для своїх гостей, то його син був суворим і самовдоволеним. Пост лорда-лейтенанта став для молодого лорда Хотона справжньою знахідкою. Він походжав по фортеці з дуже поважним виглядом, і, здавалося, був єдиним, хто не помічає, що попри свою бундючність, абсолютно ніякої влади не має. Він був представником королеви в Ірландії, але це майже ніяк не виявлялося, тому його дні були сповнені доскіпливої уваги до дрібниць у дотриманні церемоніалу, що ним супроводжувались урочисті салюти, інспекції та прийоми, бали та бенкети. Він наглядав за порядком у фортеці, наче королева жила у своїй резиденції і щохвилини могла з’явитись у всій своїй імперській величі.

Невеличкий двір віце-короля з усією його пишнотою видався Генрі надмірно втомлюючим для тіла і для душі. Протягом шести днів тут давали чотири бали, і щовечора були бенкети. На ці нудні та другосортні, порівняно з Англією, вечірки ходили переважно чиновники та військові. На щастя, ніхто з них навіть не чув про Генрі, котрий і не збирався їм про себе розповідати.

— Я б вам порадила,— сказала йому одна з англійських леді,— затулити носа, заплющити очі й, якщо можете, запхати щось у вуха. Це слід було зробити, щойно ви прибули в Ірландію, і робити так завжди, коли ви перебуваєте поза фортецею чи покоями віце-короля, чи де там ви будете жити.

Леді світилася від задоволення. Якби ж його сестра Еліс, котра померла три роки тому, була тут, вона зуміла би дати гідну відсіч. Еліс, напевно, потім підготувала б цілу промову та написала б купу листів, не оминаючи в них жодної зайвої волосинки на обличчі тієї леді, згадуючи про її зуби та верескливий голос у найвищій ноті її попередження. Англійська леді всміхнулася до Генрі.

— Сподіваюсь, я вас не налякала, бо маєте наполоханий вигляд.

Але він, дійсно, був наляканий, бо знайшов невеличку кімнату з письмовим столом, папером і чорнилом, кількома книжками, і саме розпочав писати листа. Раптом йому здалося, що найшвидше він позбудеться цієї леді, якщо здійме обидві руки й замахає на неї, наче на зграйку курчат або вервечку гусей.

— Але тут дуже мило,— продовжувала леді.— А минулої осені тутешні бали були чимось особливим і, знаєте, затьмарили навіть лондонські.

Генрі мовчав і дивився на неї похмуро, сподіваючись, що його обличчя не виражає нічого, крім байдужості.

— А ще тут є інші люди,— продовжувала вона,— котрі можуть багато чого навчитись у його світлості. Знаєте, у Лондоні нас регулярно запрошували до кількох дуже поважних домів, але ми зовсім не знаємо лорда Волслі і, тим паче, його дружину. Коли ми тільки приїхали, лорд Хотон був дуже ласкавий, улаштувавши вечір у вузькому колі, щоб нас відрекомендувати. Мені пощастило сидіти поруч із лордом Хотоном, а моєму чоловікові — милому та доброму, і дуже багатому, якщо ви не проти про це почути, і, звичайно ж, дуже чесному — не поталанило мати за сусідку леді Волслі.

Вона замовкла, щоб перевести подих і надати голосу ще більшої міри невдоволеності.

— А лорд Волслі, очевидно, оволодів у якійсь із воєн системою таємних знаків, і нишком напоумив свою дружину ігнорувати мого чоловіка, як сам ігнорував мене. Як неґречно з його боку! І вона теж — така неґречна! Лорд Хотон був шокований. Вони — ці Волслі — дуже, дуже неґречна пара, як на мене.

Генрі бачив, що цю розмову треба якомога швидше закінчити, та зациклена на неґречності леді, вочевидь, зараз вороже сприйме будь-яке його зауваження. І все ж таки, він відчував, що навіть звинувачення в неґречності буде для нього більш бажаним, ніж іще бодай хвилину слухати її теревені.

— Боюсь, я мушу негайно повернутися до своїх кімнат,— сказав він.

— Ой-ой,— відповіла вона, стоячи перед дверима.

Коли Генрі рушив до дверей, вона не поворухнулася.

На обличчі жінки застигла маска усміхненої образи.

— І, звичайно ж, нас не запросять до королівського шпиталю,— сказала вона.— Мій чоловік каже, що ми все одно не пішли б, навіть маючи запрошення, та мені хотілося б піти. Подейкують, там улаштовують пречудові вечори, хоча й господарі поводяться неґречно. І там буде молодий містер Вебстер — член парламенту, про якого мій чоловік каже, що він є видатною людиною і колись стане прем’єр-міністром.

Вона замовкла, перевірила свою зачіску й ущипнула себе за щоку. А потім продовжила:

— Та ми не є достойними такого товариства, сказала я своєму чоловікові. А ви маєте величезну перевагу. Ви — американець, і ніхто геть нічого не знає про те, ким був ваш батько та дід. Ви можете бути будь-ким.

Генрі холодно дивився на неї через увесь килим, що їх розділяв.

— Я не хочу вас образити,— сказала вона.

Він і далі мовчав.

— Я маю на увазі, що Америка, здається, є дуже гарною, демократичною державою.

— Вас би там із задоволенням прийняли,— сказав Генрі й уклонився.


ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ він проїхав усім містом від дублінської фортеці до королівського шпиталю на Кілмейнхем. Генрі вже трохи бачив Ірландію, коли подорожував із Квінстауна, що в графстві Корк, до Дубліна та під час свого короткого перебування в Кінґстауні. Йому сподобався Кінґстаун: близькість моря та тиша й порядок. Але сьогоднішня поїздка нагадала йому колишню подорож країною, коли він бачив повсюдний занепад — кричущий і жалюгідний. Часом, у тій подорожі, він не міг відрізнити залишки хижі від землянки, в якій живуть люди. Усе навкруги мало зруйнований або напівзруйнований вигляд. Із гнилих димарів здіймався дим, а кожен, хто виходив із тих землянок, не міг утриматися від криків і прокльонів на адресу екіпажу, варто було йому сповільнити хід. Жодної хвилини Генрі не відчував себе вільним від ворожих поглядів і повних злості та звинувачення очей.

У якомусь сенсі, Дублін був трохи іншим. Тут різниця між жебраками й тими, хто мав гроші та виховання, була не такою разючою. Однак ірландська убогість була повсюдною, підходила до самих воріт фортеці й не давала Генрі спокою, уганяючи його в депресію. І тепер, коли урядовий екіпаж віз його від фортеці до королівського шпиталю, Генрі, здавалося, бачив лише бруд і неохайність ірландців. Він намагався не дивитись, але нічого не виходило. Останні вулички були надто вузькими, щоб можна було не помітити виснажених облич і вбогості будинків, уникнути відчуття, що будь-якої миті його може зупинити й оточити надокучливий натовп жінок і дітей. Якби Вільям був поруч, він знайшов би міцне слівце для цього закинутого й упослідженого задвір’я імперії.

Генрі з полегшенням зітхнув, коли екіпаж в’їхав на широку алею королівського шпиталю. Його приємно здивувала класична симетрія і витонченість державних будівель, а також охайність і доглянутість території. Це, подумав він, усміхаючись до самого себе, як увійти до раю після прогулянки пеклом. Навіть обслуга, що вітала його й опікувалася багажем, підпадала під райські мірки, разюче відрізняючись від пересічних ірландців. Генрі відчув нестримне бажання попросити їх негайно замкнути ворота й не відчиняти без потреби, уберігти його від споглядання жахливих картин бідності цього міста.

Він знав, що шпиталь було побудовано в XVII сторіччі для старих солдатів, а під час ознайомлювальної екскурсії дізнався, що й нині сто п’ятдесят ветеранів мешкає в кімнатах, розташованих у довгих коридорах, що виходять на центральний майданчик, щасливо старіючи в чудових умовах. Коли леді Волслі перепросила за їхню близькість, Генрі сказав, що і сам, у якомусь сенсі, є старим солдатом, принаймні, старіючим, і що почуватиме себе тут, наче вдома, якщо для нього знайдеться хоч яке ліжко.

Його кімната виходила не на шпитальне подвір’я, а на парк і річку. Коли він прокинувся вранці, над лугами клубочився білий туман. Генрі знову заснув, але тепер глибоко та спокійно. Його розбудили чиїсь обережні кроки. Серед тіней у кімнаті рухався ще хтось.

— Я приніс теплої води для вмивання, пане, а потім, коли вам буде зручно, зроблю ванну.

То був чоловічий голос із м’яким і переконливим англійським акцентом.

— Її світлість наказала подати вам сніданок до кімнати, якщо бажаєте.

Генрі попросив зробити йому ванну прямо зараз і подати сніданок до кімнати. Йому було цікаво, як її світлість відреагує, якщо він не вийде аж до ланчу, та вирішив, що мистецька праця буде йому належним вибаченням. Перспектива провести ранок в усамітненні, разом із гарним завіконням і втішною пропорційністю кімнати, зробили його майже щасливим.

Коли він запитав у служника, як його звати, виявилося, що це ніякий не служник, а капрал, яких у розпорядженні Волслі є чимало. Звався капрал Хеммонд, він мав тихий голос і, либонь, досить широкі повноваження. Генрі одразу зробив висновок, що Хеммонд легко знайде собі роботу служника, якщо армія коли-небудь перестане його потребувати.

За ланчем, як він і передбачав, розмова звернула на справи у дублінській фортеці.

— Усе одно ірландці поводилися б жахливо, тож їхнє байкотування світських подій має сприйматись із вдячністю та полегшенням,— сказала леді Волслі.— Тільки уявіть собі цих нудних матерів сімейств, що тягають за собою таких самих нудних дочок у намаганні впіймати для них хоч якогось чоловіка. Та річ у тому, що ніхто не хоче одружуватися з їхніми дочками, зовсім ніхто.

За столом було п’ятеро гостей із Англії, двох із яких Генрі трохи знав. Він спостеріг їхнє тихе поводження, усміхнені лиця та нарочитий регіт, що звучав завжди, коли господар сперечався з господинею, щоб розвеселити присутніх.

— То лорд Хотон,— продовжувала леді Волслі,— вважає, що в його особі Ірландія отримала королівську родину, а кожен представник королівської родини найперше потребує підданих. Та, оскільки ірландці не бажають бути його підданими, він із Англії привіз собі цілий двір, про що, гадаю, містер Джеймс знає занадто добре.

Генрі промовчав і намагався жодним жестом не видати своєї згоди.

— Він запросив усіх, кого тільки міг. І нам довелося рятувати містера Джеймса,— додав її чоловік.

Генрі хотів сказати, що лорд Хотон був дуже гостинним, але вирішив, що ліпше не брати участі в цій розмові.

— І щоб усе це мало пристойний і веселий вигляд,— продовжила леді Волслі,— він улаштовує бали та бенкети. Бідний містер Джеймс був таким виснаженим, коли сюди приїхав. А минулого тижня лорд Хотон запросив нас провести вечір у його власних апартаментах. Це було жахливо вузьке коло друзів. Мене посадили поруч із страшенно невихованим паном, а лорд Волслі опинився поряд із його нечемною жінкою. У чоловіка, принаймні, вистачило розуму не заводити розмов, але дружина виявилася зовсім не такою кмітливою. Хоча ми нічого проти них не мали, авжеж, геть нічого.

Увечері, коли Генрі вже зібрався йти спати, леді Волслі проводжала його одним із довгих коридорів. Із її тону він зрозумів, що господиня готова розповісти йому цікавеньке про інших гостей.

— Ви задоволені Хеммондом? — запитала вона.— Шкода, що він не міг вас зустріти, коли ви приїхали.

— Він — неперевершений. Кращого й бажати годі.

— Так, саме тому я й обрала його для вас. Він має шарм, правда ж? Й інші чесноти, напевно?

Вона уважно подивилася на Генрі, котрий нічого не відповів.

— Так. Я думала, ви зі мною погодитесь. Він робитиме для вас усе необхідне. Буде до ваших послуг у будь-який час. Мені здається, він має за честь вами опікуватись. Я сказала йому, що, коли нас усіх поховають і швидко забудуть, тільки вас пам’ятатимуть і читатимуть ваші книжки. А він відповів щось дуже миле цим своїм приємним тихим голосом. Він сказав: «Я зроблю все, щоб тільки він був тут щасливим». Отак просто. І, гадаю, він справді мав це на увазі.

Вони підійшли до підніжжя сходів. Обличчя господині аж світилося потаємним знанням. Генрі стримано їй усміхнувся та побажав доброї ночі. Коли він уже піднімався другим прольотом, помітив, що вона й досі дивиться на нього з якоюсь дивною усмішкою на губах.

У його вітальні штори було опущено, у каміні палахкотів вогонь. Невдовзі увійшов Хеммонд, тримаючи глек із водою.

— Ви пізно ляжете, пане? — запитав він.

— Ні, дуже скоро.

Хеммонд був високого зросту, й у відблисках вогню його обличчя видавалося тоншим і м’якшим. Він підійшов до вікна й поправив штори, а потім перетнув кімнату й поворушив жар у каміні.

— Сподіваюсь, я не заважаю вам, пане, але це вугілля — найгірше у світі,— промовив він майже пошепки.

Генрі сидів у фотелі біля каміна.

— Ні, прошу, продовжуйте,— відповів він.

— Подати вашу книгу, пане?

— Мою книгу? — не зрозумів Генрі.

— Книгу, яку ви почали читати. Я можу її принести, пане. Вона — в іншій кімнаті.

Коричневі очі Хеммонда дивилися на Генрі дружньо, майже з гумором. Він не носив ні бороди, ні вусів; спокійно та непорушно стояв у жовтуватому гасовому світлі, наче неспроможність Генрі видобути із себе хоч якусь відповідь була ним передбачена.

— Не думаю, що сьогодні читатиму,— повільно сказав Генрі й усміхнувся, встаючи з фотеля.

— Відчуваю, що потурбував вас, пане.

— Ні, будь ласка, не хвилюйтесь. Уже пора в ліжко.

Він дав Хеммонду півкрони.

— О, дякую, пане, та це зайве.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви взяли,— сказав Генрі.

— Дуже вам вдячний, пане.


НАСТУПНОГО ДНЯ НА ЛАНЧ звалися й інші гості, заповнивши кімнати та коридори апартаментів лорда і леді Волслі. Невдовзі скрізь залунали веселі голоси та сміх. Господарі оголосили, що дадуть свій власний бал. Леді Волслі додала, що мешканцям фортеці не завадить дати гарний урок стосовно того, як слід улаштовувати гарні бали далеко від батьківщини.

Та коли прозвучала згадка про костюми, Генрі відмовився, зазначивши, що він є надто старомодним, аби брати участь у маскарадах. Коли, під кінець вечора, він розмовляв із леді Волслі й вона наполягала, щоб Генрі вдягся в костюм військового, а він віднікувався, їх урвав якийсь молодий чоловік, вочевидь, один із новоприбулих гостей. Він був схвильованим і впевненим у собі, напевно, належав до числа фаворитів леді Волслі.

— Містере Джеймсе,— сказав він,— моя дружина бажає вбратися Дейзі Міллер[3], можливо, ви могли б допомогти вигадати для неї костюм.

— Не можна бути Дейзі Міллер,— заперечила леді Волслі.— Правила вимагають, від леді бути в костюмах Ґейнсборо, Ромні чи сера Джошуа[4]. І я скажу вам, містере Вебстере, збираюся всіх затьмарити.

— Як дивно,— відповів молодий чоловік,— саме цю фразу я почув уранці від своєї дружини. Який екстраординарний збіг!

— Ніхто не буде Дейзі Міллер, містере Вебстере,— повторила леді Волслі з притиском, ніби сердилася на нього.— І, будь ласка, пам’ятайте, що мій чоловік командує армією, а деякі тутешні пенсіонери можуть і розлютитись у разі потреби.

Пізніше Генрі відвів леді Волслі вбік.

— Хто, заради всіх святих, цей Вебстер?

— О, він є членом парламенту, і лорд Волслі каже, що на нього чекають посади, якщо найближчим часом він перестане бути таким розумником. У палаті він виголошує чимало промов, і лорд Волслі вважає, йому слід це припинити теж. Його дружина — дуже багата. Зерно чи борошно, гадаю, чи, може, овес. У будь-якому разі, вона має гроші, купу грошей. У неї є гроші, у нього — усе інше, крім такту. Саме тому я така рада мати вас поруч. Може, ви зуміли б навчити його гарних манер.


ХЕММОНД БУВ ІРЛАНДЦЕМ, хоча й говорив із лондонським акцентом, який здобув у дитинстві, коли його брали із собою до Англії. Було схоже, що йому подобалося виконувати свої обов’язки й розмовляти під час прибирання. Він просив вибачення щоразу, коли виходив або заходив. Генрі дав йому зрозуміти, що не заперечує проти його присутності.

— Мені подобається шпиталь і старі солдати, пане.— Його голос звучав тихо і м’яко.— Вони майже все своє життя воювали. Дехто й понині не припинив боротьби. У вікнах і дверях їм ввижаються турки чи зулуси, чи ще якісь вороги, проти яких їм неодмінно треба виступити. Тут дуже весело, пане. Я — ніби і не в Ірландії, і не в Англії. Такий собі напівсвіт, дуже схожий на мене. Може, тому я й почуваюся тут як удома.

Генрі було легко та радісно в його присутності. Попри високий зріст, Хеммонд був легконогим і прудким. Його очі ніколи не втуплювались у підлогу, вони завжди дивилися вперед, і це робило капрала рівним із тими, на кого він дивився, дозволяючи нічого не пропускати, усе бачити, усе розуміти. Здавалося, він робить власні мовчазні судження про все довкола.

— Її світлість веліла мені прочитати одну з ваших книжок, пане,— звернувся він до Генрі.— Вона сказала, ваші книжки — дуже гарні. Я б хотів якусь із них прочитати, пане.

Генрі сказав, що надішле йому одну, коли повернеться до Лондона. Вона прийде на адресу королівського шпиталю.

— На ім’я Тома Хеммонда, пане. Будь ласка, надішліть її на ім’я капрала Хеммонда.

Щоразу, коли Генрі повертався у свої кімнати з їдальні чи прогулянки територією шпиталю, Хеммонд знаходив привід зайти. Ці приводи завжди були ідеальними. Він ніколи не байдикував і не робив зайвого шуму, проте поволі, день у день, ставав дедалі розслабленішим. Частенько, стоячи біля вікна, щось розповідав, ставив питання й уважно слухав відповіді.

— То ви, пане, приїхали з Америки до Англії. Більшість людей робить навпаки. Вам подобається Лондон, пане? Напевно, так.

Генрі кивнув і сказав, що любить Лондон, а потім спробував пояснити, що там буває важко працювати, бо надходить надто багато запрошень, а це відволікає.

За їжею, серед розмов і сміху, серед загальних веселощів, він із нетерпінням чекав на мить, коли Хеммонд увійде до кімнати. Саме переживанням цієї хвилини були зайняті його думки під час вечері, коли леді Волслі й містер Вебстер пікірувались у розмові. Генрі уявляв Хеммонда, котрий стоїть у вітальні спиною до вікна, й уважно слухає. А потім, опинившись у своєму помешканні, відповівши на декілька Хеммондових запитань або спробувавши йому щось пояснити, Генрі знову прагнув усамітнення і тиші, хотів, аби Хеммонд швидше пішов.

Він розумів, що все, зроблене ним у житті, все колись написане, включно з родинною історією та роками, проведеними в Лондоні, здасться Хеммонду неймовірно дивним. Але бували й моменти, коли Хеммонд перебував поруч і виникало відчуття тихої близькості, розуміння, ніби він якимось чином піднімався до рівня Генрі. Та потім капрал починав говорити про власне життя, свої надії чи погляди на світобудову — і все пропадало, знову між ними пролягала нездоланна прірва, котра тільки глибшала від того, що Хеммонд був щирим у своїх висловлюваннях і не помічав її, а Генрі швидко втомлювався й починав нудьгувати.


— ЯКБИ МІЖ ВЕЛИКОЮ БРИТАНІЄЮ та Сполученими Штатами розпочалася війна, кому б ви дотримали вірності, містере Джеймсе? — запитав у Генрі Вебстер під час перерви в розмові після вечері.

— Я б дотримав вірності справі відновлення миру між ними.

— А якби це не вдалося? — не вгавав Вебстер.

— Я знаю відповідь,— втрутилася леді Волслі.— Містер Джеймс дізнався б, на якому боці Франція, і прийняв би її сторону.

— Але у книзі містера Джеймса, де описана історія Агати Ґріс, американець ненавидить Англію й дозволяє собі жахливі слова на нашу адресу.— Вебстер говорив голосно, і тепер увесь стіл за ними спостерігав.— Гадаю, настав час за це відповісти,— продовжив Вебстер.

Генрі подивився через увесь стіл на Вебстера, чиї щоки розчервонілись у теплій кімнаті, а очі горіли від збудження, адже він зумів привернути увагу всіх за столом і володіє ситуацією.

— Містере Вебстере,— сказав Генрі тихо, коли впевнився, що молодик усе сказав,— я бачив війну, поранення та руйнації, спричинені нею. Мій рідний брат замалим не втратив життя у громадянській війні. Його рани неможливо описати словами. Я, містере Вебстере, не легковажу війною.

— Слухайте, слухайте,— вигукнув лорд Волслі,— чудово сказано!

— Але я просто спитав у містера Джеймса,— сказав Вебстер.

— А він вам відповів іще простине,— зауважив лорд Волслі.— Та вам, схоже, важко це зрозуміти.


ДОКИ ЛОРД І ЛЕДІ ВОЛСЛІ готувалися до балу, обговорюючи з гостями різні деталі та проводячи багато часу за прикрашанням великої зали, прибували нові запрошені, серед яких була й одна жінка, яку Генрі кілька разів зустрічав у леді Волслі. Ґейнор, так її звали, пізно вийшла заміж за чоловіка, котрий нині обіймав якусь високу посаду в армії. Вона приїхала з дочкою Моною, якій було років десять-одинадцять. Мона була єдиною дитиною в цій компанії, тому стала предметом загального захоплення й зачудування її вродою та від природи гарними манерами. Дівчинка граційно рухалась і мала щасливий вигляд, хоча й не чіплялася до дорослих і не теревенила повсякчасно, чим і чарувала всіх присутніх.

У переддень балу на Дублін спустився неймовірний холод, і Генрі був змушений раніше повернутися з прогулянки угіддями. Так сталося, що він проходив повз невеличку кімнату на першому поверсі, що належала до апартаментів Волслі. Леді Волслі займалася збиранням перук, аби перед обідом леді могли вибрати щось для себе. Разом із нею був містер Вебстер, і Генрі зупинився на порозі, готуючись заговорити. Вони гралися перуками, перебираючи їх, подаючи одне одному, розглядаючи та сміючись, мов бувалі конспіратори. Аж ось леді Волслі веліла Вебстеру приміряти одну, а потім зі сміхом скинула капелюшок, коли молодий чоловік спробував надіти перуку їй на голову. Їх так захопила ця гра, що Генрі вирішив не заважати. Раптом він помітив, що в одному з фотелів сидить дівчинка Мона. Вона ніякої не брала участі в забаві, що розгорталася біля круглого столу, навіть не сміялася, коли з якоїсь причини леді Волслі розвернулася до Вебстера й прикрила рота долонею.

Мона була втіленням досконалої дівчинки, та, поспостерігавши за нею довше, Генрі помітив, що вона дуже зосереджено дивиться на те, що роблять дорослі. У її погляді не було ні збентеження, ні образи, та, все ж таки, відчувалося, що вона докладає зусиль, аби зберігати милий і відсторонений вигляд.

Він відійшов від дверей саме тоді, коли леді Волслі вибухнула сміхом на чергове зауваження містера Вебстера. Уже відходячи, Генрі помітив, що на личку Мони з’явилася усмішка, ніби жарт розсмішив і її, ніби все, що відбувається, її звеселяє, хоча, на його думку, дівчинці зовсім не слід було тут перебувати і слухати ті жарти чи вигадки, що ними обмінювалися леді Волслі та містер Вебстер. Генрі пішов у своє помешкання.

Він обмірковував цю сцену, таку знайому, таку близьку, наче бачену вже багато разів і вивчену до дрібниць. Генрі сів у фотель і дозволив уяві намалювати інші кімнати з ледве прочиненими дверима, як у його непомітній присутності інші очі таємничо примружуються, надаючи тому, що відбувається, глибини та двозначності. Раптом він усвідомив, що у своїх романах постійно тільки це й зображує: сцени, побачені крізь вікно чи непричинені двері, поодинокі жести чи погляди, що свідчать про щось значно більше, приховані стосунки, що раптом стають явними. Він таке вже описував, але на власні очі побачив тільки нині, хоча й досі не був упевнений у тому, що воно значить. Генрі ще раз усе прокрутив у голові. Така невинна дівчинка, і її невинність так дисонує з усією сценою. Здається, ця дитина могла ввібрати в себе кожен нюанс, кожну двозначну дрібницю.

Коли він подивився вгору, побачив Хеммонда, котрий тихенько за ним спостерігав.

— Сподіваюсь, я не потурбував вас, пане,— промовив Хеммонд.— У таку погоду за вогнем треба постійно слідкувати. Спробую більше не робити ніякого шуму.

Генрі усвідомлював, що, коли він виринув зі своїх міркувань, Хеммонд доскіпливо вивчав його обличчя, а тепер, ніби надолужуючи втрачений час, вигрібає прогоріле вугілля, щоб мовчки втекти.

— Ви бачили маленьку дівчинку Мону? — запитав у нього Генрі.

— Щойно, пане?

— Ні, взагалі. Після того як вона приїхала.

— Так, пане. Я постійно зустрічаю її в коридорах.

— Дивно, що вона тут сама серед дорослих. Чи є в неї нянька?

— Так, пане. Нянька і мати.

— І чим вона займається цілими днями?

— Хтозна, пане.

Хеммонд знову дивився на нього вивчаючим поглядом, що межував із неввічливістю. Генрі відповів йому тим же, намагаючись дивитись якомога спокійніше. Обидва мовчали. Коли Хеммонд першим відвів очі, він здавався замисленим і пригніченим.

— Я маю сестру, пане. Приблизно Мониного віку. Така красунечка.

— У Лондоні?

— Так, пане. Найменшенька нині. Вона є світлом у наших життях, пане.

— І коли ви бачите Мону, то завжди про неї згадуєте?

— Моя сестра не вештається без догляду, пане. Вона є нашим скарбом.

— Напевно, Монина няня і, звичайно ж, мати захищають її?

— Упевнений, що так воно і є, пане.

Хеммонд опустив очі, наче хотів сказати ще щось, але не наважувався. Він повернув голову до вікна і застиг. Половина його лиця була освітлена, половина тонула в тіні. У кімнаті запала така глибока тиша, що Генрі чув їхнє дихання. Жоден не заговорив і не поворухнувся.

Генрі подумав, що, якби хто зараз подивився на них, підглядаючи в напівпричинені двері, як нещодавно він, чи дивлячись у вікно, то, напевно, вирішив би, що ця тиша є наслідком чогось дуже значного, що відбулося між ними секунду тому, що тепер вони мовчать, бо сказано було забагато. Аж ось Хеммонд рвучко видихнув і всміхнувся до Генрі м’яко та тепло, а потім узяв зі столу тацю і вийшов із кімнати.


ЗА ВЕЧЕРЕЮ ГЕНРІ опинився неподалік лорда Волслі й тим самим, як він гадав, уникнув спілкування з Вебстером. Леді, котра сиділа поруч, прочитала кілька його книжок і вправлялась у міркуваннях стосовно їх закінчення та того, як американці зображують життя англійців.

— Мабуть ми здаємося вам зовсім поверховими, у порівнянні з американцями,— сказала вона.— Сестри лорда Ворбертона, приміром, у вашому романі зображені зовсім поверховими. А от Ізабель[5] чи та сама Дейзі Міллер аж ніяк не є поверховою. Якби Джордж Еліот писала про американців, напевно, теж зобразила б їх поверховими.— Вочевидь, їй дуже подобалося слово: «поверховий», бо леді вставила його ще до кількох своїх коментарів.

Однак Вебстер вирішив не припиняти спроб контролювати розмови за столом. Після того як він усіх дам обстріляв зауваженнями стосовно того, в які костюми можна вбиратися на бал, а в які — ні, молодий чоловік знову звернув увагу на романіста.

— Містере Джеймсе, а ви збираєтеся відвідати своїх ірландських родичів, доки тут перебуваєте?

— Ні, містере Вебстере. Подібних планів я не маю,— відповів Генрі холодно та з притиском.

— Чому, містере Джеймсе? Завдяки твердій руці його світлості та керованих ним вояк, дороги зараз є вільними від мародерів. Упевнений, що її світлість надасть у ваше розпорядження екіпаж.

— Містере Вебстере, я цього не планую.

— Як зветься те містечко, леді Волслі? Бейліборо, правильно? Бейліборо у графстві Каван. Саме звідти походить родина Джеймсів.

Генрі спостеріг, як леді Волслі червоніє і відводить від нього очі. Він дивився на неї, більш ні на кого, якийсь час, а потім повернувся до лорда Волслі та м’яко сказав:

— Містер Вебстер — невиправний.

— Так, але чергування в бараку могло б дещо виправити його поведінку,— відповів лорд Волслі.

Вебстер не чув їхніх слів, але бачив цей обмін репліками і, вочевидь, те, що чоловіки розуміюче один одному всміхнулися, розсердило його.

— Ми з містером Джеймсом,— господар дому трохи вклонився в кінець столу,— погодилися, що ви, містере Вебстере, маєте винятковий талант до самознищення. Цю б енергію та використати з корисною метою.

Лорд Волслі поглянув на дружину.

— Містер Вебстер колись стане видатним оратором, видатним парламентарем,— сказала вона.

— Коли він навчиться мистецтва мовчанки, стане видатним оратором, навіть ліпшим, ніж нині,— зауважив лорд Волслі.

Господар знову повернувся до Генрі. Вони старанно ігнорували другий край столу.

Генрі робив вигляд, що слідкує за думкою лорда Волслі, хоча, насправді, мав відчуття оглушеності й усю внутрішню енергію використовував для обмірковування щойно сказаного.

Йому не було діла до неприкритої ворожості Вебстера, цього чоловіка він сподівався більше ніколи не зустріти, крім того, після сказаного лордом Волслі, у цьому домі нахаба вже ніколи не підніме голос. Але Генрі болісно вразила глузлива посмішка, що промайнула на лиці леді Волслі, коли Вебстер заговорив про Бейліборо. Вона швидко зникла, та Генрі її помітив і господиня знала, що він бачив. Шок заважав йому збагнути, це було навмисно влаштовано чи сталося з необачності. Але Генрі знав, що нічим не спровокував такого. Також, зрозуміло, що леді Волслі обговорювала з Вебстером його родину та їхнє походження з графства Каван. Однак неясно було, звідки вони отримали цю інформацію.

Йому захотілося залишити цей дім прямо зараз. Подивившись у кінець столу, Генрі спостеріг, що леді Волслі щось обговорює зі своїм сусідом. Чи дійсно вона мала присоромлений вигляд, чи йому лише так здалося, бо він бажав, аби так і було? Генрі обережно кивнув, бо лорд Волслі уже дійшов до кінця своєї оповіді про одну з військових кампаній. Генрі спробував видобути свою найкращу усмішку.

Коли Вебстер піднявся з-за столу, Генрі спостеріг, що він дуже хвилюється і що взяв зауваження лорда Волслі стосовно вміння мовчати близько до серця. Генрі знав, а Вебстер мусив здогадатися, що лорд Волслі говорив із таким притиском, як зазвичай висловлюються на військових трибуналах. Окрім того, леді Волслі надто швидко кинулася йому на допомогу. Було б ліпше, якби вона взагалі змовчала. Тепер Генрі слід було потрапити до своїх кімнат, уникнувши зустрічі з Вебстером або господинею, котрі й досі були в їдальні й не дивились одне на одного, навіть уникаючи брати участь у спільній розмові.


У ЙОГО АПАРТАМЕНТАХ горіли гасові лампи та палав вогонь у каміні. Усе мало такий вигляд, наче Хеммонд знав, що він повернеться рано. У вітальні було дуже гарно: старе дерево, мінливі тіні, довгі штори темного оксамиту. Він подумав, що це помешкання навдивовижу швидко стало йому рідним і що воно дає йому такий потрібний мир і спокій.

Генрі вмостився у фотелі біля вогню, а невдовзі прийшов Хеммонд і приніс йому чаю.

— Я бачив вас у коридорі, пане. Ви мали кепський вигляд.

Генрі не помітив Хеммонда, коли повертався з їдальні, і йому не сподобалося, що за ним спостерігали.

— Пане, ви маєте вигляд людини, котра побачила привида.

— Я побачив справжнє обличчя буття,— сказав Генрі.

— Я приніс вам чаю, пане, і прослідкую, щоб вогонь у спальні не згасав усю ніч, бо вам треба добре відпочити.

Генрі не відповів. Хеммонд підсунув столика, поставив на нього тацю й налив чаю.

— Подати вашу книгу, пане?

— Ні, дякую. Гадаю, я просто посиджу тут, вип’ю чаю і ляжу спати, як ви й пропонуєте.

— Схоже, у вас пропасниця, пане. Ви впевнені, що все буде гаразд?

— Так. Дуже вдячний за турботу.

— Можу посидіти з вами вночі, якщо хочете, пане.

Хеммонд саме йшов до спальні. Його голос і погляд, кинутий через плече, коли він це казав, були природними, наче в тому не було нічого незвичайного. Генрі так і не зрозумів, наскільки невинною чи двозначною була його пропозиція. Генрі зараз був зосереджений виключно на власній вразливості, тому тільки затамував подих.

Не почувши відповіді, Хеммонд зупинився й обернувся. Їхні погляди схрестились. Вираз обличчя Хеммонда був якимось не зовсім рішучим, але Генрі не зумів розпізнати, що за ним ховається.

— Ні, дякую,— сказав він.— Я втомився й гадаю, що добре спатиму.

— Добре, пане. Я перевірю, щоб усе було гаразд у спальні, і лишу вас у спокої.

Генрі лежав у ліжку й думав про будинок, у якому тепер жив. У ньому було безліч дверей і коридорів, якихось дивних порипувань і незрозумілих нічних шумів. Він думав про господиню дому та містера Вебстера з його глузливим тоном. Якби тільки можна було прямо зараз зібрати валізи й переїхати до готелю в місті. Та Генрі знав, що не може цього зробити. Завтра бал, і поїхати зараз означало б образити господарів. Але він виїде наступного після балу ранку.

Розуміння того, що господиня плете проти нього інтригу, засмучувало й ображало. Знову пригадалися Вебстерові слова. Генрі ніколи не згадував графства Каван у колі леді Волслі. У тому не було ніякої таємниці чи чогось ганебного, але знущальний тон Вебстера створював саме таке враження. То було просто місце, в якому народився його дід, куди його батько їздив шість років тому. Що могло воно означати для Генрі? Його дід поїхав до Америки в пошуках свободи, а знайшов там щось набагато більше. Він здобув там великі статки, що і стало визначальним. Генрі навіть по думки ніколи не згадував про графство Каван.

У темній спальні, бо вогонь у каміні майже згас, він заклав руки під голову. Знову, сильніше, ніж коли-небудь у цьому дивному домі, у цій чужій країні, його охопило гостре бажання мати когось поруч, когось, хто просто обійняв би його. Не треба ні рухатись, ні говорити, просто бути з кимось. Це бажання було тепер майже нагальним, але неможливість висловитись уголос, робила його ще болючішим, ще недосяжнішим.


НАСТУПНОГО РАНКУ ГЕНРІ сидів біля вікна й дивився на безхмарне блакитне небо над річкою Ліффі. То був іще один морозяний день, і, побачивши дівчинку Мону, котра сама і без капелюшка була на галявині, дуже здивувався. Генрі недавно повернувся з ранкової прогулянки й був радий знов опинитися в теплі. Він помітив, що дівчинка з витягнутими руками робить на галявині кола. Він очима пошукав її няню чи матір, але поблизу нікого не було.

Генрі подумав, що кожен, хто бачить те саме, мав би ті самі відчуття, що й він. Дитину слід негайно звідти забрати: навколо стільки вільного, небезпечного простору й немає нікого, щоб приглянути за дівчинкою та захистити. Просто жахливо, що вона там опинилася сама холодного березневого ранку. Вона й досі бігала колами в центрі широкої галявини, керована тільки їй відомими міркуваннями. Генрі помітив, що її пальтечко не застебнуте. Ішов час, а ніхто з дорослих так і не з’явився. Він уявив собі фігуру, що раптом вискакує на галявину, чи фігуру, котра ховається в тіні, спостерігаючи за дитиною. Аж ось Мона рвучко зупинилась і подивилася на Генрі. Дівчинка застигла на місці, і Генрі помітив, що її трусить від холоду. Вона зробила жест і похитала головою. Тоді він зрозумів, що, очевидно, дитина мовчки спілкується з кимось у іншому вікні, з кимось, хто за нею наглядає, може, з нянею чи матір’ю. Мона більше не рухалася, просто стояла посеред галявини.

Увагу Генрі привернула мовчазна, смертельна туга, що читалась у її погляді. Непорушність дівчинки йому здалася свідченням того, що вона налякана й готова слухатися. Генрі стало цікаво, що такого показав її співрозмовник зі свого вікна.

Він узяв своє пальто, що висіло на вішаку біля дверей. Хіба можна було відмовитися від можливості побачити всю сцену на власні очі? Генрі планував прогулятися за ріг будинку й, ніби ненароком, подивитися на горішні вікна, щоб не пропустити нічого цікавого. Йому здавалося, що той, хто стоїть біля вікна, побачивши його, одразу ж сховається. Він уважав, що будь-кому, хто з теплого будинку спостерігає за дитиною, що сама гуляє надворі в такий холод і в такому стані, має бути соромно. Генрі дійшов до вхідних дверей, ні з ким не зустрівшись.

Стало ще холодніше, і він тремтів, обходячи будинок. Біля рогу Генрі на мить затримався, а потім рвучко вийшов на галявину й одразу ж подивився на вікна горішнього поверху, навіть не пересвідчившись у тому, що Мона нікуди не зникла. Проте за вікнами нікого не було, він не помітив навіть тіні, що сахнулася б від скла. Натомість прямо перед ним була Мона в синьому капелюшку та застебнутому на всі ґудзики пальті. Поруч із нею була її няня. Вона за руку підвела дівчинку до Генрі. Він швидко привітався з обома й поспішив геть. Обернувшись назад, побачив, що няня щось лагідно говорить дитині, а та дивиться на неї задоволено й усміхається, вочевидь, нічого не потребуючи. Генрі ще раз обдивився всі вікна, але звідти ніхто не спостерігав.


ПРОХОДЯЧИ ПОВЗ ВЕЛИКУ ЗАЛУ, він побачив, що слуги вже працюють: сервірують столи, розставляють свічки, прикрашають кімнату. Хеммонда серед них не було.

Пізніше Генрі вдруге сказав леді Волслі, що не вдягатиме ніякого костюма, бо — не лорд і не чепурун, а простий писака. Вона відповіла, що в такому разі, він буде на балу білою вороною, адже всі леді, як і всі джентльмени, прийдуть у костюмах.

— Ми вважаємо вас другом, містере Джеймсе,— промовила вона.

Але вимовляючи це, вона на мить зупинилась, наче вагаючись, чи не додати ще чогось, що спало їй на думку, та вчасно прикусила собі язика. Він уважно дивився на неї доти, доки господиня не зніяковіла й відвела очі. Тоді Генрі сказав, що наступного ранку поїде.

— А Хеммонд? Хіба ви за ним не сумуватимете? — запитала вона, намагаючись повернути розмові грайливу тональність.

— Хеммонд? — перепитав Генрі.— Ну так, служник. Дякую, він був неперевершеним.

— Він — завжди такий серйозний, а ввесь минулий тиждень ходив усміхнений.

— Знаєте,— сказав Генрі наостанок,— мені страшенно бракуватиме вашої гостинності.

Він постановив не говорити з Вебстером того вечора, навіть якщо доведеться постійно його уникати. Проте, щойно Генрі дорогою на бал підійшов до сходів, наштовхнувся на Вебстера, котрий, явно на нього чекав. Молодий чоловік був у костюмі мисливця, на думку Генрі, занадто бундючному та до смішного пишному.

— Не знав, що ми з вами маємо спільних друзів,— сказав Вебстер.

Генрі вклонився.

— Зранку я вас шукав,— продовжив Вебстер,— бо маю виконати доручення від містера Вайлда, Оскара Вайлда, котрий передає вам найщиріші вітання. Нарешті, каже він, отримав можливість це зробити, бо досі ніяк не вдавалося з вами поговорити. Він страшенно хотів би бути присутнім на сьогоднішньому балу. Звичайно, він був би чудовим доповненням, адже її світлість йому дуже симпатизує. Ясна річ, його світлість не дозволив би йому з’явитись, адже, цілком зрозуміло, не хоче його бачити поблизу свого полку.

Вебстер замовк і повернувся до сходів, пропускаючи Генрі вперед. Але той не поворухнувся.

— Звичайно, містер Вайлд дуже зайнятий у театрі. Він пише мені, що ваша п’єса, ніби навмисно, вийшла, щоб забезпечити його виставі шалений успіх. Удруге в цьому сезоні. Він, схоже, з цього радіє. Пише, що ваша оспівувала якогось ченця. Моя дружина каже, що всі ірландці є природженими письменниками, що це дуже легко в них виходить. Вона просто обожнює містера Вайлда.

Генрі нічого не сказав і на це. Коли Вебстер замовк, чекаючи на відповідь, він іще раз уклонився й показав молодому чоловікові спускатись, однак той не рушив із місця.

— Містер Вайлд пише, що з нетерпінням чекає, коли знову побачить вас у Лондоні. Він має чимало друзів. Ви знайомі з його друзями?

— Ні, містере Вебстере, не думаю, що мав щастя бути знайомим із його друзями.

— А може ви їх знаєте, просто не здогадуєтеся, що вони є його друзями. Леді Волслі ходила з нами на виставу про Ернеста[6]. Ви теж повинні піти на наступну виставу. Я скажу леді Волслі, що ви маєте до нас приєднатись.

Вебстеру більше, ніж зазвичай, кортіло веселощів. Він, якимось чином, зумів уникнути пауз у розмові, які могли б дозволити Генрі піти. Цей чоловік іще не все сказав.

— Авжеж, я вважаю, що митці й політики мають дещо спільне. Нас об’єднує ціна, яку доводиться платити за успіх. Її уникнути можуть лише щасливці, які, однак, мусять постійно боротися за місце під сонцем. Містер Вайлд має проблеми з дружиною. Для нього настали важкі часи, та гадаю, ви це розумієте, краще за інших. Леді Волслі сказала мені, що ви не маєте дружини. Це може бути виходом. Принаймні, доки не стане модним.

Він повернувся й жестом запропонував Генрі разом спуститися сходами.

— Але життя одинака має наражати вас на різні — як це сказати — на різні симпатії.

Велика зала королівського шпиталю купалась у світлі тисячі свічок. Лунала музика, виконувана невеличким оркестром, і поміж гостей ходили офіціанти, пропонуючи шампанське. Столи було сервіровано сріблом, що його, за словами леді Волслі, її чоловік нещодавно успадкував і виписав із Лондона спеціально для балу. Наразі в залі були тільки чоловіки. Його проінформували, що ніхто з дам не бажає з’явитися першою, тож вони всі залишаються у своїх кімнатах, чекаючи на звістки від покоївок, які регулярно заглядають зі сходів до зали. Лорд Хотон був при всіх своїх регаліях представника королеви в Ірландії і звернув увагу лорда Волслі на необхідність послати по дам загін кавалеристів. Виглядало, що леді Волслі, будучи найбільш непокірною з усіх, пообіцяла ввійти до бальної зали останньою.

Генрі спостерігав за Вебстером, ні на хвилину не випускаючи його пересування зі свого поля зору. Він уже достатньо натерпівся, тому, щойно Вебстер тільки рушить у його напрямку, Генрі миттєво відійде в інший кінець зали. Але це означає, що ні за яких обставин не можна брати участь у жодній захопливій розмові.

Вебстер рухався залою безперестанку, весело сміючись, а Генрі слідкував за ним очима. Тому й помітив Хеммонда. Він був одягнений у чорний костюм і білу сорочку з чорним метеликом. Його темне волосся здавалося довшим і ще блискучішим, аніж завжди. Він був чисто виголений, що надавало його блідому обличчю особливої витонченості та привабливості. Варто було Генрі зустрітися з Хеммондом очима, як він одразу ж усвідомив, що був об’єктом надто прискіпливого споглядання, що за цю єдину мить викрив себе більше, ніж за весь попередній тиждень. Однак Хеммонд, здавалося, не відчував ніяковості й не відвів очей. Він тримав у руках тацю, але стояв на одному місці та, з абсолютно байдужим виразом обличчя, спостерігав за Генрі, котрий стояв у невеликому гурті й у піввуха слухав якийсь анекдот. Генрі зосередився на людях навколо себе. Втративши зоровий контакт із Хеммондом, він уже його уникатиме до кінця вечора.

Лорд Волслі поговорив із оркестрантами й домовився з покоївками, що коли зазвучать фанфари, усі дами, включно з його дружиною, увійдуть до зали під загальний захват чоловіків. Жодній не вільно запізнюватись. Коли залунали фанфари, джентльмени відступили до стін — і двері було урочисто відчинено навстіж. До зали ввійшло дві дюжини дам у перуках, із товстим шаром косметики на лицях, у сукнях, що ніби зійшли з найвідоміших картин Ґейнсборо, Рейнольдса та Ромні. Джентльмени зааплодували, а оркестр заграв вступ до вальсу.

Леді Волслі мала рацію, коли казала, що її костюм буде найкращим. Суміш іскристо-блакитного та червоного шовку, неймовірно широкий пояс та безліч зборочок і защипів робили її сукню неперевершеною. Окрім фіжм, в око впадало й занадто сміливе декольте, на яке інші леді не наважилися. Леді Волслі не наділа перуки, вона вплела у свою зачіску додаткові пасма, але це було зроблено настільки майстерно, що зрозуміти, де її власне волосся, а де штучне, не вдавалося. Її макіяж був таким досконалим, що видавалося, ніби вона взагалі його не має. Попросивши оркестр зупинитись, вона показала жестом, аби гості відступили до стін. Її чоловік, здалося, не помітив того, що відбувалося у протилежному кінці зали. А там двері зачинились, а потім повільно відчинилися знов.

За ними ховалася дівчинка Мона, убрана інфантою Веласкеса, у сукні, що в п’ять разів була за неї більшою. Мона заледве пройшла за поріг і зупинилась, дивлячись у віддалену стіну навпроти себе, відмінно граючи роль принцеси, королівська гідність якої не дозволяє дивитися вниз і навколо. Дівчинка мило всміхалась, а гості плескали в долоні, засвідчуючи її успіх і те, що вона стала найбільшим сюрпризом, знахідкою вечора.

І знову Генрі стурбувала показна жіночність маленької дівчинки, її готовність виступити об’єктом загального захвату. Він пошукав серед присутніх іще когось, хто б, як і він, не схвалював цього неприродно раннього розвитку дитини, цієї тривожної готовності зіграти на публіку. Але всі мали невинний і радісний вигляд.

Коли Генрі повернувся, щоб заговорити з дамою ліворуч, то не впізнав її. На леді була велика руда перука іноземного вигляду, обличчя було розмальоване до невпізнанності, а головне, вона не розмовляла. Та варто було їй заговорити, він одразу ж упізнав ту жінку з дублінської фортеці, зігноровану подружжям Волслі.

— Містере Джеймсе, тільки не запитуйте, чи я маю запрошення,— прошепотіла вона,— бо я його не маю. Мій чоловік, що перестав зі мною розмовляти, зараз сидить і супиться, мов сич, у фортеці. Та лорд Хотон, якому не до душі будь-яка неґречність, наполіг на тому, щоб я поїхала та щоб інші леді допомогли мені з костюмом і зробили моє обличчя невпізнаваним.

Вона огледілась, перевіряючи, чи ніхто не чує.

— Мій чоловік каже, що ходити треба тільки туди, куди тебе запрошують, але ця ідея з карнавальними костюмами стирає всі правила.

Генрі побоювався, як би сусіди не почули її слова, тому був змушений торкнутися руки своєї співрозмовниці, щоб вона трохи стишила голос.

Мона стала центром загальної уваги, найбільш шанованою гостею. Містер Вебстер крутився навколо неї, постійно виголошуючи на її адресу улесливі зауваження та двозначні компліменти. Леді Волслі, котра сиділа недалеко від свого чоловіка, світилася радісним збудженням.

Хеммонд рухався залою із пляшкою в руці й наповнював келихи. Він залишався спокійним і врівноваженим незалежно від того, скільки роботи мав. Генрі відчув, що цей хлопець має найкращий із усіх присутніх у цій залі характер.

Генрі не танцював, але якби надумав, то довелося б танцювати з Моною, бо це робили всі джентльмени. Коли закінчувався один танець, на дівчинку вже чекав наступний партнер. Поводячись із нею, як із дорослою, та фліртуючи, подумав Генрі, чоловіки беруть її на кпини. Вони зовсім не зважають на те, що Мона є лише вбраною по-дорослому дитиною, котрій уже час до ліжка. Генрі спостерігав за Хеммондом, який дивився на дівчинку, і розумів, що капрал, імовірно, є в цьому домі єдиною людиною, що без особливої радості сприймає Монині розваги.

Генрі переважно стояв один або з кількома іншими джентльменами та спостерігав за танцями, дивився, як опливають свічки, як сукні та перуки починають здаватися кричущо вульгарними, як червоніють щоки танцюючих і як оркестр починає звучати втомлено. Раптом йому закортіло, щоб тут з’явився іще один американець, бажано з Бостона, котрий би зрозумів або хоча б не заперечив дивну неприродність усього, що тут відбувається.

Англійці в Ірландії. Цей дім є оазою серед довколишнього хаосу та повсюдної вбогості. Подружжя Волслі привезли із собою буквально все: столове срібло, манери і навіть гостей. Лорд Волслі подобався Генрі, котрий не хотів його судити надто прискіпливо. Але співвітчизник, вихований на ідеалах свободи, рівності та демократії, був зараз, як ніколи, бажаним. Уперше за багато років Генрі відчув себе надзвичайно самотнім у цій чужій країні, чужинцем, який так боїться помилитись у трактуванні іронії, якихось дрібних нюансів, манер і, звичайно ж, вимог моральності, що не міг узяти участь у загальних розвагах.

Прокинувшись від цих міркувань, Генрі побачив перед собою Хеммонда, який випромінював ту саму доброзичливу симпатію, що й упродовж усього вечора. Він був надзвичайно красивим. Генрі взяв із таці склянку води й усміхнувся Хеммонду, та жоден із них не промовив і слова. Дуже ймовірно, подумав Генрі, що вони більше ніколи не зустрінуться.

А на іншому боці зали Мона сиділа на колінах у Вебстера. Він тримав її за руки і чукикав. Генрі всміхнувся, уявивши, як на цю більш ніж повчальну сцену відреагував би його співвітчизник. Аж ось Вебстер упіймав його спостережливий погляд — і безтурботно знизав плечима.

Уже було пізно, і Хеммонд, разом із іншими слугами, збирав келихи, відтирав віск, що накапав зі свічок на столи та підлогу. Генрі вже сумував за супокійним задоволенням, яке дарувало йому обличчя капрала. Невдовзі воно буде втрачене для нього. Ця думка змусила Генрі відчути себе мандрівником, якому не випадає задовольнити жодне зі своїх бажань, який залишив свою батьківщину, щоб лише спостерігати за світом через віконне скло. Він швидко вийшов із зали й поспішив до свого помешкання.

Глава 3

Березень 1895 р.

ІЗ РОКАМИ ГЕНРІ ЗРОЗУМІВ про англійців дещо таке, що тихою сапою почав використовувати у своїх власних цілях. Не раз він бачив чоловіків, які змусили оточуючих поважати їхні звички, наприклад, спати до полудня, куняти на стільці пообідніми годинами чи їсти на сніданок яловичину. Генрі помітив, що на ці дивацтва мало хто звертає увагу і фактично ніхто не коментує. Його звички, звісно, нікому не шкодили, бо стосувалися тільки сфери спілкування. Його нахили вписувались у загальноприйняті рамки, а ідіосинкразії[7] були помірними. Тому він легко відхиляв численні запрошення, посилаючись на вічну зайнятість, на цілодобову зануреність у свої мистецькі справи. Знайомі спокійно сприймали таке пояснення, і Генрі сподівався, що час, коли він був завсідником на обідах лондонського бомонду, нарешті, скінчився.

Йому подобалась урочиста ранкова тиша, коли не плануєш ні з ким зустрітись у пообідню пору, не маєш домовленостей на вечір. Генрі почало здаватися, що він розжирів від усамітнення, що перестав очікувати від життя чогось іще, крім нудного вдоволення. Часом нудьгу змінював якийсь дивний, але наполегливий біль, якому Генрі попервах навіть радів, але швидко відсував його на край свідомості. Проте найбільше вдоволення він отримував від самоти. Щойно на місто спускалася ніч, Генрі починав насолоджуватися спокійним неробством і тишею, що давали йому більшу втіху, ніж гучне товариство чи хтось один, аніж яскравість і блиск публічності.

Після невдалої прем’єри та повернення з Ірландії він виявив, що може контролювати деякі свої сумні спогади. Прокидаючись серед ночі чи вранці від страху, сильного жалю чи інших гризот, Генрі почав сприймати їх, як надокучливих слуг, що прийшли засвітити лампу чи прибрати посуд. Із роками, думав він, можна буде вишколити їх так, аби були майже непомітними й не заважали жити.

І все ж таки він пам’ятав відчуття шоку і сором від прем’єри «Ґая Домвілля». Доводилося казати собі, що неприємні спогади з часом поблякнуть і намагатися викинути з голови будь-які спомини про поразку.

Натомість Генрі думав про гроші, про свої очікувані прибутки та про витрати, думав про подорож: куди зможе поїхати й коли. У моменти просвітлення він думав про роботу: обмірковував персонажів і їхні характери. Він стимулював ці думки, вважаючи їх свічечками, що освітлюють йому шлях у суцільній темряві. Генрі знав, що, коли не зосередиться на цих позитивних міркуваннях, вони швидко зникнуть і він знову порине в океан розчарувань і зневіри.

Іноді він прокидався досить рано й тоді, охоплений правильними думками, розумів, що мусить встати. Змушуючи себе діяти, поводячись так, ніби запізнюється на потяг, Генрі сподівався швидше позбутися своїх страхів і темних думок.

І все ж таки він усвідомлював, що мусить залишити своєму розуму і певну свободу, тому занурювався в інтелектуальну працю лише принагідно. Зараз, коли день лише розпочався, Генрі опинився в полоні нових химер і вибриків уяви. Його дивувало, як легко ідеї змінюють форму, як у новій подобі миттєво стають свіжими та цікавими; хоча й не відомо, наскільки близькими до реальності вони є. Ця проста історія, розказана одним другом, батьком Бенсона, архієпископом кентерберійським, який намагався розважити Генрі невдовзі після провалу його п’єси, прозвучала й зовсім примітивно. Оповідач багато разів зупинявся та вагався, викладаючи цю історію з привидом, початку та кінця якої і сам до пуття не знав.

Генрі записав почуте одразу ж по поверненні додому. У його нотатнику стояло:


«Тут коротко переповідаю історію з привидом, почуту в Еддингтоні (вечір вівторка 10-го числа) від архієпископа кентерберійського. Ось її дуже розпливчастий, позбавлений деталей, приблизний сюжет: якісь діти (кількість і вік невідомі) залишилися під опікою слуг у старому сільському будинку, вірогідно, через смерть батьків. Слуги, лихі та розбещені, зіпсуті й недобрі, розбещують дітей, які теж стають дуже злими та вкрай розбещеними. Слуги помирають (в історії не сказано, як і чому), а їхні привиди повертаються, щоб заволодіти будинком і дітьми».


Щоб пригадати цю оповідь, Генрі не треба заглядати до свого нотатника, він і так усе пам’ятає. Він вирішив, що дія відбуватиметься у Ньюпорті, в одному з віддалених будинків на скелях або, ліпше, в якомусь із нових будинків-палаців Нью-Йорка, та жодна з цих ідей не захопила його, тож, повагавшись, він відмовився від початкового наміру зробити героями американську родину. Тоді, подумав Генрі, це буде англійська історія, що відбулась у далекому минулому. Поступово формуючи сюжет, він вирішив, що дітей буде двоє: хлопчик і його молодша сестра.

Генрі часто думав про смерть своєї сестри Еліс, яка померла три роки тому. Навіть уперше прочитав її щоденник, у якому було так багато необачного. Після цього її відсутність відчулася ще гостріше, ніби через дотичність до її життя, записаного на папері, він став їй ближчим, хоча ніколи не страждав на її хворобу й не поділяв сестриного стоїцизму та прийняття майбутнього.

У найтемніші години йому здавалося, що їх із сестрою теж, до певної міри, було покинуто, адже родина багато подорожувала Європою і часто, невідь-чому, поверталася в Америку. Вони ніколи не ставали повноправними учасниками подій, що відбувалися навколо, залишаючись переважно сторонніми спостерігачами. Старший брат Вільям, а потім і Вілкі та Боб, які народилися після Генрі та перед Еліс, виявилися правильніше вихованими й більше готовими до життя, ніж Генрі та Еліс, які так і залишилися незахищеними, непідготовленими. Він став письменником, а вона — прикутою до ліжка.

Генрі добре пам’ятав, як уперше відчув паніку Еліс. Тоді у Ньюпорті дощ заскочив їх зненацька, бо, захоплені розмовою та сміхом, вони не звернули уваги на скупчення хмар. Еліс тоді було чотирнадцять або п’ятнадцять років, але вона не мала властивої їхнім двоюрідним сестрам сором’язливої самовпевненості, з якою вони входили до кімнати, невимушеності, з якою розмовляли з незнайомими людьми, спонтанності в поведінці з друзями та родиною.

Спекотний літній день раптом обернувся густою зливою, а небо над морем зробилося червоно-сірим від хмар. На Генрі був легкий піджак, але Еліс мала на собі лише літню сукню та солом’яний капелюшок, що ні від чого не захищав. Сховатися було ніде. Кілька разів вони намагалися знайти прихисток під кущами, та дощ із вітром залітав і туди. Генрі зняв піджака і, накрившись ним, вони із сестрою повільно та мовчки рушили додому. Тоді він і відчув, як Еліс аж тремтить від щастя та збудження. До того йому й на гадку не спадало, наскільки сильно сестра потребує уваги та захисту з боку братів і батьків. У ці хвилини, доки вони йшли розмоклою піщаною стежкою від узбережжя до села, Генрі відчув, як охоплена радісним жаром сестра тулиться до нього, щаслива та задоволена. Спостерігши веселість і захват сестри, коли вони повернулися додому, Генрі вперше зрозумів, що на Еліс чекає чимало труднощів у житті.

Відтоді Генрі почав за нею спостерігати. Тільки тепер він усвідомив, що жарт про те, що Еліс вийде заміж за Вільяма, не був, як колись їм усім здавалося, невинним підсміюванням, метою якого було викликати в сестри усмішку. Це завжди смішило Вільяма та й усю родину, а ще то була звична вистава, розігрувана для гостей. Вільям, найстарший із дітей, мав на шість років більше, ніж Еліс. Щойно вона почала виходити до гостей, носити барвисті сукні та хвилюватися з приводу враження, котре створює її присутність у кімнаті, повній дорослих, жарт щодо її заміжжя з Вільямом перетворився на цілий ритуал.

— О, вона вийде заміж за Вільяма,— казала тітонька Кейт, а Вільям, якщо він був у кімнаті, підходив до Еліс, брав її за руку та цілував у щічку. А дівчина нічого не казала, просто дивилася на присутніх, і в тому погляді було щось майже вороже, доки всі не починали всміхатися та реготати. Потім батько піднімав її й обіймав зі словами:

— Ой, уже зовсім недовго чекати.

Еліс, на думку Генрі, ніколи не вірила в те, що вийде заміж за Вільяма. Вона мала здоровий глузд і навіть у підлітковому віці вже виявляла меткий розум і глибинну дратівливість. Але, оскільки ця ідея майбутнього заміжжя з Вільямом повторювалася вголос так багато разів, а на обрії не було нікого відповідного, очевидно, десь у глибині душі Еліс, сама того не бажаючи, повірила в такий поворот долі.

Подумки вибудовуючи різні варіанти оповідання, що можна написати на основі почутої від архієпископа історії, Генрі впіймав себе на тому, що думає про загадкову присутність Еліс у цьому світі. Перед очима промайнули сцени, де сестра виявляла меткий розум і чутливість до образ. Він не був знайомий з іншими дівчатками, тому, уявляючи свою маленьку героїню, викликав до життя неспокійний дух своєї сестри.

Пригадалася сцена, коли Еліс було, мабуть, шістнадцять. Це сталося під час одного з тодішніх довгих обідів, коли за столом сиділо лише двоє гостей, і хтось розводився про існування життя після смерті, про зустріч із померлими родичами та про те, чи взагалі це можливо. А потім хтось із гостей, а може то була тітонька Кейт, запропонував помолитися за те, щоб у наступному житті зустрітися з тими, кого любимо. Раптом Еліс голосно заговорила, привернувши до себе загальну увагу.

— Не треба таких молитов,— сказала вона.— Звертання до тих, із ким можна зустрітись у потойбічному житті, змушує мене тремтіти від жаху. Це — порушення їхньої святості. Це є чимось на зразок зазіхання на свободу волі, тому я проти подібних речей.

Вона говорила, як тітка Емерсона[8], як хтось, хто розуміється на філософії життя та смерті, як хтось, хто славиться незалежністю та глибиною думки. Родичі знали, що Еліс мала гострий розум і почуття гумору, однак усі розуміли, що їй доведеться приховувати ці свої якості, якщо Еліс бажає не вирізнятися з-поміж ровесниць.

Та в Еліс були друзі, до неї приходили в гості і кликали на прогулянки. Вона навчилася поводитись, як двоюрідні сестри, котрі приводили із собою товаришів. Але Генрі помітив, як вона змінюється, коли до кімнати входить якийсь хлопець. Еліс не почувалася розслаблено й насилу втримувалася від розмов. Вона ставала надто говіркою, фонтануючи сумішшю нонсенсів і парадоксів. Це викликало жахливе відчуття нав’язливості та нарочитості. Генрі бачив, що такі світські виступи виснажують Еліс.

Навіть родинні застілля іноді ставали для неї випробуванням, коли Боб і Вілкі навчилися кпити із сестри, залишаючи її беззахисною. То були роки великих зрушень, коли їхній батько повіз сім’ю через Атлантику в пошуках чогось незрозумілого дітям, що, напевно, відволікало його від власних пристрастей і нав’язливих страхів. Їх тягали від міста до міста, швидко змінюючи готелі та приватні помешкання, віддаючи то до школи, то до приватних учителів. Вони вільно спілкувались французькою і постійно почувалися чужинцями. Усі п’ятеро опинилися осторонь від ровесників; вони знали набагато більше, але й, водночас, набагато менше, ніж інші діти їхнього віку. Вони знали більше про заможність, про історію, про європейські міста, знали більше про самотність і невпевненість, про самостійність і незалежність. Але набагато менше було їм відомо про Америку, про зв’язки та стосунки, будування яких так багато важило для їхніх однолітків. У ті роки вони навчилися покладатися одне на одного, спілкуючись між собою тільки їм зрозумілою мовою, надаючи одне одному підтримку та допомогу. Вони були схожими на старе обнесене стіною середмістя. Ніхто, хай якою сильною була навала, не міг зруйнувати їхньої оборони. А Еліс, навіть коли виросла, залишилася за тими стінами.

Насправді, Генрі не пам’ятав того, як Теккерей приходив до них обідати в Парижі. Хоча й пригадував, як бачився з ним за інших обставин. Цю історію розповідали знов і знов, і всі члени родини, включно з матір’ю, котра зазвичай була стриманою й обережною у висловлюваннях, вважали за потрібне переповісти це кожному гостю.

Еліс тоді було, мабуть, вісім або дев’ять років. Вона сиділа поруч із романістом, і Генрі знав, що це було для неї непросто. Вона нервувала через кожен свій жест або доторк ножа та виделки до смачних шматків їжі на своїй тарілці. Увесь час вона переживала з приводу того, що про неї подумає визначна людина. Генрі знав, що в такі моменти її пульс прискорюється, і бажання справити гарне враження стає всеосяжним, опановуючи свідомість і віднімаючи всі сили.

Він не пам’ятає, щоб Еліс тоді носила кринолін, але в історії на цьому наголошувалося. Теккерей повернувся до неї й почав розглядати вбрання.

— Кринолін,— вигукнув він.— Ніколи б не подумав, така юна і така розбещена.

Зауваження, може й задумане по-доброму в’їдливим, сприйнялося сестрою як болючий докір. Увесь подальший час Еліс почувалася присоромленою, мовби щойно було викрито якусь її погану рису. Генрі бачив, як заскочена цим раптовим зауваженням сестра безпомічно усміхається. Тільки він розумів, як їй було боляче, та жодного разу не спинив родичів, які знов і знов переповідали цю історію, особливо радіючи, коли Еліс була при цьому присутня, адже йшлося про її спілкування з одним із найбільш визначних романістів століття.

Із усіх Вільям був найстаршим і найменше вразливим. Здавалося, постійні подорожі та розлуки зовсім не впливають на нього. Він був фізично сильним і користувався успіхом у своїх однолітків у школі. Він ніколи не сумнівався у своєму праві брати участь у будь-якій забаві. Йому страшенно подобалося кричати та зчиняти гамір; йому подобалися галасливі компанії. Вільям полюбляв грюкати дверима та займатися спортом. Ніхто й не підозрював про його залюбленість у книги, напевно, він і сам про неї не здогадувався, доки не почав сміливо дискутувати з батьком. Він це робив із таким смаком і частотою, що вже в підлітковому віці майстерно грав словами та фразами, вибудовуючи з них стрункі конструкції доводів і аргументів.

Еліс намагалася не відставати від Вільяма: бути жінкою всіх часів, француженкою з XVIII ст., яка веде щоденник. Якось мати заговорила про те, як глибоко вразив Неда Ловелла опис Бостона в новому романі Ховеллса. Еліс, явно, щось хотіла сказати, тож усі повернулися до неї. Вона не знаходила слів, лице її палало.

— Ох, бідненький,— затинаючись, вигукнула вона.— Якщо його так сильно вражає якийсь роман, то що ж він почуватиме з приводу пограбування Риму чи, тим паче, флірту власної дружини?

І знов усі заніміли. Мати зробила рух, ніби збирається встати із-за столу. Решта в німому здивуванні дивилися на Еліс. Вільям не усміхнувся до неї. Сестра опустила очі. Вона неправильно зрозуміла ситуацію, і всі відчули, що вона може справляти жахливе враження на оточуючих і що їй буде важко знайти своє місце у світі.

Образ тієї Еліс назавжди залишився в пам’яті Генрі; його інтригувала невідповідність між її внутрішнім світом із усіма його таємницями та призначеним їй майбутнім. Коли лондонська зима почала відступати, а дні подовшали, він так і не розпочав роботу над романом, а лише робив нотатки для оповідань і робив накиди якихось початків. Передчасна смерть сестри не відпускала Генрі, деталі її дивного життя наздоганяли його в найменш відповідні хвилини, додаючи болісності спогадам про минуле.

І ще він пригадав один вечір, коли сестрі було вже, мабуть, вісімнадцять або дев’ятнадцять. Генрі тоді прийшов додому з якоюсь новиною, можливо, стосовно прослуханої лекції чи чогось, що він щойно опублікував. Це мало зацікавити батька. Сповнений райдужних надій, він пройшов у передпокій, де одразу ж наштовхнувся на тітоньку Кейт, яка попередила, що Еліс погано почувається.

Сидячи внизу, Генрі чув, як на горі кричить сестра. Батьки були з нею, а тітка раз у раз піднімалася сходами, щоб постояти під дверима Еліс або зазирнути до неї, щоб потім спуститися донизу й наполоханим тоном переповісти Генрі новини. Він не пам’ятав точних слів, якими тітонька Кейт описувала сестрину проблему. «Із Еліс стався напад» чи, може, «Еліс страждає від нервів», але того вечора батьки по черзі спускалися до нього на розмову, і Генрі зауважив, якими схвильованими перед появою нової проблеми вони були. Знервована дочка та її дивна хвороба вимагали виявити всю батьківську приязнь і все терпіння, на яке вони були здатні.

