Розділ 1

«Пекельне лігво»

– Ти, певно, жартуєш зі мною, – сказав вишибайло, схрестивши руки на своїх кремезних грудях. Він подивився згори вниз на юнака в червоній куртці з блискавкою та похитав головою. – Із цим сюди не можна.

Близько півсотні підлітків, що стояли в черзі перед дверима клубу «Пекельне лігво», нашорошили вуха. Щоб потрапити до цього клубу, треба було довгенько постояти в черзі, особливо в неділю, і зазвичай тут нічого цікавого не відбувалося. Охоронці жорстко й швидко заспокоювали тих, із ким могли бути неприємності. П’ятнадцятирічна Клері Фрей та її найкращий друг Саймон разом з усією чергою затамували подих, сподіваючись на щось цікаве.

– Слухай, – хлопець підняв щось над головою. Предмет нагадував дерев’яну загострену з одного кінця палицю. – Це деталь мого костюму.

Вишибайло недовірливо поглянув на нього.

– І хто ж ти в нас?

«Він досить нормально виглядає як для „Пекельного лігва“», – подумала Клері. Волосся, пофарбоване в насичений блакитний колір, стирчало на його голові, наче щупальці переляканого восьминога, але ні тату на обличчі, ні пірсингу на вухах і губах не було.

– Мисливець на вампірів, – посміхнувся юнак. Він легко зігнув палицю. – Це ж бутафорія. Поролон. Бачиш?

Великі очі хлопця були насиченого зеленого кольору. «Наче колір антифризу чи весняної трави, – зауважила Клері. – Напевне, контактні лінзи».

Вишибайло знизав плечима, раптом втративши цікавість.

– Ну, гаразд, проходь.

Юнак прошмигнув швидко, наче вугор. Клері сподобалося те, як граційно він повів плечима, як, ідучи, порухом голови відкинув волосся. Її мама казала про таких: безтурботні.

– Запала на нього, – голос Саймона змінився. – Правда?

Клері мовчки штурхонула його ліктем під ребра.

Всередині клубу утворилася завіса зі штучного густого диму. Кольорові вогники вигравали на танцмайданчику, перетворюючи його на веселкову казкову країну блакитних та отруйно-зелених, яскраво-рожевих та золотистих барв.

Юнак у червоній куртці торкнувся довгого гострого леза у своїх руках, і на його вустах заграла самовдоволена посмішка. Все відбулося так легко. Трішки чар – і лезо виглядало невинною дрібничкою, а очі… Тієї миті, коли вишибайло глянув у них, він попався. Звичайно, хлопець міг би пройти в клуб без будь-яких проблем, але це було частиною гри: дурити приземлених, робити все це відкрито, просто перед ними, перед порожніми поглядами на їхніх овечих обличчях.

Та люди мали своє призначення. Зеленоокий юнак розглядав танцмайданчик, де стрункі постаті, вбрані у вузькі смужки шовку та чорної шкіри, час від часу зникали та з’являлися у стовпах диму. Приземлені танцювали. Дівчата метеляли довгим волоссям, хлопці похитували своїми затиснутими в шкіру стегнами, й оголена плоть виблискувала краплинами поту. Їхня життєва енергія била через край, і її хвилі п’янили. Його губа презирливо смикнулася. Вони не знали, як їм пощастило, не знали, як це – виживати у світі мертвих, де диск сонця висить на небі, як напівзотліла вуглина. Їхні життя горіли яскраво, як вогник свічки, й так само легко було їх загасити.

Він міцніше стиснув лезо, яке тримав у руці, й уже рушив був на танцмайданчик, коли від гурту підлітків, що танцювали, відійшла дівчина й попрямувала до нього. Юнак не зводив із неї очей. Вона була гарна як на людину: довге волосся насичено-чорного кольору, темно-сірі очі. Біла сукня до підлоги – такі носили тоді, коли цей світ був молодшим. Мереживні рукави-дзвіночки прикривали тонкі руки дівчини. Її шию прикрашав товстий срібний ланцюжок, на якому висіла темно-червона підвіска завбільшки з кулачок дитини. Глянувши лише раз, юнак зрозумів, що камінь – справжній і дорогоцінний. Він ковтнув слину, коли дівчина почала наближатися. Життєва енергія пульсувала в ній, наче кров у відкритій рані. Проходячи повз нього, дівчина всміхнулася й поманила його поглядом. Юнак попрямував за нею, уже відчуваючи п’янкий присмак смерті на своїх губах.

Це завжди було легко. Він уже відчував силу, з якою її згасле життя розіллється рідким вогнем по його жилах. Люди такі дурні. Вони володіли чимось надзвичайно цінним, але взагалі не берегли це. Вони гинули за гроші, пакетики з наркотою чи за чарівну усмішку незнайомця. Дівчина, що відступала у хмарах різнобарвного диму, здавалася фантомом. Вона дійшла до стіни, озирнулася на нього та всміхнулася, підібравши спідницю. На ній були високі чоботи-панчохи.

Юнак підходив повільно, від її близькості по шкірі бігли дрижаки. Тепер дівчина вже не виглядала бездоганно. Він бачив розмиту туш під очима, прилипле до спітнілої шиї волосся, смакував запах її смертності, солодкий запах гниття.

«От і попалася», – подумав хлопець.

Холодна посмішка викривила її губи. Він побачив, що юнка відійшла вбік і притулилася до зачинених дверей. На них червоною фарбою було наляпано: «Службове приміщення. Стороннім вхід заборонено». Дівчина намацала позад себе клямку, повернула її та прослизнула досередини. Погляд юнака вихопив купи коробок і поплутаних кабелів. Звичайна комірчина. Він озирнувся: ніде нікого. То й на краще, якщо вона хоче усамітнитися з ним.

Хлопець проник до кімнати слідом за нею, не підозрюючи, що за ним стежать.

– О, – сказав Саймон, – а музика нічогенька, правда?

Клері не відповіла. Вони танцювали, чи принаймні вдавали, погойдуючись вперед-назад, час від часу різко нахиляючись, наче в когось із них вилетіла контактна лінза. Поряд рухалися гурт підлітків у металевих корсетах і молода азійська пара. Вони цілувалися так пристрасно, що їхнє кольорове нарощене волосся сплелося докупи, наче виноградна лоза. Хлопець із пірсингом на губі та наплічником у формі плюшевого ведмедика без перешкод роздавав таблетки «екстазі», його штани-парашути лопотіли на вітрі з вентилятора. Клері не звертала особливої уваги на тих, хто їх оточував. Вона не зводила очей з блакитноволосого юнака, що переконав вишибайла впустити його. Хлопець пробирався крізь натовп, наче шукаючи щось. Його рухи дещо нагадали їй…

– Мені, наприклад, – вів далі Саймон, – тут надзвичайно подобається.

Це здавалося неправдоподібним. Саймон виглядав у клубі білою вороною: у джинсах і старій футболці з написом спереду «Виготовлено в Брукліні». Його гладенько причесане волосся було каштановим, а не зеленим або рожевим, і на кінчику його носа криво сиділи окуляри. Він більше нагадував шахіста, що йде на гурток, ніж того, хто спостерігає за силами темряви.

– Ага.

Клері чудово знала, що він прийшов із нею до «Пекельного лігва» лише тому, що вона любила це місце. На думку Саймона, тут було нудно. Дівчина навіть не тямила, чому тут їй так подобалося. Яскравий одяг, клубна музика перетворювали заклад на мрію, на можливість пожити чужим життям, яке дуже відрізнялося від її марудного, рутинного існування. Але Клері завжди була занадто сором’язливою, щоб поспілкуватися з кимось іще, крім Саймона.

Блакитноволосий юнак пробирався через натовп на танцмайданчику. Він виглядав трохи розгубленим, наче не знайшов того, кого шукав. Клері стало цікаво, що станеться, якщо вона підійде до нього, назветься й запропонує показати йому клуб. Можливо, хлопець просто гляне на неї як на божевільну. А якщо й він соромиться? Може, юнак буде тільки радий і вдячний, хоч намагатиметься не виказати себе (що так типово для хлопців), але вона це зрозуміє. А…

Раптом хлопець випростався, звернувши на щось увагу, наче мисливський собака, що зачув дичину. Клері простежила за його поглядом і побачила юнку в білій сукні.

«Ну от, – подумала Клері, намагаючись не почуватися здутою повітряною кулькою. – Такі справи…»

Дівчина була вродлива, саме таких Клері хотілося малювати. Висока, струнка мов смерека, з важкими чорними косами, що спали на груди. Навіть звідси Клері чудово бачила червоний кулон на її шиї. Він мерехтів у світлі прожекторів, наче окремішнє серце.

– Здається, сьогодні ввечері діджей Бет перевершив себе. Правда? – не вгавав Саймон.

Клері закотила очі, але промовчала. Вона чудово знала, що Саймон ненавидів транс.

Її увага була прикута до дівчини в білій сукні. Серед темряви, штучного диму й туману її вбрання світилося, неначе маячок. Не дивно, що блакитноволосий юнак зачаровано прямував за нею, не помічаючи нічого довкола. Не звертаючи увагу навіть на дві темні постаті, що нишком ішли за ним по п’ятах крізь натовп.

Клері припинила танцювати й витріщилася на них. Вона помітила, що силуети чоловічі. Хлопці були високі й одягнені в чорне. Хтозна, чому дівчина вирішила, що ті двоє стежать за зеленооким юнаком, та була впевнена, що все саме так. Вона бачила це з того, як переслідувачі намагаються не відставати, з їхньої пильності, граційної настороженості рухів. У грудях ворухнулося погане передчуття.

– До речі, – додав Саймон, – давно хотів тобі сказати, що я трансвестит. Крім того, у мене з твоєю мамою роман. Думаю, ти маєш це знати.

Дівчина дійшла до дверей з написом «Стороннім вхід заборонено» і відчинила їх. Вона поманила блакитноволосого юнака за собою, і вони прослизнули у двері. Клері й раніше бачила таке. Пари часто прокрадалися в темні закутки клубу, щоб усамітнитися, та було дивно, що за ними стежили.

Вона підвелася навшпиньки, намагаючись побачити юнаків у чорному крізь натовп. Ті двоє зупинилися біля дверей і, здавалося, про щось радилися. Один був блондин, інший брюнет. Блондин поліз до кишені куртки й витягнув довгий гострий предмет, який сяйнув у відблисках вогнів. Ніж.

– Саймоне! – закричала Клері, схопивши його за руку.

– Що? – стривожився хлопець. – Знаєш, нічого в нас із твоєю мамою немає. Я просто намагався привернути твою увагу. Хоча твоя мама дуже приваблива жінка як на свій вік…

– Ти бачиш тих хлопців? – Вона схвильовано махнула рукою, випадково штовхнувши кучеряву темношкіру юнку, яка танцювала поруч. Дівчина кинула на неї сердитий погляд.

– Мені шкода, вибач! – Клері повернулася до Саймона. – Бачиш хлопців он там, біля дверей?

Саймон примружився, потім знизав плечима.

– Нічого не бачу.

– Їх там двоє. Вони стежили за хлопцем з блакитним волоссям.

– За тим, хто тобі здався красунчиком?

– Так, та зараз не про це. Блондин витягнув ножа.

– Ти впевнена? – Саймон витріщився на двері й похитав головою. – Я нікого не бачу.

– Так, я впевнена.

Саймон враз став серйозним, випростався.

– Я покличу охоронця, а ти залишайся тут.

Він пішов, пробираючись через натовп.

Клері помітила, як блондин прошмигнув у службове приміщення. Брюнет зробив те саме. Клері озирнулася. Саймон досі намагався проштовхнутися через танцмайданчик, але безуспішно. Навіть якщо вона закричить, ніхто не почує. А допоки Саймон приведе охоронця, може трапитися щось жахливе. Знервовано кусаючи нижню губу, Клері почала пробиратися крізь юрбу.

– Як тебе звуть?

Вона повернулася й усміхнулася. Високо з-під стелі крізь заґратовані запилюжені вікна до приміщення пробивалися слабкі промені світла. На підлозі валялися сплутані електрокабелі, друзки дзеркальних куль для дискотек і використані банки з-під фарби.

– Ізабель.

– Гарне ім’я, – він підійшов до неї, обережно переступаючи кабелі, бо якийсь із них міг бути під напругою. У тьмяному освітленні вона виглядала напівпрозорою, блідою, загорнутою в біле, наче ангел, якого було б приємно зробити трохи грішним…

– Я не бачив тебе тут раніше.

– Хочеш знати, чи часто я тут буваю? – Юнка захихотіла, прикривши рота рукою. Рукав закотився й оголив зап’ястя з якимось браслетом на ньому. Наблизившись, хлопець побачив, що це не браслет, а нанесений чорнилом на шкіру візерунок з ліній, що перепліталися.

Хлопець завмер.

– Ти…

Він не договорив. З блискавичною швидкістю дівчина вдарила його. Людину такий удар у груди збив би з ніг. Та юнак лише поточився. У руці Ізабель з’явився скручений золотавий батіг. Блиснувши в повітрі, він обвився петлею довкола щиколоток жертви. Хлопець упав на землю, скорчившись від болю, ненависний метал уп’явся в шкіру. Стоячи над ним, дівчина засміялася, і, непритомніючи, він картав себе, що мусив здогадатися раніше. Жодна юнка із раси людей не носитиме таку сукню, як Ізабель. Вона одягла її, щоб сховати свою шкіру, все своє тіло, повністю.

Ізабель смикнула батіг, закріпивши його. Її усмішка скидалася на отруєну воду.

– Він весь ваш, хлопці.

Позаду нього почувся тихий сміх. Хтось підвів юнака на ноги й кинув на одну з бетонних колон. Спиною він відчув вологість каменю. Його руки були зв’язані за спиною, в зап’ястя впився дріт. Поки блакитноволосий юнак намагався визволитися, з-за колони вийшов хлопець, що виглядав як ровесник Ізабель і був такий же вродливий. Його жовтувато-коричневі очі виблискували, наче шматочки бурштину.

– Ну, – сказав він, – скільки вас тут?

Блакитноволосий хлопець відчував, як у ньому гупає затиснута металом кров і німіють зап’ястя.

– Про що ти?

– Давай, зізнавайся. – Хлопець із бурштиновими очима звів руки, і його темні рукави сковзнули, оголивши повністю вкриті знаками зап’ястя, руки й долоні. – Ти знаєш, хто я?

Десь далеко в голові у зв’язаного юнака заскреготів другий ряд зубів.

– Мисливець за тінями, – прошипів він.

– Попався, – сказав інший хлопець, і його обличчя осяяла усмішка.

Клері штовхнула двері й увійшла до службового приміщення. На мить їй здалося, що там нікого немає. Заґратовані вікна були високо, через них всередину потрапляли притишені звуки вуличного шуму, автомобільних гудків і виску гальм. У кімнаті пахло старою фарбою, а підлогу вкривав товстелезний шар пилюки.

«Тут нікого немає», – зрозуміла дівчина, спантеличено роззираючись. Попри серпневу спеку, в приміщенні було холодно. Її спину вкрив холодний піт. Вона зробила крок уперед, ноги заплуталися в електрокабелі. Дівчина нахилилася, щоб звільнити кросівок, і почула голоси. Дівочий сміх, різка відповідь хлопця. Випроставшись, Клері побачила їх.

Вони виникли нізвідки, вона й оком не встигла змигнути. Дівчина була в довгій білій сукні, її чорне волосся спадало на плечі, як вологі морські водорості. З нею було двоє юнаків. Вищий – брюнет, як і вона, а нижчий – блондин, його волосся виблискувало міддю у тьмяному світлі. Білявий стояв, поклавши руки в кишені, і дивився на блакитноволосого пáнка, що був прив’язаний до стовпа дротами, подібними до струн. Руки бранця були заведені назад, а щиколотки зв’язані. Його обличчя витягнулося від болю і страху.

Серце Клері гупало в грудях, та вона, схилившись, дісталася найближчої бетонної колони й виглянула з-за неї. Дівчина спостерігала за світловолосим хлопцем, що ходив туди-сюди, склавши руки на грудях.

– Ти й досі не сказав мені, чи є тут іще хтось із ваших, – сказав він.

«Хтось із ваших? – Клері здивувалася. – Про що це він?» Можливо, вона нарвалася на якусь гангстерську війну?

– Не розумію, про що ти, – зболеним, але зухвалим тоном відповів бранець.

– Він про інших демонів, – долучився до розмови брюнет. – Ти чудово знаєш, хто такі демони, правда?

Прив’язаний до стовпа юнак щось прошепотів.

– Демони, – повільно вів далі блондин, виписуючи слово пальцем у повітрі, – релігією визначаються як мешканці пекла, слуги сатани. Та, на нашу думку, це може бути будь-який злий дух, що походить з-за меж нашого рідного виміру.

– Досить, Джейсе, – сказала дівчина.

– Ізабель має рацію, – погодився високий. – Урок семантики або демонології тут нікому не потрібний.

«У них дах поїхав, – подумала Клері. – Зовсім здуріли».

Джейс підвів голову та посміхнувся. Його трохи несамовитий рух нагадав Клері левів із документального фільму, який вона колись дивилася на каналі «Дискавері». Великі кішки так само піднімали свої голови, вдихаючи запах жертви.

– Ізабель з Алеком вважають, що я забагато говорю, – довірливо повідомив він полоненому. – Ти теж так думаєш?

Хлопець не відразу відповів. Його губи прошепотіли якусь лайку.

– Можу поділитися інформацією, – сказав він. – Я знаю, де зараз Валентин.

Джейс глянув на Алека. Той знизав плечима.

– Валентин уже давно в землі, – сказав Джейс. – Ця істота грається з нами.

Ізабель відкинула волосся з обличчя.

– Вбий його, Джейсе, – сказала вона. – Це створіння нічого нам не скаже.

Джейс здійняв руку, і Клері побачила тьмяний блиск леза. Воно було навдивовижу прозорим, чистим, мов кришталь, і гострим, як уламок скла. Руків’я оздоблене червоними каменями.

Полонений глибоко вдихнув.

– Валентин повернувся! – крикнув він, намагаючись послабити пута. – Увесь пекельний світ це знає. Я це знаю. Я можу розповісти вам, де він…

Раптом крижані очі Джейса спалахнули люттю.

– Клянуся ангелом, щоразу, коли ми ловимо одного з ваших виродків, він стверджує, що знає, де тепер Валентин. Та ми теж у курсі. Він у пеклі. І ти, – Джейс міцніше стиснув ножа. Край леза спалахнув вогнем, – зараз приєднаєшся до нього.

Клері не могла більше витримати. Вона вибігла з-за колони.

– Стійте! – вигукнула вона. – Ви не маєте права.

Джейс повернувся до неї. Від подиву він випустив ніж, і той брязнув об бетонну долівку. Ізабель й Алек також обернулися зі схожими виразами обличчя. Блакитноволосий юнак приголомшено застиг із роззявленим ротом.

Першим отямився Алек.

– А це що? – запитав він, дивлячись то на Клері, то на своїх приятелів, начебто їм це було відомо.

– Це дівчина, – відповів Джейс, оговтавшись. – Ти ж раніше бачив дівчат, Алеку. Твоя сестра – одна з них.

Він зробив крок до Клері, скоса зиркаючи на неї, ніби не вірив своїм очам.

– Приземлена, – промовив він, швидше сам до себе. – І вона нас бачить.

– Певна річ, що бачу, – сказала Клері. – Знаєте, я не сліпа.

– Саме сліпа, – Джейс нахилився, щоб підняти свого ножа. – Ти просто не знаєш про це. – Він випростався. – Ти б краще йшла звідси, поки не пізно.

– Я нікуди не піду, – сказала Клері, – бо ви вб’єте його. – Вона вказала на юнака з блакитним волоссям.

– Це правда, – визнав Джейс, граючись із ножем. – А тобі не байдуже, що з ним стане?

– Не-не-не можна, – пролопотіла Клері. – Не можна вбивати людей.

– Правильно, – відповів Джейс. – Не можна вбивати людей.

Він махнув рукою в бік блакитноволосого юнака, очі якого звузились. Клері злякалася, чи не знепритомнів той.

– Це не людина, люба. Він може виглядати, говорити й навіть стікати кров’ю як людина. Та це чудовисько.

– Джейсе, – застерегла Ізабель. – Припини.

– Ви хворі, – сказала Клері, відступаючи назад. – Знаєте, я подзвонила в поліцію. Вони приїдуть будь-якої миті.

– Вона бреше, – втрутився Алек, але на його обличчі відбився сумнів. – Джейсе, ти…

Він так і не закінчив. Бранець із пронизливим криком вирвався з пут, якими був прив’язаний до стовпа, і кинувся на Джейса.

Вони впали на землю й покотилися. Колишній полонений вчепився в Джейса руками, кінчики його пальців виблискували, наче на них були металеві наконечники. Клері хотіла тікати, але, ступивши назад, заплуталася в дротах і гепнулася на підлогу, аж забило дух. Дівчина почула вереск Ізабель. Обернувшись, Клері побачила блакитноволосого юнака, що сидів на Джейсових грудях. На кінчиках його кігтів, гострих як лезо, блищала кров.

Ізабель та Алек бігли до них. Дівчина розмахувала батогом. Дивний хлопець шматував Джейса кігтями, що збільшувалися на очах. Джейс спробував захиститися рукою, і кігті вп’ялися в неї, розбризкуючи кров. Нападник спробував ще раз, але батіг Ізабель хльоснув його по спині. Той скрикнув і впав на бік.

Швидко, як і батіг Ізабель, Джейс перекотився на нього. В його руці блиснуло лезо. Ніж увійшов у груди юнака. Чорнувата рідина розлилася довкола руків’я. Вигнувшись, той упав на долівку, булькочучи й корчачись. Зціпивши зуби, Джейс підвівся. Навіть на його чорній сорочці було видно ще чорніші плями свіжої крові. Він глянув на істоту, що смикалася під його ногами, нахилився та висмикнув ножа. Руків’я було слизьким від чорної рідини.

Раптом смертельно поранений розплющив очі. Здавалося, він спопелить Джейса своїм поглядом. Зціпивши зуби, блакитноволосий прошипів: «Хай буде так. Приречені дістануть вас усіх».

Клері здалося, що Джейс зараз загарчить. Очі блакитноволосого юнака закотилися. Його тіло почало сіпатися і смикатися, зморщуватися і складатися, стаючи дедалі меншим, аж поки зовсім зникло. Вивільнивши ноги з електродротів, Клері насилу підвелася і позадкувала до виходу. Ніхто з них не звертав на дівчину уваги. Алек дістався до Джейса і тримав його за руку, відгортаючи рукав, щоб краще бачити рану. Клері почала бігти, та шлях їй заблокувала Ізабель із золотим батогом у руці. На ньому виднілися чорні плями. Вона ляснула біля Клері – й кінець батога обвився довкола зап’ястя й тісно затягнувся. Клері перехопило подих від болю та здивування.

– Дурненька земна дівчино, – сказала Ізабель крізь зуби. – Через тебе Джейс мало не загинув!

– Та він псих, – сказала Клері, намагаючись визволити зап’ястя. Батіг глибше в’ївся в шкіру. – Ви всі тут несповна розуму. Про що ви думали, коли вчиняли самосуд? Поліція…

– Поліцію це не зацікавить, допоки ти не пред’явиш їм тіло, – сказав Джейс. Притискуючи до себе поранену руку, він пробирався через дроти до Клері. За ним ішов Алек, похмуро дивлячись під ноги.

Клері глипнула на те місце, де зник юнак, і промовчала. Там не було ні краплини крові, нічого не вказувало на те, що юнак колись існував.

– Після смерті вони повертаються у рідні виміри, – пояснив Джейс. – Якщо тобі раптом стало цікаво.

– Джейсе, – прошипів Алек. – Обережніше.

Джейс лише махнув рукою. Моторошні плями крові залишили слід на його обличчі. Та, як і раніше, він здавався їй левом. Такі ж широко посаджені світлі очі та волосся кольору бурштину.

– Вона бачить нас, Алек, – сказав він. – Вона й так уже забагато знає.

– Що мені з нею робити? – запитала Ізабель.

– Відпусти її, – тихо мовив Джейс.

Ізабель глянула на нього здивовано, майже сердито, але сперечатися не стала. Батіг сковзнув, звільняючи руку Клері. Вона потерла зап’ястя і задумалася, як їй звідси вибратися.

– Може, варто взяти її з собою? – спитав Алек. – Б’юсь об заклад, Годж хотів би поговорити з нею.

– Нізащо ми не приведемо її до інституту, – сказала Ізабель. – Вона з приземлених.

– Хіба? – м’яко заперечив Джейс. Його тихий голос був для Клері страшнішим, ніж роздратування Ізабель чи гнів Алека. – Чи стикалася ти з демонами, мала? Зависала з чаклунами, спілкувалася з Дітьми Ночі? В тебе…

– Мене звуть не «мала», – перебила Клері. – І я уявлення не маю, про що ти говориш. – Тієї ж миті внутрішній голос перепитав її: «Хіба? На твоїх очах безслідно зникло тіло. Джейс не божевільний, ти просто хочеш у це вірити». – Я не вірю в демонів, чи що там ще…

– Клері? – почувся голос Саймона. Вона обернулася. Він стояв біля дверей службового приміщення. Один зі здоровенних вишибайл, які біля входу ставили на руки штампи, був поруч із ним.

– З тобою все гаразд? – Він вдивлявся в темряву. – Чому ти тут, сама? А де ж ті хлопці з ножами?

Клері здивовано поглянула на нього, потім повернулася до Ізабель, Алека та Джейса, що досі стояв у своїй закривавленій сорочці з ножем у руці. Він посміхнувся їй і знизав плечима, немов вибачаючись. Очевидно, Джейс знав, що ні Саймон, ні вишибайло не бачать їх.

Клері вже також не дивувалася. Вона повільно обернулася до Саймона, уявляючи, як виглядає, стоячи сама в сирому службовому приміщенні, з ногами, заплутаними в яскраві пластмасові дроти.

– Мені здалося, що вони ховаються тут, – сказала вона невпевнено. – Але бачу, що ні. Перепрошую.

Вона перевела погляд із Саймона, вираз обличчя якого зі стурбованого став присоромленим, на вишибайла, який виглядав лише роздратованим.

– Я помилилася.

За її спиною захихотіла Ізабель.

– Я не можу в це повірити, – торочив Саймон, а Клері, стоячи на узбіччі, відчайдушно намагалася піймати таксі. Поливально-мийні машини вже пройшлися вулицею, поки підлітки були в клубі, і під ногами виблискував вологий чорний асфальт.

– Я знаю, – погодилася вона. – Думаєш, ми таки зупинимо хоч якусь таксівку. Куди всі зібралися опівночі в неділю? – Вона повернулася до нього, знизуючи плечима. – Як гадаєш, на Х’юстон-Стріт нам би пощастило більше?

– Я не про таксі, – пояснив Саймон, – я про тебе. Я не вірю, що ті юнаки з ножами просто зникли.

– Може, й не було ніяких хлопців із ножами, Саймоне, – зітхнула Клері. – Можливо, у мене багата уява.

– Не може бути, – Саймон підніс руку, але зустрічні таксі промчали повз, обливши їх водою з калюж. – Я бачив твоє обличчя, коли увійшов. Ти виглядала такою шокованою, наче побачила примару.

Клері згадала Джейса з його хижими котячими очима. Вона глянула на своє зап’ястя, де досі виднівся тонкий червоний слід від батога Ізабель. «Ні, не примару. Дещо дивніше», – подумала вона.

– Я просто помилилася, – сказала дівчина втомлено. Цікаво, чому вона не хоче сказати йому правду? Можливо, він вважатиме її божевільною. Було щось у тому, що сталося, щось у тій чорній крові, що скрапувала з Джейсового ножа, щось у його голосі, коли він спитав: «Чи спілкувалася ти з Дітьми Ночі?» – що вона не хотіла ні з ким ділити.

– Це була до біса прикра помилка, – сказав Саймон. Він озирнувся на клуб, до якого, як і раніше, на півкварталу тонкою лінією розтяглася черга. – Сумніваюся, що нас іще колись пустять сюди.

– А тобі що з того? Ти ж не терпиш «Пекельного лігва». – Клері знову здійняла руку, побачивши жовте авто, що наближалося до них крізь туман.

Цього разу таксі з виском зупинилося біля них. Водій посигналив, наче це він мав привернути їхню увагу.

– Нарешті нам пощастило, – Саймон відчинив дверцята таксі й прошмигнув на вкрите пластиком заднє сидіння. Клері всілася поряд, вдихаючи знайомий запах усіх нью-йоркських таксі: суміш сигаретного диму, шкіри та лаку для волосся.

– У Бруклін, будь ласка, – звернувся Саймон до таксиста, а тоді повернувся до Клері. – Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, правда?

Клері хвильку повагалася й кивнула.

– Звичайно, Саймоне, – сказала вона. – Я знаю.

Вона зачинила дверцята, і таксі помчало в ніч.

Розділ 2

Таємниці та брехня

Темний Принц сидів верхи на баскому коні, позаду розвівалася соболина накидка. Золотий вінець підтримував його біляві кучері, а вродливе обличчя було сповнене холодного бойового запалу, і…

«І його рука була схожа на баклажан», – роздратовано пробурмотіла Клері. Малюнок ніяк не вдавався. Зітхнувши, вона вирвала ще один аркуш зі свого альбому, зіжмакала його й кинула в помаранчеву стіну своєї спальні. Підлога була встелена забракованими паперовими м’ячиками – безперечною ознакою того, що творча енергія лилася не так, як вона очікувала. В тисячний раз дівчина загадала собі стати хоч трішки схожою на свою матір. Усі малюнки, картини, ескізи Джоселін Фрей були чудовими, здавалося, без будь-яких зусиль з її боку.

Клері витягнула навушники, перервавши пісню на середині, й потерла скроні. І лише тоді вона усвідомила, що у квартирі лунав гучний пронизливий звук телефонного дзвінка. Кинувши етюдник на ліжко, вона схопилася і побігла до вітальні, де на столику біля вхідних дверей стояв червоний телефонний апарат у стилі ретро.

– Кларисса Фрей? – Голос на іншому кінці звучав знайомо, хоча вона не відразу впізнала його. Клері нервово накручувала телефонний шнур на палець.

– Так.

– Привіт, я один із тих хуліганів із ножами, яких ти зустріла минулої ночі в «Пекельному лігві». Боюся, що я справив на тебе погане враження, та сподіваюся, що ти даси мені шанс спокутувати свою провину.

– Саймоне! – Клері відставила слухавку подалі від вуха, поки він реготав. – Це зовсім не смішно!

– Смішно. Ти просто не розумієш гумору.

– Дурень, – Клері зітхнула й прихилилася до стіни. – Тобі було б не до сміху, якби ти був тут, коли я повернулася додому минулої ночі.

– А що сталося?

– Моя мама. Вона не дуже зраділа, що я прийшла так пізно. Вона немов сказилася. Просто жах.

– Що? Це ж не наша провина, що на вулицях був такий рух! – заперечив Саймон. Він був молодшим із двох дітей і мав неабияк відшліфоване почуття сімейної несправедливості.

– Знаєш, мама бачить все по-іншому. Вона розчарована і засмучена, перехвилювалася через мене і тому подібне. Я справжня кара, – сказала Клері, перекривлюючи матір з невеликим відчуттям провини.

– Ти під домашнім арештом? – голосно запитав Саймон. На задньому фоні Клері почула гул голосів, якісь люди щось обговорювали.

– Не знаю. Вранці мама поїхала з Люком, і поки що вони не повернулися. А ти де? У Еріка?

– Угу. Щойно закінчили репетицію. – Біля Саймона брязнули тарілки. Клері здригнулася.

– Ерік затіяв вечір поезії у «Джава Джонс», – продовжував Саймон, згадавши кав’ярню за рогом неподалік від будинку Клері, де інколи вечорами лунала жива музика. – Весь гурт іде, щоб підтримати. Хочеш піти?

– Звичайно… – почала Клері, але тут же прикусила язика, стривожено смикнувши кабель телефону. – Почекай. Я не можу.

– Заткніться, пацани! – крикнув Саймон, та його голос пролунав якось віддалено. Клері запідозрила, що він відставив слухавку подалі від рота. За мить хлопець знову звернувся до неї, запитавши дещо стурбовано:

– Коротше, ти йдеш чи ні?

– Не знаю, – Клері знервовано вкусила губу. – Мама досі злиться на мене за вчорашнє. Не хочу зайве дратувати її, попросивши про послугу. Якби я і хотіла нових неприємностей, то не через паршиві віршики Еріка.

– Та ну, вони не такі вже й погані, – заперечив Саймон.

Ерік був сусідом Саймона, вони зналися з дитинства. Хоча Саймон був не такий близький з Еріком, як із Клері, на початку другого року навчання в коледжі хлопці організували рок-гурт разом із друзями Еріка – Меттом та Керком. Музиканти сумлінно репетирували щотижня в гаражі Ерікових батьків.

– До речі, це не послуга, – додав Саймон. – Це поетичний слем приблизно за квартал від твого будинку. Я ж не запрошую тебе на якусь оргію в Хобокен. Можеш прийти з мамою, якщо вона захоче.

– Оргія в Хобокені! – почула Клері чийсь крик, напевне Еріка. Черговий барабанний дріб і брязкіт тарілок. Клері уявила, як її мама слухає вірші Еріка, і в душі здригнулася.

– Ну не знаю. Якщо ви всі завалитеся сюди, думаю, мама цього не витримає.

– Тоді я прийду сам. Я зайду за тобою, і ми підемо туди разом, а там зустрінемося з іншими. Твоя мама буде не проти. Вона мене любить.

Клері розсміялася:

– Як на мене, вона завжди мала чудернацький смак.

– Тебе ніхто не питає, – Саймон закінчив розмову під крики своїх приятелів.

Клері поклала слухавку й оглянула вітальню. Свідчення маминих художніх уподобань були повсюди: від декоративних оксамитових подушок ручної роботи, що лежали на темно-червоному дивані, до стін, обвішаних картинами Джоселін у рамках, дібраних зі смаком. Здебільшого тут були пейзажі: звивисті вулички Південного Мангеттена, залитого золотистим світлом, поруч зимові замальовки Проспект-парку – темні ставки, укриті мереживною стрічкою білого льоду.

На поличці над каміном у рамці стояла фотографія батька Клері. Світловолосий задуманий чоловік у військовій формі. В кутиках його розумних очей виднілися зморшки, які з’явилися від сміху. Кілька його медалей Джоселін зберігала в невеличкій скриньці біля свого ліжка. Та ці нагороди нічим нікому не допомогли, коли Джонатан Кларк врізався на автомобілі в дерево неподалік від Олбані та помер ще до народження власної доньки.

Після його смерті Джоселін повернула своє дівоче прізвище. Вона ніколи не розказувала Клері про батька, але берегла скриньку, на якій було вигравірувано ініціали «Д. К.». Окрім медалей, там було кілька світлин, обручка та пасмо світлого волосся.

Іноді Джоселін брала скриньку до рук, відмикала її, виймала золотаве пасмо, ніжно погладжувала його та, поклавши назад, бережно замикала скриньку.

Звук ключа у замку вхідних дверей вивів Клері із задуми. Поспіхом вона кинулася на диван і спробувала вдати, що захоплена читанням однієї з книжок у м’якій обкладинці, які її мати залишила на журнальному столику. Джоселін вважала читання сакральним заняттям і зазвичай не переривала Клері на середині книги навіть щоб насварити її.

Двері з глухим стуком відчинилися, і з’явився Люк зі стосом великих квадратних аркушів картону. Коли він опустив їх на підлогу, Клері зрозуміла, що це складені картонні коробки. Люк випростався і повернувся до неї, всміхаючись.

– Привіт, дя … Люку, – промовила вона, перервавшись на півслові. Рік тому Люк попросив Клері не називати його дядьком, оскільки це змушує його почуватися старшим, й окрім цього нагадує йому про «Хатину дядька Тома». Крім того, Люк делікатно додав, що він їй не дядько, а просто близький друг її матері, який знає її все своє життя.

– А де мама? – запитала Клері.

– Припарковує пікап, – відповів Люк і потягнувся, задоволено розпростовуючи своє довге тіло. Він був у своєму звичному одязі: старих джинсах і фланелевій сорочці. На переніссі косо сиділи вигнуті окуляри в золотій оправі.

– Нагадай-но мені ще раз, чому в цій будівлі немає вантажного ліфта?

– Тому що вона стара, і це її родзинка, – одразу ж знайшлася Клері.

Люк усміхнувся.

– А для чого ці коробки? – запитала вона.

Його усмішка зникла.

– Твоя мати хотіла зібрати деякі речі, – сказав Люк, уникаючи її погляду.

– Які речі? – запитала Клері.

Він махнув рукою.

– Все зайве, що перекидається будинком. Зробимо місце, де буде зручно ходити. Ти ж знаєш, що вона ніколи нічого не викидає… А ти чим зайнята? Вчишся?

Люк узяв книгу з рук Клері й прочитав уголос:

– «Світ досі кишить різноманітними створіннями, існування яких офіційна наука не визнає. Феї та гобліни, привиди та демони все ще ширяють…». – Люк відклав книжку й уважно подивився на Клері поверх окулярів:

– Це для школи?

– «Золота гілка» Фрейзера? Ні. До школи ще два тижні. – Вона забрала книжку. – Це мамина.

– Я так і думав.

Вона поклала її назад на стіл.

– Люку?

– Га?

Книжку вже забуто. Люк рився в ящику з інструментами, що стояв біля каміна.

– А, ось він, – зрадів Люк і витягнув помаранчевий пістолет для клейкої стрічки.

– Що б ти робив, якби бачив те, що не помічають інші?

Пістолет для скотчу випав з рук Люка і дзенькнув об облицьований кахлями камін. Він став на коліна, щоб підняти його, не дивлячись на неї.

– Ти маєш на увазі, якби я став єдиним свідком злочину, щось таке?

– Ні, не це. Якби довкола були люди, але ти єдиний, хто це бачить. Наче для всіх інших це невидиме.

Він роздумував, стоячи на колінах і затиснувши в руці надщерблений пістолет для клейкої стрічки.

– Я знаю, це звучить дивно, – Клері зважувала кожне слово. – Але…

Він обернувся. Його очі, такі блакитні за скельцями окулярів, дивилися на неї з незмінною прихильністю.

– Клері, ти художник, як твоя мати. Це означає, що ви по-іншому сприймаєте світ. У вас є дар бачити красиве і жахливе у звичайних речах. Ти не божевільна, а просто особлива. У цьому немає нічого поганого.

Клері підняла ноги на диван і вперлася підборіддям у коліна. В її голові промайнули картинки зі службового приміщення: золотий батіг Ізабель, передсмертні конвульсії блакитноволосого юнака, бурштинові очі Джейса. Красиве і жахливе. Вона спитала:

– Якби жив мій батько, думаєш, він теж був би художником?

Люк виглядав приголомшеним. Перш ніж він устиг відповісти, двері відчинилися, і до кімнаті поважно увійшла мама Клері, вистукуючи каблуками по блискучій дерев’яній підлозі. Вона з дзенькотом кинула Люку ключі від авто й повернулася, щоб поглянути на доньку.

Джоселін Фрей була тендітною приємною жінкою з рудим волоссям, трохи темнішим та вдвічі довшим, ніж доньчине. Сьогодні воно було закручене у темно-рудий вузол і скріплене просунутим крізь нього графітовим олівцем. Джоселін була в комбінезоні, забризканому фарбами, футболці кольору лаванди та коричневих туристичних черевиках, підошви яких також були обляпані олійною фарбою.

Клері завжди говорили, що вона схожа на маму, та дівчина цього не помічала. Єдине, чим вони були подібні, – це фігури. Обидві стрункі, з невеликими грудьми та вузькими стегнами. Але вона знала, що мама була справді красивою. Щоб бути гарною, треба бути гнучкою та високою. А коли ти на зріст трохи більше за півтора метра, ти – симпатична. Не гарна чи красива, а просто мила. Врахуйте волосся морквяного кольору та обличчя, вкрите веснянками, – і Клері здавалося, що вона була Реґґеді Енн, ганчірною лялькою, натомість її мама нагадувала Барбі.

Джоселін навіть рухалася так граційно, що люди озиралися, коли вона проходила повз. Клері, навпаки, завжди спотикалася. Лише одного разу вона привернула увагу перехожих, коли промчала повз них і розтяглася на сходах.

– Спасибі, що допоміг з коробками, – сказала Джоселін, усміхаючись.

Він не всміхнувся у відповідь. Шлунок у Клері наче стиснувся. Очевидно, що щось відбувається.

– Вибачте, я затрималася, бо шукала місце на парковці. Там сьогодні море людей.

– Мам? – перебила її Клері. – Для чого коробки?

Джоселін прикусила язика. Люк зиркнув на Клері, безмовно натякаючи Джоселін, щоб та продовжувала. Нервово посіпуючи рукою, жінка заправила за вухо обвисле пасмо та присіла на дивані поруч із дочкою. Зблизька Клері помітила, наскільки втомленою була її мама. Темні круги під очима та червоні повіки видавали безсонну ніч.

– Це через минулу ніч? – запитала Клері.

– Ні, – швидко сказала мама і, провагавшись, додала: – Частково. Не треба було тобі вчора цього робити. Та ти знаєш.

– Я ж попросила вибачення. І що далі? Якщо збираєшся тримати мене під домашнім арештом, так і скажи.

– Я не збираюся робити цього, – голос мами був напружений мов струна. Вона поглянула на Люка, але той заперечно похитав головою.

– Просто скажи їй, Джоселін, – сказав він.

– Не говоріть так, наче мене тут немає! – пробурчала Клері. – Що ти маєш мені сказати?

– Ми їдемо у відпустку, – важко зітхнувши, видавила з себе Джоселін.

Люк виглядав незворушним, наче полотно, з якого витерли всі фарби.

– І в цьому вся проблема? Ви їдете у відпустку? – хитнувши головою, Клері відкинулася на спинку дивана. – Не розумію. З чого робити проблему?

– Не думаю, що ти зрозумієш. Я мала на увазі, що їдуть усі: ти, я і Люк. Ми вирушаємо в заміський будинок.

Клері глянула на Люка. Він, зціпивши зуби і схрестивши руки на грудях, дивився у вікно. Дивно, що ж його засмутило? Люк дуже любив цей будинок у північній частині штату. Він купив його десять років тому, сам лагодив і їздив туди за найменшої можливості.

– Надовго?

– До кінця літа, – відповіла Джоселін. – Я принесла коробки на випадок, якщо ти захочеш взяти з собою книги чи художнє приладдя…

– До кінця літа? – Клері аж випрямилася від обурення. – Я не можу, мам. У мене свої плани. Ми з Саймоном хочемо влаштувати вечірку перед початком навчання, у мене кілька зустрічей з моєю мистецькою групою, а ще десять уроків у художній школі «Тіш»…

– Мені шкода, що так вийшло з художньою школою. А решту можна легко скасувати. Саймон зрозуміє, та й твоя мистецька група теж.

Клері з тону матері зрозуміла, наскільки все серйозно.

– Але я вже оплатила весь курс у школі! Цілий рік збирала. Ти ж мені обіцяла! – Клері повернулася до Люка. – Скажи їй! Скажи, що це несправедливо!

Люк незворушно дивився у вікно. Лише м’яз на його щоці нервово смикався.

– Джоселін – твоя мама. Їй це й вирішувати.

– Нічого не розумію. – Клері знову повернулася до матері. – Що сталося?

– Мені потрібно поїхати, – сказала Джоселін. Кутики її губ тремтіли. – Мені потрібні спокій і тиша. Та й з грошима зараз туго.

– То візьми з батькових запасів, – сердито мовила Клері. – Ти ж завжди так робиш.

– Це не дуже гарна ідея, – відрубала Джоселін.

– Їдьте куди хочете! Мені байдуже! Залишуся сама. Я можу працювати. Піду на роботу в «Старбакс». Саймон каже, там завжди потрібні працівники. Я вже не маленька й подбаю про себе!

– Ні!

Різкий голос Джоселін змусив Клері здригнутися.

– Гроші за уроки в «Тіш» я тобі поверну. Але ти їдеш з нами. Це не обговорюється! Тобі ще зарано залишатися самій. Хтозна, що може трапитися.

– І що? Що може статися? – зажадала відповіді Клері.

Раптом почувся грюкіт. Клері здивовано озирнулася й виявила, що Люк перевернув одну з картин, спертих на стіну. Виглядаючи засмученим, він поправив її, вирівнявся і пробурчав:

– Я йду.

Джоселін прикусила язика.

– Почекай, – вона вибігла за ним і наздогнала аж біля вхідних дверей. Згорнувшись на дивані, Клері чула схвильований шепіт матері.

– Бейн, – казала Джоселін, – я дзвоню йому вже три останні тижні. Голосова пошта повідомляє, що він у Танзанії. Що ще мені робити?

– Джоселін, – Люк затнувся, – ти ж не зможеш постійно до нього звертатися.

– Але Клері…

– …не Джонатан, – прошепотів Люк. – Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан.

«А до чого тут мій тато?» – подумала Клері, здивувавшись.

– Я ж не можу просто тримати її вдома та не пускати на вулицю. Вона не буде це терпіти.

– Звичайно! – Люк розізлився. – Вона не хатня тварина. Клері вже підліток. Майже доросла.

– Якби ми виїхали з міста…

– Поговори з нею, Джоселін, – наполягав Люк. – Саме про це.

Він повернув ручку дверей, і… Джоселін скрикнула від несподіванки.

– Господи! – вигукнув Люк.

– Ні, це лише я, – сказав Саймон, що стояв за дверима. – Хоча мені вже казали, що ми разюче подібні.

Він махнув Клері з порогу:

– Ти готова?

Опанувавши себе, Джоселін запитала:

– Саймоне, ти часом не підслуховував?

Хлопець закліпав очима:

– Ні, я щойно підійшов. – Саймон перевів погляд зі зблідлої Джоселін на похмурого Люка. – Щось трапилося? Я невчасно?

– Не переймайся, – відповів Люк. – Ми вже закінчили. – Посунувши Саймона, він швидко спустився сходами. Внизу з грюкотом зачинилися двері під’їзду.

Саймон нерішуче тупцював біля дверей:

– Я можу заскочити пізніше. Справді. Це не проблема.

– Річ у тому… – почала Джоселін, та Клері вже була на ногах.

– Забудь, Саймоне. Ходімо, – Дівчина схопила з гачка свою сумку й закинула її через плече, сердито дивлячись на маму. – Побачимося, мамо.

Джоселін знервовано закусила губу.

– Клері, думаю, нам потрібно поговорити.

– У нас буде повно часу у відпустці, – ущіпливо відповіла дівчина і задоволено відзначила, як маму аж пересмикнуло від розпачу. – Мене не чекай, повернуся пізно, – додала вона і потягла приголомшеного Саймона до вхідних дверей.

Саймон обернувся через плече. Джоселін стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, самотня та нещасна.

– До побачення, місіс Фрей! – крикнув він. – Гарного вечора!

– Замовкни, Саймоне! – Клері перервала його і з гуркотом зачинила двері, заглушивши відповідь своєї матері.

– Господи, жінко, ти зараз відірвеш мені руку! – протестував Саймон, поки Клері тягла його за собою. Її зелені кросівки сердито виляскували дерев’яними сходами. На мить дівчина глянула вгору, потай сподіваючись, що мама вийде на сходовий майданчик, але двері квартири залишалися зачиненими.

– Вибач, – пробурмотіла Клері, випустивши руку Саймона.

Вона зупинилася біля останньої сходинки, сумка вдарилася об її стегно.

Будинок, у якому Клері жила з мамою, раніше цілком належав одній багатій родині. Відголосками колишньої розкоші залишилися гвинтові сходи, мармурова підлога у вестибюлі першого поверху та одностулкове вікно над головою. Тепер будинок був розділений на окремі квартири. Клері з мамою ділили триповерхову будівлю з літньою жінкою, що займала перший поверх. Стара влаштувала у своїй квартирі салон медіума. Вона нечасто виходила з квартири, відвідувачі також бували в неї дуже рідко. Позолочена табличка на дверях свідчила: «Мадам Доротея, ясновидиця та пророчиця».

З напіввідчинених дверей квартири просочувався густий солодкуватий запах ладану. Клері розчула за дверима тихе шепотіння.

– Радий, що бізнес у бабусі процвітає, – сказав Саймон. – У наш час важко пророкам мати постійну роботу.

– Навіщо цей сарказм? – гаркнула Клері.

Саймон оторопів.

– А я гадав, що тобі подобаються мої розумні й іронічні зауваження.

Не встигла Клері відповісти, як двері розчахнулися і з квартири мадам Доротеї вийшов чоловік. Він був високий, зі смаглявою шкірою, котячими золотисто-зеленими очима і скуйовдженим чорним волоссям. Незнайомець сліпуче всміхнувся їй, блиснувши гострими білими зубами.

У Клері запаморочилося в голові. Здавалося, що вона зараз знепритомніє.

Саймон стривожено покосився на Клері:

– Тобі погано?

– Що? Ні, все нормально, – неуважно відповіла вона.

– Ти наче привида побачила, – не вгамовувався Саймон.

Клері заперечливо похитала головою. Здається, вона справді щось побачила, але коли спробувала сконцентруватися, спогади розтеклися, мов вода.

– Ні. Я подумала, що з квартири Доротеї вибіг кіт, та, здається, то просто гра світла.

Саймон здивовано подивився на неї.

– До речі, відучора я нічого не їла, – спробувала виправдатися Клері. – Може, я трохи не в собі.

Саймон лагідно обійняв її за плечі.

– Не перемайся, зараз я тебе нагодую.

– Не розумію, що на неї найшло! – вчетверте повторила Клері, витираючи залишки соусу гуакамоле шматочком начос. Вони сиділи у крихітній мексиканській забігайлівці «Начо Мама».

– Наче садити мене під домашній арешт через тиждень їй було замало, тепер узагалі хоче до кінця літа відправити в заслання.

– Іноді на твою маму щось таке находить, коли вона вдихає чи видихає повітря! – пожартував Саймон і продовжив їсти своє вегетаріанське буріто.

– Вдам, що це було дотепно, – сказала йому Клері. – Тебе не тягнуть в якусь глухомань хтозна на скільки часу!

– Клері, – обірвав її тираду Саймон, – а на мене ти за що злишся? До того ж, це не назавжди.

– Звідки ти це знаєш?

– Ну, я ж знаю твою маму, – сказав Саймон після паузи. – Ми з тобою вже десять років дружимо, не менше. Періодично на неї щось находить, але потім вона передумує.

Клері взяла з тарілки шматочок гострого перцю і задумливо відкусила краєчок:

– Думаєш? Іноді мені здається, що по-справжньому її не знає ніхто.

Саймон закліпав очима.

– Ти не зрозуміла мене.

Клері шумно втягнула повітря в палаючий рот.

– Я про те, що мама нічого про себе не розповідає. Я не знаю ні про її дитинство, ні про сім’ю. Майже не знаю, як вона зустріла тата. У неї немає жодної весільної фотографії. Таке враження, що її життя почалося, коли народилася я. Саме так вона й каже щоразу, коли я намагаюся її розговорити.

Саймон іронічно скривився:

– О, дуже зворушливо.

– Ні, це просто дивно. Я досі не знаю нічого про бабусь та дідусів. Тобто батьки мого батька не дуже її любили, але ж вони не могли бути такими поганими? Що це за люди, які не хочуть навіть зустрітися з онукою?

– Може, це твоя мама ненавидить їх. Мабуть, вони образили її, чи ще щось, – припустив Саймон. – У неї на тілі шрами.

Клері витріщилася на нього.

– Що в неї на тілі?

Він проковтнув великий кусень буріто.

– Тонкі, ледь помітні шрами по всій спині та руках. Знаєш, я бачив твою матір в купальнику.

– Я ніколи не помічала ніяких шрамів, – рішуче сказала Клері. – Гадаю, ти собі щось нафантазував.

Він проникливо подивився на неї і, здавалося, хотів щось сказати, та з сумки дівчини почувся наполегливий дзвінок мобілки. Клері дістала її, глянула на екран і спохмурніла.

– Це мама.

– Подивившись на твоє обличчя, я зрозумів, що ти хочеш поговорити з нею.

– Не зараз, – сказала Клері. Телефон замовк, і дзвінок автоматично перевівся на голосову пошту. Клері відчула докори сумління. – Не хочу знову сваритися.

– Можеш пожити в мене, – сказав Саймон. – Скільки забажаєш.

– Подивимося, може, вона першою заспокоїться.

Клері натиснула кнопку голосової пошти на своєму телефоні. Голос матері звучав напружено, хоча Джоселін намагалася говорити м’якіше: «Дитинко, я перепрошую, якщо ошелешила тебе своїми планами щодо відпустки. Приходь додому, і ми поговоримо». – Клері повісила слухавку ще до того, як повідомлення закінчилося, досі почуваючи провину і злість водночас. – Вона хоче поговорити.

– А ти хочеш поговорити з нею?

– Не знаю. – Клері потерла очі тильною стороною руки. – То ти таки йдеш на вечір поезії?

– Я ж пообіцяв.

* * *

Клері підвелася, відсунувши свій стілець.

– Тоді я піду з тобою, а мамі подзвоню, коли все закінчиться, – ремінець сумки ковзнув з її руки. Саймон неуважно поправив його, затримавши свої пальці на її оголеному плечі.

Повітря на вулиці було насичене вологою, від якої волосся Клері завилося, а синя футболка Саймона прилипла до його спини.

– Отже, що там із вашим гуртом? – запитала дівчина. – Що нового? Коли ми розмовляли, я чула в трубці їхні крики.

Обличчя Саймона загорілося.

– Все чудово, – сказав він. – Метт каже, що має знайомого, який допоможе організувати концерт у «Скреп-бар». А ще ми знову обговорювали назву.

– Та невже? – Клері приховала посмішку. Саймоновий гурт ніколи не займався музикою. Переважно вони сиділи в його вітальні й сперечалися щодо ймовірних назв і логотипів. Іноді їй було цікаво, чи хтось із них справді вміє грати на музичному інструменті.

– Які варіанти?

– Вибираємо між назвами «Змова водоростей» та «Кам’яна панда».

Клері заперечно похитала головою.

– Обидві жахливі.

– Ерік запропонував «Криза садових стільців».

– Може, Еріку варто переключити увагу на азартні ігри?

– Але тоді нам потрібно шукати нового барабанщика.

– А чим займається Ерік? Мені здавалося, він просто виманює у вас гроші та розповідає дівчатам у школі, що він у музичному гурті, щоб справити на них враження.

– Та ні, – безтурботно сказав Саймон. – Ерік почав життя з чистого аркуша. У нього є дівчина. Вони вже три місяці зустрічаються.

– Майже одружені, – сказала Клері, обходячи пару з малюком у візочку. Маленька дівчинка з жовтими пластиковими заколками-кліпсами у волоссі стискала ляльку-піксі з золотаво-синіми крильцями. Краєм ока Клері помітила, що крила пурхають. Вона поспіхом відвернулася.

– А це означає, – продовжував Саймон, – що я єдиний член гурту без дівчини. А, як тобі відомо, головний сенс бути в гурті – це подобатися дівчатам.

– Я гадала, усе це заради музики, – чоловік із ціпком перетнув їй дорогу, прямуючи на Берклі-стріт. Дівчина відвернулася, боячись, що, якщо вона дивитиметься на людей трохи довше, у них виростуть крила, додаткові руки чи довгий роздвоєний язик, мов у змії. – Зрештою, кому який клопіт, чи маєш ти дівчину?

– Мені, – похмуро сказав Саймон. – Скоро єдиними людьми, що залишилися без дівчини, будемо ми зі шкільним двірником Венделлом. А від нього завжди чимось тхне.

– Принаймні, ти знаєш, що він досі без пари.

Саймон сердито зиркнув на неї.

– Не смішно, Фрей.

– І завжди є королева стрингів Шейла Барбаріно, – підказала дівчина. Клері сиділа позаду неї на уроках математики в дев’ятому класі. Щоразу, коли Шейла впускала олівець, а це траплялося досить-таки часто, Клері була змушена споглядати нижню білизну дівчини, що виглядала з-під Шейлиних джинсів із надто заниженою талією.

– З нею і зустрічається Ерік останні три місяці, – казав Саймон. – До речі, він порадив мені вирішити, яка дівчина в школі має найкрутішу фігуру, і запросити її кудись у перший день занять.

– Ерік – свиня, – сказала Клері, не бажаючи знати, кого Саймон вважав найпривабливішою дівчиною школи. – Може, назвете гурт «Свині й сексисти»?

– Цікава назва, – Саймон здавався байдужим.

У сумці знову завібрував і задзвенів телефон. Клері скривилася і видобула його з кишені на блискавці.

– Знову мама? – запитав Саймон.

Клері кивнула. Вона все подумки бачила свою маму біля дверей, самотню та якусь здрібнілу. На грудях тягарем лежала провина.

Дівчина зиркнула на Саймона, який занепокоєно дивився на неї. Клері так вивчила його обличчя, що могла відтворити його в пам’яті, заплющивши очі. Подумавши про майбутні самотні тижні без Саймона, Клері поклала телефон назад до сумки.

– Давай, – сказала вона. – Ми запізнюємося на шоу.

Розділ 3

Мисливець за тінями

Коли вони дісталися кав’ярні «Джава Джонс», Ерік уже був на сцені перед мікрофоном, похитуючись туди-сюди із заплющеними очима. На честь такої події він пофарбував кінчики волосся в рожевий колір. Позаду нього Метт із кам’яним виразом обличчя щось неритмічно вибивав на джембе^[3].

– Буде до дідька нудно, – передбачила Клері. Вона схопила Саймона за рукав і потягла до дверей. – Якщо ми зараз вийдемо, то ще зможемо втекти.

Саймон рішуче похитав головою.

– Ти ж знаєш, я – людина слова. – Він розправив плечі. – Я по каву, а ти знайди вільний столик. Що тобі взяти?

– Тільки каву. Чорну, як і моя душа.

Саймон подався по каву, бурмочучи собі під ніс, що сьогодні все було зроблено набагато краще, ніж у попередні рази. Клері пішла пошукати їм місце.

Як для понеділка, кав’ярня була переповнена. Більшість потертих диванів та крісел були зайняті підлітками, що насолоджувалися вільним вечором. Довкола пахло кавою та димом сигарет. Нарешті Клері знайшла вільний «диванчик для поцілунків» у затемненому кутку далеко від сцени. Єдиною її сусідкою була білявка в помаранчевому топі, що заглибилася у гру на своєму айподі.

«Чудово, – подумала Клері. – Ерік не знайде нас тут після шоу, щоб поговорити про свою поезію».

Білявка перехилилася через бильце свого стільця й торкнулася плеча Клері.

– Перепрошую…

Клері здивовано глянула на неї.

– Це твій хлопець? – запитала білявка.

Клері прослідкувала за поглядом дівчини і вже збиралася відповісти: «Ні, я його не знаю». Аж раптом зрозуміла, що та мала на увазі Саймона. Він прямував до них із пластиковими чашками і був цілком зосереджений на тому, щоб не пролити каву.

– Ні, – відповіла Клері. – Ми просто друзі.

Дівчина засяяла:

– Він милий. А в нього є дівчина?

Клері трохи зам’ялася, перш ніж відповісти.

– Ні.

– Він часом не гей? – підозріло глянула дівчина.

На щастя, підійшов Саймон, і Клері не треба було відповідати на останнє запитання. Дівчина квапливо повернулася на своє місце. Юнак поставив на стіл чашки та вмостився біля Клері.

– У них знову закінчилися чашки. А ці пластикові такі гарячі. – Спохмурнівши, він подув на пальці. Клері спостерігала за ним, намагаючись приховати усмішку. Вона ніколи не думала про те, що Саймон симпатичний. У нього були красиві темні очі, і за останній рік він змужнів. От якби йому підібрати стрижку…

– Ти витріщаєшся на мене, – сказав Саймон. – Чому ти так дивишся? У мене щось на обличчі?

«Я мушу сказати йому, – думала вона, хоча якась частина її повставала проти цього. – Я була би поганим другом, якщо промовчала б».

– Не обертайся, але он та білявка вважає тебе милим, – прошепотіла Клері.

Саймон швидко поглянув убік, щоб оцінити дівчину, яка старанно вивчала журнал «Шонен Джамп»^[4].

– Дівчина в помаранчевому топі?

Клері кивнула. Саймон глянув на неї з недовірою.

– Чому ти так вирішила?

«Скажи йому. Давай, скажи йому». Та коли Клері відкрила рот, щоб відповісти, її перервав жахливий свист мікрофона. Вона здригнулася і затулила вуха, поки на сцені Ерік намагався впоратися з мікрофоном.

– Вибачте, чуваки! – прокричав він. – Починаємо! Мене звати Ерік, а на барабанах – мій друзяка Метт. Мій перший вірш називається «Без назви».

Він скривив обличчя, наче від болю, і завив у мікрофон:

Саймон сповз нижче у кріслі.

– Будь ласка, не кажи нікому, що я його знаю.

Клері захихотіла.

– Хто зараз використовує слово «чресла»?

– Ерік, – похмуро мовив Саймон. – У нього всі вірші про це.

– Розпухла моя муко! – завивав Ерік. – Нестерпний біль, що розростається в мені!

– Ти мав рацію! – сказала Клері і ковзнула поближче до Саймона. – До речі, щодо тої дівчини, що запала на тебе.

– Навіть не хочу думати про це, – сказав Саймон. Клері здивовано глянула на нього. – Я давно хотів поговорити з тобою.

– «Розлючений кріт» – не надто гарна назва для гурту, – несподівано сказала Клері.

– Не про те, – заперечив Саймон. – Мова про те, що ми обговорювали раніше. Про те, що в мене немає дівчини.

– А! Ну, не знаю, – Клері знизала плечима. – Запроси на побачення Джейду Джонс. – Вона назвала одну з небагатьох дівчат у Сейнт Ксав’єр, які їй подобалися. – Вона мила і кохає тебе.

– Я не хочу ходити на побачення з Джейдою Джонс.

– Чому? – раптом обурилася Клері. – Не подобаються розумні дівчата? Шукаєш чудову фігуру?

– Ні, – сказав схвильовано Саймон. – Я не хочу зустрічатися з нею, бо це було б нечесно щодо Джейди.

Він замовк. Клері нахилилася до нього. Краєм ока вона помітила, що білявка також нахилилася аж занадто вперед, підслуховуючи їх.

– Чому ні?

– Бо мені подобається дехто інший, – сказав Саймон.

– Добре.

Саймон виглядав таким блідим, як тоді, коли він, граючи у футбол у парку, зламав щиколотку та довелося на ній кульгати додому. Вона здивувалася, що в цій розмові його зачепило і викликало таку реакцію.

– Ти ж не гей, правда?

Саймон зблід іще сильніше:

– Якби я ним був, я б одягався краще.

– Ну, і хто ж тоді? – поцікавилася Клері. Вона хотіла додати, що якщо він закоханий у Шейлу Барбаріно, то Ерік надере йому дупу, та враз почула, як хтось голосно кашлянув позаду неї. Звук кашлю був якийсь насмішкуватий, наче хтось намагався не розсміятися вголос.

Вона обернулася.

За якийсь метр від неї на вицвілому зеленому дивані сидів Джейс. Хлопець був одягнений в той самий темний одяг, що й у клубі попередньої ночі. Його оголені руки були вкриті ледь помітними білими лініями, наче від старих шрамів, а зап’ястя охоплювали широкі металеві браслети. З-під лівої руки виглядало кістяне руків’я ножа. Він дивився прямо на неї. Кутики його тонких уст ледь вигнулися від задоволення. Гірше за відчуття, що над нею сміються, була абсолютна впевненість Клері, що п’ять хвилин тому Джейса там не було.

– Що там? – Саймон простежив за її поглядом, але з його незворушного виразу обличчя було зрозуміло, що Джейса він не бачив.

«Але я тебе бачу», – подумала вона, дивлячись на Джейса. Мов прочитавши її думки, той підняв ліву руку і помахав їй «привіт». Юнак підвівся та неквапливо попрямував до дверей. Клері аж рота роззявила від подиву. Він ішов, так просто.

Вона відчула руку Саймона на своїй. Він кликав її, питав, що не так, але дівчина майже не чула його.

– Я зараз повернуся, – почула вона свій голос ніби збоку, зістрибнула з дивана, ледь не забула поставити чашку з кавою на столик і помчала до дверей, залишивши Саймона, який дивився їй услід.

Клері вилетіла з дверей, боячись, що Джейс зникне у провулку, як примара. Але він стояв там, притулившись до стіни. Юнак витягнув щось із кишені та клацав кнопками. Він здивовано підвів очі, коли двері кав’ярні зачинилися за нею. У сутінках, що швидко наростали, його волосся виглядало мідно-золотавим.

– Вірші твого знайомого просто жахливі, – сказав він.

Клері ледь не впала від несподіванки.

– Що?

– Я сказав, що його поезія жахлива. Було схоже, що він проковтнув словника і почав блювати словами навмання.

– Мені байдуже на вірші Еріка, – Клері не на жарт розійшлася. – Я хочу знати, чому ти за мною стежиш!

– Чому ти так вирішила?

– Гарна спроба. Ти ще й підслуховував. Розкажеш мені, що відбувається, чи мені просто подзвонити в поліцію?

– І що ти їм скажеш? – спитав Джейс із сарказмом. – Що тебе турбують невидимки? Повір мені, мала, поліція не буде заарештовувати тих, кого вони не можуть побачити.

– Я вже казала тобі, мене звати не мала! – процідила дівчина крізь зуби. – Я – Клері.

– Знаю, – мовив він. – Гарне ім’я. Як зілля, один із видів шавлії латиною. В давнину люди вірили, що, з’ївши її насіння, можна побачити Чарівний Народ. Ти це знала?

– Я поняття не маю, про що ти.

– Ти багато чого не знаєш, чи не так? – сказав він. У його бурштинових очах виблискувало легке презирство. – Ти, здається, приземлена, як і всі інші, хоча те, чому ти можеш мене бачити, залишається загадкою.

– Що таке «приземлена»?

– Хтось зі світу людей. Такі, як ти.

– Але і ти людина, – відказала Клері.

– Так, – погодився він. – Але я не такий, як ти. – Джейс не переконував її. В його голосі звучала байдужість до того, чи повірить йому Клері, чи ні.

– Ти думаєш, що кращий за нас. Саме тому ти сміявся з нас.

– Я сміявся, бо прояви кохання завжди мене смішать, особливо нероздільного, – сказав він. – І тому, що такого приземленого, як твій Саймон, я ще в житті не стрічав. І тому, що Годж думав, що ти можеш бути небезпечною, але якщо й насправді так, то ти навіть не здогадуєшся про це.

– Я небезпечна? – повторила з подивом Клері. – Я на власні очі бачила, як ти вбив когось минулої ночі, як ти заїхав йому ножем під ребра, і… «я бачила, як він рвав тебе пальцями, схожими на леза бритви. Ти був пошматований і стікав кров’ю, а зараз виглядаєш неушкодженим».

– Може, я і вбивця, – сказав Джейс, – але усвідомлюю це. А ти можеш сказати те саме?

– Як ти і сказав, я – звичайна людина. А хто такий Годж?

– Мій наставник. І на твоєму місці я б не поспішав зараховувати себе до звичайних людей. – Він нахилився вперед. – Покажи мені свою праву руку.

– Мою праву руку? – повторила Клері.

Він ствердно кивнув.

– Якщо я покажу її тобі, ти даси мені спокій?

– Звичайно, – у його голосі були нотки втіхи.

Вона неохоче простягла праву руку. У слабкому світлі, що лилося з вікон кав’ярні, рука з ледь помітним ластовинням виглядала блідою. Клері почувалася незручно, наче вона підняла свою блузу, оголивши груди. Хлопець взяв її за руку й перевернув долонею догори.

– Нічого, – в його голосі почулося легке розчарування. – Ти ж не шульга, так?

– Ні, а що?

Він відпустив її руку та знизав плечима:

– Всім дітям Мисливців за тінями наносять руну voyance, пророкування долі, на праву руку або на ліву, якщо дитина – шульга, як і я, коли вони ще дуже малі. Це постійна руна, яка допомагає нам побачити Чарівний Світ.

Джейс показав їй тильну сторону долоні. Клері не побачила нічого незвичного.

– Я нічого не бачу, – мовила вона.

– Розслаб свій розум, – запропонував хлопець. – Почекай, і вона відкриється тобі. Наче щось спливає на поверхню води.

– Ти – божевільний, – сказала вона, але розслабилася, розглядаючи його руку, крихітні лінії на суглобах пальців, довгі фаланги…

І раптом наче знак «Стій» на світлофорі перед очима Клері з’явився символ. Чорні лінії утворювали малюнок, що нагадував око. Вона кліпнула – і все зникло.

– Тату?

Джейс самовдоволено всміхнувся й опустив руку.

– Я знав, що ти зможеш побачити її. Це не тату, а Знак. Ці руни випалені на нашій шкірі. Кожна руна має свою функцію. Деякі з них – постійні, але більшість зникають після використання.

– Це тому твої руки сьогодні ними не вкриті? – запитала вона. – Навіть коли я сконцентровуюсь?

– Саме тому, – задоволено відказав Джейс. – Я знав, що у тебе дар Бачення як мінімум. – Він зиркнув на небо. – Вже зовсім темно. Нам час йти.

– Нам? Я думала, ти відчепишся від мене.

– Я збрехав, – зовсім не збентежився Джейс. – Годж наказав привести тебе в Інститут. Він хоче поговорити з тобою.

– Чому це?

– Тому що ти знаєш про нас.

– Про нас? – повторила вона. – Тобто про таких, як ти? Людей, що вірять у демонів?

– Що вбивають їх, – сказав Джейс. – Ми – Мисливці за тінями. Принаймні, ми себе так називаємо. Жителі Нижньосвіту мають для нас менш приємні назви.

– Жителі Нижньосвіту?

– Діти Ночі. Чаклуни. Неземний люд. Чарівний Народ цього світу.

Клері похитала головою.

– Давай, продовжуй. Що там ще: русалки, перевертні, зомбі…

– Так, звичайно, вони існують, – повідомив їй Джейс. – Історії про них з’явилися не безпричинно. Вони базуються на фактах, навіть якщо приземлені думають, що це – міф. У Мисливців за тінями є приказка: всі історії правдиві. Хоча, правду кажучи, – додав він, – зомбі можна зустріти трохи південніше, де практикують вуду.

– А мумії? Вони тиняються лише Єгиптом?

– Не сміши мене. В мумій ніхто не вірить.

– Їх не існує?

– Звичайно, ні, – сказав Джейс. – Слухай, Годж пояснить усе це тобі, коли ви зустрінетесь.

Клері схрестила руки на грудях.

– А що як я не хочу його бачити?

– Твоя проблема. Ти прийдеш, добровільно чи ні – залежить від тебе.

Клері не вірила своїм вухам.

– Ти погрожуєш викрасти мене?

– Звісно, якщо ти так на це дивишся, – сказав Джейс.

Клері уже відкрила рот, щоб розгнівано заперечити, та почулося різке деренчання. Її телефон знову дзвонив.

– Давай, відповідай, якщо хочеш, – шляхетно дозволив Джейс. Телефон стих, та за мить завівся знову, гучно та настирливо. Клері нахмурилась. Схоже, у мами здали нерви. Відвернувшись від Джейса, дівчина почала копирсатися в сумочці. Коли вона натрапила на телефон, він дзвонив уже втретє.

Вона піднесла його до вуха.

– Мамо?

– Клері, слава Богу! – Гострі шпичаки тривоги побігли по спині Клері. В маминому голосі була паніка. – Слухай мене…

– Все гаразд, мамо. Все чудово. Я уже вирушаю додому.

– Ні! – голос Джоселін скував жах. – Не йди додому! Ти зрозуміла мене, Клері? Не смій іти додому. Йди до Саймона. Іди просто до його будинку та залишайся там, поки я …

Її перебив якийсь шум, наче щось важке впало на підлогу, розбившись на друзки.

– Мамо! – закричала Клері. – Мам, з тобою все гаразд?

У трубці почулося голосне дзижчання. Крізь нього проривався голос Джоселін:

– Тільки обіцяй мені, що не підеш додому. Йди до Саймона й подзвони Люку. Скажи, що він знайшов мене…

Її слова поглинув шум, схожий на тріск сухого дерева.

– Хто тебе знайшов? Мамо, ти викликала поліцію? Ти…

Потік її запитань перервали звуки, які Клері ніколи не забуде: різке шарудіння й глухий удар. Клері почула, як її мама голосно вдихнула й сказала моторошно спокійним голосом:

– Я люблю тебе, Клері.

Телефон замовк.

– Мамо! – скрикнула Клері. – Мамо, алло?

«Виклик завершено», – висвітилося на екрані. Чому мама поклала слухавку?

– Клері, – сказав Джейс. Це вперше він звернувся до неї на ім’я. – Що відбувається?

Клері проігнорувала його. Вона розпачливо натискала кнопку виклику, намагаючись додзвонитися додому. Лінія постійно була зайнята.

Руки Клері почали труситися. Коли вона вкотре намагалася додзвонитися, телефон вислизнув з її тремтячих рук і важко вдарився об тротуар. Дівчина опустилася на коліна, щоб підняти його, та телефон не подавав ознак життя. Через весь екран виднілася довга тріщина.

– От лайно! – ледь стримуючи сльози, вона викинула його.

– Припини, – Джейс звів її на ноги, схопивши за зап’ястя. – Щось трапилося?

– Дай мені телефон, – попросила Клері й вихопила чорний продовгуватий металевий предмет із кишені його сорочки. – Я повинна…

– Це не телефон, – сказав Джейс, навіть не намагаючись відібрати його. – Це сенсор. Ти не зможеш ним користуватися.

– Я повинна подзвонити в поліцію!

– Спершу поясни мені, що сталося.

Вона намагалася висмикнути зап’ястя, але Джейс не послаблював хватку.

– Я можу допомогти тобі.

Лють захлиснула Клері, гарячим потоком ринула її венами. Не роздумуючи, дівчина вдарила його по обличчю, нігтями роздерши щоку. Від несподіванки Джейс відсахнувся. Вирвавшись, Клері кинулася в напрямку залитої світлом Сьомої авеню.

Добігши до вулиці, вона озирнулася, очікуючи побачити позаду Джейса. Але алея була порожня. Якусь мить дівчина непевно вдивлялася в тіні. Не помітивши ніяких рухів, Клері розвернулася й помчала додому.

Розділ 4

Равенер

Ніч ставала дедалі спекотнішою, Клері здалося, що вона не біжить, а пливе додому крізь киплячий суп. На розі рідного кварталу її спинило червоне світло світлофора. Вона нетерпляче переминалась із ноги на ногу, поки повз неї мчав потік автомобілів у розсіяному світлі фар. Вона спробувала знову подзвонити додому, але Джейс не збрехав їй. Це був зовсім не телефон. Принаймні, він не був схожий на жоден із телефонів, які Клері бачила раніше. На кнопках сенсора замість цифр були якісь дивні символи, й екран був відсутній.

Добігаючи до будинку, Клері помітила світло у вікнах другого поверху, – незаперечна ознака того, що її мама вдома. «Добре, – сказала вона собі. – Все гаразд». Але коли дівчина увійшла в під’їзд, її шлунок стиснувся. Верхня лампочка перегоріла. У вестибюлі було темно. Здавалося, тіні зловісно рухалися. Тремтячи від жаху, вона почала підніматися нагору.

– І куди це ти йдеш? – почувся голос.

Клері повернулася.

– Що за…

Вона замовкла. Очі вже звикли до присмерку, і дівчина змогла розгледіти велике крісло, що стояло перед зачиненими дверима мадам Доротеї. Стара вписувалася в нього, як роздута подушка. У напівтемряві Клері бачила тільки кругле напудрене обличчя, біле мереживне віяло в руці та темну прогалину рота, коли та говорила.

– Твоя мати, – сказала Доротея, – наробила такого страшнючого галасу. Що вона робить? Переміщує меблі?

– Не думаю.

– І світло над сходами перегоріло, ти помітила?

Доротея постукала віялом по підлокітнику крісла: – Чи не могла б твоя мама попросити свого хлопця замінити лампочку?

– Люк не…

– Віконце нагорі також необхідно вимити. Воно брудне. Не дивно, що тут майже непроглядна темрява.

«Люк – не власник цих квартир», – хотіла сказати Клері, та промовчала.

Це було характерно для літньої сусідки. Якось Люк погодився замінити їй лампочку, то вона попросила його зробити ще цілу низку речей, зокрема принести продукти і позатирати шви в її душовій. Одного разу стара змусила Люка порубати сокирою старий диван, щоб вона змогла винести його з квартири, не знімаючи двері з петель.

– Я запитаю, – зітхнула Клері.

– Ото ж бо й воно. – Доротея згорнула віяло помахом руки, голосно ним клацнувши.

Непевні відчуття Клері тільки збільшилися, коли вона наблизилася до своєї квартири. З незамкнених, ледь відчинених дверей на сходовий майданчик лився клиноподібний потік світла. З острахом дівчина розчахнула двері.

Все світло у квартирі було ввімкнене. Лампи яскраво горіли. Світло різало очі. Як завжди, мамині ключі та її рожева сумочка лежали на невеликій кованій залізній поличці біля дверей.

– Мамо? – покликала Клері. – Мамо, я вдома.

Відповіді не було. Вона зайшла до вітальні. Обидва вікна були відчинені. Тонкі білі фіранки тріпотіли на вітрі, мов неспокійні примари. Лише тоді, коли вітер вщух і штори вгамувалися, Клері помітила, що диванні подушки розкидані по кімнаті. Деякі з них були розірвані, а наповнення валялося на підлозі. Книжкові полиці з усім їхнім вмістом були перекинуті. З розчиненої лавочки для фортепіано вивалилися мамині улюблені збірники з нотами.

Найстрашніше виглядали картини. Кожна з них була вирізана з рами та розірвана на смужки, що лежали по всій підлозі. Напевне, це зробили ножем: полотно майже неможливо порвати голими руками. Порожні рами нагадували обгризені кістки. З грудей Клері вирвався крик:

– Мамо! Де ти? Мамусю!

Вона не називала Джоселін «мамусею» з восьми років.

Коли Клері побігла на кухню, серце ледь не виплигувало з грудей. Там нікого не було. Двері шафки були відчинені. Там лежала розбита пляшка з-під соусу «Табаско», на лінолеум скапувала червона пекуча рідина. Її коліна стали ватними. Дівчина розуміла, що потрібно втікати з цієї квартири, дістатися телефону та подзвонити в поліцію. Але все це здавалося далеким. Спершу їй треба знайти свою маму та переконатися, що з нею все гаразд. А якщо то були грабіжники, а якщо мама оборонялася?

«Які це грабіжники не прихоплять із собою гаманець, телевізор, dvd-плеєр чи дорогі ноутбуки?»

Клері стояла біля дверей маминої спальні. На мить їй здалося, що принаймні цю кімнату не зачіпали. Клаптикове покривало, яке Джоселін зробила власноруч, лежало на ковдрі акуратно складене. На тумбочці біля ліжка – фото: п’ятирічна Клері сяяла щербатою усмішкою, личко обрамлене рудуватим волоссям. Вона розчулено схлипнула. «Мамо, – заплакала вона в душі, – що з тобою сталося?»

А у відповідь – тиша. Ні, не тиша, – квартиру струснув шум, від якого у Клері аж мурашки побігли. Наче щось перевернулося й упало на підлогу з глухим стуком. За цим почулося якесь шаркання, чвакання, що наближалося до спальні. Шлунок стиснувся від страху. Клері зірвалася на ноги й повільно повернулася.

На якусь мить їй здалося, що дверний прохід порожній, і дівчина відчула полегшення. Та потім подивилася вниз.

По підлозі плазувало воно – довге лускате створіння з безліччю плоских чорних очей, посаджених якраз посередині передньої частини куполоподібного черепа. Істота нагадувала гібрид алігатора й стоноги з товстою пласкою мордою та колючим хвостом, що грізно цьвохкав з боку в бік. Множинні ноги зібралися докупи. Монстр готувався до стрибка.

З Клері вирвався крик. Вона похитнулася назад, спіткнулася і впала саме тієї миті, коли істота кинулася на неї. Дівчина перевернулася на бік – і монстр, гепнувшись за кілька сантиметрів, ковзнув по підлозі, залишаючи кігтями глибокі борозни. З його горла чулося низьке гарчання.

Вона схопилася на ноги й кинулася в коридор, та створіння рухалося швидше. Воно стрибнуло на стіну над дверима і повисло над ними, як гігантський розлючений павук, дивлячись на неї згори вниз усіма своїми очиськами. Він повільно роззявив пащеку, демонструючи ряд отруйних зубів, з яких капала зеленувата слина. Довгий чорний язик з’являвся і зникав у пащі з клекотом і шипінням. Клері із жахом зрозуміла, що ці звуки були словами.

– Дівчисько, – прошипів монстр. – Плоть. Кров. Їжа, їсти…

Істота почала повільно сповзати по стіні. Клері раптом відчула, що жах змінився на крижаний спокій. Створіння вже злізло на долівку й підповзало до неї. Задкуючи, вона схопила з комоду важку фотографію в рамці (вона з мамою і Люком у Коні-Айленді біля атракціону з електромобілями) і жбурнула її в монстра.

Фотографія поцілила йому в черево й відскочила на підлогу. Задзеленчало розбите скло. Здавалося, істота цього не помітила. Вона наближалася, дроблячи бите скло своїми кінцівками. «Кістки, хрустіти, висмоктати мозок, випити кров…»

Клері вдарилася спиною об стіну. Далі відступати нікуди. Вона відчула, як щось зарухалося біля її стегна, і мало не вистрибнула зі шкіри. Це її кишеня. Дівчина витягла з неї пластикову річ, яку відібрала у Джейса. Сенсор дрижав, як стільниковий телефон у режимі вібрації. Тверда речовина сенсора була гаряча, ледь не обпікала її долоню. Коли монстр стрибнув, Клері лише міцніше стиснула сенсор.

Істота налетіла на дівчину, збиваючи її з ніг. Головою та плечима Клері вдарилася об підлогу. Вона намагалась вивернутися вбік, але потвора була занадто важка. Важенна слизька маса, від якої нудило, стогнала над нею. «Їжа, їсти. Але мені не дозволено. Проковтнути. Смакота».

Гаряче дихання монстра смерділо кров’ю. Клері не могла дихати. Здавалося, ребра не витримають і зламаються. Руку дівчини затиснуло між нею та монстром. Сенсор в’ївся в її долоню. Вона викручувалась, намагаючись вивільнити руку.

«Валентин ніколи не знатиме. Він не згадував про дівчину. Не розсердиться». Його безгубий рот смикнувся, й пащека повільно рознялася, смердючий гарячий подих обпалив її обличчя.

Клері вивільнила руку. З криком вона врізала тварюці, прагнучи розчавити, осліпити її. Вона майже забула про сенсор. Коли монстр кинувся до неї з роззявленою пащею, вона запхала сенсор йому між зубів і відчула, як гаряча кислотна слина огортає її зап’ястя і скапує палючими краплями на обличчя та шию. Неначе здалеку вона почула свій крик…

Заскочена зненацька, істота пересмикнулася, сенсор застряг між двома зубами. Монстр глухо гарчав, закинувши голову назад. Клері побачила, як він проковтнув сенсор, помітила, як той рухається горлом. «Я наступна, – подумала вона, запанікувавши. – Я…»

Раптом звір почав сіпатися. У конвульсіях він скотився з Клері на спину, збиваючи ногами повітря. З пащі витекла чорна рідина. Хапаючи ротом повітря, Клері перевернулася на живіт і почала відповзати від монстра. Вона майже дісталася дверей, коли щось просвистіло біля її голови. Дівчина пригнулася, але було запізно. Щось поцілило їй у потилицю, й вона провалилася в темряву.

Крізь її повіки пробивалося світло – синє, біле та червоне. Пронизливе завивання переросло у звук, що нагадував вереск переляканої дитини. Клері відчула порив нудоти й розплющила очі.

Вона лежала на холодній вологій траві. Нічне небо гойдалося над головою, олов’яний блиск зірок затьмарювали вогні міста.

Джейс стояв на колінах біля неї та рвав на смужки якусь тканину. Його срібні браслети виблискували спалахами світла.

– Не ворушись.

Завивання глушило її вуха. Не послухавши Джейса, Клері повернула голову вбік – і її пронизав гострий біль. Вона лежала на галявині, за маминими ретельно доглянутими трояндовими кущами. Крізь листя дівчина розгледіла вулицю, де до тротуару припаркувався поліцейський автомобіль із сиреною і синьо-білою мигалкою. Уже навіть кілька сусідів підійшли повитріщатися. Двері автомобіля відчинилися, з авто вийшли двоє поліцейських у блакитній формі.

Поліція. Клері спробувала сісти, і її знову почало нудити. Вона схопилася пальцями за вологий ґрунт.

– Я ж просив не ворушитися, – прошипів Джейс. – Демон-хижак вжалив тебе ззаду в шию. Він майже здихав, тому укус несильний, але тебе необхідно забрати в Інститут. Не рухайся!

– Та істота… монстр… він говорив, – Клері аж затремтіла.

– Ти вже чула, як розмовляє демон. – Руки Джейса делікатно просунули смужку тканини попід її шию і зав’язали її. Тканина була покрита чимось воскоподібним, схожим на садовий бальзам, який її мама використовувала для пом’якшення рук, пересушених фарбою та скипидаром.

– Демон у «Пекельному лігві» нагадував людину.

– Це був ейдолон, демон-фантом. Вони змінюють свій вигляд. А от равенери так і виглядають. Не надто привабливі, але страшенно дурні, щоб їх це хвилювало.

– Він збирався з’їсти мене.

– Але ж не з’їв. Ти його вбила, – Джейс закріпив вузол і відсів.

Клері з полегшенням відчула, що біль у потилиці послабився. Вона помалу сіла.

– Тут поліція, – її голос прозвучав, як кумкання жаб. – Ми повинні…

– Вони нічого не вдіють. Хтось, напевно, почув твій крик і подзвонив у поліцію. Десять до одного, що поліцейські – несправжні. Демони знають, як замести свої сліди.

– Моя мама, – слова Клері насилу проривалися через розпухле горло.

– Твоїми венами біжить отрута равенера. Якщо не підеш зі мною, помреш протягом години.

Він звівся на ноги і простягнув руку дівчині, щоб допомогти їй підвестися.

– Ідемо.

Світ захитався перед її очима. Джейс притримав Клері рукою за спину. Від нього пахло брудом, кров’ю та металом.

– Ти можеш іти?

– Думаю, так.

Вона поглянула крізь густі квітучі кущі. Стежкою йшли поліцейські. Одна з них, тендітна білявка, тримала в руці ліхтарик. Коли вона підняла його вище, Клері побачила безтілесну руку, що була заточена до гостроти на кінчиках пальців.

– Її рука…

– Я ж казав, що це можуть бути демони. – Джейс подивився на задню частину будинку. – Нам треба вибратися звідси. Ми пройдемо через цей провулок?

Клері заперечно похитала головою.

– Там замуровано. Дороги немає. – Вона закашлялася і прикрила рукою рот. Забравши руку, дівчина помітила на ній кров. Вона застогнала.

Він схопив її за зап’ястя і повернув руку долонею догори. При світлі місяця оголена бліда плоть виглядала особливо уразливою. Під шкірою виднілися блакитні візерунки вен, що несли до серця та мозку отруєну кров. Коліна Клері підгиналися. У Джейсовій руці з’явився якийсь гострий сріблястий предмет. Вона намагалася вихопити руку, але він занадто міцно схопив її. Дівчина відчула на шкірі пекучий поцілунок. Коли він відпустив її, Клері побачила трохи нижче від згину зап’ястя чорний символ, схожий на ті, що покривали його шкіру. Це були кілька кіл, що перепліталися.

– Навіщо це?

– Цей символ сховає тебе, – сказав він. – Тимчасово. Він уклав предмет, що здався Клері ножем, назад за ремінець. Це був довгий світлий циліндр завтовшки з вказівний палець, загострений з одного кінця.

– Моє стило, – сказав він. Клері не допитувалася, що саме це було. Вона намагалася не впасти. Земля ходила ходором під ногами.

– Джейсе, – сказала дівчина й упала на нього. Він піймав її, наче щодня лише тим і займався, що ловив непритомних дівчат. Хтозна. Юнак підхопив Клері на руки, сказав їй на вухо щось схоже на Завіт. Дівчина ворухнула головою, щоб подивитися на нього, та побачила тільки зоряне небо, що крутилося над нею. Раптом усе пропало, вона наче падала у провалля, і навіть руки Джейса не могли її втримати.

Розділ 5

Конклав та Завіт

– Як думаєш, вона колись прокинеться? Вже минуло три дні.

– Їй треба дати час. Отрута демона – сильна штука, а вона – приземлена. У неї немає рун, щоб підтримувати її силу, як у нас.

– Люди так просто помирають.

– Ізабель, ти ж знаєш, що говорити про смерть в кімнаті хворого – погана прикмета.

«Три дні, – мляво подумала Клері. Всі її думки текли повільно, наче кров чи мед. – Я повинна прокинутися».

Але вона не могла.

Сни змінювали один одного. Потік образів ніс її за собою, мов листя. Клері побачила маму, що лежала на лікарняному ліжку, в неї під очима темніли круги. Вона бачила Люка, що стояв на вершині купи кісток; Джейса, з-за спини якого виглядали білі пухнасті крила; оголену Ізабель, огорнуту батогом, наче золотистою сіткою; Саймона з випаленими на його долонях хрестами. Палаючих ангелів, що падали з неба.

– Я ж кажу, що це та сама дівчина.

– Я знаю. Та манюня. Джейс сказав, що вона вбила равенера.

– Так. Коли ми вперше її побачили, мені здалося, що вона – піксі. Хоча вони набагато симпатичніші.

– Ну, ніхто не у формі, коли його венами тече отрута демона. Годж збирається викликати Братів?

– Сподіваюся, що ні. В мене від них мурашки по шкірі. Ті, хто так себе калічать…

– Ми калічимо себе.

– Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, і це не завжди боляче…

– Якщо ти досить дорослий. До речі, щодо дорослих: а де Джейс? Він урятував її, чи не так? Мені здавалося, що йому буде цікаво знати, як вона.

– Годж сказав, що Джейс не заходив до неї відтоді, як привіз її. Думаю, йому байдуже.

– Іноді мені цікаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась!

– Отже, вона таки вижила, – зітхнула. – Скажу Годжу.

Повіки Клері були наче зшиті. Дівчині здалося, що шкіра повік розірвалася, коли вона повільно розплющила очі і моргнула вперше за три дні.

Перед очима було чисте блакитне небо, білі пухнасті хмари та круглолиці ангелятка з позолоченими стрічками на зап’ястях.

«Я померла? – подумала Клері. – Чи можуть небеса так насправді виглядати?»

Дівчина заплющила очі й знову розплющила їх. Цього разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.

Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло, хоча вона чула, що десь далеко шумів вічний Нью-Йорк.

– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.

Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.

– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?

Ізабель закотила очі.

– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?

Клері закашлялася.

– Це ж Інститут, правда?

– Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазареті.

Раптом Клері скорчилася від різкого болю в шлунку. Вона зойкнула.

Ізабель подивилася на неї з тривогою.

