Книга: Історія Лізі

Історія Лізі Кінг Стівен Стівен Кінг Історія Лізі Присвячується Теббі Куди ви йдете, коли вам самотньо? Куди йдете ви, коли сумно вам? Куди ви йдете, коли вам самотньо? Я за вами піду, Коли зорі заблимають тихим смутком. Раєн Адамс Частина перша Пошуки була Якби я був місяць, я знав би, куди мені впасти. Д. Г. Лоренс. Райдуга І Лізі й Аменда (Усе так само) 1 Для публіки дружини відомих письменників майже невидимі, але ніхто не знав цього краще, аніж Лізі Лендон. Її чоловік здобув Пуліцерівську премію та премію Національної Книги, але Лізі дала у своєму житті лише одне інтерв’ю. Вона дала його для дуже відомого жіночого журналу, який друкував шпальту під назвою «Так, я одружена з Ним!». Приблизно половину свого монологу з п’ятисот слів вона присвятила поясненням, чому її пестливе ім’я закінчується на «зі». Більшу частину другої половини вона витратила на розповідь про свій рецепт приготування на слабкому вогні повільно підсмажуваного ростбіфа. Сестра Лізі Аменда сказала, що на світлині, яку надрукували разом з інтерв’ю, Лізі здавалася гладкою. Жодна з сестер Лізі не могла відмовити собі в задоволенні запустити кота в голубник (її батько називав це «розворушити сморід») або добряче прополоскати чиюсь брудну білизну, але єдиною з них, яка завдавала Лізі чимало клопоту, була ця ж таки Аменда. Найстарша (і найдивакуватіша) серед дівчат із родини Дебушерів, що колись мешкали в містечку Лісбон Фолз, Аменда останнім часом жила сама-одна в будинку, який купила для неї Лізі, неподалік від Касл В’ю, де завжди була погана погода і де Лізі, Дарла та Кантата могли наглядати за нею. Лізі купила цей будинок для неї сім років тому, за п’ять років до того, як помер Скот. Помер молодим. Помер, коли ще не настав його час, як то кажуть. Лізі досі не могла повірити, що його немає вже два роки. Цей проміжок часу здавався їй водночас дуже довгим і коротким, як швидкоплинна мить. Коли Лізі нарешті змогла примусити себе розпочати наводити лад у його так званому кабінеті, довгій анфіладі яскраво освітлених кімнат, які раніше були тільки горищем над сільським сараєм, Аменда з’явилася вже на третій день після того, як Лізі закінчила інвентаризацію усіх зарубіжних видань (їх були сотні), але ще тільки почала складати список меблів, ставлячи зірочку біля тих, які хотіла зберегти. Вона чекала, що Аменда запитає її, чому вона, в Бога, так забарилася, але Аменда не стала нічого запитувати. Покінчивши нарешті з меблями, Лізі перейшла до найбільшого прикомірку, до картонних коробок із листами, список яких вона не мала наміру складати, але навіть побіжний перегляд їх забрав у неї цілий день. Тим часом увага Аменди й далі була зосереджена на купах і стосах пам’ятних публікацій, книжок та речей, яких колись торкалася рука Скота і які тепер розмістилися під південною стіною кабінету. Вона ходила туди й сюди біля цього дивного утворення, схожого на величезну змію, дуже мало або й зовсім нічого не кажучи, але часто щось занотовуючи в невеличкому блокноті. Але Лізі жодного разу не запитала її ані «Що ти там шукаєш?», ані «Що ти там занотовуєш?» Як Скот відзначав не одного разу, Лізі володіла чи не найрідкіснішим із людських талантів: вона ніколи не втручалася в чужі справи, проте не дуже переймалася, якщо ви були не проти втрутитися в її власні справи. Принаймні, якщо ви не виробляли вибухівку, щоб пожбурити її в когось, а у випадку Аменди можливість виробництва вибухівки завжди існувала. Вона належала до тієї категорії жінок, які були неспроможні не пхати носа в чуже корито, була такою жінкою, яка просто не могла не розкрити рота, раніше або пізніше. Її чоловік подався на південь із Рамфорда, де вони жили у 1985 році («Як двійко росомах, які застрягли у стічній трубі», — сказав Скот, після того як одного разу вони їх відвідали, і він заприсягнувся більш ніколи не повторювати цього візиту). Єдина дочка Аменди, яку вони назвали Інтермеццою, а скорочено йменували Мецці, вирушила на північ до Канади (з водієм-дальнобійником, якого вона обрала собі у бойфренди). «Один на північ подався, а другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити». Батько не стомлювався повторювати ці свої улюблені рядки, коли вони були малими дітьми, а тією з дочок Денді Дейва Дебушера, що й справді ніколи не могла стулити свою вічно роззявлену пельку, була, безперечно, Менда, яку спочатку покинув чоловік, а потім — і власна дочка. Хоч Аменду іноді й дуже важко було терпіти, проте Лізі не захотіла, щоб вона жила в Рамфорді сама-одна; вона просто не довіряла їй, коли та залишалася сама, і хоч вони ніколи цього вголос не казали, але Лізі була переконана, що Дарла й Кантата відчували те саме. Тому вона поговорила зі Скотом і знайшла невеличкий будинок під назвою Кейп-Код, який їм продали за дев’яносто сім тисяч доларів готівкою. Незабаром по тому Аменда переселилася туди, де за нею було легко здійснювати нагляд. А тепер Скот був мертвий, і Лізі нарешті взялася наводити лад у його письмових апартаментах. Десь на середину четвертого дня зарубіжні видання були складені в коробки, листування було переглянуте і певною мірою впорядковане, і вона вже мала досить чітке уявлення про те, яких меблів їй позбутися, а які зберегти. Тоді чому вона переживала відчуття, ніби зробила дуже мало? Вона знала від самого початку, що з цією роботою квапитися не слід. Не варто було звертати увагу на наполегливі листи та телефонні дзвінки, які вона одержала після смерті Скота (а ще чимало візитів також). Вона знала, що кінець кінцем люди, зацікавлені в оприлюдненні неопублікованої спадщини Скота, матимуть те, що хочуть, але це станеться лише тоді, коли вона буде готова дати їм те, чого вони хочуть. Вони спершу не могли ясно сформулювати свої побажання. Вони не дійшли туди, куди хотіли дійти, як кажуть у народі. Тепер, як їй здавалося, більшість із них дійшли. Було чимало слів, якими вони називали те, що залишив по собі Скот. Вона повністю розуміла лише одне з них — пам’ятні речі, але було ще одне чудне слово, що звучало приблизно як інкункабіла. Саме цього хотіли нетерплячі люди, і підлесливі, і сердиті — Скотових інкункабіла. Лізі почала думати про них як про інкунків. 2 Головним її почуттям, а надто після того як з’явилася Аменда, було розчарування, ніби вона або недооцінила завдання, яке стояло перед нею, або переоцінила (до того ж в неймовірних масштабах) свою спроможність привести все це до неминучого логічного завершення — меблі, які вона хотіла зберегти, були навалені на купу в сараї унизу, килими лежали скручені в рулони й перев’язані тасьмою, щоб не розкручувалися, жовтий фургон марки «Райдер» стояв на під’їзній алеї, відкидаючи свою тінь на дощаний паркан між її подвір’ям та сусідньою садибою Ґеловеїв. І не варт було забувати також про сумне серце цього місця, про три настільні комп’ютери (їх було чотири, але один, що стояв у пам’ятному куточку, Лізі уже звідти прибрала). Кожен із них був новішим і легшим за попередні, але навіть найновіший являв собою громіздку настільну модель. Усі вони досі були в робочому стані, проте всі захищені паролями, яких Лізі не знала. Вона ніколи ними не цікавилася й тепер не мала найменшого уявлення про те, яка організована в електричні байти інформація може зберігатися на твердих дисках комп’ютерів. Списки закуплених бакалійних товарів? Вірші? Еротика? Вона не мала сумніву, що Скот був під’єднаний до інтернету, але не могла знати, чим він цікавився, коли заходив туди. Бібліотекою «Амазонки»? Політичним веб-сайтом Мета Драджа? Уявним життям Генка Вільямса? «Золотими зливами та Вежею Могутності мадам Круелли?» Вона спробувала викинути ці думки зі своєї голови, адже вона бачила б рахунки (або принаймні невідомі їй пункти в загальному місячному підсумку господарських витрат), а крім того, просто не варт звертати увагу на такі дрібниці. Зрештою, якби Скот хотів приховати від неї якусь тисячу доларів на місяць, він не мав би з цим жодних проблем. А паролі? Найкумедніше те, що він їй, певно, сказав, якими вони були. Вона просто забула про ці дрібниці, ото й усе. Вона нагадала собі, що їй варто буде спробувати своє ім’я. Вона зробить це, можливо, тоді, коли Аменда піде звідси бодай на день. Але не схоже було, що це станеться скоро. Лізі сіла й відгорнула волосся з чола. «З такими темпами я не доберуся до рукописів раніше липня, — подумала вона. — Інкунки збожеволіють, коли довідаються, як я повзу вперед. А надто той, останній». Останній — він приходив десь п’ять місяців тому — спромігся не вийти з рівноваги, розмовляв дуже чемно, але Лізі, зрештою, почало здаватися, що він може бути зовсім іншим. Лізі сказала йому, що кабінети Скота на той час були зачинені майже півтора року, але тепер вона нарешті зібралася з силами й готова піти туди й розпочати прибирання кімнат та наведення в них ладу. Її гостем був професор Джозеф Вудбоді з англійського факультету Пітсбурзького університету. Піт[1] був альма-матер Скота, а лекції Вудбоді про творчість Скота Лендона та Американський Міф мали надзвичайну популярність і приваблювали дуже багато слухачів. Він мав також чотирьох аспірантів, які писали дисертації про Скота Лендона і мали захищатися вже цього року. Тож не було нічого дивного в тому, що цей інкунк перейшов у рішучий наступ, коли Лізі заговорила з ним такими туманними термінами, як «скоріш рано, ніж пізно» або «цього літа майже напевне». Але тільки тоді, коли вона запевнила, що зателефонує йому одразу, як тільки «пилюка всядеться», Вудбоді почав потроху відступати. Як він висловився, той факт, що вона ділила ліжко з великим американським письменником, не робить її спроможною кваліфіковано розпорядитися його літературною спадщиною. Це робота для експерта, сказав він, а пані Лендон, наскільки йому відомо, навіть не навчалася в коледжі. Він нагадав їй, що минуло чимало часу відтоді, як Лендон помер, і вже почали поширюватися всілякі чутки. Безперечно, що існує багато неопублікованої прози Лендона — оповідання, а може, навіть романи. Чи не могла б вона дозволити йому увійти до кабінету свого чоловіка хоча б на короткий час? Він би трохи позазирав у картотеки та в шухляди його письмових столів, щоб спростувати бодай ті з чуток, які йому уявляються найбезглуздішими. Упродовж цього часу вона, звичайно ж, буде поруч із ним — це зрозуміло само собою. — Ні, — сказала вона, проводжаючи професора Вудбоді до дверей. — Я поки що не готова. Вона вдала, ніби не помітила тих ударів нижче пояса, яких їй завдав цей відвідувач, бо й він був не менш шалений, ніж решта, тільки й того, що трохи стриманіший і довше приховував своє нетерпіння. — А коли буду готова, то я хочу переглянути все, а не тільки рукописи. — Але… Вона серйозно кивнула йому головою: — Я повинна з’ясувати, чи все так само. — Я не розумію, про що ви. Звісно, він не розумів. Це був вираз із їхнього внутрішнього сімейного жаргону. Як часто Скот вривався до неї, як вітер, і гукав: «Гей, Лізі, я вдома — усе так само?» Це мало означати «усе добре, усе спокійно». Але як і більшість контекстних фраз (Скот одного разу пояснив їй, про що йдеться, але вона це вже знала), вона мала також своє приховане значення. Така людина, як Вудбоді, ніколи не зрозуміла б прихованого значення фрази «усе так само». Лізі могла б пояснювати йому це протягом дня, і він однаково нічого б не зрозумів. Чому ж? Бо він був інкунком, а коли йшлося про Скота Лендона, то інкунків цікавило лише одне. — Це байдуже, — сказала вона тоді професорові Вудбоді, п’ять місяців тому. — Скот би мене зрозумів. 3 Якби Аменда запитала Лізі, де складено пам’ятні речі Скота — нагороди та почесні відзнаки, всіляка подібна всячина, — Лізі їй би збрехала (а вона робила це досить добре як на людину, що вдавалася до брехні рідко) і сказала б: «На складах компанії Ю-Стор-Іт в місті Меканік-Фолз». Проте Аменда нічого не запитала. Вона лише гортала свій блокнот із дедалі більшою демонстративністю, явно провокуючи молодшу сестру, щоб та сама поставила слушне запитання на цю тему, але Лізі нічого не запитувала. Вона саме думала про те, яким порожнім став цей куток, яким порожнім і нецікавим, після того як більшість речей, що нагадували про Скота, були звідти прибрані. Вони були або зовсім розбиті (як, наприклад, монітор комп’ютера), або надто подряпані та понівечені, щоб їх можна було комусь показувати; такі експонати викликали б більше запитань, аніж на них можна було б відповісти. Нарешті Аменда капітулювала й відкрила свій блокнот. — Подивися-но на це, — сказала вона. — Тільки подивися. Менда тримала блокнот розгорнутим на першій сторінці. Від невеличких дротяних петельок, які прошивали аркуш із лівого боку, до самого його правого краю («Як ті закодовані цидулки, що їх буває тицяють перехожим вуличні маніяки на нью-йоркських вулицях, бо держава, бачте, більше не має коштів на те, щоб утримувати їх у пристойних психіатричних закладах», — стомлено подумала Лізі) вишикувалися числа. Більшість були обведені кружечком. Значно менша кількість — окреслені квадратиками. Менда перегорнула аркуш і відкрила тепер уже дві сторінки, заповнені так само. На наступній сторінці рядочки чисел уривалися десь на середині. Останнім було 846. Аменда скоса подивилася на неї з тим червонощоким і майже веселим виразом зверхності, який означав, коли їй було дванадцять, а малій Лізі лише два роки, що Менда кудись ходила й Щось Узяла на Себе; далі вона мала пролити по комусь сльози; найчастіше, за самою ж таки Амендою. Лізі усвідомила, що чекає з певним інтересом (і деяким страхом), що ж цей вираз може означати сьогодні. Аменда поводилася по-ідіотському від тієї самої миті, коли з’явилася. Можливо, причиною була похмура й спекотна погода. Імовірніше, це мало відношення до несподіваного зникнення її давнього бойфренда. Якщо Менда мала намір улаштувати ще одну карколомну емоційну гонитву за Чарлі Коріво, який так підло її ошукав, тоді Лізі ліпше було міцно пристебнутися до свого сидіння. Вона ніколи не любила Коріво і ніколи не довіряла йому, незалежно від того, був він банкіром чи не був. Як можна довіряти чоловікові, після того як ти довідалася на розпродажі книжок та виробів домашнього випікання, що хлопці в Мелоу-Тайґері наділили його кличкою Зелений Біб? Чи ж пасує банкірові таке прізвисько? І що воно може означати? І звичайно ж, він мусив знати, що Менда мала в минулому проблеми з психікою… — Лізі! — гукнула її Аменда. Брови в неї були насуплені. Пробач, — сказала Лізі. — Я, так би мовити, відлучилася… Лише на секунду. — З тобою так часто буває, — промовила Аменда. — Думаю, ти заразилася цим від Скота. Слухай мене уважно, Лізі. Я поставила невеличкий номер на кожен із його журналів та на кожну вчену книжку. На ті, що складені отам під стіною. Лізі кивнула так, ніби розуміла, до чого її сестра веде. — Я поставила номери олівцем, дуже легенько, — продовжувала Аменда. — Я завжди робила це, коли ти відверталася або кудись ішла, бо думала, якщо ти побачиш, то заборониш мені це робити. — Я не стала б тобі забороняти. — Лізі взяла невеличкого блокнота, який був мокрий від поту його власниці. — Вісімсот сорок шість! Так багато! Лізі було добре відомо, що публікації, складені під стіною, належали не до тих, які вона сама могла б читати й мати у своєму домі, скажімо, «О», «Добре домашнє господарство» та «Міс», а радше до таких, як «Невеличкий Севані-Огляд», «Мерехтливий поїзд», «Відкрите Місто», а також публікацій із незрозумілими назвами на зразок «Піск’я». — Ні, навіть набагато більше, — сказала Аменда й тицьнула пальцем у стоси книжок і журналів. Коли Лізі подивилася на них, то побачила, що її сестра має рацію. Там було їх набагато більше, а не вісімсот сорок із хвостиком. Видно було, що їх там набагато більше. — Загалом майже три тисячі, й, боюся, я не уявляю собі, куди ти їх подінеш і кому вони можуть знадобитися. Ні, вісімсот сорок шість публікацій — це лише ті з них, у яких є твої фотографії. Почуте було такою несподіванкою для Лізі, що спочатку вона нічого не зрозуміла. А коли зрозуміла, то прийшла в захват. Думка, що існує такий несподіваний фоторесурс — такий прихований архів, де зберігається пам’ять про той час, який вона провела зі Скотом, — ніколи не приходила їй у голову. Та коли вона про це подумала, то не знайшла в цьому нічого дивного. Вони були одружені понад двадцять п’ять років на той час, коли він помер, і Скот був затятим, невтомним мандрівником протягом тих років, зустрічаючись із читачами, виступаючи з лекціями, перетинаючи країну в усіх напрямках майже без перепочинку, коли закінчував одну книжку й ще не починав писати іншу, відвідуючи не менш як дев’яносто кампусів на рік і ніколи не уриваючи, здавалося, нескінченного потоку оповідань. І в більшості з цих вояжів вона була поруч нього. У скількох мотелях вона брала маленьку шведську парову праску й прасувала один із його костюмів, тоді як телевізор мурмотів псалми ток-шоу на її половині кімнати, а на його половині клацала портативна друкарська машинка (в ранні роки їхнього шлюбу) або тихо шурхотів леп-топ (у пізніші роки), коли він сидів перед ним, раз у раз відгортаючи з лоба пасмо волосся, яке знову й знову намагалося затулити йому очі. Менда дивилася на неї кислим поглядом, реакція сестри їй явно не сподобалася. — Числа, які обведені кружечком, — понад шістсот — це ті публікації, на титулах яких твоє фото подається в нечемній манері. — Справді? — Лізі була шокована. — Я тобі покажу. Аменда втупилася у блокнот, підійшла до стосу публікацій, що тягся попід усією стіною, знову зазирнула у свої записи й вибрала два журнали. Одним був дорогий на вигляд щопіврічник, який видавався Кентуккійським університетом у Баулінґ Ґрін. Другий — часопис, що мав розмір дайджесту й здавався результатом студентських зусиль, називався «Штовхальний удар»: одна з тих назв, які англійські студенти вважають надзвичайно привабливими і які не означають абсолютно нічого. — Розгорни їх, розгорни! — скомандувала Аменда, й коли вона їх тицьнула їй у руки, Лізі відчула дикий і гострий букет запахів, що ширилися від поту її сестри. — Ці сторінки позначені невеличкими паперовими закрадками, бачиш? Закрадки. Так їхня мати називала закладки. Лізі спершу розгорнула щопіврічник на закладеній сторінці. Світлина, на якій були зображені вона й Скот, подана в цій публікації, була дуже добра, надрукована з досконалою акуратністю. Скот підходив до трибуни, а вона аплодувала позад нього. Публіка стояла нижче й теж аплодувала. Їхня фотографія, надрукована у «Штовхальному ударі», була далеко не такою досконалою. На ній видно було крапки, ніби хтось тицяв у неї олівцем із затупленим кінчиком. У паперовій пульпі також позастрягали шматочки дерева, але вона дивилася на цю світлину, і їй хотілося плакати. Скот заходив у якийсь темний погрібець, звідки його вітали приязними криками. На обличчі друзяки Скота сяяла широка усмішка, яка говорила: «Атож, мені приємно бути тут». Вона відстала від нього на крок або два, і її усмішку було добре видно, бо спалах магнію, мабуть, був дуже потужним. Вона змогла навіть упізнати блузку, яку тоді носила, ту синю блузку пошиву фірми «Анна Кляйн» з однією кумедною червоною смугою, що тяглася згори вниз від лівого плеча. Те, що вона мала на собі нижче, губилося в темряві, й вона зовсім не могла пригадати той конкретний вечір, але знала, що на ній були джинси. Коли їй доводилося виходити пізно ввечері, вона завжди вдягала свої вицвілі джинси. Заголовок публікації був такий: Жива легенда Скот Лендон (у супроводі подруги життя) відвідав клуб Вермонтського університету «Концтабір 17» минулого місяця. Лендон був там до останнього дзвінка — він читав, танцював, веселився. Цей чоловік уміє жити й поводитись. Атож. Її чоловік умів жити й умів поводитись. Вона могла це засвідчити. Лізі подивилася на інші періодичні видання, й несподівано її затопило відчуття тих скарбів, які вона там може знайти, й усвідомлення того, що Аменда поранила її в саме серце, завдала їй рани, яка може кровоточити дуже довго. Чи ж не належав він до тих людей, кому багато було відомо про темні місця? Бридкі темні місця, в яких ти почуваєш себе геть самотнім і жалюгідно безголосим? Може, вона знала й не так багато, як він, але вона знала досить. Хіба ж не знала вона, що його переслідують привиди, а тому він ніколи не дивився в дзеркало чи на будь-яку дзеркальну поверхню після заходу сонця — якщо тільки йому вдавалося. Але вона любила його попри це. Бо той чоловік знав, як йому жити й поводитись. Але не більше. Тепер той чоловік пішов із життя. Або відійшов, як також кажуть, і її життя перейшло в нову фазу, у фазу самотності, й уже надто пізно, щоб повернути його назад. На ці думки вона здригнулася й згадала також про інше. Багряна завіса, істота з плямистим боком. Та ліпше про таке не думати. — Я рада, що ти знайшла ці фото, — приязним тоном сказала вона Аменді. — Ти справді моя чудова старша сестра, ти це знаєш? І, як і сподівалася Лізі (хоч і не наважувалася повірити в реальність цих сподівань), Менда одразу збилася з ритму у своєму погордливому легковажному танці. Вона подивилася на Лізі невпевненим поглядом, шукаючи в її поведінці нещирості й не знаходячи її. Поступово вона розслабилася й знову стала піддатливою, готовою до порозуміння Амендою. Вона взяла назад свій блокнот і подивилася на нього похмурим поглядом, ніби не могла зрозуміти, яким чином він потрапив їй до рук. Лізі подумала, що, з огляду на нав’язливу природу чисел, це може бути кроком у правильному напрямку. Зненацька Менда кивнула головою, як роблять усі люди, коли згадують про щось таке, чого в першу чергу не слід забувати. — У тих публікаціях, які не обведені колом, тебе принаймні названо на ім’я — ти там Ліза Лендон, цілком реальна особа. І останнє, але навряд чи найменш важливе — згадай, що ми завжди називали тебе останньою і найменшою, це майже каламбур чи не так? — ти бачиш, що зовсім небагато чисел узяті у квадратики. Це фотографії, на яких ти сама-одна! — Вона подивилася на Лізі значущим, майже осудливим поглядом. — Ти повинна глянути на них. — Звичайно, гляну. Намагаючись удати глибоку цікавість, тоді як була неспроможна уявити собі, чому це вона має виявити бодай найменший інтерес до фотографій себе самої, знятих у той досить-таки короткий період її життя, коли вона мала чоловіка — чоловіка гарного, не інкунка, який знав, що й до чого, і з яким вона завжди була разом, і вдень, і вночі. Вона підвела погляд на неохайні гори та передгір’я періодичних видань всякого розміру і всякої форми, спробувавши собі уявити, як то було б, якби вона стала переглядати їх купу за купою й журнал за журналом, сидячи зі схрещеними ногами в меморіальному куточку (а де ще?) й шукаючи ті світлини, на яких вони були зняті зі Скотом. І на тих фотографіях, які так розгнівали Аменду, вона завжди йтиме або стоятиме трохи позад нього й дивитиметься на нього знизу вгору. Якщо інші аплодуватимуть йому, вона аплодуватиме теж. Її обличчя буде спокійним, воно майже нічого не виражатиме й не показуватиме нічого, крім шанобливої уваги. Її обличчя казало: «Мені з ним не нудно». Її обличчя казало: «Він мене не хвилює». Її обличчя казало: «Я не кинуся за нього у вогонь, і він за мене не кинеться» (брехня, брехня, брехня). Її обличчя казало: «Усе так само». Аменда ненавиділа ці фотографії. Вона дивилася на них і бачила, що її сестру використовують як приправу до знаменитої страви, як постамент для пам’ятника. Вона бачила, що іноді її сестру називали місіс Лендон, іноді — місіс Скот Лендон, а іноді — й це найбільше їй дошкуляло — взагалі ніяк. Понижували її ранг до такої собі Подруги Його Життя. Аменда сприймала таку фамільярність як смертельну образу. — Мендо! Аменда подивилася на сестру. Світло було дуже яскраве, й Лізі пригадала з відчуттям справжнього шоку, що Менді восени виповнюється шістдесят років. Шістдесят! Цієї миті Лізі піймала себе на тому, що думає, як упродовж багатьох безсонних ночей її чоловіка переслідувала дивна проява, про яку всі Вудбоді цього світу ніколи не знатимуть, навіть якби вона їм це довго пояснювала. Щось нескінченно довге, поцятковане крапочками — таку загадкову прояву нерідко бачать пацієнти, хворі на рак, коли дивляться на порожню склянку, в якій не залишилося й краплі знеболювального розчину і до ранку його вже не буде. Він дуже близько, моя люба. Я не можу його бачити, але чую, як він їсть. Замовкни, Скоте, я не розумію, про кого ти кажеш. — Лізі, ти, здається, щось сказала? — запитала Аменда. — Щось пробурмотіла, але що саме не знаю. Вона спробувала видушити з себе усмішку. — Ти розмовляла зі Скотом? Лізі поклала край своїм зусиллям усміхнутися. — Схоже на те. Іноді я досі це роблю. Божевілля, правда? — Не думаю. Це не божевілля, якщо він тебе чує. Але якщо не чує — то так. Я це знаю, бо маю певний досвід. Ти згодна? — Мендо… Але Аменда уже звернула свій погляд на купи часописів, щорічників та студентських журналів. Коли вона знову подивилася на Лізі, то всміхалася з виразом невпевненості: — Я вчинила правильно, Лізі? Я лише хотіла внести свою частку… Лізі взяла Аменду за руку й легенько її потисла. — Авжеж, правильно. Ти не проти, якщо ми звідси підемо? Час вже тобі прийняти душ. 4 Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду. Голос Скота. Лізі розплющила очі й зазнала такого відчуття, ніби дуже стомилася від якоїсь денної праці й на мить поринула в короткий, але надзвичайно деталізований сон, у якому Скот помер, а вона взялася за геркулесівську працю, вичищаючи його письменницькі стайні. Та лежачи з розплющеними очима, вона одразу зрозуміла, що Скот справді помер; вона спить у своєму власному ліжку, після того як відрядила Менду додому, і їй сниться сон. Вона ніби плавала на хвилях місячного світла. Вдихала пахощі екзотичних квітів. Лагідний літній вітер відгортав волосся з її скронь, то був вітер, який віє після півночі у якомусь потаємному місці, далеко від дому. Але це був її дім, це мав бути її дім, бо просто перед собою вона бачила сарай, де Скот обладнав свою письменницьку майстерню, яка тепер становила особливий інтерес для інкунків. І завдяки Аменді вона знала, що там зберігається безліч фотографій — її та її небіжчика чоловіка. Справжній захований скарб, її велика емоційна здобич. Ліпше тобі не дивитись на ці фотографії, прошепотів їй на вухо вітер. О, вона й сама це чудово знала. Але їй хочеться подивитись на них. Вона була неспроможна заборонити собі не дивитися на них, знаючи тепер, що вони там є. Вона була в захваті, побачивши, що пливе на широкій, осяяній місячним світлом ряднині, на якій знову й знову друкувалися слова НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ; на кутах ряднина була зав’язана вузлами. Вона була зачарована химерною вигадливістю цієї картини; відчуття було те саме, ніби вона плаває на хмарі. Скоте. Вона спробувала промовити його ім’я голосно, але не могла. Сон не міг їй цього дозволити. Вона побачила, що дорога до сараю зникла. Зник і двір між сараєм та будинком. На їх місці тепер було неозоре поле, вкрите червоними квітами, що дрімали в місячному світлі, населеному привидами. Скоте, я кохала тебе, я врятувала тебе, я 5 Потім вона прокинулася й чула, як знову й знову повторює в темряві, мов декламуючи мантру: «Я кохала тебе, я врятувала тебе, я дала тобі льоду». Вона лежала так довго, пригадуючи спекотний червневий день у Нешвілі й думаючи — уже не вперше, — що бути одній, після того як ти так довго була вдвох, дивно і бридко. Вона думала, два роки — досить для того, аби подив розвіявся, проте вона помилялася; їй було очевидно, що час лише затупив гостре лезо горя, і тепер воно рубало її, радше, ніж різало. Бо все тепер не було так само. Ні зовні, ні всередині, ні в її уяві. Лежачи в ліжку, в якому колись лежали двоє, Лізі думала про те, що самотня людина ніколи не почуває себе більш самотньою, ніж тоді, коли вона прокидається й відкриває, що весь дім належить лише їй одній. Що вона та миші в норах під стінами — єдині створіння, які досі тут дихають. II Лізі та Псих (Темрява Його Любить) 1 Наступного ранку Лізі сиділа по-турецькому на підлозі в меморіальному кутку Скота й дивилася на купи та стоси часописів, збірників, підготовлених випускниками університетів, бюлетенів англійського факультету та університетських журналів, що громадилися попід південною стіною кабінету. Їй спало на думку, що, можливо, простого споглядання вистачить для того, щоб визволитися з того полону, в який узяли її уяву ці досі-не-бачені фотографії. Тепер, коли вона сюди прийшла, вона зрозуміла, що це марна надія. Обійдеться вона й без невеличкого блокнота Менди з його м’якими палітурками та занотованими в ньому цифрами. Він лежав неподалік від неї на підлозі, й Лізі запхала його в задню кишеню джинсів. Їй не хотілося дивитися на нього, на цей дорогоцінний артефакт не-зовсім-урівноваженого розуму. Вона ще раз зміряла поглядом довгу кучугуру книжок і журналів під південною стіною, запилюжену книжкову змію чотири фути заввишки і не менш як тридцять футів завдовжки. Якби не Аменда, вона, певно, запакувала б їх усі до одного в ящики для напоїв, навіть не подивившись на них або дивуючись, навіщо Скот поназбирував їх так багато. Мій розум просто не думає в цьому напрямі, сказала вона собі. З мене справді поганий мислитель. Може, й ні, але пам’ять у тебе завжди була дірявою. Це був Скот із його іронічною, чарівною і завжди майже неспростовною логікою, але вона й справді відзначалася великим умінням забувати. Як і він, до речі, й обоє мали на це свої причини. І наче для того, щоб не мати підстав сумніватися у правоті його слів, вона підслухала уривок розмови між якимись привидами. Один зі співрозмовників — Скот — був їй знайомий. Другий говорив із легким південним акцентом. А може, він лише мав претензію на цей акцент, і тому він був у нього ледь помітний. — Тоні напише про все це для [такого-то, того-то чи якогось там]. Вам надіслати примірник, містере Лендон? — Га? Звісно, надішліть. Навколо — гомін голосів. Скот навряд чи й почув, що Тоні про все це напише, його увага була цілком поглинута тонким політичним завданням — налагодити якнайтісніший контакт із публікою, яка прийшла подивитись на нього. Скот прислухався до голосів натовпу, який щодалі збільшувався перед ним, і думав про те, як йому знайти точку підключення, не пропустити тієї блаженної миті, коли електричний струм потече від нього до них, а потім назад, до нього, підсилений удвічі або й утричі, він любив цей струм, але Лізі була переконана, що мить підключення він любив ще більше. Проте він не пожалкував часу на те, щоб відповісти: — Надсилайте фотографії, статті або огляди в газетах кампусу, факультету, будь-який подібний матеріал. Кабінет, РФД-2, Шуґар Топ, вулиця Гіл-poyд, Касл Рок, штат Мен, Лізі знає код, а я його ніколи не пам’ятаю. Ото й усе, що він про неї сказав, — Лізі знає код. Як би обурено зарепетувала Менда, якби це почула! Але Лізі хотіла, щоб про неї забували в цих поїздках, і там, і не там. Вона любила спостерігати, сама залишаючись непоміченою. Як той, хто підглядає крізь замкову шпарину у порнофільмі? якось запитав її Скот, і вона відповіла йому тонкою осяйною усмішкою, показуючи, що їй до вподоби ходити по лезу. Авжеж, якщо тобі так здається, любий, відповіла вона. Він завжди відрекомендовував її, коли вони кудись прибували, якщо в цьому була необхідність, але така необхідність виникала рідко. Поза сферою своєї професійної діяльності люди з академічного світу майже нічим не цікавилися. Більшість просто була в захваті від того, що бачить так близько перед собою автора «Дочки матроса» (премія Національної Книги) та «Мощей» (Пуліцерівська премія). Був також період тривалістю приблизно десять років, коли Скот став грандіознішим, ніж саме життя, для інших, а іноді — й для самого себе. (Але не для Лізі, бо саме вона завжди тицяла йому рулон свіжого туалетного паперу, коли потреба примушувала його зірватися з унітаза й кудись терміново бігти.) Ніхто не заряджав сцену, коли він стояв там із мікрофоном у руці, але навіть Лізі відчувала той струм, який переливався від нього до публіки. То був струм високої напруги. І він був мало пов’язаний із його діяльністю чи його обдаруванням письменника. А може, й зовсім не був пов’язаний. Він міг видобути з себе цю енергію завдяки своїй Скотності, якщо можна так висловитися. Це звучить абсурдно, але так воно було. І це дуже мало змінювало його, не завдавало йому якоїсь шкоди, принаймні доти… Її погляд раптом зупинився, прикипівши до спинки публікації у твердих палітурках і витиснених золотом літер «У-Тенн,[2] Нешвіл. Рев’ю 1988». 