Уночі сестрине хлипання не стихло, хоча Генрі й знав, що її заспокоюють і обіймають. Сидячи у напівтемній вітальні, він також помітив, що мати, яку Еліс так часто не підпускала до себе вдома з якихось тільки їй відомих міркувань, тепер, на короткий час виходячи до сина від дочки, котра так сильно її потребувала, здавалася навіть трохи вдоволеною таким станом речей.

Ніщо не було таким, як здавалося. Генрі уявив собі гувернантку, надзвичайно милу, розумну та компетентну, сповнену щирих намірів упоратися зі своєю місією: гарно виховати хлопчика і дівчинку. Саме так її описав архієпископ. Але в нього були ще згадки про матір і тітоньку Кейт, які ввійшли до вітальні, де він сидів, одна з них тримала в руках лампу, тож було видно, які вони виснажені та стурбовані. Губи матері були стиснутими, але очі горіли і щоки пашіли. Обидві жінки сиділи з ним, доки приглушені крики Еліс чулися згори. На своїх стільцях вони здавалися насупленими та готовими виконати свій обов’язок, але й живішими та діяльнішими, ніж за всі роки на пам’яті Генрі.

А ще він пригадав, як пізніше був у Женеві з Еліс і тітонькою Кейт, коли вже ніхто з них не наважувався зізнатися собі чи Еліс, що її стан уже зробився майже некерованим. Вони намагалися знайти назву її недузі й найвідповіднішим, що знайшла мати, було непідробна істерія. Генрі усвідомив, що сестрину хворобу неможливо вилікувати, бо Еліс плекала її, загравала з нею, мов із гостем, у якого була таємно закохана. У Женеві, під час подорожі Європою, сторонньому спостерігачеві, а часом і самим собі, вони видавалися поодиноким прикладом представників Нової Англії, котрі розумним і чутливим оком убирають краєвиди та оглядають історичні пам’ятки старого світу перш, ніж почати статечне життя. Тоді Еліс, схоже, була найщасливішою, найдотепнішою, ущерть повною надій на майбутнє.

Генрі пригадав, як вони втрьох гуляли біля озера, якщо тітка Кейт була впевнена, що Еліс гарно відпочила зранку.

— У підручнику з географії,— сказала якось Еліс,— ніде не написано, що на озері бувають хвилі. Усю поезію треба переписати.

— Із чого почнемо? — запитав Генрі.

— Я напишу Вільяму,— відповіла Еліс.— Він підкаже.

— Люба, ти мусиш щодня гарненько відпочивати, а не писати так багато листів,— сказала тітка Кейт.

— А як іще мені з ним спілкуватися? — спитала Еліс.— Ходити пішки — більш виснажливо, ніж писати листи, і все це свіже повітря, клянуся, доведе мене до смерті.

Вона вибачливо всміхнулася до тітки, яка, на думку Генрі, зовсім не здавалася розвеселеною згадкою про смерть.

— Легені полюбляють готелі,— додала Еліс.— Вони просто мріють про них, особливо про вестибюлі та сходи, а ще про ресторан і спальню, якщо там є гарний краєвид і зачинені вікна.

— Не біжи, моя люба,— сказала тітонька Кейт.

Генрі дивився на Еліс, яка обмірковувала наступне зауваження, що мало на меті звеселити брата і роздратувати тітку. Але що довше вони йшли, то глибше у власну мовчазність занурювалася сестра, лише іноді згадуючи про супутників.

— Серце,— по якомусь часі продовжила Еліс,— надає перевагу гарному й теплому потягу, а мозок, звичайно ж, вимагає океанського лайнера. Я мушу написати про все це Вільяму, щойно ми повернемося до готелю. Тітонько, люба, ходімо швидше, повільний крок є анафемою пам’яті.

— Якби Дороті Вортсворт,— зауважив Генрі,— говорила подібні речі своєму братові, його вірші, гадаю, були б значно кращими.

— А хіба Дорогі Вортсворт не була поетовою дружиною? — запитала тітонька Кейт.

— Ні, дружиною була Фанні Брон[9],— Еліс пустотливо усміхнулася до Генрі.

— Не біжи так, моя люба,— повторила тітонька Кейт.

Увечері Генрі помітив, що Еліс спустилася до столу особливо ретельно вбраною та зачесаною. Він тоді подумав, що все для неї могло скластися інакше, якби сестра була визначною красунею чи не такою розумною, чи просто не єдиною дочкою в родині, чи, може, якби її дитинство не було таким невпорядкованим.

— От якби ми втрьох могли об’їхати весь світ, зупинятись у гарних готелях, писати додому, коли хтось із нас зауважить щось смішне,— сказала Еліс.— Якби можна було так провести все життя.

— Ні, не вийде,— відповіла тітонька Кейт.

Наскільки пригадував Генрі, тітка Кейт завжди грала роль суворої, але доброї до них гувернантки, котра взяла на себе виховання двох сиріток. Генрі був слухняним, тактовним і вартим довіри, а Еліс комизилася, хоча теж завжди робила, що їй кажуть. Утрьох вони були щасливими протягом усіх місяців подорожі, адже не замислювалися над тим, що чекає на Еліс після повернення додому.

Ніхто зі сторонніх не міг би назвати Еліс дивачкою чи кмітливою інвалідкою. Поруч зі своїми супутниками сестра майже видужала, та Генрі знав, що вони не зможуть усе життя возити її від міста до міста. За усміхом дівчини, котра щоранку так радісно спускалася до готельного лобі[10], ховалася зажерлива темрява, готова виринути на поверхню, коли настане час. Уже тоді, якимось чином, приреченість Еліс читалася в усіх аспектах її життя, і, попри позірну врівноваженість і щастя женевських днів, можна було передбачити її сумне майбутнє, що пізніше набуде обрисів історії, яка тепер дивує і зачаровує Генрі. Як ця молода повна світла й амбіцій, готова до виконання своїх обов’язків жінка могла перетворитися на ту, що чує вночі моторошні крики, бачить у вікнах страшні лиця, снить наяву, страждає від нічних жахіть?

Найгіршим періодом для Еліс був час, коли Вільям одружився. Перед весіллям і відразу після нього вона мала найтяжчі нервові зриви, з якими повернулися всі її давні проблеми. В Англії, коли вже пройшли роки, вона казала Генрі, що більша її частина померла того страшного літа, коли Вільям одружився з вродливою та практичною, дивовижно здоровою жінкою, яка, як на зло, звалася Еліс. Сама ж Еліс Джеймс потонула в морських глибинах, і темні води зімкнулися над нею.

І все ж таки, попри свої жахливі та виснажливі напади, Еліс була здатна на варту подиву розумову енергію; усе, що вона робила, було непередбачуваним або нарочито іронічним і суперечливим. Коли померла мати, родичі посилено доглядали Еліс, передбачаючи її остаточну дезінтеграцію. Генрі залишився в Бостоні, обмірковуючи всі можливі шляхи допомоги сестрі та батькові. Але Еліс більше не мала зривів. Вона здавалася майже нормальною: була компетентною й обов’язковою донькою, узяла на себе домашнє господарство, спілкувалася з родичами так легко, ніби саме на ній усе завжди трималося. Якось, перед від’їздом до Лондона, Генрі побачив Еліс, що стояла склавши руки та світячи очима у передпокої. Вона прощалася з гостем і запрошувала його приходити ще. Сестра тепло всміхалась, а потім, коли вона вже зачиняла двері, та усмішка зробилася майже сумною. У такі моменти сестра в усьому — поставі, жестах, виразах обличчя — наслідувала матір. Генрі бачив, що Еліс намагається стати господинею дому.

Батько помер через рік, і після його похорону все розвалилось. Еліс завела міцну дружбу з Катериною Лоринг, яка дорівнювалась їй за інтелігентністю, чия душевна сила була так само очевидною, як слабкість сестри. Міс Лоринг супроводжувала її й у подорожі до Англії, коли Еліс не захотіла їхати з тіткою Кейт, що стало актом непослуху та незалежності, а також, як зрозумів Генрі, криком про допомогу. Вона прожила ще вісім років, але більшу їх частину не вставала з ліжка. То вже було, за її виразом, нужденне існування пожовклого квасолиння, що його от-от мають спалити.


ВІН ЗГАДУВАВ ЦЕ, доки чекав у Ліверпулі на сестрин приїзд до Англії, і зрозумів, що її уперта цілеспрямованість, схильності та успадковані по батьковій смерті статки, напевно, з допомогою міс Лоринг, дещо відтермінують неминучий кінець. Генрі поклав собі не думати про те, що Еліс порушить його ізоляцію, негативно вплине на продуктивність його добровільного вигнання. І все ж таки Генрі злякався, коли побачив, як хвору й безпомічну сестру зводять із корабля. Вона навіть не змогла до нього заговорити, коли брат підійшов; Еліс заплющила очі й відвернулася, подумавши, що він збирається до неї торкнутися. Було очевидно, що подорож їй нашкодила. Під орудою міс Лоринг Еліс доправили до зручного помешкання та знайшли для неї доглядальницю. Генрі спостеріг, що подруга залежала від інвалідності його сестри так само, як та залежала від опіки подруги.

Еліс не хотіла відпускати міс Лоринг з-перед очей. Вона втратила родину, втратила здоров’я, і тепер із усіх сил бажала мати Катерину Лоринг виключно для себе. Генрі бачив, що її істерія зростає, коли міс Лоринг була відсутньою, і що сестра швидко заспокоювалась, ставала майже щасливою, коли подруга з’являлась і вмовляла її повернутися в ліжко, обіцяючи бути поруч і виконувати її забаганки. Він написав тітці Кейт і Вільяму про цю дивну пару. Намагався висловити свою вдячність міс Лоринг за її доброту та відданість сестрі, але знав, що ця відданість триватиме, доки Еліс лишатиметься неповноправною. Генрі не подобався цей зв’язок, що його він уважав нездоровим і неправильним. Він зневажав цілковиту залежність Еліс від її занадто повноправної подруги. Іноді йому навіть здавалося, що міс Лоринг шкодить сестрі, але Генрі не знав, хто, натомість, зуміє їй допомогти, тому з часом змирився з присутністю цієї жінки.

Міс Лоринг була з Еліс майже постійно, опікувалася нею, догоджала їй, захоплювалася нею, як ніхто й ніколи. Еліс полюбляла категорично висловлюватись, а міс Лоринг, здавалося, із задоволенням слухала її думки щодо смерті та надаваних нею задоволень, стосовно ірландського питання, з приводу несправедливості уряду та жахливості життя в Англії. Коли міс Лоринг відходила, навіть на короткий час, Еліс робилася смутною та примхливою, скаржачись на те, що їй, яка сиділа за столом свого батька та братів — найрозумніших людей свого часу,— доводиться тепер покладатися на милість задуреної доглядальниці-англійки, найнятої для неї міс Лоринг.

Генрі відвідував сестру настільки часто, наскільки міг, навіть тоді, коли вони з міс Лоринг винаймали помешкання за межами Лондона. Іноді він слухав Еліс із подивом і зачудуванням. Вона полюбляла вибагливі жарти, помічаючи якусь дрібничку й силою власної кмітливості роблячи з неї щось надзвичайно смішне. Їй дуже подобалося кепкувати з відданості місіс Чарльз Кінгслі своєму запізнілому чоловікові. Еліс невтомно її висміювала, змушуючи своїх гостей із собою погоджуватись і вважати ці кпини вартими повторення.

— Чи ви знаєте, як ревно місіс Чарльз Кінгслі береже пам’ять про свого чоловіка? — запитувала вона.

Далі вона змовкала, ніби і цього було достатньо, ніби більше й казати було нічого. А потім кивком голови давала знати, що готова продовжити.

— Ви помітили, що під час вашого візиту вона сиділа поруч із бюстом свого чоловіка? Це, щоб ви відвідали не тільки місіс Чарльз Кінгслі, а й її чоловіка. Вони обоє пропікали вас очима.

Еліс і собі пропікала слухача очима, наче зображала самого диявола.

— Але це — ще не все,— продовжувала вона.— Місіс Чарльз Кінгслі пришпилила світлину свого померлого чоловіка до напірника на своїй подушці!

Після цього вона заплющувала очі й заливалася довгим, пронизливим сміхом.

— Ох, побажаймо гарних снів місіс Чарльз Кінгслі! Чи можна собі уявити щось більш гротескне та гидотне?

А ще були лікарі. Їхні візити та прогнози викликали в Еліс зневагу та сміх, навіть коли їй казали, що має рак. Найменше нерозумне зауваження лікаря ставало приводом для багатоденних розмов. Якось вона виголосила, що до неї приходив сер Ендрю Кларк зі своєю моторошною посмішкою. Це звучало так, ніби та посмішка була загальновідомим його додатком. А потім Еліс, мало не задихаючись, розповідала випадок, як багато років тому один її товариш був змушений довго чекати на сера Ендрю, котрий по прибутті повідомив, що прибув запізнілий сер Ендрю Кларк.

— Тому, коли ми чекали на сера Ендрю, я сказала міс Лоринг, що можу закластися, бо він і по стількох роках увійде до кімнати з тією самою фразою. Увага! — сказала я. Двері відчинились і ввійшов бундючний джентльмен зі своєю моторошною посмішкою і фраза «Запізнілий сер Ендрю Кларк» злетіла з його вуст, наче вперше. А потім сер Ендрю засміявся так весело, ніби щойно це все вигадав. Занадто весело, як на мене.

Сестра уважно розглядала себе в очікуванні появи ознак близької смерті, виявляючи дивовижну хоробрість перед лицем загибелі, як виявляла страшенну слабкодухість у всьому іншому. Їй не подобався клірик, який жив поверхом нижче, й Еліс висловлювала побоювання, що він може, якщо вона сконає вночі, почати відспівувати її без дозволу.

— Уявіть,— казала вона,— ви розплющуєте очі востаннє і бачите над собою цього кажана.

Говорячи, вона пихато дивилася вдалину.

— Це зіпсує мій посмертний вираз обличчя, над яким я працювала багато років.

Вона гірко сміялась.

— Погано бути незахищеною.


МИНАВ ЧАС, І ГЕНРІ зрозумів, що сестра більше ніколи не встане з ліжка. Як виявилося, міс Лоринг поділяла його думку. Вона дала обітницю залишитися з Еліс до кінця. Ці повсякчасні розмови про наближення кінця турбували Генрі. Іноді, дивлячись на них — смертельно хвору пацієнтку і її компаньйонку, таку веселу, жваву та метку — йому кортіло швидше від них утекти, повернутися до свого вистражданого усамітнення.

Під час перебування Еліс в Англії він написав два романи, просякнуті особливою атмосферою світу, в якому жила сестра. Генрі розумів дилему, що стояла перед сучасною жінкою, котра мусила обирати між правилами виховання та потребою ці правила змінити, але, головне, як йому здавалося, проблему сучасної жінки, котра виховувалась у вільнодумній родині, чиє вільнодумство, щоправда, зводилося лише до застільних розмов, а в усьому іншому залишалася респектабельною та конформістською. Почавши писати «Бостонців»[11], він не мав труднощів із зображенням двох осіб, які намагаються перебрати владу над третьою. Таке протистояння на короткий час виникло між ним і міс Лоринг, та Генрі швидко самоусунувся, залишивши їй поле бою. У другому романі — «Княгиня Касамассіма» — також написаному під час перебування Еліс в Англії, він зобразив, спочатку цього не усвідомлюючи, свою сестру. Вона й сама була наполовину принцесою,— витончена, блискуча, гнітючо владна,— що тільки недавно прибула до Лондона. А другу половину Еліс мусила впізнати. Вона була Розі Маннемент — прикута до ліжка, «дивно виряджена маленька хвора», «невеличка старчиня, гостра на язик каліка, балакуча сестра», «жорстка, яскрава істота, відполірована, як це буває, болем».

Вона читала все, що писав брат, і висловила глибоке зачудування цим новим романом, і словом не згадавши про прикуту до ліжка сестру, котру двоє інших головних героїв не дуже й шанують. У своєму щоденнику Еліс писала про працелюбність Генрі та успіхи Вільяма. «Непогано,— писала вона,— як на одну родину, тим паче, якщо я,— вона додавала,— уб’ю себе, а це — найважче».

Тож, переїхавши до Лондона, вона почала вмирати по-справжньому, вона, котра так довго тільки бавилась у смерть. Еліс казала Генрі, що, як визволення, чекає на якусь видиму хворобу, хотіла, щоб той обіцяний рак уже швидше почався. Їй було тільки сорок три. Уві сні вона бачила човен, що гойдався у бурхливих морських хвилях під темним від хмар небом, а в ньому сиділа давно померла подруга Ані Діксвелл, котра повернулася до неї обличчям. Еліс була готова до неї піти.

Генрі та міс Лоринг доглядали за нею, дивились, як вона згасає, тамували її біль морфіном. Здавалося, сестра зовсім не змінилась, і він міркував, чи не можна їй і зникнути так само, померти, як іноді буває, навіть цього не зауваживши. Але помирала Еліс важко.

Одного дня Генрі зайшов до кімнати й отетерів, помітивши, як вона змінилася. Сестра страждала, важко дихала, а її пульс, за словами міс Лоринг, був повільним і ледь відчутним. Сильний жар зробив її тихою, але часом траплялися напади сильного кашлю, після яких вона відригувала кілька разів поспіль, а потім знесилено падала на подушки. Коли Еліс пробувала заговорити, кашель повертався і розривав її на шматки, тож вона переважно мовчала. Лікар сказав, що не бачить, чому це не може тривати багато днів.

Він спостерігав за сестрою, охоплений таким відчаєм, що навіть не подумав її заспокоювати. Генрі за неї боявся і думав, що, попри всі свої попередні запевнювання, Еліс теж боїться. Він усвідомлював, що сестра може відійти кожної хвилини, і чекав на те, що вона, можливо, скаже щось перед тим, як остаточно зісковзне в темряву.

А потім сталась іще одна зміна. Через кілька годин біль і слабкість, здається, відпустили її, кашель і жар зникли, але вираз смерті на обличчі тільки загострився. Сестра не спала. Генрі сів біля неї й бажав би, щоб замість нього тут була їхня мати, яка б знайшла правильні слова, щоб допомогти Еліс звільнитися від цього світу та полегшити їй перехід до іншого. Генрі спробував уявити матір у цій кімнаті, він майже шепотів до неї, заклинаючи увійти: «Мамо, з’явись і допоможи Еліс своєю ніжністю». Йому хотілося спитати у сестри, чи відчуває вона присутність духу матері.

Було ясно, що Еліс не протримається довго, але Катерина Лоринг наполягла на тому, щоб Генрі не залишався із сестрою на ніч, і він погодився, що вже не може нічим зарадити. Приготувався йти. Але тут знову побачив, що сестрі стало гірше. Вона не могла повернутись у ліжку й насилу дихала. А потім Еліс прошепотіла, і від того шепоту вони з міс Лоринг гостро перезирнулися. Поволі сестра напружила голос, аби їм обом було її добре чути.

— Я не витримаю більше жодного дня,— промовила вона.— Нехай мені дозволять померти.

Ці слова допомогли йому повільно пройти через Кенсингтон дорогою до власного помешкання. Генрі завжди побоювався, що, коли кінець буде близьким, усе виявиться набагато страшнішим, ніж думала сестра, що всі її сентенції про бажаність смерті виявляться звичайною бравадою. Виявивши, що Еліс дійсно знала, про що говорила, він відчув полегкість. Генрі спостерігав за нею, знаючи, що на її місці почувався б наляканим, але вона була зовсім іншою. Еліс навіть не здригнулась.

Катерина Лоринг розказала, що серед ночі Еліс поринула в неглибокий сон. Наступного дня, заступивши на нове чергування біля ліжка сестри, Генрі міркував про те, якими були її сни, і сподівався, що морфін зробив їх щасливими, розігнавши темряву та страх, що затьмарювали її життя. Він усією душею бажав їй щастя. Проте не міг змусити себе не сподіватися на те, що сестра продовжуватиме дихати, попри все, не міг дозволити їй піти. Так довго спостерігаючи за її конанням, Генрі не міг уявити Еліс мертвою. Прийшов лікар, якого викликали, і сказав, що ніякого лікування не припише, бо воно вже не потрібне.

Для Генрі, котрому невдовзі мало виповнитися п’ятдесят, це була перша смерть. Він не був присутнім, коли помирала мати чи батько. Він сидів біля материного тіла та не бачив, як вона зітхнула востаннє. Він описував смерть у своїх книгах, але не знав, що цілий день сидітиме біля сестри, дивлячись, як дихання її слабне, стихає, а потім знову з’являється. Генрі спробував уявити, що відбувається з її свідомістю, з її гострим розумом, але вирішив, що від Еліс уже залишилося тільки ледь чутне дихання та слабкий пульс. Воля і знання покинули її, лишилося тільки ослаблене тіло, що повільно наближалося до свого кінця. І це змушувало його ще дужче жаліти сестру.

Генрі завжди уявляв собі, що будинок, у якому хтось помирає, має бути тихим і наповненим споглядання місцем, але тепер знав, що ніякої тиші в ньому немає, бо дихання Еліс, то голосне й уривчасте, то тихе й неглибоке, наповнювало кімнату звуками. Її пульс мерехтів і часом зникав, але сестра не помирала. Генрі подумки цікавився, чи смерть матері була такою ж. Але це знала тільки Еліс, і спитати можна було тільки в неї.

Коли дихання сестри стало легким і частим, Генрі підвівся і доторком побажав їй спокійного сну. Це тривало годину. Еліс і досі не була готовою відійти. Він подумки цікавився, на кого вона перетворилася тепер, яка її частка ще існувала. Коли сестра перестала дихати, він виявився до цього не готовим, попри довге очікування, попри дні та ночі, проведені біля її ліжка. Еліс іще раз вдихнула, напружено та рвучко. Генрі знову захотів, аби поруч із ним сиділа мати, щоб тримала його за руку, коли сестра відійде. Міс Лоринг із годинником слідкувала за диханням Еліс, яка тепер робила лише по одному вдиху за хвилину. В останні години сестрине лице проясніло, що видалося Генрі дивним і надзвичайно зворушливим. Він підвівся й підійшов до вікна, аби впустити до кімнати трохи світла, а коли повернувся до її ліжка, сестра видихнула востаннє. І от у кімнаті зробилося тихо.

Генрі стояв біля її тіла, розуміючи, що спокійно лежати мертвою було найбільшим бажанням Еліс. Зараз вона була красивою та шляхетною. Повагавшись, він вирішив, що, якби сестра могла побачити свою довгоочікувану кремацію, то була б задоволеною з того, на що перетворилося її тіло. Для нього багато важило, щоб прах Еліс повернувся до Америки та спочив на цвинтарі в Кембриджі, поруч із батьками. Його втішало, що сестру не поховають далеко від батьківщини у мерзлій англійській землі.

Разом зі зміною освітлення змінилося й мертве лице Еліс. Воно стало відразу юним і старим, виснаженим і надзвичайно вродливим. Генрі всміхнувся до сестри, котра тихо лежала з лицем, що було водночас блідим і загостреним, але й витонченим і прекрасним. Пригадалось, як вона сердилася на тітку Кейт за те, що та надавала життєвого значення різноманітним шалям і всяким таким дрібницям. Вони із сестрою обоє помруть бездітними, і все, що їм належить, є потрібним лише їм самим і доки вони живі. У них немає прямих спадкоємців. Вони обоє трималися подалі від заручин, міцної дружби та радощів кохання. Їм цього ніколи не хотілося. Генрі відчував, що вони із сестрою обоє сприймали себе покараними, відісланими у вигнання, покинутими тоді, як інші брати одружились і мали дітей, а батьки не побажали розлучатися навіть після смерті. Сумно та ніжно він торкнувся складених на грудях холодних рук сестри.

Глава 4

Квітень 1895 р.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ, КОЛИ ГЕНРІ самотою трусився в найманому екіпажі дорогою на вечерю, йому на думку спала ідея про існування особливого, дещо хворобливого але міцного, зв’язку між осиротілими братом і сестрою. Це мало додати драматичності його оповіданню. Він іще не мав чіткого уявлення про те, як це відіб’ється на зовнішності та життєвих обставинах цієї пари. То було просто неясне розуміння, примарний обрис, який слід було занотувати. Брат і сестра являли собою спілку, пов’язаних симпатією та ніжністю людей, які могли відчувати одне одного і навіть читати думки. Однак вони не контролювали дій і вчинків одне одного, швидше вони надто добре одне одного розуміли. Занадто добре, подумав Генрі та занотував свою думку до записника, ще не знаючи, як це відіб’ється на сюжеті оповідання чи якомусь окремому епізоді. Можливо, вона була зайвою, та ідея спільності душ осіла в його голові. Дві істоти, що мають однакові почуття, однакову уяву, що нервуються та страждають із тих самих причин. Два окремих життя, що мають однаковий досвід. Вони обоє, скажімо, гостро відчувають втрату батьків, невідворотність їхнього зникнення, що однаково вразила дітей, сповнила майже паралізуючою печаллю. Ідеї часто приходили до Генрі отак, раптом, без попередження, нерідко з’являючись, коли він займався зовсім іншими речами. Ця нова ідея стосовно брата й сестри прийшла так нагально, як щось, що треба негайно записати. Тепер він уже її не забуде. Вона залишиться в голові свіжою та ясною. Потроху вона починає вписуватись у рамки розказаного архієпископом кентерберійським і таємничо обростає подробицями. Ось уже він бачить щось конкретне, щось зовсім явне, так, ніби його мозок оживляє привидів, надаючи їм плоті та крові. Перед очима постали брат і сестра, самотні та занехаяні, кинуті напризволяще в якомусь похмурому старому будинку, котрі думають і відчувають однаково, так само страждаючи від власних страхів і неготовності до великих випробувань, які чекають їх на життєвому шляху.

Коли кістяк оповідання обріс плоттю сюжету, та м’язами можливих колізій, Генрі відчув, що виринає з мороку пережитої поразки. Він уже був майже впевнений у тому, що тепер багато працюватиме. Він знову взяв до рук олівця, який був знаряддям стількох його незабутніх зусиль, інструментом багаторічної сакральної боротьби. І от зараз, він у це вірив, почнеться робота над твором усього життя. Генрі був знову готовий повернутися до мистецтва високої прози, сповненої великих амбіцій і точності формулювань.

Повними млості пообідніми годинами він іноді переглядав свої нотатники. Одного разу Генрі подумки всміхнувся, наштовхнувшись очима на кілька написаних майже три роки тому рядків, які вважав тоді настільки багатообіцяючими, що дозволив їм заповнити всі свої робочі дні та мрії, а ті рядки виявилися причиною місяців розчарування, болю та летаргії, з яких він щойно почав виринати. Він змусив себе прочитати їх іще раз:


«Випадок на кшталт „Якось дуже давно“. Представник старого венеціанського роду (не пам’ятаю, якого), який прийняв постриг, але майже проти власної волі пішов із монастиря, щоб повернутися в мир і врятувати родину від зникнення. Він був останнім у роду й неодмінно мусив одружитись. Пристосувати якось до сьогодення чи ще якось використати».


Очі пробіглися списком імен і назв, узятих із некрологів і посмертних записок, імен героїв і географічних назв для сюжету, що могли так і залишитися невикористаними; та він провів багато днів, наповнюючи їх життям. «Беґю Вена (христ. ім’я) — Дорін (Дітто) — Пассмор — Траффорд — Норвел — Ланселот — Вінер — Бігрейв — Хассон — Домвілль». Останні вісім літер цілком безневинно дивилися зі сторінки. Тепер Генрі вже не пам’ятав, звідки взялися ці імена та яка передісторія була в кожного. Нині важко було зрозуміти, чому він обрав саме це, а не якесь інше, для свого головного героя. Тепер нотатка і список здавалися такими далекими і важко вірилось у те, що з цього вбогого запису почалася його п’єса, на яку, завдяки виставі Оскара Вайлда, чекав так само вбогий кінець.


ДУМКА ПРО ТЕ, що батьки вже померли, принесла Генрі дивне полегшення. Приємно було відчувати, що це більше ніколи не станеться: матір уже поховали, і вдруге її закопувати в сиру землю не доведеться. Хай яка тяжка та брутально гірка, ця подія вже відбулася. Після смерті батьків і відходу Еліс Генрі думав, що вже ніщо не зможе його зворушити. Тому провал у театрі став для нього шоком, принісши із собою такі гіркі та гострі почуття, які відчути він уже ніколи не сподівався. Генрі мусив визнати, що вони були дуже близькими до трауру, хоча думати так і було богохульством.

Але тепер він був певен, що більше не страждатиме від зневаги театральної публіки, натомість присвятить усього себе, як і хотів, тихій радості написання високої прози. Якби тільки вдалося поринути в роботу, він би насолоджувався днями, проведеними в самотній праці, та щастям, яке надають списані сторінки.

Невдовзі після повернення з Ірландії, коли Генрі з головою пірнув у читання, писання листів і наведення ладу в домі, до нього з новинами завітав молодий друг Джонатан Стерджес, а потім із тією самою новиною прийшов і Едвард Ґосс. Ішлося про Оскара Вайлда.

Усі кілька попередніх місяців Генрі чимало думав про Вайлда. Дві його п’єси і досі йшли в театрах Хеймаркета і Сент-Джеймс. Не важко було підрахувати Вайлдові прибутки. Він писав про це Вільяму, зауважуючи появу нового феномену лондонського життя, цього неминучого Оскара Вайлда, радше успішного, аніж незугарного, радше працьовитого та серйозного, аніж такого, що гайнує свій і людський час.

Однак і Стерджес, і Ґосс прийшли з новиною, що її Генрі не переповів ні Вільямові, ні, тим паче, комусь іще. Обоє друзів полюбляли дізнаватися новини та ділитися ними, тож Генрі зробив вигляд, що кожен із них є першим, хто повідомляє йому про таке. Він зробив це частково з небажання, щоб хто-небудь подумав, що пригоди Оскара Вайлда є предметом частого обговорення в його домі.

Іще перед своїм від’їздом до Ірландії, Генрі чув, що Вайлд облишив усякий здоровий глузд. Він, як хотів, розважався в Лондоні та розповідав про це будь-кому, хто мав бажання слухати. Він був усюди, вихваляючись грішми, своїм успіхом і славою, а також вихваляючись сином маркіза Квінсбері, хлопцем, який своєю глибокою відразливістю пішов у батька, за висловом Ґосса, але з досить приємною зовнішністю, як зауважив Стерджес.

Генрі припускав, що повідомлене його гостями вже давно не є ні для кого таємницею. Він розумів, що стосунки Вайлда із сином Квінсбері є загальновідомим фактом, Але і Стерджес, і Ґосс наполягали, що тільки вони та ще кількоро людей знають усі подробиці, а ці подробиці є такими, що про них не варто говорити навіть пошепки. Генрі незворушно слухав, замовляв для друзів чай і слухав уважно, як делікатними фразами намагаються передати геть не делікатний зміст. Ґосс їх назвав хлопцями з вулиці, але вираз Стерджеса звеселив його дужче. Той sotto voce[12] проказав щось про юнаків із невизначеним місцем проживання.

— Він замовляє їх, як ми — кеб,— закінчив свої пояснення Ґосс.

— За гроші? — невинно поцікавився Генрі.

Коли Ґосс похмуро кивнув, Генрі закортіло всміхнутись, але він теж зберігав похмурий вигляд.

Це не видалося йому ні дивним, ні шокуючим; усе у Вайлдові з моменту першої зустрічі, навіть коли Генрі бачив його в домі Кловер Адамс у Вашингтоні, натякало на існування глибинної таємничості. Якби Ґосс або Стерджес розказали, що Вайлд увечері перевдягається дружиною священика і роздає милостиню бідним, це його теж не здивувало б. Пригадалося, як подейкували щось таке про Вайлдових батьків: чи його мати була божевільною, чи мала буремний дух, чи все разом, а батько надто впадав за жінками, чи, може, то він визначався буремним духом. Генрі вважав, що для людини на кшталт Вайлда Ірландія є замалою, однак її буремність назавжди залишається в душі. Навіть Лондон, де йдуть одночасно дві його п’єси та нуртують усі ці чутки, не вдовольняє Вайлда.

— А де Вайлдова дружина? — запитав він у Ґосса.

— Удома. Чекає на нього з купою несплачених рахунків і двома малими синами.

Генрі не міг собі уявити місіс Вайлд і сумнівався, щоб коли-небудь із нею зустрічався. Він навіть не знав, щоправда й Ґосс також, чи була вона ірландкою. Але думка про двох маленьких синів із зовнішністю янголяток, за висловом Ґосса, надзвичайно вразила Генрі. Він уявив собі цих двох янголяток, як вони чекають на повернення свого жахливого батька — і зрадів, що не знає, як звати тих хлопчиків. Він думав про цих дітей, яким нічого не відомо про батькову репутацію, проте уривки чуток уже проникають до їхніх голівок, але вони все одно з нетерпінням чекають, коли ж тато повернеться додому.

Генрі вважав, що добре зрозумів межу Вайлдових амбіцій, однак, коли почув ці плітки, нервово заходив кімнатою, не у змозі вимовити й слова, дізнавшись, що Оскар Вайлд подав до відкритого суду позов через те, що маркіз Квінсбері назвав його садомітом.

— Схоже, він навіть не знає, як пишеться це слово,— сказав Ґосс.

— Правопис, гадаю, ніколи не був його сильною стороною,— погодився Генрі, визираючи у вікно, немов очікуючи побачити біля свого дому Вайлда чи самого маркіза Квінсбері.

Ґоссу завжди вдавалося справити на слухача враження, що його інформація походить із найвірогідніших джерел. Якось він натякнув, що має зв’язки в кабінеті міністрів та в офісі прем’єр-міністра, а, може, навіть має інформатора у близькому оточенні Принца Валійського. А Стерджес, навпаки, наголошував на тому, що все, що він знає, походить із клубних пліток і випадкових розмов із людьми, не завжди вартими довіри. Візити Ґосса і Стерджеса протягом останніх божевільних тижнів не збігались у часі, що, на думку Генрі, було дуже до речі, бо вони обидва приходили з тією самою інформацією.

Ґосс приходив щодня, а Стерджес — лише, коли мав новини. Та коли відкрилися слухання, Стерджес теж перейшов на щоденні візити. У цій історії завжди знаходилося щось нове й інтригуюче. Ґосс якось зустрівся з Джорджем Бернардом Шоу, котрий розказав йому, що під час своєї розмови з Вайлдом попередив його про небезпеку подавати позов проти маркіза Квінсбері. Шоу сказав, що Вайлд погодився з ним стосовно нерозумності свого вчинку і що все нібито вже залагодилось, але прийшов лорд Альфред Дуглас, безсоромний і нахабний, за висловом Шоу, і почав вимагати, щоб Вайлд обов’язково подав до суду на його батька, нападаючи на всіх, хто радив виявити передбачливість, і наполягаючи на тому, щоб Вайлд негайно з ним звідти пішов. Як розповів Шоу, Дуглас — зіпсутий хлопчисько — побуряковів од люті. Дивно, одначе, що Вайлд, схоже, цілковито підпав під його владу, бо в усьому його слухався й пішов із ним. Здається, він розтанув від палаючої люті молодика.

Стерджес першим приніс повідомлення про те, що маркіз Квінсбері збирається говорити в суді.

— Він, мені сказали, має свідків. Свідків, які не приховають від нас жодної подробиці.

Генрі поглянув на юне лице Стерджеса, на його широко розкриті очі. Схотілося поплескати його по плечу та сказати, що він бажає знати подробиці, щойно про них стане відомо, щоб нічого не пропустити.

Тепер Вайлдова історія заповнювала всі дні Генрі. Він читав у пресі все, що стосувалося цього випадку та чекав на новини. Він написав Вільяму про розпочатий процес, даючи зрозуміти, що не схвалює ні самого Вайлда, ні його твори, ні, тим паче, його викрутаси в лондонському товаристві. Генрі наполягав, що Вайлд ніколи його не цікавив, але тепер, коли цей чоловік пустився берега, готовий стати мішенню для загального осуду, ірландський драматург привернув до себе мало не всю його увагу.


— Я ПОЧУВ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВУ НОВИНУ,— сказав Ґосс прямо з порога й заходив кімнатою, ніби то була корабельна палуба.

— Гадаю, батько Дугласа збирається привести якусь кількість безпритульних. Ці бруднолиці юнаки нададуть свідчення проти Вайлда, що, як я чув, будуть неспростовними.

Генрі розумів, що ставити питання немає потреби. Та й не знав він, щиро кажучи, як сформулювати своє питання.

— Я бачив список свідків,— продовжив Ґосс драматичним тоном,— і в ньому є чимало черні. Схоже, Вайлда добре знають у середовищі черні, злодіїв і шантажистів. Колись, напевне, вони йому дешево обходились, але тепер, очевидно, за це доведеться дорого заплатити.

— А Дуглас? — поцікавився Генрі.

— Мені казали, що він теж у цьому застряг по зав’язку, але Вайлд хоче, аби він тримався осторонь. Схоже, що награвшись зі своїми зіпсутими юнаками, Вайлд передавав їх Дугласові і бог знає кому ще. Скидається на те, що існує цілий список чоловіків, які брали тих хлопців в оренду.

Генрі помітив, що Ґосс спостерігає за ним, очікуючи на реакцію.

— Бридка справа,— сказав він.

— Так, цілий список,— продовжив Ґосс, ніби Генрі нічого й не казав.


НІ СТЕРДЖЕС, НІ ҐОСС не ходили до суду, але знали про все, що там відбувалося, мало не напам’ять. Вайлд, за їхніми словами, поводився самовпевнено та зневажливо. За висловом Стерджеса, він говорив так, наче спалював за собою мости, бо вже зібрався відпливти до Франції. Він був дотепним і гордовитим, безтурботним і нещадним. Якось увечері Ґосс почув від свого надійного інформатора, що Вайлд уже поїхав, але на ранок, коли виявилося, що це не так, він навіть не згадав про це. І все ж таки, обидва друзі Генрі були впевнені в тому, що Вайлд виїде до Франції, знали імена юнаків, які будуть проти нього свідчити, та говорили про кожного з них, як про героїв з особливими характерами та життєвими історіями.

На третій день слухань Генрі зауважив нове напруження в тоні обох своїх інформаторів. Вони, кожен окремо, були в нього напередодні увечері й обговорювали подробиці справи, з нетерпінням чекаючи настання нового дня та появи Вайлда в суді. Ґосс провів частину вечора в компанії відомого поета Єйтса, котрий, за словами Ґосса, був єдиним, хто позитивно висловлювався про Вайлда, захоплювався його творами та благословляв за сміливість. Ґосс сказав, що цей поет звинуватив публіку в лицемірстві.

— Я не впевнений,— додав Ґосс,— що публіка зважає на весь цей бруд, і сказав про це Єйтсу.

— А він знайомий із Вайлдом? — запитав Генрі.

— Усі ірландці — заодно,— відповів Ґосс.

— І що, Єйтс добре його знає? — наполягав Генрі.

— Він розповів мені екстраординарну історію,— сказав Ґосс,— про те, як провів Різдво у Вайлдів. За його словами, їхній дім був найкрасивішим із усіх, які він колись бачив: багато білого та якихось дивних, але гарненьких предметів. А найбільшою окрасою, сказав він, була місіс Вайлд, дуже розумна та вродлива жінка.

— Очевидно, недостатньо для Вайлда,— ущіпливо прокоментував Генрі,— чи, може, занадто.

— Єйтс збирається свідчити на його користь,— сказав Ґосс,— і я побажав йому успіху.

Стерджес уважно слухав, коли Генрі переповідав йому почуте від Ґосса.

— Усе ясно,— сказав Стерджес.— Бозі[13] є коханням усього його життя. Він усе віддасть, аби йому догодити. Вайлд відкрив для нього це найбільше кохання.

— То чому вони не виїдуть до Франції? — поцікавився Генрі.— Такі люди зазвичай знаходять там прихисток.

— Може вони ще так і зроблять,— відповів Стерджес.

— Не розумію, чому Вайлд і досі цього не зробив.

— Думаю, я знаю, чому він іще не виїхав,— сказав Стерджес.— Я обговорював цей факт із тими, хто дуже добре його знає, чи, принаймні, думає, що так воно є, то гадаю, я знаю пояснення.

— То не мовчіть же,— заохотив його Генрі, сідаючи на стілець біля вікна.

— Усього за один місяць,— повільно промовив Стерджес, ніби зважуючи кожне наступне слово,— він віддав на розсуд публіки дві свої п’єси, що принесли йому тріумф і загальне захоплення. Вайлд побачив своє прізвище, надруковане на афішах великими літерами. Хто б таке витримав? Чоловік, у якого щойно вийшла книга чи п’єса, просто не може не втратити глузд.

Генрі промовчав.

— І в цей же час,— продовжив Стерджес,— він іще побував і в Алжирі, якщо ви можете собі це уявити. Деякі чутки про його тамтешні пригоди докотилися й сюди. Схоже, що ні він, ні Дуглас не мали сорому в поводженні з місцевими племенами, що остаточно звело з розуму Вайлда, я вже не кажу про місцевих і всіх, хто це бачив.

— Можу собі уявити,— сказав Генрі.

— А повернувшись, він виявився безхатченком, жив у готелях, не мав ні копійки.

— Це — неправда,— зауважив Генрі.— Я підрахував його прибутки від постановок. Вони є дуже високими.

— Усе пішло на Бозі,— відповів Стерджес,— а також треба було сплатити борги. Гадаю, йому бракує коштів, аби сплатити рахунок у готелі, тож господар забрав усі його речі, якщо такі є.

— Але це не заважає йому виїхати до Франції,— зауважив Генрі.— Там можна купити все, що завгодно, може, навіть і дещо краще.

— Він пустився берега і втратив здоровий глузд,— сказав Стерджес.— Він уже не здатний прийняти рішення. Успіх, кохання та готельні кімнати — цього виявилося забагато для нього. А ще, він гадає, що це буде вітром на ірландський млин, але тут уже я нічого не можу сказати.


ЩОЙНО ЗАВЕРШИЛОСЯ СЛУХАННЯ, Ґосс оголосив, що, коли Вайлд не втече, його заарештують. Ґосс сказав, що поліції відоме його місце перебування, і з кожною годиною збільшується ризик, що Вайлда звинуватять у непристойності чи чомусь іще гіршому, адже з лондонських смітників повилазили свідки.

— Як я вже казав, є цілий список, у сіті[14] побоюються, й уряд налаштований вкрай рішучо. Я говорив із деякими дуже впливовими особами, котрі сказали, що розквіт непристойності мусить бути придушено. Боюся, будуть й інші арешти. Я чув деякі прізвища. Знаєте, це шокує.

Генрі вивчав вираз обличчя Ґосса і його тон. Давній друг раптом зробився щирим прибічником придушувачів непристойності. Захотілося, щоб у кімнаті був француз, який би трохи втишив Ґосса, бо в ньому, очевидно, взяло гору суто англійське почуття власної праведності й нетерпіння до всього інакшого. Генрі закортіло сказати, що така гарячковість погано вплине на Ґоссів прозовий стиль.

— Напевно, усамітнення в тюремній камері піде Вайлдові на користь,— сказав Генрі,— тільки не публічні муки. Нікому б їх не побажав.

— Вірогідно, Кабінет уже обговорив список причетних,— продовжував Ґосс.— Схоже, що поліція вже декого допитала і багатьом порадили перетнути канал. Власне, гадаю, дехто вже його перетинає, доки ми з вами говоримо.

— Так, і крім морального клімату,— сказав Генрі,— гадаю вони знайдуть там і дещо краще харчування.

— Не зовсім ясно, кого конкретно підозрюють, але про це чимало пліткують,— продовжив Ґосс.

Генрі помітив, що Ґосс дивиться на нього.

— Думаю, що кожному, хто так або інакше був скомпрометований, було б доцільно виїхати якомога швидше. Лондон є великим містом, і тут чимало відбувається у тиші й таємничості, та зараз усе стає явним.

Генрі встав, підійшов до книжкової шафи, що стояла між вікнами, і почав вивчати корінці книжок.

— Я подумав, що, коли ви... Якщо, можливо...— почав Ґосс.

— Ні,— Генрі рвучко розвернувся.— Ви не думайте. Немає ніяких «якщо».

— Що ж, я радий, якщо можна так сказати,— сказав Ґосс тихо і встав зі стільця.

— То ви по це приходили? — очі Генрі свердлили Ґосса з такою ворожістю, що відбивала будь-яке бажання відповідати.


СТЕРДЖЕС ПРОДОВЖУВАВ ПРИХОДИТИ весь час, доки тривав процес і коли Вайлда вже було ув’язнено, тож усяка можливість утекти до Франції випарувалась.

— Мені казали, що його мати почувається переможницею,— сказав Стерджес.— Вона вважає, що син завдав відчутного удару по імперії.

— Важко уявити, що в нього є мати,— зауважив Генрі.

Генрі запитував у обох своїх друзів і всіх, із ким зустрічався протягом цих останніх тижнів, чи не знають вони, що сталося з двома ангелоподібними діточками Вайлда, чиє ім’я тепер назавжди вкрилося ганьбою. І Ґосс приніс йому відповідь.

— Хоча він і є банкрутом, дружини це не торкнулося. Вона має власні гроші й, наскільки я знаю, виїхала з дітьми до Швейцарії. Вона взяла інше ім’я собі та синам, аби вони більше не носили батькового прізвища.

— А вона знала про свого чоловіка до процесу? — запитав Генрі.

— Ні, я так розумію, що не знала. Це стало для неї жахливим потрясінням.

— А що відомо хлопчикам?

— Не можу вам сказати. Нічого про це не чув,— відповів Ґосс.

Генрі днями думав про них. Спостережливі, красиві істоти живуть у країні, з мови якої не можуть зрозуміти і слова, їхні імена знищено, батько відповідає за якийсь темний злочин, якому й назви немає. Він уявляв дітей у якомусь швейцарському будиночку з башточками, у помешканні з високими стелями та видом на озеро, як нянька відмовляється пояснювати, чому вони сюди переїхали, чому навколо так багато тиші, чому мати весь час тримається на відстані, а потім раптом пригортає їх так сильно, ніби їм загрожує якась небезпека. Він думав про те, як мало слів їм знадобиться, щоб пояснити один одному все про демонів, що їх оточили, про свої нові імена, про нове для них відчуття ізоляції, про зсув реальності, унаслідок якого вони мусять цілими днями сидіти самі у цих холодних кімнатах, ніби в чеканні на якусь катастрофу, про те, що їм ввижається батькове усміхнене лице в мороці напівосвітленого сходового майданчика, а коли вони піднімаються вгору, воно розтає без сліду.


КОЛИ ВАЙЛДУ ОГОЛОСИЛИ ВИРОК і скандал, що стосувався лондонського дна, трохи вщух, стосунки Генрі та Едмунда Ґосса повернулися на колишні рейки, бо Ґосс, здавалося, знову став самим собою. Щойно Вайлда зачинили у в’язниці, він миттєво перестав поводитися, ніби член Палати Лордів.

Якось після полудня, коли вони сиділи в кабінеті Генрі та пили чай, мова зайшла про старий предмет їхніх розмов, що дуже цікавив Генрі. Ішлося про Джона Еддингтона Саймондса — Ґоссового друга по листуванню, що помер двома роками раніше.

— Із усіх, хто захоплено спостерігав за кожною деталлю його справи,— сказав Генрі,— ДжЕС, як називав його Вайлд, був би найбільш інтригуючою особою. Це могло б майже змусити його повернутися в Англію.

— Авжеж, він би зненавидів Вайлда,— додав Ґосс.— Стільки вульгарності та бруду[15].

— Так,— терпляче промовив Генрі,— але те, що вийшло на загальний огляд, захопило б його.

Саймондс мешкав переважно в Італії і писав із величезною, може, навіть надмірною, чуттєвістю про природу, мистецтво й архітектуру. Він став справжнім connoisseur[16] італійського світла та кольору, а також експертом із іншого, більш небезпечного, питання, що називав «проблемою грецької етики» — кохання між двома чоловіками.

Десять років тому Генрі та Ґосс так само жадібно обговорювали Саймондса, як тепер Вайлдів процес. Тоді Ґосс із меншою впевненістю спілкувався зі своїми владними знайомими, також існувало не вимовлене розуміння того, що розмови про Саймондса стосуються їх особисто, проте воно з роками потьмяніло.

Тож він припинив усі спроби пригадати свої відчуття, зупинившись на тому, що вона є особою зі сталими опініями та стійкими переконаннями, а коли Ґосс заглибився в розповіді про родинне життя Саймондсів, Генрі почав подумки змальовувати образ поетової дружини, наче портретист. Вона, за Ґоссовими словами, не схвалювала того, що писав її чоловік, адже заперечувала його захоплення Італією, що ним повнилися листи Саймондса; його гіперестетизм її лякав і, зрештою, вона зненавиділа чоловікову концепцію любові між чоловіками. Вона, сказав Ґосс, у вузьких межах кальвінізму почала шукати моральні цінності так само фанатично та хворобливо, як її чоловік — довершену красу. Ґосс зауважив, що подружжя лише дратувалося з інтересів одне одного і з часом місіс Саймондс почала мріяти про чернечу власяницю, як її чоловік — про грецьку любов.

Ґосс ліниво розмірковував про Саймонсів і не помічав, як близько до серця все це сприймає Генрі. У будь-якому разі історія так швидко й виразно склалася в голові Генрі, що він і не встиг би про це сказати Ґоссу. Він почав працювати.

Що коли б у такої пари був син — вразливий, розумний, чутливий до навколишнього світу хлопчик, якого обоє батьків дуже люблять? Яке виховання він би отримав? До яких поглядів на життя його б привчили? Генрі слухав Ґосса та ставив питання, з відповідей на які почав вибудовувати своє оповідання. Згодом початкові ідеї набудуть чіткості й завершеності, тож Генрі припинив думати про батьківські амбіції, коли мати хотіла, щоб син присвятив своє життя церковному служінню, а батько, щоб став художником. Натомість, Генрі вирішив зробити більш драматичним той факт, що мати, в бажанні врятувати душу дитини, всіляко оберігала сина від читання батькових творів.

Спочатку він серйозно розмірковував, чи не дозволити синові вирости галасливим невігласом, далеким від утілення материнських надій і батьківських бажань. Але потім, працюючи на самоті, коли поруч не було Ґосса з його розповідями, Генрі вирішив зосередитися виключно на хлопчикові, зробивши часові рамки оповідання драматично вузькими. А ще він введе до сюжету чужинця — американця, котрий буде захоплюватися творами батька, одного з небагатьох, хто здатен по-справжньому оцінити його письменницький геній. За задумом Генрі, батько міг бути поетом або романістом, може, і тим, і тим. Американця приймають дуже гостинно, він залишається з родиною на кілька тижнів, і за ці кілька тижнів дитина стає хворою та помирає. Американець усвідомлює дещо, чого не знає батько: уночі, коли хлопчик лежить хворий, мати потай приймає рішення, що синові ліпше померти. Вона сидить біля сина, тримає його за руку, але нічого не робить, аби зупинити його тихе згасання. Американець ніколи не розповідає про це письменнику, яким так захоплюється.

Генрі записав кістяк оповідання вночі, коли Ґосс від нього пішов, а потім уже розмірено працював у денний час. Він розумів, що цю історію слід писати з величезною делікатністю, і навіть тоді вона виглядатиме огидною та неприродною. І все ж таки, оповідь заінтригувала його, тож було вирішено спробувати заради висвітлення загальної ідеї зіпсутості та пуританства, а також невинності, до яких можна додати кілька типових для сучасності ситуацій, зображення яких теж його цікавило.

Згадалося, що Ґосс дуже налякався, побачивши оповідання на сторінках «Англійського ілюстрованого журналу»[17]. Він сказав, усі здогадаються, що йдеться про Саймондсів, а ті, хто не зрозуміє, подумають, що прототипом став Роберт Луїс Стівенсон. Генрі відповів, що оповідання написано й опубліковано, і його не цікавить, хто що подумає та кого впізнає. Ґосс і далі нервував, адже розумів, який внесок зробив він сам. Він наполягав на тому, що писати оповідання, використовуючи реальні факти з життя реальних людей, не є чесним, а швидше дивним і дещо підступним. Генрі відмовився його слухати. У якості помсти Ґосс перестав переповідати Генрі плітки, яких зазвичай мав цілий букет. Одначе друг швидко забув про свої протести проти мистецтва прози як дешевої експлуатації реальності та правди і знову почав переповідати все почуте від часу їхньої минулої зустрічі.

Коли Стерджес розказав Генрі, що Вайлдова дружина приїхала зі Швейцарії, аби особисто повідомити ув’язненому чоловікові про смерть його матері, Генрі знову замислився про долю їхніх дітей, які опинилися поміж двох протилежних сил. Він уявив себе та Вільяма біля вікна в женевському готелі «De L’ecu», коли йому було дванадцять, а Вільяму — тринадцять, і час, проведений у Швейцарії, здавався йому нескінченним горем: довжелезні години нудьги, вицвілі вулиці, почорнілі від часу провулки та внутрішні подвір’я. Генрі уявив Вайлдових синів — змінені імена, невизначена доля — як вони дивляться у вікно на материн від’їзд. Він спробував відгадати, чого вони боятимуться найдужче, коли настане ніч, ці двоє дітей у невблаганному місті з гострими та густими тінями, яким не зрозуміло, чому мати залишила їх на піклування слуг, яких мучать невідомі страхи, не усвідомлене знання та напівстерта пам’ять про злого татка, котрого кудись від них забрали.

Глава 5

Травень 1896 р.

У НЬОГО БОЛІЛА РУКА. Коли він писав обережно й без розмаху, не відчував і найменшого дискомфорту, та щойно зупинявся й починав робити щось інше, наприклад, повертати ручку дверей або голитися, страшенний біль пронизував зап’ясток і кістки, що йшли до мізинця. Тримання аркуша тепер перетворилося на повільну тортуру. Він подумки цікавився, чи не є це посланням богів, аби він постійно писав, буквально не випускаючи ручки з пальців.

Щороку з наближенням літа Генрі відчував ту саму невідступну занепокоєність, що згодом переростала в паніку. Трансатлантичні подорожі віднедавна зробилися більш доступними та зручними, що й зумовило їхню шалену популярність. Із плином часу його численні родичі та друзі в Америці, здавалося, обросли ще більшою кількістю власних родичів і друзів. Усі вони в Лондоні хотіли побачити Тауер і Вестмінстерське абатство, а також Національну галерею. Із роками до переліку вартих уваги пам’яток додалось і його ім’я. Варто було лише вечорам подовшати і ластівкам повернутися з півдня, почали надходити листи. То були листи-рекомендації та, як він їх називав, листи-присуди, в яких люди, котрі називали себе справжніми туристами, висловлювали впевненість у тому, що блиск і сяйво столиці суттєво поблякнуть, якщо вони не отримають змоги побачитися з видатним письменником, насолодитися його компанією та скористатися з його мудрих порад. У разі ж, коли ці двері перед ними не відчиняться, часто натякали в таких листах, вони не отримають стільки, скільки сподівалися за свої гроші. Генрі виявив, що саме цей аргумент дедалі частіше турбував співвітчизників у міру того, як століття добігало кінця.

Пригадався минулорічний запис у нотатнику; звідтоді ця сцена не йшла йому з голови. Джонатан Стерджес розказав про свою зустріч у Парижі з Вільямом Діном Ховеллсом, якому нині було вже під шістдесят. Ховеллс розповів Стерджесу, що зовсім не знає міста, що воно видається йому зовсім новим і що всі враження від нього здаються такими свіжими. Ховеллс виглядав сумним і замисленим, наче мав на увазі, що робити відкриття запізно в сутінках життя, коли тільки й можна споглядати світ і ловити відчуття, жалкуючи за тим, що все це не сталося, коли він іще був молодим і дужим. А потім у відповідь на щось, сказане Стерджесом, Ховеллс обійняв його за плечі й вигукнув: «Ви — такий молодий, радійте з цього і живіть на повну. Не робити так є помилкою. Немає нічого важливішого за життя, усе інше — не варті уваги дрібниці». Стерджес вимовив ці слова з якимось дивним акторством, зробивши їх драматичними та гіркими, наче тоді Ховеллс уперше сказав правду.

Генрі був знайомий із Ховеллсом уже тридцять років і регулярно з ним листувався. Коли Ховеллс бував у Лондоні, то почувався тут як удома, поводився, як досвідчений мандрівник, джентльмен-космополіт. Тому Генрі дуже здивувало враження, що його привіз із Парижа Стерджес, ніби Ховеллс ніколи ніде не бував і, власне, не жив по-справжньому, а тепер уже й починати було не варто.

Генрі хотілося, щоб Лондон змусив його американських гостей висловитися подібно до того, як це зробив Ховеллс у Парижі. Хотілося, щоб перебування в ньому навіяло їм почуття благоговіння чи жалю за втраченим, чи, може, змусило цих людей трохи краще зрозуміти світ і їхнє в ньому місце. Але замість цього доводилося вислуховувати розмови про те, що в Сполучених Штатах також є вежі, що деякі з рідних виправних закладів виграють у розмірах, а може й у чомусь іще, порівняно з лондонським Тауером. На додачу, звучали зауваги типу тієї, що річка Чарльз має набагато ефектніший вигляд, аніж Темза.

І все ж таки, щороку, коли наставало літо, Генрі було цікаво побачити Лондон очима своїх гостей; він уявляв себе на їхньому місці, ніби вперше приїхав у це місто, як колись уявляв своє можливе життя, коли їздив до Італії чи на короткий час повертався до Сполучених Штатів. Нова вулиця чи навіть будівля, навіювала думки про те, ким би він міг стати, якби залишився в Бостоні, Римі чи Флоренції.

У дитинстві для них із Вільямом, а може й для Вілкі та Боба чи навіть Еліс, причини, що змушували родину переїжджати з Парижа до Булоні, а потім — із Булоні до Лондона чи з Європи повертатися до Сполучених Штатів, ніколи не були переконливими, їм видавалося, що змінювати міста та країни їх змушує виключно батькова невгамовність і екзальтація, про яку вони завжди знали, але якої ніколи так і не зрозуміли. Віднайдення гавані тільки для того, щоб по короткому часі знову бути вирваним із корінням, чи в’їхати, як це з ними часто траплялося, до поганого помешкання, не знаючи, як швидко батько знов оголосить, що вони звідти їдуть, змушувало Генрі постійно прагнути захисту та впорядкованості. Він не здатен був обмірковувати, чому родина переїжджає з Парижа до Булоні. Тоді йому було дванадцять або тринадцять. І, напевно, відбулась якась криза на фондовій біржі чи рента виявилася занадто високою, а може прийшов якийсь лист стосовно неочікувано низьких дивідендів.

Коли вони жили в Булоні, Генрі частенько ходив із батьком на пляж. Одного разу вони пішли на прогулянку спокійного безвітряного ранку, був самий початок літа, і широка смуга піску майже непомітно переходила в тихі морські простори. Вони сиділи у прибережній кав’ярні з великими чистими вікнами та притрушеною висівками підлогою, що чомусь викликало в Генрі асоціацію з цирковою ареною. Там було зовсім порожньо, якщо не рахувати одного старого пана, котрий колупався в зубах, страшенно скрививши обличчя, та ще одного, котрий умочав свої намащені маслом булочки в каву, а потім, і це викликало в Генрі абсолютне захоплення, ті булочки зникали десь посередині між пановим носом і підборіддям. Генрі не хотілося звідти йти, але батько бажав виконати свій щоденний променад пляжем, тож довелося облишити це захоплююче спостереження за звичаями французів споживати їжу.

Вони йшли пляжем, і батько, мабуть, щось говорив. Принаймні, зараз у пам’яті Генрі постав його образ із жестами, що мусили супроводжувати якусь промову, що стосувалася нової лекції, книги чи якихось нових ідей. Генрі подобалося слухати, як батько говорить, особливо, коли поблизу не було Вільяма.

Вони не заходили у воду і не наближалися занадто близько до прибою. Пригадується, ішли досить швидко. Може, навіть у батьковій руці була палиця. То була картина незатьмареного щастя. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що так воно й було, що батько із сином невимушено спілкуються, прогулюючись булонським пляжем пізнього літнього ранку. Там іще купалася жінка, точніше, юнка, за якою з берега спостерігала старша пані. Купальниця була досить великою, може, навіть огрядною, але захищеною від стихії добре продуманим купальним костюмом. Вона впевнено пливла від берега, дозволяючи хвилям відкидати себе назад, а потім зупинилась і, дивлячись у море, почала плескати руками по воді. Спочатку, коли батько раптом зупинився і спрямував погляд до горизонту, щось там роздивляючись, Генрі її не помітив. Але потім батько продовжив прогулянку мовчки і якось неуважно, щоб за хвилину знову зупинитись і подивитися в море. От тоді Генрі й зауважив, що батько дивиться не на горизонт, а на купальницю. Він розглядав її пристрасно та зголодніло, а потім перевів очі на низькі дюни, прикидаючись, що вони цікавлять його так само.

Коли батько розвернувся і рушив у бік дому, Генрі помітив, що він був задиханим і мовчазним. Схотілося побігти вперед, аби залишити батька наодинці, та він знов озирнувся — лице пашіло й пішло плямами, а очі зробилися гострими та сердитими. Батько стояв на березі і тремтів, дивлячись на купальницю, котра стояла до нього спиною у своєму купальному костюмі, що прилип до тіла. Батько більше не робив спроб здаватися незворушним. Його погляд був умисним і цілеспрямованим, але ніхто цього не помітив. Молода жінка не оберталась, а її компаньйонка кудись відійшла. Генрі знав, що дуже важливо прикинутися, ніби нічого не відбувається, поза сумнівом було і те, що про це не можна нікому говорити чи навіть згадувати. Батько стояв непорушно й навряд чи усвідомлював синову присутність, але Генрі подумав, що батько все одно знає, що він — поруч, хоча це нарочито прискіпливе розглядання купальниці, чи що там воно було, змусило батька на якийсь час забути про сина. Зрештою, коли вони рушили додому, батько постійно оглядався з виглядом заскоченої та переможеної людини. А купальниця знову попливла в море.


ГЕНРІ ДУЖЕ ПОДОБАЛИСЯ м’які кольори пляжу поблизу містечка Рай, а також швидка зміна освітлення та сметанкові хмари, що пливли небом, наче в якихось справах. Тут він проводив літо вже кілька років поспіль, а цьогоріч, швидко йдучи пляжем, не переставав запитувати себе про те, чого хотів би тепер, і знаходячи тільки одну відповідь, що хоче лише спокійно працювати, щоб дні минали в тиші та спокої, бажав залишатися в цьому симпатичному маленькому будинку, де можна насолоджуватися м’яким літнім світлом. Перед від’їздом із Лондона він придбав собі велосипед, який тепер чекав на нього у провулку, що вів до пляжу. Генрі раптом усвідомив, що не хоче навіть, аби повернулося минуле, він уже давно навчився про це не просити. Його мертвих не повернути. Звільнившись від страху, яким супроводжувався їхній відхід, він отримав якесь дивне наповнення, відчуття того, що хоче лише одного — аби час повільно спливав і більше нічого.

Щоранку, стоячи на терасі, Генрі ловив себе на бажанні знайти можливість якось упіймати довколишню красу й назавжди залишити її собі. Його тераса була декорована під ніс корабля й вивищувалася над краєвидом, досконалим і мінливим, як море. А внизу лежав Рай — найменш англійське з-поміж усіх англійських містечок із червоними черепичними дахами, кривенькими вуличками, гронами будівель, із італійським пагорбом і бруківкою середмістя, з атмосферою чуттєвості та витриманості, але водночас і певної суворості. Тепер він гуляв вуличками Рая майже щодня, вивчаючи старі будинки, крамнички з вікнами у ґратчастих рамах, квадратну церковну дзвіницю, красу стародавньої кладки. А повернувшись додому, виходив на терасу, що була його оперною ложею, звідки можна було озирати всі земні королівства. У думках він уважав, що тераса виявляє до нього майже людську прихильність, а може й більшу. Генрі хотів мати змогу купити цей будинок; він уже зрозумів, що не дозволить здійснитися планам господаря віддати його в оренду ще комусь у кінці липня.

У червні ночей майже не було. Він затримувався на терасі, спостерігаючи за тим, як туман поволі огортає долину і як опускаються напівпрозорі сутінки, що так і не стануть повною темрявою. А за декілька годин уже з’являлися перші ознаки світанку. Цими сповненими наполегливої праці та лінощів днями лише один гість написав до нього, підтверджуючи дату свого візиту. Олівер Венделл Холмс-молодший був його давнім другом, який тепер дещо віддалився, і належав до групи товаришів, із якими Генрі знався в Ньюпорті та Бостоні. Ці молоді люди стали відомими вже у тридцятирічному віці й тепер уважалися такими, що мають вплив на епоху. Коли вони приїхали до Англії, здалися Генрі незбагненними, через свою упевненість та рішуче знання того, як саме слід закінчувати фразу, через свою надмірну звичку до того, що їх усі слухають. Але, у порівнянні з англійцями чи французами подібного кола, на думку Генрі, вони були ще зовсім зеленими хлопчиськами, чия нахабність є радше свідченням невинності. Його брат Вільям теж був таким, але ці якості складали лише його половину; друга його половина являла собою глибоку самоспоглядальність, а братова нечемність і яскравість ховалася за іронічністю. Вільям знав про те, яке враження на інших могла справляти його неординарна особистість, але то було щось зовсім невідоме сучасникам, які мали владу в літературних або юридичних колах Сполучених Штатів. Вони залишалися природними, що для Генрі становило неабиякий інтерес.

Саме через це Вільям Дін Ховеллс і не встояв перед Парижем, адже не мав у собі нічого такого, що захистило б його від естетського світу, такого, що кожен європеєць його віку вже давно у собі зростив і дбайливо виплекав. Ховеллс виявився готовим піддатися спокусі красою та впасти в жалі за тим, що не бачив її в Бостоні. Генрі дуже подобалася простодушна відкритість американців, їхня готовність до незвіданого, те, як широко розплющені їхні очі в очікуванні та обіцянці. Працюючи над романами, присвяченими моралі та поведінці англійців, він відчув суху природу англійського характеру, впевненого у власному призначенні та не готового до змін, укоріненого у сталості та суспільності, що являє собою цілу систему правил поведінки, майже не змінюваних протягом тисячоліття. На противагу їм, ці освічені та владні гості з Америки видавалися такими свіжими та яскравими, такими готовими до будь-яких змін, такими впевненими в тому, що їхній час настав, що нині, сидячи у сутінках на своїй терасі, він відчував їхню силу та подумав, що з ними можна було б так багато всього досягти, що надто мало уваги приділяв їм останніми роками. Тож, Генрі радів, що запросив Олівера Венделла Холмса пожити на Поінт-Хілл і поклявся навіть, що матиме за щастя бачитися з ним і в Лондоні, якщо той, звісно, зможе. Генрі, якого лякали подібні перерви в роботі, цього разу виявився радше зацікавленим.

Коли він спробував відновити в пам’яті портрет Холмса за часів їхнього знайомства, то пригадав ауру доконечності та надійності, що його оточувала. Навіть у двадцять два його друг вважав, що світ, у якому живе, стане місцем його процвітання. Холмс був людиною-автоматом, створеною для постійного самозбагачення, що було метою його життя. Товариш мусив знати, що досвід, який він збирається здобути, буде новим, різнобічним, приємним і вартим зусиль. Однак у міру того, як він призвичаївся до думання, його розум перетворився на потужний струмінь. Проте Холмс був затиснений між вимогливістю та меркантильністю, що робило його присутність дещо нестерпною, але і хвилюючою. Він виробив у собі громадський голос і манеру триматись, а також спосіб формулювання думок і суджень, що дозволяло йому тримати під суворим контролем усе особисте та плотське. У разі потреби він умів бути бундючним і погрозливим. Генрі занадто добре знав свого друга, щоб йому піддатися, та, підбурений Вільямом, приділив чимало уваги Холмсовій діяльності в якості судді, що водночас справило на нього глибоке враження.

Від Вільяма він також дізнався про деякі аспекти Холмсового життя, котрими той ніколи не ділився з Генрі. Було схоже, що Холмс полюбляє вести легкі балачки про жінок зі старими друзями. Це трохи насмішило Вільяма, особливо, коли він дізнався, що у присутності Генрі їхній спільний товариш ніколи цього не робив. У компанії, також повідомляв Вільям, Холмс залюбки говорив про Громадянську війну, докладно оповідаючи присутнім про свої поранення.