– Що з тобою?

Біль слабшав, але Клері відчувала кислий присмак у горлі та легке запаморочення.

– Шлунок.

– Ой, зовсім забула. Годж просив дати тобі це, щойно прокинешся.

Ізабель схопила керамічний глечик і налила в чашку, яку передала Клері. Там була якась каламутна рідина, що ще парувала. До запаху трав домішувався якийсь густий насичений аромат.

– Ти три дні нічого не їла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобі стало зле.

Клері обережно відсьорбнула. Відвар був смачним, поживним, з масляним присмаком.

– Що це?

Ізабель знизала плечима:

– Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовує. – Вона зісковзнула з ліжка, приземлившись на підлогу з котячою грацією:

– До речі, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу.

– Я вже знаю твоє ім’я. А я – Клері. Клері Фрей. Це Джейс приніс мене сюди?

Ізабель кивнула.

– Краще б не ніс. Твоя пасока^[5] та кров по всьому килиму в передпокої. Якби Джейс зробив це тоді, коли тут були мої батьки, то, певне, сидів би під домашнім арештом. – Вона подивилася на Клері з підозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера.

Швидкий образ скорпіоноподібної істоти з роззявленою злою пащею промайнув у голові Клері. Вона здригнулася і стиснула чашку:

– Думаю, так.

– Але ти приземлена.

– Дивно, правда? – мовила Клері, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчі Ізабель. – Де Джейс? Він поряд?

Ізабель знизала плечима.

– Напевне, – сказала вона. – Піду скажу всім, що ти прийшла до тями. Годж хоче поговорити з тобою.

– Годж – наставник Джейса, так?

– Годж – наставник усіх нас, – відповіла вона. – Ванна кімната он там, на вішалці для рушників я повісила дещо зі свого старого одягу. Раптом захочеш переодягнутися.

Клері хотіла зробити ще один ковток, та виявила, що чашка вже порожня. Вона більше не відчувала голоду чи запаморочення, що свідчило про полегшення. Дівчина поставила чашку і загорнулася в простирадло.

– А що з моїм одягом?

– Все було заляпане кров’ю та отрутою. Джейс спалив його.

– Серйозно? – перепитала Клері. – Слухай, а він завжди такий грубіян, чи приберігає це лише для приземлених?

– О, він грубий зі всіма, – невимушено відповіла Ізабель. – Але це робить його до біса принадним. Це і те, що він убив більше демонів, ніж його ровесники.

Клері здивовано глянула на неї.

– Хіба він не твій брат?

Це привернуло увагу Ізабель. Вона голосно розсміялася.

– Джейс? Мій брат? Ні! З чого ти це взяла?

– Ну, він же з вами живе, – зауважила Клері. – Чи не так?

Ізабель кивнула.

– Так, але…

– Чому ж він не живе зі своїми батьками?

На мить Ізабель виглядала зніяковіло.

– Тому що вони померли.

Клері аж рота роззявила від здивування.

– Вони загинули від нещасного випадку?

– Ні, – затнулася Ізабель, заправляючи пасмо чорного волосся за ліве вухо. – Його мама померла під час пологів. Тата вбили на Джейсових очах, коли йому було десять років.

– О, – тихо мовила Клері. – То були… демони?

Ізабель зірвалася на ноги.

– Слухай, краще скажу всім, що ти прокинулася. Вони вже три дні на це чекають. А, мило у ванній кімнаті, – додала вона. – Може, захочеш освіжитися. Від тебе тхне.

Клері блиснула очима:

– Красно дякую.

– Звертайся.

Одяг Ізабель виглядав кумедно. Клері кілька разів підкочувала штанини джинсів, перш ніж перестала спотикатися об них, а глибокий виріз червоного топу лише підкреслював відсутність того, що Ерік назвав би «цицерони».

Вона вимилася бруском лавандового мила. Витершись невеликим білим рушником, дівчина залишила вологе волосся безладно звисати пахучими пасмами. Скоса зиркнула на своє відображення в дзеркалі. Над лівою щокою багрів синець, а потріскані губи спухли.

«Треба подзвонити Люку», – подумала Клері. Звичайно, тут має бути телефон. Може, вони дозволять їй скористатися ним після розмови з Годжем.

Дівчина виявила, що її кросівки акуратно поставлені під лікарняним ліжком, до шнурівок прив’язані ключі. Взувшись, вона зібралася з духом й вирушила на пошуки Ізабель. Коридор був порожній. Клері розгублено оглядала його. Такими коридорами, темними та нескінченними, вона іноді бігла у своїх нічних кошмарах. Світильники у формі троянд висіли на стінах через рівні проміжки. У повітрі був запах пилу та свічкового воску.

Десь далеко почувся слабкий мелодійний звук, ніби китайські дзвіночки дзеленчали на вітрі. Клері повільно пішла коридором, торкаючись рукою стіни з вікторіанськими бордово-сірими шпалерами, вицвілими від часу. По обидва боки коридору були зачинені двері.

Звук, на який ішла дівчина, ставав голоснішим. Клері розпізнала звуки фортепіано. Хтось грав уривчасто, але з незаперечною майстерністю. Правда, вона ніяк не впізнавала мелодію.

Повернувши за ріг, дівчина підійшла до навстіж розчахнутих дверей. Кинувши туди оком, вона побачила, що то був музичний зал. В одному з кутків стояв рояль, біля стіни навпроти були ряди крісел, центр кімнати займала запнута арфа.

Джейс сидів за роялем, його тонкі руки швидко рухалися клавішами. Хлопець був босоніж, у джинсах і сірій футболці, його мідне волосся стирчало навсібіч, ніби він щойно прокинувся. Спостерігаючи за швидкими, упевненими рухами рук по клавішах, Клері згадала, як це – відчувати ці руки на собі. Вони підтримували її, коли над нею кружляли зірки, наче дощ зі сріблястих леліток.

Вона, мабуть, якось привернула до себе увагу, бо Джейс обернувся на стільці, вдивляючись у темряву.

– Алеку? – спитав Джейс. – Це ти?

– Це не Алек. Це я. – Вона ступила в кімнату. – Клері.

Клавіші фортепіано бринькнули, коли він підвівся.

– Наша спляча красуня. Хто розбудив тебе поцілунком?

– Ніхто. Я прокинулася сама.

– Хтось був біля тебе?

– Ізабель, але вона пішла, щоб покликати когось, здається, Годжа. Вона сказала, щоб я почекала, але…

– Забув попередити її про твою звичку ніколи не робити те, що тобі кажуть. – Джейс глянув на неї скоса. – Це речі Ізабель? Кумедно виглядають на тобі.

– Забув, що саме ти спалив мій одяг?

– Тільки з обережності, – він закрив блискучу чорну кришку фортепіано. – Ходімо, відведу тебе до Годжа.

Інститут був величезний, просторий, з чималою кількістю кімнат. Здавалося, його проектувала не людина, просто гірська порода роками руйнувалася під дією ґрунтових вод. Через напівпрочинені двері Клері побачила безліч однакових невеликих кімнат, у кожній з яких були розстелене ліжко, тумба і велика дерев’яна шафа з відчиненими дверцятами. Бліді кам’яні арки утримували високу стелю, багато арок прикрашали витіюваті фігурні різьблення. Мотиви повторювалися: ангели та мечі, сонця та троянди.

– Чому тут стільки спалень? – запитала Клері. – Я думала, що це науково-дослідний інститут.

– Це житлове крило. Ми зобов’язалися пропонувати безпеку і житло будь-якому Мисливцю за тінями на його прохання. Ми можемо одночасно розмістити тут до двохсот людей.

– Але більшість із цих кімнат порожні.

– Люди приходять і йдуть. Ніхто не залишається надовго. Зазвичай тут тільки ми: Алек, Ізабель, Макс, їхні батьки, я та Годж.

– Макс?

– Ти ж бачила прекрасну Ізабель? Алек – її старший брат. Макс – молодший, але він за кордоном із батьками.

– У відпустці?

– Не зовсім, – вагався Джейс. – Можеш вважати їх іноземними дипломатами, а цей Інститут – посольством. Зараз вони у рідній країні Мисливців за тінями, задіяні в дуже важливих мирних переговорах. А Макса взяли з собою, бо той ще замалий.

– Батьківщина Мисливців за тінями? – У Клері голова пішла обертом. – І як вона називається?

– Ідрис.

– Ніколи про таку не чула.

– І не дивно, – у його голосі звучала дратлива зарозумілість. – Приземлені не знають про неї. Є особливі захисні заклинання по всьому кордону країни. Якби ти спробувала проникнути в Ідрис, то перетнула б країну за мить, навіть не помітивши. Ти б і не знала, що сталося.

– Отже, її немає на жодній карті?

– Не на ваших. Можеш вважати її маленькою країною між Німеччиною і Францією.

– Але між ними нічого немає. Крім Швейцарії.

– Власне, – сказав Джейс.

– Я зрозуміла, що ти там був. У Ідрисі.

– Я виріс там, – голос Джейса був спокійним, але з його тону вона зрозуміла, що більше розпитувати про це не варто. – Як і більшість із нас. Звичайно, Мисливці за тінями розкидані по всьому світу. Ми маємо бути всюди, бо і демони діють скрізь. Але вітчизною для Мисливців завжди залишається Ідрис.

– Як Мекка чи Єрусалим, – задумливо сказала Клері. – Отже, більшість із вас виховують там, а потім, коли ви дорослішаєте…

– Нас відправляють туди, де ми потрібні, – продовжив Джейс. – А деякі, як-от Ізабель і Алек, ростуть далеко від рідної країни, тому що тут їхні батьки. Всі ресурси Інституту, навчання в Годжа… – Він обірвав тему. – Це бібліотека.

Вони підійшли до аркоподібних дерев’яних дверей. Перед ними лежав, згорнувшись калачиком, блакитний персидський кіт із жовтими очима. Побачивши підлітків, він підвів голову і занявкав.

– Привіт, Черче, – сказав Джейс, погладжуючи спину кота босою ногою. Кіт аж очі примружив від задоволення.

– Почекай, – сказала Клері. – Алек, Ізабель і Макс – єдині знайомі Тіньолови, з якими ти проводиш свій час?

Джейс перестав погладжувати Черча.

– Так.

– Напевне, тобі трохи самотньо.

– У мене є все, що потрібно, – він навстіж розчинив двері. За якусь мить Клері зайшла слідом за ним.

Бібліотека була круглої форми, стеля звужувалася в одну точку, наче її побудували у вежі. Уздовж стін стояли височезні полиці з книжками. Поруч розташувалися пересувні драбини на колесах. То були не прості книжки, а фоліанти в шкіряних та оксамитових палітурках із міцними замками та петлями з латуні та срібла. Їхні «спинки» були всіяні тьмяними коштовними каменями та блискучими золотими літерами. Вони виглядали протертими, та було видно, що, хоч ці книжки старі, але з ними бережно поводилися і любили їх.

На підлозі блищав полірований паркет, інкрустований склом, мармуром і шматочками напівдорогоцінного каміння. З декору складався малюнок, який Клері ще не розібрала – чи то сузір’я, чи карта світу. Вона підозрювала, що їй доведеться піднятися на башту та подивитися вниз, щоб як слід його роздивитися.

У центрі кімнати стояв добротний стіл, вирізаний із цільного шматка дуба, і поблискував глухим полиском років. Стільниця спиралася на спини двох мармурових ангелів із позолоченими крилами. Обличчя фігур виражало страждання, наче вага стільниці лягла на них нестерпною ношею. За столом сидів худорлявий чоловік із сивиною у волоссі та довгим орлиним носом.

– Бачу, ти книголюбка, – сказав він, усміхаючись Клері.

– Ти не казав мені цього, Джейсе.

Джейс тихо пирхнув. Клері могла сказати напевне, що він стояв позаду, поклавши руки в кишені, й посміювався тією усмішкою, що доводила її до сказу.

– Наше знайомство було надто коротким для таких розмов, – сказав він. – Боюся, що до книг ми ще не дійшли.

Клері повернулася і кинула погляд на чоловіка за столом.

– Як ви це дізналися? – запитала вона. – Я про те, що люблю книги.

– З твого вигляду, коли ти сюди увійшла, – сказав він, встаючи та виходячи з-за столу, – сумнівно, що саме я так вразив тебе.

Клері насилу стримала здивований подих, коли він підвівся. На мить їй здалося, що тіло чоловіка було дивно деформоване, ліве плече горбате та вище, ніж праве. Та коли він наблизився, дівчина побачила, що то був не горб, а птах. Птиця з блискучим пір’ям та чорними намистинами очей спокійно сиділа на плечі.

– Це Г’юґо, – сказав чоловік, указавши на пташку на плечі. – Г’юґо – ворон, тому він знає багато речей. До речі, а я – Годж Старкветер, професор історії, тому я всього не знаю.

Клері трохи посміялася і потисла простягнуту руку.

– Клері Фрей.

– Для мене честь познайомитися з тобою, – сказав він. – Це честь – познайомитися з тою, що голіруч убила равенера.

– Не голіруч. – Дивно, коли вітають за чиєсь убивство. – А Джейсовим… не пам’ятаю, як ця штука називається.

– Вона про мій сенсор, – підказав Джейс. – Запхала його тварюці просто в пащеку. Певне, руни його задушили. Думаю, мені потрібний інший, – додав він за мить. – Я мав повідомити раніше.

– У зброярні є кілька запасних, – відповів йому Годж. Коли він усміхнувся Клері, тисячі дрібних зморшок розійшлися від його очей, як тріщини на старій картині. – Швидко здогадалася. Що підказало тобі, що сенсор можна використати як зброю?

Перш ніж вона встигла відповісти, у кімнаті почувся різкий сміх. Клері була так захоплена книжками та Годжем, що не помітила Алека, який розвалився у м’якому червоному кріслі біля порожнього каміна.

– Не можу повірити, що ви купилися на цю історію, Годже, – сказав він.

Спершу Клері навіть не зреагувала на його слова. Вона здивовано витріщилася на нього. Як і багатьох інших одинаків, її зачаровувала схожість між братами і сестрами, і тепер, при світлі дня, вона бачила, наскільки Алек був схожий на сестру. Те саме чорне як смола волосся, ті ж тонкі брови, що вигинались у кутиках, та ж бліда шкіра й рум’яні щоки. Але якщо Ізабель була самовпевненою, то Алек провалився у кріслі, наче сподівався, що його не помітять. Його вії були такі ж довгі й темні, як і в Ізабель, але якщо її очі були чорними, то в нього – сині, як пляшкове скло. Ворожість у його очах була такою концентрованою, якою буває лише кислота.

– Я не зовсім зрозумів, про що ти, Алеку, – Годж повів бровою. Клері задумалася, скільки йому років. Незважаючи на сивизну у волоссі, чоловік був якогось невизначеного віку. Одягнений в акуратний, старанно випрасуваний сірий твідовий костюм, він був би подібний на доброзичливого професора коледжу, якби не глибокий шрам, що розсікав праву сторону його обличчя. Цікаво, звідки він у Годжа. – Ти хочеш сказати, що це не вона вбила цього демона?

– Звичайно, не вона. Погляньте на неї, Годже: дівчина з приземлених, й, крім того, ще мала. Вона ніяк не могла впоратися з равенером.

– Я не мала, – перебила Клері. – Мені вже шістнадцять… буде… в неділю.

– Ровесниця Ізабель, – сказав Годж. – Її ти теж вважаєш дитиною?

– Ізабель походить з однієї з найвидатніших династій Мисливців за тінями, – сухо мовив Алек. – А це дівчисько родом з Нью-Джерсі.

– Я з Брукліна! – обурилася Клері. – І що? Я вбила демона у власному будинку, а ти ледь не луснеш від заздрощів, тому що це зробила я, а не якісь розпещені самовпевнені пуцьвірінки з багатої родини, як-от ти чи твоя сестра!

Алек подивився на неї, наче громом уражений.

– Як ти мене назвала?

Джейс розсміявся.

– Щось у тому є, Алеку, – сказав він. – Саме демона погорди тобі слід остерігатися.

– Не смішно, Джейсе, – перервав його Алек, підводячись. – Ти дозволиш їй стояти тут і ображати мене?

– Так, – люб’язно сказав Джейс. – Це піде тобі на користь. Дивись на це, як на тренування витривалості.

– Може, ми і паработай^[6], – процідив крізь зуби Алек. – Але твоя зухвалість випробовує моє терпіння.

– А твоя впертість випробовує моє. Коли я знайшов її, дівчина лежала на підлозі в калюжі крові поряд з помираючим демоном. Він зник на моїх очах. Якщо не вона його вбила, то хто?

– Равенери дурні. Можливо, він сам вжалив себе в шию. Таке уже траплялося раніше.

– Ти вважаєш, демон вчинив самогубство?

Алек стиснув рота.

– Їй тут не місце. Приземлених не допускають в Інститут, і для цього є вагомі причини. Якщо хтось дізнається, на нас донесуть Конклаву.

– Не зовсім так, – сказав Годж. – Закон дозволяє нам надавати притулок приземленим за певних обставин. Равенер уже напав на матір Клері, цілком вірогідно, що дівчина могла стати наступною.

«Напав». Клері подумала, що цим словом могли замінити «вбив». Ворон на плечі Годжа тихо каркнув.

– Равенери – машини для розшуку та знищення, – сказав Алек. – Вони діють за наказом чаклунів або могутніх повелителів демонів. Що зацікавило чаклуна чи повелителя демонів у звичайній приземленій родині? – Він глянув на Клері, його очі світилися неприязню. – Якісь ідеї?

– Напевне, це якась помилка, – сказала Клері.

– Таких помилок демони не припускаються. Якщо вони прийшли по твою маму, була якась причина. Якби вона була невинна…

– Як це «невинна»? Про що ти? – тихо спитала Клері.

Питання захопило Алека зненацька.

– Я…

– Він має на увазі, – продовжив замість Алека Годж, – що вкрай незвично для всесильного демона, який може керувати безліччю слабших демонів, зацікавитися справами людських істот. А проста людина не в змозі керувати демоном. Для цього їм не вистачає могутності, хіба що деякі дурні звертаються до чаклунів по допомогу.

– Моя мати не знайома з чаклунами. Вона не вірить у магію. – Раптом дещо спало Клері на гадку. – Мадам Доротея, сусідка з першого поверху, – відьма. Може, демони прийшли по неї, а маму схопили помилково?

Брови Годжа полізли вгору від здивування.

– Під вами живе відьма?

– Як і більшість відьом, вона несправжня, – сказав Джейс. – Я вже з цим розібрався. Немає жодної причини, щоб якийсь чаклун зацікавився нею. Хіба що він хотів викупити її несправну кришталеву кулю. – Він повернувся до Клері. – Чаклунами народжуються, а відьми – люди, що трохи вивчали магію. Але дуже мало з них – справжні.

– Ми знову там, звідки прийшли, – Годж погладив пташку на плечі. – Здається, пора сповістити Конклав.

– Ні! – сказав Джейс. – Не можна…

– Був сенс тримати присутність Клері в таємниці, коли ми не були впевнені, що вона виживе, – сказав Годж. – Та тепер вона видужала і стала першою приземленою, що перейшла поріг Інституту за останні сто років. Джейсе, ти ж знаєш правила щодо того, якщо приземлені дізнаються про Мисливців за тінями. Треба поінформувати Конклав.

– Безумовно, – погодився Алек. – Я можу зв’язатися з батьком і…

– Вона не приземлена, – тихо сказав Джейс.

Брови Годжа знову полізли на лоба. Алек, якого перебили на півслові, так і застиг у здивуванні. У тиші, що запанувала, Клері чула шурхіт крил Г’юґо.

– Не може бути! – сказала вона.

– Може, – сказав Джейс. Він повернувся до Годжа, і Клері побачила, як він схвильовано ковтнув. Цей проблиск нервозності був переконливішим, ніж його слова.

– Тієї ночі біля будинку Клері були переодягнені в поліцейських демони Ду-Шен. Ми мусили пройти повз них. Клері була занадто слабка, щоб бігти, і не було часу ховатися, бо вона б померла. Тому я наніс їй на долоню руну mendelin^[7]. Я подумав…

– Ти що, зовсім здурів? – Годж гепнув рукою по столу з такою силою, що Клері подумала, що стільниця зараз трісне. – Ти ж знаєш, що закон говорить про нанесення знаків на звичайних людей! Ти ж мав це знати краще за всіх!

– Але це спрацювало, – сказав Джейс. – Клері, покажи їм свою руку.

Збентежено кинувши погляд на Джейса, вона простягнула руку. Клері пригадала, якою вразливою здавалася та вночі в провулку. Тепер трохи нижче від зап’ястя виднілися три слабкі лінії кіл, що перепліталися, наче давній шрам, який зник з роками.

– Бачите, сліду майже не лишилося, – сказав Джейс. – Це не завдало їй болю.

– Не в тому річ, – Годж ледве стримував свій гнів. – Ти міг перетворити її на одну зі Зречених.

Щоки Алека яскраво спалахнули.

– Я тобі не вірю, Джейсе. Тільки Мисливці за тінями можуть мати знаки із Сірої Книги, звичайних людей вони просто вб’ють.

– Дівчина не приземлена. Ти що, не чуєш мене? Це пояснює, чому вона бачить нас. В ній тече кров когось із Конклаву.

Клері опустила руку. Їй раптово стало холодно.

– Ні, це неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Інакше той знак, що я зобразив на твоїй руці…

– Годі, Джейсе, – сказав Годж. У його голосі звучало невдоволення. – Не треба лякати її ще більше.

– Але я мав рацію, чи не так? Це пояснює те, що сталося з її матір’ю. Якщо вона була Тіньоловом у вигнанні, то могла мати ворогів у Нижньосвіті.

– Моя мати не могла бути Тіньоловом!

– А батько? – продовжував Джейс. – Що ти знаєш про нього?

Клері глянула на нього порожнім поглядом.

– Він помер ще до мого народження.

Джейс ледь помітно здригнувся. Бесіду продовжив Алек.

– Це можливо, – сказав він невпевнено. – Якщо її батько був Мисливцем за тінями, а мати – приземлена. Звичайно, це протизаконно, але, можливо, вони були в бігах.

– Мама сказала б мені, – сказала Клері, хоча подумала, що лише один знімок тата і те, що мама ніколи про нього не розповідала, наводило на певні роздуми.

– Не обов’язково, – сказав Джейс. – У всіх є секрети.

– Люк, – сказала Клері. – Наш друг. Він мав би знати. – Згадка про Люка викликала почуття провини й жаху. – Минуло три дні, він, напевне, божеволіє. Можна йому подзвонити? Тут є телефон? – Вона глянула на Джейса. – Будь ласка!

Завагавшись, Джейс глянув на Годжа. Той кивнув і відійшов від столу. Позаду нього був латунний глобус, зовсім не схожий на інші, які вона бачила раніше. Було щось невловимо дивне у формі країн і континентів. Поруч стояв старомодний чорний телефон зі сріблястим диском. Клері приклала до вуха слухавку. Знайомий звук гудка подіяв на неї заспокійливо.

Люк відгукнувся після третього дзвінка.

– Слухаю?

– Люку, – вона оперлася на стіл. – Це я, Клері.

– Клері… – До полегшення в його голосі додалося ще щось незрозуміле їй. – З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – сказала вона. – Пробач, що не дзвонила раніше. Люку, мама…

– Я знаю. Тут була поліція.

– Отже, нема ніяких новин… – Зникла остання надія, що її мати втекла з дому та десь переховується. Інакше вона б обов’язково зв’язалася з Люком. – Що сказала поліція?

– Повідомили, що вона зникла.

Клері пригадала жінку-поліцейського з кістяною рукою і здригнулася.

– Ти де?

– В місті, – відповіла Клері. – Я точно не впевнена, де саме. З друзями. Мій гаманець зник. Якщо заплатиш за мене, я візьму таксі та приїду до тебе.

– Ні, – обірвав він.

Телефон вислизнув з її спітнілої руки. Дівчина зловила його в повітрі.

– Що?

– Ні, – сказав він. – Тобі сюди не можна. Тут дуже небезпечно.

– Можна подзвонити…

– Слухай, – його голос був суворим. – Незалежно від того, у що замішана твоя матір, я тут ні до чого. Тобі краще залишатися там, де ти зараз.

– Але я не хочу залишатися тут. – Вона захникала мов дитина. – Я не знаю цих людей. Ти…

– Я тобі не тато, Клері. Я вже це тобі казав.

Сльози обпалили кутики її очей.

– Пробач, просто…

– Не звертайся більше до мене по допомогу, – сказав він. – У мене безліч власних проблем, ще твоїх мені бракує, – додав він і поклав слухавку.

Дівчина стояла, втупившись у телефон, тоновий сигнал гудів у вухо, як велика потворна оса. Вона знову набрала номер Люка. Дзвінок перевели на голосову пошту. Тремтячими руками Клері грюкнула слухавкою.

Присівши на підлокітник Алекового крісла, за нею спостерігав Джейс.

– Я так зрозумів, що він не зрадів тобі.

Клері відчула, як її серце стиснулося до розмірів волоського горіха. Крихітний твердий камінець у грудях. «Я не заплачу! Тільки не перед ними!» – подумала вона.

– Гадаю, мені варто поговорити з Клері, – сказав Годж. – Віч-на-віч, – додав він твердо, побачивши вираз обличчя Джейса.

Алек піднявся.

– Гаразд. Залишимо вас на самоті.

– Це несправедливо, – заперечив Джейс. – Саме я знайшов її, врятував їй життя! Ти ж хочеш, щоб я залишився, правда? – звернувся він до Клері.

Клері відвела погляд, знаючи, що, якщо лиш відкриє рот, почне плакати. Неначе здалеку, почувся сміх Алека.

– Не всі та не завжди хочуть тебе, Джейсе, – іронічно сказав він.

– Не сміши, – почула вона слова Джейса. Він був розчарований. – Гаразд. Ми – у зброярню.

Двері за ними зачинилися з характерним клацанням. Очі Клері пекли, так бувало, коли вона щосили намагалася не розплакатися. Годж виглядав метушливою сірою плямою.

– Сідай, – сказав він. – Тут, на дивані.

Дівчина з вдячністю опустилася на м’які подушки. Її щоки стали вологими. Клері намагалася витерти сльози рукою, часто кліпаючи.

– Як правило, я не плачу. Нічого такого. Зараз все буде в порядку.

– Здебільшого люди плачуть не тоді, коли засмучені або налякані, а коли розгублені. Твоя реакція зрозуміла. В тебе був важкий період.

– Важкий? – Клері витерла очі подолом топу Ізабель. – Навіть не уявляєте.

Годж витягнув з-за столу стілець і сів перед нею. Дівчина помітила, що в його очах, такого ж кольору, як і волосся й костюм, світилася доброта.

– Принести тобі щось? Хочеш пити? Чаю? – запитав він.

– Я не хочу чаю, – сказала Клері приглушено. – Я хочу знайти свою матір. А потім з’ясувати, хто її забрав, і вбити їх.

– На жаль, гірка помста вже скінчилася, – спробував пожартувати Годж. – Тому або чай, або нічого.

Клері впустила поділ топу, весь у мокрих плямах, і спитала:

– Що мені тепер робити?

– Почнімо з того, що ти трохи розповіси мені, що сталося, – сказав Годж, порпаючись у кишені. Він витягнув чистий новий носовичок і простягнув їй. Вражена Клері взяла його. Вона ніколи досі не зустрічала людей, що носили із собою носовичок.

– Істота, на яку ти натрапила у своїй квартирі, була першим демоном, якого ти побачила? Ти до того здогадувалася, що такі створіння існують?

Клері заперечно похитала головою, потім спинилася.

– Ще одного я бачила напередодні, та я не розуміла, хто це. Коли я вперше побачила Джейса…

– Так, звичайно, як я міг забути, – кивнув Годж. – У «Пекельному лігві». То було вперше?

– Так.

– А твоя мама ніколи не розповідала тобі про інший світ, який більшість людей не можуть бачити? Може, вона особливо цікавилась міфами, казками, легендами, фантастичним?..

– Ні. Мама ненавиділа всі ці речі. Вона навіть диснеївські мультики не любила. Мама не любила, коли я читала манґа^[8]. Вважала, що це для малюків.

Годж почухав голову. Його волосся й не поворухнулося.

– Дуже дивно, – пробурмотів він.

– Не зовсім, – сказала Клері. – Моя мати не була дивачкою. Вона була цілком нормальною людиною.

– Будинки нормальних людей зазвичай не обшукують демони, – спокійно сказав Годж.

– Можливо, це якась помилка?

– Якби це було помилкою, – відповів Годж, – і ти була б звичайною дівчиною, то не побачила б демона, що напав на тебе. Твій розум сприйняв би його як щось абсолютно інше: злого собаку чи навіть іншу людину. А ти бачила його, він говорив з тобою…

– Як ви дізналися, що демон говорив зі мною?

– Від Джейса. Ти ж сама йому сказала.

– Він шипів, – здригнулася Клері, згадавши демона. – Він хотів з’їсти мене, але, наскільки я зрозуміла, йому заборонялося.

– Равенерів, як правило, контролює більш могутній демон. Самі вони не дуже розумні чи здібні, – пояснив Годж. – Він не обмовився, що саме шукав його господар?

Клері задумалася.

– Він згадував якогось Валентина.

Годж так різко випрямився, що Г’юґо, який зручно вмостився на плечі, злетів у повітря, роздратовано каркаючи.

– Валентина?

– Так, – підтвердила Клері. – Те саме ім’я я чула від хлопця в «Пекельному лігві», тобто від демона.

– Ми всі чудово знаємо це ім’я, – сказав Годж. Його голос був спокійним, та Клері помітила, що руки трохи трусилися. Г’юґо знову сидів на плечі, настовбурчивши пір’я.

– Це демон?

– Ні. Валентин був Мисливцем за тінями.

– Мисливець за тінями? А чому ви сказали «був»?

– Тому що він помер, – прямо сказав Годж. – Він мертвий уже шістнадцять років.

Клері відкинулася на диванну подушку. В голові пульсувало. Може, не треба було відмовлятися від чаю?

– Можливо, це хтось інший? Тезко?

Смішок Годжа був зовсім невеселий.

– Ні. Але, мабуть, хтось використовує його ім’я, щоб відправити нам повідомлення, – Він підвівся і підійшов до столу, зчепивши руки за спиною. – Тепер саме час для таких ігор.

– Чому зараз?

– Через Угоду.

– Мирні переговори? Джейс згадував про них. Мир з ким?

– З Нижньосвітом, – пробурмотів Годж. Він подивився на Клері і спохмурнів. – Пробач. Напевне, я заплутав тебе.

– Хіба?

Він оперся на стіл, неуважно погладжуючи пір’я Г’юґо.

– Жителі Нижньосвіту поділяють Світ Тіней разом з нами. Ми завжди жили з ними в хиткому мирі.

– З вампірами, перевертнями і…

– Чарівним Народом, – сказав Годж. – Феї. І Діти Ліліт, що, будучи напівдемонами, є чаклунами.

– А куди належите ви, Тіньолови?

– Нас іноді називають нефілімами, – сказав Годж. – У Біблії їх описують як нащадків людей і ангелів. За легендою, Мисливці за тінями були створені понад тисячу років тому, коли людей захопили демони, що вторглися з інших світів. Чаклун викликав ангела Разіеля, який змішав трохи власної крові з кров’ю чоловіків у Чаші і дав тим людям надпити з неї. Ті, хто пив кров Ангела, стали Мисливцями за тінями, так само, як і їхні діти та діти їхніх дітей. Чаша згодом стала відома як Чаша Смерті. Хоча легенду можна не сприймати буквально, та правда в тому, що протягом багатьох років, коли лави Мисливців за тінями ріділи, для їхнього поповнення використовували Чашу.

– Використовували?

– Чаша зникла, – сказав Годж. – Її знищив Валентин незадовго до своєї смерті. Він влаштував велику пожежу і спалив себе разом зі своєю сім’єю – дружиною та дитиною. Аж випалена земля почорніла. І досі ніхто не хоче нічого там будувати. Кажуть, земля проклята.

– Справді?

– Можливо. Як покарання за порушення закону. Рада, орган голосування Конклаву (Мисливці за тінями, що приймають остаточні політичні та законодавчі рішення), накладає прокляття. Валентин порушив найголовніший закон, здійнявши зброю проти своїх побратимів-мисливців і повбивавши їх. Він і його група, Коло, знищили десятки своїх братів разом із сотнями нечисті під час останніх переговорів щодо підписання Угоди. Їх ледве перемогли.

– Чому ж він нападав на інших Мисливців за тінями?

– Валентин не схвалював Угоду. Він зневажав нечисть і вважав, що їх усіх потрібно знищити, щоб очистити цей світ для людей. Хоча жителі Нижньосвіту – не демони і не загарбники, він вважав, що вони демонічні у своїй природі, і цього досить. Конклав не погоджувався, допомога нечисті необхідна, якщо ми зберемося колись прогнати демонів назавжди. І хто сперечатиметься, що Чарівному Народу не місце в цьому світі, якщо вони живуть тут довше, ніж ми?

– А Угоду підписали?

– Так, її було підписано. Коли жителі Нижньосвіту побачили, що Конклав став на їхній захист проти Валентина і його оточення, вони зрозуміли, що Мисливці за тінями – не їхні вороги. За іронією долі, повстання Валентина зробило можливим продовження переговорів.

Годж знову сів у крісло.

– Перепрошую за цей урок історії. Тобі, певне, було нудно. Саме таким був Валентин. Баламут, фантазер, людина величезної харизми та твердих переконань. І вбивця. А тепер хтось використовує його ім’я.

– Але хто? – запитала Клері. – І як із цим пов’язана моя мама?

Годж знову підвівся.

– Я не знаю. Але робитиму все можливе, щоб дізнатися. Я повідомлю Конклав, а також Безмовних Братів. Може, вони захочуть поговорити з тобою.

Клері не питала, хто такі Безмовні Брати. Вона втомилася ставити питання, відповіді на які ще більше все заплутували. Дівчина встала.

– Може, мені краще повернутися додому?

Годж виглядав стурбованим.

– Ні, я не думаю, що це було б розумно.

– Мені потрібні деякі речі, одяг…

– Ми дамо тобі грошей на новий одяг.

– Будь ласка, – благала Клері. – Я маю побачити те, що там лишилося.

Годж завагався, тоді кивнув.

– Якщо Джейс погодиться провести тебе, то можете йти. – Повернувшись до столу, він продовжив перебирати папери. Потім озирнувся через плече, згадавши, що дівчина все ще була там. – Він у зброярні.

– Я не знаю, де вона.

Годж хитро всміхнувся.

– Черч проведе тебе.

Клері глянула на двері, біля яких, немов маленький пуф, згорнувшись калачиком, лежав товстий блакитношерстий перс. Коли дівчина підійшла, він підвівся і з владним «мняв!» повів її коридором. Його хутро під час руху нагадувало брижі на гладенькій поверхні води. Коли Клері озирнулася через плече, то побачила, що Годж уже строчив щось на аркуші паперу. «Відправляє повідомлення в таємничий Конклав», – здогадалася вона. Вони не здавалися їй гарними людьми. Цікаво, якою буде їхня відповідь.

Червоне чорнило на білому папері здавалося кров’ю. Насупившись, Годж Старкветер ретельно та скрупульозно скрутив аркуш у трубочку і свиснув Г’юґо. Тихо каркаючи, птах примістився на його зап’ясті. Годж здригнувся. Багато років тому, під час Повстання, його поранили в плече, тому навіть щось неважке, як Г’юґо, зміна пори року, перепад температури чи вологості, раптовий рух рукою – все це провокувало напади болю і спогади про те, що краще забути.

Однак були спомини, що ніколи не тьмяніли. Образи поставали перед ним, щойно він заплющував очі. Кров та тіла, затоптана земля, білий п’єдестал у червоних плямах. Крики вмираючих. Зелені хвилі полів Ідрису та нескінченна блакить неба, пронизана вежами Міста Скла. Біль втрати хвилею накрив його. Годж стиснув кулак, і Г’юґо, залопотівши крилами, сердито дзьобнув господаря за пальця. Потекла кров. Відпустивши руку, Годж випустив птаха, який, покрутивши головою, підлетів до віконця в даху, а потім зник.

Відганяючи від себе погане передчуття, Годж потягнувся за іншим шматком паперу, не помічаючи червоних крапель, що розмазувалися по аркушу, поки він писав.

Розділ 6

Приречені

Зброярня виглядала саме так, як і мала б виглядати кімната зі зброєю. Вкриті полірованим металом стіни були обвішані різними видами мечів, кинджалів, ангонів, списів, рунок, багнетів, батогів, булав, гаків та луків. На гачках погойдувалися м’які шкіряні сагайдаки зі стрілами, лежали купи чобіт, поножі, наручі та латні рукавиці. Пахло залізом, шкірою та засобами для догляду за металом. Алек і Джейс, уже не босоніж, сиділи за довгим столом у центрі кімнати, схилившись над якимось предметом. Коли двері за Клері зачинилися, Джейс підвів голову.

– Де Годж? – запитав він.

– Пише Безмовним Братам.

Алека мало не пересмикнуло.

– Тьху!

Клері повільно наблизилась до столу, відчуваючи на собі погляд Алека.

– Чим займаєтеся?

– Ось, поліруємо це, – Джейс відсунувся вбік, і Клері побачила на столі три довгі тонкі срібні жезли, що тьмяно поблискували. На перший погляд, вони не були гострими або надто небезпечними.

– Їх зробили Залізні Сестри, наші зброярі. Це – леза Серафимів.

– Вони не схожі на ножі. А як ви їх зробили? За допомогою магії?

Алек виглядав таким нажаханим, наче вона попросила його вдягнути балетну пачку та виконати ідеальний пірует.

– Це найсмішніше про приземлених, – Джейс сказав, ні до кого конкретно не звертаючись. – Наскільки одержимі магією можуть бути ті, хто навіть не знає, що означає це слово.

– Я знаю, що воно означає, – огризнулася Клері.

– Не знаєш, тобі це лише здається. Магія – темна стихійна сила, а не тільки мерехтливі чарівні палички, магічні кришталеві кулі та золоті рибки, що розмовляють.

– Я і не говорила про золотих рибок…

Заперечно похитавши рукою, Джейс перервав її.

– Якщо просто назвати електричного вугра гумовою качечкою, він нею не стане, правда? І хай Бог допоможе бідоласі, що вирішить прийняти ванну з такою «іграшкою».

– Ти щось вигадуєш, – зауважила Клері.

– Ні! – сказав Джейс з неабиякою гідністю.

– Так, вигадуєш, – досить несподівано сказав Алек. – Слухай, ми не займаємося магією, гаразд? – додав він, не дивлячись на Клері. – Це все, що тобі потрібно знати.

Клері хотіла щось відповісти йому, але стрималася. Було схоже на те, що Алеку вона давно не подобалася. Не було сенсу загострювати ці стосунки. Вона повернулася до Джейса.

– Годж дозволив мені піти додому.

Джейс мало не впустив лезо Серафима, яке тримав у руці.

– Що він сказав?

– Щоб переглянути мамині речі, – виправилася вона. – Якщо ти підеш зі мною.

– Джейсе, – видихнув Алек, але Джейс проігнорував його.

– Якщо ти справді хочеш довести, що мої мама чи тато були Мисливцями за тінями, потрібно переглянути мамині речі. Те, що від них залишилося.

– Вниз кролячою норою, – криво посміхнувся Джейс. – Гарна думка. Якщо ми підемо просто зараз, у нас буде три-чотири години до смеркання.

– Піти з вами? – запитав Алек, коли Клері та Джейс рушили до дверей. Клері озирнулася. Він вже зводився з крісла, в очах була надія.

– Ні, – Джейс навіть не обернувся. – Все гаразд. Ми з Клері самі впораємося.

Алек обпік Клері кислотним поглядом. Вона зраділа, коли двері зачинилися. Джейс пішов уперед коридором, Клері майже бігла, аби встигати за його замашними кроками.

– Маєш ключі від будинку?

Клері глянула на свої кросівки.

– Так.

– Добре. Ми могли б проникнути до квартири і без них, та тоді більше шансів привернути непотрібну увагу.

– Як скажеш.

Хол переходив у вестибюль з мармуровою підлогою. В одній зі стін були чорні металеві дверцята. Лише тоді, коли Джейс натиснув на кнопку поруч з ними й стіна засвітилася, Клері зрозуміла, що це ліфт. Він під’їхав до них зі скрипом та тріском.

– Джейсе?

– Що?

– Як ти дізнався, що в мені тече кров Мисливців за тінями? Звідки ти це взяв?

Востаннє скрипнувши, ліфт зупинився. Джейс зняв засувку та відчинив дверцята. Усередині ліфт нагадував Клері пташину клітку: чорний метал з елементами декоративної позолоти.

– Я здогадався, – сказав він, замкнувши за собою дверцята. – Це здавалося найбільш вірогідним поясненням.

– Ти здогадався? Ти мав бути цілком упевнений, враховуючи те, що міг убити мене.

Він натиснув на кнопку в стіні, і з вібруючим скрипом, який Клері відчувала всім тілом, ліфт рушив.

– Я був упевнений на дев’яносто відсотків.

– Я бачу, – сказала Клері.

Напевне, в її голосі було щось таке, що змусило хлопця повернувся до неї. Клері вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, аж Джейс похитнувся. Він приклав руку до щоки, скоріше від подиву, ніж від болю.

– Якого біса?

– Це за ті десять відсотків, – сказала вона.

Далі в ліфті вони їхали мовчки.

Під час поїздки потягом до Брукліна Джейс був оповитий гнівною тишею. Клері, тримаючись поближче до нього, почувалася трохи винною, особливо коли дивилася на червоний слід від ляпаса на його щоці.

Вона була не проти помовчати. Це дало можливість подумати. Дівчина знов і знову прокручувала в голові розмову з Люком. Згадувати це було боляче, наче натискаєш на хворого зуба, але вона не могла зупинитися.

На помаранчевому сидінні неподалік хихотіло двійко дівчат-підлітків. Клері ніколи не любила такий тип дівчат у школі: прозорі рожеві спортивні шльопанці та штучна засмага. Якусь мить Клері думала, що вони сміялися з неї, а потім здивовано зрозуміла, що вони дивилися на Джейса.

Вона згадала дівчину з кав’ярні, що вирячувалася на Саймона. У дівчат завжди такий вираз обличчя, коли їм хтось подобається. Враховуючи все, що сталося, Клері майже забула, що Джейс був симпатичний. Зовнішність Алека була витончена та яскрава, але риси обличчя Джейса були цікавішими. При денному світлі його очі набули кольору золотистого сиропу і… дивилися просто на неї. Він повів бровою.

– Щось трапилось?

Клері миттєво зрадила жіночу стать.

– Дівчата з іншого кінця вагону витріщаються на тебе.

Джейс промовив з глибоким задоволенням:

– Ясна річ, – сказав він. – Я неймовірно привабливий.

– Ти ніколи не чув, що приваблива риса – це скромність?

– Тільки від негарних людей, – зізнався Джейс. – Може, лагідні й успадкують землю, та на сьогодні вона належить марнославним. Таким, як я, наприклад. – Він підморгнув дівчатам, які пирснули та сховалися за своїм волоссям.

Клері зітхнула.

– А як це вони тебе бачать?

– Чари доволі клопітно використовувати. Іноді ми обходимося без них.

Здавалося, випадок з дівчатами в потязі трохи покращив настрій Джейса. Коли вони вийшли зі станції й попрямували до квартири Клері, він витягнув з кишені одне з лез Серафимів і почав крутити ним між пальцями, щось наспівуючи собі під ніс.

– Ти без цього не можеш? – запитала Клері. – Це дратує.

Джейс почав намугикувати голосніше. Мелодія нагадувала щось середнє між наспівом «З днем народження вас» та популярною патріотичною піснею.

– Пробач за ляпаса, – сказала вона.

Він перестав наспівувати.

– Радій, що вдарила мене, а не Алека. Він дав би здачі.

– У нього аж рука свербіла, – визнала Клері, відкинувши ногою порожню бляшанку з-під безалкогольного напою, що трапилася на її шляху. – Як це тебе Алек назвав? Пара… що?

– Паработай, – сказав Джейс. – Це означає «пара воїнів, які борються разом і ближчі, ніж брати». Алек більше, ніж мій найкращий друг. Наші батьки були паработай замолоду. Його тато був моїм хресним батьком. Тому я і живу з ними. Вони – моя прийомна сім’я.

– Але твоє прізвище не Лайтвуд.

– Ні, – сказав Джейс.

Дівчина хотіла розпитати про його прізвище, але вони підійшли до її будинку. Серце Клері голосно загупало в грудях, напевне, його було чутно за багато кілометрів. У вухах шуміло, а долоні спітніли. Вона зупинилася перед живоплотом і повільно підвела очі, очікуючи побачити жовту поліцейську стрічку, що охороняла передні двері, розбите скло на газоні та довкола розгардіяш.

Але жодних ознак руйнування не було. Купаючись у приємному полуденному світлі, фасад із бурого пісковику, здавалося, аж блищав. Бджоли ліниво гули навколо трояндових кущів під вікнами мадам Доротеї.

– На перший погляд, нічого не змінилося, – сказала Клері.

– Зовні, – Джейс засунув руку в кишеню джинсів і витягнув ще один хитромудрий пристрій з металу та пластику, який Клері помилково прийняла за мобільний телефон.

– Отже, це сенсор? Для чого він? – запитала дівчина.

– Він приймає частоти, як і радіо, але ці частоти демонічного походження.

– Демонічні хвилі?

– Щось таке, – Джейс підійшов до будинку та провів перед собою сенсором. Щось слабо клацнуло, коли вони піднімалися сходами, та потім перестало. Джейс спохмурнів.

– Він вловив слабку активність. Напевне, це залишилося після тієї ночі. Ніщо не вказує, що зараз поряд демони.

Клері видихнула з полегшенням.

– Добре, – Вона нахилилася, щоб відв’язати з кросівка свої ключі. Коли дівчина випросталася, то побачила подряпини на вхідних дверях. Мабуть, минулого разу було надто темно, щоб вона помітила їх. Довгі глибокі паралельні подряпини виглядали, як сліди кігтів.

Джейс торкнувся її руки.

– Я увійду першим, – сказав він.

Клері хотіла сказати йому, що вона не збирається ховатися за його спиною, але слова застрягли в горлі. Вона відчувала той самий жах, як тоді, коли вперше побачила равенера. В роті з’явився різкий металевий присмак, як від старих монет.

Однією рукою Джейс штовхнув двері, а іншою, в якій був сенсор, поманив Клері за собою. Опинившись усередині під’їзду, Клері заморгала, призвичаюючи очі до напівтемряви. Лампочки досі не було, віконце нагорі було надто брудне, щоб пропускати якесь світло, а на облупленій підлозі лежали чорні тіні. Двері мадам Доротеї були щільно зачинені. Через шпарину під ними не пробивалося світло. Клері стривожилася, чи не сталося чогось із нею.

Джейс провів рукою вздовж перил. Долоня стала вологою, вкритою шаром чогось, що здавалося темно-червоним у тьмяному світлі.

– Кров.

– Напевне, це моя, – продеренчала Клері. – З тої ночі.

– Вона б уже давно висохла, – сказав Джейс. – Ходімо.

Він піднімався сходами, Клері йшла за ним назирці. На поверсі було темно. Вона тричі обмацувала ключі, перш ніж їй вдалося відімкнути замок. Джейс нетерпляче схилився над нею.

– Не дихай мені в спину, – прошипіла вона. Її руки тремтіли. Нарешті механізм спрацював, замок клацнув і відімкнувся.

Джейс поплескав її по спині.

– Я перший.

Вона завагалася, та потім відійшла вбік, щоб дозволити йому пройти. Її долоні були липкими, але не від спеки. Насправді в квартирі було прохолодно, майже холодно. Морозне повітря, що повіяло з під’їзду, жалило шкіру. Коли Клері пішла за Джейсом коротким коридором до вітальні, в неї аж мурашки по шкірі побігли.

Тут було порожньо. Зовсім порожня кімната, як і колись, коли вони в’їжджали сюди: стіни та підлога – голі, меблі зникли, навіть штори з вікон пропали. Тільки світліші квадрати на стіні вказували, де колись висіли мамині картини. Мов сновида, Клері повернулася й рушила в напрямку кухні. Джейс пішов за нею, уважно роздивляючись довкола.

Кухня була також порожня, навіть холодильник зник, а з ним і стільці, і стіл. Кухонні шафки були відчинені, а їхні пусті полиці нагадали їй дитячого віршика. Вона прокашлялася.

– Навіщо демонам наша мікрохвильовка? – запитала дівчина.

Джейс похитав головою, кінчики його губ вигнулись у легкій усмішці.

– Я не знаю, але зараз тут немає жодного демона. Я б сказав, що вони давно зникли.

Вона оглянула кухню ще раз і зауважила, що хтось прибрав пролитий соус табаско.

– Ти задоволена? – запитав Джейс. – Тут нічого немає.

Вона заперечно похитала головою.

– Я хочу оглянути свою кімнату.

Джейс виглядав так, ніби збирався щось сказати, але передумав.

– Якщо ти наполягаєш, – сказав він, сховавши лезо Серафимів у кишеню.

Світла в коридорі не було, але Клері добре орієнтувалася у власному будинку. Джейс слідував за нею. Біля входу до спальні дівчина зупинилася та взялася за круглу ручку дверей. Вона була дуже холодною, аж обпікала руку. Клері здалося, що вона схопилася за бурульку. Джейс швидко поглянув на неї, але вона вже повертала дверну ручку. Та рухалася повільно і туго, наче щось липке та в’язке заважало їй.

Раптом двері різко відчинилися, збиваючи дівчину з ніг. Її відкинуло аж до стіни. У вухах гуло. Вона перекотилася на живіт і стала на коліна.

Притиснувшись до стіни, Джейс рився у кишені зі здивованим обличчям. Навислий над ним чоловік нагадував велетня з казки: величезний, наче дуб, а в гігантській смертельно-білій руці – сокира з широким лезом. Його засмальцьоване тіло було загорнуте в рвані ганчірки, а липке волосся на голові нагадувало суцільний заплутаний клубок. Від нього смерділо отруйним потом та гнилою плоттю. Клері була рада, що не бачила його обличчя, їй і огидної спини було досить.

В руці Джейса блиснуло лезо Серафимів. Він здійняв його над собою з криком «Сансаві!»

Лезо вистрілило з жезла. Клері згадалися старі фільми, де всередині тростини були приховані багнети, що вискакували від натискання на кнопку. Але такого леза вона ніколи раніше не бачила: прозоре, мов скло, з руків’ям, що світилося, хитро загострене, завдовжки десь до Джейсового ліктя. Він всадив лезо у велетня. Той похитнувся та загарчав.

Джейс обернувся і побіг до Клері. Він схопив дівчину за руку, звівши її на ноги, і, штовхнувши перед собою, побіг коридором. Вона чула, як створіння переслідувало їх. Його кроки звучали, як свинцеві гирі, що падали на підлогу, але рухався монстр швидко.

Вони пробігли через вестибюль і вискочили на сходовий майданчик. Джейс повернувся і захлопнув вхідні двері. Клері почула клацання автоматичного замка і затамувала подих. Петлі дверей захиталися від потужних ударів, що лунали зсередини квартири. Клері позадкувала до сходів. Джейс глянув на неї. Його очі сяяли від дикого збудження.

– Спускайся! Виходь з…

Ще один удар – і двері злетіли з петель. Вони збили б Джейса з ніг, якби він блискавично не відскочив. Раптом юнак опинився на верхній сходинці. Лезо горіло в його руці, як летюча зірка.

Клері бачила, що Джейс дивився на неї і щось кричав, але вона не чула його через рев гігантської істоти, яка кинулася від дверей просто на нього. Дівчина притислася до стіни. Коли монстр промчав повз, її огорнуло гарячою хвилею смороду. Розсікаючи повітря, його сокира полетіла в голову Джейса. Юнак пригнувся – і вона глибоко ввігналася в перила.

Джейс розсміявся. Сміх, здавалося, розлютив велетня. Він рвонув до Джейса, розмахуючи своїми величезними кулаками. Джейс замахнувся лезом Серафимів і ввігнав його по саме руків’я в плече гіганта. Якусь мить велет стояв похитуючись. Потім він рвонувся вперед з витягнутими руками. Джейс швидко відступив убік, але не встиг викрутитися. Величезні кулаки схопили його, гігант захитався і впав, тягнучи Джейса за собою. Юнак скрикнув, почулися важкі удари, тріск, а потім тиша.

Клері зірвалася на ноги і помчала вниз сходами. Простягнувшись біля нижньої сходинки, Джейс лежав на своїй неприродно зігнутій руці. В його ногах розпростерся велет, руків’я Джейсового ножа стирчало з його плеча. Він був ще живий, але вже ледь ворушився, з рота витікала кривава піна. Тепер Клері побачила його обличчя: смертельно-біла пергаментна шкіра, вкрита чорним мереживом жахливих шрамів, що майже стерли його риси. Його очниці були схожі на криваві гнійні ями. Ледь не зблювавши, Клері перечепилася через останні кілька сходинок, переступила через велетня, що ще посіпувався, та опустилася на коліна поруч із Джейсом.

Він не ворушився. Дівчина поклала руку йому на плече. Сорочка хлопця була липкою від крові. Вона не знала від чиєї – Джейсової чи велетової.

– Джейсе?

Він розплющив очі.

– Він сконав?

– Майже, – похмуро відповіла Клері.

– Дідько, – скривився він. – Мої ноги…

– Не ворушись, – Клері підповзла до його голови, просунула руки під пахви і потягла. Він скрикнув від болю, коли його ноги вислизнули з-під велета, що був в агонії.

Коли Клері відпустила його, Джейс насилу звівся на ноги, притиснувши ліву руку до грудей. Вона також підвелась.

– З рукою все гаразд?

– Ні. Зламав, – простогнав він. – Можеш дістати дещо з кишені?

Завагавшись, вона ствердно кивнула.

– З якої?

– Усередині куртки, справа. Витягни одне з лез Серафимів та дай мені.

Він не ворушився, коли дівчина нервово просунула руку в кишеню. Вона стояла так близько, що відчула його запах – суміш поту, мила і крові. Його дихання лоскотало їй шию. Клері намацала жезл та, не дивлячись, витягнула його.

– Спасибі, – мовив він. Його пальці пробігли по трубці, перш ніж він назвав її: «Санві». Як і попередній, цей жезл перетворився на зловісний кинджал, що тьмяно освітлював Джейсове лице.

– Не дивись, – сказав він, підійшовши до вкритого шрамами тіла. Юнак здійняв лезо над головою велетня й опустив його. Кров фонтаном бризнула з велетового горла, окропивши чоботи Джейса.

Вона майже очікувала, що гігант зникне, склавшись у кілька разів, як той хлопець із «Пекельного лігва». Та ні. У повітрі був важкий металевий запах крові. Джейс видав горловий звук. Його обличчя було біле: чи то від болю, чи од відрази, вона не знала.

– Я ж просив не дивитися, – повторив він.

– Я думала, він зникне, – відповіла вона. – Повернеться у власний вимір. Ти ж сам колись казав.

– Так помирають демони… – Кривлячись від болю, Джейс скинув з плеча куртку, оголивши верхню частину лівої руки. – То був не демон.

Правою рукою він витягнув щось з-за пояса. То був гладкий предмет, що нагадував паличку, якою він колись зробив на шкірі Клері кола, що перепліталися. Дивлячись на нього, вона відчула, що її зап’ястя почало припікати.

Джейс побачив її пильний погляд й спробував усміхнутися.

– Це, – сказав він, – стило.

Взявши його, мов олівець, хлопець почав малювати по шкірі руки. Жирні чорні лінії створювали знак, схожий на татуювання.

– Ось що відбувається, коли Мисливець за тінями поранений, – пояснив Джейс.

Коли він опустив руку, знак почав занурюватися в його шкіру, як важкий предмет у воду, залишивши лиш примарне нагадування: блідий, тонкий, майже невидимий шрам.

В уяві Клері виникло видіння: мамина спина в купальнику, лопатки та хребет укриті павутиною білих ліній. Це було схоже на сон, бо дівчина знала, що спина у мами зовсім не така. Але образ насторожив її.

Джейс полегшено зітхнув, його обличчя розслабилося. Він поворушив рукою, спочатку повільно, потім швидше, рухаючи її вгору та вниз, стискаючи кулак. Певне, рука вже зрослася.

– Дивовижно, – сказала Клері. – Як ти це?..

– Це iratze – руна зцілення, – сказав Джейс. – Довершення руни стилом активує її. – Він сховав тонку паличку за ремінець і натягнув свою куртку. Кінчиком черевика він тицьнув труп велетня. – Треба повідомити про це Годжа, – сказав юнак. – Він буде шокований, – додав хлопець таким тоном, ніби ця думка приносила йому задоволення. Клері подумала, що Джейс належав до того типу людей, які люблять, коли щось відбувається, нехай і погане.

– Чому він буде шокований? – спитала Клері. – І ще, я правильно зрозуміла, що сенсор не розпізнав його, бо то не демон?

Джейс кивнув.

– Бачиш шрами на його обличчі?

– Так.

– Їх зроблено стилом. Таким, як оце. – Він постукав по ремінцю. – Ти питала мене, що відбувається, коли вирізати знаки на комусь, у кому не тече кров Мисливців за тінями. І один знак може опалити людину або й убити, а якщо знаків багато й вони потужні? Вирізавши їх на плоті звичайної людини, не з роду Мисливців за тінями, отримаєш це. – Він кивнув підборіддям на труп. – Руни нестерпно болючі. Позначені ними божеволіють, біль зводить їх з розуму. Вони стають жорстокими, бездумними вбивцями. Вони не спатимуть і не їстимуть, якщо ти не змусиш їх, і, як правило, довго не живуть. Руни мають велику силу, і їх використовують не тільки на добро, але і для злих вчинків. Приречені – зло.

Клері з жахом подивилася на нього:

– Але навіщо комусь робити це з собою?

– Ніхто й не робить. Це роблять з ними. Приречені вірні тим, хто їх позначив, і ще вони жорстокі вбивці. Також вони виконують прості команди. Це немов мати… власну армію рабів.

Він переступив мертвого Зреченого й озирнувся на неї через плече.

– Я збираюся повернутися нагору.

– Там же нічого немає.

– Раптом там іще хтось із них, – сказав він, наче сподівався на це. – А ти чекай тут.

Він почав підніматися сходами.

– На твоєму місці я б не робила цього, – сказав різкий знайомий голос. – Там їх ще кілька.

Джейс, що майже піднявся, розвернувся і широко розплющив очі. Як і Клері, хоча вона відразу впізнала голос. Його скрипучість не можна було сплутати.

– Мадам Доротеє?

Стара схилила голову з гідністю королеви. Вона стояла у дверях своєї квартири, одягнена в щось, що нагадувало намет з багряного шовку-сирцю. Золоті ланцюжки виблискували на зап’ястях та шиї. Довгі пасма її темного з сивизною волосся вибилися з гульки, закріпленої високо на голові.

Джейс усе ще витріщався.

– Але..

– Кілька чого? – перепитала Клері.

– Кілька Зречених, – відповіла Доротея з такою радістю, що, на думку Клері, зовсім не відповідала ситуації. Вона озирнулася довкола. – Ну й наробили ви безладу! А прибрати за собою й не планували? Як завжди.

– Але ж ви приземлена, – продовжив Джейс, нарешті завершивши речення.

– Як спостережливо, – пробурчала Доротея, блиснувши очима. – Ти зламав усі стандарти Конклаву.

Здивування на обличчі Джейса згасло, змінившись гнівом.

– Ви знаєте про Конклав? – він вимагав пояснень. – Ви знали про нього й про те, що в цьому будинку був Зречений, але не повідомили їм? Саме існування Зречених є злочином проти Завіту…

– Ні Конклав, ні Завіт нічим мені не допомагали, – сказала пані Доротея, сердито блискаючи очима. – Я їм нічого не винна. – На мить її скрипуча нью-йоркська вимова зникла, змінившись якоюсь іншою, грубішою, з більш вираженим акцентом, який Клері не впізнавала.

– Джейсе, припини, – попросила Клері. Вона повернулася до мадам Доротеї.

– Якщо ви знаєте про Конклав та Зречених, то, можливо, вам відомо, що сталося з моєю мамою?

Доротея заперечно похитала головою, її сережки загойдалися. На обличчі промайнула жалість.

– Моя тобі порада, – відказала вона, – забудь про свою матір. Вона зникла.

Підлога під ногами Клері захиталася.

– Ви маєте на увазі, що вона – мертва?

– Ні, – вимовила Доротея неохоче. – Я впевнена, що вона жива. Поки що.

– То я маю знайти її, – сказала Клері.

Світ перестав хитатися. Джейс стояв позаду, притримуючи рукою її лікоть, немовби обнімаючи, та вона навіть не помітила.

– Ви розумієте? Я мушу знайти її до того…

Мадам Доротея зупинила її, виставивши руку.

– Я не хочу встрягати в справи Мисливців за тінями.

– Але ви знали мою матір. Вона була вашою сусід…

– Це офіційне розслідування Конклаву, – обірвав її Джейс. – Я завжди можу повернутися з Безмовними Братами.

– Заради… – Доротея глянула на двері, потім на Джейса і Клері. – Я думаю, ви могли б зайти, – зітхнула вона нарешті. – Розкажу, що мені відомо. – Вона попрямувала до дверей, але потім зупинилася на порозі й сердито глянула на них. – Але якщо ви скажете комусь, що я допомогла вам, то прокинетесь завтра зі зміями замість волосся і зайвою парою рук.

– Додаткова пара рук завжди стане в пригоді, – сказав Джейс. – Зручно у бою.

– Ні, якщо вони ростуть із твоєї… – Доротея перервалася та єхидно посміхнулася йому, – …шиї.

– Ой-ой, – посумирнішав Джейс.

– От-от, Джейсе Вейленде, – Доротея увійшла в квартиру, її багряний намет розвівався довкола неї, як недоладний стяг.

Клері глянула на Джейса.

– Вейленд?

– Це моє прізвище, – Джейс виглядав приголомшеним. – Не сподобалося мені, що вона його знає.

Клері кинула оком слідом за Доротеєю. Всередині квартири вже світилося; насичений запах ладану наповнював під’їзд і змішувався з важким смородом крові.

– Думаю, можна спробувати поговорити з нею. Що ми втрачаємо?

– Коли проведеш трохи більше часу в нашому світі, то не питатимеш про це, – сказав Джейс.

Розділ 7

П’ятивимірні двері

Помешкання мадам Доротеї нагадувало Клері її власну квартиру, але тут усе розміщувалося трохи інакше. У передпокої пахло ладаном; на вході занавіски з намистинок та астрологічні плакати. На одному з них було зображено зодіакальні сузір’я, на другому – китайські магічні символи, а на третьому – розгорнута долоня з підписаними лініями та латинським написом «In Manibus Fortuna» – «Удача у твоїх руках». Біля дверей уздовж стіни висіли вузькі полиці з безліччю книжок.

Одна з занавісок захиталась, і з неї виринула голова мадам Доротеї.

– Захоплюєшся хіромантією, чи це звичайна цікавість? – запитала вона, помітивши погляд Клері.

– Ні те, ні інше, – відповіла дівчина. – Ви справді пророкуєте майбутнє?

– Моя матір була справжньою віщункою. Вона передбачала майбутнє за лініями на руці або чайному листі на дні чашки. Мама і мене дечого навчила.

Жінка перевела погляд на Джейса.

– До речі про чай: бажаєте чаю, молодий чоловіче?

– Що? – схвильовано промовив Джейс.

– Чаю. Цей чудовий напій покращує травлення та сприяє роботі мозку, – сказала мадам.

– Я хочу чаю, – відповіла Клері, згадавши, як довго вона вже нічого не їла та не пила. Дівчина наче жила на одному адреналіні відтоді, як прокинулася.

– Добре, – піддався Джейс, – але тільки не «Ерл Грей», – покрутивши носом, додав він. – Я ненавиджу бергамот.

Мадам Доротея голосно засміялась і зникла за занавісками. Намистини загойдалися.

Клері пильно поглянула на Джейса.

– Ненавидиш бергамот?

Джейс тим часом вивчав вміст вузьких полиць із книжками.

– Так, а що, якісь проблеми?

– Ти єдиний хлопець серед моїх ровесників, котрий знає, що таке бергамот, більше того, що він входить до складу чаю «Ерл Грей».

– Так, я не схожий на інших хлопців, – гордовито сказав Джейс. – Крім того, – додав він, беручи книгу з полиці, – в Інституті ми обов’язково вивчаємо лікувальні властивості рослин.

– А я вважала, що всі ваші заняття обмежувалися «Курсом Різників» та «Обезголовленням для початківців».

Джейс перегорнув сторінку.

– Дуже дотепно, Фрей.

Дівчина обернулася, відводячи погляд від плаката з хіромантії.

– Не називай мене так.

Він здивовано подивився на неї.

– Але чому? Це ж твоє прізвище, правда?

Перед очима Клері промайнув образ Саймона. Востаннє вона його бачила, коли вибігала з кав’ярні «Джава Джонс». Дівчина відвернулася до плаката, і її очі заблищали.

– Не зважай.

– Зрозуміло, – промовив Джейс, і було очевидно, що він зрозумів більше, ніж Клері хотілося. Юнак поставив книжку на полицю.

– Цим мотлохом вона намагається справити враження на приземлених, – сказав він презирливо. – Тут немає жодної серйозної книжки.

– Лише тому, що це не та магія, якою займаєшся ти? – різко запитала Клері.

– Я не займаюсь магією! – розлючено мовив Джейс. – Зрозумій, людські істоти не володіють магією. Саме в цьому їхня особливість. Чаклуни можуть ворожити, тому що в їхніх жилах – кров демонів.

Клері задумалася.

– Але я бачила, як ти чаклуєш. У тебе була магічна зброя…

– Я не чаклую, а лише використовую магічні знаряддя. До того ж, щоб робити це, я довго навчався і маю на тілі захисні руни. Якби ти, наприклад, спробувала кинути в мене лезо Серафимів, імовірно, воно обпекло б тобі шкіру, а то і вбило б тебе.

– Якби у мене теж були руни? – поцікавилась Клері. – Я змогла б ними користуватися?

– Ні, – різко відповів Джейс. – Знаки – це ще не все. Існують тести, випробування, різні навчання. Тож забудь і тримайся подалі від моїх лез. І взагалі, не чіпай нічого без мого дозволу.

– А я тільки подумала продати їх на інтернет-аукціоні, – пробурмотіла Клері.

– Де продати?

Клері м’яко всміхнулася.

– Це міфічне місце з неймовірною силою.

Джейс спантеличено поглянув, потім знизав плечима.

– Більшість міфів – це правда, хоча б часткова.

– Я починаю це розуміти, – сказала Клері.

Занавіска знову захиталася, і з-за неї виринула голова мадам Доротеї.

– Чай на столі, – сказала вона. – Не стійте мов укопані. Заходьте до покою.

– Тут є покій? – здивувалася Клері.

– Звісно, є, – відповіла мадам Доротея. – Де ж іще мені приймати гостей?

– Тоді я залишу свого капелюха служнику, – пожартував Джейс.

Мадам Доротея пронизливо глянула на нього.

– Ти не такий дотепний, яким хочеш видаватися. Ти мав би бути набагато веселішим.

Її зневажливий сміх зник за шелестом занавісок з намистин.

Джейс задумався.

– Навряд чи я зрозумів хід її думок.

– Справді? – сказала Клері. – А мені все зрозуміло.

І, не чекаючи відповіді, вона гордо пройшла крізь занавіски.

Невеликий зал був тьмяно освітлений, тому Клері знадобилося трохи часу, щоб роздивитися. Тонкий промінь світла окреслював чорні оксамитові штори, які повністю закривали стіну зліва. Опудала птахів і кажанів із блискучими темними очима-намистинками звисали на тонких мотузках зі стелі. Підлога була встелена старезними персидськими килимами, з яких від ходіння піднімався пил. Кілька великих набивних м’яких рожевих крісел стояли навколо низенького столика. Перев’язана шовковою стрічкою колода карт Таро лежала на одному краю столу, з іншого краю стояла кришталева куля на золотій підставці. Посередині – срібний чайний сервіз, розрахований на кількох осіб, тарілочка з апетитними акуратними канапками, блакитний чайник, з якого тоненько струмувала пара, та дві чашки з блюдцями, що стояли точно навпроти м’яких крісел.

– Нічого собі! – Клері сіла у крісло з полегшенням.

Доротея хитро всміхнулася.

– Пригощайтесь, – сказала вона, беручи чайник. – Молока? Чи, може, цукру?

Клері скоса поглянула на Джейса, що сидів поруч та вивчав тарілочку з канапками.

– Цукру, – відповіла вона.

Джейс знизав плечима, взяв канапку та поставив тарілочку на місце. Клері крадькома дивилась, як він відкусив шматочок.

Джейс знову знизав плечима.

– Це огірок, – зауважив він у відповідь на її пронизливий погляд.

– Я переконана, що канапки з огірком – це саме те, що потрібно до чаю, правда ж? – мовила пані Доротея, не звертаючись ні до кого конкретно.

– Ненавиджу огірки, – пробуркотів Джейс, віддаючи Клері надкушену канапку.

Вона спробувала її. У канапці було вдосталь майонезу та перцю. Її шлунок задоволено забурчав – це вперше дівчина їла після відвідин мексиканського ресторану із Саймоном.

– Є ще щось, чого ти не можеш терпіти, окрім огірка та бергамоту, і про що я мала б знати? – промовила вона.

Джейс подивився на Доротею поверх своєї чашки.

– Брехунів, – відказав він.

Стара жінка спокійно поставила свою чашку на стіл.

– Можеш називати мене брехухою, якщо хочеш. Це правда, що я не чаклунка. Але моя мати була нею.

Джейс мало не вдавився чаєм.

– Цього не може бути!

– Чому? – здивовано запитала Клері, сьорбаючи гіркий, із сильним присмаком диму чай.

Джейс зітхнув:

– Чаклуни – напівлюди і напівдемони. Вони – гібриди. Саме через це чаклуни не можуть мати дітей. Вони безплідні.

– Подібно до мулів, гібридів коня та віслюка, які теж безплідні, – задумливо промовила Клері, пригадуючи свої уроки біології.

– Твої глибокі знання про тварин вражають, – сказав Джейс. – Нечисть – це також певним чином демони, проте лише чаклуни є дітьми демонів. І саме тому вони наділені найбільшою силою.

– А вампіри та перевертні теж із роду демонів? І феї?

– Вампіри та перевертні народилися внаслідок хвороб, принесених демонами зі своїх вимірів. Більшість таких хвороб смертельні для людей, але в цих випадках вони дивно вплинули на хворих, не вбивши їх. А феї…

– Феї – це грішні ангели, – втрутилася Доротея, – вигнані з небес за свою гордість.

– Це легенда, – додав Джейс. – Кажуть, і я теж схиляюсь до цієї думки, що вони нащадки ангелів та демонів. Суміш добра та зла. Феї такі ж гарні, якими мали б бути ангели, але їм водночас притаманні зло та жорстокість.

– Якими мали б бути ангели? То ти вважаєш, що ангели не?.. – продовжувала Клері.

– Годі про ангелів, – зненацька різко сказала мадам Доротея. – Це правда, що чаклуни не можуть мати дітей. Моя мати удочерила мене, бо хотіла, щоб хтось був тут і після її смерті. Я не мушу чаклувати. Я повинна лише наглядати й оберігати.

– Що оберігати? – запитала Клері.

– Справді, що? – примружившись, стара жінка нахилилася до тарілочки з канапками, але та вже була порожня. Клері з’їла все. Доротея всміхнулася. – Приємно бачити, коли молода жінка добре їсть. Коли я була молода, дівчата були дужими та високими, зовсім не схожими на сучасних, худих як тріска.

– Дякую, – відповіла Клері, пригадуючи вузеньку талію Ізабель і почуваючись товстою. Вона з брязкотом поставила свою чашку на стіл.

Мадам Доротея зненацька схопила її чашку та уважно подивилася всередину, насупивши підмальовані брови.

– Щось не так? Я побила чашку чи що? – знервовано запитала Клері.

– Вона передбачає долю, – неохоче відповів Джейс. Проте разом із Клері він нахилився вперед, щоб подивитись, як мадам Доротея, насупившись, крутила чашку своїми товстими пальцями.

– Щось погане? – запитала дівчина.

– Ні те, ні інше. Дивно, – мадам Доротея поглянула на Джейса і наказала віддати його чашку.

– Але я ще не допив… – ображено подивився Джейс.

Але мадам вихопила чашку з його рук і вилила рештки чаю в чайник. Вона пильно вдивлялася у чашку.

– Я бачу насилля, багато крові, пролитої тобою та іншими в майбутньому. Ти закохаєшся не в ту людину. До речі, у тебе теж є ворог…

– Лише один? Гарна новина, – Джейс відкинувся у своєму кріслі, а Доротея поставила його чашку, знову схопила горнятко Клері і похитала головою.

– Я нічого не можу розібрати. Образи змішані, безглузді, – вона кинула погляд на Клері. – Твоя свідомість закрита.

Клері не могла зрозуміти.

– Що там?

– Якесь закляття, що приховує пам’ять чи заблокувало твій дар Бачення.

Клері заперечливо похитала головою.

– Ні, не може бути.

Джейс швидко нахилився вперед.

– Не поспішай з висновками, ти справді не здогадувалася до цього тижня, що маєш дар Бачення. Можливо…

– Може, я просто запізно про це дізналася, – відрізала Клері. – І не дивись на мене скоса через те, що я сказала.

Джейс вдихнув повітря.

– Я і не думав.

– Я ж побачила, що ти якось скоса на мене глянув.

– Мабуть, – визнав Джейс. – Але це не означає, що я помиляюся. Щось таки блокує твою пам’ять, я майже впевнений у цьому.

– Дуже добре, спробуймо інакше, – Доротея відставила чашку і простягла руку до перев’язаної шовковою стрічкою колоди карт Таро. Вона дмухнула на карти і простягнула їх Клері. – Проведи по них рукою, доки відчуєш холод чи тепло, або поки якась із них не причепиться до твоєї руки. Потім витягни ту одну і покажи її мені.

Клері покірно провела пальцями по картах. Вони були прохолодні та гладенькі на дотик, але жодна не була надто тепла чи холодна і не чіплялася до пальців. Нарешті дівчина вибрала навмання і показала її.

– Туз Кубків, – спантеличено промовила Доротея. – Карта любові.

Клері повернула карту та подивилася на неї. Карта здавалася важкою, малюнок на передньому плані виконаний товстим шаром фарби. На карті було зображено руку з чашею на тлі золотавих променів сонця. Чаша була золота, з вирізьбленими маленькими сонцями і обрамлена рубінами. Стиль цього витвору мистецтва був до болю знайомий їй.

– Це ж гарна карта?

– Не обов’язково. Найстрашніші вчинки люди роблять заради любові. – Очі мадам Доротеї заблищали. – Проте це могутня карта. Що вона означає для тебе?

– Те, що її намалювала моя мати, – відповіла Клері впустивши карту на стіл. – Це ж вона, чи не так?

Доротея кивнула із задоволеним виразом обличчя.

– Вона намалювала всю колоду як подарунок для мене.

– За вашими словами, – підвівся Джейс, поглянувши холодно, – наскільки добре ви знали матір Клері?

Клері підвела голову і глянула на нього.

– Джейсе, ти не мусиш…

Доротея відкинулася в кріслі, тримаючи перед собою віяло з карт.

– Джоселін знала, хто я, а я знала, ким була вона. Ми не часто про це говорили. Іноді вона робила мені послугу, таку, як ця колода карт, а на знак подяки я розповідала їй плітки з Нижньосвіту. Вона цікавилася деким звідти, а я розповідала їй.

– І ким це? – запитав Джейс незворушно.

– Валентином.

Клері випрямилась у своєму кріслі:

– Але…

– Але коли ви кажете, що знали, ким була Джоселін, що ви маєте на увазі? Ким вона була? – запитав Джейс.

– Джоселін була собою, – відповіла Доротея. – Але в минулому вона була така, як ти. Мисливець за тінями. Одна з Конклаву.

– Ні, – прошепотіла Клері.

Доротея поглянула на неї сумно, майже по-доброму.

– Це правда. Вона обрала цей дім саме тому, що…

– Тому що це схованка, – промовив Джейс до Доротеї. – Чи не так? Ваша матір була чаклункою. Вона створила це місце, приховувала його, оберігала, оточувала підопічними. Це ідеальна схованка для нечисті в бігах. Ось що ви тут робите, правда? Ви переховуєте злочинців.

– Ти їх так називаєш, – сказала Доротея. – Тобі знайомий девіз Завіту?

– Dura lex sed lex, – автоматично відповів Джейс. – Закон суворий, але це закон.

– Інколи закон занадто суворий. Конклав забрав би мене від матері, якби міг. Хочеш, щоб я дозволила зробити це з іншими також?

– Отже, ви – філантроп, – скривився Джейс. – Думаєте, я повірю, що жителі Нижньосвіту не платять вам добре за ваш прихисток?

Доротея всміхнулася так широко, що було помітно, як блищать її золоті зуби.

– Не всім пощастило народитися таким красунчиком, як ти. От ми і виживаємо, як можемо.

Джейса не зворушили такі лестощі.

– Я мушу повідомити про вас Конклаву.

– Ти не зробиш цього! Ти ж обіцяв! – підхопилася на ноги Клері.

– Я нічого не обіцяв, – відрізав Джейс. Він підійшов до стіни і відкинув вбік одну з оксамитових занавісок. – Ви не хочете пояснити, що це таке? – вимогливо промовив він.

– Це двері, Джейсе, – відповіла Клері. Це справді були двері, дивно вміщені поміж двох еркерних вікон. Було зрозуміло, що вони нікуди не вели, до того ж їх не було видно з вулиці. Здавалося, що вони були виготовлені з м’якого розпеченого металу, більш маслянистого, ніж латунь, але такого ж важкого, як залізо. Ручку було вилито у формі ока.

– Замовкни, – злісно наказав Джейс. – Це ж портал, чи не так?

– Це п’ятивимірні двері, – відповіла Доротея, відкладаючи карти Таро на стіл. – Виміри не є прямими лініями, тобі це відомо, – додала вона у відповідь на спантеличений погляд Клері. – У них є приховані провалля та складки, кутки та закутки. Трохи складно пояснити тому, хто ніколи не вивчав теорію вимірів, але суть у тому, що ці двері можуть перенести, куди забажаєш у цьому вимірі. Це…

– Це аварійний вихід, – сказав Джейс. – Ось чому твоя матір хотіла жити тут. Вона завжди могла втекти, якщо в цьому була необхідність.

– Чому ж вона цього не зробила? – розпочала Клері і зупинилася, раптом злякавшись. – Через мене, – продовжувала вона. – Вона не пішла б тієї ночі, залишивши мене.

Джейс захитав головою.

– Ти не мусиш звинувачувати себе.

Відчуваючи, що зараз розплачеться, Клері підбігла до дверей.

– Я хочу знати, куди вона збиралась втекти, – промовила вона.

– Клері, не треба! – Джейс рушив за нею, але її пальці зімкнулися навколо ручки, яка закрутилася в руці Клері. Двері відчинилися, ніби вона їх штовхнула. Доротея з криком кинулася до її ніг, але було вже запізно. Не договоривши до кінця, Клері відчула, як її потягло вперед і понесло крізь порожній простір.

Розділ 8

Улюблена зброя

Клері була занадто здивована, щоб кричати. Відчуття падіння було найжахливішою частиною: її серце гупало десь аж у горлі, а живіт зм’як, мов вода. Дівчина розкинула руки, намагаючись ухопитися хоч за щось, щоб уповільнити своє падіння.

Її руки схопилися за якісь гілки. Зі жмутом листя в руках Клері впала на утрамбовану землю, сильно вдарившись стегном і плечем. Вона перевернулася на живіт, утягуючи повітря в легені. Тільки-но дівчина почала сідати, як хтось приземлився зверху на неї.

Вона знову відкинулася на землю. Хтось гупнувся лобом до її лоба і стукнувся об її коліна. Сплутана по руках і ногах, Клері викашляла з рота чиєсь волосся і спробувала вибратися з-під маси, яка розпластала її.

– Ой, – почувся обурений голос Джейса. – Ти вдарила мене ліктем.

– Це ти приземлився на мене.

Він сперся на руки і спокійно подивився на неї згори вниз. Клері бачила блакитне небо над головою, частину гілки і ріг сірого будинку, обшитого дошками.

– Ти ж не залишила мені вибору, так? – запитав він. – Хіба не ти безтурботно вирішила застрибнути в цей портал, наче у вагон поїзда. Тобі просто пощастило, що він не викинув нас у Іст-Рівер.

– Ти не мусив стрибати за мною.

– Мусив, – сказав юнак. – Ти занадто недосвідчена, щоб самій захиститися в небезпечній ситуації.

– Дуже мило. Можливо, я пробачу тобі.

– Пробачиш мені? За що?

– За те, що сказав «Замовкни».

Його очі звузилися.

– Я не… Ну, сказав, але ти…

– Забули…

Рука, на якій вона лежала, почала терпнути. Повертаючись з боку на бік, щоб вивільнити її, Клері побачила коричневу траву мертвого газону, паркан із рабиці і до болю знайомий сірий будинок.

Вона завмерла.

– Я знаю, де ми.

Джейс перестав щось бубоніти.

– Що?

– Це будинок Люка.

Відсунувши Джейса вбік, Клері сіла. Він граційно скочив на ноги і простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися. Дівчина проігнорувала його і підвелася сама, потираючи онімілу руку.

Вони стояли перед невеликим сірим будинком стрічкової забудови, розташованим серед таких самих будинків, що тягнулися вздовж набережної Вільямсбургу^[9]. Легкий вітерець, що дмухав з боку Іст-Рівер, погойдував невелику вивіску над цегляним ґанком. Джейс прочитав уголос: «Ґарроуей Букс. Нові, вживані та раритетні книги в гарному стані. Субота – вихідний». Він подивився на темні вхідні двері, дверну ручку, закуту важким замком. Купка кількаденної пошти лежала неторканою на килимку під дверима. Він подивився на Клері.

– Люк живе в книгарні?

– Він живе за магазином.

Клері оглянула безлюдну вулицю, яка з одного кінця межувала з арковим прольотом Вільямсбурзького мосту, а з другого – із покинутим цукровим заводом. На другому березі повільноплинної річки за хмарочосами Нижнього Мангеттена сідало сонце, окреслюючи їхні контури золотом.

– Джейс, як ми сюди потрапили?

– Через портал, – сказав Джейс, оглядаючи замок. – Він переносить людину в те місце, про яке вона подумає.

– Але я не думала про це, – заперечила Клері. – Я взагалі не думала про якесь конкретне місце.

– Ти мусила… – Він вирішив змінити нецікаву тему. – Отже, оскільки ми тут…

– Так?

– Що ти збираєшся робити?

– Забиратися звідси, – з гіркотою сказала Клері. – Люк наказав мені не приходити сюди.

Джейс заперечно похитав головою.

– І ти так просто це зробиш?

Клері обняла себе руками. Незважаючи на те, що денна спека тільки почала спадати, їй стало холодно.

– А в мене вибір?

– У нас завжди є вибір, – сказав Джейс. – На твоєму місці я б дуже зацікавився Люком. У тебе є ключі від будинку?

Клері похитала головою.

– Ні, але іноді він залишає задні двері незамкненими.

Вона вказала на вузький провулок між будинком Люка та сусіднім домом. Пластикові урни стояли акуратним рядком поруч зі стосами складених газет та пластиковим баком, заповненим порожніми пляшками з-під содової. Принаймні, Люк відповідально ставився до сортування відходів.

– Ти впевнена, що він не вдома? – запитав Джейс.

Вона подивилася на порожній тротуар.

– Ну, його вантажівки немає, магазин зачинений, і світло вимкнене. Я б сказала, що його немає.

– То веди.

Вузький прохід між будинками закінчувався високою сітковою огорожею. Вона оточувала невеликий задній двір Люка, де єдиними рослинами, що буяли там, були бур’яни, які проростали крізь бруківку, розколюючи її на дрібні уламки.

– Підйом з переворотом, – сказав Джейс, просунувши носок чобота у щілину в огорожі. Він почав підніматися. Паркан так голосно задеренькотів, що Клері нервово озирнулась, але в сусідньому будинку світло не з’явилося. Джейс перемахнув через огорожу і зістрибнув на інший бік, приземлившись у кущі під чиєсь оглушливе завивання.

На мить Клері здалося, що він приземлився на бездомну кішку. Вона чула, як Джейс скрикнув від подиву, коли впав навзнак. Темна тінь, занадто велика для кота, вирвалася з кущів і пронеслася по подвір’ї, пригнувшись. Скочивши на ноги, Джейс побіг за нею з убивчим виразом обличчя.

Клері почала підніматися. Коли вона перекинула ногу через огорожу, Ізабеллині джинси зачепилися за шматок дроту та порвалися. Дівчина впала на землю, взуття вгрузло в багнюку. І тут почувся тріумфальний крик Джейса: «Спіймав!» Клері повернулася і побачила, що хлопець сидів верхи на непроханому гості. Джейс схопив «гостя» за руку.

– Давай, давай подивимося на твоє обличчя.

– Забирайся від мене, придурку, – прогарчав зловмисник, штовхаючи Джейса. Він уже майже сів. На носі перекосилися побиті окуляри.

Клері зупинилася як укопана.

– Саймоне?

– О Боже, – сказав Джейс розчаровано. – А я сподівався, що це щось цікаве.

– Що ти робив у Люкових кущах? – запитала Клері, вибираючи листя з волосся Саймона. Він неохоче терпів цю процедуру. Дівчина уявила собі, що, коли все це закінчиться, вони помиряться, і він буде в кращому настрої. – Я не розумію.

– Все, досить. Я сам поправлю своє волосся, Фрей, – сказав Саймон, ухиляючись від неї. Вони сиділи на сходах ґанку Люка позаду будинку. Джейс усівся на поручні ґанку і старанно вдавав, що не помічає їх, підпилюючи стилом кінчики нігтів. Клері стало цікаво, що сказав би на це Конклав.

– Я про те, чи Люку відомо, що ти був тут? – запитала вона.

– Звичайно, він не знав, – роздратовано сказав Саймон. – Я ніколи не питав його, але впевнений, що Люк би досить суворо поставився до випадкових гостей, які причаїлися в кущах біля його будинку.

– Ти не випадковий, Люк знає тебе. – Їй захотілося простягнути руку й доторкнутися до його щоки, де ще трохи кровила подряпина, напевне, від гілки. – Головне, що з тобою все гаразд.

– Що зі мною все гаразд? – Саймон неприємно засміявся. – Клері, ти хоч уявляєш, що я пережив за ці останні кілька днів? Востаннє я бачив тебе, коли ти вилетіла з «Джава Джонс», як кажан із пекла, а потім просто зникла. Не відповідала на дзвінки мобільного, а ваш домашній телефон узагалі вимкнений. Люк сказав мені, що ти поїхала до якихось родичів за місто. Але я ж знаю, що у тебе немає інших родичів. Я подумав, що зробив щось не те, і ти образилася.

– Що ж ти міг таке зробити? – Клері потягнулася до його руки, але Саймон забрав її, не дивлячись на дівчину.

– Я не знаю, – сказав він. – Щось.

Джейс, що досі грався стилом, усміхнувся собі під ніс.

– Ти мій найкращий друг, – сказала Клері. – Я не сердилася на тебе.

– Звісно, ти навіть не потурбувалася зателефонувати мені й повідомити, що волочишся з якимось фарбованим блондином, що косить під гота. Здається, ти зустріла його в «Пекельному лігві», – кисло зазначив Саймон. – А я останні три дні хвилювався, чи ти жива!

– Я не волочилася, – сказала Клері, радіючи, що в темряві не помітно, як кров ринула їй в обличчя.

– А моє волосся світле від природи, – сказав Джейс. – Просто, для інформації.

– І що ж ви тоді робили в ці останні три дні? – спитав Саймон, підозріливо звузивши свої темні очі. – У тебе й справді є двоюрідна бабуся Матильда, яка підхопила пташиний грип і потребувала догляду?

– Люк справді таке ляпнув?

– Ні. Він просто сказав, що ти поїхала провідати хворого родича, а телефон, імовірно, просто не працює в тій місцині. Так я йому і повірив. Після того як він прогнав мене з ґанку, я обійшов будинок ззаду і подивився у вікно. Спостерігав, як він пакує зелену дорожню сумку, ніби збирається кудись виїхати на вихідні. Саме тоді я й вирішив залишитися і постежити тут.

– Чому? Тому що Люк спаковував сумку?

– Він напхав туди повно зброї, – сказав Саймон, витираючи кров зі щоки рукавом футболки. – Ножі, пара кинджалів і навіть меч. Дивна річ, деяка зброя наче світилася. – Він перевів погляд з Клері на Джейса і назад. Його голос став таким же металічним, як і ножі Люка. – Тепер ти скажеш, що я це все вигадав?

– Ні, – відповіла Клері. – Не скажу. – Вона подивилася на Джейса. Останні промені сонця відбивалися золотом у його очах.

– Я хочу розказати йому правду.

– Я знаю.

– Будеш мене зупиняти?

Він подивився на стило в руці.

– Клятва Завіту зв’язує мене, а ти клятви не давала.

Дівчина повернулася до Саймона, зробивши глибокий вдих.

– Добре, ось що ти маєш знати.

Сонце зовсім сховалося за обрій, і коли Клері завершила розповідати, на ґанку панувала темрява. Саймон слухав її розлоге пояснення майже байдуже, лише трохи скривившись, коли вона дійшла до частини про равенера. Коли дівчина закінчила говорити, вона прокашлялася – страшенно хотілося пити.

– Ось так, – сказала Клері. – Якісь запитання?

Саймон підняв руку.

– У мене є запитання. Кілька.

Клері обережно видихнула.

– Добре, давай.

Він вказав на Джейса.

– Отже, він… Підкажи, як називають таких людей?

– Він – Мисливець за тінями, – сказала Клері.

– Мисливець на демонів, – пояснив Джейс. – Я вбиваю демонів. Насправді, це не так уже й складно.

Саймон знову подивився на Клері.

– Серйозно?

Його очі звузилися, наче в душі він очікував, що дівчина відповість: усе це неправда, а Джейс насправді небезпечний псих, що втік з божевільні, й вона вирішила здружитися з ним лише з гуманності.

– Серйозно.

Саймон пильно дивився на неї.

– І вампіри існують? Перевертні, чаклуни і таке інше?

Клері прикусила язика.

– Кажуть таке.

– І ти їх теж убиваєш? – запитав Саймон, звертаючись до Джейса, який сховав стило назад у кишеню і розглядав свої бездоганні нігті.

– Тільки тоді, коли вони погано поводяться.

Якусь мить Саймон просто сидів і дивився собі під ноги. Клері подумала, що не варто було обтяжувати його такою інформацією. Саймон був найбільшим раціоналістом серед її знайомих. Напевне, йому дуже важко знати про речі, яким немає жодного логічного пояснення. Дівчина з тривогою потяглася до нього, та Саймон підвів голову й мовив:

– Це так класно!

Джейс вражено подивився на нього.

– Класно?

Саймон енергійно закивав головою, аж загойдалися його темні кучері.