1988 рік, рік роману про кантрі-рок. Роману, так н іколи й не написаного. 1988 рік, рік психа. — Тоні напише про все це… «Ні, — заперечила собі Лізі. — Він сказав не „Тоні“, він сказав: Тоней…» І справді, він сказав Тоней, він сказав: — Тоней про все це напишей… — …напише для «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988», — промовила Лізі. — Він сказав: — Я міг би надіслати вам примірник експрес-поштою. Але хай вона буде проклята, якщо той малий шанувальник Теннессі Вільямса не сказав «спрес-поштою». Таким справді був його голос, таким справді був той випечений на півдні паскудний акцент. Драпмар? Драпмен? Той чоловічок і справді драпонув, як довбаний чемпіон трекових гонок, але ні, його звали інакше. Його звали… — Драпаел! — прошепотіла Лізі, звертаючись до порожніх кімнат, і стиснула кулаки. Вона дивилася на книгу із золотим тисненням на спинці так, ніби вона могла зникнути в ту саму мить, коли вона відведе від неї погляд. — Того нікчемного дрібного південця звали Драпаел, і він тоді драпонув, як кролик від лиса! Скот, певно, відхилив пропозицію скористатися експрес-поштою або послугами федеральної системи експрес-пересилань; він вважав це непотрібним марнотратством. Він ніколи не квапився одержувати свою кореспонденцію — коли вона надходила йому безперервним потоком, він її просто нехтував. Коли йшлося про рецензії на його романи, він завжди був готовий звернутися до агенцій, які прискорювали надходження пошти, та щодо тих статей, у яких ішлося про його виступи перед публікою, регулярна поштова служба цілком задовольняла його. Оскільки Кабінет мав свою окрему адресу, Лізі усвідомлювала, що навряд вона зможе побачити всі ці речі, коли вони надійдуть. А коли вони були вже тут… то ці добре провітрювані й добре освітлені кімнати були, зрештою, творчим майданчиком Скота, а не її територією… такий собі дуже затишний клуб одного чоловіка, де він писав книжки і слухав музику на повну гучність, бо міг це собі дозволити у звуконепроникній кімнаті, яку він називав «Моя Ватяна Камера». На його дверях ніколи не висіла табличка з написом ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ, і Лізі приходила сюди безліч разів, коли він був живий, і Скот завжди був радий її бачити, але тільки Аменді спало на думку подивитися, що було в череві книжкової змії, яка дрімала під південною стіною. Вразливій Аменді, підозріливій Аменді, вічно настороженій Аменді, котра невідомо в який спосіб переконала себе в тому, що її дім згорить дощенту, якщо вона не підкладатиме у свою піч на кухні рівно по три кленові поліна за один раз, не більше й не менше. Аменді, чиєю незмінною звичкою було нахилитися й тричі обкрутитися навкруг себе, якщо їй треба було повернутися в дім, бо вона забула там щось узяти. Варто було подивитися на все це (або почути, як вона рахує, скільки разів провела щіткою, коли чистить зуби), і ви легко могли б списати Менду як ще одну пришелепувату стару діву, а хтось би рекомендував їй регулярно приймати антидепресанти, золофт або прозак. Але якби не було Менди, чи маленька Лізі коли-небудь згадала б про те, що тут лежать сотні фотографій її небіжчика чоловіка, чекаючи лише, щоб вона подивилася на них? Сотні фрагментів пам’яті, що ждуть, коли їх буде покликано? І більшість із них, безперечно, набагато приємніші, аніж спогад про Драпаела, цього спеченого на південному сонці паскудного боягуза… — Перестань, — прошепотіла вона собі. — Перестань дуріти, Лізі Дебушер Лендон, і дай собі спокій. Але вона явно була не готова прислухатися до поради, яку давав їй здоровий глузд, бо підвелася, перейшла кімнату і стала навколішки перед стосом книг. Її права рука сама собою ковзнула вперед, наче виконувала якийсь магічний фокус, і вхопила том, позначений написом «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Її серце лунко калатало, але не від збудження, а від страху. Голова могла розповісти серцю про все, що сталося вісімнадцять років тому, та коли йдеться про емоції, серце завжди користується своїм власним, неповторним словником. Русяве волосся психа було майже білим. Той псих був аспірантом, і його балачка не була цілковитою тарабарщиною. Наступного дня після пострілів — коли стан Скота поліпшився від критичного до стабільного — вона запитала його, чи божевільний аспірант міг щось обміркувати. Щось обміркувати було героїчним актом, актом волі, а психи навряд чи наділені бодай якоюсь волею… чи, може, вона думає інакше? — Я не знаю, Скоте. Я про це подумаю. Але вона сказала йому неправду. Вона мала твердий намір ніколи про це не думати, якщо їй тільки вдасться. На думку Лізі, паскудний псих із маленьким пістолетом мав бути приєднаний до інших речей, про які вона успішно забула, після того як зустрілася зі Скотом. — Було дуже жарко, чи не так? Він запитав це, лежачи в ліжку. Ще блідий, занадто блідий, але його звичний колір уже почав повертатися. Він сказав це без якогось наміру, не подивився на неї якось особливо, а просто для того, щоб підтримати розмову. І Лізі, тепер Лізі Сама-Одна, вдова Лізі здригнулася. — Він нічого не пам’ятав, — прошепотіла вона. Вона була майже впевнена в тому, що він нічого не пам’ятав. Нічого не пам’ятав про те, як він лежав на тротуарі, й обоє вони думали, що він уже ніколи не підведеться. Що він помирає, і між ними вже не відбудеться нічого, крім того, що від бувалося між ними тоді, і це між ними, які мали так багато сказати одне одному. Невролог, з яким вона набралася мужності поговорити, сказав, що забуття навколо травматичної події — норма людської поведінки, що люди, яким щастить пережити таку подію, часто відкривають, що на плівці їхньої пам’яті те місце випалене й там немає нічого, крім чорної плями. Ця пляма може розтягтися на п’ять хвилин, п’ять годин або п’ять днів. Іноді розірвані фрагменти та образи виринають на поверхню лише через роки або навіть десятки років. Невролог назвав це механізмом захисту. Для Лізі ця теорія була дуже зрозумілою. З лікарні вона повернулася до мотелю, у якому жила. То була не дуже гарна кімната — вікна виходили на задній двір, і там не було на що подивитися, крім дощаного паркану, й нічого послухати, крім гавкання десь близько сотні собак, але в ті дні Лізі залишалася байдужою до таких незручностей. Звичайно ж, їй хотілося не мати нічого спільного з кампусом, де підстрелили її чоловіка. І коли вона скинула черевики й лягла на тверде двоспальне ліжко, то подумала: Темрява його любить. Чи це й справді було так? Звідки вона могла знати, коли не знала навіть, що це означає? Ти знаєш. Татовим призом був поцілунок. Лізі так швидко обкрутила голову на подушці, ніби одержала невидимого ляпаса. Заткнися про це! Ніякої відповіді… ніякої відповіді… а потім тихо й лукаво: Темрява його любить. Він танцює з нею, як закоханий, а місяць підіймається над пурпуровим пагорбом, і те, що було солодким, тепер пахне кислим. Пахне, як отрута. Вона знову обернула голову назад. А за вікнами мотелю собаки — кожен паскудний пес у Нешвілі, так їй здалося — лунко загавкали, коли сонце зайшло, огорнуте помаранчевим серпневим димом, відкриваючи дорогу для ночі. Коли вона була малою дитиною, мати їй казала, що в темряві немає чого боятись, і, певно, вона казала правду. Їй було завжди весело в темряві, навіть тоді, коли її розпанахували спалахи блискавок і розтрощували перекоти грому. Тоді як її на багато років старша сестра Менда боязко ховалася під ковдрою, маленька Лізі сиділа на своєму ліжечку, смокчучи пальчик і просячи, щоб хтось приніс ліхтарика і почитав їй казку. Якось вона розповіла про це Скотові, й він узяв її за руки й сказав: «Тоді ти будь моїм світлом. Будь моїм світлом, Лізі». І вона намагалася, але… — «Я був у темряві», — прошепотіла Лізі, сидячи в його осиротілому кабінеті з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» у руках. — Ти сказав це, Скоте? Правда ж, ти це сказав? — Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Ти врятувала мене. Можливо, у Нешвілі так воно й справді було. Але не в кінці. — Ти завжди рятувала мене, Лізі. Ти пам’ятаєш ту першу ніч, коли я залишився у твоєму помешканні? Сидячи тепер із книгою на колінах, Лізі посміхнулася. Звісно ж, вона її пам’ятає. Найсильніший спогад залишився в неї від шнапсу, настояного на перцевій м’яті, від нього в неї була печія у шлунку. А він мав проблему з ерекцією, спочатку в нього нічого не виходило, але потім усе стало добре. Вона тоді думала, що причиною був алкоголь. І лише згодом він розповів, що до неї ніколи не домагався успіху; вона була в нього першою і єдиною, і всі ті історії, які він розповідав їй або комусь іншому про своє божевільне життя в підлітковому сексі, як голубому, так і нормальному, були брехнею. А що Лізі? Лізі дивилася на нього як на незакінчений проект, як на справу, яку треба зробити перед сном. Наглянути за посудомийною машиною, поки вона зчиняє великий шум; замочити на ніч інший посуд; підбадьорити зневіреного молодого письменника, який ще не набув упевненості в собі. — Коли все було зроблено й ти заснула, я лежав із розплющеними очима і слухав цокання годинника на твоєму нічному столику та завивання вітру зовні, і зрозумів, що я справді вдома, що з тобою в ліжку — це мій дім, і щось невідоме, яке наблизилося до мене в темряві, несподівано відійшло. Воно не могло залишитися. Воно було прогнане. Воно знало, як повернутися, я в цьому не сумнівався, але воно не могло залишитися, і я міг тепер справді заснути. Моє серце було переповнене вдячністю. Я думаю, то було перше почуття вдячності, яке мені довелося пережити. Я лежав там, поруч із тобою, і сльози котилися в мене по щоках і падали на подушку. Я кохав тебе тоді, і я кохаю тебе тепер, і я кохав тебе кожну мить у проміжку між цими моментами. Мені байдуже, чи ти мене розумієш. Порозуміння дуже переоцінюють, бо ніхто ніколи не може почувати себе в достатній безпеці. Тому я ніколи не забуду, в якій безпеці я себе почував, хоч та проява і вийшла з темряви. «Татовим призом був поцілунок». Лізі промовила цю фразу тепер уголос, і, хоч у порожньому кабінеті було тепло, вона затремтіла. Їй досі було невідомо, що вона означає, але вона ні на мить не сумнівалася, що пам’ятає, коли Скот сказав їй, що татовим призом був поцілунок, що вона була його першою жінкою і що ніхто не може почувати себе в достатній безпеці: це було саме перед тим, коли вони побралися. Вона дала йому стільки безпеки, скільки могла, але цього виявилося не досить. Кінець кінцем, Скотова проява знову повернулася до нього — та проява, яку він іноді мигцем бачив у дзеркалах та на поверхні води, проява з довгим плямистим боком. Довгий хлопець. На якусь мить Лізі опанував страх, і вона швидко оглянула кабінет — чи Довгий хлопець не дивиться на неї наразі. 2 Вона розгорнула «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988». Спинка книги хруснула, як пістолетний постріл. Це примусило її здивовано скрикнути, й книга випала з її рук на підлогу. Тоді вона засміялася (дещо нервово, треба визнати). — Яка ж ти дурепа, Лізі! Коли книжка впала, з неї вилетіла згорнута газета, жовта й шкарубка на дотик. Розгорнувши ту газету, вона побачила зернисту фотографію з написом під нею, на якій був знятий молодик років двадцяти трьох, що здавався значно молодшим через вираз приголомшеного подиву на своєму обличчі. У правій руці він тримав лопату з короткою ручкою і срібним совком. На совкові були вигравіювані слова, котрі на фотографії не можна було прочитати, але Лізі їх пам’ятала: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. Той молодик… можна сказати… втупився в лопату пильним поглядом, і як Лізі бачила не лише з виразу його обличчя, а й з усієї незграбної пози його довготелесого тіла, він не мав жодного уявлення про те, що бачив перед собою. Це могли бути артилерійський снаряд, карликове дерево, детектор радіації або китайська свинка з прорізом на спині для вкидання монет; це могли бути казна-яка чортівня, любовний амулет або дамський капелюх «дзвін», пошитий зі шкіри койота. Це міг бути пеніс поета Піндара. Цей хлопець зайшов надто далеко, аби щось розуміти. Вона не наважилася б також стверджувати, чи він помітив, що за його ліву руку вхопився, також навіки застигши роями чорних фотоцяток, чоловік, одягнений у щось схоже на уніформу дорожньої патрульної служби: пістолета в нього не було, але його груди перехоплювала шкіряна портупея марки «Сем Браун», і було у всій його поставі щось таке, що Скот, сміючись і роблячи великі очі, міг би назвати «великою-великою пихатою діркою на людині». На його обличчі грала також усмішка великої-великої пихатої дірки, поєднана з усмішкою полегкості та вдячності Богові, яка промовляла: Сину, тобі більше не доведеться купувати собі випивку в тому барі, де трапиться бути й мені, якщо в моїй кишені один долар тертиметься об інший. На задньому тлі вона побачила Драпаела, маленького миршавого південця, який утікав геть. Роджер П. Драпаел, і їй раптом спало на думку, що П. — це скорочене Паскудник. Чи бачила вона, Лізі Лендон, як щасливий коп служби охорони кампусу тиснув руку приголомшеному молодикові? Ні, але… стривайте… Сссс-стривайте… ну ж бо… чи не хотіли б ви побачити правдивий образ із життя, не гірший за казкові картини, як ті, де Аліса падає в кролячу нору або жаба в капелюсі-циліндрі їде на мотоциклі? Тоді добре придивіться до цієї світлини, з її правого боку. Лізі нахилилася так низько, що її ніс майже торкався пожовклої фотографії з Нешвілської «Америкен». У широкій центральній шухляді головного письмового столу Скота зберігалося збільшувальне скло. Вона бачила його багато разів, воно лежало між найдавнішою у світі нерозкритою пачкою сигарет «Герберт Тарейтон» і найдавнішою у світі книгою невикористаних зелених марок «Ґрін Шилд». Вона могла б його взяти, але не захотіла цим клопотатися. Вона не потребувала ніякого збільшення, аби воно підтвердило їй те, що вона вже й без того побачила: половину брунатного мокасина. Половину мокасина з кордовської шкіри з приклеєним до підошви тонким підбором. Якими вони були зручними! І вона взула їх теж того дня, хіба ні? Вона вже не бачила ані щасливого копа, ані приголомшеного молодика (Тоні, вона була в цьому певна, або славнозвісний Тоней про все це напишей…), не помічала більше й Драпаела, спеченого на південному сонці паскудника, після того як побачила головне. Усі вони враз перестали щось означати для неї, вся їхня нікчемна зграя. Тепер лише одне було в неї на думці — Скот. Він був, безперечно, не більш як за десять футів від неї, але вона знала, що коли не проштовхається до нього одразу, натовп, який скупчиться навколо нього, її не пропустить… а якщо вона до нього не проб’ється, юрба може затоптати його. Може вбити його своєю небезпечною любов’ю та зажерливою цікавістю. А може бути, він уже помирає. І вона повинна бути присутньою при тому, як він відійде. Коли він переступить через поріг, як сказали б люди з генерації її матері й батька. — Я була певна, він помре, — сказала Лізі, звертаючись до мовчазної осяяної сонцем кімнати, до запилюженого, звивистого тіла книжкової змії. Тож вона кинулася бігти до свого чоловіка, який щойно впав, і фотокореспондент — хоч він і був там лише для того, щоб зробити необхідний знімок високих осіб коледжу та славетного письменника-гостя, які зібралися для врочистого ритуалу Першого Занурення Лопати в Землю там, де мала бути споруджена нова бібліотека, — зрештою зумів зробити набагато динамічнішу фотографію, хіба ні? Це була світлина для першої сторінки, а може, навіть для виставки в залі слави, така світлина, яка примушує вас під час сніданку зупинити ложку з вівсяною кашею напівдорозі від миски до рота, капаючи на рекламні заголовки, схожа на фото Освальда, коли той притиснув руки до живота й роззявив рота в останній передсмертній судомі, застиглий образ, забути який неможливо. Лише Лізі була спроможна помітити, що дружина письменника також була на цій фотографії. А точніше, на ній було видно один підбор від її мокасина. Під фотографією був такий підпис: Праворуч від фотографії, знизу вгору, було надруковано досить довге послання, написане від руки не знайомим їй почерком. Ліворуч, знову ж таки знизу вгору, бігли два рядки, написані неохайним почерком Скота, причому перший рядок був трохи ширший, ніж другий… і там була також стрілочка, яка — о Боже! — вказувала на мокасин! Що ж до історії його дружини — назвімо її Лізі та Псих, драматична розповідь про справжню пригоду, — то він зрозумів геть усе. Чи розлютився він? Ні. Бо він знав, що його дружина не розлютилася. Він знав, їй усе це здасться кумедним, і то таки справді була кумедія, безглуздий акт порушення громадського порядку, то чому ж їй тепер так хочеться плакати? Ніколи за все своє життя не була вона така приголомшена, ніколи не почувала себе такою одуреною, ніколи її не затоплювала така хвиля емоцій, як у ці останні кілька днів. Лізі впустила вирізку з газети на книгу, налякана тим, що несподівана повінь сліз може розчинити її, як слина розчиняє в роті цукерку. Вона затулила очі долонями і завмерла в чеканні. Коли відчула впевненість у тому, що сльози не потечуть, то підняла вирізку й прочитала, що там написав Скот: Я мушу показати це Лізі! як вона сміятиметься! Але чи зрозуміє вона? (Наша газета стверджує: Так.) Він перетворив крапку під знаком оклику на осяяне сонячною усмішкою обличчя у стилі сімдесятих років, ніби хотів побажати їй чудового дня. І Лізі його зрозуміла. Через вісімнадцять років, але яка різниця? Пам’ять — відносна. Дуже й дуже, любий друже, — міг би сказати Скот. — Дуже й не байдуже. Цікаво, що сьогодні робить Тоні, справді дуже цікаво. Рятівник знаменитого Скота Лендона. Вона засміялася, і сльози, які досі стояли у неї в очах, покотилися вниз по її щоках. Вона обернула фото на 90 градусів і прочитала іншу, довшу цидулку: Лізі прочитала це один раз, двічі («двічі-тричі, скільки ще», проспівав би в цьому місці Скот), усе ще всміхаючись, але тепер вона робила це зі змішаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розуміння. Роджер Драпаел, певно, був настільки ж необізнаний із тим, що там насправді сталося, як і кампусний коп. А це означало, що лише двоє людей у цілому світі знали правду про те, що відбулося в той день: Лізі Лендон і Тоні Еддінґтон, хлопець, який опишей це для університетського щорічника. Але цілком можливо, що навіть сам «Тоней» не зрозумів як слід, що сталося, після того як церемоніальна лопата виконала свій ритуал і зробила перший кидок землі. Можливо, страх примусив його цілком відключитися, як і всіх інших. Хай йому біс: він міг і справді повірити в те, що саме він урятував Скота Лендона від смерті. Ні, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирізка й поспіхом накидана улеслива цидулка були дріб’язковою помстою Драпаела Скотові... але за що? За те, що він був надто чемний? За те, що він дивився на Месьє від Літератури Драпаела й не помічав його? За те, що був геніальним літературним піжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларів лише за те, що він сказав кілька урочистих слів і один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко. З усіх цих причин. І навіть більше того. На думку Лізі, Драпаел так чи інакше був переконаний, що у правдивішому, справедливішому світі вони помінялися б місцями, і він, Роджер Драпаел, перебував би в центрі інтелектуального інтересу та студентського захвату, тоді як Скот Лендон — не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навіть-якби-від-цього-залежало-її-життя — гарував би на проблемному полі кампусу, завжди домагаючись прихильності начальства, намагаючись угадати напрямки вітрів, які віяли звідти, де творилася факультетна політика, не зупиняючись ні перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступінь. — Хоч би якою була причина, але він не любив Скота й захотів помститися в такий спосіб, — повідомила вона порожнім кімнатам, розташованим на горищі сараю, що були осяяні світлом сонця. — Ця газетна вирізка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненависті пера. Вона трохи поміркувала над цим своїм припущенням, а потім вибухнула веселим сміхом, ляпаючи долонями по пласкій частині своїх грудей, над персами. Коли трохи заспокоїлася, то стала гортати «Ревю», доки натрапила на ту статтю, яку шукала: НАЙСЛАВЕТНІШИЙ РОМАНІСТ АМЕРИКИ УРОЧИСТО ЗАПОЧАТКОВУЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ДАВНЬОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ МРІЇ. Автором статті було названо Ентоні Еддінґтона, відомого також як Тоней. І коли Лізі переглянула статтю, вона виявила, що таки спроможна розгніватися. Навіть розлютитися. Бо там не було жодної згадки ані про те, чим закінчилися влаштовані в той день торжества, ані про вигаданий героїзм автора цієї статті. Єдиний натяк на божевільну несподіванку, яка тоді сталася, можна було знайти в завершальних рядках: «Промову містера Лендона, яку він мав намір виголосити після ритуального занурення в землю лопати, та його лекцію в студентському холі довелося скасувати внаслідок непередбаченого розвитку подій, але ми сподіваємося, що цей велет американської літератури незабаром знову буде гостем нашого кампусу. Можливо, він приїде, щоб перетяти стрічку, коли Шипмен урочисто відчинить свої двері в 1991 р.!» Нагадавши собі, що це було університетське «Ревю», Бог тому свідок, дорога книга в твердих глянцевих палітурках, яку надсилали поштою тим випускникам, яких вважали людьми заможними, вона певного мірою пом’якшила свій гнів; невже вона й справді могла припустити, що «У-Тенн Ревю» дозволить свої найманим писакам розповісти про криваву подію, що сталася того дня? Чи гака репутація своєї альма-матер заохотила б грошовитих випускників наповнювати доларами її скрині? Нагадавши собі, що Скот, певно, лише посміявся, прочитавши цю публікацію, вона трохи заспокоїлася, але не зовсім. Адже Скота не було поруч, щоб обняти її, поцілувати в щоку, відвернути її увагу, ніжно вщипнувши її за грудь і сказавши їй, що на все свій час — час на те, щоб сіяти, час на те, щоб жати, час на те, щоб зав’язувати, й так само час на те, щоб розв’язувати, атож, на все свій час. Скот, нехай йому грець, покинув її. І... — І він пролив кров за вас, люди, — прошепотіла вона обуреним голосом, який пролунав із моторошним призвуком, як голос Менди. — Він мало не помер за вас, люди. Це неймовірне чудо, що він тоді залишився живий. І Скот знову заговорив до неї, як мав звичай робити. Вона знала, що це тільки черевомовець усередині неї, який підлаштовується під його голос, — бо хто знав його краще, аніж вона, чи пам’ятав його ліпше? — але почуття підказували їй інше. Почуття запевняли її, що це його голос. Ти була моїм чудом, — сказав Скот. — Ти була моїм синьооким чудом. І не лише в той день, а завжди. Лише ти відганяла від мене темряву, Лізі. Ти світилася. — Мабуть, і справді був час, коли ти так думав, — сказала вона неуважно. — Жарко було, правда ж? Атож. Було жарко. Але не тільки жарко. Мені було також... — Парко, — сказала Лізі. — Душно і парко. І я від самого початку мала погане передчуття. Сидячи біля книжкової змії з «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю 1988» на колінах, Лізі побачила миттєве, але яскраве видіння бабусі Дебушер, яка годує курей на подвір’ї їхнього домашнього пташника. «Це було в туалетній кімнаті, коли я відчула погане. Бо я розбила...» 