— Наприкінці вечора,— писав Вільям,— Холмс стає схожим на свого батька — старого лікаря-автократа. Він сміється із власних, набридлих усім анекдотів і любить кожного, хто готовий їх слухати.

Вільяму мало вірилося, що за всі майже тридцять років знайомства з Генрі Холмс при жодній зустрічі не прохопився і словом про Громадянську війну.

— «Це тривало цілий день і продовжувалося вночі,— цитував Холмса Вільям.— Свист куль, заряджання рушниць, мертві й поранені лежать буквально скрізь». А ще, звісно, його рани. Він оповідає про свої рани навіть у товаристві жінок. Невідомо, як він від них не помер. Він же показував тобі свої рани, чи не так?

Генрі згадав, що ця розмова відбулась у Вільямовому кабінеті. Було видно, що Вільям насолоджується своїм тоном і тим, як вільно говорить із братом, що зазвичай дозволяв собі тільки з дружиною.

Генрі з почуттям удоволення пригадав, чим та розмова закінчилась.

— Тоді про що ви з ним розмовляли? — запитав Вільям. Здавалося, він хоче отримати справжню відповідь: інформацію та факти.

Генрі вагався, відвів погляд удалину, потім сфокусував його на найдальшій полиці з книгами у шкіряних палітурках і тихо відповів:

— Венделл, боюся, створений виключно для розмов про самого себе і більше ні про що.


ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ ВІН ЧЕКАВ на терасі; опускалася ніч. Тепер пригадалося, що Холмс, узагалі-то, розповідав йому про свою кар’єру, своїх колег, справи, що їх він вів, новітні зрушення у праві та політиці, а ще про свої нещодавні перемоги в середовищі британської аристократи. Він пліткував про старих друзів і вихвалявся новими, висловлюючись вільно та щиро. Генрі дуже подобалося його добірне мовлення, влучні, відпрацьовані фрази, а потім, зовсім несподівано, вибух емоцій, коли його друг дозволяв собі слова та звороти, не характерні ні для робітника, ні для вояки, що радше могли б належати проповіднику чи есеїсту. Холмс полюбляв розмірковувати вголос, сперечатись із самим собою, пояснювати власну логіку, ніби вів постійну і глибоко драматичну боротьбу зі своїм внутрішнім опонентом.

Генрі не мав нічого проти того, що говорив Холмс. Вони рідко бачились і поєднувало їх щось дуже просте та безпечне. Вони обидва були частиною старого, наскрізь респектабельного пуританського світу, вибудованого допитливим і різнобічним мозком їхніх батьків і дуже передбачливими й обережними поглядами матерів. Вони обидва були свідомі свого призначення. А головне, вони належали до групи юнаків, які вчилися в Гарварді та знали й любили Мінні Темпл, сиділи біля її ніг і шукали її прихильності, котрою захоплювалися й у більш зрілому віці. В її присутності їхній досвід чи невинність були не важливими, бо вона вимагала від них чогось зовсім іншого. Вона робила їх щасливими й вивищувала над самими собою, тому, пригадуючи її, всі вони відчували смуток і ностальгію за тими часами.

Вона була двоюрідною сестрою Генрі, однією з шістьох осиротілих дітей Темплів. Для Генрі та Вільяма те, що кузини втратили батьків, робило їх цікавими й романтичними. Їхньому становищу можна було позаздрити, адже ними ніхто не керував, їх усі лише опікали й оберігали. Вони видавалися вільними та розкутими, і тільки значно пізніше, коли кожне з шістьох мусило виборювати своє місце у світі, мучитись і страждати, Генрі зрозумів усю незворотність і глибоку печаль їхньої втрати.

Між часом, коли Генрі їм заздрив, і часом, коли почав їх жаліти, минуло багато років. Коли він після тривалої перерви знову зустрівся з Мінні Темпл, якій уже виповнилося сімнадцять, ще й досі відчував до неї щось дуже сентиментальне, близьке до захоплення чи навіть благоговіння. Він одразу ж збагнув, що вона, єдина з усіх сестер, ставиться до нього по-особливому і що так буде завжди. Існувало багато слів, якими можна було б її описати: Мінні була світлою, допитливою та невимушеною, а ще вона була природною, що також мало значення, і, напевно, він відчував, що відсутність батьків надавала їй особливої легкості та свіжості. Їй ніколи не доводилося нікого наслідувати чи робитися чиїмсь відображенням, чи навіть опиратися таким впливам. Може, він думав пізніше, така близька дотичність до смерті допомогла їй виробити основну рису характеру — смак до життя. Розум її не знав відпочинку; не існувало нічого такого, чого вона не хотіла б знати, про що не бажала б поміркувати. Генрі здавалося, що Мінні вдалося поєднати повне запитань внутрішнє життя з бурхливою соціальною активністю. Вона любила заходити до кімнати, в якій уже були люди. Він дуже добре пам’ятав її сміх, раптовий і переливчастий, але водночас і якийсь дуже зворушливий і світлий, наче дзвіночок.

Коли Генрі вперше зіштовхнувся з її моральною силою, Мінні не видалася йому аж такою ефемерною. Вона приїхала до Ньюпорта із сестрою, і дівчата здалися йому вродливими, ясноокими та вільними, бо тітка з дядьком приглядали за ними лише коли-не-коли. Під час того першого візиту Мінні сперечалася з його батьком. Генрі не пам’ятав такого часу, коли хто-небудь не сперечався б із його батьком. Відтоді, як Генрі навчився слухати, він постійно був свідком дискусій між батьком і Вільямом, що велися на підвищених тонах і з палким відстоюванням поглядів. Здавалося, більшість гостей чоловічої статі й чимало жінок приходили до них у дім лише за тим, аби посперечатися. Свобода в усіх її виявах, особливо ж свобода віросповідання, була найулюбленішою темою батькових дискусій, хоча було і чимало інших; він не вірив у необхідність самообмеження, це було його основним принципом.

Мінні Темпл сиділа в саду і спочатку мовчки слухала його батька, котрий апелював переважно до Вільяма, не помічаючи Генрі та сестер Темпл. На низькому садовому столику стояв глечик із лимонадом і кілька склянок, тож цей вечір міг би стати звичайнісіньким літнім зібранням кузин, які розважаються, як можуть, на очах у старшого покоління. Батько не говорив тоді нічого нового, усі вже багато разів усе те чули, однак Вільям заохочуюче йому всміхнувся, коли той почав розмову про меншовартісність жінок, унаслідок якої їм слід залишатися не лише підпорядкованими розуму чоловіків, але й бути терплячими.

— Від природи,— говорив він швидко та гарячково,— жінка є менш повноцінною, ніж чоловік. Вона не має його пристрасності, поступається йому розумом і фізичною силою.

— Батько має багато переконань,— доброзичливо сказав Вільям. Він усміхнувся до Мінні, але та не відповіла на його усміх. Її погляд залишився спокійним і серйозним. Вона сиділа дуже прямо і мала дещо напружений вигляд, наче змушувала себе не заговорити.

Батько помітив її дискомфорт і нетерпляче подивився на дівчину. Кілька секунд усі мовчали, чекаючи, чи скаже вона що-небудь. Коли Мінні заговорила, її голос був тихим, аж батько Генрі мусив виструнчитися, щоб її почути.

— Очевидно,— сказала вона,— моя глибока неповноцінність змушує мене цікавитися.

— Цікавитися чим? — запитав Вільям.

— Ви дійсно бажаєте знати? — запитала вона майже сміючись.

— Кажіть уже,— сказав батько.

— Дуже просто, сер. Мені цікаво, чи те, про що ви кажете,— правда,— її голос раптом зробився чітким і рішучим.

— Маєш на увазі, що ти з цим не згодна? — запитав Вільям.

— Ні, я не маю цього на увазі,— відповіла Мінні.— Якби я мала це на увазі, то саме так і сказала б. Я мала на увазі тільки те, що мені цікаво, чи це — правда.— Тон її зробився гострим.

— Звичайно, це — правда.— В очах у літнього чоловіка засвітилася злість.— Чоловік є фізично сильнішим за жінку. Це ясно і зрозуміло, це є правдою, якщо хочеш. У пристрасті теж чоловік є сильнішим за жінку, як я вже казав. У сфері інтелекту — те саме. Платон не був жінкою, як і Софокл, і Шекспір.

— Звідки ми знаємо, що Шекспір не був жінкою? — втрутився Вільям.

— Чи сказане мною вдовольняє вас, міс Темпл? — поцікавився батько.

Мінні йому не відповіла.

— І завданням жінки,— він продовжив,— є обслуговувати чоловіка. Вона займається рукоділлям, куховарить, без сну й відпочинку доглядає чоловікових дітей. Ми судимо про жінок за їхньою готовністю коритись і виконувати свої обов’язки.

Батьків голос звучав сердито, і він був явно роздратованим.

— Так казав наш батько[18],— прокоментував Вільям.

— То ми це з’ясували? — поцікавився батько у Мінні.

— Зовсім ні, сер. Нічого ще не з’ясовано.— Мінні йому всміхнулась і, коли вона продовжила, вираз її обличчя був майже зверхнім.— Просто я не впевнена, у тому, що жінки є фізично слабшими за чоловіків, означає, що ми менше розуміємо чи не мудро поводимось у довколишньому світі. Бачите, я маю дуже наочний приклад, що доводить мої слова. Мій власний слабкий розум, який я, щоправда, не вважаю слабшим за чийсь іще.


— ЖІНКИ МУСЯТЬ ЖИТИ у християнському смиренні,— сказав Генрі-старший.

— Про це йдеться у Біблії, сер? Чи це — ще одна заповідь? Чи, може, вас навчали цього у школі? — поцікавилася Мінні.

До вечері новина облетіла всіх. Місіс Джеймс, тітонька Кейт і Еліс наполохалися через небачене порушення заведеного порядку.

— Але вона не матиме нічого проти того, аби жінки готували для неї та слідкували за порядком у домі,— зауважила мати, коли зустрілася з Генрі в передпокої.— Ця дівчина не зазнала дисципліни та правильного виховання, і ми маємо її пожаліти, бо на неї чекає дуже тяжке майбутнє.


УЛІТКУ 1865, КОЛИ Громадянська війна вже закінчилась і вийшли друком два його перші оповідання, Генрі збирався провести серпень у Нью-Гемпширі разом із сестрами Темпл. Олівер Венделл Холмс, який відхилив запрошення погостювати в Ньюпорті, погодився приїхати до Північного Конвея, дізнавшись, що там збереться багата на жіноче товариство компанія. Він збирався їхати з Генрі, а пізніше до них мав приєднатися Джон Ґрей, який щойно теж повернувся з війни. Генрі написав до Холмса, щоб повідомити його про те, що Мінні Темпл після надлюдських зусиль зуміла відшукати для них кімнату, одну єдину на все селище, і що негідник, який є її власником, попри весь шарм Мінні та її протести, відмовився поставити два ліжка.

Генрі також написав, що їм доведеться витягти ліжко з-під того хлопа, інакше Мінні муситиме десь шукати ще одне ліжко чи навіть іншу кімнату. Ідея отримати ворога, котрого слід змусити віддати своє ліжко гостям, здавалося, схвилювала Холмса. Усю дорогу до Північного Конвея він перераховував тактичні прийоми, якими для цього можна скористатися, вживаючи спеціальні терміни та виставляючи себе очільником і героєм, а друга, котрий був на два роки молодшим і не брав участі у війні, збирався використати у якості приманки. Проте він не здавався ображеним, коли Генрі заснув.

Згідно із запрошенням, вечеряти вони збирались у будинку, де сестри Темпл мешкали під наглядом своєї двоюрідної бабусі, котра, на думку Генрі, була схожою на Джорджа Вашингтона. Але спочатку, одразу ж по приїзді до Північного Конвея, їм треба було знайти дорогу до власного житла. Кілька разів повернувши не туди, вони, зрештою, знайшли свого господаря, котрий виявився грубим чолов’ягою, що не соромиться на всі заставки лаяти всіх, хто не мав щастя народитись у Північному Конвеї чи в його околицях. Здавалося, ні Холмсова форма, у якій він був, ні його вуса не викликали до себе пошани. Господар навіть не глянув на Генрі. Він сказав, що має лише одне ліжко, як і повідомив леді, але в кімнаті — чудова, дуже чиста підлога, на яку можна вкласти спати цілий полк. Він нахабно усміхнувся, віддаючи їм ключ.

У кімнаті нічого не було, крім умивального столу з глеком і тазком, стінної шафи та металевого ліжка, укритого дивно красивою кольоровою стібаною ковдрою, що лише підкреслювала спартанську атмосферу. Юнаки залишили багаж біля дверей, ніби ще не вирішили, чи залишаться тут на довший час.

— Гадаю, нам слід вимагати підкріплення й атакувати його миттєво,— по-військовому висловився Холмс.

Генрі перевірив ліжко, що провисало посередині.

— Очевидно ця кімната належить до тих, що тільки виграють, коли їх мешканці залишаються на вулиці,— сказав Генрі.

Він підняв із підлоги невеличку лампу.

— Боюся — продовжив він,— що всі нічні метелики Нью-Гемпшира знайшли в ній вічний спокій. Вона має такий вигляд, ніби стоїть тут іще з часу батьків-засновників цього скорботного місця.

— Твоя кузина Мінні має глузд? — запитав Холмс.

— Авжеж,— відповів Генрі.

— У такому разі, гадаю, вона вже знайшла нам іншу кімнату.

Генрі підійшов до невеличкого вікна і визирнув назовні. Було ще зовсім видно, і пахло сосною.

— Коли настане час,— він сміючись розвернувся до Холмса,— я не буду проти, якщо ти не заперечуєш, як сказала леді, коли цуценя лизнуло її в обличчя.

— Маю побоювання, що цей місяць буде дуже довгим,— сказав Холмс.


МІННІ ТА ДВІ її СЕСТРИ сиділи на садових стільцях на газоні позад будинку, коли прийшов двоюрідний брат зі своїм другом. Генрі чітко усвідомлював, яке враження Мінні має тепер справити на Холмса. Він вважав, що вона не виглядає вродливою, доки не заговорить або не всміхнеться. Тоді вона викликає в усіх симпатію, виявляючи глибинну серйозність і добре почуття гумору водночас. Генрі раптом подумав, що сестри Мінні мають більше сподобатися Холмсу, бо вони є привабливішими, у традиційному сенсі, ввічливішими та сором’язливішими.

Щойно вони сіли, Генрі помітив, що Холмс перетворився на вояка, ветерана Громадянської війни, котрий побував у багатьох баталіях і дивом уникнув смерті. Тепер він уже не жартував на теми військової тактики. Сестри Темпл, чий брат Вільям загинув на війні, та їхня двоюрідна бабуся дивилися на солдата із сумом і захопленням. Генрі уважно спостерігав за Мінні, намагаючись зрозуміти, чи дійсно Холмсові балачки вражають її так, як це виглядає збоку, але вона себе нічим не видавала.

Після вечері юнаки пішки поверталися до своєї кімнати, щасливі від того, що Мінні знайшла їм інше помешкання, куди можна буде переїхати, щойно до них приєднається Джон Ґрей. Холмс був у доброму гуморі; він насолоджувався дівочим товариством і знав, що матиме уважних і вразливих юних слухачок до кінця свого перебування. Він жартував і сміявся, вигадуючи нові й нові способи боротьби з хазяїном, що принесуть їм перемогу в баталії за ще одне ліжко.

Жоден не заводив розмову про те, як, власне, вони спатимуть: чи хтось спробує лягти на підлозі, чи вони спатимуть разом, голова до ніг чи просто ляжуть поруч. Генрі знав, що рішення прийме Холмс, і тому просто чекав, висунувшись із вікна. Перегодом Холмс зробив кілька сміливих спроб запалити лампу.

Коли йому це вдалось, освітлена кімната, в якій, окрім тіней, майже нічого не було, видалася великою та більш гостинною, а стібана ковдра набула нової краси. Холмс зробився дуже серйозним, ніби був зосередженим на розв’язанні вкрай важкого завдання. Він підійшов до тазка, тримаючи в руках шматок мила та рушник, що їх витяг зі своєї валізи. Налив із глека води, а потім швидко почав роздягатись, аж доки не залишився голим. Генрі здивувало, якими великими здавалися його кістки, якою міццю дихало тіло в цьому мінливому і тьмяному освітленні. На мить, доки друг не рухався, він був схожий на статую юнака, високого та м’язистого. Дивлячись на Холмса, Генрі забув про його вуса та гострі риси обличчя. Він ніколи не думав, що побачить друга отак. Він подумав, що, напевно, роздягання догола нічого не значить для того, хто так довго був солдатом. Але ж Холмс мусив розуміти, що скинути із себе весь одяг уночі, на очах у друга, виглядає зовсім інакше? Генрі вивчав поглядом його сильні ноги, сідниці, лінію хребта, його бронзову від засмаги шию й намагався вгадати, чи вдягне він білизну перед тим, як лягти в ліжко. Генрі теж почав роздягатись і був уже майже голий, коли Холмс відчинив вікно й вихлюпнув брудну, мильну воду. Потім поставив тазок на місце й ліг у ліжко голий, підсунувши лампу ближче до себе.

Голий Генрі схилився над тазком і не знав, чи Холмс на нього дивиться. Він зараз був надто зосередженим на власних почуттях і відсутності в собі щойно продемонстрованої другом упевненості та легкості. Він повільно мився й, коли Холмс заговорив, оглянувся на нього через плече та побачив, що товариш лежить у ліжку, закинувши руки за голову.

— Сподіваюся, ти не хропеш,— сказав Холмс.— Ми навчилися приборкувати хропунів.

Генрі спробував усміхнутись і відвернувся.

Витираючись і виливаючи воду за вікно, він розумів, що тепер доведеться повернутися до Холмса, котрий цієї миті його безпристрасно та ненавмисно розглядає. Генрі почувався розгублено й досі не розумів, чи чекає Холмс, аби він ліг поруч із ним голий. Але й запитати про це не наважувався.

— Можеш загасити лампу? — запитав Генрі.

— А ти соромишся? — поцікавився Холмс, але лампу не загасив.

Генрі повернувся і поволі рушив до ліжка, рушник звисав із його плеча, до половини прикриваючи торс. У Холмсових очах читалися веселість і зацікавлення. Коли Генрі скинув рушника, Холмс повернувся та загасив лампу.

Вони лежали поруч мовчки. Генрі відчув, як тазова кістка упирається об тазову кістку Холмса. Він подумав, чи не запропонувати товаришеві трохи зсунутися донизу, але, якимось чином, раптом усвідомив, що Холмс перебрав на себе контроль за ситуацією і, не мовлячи й слова, заборонив Генрі робити будь-які пропозиції. Тоді він заплющив очі та повернувся до друга спиною, відчуваючи власне серцебиття, чуючи власне дихання.

— Добраніч,— сказав Генрі.

— Добраніч,— відповів Холмс. Він не повернувся на бік, а лишився лежати на спині. Щоб не впасти з ліжка, Генрі треба було б підсунутися ближче до Холмса, та він волів триматися ближче до краю, хоча й у такій позиції торкався друга, котрий лежав абсолютно спокійно.

Генрі подумки цікавився, чи ще коли-небудь у житті відчуватиме так само гостро. Кожен вдих, кожен натяк на те, що Холмс може поворухнутися, навіть думка про те, що він, імовірно, теж не спить, вогнем палила мозок. Не було жодного шансу заснути. Генрі вирішив, що Холмс, напевно, склав руки на грудях і не видає ані звуку. Ця його цілковита непорушність свідчить про те, що друг не спить і пильнує. Генрі хотілося знати, чи Холмс, як і він, усвідомлює близкість їхніх тіл, чи просто, ні про що не думаючи, лежить собі й не розуміє, у якій притаєній гарячці палає його сусід. Завтра вони переїдуть до іншого помешкання й ця ніч уже для них ніколи не повториться. Генрі нічого не планував і навіть ні про що таке не думав аж до того моменту, коли побачив, як голий Холмс у світлі лампи йде до вмивального столу. Навіть зараз, якби він мав вибір, якби в кімнаті з’явилося ще одне ліжко, він би негайно до нього перебрався б навіть у темряві. Поза тим, власна безпомічність давала Генрі й почуття певної полегкості. Він мав намір не рухатись і не говорити, збирався навіть удати, що спить, якщо знадобиться. Він розумів, що його непорушність і мовчання дає другові свободу вибору, тож Генрі чекав на Холмсові дії, але той не рухався.

Звідколи вони з Холмсом виїхали з Бостона, Генрі не полишало якесь дивне відчуття, ніби зникла напруга, що залишалася з ним увесь вечір. Він розумів, чому так було. З ними не було Вільяма, котрий поїхав до Бразилії у наукову експедицію. Відсутність старшого брата, він це знав, робить його життя трохи світлішим, адже зникає тиск і спричинене ним відчуття гнітючості, що мимоволі чинив на Генрі Вільям. Холмс був Вільямовим другом, на рік за нього старшим, але не мав на Генрі братового впливу, коли кожне слово, кожен жест піддаються цензурі, виправленню чи кпинам.

Аж ось Холмс раптом посунувся ближче до центру ліжка. Цей рух видався Генрі цілком усвідомленим бажанням, а не мимовільним порухом сонної людини. Генрі швидко, не даючи собі часу на роздуми, присунувся ближче до Холмса. Деякий час вони лежали так, не рухаючись і майже не дихаючи. Генрі відчував Холмсове дихання, його міцно збудоване тіло, але сам намагався дихати якомога глибше й тихіше.

Коли ж Холмс відсунувся від нього так само швидко, як і наблизився, Генрі зрозумів, що приречений пролежати без сну всю ніч, не в змозі викинути з голови чоловіка, котрий лежить поруч і, очевидно, нічого не усвідомлює, звиклий до тісних солдатських помешкань, де чоловіки сплять усі разом. Напевно, друг уже заснув. Генрі не розумів, радує це його чи засмучує, але теж бажав якнайшвидше поринути у несвідомість, аби до ранку вже ні про що не думати.

Однак, по якомусь часі він упевнився в тому, що Холмс не спить. Вони лежали спинами один до одного, і Генрі відчував напруженість другового тіла. Він чекав, усвідомлюючи, що Холмс неминуче поворухнеться, неодмінно станеться щось таке, що припинить цю довгу, мовчазну й небезпечну гру, в яку вони обидва зараз грають. Тепер Генрі знав, що Холмс так само розуміє, про що йдеться.

Тому він зовсім не здивувався, коли Холмс, нарешті, розвернувся до нього, притиснувся всім тілом і поклав одну руку йому на спину, а другу — на плече. Генрі знав, що рухатись не можна, але треба якось дати зрозуміти, що це не означає спротиву. Він лежав так само тихо, як і до цього, тільки дозволив собі розслабитись і зручніше влаштуватись у Холмсових обіймах, а ще заплющив очі та перестав стримувати дихання.

Він засинав, на короткий час прокидався, потім знову засинав. Коли ж прокинувся остаточно, кімната вже була повною сонячного світла. І, що дуже здивувало, Холмс, який теж не спав, не боявся подивитися Генрі в очі та знов до нього наблизитися. Чомусь, Генрі думав, про те, що сталося між ними, належало до нічних таємниць, до особливої приватності, яка виникає лише в темряві. Було зрозуміло, що вони ніколи не обговорюватимуть цього між собою, і жоден із них навіть словом не прохопиться про це комусь іншому, тому Генрі вирішив, що при світлі дня, усе буде зовсім інакше. А ще він знав, через що Холмсу довелося пройти на війні, що він на власні очі бачив смерть і страждав від глибоких ран, а також, і це було чи не найважливішим, у двадцять один чи двадцять два роки навчився бути безстрашним. Але Генрі не сподівався, що ця безстрашність у приватному житті сягне аж так далеко, та саме так і було, бо Холмс абсолютно не соромився того, що робив у цій найманій кімнаті ясного, сонячного ранку.

Об одинадцятій чоловіки вже були вимитими та вдягненими, їхні валізи — спакованими. Вони розплатилися з господарем і були готові з’явитись на очі сестрам Темпл. І знову всі сиділи на садових стільцях за будинком, плануючи візити та прогулянки. Коли подали чай і почалася розмова, Генрі почувався заглибленим у щось своє; те, що сталося, продовжувало жити в ньому, викликаючи постійне бажання, затьмарюючи всі відчуття, роблячи все інше другорядним і неважливим. Його накрило такою потужною хвилею, що чай, який він пив, здавався позбавленим смаку, і Генрі мусив собі нагадати, що все скінчилось, і почався новий день, і необхідно виконувати свої денні обов’язки.

Пізніше він помітив, що Мінні не брала участі у складанні планів, а майже весь час мовчала та видавалася незвично відстороненою. Генрі заговорив до неї, доки інші були зайняті сміхом і розмовами.

— Я не спала,— сказала вона.— Не знаю, чому не спала цілу ніч.

Генрі їй усміхнувся, з полегшенням усвідомивши, що цю відстороненість спричинили не вони з Холмсом.

— А ви спали? — запитала вона.

— Це було нелегко,— відповів Генрі.— Ліжко було страшенно незручним, але ми впоралися. Швидше, попри незручності, ніж завдяки їм.

— Знамените ліжко! — розсміялася Мінні.


КОЛИ ПО ОБІДІ приїхав Джон Ґрей, Генрі помітив, що Холмс, який при зустрічі з іншими солдатами втрачав левову частку свого військового блиску, тепер продовжував грати роль ветерана війни, а Ґрей йому підігрував і навіть намагався робити те саме. Їх відвели до старого фермерського будинку на відстані кількох миль від помешкання сестер Темпл, і дружнього вигляду молоденька фермерша показала юнакам їхні кімнати на горищі. Дощана підлога рипіла, ліжка були старими, а стеля — низькою, але плату просили помірну і фермер, який з’явився трохи згодом, запропонував свої послуги, якщо, бува, молодим джентльменам буде потрібно поїхати кудись по сусідству. І взагалі, він був готовий знайти для них усе, чого б вони не забажали, за найнижчими в Північному Конвеї цінами.

Так і почалися їхні канікули, що допомогли двом учасникам бойових дій адаптуватися до цивільного життя. Вони жили в невеличкому царстві розслабленості та щасливого неробства, розмов без обмежень, користання зі свобод і споглядання м’якої краси, дискусій про все загальнолюдське й особисте, доки добігала кінця коротка пора найвищої щедрості американського літа.

Генрі насолоджувався післясмаком своєї посвяти, що відбулася тієї найпершої ночі в Північному Конвеї. Вона стала для нього частиною скарбу, що його він ретельно ховав у собі, тримаючи в безпеці та святості, щоб, за потреби, знайти його недоторканим і на тому самому місці. Генрі спостерігав за друзями, чекаючи, коли вони, як і він сам, гідно оцінять Мінні Темпл, вирізнять її з-поміж сестер, милих і чарівливих, зрозуміють, що тільки в Мінні палає вогонь духовності. Він упіймав себе на тому, що мовчки намагається виставити її в ліпшому світлі, помалу пришвидшує момент, коли друзі почнуть захоплюватися нею. Тож, помітивши, як Холмс заграє з Мінні, Генрі лише відчув свою глибоку причетність і бажання стати свідком того, як ці двоє ще більше зацікавляться одне одним.

Ґрей висловлювався сухо, у полку і вдома до нього, очевидно, усі дослухались, а теперішнє студіювання права ще додало латини в його лексику, чим він дедалі дужче захоплювався. Ґрей завжди мав бажання поговорити про книги, і щодня схрещував ноги, прочищав горло та розповідав леді про Троллопа[19]: як майстерно і досконало він виписує своїх героїв, як захопливо вибудовує ситуації, як тонко вловлює всі аспекти громадського життя своєї країни, як шкода, що в Америці ще не народився письменник, який би міг із ним позмагатися.

— Але чи він,— зауважила Мінні,— дійсно розуміє всі складні аспекти людської душі? Чи розкрив величезну таємницю нашого існування?

— Ви поставили два питання, і я відповім на кожне окремо,— сказав Ґрей.— Троллоп пише про любов і шлюб дуже точно та чуттєво. Саме так, можу вас запевнити. Але друге запитання є трохи іншим. Троллоп, гадаю, дотримується точки зору, що те, що ви називаєте «величезною таємницею нашого існування» мають вивчати швидше проповідники, теологи, філософи та поети, а не романісти. І я теж схиляюся до цієї думки.

— О, ну тоді я не погоджуюся ні з вами, ні з ним.— Лице Мінні пашіло від хвилювання.— Коли ви закриваєте «Млин на Флоссі»[20], скажімо, то набагато краще відчуваєте дивовижність і красу людського життя, аніж прочитавши тисячу проповідей.

Ґрей не читав Джордж Еліот і, коли натхненна Мінні вручила йому примірник «Млина на Флоссі», із розсудливим виглядом лише перегорнув його сторінки.

— Вона,— захоплено вигукнула Мінні,— є людиною, яку я найбільше в світі обожнюю, із якою понад усе хотіла б зустрітися.

Ґрей смішливо та підозріливо глянув на неї.

— Вона розуміє,— продовжила Мінні,— характер шляхетної жінки, жінки, котра вірить у шляхетність і гостро відчуває, як важко буває практично,— вона на мить зупинилася, шукаючи слів,— її дотримуватись у житті.

— Дотримуватись її в житті? — перепитав Ґрей.— Чого її?

— Шляхетності, як я вже казала,— відповіла Мінні.

Мінні також вручила Ґрею примірник березневого примірника «Північно-американського оглядача»[21]. У ньому було оповідання Генрі, що мало назву «Історія року». Вона сказала, що перше оповідання Генрі їм із сестрами заборонили читати через те, що в ньому було багато французької аморальності, як їм сказали, на це ж, друге, вони отримали дозвіл. Усі попередні дні Генрі — новачок у справі публікацій — чекав, коли Холмс висловить свою думку щодо його оповідання. Генрі знав, що друг сказав Вільяму, ніби вважає, що мати з оповідання написана з його матері, а солдат — із нього самого. Це надало Вільяму неочікуваний і цікавий привід для нових клинів. Він сказав брату, що всі Холмси страшенно розгнівались і старий Холмсів батько збирається скаржитися батькові Генрі. Тільки набагато пізніше Вільям зізнався, що все те вигадав, окрім слів самого Холмса.

Холмс так нічого йому й не сказав. І зараз Генрі дивився, як Ґрей іде садом, тримаючи стільця в одній руці, а «Оглядача» — в іншій, шукаючи затінку, де можна було б сісти та спокійно прочитати оповідання. Генрі з хвилюванням чекав, що скаже Ґрей, але й радів із того, що про оповідання взагалі заговорили. Він уявляв, як Ґрей прискіпливим оком ветерана читає текст і не знаходить у ньому достатньо інформації про військові операції, але забагато — про жінок. Сидіти віддалік на садовому стільці та спостерігати за тим, як Ґрей читає його оповідання, було дуже важко, майже нестерпно, тож по якомусь часі Генрі не витримав і пішов на довгу пообідню прогулянку й не повертався аж до вечері.

Щойно всі сіли за стіл, Мінні заговорила.

— То, містере Ґрею, що ви думаєте про оповідання? — запитала вона.— Для мене мати двоюрідного брата-письменника є дуже хвилюючим.

Генрі усвідомив і цікавився, чи Мінні сама розуміє, яке враження справляють її слова на двох юнаків, що готові були віддати свої життя за вітчизну. Для них війна залишалася дуже свіжою та болючою, і сама їхня присутність мала б бути нагадуванням усім про їхній героїзм і втрати. Своїм ентузіазмом із приводу його оповідання Мінні наче знецінювала важливість і загальне задоволення від присутності за столом двох солдатів.

— Цікаво,— відповів Ґрей і було видно, що він цим і обмежиться.

— Нам усім дуже сподобалось, і ми так пишаємося,— сказала Еллі — сестра Мінні.

— Якби там не стояло прізвища, я б подумав, що це написала жінка,— сказав Ґрей.— Але, напевно, то було частиною твого плану.

Він повернувся до Генрі, котрий дивився на нього мовчки.

— Він написав оповідання, а не план,— утрутилася Мінні.

— Так, але якщо ви міркуєте про війну, говорите з тими, хто на ній був, чи навіть читаєте про неї, то знайдете чимало більш цікавих і ближчих до реальності історій.

— Але оповідання — зовсім не про війну,— сказала Мінні.— Воно — про дівоче серце.

— Хіба не будь-яка дівчина могла б таке написати? — запитав Ґрей.

Холмс заклав руки за голову і розсміявся.

— Не всі можуть бути солдатами,— сказав він.

Розмови трьох гостей із сестрами Темпл, так чи інакше, завжди поверталися до теми війни. Оскільки брата дівчат і кузена Ґаза Баркера було вбито, двоє ветеранів не могли надто сильно вихвалятися своєю хоробрістю чи тим, що вижили. Та було важко уникнути обговорення конкретних подвигів або виняткових ситуацій, що траплялися з пораненими, таких як із братом Генрі Вілкі, Ґазом чи самим Холмсом. Ґаз Баркер, наприклад, одужавши після важкого поранення, знову повернувся на фронт. Холмс і Вілкі, після одужання зазнали ще тяжчих поранень, але вижили. Ґаз Баркер, одначе, загинув від снайперського пострілу на річці Раппаханнок у Вірджинії двома роками раніше, коли йому заледве виповнилося двадцять. Усі замовкли, щойно прозвучало його ім’я та місце смерті.

У дитинстві Генрі бачив його в домі своєї бабусі в Олбані та потім у Ньюпорті, коли родина на короткий час поверталася до Америки й зустрічалась із Темплами. Доки інші знову повернулися до розмови про Ґаза, він поринув думками в минуле, коли п’ять років тому можливість Громадянської війни видавалася лише нічним жахіттям, а його власна родина повернулася з Європи до Ньюпорта, щоб Вільям зміг студіювати мистецтво.

Якось восени 1860-го Генрі зайшов до студії й побачив, що його двоюрідний брат Ґаз Баркер стоїть на п’єдесталі голий, а інші студенти роблять ескізи. Ґаз був міцним і гнучким, рудоволосим і білошкірим. Він стояв нерухомо з абсолютно незворушним виглядом, а п’ятеро інших, включно з Вільямом, малювали його так, ніби й не були знайомі з моделлю. Ґаз Баркер, як і Темпли, втратив матір, і сирітство так само надало йому таємничої незалежності. Мати не могла прийти сюди й наказати йому негайно припинити це неподобство й одягтися. Хлопець мав по-чоловічому гарну статуру, і Генрі здивував його власний потяг до розглядання Ґаза та потреба прикидатися, що ним рухає той самий мистецький інтерес, що й студентами-художниками. Він зблизька роздивився малюнок Вільяма, щоб потім мати привід звести очі й без перешкод обдивитися досконалу гімнастичну фігуру двоюрідного брата, помилуватися його міццю, відчути його ауру спокійної чуттєвості.

Навіть по стількох роках Генрі було незручно, що він думав про щось таке, чого не зміг би розказати Ґрею чи Холмсу, навіть Мінні, що його розум ширяв десь далеко, зайнятий думками, про які він ніколи ні з ким не говоритиме. Генрі сумнівався, що Ґрей або Холмс, тим паче сестри Темпл, будуть здатні зрозуміти хід його думок і уяви. Він навіть не був упевнений у тому, що й мозок його старшого брата Вільяма коли-небудь заходив за межі дозволеного, у сфери, що назавжди залишаться недоступними для інших. Генрі подумав про те, що може статись, якщо він чесно розкаже супутникам, які згадки викликало в нього ім’я Ґаза Баркера. Цікаво, що постійно перебуваючи поруч, спілкуючись один з одним, кожен із них усе одно накопичує запас якихось особистих асоціацій, які виникнуть у мозку на згадку чийогось імені чи без жодної причини взагалі. Отак міркуючи, Генрі на мить зустрівся поглядом із Холмсом і помітив, що йому не вдалося повністю приховати свої думки, адже Холмсу вдалося зазирнути під його маску й заглянути до царства помислів, не створених для загального огляду. Тепер їх об’єднувало щось неявне, невимовне, щось таке, чого інші навіть не помітили.

Після того повільно, день по дню Мінні робила свій вибір. Вона діяла обережно й помалу, щоб ніхто й гадки не мав про те, що діється. Однак приховане від Ґрея чи Холмса було помітним для Генрі, бо Мінні схотіла, щоб він це бачив. Вона обрала Генрі своїм ліпшим другом, своїм конфідентом, адже тільки йому довіряла повністю, із ним найвільніше про все говорила. Холмса, мабуть, теж для чогось вибрала, бо ніколи не обходила його своєю сонячною увагою, ніколи не ігнорувала його. Але Ґрея вона обрала через те, що на нього впливала найдужче, через те, що він найбільше її потребував. Вона не звертала уваги на його військові балачки, грубуваті, суто практичні коментарі, неоковирні дотепи. Мінні хотіла його змінити, і Генрі бачив, як вона делікатно домагається свого, жодного разу ні на чому не наполягаючи.

Одного дня, коли Мінні дала почитати Ґрею вірші Браунінга[22], він відмовився й попросив, аби вона прочитала їх уголос.

— Ні,— відповіла Мінні,— я хочу, щоб ви самі їх прочитали.

— Я не можу читати поезію,— сказав Ґрей.

Генрі та Холмс, а також дві її сестри мовчали. Генрі розумів, що цей момент є вирішальним у її боротьбі за те, щоб перетворити Ґрея на щось для себе прийнятне.

— Звичайно, можете,— сказала вона.— Тільки спочатку мусите забути про те, що ви читаєте і про те, що це — поезія, зосередьтесь на собі самому. Спробуйте відчути написане — і зовсім скоро ви станете іншою людиною, ваша молодість повернеться до вас. Але якщо ви наполягаєте, я прочитаю цей вірш уголос.

— Мінні,— втрутилася її сестра,— не будь такою суворою до містера Ґрея.

— Містер Ґрей збирається стати видатним адвокатом,— сказав Холмс,— а для цього йому слід навчитися захищатись. Інакше, як він захищатиме інших?

— Мені б дуже хотілося, щоб ви прочитали це вголос,— попросив Ґрей.

— А мені б дуже хотілося, щоб ви колись прочитали це самі, тихо й емоційно,— відповіла Мінні, беручи в нього книгу.


ГЕНРІ ПОЧАВ УЯВЛЯТИ нещодавно осиротілу спадкоємицю, котра має трьох шанувальників, молоду жінку, чия делікатна терплячість і розум ніколи не були достойно поціловані оточуючими. Він не хотів робити її такою ж вродливою, якою була того серпня Мінні; натомість, він зробив свою героїню позитивно простою, але з неперевершеною усмішкою, що часто освітлювала юне обличчя. Двох шанувальників він зробив військовими; третій, за іменем якого називалось оповідання — «Бідний Річард» — був цивільним, нервовим упертюхом, якого нерозділене кохання доводило мало не до божевілля. Річард обожнював Ґертруду Віттекер, але вона не сприймала його так само серйозно, як і двох солдатів Громадянської війни. Один із них — капітан Северн — був дуже серйозним і свідомим чоловіком, стриманим і поміркованим, не звиклим діяти без заздалегідь визначеної мети. А майор Латрелл, якого почасти було написано з Ґрея, був одночасно згідливим і нетерпимим. Усі троє почали боротьбу за руку та серце місс Віттекер. Урешті-решт, вона не вибрала жодного.

Він розпочав оповідання з того моменту, коли Річард помічає, що капітан Северн раптом змовкає майже так само безпомічно, як і він сам, бачачи, що міс Віттекер веде жваву бесіду з майором Латреллом. Те саме відбувалось і в Північному Конвеї, коли Генрі та Холмс щоденно спостерігали за тим, як Мінні намагається зробити Ґрея більш м’яким, більш свідомим власної душі, ніж солдатської форми, змусити його дослухатися до власних відчуттів і бажань, а не ховатися за безпечними й ретельно відцензурованими для вух леді розмовами на військову тематику. Спочатку Холмс думав, що Ґрей не подобається Мінні, і це його дуже тішило, але потім відчув, що Ґрей перемагає, і засмутився. Холмсові побоювання, здається, залишилися не поміченими Мінні та її сестрами, проте Генрі легко їх розпізнав і частенько обмірковував їхню природу, залишившись на самоті.

Генрі не усвідомлював тоді, а по щирості, й упродовж багатьох наступних років, як ці кілька тижнів у Північному Конвеї, проведених у постійних розмовах, коли вони збиралися під шумливими соснами, вплинули на все його подальше життя, який сильний ефект мали. Усі роки свого письменства він постійно повертався до побаченого в той час: двоє молодих і амбітних патриціїв Нової Англії, свідомі блискучого майбуття, що на них чекає, та юні американки на чолі з Мінні, такі свіжі та відкриті життю, допитливі, безмежно чарівливі й розумні. А між ними відбувається щось таке, про що й говорити не можна, чого ліпше й нікому не знати. На тій галявині, позад будинку, в якому того літа жили сестри Темпл, уже були таємниці та неоголошені альянси, а також іще примарне відчуття того, що Мінні, зрештою, уникне всіх трьох, а над усим тим линуло їхнє нерозуміння того, наскільки швидко й печально це станеться.

Генрі не пам’ятав, коли вперше дізнався про те, що вона помирає. Того літа, напевно, навіть натяку на жодну хворобу не було.

Він пригадав, що пізніше мати якось обмовилася, що Мінні стало гірше, і в її тоні було стільки несхвалення, що виглядало, ніби дівчина тільки хоче привернути до себе увагу.

Їхня компанія зібралася ще тільки раз у вітальні його батьків на Квінсі-стрит ближче до кінця наступного року. Генрі пригадав, як його здивувало, що Мінні листувалася з Ґреєм і Холмсом. Згадалося також, що його мати Ґрею симпатизувала більше, аніж Холмсу; вона вважала Ґрея кращим, але пізніше сказала Генрі, що Мінні зізналася їй у тому, що розчарована Холмсом, а також жалілася їй на Холмсів еготизм[23] і його красиві очі. Генрі здивувало, що Мінні тепер зробила його матір своєю конфіденткою.

І от тепер він сидить на своїй терасі на відстані тисяч миль і багатьох років від тих подій. На небі з’явився місячний серп, і Генрі замилувався його витонченою і невмирущою красою, а потім гірко зітхнув, пригадавши, як Вільям увійшов до його кімнати й повідомив, що Мінні має рідину в легенях. Генрі не був певен, що тоді почув цю новину вперше, але точно саме того разу про це заговорили вголос. Він пригадав свою депресію, що тривала кілька наступних місяців, свою малорухомість, згадав, що не бачився з Мінні, але знав усе, що з нею відбувається від матері, котру дуже цікавили чужі хвороби, а особливо, дівчат на порі. Тепер його мати сприймала хворобу Мінні серйозно.

Генрі спробував пригадати, коли Джон Ґрей уперше розказав про довгі листи, що йому писала Мінні. Ґрей вважав їх, як він казав, важкими, дещо збентежливими, конфіденційними та гарячковими. Однак він відповідав на них, і Мінні писала до нього знов і знов увесь останній рік свого життя. В одному з тих листів були слова, що їх процитував Ґрей, які тепер, мабуть, важили для Генрі більше, ніж для когось іншого, більше, ніж усе написане ним за всі роки, більше, ніж узагалі все написане у світі. Її слова не йшли з голови, тож промовляння їх зараз, шепотіння в нічній тиші створювало ілюзію живої присутності Мінні. Ті слова являли собою лише одне речення. Мінні колись написала: «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Генрі подумав, що, коли вона була живою та щасливою, хотіла цього не менше, ніж у дні конання, але тільки хвороба та розуміння того, що часу лишилось обмаль, змусили її так чітко й вимогливо сформулювати бажання всього свого життя. «Мусите сказати мені те, що на вашу думку є беззаперечною правдою». Ці слова звучали в його голові, наче промовлені мелодійним голосом Мінні, і, сидячи на темній терасі, Генрі міркував, що б відповів, якби вона написала ці слова йому.

Генрі запитував у самого себе, чи не могла суперечність між енергійністю її особистості, явною оригінальністю її амбіцій і довколишньою банальністю та нудною нужденністю буття применшити її бажання жити. Він відчув це досить гостро, коли сестри Мінні повиходили заміж не з кохання, а з прагматичних причин, і вона опинилася під патронажем їхніх чоловіків саме тоді, коли легені її почали кривавитись, а здоров’я погіршилось. Пригадалося, як він бачився з Мінні востаннє у Нью-Йорку, за два дні до того, як уперше відплив до Європи сам; він тоді з усіх сил намагався приховати своє хвилювання та радісне очікування цієї події. Було вирішено, що Мінні теж треба подорожувати морем і що Генрі чинить препаскудно, відпливаючи без неї. Попри те, що вона хворіла і заздрила, година, проведена разом, минула весело та непомітно. Вони говорили про те, що наступної зими зустрінуться в Римі, про те, що Генрі робитиме в Лондоні, кого там побачить, куди піде. Заздрість Мінні зробилася явною лише тоді, коли він обмовився, що, можливо, зробить візит місіс Люїс — її обожнюваній Джордж Еліот. Мінні похитала головою та розсміялася, визнаючи що страшенно ревнує.

Їм обом було відомо про хворобу і про те, що Мінні не одужає, тож про це навіть і не йшлося. Але, уже збираючись іти від неї, Генрі запитав, як вона спить.

— Сон,— відповіла вона,— я зовсім не сплю. Кинула цю дурну звичку.

А потім Мінні розсміялася, так вільно та сміливо, й усміхнулася до нього так щиро, що в тій усмішці не можна було розпізнати нічого робленого чи неприродного. А потім вона його залишила.

В Англії під час свого візиту до місіс Люїс, коли він за домовленістю, влаштованою через друга сім’ї, одного недільного пополудня прийшов на Північний берег, Генрі уявляв Мінні із собою поряд, як вона ставить питання, що їх у її колі ніхто не наважився б поставити, але відповіді на які хотіли б отримати всі. Він майже чув, як благоговійно звучить її голос у кімнаті, потроху набуваючи звичної мелодійності. Прощаючись, він уявив, що Мінні стоїть поруч із ним, що романістка її помітила, з почуттям теплоти та приязні потиснула їй руку і запросила приходити ще. У листі до Мінні Генрі спробував описати місіс Люїс: її акцент, спокійну суворість очей, дивну непривабливість обличчя, суміш проникливості й доброзичливості, гідність і важкий характер, граційність і граничну байдужість. Однак про неї було легше писати батькові, бо писати Мінні тепер було все одно, що писати привиду.


МІННІ ПОМЕРЛА В БЕРЕЗНІ, через рік після їхньої останньої зустрічі. Він і досі був в Англії. Генрі відчув, що молодість його скінчилась, адже найжахливішим із того, що могло статися з Мінні, була її смерть. Вона віддала б усе, щоб тільки залишитися жити. Упродовж наступних років він часто хотів знати, що подумала б Мінні про його оповідання і книги та про те, що він зробив зі своїм життям. Те саме почуття величезної втрати було й у Ґрея, і у Холмса, і навіть у Вільяма. Усі вони, надто амбітні та самозакохані, часто цікавилися, що б подумала чи сказала про них Мінні. Генрі ж міркував іще і про те, яке життя могло на неї чекати та як її невгамовна вдача впоралася б із різноманітними випробуваннями, що їх світ неминучо підкинув би Мінні в намаганні її приборкати. Утіхою ж було те, що Генрі знав її, як ніхто інший, і що біль утрати є лише справедливою платою за можливість бути молодим із нею поруч. Генрі подумав, що прожите назавжди лишається з нами й образ Мінні постійно житиме в ньому, буде мірилом, своєрідним еталоном яскравої неповторності та супокою.

Було б неправдою сказати, що Мінні Темпл не йшла йому з голови протягом усіх подальших років; радше він сам не відпускав думок про неї. Генрі вичакловував її присутність буквально скрізь, коли повернувся в дім своїх батьків і потім, коли подорожував Францією та Італією. Вона оживала серед тіней величних соборів, делікатна та граційна, по-дитячому допитлива та готова чудуватися кожним елементом мистецтва, що потрапляв їй на очі, а потім здатна знайти слова, які точно відповідають моменту, що зроблять її новий чуттєвий досвід іще багатшим і глибшим.

Невдовзі після її смерті він написав оповідання «Мандрівні супутники», в якому Вільям, котрий подорожував із Німеччини до Італії, випадково зустрів її в міланському соборі, уперше побачивши перед «Таємною вечерею» Леонардо. Генрі із задоволенням описував її білу з фіолетовою підкладкою парасольку, тихе задоволення й наскрізну інтелігентність її рухів, її голос і погляди. Тепер, коли Мінні померла, він міг творити її долю, дати їй досвід, який вона б хотіла отримати, додавши драматичності життю, що так несправедливо було обірвано. Він намагався вгадати, чи й інші письменники робили те саме, чи Готорн або Джордж Еліот своїм пером оживляли мертвих, днями й ночами працюючи, мов чаклуни чи алхіміки, щоб побороти фатум і час, здолати все можливе та неможливе, щоб відтворити сакральну таємницю буття.

Він не міг не думати про те, як би вона жила, чим би займалася. Та з Еліс про Мінні й говорити було не можна, бо сестра їй у всьому заздрила; заздрила її дивній вроді та привабливості, її впевненості у собі, глибокій серйозності та її впливу на чоловіків. А потім Еліс заздрила Мінні й у тому, що та вже померла.

Одначе роздуми про Мінні цікавили Вільяма, і вони з Генрі погоджувалися, що вона не знала б, за кого вийти заміж, адже по життю була надто ідеалістичною, надто пристрасною або занадто неприродною. Брати у своїх дискусіях дійшли згоди, що Мінні неодмінно вступила б у шлюб із не тим чоловіком і, очевидно, її складна натура про це якимось чином здогадувалась, тож дозволила їй уникнути сумного майбутнього розумної жінки без копійки за душею.

Обидва розуміли, що на якомусь рівні, точніше, геть на всіх рівнях, суворо регульоване життя не передбачило для неї місця. Генрі гадав, що вся її поведінка, весь характер, здається, свідчили про нелогічність і загальну неможливість продовження її існування.

Генрі часто уявляв Мінні одруженою з Ґреєм або Холмсом, або Вільямом, і в його уяві вона завжди поставала змалілою, бо шлюб був би для неї постійною боротьбою, в якій довелося б програти. У «Бідному Річарді» він відправив її до Європи, де Мінні теж не вийшла заміж. А в «Дейзі Міллер», де наголошувалося на її зухвальстві, сміливості та зневажливому ставленні до суспільних норм, вона померла в Римі. У «Мандрівних супутниках» Генрі вигадав для неї шлюб і драматичні обставини італійської зустрічі з нареченим, але не заглиблювався в опис щоденної рутини, коли їй довелося б жити в тіні нудного чоловіка.

Тільки під час читання «Даніеля Деронди»[24] Генрі на гадку прийшло те, про що раніше він ніколи не думав — яким драматичним може бути духовне конання жінки, котру знищує задушливий шлюб. Випадково, приблизно в той самий час, він читав і Троллопового «Фінеаса Фінна», переважно, щоб швидше заснути, і був уражений тим, який жагучий інтерес викликав у публіки шлюб леді Лаури Кеннеді. Читацька більшість симпатизувала сміливій та яскравій героїні, котра намагалася побороти долю та вийти за межі ілюзорної свободи.

Генрі засів за роботу. На той час він уже кілька років прожив в Англії і відчував, що краще бачить Америку, а також понад усе хотів відтворити у власних творах велич американського характеру, що відбивав би дух країни, котра є свіжою та вільною, готовою до повнокровного життя та впевненою лише у власній повній відкритості новому та незвіданому. Неважко було помістити юну леді в антураж старого будинку його бабусі в Олбані з його затісними, старомодно обставленими кімнатами, звідки місіс Татчетт, владна та багата, зможе врятувати Ізабель Арчер і відвезти її до Англії, куди більшість його героїнь мріяли потрапити. А в Англії він уже легко оточить її трьома давно виписаними шанувальниками, один із яких буде прямолінійним і серйозним, другий — м’якосердим патрицієм, а третій стане її другом і захопленим учнем, спостерігачем її долі, занадто несміливим, хворим чи заглибленим у самоіронію, що зробить його непридатним для ролі коханця.

Він продовжив працювати над книгою у Флоренції і, щоранку прокидаючись у своїй кімнаті в готелі над річкою чи пізніше, коли переїхав до Беллосгардо, відчував, що мусить провести Мінні цими вулицями, дозволити тосканському сонцю пестити м’яку шкіру її обличчя. Та понад усе він мріяв відтворити її душевну присутність, аби цього разу це вдалося йому ліпше та драматичніше, аніж раніше. Генрі хотів узяти цю американську жебрачку й подарувати їй увесь старий світ, аби в ньому вона знову змогла вільно дихати. Він дав їй гроші, шанувальників, вілли та палаци, нових друзів і нові почуття. Ніколи ще він не почувався таким усевладним і таким свідомим власного обов’язку. Він ходив вулицями Флоренції, набережними та крутими стежками, що, звиваючись, здиралися на пагорб Беллосгардо, наповнений дивною легкістю, що перелилася й у книгу. Писалося легко, вільно й елегантно, наче сама Мінні стояла поруч і керувала його рукою. Були сцени, від першого до останнього слова вигадані Генрі, із приводу яких він часом сумнівався, чи написане сталося лише в його уяві, чи уява вже заступила реальність.

І все ж таки Мінні для Генрі залишалася реальнішою, аніж більшість нових друзів і людей, із якими він зустрічався всі ці роки. Вона належала до минулого, яке він охороняв якнайретельніше, про яке в Англії ніхто не знав, якого ніхто тут і не зрозумів би. Під англійським небом було легше зберігати пам’ять про неї, бо в цій країні ніхто не обтяжував себе згадками про померлих у такий спосіб, як він — про свою двоюрідну сестру, де все підпорядковувалося лише вимогам, що їх диктувало урівноважене сьогодення. Саме тут він дозволив їй лунати на всю потужність, наче стародавній пісні, сумний мотив якої наздоганяє його крізь роки, хай куди б він ішов.


ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЯК ХОЛМС любить англійців тільки, коли побачився з ним. Щойно товариш зійшов із потяга в Раї, одразу ж почав розповідати про всіх, із ким уже зустрівся: наскільки оглух Стефан Леслі після смерті Джулії, як шлюб змінив Марго Теннант, яка благородна й чарівлива його нова подруга леді Каслтаун. Генрі й не намагався заговорити, бо знав, що його зараз же урвуть. Холмсові очі світилися майже гарячково, і, попри свій вік, він виглядав іще вродливішим, галантнішим, ніж у молодості. Генрі подумав, що, мабуть, то час, проведений із леді Каслтаун, так на нього вплинув.

— Боюся,— сказав він, коли, нарешті, дочекався паузи у Холмсовому монолозі,— боюся, у Раї зовсім немає ніяких лордів і леді. Буде дуже спокійно. Узагалі, тут завжди дуже спокійно.

Холмс ляснув Генрі по спині й усміхнувся, неначе щойно помітив його присутність. Напевно, таким розкутим його зробило підвищення до посади судді чи, може, щось інше. Може, саме так, думав собі Генрі, тепер поводяться п’ятдесятилітні американські високопосадовці. Але потім він пригадав Вільяма Діла Ховеллса та свого брата Вільяма і зрозумів, що таке поводження дозволяє собі лише Холмс. Генрі спробував пояснити товаришу, що працює не над одним романом, а над двома одразу і що протягом кількох останніх місяців майже ні з ким не спілкувався, крім своїх слуг. Холмс вихваляв ландшафт і був надто цим заклопотаний, аби слухати, аж раптом Генрі зрадів, що друг залишиться з ним на Поінт-Хілл усього на одну ніч. Від Вільяма та Ховеллса він уже знав, що Холмс став одним із найвідоміших суддів, чиї теорії обговорювались у найвищих юридичних і політичних колах приблизно так само, як теорії Дарвіна обговорювалися вченими та священиками. Пригадалося, як він запитав у брата про суть цих теорій і як той туманно відповів, що Холмс ні у що не вірить і зумів цю свою позицію зробити позірно резонною та популярною. Вільям сказав, що його позиція полягає в тому, що він узагалі не має ніякої позиції. А от Ховеллс був гранично зрозумілим. Він пояснив, що Холмс, і то дуже пристрасно, відстоює людську та практичну сторони закону, а не його історичну, теоретичну чи, тим паче, моральну функції. Ховеллс сказав, що Холмс, як і Дарвін, вибудував теорію переможців, але тільки його гарячковість і доладна риторика зробили її успішною.

Ідучи поруч із Генрі через Рай, Холмс зауважив, що частенько замислювався над тим, чи не переїхати йому жити до Англії. Але потім додав, що не розраховує на те, що англійці впустили б його до свого серця, якби він тут оселився. Генрі кивнув на знак згоди, але швидко знову перестав слухати Холмса.

Обідали вони на терасі, а закінчивши їсти, розслаблено сиділи й дивилися на прекрасну рівнину, що розчинялась у вечоровому світлі. Холмс важко зітхнув і простяг ноги, наче збирався просидіти так усю ніч, а Генрі кортіло, щоб уже швидше минула година та можна було вибачитись і піти. Розмова не складалась, оскільки обидва ретельно уникали тем, які могли б їх роз’єднати, не варто було говорити, наприклад, про Вільяма, з яким Холмс, схоже, посварився, та про місіс Холмс, яка нудилась у Бостоні чи про романи Генрі, з приводу яких, наскільки знав Генрі, у Холмса була власна думка. А теми, що їх було безпечно обговорювати — плітки про зовнішню та внутрішню американську політику, закон, уряд — швидко вичерпалися. Генрі раптом виявив, що надто багато запитує про колишніх друзів, а Холмс занадто часто відповідає, що давно з ними не бачився й майже нічого про них не знає. Кілька разів він навіть сказав, що Генрі, на його переконання, знає про них більше за нього.

Сутінки густішали, а двоє чоловіків сиділи мовчки, і Генрі подумав, що жоден із них уже не здатен вигадати наступної репліки. Він повернув свого стільця так, аби краще роздивитися Холмса, й у присмерку побачив перед собою чоловіка, глибоко задоволеного життям і власною персоною, аж раптом відчув щось на зразок відрази до аури веселої благодушності, випромінюваної Холмсом.

— Дивно, так летить час,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі, виструнчуючись.— Раніше я думав, що в Англії час іде повільніше, та з роками зрозумів, що це — лише ілюзія. Тепер я вважаю Італію країною, в якій час рухається найповільніше.

— Я думав про те літо, коли ми всі були разом,— сказав Холмс.

— Так,— відповів Генрі,— то було дивовижне, феєричне літо.

Тепер Генрі чекав, що Холмс скаже щось на зразок того, що стільки води спливло відтоді чи що то було ніби вчора, і намагався придумати якусь відповідь на ці банальності. Подумки він уже готувався написати Вільяму, що Холмс як співрозмовник перестав бути гідним уваги.

— Я пам’ятаю кожну хвилину того місяця. Ліпше, ніж пам’ятаю вчорашній день,— сказав Холмс.

Помовчали. Генрі не знав, коли вже можна буде піти й не видатися неввічливим.

Холмс прочистив горло, наче знову збирався щось сказати, але зупинився. Потім гірко зітхнув.

— Мені здається, наче час рухається назад,— сказав він, повернувшись до Генрі, щоб привернути його увагу.— Коли те літо скінчилось, я, як уже було сказано, чудово його пам’ятав, та доки тривали ті довгі дні, повні розмов і тих облич, усе було наче за якоюсь туманною запоною. Часом мені здавалося, що я опинився під водою і бачу лише розпливчасті обриси предметів, і тоді мені кортіло випірнути на поверхню, щоб ковтнути свіжого повітря. Не знаю, що зі мною зробила війна, чому я вижив. Але зараз я розумію, що страх, шок і хоробрість є лише словами, що вони мають дуже мало спільного з тим, що ти там день у день відчуваєш, адже тоді ти втрачаєш якусь частинку себе й ніколи вже її не зможеш повернути. Після війни я був змалілим і знаю про це, частина мене, моєї душі, мого життя, почуттів була спаралізована, та я не міг сказати точно, яка саме частина. Ніхто не знав, що було не так, я й сам цього дуже довго не розумів. Усе те літо я намагався перестати оглядатись навколо й шукати можливого укриття. Я хотів приєднатись і бути задіяним, хотів насолоджуватися життям, як це робили ті чудові сестри. Мені кортіло жити, як кортить і зараз, а час, що минув від того часу, мені в цьому допоміг. Коли мені було двадцять один і двадцять два, усі нормальні для молодості почуття в мені вигоріли, і всі роки, що звідтоді минули, я намагався бути, як усі, жити нормальним життям.

Холмсів голос тепер звучав майже розгнівано, але, водночас, і якось відсторонено і тихо. Генрі розумів, яких зусиль другові варті були ці слова, і знав, що все сказане є правдою. Вони знову мовчали, та цього разу в їхньому мовчанні відчувалися жаль і впізнання.

Генрі не думав, що мусить щось говорити. Він не відчував за собою якоїсь вини. Його війна була дуже приватною і точилася виключно в родині та в ньому самому. Її пояснити комусь було неможливо, та залишені нею відчуття були дуже схожі на те, що описував Холмс. Часом він відчував, що живе чужим життям, наче перетворився на не до кінця виписаного персонажа ще не написаного оповідання.

Генрі подумав, що Холмс уже сказав усе, що збирався, і вирішив ще якийсь час побути з ним, аби віддати належне щирості друга та дати можливість його почуттям угамуватись. Але згодом, із того, як товариш дивився на нього, як наповнював склянку бренді, наче попереду в них була ціла ніч, Генрі зрозумів, що розмова ще не скінчилася. Він чекав, і зрештою, коли Холмс заговорив, його голос уже звучав інакше. Він знову зробився суддею, публічною персоною, людиною світового значення.

— Знаєш,— сказав, нарешті, Холмс,— «Жіночий портрет» є неперевершеним пам’ятником їй. Хоча закінчення... Але мушу сказати, що мені все одно, яке там закінчення.

Генрі дивився в нічну темряву й мовчав. Йому не хотілось обговорювати закінчення свого роману, але було приємно, що Холмс по стількох роках мовчання, усе ж таки про нього заговорив.

— Так,— продовжив Холмс,— вона була дуже шляхетною, і, гадаю, ти це вловив.

— Ми всі, здається, її обожнювали,— сказав Генрі.

— Вона залишається для мене мірилом,— додав Холмс,— і мені б дуже хотілось, аби вона була жива, щоб дізнатися її думку про мене.

— Саме так,— погодився Генрі.

Холмс зробив ковток зі своєї склянки.

— Ти коли-небудь шкодував, що не взяв її з собою до Італії, коли вона вже була хвора? — запитав Холмс.— Ґрей казав, вона тебе просила кілька разів.

— Не думаю, що «просила» є правильним словом. Вона тоді була дуже хвора. Ґрея ввели в оману.

— Ґрей каже, що вона тебе просила, а ти не допоміг їй, хоча зима в Римі могла б урятувати її життя.

— Її вже ніщо не могло врятувати,— відповів Генрі.

Генрі відчував навмисну гостроту в тоні Холмса, його повільну жорстокість. Старий друг допитував і судив його без співчуття чи поблажливості.

— Не отримавши від тебе відповіді, вона відвернулася лицем до стіни.— Холмс вимовив це, ніби заздалегідь відрепетирувану фразу. Потім він прочистив горло та продовжив.

— Коли вона, нарешті, зрозуміла, що допомоги чекати немає від кого, то відвернулася лицем до стіни. Вона була дуже самотньою і зосередженою на ідеї. Ти був її двоюрідним братом і міг би подорожувати з нею разом. Ти був вільним і, власне кажучи, уже перебував у Римі. Це тобі нічого не варто було б.

Коли на терасі тиша скресла знов, уже була глибока ніч, якась дуже темна та густа. Генрі сказав слузі, що їм не потрібна лампа, бо вже збираються лягати. Холмс повільно цмулив свій напій, раз у раз схрещуючи ноги. Генрі майже не пам’ятав, як опинивсь у ліжку.


УРАНЦІ ГЕНРІ ВСЕ ЩЕ обмірковував Холмсові звинувачення й намагався вирішити, чи слід йому щось сказати на свій захист, чи, може, облишити цю дискусію. Ясно, що Холмс усе це прокручував у своїй голові протягом багатьох років і неодноразово обговорював із Ґреєм, а два юристи разом, ясна річ, легко вибудували цілу систему звинувачень. А тепер іще Холмс переповість Ґрею усе, сказане Генрі.

За сніданком Холмс був спокійним і врівноваженим, ніби минулого вечора ним було оголошено важкий, але виважений присуд, тож тепер він почувався свідомим правильності свого рішення. Він домовився з Генрі, що приїде до нього ще раз у кінці тижня, що змусило Генрі замислитися над тим, як скасувати цю домовленість, адже йому ще довго не захочеться бачити Холмса.


УВЕСЬ НАСТУПНИЙ ТИЖДЕНЬ він багато працював, попри те, що часом руку викручувало від болю. Він уникав тераси, встаючи з-за столу тільки, щоб поїсти та поспати. Через кілька днів Генрі написав Холмсу, що мусить дуже багато працювати, аби встигнути вчасно дописати роман, тож, на превеликий жаль, не зможе розважити Холмса на вихідних. Також він додав, що сподівається зустрітися з другом у Лондоні до того, як той відпливе назад у Сполучені Штати.

Упродовж кількох наступних днів йому вдавалося насолоджуватися самотністю, забезпеченою листом до Холмса, та подумки, він усе ж таки постійно повертався до їхньої вечірньої розмови. Генрі в уяві складав листи до Холмса, та жодного разу навіть не розпочав їх писати. Він вважав Холмсові звинувачення несправедливими та безпідставними, а його холодність і категоричність — узагалі неприйнятними. Генрі не міг знати, що двоюрідна сестра писала Ґрею в останні місяці свого життя. Він усвідомлював, що Ґрей зберігає її листи так само, як і він сам у лондонському помешканні тримає листи, отримані від Мінні протягом її останнього року. Він знав напевне, що вона ні в чому його не звинувачувала, та все одно хотів іще раз побачити, слова та вирази, якими вона висловлювала своє бажання поїхати до Риму. Поступово Генрі перестав працювати. Щоранку, щойно прокинувшись, він кілька годин обмірковував свої перші дні в Лондоні, а потім і в Італії, пригадуючи всі обставини отримання тих листів. Він уявляв, як знову їх відкриє — Генрі чудово знав, де вони лежать — як розгортатиме аркуші та перечитає текст. Це видиво було таким нав’язливим, що він усвідомив необхідність поїздки до Лондона. Як тать, він прослизне до власної квартири в Кенсингтоні, тінню промайне через кімнати, що відділятимуть його від буфета, в якому зберігаються листи Мінні, перечитає їх, а потім повернеться до Рая.

Чекаючи на потяг, Генрі побоювався зустріти знайомих і робив вигляд, наче має в Лондоні справу.

Він боявся говорити з будь-ким, навіть зі слугою, тому необхідність розмови з візником і касиром знесилила його. Генрі хотілося стати на кілька днів невидимим. Він усвідомлював, і це його найдужче гнітило весь час, доки тривала поїздка, що прочитання листів може нічого йому не дати, що він не дізнається з них нічого нового, а тільки більше збентежиться.

Коли він уже їхав зі станції до свого помешкання, прийшло блискавичне розуміння, що вперше після провалу п’єси він пережив період тиші та спокою. Він так наполегливо працював над відновленням душевної рівноваги і от тепер знов її втратив. Генрі почало маритися, що, коли він відкриє буфет, у якому зберігаються кузинині листи, знайде там щось цілком недвозначне. Він почав умовляти себе, що уява грає з ним у жорстоку гру, що такого не може бути, але це не допомагало.

Легко і просто Генрі знайшов листи і здивувався з того, якими тоненькими та короткими вони були, як витерлося чорнило на згинах аркушів, унеможливлюючи прочитання окремих слів. Але то були її листи, і на них стояли дати. Губи Генрі ворушилися, коли він читав:


«Я скучаю за тобою, любий, але щиро радію з того, що ти здоровий і гарно проводиш час. Якби ти не був моїм двоюрідним братом, я попросила б тебе одружитися зі мною й забрати до себе, та, оскільки це неможливо, мені залишається тільки втішатися думкою про те, що ти міг би й не прийняти моєї пропозиції».