– Звичайно. Це як «Підземелля і Дракони», але справжні.

Джейс дивився на Саймона, наче той був якимось дивним видом комах.

– Як що?

– Це гра, – пояснила Клері. Вона почувалася трохи ніяково. – Люди вдають із себе чарівників та ельфів і вбивають різних монстрів.

Джейс виглядав приголомшеним. Саймон посміхнувся.

– Ти ніколи не чув про «Підземелля і Драконів»?

– Я чув про підземелля, – сказав Джейс. – І про драконів. Хоча майже всі вони вимерли.

Саймон здавався розчарованим.

– Ти жодного разу не вбив дракона?

– Він і гарячої ельфійки у хутряному бікіні, зростом близько метра вісімдесяти, напевно, ще не зустрічав, – роздратовано сказала Клері. – Припини, Саймоне.

– Зріст справжніх ельфів приблизно двадцять сантиметрів, – зазначив Джейс. – Крім того, вони кусаються.

– А вампіри – гарячі штучки? – поцікавився Саймон. – Я кажу про вампірів-дівчат?

Якусь мить Клері хвилювалася, що Джейс зістрибне з поручнів та придушить Саймона. Та він відповів на запитання.

– Тільки дехто з них.

– Класно, – повторив Саймон.

Клері подумала, що їхня бійка їй би сподобалася більше.

Джейс зісковзнув з поручнів ґанку.

– То що, обшукуватимемо будинок?

Саймон звівся на ноги.

– Я у грі. Що ми шукатимемо?

– Ми? – перепитав Джейс зі зловісною ввічливістю. – Не пригадую, що я тебе кликав.

– Джейсе, – сказала сердито Клері.

Лівий кутик його рота звівся.

– Просто жартую. – Він відійшов убік, щоб звільнити їй шлях до дверей. – Ходімо?

Клері намацала в темряві дверну ручку. Двері відчинилися, активувавши ліхтар над ґанком. Сходовий майданчик залило світло. Інші двері, які вели до книжкової крамниці, були замкнені. Клері порухала клямкою.

– Зачинено.

– Пропустіть мене, приземлені, – сказав Джейс, делікатно відсторонивши Клері. Він витягнув з кишені стило й приклав до дверей. Саймон незадоволено дивився на нього. «Жодні гарячі дівчата-вампіри не змусять його подружитися з Джейсом», – підозрювала Клері.

– Ну й характер, – пробуркотів Саймон. – Як ти його терпиш?

– Він урятував мені життя.

Саймон швидко глянув на неї.

– Як…

Почулося клацання і двері відчинилися.

– Ходімо! – сказав Джейс, ховаючи стило назад у кишеню. Клері побачила, що знак на дверях просто над головою збляк, коли вони пройшли всередину. Двері вели в невелику комірчину, з голих стін якої облуплювалася фарба. Навколо були картонні коробки. Вміст визначався за написами маркером: «Художня література», «Поезія», «Кулінарія», «Різне», «Романи про любов».

– Квартира он там. – Клері попрямувала до дверей у дальньому кінці кімнати. Джейс схопив її за руку.

– Почекай.

Вона подивилася на нього знервовано.

– Щось не так?

– Не знаю, – Він протиснувся між двома вузькими стопками коробок і присвиснув.

– Клері, ти, напевно, схочеш побачити це…

Вона подивилася навколо. У комірчині було темно. Лише через вікно пробивалося світло ліхтаря.

– Тут так темно.

У кімнаті спалахнуло світло, заливши її діамантовим блиском. Саймон відвернув голову вбік і заморгав.

– Ой!

Джейс тихо розсміявся. Він стояв зверху на запечатаній коробці, піднявши руку. Щось світилося в його руці, світло виходило з його складеної в пригорщу долоні.

– Відьомське світло, – сказав він.

Саймон пробурмотів щось собі під ніс. Клері вже продиралася через ящики до Джейса.

Він стояв за хиткою купою коробок з написом «Містика». Відьомське світло кидало моторошну тінь на його обличчя.

– Поглянь на це, – сказав він, указавши на стіну над собою. Спочатку вона подумала, що Джейс указував на пару декоративних світильників. Та роздивившись краще, дівчина зрозуміла, що насправді це були втоплені в стіну петлі, до яких кріпилися короткі металеві ланцюги.

– Це…?

– Кайдани, – вставив слово Саймон, пробираючись по коробках.

– Не кажи «збоченець», – Клері глянула на нього із застереженням. – Ми говоримо про Люка.

Джейс провів рукою вздовж внутрішнього боку однієї з металевих петель. Коли він забрав руку, його пальці були вкриті червоно-коричневим порошком.

– Кров. І гляньте… – Він указав на місце, де ланцюги були втоплені в стіну. Штукатурка, здавалося, випирала назовні.

– Хтось намагався вирвати кайдани зі стіни. Дуже намагався, судячи з цього.

Серце Клері почало сильно калатати.

– Як думаєш, з Люком все добре?

Джейс опустив руку з відьомським вогнем.

– Це нам треба дізнатися.

Двері до квартири були не замкнені. Вони вели у вітальню Люка. Незважаючи на сотні книг у магазині, ще більше їх було в помешканні. Книжкові полиці сягали стелі, томи стояли в два ряди, один за одним. Переважно поезія і белетристика, хоча було достатньо фентезі та містики. Клері згадала, як колись перечитала тут усю серію «Хронік Прайдена»^[10], згорнувшись калачиком на підвіконні Люка, коли сонце заходило над Іст-Рівер.

– Думаю, він десь поряд, – крикнув Саймон, стоячи у дверях невеликої кухні. – У кавнику є кава, і досить гаряча.

Клері зазирнула в кухню. У раковині лежали тарілки, в шафі на гачках були акуратно повішані Люкові куртки. Дівчина пройшла далі по коридору і відчинила двері маленької спальні. Кімната виглядала так, як і завжди: ліжко із сірою ковдрою і плоскими подушками було розстелене, на комоді лежали дрібні монети. Вона відвернулася. Частина її була абсолютно впевнена, що все тут буде перевернуте, розірване на шматки, а Люк зв’язаний, поранений або й гірше. А тепер Клері не знала, що й думати.

Мов заніміла, вона йшла в невеличку спальню для гостей, де часто зупинялася, коли її мати їхала з міста у справах. Вони допізна дивилися старі фільми жахів по чорно-білому телевізору, що миготів. Клері навіть тримала тут наплічник з власними речами, щоб не тягати свої речі туди-сюди.

Опустившись на коліна, вона витягнула його з-під ліжка за оливково-зелений ремінець. Увесь наплічник був обвішаний значками, більшість із яких їй дав Саймон. «Геймери роблять це краще», «Фанатка аніме», «Ще не король». Всередині був одяг, запасна нижня білизна, гребінець і навіть шампунь. «Нарешті», – подумала Клері, і зачинила двері спальні. Вона швидко переодягнулася, зірвавши з себе завеликі речі Ізабель, пітні та заплямовані. Тепер на дівчині була пара м’яких джинсів і блакитний топ із китайськими ієрогліфами на грудях. Клері кинула одяг Ізабель в наплічник, смикнула за зав’язку і вийшла зі спальні. Наплічник знайомо підстрибував між її лопатками. Було приємно знову мати щось власне.

Дівчина виявила Джейса в Люковому кабінеті, заставленому книгами. Він розглядав зелену спортивну сумку, що лежала розкрита на столі. Як і казав Саймон, там було повно зброї: ножі в чохлах, скручений батіг і металевий диск із гострими, як бритва, краями.

– Це чакра, – сказав Джейс, підвівши голову, коли Клері увійшла до кімнати, – зброя сикхів. Розкручуєш її навколо вказівного пальця, перш ніж відпустити. Рідкісна зброя, її складно використовувати. Дивно, що вона є у Люка. Раніше це була улюблена зброя Годжа. Принаймні, так він мені казав.

– Люк збирає різні речі. Наприклад, предмети мистецтва, – сказала Клері, вказавши на поличку над столом, заставлену індійськими статуетками та російськими іконами. Її улюбленою була статуетка індійської богині руйнування Калі. Розмахуючи мечем і відрубаною головою, вона танцювала, відкинувши назад голову та прикривши очі. Біля стола стояла антикварна китайська ширма, витесана з полірованого палісандру. – Милі штучки.

Джейс обережно відсунув чакру вбік. В кутку сумки був жмут одягу, наче Люк запхав його туди наприкінці.

– Твоє?

Він витягнув з-поміж одягу світлину в дерев’яній рамці з довгою вертикальною тріщиною на склі. Від тріщини відходила ціла мережка дрібних ліній, що павутинкою вкривали усміхнені обличчя Клері, Люка та Джоселін.

– Так, моє, – відповіла Клері, взявши фото з його рук.

– Тут тріщини, – зауважив Джейс.

– Я знаю. Моя провина. Я розбила його, коли кинула в равенера. – Вона подивилася на юнака, помітивши, що він почав розуміти ситуацію. – Отже, Люк повернувся в квартиру після нападу. Може, навіть сьогодні…

– Він був останньою людиною, що прийшла через портал, – сказав Джейс. – Ось чому нас перенесло сюди. Ти не думала ні про що конкретно, тому портал відправив нас до останнього місця призначення.

– Дуже чемно було з боку Доротеї повідомити нам, що він був там, – іронічно сказала Клері.

– Напевно, Люк заплатив їй за мовчання, або Доротея довіряє йому більше, ніж нам. Отже, він не може бути…

– Народ! – Саймон влетів до кабінету в паніці. – Хтось іде.

Клері впустила фото.

– Це Люк?

Саймон виглянув у коридор і кивнув.

– Так. Але він не сам, з ним іще двоє чоловіків.

– Чоловіків? – Джейс швидко перетнув кімнату, визирнув у двері й пробурмотів під ніс прокляття. – Чаклуни.

Клері здивовано витріщилася на нього.

– Чаклуни? Але…

Роздивляючись навсібіч, Джейс позадкував від дверей.

– Звідси є інший вихід? Запасний вихід?

Клері заперечно похитала головою. Кроки в коридорі ставали дедалі чутнішими. Дівчині забило дух від страху. Джейс відчайдушно роззирався навколо. Його очі зупинилися на палісандровій ширмі.

– Зайдіть за ширму, – наказав він. – Негайно.

Клері залишила розбите фото на письмовому столі й ковзнула за ширму, тягнучи Саймона за собою. Джейс із стилом у руці був за ними. Він ледве встиг сховатися, коли двері відчинилися навстіж і стало чутно кроки, а потім і бесіду чоловіків, що увійшли до Люкового кабінету. Розмовляло троє. Клері знервовано подивилася на Саймона, який дуже зблід, а потім на Джейса, який, піднявши стило в руці, малював його кінчиком на ширмі квадрат. Клері побачила, що квадрат став прозорим, як скляне віконце. Вона почула, як Саймон глибоко вдихнув. Його подих був ледь чутний, та Джейс похитав головою, губами промовляючи: «Вони не бачать нас через нього, але ми можемо бачити їх».

Кусаючи губу, Клері підійшла ближче до квадрата і глянула крізь нього, відчуваючи на шиї дихання Саймона. Вона чудово бачила кімнату: книжкові полиці, стіл з сумкою на ньому та Люка з окулярами на чолі. Виснажений і трохи згорблений, він стояв біля дверей. Було страшно, хоча дівчина знала, що їх не бачать, бо скло, як і в поліцейській кімнаті для допитів, «працювало» лише в одному напрямку.

Люк обернувся, дивлячись у коридор.

– Не соромтеся, роззирайтеся, – сказав він із сарказмом. – Добре, що ви проявляєте таку цікавість.

Десь із кутка кабінета прозвучав низький смішок. Нетерплячим помахом руки Джейс розширив рамки свого «вікна», тепер воно показувало більшу частину кімнати. Крім Люка, у кабінеті було ще двоє чоловіків у довгих червонуватих мантіях із відкинутими каптурами. Один з них – стрункий, з елегантним сивими вусами та борідкою. Коли він усміхався, виблискували сліпучо-білі зуби. Інший – здоровило, кремезний, як борець, із коротко підстриженим рудуватим волоссям.

– Це чаклуни? – прошептала Клері.

Джейс стояв непорушно, як гранітна брила. «Він боїться, що я втечу, побіжу до Люка», – подумала Клері. Якби вона могла переконати його, що не зробить цього… Було щось у тих двох чоловіках, у їхніх мантіях кольору артеріальної крові, що лякало її.

– Ні, – прошепотів хлопець. Він був білий, наче побачив привидів. – Це Мисливці за тінями. У чаклунських мантіях.

– Вважай це дружнім візитом, Ґреймарку, – сказав чоловік із сивими вусами.

– У тобі немає нічого дружнього, Пенґборне. – Люк сів на край столу, вигнувши своє тіло так, що воно заступало чоловікам дорожню сумку та її вміст. Тепер, коли Люк був ближче, Клері помітила, що його обличчя і руки були в синцях, а пальці подерті до крові. Довгий поріз огортав шию і зникав за комірцем. Що з ним сталося?

– Блеквелле, не чіпай цінну річ, – строго сказав Люк. Рудий здоровило, який узяв статуетку Калі з книжкової шафи, задумливо провів по ній своїми товстими пальцями.

– Гарненька штучка, – відзначив він.

Пенґборн відібрав статуетку у свого компаньйона.

– Вона була створена для боротьби з демонами, яких не можуть убити ні боги, ні людина. «О, Калі, моя мати, сповнена блаженства! Чарівнице всемогутнього Шиви, танцюєш ти у шаленій радості, плескаючи в долоні. Ти – Рух усього, що рухається, а ми лише твої безпорадні іграшки».

– Дуже приємно, – мовив Люк. – Я й не знав, що ти вивчав індійські міфи.

– Всі історії правдиві, – сказав Пенґборн, у Клері аж мороз по шкірі пішов. – Чи ти і це забув?

– Я нічого не забуваю, – зауважив Люк. Хоча він виглядав розслабленим, Клері бачила, які напружені його плечі та губи.

– Я припускаю, тебе прислав Валентин?

– Так, – сказав Пенґборн. – Він подумав, що ти, можливо, змінив свою думку.

– Ніщо не може змінити мою думку про це. Я вже казав вам, що нічого не знаю. Симпатичні мантії, до речі.

– Дякую, – сказав Блеквелл з хитрою усмішкою. – Зняли їх з пари мертвих чаклунів.

– Це ж офіційні мантії з переговорів? – запитав Люк. – Ще з часів Повстання?

Пенґборн посміхнувся.

– Трофеї, здобуті в бою.

– А ви не боїтеся, що хтось може помилково прийняти вас за справжніх чаклунів?

– Ні, – сказав Блеквелл, – якщо вони підійдуть ближче.

Пенґборн погладив край мантії.

– Пам’ятаєш Повстання, Люціане? – тихо мовив він. – Великий і жахливий був день. Пригадуєш, як ми тренувалися разом перед боєм?

Обличчя Люка перекосило.

– Хай минуле залишається минулим. Я не знаю, що вам розказати, панове. Я не можу вам допомогти. Я нічого не знаю.

– Нічого – загальне слово, таке неконкретне, – промовив Пенґборн засмученим тоном. – Зазвичай, якщо хтось має так багато книг, він повинен щось знати.

– Якщо ви захочете знати, де навесні знайти рідкісний вид ластівок, я можу показати вам потрібну книгу. Але якщо вам цікаво, куди зникла Чаша Смерті…

– «Зникла» – не досить влучне слово, – муркотав Пенґборн. – «Захована» тут більш підходить. Захована Джоселін.

– Можливо, – припустив Люк. – Хіба вона ще не розповіла вам, де саме?

– Вона ще не прийшла до тями, – пробурчав Пенґборн, вимахуючи в повітрі своїми довгими пальцями. – Валентин розчарований. Він з нетерпінням чекав їхнього возз’єднання.

– Я впевнений, що вона не відповість взаємністю, – пробурмотів Люк.

Пенґборн посміхнувся.

– Ревнуєш, Ґреймарку? Мабуть, твої почуття до неї змінилися.

Пальці Клері почали так труситися, що вона міцно схрестила руки під грудьми, щоб якось стримати тремтіння. Джоселін? Вони говорять про мою матір?

– Я ніколи нічого такого до неї не почував, – сказав Люк. – Два Мисливці у вигнанні. Здається, можна зрозуміти, чому ми спілкувалися. Але я не втручатимуся в плани Валентина щодо Джоселін, якщо це його турбує.

– Я б не сказав, що він переймається цим, – сказав Пенґборн. – Скоріше цікавиться. Ми всі здивовані, що ти досі живий. І в людській подобі.

Люк повів бровами.

– Ну то й що?

– Здається, у тебе все гаразд, – відзначив Пенґборн неохоче. Він поставив статуетку Калі на полицю. – Ще була дитина? Дівчинка.

Люк здавався здивованим.

– Що?

– Не клей дурня, – прогарчав Блеквелл. – Нам відомо, що сучка народила дочку. В спальні її квартири виявили фотографію.

– А я подумав, що ви запитували про мою дитину, – спокійно перервав їх Люк. – Так, у Джоселін була дочка, Кларисса. Я підозрюю, що вона втекла. А що, Валентин послав вас по дівчину?

– Не нас, – сказав Пенґборн. – Але він шукає її.

– Може, обшукати це місце, – додав Блеквелл.

– Я б вам не радив, – сказав Люк і зісковзнув зі столу. В його холодному погляді була певна загроза, хоча вираз його обличчя не змінився. – Чому ви думаєте, що вона ще жива? Я думав, що Валентин відправив равенерів зачистити місце. Достатня доза отрути равенера – і від більшості людей залишиться лише попіл.

– Равенера вбили, – сказав Пенґборн. – І Валентин щось запідозрив.

– Валентин постійно щось підозрює, – сказав Люк. – Мабуть, його вбила Джоселін. Вона на таке здатна.

Блеквелл хмикнув.

– Можливо.

Люк знизав плечима.

– Слухайте, у мене немає ні найменшого уявлення, де дівчина, але якщо добре подумати, то вона мертва. Інакше вже б сама далася чути. У всякому разі, ця дитина не становить жодної небезпеки. Їй п’ятнадцять років, вона ніколи не чула про Валентина і не вірить в демонів.

Пенґборн посміхнувся.

– Щаслива дитина.

– Уже ні, – сказав Люк.

Блеквелл поворухнув бровами.

– Ти злишся, Люціане.

– Я не злюся, я роздратований. Я не збираюся втручатися в плани Валентина, розумієте? Я не дурень.

– Справді? – сказав Блеквелл. – Приємно бачити, що з роками ти почав дбати про здоров’я власної шкіри, Люціане. Колись ти не був таким прагматичним.

– Ти ж знаєш, – Пенґборн вів далі, – що ми виміняємо Джоселін на Чашу? Благополучно доставимо під твої двері. Валентин обіцяє.

– Знаю, – сказав Люк. – Пропозиція мене не зацікавила. Я не знаю, де ваша дорогоцінна Чаша, і я не хочу вплутуватися у ваші справи. Я ненавиджу Валентина, – додав він, – але я поважаю його. Я знаю, що він знищить усе, що стоятиме на його шляху, і збираюся бути подалі від нього, коли це станеться. Він же монстр, машина для вбивства.

– Хто б казав, – прогарчав Блеквелл.

– Я так зрозумів, що ти готуєшся зійти зі шляху Валентина? – сказав Пенґборн, указуючи довгим пальцем на застібнуту до половини спортивну сумку на столі. – Їдеш з міста, Люціане?

Люк повільно кивнув.

– Переїду за місто. Заляжу на дно на якийсь час.

– Ми могли б зупинити тебе, – сказав Блеквелл. – Змусити тебе залишитися.

Люк усміхнувся. Його обличчя змінилося. Він уже не вдавав доброго, начитаного чоловіка, який гойдав Клері на гойдалках у парку і вчив її кататися на триколісному велосипеді. Раптом у глибині його очей з’явилося щось дике, люте та холодне.

– Спробуйте.

Пенґборн глянув на Блеквелла, який повільно похитав головою. Пенґборн повернувся до Люка.

– Повідомиш нам, якщо раптом щось спливе у пам’яті?

Люк і далі посміхався.

– Ви будете першими, кому я зателефоную.

Пенґборн повільно кивнув.

– Гадаю, нам пора. Хай береже тебе Ангел, Люціане.

– Ангел не охороняє таких, як я, – сказав Люк. Він узяв сумку зі столу і застібнув до кінця. – Вас щось затримує, панове?

Накинувши каптури, щоб знову сховати свої обличчя, двоє чоловіків вийшли з кімнати, а за хвильку і Люк пішов за ними. Він зупинився на мить біля дверей, оглянувшись, ніби перевірив, чи нічого не забув. А тоді акуратно зачинив за собою двері.

Клері стояла, мов примерзла до землі. Вона чула, як зачинилися передні двері, як віддалік дзенькнув ланцюжок і ключі. Люк знову повісив замок. Дівчина досі бачила перед очима вираз обличчя Люка, коли він сказав, що його не цікавило, що трапилося з її мамою. Вона відчула руку на своєму плечі.

– Клері? – нерішучий голос Саймона звучав майже ніжно. – Все гаразд?

Вона мовчки похитала головою. Дівчина почувалася жахливо. Насправді вона розуміла, що гаразд уже ніколи не буде.

– Звичайно, ні, – голос Джейса був холодний і категоричний, як скалки льоду. Він різко відсунув ширму вбік.

– Принаймні, тепер ми знаємо, хто послав демона до твоєї матері. Ці чоловіки думають, що в неї Чаша Смерті.

Клері стиснула губи в тонку пряму лінію.

– Це просто смішно і неможливо.

– Можливо, – сказав Джейс, обпершись на стіл Люка. Він дивився на неї темними, як затемнене скло, очима. – Ти вже бачила цих людей раніше?

– Ні, – Клері похитала головою. – Ніколи.

– Здається, Люціан достатньо знав їх, щоб дружньо з ними спілкуватися.

– Я б не сказав «дружньо», – зауважив Саймон. – Вони намагалися приховати свою ворожість.

– Вони не вбили Люка відразу, – сказав Джейс, – бо думають, що він знає більше, ніж каже.

– Мабуть, – додала Клері, – а може, вони просто не хотіли вбивати іншого Мисливця за тінями.

Джейс розсміявся різким зловісним сміхом, від якого у Клері аж мурашки по шкірі побігли.

– Сумніваюся.

Вона не зводила з нього очей.

– Чому ти так упевнений у цьому? Ти їх знаєш?

Коли юнак відповів, то уже не сміявся.

– Чи я їх знаю? – повторив він. – Можна й так сказати. Вони вбили мого батька.

Розділ 9

Коло та Братство

Клері підійшла до Джейса, торкнулася його руки і збиралася щось йому сказати. Але що би ви сказали тому, хто щойно бачив убивць батька? Поки вона вагалася, Джейс поворушив плечем, скинувши її руку, наче та вжалила його.

– Треба йти, – сказав він, проходячи з кабінета до вітальні. Клері та Саймон поспішили за ним. – Ми не знаємо, коли повернеться Люк.

Вони вийшли через чорний хід. Джейс замкнув двері, використовуючи стило. Вони вийшли на безлюдну вулицю. Мов медальйон, виблискував у небі над містом місяць, його перлинне відображення мінилося у водах Іст-Рівер. Далекий гул автомобілів, що їхали Вільямсбурзьким мостом, заповнював вологе повітря звуками, схожими на тріпотіння крил.

– Хтось скаже мені, куди ми йдемо? – запитав Саймон.

– На станцію метро, – спокійно відповів Джейс.

– Ти жартуєш? – перепитав Саймон, кліпаючи очима. – Вбивці демонів їздять на метро?

– Це швидше, ніж за кермом.

– Я думав, що буде щось крутіше. Наприклад, фургон із написом «Смерть демонам» чи…

Джейс навіть не збирався зупиняти Саймона. Клері скоса сердито глянула на Джейса. Іноді, коли Джоселін була дуже сердита чи засмучена, вона ставала, як це називала Клері, «зловісно спокійною». Цей спокій наводив Клері на думку про оманливий блиск льоду, який от-от трісне від твоєї ваги. Джейс був зловісно спокійний. Його обличчя не виражало емоцій, але щось горіло в кутиках його бурштинових очей.

– Саймоне, – сказала вона. – Досить уже.

Саймон глянув на неї так, ніби запитував: «На чиєму ти боці?», – але Клері проігнорувала його. Вона спостерігала за Джейсом, коли вони звернули на Кент-авеню. Вогні мосту позаду утворювали над його волоссям неймовірний німб. Дівчина відчувала якусь дивну радість від того, що ті самі люди викрали її маму та вбили Джейсового батька багато років тому. Тепер хлопець мусить допомогти їй знайти Джоселін, хоче він того чи ні. Принаймні, зараз Джейс не залишить її саму.

– Ти живеш тут? – Саймон стояв і дивився на старий собор із розбитими вікнами та дверима, обклеєними жовтою поліцейською стрічкою. – Але це ж церква.

Джейс потягнувся до ланцюжка на своїй шиї. На ньому висів мідний ключ. Таким, напевне, можна відімкнути стару скриню на горищі. Клері зацікавлено спостерігала за ним. Джейс не замикав двері Інституту, коли вони виходили з нього. Вони захлопнулися самі.

– Краще жити на освяченій землі.

– Я це розумію, але – не ображайся – це ж смітник, – сказав Саймон, дивлячись із сумнівом на зігнуту залізну огорожу, що оточувала старовинну будівлю. Біля східців лежали купи сміття.

Клері розслабилася. Вона уявила, що тримає одну з маминих ганчірок зі скипидаром, і протерла те, що бачила перед собою, очищаючи собор від чар, мов від засохлої фарби.

Аж тепер дівчині явився справжній образ будівлі, що просвічував крізь чари, як світло крізь затемнене скло. Вона побачила стрункі шпилі собору, тьмяний блиск вітражних вікон, мідну табличку з вирізаною на ній назвою Інституту на кам’яній стіні поряд з дверима. Клері якусь мить притримувала видіння, перш ніж воно зовсім зникло.

– Це чари, Саймоне, – пояснила вона. – Насправді він виглядає інакше.

– Якщо так виглядають чари, то я двічі подумаю, перш ніж дозволю тобі почаклувати над моєю зовнішністю.

Джейс вставив ключ у замок, глянувши через плече на Саймона.

– Я не впевнений, що ти розумієш, якої честі удостоївся, – промовив він. – Ти станеш одним з небагатьох приземлених, які були в Інституті.

– Напевно, решту відлякує запах.

– Не звертай на нього увагу, – сказала Клері Джейсу і штовхнула Саймона ліктем у бік. – Він завжди говорить те, що стукнуло йому в голову. Не фільтрує.

– Фільтри – для сигарет і кави, – пробурмотів собі під носа Саймон, коли вони увійшли всередину. – Між іншим, від цих двох речей я б зараз не відмовився.

Клері також мріяла про каву, поки вони піднімалися звивистими кам’яними сходами з рельєфно вирізаними гліфами на кожній зі сходинок. Дівчина почала впізнавати деякі з них. Вони дражнили її зір, як недочуті іноземні слова іноді дражнили її слух: здавалося, варто зосередитися – і вони набудуть якогось значення.

Клері та хлопці піднімалися ліфтом у цілковитій тиші. Вона ще думала про великі горнята кави навпіл із молоком, як уранці робила мама. Іноді Люк приносив їм солодкі булочки з пекарні «Ґолден Керридж» в Чайнатауні. Від згадки про Люка шлунок Клері стиснувся і апетит зник.

Ліфт скрипуче зупинився, і вони вийшли в коридор, який Клері добре пам’ятала. Джейс скинув із себе куртку, повісив її на спинку найближчого стільця і свиснув крізь зуби. За кілька секунд з’явився Черч. Він прокрадався по самій підлозі, а його жовті очі виблискували в запиленому повітрі.

– Черче, – покликав Джейс, опустившись на коліна, щоб погладити сиву голову кота. – Де Алек, Черче? Де Годж?

Черч вигнувся та нявкнув. Джейс зморщив носа, що, можливо, виглядало б мило за інших обставин.

– Вони в бібліотеці? – він підвівся. Черч стрепенувся і побіг коридором, озираючись. Джейс пішов слідом за котом, наче це була звична річ. Він махнув рукою Клері та Саймону, щоб не відставали.

– Не люблю котів, – сказав Саймон, стикнувшись плечем із Клері, коли вони рухалися вузьким коридором.

– Знаючи Черча, – сказав Джейс, – думаю, ти теж йому не сподобався.

Вони проходили коридором, де було безліч спалень. Брови Саймона здивовано полізли вгору.

– Скільки людей тут живе?

– Це Інститут, – сказала Клері. – Місце, де Мисливці за тінями можуть зупинятися, коли знаходяться в місті. Щось середнє між притулком і науково-дослідним центром.

– Я думав, що це церква.

– Це всередині церкви.

– Все просто й зрозуміло, – вона відчула, що його легковажний тон приховує нервозність. Замість того щоб шикнути, Клері взяла Саймона за руку, просунувши свої пальці крізь його. Його рука була холодна та волога, але юнак із вдячністю потиснув її долоню.

– Я знаю, що все тут дивно, – тихо сказала вона, – але просто сприймай усе як належне. Довірся мені.

Темні очі Саймона були серйозними.

– Я довіряю тобі, – промовив він. – Я не вірю йому.

Він повів очима в бік Джейса, який ішов на кілька кроків попереду, мабуть, розмовляючи з котом. Клері стало цікаво, про що вони говорили. Про політику? Оперу? Високу ціну на тунця?

– Хоча б спробуй, – попросила вона. – Зараз Джейс – мій єдиний шанс знайти маму.

Саймон злегка здригнувся.

– Мені тут не по собі, – прошепотів він. Клері згадала, як прокинулася тут вранці. Все було таке чуже й знайоме водночас. Для Саймона, очевидно, не було нічого знайомого, все таке дивне, чуже й вороже.

– Ти не мусиш залишатися зі мною, – сказала вона, хоча й сперечалася з Джейсом у потязі, вмовляючи його взяти Саймона із собою та доводячи, що за три дні спостережень за Люком той міг помітити щось важливе, що знадобиться під час обговорення деталей.

– Мушу, – сказав Саймон і відпустив її руку, оскільки вони вже дійшли до кухонних дверей. Величезна кухня, на відміну від решти частини Інституту, була обладнана по-сучасному: сталеві робочі поверхні, засклені полиці з рядами посуду. Поруч із червоною чавунною плитою стояла Ізабель з круглою ложкою в руці, її темне волосся було зібране на потилиці. Каструля парувала, а довкола лежали інгредієнти страви: помідори, дрібно нарізані часник і цибуля, пучки темно-зелених трав, купки тертого сиру, трохи полущеного арахісу, кілька оливок і ціла рибина, що дивилася на стелю скляними очима.

– Я готую суп, – сказала Ізабель, махаючи Джейсу ложкою. – Голодний? – Вона помітила позаду нього Саймона та Клері. – О Боже, – підсумувала вона. – Ти приволік сюди ще одного приземленого? Годж уб’є тебе.

Саймон відкашлявся.

– Я – Саймон, – представився він.

Ізабель проігнорувала його.

– Джейсе Вейланде, – сказала вона, – поясни, що відбувається.

Джейс втупився в кота.

– Я ж казав, щоб ти привів мене до Алека! Зрадливий Юдо!

Черч перекинувся на спину та задоволено муркотів.

– Не звинувачуй Черча, – промовила Ізабель. – Це не його провина, що Годж уб’є тебе. – Вона знову занурила ложку в каструлю. Клері стало цікаво, який на смак арахісово-рибно-оливково-томатний суп.

– Я мусив привести його, – сказав Джейс. – Ізабель, сьогодні я побачив тих двох, що вбили мого батька.

Плечі Ізабель напружилися, але коли вона обернулася, то виглядала радше засмученою, ніж здивованою.

– Не схоже, що він один з них? – перепитала вона, вказуючи ложкою на Саймона. На подив Клері, Саймон змовчав. Він захоплено витріщався на Ізабель, роззявивши рота. Клері відчула різкий укол роздратування. Саймону подобалися дівчата такого типу: високі, ефектні та красиві. Якщо подумати, то такі дівчата подобаються кожному. Клері перестав цікавити смак арахісово-рибно-оливково-томатного супу, дівчина вже міркувала, що станеться, якщо вона виллє вміст горщика на голову Ізабель.

– Звичайно, ні, – відказав Джейс. – Думаєш, він був би ще живий?

Ізабель байдуже глянула на Саймона.

– Гадаю, ні, – сказала вона, неуважно впустивши шматок риби на підлогу. Черч жадібно на нього накинувся.

– Не дивно, що він привів нас сюди, – процідив Джейс з відразою. – Я не можу повірити, що ти знову підгодовуєш кота рибою. Він став таким опецькуватим.

– Черч чудово виглядає. Крім того, ви всі ніколи нічого не їсте. Цей рецепт мені дав водяник з торгового центру «Челсі Маркет». Казав, що надзвичайно смачно.

– Якби ти вміла готувати, може, і я б поїв, – пробурмотів Джейс. Ізабель небезпечно завмерла з ложкою.

– Що ти сказав?

Джейс підійшов до холодильника.

– Я сказав, що пошукаю щось поїсти.

– Я так і подумала, – Ізабель повернулася до супу. Саймон продовжував витріщатися на Ізабель. З незрозумілих причин Клері розлютилася, кинула свого наплічника на підлогу і пішла за Джейсом до холодильника.

– Я не можу повірити, що ти їси, – прошипіла вона.

– Що я маю робити замість цього? – спокійно запитав він.

Усередині холодильник був заповнений молоком, придатність якого закінчилася кілька тижнів тому, та пластиковими контейнерами з наліпками, підписаними червоним чорнилом: «Годжове. Не їсти».

– Ого, він мов божевільний сусід по кімнаті, – зауважила Клері, відволікшись на мить.

– Хто, Годж? Він просто любить порядок, – Джейс узяв один із контейнерів з холодильника і відкрив його. – М-м-м…. Спагетті.

– Не перебий собі апетит, – крикнула Ізабель.

– Саме це я і збираюся робити, – сказав Джейс, зачинив ногою холодильник і схопив виделку з шухляди. Він подивився на Клері. – Хочеш трохи?

Вона похитала головою.

– Звичайно, що ні, – сказав він з набитим ротом, – це ж ти з’їла всі ті канапки.

– Їх було не так багато, – Клері подивилася на Саймона, якому таки вдалося розговорити Ізабель. – Може підемо і знайдемо Годжа?

– Ти гориш бажанням піти звідси.

– А ти не хочеш розказати йому про те, що ми бачили?

– Я ще не вирішив, – Джейс поставив контейнер на стіл і задумливо злизав із пальця соус для спагетті. – Ну, якщо ти так сильно хочеш…

– Хочу.

– Чудово.

Джейс здавався страшенно спокійним, не зловісно спокійним, яким він був раніше, але більш стриманим, ніж мав би бути. Клері стало цікаво, чи часто проявлялися проблиски його справжнього єства крізь щільну й блискучу маску, що нагадувала лакове покриття однієї з японських скриньок її мами.

– Куди ви? – обернувся до них Саймон, коли вони були вже біля дверей. Нерівні пасма темного волосся впали йому на очі. Клері зловтішно подумала, що хлопець виглядав прибитим, наче хтось зацідив у потилицю ломакою.

– Хочемо знайти Годжа, – сказала вона. – Треба розказати йому про те, що сталося в Люка.

До них повернулася Ізабель.

– Хочеш розказати йому про тих двох типів, Джейсе? Ну, тих, що…

– Не знаю, – перервав він її. – Поки що тримай язика за зубами.

Вона знизала плечима.

– Добре. Потім зайдеш? Хочеш супу?

– Ні, – сказав Джейс.

– Як думаєш, може, Годж захоче поїсти?

– Ніхто не їстиме ніякий суп.

– Я хочу трохи супу, – озвався Саймон.

– Ні, не супу, – сказав Джейс. – Ти просто хочеш переспати з Ізабель.

Саймон зніяковів.

– Неправда.

– Який комплімент, – пробурмотіла Ізабель наче до супу, але всміхалася.

– Правда, – сказав Джейс. – Іди й запитай її, а коли вона відшиє тебе, а ми підемо у своїх справах, ти мучитимешся від жахливого приниження. – Він клацнув пальцями. – Хутчій, приземлений, у нас багато роботи.

Саймон відвернувся, почервонівши від збентеження. Клері, яка хвилину тому лише потішилася б із цього, спрямувала свій гнів на Джейса.

– Дай йому спокій, – відрубала вона. – Навіщо так садистично знущатися над людиною тільки тому, що вона не така, як ти?

– Не така, як ми, – поправив її Джейс, але його погляд трохи пом’якшився. – Я збираюся знайти Годжа. Йдете чи ні – це ваш вибір. – Кухонні двері зачинилися, залишивши Клері наодинці з Саймоном й Ізабель.

Ізабель зачерпнула в тарілку трохи супу і присунула її через стіл Саймону. Вона не дивилася на хлопця, та Клері відчувала, що та всміхалася. У темно-зеленому супі плавали якісь коричневі клапті.

– Я йду з Джейсом, – сказала Клері. – Саймоне?

– Я-м бу-мням-ням тут, – пробурмотів він, опустивши голову.

– Що?

– Я залишаюся тут. – Саймон присів на стілець. – Я зголоднів.

– Гаразд. – У Клері стисло горло, ніби вона проковтнула щось або надто гаряче, або надто холодне. Вона гордовито вийшла з кухні, біля її ніг пухнастою сірою тінню крався Черч.

У коридорі Джейс крутив між пальцями одне з лез Серафимів. Побачивши її, він сховав його в кишеню.

– Дуже мило з твого боку залишити голубків на самоті.

Клері спохмурніла.

– Чому ти завжди такий йолоп?

– Йолоп? – Джейс, схоже, ледь не розсміявся.

– Те, що ти сказав Саймону…

– Я намагався врятувати його від сильнішого болю. Ізабель виріже його серце і пройдеться по ньому чобітками на високих підборах. Ось що вона робить з такими, як Саймон.

– Вона і з тобою так повелася? – спитала Клері, але Джейс тільки заперечно похитав головою і повернувся до Черча.

– До Годжа, – сказав він. – І цього разу тільки до Годжа. Приведеш нас не туди, я з тебе тенісну ракетку зроблю.

Перс пирхнув і прослизнув у коридор перед ними. Клері, йдучи назирці за Джейсом, бачила, наскільки той утомлений і знервований. Їй стало цікаво, чи ця напруга коли-небудь минає.

– Джейсе.

Він озирнувся на неї.

– Що?

– Пробач. За різкі слова.

Він усміхнувся.

– Ти про який раз говориш?

– Ти також відгаркуєшся, до речі.

– Знаю, – сказав він, здивувавши її. – Ти просто іноді…

– Дратую тебе?

– Ні, просто збиваєш з пантелику.

Вона хотіла запитати, чи він сказав це в доброму чи поганому сенсі, але завагалася. Дівчина боялася, що Джейс перетворить відповідь на жарт. Вона вирішила змінити тему.

– Ізабель завжди вам готує? – запитала вона.

– Слава Богу, ні. Чимало часу Лайтвуди проводять тут, і тоді для нас готує Маріс, мама Ізабель. Вона готує дивовижно. – Він замріявся так само, як і Саймон, коли той спостерігав, як Ізабель чарує над супом.

– Чому ж вона не навчила свою дочку готувати? – Вони проходили через музичний зал, де Клері знайшла Джейса за фортепіано того ранку. У кутках кімнати збиралися сутінки.

– Ізабель ніколи не хотіла вчитися. Вона завжди насамперед хотіла бути бійцем. Іззі походить з древнього роду войовниць, – сказав він з відтінком гордості в голосі. – Вона одна з найкращих Мисливців за тінями, яких я знаю.

– Краща, ніж Алек?

Перед ними в темряві беззвучно промайнув Черч і несподівано зупинився й нявкнув. Він скрутився клубком біля підніжжя металевих гвинтових сходів, які вели вгору, до туманного слабкого світла.

– Отже, Годж в оранжереї, – сказав Джейс. Лише за якусь мить Клері зрозуміла, що він говорив з котом. – Як завжди.

– В оранжереї? – перепитала Клері.

Джейс ступив на першу сходинку.

– Годж любить проводити час там. Він вирощує лікарські рослини, які ми потім використовуємо. Більшість з них ростуть тільки в Ідрисі. Я думаю, це нагадує йому рідну домівку.

Клері пішла за ним. Її взуття гупало по металевих сходинках, Джейс ступав тихо.

– Він кращий, ніж Ізабель? – запитала вона знову. – Я про Алека.

Він зупинився і подивився на неї згори вниз, нахилившись над сходами, наче ледь утримуючи рівновагу. Вона згадала свій сон: палаючі ангели, що падали з небес.

– Кращий? – сказав він. – У знищенні демонів? Не зовсім. Він ще не вбив жодного демона.

– Справді?

– Я навіть не знаю, чому. Мабуть тому, що він завжди прикриває Іззі та мене. – Вони досягли верхньої сходинки й опинилися перед двостулковими дверима з різьбленим візерунком з виноградного листя та лози. Джейс штовхнув їх плечем. Коли Клері пройшла через двері, в ніс ударив різкий запах – запах життя та рослин, землі та корінців, які в ній росли. Вона очікувала, що приміщення буде набагато меншим, завбільшки з невеличку теплицю за її школою, де учні, профільним предметом яких була біологія, розмножували вегетативним шляхом горох та інші культури. Але Клері опинилась у величезній оранжереї зі скляними стінами. По її краях росли дерева, густо вкриті листям, що виділяло в повітря прохолодний аромат зелені. Око тішили кущі, обвішані блискучими червоними, фіолетовими та чорними ягодами, й невисокі деревця з фруктами незвичних форм, яких вона ніколи раніше не бачила.

Клері видихнула.

– Пахне…

«Весною, – подумала вона, – тією, ще до настання спеки, від якої скручується листя та в’януть пелюстки квітів».

– Домом, – сказав Джейс. Він відсунув убік гілку та пройшов повз неї. Клері рушила за ним.

Оранжерея, на думку Клері, була розбита хаотично, але скрізь, куди не глянь, буяли барви: біля яскраво-зеленого живоплоту розсипалися блакитно-фіолетові квіти, а лоза, що вилася по ньому, була всіяна помаранчевими пуп’янками, що нагадували дорогоцінне каміння. Вони вийшли на відкриту місцину, де до стовбура плакучого дерева зі сріблястим зеленим листям прихилилася низька гранітна лавка. У викладеному камінням ставку мерехтіла вода. На лавці сидів Годж зі своїм чорним птахом на плечі. Він задумливо дивився на ставок, та, коли вони наблизилися, підвів голову. Клері простежила за його поглядом і побачила, що скляний дах оранжереї виблискував над ними, як поверхня перевернутого озера.

– Здається, ви чогось чекаєте, – відзначив Джейс, зірвавши листок з найближчої гілки і обертаючи його між пальцями. У нього було забагато нервозності як на того, хто здавався таким стриманим. А може, хлопець просто любив постійно бути в русі.

– Я задумався, – Годж підвівся з лави, витягнувши руку для Г’юґо. Коли він подивився на них, посмішка зникла з його обличчя.

– Що сталося? Ви виглядаєте, наче…

– На нас напали, – коротко сказав Джейс. – Приречені.

– Приречені воїни? Тут?

– Воїн, – уточнив Джейс. – Ми бачили тільки одного.

– Але Доротея сказала, що їх було більше, – додала Клері.

– Доротея? – Годж зупинив їх, піднявши руку. – Буде зрозуміліше, якщо ви розповісте все по порядку.

– Правильно, – Джейс застеріг Клері очима, перервавши її, перш ніж вона щось сказала. Потім він розповів про все, що сталося по обіді, оминувши тільки ту деталь, що чоловіки в квартирі Люка вбили його батька сім років тому.

– Друг мами Клері, чи хто він там, насправді зветься Люк Ґарроуей, – завершував Джейс. – Але коли ми були в його будинку, двоє чоловіків, що представилися посланцями Валентина, називали його Люціан Ґреймарк.

– А їхні імена…

– Пенґборн, – сказав Джейс. – І Блеквелл.

Годж зблід. На посірілій шкірі його щоки полум’янів старий шрам.

– Цього я й боявся, – сказав він сам собі. – Коло знову відновлюється.

Клері поглянула на Джейса, очікуючи роз’яснень, але здавалося, що він так само спантеличений, як і вона.

– Коло? – спитав він.

Годж похитав головою, ніби намагаючись зняти павутину з віддалених шухляд мозку.

– Ходімо зі мною, – наказав він. – Настав час вам дещо показати.

У бібліотеці газові лампи, при світлі яких полірована дубова поверхня меблів здавалася виготовленою з тьмяного дорогоцінного каміння. Пасма тіней надавали застиглим обличчям ангелів, що підтримували величезний стіл, мученицького вигляду. Клері з ногами сіла на червоний диван, Джейс присів на підлокітник поруч.

– Годже, якщо вам потрібна допомога, щоб знайти…

– Зовсім ні, – вийшовши з-за столу, Годж стріпав пил зі штанів. – Я вже знайшов.

Він ніс велику книгу в коричневій шкіряній палітурці. Чоловік стурбовано перегортав її пальцем, кліпаючи очима за скельцями окулярів, наче сова, і бурмочучи: «Де, де… ось і воно». Він відкашлявся, перш ніж зачитав уголос: «Цією обітницею я зобов’язуюся безумовно підпорядкуватися Колу та його принципам. Я буду готовий ризикувати своїм життям в будь-який час на вимогу Кола, щоб зберегти чистоту кревності Ідрису, й для світу смертних, за безпеку яких ми відповідаємо».

Джейс скривився.

– Звідки це?

– Це – обітниця вірності Кола Разіеля двадцятирічної давності, – пояснив Годж несподівано втомленим голосом.

– Звучить моторошно, – мовила Клері. – Як фашистська організація чи щось подібне.

Годж відклав книгу. Він виглядав сумним і зболеним, як і скульптури ангелів, що підтримували стіл.

– То був гурт Мисливців за тінями, який очолив Валентин, – сказав він повільно. – Вони мали намір знищити всіх мешканців Нижньосвіту та повернути світ у стан «чистоти». Гурт планував дочекатися, коли нечисть прибуде до Ідрису для підписання Угоди. Приблизно кожні п’ятнадцять років Угоду треба підписувати знову, щоб вона зберігала свою магічну силу, – додав він спеціально для Клері. – Тоді вони планували вбити всіх нижньосвітців, беззбройних й беззахисних. Припускали, що це страшне діяння розпалить війну між людьми та нечистю, яку вони мали намір перемогти.

– Це ж про Повстання, – сказав Джейс, нарешті впізнавши в історії Годжа ту, що була йому відома. – Я не знав, що Валентин та його послідовники себе якось називали.

– Цю назву тепер майже не використовують, – сказав Годж. – Існування Кола залишається ганьбою для Конклаву. Більшість документів, що мають відношення до гурту, було знищено.

– То чому ви маєте копію цієї обітниці? – запитав Джейс.

Годж лише на мить завагався, але Клері це помітила, і від здогадки в неї мороз пішов по шкірі.

– Тому що, – сказав він нарешті, – я допомагав це писати.

Джейс здивувався.

– Ви були в Колі.

– Я був. Багато хто з нас був. – Годж дивився просто вперед. – Мати Клері також.

Клері сіпнулася, наче він ударив її.

– Що?

– Я сказав…

– Я знаю, що ви сказали! Моя мати ніколи б не вступила до такого гурту. Це ж якесь Коло ненависті.

– Це не було… – почав був Джейс, але Годж обірвав його.

– Сумніваюся, – сказав він повільно, неначе слова завдавали йому болю, – що вона мала вибір.

Клері втупилася в нього.

– Про що ви говорите? Чому вона не мала вибору?

– Тому що, – сказав Годж, – вона була дружиною Валентина.

Розділ 10

Місто Кісток

На якусь мить запала тиша, а потім Клері та Джейс заговорили одночасно.

– У Валентина була дружина? Він був одружений? Я думав…

– Це неможливо! Моя мати ніколи б не зробила такого, вона була одружена лише з моїм батьком! У неї не було колишнього чоловіка!

Годж стомлено підняв руки.

– Діти…

– Я не дитина, – Клері розвернулася й пішла від столу. – Я більше нічого не хочу чути.

– Клері, – сказав Годж. Доброта в його голосі вразила її. Дівчина повільно обернулася і подивилася на нього. Вона здивувалася, що з сивим волоссям і шрамом на обличчі Годж виглядав набагато старшим, ніж її мати. Та колись і вони були «молодими людьми», вступили у Коло, знали Валентина.

– Моя мати ніколи… – почала Клері й замовкла. Дівчина вже не була впевнена, чи добре вона знала Джоселін. Її мати стала для неї незнайомкою, брехункою, приховувачкою таємниць. Що вона ніколи б не зробила?

– Твоя мати залишила Коло, – сказав Годж. Він не підійшов до неї, а дивився на дівчину з іншого кінця кімнати з тихою стривоженістю птаха.

– Коли ми зрозуміли, що Валентин перейшов межу, і дізналися, що він збирався вчинити, багато з нас пішли. Першим був Люціан. Це було ударом для Валентина, адже вони були дуже близькі. – Годж похитав головою. – Потім Вейленд. Твій батько, Джейсе.

Джейс здивовано повів бровами, але промовчав.

– Були й такі, що залишилися вірними: Пенґборн, Блеквелл, Лайтвуди…

– Лайтвуди? Ви маєте на увазі Роберта й Маріс? – Джейс стояв, мов громом прибитий. – А ви? Коли ви пішли?

– Я не пішов, – сказав тихо Годж. – Ні я, ні вони… Ми боялися, занадто боялися того, що він міг з нами зробити. Після Повстання прибічники Валентина, як-от Блеквелл та Пенґборн, рятувалися втечею. Ми залишилися і співпрацювали з Конклавом. Дали список імен, допомогли вистежити тих, хто втік. За це ми отримали помилування.

– Помилування? – Джейс швидко глянув на Годжа, але той помітив це.

– Ти подумав про прокляття, яке прив’язало мене тут, чи не так? Ти завжди припускав, що це помста розсердженого демона або чаклуна. Я й не заперечував. Але це неправда. Прокляття наклав на мене Конклав.

– За членство в Колі? – запитав Джейс приголомшено.

– За те, що не залишив його до Повстання.

– Але ж Лайтвудів не покарали, – сказала Клері. – Чому? Вони ж вчинили так само.

– У їхньому випадку свою роль відіграли пом’якшувальні обставини: вони одружилися, у них була дитина. Хоча вони також проживають у цій глушині, далеко від дому, не за власним вибором. Нас вислали сюди всіх трьох, точніше, чотирьох. Алек був іще зовсім малою дитиною, коли ми залишили Місто Скла. Вони можуть повертатися до Ідрису лише у службових справах, і то на короткий час. А я ніколи не зможу повернутися. Я ніколи не побачу Місто Скла знову.

Джейс не зводив з Годжа очей. Він дивився на свого наставника по-іншому, наче побачив його в новому світлі. Клері подумала, що змінився зовсім не Джейс. Хлопець сказав:

– Закон суворий, але це закон.

– Я навчив тебе цього, – сухо сказав Годж. – А тепер ти повертаєш мої уроки проти мене. Також правильно.

Здавалося, наче він хотів упасти в найближче крісло, проте чоловік тримався прямо. Клері подумала, що у жорсткій позі Годжа було щось від солдата, яким він колись був.

– Чому ви не сказали мені раніше? – спитала вона. – Що моя мати вийшла заміж за Валентина. Ви ж знали її ім’я…

– Я знав її як Джоселін Фейрчайлд, а не Джоселін Фрей, – відповів Годж. – А ти так наполягала, що вона не знала про Світ Тіней, що переконала мене, що це не може бути та Джоселін, яку я знав. Можливо, я й сам не хотів вірити в це. Ніхто б не хотів повернення Валентина. – Він знову похитав головою. – Коли я послав за Братами з Міста Кісток цього ранку, я поняття не мав, які в нас будуть новини для них. Коли Конклав дізнається, що Валентин, імовірно, повернувся, що він шукає Кубок, зчиниться галас. Я боюся, що це може зірвати Угоду.

– Закладаюся, Валентину тільки цього й треба, – зауважив Джейс. – Але чому йому так потрібна Чаша?

Обличчя Годжа посіріло.

– Хіба це не очевидно? – відповів він. – Таким чином Валентин зможе створити собі власну армію.

Джейс виглядав наляканим.

– Але це ж ніколи не…

– Обід! – У дверях бібліотеки з’явилася Ізабель. Як і раніше, вона тримала в руці ложку, хоча волосся дівчини вибилося з гульки і спадало на шию.

– Вибачте, якщо я перебила, – додала вона механічно.

– Боже мій! – сказав Джейс. – Наближається жахлива пора.

Годж виглядав стривоженим.

– Я-я-я дуже ситно поснідав, – пробурмотів він. – Я маю на увазі обід. Ситний обід. Я вже не можу їсти…

– Я вилила суп, – сказала Ізабель. – І замовила китайську кухню з того закладу в центрі міста.

Джейс відійшов від столу і потягнувся.

– Чудово. Я такий голодний.

– Може, і я з’їм шматочок, – сумирно зізнався Годж.

– Ви двоє – страшенні брехуни, – похмуро сказала Ізабель. – Слухайте, я ж знаю, що ви не любите, коли я готую.

– Тому перестань це робити, – слушно порадив їй Джейс. – Ти замовила свинину «Му Шу»? Ти ж знаєш, що я її обожнюю.

Ізабель закотила очі.

– Так. Вона на кухні.

– Супер! – Джейс прошмигнув повз неї, лагідно скуйовдивши її волосся. Годж, поплескавши Ізабель по плечі, пішов слідом за ним, винувато схиливши голову. Чи й справді Клері кілька хвилин тому бачила в ньому фантом колишнього воїна?

Ізабель провела Джейса та Годжа поглядом, крутячи ложку між блідими пальцями зі шрамами.

– Він насправді такий? – спитала Клері.

Ізабель навіть не глянула на неї.

– Хто насправді що?

– Джейс. Він справді страшенний брехун?

Тепер Ізабель глянула на Клері, її очі були великими, темними і несподівано задуманими.

– Джейс взагалі не бреше. Не щодо важливих речей. Він скаже тобі болючу правду, але обманювати не буде. – Вона зробила паузу, перш ніж тихо додала. – Ось чому краще взагалі ні про що його не запитувати, якщо не знаєш, чи ти витримаєш почуту відповідь.

Кухня була теплою, світлою та сповненою солоно-солодкого аромату китайської їжі. Запах нагадав Клері дім; вона сиділа, втупившись у тарілку з блискучою локшиною, гралася з виделкою і намагалася не дивитися на Саймона, який вирячився на Ізабель з виразом обличчя солодшим, ніж качка по-пекінськи.

– Гадаю, це навіть романтично, – сказала Ізабель, втягуючи кульки тапіоки через величезну рожеву соломинку.

– Ти про що? – запитав Саймон, миттєво насторожившись.

– Та про те, що мама Клері була одружена з Валентином, – сказала Ізабель. Джейс та Годж розказали їй історію, хоча Клері помітила, що обидва пропустили деталі про те, що Лайтвуди також були в Колі та про прокляття Конклаву.

– Тепер він повстав із мертвих і повернувся, щоб розшукати її. Напевне, хоче повернути Джоселін.

– Щось я сумніваюся, що Валентин послав демона равенера до її будинку, бо хоче «повернути її», – сказав Алек, який з’явився на кухні, коли їжу подали. Ніхто не запитував його, де він був, а хлопець і не прагнув розповідати. Він сидів поруч із Джейсом, навпроти Клері, але уникав зустрічатися з нею поглядами.

– Я б так не зробив, – погодився Джейс. – Спершу – цукерки й квіти, пізніше – листи з вибаченнями, і лише після цього – орди демонів. Саме в такому порядку.

– Можливо, він посилав їй цукерки й квіти, – сказала Ізабель. – Ми ж не знаємо.

– Ізабель, – сказав Годж терпляче, – це людина, через яку Ідрис зазнав руйнувань, яких ніколи раніше не бачив. Цей чоловік налаштував Тіньоловів проти нечисті й залив вулиці Міста Скла кров’ю.

– То він запальний, той чортяка, – сперечалася Ізабель.

Саймон спробував виглядати грізним, але облишив, коли побачив, що на нього дивилася Клері.

– Навіщо ж Валентину та Чаша і чому він такий упевнений, що вона в мами Клері? – запитав він.

– Ви сказали, що він може створити власну армію, – сказала Клері, звертаючись до Годжа. – Ви маєте на увазі, що можна використовувати Чашу, щоб створювати Мисливців за тінями?

– Так.

– Отже, Валентин міг просто підійти до будь-якого хлопця на вулиці та зробити з нього Тіньолова? Для цього потрібна лише Чаша? – Саймон витягнувся вперед. – А зі мною це спрацює?

Годж довго міряв його очима.

– Можливо, – сказав він. – Але за всю історію лише кількох приземлених вибрали для Вступу і вони стали нефілімами, бо більшість ніколи не зможе пережити перетворення. Для цього потрібні особливі сила та пружність. Перш ніж перетворювати, їх потрібно інтенсивно тренувати та випробовувати, але Валентин ніколи б не займався таким. Він буде використовувати Чашу на будь-кому, кого він зможе захопити, і з двадцяти відсотків тих, хто виживе, створить власну армію. Військо, яке він використає для нападу на Конклав.

Алек дивився на Годжа з тим самим жахом, який відчувала Клері.

– Чому ви гадаєте, що він зробить це?

– Тому що, – пояснив Годж, – коли Валентин був у Колі, таким був його план. Він казав, що це єдиний спосіб створити таку силу, яка необхідна, щоб захистити наш світ.

– Але це вбивство, – сказала трохи позеленіла Ізабель.

– Він вважав, що ми робили світ безпечним для людей тисячу років, – сказав Годж, – а тепер їхня черга віддячити нам власною жертвою.

– Їхніми життями? – Джейс був вражений, його щоки почервоніли. – Це суперечить усьому, за що ми боремося: охорона беззахисних, збереження людства.

Годж відсунув тарілку.

– Валентин був божевільний, – продовжував він. – Надзвичайно розумний, але божевільний. Його хвилювало лише знищення демонів та нечисті. Тільки очищений світ. Він міг би й власного сина пожертвувати за справу і не розумів, чому інші не можуть вдіяти так.

– У нього був син? – перепитав Алек.

– Я алегорично сказав, – пояснив Годж, потягнувшись за носовою хустинкою. Він витер нею чоло і поклав назад до кишені. Клері помітила, що його рука трохи тремтіла.

– Коли його земля обгоріла, коли його будинок було зруйновано, всі вважали, що він спалив себе з Чашею дощенту, щоб не повертати її Конклаву. Його кістки були знайдені в попелі, поряд із кістками його дружини.

– Але моя мати жива, – втрутиласьКлері. – Вона не померла в цій пожежі.

– Як тепер виявилося, Валентин теж, – визнав Годж.

– Конклав не зрадіє, що його обдурили. Але він захоче переконатися, що Чаша в безпеці. І що ще важливіше, він захоче впевнитися, що Валентин не знайде її.

– Мені здається, що найперше нам потрібно знайти матір Клері, – сказав Джейс. – Знайти її та Чашу, допоки це не зробив Валентин.

Клері ця ідея сподобалася, але Годж подивився на Джейса так, наче той запропонував жонглювання рідким нітрогліцерином.

– Про це не може бути й мови.

– То що ж нам робити?

– Нічого, – сказав Годж. – Залиште це кваліфікованим досвідченим Мисливцям за тінями.

– У мене великий досвід, – заперечив Джейс, махнувши рукою. На одному з тонких пальців хлопця блищав срібний перстень. Клері не пригадувала його раніше. – Я досвідчений.

Тон Годжа був твердий, майже батьківський.

– Я знаю, але ти досі дитина або майже дитина.

Джейс подивився на Годжа, примруживши очі. Його довгі вії відкидали тінь на гострі вилиці. Хтось інший здававя б сором’язливим, таким, що нітиться і перепрошує, але не Джейс. Його лице виглядало вужчим і загрозливим.

– Я не дитина.

– Годж має рацію, – сказав Алек. Він дивився на Джейса, і Клері подумала, що він – один з небагатьох людей у світі, які дивилися на Джейса, не боячись його, а боячись за нього. – Валентин небезпечний. Я знаю, що ти вправний Мисливець за тінями, напевно, найкращий серед нас, але Валентин – найкращий з тих, які коли-небудь існували. Знадобилося чимало зусиль, щоб подолати його.

– І він не зупинився, – додала Ізабель, розглядаючи зубчики виделки. – Судячи з усього, що сталося.

– Але ми тут, – сказав Джейс. – Ми тут, і через підписання Угоди більше нікого немає. Якщо ми нічого не зробимо…

– Ми не сидітимемо без діла, – сказав Годж. – Сьогодні ввечері я надішлю повідомлення Конклаву. Якщо буде потреба, завтра тут буде група нефілімів. Вони подбають про це. Ти вже зробив більш ніж достатньо…

Джейс трохи заспокоївся, але його очі все ще блискали.

– Мені це не подобається.

– Це і не може подобатися, – сказав Алек. – Просто стули пельку і не нароби дурниць.

– А що з моєю мамою? – зажадала Клері. – Вона не може чекати, коли сюди прийдуть представники Конклаву. За словами Пенґборна та Блеквелла, мама вже у Валентина, і він міг… – Вона не могла змусити себе сказати слово «катувати», але Клері знала, що не лише вона подумала про це. Чомусь усі за столом повідводили очі.

Крім Саймона.

– Завдати їй кривди, – він закінчив її речення. – Крім цього, вони також обмовилися, що вона була непритомна, й що Валентина це не радує. Здається, він чекав, коли вона прокинеться.

– На її місці я б залишалася непритомною, – пробурмотіла Ізабель.

– Але вона може отямитися будь-якої миті, – сказала Клері, не звертаючи уваги на Ізабель. – Я думала, що Конклав зобов’язаний захищати людей. Хіба Мисливці за тінями не мали б уже бути тут? Хіба вони не мусили б уже шукати її?

– Було б простіше, – відгаркнув Алек, – якби ми мали хоч якесь уявлення, де її шукати.

– Ми маємо, – сказав Джейс.

– Справді? – Клері подивилася на нього здивовано і насторожено. – І де?

– Тут, – Джейс нахилився вперед і торкнувся пальцями її скроні так ніжно, що її обличчя спалахнуло.

– Все, що потрібно знати, замкнено у твоїй голові, під цими гарненькими рудими кучерями.

Клері потягнулася до волосся, щоб прикрити його.

– Я не думаю…

– І що ти робитимеш? – різко запитав Саймон. – Розріжеш їй голову навпіл, щоб видобути це?

Очі Джейса блиснули, але він спокійно сказав:

– Зовсім ні. Безмовні Брати допоможуть їй відновити спогади.

– Ти ж ненавидиш Безмовних Братів, – запротестувала Ізабель.

– Я не ненавиджу їх, – сказав Джейс відверто. – Я боюся їх. Це не одне і те саме.

– Ти ж казав, що вони – бібліотекарі, – сказала Клері.

– Так, вони – бібліотекарі.

Саймон аж свиснув.

– Вони, напевне, вбивають за прострочену книжку.

– Безмовні Брати – архіваріуси, але це ще не все, – перервав Годж, було схоже, що в нього уривається терпець. – Для зміцнення розуму вони нанесли на себе чи не найпотужніші руни з усіх. Їхня сила така потужна, що використання… – Він замовк і Клері пригадала слова Алека: «Вони калічать себе», – … деформує й викручує фізичні форми. Вони не такі воїни, як інші Мисливці за тінями. Їхня сила – у розумі.

– Вони можуть читати думки? – спитала Клері тихо.

– І це також. Вони – одні з найстрашніших мисливців на демонів.

– Я не знаю, – сказав Саймон, – як на мене, це звучить не так і страшно. Краще б хтось поколупався в моїй голові, ніж узагалі її відрізати.

– То ти більший ідіот, ніж здаєшся, – сказав з презирством Джейс.

– Джейс правий, – погодилася Ізабель, не звертаючи уваги на Саймона. – Безмовні Брати справді моторошні.

Рука Годжа зціпилася на столі.

– Вони дуже могутні, – мовив він. – Вони ходять у темряві й не говорять, але можуть зламати розум людини, наче розлущити горіх. І якщо це потрібно, вони залишать її кричати на самоті в темряві.

Клері приголомшено подивилася на Джейса.

– Ти хочеш віддати мене їм?

– Я хочу, щоб вони допомогли тобі, – Джейс нахилився через стіл, так близько, що вона побачила темні бурштинові плямки в його світлих очах.

– Можливо, нам і не треба буде шукати Чашу, – сказав він тихо. – Напевне, це робитиме Конклав. Але те, що у твоїй голові, належить тобі. Хтось сховав там таємниці, секрети, які ти не бачиш. Хіба тобі не хочеться дізнатися правду про власне життя?

– Я не хочу, щоб іще хтось рився в моїй голові, – тихо сказала вона. Клері знала, що він має рацію, але від ідеї відкритися істотам, яких навіть Мисливці за тінями бояться, – аж мороз пробіг по шкірі.

– Я піду з тобою, – сказав Джейс. – Я буду з тобою, поки вони це робитимуть.

– Досить, – Саймон підвівся з-за столу, червоний від гніву. – Дай їй спокій.

Алек подивився на Саймона, ніби щойно помітив його. Відкинувши чорне волосся зі своїх очей, Алек здивовано закліпав.

– А ти що досі тут робиш, приземлений?

Саймон проігнорував його.

– Я просив дати їй спокій.

Джейс повільно обвів його ніжним отруйним поглядом.

– Алек правий, – сказав він. – Інститут зобов’язаний надавати притулок Мисливцям за тінями, а не їхнім приземленим друзям. Особливо, коли вони зловживають гостинністю.

Ізабель встала і взяла Саймона за руку.

– Я проведу його.

Якусь мить здавалося, що він опиратиметься, але хлопець стрівся очима з Клері, й вона злегка похитала головою. Саймон здався. З піднятою головою він дозволив Ізабель провести його до виходу.

Клері встала.

– Я втомилася, – сказала вона. – Хочу спати.

– Ти майже нічого не їла, – запротестував Джейс.

Вона відкинула його руку.

– Я не голодна.

У коридорі було прохолодніше, ніж на кухні. Клері притулилася до стіни й потягнула донизу топ, який пристав до її грудей, вологих від поту. В кінці коридору виднілися силуети Ізабель і Саймона, які поглинала темрява. Вона дивилася їм услід мовчки, з дедалі сильнішим дивним тремким почуттям у ямці під грудьми. Відколи це за Саймоном замість неї стала наглядати Ізабель? Якщо і був урок, який Клері винесла з усього цього, то він був таким: як легко втратити все те, що, здавалося, було вашим назавжди.

Високі стіни біло-золотої кімнати сяяли, мов полив’яні, а далеко вгорі виблискував діамантами прозорий дах. Клері була в зеленій оксамитовій сукні і тримала в руці золоте віяло. Вузол зібраного волосся із випущеними локонами робив її голову напрочуд важкою щоразу, коли вона оглядалася.

– Ти побачила когось цікавішого, ніж я? – запитав Саймон. Уві сні він був таємничим танцюристом-професіоналом. Хлопець вів її крізь натовп, наче вона була листком, що попав на течію річки. Він був весь у чорному, як Мисливець за тінями, і цей одяг вигідно підкреслював темне волосся, смагляву шкіру та білі зуби юнака. «А він красивий», – Клері подумала, раптово здивувавшись.

– З тобою ніхто не зрівняється, – сказала Клері. – Вся справа – у цьому місці. Я ніколи не бачила нічого подібного. – Вона знову повернулася, коли вони проходили повз фонтан із шампанським – величезне срібне блюдо, у центрі якого була статуя русалки зі збанком, що проливала ігристе вино на свою оголену спину. Сміючись і розмовляючи, люди наповнювали свої келихи у фонтані. Коли Клері проходила повз, русалка повернула голову й усміхнулася, показавши білі, гострі, як у вампіра, зуби.

– Ласкаво просимо до Міста Скла, – сказав голос, але вже не Саймона. Клері виявила, що Саймон зник, і вона тепер танцює з Джейсом, який був одягнений у біле. Крізь тонку бавовняну тканину його сорочки світилися чорні знаки. На шиї висів бронзовий ланцюжок, а волосся й очі були наче зі щирого золота. Дівчина захотіла намалювати його портрет тьмяною золотою фарбою, яку бачила на російських іконах.

– Де Саймон? – запитала вона, коли вони знову закружляли біля фонтана з шампанським. Клері побачила там Ізабель та Алека, обох у темно-синьому. Вони трималися за руки, як Ґензель і Ґретель у темному лісі.

– Це місце для живих, – сказав Джейс. Його холодні руки торкалися її, і вона відчувала їх інакше, ніж Саймонові. Вона примружилася, дивлячись на нього.

– Про що ти?

Хлопець нахилився надто близько. Вона відчувала його губи біля свого вуха. Вони зовсім не були прохолодними.

– Прокинься, Клері, – прошепотів він. – Прокинься. Вставай.

Задихаючись, вона різко сіла в ліжку. Волосся прилипло до її шиї, вогкої від холодного поту. Хтось жорстко тримав її за зап’ястя. Дівчина спробувала визволитися, але зрозуміла, хто її стримував.

– Джейсе?

– Так, – він сидів на краю ліжка. – «Як я потрапила у ліжко?» – Напівсонний, зі скуйовдженим зі сну волоссям і сонними очима.

– Відпусти мене.

– Пробач, – його пальці зісковзнули з її зап’ястя. – Ти намагалася вдарити мене тієї миті, коли я вимовив твоє ім’я.

– Гадаю, я трохи знервована, – Клері подивилася навколо. Вона була в маленькій спальні з меблями з темного дерева. Зі слабкого світла, що пробивалося крізь причинене вікно, дівчина здогадалася, що зараз світанок або трохи пізніше. Її наплічник був спертий на стіну.

– Як я сюди потрапила? Я не пам’ятаю.

– Я знайшов тебе сплячою на підлозі в коридорі, – голос Джейса звучав здивовано. – Годж допоміг мені занести тебе в ліжко. Я подумав, що в кімнаті для гостей тобі буде більш комфортно, ніж у лазареті.

– Отакої! А я нічого не пам’ятаю, – вона провела руками по волоссю, відкидаючи з очей масні кучері. – А взагалі котра година?

– Десь п’ята.

– Ранку? – Вона подивилася на нього. – Сподіваюся, у тебе серйозний привід, щоб мене розбудити?

– Чому? Тобі снився гарний сон?

Вона все ще чула у вухах музику, відчувала, як важкі коштовності ковзають по її щоках.

– Я не пам’ятаю.

Він підвівся.

– Один з Безмовних Братів прийшов побачитись із тобою. Годж послав мене, щоб розбудити тебе. Насправді, він сам хотів розбудити тебе, але, оскільки це п’ята ранку, я подумав, що ти не дуже роздратуєшся, якщо побачиш щось гарне.

– Тобто тебе?

– А що іще?

– Я не погоджувалася на це, – відрізала вона. – На Безмовних Братів.

– Ти хочеш знайти свою матір чи ні? – спитав Джейс.

Вона витріщилася на нього.

– Тобі просто треба зустрітися з Братом Єремією. От і все. Може, він тобі навіть сподобається. У нього чудове почуття гумору, як на хлопця, який ніколи нічого не говорить.

Вона закрила обличчя руками.

– Вийди. Йди звідси, дай переодягнутися.

Коли двері за ним зачинилися, дівчина спустила ноги з ліжка. Хоча лише світало, волога спека вже почала збиратися в кімнаті. Вона зачинила вікно і пішла у ванну, щоб вмитися і сполоснути рота, присмак у якому нагадував стару газету.

П’ять хвилин по тому Клері взулася у зелені кросівки, переодяглася в джинсові шорти та просту чорну футболку. Якби тільки її тонкі веснянкуваті ноги скидалися на довжелезні гладенькі кінцівки Ізабель. Але цьому не зарадиш. Вона зв’язала своє волосся в кінський хвіст і вийшла до Джейса в коридор.

Біля нього неспокійно кружляв та нявкав Черч.

– Що з котом? – запитала Клері.

– Нервує через Безмовних Братів.

– Схоже, всі тут нервують через них.

Джейс злегка усміхнувся. Черч нявкнув, коли вони рушили коридором, але не пішов за ними. Принаймні, товсті камені стін собору все ще зберігали нічну прохолоду: у коридорах було темно і прохолодно.

Коли вони дісталися до бібліотеки, Клері здивувалася, побачивши, що лампи не світилися. Бібліотека освітлювалася тільки молочним світлом, що проходило крізь високі вікна, встановлені в склепінчастому даху. Годж, у костюмі, сидів за величезним столом, його волосся з сивими пасмами на світанку здавалося посрібленим. На мить їй здалося, що він у кімнаті сам, а Джейс пожартував із нею. Та потім дівчина побачила, як з напівтемряви з’явилася постать, і вона зрозуміла, що те, що вона сприйняла за пляму темнішої тіні, було людиною. Високий чоловік у важкій мантії, яка спадала аж до ніг, закриваючи його повністю. Каптур мантії був піднятий, щоб приховати обличчя. Сама мантія була кольору пергаменту, а складні рунічні написи по подолу та рукавах виглядали так, ніби написані засохлою кров’ю.

У Клері аж мурашки по шкірі побігли, й вона відчувала кожен їх крок.

– Це – Брат Єремія з Безмовного Міста.

Чоловік підійшов до них, його мантія закручувалася важкими хвилями, коли він рухався, і Клері зрозуміла, що її дивувало: ступаючи, він не видавав жодного звуку, ні найменшого шелесту. Навіть його плащ, який мав би шарудіти, мовчав. Вона б не здивувалася, якби він виявився привидом, але коли Брат Єремія зупинився перед ними, від нього йшов дивний солодкий запах, наче суміш ладану й крові, дух чогось живого.

– А це, Єреміє, – сказав Годж, піднімаючись з-за столу, – дівчина, про яку я вам написав. Кларисса Фрей.

Обличчя в каптурі повільно обернулося до неї. Холод пронизав Клері до кінчиків пальців.

– Привіт, – промовила вона.

Відповіді не було.

– Я вирішив, що ти правий, Джейсе, – сказав Годж.

– Я був правий, – відповів Джейс. – Як і завжди.

Годж проігнорував його відповідь.

– Я послав листа в Конклав про всі події минулої ночі, але спогади Клері – лише її власні. Тільки вона може вирішити, що їй робити з вмістом власної голови. Якщо дівчині потрібна допомога Безмовних Братів, їй треба дати цей шанс.

Клері нічого на це не відповіла. Доротея сказала, що в її голові є блок, за яким щось приховано. Звичайно, вона хотіла б дізнатися, що це було. Але затінена постать Безмовного Брата була такою… ну, добре, мовчазною. Тиша сама, здавалося, випливала з нього, як темний потік, чорний і густий, як чорнило. Від цього холола кров у жилах.

Обличчя брата Єремії й досі було повернуте до неї, під каптуром була лише пітьма. Це дочка Джоселін?

Клері від несподіванки аж дух перехопило. Вона відступила назад. Слова луною розкотилися в її голові, наче її власні думки, хоча й не були такими.

– Так, – сказав Годж і швидко додав, – але її батько був приземленим.

«Це не має значення, – сказав Єремія. – Кров Конклаву – домінантна».

– Чому ви називаєте маму Джоселін? – запитала Клері, даремно намагаючись розгледіти хоч якісь риси обличчя під каптуром. – Ви її знаєте?

– Брати ведуть облік усіх членів Конклаву, – пояснив Годж. – Вичерпна інформація.

– Не зовсім вичерпна, – сказав Джейс, – якщо вони навіть не знали, що вона й досі жива.

«Цілком імовірно, що вона зверталася по допомогу до чаклуна, щоб безслідно зникнути. Більшості Мисливців за тінями не так просто втекти від Конклаву», – у голосі Єремії не було жодних емоцій; звучало так, наче він і не підтримував, і не засуджував дії Джоселін.

– Є щось, чого я не розумію, – сказала Клері. – Чому Валентин вважає, що Чаша Смерті в моєї мами? Якщо вона зазнала стількох неприємностей, щоб зникнути, як ви сказали, то навіщо забирати з собою Чашу?

– Для того щоб Валентин не наклав на неї свої руки, – відповів Годж. – Вона краще за інших знала, що б трапилось, якби Чаша була у Валентина. І, я так розумію, Джоселін не довірила б її Конклаву. Після того як Валентин уже її колись викрав.

– Гадаю, ви праві, – в голосі Клері звучали нотки сумніву. Все це здавалося малоймовірним. Хоч як намагалася, вона не могла уявити свою матір, яка біжить під покровом темряви, сховавши велику золоту Чашу в кишені комбінезона.

– Джоселін повстала проти свого чоловіка, коли дізналася, що він збирається робити з Чашею, – сказав Годж. – Тому можна припустити, що вона б зробила все від неї залежне, щоби вберегти Чашу від Валентинових рук. Якби Конклав знав, що Джоселін іще жива, то до неї звернулися б насамперед.

– Мені здається, – сказала Клері, ледь стримуючи роздратування, – що всі, кого Конклав вважає мертвими, насправді живі. Може, їм варто впізнавати тіла за їхніми зубами.

– Батько мій помер, – сказав Джейс тим самим тоном. – І мені не потрібні жодні стоматологічні записи, щоб підтвердити це.

Клері збуджено повернулася до нього.

– Слухай, я не мала на увазі…

«Досить, – перервав Брат Єремія. – Істину можна дізнатися, лише якщо ви досить терплячі, щоб слухати».

Швидким жестом він здійняв руки й відкинув каптур зі свого обличчя. Забувши про Джейса, Клері щозмоги боролася з бажанням верещати. Голова архіваріуса була лисою, гладкою й білою, як яйце, з темними відмітинами там, де колись були очі. Тепер їх не було. На його губи уздовж і впоперек був нанесений малюнок з темних ліній, які нагадували хірургічні шви. Нарешті вона зрозуміла, що Алек мав на увазі під каліченням.

«Брати з Безмовного Міста не брешуть, – сказав Єремія. – Якщо ти хочеш знати правду від мене, ти її отримаєш, але я прошу тебе про таку ж відвертість».

Клері підвела підборіддя.

– Я не якась там брехуха.

«Розум не може брехати. – Єремія підійшов до неї. – Мені потрібні твої спогади».

Запах крові й чорнила був задушливим. Клері відчула, що її накриває хвиля паніки.

– Почекайте…

– Клері, – ніжно звернувся до неї Годж, – цілком можливо, що існують спогади, які ти заховала чи приглушила, спомини, які утворилися, коли ти була занадто юною, щоб усвідомлювати. Брат Єремія допоможе видобути їх. Це могло б нам дуже допомогти у цій справі.

Дівчина нічого не сказала, лише нервово кусала губу. Їй було страшно подумати, що хтось копирсатиметься в її голові, торкаючись таких сокровенних, особистих споминів, що навіть вона не мала до них доступу.

– Клері нічого не зобов’язана робити, якщо вона не хоче, – раптом сказав Джейс. – Чи зобов’язана?

Клері перервала Годжа, перш ніж він відповів.

– Все гаразд. Я це зроблю.

Брат Єремія коротко кивнув і беззвучно рушив до неї. У дівчини аж мороз по спині пройшов.

– Це боляче? – прошептала вона.

Він не відповів, але його вузькі білі руки вже торкалися її обличчя. Шкіра на пальцях була тонка, як пергаментний папір, і геть укрита рунами. Дівчина відчувала їхню силу, яка, мов статична електрика, поколювала її шкіру. Вона заплющила очі, перед тим побачивши біля себе занепокоєне обличчя Годжа.

Перед її заплющеними очима спершу вирували кольори. Потім Клері відчувала тиск, наче щось витягували з її голови, рук та ніг.

Дівчина зціпила руки, опираючись вазі, темряві. Вона відчувала, ніби її притисло до чогось жорсткого та непоступливого і потроху здавлювало. Їй сперло дух і раптом стало дуже холодно, наче взимку. Якоїсь миті вона побачила крижану вулицю, далекі сірі будівлі, круговерть білих сніжинок, що жалили її лице морозом.

– Досить, – голос Джейса прорізав зимовий холод, і сніг, що падав білими іскорками, зник. Очі Клері розплющилися.

Повільно вона розпізнала бібліотеку, стіни, заставлені книжковими полицями, заклопотані обличчя Годжа і Джейса. Брат Єремія стояв нерухомо, як ідол, вирізаний зі слонової кістки та вкритий червоними чорнилами. Клері відчула різкий біль у руках і, поглянувши на них, побачила червоні смужки на шкірі там, де в неї впилися її нігті.

– Джейсе, – докірливо сказав Годж.

– Погляньте на її руки. – Джейс махнув рукою в бік Клері, яка стиснула пальці, щоб сховати свої поранені долоні.

Годж поклав свою широку руку їй на плече.

– З тобою все гаразд?

Вона повільно кивнула. Відчуття ваги, що тиснула на неї, зникло, але дівчина відчувала, як липкий піт змочив її волосся, а топ прилип до спини, як клейка стрічка.

«На твій розум накладено блок, – сказав Брат Єремія. – До твоїх спогадів не можна дістатися».

– Блок? – перепитав Джейс. – Ви маєте на увазі, що вона закрила свої спогади?

– Ні, я маю на увазі, що їх заблоковано заклинанням. Я не можу зняти його тут. Їй доведеться приїхати в Місто Кісток і постати перед Братством.

– Заклинання? – недовірливо сказала Клері. – Хто б міг зачарувати мене?

Ніхто не відповів їй. Джейс подивився на свого наставника. Хлопець був на диво блідим, помітила Клері, враховуючи те, що це була його ідея.

– Годже, вона ж не мусить іти, якщо вона не…

– Все нормально, – Клері зробила глибокий вдих. Її долоні боліли в місцях порізів і вона страшенно хотіла лягти в якомусь темному місці й відпочити. – Я піду. Я хочу знати правду. Я хочу знати, що в моїй голові.

Джейс кивнув.

– Чудово. Тоді я піду з тобою.

Вийшовши з Інституту, вони опинилися мов у вогкій гарячій брезентовій сумці. Вологе повітря тиснуло на місто, перетворюючи повітря на закопчений суп.

– Я не розумію, чому ми маємо йти окремо від Брата Єремії, – пробурчала Клері. Вони стояли на розі поблизу Інституту. Вулиці були безлюдні, лише сміттєвоз повільно котився вниз кварталом. – Йому що, незручно, коли його побачать з Мисливцями за тінями, чи що?

– Братство – це теж Мисливці за тінями, – зазначив Джейс. Якимось чином йому вдалося виглядати свіжим, незважаючи на спеку. Від цього Клері захотілося ляснути його.

– Гадаю, він пішов по свою машину? – запитала вона з сарказмом.

Джейс посміхнувся.

– Щось таке.

Вона похитала головою.

– Знаєш, я б почувалася набагато краще, якби Годж пішов з нами.

– Хіба я не зможу тебе захистити?

– Мені зараз потрібен не захист, а хтось, хто допоможе мені думати, – раптом згадавши, вона прикрила рота рукою. – Ой, Саймон!

– Ні, я Джейс, – сказав хлопець терпляче. – А Саймон – слизький малий зануда з поганою стрижкою і жахливим смаком в одязі.

– Замовкни, – відповіла вона, але це було радше автоматично, ніж від щирого серця. – Я збиралася подзвонити йому перед сном, дізнатися, як він дістався додому.

Похитавши головою, Джейс розглядав небеса, наче вони збиралися розверзнутися й розкрити секрети всесвіту.

– Тут таке відбувається, а ти переживаєш про того тхора?

– Не називай його так. Саймон не схожий на тхора.

– Може, ти й права, – сказав Джейс. – Мені кілька разів траплялися милі тхорики. Він більше схожий на щура.

– Він не…

– Він, напевно, зараз удома лежить у калюжі власної слини. Просто почекай, коли він набридне Ізабель, тоді збереш те, що від нього залишилося.

– Думаєш, він скоро набридне Ізабель? – запитала Клері.

Джейс подумав про це.

– Так, – сказав він.

Клері здалося, що Ізабель, можливо, розумніша, ніж вважає Джейс. Вона може зрозуміти, якою дивовижною людиною був Саймон: з почуттям гумору, розумний, класний. Вони навіть можуть зустрічатися. Ця думка наповнила її безіменним жахом.

Замислившись, дівчина не одразу зрозуміла, що Джейс їй щось говорив. Коли вона глянула на нього, то помітила криву посмішку на його обличчі.

– Що? – запитала вона непривітно.

– Перестань так відчайдушно намагатися привернути мою увагу, – сказав він. – Це бентежить.

– Сарказм – останній прихисток людей з браком уяви, – відповіла вона.

– Я нічого не можу з собою вдіяти. Я використовую свою гостру дотепність, щоб приховати внутрішній біль.

– Твій біль скоро буде зовнішній, якщо ти не зійдеш з дороги. Ти прагнеш, щоб тебе збило таксі?

– Не сміши, – сказав він. – В цьому районі не так просто його зловити.

Неначе по команді, вузький чорний автомобіль з тонованими вікнами з гуркотом під’їхав до тротуару і зупинився перед Джейсом, не вимкнувши двигун. Таксі було довге, гладеньке та з низькою посадкою, як на лімузині, вікна вигнуті назовні.

Джейс подивився на неї скоса. В його погляді була веселість, але і певна нетерплячість. Клері знову подивилася на автомобіль, розслабивши погляд, щоб сила реальності прорвала завісу чар.

Тепер автомобіль виглядав як карета Попелюшки, лише замість рожевого, золотого та синього кольорів, як на писанці, транспорт був оксамитово-чорним, із тонованими вікнами. Чорні колеса, чорний шкіряний салон. На чорній металевій лаві замість кучера сидів Брат Єремія, тримаючи віжки. Його руки були в рукавичках, а обличчя приховував каптур мантії пергаментного кольору. На іншому кінці віжок було двоє коней, вороних, наче дим. Вони хропли та нетерпляче били копитами повітря.

– Сідай, – сказав Джейс. Вона і далі стояла, роззявивши рота. Хлопець схопив її за руку і майже силою заштовхнув у карету, сівши поруч із нею. Карета рушила, не дочекавшись, коли він зачинить за собою дверцята. Він упав на спинку м’якого сидіння, оббитого лискучим плюшем, і подивився на неї.

– Особистий супровід у Місто Кісток – не така річ, від якої вернуть носа.

– Я не верну носа. Я просто була вражена. Я не очікувала… Тобто, я думала, що це автомобіль.

– Просто розслабся, – сказав Джейс. – Насолоджуйся запахом свіжої шкіри.

Клері закотила очі й повернулася до вікна. Вона думала, що екіпаж не впорається з рухом автомобілів на Мангеттені, але коні легко та безшумно рухалися центром міста поміж таксі, автобусів та позашляховиків, що заповнювали проспект. Раптом перед ними з сусідньої смуги вискочило жовте таксі, підрізавши їх. Клері напружилася, хвилюючись про коней, але карета рвонула вгору, і коні легко поскакали по даху автівки. Їй перехопило подих. Карета відірвалася від землі, легко і безшумно пропливла вслід за кіньми по автомобілю та спустилася саме перед таксі. Коли екіпаж м’яко приземлився на дорогу, Клері озирнулася назад. Таксист курив і дивився вперед, зовсім не звертаючи на них уваги.

– Я завжди думала, що таксисти не звертають уваги на транспорт довкола, але це ж просто смішно, – тихо сказала вона.

– Через те що ти тепер бачиш крізь завісу чар… – Джейс дозволив кінцівці фрази зависнути в повітрі між ними.

– Я бачу крізь них, лише коли зосереджуюся, – сказала вона. – Від цього трохи болить голова.

– Закладаюся, що це через блок у твоїй свідомості. Брати подбають про це.

– І що?

– Тоді ти побачиш світ таким, яким він є насправді – нескінченним, – сказав Джейс із сухою посмішкою.

– Не треба цитувати мені Блейка.

Посмішка трохи пом’якшала.

– Я не думав, що ти впізнаєш автора. Ти не схожа на людину, яка зачитується поезією.

– Ця цитата відома усім. «Зе Дорз» запозичили свою назву з цього вірша.

Джейс подивився на неї байдуже.

– «Зе Дорз», музичний гурт.

– Ну, якщо ти так кажеш, – мовив він.

– Гадаю, на музику в тебе часу обмаль, – сказала Клері, згадавши про Саймона, для якого музика була всім його життям, – не твоя це сфера діяльності.

Він знизав плечима.

– Хіба що завивання хору Зречених.

Клері глянула на нього, щоб зрозуміти, чи він жартує, але його обличчя нічого не виражало.

– Але вчора ти грав на піаніно, – почала вона, – в Інституті. Тому ти маєш…

Карета знову різко рвонула вгору. Клері схопилася за край свого сидіння та виглянула у вікно. Вони котилися по даху міського автобуса. Звідси було видно горішні поверхи вишикуваних уздовж авеню старих будинків з майстерно вирізаними ґаргульями та декоративними карнизами.

– Та так, балувався, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Мій батько наполягав, щоб я навчився грати на музичному інструменті.

– Твій батько, напевне, був суворим.

Тон Джейса був різким.

– Зовсім ні. Він потурав мені в усьому, навчив мене всього, що знаю: як поводитись зі зброєю, демонології, таємних знань, стародавніх мов. Він давав мені все, що я бажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола.

«Але зброя та книжки – це не зовсім те, чого більшість дітей чекатиме на Різдво», – подумала Клері. Екіпаж знову з’їхав на дорогу.

– Чому ти не сказав Годжу, що впізнав чоловіків, з якими розмовляв Люк? Що то вони вбили твого батька?

Джейс подивився на свої руки. То були тонкі й доглянуті руки, руки художника, а не воїна. Перстень, який Клері помітила раніше, виблискував на пальці. Колись їй здавалося, що у тому, що юнак носить перстень, є щось жіночне, але тепер вона так не вважала. Власне, перстень був твердий, масивний, зроблений з темного, наче випаленого срібла. На нього був нанесений орнамент із зірок та літера W.

– Якби я це зробив, – сказав він, – Годж би дізнався, що я сам хочу вбити Валентина. Він ніколи б не допустив цього.

– Ти маєте на увазі, що хочеш убити його, щоб помститися?

– Ні, заради справедливості, – сказав Джейс. – Я ніколи не знав, хто вбив мого батька. Тепер я знаю. Це мій шанс зробити все правильно.

Клері не розуміла, як вбивство однієї людини може виправдати смерть іншої, але вона відчувала, що говорити про це не було жодного сенсу.

– Але ти ж знав, хто його вбив, – сказала вона. – Ти ж сам казав, що це ті чоловіки.

Джейс не дивився на неї, тому Клері затихла. Прямуючи по Астор-Плейс, вони ледь ухилилися від фіолетового трамвая, що їхав по маршруту «Нью-Йоркський університет». Пішоходи, що проходили повз, виглядали розчавленими важким повітрям, як пришпилені за склом комахи. Кілька гуртів бездомних дітей товпилося біля підніжжя великої латунної статуї, склавши перед собою картонки з проханнями подати милостиню. Клері побачила дівчину приблизно її віку з гладко поголеною головою, що притулилася до темношкірого юнака з дредами, обличчя якого прикрашав з десяток пірсингів. Він повернув голову, коли карета проїжджала повз, наче бачив її. Клері зловила його погляд і зауважила, що очі його мутні, наче в одному з них відсутня зіниця.