3 Вона ніяк не може забути про дзеркало, про те клятуще розбите дзеркало. Ці думки так обсіли її, що вона зовсім неспроможна думати про те, як би їй хотілося заховатися від спеки. Лізі стоїть позаду Скота й трохи від нього праворуч, скромно склавши перед собою руки, дивлячись, як він балансує на одній нозі, а другою натискає на плече ідіотської маленької лопати, що наполовину занурилася у м’яку землю, яку спеціально привезли сюди для церемонії. День безумно спекотний, божевільно вологий, божевільно паркий, а досить великий натовп, який тут зібрався, тільки погіршує ситуацію. На відміну від офіційних осіб, роззяви не прийшли сюди, вдягнені у свої найліпші костюми, та навіть у своїх джинсах, шортах і тенісках вони також навряд чи розкошують у цьому насиченому вологою гарячому повітрі, Лізі все одно їм заздрить, стоячи перед юрбою, бо почуває себе так на цій полудневій спеці, типовій для штату Теннессі, ніби підсмажується в розжареній духовці. Просто стоячи нерухомо, у своєму найліпшому літньому одязі, вона знемагає від спеки й тривоги, адже знає, що незабаром піт виступить чорними колами на її світло-брунатному лляному топі, який вона носить поверх бюстгальтера з голубими півкулями. Вона навмисно вдягає в жарку погоду завеликий бюстгальтер, та однаково він уже так люто кусає її в цицьки, що годі витерпіти. Щасливі то були дні, люба моя дитино. А тим часом Скот і далі балансує на одній нозі, тоді як його волосся, занадто довге на потилиці, — його конче треба було б підстригти, вона знає, що він дивиться в дзеркало й бачить перед собою рок-зірку, а вона бачить лише брудного волоцюгу з пісні Вуді Ґатрі, — майорить у подмухах гарячого вітру. Він має спортивний вигляд, і фотограф ходить навколо, обираючи найзручнішу точку для знімання. До дідька добрий спортивний вигляд. Ліворуч від нього стоїть хлоп’яга на ім’я Тоні Еддінґтон, який має намір описати всю цю ідіотську радісну церемонію для тієї чи тієї кампусної газетки, а праворуч — представник англійського факультету на ім’я Роджер Драпаел. Драпаел — один із тих людей, які здаються старшими, ніж вони є, і не тільки тому, що втратили багато волосся й наїли чимале черево, а й тому, що завжди створюють навколо себе важку, майже задушливу атмосферу. Навіть його жарти нагадують Лізі усне зачитування пунктів страхового полісу. Ще погіршує становище той факт, що Драпаел не любить її чоловіка. Лізі відчула його ставлення одразу (це було неважко, адже більшість чоловіків почувають те саме), і в такий спосіб знайшла ту точку, на якій могла зосередити свою стурбованість. Бо вона стурбована, глибоко стурбована. Вона намагається переконати себе в тому, що до цього спричинилася лише висока вологість та хмари, які купчаться на заході, провіщаючи надвечір сильні грози, а може, навіть торнадо; усе, що пов’язане з низьким атмосферним тиском. Але барометр не показував низького тиску в штаті Мен, коли вона підвелася з ліжка сьогодні вранці за чверть до сьомої; уже стояв чудовий літній ранок, сонце, яке щойно виглянуло з-за обрію, мерехтіло в трильйонах росинок на траві між будинком і кабінетом Скота. На небі не було жодної хмарки, погода була такою, яку старий Денді Дейв Дебушер назвав би «справжня яєшня дня». Але в ту мить, коли її босі ноги доторкнулися до дубових дощок підлоги у спальні, а думки повернулися до сьогоднішньої поїздки в Нешвіл — від’їзд до Портлендського аеропорту о восьмій, відліт до Дельти о пів на десяту, — її серце провалилося в моторошне відчуття жаху, а її порожній уранці шлунок, зазвичай лагідний і спокійний, зашумував невмотивованим страхом. Вона вітала ці відчуття з подивом і тривогою, бо зазвичай любила подорожувати, а надто зі Скотом: обоє в такі години приязно сиділи поруч, вона зі своєю розкритою книжкою, він — зі своєю. Іноді він читав їй якийсь уривок зі своєї, а іноді було навпаки. Іноді її опановувало відчуття його присутності, вона підводила погляд і шукала його очі. Його врочистий погляд. Ніби вона досі була для нього таємницею. А іноді літак потрапляв у турбулентні потоки, і це їй подобалося також. Було схоже на катання на каруселі під час ярмарку в Топшемі, коли вона та її сестри ще були юними, на Божевільних Чашах або на Дикій Миші. Скот також ніколи не був проти цих турбулентних інтерлюдій. Їй запам’ятався один випадок особливо шаленого розгулу стихій, коли підлітали до Денвера, — ураганний вітер, удари грому, невеличкий турбовентиляторний літак місцевої авіалінії «Мертва голова» в розбурханому небі — і як вона побачила, що Скот весело підстрибує на своєму сидінні, як малий хлопчик, якому припекло пісяти, побачила ту божевільно-щасливу усмішку на його обличчі. Навпаки, Скот боявся, коли політ проходив дуже гладко, як іноді бувало в середині ночі. Іноді він говорив — цілком зрозуміло, навіть усміхаючись, — про те, що йому бачилося на екрані вимкненого телевізора. Або в келишку, якщо нахилити його під правильним кутом. Їй ставало страшно, коли він починав таке говорити. Тому, що це була божевільна маячня, і тому, що вона почасти знала, про що він каже, навіть якщо їй не хотілося цього знати. Тому не низькі показники атмосферного тиску стурбували її того ранку й, безперечно, не перспектива ще однієї подорожі в літаку. Але в туалетній кімнаті, коли вона простягла руку, щоб увімкнути світло над зливальницею, — а вона робила це без будь-яких інцидентів чи пригод протягом усіх вісьмох років, коли вони жили в Шуґар Топ, на Гіл-роуд, що дорівнювало приблизно трьом тисячам днів, за винятком часу, проведеного в подорожах, — тильним боком долоні вона зачепила склянку з їхніми зубними щітками, яка впала на кахляну підлогу, де розбилася приблизно на три тисячі ідіотських скалок. — Розтуди його так, скло паскудне! — вигукнула вона, наполохана й роздратована цією несподіванкою… бо вона не вірила у віщі ознаки та лихі прикмети, ані Лізі Лендон, дружина письменника, ані маленька Лізі Дебушер із вулиці Саббатус у Лісбон Фолз. Прикмети були для дикунів-ірландців. Скот, який щойно повернувся до спальні з двома філіжанками кави і тарілкою з намащеними маслом грінками, став як укопаний. — Що ти розбила, люба дитино? — А ту каку, яка випала в собаки! — сказала Лізі з люттю в голосі й сама собі здивувалася. Адже це була одна з приказок бабусі Дебушер, а бабуся Дебушер, поза всяким сумнівом, вірила у знаки та ознаки, але ця стара бабуля простягла ноги, ще коли Лізі навряд чи виповнилося й чотири роки. Невже було можливо, щоб Лізі взагалі її пам’ятала? Але скидалося на те, що так, бо коли вона стояла там, дивлячись на скалки розбитої склянки, точне формулювання цієї прикмети пролунало в її вухах, вимовлене надтріснутим від тютюну голосом бабулі Дебушер… і воно знову пролунало тепер, коли вона стоїть і милується спортивним виглядом свого чоловіка в його надзвичайно легенькому літньому спортивному піджаку (крізь який, проте, незабаром проступлять під пахвами чорні плями від поту). — Розбите скло вранці — розбиті серця увечері. Це теж був улюблений вислів бабусі Дебушер, що його запам’ятала принаймні одна маленька дівчинка ще до того дня, як бабуся Дебушер, захрипівши, впала, коли пішла годувати курей, тримаючи у фартусі корм для синьошийок, а на плечі торбину зі шкаралупками від букових горішків. Ось так. Справа була не у спеці, не в переїзді і не в тому бевзі на ім’я Драпаел, який прийшов зустрічати їх та вітати лише тому, що декан англійського факультету лежав у лікарні після термінової операції з видалення жовчного міхура, яка відбулася вчора. Ні, справа була… в паскудній… розбитій склянці для зубних щіток у сполученні з давно померлою бабусею-ірландкою. І найкумедніше (як згодом сказав їй Скот), що цього було якраз досить для того, аби її нерви напружилися до краю. Аби вивести її з рівноваги принаймні наполовину. Іноді, сказав він їй незабаром по тому, говорячи з лікарняного ліжка (о, йому було неважко все обміркувати після кількох безсонних, заповнених думками ночей), говорячи тим своїм новим, свистячим, напруженим голосом, іноді того, чого якраз досить, буває і цілком досить. Як говориться у відомій приказці. 4 Роджер Драпаел мав сьогодні свою частку головного болю, Лізі це знає, хоч це анітрохи не додає йому привабливості в її очах. Якщо й існував заздалегідь опрацьований сценарій церемонії, професорові Геґстрому (тому самому, який пережив напад гострого болю в зоні жовчного міхура) після операції було не до того, щоб розповісти його Драпаелу чи нехай там кому. Таким чином, Драпаел мав у своєму розпорядженні не більше дня для того, щоб підібрати виконавців на всі необхідні ролі в церемоніалі зустрічі письменника, і він примудрився підібрати таких, до яких Скот відчув моментальну неприязнь. Коли невеличка група офіційних осіб покинула Інмен-Хол і вирушила в коротку подорож під палючим сонцем до місця закладин майбутньої бібліотеки Шипмена, Драпаел сказав Скотові, що вся церемонія відбудеться усно. Скот добродушно стенув плечима. Його це абсолютно влаштовувало. Усне спілкування — це був спосіб життя для Скота Лендона. — Я вас відрекомендую, — сказав чоловік, про якого Лізі в подальші роки думатиме як про спеченого на південному сонці паскудника. Він сказав це, коли вони йшли до обпаленої ділянки землі, що мерехтіла під сонцем, де мала бути збудована нова бібліотека (у вимові Драпаела це звучало як біблійтекай). Фотограф, якому було доручено зафіксувати сьогоднішню церемонію для безсмертя, вистрибував навколо, клацаючи і клацаючи камерою, заклопотаний, як комар. Лізі побачила прямокутник свіжої брунатної землі недалеко попереду, розміром десь дев’ять на п’ять футів, як їй здалося, й розпушеної цього ранку, судячи з її кольору, який тільки щойно почав блякнути. Ніхто не здогадався зробити над цим місцем навіс. І вже поверхня свіжорозритого ґрунту набула сіруватого лискучого кольору. — Нехай би ліпше це зробив хтось інший, — зауважив Скот. Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнів, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зітхнувши, він продовжив: — Після вітальних оплесків — вступна частина… — Як після ночі — день, — промурмотів Скот. — А потім ви скажете кілька слів, — закінчив Драпаел. За випаленим пустирем, який чекав на бібліотеку, блищала в сонячному світлі нещодавно залита гудроном гладенька поверхня паркувального майданчика, покреслена яскравими жовтими лініями. Лізі побачила з її протилежного боку фантастичні брижі на поверхні води, якої насправді там не було. — З превеликим задоволенням, — погодився Скот. Незмінно добрий гумор, яким супроводжувалися його відповіді, здавалося, занепокоїв Драпаела. — Я сподіваюся, ви не станете говорити дуже багато на відкритті будівельного майданчика, — сказав він Скотові, коли вони підійшли до обтягнутої мотузяним бар’єром ділянки. Сама ділянка була порожньою, але досить великий натовп уже з’юрмився навкруг неї, розтягшись майже до паркувального майданчика, який був значно далі. Ще численніша юрба прийшла слідом за Драпаелом і Лендонами від Інмен-Холу. Незабаром обидва натовпи злилися, й Лізі, яка зазвичай не мала нічого проти натовпу, як і проти турбулентності на висоті двадцять тисяч футів, чомусь налаштувалася вороже до цього великого збіговиська людей. Їй спало на думку, що так багато людей у такий спекотний день висмокчуть усе повітря з навколишнього простору. Ідіотська думка, але… — Щось дуже жарко навіть для Нешвіла в серпні, чи не так, Тоней? Тоні Еддінґтон із готовністю кивнув, але не сказав нічого. Єдиною його реплікою досі була та, якою він ідентифікував фотографа, що невтомно вистрибував навколо них, як Стівена Квінсленда з Нешвілської газети «Америкен», що працював також і для щорічника «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю». — Сподіваюся, всі ви йому допоможете, якщо зможете, — сказав Тоні Еддінґтон Скотові, коли вони розпочали свій похід туди. — Коли ви закінчите говорити, — сказав Драпаел, — пролунають іще одні оплески. — Тоді ви, містей Лендон… — Скот. Крива посмішка зблиснула на обличчі Драпаела, але за мить вона зникла. — Тоді, Скоте, ви підете й пегекинете ту пегшу надзвичайно важливу лопайту зеймлі. Пегекинете? Пегшу? Лопайту? Зеймлі? Лізі на мить замислилася, перш ніж до неї дійшло, що це Драпаел на своєму неймовірному тягучому луїзіанському діалекті сказав перекинете ту першу надзвичайно важливу лопату землі. — Мене це цілком улаштовує, — відповів Скот, а більше нічого вже не встиг сказати, бо вони прибули на місце. 5 Можливо, спогад про розбиту склянку — пов’язаний із поганим передчуттям — впливає на Лізі, але прямокутник розпушеної землі нагадує їй могилу. Це могила розміру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неї і створюють щось подібне до відчуття всмоктувального отвору посередині. Працівники кампусної служби безпеки стоять тепер біля кожного кута прямокутного бар’єра з оксамитової стрічки, під яку пірнули Драпаел, Скот і «Тоней» Еддінґтон. Фотограф Квінсленд невтомно танцює з великим «Ніконом» у руках, якого тримає перед своїм обличчям. Працює для фотовиставки, — думає Лізі й усвідомлює, що вона йому заздрить. Він такий вільний, літає навколо, наче комар у спекотному задушливому повітрі; йому лише двадцять п’ять років, і всі кляті органи його тіла досі працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалі більшим роздратуванням, якого Квінсленд умисно не помічає, доки не робить той знімок, що його прагнув зробити. Лізі припускає, що то знімок одного Скота з ногою на ідіотській срібній лопаті та з розвіяним на вітрі волоссям. У кожному разі, молодий представник фотоцеху опускає свою велику камеру й відступає до натовпу. І саме тоді, коли Ліза проводжає його очима, вона вперше бачить того психа. Він має такий вигляд, про який місцевий репортер згодом напише: «Він скидався на Джона Леннона в останні дні його інтриги з героїном — глибоко запалі, спостережливі очі дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому замисленим обличчям». Проте тієї миті Лізі навряд чи помітила щось інше, крім розкуйовдженої чуприни того суб’єкта. Сьогодні спостереження за людьми її не цікавлять. Усі її думки зосереджені на тому, коли ж це закінчиться й вона нарешті зможе зачинитися у ванній в будівлі англійського факультету, яку видно за паркувальним майданчиком, і витягти неслухняну тканину трусиків із розколини між своїми сідницями. Вона муситиме також попісяти, але в дану мить це бажання видається їй другорядним. — Леді і джентльмени! — сказав Драпаел протяглим голосом. — Для мене надзвичайно велика приємність відрекомендувати вам пана Скота Лендона, лауреата Пуліцерівської премії за роман «Мощі» і премії Національної Книги — за «Дочку торговця рибою». Він приїхав сюди до нас із далекого штату Мен зі своєю чарівною дружиною Лізою на церемонію врочистого відкриття будівництва — атож, воно нарешті розпочинається — нашої власної біблійтекай Шипмена. Отже, люди, привітаймо нашого дорогого гостя Скота Лендона добрими нешвілськими оплесками! Публіка зааплодувала одразу соn brio.[3] Чарівна дружина приєдналася до аплодисментів, плескаючи в долоні, дивлячись на Драпаела й думаючи: «Він здобув премію Національної Книги за „Дочку матроса“. Не „торговця рибою“, а „матроса“. І я певна, тобі це відомо. Я певна, ти перекрутив назву книжки свідомо. Чому ти так не злюбив його, ти, дріб’язковий паскуднику?» Потім її погляд ковзає повз нього, й цього разу вона справді помічає Ґерда Аллена Коула, який стоїть там із тією дивовижною копицею русявого волосся, що спадає йому на очі, в підкасаних до самих ненормально опуклих біцепсів рукавах завеликої для нього білої сорочки. Сорочку він одягнув навипуск, і вона висить майже до білих плям на його джинсах, що протерлися на колінах. На ногах у нього грубі черевики з бічними пряжками. Напевне, ногам у таких черевиках неймовірно жарко, думає Лізі. Замість аплодувати, Білявчик склав свої руки досить манірним жестом, а на його устах грає примарна усмішка, й вони ледь помітно ворушаться, ніби він мовчки молиться. Його погляд прикипів до Скота, й він його не відводить. Цей Білявчик одразу привертає до себе увагу Лізі. Існують хлопці, — а це майже завжди хлопці, — що їх вона сприймає як космічних ковбоїв, прихильних до Скота. Космічні ковбої мають багато чого сказати. Вони прагнуть схопити Скота за руку й сказати йому, що вони розуміють таємні послання, які він зашифровує у своїх книжках; вони розуміють, що насправді його книжки — це путівники, які вказують дорогу до Бога, Сатани або, можливо, до гностичних євангелій. Космічні ковбої люблять поговорити про сцієнтологію або нумерологію, або (в одному з випадків) про космічні вигадки Бріґема Янґа. Іноді вони хочуть поговорити про інші світи. Два роки тому один космічний ковбой подолав автостопом усю відстань від Техасу до Мену, аби поговорити зі Скотом про те, що він називав рештками. Рештки такого виду, вважав він, зазвичай знаходять на безлюдних островах у південній півкулі. Він, мовляв, розуміє, що саме про них Скот писав у своїх «Мощах». Він показав Скотові підкреслені слова, які це підтверджували. Лізі дуже нервувалася, дивлячись на того хлопця — у його погляді вона помітила якусь відсутність, що нагадувала їй стіну, — проте Скот погодився поговорити з ним, почастував його пивом, протягом певного часу розмовляв із ним про кам’яних велетів на острові Пасхи, узяв кілька його памфлетів, підписав хлопцеві свіжий примірник «Мощей», і той поїхав додому, радісний і щасливий. Щасливий? Та він мало не танцював в ідіотській атмосфері, що оточувала генія. Коли на Скота находить, він стає дивовижним. Іншого слова тут не добереш. Думка про близький акт насильства — про те, що Білявчик незабаром націлить на її чоловіка «Марка Девіда Чепмена», — не приходить у голову Лізі. «Мій розум не був на це налаштований, — могла б вона сказати згодом. — Мені лише не сподобалося, як ворушаться його губи». Скот відповідає на оплески — і на кілька хрипких осудливих вигуків — знаменитою усмішкою Скота Лендона, яка з’являлася на мільйонах книжкових палітурок, не прибираючи ногу з ідіотської лопати, тоді як її совок повільно вгороджується в привезену сюди землю. Він дозволяє, щоб оплески лунали упродовж десятьох або п’ятнадцятьох секунд, керуючись інтуїцією (а вона в таких випадках підводить його рідко), потім заспокійливо махає рукою. І оплески стихають. Одразу. Просто дивовижно. Тиша вмить западає така, аж стає трохи моторошно. Коли він починає говорити, голос його звучить далеко не так гучно, як голос Драпаела, але Лізі знає, що навіть без мікрофона й без гучномовця на батарейках (відсутність того й того на цій церемонії, певно, пояснювалася чиїмось недоглядом) він долетить до найдальших рядів натовпу. Бо натовп напружує слух, щоб не пропустити жодного його слова. Адже до них прийшов Славетний Чоловік. Мислитель і Письменник. Зараз він почне розкидати серед них перли мудрості. «Перли перед свиньми, — подумала Лізі. — Перед спітнілими свиньми цього разу». А проте хіба батько не сказав їй одного разу, що свині не пітніють? Стоячи навпроти неї, Білявчик відгортає з гарного білого лоба своє скуйовджене волосся. Його руки так само білі, як і лоб, і Лізі думає: «Цей кабанчик, певно, не дуже любить виходити з дому. Такий собі домашній свин, чом би йому ним і не бути? Адже у нього в голові надто багато химерних ідей, які треба оберігати». Вона переносить вагу тіла з однієї ноги на другу, й шовкова тканина трусиків аж заскрипіла в розколині її гепи. О, прокляття! Вона знову забуває про Білявчика, намагаючись прикинути, чи зможе вона… поки Скот там розбалакує… дуже обережно, дуже непомітно… Але в ній одразу озивається добропорядна дама. Вона промовляє три суворі слова, які не терплять заперечення: «Ні, Лізі. Чекай». — Я тут не для того, щоб читати вам проповідь, — каже Скот, і Лізі впізнає голос Ґаллі Фойла, головного персонажа з книжки Елфреда Бестера «Зорі освітлюють мені шлях», його улюбленого роману. — Надто спекотно, щоб слухати проповіді. — А ти лиш просвіти нас, Скоте! — радісно й гучно вигукує хтось у шостому чи сьомому ряді, з боку паркувального майданчика. — Не можу, брате, — відповідає йому Скот. — Транспортери зламалися, й у нас немає кристалів літія. Публіка, яка вперше почула цю фразу і якій вона здалася дуже влучною (Лізі чула її щонайменше разів п’ятдесят), висловлює своє схвалення ревом і оплесками. Білявчик, стоячи навпроти неї в натовпі, посміхається тонкою, не зрошеною потом посмішкою і хапає свій делікатний лівий зап’ясток довгими пальцями своєї правої руки. Скот знімає ногу з лопати, не з таким виразом, ніби йому набридло там її тримати, а так, ніби — принаймні на дану мить — він знайшов для неї інше застосування. І, здається, справді-таки знайшов. Лізі дивиться на чоловіка не без зачарування, бо бачить його перед собою в усьому його блиску — він просто став махати нею. — Сьогодні тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмий рік, і світ провалюється в темряву, — каже він. Він ковзає своїми не туго стиснутими пальцями по дерев’яному держалні церемоніальної лопати, срібний совок на мить віддзеркалює в очі Лізі пучок сонячного проміння, а потім майже ховається за рукавом легкого літнього піджака Скота. Тримаючи тепер церемоніальну лопату за совок, він застосовує тонке дерев’яне держално як указівку, тицяючи ним у лихо й трагедію, які висять у навколишньому повітрі. — У березні Олівера Норта та віце-адмірала Джона Пойндекстера було звинувачено у змові — такий ми маємо чудовий світ Іран-Контра, де гармати керують політикою, а гроші керують світом. У Гібралтарі працівники безпеки Повітряної Служби Британії вбивають трьох неозброєних членів ІРА. Мабуть, їм слід змінити гасло ПСБ з «Хто відважний — перемагає» на «Стріляй спочатку — запитуй потім». У натовпі почувся сміх. Роджер Драпаел, схоже, страждає від спеки і збитий з пантелику цією несподіваною лекцією, але Тоні Еддінґтон нарешті починає робити нотатки. — Або візьмімо нас. У липні ми помиляємось і збиваємо іранський пасажирський літак, у якому було двісті дев’яносто цивільних осіб. Шістдесят шість із них були дітьми. Епідемія СНІДу вбиває тисячі людей, ним заражені… А втім, ми не знаємо, скільки людей ним заражені, чи не так? Сотні тисяч? Мільйони? Світ стає чорним. Кривава хвиля містера Їтса перетворилася на повінь. Вона здіймається дедалі вище. Вона здіймається. Він дивиться лише вниз, не відриваючи очей від прямокутничка сірої землі, й Лізі спадає жахлива думка, що він бачить її тепер, бачить дивну істоту з плямистим боком нескінченної довжини, що він може зірватися, а може навіть пережити той напад, якого, вона знає, він дуже боїться (насправді вона боїться його не менше, ніж він). Та не встигає її серце зробити щось більше, як просто лунко закалатати, а він уже підіймає голову, всміхається, як усміхається дитина на окружному ярмарку, і стріляє держалном лопати крізь свій кулак до його середини. Це артистичний і рвучкий рух, і люди, що стоять у передніх рядах натовпу, від несподіванки дружно скрикують: «Ох!» Але для Скота то був лише початок. Витягши лопату перед собою, він вправно став крутити держално у своїх пальцях, прискоривши цей обертовий рух до неймовірної швидкості. Це справляло не менше враження, аніж виступ жонглера, який крутить у руках палицю, через яскраві зблиски срібного совка на сонці й завдяки ефекту несподіванки. Вона була одружена з ним від 1979 р. і навіть не здогадувалася про те, що він має у своєму репертуарі такий приголомшливий фокус. (Скільки має минути років, з подивом думатиме вона через дві ночі, лежачи в постелі сама-одна, в дуже скромному, з характеристиками, нижчими за стандартні, номері мотелю і слухаючи, як гавкають собаки на гарячий червоний місяць, перш ніж сама ідіотська вага накопичених днів у кінцевому підсумку засмокче всі чари шлюбного життя? Яке то щастя, коли ваша любов вирветься за межі відведеного їй часу!) Срібний циліндр, який утворюється від швидкого обертання лопати, випромінює заклик «Прокиньтеся! Прокиньтеся!» до придавленої спекою, липучої від поту поверхні натовпу. Чоловік Лізі враз перетворюється на вправного бейсболіста, й вона ще ніколи не відчувала такої полегкості, як тоді, коли побачила ту дивну усмішку рекламного актора на його обличчі, усмішку, що говорила: «Моя люба, я о’кей!» Він задовбав їх і приголомшив; а тепер намагається запхати в їхні горлянки сумнівні ліки від іпохондрії, за допомогою яких він сподівається переконати їх, щоб вони розійшлися по домівках. І вона думає, що вони на це купляться, незалежно від того, чи це відбувається в спекотний серпневий день, чи відбувалося б у якийсь інший. Коли Скот перебуває в такому настрої, він спроможний продати кригу ескімосам, як говориться у прислів’ї… і нехай Бог благословить те озеро мови, з якого всі ми п’ємо, як, безперечно, сказав би й сам Скот (і таки сказав). — Але якщо кожна книжка бодай трохи світить у цій темряві — а я в це вірю, я мушу в це вірити, серйозно чи жартома, бо інакше навіщо я писав би всі ці триклятущі повісті та романи? — тоді кожна бібліотека — то велике і яскраве багаття, яке ніколи не згасає і навколо якого збираються десятки тисяч людей і гріються там щодня та щоночі. І там ідеться не про 451 градус за Фаренгейтом.[4] А чи не хотіли б ви, люди, погрітися біля вогнища з температурою чотири тисячі за Фаренгейтом,[5] бо тут ви маєте не кухонну піч, тут ми говоримо про великі доменні печі мозку, про розжарені до червоного плавильні печі інтелекту. Ми сьогодні святкуємо закладини такого великого вогнища, і я вважаю за велику честь для себе брати участь у цій церемонії. Саме тут ми плюємо в очі забудькуватості, а невігластву даємо копняка в пах. Гей, фотографе! Стівен Квінсленд клацає затвором, усміхаючись. Скот, також усміхаючись, каже: — Зробіть цей знімок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашої колекції він буде добрий, ладен об заклад побитися. Скот знову простягає перед собою орнаментальний інструмент, ніби знову хоче його закрутити. Публіка обнадійливо глибоко вдихає й затримує у грудях повітря, але цього разу Скот лише її дражнить. Він опускає ліву руку на держално лопати, ставить совок на землю і занурює у ґрунт, заховавши його жаркий блиск у глибині. Він перекидає викопаний шмат землі вбік і голосно вигукує: — Я проголошую будівництво бібліотеки Шипмена відкритим для бізнесу! Оплески, які лунають після цього, перетворюють попередні аплодисменти на щось подібне до чемного поплескування в долоні, яке можна почути на тенісних матчах учнів підготовчої школи. Лізі не знає, чи молодий містер Квінсленд зумів зняти перший церемоніальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здіймає ідіотську срібну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олімпійський герой, то Квінсленд задокументовує цю врочисту мить, напевне, сміючись за своїм фотоапаратом, коли він її знімає. Скот на якусь хвилину залишається в такій позі (саме тоді Лізі переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у містера Еддінґтона — Тонея). Потім Скот прикладає лопату собі до грудей, ніби рушницю після відповідної команди, і тримає її так із усмішкою на устах. На його щоках і на лобі виблискують великі краплі поту. Оплески починають стихати. Публіка думає, що він свою роль закінчив. Але Лізі має всі підстави думати, що він лише включив другу передачу. Коли він переконується в тому, що вони знову можуть його чути, то занурює лопату в землю вдруге й перевертає землю ще раз. — А цей кидок я присвячую Дикому Білові Їтсу! — вигукує він. — Цьому цинікові! А цей — Едґарові По, відомому також як Балтиморський Едді! А цей — Елфі Бестерові, і якщо ви його не читали, вам має бути соромно! Він збивається з дихання, і Лізі починає трохи тривожитися. Адже так жарко. Вона намагається пригадати, що він з’їв за сніданком — щось легеньке чи щось важке? — А цей… — Він занурює лопату в землю й тепер уже підважує чималенький клапоть дерну й підіймає його на лопаті вгору. Його сорочка на животі потемніла від поту. — А тепер прошу вас, згадайте про того, хто написав ту першу книжку, яка вам сподобалась. Я говорю про того автора, який ніби підклав під вас чарівний килим, і ви злетіли на ньому вгору. Ви розумієте, про кого я говорю? Вони розуміли. Це було написано на кожному обернутому до нього обличчі. — Я говорю про того письменника, чию книжку в ідеальному світі ви замовили б першою, коли бібліотека Шипмена нарешті відкриє перед вами двері. Отже, цей клапоть землі я перевертаю на честь того, хто написав таку книжку. — Він робить свій прощальний кидок лопатою, а тоді обертається до Драпаела, який мав би бути дуже задоволений акторською винахідливістю Скота — адже, поставлений перед необхідністю усної імпровізації, Скот зіграв свою роль просто блискуче, — але який, проте, має вигляд людини, що знемагає від спеки і якій усе страшенно остогидло. — Я думаю, на цьому закінчимо, — каже Скот і намагається віддати Драпаелу лопату. — Ні, ні, вона ваша, — заперечує Драпаел. — Прийміть її як сувенір, як знак нашої вдячності. Разом із вашим чеком, звичайно. — На обличчі в нього з’являється крива посмішка й переходить у гримасу, що, на його думку, відповідає ситуації. — Чи не час нам піти пошукати, де працюють бодай якісь кондиціонери? — Чом би й ні, — погоджується Скот із певною домішкою збентеженої іронії і віддає лопату Лізі, як віддавав він їй так багато небажаних сувенірів, що ними його нагороджували за останні дванадцять років його літературної слави: усе — від церемоніальних весел до бостонських червоних капелюхів у люцитних коробках та трагічних і комічних акторських масок… але здебільшого то були комплекти для письма з перами та олівцями. Скотові було подаровано безліч таких комплектів зі знадобами для письма. Вотермен, Скріпто, Шефер, Мон-Блан та інші. Вона дивиться на блискучий срібний совок лопата не менш зацікавленим і здивованим поглядом, ніж її коханий (він і досі залишається її коханим). На викарбуваному на лопаті написі УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА Лізі помічає кілька брудних плям і намагається їх здмухнути. Що вони робитимуть із цим дивовижним артефактом? Улітку 1988 р. кабінет Скота ще був у стадії будівництва, хоча адреса діє, й він уже почав складати всіляку всячину у стійлах та в кутках нижнього сараю. На багатьох картонних ящиках він нашкрябав СКОТ! РАННІ РОКИ! великими мазками чорного маркера з войлочним пером. Найімовірніше, срібна лопата потрапить до цього мотлоху, і її осяйний блиск загубиться в тій темряві. А може, вона сама її туди віднесе й почепить на неї етикетку СКОТ! СЕРЕДНІ РОКИ! для жарту… або просто для того, щоби включити цей приз до їхнього каталогу. Така собі безглузда штуковина, несподіваний дарунок, який Скот назвав би… Але Драпаел уже вирушив у дорогу. Не сказавши більше ні слова — так, ніби йому страшенно остогидла вся ця історія і він сповнений рішучості покінчити з нею якнайшвидше, — він перетинає прямокутник свіжої землі, обминувши шматок дерну та ямку, що утворилася там після того, як Скот востаннє копнув лопатою й перекинув цей шматок дерну. Підбори начищених до блиску чорних черевиків Драпаела (які своїм осяйним блиском ніби волають «не забувайте, що я асистент професора і моя кар’єра лише починається») глибоко занурюються в землю за кожним його важким кроком. Драпаелові доводиться докладати неабияких зусиль, щоб утримати рівновагу, й Лізі здогадується, що це аж ніяк не покращує його настрій. Тоні Еддінґтон іде поруч із ним, вираз обличчя в нього замислений. Скот на мить затримується, ніби до кінця не зрозумівши, що ж йому робити далі, потім також рушає, прослизнувши між своїм господарем і своїм тимчасовим біографом. Лізі за звичкою йде слідом за ними. Сьогоднішня поведінка Скота так її захопила, що вона геть забула про своє передчуття лиха (розбите скло вранці) на короткий час, але тепер воно повернулося (розбиті серця увечері) й тяжко тисне їй на серце. Вона думає, що саме через нього всі ці деталі здаються їй такими значущими. Вона певна, що світ повернеться до свого нормального фокуса, як тільки вона потрапить у зону кондиціонованого повітря. І як тільки витягне препаскудну тканину з розколини у своїй задниці. «Усе майже закінчилося», — нагадує вона собі, й — яким дивним може бути життя — саме від цієї миті починається катастрофа, що мала відбутися того дня. Коп зі служби безпеки кампусу, який здається старшим за всіх інших у цій компанії (через вісімнадцять років вона ідентифікує його завдяки фотографії Квінсленда як капітана С. Гефернана), підіймає вгору стрічку бар’єра на дальшій стороні церемоніального прямокутника землі. Стосовно нього вона тоді помітила тільки, що він носив на своїй сорочці кольору хакі те, що її чоловік міг би назвати великою-великою пихатою діркою на людині. Її чоловік та його фланговий ескорт пірнули під стрічку таким синхронним рухом, ніби виконували один із заздалегідь відрепетируваних елементів хореографії. Натовп суне до паркувального майданчика разом із головними дійовими особами… за одним винятком. Білявчик не йде до паркувального майданчика. Білявчик стоїть там, де й стояв, біля ділянки церемонії закладин, з боку паркувального майданчика. Люди штовхають його й зрештою відтручують назад, на випалену мертву землю, де на 1991 рік буде збудовано бібліотеку Шипмена (якщо головний підрядник виконає свої обіцянки, звісно). Потім він починає рухатися проти людського потоку, він уже розімкнув руки і тому зміг відштовхнути дівчину, яка була на його шляху, ліворуч, а хлопця, що також перегородив йому шлях, праворуч. Його губи досі ворушаться. Спочатку Лізі знову подумала, що він проказує нечутну молитву, а потім почула якусь уривчасту тарабарщину — щось таке, що міг би написати нездарний імітатор Джеймса Джойса, — і вперше за сьогодні вона неабияк стривожилася. Дивний погляд синіх очей Білявчика прикипів до її чоловіка, він дивиться тільки на нього і більш нікуди, але Лізі розуміє, що він не має наміру обговорювати зі Скотом хай там які рештки або приховані релігійні підтексти його романів. Це не просто космічний ковбой. — Бамкіт церковних дзвонів котиться по Енджел-стрит, — каже Білявчик — каже Ґерд Аллен Коул, — який, як згодом з’ясується, перебував протягом більшої частини сімнадцятого року свого життя в дорогій психіатричній лікарні, у штаті Вірджинія, і був випущений звідти як такий, що вилікувався й може жити нормальним життям. Лізі ловить кожне його слово. Вони проходять крізь дедалі гучніший гомін натовпу, як проходить ніж крізь м’який солодкий торт. — Як бурчання в животі, як краплі дощу по блясі даху! Як брудні та ніжні квіти — ось як церковні дзвони звучать у моєму підвалі, а вам це нібито й невідомо! Рука, яка здається суцільними довгими білими пальцями, ковзає до краю білої сорочки, і Лізі розуміє, що тут відбувається. Воно постає перед нею короткими телевізійними кадрами (Джордж Волес Артур Бремер) з її дитинства. Вона дивиться на Скота, але Скот розмовляє з Драпаелом. Драпаел дивиться на Стівена Квінсленда, роздратований і похмурий вираз на обличчі Драпаела говорить, що на сьогодні з нього Годі! Вистачить! Стільки фотографій! Для одного дня! Щиро дякую! Квінсленд дивиться на свій фотоапарат, щось там підлаштовує, а Ентоні «Тоней» Еддінґтон робить нотатки у своєму блокноті. Вона нишком дивиться на старшого копа служби безпеки, того, який одягнений в уніформу хакі й носить на грудях бляху, схожу на велику-велику пихату дірку на людині. Він дивиться на публіку, але він явно дивиться не туди. Неможливо, щоб вона могла спостерігати за всіма цими людьми й за Білявчиком теж, але вона й справді за всім цим спостерігає і навіть бачить, як ворушаться губи Скота, промовляючи слова думаю, все було дуже добре, це такий собі пробний коментар, який він часто робить після подібних подій, і, о Боже, Маріє і святий Йосипе, вона намагається викрикнути ім’я Скота й остерегти його, але її горло замикається, в ньому висихає слина й воно перетворюється на суху заглибину, вона не може сказати нічого, й Білявчик відгортає полу своєї довгої сорочки, і під нею відкривається плетений шкіряний пояс і плаский безволосий живіт, живіт форелі, а на тлі тієї білої шкіри чорніє руків’я пістолета, який він тепер хапає в руку, й вона чує, як він каже, підступаючи до Скота з правого боку: «Якщо це заткне пельки дзвонам, справу буде зроблено. Пробач мені, батьку». Вона поривається чи намагається підбігти до Скота, але її клятущі підошви наче приклеїлися до землі й просто перед нею стовбичать чиїсь плечі, це здоровенна студентка, чиє волосся перехоплене широкою білою шовковою стрічкою, на якій синіми літерами, що окреслені червоним, надруковано НЕШВІЛ (зверніть увагу на те, як детально вона все бачить), і Лізі відпихає її рукою, в якій тримає срібну лопату, й дебела студентка каркає: «Ей!», але воно звучить повільніше й більш розтягнуто, аніж справжнє «ей», ніби це «ей» було записане на швидкості 45 обертів за хвилину, а потім програне на швидкості 33 1/3 оберта або навіть 16 обертів. Увесь світ перетворився на гарячу чорну смолу, й здоровенна дівка з НЕШВІЛОМ на волоссі на всю вічність закрила Скота від її погляду; усе, що вона спроможна бачити, — це плече Драпаела. І Тоні Еддінґтона, який гортає сторінки свого паскудного блокнота. Нарешті широкоплеча студентка звільняє поле зору для Лізі, й, коли Драпаел та її чоловік знову стають для неї повністю видимі, Лізі бачить, що професор з англійського факультету рвучко підсмикує голову вгору й усе його тіло напружується від раптового страху. Лізі тепер бачить те, що побачив і Драпаел. Вона бачить Білявчика з пістолетом у руці (потім слідство з’ясує, що то був Ледісміт-22, виготовлений у Кореї й куплений на розпродажі домашніх речей у Південному Нешвілі за тридцять сім доларів), націленим на її чоловіка, який нарешті побачив небезпеку й зупинився. У тому часі, який існує для Лізі, усе це відбувається дуже й дуже повільно. Правда, вона не бачить, як куля вилітає з 22-міліметрового дула — принаймні виразно цього не бачить, — але вона чує, як Скот каже, дуже лагідно, розтягуючи кожне слово, як їй здається, на десять або й п’ятнадцять секунд: «Поговорімо про це, сину, гаразд?» А потім вона бачить, як полум’я вихоплюється з нікельованого пістолетного дула таким собі нерівним жовто-білим букетом. Вона чує звук пострілу — ідіотський, малозначущий, ніби хтось розірвав руками пакет із ленчем. Вона бачить, як Драпаел, цей пропечений на південному сонці паскудник, перелякано відстрибує ліворуч. Вона бачить, як нижня частина тіла Скота ніби падає назад. Але водночас його підборіддя нахиляється вперед. Сполучення цих двох рухів має дивний і граційний вигляд, воно нагадує якесь танцювальне па. Чорну пляму тепер чітко видно на правому боці його літнього спортивного піджака. «Сину, не роби цього, Богом тебе прошу», — каже він своїм протяглим у-часі-Лізі голосом, і навіть у-часі-Лізі вона чує, що його голос слабне з кожним словом, аж поки починає звучати, як голос пілота, що тренується в камері, де відтворено умови великої висоти. Проте, як Лізі здається, він досі не зрозумів, що вже одержав кулю. Вона майже переконана в цьому. Його піджак розкривається, як ворота, коли він викидає свою руку вперед наказовим жестом припини-це, і вона враз усвідомлює дві речі. Першу — що його сорочка під піджаком забарвлюється в червоний колір. І другу — що вона нарешті спромоглася зірватися з місця й побігти, принаймні їй здалося, що вона біжить. «Я повинен покінчити з цим передзвоном дзвонів, — каже Ґерд Аллен Коул із досконалою ясністю, в якій, проте, звучать нотки нетерпіння. — Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей». І Лізі зненацька сповнюється впевненістю, що як тільки Скот буде мертвий, коли вже злочин буде скоєно, Білявчик або застрелиться, або прикинеться, ніби хоче застрелитися. Але спочатку йому треба завершити свою справу. Справу з письменником. Білявчик злегка згинає свій зап’ясток, і тепер димучий ствол Ледісміта-22 спрямовано на ліву половину Скотових грудей; у-часі-Лізі цей рух відбувається плавно й повільно. Він прострелив легені; тепер він цілиться в серце. Лізі знає, вона не повинна дозволити, щоб це сталося. Якщо її чоловік має зберегти бодай якийсь шанс на життя, то вона мусить не допустити, аби в його тіло проникла ще одна смертельна порція свинцю. Ніби для того, щоб заперечити їй, Ґерд Аллен Коул каже: «Це ніколи не закінчиться, поки тобі не буде кінець. Ти відповідальний за те, що це повторюється, чоловіче. Ти поріддя пекла, ти мавпа — і тепер ти моя мавпа!» Ця фраза найближча до якогось сенсу з усіх тих, які він досі промовив, і поки він її компонував, Лізі встигає вперше зручно вхопитися за срібну лопату — її тіло знає свою справу, а руки вже знайшли своє місце на самому кінці сорокадюймового держална — й замахнутися нею. Отже, вона добігла. Якби це були кінські перегони, то на дошці тоталізатора, безперечно, висвітлилося б оголошення: ТІ, ХТО МАЄ КВИТКИ, ДОЧЕКАЙТЕСЯ ФОТОПОВІДОМЛЕННЯ. Та коли перегони відбуваються між чоловіком із пістолетом і жінкою з лопатою, то вам не потрібне фото. В уповільненому часі-Лізі вона бачить, як срібна лопата підбиває руку з пістолетом, і він злітає вгору саме тієї миті, коли букет вогню розквітає знову (цього разу вона бачить лише його частину, бо дуло повністю зникає за совком). Вона бачить, як робочий кінець церемоніальної лопати шугає вперед і вгору, тоді як другий постріл посилає кулю в розжарене серпневе небо, й вона нікому не завдає шкоди. Вона бачить, як пістолет відлітає вбік і навіть устигає подумати: «Святе паскудство! Мені це справді вдалося!», перш ніж лопата черкає по обличчю Білявчика. Він устиг затулити його долонею (три з тих довгих витончених пальців будуть зламані, але срібне лезо лопати однаково робить свою справу, перебивши Коулу ніс, розтрощивши кістку його правої вилиці та кісткову орбіту навколо його витріщеного правого ока, вибивши йому також дев’ять зубів. Головоріз із мафії, озброєний латунним кастетом, не зробив би свою роботу ліпше. І тепер — ще повільно, ще в часі-Лізі — починають збиратися докупи елементи фотографії Стівена Квінсленда, яка здобула приз. Капітан С. Гефернан побачив, що відбувається, лише на секунду чи дві пізніше, ніж Лізі, але йому довелося також давати раду проблемі з роззявою, що стояв на його дорозі, — то був гладкий здоровило, з прищавим обличчям, у мішкуватих бермудських шортах та в тенісці, на якій усміхалося обличчя Скота. Капітан Гефернан відтручує цього молодого здоровила вбік одним могутнім поштовхом мускулистого плеча. На ту мить Білявчик уже впав на землю (й випав із рамки майбутньої фотографії) із виразом приголомшеного подиву в одному оці, тоді як із другого струменіла кров. Кров лилася також із дірки, що в якомусь майбутньому, можливо, знову служитиме йому ротом. Гефернан навіть краєм ока не побачив, хто ж насправді завдав удару. Роджер Драпаел, можливо, пригадавши, що він призначений церемоніймейстером сьогоднішнього дійства і йому треба виконувати саме цю роль, а не роль великого старого кроля, обертається до Еддінґтона, свого протеже, та до Лендона, почесного гостя, який завдав усім стільки клопоту, саме вчасно, щоб зайняти своє місце витріщеного, дещо змазаного обличчя на задньому тлі майбутнього фото. Тим часом Скот Лендон у шоковому стані виходить із рамки майбутньої фотографії, яка здобуде приз. Він іде так, ніби й не помічає спеки, прямо до паркувального майданчика та Нелсон-Холу, що розташований за ним і є домом для англійського факультету, а тому обладнаний милосердною системою кондиціонованого повітря. Він іде напрочуд легко, принаймні на самому початку свого переходу, й велика частина натовпу суне за ним, причому більшість нічого не знає про те, що сталося. Лізі водночас розлючена, але й не здивована. Зрештою, хіба багато людей бачили Білявчика з тим ідіотським маленьким пістолетом у руці? Хіба багато людей зрозуміли, що звуки роздертого паперу були насправді пострілами? Дірка в піджаку Скота могла здатися брудною плямою, яку він посадив собі туди, коли копав землю, а кров, якою просякла його сорочка, була ще невидима для зовнішнього світу Він дихає тепер із дивним свистом, але чи багато людей із натовпу це чують? Ні, це на неї вони дивляться тепер — декотрі з них принаймні — божевільну дамочку, що непоясненно вискочила з юрби й зацідила в обличчя якомусь бідоласі церемоніальною срібною лопатою. Багато з них навіть усміхаються, ніби вірять, що це було тільки частиною шоу, організованого для того, щоб їх розважити, такою собі гастрольною виставою за участю Скота Лендона. Але до дідька їх, до дідька Драпаела, до дідька й забарного та низькооплачуваного копа зі служби охорони кампусу з його бляхою, схожою на велику-велику пихату дірку на людині. Усе, що її тепер турбує, це Скот. Вона відкидає — не зовсім сліпо — срібну лопату праворуч від себе, й Еддінґтон, майбутній літописець їхнього вояжу, ловить її в повітрі. Він просто не міг цього не зробити, бо інакше вона влучила б йому в ніс. Потім у цьому ж таки жахливому вповільненому часі-Лізі кидається навздогін за своїм чоловіком, чия жвавість швидко випаровується, коли він підходить до розпеченого, як у печі, повітря над паркувальним майданчиком. Позад неї Тоні Еддінґтон витріщився на срібну лопату так, ніби в його руках артилерійський снаряд, детектор радіації або заповіт якогось великого вимерлого народу, й саме до нього підходить капітан С. Гефернан зі своїм помилковим припущенням, хто був героєм сьогоднішнього дня. Лізі нічого не знає про цю частину подій і нічого про неї не знатиме доти, доки не побачить фотографію Квінсленда через вісімнадцять років, але їй було б до цього байдужісінько, навіть якби вона знала; уся її увага зосередилася на чоловікові, який уже впав на коліна та на руки на паркувальному майданчику. Вона намагається відкинути час-Лізі, побігти швидше. І саме цієї миті Квінсленд робить свою фотографію, спіймавши в кадр лише половину черевика, який буде видно в далекому правому куточку його рамки і на який він не зверне увагу ані тоді, ані будь-коли. 6 Володар Пуліцерівської премії, enfant terrible,[7] який опублікував свій перший роман у юному віці двадцяти двох років, лежить на землі. Скот Лендон опинився в нокдауні, як то кажуть. Лізі робить над собою надзвичайне зусилля, щоб розірвати клейке павутиння божевільно уповільненого часу, яке її обплутало. Вона мусить визволитися від нього, бо якщо вона не добіжить до Скота, перш ніж юрба оточить її й відтрутить її від нього, то вони, дуже ймовірно, можуть убити його своєю стурбованістю. Своєю смертельно небезпечною любов’ю. — Йооогооо пооораненооо! — вигукує хтось. Вона кричить на себе у власній голові (біжи туди, біжи туди — і негайно) і це нарешті допомагає. Клейке павутиння, яке обплутувало їй руки й ноги, зненацька її відпускає. Несподівано для себе вона проривається вперед. Світ перетворюється для неї на гомін, спеку, піт та тіла, які штовхають її з усіх боків. Вона благословляє його швидку реальність і навіть примудряється вхопитися лівою рукою за ліву половинку своєї задниці й потягти за труси, висмикнувши їх із розколини між своїми проклятущими сідницями, тож принаймні одну прикрість із тих, які навалилися на неї в цей невдалий і зламаний день, їй пощастило усунути. Студентка в топі з вільно зав’язаними на плечах бретельками загрожує заблокувати її дедалі вужчий прохід до Скота, але вона пірнає їй під руку й зачіпається об гарячий топ. Вона усвідомить, що коліна в неї розбиті й подряпані, лише значно згодом — уже в лікарні, де співчутлива медсестра помітить їх і змастить бальзамом, таким прохолодним і приємним, що Лізі аж скрикне від задоволення. Але це станеться згодом. А тепер їй здається, що вона і лише один Скот перебувають на самому краю цього гарячого паркувального майданчика, цієї жахливої чорно-жовтої підлоги, схожої на підлогу в танцювальній залі, яка, певно, нагрілася до температури щонайменше сто тридцять градусів,[8] а може, й до ста п’ятдесятьох.[9] Її уява малює картину, на якій підсмажується яйце на материній чорній чавунній сковороді, але Лізі відкидає цей образ геть. Скот дивиться на неї. Він дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-бліде, й на ньому виділяються лише темні плями, що утворилися під його карими очима, та досить широка цівка крові, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла підборіддя. — Лізі! — Голос його звучить тонко й хрипко, як у камері, де штучно відтворюються умови великих висот. — Невже той хлопець справді вистрелив у мене? — Ти ліпше не розмовляй. Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, і вона чує, як під нею калатає серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людської істоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», — думає вона, і в цю мить дівчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падає зверху на неї. Вона впала б на Скота, але Лізі інстинктивно закриває його, приймаючи удар усієї ваги тіла дівчини («Ой! Кретин! Ідіот!» — кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння — о божественні рефлекси юних, думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, — і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру. — Лізі, — шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід. — Хто мене штовхнув? — запитує дівчина з бретельками на плечах. Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості. Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет. — Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся… — Мені так гаряче, — каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі — конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. Його лікувальний чай тут йому не допоможе, — думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. — Цього разу надто багато крові. Збіса багато. — Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду. — Я тобі його дам, — каже вона й підкладає жакет йому під голову. — Я дам тобі льоду, Скоте. «Слава Богу, на ньому спортивний піджак», — думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку. — Як тебе звуть? Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає: — Ліза Лемке. Ще одна Ліза, який малий наш світ, — думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше: — Мого чоловіка підстрелили, Лізі. Чи не могла б ти побігти до… — Вона не може згадати, як називається будівля, пам’ятає тільки її призначення. — Побігти до англійського факультету й викликати «швидку допомогу»? Набери номер 911… — Це ви, мем? Місіс Лендон? — До неї підходить коп зі служби безпеки кампусу, зі своєю бляхою — великою-великою пихатою діркою на людині, — проштовхуючись крізь натовп переважно за допомогою своїх мускулистих рук. Він присідає навпочіпки поруч із нею, і його коліна тріщать. Гучніше, аніж постріл із пістолета Білявчика, думає Лізі. Він тримає в одній руці переносну рацію. Він говорить повільно, ретельно вимовляючи кожне слово, ніби звертається до засмученої дитини. — Я зателефонував до кампусного лазарету, місіс Лендон. Вони висилають карету «швидкої допомоги», яка відвезе вашого чоловіка до Нешвілського меморіального шпиталю. Ви мене зрозуміли? Вона зрозуміла, і її вдячність (коп повернув їм більше, аніж долар, з тієї суми, яку він їм заборгував) майже така сама глибока, як і жалість, що її вона відчуває до свого чоловіка, котрий лежить на розпеченому гудроні і тремтить, як наполоханий собака. Вона киває головою й уперше ронить сльозу, яких вона проллє ще багато, перш ніж перевезе свого чоловіка до їхнього рідного штату Мен — і не одним із рейсів авіакомпанії «Дельта», а на приватному літаку і з приватною санітаркою на борту, а ще одна карета «швидкої допомоги» та ще одна приватна санітарка чекатимуть їх на терміналі цивільної авіації Портлендського аеропорту. Вона знову обертається до дівчини на прізвище Лемке і каже: — Він весь горить — ти не роздобудеш десь льоду, люба? Ти маєш якесь уявлення про те, де зараз можна знайти лід? Де завгодно, аби він тільки там був? Вона каже це без особливої надії, а тому дуже дивується, коли Ліза Лемке, не задумуючись, киває головою. — Авжеж, он там закусочна, і вони мають машину для виробництва кока-коли. Дівчина показує рукою в напрямку Нелсон-Холу, якого Лізі не може бачити. Усе, що вона бачить, — це ліс голих ніг, деякі з них волохаті, деякі гладенькі, деякі засмаглі, а деякі обпечені сонцем. Вона усвідомлює, що вони цілком оточені, що вона сидить біля пораненого чоловіка в такій собі порожнині, схожій за формою на велику вітамінну пігулку або капсулу, й починає відчувати страх перед цією юрбою. Чи існує слово для подібної агорафобії? Скот, певно, знає. — Якщо ти зможеш роздобути трохи льоду, будь ласка, роздобудь, — каже Лізі. — І поквапся. — Вона обертається до працівника служби безпеки кампусу, який намагається намацати пульс Скота, річ абсолютно марна, як на думку Лізі. Зараз треба думати про те, як йому допомогти, а не про те, мертвий він чи живий. — Ви можете примусити їх відійти назад? — просить вона. Майже благає. — Тут так гаряче, і… Не встигає вона договорити, як він підхоплюється на ноги, наче іван-покиван зі своєї коробки, й кричить гучним голосом: — Відійдіть назад! Відійдіть назад і пропустіть цю дівчину! Дайте йому змогу дихати, люди, ви мене зрозуміли? Натовп відступає назад… дуже неохоче, як здається Лізі. Вони не хочуть пропустити повз увагу жодну краплю крові, яку він втрачає, так їй здається. Гаряче повітря підіймається від розігрітого гудрону. Вона мала слабку надію, що до цього можна звикнути, як ми звикаємо до гарячого душу, але так не відбувається. Вона дослухається, чи не виє десь поблизу сирена карети «швидкої допомоги», але не чує нічого. Потім щось чує. Вона чує, як Скот кличе ії на ім’я. Як він прокаркав її ім’я. Водночас він хапається за край її просякнутого потом топа (півкулі її бюстгальтера тепер стримлять під шовковою тканиною, тверді, як розпухле татуювання). Вона дивиться вниз і бачить таке, що їй зовсім не до вподоби. Скот усміхається. Кров забарвила йому губи в колір яскравої цукерки, згори вниз, від кутика до кутика, і його усмішка тепер схожа на посмішку клоуна. Ніхто не любить дивитися на клоуна опівночі, — думає вона й дивується, звідки це до неї прийшло. І лише в якусь мить із тих, що їх вона переживе протягом наступної довгої й здебільшого безсонної ночі, дослухаючись до симфонії собачого гавкоту — а здавалося, кожен собака в Нешвілі гавкає на гарячий серпневий місяць, — вона пригадає, що це афоризм із третього роману Скота, єдиного, якого терпіти не могли ані вона, ані критики, єдиного, який зробив їх багатими. «Порожні демони». Скот і далі тягне її синій шовковий топ, його очі досі гарячково блищать у почорнілих очницях. Він хоче щось сказати, й вона — їй доводиться присилувати себе до цього — нахиляється, щоб розчути його слова. Він удихає за один раз дуже мало повітря, такими собі судомними напіввдихами. Це шумний і моторошний процес. Запах крові стає дедалі сильнішим. Бридкий, мінеральний запах. Це смерть. Це запах смерті. Ніби погоджуючись із нею, Скот каже: — Він дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… — Ще один довгий, скрипучий вдих. — …чую, як він їсть. І хрюкає. — І він посміхається своєю кривавою посмішкою клоуна, коли це каже. — Скоте, я не розумію, про кого ти говориш… Рука, яка вчепилася в її топ, ще зберегла в собі досить сили. Вона щипає її за бік і щипає жорстоко — коли вона скине топ набагато пізніше в кімнаті мотелю, вона побачить синець, справжній синець, одержаний від коханого. — Ти… — Скрипучий вдих… — …знаєш… Ще один скрипучий вдих, глибший. І він досі посміхається, так, ніби вони поділяють якусь жахливу таємницю. Темно-червону таємницю, кольору синця. Кольору певних квітів, які ростуть на схилах (мовчи, Лізі, мовчи) так, на схилах одного пагорба. — Ти… знаєш… а тому… не ображай моє… знання. — Ще один свистячий скрипучий вдих. — Або твоє власне. І вона думає, що й справді дещо про це знає. Довгий хлопець, так він його називає. Істота з нескінченним строкатим боком. Якось вона хотіла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула — спроможність забувати була вмінням, яке вона мала всі підстави вигострити протягом тих років, коли вони зі Скотом жили разом. Але вона знає, про що він каже, авжеж, знає. Він випускає її топ чи, може, втрачає силу, щоб за нього триматися. Лізі трохи відхиляється від нього, але не далеко. Його очі дивляться на неї з глибоких очниць, які все більше чорніють. Вони такі самі блискучі, як і раніш, але вона бачить, що вони також наповнені жахом і (саме це лякає її найбільше) якоюсь злою, непоясненною іронією. Промовляючи так само тихо, — можливо, для того, щоб тільки вона його чула, а може, він просто неспроможний говорити гучніше, — Скот каже: — Слухай, моя маленька Лізі. Я покажу, які звуки з нього вихоплюються, коли він шукає когось поглядом. — Ні, Скоте… не треба… будь ласка. Він пускає її слова повз вуха. Усмоктує в себе ще один зі своїх скрипучих вдихів, заокруглює мокрі червоні губи у формі літери О і видає низький, неймовірно бридкий, з якимсь глузливим призвуком звук. Це закінчується цівкою крові, яка пробивається крізь його стиснуте горло і бризкає в розпечене повітря. Дівчина бачить цей струмінь, і в неї вихоплюється переляканий зойк. Цього разу натовп не потребує кампусного копа, щоб той примусив його відступити; вони відступають за власним бажанням, залишаючи Лізі, Скота й капітана Гефернана у колі з периметром щонайменше чотири фути завдовжки. Звук, відтворений Скотом, — о Боже, це й справді схоже на хрюкання! — на щастя, дуже короткий. Скот закашлявся, груди йому судомно здіймаються, і рана випорскує дедалі більше крові ритмічними сплесками. Жестом пальця він знову просить її нахилитися ближче. Вона робить це, спираючись на тремтячі руки. Його глибоко запалі очі підкоряють її собі; те саме робить і його позначена знаком смерті посмішка. Він схиляє голову вбік, спльовує згусток напівзгорнутої крові на гарячий гудрон, потім знову обертає її до неї. — Я міг би його покликати… сюди, — шепоче він. — Він би прийшов. І ти… звільнилася б… від мого… вічного… крякання. Вона розуміє, він говорить цілком серйозно, і на якусь мить (такою була сила його погляду) вона повірила в те, що це правда. Він знову відтворить цей самий звук, лише трохи гучніше, і в якомусь іншому світі Довгий хлопець, цей володар його безсонних ночей, оберне свою невимовно голодну голову. І через мить у цьому світі Скот Лендон просто здригнеться на гарячому гудроні й помре. У посвідченні про смерть напишуть якісь божевільні дурниці, але вона знатиме: його чорна проява нарешті його побачила, прийшла по нього і з’їла його живцем. Отже, тепер відбувається щось таке, про що вони ніколи згодом не говоритимуть, ані з іншими, ані між собою. Щось надто жахливе. Кожен шлюб має два серця, одне світле, а друге — чорне. А тут ідеться саме про їхнє чорне серце, про те, яке в собі ховає божевільну таємницю. Вона нахиляється над ним нижче, ближче до розпеченого гудрону, немає сумніву, він помирає, проте вона сповнена рішучості утримати його тут, якщо тільки зможе. Навіть якби їй довелося битися з Довгим хлопцем за нього — якщо буде треба, вона застосує нігті за браком іншої зброї. — Отже… Лізі… — шепоче він, посміхаючись своєю бридкою, обізнаною, жахливою посмішкою. — Що… ти… скажеш? Вона нахиляється до нього ще ближче. Нахиляється в просякнутий потом і кров’ю сморід, який витає над ним. Нахиляється, аж поки чує рештки слабкого запаху шампуню «Прел», яким він мив сьогодні вранці голову, та піни, яку він застосовував для гоління. Вона нахиляється над ним, аж поки її губи торкаються його вуха. Вона шепоче: — Заспокойся, Скоте. Бодай один раз у своєму житті — лише заспокойся. Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним. — Лізі… Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже: — Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. — Вона мало не додає: — Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім, але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, — це не померти. І тому вона каже: — Більше не відтворюй цього звуку. Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то — їй так здається — вона зможе витримати що завгодно. — Мені так жарко, — каже він. — Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати. — Лід скоро буде, — каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. — Я тобі дістану його. Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо. А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу. — Я розлила половину клятущої коки, добираючись назад, — каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, — але лід я принесла, нічого не втративши. Лід…. Але тут її очі закочуються, перетворюючись на самі білки, й вона мало не падає на спину, ніби послизнувшись у своїх кедах. Кампусний коп — о, нехай Бог благословить його всіма своїми благословеннями з його великою-великою пихатою діркою на грудях і всім іншим — підхоплює дівчину, знову твердо ставить її на ноги і забирає в неї одну з паперових посудин. Він передає її Лізі, а потім запрошує іншу Лізу, щоб вона випила з другої посудини. Лізі Лендон не звертає на це уваги. Згодом, відтворюючи в пам'яті всю цю сцену, вона від чує навіть деякий страх за те, що її думки крутилися в такому вузькому колі. Тепер вона спромагається тільки подумати: «О, тільки, будь ласка, не дозвольте їй знову впасти на мене, якщо вона раптом зомліє, наш дорогий друже-копе», і знову обертається до Скота. Він тремтить дужче, ніж тремтів досі, і його очі затьмарюються, втрачаючи контакт із її очима. Проте він намагається щось сказати: — Лізі… так гаряче… льоду. — Я маю для тебе лід, Скоте. А тепер ти зможеш нарешті свою пельку стулити? — Один на північ подався, а другий на південь жити… — проказує він хрипким голосом, а потім — о, чудо! — він робить те, про що вона його просить. Можливо, він просто вибалакався — для Скота Лендона це найімовірніше припущення. Лізі занурює руку глибоко в посудину, піднявши рівень кока-коли, яка тепер переливається через вінця. Холод приголомшує її й наповнює все її тіло надзвичайно приємним відчуттям. Вона захоплює цілу жменю кубиків льоду, думаючи про те, скільки іронії в цій ситуації: щоразу, коли вона й Скот зупиняються на одному з майданчиків відпочинку, біля автомагістралі, й вона користується послугами автомата, який продає розливну содову замість напоїв у пляшках або в банках, вона завжди натискає на кнопку без льоду, вважаючи свої дії глибоко виправданими — нехай інші дозволяють компаніям, які торгують безалкогольними трунками, ошукувати себе, продаючи їм півчашки содової та півчашки льоду, але з дочкою Дейва Дебушера Лізі такий номер не пройде. Якою була улюблена приказка старого Денді? Я не вчора звалився з копиці сіна! І ось тепер вона хотіла б, щоб їй дали навіть більше льоду, ніж самої коки… хоч і не бачить у цьому великої різниці. Але сама ситуація і справді здається їй незвичайною. — Скоте, ось він, лід. Його очі тепер напівзаплющені, але він роззявляє рота, і коли вона спочатку охолоджує йому губи своєю жменею льоду, а потім кладе один із: напіврозталих кубиків на його закривавлений язик, він несподівано перестає тремтіти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробрості, вона проводить своєю холодною мокрою долонею по його правій щоці, його лівій щоці, а потім притуляє її до лоба, звідки краплі води, зафарбованої в колір кока-коли, скочуються на його брови, а потім стікають по обох боках його носа. — О Лізі, це небесне блаженство, — каже він, і хоч голос у нього досі скрипить, їй здається, що він уже більшою мірою схожий на його голос і лунає… більше тут, аніж там. Карета «швидкої допомоги» пробилася з лівого боку натовпу, виття її сирени поступово завмерло, і через кілька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловічий голос кричить: — Ми — лікарі! Пропустіть! Ми лікарі, як і всім людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти! Драпаел, ця пропечена південним сонцем дірка в гепі, користується цією хвилиною, щоб нахилитися до Лізі й прошепотіти їй на вухо: — Як він, люба? Співчуття в його голосі, поєднане зі спогадом про те, з якою швидкістю він драпав із місця подій, навіює їй бажання заскреготіти зубами. Не дивлячись на нього, вона відповідає: — Намагається вижити. 