Генрі читав далі:

«Цікаво, якби мені правдою чи неправдою наступної зими вдалося опинитися в Римі з друзями, чи ми б із тобою, узагалі, побачилися?» А потім в одному з останніх отриманих від неї листів було: «Любий, подумай про задоволення, яке ми б із тобою отримали в Римі. Я шаленію від самої думки про це. Усе б віддала за зиму в Італії».


Генрі відклав листи вбік і сів, обхопивши голову руками. Він ніколи не заохочував її до подібного, він не розумів натяків, а Мінні ніколи не висловила б свого бажання прямо. Та і якби вона це зробила, Генрі змусив себе додумати цю думку, він би відсторонився чи знайшов би вагомі причини не виконувати її прохання, чи навіть активно протидіяв би її приїзду. Він зробив би що завгодно, тільки б не мати Мінні поруч. Він сам щойно втік до омріяного старого світу. Писав оповідання, отримував нові враження, повільно вибудовував сюжети своїх перших романів. Він більше не почувався лише часточкою родини Джеймсів, а жив самостійно в теплому кліматі й мав чіткі мрії та нічим не скуту уяву. Мати у своїх листах писала, щоб він не економив на задоволеннях, а насолоджувався свободою. Йому не потрібна була сестра-інвалід. Навіть якби вона була здоровою, Генрі не був упевнений у тому, що присутність цієї жвавої, допитливої дівчини була б для нього бажаною. Тоді він потребував спостереження за світом і вигадування власних світів, але мав це робити самостійно. Якби поруч була Мінні, він дивився б на все її очима.

Він підійшов до вікна й подивився вниз, на вулицю. Навіть зараз відчував, що мав тоді право зневажити її потребами заради власних, заради розвитку свого таланту. І все ж таки її листи наповнили Генрі жалем і почуттям провини, а ще, на додачу, якоюсь подобою сорому, бо стало зрозуміло, що вона говорила з іншими, як мінімум із Ґреєм, про небажання Генрі її розважити. Холмсові слова: «Вона відвернулася обличчям до стіни» відлунювали в мозку Генрі, у якому вже вирувала суперечка між відчуттям його власної брутальності та бажанням вижити. І, зрештою, коли він відвернувся від вікна, відчув, що в повітрі, як щось живе, хиже та нестерпне, чатує на нього думка про те, що для нього було більше бажаним, аби Мінні померла, ніж, аби вона залишилася жити, про те, що він уже тоді знав, що зробить із нею мертвою, що свідомо відмовив у її ненав’язливих проханнях про допомогу.

Він просидів на стільці у вітальні весь пополудній час, дозволяючи власним думкам вільно занурюватись у несвідоме, ширяти в потаємних глибинах і виринати на поверхню. Він серйозно розглядав можливість спалити ці листи, щоб ніколи в майбутньому з них не постало нічого поганого. Потім відклав їх убік і підійшов до буфета, де порпався, аж доки знайшов потрібне — свій червоний записник. Він точно знав, що шукає. Воно було на перших сторінках, записане кількома роками раніше. Генрі пам’ятав загальний зміст, але не деталі. Із записником у руках він повернувся до краще освітленої вітальні.

Після Холмсового від’їзду, під час його душевних гризот і побоювань думки про молоду американку, приречену на повільне конання, що їх він раніше занотував, набули нової інтенсивності. Це буде історія молодої жінки, котра стоїть на порозі свого життя, повного безмежних можливостей і доброї фортуни. Вона збирається поїхати до Європи, де житиме щасливо та пристрасно, щоправда, не дуже довго.

Генрі перечитав свої нотатки, де йшлося про молодого англійця, без копійки за душею, але розумного та вродливого, який уже когось кохає, але переймається місією порятунку юної американки, хоче любити її, допомогти вижити, попри власну глибоку скомпрометованість, про яку, щоправда, смертельно хвора дівчина нічого не знає. Його наречена, теж небагата, від усього серця намагається допомогти американці.

Читаючи, він жахнувся, такою бездушною видалася йому тепер ця історія. Юнак лише прикидається закоханим, аби отримати гроші дівчини, зраджуючи власне кохання, а його колишня наречена, котру він насправді любить, за тим усім спостерігає, знаючи, що могла б вийти за нього заміж, якби в них були гроші. Тепер історія здавалася йому вульгарною та потворною, але над нею, страшенно кортіло попрацювати.

Генрі взяв однією рукою листи Мінні, подивився на чистий і довірливий почерк людини, котра не сподівається від світу ніякого підступу. Уявив, як вона пливе до Європи, щоб наостанок насолодитися життям. Він дав їй гроші, уявив, що вона успадкувала великий капітал, а поруч поставив героя, одна половина котрого співчуває і любить її, а інша кам’яніє від усвідомлення необхідності зради. Вульгарною та потворною історію роблять мотиви героїв. А що коли мотиви є добрими та змішаними? Він раптом сів, а потім рвучко підвівся і підійшов до вікна. Цієї миті він уявив іншу жінку, котра мала дивну мораль відстороненості, котра багато чим пожертвувала для вмираючої дівчини, дозволивши тій запізнати кохання, та котра й вигравала багато, хоча й мусила постійно бути уважною й уникати ситуації вибору.

Тепер він ясно бачив їх, усіх трьох, тепер вони від нього нікуди не дінуться, житимуть у ньому, розвиватимуться, потроху робитимуться не такими вульгарними та потворними, ставатимуть складнішими, глибшими, повнішими, ближчими до життя. Вони не будуть реальними, але віддзеркалюватимуть реальність, таку, якою вона могла б бути. Генрі вкотре перетнув кімнату, зібрав листи та нотатники, швидким рухом поклав їх на полицю та зачинив буфет. Більше вони йому не знадобляться. Тепер він працюватиме, спираючись на власний розум. Він постановив собі повернутися до Рая, щоб, коли надійде час, бути готовим іще один раз використати смерть своєї двоюрідної сестри Мінні Темпл.

Глава 6

Лютий 1897 р.

РУЦІ НЕ КРАЩАЛО. Він тримав її, як сторонній предмет, що раптом опинився під його опікою і був небажаним, неприємним, а часом і ворожим. Уранці Генрі ще міг писати, та близько полудня біль сильнішав, пронизуючи кисть від зап’ястка до мізинця так, що викручувало кісточки, м’язи, сухожилля і навіть нерви. Коли він не рухав рукою, болю не було, але писання, особливо, якщо Генрі зупинявся, щоб подумати, а потім відновлював роботу, тепер викликало в нього майже нестерпну агонію, аж доводилося відкладати ручку.

Тоді, у розпачі, він перечитував кілька останніх сторінок і подумки позначав собі місця, що потребували корегування чи правки. Потім виявлялося, що розум продовжує працювати в заданому ритмі й безсило складає текст, слово по слову, речення за реченням. Генрі виявив, що його мозок ставить уявну крапку в кінці щойно вибудуваного речення й одразу ж починає формувати наступне. Він не вимовляв їх уголос і навіть пошепки, просто фрази виникали в голові повними й довершеними, і він легко запам’ятовував, про що йшлось у попередній або чим вони всі починалися. І досі сидячи за письмовим столом, Генрі захотів написати про цю свою нову здатність Вільямові, та зненацька зрозумів, що не зможе цього зробити і що взагалі вже давно нічого, крім роману, не писав, адже беріг сили своєї правої руки, щоб якомога повніше використати короткі ранкові години моці й, попри біль і дискомфорт, швидше закінчити черговий розділ. Ранками, коли добре працювалося, час ішов швидко, зайнятий уявлянням і писанням, але ближче до вечора видовжувався, години тяглися нестерпно довго.

Вільям, залюблений у всілякі новомодні винаходи, радив скористатися послугами стенографа, серед його переваг називаючи швидкість і легкість диктування, а також, що, за умови дещо більшої зосередженості, можна досягти значно кращих результатів. Але Генрі скептично до цього ставився та й сумнівався стосовно коштів. А ще йому важливо було працювати на самоті й контролювати написане. Але, коли біль охопив усю руку, і щоранку доводилося терпіти жахливі тортури, тримаючи ручку, заповнюючи сторінку словами, він зрозумів, що далі так тривати не може. Генрі вичерпався.

Він подумав, що довірить стенографістові листування, а там буде видно. Генрі хвилювало збереження приватності, але він умовив себе, що в листах ніколи не пише нічого надто особистого, а коли щось таке і трапиться, його завжди можна якось завуалювати. Стенографіст, якого йому порекомендували, виявився шотландцем на ім’я Вільям МакАльпайн. Він щоранку приходив до помешкання і здавався Генрі обізнаним, вартим довіри та компетентним, але ці якості не йшли в порівняння з його мовчазністю, суворістю та незацікавленістю нічим, окрім поставленого завдання.

Тож він диктував МакАльпайну свої листи, а той похмуро і старанно нотував скорописом, а потім віддавав уже готові, акуратно надрукувані копії. Невдовзі Генрі почав диктувати прямо під стенограф і часом подумки цікавився, чи стенографіста з його новенькою розумною машиною цікавить хоч слово з усього, що він говорить.

Генрі повідомив друзів, що його рука перейшла у стан тимчасової омертвілості. Поступово стенографіст зробився всюдисущим і дивно напівпрозорим, як повітря, що заповнювало кімнати, особливо, коли Генрі з’ясував, що диктування пасує процесу творення художньої прози так само, як і написанню листів, а може, навіть і ліпше. Коли з рукою стало легше, він почав самостійно писати деякі листи вночі, коли стенографіст відпочивав, а новомодну машину та її мовчазного власника використовував удень для писання серйозної прози.

Спочатку Генрі неохоче розповідав про свій новий метод, а потім і взагалі пошкодував про відвертість, адже люди, котрі дізналися про те, що він тепер вимовляє слова до машини, перетворивши мистецтво високої прози на механізований процес, цього зовсім не схвалювали та пророчили йому сумне майбутнє. Генрі запевняв, що його твори не стають ні спрощеними, ні поверховішими, що його спілкування з музою відбувається так само продуктивно, як і раніше, саме завдяки появі новомодної машини та шотландця.

Йому надзвичайно подобалося ходити кімнатою, починати речення, дозволяти йому струмочком бігти уперед, а потім на мить зупинятись, робити паузу, додавати фразу й дозволяти реченню добігати логічного, композиційно вивершеного кінця. Генрі не міг дочекатися ранку, коли розпочне роботу з пунктуальним друкарем, який ніколи ні на що не скаржився й видавався байдужим до того, що йому надиктовують, наче слова романіста були так само цікавими та важливими, як і те, що він друкував у комерційному секторі, де раніше працював.

Генрі раптом відчув, що всі попередні роки йшов до цієї необмеженої творчої свободи, а за кілька місяців усвідомив, що вже не зможе повернутися до ручки й паперу, до своєї колишньої самотності, позбавленої механічного втручання. Куди б він не поїхав, шотландцеві доведеться скрізь його супроводжувати разом зі своєю великою, громіздкою друкарською машиною, що прийшла на зміну стенографу. Друкарську машину доведеться комусь носити, а шотландця — взяти на утримання. Подорожувати стане складно та дорого. Відтак життя, повне переїздів через Ла-Манш, залізничних подорожей і ночівель у готелях, добігло кінця. Та поступово сумлінне клацання друкарської машинки та звуки власного голосу витіснили в ньому потяг до мандрів далекими країнами та сяйливими містами.

У ці роки Генрі дуже часто й надто детально описував будинки. Його друг — архітектор Едвард Воррен — зробив для нього малюнки своїх будинків у Ґарденкорті, Поінтоні, Істхеді та на кордоні з Шотландією. Генрі описував їх кімната за кімнатою, не оминаючи жодного орнаменту чи збляклого гобелену, передаючи особливу атмосферу кожного помешкання. Воррен уважав, що ці описи додають його книгам архітектурної родзинки. Кожного разу, перебуваючи в домі Воррена, Генрі роздивлявся малюнок садової кімнати в Лемб-Хаусі[25] у Раї — вид із вулиці. Його захоплював суто англійський дух будівлі, давня кладка стін, відчуття притертого комфорту.

Генрі мріяв про власний будинок поза межами Лондона; він уявляв, як вечорами сидітиме в яскраво освітленій кімнаті, стіни якої будуть вкриті старими дерев’яними панелями, а темна лакована підлога — потертими килимками, горітиме камін, у якому зітхатимуть і потріскуватимуть сухі дрова, фіранки будуть опущені на знак того, що довгий день, сповнений творчої праці вже позаду, а попереду не чекають ніякі соціальні обов’язки.

Із настанням літа Генрі проводив час, блукаючи селами та містечками Саффолкського узбережжя й чарувався їхніми назвами — Великий Ярмут, Бландестон, Саксмундхем, Данвіч — від яких віяло давньою буремністю й античною історією. Він думав, що кам’яний котедж на цьому узбережжі, щось дуже просте і пов’язане з навколишньою культурою мореплавства, ідеально йому підійде. Переїжджаючи з місця на місце, повсюдно супроводжуваний друкарем і «Ремінгтоном», розриваючись між поганими квартирами та дорогими готелями, Генрі сподівався, що це — його останнє неприкаяне літо, хоча й знав, що таке строкате, збитошне життя безхатька триватиме й надалі, буде його долею, доки він не візьме себе в руки й не знайде милий своєму серцю притулок, якого з роками прагнув дедалі більше.

У Саффолкських селах він усім зустрічним пояснював, чого шукає, даючи свою лондонську адресу на знак серйозності своїх намірів. Кілька разів його запрошували подивитись будинки, та жоден із них не був схожим на його мрію; усі вони, хоч і кожен по-своєму, були потворними й доступними Генрі тільки через те, що ніхто інший ними не цікавився.

Так само і в Раї він дав усім знати, що бажає знайти постійне помешкання. Генрі потоваришував із місцевим ковалем, який до того ж торгував усіляким реманентом і був охочим до балачок із зайдами та роззявами. Під час однієї зі своїх прогулянок Раєм, Генрі зупинився біля дверей містера Мільсона, котрий після їхньої першої зустрічі вітався з ним на ім’я, дізнавшись, що містер Джеймс є американським письменником, який полюбляє повільно гуляти вуличками Рая й уже закохався в містечко. Після другої чи третьої розмови з містером Мільсоном, іще коли він знімав будинок на Поінт-Хілл, Генрі повідомив, що дуже хоче придбати будинок у цій місцевості, на околицях Рая чи навіть у самому містечку. Оскільки містер Мільсон любив поговорити, але нічого не розумів у літературних справах, ніколи не бував в Америці й не зустрічав інших американців, а Генрі зовсім не розумівся на ковальстві, вони обговорювали будинки — ті, що колись продавалися чи здавалися в оренду, ті, що було продано щойно чи знято з продажу, а також і ті, найбільш привабливі, що ніколи не продавались і не здавались на пам’яті коваля. Під час кожної зустрічі, щойно заходила мова про звичний предмет, містер Мільсон показував картку, на якій було записано лондонську адресу Генрі. Він запевняв, що не загубив її й не забув своєї обіцянки повідомити одразу ж, щойно з’явиться чудовий старий будинок, що відповідатиме потребам холостяка, та, на превеликий жаль, уся приваблива власність міцно тримається в руках господарів, які, мабуть, і в майбутньому не захочуть її позбутися.

Для Генрі ці розмови з містером Мільсоном були своєрідною грою, точнісінько як його розмови з рибалкою про море та фермером про врожай були лише даниною ввічливості та релаксацією, своєрідним способом занурення в Англію, коли вона входила в нього зі словами та фразами, зі зворотами мови, місцевим колоритом. Тому, отримавши в Лондоні листа, надписаного незнайомим почерком людини, не звиклої до писання, і навіть побачивши, що прізвище відправника було Мільсон, Генрі нічого не втямив. І тільки, коли прочитав удруге, він зрозумів, хто надіслав листа та про що в ньому йдеться. Це було, як удар під дих. Мільсон писав, що Лемб-Хаус у Раї звільнився, і його можна купити. Перше, що спало на думку, було, що він його втратить — цей будинок у тихому куточку на вершині брукованого пагорба, садову кімнату якого так любовно намалював Едвард Воррен, обійстя, на яке стільки разів ласо й мрійливо поглядав Генрі під час своїх численних прогулянок Раєм, цей будинок, що був одночасно скромним і величним, усамітненим і на видноті, в якому так довго із таким задоволенням жили люди, роблячи його теплим і гостинним. Генрі перевірив поштовий штемпель. Його цікавило, чи коваль усім, хто до нього заходить, про це розповів. Про цей будинок, із усіх інших, Генрі мріяв найдужче, саме його хотів мати найбільше. Хто б міг подумати, що він прийде до рук отак нереально просто. Можна було б надіслати телеграму, можна було б спробувати встигнути на найближчий потяг, але Генрі був упевнений у тому, що його втратить. Однак у думках не було міркувань про купівлю, оплакування втрати чи хвилювання, він переймався тільки тим, як швидше потрапити до Рая, щоб, зі свого боку, зробити все можливе для того, аби стати новим власником Лемб-Хауса.

Перед від’їздом він написав до Едварда Воррена з проханням якнайшвидше прибути до Рая й перевірити стан будинку, екстер’єр якого викликав у нього таке захоплення. Але чекати Воррена в Лондоні сил не було та й не працювалося, тож, сидячи в поїзді, Генрі подумки цікавився, чи всім довкола видно, наскільки спонтанною є його подорож, як він хвилюється і яке розчарування може на нього чекати попереду. Генрі розумів, що це — просто будинок, інші легко купують і продають нерухомість, без сентиментів переїжджаючи з усим своїм майном. Тільки тепер, наближаючись до Рая, він усвідомив, яке все це мало значення для нього. Так багато років Генрі не мав ні країни, ні родини, ні дому, що були б його власними, не беручи до уваги лондонської квартири, де він практично тільки працював. Генрі не мав прихистку й усі ці довгі роки поневірянь зробили його нервовим, виснаженим, боязким. Тепер йому здалося, що він дуже довго жив у всіх на очах, наче в будинку без фасаду, що захистив би його від жорстокостей світу. У Лемб-Хаусі він матиме красиві старі вікна, через які буде приємно дивитися на вулицю, але з вулиці до нього можна буде потрапити лише на запрошення.

Тепер йому схотілося бути господарем, запрошувати родичів і друзів на гостину. Генрі мріяв про те, як обставлятиме старий будинок меблями, обраними за його власним смаком, це додасть упевненості в завтрашньому дні.

Щойно він зайшов у будинок крізь вхідні двері, як відчув запах похмурого комфорту. Нижні кімнати виявилися маленькими й затишними, а верхні — статечними й повними світла. Частина дубових панелей була заклеєна сучасними шпалерами, та Генрі подумав, що це буде не важко виправити. Дві кімнати виходили вікнами у дбайливо доглянутий і вигадливо засаджений сад, який був, можливо, занадто великим для його скромних потреб. Гостьова кімната, в якій, він знав, колись мешкав Ґеорґ І, чудово підійде для родичів і друзів. Ходячи будинком, відчиняючи й зачиняючи двері, Генрі переважно мовчав, вважаючи, що варто йому виявити свій ентузіазм, як одразу ж з’явиться хтось, хто зголосився раніше за нього, і, ставши на порозі, вимагатиме, аби він забрався звідси.

І все ж таки, коли він із саду зайшов до садової кімнати, велике арочне вікно якої виходило на брукований схил пагорба й уявив, як улітку тут працюватиме, щодня купаючись у цьому повному повітря та потужного світла просторі, не стримав захопленого зітхання. Коли ж він вийшов із садової кімнати й зупинився перед стіною, що оточувала сад, то не зміг себе більше стримувати, дивлячись на вкриту давніми в’юнкими рослинами кладку, на стару шовковицю, що давала щедру тінь, і на потемнілу від часу й погоди цеглу. Обходити сад і будинок було, як заповнювати анкету — що далі він просувався, то впевненішим ставав у тому, що поставить у кінці свій підпис.

Власник, приємно здивований тим, хто буде його пожильцем і родом його діяльності, швидко погодився на двадцять один рік оренди й умови висунув прийнятні. Воррен оком професіонала оглянув будинок і зробив список змін, що їх можна зробити за зиму, аби помешкання вже навесні було готовим для вселення. Завдяки люб’язності містера МакАльпайна, Генрі написав листи кільком друзям і зовиці, в яких інформував їх про свій новий будинок. А відпустивши містера МакАльпайна, уже власною рукою вписав щорічну суму оренди — сімдесят фунтів.


ДИВНО, АЛЕ ПРОТЯГОМ кількох наступних місяців Генрі почувався, наче зопалу взяв участь у якійсь дуже ризикованій фінансовій спекуляції, унаслідок якої може втратити всі свої заощадження. Тепер йому доводилося багато чого залагоджувати: найняти обслугу, купити нові меблі та господарське начиння, здати в оренду чи утримувати й далі свою лондонську квартиру. Йому також слід було подбати про своє фінансове майбутнє, підірване цими раптовими капіталовкладеннями. Та не ці прості дії наповнювали його неясними поганими передчуттями. Кілька тижнів Генрі мучився, не розуміючи їхньої природи, а потім, як блискавкою, його осяяло розуміння, що піднімаючись нагору в Лемб-Хаусі та заходячи до своєї майбутньої спальні, він мав відчуття, що входить до кімнати, де колись помре.

Уважно перечитавши договір оренди, він усвідомив, що за двадцять один рік точно вже буде в могилі. Стіни цього будинку були свідками народження та смерті жінок і чоловіків майже три століття[26], і тепер пропонували йому на короткий час насолодитися красою та шармом будинку, вони заманили його, дозволили зазнати своєї, хай і нетривалої, гостинності. Будинок прийме його, а потім дивитиметься, як його виноситимуть, як уже це не раз бувало з іншими пожильцями. Генрі лежатиме мертвий у якійсь із цих кімнат, у цьому будинку лежатиме його холодний труп. Ця думка водночас холодила кров і заспокоювала. Не вагаючись, він приїхав до місця власної смерті, тим самим розкривши одну з її таємниць. Але він і житиме там іще багато років, працюючи вдень і сидячи біля вогню вечорами. Нарешті, в нього, кому так важко блукалося світом, з’явився власний дім, якого він так довго шукав, про чию душевну наповненість, усепоглинаючу зручність і ненав’язливу красу стільки мріяв.


ТІЄЇ ЗИМИ ТА РАННЬОЇ ВЕСНИ Генрі набув уміння залагоджувати різноманітні практичні справи. Коли до Лондона приїхав Ховеллс, вони провели разом довгий ранок, дивлячись у сповите густим туманом завіконня й обговорюючи сотню питань, не останнім із яких був американський ринок літератури та книговиробництва. Ховеллсів візит, його дружні поради та посередництво, коли він уже повернувся до Штатів, мали наслідком пропозиції та замовлення від американських видавців, що стало приємним доповненням сезону.

Поволі й інші речі ставали на свої місця. Дізнавшися про його нове придбання, леді Волслі висловила бажання подивитися на будинок і допомогти порадою. Генрі знав, що вона є неперевершеною і талановитою збирачкою усіляких речей, що її смак був вишуканим і практичним і що вмеблювання маленьких кімнат не становитиме для неї складнощів. Вона знає усіх продавців і їхні крамниці, за багато років зуміла викликати в них повагу та благоговійний острах і вміло це використовувала. А ще вона прочитала «Пойнтонські старожитності»[27] в надісланому їй з Америки журнальному варіанті й вірила, що вдовицю місіс Ґарет, готову занапастити власне життя задля збереження поінтонських реліквій, було написано з неї.

— Не жадібність,— сказала вона якось,— і не тупість чи вдівство. Я не зазнала вдівства. Це все — око, око, яке не пропускає нічого і бачить, що стілець епохи королеви Анни можна реставрувати, що вицвілий гобелен матиме чудовий вигляд у темному кутку, що полотно коштує менше за раму.

Вона припустила, що Генрі не має грошей на витрати, що його смак є таким самим, як і її, тож захотіла роздивитися всі кімнати в новому будинку детально і зрозуміти, чого вони потребують. Лемб-Хаус, на її думку, був витвором мистецтва. Їй захотілося забрати його додому, та, оскільки це було неможливо, вона втішалася тим, що тягала Генрі з собою по всіх лондонських крамницях, по всіх бічних алеях і закапелках торгівлі антикваріатом і старими меблями. Він зі здивуванням дізнався, що леді Волслі фактично не мала грошей усі ті довгі роки, коли збирала свої маленькі скарби, що вони з чоловіком тоді ще нічого не успадкували й жили на його скромну платню та відсотки від її невеличкого капіталу. Вона сказала, що нужда загострила її око.

Поступово дні довшали, а Генрі й досі ходив Лондоном, відчиняючи перед леді Волслі двері маленьких, тьмяно освітлених крамничок, уважні господарі яких знали її з давніх часів і пам’ятали, який антикваріат вона в них колись купила, як запекло торгувалася, щоб додати до своєї колекції ще один дорогоцінний предмет, що на той час видавалося їм ексцентричністю та виявом її виняткової впертості. Генрі, котрий приготувався до тихої самотності в провінції, уже почав сумувати за Лондоном із усіма його освітленими крамницями, гамірними вулицями, набридливим інтенсивним громадським життям. Йому подобалося, як падає світло раннього надвечірка, як вітерець холодить обличчя і, попри всі свої протести, він любив наближення вечора й очікування того, що він принесе. Ідучи вулицями поряд зі своєю цілеспрямованою супутницею, Генрі захоплено вивчав Лондон, а потім вони зупинялися на порозі якогось меблевого складу чи демонстраційної зали і, доки торгівці лагідно й обережно показували їм різні предмети, наче продавали не обстановку, а чиюсь приватність, він уявляв своє майбутнє життя, свої нові меблі, новий колір стін або відсутність дерев’яних панелей, і відчував усередині дивну радість від того, що вже пройшов половину шляху до своєї мети, що щасливе перебування в Лемб-Хаусі зовсім скоро перейде зі світу уяви до щоденної реальності.


ПІСЛЯ ТОГО ЯК її ЧОЛОВІК отримав пост командувача військ її величності, та після тріумфального повернення з Ірландії, леді Волслі почала більш зверхньо поводитися з Генрі, однак тепер вона мала дещо м’якший вигляд і з торгівцями розмовляла тихо та ввічливо. Він ніколи не бачив, аби вона стишувала голос, але в запилюжених антикварних крамницях, роздивляючись нові надходження чи прохаючи подати їй старі мали, що ними нещодавно захопилася, леді Волслі видавалася дуже тихою, і з кожним зимовим місяцем ставала дедалі більше стриманою. Однак це аж ніяк не вплинуло на чіткість її суджень стосовно того, що є вартим уваги, а що — ні, крім того, вона чудово собі уявляла кожну деталь інтер’єру Лемб-Хауса. Генрі постійно доводилося боротися з її надмірним ентузіазмом і нетерплячістю, а кілька разів і ретельно приховувати своє бажання придбати речі, від яких вона навідріз відмовилася.

Леді Волслі провела його секретними стежками потаємного Лондона, ходячи якими він міг би обставити Лемб-Хаус; а ще вона показала йому той Лондон, у якому люди жили, мов оселедці в діжці, гамірний і перенаселений. Кожен предмет, якого він торкався чи брав до рук, містив у собі часточку давньої слави та багатства Англії.

У ці місяці він багато працював, пишучи статті й оповідання, та бували дні, коли, виконавши норму — написавши визначену кількість слів — Генрі відпускав свого шотландця, котрий увесь ранок не відходив від машинки, і відчував у собі нагальну потребу піти до антикварів, удихнути старої пилюки, загубитися серед нікому не потрібних речей, переходити з крамниці до крамниці, вибираючи для себе то стілець, то раму, то набір столових ножів, але нічого не купувати в очікуванні більш відповідного настрою чи поради леді Волслі.

Одного раннього надвечір’я, десь між четвертою та п’ятою годинами, коли світло було неясним і мерехтливим, він опинився в антикварній крамниці на Блумбері-стрит, у якій бував до цього лише раз із леді Волслі. Генрі добре запам’ятав продавця за його надзвичайні очі. Торговець тоді, не мовлячи й слова, зумів уплинути на леді Волслі та її компаньйона; він, у якийсь таємничий спосіб, м’яко тиснув на їхню свідомість і, водночас, змушував відчувати врочистість моменту самим лише поглядом. Пригадалися його бліді, тонкі пальці з доглянутими нігтями, як він час від часу, ніби ненароком, торкався предметів на прилавку, нервово, коротко, ніжно. Генрі тоді помітив також мовчазний спротив леді Волслі, котра не схотіла нічого купувати навіть тоді, коли торговець показав їм кілька чудових зразків — французький гобелен, невеликий, але в ідеальному стані та старовинну парчу, з приводу якої обоє, і продавець, і леді Волслі, погодилися, що такої текстури в наш час уже не знайдеш. Вона так нічого й не купила, хоча деякі речі роздивлялася так уважно і довго, що в мудрому та терплячому погляді продавця промайнув натяк на іронічність. Опинившись на вулиці, вона сказала, що ціни були надто високими, хоча про гроші ніхто з них майже нічого й не говорив, і що цього торгівця, котрий уже багато років займається антикваріатом, не варто заохочувати до подібної поведінки.

Уже певний час Генрі обмірковував можливість купівлі чогось особливого, чогось абсолютно непотрібного й коштовного, можливо, надто дорогого, чогось, за що чіплятиметься око, що можна буде тримати при собі, носити із собою, що матиме для нього особливе значення, але не через свою вартість. Йому здалося, що французький гобелен може бути саме тим, що треба. Зображена на ньому сцена мала витоки в роботах італійських майстрів — Фра Анжело чи Мазаччо — і темно-рожеві нитки, що ніби просочувалися крізь тканину, підтримували це враження. Він збирався ще раз уважно подивитися на цю річ, поговорити про неї з антикваром і, можливо, навіть придбати її без подальших консультацій із леді Волслі, яка, він точно знав, ніколи не змінює своїх рішень.

Генрі побачив, що двері крамниці відчинені, й увійшов до освітленого лампами приміщення, нечутно їх за собою зачинивши. Подумалося, що дозволяти покупцям увіходити отак було частиною дивної тактики цього торгівця. Передня частина крамниці була вузькою і хаотично заставленою, та Генрі знав, що спустившись кількома сходинками, потрапить до більшого приміщення, з якого сходами можна піднятись іще до однієї зали. Він трохи постояв, чекаючи на появу господаря, а потім знічев’я почав вивчати чайну чашку, що, на його думку, могла бути зробленою із севрської порцеляни. Поволі оглядаючи ще кілька предметів, Генрі просунувся впритул до сходів, звідки міг уже бачити всю нижню частину крамниці. Там він виявив хазяїна та леді Волслі, зайнятих обговоренням якості та міцності шезлонга, над яким вони обоє схилилися. Відчувши себе правопорушником, Генрі відійшов у тінь і зачаївся. Він не чекав зустріти тут леді Волслі й подумав, що буде ліпше не потрапляти їй на очі. Це була її територія, і він не хотів заважати. Генрі вирішив, що найліпше буде якомога тихіше і швидше вийти з крамниці.

Аж раптом інший покупець із грюкотом відчинив вхідні двері. То був гарно вбраний пан середнього віку, котрому, здавалося, зачинити двері було так само важко, як і відчинити їх. Торгівець, який піднявся сходами, на думку Генрі, миттєво здогадався, що джентльмени прийшли не разом і що їх геть нічого не пов’язує. Було видно, що його дивує поява аж двох відвідувачів, але продавець швидко опанував себе й висловив захоплення тим, що знову бачить Генрі, а потім, майже так само гостинно, привітався з другим відвідувачем. Цього разу торгівець видався кмітливішим, ніж раніше, більш відстороненим, інтелігентнішим і витонченішим; його темні очі випромінювали гострий розум і приязнь. Генрі зрозумів, що господар не здогадується про те, що він устиг помітити внизу леді Волслі, і гарячково міркує, як вийти з цього становища, ховаючи свої думки за теплою усмішкою. Торгівець ввічливо попросив Генрі зачекати хвилинку і спустився до нижньої зали. Знизу до вух Генрі долинало мурмотіння, а пан, який прийшов після нього, розглядав старий срібний дзвіночок із різьбленою дерев’яною ручкою. Він чекав на появу леді Волслі, міркуючи, що їй скаже.

Коли торгівець з’явився знову, Генрі помітив у його виразі легкий натяк на невдоволення. За ним піднялась і леді Волслі, котра була у своєму найбільш бундючному і, як здалося Генрі, найбільш галасливому, настрої.

— Не думала, що ви наважитеся ходити самі,— сказала вона Генрі.— Ви заблукали? — Вона сяйливо всміхнулась, а потім коротко розсміялася.

Генрі вклонився, а коли підвів голову, побачив, що вона знайома з іншим паном. Здавалося, його присутність непокоїть і її, і торгівця. Коли Генрі до нього повернувся, краєм ока помітив, що, доки він кланявся, між тим паном і леді Волслі промайнуло щось невловиме: вони обмінялися швидкими і майже сполоханими поглядами.

— Більшість речей, які тут продаються, є поза вашими можливостями,— сказала вона Генрі. Вони обоє розуміли, що це зауваження, що звучало як жарт, було занадто різким і брутальним.

— Небагатий чоловік завжди може подивитися,— відповів він, спостерігаючи за її реакцією, чекаючи, як вона виходитиме зі становища.

— Тоді ходімо, я вам покажу,— сказала вона і провела Генрі вниз, попросивши в торгівця ще одну лампу.

Генрі знав, що в такий спосіб вона подає тому панові сигнал зникнути, тому не здивувався, почувши, як захряснулися вхідні двері. Доки, на вимогу леді Волслі, лампу встановлювали на італійському секретері, Генрі подумки цікавився, що то за пан і чому їх не познайомили, чому атмосфера у крамниці була відчутно напруженою і чому леді Волслі, котра має величезний соціальний досвід, не зуміла уникнути ніяковості від неочікуваної зустрічі. Його цікавило, чи могла ця жінка зайти так далеко, що мало не скомпрометувала себе у звичайній лондонській антикварній крамниці у розпалі зимового дня. Якої форми могла б набути ця компрометація? Яку роль у всьому цьому грає антиквар? А тим часом леді Волслі й торгівець на два голоси почали вихваляти чесноти і принади італійського секретера, леді Волслі згідливо кивала на кожну фразу, виголошену продавцем, а деякі навіть повторювала, щоб підсилити враження, й обоє вони постійно наголошували на тому, що про ціну і говорити годі, адже її ліпше не знати тому, хто любить красу, але має обмежені засоби.

Доки ці двоє говорили і потім, коли торгівець замовк, а леді Волслі продовжувала розмову, Генрі міркував над побаченим. Він точно знав, що правильно зрозумів мізансцену, однак не її значення. Леді Волслі домовилася про зустріч із тим паном, але само по собі це не мало ніякого значення, бо вона вільно пересувалася Лондоном і водила Генрі крамницями без жодного вагання. Напруга виникла через її небажання вітатись із тим паном або через небажання знайомити його з Генрі. Важко було збагнути чи навіть припустити, чому леді Волслі не проігнорувала пана зовсім, хоча, якби вона відрекомендувала його Генрі, теж нічого не сталося б. Антиквар відновив свою участь у розмові, щоб, як видалося Генрі, уникнути дедалі довших пауз і завуалювати ніяковість. Він усвідомив, як щойно став свідком тих нюансів лондонського життя, знання яких належить іншим і ніколи йому не відкриється, хай як довго триватимуть його роздуми чи ця нарочита сцена в антикварній крамниці.

Піднімаючись сходами, на шляху до виходу він запримітив гобелен, який від часу його минулого візиту перевісили в цю частину крамниці. Тепер він здавався ще красивішим, іще дорожчим. Супутники зупинилися за спиною Генрі. Він припустив, що й вони захоплено дивляться на досконалу вишуканість кольорів, на контраст яскравих і блідих ниток, на ідеальну текстуру, що свідчила про велич минулої епохи.

— Вісімнадцяте сторіччя? — запитав він.

— Придивіться і ви самі, напевно, зрозумієте,— відповіла леді Волслі.

Торгівець підніс лампу ближче, щоб Генрі було краще видно.

— Вам подобається? — спитав Генрі, подумки цікавлячись, чи вона пам’ятає цю річ.

— Не думаю, що «подобається» — правильне слово,— відповіла вона.— Він пошкоджений і відреставрований. Деякі місця відновили зовсім недавно. Хіба ви не бачите?

Генрі уважніше вдивився в гобелен, оглядаючи жовті й рожеві нитки, що, хоч і виділялися на загальному тлі, здавалися йому так само збляклими від часу.

— Це було зроблено, щоб нас одурити,— сказала леді Волслі.

— Разючо і досить гарно,— сказав Генрі, начебто сам до себе.

— О, якщо ви не помічаєте реставрації у всій її вульгарності, то потребуєте мене навіть більше, ніж здогадуєтесь,— зітхнула леді Волслі.— Ні за яких обставин вам більше не можна самому пускатись у такі походеньки.

Генрі вирішив по якомусь часі прийти сюди знов і купити гобелен.


ГЕНРІ ПРОЩАВСЯ З ЛОНДОНОМ. Він записався до Реформ-клубу[28], приєднавшись до довгого списку, хоча й знав, що мине багато років і станеться чимало подій перш, аніж його ім’я опиниться нагорі. Йому подобалося уявляти своє майбутнє лондонське життя в комфорті та затишку Реформ-клубу, під опікою його уважної обслуги, коли все величезне місто — до твоїх послуг. Він упевнив себе в тому, що все життя був прив’язаний до Лондона, починаючи звідтоді, коли його шестимісячною дитиною привезли сюди вперше під час однієї з ранніх мандрівок батька в пошуках вічної мудрості, земних задоволень іще чогось, безіменного, але не менше духовного, чого, однак, він так і не досяг.

Із оповідей тітоньки Кейт, яка не раз про це говорила, коли Генрі був іще підлітком, він знав, що вони винаймали котедж біля Великого Віндзорського парку й були найщасливішою з родин, адже мали двох здорових хлопців, чиї щоденні витівки полонили батьків і тітку, та мали достатньо грошей, аби Генрі-старший міг присвятити своє життя пошукам правди в товаристві найвидатніших мислителів епохи чи, якщо її не знайде, принаймні, зробити свої пошуки пам’ятними, серйозними та вартими уваги. Генрі-старшого цікавила доброчесність, величезний Божий замисел, приготований Господом для кожного чоловіка. Він вірив, що кожен із нас мусить розгадати цей замисел і жити так, як ніхто до нас ніколи не жив. Його завданням у читанні, писанні, виголошенні промов і вихованні дітей було примирити відносну новизну та доброчесність кожного представника людського виду з темрявою, що оточує нас іззовні та зачаїлася всередині.

Доки Генрі готувався до від’їзду з Лондона, до нього почав учащати Едмунд Ґосс, який постійно бажав упевнитись у тому, що не заважає Генрі і є для нього бажаним гостем, що завжди і чув. Ґосс саме читав примірник праці Генрі Джеймса-старшого, що, серед небагатьох інших, переплив Атлантику й потрапив йому до рук. Ґосс, із власних причин, зацікавився досвідом, отримуваним у дитинстві, особливо, у найперші роки життя, бо вважав, очевидно, під впливом колись відвіданих лекцій Генрі Джеймса-старшого, що він впливає на подальшу поведінку дужче, ніж це вважалося раніше. Його захопила ідея, висловлена батьком Генрі, про те, що свій найважливіший життєвий досвід він отримав, коли жив у котеджі поблизу Великого Віндзорського парку.

Батько описував те, що з ним сталось у тому котеджі, як мить одкровення та радісного піднесення; він не раз про це говорив, і Генрі пам’ятає, що материне лице щоразу смутнішало, коли про це заходила мова. Лице тітоньки Кейт смутнішало також, але саме вона декілька разів переповідала Генрі цю історію, і щоразу він помічав якусь нотку вдоволення в її тоні, мабуть, через те, Що вона мала нагоду розказати про це знов і ще тому, що мала такого уважного слухача, як юний Генрі.

Ґосс не знав, що, коли це сталося, маленький Генрі теж був у будинку. Він порушив це питання тільки, щоб поцікавитися впливом, який ця подія могла мати на подальшу поведінку батька Генрі. Коли ж він дізнався, що Генрі з Вільямом теж там були, то тихим, але нетерплячим голосом попросив розповісти йому все в подробицях, обіцяючи, що сказане не надасться ні для публікації, ні для розповсюдження. Генрі ж зауважив, що він тоді був іще дуже малим і нічого не пам’ятає, а батькові спогади містяться в книзі, що її Ґосс читав.

— Але про це, напевно, говорили в родині? — поцікавився Ґосс.

— Так, тітонька Кейт розповідала мені, та матері це не подобалося.

— Ваша тітонька Кейт була присутньою, коли це сталося? — запитав Ґосс.

Генрі кивнув.

— І як вона це описала? — спитав Ґосс.

— Вона була видатною оповідачкою, тож у її правдивості не можна бути впевненим,— відповів Генрі.

— Але мусите переповісти, що вона розказувала.

Генрі спробував відтворити для Ґосса тітоньчину манеру оповіді. Вона завжди починала зі слів, що тоді була середина дня, наприкінці весни, надто теплого, як на ту пору року; було дуже сонячно, вони щойно поїли та повставали з-за столу, а її зять залишився сам, як завше, заглиблений у власні думки. За її словами, батько часто сліпо тягся від столу по ручку й папір, а потім писав, як одержимий, щоб потім, перечитавши, зібгати деякі сторінки в кульку і зозла жбурнути через усю кімнату. А бувало він рвучко вставав із-за столу й у пошуках якоїсь книги стрімко рухався, тягнучи за собою свою дерев’яну ногу, немов тягар. Він бував дуже схвильований змістом або сенсом книги. У ньому постійно точилася боротьба — тітонька Кейт завжди використовувала ті самі слова — між його власною добрістю та важкою рукою пуританина, що її колись його батько старий Вільям Джеймс із Олбані поклав синові на плече. Вона казала, що хай куди б він ішов, Генрі Джеймс-старший бачив любов і красу, передбачені Господнім замислом, але суворе пуританське виховання не дозволяло йому йняти віри своїм очам. Ця боротьба точилася в ньому щоденно. Він був невтомним і нестерпним, але, водночас, і невинним шукачем, який легко захоплювався. Перша його криза сталася ще в молодості, коли після пожежі йому ампутували ногу; а тепер у весняному Лондоні на нього чекало друге випробування.

— Тітонька Кейт,— сказав Генрі,— висловлювалася дуже драматично. Вона розказувала мені, що родина залишила батька за читанням. День був теплий, і жінки взяли нас, хлопчаків, на прогулянку. Батько був сам, коли стався напад. Він з’явився раптово, нізвідкіль, як імлистий нічний привид, як хижий і голодний птах, який каменем кидається на свою жертву, як темна тінь, що принишкла в кутку, як жорстокий, але цілком відчутний дух, що прийшов по нього самотнього. Тітонька казала, що він знав, чому той з’явився; духа було послано його знищити. Звідтоді батько змалів до стану дитинності, постійно всього лякався, доки, зрештою, повірив у те, що це, хай що воно є, ніколи вже його не покине. Коли батька знайшли, він скрутився на підлозі, затуливши руками вуха, пхикав і кликав на допомогу. Вільяму було два з половиною роки, а мені — рік, і ми теж злякалися, бачачи батьків страх і чуючи його пхикання. Тітонька Кейт одразу ж нас вивела звідти. Вона розказала, що Вільям після того ще багато днів був блідим і не міг заснути, якщо в кімнаті не було матері. Та, звичайно ж, ні він, ні я цього не пам’ятаємо.

— Не обов’язково,— сказав Ґосс,— спогади можуть бути замкнені глибоко всередині вас.

— Ні,— твердо відповів Генрі.— Усередині нас нічого не замкнено. Ми нічого не пам’ятаємо. Я в цьому впевнений.

— Продовжуйте, будь ласка,— попросив Ґосс.

— Тітонька розказала, що матері довелося піднімати його з підлоги, адже вона спочатку подумала, що на батька напали зловмисники, та потім він розповів про те, що бачив, і, вислухавши батька, вона мусила запевнювати його в тому, що в жодному кутку немає ніякої дивної чорної тіні, що він — у безпеці. Та їй так і не вдалося зупинити його сліз, а чи з’ясувати, що, власне, трапилось. Пізніше вона зрозуміла, що йдеться не про тварину і не про грабіжника; те, що сталося, відбулося виключно в його мозку, у його уяві. То було погане видіння, і мати вчинила так само, як у перший рік їхнього шлюбу, коли батькові снилися жахи. Вона знайшла ножиці і почала повільно й обережно зрізати йому нігті, ніжно до нього говорячи та прохаючи зосередитися на рухах ножиць. Батько заспокоювався, і тоді вона відводила його до спальні, де й залишалася з ним.

— Вона залишала вас самих? — запитав Ґосс.

— Ні, звичайно ж ні,— відповів Генрі.— Тітонька приглядала за нами, аж доки ми не поснули, а потім, коли батько заспокоївся, сиділа з матір’ю, не знаючи, з ким проконсультуватись і що робити. Мій батько, щойно мати почала його заспокоювати, стишився, його очі зробилися порожніми, рот відкрився. Та він не припинив видобувати із себе тихе пхикання та якісь незрозумілі фрази, більше схожі на белькотіння. Вони були далеко від дому й не знали нікого, крім видатних батькових друзів, і не відали, чи можна послати по Карлайла чи Теккерея і запитати в них, як доглядати пацієнта, якщо це слово є відповідним, або, принаймні, поцікавитися, чи подібні темні та страшні видіння були звичайними для чоловіків, які наполегливо шукали приховане значення в усьому, окрім власних професійних або домашніх обов’язків.

— То як же вони вчинили? — запитав Ґосс.

— Батько спав тієї ночі як ми, малі діти, а жінки приглядали за нами, розуміючи, що відтепер життя зміниться. Мати знала, що тітка про все мені розповіла, але не вважала за потрібне про це говорити. Вона вірила в те, що до філософа приходив Диявол, але то був Диявол, якого батько витворив у власній уяві чи якого побачив у власних снах наяву, що в ті місяці, дивним чином, межували з його читацьким життям. Мати вірила в Диявола, але гадала, що лише батько може його бачити, бо тільки для нього він був живою істотою, що показувала своє обличчя у кожному віконному склі, варто лише було батькові до нього наблизитись. Його ніхто інший не бачив, бо більше ніхто не заглиблювався в думки та переконання, де темрява та чортівня можуть не належати до концепції світу. Таким був мій батько.

— Але що, зрештою, зробили ваша мати й тітка? — запитав Ґосс.

— Тітонька Кейт розповідала, що в них було двоє дітей і дім, за якими слід було доглядати, більше вони ні про що не думали. Лікарі наполягали на тому, щоб батько зберігав спокій, не писав і не читав, якщо зуміє, не думав і не робив ніяких візитів. Із цих місяців тітоньці Кейт найдужче запам’яталося, що батько щоразу, коли до кімнати входила мати, простягав до неї руки, мов немовля, котре проситься на ручки. Він жив у постійному страху, що видіння повернеться; він підозріливо оглядав усі кутки та вікна. Його життя відбувалося поза ними, навіть мовлення його наче сповільнилося.

— А тітонька казала, яким чином це вплинуло на вас із братом? — поцікавився Ґосс.

Генрі важко зітхнув, він уже не розумів, навіщо погодився розповісти другові цю історію.

— Схоже, що одного дня, коли батько був найбільш безпорадним, я почав ходити,— сказав Генрі.— Це сталося раптом і неочікувано, і невдовзі я зробився маленьким, але впевненим, пішоходом. Це мало такий вигляд, ніби ми з батьком помінялися місцями. Жінки поступово зрозуміли, чому я навчився так швидко. Мені хотілося бути з Вільямом скрізь, куди він ходив. Раніше я голодними очима слідкував за братом, якщо він пересувався, а тепер біг за ним на інший бік кімнати чи на вулицю, чіпляючись за Вільяма, на превелике його роздратування. На той час я ще не дуже часто всміхався, та, навчившись ходити, я сміявся з усього, що робив Вільям, бо все те видавалося мені веселим. Тітонька Кейт казала, що їм було важко вести господарство, коли почалося те англійське літо.

— Можу собі уявити,— сказав Ґосс.— Як надзвичайно!

— Зрештою,— продовжив Генрі,— звичайно, це все забулося і стало, як ви знаєте, важливим моментом історії батькового сходження до вершин пізнання та мудрості.

— Та чи так сприйняли це жінки? — спитав Ґосс.

— Ні,— усміхнувся Генрі,— авжеж ні. Тітонька Кейт говорила, що вони із сестрою ніколи так про це не думали. І їх дуже жахало, що батько розпочав оповідати про своє випробування темрявою всім відвідувачам, а потім і незнайомцям.

— А далі, як ви, напевно, читали, він зустрів біля води одну пані, точніше, цілком реальну місіс Чичестер, якій описав свого звіра, що з шипінням зачаївся в кутку. Місіс Чичестер не забарилася з відповіддю; вона сказала, що він не був єдиним, із ким таке трапилось, і це свідчило про те, що він упритул наблизився до розуміння Господнього задуму, божественного призначення людини й мусить прочитати праці шведського філософа Сведенборга, котрий розуміється на цьому краще, ніж будь-хто. Схоже, у той час батько кожну нову пораду сприймав як єдино правильну й ліпшу за всі, що отримував до неї. У Лондоні він прочитав дві книги Сведенборга, хоча й давав слово нічого не читати, і в одній із цих книг він довідався, що те, що з ним сталося того пополудня, називається осяянням і будь-які пізніші пояснення вже не змогли його переконати в іншому. Це осяяння, з усього видно, було кроком уперед на шляху до цілковитого розуміння батьком того, що нас усіх створено за Божою подобою і що всі наші потреби та прагнення, почуття та думки санкціоновано Господом. Отже, мій батько знову став щасливим і, переповнений Сведенборговими поглядами, повірив у власну місію розповісти правду всьому людству чи, хоча б його англомовній частині, переважно американцям, на що, мушу додати, мало хто звернув увагу.

— Можливо, це пояснює, чому ви сюди повернулися,— сказав Ґосс.

— До Англії? — запитав Генрі.

— Ближче до місця події,— відповів Ґосс.— У лекції сказано, що дитина сприймає все, тримає це в собі, хоча й не абсорбує у те, що вони називають несвідомим.

— Тоді чому Вільям не тут? — поцікавився Генрі.

— Не знаю,— сказав Ґосс.— Це — таємниця.

— Напевно, ви зрозумієте, коли я скажу, що не хотів би це обговорювати в майбутньому,— зауважив Генрі.

Кілька днів після того він не міг працювати і, прокинувшись уранці, відчував, що страшенно шкодує про те, що розповів Ґоссу цю історію, але потім зумів викинути епізод із голови та повернутися до звичного робочого ритму.

Бували дні, коли Генрі здавалося, що він пише забагато та занадто швидко, перевантажуючи свого шотландця роботою. Коли його оповідання виходили друком, він уже мало звертав на них увагу, повертаючись до текстів лише, коли готував публікацію книги, після чого, узагалі, про них забував. Однак, після виходу збірки «Перешкоди»[29], Ґосс мав що сказати з приводу одного вміщеного в ній оповідання, тож Генрі перечитав його, щоб бути готовим до дискусії із другом. То була одна з його історій із привидами, що мала назву «Як це сталося»[30], і тепер видавалася йому надто слабкою, навіть аби називатися халтурою. Ґосс хотів поговорити про техніку письма від першої особи, про те, як важко зробити його переконливим. Генрі подумав, що друг є надто ввічливим і тактовним, аби дозволити собі перейти від загальної дискусії до конкретного оповідання. Але, коли їхня розмова з цього приводу затяглася на кілька вечорів, і почала вже його дратувати, Ґосс зненацька порушив інше питання, що дуже зацікавило Генрі. Друг зауважив, що, оскільки більшість читачів не вірить у привидів, то й більшість містичних історій не варті довіри. Він сказав, що такі оповідання мусять бути історіями про привидів, але, водночас, і мати раціональне пояснення. Ґосс наполягав, що вони мусять одночасно бути страшними й не виходити за межі можливого.

Генрі не погодився. Він вважав, що в оповіданні може бути що завгодно, включно з найневірогіднішими речами, проте Ґоссові аргумент його зацікавили, хоча вони й надто відверто та пристрасно вимагали накласти обмеження на те, що, на думку Генрі, потребує певної широти поглядів. У глибині душі Генрі було соромно за «Як це сталося» і він уже шкодував, що включив оповідання до збірки, розуміючи, що ліпше було б дозволити йому загубитися. І все ж таки, Генрі образило, що Ґосс це помітив.

Під час однієї із цих вечірніх розмов із Ґоссом він мимохідь оповів другові, як придбав Лемб-Хаус, описавши коваля містера Мільсона як поромника, що чекав на нього біля води, щоб переправити до місця ідеального спочинку, туди, де здійснюються мрії про щастя. Потім він розказав і про Холмсів візит, після якого його фінансові обставини, унаслідок отриманих можливостей співпраці з американськими редакторами, значно поліпшились, що стало для нього чимось на зразок монети, покладеної старим другом йому під язик, аби було чим заплатити за перевіз до царства Аіда[31].

— Рай,— сказав Ґосс, сміючись,— і справді є царством мертвих, особливо взимку по буднях, але, наважуся припустити, що й у вихідні теж.

— Якби я був Едгаром По,— сказав Генрі, міг би написати про одного з його улюблених героїв, що подорожують до якогось невідомого будинку, двері якого ведуть до могили.

— Вам страшенно бракуватиме Лондона, і ви дуже швидко втечете від сільського життя, перестрашені сумнівними радощами, що їх воно дарує необачним,— сказав Ґосс.


ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ПЕРЕГОВОРІВ, що від його імені провів Ховеллс, Генрі пообіцяв «Collier’s»[32] нове оповідання, тож, проконсультувавшись із власними нотатниками та детальніше обговоривши з Ґоссом проблему неправдоподібності сучасних історій із привидами, але не розкривши йому свого плану, засів за роботу. Цього разу він розповість історію від імені головної діючої особи, котра на суботній вечірці в заміському будинку ділиться колись пережитим. Генрі бажав налякати шотландця і, диктуючи оповідання, уважно стежив за його реакцією в намаганні помітити найменший порух обличчя чи бодай натяк на збліднення шкіри.

Його оповідачка буде говорити жорстко й лише послуговуючись фактами, але в її тоні буде відчуватися натяк на добросердість, на готовність прийняти кожну нову людину, будь-який новий досвід, як нагороду, послану небесами, за її меткий розум і чутливість. Генрі був потрібен голос, у якому б звучало тихе прийняття, спокійна компетентність, суміш авторитарності та відданості власному обов’язку, готовність усе зробити якнайліпше, хтось, для кого виск належав до найгірших вад характеру. Він потребував голосу, що йому кожен читач автоматично віритиме й довірятиме, а також і стилю оповіді, від якого віє п’ятдесятилітньою давниною,— героїня була жадібною до читання,— в якому подекуди з’являються прості та жваві фрази.

Ця історія понад два роки пролежала в нотатнику, час від часу блискавкою освітлюючи мозок Генрі, але жодного разу так і не наблизилася до набуття форми чи бодай якоїсь визначеності. Натхнення прийшло тільки тепер, коли йому для нового редактора в «Collier’s» була потрібна саме така оповідь, міцна, жахаюча, драматична, така, що захопить американських читачів і змусить їх захотіти більшого. Це була напівказкова історія, розказана йому колись архієпископом кентерберійським, про двох дітей, залишених опікуном у великому будинку із самою лише гувернанткою, котрій було дано вказівку ні за яких обставин не контактувати з опікуном.

На голий кістяк було неважко наростити плоть: економку зробити щирою та надійною, маленьку дівчинку — ніжною та вродливою, хлопця — таємничим і заразом чарівливим, а сам будинок — дивним і старим, місциною, в якій відбулася найбільша пригода нашої головної героїні — гувернантки. Генрі хотів, аби вона не мала здатності до рефлексії та самоспоглядання, хотів, аби читач судив про неї з того, що вона помічає, які висновки робить і як усе те описує. Він прагнув зробити так, аби читачі дивилися на світ її очима, але й могли скласти власну думку про саму героїню теж, попри те, що вона певним чином, не усвідомлюючи цього, приховує від самої себе власні думки та переживання.

Будинок зяяв порожнечею, сповненою відлуння різних звуків. Двоє підопічних нашої гувернантки не знали, чим себе зайняти, вони пропливали перед нею та доброю економкою, мов ущерть наповнені судна, не потребуючи нічого, крім того, що їм давали. Усі звуки, усередині та ззовні, були зловісними, та мали так само зловісне відлуння. Генрі швидко сів, щойно дійшов до моменту, коли гувернантка, котра вже приготувалася до сну, почула віддалений, несамовитий дитячий крик, а потім — легкі кроки у себе за дверима. Підвівшись і продовжуючи диктувати, він подумав, що це мусить спочатку видаватися незначущим, але стане дуже важливим у світлі чи, точніше, мороці подальших подій.

Він почав писати оповідання, мов халтуру, просто, щоб виконати контракт, аби казочка вдовольнила смаки дуже широкої читацької аудиторії, і збирався, не надто напружуючись, закінчити його до кінця року. Не зрозуміло було, чому ця історія бентежила його думки впродовж місяців, коли Генрі готував переїзд до Лемб-Хауса. Він не знав, чому голос, який він так дбайливо створював, так ретельно контролював, яким так уміло маніпулював, мав на нього настільки сильний вплив, що він дозволив своїй гувернантці набути ніколи для неї непередбачуваної волі та влади. Він дозволив їй самій себе дурити — нечувана річ, якої він нікому й ніколи до того не дозволяв. Він дав свою згоду на те, щоб вона наражалася на небезпеку, прагнула її, навіть сама шукала. Генрі подобалося її лякати. Він довів її ізоляцію та самотність до відчаю, до бажання зустрічі з живою істотою, а не якимись обличчями та постатями, що раптово з’являлись у вікнах або вдалині.

Генрі знав, що це бажання з часом переслідуватиме і його, коли він радітиме рипінню хвіртки чи шкрябанню гілки об скло, читаючи книгу при світлі лампи чи лежачи без сну в тому самотньому домі, і найпершим порухом його душі, ще до того, як виникнуть гірші думки та передбачення, буде бажання гостинно зустріти все те, що може перервати сумну та безпомічну монотонність його самотності, щоб пережити момент відчайдушної надії на те, що це от-от трапиться, і байдуже, що саме. Навіть у своїй найтемнішій формі воно принесе із собою мить найчистішої, гострої полегкості, подібно до того, як блискавиця надто чітко висвітлює ламкий, пересушений пейзаж.

Він працював. Повільно і зважено доводив усе до апогею. Робив початки речень простими й декларативними, наче страх від побаченого зробив лексику гувернантки беземоційною, змушуючи її говорити прямо та правдиво. Людина, яка зазирала у вікно, була тією самою, що вже перед нею виникала. Той самий чоловік. Його лице майже впритул наблизилося до скла, погляд, спрямований на неї, був глибоким і погрозливим. Аж ось вона зрозуміла щось таке, чому ніколи не зможе йняти віри. Ще більший шок пронизав усе її тіло, коли гувернантка усвідомила, що він прийшов не по неї. Він прийшов по дітей.

Працюючи над оповіданням, Генрі майже не думав про дітей. Він дав їм імена й дозволив гувернантці самій їх описати. Проте з часом прийшло усвідомлення того, що він наділив їх дивно влаштованим внутрішнім світом, що дуже неявно, але наполегливо, чинив спротив гувернантці. Вона поки що цього не розуміла, а Генрі, хоч як намагався допомогти гувернантці знайти правильні слова, усе одно дозволяв Майлзу та маленькій Флорі діяти на власний розсуд.

Але те все відходило на задній план щоразу, коли він описував появу привида чи неявну, але загрозливу присутність Пітера Квінта. Сама ця сцена, порожнеча будинку, в якому гувернантка ще не відчувала себе впевнено, і раптом ця неждана постать, що видається такою живою, і схоже, не лише їй, але й дітям, і економці місіс Ґроус, викликала в Генрі мурашки на шкірі, коли він її вичакловував. Генрі слідкував за МакАльпайном у сподіванні помітити бодай найменше зацікавлення, та не побачив нічого подібного. Ясна річ, запитувати в містера МакАльпайна, чи його ці сцени хоч трохи бентежать, було б порушенням етикету. Проте більшість часу Генрі взагалі забував про свого шотландця, незважаючи навіть на клацання «Ремінгтона». Тоді він зосереджувався виключно на голосі, на живій оповіді гувернантки про те, свідком чого вона була. Це, передусім, мало на меті запобігти появі у читачів запитання про те, чому вона не зв’язалася з опікуном тих дітей; Генрі намагався зробити оповідь дуже детальною, напруженою, повною швидкого розгортання подій, щоб відвернути увагу від того, що гувернантка в тому домі була зовсім одинокою і мусила діяти самотужки. Він збирався одурити читача, дозволивши йому стати очима та вухами героїні, у такий спосіб змушуючи стати беззаперечною частиною її почуттів і свідомості.

Оповідання виходило у дванадцяти щотижневих числах «Collier’s». Генрі легко вкладався в поставлені часові межі. Він знав, що трапиться далі, й іноді трошки зволікав із розгортанням сюжету, смакуючи свіжий острах гувернантки, радіючи зі стрімкої логічності її розуму, знов і знов натякаючи на те, що діти знають усе, але й нічого не знають. Ті двоє — Майлз і Флора — були найменш вартою довіри парочкою з усіх, кого він коли-небудь створював; вони навчилися протистояти всьому, розпізнавали нагальну небезпеку, аж іноді, коли Генрі над тим усим замислювався, і сам не розумів, чому так сталося.

Він розумів, що нині працює в найбільш сприятливих умовах, про які тільки міг мріяти. Шотландець був мовчазним, сумлінним і акуратним. Виголошування речень робило їх більш сильними та стабільними, аніж, коли Генрі їх писав власноруч. Вигляд чистих, заповнених друкованим текстом сторінок наповнював серце почуттям влади. Він завжди знав, що робити: які правки внести, що видалити. І скоро ця квартира в Кенсинґгоні буде для нього втраченою; її можна буде здати чи залишити порожньою, та вона більше йому не належатиме, тому він ходив кімнатами щодня, вдихаючи їхню атмосферу, неначе мав життєву потребу їх запам’ятати. До Генрі ніхто не приходив удень, його ніщо не відволікало, крім походів до крамниць, на самоті чи з леді Волслі, та консультацій із Едвардом Ворреном, який керував роботами в Лемб-Хаусі. Тепер він із радістю обідав поза домом і охоче приймав запрошення. Дуже скоро це все скінчиться, відійде в минуле. Він виїде з Лондона.

Коли він щоранку працював, описуючи сцени, повні драматизму та жаху, на думку спадали епізоди з власного життя, такі гострі та шокуючі, що доводилося вагатись і, зрештою, спиняти роботу. Одного такого ранку, коли Генрі надиктовував уривок, у якому Флору впіймали, коли вона втекла з ліжка, а гувернантка вперше відчула, що дівчинка бреше, стверджуючи, що нічого не бачила, він мало не вимовив: «Еліс» замість «Флора». Він виправився ще до того, як заговорив. Його оповідь, тепер така жива, правдива та рідна, перервалася не через щось вороже, а через власну пам’ять, що раптом повернулася в усіх подробицях, у всій болючості. Спогади боролися з його казкою жахів — і перемогли. Вони опанували його свідомість. Генрі мусив зупинитись і піти до своєї спальні, щоб там на самоті постояти перед вікном. А потім він повернеться і скаже МакАльпайну, що сьогодні не потребує більше його послуг. Генрі подумав, що вперше бачить подив на лиці свого особистого секретаря, та він швидко зник і МакАльпайн хутко зібрав свої речі та пішов, ні про що не питаючи, ніяк не коментуючи того, що сталося.

У сцені, що пригадалась, Еліс було, мабуть, п’ять або шість років. Вони повернулися до Ньюпорта чи, точніше, уперше туди поїхали, і вона залишилася на декілька днів під опікою тітоньки Кейт, доки батьки були десь відсутні, і маленькій Еліс здалося, що з нею поводяться надто суворо, обмежуючи її свободу більше, ніж зазвичай. Коли дівчинка сказала про це, тітка не зробила жодної поступки, вимагаючи повного виконання своїх указівок, що й роздратувало Еліс. Генрі згадав, що спочатку вона попросила у братів заступництва, та вони не звернули на це уваги, і тоді сестра закопилила губи й роздула щоки. А потім, дізнавшись, що матиме ще два дні цього нового режиму перед тим, як повернуться батьки, Еліс почала в усьому слухатися тітку Кейт, зробившись раптом відмінним зразком слухняності для всіх ньюпортських дітей.

Упродовж кількох наступних місяців ніхто, крім її братів і тітоньки Кейт, не помічав, що вона виробляла з тіткою. Однак тітонька Кейт не могла поскаржитись, оскільки атаки Еліс були надто спорадичними та комічними, а також майже завжди відбувалися за її спиною. Коли тітка всміхалася до гостя, тепло його вітаючи, маленька племінниця, сховавшись за її спідницею, кривила мармизу у гротескній посмішці, імітуючи тітчину. Усі характерні особливості мови тітоньки Кейт, усі її «Ой божечки!» та «Ну-ну-ну» стали невід’ємною частиною мовлення Еліс, яка вимовляла їх перебільшено й насміхаючись. Дівчинку часто заставали за тим, як вона нахабно витріщається на свою тітку, та Еліс ніколи не дозволяла собі робити це надто довго, щоб не помітила мати. Вона частенько без усякої потреби ходила за тіткою назирці, імітуючи ходу незаміжньої пані середнього віку.

Тітонька Кейт і сама не розуміла, як далеко зайшла Еліс у своїх намаганнях здобути реванш, і їхні батьки провели щасливе літо, спостерігаючи за невинними та щирими, як вони думали, витівками своїх дітей. Вільяму це подобалося найдужче, тож він заохочував сестру, та починала вона завжди сама. Здавалося, це спадало їй на думку, щойно вона розплющувала очі вранці, і не виходило з голови до самого вечора. А скінчилось усе переважно тому, що Еліс набридло мавпувати.

Саме таку гру затіяв Генрі для Майлза і Флори — двох невинних і вродливих, покинутих дітей. Їхній особистий світ лишався недоторканим; вони робили все, щоб ця відстороненість від усього обов’язкового була не очевидною. Він віддав цьому оповіданню все, що знав: своє власне життя і життя Еліс у ті роки, коли вони лишилися самі в Англії, постійну родинну загрозу того, що темна тінь вийде з віконного скла і знову змусить батька скулитися на підлозі та пхикати від страху, а також роки, що на нього чекають у старому будинку, до якого він скоро переїде, подібно до його гувернантки, сповнюючись надіями та передчуттям біди, якого ніяк не міг позбутися.

Еліс — уже мертва, тітонька Кейт — теж у могилі, батьки, котрі так нічого й не помітили, давно упокоїлися в землі, а Вільям перебуває за тисячі миль у своєму власному світі, де й залишиться. Кенсингтон, немов завмер, у будинку — жодного звуку, крім чогось схожого на віддалений стогін його власної неосяжної самотності та спогадів, що, мов уособлене гірке минуле, підходить до нього, простягаючи руки, благаючи заспокоїти.

Глава 7

Квітень 1898 р.

СВІТЛИНИ НАДІЙШЛИ САМЕ ТОДІ, коли він і хотів; на одній, зробленій зблизька, було в подробицях видно щойно відкритий пам’ятник солдатам 54-го массачусетського полку під проводом полковника Шоу, а інша вже крупним планом показувала витвір Сент-Ґоденса[33] в кутку Бостон-Коммон. Генрі підніс їх до вікна, щоб краще роздивитись, а потім повернувся до столу, де чекав лист від Вільяма, в якому він назвав цей пам’ятник чудовим витвором мистецтва, простим і реалістичним. Генрі наче чув упевненість у братовому голосі. Вільям так офіційно написав назву меморіалу, щоб ушанувати 54-й полк — перший чорний полк американської армії, у якому служив їхній брат Вілкі. Вільям говорив три чверті години, а потім, як написав у листі, ще майже дві години тупцяв навколо, бо натовп не давав йому пройти. Він написав Генрі, що це була екстраординарна нагода знову відчути минуле, що вже давно знівелювали, опоетизували, майже забули.