– Мені було десять років, – сказав Джейс.

Вона повернулася, щоб краще бачити його. Обличчя юнака нічого не виражало. Здавалося, щоразу, коли він говорив про свого батька, лице втрачало будь-які барви.

– Ми жили в садибі за містом. Мій батько завжди казав, що безпечніше жити подалі від людей. Я чув, як вони під’їжджали, і побіг попередити батька. Він наказав мені сховатися, і я притаївся під сходами. Я бачив, як прийшли ті люди. З ними були й інші. Не люди. Приречені. Вони здолали мого батька і перерізали йому горло. Кров, що текла по підлозі, намочила мої черевики. Я боявся поворушитися.

Якийсь час Клері усвідомлювала, що він закінчив розповідати, і ще трохи часу знадобилося, щоб підібрати якісь слова.

– Мені дуже шкода, Джейсе.

В темряві його очі блищали.

– Я не розумію, чому приземлені завжди перепрошують за речі, які сталися не з їхньої вини.

– Я не перепрошую. Таким чином я співпереживаю. Мені шкода, що ти такий нещасливий.

– Я не нещасливий, – сказав він. – Тільки люди, що не мають мети, нещасливі. У мене вона є.

– Ти про вбивства демонів, аби помститися за смерть твого батька?

– І це теж.

– А твій батько справді хотів би, щоб ти вбив тих чоловіків лише заради помсти?

– Мисливець за тінями, що вбиває іншого зі своїх побратимів, гірший, ніж демон, тому має бути знищений, як і демони, – слова Джейса прозвучали, наче він читав з підручника.

– Але хіба всі демони злі? – запитала вона. – Я маю на увазі, якщо не всі вампіри – злі, не всі перевертні – злі, може…

Джейс повернувся до неї, дивлячись сердито.

– Це не одне й те ж саме. Вампіри, перевертні, навіть чаклуни – частково люди. Вони – частина цього світу, народилися в ньому. Вони належать сюди. А демони приходять з інших світів. Це міжпросторові паразити, які приходять у світ і виснажують його. Демони не можуть будувати, лише руйнувати, вони не можуть творити, лише використовують. Вони перетворюють місце на попіл, а коли воно знищене, переходять далі, до наступного. Їм не просто потрібне якесь життя, як-от твоє чи моє, їм треба весь світ: річки, міста, океани – все. І єдине, що стоїть між ними та знищенням усього цього, – Джейс указав кудись за вікно, махнувши рукою, наче огорнувши все місто, з хмарочосами північного Мангеттена та пробками на Хьюстон-Стріт, – нефіліми.

– А… – сказала Клері. Що тут ще можна було додати. – Скільки ще існує інших світів?

– Ніхто не знає. Сотні? Можливо, мільйони.

– І все це мертві світи? Уже знищені? – Клері відчула, що її шлунок стисся, хоча це могло бути через те, що вони знову підскочили вгору і проїхалися над фіолетовою «Міні». – Це засмучує.

– Я такого не казав. – Темно-оранжеві вогні міста серпанком проливалися крізь вікно, окреслюючи його чіткий профіль. – Ймовірно, існують інші живі світи, подібні до нашого. Але тільки демони можуть подорожувати між ними. Частково тому, що переважно вони нематеріальні, але ніхто точно не знає. Багато чаклунів пробували зробити те саме, та це ніколи не спрацьовувало. Ніщо з Землі не може здолати бар’єри, що існують між світами. Якби ми змогли, – додав він, – ми блокували б їхні шляхи сюди, але ніхто навіть не може з’ясувати, як це зробити. Насправді дедалі більше з них проникають сюди. Раніше рідко який демон вдирався в цей світ, їх було легко відстежити. Але навіть за мого життя все більше і більше з них пробираються крізь бар’єри. Конклав завжди мусить направляти на операцію Мисливців за тінями, і часто вони не повертаються.

– А якби у вас була Чаша Смерті, ви зробили б більше, чи не так? Більше Мисливців на демонів? – припустила Клері.

– Звичайно, – сказав Джейс. – Але Чаші немає вже багато років, і чимало Мисливців помирають молодими. Тому наша чисельність повільно скорочується.

– А хіба ви не… е-е… – Клері шукала потрібне слово. – Відтворюєтеся?

Джейс розреготався, і саме цієї миті карета різко повернула ліворуч. Він утримався на місці, але Клері зісковзнула з сидіння і полетіла в його бік. Джейс підхопив її, тримаючи руками легко, але міцно на відстані від себе. Вона відчула прохолодний відтиск його персня, мов вузьку смужку льоду на спітнілій шкірі.

– Звичайно, – сказав він. – Ми любимо відтворення. Це одне з наших улюблених занять.

Клері відсторонилася від нього, в темряві її обличчя палало. Дівчина відвернулася до вікна. Вони під’їхали до важких кованих залізних воріт з ґратками у вигляді темної виноградної лози.

– Ми на місці, – оголосив Джейс, коли замість плавної їзди по дорозі їх почало трясти по бруківці. Клері встигла прочитати дугоподібний надпис над воротами, коли вони проїжджали крізь них: НЬЮ-ЙОРКСЬКЕ МАРМУРОВЕ КЛАДОВИЩЕ.

– Але ж через нестачу місця на Мангеттені припинили ховати людей ще століття тому, – здивувалася вона.

Вони рухалися вузькою алеєю з високими кам’яними стінами по обидва боки.

– Місто Кісток тут іще давніше. – Карета завмерла на місці. Клері аж підстрибнула, коли Джейс простягнув руку, але він просто відчинив дверцята з її боку. Його м’язисту руку, наче пилок, вкривали дрібні золотисті волосинки.

– У вас немає вибору, правда? – запитала вона. – Про те, чи бути Мисливцем за тінями. Ви не можете відмовитися.

– Нас ніхто не питає, – сказав він. Дверцята розчинилися, і карета наповнилася задушливим повітрям. Вона стояла на широкому шматку зеленої трави, оточеному замшілими мармуровими стінами.

– Але якби в мене був вибір, я все одно вибрав би таке життя, як тепер.

– Чому? – запитала вона.

Юнак повів бровою, Клері щиро позаздрила йому. Вона завжди хотіла навчитися так робити.

– Тому що, – сказав Джейс, – це те, що я добре вмію робити.

Він зістрибнув з карети. Клері ковзнула до самого краю сидіння, звісивши ноги. До бруківки було досить далеко. Вона стрибнула. Від удару ноги мов ужалило, але дівчина не впала. Вона гордо озирнулась довкола. Джейс дивився на неї.

– Я б допоміг тобі спуститися, – сказав він.

Вона кліпнула.

– Все нормально. Сама впоралася.

Юнак озирнувся. Брат Єремія безшумно спустився зі свого місця візника. На випаленій сонцем траві не було його тіні.

– Ходімо, – сказав він і попрямував від карети та радісних вогників Другої авеню в темряву в центрі кладовища. Було зрозуміло, що вони мали йти за ним слідом.

Під ногами тріскотіла суха трава. З обох боків їх оточували гладкі мармурові стіни, поверхня яких мала перламутровий полиск. На каменях стін було вирізано імена та дати. За якусь мить Клері зрозуміла, що то були надгробки. Мороз подер їй по спині. Де ж знаходилися тіла? У стінах, поховані у вертикальному положенні, наче вони були замуровані живими?

Клері не дивилася, куди йде, тому коли зіткнулася з чимось явно живим, то вголос скрикнула.

Це був Джейс.

– Не верещи так. Розбудиш мертвих.

Вона насупилася.

– Чому ми зупинилися?

Він указав на Брата Єремію, який стояв перед статуєю ангела, трохи вищою, ніж він сам. Постамент заріс мохом, мармур був гладеньким і виглядав прозорим. Ангел мав жорстоке, красиве і сумне обличчя. У довгих білих руках він тримав Чашу, вінця якої прикрашали мармурові коштовності. Щось у цій статуї було для Клері знайомим. На постаменті була дата 1234 і напис латиною NEPHILIM: FACILIS DESCENSUS AVERNI.

– Ангел тримає Чашу Смерті? – запитала вона.

Джейс кивнув.

– А знизу – девіз нефілімів, Мисливців за тінями.

– Що це означає?

В пітьмі засяяла білосніжна усмішка Джейса.

– Тут написано, що Мисливці за тінями виглядають у чорному краще, ніж удови їхніх ворогів від тисяча двісті тридцять четвертого року.

– Джейсе…

«Це означає, – сказав Брат Єремія, – легкий спуск до пекла».

– Гарно та життєрадісно, – відзначила Клері, але тіло її затремтіло попри спеку.

– Ця статуя – це жарт Братів, – сказав Джейс. – Скоро побачиш.

Вона подивилася на Брата Єремію. Той витягнув із якоїсь внутрішньої кишені мантії стило, що тьмяно світилося, і повів його кінчиком по руні на постаменті. Рот кам’яного ангела раптом широко розкрився в безмовному крику, і зяюча чорна діра розверзлася на трав’яному газоні біля ніг Єремії. Вона скидалася на вириту могилу.

Клері повільно підійшла до її краю й заглянула всередину. Витерті за багато років користування гранітні сходи вели вниз. Уздовж них через рівні проміжки було встановлено смолоскипи, що горіли яскраво-зеленим і холодно-блакитним кольорами. Сходи вели в темряву.

Джейс пішов сходами з легкістю того, хто знайомий з такими, хай і не зовсім приємними ситуаціями. На півдорозі до першого смолоскипа він зупинився і поглянув на неї.

– Ходи, – сказав він нетерпляче.

Ледь Клері поставила ногу на першу сходинку, коли відчула, що її рука потрапила в холодну хватку. Вона озирнулась і з подивом побачила, що то Брат Єремія тримав її за руку, а його крижані білі пальці вп’ялися в шкіру. Під каптуром дівчина розгледіла кістлявий блиск його обличчя, вкритого шрамами.

«Не бійся, – сказав його голос в її голові. – Щоб розбудити мерців, потрібно більше ніж крик одного людського дівчиська».

Коли він відпустив її руку, вона помчала вниз по сходах за Джейсом. Її серце шалено калатало в грудях. Він чекав її біля підніжжя сходів. Джейс узяв один із зелених палаючих факелів з тримача і держав його на рівні очей. Це надавало його шкірі блідо-зеленого відтінку.

– Ти в порядку?

Вона кивнула, не наважуючись говорити. Сходи закінчилася невеликим майданчиком. Перед ними тягнувся тунель, довгий і чорний, із закрученим корінням дерев, що стирчало з-за стін. У кінці тунелю виднілося слабке блакитне світло.

– Тут так… темно, – затинаючись сказала вона.

– Хочеш, я триматиму тебе за руку?

Клері сховала за спину обидві руки, мов маленька дитина.

– Не розмовляй зі мною, як з маленькою.

– Я не можу розмовляти з тобою, як з великою. Ти занадто маленького зросту.

Джейс пройшов повз неї, розсипаючи іскри з факела.

– Нема потреби дотримуватися етикету, брате Єреміє, – протяжно сказав він. – Веди. Ми будемо позаду.

Клері злякано підстрибнула. Вона досі не звикла до безшумного пересування архіваріуса. Він нечутно перемістився перед нею і попрямував у тунель. За мить вона пішла слідом за ним, відштовхнувши вбік простягнуту руку Джейса.

Перше, що побачила Клері у Безмовному Місті, – галерею високих мармурових арок, які виростали над головою і зникали вдалині, як стрункі ряди дерев у саду. Сам мармур був чистого попелястого кольору слонової кістки, важкий і полірований на вигляд, зі вставленими де-не-де вузькими смужками з оніксу, яшми та нефриту. Вийшовши з тунелю, вони побачили ще більше арок. На долівці було викарбувано ті самі руни, що іноді прикрашали шкіру Джейса – набір ліній, завитків та закручених візерунків.

Коли всі троє минули першу арку, ліворуч від Клері замаячило щось велике і біле, як айсберг перед носовою частиною «Титаніка». Це був гладкий куб із білого каменю, з невеликим дверним отвором спереду. Він нагадував дитячий будиночок, не достатньо великий усередині, щоб устати на повний зріст.

– Це мавзолей, – сказав Джейс, направляючи на нього світло факела. На дверях, щільно замкнених на залізні засувки, було вирізано руну.

– Гробниця. Тут ми ховаємо наших загиблих.

– Усіх ваших мертвих? – Вона хотіла запитати Джейса, чи його батько також похований тут, але він уже відійшов уперед. Дівчина поквапилася за ним, не бажаючи залишатися наодинці з Братом Єремією у цьому моторошному місці.

– Я думала, що тут бібліотека.

– У Безмовному Місті багато рівнів, – вставив Єремія. – І тут поховані не всі мертві. Існує ще один склеп в Ідрисі, звичайно, набагато більший. А на цьому рівні мавзолей та місце кремації.

– Місце кремації?

– Тих, хто помирає в бою, спалюють, попіл використовується для мармурових арок, які ти тут бачиш. Кров та кістки винищувачів демонів – найпотужніший захист від зла. Навіть після смерті Мисливці служать справі.

«Як виснажливо, – подумала Клері, – боротися все своє життя, а потім продовжувати цю боротьбу навіть після смерті». Краєм ока вона бачила стрункі ряди квадратних білих склепів по обидва боки від неї, усі двері були замкнені зовні. Тепер вона зрозуміла, чому це місце називалося Безмовне Місто. Його єдиними жителями були Мовчазні Брати та мертві, яких вони так ревно охороняли.

Вони дійшли до наступних сходів, що вели вниз, у ще більшу темряву. Джейс тримав руку зі смолоскипом попереду, розфарбовуючи стіни смугами тіней.

– Ми йдемо на другий рівень, де зберігаються архіви та кімнати засідань Ради, – сказав він, начебто щоб заспокоїти її.

– А де житлові приміщення? – запитала Клері, частково щоб виглядати ввічливою, а почасти справді з цікавості. – Де Брати сплять?

– Сплять?

Мовчазне слово зависло в темряві між ними. Джейс розсміявся, і полум’я смолоскипа замерехтіло.

– Тільки ти могла запитати про це.

Біля підніжжя сходів був іще один тунель, який вів у квадратний фліґель, кожен куток якого був відзначений гострим вістрям різьбленої кістки. У довгих оніксових тримачах уздовж сторін приміщення горіли смолоскипи й пахло попелом і димом. У центрі фліґеля був довгий чорний базальтовий стіл з білими прожилками. За столом, на темній стіні, висів величезний срібний меч лезом донизу. Його руків’я було вирізане у формі розправлених крил. За столом сиділи Безмовні Брати, загорнуті в такі ж мантії кольору пергаменту, що і Єремія.

Єремія не гаяв часу.

– Ми прийшли. Клариссо, стань перед Радою.

Клері подивилася на Джейса, але він лише кліпав очима і виглядав явно збентеженим. Напевне, Брат Єремія говорив тільки в її голові.

Вона подивилася на стіл, на довгий ряд фігур, глухо загорнутих у свої цупкі мантії. Підлогу флігеля вкривав візерунок з квадратів золотисто-бронзового та темно-червоного кольорів. Просто перед столом був великий квадрат із білого мармуру з рельєфним малюнком сріблястих зірок.

Клері ступила в центр квадрата, ніби стала перед розстрільною командою. Дівчина підвела голову.

– Гаразд, – сказала вона. – Що тепер?

Брати видали такий звук, від якого у Клері волосся стало дибом. Цей звук нагадував зітхання чи стогін. В унісон вони підняли свої руки і відкинули каптури, оголивши вкриті шрамами обличчя та ями порожніх очей.

Хоча вона вже бачила непокрите обличчя Брата Єремії, її шлунок стиснувся від жаху. Брати були схожі на когорту скелетів з однієї середньовічної гравюри, де померлі ходили, розмовляли й танцювали на тілах живих, звалених докупи. Здавалося, їхні зашиті роти посміхнулися їй.

– Рада вітає тебе, Клариссо Фрей, – почула вона з десяток голосів у своїй голові. Деякі – низькі та грубі, інші – рівні, монотонні, але всі вони вимогливо, наполегливо тиснули на крихкі бар’єри в її свідомості.

– Зупиніться! – сказала вона на диво твердим та сильним голосом. Гул у її голові затих так несподівано, наче платівка припинила крутитися. – Ви можете залізти в мою голову, – сказала вона, – але тільки тоді, коли я буду готова.

– Якщо тобі не потрібна наша допомога, немає потреби в цьому. Врешті-решт, це ти до нас звернулася.

– Ви хочете знати, що в моїй голові, так само, як і я, – сказала вона. – Але намагайтеся діяти акуратніше.

Брат, який сидів у центрі столу, підпер підборіддя своїми тонкими білими пальцями.

– Мусимо визнати, що це цікаве завдання, – сказав він. Голос в її голові був сухим і безбарвним. – Але, якщо ти не чинитимеш опору, не буде необхідності використовувати силу.

Клері зціпила зуби. Вона хотіла опиратися їм, хотіла вирвати ці нав’язливі голоси зі своєї голови. Стояти осторонь і просто дозволити таке насильство над її найінтимнішим, особистим…

Але Клері мала всі підстави думати, що таке вже відбувалося раніше. Це було не більше ніж розкриття давнього злочину – крадіжки її пам’яті. Якщо це спрацює, спогади, які в неї забрали, відновляться. Дівчина заплющила очі.

– Продовжуйте, – сказала вона.

Спершу Клері почула шепіт, тихий, наче помах листка, що падає.

– Назви Раді своє ім’я.

– Кларисса Фрей.

До цього голосу приєднувалися інші.

– Хто ти?

– Я Клері, донька Джоселін Фрей. Я живу в Брукліні, вісімсот сім, Берклі-Плейс. Мені п’ятнадцять років. Мого батька звали…

В голові щось ляснуло, наче гумка, – і її беззвучно закрутило у вихорі образів, що промайнули перед її заплющеними повіками. Її мати поспішає з нею нічною вулицею між купами брудного снігу… Низьке свинцево-сіре небо, ряди голих чорних дерев… Порожня квадратна яма в землі, в яку опускають труну… Прах до праху. Заплакана Джоселін, загорнута у свою клаптеву ковдру, швидко замикає скриньку і заштовхує її під подушку, коли Клері заходить до кімнати… Вона знову побачила на скриньці ініціали: Д. К.

Образи зарухалися швидше, як на сторінках однієї з тих книжок, де здається, що малюнки рухаються, коли ти швидко перегортаєш їх. Стоячи на верхній сходинці, Клері дивилася вниз, на Люка, біля ніг якого лежала зелена дорожня сумка. Джоселін стояла перед ним, похитуючи головою. «Чому зараз, Люціане? Я думала, що ти помер…» Клері моргнула. Тепер Люк виглядав іншим: майже чужий, бородатий, з довгим сплутаним волоссям і… Гілки заступили їй панораму; вона знову в парку, зелені феї, крихітні, як зубочистки, гудять серед червоних квітів… У захваті вона тягнеться до однієї з них, мати підхоплює її на руки з криком жаху… І знову зима на чорній вулиці, вони поспішають, тулячись під однією парасолькою… Джоселін, тягнучи за собою Клері, долає кучугури снігу… Перед ними замаячили гранітні двері з вирізаним на них словом ВЕЛИЧНИЙ… Тепер вона стоїть усередині під’їзду, де пахне залізом і талим снігом. Її пальці заніміли від холоду. Чиясь рука піднімає її голову за підборіддя – і вона бачить низку слів, надряпаних уздовж стіни. Два з цих слів упадають їй в око: «Магнус Бейн».

Раптовий біль пронизав її праву руку. Образи зникли, й дівчина, скрикнувши, почала повертатися назад, пробившись на поверхню свідомості, як водолаз, що виринає з хвиль. Щось холодне притислося до її щоки. Вона повільно розплющила очі й побачила срібні зірки. Клері двічі кліпнула, перш ніж зрозуміла, що лежить на мармуровій підлозі, згорнувшись калачиком, притиснувши коліна до грудей. Коли вона ворухнулася, гарячий біль охопив її руку.

Дівчина обережно сіла. Шкіра над лівим ліктем була розсічена і кровоточила. Вона, мабуть, приземлилася на нього, коли впала. Її топ був закривавлений. Клері розгублено роззирнулася довкола і побачила Джейса. Хлопець дивився на неї, не рухаючись, але його губи були дуже напружені.

Магнус Бейн. Ці слова щось означали, але що?

Перш ніж вона змогла запитати вголос, її перебив Брат Єремія.

– Блок у твоїй свідомості сильніший, ніж ми очікували, – сказав він. – Безпечно забрати його може лиш той, хто його поставив. Якщо ми спробуємо видалити його, то просто вб’ємо тебе.

Вона схопилася на ноги, притискаючи свою поранену руку до грудей.

– Але я не знаю, хто зробив цей блок. Якби я знала, то не прийшла б сюди.

– Відповідь на це питання вплетена в ниточки твоїх думок, – сказав Брат Єремія. – Ти бачила це щойно у твоєму останньому видінні.

– Магнус Бейн? Це ж навіть не ім’я!

– Цього достатньо. – Брат Єремія піднявся. Інші Брати підвелися слідом як за сигналом. Схиливши голови в бік Джейса – жест мовчазної вдячності, – вони вервечкою зникли поміж колон. Залишився тільки Брат Єремія. Він беземоційно дивився, як Джейс поспішив до Клері.

– Що там з рукою? Дай гляну, – зажадав він, схопивши її за зап’ястя.

– Ой! Все гаразд. Не чіпай, ти робиш тільки гірше, – сказала Клері, намагаючись вирватися.

– Ти пролила кров на Говірливі Зірки, – сказав Джейс. Клері подивилася на долівку і побачила, що він правий: на білому і срібному мармурі була розмазана її кров. – Я впевнений, що про це також є закон.

Юнак обережно повернув їй руку. Дівчина і не думала, що він здатний на таку ніжність. Джейс аж присвиснув; вона подивилася вниз і побачила, що кров, наче рукавиця, вкрила їй руку від ліктя до зап’ястя. Рука напухла, пульсувала і боліла.

– А зараз ти розірвеш на смужки свою футболку, щоб перев’язати мою рану? – пожартувала Клері. Вона ненавиділа вигляд крові, особливо власної.

– Якщо ти хотіла, щоб я зірвав із себе одяг, то треба було просто попросити, – він засунув руку в кишеню і дістав стило. – Це було б не так боляче.

Пригадавши пекуче відчуття, коли стило торкалося її зап’ястя, вона опанувала себе, але все, що відчувала, поки прилад ковзав по її травмі, було легке тепло.

– Готово, – сказав він, випростовуючись. Дивуючись, Клері зігнула руку. Хоча кров досі була там, рана зникла, а разом із нею і біль, і припухлість. – Наступного разу, коли плануєш поранити себе, щоб привернути мою увагу, просто пам’ятай, що кілька ніжних слів творять дива.

Губи Клері смикнулися в усмішці.

– Матиму на увазі, – відказала вона, а коли він відвернувся, додала: – І спасибі.

Він поклав стило в задню кишеню, не озираючись на неї, але їй здалося, що йому було приємно.

– Брате Єреміє, – звернувся Джейс, потираючи руки, – весь цей час ви були дуже мовчазні. Напевно, ви хотіли б чимось поділитися з нами?

– Мені доручено провести вас із Безмовного Міста, і все, – відповів архіваріус. Клері здалося, що його голос звучав трохи ображено.

– Ми й самі могли вийти звідси, – запропонував Джейс із надією в голосі. – Я впевнений, що пам’ятаю шлях…

– Чудеса Безмовного Міста не для очей непосвячених, – сказав Єремія і повернувся до них спиною, беззвучно шурхочучи мантією. – Сюди.

Коли вони вийшли на відкритий простір, Клері глибоко вдихнула густе ранкове повітря, насолоджуючись міським запахом смогу, бруду та людей. Джейс задумливо озирнувся довкола.

– Збирається на дощ.

«Він має рацію», – подумала Клері, дивлячись на сиве небо.

– Ми повернемося до Інституту також на кареті?

Джейс подивився на Брата Єремію, що стояв нерухомо, як статуя, на карету, що чорною тінню нависала біля аркового проходу, що вів на вулицю. Потім він увірвався в усмішці.

– Нізащо, – сказав юнак. – Я ненавиджу карети. Зловімо таксі.

Розділ 11

Магнус Бейн

Джейс нахилився вперед і погрюкав рукою по перегородці, що відокремлювала їх від водія таксі.

– Повертай ліворуч! Ліворуч! Я ж сказав на Бродвей, тупоголовий бовдуре!

У відповідь таксист так різко викрутив кермо наліво, що Клері відкинуло просто на Джейса. Вона крикнула від обурення.

– Чому ми, врешті-решт, їдемо на Бродвей?

– Я вмираю від голоду, – сказав Джейс. – А вдома немає нічого, крім залишків китайської кухні. – Він витягнув телефон із кишені й почав дзвонити. – Алеку! Прокидайся! – кричав він. Клері почула роздратоване бурмотання на іншому кінці лінії. – Зустрінемося в «Такіз». Сніданок. Так, ти почув мене. Сніданок. Що? Це лише за кілька кварталів. Давай збирайся.

Він вимкнув телефон і запхав його в одну з численних кишень. Вони під’їхали до узбіччя. Вручаючи водієві жмут банкнот, Джейс підштовхнув ліктем Клері до виходу. Коли вони вийшли з автівки, Джейс розтягнувся, як кішка, і розвів руками в сторони.

– Ласкаво прошу до найчудовішого ресторану в Нью-Йорку.

Але він аж ніяк не походив на найкращий ресторан міста. То була низька цегляна будівля, що просіла посередині, як невдале суфле. Побита неонова вивіска з назвою ресторану висіла боком і потріскувала. Двоє чоловіків у довгих пальто і насунутих на носа фетрових капелюхах стояли зсутулившись перед вузьким дверним отвором. Вікон не було.

– Схоже на в’язницю, – сказала Клері.

Він указав на неї.

– Але хіба у в’язниці можна замовити спагеті з соусом fra diavolo, просто пальчики оближеш? Мені так не здається.

– Я не хочу спагетті. Я хочу знати, що таке Магнус Бейн.

– Це не що. Це хто, – сказав Джейс. – Це ім’я.

– Ти знаєш, хто він?

– Він чаклун, – сказав Джейс менторським тоном. – Тільки чаклун міг поставити блок у твоїй свідомості. Або, можливо, хтось із Безмовних Братів, але зрозуміло, що то не вони.

– Ти вже щось чув про нього? – вимагала відповіді Клері, яка швидко втомилася від Джейсового менторства.

– Ім’я наче знайоме.

– Гей! – Це був Алек, який виглядав, наче він, скотившись із ліжка, натягнув джинси поверх піжами. Його нечесане волосся стирчало врізнобіч. Підбігши до них, Алек звертався до Джейса, як завжди не помічаючи Клері.

– Іззі доїжджає, – сказав він. – Тягне з собою приземленого.

– Саймона? А він де взявся? – запитав Джейс.

– Прийшов із самого ранку. Певне, жити без Іззі не може. Нещасний, – потішався Алек. Клері ледь не стукнула його. – А взагалі, ми йдемо, чи як? У мене вже живіт до спини присох.

– І в мене, – сказав Джейс. – Як накинусь зараз на смажені мишачі хвости.

– Смажені що? – запитала Клері, впевнена, що вона не розчула.

Джейс посміхнувся їй.

– Розслабся, – сказав він. – Це ж просто їдальня.

Біля вхідних дверей їх зупинив один із сутулих чоловіків. Коли він випростався, Клері розгледіла обличчя під капелюхом. Його шкіра була темно-червоною, а на велетенських руках були синьо-чорні нігті. Клері заклякла, але Джейс і Алек здавалися байдужими. Вони сказали щось чоловікові, той кивнув і відступив, дозволяючи їм пройти.

– Джейсе, – прошепотіла Клері, коли за ними зачинилися двері. – Хто це був?

– Ти про Кленсі? – запитав Джейс, розглядаючись у яскраво освітленому ресторані. Всередині було мило, незважаючи на відсутність вікон.

Затишні дерев’яні кабінки, розташовані одна навпроти одної, у кожній на сидіннях – подушки яскравих кольорів. На барній стійці стояв приємний для ока різнобій посуду, а за нею стояла білява офіціантка в рожево-білому фартуху і спритно відраховувала решту кремезному чоловікові у фланелевій сорочці. Вона побачила Джейса, помахала йому рукою і вказала жестом, що вони можуть сидіти, де захочуть.

– Кленсі не впускає сюди небажаних гостей, – продовжив Джейс, ведучи її до однієї з кабінок.

– Він демон? – прошипіла вона. Кілька відвідувачів повернулося в її бік: хлопець із блакитними колючими дредами сидів поруч із вродливою індійською дівчиною з довгим чорним волоссям і сітчастими золотистими крилами, що росли з її спини. Хлопець насупився. Клері зраділа, що ресторан був майже порожній.

– Ні, – сказав Джейс, ковзнувши в кабіну. Клері хотіла присісти поруч з ним, але там уже сидів Алек. Вона обережно розмістилася навпроти них, рука досі не слухалася, незважаючи на допомогу Джейса. Вона відчувала всередині порожнечу, неначе Безмовні Брати витягнули її нутрощі, залишивши її слабкою та запамороченою.

– Він – іфрит, – пояснив Джейс. – Це чаклуни без магічних умінь. Напівдемони, які не можуть насилати закляття.

– Нещасні, – сказав Алек, узявши меню. Клері також розгорнула своє і втупилася в нього. Серед фірмових страв були саранча з медом, нарізка з сирого м’яса, сира рибина та сандвіч із підсмаженим кажаном. Сторінка «Напої» присвячувалася різним типам крові на розлив. Клері зітхнула з полегшенням, коли побачила, що замість груп та резусів людської крові пропонувалася кров різних видів тварин.

– Хто з’їсть цілу сиру рибину? – запитала вона вголос.

– Келпі^[12], – сказав Алек, – шелкі^[13]. Може, якась русалка.

– Не замовляй чарівну їжу, – сказав Джейс, дивлячись на неї поверх свого меню. – Люди від неї трохи божеволіють. Зараз ти з’їси чарівну сливку, а за хвилину вибіжиш гола на Медисон-авеню з рогами на голові, – і поспіхом додав: – Зі мною такого ще не траплялося.

Алек розсміявся.

– А пам’ятаєш, – почав він розповідати історію, яка містила так багато таємничих назв та власних імен, що Клері навіть не намагалася вникнути в неї. Вона розглядала Алека, спостерігаючи за його розповіддю. У ньому відчувалася гаряча, жива енергія, якої вона раніше на помічала. Поряд з Джейсом він виглядав виграшніше, яскравіше. Якби Клері хотіла намалювати їх разом, то Джейса вона б зобразила трохи розмито, а Алека на його фоні вималювала б чітко, кожну лінію, кожен штрих.

Джейс слухав Алека, трохи посміхаючись і постукуючи нігтем по склянці води. Вона відчула, що думками він був дуже далеко. Дівчина раптом почала співчувати Алеку. З Джейсом було непросто.

«Я сміявся, бо прояви кохання завжди мене смішать, особливо нерозділеного».

Джейс побачив, що повз них пройшла офіціантка.

– Нам тут колись принесуть каву? – сказав він уголос, перервавши Алека на півслові.

Алек затих, його енергія згасла.

– Я…

Клері поспіхом заговорила:

– А навіщо стільки сирого м’яса? – запитала вона, вказуючи на третю сторінку меню.

– Для перевертнів, – сказав Джейс. – Хоча і я замовляю стейк з кров’ю час від часу. – Він потягнувся через стіл і перевернув меню Клері. – Страви для людей на звороті.

Вона аж остовпіла, переглядаючи прекрасне меню зі звичними для неї стравами. Вибір був надто широкий.

– У них навіть смузі подають?

– Абрикосово-сливовий смузі з квітковим медом – просто божественний, – сказала Ізабель. Вони з Саймоном приєдналися до них. – Посунься, – сказала вона Клері, яка сіла так близько до стіни, що відчувала, як холодні цеглини тиснуть їй в руку. Саймон, сівши поруч з Ізабель, винувато всміхнувся їй, та вона проігнорувала. – Обов’язково замов собі його.

Клері не знала, з ким розмовляла Ізабель, з нею чи з Саймоном, тому нічого не відповіла. Волосся Ізабель лоскотало їй обличчя, поширюючи аромат ванілі. Клері ледь стримувала бажання чхнути. Вона ненавиділа запах ванілі і ніколи не розуміла, чому деякі дівчата хочуть пахнути, як десерт.

– Як усе пройшло в Місті Кісток? – запитала Ізабель, розгортаючи своє меню. – Ви дізналися, що приховувала пам’ять Клері?

– У нас є ім’я, – сказав Джейс. – Магнус…

– Стули пельку, – прошипів Алек, гепнувши Джейса закритим меню.

Джейс тер зболену руку.

– Боже! Що з тобою?

– Ти ж знаєш, що у цьому місці повно нечисті. Може, варто зберігати деталі нашого розслідування в таємниці?

– Розслідування? – засміялася Ізабель. – Ми вже детективи? Можливо, нам треба подумати над кодовими іменами.

– Гарна ідея, – сказав Джейс. – Я буду Хотшафт фон Хуґенштайн.

Алек порснув у свою склянку. Цієї миті підійшла офіціантка, щоб прийняти в них замовлення. Хоча зблизька вона була досить привабливою білявкою, її очі змушували нервувати – цілком блакитні, без білка чи зіниці. Коли вона всміхнулася, в роті блиснули маленькі гострі зуби.

– Визначилися з замовленням?

Джейс усміхнувся.

– Мені як завжди, – сказав він, і офіціантка всміхнулася у відповідь.

– Мені теж, – продовжив Алек, але він усмішки не отримав.

Ізабель довго перебирала, аж поки зупинилася на фруктовому смузі. Саймон замовив каву, а Клері, повагавшись якусь мить, обрала велику чашку кави та кокосові млинці. Офіціантка підморгнула їй і відійшла.

– Вона також іфрит? – запитала Клері, спостерігаючи за нею.

– Кайлі? Ні, думаю, вона наполовину фея, – сказав Джейс.

– Очі в неї русалкові, – задумливо сказала Ізабель.

– Ви що, не знаєте, ким вона є? – запитав Саймон.

Джейс похитав головою.

– Я поважаю її особисте життя, – він підштовхнув Алека. – Гей, випусти мене на хвильку.

Насупившись, Алек відсунувся вбік. Клері бачила, як Джейс підійшов до Кайлі, яка, перехилившись через стійку, розмовляла з кухарем через роздавальне вікно. Клері не бачила кухаря, лише його опущену голову в білому кухарському ковпаку. Довгі шерстисті вуха стирчали з прорізаних отворів з обох боків ковпака.

Повернувшись до Джейса, Кайлі всміхнулася йому. Хлопець обняв її, і вона притулилася до нього. Клері задумалась, чи саме це мав на увазі Джейс, коли говорив про повагу до особистого життя.

Ізабель закотила очі.

– Не варто йому так поводитися з обслуговувальним персоналом.

Алек подивився на неї.

– Думаєш, Джейс дразнить її? Можливо, вона йому подобається.

Ізабель знизала плечима.

– Вона з Нижньосвіту, – сказала вона, начебто це все пояснювало.

– Я не розумію, – відказала Клері.

Ізабель байдуже подивилася на неї.

– Що саме?

– Все, що пов’язане з Нижньосвітом. Ви не полюєте на них, тому що нечисть – не зовсім демони, але вони і не люди. Вампіри вбивають, п’ють кров…

– Тільки вампіри-відлюдники п’ють людську кров з живих людей, – промовив Алек. – Таких нам дозволено знищувати.

– А перевертні? Просто цуценята, що трохи переросли?

– Вони вбивають демонів, – сказала Ізабель. – Тому, якщо вони не турбують нас, ми не турбуємо їх.

«Це ніби відпускати павуків, бо вони їдять комарів», – подумала Клері.

– Отже, нечисть досить гарна, щоб жити, готувати вам їжу, щоб фліртувати з нею, а зрештою – не досить гарна? Тобто, нижньосвітці не надто гарні, як люди, так?

Ізабель і Алек подивилися на неї, наче вона говорила мовою урду.

– Вони інші, – нарешті сказав Алек.

– Кращі, ніж приземлені? – спитав Саймон.

– Ні, – рішуче мовила Ізабель. – Вас можна перетворити на Мисливців за тінями. Тобто ми походимо від приземлених. Але жителі Нижньосвіту ніколи не зможуть стати одними з Конклаву. Вони не витримують силу рун.

– Тобто вони слабкі? – запитала Клері.

– Я б так не сказав, – відповів Джейс, повернувшись на своє місце поруч з Алеком. Його волосся було скуйовджене, а на щоці червонів слід від помади. – Хай там як, джини, іфрити й бозна хто там іще існує. – Він усміхнувся Кайлі, яка принесла їхнє замовлення. Клері уважно розглядала свої млинці. Вони виглядали фантастично: золотисто-коричневого кольору, политі медом. Коли Кайлі відійшла від них, погойдуючись на своїх високих підборах, Клері відкусила шматочок.

Вони були дивовижно смачні.

– Я ж казав, що це найкращий ресторан на Мангеттені, – сказав Джейс, тримаючи в руці шматочок картоплі фрі.

Вона подивилася на Саймона, який помішував каву, схиливши голову.

– М-м-м, – пробурчав Алек з набитим ротом.

– Правильно… – мовив Джейс. Він подивився на Клері. – Це не одностороння неприязнь, – сказав він. – Нам не завжди подобається нечисть, але і вони недолюблюють нас. Кількасотрічна Угода не може витерти з пам’яті тисячу років ворожнечі.

– Гадаю, вона не знає, що це за Угода, Джейсе, – сказала Ізабель, відклавши ложку.

– Насправді знаю, – заперечила Клері.

– А я – ні, – сказав Саймон.

– І нехай, нікому немає до цього діла, – Джейс уважно розглянув картоплю, перш ніж вкусити її. – Мені подобається компанія деяких нижньосвітців у певний час у певному місці. Але нас не запрошують на ті самі вечірки.

– Почекай, – Ізабель раптом випрямилася. – Як ти казав його звати? – запитала вона Джейса. – Того чаклуна, чиє ім’я згадала Клері.

– Я не називав його, – сказав Джейс. – Принаймні, я не закінчив. Це Магнус Бейн. – Він глузливо посміхнувся Алеку. – Римується з синонімом слова «дупа».

Алек пробурмотів репліку у свою каву. Це було щось схоже на «іди по раки». Клері в душі всміхнулася.

– Дивно, але я майже впевнена, – Ізабель порилася в сумочці й дістала складений аркуш синього паперу. Вона покрутила його між пальцями. – Погляньте на це.

Алек простягнув руку за аркушем, глянув на нього, знизавши плечима, і простягнув Джейсу.

– Це запрошення на вечірку. Десь у Брукліні, – сказав він. – Ненавиджу Бруклін.

– Не будь таким снобом, – сказав Джейс. Раптом він випростався, як і Ізабель, і втупився в нього. – Де ти це взяла, Іззі?

Вона недбало махнула рукою.

– У того келпі, що з «Пекельного лігва». Казав, що буде круто. У нього була ціла стопка таких.

– Що це? – нетерпляче спитала Клері. – Нам покажете, чи ні?

Джейс повернув листівку, щоб вони змогли прочитати її. На тонкому, майже пергаментному папері було надруковано елегантні тонкі літери. Це виявилося запрошенням до скромного будинку Магнуса, Величного Чаклуна, що обіцяло відвідувачам «захопливий вечір задоволень, що перевершать ваші найсміливіші фантазії».

– Магнус, – сказав Саймон. – Чи не той це Магнус Бейн?

– Сумніваюся, що в Нью-Йорку та його околицях багато чаклунів на ім’я Магнус, – сказав Джейс.

Алек втупився в запрошення.

– Ми що, змушені піти на вечірку? – запитав він нікого конкретно.

– Ми не мусимо нічого робити, – сказав Джейс, читаючи дрібний шрифт на запрошенні. – Але відповідно до цього Магнус Бейн – Верховний Маг Брукліна. – Він подивився на Клері. – І мені, наприклад, трохи цікаво, яким чином ім’я Верховного Мага Брукліна опинилося у твоїй голові.

Вечірка починалася аж опівночі, тому, щоб убити час, Джейс і Алек зникли у зброярні, а Ізабель і Саймон оголосили, що мають намір піти на прогулянку в Центральний парк, щоб вона показала йому відьомські кола. Саймон запропонував Клері піти з ними. Придушивши свій гнів, дівчина відмовилася, стверджуючи, що надто виснажена.

Це була не зовсім брехня. Клері справді виснажилася, її тіло ще було заслабле від наслідків отруєння і занадто раннього пробудження. Знявши взуття, вона лягла на своє ліжко в Інституті, прагнучи заснути, але сон не йшов. Кофеїн, що тік її венами, бурлив, наче газована вода, а перед очима мінилися образи. Вона знову бачила обличчя своєї матері, що дивилася на неї в паніці, бачила Говірливі Зірки, чула голоси Безмовних Братів. Чому в її голові стоїть блок? Чому могутній чаклун наклав на неї чари, з якою метою? Дівчині було цікаво, які спогади вона могла втратити, що за досвід вона мала, а тепер не може згадати. Або, навпаки, все, що вона пам’ятає, – брехня?

Клері сіла, більше не в змозі витримувати те, куди її заносили власні думки. Босоніж, вона вийшла в коридор і попрямувала в бібліотеку. Можливо, Годж їй допоможе…

Але бібліотека була порожня. Полуденне світло косими променями проникало крізь щілини між шторами, вимальовуючи золоті зливки по підлозі. На столі в лискучій шкіряній палітурці лежала книжка, з якої Годж зачитував їм клятву перед тим. Поруч з нею на жердині спав Г’юґо, сховавши голову під крило.

«Моя мама знала цю книжку, – думала Клері. – Вона торкалась її, читала її». Дівчині до болю захотілося потримати те, що було частиною життя її матері. Вона поспіхом перетнула кімнату й поклала руки на книжку. Та була теплою, шкіряна палітурка нагрілася під сонячним промінням. Клері перегорнула обкладинку.

Якийсь складений вдвоє аркуш вислизнув з-поміж сторінок і впав на підлогу біля її ніг. Вона нахилилася, щоб підняти його, і машинально розгорнула.

То була фотографія гурту молодих людей, ненабагато старших, ніж сама Клері. Знімок зробили принаймні двадцять років тому. Дівчина здогадалася про це не з одягу, який був на них, оскільки більшість Мисливців за тінями носять непоказну, чорну одежу, а тому, що вона митю впізнала свою маму. Джоселін виглядала років на сімнадцять чи вісімнадцять. Волосся було їй до грудей, обличчя трохи кругліше, підборіддя і рот менш окреслені. «Вона схожа на мене», – з подивом подумала Клері.

Джоселін обіймала хлопця, якого Клері не знала. Це її вразило. Вона ніколи не думала, що її матір могла зустрічатися з кимось іще, крім батька, оскільки Джоселін ніколи не ходила на побачення і не цікавилася романтичними стосунками. Вона була не така, як більшість матерів-одиначок, які відвідували батьківські збори, щоб знайти підходящого тата, або як мама Саймона, яка створила профіль на єврейському сайті знайомств. Хлопець був красивий, зі світлим, майже білим волоссям та чорними очима.

– Це Валентин, – почувся голос біля неї. – Тут йому сімнадцять.

Вона підстрибнула, майже впустивши фотографію. Г’юґо злетів і злякано каркнув, перш ніж повернутися на своє сідало зі скуйовдженим пір’ям.

Годж дивився на неї з цікавістю.

– Мені так прикро, – сказала вона, поставивши фотографію на стіл, і швидко відійшла. – Я не хотіла пхати носа у ваші справи.

– Все гаразд. – Він торкнувся фотографії зарубцьованою обвітреною рукою, що створювала дивний контраст із акуратною бездоганністю його твідових манжет. – Зрештою, це частина твого минулого.

Клері знову наблизилася до столу. Фотографія притягувала її наче магніт. Світловолосий юнак на знімку всміхався Джоселін. Він дивився на неї так, як дивиться на дівчину хлопець, коли вона йому справді подобається. Клері подумала, що на неї ще ніхто ніколи так не дивився. Валентин із його холодним лицем з тонкими рисами виглядав цілковитою протилежністю її батька з його відкритою усмішкою і яскравим волоссям, яке вона успадкувала.

– Валентин виглядає… милим.

– Милим він не був, – сказав Годж, криво посміхаючись, – але він був чарівним, розумним і дуже переконливим. Упізнаєш іще когось?

Вона знову подивилася. Трохи лівіше від Валентина стояв худенький хлопець з копицею світло-каштанового волосся. У нього були великі плечі й незграбні зап’ястя при на той час невисокому зрості.

– Це ви?

Годж кивнув.

– І…

Дівчина передивилася двічі, перш ніж визначила, кого ще вона знала. Ще одного було майже не впізнати. Зрештою його видали окуляри і очі за ними: світло-блакитні, як морська вода.

– Люк, – сказала вона.

– Люціан. А тут, – схилившись над фото, Годж указав на красиву пару підлітків, обоє темноволосі, дівчина на півголови вища, ніж юнак. Її риси були вузькими і хижими, майже жорстокими. – Лайтвуди, – сказав він. – І Майкл Вейленд, – він указав на вродливого хлопця з кучерявим темним волоссям та рум’янцем на лиці квадратної форми.

– Він зовсім не схожий на Джейса.

– Джейс удався у свою матір.

– Це фотографія класу? – запитала Клері.

– Не зовсім. Це знімок Кола, знятий того року, коли воно утворилося. Саме тому Валентин як лідер стоїть попереду, а Люк, права рука Валентина, стоїть поруч.

Клері відвела погляд.

– Я досі не розумію, чому моя мама приєдналася до такого.

– Ти маєш зрозуміти…

– Ви далі це говорите, – сердито сказала Клері. – Я не розумію, чому мушу щось зрозуміти. Розкажіть мені правду, і, можливо, я зрозумію її, або ні.

У Годжа сіпнувся куточок рота.

– Як скажеш, – він зупинився, щоб простягнути руку й погладити Г’юґо, який повагом прогулювався уздовж краю столу. – Угода ніколи не мала підтримки всього Конклаву. Більш шановані сім’ї залишалися вірними традиціям давніх часів, коли нечисть просто винищували. Не лише через ненависть, а тому, що так вони почувалися безпечніше. Легше протистояти загрозі у вигляді маси, гурту осіб, а не оцінювати кожного ворога особисто. Адже більшість із нас знали когось, хто був поранений або вбитий нечистю. Немає нічого більш безкомпромісного у питаннях моралі, – додав він, – ніж молодість. Дитиною просто повірити в добро і зло, у світло і темряву, але Валентин так і не втратив ані свого руйнівного ідеалізму, ані пристрасної ненависті до всього, що вважав «нелюдським».

– Та він любив мою маму, – сказала Клері.

– Так, – сказав Годж. – Він любив твою матір. І він любив Ідрис…

– Що ж таке особливе в Ідрисі? – запитала Клері, трохи роздратовано.

– Це була, – почав Годж, але виправив себе, – є батьківщина нефілімів, де вони можуть бути самими собою, де не потрібно ховатися чи застосовувати чари. Місце, благословенне Ангелом. Якщо не відвідати Аліканте з його скляними вежами, можна вважати, що ти не бачила міста. Воно набагато красивіше, ніж можна собі уявити, – у голосі Годжа почувся неприхований біль.

Раптом Клері згадала про свій сон.

– А в Місті Скла колись були танці?

Годж моргнув, ніби прокинувшись від сну.

– Щотижня. Я ніколи там не був, але твоя мати ходила. І Валентин…

Він тихо засміявся.

– Мене більше цікавила наука. Цілими днями я сидів у бібліотеці в Аліканте. Книги, які ти тут бачиш, тільки частина тих скарбів, які в ній зберігаються. Колись я хотів стати одним із Безмовних Братів, але після того, що я накоїв, туди мені нема дороги.

– Мені дуже шкода, – сказала Клері ніяково. Вона все ще згадувала той сон. Чи був у залі, де вони танцювали, фонтан з русалкою? Чи носив Валентин такі білі сорочки, крізь які мама бачила сліди на його шкірі?

– Можна мені взяти її? – запитала вона, вказуючи на фотографію.

На обличчі Годжа на хвильку з’явилося вагання.

– Краще не показуй її Джейсу, – сказав він. – Йому і так тепер непросто, а тут іще фотографія його мертвого батька з’явиться.

– Звичайно, – вона притулила її до грудей. – Дякую.

– Нема за що, – він подивився запитливо. – Ти прийшла в бібліотеку, щоб побачити мене, чи з іншими намірами?

– Мені було цікаво, чи є якісь вісті з Конклаву. Про Чашу. І про маму.

– Сьогодні вранці я отримав коротку відповідь.

Вона почула нетерплячість у своєму голосі.

– Невже вони відправили людей? Мисливців за тінями?

Годж відвернувся від неї.

– Так, відправили.

– Чому ж вони не зупинилися тут? – запитала вона.

– Існує побоювання, що Валентин стежить за Інститутом. Чим менше він знає, тим краще. – Він побачив її посмутніле обличчя і зітхнув. – Мені шкода, але я не можу розказати тобі більше, Клариссо. Конклав мені й досі не довіряє. Вони мені майже нічого не повідомили. Якби я міг бодай чимось тобі допомогти…

В його голосі зазвучав такий смуток, що дівчина була змушена відмовитися від подальшого розпитування.

– Ви можете, – сказала вона. – Я не можу заснути. Знову і знову про все це думаю. Чи не могли б ви…

– А, душевний неспокій, – його голос був сповнений співчуття. – Зараз я тобі щось дам від цього. Почекай тут.

Зілля Годжа приємно пахло ялівцем і листям. На зворотному шляху коридором Клері відкривала пляшечку і нюхала її. Флакон іще був відкритий, коли вона увійшла до своєї спальні й виявила, що на ліжку розвалився Джейс і розглядав її етюдник. Скрикнувши від здивування, вона впустила флакон; він поскакав по підлозі, розливаючи на паркет світло-зелену рідину.

– Отакої, – сказав Джейс, відклавши етюдник і сівши. – Сподіваюся, там не було нічого цінного.

– Це було снодійне, – сказала вона сердито, штовхнувши флакон кінчиком кросівка. – А тепер немає.

– Якби тут був Саймон, ти б швидко заснула від нудьги.

Клері була не в настрої захищати Саймона. Замість цього вона сіла на ліжко і взяла етюдник. – Зазвичай я не дозволяю людям роздивлятися його.

– Чому ні? – Джейс виглядав скуйовдженим, ніби й сам щойно прокинувся. – Ти досить гарно малюєш. Деякі малюнки взагалі супер.

– Етюдник для мене – наче щоденник. Тільки я думаю не словами, а образами, картинками. Але це все особисте.

Їй здалося, що вона була схожа на божевільну.

Джейс виглядав ображеним.

– Щоденник без мого портрета? Де гарячі фантазії? Обкладинка любовного роману?

– А що, всі дівчата, яких ти зустрічаєш, закохуються в тебе? – тихо запитала Клері.

Від цього запитання він здувся, як повітряна кулька.

– Я не про кохання, – сказав юнак, трохи помовчавши. – Принаймні…

– Можеш постаратися не бути таким чарівним постійно, – сказала Клері. – І всім стане легше.

Він подивився на свої руки. Хоча шкіра була молода і без зморшок, вони вже нагадували руки Годжа, мов сніжинками, вкриті крихітними білими шрамами.

– Якщо ти справді втомилася, я можу вкласти тебе спати, – сказав Джейс. – Розповім казку на ніч.

Вона подивилася на нього.

– Ти серйозно?

– Я завжди серйозно.

Клері не знала, чи то втома зробила їх обох трохи божевільними. Але Джейс виглядав не втомленим, а майже сумним. Вона поставила етюдник на тумбочку і лягла на подушку, скрутившись клубочком.

– Добре.

– Заплющ очі.

Дівчина послухалася. Під повіками ще віддзеркалювалося залишкове зображення світла лампи, наче крихітні зіркові спалахи.

– Жив-був хлопчик, – сказав Джейс.

Клері перебила.

– Мисливець за тінями?

– Звичайно. – На мить до голосу домішалася якась туга, але відразу зникла.

– Коли хлопчику виповнилося шість років, батько подарував йому сокола. Він пояснив сину, що ці птахи – хижаки, які вбивають інших птахів, такі собі небесні Мисливці за тінями.

Сокіл та хлопчик незлюбили одне одного. Гострий дзьоб сокола змушував хлопця нервувати, а його ясні очі, здавалося, завжди за ним спостерігали. Птах накидався на нього дзьобом і кігтями, коли хлопчик наближався. Декілька тижнів його зап’ястя і руки постійно кровоточили. Він не знав, що його батько вибрав сокола, який протягом року жив на волі, тому птаха було майже неможливо приручити. Але хлопчик старався, тому що батько сказав йому, щоб сокіл виконував його накази. Хлопчик дуже хотів догодити татові.

Оскільки втомленого птаха легше приручити, він постійно перебував із соколом, не давав йому спати, говорячи з ним, навіть виконуючи для нього музику. Хлопчик навчився використовувати знаряддя для соколиного полювання: опутенки, клобук^[14], вабило, довжик, що закріплював птаха до рукавиці. Він мав постійно накривати сокола клобуком, але не міг змусити себе зробити це. Натомість хлопець сідав туди, де птах міг його бачити, торкався і гладив його крила, бажаючи, щоб сокіл йому довіряв. Хлопчик годував його з рук. Спочатку птах не їв, пізніше дзьобав так дико, що ранив шкіру на долонях. Але хлопчик був радий, тому що щось змінювалося на краще, і тому, що він хотів, щоб птах упізнавав його, навіть якщо для цього треба було годувати сокола своєю кров’ю.

Хлопчик почав розуміти красу сокола, його тонкі крила, створені для швидкості польоту, його силу і швидкість, жорстокість і ніжність. Коли птах падав на землю, то летів стрілою. А коли навчився кружляти і сідати йому на руку, хлопчик ледь не закричав від захвату. Іноді птах сідав йому на плече і поскубував дзьобом волосся. Хлопчик знав, що сокіл любив його, і коли він упевнився, що птах не просто приручений, а цілковито приручений, то пішов до свого батька і показав йому, чого він навчив птаха, очікуючи, що батько пишатиметься ним.

Але батько взяв ручну й довірливу птицю в руки й зламав їй шию.

– Я просив, щоб ти навчив його покори, – сказав його батько, кинувши мертве тіло сокола на землю. – Замість цього ти навчив його любити тебе. Соколи не призначені бути люблячими домашніми тваринами. Вони люті й нестримні, дикі й жорстокі. Ти не приручив цього птаха, а зламав його.

Пізніше, коли батько пішов, хлопчик довго плакав над своїм улюбленцем. Врешті-решт батько послав слугу, щоб забрав тіло птаха та поховав його. Хлопчик ніколи більше не плакав і ніколи не забував гіркого уроку, який він засвоїв: любов – нищівна сила, якщо тебе люблять, то знищать.

Клері, яка тихо, ледь дихаючи, лежала, перекинулася на спину і розплющила очі.

– Це жахлива історія, – з обуренням сказала вона.

Джейс сидів підібгавши ноги, підперши колінами підборіддя.

– Справді? – сказав він задумливо.

– Батько хлопчика – монстр. Ця історія – про жорстоке ставлення до дітей. Треба було здогадатися, які саме казки розповідають своїм дітям Мисливці за тінями. Після цього, напевне, цілу ніч кричиш від кошмарів.

– Іноді нічні кошмари з’являються від рун, – сказав Джейс. – Якщо їх наносять в надто ранньому віці. – Він задумливо подивився на неї. Пізнє вечірнє світло, що пробивалося крізь фіранки, зробило його обличчя контрастним начерком.

«К’яроскуро, – подумала вона. – Мистецтво тіні й світла».

– Якщо добре подумати, то історія гарна, – сказав він. – Батько хлопчика просто намагається зробити його сильнішим. Негнучким.

– Але іноді потрібно бути трохи гнучким, – сказала Клері, позіхаючи. Незважаючи на зміст історії, ритм голосу Джейса зморив її. – Або зламаєшся.

– Ні, якщо ти достатньо сильний, – наполіг Джейс. Він нахилився, і вона відчула тильну сторону його долоні на щоці. Очі її злиплися. Виснаження зробило свою справу. Її тіло було наче рідина. Клері відчувала, що її може змити з ліжка і вона зникне. Коли дівчина засинала, то в голові відлунювали слова Джейса: «Він давав мені все, що я забажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола».

– Джейсе, – намагалася сказати вона. Але сон міцно тримав її у своїх обіймах, і вона затихла.

Її розбудив вимогливий голос.

– Вставай!

Клері повільно розплющила очі. Вони були неначе склеєні. Щось лоскотало її обличчя. Чиєсь волосся. Вона швидко сіла і вдарилася головою об щось тверде.

– Ой! Ти вдарила мене по голові! – Це був дівочий голос. Ізабель.

Вона увімкнула лампу поруч із ліжком і сердито розглядала Клері, потираючи свою голову. Здавалося, дівчина міниться у світлі лампи: вона була одягнена в довгу сріблясту спідницю та розшитий блискітками топ, нігті нагадували блискучі монети. В її темному волоссі виблискували рядки срібних намистин. Ізабель виглядала, як богиня місяця. Цієї миті Клері ненавиділа її.

– Хто тебе просив нахилятися наді мною? Ти налякала мене до смерті. – Клері потерла болюче місце над бровою. – Гаразд, що ти хочеш?

Ізабель показала на темне нічне небо.

– Вже майже північ. Ми йдемо на вечірку, а ти досі не вдягнена.

– Я просто вдягну це, – сказала Клері, жестом показавши на джинси й футболку. – В чому проблема?

– В чому проблема? – Ізабель, здавалося, зараз знепритомніє. – Звичайно, проблема! Жодна нечисть не вдягнула б такого. І ще, це вечірка. Ти будеш білою вороною, якщо вдягнешся так… буденно, – закінчила вона. Склалося враження, що вона хотіла використати набагато міцніше слівце замість «буденно».

– Я не знала, що туди потрібно виряджатися, – кисло сказала Клері. – У мене немає з собою вечірнього вбрання.

– Мусиш вибрати щось із мого.

– О, ні, – Клері згадала завелику футболку та джинси. – Тобто не можу, справді.

Усмішка Ізабель була такою ж блискучою, як її нігті.

– Я наполягаю.

– Я справді краще вберу власний одяг, – протестувала Клері, почуваючись ніяково перед величезним дзеркалом у спальні Ізабель.

– Ти не можеш так піти, – сказала Ізабель. – Ти виглядаєш як восьмирічна, і ще гірше – ти виглядаєш як приземлена.

Клері по-бунтарськи зціпила зуби.

– Твій одяг мені зовсім не личить.

– Подивимось.

Дивлячись у дзеркало, Клері спостерігала, як Ізабель копирсалася в шафі. Її кімната виглядала так, ніби всередині вибухнула дискотечна куля. Чорні стіни мінилися узором із золотих завитків. Повсюди валявся одяг – на пожмаканій чорній постелі, на спинках дерев’яних стільців, біля гардеробної та високої шафи, що підпирала одну зі стін. Всю поверхню туалетного столика із дзеркалом, оздобленим рожевим хутром із лелітками, займали баночки з блиском для губ, рум’янами та пудрою.

– Гарна кімната, – сказала Клері, з тугою згадавши свою кімнату з помаранчевими стінами.

– Дякую. Я розмальовувала її сама, – Ізабель вийшла з шафи, тримаючи щось чорне і обтягуюче. Вона кинула це Клері.

Клері розгорнула тканину.

– Воно замале.

– Воно тягнеться, – пояснила Ізабель. – Приміряй його.

Клері поспішила у невелику ванну кімнату, яскраво-синього кольору. Вона втиснулася у аж надто тісну сукню з крихітними бретельками. Намагаючись не вдихати глибоко, дівчина повернулася в спальню, де, сидячи на ліжку, Ізабель вдягала персні, оздоблені коштовним камінням, на пальці ніг у сандалях.

– Тобі пощастило мати пласкі груди, – позаздрила Ізабель. – Я ніколи не могла носити це без ліфчика.

Клері спохмурніла.

– Занадто коротке.

– Зовсім не коротке. Просто чудово, – сказала Ізабель, шукаючи щось ногою під ліжком. Вона витягнула чоботи і чорні ажурні колготки. – Ось, можеш носити їх із цим. В них ти виглядатимеш вищою.

– Звичайно, бо я – плоскогруда ліліпутка, – Клері потягнула поділ сукні донизу. Вона ледь прикривала стегна. Клері майже ніколи не носила спідниці, тим паче короткі, тому така довжина змусила її нервувати. – Якщо ця сукня закоротка на мене, то як її носиш ти? – подумала вона вголос.

Ізабель усміхнулася.

– Це мій топ.

Клері впала на ліжко і натягнула колготки та чоботи. Взуття було трохи вільне навколо литок, але ступня не ковзала. Зашнурувавши їх, дівчина підійшла до дзеркала. Вона мусила визнати, що поєднання короткої чорної сукні, колготок в сіточку та високих чобіт було до біса круто. Єдине, що псувало вигляд…

– Твоє волосся, – жахнулась Ізабель. – Його терміново треба вкласти. Сідай.

Вона владно вказала на туалетний столик. Клері сіла й замружилась, поки Ізабель, зовсім не жаліючи її, смикала її за волосся, розпускаючи косички, розчесала його й заколола шпильками. Вона розплющила очі, коли пензлик для пудри пройшовся її лицем, випустивши густу хмару блискіток. Клері прокашлялася і докірливо подивилася на Ізабель.

Та розсміялася.

– Не дивись на мене. Подивись на себе.

Глянувши в дзеркало, Клері побачила, що Ізабель закрутила її волосся в елегантну гульку на маківці закріпивши блискучими шпильками. Клері згадався сон: важке волосся тягнуло голову донизу, танці з Саймоном… Вона нервово поворухнулася.

– Не копошися, – сказала Ізабель. – Ми ще не закінчили. – Вона схопила підводку для очей. – Відкрий очі.

Клері широко розплющила очі, щоб стримати сльози.

– Ізабель, можна в тебе дещо запитати?

– Звичайно, – сказала Ізабель, вміло орудуючи підводкою.

– Алек гей?

Рука Ізабель різко сіпнулася. Підводка для очей ковзнула, залишивши довгу чорну лінію від кутика ока Клері до її волосся.

– От дідько, – сказала Ізабель, відклавши олівця.

– Все гаразд, – почала Клері, прикривши око рукою.

– Ні, не все, – Ізабель ледь стримувала сльози, перебираючи купу мотлоху на туалетному столику. Зрештою вона витягнула ватний тампон і передала його Клері.

– Ось. Витри це. – Вона сіла на край ліжка, дзвякнули браслети на щиколотках. Дівчина глянула на Клері крізь волосся. – Як ти здогадалася? – сказала вона нарешті.

– Я…

– Тільки нікому не кажи, – попросила Ізабель.

– Навіть Джейсу?

– Особливого Джейсу!

– Гаразд, – Клері почула жорсткість у своєму голосі. – Я й не думала, що це така проблема.

– Була б для моїх батьків, – тихо сказала Ізабель. – Вони відречуться від нього, і його викинуть з Конклаву.

– А що, гею не можна бути Мисливцем за тінями?

– Офіційного правила щодо цього немає. Але людям це не подобається. Я думаю, наші ровесники не такі категоричні, – додала вона невпевнено, і Клері згадала, як мало людей свого віку стрічала Ізабель. – Але не старше покоління. Якщо таке стається, ніхто про це не говорить.

– О, – сказала Клері, шкодуючи, що зачепила цю тему.

– Я люблю свого брата, – вела далі Ізабель. – Я б зробила все для нього, але тут я нічого не можу вдіяти.

– Принаймні, у нього є ти, – ніяково сказала Клері й подумала про Джейса, який вважав кохання руйнівною силою. – Ти й справді думаєш, що Джейс буде проти?

– Не знаю, – своїм тоном Ізабель натякнула, що не хоче продовжувати цю тему. – Але не мені робити цей вибір.

– Думаю, ні, – сказала Клері. Вона нахилилася до дзеркала, використовуючи ватний тампон, щоб витерти чорну лінію біля ока. Коли вона відсунулася від дзеркала, то від подиву мало не впустила ватний тампон. Що Ізабель зробила з нею? Її вилиці виглядали вищими і чіткішими, а глибоко посаджені очі – таємничими і яскраво-зеленими.

– Я схожа на свою маму, – сказала вона здивовано.

Ізабель повела бровою.

– Що? Додала тобі віку? Може, ще трохи блиску…

– Не треба блиску, – поспіхом сказала Клері. – Ні, все добре. Мені подобається.

– Чудово, – Ізабель скочила з ліжка, її браслети на ногах знову задзвеніли. – Ходімо.

– Мені потрібно дещо захопити у своїй кімнаті, – сказала Клері, встаючи. – Крім того, мені потрібна зброя. Ти взяла?

– У мене достатньо, – усміхнулась Ізабель і задриґала ногами так, що її браслети задзвеніли, як різдвяні дзвони. – Наприклад, ці браслети. Лівий з електруму, який є отруйним для демонів, а правий з благословенного заліза, якщо раптом я зустріну якогось недружнього вампіра чи навіть фею. Феї ненавидять залізо. На обидва браслети нанесено руни сили, тож я можу завдати пекельного удару.

– Полювання на демонів і мода, – зауважила Клері. – Ніколи б не подумала, що їх можна поєднати.

Ізабель голосно розсміялася.

– Ти не повіриш!

Хлопці чекали у вестибюлі. Вони були вбрані в чорне, навіть Саймон вдягнув завеликі чорні штани і свою сорочку навиворіт, щоб приховати логотип гурту. Він ніяково стояв збоку, а Джейс й Алек нудьгували, підпираючи стіну. Саймон кинув оком на Ізабель, яка наближалася до них із золотим батогом, намотаним навколо зап’ястя, та металевими браслетами, що дзеленчали, мов дзвіночки. Клері очікувала, що він приголомшено дивитиметься на Ізабель, яка виглядала дивовижно, але його очі ковзнули повз неї і з подивом зупинилися на Клері.

– Що це? – запитав він, випростуючись. – Тобто, що це на тобі?

Клері подивилася на себе. Вона накинула легку куртку, щоб почуватися менш оголеною, і прихопила наплічник зі своєї кімнати. Він звисав з плеча, як завжди стукаючись об її лопатки. Але Саймон не дивився на наплічника; він розглядав її ноги, ніби ніколи не бачив їх раніше.

– Це сукня, Саймоне, – сухо сказала Клері. – Я знаю, що нечасто їх вдягаю.

– Така коротка, – сказав він збентежено. Навіть частково в одязі тіньоловів він виглядав як хлопчик, який прийшов до тебе додому, щоб забрати тебе на побачення, і намагається бути ввічливим з твоїми батьками і милим з домашніми тваринами.

Джейс, з іншого боку, складав враження хлопця, що прийшов до тебе додому і для потіхи спалив твоє житло.

– Мені сукня подобається, – сказав він, відійшовши від стіни. Його очі ліниво, наче кішка, пройшлися по ній вгору і вниз. – Дечого бракує.

– Ти ще й експерт у моді? – Її голос був нерівний. Джейс стояв дуже близько до неї, так близько, що вона відчувала його тепло, слабкий присмалений аромат недавно нанесених рун.

Він витягнув щось зі своєї куртки і простягнув їй. Це був довгий тонкий кинджал в шкіряних піхвах. Руків’я кинджала прикрашав червоний камінь у формі троянди.

Вона похитала головою.

– Я навіть не знаю, як користуватися ним…

Юнак вклав його в її руку, зімкнувши її пальці довкола руків’я.

– Ти навчишся. – Він знизив голос. – Це в тебе в крові.

Вона повільно забрала руку.

– Добре.

– Я можу дати тобі пояс для піхов, – запропонувала Ізабель. – У мене їх багато.

– Звісно, ні, – сказав Саймон.

Клері кинула на нього роздратований погляд.

– Спасибі, але я насправді не готова його так носити. – Вона засунула кинджал у зовнішню кишеню наплічника.

Вона помітила, що Джейс дивився на неї з-під каптура.

– І останнє, – сказав він. Юнак простягнув руку і витягнув шпильки з її волосся. Теплі важкі кучері впали їй на плечі. Відчуття волосся, що лоскотало її голу шкіру, було незнайомим і на диво приємним.

– Набагато краще, – сказав він, і Клері здалося, що цього разу, можливо, його голос був трохи нерівний.

Розділ 12

На вечірці у мерця

Адреса на запрошенні привела друзів до великої промислової околиці Брукліна, забудованої фабриками та складами. Клері помітила, що деякі з них були переобладнані на житлові помешкання та галереї. Проте у їхніх грізних квадратних формах та заґратованих вікнах було щось неприємне.

Вийшовши зі станції метро, Ізабель повела всіх, використовуючи сенсор, який мав навігаційну функцію. Саймон був у захваті – чи то від пристрою, чи через щось інше. Клері намагалася триматись осторонь від них. Вона відстала, коли компанія продиралася крізь чагарники, де занедбана трава вигоріла від літньої спеки. Праворуч на тлі темного беззоряного неба виділялися сірим та чорним шпилі церкви.

– Не відставай, – почувся поблизу невдоволений голос Джейса, що саме зменшив кроки, щоб іти поруч. – Я не хочу постійно обертатись, щоб упевнитись, що з тобою все гаразд.

– То і не треба.

– Востаннє, коли я залишив тебе саму, на тебе напав демон, – нагадав він.

– Я б не вибачила собі, коли б своєю раптовою загибеллю потривожила твою спокійну нічну прогулянку.

Він примружився.

– Завжди є межа між сарказмом та відвертою ворожістю, і ти її перейшла. Що з тобою?

Вона прикусила губу.

– Сьогодні вранці кілька огидних створінь рилися в моїй голові. А тепер я збираюсь зустрітися з мерзенним типом, який колись зробив те саме. Що як він побачить там щось жахливе?

– Звідки в тебе такі думки?

Клері прибрала волосся зі спітнілої шкіри.

– Я ненавиджу, коли ти відповідаєш запитанням на запитання.

– А я думаю, що насправді тобі це подобається. Хай там як, ти хотіла б знати правду?

– Ні. Тобто, мабуть, таки хотіла б. Я не впевнена… – Вона зітхнула. – А ти?

– Ми на потрібній вулиці! – крикнула Ізабель за чверть будинку попереду. Це була вузька вуличка зі старими складськими будівлями, перетвореними на житлові будинки. Горщики з квітами, у відчинених вікнах мереживні фіранки, що розвівалися під прохолодним нічним вітерцем, численні пластикові пляшки, складені на тротуарах, свідчили про те, що тут живуть люди. Клері підозріло роздивлялася: це була та сама вулиця, яку вона бачила в Місті Кісток, проте в її спогадах вона була вкрита снігом.

Дівчина відчула, як Джейс погладив її плечі.

– Звісно. Поза сумнівами, – тихо сказав він.

Вона обернулася, не розуміючи.

– Ти про що?

– Тільки правду. Я б…

– Джейсе! – почувся голос Алека. Він стояв неподалік на тротуарі. Клері здивувалась, чому він так голосно кричить.

Рука Джейса зісковзнула з плеча Клері.

– Що?

– Ти вважаєш, що ми правильно прийшли? – запитав Алек, указуючи на щось, чого Клері не могла побачити за масивним чорним автомобілем.

Клері почула сміх Джейса, коли він наблизився до Алека.

Обігнувши авто, вона побачила декілька сріблястих мотоциклів з обтічними формами та чорними колесами. Їх обвивали забруднені мастилом труби і трубочки. Мотоцикли мали щось живе в собі та нагадували біомеханічних істот на картинах Ганса Ґіґера.

– Вампіри, – промовив Джейс.

– Як на мене, то це – мотоцикли, – сказав Саймон, підходячи ближче разом з Ізабель, яка нахмурено роздивлялася мотоцикли.

– Так, але це видозмінені мотоцикли, які їздять на демонічній енергії, – пояснила вона. – Вампіри користуються ними, щоб швидко пересуватися вночі. Це не зовсім законно, але…

– Я чув, що деякі байки літають, – сказав натхненно Алек. Тепер він нагадував Саймона, коли той розповідав про нову відеогру. – І вмить стають невидимі! І їздять під водою.

Джейс зійшов з тротуару і кружляв біля мотоциклів, вивчаючи їх. Він простяг руку і провів нею по вузькому колесу. На ньому був срібний напис: «Nox Invictа».

– «Непереможна ніч», – переклав він.

Алек здивовано поглянув на нього.

– Що ти робиш?

Клері здалося, що Джейс заховав руку назад у піджак.

– Нічого, – відповів він.

– Швидше. Я так причепурилася не для того, щоб дивитися, як ви возитеся в канаві з парочкою мотоциклів, – сказала Ізабель.

– Визнай, на них приємно подивитися, – сказав Джейс, зістрибуючи на тротуар.

– На мене теж! – сказала Ізабель, яка не бажала нічого визнавати. – Ну ж бо, швидше!

Джейс поглянув на Клері, показуючи на червоний цегляний склад.

– Ось цей будинок? Це він?

Клері зітхнула.

– Гадаю, що так, – невпевнено сказала вона. – Вони всі такі схожі.

– Є лише один спосіб перевірити, – сказала Ізабель, рішуче піднімаючись сходами до вхідних дверей. Інші йшли за нею один за одним, протискуючись у смердючий під’їзд. Зі стелі звисала самотня лампочка, освітлюючи обрамлені металом двері та ряд квартирних дзвінків на стіні зліва. Лише над одним із них був напис: «Бейн».

Ізабель подзвонила у двері. Ніхто не відчиняв. Вона знову натиснула на дзвінок. Клері вже збиралася дзвонити втретє, коли Алек схопив її за руку.

– Це нечемно, – сказав він.

– Але Алеку… – розізлилася Ізабель.

Раптом двері відчинилися. Стрункий чоловік на вході з цікавістю поглядав на них. Ізабель отямилася першою, і її обличчя розпливлося в усмішці.

– Ви Магнус? Магнус Бейн?

– Так.

Молодий чоловік, що стояв у дверях, був високий і худий, як жердина. Його темне та густе, мов дріт, волосся нагадувало зубці корони. Він був азіатського походження, мав симпатичне обличчя з високими вилицями, широкоплечий, хоча і худорлявий. Чоловік одягнувся явно на вечірку: вузькі джинси та чорна сорочка, оздоблена безліччю металевих пряжок. На його обличчі була маска єнота: очі намазані темно-сірою фарбою, а губи – темно-синього відтінку. Пригладивши рукою з перснями своє колюче волосся, Магнус Бейн задумливо промовив до молодих людей:

– Діти нефілімів, – сказав він. – Не пригадую, щоб я запрошував вас.

Ізабель дістала своє запрошення і махнула ним. Вона велично показала на решту гурту.

– У мене запрошення. А це – мої друзі.

Магнус вирвав у неї аркуш і невдоволено поглянув на нього.

– Мабуть, я п’яний, – сказав він. Він штовхнув двері. – Проходьте і постарайтеся не вбити жодного з моїх гостей.

Протискуючись крізь двері, Джейс зміряв поглядом Магнуса.

– Навіть коли хтось проллє випивку на мої нові черевики?

– Навіть тоді, – швидким рухом Магнус вихопив стило з Джейсової руки; Клері навіть не зауважила, що Джейс узагалі його діставав. – А це краще тримай при собі в кишені, Мисливче!

Поки Джейс здивовано притримував двері, Магнус вишкірився і пішов сходами нагору.

– Ну ж бо, – махнув він решті гурту, – бо ще подумаєте, що я неввічливий господар вечірки.

Нервово хихикаючи, друзі пройшли повз Джейса. Лише Ізабель зупинилася і похитала головою.

– Не дратуй його. Бо він нам не допоможе.

– Я знаю, що роблю, – відповів він.

– Сподіваюся, – сказала Ізабель, і її спідниця зашелестіла від швидких кроків.

До квартири Магнуса вели довгі розхитані сходи. Тільки-но Клері вхопилася для рівноваги за перило, як її рука влипла у якусь зелену гидоту, що слабо світилася.

– Яка бридота, – сказав Саймон, який щойно підбіг, наздоганяючи Клері, й простягнув їй край своєї футболки, щоб витерти руку. – Все гаразд? Ти здаєшся спантеличеною.

– У нього таке знайоме обличчя, я маю на увазі Магнуса.

– Думаєш, він ходить до школи Сейнт Ксав’єр?

– Дуже дотепно, – ображено відрізала вона.

– Ти права. Він надто старий, щоб бути учнем. Думаю, він торік викладав нам хімію.

Клері голосно засміялася. Вмить вона відчула, як підійшла Ізабель.

– Я пропустила щось цікаве? Саймоне?

Саймон зніяковів, але нічого не відповів.

– Нічого ти не пропустила, – невдоволено сказала Клері й відійшла від них.

Важкі чоботи натерли їй ноги, і дівчина вже ледве ступала на верхніх сходах, проте забула про біль, коли увійшла до квартири Магнуса.

Приміщення було величезне і майже порожнє. Панорамні вікна, вкриті товстим шаром бруду та фарби, не пропускали й променя світла з вулиці. Великі металеві колони, обмотані гірляндами з кольоровими вогниками, підтримували склепінчасту, чорну як сажа стелю. В одному з кутків кімнати на старих металевих баках лежали зняті з петель двері, слугуючи чимось на кшталт барної стійки. Жінка з фіолетовою шкірою у срібному корсеті розставляла напої у склянках насичених кольорів, що надавали рідинам у них неймовірного забарвлення: криваво-червоні, темно-сині, отруйно-зелені. Як на бармена, вона працювала надзвичайно вправно та швидко – мабуть, їй допомагала ще одна пара довгих граційних рук. Клері це нагадало статую індійської богині у Люка вдома.

Інші гості були не менш дивні. Хлопець приємної зовнішності з вологим зелено-чорним волоссям посміхнувся Клері поверх тарілки з сирою рибою. Вона побачила його гострі акулячі зуби. Біля нього стояла дівчина з довгим світло-попелястим волоссям із вплетеними в нього квітами. З-під її короткої зеленої сукні виднілись перетинчасті жаб’ячі ноги. Трохи далі стояло кілька мертвотно-блідих молодих жінок, здавалось, на них був білий сценічний грим. З рельєфних кришталевих склянок вони попивали яскраво-червону рідину, надто густу, щоб бути вином. У центрі кімнати, притиснувшись одне до одного, танцювали в такт гучній музиці інші гості. Стіни тряслися від гримання, але ніде не було видно музикантів.

– Подобається вечірка?

Вона побачила Магнуса, який стояв біля однієї з колон. Його очі ніби сяяли в темряві. Озирнувшись навколо, вона не помітила Джейса та інших. Мабуть, вони розчинились у натовпі.

Вона спробувала всміхнутися.

– На честь чого ця вечірка?

– Святкуємо день народження мого кота.

– О! – Вона знову поглянула навколо. – Де ж ваш кіт?

Він із серйозним виглядом відійшов від колони.

– Я не знаю. Він утік.

На щастя, Клері вже не мусила щось відповідати, бо з’явилися Джейс та Алек. Алек як завжди був похмурим. Шию Джейса прикрашав вінок з маленьких пломенистих квіточок, і хлопець, здавалося, був задоволений собою.

– А де Саймон та Ізабель? – запитала Клері.

– На танцмайданчику, – показав він на натовп у центрі кімнати. Вона помітила їх серед танцюючих. Саймон як завжди недоладно підстрибував, а Ізабель звивалася навколо нього, як змійка, простягаючи свої руки до його грудей. Вона дивилася на Саймона так, ніби хотіла затягти його в куток та зайнятися з ним коханням. Клері оповила себе руками, її браслети задзвеніли. «Якщо вони і далі так танцюватимуть, їм не потрібно буде шукати закуток, щоб усамітнитись», – подумала вона.

– Нам потрібно поговорити з вами, – звернувся Джейс до Магнуса.

– Магнусе, – гучний бас належав невисокому чоловікові, якому було трохи за тридцять. Він був мускулистий, з гладко поголеною головою та загостреною борідкою. Тремтячим пальцем він вказував на Магнуса. – Хтось налив святої води в бак мого мотоцикла. Він несправний. Ремонту не підлягає. Всі труби сплавились.

– Сплавились? – пробурмотів Магнус. – Який жах.

– Я хочу знати, хто це зробив! – У його роті блиснули довгі загострені ікла. Клері здивовано витріщилася, вона зовсім по-іншому уявляла собі ікла вампірів. У чоловіка вони були тонкі та гострі як голки. – Ти ж заприсягся не запрошувати вовкулаків сьогодні, Бейне!

– Дітей Місяця тут немає, – відповів Магнус, поглядаючи на свої відполіровані нігті. – І саме через твою дурну ворожнечу. Але якщо хтось із вовкулаків і вирішив зламати твій мотоцикл, і це не мої гості, то що мені до того?

Вампір загарчав з люті, тикаючи пальцем у Магнуса.

– Ти хочеш сказати, що…

Вказівний палець Магнуса злегка ворухнувся. Клері навіть подумала, що їй здалося. Крик вампіра вщух, схопившись за горло, він відкривав рот, але голосу не було чутно.

– Ти зловживаєш гостинністю, – сказав спокійно Магнус, широко розплющивши очі. Клері здивувалася – його зіниці були вертикальні, як у кота.

– А тепер іди. – Він махнув рукою, вампір вправно розвернувся й попрямував через натовп до виходу.

Джейс аж засвистів.

– А це круто.

– Ти про цього злого гнома? – закотив очі до стелі Магнус. – Знаю. А що сталося?

Алек тихо невдоволено фиркнув. Нарешті Клері зрозуміла, що він так сміється. «Частіше б він так робив», – подумала вона.

– Це ми налили святої води у його бак, – сказав він.

– Алеку, замовкни, – перервав його Джейс.

– Я так і думав, мстиві маленькі потвори, – задоволено сказав Магнус. – Ви ж знаєте, що їхні мотоцикли їздять на демонічній енергії. Сумніваюсь, що йому вдасться відремонтувати свого байка.

– На одну п’явку з крутим мотоциклом менше, – сказав Джейс. – Моє серце просто обливається кров’ю.

– Я чув, що деякі їхні байки можуть літати, – втрутився Алек, посміхаючись.

– Це лише стара відьомська оповідка, – відповів Магнус, і його котячі очі засяяли. – То через це ви хотіли зіпсувати мою вечірку? Щоб зламати один з мотоциклів вампірів?

– Ні, – поважно втрутився Джейс. – Нам треба поговорити з вами. І бажано наодинці.

Магнус повів бровою. «Чортівня, – подумала Клері, – ще один, хто так робить».

– У мене проблеми з Конклавом?

– Ні, – відповів Джейс.

– Ймовірно, що ні, – сказав Алек. – Ай! – Джейс копнув його у щиколотку.

– Ні, – повторив Джейс. – Ми розмовлятимемо з вами під грифом Завіту. – Якщо ви допоможете нам, усе, що ви повідомите, буде зберігатися в таємниці.

– А якщо я відмовлюся?

Джейс широко розправив руки. Рунічні тату на його долонях почорніли.

– Думаю, нічого не трапиться. А може, до вас прийдуть Брати із Безмовного Міста.

Голос Магнуса розливався солодко як мед, але під ним відчувався лід.

– Це такий вибір ти мені пропонуєш, маленький Мисливче?

– У вас немає вибору, – відповів Джейс.

– Саме так. Це я і мав на увазі, – сказав Магнус.

Спальня Магнуса буяла барвами: на підлозі лежав матрац, накритий простирадлами та покривалом канаркового кольору, на яскраво-синьому столику було безліч баночок із косметикою. Навіть більше, ніж мала Ізабель. Веселкові оксамитові гардини ховали панорамні вікна, а пухнастий хутряний килим укривав підлогу.

– Гарна місцина, – сказав Джейс, відсовуючи тяжку штору. – Припускаю, що головному магу Брукліна добре платять?

– Платять, – не заперечував Магнус. – Щоправда, соціальних пільг немає. Навіть зуби лікую за власний кошт. – Він зачинив за собою двері та сперся на них спиною. Коли він схрестив руки, його сорочка трохи піднялася, відкривши золотисту шкіру живота без пупа. – Ну, то що задумали ваші хитрі малі голови?

– Це не вони, – сказала Клері, намагаючись випередити Джейса. – Це я хотіла поговорити з вами.

Магнус поглянув на неї своїми нелюдським очима.

– Ти не з ними. І ти не з Конклаву. Але ти можеш бачити Невидимий Світ.

– Моя мати була з Конклаву, – відповіла Клері. Вона вперше сказала це вголос і була впевнена, що каже правду. – Але вона ніколи не говорила мені про це і тримала все в таємниці. Я не знаю чому.

– То запитай у неї.

– Я не можу. Вона… – затнулася Клері. – Вона зникла.

– А батько?

– Він помер ще до мого народження.

Магнус роздратовано фиркнув.

– Як казав Оскар Вайлд, «Втратити одного з батьків – це ще можна вважати нещастям, але втратити обох – це вже наче недбалість».

Клері почула, як Джейс стиха зашипів.

– Я не просто втратила матір. Її забрав у мене Валентин, – сказала вона.

– Я не знаю ніякого Валентина, – відповів Магнус, але його очі замиготіли, як полум’я на свічці, й Клері зрозуміла, що він бреше. – Мені шкода, що все так трагічно склалося, але не розумію, до чого тут я. Може, ви мені скажете?

– Вона не скаже вам, бо не пам’ятає, – різко втрутився Джейс. – Хтось стер її пам’ять, і ми пішли до Безмовного Міста, щоб Брати допомогли їй згадати все. Вони витягнули два слова. Думаю, ви здогадуєтеся, які це слова.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Зрештою Магнус скривився у гіркій посмішці.

– Мій підпис. Я знаю, це було божевілля. Зарозумілий вчинок.

– Ви поставили підпис у моїй голові? – не вірячи, запитала Клері.

Магнус підняв руку, виводячи вогняні літери у повітрі. Коли він закінчив, палаючий золотий напис у повітрі відбивався в його очах та на вустах. «Магнус Бейн».

– Я пишався тим, що зробив, – повільно промовив він, дивлячись на Клері. – Так чисто і досконало. Ти забувала б усе, що побачила. Жодних ельфів, гоблінів чи довгоногих бестій. Ніщо б не тривожило твій невинний смертний сон. Так хотіла вона.

– Так, як хотіла вона? – напружившись, тихо сказала Клері.

Магнус видихнув і своїм подихом здув вогняні літери, перетворивши їх на попіл. Врешті-решт він заговорив. Клері наперед знала, що збирається сказати Магнус, і його відповідь не була несподіванкою, та все-таки ці слова вдарили її в саме серце.

– Твоя мати, – промовив він.

Розділ 13

Прогалини в пам’яті

– То це зі мною зробила мама? – допитувалася Клері, але її здивоване обурення не звучало переконливо навіть для неї самої. Розглянувшись, вона побачила співчуття в очах Джейса, навіть Алек шкодував її. – Чому?

– Я не знаю, – Магнус знизав плечима. – Не моя робота ставити запитання. Я виконую те, за що мені платять.

– У межах, дозволених Завітом, – нагадав йому Джейс ніжним наче шовк голосом.

Магнус схилив голову.

– Звичайно, у межах, дозволених Завітом.

– Отже, згідно із Завітом, нормальним вважається знущання над мозком? – гірко запитала Клері. Не почувши відповіді, вона опустилася на край ліжка Магнуса. – Це було лише раз? Вона хотіла, щоб я забула щось особливе? Ви знаєте, що це?

Магнус метнувся до вікна.

– Не думаю, що ти розумієш. Коли я вперше побачив тебе, тобі, певно, було років зо два. Я дивився у це вікно, – він легенько постукав по склу, з якого посипалися пил та крихти фарби, – і побачив, як якась жінка поспіхом підіймалася по вулиці, несучи щось, загорнуте в ковдру. Мене здивувало те, що вона зупинилася біля моїх дверей. Твоя мама виглядала такою звичайною, такою юною…

Місячне світло посріблило його яструбиний профіль.

– Зайшовши, вона розгорнула ковдру. У ній була ти. Джоселін посадила тебе на підлогу, й ти закружляла кімнатою, чіпаючи мої речі, хапаючи кота за хвіст. Коли він подряпав тебе, ти завивала, наче банші^[15], тому я запитав твою маму, чи ти наполовину не та плакальниця. Вона не сміялася… – Він зупинився. Тепер усі зосереджено дивилися на нього, навіть Алек. – Твоя мама зізналася, що вона Мисливець за тінями. У неї не було причини обманювати; знаки видні, навіть якщо з часом і тьмяніють, наче бліді срібні шрами на шкірі. Вони мерехтіли, коли вона рухалася. – Він потер блискучий грим навколо очей. – Джоселін розповіла, як сподівалася, що ти народишся зі сліпим Внутрішнім Оком – деяких Мисливців за тінями необхідно навчити бачити Світ Тіней. Але вона побачила, як ти дражнила ельфа, що застряг в огорожі. Твоя мати знала, що ти можеш бачити. Тому попросила мене, якщо це можливо, позбавити тебе дару Бачення.

Клері важко зітхнула, та Магнус незворушно вів далі.

– Я сказав їй, що через деформацію тієї частини мозку ти можеш навіть збожеволіти. Вона не плакала. Твоя мама була не з тих жінок, що відразу плачуть. Вона запитала, чи є ще якийсь спосіб, і я пояснив їй, що тебе можна змусити забути ті моменти Світу Тіней, які ти побачила. Єдиним застереженням було те, що їй необхідно буде приходити до мене щодва роки, оскільки результати закляття будуть слабшати.

– І вона приходила? – запитала Клері.

Магнус кивнув.

– Відтоді я бачив тебе щодва роки, бачив, як ти виростала. Знаєш, ти – єдина дитина, дорослішання якої я бачив. При моїй роботі з людськими дітьми не стикаються.

– То ви впізнали Клері, коли ми зайшли, – мовив Джейс. – Ви мусили впізнати.

– Звісно, впізнав, – Магнус був роздратований. – І навіть був шокований. Але що б ви зробили? Вона мене не знала. Вона не мала мене знати. Сам факт, що Клері була тут, означав, що закляття почало слабшати. Насправді, ще один візит мав відбутися минулого місяця. Я навіть проходив повз ваш будинок, коли повернувся з Танзанії, але Джоселін сказала, що ви посварились і ти втекла. Твоя мама збиралася прийти до мене, коли ти повернешся, але, – елегантне знизування плечима, – вона не прийшла.

Холодна хвиля спогадів накрила Клері. Вона пам’ятала, як стояла поряд із Саймоном у вестибюлі, й намагалася пригадати щось із того, що побачила тієї миті… «Я думала, що побачила кота Доротеї, але це була лише гра світла».

Але Доротея не мала кота.

– Ви були там того дня, – мовила Клері. – Я бачила, як ви виходили із квартири Доротеї. Я пам’ятаю ваші очі.

Здавалося, що Магнус замуркотів.

– Мене легко запам’ятати, це правда, – зловтішно мовив він. Потім захитав головою. – Ти не мала б мене пам’ятати. Я використав найпотужніші чари, міцні наче камінь, що огорнули мене стіною, коли побачив тебе. Ти мала би буквально стукнутись об неї.