7 — Намагається вижити, — прошепотіла вона, провівши долонею по глянцевій сторінці «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю». По тій фотографії, на якій Скот поставив ногу на ідіотську срібну лопату. Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій — до спогадів— був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину — це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати. «Я подумала про спальню як про нашу спальню», — сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом — то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки». Ну то й що? І що з того? Вона стенула плечима. — Либонь, нічого. Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він… (забудь про це, просто забудь) — Гаразд, гаразд, — погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла (стережися, а то можеш дуже послизнутися) у своїх думках. У голові в неї утворилася порожнеча, й вона вся спітніла, як людина, котра щойно чудом уникла нещасного випадку. — Заткнися, облиш і годі тобі. І так, ніби вона увімкнула його своїм голосом, за зачиненими дерев’яними дверима праворуч від неї задзеленчав телефон. Лізі зупинилася посеред головного проходу в сараї, який вів до сходів. Колись ці двері відкривалися до великого й широкого стійла, де можна було поставити трьох коней. Тепер же табличка на них просто попереджала: висока напруга! Це був жарт, який свого часу придумала Лізі. Вона мала намір обладнати там собі невеличкий кабінет, де вона тримала б усі потрібні документи та займалася оплатою їхніх щомісячних рахунків (вони мали — і вона досі мала — найманого менеджера, який мав здійснювати нагляд за їхніми фінансовими справами, проте він жив у Нью-Йорку і не став би займатися такими дрібницями, як її щомісячні витрати в бакалійному магазині Гілтопа). Вона зайшла в цьому так далеко, що поставила тут письмовий стіл, телефон, факс і кілька шаф із шухлядами… і тут Скот раптом помер. Чи після того вона сюди коли-небудь приходила? Одного лише разу, пригадалося їй. Рано навесні, цього року. Була друга половина березня, кілька останніх плям почорнілого снігу ще лежали на землі, а її завданням було тільки перезарядити автоматичний відповідач, приєднаний до телефону. У віконечку пристрою була цифра 21. Послання від першого до сімнадцятого й від дев’ятнадцятого до двадцять першого належали до тих рекламних повідомлень, які Скот зазвичай називав «телефонні воші». Вісімнадцяте послання (і це Лізі зовсім не здивувало) було від Аменди. «Я тільки хотіла б знати, чи ти коли-небудь брала в руки цю клятущу слухавку, — сказала вона. — Ти дала цей номер мені, Дарлі та Канті перед тим, як помер Скот». Пауза. «Я думаю, брала. — Пауза. — Брала цю слухавку, я хотіла сказати. — А потім слова безперервним потоком: — Але поки я дочекалася дзвяку, минуло надто багато часу, в тебе, певно, там зібралося багато послань, моя маленька Лізі, ти маєш вряди-годи переглядати цей мотлох, бо раптом хтось тобі запропонує чудовий порцеляновий сервіз Споуда абощо і ти його проґавиш. — Пауза. — Ну… бувай здоровенька». Тепер, стоячи за зачиненими дверима кабінету й відчуваючи, як біль під правим оком пульсує в одному ритмі з її серцем, вона прослухала, як телефон задзвенів утретє і вчетверте. На середині п’ятого дзвінка телефон клацнув, після чого пролунав її власний голос, який повідомив, що той, хто був на протилежному кінці дроту телефонує за номером 727-5932. Не було фальшивої обіцянки зворотного дзвінка, не було навіть запрошення залишити своє послання після того, що Аменда назвала дзвяком. Бо, власне, який у цьому був би сенс? Хто міг зателефонувати сюди, щоб поговорити з нею? Після того як Скот помер, це місце втратило інтерес для хай там кого. Бо тут залишилася лише маленька Лізі Дебушер із Лісбон Фолз, тепер удова Лендон. Маленька Лізі тепер живе сама-одна в будинку, що завеликий для неї, і складає списки бакалійних товарів, а не пише романи. Пауза між посланням і сигналом була така велика, що вона подумала: «Мабуть, стрічка для відповідей уже повна». А якщо й ні, той, хто телефонує, стомиться й покладе слухавку, й вона почує крізь зачинені двері до кабінету один із тих голосів, що найбільше її дратували, наприклад, голос жінки, яка вам роздратовано скаже: «Якщо захочете зателефонувати… будь ласка, покладіть слухавку й наберіть номер вашого оператора!» Вона не додасть при цьому ані «тупа ідіотко», ані «паскудна стерво», але Лізі завжди відчувала ці слова, як сказав би Скот, «у контексті». Натомість вона почула чоловічий голос, який промовив тільки гри слова. Не було ніякої причини, щоб вони примусили ії похолонути, але вона похолола, коли почула їх. — Я телефонуватиму знову, — сказав він.. На лінії клацнуло. Потім — мовчанка. 8 «Це набагато ліпший дарунок», — думає вона, але знає, що йдеться не про минуле й не про теперішнє; це лише сон. Вона лежала на великому двоспальному ліжку (нашому нашому нашому нашому нашому) у спальні під великим вентилятором, який повільно обертався, ляскаючи лопатями; хоч вона й прийняла сто тридцять міліграмів кофеїну у двох таблетках ексцедрину (кінцева дата придатності — 7 жовтня), які вона знайшла серед значно скорочених запасів Скотових ліків у туалетній кімнаті, вона спромоглася заснути. Якби навіть у неї виник якийсь сумнів щодо цього, їй досить було подивитися, де вона перебуває — на третьому поверсі Нешвілського меморіального шпиталю, в тому його крилі, де розташувалося відділення реанімації, — й звернути увагу на свій єдиний засіб пересування: вона прибула сюди на великому клапті тканини з надрукованими на ній літерами: НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. Вона знову з радістю бачить, що куточки цього прегарного чарівного килима, на якому вона сидить, по-царському згорнувши руки під грудьми, зав’язані вузлами, як куточки носовичка. Вона летить так близько до стелі, що коли НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ прослизає під один із вентиляторів, які повільно ляскають угорі лопатями (у її сні вони точно такі, як і той, що в їхній спальні), їй доводиться лягти й випростатись навзнаки, щоб не дістати сильного удару однією з лопатей. Ці лаковані дерев’яні весла шумлять шух, шух, шух, знову й знову, роблячи свої повільні й, можна сказати, величні оберти. Під нею бігають туди-сюди медсестри в черевиках на скрипучих підошвах. Деякі з них у кольорових костюмах, які з часом витіснять усі інші серед представників їхньої професії, але більшість — у білих халатах, білих панчохах і тих беретиках на голові, які завжди примушують Лізі думати про опудала голубів. Двоє лікарів мабуть-таки, лікарі, хоч один із них такий юний, що, либонь, іще не має потреби голитися, — розмовляють біля фонтанчика для пиття. Обкладені кахлями стіни прохолодно зелені. Схоже, спека дня сюди не проникає. Вона припускає, що, крім вентиляторів, тут мають бути й кондиціонери, проте вона не чує їх. «А я й не можу почути їх, адже це сон», — каже вона собі, й ця думка видається їй цілком розумною. Далі попереду розташована палата 319, куди вони поклали Скота одужувати, після того як витягли з нього кулю. Вона без проблем може дістатися до дверей, але бачить, що вона перебуває надто високо, щоб залетіти в них, коли туди прибуде. А вона хоче потрапити всередину палати. Вона так і не сказала йому: «Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім», та хіба в цьому була потреба? Скот Лендон, зрештою, не впав із копиці сіна лише вчора. Справжньою проблемою, яку вона має тепер розв’язати, — так їй здається, — буде знайти магічне слово, яке примусить чарівний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ піти на зниження. І це слово приходить до неї. Вона не хотіла б, щоб воно вилетіло з її власного рота (це слово Білявчика), але потреба примусить, коли диявол спокусить — як також казав Денді, — а отже… «Лілеї», — каже Лізі, і шмат вицвілої тканини із зав’язаними на кутах вузлами слухняно опускається на три фути зі своєї високості під стелею шпиталю. Вона дивиться у відчинені двері й бачить Скота, який лежить тут, либонь, не менш як п’ять годин після операції, лежить на вузенькому й дивовижно охайному ліжку з прегарно вигнутими узголів’ям та нижньою частиною. Монітори, що звучать, як телефонні пристрої для запису відповідей, клацають і попискують. Два прозорі пакети звисають зі штанги, яка стоїть між ним і стіною. Схоже, він спить. Біля його ліжка сидить на стільці з прямою спинкою Лізі зразка 1988 року. В одній руці вона тримає руку свого чоловіка, а в другій — книжку в паперовій обкладинці. Це роман, який вона привезла із собою в Теннессі, — вона ніколи не сподівалася, що прочитає його до кінця чи бодай до половини. Скот читає таких авторів, як Борхес, Пінчон, Тайлер і Артвуд; Лізі читає Меві Бінчі, Колін Мак-Кале, Джин Оел (хоча розпусні печерні люди з творів міс Оел дещо її дратують), Джойс Керол Оутс, а віднедавна й Ширлі Конрен. Сидячи в палаті 319, вона тримає в руці «Дикунів», останній роман Ширлі, і Лізі він дуже подобається. Вона дійшла до того місця, де жінки, які заблукали в джунглях, навчаються застосовувати свої бюстгальтери як рогатки. Ті, які виготовлені з лайкри. Лізі не знає, чи американські любителі романів готові зрозуміти цей останній роман пані Конрен, але сама вона вважає його сміливим і досить гарним, по-своєму. Хіба сміливість — не різновид прекрасного? Останнє світло дня вливається крізь вікно в палату червоними й золотими потоками. Це грізна й чудова картина. Лізі зразка 1988 р. дуже стомлена: стомлена емоційно, фізично, стомлена від тривалого перебування на півдні. Вона думає, якщо бодай іще одна особа назве її «ви всі», то вона закричить не своїм голосом. А що втішає її? Вона певна, що не буде тут так довго, як вони думають, бо… власне… вона знає Скота і має всі підстави припускати, що він одужає досить швидко, облишмо справу на цьому. Незабаром вона повернеться до мотелю і спробує найняти ту саму кімнату, у якій вони перебували в першій половині дня (Скот майже завжди наймає кімнату, яка могла б бути для нього схованкою, хай навіть йдеться про те, що він називає «давнім і звичним увійди-вийди»). Вона думає, що навряд чи їй пощастить це зробити, — вони ставляться до тебе зовсім по-іншому, коли ти з чоловіком, знаменитий він чи ні, — але від того місця дуже зручно ходити як до шпиталю, так і до коледжу, і якщо вона там якось прилаштується, то їй на все наплювати. Доктор Сетервейт, який лікує Скота, пообіцяв їй, що вона зможе ховатися від репортерів, якщо вийде з дверей чорного ходу сьогодні ввечері та й там-таки виходитиме протягом кількох наступних днів. Він сказав, що місіс Мак-Кінні, яка працює в приймальному покої, влаштує так, що таксі чекатиме ії біля вантажної платформи кафетерію, «як тільки ви їй подасте знак». Вона вже пішла б, але Скот поводився неспокійно упродовж останньої години. Сетервейт сказав, що він прийде до тями не раніш як опівночі, але Сетервейт не знає Скота так, як знає його вона, і Лізі не дуже здивувалася, коли він почав подавати ознаки життя на короткий час, коли сонце наблизилося до обрію. Двічі він упізнав її, двічі він запитав у неї, що трапилося, і двічі вона сказала йому, що психічно хворий чоловік стріляв у нього. Коли він очуняв удруге, то сказав: «Ох, якби не та срібна іграшка…», перш ніж знову заплющив очі, і це неабияк її насмішило. Тепер вона хоче, аби він прийшов до тями ще раз, і тоді вона йому скаже, що не повертається до Мену, а лише до мотелю, і що вранці вона до нього прийде. Усе це Лізі зразка 2006 року знає. Пам’ятає. Відчуває інтуїтивно. Геть усе. Сидячи на чарівному килимі-самольоті під назвою НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, вона думає: «Він розплющує очі. Він дивиться на мене. Він каже „Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду“.» Але чи справді він це сказав? Чи справді все сталося саме так? І якщо вона щось приховує — приховує від самої себе, — то навіщо вона це приховує? У ліжку, в червоному світлі, Скот розплющує очі. Дивиться на дружину, яка читає свій роман. Його дихання тепер не скриипить, але вона досі чує свистячий звук, коли він утягує в груди повітря так глибоко, як тільки може, і напівшепоче, напівхрипить, покликавши її на ім’я. Лізі зразка 1988 року кладе книжку й дивиться на нього. — Привіт, ти знову прокинувся, — каже вона. — Ось тобі загадка, на яку ти маєш дати відповідь. Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося? — Постріл, — шепоче він. — Хлопець. Тунель. Назад. Болить. — Тобі ще трохи болітиме, — каже вона. — Чи не хотів би ти… Він хапає її руку й просить на мить замовкнути. «Зараз він мені скаже, що він заблукав у темряві і я дала йому льоду», — думає Лізі зразка 2006 року. Але він каже своїй дружині — яка раніше в цей день урятувала йому життя, розчерепивши голову божевільному маніякові срібною лопатою, — тільки одне: — Було дуже жарко, правда ж? Тон його голосу недбалий. І в його погляді немає нічого незвичного; він просто підтримує розмову. Просто збавляє час, тоді як червоне світло стає глибшим, тоді як апарати підтримання життєдіяльності організму клацають і попискують і зі своєї високої точки у проймі дверей Лізі зразка 2006 року бачить, як тремтіння — легке, але помітне — пробігає крізь її молодше «я»; бачить, як великий палець її лівої руки зісковзує з паперової обкладинки «Дикунів». Я думаю: «Він або не пам’ятає, або вдає, ніби не пам’ятає, що він сказав, коли лежав на гудроні, — про те, що він міг би покликати його, якби захотів, що він міг би покликати Довгого хлопця, якби я захотіла його позбутися, — і що сказала я йому у відповідь, сказала, щоб він заткнувся й облишив цю тему… що, коли він стулить пельку, та проява піде собі геть. Я запитую себе, чи справді йдеться про забуття — це коли він забув, що в нього стріляли, — чи це спеціальний вид нашого забуття, який радше нагадує той випадок, коли ми змітаємо сміття у скриню, а потім надійно її замикаємо. Я запитую свебе, а чи це взагалі має якусь вагу, якщо він знає, як усе можна зробити ліпше». Коли вона лежала на своєму ліжку (і коли вона літає на чарівному килимі у вічному теперішньому часі свого сну), Лізі здригалася й намагалася викрикнути, звертаючись до свого молодшого «я», намагалася криком переконати ту молодшу Лізі, що це має, має вагу. «Не відпускай його з цим! — намагалася вона крикнути. — Нічого не можна забути навіки!» Але тут їй пригадалася інша приказка, яку вона чула, коли вони безліч разів грали в карти влітку біля озера в дні відпочинку, щоразу, коли якийсь гравець намагався побачити в тасуванні карт якийсь прихований трюк: «Облиш! Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців!» Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців. Проте вона робить іще одну спробу. Зосередивши всі свої розумові сили та волю, Лізі зразка 2006 року нахиляться вперед і, звісившись із чарівного килима, гучно кричить: «Він прикидається! СКОТ ПАМ’ЯТАЄ ВСЕ!», звертаючись до свого молодшого «я». І на якусь безумну мить їй здається, що вона змогла пробитися крізь товщу часів… вона знає, що змогла пробитися. Лізі зразка 1988 р. вигинається у своєму кріслі, книжка вислизає з її руки і зі стуком падає на підлогу. Але перше ніж ця її версія встигає озирнутися, Скот Лендон дивиться прямим поглядом на жінку, що витає над дверима, дивиться на ту версію своєї дружини, якій судилося залишитися вдовою. Він знову вигинає губи колечком, але замість утворити бридкий і глузливий звук, він дмухає. Хоча це важко назвати дмуханням. Як він може дмухнути після всього, що довелося йому витерпіти того дня? Але й цієї його спроби досить, щоб виштовхати магічний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ за двері, де він полетів, падаючи та пірнаючи вниз, як сухий листок, підхоплений ураганом. Лізі докладає відчайдушних зусиль, щоб утриматися на килимі, в міру того, як стіни лікарні швидко відбігають назад, але клятуща штуковина нахиляється, і вона падає, і 9 Лізі прокинулася. Вона сиділа, випроставши спину на ліжку й відчуваючи, як висихає піт на її лобі та під пахвами. Тут було відносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте їй було гаряче, як… Їй було гаряче так, ніби вона сиділа в духовці засмоктування. — Якщо й справді людина, яка сидить у духовці, може щось почувати, — сказала вона і знервовано засміялася. Її сон швидко блякнув і розвалювався на шматки й клапті — єдине, що вона могла пригадати з якоюсь ясністю, було червоне світло призахідного сонця, яке десь сідало за обрій, — але вона прокинулася з божевільною переконаністю, що загніздилася десь на передньому краї її розуму, з божевільним імперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срібну лопату. — Навіщо? — запитала вона в порожньої кімнати. Вона взяла годинник із нічного столика й піднесла його ближче до очей, переконана: він повідомить їй, що вона спала годину, а може, й дві. Вона була приголомшена, коли побачила, що її сон тривав рівно дванадцять хвилин. Вона поставила годинник назад, на нічний столик, і витерла руки об передню частину своєї блузки, так, ніби підібрала щось брудне й насичене мікробами. — Навіщо мені та річ? А ти менше думай. Це був голос Скота, а не її власний. Вона рідко чула його з такою ясністю цими днями, але тепер вона його почула. Гучний і чистий. «Воно тебе не стосується. Ти просто знайди її й поклади… ет, ти добре знаєш, куди її покласти». Звичайно, вона знала. — Там, де вона мені знадобиться, — прошепотіла вона й потерла собі обличчя долонями, коротко засміявшись. Правильно, моя люба дитино, погодився з нею її мертвий чоловік. Там, де ти відчуєш, що треба її покласти. III Лізі й срібна лопата (Очікуючи, коли зміниться вітер) 1 Яскравий сон Лізі анітрохи не допоміг їй звільнитися від спогадів про Нешвіл, а надто від одного конкретного спогаду: спогаду про ту хвилину, коли Ґерд Аллен Коул після пострілу в легені, коли ще Скот міг вижити, став націлювати пістолет на серце, який, безперечно, став би для нього смертельним. На той час світ уповільнив свій плин, і її думки знову й знову поверталися — як знову й знову повертається язик до поверхні надломленого зуба з гострими краями — до того, яким плавним був цей рух, так, ніби пістолет рухався на шарнірах. Лізі пропилососила вітальню, яка цього не потребувала, потім увімкнула пральну машину, яку не змогла заповнити навіть наполовину; кошик для брудної білизни заповнювався дуже повільно тепер, коли вона залишилася сама-одна. Минуло вже два роки, проте вона ніяк не могла звикнути до такого становища. Потім надягла свій старий купальний костюм і зробила кілька запливів у басейні, який був просто неба, за їхнім будинком: п’ять, потім десять, потім п’ятнадцять, потім сімнадцять і зупинилася, щоб перевести дух. Вона вхопилася руками за край басейну, з його мілкішої сторони, витягши позад себе ноги, важко відсапуючись, її темне волосся прилипло до щік, лоба та шиї, як блискучий шолом, але вона й досі бачила, як обертається на шарнірах бліда рука з довгими пальцями, бачила, як обертається «Ледісміт» (було неможливо думати про нього тільки як про пістолет, якщо вам відоме його летальне паскудне ім’я), бачила, як пересувається ліворуч чорна дірка, всередині якої причаїлася смерть Скота, а срібна лопата була такою важкою. Їй здавалося неможливим, що вона може встигнути, що вона може випередити безумство Коула. Вона повільно совала ногами, роблячи невеликі сплески на воді. Скот любив цей басейн, але плавав у ньому рідко; він був людиною книжок, пива і замкнутого простору Якщо тільки він був не в дорозі, звичайно. Або у своєму кабінеті, пишучи з увімкненою музикою. Або не сидів у кріслі-гойдалці, в кімнаті для гостей, у самому розбурханому серці зимової ночі, закутавшись до підборіддя в одну з вовняних шалей доброї матінки Дебушер, о другій годині ранку, і його очі були широко-широко розплющені, тоді як ураганний вітер, що залітав сюди прямою дорогою від самого Єлоунайфа, ревів за вікнами — і то був уже інший Скот; один подався на північ, а другий на південь жити, й, святий Боже, вона любила обох так само, усе так само. — Облиш, — роздратовано сказала собі Лізі. — Я встигла вчасно, я встигла, а тому забудь про це — і квит! Постріл у легені — це все, чого зміг домогтися той психований молодик. Проте очима свого розуму (де минуле завжди присутнє) вона бачила, як «Ледісміт» знову починає свій шарнірний обертовий рух, і Лізі, підтягшись на руках, вибралася з басейну, сподіваючись прогнати цей образ за допомогою фізичних зусиль. Це спрацювало, але Білявчик знову опинився поруч, коли вона стояла в роздягальні й розтиралася рушником після того, як швидко сполоснулася під душем, Ґерд Аллен Коул знову був поруч із нею, кажучи Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і Лізі зразка 1988 року замахується срібною лопатою, але цього разу паскудне повітря в паскудному часі-Лізі виявляться паскудно густим, і на якусь швидкоплинну мить вона все ж таки запізнюється, і тепер бачить весь букет оранжевого сплеску полум’я замість невеличкої його частини, і чорна дірка відкривається також на лівому лацкані літнього піджака Скота, який тепер перетворюється на його смертний саван… — Облиш! — люто прогарчала Лізі й кинула рушника в кошик із брудною білизною. — Дай йому спокій! Вона повернулася додому голою, несучи свій одяг під пахвою, — саме для цього й був поставлений навколо заднього подвір’я високий дощаний паркан. 2 Їй хотілося їсти після купання — можна сказати, вона вмирала з голоду — і хоч ще не було й п’ятої години, вона вирішила приготувати собі розкішну страву. Таку, яку Дарла, друга за віком із сестер Дебушер, назвала б їжею для смакування, а Скот сказав би, що сьогодні він матиме радість наїстися від пуза. Вона знайшла в холодильнику фунт розмеленої на фарш яловичини, а понишпоривши на задній полиці буфета, — чудовий напівфабрикат для гамбурґерів у тій версії, у якій їх називають чизбурґерами. Лізі поклала все це в каструльку разом із розмеленою яловичиною. Поки ця суміш варилася на повільному вогні, вона зробила собі напій, кинувши у глечик із лаймом Кул-Ейд подвійну порцію цукру. Десь о п’ятій двадцять пахощі з каструльки наповнили кухню, і всі думки про Ґерда Аллена Коула покинули її голову, принаймні на деякий час. Вона тепер була неспроможна думати про щось інше, крім їжі. Наклала собі дві великі порції з каструльки і наповнила дві великі склянки Кул-Ейдом. Доївши другу порцію й допивши другу склянку (вона залишила там тільки білі рештки нерозчиненого цукру), Лізі голосно відригнула й сказала: — А тепер я залюбки викурила б довбану сигарету. Це було справді так, хоч узагалі сильне бажання покурити виникало в неї досить рідко. Сигарету марки «Салем лайтс». Скот курив, коли вони познайомилися в Менському університеті, де він був тоді аспірантом, а також Наймолодшим Письменником-Резидентом Світу, як він сам себе називав. Вона була студенткою неповного дня (це не тривало довго) й офіціанткою повного дня в кафе «Пет» у передмісті, розносячи там піци та гамбургери. Вона заразилася звичкою курити від Скота, який віддавав перевагу «Гербертові Тарейтону».[10] Вони відмовилися від цієї шкідливої звички разом, висміюючи одне одного. Це сталося 1987 року, за рік до того, як Ґерд Аллен Коул переконливо показав їм, що сигарети — не єдина причина, з якої людина починає мати проблеми з легенями. В наступні роки Лізі могла цілими днями не думати про куріння, щоб потім пережити кілька болісних нападів палкої потреби. Проте в якийсь спосіб навіть думати про сигарети було для неї полегкістю. Це перешкоджало їй думати про («Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей», — каже Герд Аллен Коул із досконало дратівливою ясністю і злегка обертає свій зап’ясток) Білявчика (дуже плавно) й Нешвіл (так, щоб димучий ствол «Ледісміта» був націлений на ліву сторону Скотових грудей) І паскудне паскудство, вона знову прийшла до цього, знову її уява витворяє те саме. Вона мала на десерт великий торт, куплений в супермаркеті, й охолоджені вершки — мабуть, найголовніший елемент процесу наїстися від пуза, — якими мала завершити свій розкішний обід, проте Лізі надто наїлася, щоб звернути свої думки в цей бік. І вона глибоко засмутилася, коли її знову обсіли ці бридкі старі спогади, попри те, що вона прийняла в себе добру порцію гарячої висококалорійної їжі. Їй спало на думку, що тепер вона, певно, має уявлення, що доводиться переживати ветеранам війни. Вона мала у своєму житті лише одну битву, але (ні, Лізі) — Припини! — люто просичала вона й різким рухом (ні, моя люба дитино) відштовхнула від себе свою тарілку. Господи Ісусе, але ж їй хочеться (ти знаєш ліпше) закурити сигарету. І навіть більше, ніж сигарету, вона бажала, щоб ці старі спогади відлетіли… Лізі! Це був голос Скота, який вона почула посеред своїх роздумів про те, як їй позбутися старих спогадів, і він прозвучав так виразно й чітко, що вона відповіла йому голосно через кухонний стіл і без будь-якої розгубленості: — Що, любий? Знайди срібну лопату, й усе це сміття вилетить із твоєї голови… як відлітав запах млина, коли вітер міняв напрямок на протилежний і починав віяти з півдня. Пам’ятаєш? Звісно, вона пам’ятала. Вона жила тоді в малому містечку Клівз Мілз через одне місто на схід від Ороно. Справжніх млинів у Клівзі вже не залишилося, коли там жила Лізі, але їх ще було багато в Старому Місті, і коли вітер віяв із півночі — а надто якщо день був хмарний і вологий, — то сморід був просто жахливий. Та коли вітер змінював напрямок… Боже! Ви могли вдихати запах океану, і відчуття було таке, ніби ви знову народилися на світ. Тому вираз чекати, коли вітер змінить напрямок, увійшов до внутрішньої мови їхнього шлюбу, як і багато інших. Потім він якось несподівано випав із їхнього вжитку, і вона не згадувала про нього роками: чекай, коли вітер змінить напрямок означало «Тримайся, дитино». Означало: «Не здавайся, не втрачай надії». Можливо, це було оптимістичне ставлення до світу, притаманне лише молодому шлюбові. Вона не знала. Можливо, Скот міг би дати цьому кваліфіковане пояснення: він вів щоденник уже тоді, в їхні (МОЛОДІ РОКИ!) убогі дні, записуючи до нього свої спостереження упродовж п’ятнадцятьох хвилин щовечора, тоді як вона дивилася по телевізору комедії або підбивала рахунки з витрат на домашнє господарство. А іноді, замість дивитися телевізор або писати чеки, вона спостерігала за ним. Їй подобалося, як світло від лампи грає відблисками на його волоссі й утворює глибокі трикутні тіні на його щоках, коли він сидів там, схиливши голову над своїм записником. Його волосся в ті дні було довше й темніше, ще не позначене сивиною, яка стала з’являтися наприкінці його життя. Вона любила його оповідання, але вона любила також дивитися на його волосся, коли воно було освітлене розсіяним світлом лампи. Вона сприймала його волосся у світлі лампи як ще одне з його оповідань, хоч він про це й не знав. Вона любила також відчувати його шкіру, коли доторкалася до неї рукою. Шкіра на лобі чи його крайня плоть були їй однаково любі. Вона не стала б порівнювати їх між собою. Вона сприймала їх лише в поєднанні. Лізі! Знайди лопату! Вона прибрала зі столу, потім склала чизбурґери, які в неї залишилися, в миску виробництва фірми «Тапевер». Вона була переконана, що вже ніколи не стане їх їсти тепер, коли її божевілля минуло, але їх залишилося надто багато, щоб просто викинути їх в унітаз; який би крик учинила добра матінка Дебушер, котра, в голові Лізі, досі стежила за порядком у домі, якби побачила таке марнотратство! Ліпше поки що покласти їх у холодильник, за спаржею та йогуртом, де вони спокійно досягнуть глибокої старості. І виконуючи цю просту домашню роботу, вона не переставала дивуватися, як, у ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ця ідіотська срібна лопата могла так порушити мир у її душі. Можливо, тут існує якийсь зв’язок із магічними властивостями срібла? Вона пригадала, як дивилася якийсь фільм у Пізньому Показі разом із Дарлою та Кантатою, де розповідалося про якесь страховище, вовкулаку чи щось таке… проте Лізі не була тоді дуже налякана, якщо взагалі злякалася. Вовкулака бачився їй радше сумним, а не страшним, а крім того, їй здавалося, що кіношники знову й знову змінювали його обличчя, раз у раз зупиняючи камеру, аби накласти на нього більше гриму, а потім знімати далі. Їх можна було похвалити за їхні зусилля, але кінцевий продукт викликав мало довіри, принаймні на її скромну думку. Хоч сама оповідка була цікавою. Перша частина дії відбувалася в англійському пабі, й один зі старих диваків, які там випивали, сказав, що вбити вовкулаку можна лише срібною кулею. А хіба Ґерд Аллен Коул не був своєрідним вовкулакою? — Облиш, дитино, — сказала вона, обполіскуючи свою тарілку й ставлячи її в майже порожню посудомийну машину. — Можливо, Скот і зміг би попливти за цією течією в одній зі своїх книжок, але розповідати неймовірні історії ніколи не було твоїм фахом. Чи не так? — Лізі зачинила дверцята посудомийної машини з лунким виляском. Вона стала наповнюватися водою в такому темпі, що її тарілки будуть вимиті хіба що на Четверте Липня.