Для Генрі не склало труднощів відповісти, що він би все віддав, аби тільки бути присутнім на відкритті, а потім, обережно добираючи слова, додав, що дух їхнього загиблого брата, бідного Вілкі, незримо кружляв над Бостон-Коммоном, коли там відкривали меморіал, і що, напевне, він би розцінив це як акт дещо поетизованої справедливості. Генрі зауважив, що Вільям не приклав примірника своєї промови ні до листа, ні до знімків, і зрадів, що не треба буде її коментувати. Вільям зробився публічною фігурою, з повними відваги висловленнями та безстрашними заявами. Тож, йому легко було сорок п’ять хвилин виступати перед переповненою залою, говорячи про шляхетність і подвижництво янкі[35] та про спадок, залишений загиблим товариством, особливо солдатами 54-го і 55-го полків, у яких служили Вілкі та Боб.

Він і сам по стількох роках пам’ятав слова, що написав у своєму першому оповіданні про Громадянську війну: «Його військові звитяги задокументовано в багатьох сучасних виданнях, де допитливий читач може докладно про них дізнатися. Мені ж завжди смакували ненаписані історії, і зараз мене найбільше цікавить зворотній бік картини». І тепер, беручи до рук і відкладаючи світлини, щоб за якийсь час знову почати їх роздивлятися, Генрі запитував у самого себе, якою могла б бути його власна промова про «зворотній бік картини» 54-го полку та всієї Громадянської війни. А ще йому цікаво було б поставити Вільямові одне важливе, але вкрай нетактовне, питання, що могло б знецінити братову промову на відкритті меморіалу. Це стосувалося Вільяма персонально, та й Генрі теж. Внутрішній голос тихенько запитував, чому, власне, жоден із них не боровся за свою свободу, як це робили їхні брати.


ОПОВІДЬ ПРО ТЕ, як у батька з’явилася дерев’яна нога, була однією з найчастіше розказуваних і найулюбленіших у його дитинстві. Коли в Генрі щось боліло, або починалася хвороба, чи він упав і забився, або, якщо його треба було вмовити виконати якесь складне завдання, мати обіцяла йому розказати цю історію, що й робила так достовірно, наче була її свідком. Починала вона зі слів про те, що батько дуже любив різні ігри й найщасливішим почувався подалі від своїх батьків, які були з ним дуже суворими. Найбільше він полюбляв грати зі своїми друзями. Одна з ігор, у які вони грали в парку, була надто небезпечною, бо грали вони кулями з гарячим повітрям. Вони використовували скипидарний спирт, аби видобути полум’я, що піднімало гаряче повітря вгору. Коли ж куля спалахувала, треба було бути дуже обережним, казала мати, бо палаюча куля могла впасти тобі на волосся, на одяг і ти міг загорітися. Материн голос був серйозним і поважним, а лице — сумним, бо вона знала, що скипидар є легкозаймистою речовиною.

Генрі подобалося слово «легкозаймистий» і він змушував матір його повторювати. Він змалечку знав, що воно значить. А мати продовжувала свою оповідь, як одного дня його батько ненароком облив свої штанці скипидаром і, не усвідомлюючи небезпеки, стояв разом із іншими хлопцями й дивився, як кулі злітають, а потім одна по одній спалахують і падають. Усі тікали з дороги та кричали, щоб інші не потрапили під палаючу кулю. Та батько побачив, як вогняна куля летить до стайні поруч із парком. У тій стайні були коні, яких він любив, і хлопці-слуги, котрі іноді дозволяли йому годувати коней. Тож, побачивши, що палаюча куля от-от упаде на сінник над стайнею, батько зрозумів небезпеку й кинувся туди, щоб залити вогонь. Але — і на цих словах мати завжди брала Генрі за руку — щойно він опинився біля вогню, хоча вогонь той і не був сильним, і солома ще не загорілася, щойно іскра потрапила на його просякнуті скипидаром штанці, тринадцятирічний батько спалахнув, мов сірник, і ніхто не міг йому допомогти. Він із криком вискочив із сінника, та перш, ніж вогонь на ньому вдалося загасити, обидві його ноги обгоріли так сильно, що одну довелось ампутувати.

Ногу довелося відтяти вище коліна, і дійшовши до цього моменту, мати завжди клала руку на коліно Генрі, а він не робив спроб відхилитися, та й сама вона була спокійною, розповідаючи, як батькові боліло, яким він був хоробрим і як важко йому було не кричати. Але, все ж таки, визнавала вона, біль зробився нестерпним, і батькові крики було чутно на милі навкруг. Після того, продовжувала оповідь мати, батькові довелося два роки пролежати в ліжку, звикаючись із думкою про майбутнє, в якому він уже не зможе бігати та грати в ігри. Йому довелося навчитися ходити на дерев’яній нозі, що вимагало більшої сили духу, ніж витримати ампутацію.

Далі мати говорила вже м’якшим голосом про те, що, на диво, від цього нещасливого випадку всім стало тільки ліпше. До того татів батько був із ним надто суворим і дуже зайнятим усіма своїми численними справами,— мати уважно дивилася на Генрі, чекаючи, коли той кивне, що розуміє слово «численні», яке бачив у Біблії,— а його мама мусила давати лад великому господарству й іншим дітям. Але після нещасливого випадку вони прийшли синові на допомогу, показали йому всю глибину своєї любові та доброго ставлення, і хлопчик відчув себе частиною родини, захищеним і потрібним. Спочатку, вони постійно були з ним поряд, здавалося, що його батько відчуває синів біль і паніку, бо не раз його відводили від синового ліжка у сльозах. А потім, коли хлопчик почав одужувати, його батьки слідкували за тим, аби він мав усе необхідне, тому згодом він поступово відійшов від світу ігор і біганини, знайшовши втіху в розумовій праці, книгах і роздумах. За материними словами, батько почав міркувати над долею людини у світі, над її відносинами з Богом, як ніхто до нього в Америці. Він був обізнаний із Біблією з дитинства і трохи розумівся на теологи, однак за два роки безпомічного життя йому дозволялося читати все, що завгодно, і, звичайно ж, він мав багато часу на роздуми. І це, за словами матері, стало початком шляхетних батькових пошуків. Пізніше, коли батько потоваришував із Емерсоном, той завжди казав, що Генрі Джеймс має перед ним перевагу, бо знає, що таке страждання із власного досвіду, і навчився читати та мислити самотужки, а не від наставників і колег-науковців. Мати казала Генрі, що Емерсон завжди вважав розум батька направду оригінальним.

У вихідні та канікули, коли вони подорожували, а також у вільні від школи дні Генрі не відходив від матері. Доки брати знаходили задоволення в іграх і звичайних хлопчачих забавках, він чекав, коли мати звільниться чи втручався в її роботу, і тоді вони мовчки йшли до якоїсь затишної місцини, залишивши все на тітоньку Кейт, і мати з ним розмовляла або читала йому, коли вони разом наводили лад, розкладаючи та розставляючи речі.

Родина була умовно поділена на три частини: Вільям і Генрі, чию освіту ретельно спланував і постійно контролював батько, Вілкі і Боб, чиї галасливі бешкети та відсутність потягу до науки засмучували батька, водночас схиляючи до думки, що послати їх до однієї школи буде не тільки зручно, оскільки вони були близькі за віком, але й доцільно. Вілкі міг би перейняти від Боба бодай часточку його обережності, а Боб міг би, під впливом Вілкі, навчитися поступливості та усмішок, необхідних у спілкуванні з гостями. Еліс же була самостійною республікою.

Коли в молодшого покоління Джеймсів запитували, чим займається їхній батько, усі п’ятеро відчували певні труднощі з відповіддю. Батько жив на успадкований капітал, ренту та дивіденди, але це навряд чи можна було вважати заняттям. Він був кимось на зразок філософа й іноді читав лекції та писав статті. Але з усього цього дуже важко було сконструювати просту й коротку відповідь. А потім батько запропонував їм казати всім, хто цікавиться, що він є шукачем правди, і справа ще більш ускладнилась. Та коли вони підросли, з’явилося друге запитання, що їх усіх спантеличувало. Ким вони самі збиралися стати? Вільям спочатку хотів стати художником, а Боб, на загальне хихотіння, хотів відкрити галантерейну крамницю. Еліс, ясна річ, збиралася стати дружиною. Але чим збиралися займатися Вілкі та Генрі? Це питання зовсім не цікавило батька і майже ніколи не обговорювалося з матір’ю, тому й залишалося невизначеним. Це стало ще однією дивакуватістю їхньої родини, до якої мешканці Ньюпорта поступово звикли, як і до інших.

Навчившись отримувати насолоду від долання перешкод і нових починань, Генрі-старший виявляв постійну готовність обговорювати будь-що і з будь-ким, включно з політикою, якщо виникала така необхідність, хоча і вважав політику оманою та величезною завадою на шляху людського прогресу, визначеного Божим провидінням. Громадянська війна, проте, захопила його цілковито і не лише тому, що він розглядав її як боротьбу прогресу зі злом, але й через те, що гадав, немовби по її закінченні на передній край вийдуть різнопланові сили, і вже не буде ні переможців, ні переможених, і тоді його країна почне переходити зі стану юності до стану зрілості, із примарності — до реальності, з тіні — до невмирущості.

І все ж таки, у перші дні війни Генрі-старший усім, хто міг би поцікавитись, завжди казав, що буквально тримає за барки синів, які, він наполягав, рвуться до війська. Генрі-старший, за його власними словами, не вважав, що його сини мають до неї долучитися, бо жоден уряд, існуючий чи майбутній, не вартий бодай одного чесного та чистого життя.

Доки батько примірював на себе роль трансцендентального політика і дбайливого охоронця власної родини, Генрі знайшов під сходами Ньюпортського дому цілий скарб, що складався з багатьох підшивок «Ревю де Дьо Монд»[36], жовтувато-рожеві обкладинки якого в затишку його кімнати співали, мов ангельський хор. Самі лише імена — Сент-Бев, брати Гонкури, Меріме, Ренан — відкривали йому цілий світ, який позбавляв від домашньої нудьги, засилля патріотизму та релігійності, що його оточували. Ці імена означали не тільки найвищий ступінь допитливості сучасного розуму, але й асоціювалися з ідеєю стилю в усьому, стилю як способу мислення, із можливістю написання есеїв не як поміркованих закликів до виконання власних обов’язків або ґрунтовних спроб самовизначення, а як вияву досконалої форми та стилю.

Залишитися на самоті за зачиненими дверима власної кімнати стало для Генрі найбажанішим у житті. Приєднуючись до родини лише за столом, він терпляче витримував кпини зі свого мовчазного поводження та серйозності, з повсякчасної блідості та відлюдькуватості. Для нього тепер мав значення лише час, проведений за читанням, та не тільки «Ревю де Дьо Монд», а й Бальзака, який описував Францію, якою Генрі навряд чи її бачив, настільки майстерно, що Генрі розумів, йому ніколи не зуміти так добре оволодіти предметом, так різнобічно й у стількох нюансах змалювати Францію, як зробив це Бальзак у «Людській комедії».

Коли Вільям поїхав на навчання до Гарварда, а Вілкі спробував залишити Сенборн (школу-інтернат для хлопчиків і дівчаток, що була експериментальним проектом, ініційованим Емерсоном і Готорном), а Боб, який уже випустився з Сенборна, вийшов у море на своєму вітрильнику й нудьгував без діла, мати почала опікуватися своїм сином-книголюбом, наче він був хворий. Мати охороняла його приватність і слідкувала, щоб ніхто, особливо батько, не критикував Генрі. Щойно Генрі-старший почав відчувати, що, не висловлюючи свого осуду, не критикуючи заняття сина, він ніби дає на них мовчазну згоду, одразу ж перейшов від цілковитого заперечення до активного схвалення.

Мати взяла за правило двічі чи тричі на день тихенько з’являтись у кімнаті Генрі з горнятком молока, невеличкою баночкою меду або склянкою холодної води. Вона заходила, не постукавши, і зазвичай нічого не говорила, своїми легкими рухами та мовчазністю демонструючи схвалення синової роботи. Пізніше Генрі подумав, що тоді вперше місіс Джеймс була свідком того, як теорії її чоловіка про самопізнання й отримання таємної насолоди від читання та думання застосовуються на практиці без зайвої гарячковості й не роблять особисто їй ніяких неприємностей.

Одного такого тихого літнього надвечірка у Ньюпорті мати зайшла до нього в кімнату й побачила, що Генрі заснув на стільці з книжкою на колінах. Він прокинувся від того, що відчув на лобі її руку, а потім зауважив і стурбований вираз материного обличчя. Вона миттю спустилася вниз і хутко повернулася з покоївкою, котра приготувала для Генрі постіль, а сама мати почала розмахувати щойно зволоженою шматою, аби, як вона висловилась, трохи його охолодити. Якщо це не спрацює, вона збиралася одразу ж послати по лікаря, та зараз Генрі мусив лягти до ліжка. Вона сказала, що син перепрацював і потребує відпочинку. Він знав, що не перепрацював і що заснув лише через спекотність літнього дня, та на той час прийшла тітонька Кейт, і всю увагу було віддано хворому, як це велось у родині.

Мати почала приносити їжу йому до кімнати й просити вибачення, коли в домі були гості, котрі не припали йому до душі, опікуючись і тим, аби Генрі не пропускав події, що могли б його зацікавити, та спілкувався з приємною йому компанією. Вона не обговорювала із сином його хвороби, а запитуючи про самопочуття, хотіла почути лише, що його стан лишається майже таким самим чи, може, зробився трохи ліпшим. Мати не давала йому можливості сказати, що він зовсім не хворий.

Так і почалася їхня таємна змова, вистава, в якій кожен знав свою роль, свої слова та рухи. Генрі навчився ходити повільно, не бігцем, усміхатись, але ніколи не сміятися, помалу й незграбно зводитися на ноги та сідати з виразом полегшення на обличчі. Навчився їсти без апетиту й недопивати.

Невдовзі після цього, коли скрізь залунали піднесені розмови про новобранців і необхідність прислужитися батьківщині, мати зі ще більшою турботою та відданістю почала доглядати за Генрі. Часто, прокинувшись, він бачив, що мати, яка тихенько прослизнула до його кімнати, сидить біля ліжка й вивчає його обличчя з ніжною та заспокійливою усмішкою на губах.

Але кілька разів йому не вдалося приховати власної моці та бажання активності. Того жовтня сильний вітер із моря продував Ньюпорт наскрізь і невелика пожежа у стайні на розі Біч і Стейт[37] швидко переросла у вогняний вихор. Дві вулиці, з усіма крамницями, барами, стайнями та приватними помешканнями, опинилися під загрозою, і, щойно одна стайня вигоріла, усіх коней, усі екіпажі та цінне майно було переселено до безпечного місця. Кожні вільні руки були на вагу золота, бо потрібно було качати помпами воду з колодязів і носити її з цистерн. Того вечора Генрі працював разом із усіма, ні про що не думаючи, незважаючи на довколишні крики та гарячкову біганину. Тільки після того як вогонь загасили, коли стало відчутно, як сильно болить спина та руки, він замислився над тим, що, можливо, мати, якоюсь мірою, і має рацію.

Вони з тіткою, перестрашені словами Боба про активність Генрі, чекали на його повернення додому.

Вони змусили Генрі прилягти на канапу, а самі зайнялися приготуванням гарячої ванни. Він заплющив очі й відкинувся на подушки, доки жінки кругом нього бігали. Материні губи були щільно стиснуті. Пізніше, коли Генрі вийшов із ванни, відтертий і втомлений, та приготувався лягти спати, його мати висловила побоювання, що він пошкодив спину. Вона сказала, що на ранок стане ясно наскільки це серйозно. А поки-що — пізня година, і синові слід поспати якомога довше.

Наступного дня Генрі не вставав аж до вечері. Мати наказала йому рухатися повільно. Вона допомогла синові спуститися сходами. Він увійшов до їдальні, спираючись на материне плече, а батько з тіткою Кейт прибирали з дороги стільці, щоб йому було легше пройти. Генрі всадовили за стіл, уважно за ним стежили, заохочуючи до їжі та пиття, щоб він швидше відновив сили. Потім мати допомогла йому повернутися до ліжка й упродовж кількох днів носила Генрі їжу до кімнати, а весь дім виявляв до нього прихильність.

Поступово, протягом кількох наступних місяців, доки Генрі опановував мистецтво перекладу із французької, його батько змінив своє ставлення до війни. Він почав вважати її не лише ділом, гідним теоретичної підтримки, але й — справою, у якій варто взяти добровільну участь. А коли він поділився своїми думками за родинним столом, що дуже втішило Боба, котрий іще був надто юним, аби записатися добровольцем, але вже достатньо дорослим, аби цього хотіти, материнська опіка над Генрі лише посилилася.

Ні до початку війни, ні в її перші місяці, вони з матір’ю не обговорювали його хворобу та її симптоми; він ніколи навіть думати собі не дозволяв про те, який недуг його підкосив. Генрі поволі призвичаївся до своєї неспроможності не як до гри чи вистави, а як до таємниці, чогось радше дивного. Він не наполягав на визначенні точного діагнозу, не забороняв матері рухатись і далі обраним нею курсом, ніколи не розглядав іншого варіанту подій, а просто був хворим, по щирості, навіть коли залишався сам.

Однак, коли з війни почали надходити новини, а в перший рік вони цікавили буквально всіх, той факт, що двоюрідні брати, включно з Ґазом Баркером і Вільямом Темплом, братом Мінні, котрого, на його величезну втіху, у перший же день було призначено капітаном на знак пошани до його загиблого батька, а хлопці Джеймсів і досі лишалися цивільними, не міг залишитися поза увагою.

Мати зрозуміла, що невідома хвороба Генрі, його абстрактна неміч не може й далі залишатися не названою, що настав час поставити професійний діагноз. Тож, батько повіз його до Бостона проконсультуватися з відомим хірургом — лікарем Річардсоном — чий високий професіоналізм, на думку тітоньки Кейт, тільки підтверджувався величезним капіталом його померлої дружини. Цей лікар був знаним експертом із хвороб спини.

Генрі вже дуже давно не залишався з батьком наодинці. Під час подорожі до Бостона, Генрі-старший почувався ніяково, не впевнений у тому, що варто ділитися зі своїм другим сином думками про те, які зміни чекають на Америку по закінченні війни — єдине, що на той час його цікавило. Він був переважно мовчазним, але не заглибленим у себе. Батько мав вигляд людини, чий мозок працює, людини, котра от-от досягне якогось грандіозного висновку. Коли вони прибули до Бостона, Генрі-старший, здавалося, відчував значні труднощі в пересуванні, більші, ніж у Ньюпорті, наче в мегаполісі його впевненість у собі послабшала чи дерев’яна нога поважчала.

На губах лікаря Річардсона грала світла напівусмішка, вона ж світилася й у його очах і не сходила з його дбайливо виголеного обличчя, коли він дивився на свого пацієнта. Лікар уважно слухав, коли Генрі-старший почав оповідати про те, як довго вони їхали, скількох дітей він має, якою є їхня ситуація та яким вбачає майбутнє Америки. Але поступово усмішка зникла з лиця лікаря, змінившись похмурістю. Холодно дивлячись на Генрі-старшого він чекав, коли той закінчить. Та коли стало ясно, що батько не збирається закінчувати своєї промови, він просто розвернувся і пішов до свого пацієнта. Помахом рук лікар наказав Генрі зняти верхній одяг. Помітивши, як син роздягається, батько спинився на півслові, але лікар подав йому стільця і жестом запросив сісти. Генрі вже роздягся до пояса, а лікар так і не сказав жодного слова. Він примусив Генрі підняти руки вгору й почав старанно оглядати його статуру: кістки рук, плечі, ребра. Потім на дотик уважно обстежив хребет. Пізніше змусив Генрі долілиць лягти на тапчан і повторив усе знову. Після цього жестом наказав зняти решту одягу, крім кальсонів, і чутливими пальцями обмацав і обдивився кістки стегон і тазу, ще раз пробігся хребтом, ребрами та плечима, сильно натискаючи, аж Генрі скривився.

Генрі чекав, що його запитають, де болить і наскільки сильно, і вже приготувався відповісти, та лікар Річардсон нічого не запитував, а мовчки й методично обстежував його тіло уважними та чіпкими пальцями, мнучи та натискаючи. Зрештою, він підійшов до раковини, намочив руки, вимив їх із милом, а потім витер насухо рушником. Він віддав Генрі його одяг і схвально кивнув, коли той почав одягатися. Сам же виструнчився на повен зріст.

— Тут немає нічого такого, чого не вилікував би день добрячої фізичної роботи,— сказав він.— Зарядка. Рано вставати, багато гуляти. Цим не можна вилікувати більшості хвороб, але цьому юнакові такого лікування буде досить. Він — у чудовому стані, на нього чекає довге життя. Мені доведеться узяти з вас плату, сер, за цю добру новину. Із вашим сином усе гаразд, а я не роблю поспішних висновків. Моя думка базується на тридцятирічному досвіді спостережень.

Коли Генрі нахилився, щоб узяти свій піджак, лікар Річардсон міцно вхопив його за карк великим і вказівним пальцями, аж хлопцеве лице скривилося від болю і він спробував відкинути лікареву руку, та той лише сильніше стиснув пальці. Він мав сильні руки.

— Рано вставай, багато гуляй,— повторив він.— Іще багато років ніхто не дасть поради, кращої за цю. А тепер — додому.

І досі, навіть по стількох роках, Генрі думав, що ненавидить лікарів, і з величезним задоволенням у своїй «Вашингтонській площі»[38], описуючи звички одного з найнеприємніших представників цієї професії, лікаря Слоупера, він використав деякі найбільш огидні риси та вислови лікаря Річардсона. Він серйозно подумував, чи не спричинився той пам’ятний візит, сповнений грубості та приниження, до реального болю у спині, що його Генрі відчував і понині. Він часто мав запори й у цьому теж звинувачував лікаря Річардсона, тому тримався подалі від будь-яких лікарів, аби вони не наслали на нього якогось серйознішого захворювання.


КІЛЬКА РАЗІВ НА ДЕНЬ Генрі дивився на надіслані Вільямом світлини, що їх він залишив на столі в одній із нижніх кімнат Лемб-Хауса, і зі зростаючою цікавістю розглядав місце у Бостон-Коммон, на якому було встановлено монумент слави. Його ім’я теж могло б бути серед загиблих або скалічених і зараз би стало предметом гордості для брата й усіх, хто залишився жити.

Розвідуючи околиці Рая, радісно працюючи над новим романом і, чи не вперше в житті, відчуваючи себе вдома, Генрі часто замислювався над тим, що все могло скластися зовсім інакше. Думалося, що він геть не створений був для солдатської служби, але те саме можна сказати й про більшість його знайомих і просто юнаків його класу, котрі пішли на війну. Крокуючи брукованими вуличками свого нового містечка, Генрі міркував про те, що зовсім не мудрість утримала його від війська, а, радше щось дуже схоже на боягузтво, але зараз він був Богові за це майже вдячний. Хотілося, щоб ця радість була простою, та вона, як і всі інші відчуття, мала в собі елемент жалю та провини перед братом Вілкі, пам’ять про якого постійно живе в ньому і лише загострюється цими фотографіями.

Генрі пам’ятав, як тоді, у Бостоні, одягнув свій піджак і, коли батько розплатився з лікарем, вийшов із ним на вулицю. Їхня мовчазність протягом зворотного шляху мала вже інше забарвлення. Тепер батько поринув у меланхолійне самоспоглядання. Ні він, ні Генрі не знали, що сказати матері.

Коли вона зустріла їх на порозі ньюпортського дому, пригадував Генрі, їхні з батьком лиця були такими напруженими та стурбованими, що вона, як потім зізналася, подумала, ніби слід чекати найгіршого. У той момент їй здалося, що Генрі — смертельно хворий. А потім вона з полегкістю дізналася про позитивний прогноз лікаря, про те, що його болі у спині не є лише ознакою якоїсь більш небезпечної недуги.

— Відпочинь,— сказала вона синові.— Просто відпочинь. Кілька днів відпочинку — і ти оговтаєшся після цієї довгої подорожі.

Генрі пригадав, як тоді спостерігав за батьком, чекаючи, коли він скаже матері всю правду, та той, здавалося, має лише одну проблему — як звільнитися від пальта — і чекав, коли йому допоможуть. Та от пальто спокійно повисло на вішаку в передпокої, а батько взяв до рук книгу й засів за читання, з чого Генрі зробив висновок, що й у приватності нічної спальні батько не розкриє матері повного діагнозу. Але між батьком і Генрі не існувало ніякої змови, метою якої було б одурити матір. Тепер він вважав, що батько не сказав матері правди про відмінне здоров’я сина тому, що це було б явним спростуванням її суджень і означало б критику її поведінки. Але це також могло б наштовхнути на думку, що своєю неспроможністю та нездоров’ям Генрі прагнув здобути прихильність і симпатію, що, у свою чергу, негативно позначиться на синовій репутації в домі, де до хвороб ставилися вкрай серйозно. Хто, як не батько, розумів, що в таку гру краще не грати, щоб не виникло зайвих проблем?

Генрі подумав, що батькові потрібен час, аби обмізкувати суперечність між лікаревою рекомендацією: «Рано вставай, багато гуляй» і материним способом лікування. Він усвідомлював, що батькова пристрасть до змін може нагадати про себе в будь-який момент; знав, як швидко вона може зробитися неконтрольованою та нераціональною. Йому також було відомо, що ціле літо байдикування у власній кімнаті, за активного потурання матері та тітки, може призвести до того, що батько відкладе набік книгу й підніметься нагору з палаючими очима і виголосить, що з Генрі вже пора щось робити.

Він почав обережно розпитувати Вільяма про доцільність навчання в Гарварді, а потім іще проконсультувався зі своїм товаришем Сарджі Перрі, котрий збирався вступити до коледжу. Але Генрі уважно оминав посилання вголос на батькову непередбачуваність і її можливі результати. Натомість, він патетично говорив про те, що досить уже йому сидіти на шиї в батьків, на часі — замислитися про кар’єру. Вільям кивнув на знак згоди.

— Ти не думав про сутану? На тебе буде шалений попит, особливо, якщо вивчатимеш богослов’я у Гарварді, де догляд за хворими, умовляння та напучування вивчають із неабияким завзяттям.

Генрі дозволив братові пожартувати, але не дав зісковзнути з теми. Він іще був досить юним і не мав потреби перейматися своїми актуальними обставинами більше, ніж довгостроковими кар’єрними перспективами. Тож, усе літо він не забивав собі голову, а займався виключно задоволенням власних бажань. А коли Вільям сказав: «Юриспруденція», Генрі зрозумів, що це було єдиним можливим для нього варіантом. Деякі інші родини з їхнього кола теж обирали для синів цей шлях. Але, понад усе, вивчення юриспруденції звучало серйозно та переконливо, а ще це означало зміну напрямку. Генрі вирішив, що це стане для батька добрячим потрясінням, яке на певний час убезпечить його від інших можливих батькових спроб утрутитися в його життя.

Мати, мабуть, унаслідок випадкового зауваження чи через те, що батько з цього приводу вперто мовчав, почала цікавитися, чи, властиво, його спині не стало значно легше. Якось вона навіть зауважила, що, можливо, фізична активність була б для сина бажанішою за відпочинок. Материні слова звучали досить невпевнено і туманно, з чого Генрі зрозумів, що батько так їй нічого і не сказав, але було ясно, що небезпека того, що його майбутнє от-от визначать без його участі, є, як ніколи, високою. Усе станеться лише за одну ніч: увечері батьки почнуть обговорення, потім продовжать шепотітися у спальні, а за сніданком уже виголосять власне рішення, що буде остаточним і не підлягатиме перегляду.

Генрі чекав відповідного моменту. Треба поговорити з ними обома одночасно. Він почне з обговорення власного непевного становища та потреби прийняти рішення, стосовно свого майбутнього. Спочатку він натякне, що не має чіткого уявлення про те, чим хотів би займатись, але тут чаїлася небезпека, бо, якщо він надто довго затримається на цій стадії, батьки можуть узяти ініціативу у свої руки і швидко запропонувати йому вихід — записатися до війська — і не дадуть можливості розглянути жоден інший варіант. Треба стрімко провадити дискусію, може, сказати, що говорив із Вільямом, але й тут могло вийти на гірше, бо Вільям то перебував у батьковому фаворі, то впадав у немилість, і залежало це виключно від того, з якої ноги той устав. Генрі не міг сказати, що хоче бути адвокатом у тому сенсі, який батько вкладав у слово: «бути», повчаючи сина цінувати власне буття, як дорогоцінний дар, що його слід постійно плекати й розпоряджатися ним із мудрістю та поміркованістю. У батьковому розумінні «бути» чи «стати» адвокатом Генрі не міг. На батькове переконання, така лексика означає зневагу до найбільшого дару Творця, до самого нашого життя та до даної нам Господом можливості змінювати власне буття.

Ні, доведеться подати це, як намір вивчати юриспруденцію, а не як бажання стати адвокатом, сказати, що хоче відвідувати лекції з права, розширити свої інтелектуальні обрії в цій галузі. Такі слова, вимовлені з достатньою спонтанністю та щирістю, якщо Генрі зуміє виголосити їх так, наче по-справжньому цим захопився, дійшов цього висновку буквально зараз, у результаті дискусії з батьком, можуть і його запалити своїм ентузіазмом, а мати, котра не любить сварок і незгоди, буде рада досягненню консенсусу.

Він подумав і про те, щоб спочатку поговорити про свій намір із матір’ю, та дійшов висновку, що тепер уже надто пізно це робити. Та й, у будь-якому разі, батько запідозрить їх із матір’ю у змові, метою якої є усунення його від прийняття рішення. Про хвору спину також треба буде згадати, але не як щось вирішальне і не як про перешкоду, треба, щоб ця тема просто маячила десь на горизонті й могла назавжди зникнути в разі прийняття правильного для Генрі рішення.

Сталося, як і бажалося; коли Генрі ввійшов, батько читав, а мати нечутно рухалася кімнатою.

— Маю потребу обговорити з вами мої теперішні обставини,— розпочав Генрі.

— Сядь, Генрі,— сказала мати, підійшла до столу й сіла на стілець, склавши руки перед себе.

— Знаю, настала пора, коли треба зробити вибір, і я чимало про це думав, але, мабуть, не досить, аби визначитись. І тому я прийшов до вас, аби порадитися, щоб ви, можливо, допомогли мені вирішити, що мушу робити в майбутньому, як мушу жити далі.

— Ми всі мусимо визначитися з тим, як прожити своє життя,— сказав Генрі-старший.— Це стосується кожного з нас.

— Я — свідомий цього, батьку,— сказав Генрі й замовк. Він розумів, що прямо зараз батько не виголосить якогось певного рішення типу «Рано вставати, багато гуляти» і не визначить його майбутньої кар’єри. Він прийшов обговорити ситуацію, а не почути наказ. Генрі помітив, як батько розхвилювався й зацікавився, адже звичайний ньюпортський ранок у колі сім’ї раптом перетворився на щось неординарне та повне можливостей.

Ніхто і словом не згадав про армію, але її тінь зависла над розмовою, час від часу стаючи майже явною, і про його хворість теж не говорили, хоча й іноді на неї натякалося. Спочатку Генрі уникав будь-якої конкретики, говорячи переважно про свої метання, амбіції та потребу прояснити майбутнє, використовуючи здебільшого умовний спосіб у своїх висловленнях.

— Я зацікавився Америкою як такою, батьку, її традиціями, історією і, звичайно ж, майбутнім.

— Так, але це має цікавити всіх американців, усі ми неодмінно мусимо присвятити час вивченню своєї спадщини,— сказав батько.

— Америка розвивається і змінюється,— зауважив Генрі,— шляхами, вивчення яких вимагає серйозного підходу.

Він сподівався, що слово: «серйозного» не було помилкою, що батько не подумає, ніби син натякає на недостатню серйозність того, як Генрі-старший підходить до вивчення обраного ним предмета. Але зараз його мозок був зайнятим, а самовпевненість — надто великою, щоб ображатися. Генрі стежив за батьковим виразом обличчя й помітив, як розуміння підтексту останнього зауваження загострило його погляд і зробило лице кам’яним. Він полюбляв спостерігати за цими раптовими змінами батькового настрою і шкодував, що вони відбувалися так рідко. Генрі не дивився на свою матір.

— То чим же тоді ти бажаєш займатися? — запитав батько.

У цю мить Генрі-старший мав вигляд людини, що має до своїх послуг владу та величезні статки, але сповідує сувору пуританську мораль. Генрі подумав, що саме таким мусив бути і його дід, коли йшлося про обговорення планів і грошей.

— Я не бажаю ставати істориком,— сказав Генрі.— Мені б хотілося вивчати щось більш конкретно значиме. Коротко кажучи, сер, я хотів обговорити з вами, чи не варто мені зайнятися вивченням права.

— І вберегти усіх нас від ув’язнення? — поцікавився батько.

— Ти бажаєш приєднатися до Вільяма в Гарварді? — запитала мати.

— Вільям сказав, що там — найліпша в Америці юридична школа.

— Вільяму невідомо навіть, як порушити закон,— сказав батько.

Однак ідея зміни юридичної системи як частина загальнодержавних змін в Америці зацікавлювала батька дедалі дужче, що більше він говорив на цю тему. Після того як він деякий час виголошував свої думки з цього приводу, батько, здавалось, облишив усі свої побоювання щодо вузькості предмету та сумнівності будь-яких рішень узагалі. Якщо він і думав про те, що двоє старших синів за його рахунок просиджуватимуть штани по бібліотеках, доки на півдні вирує війна за саме існування американських цінностей свободи й особистих прав, то у присутності Генрі жодного разу про це навіть не прохопився. Батьків ентузіазм ніщо не затьмарило, і мати своєю тихою усмішкою та згідливою мовчазністю теж висловлювала схвалення синового рішення вступити до Гарварда, щоб вивчати юриспруденцію.


ТЕПЕР У ГЕНРІ БУЛО ЦІЛЕ ЛІТО, вільне від батькового нервового нагляду та материної опіки. Йому дали спокій. Тепер батьки могли хвилюватися про Боба, Вілкі й Еліс. Генрі міг заховатись у задушливій спеці власної кімнати, міг вільно працювати, міг читати, що заманеться, не боячись, що будь-якої хвилини, без попередження, у дверях з’явиться батько, котрий скаже йому, що йде війна, і батьківщина його потребує, тож прийшов час іти до війська, вдягти однострій, звикати до дисципліни, спання в бараках і марширування колоною.

Невдовзі після того як батько погодився з його наміром вступити на юридичний факультет, Генрі відкрив для себе Готорна. Звичайно, він про нього чув, як про Емерсона і Торо, але лише проглянув кілька його оповідань, бо вони, на відміну від творів двох інших есеїстів, здалися йому досить нудними та поверховими. То були прості моральні розповіді про простих моральних людей, світлі, легкі, тенденційні та тривіальні. Вони з Сарджі Перрі, з яким Генрі обговорював такі речі, погодилися, що література найвищого штабу, найбагатша та найпрекрасніша пишеться у країнах, де правив Наполеон або з якими він воював; справжня література живе в землях, у ґрунті яких іще можна знайти римські золоті монета. Готорнові історії нагадали їм із Перрі оповідки, що могли б бути розказані тітонькою про її власну тітоньку, бо мали надмір тих самих соціальних нюансів, але хибували на відсутність естетики.

Їм здавалося, що та сама доля чекає на кожного, хто наважиться описувати життя в Новій Англії, бо доведеться боротися з майже прозорим флером суспільної атмосфери, відсутністю гарних манер і засиллям моральних догм. Генрі вважав, що це може довести до відчаю будь-якого прозаїка. Тут не було ні намісництва, чи двору, ні аристократії, ні дипломатичного корпусу, ні сільської інтелігенції, не було тут і палаців або фортець, стародавніх маєтків або садиб, тим паче не існувало ніяких парафіяльних дворів, укритих соломою хат і порослих плющем руїн; не могло тут бути ні соборів, ні абатств, ні маленьких норманських церков; не йшлося ні про літературу, ні про романи, ні про музеї, ні про картини, ні про політичне життя, ні про заняття спортом. Він думав, що, коли вилучити ці речі, прозаїку не буде про що писати. Не залишиться ніякого колориту, не буде навколо чого розгорнути життєву драму, напохваті лишатиметься тільки дещиця почуттів, зосереджених навколо жменьки традицій. Генрі гадав, що Троллоп і Бальзак, Золя і Діккенс, якби їм довелося народитись і жити в Новій Англії, стали б завчасно зістарілими священиками чи шкільними вчителями із засмоктаним волоссям.

Тому Генрі здивувався захвату Перрі, з яким той говорив про «Червону літеру»[39], що її щойно дочитав. Перрі наполягав на тому, щоб і Генрі негайно її прочитав, а через кілька днів, з’ясувавши, що товариш іще навіть не починав, украй зніяковів. Але Генрі намагався, та прочитавши кілька перших сторінок сміховинно важкого тексту, на щось відволікся та так і відклав той роман убік. І тепер, спробувавши ще раз, він сподівався, що цей напівкомічний тон і розмови про тюрми та цвинтарі, а також духмяний цвіт моральності є наслідком браку відповідного суспільного підґрунтя та відсутності соціального різноманіття. Готорн серйозністю теми замінив майстерність викладу. Подумалося, що саме ці пуританські чесноти сповідував і його дід, про якого Генрі чимало розповідали. Та Перрі він сказав, що не заперечує читання про пуритан, навіть не має нічого проти наявності в себе предків із їхніми чеснотами, але геть не сприймає книжки, в яких ці предки та їхні чесноти, якщо це можна узагалі назвати чеснотами, посідають чільне місце, прослизають у кожне слово, у саму архітектуру твору.

За наполегливим проханням Перрі, він тримав при собі книгу ще кілька днів, доки займався оповіданнями Меріме, кілька з яких намагався перекласти англійською, та п’єсою Альфреда де Мюссе, що дуже його захопила. А ще безколірність Готорнових спостережень, схематичність його героїв і здерев’яніла повільність початку розповіді не додавали Генрі бажання повернутися до книги. Тому, почавши читання знову, він виявився геть не готовим до того, про що йшлося на подальших сторінках.

Книга захопила його почуття не одразу, і, навіть уже перебуваючи в її полоні, під дією її чарів, Генрі цього спочатку не усвідомив. Він не зрозумів, коли «Червона літера» засвітилась у його мозку, коли перебрала над ним владу так само, як і романи Бальзака. Іноді, коли він вечеряв із батьками і вечір спливав поволі, Генрі відкладав книгу й чудувався з того, що Готорна зовсім не бентежить дрібна щоденна посередність Нової Англії та комічна недоладність манер і поведінки тутешнього люду. Готорн уникав ексцентричності і тримався подалі від ницості. Навіть вибір і можливість залишались у нього віддаленими, натомість він підтримував постійне напруження, зображуючи одного героя, одне місце, одну дію, один єдиний набір думок і єдино можливий розвиток подій, оточуючи їх темним лісом, гущавиною гріхів і спокус. На переконання Генрі, Готорн не спостерігав за життям, а його вигадував, створюючи низку символів і образів, аби надати своїй оповіді бодай якоїсь життєвості. З обмалі матеріалу, з обмеженості та байдужості самого суспільства, зі схематичності системи побудови стосунків, із монохромності світогляду Готорн витворив саме те, чого в Новій Англії ніколи не було, грубо та безжально виліплюючи оповідь, яка тепер не відпускає від себе читача впродовж усієї літньої ночі.

Більшість прочитаних книжок він не міг обговорити ні з ким, опріч Перрі та ще, може, Вільяма, однак наступного дня за столом Генрі раптом заговорив про Готорна. Неочікувано це схвилювало батька. Виявилося, усього півроку тому він зустрічався зі згаданим письменником. Під час поїздки до Бостона на засідання Суботнього ранкового клубу[40], де Генрі-старший був спеціальним гостем, серед інших запрошених він побачив і Готорна. Батько розказав, що частково зустріч його не задовольнила, через Фредеріка Хеджа, котрий постійно балабонив, і робив це голосно та по-дурному, тому Готорна було погано чути. Він і не говорив багато, був дуже сором’язливим, але й поводився грубувато і неґречно; може, на сінозаготівлі чи в лісі він почувався б набагато ліпше. Батькові найдужче запам’яталося, що, коли подали страви, Готорн перестав цікавитися будь-чим іншим. Він утупив очі в тарілку і їв із такою ненажерливістю, що ніхто не наважився поставити йому жодного питання.

Тітонька Кейт сказала, що колись у Бостоні знала одну з Готорнових сестер, досить приємну леді, приємність якої дорівнювала її обмеженості. Готорнова сестра розказала, що одруження зробило з її брата людину, бо перед тим він був у родині самітником, вимагаючи, щоб йому залишали їжу перед замкненими дверима його кімнати. Він не виходив із неї вдень і бачив сонце тільки крізь своє невеличке віконце. На прогулянки Салемом, де він тоді жив, Готорн виходив лише вночі. За словами сестри, він міг пройти багато миль уздовж узбережжя чи просто тинятися сонними вуличками Салема. «Отак він проводив час,— додала тітонька Кейт,— і, напевно, то були єдині нагоди зіткнутися з реальним життям. А ще,— її тон зробився загрозливим,— Готорнова сестра сказала, що Натаніель ніколи не отримав жодного пенні за свою письменницьку працю».

Тоді Генрі-старший поцікавився думкою Вілкі та Боба, котрі вчилися в Сенборні, як і син письменника — Джуліан. Навіть Вілкі, якого вкрай важко було зіштовхнути на слизьке, не зміг сказати нічого кращого, ніж те, що Джуліан — дуже файний легінь. А Боб усіх здивував своєю заявою, що досі думав, ніби Готорн-старший є міністром. На його переконання, лише жінки займаються написанням оповідей.

Мати Генрі, котра до цього часу мовчала, раптом урвала загальний сміх. Вона сказала, що була знайомою з усіма сестрами Готорна, і ті розповіли їй про те, що Натаніель отримав травму під час гри в м’яч, у результаті якої мав дуже сильні болі й кілька років був прикутим до ліжка. Далі вона сухо припустила, що саме це вимушене обмеження життєдіяльності й призвело до того, що він став письменником.

Викликавши Перрі на розмову про книгу та розповівши йому те, що вдалося дізнатися про її автора, Генрі виявив, що товариш краще за нього обізнаний із предметом. Від Перрі він довідався, що Натаніель Готорн нещодавно багато подорожував Європою, здебільшого Англією й Італією, що він, усупереч батьковому враженню, зовсім не був неосвіченим селюком, а являв собою зразок митця, котрий багато читав, багато бачив і був чи не найбільшим інтелектуалом у всій Америці. Решту літа, готуючись до вступу в університет, Генрі та Перрі перечитали, і не раз, усі книги Готорна, мало не щодня зустрічаючись, аби поділитися враженнями про них.


ТОГО ПЕРШОГО ЛІТА війна видавалася неприродно далекою. Навіть близькість польового шпиталю, що розташувався в Гаю Портсмута[42], анітрохи не зробила конфлікт ближчим. За бажання, як їм казали, можна було відвідати солдатів, що одужували, інвалідів війни, які лежали під парусиною чи в побудованих нашвидкуруч бараках, але ті відвідини скидалися більше на споглядання, майже туризм. Пливучи з Перрі на пароплаві, Генрі обмірковував, що скаже, як відводитиме очі від ран і від ампутованих кінцівок. Прибувши до табору, найперше він зауважив тамтешню тишу; вони з Перрі не уявляли, куди йти, чи спершу потрібно отримати дозвіл. Та коли до них ніхто не вийшов, юнаки заговорили з неголеним солдатом, який у самих кальсонах сидів на колоді біля намету. Його голос звучав м’яко, але тон був байдужим і в очах не лишилося жодного сліду наснаги. Він не мав наміру ділитися хоч якоюсь інформацією, тож вони зрозуміли тільки, що відвідувачам вільно ходити де завгодно й говорити з ким завгодно. Після короткого обміну репліками, коли вони ніяковіли, не знаючи, як звідти піти, Перрі дав солдатові монету, але той ворожо її відштовхнув, оглядаючись навсібіч, аби перевірити, чи ніхто не дивиться.

Хворі, напівмертві солдати спокійно лежали, краєчком ока спостерігаючи за двома юнаками з Ньюпорта. Спочатку Генрі вразило те, що більшість із них здавалися такими молоденькими, майже дітьми. Коли вони з Перрі розділились, аби окремо походити шпиталем, він відчув до цих людей страшенну ніжність і всеохопну потребу їх утішити. Генрі очікував побачити криваві рани та пов’язки, але натомість зустрічався переважно з лихоманкою та інфекціями. Він підійшов до чоловіка, до якого, на його думку, можна було підійти, бо його очі, здавалося, учепилися в Генрі, і вигляд він мав людини цілком притомної, не з надто високою температурою та не ворожої. На початку Генрі не говорив забагато, щоб це, на додачу до його зовнішнього вигляду та манери триматися, бува, не образило хворих, але швидко виявилося, що це не має ніякого значення і геть ніяк не впливає на той обережний, не зовсім дружній прийом, який він отримував від усіх відвіданих солдатів.

Один із хлопців, як виявилося, був навіть молодшим за Генрі — зовсім юний білявчик із ясно-блакитними очима, геть позбавлених тривоги чи страху. Він увічливо спитав у хлопчини, як його було поранено, і нахилився, щоб краще почути відповідь. Спочатку той нічого не сказав, мовчки хитаючи головою з одного боку в інший, але раптом, наче відновлюючи щойно перервану розповідь, почав говорити, як не відчув у нозі кулю, що йому зовсім не боліло, наче тільки це його і тривожило. Він сказав, що це було, як укус клопа, що тільки коли він опустив руку й доторкнувся до того місця, почало страшенно пекти.

Хлопець казав, що очікування було нестерпним, що не міг цілими днями сидіти без діла, тільки виконувати накази марширувати в один бік, а потім — у протилежний, коли навколо повно чуток, але геть нічого не відбувається. А потім, сказав він, очікування скінчилось, і він захотів, щоб краще воно не закінчувалося.

Генрі сказав хлопцеві, що той обов’язково видужає, та не отримав ні ствердної, ні заперечної відповіді. Подумалося, що хлопчина зробився стоїком, і це так сумно контрастувало з його юністю. Передчуття агонії якимось чином опанувало його дух і не збиралося зникати. Генрі було цікаво, чи батьків цього хлопчини повідомили про синову ампутацію, чи вони, узагалі, знають, де він є. Схотілося запитати, чи не хоче юнак, аби Генрі написав для нього листа чи, може, передав щось словами, та запитувати таке видалося неприйнятним. Було цілком очевидно, що, коли інфекція не зникне, хлопцеві зроблять іще одну операцію чи він узагалі помре, і тому, м’яко й обережно говорячи до солдатика, Генрі не міг утриматися від щирого захвату його мовчазною сміливістю та тихою готовністю прийняти неминуче.

Зрештою, коли вже думати про щось інше не стало змоги, Генрі запропонував пораненому гроші, що їх він тихо прийняв, а потім іще й записав свою ньюпортську адресу, раптом юнакові щось буде потрібно, коли він одужає. Хлопець уважно подивився на записане, а потім кивнув, навіть не всміхнувшись. Але Генрі вирішив не запитувати, чи уміє солдатик читати.

Увечері він сидів на пасажирській палубі пароплава, що, скреготів і порипував, долаючи зворотній шлях до Ньюпорта. Вони з Перрі продовжували триматися нарізно. Удивляючись у згасаюче світло дня, що тануло разом із задушливою спекою, Генрі відчув себе частинкою тієї Америки, від якої досі свідомо відсторонювався. Він уважно все вислуховував, але не знав, як має відповісти. Намагався уявити життя того хлопця, який лежить під парусиною, борючися за виживання, котрий уже чекає найгіршого, та, все ж таки, сподівається повернутися додому. Спробував подумки побачити ту мить, коли хірургічний ніж було врочисто видобуто з піхов, ногу — покладено, використано морфін, віскі, чи що там у них було, коли хлопцеві зв’язали руки за спиною, а в рота запхнули кляп. Генрі хотілося обійняти свого молодшого друга тепер, коли найгірше вже лишилося позаду, і відвезти його до родичів, які його доглянуть. Але так само він знав і те, що, не менше за потребу допомогти та пожаліти солдатика, в ньому горить бажання опинитися на самоті у власній кімнаті, щоб була ніч, а поруч — книжка і папір, і ручка, коли він знатиме, що двері залишаться замкненими до ранку, що його ніхто не потурбує. Суперечність між цими бажаннями сповнювала Генрі смутком і зачудуванням перед таємницею особистості, містичністю свідомості, що заледве здатна розпізнавати неприкриту суть власних почуттів, але чудово розрізняє відтінки власних переживань болю, суму, радості й задоволення.

І ось тепер, під час зворотної подорожі, теплим вечором на борту пароплава, коли Генрі дивився на м’яку та заспокійливу лінію горизонту, раптом до нього прийшло усвідомлення справжньої глибини та окремішності власної свідомості; адже твоє власне «Я» залишається байдужим і відстороненим, коли хірургічний ніж безжально врізається в чужу плоть, шматуючи не твої жир і м’язи, сухожилля та нерви, кровоносні судини та кістки когось, хто не є тобою, хто, поранений далеко від дому, тепер конає під парусиною. Генрі відчув, що так і залишився відокремленим і недоторканим для чужого горя, власне, як і той солдат, що ніколи не знав комфорту та привілеїв, забезпечених Генрі Джеймсом-старшим своєму синові, котрого вберегли від війни.


У ВЕРЕСНІ 1862 РОКУ батько поїхав до Бостона, де допоміг Вілкі та його другові Кеботу Расселові вступити до лав Північної армії. Невдовзі й Боб Джеймс, збрехавши про свій вік, теж записався в солдати. Вілкі з Бобом опинилися в центрі загальної уваги. Найбуденніші їхні спостереження запам’ятовувалися й повторювалися багато разів усіма в родині. Навіть дрібка новин, що стосувалася будь-кого з молодших братів, без зволікання передавалася старшим.

У Кембриджі Генрі, дуже недовго помешкавши у Вільяма, знайшов собі маленьку квадратну кімнату з низькою стелею та віконною нішею, сидячи в якій, він почав упорядковувати свої книжки, за значно вдосконаленою системою класифікації. Генрі ходив сільськими дорогами в околицях Кембриджа й із задоволенням вивчав поодинокі житла, що розташувалися на довгих, трав’янистих схилах під високими в’язами. Він уявляв життя в тих помешканнях, а також, яким воно може видатися ззовні, що в ньому може побачити подорожній, наприклад, Готорн-молодший.

Харчувався Генрі разом із Вільямом у закладі міс Апшем, на розі Кірк-стрит і Оксфорд-стрит, дослухаючись до кожного слова, вимовленого іншими відвідувачами, радо користаючись із протекції свого балакучого брата, що дозволяло йому самому не говорити багато. Генрі дуже подобалися посутні й сухі, дотепні розмови студентів теології, він із повагою слухав старого професора Чайлда, котрий говорив про війну тим самим похмурим і потойбічним тоном, що й про зібрані ним балади[43].

На лекціях Генрі з усіх сил намагався бути уважним до предмета обговорення, та часто відволікався на спостереження за своїми однокурсниками, ділячи їх на типи, за зовнішнім виглядом, вирізняючи серед них ніяких, умовно привабливих, помітних і разюче вродливих. Він намагався наділити власні очі розумом, розшифровуючи обличчя, усмішки та насупленість, а також рухи й ходу людей, трансформуючи їх у характери й темпераменти. Більшість його однокурсників також походила з Нової Англії, на їхніх урочистих під час лекції обличчях лежав відбиток браку м’якості та смішливості, вони тримались і ходили так само, як і їхні пращури, котрі, стоячи за церковними кафедрами, палко повчали розрізняти добро і зло, що і стало основним принципом виховання цих юнаків.

А тепер, коли вони всі слухали лекції з права, над ними зависла тінь, тінь війни, на яку жоден із них не пішов, війни, про яку вони ніколи не говорили, за винятком тих випадків, коли надходили термінові новини з фронту. Вони не мали вигляду молодих людей, здатних легко віддавати чи виконувати накази, ходити в ногу, юнаків із ампутованими кінцівками. Вони вірили в об’єднання й у відміну рабства, як вірили в Бога, та, водночас, і вірили в непорушність власних свобод і привілеїв. Вони знали, що звільнення від рабства є шляхетною справою, й у своїх молитвах його не оминали, але це не заважало їм писати конспекти й читати товстелезні томи, готуючись до власної кар’єри. Генрі швидко зрозумів, що спостерігати за ними йому легше, ніж із ними розмовляти. Фізіономіка підказувала йому, що юнацький максималізм, що в них домінує, захищає благочестя цих хлопців незгірше від кам’яних стін.

Доки Генрі сумлінно відвідував лекції, він майже не відкривав підручника з права. Натомість, читав Сент-Бева, поринав у світ лекцій з англійської та французької літератури Лоуела, під час поїздок до Бостона слухав Емерсонові напади на рабство. Він відвідував театр. Брав участь у всіх виявах світського життя, пропонованих Кембриджем і Бостоном. Війна лунала віддаленим громом і лише час від часу ставала моторошно близькою. Одного разу в Гарварді Генрі віддалік побачив свого двоюрідного брата Ґаза Баркера, котрий, очевидно, приїхав у відпустку, але не наздогнав його, бо вирішив, що ще встигне з ним зустрітися в один із наступних днів. Але вони так і не зустрілись, а коли невдовзі Ґаза було вбито у Вірджинії, Генрі не міг викинути з голови образ кузена — його таку білу шкіру, такі жагучі очі, у яких світилося стільки сподівань, його таке міцне і повне притаєної сили тіло. Генрі важко було змиритися з думкою, що двоюрідного брата, такого молодого й неготового до смерті, наздогнала куля, що його тіло шматував біль, що він, безпомічний, залишився лежати, а інші проходили повз, доки його не поховали в далекій землі, де ніхто його не знає.

Мати, листом повідомляючи про Ґазову смерть, написала, що Вільяма вона сповістила теж. Ідучи до міс Апшем обідати, Генрі не знав, що сказати братові з приводу кузенової загибелі, та, коли Вільям увійшов до зали, його лице було розгубленим і смутним. Генрі, сам того не відаючи, потиснув братові руку, від чого їхня обопільна ніяковість, здавалося, тільки зросла. Вільям мовчки йому кивнув. Жоден із них не знаходив слів. І тільки, коли Вільям сказав професорові Чайлду, що їхнього кузена у Вірджинії вбила снайперська куля, тиша скресла і про смерть Ґаза Баркера стало можливо говорити.

— Усі ці приречені молоді хлопці,— сказав професор Чайлд,— усі вони, здорові та сміливі, залишають позаду тих, хто їх любить, а самі падають замертво на полі бою, а навколо триває війна.

Генрі було цікаво, професор Чайлд цитує баладу чи намагається говорити природно. Але у Вільямових очах були помітні сльози.

— Найкращі пішли на війну,— продовжував професор,— і війна скосила найкращих.

Іноді, за столом у міс Апшем професор Чайлд, здавалося, був майже готовий оголосити боягузами всіх, хто залишився вдома, включно зі своїми співрозмовниками в цьому закладі, але щоразу встигав стриматися.

Упродовж наступних місяців ні Генрі, ні Вільям не наважувалися згадувати в розмовах імені Ґаза Баркера. Кожен, на думку Генрі, відчував за собою провину, що її не хотілося ні визнавати, ні обговорювати.


КОЛИ ГЕНРІ ПОЇХАВ відвідати Вілкі в Рідвіллі, то не міг повірити, що вразливий товариш його дитячих років, основними рисами характеру якого були веселість і компанійськість, зумів опанувати армійське життя, сповнене невідомих йому важких випробувань. Генрі здавалося, що перед тим як стати спочатку гарним солдатом, а потім — умілим офіцером, його молодшому братові довелося навчитися любити своїх товаришів по зброї. Пізніше він згадував однополчан Вілкі як веселих і гостинних, засмаглих юнаків, що, як і його товариші по юридичному коледжу, мали глибоке генеалогічне коріння в бостонському культурному товаристві, але, поза тим, призвичаїлися до армійського життя, виявляли відкритість і навіть певну жартівливість, що могло ввести в оману спостерігача, котрий не знає про їхнє походження. Портсмутський польовий шпиталь тепер видавався таким далеким, і повертаючись того ж дня до Гарварда, Генрі подумав, що тривала війна з її кров’ю і брудом дуже не схожа на той зразковий порядок і царство гарного настрою, свідком якого він щойно був.

Мати виписувала з листів Вілкі місця, що їх вважала або найбільш інформативними або найбільш повчальними, або найбільш тривожними, і долучала до своїх листів Генрі та Вільяму. У січні Вілкі написав їй про небезпечну лихоманку, що називалася малярією і вразила обидві армії. «Два тижні тому,— писав він,— упродовж лише трьох днів ми поховали двох наших товаришів, і дуже багато злягли хворими на неї». Вілкі, здавалося, нетерпеливилося взяти участь у бойових діях, але й нестримно хотілося додому. Та найбільше з братових листів Генрі запам’яталися його ідеалізм, віра в правильність своїх переконань і готовність за них боротися. Мати виписала з листа Вілкі:


«Я маю чудове самопочуття і відмінний настрій, але тепер і завжди дуже сумую за домом. Якщо до кінця травня ситуація не стане більш обіцяючою, ніж це є зараз, маю величезні побоювання, що ми не побачимо дому, бо уряд, гадаю, додасть до дев’ятимісячного строку трьохсот тисяч військових іще три місяці обов’язкової служби. Яку відповідь можна дати на заклик, що походить із такої високої інстанції і стосується такої важливої справи. За себе скажу, що я готовий залишитись, якщо цього потребує держава, та це буде дуже нелегко, запевняю вас».


Генрі уявив, як мати це пише, обережно виводячи літери. Він підозрював, що якийсь час вона вагалася, бо цей текст дуже чітко показував, як слід розуміти обов’язки. Вона нічого не додала від себе, і Генрі переконав себе в тому, що мати, як і вони з Вільямом, чудово усвідомлює цей стан речей, коли Вілкі та Боб представляють родину Джеймсів на війні.

У ці місяці Генрі дуже мало спілкувався з Вільямом, попри те, що вони тричі на день їли за одним столом. Коли приходив лист від матері, що його, на думку Генрі, Вільям мав прочитати, він просто віддавав його братові без коментарів, і Вільям робив так само. Брати насолоджувались усамітненням і самоаналізом, що чергувалися з перебуванням у гучних компаніях, радо користалися з відсутності втручання батьків у їхнє життя та родинного галасу, а головне, обидва поринули в читання.

Але для Вілкі настав час героїзму, якого йому не судилося пережити вдруге і від якого він так і не видужав. Вілкі зголосився служити офіцером 54-го полку під командуванням полковника Шоу. Його відбуття з Бостона було сповнене слави, і Генрі Джеймс-старший спеціально поїхав до Бостона, щоб подивитися на цю подію. Він спостерігав за парадом із дому Олівера Венделла Холмса-старшого, що сприймалося ним як визначальне явище в історії родини Джеймсів і в історії визволення Америки.

Вільям і Генрі дізналися про це з листа матері. Прочитавши, про батьків приїзд, вони зрозуміли, що й від них чекають присутності на братовому тріумфі, щоб вони особисто засвідчили возз’єднання родини з державою в найбільш доленосний момент. Здавалося, матері й на гадку не спало, що вони можуть не забажати бути присутніми.

Вільям, однак, відразу ж написав матері, що на цей день у нього призначено проведення дуже важливого лабораторного експерименту, що він з усіх сил намагатиметься його перенести, та, якщо раптом йому не вдасться, парад обійдеться без його присутності.

Генрі дочекався наближення дати і написав матері, що його спина знову далася взнаки. Він скаржився на постійний біль і на брак відпочинку та висловлював щире сподівання на те, що до 28-го травня, коли мав відбутися парад, йому стане краще. Власне кажучи, він навіть пообіцяв матері зробити все від нього залежне, аби бути на події і супроводжувати батька в дім доктора Холмса, та, якщо спина болітиме й далі чи йому, все ж таки, погіршає, доведеться їм обійтися без нього. Не перечитуючи, Генрі відіслав листа.

Уранці 28-го травня він не пішов на сніданок, а з’явившись у міс Апшем, під час ланчу, дізнався, що Вільям домовився не бути там цілий день. Професор Чайлд і ще двоє, усі — фанатичні аболіціоністи[44], збиралися відвідати парад і припустили, що Вільямова відсутність пояснюється його палким бажанням побачити брата, чиїм хоробрим рішенням приєднатися до 54-го полку під орудою полковника Шоу вони захоплювалися. Генрі вразило, що вони, вочевидь, гадали, що й він організував для себе глядацьке місце, бо, коли Генрі тихенько вислизнув із-за столу, ніхто не поцікавився, куди це він зібрався.

Коли він, тихенько повернувшись до помешкання, ліг на ліжко, відчув, що довколишня тиша та спокій згустилися більше, ніж зазвичай, ніби всі звуки та гамір сконцентрувалися в місці проведення параду, залишивши його на узбіччі світу, де немає жодного звуку, жодного руху, жодної ДІЇ. Генрі підвівся, підійшов до столу та легенько постукав пальцями по його полірованій поверхні, радіючи ледь чутному глухому звуку. Діставши з полиці книжку Сент-Бева, перегорнув сторінки, але відчуття віддаленості від серця подій уже зробилося всеосяжним. Він завис у просторі, мов затамований подих. Це було майже захоплююче, але більше того, доки тяглися пополудневі години, Генрі почав відчувати щось схоже на цілковите задоволення, тільки то не було задоволенням від виконаної роботи чи гарного відпочинку. Радше, він тішився з того, що цього пополудня залишився в кімнаті, де є книжки та письмовий стіл, а не пішов на вулицю, де навіть повітря просякнуте небезпекою. Доки у всіх інших — вогонь у крові, він зберігає спокій. І цей спокій є таким усеосяжним, що не дозволяє ні читати, ні думати, тільки насолоджуватися вільним днем, смакувати на повну силу свою дивну та тиху зраду, свою потайну втечу від світу.

Коли Генрі повернувся до Ньюпорта, знайшов дім у стані постійного чекання. Родичі заледве зауважили його появу й не звертали уваги на майже самітницький спосіб життя. За столом говорили виключно про Боба, Вілкі та їхніх товаришів, називаючи безліч імен, які тут були добре відомими. Кожен лист мати, тітонька Кейт і Еліс зустрічали схвильованими вигуками, але залишали нерозпечатаним, аби Генрі-старший першим прочитав його, повільно, вдумливо, мовчки, а потім передав дружині, котра зачитувала вголос уривки, що, на її думку, заслуговували миттєвого оприлюднення. Потім листа передавали Генрі чи Вільямові, якщо вони були присутніми, а після них — Еліс і тітоньці Кейт, які читали його в унісон. Уже пізніше Генрі-старший знов і знов уважно перечитував листа, вважаючи деякі місця з написаного Вілкі вартими публікації у ньюпортській газеті. Він сидів самотою і жваво та цілеспрямовано, як тільки він умів, виконував редакторську місію.

З листа, датованого 18-м липня 1863-го року, вони дізналися, що Вілкі вступає в найважчий період, коли щодня на нього чатуватиме дуже серйозна небезпека. «Ньюпортські новини» з гордістю надрукували весь текст:


«Любий батьку, ми сплавляємося річкою Едісто, прямуючи до лінії фронту. Маю час, аби лише сповістити, що ми вийшли з битви, яка відбулася 16-го, із 47-ма вбитими та пораненими. Полк поводився шляхетно; і я віддав би свою праву руку щоб захистити його славетне ім’я. Зараз ми прямуємо до острова Морріс, нову атаку на Форт Ваґнер заплановано на завтрашній світанок. Сподіваюсь і молю Бога, щоб полк діяв там так само шляхетно, як і на острові Джеймс».


Усі знали про Форт Вагнер. Як сказав Генрі-старший замогильним тоном, він був найміцнішим земляним укріпленням за всю історію воєнних дій. Він сказав іще, що його неодмінно треба взяти, однак це буде непросто. Генрі-старшого страшенно схвилювало саме рішення послати туди 54-й полк, піхотинці якого були майже всі чорними, що, на його думку, мусило викликати шалений гнів серед конфедератів. Упродовж наступних днів, коли ніяких новин не було, він обговорював це з кожним із багатьох відвідувачів, які охоче заглядали до Джеймсів, а потім із разючою точністю повторював усе наступним гостям, аж доки не відшліфував своє ставлення до цієї битви, довівши висловлення власних думок до автоматизму.

Усе, що вони могли, тільки чекати. А потім дізналися, що битва була страшенною поразкою, що Форт Вагнер залишився в руках конфедератів. Ширилися чутки про те, що бійці 54-го полку хоробрістю перевершили самих себе. А ще говорили, що багато з них загинуло. Та про Вілкі не було ніяких новин. Спекотними літніми днями й ночами, що асоціювалися зі щастям, легкістю та задоволеннями, родина Джеймсів втратила сон, їхні зібрання за столом перетворилися на смутні та повні ніяковості зустрічі, а з плином часу стало зрозуміло, що Вілкі не міг вийти з тієї битви неушкодженим. Він би вже дав про себе знати. Тож, вони лише чекали й боялися.

Генрі здавалося, що брат, невпізнаний, лежить під купою трупів, і місце його поховання залишиться невідомим.

— Для твоєї матері то було б найтяжче,— сказала йому тітонька Кейт,— думати, що він вижив, що будь-якої хвилини може увійти до передпокою і здивувати її своєю появою. Твоя мати ніколи не облишить надії.

Ніхто й ні за яких обставин не згадував про загрозу, навіть про чутки, що її стосувалися, проголошену Джеффом Девісом у його маніфесті, де він вимагав повісити всіх білих офіцерів 54-го массачусетського, якщо їх буде впіймано живими. Коли тітонька Кейт прочитала це в газеті, Генрі, котрий уже все знав, побачив, як вона понесла газету на кухню і спалила в печі.

Із часом, звичайно, вони дізналися про всі жахіття Форту Ватера, про те, що вояки падали мало не на кожному кроці, про величезні купи тіл, про загибель полковника Шоу, яку Вілкі бачив на власні очі, про смерть його товариша Кебота Рассела, про те, як Вілкі спочатку поранило в бік, а потім осколком зачепило ногу. Він лежав поранений, але, на щастя, його помітили й на ношах понесли до тимчасового лазарету. Вілкі бачив, як випадковою кулею одному з носіїв знесло назад голову, як раптово й жахливо він помер. Другий носій накивав п’ятами. Наступного ранку Вілкі прокинувся в одному з наметів санчастини, розташованої приблизно за три милі від місця баталії. Перегодом його було переправлено до шпиталю в Порт-Рояль, що зовсім не був схожим на лікарню, а являв собою голе поле, на якому густо лежали важкопоранені та конаючі солдати, заледве прикриті тонкою парусиною, котрим надавали лише базову медичну допомогу. Вілкі лежав там у напівпритомному стані, його рани поступово почали гноїтись, а зв’язатися з родиною не було як.

Його врятувало диво. Батько Кебота Рассела поїхав до Південної Кароліни шукати сина, вважаючи, що той міг потрапити в полон. Попри те, що його запевнили в загибелі сина під час бою, вражений горем чоловік робив відчайдушні спроби знайти його в наметах, де лежали поранені, і випадково серед багатьох упізнав Вілкі, чим його і врятував. Терміновою телеграмою містер Рассел повідомив родину Джеймсів про те, що, не перериваючи власних пошуків сина, він, однак, прослідкує, аби Вілкі Джеймса було доправлено додому. Приблизно на початку серпня містер Рассел припинив свої даремні пошуки в Південній Кароліні й повірив у синову смерть, про яку йому казали від самого початку. До Нью-Йорка він плив разом із Вілкі, котрий лежав на ношах, але пораненому ставало дедалі гірше, осколок, що застряг у нозі, спричинив запалення, і його довелося витягати прямо на борту. Друга рана, у небезпечній близькості до хребта, гноїлася ще дужче, та її не можна було чіпати.