«Якщо зіткнешся з психологічною стіною, як позбутися душевних синців?»

– Якщо ви знімете з мене закляття, я зможу пригадати все забуте? Усі спогади, які ви вкрали? – запитала Клері.

– Я не можу його зняти, – Магнус почувався незручно.

– Що? – розгнівано запитав Джейс. – Чому ні? Це необхідно Конклаву…

Магнус холодно дивився на них.

– Не люблю, коли хтось указує мені, що робити, малий Мисливче за тінями.

Клері помітила, що Джейсу дуже не сподобалося звертання «малий», але до того, як він встиг відповісти, заговорив Алек. Його голос був м’який, вдумливий.

– Хіба ви не знаєте, як скасувати його? – запитав він. – Я маю на увазі закляття.

Магнус зітхнув.

– Відробити закляття – справа набагато складніша, ніж накласти його вперше. Складність у тій старанності, з якою я все заплутував. Якщо я припущуся найменшої помилки, розплутуючи закляття, її розум можна пошкодити назавжди. Крім того, – додав він, – воно вже слабшає. Ефект сам зникне з часом.

Клері різко глянула на нього.

– Тоді мої спогади повернуться? Усе, що зникло в мене з голови?

– Я не знаю. Вони можуть повернутися всі нараз або поступово. Або ти можеш ніколи не пригадати все те, що забула за роки. Прохання твоєї матері було унікальним, я ніколи такого не робив. Я не маю жодного уявлення, що трапиться.

– Але я не хочу чекати. – Поклавши руки на коліна, Клері міцно їх стиснула, аж побіліли кінчики пальців. – Усе своє життя я відчувала, наче зі мною щось не так. Чогось бракує або щось пошкоджене. Тепер я знаю.

– Я не нашкодив тобі, – перебив її Магнус, його губи злісно вигнулися, оголивши гострі білі зуби. – Кожен підліток у світі почувається розбитим, або не в собі, або якимось іншим – монархом, помилково народженим у сім’ї селян. Різниця лише в тому, що твій випадок – правда. Ти – інша. Може, не краща, але інша. А бути іншим невесело. Хочеш дізнатися, як це, коли тобі пощастило народитися зі знаком диявола? – Він показав на свої очі розчепіреними пальцями. – Коли твій «батько» здригається, глянувши на тебе, а мати повісилася в сараї, збожеволівши від того, що зробила, чи того, що було зроблене з нею? Коли мені було десять років, мій батько намагався втопити мене в затоці. Він знав, що я не його син; що мій справжній батько – демон. Я захистився від нього так, як умів – спалив на місці. Зрештою, я пішов до Безмовних Братів, шукаючи притулку. Вони заховали мене, сказали, що жаль – гірка річ, але краща за ненависть. Коли я виявив, ким є насправді – лише наполовину людиною, – то зненавидів себе. Здавалося, що гіршого й бути не може.

Коли Магнус урвав розповідь, запанувала тиша. На подив Клері, її порушив Алек.

– Це не ваша провина, – сказав він. – Ми не вибираємо, ким народитися.

Магнус виглядав стримано.

– З мене досить. Думаю, ви зрозуміли, про що я. Інший – не означає кращий, Клариссо. Твоя мати намагалася захистити тебе. Не звинувачуй її в цьому.

Клері розслабила руки.

– Я не переймаюсь тим, що інша, – сказала вона. – Я лише хочу бути тим, ким є насправді.

Магнус вилаявся мовою, якої вона не знала. Вона була схожа на тріск полум’я.

– Гаразд. Послухайте. Я не можу відробити те, що зробив, але можу тобі дати ще щось. Частину чогось, що було б твоїм, якби ти виховувалася справжньою дитиною нефілімів. – Він неквапливо підійшов до шафи з книгами, витягнув важку книгу в зотлілій оправі із зеленого оксамиту. Він гортав сторінки, струшуючи пил і клаптики почорнілої тканини. Аркуші були з тонкого напівпрозорого жовтуватого пергаменту, кожен позначений абсолютною чорною руною.

Джейс повів бровами.

– Це копія Сірої Книги?

Магнус, гарячково гортаючи сторінки, не відповів нічого.

– Годж мав таку, – зауважив Алек. – Якось він мені її показував.

– Вона не сіра, – змушена була зазначити Клері. – Вона зелена.

– Якби був такий діагноз, як остаточний буквалізм, ти б померла у дитинстві, – сказав Джейс, струшуючи пил із підвіконня й оглядаючи його, наче він хотів переконатись, що там достатньо чисто, щоб сісти. – Її інша назва – «Греймарі»^[16]. Слово означає «магія, прихована мудрість». Книга містить копію кожної руни, яку Ангел Разіель написав в оригіналі Книги Завіту. Копій небагато, бо кожну необхідно виготовляти особливим чином. Деякі з рун такі сильні, що спалили б звичайні аркуші.

Алек виглядав враженим.

– Я цього не знав.

Джейс застрибнув на підвіконня й спустив ноги.

– Не всі сплять на уроках історії.

– Я не…

– Спиш, спиш, ще й слиниш парту.

– Замовкніть, – сказав Магнус, але мовив це дуже м’яко. Він встромив палець між сторінками книжки, підійшов до Клері й обережно поклав книгу їй на коліна. – Тепер, коли я розгорну книгу, хочу, щоб ти вивчила сторінку. Дивися на неї, доки відчуєш, що у твоєму мозку щось змінюється.

– Це боляче? – нервово запитала Клері.

– Всі знання завдають болю, – відповів він і підвівся, залишивши книжку розгорнутою на її колінах. Клері пильно глянула на чисту білу сторінку, де розплився Знак чорної руни. Він був схожий на крилату спіраль, а коли Клері схилила голову, знак здався палицею, обмотаною лозою. Мінливі кути малюнка лоскотали розум, наче пір’їна чутливу шкіру. Вона відчула тремтіння, що змушувало її заплющити очі, але Клері тримала їх розплющеними, аж поки вони почали пекти. Все розпливлося. Вона майже кліпнула, аж раптом відчула це: клацання всередині голови, наче в замку повернувся ключ.

Руна на сторінці вмить стала чіткою, і Клері мимоволі подумала: «Пам’ятай». Якби руна була словом, то мала б набагато більше значень, ніж мають слова. Це була перша дитяча згадка про світло, яке проходило між бильцями дитячого ліжечка, знайомий запах дощу і вулиць міста, біль незабутої втрати, жало приниження, яке теж годі забути, і жорстока забудькуватість старості, коли більшість давніх спогадів вимальовуються з болючою точністю, а нещодавні події неможливо пригадати.

Тихо зітхнувши, вона перегорнула сторінку, ще одну, дозволивши зображенням і відчуттям оволодіти нею. «Журба. Думка. Сила. Захист. Прихильність…» Раптом вона скрикнула від несподіванки, коли Магнус схопив книгу з її колін.

– Досить, – сказав він, поставивши книгу на полицю. Він витер руки об джинси, залишивши на них сірі смуги. – Якщо ти прочитаєш усі руни, у тебе болітиме голова.

– Але…

– Більшість дітей Мисливців за тінями виростають, вивчаючи одну руну в певний період життя, – мовив Джейс. – Сіра Книга містить руни, яких навіть я не знаю.

– Лише уяви собі, – сказав Магнус.

Джейс його проігнорував.

– Магнус показав тобі руни для розуміння й пам’яті. Це відкриє твій розум для читання й розпізнавання інших Знаків.

– Це також може послужити сигналом для активації прихованих спогадів, – мовив Магнус. – Вони зможуть повернутися до тебе швидше, ніж зазвичай. Це найкраще з того, що я можу зробити.

Клері глянула на коліна.

– Я досі нічого не пам’ятаю про Чашу Смерті.

– Он воно що… – Магнус здавався справді здивованим. – Ви шукаєте Чашу Ангела? Послухай, я був у твоїх спогадах. Там немає нічого про Смертельні знаряддя.

– Смертельні знаряддя? – збентежено повторила Клері. – Я думала…

– Першим Мисливцям за тінями ангел дав три речі. Чашу, Меч і Дзеркало. Безмовні Брати зберігали Меч, Чаша та Дзеркало були в Ідрисі, принаймні, поки не з’явився Валентин.

– Ніхто не знає, де Дзеркало, – мовив Алек. – Вже кілька століть ніхто не знає.

– Нас цікавить Чаша, – сказав Джейс. – Її шукає Валентин.

– І ви хочете знайти її швидше за нього? – запитав Магнус, звівши брови.

– Мені здалося, ви сказали, що не знаєте, хто такий Валентин, – зазначила Клері.

– Я обманув, – щиро зізнався Магнус. – Знаєте, я не належу до фей. Необов’язково бути чесним. І лише дурень стане між Валентином та його помстою.

– Гадаєте, він справді прагне помсти? – запитав Джейс.

– Думаю, так. Валентин зазнав серйозної поразки, і він не та людина, яка прийме поразку достойно.

Алек пильно глянув на Магнуса.

– Ви були на Повстанні?

Магнус зустрівся очима з Алеком.

– Був. Я убив багато вашого люду.

– Членів Кола, – швидко мовив Джейс. – Не наших.

– Якщо ви будете зрікатися зроблених гидких речей, – мовив Магнус, усе ще дивлячись на Алека, – то ніколи не навчитеся на своїх помилках.

Алек, смикаючи рукою покривало, густо почервонів.

– Схоже, вас не дивує те, що Валентин живий, – мовив він, уникаючи погляду Магнуса.

Магнус широко розвів руки.

– А вас?

Джейс роззявив рота, але відразу закрив його. Він виглядав розгубленим. Нарешті юнак сказав:

– Отже, ви не допоможете нам знайти Чашу Смерті?

– Не допоміг би, якби й міг, – відповів Магнус, – але я не можу, бо поняття не маю, де вона, і не хочу мати. Хіба був би дурнем.

Алек випростався.

– Але без Чаші неможливо…

– Збільшити вашу кількість. Я знаю, – мовив Магнус. – Мабуть, не всі вважають це такою катастрофою, як ти думаєш. Майте на увазі, – додав він, – якби мені довелося вибирати між Конклавом і Валентином, я б вибрав Конклав. Принаймні, вони не присягалися знищити мій рід. Але нічого з того, що зробив Конклав, не варте моєї непохитної вірності. Тому ні, я не втручатимуся. Тепер, якщо ми закінчили, я б хотів повернутися на вечірку, поки гості не поїли одне одного.

Джейс, який досі нервово стискав і розтискав кулаки, схоже, збирався бовкнути щось сердите, та Алек, підвівшись, поклав йому руку на плече. У напівтемряві Клері не розгледіла, але схоже, що Алек добряче стиснув його.

– Таке може трапитись? – запитав він.

Магнус здивовано дивився на нього.

– Таке вже траплялося.

Джейс пробурмотів щось Алеку, і той відпустив його. Звільнившись, юнак підійшов до Клері.

– З тобою все гаразд? – стиха запитав він.

– Думаю, так. Не відчуваю різниці…

Магнус, ставши біля дверей, нетерпляче клацнув пальцями.

– Ворушіться, дітлахи. Єдина людина, котра може виніжуватися в моїй спальні, – моя велична персона.

– Виніжуватися? – перепитала Клері, яка ніколи не чула такого слова раніше.

– Велична? – повторив Джейс, який просто був роздратований.

Магнус прогарчав щось схоже на «Забирайтесь».

Вони вийшли, а Магнус затримався, щоб зачинити двері. Тепер вечірка видалася Клері трохи іншою. Можливо, на це вплинуло змінене бачення: все здавалося чіткішим, з вираженими краями. Вона дивилася, як гурт музикантів вийшов на маленьку сцену посеред кімнати. Вони були одягнені у просторий одяг насичених кольорів – золотого, фіолетового та зеленого, – а їхні голоси були сильними та неземними.

– Ненавиджу музичні гурти фей, – промимрив Магнус, коли музиканти почали ще одну нав’язливу пісню, мелодія якої була витончена і мінилася, наче гірський кришталь. – Вони вміють грати лише депресивні балади.

Джейс, озираючись, засміявся.

– Де Ізабель?

Клері раптом відчула свою провину. Вона забула про Саймона. Вона обернулася, шукаючи знайомі кістляві плечі й копицю темного волосся.

– Я не бачу його. Тобто їх.

– Он вона. – Алек помітив свою сестру і з полегшенням помахав їй рукою. – Сюди. Остерігайся гобліна.

– Остерігайся гобліна? – повторив Джейс, дивлячись на худого темношкірого чоловіка у зеленому жилеті з каплеподібним візерунком. Той пильно розглядав Ізабель.

– Він ущипнув мене, коли я проходив біля нього, – мовив сухо Алек, – за досить інтимне місце.

– Не хотів би тебе перебивати, але якщо він цікавиться твоїми інтимними місцями, то навряд чи зацікавиться твоєю сестрою.

– Не обов’язково. Чарівний народ неперебірливий.

Джейс презирливо скривився, дивлячись у бік чаклуна.

– Ви ще тут?

Не встиг Магнус відповісти, як біля них з’явилася Ізабель. Її лице було в червоних плямах, й від неї тхнуло алкоголем.

– Джейсе! Алеку! Де ви були? Я вас повсюди шукала…

– Де Саймон? – перебила її Клері.

Ізабель відсахнулася.

– Він пацюк, – мовила вона похмуро.

– Він щось тобі зробив? – У голосі Алека промайнула братня турбота. – Він торкався тебе? Якщо він намагався…

– Ні, Алеку, – відповіла роздратовано Ізабель. – Все не так. Саймон – пацюк.

– Вона п’яна, – з відразою сказав Джейс, відвертаючись.

– Ні, – обурено мовила Ізабель. – Ну, трохи, але річ не в цьому. Просто Саймон випив трохи того блакитного пійла, я просила його не пити, але він не послухав і перетворився на пацюка.

– На пацюка? – недовірливо перепитала Клері. – Ти ж не маєш на увазі…

– Я маю на увазі пацюка, – мовила Ізабель. – Маленький. Коричневий. З гидким хвостом.

– Конклаву це не сподобається, – засумнівався Алек. – Я впевнений, що перетворення приземлених на пацюків є протизаконним.

– Технічно вона не перетворювала його на пацюка, – зауважив Джейс. – Найгірше, в чому її можна звинувачувати, – це недбалість.

– Кого цікавить тупий Закон? – вигукнула Клері, схопивши Ізабель за зап’ястя. – Мій найкращий друг – пацюк!

– А-й-й! – Ізабель намагалася вирвати руку. – Відчепися від мене.

– Спочатку ти мені скажеш, де він. – Їй ще ніколи не кортіло так комусь врізати, як зараз. – Не можу повірити, що ти його залишила. Він, мабуть, наляканий…

– Якщо на нього не наступили, – зауважив Джейс.

– Я не покинула його. Він забіг під барну стійку, – виправдовувалася Ізабель. – Відпусти! Ти подряпаєш мій браслет.

– Паскуда, – люто мовила Клері, відкинувши руку Ізабель. Не чекаючи відповіді, вона побігла до барної стійки. Впавши на коліна, заглянула під стійку. З темряви тхнуло пліснявою й світилася пара блискучих очей-намистинок.

– Саймоне, – покликала вона здавленим голосом. – Це ти?

Саймон-пацюк трохи визирнув, його вуса тремтіли. Клері змогла розгледіти форму його маленьких круглих приплеснутих вушок та гострого носика. Намагаючись побороти відразу (їй ніколи не подобалися пацюки з жовтуватими, завжди готовими вкусити зубами – краще б він перетворився на хом’ячка), вона поволі вимовила:

– Це я, Клері. З тобою все гаразд?

Джейс та інші обступили її. Ізабель виглядала роздратованою.

– Він там? – поцікавився Джейс.

Клері, стоячи окарач, кивнула.

– Т-с-с. Ви його налякаєте. – Вона обережно пропхала пальці під стійку і покивала ними. – Будь ласка, Саймоне, виходь. Ми змусимо Магнуса скасувати чари. Все буде добре.

Почувся писк, і з’явився рожевий носик пацюка. Клері вхопила його на руки та вигукнула з полегшенням:

– Саймоне! Ти мене розумієш!

Пацюк, притиснувшись до її долонь, невесело пропищав. Зрадівши, вона притисла його до грудей.

– Біднесенький, – примовляла вона наче до домашнього улюбленця. – Бідний Саймоне, все буде добре, я обіцяю.

– Чого його жаліти, він ще ніколи не був так близько до дівочих грудей, – мовив Джейс.

– Стули пельку! – Клері люто зиркнула на Джейса, але не відпустила пацюка. Його вуха тремтіли, чи то від злості, чи то від хвилювання, а може, просто від страху. – Приведіть Магнуса, – скомандувала Клері. – Нам треба перетворити його на людину.

– Не поспішай, – вишкірився Джейс. Він простяг руку, наче хотів погладити пацюка. – Він такий милий. Подивіться на його маленький рожевий носик.

Саймон спробував укусити Джейса довгими жовтими зубами. Джейс похапцем забрав руку.

– Іззі, йди приведи нашого величного хазяїна.

– Чому я? – роздратовано запитала Ізабель.

– Бо приземлений став пацюком через тебе, ідіотко, – відповів він. Клері була неприємно вражена тим, що ніхто з них, крім Ізабель, не називає Саймона на ім’я. – Не можна його тут залишати.

– Ти б з радістю його залишив, якби не вона, – мовила Ізабель, вклавши в останнє слово стільки отрути, що нею можна було б убити слона. Вона поволі пішла, погойдуючи стегнами.

– Не можу повірити, що вона дозволила тобі випити ту блакитну бурду, – звернулася Клері до Саймона-пацюка. – Бачиш, що сталося через твою необережність.

Саймон роздратовано пропищав. Почувши сміх, Клері глянула вгору й побачила Магнуса, який схилився над нею. Ізабель стояла позаду, не приховуючи злості.

– Rattus norvegicus, звичайний сірий пацюк, нічого екзотичного, – мовив Магнус, дивлячись на Саймона.

– Мені байдуже, до якого виду пацюків він належить, – розсердилася Клері. – Перетворіть його назад.

Магнус почухав потилицю, розсипаючи блискітки.

– У цьому немає потреби.

– Немає потреби? – закричала Клері так голосно, аж Саймон заховався під її великий палець. – ЯК ВИ МОЖЕТЕ ТАКЕ КАЗАТИ?

– Бо за кілька годин він сам перетвориться на людину, – пояснив Магнус. – Дія коктейлю тимчасова. Немає потреби використовувати чари для перетворення. Це лише травмує його. Забагато магії може нашкодити приземленим, вони непристосовані до цього.

– Сумніваюсь, що він пристосований до того, щоб бути пацюком, – зауважила Клері. – Ви ж маг, хіба не можете припинити дію чарів?

Подумавши, Магнус відповів:

– Ні.

– Отже, не збираєтеся.

– Безплатно ні. А заплатити, дорогенька, ти не можеш.

– Але ж я не можу везти пацюка додому в метро, – жалібно запротестувала Клері. – Або я його кину, або поліція метрополітену арештує мене за перевезення паразитів. – Саймон роздратовано пропищав. – Та звісно, ти не паразит.

До дівчини, яка сварилася біля дверей, приєдналися ще шестеро чи семеро гостей. Сварливі голоси перекрикували шум вечірки й звуки музики. Магнус закотив очі. Він перепросив і зник у натовпі.

Ізабель, погойдуючись на каблуках, шумно зітхнула:

– От і допоміг.

– Знаєш, пацюка можна покласти в наплічник, – порадив Алек.

Клері суворо глянула на нього, але не протестувала. Жодної кишені, у яку можна було б його покласти, у дівчини не було. А в обтягуючому одязі Ізабель і не могло бути жодних кишень. І як Ізабель дозволили так іти?

Скинувши наплічника, вона примостила маленького сірого пацюка, котрий колись був Саймоном, між складеним светром та етюдником. Він згорнувся на гаманці та з докором глянув на неї.

– Вибач, – сумно мовила Клері.

– Не турбуйся, – сказав Джейс. – Не розумію, чому всі приземлені беруть на себе відповідальність за дії, які вони не вчинили. Ти не заливала його тим коктейлем.

– Якби не я, його б тут не було, – стиха мовила Клері.

– Не тішся, він прийшов заради Ізабель.

Клері сердито закрила наплічник і підвелася.

– Забираймося звідси. Мене вже тут нудить.

Як виявилося, біля дверей сварилися вампіри, їх можна було впізнати за блідою шкірою і дуже чорним волоссям.

«Мабуть, вони його фарбують, – подумала Клері, – неможливо, щоб вони всі були чорноволосі, крім того, у декого світлі брови».

Вампіри голосно скаржилися на поламані мотоцикли й на зникнення друзів.

– Може, вони п’яні й десь вирубилися, – знуджено мовив Магнус. – Ви ж знаєте свою схильність перетворюватись на кажанів і купи пилу, коли насьорбаєтеся забагато «Кривавої Мері».

– Вони змішують горілку зі справжньою кров’ю, – прошепотів Джейс.

Клері затремтіла від близькості його подиху.

– Я знаю, дякую.

– Ми не можемо змітати весь пил у будинку, бо зранку він може виявитись Ґреґом, – сказала дівчина з надутими губами й намальованими бровами.

– Нічого з Ґреґом не станеться. Я рідко підмітаю, – виправдовувався Магнус. – Усіх, хто загубився, я завтра відправлю в готель. У машині із затемненим склом, звичайно.

– А наші мотоцикли? – запитав худий хлопчина, темне фарбоване волосся якого біліло біля коренів. На його лівому вусі висіла золота сережка у формі кілка. – Їхній ремонт забере багато часу.

– До сходу сонця встигнеш, – сказав Магнус, у якого вже уривався терпець. – Пропоную починати негайно. – Він підвищив голос. – Все! Вечірка закінчена! Всі на вихід! – Він махнув руками, розсипаючи блискітки.

Музичний гурт різко перестав грати. Серед гостей почулися нарікання, але всі слухняно попрямували до дверей. Ніхто не зупинився подякувати Магнусу за вечірку.

– Ходімо. – Джейс підштовхнув Клері до виходу. Там була тиснява. Клері несла наплічник перед собою, охопивши його руками для захисту. Хтось штурхнув її у плече, вона скрикнула й відскочила від Джейса. Чиясь рука лягла на її наплічник. Підвівши очі, Клері побачила вампіра з сережкою у формі кілка. – Ей, кралечко. Що в сумці?

– Освячена вода, – відповів Джейс, з’явившись біля неї, наче дух. Саркастичний світловолосий дух.

– О-о-о-о-о, Мисливець за тінями. Жах, – сказав вампір і враз зник у натовпі.

– Вампіри такі самозакохані, – зітхнув Магнус біля дверей. – Чесно кажучи, я сам не знаю, для чого мені ці вечірки.

– Вони для вашого кота, – нагадала йому Клері.

Магнус пожвавішав.

– Це правда. Великий Мяу вартий моїх зусиль. – Він глянув на неї та Мисливців за тінями, які обступили її. – Ви вже йдете?

Джейс кивнув.

– Не хочемо зловживати гостинністю.

– Якою гостинністю? – запитав Магнус. – Я б сказав, що приємно було вас зустріти, але це не так. Не тому, що ви недостатньо чарівні, а щодо тебе… – Він підморгнув здивованому Алекові. – Зателефонуєш мені?

Алек зашарівся й почав заїкатися. Він простояв би так цілу ніч, якби Джейс не схопив його під лікоть і не поволік до дверей. Ізабель вийшла слідом. Клері збиралася виходити, коли відчула дотик до своєї руки. Це був Магнус.

– Я маю повідомлення від твоєї мами, – сказав він.

Від несподіванки Клері мало не випустила наплічника.

– Від мами? Вона щось просила мені передати?

– Не зовсім, – відповів Магнус. Його котячі очі зелено-золотавого кольору вмить посерйознішали. – Я знаю її такою, якою не знаєш ти. Те, що вона зробила, було для того, щоб уберегти тебе від світу, який твоя мати ненавиділа. Усе її існування: втеча, переховування – все, що ти називаєш брехнею, – було ради твоєї безпеки. Не марнуй її жертву, ризикуючи своїм життям. Вона б цього не хотіла.

– Вона б не хотіла, щоб я її врятувала?

– Ні, якщо ти наражатимеш себе на небезпеку.

– Але я єдина переживаю за неї…

– Ні, не єдина.

Клері зіщулилася.

– Не розумію. Є ще… Магнусе, якщо ви щось знаєте…

Він раптом її перебив:

– І ще одне… – Він зиркнув на двері, за якими зникли Джейс, Алек та Ізабель. – Запам’ятай, коли твоя мама утекла зі Світу Тіней, вона ховалася не від монстрів. Не від чаклунів, перевертнів чи Чарівного люду, навіть не від демонів. Від них. Від Мисливців за тінями.

Вони чекали на неї біля будинку. Джейс, засунувши руки в кишені, обперся на перила й спостерігав, як вампіри товклися біля зламаних мотоциклів, лаючи їх. Він ледь усміхався. Алек з Ізабель стояли осторонь. Ізабель втирала сльози, і Клері раптом відчула приступ злості. Ізабель майже не знала Саймона. Це була не її трагедія. Це Клері мусила б переживати, а не ця дівчина-Мисливець за тінями.

Побачивши Клері, Джейс випростався. Задумавшись, він ішов поряд. Ізабель та Алек крокували попереду, сперечаючись одне з одним. Клері прискорила крок, намагаючись їх почути.

– Це не твоя вина, – сказав Алек. З його тону було схоже, що таке з сестрою вже траплялося. Клері стало цікаво, скількох кавалерів вона випадково перетворила на пацюків. – Але це мало б тебе навчити. Не відвідуй так багато вечірок у Нижньосвіті. Через них лише проблеми.

Ізабель голосно шморгнула носом.

– Якби з ним щось трапилося, я не знаю, що б зробила.

– Мабуть, те саме, що робила раніше, – байдуже відповів Алек. – Ти навіть його добре не знала.

– Але це не означає, що я не…

– Що? Кохаєш його? – глумливо запитав Алек. – Треба знати людину, щоб її кохати.

– Але це ще не все, – з сумом мовила Ізабель. – Алеку, хіба тобі на вечірці не було весело?

– Ні.

– Я думала, тобі сподобається Магнус. Правда, він милий?

– Милий? – Алек дивився на неї, наче на божевільну. – Кошенята милі. Чаклуни… – він завагався. – Ні, – байдуже закінчив він.

– Я думала, ви сподобаєтесь один одному. Станете друзями, – мовила Ізабель, зиркнувши на брата.

– У мене є друзі, – кивнув Алек у бік Джейса.

Джейс, опустивши свою золотисту голову, цього не помітив.

Спонтанно Клері простягла руку до наплічника. Він був відкритим. Нахмурившись, дівчина пригадала вечірку: піднявши наплічник, вона без сумніву застібала його. Клері різко відкрила сумку. Її серце закалатало.

Пригадався випадок у метро, коли в неї вкрали гаманець. Відкривши сумку, Клері його там не побачила. Аж у горлі пересохло: «Може, він упав? Чи загубився? Ні. Пропав». Тепер було так само, але в тисячу разів гірше. Тремтячими руками вона обмацала наплічник, відсунувши одяг і етюдник. Нічого.

Вона зупинилася. Джейс нетерпляче переминався з ноги на ногу. Алек та Ізабель були далеко попереду.

– Щось не так? – запитав Джейс і хотів додати якийсь сарказм. Але побачивши її стан, передумав. – Клері?

– Він зник. Саймон. Він був у моєму наплічнику… – прошептала Клері.

– Він виліз?

Це було доречне запитання, але Клері у паніці закричала:

– Звичайно, ні! Ти думаєш, він хоче потрапити під машину, чи коту в лапи…

– Клері…

– Замовкни! Це ти казав, що не треба його перетворювати, – замахнулася Клері наплічником. Джейс спритно упіймав наплічник та оглянув його.

– Блискавка зламана. Хтось вирвав її ззовні.

Хитнувши головою, Клері змогла лише прошепотіти:

– Я не…

– Я знаю, – лагідно мовив він. – Алеку! Ізабель! Ідіть без нас! Ми вас доженемо!

Силуети далеко попереду зупинились; Алек вагався, та сестра вхопила його під руку й потягла до входу до метро. Обійнявши Клері, Джейс обережно розвернув її. Вона йшла, спотикаючись об тріщинки на асфальті. Біля будинку Магнуса смерділо алкоголем та чимось моторошно-солодким, що асоціювалось у Клері з жителями Нижньосвіту. Забравши руку, Джейс натиснув кнопку біля імені Магнуса.

– Джейсе, – мовила Клері.

– Що? – глянув на неї Джейс.

Вона підбирала слова.

– Думаєш, з ним усе гаразд?

– Із Саймоном? – він завагався, нагадавши Клері слова Ізабель: «Не питай, якщо не впевнена у тому, що витримаєш його відповідь». – Не відповівши, він знову натиснув на дзвінок, цього разу довше.

Тепер Магнус відповів, загримівши на весь під’їзд.

– Хто посмів порушити мій відпочинок?

Джейс майже занервувався.

– Джейс Вейленд. Пам’ятаєте? Я з Конклаву.

– О, так, – пожвавішав Магнус. – Той, що з блакитними очима?

– Це про Алека, – мовила Клері.

– Ні. Кажуть, що мої очі золотаві, – повідомив Джейс у домофон. – І блискучі.

– А, той, – розчарувався Магнус. Якби Клері не була такою засмученою, вона б засміялась. – Думаю, вам краще піднятися.

Чаклун відчинив двері. Одягнений у шовкове кімоно з намальованими драконами та золотистий тюрбан, він ледве стримував роздратування.

– Я спав, – зверхньо мовив він.

Джейс збирався сказати щось образливе, можливо, про тюрбан, тому Клері поспішила сказати:

– Вибачте, що потурбували…

Щось маленьке біле виглянуло з-за ніг чаклуна. У нього були зигзагоподібні смужки та рожеві вушка з чубчиками, які робили його схожим не на кошеня, а на велику мишу.

– Великий Мяу? – здогадалася Клері.

Магнус кивнув.

– Він повернувся.

Джейс презирливо дивився на смугасте кошеня.

– Це не кіт. Це хом’як.

– Я люб’язно вдаю, що цього не чув, – Магнус відсунув кота ногою позад себе. – Чого ви прийшли?

Клері показала розірваний наплічник.

– Через Саймона. Він зник.

– Тобто «зник»?

– Зник, – повторив Джейс, – тобто пропав, відсутній, його немає на місці, щез.

– Може, він утік і десь заховався? – зауважив Магнус. – Нелегко бути пацюком, особливо, якщо ти тупуватий.

– Саймон не тупуватий, – злісно запротестувала Клері.

– Це правда, – погодився Джейс. – Він просто виглядає таким. Насправді в нього посередній інтелект. – Голос Джейса звучав невимушено, та його плечі були напружені. – Коли ми виходили, один із ваших гостей зачепив Клері. Я думаю, він розірвав наплічник і забрав пацюка. Тобто Саймона.

– Ну і? – глянув на них Магнус.

– Мені треба дізнатися, хто це був, – упевнено мовив Джейс. – Думаю, ви знаєте. Ви головний чаклун Брукліна. Думаю, все, що відбувається у вас у квартирі, відоме вам.

Магнус розглядав свій манікюр.

– Ти маєш рацію.

– Будь ласка, скажіть нам, – попросила Клері. Джейс стиснув її за зап’ястя, щоб помовчала, та вона не змогла. – Будь ласка.

– Гаразд, – зітхнувши, мовив Магнус. – Я бачив, як один із вампірів, які приїхали байками з лігва, що на околиці, їхав, тримаючи коричневого пацюка у руці. Якщо чесно, я подумав, що це хтось з них. Інколи Діти Ночі, коли нап’ються, перетворюються на пацюків або кажанів.

Руки Клері затремтіли.

– Ви думаєте, це був Саймон?

– Я лише припускаю, але схоже на це.

– І ще одне, – Джейс говорив спокійно, але був стривожений, такий, як тоді, коли вони зустріли Зреченого у квартирі. – Де їхнє лігво?

– Їхнє що?

– Лігво вампірів. Вони туди поїхали, еге ж?

– Мали б, – Магнус виглядав відсторонено.

– Треба, щоб ви сказали, де це.

Магнус похитав головою.

– Я не маю наміру сваритися з Дітьми Ночі заради якогось приземленого, якого я навіть не знаю.

– Стривайте, – перебила його Клері. – Для чого їм Саймон? Я думала, їм не можна шкодити людям…

– Що я думаю? Вони вирішили, що це приручений пацюк, тому вбити пацюка Тіньоловів було б весело. Хай би що було сказано в Угоді, ви їм не дуже подобаєтеся, а в Завіті про вбивство тварин не йдеться.

– Вони збираються його вбити? – пильно глянула Клері.

– Не обов’язково, – поспішив відповісти Магнус. – Вони могли подумати, що це хтось із них.

– Що тоді з ним станеться? – запитала Клері.

– Ну, коли він перетвориться на людину, вони таки вб’ють його. Але у вас ще є кілька годин.

– Тоді ви маєте нам допомогти, бо Саймон помре, – звернулася Клері до чаклуна.

Магнус жалісливо глянув на неї згори вниз.

– Усі люди помирають. Ти мала б до цього звикнути, люба.

Він почав зачиняти двері, та Джейс підставив ногу. Магнус зітхнув:

– Що ще?

– Ви ж не сказали, де лігво, – мовив Джейс.

– І не збираюся. Я ж сказав…

Клері проштовхалася наперед.

– Ви заплутали мій мозок. Забрали мою пам’ять. Хіба ви не можете зробити мені одну послугу?

Магнус примружив свої котячі очі. Було чутно нявкання кота. Чаклун поволі опустив голову, стукнувши нею об стіну. – Старий готель Дюмон. На околиці.

– Я знаю, де це, – зрадів Джейс.

– Нам треба потрапити туди негайно. У вас є портал? – вимогливо запитала Клері у Магнуса.

– Ні. – Він був роздратований. – Портали важко створити, і вони небезпечні. Якщо їх не пильнувати, звідти приходить всяка нечисть. У Нью-Йорку, наскільки мені відомо, вони є лише в Доротеї та в Ренвіку, але вони далеко звідси. Не варто йти туди, навіть якщо ви упевнені, що власники дозволять вам скористатися ними, хоча я в цьому сумніваюся. Ясно? Тепер забирайтеся, – Магнус глянув на Джейса, нога якого заважала зачинити двері. Джейс стояв незворушно.

– Ще одне. Десь поблизу є святиня? – поцікавився Джейс.

– Гарна ідея. Якщо збираєтесь іти в лігво вампірів, треба спочатку помолитися.

– Нам потрібна зброя, – стисло відповів Джейс. – Нашої недостатньо.

– На Даймонд-стріт є католицька церква. Підійде? – відказав Магнус.

Джейс кивнув, зробивши крок назад.

– Це…

Двері замкнулися перед їхнім носами. Клері, важко дихаючи, стояла незворушно, аж поки Джейс потягнув її за собою в темряву.

Розділ 14

Готель «Дюмор»

Вночі церква на Даймонд-стріт виглядала химерно, її готичні аркові вікна відбивали місячне світло, як сріблясті дзеркала. Будівлю оточував кований залізний паркан, пофарбований матовою чорною фарбою. Клері потрясла брамою, але та була надійно замкнена.

– Зачинено, – сказала вона, глянувши на Джейса через плече.

Він махнув стилом.

– Пропусти мене.

Клері дивилася, як юнак працював над замком, розглядала тонкий вигин його спини, м’язи, що випинали з-під коротких рукавів футболки. Місячне світло пофарбувало його золотаве волосся, надавши сріблястого відтінку.

Замок із брязкотом вдарився об землю, ставши шматком металолому. Джейс виглядав задоволеним собою.

– Як завжди, – сказав він, – мені це чудово вдається.

Клері раптово відчула роздратування.

– Коли частина вечора, присвячена твоєму самозвеличенню, закінчиться, можливо, ми могли б повернутися до справи і врятувати мого найкращого друга від смерті через знекровлення?

– Знекровлення, – сказав Джейс, вражений. – Яке рідкісне слово.

– А ти рідкісний…

– Т-с-с-с, – перебив її він. – Не можна лаятися в церкві.

– Ми ще не в церкві, – пробурмотіла Клері, йдучи за ним кам’яною доріжкою до подвійних вхідних дверей. З найвищої точки вигадливо вирізаної кам’яної арки над дверима на відвідувачів дивився застиглий ангел. Загострені шпилі чорніли на тлі нічного неба. Клері зрозуміла, що цю саму церкву вона бачила раніше, тієї ночі, з МакКарен-парку. Вона закусила губу.

– Здається, це якось неправильно – зламати замок на дверях церкви.

У місячному світлі профіль Джейса був спокійним.

– Я і не збирався, – сказав він, поклавши стило в кишеню. Він узявся своєю тонкою загорілою рукою, вкритою, мов мереживом, білими павутинками шрамів, за двері трохи вище від засувки. – В ім’я Конклаву, – сказав він, – я прошу дозволу увійти в це святе місце. В ім’я Битви, яка ніколи не закінчується, прошу дозволу використовувати Твою зброю. І в ім’я Ангела Разіеля, я прошу Твого благословення на мою місію проти темряви.

Клері уважно дивилася на нього. Він не ворушився, хоча нічний вітер задував йому в очі волосся. Хлопець кліпнув, і коли Клері вже збиралася щось сказати, двері плавно зі скрипом відчинилися. Перед ними був темний, прохолодний, порожній простір, освітлений вогниками свічок.

Джейс відступив.

– Після вас.

Коли Клері увійшла досередини, її огорнула хвиля холодного повітря із запахом каменю і свічкового воску. Тьмяні ряди лавок розтягнулися аж до вівтаря, а біля дальньої стіни стояла прямокутна підставка зі свічками, що горіли, як грядка жаринок. Дівчина раптом зрозуміла, що, крім Інституту (що насправді не враховується), вона ніколи раніше не була в церкві. Клері бачила фотографії, бачила інтер’єр церков у кіно і в аніме, де вони часто з’являлися. Місцем дії одного з її улюблених аніме була церква, де служив жорстокий священик-вампір. Вважається, що всередині церкви людина почувається в безпеці, але дівчина так не думала. Химерні силуети, здавалося, погрожували їй з присмерків. Вона здригнулася. Помітивши це, Джейс зазначив:

– Кам’яні стіни не пропускають всередину спеку.

– Справа не в цьому, – сказала вона, – знаєш, я ніколи раніше не була в церкві.

– Ти була в Інституті.

– Я говорю про справжню церкву. Де правлять служби.

– Справді. Ось неф з лавами. Тут під час служби сидять люди. – Вони пройшли далі. Їхні голоси луною відбивалися від кам’яних стін. – А тут, де ми стоїмо, – апсида. Ось вівтар, де священик здійснює таїнство Причастя. Він завжди на східній стороні церкви. – Джейс опустився на коліна перед вівтарем, і на мить Клері здалося, що він молиться. Високий вівтар з темного граніту був задрапований червоною тканиною. За ним виднілася щедро прикрашена золотом запрестольна композиція з фігурами святих і мучеників. Над їхніми головами були золоті диски, що правили за німби.

– Джейсе, – прошепотіла вона. – Що ти робиш?

Юнак швидко водив руками по кам’яній підлозі, збиваючи пальцями пил, наче щось шукав.

– Шукаю зброю.

– Тут?

– Як правило, її ховають біля вівтаря. Вона зберігається тут для нас на випадок надзвичайної ситуації.

– Це що, якийсь договір з католицькою церквою?

– Не зовсім. Демони на Землі існують відтоді, відколи з’явилися ми. Вони поширилися по всьому світу, в різних формах: грецькі деймони, перські деви, індуїстські асури, японські оні. У більшості систем вірувань певним чином включені як існування демонів, так і боротьба з ними. Мисливці за тінями не схиляються до єдиної релігії, і, своєю чергою, всі релігії допомагають нам у нашій боротьбі. Я міг би так само легко піти по допомогу до єврейської синагоги чи синтоїстського храму, чи… Ось воно.

Він витер пил, і Клері опустилася на коліна поруч із ним. На одному з восьмикутних каменів перед вівтарем була вирізьблена руна. Клері розпізнала її так само легко, наче прочитала слово англійською: «нефіліми».

Джейс вийняв стило й доторкнувся до каменя. Той зі скреготом відсунувся. Перед ними була темна ніша, посередині якої стояв довгий дерев’яний ящик. Джейс підняв кришку і з задоволенням розглядав акуратно складені всередині предмети.

– Що це? – запитала Клері.

– Пляшечки зі святою водою, благословенні ножі, сталеві та срібні мечі, – сказав Джейс, викладаючи зброю на підлогу, – дріт з електруму, не дуже потрібний у нашому випадку, але завжди добре мати про запас, срібні кулі, амулети захисту, хрести, зірки Давида.

– О Боже, – зітхнула Клері.

– Я сумніваюся, що він би помістився.

– Джейсе… – Клері була приголомшена.

– Що?

– Мені здається, що недоречно так жартувати у церкві.

Він знизав плечима.

– Я не дуже віруюча людина.

Клері подивилася на нього з подивом.

– Ти не жартуєш?

Юнак заперечно похитав головою. Волосся впало йому на лице, але він уважно вивчав пляшечку з прозорою рідиною і не відкинув його назад. Пальці Клері аж засвербіли від бажання зробити це замість нього.

– Ти думала, що я побожна людина? – спитав Джеймс.

– Ну… – Вона вагалася. – Оскільки є демони, то має бути…

– Має бути хто? – Джейс упхав пляшечку до кишені. – А, – сказав він, – ти маєш на увазі, що якщо є вони, – він указав на підлогу, – то мають бути і… – він вказав угору, на стелю.

– Це ж логічно, правда?

Джейс опустив руку і підняв ножа, розглядаючи руків’я.

– Я тобі так скажу, – сказав він. – Я вбиваю демонів третину мого життя. Я відправив близько п’ятиста з них назад, у ті пекельні виміри, з яких вони виповзли. І весь цей час я ні разу, жодного разу не бачив ангела. Навіть ніколи не чув про таке…

– Але ж, врешті-решт, ангел створив Мисливців за тінями, – намагалася довести Клері. – Це Годж сказав.

– Це просто гарна байка, – Джейс подивився на неї очима, вузькими, як у кішки. – Мій батько вірив у Бога, – сказав він. – Я – ні.

– Зовсім? – Вона не розуміла, чому допитується. Дівчина й сама не була впевнена, чи вірила в Бога й ангелів, і якби її запитали, то вона б заперечила. Було щось у Джейсі, що змушувало її тиснути, щоб зламати цю оболонку цинізму і змусити його визнати, що він вірив у щось, відчував щось і бодай щось було йому небайдуже.

– Давай подивимося на це з іншого боку, – сказав він, запхавши пару ножів за пояс. Слабке світло, що проникало через вітражі, забарвило його обличчя кольоровими квадратами. – Мій батько вірив у Бога праведного. Його девізом було: «Deus volt» – «Бо так хоче Бог». Це був девіз хрестоносців, і вони йшли на битви, і їх вбивали, як і мого батька. І коли я побачив, що він лежить мертвий у калюжі власної крові, я не перестав вірити в Бога. Я просто перестав вірити, що Богу небайдуже. Знаєш, Клері, можливо, Бог існує, а може, й ні, але я не думаю, що це має якесь значення. Хай там як, ми – самі по собі.

Повертаючись із центру, вони були єдиними пасажирами у вагоні. Клері сиділа мовчки, думаючи про Саймона. Час від часу Джейс поглядав на неї, наче збирався щось сказати, але знову невластиво для нього мовчав.

Коли вони вийшли з метро на вулицю, там було безлюдно. Густе повітря мало присмак металу. Невеличкі магазинчики, пральні та банківські філіали ще ховалися за сталевими гофрованими дверима. Після годинного блукання вони нарешті знайшли готель у провулку, поруч зі Сто Шістнадцятою. Підлітки вже двічі проходили повз нього, думаючи, що це просто ще один покинутий будинок, перш ніж Клері побачила вивіску. Вона зісковзнула з цвяха й теліпалася на вітрі, захована за карлуватим деревом. Колись там був напис «Готель Дюмон», але хтось зафарбував «н» та замінив його на «р».

– Готель «Дюмор», – прочитав Джейс, коли Клері вказала на нього. – Мило.

Клері вивчала французьку лише два роки, але зрозуміла жарт.

– «Du mort» перекладається як «готель Смерті», – сказала вона.

Джейс кивнув. Він насторожився, мов кішка, що зачула мишей за диваном.

– Це не схоже на готель, – сказала Клері. – Вікна всі забиті, двері замуровані… Ой, – закінчила вона, уловивши його погляд. – Справді. Вампіри. Але як вони потрапляють всередину?

– Вони залітають, – сказав Джейс і вказав на верхні поверхи будівлі. Колись, очевидно, то був вишуканий і розкішний готель. Кам’яний фасад був елегантно оформлений різьбленими вигадливими візерунками та геральдичними ліліями, темними та знищеними багаторічним впливом забрудненого повітря й кислотних дощів.

– Ми ж не літаємо, – Клері відчула необхідність зауважити це.

– Так, – погодився Джейс. – Ми не літаємо. Ми йдемо напролом. – Він рушив через дорогу в напрямку до готелю.

– Літати – звучить класніше, – сказала Клері, намагаючись встигнути за ним.

– Зараз усе звучить класніше.

Дівчина задумалася, що насправді він мав на увазі. Джейс був збуджений, увесь в очікуванні полювання, він зовсім не здавався таким нещасним, як стверджував. Він убив більше демонів, ніж інші його ровесники. Якщо неохоче йти в бій, багато демонів не знищиш.

Порив гарячого вітру затрусив листям на карлуватих деревах біля готелю і курявою поніс сміття з риштаків та тротуару над потрісканою вуличкою. Район був на диво безлюдний, хоча зазвичай на вулицях Мангеттена завжди є перехожі, навіть о четвертій ранку. Кілька ліхтарів, що стояли вздовж тротуару, не працювали, крім одного, найближчого до готелю, що кидав тьмяне жовте світло на потріскану стежину, яка вела до замурованих вхідних дверей.

– Тримайся подалі від світла, – сказав Джейс, тягнучи її за рукав. – Вони можуть спостерігати з вікон. І не дивися вгору, – додав він, але було занадто пізно. Клері вже поглянула на розбиті вікна верхніх поверхів. На мить їй здалося, що вона побачила якийсь рух за одним з вікон, щось забіліло, можливо, лице чи рука, що поправила важку штору.

– Давай, – Джейс потягнув її за собою, щоб злитися з тінями ближче до стін готелю. Вона відчула в тілі нервозність, яка лише наростала. По спині пройшов мороз, у вухах гупало. Десь далеко чувся слабкий гул віддалених машин, а єдиним чітким звуком був скрип її власного взуття по асфальту, встеленому сміттям. Клері шкодувала, що не вміє ходити безшумно, як Мисливці за тінями. Можливо, колись вона попросить Джейса дати їй кілька уроків.

Вони обійшли готель, натрапивши на вузьку доріжку, що колись була службовим заїздом, а зараз захлиналася від сміття: запліснявілі картонні коробки, порожні скляні пляшки, подрібнена пластмаса і щось, що Клері спершу прийняла за зубочистки, але ближче це виглядало як…

– Кістки, – категорично сказав Джейс. – Кістки собак, кішок. Краще не роздивляйся. У смітті вампірів навряд чи знайдеш щось приємне.

Вона стримала нудоту.

– Ну, – сказала дівчина, – принаймні, знаємо, що ми в потрібному місці, – і на мить вона помітила повагу в Джейсових очах.

– О, ми саме там, де потрібно, – сказав він. – Тепер просто треба з’ясувати, як потрапити всередину.

Віконні отвори були замуровані. Не було ні дверей, ні ознак пожежної драбини.

– Коли тут був готель, – повільно сказав Джейс, – цим шляхом постачали продукти і таке інше. Це не могло відбуватися через передні двері, там немає місця для зупинки вантажівок. Тут має бути якийсь вхід.

Клері згадала про маленькі магазини і винні погрібці біля свого дому в Брукліні. Дівчина бачила, як рано вранці, коли вона йшла до школи, до них привозили товар. Власники корейського гастроному відмикали металеві дверцята, встановлені в тротуарі біля передніх дверей, щоб вони переносили коробки паперових рушників і корм для кішок у підвал, де містився склад. – Б’юся об заклад, двері в землі. Можливо, притрушені всім цим сміттям.

Джейс, що стояв трохи позаду, кивнув.

– Я теж про це думав, – зітхнув він. – Гадаю, нам тут краще понишпорити. Почнімо зі сміттєвого контейнера. – Джейс неохоче вказав на нього.

– Ти б краще зіткнувся з ордою кровожерливих демонів, так? – спитала Клері.

– Принаймні, вони не кишітимуть хробаками, – і задумливо додав: – Не більшість із них. Одного разу я переслідував демона каналізацією Центрального вокзалу…

– Досить, – Клері застережливо підняла руку. – Я зараз не в тому настрої.

– Вперше чую таке від дівчини, – здивувався Джейс.

– Тримайся мене, і будеш чути таке постійно.

Куточок Джейсового рота потягнувся догори.

– Нема часу на дурні жарти. Треба розгрібати сміття. – Він підійшов до сміттєвого контейнера і схопився за нього з одного боку. – Берися з іншого. Зараз перевернемо його.

– Це наробить забагато шуму, – заперечила Клері, наблизившись до величезного сміттєвого баку з іншого боку. Це був стандартний міський контейнер для відходів, пофарбований у темно-зелений колір і вкритий дивними плямами. Він смердів гірше, ніж більшість сміттєвих контейнерів, а його густий солодкий запах наповнив її горло і дівчину мало не знудило. – Ми мусимо зсунути його.

– Отже, так, – почав Джейс. Раптом позаду них, із темряви, почувся голос:

– Ви справді збираєтеся робити це?

Клері завмерла, вдивляючись у тіні наприкінці провулку. В мить паніки вона подумала, що це їй почулося, але Джейс також стояв як укопаний зі здивованим виразом обличчя. Мало що могло його здивувати, а ще рідше хтось міг підкрастися до нього. Юнак відійшов від сміттєвого бака, тримаючись рукою за пояс, і рівним голосом спитав:

– Хто тут?

– Dios mío^[17], – здивований чоловічий голос говорив плавною іспанською. – Ви нетутешні?

Він ступив крок уперед з найтемнішого закутку. Хлопець виглядав ненабагато старшим від Джейса і десь на півголови нижчим. Він був кістлявим, з великими темними очима і шкірою медового кольору, як на картинах Дієго Ривера. Юнак був у чорних штанах і білій сорочці з відкритим коміром. Коли він наблизився до світла, на шиї тьмяно блиснув золотий ланцюжок.

– Можна й так сказати, – відповів Джейс ретельно, не забираючи руку з пояса.

– Вам не варто тут знаходитися. – Хлопчина провів рукою по густих чорних кучерях, що нависали над лобом. – Тут небезпечно.

«Він про погане сусідство», – Клері ледь не розсміялася, хоча було зовсім не смішно.

– Ми знаємо, – сказала вона. – Ми просто трохи заблукали, от і все.

Хлопець указав на сміттєвий бак.

– А що ви робили з цим?

«Не вмію я брехати спонтанно», – подумала Клері та з надією подивилася на Джейса, який мав би чудово це робити.

Але він одразу розчарував її.

– Ми намагалися потрапити в готель. Можливо, за цим сміттєвим баком двері в підвал.

Очі хлопця ледь з орбіт не вилізли від подиву.

– Puta Madre^[18], навіщо вам це?

Джейс знизав плечима.

– Просто вибрик, забаганка.

– Ви не розумієте. Це місце заселене духами, прокляте. Воно приносить нещастя. – Він енергійно похитав головою і сказав кілька фраз іспанською, можливо, про дурість зіпсованих білошкірих підлітків узагалі та їхню дурість зокрема.

– Ходіть за мною, відведу вас до метро.

– Ми знаємо, де метро, – сказав Джейс.

Хлопець засміявся м’яким дзвінким сміхом.

– Claro^[19]. Звичайно, знаєте, але якщо підете зі мною, ніхто вас не потурбує. Ви ж не прагнете неприємностей, правда?

– Як сказати, – відповів Джейс, і його куртка ніби випадково відхилилася, а звідти блиснула зброя, просунута за пояс. – Скільки тобі платять, щоб тримати чужинців подалі від готелю?

Хлопець озирнувся, і нерви Клері натяглися як струна. Їй здавалося, що вузька алея заповнена іншими темними постатями з блідими лицями, червоними ротами, з яких раптово, наче іскри з бруківки, блискали ікла. Коли він знову подивився на Джейса, то сердито стиснув губи.

– Скільки мені платить хто, chico^[20]?

– Вампіри. Скільки вони тобі платять? А може, тобі запропонували стати одним з них: вічне життя, ні болю, ні хвороб? Це того не варто. Життя тягнеться дуже довго, коли ти ніколи не матимеш змоги бачити сонячне світло, chico, – сказав Джейс.

Обличчя хлопця нічого не виражало.

– Мене звати Рафаель, а не chico.

– Але ти знаєш, про що ми? Чув про вампірів? – спитала Клері.

Рафаель відвернувся вбік і сплюнув. Коли він повернув обличчя до них, його очі горіли ненавистю.

– Los vampiros^[21], si^[22], тварини, що п’ють кров. Ще до того як готель забили дошками, розказували, що пізно вночі там чувся сміх, зникали дрібні тварини, звуки… – Він зупинився, похитуючи головою. – Весь район знає, що треба триматися подалі звідси. А що зробиш? Ти ж не подзвониш у поліцію, щоб розповісти їм, що тебе турбують вампіри.

– Ти коли-небудь бачив їх? – запитав Джейс. – Чи знав когось, хто бачив?

Рафаель говорив повільно.

– Були колись хлопці, кілька друзів. Одного разу вони вирішили піти в готель і вбити тих монстрів усередині. Вони взяли з собою рушниці, ножі, все освячене священиком. Вони ніколи більше не виходили. Моя тітка знайшла їх одяг потому перед будинком.

– Перед своїм домом? – перепитав Джейс.

– Si. Мій брат був одним із них, – сказав Рафаель без емоцій. – Отже, тепер ви знаєте, чому я іноді ходжу тут серед ночі по дорозі додому від моєї тітки і чому попередив вас. Якщо ви зайдете туди, то не вийдете знову.

– Там мій друг, – відрізала Клері. – Ми прийшли за ним.

– Ах, – зітхнув Рафаель, – тоді, напевне, я не зможу вас переконати.

– Ні, – сказав Джейс. – Але не хвилюйся. Те, що сталося з твоїми друзями, не трапиться з нами. – Він витягнув одне з лез Серафимів з-за пояса і тримав перед собою. Слабке світло, що виділяло лезо, осяяло западини під вилицями і затінило очі. – Я вже вбив багато вампірів. Їхні серця не стукають, але вони ще можуть померти.

Рафаель різко вдихнув і сказав щось по-іспанськи занадто тихо та швидко, щоб його зрозуміти. Він поспіхом підійшов до них, шпортаючись через купу зім’ятих поліетиленових пакетів.

– Я знаю, хто ви. Я чув про вас від старого падре з Сент-Сесилії. Та я думав, що то просто байка.

– Всі історії правдиві, – промовила Клері, але так тихо, що Рафаель, схоже, не почув її. Він дивився на Джейса, стиснувши кулаки.

– Я хочу піти з тобою, – сказав він.

Джейс похитав головою.

– Ні. Не може й бути мови.

– Я покажу вам, як потрапити всередину, – наполягав Рафаель.

Джейс вагався, пропозиція була спокуслива.

– Ми не можемо взяти тебе з собою.

– Добре. – Рафаель гордо ступив перед ним і відгорнув убік купу сміття біля стіни. Там була металева решітка, тонкі ґрати якої вкривала коричнево-червона іржа. Він уклякнув, і, взявшись за ґрати, відкинув її.

– Ось як мій брат з друзями дісталися туди. Думаю, так можна потрапити в підвал.

Джейс і Клері схилилися над тунелем. Клері частково затамувала подих: переважав запах звалища, і навіть у темряві вона бачила, як порозбігалися таргани, що повзали по сміттю.

В кутиках Джейсового рота заграла ледь помітна посмішка. Лезо, як і раніше, було у його руці. Відьомське світло, що линуло з нього, надало обличчю примарного вигляду, нагадавши їй, як колись Саймон тримав ліхтарика під підборіддям, розповідаючи страшні історії, коли їм обом було по одинадцять.

– Спасибі, – сказав він Рафаелю. – Це те, що потрібно.

Обличчя того було блідим.

– Йдіть та зробіть для свого друга те, що я не зміг зробити для свого брата.

Джейс запхав лезо Серафимів назад за пояс і подивився на Клері.

– Давай за мною, – скомандував він і легко зісковзнув у отвір. Вона затамувала подих, чекаючи крику від болю чи здивування, та почувся тільки м’який стук, Джейс приземлився на тверду поверхню. – Все гаразд, – почувся його приглушений голос. – Стрибай, я зловлю тебе.

Вона поглянула на Рафаеля.

– Дякую за допомогу.

Нічого не сказавши, хлопець простягнув руку. Вона схопилася за неї, щоб не впасти, коли готувалася до стрибка. Його пальці були холодні. Рафаель відпустив дівчину – і за мить вона впала Джейсу в руки. Її сукня задерлася, і його рука ковзнула по оголених ногах дівчини. Хлопець негайно відпустив її.

– Ти в порядку?

Вона потягнула плаття донизу, рада, що юнак не бачив її в темряві.

– Так, у порядку.

Джейс витягнув з-за пояса лезо, що тьмяно світилося, і підняв його. Світло яскравішало, і молоді люди могли роззирнутися. Вони стояли у вузькому, з низькими стелями та потрісканою бетонною долівкою приміщенні. У шпарини понабивався бруд, а по стінах чорною лозою вилися тріщини. Пустий дверний отвір вів до іншої кімнати.

Гучний звук удару змусив Клері здригнутися. Озирнувшись, вона виявила, що за якийсь метр від неї приземлився Рафаель. Хлопець таки стрибнув за ними. Він випростався і дивно всміхнувся їм.

Джейс розлютився.

– Я ж казав тобі.

– Та чув я, – Рафаель байдуже махнув рукою. – Що ви зробите? Я не можу вибратися тим шляхом, яким ми сюди потрапили, а ви ж не залишите мене тут на поталу мертвим.

– А чом би й ні, – сказав Джейс. Він виглядав утомленим, Клері з подивом зауважила, що тіні під його очима стали помітніші.

Рафаель вказав рукою в темряву.

– Нам потрібно йти сюди, у бік сходів. Вони на верхніх поверхах готелю. От побачите. – Він пройшов повз Джейса до вузького дверного проходу. Джейс подивився йому вслід, хитаючи головою.

– Я починаю ненавидіти приземлених, – сказав він.

Нижній поверх готелю був лабіринтом коридорів, що вели в порожні складські приміщення, у закинуту пральню, де стояли прогнилі плетені кошики, завалені стосами зацвілих лляних рушників, і навіть у примарну кухню з безкраїми стільницями з нержавіючої сталі, що зникали в темряві. Більшості сходових прольотів не було. Ні, вони не зогнили, їх свідомо вирізали, залишивши біля стіни купки деревини, придатної хіба що на розтопку. На уламках сходів виднілися шматки прилиплого до них колись розкішного перського килима, вкритого пухнастою пліснявою.

Відсутність сходів збила Клері з пантелику. Чим заважали вампірам сходи? Нарешті вони знайшли неушкоджені сходи, заховані за пральнею. Покоївки, напевне, використовували їх, щоб розносити постільну білизну, коли в готелі ще не було ліфта. Тепер на сходинках лежав товстий шар пилу, що нагадував сірий сніг. Клері закашлялася.

– Тсс, – прошипів Рафаель. – Нас почують. Вони сплять тут неподалік.

– А ти звідки знаєш? – прошептала вона у відповідь. – «Його тут взагалі не мало бути. Що дало йому право читати їй лекції про шум?»

– Я це відчуваю… – Край його ока сіпнувся, і вона побачила, що він був так само наляканий, як і вона. – А ти хіба ні?

Вона заперечно похитала головою. Дівчина нічого не відчувала, крім дивного холоду. Після задушливої спеки надворі всередині готелю було надзвичайно зимно.

Піднявшись сходами, вони побачили двері, на яких ледь розбірливо під наліпленим роками брудом було написано «Вестибюль». Коли Джейс штовхнув двері, з них посипалася іржа. Клері приготувалася…

Але кімната була порожня. Вони опинилися у великому вестибюлі з подертим і зотлілим килимовим покриттям, з-під якого проглядали потріскані мостини. Колись у центральній частині вестибюлю були вигадливо вигнуті парадні сходи, обрамлені золотистим поруччям та вкриті коштовними золотисто-багряними килимами. Тепер від них залишилося кілька найвищих щаблів, що вели в темряву. Нижня частина сходів закінчувалася трохи вище від їхніх голів, у повітрі. Видовище було сюрреалістичне, наче з абстрактних картин Маґритта, які так любила Джоселін. Клері подумала, що цю картину можна було б назвати «Сходи в нікуди».

Її голос звучав глухо, наче і вона надихалася пилу, який усе тут вкривав.

– Чим заважали вампірам сходи?

– Нічим, – сказав Джейс. – Вони їх просто не використовують.

– Таким чином вони показують, що це одне з їхніх місць. – Очі Рафаеля горіли. Він здавався схвильованим. Джейс скоса подивився на нього.

– Ти колись бачив вампіра, Рафаеле? – запитав він.

Рафаель перевів на нього порожній погляд.

– Мені відомо, як вони виглядають. Вони блідіші, худіші, ніж люди, але дуже сильні. Вони ходять, як кішки, а нападають із швидкістю змій. Вони красиві й страшні. Як цей готель.

– Ти думаєш, що він красивий? – здивовано запитала Клері.

– Ти можеш уявити, яким він був багато років тому. Мов стара жінка, що колись була красунею, але час випив її красу. Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Не так, як тепер, так… – Він замовк, шукаючи слова.

– Обрізані? – сухо підказав Джейс.

Рафаель майже здригнувся, ніби Джейс вивів його із задуми. Він невпевнено засміявся й відвернувся.

Клері повернулася до Джейса.

– Де ж вони, врешті-решт? Я про вампірів.

– Нагорі, напевно. Вони люблять спати повище, як кажани. І вже майже схід сонця.

Як маріонетки, яких потягнули за ниточки, Клері та Рафаель одночасно підвели голови. Але над ними була лише розписна стеля, потріскана та почорніла в деяких місцях, ніби її палили вогнем. Арковий прохід ліворуч вів у темряву; колони по обидва боки вкривали гравірування з листковими та квітковими мотивами. Коли Рафаель опускав голову, Клері встигла помітити у нього біля горла білий шрам, що вирізнявся на фоні смаглявої шкіри. Дівчині стало цікаво, звідки він взявся.

– Думаю, варто повернутися до службових сходів, – прошепотіла вона. – Я тут почуваюся надто незахищеною.

Джейс кивнув.

– Думаєш, коли ми туди прийдемо, то ти покличеш Саймона і сподіватимешся, що він тебе почує?

Клері надіялася, що страх, який вона відчувала, не відобразився на її обличчі.

– Я…

Її слова перервав несамовитий крик. Клері озирнулася.

Рафаель. Він зник, не залишивши жодних слідів у пилюці, що показали б, чи він пішов, чи його тягнули. Вона мимовільно потягнулася до Джейса, але він уже біг до зяючої темної арки в далекій стіні. Дівчина не бачила його, але неслася слідом за відьомським світлом, яке він ніс, як мандрівник, котрого вів через болота підступний блукаючий вогник.

За аркою було приміщення, що колись служило великою бальною залою. Зруйнована потріскана підлога з білого мармуру нагадувала море з плаваючим арктичним льодом. На стінах розташовувалися вигнуті балкони з іржавими перилами. Між ними в позолочених рамах висіли дзеркала, кожне з яких увінчувала позолочена голова Купідона. Павутиння гойдалося в холодному повітрі, як стародавнє весільне мереживо.

Рафаель стояв у центрі кімнати, руки в боки. Клері кинулася до нього, Джейс повільніше йшов позаду неї.

– З тобою все гаразд? – затамувавши подих, запитала вона.

Він повільно кивнув.

– Я думав, що помітив рух у тіні. Але мені здалося.

– Ми вирішили повернутися до службових сходів, – сказав Джейс. – На цьому поверсі нічого немає.

Рафаель кивнув.

– Гарна ідея.

Він попрямував до дверей, не дивлячись, чи вони підуть за ним. Коли юнак зробив кілька кроків, Джейс покликав його:

– Рафаеле?

Рафаель обернувся, зацікавлено й широко розплющивши очі, і Джейс кинув ножа.

Реакція Рафаеля була швидка, але недостатньо. Лезо встрягло в тіло з такою силою, що збило юнака з ніг. Він важко впав на потріскану мармурову підлогу. При тьмяному відьомському світлі його кров здавалася чорною.

– Джейсе, – Клері прошипіла шоковано. – «Він казав, що ненавидів приземлених, але він би ніколи…»

Коли вона повернулася, щоб побігти до Рафаеля, Джейс жорстоко відштовхнув її вбік, кинувся на Рафаеля і майже схопив ножа, що стирчав із Рафаелевих грудей.

Але Рафаель був швидшим. Він схопив ножа, потім скрикнув, витягнувши рукою хрестоподібне руків’я. Лезо, вимащене в чорну кров, дзенькнуло об мармурову підлогу. Одною рукою Джейс затиснув у кулак Рафаелеву сорочку, а Санві він тримав у іншій. Лезо так яскраво світилося, що Клері змогла розрізняти кольори: яскраво-сині обдерті шпалери, золотисті плями на мармуровій підлозі, червона пляма, що розповзалася на грудях Рафаеля.

Але Рафаель сміявся.

– Схибив, – сказав він і вишкірився, вперше показуючи білі загострені різці. – Ти не влучив у серце.

Джейс сильніше стис сорочку.

– Ти відхилився в останню хвилину, – сказав він. – Це було дуже необдумано.

Рафаель спохмурнів і сплюнув. Кров. Клері відступила, спостерігаючи за цим з жахом.

– Коли ти мене розкусив? – запитав він уже без акценту. Слова були більш чіткі та обривисті.

– Я здогадався ще в провулку, – сказав Джейс. – Та я думав, що ти допоможеш нам дістатися всередину готелю, а потім нападеш на нас. Оскільки ми провинилися, то стали поза захистом Завіту. Чесна гра. Але ти не атакував нас, і я подумав, що міг помилитися. Потім я побачив шрам на горлі. – Він трохи відступив, і далі тримаючи ніж біля Рафаелевого горла. – Коли я вперше побачив цей ланцюжок, він виглядав так, наче на ньому висить хрестик. І він там був, коли ти ходив провідати свою сім’ю? Що тобі шрам від невеликого опіку, якщо ваше поріддя так швидко зцілюється?

Рафаель розсміявся.

– Це все? Мій шрам?

– Коли ти пішов, твої ноги не залишили слідів на пилюці. Тоді я все зрозумів.

– Це ж не твій брат прийшов сюди в пошуках монстрів і ніколи не вийшов? – сказала Клері, раптом зрозумівши. – Це був ти.

– Ви обоє дуже розумні, – сказав Рафаель. – Хоч і недостатньо. Подивіться, – сказав він і підняв руку, щоб вказати на стелю.

Джейс штовхнув його руку, не зводячи погляду з Рафаеля.

– Клері. Що ти бачиш?

Вона повільно підвела голову, відчуваючи, як страх стиснув її шлунок.

Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Вони були заповнені людьми і зараз: кілька рядів вампірів з мертвими білими обличчями та червоними роззявленими ротами вражено гляділи вниз.

Джейс і далі дивився на Рафаеля.

– Ти їх покликав. Так?

Рафаель посміхався. З рани в грудях вже не цебеніла кров.

– Яке це має значення? Їх забагато навіть для тебе, Вейленде.

Джейс нічого не сказав. Хоча він не рухався, з його уривчастого швидкого дихання Клері відчувала, наскільки сильне його бажання вбити хлопця-вампіра, всадити ніж у його серце і назавжди стерти цю посмішку з обличчя.

– Джейсе, – застережливо сказала вона. – Не вбивай його.

– Чому ні?

– Може, ми зможемо використовувати його як заручника.

Очі Джейса розширилися.

– Заручника?

Вона бачила, що дедалі більше вампірів з’являлося в залі, вони заходили через аркоподібний дверний отвір, рухаючись безшумно, як Безмовні Брати з Міста Кісток. Але у Братів не було ні такої білої, безбарвної шкіри, ні таких гострих, як голки, зубів.

Клері облизала пересохлі губи.

– Я знаю, що роблю. Постав його на ноги, Джейсе.

Джейс подивився на неї й знизав плечима.

– Гаразд.

Рафаель гаркнув:

– Це не смішно.

– А ми і не жартуємо, – Джейс поставив Рафаеля у вертикальне положення і тримав кінчик ножа між Рафаелевими лопатками. – Я можу легко проколоти твоє серце через спину, – сказав він. – На твоєму місці я б не рухався.

Клері глянула на темні постаті, що і далі прибували, й зупинила їх рукою.

– Залишайтеся на місці, – сказала вона, – бо він проб’є Рафаелю серце.

Якийсь шумок пробіг юрбою вампірів. То міг бути і шепіт, і сміх.

– Стійте, – знову сказала Клері, і цього разу Джейс зробив щось, що змусило Рафаеля скрикнути від болю.

Один із вампірів зробив рух рукою, щоб стримати своїх товаришів. Клері впізнала в ньому худорлявого блондина з сережкою, якого вона бачила на Магнусовій вечірці.

– Вона не жартує, – сказав він, – це Мисливці за тінями.

Гарненька блакитноволоса дівчина-вампір у сріблястій блискучій спідниці протиснулася через натовп до блондина. Клері задумалась, чи бувають потворні вампіри або товстуни. Може, потворних людей не перетворюють на вампірів? Або страшки не хочуть жити вічно.

– Мисливці за тінями віроломно вдерлися на нашу територію, – сказала вона. – Вони знаходяться поза захистом Завіту. Я б наказала вбити їх. Вони знищили багато наших.

– Хто з вас тут головний? – спитав спокійно Джейс. – Нехай зробить крок вперед.

Дівчина оголила гострі зуби.

– Не говори з нами мовою Завіту, Мисливче. Прийшовши сюди, ви порушили свій дорогоцінний Завіт. Закон вас не захищатиме.

– Досить, Лілі, – різко сказав блондин. – Нашої хазяйки зараз немає. Вона в Ідрисі.

– Але хтось мусить бути замість неї, – зауважив Джейс. Настала тиша. Вампіри на балконах позвішувалися з перил, щоб почути те, що було сказано.

– Рафаель – наш лідер, – нарешті сказав вампір-блондин.

Блакитноволоса дівчинка, Лілі, докірливо шикнула.

– Джейкобе…

– Я пропоную угоду, – швидко сказала Клері, обірвавши тираду Лілі та відповідь Джейкоба. – Думаю, ви вже знаєте, що привели додому зайвих людей з сьогоднішньої вечірки. Один з них – мій друг Саймон.

Джейкоб здивовано підвів брови.

– Ти дружиш із вампіром?

– Він не вампір. І не Мисливець за тінями, – додала вона, побачивши, як звузилися світлі очі Лілі. – Просто звичайний людський хлопець.

– Ми не приводили ніяких людських хлопців додому з Магнусової вечірки. Це було б порушенням Завіту.

– Його перетворили на пацюка. Невеликого сірого пацюка, – сказала Клері. – Хтось міг подумати, що він домашня тваринка.

Вона затихла. Вампіри дивилися на неї, як на божевільну. Її огорнув холодний відчай.

– Наскільки я зрозуміла, – сказала Лілі. – Ви пропонуєте обміняти життя Рафаеля на пацюка?

Клері безпорадно оглянулася на Джейса. Він подивився на неї, ніби говорячи: «Це була твоя ідея. Думай сама».

– Так, – сказала вона, повертаючись до вампірів. – Саме це ми пропонуємо.

Їхні білі обличчя, що витріщилися на неї, майже нічого не виражали. Хоча за інших умов Клері сказала б, що вони виглядали спантеличеними. Вона відчувала важке дихання Джейса позаду. Юнак, напевне, сушив собі голову, намагаючись зрозуміти, чому він дозволив їй затягнути себе сюди. Здавалося, що він починав ненавидіти її.

– Ти про цього пацюка?

Клері кліпнула. Інший вампір, худенький темношкірий хлопчина з дредами, проштовхнувся наперед. Він тримав у руках щось коричневе, що слабо вовтузилося.

– Саймоне? – прошепотіла вона.

Пацюк пискнув і почав дико видиратися з рук хлопця. Той з відразою подивився на полоненого гризуна.

– А я подумав, що це Зік. Ще дивувався, чому він так поводився. – Коли хлопчина похитав головою, дреди загойдалися. – Хай забирають собі, чуваки. Той щур укусив мене вже п’ять разів.

Клері потягнулася до Саймона, хотіла хутчій взяти його на руки. Але перш ніж вона зробила крок у його бік, перед нею стала Лілі.

– Почекай, – сказала Лілі. – Чим доведеш, що ви не вб’єте Рафаеля, коли отримаєте свого пацюка?

– Ми дамо слово, – сказала Клері й відразу напружилася, очікуючи, що вони сміятимуться.

Ніхто не засміявся. Рафаель тихо вилаявся іспанською. Лілі з цікавістю подивилася на Джейса.

– Клері, – сказав він з погано прихованим роздратуванням у голосі. – Ну навіщо ти…

– Немає клятви, немає обміну, – сказала Лілі, відразу вловивши його невпевненість. – Елліоте, притримай пацюка.

Хлопець з дредами стиснув Саймона, який знову несамовито вкусив його.

– Гей, – сказав він хмуро. – Це боляче.

Клері скористалася можливістю шепнути Джейсу:

– Просто поклянись! Що тут такого?

– Клятва для нас – це не те ж саме, що для вас, приземлених, – огризнувся він сердито. – Я буду назавжди пов’язаний клятвою, яку дам.

– Справді? А що станеться, якщо ти зламаєш її?

– У тому-то й справа, що я не зламаю її.

– Лілі має рацію, – сказав Джейкоб. – Клятва потрібна. Поклянись, що не зашкодиш Рафаелю. Навіть коли ми повернемо вам пацюка.

– Я не зашкоджу Рафаелю, – відразу сказала Клері. – Хай там що…

Лілі прихильно всміхнулася.

– Ми не через тебе турбуємося.

Вона різко поглянула на Джейса, який так міцно тримав Рафаеля, що аж кісточки пальців побіліли. Між лопатками на його сорочці темніла пляма поту.

– Добре. Клянуся, – сказав Джейс.

– Промов клятву повністю, – швидко сказала Лілі. – Поклянись Ангелом. Давай, кажи.

Джейс заперечно похитав головою.

– Ви перші.

Його слова, кинуті каменями в тишу, відбилися хвилями невдоволення в натовпі. Джейкоб виглядав стурбованим; Лілі розлюченою.

– В жодному разі, Мисливче.

– У нас – ваш лідер. – Кінчик Джейсового ножа врізався в горло Рафаеля. – А що у вас? Пацюк.

Саймон, затиснутий у руках Елліота, люто пискнув. Клері хотілося вирвати його, але вона стрималася.

– Джейсе!

Лілі подивилася в сторону Рафаеля.

– Хазяїне?

Рафаель стояв з опущеною головою, темні кучері спадали, приховуючи обличчя. Кров забарвила комір його сорочки й цівкою стікала по смаглявій шиї.

– Дуже важливий пацюк, – сказав він, – якщо ви прийшли за ним аж сюди. Тобі першому клястися, Мисливче.

Джейс мимоволі посилив хватку. По випнутих під шкірою м’язах, побілілих пальцях і кутиках його рота Клері побачила, як Джейс боровся зі своїм гнівом.

– Пацюк – приземлений, – відрізав він. – Якщо вб’єте його, будете відповідати за законом.

– Він – на нашій території. Як вам відомо, порушники закону не захищені Завітом.

– Ви принесли його сюди, – перебила Клері. – Він не вчиняв злочину.

– Це формальності, – відказав Рафаель, посміхаючись до неї, незважаючи на ніж у горлі. – Крім того, ви думаєте, що ми не знаємо чуток чи новин, що розносяться Нижньосвітом, як кров венами? Валентин повернувся. Досить скоро не існуватиме ні Угоди, ні Завіту.

Джейсова голова смикнулася.

– Де ти це чув?

Рафаель презирливо насупився.

– Всі нижньосвітці знають. Тиждень тому він заплатив одному чаклуну за кількох равенерів. Він привів Зречених, щоб знайшли йому Чашу Смерті. Коли він знайде її, між нами не буде більше фальшивого миру, тільки війна. Жоден закон не завадить мені вирвати твоє серце на вулиці, Мисливче.

Клері не витримала. Вона кинулась за Саймоном, відштовхнувши Лілі плечем убік, і вихопила пацюка з рук Елліота. Саймон поліз по її руці, несамовито чіпляючись за рукав лапами.

– Все гаразд, – прошепотіла дівчина, – все добре. – Хоча вона знала, що це не так.

Клері розвернулася, щоб бігти, але відчула, як хтось зловив її за куртку. Вона намагалася вирватися з тонких, кістлявих рук з чорними нігтями, але боялася струсити з себе Саймона, що чіплявся до неї лапами і зубами. Лілі міцно тримала її.

– Відпусти! – крикнула вона, копаючи дівчину-вампіра. Нарешті вона щосили брикнулася, і Лілі скрикнула від болю й люті. Вона ляснула Клері по щоці так, що та аж голову закинула.

Клері поточилася і мало не впала. Вона чула, як Джейс викрикнув її ім’я і, обернувшись, побачила, що він відпустив Рафаеля і мчав до неї. Клері побігла до нього, але Джейкоб схопив її за плечі, вп’явшись пальцями в її шкіру.

Клері заверещала, але її зойк загубився у голоснішому реві Джейса, який вихопив один зі скляних флаконів з піджака і вилив його вміст на неї. Вона відчула холодні бризки на своєму обличчі і крик Джейкоба, коли вода торкнулася його шкіри. Його пальці задиміли, і він випустив Клері, завиваючи, як тварина. Лілі кинулася до нього, кличучи його на ім’я, і в тому божевіллі Клері відчула, як хтось схопив її за зап’ястя. Вона щосили смикнулася.

– Припини, дурненька, це я, – задихаючись, сказав їй у вухо Джейс.

– О! – Вона розслабилася на мить, та потім знову напружилася, впізнавши силуети позаду Джейса. Вона скрикнула, Джейс пригнувся – і якраз вчасно, бо Рафаель, швидкий, як кішка, вишкірившись, скочив на нього. Його ікла зачепили сорочку Джейса біля плеча і розірвали тканину по всій довжині. Джейс похитнувся. Рафаель чіплявся за нього, як повзучий павук, клацаючи зубами біля Джейсового горла. Клері рилась у кишені наплічника, шукаючи кинджал, який отримала від Джейса. Щось маленьке, коричневе пронеслося по підлозі поміж ніг Клері й стрибнуло на Рафаеля.

Вампір закричав. Саймон звисав з його передпліччя, гострі зуби пацюка встряли глибоко в плоть. Рафаель відпустив Джейса, розмахуючи руками. Кров з його рани лилася так само, як потік іспанських лайок з його рота.

Джейс здивовано роззявив рота.

– От, сучий…

Відновивши рівновагу, Рафаель відірвав пацюка від своєї руки і жбурнув його на мармурову підлогу. Саймон пискнув від болю та кинувся до Клері. Вона нахилилася, схопила його і притисла до грудей так міцно, як могла, щоб не завдати йому шкоди. Дівчина відчувала, як сильно гупало його крихітне серце під її пальцями.

– Саймоне, – прошепотіла вона. – Саймоне.

– Зараз не час. Тримай його. – Джейс зловив її за праву руку, стиснувши її до болю. В іншій руці він тримав лезо Серафимів, що тьмяно світилося. – Рухайся.

Він почав наполовину тягти, наполовину штовхати її до краю натовпу. Вампіри відсувалися від світла, яке наближалося до них, і шипіли, як ошпарені кішки.

– Чого заклякли! – почувся крик Рафаеля. Його рука стікала кров’ю, а губи викривилися, оголивши загострені різці. Він дивився на полчище вампірів, що розгублено товклися на місці. – Ловіть порушників, – закричав він. – Убийте їх обох, і пацюка не забудьте.

Вампіри попрямували до Джейса і Клері. Одні йшли, другі ковзались, а решта спускалися з балконів, як ескадрон чорних кажанів. Джейс пришвидшив крок, і вони вирвалися з натовпу, прямуючи до далекої стіни. Клері крутилася, дивлячись на нього впівоберта.

– Хіба ми не маємо стояти спиною до спини?

– Що? Навіщо?

– Я не знаю. Так роблять у кіно в таких… ситуаціях.

Його затрясло. Невже він злякався? Ні, він сміявся.

– Ти, – видихнув він. – Ти най…

– Най… що? – запитала вона з обуренням. Вони, як і раніше, відходили, обережно ступаючи по підлозі, щоб уникнути уламків меблів і розбитого мармуру, що там валялися. Джейс тримав лезо Серафимів високо над їхніми головами. Клері бачила, як вампіри кружляли біля них, не переступаючи країв світлого кола, яке утворилося. Цікаво, чи довго це стримуватиме їх?

– Нічого, – сказав він. – Це ще не ситуація, гаразд? Я притримую це слово для тих випадків, коли все стає справді погано.

– Справді погано? Тобто, це ще не погано? А чого ти чекаєш, ядерної…

Раптом вона заверещала. Не побоявшись світла, Лілі кинулася на Джейса і, оголивши зуби, пронизливо загарчала. Джейс схопив друге лезо з-за пояса і жбурнув його в повітря. Лілі з виском впала навзнак, на руці виднівся довгий поріз. Коли вона підвелася, інші вампіри оточили її. «Їх так багато, – подумала Клері, – так багато».

Вона намацала кинджал і зімкнула пальці на його руків’ї. Воно здавалося холодним і чужим у її руці. Клері не знала, як використовувати цю зброю. Дівчина ніколи не вдарила когось, не кажучи вже про те, щоб зарізати. Вона навіть пропустила урок самозахисту в той день, коли їх учили, як захиститися від грабіжників і ґвалтівників звичайними предметами, наприклад ключами від машини чи олівцем. Клері витягнула ножа і підняла його тремтячою рукою.

Вікна вибухнули зливою розбитого скла. Вона почула свій крик, побачила, як вампіри, що були від них на відстані витягнутої руки, здивовано розвернулися. Подив на їхніх обличчях змішався з жахом. Через розбиті вікна ринули десятки лискучих чотириногих силуетів. З їхньої шерсті, що мінилася в місячному світлі, сипалися друзки скла. Їхні очі горіли блакитним вогнем, а з горла виривалося низьке гарчання, схоже на гуркіт водоспаду.

Вовки.

– А це, – сказав Джейс, – ситуація.

Розділ 15

У глухому куті

Вовки низько підкрадалися і гарчали, а приголомшені вампіри задкували. Тільки Рафаель тримався. Він усе ще притискав поранену руку до заляпаної кров’ю та брудом сорочки. «Los Niños de la Luna», – прошипів він. Навіть Клері, котра майже не знала іспанської, зрозуміла, що він сказав. «Діти Місяця, перевертні».

– Я думала, вони ненавидять одні одних, – прошепотіла вона. – Вампіри та перевертні.

– Так і є. Вони ніколи не приходять в лігво один до одного. Ніколи. Угода це забороняє, – Джеймс був майже обурений. – Мабуть, щось сталося. І це погано. Дуже погано.

– Невже може стати ще гірше?

– Так, – мовив Джейс, – ми опинилися посеред війни.

– Як ви смієте з’являтися в нашому домі? – репетував Рафаель. Його обличчя налилося кров’ю і побуряковіло.

Найбільший з вовків, плямистий сірий монстр із зубами, як в акули, придушено пирхнув. Коли він почав рухатися вперед, крок за кроком, то, здавалося, наче то насувалася хвиля, що постійно мінялася і піднімалась. Тепер перед ними стояв високий мускулистий чоловік із довгим волоссям, що висіло, мов сіре мотуззя. На ньому були джинси та товста шкірянка, в його худому, обвітреному обличчі ввижалося щось вовче.

– Ми не хочемо кровопролиття, – промовив він. – Ми прийшли за дівчиною.

Рафаель був розлюченим і враженим одночасно.

– За ким?

– За людською дівчиною, – перевертень вказав на Клері.

Вона була надто приголомшена, аби рухатися. Саймон, що зіщулився в її руках, завмер. За спиною Джейс пробурмотів щось таке, що однозначно було блюзнірством:

– Ти не казала мені, що знайома з перевертнями. – Вона вчула невеликий підступ в його спокійному тоні. Хлопець був здивований, як і вона.

– Я і не знайома, – відповіла Клері.

– Це погано.

– Ти казав це раніше.

– Не завадило б повторити.

– Не варто, – Клері відсахнулася від нього. – Джейсе! Вони всі дивляться на мене.

Кожне обличчя було повернене до дівчини, всі завмерли від здивування. Очі Рафаеля звузилися. Він повільно повернувся до перевертнів.

– Ми не можемо віддати її. Вона незаконно проникла на нашу територію, тому вона наша.

Перевертень розсміявся.

– Який я радий, що ти це сказав, – мовив він і кинувся вперед. У повітрі його тіло завертілося, і він знову став вовком з наїжаченою шерстю та розкритими щелепами, готовим розірвати всіх і кожного. Вовк ударив Рафаеля в груди, і обидва клубком покотилися по землі. З лютими криками вампіри накинулися на перевертнів, що чекали їх у центрі бальної зали.

Ще ніколи Клері не чула такого сильного галасу. Якби картини пекла Босха супроводжувалися саундтреком, він би звучав саме так.

Джейс присвиснув:

– У Рафаеля справді невдала ніч.

– Ну і що? – Клері не почувала жодної симпатії до вампіра. – А нам що робити?

Джейс озирнувся навколо. Вони були затиснуті в кутку безліччю тіл; і хоча наразі їх ігнорували, але було очевидно, що це ненадовго. Перед тим, як Клері це сказала, Саймон раптом люто заборсався і стрибнув на підлогу.

– Саймоне! – крикнула Клері, коли він кинувся в куток до прогнилих оксамитових гардин. – Саймоне, стій!

Джейс здивовано підняв брови:

– Що це з ним? – Джейс схопив її за руку, та потягнув назад. – Клері, не біжи за пацюком. Він втікає. Адже саме це пацюки і роблять.

Дівчина кинула на Джейса злісний погляд:

– Він не пацюк. Це Саймон. І він вкусив Рафаеля заради тебе, а ти – невдячний кретин.

Вона висмикнула руку і кинулася за Саймоном, що сидів у складках гардин. Він схвильовано пищав і щось шкрябав лапою. Запізніло зрозумівши, що саме він намагався сказати їй, Клері щосили розсунула гардини. Вони були слизькими від цвілі, але за ними були…

– Двері, – видихнула вона. – Ти геній, пацюче.

Саймон скромно пискнув, коли вона його схопила. Джейс стояв одразу за нею.

– Двері, га? А вони відчиняються?

Клері схопилася за ручку і засмучено повернулася до нього:

– Замкнено. Або ж їх заклинило.

Джейс кинувся до дверей. Ті не піддалися. Він вилаявся.

– Я пошкодив плече. Тепер ти доглядатимеш і лікуватимеш мене.

– Просто виламай їх, добре?

Джейс дивився повз неї величезними очима:

– Клері!

Вона обернулася. Величезний вовк покинув бійку і, притиснувши вуха, мчав на неї. Велетенський, сіро-чорний, плямистий монстр з висолопленим червоним язиком. Клері закричала. Джейс знову подався до дверей, все ще лаючись. Дівчина витягнула з-за паска кинджал і метнула його.

Клері ніколи раніше не метала зброї, вона навіть про таке і не думала. Найбільше, що вона робила до цього тижня – це малювала її. Тому Клері надзвичайно здивувалася, що кинджал, хоч і летів непевно, але таки досяг своєї цілі й вп’явся перевертневі в бік.

Той завив і сповільнив біг, проте троє його товаришів уже мчали до них. Один з них зупинився біля пораненого вовка, але двоє інших рвалися до дверей. Клері знову закричала, а Джейс втретє навалився на кляті двері. Деревина голосно затріщала, а іржаві петлі заскрипіли.

– Бог любить трійцю, – видихнув хлопець, тримаючись за плече. Він пірнув у темний простір, що зяяв за виламаними дверима, і нетерпляче простягнув руку:

– Клері, давай.

Захекана, вона кинулася за ним і рвучко зачинила за собою двері за секунду до того, як два масивних тіла глухо в них вдарили. Дівчина почала шукати засув, проте не знайшла: Джейс його вирвав.

– Пригнися, – скомандував він, і, не встигла вона цього зробити, як Джейс намалював стилом темні лінії на дверях. Клері витягла шию, аби подивитися, що саме він вирізав. Криві, мов серп, три паралельні лінії та промениста зірка: руна, щоб затримати переслідування.

– Я втратила твій кинджал, – зізналася дівчина. – Мені шкода.

– Буває, – Джейс поклав стило в кишеню. Вона чула слабкий глухий стукіт: вовки наближалися знову і знову, але щось їх стримувало. – Руна стримуватиме їх, але недовго. Нам краще поквапитися.

Клері підняла голову. Вони були в затхлому проході, вузькі сходи вели в темряву. Дерев’яні сходинки з перилами були вкриті шаром пилу. Саймон вистромив носа з кишені куртки, і його чорні, мов ґудзики, очі блищали в тьмяному світлі.

– Усе гаразд, – мовила Клері Джейсові. – Ти перший.

Здавалося, що він хотів усміхнутись, однак був надто втомлений.

– Взагалі-то я люблю бути першим. Але повільно, – додав він. – Я не впевнений, що сходи можуть витримати нашу вагу.

Клері також не була в цьому впевнена. Коли вони піднімалися, сходи скрипіли й стогнали, немов від болю. Дівчина схопилася за поручні, аби не впасти, і шматок залишився в неї у руці. Клері зойкнула, а Джейс усміхнувся і взяв її за руку:

– Сюди. Обережно.

Саймон пхикнув, проте Джейс, здавалося, цього не почув. Вони піднімалися вгору так швидко, як могли. Це були гвинтові сходи, котрі проходили через усю будівлю. Вони минали поверх за поверхом, проте жодних дверей не було. За четвертим поворотом їх накрила хмара пилу.

– Вовки вибили двері, – похмуро сказав Джейс. – Хай йому чорт, я думав, що вони виявляться міцнішими.

– Тепер біжимо? – запитала Клері.

– Ага! – і вони миттєво кинулися догори сходами, котрі скрипіли від їхньої ваги. Вони були на п’ятому поверсі, коли далеко внизу Клері почула м’які вовчі кроки, хоча, можливо, це була лишень її уява. Вона знала, що насправді не відчуває на потилиці гарячого вовчого дихання, однак гарчання та завивання наближалося і ставало дедалі голоснішим. Воно було справжнім і страшним.