Коли містер Рассел із Вілкі прибув до Ньюпорта, хлопець уже був заледве живий. Ноші занесли до передпокою, та лікар заборонив просунутися з ними хоч на крок далі. Родина зібралася навколо Вілкі, усі раділи з того, що, нарешті, бачать його живим, але й усвідомлювали, що ця радість може тривати дуже недовго, тому його життя зараз для них важило набагато більше, ніж іще чиєсь. А потім вони побачили згорьоване лице містера Рассела, і Генрі помітив, як родичі намагаються стишити власну бурхливу радість, приховати свою зосередженість виключно на потребах Вілкі, щоб не образити почуттів батька, котрий нещодавно втратив на полі бою сина. Упродовж тих найперших годин, доки Вільям, який збирався сам доглядати за братом, отримував від лікаря вказівки, доки батьки тримали пораненого сина за руку й не підпускали до нього нікого з відвідувачів, доки тітка та сестра приносили з кухні до передпокою гарячу воду, чисті рушники та свіжі бинти, Генрі вивчав містера Рассела, вражений його м’яким, але скам’янілим від горя виразом обличчя, розуміючи, що зовсім не так чоловік би дивився на власного сина. Містер Рассел тихо й тактовно чекав, коли можна було б піти. Саме його мовчазність і тактовність по якомусь часі змінили атмосферу, бо Джеймси, нарешті, збагнули, як має почуватися цей добрий чоловік, у якого війна відібрала єдиного сина, але він тримається, не плаче, споглядаючи радість і полегшення інших, і це, наскільки зрозумів Генрі, змусило всіх уважніше й обережніше з ним поводитися.

Менше року тому Вілкі й Кебот жили у стані приємного передчуття, наче землю, по якій вони ходили, було створено і прилаштовано спеціально для них, для того, щоб вони були щасливими й вільними. У Бостоні, Ньюпорті й усіх містечках і селах Нової Англії їм усі були раді, їхній акцент розуміли, поведінку схвалювали. З часом, під впливом досвіду, їхня відкритість змінилася б на стриманість, лиця б змужніли, а переконання зробилися б непохитними. Їм ніхто не сказав — і їхніх батьків не попередили — що вони загинуть, не доживши навіть до двадцяти. Нова Англія, створена їхніми дідами та прадідами, не була місцем наглої смерті, гарматного гуркоту і запалених ран, тут було місце лише для стабільності, передбачуваності, миру та доброчесності. Сидячи на лавці в коридорі неподалік містера Рассела, Генрі розумів, що шок їхнього гостя пов’язаний не лише з брутальним зникненням з лиця землі його дорогоцінного сина, а й із злочинною руйнацією всього громадського порядку, ходу речей, визначеного самою історією.

Вілкі повернувся додому без нічого. Навіть його форма в багатьох місцях зогнила, тож її довелося знімати дуже обережно. Ковдра, що нею він був укритий, тепер валялася в кутку передпокою, відкинута чиєюсь рукою. Тільки через кілька днів Генрі, котрий чергував біля брата, її помітив і відніс до кухні. Розгорнувши її, він відчув жахливий сморід, але то був запах бойових страждань Вілкі, тож Генрі не міг просто викинути ковдру. Вона пахла тютюном і дивною сумішшю запахів гною і людського поту, що ними була просякнута братова форма. Але найсильнішим був запах самої землі, запах багнюки та перегною, запах бою; земля, яку топтали чобітьми, трамбували гарматами, земля, в якій викопували могили, смерділа майже нестерпно. Він знайшов для ковдри місце в комірчині за кухнею і повернувся до передпокою, але запах залишився з ним. Він був найбільш промовистим свідченням того, крізь що пройшов його брат.


ТЕПЕР ЖИТТЯ РОДИНИ визначалося тим, наскільки боляче Вілкі. Генрі усвідомив, що того першого дня так багато уваги приділяв містерові Расселу, тільки щоб не дивитися на брата й не думати про його майбутнє. Та коли містер Рассел поїхав, він уже не міг уникати очевидного й не зауважити всієї моторошності картини. Волосся Вілкі злиплось, а тіло його не слухалось і пітніло. Здавалося, Вілкі зовсім не спить; він увесь час лежав на боку і стогнав, а коли біль ставав особливо сильним, зойкав. Іноді його зойки перетворювалися на гучні крики, що заповнювали весь будинок. Генрі думав, що брат помирає.

На третій день, за сніданком мати сказала, що всі вони, хто як зуміє, мусять спробувати поділити біль Вілкі, забравши кожен собі його частку, щоб зменшити його страждання. Батько кивнув і вона продовжила, висловившись у тому сенсі, що кожен у цьому домі мусить присвятити себе обов’язку, забрати у Вілкі часточку його болю й носити її у своєму тілі. Коли Генрі поглянув на Вільяма, то побачив, як і він згідливо киває, наче мати сказала щось украй мудре та практично можливе. Піднявшись до своєї кімнати, Генрі ліг на ліжко і зосередився на гнійній рані в боці Вілкі, що її лікарі відкрили, але не зуміли очистити від інфекції. Подумалося, що ніяка сила бажання не зможе полегшити братові страждання. Тоді він спустився до передпокою і сів на лавку біля Вілкі, котрий тихенько постогнував. Генрі присунувся ближче, бо тітка Кейт, яка вже там сиділа, заохочуюче йому всміхнулась, узяв братову руку й потримав її якусь мить, але, помітивши, що від цього Вілкі, здається, болить іще дужче, її випустив. Хотілося, аби брат усміхнувся, як раніше, та його спотворене стражданням лице, видавалося, втратило здатність усміхатися. Було схоже, що воно вже тільки здригатиметься від болю та морщитиметься від жалю, але вже ніколи не засвітиться відкритою радістю. Генрі з тіткою сиділи біля Вілкі мовчки, доки мати не прийшла і, не мовивши й слова, змінила тітку на лавці біля нош.

Вони тримали стан Вілкі в таємниці від Боба і тільки, коли пацієнтові почало кращати, повідомили молодшому синові правду. Бобу вдалося надіслати їм приватного листа, в якому він висловлював свої, і не тільки свої, думки з приводу штурму Форту Вагнера, зокрема, про те, що чимало важливих стратегічних моментів не було враховано. Він писав, що ціла битва є пам’ятником дурості. Батьків цей лист не залишив задоволеними; у ньому не було ні оптимізму, ні ідеалізму. З інших листів стало зрозуміло, що Боб знудився. Він страждав від сонячних ударів і дизентерії, не мав особливої поваги до польових командирів. Бобові листи читали лише найближчі родичі. Мати виявляла своє несхвалення тим, що іноді взагалі їх не розгортала, дозволяючи чоловікові цитувати їй найбільш оптимістичні уривки, якщо він їх знаходив.

Коли рани стали загоюватися, Вілкі почали снитися жахи. Він кричав так, наче перебував у середині бою чи був змушений іти у відступ. Усі члени родини по черзі сиділи з ним уночі, коли Вілкі стало трохи легше і його перенесли до власної спальні, та жоден із них не знав, як навести лад у його снах, як змусити повірити, що він — у безпеці, що навколо не атакують, не стріляють і товариші не падають замертво. Жахіття миналося, тільки коли він прокидався від нестерпності руху та січі, що точилася в його сні. Тільки біль робив Вілкі притомним.

Часто дні, коли Вілкі пригадував усе бачене та пережите, були нічим не кращими за нічні жахіття. Однак батько залишався оптимістично налаштованим і впевненим у тому, що син одужає, а загиблі під час війни стоять на порозі вічного ранку та неймовірного щастя. Він казав, що навіть біль і страждання Вілкі згуртували родину та сприятимуть духовному вивищенню сина в майбутньому.

Генрі сидів у спальні, коли одного дня Вілкі, котрий уже міг, хоч і з великими труднощами, говорити, попросив батька прочитати проповідь. Братів голос був тихим, але в очах світилася жага, і він поглядом, повним невинної спраги, дивився на батька, коли той розпочав пояснювати, що всі смертні, багаті та бідні, здорові й поранені, є рівними перед очима духовного пастиря і що в наших інтересах бути найщирішими та найслухнянішими його вівцями. Батько говорив, аж доки Вілкі, спочатку затинаючись, а потім голосно й зі сльозами в очах, урвав.

— Ох, батьку, просто проповідувати віру в Бога,— сказав він,— але там, де я був, вірити в його милість дуже важко.

Генрі-старший мовчав. Вони дивилися на Вілкі, котрий хапав повітря і намагався сказати щось іще. Батько повернувся до Генрі, нібито збирався спитати в нього, що робити: продовжувати проповідь, а чи дати Вілкі можливість висловитися. Генрі нічого не сказав, але швидко голос Вілкі зміцнів і він ясно дав їм зрозуміти, що не бажає продовження проповіді, хоча й сам її попросив.

— Я прокинувся, лежачи на піску в наметі, і повільно почав пригадувати все, що зі мною сталося: поранення, падіння, як двоє чоловіків намагалися відтягти мене до лазарету, як один із них упав, мої слабкі спроби повзти. Опритомнівши я виявився покинутим, хворим, ослаблим від втрати крові. Доки я там лежав, не відаючи, чи коли-небудь іще побачу рідний дім, на очі мені потрапив нещасний огаєць, якому відстрелило щелепу. Він, гадаю, побачив, що я не можу звестися на ноги, підповз ближче й, бажаючи допомогти, залив мене своєю кров’ю. І тоді я відчув...

Вілкі закрив лице руками й заплакав. Сльози лилися й лилися, та він більше не зумів вимовити ні слова. Його ридання зробилися голоснішими й перетворилися на істерику, аж він затрусився на ліжку. Батько та брат сиділи поруч і безпомічно на нього дивилися. Але потім увійшла мати, обійняла Вілкі й утішила, після того заговорила до них усіх заспокійливим голосом.

— Коли Вілкі був немовлям,— сказала вона, коли хворий, нарешті, заснув,— він лежав у колисці й усміхався. Я хотіла зрозуміти, він постійно це робить чи тільки, коли чує, як я заходжу до кімнати. Але я так цього і не дізналася. Зараз мені найбільше бракує його усмішки. Я так чекаю, коли він знову почне усміхатись.


ТОГО ВЕРЕСНЯ ВІЛЬЯМ повернувся до Гарварда, аби продовжити свої студії, та Генрі з ним не поїхав. Батьки займалися майже виключно Вілкі, але зраділи, коли під час чергового штурму Форту Вагнера, який, на щастя, було евакуйовано перед самою атакою, Боб залишився неушкодженим.

Генрі сидів у своїй кімнаті, доки Вілкі одужував, а Боб залишався зі своїм полком. Реакція матері на його усамітнення та мовчазність пом’якшилася, коли Вілкі оголосив про своє бажання негайно повернутися до війська, щойно відчує себе здоровим, а не коли йому дозволять лікарі. За столом мати, як і раніше, багато говорила про хоробрість і самопожертву двох своїх молодших синів, але тепер у її голосі вчувалися радше гіркі, аніж горді нотки.

— Вони обоє бачили речі, на які в їхньому віці нікому не треба дивитися. Вони обоє були свідками таких жахів, стільки відчули, що я й не знаю, як вони зможуть жити нормальним життям, чи зуміють звільнитися від спогадів, моторошності яких жоден із нас і уявити собі не може. Як би мені хотілося, щоб вони свого часу залишилися вдома. Більше мені нічого сказати. Як би мені хотілось, аби ця війна взагалі не починалася!

Тітонька Кейт кивнула, але Генрі-старший пасивно вдивлявся в якусь віддалену точку, ніби дружина зробила якесь не варте уваги зауваження. Щоразу, вийшовши з-за столу, Генрі одразу ж повертався до себе в кімнату. Мати знову почала турбуватися про його спину, приносячи подушки та вимагаючи, щоб син читав лежачи, а не сидячи.

Генрі не знав, що їм казати, коли нью-йоркський «Continental Monthly»[45] схвалив до публікації його перше оповідання у французькому стилі про жінку, котра наважилася на адюльтер. Публікація мала бути анонімною, тож він міг би зберегти її у таємниці, якби захотів. Генрі почекав пару днів, а потім, знайшовши батька самого в бібліотеці, вирішив відкрити йому свій секрет. Не минуло й години, як Генрі-старший уже прочитав оповідання і висловив своє несхвалення його змісту, вважаючи текст позбавленим життєствердного настрою і переобтяженим драматизуванням мотивів головної героїні. Потім батько написав Вільямові, котрий прислав Генрі записку, в якій кпив із брата й цікавився, звідки він отримав такі ґрунтовні знання щодо зрадливих французьких пань. А скінчилося тим, що батько ходив по Ньюпорту й усім розповідав про те, що його син збирається опублікувати оповідання у французькому стилі.


ВІЛКІ ПОВЕРНУВСЯ ДО СВОГО ПОЛКУ, але там його забракували за станом здоров’я і відправили додому одужувати. Він не полишав надії знову повернутися в армію й докласти зусиль задля перемоги. Ніщо не могло применшити його ентузіазму. У цей час, коли Вілкі чекав можливості знову приєднатися до свого полку, Генрі призвичаївся сидіти поруч із ним, читаючи мовчки, доки брат куняв або просто лежав, занурений у власні думки. Якось, коли Генрі вийшов від сплячого Вілкі, збираючись уже повернутися до своєї кімнати, в коридорі на нього налетіла тітонька Кейт. Вона прошепотіла, що залишила для Генрі на кухні трохи солодкого пирога й молока. Він уже зібрався сказати, що не хоче ні їсти, ні пити, та раптом помітив, як її брови супляться, і зрозумів, що тітка бажає, аби він пішов за нею до кухні.

Удвох вони навшпиньках спустилися сходами та пройшли до кухні, де тітка почала щось шепотіти про одужування Вілкі, та потім зачинила двері й заговорила голосніше.

— Він схибнувся на поверненні в армію,— сказала вона,— наче йому мало тих поранень, що вже має, наче він іще недостатньо страждав.

— Його погляди на цю справу залишаються ідеалістичними,— відповів Генрі.

Тітонька Кейт осудливо скривила губи.

— Він уже не заспокоїться, доки ця війна не скінчиться. Він — такий, як і всі Джеймси, крім тебе,— продовжила вона.— Упертий і по-дурному завзятий.

Вона вивчально поглянула на племінника, цікавлячись, чи не задалеко зайшла, та Генрі привітно до неї усміхнувся, даючи знати, що тітонька може продовжувати, якщо бажає.

— Вони всі такі, родина твого батька. Варто було лише раз перепити, як це перетворювалося на постійну пиятику. У картярській грі за одну ніч вони могли програти все до останнього пенні. Варто було лише прочитати сторінку з теологічної книжки, як...— вона замовкла, похитала головою і гірко зітхнула.

— І половина з них померли молодими, ти знаєш, залишивши твоїх двоюрідних сестер і братів сиротами, сестричок Темпл і нещасного Ґаза Баркера. Звісно, старий дідусь Вільям Джеймс із Олбані був свого часу майже так само багатим, як містер Астор[46], але Астори всі мали голову на плечах і зналися на тому, як вести справи, а от Джеймси, коли помер старий патріарх, перетворилися на картярів і пияків, вони лише вміли помирати молодими та марнувати життя на різні благородні афери. Кожного разу, коли я чую, як Вілкі говорить про своє повернення в армію, то уявляю цю приреченість Джеймсів встрявати у всілякі дурниці. А Вільям, котрий спочатку мріє стати художником, а потім — лікарем? Тільки в тобі є і материнські, і батьківські риси. Лише ти є цільною натурою.

— Але я почав вивчати право минулого року, а потім передумав,— сказав Генрі.

— Ти не хотів того по-справжньому. Ти зробив це, аби забратися звідси, і, беручи до уваги всю цю метушню навколо війни, ти вчинив правильно. Якби ти залишився, вони б і тебе змусили піти на фронт, і тепер би ти теж совався по дому наполовину вкорочений.

Її голос звучав сердито, а погляд зробився гострим, майже диким. У тьмяному світлі лампи тітонька нагадувала малюнок старої жінки, мудрої і трохи божевільної. Вона замовкла, стулила губи та розслабила щелепу. Дивилася на нього, чекаючи на відповідь. Коли Генрі так і не заговорив, вона продовжила.

— Ти — тямущий і послідовний. Ти знатимеш, як улаштуватися у світі. Хоча б це ми маємо.

До того часу, коли перше синове оповідання вийшло друком, Генрі-старший уже знову знудився й забажав, аби родина переїхала до Бостона. Генрі був дуже радий залишити Ньюпорт. Більше він нічого не казав родичам про свої оповідання, показуючи їм тільки огляди, що їх писав для періодичних видань: «Атлантичного щомісячника», «Північно-американського оглядача» та «Нації». Ніхто не знав, що він щодня повільно й терпляче працює над оповіданням про хлопця, котрий пішов на війну, залишивши вдома матір і кохану. Спочатку писання було для нього повним відкриттів і виключно мистецьким процесом, аж здавалося, що він створює одну з балад, які так любив колекціонувати професор Чайлд. Генрі зробив матір героя складною, гордовитою й амбітною натурою, її сина Джона — легкосердим і хоробрим, а Ліззі — Джонову кохану — невинною, привабливою кокетухою. Кожну сцену він обмірковував і зважував, щоранку перечитуючи написане вчора, вносячи зміни та щось додаючи. Він намагався працювати швидко, щоб оповідь була динамічною та стрімкою, доки одного дня в новому помешканні на Бекон-Хілл, що його винаймала родина, трапилась одна подія, яка глибоко вразила Генрі, хоча й не змусила зупинитись.

«На четвертий день, у сутінках,— писав він,— Джона Форда принесли на ношах під двері його рідного дому. Скам’яніла від горя мати крокувала поруч, а добрі друзі мовчки простягали до нього руки, готові підтримати.

Джонова хвороба була надто серйозною, його не можна було рухати, Джонові рани були надто тяжкими, тому коханій Ліззі не дозволили його відвідувати». Пишучи, Генрі відчував, що впритул наближається до того, що займає його думки та свідомість уві сні й наяву — до долі травмованого брата. Тепер батько не міг би звинуватити його в аморальності, а Вільяму не вдалося б висміяти його за незнання предмета. Раптово Генрі побачив сцену й затамував подих, боячись, що картинка зникне. «Коли Ліззі, яку не пустили до Джона, відійшла від його дверей, вона підняла з підлоги ковдру, що валялася на купі поспіхом накиданих у кутку холу речей. То була стара армійська ковдра. Дівчина загорнулась у неї і вийшла на веранду».

Генрі зібрався піти до комірчини за кухнею, щоб узяти заховану там ковдру Вілкі, але згадав, що вони — не у Ньюпорті, а в Бостоні, що, напевно, та стара ковдра потрапила на смітник або загубилася в безладі переїзду. Він почав судомно пригадувати її запах, той міцний запах поля бою та армії. Він написав: «Від тієї старої, поношеної ковдри линув дивний землистий запах із домішкою тютюну. Зненацька почуття дівчини перенесли її на далекі південні поля бою. Вона побачила солдатів, які лежать у болоті й задоволено палять свої люльки, щільніше загортаючись у ковдри, а над ними світяться ті самі прозорі присмерки, що й над нею, слабкою, але й убезпеченою. Розум її блукав серед таких сцен...»

Відчуття влади було новим для Генрі. Цей набіг на власні спогади, демонстрація того, що було йому таким близьким, таким глибоко затаєним у душі, аж ніхто не міг би й здогадатися, звідки взялася в оповіданні ця сцена, змусили його повірити в те, що він робить щось дуже сміливе й оригінальне.

Глава 8

Червень 1898 р.

ВІН ДИВИВСЯ, ЯК ПОДРУГА-ПИСЬМЕННИЦЯ підходить до вікна вітальні, проте не сказав, що, можливо, там, де він її спочатку посадив, жінці буде зручніше. Вона шукала можливості стати спиною до світла. Генрі подумки цікавився, чи пам’ятає вона, як дві чи три її героїні так само, увійшовши до кімнати, сідали спиною до великого вікна, щоб усі інші могли бачити тільки їхні загальні обриси.

Однак, усівшись, місіс Флоренс Лет, здавалося, перестала слідкувати за власним обличчям, бо хмурилася та кривилася. При кожній фразі лице цієї жінки виразно змінювалося: то з’являлась усмішка, то супилися брови, то морщився її майже досконалий носик. Генрі не розумів, як її лице зуміло вистояти в умовах постійного змінювання гримас і виразів. Він подумав, що зовсім скоро прийде розплата, і ціна не буде низькою. Тим часом, він насолоджувався її розповіддю про подорож до Італії, про наступну книгу, про чарівну донечку, про те, що потяг до Рая ішов надто повільно, що їй страшенно шкода, але невдовзі доведеться звідси поїхати, і знову про шестирічну дочку, якій зараз усіляко догоджали на кухні, про її освіту та спадок, і знову про Італію та про самогубство доброї приятельки Генрі — письменниці Констанс Фенімор Вулсон.

— У Венеції,— сказала вона,— про вас говорили. Запитували, чому ви поїхали так раптово й чому не повернулися. «Він — митець,— сказала я,— видатний митець, а не дипломат», але вони дуже хочуть вас бачити. У Венеції сумно. Там завжди сумно, та тепер — більше, ніж раніше. Люди, які, по-моєму, навіть не знали Констанс, стверджують, що за нею шкодують. Нещасна Констанс, знаєте, я не могла ходити тими вулицями. Мусила повернутися. Не маю уявлення, що ви робитимете.

Повільно прочинилися двері, і дочка місіс Флоренс Лет тихенько увійшла до кімнати. Її мати, котра саме була посеред фрази, продовжувала говорити. Дівчинка поглядом вивчала кімнату, зберігаючи спокійний вираз обличчя. На ній була довга блакитна сукня. Генрі також зауважив глибину та м’якість її синіх очей і чисту, бліду шкіру. Зараз, поважно чекаючи, доки мати закінчить розмову, дівчинка видалася Генрі надзвичайно вродливою. Зі свого місця на канапі він простяг до дитини руки, і вона, не роздумуючи, тихесенько підійшла, сіла Генрі на коліна й обійняла його обома руками.

— Ми всі, звичайно, сходили на її могилу,— продовжувала гостя.— На якихось могилах з’являється відчуття природності, бо ти знаєш, що людина знайшла свій відпочинок. Але біля бідолашної Констанс я зовсім цього не відчула, хоча на тому цвинтарі дуже затишно. Він би їй сподобався. Та я не думаю, що вона знайшла спочинок. Чомусь, мені так не здається.

Місіс Флоренс Лет продовжувала, а Генрі слухав. Він не розмовляв із дівчинкою, котра сиділа на його колінах, і думав, що вона за хвилину зіскочить на підлогу й побіжить через усю кімнату до матері. Але швидко стало ясно, що їй було зручно, бо рученята опустились — і дитина поринула в сон. Генрі стало цікаво, чи невимушене поводження з незнайомцями є часткою шарму малечі, та вирішив не запитувати її матір.

Коли дівчинка прокинулася, денне світло почало блякнути, покоївка прибрала чайний посуд, а місіс Флоренс Лет уже обговорила величезну кількість тем. Розплющивши очі, дитина всміхнулася Генрі. Він був страшенно зворушений її безпосередністю і довірою, що їх маленькі діти виявляють лише перед батьками. Він усміхнувся до дівчинки, коли вона встала з його колін.

Місіс Флоренс Лет ніяк не прокоментувала того, що сталось, і Генрі теж вирішив змовчати. Він був готовий усе віддати, аби тільки ця мала не відчула ніяковості. Вона підійшла до нього так природно. Коли мати з дочкою зібралися їхати, служниці вийшли попрощатись, і Генрі зрозумів, що дитина й на кухні встигла справити неабияке враження. Тільки тепер маленька дівчинка засоромилась і вчепилась у материну спідницю. Але місіс Флоренс Лет заговорила з нею спокійним голосом, умовляючи всміхнутись і помахати ручкою на прощання.

Повернувшись до вітальні й усівшись на канапу, Генрі відчув, що в атмосфері кімнати й досі залишається часточка ангельської присутності цієї дитини. Після повернення з Лондона кілька днів тому, він намагався працювати, змушуючи себе не виходити з кабінету весь світловий день, нехтуючи кореспонденцією та нікого до себе не запрошуючи. Місіс Флоренс Лет повідомила про свій візит телеграмою, що не передбачала відповіді, і приїхала саме тоді, коли й обіцяла.

Тепер, коли в Лемб-Хаусі горіли лампи, Генрі сів за свій робочий стіл і повернувся думками до того, що гостя сказала про Венецію. Перед ним лежав лист від місіс Куртіс, якій належало Палаццо Барбаро, де Генрі так багато разів гостинно приймали. Вона описувала місто тими самими словами. Вона писала про смуток Венеції, про вулиці біля будинку, з вікна якого на другому поверсі викинулася Констанс Фенімор Вулсон.

Її загибель, як і смерть сестри, жила в ньому постійно, Генрі думав про неї день у день. Її образ то виринав у свідомості, то зникав. Іноді ввижалося її нерухоме тіло, що, розбите, лежить на вулиці, під вікном, а часом він бачив тільки губи, що беззвучно ворушилися, коли Генрі говорив, а вона уважно слухала, роблячи відчайдушні спроби впіймати кожне його слово, хоча й була майже глухою. Він знову бачив її у сонячному світлі Беллосгардо — чи не в найщасливішу її пору — усміхнену, всю в білому, під парасолем. Вона сиділа так, наче позувала для портрета, і весь її вигляд, як завжди, виражав цілковите й беззаперечне схвалення його слів іще до того, як Генрі устигав розкрити рота. Вона, напевне, була його найкращим другом, людиною, котра, не будучи родичкою, була йому найближчою. І досі не вірилося, що її вже немає.


СЕРЕД ДРІБНИЧОК, ЩО їх леді Волслі змусила Генрі придбати для Лемб-Хауса, була стара мапа Сассекса, що відображала зміни у співвідношенні моря та суші в його куточку берега. Генрі подобалося думати про те, що Рай і Вінчелсі стоять на рухомих землях і що ґрунт під його ногами піддається нескінченним мутаціям. Лінія узбережжя тут не була сталою, закутою у камінь, але — Генрі подобалося так думати — лишалася відкритою до пропозицій моря. Іноді, повільно рухаючись яскраво освітленою садовою кімнатою чи сидячи біля вікна у горішній вітальні, він чудувався з того, що єдиний порух його ручки чи самий лише звук його голосу може змінити плин річки, збільшити силу морського припливу чи сприяти появі кількох невеличких виступів берега.

Тепер і Рай, і Вінчелсі здавалися йому розташованими майже безглуздо. Генрі залюбки розповідав гостям про те, як у XIII столітті Вінчелсі був геть чисто зруйнованим під час потужного шторму, що поглинав цілі шматки берега, і як, зрештою, було вирішено, що місто не має майбутнього. Він любив казати, що воно переїхало, залишивши замість себе тільки привид подібно до того, як вимирають старі родини, в яких не дбали про нащадків, залишаючи по собі лише пам’ять і майно, а їхнє місце у суспільстві займають нові, повнокровні роди. Та ця затія також була успішною дуже недовго. Далі він зазвичай казав, що, коли точиться боротьба між морем і сушею, море завжди перемагатиме, а суша буде приреченою на відступ. Рай і Вінчелсі, мається на увазі новий Вінчелсі, задумувались як великі портові міста з амбітними планами на майбутнє. Але упродовж наступних століть суша перемагала, і між двома містами поступово утворилася рівнина, що повільно, однак упевнено, змусила море відступити.

Якщо перше Вінчелсі померло від затоплення, то друге страждало від висоти та сухості. Він говорив так, ніби цей факт було дуже важко прийняти. Рівнина — цей дивний приріст суші, що виник із примхи природи, дуже втішав Генрі, ніби він сам брав участь у такому ході речей. Усе це додавало Раю таємничості та створювало відчуття причетності до його історії. Колись море підійшло під самий поріг, а потім відступило, залишивши містові чайок і особливе морське освітлення та ще пласку рівнину берега, що стали для Сассекса і його мешканців досить двозначною позичкою.

У цей світ, так ґречно подарований йому водною стихією, Генрі ввійшов, як умів, обережно та ввічливо, поволі створюючи собі умови для плідної праці та здорового сну. Тепер у нього було велике господарство, більше, ніж батьки Генрі могли б собі уявити, і воно вимагало уваги та великих витрат.

Із Лондона він перевіз і своїх відданих слуг: кухарку місіс Сміт і її чоловіка, котрий тепер виконував обов’язки шафаря. У Раї Генрі найняв покоївку Фанні — симпатичну, тиху й уважну дівчину — та справжній скарб на ймення Бурджесс Нокс — гномоподібного і некрасивого, але дуже пунктуального й готового догодити хлопця. Бурджесс був іще юним, і ніде до того не працював серйозно, і це означало, що в нього не встигло з’явитися ніяких шкідливих або неприємних звичок. Генрі подумав, що з нього можна буде зробити одразу камердинера і коридорного, бо хлопчина не має попереднього досвіду й не буде нехтувати ні тими ні тими обов’язками.

Генрі поговорив із матір’ю хлопця, котра довго і багатослівно пояснювала, який той беручкий, охайний і ввічливий, який самостійний, як на свої чотирнадцять, і як сумно їй буде з ним розлучитися. Коли, нарешті, про все було домовлено, невідповідність між злодійкуватою зовнішністю хлопця та його повним готовності до праці поглядом наповнили серце Генрі теплотою до нового служника. Однак він цього не виказав, а спокійним голосом пояснив матері хлопця, котрий уважно слухав, що наймає його лише на короткий термін, упродовж якого Бурджесс Нокс має підтвердити свою придатність, а вже потім буде обговорено подальший строк та умови його працевлаштування.

Генрі подобалося, що його знають у Раї. Ідучи вулицею, він радо вітався з усіма, кого впізнавав, неухильно дотримуючись правил ввічливості та простої ґречності. Часто на прогулянках його супроводжував пес Максиміліан або шотландець, який знайшов собі помешкання неподалік. Генрі багато ходив пішки чи їздив на велосипеді, залежно від того, що було більше до смаку його гостям. Ідея поселення в невеликій англійській громаді була його давньою мрією; він, особливо у присутності своїх друзів-американців, дуже пишався тим, що місцеві жителі його прийняли, а також своєю обізнаністю з історією, топографією та звичаями Рая.

Коли гості приїжджали потягом, а так було майже завжди, Генрі особисто зустрічав їх на станції. Його супроводжував Бурджесс, який уміло штовхав поперед себе візок, на якому підвозив багаж новоприбулих до Лемб-Хауса, що стояв на пагорбі. Генрі завжди дивували соціальні інстинкти, що їх виявляв хлопець під час таких оказій. Він із візком стояв віддалік, чекаючи, коли потяг зупиниться. Бурджесс ні на мить не втручався у процес найперших привітань і взаємних оглядин хазяїна та його гостя, ведучи перемовини з провідником, з’ясовуючи, який багаж належить гостеві містера Джеймса, і ніколи не запитував про це у самого господаря. Однак він завжди робив так, аби візитер бачив свої речі на візку. Потім він прилаштовувався позаду Генрі та його гостя, і процесія починала сходження на пагорб.

Будинок був по-своєму красивим, і навіть у дечому досконалим. Так вважали усі, навіть ті, хто бачив його лише знадвору. Але його таємницею був сад, схований від очей, усамітнений, багатий на античні рослини, дбайливо та зі смаком доглянутий.

Одразу ж по переїзді Генрі на півставки найняв місцевого садівника Джорджа Ґеммона. Щодня вони недовго обговорювали можливі зміни, що можна було б посадити чи прибрати цієї пори року, та, здебільшого, говорили про те, що цвіте зараз або от-от має зацвісти, про те, як цей рік відрізняється від минулого і скільки роботи можна зробити найближчим часом. У такі хвилини вони обидва уважно й у всіх подробицях оглядали простір, оточений стіною. Генрі подобалося, що Джордж Ґеммон мовчки стоїть перед ним, не вимовляючи зайвих слів, і чекає, коли він вирішить, що настав час повернутися до роботи і сам піде.

Сміти не призвичаїлися до Рая. За ті десять років, що вони служили у Генрі й жили у приміщенні для слуг у його кенсинґтонському помешканні, подружжя мало справу з тими самими крамарями, з незмінним укладом життя. У них було чимало знайомих слуг у найближчих кварталах. Кілька вуличок Кенсинґтона були для них світом, який вони досконало знали, який і був їхнім домом. Місіс Сміт щоранку з поважним виглядом, але і з силуваною сором’язливістю, що її вона, вочевидь, вважала за вияв інтелігентності, вислуховувала вказівки письменника. Коли він працював, від місіс Сміт вимагалося лише мовчки та без зайвого шуму подавати добре приготовану їжу. Іноді, коли Генрі чекав гостей, про це за кілька днів повідомлялося Смітам, і меню детально обговорювалося з кухаркою. Коли ж він був у від’їзді, Генрі не знав, чим займаються слуги, але підозрював, що вони на власний розсуд використовують усю квартиру, розвинувши в собі певні погані звички.

Одначе, коли він був удома, подружжя поводилося тихо, обережно та передбачливо, вочевидь, задоволене своїм наймачем, який, як йому здавалося, був зовсім невибагливим. А коли, пропрацювавши в нього шість років, вони дізналися, що Генрі після смерті сестри виїжджає за кордон, місіс Сміт звернулася до нього з особистим проханням. Пізніше він зрозумів, що перед тим, як наважитися на цей вчинок, між чоловіком і дружиною, напевно, виникло чимало суперечок. Було видно, як місіс Сміт тремтить, висловлюючи своє прохання. Воно було незвичним, і більшість роботодавців, навіть найбільш милостивих, негайно відмовила б, відторгнута, напевно, самою його природою, але Генрі був заскочений гарячковістю кухарчиної промови та її болісною відвертістю. Крім того, він, звичайно ж, розумів її безвихідне становище.

Місіс Сміт сказала, що її сестра має серйозну хворобу та готується до операції. Їй потрібне місце для одужання. Якийсь час пацієнтка не зможе обслуговувати себе, а доглядати за нею нікому. Оскільки містер Джеймс проведе в Італії кілька місяців, а квартира стоятиме порожня, кухарка питала, чи не можна її сестру тимчасово оселити в гостьовій кімнаті, де місіс Сміт зможе за нею доглядати. Звичайно, вона виїде ще до того, як містер Джеймс повернеться.

Генрі був радий, що не почав тягнути з рішенням і не попросив поради в інших. Він усе вирішив тієї ж миті й повідомив місіс Сміт, що, коли вони з чоловіком зможуть за власний рахунок покрити всі витрати, пов’язані з перебуванням її сестри, він не заперечуватиме, але квартира мусить бути порожньою, чистою і тихою, коли він повернеться з Італії. Говорячи все це, Генрі спостерігав за тим, як кухарка намагається опанувати себе, намагається подякувати йому, але й заледве стримується, щоб не побігти до чоловіка з радісною новиною. Вона задкувала і дякувала весь час, доки не досягла дверей, а потім кулею вилетіла з кімнати.

До від’їзду він більше не говорив із місіс Сміт про її сестру. Він поставив свої умови й гадав, що повторювати їх знову буде неделікатно. Крім того, він не хотів знову бачити кухарку в ролі надокучливої прохачки. В Італії він щиро вважав, що ця доброта нічого йому особисто не коштуватиме й усі сліди перебування сестри місіс Сміт зникнуть іще до його повернення.

Однак через два місяці, переступивши поріг власного дому, Генрі виявив, що хвора й досі лишається в його помешканні. Генрі здивувало, що місіс Сміт, яка зустрічала його в передпокої, нічого про це не сказала. Коли він, заледве приховуючи роздратування, попросив містера Сміта передати дружині, що містер Джеймс бажає її бачити у своєму кабінеті, чоловік сприйняв це як належне й не варте хвилювання.

Місіс Сміт, здавалося, мала сміливіший вигляд, ніж коли-небудь до того. Вона стояла перед ним тихо, але цілком володіючи собою. «Так,— сказала жінка,— її сестра досі тут, і у неї рак, тому місіс Сміт чекає, що містер Джеймс порадить їй робити».

Якби це трапилось у його романі, герой би дав суху й сувору відповідь, але Генрі був свідомий того, що хвора лежить у сусідній кімнаті і що місіс Сміт несе увесь тягар відповідальності за неї, як і він сам, оскільки та жінка перебуває під його дахом.

— Чи приходить лікар? — поцікавився він.

— Сер, він був тут.

— Сподіваюся, він прийде знов і ви зробите так, аби я з ним поговорив.

Лікар виявився неприємним і допитливим. Коли він поцікавився статусом хворої в домі, Генрі наполіг на обговоренні виключно медичних справ. Тоді лікар сказав, що леді, цілком очевидно, потрібна ще одна операція, але після неї необхідний буде гарний догляд, у наданні якого він не впевнений.

— Це коштує грошей,— сказав він.— Увесь цей догляд є дуже дорогим.

Коли Генрі випускав лікаря з квартири, місіс Сміт никала коридором.

— Чи зможете ви забезпечити належний післяопераційний догляд? — запитав Генрі різким тоном у місіс Сміт.

— Це буде дуже дорого коштувати, сер, ви самі чули, що сказав лікар перед відходом,— відповіла вона.

У якусь мить, упродовж подальших двох тижнів, доки хвору готували до операції, Генрі зрозумів, що містер Сміт п’є. Він дочекався, коли обох Смітів не було вдома, а покоївка пішла виконувати доручення, й увійшов до кухні, де знайшов порожню пляшку від віскі, кілька пляшок від солодкого вина та хересу. Пізніше він перевірив господарчі рахунки, та не виявив слідів того, що весь цей алкоголь було придбано за його рахунок. Він почувався дурнем і дав собі слово більше ніколи не нишпорити по кухні. Якщо Сміти хочуть купувати спиртні напої, то нехай собі, аби тільки це не заважало їм працювати. Після полудня і ввечері очі містера Сміта видавалися, так би мовити, скляними, але це могло пояснюватися хвилюванням за стан зовиці так само, як і пиятикою.

Сестру місіс Сміт прооперували успішно й із лікарні повідомили, що вона потребуватиме цілодобового догляду, як мінімум, місяць. Але Генрі вже знав, що до одужання хворій нікуди подітися. Найближчим часом він не чекав у гості нікого й усвідомлював, що кожного разу, коли проходитиме повз гостьову кімнату, відчуватиме докори сумління стосовно того, що сестра місіс Сміт, яка вже колись у ній жила, тепер страждає деінде. А кухарчині складнощі будуть іще більшими. Генрі розумів, що місіс Сміт уже готується до того, аби здійснити ще одну, останню, атаку на його милосердя, і вирішив, що не витримає гнітючої атмосфери цих приготувань і самої розмови з повною смирення та благальних інтонацій у голосі жінкою. Він вирішив завчасно повідомити подружжя про те, що дозволить пацієнтці знову вселитися в гостьову кімнату та візьме на себе витрати, пов’язані з її доглядом за умови, що інші кімнати та його спокій залишатимуться недоторканими. Кухарчине лице свідчило про те, що тепер вона боїться його навіть більше, ніж раніше.

Сміти були вдячні. Коли сестра видужала й повернулася на роботу, кухарка навіть виголосила коротку офіційну промову, в якій це висловила. Однак, і це, мабуть, було важливішим, участь Генрі в лікуванні їхньої родички зробила його співучасником і їх власних доль. Ясна річ, відтепер, варто було комусь із подружжя захворіти чи в інший спосіб потребувати допомоги, це лягало на плечі працедавця. Він платив їм досить непогано, а витрат Сміти практично не мали, бо чоловік доношував одяг господаря, а жінку не цікавили убори, тож Генрі припускав, що вони відкладають увесь заробіток на забезпечену та щасливу старість.

Та його згода допомагати у скрутну хвилину не змусила Смітів працювати краще, хоча, з іншого боку, значного погіршення теж не відбулось. Місіс Сміт так само щоранку вислуховувала вказівки Генрі та намагалася їх виконувати, наскільки могла точно. Містер Сміт, схоже, продовжував пити, але це не було помітно сторонньому спостерігачеві, хіба що той вирішив би уважно придивитися до його ходи та прислухатися до його мовлення у другій половині дня. І все ж таки дещо змінилося. Тепер місіс Сміт не соромилась обговорювати з чоловіком якісь зовсім сторонні справи у присутності господаря, хоча вона чудово знала, що Генрі цінує тишу й очікує, що подружжя говоритиме про свої справи у вільний час і у своїй кімнаті. Але Генрі вже не міг зробити їй зауваження; разом із дозволом на поселення сестри в його домі місіс Сміт отримала й незриму перемогу в умовному протистоянні з господарем, яка надала їй відчуття більшої, ніж раніше, свободи. Участь у долі її сестри, висловлене ним співчуття та милосердя скоротили відстань між Генрі та місіс Сміт.

Через власну зайнятість і схвилювання, спричинені переїздом до Рая, Генрі не звернув уваги на те, як Сміти відреагували на новину. Йому здавалося, що немолоде вже подружжя могло вподобати спокій невеликого містечка та чималі зручності Лемб-Хауса. У будь-якому разі, вони не висловили відкритого протесту, а Генрі потурбувався, щоб вони не були переобтяжені переїздом і всі ці місяці займалися переважно переміщенням до Рая самих себе та свого майна. Він знав, що двоє чи троє друзів помітили, як п’яний містер Сміт, прислуговуючи за столом, намагався приховати свій стан, але сподівався, що вдалині від гамору та спокус Лондона його можна буде вмовити й налаштувати на тверезий спосіб життя.

Однак, по переїзді Генрі виявив проблему. Сміти поселилися в кімнаті для слуг на горищі. У будинку були тільки одні сходи, тож, аби потрапити до себе, їм доводилося щоразу проходити повз другий поверх, на якому були кабінет і спальня Генрі. Дошки підлоги у їхній кімнаті рипіли; особливо одна, що лежала саме над його ліжком. Вона, здавалося, піднімається й опускається щоразу, коли Сміти на неї наступають. У перші тижні після переселення до Рая, подружжя піднімалося до себе у звичний час, але ніяк не вгамовувалося. Вони ходили кімнатою, раз у раз наступаючи на кляту дошку, начебто стихали, а потім знову зненацька починали рухатися, геть байдужі до того, що це заважає господарю, який лежить поверхом нижче. Іноді Генрі чув їхні голоси, а якось — і звук від падіння на підлогу чогось важкого. Він проконсультувався з архітектором Ворреном, але той сказав, що підлога — у гарному стані й іще один шар дошок нічого не змінить. Він запропонував попросити Смітів поводитися тихіше або перемістити їх на перший поверх. Там, за коморою, нагадав архітектор, є невеличка кімнатка, в якій якраз вистачить місця для великого ліжка, і, якщо пробити вікно та поклеїти пристойні шпалери, там можна буде спати. Отак Сміти почали жити в кімнатці за коморою.

Власники крамниць Рая не виявили прихильності до Смітів. М’ясник не розумів кухарчиних записок і зовсім не радів із її протестів, коли відрізані ним шматки виявлялися зовсім не тим, що вона замовляла. Пекар не пік того хліба, що вона хотіла, і не виявляв радості, коли місіс Сміт поверталася до нього й розповідала, що її улюбленого сорту не випікає ні його конкурент, ні бодай хтось у Раї. Власнику овочевої лавки не подобалися її лондонські манери, і невдовзі список замовлень доводилося відносити містерові Сміту, бо присутність його дружини була небажаною.

Швидко Сміти виявили, що Лемб-Хаус перебуває на особливому становищі в Раї. Довколишні будинки були меншими та скромнішими, у них була хіба що покоївка та кухарка, яка приходила кілька разів на тиждень. Поруч не було нікого зі слуг, чиє становище дорівнювало б Смітам. Такі слуги працювали в маєтках і садибах, розташованих у сільській місцевості, але вони не вешталися містечком, як це робили їхні колеги в Кенсинґгоні. Сміти швидко переконалися в тому, що в Раї немає нікого подібного до них, що тут не буде ні звичних для них привітань, ні дружнього обміну новинами. А потім і в крамницях до них почали ставитися прохолодно чи навіть зі стримуваною ворожістю, хоча Бурджесса Нокса скрізь вітали тепло та радісно.

Подружжя Смітів відступило під захист стін Лемб-Хауса, а місіс Сміт навіть почала пишатися тим, що ніколи не виходила за межі обійстя і не бачила жодної із найбільш знаних пам’яток Рая. Вона неподільно панувала на кухні, у коморі та невеличкому городі. Приймаючи від Генрі накази, вона виробила новий тон, у якому звучало спокійне знання справи та готовність виконувати власні обов’язки, але й іноді проскакували нотки незадоволення.

У Кенсингтоні Генрі часто приймав гостей, але, попри бажання виявити найвищий ступінь гостинності, його вечори не були пишними чи бучними. Тепер же, у Раї, він набагато більше переймався гостями, писав листи, запрошуючи друзів подивитися на його новий прихисток, і схвильовано чекав їхнього приїзду та реакції на будинок. Тому велике значення мала чистота гостьових кімнат і якість обслуговування та харчування, адже воно тепер мало бути триразовим. Місіс Сміт не звикла до частих гостей. Спочатку, коли це ще було новим, Генрі пояснював їй, хто приїжджає і чого потребуватиме, та потім вона зрозуміла, що потік гостей буде невпинним і саме їй доведеться їх усіх годувати та забезпечувати їхній комфорт.

Ранкові зустрічі, під час яких Генрі давав їй вказівки, зробилися напруженими. Ніякі її слова чи знаки, а то були переважно довгі паузи, зітхання та мімічні рухи, нічого не змінювали. Генрі не звертав на них уваги, просто говорив, хто приїде і що треба зробити, не чекаючи ніякої відповіді. Та по якомусь часі місіс Сміт почала затримувати його ущипливими коментарями, стосовно витрат на приймання гостей, скаргами на цього жахливого м’ясника чи досадуючи на Бурджесса Нокса. Коли очікувалися нові гості, у її тоні з’являлися нотки ворожості. Генрі не міг побороти своє бажання бачити давніх друзів або родичів і вважав кричущим і неприйнятним аби кухарка так явно висловлювала своє погане ставлення до його гостей.

Її чоловік із часом виробив дуже скуті манери та здерев’янілу ходу, що деякими відвідувачами сприймалось як консервативна офіційність, але Генрі знав, що то було простим сп’янінням. Йому хотілося поговорити про це зі Смітами, звернутися до них так само, як кухарка колись попросила його про допомогу, наполягти на тому, щоб її чоловік кинув пити. Але йому бракувало сміливості ставити подібні вимоги. Генрі знав, що, бажаючи захистити чоловіка, місіс Сміт палко заперечуватиме його пиятику, і не хотів цього бачити.

З іншого боку, Бурджесс Нокс із плином часу робився дедалі більше послужливим і люб’язним. Він нічого не пропускав і нічого не забував. Хлопець так і не навчився усміхатись, але швидко вивчив імена всіх гостей і їхні звички та потреби, а також угадував, яку телеграму терміново подати господареві, відволікаючи його від компанії, а яку просто покласти на підставку в передпокої. І на дощану підлогу своєї кімнати на горищі він ступав із величезною обережністю.

Регулярні кухонні прискіпування місіс Сміт Бурджесс сприймав байдужо. У вільний від роботи час він пропадав у закапелках Рая, де прилучився до мистецтва боксу в найлегшій вазі й дуже скоро здобув чемпіонський титул. Він повертався щасливим, але завжди у визначений час, і променився гордістю за власний успіх, однак, здавалося, знав усе, що коїлося в Лемб-Хаусі навіть за його відсутності. Щойно Генрі почав підозрювати, що місіс Сміт п’є разом із чоловіком, йому стало зрозумілим, що, якщо він коли-небудь і спробує втрутитись у звички подружжя, варто буде перед тим проконсультуватися з Бурджессом Ноксом.

Для Генрі багато важило, аби гостям догоджали і в них було бажання повернутися в Лемб-Хаус. Йому подобалося читати листи, в яких згадувалися попередні чи майбутні візити. У нього не було добрих товаришів у містечку чи його околицях, тому і кілька вечірніх годин провести поза домом було ні з ким. Отже, гості мали значення. Генрі чекав на них із радістю, цей стан передчуття приносив йому найбільшу втіху. Він попереджав усіх, що ранкові години проводить у кабінеті. Залишаючи гостей за сніданком, він радів із того, що приєднається до них після полудня. Кілька годин можна було насолоджуватись усамітненням або диктувати шотландцеві. Коли гості від’їжджали, він відчував полегшення, переживаючи радісне піднесення, наче гостини були нічим іншим, як битвою за можливість усамітнення, що її він, нарешті, виграв.

Однак ця перемога дуже швидко починала його гнітити, перетворюючись на почуття покинутості. Сірими вітряними днями тієї першої зими в Лемб-Хаусі його кабінет, як і взагалі весь будинок, здавалися Генрі кліткою. Ні він сам, ні Сміти не знали особливостей прибережного життя взимку. У Генрі була його робота, а подружжя, він знав, щовечора тихо, але впевнено напивалося.

Йому не було напевно відомо, наскільки далеко зайшла місіс Сміт у пиятиці, бо кухню вона вела зразково і страви подавала, як і раніше, вчасно. Та під час ранкових зустрічей мала дедалі більш неохайний вигляд і виявляла своє погане ставлення до майбутніх гостей іще відвертіше. Тепер кухарчине волосся теліпалось у небезпечній близькості до каструль і пателень, а чистота нігтів не викликала довіри. Генрі цікавило, чи розуміє місіс Сміт, чому він наказав не подавати супу, підливки чи інших соусів, коли в домі були гості. У безпечності послуг містера Сміта в їдальні теж виникали сумніви.

Подаючи страви, містер Сміт іще міг іти рівно й не хитаючись, але відходячи від столу вже не так добре контролював себе. Генрі виробив звичку найважливіших гостей саджати спиною до дверей. Він зауважив, що варто було відвідувачу лише раз помітити затримку чи тремтіння рук містера Сміта, як вони вже не зводили з нього очей. Він не хотів, аби це стало предметом обговорення за столом а чи пізніших розмов гостей між собою. Йому не хотілося, щоб у Лондоні чи у вузькому колі його американських Друзів стало відомо, що Генрі Джеймс наймає п’яниць.

Бурджесс Нокс почав допомагати містерові Сміту, мовчки відчиняючи перед ним двері, що забезпечувало певну стабільність. Генрі сподівався, що проблема зникне сама собою чи, принаймні, усе залишиться як є. Він не хотів робити ніяких кроків, але знав, що діяти все одно доведеться. Просто намагався не думати про Смітів.


ОДНОГО ПОПОЛУДНЯ З ГОРІШНЬОГО ВІКНА він побачив, як до будинку наближається сестра місіс Сміт. Він чув, як її впустили, і сподівався, що жінка піде на кухню до сестри. Генрі не бачив її від часу, коли вона покинула його кенсинґтонську квартиру, але, попри те, що й тоді бачився з нею дуже рідко, мав враження, що вона є цільною та розумною натурою. Генрі вирішив із нею поговорити. Спустившись сходами й побачивши у передпокої Бурджесса Нокса, він попросив його передати сестрі місіс Сміт, щоб вона, коли звільниться, зайшла до нього у парадну вітальню.

Сестра місіс Сміт дуже скоро з’явилась у супроводі самої місіс Сміт. Та, якщо перша була втіленням респектабельності й гарного вишколу, остання мала ще неохайніший вигляд і більш пом’яте обличчя, ніж зазвичай.

— Радий бачити вас при доброму здоров’ї, мадам,— сказав Генрі сестрі місіс Сміт.

— Я чудово почуваюся, сер, і надзвичайно вдячна вам за турботу та добрість.

Місіс Сміт роздивлялася потилицю сестри й обличчя господаря з виглядом людини, у якої хитається земля під ногами.

— Ви були десь неподалік? — запитав він.

— Ні, сер. Я одружена із садівником маєтку поета-лауреата[47]. Ми живемо в тамтешньому котеджі садівника.

— Поета-лауреата?

— Містера Остіна, сер, з Ештона.

— Авжеж, авжеж, Альфред Остін.— На мить йому здалося, що жінка працює на лорда Теннісона.

Генрі вже збирався запитати, чи не можна поговорити з нею наодинці, але вчасно зрозумів, що, вочевидь, перервав важку для сестер розмову, що й досі боліла місіс Сміт. Доки сестра, як могла, намагалася це приховати, кухарка пропікала поглядом їх обох.

— Гадаю, це означає, що ми ще вас побачимо? — запитав Генрі.

— О сер, я не хочу вас турбувати.

— Зовсім ні. Ви вважаєте, що з вашою сестрою усе гаразд?

Генрі подивився їй у вічі й не відвів погляду, коли жінка мовчки опустила голову. Вона зрозуміла значення цього запитання. Генрі не порушував тиші, дозволяючи їм усім усвідомити прихований зміст цієї мовчанки. Коли ж він відчув, що досяг бажаного ефекту, то вирішив, що не потребує розмови з нею наодинці, сказаного буде цілком достатньо. Він уклонився гості, коли вона виходила з кімнати, повністю зігнорувавши місіс Сміт. Тепер він знав, де, у разі потреби, можна знайти кухарчину сестру.


ЙОГО СЕСТРА ЕЛІС голосно реготала б із цієї сцени; вона примусила б його детально описати подружжя Смітів. Але вона також, подумав він, напевно, виявила б нетерпимість і вимагала б від нього негайних дій. Інша Еліс — зовиця — була найпрактичнішою з усіх його родичів і тихою сапою влаштувала б усе необхідне, щоб позбутися Смітів. Але Генрі не міг із нею порадитися, бо сама думка про обговорення цієї теми в листуванні з Вільямом була нестерпною. У Лондоні теж ні до кого було звернутися. Генрі був упевнений, що будь-хто з його друзів-англійців звільнив би слуг при найменшій ознаці сп’яніння чи неохайності.

Він почав вести уявний діалог із Констанс Фенімор Вулсон. Сцени на кухні й, тим паче, у кімнатці поза коморою зачарували б її. Але вона знала б, як учинити. Вона б підказала якийсь спосіб умовити Смітів піти без образ або змінити свою поведінку. Генрі згадав її спокійну грацію, її теплу простоту, її допитливість і загальну привабливість; він подумав про її останні дні у Венеції, ті кілька днів перед тим, як вона викинулася з вікна. Генрі гірко зітхнув і заплющив очі.


ДУЖЕ МАЛО ХТО з родичів або друзів знав про його тісну дружбу з Констанс. Ні Вільяма, ні його дружини Еліс не було серед того вузького кола, що на кілька місяців оселилось у Флоренції, коли Генрі з Констанс винаймали будинок на Беллосгардо і коли, як він гадав, про них пліткували найбільше. Але ті, хто там були, продовжували згадувати Констанс у листах до нього, продовжували говорити про її неуважність і таємничість; усі вони регулярно дивувалися з її смерті. Та лише одна людина спитала в Генрі прямо, чи не знає він, що змусило Констанс звести порахунки з життям. Лілі Нортон була чарівною дочкою його товариша Чарльза Еліота Нортона і племінницею однієї із його найулюбленіших бостонок — Ґрейс Нортон. Лілі познайомилася з Констанс в Італії і, хоча й була більше, ніж на двадцять років молодшою, щиро нею захопилась і прикипіла до неї душею.

Генрі написав Лілі, наскільки міг, щиро та відверто. Він пояснив, що, коли це сталося, його, як їй відомо, не було у Венеції, що інформацію він має лише з других рук. Констанс, писав він, була не при собі, хвора й у гарячці, але це — далеко не все. Було і дещо таке, що вона зуміла приховати від усіх; у листі до юної товаришки Генрі назвав це хронічною і всепоглинаючою меланхолією, загостреною почуттям глибокої самотності. Більше він нічого не додав. Лілі мала сміливість поставити пряме питання, нехай тепер і знайде в собі хоробрість дізнатися неприкриту правду.

Лілі Нортон більше ніколи не поверталася до цієї теми, та її тітка Ґрейс якось зауважила, що племінницю дуже засмутив холодний і такий упевнений тон його листа. Коли Лілі Нортон прийняла запрошення погостювати в Раї, і Генрі дізнався, що цілий день вони будуть тільки удвох, йому стало цікаво, чи заговорить вона про Констанс. Зрештою, у них буде й чимало інших тем для обговорення. Лілі європеїзувалася. Вона, ясна річ, знайде сотню різних речей, про які можна поговорити, обережно оминаючи небезпечні питання. Розповідей про її родичів і знайомих має цілком вистачити, аби вони обоє провели кілька приємних годин. Генрі розраховував, що його цікавість родинами Нортонів, Седжвіків, Ловеллів, Диксвеллів і Дарвінів триватиме, принаймні, доки вони з молодою гостею полуднуватимуть, а потім прогулюватимуться вулицями середмістя.

Зустрівши її на станції, Генрі швидко зрозумів, якою поважною та цікавою вона стала. Коли Лілі вийшла з вагона, вона одразу ж побачила Генрі, та не всміхнулася до нього. Її погляд був сторожким, а вираз обличчя — серйозним, самовпевненим і прекрасно спокійним. Вона мала вигляд юної герцогині й поводилася так, аби навіть не виникало потреби виявляти владність. Однак, ідучи до нього, Лілі почала променитися радістю, її лице відкрилося, нібито дівчина раптом згадала, що є американкою і вміє поводитися природно, як усі нормальні люди, на превелике щастя господаря Лемб-Хауса.

Лілі мимохідь глянула на Бурджесса Нокса, коли він із провідником вантажив на візок її багаж; вона миттю все зрозуміла і висловила згоду, не зробивши при цьому жодного зайвого жесту. Уже в Лемб-Хаусі вона пообіцяла Генрі ніколи в житті більше не вживати слова «мило», але тут-таки визнала, що будинок і сад є дуже милими, що навіть невеличка вітальня, запропонована їй на випадок, якщо вона захоче комусь написати, як і її спальня, теж були саме такими. Потім Лілі тепло всміхнулась і доторкнулася до його плеча, переставши захоплюватися буквально всим. Вона сказала, що дуже рада тут опинитися.

Доки вони сиділи в саду й пили чай, Генрі уважно за нею спостерігав. У Ділі більшою мірою, ніж у представниць її родини попереднього покоління, хоч по матері, хоч по батькові, виявлялися швидкий розум і особистий шарм. Її обличчя, як і в інших Нортонів, було дещо кобилоподібним, але у Ділі ці риси значно пом’якшились і майже зникли. У неї були материні очі й усміхалася вона так само перед тим як заговорити і частенько, коли когось слухала. Та коли усмішка зникала й обличчя дівчини робилося елегантно серйозним, Генрі бачив перед собою молоду панянку, тон і манери якої, як і її уміння поводитись водночас офіційно і дружньо, були зовсім йому незнайомі. Він передчував задоволення від часу, проведеного з нею.

Він супроводжував Лілі на прогулянці містом і пишався її блиском, а також насолоджувався її розмовою, що коливалася від грайливості до гострої спостережливості. Вона розуміла, що Генрі уважно за нею слідкує і що на них обох витріщаються містяни. Він усе більше захоплювався Лілі: її задумою, що виникла, коли вони заглибилися в середмістя, її вдоволеним мовчанням, коли по якомусь часі в розмові зависла пауза, та тим, як легко її лице зробилося смутним і споглядальним, набувши майже похмурого та неприступного виразу, наче сліди її пращурів нікуди й не зникали.

Ділі вже було трохи за тридцять, і щось у її характері, щось невловне й іронічне, свідчило про правоту її тітки Ґрейс, яка колись сказала Генрі, що племінниця ніколи не вийде заміж. У Лілі були власні кошти, не дуже великі, але достатні для того, аби вільно тинятись Італією та Англією, а коли захочеться, без труднощів повернутися на батьківщину, як це робила Констанс Фенімор Вулсон. Генрі бажав би їй мати великий будинок або відоме прізвище і відчував щось подібне до жалю з приводу того, що Лілі зосередилася на чомусь набагато меншому чи, може, набагато більшому — власній незалежності. На зворотному шляху до Лемб-Хауса кілька разів її тон, усеосяжність суджень, дивна свобода висловлювань і певні особливості акценту нагадали йому сестру Еліс. Обидві, вони походили з дуже подібних родин, де ідеї мали сакральне значення, поступаючись місцем, хіба що, гарним манерам, де вкрай важливими були зв’язки та приналежність до вузького кола людей, що шанували Господа й ідеалізм, а також виявляли готовність до духовного служіння в усіх його проявах. На відміну від притаманної Джеймсам непосидючості, що тільки зашкодила Еліс, Лілі успадкувала нортонівський спокій, що, одначе, не пом’якшив її гострого язика. Генрі усе віддав би за те, щоб сестра мала врівноваженість і самовладання Лілі.

Перед тим як запросити гостю обідати, він залишив її в горішній вітальні, щоб перевірити як накрито стіл. Перед відчиненими дверима їдальні він побачив Бурджесса Нокса, чиє маленьке лице морщилося від хвилювання, а руки знервовано жестикулювали. Бурджесс дав знати, що причина його стурбованості перебуває в їдальні, і, коли Генрі туди увійшов, то побачив на скатертині велику, свіжу червону пляму.

— Це слід негайно прибрати,— сказав він.

— Вона каже, що й так нормально,— відповів Бурджесс.

— Місіс Сміт? — запитав Генрі.

Бурджесс кивнув.

— Вона не дозволить прибрати, сер.

Коли Генрі відчинив кухонні двері, побачив містера Сміта, котрий сидів за великим столом, поклавши голову на руки. Місіс Сміт стояла біля плити й розмішувала щось у казанку. Помітивши Генрі вона нічого не сказала, тільки знизала плечима на знак власного безсилля та байдужості. Він заговорив так голосно, як тільки міг:

— Скатертину слід негайно прибрати, а шафар мусить повернутися до виконання своїх обов’язків.

Місіс Сміт поклала ложку й рушила до столу. Вона рішучо стала за спиною в містера Сміта і по-чоловічому вхопила його за плечі. Вона із силою його потягла вгору, а коли він рівно став, відпустила. Містер Сміт мав уже звичний для себе відсутній вигляд, хоча й усвідомлював присутність господаря в кухні, а потім дерев’яною та вимушеною ходою попрямував до шафи, що стояла в кутку.

— Через п’ятнадцять хвилин ми спустимось обідати,— сказав Генрі.— Я хочу, щоб усе було в порядку, а найперше, зі скатертиною.

Провівши Лілі Нортон до їдальні, він передовсім упевнився, що скатертину було змінено, а сервірування виконано зразково. Він посадив гостю спиною до дверей. Генрі не знав хто подаватиме страви: містер Сміт, Бурджесс Нокс чи, може, місіс Сміт сама замінить чоловіка. Та, коли до кімнати з першою стравою увійшов містер Сміт і почав наливати вино, Генрі, як ніколи, гостро відчув, що шафар заледве тримається на ногах і геть нічого перед собою не бачить. То був дивний різновид сп’яніння. Сміт не погойдувався і не хилитався; швидше навпаки, він ішов прямо, наче по невидимім мни, але в усьому іншому був неповоротким. Він похмуро мовчав. Схоже, алкоголь перетворював його на дерев’яного боввана.

Генрі слідкував за собою, аби не дивитися на Сміта надто довго; він намагався підтримувати звичайну розмову, навіть коли чоловік наливав вино. Поки що, наскільки можна було судити, Лілі нічого не помітила, та Генрі вже знав, що доведеться влаштувати від’їзд Смітів. Завтра полуднувати мало прийти ще двоє гостей, а через день на вечерю завітає один із друзів. Тож, треба діяти, хоча він і досі не знав, як і що має зробити.

— Ви знаєте,— сказала Лілі,— я не була у Венеції після смерті Констанс, але зустрічалася з іншими, тими, хто туди їздив, і вони всі кажуть, що на тій вулиці щось є, на тому місці, де вона впала. Вони всі були змушені його оминати. І ніхто по-справжньому не може повірити в те, що вона себе вбила. Це так несхоже на неї.

Очі Лілі спалахнули, коли вона на нього глянула, та потім дівчина утупилась у свою тарілку, наче щойно подумала про щось інше. Вона знову подивилася на Генрі.

— Я мала докладну розмову з людиною, що добре знала її сестру,— сказала вона.— Родичі вважають, що багато її паперів зникло: листи, щоденники та інші особисті записи. І те, що вона робила останній тиждень, також лишається для всіх таємницею.

— Усе це — дуже сумно,— сказав Генрі.

Сміт відчинив двері й зупинився, дивлячись у кімнату, наче там було темно. Лілі обернулась і подивилася на нього. Із півхвилини він стояв тихо, зупинившись на порозі, мов на півдорозі між привидом і тим, хто побачив привида. Потім Сміт поволі рушив до столу, щоб зібрати тарілки. Він брав їх нарочито штучними жестами, після чого без пригод залишив їдальню.

— Звичайно, вона була досить сумною і самотньою людиною,— сказав Генрі.

Іще не закінчивши фрази, він зрозумів, що вимовив її занадто швидко та рвучко.

— Вона була дуже талановитою письменницею та видатною жінкою,— сказала Ділі.

— Авжеж,— відповів Генрі.

Вони мовчки чекали, коли повернеться Сміт. Генрі раптом усвідомив, що прямо зараз не зможе змінити теми, щось у тоні Лілі Нортон заважало це зробити.

— Я вважаю, вона заслуговувала на краще життя,— сказала гостя,— та не судилося.

У її останніх словах не відчувалося ні сліду смирення чи прийняття, лише звинувачення та гіркота. І тут до Генрі дійшло, що вона заздалегідь спланувала цю розмову, що все, що зараз відбувається в його маленькій їдальні було майстерно розіграно Лілі. Щосекунди він поглядав на двері, чекаючи Сміта, котрий, хай і п’яний, своїм поверненням перерве цю силувану розмову, в якій не уникнути гнітючих пауз.

— Ми всі були з нею того літа,— продовжила Лілі,— і вона була такою зайнятою, мала стільки мрій і планів. Ми всі пам’ятаємо, якою щасливою вона була, попри схильність до меланхолії. Але її щастя розбилося вщент.

— Так,— сказав Генрі.

Сміт відчинив двері. Позад нього було видно Бурджесса Нокса. На Бурджессі був піджак, завеликий для нього. Хлопець мав вигляд волоцюги. Сміт ніс таріль із м’ясом і рухався так, наче геть знесилів. Бурджесс ішов позаду, несучи інші тарілки. Лілі Нортон обернулась і секунду вивчала слуг, а Генрі відчув, що вона миттю збагнула все, що відбувається у Лемб-Хаусі. Уся її субтильність і самоконтроль щезли. Тепер вона мала вкрай насторожений вигляд, а усмішка на її губах, коли Лілі подивилася на нього, була силуваною. Саме тоді Сміт вирішив долити у її келих вина, але рука його тремтіла. Три пари очей безпомічно дивились, як струмінь вина б’є у стінку й переливається через край, а коли Сміт спробував виправити становище, скількись червоної рідини потрапило прямо на скатертину. Тоді він відступив від столу і пішов до дверей. Смітові рухи зробилися непевними та якимись наче старечими. Він вийшов із кімнати, лишивши Бурджесса Нокса прислуговувати за столом.

Вони їли мовчки. На зміну темі, що її Генрі бажав змінити, прийшла така, про яку узагалі не можна згадувати. Він розумів, що, коли поставити Лілі якесь пряме питання про її плани чи про тітку, вона розсміється йому в очі чи розгнівається. Він поклав собі нічого не казати. Нехай сама вирішує, про що говорити.

По якомусь часі Лілі заговорила.

— Не думаю, що вона приїхала б до Венеції, якби шукала усамітнення. Це — не те місце, де хочеться бути самій, тим паче, узимку.

— Так, можливо, для неї мудрішим було б переїхати,— сказав Генрі.— Важко судити.

— О так. Вони з місіс Кертіс удвох думали, що ви плануєте винайшли pied-a-terre[48] у Венеції,— сказала Лілі.— Здається, вони навіть якийсь час вели для вас пошуки.

Генрі розумів, до чого вона веде, і знав, що необхідно її зупинити.

— Боюсь, вони не зовсім правильно зрозуміли моє захоплення тамтешніми місцями,— сказав він.— Так, я завжди, коли був у Венеції, мріяв про володіння цим прекрасним містом на воді, хоча б у формі краєвиду з вікна. Та його принадами, на жаль, можна насолоджуватися лише короткий час. Решта — рутина, яка називається роботою, і вона висуває свої вимоги.

Вона дивилася на нього темним і прискіпливим поглядом, у якому, проте, Генрі вловив натяк на симпатію. Лілі всміхнулась.

— Так, можу собі уявити,— сказала вона ущипливо.


НАСТУПНОГО РАНКУ ГЕНРІ сказав місіс Сміт передати своєму чоловікові, щоб він залишавсь у ліжку, де упродовж дня його огляне лікар. Ланч мусить подати покоївка, а допоможе їй Бурджесс Нокс, якому необхідно знайти піджак відповідного розміру. Генрі попросив місіс Сміт вийти з ним до саду, бо знав, що Лілі Нортон пише листи в кімнаті, вікна якої виходять на інший бік, а значить, гостя не зможе бути свідком подальшої сцени. Йому хотілося глянути на кухарку в яскравому денному світлі, і коли він це зробив, то побачив, що більше не допустить її до своєї кухні, бо місіс Сміт і не подумала змінити свій давно не праний одяг.

— Напевно, ваша гостя усим задоволена,— сказала вона.— Вірю, що вона має усе необхідне й ні на що не скаржиться.

Її тон був майже образливим. Коли Генрі зрозумів, що вона збирається сказати ще щось, він не дав цього зробити, підвівши свою праву руку, а потім злегка вклонився і пішов у будинок.

Він знайшов Бурджесса Нокса й попросив його негайно дізнатися в місцевих крамарів прізвище сестри місіс Сміт, яка живе у будиночку садівника в Ешфорді. Бурджесс швидко повернувся і сказав, що тепер її звати місіс Тикнор. Коли Генрі вже зібрався йти до свого кабінету, Бурджесс торкнувся його плеча, приклав палець до губ і жестами покликав до саду.

Генрі здивовано дивився, як Бурджесс перевіряє, чи на них ніхто не дивиться, яким уважним і сторожким він при цьому був. Ідучи слідом за служкою до господарчих будівель позад кухні, він цікавився, що може хотіти йому показати цей гном. Пересвідчившись у тому, що господар стоїть поруч, Бурджесс відчинив один із сараїв і жестом фокусника відсмикнув парусинову запону, за якою Генрі побачив цілий склад порожніх пляшок з-під віскі, вина та хересу, від яких тхнуло кислятиною.

Іще до ланчу Генрі викликав лікаря та надіслав термінову телеграму місіс Тикнор. Таким чином, він отримав можливість щиро вітати подругу Лілі Іду Хіпінсон, яка, він сподівався, ніколи не мала справи ні з ким ліпшим за бостонських домашніх слуг, а також свого друга, котрий усього на день приїхав із Істборна, наче в його господарстві панувала міць і гармонія. Генрі знав, що Ділі Нортон не виявить неделікатності й не напише про побачене нікому, включно зі своєю тіткою Ґрейс, яка так би зацікавилася новиною, що не втрималася б від пліток. Він похвалив себе за те, що не втаємничив її у цю справу так само, як і когось іще. Гостям він пояснив, що шафар захворів, і висловив сподівання, що вони не образяться, якщо ланч подаватиме покоївка, якій допомагатиме юний Бурджесс Нокс.

Коли ланч уже майже скінчився,— місіс Сміт знову, якимось дивом, удалося приготувати їжу,— Бурджесс Нокс просигналізував, що приїхала місіс Тикнор. Генрі попросив, аби вона почекала в передній вітальні. Це позбавляло його можливості показати гостям сад, але Генрі вийшов зі становища, пославшись на невідкладність праці над романом, що виходив у формі серіалу й вимагав постійної уваги. Міс Нортон мала повести своїх друзів на прогулянку Раєм, із яким уже була непогано знайомою.

Після того як гості, нічого не підозрюючи, щасливо пішли з дому, він пояснив місіс Тикнор ситуацію. Генрі наголосив на тому, що далі так тривати не може. Він бажає звільнити обох. Він сказав, що щедро розрахується, однак не потребуватиме їхніх послуг. Наостанок Генрі висловив сподівання, що місіс Тикнор допоможе подружжю знайти інше місце, однак рекомендацій він їм не дасть.

Місіс Тикнор нічого не відповіла, на її обличчі не відбилося жодної емоції. По хвилі вона лише спитала, де її сестра та чи можна з нею поговорити. Ідучи коридором, вони зустріли покоївку, котра саме впускала в будинок лікаря. Генрі відправив місіс Тикнор до кухні, а сам, коротко привітався з лікарем і залишив його з покоївкою, котра повела його до кімнатки за коморою, де, за словами Бурджесса Нокса, лежав містер Сміт.

Увечері, під час обіду з Лілі Нортон та істборнським другом розмова точилася навколо політики та літератури. Лілі була, як ніколи, чарівною й інтелігентною. Узявши до уваги наполегливість, із якою вона вчора поверталася до обговорення трагічної долі Констанс Фенімор Вулсон, а також її інсинуації з приводу того, що він нібито кинув подругу саму у Венеції, прирікши на страждання та смерть, Генрі подумав, чи саму Лілі Нортон, бува, хтось не покинув, чи, може, вона боїться, що це неминуче станеться. Те, що вона й досі була неодружена й не заручена ні з ким, хто зумів би надати їй відповідні можливості для вияву її неабиякого хисту та шарму, на його думку, було помилкою, фатальність якої з роками тільки збільшиться. Генрі дивився на Лілі через стіл і розумів, що штучно виплекана нею аристократичність убила інші якості, що були б для можливого претендента на її руку більш привабливими. Подумалося, що Констанс могла б написати про неї чудовий роман.

Лікар повернувся вранці й оголосив випадок безнадійним. Він сказав, що містер Сміт протягом багатьох років щодня вживав алкоголь і, якщо зараз припинить, його страждання будуть неймовірними. Місіс Тикнор приїхала з чоловіком і сказала, що вони вдячно приймають щедру пропозицію Генрі, бо Сміти не мають і пенні. У них немає ніяких заощаджень. Усі гроші йшли на пиятику, вони навіть заборгували кільком торгівцям у Раї. Місіс Тикнор говорила уривчасто, а її чоловік ніяково стояв поруч, тримаючи в руках капелюха.

Смітів і їхнє майно було зібрано. Генрі подумав, що зараз вони є просто двома цілком розгубленими жертвами, що і слова не можуть сказати на власний захист, навіть місіс Сміт змирилася з неминучим і не піднімала на колишнього господаря очей. Він знав, що вони вже не знайдуть собі роботи, що, коли виплачені ним гроші скінчаться й найближчі родичі не зможуть допомогти, подружжя опиниться на краю прірви. Генрі подумав, що Сміти, котрі стільки років вірно йому служили, тепер пропадуть, але він віддав би усе, щоб тільки вони зникли з його дому.

У листі він розказав про цей випадок зовиці, та більше нікому не відкрився. Генрі писав, що це було жахливо, страшенно соромно, бридко та незручно. Потім прийшло усвідомлення того, що доля Смітів скоро стане відомою кожному мешканцю Рая. Хоча тут їх і не любили, Генрі знав, що швидкість, із якою їх було звільнено, призведе до того, що на нього витріщатимуться на вулиці.

Цей епізод і кілька наступних тижнів, доки він жив без слуг і харчувався в місцевому заїзді, сповнили його душу смутком і гіркотою, від якої вилікувати могла тільки робота. Ранками він сидів перед навстіж відчиненим вікном вітальні, купаючись у сонячному промінні, та перечитував написане вчора. Вітальня виходила на охайний зелений газон, і Генрі залюбки спостерігав за Джорджем Ґеммоном, який працював у тіні від старої шовковиці. Пізніше, прогулюючись садом, він радів, що від навколишнього світу, його захищають високі стіни довкруж Лемб-Хауса.

Глава 9

Березень 1899 р.

ТЕПЕР НІЩО НЕ ДАВАЛОСЯ йому просто. Ніщо з побаченого та почутого у цій першій за п’ять років життя в Англії подорожі не здавалося новим і свіжим, таким, із чого можна було б чудуватися, що берегти у пам’яті. У Парижі він зустрів Розину та Пей Еммет — дочок Елен Темпл, сестри Мінні. Обидві народилися вже після смерті Мінні і знали про неї переважно зі світлин, що, фактично, не рахувалося. Дівчата були зовсім різними. Розина була симпатичнішою та більш говіркою, а менша і дещо приземкувата Пей — більш довірливою та тихою, ніж її сестра. Її амбіції художниці виявлялись у всьому, навіть у гострих зауваженнях під час оглядання картин у галереї, а потім і вуличного життя, що його обидві сестри протиставляли полотнам, вважаючи останні більш артистичними та красивими.

Іноді в їхніх розмовах Генрі вчувався голос Мінні Темпл. Він заздрив дівчатам: тому що їм бракувало сором’язливості, тому що вони були такі впевнені в оригінальності не таких уже й оригінальних, але повних завзяття своїх американських голосів, тому що вони не були обтяжені знанням, як їм здавалося, позбавленої трагедій власної історії.

У свої п’ятдесят шість він уже міг собі дозволити засуджувати будь-що і не хвилюватися з цього приводу, а Пей Еммет грайливо наполягала, що цим він лише наслідує лікаря Слоупера з «Вашингтонської площі»[49], який подорожує Європою зі своєю нещасливою та погано освіченою дочкою. Генрі засуджував дівчат за їхній акцент і, доки вони переходили з одного музею до іншого, постійно виправляв їхню вимову. Коли, скажімо, Розина захоплено дивилася на прикраси, виставлені у вітрині паризького ювеліра, Генрі негайно її виправляв.

— Ювелір, а не ювілір.

А коли дівчина погодилася, що сучасні американки неправильно вимовляють глосні, він відповів:

— Голосні, Розино, а не глосні!

Сестри, яким, очевидно, подобалися нетерпимі зауваження родича, почали спеціально перекручувати власну вимову, щоб тільки подратувати його вибагливий слух. І тоді вони більше, ніж у будь-який інший час, нагадували Генрі покійну тітоньку, яка полюбляла подібні сутички, насолоджуючись кожною в’їдливою реплікою та її ефектом. Дівчата вміли наполягти на своєму, не сварячись із ним, а лише злегка підсміюючись, пропускаючи приголосні чи вживаючи сучасні ідіоми, від яких він просто шаленів. Коли одного ранку Пей оголосила, що мусить піднятися нагору, щоб прилаштувати волосся, Генрі спитав у неї: «Прилаштувати до чого чи прилаштувати куди?».

Париж мав іще більш чудовий вигляд, ніж під час інших візитів Генрі, та за цією чудовістю він відчував щось іще, і воно йому страшенно не подобалося. Однак йому вистачило мудрості не обговорювати цього з сестрами Еммет. Генрі вподобав те, як невинно та сторожко вони сприймають кольори, перспективу, текстуру, як радісно показують йому й одна одній деталі, як захоплено купаються в грандіозності цього міста. Кілька разів, коли Пей Еммет зненацька змовкала, припиняла жартувати й занурювалась у подібний до замріяності стан, жадібно вбираючи очима якусь сцену, і могла миттю розсердитись, якщо її відволікали, йому здавалося, що над ними пропливає дух Констанс Фенімор Вулсон, безтілесний і самозаглиблений, залюблений у тіні та навіювання так само, як Мінні Темпл — у світло та буяння.

Отож, кузини розбуркали спогади про давні події. Часом вони були так захоплені тим, що бачили, частинкою чого були тут і зараз, що не помічали смутку, навіяного Генрі пам’яттю. Їхню байдужість він сприймав із полегшенням і вважав її радше чарівною, бажаючи, щоб і дехто з його давніх друзів, які вимагали до себе надто великої уваги та надто прискіпливо спостерігали за ним, перейняли в дівчат Еммет такий стиль спілкування.

Залишивши сестер самостійно продовжувати подорож Європою, Генрі переїхав на південь і зрозумів, що може чудово прожити без багатьох своїх друзів. Тут він пізнав радість нерегулярного листування з ними та навчився цінити кожну рідкісну звістку про їхні життєві події. Але заночувавши в Марселі й усвідомивши, що наступного дня опиниться у дружніх обіймах, Генрі відчув, що легко міг би обійтися без відвідин маєтку Поля і Мінні Бурже, бо зовсім не бажав бачити цих своїх давніх друзів. Тягар слави та добробуту обтяжив Поля двадцятип’ятиакровою ділянкою землі на гірському схилі Рив’єри, що являла собою маєток із парком, де густо росли сосни і кедри, та безліччю чудових краєвидів. А ще він нагородив його надмірним зацікавленням у своїх власних опініях, які, загострені антисемітизмом, зробилися неприємно негнучкими й авторитарними.

У маєтку був іще один гість — якийсь молодий французький прозаїк. У перші дні свого гостювання Генрі робив усе, щоб тільки не обговорювати Золя чи справи Дрейфуса[50] з Полем, Мінні чи іншим гостем, адже відчував, що його власні погляди на предмет можуть суттєво відрізнятися від поглядів господарів. Він підтримував Золя і, тим паче, Дрейфуса, тож не бажав і чути упереджених думок і суджень подружжя Бурже. Відчувалося, що витончений смак і розкіш, у якій вони жили, чудово співіснують у їхніх душах поруч із забобонами та ненавистю, характерними для тих, хто підтримує політику нелібералізму. Англійці, на думку Генрі, були поміркованішими в поглядах, і їхні політичні переконання не так очевидно залежали від особистих обставин.

Генрі здавалося, що він знає Бурже, як власноруч створеного героя. Він знав його натуру та культурний рівень, його расову та типологічну приналежність, його марнославність і снобізм, його захоплення ідеями й амбітність. Але все це здавалося геть незначущими дрібничками, порівняно із загальним враженням неповторної та глибокої особистості, що його Поль умів справляти на людей. Однак мало хто знав, що насправді він є іще глибшим, різнобічнішим, приємнішим і цікавішим, ніж це видається.

Але Генрі, який так уважно спостерігав за другом, також знав, що Бурже зовсім не зважає на нього і, якби його попросили охарактеризувати Генрі, не був би точним і детальним у своїх оцінках. Його, за відчуттям Генрі, не цікавили затаєні якості людини чи її думки. І це, коли гостювання в Бурже добігло кінця, дуже його втішило. Генрі, навченому мистецтва приховувати свої почуття та судження, було приємно залишатися невидимим навіть для тих, кого він знав дуже давно. Він охоче слухав, завжди був готовий це робити, але майже ніколи не розкривав робочих моментів, своїх глибинних почуттів і думок, витворів уяви. Іноді Генрі думав, що безвиразність ліпша за маску. Вона спрацьовувала в обох напрямках: на оточуючих і на тебе самого. Тому, залишивши маєток Бурже і продовживши свою подорож до Венеції, він уже не переймався можливістю колись іще зустрітися зі своїми друзями — господарями маєтку.


ВІН НЕ ЗАБУВ, як сильно любив Італію, та побоювався, що зробився надто старим і вередливим, аби знову потрапити в полон її чарів, або, що ця країна, через наплив туристів і з плином часу, втратила левову частку свого колишнього шарму. Генрі непорушно сидів у вагоні потяга, що вже на три години затримався з відбуттям із Вентімільї, і дивився на очолювану гуртом угодованих німців туристичну юрбу, що безперестанку совалась і сердито скаржилася. Він багато чого віддав би, щоб просто звестися на ноги й упевнено перетнути кордон, а багаж нехай би їхав на возику, що його штовхав би позаду господаря Бурджесс Нокс. Тепер Генрі нетерпеливилося залишити Францію за спиною і якнайшвидше потрапити в обійми Італії. Італійці — відкриті та безпосередні, вишуканість манер сприймається ними як належне. Коли ж, нарешті, Генрі сів у фотель неподалік від вікна у своєму готелі в Генуї, вдихнув італійське повітря, від якого в душі зринули старі спогади, відчув себе таким спокійним і цілковито щасливим.

А коли він пізнього вечора прибув до Венеції, то відчув, що ні наплив туристів, ні час не зуміли зруйнувати особливої атмосфери цього міста: суміші смутку та досконалості. Від залізничної станції до Палаццо Барбаро Генрі поплив у гондолі, що долала звивистий шлях розгалуженнями міських каналів, але майже не впізнавав навколишніх краєвидів. Ці водні подорожі влаштовувались урочисто і з певним елементом театральності, так, ніби пасажира мали доправити до його останнього прихистку. Але потім, коли суденце сповільнювало рух, м’яко підпливало до кам’яного муру та глухо вдарялось об пристань, перед очима поставала інша Венеція, повна болючих розкошів, безсоромного блиску, велетенського простору, що в десятки разів перевищує людські потреби.

Венеція була перевантажена старими голосами, образами та уламками спогадів; вона несла в собі тягар одвічних чужоземницьких таємниць, наслідків немилостивої фортуни та біль розбитих сердець. П’ять років тому, упорядкувавши справи своєї подруги Констанс Фенімор Вулсон, Генрі поїхав звідси, думаючи, що вже ніколи не повернеться до цього міста. Скидалось на те, що вони з Констанс у своїй картярській грі з Венецією поставили на кін надто багато, і в підсумку вона втратила все, а він втратив її. Слава цього міста більше не була для Генрі чимось абстрактно історичним; тепер він уважав, що краса та велич Венеції дорівнюють її підступності та жорстокості. Доказом цього для Генрі стало несподіване вбивство його подруги.

Користуючись із гостинності Кертесів, він працював над новою оповіддю в одній із задніх кімнат Палаццо Барбаро, стелю якої прикрашав помпезний розпис, а трохи потріскані та підштукатурені стіни було затягнуто у старовинний блідо-зелений дамаський шовк. Усього через кілька кімнат від нього в усій своїй пишноті сяяв Ґранд-Канал. Якщо вийти на балкон, як він уже багато разів робив раніше, то можна буде побачити величну шпилясту будівлю церкви Санта Марія делла Салюте, зубчасті підставки під статуями, що її увінчують, а ще широкі сходи, схожі на пишний кринолін жіночої спідниці. Можна буде подивитися трохи ліворуч і вгору й мало не осліпнути від краси Палаццо Даріо, оздобленого дивовижними мармуровими медальйонами та скульптурними колами, такими довершеними, мініатюрними та вишуканими.

Але на півдорозі від делла Салюте до Палаццо Даріо його погляд, як завжди, зачепиться за темні готичні вікна Палаццо Каста Семітеколо — і тоді Венеція враз розгубить усю свою принадливість, відкине карнавальну маску і стане реальною, важкою для споглядання, повною жахіть. Саме з вікна на другому поверсі цієї будівлі п’ять років тому викинулася на тротуар Констанс Фенімор Вулсон.

Уперше вони зустрілись у Флоренції 1880 року, коли Генрі писав «Жіночий портрет». Йому було тридцять сім, їй — сорок. Вона мала при собі рекомендаційного листа від Генрієтти — сестри Мінні Темпл. Вона була знайома з усім, що вийшло з-під його пера, а він не прочитав жодного її твору. Було так багато американок, які подорожували Європою і мали рекомендаційні листи до нього, що Генрі міг би скласти з них грубезний том, який, на його думку, був би значно цікавішим за більшість із тих, про кого в тих листах ішлося. Серед його відвідувачок було чимало дам-письменниць, які залюбки б написали «Дейзі Міллер» і охоче розповідали Генрі про свої наміри невдовзі спромогтися на щось не менш вартісне.

Те, що Констанс була глухою на одне вухо, цікавило його тією ж мірою, що й дратувало її. І саме завдяки цій обставині, Генрі помітив щось, на що в іншій ситуації міг би звернути увагу набагато пізніше. Констанс була надзвичайно самодостатньою та самостійною, здавалося, її абсолютно не турбувало, яке враження вона справить на Генрі, чи буде він нею задоволений. Ця жінка, до певної міри,— і це видавалося йому незвичним,— жила у власному світі. Генрі, котрий показував їй місто, не здивувався, коли Констанс забажала уникати традиційних для відвідування місць, але брак у неї зацікавлення життям англосаксонської громади Флоренції та відмова бути відрекомендованою його друзям і знайомим із флорентійського вищого товариства викликали у нього щирий захват. Вона спокійним голосом сказала, що потребує на власний розсуд розпоряджатися своїми вечорами; їй буде важко адаптуватись у компанії багатьох людей, і зовсім не має значення, наскільки багатими чи впливовими вони є.

Він не міг би сказати, що її відгуки про церкви, фрески та картини вирізнялися справжньою оригінальністю. І все ж таки, свіжість думок, безпосередність у висловленні власних уподобань і неприйняття, а також її здатність до нерозуміння та спантеличення були для Генрі настільки цікавими, що він охоче супроводжував Констанс у її ранкових прогулянках містом. Через два роки, прочитавши «Жіночий портрет», вона помітила, про що довірливим тоном йому і сказала, майстерність, із якою Генрі вдалося зобразити американку, відкриту й допитливу, повну власних ідей стосовно Італії, в якій опинилась уперше, і під обережним, але несхибним керівництвом свого connoisseur[51] — чоловіка з обмеженою фінансовою спроможністю, училася розуміти красу. Генрі використовував це її враження, проектуючи його на деякі свої попередні роботи, іноді вносячи необхідні зміни в той самий день, коли блукав містом зі своєю новою підопічною американкою. Отак і вийшло, що Ізабель Арчер бачила те, на що дивилася Констанс Фенімор Вулсон, і напевно могла б відчути те, що відчувала Констанс, якби Генрі вдалося точно визначити її відчуття.

Вона по-дружньому кпила з його природженої культурності, приналежність Генрі до родини Джеймсів захоплювала її так само, як і Ньюпорт, Бостон, а також його мандри Європою. Констанс — троюрідна племінниця Джеймса Фенімора Купера — мала доступ до Америки, якої йому ніколи не судилося пізнати. Вона розказувала, що і в Огайо, і у Флориді постійно мала справу з грубістю та дикістю. А потім, погрозливо до нього всміхаючись, зауважила, що коли він раптом вважає її селючкою, то вона мусить нагадати, що, коли Генрі, першим із Джеймсів, ступив на італійську землю, її троюрідний дід уже там якийсь час жив і навіть написав книгу про Флоренцію.

Беручи до уваги походження Констанс, Генрі вважав дивним її надмірну та якусь навіть болючу незалежність. Вона зустрічалася з ним уранці, а після обіду годинами ходила довколишніми пагорбами, пізнього ж вечора багато читала та писала. Щоразу, коли вони бачились, Констанс мала нові погляди на Флоренцію, ділилася своїми найсвіжішими враженнями та була готова неупередженим оком подивитися на все, що він хотів їй показати.

Генрі не розповідав про неї у своїх листах до батьків, сестри Еліс чи брата Вільяма. На той час усі вони були готовими відреагувати на найменший натяк на амурну пригоду, що могла б спричинитися до його одруження. Він знав, що кожен його рядок уважно вивчається з метою знайти бодай щось, що допомогло б їм зрозуміти, до кого лежить його серце. Але в ті роки зголоднілі до новин бостонські родичі вважали серце Генрі кам’яним і сухим, як пустеля.

Шляхи Констанс і Генрі знову перетнулись у Римі, а потім — і в Парижі. Протягом кількох наступних років вони листувались і читали публікації одне одного. Часом він був надто захоплений роботою чи листуванням із кимось іще, та, пишучи їй листа, раптом відчував пробудження своєї давньої зацікавленості в її товаристві й тоді писав до Констанс знову, навіть не дочекавшися відповіді на попередній лист. Генрі розумів, що цей сплеск інтересу після тривалої мовчанки непокоїть товаришку, змушуючи її хвилюватися. Вона стала його найрозумнішою читачкою, а після того як Генрі вирвав у неї обіцянку знищувати його листи, зробилася й найбільшою конфіденткою, дотепною та гострою на язик. Тому, коли Констанс приїхала до Лондона,— на той час вони з Генрі вже були знайомі понад три роки,— вона стала його постійним, найбільш довіреним, відлюдькуватим і секретним другом.

Але вони ніколи не говорили між собою ні про особисте життя одне одного, ні про свої таємниці. Він розповідав їй про своє писання та родичів, а вона робила зауваження, що могли б вважатись особистими хіба тільки в тому сенсі, що належали до витвору її виняткового розуму; вони завжди здавалися дуже приватними, попри те, що могли стосуватися найзагальніших і абстрактних речей. Констанс не розповідала йому про свою роботу, але випадково Генрі дізнався, що по закінченні кожної книги вона переживає нервовий зрив, що супроводжується постійним страхом. Зима була для неї найгіршим часом. Темні дні та холод уганяли її в депресію, іноді таку сильну, що Констанс не вставала з ліжка, не могла нікого бачити, навіть його, не мала здатності працювати. Дуже швидко він виявив, що в такі дні вона не бачила жодної перспективи, хоча й намагалася приховати від нього справжню глибину та всеосяжність своїх страждань. Констанс, завжди готова бути йому справжньою товаришкою та компаньйонкою, замикалася в собі, ховалась у власному мовчанні. Генрі ніколи ще не зустрічав людини, в якій обидві ці якості виявлялися так разючо. Він знав, що може їй довіряти, може залишатися дуже близьким їй, але водночас і перебувати на певній відстані, якщо цього захоче. Вона мала звичку раптово від нього йти, ніби передчувала можливість того, що Генрі якимось чином її зневажить, і не зауважить її болю та приниження. Їхні стосунки аж ніяк не можна було назвати простими. Іноді він був упевнений — і це його захоплювало — в тому, що зовсім її не знає, не розуміє, що було причиною її рвучких прощальних жестів: її вразливість, бажання усамітнитись, страх чи, може, це все разом.


У ЛЮТОМУ 1884 РОКУ, одного вечора, у Лондоні Генрі пішов із місіс Кембл подивитися на італійського актора Сальвіні у ролі Отелло. То була модна вистава модного режисера, у залі були люди значно багатші за місіс Кембл і її супутника, із титулами та вродою, якими ні вона, ні Генрі не могли похвалитись, але ця пара виявилася наймоднішою, бо глядачі тільки й витріщалися, тільки й слідкували за видатною актрисою та автором «Жіночого портрета», котрий її супроводжував.

Місіс Кембл поводилася з ним трохи зверхньо, а Генрі постійно робив компліменти її гострому розуму, захоплено її слухав, адже вперше побачив цю жінку на сцені, коли ще був фактично юнаком. Вона знала, що всі навколо бажають знати, що вона йому говорить, і тому то майже кричала, то стишувала голос до шепоту. Місіс Кембл до когось кивала, із кимось перемовлялася  кількома словами, та ні перед ким не зупинялася. Натомість, вона велично рухалася крізь натовп, прямуючи до їхньої ложі, самим лише виразом очей даючи знати, що нікому не вільно до них приєднатись.

За мить до того, як світло почало згасати, Генрі помітив Констанс Фенімор Вулсон, яка сідала на своє місце. Це було типовим виявом її поведінки — не сказати йому, що збирається до театру, хоча вони й бачилися лише кілька днів тому. За весь час, доки вона перебувала в Лондоні, вони разом не відвідали жодного громадського місця. Її самотня поява в добірному товаристві, де ніхто не з’являвся без компаньйона, заскочила Генрі зненацька. Констанс мала стурбований, навіть дещо пошарпаний вигляд і зовсім не була схожою на успішну письменницю з давньої американської родини, котра об’їхала мало не весь світ. Із його ложі вона здавалася компаньйонкою котроїсь із леді чи, може, гувернанткою. Генрі не знав, чи Констанс його помітила.

Доки він спостерігав за історією ревнощів і зрадництва, що розгорталася на сцені, раптом на думку спала інша, більш особиста, версія аналогічних подій. Можна було б дуже легко вдати, що він не бачив Констанс, але, якщо вона його помітила, а, як правило, він це відчував, вона помічала все, і якщо у неї виникне бодай найменша підозра стосовно того, що він уникає її, Генрі знав, наскільки глибоко це її вразить і як болісно, мовчки плекаючи свою образу, Констанс переживатиме та гірко мучитиметься всю лондонську зиму.

В антракті він перепросив місіс Кембл і вийшов із ложі, попрямувавши крізь натовп до партеру, де і знайшов Констанс, котра сиділа на своєму місці, переглядаючи текст «Отелло». Та щойно він опинився поруч і вона подивилася на нього знизу-вгору, Генрі побачив її розгубленість. Констанс, вочевидь, не знала, що робити, а коли він заговорив, виявилося, що вона його не чує. Він усміхнувся і жестами показав їй іти за ним. Торуючи шлях до ложі, Генрі відчував, що місіс Кембл не зводить ворожого погляду з нього та його супутниці.

Коли він знайомив жінок, Констанс мала ще більш самотній вигляд, ніж коли сідала на своє місце на початку вистави. Доки вона намагалася щось сказати місіс Кембл, Генрі зрозумів, що його початкове враження було точним: товаришка, дійсно, занурилась у характерний для її періодів болю стан глибинної самотності та меланхолії, що, здавалося, затьмарили всі її інші якості. Проте, місіс Кембл ніколи не страждала від самотності, тому, варто було їй здогадатися, що Генрі збирається запросити подругу приєднатися до них у ложі, актриса негайно відвернулася від них, утупившись озброєним окулярами поглядом у віддалений кінець глядацької зали.


УПРОДОВЖ НАСТУПНИХ ДВОХ РОКІВ він продовжував бачитися з Констанс і листувався з нею, коли вона жила поза Лондоном. Генрі слідкував за нею здалеку, особливо уважно, коли його сестра Еліс приїхала до Англії, але Констанс тримала його на відстані, бо не хотіла бути для нього тягарем, бодай у чомусь від нього залежати, натомість постійно згадувала про те, що збирається багато працювати та подорожувати, не даючи йому забути про її знамениту незалежність. Йому заборонялося її жаліти, заборонялося дізнатися про неї більше, крім, хіба що пристрасної суперечливості її натури, підкресленої двома неспростовними фактами — Констанс була неймовірно розумною та дуже самотньою.

Слух її погіршився, тому, коли він говорив, їй доводилось уважно стежити за його губами та всім обличчям, аби зрозуміти, про що йдеться. Її лице тепер було стурбованим і серйозним, особливо тоді, коли Генрі розповідав про свої наміри кудись поїхати, а надто коли говорив, що невдовзі може вирушити в подорож. У той час найчастіше він збирався до Італії. Так хотілося швидше закінчити книгу чи серію оповідань і, нарешті, відчути себе вільним. Ці наміри були природною частиною його вдачі, тож Генрі забував про них майже одразу, легко змінював чи взагалі відкидав, ні з ким не радячись, нікого не повідомляючи. Та поступово він почав усвідомлювати, що Констанс, із якою він обговорював свої плани, на самоті ретельно обмірковує кожен із них. Кілька разів Генрі помічав її здивування і навіть помірне роздратування, коли виявлялося, що він змінив думку, не порадившись із нею. Поступово він почав розуміти, що, залишившись на самоті, вона довго розмірковує над усім, що він сказав чи написав. Для Констанс Генрі залишався такою самою таємницею, як і вона для нього, але вона, було схоже, витрачала значно більше сил, аби її розкрити чи бодай наблизитися до розгадки, ніж він коли-небудь міг подумати.

Коли вона почала влаштовувати свій від’їзд із Англії та повернення до Флоренції, Генрі наполіг на тому, щоб Констанс познайомилася з його тамтешніми друзями й увійшла до, хай і дуже вузького, флорентійського товариства. У відповідь вона усміхнулась і заперечливо похитала головою.

— Я бачила вдосталь американців в Америці, англійців в Англії і сумніваюся, що італійці зацікавляться моєю скромною персоною. Ні, ліпше я працюватиму, ніж марнуватиму час за чаюванням, краще гулятиму пагорбами, ніж убиратимусь для вечірніх візитів,— сказала вона.

— Я хочу, щоб ви познайомилися із двома чарівними та дуже серйозними людьми,— відповів він.— Вони й самі не дуже вільно почуваються в товаристві. Я не бажаю, щоб ви були цілковито залежною від милості англосаксонської громади.

— У такому разі,— відповіла Констанс,— мені не потрібно буде більше нічого, тільки познайомитися з вашими друзями.

Складаючи листа своїм друзям, у якому він просив їх забезпечити міс Вулсон, яка повертається до Флоренції, певний комфорт у товаристві, Генрі йшов на деякий ризик, що був для нього новим, адже в Англії йому не доводилося ні про що подібне просити для Констанс. Він розумів, що його давній друг Френсіс Бут і його дочка Ліззі разом із значними коштами привезли зі свого рідного Бостона до Беллосгардо — пагорба, що височить над Флоренцією,— всю свою рафінованість і традиційність. Це були прості у смаках і звичках люди. Якби не ця простота, на думку Генрі, батьків композиторський і доччин малярський таланти могли б підняти їх на дуже поважні висоти. Цим людям бракувало амбітності та цілеспрямованості, однак вони компенсували їх вишуканим смаком і вибірковою гостинністю. Генрі знав, що на американку з манерами та родоводом Констанс чекає теплий прийом.

Імовірність того, що вони одне одному не сподобаються, була дуже малою. Ліззі, котрій уже виповнилося сорок, нещодавно одружилася з богемним художником Френком Дювенеком, що дозволить Френсісу Буту, котрий присвятив усього себе дочці, опікуватися гостею, віддаючи їй свій час і енергію. Єдиним ризиком, на який Генрі наражався, знайомлячи Констанс із Бутами, полягав у тому, що вона могла сподобатися їм більше, ніж він, і що, коли на Беллосгардо звечоріє, вони всі разом почнуть обговорювати його самого, дійшовши певних висновків, які згуртують їх супроти нього.

Генрі собі не лестив. Він знав, що спочатку Констанс буде вкрай обережною, дуже стриманою та передбачливою, але й розумів, що старий Френсіс Бут надзвичайно зрадіє новому співрозмовнику, хоча й намагатиметься, по можливості, обмежитися обговоренням старовинних монет, дорогоцінного Дамаску та давно забутих італійських композиторів. Однак він знав і те, що Ліззі Бут, із якою Генрі познайомився у Ньюпорті двадцять п’ять років тому, дуже хотіла вийти за нього заміж і не приховувала цього бажання ні від нього самого, ні від його сестри Еліс, із якою всі ці роки листувалась, а її батько регулярно писав до Вільяма. Тож, Генрі розумів, варто лише Констанс оселитися на Беллосгардо й опинитися під опікою Бутів, вони дізнаються про те, чого ніхто у світі не знає: наскільки часто він із нею бачився та як багато для нього важить її дружба. А потім, ураховуючи їхню наближеність до родини Джеймсів, вони неминуче зацікавляться, чому про ці довірливі стосунки раніше ніхто і словом не обмовився. Не може бути, щоб вони не захотіли поговорити про це з Констанс.


ПІСЛЯ ТОГО ЯК КОНСТАНС оселилась у Флоренції і, як повідомили Генрі, багато разів бачилася з Френсісом Бутом і його дочкою Ліззі, він отримав від неї листа, що вражав своєю відвертістю та надто особистим тоном. Констанс писала, що перебування в Беллосгардо, у помешканні Бутів було їй дуже приємним, аж доки під час третього чи четвертого візиту вона не зауважила однієї речі. Неприємне відчуття не полишало її весь час, аж доти, доки вона розпакувала свої книги й упевнилась у тому, що не помиляється. «Приміщення дому на Беллосгардо,— писала вона,— було дуже точно зображено в „Жіночому портреті“». Кімната, в якій її щоразу приймали, являла собою точну копію планування й оздоблення того, що так точно та детально описав Генрі у своїй книзі. Там були ті самі портьєри та гобелени, скрині та комоди, латунь і порцеляна, не кажучи вже про картини та глибокі, прегарно оббиті крісла, що наповнювали парадну вітальню Ґілберта Осмунда з його повісті.

«І не тільки це,— писала вона напівзвинувачуючи,— і самого старого дуже точно зображено в романі». Авжеж, він мав чудове, наче майстерним скульптором виліплене, довгасте обличчя, і так, його єдиним недоліком була ледь помітна загостреність, підкреслювана формою його бороди. «Іноді,— писала далі Констанс,— коли батько й Ліззі говорили одне з одним, у неї виникало враження, ніби вона присутня при діалозі Ґілберта Осмонда та його дочки Пенсі. Ви познайомили мене з двома героями вашої книги,— стояло в листі, і я вам вдячна, та цікаво, чи й мене ви плануєте зобразити у своїй історії з продовженням».

Генрі не відповідав кілька тижнів, а коли спромігся до неї написати, то не знайшов у собі сил прокоментувати її зауваження щодо Бутів і їхньої схожості з героями «Жіночого портрета». Він закінчив свого листа прохолодно, знаючи, що вона обов’язково це помітить, і міг лише сподіватися на те, що Констанс, ураховуючи також і затримку з відповіддю, відмовиться від обговорення джерел повісті, перевівши цю тему до світу не сказаного, в якому вони обоє досі так добре почувалися, який був їм обом знайомим і бажаним прихистком.

Однак йому було дуже цікаво, які стосунки склалися в неї з Бутами та Френком Дювенеком. На думку спав сюжет про літнього джентльмена-американця, який мав особистий дохід і витончені манери та жив із дочкою в Європі. Вони обоє, за задумом Генрі, мали вступити у шлюб: спочатку дочка, а згодом — і батько, щоб не потерпати від самотності. Їхні обранці, подумалося, мусять бути між собою таємно знайомими чи от-от познайомляться. Генрі зрозумів, що чинить саме те, у чому його звинуватила Констанс — вводить її у сюжет своєї прози, бажаючи подивитися, чи пасуватиме вона до інших його героїв (батька та дочки з «Жіночого портрета») і що з того може вийти. Він облишив цю ідею, не бажаючи давати їй підстав для спекуляцій щодо причин, які змусили Генрі познайомити її з Бутами, а також подумавши, про те, що він міг би побачити на своєму шляху до Флоренції, запросто могло б виявитися набагато цікавішим за будь-які витвори уяви.

Констанс винаймала для себе будинок на Беллосгардо, що мав мелодійну назву Каса Річіері-Коломбі, височів над містом і мав багато місця та чудовий сад. Але, коли у грудні Генрі приїхав до Флоренції, змусивши Констанс і Бугів пообіцяти, що вони не повідомлять про його присутність нікого зі знайомих, товаришка ще не вселилась у свою віллу, а жила в помешканні поблизу Бутів, якраз навпроти Каса Річіері-Коломбі. Вона запропонувала йому свій порожній будинок, і Генрі прийняв запрошення.

Отак і сталося, що він жив у її майбутньому домі, мало не щодня з нею бачився і дозволяв опікуватися його господарчими справами, а ніхто зі знайомих у Флоренції і гадки не мав про його присутність у місті. Бути знали, та вони були надто зайняті підготовкою майбутніх пологів Ліззі, котра чекала на народження дитини найближчим часом. Та це, однак, не завадило Френсісу Бугу піднятися на Беллосгардо, щоб відвідати Генрі.

Виняткова культурність Френсіса Бута супроводжувалася дуже м’яким характером. Він, здавалося, не був здатним ні ображати, ні ображатися. Коли «Жіночий портрет» вийшов друком і стало ясно, що і він, і його дочка та будинок відверто використані у книзі, а головний злодій має його власне обличчя, Френсіс Бут не висловив авторові свого протесту, а, як здалося Генрі, щиро звеселився. Цей чоловік був добропорядним жителем Флоренції, як перед тим і Ньюпорта та Бостона; мати його за господаря чи гостя було однаково приємним для будь-кого. Попри свою м’якість і вихованість, він умів справити враження людини, чия присутність є доцільнішою за присутність усіх інших, хоча ніколи на цьому не наголошував, бо вважав це очевидним.

Старий, плечі котрого огортала шаль, опустився в м’який фотель у парадній вітальні Каса Річіері-Коломбі. Генрі зауважив котячу граційність його рухів, красиві тонкі пальці та лице, що, попри любов Френсіса до смачної їжі, з роками зробилося дивно аскетичним.

— Ми полюбили вашу товаришку міс Вулсон,— сказав він.— Вона вирізняється рідкісною чарівністю й інтелігентністю. Ми з Ліззі від неї у захваті.

— А вона, гадаю, захоплена вами,— відповів Генрі.

— У неї такий гострий розум, ви знаєте, і ця мила манера залишати наше товариство так, ніби від того залежить усе її життя. Нам завжди хочеться побути з нею довше, та в неї постійно є якась робота. І що то за робота...

Очі Френсіса Бута блищали, коли він говорив про Констанс.

— Авжеж, ми чудово розуміємо, що її дружбою завдячуємо тільки вам. Вона надзвичайно вами захоплена, так вам довіряє.

Коли його друг схрестив ноги, Генрі помітив, якими красивими були його черевики, якими тонкими — ступні. Генрі хотів змінити тему розмови, повернувшись до обговорення Ліззі та її цікавого стану, однак він уже про це запитував на початку бесіди, коли Френсіс тільки прийшов. І все ж таки, він спробував знову.

— Ви ж передасте мої найщиріші вітання Ліззі,— сказав він.

— Я все їй розповідаю, ви ж знаєте,— Френсіс іще раз усміхнувся.— Ми обоє хвилюємося за Констанс. Там є такі глибини, в які нам удалося тільки зазирнути, але загальну ідею ми чудово зрозуміли.

— Так,— сказав Генрі,— Констанс дуже непроста і глибока людина.

— Але вона страждає, і, напевно, більше, аніж на це заслуговує її величезна обдарованість,— вимовив Френсіс суплячи брови.— Але їй пощастило зустріти вас, і ми теж вважаємо, що це — справжнє везіння.

Генрі дивився на нього порожніми очима.

— Ми з дочкою помітили в ній значні зміни, що сталися протягом останніх тижнів, коли стало напевне відомо, що ваш приїзд не відкладеться. Знаєте, вона зробилася щасливішою, почала вбиратися в сукні світліших кольорів і заусміхалася, що раніше було радше винятком. Це — безпомильні свідчення.

Френсіс Бут замовк, прокашлявся і витяг свого носовичка, а потім відсьорбнув принесеного для нього чаю. Скидалося на те, що він сказав усе, що збирався, гранично чітко висловивши свою думку. Аж раптом він заговорив знову, спочатку заголосно, наче мусив урвати іншого промовця.

— Нам із Ліззі цікаво, чи ви почуваєтеся щасливим у цьому будинку.

— О, так, я просто обожнюю цей будинок.

— І Констанс — зовсім поруч, а це — її будинок чи зовсім скоро ним стане.— Френсіс заговорив значно тихіше, але так, аби Генрі його добре чув.— Авжеж, ніхто не знає, що ви тут, і я не сподіваюся ні на який скандал. Беллосгардо, попри все, залишається свого роду бастіоном.

Він постукав пальцями по бильцю фотеля.

— Ні, проблема полягає в іншому. Що вона робитиме, коли ви поїдете? Саме це нас із Ліззі хвилює. Ми не переймаємося тим, що зараз ви надто часто з нею бачитеся, навпаки, переживаємо, що ви цього не робитимете. Сподіваюся, ви мене розумієте.

— Я зроблю усе, що від мене залежить,— відповів Генрі. Він знав, що це звучить непереконливо, та, коли Френсіс Бут тепло усміхнувся йому, а очі його запроменилися радістю, не виправив себе.

— Не сумніваюся в цьому. Тільки це нам усім і лишається робити,— сказав старий чоловік.

Він допив свій чай і піднявся, щоб іти.


У СІЧНІ, ПІСЛЯ ТОГО як Констанс набула права власності на Каса Річіері-Коломбі, Генрі переїхав до Флоренції. Його дні були нічим не зайнятими, а вечори проходили в товаристві, що його Констанс презирливо уникала. Генрі нудився, а іноді й дратувався, занадто часто бачачи тих самих людей, але виховання змушувало його ретельно маскувати ці почуття, аж доки одного вечора вони самі собою випарувалися. Це сталося, коли він побачив графиню Ґамба, котра, як відомо, мала у своїй власності таємні листи Байрона. Юджен Лі-Гамільтон, охочий до літературних пліток, сказав Генрі, що її присутність нагадала йому про інші таємні листи. Лі-Гамільтон сказав, що Клер Клермон — Байронова коханка і зовиця Шеллі — дожила до глибокої старості. Останні роки вона самотньо проводила у Флоренції в компанії своєї троюрідної племінниці. За словами Лі-Гамільтона, один американець, який божеволів від Шеллі, знаючи, що стара пані зберігає папери обох поетів, розпочав тривалу осаду. А після її смерті він почав діймати племінницю — леді років п’ятдесяти, котра, зрештою, заявила, що, коли він хоче побачити листи, мусить із нею одружитися.

Лі-Гамільтон говорив швидко й уривчасто, ніби переповідав усім відому плітку, навіть не усвідомлюючи, наскільки його слова зацікавили слухача, котрий уважно ловив кожен нюанс схожого на казку сюжету.

Прихований зміст і не вимовлені вголос обставини цієї історії займали розум Генрі ще якийсь час по тому. Щойно повернувшись до свого помешкання, він занотував цю картину: дві чарівливі, хоча й бідні та зганьблені літні англійки — уламки дивної епохи — доживають віку в запліснявілому кутку чужоземного міста, зберігаючи старі листи — своє єдине багатство. Та докладніше обміркувавши основні моменти, він вирішив, що ключ від усієї драми лежить у руках американця, котрий постане відразу у двох ролях: ученого і шукача пригод. Однак ця історія трьох осіб, замкнутих у вузькому просторі драми, повної туманних спогадів і відчайдушних намагань, потребуватиме часу та зосередженості. Її не вдасться написати протягом ранкових годин у Флоренції. Крім того, не можна було зробити сценою подій це місто, бо кожен зрозуміє, що він лише переповідає усім відомий випадок. Тож Генрі подумав, що перенесе дію сюжету до Венеції, а коли ще й отримав чимало запрошень відвідати своїх тамтешніх знайомих, вирішив і собі туди переїхати, щоб як слід попрацювати над оповіддю, від якої передбачав отримати величезне задоволення.


У ВЕНЕЦІЇ ВІН ОСЕЛИВСЯ в кімнатах, які належали його добрій знайомій місіс Бронсон, що розташовувались у темному та вогкому палаццо. І той факт, що колись у них жив Браунінг, не робив ці кімнати теплішими й ніяк не звеселяв Генрі, хоча місіс Бронсон і запевняла його, що історичність помешкання має вирішальне значення. Він пообідав на самоті перш, аніж піти на прогулянку багато разів ходженими вулицями. Коли стемніло і венеційці позаходили до своїх будинків, удруге вони вже не висували з них носа. Венеція видавалася дивною та темно-туманною, і вперше в житті Генрі подумки поцікавився тим, що узагалі тут робить, хоча раніше дуже любив це місто. Може, ліпше було б повернутися до Лондона? Тепер, коли сюжет чітко вималювався у його голові, коли він передивився стільки древніх палаців, у кожному з яких можна було б оселити своїх героінь, Генрі подумав, що легко зуміє відтворити дух минулого, повного таємниць і героїчних учинків, що колись наповнювали ці прикрашені дорогоцінностями, але такі імлисті та негостинні тепер будівлі, де колись буяли веселощі та розваги, а нині панує пустка та розпад, за якими приглядають немічні господарі та вічні вигнанці.

Якось увечері, проминувши Фрарі[52] та перетнувши міст, аби дійти до Ґранд-Каналу, краєм ока на одному з горішніх поверхів він помітив силует жінки, котра стояла спиною до освітленого вікна. Вона з кимось розмовляла; і щось у її зачісці та повороті шиї змусило Генрі завмерти на місці, посеред порожньої вулиці. Коли діалог зробився живішим, йому стало видно, як жінка знизує плечима та жестикулює. Наскільки міг судити Генрі, вона була молодшою за Констанс і мала темніше волосся та ширші плечі, тож, не фізична подібність змусила його згадати про подругу. Ідучи далі, він упіймав себе на бажанні бути присутнім у тій кімнаті, дивитися на ту жінку, чути її голос, уважно слухати кожне її слово, байдуже, про що вона говоритиме. І потім, неспішно крокуючи темною вулицею, обабіч якої за товстими стінами ховалося життя, Генрі усвідомив, що, хоч і прожив на Беллосгардо майже три тижні, він сумує за тамтешнім товариством, він скучив за життям із Констанс Фенімор Вулсон. Йому бракувало її водночас різких і стриманих манер, американського способу життя, що його вона дотримувалася будь-де, аури неповторності, що її надавали Констанс години усамітнення, бракувало її нестримної мрійливості, її захоплення ним, її віри в нього. Генрі бракувало тих кількох годин на день, що вони проводили разом, а головне, йому бракувало тієї особливої тиші, що їм передувала та наставала після їхніх зустрічей. Він вирішив, що або поїде до Англії, або повернеться до Флоренції. Він написав до Констанс, пояснивши вибір, що перед ним стоїть, неповністю усвідомлюючи, що вона неминучо сприйме цей лист як щось подібне до заклику.

Констанс відповіла одразу ж, радо пропонуючи йому окреме помешкання на нижньому поверсі Каса Річіері-Коломбі, звідки він матиме чудовий вид на місто, і буде всього лише на відстані одних вузьких дверей і трьох арок від собору. Там йому ніхто не заважатиме працювати. Якщо з Беллосгардо всю Флоренцію було видно, мов на долоні, знизу за життям пагорба слідкувати не було ніякої можливості. Беллосгардо залишався осторонь міста з його палацами, церквами та музеями. Повертатися туди, після того як він, бувало, на кілька кварталів відходив від річки, було все одно, що йти до будь-якого іншого містечка на вершині пагорба в тосканській долині. Констанс займала більші апартаменти на горішньому поверсі, і вони користувалися послугами тих самих домашніх слуг, а також ділили їдальню та сад. У будинку, крім них, більше ніхто не жив. Цього разу необхідність не розголошувати в місті присутність Генрі у Беллосгардо навіть не обговорювалася. Те, що він живе під одним дахом із міс Вулсон, знало лише кількоро людей, але вони нікому про це не розповідали. Генрі в листах до Вільяма писав тільки про те, що мешкає на Беллосгардо. Ґоссу ж він писав, що живе самотньо і дуже багато працює. У листах до місіс Кертіс вихваляв краєвиди, наголошуючи на тому, що на Беллосгардо він щасливий. Але ні словом не обмовився про те, що це було завдяки гостинності Констанс.

Не розповідав він нікому і про те, що за його відсутності, на превеликий жаль Бутів і лікаря, Констанс занурилась у глибоку меланхолію, майже не вставала з ліжка і страждала, за словами Френсіса Бута, більше, ніж будь-хто міг би собі уявити. Генрі побачив сліди цього стану, коли повернувся, хоча Констанс і намагалася це від нього приховати. Вона була рада, коли він обідав у Флоренції, бо могла провести вечір на самоті. Глухота помітно її дратувала, і, трохи побувши в його товаристві, Констанс із задоволенням ішла від нього.

Але, коли погода поліпшилась і прийшла весна, Констанс стала значно щасливішою. Вона любила свій великий будинок і сад, який починав укриватися квітами, та щодня тривалий час милувалася краєвидами старої Флоренції, що лежала внизу, здавалося, навіть не відчуваючи спокуси вийти за межі свого невеличкого володіння. Тож, вона охороняла власну приватність і шанувала усамітненість Генрі, і за шість тижнів, що їх вони прожили поруч, ці двоє жодного разу так і не з’явилися разом на публіці.

Він напружено працював над історією про папери Шеллі, збережені Клер Клермон і американського відвідувача. Генрі думав, що повернутися до цього прекрасного будинку, у це затишне місце було трохи неправильним, адже це скидалося на те, що він апелює до милості Констанс, якій уже нічого йому запропонувати. Вони обоє знали, що Генрі знову поїде звідси, що для нього це лише короткий перепочинок від усамітнення, від лондонського життя чи від інших мандрівок. Але для неї ця весна, цей будинок і постійна присутність Генрі зроблять цей час найліпшим і найрадіснішим періодом усього її життя. Зараз Констанс перебувала у стані щасливого піднесення, що, на його думку, було наслідком ретельно вивіреного балансу між їхньою взаємною віддаленістю та небажанням спілкуватись із кимось іще. Вона гарно вдягалася, переважно в біле, була уважною до декорування будинку та впорядкованості саду, а також недремним оком слідкувала за справами в кухні.

Одного пізнього полудня, коли вони зустрілися на терасі за чаєм, до Каса Річіері-Коломбі завітала неочікувана гостя — письменниця валійського походження міс Рода Броутон, із якою Генрі познайомився в Лондоні багато років тому. У листі, надісланому з Англії, вона говорила, що зайде з візитом, але не назвала точної дати. Вона, вочевидь, була дуже здивована, зустрівши тут Генрі, але тепло його обійняла.

— Я знала, що ви — в Італії,— вимовила вона.— Про це мені сказали друзі у Венеції, але не сподівалася знайти вас у Флоренції.

Генрі дивився, як вона опускається у плетене крісло, збивши перед тим подушки, як теревенить, не змовкаючи ні на мить, що когось іншого могло б одурити, адже створювало у слухача враження, ніби вона є не дуже розумною особою.

— Але ви двоє разом? — продовжувала гостя.— Як чудово! Я могла роками їздити Італією і не побачити жодного з вас. А тут зустрічаю одразу обох.

Генрі всміхнувся і кивнув слузі, котрий підійшов, аби долити міс Броутон чаю. Те, що вона ніколи не дослухалася до слів інших і нічого не помічала, крім свого особистого, хай і тимчасового, комфорту, як знав Генрі, було лише добре припасованою маскою. Насправді ж вона не пропускала геть нічого з того, що відбувалося навколо неї. Він навіть припускав, що ця жінка весь час знала, що він живе під дахом міс Вулсон, і його, Генрі, першочерговим завданням є змусити її засумніватися у правдивості цієї інформації.

Вони поговорили про різних людей, із якими міс Броутон зустрічалась у Венеції, а потім розмова повернула на те, як приємно полишити Лондон.

— Я завжди мріяла жити у Флоренції,— сказала Констанс.

— І тепер ви тут живете,— сказала міс Броутон,— і ви теж. Які ж ви обоє щасливі мати такий красивий будинок.

Міс Броутон посьорбувала чай, доки Констанс зосереджено дивилась удалину. Генрі кортіло опинитися зараз за своїм письмовим столом, аби він мав удосталь часу, щоб придумати належну відповідь. Але діяти треба було швидко, тож він не знав, чи зуміє відкинути її припущення повністю.

— Звичайно ж, міс Броутон, я лише зайшов у гості, як і ви,— сказав він.— А міс Вулсон і дійсно пощастило.

Коли він поглянув на Констанс, то помітив, що це його зауваження, здається, її зовсім не зацікавило.

— Де ви зупинилися? — запитала Рода Броутон.

— Ох, я довго мандрував,— відповів Генрі.— Був у Венеції, як ви вже знаєте, і, можливо, поїду до Риму. Флоренція — просто казкова, та тут забагато культурного товариства, як на бідного письменника.

— Я навіть гадки не мала, що ви приїхали до Флоренції,— знову сказала Рода Броутон.

Генрі мав враження, що вдруге це прозвучало ще менш переконливо, ніж уперше, і відчував, що пора закінчувати з цією розмовою про «Де?» та «Коли?». Цього разу міс Броутон, на щастя, залишила йому шлях для відступу. Сухо до неї уклонившись, він дав їй зрозуміти, що саме так усе і планувалося. Доки гостя обмірковувала його поведінку, Констанс змінила тему.


ОСКІЛЬКИ ГЕНРІ НЕ ХОТІВ, аби його нова оповідь нагадувала переказ життя Клер Клермон і її троюрідної племінниці, і вважав, що перенести місце дії з Флоренції до Венеції буде недостатньо, він зробив померлого письменника одним із зачинателів американської літератури. Роблячи нотатки, він уже знав, що це може бути розцінено як посилання на Джеймса Фенімора Купера, а зосередившись на своєму американському мандрівникові, зрозумів, що використовує певні моменти свого власного повернення до Флоренції, навіть свого вторгнення у життя Констанс. Коли чорновий варіант оповіді був уже майже готовим, Генрі раптом збагнув усю іронічність цієї ситуації. Якщо він шукає стару дівку, котра живе у вигнанні, має причетність до зачинателя американської літератури і зберігає якісь папери, то легко її знайде, піднявшись на поверх вище. Щоправда вона вирізняється більшою незалежністю, ніж його героїня.

Генрі стало цікаво, що буде, коли він відмовиться від цієї вимоги старої дівки, аби американець із нею одружився, і кульмінацію зробить максимально наближеною до реальності, повної дивних нюансів та невизначеності, відкритою до будь-якої розв’язки, подібною до його нинішнього життя з Констанс Фенімор Вулсон. Як сприйметься ця історія, якщо авантюрист запрагне чи подумає, що прагне, спокійного життя поруч із інтелігентною та самодостатньою жінкою, яка почувається дуже самотньо, проте не хоче, щоб нею надто сильно опікувалися. Вона не проситиме ні про що таке очевидне, як шлюб. Усе чого вона хоче — це лише близькі та заспокійливі, а за потреби, позбавлені умовностей стосунки, повні взаємної довіри, турботи та прихильності так само, як і віддаленості й усамітнення.


ОДНОГО ФЛОРЕНТІЙСЬКОГО РАНКУ, коли він відкрив принесеного покоївкою листа від Катерини Лоринг, у якому йшлося про стан здоров’я і загальне благополуччя його сестри, Генрі завів із Констанс розмову про Еліс.

— Їй було важко жити,— сказав він.— Здається життя і є коренем її недуги.

— Гадаю, це стосується нас усіх,— відповіла Констанс.— Надто широка прірва.

— Маєте на увазі прірву між уявою та обмеженістю розуму? — запитав Генрі.

— Маю на увазі прірву між можливостями жінки повністю використати власний розум і тим, чого від неї чекає суспільство,— відповіла Констанс.— Еліс зробила те, що від неї вимагалось, і я нею захоплююся.

— Насправді, вона нічого такого не робила, просто не вставала з ліжка,— сказав Генрі.

— Саме це я і маю на увазі,— відповіла Констанс.

— Не розумію,— сказав він.

— Це тому, що суспільні забобони в’ілись у ваш кістковий мозок.

Вона мило до нього всміхнулася, немов сказала, щось приємне.

— Упевнений, вона б із вами погодилася,— вимовив Генрі.— Мати поруч міс Лоринг для Еліс є справжнім благословенням.

— Вона видається турботливим ангелом,— сказала Констанс.

— Так, нам усім потрібна така міс Лоринг,— погодився Генрі.

Щойно слова злетіли з язика, він одразу ж про них пошкодував. Саме ім’я міс Лоринг означало, що старим дівкам тільки й залишається турбуватися про інших. Генрі збирався пожартувати чи, може, натякнути на власну вдячність, а чи просто зменшити напруженість їхньої розмови, але сказане зависло в повітрі між ними, мов легковажно озвучена його власна потреба, наче саме цього він чекає від Констанс. Генрі повернувся до неї, збираючись якось залагодити справу, пом’якшити ефект від своєї необачно вимовленої фрази, та зауважив, що вона, здається, не помітила підтексту чи просто не сприйняла його на власний рахунок. І все ж таки, він був упевнений, що вона почула його слова. Констанс лишалася спокійною, але швидко закінчила розмову.


У ПРОМІЖКУ ЧАСУ між його від’їздом із Флоренції та її смертю вони продовжували листуватись і зустрічатися. Якось, коли вони жили в Женеві, розділені озером, і бачилися щодня, Еліс Джеймс почала здогадуватися про їхні близькі стосунки. «Генрі — десь на континенті,— писала вона Вільямові,— фліртує із Констанс». Повернувшись, він знайшов сестру в іще роздратованішому, ще сердитішому настрої, ніж зазвичай; Еліс звинувачувала брата в тому, що він геть її занехаяв, аби виявити галантність до письменниці.

Констанс залишила Флоренцію, зрозумівши, що більше не в змозі зносити загарбницькі наміри тамтешнього товариства, принаймні так вона пояснила свій від’їзд. Вона знов оселилась у Лондоні, де, як і раніше, понад усе піклувалася про власну самотність і можливість цілком віддатися письменницькій праці. Потім вона, у звичній для себе незалежній і одухотвореній манері, здійснила подорож сходом, звідки надсилала Генрі звіти, написані трохи грайливим, але доволі відстороненим, тоном. Коли ж Констанс повернулася в Англію, де жила у Челтнемі, а пізніше — в Оксфорді, її потяг до самотності та копіткої праці, як писав Генрі в листі до Френсіса Бута, здавалося, ні на йоту не зменшився.

Вони залишалися близькими друзями, завжди знаючи, хто де є і чим займається. Коли Еліс Джеймс почала помирати, Генрі регулярно сповіщав Констанс, яка на той час жила в Оксфорді, про стан здоров’я сестри. Упродовж кількох перших місяців 1892-го року обидві леді обмінювалися коротенькими повними дотепів записками. Після смерті Еліс, Констанс прожила в Англії ще рік, а потім прийняла рішення остаточно переїхати до Італії, щоб оселитись у Венеції.

На той час письменники вже випрацювали досить дивну, дещо хаотичну, але таку, що задовольняла обох, стратегію близьких стосунків. Вони зробилися справжніми connoisseurs у мистецтві зустрічатися в невеличких англійських містечках, проводити разом добу, зупиняючись у різних готелях, але влаштовуючи спільні прогулянки та вечері. У таких випадках Констанс, як правило, бувала неперевершено незгідливою та войовничою; вона сперечалася з Генрі з приводу нещодавно прочитаних ними обома книг і щойно побачених пам’яток, а також виявляла готовність, за будь-якої нагоди, покпити з його звички до витонченого комфорту. Генрі було цікаво, що про них може подумати випадковий спостерігач. Обоє вони були американцями, які багато років прожили вдалині від батьківщини. Ні він, ні Констанс не вміли йти на компроміси, чого вимагає подружнє життя, та й радощів і турбот батьківства вони також не знали. Жодному з них ніколи не доводилося серед ночі вставати з ліжка на дитячий крик. Він думав, що їх можна помилково прийняти за брата й сестру. Але потім Генрі зауважував, як радо Констанс віддається витворам власного розуму, котрий із легкістю оперує сотнями фактів і категорій, у якому вона дбайливо зберігає своїх смертних сучасників, цілі споруди та міста, власні спогади та його спостереження. А коли вона до нього всміхалася, Генрі розумів, що цієї миті нікому й на гадку не спаде прийняти цю повну кипучої енергії, нестримних веселощів і шарму жінку за його сестру. Генрі відчував, що, так само, як вони залишалися таємницею одне для одного, жоден із тих, хто міг би їх зараз бачити, не зможе зробити правильного висновку про природу їхніх стосунків.

Вони зустрілись у Парижі, коли Констанс із усім своїм скарбом переїжджала з Оксфорда до Венеції. Пакування речей і приготування до від’їзду забрало в неї довгі місяці. Вона була втомленою та роздратованою, а біль у лівому вусі спричиняв нестерпні страждання. Констанс одразу ж попередила, що не зможе приділити йому багато часу. Вона сказала, що Генрі може походити містом і сам, а потім, увечері, можливо, вона проведе з ним кілька годин. Але, додала вона, можливо, у неї взагалі не буде сил із ним побачитися.

Та попри ці перестороги, наступного вечора Констанс відчула себе достатньо добре, щоб із ним пообідати. Генрі помітив, якими повільними зробилися її рухи, їй доводилося повертатися до нього правим боком, аби чути, що він каже.

— Я отримала листа від Френсіса Бута,— сказала вона.— Він, виявляється, знав про ваш приїзд до Парижа, але у нього склалося враження, що ви будете тут самі і що ми з вами уже якийсь час не спілкуємося.

— Ох, так,— відповів Генрі.— Я, дійсно, писав йому про свої плани, що на той час були ще досить невизначеними.

— Йому було смішно, гадаю,— сказала Констанс,— адже я написала, що ми з вами збираємося тут зустрітись і провести кілька днів. І тут-таки він отримує вашого листа, в якому ви стверджуєте, що їдете до Парижа самі. Він запитав у мене, яким чином ви можете бути водночас самі та разом зі мною.

— О, любий Френсіс,— сказав Генрі.

— Я напишу йому, що часткова прозорість є особливістю мого неповторного шарму.

Вона сказала це з гіркотою у голосі, майже роздратовано.

— Венеція, звичайно ж, буде прекрасною.— Генрі вдав, що нічого не помітив.— Щойно ви облаштуєтеся, життя перетвориться на сон.

Вона гірко зітхнула, та потім кивнула на знак згоди.

— Так важко переїжджати, але жити там, можливо, буде навіть важче,— сказала Констанс.

— Дуже шкода, що поблизу Венеції немає високих пагорбів,— сказав він.— Немає змоги дивитися на місто з висоти пташиного лету. Однак перевагою є те, що у Венеції набагато легше знайти красиве помешкання, ніж у Флоренції.

— Мені боязко туди їхати зараз,— промовила вона.— Сама не відаю, чому.

— Мене завжди приваблювала думка,— сказав Генрі,— про можливість проводити там частину зими щороку, коли Венеція робиться тихою, а наші співвітчизники не переходять тобі дорогу, коли можна ходити, куди заманеться й робити будь-що, ні від кого не залежати, бути тільки самим собою.

— Це — мрія, яку має кожен, хто іде до Венеції,— сказала Констанс.

— Після того як моя сестра померла,— сказав Генрі,— мої фінансові складнощі значною мірою зменшилися, тож, усе можливо.

— Хочете винайняти поверх у венеційському палаццо, прихисток для поета? — уточнила вона.

— Напевно, для двох поетів,— відповів Генрі.

Вона всміхнулась і вперше за весь час видалася розслабленою, навіть звеселеною.

— Не уявляю вас на Ґранд-Каналі,— сказала Констанс.

— Ні, не там. У якомусь загубленому куточку,— сказав він.— Власне кажучи, не має особливого значення, де, бо все одно ніхто не знайде через усі ті глухі провулки та закручені вулички.

— Венеція часом мене лякає,— промовила Констанс.— Щоразу, коли туди приїжджаю, я відчуваю її непевність і боюся загубитися.

— Ми всі постараємось, аби ви не зійшли на манівці,— відповів Генрі.


УПРОДОВЖ КІЛЬКОХ РОКІВ, що передували його переїзду до Лемб-Хауса, Генрі спокійно зимував у Лондоні. Коли ніхто із земляків не порушував його самотності, а лондонські друзі та знайомі поважали звички Генрі, щоденна рутина була такою приємною та необтяжливою, що бажання подорожувати навіть не виникало. Було в цьому місті щось таке, може віддалене серцебиття столиці, що прив’язувало Генрі до Лондона, попри те, що лондонські новини до нього доходили в останню чергу.

Він любив усталений хід ранків, близькість усіх своїх книжок, години, віддані плідній праці, красивий перехід дня у вечір. У Лондоні він кілька разів на тиждень обідав не вдома, а решту вечорів проводив на самоті, почуваючись утомлено та дещо знервовано після певної години, але поступово навчаючись цінувати тишу, спокій і власне товариство.

Листи від Констанс, яка саме облаштовувала життя та побут у Венеції, наводили на думку про те, що вона змінила свої звички. Товаришка писала про венеційську лагуну, про те, що досліджує навколишні острови та приховані від туристів куточки, що плаває в гондолі. Але, крім цього, Констанс іще почала писати про людей, із якими бачилася, називаючи імена його венеційських друзів, наприклад, місіс Кертіс і місіс Бронсон, а також деяких знайомих, таких як леді Лейард, стверджуючи, що увійшла до їхнього кола, що частенько буває в них удома і що радо користається з гостинності цих дам.

Тож Генрі почав думати, що давня подруга, котрою він так захоплювався за її самодостатність і відстороненість від життєвої метушні, радо увійшла до світу англосаксонської громади Венеції, дозволивши собою опікуватися найбагатшим і найвпливовішим у тамтешньому вищому світі дамам. Але. Отримавши листа, в якому Констанс писала, що вони з місіс Кертіс активно шукають для нього pied-a-terre, Генрі не на жарт стривожився. Йому страшенно не подобалося, що вона обговорює його з жінками, яких не знає так добре, як він. Тон її листів і підтекст послання, отриманого Генрі від місіс Кертіс, натякав на те, що Констанс уже близька до того, щоб усім розповісти про те, як часто з ним бачилася впродовж останніх десяти років. Але він чудово розумів, що їхні стосунки сприймуть зовсім неправильно.


ДОКИ БУЛО МОЖНА, Генрі вів безтурботне життя. Він нікого не кривдив, принаймні, щиро у це вірив, і не дозволяв кривдити себе. Видавці дратували Генрі, але й був один театральний постановник на ім’я Августин Дейлі, чия поведінка його розлючувала, а ще редактори журналів, які вимагали всього можливого терпіння, що також не було безмежним. Крім того, були затримки з виплатами гонорарів, що їх обіцяли, та, чомусь, ніколи не надсилали вчасно; траплялися і складнощі з книжками: то вони не виходили в обумовлений термін, то взагалі не продавались, а бувало про котрусь у газетах з’являлися нищівні відгуки. Усе це займало думки Генрі, особливо вночі. Але з плином часу ці турботи відходили на задній план, і починали здаватися другорядними, не вартими особливої уваги та часу. Він швидко те все забував і не тримав ні на кого зла.