На шостий поверх вони ледве видерлися. Клері задихалася, кожен подих болем віддавав у легені, проте в неї покращився настрій, коли вона побачила важкі металеві двері. Вони були підперті цеглиною, що не давала їм зачинитися. Клері не встигла здивуватися, як Джейс відчинив їх і, відштовхнувши дівчину, зачинив двері. Вона чула, як клацнув замок.

«Слава Богу!» – подумала Клері, і аж тоді роззирнулася.

Над нею куполом нависало нічне небо з розкиданими, немов діаманти, зірками. Воно було не чорним, а темно-синім – наближався світанок. Вони стояли на порожньому шиферному даху серед цегляних димарів. В одному його кінці височіла стара чорна занедбана водонапірна башта, в іншому була накрита брезентом купа мотлоху.

– Мабуть, так вони заходять і виходять, – сказав Джейс, озираючись на двері. Тепер у тьмяному світлі Клері добре бачила дрібні, немов порізи, зморшки навколо очей. На його одязі чорніла кров, здебільшого Рафаелева. – Вони прилітають сюди. А нам це точно не допоможе.

– Там може бути пожежна драбина, – припустила Клері. Разом вони обережно попрямували до краю даху. Клері ніколи не любила висоти, і, глянувши з десятиповерхового будинку вниз, вона відчула, як стисся її шлунок. Так само лякав і вигляд пожежної драбини – це був покручений, непридатний для використання шматок металу, що звисав з кам’яного фасаду готелю. – Або не може.

Клері оглянулася на двері, з яких вони вийшли. Вони були в центрі даху, тремтіли від ударів і, здавалося, от-от піддадуться. Хтось навіжено крутив ручку.

Джейс протер очі. Повітря було задушливим і важким, як свинець. Клері бачила, що шиєю Джейса стікає піт. Вона прагнула дощу, котрий проколов би цю задуху, як повітряну кульку.

А Джейс бурмотав собі під ніс:

– Думай, Вейленде, думай.

Раптом Клері щось спало на думку. В неї перед очима замиготіла руна: два трикутники вершинами донизу, об’єднані однією лінією – руна, неначе пара крил.

– Ось воно! – видихнув Джейс, опускаючи руки. На якусь хвилю Клері здалося, що він прочитав її думки. Його щоки палали, а бурштинові очі сяяли. – Я не можу повірити, що не додумався до цього раніше. – Він кинувся у віддалений кінець даху, потім зупинився і подивився на Клері. Дівчина і далі приголомшено стояла, в її голові ще роїлися думки про руни.

– Ну давай, Клері.

Вона пішла за ним, виганяючи думки з голови. Джейс підійшов до брезенту і почав смикати за край. Відкинувши його, вони побачили не сміття, а виблискучий хром, вичинену шкіру та полиски фарби.

– Мотоцикли?

Джейс підійшов до найближчого, величезного темно-червоного «харлі», на баку й крилах якого було намальоване золотисте полум’я. Він закинув ногу і подивився через плече на Клері:

– Сідай!

Клері витріщилася на Джейса:

– Жартуєш? Ти навіть не вмієш їздити на цій штуковині. Чи, може, в тебе є ключі?

– Тут не треба ніяких ключів, – терпляче пояснив Джейс. – Він працює на демонічній енергії. А тепер залазь сюди. Чи, може, хочеш керувати сама?

Клері мовчки сіла на мотоцикл. А десь у її голові тоненький голосок верещав, що це погана ідея.

– Добре, – сказав Джейс. – Тепер обійми мене.

Вона обійняла і, коли він нахилився уперед й увіткнув стило в гніздо запалювання, відчула тверді м’язи його живота. На її подив, мотоцикл ожив. А в кишені голосно запищав Саймон.

– Все гаразд, – намагалася заспокоїти пацючка Клері.

– Джейсе! – зарепетувала вона, перекрикуючи шум двигуна. – Що ти робиш?

Він крикнув у відповідь щось на кшталт: «Тягну дросель!»

Клері кліпнула.

– То поквапся! Двері…

Тієї миті двері з гуркотом злетіли з петель. Вовки кинулися на дах і мчали просто на них. А згори летіли вампіри, наповнюючи ніч хижими криками, шипінням і вереском. Мотоцикл різко понісся вперед, а від прискорення шлунок Клері опинився десь біля хребта. Вона інстинктивно вхопилася за пояс Джейса, а мотоцикл заносило по шиферу, розкидаючи вовків, які, завиваючи, гналися за ними. Вона чула, як Джейс щось кричав, але його слова губилися в шумі коліс, вітру і двигуна. Край даху наближався надзвичайно швидко. Клері хотіла зажмуритися, але щось не давало їй це зробити. Мотоцикл промчав через парапет і каменем упав з десятого поверху.

Може, Клері й кричала, та вона цього не пам’ятала. Це було схоже на першу поїздку на американських гірках, коли починається різкий спуск, і ти відчуваєш, як мчиш крізь простір, не можеш дати ради своїм рукам, а шлунок опиняється десь коло вух. Коли мотоцикл вирівнявся, вона майже не здивувалася. Замість того щоб падати вниз, вони тепер мчали до вкритого діамантами неба.

Клері озирнулася і побачила зграю вампірів, що стояли на даху готелю, оточені вовками. Вона відвела погляд: скоро вона забуде готель, як страшний сон.

Джейс голосно кричав від захоплення і полегшення. Клері нахилилася вперед, міцно його обійнявши.

– Мама завжди казала: якщо я кататимуся на мотоциклі з хлопцем, то вона мене вб’є.

Клері не чула Джейсового сміху, але відчула тремтіння його тіла:

– Вона б такого не сказала, якби знала мене, – впевнено відповів Джейс. – Я чудовий водій.

Раптом Клері дещо згадала:

– Ти ж казав, що тільки деякі з вампірячих мотоциклів можуть літати.

Джейс спритно пролетів навколо світлофора саме тієї миті, коли він змінював світло з червоного на зелений. Внизу Клері чула сигнали автомобілів, сирени швидкої допомоги, пхикання автобусів, але боялася туди дивитися.

– Тільки деякі з них можуть!

– А як ти знав, що це саме такий?

– А ніяк! – радісно вигукнув Джейс і підняв мотоцикл майже вертикально в повітря. Клері скрикнула і знову вхопилася за його ремінець.

– Ти мусиш подивитися вниз! – крикнув Джейс. – Це приголомшливо!

Цікавість переборола страх і запаморочення, і Клері розплющила очі.

Вони були вище, аніж вона думала, і на мить світ під нею закрутився, а пейзаж, у якому вигравали світло і тінь, швидко змінювався. Вони летіли на схід, подалі від парку, до дороги, що вилася вздовж правого берега річки.

Руки Клері заніміли, у грудях тиснуло. Але те, що вона бачила, було прекрасним: біля неї, неначе ліс зі срібла і скла, розкинулося місто; а тьмяне сіре мерехтіння Іст-Рівер звивалося крізь Мангеттен та інші райони. Прохолодний вітер розтріпав її волосся. Це було надзвичайно приємно після стількох днів спеки та задухи. Клері ніколи раніше не літала, навіть літаком, тому порожній простір між ними та землею вселяв у неї жах. Коли вони пронеслися над річкою, дівчина не могла не заплющити очі. Трохи нижче від мосту Квінсборо Джейс звернув мотоцикл на південь і попрямував до острова. Небо почало сіріти, і вдалині Клері побачила блискучі арки Бруклінського мосту, а за ним – цятку на горизонті, Статую Свободи.

– З тобою все гаразд? – спитав Джейс.

Клері нічого не відповіла, просто міцніше вчепилася за нього. Хлопець нахилив мотоцикл, вони попливли до мосту, і Клері могла бачити зірки крізь троси, що його підтримували. Ранковий поїзд прогримів над ними – пасажири їхали на роботу. Ця гілка з’єднувала Бруклін з Мангеттеном. Дівчина згадала, як часто їздила цим поїздом. У неї знову запаромочилося в голові, і, задихаючись від нудоти, вона заплющила очі.

– Клері? Клері, з тобою все гаразд?

Не розплющуючи очей, вона похитала головою. Щось гостре зашкрябало її в груди. Дівчина проігнорувала це. Проте шкрябання повторилося знову, вже більш наполегливо. Ледь розплющивши очі, Клері побачила, що це Саймон – його голова стирчала з кишені, а лапою він смикав її сорочку.

– Все добре, Саймоне, – спромоглася вона сказати і при цьому не дивитися вниз. – Це просто міст.

Пацючок пошкрябав її знову, а потім нетерпляче махнув лапою в бік набережної Брукліна. Не зважаючи на запаморочення та нудоту, Клері подивилася і побачила за обрисами складів і заводів золоту стрічку сходу, ледь видиму, наче край золотої монети.

– Так, дуже гарно, – Клері знову заплющила очі. – Прекрасний схід сонця.

Джейс заціпенів, наче його підстрелили.

– Схід? – закричав хлопець і різко рвонув кермо мотоцикла праворуч. Клері розплющила очі: вони падали в воду, яка мерехтіла синню прийдешнього світанку. Клері нахилилася так близько до Джейса, як могла, щоби при цьому не розчавити Саймона між ними.

– А що поганого в сході сонця?

– Я казав тобі! Мотоцикл працює на демонічній енергії!

Він нахилився назад, щоб порівнятися з річкою, просто ковзаючи колесами по її поверхні і здіймаючи бризки. Річкова вода хлюпнула Клері в обличчя.

– Щойно сонце підніметься…

І тут мотоцикл почав хрипіти. Джейс смачно вилаявся, стукнувши кулаком по прискорювачу. Мотоцикл знову рвонув уперед, а потім завередував, стрибаючи під ними, мов гарцюючий кінь. Джейс іще лаявся, а над Брукліном уже сходило сонце, яскраво освітлюючи весь світ. Клері бачила всю гальку, кожен камінчик під ними. Внизу було шосе, там уже їздив транспорт. Вони дивом перелетіли дорожнє полотно, хоча в останній момент колеса мотоцикла торкнулися верху вантажівки. Попереду розкинулася завалена сміттям парковка величезного супермаркету.

– Тримайся за мене! – кричав Джейс, а мотоцикл смикнувся і заглох просто під ними. – Тримайся за мене, Клері, і не відпускай.

Мотоцикл гепнувся вниз і врізався переднім колесом в асфальт. Він завалився на бік і, підстрибуючи на нерівностях, покотився парковкою. Голову Клері кидало з боку в бік так сильно, що, здавалося, вона от-от відпаде. Сильно запахло паленою гумою. Поступово рух мотоцикла сповільнився. І тут вони врізалися в бетонну огорожу: від удару мотоцикл підкинуло вгору, пальці Клері розтиснулися, і вона відпустила ремінь Джейса. Дівчина ледь встигла скрутитися, наче м’яч, намагаючись не розчавити Саймона, коли вони падали.

Клері сильно забилася, її рука нестерпно боліла. Щось хлюпнуло їй в обличчя, і вона закашлялася. Дівчина схопилася за кишеню. Та була порожня. Вона спробувала покликати Саймона, та їй забракло повітря. Її обличчя було вологим, щось текло за комір.

Це кров? Клері насилу розплющила очі. Здавалося, її обличчя перетворилося на один великий синець, руки жахливо боліли та пекли. Вона перевернулася на бік і зауважила, що лежить у брудній калюжі. Настав світанок, дівчина бачила, як рештки мотоцикла швидко стали купою попелу, лишень сонячне проміння торкнулося їх.

Джейс насилу встав і побіг до Клері, та на півдорозі зупинився. У нього була роздерта футболка, на лівій руці виднівся довгий кривавий поріз. Його спітніле обличчя було замащене кров’ю та брудом. Раптом він побілів як полотно. Клері здивувалася: невже поряд з нею в калюжі крові лежить її відірвана нога.

Дівчина спробувала піднятися, коли їй на плече лягла чиясь рука.

– Клері?

– Саймон!

Сидячи навпочіпки біля неї, він здивовано кліпав, неначе сам у це не вірив. Одяг Саймона порвався і був заплямлений, а ще він загубив окуляри. Але більше він, здається, не постраждав. Без окулярів Саймон виглядав молодшим, беззахисним і трохи приголомшеним.

Він простягнув руку до її обличчя, проте відсахнувся.

– Ай! – скрикнула Клері.

– Ти в порядку? Чудово виглядаєш! – зробив комплімент Саймон, підсміюючись. – Ніколи не бачив такої краси…

– Це тому, що ти без окулярів, – мляво відгукнулася Клері.

Однак дотепної відповіді на свою репліку вона так і не почула. Замість цього Саймон міцно обійняв її. Від нього пахло кров’ю, потом і брудом, а його серце шалено калатало. Він боляче стиснув її, але Клері відчула величезне полегшення від того, що він живий і з ним усе гаразд.

– Клері… – вимовив він хрипко. – Я думав… я думав, ти…

– Що я покину тебе? Ніколи в світі!

Клері теж обняла Саймона. Він був таким рідним, починаючи від запраної футболки і закінчуючи гострими ключицями, які впиралися їй в підборіддя! Саймон знову вимовив її ім’я, і Клері ласкаво погладила його по спині. Випадково підвівши очі, вона помітила, що Джейс відвернувся, неначе сонце засліпило йому очі.

Розділ 16

Падіння ангелів

Годж лютував. Він стояв у вестибюлі, позаду визирали Ізабель та Алек. Коли Клері з Саймоном і Джейсом, вимащені кров’ю і брудом, завалилися до Інституту, він негайно прочитав їм лекцію, якою пишалася б мама Клері. Годж не забув нагадати, що вони збрехали йому про свій похід, і наголосив, що ніколи більше не довірятиме Джейсові. Потім було ще кілька барвистих фраз про порушення закону, виключення з Конклаву та про зганьблення славного і древнього роду Вейлендів. На завершення Годж зміряв Джейса крижаним поглядом.

– Своєю впертістю ти наразив людей на небезпеку! І не смій після цього знизувати плечима!

– Ну, воно само так вийшло, – виправдовувався Джейс. – І я не знизую плечем – воно в мене вибите.

– На жаль, фізичним болем тебе не налякаєш, – розгнівався Годж. – Наступні кілька днів ти проведеш у лазареті, а Ізабель з Алеком задовільнятимуть усі твої прохання. Тобі це точно сподобається!

Виявилося, що Годж майже мав рацію: Джейса з Саймоном справді відправили в лазарет, однак, коли Клері, привівши себе до ладу, провідала їх за кілька годин, там метушилася лише Ізабель. Годжу вдалося вилікувати розпухлу руку Клері, а за двадцять хвилин у душі вона майже змила з себе сліди приземлення на асфальт. Та біль не минув.

Алек, похмурий як хмара, сидів на підвіконні, і коли Клері увійшла, він розчаровано простогнав:

– А-а-а… це ти.

Дівчина проігнорувала його.

– Годж зараз прийде. Він дуже сподівається, що до його приходу у вас іще жеврітиме життя, – звернулася вона до Саймона і Джейса. – Чи щось таке.

– Краще б йому поквапитися, – огризнувся Джейс. У брудному одязі він сидів на ліжку, відкинувшись на білосніжні подушки.

– Що? Болить? – запитала Клері.

– Ні, у мене високий больовий поріг. Та не в цьому справа. Просто мені тут нудно. – Джейс покосився на неї. – До речі, ти пам’ятаєш, що обіцяла в готелі? Якщо ми виживемо, одягнешся медсестрою і будеш терти мені спину у ванній!

– Думаю, ти чогось не дочув. Це тобі Саймон обіцяв, – відказала Клері.

Джейс мимоволі подивився на Саймона – той широко усміхався.

– Щойно я оклигаю, любий!

– Все-таки слід було тебе залишити пацюком, – пробурмотів Джейс.

Клері розреготалася і підійшла до Саймона, якому однозначно не подобалося лежати під ковдрами та ще й на купі подушок. Вона сіла на край його ліжка.

– Ти як?

– Наче мені зробили масаж терткою для сиру. – Кривлячись від болю, Саймон зігнув коліна. – Я зламав кістку в ступні. Вона так розпухла, що Ізабель довелося навіть зрізати взуття.

– Я дуже рада, що вона про тебе піклується. – У голосі Клері вчувся легенький сарказм.

Не зводячи очей з Клері, Саймон нахилився вперед:

– Нам треба поговорити.

Дівчина погодилась з якоюсь неохотою:

– Я буду в себе. Після того як Годж тебе підлікує, приходь.

– Гаразд.

На подив Клері, Саймон поцілував її в щоку. Це був швидкий поцілунок, він просто злегка торкнувся губами щоки. Проте вона відчула, що червоніє. Можливо, тому, що всі на них витріщалися.

У коридорі дівчина спантеличено доторкнулася до щоки. Цей поцілунок, звичайно, нічого не означав, але це не було схоже на Саймона. Може, він намагався змусити Ізабель ревнувати?

«Чоловіки вміють загнати в глухий кут!» – подумала Клері. От Джейс навіщось удає із себе пораненого принца. На щастя, вона пішла до того, коли він почав скаржитися на цупкі простирадла.

– Клері! – Коридором до неї поспішав Алек. Очевидно, він намагався її наздогнати. – Є розмова.

Клері здивовано запитала:

– Про що?

Алек завагався. З темно-синіми очима на тлі блідої шкіри він виглядав таким же вражаючим, як і сестра, однак, на відміну від Ізабель, він ніби навмисне намагався зіпсувати свою зовнішність: поношені светри, стрижка, яку, здавалася, він робив сам собі, причому в темряві. Здавалося, Алеку незатишно у власному тілі.

– Думаю, тобі краще піти! Їдь додому! – процідив він.

Клері знала, що Алек її недолюблює, і все-таки його слова прозвучали, як ляпас.

– Алеку, востаннє, коли я була вдома, там кишіло Зреченими і равенерами. З купою зубів. Ти не уявляєш, як я скучила за домом, але…

– Ну, в тебе ж є родичі? – він був у відчаї.

– Ні. До того ж Годж просив мене залишитися.

– Не може бути! Після всього, що ти накоїла…

– І що я накоїла?

Алек нервово ковтнув:

– Ти ледь не вбила Джейса!

– Я що? Про що ти говориш?

– Побігла рятувати свого друга! Ти хоч уявляєш, на яку небезпеку ти його наражала? Та ти знаєш…

– Його… Ти про Джейса? – обірвала його Клері. – До твого відома, це була саме його ідея. Це Джейс спитав Магнуса, де вампірське лігво. Він пішов до церкви за зброєю. Зі мною чи без мене, Джейс однаково туди б пішов.

– Хіба ти не розумієш! Ти не знаєш його так, як я. Джейс упевнений, що він повинен рятувати світ. Він з радістю віддасть своє життя, але це не означає, що його треба заохочувати.

– Я не розумію, – промовила Клері. – Джейс – нефілім. Це ваша робота – рятувати людей, убивати демонів, ризикувати власним життям. Чим минула ніч була особлива?

Алек спаленів:

– Тим, що Джейс не взяв мене! Я завжди поруч, прикриваю його, підстраховую, зі мною він у безпеці. Але ти!.. Ти баласт! Ти приземлена! – Алек виплюнув останнє слово, ніби то була жахлива лайка.

– Ні, – відповіла Клері. – Я не приземлена. Я теж нефілім, як і ти.

Алек скривився.

– Може, й так. Але без навчання, без досвіду користі від тебе нема ніякої. Мама виростила тебе в приземленому світі. То там і живи, а не тут! Через тебе Джейс поводиться так, наче він… не один з нас. Ти змусила його порушити закон, зламати клятву, дану Конклаву…

– Свіжі новини! – перервала його Клері. – Я не змушувала Джейса нічого порушувати! Він робить тільки те, що хоче. І ти мав би це знати!

Алек подивився на неї, ніби вона була особливо огидним демоном невідомого виду.

– Які ж ви, приземлені, егоїсти! Ти уявлення не маєш, що зробив Джейс, на яку небезпеку він себе наразив! Мова йде не лише про його безпеку. Він міг втратити все! Він уже втратив батьків, а ти хочеш, щоб він втратив ще й нас?

Клері відскочила. У ній чорною хвилею піднялася лють. Клері злилася на Алека, бо почасти він мав рацію, і взагалі на всіх і все: на крижану дорогу, яка забрала життя батька ще до її народження; на Саймона, який мало не загинув; на Джейса – за його жертовність та подвиги за будь-яку ціну, на Люка – за те, що його турботливість виявилася фальшивою. І нарешті, на маму, що видавала себе за звичайну нудну людину, хоча насправді вона інша: відважна, яскрава, героїчна особа, якої Клері зовсім не знала, якої не було зараз поряд. Саме тоді, коли дівчина так відчайдушно потребувала її.

– І ти говориш про егоїзм! – засичала Клері з такою ненавистю, що Алек навіть позадкував. – Та тебе взагалі ніхто на світі не цікавить, крім себе самого, Алеку Лайтвуде! Не дивно, що ти досі не вбив жодного демона. Ти ж боягуз!

Він отетерів:

– Хто тобі сказав?

– Джейс.

Алек змінився в обличчі, ніби його вдарили:

– Ні. Він би так не сказав.

– Сказав! – Клері не без зловтіхи зазначила, що її слова зачепили Алека. А що, нехай ще хтось страждатиме! – Можеш і далі пустословити про чесність і благородство, яких нібито немає у приземлених, але хоча б чесно визнай: ти сердишся на мене тільки тому, що закоханий у Джейса. Це немає ніякого відношення до…

Алек накинувся на неї блискавично швидко. В голові загуло. Дівчина боляче вдарилася потилицею об стіну.

– Ніколи, ніколи більше такого не кажи, – прошепотів він побілілими губами, – я вб’ю тебе. Клянусь ангелом, я вб’ю тебе!

Він міцно стиснув її руки. Клері зойкнула від болю. Алек закліпав, наче щойно прокинувся, і відпустив її, гарячково забравши руки, наче її шкіра опалила його. Юнак мовчки розвернувся і швидко пішов назад, у лазарет, хитаючись, мов п’яний.

Клері потирала зболені руки і дивилася йому вслід, спантеличена тим, що зробила. «Молодець, Клері! Ти заставила його зненавидіти тебе».

Клері варто було би зараз лягти і заснути, але, незважаючи на страшенну втому, не спалося. Тоді вона витягла з наплічника етюдник і почала малювати, підперши блокнот колінами. Повільні штрихи: ліпнина на обшарпаному фасаді вампірського готелю – ґаргулья з виряченими очима. Потім пустельна вулиця, самотній ліхтар, жовта пляма світла під ним. А на межі освітленого простору – розмитий силует. Клері зобразила Рафаеля у білій закривавленій сорочці, зі шрамом поперек горла. Потім намалювала Джейса, що стоїть на даху готелю і безстрашно дивиться вниз з висоти в десять поверхів, наче ця відстань до землі кидала йому виклик. Мов не було нічого такого, що він не зміг би заповнити вірою у власну невразливість. Наче у своєму сні, Клері домалювала крила, що красиво вигиналися за його плечима, як у статуї ангела з Міста Кісток.

Наприкінці Клері спробувала намалювати маму. Дівчина казала Джейсові, що, побачивши руни в Сірій книзі, не відчула в собі жодних змін. Тепер, намагаючись уявити обличчя матері, вона зрозуміла, що її спогади про Джоселін змінилися. Вона бачила тонкі білі шрами, що сніжинками вкривали мамині плечі та спину.

Клері з болем усвідомила, що той образ мами, який вона бачила все своє життя, був фальшивкою. На очах запекли сльози, вона відклала етюдник під подушку.

Пролунав обережний стукіт у двері. Дівчина витерла сльози:

– Заходьте.

Це був Саймон. Через свої переживання Клері навіть не помітила, як жахливо він виглядав. Немитий, у брудному рваному одязі, з розкуйовдженим волоссям, він невпевнено стояв у дверях.

Клері швидко відсунулась, звільнивши хлопцю місце на ліжку. Вона не бачила в цьому нічого незвичного: вони з дитинства залишалися одне в одного в гостях, будували з ковдр намети і фортеці, а коли подорослішали, то цілими ночами читали комікси.

– Знайшов окуляри… – зауважила Клері.

Одне скельце було тріснуте.

– Уявляєш, вони були в кишені. У кращому стані, ніж я думав… Доведеться нашкрябати кілька подяк виробникам. – Він обережно присів біля Клері.

– Годж тебе підлікував?

Саймон кивнув:

– Так. Усе одно болить так, ніби мене арматурою обробили. Зате перелому й сліду нема. – Він підвів голову. Крізь розбиті окуляри на неї дивилися знайомі очі – темні і серйозні, та ще з такими віями, які хлопцям не дуже й потрібні, а дівчата за них могли б і вбити. – Клері, ти тоді повернулася за мною… незважаючи на ризик…

– Не треба. – Клері ніяково підняла руку. – Ти зробив би для мене те саме.

– Звичайно. Ось так між нами було завжди. – Він говорив без будь якої зарозумілості чи претензійності.

– В сенсі?

Саймон заговорив таким тоном, наче пояснював очевидне:

– Я завжди потребував тебе більше, ніж ти мене.

– Нісенітниця! – обурилася Клері.

– Ні, не нісенітниця, – спокійно заявив Саймон. – Здавалося, що ти ніколи нікого не потребувала. Ти завжди така… самодостатня. Все, що тобі потрібно, – це олівці і твої уявні світи. Часто траплялося, що мені доводилося повторювати одне і те саме по шість-сім разів. А тоді ти поверталася до мене і дивно всміхалася, забувши геть усе, про що ми говорили. Але я ніколи не сердився. Краще половина твоєї уваги, ніж будь-чия повністю.

Клері спробувала взяти його за руку, схопила за зап’ястя. Вона відчувала його пульс.

– У своєму житті я любила лише трьох людей: маму, Люка і тебе. Маму і Люка я втратила. Навіть не думай, що ти для мене не важливий.

– Моя мати каже, що кожному для самовдосконалення потрібно тільки троє людей, на яких можна покластися. – Саймон намагався поводитися невимушено, але під кінець фрази його голос зірвався. – Вона каже, що ти достатньо самовдосконалена.

Клері співчутливо всміхнулася:

– А якими ще мудрими словами вона мене називає?

Саймон криво посміхнувся їй у відповідь:

– Давай не будемо про це.

– Несправедливо мати від мене секрети!

– Життя взагалі несправедливе!

Незабаром вони вляглися один біля одного, як у дитинстві, плечем до плеча – через різницю в зрості її ступня була трохи нижче, аніж його коліно, – і розмовляли, дивлячись у стелю. Ця звичка збереглася відтоді, як стеля в кімнаті Клері була вкрита пластиковими зірками, що світилися в темряві. В той час як Джейс пахнув милом та липою, від Саймона тхнуло так, ніби він цілий день їздив по парковці в пошуках вільного місця, але Клері не зважала.

– Дивно те, – Саймон неуважно накручував її локон на палець, – що саме перед тим, як випити коктейль, я жартував з Ізабель про вампірів. Намагався розсмішити її. Наприклад, чим можна накачати єврейських вампірів? Срібними зірками Давида? Ліверним паштетом? Чеками на вісімнадцять доларів?

Клері розсміялась.

Саймон виглядав задоволено:

– А Ізабель навіть не всміхнулася.

Клері могла б багато чого сказати, але вирішила промовчати про це.

– У неї дещо інше почуття гумору.

Саймон скоса глянув на Клері з-під напівопущених вій:

– Цікаво, вона спить з Джейсом?

Клері здивовано закашлялась і витріщилася на Саймона:

– Ні. Вони ж майже родичі. Не думаю… – додала вона.

Саймон знизав плечима:

– Та мені байдуже.

– Байдуже?!

– Так, байдуже! – Саймон трохи відсунувся. – Спочатку я подумав, що Ізабель… ну, прикольна, чи що. Цікава. Інша. А на вечірці зрозумів, що вона просто несповна розуму.

Клері недовірливо примружилася:

– То вона попросила тебе випити синій коктейль?

Він похитав головою.

– Ні, я сам… Коли я побачив, що ти йдеш із Джейсом і Алеком… як би це пояснити… Ти змінилася, ти стала іншою. І у твоєму новому світі для мене місця немає. Я хотів зробити що-небудь таке, щоб теж стати частиною цього. Поруч проходив маленький зелений хлопець з напоями на таці…

– Ти дурень! – застогнала Клері.

– Я ніколи не стверджував, що це не так.

– Гаразд, вибач. Ну і як? Було жахливо?

– Бути пацюком? Ні. Спершу я не розібрався: дивлюся – навколо самі ноги. Ну, думаю, певно випив зменшувальне зілля. Але чомусь постійно тягнуло пожувати обгортки від жуйок.

Клері розсміялася:

– Ні, я про готель вампірів. Там було страшно?

Щось промайнуло в очах Саймона. Він відвів погляд:

– Чесно кажучи, я не дуже пам’ятаю те, що сталося після вечірки аж до приземлення на парковці.

– Напевно, це на краще.

Саймон хотів щось відповісти, але позіхнув на півслові. У кімнаті поступово стемніло. Відсунувшись від Саймона, Клері вибралася з ліжка та відхилила гардини. Місто заливали багряні промені сонця, що заходило. За п’ятдесят кварталів, як розпечений металевий прут, світився сріблястий дах хмарочоса Крайслер-білдінг.

– Сонце сідає. Непогано б повечеряти.

Відповіді не було. Саймон міцно спав, підклавши руки під голову та широко розкинувши ноги. Клері зітхнула, зняла з нього окуляри і поклала їх на нічний столик. Саймон постійно засинав в окулярах, а потім прокидався від звуку тріснутих скелець.

«Ну і де я маю тепер спати?» – Клері без проблем заснула б поряд із Саймоном, якби там було місце, але хлопець зайняв усе ліжко. Вона подумувала розбудити його, але хлопець так солодко спав. До того ж Клері не почувалася сонною. Вона якраз витягала з-під подушки етюдник, коли у двері постукали.

Босоніж вона перетнула кімнату і тихо відчинила двері. На порозі стояв Джейс. Свіжий, у джинсах і сірій сорочці, з золотавим німбом вимитого волосся. Синці на його обличчі з багряних перетворилися на блідо-сірі. Він тримав руки за спиною.

– Ти спала? – поцікавився він без тіні каяття.

– Ні. – Клері ступила в коридор, причинивши за собою двері. – Чому ти так вирішив?

Джейс оглянув її світло-блакитну піжаму, що складалася з майки та шортиків.

– Так просто.

– Я майже цілий день пролежала в ліжку. – Фактично, це була правда, як і те, що, побачивши Джейса, рівень її нервового збудження сягнув найвищої межі, але дівчина не збиралася ділитися такою інформацією. – А ти хіба не виснажений?

Він похитав головою:

– Мисливці на демонів практично як поштова служба – ніколи не сплять. «Ні дощ, ні сніг, ні спека, ні нічна темрява не затримають їх…».

– Якщо тебе затримає нічна темрява – у тебе будуть великі неприємності, – вставила Клері.

Джейс усміхнувся. На відміну від волосся, його зуби були небездоганні: краєчок верхнього різця був ледь надщерблений.

Вона обняла себе руками: у коридорі було холоднувато, і її руки вкрилися гусячою шкірою.

– Ти що тут робиш?

– «Тут», тобто біля дверей твоєї спальні чи в глибоко філософському сенсі – для чого ми тут, на цій планеті? Це просто випадковість космічного масштабу чи життя людей служать якійсь вищій меті? Це складне питання привожить людей сотні років. Онтологічний редукціонізм, звичайно, не аргумент, але…

– Піду я посплю. – Клері вхопилася за клямку.

Джейс мовчки відсторонив її від дверей.

– Я тут, бо Годж нагадав мені про твій день народження, – зізнався Джейс.

Клері роздратовано зітхнула:

– Завтра, а не сьогодні.

– А чому б не почати святкувати просто зараз?

Вона уважно подивилася на нього:

– Ти уникаєш Алека та Ізабель.

Джейс кивнув:

– Вони обоє провокують мене на сварку.

– З тієї самої причини?

– Навіть не знаю. – Він крадькома озирнувся. – І Годж туди ж. Усі мене повчають. Усі, крім тебе. Ти ж не збиралася дорікати мені?

– Ні, – відповіла Клері. – Я збиралася повечеряти. Жах, яка голодна.

Джейс витягнув руку з-за спини. У ній був трохи пом’ятий паперовий пакет.

– Ось, поцупив дещо з кухні, щоб не бачила Ізабель.

Клері посміхнулася:

– Пікнік? Як на мене, запізно для прогулянки в Центральному парку. Там зараз повно…

Він нетерпляче відмахнувся:

– Фей. Знаю.

– Ні, я про всяких неприємних осіб, – уточнила Клері. – Хоча мені заздалегідь шкода кожного грабіжника, який наблизиться до тебе.

– Мудро мислиш, хвалю! – Джейс виглядав задоволеним. – Але я і не думав запрошувати тебе в Центральний парк. Що скажеш про оранжерею?

– Зараз? Вночі? Там же темно.

Він загадково всміхнувся:

– Ходи. Я все тобі покажу.

Розділ 17

Опівнічна квітка

Шлях Джейса і Клері на дах пролягав повз великі порожні спальні. Запнуті білими накидками, меблі світилися в напівтемряві, немов айсберги в тумані.

Щойно Джейс відчинив двері оранжереї, Клері відчула ніжні аромати: пряний запах ґрунту і сильніші солодкуваті пахощі нічних квітів: іпомеї, дурману, мірабілісу та ще якихось незнайомих рослин, як та квітка, з жовтим цвітом-зірочками, пелюстки якої вкриті золотистим пилком. Крізь скляні стіни приміщення холодним дорогоцінним камінням виблискували вогні Мангеттена.

– Ого! – Клері повільно роззирнулася. – Вночі тут прегарно!

Джейс усміхнувся:

– Це місце лише для нас. Алек й Ізабель не люблять сюди ходити. У них алергія.

Хоча в оранжереї було не холодно, Клері затремтіла.

– Що це за квіти?

Джейс знизав плечима й обережно сів біля зеленого куща з лискучим листям, що був обсипаний щільно згорнутими бутонами.

– Уявлення не маю. Думаєш, я вчив ботаніку? Я не збираюся стати архіваріусом, тож мені це не потрібно.

– Отже, тобі потрібно тільки знати, як убивати демонів?

Джейс подивився на Клері й посміхнувся. Він був наче золотоволосий ангел з картини Рембрандта, якби не диявольська посмішка.

– Точно. – Він щось витягнув з пакета і простягнув їй. – А також особливо добре мені вдаються підступні канапки з сиром. Спробуй.

Клері ледь всміхнулася й обережно присіла навпроти. Після довгих днів виснажливої спеки кам’яна підлога оранжереї приємно холодила босі ноги. Джейс витягнув із пакета яблука, плитку шоколаду з родзинками і горіхами й пляшку води.

– Непогано, – захоплено вигукнула Клері.

Хоча сир став трохи липким від тепла, канапка виявилася смачною. З однієї з численних кишень Джейс дістав ніж із кістяним руків’ям і таким великим лезом, що можна й ведмедя вбити. Він почав нарізати яблука на вісім скибок.

– Це не святковий торт, – сказав Джейс, простягнувши Клері скибку яблука, – але все-таки краще, ніж нічого.

– Я і такого не очікувала. Тому дуже дякую! – Клері відкусила шматочок. Яблуко було зелене, проте смачне.

– Не можна залишатися без подарунка на день народження! – Джейс чистив друге яблуко, і з-під його ножа звивалася довга тонка стрічка яблучної шкірки. – Дні народження мають бути особливими. У мій день народження батько дозволяв мені робити що завгодно.

– Взагалі все-все? – Клері засміялася. – І що ж ти бажав?

– Ну, коли мені було п’ять, я захотів скупатися в спагетті.

– І тато, звичайно, заборонив тобі?

– От, власне, ні. Дозволив. Він сказав, що це не дуже дорого, то чому б ні, якщо я справді цього хочу. Він наказав прислузі набрати у ванну окропу і покласти туди спагетті. А коли все охололо… – Джейс знизав плечима, – я туди заліз.

«Прислуга?» – промайнуло у Клері в голові. Але вголос вона сказала:

– І як все пройшло?

– Було слизько.

– Ще б пак. – Клері спробувала уявити маленького Джейса, що зі сміхом борсається по вуха в макаронах, але не змогла. Без сумніву, Джейс ніколи не сміявся, навіть у п’ять років. – А ще що ти просив на день народження?

– Здебільшого зброю. Цим я тебе не здивую. І книжки. Я багато читав.

– Ти не ходив до школи?

– Ні, – повільно промовив він, не бажаючи обговорювати цю тему.

– А друзі…

– У мене не було друзів, окрім батька, – перебив він. – Більше нікого я не потребував.

Клері витріщилася на нього:

– Жодного друга?

Джейс спокійно витримав її погляд.

– Вперше я побачив Алека, коли мені було десять. Вперше я зустрів однолітка, і він став моїм першим другом.

Дівчина відвела погляд. Вона пригадала прикрий випадок з Алеком, те, як він дивився на неї, говорячи про Джейса: «Він би такого не сказав…»

– Не треба мене жаліти! – Джейс майже вгадав її думки. Клері справді жаліла, однак зовсім не його. – Батько дав мені найкращу освіту. Він показав мені весь світ: Лондон, Санкт-Петербург, Єгипет. Колись ми багато подорожували. – Очі Джейса потьмяніли. – Я ніде не був після його смерті. Окрім Нью-Йорка.

– Щасливий, – вимовила Клері. – А я взагалі жодного разу в житті не вибиралася за межі штату. Мама не пустила мене навіть на шкільну екскурсію у Вашингтон. Тепер зрозуміло чому.

– Боялася, що ти очманієш? Побачиш демонів у Білому домі?

Клері відкусила шматочок шоколаду:

– У Білому домі є демони?

– Та ні, я пожартував, – всміхнувся Джейс. – Гадаю, що нема. – Він знизав плечима. – Інакше їх обов’язково помітили б.

– Мабуть, мамі просто хотілося, щоб я була поблизу. Після смерті тата вона дуже змінилася.

Слова Люка луною зазвучали в голові Клері: «Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан».

Джейс запитально глянув на неї:

– Ти пам’ятаєш свого батька?

Дівчина похитала головою:

– Ні. Він загинув до мого народження.

– Добре тобі: ти за ним не сумуєш.

Було б жахливо почути ці слова від когось іншого, але в голосі Джейса вчувався не сарказм, а болюча туга за власним батьком.

– Це не зникло? Тобто ти часто сумуєш за батьком?

– А ти часто згадуєш маму?

Клері не хотіла думати, що мами вже немає.

– Я згадую Люка.

– Це ім’я однозначно несправжнє. – Джейс задумливо відкусив яблуко. – Я все думаю про нього: щось у його поведінці не стикується.

– Він боягуз, – гірко промовила Клері. – Ти ж сам чув. Люк не піде проти Валентина. Навіть заради мами.

– От саме це… – Його перебив довгий протяжний відзвук. Десь далеко бив дзвін. – Північ. – Джейс відклав ножа вбік, підвівся і простягнув руку Клері. Його пальці були трохи липкими від яблучного соку. – А тепер дивись.

Погляд Джейса був прикутий до зеленого куща з лискучими бутонами, під яким вони сиділи. Клері вже хотіла була запитати, куди їй дивитися, та Джейс застережливо виставив руку вперед. Очі його виблискували від збудження.

– Постривай!

З куща непорушно звисало листя. Раптом один зі щільно згорнутих бутонів немов ожив, затремтів, збільшився вдвічі й одразу розкрився. Видовище нагадувало прискорену зйомку: зеленуватий чашолисток розкрився, вивільняючи пелюстки самої квітки, покриті легким блідо-золотавим пилком.

– Ого! – здивувалася Клері й глянула на Джейса. – А вони щоночі розквітають?

– Лише опівночі. З днем народження, Клариссо Фрей.

На свій подив, Клері розчулилася:

– Спасибі!

– У мене щось для тебе є.

Джейс витягнув з кишені якийсь предмет і вклав їй у долоню. Це був місцями відполірований сірий камінець неправильної форми.

– Гмм… – Клері задумливо покрутила камінь. – Знаєш, коли дівчата кажуть, що вони хочуть щось із великим камінчиком, то не варто вручати їм просто великий камінчик.

– Дуже дотепно, але, між іншим, це не зовсім камінь. У кожного Мисливця за тінями є відьомське світло, рунічний камінь, який може світитися.

– Справді?

Вона знову з цікавістю глянула на нього, стиснула в долоні, як нещодавно зробив Джейс. Можливо, це їй здалося, але з-під зімкнутих пальців пробивалося світло.

– Тепер із тобою завжди буде світло, – мовив Джейс трохи нерівним голосом.

Клері поклала камінь до кишені.

– Дякую… Дуже мило з твого боку подбати про подарунок. – Напруга між ними тисла її, як і вологе повітря в оранжереї. – Все-таки це краще, ніж ванна зі спагетті.

Джейс похмуро промовив:

– Якщо проговоришся про це комусь, доведеться тебе вбити.

– До речі, коли мені було п’ять років, я дуже хотіла залізти в сушарку для одягу і покрутитися там з одягом, – зізналася Клері. – Але мама так і не дозволила.

– Тому що така забавка з сушаркою могла закінчитися фатально, – пояснив Джейс, – а ванна зі спагетті рідко призводить до смертельних наслідків. Хіба що її готувала Ізабель.

Опівнічна квітка вже губила пелюстки. Вони повільно падали на землю, паленіючи, як далекі зорі.

– Дванадцятирічною я мріяла про татуювання, – розговорилася Клері. – Звичайно, мама знову не дозволила.

Джейс не усміхався:

– Більшість Мисливців за тінями ставить перші знаки саме у дванадцять. Це в тебе в крові.

– Можливо. Та навряд чи Мисливцям наносять на ліве плече зображення Донателло з мультиків про черепашок-ніндзя.

Джейс явно не очікував такого:

– Ти хотіла нанести на плече черепаху?

– Я просто хотіла приховати старий слід від вітрянки. – Клері злегка відсунула широку бретельку майки, і показала білу мітку у вигляді зірки. – Бачиш?

Джейс відвернувся.

– Вже пізно, – мовив він. – Час іти.

Клері зніяковіло поправила лямку. Навіщо йому бачити її ідіотські шрами? Проте наступні слова зірвалися з її вуст мимоволі:

– А ти коли-небудь зустрічався з Ізабель?

Тепер Джейс вирячив на неї очі. У місячному світлі його бурштинові зіниці вилискували сріблом.

– З Ізабель? – відсторонено перепитав він.

– Я думала… – Клері знітилася від сорому. – Саймон цікавився.

– Тоді нехай сам її запитає.

– Не впевнена, що він наважиться. Гаразд, забудь. Це не мої справи.

– Ні, ми не зустрічалися, – нервово всміхнувся Джейс. – Хоча були випадки, коли кожен з нас подумував про те, щоб почати стосунки. Але вона мені майже сестра. Тому це було би якось дивно.

– Тобто ви з Ізабель жодного разу…

– Ніколи, – відрізав Джейс.

– Вона мене ненавидить, – зауважила Клері.

– Неправда, – на її подив, вимовив Джейс. – Скоріше вона нервує через тебе: раніше Ізабель була єдиною дівчиною, і хлопці її обожнювали, а тепер це змінилося.

– Але вона така вродлива.

– Ти теж. Просто ви з нею абсолютно різні. Думаєш, Ізабель цього не помічає? Вона завжди хотіла бути маленькою і тендітною. Їй страшенно не подобається те, що вона вища за більшість хлопців.

Клері мовчала, їй забракло слів. Вродлива. Джейс назвав її красивою! Ніхто не казав Клері такого, хіба що мама. Але її думки не можна брати до уваги – кожна мати вважає свою дитину найкрасивішою. Вона витріщилася на хлопця.

– Все-таки нам варто спуститися, – повторив Джейс.

Клері розуміла, що поставила його в незручне становище, але нічого не могла з собою вдіяти.

– Добре, – нарешті відповіла вона. Тішило, що голос її не підвів. Ба більше, дівчина все-таки відвела очі від Джейса і рушила до виходу. Світло місяця над їхніми головами могло замінити денне. Раптом Клері помітила на долівці якийсь блиск. То лежав ніж, яким Джейс чистив яблука. Дівчина квапливо зробила крок убік, щоб не наступити на лезо, і стукнула його плечем. Джейс миттєво притримав її, аби вона не впала. Клері повернулася, щоб перепросити, але чомусь опинилася в його руках. Юнак поцілував її.

Спершу здалося, що він робив це неохоче: його рот був грубим, неподатливим. Потім Джейс міцніше обвив її руками, пригорнув до себе, і його губи зм’якли. Клері чула швидкий стукіт його серця, відчувала солодкий смак яблук на його губах. Вона запустила руки в його волосся – дівчина мріяла про це, відколи вперше його побачила. Волосся лоскотало її руки м’яким шовком. Серце скажено калатало, шум у вухах нагадував лопотання крил.

Раптово Джейс відсторонився від неї з приглушеним вигуком.

– Тільки без паніки. Здається, ми не самі.

Клері повернула голову. Неподалік з гілки дерева за ними своїми блискучими чорними очима спостерігав Г’юґо. Отже, це було справді ляскання крил, а не шал пристрасті. А шкода.

– Якщо тут Г’юґо, то й Годж неподалік, – прошепотів Джейс. – Нам час іти.

– Він стежить за тобою? – прошепотіла Клері. – Я маю на увазі Годжа.

– Ні. Просто він любить піднятися сюди, щоб подумати в тиші. Прикро, бо, як на мене, у нас була така захоплива бесіда. – Джейс беззвучно розсміявся.

Вони спустилися тим же шляхом, що і піднімалися, але тепер Клері все здавалося іншим. Джейс тримав її за руку, і по пальцях, зап’ясті та долоні пробігали легкі електричні імпульси. У голові роїлися питання, але, боячись усе зіпсувати, вона притримала їх на пізніше. Він сказав: «Прикро» – отже, вечір закінчено, принаймні, поцілунки.

Вони підійшли до дверей її спальні. Клері притулилася до стіни і подивилася на хлопця.

– Дякую за пікнік з нагоди мого дня народження. – Вона намагалася говорити якомога нейтральніше.

Він з неохотою випустив її руку:

– Йдеш спати?

«Це звичайна ввічливість», – нагадала собі Клері. Але Джейс і ввічливість не поєднуються між собою. І тоді вона спробувала відповісти запитанням на запитання:

– А ти хіба не втомився?

– Ніколи не був таким бадьорим, – тихо відказав він.

Джейс схилився поцілувати дівчину, схопивши її обличчя вільною рукою. Їхні губи зустрілися у поцілунку, спершу зовсім невинному, та коли пристрасть почала наростати, двері спальні прочинилися і в коридор вийшов Саймон.

Примружений, без окулярів і зі скуйовдженим волоссям, він все-таки чудово розгледів, що відбувається.

– Якого біса?

Клері мов ужалена відскочила від Джейса.

– Саймоне! Що ти… тобто… я думала, ти…

– Спав? Так. – Його засмаглі щоки спалахнули, як і завжди, коли хлопець був збентежений або засмучений. – Потім прокинувся, а тебе поруч немає. Тому я вирішив…

Клері не знала, що сказати. Ну чому вона не подумала про це? Чому не напросилася до Джейса? Відповідь була проста й жахлива водночас: Клері геть забула про Саймона.

– Пробач, – сказала вона, сама не зрозуміши, до кого зверталась.

Краєм ока дівчина зауважила, що на мить обличчя Джейса побіліло від люті. Проте коли вона знову глянула на хлопця, він мав звичний вигляд: невимушений, самовпевнений, трохи знуджений.

– Надалі, Клариссо, – зазначив він, – для уникнення таких ситуацій, будь-ласка, заздалегідь попереджай, що в твоєму ліжку інший чоловік.

– Ти збиралася з ним у ліжко? – Саймон виглядав приголомшеним.

– Смішно, правда? Ми б усі не помістилися, – сказав Джейс.

– Я не збиралася з ним у ліжко, – гаркнула Клері. – Ми просто цілувалися.

– Просто цілувалися? – вдавана образа в Джейсовому голосі зачепила її. – Як швидко ти відмовилася від нашого кохання.

– Джейсе.

Клері побачила у хлопцевих очах зловіщий вогонь і затихла. Продовжувати не було сенсу. На душі стало важко.

– Саймоне, уже пізно, – втомлено промовила вона. – Перепрошую, що ми тебе розбудили.

– Я теж перепрошую. – Він повернувся до спальні, гримнувши дверима.

На Джейсових губах заграла іронічна посмішка.

– Давай біжи за ним! Погладь його по голівці і скажи, що він – надзвичайний хлопець. Ти ж хочеш цього, чи не так?

– Припини! – сказала Клері. – Чому ти такий?

Джейс посміхнувся ще ширше.

– Чому який?

– Якщо злишся – скажи відверто, а не вдавай, ніби тобі все байдуже.

– Тобі варто було про це подумати перед тим, як лізти цілуватися.

Клері скептично поглянула на нього:

– То це я полізла до тебе цілуватися?

Джейс єхидно подивився на неї:

– Не хвилюйся. Для мене це теж не знаменна подія.

Клері дивилася, як Джейс іде геть коридором й відчувала, що одночасно хоче і розревітися, і наздогнати його, щоб добряче копнути. Та що б вона не обрала, Джейс лише поглузував би. Тому Клері просто розвернулась і пішла в спальню.

Саймон розгублено стояв посеред кімнати. Він знову начепив окуляри. У голові Клері знову пролунав єхидний голос Джейса: «Погладь його по голівці і скажи, що він – надзвичайний хлопець». Вона зробила крок до Саймона і завмерла, збагнувши, що в його руках її етюдник. Він був відкритий на тому малюнку, де дівчина зобразила Джейса з ангельськими крилами за спиною.

– Мило! Всі ті уроки в художній школі дають результат.

За інших обставин Клері обов’язково б вилаяла Саймона за те, що він узяв без дозволу її етюдник, але не зараз.

– Саймоне, зрозумій…

– Я розумію, що ображено піти у твою спальню – не найкращий варіант, але я хотів забрати свої речі, – сухо перебив він, кинувши етюдник на ліжко.

– І куди тепер? – спитала Клері.

– Додому. Я і так тут затримався. Тут нічого робити приземленим.

Вона зітхнула:

– Слухай, мені шкода… Я не збиралася цілуватися з Джейсом. Так вийшло. Я знаю, що він тобі не подобається.

– Ні, – холодно сказав Саймон. – Мені не подобається мінералка без газу. Мені не подобається паршива поп-музика, мені не подобається стояти в заторах, мені не подобається робити домашні завдання з математики, а Джейса я ненавиджу! Відчуваєш різницю?

– Він врятував тобі життя! – Клері розуміла, що хитрує. Врешті решт, Джейс поїхав у «Дюмор» лише хвилюючись, що матиме проблеми, якщо її там вб’ють.

– Дрібниці! – відмахнувся Саймон. – Він паскуда. Але про тебе я був іншої думки.

Клері спалахнула:

– Хто б казав! Чи не ти шукав «найфігуровішу дівчину», щоб похизуватися нею на наступних мотогонках? – Вона передражнила повільний тон Еріка. Губи Саймона стислися від злості. – Іноді Джейс поводиться як придурок. І що? Ти не мій брат чи батько, і він не мусить подобатися тобі! Мені не подобалася жодна з твоїх подружок, але я, принаймні, тримала свої думки при собі.

– Це зовсім інше! – цвіркнув Саймон крізь зуби.

– Справді? І чому?

– Тому, що я бачу, як ти на нього дивишся! – закричав він. – Я ніколи так не дивився на жодну зі своїх подружок! Вони нічого не означали для мене. Просто для практики. Аж поки…

– Аж поки що? – Клері розуміла, що і її поведінка, і вся ця суперечка якісь неправильні. Востаннє вони так серйозно сварилися ще в дитинстві через останнє печиво в будиночку на дереві. Але здавалося, Клері вже не зупинити: – Поки з’явиться Ізабель? Не можу повірити, що ти вичитуєш мені тут за Джейса, а сам виставив себе перед Ізабель повним дурнем! – голос Клері перейшов у вереск.

– Я намагався змусити тебе ревнувати! – закричав у відповідь Саймон, стиснувши кулаки. – Ну й дурепа ти, Клері! Сліпа і дурна!

Вона збентежено дивилася на Саймона. Про що це він?

– Намагався змусити мене ревнувати? Навіщо тобі це? – Клері відразу зрозуміла, що, поставивши це питання, зробила серйозну помилку.

– Тому що, – сумно сказав Саймон, – я вже десять років кохаю тебе і подумав, що зараз саме час з’ясувати, чи ти відчуваєш те ж саме. Гадаю, я вже знаю відповідь.

Це був удар нижче пояса. Вона не могла говорити. Повітря немов висмоктали з легень. Клері дивилася на нього, намагаючись хоч щось відповісти.

– Тут нічого не додаси, – різко сказав Саймон.

Мов скам’яніла, Клері провела його поглядом до дверей. Вона й не поворухнулася, щоб зупинити його. Що їй сказати? «Я теж тебе кохаю?..» Та це було б неправдою.

Саймон зупинився біля дверей і обернувся до неї. Його очі за скельцями здавалися радше втомленими, ніж злими.

– Справді хочеш знати, що ще сказала про тебе моя мама?

Клері заперечно похитала головою. Але, здавалося, Саймон цього не помітив.

– Вона сказала, що ти розіб’єш мені серце.

Хлопець вийшов з кімнати. Двері зачинилися з характерним клацанням, і Клері залишилася сама.

Опустившись на ліжко, вона взяла етюдник і притисла його до грудей. Ні, вона не збиралась малювати. Клері просто прагнула відчути знайомий запах туші, паперу та пастелі.

Може, варто було наздогнати Саймона? А що вона йому скаже? Що вона могла б йому сказати. Він мав рацію, коли казав їй: «Ну й дурепа ти, Клері! Сліпа і дурна!»

Клері згадувала сотні речей, сказані чи зроблені Саймоном, дурні жарти Еріка та інших про неї та Саймона, притихлі розмови, коли вона заходила до кімнати. Джейс знав це від самого початку. «Прояви кохання завжди мене смішать, особливо нерозділеного». А вона тоді й не зрозуміла, про кого це він.

Раніше того дня Клері сказала Саймону, що у своєму житті любила лише трьох людей: маму, Люка і його. Вона й не думала, що можна втратити їх всіх за один тиждень. Напевне, це якесь випробування. І ще: за кілька хвилин, які вона провела на даху з Джейсом, Клері забула про маму, про Люка, про Саймона. Вона була щаслива! Найгірше те, що вона почувалася щасливою.

«Можливо, те, що я втратила і Саймона теж, – покарання за мій егоїзм, за те, що в той час, коли зникла моя мама, я була щасливою», – міркувала Клері. Та й ті миті щастя були несправжні. Може, Джейс і чудово цілується, але йому на неї начхати. Це його слова.

Клері повільно поклала етюдник на коліна. Саймон мав рацію: малюнок був вдалий. Вона вловила тверду лінію рота і на диво вразливі очі. А крила виглядали такими справжніми, що вона захотіла відчути їхню м’якість під своїми пальцями. Клері провела рукою по малюнку…

І відразу вихопила руку, вражено розглядаючи малюнок. Пальці торкнулися не сухого паперу, а м’якого пуху з пір’їн. Її очі спинилися на рунах, які вона надряпала в кутку сторінки. Вони сяяли, немов намальовані Джейсовим стилом.

Серце Клері голосно гупало. Якщо руна змогла оживити картину, значить…

Не відриваючи очей від малюнка, Клері намацала олівці. Затамувавши подих, вона розгорнула нову, чисту сторінку етюдника і швидко почала малювати першу річ, яка спала на думку, – кавове горня, що стояло на тумбочці біля ліжка. Згадуючи заняття з натюрморту, Клері промальовувала кожну дрібницю: затертий обідок, тріщину на ручці. Малюнок вийшов надзвичайно детальний. Керуючись інстинктом, Клері схопила чашку, поставила її на папір і почала старанно креслити там руни.

Розділ 18

Чаша Смерті

Джейс лежав у ліжку і вдавав, що спить (для нього ж краще), але гучний стукіт у двері все-таки вивів його з себе. Кривлячись, він насилу виліз з ліжка. Хоча він добре тримався в оранжереї, але все тіло ще боліло після вчорашньої пригоди.

Джейс чудово знав, хто так наполегливо стукає. Напевне, Саймон знову перетворився на пацюка. Але цього разу нехай залишається клятим гризуном хоч назавжди – Джейс Вейленд і пальцем не поворухне.

Клері притискала до себе етюдник, з рудих кіс повибивалися пасма волосся. Джейс прихилився до одвірка, намагаючись не зважати на викид адреналіну, спровокований її виглядом. Він уже не вперше ставив собі те ж саме запитання: «Чому?» Ізабель користувалася своєю красою так само вміло, як і батогом; Клері ж узагалі не розуміла, наскільки вона вродлива. Можливо, саме тому.

Джейсові спала на думку лише одна причина, з якої вона могла прийти сюди. Хоча це було б безглуздям після всього, що він їй наговорив. Слова наче зброя – цього навчив його батько. І Джейс хотів вразити її болючіше, ніж будь-яку іншу дівчину. Власне, він узагалі ніколи не образив жодної дівчини перед цим. Зазвичай, він просто хотів заволодіти ними, а пізніше хотів, щоб йому дали спокій.

Джейс навмисне заговорив тоном, який вона ненавиділа:

– Навіть не кажи мені, що Саймон перетворився на оцелота, і ти хочеш, щоб я знову тобі допоміг, доки Ізабель не зробила з нього хутряну накидку. Почекай до завтра, сьогодні я вже в неробочому стані. – Він тикнув пальцем на свою блакитну піжаму з діркою на рукаві. – Бачиш? Піжама.

Здавлося, Клері не чула його:

– Джейсе, це дуже важливо.

– Тільки не кажи, що тобі терміново захотілося помалювати. Якщо потрібен оголений натурщик, то я не в тому настрої. Звернись до Годжа, – і додав: – Кажуть, він на все згоден, лише б…

– Джейсе! – Клері перебила його, вона майже верещала. – ЗАТКНИСЯ хоч на секунду і вислухай мене!

Хлопець вражено закліпав.

Клері глибоко вдихнула і подивилася на нього. В її очах світилася непевність. А Джейса переповнило незнайоме досі почуття: потреба обійняти її та переконати, що все добре. Але юнак просто стояв, знаючи з досвіду, що «все добре» буває дуже рідко.

– Джейсе, – промовила Клері так тихо, що він нахилився, щоб розчути її слова. – Здається, я знаю, де мама сховала Чашу Смерті. Вона в картинці.

– Що?! – Джейс витріщився на Клері так, ніби вона зізналася, що в коридорі бачила одного з Безмовних Братів, що виробляв акробатичні трюки в чому мати народила. – У сенсі «сховала в картині»? Всі картини у вас вдома були видерті з рам.

– Знаю. – Клері зиркнула на спальню позаду нього. Там нікого не виявилося. Вона полегшено зітхнула. – Можна увійти? Хочу тобі щось показати.

Джейс відійшов від дверей:

– Якщо в цьому є потреба.

Вона присіла на край ліжка, тримаючи етюдник на колінах. Одяг, у якому Джейс був раніше, безладно лежав на ковдрі, але назагал спальня виглядала такою ж охайною, як келія ченця. На стінах не було ані картин, ні плакатів, ні фотографій друзів або родичів. Ліжко було ідеально застелене білосніжною ковдрою. Зовсім не схоже на кімнату підлітка.

– Ось. – Клері гортала сторінки, допоки не зупинилася на сторінці із зображенням кавового горнятка. – Подивися на це.

Відсунувши футболку, що лежала на ковдрі, Джейс сів поруч із дівчиною.

– Кавове горня.

– Я знаю, що це кавове горня! – у голосі Клері відчулося роздратування.

– Не можу дочекатися, коли ти намалюєш щось складніше, наприклад Бруклінський міст чи омара? Пришлеш мені музичну телеграму.

Вона проігнорувала це.

– Дивись сюди.

Клері провела долонею над малюнком, а потім стрімким рухом немов проникла в папір і вихопила звідти справжнє кавове горня.

Клері думала, що Джейс вражено схопиться з ліжка з вигуком на кшталт «Отакої!». Однак цього не сталося. Ясна річ, у своєму житті він бачив і дивніші речі. Та й фраза «Отакої!» була не надто популярна тепер.

Джейс дивився на неї здивовано.

– Ти це сама зробила?

– Так.

– Коли?

– Щойно, у спальні. Після того, як Саймон пішов.

Джейс змірив її холодним поглядом, але продовжив:

– Ти використала руни? Які?

Вона знизала плечима, вказуючи на спорожнілий аркуш:

– Не знаю. Вони виникли в мене перед очима, і я намалювала те, що побачила.

– Це руни, які ти побачила в Сірій книзі?

– Не знаю. – Клері похитала головою. – Я не можу тобі точно сказати.

– І ніхто тобі не показував, як це зробити? Мама, наприклад?

– Ні. Я ж казала, вона постійно торочила, що магії не існує.

– Можу посперечатися, що мама таки навчала тебе, – перебив Джейс. – А потім ти це забувала. Магнус недарма сказав, що твоя пам’ять стане потроху відновлюватися.

– Можливо.

– Точно! – Джейс звівся і почав міряти кімнату кроками. – Очевидно, що користуватися такими рунами протизаконно, якщо немає офіційного дозволу. Але це зараз не має значення. Думаєш, мама сховала Чашу в картині й витягти її можна так само, як кавове горня?

Клері кивнула:

– Але не в тих картинах, що висіли у нас удома.

– А де? У якійсь галереї? Чаша може виявитися де завгодно…

– Вона взагалі не в картині, – відповіла Клері. – А в карті.

Джейс завмер і уважно глянув на неї:

– У карті?

– Пам’ятаєш колоду Таро у мадам Доротеї, яку їй намалювала мама?

Він кивнув.

– А пам’ятаєш, як я витягнула туз Кубків. Пізніше, коли я побачила статую ангела, то чаша в його руках видалася мені знайомою. Це тому, що бачила її раніше, на карті. Мама сховала Чашу Смерті в колоді Таро мадам Доротеї.

– Вона знала, що на цій території Чаша буде в безпеці. Окрім того, Доротеї навіть не потрібно було розповідати, що це за предмет і навіщо його треба ховати.

– А навіщо їх ховати? Доротея нікуди не виходить, і карти завжди при ній…

– І твоя мама була поблизу, і могла за ними приглядати. – Джейс був вражений. – Непоганий хід.

– Не думаю! – Клері ледь контролювала тремтіння у голосі. – Краще б вона не так добре її заховала.

– Тобто?

– Якби Чашу знайшли, може, мамі б дали спокій? Якщо їм була потрібна тільки Чаша…

– Її б убили, Клері, – сказав Джейс. Клері знала, що він має рацію. – То були ті самі люди, що вбили мого батька. Твоя мама й досі жива саме тому, що Чашу дотепер не знайдено. Тому тішся, що вона так добре її заховала.

– Я не розумію, до чого тут ми? – сонно бурмотів Алек.

Джейс розбудив решту мешканців Інституту на світанку і приволік до бібліотеки, щоб «розробляти військову стратегію». Алек прийшов у піжамі, а Ізабель – у рожевому пеньюарі. Годж у звичному твідовому костюмі пив каву з надщербленого синього горнятка. Лише Джейс, незважаючи на синці, був по-справжньому бадьорим.

– Я думав, пошуки Чаші – справа Конклаву, – не вгамовувався Алек.

– Буде краще, якщо ми зробимо це самі, – нетерпляче промовив Джейс. – Ми з Годжем порадилися і вирішили.

Ізабель заправила за вухо косу зі вплетеною рожевою стрічкою:

– Я у грі!

– А я – ні! – не вгамовувався Алек. – Агенти Конклаву розшукують Чашу по всьому місту. Просто надайте їм інформацію, і хай шукають.

– Це не так просто, – заперечив Джейс.

– Це дуже просто. – Алек спохмурнів. – Річ не в тому, що нам робити, а у твоїй залежності від небезпеки.

Джейс роздратовано похитав головою.

– Не розумію, що тобі з того.

«Тому що Алек не хоче, щоб ти постраждав», – подумала Клері. Їй було дивно, що Джейс не здатний побачити, що відбувається з Алеком. Хоча і вона не помічала Саймонових почуттів. Про що можна говорити?

– Доротея не довіряє Конклаву. Практично, вона його ненавидить. А нам вона довіряє, – додав Джейс.

– Вона довіряє мені, – вимовила Клері. – Не певна, що ти їй сподобався.

Джейс вів далі:

– Давай, Алеку. Обіцяю, нудно не буде! Подумай, якої слави ми заживемо, якщо повернемо Чашу в Ідрис. Наші імена пам’ятатимуть завжди.

– Слава мене не цікавить! – Алек не зводив з Джейса очей. – Я просто не хочу наробити дурниць.

– Проте Джейс має рацію, – мовив Годж. – Якщо в прихисток прийдуть члени Конклаву, не минути лиха. Доротея втече з Чашею, і їх ніколи не знайдуть. Джоселін дала нам зрозуміти, що вона хотіла, щоб Чашу знайшла саме Клері.

– То нехай іде сама! – випалив Алек.

Навіть Ізабель перехопило дух від цих слів. Джейс, що спирався руками об стілець, холодно глянув на Алека. Клері подумала, що лише Джейс міг виглядати привабливо навіть у піжамних штанях і старій футболці.

– Якщо ти боїшся Зречених, краще сиди вдома! – тихо сказав він.

Алек сполотнів:

– Я не боюся!

– Добре. – сказав Джейс. – Отже, проблем нема. – Він оглянувся. – Всі у справі.

Алек щось пробурмотів, а Ізабель енергійно закивала головою.

– Звичайно! – втішилася вона. – Звучить весело!

– Щодо веселощів не впевнена, – промовила Клері, – але я теж з вами.

– Клері, – швидко втрутився Годж, – цей захід небезпечний, і ти не зобов’язана брати в ньому участь. Можемо повідомити Конклав.

– Не треба, – заперечила Клері на власний подив. – Мама хотіла, щоб Чашу знайшла саме я, а не Валентин або хтось інший. – Вона згадала слова Магнуса: «Вона ховалася не від монстрів». – Мама витратила все життя на те, щоб утримати Валентина подалі від Чаші, тож це найменше, що я можу зробити.

Годж усміхнувся до Клері:

– Думаю, вона знала, що ти скажеш саме так.

– Не переймайся, – сказала Ізабель. – З тобою нічого не станеться. З кількома Зреченими ми якось упораємося. Вони хоч і божевільні, але тупуваті.

– І впоратися з ними простіше, ніж з демонами, – підхопив Джейс. – Приречені недостатньо винахідливі. Іще нам знадобиться автівка. Бажано побільша.

– А навіщо? – здивувалася Клері. – Раніше ми чудово обходилися без неї.

– Раніше ми такі цінні предмети з собою не носили. Я не хочу їхати з нею в метро, – пояснив Джейс.

– Існує таксі чи мікроавтобуси, – втрутилася Ізабель.

Джейс похитав головою:

– Я хочу, щоб усе було під контролем. У важливих питаннях я не хочу залежати від приземлених: ні від таксистів, ні від компаній, що здають автомобілі в прокат.

– Хіба в тебе немає водійських прав? – спитав Алек, дивлячись на Клері з погано прихованою відразою. – Мені здавалося, що всі приземлені мають їх.

– Не в п’ятнадцять років, – огризнулася Клері. – Я отримаю їх цього року, але не тепер.

– Користі з тебе ніякої!

– Зате мої друзі водять машину, – випалила дівчина. – Саймон має права.

Клері одразу пошкодувала про свої слова.

– Справді? – задумливо спитав Джейс.

– Але в нього немає авто, – швидко додала вона.

– Отже, він бере батьківську машину? – продовжував Джейс.

Клері зітхнула:

– Ні. Зазвичай Саймон їздить на Еріковому фургоні. На концерти або деінде, як-от на побачення.

Джейс пирхнув:

– Підвозить дівчат на фургоні? Тепер зрозуміло, чому йому з ними так не щастить.

– Це машина. А ти скаженієш, бо в тебе і такої нема! – відрізала Клері.

– У мене багато чого немає, на відміну від нього! – завівся Джейс. – Наприклад, короткозорості, сутулості та приголомшливої відсутності координації.

– Знаєш, психологи стверджують, що основна причина ворожості – пригнічений сексуальний потяг.

– Це може пояснити, чому я постійно натикаюся на людей, які недолюблюють мене, – знайшовся Джейс.

– Я не почуваю до тебе неприязні, – швидко пробурмотів Алек.

– Тому що в нас братерська любов. – Джейс узяв зі столу чорний телефон. – Дзвони йому.

– Подзвонити кому? – Клері тягнула час. – Еріку? Він ніколи не позичить мені машину.

– Саймону, – наполягав Джейс. – Попроси, щоб підвіз нас нас до твого дому.

Клері спробувала востаннє:

– А може, у когось з Мисливців є машина?

– Де, у Нью-Йорку? – посмішка випарувалася з лиця Джейса. – Зрозумій, зараз всі в Ідрисі на підписанні Угоди. Ніхто не рветься нам допомагати. Або це, або нічого.

На мить їхні очі зустрілися. У погляді Джейса читався виклик і щось ще, немов він хотів почути її пояснення щодо небажання спілкуватися з Саймоном. Клері гордо підійшла до столу і різко вихопила з рук Джейса телефон.

Дівчина набрала знайомий номер. Вона думала, що говорити доведеться з матір’ю або однією з сестер Саймона, але він підняв слухавку на другому гудку.

– Алло?

– Саймоне?

Тиша.

Клері заплющила очі, намагаючись уявити, що його там немає.

– Це я, Клері.

– Я зрозумів хто це, – роздратовано промовив Саймон. – Знаєш, я спав.

– Знаю. Вибач, що телефоную так рано. – Клері нервово намотувала телефонний шнур на палець. – Хочу попросити тебе про послугу.

У слухавці знову зависла тиша, а потім він невесело засміявся:

– Жартуєш?

– Ні, я серйозно. Ми знаємо, де захована Чаша Смерті, і хочемо забрати її. Та є одна проблема. Нам дуже потрібна машина.

Саймон знову засміявся.

– Твої приятелі-демоновбивці хочуть, аби моя мама відвезла їх на чергове завдання?

– Взагалі-то я подумала, що ти позичиш фургон у Еріка.

– Клері, якщо ти думаєш, що я…

– Якщо ми заберемо Чашу Смерті, я зможу повернути маму. Чаша – єдина причина, чому Валентин досі не вбив її чи не відпустив.

Саймон протяжно, зі свистом видихнув:

– Думаєш, він так легко обміняє її? Не знаю, Клері.

– І я не знаю, але це єдина можливість.

– Це ж дуже могутня річ, правда? Я з комп’ютерних ігор знаю: з такими штуками краще бути обережними, допоки не з’ясуєш, як їх використовувати.

– Я не збираюся з цим заморочуватися. За її допомогою я хочу повернути маму.

– Не бачу в цьому жодного сенсу.

– Це не комп’ютерна гра, Саймоне! – Клері майже кричала. – Це не дурнувата гра, де найгірше, що може трапитись, – не набрати достатньої кількості балів! Ідеться про мою маму! Може, Валентин катує її? Він міг уже вбити її! Я піду на все, щоб повернути маму. Точнісінько так само, як тоді, коли допомогла тобі.

У слухавці запала тиша.

– Мабуть, ти маєш рацію. Я не знаю, це насправді не мій світ. То куди конкретно ми поїдемо? Що сказати Еріку?

– Тільки не приводь його з собою, – швидко сказала Клері.

– Знаю. Я не ідіот.

– Поїдемо до мене додому. Чаша там.

Настала здивована тиша.

– У тебе вдома? У будинку повно зомбі.

– Приречені не зомбі. Джейс та інші подбають про них, а я тим часом дістану Чашу.

– А чому саме ти? – стривожився Саймон.

– Бо я єдина, хто може це зробити. Ми чекатимемо на розі. Поспішай!

Саймон пробурмотів щось нерозбірливе, а наприкінці додав:

– Гаразд.

Клері розплющила очі – світ здавався розмитим через сльози.

– Спасибі, Саймоне! Ти…

Але він уже поклав слухавку.

– Здається мені, – вимовив Годж, – що дилеми могутності завжди одні й ті самі.

– Що ви маєте на увазі? – Клері скоса поглянула на нього.

Вона сиділа в бібліотеці на підвіконні, Годж – у кріслі, а Г’юґо – на підлокітнику. Гора тарілок із залишками сніданку – липким розмазаним джемом, хлібними крихтами та шматочками масла – стояла скраю низького столика, чекаючи, поки хтось її прибере. Забирати посуд, мабуть, ніхто не збирався. Поснідавши, всі розійшлися, щоб зібратися. Першою повернулася Клері, що було не дивно – вона лише натягнула джинси та футболку і причесалася, натомість іншим належало добре озброїтися. Після того як вона загубила в готелі кинджал, який дав їй Джейс, єдиним магічним предметом Клері було відьомське світло, що лежало у неї в кишені.

– Я тут розмірковував про твого друга Саймона, – продовжив Годж, – а також про Алека і Джейса.

Клері визирнула у вікно. Дощило, важкі краплі барабанили по шибках. Небо було безпросвітно сіре.

– І що в них спільного?

– Там, де є нерозділені почуття, з’являється дисбаланс сили, яку дуже легко спрямувати в погане русло. Любов і ненависть ходять поруч.

– Саймон не почуває до мене ненависті.

– Він може дорости до цього, якщо зрозуміє, що ти використовуєш його, – Годж попереджувально звів руку. – Я знаю, ти не збираєшся цього робити, однак іноді сувора необхідність диктує свої правила. Ця ситуація нагадала мені іншу. Ти ще маєш ту фотографію, яку я тобі дав?

Клері похитала головою:

– Вона в моїй кімнаті, але я можу збігати…

– Не треба, – Годж погладив синьо-чорне пір’я Г’юґо. – В юності Джоселін дружила з одним юнаком, зовсім як ти з Саймоном. Вони були нерозлийвода. Їх навіть помилково вважали братом і сестрою. Коли вони виросли, стало очевидно, що юнак закоханий у твою матір, а вона абсолютно не помічає його почуттів. Джоселін завжди вважала його лише другом.

Клері витріщилася на Годжа:

– Ви про Люка?

– Так. Люціан завжди сподівався, що вони з Джоселін будуть разом. Коли вона зустріла Валентина та закохалася в нього, Люціан не зміг цього пережити, він покинув Коло і зник невдовзі після їхнього весілля. Ми думали, що він загинув.

– І за всі ці роки він жодного разу навіть не натякнув… – вражено промовила Клері. – Він би міг запитати маму…

– Він знав відповідь заздалегідь. – Годж дивився повз неї на залите дощем вікно. – Люціан ніколи не тішив себе самообманом. Він завжди був поруч із Джоселін як друг, сподіваючись, що коли-небудь її почуття зміняться.

– Але якщо Люк раніше був закоханий у маму, навіщо тоді сказав тим двом, що йому до неї байдуже, і навіть не дав їм сказати, де саме її утримують?

– Як я вже казав: любові без ненависті не буває, – відповів Годж. – Багато років тому вона завдала йому глибокої душевної рани. Вона повернулася спиною до Люціана, а він продовжував грати роль вірного собаки, ніколи не сперечався, не звинувачував, не тиснув на неї. Можливо, він вирішив, що настав час помінятися ролями. Щоб вона страждала так само, як і він.

– Це не схоже на Люка, – відгукнулася Клері і раптом згадала його крижаний голос, коли той наказав їй більше не звертатися до нього по допомогу. Згадався його важкий погляд під час розмови з Валентиновими прихвоснями. Це був не той Люк, якого знала Клері. І все ж він не став би мститися мамі за своє нерозділене кохання. – Але вона любила Люка! – несподівано вирвалося у Клері. – Просто по-своєму, не так, як він. Невже цього мало?

– Мабуть, він так не думав.

– А що буде після того, як ми повернемо Чашу? Хто скаже Валентину, що вона у нас?

– Г’юґо знайде його.

Дощ тарабанив у вікна. Клері тремтіла від холоду.

– Піду вдягну куртку, – сказала дівчина і зістрибнула з підвіконня.

Рожево-зелена кенгурушка з капюшоном виявилася на самому дні наплічника. Коли Клері стала витягувати її звідти, то почула шелест. Це було фото членів Кола з мамою і Валентином. Вона довго дивилася на знімок перед тим, як заховати його назад в наплічник.

Коли дівчина повернулася до бібліотеки, там уже всі зібралися: Годж сидів за столом, Г’юґо прилаштувався у нього на плечі, неподалік стояв Джейс, одягнений у все чорне, Ізабель у бойових чоботях та із золотистим батогом у руці та Алек із сагайдаком, повним стріл. На всіх Мисливцях за тінями, крім Годжа, з’явилися знаки: кожен сантиметр їхньої шкіри був покритий складним крученим візерунком. Притискаючи підборіддям задертий рукав футболки, Джейс креслив на лівому плечі восьмигранну руну. Алек повернувся до нього:

– Зараз зіпсуєш. Давай допоможу.

– Я ж шульга, – відказав Джейс, але простягнув йому стило. На обличчі Алека відбилося полегшення, ніби він зрозумів, що йому пробачили його поведінку. – Це звичайнісінька «iratze», – мовив Джейс, коли Алек нахилився над його плечем, виводячи цілющу руну.

Джейс, скривившись від болю, стежив за рухом стила. Він міцно стиснув ліву руку в кулак, під шкірою надулися м’язи.

– Алеку, ради всього святого…

– Я стараюсь як можу, – відповів той. Він відступив на крок від Джейса і помилувався своєю роботою. – Все.

Джейс із полегшенням опустив руку:

– Дякую. – Він ніби відчув присутність Клері, і коли поглянув на неї через плече, його бурштинові очі звузилися. – Клері…

– Схоже, ви добряче підготувалися, – сказала вона.

Алек раптом почервонів, відійшов убік і почав копирсатися у своїх стрілах.

– Так, – відповів Джейс. – Ти ще маєш той кинджал?

– Ні. Я загубила його в готелі «Дюмор», пам’ятаєш?

– Пригадую, – задоволено відгукнувся Джейс. – Майже вбила ним перевертня. Ізабель, яка стояла біля вікна, роздратовано закотила очі:

– Як я забула! Те, що найбільше тебе заводить, – це дівчата, які вбивають всяких тварюк.

– Мені подобається кожен, хто вбиває тварюк, – незворушно промовив Джейс. – Особливо я сам.

Клері схвильовано подивилась на годинник на столі:

– Нам час. Зараз приїде Саймон.

Годж підвівся з крісла. Вигляд у нього був такий виснажений, ніби він не спав кілька днів.

– Хай береже вас ангел.

Г’юґо, гучно каркаючи, злетів угору. Наступної миті почувся дзвін – настав полудень.

Надворі мрячило, коли Саймон під’їхав на ріг вулиці, де знаходився Інститут. Він двічі натиснув на клаксон. У Клері тьохнуло серце, якась частина її сумнівалася, чи з’явиться Саймон узагалі.

Джейс пішов крізь мжичку до машини, а Клері й інші ховалися під карнизом з ліпниною.

– Це і є фургон? Схожий на зогнилий банан, – кинув репліку Джейс.

І не посперечаєшся: Ерік пофарбував кузов у кислотно-жовтий колір, і на його фоні іржаві місця виглядали наче гнилі плями. Саймон знову подав сигнал. Клері ледь його побачила крізь залиті дощем вікна. Зітхнувши, вона накинула на голову каптур:

– Ходімо.

Вони почовгали брудними калюжами, що утворилися на тротуарі. Кожен крок Ізабель у високих чоботях супроводжувався гучним сплеском води. Саймон, не вимикаючи мотор, почав пробиратися назад, щоб відчинити дверцята салону. Двері від’їхали вбік, і всередині виднілися стерті сидіння з пружинами, що стирчали врізнобіч. Крізь щілини затікали струмочки дощу.

Ізабель скривилася.

– А там взагалі безпечно сидіти?

– Безпечніше, ніж їхати прив’язаною до даху, – з посмішкою запропонував Саймон. – Тому обирай сама. – Вдаючи, що не помічає Клері, він кивнув Джейсу й Алеку: – Агов!

Джейс підняв брезентову сумку, напаковану зброєю.

– Агов! Куди подіти сумку?

Саймон показав йому, куди вони з хлопцями зазвичай складали музичні інструменти. Ізабель та Алек забралися в салон.

Джейс поклав сумку і збирався сісти на переднє сидіння.

– Зайнято! – оголосила Клері.

– Де? – Алек квапливо присунув до себе лук.

– Вона має на увазі місце поряд з водієм, – Джейс прибрав вологе волосся з чола.

– Гарний лук, – кивнув Саймон Алеку.

– Розбираєшся в луках? – із сумнівом запитав той.

– Шість років займався в таборі стрільбою з лука, – похвалився Саймон.

Всі троє витріщилися на Саймона, і лише Клері підбадьорливо усміхнулася, на що Саймон взагалі не звернув уваги. Поглянувши на небо, він промовив:

– Їдьмо, поки знову не линув дощ.

На передньому пасажирському сидінні валялися порожні пакети з-під чипсів і крихти печива. Клері почала змітати їх на підлогу, але Саймон поклав ногу на педаль газу і рвонув з місця – і її відкинуло на спинку.

– Ай! – докірливо сказала Клері.

– Вибач. – Він навіть не глянув на неї.

Ззаду тихо розмовляли. Найочевидніше, вони обговорювали бойові прийоми: наприклад, як обезголовити демона, щоб не заляпати гноєм нові шкіряні черевики. Хоча між передніми сидіннями та рештою салону не було перегородки, Клері, що сиділа біля Саймона в цілковитій тиші, нітилася, немов вони їхали самі.

– А чому «агов?» – поцікавилася Клері. Фургон виїхав на шосе Рузвельт-драйв, що йде уздовж Іст-Рівер.

– Чому «агов»? – Саймон підрізав чорний позашляховик з тонованими вікнами, водій якого – одягнений у костюм чоловік із мобілкою в руці – показав йому у відповідь непристойний жест.

– Хлопці завжди так говорять. Ти сказав «агов» Джейсові й Алеку. Чому б не сказати «привіт» для різноманітності?

На щоці Саймона ледь помітно сіпнувся м’яз.

– «Привіт» звучить по-дівчачому. Справжні чоловіки різкі. І небагатослівні.

– Тобто справжні чоловіки майже не говорять?

– Так точно, – кивнув Саймон.

Туман низько стелився над річкою і пухнастою хмарою огорнув набережну. Через постійний вітер свинцево-сіра поверхня води вкрилася брижами.

– У кіно круті хлопці вітаються мовчки, просто кивають, що означає: «Я поганий хлопець, і, наскільки я розумію, ти теж». Якщо Росомаха і Магнето почнуть довго і нудно висловлюватися, це буде зовсім не те.

– Уявлення не маю, про що ви говорите, – вставив Джейс.

– Добре, – відгукнулася Клері, зауваживши, що Саймон ледь посміхнувся, коли повертав фургон у бік Мангеттенського мосту, на іншому боці якого знаходився Бруклін.

Коли вони під’їхали до будинку Клері, дощ уже вщух. Промені сонця, що пробивалися крізь поріділі хмари, розсіювали клапті туману, калюжі на тротуарі поступово випаровувалися. Джейс, Алек та Ізабель залишили Клері та Саймона у машині, а самі вирушили у розвідку – як сказав Джейс, виміряти «рівень демонічної активності».

Саймон спостерігав, як троє Мисливців за тінями йшли до будинку висадженою трояндами доріжкою.

– Рівень демонічної активності? У них є спеціальний прилад, який показує фізичну активність демонів? Чи часом не займаються вони зараз силовою йогою? – спитав Саймон.

– Ні, – Клері з насолодою грілася в променях сонця. – Сенсор показує, чи є поряд демони і наскільки вони небезпечні.

– Корисна штука, – з повагою сказав Саймон.

– До речі, щодо вчорашнього…

Він виставив вперед руку:

– Не треба про це говорити. Принаймні, я цього не хочу.

– Можна я тільки одну річ скажу? – швидко промовила Клері. – Коли ти вчора зізнався, що любиш мене, ти очікував почути зовсім інші слова.

– Так. Я завжди сподівався, що у відповідь на моє «Я тебе люблю» почую «Я знаю» – як Лея сказала Хану в «Поверненні Джедая».

– Це трохи дивно! – вирвалося у Клері.

Саймон метнув на неї злий погляд.

– Пробач! – спохопилася вона. – Зрозумій, Саймоне, я…

– Ні, це ти зрозумій! Подивись на мене і побач мене, врешті-решт. Ти можеш це зробити?

Вона подивилася на нього. Подивилася в його темні очі зі світлим обідком по краях, оглянула трохи асиметричні брови, довгі вії, темне волосся, усміхнені губи, довгі пальці на руках. Саймон став частиною самої Клері. Якщо говорити відверто, дівчина направду не здогадувалася про його любов… А може, вона просто не знала, що з цим робити?

– Дивитися крізь захисні чари дрібниць легко. А побачити людину дуже непросто, – зітхнула Клері.

– Кожен бачить те, що хоче, – тихо відповів він.

– Тільки не Джейс, – Клері мимоволі згадалися його ясні безпристрасні очі.

– Він бачить навіть більше, ніж інші.

Клері насупилася:

– Що ти…

– Все добре, – раптово пролунав ззаду голос Джейса. Клері квапливо озирнулася. – Ми перевірили будинок з усіх чотирьох сторін: нічого. Дуже низький рівень сигналу. Максимум можемо напоротися на Зречених, хоча вони навряд чи стануть смикатися, якщо ми не зайдемо в квартиру.

– А якщо все-таки наважаться, – усмішка Ізабель блиснула, як її смертоносний батіг, – то ми на них чекатимемо.

Алек витягнув з фургона важку сумку:

– Вперед! Порвемо демонів на клапті!

Джейс з підозрою глянув на нього:

– У тебе все добре?

– Так. – Алек змінив лук і стріли на рунку, з якої у відповідь на непомітний рух пальців викидалися два леза. – Ось так краще.

Ізабель стурбовано подивилася на брата:

– А як же лук?..

– Я знаю, що роблю, Ізабель, – обірвав її Алек.

Лук залишився на сидінні і виблискував на сонці. Саймон потягнувся до нього, але відразу відсмикнув руку: повз пройшли кілька жінок з колясками. Сміючись і базікаючи одна з одною, вони прямували в бік парку і за своїми розмовами абсолютно не помітили біля фургона озброєних до зубів підлітків.

– А чому я вас бачу? – дивувався Саймон. – Що сталося з вашими захисними чарами?

– Ти став нас бачити, – відгукнувся Джейс, – бо дивишся на нас усвідомлено.

– Ну, так, – пробурмотів Саймон, – мабуть.

Спочатку він не хотів залишатися біля фургона, але Джейс дипломатично підкреслив, що хтось має чекати в автомобілі із заведеним двигуном.

– Сонячне світло вбиває демонів, проте воно абсолютно нешкідливе для Зречених. А раптом вони поженуться за нами? А раптом двигун не заведеться одразу?

Клері підійшла до входу в будинок і обернулася. Саймон всівся на водійське крісло і, задерши довгі ноги на панель приладів, став переглядати диски Еріка. Вона полегшено зітхнула: принаймні Саймон у безпеці.

Щойно вона зайшла до під’їзду, в ніс ударив важкий запах, що нагадував сморід тухлих яєць, гнилого м’яса і викинутих на берег водоростей. Ізабель зморщила носа, обличчя Алека набуло зеленуватого відтінку, зате Джейс крокував із таким виглядом, ніби в повітрі витав вишуканий аромат.

– Тут були демони, – промовив він з холодним захопленням. – Причому недавно.

– А раптом вони ще не… – захвилювалася Клері.

– Ні, – Джейс похитав головою. – Інакше ми б засікли їх. Тихо! – Він кивнув головою в бік квартири Доротеї. З-під щільно замкнених дверей не пробивалося ані промінчика світла. – Якщо Конклав виявить, що до неї ходять демони, вона буде змушена відповісти на багато запитань.

– Нашій затії в Конклаві теж не зрадіють, – вставила Ізабель. – А в результаті Доротеї це швидше зійде з рук.

– Якщо ми таки добудемо Чашу, нам нічого не скажуть. – Алек швидко роззирнувся. Його голубі очі відзначили і великий вестибюль, і гвинтові сходи на другий поверх, і плями на стінах. – Особливо якщо при цьому ми вб’ємо кількох Зречених.

Ізабель відкинула з обличчя вологе пасмо волосся.

– Ну, і чого ти чекаєш? – похмуро поцікавилася вона у Клері.

Та мимоволі глянула на Джейса. Він посміхнувся кутиком рота і подивився на неї, немов кажучи: «Вперед!»

Клері обережно підійшла до дверей квартири Доротеї. Оскільки вікно над входом до під’їзду раніше було вкрите чималим шаром бруду, а лампочку досі не поміняли, єдиним джерелом освітлення було відьомське світло Джейса. У спекотній задусі вестибюля здавалося, що в темряві височіють зловісні тіні, немов рослини-гіганти з жахливого сну. Клері постукала у двері Доротеї: спочатку тихо, потім наполегливіше.

Двері розчахнулися навстіж, і в вестибюль хлинув потік золотистого світла. На порозі стояла Доротея, її масивна фігура була загорнута в щось оранжево-зелене. На її голові красувався кислотно-жовтий тюрбан з хвилястою тасьмою, прикрашений опудалом канарки. Над плечима Доротеї метелялися чималі дармовиси. Клері здивовано дивилася на її великі босі ступні. Дивно, раніше літня жінка ходила тільки в капцях. Нігті на ногах були покриті принадним ніжно-рожевим лаком.

– Клері! – Доротея міцно обійняла дівчину, притиснувши до надушеного тіла. Френзелі шалі мадам Доротеї лізли Клері в обличчя. – Боже ти мій, дівчинко! – відьма похитала головою, від чого її сережки стали гойдатися з боку в бік, немов дзвіночки на вітрі. – Відтоді, як ти зникла в моєму порталі, я тебе більше не бачила. І де ти опинилась?

– У Вільямсбурзі. – Клері насилу переводила подих.

Брови Доротеї здивовано поповзли вгору.

– А кажуть, у Брукліні немає зручного громадського транспорту. – Вона відчинила двері та жестом запросила всіх зайти.

З минулого разу квартира нітрохи не змінилася: та сама колода карт Таро і кришталева куля на столі. Побачивши карти, Клері насилу втрималася, щоб не схопити їх зі столу – так кортіло подивитися, що вони приховують.

Доротея опустилася в крісло і пильно глянула скляними очима на Мисливців за тінями. Хоча на обох краях столу горіли ароматичні свічки, вони не могли перебити моторошного запаху, що стояв у квартирі.

– Бачу, ти так і не знайшла маму?

Клері похитала головою.

– Ні, але я знаю, хто її викрав.

Доротея швидко глянула повз Клері на Алека та Ізабель, які вивчали плакат із зображенням долоні на стіні. Джейс із безтурботним виглядом сидів на підлокітнику крісла. Пересвідчившись, що ніхто нічого не розбив і не поламав, вона продовжила розмовляти з Клері.

– То це…

– Саме він. Валентин.

– Чого я і боялася, – зітхнувши, відьма відкинулася на подушки. – А чого він хоче від Джоселін?

– Я знаю, що вони були одружені!