А тепер думка про те, що Констанс вільно обговорює його з господинями пишних палаццо Ґранд-Каналу, забувши про свою потайність і мовчазність, якою завжди так пишалася, не йшла йому з голови. Наступний її лист, у якому вона описувала інших пожильців Каса Біондетті, серед яких була і Лілі Нортон, чиї тітка та батько були близькими друзями Генрі та Вільяма, сповнив його серце поганими передчуттями. Він працював над п’єсою і, як любив писати Констанс, вів у Лондоні життя пустельника. Він жодним словом не обмовився про те, що збирається до Венеції чи шукає там помешкання, та невдовзі був змушений повернутися до цієї теми, коли і Констанс, і місіс Кертіс, які тепер, здається, проти нього об’єдналися, запрагли від нього прямого підтвердження попередніх намірів.

Двічі, з допомогою Констанс, йому вдавалося жити на пагорбі біля Флоренції так, що майже ніхто про це не знав. Дорога на Беллосгардо була вузькою, звивистою та крутою, тож усі, хто хотів завітати в гості, мусили докласти фізичних зусиль і точно знати маршрут. У Венеції, здавалося, Констанс має щодо нього зовсім інші наміри. Не те, щоб він коли-небудь збирався жити там із нею таємно, але тепер, коли їхнє близьке знайомство стало відомим публіці, Генрі передбачав певні труднощі, що неминучо виникнуть у тому суспільному колі, до якого вони з Констанс належать. Генрі уявив, як вона з погано приховуваним нетерпінням напружує здорове вухо, вислуховуючи сто разів розказані побрехеньки Даніеля Кертіса чи міркування місіс Бронсон щодо Браунінга. Уявив, як вона повертається до нього і єдиним помахом вій висловлює своє презирливе ставлення до цієї компанії. А ще вона, і це мало найбільше значення, буде готовою змовитися на його користь із його ж давніми друзями, до тісного кола яких тепер увійшла. Ці змови будуть мати на меті зробити як ліпше, та Генрі знав, що це заважатиме йому планувати власне життя, як йому буде зручно, і чинити, як він захоче. Упродовж наступних тижнів, у міру того, як до нього доходили новини про те, що Констанс і місіс Кертіс удвох шукають для нього помешкання, Генрі потроху опановувало страшенне безсилля. Таким слабким він не почувався з дитинства.

У липні він написав до місіс Кертіс, аби роз’яснити, що міс Вулсон неправильно зрозуміла його слова про намір знайти помешкання у Венеції. «Він усвідомлює,— написав Генрі,— що став іще однією жертвою міста на воді, відчувши до нього надто сильну приязнь, і, можливо, не зовсім обачно висловив свої почуття, якщо міс Вулсон вирішила, що він бажає оселитись у Венеції. Насправді ж, він зовсім не збирається цього робити,— продовжував він,— бо в Лондоні має купу справ і живе тут із тисячі різних причин практичного характеру. Щоразу, приїжджаючи до Венеції,— писав Генрі,— і наступний раз, напевно, не стане винятком, він леліє мрію знайти такий собі сучасний pied-a-terre — бажання, про яке швидко забуде, повернувшись назад до Англії». Потім він подякував місіс Кертіс за всі її турботи, наостанок додавши, що, попри своє прагнення поїхати до Італії наступної зими, нічого не казатиме напевно, адже життя навчило його уникати поспішливих рішень.

Він знав, що цього листа буде продемонстровано Констанс, і міг уявити її реакцію. В Англії вони, якимось дивним і незбагненним чином, узалежнилися одне від одного. Хоча й існували речі, що їх вони ніколи не обговорювали, інший досвід, як от письменство та стосунки з редакторами й видавцями, був майже однаковим. Генрі знав, як багато для неї важила утаємниченість у його справи, і що, залишившись наодинці, вона знов і знов обмірковувала кожну сказану ним фразу. А тепер вона дізнається, що він не збирається оселитись у Венеції і що, швидше за все, не приїде взимку, хоча й обіцяв їй це зробити. Таким чином вона залишиться кинутою напризволяще у Венеції, серед дуже багатих, але не звиклих до праці, людей, яких вона, Генрі точно це знав, зневажатиме.

Може, розмірковував він, вони зустрінуться навесні, десь у Женеві чи Парижі, але до Венеції він точно не поїде. Генрі уявив, як Констанс критично вивчає його на порозі салону місіс Кертіс, а потім, опинившись із ним наодинці, кпить із його галантності, з того як він усією своєю поведінкою демонстрував задоволення гостинністю першої леді англосаксонської громади Венеції, для якої він був мало не найбажанішою нагородою.

Літо перейшло в осінь, а від Констанс не було звісток. Він припускав, що вона образилась, і сподівався, що вона, як і він сам, працює. Генрі з усіма респондентами іноді дозволяв собі великі перерви в листуванні. Але мовчанка між Кенсинґтоном і Венецією була іншого штабу. Аж ось, наприкінці вересня Констанс озвалася, та тон її листа був холодним і відстороненим. Вона просто повідомляла, що переїхала з Каса Біондетті, де нею опікувалися, мов дитиною, до більш усамітненого помешкання неподалік, і тепер живе у Каса Семітеколо. Майже похапцем вона зауважила, що написання та переписування останньої книги дуже її виснажило, тож єдиною мрією тепер є цілковито безкнижна зима. «Пристрасно ваша» стояло внизу, а поруч її ім’я та підпис. Генрі ще раз перечитав листа, знаючи, що Констанс уважно добирала кожне слово. Очі зачепилися за «безкнижну зиму», і якийсь час він обмірковував ці слова, та тільки значно пізніше зрозумів їх погрозливе значення.


ГРУДЕНЬ МИНУВ У ПОДАЛЬШИХ ДИСПУТАХ із театральним постановником Августином Дейлі, котрий нахабно поводився й повернув його п’єсу «Місіс Джаспер». Із цього приводу велось інтенсивне листування, тож усі кілька тижнів, що залишалися до Різдва, ця суперечка забирала в Генрі майже весь вільний від сну час. Однак Різдво та Новий рік, проведені в Лондоні, виявилися тихими та сповненими роздумів, оскільки Генрі переписував п’єсу для Дейлі.

Одного січневого пополудня, коли він спокійно працював, Сміт поклав на камінну дошку телеграму. Генрі потім пригадував, що, мабуть, на якусь годину чи дві зовсім забув про неї, занурений у писання. Тільки зупинившись на чай, він знічев’я підійшов до каміна й відкрив конверт. У телеграмі повідомлялося, що Констанс померла. Першою його реакцією було піти до Сміта і тихим голосом попросити його подати чай; а потім, повернувшись до свого кабінету, зачинивши двері, сівши за письмовий стіл, Генрі до пуття роздивився телеграму, що прийшла зі Сполучених Штатів, від сестри Констанс Клари Бенедикт. Він зрозумів, що муситиме поїхати до Венеції, і міркував, у кого може дізнатися подробиці її смерті. Коли подали чай, він його випив, а потім підійшов до вікна й безтямним поглядом почав вивчати вулицю, ніби щось на ній, якийсь рух або навіть звук, могло допомогти йому осягнути те, що сталося, чи, бодай, не дати його гаснучому розуму скотитися у прірву цілковитого нерозуміння.

Як вона померла? Зненацька виникла підозра, яка швидко переросла в побоювання, змушуючи його похолонути, що це сталося зовсім не внаслідок якоїсь хвороби. Генрі подумав, що вона була сильною і мала відмінне здоров’я; він навіть уявити собі не міг Констанс хворою. Вона щойно дописала книгу, що, як завжди, її спустошило. Він знав, що вона не любила зими, котрі у Венеції могли бути особливо темними та суворими. Охоплений страхом, Генрі пригадав свою відмову приїхати до Венеції та неспроможність прямо їй про це сказати. Він знав, що це небажання влаштувати їхню зустріч глибоко вразило Констанс. І от, стоячи біля вікна, він раптом усвідомив, що вона могла накласти на себе руки. І тоді, тремтячи та хитаючись, він пішов до свого крісла, сів у нього і, ціпеніючи від жаху, почав пригадувати кожний відомий йому факт її існування впродовж минулого року.

По якомусь часі його роздуми перервав Сміт, який приніс іще одну телеграму. Генрі тремтячими руками надірвав конверт. Її надіслала племінниця Констанс, яка почула новину, коли перебувала в Мюнхені й тепер приїхала до Венеції. Телеграма тільки підтверджувала сумну звістку. Відклавши її вбік, Генрі вирішив, що наразі не поїде до Венеції. Він почуватиметься там безпорадним, а сама думка про її нерухоме тіло, про фізичну присутність трупа, про мертве лице, що, під дією освітлення, то оживляє, то вбиває будь-які ознаки її колишнього життя, наповнювала Генрі жахом. Він волів би не стояти поряд із її тілом або труною, що, як сповіщалося в телеграмі, буде за тиждень поховане на протестантському цвинтарі в Римі.

Генрі не виходив із кімнати весь день і нікому не казав про те, що сталося. Він написав до лікаря Констанс, із яким у них в Італії були дружні стосунки, висловлюючи йому свій шок і нерозуміння того, як це сталося. «Це,— писав він,— так неприродно і так прикро чути». Далі він казав, що навіть не думав, що Констанс була хворою, і що зараз йому гірко та сумно уявляти її кінець на самоті, без друзів і підтримки, адже вона була найнещаснішою і найсумнішою людиною з усіх, кого він знає. Дописавши листа, Генрі, мов живе, побачив перед собою її лице: її очі, що так яскраво світилися, усі її надзвичайно інтелігентні риси. Він дозволив собі виплакатись, а потім підійшов до вікна і знову задивився на вулицю внизу, якою ходили байдужі йому люди.

Уранці, прокинувшись, він відчув, що, хоча вона йому й не снилася, дух Констанс, її допитлива сутність, приходила до нього вночі, тому Генрі нестримно хотілося знову заплющити очі, щоб уникнути пробудження та, бодай у такий спосіб, затримати це відчуття. Ніхто з його знайомих не читав його книг так уважно, не намагався зрозуміти його так наполегливо. Ніхто більше не був настільки ж мрійливим і гострим на розум, таким вразливим і меланхолійним, таким непередбачуваним і сміливим. Нікому Генрі так не симпатизував, і тепер, десь глибоко всередині, у ньому ширилася порожнеча від розуміння того, що цієї симпатії більше ніколи не буде.

Ніяких інших новин не надходило, і з плином годин він обмірковував усе більше різноманітних сценаріїв, детально уявляючи собі кожен розвиток подій. Він вагався між наміром узагалі не їхати на похорон і думкою негайно вирушити в дорогу; кілька разів він посилав Сміта замовити квитки до Італії, але потім скасовував своє замовлення. Промучившись кілька днів, Генрі розкрив «Таймс»[53], аби прочитати, що Констанс розбилася на смерть, вистрибнувши з вікна будинку, де жила у Венеції. У газеті писали, що це було самогубство. Одразу ж він заходився переконувати себе, що не має до цього ніякого стосунку. «Він не завинив перед нею,— казав собі Генрі,— бо не давав ніяких обіцянок, що їх би зв’язували. Вони не були коханцями; їх не ріднила кров. Він був їй винен лише свою дружбу, як і багатьом іншим,— думав Генрі,— а всім відомо, що коли він пише книгу, не помічає нічого навколо, не зважає на довколишній світ. Усі його друзі знали, що в такі моменти не треба від нього нічого вимагати, і Констанс це також було відомо».

Генрі написав їхньому спільному другові Джону Хею, котрий уже був у Римі. У своєму листі він писав, що вже зібрався виїхати до Італії, аби постояти на її могилі на протестантському цвинтарі, та, коли з’ясувалася природа смерті Констанс, він мало не збожеволів від горя та жаху і тепер зовсім не здатен кудись їхати. Потім додав, що вона була жінкою геть не придатною до почуття простого людського щастя, і навіть натяк на ближчі стосунки з кимось завжди її непокоїв і навіть, можна сказати, лякав.

Генрі відкинув думку, що виникла в нього, доки він був сам і писав цього листа. Вона мала руйнівну силу, тож він намагався Триматися від неї подалі якомога довше. Генрі дозволив собі думати, що Констанс не так уже й раділа з його присутності, не так уже й емоційно піднесено сприймала все, із ним пов’язане. Вона була достатньо нервовою та витонченою, аби ставити свої вимоги мовчки, але від цього вони робилися тільки ще більше зрозумілими та виразними. І тепер йому слід було подивитися в очі фактові, що саме він, натомість, посилав їй потужні хоч і ретельно замасковані, сигнали про те, як сильно він її потребує. І щоразу, відчувши позитивний відгук, як він тепер розуміє, Генрі ховався у шкаралущу свого внутрішнього світу, безпечного, замкненого простору, якого потребував так само нагально, як і торкання до Констанс.

Очевидно, вона, як це часто трапляється, опинилась у пастці непорозуміння, не була свідомою того, що він є не просто самітником, прикутим до письменницького столу, але й належить до тих чоловіків, які не бажають і ніколи не захочуть мати дружину. Напевно, її тямущість попереджала Констанс про те, що навіть найменший натяк на примус, налякає його і відверне від неї. Але її власна потреба та природа її симпатії до нього змусили розум замовкнути, подумав Генрі. І все ж таки, Констанс була обережною: визнавала його потреби та потайність і виявляла готовність їх поважати, але, коли вона зайшла надто далеко, зробивши їхні стосунки публічними, Генрі від неї відмовився.

У нього були власні резони залишатися самітником; однак уява Генрі не виходила за визначені ним же кордони дозволеного. Доводилося напружуватись, аби не втратити самоконтроль; те, що він накоїв, викликало дрож. Генрі знав напевно, що, якби він тієї зими поїхав до Венеції, Констанс не наклала б на себе руки. Якби вона попросила його про зустріч, а він би відмовив, тепер було б легше, бо його провина була б значно меншою. Але вона ні про що не просила, і це тиснутиме на нього до скону. Він її розчарував. Генрі не знав, чи зрозуміли це їхні спільні друзі у Венеції, чи обговорювали це довгими зимовими вечорами після її смерті.

Думка про те, що Констанс спланувала своє самогубство заздалегідь, була для нього нестерпною. Він писав усім: Роді Броутон, Френсісу Буту, Вільямові, висловлюючись у тому сенсі, що останній вчинок Констанс був виявом відчаю, чимось на зразок божевілля, актом непоміркованості, раптовим затьмаренням розуму. Генрі й сам не до кінця вірив у те, що пише, та з кожним наступним разом, виводячи ці слова, йому дедалі легше було переконатися в їхній імовірності та правдивості. Він нікому не казав про свої справжні міркування з приводу причини її смерті. Та коли незримий дух Констанс линув його кімнатами впродовж подальших тижнів, Генрі відчув, що лише вона була тією людиною, яка вміла абсолютно точно розшифровувати несказане і не почуте. Не було навіть потреби шепотіти слова чи додумувати фразу; її дух чудово розумів, що Генрі знає, що вона ніколи не виявляла жодної ознаки душевного нездоров’я і не була схильною до непоміркованих жестів, хай якими були б обставини. Вона була надзвичайно цілеспрямованою жінкою, що приймає тільки добре виважені, раціональні рішення. Вона мала стійку неприязнь до будь-яких виявів пронизливості та театральності.

А коли наставала ніч, у каміні палахкотів вогонь і горіли лампи, він залишався сам на сам із трагедією, якою закінчилося життя його товаришки. Генрі думав, що вона протягом певного часу обмірковувала свою смерть, планувала її, розглядаючи різні можливості. Книга була вже дописаною, а він знав, що кожного разу, закінчивши роботу, Констанс почувалася так, ніби вже ніколи нічого не напише. Була венеційська зима, темна та вогка, навколо — люди, яких, він точно це знав, Констанс могла легко зненавидіти.

І, заради чогось глибоко прихованого у потаємних куточках його душі, заради дотримання світських умовностей та позірного етикету, він кинув її там саму. Хоча саме він був людиною, яка б могла її порятувати одним лише натяком.

Констанс попередньо обмірковувала власну смерть, думав він, як усі свої книги, була невпевненою, нервувала, але і мала нестримне прагнення, велику душевну та фізичну сміливість. І та інфлюенція, на яку вона, за словами лікаря, хворіла останнього тижня, лише зміцнила її намір. Генрі знав, що товаришка дійшла висновку, що буде щасливішою, отримавши вічний супокій, і свідомо вирішила скоїти над собою насильство — розбити власні кістки та голову об тверду бруківку, аби досягти своєї мети. Її невтомна допитливість, абсолютна щирість реакцій, практична природа її уяви — усе це так яскраво постало перед його внутрішнім зором, наче вона сама щойно відвідала Генрі в його лондонській зимі; і, коли смерть Констанс перестала бути новиною, він усвідомив, що муситиме вирушити до Венеції, де вона померла, щоб звідти поїхати до Риму, де спочиває в землі її розбите тіло.

Днями, що передували його від’їзду, Генрі надзвичайно явно і так реально відчував її присутність. Жінка, котру він тримав на відстані витягнутої руки, перетворилася на жінку із його мрій, на привид усіх нереалізованих можливостей. Батьки були мертві, сестри теж уже два роки як не було на світі. Вільям жив надто далеко, і Генрі тепер уже не так, як колись, хвилювало, що про нього подумають у лондонському культурному товаристві. Він міг би вчинити, як сам захотів; міг би поселитися на Беллосгардо разом із Констанс, а міг би вмовити її винайняти два сусідні будинки в якомусь прибережному англійському містечку.

А тепер він думав про її мертве тіло, про кімнати, в яких вона колись жила, де й досі зберігається дух її пристрасної натури, її книги, якісь дрібнички, її одяг і папери. Гарні кімнати вона любила більше, ніж багатьох людей; кімнати були її сакральним простором. Генрі почав уявляти її помешкання у Венеції, в Каса Біондетті та в Каса Семітеколо, а потім і в Оксфорді, де вона перед тим жила. Він засумував за тими кімнатами, наче і сам у них жив, наче мав особисті причини хотіти туди повернутися. Він побачив її зграбну фігуру, що пурхає тими кімнатами, і раптом зрозумів, причину свого небажання їхати до Венеції одразу ж по її смерті чи до Риму — на похорон. Йому довелося б від неї піти, довелося б визнати їхню вічну розлуку. Замість стосунків, таких невизначених і повних різноманітних можливостей, йому довелося б зіткнутися з відсутністю Констанс у всій її остаточності. А він цього зовсім не потребував.

Це відчуття, немовби ним нахабно і жорстоко знехтували, якимось чином, наблизило Генрі до Констанс. І тепер можливість побачити її кімнати у Венеції, погортати її папери, побути у створеній нею атмосфері, почала його інтригувати. Він нетерпляче чекав, коли опиниться в її незримій компанії, і, що ближчим ставав день від’їзду до Італії, то більше подумки цікавився, чи завжди мав це бажання, чи воно виникло тільки тепер, коли не загрожувало ніякими наслідками.

У Генуї, чекаючи на сестру Констанс Клару Бенедикт, він написав листа до Кей Бронсон із проханням зарезервувати для нього кімнати у Каса Біондетті, в яких минулого літа жила Констанс. Генрі пропонував ті самі умови та висловлював прохання, щоб шеф-кухар готував йому ті самі страви, що й для міс Вулсон, пам’ятаючи, якою задоволеною харчуванням була товаришка. Отримавши відповідь, у якій ішлося, що кімнати є вільними, він не здивувався. Дух Констанс, який і по двох місяцях після її смерті, був поруч із ним, якимось чином, запевнив Генрі, що так і буде.


АМЕРИКАНСЬКИЙ КОНСУЛ ПРИБУВ, аби відчинити двері до її помешкання, запечатані місцевою владою одразу ж по смерті Констанс. Унизу чекав Тіто — її гондольєр. Доки відмикали двері до вмістилища смерті, місіс Бенедикт і її дочка стояли мовчки. Генрі здалося, що вони завагалися перш, ніж увійти всередину. Він стояв позаду, намагаючись упевнити себе, що там уже нікого немає, залишилися тільки її книги, папери та інші речі, до колекціонування яких вона була такою охочою. Нині він іще гостріше відчував, що Констанс усе спланувала та передбачила. Зі своєю пристрастю до дрібниць, вона легко була здатною прорахувати приїзд консула, котрий зламає печатку, човен, що чекатиме внизу, і їх трьох, що стоятимуть на порозі,— сестра Клара Бенедикт, племінниця Клер і її друг Генрі Джеймс.

Він подумав, що це все і є її останньою книгою. Вони всі грають призначені кожному ролі. Генрі спостерігав за американкою, котра ніяково стоїть посеред спальні, боячись підійти до дверей на невеличкий балкон, з якого вистрибнула її сестра. Констанс була здатною дуже точно уявити собі їхні вражені лиця і те, що Генрі Джеймс уважно дивитиметься на жінок, спостерігаючи за ними з холодною симпатією. Вона, напевно, сама до себе всміхнулася, згадавши цю його здатність відсторонюватися від власного сприйняття і ніяк цього не виказувати. Тож, уся ця сцена, усе, що відбувається зараз у цій кімнаті, кожен їхній вдих і видих, кожен рух обличчя, кожне сказане та несказане слово — абсолютно все належить Констанс. Це все було створено її викривленою уявою ще до того, як вона померла, подумав Генрі. Вони всі є її героями; Констанс написала для них сценарій, і напевно знала, що Генрі це зрозуміє, що зможе гідно поцінувати її майстерність. Вона завжди прагнула його схвалення, воно було частиною її наміру. Хай на що б він дивився, про що б міркував, Генрі бачив сліди її жорстокого плану, йому вчувався зловтішний сміх, мовляв, так легко маніпулювати почуттями сестри та племінниці, так солодко спрямовувати вчинки свого друга-прозаїка, котрий, здається, вирішив звільнитися від неї.

Бенедикти не знали, що робити; вони найняли Тіто, аби він переправив їх до іншої частини міста. Дуже швидко вони почали ним захоплюватися. Жінки шукали розради у друзів Констанс, але, коли почули, що вона лежала на бруківці і стогнала помираючи, зробилися невтішними. Щоразу, заходячи до її колишнього помешкання, вони плакали, аж доки Генрі не подумав, що, якби вона це могла бачити чи саме це й передбачала, зараз, напевно, пошкодувала б про свій учинок, бо ніколи не була настільки жорстокою.

Її сестра та племінниця були геть безпомічними у практичних питаннях. Спершу вони не хотіли чіпати паперів Констанс і були раді залишити все там, де вони лежали. Було схоже, що вони й досі не вірять у її смерть і вважають неприпустимим торкатися речей, залишених жінкою, котра просто забула повернутися до власного помешкання.

По кількох днях, упродовж яких ніяковість і невтішність родичок дещо стишилися за допомогою друзів Констанс, які влаштовували нескінченні ланчі, обіди та зібрання, щоб утішити та розрадити сестру і племінницю, Генрі, котрому було вручено ключ від помешкання, домовився там із ними зустрітися. Констанс залишила чимало паперів: недописані й неопубліковані твори, листи, уривки, нотатки. Він ні до чого не торкався під час попередніх візитів, але зробив собі приблизну мапу того, що де лежить. Генрі розумів, що, коли почне суперечку з Бенедиктами з приводу того, що варто залишити, а що — знищити, неминучо програє. Тому, чекаючи на їхній прихід, він постановив собі уникати найменших суперечностей.

Почувши звук, із яким у замковій шпарині прокручується ключ, Генрі здригнувся. Їхні голоси видалися зайвим втручанням. Сьогодні вперше він чув, як вони говорять про буденні речі, а не про самогубство Констанс і не про власне тяжке горе. Та увійшовши до спальні, де він стояв біля вікна, вони одразу ж зробилися мовчазними та серйозними.

— Хотіла запитати, чи вам зручно в цій квартирі,— сказала місіс Бенедикт.

— Помешкання дуже приємне,— відповів Генрі,— і в тутешній атмосфері відчувається присутність духу міс Вулсон.

— Не думаю, що я змогла б тут спати,— сказала Клер.— Тільки не в цій кімнаті.

— У квартирі дуже холодно,— зауважила місіс Бенедикт.— А ця кімната — найхолодніша.

Вона гірко зітхнула, і Генрі відчув, що будь-якої миті вона може знову заплакати. Однак під їхніми з Клер уважними поглядами сестра Констанс опанувала себе. Тепер він бачив, що в її натурі була та сама сила, що й у характері її покійної сестри. У мить, коли ця жінка змушувала себе заговорити, вона була викапана Констанс.

— Мусимо дещо впорядкувати,— сказала вона.— Нам не вдалося знайти заповіт. Напевно, він лежить десь у її паперах. І треба залагодити деякі практичні питання.

— Констанс була видатною письменницею,— сказав Генрі,— визначною фігурою американської літератури. Тому її папери слід розбирати вкрай обережно. Там можуть бути неопубліковані рукописи, незакінчене або не відіслане редакторові оповідання чи роман. Я вважаю, що їх необхідно зберегти з усією можливою ретельністю.

— Ми були б раді,— сказала місіс Бенедикт,— якби ви могли подивитися її папери замість нас. Ні я, ні моя дочка, гадаю, не зможемо цього витримати. Та й необхідної зосередженості ми не матимемо. Я, здається, ніколи в житті не бувала в більш сумному місці, ніж ця кімната.


СЛУЗІ БУЛО НАКАЗАНО щоранку розпалювати вогонь у кабінеті та спальні Констанс і підтримувати його аж до раннього надвечір’я. Бенедикти припливали й відпливали на гондолі Тіто, зайняті справами американської громади, і щоразу Генрі показував їм щось цікаве: неопубліковане оповідання, кілька віршів або якийсь лист. Вони погодилися, що навіть уривки мають бути збережені, можливо, їх слід відвезти до Америки, де за ними хтось доглядатиме, щоб ушанувати пам’ять Констанс.

Його ж цікавило все, що мало стосунок до неї. Переглянувши зібрані Констанс предмети, Генрі заглибився у жаль і нерішучість, але потім обрав одну маленьку картину. То був пейзаж, що зображував пристрасно обожнювану товаришкою дику природу Америки. Коли він показав картину сестрі та племінниці небіжки, вони сказали, що він мусить узяти її собі.

Генрі сидів за її письмовим столом з ранку до вечора. Щоразу, коли родички Констанс виходили з помешкання, він підходив до вікна й дивився, як вони сідають у гондолу, як на очах оживають, а потім повертався до столу, брав відкладені раніше папери і палив їх, частково — у спальні, частково — в кабінеті. Він кидав їх у полум’я і дивився, як вони згорають. А коли від паперів залишався тільки попіл, він упевнювався, щоб його не можна було відрізнити від залишків прогорілих полін.

Йому не хотілось, аби дивні, загадкові та гіркі послання його сестри Еліс до міс Вулсон, опинилися серед збереженого для нащадків листування. Він не бажав, аби їх читали інші, навіть більше, він і сам їх волів не читати. Проглядаючи кореспонденцію і запримітивши почерк Еліс, Генрі спокійно та методично відкладав листа вбік, обережно накриваючи його іншими паперами, щоб, у разі неочікуваного повернення жінок, він залишився непоміченим. Він знайшов і кілька своїх листів, їх теж, не розкриваючи, відкладав убік. Перечитувати їх йому було нецікаво. Хотілося їх знищити. Але ні щоденника, ні заповіту знайти не вдалось.

Однак у паперах він знайшов листа від лікаря, датованого незадовго до смерті Констанс, у якому йшлося про її хвороби та постійну меланхолію. Генрі читав, аж доки натрапив на власне ім’я. Тоді він поклав листа на купу паперів до спалення, не читаючи далі. Але всі рукописи та літературне листування він поскладав окремо, щоб родички могли відправити архів додому.


ОБІДАВ ВІН ПЕРЕВАЖНО з матір’ю і дочкою Бенедикт, але завжди влаштовував так, аби з ними були й інші люди, щоб розмова точилася навколо більш загальних тем, оминаючи причину їхнього перебування у Венеції. Генрі надавав перевагу великим компаніям, бо так було легше уникнути обговорення його власної місії та справ, які жінки мусили владнати. Поступово він збагнув, що вони почали втомлюватися від Венеції. Порожні дні, дощова погода, навколишня сірість і монотонність життя змусили їх відчути потребу подумати про від’їзд. А ще Генрі помітив, що з кожним наступним днем присутність родичок Констанс видається дедалі менш цікавою тутешній американській громаді, яка спочатку радо вітала цих двох жінок, але, коли їхня присутність у Венеції розтяглася на місяць, перестала наполягати на запрошеннях і візитах.

Такими вечорами Генрі радо виходив із-за столу раніше, бо всі розуміли важкість виконуваної ним роботи, що звільняло його від необхідності дотримуватися загальних правил. Родички Констанс віддавали Тіто у розпорядження Генрі, якщо відстань до його помешкання була надто великою. І хоча на нижніх поверхах Каса Біондетті жило кількоро американців, включно з Лілі Нортон, Генрі з приємністю виявив, що дістатися до його квартири на горішньому поверсі, уникнувши інших пожильців, досить легко. Щовечора на нього чекав вогонь у каміні та засвічені лампи: одна — біля ліжка, друга — на столику біля м’якого фотеля. Кімнати не були пишними, та в цьому освітленні їх кольорова гама здавалася багатою. Це помешкання не належало ні до парадних приміщень палаццо, ні до комірчинок для слуг, і господар, якому дуже подобалася міс Вулсон, зробив усе від нього залежне, тож, Генрі почувався комфортно та затишно. У високому м’якому ліжку він майже миттєво поринав у глибокий і міцний сон, що тривав аж до ранку й давав йому наснагу на цілий день роботи.

Генрі не міг дочекатися ночі. Йому кортіло повернутися до своїх кімнат у Каса Біондетті не тому, що він утомився чи знудився у товаристві, а через те, що самі ті кімнати давали йому відчуття доброзичливого тепла, що лишалося з ним усю ніч.

Тіто завжди був напохваті. Як усі, хто працював на Констанс, він її обожнював і хотів приглянути за її сестрою та племінницею. Гондольєр був мовчазним і шанобливим, коли відвозив Генрі до його помешкання, та, оскільки він не був знайомим із Тіто раніше і не належав до родини Констанс, венецієць давав зрозуміти, що Генрі залишиться для нього звичайним чужоземцем. Генрі розумів, що, коли хоче дізнатися подробиці останніх днів Констанс, Тіто, найвірогідніше, є саме тією людиною, хто має цю інформацію. Однак, трохи ліпше познайомившись із гондольєром, він зрозумів, що той воліє не ділитися своєю обізнаністю.

Тільки раз у присутності Генрі Тіто заговорив про Констанс. Якось увечері, коли вони чекали на Клер, місіс Бенедикт попросила Генрі перекласти Тіто, що вона захоплена його майстерністю, особливо в маневруванні у вузьких каналах і оминанні кутів. Генрі переклав її комплімент, а Тіто вклонився дамі з почуттям гідності, а потім сказав, що міс Вулсон найняла його не за, як було сказано, майстерність маневрування, бо це вміють усі гондольєри, а за чудове знання лагуни, бо він прекрасно орієнтується на великій воді і міг гарантувати її безпеку. Він сказав, що міс Вулсон любила швидше залишити місто й потрапити до лагуни. Тіто додав, що більшості американців подобається плавати вздовж Ґранд-Каналу, вони готові робити це хоч увесь день. Але не міс Вулсон. Ґранд-Канал їй подобався тільки за те, що він веде до відкритого простору, де можна побути подалі від інших людей. «Навіть узимку вона любила лагуну,— сказав він. Навіть у погану погоду. Просила запливати якомога далі. У неї там були свої улюблені місця».

Генрі хотів запитати, чи вона плавала туди до кінця, та з того, як Тіто закінчив свій монолог, зрозумів, що тільки запитання від місіс Бенедикт може спонукати його до відповіді. Однак, коли Генрі переклав їй слова гондольєра, місіс Бенедикт неуважно до нього всміхнулась і поцікавилася в Генрі, що, на його думку, її дочка може зараз робити, про що думає, змушуючи їх обох так довго чекати.


АЛЕ ПО ЯКОМУСЬ ЧАСІ він почав прокидатись уночі. Спати не давали думки, що змушували його тривожитись, і вранці від них залишався неприємний осад. Із часом, однак, ці пробудження перетворилися на нетривалі нічні інтерлюдії, що сприймалися радше як іще один аспект відпочинку, а не як тривожне неспання. Генрі не було страшно, і ніякі погані думки не тривожили розум, то, швидше, було якесь постійне відчуття тепла. У ці періоди Генрі зовсім не відчував присутності Констанс. Натомість, він відчував якусь безіменну, явно божественного походження, присутність. Поступово просвітленість, яку він відчував заходячи до помешкання та під час своїх нічних пробуджень, набула нової інтенсивності. Він ловив себе на тому, що весь день із нетерпінням чекає вечора, і подумки цікавився, чи цей досвід вечірньої легкості та нічних просвітлень триватиме, й коли він звідси поїде та повернеться до Лондона.

То не був дух, який наздоганяв його, позбавляючи супокою, радше фігура, що м’яко нависала над ним, огортаючи аурою материнської турботи, тінь, що приходила до нього вночі в усій своїй винятковій жіночності та ніжності. Вона лагідно заколисувала його, навіювала тихий сон у кімнаті, де не так давно жила його товаришка, смерть якої й досі змушувала його почуватися винним, і чий печальний, безпристрасний дух слідкував за ним удень, коли Генрі сидів за її письмовим столом і відкладав убік листи її лікаря та подруги своєї сестри міс Лоринг, аби потім, коли нікого не буде поряд, спалити їх у каміні.


ПІСЛЯ ДОВГИХ ПЕРЕМОВИН із американським консулом стосовно майна їхньої родички, після тривалих пустопорожніх дискусій мати й дочка Бенедикт прослідкували за тим, як було впорядковано папери Констанс і запаковано її картини та коштовні дрібнички, що їх вони залишали під опікою консула, доки він простежить за належним оформленням усіх юридичних формальностей. Квітень видався холодним і дощовитим, і жінки позастуджувались, тому якийсь час змушені були не виходити на вулицю. Коли ж вони одужали, Венеція стала зовсім іншою; дні подовшали, вітер улігся, а чимало їхніх знайомих, із тих або інших причин, повиїжджало з міста. Тому на їхній прощальний обід майже ніхто не прийшов, а Генрі за звичкою кортіло вийти з-за столу ще до дев’ятої, потиснути їм руки та поцілувати їх у щоки, якщо вони цього потребуватимуть, відкрито подивитися їм у вічі та щиро пообіцяти, що він, оскільки й досі має ключ, неодмінно простежить за тим, аби все було ретельно спаковано й відправлено, згідно з їхніми розпорядженнями, а потім віддасть ключ господареві квартири в Каса Семітеколо.

Того ж дня, коли жінки Бенедикт виїхали з міста, Генрі виявив, що вони не залишили ніяких розпоряджень щодо одягу Констанс. Він подумав, що вони мусили знати про те, що в її гардеробі та комоді повно речей, адже самі шукали там заповіт. Йому було цікаво, чи обговорювали вони з кимось цю справу, чи, може, вона вганяла їх у ще більший сум, і вони вирішили цим не займатись, а потім, перед від’їздом, їм було ніяково порушувати це питання. Та хай як це сталось, а, видно, вони залишили Генрі самотужки розбиратися з гардеробом та особистими речами Констанс. Він вирішив кілька днів зачекати, може, хтось із венеційських друзів Бенедиктів отримав від них якісь указівки щодо звільнення квартири від одягу. Коли ж із ним ніхто не зв’язався, Генрі зрозумів, що родички Констанс поклали цю справу на нього, а самі втекли, залишивши повні шафи суконь, повні комоди черевичків, білизни та інших жіночих дрібничок майже недоторканими.

Йому не хотілося подальших дискусій із приводу майна Констанс, а тому Генрі волів не звертатися з цим ні до кого з її друзів, які, він це напевне знав, швидко рознесуть новину про те, що у шафах небіжки повно одягу, тим самим заохочуючи будь-кого вільно заходити до квартири, вештатися помешканням, скрізь пхати носа, порушувати її особистий простір, який Генрі так ретельно охороняв після смерті товаришки. Уявляючи собі написаний Констанс сценарій, у якому і він, і її родички були тільки виконавцями призначених їм ролей, він зовсім не подумав про цей аспект її посмертної волі. Генрі був упевнений у тому, що вона зовсім не бажала б, аби її одяг просто викинули чи комусь віддали. Спалюючи листи Констанс, він відчував її глибоке незадоволення, а тепер, обмірковуючи, як звільнити шафи та комоди, відсутність товаришки тиснула на нього зусібіч, огортаючи важким смутком.

Він нікого не втаємничив у цю справу, крім Тіто, який, на думку Генрі, під його керівництвом буде радий вивезти залишки земного життя його колишньої господині. Він подумав, що Тіто знатиме, як розпорядитися речами. Та, коли Генрі показав йому гори суконь, черевичків і білизни, гондольєр лише знизав плечима та похитав головою. Ті самі жести він повторив, і коли Генрі припустив, що котрийсь із жіночих монастирів, можливо, зацікавиться цими речами. «Тільки не речами небіжки,— сказав йому Тіто.— Ніхто не захоче речей померлої».

На якусь хвильку Генрі пошкодував, що просто не віддав ключ господареві й не виїхав із міста. Та він чудово розумів, що невдовзі отримав би купу листів, і не лише від господаря дому, а й від усієї американської громади Венеції, у яких би запитували, що робити з речами Констанс.

Згодом Тіто стояв посеред кімнати, в якій була спальня Констанс, і палко на нього дивився.

— Що ми можемо з цим зробити? — запитав у нього Генрі.

Цього разу чоловік здвигнув плечима майже зверхньо. Та Генрі подивився йому в очі й наполіг на тому, що одяг має бути прибрано.

— Не можна його тут залишати,— сказав він.

Тіто не відповів. Генрі знав, що човен чекає, що їм доведеться разом перенести всі речі та повантажити їх у гондолу.

— Можете їх спалити? — запитав Генрі.

Тіто заперечливо похитав головою. Він прискіпливо дивився на шафу, наче був її охоронцем. Генрі здалося, що, коли б він зараз вирішив звільнити шафу від одягу, цей чоловік кинувся б на нього з кулаками, захищаючи речі своєї господині. Він гірко зітхнув і опустив погляд, сподіваючись, що безвихідь, у якій вони опинилися, змусить Тіто запропонувати якесь рішення. Доки між ними тривала мовчанка, Генрі відчинив двері й вийшов на балкон, де постояв, дивлячись на протилежний бік вулиці, на будинки та на бруківку, на яку впала Констанс.

Повернувшись до кімнати й упіймавши погляд Тіто, він зрозумів, що той хоче щось сказати. Генрі зробив підбадьорливий жест. «Усе це,— сказав Тіто,— треба було забрати до Америки». Генрі кивнув на знак згоди, а потім сказав, що тепер уже надто пізно це зробити.

Тіто знову здвигнув плечима.

Генрі висунув спочатку одну шухляду комода, потім іншу. Тіто спостерігав за його діями поглядом, у якому відчувалася цікавість, змішана з тривогою. Генрі мовчки стояв і дивився на гондольєра.

Потім він спитав у Тіто, чи знає той точне місце в лагуні, куди так часто возив Констанс, те, про яке говорив раніше, де немає нічого й нікого.

Тіто кивнув на знак згоди. Після цього він, явно, чекав, доки Генрі продовжить, але той лише стояв і дивився на Тіто, даючи йому час обміркувати щойно почуте. Гондольєр мав стурбований вигляд. Кілька разів він, здавалось, от-от заговорить, але щоразу лише гірко зітхав. Нарешті, Тіто, наче у сусідній кімнаті хтось був, обережними жестами показав спочатку на комод і шафу, потім на двері, а після цього — у напрямку лагуни. Без слів він пропонував узяти речі та поховати їх під водою. Генрі кивнув, погоджуючись, але обидва стояли мовчки, аж доки Тіто випростав правицю і загнув пальці.

— П’ята пополудню,— прошепотів він.— Тут.

О п’ятій Тіто уже чекав під дверима. Чоловіки мовчки увійшли до квартири. Генрі перед цим цікавився, чи приведе гондольєр із собою когось іще та чи можна буде цим двом чоловікам довірити забрати, а потім і поховати одяг Констанс без зайвих розмов і вагань. Але Тіто прийшов сам. Він спромігся запропонувати їм разом негайно ж почати виносити речі та скласти їх у гондолу.

Тіто взяв у оберемок купу суконь, спідниць і пальт а потім жестом показав, аби Генрі зробив так само та йшов за ним. Узявши до рук сукні, Генрі вловив густий запах, який збурив спогади про матір і тітоньку Кейт. Цей запах був таким густим і невіддільним від них, супроводжував їх упродовж усього їхнього життя, що точилося навколо гардеробних і шаф, адже жінки його родини завжди самі складали свій одяг, освіжали його, пакували для подорожей і тривалого зберігання. А потім, ідучи через кімнату з оберемком речей, Генрі раптом відчув інший аромат, запах, що належав самій Констанс,— пахощі її парфумів і, можливо, ще щось невловне, чим вона користувалася всі ці роки, що тепер змішалося із запахом нафталіну й бентежило Генрі всю дорогу, доки він виносив одяг із квартири та складав його в гондолу.

Швидко і сторожко рухаючись, немовби вчиняли щось не зовсім законне, вони з Тіто за кілька рейдів спустошили шафи. Чоловіки повиносили черевики та панчохи, а потім, уникаючи навіть дивитись один на одного, взялися за білосніжну жіночу білизну, поскладавши її подалі від людських очей під купою суконь і пальт на дні гондоли. Задихані, востаннє зайшли до квартири, щоб перевірити, чи не залишилося чогось іще. Запах Констанс зробив її присутність для Генрі такою явною, що він би не здивувався, побачивши товаришку посеред порожньої спальні. Він уже був майже готовий заговорити до неї і, востаннє оглядаючи кімнату, коли Тіто вже спустився до гондоли, раптом відчув, що Констанс стоїть поруч, та давня Констанс, яка зраділа б із того, що роботу виконано, що від неї нічого не залишилось. Генрі не бачив у кімнаті ні пилюки, ні порожнечі, лише відчував присутність хазяйки, котра, якби він іще хоча б мить тут постояв, пропекла б його поглядом.

Небо над містом почало бліднути, а яскраві кольори палаццо Ґранд-Каналу злилися з густо-рожевим відблиском заходу сонця, аж водяне плесо від того всього набуло темно-червоних і густо-рожевих барв, коли Генрі та Тіто вирушили в бік лагуни. Тільки тепер вони розслабилися, хоча й ніяк цього не виявляли, навіть не розмовляли й не дивились один на одного. Генрі милувався краєвидом, через корму дивлячись на церкву Салюте і відчуваючи дивне вдоволення. Він утомився, але й не міг дочекатися хвилини, коли побачить місце, куди Тіто його доправить.

«Це,— подумав Генрі,— як знову зустрітися з нею, далеко від спільних друзів, родичів, громадської колотнечі, поєднатися знов у тиші та спокої». Саме так вони й зустрічалися все життя. Ніхто й ніколи не дізнається, що він тут був. Несхоже, що Тіто розкаже про це комусь із їхніх знайомих. Тільки Констанс дивилася на те, як гондола пропливає повз Лідо й виходить у відкрите море, де Генрі ще ніколи не бував. Вони пливли і пливли, аж доки не залишилися тільки в компанії морських птахів і сонця, що повільно ховалося під воду.

Спочатку Генрі подумав, що Тіто шукає точне місце, та потім він зрозумів, що, рухаючи гондолу вперед-назад, гондольєр лише відтягає час, коли доведеться виконати те, заради чого вони сюди припливли. Чоловіки зустрілись очима — і Тіто мімікою показав, аби Генрі починав виконувати їхню скорботну роботу, але той лише заперечливо похитав головою. Генрі подумав, що так само можна було б привезти сюди її тіло і викинути за борт, дозволяючи йому втонути. Тіто продовжував кружляти навколо тільки йому видної точки на воді, та, збагнувши, що Генрі не збирається нічого робити, напівосудливо і напівзверхньо всміхнувся, а потім поклав свою жердину, дозволяючи гондолі тихо гойдатися на морському плесі. Перш ніж доторкнутися до першої сукні, Тіто перехрестився, а потім обережно поклав одежину на воду, наче на ліжко, так, ніби Констанс збиралася виходити у світ і от-от мала б зайти до кімнати, щоб одягтись. Чоловіки спостерігали за тим, як тканина, намокаючи, темніла, як потроху зникала з очей. Тіто виклав другу сукню, а потім і третю, ніжно торкаючись кожної, а потім почав працювати швидше, супроводжуючи свої рухи дрібною жестикуляцією, роблячи короткі паузи, під час яких, схоже, нечутно проказував молитву. Генрі дивився, але не рухався.

Гондола злегка погойдувалась, аж Генрі здавалося, що вони стоять на місці. Коли у воді опинилася й білизна, він подумав, що саме під ними скорботний вантаж поволі опускається на морське дно.

Тільки коли гондольєр уже взявся за жердину й вони обоє одночасно помітили щось темне, що плавало на поверхні менше ніж за десять ярдів від них, Тіто зойкнув.

У сутінках, що густішали, воно було схоже на тюленя чи щось інше, темне та заокруглене, що спливло з-під води. Тіто взяв жердину обома руками, мов готуючись до захисту. І тільки тоді Генрі збагнув, що то було. Кілька суконь спливло догори, засвідчуючи реальність дивного морського похорону, в якому щойно взяли участь. Повні води, рукави та спідниці роздулися, мов кулі. Коли Тіто розвернув гондолу, Генрі побачив, що Венецію затуляє сіра запона. Дуже скоро туман накриє і лагуну. Тіто вже підвів човен до плавучого одягу. Генрі спостерігав, як він жердиною притоплює напнуту тканину, як не забирає жердини, доки сукня остаточно не піде під воду, після чого звертає увагу на ще один напівзатонулий об’єкт і рішучо та пристрасно робить із ним те саме. Він не припиняв топити одягу, переходячи від сукні до сукні, аж доки не впевнився, що всі вони пішли на дно. Закінчивши справу, Тіто ще раз уважно обдивився морський простір, але, начебто, на темній воді нічого не залишилось. Аж раптом за декілька футів від них на поверхні з’явилася ще одна сукня.

— Лишіть її! — вигукнув Генрі.

Але Тіто підвів гондолу до неї і, ще раз перехрестившись, опустив жердину якраз посередині сукні, натискаючи із силою, щоб швидше потопити. Він кивнув Генрі, даючи знати, що роботу скінчено. Це було важко, але вони впорались. Потім Тіто витяг із води жердину і став на своє місце стернового. Час було повертати назад. Із неспішністю майстра він повів гондолу через лагуну до міста, оповитого темрявою.

Глава 10

Травень 1899 р.

«ЩО СУЧАСНІШИМ СТАЄ РИМ,— писав Генрі в листі до Поля Бурже,— то більш древнім я почуваюся». Накивавши п’ятами з Венеції, утікши від її атмосфери, ущерть наповненої спогадами та відлуннями голосів і розмов, у Римі Генрі попервах відхиляв усі пропозиції надати йому прихисток. Він зупинився в готелі неподалік від Piazza di Spagna[54] і кілька днів просто тинявся містом, ступаючи повільно та важко, начебто був не травень, а розпал спекотного літа. Він спочатку навіть не спромігся піднятися Іспанськими сходами[55] чи відійти далі, ніж на декілька кварталів від свого готелю. Намагався не потривожити давніх спогадів і не порівнювати Рим майже тридцятирічної давності з тим, що оточувало його тепер. Генрі не дозволив би ніякій світлій ностальгії розфарбувати приємну монохромність сучасності. Він не був у настрої зустріти себе колишнього, молодого та вразливого, не відчував готовності до того смутку, що його дає знання та досвід, позбавляючи, натомість, здатності до нових відкриттів і вражень, замінюючи їх лише спогадами про пережите. Він насолоджувався цими вулицями, як колись давно вивченим напам’ять віршем, дозволяючи собі думати, що той час, коли він уперше побачив ці кольори, скульптури, лиця, став значною і важливою частиною того, чим він є нині. Зір уже ніщо не милувало і не радувало, як раніше, але й не дратувало і не викликало внутрішнього неприйняття.

Йому було цілком досить просто сидіти у вуличній кав’ярні під великим тентом і вивчати клаптик поштукатуреної стіни, що поступово виходив із тіні на сонце, дивитись, як охра під яскравим промінням перетворюється на прекрасний золотавий колір. Генрі подобалося думати, що і його думки так само просто можуть посвітлішати під впливом зміни освітлення, що прожене важку тінь Венеції, яка й досі над ним нависає. «Тут, легко старішати»,— подумав він. У Римі немає чистих кольорів, немає нічого, що дихає свіжістю, навіть сонце, здається, рухається небосхилом у давно визначений спосіб, шануючи застиглий у вічному місті час.

У Венеції він, як тільки міг, уникав вулиць між базиліками Фрарі та Салюте, намагаючись триматися по той бік Ґранд-Каналу, щоб раптом не опинитися на вулиці, де Констанс заподіяла собі смерть. Якось увечері, незадовго від своєї втечі з Венеції, Генрі виявив, що стоїть неподалік від Мосту Ріалто, але не усвідомив, у якій небезпеці перебуває і впевнено покрокував до Палаццо Барбаро. Потім уже він зрозумів, що мусив би просто розвернутись і піти назад, обравши інший шлях до мосту, але тоді він, вочевидь, розгубився, і кожен новий поворот приводив його у глухий кут, або до води, або, і це було найгірше, наближав до тієї проклятої вулиці, на бруківку якої Генрі сподівався більше ніколи в житті не ступити. Тоді, оповитий темрявою, він почувався так, ніби хтось тягне його на те жахливе місце, а знесилена провиною душа не має сил опиратися. Він любив Венецію, що рано вкладалася спати, зачиняючи всі двері та віконниці, її вулички, що так швидко робилися тихими та безлюдними, йому так подобалося бути самотнім перехожим, який не боїться звернути не туди, покладаючись на власні інстинкти, знання та везіння, що виведуть його, куди треба, але тепер Генрі розумів, що не просто заблукав, а йде до місця її смерті. Він зупинився. Попереду був провулок, що, здавалося б, мусив вести до води, але кінчався глухою стіною. Генрі там уже був. Праворуч ішла довга вузенька вулиця. Залишалося тільки повернути назад, і, зробивши це, він відчув жагучу потребу заговорити вголос. Здалося, її дух і досі літає цими вуличками, не знаходячи спокою, і, буремний, нескорений, сміливий, відчуватиметься тут аж до кінця світу. Генрі подумав, що вона не була створеною для статечного життя і все, що тепер від неї лишилося, теж не знаходить собі спокою та прихистку.

— Констанс,— прошепотів він,— я підійшов, наскільки міг близько, наскільки міг насмілитись.

Генрі уявив собі неспокійне море за межами лагуни, його порожнечу та простір, під нічним небом; уявив, як вітер збурює хвилі, хаос води в місцині, де немає ні світла, ні любові, а потім побачив над усім тим її, що теж стала лише вітром і водою. І тоді він зрозумів, куди йти, поволі, крок за кроком, поворот за поворотом, обирав вірний шлях і невдовзі опинився біля знайомого будинку — палаццо, в якому гостював, де на нього чекали книги, тепле ліжко, затишок і сон. Тієї ночі Генрі постановив собі якомога швидше виїхати з Венеції на південь і більше ніколи сюди не повертатися.


ПОГОДА В РИМІ БУЛА ЧУДОВОЮ. Здавалося, саме повітря променилося сонцем, коли його щоденні прогулянки потроху робилися дедалі сміливішими, сягаючи спочатку Корсо[56], а потім і Базиліки Іоана Хрестителя та Вілли Борджезе, трава навколо якої виросла йому по коліно. Усе світилося теплом і яскравістю. Місто всміхалося до Генрі, і він навчився не шкіритися у відповідь, коли назустріч рухалося надто багато туристів і до його готелю почало надходити дедалі більше наполегливих запрошень. Коли він приїхав до Риму вперше,— а було це, напевне, коли йому було трохи за двадцять,— Генрі робив що хотів, вільно заводив друзів, виїжджав верхи до Кампаньї, скачучи старою поштовою дорогою, що починалася від Порто дель Пополо й могла привести його аж до Флоренції. Тоді була середина зими, й Італія розгорталася обабіч нього сувоями картатої тканини, а він лише спостерігав за зміною пурпурових, блакитних і світло-коричневих квадратів. Генрі з часом полюбив вічне місто: Рим, як і він сам, зігнувся під тягарем історії, мусив виконувати обов’язки охоронця пам’яті, на нього всі дивилися, його вивчали, він був усім дуже потрібен. І от тепер мусив з’явитися на публіці. Тож, як вулиці старого міста були чистішими та краще освітленими, ніж решта Риму, так і Генрі зробить хоробре лице, перев’яже старі рани, залиже старі шрами й у належний час прийде у належне місце, намагаючись не розчарувати тих, хто за ним спостерігатиме, але й не виказати своїх секретів і не відкрити своїх давніх таємниць.

Родини Вальдо Сторі та Мот Хау Елліот, переконані, що свої перші дні у Римі Генрі провів у полоні когось іншого, тепер лагідно, але невідступно, спокушали його принадами своєї задушливої гостинності. Вальдо Сторі жили в апартаментах Вільяма Ветмора Сторі на площі Барберіні й хотіли, аби Генрі написав біографію старого, мало талановитого, але дуже серйозно мислячого скульптора. Мот Хау Елліот і її чоловік-художник не вимагали нічого, крім регулярних, не розголошуваних відвідин Палаццо Акорамбоні, де б він спілкувався з їхніми гостями та розділив би з господарями їхнє захоплення чудовим краєвидом з тераси на даху.

Ні та, ні інша родини не жили в Римі задля тих утіх, що дає людині усамітненість, тому, не маючи уявлення про те, що Генрі для своєї роботи потребує певної дистанційованості від світського життя, вважали його схильність до самотності майже скандальною примхою, не вартою уваги і, тим паче, поважного ставлення. Майже тиждень він тримав облогу, відмовляючись від запрошень, але потім, якось непомітно для себе, змирився з неминучим і погодився проводити вечори з кожною родиною по черзі. В Англії він, із інтересом майбутнього спадкоємця, спостерігав за тим, як батько прилаштовує життя великого дому до своїх особистих потреб, наче весь комфорт і зручності існували виключно для нього. А тепер Генрі дивився, як сучасна молодь зневажливо обходиться з цілим містом, наче воно мусить удовольняти всі їхні забаганки. Юний Вальдо Сторі працює в ті самі години, що і його батько, мало не вихоплюючи з його рук різець і молот, абсолютно не зважає на присутність у майстерні сторонніх і псує величезні брили чистого білого мармуру. А Мот Хау Елліот — дочка Джулії Ворд Хау — вирішила наслідувати свою тітку місіс Лютер Террі, яка двадцять років тому гостинно надавала притулок художникам і мандрівникам із Нової Англії у Палаццо Одескальчі.


ВОНИ НЕ БУЛИ ні римлянами, ні американцями, та мали зразкові манери й вишукані звички. Зібравши у своїх палацах стільки антикваріату, скільки дозволяв мистецький смак, вони тепер збирали особливих гостей, дбайливо і з певною мірою доброти добираючи приємне та виняткове товариство. Чоловік Мот Джон Елліот був художником і, як інші його співвітчизники, мав талант, але йому бракувало справжньої амбіційності та запалу. І він, і Вальдо Сторі разом зі своїми друзями поводилися богемно у своїх майстернях, але наодинці зі слугами вміли виявити жорсткість і вимогливість. У Римі, якщо ви маєте власний дохід, бути дилетантом вважалося більш прийнятним, аніж у Бостоні, де такі речі ганебно відкидалися. Для них Генрі був не просто співвітчизником, народженим у Новій Англії, котрий, як і вони, говорить італійською й оселився в Європі, а ще й відомим митцем, чия присутність у їхньому домі надавала господарям особливої аури значущості та винятковості. Він відчував, що занадто сильно подобається цим людям, яким немає ніякого діла до його творів, тож вони не ображатимуться на їхній тон, часто-густо затьмарений почуттям невиправданих надій, що їх покладали на Європу деякі його герої. Водночас, вони мали достатньо поваги до минулого, щоб цікавитися сімдесятими роками, а, оскільки Генрі бував тоді в Римі, вони і його відносили до того дорогоцінного, але малозаселеного всесвіту, з яким познайомили їх батьки.

Отак і сталося, що теплого травневого вечора останнього в дев’ятнадцятому сторіччі року Генрі у веселій компанії стояв на квітучій терасі, що містилася на даху Палаццо Акорамбоні й дивився на площу Святого Павла. Вони споглядали останні промені призахідного сонця, милувалися римськими банями та шпилями, за якими було видно Кампанью з її акведуками в оточенні албанських і сабінських пагорбів. Говорити не було потреби, хіба що згідливо кивати, коли хтось із інших гостей показував на Палац Святого Ангела чи на темні скупчення дерев, за якими можна було впізнати Пінчо[57]та віллу Боргезе. То не була розмова, радше вигуки захвату та схвильованості. Усі вони були молоді, їхній легкий одяг розвівався на травневому леготі, що видавалося дуже красивим на тлі ранніх троянд, лаванди та братків, із усім можливим ентузіазмом вирощуваних господарями на своєму даху. У чоловіках можна було легко розпізнати американців, за доглянутістю їхніх вусів і за невинним, але приязним виразом облич; новоанглійське походження кількох присутніх жінок проглядало з того, як охоче вони дозволяли своїм чоловікам подовгу висловлюватись, а самі робили лише короткі м’які зауваження загального характеру чи дуже обережно не погоджувалися зі щойно почутим, уникаючи різких слів і зворотів. Він подумав, що у цій компанії його сестра Еліс почувалася б геть незатишно, але всі її друзі віддали б півжиття, щоб опинитися серед оцих людей.

Група, в якій він стояв, дозволяла собі насолоджуватися краєвидом, на власний розсуд обираючи то мовчанку, то невимушену розмову. Генрі знав, що дехто із сусідів належить до відомих американських родин і дуже цим пишається, тільки й думаючи про свій високий статус, що майже природним шляхом розповсюджувався і на тих, хто з ними подорожував. Цим людям не потрібно було звертатися до відомого письменника з дурнуватими запитаннями, єдиною метою яких є підкреслення власної значущості. Усім своїм виглядом вони наче промовляли, що тут, на даху одного з найбільших і найпишніших римських палаців вони перебувають серед рівних собі, але, водночас, усі присутні мають сприймати це за честь. Йому було приємно відчути, що ніхто не збирається цікавитися, над чим він зараз працює, який роман найближчим часом опублікує чи що планує написати в майбутньому; і, на щастя, цих людей зовсім не цікавило, що він думає про Джорджа Еліота. Вони слухали його слова про місцеві пам’ятки, як і думки всіх інших.

Генрі помітив, що за його групою спостерігає якийсь молодик, який самотньо стоїть на віддалі, роблячи вигляд, що роздивляється той самий краєвид. А невдовзі стало зрозуміло, що незнайомець, який так разюче відрізняється від усіх присутніх молодих людей, час від часу уважно поглядає саме на нього. Самотній юнак не мав їхніх невимушених манер, ані їхньої самовпевненості та тактовності. Погляд його був занадто гострим, поза — занадто напруженою. Генрі помітив, що він має разюче привабливу зовнішність, але, здавалося, його біляве волосся та ширококосте вродливе обличчя змушують юнака поводитися сторожко та сором’язливо. Уся його постать випромінювала напруженість, що відлякувало від нього дедалі більшу кількість гостей, які піднімалися на терасу, аби помилуватися заходом сонця, змушуючи їх усіх обходити молодика десятою дорогою. Генрі зосередився на тому, щоб дивитися в далечінь і разом із усіма насолоджуватися дивовижною красою згасаючого світла. Та, коли він обернувся, виявив, що юнак і досі дивиться на нього, роблячи це настільки відкрито, що Генрі вирішив уникати його решту вечора. Молодик мав саме такий вигляд, із яким зазвичай підходять люди, котрі запитують про те, над чим він зараз працює і які письменницькі наміри має, люди, котрим є що сказати про Джорджа Елліота. Та було щось дивно м’яке у виразі обличчя цього юнака, що суперечило його гострому та нечемному погляду, і це налякало Генрі ще дужче, змушуючи триматися від нього подалі. Без сумніву, він був митцем. Спускаючись сходами, що вели з даху до апартаментів, він вирішив, що більшого і знати не хоче, і поклав собі ні за яких обставин до кінця вечора не підходити і близько до цього молодика. Тому, пізніше, опинившись на вулиці, він полегшено зітхнув, адже так і не заговорив із ним.

Однак за кілька днів Елліоти зібрали в себе більш вузьке коло друзів, і тоді юнака представили Генрі як скульптора Гендрика Андерсена. Андерсен позбувся демонстрованих під час минулої зустрічі напруженої пози та гострого погляду, замінивши їх на майже іронічну ввічливість, а потім, коли всі вже сиділи за столом, уважно слухав кожного, хто говорив, і граційно кивав, але сам не розтуляв рота. І тільки, коли юнак підвівся, щоб розпрощатися, у його постаті знову промайнуло щось від колишньої напруженості. Стоячи перед усіма, він нагородив кожного майже ворожим поглядом, а потім рвучко розвернувся, щоб піти. У дверях він обернувся і коротким поклоном засвідчив, що помітив, як Генрі на нього дивиться.

Римські друзі, як зрозумів Генрі, не втомлювалися від товариства одне одного; вони намагалися не втрачати жодного вечора, що лишилися до часу, коли вони виїдуть із міста на літо, влаштовуючи великі й малі зібрання, намагаючись добряче розважити своїх гостей. На нього завжди чекали, тож вечірки стали неодмінною складовою його щоденного життя в Римі. Але відвідуючи їх Генрі намагався не надто багато говорити про те, яким був Рим раніше, не вдаватися в подробиці того, що змінилось, а що не дуже, що коїлося на цих вулицях, у цих кімнатах у сімдесяті роки, коли він тут мешкав, навіть якщо вважав, що це може бути цікавим молодому поколінню, котромусь із гостей чи теперішньому господареві вечірки. Не хотілося, щоб його сприймали як релікт, але й кортіло зберегти минуле у своїй приватній власності, не ділячися ним ні з ким.

Коли ж Мот Елліот попередила його про особливий обід, запланований нею, Генрі зрозумів, що й Елліоти, і Вальдо Сторі не є байдужими до минулого цього міста, коли їхні батьки відігравали в його житті перші ролі. Мот улаштовувала обід на честь своєї тітки Енні — у дівоцтві міс Енні Кроуфорд — дочки скульптора Томаса Кроуфорда, котра багато років була баронесою фон Рабе, а тепер — удовою. Генрі не бачив її дуже давно, але від інших знав, що вона й досі не втратила жодної часточки своєї значущості, важкого характеру, крем’яної упертості, гострого розуму та специфічного почуття гумору. Він помітив, що Елліоти ретельно й енергійно готуються до події, збираючись подати страви на терасі, у декорованій в’юнкими рослинами альтанці, плануючи тости та промови, загалом, поводилися так, ніби вшанування старої тітки та її давньої подруги було найважливішим заходом римського сезону.


БАРОНЕСА СТРІМКО УВІЙШЛА до кімнати, де на неї вже всі чекали, тонке волосся зібрано у вибагливу зачіску, шкіра обличчя нагадує консервований фрукт. Коли ж один із молодих людей запитав у неї, наскільки сильно змінився Рим, вона закопилила губи, наче він був кондуктором і попросив показати її квиток, і заговорила на повен голос:

— Я не переймаюся змінами. Вони мене не цікавлять. Я завжди вважала, що помічати зміни є помилкою. Я звертаю увагу тільки на те, що бачу попереду.

— І що ви бачите? — лукаво запитав один із юнаків.

— Я бачу скульптора Андерсена,— відповіла баронеса, киваючи у бік Гендрика Андерсена, котрий знервовано присів на краєчок шезлонга,— і мушу зауважити, що його вигляд, попри мій поважний вік і шляхетне виховання, дає мені не що інше, як задоволення.

Опинившись під поглядами усіх присутніх, Андерсен сидів і розглядав її, наче рідкісну, добре доглянуту тварину.

— І я теж вас бачу, баронесо, з таким самим задоволенням,— відповів він.

— Не клейте дурня,— сказала вона, не зводячи з нього очей, аж доки скульптор не почервонів.

Коли Мот Елліот по закінченні вечері попросила його виголосити промову, Генрі вже почувався втомленим від тендітної старої леді, котра пригощалася вином більше, ніж того потребувала, й упродовж усього вечора вільно коментувала події та людей із відвертістю, що межувала з брутальністю. Він почав говорити, радіючи думці про те, що баронеса не зможе його урвати. У промові було те, про що він говорити не збирався — Рим, у який він приїхав чверть століття тому. Генрі сказав, що заговорив про це не тому, що відчув ностальгію чи хотів розповісти про зміни, що відбулися з тих часів, а тому, що такими вечорами, коли збираються давні друзі, а серед них — і нові обличчя, перед близьким початком літнього сезону варто запалити свічку і пройтися будинком, аби все критично оцінити, тож саме це він пропонує швиденько зробити в контексті вічного міста. «Ніхто з тих, хто любив Рим, а його можна любити тільки в молодості,— сказав він,— ніколи його не розлюбить». Особисто для нього новими були не тільки барви та манери, коли він, майже двадцятирічним юнаком уперше приїхав до цього міста, але й тіні минулого, що купчилися по кутках майстерень американських художників, особливо його співвітчизника Натаніеля Готорна, котрий на той час уже десять років знаходив у Римі натхнення і віддавав йому свій талант. Саме у цьому місті, продовжував Генрі, у вітальнях Террі та Сторі, котрі змагалися між собою в гостинності, він уперше зустрів актрису Фанні Кембл, познайомився з Метью Арнольдом, уявив деяких героїв своїх майбутніх книг, для яких Рим став містом, що їх зростило, а потім і знищило, для яких він зробився місцем усамітнення та вигнання, місцем, де панує різнобарв’я і, якщо говорити про тісний світ англо-американської громади, точаться нескінченні інтриги. Навіть у назвах палаців відчувається шляхетність, відданість мистецтву та, звичайно ж, неабияка гостинність. Для юнака з Ньюпорта апартаменти родини Сторі в Палаццо Барберіні чи помешкання Террі у Палаццо Одескальчі, чи навіть кав’ярня Спіллманна на Віа Кондотті були місцями слави, пам’ять про які він ретельно береже, тож, піднімає свій келих не тільки за баронесу, котру зустрів у Римі в часи найбільшого розквіту американської краси, але й за саме вічне місто, що його він ніколи не перестане любити, куди, сподівається, ніколи не перестане повертатися.

Сівши, Генрі помітив, що в очах у скульптора Андерсена, котрий на нього дивився, стоять сльози, але він і далі терпляче слухав, як баронеса фон Рабе обговорює чесноти свого брата — прозаїка Меріона Крауфорда, порівнюючи його з місіс Хампфрі Ворд[58].

— Вони обоє, звичайно, мають грандіозне обдарування,— сказала вона,— і неабияку популярність у читацької аудиторії по обидва боки Атлантики. А ще вони дуже красиво описують Італію, напевно, тому, що розуміють цю країну, і їхні герої є такими витонченими. Я і багато хто ще насолоджувалися їхніми творами. Гадаю, вони читатимуться завжди.

Закінчивши, баронеса подивилася на Генрі, ніби заохочуючи їй заперечити. Ясна річ, він її розчарував, і тоді стара леді, здавалося, завагалася, чи не надто м’яко прозвучало її зауваження. Генрі дивився на баронесу, доки вона не вирішила облишити цю тему.

— Я прочитала декілька статей вашого брата Вільяма, а потім і цілу його книгу,— сказала вона.— Її дав мені давній друг, який знав усіх вас у Бостоні. У супровідній записці він написав, що стиль вашого брата є зразком ясності, що кожне його слово стоїть на своєму місці, нічого не пропущено, а кожне речення починається і закінчується дуже доречно.

Генрі слухав, наче баронеса описувала якусь складну і надзвичайно смачну страву, що її з апетитом з’їла, і регулярно кивав. На них ніхто не звертав уваги, крім Андерсена, котрий усміхнувся до Генрі, коли той на нього глянув. Вираз його обличчя свідчив, що скульптор розуміє, що відбувається. І в очах Андерсена Генрі прочитав, що той симпатизує йому, а не баронесі, котра продовжувала говорити.

— Пам’ятаю вас молодим, коли леді від вас не відходили, навіть змагалися за можлив