– Любов зла… – пробурчала Доротея.

Джейс видав ледь помітний звук, схожий на сміх, однак слух Доротеї виявився не гіршим, аніж у кішки.

– І що в цьому смішного, хлопчику?

– А що ви можете знати про кохання? – відказав Джейс.

Доротея склала на колінах білі пухкі руки:

– Більше, ніж ти можеш собі уявити. Пам’ятаєш, я гадала тобі на чайному листі, Мисливче? Ну що, вже закохався в невідповідну людину?

– На жаль, моє єдине справжнє кохання – це я сам, – відгукнувся Джейс.

– Принаймні, можеш не боятися, що тобою знехтують, Джейсе Вейленде, – пробурчала Доротея.

– Не обов’язково. Я нерідко буваю грубий сам із собою. Просто так, із цікавості.

– Мадам Доротеє, вам, напевно, хотілося б дізнатися, навіщо ми прийшли, – втрутилася Клері.

Доротея заспокоїлася.

– Гадаю, ви просто зайшли в гості. Чи я помиляюся?

– Зараз не час для відвідин. Я маю допомогти мамі, але це неможливо без одного предмета.

– І якого ж?

– Він називається Чаша Смерті, – сказала Клері. – Валентин думає, що вона у мами. Саме тому він викрав її.

Доротея була вражена:

– Чаша Ангела? – в її голосі чулося неприховане здивування. – Чаша Разиеля, в якій він змішав кров ангелів і людей і, давши випити звідти людині, створив першого Мисливця за тінями?

– Саме так, – сухувато підтвердив Джейс.

– Чому Валентин вирішив, що Чаша у Джоселін? – дивувалася Доротея. – Чому саме Джоселін?.. – Наступної миті розуміння осяяло її обличчя: – Бо її справжнє ім’я не Джоселін Фрей, а Джоселін Фейрчайлд. Це його дружина, яку всі вважали мертвою. Отже, вона забрала Чашу і втекла…

Щось промайнуло в очах відьми, але стара так швидко опустила повіки, що Клері подумала, що це просто їй здалося.

– Ти знаєш, що робити далі? – продовжувала Доротея. – Де б Джоселін не сховала її, знайти Чашу буде дуже важко. Заволодівши нею, Валентин зможе творити жахливі речі!

– Я хочу її знайти. Ми хочемо…

– Нам відомо, де Чаша, – вимовив Джейс. – Питання лише в тому, як її здобути.

Очі Доротеї розширилися від подиву.

– Ну і де ж вона?

– Тут.

Ізабель і Алек відійшли від книжкової шафи і попрямували до столу, щоб нічого не пропустити.

– Тут? Тобто вона зараз у вас?

– Не зовсім, люба господине, – Джейс явно насолоджувався ситуацією. – Я мав на увазі, що Чаша у вас.

Доротея стиснула губи.

– Не смішно! – обурилася вона так різко, що Клері із занепокоєнням подумала, що розмова зайшла зовсім не туди, куди потрібно.

– Чаша справді у вас, – поквапливо втрутилася Клері. – Але не…

Доротея велично підвелася з крісла й обдарувала їх крижаним поглядом:

– Ви двічі помиляєтеся! По-перше, Чаші тут немає, а по-друге, я не брешу, як ви наважилися заявити.

Алек потягнувся до рунки.

– Починається! – пробурмотів він собі під ніс.

– Ні-ні! – швидко промовила Клері. – Я не кажу, що ви брешете, чесне слово. Чаша справді тут, але ви про це не знаєте.

Мадам Доротея витріщилася на неї. Її очі, що потонули в складках обличчя, жорстко свердлили Клері.

– Поясни, що ти маєш на увазі.

– Багато років тому мама сховала тут Чашу без вашого відома, – відгукнулася Клері. – Вона не хотіла вплутувати вас у цю історію.

– Чаша була передана вам у зміненому вигляді, – додав Джейс. – У вигляді подарунка.

Доротея здивовано глянула на нього.

«Невже не пам’ятає?» – промайнуло у Клері в голові.

– Колода Таро, – нагадала вона Доротеї. – Карти, намальовані мамою.

Погляд Доротеї впав на перев’язану шовковою стрічкою колоду, що лежала на столі.

– Карти? – її очі розширилися від здивування.

Клері взяла колоду. Карти були теплими, майже слизькими. Тепер, на відміну від минулого разу, в картах відчувалася потужна енергія, що йшла від рун, які були намальовані на зворотах. Енергія пульсувала під кінчиками пальців. Знайшовши на дотик туз Кубків, Клері поклала карту на стіл окремо від решти колоди:

– Ось вона!

Всі затамували подих. Клері перевернула карту зображенням догори і побачила мамину роботу: кістлява рука стискає золоту Чашу Смерті.

– Дай, будь ласка, стило, – звернулася вона до Джейса.

Він вклав тепле, немов живе, стило їй в руку. Дівчина перевернула карту і стала виводити кінчиком стила руни. Варто було зробити один неправильний рух, і їхнє значення могло стати зовсім іншим. Закінчивши роботу, Клері знову повернула карту. Зображення трохи змінилося: пальці вже не стискали Чашу. Тепер рука немов пропонувала жестом: «Будь ласка, бери!»

Клері сховала стило до кишені. А потім, хоч карта була не більша за долоню, її рука наче провалилася у безодню. Пальці щільно зімкнулися навколо підставки Чаші, і вона потягнула руку назад. Клері почула ледь помітний подих, а наступної миті спорожніла карта перетворилася на попіл, який повільно осипався крізь її пальці на килим.

Розділ 19

Аббадон

Клері сама не знала, на яку реакцію вона очікувала – вигуків захоплення чи навіть грому оплесків. Але в повітрі зависла тиша. Першим заговорив Джейс:

– Я думав, вона більша.

Клері розглядала Чашу. Та була не більшою від келиха для вина, але значно важча. Сила струменіла в ній, наче кров у венах.

– Її розмір досконалий! – обурилася Клері.

– Ні, вона не маленька, – сказав поблажливо Джейс, – просто я очікував чогось… сам не знаю, – він окреслив рукою простір розміром з кота.

– Це Чаша Смерті, а не нічний горщик, Джейсе, – мовила Ізабель. – Ми закінчили? Можемо йти?

Доротея схилила голову набік і пильно дивилася на Чашу.

– Але вона пошкоджена! – вигукнула вона. – Як це сталося?

– Пошкоджена? – здивувалася Клері. Вона не помітила жодних вад.

– Ось тут, зараз покажу тобі, – відьма підійшла до Клері, простягаючи до Чаші руки з довгими червоними нігтями. Клері мимоволі відсахнулася. Раптом між ними опинився Джейс, його рука завмерла біля руків’я меча.

– Без образ, – спокійно мовив він, – але до Чаші Смерті можемо торкатися тільки ми.

Доротея глянула на нього, і раптом її очі дивно почорніли.

– Давайте не поспішати. Валентину дуже не сподобається, якщо з Чашею щось станеться.

Пролунав м’який свист, і Джейс вихопив меч. Його вістря вперлося Доротеї в шию.

– Я не знаю, що тут відбувається, але ми йдемо.

Очі відьми блиснули.

– Звичайно, Тіньолове! – вона позадкувала до завішеної гардинами стіни. – Хочете скористатися Порталом?

Вістря меча похитнулося – Джейс був збитий з пантелику.

– Не займайте…

Пирхнувши, Доротея блискавично зірвала гардини з карниза. Вони з гуркотом впали. Портал за ними виявився відкритим.

Алек голосно вдихнув:

– Що це таке?

Краєм ока Клері помітила в Порталі багряні клубки хмар, крізь які виблискували чорні спалахи блискавок. На них летів темний силует, Джейс щось крикнув і впав на землю, потягнувши Клері, і вона теж розпласталася на підлозі. Коли дівчина підвела голову, то побачила, як темний предмет ударив мадам Доротею. Та закричала і здійняла вгору руки. Проте темрява не збила її з ніг, а обволокла, ніби саван. Темнота всмоктувалася у фігуру відьми, як чорнило в папір. На її спині утворився жахливий горб, вона збільшувалася, її тіло стало витягуватися і міняти форму. Клері почула, як щось стукнуло об підлогу – це були браслети Доротеї, розтягнуті і поламані. Серед коштовностей на підлозі валялися якісь маленькі білі камінці. Клері придивилася і зрозуміла, що це не каміння, а зуби.

Джейс щось шепотів, не вірячи своїм очам. Алек, задихаючись, вигукнув:

– Джейсе, ти ж сказав, що рівень демонічної активності низький!

– Він і був низький!

– Твоє розуміння низького значно відрізняється від мого! – крикнув Алек.

Створіння вже нічим не нагадувало Доротею, ревло і змінювалося на очах: потворний тулуб ріс, покривався горбами і наростами і незвично видозмінювався.

Джейс встав і потягнув Клері за собою. Ізабель і Алек скочили на ноги і схопилися за зброю. Рука Ізабель, в якій був батіг, трохи тремтіла.

– Сюди! – Джейс штовхнув Клері до вхідних дверей.

Дівчина оглянулася і побачила лише хмари сірого диму, крізь які виднівся величезний чорний силует.

Всі четверо кинулися до під’їзду. Ізабель першою підбігла до дверей, що вели на вулицю, і спробувала відчинити їх за мить обернулася з перекошеним обличчям:

– Не піддаються! Напевно, закляття!

Джейс вилаявся:

– Де, чорт забирай, моє стило?

– У мене! – пригадала Клері й полізла до кишені. Раптом пролунав вибух. Під її ногами здригнулася долівка. Клері похитнулася і, намагаючись вхопитися за поручні, ледь не впала. У стіні, що відокремлює квартиру Доротеї від вестибюля, зяяла діра, по краях отвору виднілися уламки дощок і шматки тиньку. Крізь діру повільно сунуло, точніше, повзло чудовисько…

– Алеку! – закричав Джейс.

Побілілий від страху Алек стояв біля отвору в стіні. Проклинаючи все на світі, Джейс підбіг до нього і відволік подалі саме тоді, коли тварюка опинилася в під’їзді.

У Клері перехопило подих. Плоть істоти була синя. З тіла стирчали кістки, але не білі, а такі, немов вони тисячу років пролежали в землі, – чорні, потріскані і брудні. Пальці тварюки були, немов у скелета, а руки ледь прикривала плоть із чорними виразками, крізь які виднілися жовті кістки. Обличчя демона нагадувало череп з дірками на місці очей і носа. Кігтями тварюка дряпала підлогу. На зап’ястях і плечах звисали клапті яскравої матерії – все, що залишилося від тюрбана мадам Доротеї та її шовкового шарфа. Чудовисько сягало майже трьох метрів.

Воно втупилося в підлітків порожніми очницями.

– Віддайте Чашу, і я вас не повбиваю! – загарчало воно голосом, що нагадував шелест сміття, яке вітер жене тротуаром.

Клері в паніці озирнулася на Тіньоловів. Ізабель виглядала так, немов її вдарили в сонячне сплетіння. Алек завмер.

Як завжди, першим заговорив Джейс.

– Хто ти? – спитав він на диво спокійним голосом.

Чудовисько схилило голову:

– Я – Аббадон, Демон Безодні. Мої володіння – порожній простір між світами. Вітер і непроглядна темрява теж мої. Порівняно з нікчемними істотами, яких ви називаєте демонами, я те саме, що орел поряд з мухами. Віддайте Чашу – або помрете.

– Це демон вищого рівня, – видихнула Ізабель. – Джейсе, якщо ми…

– А що з Доротеєю? – несподівано для себе самої втрутилася Клері. – Де вона?

Демон із порожніми очницями повернувся до неї:

– Вона була лише носієм. Доротея відкрила портал, і я вселився в неї. Вона померла миттєво. – Його погляд зупинився на Чаші в руці Клері. – А з вами так не буде.

Демон посунув на неї. Та дорогу йому перерізав Джейс із мечем в одній руці і лезом Серафимів в другій. Алек дивився на друга переляканими очима.

– Заради Ангела! – дивлячись на демона, вигукнув Джейс. – Я знав, що вищі демони ті ще потвори, але цей запах…

Аббадон вишкірився і зашипів. У роті блиснули два ряди гострющих зубів. Джейс вів далі:

– Не впевнений щодо вітру та непроглядної темряви, але мені здається, від тебе несе смітником. Ти часом не зі Стейтен-Айленда?

Демон рушив в атаку. Джейс неймовірно швидко виставив перед собою мечі, що одразу проткнули найм’ясистішу частину демона – його черево. Аббадон заревів і відкинув Джейса вбік, немов кошеня. Джейс перекинувся, проте одразу підвівся. Одна рука в нього була поранена.

Ізабель не стрималася. Батіг розсік шкіру демона, і з рани заюшила кров. Не звертаючи уваги на Ізабель, Аббадон наближався до Джейса.

Здоровою рукою Джейс витягнув меч Серафимів. Він щось прошепотів, і сяюче лезо збільшилося. Джейс замахнувся. У порівнянні з величезним чудовиськом хлопець виглядав неймовірно маленьким, як гном супроти велетня, проте, незважаючи на наближення демона, він усміхався. Ізабель з криком вперіщила батогом – і з чудиська густим фонтаном хлинула кров.

Демон зупинився і пазуристою рукою замахнувся на Джейса. Той похитнувся, але був неушкоджений. Хтось, тримаючи блискуче лезо в руці, стрибнув між ним і Аббадоном. Алек! Демон завив – Алекова рунка проткнула його шкіру. А потім чудовисько кинуло хлопця аж до задньої стіни. З моторошним хрускотом він врізався в неї і повільно сповз на підлогу.

– Алеку! – заволала Ізабель.

Той не рухався. Опустивши батіг, дівчина кинулася до брата. Демон миттєво повернувся і з розмаху вдарив Ізабель. Вона впала, закашлялась кров’ю, але спробувала звестися на ноги. Аббадон знову вдарив, і цього разу дівчина затихла.

Демон рушив до Клері.

Джейс наче уві сні дивився на понівечене тіло Алека. Клері заверещала, коли Аббадон наблизився. Вона позадкувала сходами, спотикаючись об поламані східці. Стило обпалювало її шкіру. Якби в неї була хоч якась зброя, будь-яка!

Ізабель насилу сіла. Відкинувши назад закривавлене волосся, вона закричала щось до Джейса. В тих криках Клері вчула своє ім’я, а потім побачила Джейса, котрий наче щойно прокинувся і побіг до неї. Демон був уже досить близько. На його тілі чітко виднілися чорні виразки, і всередині них щось повзало. Чудовисько потягнулося до неї…

І тут Джейс закрив собою Клері, відкинувши лапу Аббадона. Він всадив у демона останній меч Серафимів. Лезо ввійшло в груди чудовиська поряд із двома іншими. Демон загарчав, наче мечі його просто дратували.

– Тіньолове! Я із задоволенням тебе вб’ю. Скоро почую хрускіт твоїх кісток, він буде таким само приємним, як і хрускіт кісток твого друга…

Джейс скочив на поручні і кинувся на Аббадона. Стрибок збив демона з ніг, і той втратив рівновагу. Джейс витягнув меч із грудей істоти і, розбризкуючи гній, знов і знов колотив ним спину чудовиська. Плечі демона залила чорна рідина.

З диким гарчанням демон позадкував. Джейсові довелося зістрибнути, щоб той не роздушив його. Хлопець знову підняв меча, але демон блискавично вперся гострими кігтями йому в горло.

– Скажи їм, хай віддадуть мені Чашу, і вони житимуть.

Джейс проковтнув слину.

– Клері…

Але вона так і не дізналася, що збирався сказати Джейс: цієї миті вхідні двері розчахнулися. Яскраве світло засліпило очі. Клері придивилася: на порозі стояв Саймон. Саймон! Вона забула, що він чекає в машині, взагалі забула про нього!

Саймон побачив на сходах Клері, Аббадона і Джейса. Саймон тримав лук Алека, а до його спини був прив’язаний сагайдак зі стрілами. Вийнявши стрілу, Саймон вклав її в тятиву і впевнено прицілився, наче робив це мільйон разів.

Зі звуком, що нагадував гудіння величезного джмеля, стріла пронеслася повз голову демона кудись вгору… і поцілила у вітраж на даху. Зверху бризнули брудні осколки скла, і в під’їзд хлинув потік золотого світла.

Аббадон закричав і позадкував, прикриваючи потворний череп руками. Джейс мимоволі схопився за своє дивом уціліле горло і з подивом дивився, як демон, завиваючи, звалився на підлогу. Клері думала, що Аббадон зараз запалає, однак він став зменшуватися: ноги втягнулися в тулуб, череп зморщився, немов аркуш палаючого паперу… За хвилину демон зовсім зник. Від нього залишилися лише обгорілі плями.

Саймон опустив лук. Очі за скельцями окулярів здивовано моргали, а рот був трохи розтулений. Юнак був приголомшена.

Джейс лежав на сходах, куди його жбурнув демон. Побачивши, що він намагається сісти, Клері опустилася на коліна поруч.

– Джейсе…

– Усе гаразд. – Йому вдалося сісти. Джейс кашлянув і сплюнув кров. – Алеку…

– Твоє стило. – Клері полізла до кишені. – Тобі, напевно, потрібно полікувати рани.

Джейс подивився на неї. Сонячне проміння, що лилося крізь розбитий вітраж, висвітлювало його обличчя.

– Зі мною все гаразд, – він грубо відштовхнув Клері, підвівся і трохи не впав. Клері вперше побачила, як він зробив незграбний рух. – Алеку?

Джейс пошкутильгав до непритомного Алека. Клері сховала Чашу Смерті до кишені кенгурушки і теж підвелася. Поклавши голову Алека собі на коліна, Ізабель ніжно гладила волосся брата. Його груди здіймалися і опускалися – він дихав, хоч і повільно, але дихав. Саймон притулився до стіни й виглядав як вичавлений лимон. Клері попрямувала до нього:

– Спасибі! – прошепотіла вона і потисла йому руку. – Це було приголомшливо.

– Не мені треба дякувати, а курсам стрільби з лука в літньому таборі.

– Саймоне, я не…

– Клері! – почувся крик Джейса. – Дай стило!

Саймон неохоче випустив її долоню. Відчуваючи в кишені вагу Чаші, Клері стала на коліна поруч з іншими Тіньоловами. На білому обличчі, забризканому крапельками крові, очі Алека здавалися неприродньо синіми. Закривавленими пальцями юнак схопив ліву руку Джейса:

– Я… – він побачив Клері, й в його погляді несподівано з’явився тріумфальний вираз. – То я вбив демона?

Страждання спотворило обличчя Джейса.

– Ти вбив, – відповіла Клері.

Алек подивився на неї і розсміявся; в роті з’явилися криваві бульбашки. Джейс обійняв долонями обличчя друга:

– Тихо. Тільки не рухайся, тільки не рухайся.

Алек заплющив очі.

– Роби те, що треба, – прошепотів він.

Ізабель простягнула Джейсу своє стило:

– Тримай.

Він провів кінчиком стила над сорочкою Алека. Тканина розійшлася в різні боки, немов її розпороли гострим ножем. На білій шкірі, укритій старими шрамами, з’явилися свіжі сліди від кігтів, вони запалилися і кривавилися. Зціпивши зуби, Джейс став вправно водити стило по грудях Алека. Проте щось було не так: цілющі руни відразу зникали, наче їх малювали по воді.

Джейс відкинув стило:

– От прокляття!

Голос Ізабель здригнувся від хвилювання:

– Що сталося?

– Він поранив його кігтями. У крові Алека отрута, тому руни не діють. – Джейс ласкаво доторкнувся до обличчя друга: – Алеку, ти мене чуєш?

Той не ворухнувся. Під очима з’явилися темні круги. Якби не слабке дихання, Клері подумала б, що Алек помер.

Ізабель схилилася над ним; її волосся впало на обличчя Алека.

– Може, все-таки можна… – прошепотіла Ізабель, обіймаючи брата.

– Треба до лікарні… – до них підійшов Саймон. – Я допоможу донести його до машини. На Сьомій авеню якраз є Методистська…

– Жодних лікарень, – відрізала Ізабель. – Треба доставити Алека в Інститут.

– Але…

– Алека поранив Вищий демон. Ваші лікарі тут безсилі: приземлені не знають, як лікувати такі рани.

Саймон кивнув:

– Добре, давайте перенесемо його в машину.

На щастя, фургон завівся відразу. Ізабель постелила на заднє сидіння брудну ковдру і туди поклали Алека, головою на її коліна. Джейс примостився поруч на підлозі. Його сорочка на рукавах і грудях була сильно заляпана плямами людської крові і тим, що текло у демонових венах. Коли він подивився на Саймона, Клері зауважила, що очі Джейса уже не виблискували золотом, уперше у його очах з’явилася паніка.

– Мчи вперед, приземлений! – скомандував Джейс. – Вважай, що за тобою женеться все пекло!

І Саймон натиснув на газ.

Вони мчали Флетбуш-авеню і вилетіли на міст одночасно з поїздом метро, що курсував із Брукліна на Мангеттен. Сонячне проміння сліпило Клері очі, вигравало на поверхні води. Дівчина схопилася за сидіння: Саймон повернув, з’їжджаючи з моста зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину.

Вона пригадала ті жахливі слова, що їх наговорила Алеку, те, як він напав на Аббадона, тріумф на його обличчі. Повернувши голову, дівчина помітила, що Джейс стурбовано схилився над Алеком, а ковдра просочилася кров’ю. Клері знову побачила хлопчика з мертвим соколом. «Любити – означає знищувати».

Клері відчула комок у горлі. У дзеркалі заднього виду Клері побачила Ізабель – вона вкривала Алека. Дівчина підвела голову і зустрілася поглядом з Клері:

– Довго ще?

– Хвилин десять. Саймон їде так швидко, як тільки може.

– Знаю, – відповіла Ізабель. – Саймоне, ти був неперевершений. Швидко зреагував! Я ніколи б не подумала, що приземлений здатний на таке.

Саймон не відреагував на несподівану похвалу: вся його увага була зосереджена на дорозі.

– Маєш на увазі мій постріл у вітраж? Мені це спало на думку, щойно ви увійшли в будинок. Я все думав про вітражі та про те, що демони не терплять прямого сонячного проміння. Тож я зорієнтувався, що робити, – додав він. – Але ви не могли знати про вітраж, оскільки його не видно.

«Я ж знала про вітраж, – промайнуло Клері в голові. – Я мала б здогадатися! Нехай у мене не було лука і стріл, я могла б кинути що-небудь у скло, або принаймні сказати Джейсу». Клері здавалася собі дурною, нікчемною і непотрібною, мов опудало. Насправді вона просто перелякалася так сильно, що не могла мислити тверезо. Вона відчула сплеск сорому, від якого в неї запекли повіки.

– Молодець, Саймоне! – похвалив Джейс.

– Якщо не секрет, звідки з’явився демон? – поцікавився той.

– Це була мадам Доротея, – відказала Клері. – Ну, тобто певною мірою вона.

– Мені вона ніколи не здавалася красунею, але щоб виглядати аж так препогано…

– Мабуть, демон уселився в неї. – У голові Клері повільно складалася цілісна картина. – Доротея просила віддати їй Чашу, а потім відкрила портал…

– Гарний хід, – додав Джейс. – Демон заволодів її розумом, а потім майже всю свою енергетичну складову сховав по той бік порталу, а там сенсори не змогли засікти його. Ми думали, що там лише кілька Зречених. А насправді на нас чекав демон вищого рівня. Аббадон – один із найдавніших демонів, повелитель Грішних.

– Що ж, доведеться їм якось існувати без нього, – Саймон повернув за ріг.

– Він не помер, – пояснила Ізабель. – Демонів вищого рівня неможливо вбити. Для цього треба знищити їхню фізичну і безтілесну оболонки. Ні, ми його лише трохи налякали.

– Он як! – засмутився Саймон. – А що буде з мадам Доротеєю? З нею все гаразд?

Саймон замовк. Алек почав задихатися, в грудях у нього клекотіло. Джейс неголосно вилаявся.

– Нам довго ще їхати?

– Уже приїхали. Просто я не хочу влетіти в стіну!

Саймон пригальмував на розі. Двері Інституту були розчахнуті. Годж уже на них чекав. Щойно фургон зупинився, Джейс вискочив з нього, легко підхопив Алека, немов той був не важчий за дитину, і попрямував до Інституту. За ним ішла Ізабель, тримаючи закривавлену руку брата. За ними з гуркотом зачинилися двері.

Клері відчула, що знемагає від утоми.

– Вибач. Уявлення не маю, як ти поясниш Еріку, звідки взялася кров!

– Чхати на Еріка! – відрубав Саймон. – З тобою все гаразд?

– Ані подряпини. Поранено всіх, окрім мене.

– Тіньолови цим і займаються – б’ються з демонами, – ласкаво промовив Саймон. – Це їхня робота, а не твоя.

– А яка моя робота?

– Ну… ти знайшла Чашу. Хіба ні?

Вона кивнула і поплескала по кишені кенгурушки.

Саймон полегшено зітхнув:

– А я вже й питати боявся. Це ж добре, правда?

– Ще б пак! – Стискаючи Чашу крізь одяг, Клері думала про маму.

Біля верхньої сходинки на неї чекав Черч, завиваючи мов сирена. Він провів її до лазарету. Двері були розчинені, і на одному з ліжок нерухомо лежав Алек. Над ним схилився Годж, поруч зі срібною тацею в руках стояла Ізабель.

Джейса там не було. Він стояв у коридорі, притулившись спиною до стіни, закривавлені руки були стиснуті в кулаки. Коли Клері підійшла до хлопця, він раптово розплющив почорнілі очі.

– Як Алек? – обережно поцікавилася Клері.

– Втратив багато крові. Отруєння токсинами демонів у нас трапляється часто, але, оскільки Алека поранив демон вищого рівня, Годж не впевнений, що його засоби подіють.

Клері намагалася торкнутися його руки:

– Джейсе…

Той відсахнувся:

– Не треба …

– Мені дуже прикро. Я ніколи не бажала Алеку зла.

Джейс подивився на неї так, ніби вперше бачив:

– Це не твоя провина. А моя.

– Твоя? Ні, Джейсе…

– Так, моя! – вимовив він тремтячим голосом. – Mea culpa, mea maxima culpa.

– Що це означає?

– У перекладі з латини: «Моя провина, моя найбільша провина», – він неуважно, наче випадково, прибрав пасмо волосся з чола Клері. – Це уривок з меси.

– А я думала, ти атеїст.

– Хоч я і не вірю в гріх, почуття провини мені знайоме. Життя Тіньоловів підпорядковане жорсткому статуту. Ми знаємо, що таке честь, провина і покарання, але вони пов’язані тільки з нами і не мають нічого спільного з релігією. Це те, ким я є, Клері, – в розпачі промовив Джейс. – Я один з Конклаву. Це в мене в крові. Не моя провина, кажеш? А чому, побачивши Аббадона, я злякався не за інших Тіньоловів, а за тебе?… – Джейс торкнувся долонями до її обличчя. – Я знаю, я знав, що з Алеком щось відбувається. Щось було не так. Але я думав лише про тебе…

Джейс притиснувся до її чола. Клері відчула його подих на своїх віях. Вона заплющила очі, віддавшись почуттям.

– Якщо він помре, вийде, що я вбив його. Я допустив батькову смерть, а тепер убив людину, яку вважав своїм братом.

– Неправда, – прошепотіла Клері.

– Ні, правда! – Клері та Джейс були так близько, що могли б поцілуватися. Однак він лише міцно стискав її обличчя в долонях, ніби боячись, що дівчина ось-ось зникне. – Клері! Що зі мною відбувається?

Вона не встигла відповісти: поруч почулося неголосне покашлювання. Дівчина розплющила очі. Біля дверей лазарету стояв Годж. Його бездоганний костюм був у іржавих плямах.

– Я зробив усе що міг: дав Алеку заспокійливе, знеболювальне, але… – Годж похитав головою і покрокував коридором. – Треба зв’язатися з Безмовними Братами. Сам я не впораюся.

Джейс повільно відсторонився від Клері:

– Коли вони будуть тут?

– Не знаю. Я негайно відправлю Г’юґо, але передбачити, коли прийдуть Брати, на жаль, неможливо.

– Заради такого… – Джейс ледве встигав за широкими кроками наставника. Клері йшла слідом, вслухаючись у їхню розмову. – Алек може померти!

– Може, – коротко відповів Годж.

У бібліотеці було темно і пахло дощем; під одним з відчинених вікон утворилася невелика калюжка. Побачивши господаря, Г’юґо закаркав і став неспокійно тупцяти своєю жердиною. Годж підійшов до птаха, затримавшись лише для того, щоб запалити настільну лампу.

– Дуже шкода, – він потягнувся за папером і чорнильною ручкою, – що ви так і не добули Чашу. Виходить, Алек даремно ризикував життям…

– Ні, Чаша в нас, – заперечила Клері. – Джейсе, хіба ти не сказав Годжу?

Джейс закліпав, чи то здивовано, чи то від яскравого світла:

– Я не мав на це часу, бо ніс Алека в лазарет…

Ручка Годжа завмерла над папером.

– Чаша в тебе?

– Так, – Клері вийняла її з кишені. Вона була холодна, їй зовсім не передалося тепло тіла Клері. На Чаші, немов червоні очі, мерехтіли рубіни. – Ось вона.

Ручка випала з пальців Годжа і покотилася підлогою. У світлі лампи зморшки стали чіткими, немов порізи на його обличчі, в яких проступали суворість, неспокій і відчай.

– Це Чаша Ангела?

– Вона, – підтвердив Джейс. – Вона була…

– Усі подробиці потім, – Годж рушив до Джейса і схопив свого учня за плечі: – Джейсе Вейленде, чи знаєш ти, що накоїв?

Той здивовано дивився на свого вчителя. Вони разюче відрізнялися один від одного: загрубілі від часу риси Годжа – і юне обличчя Джейса, що в обрамленні світлого волосся виглядало ще молодшим.

– Не розумію, про що ви…

Дихання Годжа зі свистом виривалося крізь зціплені зуби.

– Як ти на нього схожий!

– На кого? – здивовано запитав Джейс. Він ніколи раніше не бачив Годжа таким.

– На свого батька, – Годж підвів очі на птаха, що чорною тінню літав над ним. – Г’юґо!

З моторошним карканням ворон кинувся гострими кігтями просто в обличчя Клері.

Дівчина почула крик Джейса, а потім були удари крил, дзьоба і кігтів. Щоку пронизав гострий біль. Клері заверещала, інстинктивно захищаючи обличчя руками.

Хтось став виривати в неї Чашу.

– Ні! – Клері щосили намагалася не розтискати пальці.

Ноги Клері підкосилися, і вона впала на підлогу, боляче вдарившись колінами. А кігті ворона дряпали її чоло.

– Досить, Г’юґо! – тихо промовив Годж.

Ворон слухняно дав Клері спокій. Її очі заливала кров, обличчя палало від подряпин.

Годж не ворухнувся, він стояв на тому ж місці, тримаючи Чашу Смерті. Г’юго, каркаючи, літав колами над головою господаря. А Джейс… Джейс лежав нерухомо на підлозі, ніби раптово заснув.

Всі інші думки вивітрилися Клері з голови.

– Джейсе!

Варто було Клері заговорити, як її щоку обпік гострий біль, а в роті відчувся присмак крові. Джейс не ворухнувся.

– Він не поранений, – мовив Годж.

Клері скочила на ноги, щоб накинутися на Годжа, але її відкинула назад невидима перешкода, тверда, як скло. Дівчина стала розлючено гамселити кулаком повітря.

– Годже! – закричала Клері і щосили штовхнула ногою прозору стіну. – Не дурійте! Коли про ваші справи дізнається Конклав…

– Я буду дуже далеко, – Годж опустився на коліна поруч із Джейсом.

– Але… – Клері немов струмом ударило. – Ви й не збиралися повідомляти Конклаву! Ось чому ви так дивно відреагували, коли я запитала про це. Вам захотілося взяти Чашу собі!

– Ні. Зовсім не собі.

У Клері раптово пересохло в горлі.

– Ви працюєте на Валентина! – прошепотіла вона.

– Не на Валентина, – він підняв руку Джейса і щось зняв з його пальця. Це був перстень, з яким Джейс ніколи не розлучався. Годж надів перстень, – але так, я працюю з ним.

Годж тричі швидко крутнув перснем. Спочатку нічого не сталося, а потім скрипнули двері: хтось зайшов у бібліотеку. Клері мимоволі повернулась. Повітря біля Годжа мінилося, як вода в променях сонця, якщо дивитися на неї здалеку. Блискуча стіна розійшлася, як завіса, і поряд із Годжем, наче з повітря, з’явився кремезний чоловік.

– Старкветере, – промовив він, – Чаша в тебе?

Годж мовчки підняв у руках Чашу. Здавалося, він позбувся волі: чи то через страх, чи через захоплення. Клері завжди вважала Годжа високим, але тепер він згорбився і став нижчим.

– Мій пане Валентине, я не чекав на вас так швидко.

Валентин. Він уже не нагадував вродливого юнака зі світлини, але очі залишилися чорними. Клері не очікувала побачити обличчя стриманої, закритої людини. Це було обличчя священика з сумними очима. На тлі чорного костюма яскраво світилися білі шрами на зап’ясті – ознаки багаторічного використання стила.

– Я попереджав, що з’явлюся через портал, – Клері вже десь чула цей звучний голос. Дивно. – Ти сумнівався в моїх словах?

– Просто я думав, що ви пришлете Блеквелла або Пенґборна.

– Пришлю їх забрати Чашу? Я не дурний? Не варто зайвий раз їх спокушати, – Валентин простягнув руку, і на його пальці блиснув такий самісінький перстень, як і у Джейса. – Віддай Чашу.

Але Годж швидко забрав руку.

– Спочатку виконайте обіцянку.

– Спочатку? Ти не довіряєш мені, Старкветере? – Валентин саркастично посміхнувся. – Гаразд, угода є угода. Твоє прохання трохи мене здивувало: виявляється, ти втомився просто спостерігати за життям інших. Хоча на поле бою ти теж не рвався.

– Ви не уявляєте, як це – жити в постійному страху, – Годж важко дихав. – Весь час боятися…

– Так, не уявляю, – сумно вимовив Валентин, дивлячись на співрозмовника з жалем і зневагою. – Якщо ти не збирався віддавати Чашу, навіщо ж викликав мене?

Обличчя Годжа спотворилося.

– Нелегко зраджувати свої переконання і тих, хто тобі довіряє.

– Ти про Лайтвудів чи про їхніх дітей?

– І про тих, і про інших.

– Лайтвуди… – Валентин простягнув руку до мідного глобуса, що стояв на письмовому столі: довгі пальці намацували рельєфні контури континентів і морів. – Хіба ти їм чимось зобов’язаний? Вас мали би покарати однаково. Якби не зв’язки у Конклаві, Лайтвуди не уникли б прокляття. А так ніхто не обмежив Лайтвудам свободи пересування, вони спокійно ходять під сонцем, як звичайні люди. Їм не заборонено приїжджати додому. – Валентин навмисно виділив останнє слово. Його палець зупинився на глобусі. Клері знала, що там знаходився Ідрис.

Годж поспіхом відвів очі.

– На місці Лайтвудів так вчинив би кожен.

– Ти б так не вчинив. І я б так не вчинив. Підставити друга, щоб він страждав замість мене? Найгіркіше думати, Старкветере, як легко вони звалили цю ношу на твої плечі…

– Діти ні в чому не винні. Вони нічого не зробили…

– Не знав, що ти любиш дітей, Старкветере… – Валентина явно бавила ситуація.

З грудей Годжа виривалося хрипіння.

– Джейс…

– Нічого не кажи про Джейса, – уперше в голосі Валентина вчулася злість. Він глянув на нерухомого Джейса: – Чому він весь у крові?

Годж із такою силою притискав Чашу до грудей, що кісточки пальців побіліли.

– Це не його кров. Він зараз непритомний, але не поранений.

На губах Валентина заграла задоволена усмішка.

– Цікаво, що подумає про тебе Джейс, коли прокинеться? Зраджувати важко, а зраджувати дитину – вдвічі важче.

– Ви ж не зашкодите йому? – прошепотів Годж. – Ви поклялися, що не заподієте йому шкоди.

– Нічого подібного, – Валентин ступив до Годжа; той позадкував, немов маленький загнаний в кут звір. – Припустімо, я зізнаюся, що хочу зашкодити йому… Як би ти вчинив? Став би битися зі мною? Не віддав би Чашу? Навіть якби ти міг убити мене, Конклав все одно не зняв би прокляття. Ти б ховався тут до самої смерті, боячись відчинити вікно. Ти готовий на все, аби повернутися додому, хіба ні?

Клері стало нестерпно дивитися на Годжа.

– Пообіцяйте, що він не постраждає, і я віддам Чашу!

– Ні, – м’яко сказав Валентин. – Ти віддаси її хай там що.

Годж заплющив очі. На мить його обличчя зробилося схожим на обличчя ангелів, які тримають письмовий стіл, – сповнене скорботи і муки від тяжкого тягаря. Потім він вилаявся собі під ніс і тремтячою, як лист на вітрі, рукою простягнув Чашу.

– Дякую, – мовив Валентин, задумливо крутячи в руках Чашу. – Здається, ти її трохи пом’яв.

Годж посірів і мовчав. Валентин схилився над Джейсом і легко підняв юнака на руки. Клері бачила, як бездоганно скроєний піджак Валентина натягнувся на руках і спині, видаючи міць, що ховається в оманливо огрядному тілі. Фігура Валентина нагадувала стовбур столітнього дуба. Джейс на його руках здавався маленькою дитиною.

– Скоро він приєднається до свого батька, – заявив Валентин, розглядаючи бліде обличчя Джейса. – Там, де йому й місце.

Годж кинувся до Джейса, але Валентин ступив до блискучої завіси: мабуть, він навмисно залишив портал відкритим. Він сліпив очі, наче сонце.

– Зачекайте! – благав Годж. – Ви ж обіцяли зняти з мене прокляття!

– Справді.

Валентин зупинився і пильно подивився на Годжа. Той похитнувся і, задихаючись, притиснув руку до серця. Під його пальцями розтеклася темна пляма; чорні краплі падали на підлогу.

Годж перелякано подивився на Валентина:

– Прокляття знято?

– Так. І нехай твоя куплена свобода принесе тобі радість.

Валентин ступив у сяюче повітря. Спочатку його фігура замерехтіла, немов він стояв під водою. Потім він зник разом із Джейсом.

Розділ 20

На алеї щурів

Годж оглянувся і нервово стиснув кулаки. З його грудей текла темна рідина і рукавичкою огортала його ліву руку. У виразі його обличчя прочитувалися захоплення і ненависть до себе.

– Годже! – Клері била кулаками по невидимій стіні між ними. Гострий біль пронизав її руку, але це було ніщо порівняно з болісною агонією в грудях. Здавалося, серце ось-ось вискочить назовні. «Джейсе! Джейсе! Джейсе!» – слова луною звучали в голові.

– Годже! Негайно випустіть мене!

Він похитав головою:

– Не можу, – Годж витирав закривавлену руку охайно складеною носовою хустинкою. В його голосі відчувалося щире співчуття. – Ти спробуєш мене вбити.

– Не спробую, – відповіла Клері. – Обіцяю.

– Тебе не виховували Мисливцем, – заперечив Годж. – Тому твої обіцянки нічого не варті.

Край носової хустки димів, немов його занурили в кислоту, а рука Годжа залишалася чорною. Він спохмурнів і облишив свої марні спроби.

– Годже! – у розпачі благала Клері. – Хіба ви не чули? Валентин уб’є Джейса.

– Він такого не казав.

Годж сидів за столом. Він вийняв з шухляди чистий аркуш паперу. Потім дістав з кишені ручку і струсив нею, щоби на кінчику з’явилася крапля чорнила. Невже він хоче написати листа?

– Годже, – тихо сказала Клері. – Валентин сказав, що скоро Джейс приєднається до свого батька. Але батько Джейса помер! Що ще це може означати?

– Це складно. Ти не зрозумієш, – відповів Годж, не відриваючи очей від паперу.

– Я розумію достатньо, – гіркі слова обпалювали Клері язик. – Розумію, що Джейс довіряв вам, а ви зрадили його, віддали людині, яка ненавиділа його батька і, напевно, самого Джейса. І все тому, що ви занадто боягузливі, щоб жити з прокляттям, яке заслужили.

Годж підвів голову:

– То ось що ти думаєш про мене?

– Це те, що я знаю.

Він відклав ручку, хитаючи головою. Годж виглядав утомленим і дуже старим, значно старшим за Валентина, хоча вони були одного віку.

– Ти знаєш далеко не все. І мабуть, так краще.

Годж обережно склав списаний аркуш і жбурнув його у вогонь. Перед тим як згоріти, папір спалахнув отруйно-зеленим полум’ям.

– Що ви робите? – здивувалася Клері.

– Відправляю повідомлення, – Годж стояв дуже близько, їх розділяла лише невидима стіна. Клері притиснула до неї пальці, шкодуючи, що не може видавити Годжу очі, хоч вони були надто сумні.

– Ти молода. Минуле для тебе нічого не значить, це не інша країна, як для старших людей, і не нічне жахіття, як для тих, хто чує за собою гріх. Конклав прокляв мене за те, що я допомагав Валентину. Але я – не єдиний член Кола, який служив йому. Хіба Лайтвуди завинили менше? А Вейленди? Однак прокляли тільки мене, до кінця життя позбавивши права хоч на півкроку виходити за межі Інституту чи простягнути з вікна руку.

– Це не моя провина, – мовила Клері. – І не Джейсова. То навіщо карати його? Я ще можу зрозуміти те, що ви віддали Чашу Валентинові, але Джейса? Валентин уб’є його так само, як убив його батька!

– Валентин не вбивав Джейсового батька, – заперечив Годж.

На очі Клері набігли сльози.

– Не вірю! Все, чим ви тут займалися, – це брехня! Все, що ви сказали – теж брехня!

– Юнацький максималізм це знає компромісів. Невже ти не бачиш, що я по-своєму намагаюся бути гарною людиною?

Клері похитала головою.

– Та не виходить! Добрі справи не замінять попередні погані вчинки. Якби ви сказали, де шукати Валентина…

– Ні! – видихнув Годж. – Кажуть, що нефіліми – це діти людей і ангелів. І від останніх ми успадкували лише можливість впасти ще нижче. – Він торкнувся пальцями невидимої стіни. – Тебе не виховували однією з нас. Ти не вбивала демонів. У тебе немає шрамів. Клері, втікай звідси якомога швидше. Йди і ніколи більше не повертайся.

– Не можу, – похитала головою Клері. – Я не можу вчинити так.

– То прийми мої співчуття, – мовив Годж і вийшов з кімнати.

Двері зачинилися, і Клері залишилася сама. Вона чула лише своє важке дихання і дряпання пальців по прозорому бар’єру між нею і дверима. Дівчина знову і знову робила те, чого пообіцяла собі не робити: вона билася об стіну, доки зовсім не виснажилася. Зрештою вона впала на підлогу і намагалася не розплакатись.

По той бік стіни помирав Алек, а Ізабель марно сподівалася, що Годж прийде і врятує його. Десь далеко, намагаючись розбудити Джейса, Валентин грубо трусив його за плече. Десь далеко мама з кожною хвилиною, з кожною секундою втрачала силу. А Клері була замкнена тут, непотрібна і безпомічна, як дитя.

Вона швидко встала, згадавши, як Джейс вклав їй у руку стило у мадам Доротеї. А вона взагалі повернула його хлопцеві? Затамувавши подих, Клері полізла в ліву кишеню кенгурушки – вона виявилася порожньою. Повільно вона засунула руку в праву кишеню – і спітнілі пальці наткнулися на гладкий твердий опуклий предмет – стило.

Клері скочила на ноги, її серце калатало, вона намацала лівою рукою невидиму стіну. Знайшовши її, дівчина зібралася, обережно вперлася в неї кінчиком стила, яке тримала в другій руці, і почала чекати. Поступово в голові формувався образ, він немов риба випливав на поверхню каламутної води і ставав дедалі чіткішим. Спочатку повільно, а потім впевненіше вона рухала кінчиком стила по стіні, залишаючи в повітрі яскраво-білі лінії.

Клері відчула, що руна завершена, й опустила руку, важко дихаючи. Спочатку нічого не відбувалося, і руна повисла в повітрі, сліплячи очі, мов яскрава неонова вивіска. А потім пролунав оглушливий гуркіт, вона немов стояла під каменепадом, що трощив усе на своєму шляху. Руна почорніла й обсипалася, немов попіл, підлога здригнулася під ногами, і Клері безпомилково зрозуміла, що вона вільна.

Не випускаючи з рук стило, вона помчала до вікна і відсунула гардину. Надворі вечоріло, вулиці купалися в багряному світлі. Вона помітила сиву голову Годжа, коли він переходив дорогу, змішавшись з натовпом.

Клері вискочила з бібліотеки і, заховавши стило у кишеню, прожогом кинулася сходами вниз. Люди, котрі вигулювали собак, злякано відскочили вбік, коли Клері пронеслася алеєю вздовж Іст-Рівер. Оминаючи ріг, вона побачила своє відображення в темному вікні житлового будинку. Спітніле волосся прилипло до чола, а на обличчі виднілася кірка засохлої крові.

Дівчина добігла до перехрестя, де щойно був Годж. На мить Клері здалося, що вона його втратила. Дівчина кинулася крізь натовп біля входу до метро, розштовхуючи всіх плечима, колінами і руками. Спітніла і з купою синців, вона вискочила з натовпу саме тоді, коли знайомий твідовий костюм зник у вузькому провулку між двома будівлями.

Клері обігнула сміттєві контейнери й опинилася в провулку. Вона відчувала, як кожен подих обпікає їй горло. Хоча тільки смеркало, у провулку було темно, як уночі. Вона бачила Годжа: він стояв у кінці провулка, а за ним був глухий кут – задня стіна ресторану швидкого харчування. Всюди валялися відходи з ресторану: мішки, переповнені недоїдками, брудні паперові тарілки, пластмасові столові прибори – усе це сміття неприємно шурхотіло під ногами Годжа, коли він повернувся. Клері відразу згадалися рядки з поеми, яку вивчали на уроках англійської літератури:

– Ти стежила за мною. Даремно.

– Я дам вам спокій, якщо скажете, де Валентин.

– Ні, – відповів Годж. – Валентин одразу зрозуміє, хто це тобі сказав, і моя свобода буде такою ж короткою, як і життя.

– Це станеться, коли Конклав дізнається, що ви віддали Чашу Смерті Валентину, – випалила Клері. – Ви нас обманули, щоби ми знайшли для вас Чашу. Як можна жити далі, знаючи, що він збирається робити з нею?

Посміхнувшись, Годж відповів:

– Валентина я боюся більше, ніж Конклаву, і якби ти була розумніша, то зрозуміла б мене. Він би все одно колись знайшов Чашу, з моєю допомогою чи без.

– І вам начхати, що через Валентина загинуть діти?

Судома скувала обличчя Годжа, він зробив крок уперед, і Клері помітила, як щось блиснуло в його руці.

– Невже все це для тебе так важливо?

– Я вже казала вам, що не зможу просто піти.

– Це недобре.

Він заніс руку. Клері згадала слова Джейса, що улюблена зброя Годжа – чакра, літаючий диск. Ледве дівчина встигла пригнутися, як блискучий металевий круг просвистів за кілька сантиметрів від її обличчя і встряг у пожежну драбину ліворуч від неї.

Клері підвела очі. Годж дивився на неї і тримав другий диск у правій руці.

– Ти ще можеш втекти.

Вона інстинктивно виставила вперед руки, але здогадалася, що чакра просто розріже їх навпіл.

– Годже…

Раптово між ними з’явилася величезна сіро-чорна істота. Годж від страху заверещав. Клері відступила і побачила, що істота стала точнісінько між ними. Це був величезний вовк під два метри завдовжки з яскравою сірою смугою на вугільно-чорній шерсті.

Годж, що не випускав диск із рук, сполотнів.

– Ти? – видихнув він. Клері з подивом зрозуміла, що він звертається до вовка. – Я думав, ти втік.

Вовк вишкірився, і дівчина побачила його червоний язик. В очах читалася ненависть.

– Ти прийшов за мною чи за дівчиною? – зі скронь Годжа струменів піт, але руки не тремтіли.

З глухим гарчанням вовк ступив до нього.

– Ще не пізно. Ти можеш повернутися до Валентина.

Вовк завив і кинувся на нього. Годж знову скрикнув, у темряві блиснув метал і з неприємним звуком чакра встряла звірові в бік. Вовк позадкував, підвівся на задні лапи і, залишаючи кривавий слід, накинувся на Годжа.

Той з криком упав, і вовчі щелепи міцно зімкнулися на його плечі. Кров, немов фарба з пробитої банки, забарвила стіну в червоне. Вовк розтиснув закривавлені щелепи і втупився у Клері своїми сірими очима.

Дівчина не закричала – в легенях просто не залишилося повітря, щоб видати хоч якийсь звук. Клері ледве звелася на ноги і побігла геть із провулка, до знайомих неонових вогнів вулиці, до безпечного світу звичайних людей. Позаду вона чула гарчання, відчувала на голих литках гаряче дихання вовка. Клері спробувала прискорити біг, щосекунди наближаючись до вулиці…

На її нозі зімкнулися вовчі щелепи. Перед тим як впасти на твердий тротуар і знепритомніти, Клері зрозуміла, що таки може кричати…

Клері розбудив звук крапель. Вона повільно розплющила очі і роззирнулася навкруги. Вона лежала на ліжку в кімнаті з брудними стінами. До однієї зі стін був притулений хиткий стіл. На ньому виднівся дешевий латунний свічник із товстою червоною свічкою, що служила єдиним джерелом освітлення в кімнаті. Стеля була потріскана і мокра, і крізь щілини проникала волога. Клері здалося, що тут чогось бракує, але цю думку витіснив сильний запах мокрої собачої шерсті.

Клері швидко сіла й одразу про це пошкодувала. Голову обпік гострий біль, і її почало нудити. Добре, що вона давно нічого не їла, інакше б її точно вивернуло.

Над ліжком висіло дзеркало. Клері глянула на своє відображення і жахнулася: від куточка правого ока до краю рота обличчя перетинали паралельні подряпини. На правій щоці та на шиї запеклася кров. Сліди крові виднілися спереду на сорочці й куртці. Клері злякано полізла в кишеню – на щастя, стило було там.

І тут до неї дійшло, що саме було в кімнаті дивним. Одна зі стін складалася з прутів, товстих вертикальних прутів від підлоги до стелі. Вона була у в’язниці.

Відчуваючи потужний викид адреналіну в кров, Клері звелася на ноги, проте перед очима все попливло. «Я не знепритомнію», – наказала собі Клері. А потім вона почула кроки.

Хтось ішов коридором. Клері спиралася на стіл.

Це був чоловік. Він ніс лампу, і яскраве світло засліпило дівчину. Обличчя чоловіка було затінене. Він був високого зросту, широкоплечий, зі скуйовдженим волоссям, і коли чоловік відчинив двері й ввійшов у камеру, Клері впізнала його.

Він не змінився: ті ж старі джинси і сорочка, робочі черевики, нерівно підстрижене волосся і ті самі перекошені окуляри на носі. Шрами, які Клері помітила на його горлі минулого разу, загоїлися, перетворившись на бліді смужки.

Люк.

Клері не витримала. Виснаження, недосипання, голод, страх і втрата крові далися взнаки. Коліна підігнулися, вона повільно осіла на підлогу.

Люк миттєво опинився поруч. Швидкість його реакції вражала: він устиг зловити Клері до того, як вона вдарилася об підлогу.

– Клері? – стурбовано покликав Люк, уклавши її на ліжко. – З тобою все гаразд?

Вона сіпнулася вбік, злякано виставивши вперед руки:

– Не займай мене!

На обличчі Люка відбився біль. Він утомлено провів рукою по чолу:

– Ну що ж, я це заслужив.

– Так! Заслужив!

Люк збентежено подивився на Клері:

– Я й не сподіваюся, що ти мені довіряєш…

– Добре! Тому що я тобі не довіряю!

– Клері… – він схвильовано ходив камерою. – Мій учинок… важко зрозуміти. Напевно, ти думаєш, що я кинув тебе…

– Ти справді кинув мене! Сказав, щоб я більше не дзвонила. Тобі завжди було байдуже до мене. І до мами також. Ти нас завжди обманював!

– Не завжди.

– Так? Отже, тебе справді звуть Люк Ґарроувей?

Він потупив очі:

– Ні.

На сорочці Люка розпливалася темно-червона пляма.

Клері раптово випросталася.

– Це кров? – вона навіть забула, що злиться.

– Так, – він притиснув руку. – Напевно, рана відкрилася, коли я тебе піднімав.

– Яка рана? – не вгавала Клері.

Люк задумливо промовив:

– Диски Годжа так само гострі, але рука в нього вже не та, що раніше. Схоже, він зламав ребро.

– Хто? – дивувалася Клері. – Годж? А коли ти…

Люк мовчки подивився на неї, і вона пригадала вовка з провулка, чорного, з єдиною сірою смугою. Саме туди й поцілила чакра.

– Ти – перевертень! – здогадалася Клері.

Люк забрав руку від своєї сорочки; пальці були червоні. Він підсунувся до стіни і різко постукав по ній: раз, два, тричі. Потім повернувся до неї:

– Так.

– Ти вбив Годжа.

– Ні, – Люк похитав головою. – Тільки сильно його поранив. Але коли я повернувся за тілом, воно зникло. Отже, Годж міг повзти.

– Але ти порвав йому плече, я бачила.

– Так. Інакше б Годж тебе вбив. Від нього ще хто-небудь постраждав?

Клері прикусила губу. У роті одразу відчувся смак крові, однак це була стара подряпина від нападу Г’юґо.

– Джейс. Годж вирубив його, а потім віддав… Валентину.

– Валентину? – в голосі Люка почулося неприховане здивування. – Я знаю, що Годж віддав йому Чашу, але я навіть не уявляв, що…

– Звідки ти знаєш про Чашу? – почала Клері й одразу здогадалася: – Ти чув мою розмову з Годжем у провулку. А потім ти на нього стрибнув.

– Я стрибнув на Годжа, бо ще трохи – і твоя голова відокремилася б від шиї.

Двері камери відчинилися, і всередину зайшов високий чоловік у супроводі тендітної жінки, низенької, як дитина. Обоє були в повсякденному одязі – в джинсах і бавовняних футболках. Недоглянуте волосся розліталося врізнобіч: у жінки – світле, а в чоловіка – чорне з сивими смугами, як у борсука. Їхні обличчя були старі і молоді водночас – шкіра без зморшок, проте очі були втомлені.

– Це Ґретель і Аларик, мої другий і третій, – представив їх Люк.

Аларик схилив голову:

– Ми вже зустрічалися.

Клері здивовано витріщилася.

– Коли?

– У «Дюморі». Ти метнула мені в ребра ніж, – нагадав Аларик.

– То, напевно, я… вибачте, будь ласка.

– Не треба, відмінний кидок, – він витягнув з нагрудної кишені Джейсовий кинджал з червоним каменем. – Це твоє.

Клері втупилася в нього.

– Але…

– Не хвилюйся, лезо я почистив, – вимовив Аларик.

Вона мовчки взяла кинджал. Люк тихо розсміявся.

– Тепер зрозуміло, що наліт на «Дюмор» ми спланували не дуже добре. Я послав вовків з моєї зграї стежити за тобою і за найменшої небезпеки негайно втрутитися. Коли ти полізла в «Дюмор»…

– Ми з Джейсом прекрасно впоралися б, – Клері засунула кинджал за пояс.

Ґретель усміхнулася:

– Так ось навіщо ви покликали нас, сер?

– Ні, – Люк торкнувся плями. – Моя рана відкрилася, і в Клері кілька травм. Принеси, будь ласка, ліки.

Ґретель кивнула.

– Я збігаю за аптечкою.

Вона пішла, Аларик рушив за нею.

– Ґретель назвала тебе «сер», – зауважила Клері, коли вони з Люком залишилися самі. – А хто такі «другий» і «третій»?

– Другий і третій за званням, – поволі промовив Люк. – А я вожак вовчої зграї. Тому Ґретель зверталася до мене «сер». Ти не уявляєш, чого варто було відучити її говорити «господар».

– А мама знала?

– Про що?

– Що ти перевертень.

– Так, від самого початку.

– І звичайно, жоден із вас не вважав за потрібне сказати мені.

– Я б давно зізнався, але вона була переконана, що тобі нічого не відомо про Мисливців і про Сутінковий світ. Я не зможу так просто пояснити, як вийшло, що я став перевертнем, а про інше мовчати. Саме від таких ситуацій і намагалася захистити тебе мама. Я уявлення не маю, що саме ти знаєш…

– Багато, – спокійно відповіла Клері. – Я знаю, що мама була Мисливцем. Знаю, що вони з Валентином одружилися, а потім вона вкрала Чашу Смерті і втекла від нього. Коли народилася я, вона водила мене до Магнуса Бейна щодва роки, щоб притупити моє Бачення. А ще я знаю, що коли Валентин намагався вивідати в тебе, де Чаша, в обмін на життя мами, ти відповів, що вона тебе не цікавить.

Люк дивився в стіну.

– Я не знав, де Чаша. Вона мені так і не сказала.

– Хоча б поторгувався…

– Валентин не торгується. Ніколи. Якщо перевага не на його боці, він не вступає в гру. Заради досягнення мети Валентин готовий на все, співчуття йому невідоме. І навіть якщо він колись любив твою маму, то тепер вб’є її, не вагаючись. Ні, з Валентином торгуватися марно.

– І тому ти вирішив кинути маму? – випалила Клері. – Ти командуєш цілою зграєю вовків і все одно вважав, що не зможеш їй допомогти? Спочатку я думала, що ти теж Мисливець за тінями і просто боїшся порушити чергову ідіотську клятву, а тепер виявляється, що ти просто полохлива нечисть! Отже, тобі начхати, що всі ці роки мама вважала тебе другом, рівним собі, – от як ти відплатив їй за доброту!

– Послухати тебе, то ти точнісінько така, як Лайтвуди, – тихо вимовив Люк.

Клері злісно прищурилася.

– Не треба говорити про Алека та Ізабель, ніби ви близькі знайомі!

– Взагалі-то я про їхніх батьків, з якими я справді був близько знайомий, – уточнив він. – Усі Мисливці за тінями дружили один з одним.

Від подиву Клері роззявила рота.

– Я знаю, що ти був членом Кола, але як інші не дізналися, що ти перевертень? Чи вони знали?

– Не знали. Бо я не народився перевертнем, – пояснив Люк. – Я таким став. І я бачу, що ти готова вислухати мене. Це довга історія, але я думаю, час у нас є.

Розділ 21

Історія перевертня

Правда в тому, що я знаю твою маму ще з дитинства. Ми виросли в Ідрисі. Це гарне місце, і я завжди шкодував, що ти ніколи не бачила його. Тобі б сподобалися лискучі сосни взимку, темна земля і кристально холодні річки. В Ідрисі багато невеликих містечок і одне велике – Аліканте, де зустрічається Конклав. Аліканте ще називають Містом Скла, тому що його вежі, як і наші стила, зроблені з речовини, що відлякує демонів. В сонячному світлі вона виблискує, як скло.

Коли ми з Джоселін підросли, нас відправили в Аліканте до школи. Саме там я зустрів Валентина.

Старший за мене на рік, на той час він уже був найпопулярнішим хлопцем у школі. Красивий, розумний, багатий, цілеспрямований, неймовірний воїн. А я – ні багатства, ні блискучого розуму, з простої сільської сім’ї. І я відчайдушно вчився. Джоселін була природженим Мисливцем за тінями, а я – ні. Я не витримував навіть найлегші руни, не міг вивчити найпростіші прийоми. Іноді я хотів утекти, з ганьбою повернутися додому. Я став таким жалюгідним, що погодився б стати приземленим.

Мене врятував Валентин. Він прийшов до моєї кімнати, а я й не вірив, що Валентин знав моє ім’я. Він запропонував навчати мене. Йому було відомо, що я щосили старався, і він бачив у мені зерно великого Мисливця за тінями. Під його наглядом я покращив свої знання, склав іспити, наніс свої перші руни, убив свого першого демона.

Я обожнював його. Я думав, що сонце сходило і сідало тільки для Валентина Морґенштерна. Звичайно, я був не єдиним вигнанцем, якого він урятував. Були й інші. Годж Старкветер, який більше спілкувався з книгами, а не з людьми, Маріс Трублад, чий брат одружився з приземленою; Роберт Лайтвуд, який жахався рун. Усіх їх Валентин узяв під своє крило. Колись я думав, що це через доброту, тепер я не такий упевнений. Він створював культ своєї особи.

Валентин був одержимий думкою, що в кожному поколінні стає все менше і менше Мисливців за тінями, що наша раса вимирає. Він переконував, що, якби Конклав частіше використовував Чашу Разіеля, стало би більше Мисливців за тінями. Для вчителів ця ідея була блюзнірством. Не кожен здатний вирішувати, хто може чи не може стати Мисливцем за тінями. Тоді Валентин зухвало запитав, чому б не зробити всіх чоловіків Мисливцями за тінями? Чому б не подарувати їм можливість побачити Світ Тіней? Навіщо егоїстично тримати цю силу тільки для себе?

Коли вчителі відповіли, що більшість людей можуть не пережити перетворення на Мисливця, Валентин заявив, що вони – брехуни, які намагаються зберегти владу нефілімів лише для еліти. Так він колись стверджував. Тепер мені здається, він розумів, що побічні втрати варті кінцевого результату. Хай там як, він переконав наш маленький гурт, що має рацію. Ми створили Коло – спільноту, метою якої був порятунок Мисливців за тінями від вимирання. Звичайно, ми, сімнадцятирічні, не зовсім розуміли, як це зробити, але були впевнені, що досягнемо чогось значного.

Потім настала ніч, коли батька Валентина вбили під час звичайного рейду по місцях, де отаборилися перевертні. Коли Валентин повернувся в школу після похорону, він носив червоні знаки жалоби. Він дуже змінився. Його доброта тепер перемішувалася зі спалахами люті, що межувала з жорстокістю. Я пояснював його нову поведінку горем і докладав усіх зусиль, щоб не дратувати його. Я ніколи не відповів злобою на його лють. У мене було лише неприємне відчуття, що я його розчарував.

Єдиною людиною, що могла заспокоїти його гнів, була твоя мати. Вона завжди стояла трохи осторонь нашого гурту, іноді глузливо називаючи нас фан-клубом Валентина. Все змінилося, коли його батько помер. Його біль розбудив у ній співчуття. Вони закохалися.

Я також любив його. Він був моїм близьким другом, і я був радий бачити Джоселін з ним. Коли ми закінчили школу, вони одружилися і переїхали жити в маєток її родини. Я також повернувся додому. Але Коло продовжило своє існування. Воно починалося як шкільна пригода, але виросло і в масштабах, і в силі. Валентин ріс разом із ним. Ідеали Кола також змінилися. Хоча Чаша Смерті не втрачала своєї актуальності для членів Кола, але після смерті батька Валентин став відвертим прихильником війни проти всієї нечисті, не лише проти тих, хто порушив Угоду. Він стверджував, що цей світ був для людей, а не для напівдемонів. Їм ніколи не можна довіряти цілком.

Мені не подобався новий напрям Кола, але я залишався вірним йому: почасти тому, що не хотів розчаровувати Валентина, а почасти тому, що Джоселін попросила мене зостатися. Вона сподівалася, що я зміг би внести якусь поміркованість у Коло, але це було неможливо. Валентина неможливо було стримати, а Роберт і Маріс Лайтвуди, тепер одружені, також загорілися цією ідеєю. Тільки Майкл Вейленд, як і я, мав сумніви, але, незважаючи на наше небажання, ми залишалися в Колі. Гуртом ми невтомно полювали на нечисть, шукаючи тих, хто вчинив навіть найменше порушення. Валентин ніколи не вбивав істот, що не порушували Угоду. Але він робив інші ганебні вчинки. Я бачив, як він прив’язав срібні монети на повіки дівчинки-перевертня, осліпивши її, щоб та зізналася, де переховувався її брат. Я бачив, як він… Ні, це не для твоїх вух, вибач.

Невдовзі Джоселін завагітніла. Тоді ж вона зізналася, що боїться свого чоловіка. Його поведінка стала дивною, непередбачуваною. Ночами він зникав у підвалі. Іноді вона чула крізь стіну крики.

Я пішов до Валентина. Він засміявся, списавши її страхи на нервові переживання жінки, що виношує свою першу дитину. Тієї ночі він запропонував мені піти з ним разом на полювання. Ми все ще намагалися позбутися кубла перевертнів, які колись вбили його батька. Ми були паработай – ідеальна команда для полювання з двох воїнів, які б померли один за одного. Тому, коли Валентин сказав, що прикриватиме мене тієї ночі, я йому повірив. Я не бачив вовка, поки той не скочив на мене. Я пам’ятаю лише, як його зуби замкнулися на моєму плечі. Я прокинувся в будинку Валентина з перев’язаним плечем. Поруч була Джоселін.

Не всі укуси перевертня призводять до того, що людина перетворюється на вовка. Рана загоїлася, і наступні тижні минули в муках очікування. В очікуванні повні. Конклав замкнув би мене на карантин, якби дізнався. Але Валентин і Джоселін мовчали. Три тижні по тому зійшов місяць, повний, яскравий, і я почав мінятися. Перший раз завжди найважче. Я пам’ятаю нестяму від болю, темряву, і те, як прокинувся за кілька годин на лузі за декілька кілометрів від міста. Я був весь у крові, а поруч лежало пошматоване тіло якоїсь невеликої лісової тваринки.

Я повернувся до маєтку, і вони зустріли мене біля дверей. Джоселін, плачучи, обняла мене, але Валентин відштовхнув її. Я стояв, весь закривавлений, ноги тряслися. Я ледве міг думати, а в роті ще відчувався смак сирого м’яса. Я не знаю, чого очікував, але гадаю, я мусив знати.

Валентин потягнув мене вниз по сходах і повів до лісу. Він сказав, що мав убити мене сам, але, бачачи мене, не міг змусити себе зробити це. Валентин дав мені кинджал, який колись належав його батькові, і сказав, що я маю зробити благородну річ, завершивши своє життя. Передаючи кинджал, він поцілував його, повернувся в маєток і замкнув двері на засув.

Я кинувся лісом, іноді в людській подобі, іноді як вовк, поки не добіг до краю лісу. Я увірвався в табір перевертнів, розмахуючи кинджалом, і зажадав зустрітися у поєдинку з тим перевертнем, який вкусив мене і перетворив на одного з них. Регочучи, вони вказали мені на лідера клану. Він повернувся до мене обличчям, його руки та зуби були ще закривавлені з останнього полювання.

В поєдинках сам на сам я був не дуже. Я надавав перевагу арбалету, адже мав чудовий зір і був влучним стрільцем. Але я ніколи не вирізнявся у ближньому бою. Це Валентин чудово володів рукопашним боєм. Та я хотів просто померти, забравши із собою істоту, що погубила моє життя. Я хотів помститися за себе і вбити вовків, що вбили Валентинового батька, щоб Валентин оплакував мене. Ми зчепилися, іноді в людській подобі, іноді як вовки, і він був вражений моєю люттю. Коли ніч змінилася на день, він почав втомлюватися, та моя лють не вщухала. І коли сонце почало сідати знову, я загнав кинджал йому в шию. Перевертень помер, заляпавши мене своєю кров’ю.

Я очікував, що зграя атакуватиме й розірве мене на частини. Але вони стали на коліна біля моїх ніг і роззявили свої глотки на знак покори. У вовків існує закон: хто вб’є лідера клану, займає його місце. Я прийшов до перевертнів, шукаючи смерті й помсти, а знайшов там нове життя.

Я залишив себе колишнього в минулому і майже забув, як це – бути Мисливцем за тінями. Але я не забув Джоселін. Думка про неї постійно супроводжувала мене. Я боявся за неї, знаючи, що вона поруч з Валентином, та знав, що, якщо я наближуся до маєтку, Коло полюватиме на мене і вб’є мене.

Зрештою, Джоселін сама прийшла до мене. Я спав у таборі, коли мій помічник прийшов повідомити, що молода жінка, Мисливець за тінями, хоче побачити мене. Я відразу зрозумів, хто це. Мій помічник несхвально на мене дивився, та я вже мчав їй назустріч. Звичайно, усі вони знали, що колись я був Мисливцем за тінями, але це вважалося ганебним секретом і ніколи не обговорювалося. Валентин би розсміявся.

Вона мене чекала біля табору. Хоча вже не була вагітна, та виглядала виснаженою і блідою. Вона сказала, що народила дитину, хлопчика, і назвала його Джонатан Кристофер. Побачивши мене, Джоселін заплакала. Вона сердилася, бо я не дав їй знати, що живий. Валентин повідомив у Колі, що я покінчив із життям, але вона в це не вірила. Вона знала, що я би такого не зробив. Я відчував, що її віра в мене була необґрунтована, але бачити її було великим полегшенням, тому я не заперечував.

Я запитав, як вона мене знайшла. Джоселін розповіла, що по Аліканте ходять чутки про перевертня, який колись був Мисливцем за тінями. Валентин теж чув плітки, тому вона хотіла мене попередити. Незабаром прибув Валентин, але я заховався так, як уміють лише перевертні, він мене не знайшов і повернувся з ні чим.

Після цього ми з Джоселін почали таємно зустрічатися. То був рік Угод, і весь Нижньосвіт гудів лише про них і ймовірні плани Валентина щодо їх зруйнування. Я чув, що він виступав у Конклаві проти підписання Угод, але не мав успіху. Тому в Колі виникли нові секретні плани. Вони зблизилися з демонами – найбільшими ворогами Мисливців за тінями – для створення нової зброї, яку можна пронести непоміченою у Великий зал Ангела, де мали бути підписані Угоди. За допомогою демона Валентин украв Чашу Смерті. На її місці він залишив підробку. Минули місяці, поки Конклав зрозумів, що Чаші немає, але вже було надто пізно.

Джоселін намагалася дізнатися плани Валентина стосовно Чаші, але не могла. Та вона знала, що члени Кола мали намір напасти на беззбройних жителів Нижньосвіту і вбити їх у залі. Після такої різанини Угоду не підписали б.

Незважаючи на хаос, ті дні були на диво щасливими.

Ми з Джоселін таємно розсилали повідомлення феям, чаклунам і навіть давнім ворогам вовкоподібних – вампірам, намагаючись попередити їх про плани Валентина і просячи приготуватися до битви. Ми працювали разом – перевертень і нефілім.

У день підписання Угоди я зі схованки дивився, як Джоселін і Валентин вийшли з дому. Я пам’ятаю, як вона нахилилася, щоб поцілувати світловолосу голову сина, пам’ятаю її волосся, осяяне сонцем, її усмішку…

Вона поїхали в Аліканте каретою, а я біг за ними на чотирьох зі своєю зграєю. У Великому залі Ангела було людно – там зібрався Конклав у повному складі і багато всякої нечисті. Коли для підписання були презентовані Угоди, Валентин та члени Кола підвелися і, відкинувши плащі, витягли зброю. Як тільки в залі почався хаос, Джоселін підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.

Моя зграя була біля самих дверей. Ми увірвалися в зал, порушивши криком тишу ночі, за нами вбігли лицарі фей зі скляною зброєю, обмотаною терном. Слідом за ними – Діти Ночі з оголеними іклами та чаклуни, озброєні полум’ям і залізом. У той час як у паніці з залу втікала маса делегатів, ми кинулися на членів Кола.

Ще ніколи Зал Ангела не бачив стільки крові. Ми намагалися не ранити тих Мисливців за тінями, котрі не були членами Кола, Джоселін усіх їх позначила закляттям чаклунів. Та багато померли, і боюсь, що смерть деяких на нашій совісті. Звісно, після такого нас звинувачували багато в чому. Членів Кола було значно більше, ніж ми собі уявляли, і вони люто билися з нечистю. Я пробився до Валентина. Я думав лише про нього, про те, що я міг би його убити, мав би за честь його вбити.

Нарешті я знайшов його біля великої статуї ангела, де він убив одного з лицарів фей своїм закривавленим кинджалом. Побачивши мене, він запекло посміхнувся.

– Перевертень, який б’ється мечем і кинджалом, – це так само неприродно, як і собака, що їсть ножем і виделкою.

– Тобі знайомий цей меч і цей кинджал. І ти знаєш, хто я. Якщо тобі треба до мене звернутися, використовуй моє ім’я.

– Мені не відомі імена напівлюдей, – відповів Валентин. – Колись у мене був друг, людина честі, який краще помер би, аніж допустив забруднення власної крові. Тепер переді мною стоїть безіменний монстр із його обличчям. Я мав би вбити тебе тоді, коли була нагода, – закричав він і, здійнявши меча, напав на мене.

Я відбив удар, ми билися на помості, навколо нас кипіла битва і один за одним падали члени Кола. Я бачив, як Лайтвуди кинули зброю і втекли. Годжа вже давно не було, він утік із самого початку. І тоді я побачив налякану Джоселін, яка побігла до мене і закричала: «Валентине, зупинися! Це Люк, твій друг, майже брат».

Валентин злісно схопив її, приставив до горла кинджал і притягнув до себе. Я кинув меча. Я б не ризикнув її життям. Він прочитав це в моїх очах.

– Ти завжди її хотів, – зашипів він. – Ви удвох замислили зраду. Ви будете шкодувати про це все своє життя.

Після цих слів він зірвав з Джоселін срібний медальйон і жбурнув ним у мене. Срібло обпекло мене, наче розпечене залізо. Я закричав і впав, а він одразу зник серед натовпу, тягнучи Джоселін за собою.

Зранений та обпалений, я намагався їх наздогнати, але Валентин швидко пробився між тими, що ще билися, і загиблими.

Похитуючись, я вийшов надвір. Світив місяць, Великий зал Ангела горів, освітлюючи небо вогнем. Я бачив зелені моріжки, які простяглися аж до темної річки, і дорогу вздовж берега, якою втікали в ніч люди. Нарешті я знайшов Джоселін на березі річки. Валентин утік, а вона, доведена до розпачу переживанням за Джонатана, прагнула чимшвидше дістатися дому. Ми знайшли коня, і вона помчала додому. Перетворившись на вовка, я біг слідом.

Вовки прудкі, та невтомлений кінь – швидший. Я сильно відстав, і вона добралася до маєтку швидше.

Наближаючись до будинку, я вже знав, що сталося щось жахливе. Тут також у повітрі стояв запах диму, але над ним повис густий і солодкуватий сморід демонічних чарів. Я перетворився на людину і покульгав довгою алеєю, яка біліла у місячному світлі, наче срібна річка… до руїн. Маєток перетворився на попіл, який нічний вітер шар за шаром розносив по газону. Лише місцями було видно фундамент дому, схожий тепер на обвуглені кістки: тут – вікно, там – залишки труби. Та все, що було в будинку: цегляні стіни, безцінні книги і старовинні гобелени, які передавалися з покоління в покоління у цій сім’ї Мисливців за тінями, – усе перетворилося на порох, розвіяний під Місяцем.

Валентин знищив будинок демонським вогнем. Лише ним. Жоден вогонь не палає так сильно, спалюючи все дотла.

Я пробирався тліючими руїнами. Біля обвугленого порогу над обгорілими кістками стояла на колінах Джоселін. Кістки явно були людськими, місцями валялися рештки тканини і шматки коштовностей, які не змогли згоріти. Червоні та золоті нитки прилипли до кісток мами Джоселін, а рештки розплавленого кинджала навіки застигли на кістках батькової руки. Серед інших кісток виблискував срібний амулет Валентина зі знаком Кола, він усе ще горів у нього на лиці…і серед останків, розкиданих, наче вони були надто крихкі, щоб триматися вкупі, були дитячі кістки.

«Ви пошкодуєте про те, що зробили», – сказав Валентин. Вклякнувши біля Джоселін на розплавленому камінні, я розумів, що він був правий. Я шкодував про це, і шкодую досі.

Ми вернулися назад у місто, проїхали повз вогні, які ще горіли, і людей, які кричали, і виїхали в темноту, яка панувала за містом. Джоселін заговорила аж через тиждень. Я забрав її з Ідрису. Ми полетіли в Париж. Грошей у нас не було, але вона відмовилася просити допомоги в місцевому Інституті. Вона зав’язала з Мисливцями за тінями і зі Світом Тіней, як сказала мені.

Я сидів у маленькій, дешевій готельній кімнаті, яку ми винаймали, і намагався переконати її, але це не допомогло. Джоселін була впертою. Нарешті вона пояснила чому: бо виношувала ще одну дитину, вона знала про це декілька тижнів. Джоселін вирішила розпочати нове життя зі своєю дитиною і не хотіла нічого чути ні про Конклав, ні про Завіт, щоб вони більше не псували її майбутнє. Вона показала мені амулет, який витягнула з купи кісток, і продала його на блошиному ринку в Клінянкурі, а на виручені гроші купила авіаквиток. Вона не сказала, куди вирушає. «Чим далі від Ідрісу, тим краще», – мовила вона.

Я знав, що залишити старе життя позаду – означає залишити позаду і мене, я сперечався, але це не допомогло. Я розумів, що якби не дитина, вона б покінчила життя самогубством. Тому відпустити її до приземлених було краще, ніж втратити назавжди, і я неохоче погодився на той план. Я розпрощався з нею в аеропорту. Останнє, що вона сказала мені в залі відправлення, пройняло мене до кісток: «Валентин не мертвий».

Залишившись сам, я повернувся до своєї зграї, але спокою там не знайшов. Всередині була болюча пустота, я завжди прокидався з її іменем на устах. Я вже не був тим лідером, яким був раніше. Я це розумів. Я був справедливим, але далеким від усього. Я не міг знайти друзів серед перевертнів, жодного друга. У мене було надто багато від людини, від Мисливця за тінями, тому мені було незатишно серед перевертнів. Я полював, але полювання не приносило задоволення. Коли настав час, щоб нарешті підписати Угоду, я пішов у місто.

В Залі Ангела, очищеному від крові, знову зібралися Мисливці за тінями і чотири гілки напівлюдей, щоб підписати Угоду, яка принесе мир усім. Я здивувався, побачивши Лайтвудів, які були здивовані, побачивши мене живим. Вони, а також Годж Старкветер і Майкл Вейленд були єдиними членами Кола, які уникли смерті в залі тієї ночі. Майкл, згорьований втратою дружини, заховався у заміському маєтку зі своїм сином. Конклав покарав трьох інших вигнанням: вони від’їжджали до Нью-Йорка працювати в місцевому Інституті. Лайтвуди, які мали зв’язки серед членів Конклаву, отримали легше покарання, ніж Годж.

На нього було накладено закляття: він від’їжджав з ними, але якщо коли-небудь він залишить освячені землі Інституту, то відразу помре. Він мав присвятити себе науці та стати гарним наставником для дітей.

Після підписання Угод я вийшов із зали і рушив до річки, туди, де була Джоселін у ніч Повстання. Дивлячись на чорну течію, я зрозумів, що не матиму спокою на батьківщині. Мені треба бути або з нею, або ніде. І я вирішив знайти її.

Я покинув зграю, призначивши на своє місце іншого. Думаю, вони полегшено зітхнули, коли я їх залишив. Я подорожував як вовк: без багажу, ночами, тримаючись осторонь доріг. Я повернувся в Париж, але жодного ключика там не знайшов. Тоді я поїхав у Лондон. З Лондона кораблем дістався Бостона.

Якийсь час я провів у містах, якийсь час у Білих горах морозної Півночі. Я багато подорожував, але все більше думав про Нью-Йорк та про Мисливців за тінями, засланих туди. Джоселін якоюсь мірою була також вигнанцем. Зрештою я прибув у Нью-Йорк з єдиним речовим мішком і без жодної ідеї, де шукати твою маму. Мені було б неважко знайти зграю перевертнів і примкнути до неї, але я не хотів цього робити. Як і в інших містах, я розіслав послання серед нечисті, шукаючи якісь сліди Джоселін, але жодної звістки не було, жодного слова, вона наче безслідно зникла у мирському світі. Я впав у відчай.

Нарешті я її знайшов зовсім випадково. Якось я тинявся вулицями Сохо. І на Брум-Стріт мою увагу привернула картина у вітрині галереї. Це був ескіз ландшафту, який я відразу впізнав: пейзаж із вікна маєтку її батьків, зелені газони переходили в лінію дерев, за якими ховалася дорога. Я впізнав її стиль, її живописну манеру – все. Я постукав у двері галереї, але вони були замкнені. Я знову повернувся до картини і цього разу помітив підпис. Так уперше я побачив її нове ім’я: Джоселін Фрей.

До вечора я її знайшов. Вона жила в районі Іст-Віллидж на п’ятому поверсі будинку без ліфта, який слугував притулком для художників. Я піднявся брудними напівосвітленими сходами і, сильно нервуючи, постукав у двері. Їх відчинила маленька дівчинка з темно-рудими косичками і допитливими очима. А позаду неї я побачив Джоселін, яка ішла до мене, її руки були у фарбі, а обличчя – таке, як колись у дитинстві.

Що було далі, ти знаєш.

Розділ 22

Руїни Ренвіка

Коли Люк завершив розповідь, запанувала тиша, яку порушували краплі води, що стиха падали на кам’яні стіни. Нарешті він сказав:

– Скажи щось, Клері.

– Що я маю сказати?

– Мабуть, те, що розумієш мене, – зітхнув він.

Клері відчула пульсацію у скронях. Її життя здавалося побудованим на крихкому льоду, тонкому, наче аркуш паперу, і тепер цей лід почав кришитися, погрожуючи темною льодовою безоднею. Темна течія внизу несла всі мамині секрети й забуті уламки розбитого життя.

Вона глянула на Люка. Він видався нечітким та розмитим, наче вона дивилась крізь тьмяне скло.

– Мій тато, його знімок мама завжди тримала на каміні…

– Це не твій тато, – сказав Люк.

– Він коли-небудь існував? – підвищила голос Клері. – Чи існував Джон Кларк, чи моя мама його теж придумала?

– Джон Кларк існував. Але він не був твоїм батьком. Він був сином сусідів твоєї мами, коли ви жили в районі Іст-Віллидж. Він справді загинув в автокатастрофі, як і казала твоя мама. Тільки вона його не знала. Фото в неї було тому, що сусіди замовили його портрет в армійській формі. Вона віддала портрет, а фотографію залишила, видаючи її за фото твого батька. Мабуть, Джоселін вважала таке пояснення найпростішим. Зрештою, якби вона сказала, що він утік або пропав, ти б захотіла його знайти. А мертвий чоловік…

– Не заважатиме брехні, – гірко закінчила Клері. – А вона не думала, що неправильно увесь цей час змушувати мене вважати свого батька мертвим, коли моїм справжнім батьком…

Люк промовчав, дозволивши їй закінчити речення самостійно, вимовити невимовне.

– Є Валентин, – її голос затремтів. – Саме це ти хотів мені сказати, так? Що Валентин був моїм батьком?

Люк кивнув, його напруження видавали переплетені пальці.

– Боже мій… – Клері підхопилася на ноги, сидіти незворушно більше не було сил. Вона підійшла до заґратованого вікна. – Не може бути. Цього просто не може бути.

– Клері, будь ласка, не засмучуйся…

– Не засмучуйся? Ти повідомляєш, що моїм батьком є майже сам диявол, і хочеш, щоб я не засмучувалася?

– Спочатку він не був злим, – виправдовувався Люк.

– О ні, давай будемо розрізняти. Він був саме зло. Всі ті промови про необхідність зберегти людську расу в чистоті та важливість незмішаної крові, він же один з тих гидких білошкірих расистів. А ви обоє повелися на це.

– Це не я говорив про «полохливу» нечисть кілька хвилин тому. І про те, що їм не можна довіряти, – стиха мовив Люк.

– Це не одне і те ж! – Клері відчула, як сльози підступають до очей. – У мене був брат, – зібравшись, продовжувала вона. – Також бабуся та дідусь. Вони мертві?

Люк кивнув, опустивши голову.

– Так.

– Джонатан, – стиха мовила Клері, – він мав би бути старшим за мене. На рік старший?

Люк не відповів.

– Я завжди хотіла, щоб у мене був брат, – продовжувала Клері.

– Не треба, – жалісливо мовив Люк, – не муч себе. Тепер ти розумієш, чому мама приховувала це від тебе? І чи змінилося твоє життя на краще, коли ти дізналася, що втратила ще до свого народження?

– Та скринька… – Мозок Клері напружено працював. На ній було написано «Дж. К.» – «Джонатан Крістофер». – Он чого вона постійно над нею плакала… Там було пасмо волосся мого брата, не батька.

– Так.

– І коли ти сказав: «Клері – це не Джонатан», – ти мав на увазі мого брата. Мама надмірно про мене піклувалася через те, що вже втратила одну дитину.

Люк не встиг відповісти. Двері камери відчинилися й увійшла Ґретель. «Набір для зцілення», який Клері уявляла у вигляді пластмасової аптечки із зображенням Червоного Хреста, виявився великою дерев’яною тацею, де були згорнуті бинти, чаші, з яких парували невідомі речовини, і трави з гострим лимонним ароматом. Ґретель поставила тацю біля ліжка й жестами запропонувала Клері присісти. Клері неохоче опустилася на ліжко.

– Гарна дівчинка, – мовила вовчиха, умочивши бинт в одну з чаш. Вона обережно витерла засохлу кров з обличчя Клері. – Що з тобою сталося? – запитала вона так, наче підозрювала, що Клері поранила лице терткою.

– Мені теж цікаво дізнатися, – склавши руки, мовив Люк.

– Г’юґо накинувся на мене, – Клері намагалася не кривитись, коли терпка рідина почала проникати їй у рани.

– Г’юґо? – зіщулився Люк.

– Птаха Годжа. Ну, я думаю, що це його птаха. А може, Валентинова.

– Г’югін, – обережно поправив Люк. – Г’югін і Мунін – це птахи Валентина. Їхні імена означають «Думка» і «Пам’ять».

– Вони мали б називатися «Атакуй» та «Вбий». Г’юґо ледве не вибрав мені очі.

– Його цього навчили, – Люк постукав пальцями по руці. – Годж, мабуть, забрав його після Повстання. Але хай там як, а він є птахом Валентина.

– Так, як і Годж, – Клері скривилася від болю, коли Ґретель витерла довгий поріз на руці, покритий брудом та засохлою кров’ю.

– Клері…

– Я більше не хочу говорити про минуле, – розлютилася Клері. – Я хочу знати, що тепер ми збираємося робити. Зараз у Валентина моя мама, Джейс і Чаша. А в нас нічого.

– Я б не казав, що у нас нічого, – заперечив Люк. – У нас могутня вовча зграя. Проблема лише в тому, що ми не знаємо, де Валентин.

Клері похитала головою. Вона нетерпляче відкинула з очей рівне наче струни волосся. Жах, яка вона брудна. Більш за все їй хотілося в душ.

– Хіба у Валентина немає якогось притулку? Секретного лігва?

– Якщо і є, то воно справді секретне, – відповів Люк.

Ґретель відпустила руку Клері, й вона обережно поворушила нею. Зеленувата мазь, якою Ґретель змастила рану, зменшила біль, але рука досі була наче дерев’яна.

– Зачекай секунду.

– Ніколи не розумів, чому люди так говорять, – ніби ні до кого звернувся Люк. – Я нікуди не йшов.

– Чи Валентин може бути десь у Нью-Йорку?

– Можливо.

– Коли я бачила його в Інституті, він прийшов через Портал. Магнус казав, що у Нью-Йорку є лише два Портали. Один у Доротеї і один у Ренвіка. Той, що в Доротеї, зруйнований, і я не можу уявити, щоб він там міг ховатися, отже…

– У Ренвіка? – спантеличено мовив Люк. – Такого Мисливця за тінями не існувало.

– А якщо Ренвік – не прізвище? – запитала Клері. – Якщо це назва закладу? «У Ренвіка». Наче назва ресторану або… або готелю чи ще чогось.

Люк широко розплющив очі.

– Принесіть мені телефонну книгу, – звернувся він до Ґретель, яка підійшла зі своєю аптечкою.

Вона зупинилась і докірливо глянула на нього.

– Але ваші ра…

– Забудь про мої рани й принеси телефонну книгу, – скомандував він. – Ми в поліцейському відділку. Думаю, їх тут чимало.

Стримуючи роздратування, Ґретель поставила тацю на підлогу й вийшла з кімнати. Люк глянув на Клері поверх окулярів, які сповзли з носа.

– Гарно мислиш.

Вона не відповіла, відчувши важкість у шлунку. Їй стало тяжко дихати. В голові з’явились обриси думок, які вимагали чіткого впорядкування. Але вона прогнала їх від себе, щоб не витрачати силу та енергію на другорядні речі.

Ґретель повернулася, несучи пошарпаний довідник, й кинула його Люку. Він почав гортати сторінки, а вовчиха зайнялася його пораненим боком.

– В довіднику є сім Ренвіків, – нарешті мовив він. – Жодних ресторанів, готелів чи інших об’єктів. – Він поправив окуляри, які одразу зсунулися назад. – Усі вони не Мисливці за тінями. Навряд чи Валентин переховуватиметься в домі приземленого або нечистого. Хоча, хтозна…

– У вас є телефон? – перебила Клері.

– При собі немає, – Люк глянув на Ґретель. – Ти б могла принести телефон?

Пирхнувши, вона кинула жмут закривавлених бинтів на підлогу й удруге вийшла з кімнати. Люк поклав довідник й почав забинтовувати рану повздовж ребер.

– Вибач, – звернувся він до Клері, побачивши її пильний погляд. – Знаю, що це огидно.

– Якщо ми упіймаємо Валентина, то зможемо його убити? – зненацька запитала Клері.

Люк ледве не випустив бинт:

– Що?

Клері намагалася відірвати нитку, яка звисала з кишені.

– Він убив мого старшого брата. Він убив моїх дідуся й бабусю. Так?

Поклавши бинти на стіл, Люк обтягнув сорочку.

– Ну вб’ємо ми його, і що? Зітремо все, що сталося?

Клері не встигла відповісти, бо повернулася Ґретель. З виглядом мучениці вона простягла Люкові чудернацький старомодний телефон. Клері стало цікаво, хто оплачує телефонні рахунки.

– Дозвольте мені зателефонувати, – простягла руку Клері.

– Клері… – завагався Люк.

– Я щодо Ренвіка. На хвилинку.

Він обережно подав їй телефон. Вона набрала номер й злегка відвернулась, щоб ніхто не заважав.

Саймон відповів після третього гудка.

– Алло?

– Це я.

– З тобою все гаразд? – вигукнув він.

– Все добре. А що? Щось чув від Ізабель?

– Ні. А що я мав почути від Ізабель? Щось трапилось? З Алеком?

– Ні, – відповіла Клері, не бажаючи обманювати, що з Алеком все добре. – Я не про Алека. Послухай, треба щоб ти дещо погуглив.

Саймон фиркнув.

– Жартуєш? Хіба у них немає комп’ютера? Та можеш не відповідати, – вона почула, як відчинилися двері й, нявкнувши, з кімнати полетів кіт Саймонової мами, який любив моститися на клавіатурі. Клері чітко уявила Саймона, який сидить і швидко перебирає пальцями. – Що мені шукати?

Вона розказала, відчувши стурбований погляд Люка. Він так само на неї дивився, коли в одинадцять років у неї був грип і сильна лихоманка. Тоді він приніс їй кубики льоду і читав уголос улюблені книги.

– Все правильно, – мовив Саймон, перервавши її задуму. – Це назва закладу, який колись існував. Тепер він напівзруйнований.

Клері ледь не випустила телефон зі спітнілих рук.

– Розкажи про нього.

– Найвідоміша з божевілень, боргових в’язниць і лікарень побудована на острові Рузвельта у 1800-х роках, – покірно зачитав Саймон. – Лікарня Ренвіка для хворих на віспу була спроектована архітектором Ренвіком для найбідніших верств населення, хворих на віспу, під час епідемії на Мангеттені. Протягом наступного століття будівля була занедбана. Публічний доступ до руїн заборонений.

– Добре, цього достатньо, – серце Клері шалено калатало. Це, мабуть, саме те, що потрібно. – Острів Рузвельта? Хіба там живуть люди?

– Не кожен живе у Слоупі, найкрутішому районі Нью-Йорка, принцесо, – трохи саркастично відповів Саймон. – Може, треба тебе підвезти чи ще щось?

– Ні! Все нормально. Мені інформація потрібна була.

– Добре, – схоже, він трохи образився, та Клері змусила себе проігнорувати це. Він був удома, у безпеці, а це найголовніше.

Вона вимкнула телефон і повернулася до Люка.

– З південного боку острова Рузвельта є покинута лікарня, яка носить ім’я Ренвіка. Думаю, Валентин там.

Люк знову підсунув окуляри.

– Острів Блеквелла. Звичайно.

– Чому Блеквелла? Я сказала…

Він жестом зупинив її.

– Так раніше називався острів Рузвельта. Островом Блеквелла. Він належав старовинній родині Мисливців за тінями. Я мав би здогадатися, – він звернувся до Ґретель: – Знайди Аларика. Необхідно зібрати усіх якнайшвидше. – На його губах з’явилася легка усмішка, яка нагадала Клері Джейса. – Скажи, нехай усі готуються до бою.

Вони кружляли лабіринтами камер та коридорів, поки дісталися вестибюля того, що колись було поліцейською станцією. Будівля тепер не використовувалася, і косі промені світла дивними тінями відбивалися на пустих столах, висячі шафи були наскрізь продірявлені термітами, а з потрісканих плиток читався девіз поліції Нью-Йорка: Fidelis ad Mortem.

– Вірність аж до смерті, – переклав Люк, помітивши погляд Клері.

– Дозволь мені вгадати, – мовила Клері. – Всередині це залишена поліцейська станція, а зовні приземлені бачать лише покинутий будинок або пустир, або…

– Зовні він має вигляд китайського ресторану. Лише замовлення їжі додому, без обслуговування столиків.

– Китайського ресторану? – недовірливо повторила Клері.

Він знизав плечима.

– Ну, ми ж у Чайнатауні, китайському районі Нью-Йорка. Колись тут був другий поліцейський відділок.

– Мабуть, виглядає дивно, що немає номера телефону для прийому замовлень.

Люк вишкірив зуби.

– Є. Просто ми нечасто відповідаємо на нього. Інколи, якщо нудно, хтось із молодих розносить свинину «му шу».

– Жартуєш.

– Зовсім ні. Чайові інколи стають у пригоді, – він поштовхом відчинив вхідні двері, впустивши сонячне світло всередину.

Досі сумніваючись, чи він не жартує, Клері йшла за Люком Бакстер-Стріт до припаркованої машини. Середина пікапа була знайома до болю. Легкий запах стружки, старого паперу та мила, зблякла пара золотистих плюшевих кубиків, які звисали із дзеркала заднього виду Тисячолітнього сокола^[25] (вона подарувала їх у десять років через схожість із справжнім золотом). На підлозі валялися обгортки від жуйок і стаканчики з-під кави. Клері вмостилася на пасажирське сидіння й зітхнула, відкинувшись на підголівник. Виявляється, вона втомилася більше, ніж вважала.

Люк зачинив за нею дверцята.

– Залишайся тут.

Вона терпляче чекала, дивлячись, як він розмовляє з Алариком і Ґретель, котрі стояли на сходах старого поліцейського відділку.

Клері розважалася тим, що по-різному фокусувала свій зір, дивлячись, як з’являються і зникають чари. Спочатку вона бачила старий поліцейський відділок, потім занедбаний магазин із вивіскою «Китайська кухня Джейда Вульфа».

Люк махнув рукою в напрямку дороги. За його пікапом уже була черга машин: фургони, мотоцикли, джипи і навіть старі шкільні автобуси. Вони стояли аж за рогом будинку. Конвой перевертнів. Клері стало цікаво, як вони випросили, позичили, вкрали чи відібрали так багато транспортних засобів у такий короткий термін. Добре, що не доведеться їхати в тисняві.

Люк взяв у Ґретель білу паперову сумку, кивнув і вирушив до пікапу. Вмістивши своє худе тіло за кермом, він простягнув їй пакет.

– Це під твою відповідальність.

Клері підозріло глянула.

– Що це? Зброя?

Люк засміявся.

– Взагалі-то парові булочки бао і кава.

Пікап виїхав на дорогу. Клері швидко відкрила пакет, аж у животі забурчало. Вона відкусила шматок булки, насолоджуючись смаком пахучої свинини та м’якого тіста. Запивши все ковтком чорної суперсолодкої кави, запропонувала булочку Люкові.

– Хочеш?

– Звісно.

«Усе як колись», – подумала Клері, коли вони повернули на Кенел-Стріт. Тоді вони купували пакетики з булочками в «Голден Керидж» і з’їдали половину дорогою додому.

– Ну, розкажи мені про Джейса, – мовив Люк.

Клері мало не вдавилася булочкою. Вона запила кашель гарячою кавою.

– Що саме?

– Як думаєш, що Валентинові треба від нього?

– Не знаю.

Люк нахмурився, вдивляючись у захід сонця.

– Я думав, Джейс – син Лайтвудів.

– Ні, – Клері відкусила шматок третьої булочки. – Його прізвище Вейленд. Його батьком був…

– Майкл Вейленд?

Вона кивнула.

– Коли Джейсу було десять років, Валентин убив його. Я маю на увазі Майкла.

– Він це міг зробити, – голос Люка звучав нейтрально, але щось у ньому насторожувало. Він не повірив їй?

– Джейс бачив, як він помер, – додала Клері, щоб підсилити сказане.

– Це жахливо. Бідна дитина, – відповів Люк.

Вони проїжджали мостом П’ятдесят дев’ятої вулиці. Клері глянула вниз: річка видавалася криваво-золотою у променях призахідного сонця. Звідси було видно південний берег острова Рузвельта – невелика пляма на півночі.

– Все не так уже й погано, – мовила Клері. – Лайтвуди добре про нього піклувалися.

– Можу собі уявити. Вони завжди були в гарних стосунках із Майклом, – прокоментував Люк, перебудовуючись у ліву смугу. У бокове дзеркало було видно, як увесь ескорт машин теж змінив курс. – Вони би дбали про його сина.

– Що буде, коли зійде місяць? Ти раптово перетворишся на вовка? Чи що? – запитала Клері.

Губи Люка засіпалися.

– Лише молоді, ті, що недавно перетворилися, не можуть контролювати трансформацію. Більшість з нас з роками навчилися. Тепер лише повня змушує мене перетворюватися.

– Тобто, коли місяць ще не зовсім повний, ти лише трохи почуваєшся вовком? – запитала Клері.

– Можна сказати і так.

– Ну добре, можеш висунути голову з вікна, якщо хочеться.

Люк засміявся.

– Я – перевертень, а не золотистий ретривер.

– Як довго ти є лідером клану? – раптом запитала Клері.

Люк завагався.

– Близько тижня.

Клері пильно глянула на нього.

– Тиждень?

Він зітхнув.

– Я знав, що Валентин забрав твою маму. Сам я маю мало шансів побороти його і не отримаю допомогу від Конклаву. Найближчу зграю перевертнів я знайшов за день.

– Ти вбив лідера клану, щоб зайняти його місце?

– Це єдине, що я міг зробити для швидкого отримання значної кількості союзників, – відповів Люк без розкаяння і без гордості. Їй пригадалось, як вона підглядала за ним у його будинку, як помітила глибокі подряпини на руках та обличчі, і як він здригався, коли ворушив рукою. – Я зробив це колись. Я був певен того, що зможу зробити це знову. – Він знизав плечима. – Твоя мама зникла. Я знав, що ти будеш мене ненавидіти. Мені нічого було втрачати.

Клері виставила ноги у зелених кросівках на панельку. Крізь тріщину на лобовому склі, якраз над кінчиками її пальців, було видно місяць, який сходив.

– А тепер є що втрачати.

Лікарня на південному березі острова Рузвельта була освітлена прожектором, її нечіткі контури на фоні темної річки і яскравих вогнів Мангеттена виглядали дивно.

Проїжджаючи берегом, Люк і Клері затихли. Асфальтовану дорогу змінив гравій, а потім просто земля. Дорога кружляла повз високий паркан із сітки, обкладеної зверху колючим дротом, наче стрічкою.

Коли стало надто багато вибоїн, Люк зупинив машину і вимкнув фари. Він глянув на Клері.

– Чи є шанс, що ти почекаєш мене тут, якщо я попрошу?

Вона похитала головою.

– Хтозна, чи в машині безпечніше. Невідомо, як Валентин охороняє межі табору.

Люк посміхнувся: «Межі табору. Ти тільки послухай». Він вистрибнув з вантажівки й перейшов на другий бік, щоб допомогти їй зійти. Вона могла б вийти сама, але його допомога була милою, він завжди їй допомагав, відколи вона була надто мала, щоб залізти сама.

Клері ступила на дорогу, здійнявши клуби пилу. Машини, які їхали за ними, почали зупинятися навколо Люкового пікапа. У світлі фар паркан виглядав срібно-білим. За парканом виднілася лікарня, різке світло виділяло її напівзруйнований стан: стіни без даху здіймалися вгору, наче поламані зуби, зубчастий кам’яний парапет покрився плющем.

– Справжні руїни, – у голосі Клері були нотки побоювання. – Не уявляю, як Валентин може там ховатися.

Люк дивився повз неї на лікарню.

– Сильні захисні чари. Спробуй дивитися поза вогнями.

До них ішов Аларик; легкий вітерець розкрив його куртку, оголивши шрами.

«Перевертні, які йшли слідом, схожі на звичайних людей», – подумала Клері. Якби вона побачила цей гурт деінде, то подумала б, що вони знають одне одного, – між ними була якась нефізична схожість, прямота погляду, сильна експресія. Вони були подібні на фермерів – засмаглі, худорляві й кістляві більше, ніж жителі міста. А ще вони могли бути байкерами. Та вони точно не були схожі на монстрів.

Усі обступили Люка для наради, наче гурт футболістів тренера. Клері почувалася зайвою й знову обернулася до лікарні. Тепер вона дивилася поза вогнями або крізь них, наче крізь тонкий шар фарби, щоб розгледіти, що під ним. Вона уявила, як би це намалювала. Світло потьмяніло, й Клері побачила красиву будівлю у неоготичному стилі, яка мов корабель здіймалася над газоном, навколо якого росли дуби. Вікна першого поверху були темні, та крізь арки вікон на третьому поверсі лилося світло, схоже на відблиск полум’я далеко в горах. Масивний кам’яний ґанок приховав вхід.

– Бачиш? – Люк підійшов до неї тихо, наче… вовк.

Клері ще вдивлялася.

– Він більше схожий на замок, ніж на лікарню.

Взявши за плечі, Люк обернув її до себе.

– Клері, послухай мене, – його дотик був досить жорсткий. – Я хочу, щоб ти трималася біля мене. Іди тоді, коли я. Якщо треба, тримайся за мій рукав. Інші будуть навколо нас, вони нас захищатимуть, але якщо ти опинишся за межами кола, тебе не зможуть захистити. Вони проведуть нас до дверей. – Він відпустив її плечі й Клері помітила блиск чогось металевого всередині його піджака. Спочатку вона не зрозуміла, що це зброя, але потім згадала слова Саймона про те, що знаходиться у старому зеленому речовому мішку Люка. Схоже, він мав рацію. – Обіцяєш зробити те, що я сказав?

– Обіцяю.

Паркан був справжній. Аларик, який ішов попереду, похитав сіткою, а потім поволі підняв руку. З-під нігтів з’явилися кігті, й він розрубав ними сітку, посікши її, наче стрічку. Сітка розлетілася мов конструктор із набору іграшок.

– Уперед, – скомандував жестом Люк. Вони просувалися, наче одна людина, немов скоординований рух морської хвилі. Схопивши Клері за руку, Люк підштовхнув її поперед себе й пішов слідом. Вони пройшли крізь огорожу, дивлячись на лікарню. Якісь темні фігури почали спускатися сходами ґанку.

Аларик, підвівши голову, принюхався.

– В повітрі висить сильний сморід смерті.

Люк зі свистом видихнув.

– Приречені.

Він відсунув Клері позад себе, і вона йшла, трохи спотикаючись об нерівну землю. Зграя почала оточувати її з Люком, наближаючись, вони ставали на чотири лапи, у них з’являлися ікла, ноги перетворювалися на довгі волохаті лапи, а одяг покривався шерстю.

Десь далеко голос інстинкту підказував Клері: «Вовки! Утікай!» Але, поборовши страх, вона залишилася там, де була, хоча руки тремтіли.

Зграя оточила їх іззовні. Дедалі більше вовків ставало по боках кола. Вона з Люком була центром зірки. Так вони прямували до головного входу до лікарні. Все ще рухаючись позаду Люка, Клері не бачила, як напав перший Зречений. Вона лише чула, як завив від болю перший перевертень. Виття посилювалося, перейшовши в рев. Тоді ніби щось упало, почулося булькання та звук паперу, який рвуть…

Клері задумалася, чи Приречені їстівні.

Вона глянула на Люка. Його обличчя було кам’яне. Тепер вона їх бачила, за колом перевертнів все освітлювалося прожектором та мерехтінням вогнів Мангеттена. Зречених було безліч, у місячному світлі їхня шкіра виглядала мертво-блідою, на ній були випалені руни. З пустими поглядами вони кидалися на перевертнів, готових роздерти їх. Вона побачила, як одна войовниця зі Зречених упала з вирваним горлом та руками, які ще смикалися. Ще один кинувся на перевертня, залишившись з однією рукою, а друга стікала кров’ю за метр від нього. Чорна кров, огидна, наче болото, стікала струмками, всмоктуючись у траву. Клері послизнулася, та Люк устиг її піймати.

– Будь біля мене.

«Я тут», – хотіла мовити вона, та не змогла видати жодного звуку. Болісно та повільно гурт наближався до лікарні по газону.

Хватка Люка була міцною, наче залізо. Клері не могла зрозуміти, хто перемагав. У перевертнів була швидкість та розмір, зате Приречені наступали з похмурою рішучістю, і вбити їх було на диво важко. Вона побачила, як смугастий вовк, на якого перетворився Аларик, схопив одного, відірвавши йому ноги, й стрибнув йому до горла. Розірваний на шматки, той продовжував ворушитися й, махнувши сокирою, поранив Аларика.

Відволікшись, Клері помітила Зреченого, який прорвався крізь захисний круг, аж тоді, коли він з’явився перед нею, наче виріс із трави. Білоокий, із заплутаним волоссям, він замахнувся ножем, з якого капала кров.

Клері заверещала. Люк обернувся, відтягнувши її в сторону, схопив істоту за зап’ястя й викрутив. Вона почула тріск кістки, й ніж упав у траву. Рука Зреченого безвольно гойдалася, але він продовжував наступати на них, не виявляючи болю. Люк хрипко покликав Аларика. Клері намагалася дістати кинджал на поясі, але Люк тримав її надто міцно. Перед тим як вона змогла крикнути, щоб він її відпустив, срібна тінь промчала перед ними. Це була Ґретель. Вона кинулася передніми лапами на груди Зреченого, збивши його з ніг. Запекле виття люті вирвалося з її горла, та Зречений був сильнішим, він відкинув її, наче ляльку, й скочив на ноги.

Щось підняло Клері. Вона закричала, але це був Аларик – наполовину перевертень, наполовину людина, з гострими кігтями на руках. Проте він ніжно тримав її на руках.

– Забери її звідси! Забери її до дверей! – закричав Люк, жестикулюючи.

– Люку! – Клері обернулася назад.

– Не дивись, – прогарчав Аларик.

Але вона дивилася. Достатньо довго, щоб побачити, як Люк кинувся до Ґретель з лезом у руці, але він не встиг. Зречений схопив свій ніж, що впав у мокру від крові траву, й устромив його у спину Ґретель. Він встромляв його знов і знов, поки вона боролася, та зрештою виснажилася й світло в її сріблястих очах погасло. З криком Люк встромив свій клинок у горло Зреченого…

– Я казав тобі не дивитися, – прогарчав Аларик, закривши собою панораму. Тепер вони бігли сходами вгору, і його кігті дряпали граніт, видаючи неприємний звук.

– Аларику, – мовила Клері.

– Так?

– Вибач, що я кинула в тебе ніж.

– Облиш, це був гарний удар.

Вона спробувала подивитися позад нього.

– Де Люк?

– Я тут, – мовив Люк. Аларик обернувся. Люк піднімався сходами, ховаючи меч у піхви, прикріплені збоку, під курткою. Лезо було чорне й липке.

Аларик обережно поставив Клері на ґанок. Вона обернулася, та не побачила ні Ґретель, ні Зреченого, котрий убив її, – все злилося в єдину масу тіл і металу. Обличчя Клері було мокрим. Вона торкнулася його, щоб перевірити, чи це кров, і зрозуміла, що плаче. Люк здивовано глянув на неї.

– Вона лише була нечистю.

Очі Клері спалахнули.

– Не кажи так.

– Добре, – він обернувся до Аларика. – Дякую, що подбав про неї. Коли ми підемо…

– Я піду з тобою, – сказав Аларик. Він майже перетворився на людину, лише очі залишалися вовчими і зуби стирчали, наче зубочистки. Він зігнув руки з довгими кігтями.

В очах Люка вгадувався неспокій.

– Ні, Аларику.

Голос Аларика звучав рівно.

– Ти лідер зграї. Тепер, коли Ґретель мертва, я твій заступник. Було б неправильно відпускати тебе самого.

– Я… – Люк глянув на Клері й відступив на поле перед лікарнею. – Мені треба, щоб ти був тут, Аларику. Вибач. Це наказ.

В очах Аларика з’явилась образа, але він відійшов убік. Двері лікарні були дерев’яні, прикрашені вирізаними орнаментами, знайомими Клері: троянди з Ідрису, хвилясті руни, сонячні диски з променями. Люк з шумом відчинив їх. Він підштовхнув Клері всередину.

– Заходь.

Вона спотикнулася й обернулася, впіймавши погляд Аларика, котрий дивився на них своїми блискучими вовчими очима. Газон позад нього був усіяний тілами, чорною та червоною кров’ю, змішаною з болотом. Коли двері зачинилися, сховавши побачене, вона була вдячна.

Клері з Люком стояли у напівтемряві кам’яного вестибюля, освітленого єдиним смолоскипом. Після шуму битви тиша видалася важкою. Клері задихалася від повітря, тепер бракувало вологості та запаху крові.

Люк взяв її за плечі.

– З тобою все гаразд?

Вона витерла мокрі щоки.

– Не треба було цього говорити. Про те, що Ґретель лише нечисть. Я так не думаю.

– Я радий це чути, – мовив Люк, намагаючись зняти смолоскип. – Я вже боявся, що Лайтвуди зробили з тебе свою копію.

– Не зробили.

Не змігши витягти смолоскип, Люк нахмурився. Понишпоривши у кишені, Клері витягнула й підняла догори гладенький рунний камінь, який Джейс подарував їй на день народження. У руках дівчини спалахнуло світло, здавалося, що вона розламала навпіл зернятко темряви, випустивши на волю заховане всередині сяйво. Люк облишив смолоскип.

– Відьомське світло?

– Мені його дав Джейс, – Клері відчувала, як у руці пульсує світло, наче серце маленької пташки. Вона роздумувала, в якій з цих кімнат міг би бути Джейс, чи йому страшно, чи він мріє про їхню зустріч?

– Я вже роками не бився при світлі цього каменя, – зауважив Люк й почав підніматися сходами, які голосно скрипіли під його черевиками. – Іди за мною.

У сліпучому світлі відьомського каменя їхні тіні на гладенькій гранітній стіні виглядали дивно видовженими. Вони зупинилися на кам’яній площадці, яка повертала під арку. Згори можна було розгледіти світло.

– Сотні років тому лікарня теж так виглядала? – прошепотіла Клері.

– Кістяк того, що збудував Ренвік, залишився, – відповів Люк. – Але, думаю, Валентин, Блеквелл та інші відновили усе на свій лад. Дивись.

Він почовгав по підлозі черевиком: Клері глянула униз і побачила висічену в граніті руну: коло, в центрі якого був девіз латиною: In Hoc Signo Vinces.

– Що це означає? – запитала Клері.

– Це означає: «З цим знаком ми переможемо». Це був девіз Кола. Вони тут. Ходи! – У його тоні можна було вловити побоювання.

Вони піднялися закрученими сходами, кружляючи під світлом, аж поки воно оточило їх з усіх боків. Це був вхід у вузький та довгий коридор, вздовж якого на стінах горіли яскравим полум’ям смолоскипи. Клері прикрила відьомський камінь рукою, і він згас, наче зірка.

Через рівні проміжки уздовж коридору ішли двері, усі міцно замкнені. Їй стало цікаво, що там було колись – палати, чи, може, приватні кімнати? Ідучи коридором, Клері помітила брудні сліди, які перетинали прохід. Тут нещодавно хтось проходив.

Перші двері, які вони спробували, легко відчинилися, але кімната була порожня – лише відполірована дерев’яна підлога та моторошні кам’яні стіни, освітлені місяцем. Тьмяний відгомін битви наповнював простір ритмічним звуками, схожими на океанські хвилі. Друга кімната була завалена зброєю: мечами, булавами, сокирами. Місячне світло лилося сріблом по рядах оголеної сталі. Люк присвиснув:

– Цілий склад.

– Гадаєш, Валентин усім цим користується?

– Навряд чи. Підозрюю, що все це для його війська, – Люк відвернувся.

Третя кімната виявилася спальнею. Завіси навколо ліжка з балдахіном були блакитні, перський килим, вигаптуваний блакитними, чорними та сірими візерунками, меблі – пофарбовані на біло, наче для дитячої кімнати.

Усе вкривав тонкий, майже невидимий шар пилу, ледве помітний у місячному світлі.

У ліжку спала Джоселін.

Вона лежала на спині, поклавши одну руку на груди, її волосся розсипалося по подушці. Нічну сорочку, у якій вона спала, Клері не бачила ніколи. Джоселін дихала спокійно й рівно. У пронизливому світлі місяця Клері було видно, як уві сні тремтіли мамині повіки.

Стиха крикнувши, Клері рвонула до мами, але сильна рука Люка стримала її.

– Зачекай, – мовив він напружено. – Ми маємо бути обережними.

Клері глянула на нього, але він дивився повз неї поглядом, сповненим болю та злості. Вона перевела погляд туди ж і побачила те, що не хотіла бачити раніше. На руках і ногах Джоселін були срібні кайдани, міцно прикріплені до кам’яної підлоги по обидва боки ліжка. Тумбочка біля ліжка була заставнена вигадливо переплетеними трубочками, різноманітними пляшечками, скляними банками та зловісно загостреними хірургічними інструментами. З вени на лівій руці Джоселін стриміла прорезинена трубка, яка тягнулася від скляної банки.

Клері різко вирвалася з рук Люка, які стримували її, кинулася до ліжка й обвила руками тіло мами, та вона лежала незворушно, наче поламана лялька. Джоселін залишалася непорушною й закляклою, її повільне дихання не змінилося.

Ще тиждень тому Клері б заплакала, як плакала того вечора, коли виявилось, що її мама зникла, плакала й голосила. Але тепер не скотилася жодна сльозинка, вона відпустила маму й випросталася. Тепер вона не почувала ні страху, ані жалості до себе. Лише гірка лють та потреба знайти людину, яка це скоїла і відповідальна за все.

– Валентин, – мовила вона.

– Звісно, – Люк був поряд. Він ніжно торкнувся обличчя її мами й підняв їй повіки. Вони були білі наче мармур. – Це не наркотики. Думаю, якісь чари.

Клері придушила схлип.

– Як ми її звідси заберемо?

– Мені не можна торкатися кайданів, – мовив Люк. – Срібло. У тебе є…

– Кімната зброї, – Клері підвелася. – Я бачила там сокиру. Декілька. Ми могли б розрубати кайдани…

– Ці кайдани неможливо розбити, – голос, який почувся від дверей був низьким, рішучим та знайомим. Клері обернулася й побачила Блеквелла. Він глузливо дивися на них, одягнутий у ту ж мантію криваво-червоного кольору з відкинутим капюшоном і взутий у замащені болотом черевики.

– Ґреймарку, – мовив він, – яка несподіванка.

Люк підвівся.

– Треба бути ідіотом, щоб здивуватися. Я не прибув тихо.

Щоки Блеквелла стали пурпурові, але він не наблизився до Люка.

– Знову лідер клану? – оскалився він. – Не можеш позбутися звички втягувати нечисть у свої брудні справи? Військо Валентина розриває їх там на шматки, розкидаючи по газону, а ти тут у безпеці зі своїми подружками. – Він глузливо показав на Клері. – Вона виглядає трохи замалою для тебе, Люціане.

Клері спалахнула від гніву й стисла кулаки, та відповідь Люка була ввічливою.

– Я б не називав їх військом, Блеквелле. Вони Приречені. Замордовані людські істоти. Якщо я добре пам’ятаю, Конклав забороняє катування людей та використання чорної магії. Не думаю, що він буде задоволений.

– До біса Конклав, – прогарчав Блеквелл. – Не потрібний він нам зі своєю толерантністю до напівкровок. Крім того, Приречені незабаром ними не будуть. Щойно Валентин скористається Чашею, вони стануть Мисливцями за тінями, такими ж добрими, як і ми, кращими за тих, кого зараз Конклав видає за воїнів. Шмаркачів, які люблять нечисть, – Блеквелл вишкірив свої заокруглені зуби.

– Якщо це його плани стосовно Чаші, то чому він досі не зробив так? Чого він чекає? – запитав Люк.

Блеквелл повів бровами:

– Хіба ти не знаєш? У нього…

Шовковистий сміх перервав його. Збоку з’явився Пенґборн, весь у чорному, зі шкіряним ремінцем через плече.

– Досить, Блеквелле. Як завжди, ти забагато говориш, – він блиснув гострими зубами у бік Люка. – Цікавий хід, Ґреймарку. Не думав, що ти наважишся повести свій новий клан на самогубство.

Обличчя Люка смикнулося.

– Джоселін. Що він з нею зробив?

Пенґборн мелодійно засміявся.

– Я думав, тобі байдуже.

– Не розумію, для чого вона йому тепер, – продовжив Люк, ігноруючи його насмішку. – У нього є Чаша. Джоселін йому більше не потрібна. Він ніколи не ішов на бездумне вбивство. Вбивство без приводу. Хіба тепер є інший привід.

Пенґборн байдуже повів плечима.

– Нам без різниці, що він із нею зробить. Вона була його дружиною. Можливо, він ненавидить її. Ось і привід.

– Відпустіть її, і ми теж підемо та заберемо клан. Я буду вашим боржником, – сказав Люк.

– Ні! – раптово вигукнула Клері, змусивши Пенґборна та Блеквелла подивитися на неї. Вони дивилися так, наче перед ними був тарган, який уміє розмовляти. Вона обернулася до Люка. – Ще Джейс. Він десь тут.

Блеквелл посміхався.

– Джейс? Ніколи не чув про такого. Я б міг попросити Пенґборна відпустити її. Але не буду. Вона завжди була курвою, ця Джоселін. Вважала себе кращою за інших через зовнішність та походження. Справжня породиста сучка. І заміж за Валентина вийшла, щоб відвернути його від нас…

– Розчарований, що він не став твоїм, Блеквелле? – коротко мовив Люк, та Клері помітила ноту холодної люті в його голосі.

Блеквелл, ставши пурпуровим, сердито ступив у кімнату.

Клері ледь зауважила, як Люк схопив зі столика скальпель і кинув його. Він двічі перекрутився в повітрі та застряг гострим кінцем у горлі Блеквелла. Той почав задихатися, очі закотилися, і він упав на коліна, тримаючись за горло. Поміж пальцями текла яскраво-червона рідина. Блеквелл відкрив рота, ніби хотів щось сказати, та звідти витік струмок крові. Його руки сповзли, і він упав на підлогу, наче зрубане дерево.

– Оце так! – з відразою мовив Пенґборн, дивлячись на товариша. – Яка неприємність.

Кров, яка витікала з горла Блеквелла, утворила на підлозі в’язку червону калюжу. Люк, схопивши Клері за плечі, щось шепотів їй на вухо.

Вона його не чула. У голові гуділо. Їй пригадався вірш з уроку англійської літератури, щось про те, що після того, як побачиш першу смерть, інші смерті не мають значення. Той поет не знав, про що говорить.

Люк відпустив її.

– Пенґборне, ключі, – сказав він.

Пенґборн штовхнув Блеквелла ногою і глянув угору. Він виглядав роздратованим.

– Або що? Ти кинеш у мене шприц? На столі був лише один скальпель. Ні, – додав він, витягуючи з-за плеча зловісний меч. – Якщо тобі потрібний ключ, візьми його. Не тому, що мене якимось чином цікавить Джоселін Морґенштерн, а тому, що я роками чекав нагоди… вбити тебе.

Він розтягнув останні слова, смакуючи їх, і рушив до кімнати. Меч блискавками відбивав місячне світло. Клері помітила, як Люк махнув їй дивно витягнутою рукою з гострими кігтями. Раптом вона зрозуміла дві речі. Перше: він перетворюється. І друге: він шептав їй лише одне слово.

– Біжи!

Дівчина побігла. Обминула Пенґборна, який навіть не глянув на неї, пробігла повз тіло Блеквелла й опинилася в коридорі до завершення перетворення Люка. Її серце шалено калатало. Вона не оглядалася, але чула виття, довге і пронизливе, брязкіт металу і оглушливе падіння. «Розбилося скло, – подумала вона. – Певне, вони перекинули столика».

Клері побігла коридором до кімнати зі зброєю. Вона схопила сокиру з гартованої сталі.

Але та міцно сиділа у стіні. Вона хапалася за меча, потім за шпагу й навіть за маленький кинджал, але нічого не змогла вийняти. Нарешті, поранивши пальці й поламавши нігті, вона здалася. У цій кімнаті були чари, але не чари рун, а щось зловісне і дивне, щось темне.

Клері вибігла з кімнати. На цьому поверсі не було нічого, що могло б їй допомогти. Вона пошкутильгала коридором і зупинилася перед сходами, виснажена, з болем у руках та ногах. Угору чи вниз? Внизу немає світла, пригадала вона. Отже, там пусто. Звичайно, вона мала у кишені відьомське світло, але самій було страшно ступити в цю темноту. Згори дівчина побачила відблиск вогню і якесь мерехтіння, схоже на чийсь рух.

Клері пішла вгору. Гуділи ноги, щеміли стопи, боліло усе. А ще нили перев’язані рани. Боліла щока, яку поранив Ґ’юґо, а в роті відчувалася гіркота та присмак металу.

Клері вийшла на останній поверх, вигнутий, наче корабель, і тихий, тут не було чути жодного звуку битви. Перед нею простягся ще один довгий коридор, з тією ж безліччю дверей, але деякі були відчинені, додатково освітлюючи коридор. Клері інстинктивно підійшла до останніх зліва дверей та обережно зазирнула всередину.

Спочатку їй видалося, що вона в одному з виставкових залів музею «Метрополітен». Вона наче потрапила в минуле: на стінах блищали дерев’яні відполіровані панелі, сяяв довжелезний обідній стіл, сервірований посудом із тонкого фарфору.

Дзеркало у пишній золотій оправі прикрашало дальню стіну, стоячи між двома олійними портретами у масивних рамах. У світлі смолоскипа на столі сяяло все: тарілки з купою їжі, фужери, сліпуче-біла скатертина. У кінці кімнати було два широких вікна, задрапованих шторами з важкого оксамиту. Джейс непорушно стояв біля одного з них, і на мить їй здалося, що це статуя, але від його волосся відбивалося світло. Лівою рукою він притримував штору, і в темному вікні вона бачила відображення десятків свічок, які горіли у склянках, наче світлячки.

– Джейсе, – покликала Клері. Вона чула власний голос, ніби здалеку, у ньому звучало здивування, вдячність і туга. Він обернувся, опустив штору й здивовано поглянув на неї.

– Джейсе, – кинулася до нього Клері. Він міцно обійняв її.

– Клері, – його голос важко було упізнати, – Клері, що ти тут робиш?

– Я прийшла по тебе, – відповіла Клері, припавши до його плеча.

– Не слід було цього робити, – він раптом відійшов від неї. – Боже мій, – він торкнувся до її обличчя. – Ти ненормальна, навіщо таке робити. – Голос його був сердитий, але погляд і рухи, коли він відкидав волосся з її обличчя, були ніжними. Вона ніколи його таким не бачила; він виглядав вразливим. – Чому б тобі не думати заздалегідь? – прошептав він.

– Я думала. Я думала про тебе, – відповіла Клері.

На хвильку він заплющив очі.

– Якби з тобою щось сталося… – Джейс провів по її руках, ніби щоб пересвідчитися, що вона ще є. – Як ти мене знайшла?

– Я прийшла з Люком. Щоб урятувати тебе, – відповіла Клері.

І далі тримаючи її, він перевів погляд на вікно, нахмурившись.

– Отже, це ти прийшла з кланом перевертнів? – запитав він дивним тоном.

– Люк, він перевертень і…

– Я знаю, – перебив її Джейс. – Я мав би здогадатися – кайдани. – Він глянув на двері. – Де він?

– Внизу, – повільно відповіла Клері. – Він убив Блеквелла, а я пішла шукати тебе…

– Йому треба їх відкликати, – сказав Джейс.

Клері, не зрозумівши, підвела голову:

– Що?

– Люк мусить відкликати зграю. Сталось якесь непорозуміння.

– Що? Ти сам себе викрав? – їй не вдалося сказати це ущипливо, голос був надто слабкий. – Перестань, Джейсе.

Клері спробувала забрати руку, але він міцно тримав її за зап’ястя. Він пильно дивився на неї і вона раптом зрозуміла, що на радощах не все помітила.

Коли Клері його бачила востаннє, Джейс увесь був у ранах та синцях, у закривавленому та брудному одязі, а волосся злиплося від гною та бруду. Тепер на ньому була біла сорочка навипуск і темні штани. Його волосся знову стало блідо-золотим і легким. Він забрав кілька пасом з очей, і Клері помітила у нього на пальці срібну каблучку.

– Це твій одяг? – спантеличено запитала вона. – Усі твої рани перев’язані… – вона затнулася. – Схоже, Валентин добре про тебе дбає.

Він втомлено посміхнувся.

– Якби ти знала правду, то сказала б, що я божевільний.

Вона відчула, як у грудях закалатало серце, наче затріпотіло крилами колібрі.

– Ні, не сказала б.

– Цей одяг дав мені батько, – сказав Джейс.

Її серце забилося ще швидше.

– Джейсе, твій батько мертвий.

– Ні, – похитав він головою. Клері відчула, що він приховує якісь почуття: чи то жах, чи то захоплення. – Я вважав його мертвим. Але це не так. Сталася помилка.

Їй пригадалися слова Годжа, що Валентин уміє переконливо брехати.

– Це тобі Валентин сказав? Джейсе, він же брехун. Пам’ятаєш, що говорив Годж. Якщо він казав, що твій батько живий, то це брехня, щоб змусити тебе зробити те, що він хоче.

– Я бачив свого батька. Я говорив із ним. І він дав мені це, – він потягнув нову чисту сорочку так, наче вона була найкращим доказом. – Мій батько не мертвий. Валентин його не убивав. Годж збрехав мені. Усі ці роки я вважав його мертвим, але це неправда.

Клері люто оглянула кімнату: сяючий посуд, мерехтливі смолоскипи, блискучі дзеркала.

– Ну, якщо твій батько справді тут, то де він? Його теж украв Валентин?

Очі Джейса блищали. Комір сорочки був розстібнутий, і вона помітила тоненькі білі шрами на ключиці, ніби тріщинки на гладенькій золотавій шкірі.

– Мій батько…

Двері, які Клері зачинила, зайшовши, розчахнулися, і до кімнати увійшов чоловік.

Це був Валентин. Його сріблясте коротке волосся виблискувало, наче відполірований шолом, і він виглядав непокірним. На його широкому поясі був закріплений довгий меч. Він взявся за руків’я меча.

– Ну як, ти зібрав свої речі? Наші Приречені можуть стримувати перевертнів тільки тро…

Побачивши Клері, він затнувся на півслові. Він не був з тих чоловіків, яких можна захопити зненацька, але Клері помітила здивування в його очах.

– Що це? – глянув він на Джейса.

Але Клері уже незграбно намагалася витягнути кинджал. Вона схопилася за ручку й високо здійняла його. Її очі були повні люті. Вона могла убити цього чоловіка. Вона б його убила.

Джейс схопив її за руку.

– Ні.

Клері не йняла віри:

– Але Джейсе…

– Клері, – твердо мовив він. – Це мій батько.

Розділ 23

Валентин

– Бачу, я завадив, – сказав Валентин сухим, як полудень у пустелі, голосом. – Сину, може, потурбуєшся сказати мені, хто це? Дочка Лайтвудів?

– Ні, – сказав Джейс. Він звучав стомленим і нещасним, але не відпускав її зап’ястя. – Це Клері. Кларисса Фрей. Мій друг. Вона…

Чорні очі Валентина повільно оглядали її, від розпатланого волосся до потертих кросівок. Вони зупинилися на кинджалі, який вона все ще тримала.

Невизначений погляд, суміш здивування й роздратування, промайнув його обличчям.

– Як до вас потрапив цей кинджал, панянко?

Клері холодно відповіла.

– Мені дав його Джейс.

– Я й не сумнівався, – м’яко сказав Валентин. – Можна подивитися?

– Ні! – Клері зробила крок назад, наче остерігаючись, що він може кинутися на неї, й відчула, як кинджал просто висмикнули з її пальців. Джейс тримав його, винувато дивлячись на неї. – Джейсе, – прошипіла вона, вклавши в це ім’я весь біль за зрадливий вчинок хлопця.

Він лише сказав:

– Ти так і не розумієш, Клері, – з якоюсь шанобливою обережністю, від якої нудило, він підійшов до Валентина і вручив йому кинджал. – Ось він, батьку.

Валентин взяв кинджал своїми великими довгими руками й оглянув його.

– Це черкеський кинджал. Він – один з пари. Ось, бачиш зірку Морґенштернів, вирізьблену на лезі. – Він повернув його, показуючи Джейсу. – Я здивований, що Лайтвуди не помітили.

– Я ніколи їм не показував, – сказав Джейс. – Вони дозволили мені мати власні речі й не пхали носа у мої справи.

– Звичайно, вони не лізли у твої справи, – сказав Валентин і віддав кинджала Джейсу. – Вони думали, що ти – син Майкла Вейленда.

Джейс засунув кинджал із червоним руків’ям за пояс і звів очі.

– Я теж, – сказав він тихо, і Клері зрозуміла, що то був не жарт, що Джейс не використовував ситуацію у своїх цілях. Він справді вірив, що Валентин – його батько, який повернувся.

Холодний відчай огорнув Клері. Зі злим, агресивним, навіть оскаженілим Джейсом вона вже мала справу, але новий Джейс, вразливий і сяючий від радісного дива, був їй чужим.

Валентин зиркнув на неї холодними очима.

– Може, тобі варто було б зараз присісти, Клері?

Вона вперто схрестила руки на грудях.

– Не думаю.

– Як собі хочеш, – Валентин витягнув стілець і сів на чолі столу. За мить Джейс також сів поряд із неповною пляшкою вина. – Але зараз ти почуєш дещо, що змусить тебе пошкодувати, що ти не сіла.

– Я повідомлю вам, – відповіла Клері, – якщо це станеться.

– Дуже добре.

Валентин відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. Сорочка трохи оголила його груди, вкриті рубцями. Такими ж рубцями, як і в його сина, в усіх нефілімів. Як колись сказав Годж, життя наповнене шрамами та вбивствами.

– Клері, – сказав він знову, ніби смакуючи звук її імені. – Скорочено від Кларисса? Не таке ім’я я би вибрав.

Його губи невдоволено скривилися. «Він знає, що я його дочка, – подумала Клері. – Якось він це знає. Але він не каже цього. Чому він про це мовчить?»

«Через Джейса», – зрозуміла дівчина. Джейс подумав би… Вона навіть не могла собі уявити, що б він подумав. Валентин бачив, як вони обіймалися, коли увійшов. Він мав би знати, що володіє руйнівною інформацією. Десь за цими бездонними чорними очима його гострий розум швидко працював, намагаючись вирішити, як краще використати те, що йому відомо.

Вона знову кинула благальний погляд на Джейса, але він дивився на келих біля його лівої руки, до половини наповнений пурпурно-червоною рідиною. Його груди швидко піднімалися й опадали, коли він дихав. Джейс був більше засмучений, ніж показував.

– Мене не хвилює, що ви обрали б, – сказала Клері.

– Не сумніваюся в цьому, – відповів Валентин, нахилившись уперед.

– Ви не батько Джейса, – сказала вона. – Ви намагаєтеся обдурити нас. Батько Джейса – Майкл Вейленд. Лайтвуди знають це, усі це знають.

– Лайтвудів ввели в оману, – сказав Валентин. – Вони справді вірили, тобто вірять, що Джейс – син їхнього друга Майкла. Як і Конклав. Навіть Безмовні Брати не знають, хто він насправді. Хоча скоро дізнаються.

– А перстень Вейленда…

– Перстень, – сказав Валентин, дивлячись на Джейсову руку, на якій, мов зміїна луска, виблискувала каблучка. – Бачу, останніми днями ти знову почав носити його, Джонатане. Кумедно, як літера «М» нагадує перевернуту «W»? Звичайно, якщо б ти потрудилась подумати про це, то зрозуміла б, що трохи дивно, що символом родини Вейлендів стала летюча зірка. Але немає нічого дивного, якщо це – символ роду Морґенштернів^[26].

Клері втупилася в нього.

– Я поняття не маю, про що ви.

– Я забув, яка, на жаль, слабка освіта приземлених, – сказав Валентин. – Морґенштерн означає «ранкова зірка». Як у «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!»^[27]

Клері затремтіла.

– Ви про Сатану.

– Чи про будь-кого, хто втратив свою могутність, відмовившись служити, – сказав Валентин, – як і я. Я не хотів служити корумпованому уряду, і тому втратив свою сім’ю, землі й мало не втратив життя.

– Повстання на вашій совісті! – відрізала Клері. – Загинули люди! Мисливці за тінями, як і ви!

– Клері, – Джейс нахилився вперед, ледь не перевернувши ліктем келиха. – Просто вислухай його. Все не так, як ти думала. Годж брехав нам.

– Я знаю, – перебила його Клері. – Він здав нас Валентину. Годж був пішаком Валентина.

– Ні, – сказав Джейс. – Ні, то Годж хотів Чашу Смерті. Він послав равенерів по твою матір. Мій батько, Валентин, дізнався про це пізніше і зупинив його. Він забрав твою матір сюди, щоб зцілити її, а не завдавати їй болю.

– Ти віриш у ці нісенітниці? – спитала з відразою Клері. – Це брехня. Годж працював на Валентина. Вони разом полювали за Чашею Смерті. Він підставив нас, це правда, але Годж був лише інструментом.

– Але саме йому була потрібна Чаша Смерті, – сказав Джейс. – Таким чином він міг зняти з себе прокляття і втекти, перш ніж мій батько розповість Конклаву про все, що той накоїв.

– Я знаю, що це неправда! – сказала в запалі Клері. – Я там була! – Вона повернулася до Валентина. – Я була у кімнаті, коли ви прийшли за Чашею Смерті. Ви не бачили мене, але я була там. Я бачила вас. Ви взяли Чашу Смерті та зняли прокляття з Годжа. Він не міг би зробити це сам. Він так сказав.

– Я справді зняв прокляття, – сказав зважено Валентин, – але я зробив це через жалість. Він здавався таким жалюгідним.

– Ви не можете відчувати жалості. Ви нічого не відчуваєте.

– Досить, Клері! – перервав її Джейс. Вона подивилася на нього. Щоки горіли, ніби він пив вино, що стояло поруч з ним. Палали й очі. – Не смій так говорити з моїм батьком.

– Він не твій батько!

Джейс подивився на дівчину так, наче вона вдарила його.

– Чому ти так вперто не віриш нам?

– Тому що вона любить тебе, – сказав Валентин.

Клері відчула, як кров відринула від її обличчя. Вона подивилася на нього, не знаючи, що він скаже далі, але боялася цього. Вона почувалася так, ніби прямує до прірви, якогось страшного падіння в ніщо і в нікуди. Все довкола закрутилося.

– Що? – Джейс виглядав здивованим.

Валентин дивився на Клері з цікавістю, наче він пришпилив її, як метелика до дошки.

– Вона боїться, що я скористаюся тобою у своїх інтересах, – сказав він. – Що я промив тобі мізки. Звичайно, це не так. Якби ти занурилась у свої спогади, Клері, то згадала б…

– Клері, – Джейс підвівся, дивлячись на неї. Вона помітила круги під його очима і напругу в його рухах. – Я…

– Сядь, – сказав Валентин. – Нехай сама до цього дійде, Джонатане.

Джейс миттєво опустився у крісло. Все ще відчуваючи запаморочення, Клері намагалася зрозуміти. Джонатан?

– Я думала, тебе звати Джейс, – сказала вона. – Ти і про це збрехав?

– Ні. Джейс – прізвисько.

Дівчина наблизилася до прірви так близько, що майже могла подивитися вниз.

– Звідки таке прізвисько?

Джейс ніяк не міг зрозуміти, чому вона робить стільки шуму через таку дурницю.

– Це мої ініціали, – сказав він. – «J. C.», Джей Сі.

Прірва розверзлася перед нею. Вона бачила темну пустку.

– Джонатан, – слабо сказала вона. – Джонатан Крістофер.

Брови Джейса полізли догори.

– Як ти здогадалася?

Їх перебив спокійний голос Валентина.

– Джейсе, я пожалів тебе. Я подумав, що історія про матір, яка померла, була б для тебе менш болючою, ніж історія про матір, що покинула тебе ще до того, як тобі виповнився рік.

Тонкі пальці Джейса судомно стиснули ніжку келиха. Клері здалося, що він її зараз зламає.

– Моя мати жива?

– Вона жива, – сказав Валентин. – І саме зараз спить в одній із кімнат на нижньому поверсі. Так, – сказав він, перервавши Джейса, перш ніж той зміг говорити, – Джоселін – твоя мати, Джонатане. А Клері – твоя сестра.

Джейс відсмикнув руку. Келих перевернувся, проливаючи пінний червоний напій на білу скатертину.

– Джонатане, – сказав Валентин.

Джейс зблід, аж позеленів.

– Це неправда, – сказав він. – Це якась помилка. Це не може бути правдою.

Валентин пильно подивився на сина.

– Це привід для радості, – сказав він низьким задумливим голосом. – Вчора ти був сиротою, Джонатане. А тепер у тебе є батько, мати, сестра, про існування якої ти ніколи не знав.

– Це неможливо, – знову сказав Джейс. – Клері – не моя сестра. Якби вона була…

– То що б? – спитав Валентин.

Джейс не відповів, але Клері було достатньо його жахливого хворобливого вигляду. Трохи спотикаючись, вона обійшла стіл, опустилася на коліна поруч із його стільцем і простягнула йому руку.

– Джейсе.

Він відсахнувся від неї, зачепивши пальцями підмоклу скатертину.

– Не треба.

Ненависть до Валентина стисла її горло, як і клубок непролитих сліз, що стояв там. Промовчавши про те, що вона – його дочка, Валентин зробив її співучасницею його мовчання. А тепер, виклавши їм правду, наче важезну брилу, він відкинувся на спинку крісла, щоб холодним оком спостерігати за результатом. Чому Джейс не помічав, скільки в ньому ненависті?

– Скажи мені, що це неправда, – сказав Джейс, дивлячись на скатертину.

Клері проковтнула клубок, що стояв у горлі.

– Я не можу цього зробити.

Валентин, здавалося, посміхався.

– Тепер ти визнаєш, що весь цей час я говорив правду?

– Ні, – відповіла вона, не дивлячись на нього. – Ви брешете, вставляючи туди трохи правди.

– Мене це починає втомлювати, – сказав Валентин. – Якщо ти хочеш почути правду, Клариссо, ось правда. Ти чула розповіді про Повстання, і тому думаєш, що я розбійник. Правильно?

Клері нічого не сказала. Вона дивилася на Джейса, якого, здавалося, зараз знудить. Валентин невблаганно продовжував.

– Насправді все не так складно. Історія, яку тобі розповіли, була лише частково правдивою. Брехня, змішана з невеликими частинками правди, як ти сказала. Річ у тому, що Майкл не міг бути батьком Джейса. Під час Повстання Вейленд був убитий. Я привласнив його ім’я та житло, коли втікав із сином з Міста Скла. Це було досить просто. Вейленд не мав ніяких родичів, а його близькі друзі, Лайтвуди, були у вигнанні. За участь у Повстанні він потрапив у немилість, тож я жив заплямованим життям, досить тихо, наодинці з Джейсом у маєтку Вейлендів. Я читав книжки. Я ростив мого сина. І вичікував слушного часу.

Він задумливо обвів пальцем філігранний обідок келиха. Клері помітила, що він був шульгою, як і Джейс.

– Десять років по тому я отримав листа. Автор вказав, що знає моє справжнє ім’я, і, якщо я не готовий дещо зробити, то я розкрию його. Я не знав, від кого цей лист, та це не мало значення. Я не був готовий дати аноніму те, що він хотів. Крім того, я знав, що моя безпека була під загрозою, і це триватиме, допоки автор листа не дізнається, що я помер чи поза його досяжністю. Я вдруге розіграв свою смерть за допомогою Блеквелла та Пенґборна, і задля безпеки Джейса переконався, що мого сина відправлять сюди, під захист Лайтвудів.

– Таким чином ви змусили Джейса повірити у вашу загибель? Ви просто дозволяли йому так думати всі ці роки? Це підло!

– Не треба, – знову сказав Джейс. Він закрив обличчя руками й говорив приглушеним голосом. – Клері, не треба.

Джейс не бачив, що Валентин подивився на нього з посмішкою.

– Так, Джонатан думав, що я помер. Він мусив думати, що був сином Майкла Вейленда, інакше Лайтвуди б так не захищали його. Вони завинили Майклу, а не мені. Саме через Майкла вони любили Джейса, а не через мене.

– Може, вони просто любили його, – сказала Клері.

– Яке зворушливе пояснення, – сказав Валентин, – але навряд чи правдиве. Ти не знаєш Лайтвудів так, як знав їх я. – Здавалося, він не побачив, як Джейс здригнувся, або просто проігнорував це. – Зрештою, це вже не має значення, – додав Валентин. – Лайтвуди мали захищати Джейса, а не замінити йому сім’ю. Як бачиш, у нього є сім’я, є батько.

Щось зашуміло у Джейсовому горлі, він забрав руки від обличчя.

– А моя мати…

– Втекла після повстання, – сказав Валентин. – Я попав у немилість. Конклав міг полювати на мене, якби було відомо, що я живий. Вона не хотіла, щоб її пов’язували зі мною, і накивала п’ятами.

«Біль, відчутний у його голосі, був фальшивий, – з гіркотою подумала Клері. – Типовий маніпулятор».

– Я не знав, що тоді вона була вагітна. Носила Клері, – він ледь посміхнувся, повільно водячи пальцем по келиху. – Але, як кажуть, озвався голос крові, – продовжував він. – Доля поєднала нас. Наша сім’я знову разом. Ми можемо використати портал, – сказав він, звертаючи погляд на Джейса. – Повернутись в Ідрис, у наш маєток.

Джейс ледь здригнувся, але ствердно кивнув, все ще застигло дивлячись на свої руки.

– Там ми будемо разом, – сказав Валентин. – Як і мало бути.

«Звучить просто приголомшливо, – подумала Клері. – Лише ти, твоя дружина в комі, твій син у трансі від подій, і дочка, яка ненавидить тебе всім своїм нутром. Не кажучи вже про те, що, можливо, твої діти закохані одне в одного. Ідеальне возз’єднання сім’ї».

Але вголос вона сказала:

– Я нікуди не поїду з вами, як і моя мама.

– Він має рацію, Клері, – хрипко сказав Джейс. Він зігнув руки так, що на кінчиках пальців виступили червоні плями. – Це єдине місце, куди ми можемо піти. А там усе з’ясується.

– Ти це серйозно?

Знизу долинув страшенний гуркіт, наче у будівлі завалилася стіна. «Люк», – здогадалася Клері, скочивши на ноги.

Джейс, незважаючи на його жахливий зовнішній вигляд, автоматично зірвався зі стільця, тримаючи руку на поясі.

– Батьку, вони…

– Направляються сюди, – Валентин звівся на ноги. Клері почула кроки. За мить двері кімнати прочинилися і на порозі з’явився Люк.

Клері стримала крик. Його джинси та сорочка були вкриті темними плямами закипілої крові, яка, мов борода, вкривала нижню половину обличчя. Руки були червоні до зап’ясть, свіжа кров стікала з них і скрапувала на підлогу. Дівчина поняття не мала, чия це кров. Вона вигукнула його ім’я і побігла через кімнату, ледь стримуючи своє прагнення повиснути на ньому, як і колись, коли їй було вісім років.

На мить Люк поклав свою велику руку їй на голову, міцно притиснувши до себе. Потім ніжно відштовхнув дівчину.

– Я весь закривавлений, – сказав він. – Не хвилюйся, кров не моя.

– Чия ж тоді? – почувся голос Валентина.

Клері відчула, як рука Люка, оберігаючи її, лягла на плече. Валентин спостерігав за ними, його вузькі очі щось прораховували. Джейс піднявся і, обійшовши стіл, нерішуче став позаду батька. Клері подумала, що раніше він ніколи так не вагався.

– Пенґборна, – сказав Люк.

Валентин провів рукою по обличчю, немов новина болюче вразила його.

– Ясно. Перегриз йому горло зубами?

– Насправді, – сказав Люк, – я вбив його ось цим. Вільною рукою він витягнув довгий тонкий кинджал, яким він убив Зреченого. Блакитні камені руків’я блиснули на світлі. – Пам’ятаєш його?

Валентин подивився на зброю, і м’язи його щелепи напружились.

– Пам’ятаю, – сказав він, і Клері подумала, що він згадав і їхню попередню розмову.

Це черкеський кинджал. Він один з пари.

– Ти вручив його мені сімнадцять років тому і наказав покінчити з життям, – сказав Люк, міцно тримаючи зброю в руці. Лезо кинджала було більшим, ніж у зброї з червоним руків’ям у Джейса за поясом. Це було щось середнє між кинджалом і мечем, кінчик леза був гострий, мов голка. – І я майже послухав тебе.

– Ти думаєш, я заперечуватиму це? – У голосі Валентина звучав сум від спогаду про давнє горе. – Я намагався врятувати тебе від самого себе, Люціане. Я зробив серйозну помилку. Якби я зміг тоді вбити тебе сам, ти б помер, як людина.

– Така, як ти? – запитав Люк, і цієї миті Клері побачила в ньому щось від того Люка, якого вона знала, який відчував, коли вона брехала чи прикидалася, який докоряв їй, коли вона була зарозумілою чи нещирою. У гіркоті його голосу вона відчула любов, з якою він колись ставився до Валентина і яка переросла у відразливу ненависть. – Людина, яка ланцюгами прикувала непритомну дружину до ліжка, сподіваючись мордувати її, коли вона прокинеться, щоб дістати інформацію? Це твоя хоробрість?

Джейс дивився на батька. Клері побачила, що на якусь мить гнів затьмарив обличчя Валентина, але потім воно знову стало спокійним.

– Я не мучив її, – сказав він. – Вона прикута до свого захисту.

– Від чого? – вимогливо запитав Люк, крокуючи вглиб кімнати. – Єдине, що становить для неї загрозу, – ти. Єдине, що коли-небудь лякало її, – ти. Вона все життя втікала від тебе.

– Я любив її, – сказав Валентин. – Я ніколи б не завдав їй болю. Це ти налаштував її проти мене.

Люк розсміявся.

– Мені не треба було налаштовувати її. Вона сама навчилася ненавидіти тебе.

– Брехня! – раптом дико заревів Валентин і вихопив меч з піхов на поясі. Лезо було плоским і матово-чорним, з візерунком із срібних зірок. Він направив лезо на серце Люка.

Джейс ступив до Валентина.

– Батьку…

– Джонатане, мовчи, – крикнув Валентин, але було надто пізно. Люк шоковано дивився на Джейса.

– Джонатане? – прошепотів він.

Уста Джейса вигнулися.

– Не смійте називати мене так, – сказав він люто, його очі блищали золотом. – Я сам вб’ю вас, якщо ви назвете мене так.

Люк, ігноруючи лезо, направлене на його серце, не зводив з Джейса очей.

– Твоя мати пишалась би тобою, – сказав він так тихо, що навіть Клері, яка стояла поряд з ним, напружилася, щоб почути його.

– У мене немає матері, – сказав Джейс. Його руки тремтіли. – Жінка, яка народила мене, покинула мене, перш ніж я запам’ятав її обличчя. Я для неї пусте місце, тому і вона для мене ніщо.

– Твоя мати не кидала тебе, – сказав Люк, повільно перевівши погляд на Валентина. – Я думав, що ти вище того, – сказав він повільно, – щоб використовувати власну плоть і кров як приманку. Бачу, я помилявся.

– Досить, – спокійний тон Валентина погано приховував лють і жагу насильства. – Відпусти мою дочку, або я вб’ю тебе на місці.

– Я не твоя дочка, – люто сказала Клері, але Люк відштовхнув її від себе так сильно, що вона мало не впала.

– Забирайся звідси, – сказав він. – Шукай безпечніше місце.

– Я не залишу тебе!

– Клері, я не жартую. Забирайся звідси, – Люк уже здійняв кинджал. – Це не твій бій.

Клері, спотикаючись, побігла до дверей, що вели на площадку. Може, покликати на поміч Аларика?

Перед дівчиною став Джейс, заступаючи шлях до дверей. Вона й забула, як швидко він рухався: м’яко, як кішка, й швидко, як вода.

– Ти з глузду з’їхала? – прошипів він. – Вхідні двері зламані. Скоро тут буде повно Зречених.

Вона штовхнула його.

– Випусти мене…

Джейс тримав її залізною хваткою.

– Вони ж розірвуть тебе на шматки! Нізащо!

Позаду неї голосно дзвякнув метал. Клері виглянула з-за Джейса і побачила, що Валентин ударив Люка, а той дзвінко відбив удар. Їхні клинки зі скреготом відбилися один від одного, і тепер вони рухалися по долівці, використовуючи удавані маневри та скісні удари.

– О, Боже, – прошепотіла вона. – Вони вб’ють один одного.

Очі Джейса стали майже чорними.

– Ти не розумієш, – сказав він. – Тільки так це можливо… – Він замовк і втягнув повітря, коли Люк пробив захист Валентина і завдав йому удар по плечу. Біла сорочка поступово забарвилася кров’ю.

Валентин закинув голову і розсміявся.

– Оце удар, – сказав він. – Не думав, що ти таке вмієш, Люціане.

Люк стояв дуже прямо, кинджал приховував його обличчя від Клері.

– Ти ж сам навчив мене цього.

– Але це було багато років тому, – сказав Валентин майже шовковим голосом, – відтоді тобі навряд чи знадобилася зброя, чи не так? Ти ж користуєшся кігтями та іклами.

– Ними я і вирву твоє серце.

Валентин похитав головою.

– Ти вирвав моє серце багато років тому, – промовив він, і навіть Клері не могла сказати, чи печаль в його голос була реальною, чи вдаваною. – Коли ти зрадив і покинув мене.

Люк знову почав атакувати, але Валентин швидко вивертався від ударів. Він напрочуд легко рухався як на такого кремезного чоловіка.

– Це ти налаштував мою дружину проти своїх. Ти прийшов до неї, коли вона була найслабша, зі своїм жалем, своєю безпорадністю. Мене не було поруч, і вона подумала, що ти кохав її. От дурненька.

Джейс був накручений, мов пружина. Клері відчувала, як іскри його напруги блискали, мов з пошкодженого електричного кабелю.

– Це Валентин про твою маму, – сказала вона.

– Вона покинула мене, – сказав Джейс. – Яка вона мені матір?

– Вона думала, що ти помер. Хочеш знати, звідки я це знаю? Мама тримала в своїй спальні скриньку, на якій були ініціали «Д. К.»

– Отже, вона мала скриньку, – сказав Джейс. – Багато людей їх мають. Вони там дещо зберігають. Я чув, що зараз це модно.

– У ній було пасмо твого волосся. Волосся немовляти. І фотографії, може зо дві. Вона часто витягувала скриньку і плакала над нею. Захлиналася гіркими сльозами.

Джейс стиснув кулаки.

– Припини, – процідив він крізь зуби.

– Припинити казати правду? Вона думала, що ти помер, мама б ніколи не залишила тебе, якби знала, що ти живий. Ти вважав батька мертвим…

– Я бачив, як він помер! Тобто думав, що бачив. Я не просто почув про це й одразу ж повірив!

– Мама знайшла твої обгорілі кістки, – спокійно сказала Клері. – На руїнах свого будинку. Поряд із кістками її батька і матері.

Нарешті Джейс подивився на неї. Вона побачила в його очах недовіру, він як міг старався підтримувати її. Клері здалося, що через чари вона побачила крихку конструкцію віри в батька, яку він носив як прозору броню, що захищала його від істини. «Десь, – подумала вона, – має бути тріщина у броні». Якби вона могла знайти потрібні слова, захист можна зламати.

– Це смішно, – сказав він. – Я не помер, не було ніяких кісток.

– Були.

– То були чари, – грубо сказав він.

– Спитай у свого батька, що сталося з його тещею й тестем, – сказала Клері. Вона простягнула руку, щоб торкнутися його. – Запитай його, чи це теж чари…

– Заткнись! – Джейс уже не контролював себе і повернувся, сповнений люті. Крик привернув увагу Люка, і, коли він відволікся, Валентин скористався цим і одним ударом заїхав лезом меча в груди Люку, трохи нижче ключиці.

Очі Люка розкрилися, ніби від подиву, а не від болю. Валентин висмикнув з рани меча, забарвленого в червоний колір аж до руків’я. Різко засміявшись, Валентин вдарив знову, цього разу вибивши зброю з рук Люка. Кинджал вдарився об підлогу з глухим брязкотом, і Валентин відкинув його під стіл. Люк упав на долівку.

Валентин підняв чорного меча над розпростертим тілом Люка, готуючись завдати смертельний удар. На лезі мерехтіли інкрустовані сріблясті зірки. Застигла від жаху Клері подумала: «Як щось таке смертоносне може бути таким красивим?»

Джейс, ніби здогадавшись, що хоче зробити дівчина, розвернувся до неї.

– Клері…

Момент ступору минув. Клері вивернулася від Джейса, пройшовши попід його руками, і помчала по кам’яній підлозі до Люка. Він лежав на землі, підтримуючи себе однією рукою. Клері кинулася на нього тієї ж миті, коли Валентин почав опускати свого меча.

Вона побачила очі Валентина, коли меч полетів на неї. Здавалося, що минула вічність, хоча це були частки секунди. Дівчина зрозуміла, що він може зупинити удар, якщо захоче, але бачила, що Валентин не збирався це робити. Вона закрила руками обличчя і замружилася.

Почувся дзенькіт, потім крик Валентина. Вона подивилася вгору і побачила, що з його руки текла кров. На кам’яній підлозі поруч із чорним мечем лежав кинджал з червоним руків’ям. Біля дверей з досі здійнятою рукою стояв Джейс. Клері зрозуміла, що то він щосили кинув кинджал, щоб вибити з рук свого батька чорний меч. Увесь зблідлий, він повільно опустив руку, дивлячись на Валентина широкими очима, сповненими благання.

– Батьку, я…

Валентин глянув на закривавлену руку – і на мить Клері побачила спалах люті. Та коли він заговорив, голос був м’яким.

– Відмінний кидок, Джейсе.

Джейс вагався:

– Але ваша рука. Я просто подумав…

– Я б не зашкодив твоїй сестрі, – сказав Валентин і швидко підняв і свій меч, і кинджал, який запхав собі за пояса. – Я б зупинив удар. Але твоє занепокоєння похвальне.

Брехун. Але Клері не мала часу для Валентинових виправдань. Вона поглянула на Люка і відчула різкий приступ нудоти. Люк лежав на спині, напівзаплющивши очі і нерівно дихаючи. Кров бульбашками проступала довкола рани.

– Мені потрібен бандаж, – сказала Клері здавленим голосом. – Якась тканина, будь-що.

– Не рухайся, Джонатане, – сказав Валентин сталевим голосом, і Джейс застиг на місці, хоча рука вже потягнулась у кишеню. – Клариссо, – звернувся до неї батько таким улесливим голосом, наче сталь, змазана маслом, – ця людина – ворог нашої сім’ї, ворог Конклаву. Ми – Мисливці, а це означає, що іноді ми – вбивці. Ти ж це розумієш.

– Мисливці на демонів, – сказала Клері, – убивці демонів. А не людей. Різниця є.

– Він демон, Клариссо, – сказав Валентин тим же м’яким голосом. – Демон з обличчям людини. Я знаю, наскільки оманливі такі монстри. Пам’ятаєш, я й сам пожалів його одного разу.

– Монстр? – повторила Клері. Вона пригадала спогади, пов’язані з Люком: Люк гойдає її, п’ятирічну, на гойдалці, вище, ще вище; Люк з гордістю батька фотографує її на святі на честь закінчення середньої школи; Люк перебирає коробки з книжками, які прибули до його магазину, дивлячись, що, можливо, Клері захоче прочитати, і відкладає це вбік… Люк піднімає її, щоб вона дотягнулася до яблука на дереві біля свого сільського будинку…

А цей чоловік намагається зайняти місце Люка як її батька.

– Люк не монстр, – сказала вона голосом, який підходив Валентиновому, сталь до сталі. – І не вбивця. Це ви…

– Клері! – Це був Джейс.

Клері проігнорувала його. Її очі були спрямовані на холодні чорні очі батька.

– Ви вбили батьків своєї дружини, не в бою, а холоднокровно, – сказала вона. – І я впевнена, що це ви вбили Майкла Вейленда та його маленького сина. Підкинули їхні кістки до бабусиних і дідусевих решток, щоб моя мати подумала, що ви і Джейс були мертві. Почепили свого ланцюжка довкола шиї Майкла Вейланда, перш ніж спалити його, щоб усі повірили, що то ваші рештки. Після всіх ваших розмов про незаплямований кров’ю Конклав, вам було байдуже до їхньої крові чи невинності, коли ви їх убивали, так? Холоднокровне вбивство старих і дітей – це жахливо.

Ще один спалах люті спотворив риси Валентина.

– Досить! – заревів він, знову занісши чорного меча з зірками. У його голосі Клері почула правду про те, ким він був, його гнів, який керував Валентином усе життя. Нескінченна кипляча лють.

– Джонатане! Відтягни свою сестру з мого шляху, або, клянусь Ангелом, я задавлю її, щоб убити монстра, якого вона захищає!

Джейс вагався лише мить. Потім він підвів голову.

– Звичайно, батьку, – сказав він і наблизився до Клері. Перш ніж вона змогла захиститися, він грубо смикнув її за руку, звів на ноги і відтягнув від Люка.

– Джейсе, – з жахом прошепотіла вона.

– Замовкни, – сказав він. Його пальці болісно вп’ялися в її руки. Від нього несло вином, металом і потом. – Не розмовляй зі мною.

– Але…

– Я сказав мовчи! – він сильно струснув нею. Вона похитнулася, відновила рівновагу й побачила, як Валентин зловтішався над скорченим тілом Люка. Він гидливо штовхнув пораненого ногою. Люка здушив кашель.

– Дайте йому спокій, – крикнула Клері й спробувала висмикнутися з хватки Джейса, та намарне, він був занадто сильним.

– Перестань, – прошипів він їй на вухо. – Ти зробиш собі тільки гірше. Краще не дивись.

– Як і ти? – прошипіла вона у відповідь. – Заплющувати очі і вдавати, ніби нічого не відбувається, – це негідно, Джейсе. Ти це чудово знаєш.

– Клері, перестань. – Його тон майже змусив її замовчати. У ньому звучав відчай. Валентин підсміювався.

– Якби я додумався, – сказав він, – принести з собою срібне лезо, я міг би вбити тебе, як і годиться страчувати вашу породу, Луціане.

Люк прогарчав щось нерозбірливе. Клері сподівалася, що то була якась грубість. Вона спробувала вирватися з рук Джейса. Ноги дівчини ковзнули, і він, схопивши її, потягнув до себе з страшною силою. Він тримав її у своїх руках, але не про такі обійми Клері колись мріяла, не так собі це уявляла.

– Принаймні дозволь мені встати, – сказав Люк. – Дозволь мені померти, стоячи на ногах.

Валентин подивився на нього поверх свого меча і знизав плечима.

– Можеш помирати на спині або на колінах, – сказав він. – Тільки людина заслуговує стоячи зустріти свою смерть. А ти – не людина.

– Ні! – крикнула Клері, коли Люк, не дивлячись на неї, почав повільно ставати на коліна.

– Чому ти робиш усе гірше для себе? – запитав Джейс низьким, напруженим шепотом. – Я ж просив не дивитися.

Клері задихалася від напруження і болю.

– Чому ти брешеш самому собі?

– Я не брешу! – він ще тісніше притис її до себе, хоча вона й не намагалася відсторонитися. – Я просто хочу, щоб у моєму житті були мій батько, моя сім’я. Я не можу втратити все це знову.

Люк піднявся на коліна. Валентин заніс над ним закривавленого меча. Очі Люка були заплющені, і він бурмотів щось – слова чи молитву, Клері не знала. Вона викрутилася у Джейсових руках так, щоб подивитися йому в очі. Його губи стислися, щелепа витягнулась, але очі… Крихка броня руйнувалася. Лишався останній штрих. Клері відчайдушно намагалася підібрати слова.

– У тебе є сім’я, – сказала вона. – Сім’я – це ті люди, які люблять тебе. Як-от Лайтвуди: Алек, Ізабель… – Її голос затремтів. – Люк – моя сім’я, невже ти хочеш, щоб я дивилася, як він помирає. Так, як і ти, десятирічний, колись думав, що бачив смерть свого батька. Цього ти хочеш, Джейсе? Такою людиною ти прагнеш стати? Як…

Дівчина замовкла, з жахом зрозумівши, що зайшла занадто далеко.

– Як і мій батько, – сказав він. Його голос був крижаним, віддаленим й холодним, як лезо ножа.

«Я втратила його», – з відчаєм подумала Клері.

– Лягай, – сказав він і відштовхнув її. Спіткнувшись, дівчина впала на землю й перекинулася. Ставши на коліна, Клері побачила, як Валентин здійняв високо над головою свій меч. Відблиск свічок на лезі меча грав діамантовими іскрами, що різали їй очі.

– Люку! – скрикнула вона.

Лезо встряло у підлогу. Люка там не було. Джейс, рухаючись навіть занадто швидко як для Мисливця за тінями, відштовхнув його, і Люк розпластався неподалік. Джейс підвівся, дивлячись на батька перед вібруючим руків’ям меча. Його обличчя зблідло, але погляд був твердим.

– Думаю, вам краще піти, – сказав Джейс.

Валентин підозріливо витріщився на свого сина.

– Що ти сказав?

Люк спромігся сісти. Свіжа кров заплямувала сорочку. Він спостерігав, як Джейс простягнув руку і обережно, майже ніжно пестив руків’я меча, що встряв у підлогу.

– Гадаю, ви чули мене, батьку.

Голос Валентина цьвохнув, як батіг:

– Джонатане Морґенштерне…

Швидкий, як блискавка, Джейс схопив руків’я меча, вирвав його з дощатої долівки і підняв. Він легко тримав його, направивши кінчик леза на кілька сантиметрів нижче батькового підборіддя.

– Це не моє ім’я, – сказав він. – Мене звати Джейс Вейленд.

Валентин не спускав з сина очей. Здавалося, він не помічав меча біля свого горла.

– Вейленд? – заревів він. – У тобі не тече його кров! Майкл Вейленд – чужий тобі.

– Як і ви, – спокійно сказав Джейс. Він ледь двигнув мечем ліворуч. – А тепер ідіть.

Валентин похитав головою.

– Ніколи якийсь шмаркач не буде командувати мною.

Кінчик меча торкнувся горла Валентина. Клері застигла від жаху.

– Я дуже добре вишколений шмаркач, – сказав Джейс. – Ви самі навчали мене мистецтва вбивати. Мені потрібно тільки порухати двома пальцями, щоб перерізати вам горло, знаєте? – Його очі були холодні й суворі. – Я вважаю, що добре знаєте.

– Ти досить досвідчений, – сказав Валентин. Його тон був зверхнім, але Клері зауважила, що він справді боявся поворухнутися. – Але ти не зможеш вбити мене. Ти завжди був співчутливим.

– Можливо, він не зможе, – Люк, блідий і закривавлений, знову стояв на ногах. – Але я зможу. І я не впевнений, що він мене зупинить.

Валентин гарячково глипав то на Люка, то на свого сина. Джейс і далі стояв непорушно, мов статуя, поки Люк говорив. Меч у руці не здригнувся.

– Джонатане, ти це чуєш? Це чудовисько погрожує мені, – сказав Валентин. – Ти на його боці?

– Він має рацію, – сказав м’яко Джейс. – Я не впевнений, що зможу зупинити його, якщо він спробує зашкодити вам. Перевертні так швидко зцілюються.

Рот Валентина викривився.

– Отже, – випалив він, – як і твоя мати, ти віддаєш перевагу цій істоті, наполовину демону, а не рідній крові, своїй сім’ї?

Меч у руці Джейса, здавалося, вперше затремтів.

– Ви залишили мене, коли я був дитиною, – сказав він виваженим голосом. – Ви змусили мене повірити, що загинули, і відіслали мене жити з незнайомими людьми. Ви ніколи не нагадували мені, що в мене є мати, сестра. Ви залишили мене самого. – Останнє слово було криком душі.

– Я зробив це, щоб ти був у безпеці, – запротестував Валентин.

– Якби ви дбали про Джейса, про родину, ви б не вбили його бабусю й дідуся. Загинули невинні люди, – втрутилася розлючена Клері.

– Невинні? – відрізав Валентин. – На війні немає безневинних! Вони стали на сторону Джоселін! Вони б дозволили їй забрати мого сина!

Люк з шумом видихнув.

– Ти знав, що вона збиралася піти від тебе? – сказав він. – Знав, що вона планувала втекти ще до Повстання?

– Звичайно, знав! – заревів Валентин. Його крижаний контроль дав тріщину, і Клері побачила, що під ним кипіла розплавлена лють, сухожилля на шиї здувалися, руки стислися в кулаки. – Я захищав те, що належало мені. Врешті-решт я дав їм більше, ніж вони заслужили, – похоронного багаття удостоюються тільки найвидатніші воїни Конклаву.

– Ви спалили їх, – категорично сказала Клері.

– Так! – закричав Валентин. – Я спалив їх.

Джейс видав здавлений звук.

– Моїх бабусю й дідуся…

– Ти ніколи не знав їх, – сказав Валентин. – Не вдавай, що тобі це болить.

Кінчик меча задрижав швидше.

Люк поклав руку на плече Джейса.

– Заспокойся, – сказав він.

Джейс не дивився на нього. Він важко дихав, неначе щойно зупинився після тривалого бігу. Між його ключицями мерехтіли краплини поту, волосся прилипло до скронь. На руках виступили жили.

«Він його вб’є, – подумала вона. – Він зараз вб’є Валентина».

Вона квапливо зробила крок уперед.

– Джейсе, нам потрібна Чаша. Чи ти забув, що він збирається зробити з нею.

Джейс облизав пересохлі губи.

– Чаша, батьку. Де вона?

– В Ідрисі, – спокійно сказав Валентин. – Там, де ти ніколи не знайдеш її.

Рука Джейса тремтіла.

– Скажіть мені.

– Віддай мені меч, Джонатане, – сказав Люк спокійним, навіть добрим голосом.

Голос Джейса звучав так глухо, ніби той говорив з дна колодязя.

– Що?

Клері знову ступила вперед.

– Віддай Люку меч. Дозволь йому забрати його, Джейсе.

Юнак похитав головою.

– Не можу.

Клері зробила ще один крок вперед… Ще один – і вона наблизиться настільки, щоб торкнутися його.

– Можеш, – сказала вона м’яко. – Будь ласка.

Джейс навіть не глянув на неї. Він не зводив очей зі свого батька. Здавалося, це триватиме нескінченно. Нарешті юнак коротко кивнув, не опускаючи руки. Люк підійшов до нього, поклав свою руку на Джейсову, на руків’я меча.

– Можеш відпустити, Джонатане, – сказав Люк, а потім, глянувши на лице Клері, виправив себе. – Джейсе.

Джейс, здавалося, не чув його. Він випустив ефес і відступив від свого батька. Барви почали повертатися на обличчя Джейса, воно набуло жовтувато-сірого кольору, лиш червоніли покусані до крові губи. Клері до болю хотілось торкнутися юнака, обняти його, та дівчина знала, що він ніколи не дозволить їй цього.

– У мене є пропозиція, – на диво рівним голосом звернувся до Люка Валентин.

– Дозволь мені вгадати, – сказав Люк. – «Не вбивай мене», правда?

Валентин нерадісно засміявся.

– Я б не опустився до того, щоб просити твоєї милості, – сказав він.

– Добре, – сказав Люк, підштовхуючи підборіддя іншої людини з його Лезо. – Я не збираюся вбивати тебе, хіба що ти не залишиш мені іншого вибору, Валентине. Я покладу край убивствам перед власними дітьми. Мені потрібна лише Чаша Смерті.

Ревіння внизу голоснішало. Клері здалося, що вона чула кроки в коридорі.

– Люку!

– Я все чую, – відрізав він.

– Чаша Смерті в Ідрисі, я ж сказав вам, – сказав Валентин, очима ковзнувши повз Люка.

Люк спітнів.

– Якщо вона в Ідрисі, ти використав портал, щоб занести її туди. Я піду з тобою. Принесу її назад, – очі Люка бігали. Шум у коридорі збільшувався, почулися крики, щось розбилося. – Клері, залишайся зі своїм братом. Після того як ми пройдемо порталом, використайте його, щоб перенестися у безпечне місце.

– Я звідси не піду, – сказав Джейс.

– Підеш.

Щось глухо стукнуло у двері. Люк підвищив голос:

– Валентине, портал. Рухайся.

– Або що? – очі Валентина вдумливо розглядали двері.

– Я вб’ю тебе, якщо ти не залишиш мені вибору, – сказав Люк. – Перед дітьми, чи ні. Де портал, Валентине? Хутко.

Валентин розвів руками.

– Якщо ти наполягаєш.

Він трохи відступив назад, як раптом двері виламали всередину, розкинувши петлі по підлозі. Все ще тримаючи меч у руці, Люк відскочив від дверей, щоб, упавши, вони не розчавили його.

У дверному отворі, випнувшись вперед, стояв смугастий вовк, з його оскаленої пащеки долинало грізне гарчання. З незліченних порізів на його шкірі текла кров. Джейс, тихо вилаявшись, уже дістав лезо Серафимів. Клері піймала його за зап’ястя.

– Не треба. Він друг.

Джейс недовірливо глянув на неї, але опустив руку.

– Аларику, – крикнув щось Люк незрозумілою Клері мовою. Аларик прогарчав знову, пригнувся до підлоги, і дівчина на мить подумала, що він збирається накинутися на Люка. Валентин вихопив з-за поясу кинджал, червоні камені спалахнули на світлі. Клері й забула, що батько відібрав Джейсовий кинджал.

Її горло, здавалося, склеїлося, але Джейс окрикнув Люка. Той обертався надзвичайно повільно. Кинджал Валентина полетів у нього, як срібний метелик, знову і знову обертаючись у повітрі. Люк схопився за лезо, щось величезне, жовтувато-сіре скочило між ним і Валентином. Почулося завивання Аларика і удар леза. Хапаючи ротом повітря, дівчина спробувала підбігти до них, але Джейс відтягнув її назад.

Вовк звалився біля ніг Люка, на його хутрі розбризкалася кров. Обезсиленими лапами Аларик дряпав руків’я кинджала, що стирчало з його грудей.

Валентин розсміявся.

– Ось як ти відплачуєш за беззаперечну відданість, яка тобі так легко дісталася, Люціане, – сказав він. – Дозволяєш їм загинути за тебе. – Не зводячи з Люка очей, він помалу відступав.

Подивившись на нього, а потім вниз, зблідлий Люк опустився на коліна над пораненим перевертнем. Джейс, досі тримаючи Клері за плечі, шикнув їй: «Залишайся тут, ти мене чуєш? Стій тут», – і кинувся за Валентином, який чомусь поспішав до віддаленої стіни. Невже він планував викинутися з вікна? Клері побачила його відображення у великому дзеркалі в золотій оправі. Глумлива посмішка на його обличчі наповнила дівчину вбивчою люттю.

– Вже послухалася, – пробурмотіла вона, рухаючись слідом за Джейсом. Дівчина підняла з підлоги під столом кинджал із блакитним руків’ям, який закинув туди Валентин. Зброя багатообіцяюче лежала в її руці. Клері відштовхнула стілець зі свого шляху і підійшла до дзеркала.

Джейс витягнув лезо Серафимів – і згори полилося світло, від якого круги під його очима були ще темнішими, а щоки виглядали запалими. Валентин повернувся спиною до дзеркала, світло окреслювало його силует. У дзеркалі Клері бачила, як Люк відставив меч і обережно витягнув кинджал із червоним руків’ям з грудей Аларика. Дівчині стало зле, і вона міцніше схопилася за свій кинджал.

– Джейсе, – почала вона.

Він не повернувся до неї, хоча, звичайно, бачив її у відображенні дзеркала.

– Клері, я ж просив почекати.

– Вона, як і її мати, – сказав Валентин. Тримаючи руку за спиною, він хаотично промацував краї важкої позолоченої рами дзеркала, – завжди робить усе по-своєму.

Джейс не тремтів, як раніше, але Клері відчувала, що його нерви натягнуті, як шкіра на барабані.

– Я піду з ним в Ідрис, Клері. Я принесу Чашу.

– Ні, не треба, – почала Клері, і побачила у дзеркалі, як змінилося його обличчя.

– Маєш кращу ідею? – запитав він.

– Але Люк…

– Люціан, – сказав Валентин шовковим голосом, – займається полеглим товаришем. Що стосується Чаші та Ідрису, вони недалеко. Можна сказати, в Задзеркаллі.

Очі Джейса звузилися.

– Дзеркало – портал?

Губи Валентина звузилися, він опустив руку і відійшов від дзеркала. Зображення у ньому завертілося та почало змінюватися, як акварельні фарби на малюнку. Замість кімнати, оббитої темним деревом, і свічок там зеленіли поля, грали густим смарагдовим листям дерева, а вдалині, за широким лугом, виднівся великий кам’яний будинок. Клері чула дзижчання бджіл, шелест листя та запах жимолості, який розносив вітер.

– Я ж казав, що це недалеко, – Валентин стояв у вкритому позолотою арочному проході. Його волосся куйовдив той же вітер, що гойдав листя на деревах з іншого боку порталу. – Ти таким його пам’ятаєш, Джонатане? Нічого не змінилося?

Серце Клері стислося у грудях. Вона не сумнівалася, що це дім Джейсового дитинства, яким Валентин хотів спокусити його, як можна спокусити дитину цукерками або іграшками. Вона поглянула на Джейса, але він, схоже, не бачив нічого, крім порталу. Юнак дивився на маєток, оточений зеленими полями. Риси його обличчя пом’якшились, рот вигнувся у задумі, наче він побачив когось, кого дуже любив.

– Ти все ще можеш повернутися додому, – сказав батько. Від світла з леза Серафимів його тінь лягала на яскраві поля та луки по той бік порталу.

Посмішка зникла з вуст Джейса.

– Це не мій дім, – сказав він. – Мій дім тут.

Валентин повернув на сина спотворене від люті лице. Вона ніколи не забуде цього погляду, бо раптом страшенно захотіла бути зараз зі своєю мамою. Як би не сердилася Джоселін, вона ніколи так не дивилася на неї. Мама завжди дивилася на неї з любов’ю.

Дівчина не уявляла, чи можна ще більше жаліти людину, ніж вона тоді шкодувала Джейса.

– Чудово, – сказав Валентин, і швидко переступив поріг порталу, ставши на землю Ідрису. Його губи вигнулися в посмішці. – Ах, – сказав він, – милий дім.

Джейс кинувся до краю порталу й зупинився, поставивши руку на позолочену раму. Ним оволоділа дивна нерішучість. Ідрис мерехтів перед очима, як міраж у пустелі. Лише один крок.

– Джейсе, ні, – швидко мовила Клері. – Не йди за ним.

– А Чаша? – сказав Джейс. Вона не знала, про що він подумав, але лезо в руці затремтіло так само сильно, як і його рука.

– Нехай її забирає Конклав! Джейсе, будь ласка. «Якщо ти пройдеш крізь цей портал, ти не повернешся. Валентин вб’є тебе. Ти не хочеш у це вірити, але він зробить це».

– Твоя сестра має рацію, – Валентин стояв у зеленій траві поміж польових квітів. Біля його ніг погойдувалися травинки. Клері розуміла, що, хоча вони були за крок одне від одного, перебували в різних країнах. – Ти справді думаєш, що впораєшся зі мною? Хоч у тебе лезо Серафимів, а я без зброї… Я не тільки сильніший, ніж ти, але й дуже сумніваюся, що ти зможеш убити мене. А щоб отримати Чашу Смерті, тобі доведеться вбити мене, Джонатане.

Джейс стиснув міцніше зброю.

– Зможу.

– Ні, не зможеш, – Валентин потягнувся через портал, схопив зап’ястя Джейса і потягнув синову руку крізь портал, поки кінчик леза Серафимів не торкнувся його грудей. Частина руки Джейса, що пройшла через портал, мерехтіла й мінилася, наче була під водою. – Давай, зроби це, – сказав Валентин. – Натисни на лезо. Заштовхни його на кілька сантиметрів. – Він трохи смикнув клинок вперед, і кінчик кинджала розрізав тканину його сорочки. Червона пляма маком розцвіла в районі серця. Джейс із придихом відсмикнув руку і відсахнувся від дзеркала.

– Я так і думав, – сказав Валентин. – Занадто жалісливий. – Раптово, він замахнувся кулаком на Джейса. Клері скрикнула, але удару не було. Валентин ударив по поверхні порталу. Почувся звук, що нагадував дзеленчання тисячі крихких скляних виробів. Павутиноподібні тріщини розійшлися усією поверхнею чарівного скла. Останнє, що почула Клері перед тим, як частинки порталу хлинули у кімнату потопом дрібних друзок, був глузливий сміх Валентина.

Скло виплеснулося на підлогу, як льодова злива, на диво красивим каскадом сріблястих скалок. Клері відступила, та Джейс застиг на місці, дивлячись на скляний дощ та порожню раму. Клері очікувала, що він лаятиметься, кричатиме, проклинатиме батька, та юнак лише чекав, коли все закінчиться. Тоді він тихо опустився на коліна, обережно взяв один з більших шматків і повернув його в руках.

– Не треба, – Клері опустилася на коліна поруч з ним, поставивши кинджал, який тримала у руках. У ньому вже не було потреби.

– Ти нічого не міг вдіяти.

– Міг, – Джейс, як і раніше, дивився на скло. Дрібні скляні скалки припорошили його волосся. – Я міг би вбити його. – Юнак повернув до неї осколок. – Поглянь, – сказав він.

Клері подивилася. В уламку скла все ще виднівся Ідрис: трохи блакитного неба, тінь від зеленого листя. Вона боляче видихнула.

– Джейсе…

– Ти в порядку?

Клері підвела голову. Над ними стояв Люк. Він був беззбройний, під очима залягли тіні виснаження.

– З нами все гаразд, – сказала вона. За Люковою спиною на землі лежало мертве тіло, частково прикрите довгим плащем Валентина. З-під плаща виглядала рука з загостреними кігтями. – Аларик…

– Помер, – сказав Люк. Він ледь контролював свій голос, щоб не виказати свій біль. Хоча Люк ледь знав Аларика, Клері розуміла, що тягар провини залишиться з ним назавжди. Ось як ти відплачуєш за беззаперечну відданість, яка тобі так легко дісталася, Люціане. Дозволяєш їм загинути за тебе.

– Мій батько втік, – глухо сказав Джейс. – Із Чашею. Ми віддали її йому просто в руки. Я – невдаха.

Люк провів рукою по Джейсовій голові, змітаючи з волосся дрібні друзки. З його закривавлених пальців все ще стирчали кігті, але Джейс витерпів його дотик, ніби був не проти, і взагалі нічого не сказав.

– Це не твоя провина, – сказав Люк, дивлячись на Клері. Спокійними блакитними очима він говорив: «Твій брат потребує тебе. Залишись із ним».

Вона ствердно кивнула, і Люк, залишивши їх, пішов до вікна. Відчинив його – і від сильного протягу свічки у кімнаті загасли. Люк щось прокричав перевертням, що чекали його внизу.

Клері опустилася на коліна поруч з Джейсом.

– Все добре, – сказала вона, затинаючись, хоча й розуміла, що зараз усе погано, і, напевне, добре ніколи знову не буде. Дівчина поклала руку на Джейсове плече. Тканина його сорочки був груба, волога від поту і, хоч як дивно, приємна.

– Ми повернули маму. Знайшли тебе. У нас є все, що має значення.

– Він мав рацію. Я не зміг змусити себе пройти через портал, – прошепотів Джейс. – Бо не міг цього зробити. Я не міг убити його.

– Ти б зробив велику помилку, якби зробив це, – сказала вона.

Він нічого не сказав, тільки щось прошепотів собі під ніс. Клері не розчула слів, але простягла руку і забрала від нього скло. На шкірі долоні, де Джейс стискав осколок, залишилися два вузькі глибокі порізи. Дівчина відклала осколок і взяла хлопця за руку, закриваючи пальцями поранену долоню.

– Чесно кажучи, Джейсе, – сказала вона так само ніжно, як і торкалася його, – хіба ти не знаєш, що бите скло – не іграшки?

Він приглушив сміх і, простягнувши руку, міцно обняв її. Вона розуміла, що від вікна на них дивиться Люк, але заплющила очі й припала лицем до Джейсового плеча. Від нього пахло сіллю та кров’ю. І коли його рот наблизився до її вуха, вона нарешті зрозуміла, що він шепотів, як і колись. Це була найпростіша молитва – її ім’я, просто її ім’я.