[11] — Але якщо ти хочеш знайти цю лопату, то починай шукати її! Тобі ясно? Та не встигла вона відповісти собі на це суто риторичне запитання, як знову пролунав голос Скота — він звучав напрочуд чітко і ясно десь на самому вершечку її свідомості. Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино. Лізі саме потяглася до рушничка, щоб витерти руки, але завмерла напівдорозі до нього, коли почула ці слова. Вона знала цей голос, безперечно, вона знала його. Вона досі чула його три або чотири рази на тиждень, імітувала його своїм голосом, щоб створити для себе видимість компанії у великому порожньому будинку. Але таке несподіване повідомлення після всієї цієї тарабарщини про срібну лопату? Яку цидулку? Яку цидулку? Лізі витерла руки й знову повісила рушник сушитися. Тоді обернулася спиною до зливальниці, й тепер її кухня була вся перед нею. Вона була залита приємним світлом дня (й пахощами начинки для гамбурґерів, тепер значно менш привабливими, після того як вона задовольнила свій апетит до цієї страви). Вона заплющила очі, порахувала до десятьох, а тоді раптово їх розплющила. Літнє світло пізнього дня накотилося на неї високою хвилею. Наповнило її і проникло в неї. — Скоте? — запитала вона, відчуваючи себе в якомусь стані абсурду, як її старша сестра Аменда. Напівсхибленою, одне слово. — Ти вирішив прийти до мене як привид, чи не так? Вона не сподівалася на відповідь — адже вона була тією самою маленькою Лізі Дебушер, яка сміялася з гроз і скептично дивилася на вовкулаку з Пізнього Показу, що здавався їй не більш як невдало знятою фотографією. Але несподіваний порив вітру, який залетів до кухні крізь відчинене вікно над зливальницею — випнувши штори, розвіявши кінчики її ще вологого волосся і принісши п’янкі пахощі квітів, — можна було сприйняти майже як відповідь. Вона знову заплющила очі і, як їй здалося, почула тиху музику, не музику високих сфер, а щось подібне до мелодії кантрі у виконанні доброго старого Генка Вільямса: Прощай, Джо, я вже піду, о ду-ду, о ду-ду… Її руки вкрилися сиротами. Потім вітер стих, і вона знову стала колишньою Лізі. Не Мендою, не Кантою і не Дарлою; і, звичайно ж, не (один подався на південь) Джодотою, яка втекла до Маямі. Вона була нормальною сучасною Лізі, Лізі зразка 2006 року, вдовою Лендон. Тут не було ніяких привидів. Була тільки Лізі Сама-Одна. Але вона дуже хотіла знайти ту срібну лопату, ту саму, яка врятувала життя її чоловікові, подовживши його на шістнадцять років і на сім романів. Не згадуючи вже про обкладинку «Ньюсвіка» в 1992 p., де було подано портрет її чоловіка й назву статті Петера Макса великими літерами, що приписував творам психоделічного Скота магічний реалізм і культ Лендона. Цікаво було б знати, чи сподобалася така оцінка Роджерові, прудконогому Кроликові Драпаелу, подумала Лізі. Лізі вирішила, що почне шукати лопату негайно, доки світло тривалого літнього дня ще не згасло. Існують привиди чи не існують, а їй би не хотілося бути в сараї — або в кабінеті над ним, — коли вже настане ніч. 3 Стійла навпроти її кабінету, якого вона так ніколи й не обладнала, були темними й пліснявими закутнями, де складали інструменти, цвяхи та запасні частини для сільськогосподарських машин тоді, коли дім Лендона ще був фермою Шуґар Топ. У найбільшому відсіку тримали курей і, хоч усе було вимите працівниками професійної компанії миття й прибирання, а потім побілене (самим Скотом, який робив це, знову й знову згадуючи Тома Соєра), там досі тримався слабкий аміачний сморід птиці, якої вже давно тут не було. Це був запах, який Лізі пам’ятала від свого раннього дитинства й ненавиділа його… мабуть, тому, що бабуся Дебушер упала й померла тоді, коли годувала курей. Дві комірки були до самої стелі заставлені ящиками — здебільшого картонними коробками з-під напоїв, але інструментів для копання, срібних чи звичайних, там не було. Вона знайшла також зачохлене двоспальне ліжко в давньому курнику, єдиний спогад про їхній короткий дев’ятимісячний німецький експеримент. Вони купили це ліжко в Бремені й повантажили його на корабель за неймовірну ціну — так наполіг Скот. Вона геть забула про це ліжко — до сьогоднішнього дня. «Який сенс балакати про ту каку, яка випала в собаки!» — подумала Лізі з якимсь сумним збудженням, а потім сказала вголос: — Якщо ти думаєш, я спатиму в ліжку, після того як воно двадцять із гаком років простояло в клятущому смердючому курнику, Скоте… … тоді ти божевільний! — хотіла вона закінчити свою репліку такими словами, але не змогла. Натомість засміялася. О Господи, ці довбані гроші! Паскудні, довбані гроші! Скільки коштувало це ліжко? Тисячу американських баксів? Скажімо, тисячу. А скільки треба було заплатити, щоб довезти його на кораблі в Америку? Ще один кусок? Цілком можливо. І ось тепер воно стоїть тут, ура-ура, сказав би Скот, на тому місці, де колись громадилися кучугури курячого посліду. І воно стоятиме тут, ура-ура, доки світ не загине, під кригою або у вогні, бо якщо йдеться про неї, то вона користуватися ним ніколи не буде. Уся їхня німецька епопея була суцільним розчаруванням, Скот не написав там сподіваної книжки, суперечка з домовласником мало не перейшла в кулачну бійку, і навіть у своїх лекціях Скот не мав успіху, бо публіка там або зовсім не мала почуття гумору, або не розуміла його гумор і… І тут за дверима, по той бік проходу, за тими самими дверима, на яких був напис висока напруга!, знову задзвонив телефон. Лізі завмерла там, де вона була, знову покрившись сиротами. Проте водночас її опанувало почуття невідворотності, так, ніби вона прийшла сюди саме з цієї причини, не шукати срібну лопату, а прийняти цей телефонний дзвінок. Вона обернулася, коли телефон задзеленчав удруге, і перетнула темний центральний прохід сараю. Вона відсунула старомодний засув, і двері легко відчинилися, лише трохи заскрипівши на давно не використовуваних завісах, ласкаво просимо до цього закапелка, маленька Лізі, ми давно тебе тут чекали, ха-ха-ха. Протяг засвистів і обкрутився навколо неї, притиснувши блузку до її хребта. Вона потяглася рукою до вимикача й натиснула на нього, не знаючи, чого сподіватися, але плафон на стелі загорівся жовтим світлом. А чом би йому було й не увімкнутися. Наскільки це стосувалося центральної енергетичної системи штату Мен, усе тут належало до приміщення, відомого їй за адресою Кабінет, РФД-2, ШуґарТоп, Гіл-роуд. Угорі чи внизу, для ЦЕС було однаковісінько. Телефон на письмовому столі задзвонив учетверте. Перш ніж п’ятий дзвінок увімкнув би автоматичний відповідач, Лізі вхопила слухавку. — Алло? На мить запала мовчанка. Вона вже знову наготувалася сказати «алло», коли голос на протилежному кінці лінії зробив це за неї. Тон голосу був розгублений, проте Лізі одразу його впізнала. Одного слова їй вистачило. Ви завжди впізнаєте своїх. — Дарло? — Лізі — це ти! — Звісно, це я. — Де ти? — У колишньому кабінеті Скота. — Ні, тебе там нема. Я туди вже дзвонила. Лізі не треба було багато часу, щоб усе зрозуміти. Скот любив слухати свою музику на високих рівнях гучності — для нормальних людей така гучність здавалася ідіотською — і тому він обладнав свій телефон у звуконепроникному просторі, який він полюбляв називати своєю Глухою Камерою. Тож не дивно, що вона його не почула тут, унизу. Але вона не визнала за потрібне розповідати про все це сестрі. — Дарло, де ти взяла цей номер і чому ти телефонуєш? Запала ще одна пауза. А тоді Дарла сказала: — Я в Аменди. Я взяла номер із її записника. Там у неї біля твого імені записано чотири номери. Я просто пробую їх усі. Цей у мене — останній. Лізі відчула, як у неї щось опустилося у грудях та у шлунку. У дитинстві Аменда й Дарла були непримиренними суперницями. Між ними безперервно спалахували бійки — за ляльок, книжки, одяг. Остання і найбезглуздіша конфронтація між ними виникла через хлопця на ім’я Річі Стенсфілд, і вона була настільки серйозною, що Дарла опинилася на пункті «швидкої допомоги» Центральної лікарні штату Мен, де їй наклали шість стібків, щоб зашити широку подряпину над лівим оком. Вона досі носила шрам у вигляді тоненької білої рисочки. З віком їхні стосунки поліпшилися, але тільки до певної міри: вони й далі нерідко сварилися, але вже не доходило до пролитої крові. Вони намагалися обминати одна одну щоразу, коли була можливість. Недільні обіди, які відбувалися раз або двічі на місяць, на які сестри приходили з чоловіками, а також сестринські ланчі в Оливковому Саду або десь на природі нерідко минали у важкій атмосфері навіть у тих випадках, коли Менда й Дарла сиділи окремо, з Лізі та Канті між ними. Тому те, що Дарла пішла до Аменди в її дім, не віщувало нічого доброго. — Їй погано, Дарлі? Дурне запитання. Єдиним доречним у цьому випадку запитанням було б: «Чи дуже їй погано?» — Місіс Джонс почула, як вона кричить, лютує і трощить усе навколо. Знову взялася за свої витівки. Атож, це її витівки. І з ними завжди їм буває багато клопоту. — Місіс Джонс спробувала спершу сконтактуватися з Канті, але Канті та Річ у Бостоні. Коли місіс Джонс довідалася про це, одержавши повідомлення з їхнього автоматичного відповідача, вона зателефонувала мені. Усе це було схоже на правду. Канті й Річ жили десь за милю на північ від Аменди, яка мешкала тепер на Дев’ятнадцятому шосе. Якоюсь мірою це нагадувало давню римовану приказку їхнього батька: один подався на північ, другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити. Щодо самої Лізі, то вона жила за дев’ять миль звідти. Будинок місіс Джоне стояв через дорогу, і ця дама вчинила цілком слушно, спершу покликавши Канті — і не тільки тому, що Канті жила найближче. Кричить, лютує і трощить усе навколо. — Наскільки з нею погано цього разу? — почула Лізі свій голос, до того ж якийсь дивний, млявий і діловий тон. — Мені треба приїхати? Вона мала на увазі, звичайно, інше: Як швидко мені треба приїхати? — Вона… Гадаю, зараз вона о’кей, — сказала Дарла. — Але вона знову робила це. На руках, а також у кількох місцях високо на стегнах. Ну… ти знаєш. Лізі знала, звичайно ж. Під час трьох попередніх нападів Аменда впадала в стан, який Джейн Вітлоу, її психіатр, називала «пасивним напівступором». Це відрізнялося від того, що сталося (мовчи про це) (не буду) від того, що сталося зі Скотом 1996 року, та однаково було збіса страшно. Щоразу цьому станові передували напади збудження — збудження того виду, яке опановувало Менду в кабінеті Скота, дійшла висновку Лізі, — потім істерія, потім короткі спазми самокалічення. Під час одного з них Менда явно намагалася вирізати свій пуп. Після цієї спроби у неї залишився жахливий шрам навколо пупа. Одного разу Лізі заговорила з нею про можливість косметичного хірургічного втручання, не знаючи, чи буде воно можливим, але пообіцявши сестрі, що вона, Лізі, заплатила б, якби Аменда захотіла дослідити таку можливість. Аменда відхилила іі пропозицію, гучно зареготавши. — Мені подобається це кільце, — сказала вона. — Можливо, коли мені знову захочеться щось у себе вирізати, я погляну на нього й зупинюся. Можливо, схоже, було в неї найуживанішим словом. — Наскільки це погано, Дарлі? Справді дуже? — Лізі… ти… Лізі з тривогою усвідомила (і якісь внутрішні частини опустилися ще нижче), що її старша сестра ледве стримує сльози. — Дарло! Зроби глибокий вдих і все мені розкажи. — Зі мною все гаразд… Просто я пережила довгий день. — Коли Мет повертається з Монреаля? — Через два тижні. Ти навіть не думай просити мене, щоб я зателефонувала йому. Він заробляє гроші на нашу поїздку на Сент-Барт[12] наступної зими і турбувати його не можна. Ми впораємося й самі. — Ти певна? — Абсолютно. — Тоді розкажи мені, з чим нам треба буде впоратися. — Гаразд. Слухай. — Лізі почула, як Дарла набирає повні груди повітря. — Порізи на її руках вище ліктів були неглибокими. Досить було забинтувати їх. Порізи на стегнах були глибшими, там залишаться шрами, проте вони затяглися, Богу дякувати. Артеріальної кровотечі не було. Ти мене чуєш, Лізі? — І що далі? Не затримуйся, викладай усе. Вона мало не сказала: «Пручайся, Дарло», але це навряд чи щось би означало для її старшої сестри. Вона не знала, що там Дарла має сказати ще, але не сумнівалася, що йдеться про щось украй прикре. Вона зрозуміла це з голосу Дарли, який лунав під вухами та у вухах Лізі від самої колиски. Вона спробувала зібратися з духом, щоб спокійно зустріти будь-яку новину. Вона прихилилася спиною до письмового столу, підняла погляд… і свята Богородиця була на місці, у своєму кутку, недбало прихилена до іншого стосу ящиків із-під напоїв (на кожному з яких був напис: СКОТ! РАННІ РОКИ!). У кутку, там, де північна стіна зустрічалася зі східною, Лізі побачила срібну лопату з Нешвіла, велику, як казна-що. Можна було тільки дивом дивуватися, як вона не помітила її, коли увійшла, безперечно, вона її помітила б, якби так не поспішала схопити слухавку, поки не задзвенить п’ятий дзвінок. Зі свого місця вона могла прочитати напис на срібній лопаті: УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. Вона майже чула, як спечений на південному сонці паскудник каже її чоловікові, що Тоней напише про сьогоднішню церемонію для університетського щорічника і чи він не хотів би одержати примірник цього видання. А Скот відповідає… — Лізі, ти мене слухаєш? — уперше в голосі Дарли зазвучала стурбованість, і Лізі поквапно повернулася в теперішній час. Немає нічого дивного в тому, що Дарла стурбована. Канті поїхала в Бостон на тиждень або й більше, де мандрувала по крамницях, а її чоловік був геть заклопотаний своїм бізнесом з оптового продажу автомобілів — він скупляв автомобілі з програмним управлінням, аукціонні автомобілі та автомобілі, що здавалися в оренду в таких місцях, як Молден і Лін, Лін — Місто Гріха. Тим часом Дарлин Мет був у Канаді, де заробляв гроші на їхню майбутню відпустку, читаючи лекції про міграційні моделі деяких північноамериканських індіанських племен. Ця діяльність, як розповіла одного разу Дарла Лізі, була надзвичайно прибутковою. Але в даній ситуації гроші їм не допоможуть. Цю проблему тепер доведеться залагоджувати тільки їм двом. Двом сестрам. — Лізі, ти мене чула? Чи ти ще там? — Я тут, — сказала Лізі. — Я лише втратила тебе на кілька секунд, ти вибач. Можливо, справа в телефоні — ним дуже давно ніхто не користувався. Він унизу, в сараї. Там, де я збиралася обладнати собі кабінет, коли Скот був ще живий. — Так-так. Звичайно. — Дарла здавалася цілковито містифікованою. «Вона не має найменшого паскудного уявлення, про що я їй кажу», — подумала Лізі. — Тепер ти мене чуєш? — Чую так, ніби ти дзвониш у дзвін і десь зовсім поруч. Говорячи, Лізі дивилася на срібну лопату. Думаючи про Ґерда Аллена Коула. Думаючи: «Я покінчила з цим передзвоном для лілей». Дарла глибоко втягла у груди повітря. Лізі почула цей вдих, їй здалося, ніби вітер просвистів уздовж телефонної лінії. — Вона не зізналася, але думаю, вона… як тобі сказати… думаю, цього разу вона пила свою власну кров, Лізі, її губи й підборіддя були в крові, коли я сюди прийшла, але порізів у роті не було. Вона мала такий вигляд, який ми мали тоді, коли наша добра матінка давала нам погратися одним зі своїх тюбиків губної помади. Але в уяві Лізі сяйнули не ті давні дні їхніх перевдягань та фарбувань, коли вони також полюбляли дибуляти в черевиках із високими підборами своєї любої матінки, а гарячий полудень у Нешвілі, тремтяче тіло Скота на гудроні паркувального майданчика, його губи зафарбовані яскравою, як цукерка, кров’ю. Ніхто не любить дивитися на клоуна посеред білого дня. Послухай, моя маленька Лізі. Я покажу тобі, який він подає голос, коли розглядається навкруги. Але в кутку блищала срібна лопата… чи вона має зубчики? Їй здавалося, що так. А чи засумнівалася вона коли-небудь, що встигне… чи коли-небудь прокидалася в темряві, переконана в тому, що запізнилася на секунду й навіки втратила наступні роки свого шлюбного життя?.. — Лізі, ти приїдеш? Коли вона повертається до тями, то запитує про тебе. Дзвони тривоги знову забамкали в голові Лізі. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, вона повертається до тями? Ти ж наче сказала, з нею все гаразд? — Авжеж, гаразд… Я думаю, з нею все гаразд. — Пауза. — Вона запитала про тебе й попросила чаю. Я приготувала їй чай, і вона випила трохи. Правильно я зробила, як ти гадаєш? — Атож, — сказала Лізі. — Дарлі, ти знаєш, з чого це спричинилося? — Звичайно. Про це говорить усе місто, хоч сама я нічого не знала, поки місіс Джонс не сказала мені по телефону. — І в чому ж річ? — запитала Лізі, вже здогадуючись, якою буде відповідь. — Чарлі Коріво знову повернувся до міста, — повідомила Дарла. І, стишивши голос, додала: — Старий і добрий Зелений Біб. Улюблений народний банкір. Він привіз із собою дівчину. Красунька із французької поштівки, родом із Сент-Джон Велі. Вона вимовила назву цього міста з притаманним для штату Мен акцентом, і вона прозвучала в неї розмазано лірично, на зразок Сен-Жан. Лізі стояла, дивлячись на срібну лопату, й чекала подальшого повідомлення, про яке їй теж неважко було здогадатися. — Вони одружені, Лізі, — сказала Дарла, й по телефону до неї долинуло якесь приглушене булькання, яке Лізі здалося спочатку здушеними риданнями. Але за мить вона зрозуміла, що сестра намагалася засміятись так, щоб Аменда її не почула, Аменда, яка була невідь-де в домі. — Я приїду так швидко, як тільки зможу, — пообіцяла вона. — Ти мене чуєш, Дарло? Ніякої відповіді, й лише ті ж таки здушені звуки — буль, буль, буль, так вони звучали по телефону. — Якщо вона почує, що ти смієшся, то застосує свого ножа проти тебе. Після цієї репліки звуки здушеного сміху затихли. Лізі почула, як Дарла зробила глибокий заспокійливий вдих. — Її психіатра тепер тут немає, ти знаєш? — озвалася нарешті Дарла. — Жінки на прізвище Вітлоу. Тієї, яка носила намисто. Вона переїхала жити до Аляски, наскільки мені відомо. Лізі думала, що та переїхала до Монтани, але це навряд чи мало якесь значення. — Що ж ми подивимося, наскільки їй погано. Я знаю одне місце, куди звертався Скот… Ґрінлон, у Твін Сітіз… — Ой, Лізі! — Це був голос їхньої любої матінки, точнісінько її голос. — Що Лізі? — гостро запитала вона. — Що Лізі? Чи, може, ти збираєшся переселитися до неї і стежити за тим, щоб вона не вирізала ініціали Чарлі Коріво на своїх цицьках, коли її знову опанує цей дур? Чи, може, ти умовиш Канті, щоб вона її стерегла? — Лізі, я не хотіла… — Чи, може, Біллі захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом більше чи менше — яка різниця? — Лізі… — То що ж ти пропонуєш? Лізі почула образливий менторський тон у своєму голосі, який вона просто ненавиділа. Це була ще одна прикра річ, яку роблять із людиною гроші після десятьох або двадцятьох років, — вони навіюють переконаність, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятає, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своїх будинках більш як по два унітази, бо це навіює їм ілюзію величі. Лізі знову подивилася на лопату. Вона сяйнула їй у відповідь своїм блиском. Заспокоїла її. «Ти врятувала його», — сказала вона їй. «Але ти його не встерегла», — сказала вона також. Де ж істина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подій, про які вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедія. Яка гірка кумедія. — Лізі, пробач мені… Я лише… — Я знаю. — Вона знала тільки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собі так роздратуватися. — Ми все обміркуємо. Я вже їду. О’кей? — Атож. — У голосі Дарли почулася очевидна полегкість. — О’кей. — Цей француз, — сказала Лізі. — Яка нікчема. Добре, що ми позбулися цього сміття. — Приїзди якнайскоріш. — Гаразд, їду. До побачення. Лізі поклала слухавку. Вона пішла в північно-східний куток кімнати і схопила за держално срібну лопату. Їй здалося, вона вперше у неї в руках, і з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав її їй, уся її увага була прикута до блискучого срібного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, її руки рухалися самі собою… чи так їй здалося. Чи, радше, якась первісна, спрямована на виживання частину її мозку привела їх у рух замість неї, замість Цілком Сучасної Лізі. Вона провела долонею по гладенькому дереву, відчуваючи приємність від дотику до відшліфованої поверхні, й коли нахилилася, її погляд знову впав на три поставлені один на один ящики з красномовним написом на боці кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберігався джин «Джилбі», і його краї були просто стулені, але не заклеєні стрічкою. Лізі стерла з ящика порох, дивуючись із того, яким товстим шаром він там лежав, дивуючись усвідомленню того, що руки, які востаннє торкалися цього ящика — які наповнили його, закрили й поклали на два інші ящики, — тепер лежать згорнуті під землею. У ящику було повно паперів. «Мабуть, рукописи», — подумала вона. На злегка пожовклому титульному аркуші нагорі був напис, зроблений великими літерами, підкреслений і поставлений у самому центрі. Усе це вона одразу впізнала, як упізнала б його усмішку — це був його стиль оформлення титульних аркушів, характерний для нього тоді, коли вона зустріла його в молодості, і який потім ніколи не змінювався. Але сам цей заголовок вона бачила вперше: АЙК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ Скот Лендон Це роман? Чи оповідання? Просто зазирнувши в ящик, це було неможливо визначити. Але тут було не менш як тисяча сторінок, і більшість із них лежала в одному стосику під цим титульним аркушем, а ще більше було напхано обабіч ніби для того, щоб туго напакувати ящик. Якщо йдеться про роман і він весь укладений у цей ящик, то він має бути довшим, аніж «Звіяні вітром». Чи це можливо? Лізі припускала, що так. Скот завжди показував їй свою роботу, коли вона була зроблена, і завжди залюбки показував їй свої твори, які ще були в процесі написання, якщо вона його про це просила (привілей, якого він не надавав більше нікому, навіть своєму постійному редакторові Гарсонові Форею), але якщо вона не просила, він зазвичай тримав усе при собі. А писав він дуже багато до самого дня своєї смерті. Чи в дорозі, чи вдома Скот постійно писав. Але роман на тисячу сторінок? Не може бути, щоб він про нього навіть не згадав. Можу об заклад побитися, що це тільки оповідання, і, до того ж, воно йому не сподобалося. Але ж у цьому ящику дуже багато списаних аркушів, і тих, які лежать унизу, і тих, які напхані обабіч. Мабуть, це копії його двох перших романів. Або аркуші верстки. Те, що він називав «паперовим сміттям». Але хіба ж він не відсилав усе своє «паперове сміття» до Пітсбурґа, після того як закінчував його переглядати, для колекції Скота Лендона в їхній бібліотеці? Для того щоб інкунки мали в чому поколупатися, одне слово. І сумнівно, щоб у цих ящиках були складені копії його ранніх рукописів, адже набагато більше копій (зроблених під чорну копірку, з темного періоду їхнього життя переважно) зберігалося у стінних шафах нагорі, позначених написом Склад. І якщо вже вона про це подумала, то що зберігається в закапелках по обидва боки від колишнього курника? Вона подивилася вгору, так, ніби була Супержінкою і могла знайти відповідь за допомогою свого бачення навколишнього простору в рентгенівському світлі, але саме цієї миті на її письмовому столі знову задзвонив телефон. 4 Вона підійшла до письмового столу і схопила слухавку зі змішаним страхом і роздратуванням… але роздратування в її почуттях було більше. Не можна було виключати — звичайно ж, не можна, — що Аменда вирішила відтяти собі вухо у стилі Ван-Ґоґа або перерізати горло замість робити порізи на руках і стегнах, але щодо цього Лізі мала сумнів. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зі словами я щойно згадала або я забула тобі сказати. — Що там у тебе, Дарло? На хвилину або дві запала мовчанка, а тоді чоловічий голос — він видався їй знайомим — запитав: — Місіс Лендон? Тепер настала черга Лізі зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловічих імен. У цей період її життя він був у неї досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловіка скорочує кількість твоїх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, їхній адвокат у Портленді; Артур Вільямс, їхній бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить і долара, поки орел на банкноті не попросить пощади або не помре від задухи; Дік Вільямс — ніякий не родич Артурові — будівельний підрядник із Брайтону, який перебудував горище над сараєм у кабінет Скота й переобладнав другий поверх їхнього будинку, перетворивши раніше темні приміщення на залиті сонячним світлом кімнати; Смайлі Фландерс, сантехнік із Мотона, який знає безліч анекдотів, і брудних, і цілком пристойних; Чарлі Гедонфілд, агент Скота, який час від часу заходив сюди у справах (іноземні права та антології коротких оповідань здебільшого); і ще кілька друзів Скота, котрі зберігали з нею зв’язок. Але жоден із тих чоловіків не зателефонував би на цей номер, безперечно, навіть якби він був у нього записаний. У всякому разі жодне з цих імен не асоціювалося в неї з голосом, який вона впізнала (чи їй лише здалося, що впізнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт… — Місус Лендон? — Хто це? — запитала вона. — Моє ім’я не має значення, місіс, — відказав голос, і перед Лізі несподівано постав яскравий образ Ґерда Аллена Коула, чиї губи ворушилися ніби в молитві. Лише в його поетичній руці з довгими пальцями не було пістолета. Господи, не допусти, щоб цей теж був одним із них, — подумала вона. — Не допусти, щоб це був іще один Білявчик. Але тут вона помітила, що срібна лопата знову у неї в руках — вона бездумно вхопилася за її дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, — і це здалося їй провістям того, що він був ним, він був. — Для мене воно має значення, — сказала вона, і була здивована спокійним, діловим тоном свого голосу. Як могло таке лаконічне, змістовне речення вихопитися з так несподівано пересохлого рота? І потім раптом їй пригадалося, де вона вже чула цей голос раніше: сьогодні на автоматичному відповідачі, приєднаному до цього ж таки телефону. І не було нічого дивного в тому, що вона не змогла одразу згадати, де його чула, тому що цей голос промовив тільки три слова: «Я зателефоную ще». — Назвіть себе негайно, бо інакше я покладу слухавку. На другому кінці лінії почулося зітхання. Воно водночас прозвучало стомлено й добродушно. — Не будьте до мене в претензії, місус. Я намагаюся допомогти вам. Справді намагаюся. Лізі подумала про нецікаві голоси з улюбленого фільму Скота «Останній кіносеанс»; їй знову пригадалося, як Генк Вільямс співає свою пісню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала: — Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успіхів. Проте вона навіть не відірвала слухавку від вуха. Поки що. — Можете називати мене, Зак, місус. Це ім’я не гірше, аніж будь-яке інше. Домовилися? — Зак, а далі? — Зак Мак-Кул. — Дуже добре, а я тоді буду Ліз Тейлор. — Ви хотіли, щоб я вам назвав ім’я. Я вам його назвав. Лізі не знайшлася на відповідь. — А звідки ви взяли цей номер, Заку? — З телефонного довідника. — Отже, він був занесений до списків. Це все пояснювало. Можливо. — Ви послухаєте мене хвилинку? — Я слухаю. Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі. — Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату. Лізі пустила повз вуха ці останні слова. — Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. — Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. — Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім… — Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там. Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою. І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мен, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Мак-Кул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця. Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила: — Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка. На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав: — Я не зовсім вас розумію, місус. Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю. — Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, цар інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… — Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. — Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді? — Це вас не стосується, місус. Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним (вас не стосується) безглуздям. — І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. — Пауза. — Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте? Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого. — Я чую, як ви дихаєте, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, місус, то син моєї матері не намагається, він робить. Ви мене не знаєте, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повірте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловікові все, чого йому треба, гаразд? Він зателефонує або надішле мені листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повідомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотів». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас і зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності. Лізі заплющила очі на якомусь місці цієї довгої промови, схожої на завчений напам’ять монолог із п’єси. Вона відчувала, як гарячі сльози котяться по її щоках, і не знала, чи то були сльози гніву, чи… Сорому? Чи справді вони могли бути слізьми сорому? Атож, вона могла заплакати й від сорому, що якийсь незнайомець розмовляє з нею в такому тоні. Вона почувала себе так, як почуває себе мала дівчинка, коли її приводять до нової школи, і вчителька висварить її у перший же день. Пошли його до дідька, моя люба дитино, — сказав Скот. — Ти знаєш, що робити. Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацію, ти або знайдеш у собі сили виплутатися з неї, або ні. Вона ще ніколи не була в такій ситуації, але це було для неї цілком очевидно. — Місус? Ви зрозуміли те, що я вам сказав? Вона знала, що вона хоче йому сказати, проте він міг не зрозуміти її. Тому Лізі вирішила скористатися більш узвичаєною мовою. — Заку, ви мене слухаєте? — запитала вона тихим голосом. — Так, місус, — він так само одразу перейшов на дуже тихий голос. Мабуть, подумав, вона стишила голос із міркувань конспірації. — Ви спроможні чути мене? — Ви говорите надто тихо, але… так, місус, я вас чую. Вона втягла повітря глибоко в легені. Затримала там його на мить, уявляючи собі цього чоловіка, який казав місус і човік і намагатися робити нічого замість намагатися робити щось. Уявила, як він притискає слухавку до вуха, силкуючись розчути кожне її слово. Коли ця картина чітко постала перед її внутрішнім зором, вона з усієї сили прокричала в те вухо: — Тоді пішов ти на (три літери). Лізі поклала слухавку на місце з таким виляском, що над апаратом знялася хмара пилюки. 5 Телефон почав дзвонити майже одразу, але Лізі втратила будь-який інтерес до подальшої розмови із «Заком Мак-Кулом». Вона дійшла висновку, що будь-які шанси на так званий діалог (принаймні так це називали розумники з телебачення) тепер зникли. Вона тепер його не хотіла. Не хотіла також почути його голос на автоматичному відповідачі і з’ясувати, чи не втратив він свій співчутливий доброзичливий тон і тепер назве її сучкою, стервою або й діркою. Її погляд ковзнув по телефонних дротах до стіни — пульт перемикання був поруч зі стосом ящиків — й натисла на вимикач. Телефон замовк десь на третьому дзвінку. Отже, із «Заком Мак-Кулом» покінчено, принаймні на певний час. Їй ще, можливо, доведеться мати з ним справу — або справу, пов’язану з ним, — але на даний момент насамперед треба було щось робити з Мендою. Не кажучи вже про Дарлу, яка чекає її й розраховує на неї. Зараз вона піде до кухні, зніме з кілочка ключі… і загається ще хвилини на дві, щоб замкнути дім, чим вона рідко клопотала собі голову в денний час. Замкне дім і сарай, і кабінет. Атож, насамперед кабінет, хоч хай вона буде проклята, якщо вона приділить цьому стільки уваги, скільки приділяв Скот, для якого це було особливо важливою справою, Справою з Великої Літери. До речі, якщо вона вже згадала про великі літери… Вона зловила себе на тому, що знову дивиться на горішній ящик. Вона його не закрила, а тому їй було неважко знову побачити заголовковий напис: Айк повертається додому Скот Лендон Цікаво, — і це, зрештою, забере не більш як секунду, — а що там далі, подумала Лізі, тож вона прихилила до стіни срібну лопату, підняла титульну сторінку й подивилася на ту, яка була під нею. На другій сторінці вона прочитала: Айк повернувся додому з бума, і все було чудово. Бул! Кінець! І більше нічого. Лізі дивилася на ці два рядки протягом не менш як хвилини, хоч Богові було відомо: вона мала невідкладні справи і мала негайно виїхати. Її шкіра знову вкрилася сиротами, але тепер це відчуття було майже приємним… і, прокляття, на цьому «великий роман» Скота й закінчувався, чи не так? Ледь помітна, спантеличена усмішка грала на її устах. Відколи вона почала роботу з наведення ладу в його кабінеті — відколи вона відчинила його й стала розчищати те, що Скот мав звичай називати своїми «меморіальними завалами», якщо висловитися точніше, — вона відчувала його присутність… але ця присутність ніколи не була такою близькою, як тепер. Ніколи вона не була такою реальною. Вона засунула руку в ящик і стала перебирати пальцями грубий шар аркушів, точно знаючи, що саме вона там знайде. І так воно й було, як вона припустила. Усі аркуші були чистими. Вона витягла жмут тих, які були розіпхані обабіч, і вони виявилися несписаними теж. У дитячому словнику Скота «бум» означало коротку подорож, а «бул»… було складніше для зрозуміння, але в цьому контексті воно, безперечно, означало якийсь жарт або безневинну витівку. Скот вигадав цей величезний фіктивний роман, певно, маючи на меті розіграти когось абощо. А що ж тоді зберігається в двох інших ящиках із цього стосу — також були? А в тих, які складені в закромах і стійлах навпроти? Невже його жарт набув таких масштабів? А якщо так, то кого саме він хотів у такий спосіб розіграти? Її? Інкунків, таких як Вудбоді? Таке припущення було цілком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких він називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила її припустити ще одну жахливу можливість: Скот інтуїтивно відчував (адже він помер молодим) наближення кінця (помер завчасно) і нічого їй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повірила б вона йому, якби він сказав? Її першим імпульсом було відповісти на це запитання «ні» — сказати, хай навіть лише самій собі, я була людиною повсякденних потреб, тією, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спідньої білизни, і з’ясовувала по телефону, чи не відкладено той або той авіарейс. Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмішку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу він їй сказав — і сказав це, як їй здалося, у стані цілковитої ясності розуму, — що небезпечно їсти будь-які свіжі фрукти по заході сонця, а між північчю та шостою ранку слід утримуватися від споживання будь-якої їжі. На думку Скота, «нічна їжа» часто буває отруйною, і коли він їй це сказав, його слова прозвучали цілком логічно. Тому що (мовчи) «Я не могла йому не повірити, обмежмося цим», — прошепотіла вона й опустила голову, й затулила очі долонями, щоб утримати сльози, які так і не полилися. Очі, які плакали, коли вона слухала заздалегідь підготовлену промову «Зака Мак-Кула», тепер були сухі, як два камені. Дурні, паскудні очі! Рукописи, напхом напхані в усі шухляди його письмових столів, і архіви, що зберігалися в найбільшому з кабінетів, безперечно, булами не були; це Лізі знала напевне. Деякі з них були копіями опублікованих оповідань, інші — альтернативними версіями тих самих оповідань. У письмовому столі, який Скот називав Великим Слоном Ідіота, вона вже виявила три незакінчені романи і щось схоже на закінчену новелу — зрештою, Вудбоді не став би молоти саму нісенітницю. Було там також із півдесятка закінчених оповідань, які, Скот, мабуть, ніколи не збирався публікувати, більшість із них дуже давні, судячи зі стану рукописів. Вона не була достатньо кваліфікованою, аби визначити, що там було сміттям, а що — скарбом, хоч і не сумнівалася в тому, що ці оповідання становлять інтерес для дослідників творчості Скота. Проте… цей бул, якщо застосувати слово Скота… Вона вхопилася за держално срібної лопати і вхопилася міцно. Це була справжня реальна річ у світі, який раптом здався їй зітканим із павутини. Вона знову розплющила очі й сказала: — Скоте, чи це тільки безневинний жарт, чи ти знову хочеш заморочити мене? Ніякої відповіді. А чого ж вона сподівалася? І вона має двох сестер, які потребують її допомоги. Безперечно, Скот її зрозуміє, якщо вона відкладе все це на потім. У всякому разі, вона вирішила взяти лопату з собою. Їй було приємно відчувати її у своїй руці. 6 Лізі увімкнула телефон і поспішила геть, поки клятуща штуковина не почала дзеленчати знову. Надворі вже сідало сонце, і знявся сильний західний вітер, який пояснив їй, звідки взявся протяг, що просвистів повз неї, коли вона відчинила двері до свого ніколи не облаштованого до кінця кабінету, аби підняти слухавку після першого з тих двох дзвінків, які завдали їй сьогодні стільки прикрості: ніяких привидів тут немає, люба моя дитино. Їй здавалося, що сьогоднішній день тривав для неї не менш як місяць, але цей вітер, приємний і, в якомусь розумінні, дрібнозернистий, як той, який її обдував попередньої ночі, в її сні, заспокоїв і освіжив її. Вона пройшла від сараю до кухні, не боячись, що «Зак Мак-Кул» десь чатує на неї поблизу. Вона знала, як звучать дзвінки, зроблені з мобільних телефонів: потріскуючи й іноді уриваючись. Скот пояснював це особливостями силових ліній, які він полюбляв називати «станціями живлення НЛО». Голос її приятеля «Зака» звучав у слухавці чисто і ясно, як дзвіночок. Цей космічний ковбой телефонував зі стаціонарного телефону, й вона дуже боялася, що це її найближчий сусід дозволив йому подзвонити зі свого телефону, щоб він міг залякати її. Вона взяла ключі від автомобіля й поклала їх до бічної кишені джинсів (забувши про те, що вона досі носить невеличкий блокнот Аменди у задній кишені — хоч вона і згадає про це в належний час); вона взяла також із собою більше кільце з усіма ключами від Скотового королівства, кожен із яких мав етикетку, зроблену акуратним почерком Лендона. Вона замкнула будинок, а потім замкнула й зовнішні розсувні двері сараю та двері до кабінету Скота нагорі зовнішніх сходів. Зробивши все це, пішла до свого автомобіля з лопатою на плечі, і її довга тінь ковзала поруч із нею по запилюженому подвір’ю в червонястому світлі червневого дня, яке швидко згасало. IV Лізі й кривавий бул (Психодіотизм у дії) 1 Поїздка до Аменди по нещодавно розширеному й замощеному Сімнадцятому шосе забирала не більш як чверть години, навіть якщо доводилося зупинятись біля світлофора, де Сімнадцяте перетиналося з дорогою до Гарлоу, прокладеною по дну глибокого рову. Лізі більшість часу, поки їхала, попри власну хіть, провела в роздумах про були загалом і про один конкретний бул зокрема — той, із яким вона вперше зустрілася. Цей бул не був тільки жартом. — Але одна маленька ідіотка з Лісбон Фолз не побоялася вийти за нього заміж, — сказала вона собі, сміючись, і зняла ногу з педалі газу. Ліворуч виринула крамниця Пейтла — помпи самообслуговування Техаської компанії на чистому чорному асфальті під сліпучими лампами денного освітлення, — і вона відчула надзвичайно сильне бажання зупинитися й купити пачку сигарет. Пачку добрих «Салем лайтс». І там-таки вона купить і смажених пиріжків Ніссена, які так любить Аменда, з дрібною начинкою, і кілька цукерок для себе. — Ти божевільна дитино, — сказала вона, усміхаючись, і знову різко натиснула на газ. Крамниця Пейтла залишилася позаду. Вона їхала тепер з увімкненими фарами, хоча вечірнього світла було ще досить. Вона подивилася у дзеркало заднього огляду, побачила там ідіотську срібну лопату, що лежала на задньому сидінні, й повторила, цього разу голосно засміявшись: — Ти божевільна дитино, їй-бо, божевільна! Ну то й що, як вона божевільна? 2 Лізі поставила свою машину за «Пріусом» Дарли й не встигла пройти половину відстані до охайного Амендиного будиночка Кейп-Код, як Дарла вийшла їй назустріч, намагаючись не бігти й не заплакати. — Слава Богу, ти тут, — сказала вона, і коли Лізі побачила кров на руках Дарли, вона знову подумала про були, уявила собі, як її чоловік виходить до неї з темряви і подає їй свою руку, але вона вже більше не схожа на руку. — Дарло, що там… — Вона знову це зробила! Ця психована відьма знову себе порізала! Я відлучилася лише в туалет… Вона пила чай у кухні, і я… «З тобою все гаразд, Мендо», — спитала я і… — Тихше, Дарло, — сказала їй Лізі, присилувавши себе поставитися до повідомлення сестри з тверезим спокоєм. Вона завжди була тією, хто зберігає спокій, або тією, хто вдає, ніби вона спокійна. Тією, котра каже «Тихше» або «Заспокойтеся», або «Можливо, не так уже все й погано». Хіба така поведінка не мала бути притаманною найстаршій серед сестер? Мабуть-таки, ні, якщо найстарша сестра стала жертвою паскудного психічного захворювання. — О, вона не помре, але яка це гидь, — сказала Дарла, давши нарешті волю сльозам. «Авжеж, тепер, коли я тут, ти собі це дозволяєш, — подумала Лізі. — Вам ніколи навіть на думку не спадає, що маленька Лізі може мати і кілька власних проблем, чи не так?» Дарлі висякала спочатку одну половину носа, а потім і другу на вже покритий сутінками моріжок Аменди, видавши два непристойні як для леді звуки. — Яке це свинство, яка гидь, може, ти й маєш слушність, може, таке місце, як Ґрінлон, розв’яже всі проблеми… якщо це заклад приватний… і поводяться там коректно… Я не знаю… може, тобі вдасться якось уплинути на неї, мабуть, ти зможеш, вона слухається тебе, вона тебе завжди слухається, а я вже голову втратила… — Заспокойся, Дарлі, — сказала Лізі й раптом зробила несподіване відкриття: виявляється, вона не має анінайменшого бажання закурити. Сигарети — це вчорашня погана звичка. Сигарети померли разом із її чоловіком, якому стало погано на лекції два роки тому і який через дві години по тому помер у лікарні штату Кентуккі, бул, кінець. Єдине, чого їй було треба, — це тримати в руках не пачку «Салем лайтс», а держално срібної лопати. Ця лопата вселяла їй таке відчуття спокою, що не треба було й курити. 3 Це бул, Лізі! Вона почула цю фразу знову, коли увімкнула світло в кухні Аменди. І побачила його знову, побачила, як він наближається до неї, перетинаючи затінений моріжок позаду її помешкання у Клівз Мілз. Скот, який міг бути божевільним, Скот, який міг бути хоробрим, Скот, який міг бути обома водночас, якщо тому сприяли обставини. І то був не просто такий собі бул, то був кривавий бул. Вона бачила його позад свого помешкання, у якому навчила його трахатися, а він навчив її казати: «От паскудство!», і вони навчили одне одного чекати, чекати й чекати, поки вітер змінить напрямок. Бачила Скота, який пробивався до неї крізь важкі, п’янкі пахощі змішаних квітів, бо було вже майже літо, і трохи далі був парк Ґрінгауз, і жалюзі були відкриті, щоб до кімнати вільно вливалося нічне повітря. Вона бачила Скота, який виходив із тих напоєних п’янкими пахощами випарів, із тієї теплої весняної ночі, виходив на світло дверей чорного ходу, де вона стояла, чекаючи. Вона хотіла відшити його, але це бажання не було дуже категоричним; вона була майже готова піддатися. Зрештою, її обманювали й раніше (але він — ніколи), і вона мала бойфрендів, які й раніше поверталися до неї п’яні (зокрема, й він). Та коли вона його побачила… Її перший кривавий бул. І ось тепер вона бачила перед собою інший. Кухня Аменди була вимазана, забруднена й заляпана тим, що Скот іноді любив називати — здебільшого в поганому наслідуванні Говарда Козела[13] — «червоним вином». Червоними краплями був обляпаний прегарний жовтий прилавок Менди, покритий пластиком марки «Форміка»; червона рідина була також розмазана на передньому склі мікрохвильової печі; на лінолеумі підлоги теж червоніли плями і навіть слід від ноги. Рушник для витирання посуду, кинутий у зливальницю, був наскрізь просякнутий нею. Лізі подивилася на все, і серце в неї лунко закалатало. Це природно, сказала вона собі; видовище крові завжди так впливає на людей. До того ж вона сьогодні пережила довгий і наповнений стресами день. Ти маєш пам’ятати, що все завжди здається гіршим, аніж воно насправді є. Можна об заклад побитися, вона розбризкала кров навколо умисно — Аменду ніколи не підводило її відчуття драматичного. А ти бачила й гірші випадки, Лізі. Наприклад те, що вона зробила зі своїм пупом. Або Скота, який повертається в Клівз. Чи не так? — Що ти сказала? — запитала Дарла. — Я нічого не казала, — відповіла їй Лізі. Вони стояли у дверях, дивлячись на свою нещасну старшу сестру, що сиділа за кухонним столом — поверхня якого була теж покрита яскравою жовтою формікою, — голова її була похилена, а волосся спадало на обличчя. — Ні, сказала, ти сказала «Чи не так?» — Гаразд, я сказала «Чи не так?», — різко підтвердила Лізі. — Наша добра матінка запевняла, що люди, які розмовляють самі з собою, мають гроші в банку. І вона їх мала. Завдяки Скотові в неї їх було трохи більше або трохи менше як двадцять мільйонів, залежно від кон’юнктури на ринку акцій та цінних паперів. Проте згадка про гроші не могла вимити кухню, яка була вся заляпана кров’ю. Лізі подумала, що Аменда ніколи не користується для своїх витівок лайном, певно, тільки тому, що. Їй це ніколи не спадало на думку. Якщо так, то їм пощастило з нею бодай у цьому. — Ти заховала ножі? — запитала вона Дарлу, sotto voce.[14] — Звісно, заховала! — з обуренням відповіла Дарла… і стишила голос: — Вона порізалася скалками свого паскудного розбитого блюдця, Лізі. Поки я робила пі-пі. Лізі вже й сама це зрозуміла й вирішила якнайшвидше поїхати до супермаркету й купити для Аменди новий посуд. Бажано жовтий, у тон з усією обставою кухні, якщо можливо, та головне, щоб він був пластиковий із наліпленими на ньому етикетками і не бився. Вона опустилася навколішки перед Амендою, щоб узяти її руку. Дарла сказала: — Саме тут вона й порізалася, Лізі. Обидві долоні. Дуже обережно Лізі підняла обидві долоні Аменди, обернула їх угору тильним боком і спохмурніла. Порізи вже почали затягуватися, та все одно, глянувши на них, вона відчула порожнечу та біль у шлунку. І, звичайно ж, долоні Аменди знову нагадали їй про Скота, який виходить із літньої темряви з простягнутою вперед закривавленою рукою, ніби хоче принести довбану жертву коханню, спокутувати свій жахливий гріх — адже він напився й забув про їхнє побачення. Тож хто був більше божевільним, вони чи Коул? Аменда зробила діагональні порізи від основи своїх великих пальців до основи інших рожевих пальців, повирізавши там серця та інші любовні символи. Лізі могла уявити собі, як вона робила перший поріз, але другий? Для цього треба було бути справді міцним горішком, як то кажуть. Але вона це зробила, а потім ще й стала ходити по кухні, ніби жінка, яка посипає цукровою пудрою величезного торта, Гей, усі дивіться на мене! Дивіться на мене! Це я божевільна дитина, а не ви! Я справжня божевільна дитина, а ви ні! Менда й справді божевільна дитина, який тут може бути сумнів? Упродовж тих хвилин, поки Дарла була в туалеті, зливаючи в унітаз трохи випитого лимонаду, божевільна дитина Аменда втішалася так несподівано одержаною волею. — Дарло, тут не допоможуть ані бинти, ані перекис водню, її треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги. — От свинство, — засмучено кинула Дарла і знову почала скиглити. Лізі подивилася в обличчя Аменді, яке досі було майже невидиме за густими пасмами її волосся. — Амендо! — покликала вона. Ніякої відповіді. Ніякого руху. — Мендо! Нічого. Голова її висіла, як голова ляльки. «Клятущий Шарль Коріво! — подумала Лізі. — Клятущий паскудний французик Коріво!» Хоч якби не було Зеленого Боба, то знайшовся б хтось інший або щось інше. Тому що всі Аменди цього світу були створені саме такими. Ви постійно чекаєте, коли вони зірвуться з ланцюга, і вважаєте чудом, якщо цього не станеться, але чудо довго тривати не може, воно зрештою стомлюється бути, переживає напад і вмирає. — Мендо-Кролику! Це було її дитяче прізвисько, й воно нарешті дійшло. Аменда повільно підвела голову. І Лізі побачила на її обличчі не криваву порожнечу, яку сподівалася там побачити (щоправда, губи в Аменди були дуже червоні й зовсім не тому, що вона намастила їх помадою), а радше іскристий, дитячий, лукавий вираз зверхності та бешкету, той самий, який означав, що Аменда замислила якусь капость і скоро комусь доведеться плакати. — Бул, — прошепотіла вона, і внутрішня температура Лізі Лендон в одну мить упала на тридцять градусів. 4 Вони відвели її до вітальні — Аменда слухняно йшла між ними — й посадили там на кушетку. Потім Лізі й Дарла вийшли назад на кухню і стали біля розчинених дверей так, щоб вони водночас могли стежити за нею і щоб вона не чула, про що вони розмовляють. — Що вона сказала тобі, Лізі? Ти біла, як клятий привид. Лізі почувала б себе ліпше, якби Дарла сказала «біла як крейда». Вона не любила слово «привид», а надто не хотіла чути його тепер, коли сонце вже сховалося за обрій. Це були дурниці, але саме так вона себе почувала. — Та нічого, — відповіла вона. — Ну, щось подібне до «Ой, Лізі, я вся вимазана кров’ю, як ти на це дивишся?» Знаєш, Дарло, не ти одна перебуваєш у стані стресу. — Якщо ми відвеземо її до невідкладної, що вони з нею зроблять? Стерегтимуть, щоб вона не наклала на себе руки, чи як? — Цілком можливо, — погодилася Лізі. У неї в голові тепер трохи прояснилося. Це слово, цей бул, подіяло на неї, як ляпас або подмух вітру, просякнутий гострим запахом нюхальної солі. Воно також страшенно її налякало, проте якщо Аменда хотіла їй щось сказати, Лізі хотіла б знати, що саме. Вона мала таке відчуття, що всі події, які відбуваються з нею, можливо, навіть телефонний дзвінок від «Мак-Кула», у якийсь спосіб були між собою пов’язані… але чим? Привидом Скота? Безглуздо. Тоді, може, кривавим булом Скота? Що ти скажеш на це, Лізі? А може, Довгим хлопцем? Отією істотою з нескінченним плямистим боком? Ця проява не існує, Лізі, вона ніколи не існувала поза його уявою… яка іноді була такою могутньою, що підкоряла собі людей, які були поруч нього. Настільки могутньою, що іноді ти відчувала страх, коли з’їдала якийсь фрукт після того, як настане темрява, наприклад, хоч ти й знала, що це лише дитячий забобон, якого, проте, нелегко позбутися. І про Довгого хлопця можна було сказати те саме. Ти ж знаєш це, чи не так? А чи й справді вона це знає? Тоді чому, коли вона намагається зібрати докупи ці думки, вони ніби поринають у якийсь туман і губляться в ньому? Чому внутрішній голос наказує їй мовчати? Дарла дивилася на неї дивним поглядом. Лізі спробувала опанувати себе й повернутися назад, до нинішнього моменту, до нинішніх людей, до нинішньої проблеми. І вперше вона помітила, який стомлений вигляд має Дарла; помітила глибокі зморшки навколо її рота й темні півкола в неї під очима. Вона взяла сестру за руки вище ліктів, і їй не сподобалося, які вони кощаві, і те, як вільно вона змогла просунути свої великі пальці між бретельками Дарлиного ліфчика і заглибинами на її плечах. Лізі досі пам’ятала, як її старші сестри вирушали до Лісбон Гай, у гості до Ґрейгаундів. Тепер Аменді майже шістдесят, а Дарла недалеко відстала від неї. — Послухай мене, люба, — сказала вона Дарлі. — Вони не стерегтимуть її, щоб вона не наклала на себе руки. Вони називають це спостереженням. — Вона не знала, звідки їй про це відомо, проте не сумнівалася, що саме так воно і є. — Вони тримають їх у себе двадцять чотири години, я думаю. Можливо, сорок вісім. — А вони можуть робити це без дозволу? — Якщо людина не скоїла злочин і її не привели копи, то не думаю. — Може, тобі слід зателефонувати своєму адвокатові і з’ясувати точно. Тому хлопцеві з Монтани. — Монтаною його звуть, і він зараз, мабуть, удома. Проте його домашнього телефону в довідниках немає. Він записаний у моєму нотатнику, але я залишила його вдома. Дарло, я думаю, нам треба відвезти її до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа, й вона там буде о’кей. Но-Саупа — так місцеві жителі називали Норвей-Саут і Париж у сусідньому Оксфордському окрузі, два сусідні містечка, які були також не більш як за день автомобільної їзди від інших придорожніх населених пунктів із не менш екзотичними назвами, такими як Мехіко, Мадрид, Ґілеад, Китай і Коринф. На відміну від міських лікарень у Портленді та Левістоні, невеличка Меморіальна лікарня Святого Стефана була сонним і тихим місцем. — Я думаю, вони перев’яжуть їй рани на руках і дозволять нам забрати її додому без особливих проблем, — сказала Лізі. — Якщо тільки… — Якщо тільки? — Якщо тільки ми захочемо забрати її додому. І якщо вона захоче поїхати з нами. Я маю на увазі, ми не станемо брехати й вигадувати якусь історію, гаразд? Коли вони запитають, що сталося, — а я певна, вони запитають, — ми розповімо правду. Так, вона робила це й раніше, у стані депресії, але це було давно. — П’ять років — це не так уже й давно. — Усе відносно, — сказала Лізі. — І вона може пояснити, що її багаторічний бойфренд щойно приїхав до міста з новою дружиною, а тому вона почуває себе препогано. — А якщо вона не захоче говорити? — Якщо вона не захоче говорити, Дарло, то я думаю, вони затримають її принаймні на двадцять чотири години, і ми обидві дамо їм на це дозвіл. Тобто я хочу сказати, невже ти захочеш, щоб вона повернулася сюди, якщо вона досі перебуває на якійсь іншій планеті? Дарла трохи подумала, зітхнула й похитала головою. — Я думаю, багато залежатиме від самої Аменди, — сказала Лізі. — Насамперед треба її добре вимити. Я сама стану з нею під душ, якщо буде треба. — Справді, — сказала Дарла, провівши долонею по своєму коротко підстриженому волоссю. — Мабуть, треба почати з цього. Несподівано вона позіхнула. Це був напрочуд широкий позіх, що виставив би напоказ її мигдалеподібні залози, якби вона досі їх мала. Лізі подивилася на темні півкола під її очима і зрозуміла щось таке, що могла б зрозуміти значно раніше, якби не дзвінок від «Зака». Вона знову взяла Дарлу за руки, легенько, але наполегливо. — Місіс Джонc телефонувала тобі сьогодні? Дарла подивилася на неї з похмурим подивом. — Ні, моя люба, — відповіла вона. — Вона зателефонувала мені вчора. Учора надвечір. Я приїхала, перев’язала її рани, як змогла, і просиділа біля неї майже всю ніч. Хіба я тобі не казала? — Ні. Я думаю, все це сталося сьогодні. — Дурненька Лізі, — сказала Дарла й сумно усміхнулася. — Чому ти не зателефонувала мені раніше? — Не хотіла тебе турбувати. Ти робиш так багато для всіх нас. — Це неправда, — сказала Лізі. Їй завжди було прикро, коли Дарла або Канті (або навіть Джодота, по телефону) верзли таку нісенітницю. Вона знала, що мислить не зовсім нормально як на загал, але нормально це було чи ненормально, вона мислила саме так. — Це лише гроші Скота. — Ні, Лізі. Це ти. Завжди ти. — Дарла помовчала мить, а тоді похитала головою. — Та менше з тим. Я просто думала, ми владнаємо цю справу лише вдвох. Але я помилилася. Лізі цмокнула сестру в щоку, обняла її, а тоді підійшла до Аменди й сіла поруч неї на кушетку. 5 — Мендо. Жодної реакції. — Мендо-Кролику. Хай йому біс, але раніше це спрацювало. І справді, Аменда підвела голову. — Що таке? Чого ти від мене хочеш? — Ми відвеземо тебе до лікарні, Мендо-Кролику. — Я. Не поїду. Не хочу. Їхати туди. Лізі коротко кивала упродовж цієї уривчастої репліки й почала розстібати заляпану кров’ю блузку Аменди. — Я тебе розумію, але твої нещасні долоні потребують серйознішого лікування, аніж на це спроможні ми з Дарлою. Питання лише в тому, чи ти захочеш одразу повернутися додому, чи залишишся перебути ніч у лікарні в Но-Саупа. Якщо ти хочеш повернутися сюди, тоді я залишуся тут і ляжу спати з тобою в одній кімнаті. І, можливо, ми поговоримо про були взагалі та про криваві були зокрема. То що скажеш, Мендо? Ти хочеш одразу повернутися додому чи, може, думаєш, що тобі треба буде залишитися на якийсь час у лікарні Святого Стефана? — Хочу. Повернутися. Сюди. Коли Лізі попросила Аменду підвестися на ноги, щоб вона могла зняти з неї шорти, Аменда підвелася, не вчинивши опору, але дивилася таким поглядом, ніби вивчала, як розподіляються світлотіні в кімнаті. Якщо це було й не те, що психіатр Аменди називала «напівступором», то цей стан був надто близький до нього, щоб Лізі могла почувати себе спокійно, й тому вона відчула глибоку полегкість, коли наступні слова Аменди прозвучали майже як звичайні людські слова, а не слова робота: — Якщо ми кудись… Їдемо… тоді навіщо ти мене роздягаєш? — Бо тобі треба прийняти душ, — сказала Лізі, ведучи її до ванної кімнати. — І вдягти чистий одяг. Те, що на тобі… брудне. Вона подивилася назад і побачила, що Дарла підібрала скинуту блузку і шорти. Тим часом Аменда рушила до ванної досить слухняно, але серце в Лізі стислося, коли вона побачила, як вона туди йде. І її навіть не так вразило видовище порізаного й покритого струпами тіла Аменди, як задня частина її білих трусів. Протягом багатьох років Аменда носила чоловічі шорти; вони пасували до її кутастого тіла, навіть робили її сексуальною. Сьогодні ж права половина її трусів була заляпана ззаду рідиною червоно-брунатного кольору. «О, Мендо, — подумала Лізі. — О, моя люба сестро!» Аменда увійшла у двері ванної кімнати, схожа не так на людину, як на привид, побачений у рентгенівському промінні, одягнена в бюстгальтер, труси та білі гетри. Лізі обернула голову, щоб подивитися на Дарлу. Дарла стояла там, де й була. На мить вона ніби повернулася в ті роки, коли навколо неї звучали веселі голоси дівчат родини Дебушерів. Потім Лізі обернулася назад і зайшла до ванної кімнати слідом за тією, кого вона колись називала великою сестричкою Мендою-Кроликом, яка тепер стояла на маті, опустивши голову, з обвислими руками, чекаючи, поки її роздягнуть до голого тіла. Лізі потяглася рукою до гачків на бюстгальтері сестри, коли та раптом обернулася і схопила її за руку. Її руки були жахливо холодні. На якусь мить Лізі здалося, що велика сестричка Менда-Кролик знову візьметься за своє, за криваві були й усе таке інше. Натомість вона подивилася на Лізі дивовижно ясними очима, очима, які були тут, і сказала: — Мій Шарль одружився з іншою. Потім притулила свій жовтий, як віск, холодний лоб до плеча Лізі й гірко заплакала. 6 Решта цього вечора нагадала Лізі те, що Скот мав звичай називати Лендонівським Правилом Поганої Погоди: коли ви лягли спати, сподіваючись, що ураган полетить у море, він завертає на суходіл і зриває дах із вашого будинку Коли ви рано встали й закрили віконниці, щоб захиститися від пурги, вітер стих і розпочався спокійний снігопад. Як же тоді бути? запитала Лізі. Вони лежали разом у ліжку — якомусь ліжку, в одному з їхніх ранніх ліжок — загальмовані й виснажені після кохання, він з однією зі своїх «Герберт Тарейтон» та попільничкою на грудях, тоді як надворі завивав сильний вітер. Що то було за ліжко, що за шторм або що за рік, вона вже не пам’ятала. Треба дотримуватися принципу ПеЗКаПеТе, відповів він — це вона запам’ятала, хоча спочатку подумала, що вона або недочула, або не зрозуміла. Пезкапете? Яке пезкапете? Він погасив сигарету й поставив попільничку на стіл, який стояв біля ліжка. Узяв її обличчя в руки, накривши їй вуха й на хвилину затуливши від неї весь світ своїми долонями. Він поцілував її в губи. Потім прибрав свої руки так, щоб вона могла його чути. Скот Лендон завжди хотів, щоб його чули. ПеЗКаПеТе, моя люба дитино, — Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Вона покрутила мозком — вона не вміла міркувати так швидко, як він, але, як правило, зрештою доходила до всього власним розумом — і зрозуміла, що ПеЗКаПеТе належало до тих слів, які він називав аґронімами. Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Це їй сподобалося. Вираз був геть дурним і тому сподобався їй ще більше. Вона засміялася. Скот засміявся з нею, і незабаром він був у ній так само, як вони з ним були в будинку, тоді як сильний вітер гудів і завивав за вікнами. Зі Скотом вона завжди сміялася, сміялася часто й багато. 7 Його слова про те, як пурга обминає вас, коли ви вже позачиняли вікна віконницями, щоб захиститися від бурі, кілька разів спадали їй на думку, перш ніж їхня коротка поїздка до пункту невідкладної допомоги закінчилася і вони повернулися до добре захищеного від вітрів будинку Аменди, який називався Кейп-Код і стояв між Касл В’ю та Гарлоу Діп Кат. У кінцевому підсумку, Аменда їм дуже допомогла, бо майже прийшла до тями. Була вона чи не була божевільною, але Лізі не могла не думати про те, як іноді електрична лампочка, чиє світло поступово тьмяніє, потім раптом починає горіти дуже яскраво протягом години або двох, перед тим як погаснути вже навіки. Це поліпшення почалося вже під душем. Лізі роздяглася й стала поруч із сестрою, яка спочатку лише стояла там з опущеними плечима та з обвислими, як у великої мавпи, руками. Потім, попри те, що Лізі користувалася ручним регулюванням і намагалася бути максимально обережною, гаряча вода бризнула на порізану ліву руку Менди. — Ой! Ой! — закричала Менда, відсмикнувши руку. — Мені боляче, Лізі! Дивись-но ліпше, куди ти спрямовуєш цей струмінь, гаразд? Лізі відповіла їй тим самим тоном, — а чого Аменда могла сподіватися ще, адже вони обидві голі-голісінькі, — але зраділа, почувши сердитий голос сестри. Отже, вона прокидається. — Пробач мені, сестро, але то ж не я порізала тобі долоні клятущими гострими уламками блюдця. — Але ж я не могла добутися до нього, хіба я могла? — запитала Аменда й вилила цілий потік лютих прокльонів, націлених на Чарлі Коріво та його нову дружину — таку собі суміш дорослих матюків і дитячого белькотіння, яка наповнила Лізі зачудуванням, подивом і захватом. Коли Аменда замовкла, щоб перевести дух, Лізі сказала: — А ти вмієш матюкатися, Амендо, нехай тобі грець! — Пішла ти, Лізі, сама знаєш куди, — похмуро відповіла їй сестра. — Якщо ти хочеш сьогодні повернутися додому, то я не радила б тобі застосовувати більшість із цих слів у розмові з лікарем, який оглядатиме твої руки. — Ти думаєш, я зовсім дурна? — Ні, не думаю. Гадаю, якби ти сказала, що ненавидиш його, цього було б досить. — Мої руки знову кровоточать. — Дуже? — Та ні, зовсім трошки. Я думаю, було б добре, якби ти змазала мені їх вазеліном. — Справді? А від цього тобі не буде боляче? — Боляче буває від кохання, — урочисто проголосила Аменда… і раптом пирснула сміхом, який приніс Лізі велику полегкість. Незабаром вона й Дарла посадили Аменду в БМВ Лізі й поїхали в напрямку Норвея. Менда стала розпитувати, яких успіхів досягла Лізі в обстеженні кабінету Скота, так, ніби це був кінець нормального дня. Лізі не згадала про дзвінок «Зака Мак-Кула», але розповіла їм про уявний роман «Айк повертається додому» і процитувала їм його єдиний рядок: «Айк повернувся додому з бума, і все було чудово. Бул! Кінець!» Вона хотіла вимовити це слово «бул» у присутності Менди. Хотіла подивитись, як вона на нього відреагує. Дарла відреагувала першою. — Ти одружилася з дивним чоловіком, Лізо, — сказала вона. — Ніби я сама цього не знаю, люба. — Лізі подивилася в дзеркальце заднього огляду на Аменду, що сиділа сама-одна на задньому сидінні. — А ти що думаєш, Мендо? Аменда знизала плечима, і Лізі спочатку подумала, що це і буде її єдиною відповіддю. Але потім із неї полився бурхливий словесний потік: — Це було суто в його дусі, більш немає чого тут сказати. Одного разу він підвозив мене до міста — йому треба було до крамниці канцелярського обладнання, а я хотіла купити нові черевики, ну, ти знаєш, добрі черевики або чоботи, які я взуваю для лісових прогулянок, такі, як оці. Сталося так, що ми проминали крамницю дрібних товарів Оберна. Доти він ніколи її не бачив, і ніщо не могло йому перешкодити зупинити біля неї машину й увійти подивитися, що там є. Він поводився як десятирічний хлопчисько! Мені не треба було нічого, крім чобіт із високими халявами фірми Едді Бауера, аби я могла ходити в лісі й не боятися, що отруйний плющ обплутає мене з голови до ніг, а він хотів закупити всю ту довбану крамницю. Порошок від сверблячки, іграшкові сирени, жувальну ґумку з перцем, гігієнічні пластикові пакети, окуляри, що захищають від рентгенівського проміння, забула, як вони називаються, він виклав усе це на прилавок поруч із тими льодяниками, ти їх знаєш — коли їх посмокчеш, то всередині відкриється гола жінка. Він накупив, мабуть, на сотню доларів усього того непотребу, виробленого на Тайвані, Лізі. Ти пам’ятаєш? Вона пам’ятала. Найбільше їй запам’яталося, який він мав вигляд, коли йшов додому того дня із повними руками пакетів, з яких виглядали карикатурні фізіономії з написами ВЕЛИКИЙ РОЗПРОДАЖ. Якими розчервонілими були його щоки. І він називав усе це лойном, не лайном, а лойном, це було єдине слово, яке він запозичив у неї, хочете — вірте, хочете — ні. Така зміна погляду була цілком виправданою, не раз казала їхня добра матінка, хоча лойно було словом їхнього тата, і саме Денді Дейв мав звичай казати людям, що це слово звучить негарно, тому я жаргонізую його далі. Проте ніхто не міг би зрівнятися зі Скотом у любові до цього слова, він казав, що, промовляючи його, він ніби скидає вагу з язика, казав, що я викинув його з рота, або навіть я пожбурив його. Скот умів ловити рибу у водоймах слів, у водоймах оповідок та у водоймах міфів. Скот, сучий син — Лендон. Іноді вона проводила цілий день, не думаючи про нього і не відчуваючи, що їй бракує його. А чом би й ні? Вона прожила цілком наповнене життя, і, правду кажучи, іноді з ним було важко мати справу і важко жити. Для неї то був складний проект, як сказали б старі янкі, такі як її власний тато. А потім раптом надходив день, похмурий (або сонячний), коли вона відчувала його відсутність надзвичайно гостро, відчувала повну порожнечу, вже не жінка, а засохле дерево, що скрипить під холодним листопадовим вітром. Саме так почувала вона себе тепер, їй хотілося голосно викрикнути його ім’я й покликати його додому, і серце в неї боліло, коли вона думала про ті роки, які чекають на неї попереду, й сумнівалася в тому, що кохання — радість, якщо воно приводить людину до такого стану, чи бодай до десятьох секунд подібного відчуття. 8 Те, що Аменда отямилася, стало першою приємною подією. Те, що Мансінґер, черговий лікар, не був сивочолим ветераном, стало другою. Він не здавався таким юним, як Янцен, лікар, із яким познайомилася Лізі під час останньої хвороби Скота, але вона здивувалася б, якби він сказав, що йому за тридцять. Третьою сприятливою для них подією — хоч вона ніколи не повірила б, якби хтось сказав їй про це наперед, — стало прибуття людей, які потрапили в автомобільну аварію на дорозі до Свідена. Їх там не було, коли Лізі й Дарла привезли Аменду до пункту невідкладної допомоги лікарні Святого Стефана; тоді в приймальному покої вони застали лише хлопчика років десяти та його матір. У хлопчика був висип якихось прищиків, і мати сварилася на нього, щоб він не роздряпував їх. Вона все ще вичитувала йому, коли обох запросили до однієї з кімнат на огляд. Через п’ять хвилин хлопчик повернувся із забинтованими руками і похмурим виразом обличчя. Мати держала в руках кілька тюбиків із мазями й усе ще бурчала. Медсестра викликала Аменду. — Доктор Мансінґер огляне вас, моя люба. Вона говорила з очевидним менським акцентом. Аменда подивилася спершу на Лізі, потім на Дарлу своїм гордовитим, зухвалим поглядом, поглядом королеви Єлизавети. — Я волію зустрітися з ним сама-одна, — сказала вона. — Звичайно, ваша Висока Таємничосте, — мовила Лізі й показала Аменді язик. У цю мить її мало обходило, на скільки часу вони захочуть залишити в себе цю кощаву стерву, яка завдавала їм стільки клопоту, — на одну ніч, на тиждень чи, може, на рік і один день. Яка різниця, що там Аменда прошепотіла біля кухонного столу, коли Лізі опустилася навколішки біля неї? Певно, вона тільки щось буркнула, як і згодом, звертаючись до Дарли. Але навіть якщо вона сказала те слово, яке їй учулося, то невже вона справді хотіла б повернутися в дім Аменди і спати з нею в одній кімнаті та вдихати її божевільні випари, тоді як вона має чудове власне ліжко у себе вдома? Цю паршиву справу слід закрити, моя люба дитино, — сказав би їй Скот. — Ти тільки пам’ятай, про що ми домовилися, — сказала Дарла. — У тебе був напад божевілля, і ти порізала себе, тому що тебе зрадив твій чоловік. Тепер тобі ліпше. Ти це подолала. Аменда подивилася на Дарлу поглядом, який Лізі абсолютно не змогла прочитати. — Так і є, — сказала вона. — Я це подолала. 9 Люди з містечка Свіден, що потрапили в автомобільну аварію, з’явилися незабаром по тому. Лізі не назвала б це сприятливою для них подією, якби хтось із них був тяжко поранений, проте, схоже, такого ні з ким не сталося. Усі вони пересувалися на своїх ногах, а двоє чоловіків навіть сміялися, розмовляючи про щось. Одна дівчина, віком років сімнадцяти, плакала. Вона мала кров у волоссі й соплі на верхній губі. Усього їх було шестеро, майже напевне з двох різних автомобілів, і сильний запах пива було чути від тих двох, які сміялися, й було схоже, що в одного з них вивихнута рука. Цей секстет супроводжували двоє працівників медичної служби, на яких були куртки рятувальників з Іст-Стоунгема, накинуті поверх цивільного одягу, та двоє копів — один із поліції штату, а другий — із кінної поліції округу. Одразу невеличкий приймальний покій пункту невідкладної допомоги став, як здавалося, ущерть набитий людьми. Медсестра, яка назвала Аменду «моя люба», вистромила у двері здивовану голову, а за мить те саме зробив і молодий доктор Мансінґер. Невдовзі по тому дівчина-тінейджер ударилася в істерику, оголосивши всім і кожному зокрема, що мачуха хотіла її вбити. Через кілька хвилин після цього медсестра вийшла, щоб її забрати (Лізі помітила, вона не сказала юній істеричці «моя люба»), а потім Аменда вийшла з кімнати огляду 2, незграбно несучи досить великі тюбики з приписаними їй мазями. З лівої кишені її мішкуватих джинсів стриміли також два або три згорнені рецепти. — Гадаю, ми можемо їхати, — сказала Аменда тим самим гордовитим тоном великої леді. Лізі подумала, що це надто добре, аби бути правдою, навіть якщо взяти до уваги відносну молодість лікаря та наплив нових пацієнтів, і її передчуття виявилося правильним. Медсестра вихилилася з дверей кімнати для огляду 1, як машиніст із кабіни локомотива, і запитала: — Ви, двоє леді, доводитеся сестрами міс Дебушер? Лізі й Дарла кивнули головами, з винуватим виглядом, як підсудні перед суддею. — Доктор хоче поговорити з вами якусь хвилину, перш ніж ви підете. І з цими словами вона сховала голову за дверима, де досі схлипувала дівчина. З протилежного боку приймального покою двоє чоловіків, від яких пахло пивом, знову зареготали, й Лізі подумала: «Хоч вони й не в ідеальній формі, проте, мабуть, аварія сталася не з їхньої вини». І справді, копи, схоже, зосередили всю свою увагу на блідому хлопцеві приблизно того самого віку, що й дівчина з кров’ю у волоссі. Ще один хлопець розмовляв по телефону-автомату. У нього був глибокий поріз на щоці, який, на думку Лізі, вимагав накладення швів. Третій хлопець чекав своєї черги зателефонувати. У цього третього не було видимих ушкоджень. Долоні Аменди були змащені якоюсь білою маззю. — Він сказав, що шви лише розтягуватимуть шкіру, — повідомила вона їм майже з гордістю. — А бинти, я думаю, тут не трималися б. Я маю змащувати руки цією хреновиною — чуєте, як вона смердить? — і тричі на добу промивати їх спеціальною рідиною протягом трьох днів. Він дав мені один рецепт на мазь і другий на рідину. Він сказав, щоб я намагалася згинати руки якомога менше. Порадив брати речі двома пальцями, ось так. Вона затисла доісторичний примірник газети «Народ» між указівним і середнім пальцем правої руки, трохи підняла його, а потім відпустила. З’явилася медсестра. — Доктор Мансінґер тепер може з вами поговорити. З однією або з обома. Її тон давав зрозуміти, що доктор не мав жодної зайвої хвилини вільного часу. Лізі сиділа з одного боку, поруч з Амендою, Дарла — з другого. Вони подивилися одна на одну через неї. Аменда нічого не помітила. Вона з очевидною цікавістю роздивлялася людей, які були на протилежному боці кімнати. — Іди ти, Лізі, — сказала Дарла. — Я залишуся з нею. 10 Медсестра провела Лізі в кімнату огляду 2, після чого повернулася до дівчини, яка досі схлипувала. Вона так міцно стиснула губи, що їх було майже не видно. Лізі сіла на єдиний стілець, який був у кімнаті, і подивилася на єдину картину, що там висіла: пухнастий кокер-спанієль посеред поля блідо-жовтих нарцисів. Уже за кілька секунд (вона була певна, їй доведеться чекати довше, якщо тільки її не захочуть спекатися якнайскоріш) до кімнати швидкою ходою увійшов доктор Мансінґер. Він зачинив за собою двері, певно, щоб не чути схлипувань дівчини, й примостив одну зі своїх худих сідниць на краєчок столу для медоглядів. — Я Гел Мансінґер, — сказав він. — Ліза Лендон. Вона подала йому руку. Доктор Гел Мансінґер коротко потиснув її. — Мені хотілося б мати трохи більше інформації про стан нашої сестри — для реєстраційного запису, ви ж розумієте, — але, як я певен, ви й самі бачите, сьогодні в мене зовсім обмаль часу. Я зателефонував, щоб мені прислали помічника, але поки що переді мною дуже нелегка ніч. — Я дуже вдячна, що ви виділили для нас бодай трохи часу, — сказала Лізі й була дуже задоволена своїм голосом, який звучав цілком спокійно. Це був голос, який говорив: у нас усе під контролем. — Я хотіла б підтвердити, що моя сестра Аменда не становить небезпеки для самої себе, якщо це те, що ви хотіли б від мене почути. — Атож, ви маєте слушність, це мене трохи турбує, але я готовий покластися в цьому на ваше слово. І її власне. Вона не належить до осіб неповнолітнього віку, й у кожному разі для мене цілком очевидно, що це не було спробою накласти на себе руки. — Він дивився на свій пюпітр. Потім підвів очі, і його погляд був бентежно проникливим. — Чи, може, було? — Ні. — Отже, ні. Але не треба бути Шерлоком Холмсом, аби розуміти, що це не перша спроба вашої сестри покалічити себе в той чи інший спосіб. Лізі зітхнула. — Вона сказала мені, що лікується в психіатра, але її лікар виїхав жити в Айдахо. Айдахо? Аляска? Марс? Та кому зрештою цікаво знати, куди виїхала жити ця стерва в намисті? А вголос Лізі промовила: — Думаю, це правда. — Вона має почати працювати над собою, місіс Лендон, гаразд? І негайно. Самокалічення — це не більшою мірою суїцид, аніж анорексія, але обидві ці схильності мають суїцидальний характер, якщо ви мене розумієте. — Він дістав із кишені свого білого піджака блокнот і став щось у ньому писати. — Я рекомендував би вам і вашій сестрі одну книжку. Вона називається «Схильність різати», її написав чоловік на ім’я… — …Пітер Марк Стайн, — сказала Лізі. Доктор Мансінґер скинув на неї здивованим поглядом. — Мій чоловік знайшов цю книжку, після того як Менда востаннє… після того, що містер Стайн називає… (її бул, її останній кривавий бул) Молодий доктор Мансінґер дивився на неї, чекаючи, коли вона закінчить фразу. (ну ж бо, Лізі, скажи це, скажи, що то був бул, кривавий бул) Доклавши неймовірних зусиль, вона зібрала свої думки, що розбігалися навсібіч. — Після того, що Стайн назвав би її останнім зривом. Адже він застосовує це слово, чи не так? Зрив? Її голос досі звучав спокійно, але вона відчувала, як утворюються озерця поту в заглибинах її скронь. Бо той голос, який звучав у неї всередині, мав рацію. Називай це зривом чи кривавим булом, результат буде той самий. Усе так само. — Здається, саме так, — підтвердив Мансінґер, — бо минуло вже кілька років, відтоді як я прочитав цю книжку. — Як я вже сказала, мій чоловік знайшов її й прочитав, а потім заохотив і мене, щоб я її прочитала. Я знайду її й дам прочитати своїй сестрі Дарлі. І ми маємо ще одну сестру, яка живе в цій самій місцевості. Зараз вона в Бостоні, та коли повернеться, я подбаю, щоб і вона прочитала цю книжку. І ми стежитимемо за Амендою. З нею буває тяжко, але ми любимо її. — Гаразд, це добре. — Він зняв свою худу половинку зі столу для обстежень. Паперове покриття столу заскрипіло. — Лендон. Ваш чоловік був письменником? — Так. — Я співчуваю вам у вашій утраті. Це одна з найбільших дивовиж у твоєму житті, якщо ти була одружена зі знаменитим чоловіком: Лізі відкрила, що навіть через два роки люди все ще висловлюють їй своє співчуття. Вона здогадувалася, що й через наступні два роки буде те саме. А може, й через десять. Думка про це була їй не дуже приємна. — Дякую, докторе Мансінґер. Він кивнув головою й повернувся до справи, що стало для неї полегкістю: — В історіях хвороб, які стосуються подібних проблем у житті дорослих жінок, рідко описуються справжні причини. Найчастіше до самокалічення бувають схильні… Лізі встигла лише уявити собі, як він закінчує цю фразу, — діти та підлітки, такі, як ота вередлива дитина, що схлипує в сусідній кімнаті, — коли раптом почувся якийсь гуркіт у приймальному покої, супроводжуваний гучними криками. Двері до кімнати огляду 2 розчахнулися, й у них з’явилася медсестра. Вона здавалася більшою, так, ніби тривога примусила її вирости. — Докторе, ви можете вийти? Мансінґер не став вибачатися й кинувся до дверей. Лізі відчула до нього повагу за це: ПеЗКаПеТе. Вона підійшла до дверей саме тієї миті, коли добрий доктор мало не збив із ніг дівчину-тінейджера, яка вибігла з кімнати огляду 2 подивитись, що там відбувається, а потім наштовхнувся на Аменду, яка спостерігала за подіями з роззявленим ротом. Аменда впала в обійми сестри, й обидві ледве втрималися на ногах. Коп від поліції штату та верховий полісмен округу стояли біля хлопця, який чекав своєї черги біля телефону-автомата і здавався зовні неушкодженим. Тепер він лежав на підлозі й, мабуть, утратив тяму. Хлопець із порізаною щокою розмовляв по телефону, ніби нічого й не сталося. Це нагадало Лізі вірш, якого колись продекламував їй Скот, — чудовий і жахливий вірш про те, як світ обертається, не звертаючи щонайменшої (нехай йому грець) уваги на ваш біль і ваші страждання. Хто його написав? Еліот? Оден? Той чоловік, який також написав вірш про смерть гармаша на фортечній башті? Скот міг би їй це сказати. У цю мить вона віддала б останнього цента, якби тільки могла звернутися до нього й запитати, хто з них написав цей вірш про страждання. 11 — Ти певна, що все буде гаразд? — запитала Дарла. Вона стояла у відкритих дверях невеликого будиночка Аменди через годину чи трохи пізніше, лагідний червневий нічний вітерець лоскотав їм литки й гортав сторінки журналу, що лежав у холі на столі. Лізі сердито скривилася: — Якщо ти запитаєш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу їй випити, бо з чашкою в неї можуть бути проблеми в її нинішньому стані… — Ти маєш слушність, — сказала Дарла. — Враховуючи те, як вона використала останню. — Потім ляжемо спати. Лише двоє старих дівчат Дебушер, без ніякого чоловічого члена між ними. — Дуже дотепно. — А завтра прокидаємося із сонцем! Кава! Вівсянка! Вирушаємо по ліки за її рецептами. Повертаємось додому й промиваємо їй лікувальною рідиною руки! Після чого, люба Дарло, заступаєш на чергування ти! — Гаразд, якщо ти так певна. — Я певна. Іди додому й нагодуй свого кота. Дарла подивилася на неї востаннє із сумнівом у погляді, після чого цмокнула її в щоку й обняла, за своїм звичаєм, стоячи збоку. Потім рушила потрісканим асфальтом до свого маленького автомобіля. Лізі зачинила двері, замкнула їх і подивилася на Аменду, яка сиділа на кушетці в нічній сорочці, втихомирена і заспокоєна. У її свідомості виникла назва старовинного готичного роману… що його, мабуть, вона прочитала ще в підлітковому віці. «Мадам, ви будете розмовляти?» — Мендо, — тихо покликала вона. Аменда подивилася на неї, і її сині очі, очі родини Дебушерів, були такі великі й такі довірливі, що Лізі подумала, їй, певно, не вдасться заговорити з Амендою про те, що вона хотіла б від неї почути: про Скота й про були, Скота й криваві були. Якби Аменда прийшла до цього сама, скажімо, тоді, коли вони лежатимуть удвох у темряві, це була б одна річ. Але заговорити про це з нею самій, після того як Аменда пережила такий день? Та й для тебе день видався нелегкий, маленька Лізі. Це була правда, але це не давало їй права порушувати той мир, який вона бачила тепер в очах Аменди. — Що ти хотіла, Лізі? — Ти хочеш випити трохи какао перед сном? Аменда усміхнулася. Ця усмішка зробила її на багато років молодшою. — Какао перед сном — це буде просто чудово. Тож вони випили какао, і коли Аменда мала проблеми зі своєю філіжанкою, вона знайшла собі химерно скручену пластикову соломинку — така соломинка почувала б себе якраз на місці на полицях крамниці всіляких дрібничок Оберна — в одному зі своїх кухонних буфетів. Перш ніж занурити її одним кінцем у какао, вона подала її Лізі (затиснувши між двома пальцями, тим жестом, який їй показав лікар) і сказала: — Поглянь-но, Лізі, це мій мозок. На якусь мить Лізі лише роззявила рот від подиву, неспроможна повірити, що справді почула, як Аменда пожартувала. Потім зареготала. Вони обидві зареготали. 12 Вони випили какао, по черзі почистили зуби, як робили дуже давно в тому сільському будинку, в якому виросли, а тоді полягали в ліжко. І коли світло нічника було вимкнуте і в кімнаті стало темно, Аменда вимовила ім’я сестри. «Ой, леле, починається знову, — роздратовано подумала Лізі. — Зараз знову доведеться мені вислухати обвинувальну промову, спрямовану проти доброго старого Чарлі. А може… я почую від неї про бул? Може, я дочекалася того, про що мені справді хотілося б поговорити?» — Чого тобі, Мендо? — Дякую, що ти допомогла мені, — сказала сестра. — Та мазь, якою лікар намастив мої руки, дає мені справжню полегкість. І перекинулася на другий бік, відвернувшись від Лізі. Лізі знову була вкрай здивована — невже це все? Схоже було, що так, бо вже за хвилину або дві дихання Аменди уповільнилося до глибокого рівного дихання сну. Вона ще може прокинутися вночі й захотіти прийняти тайленол, але цієї миті вона справді заснула. Лізі не сподівалася, що їй так само пощастить. Вона не спала ні з ким від тієї ночі, коли її чоловік вирушив у свою останню подорож, і втратила цю звичку. Крім того, вона мала ще подумати про «Зака Мак-Кула», не кажучи вже про Закового роботодавця, сучого сина, інкунка Вудбоді. Незабаром вона поговорить із Вудбоді. Уже завтра й поговорить. А тим часом їй не зашкодить провести кілька безсонних годин, можливо, й усю ніч не спати, провівши останні дві або три години в Амендиному бостонському кріслі-каталці, на нижньому поверсі… якщо, звичайно, вона знайде на Амендиних книжкових полицях щось варте читання. «„Мадам, ви будете розмовляти?“ — подумала вона. — Чи не Елен Мак-Інн написала цю книжку? Звичайно ж, це був не той чоловік, який написав вірш про гармаша з фортечної башти…» І на цій думці вона провалилася в глибокий і безтурботний сон. Їй не приснився чарівний килим-самоліт марки НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ. І нічого іншого не приснилося. 13 Вона прокинулася в найглибшій канаві ночі, коли місяць сховався за обрієм, а години зупинилися. Вона навряд чи й усвідомлювала, що прокинулася, або що вона притиснулася до теплої спини Аменди, як колись притискалася до спини Скота, і примістила свої коліна в заглибинах під коліньми Аменди, як колись робила, коли спала зі Скотом, — у їхньому ліжку і в сотні мотельних ліжок. Який біс у сотні, у п’ятистах, а може, й у семистах, як не в тисячі, чом би й не в тисячі? Вона думала про були та про криваві були. Про ПеЗКаПеТе і, як іноді буває, коли все, на що ти спроможний, — це опустити голову й чекати, коли вітер змінить свій напрямок. Вона думала про те, що коли темрява любила Скота, то чому ця любов була справжньою і взаємною, бо він її теж любив; він танцював із нею в бальній залі років, аж поки вона не повела його в цьому танці з собою. Вона подумала: «Я знову про те саме». І Скот, якого вона утримувала у своїй голові (принаймні, вона думала, що це той самий Скот, але хто знає?), сказав: Куди ти йдеш, Лізі? Де ти зараз, люба моя дитино? Вона подумала: Я знову в теперішньому часі. А Скот сказав: Той фільм називався «Назад у майбутнє». Ми дивилися його разом. Вона подумала: То був не фільм, то було наше життя. А Скот сказав: Дитино, ти тримаєшся? Вона подумала: І чому я кохаю такого 14 Він такий йолоп, — думає вона. — Він — йолоп, а я теж ідіотка, бо інакше не приділяла б йому стільки уваги. Вона досі стоїть у дверях і дивиться на задній моріжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо він вийшов із кухні крізь двері чорного ходу й пішов через моріжок у темряву одинадцятої години ночі майже десять хвилин тому, і що він тепер там робить? Там немає нічого, крім живоплоту і… Звідкись не дуже здалеку долинули до неї вищання шин, брязкіт розбитого скла, собачий гавкіт, войовничі крики якогось п’яного. Одне слово, всі ті звуки, які характерні для університетського містечка в ніч із п’ятниці на суботу. І вона вже зібралася гукнути його, але знає, що хай навіть вона прокричить тільки його ім’я, він зрозуміє, що вона вже на нього не гнівається. Не так гнівається, як щойно гнівалася принаймні. Це правда, вона вже перестала на нього гніватися. Але річ у тому, що він обрав невдалу ніч із п’ятниці на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним і вперше по-справжньому спізнитися на побачення. Бо вони планували піти в кіно й подивитися фільм, який він дуже хотів подивитися, фільм якогось шведського режисера, і вона сподівалася, що він принаймні буде дубльований англійською, і їй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’їла простий салат, коли повернулася з роботи, очікуючи, що після кіно Скот поведе її до «Ведмежого Барлогу», де вони з’їдять по гамбурґеру. (Якщо він цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потім задзвонив телефон, і вона сподівалася, що це він, сподівалася, він змінив намір і поведе її на фільм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Банґорі, на центральному проспекті (аби тільки не на танці у «Притулок», адже вона вісім годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повідомила, що «хоче поговорити», й одразу перейшла до суті, яка полягала в докорянні їй за те, що вона втекла до Невідомого Краю (термін Дарли) і залишила її, Аменду та Кантату давати раду всім проблемам (під якими вона мала на увазі їхню добру матінку, яка на 1979 рік стала гладкою матінкою, сліпою матінкою і — що було найгірше — слабкою на розум матінкою), тоді як вона, Лізі, «розважається там із університетськими хлопчиками». Ніби працювати вісім годин офіціанткою було відпочинком. Для неї Невідомий Край був піцерією за три милі від кампусу Менського університету, а «університетські хлопчики» — здебільшого тайцями, які не припиняли своїх спроб залізти руками їй під спідницю. Бог знав про її туманні мрії закінчити кілька курсів — можливо, навчаючись уночі, — але вони швидко випарувалися й розвіялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергії. Вона слухала гнівні тиради Дарли й намагалася її заспокоїти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець і вона, й усе закінчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через відстань сто сорок миль телефонної лінії та всю ту історію, яка лежала між ними. Це було те, що її бойфренд, безперечно, назвав би цілковитим паскудством, і зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як знаєш, — ти завжди робиш тільки те, чого тобі хочеться». Після цієї розмови вона втратила будь-який апетит і вже не стала їсти скибочку сиру, яку принесла з ресторану собі на десерт, і, звичайно ж, їй перехотілося дивитися фільм якогось там Інґмара Берґмана… але їй хотілося бачити Скота. Атож, хотілося. Бо протягом кількох останніх місяців, а надто протягом останніх чотирьох або п’яти тижнів вона потрапила в якусь дивну залежність від Скота. Можливо, це була сльозлива сентиментальність — можливо, — але її опановувало дивне відчуття безпеки, коли він брав її у свої обійми, відчуття, якого вона не переживала з жодним іншим хлопцем; з ними вона відчувала лише нетерпіння або настороженість. (Іноді переживала відчуття скороминущої хоті.) Але у Скота була доброта, й від самого початку вона зрозуміла, що він відчуває інтерес — інтерес до неї, — і вона майже не могла в це повірити, адже він був набагато розумніший і дуже талановитий. (Але доброта для Лізі була важливіша, аніж будь-що.) Проте вона повірила. І він розмовляв мовою, яку вона слухала від самого початку з жадібною цікавістю. Не мовою Дебушерів, проте такою, яку вона все одно знала дуже добре — так, ніби вона розмовляла нею у своїх снах чи мріях. Але яка користь у балачці чи у спеціальній мові, якщо немає з ким розмовляти? Немає навіть із ким поплакати? А саме цього вона потребувала сьогодні вночі. Вона ніколи не розповідала йому про свою божевільну дебільну родину — о, нехай він мені пробачить, про мою божевільну спадлючену родину, якщо скористатися мовою Скота, — але сьогодні вночі вона хотіла розповісти йому про неї. Вона відчувала, що повинна про це розповісти, бо інакше вибухне від чистого горя. Тому, певно, він і обрав саме цю ніч із усіх ночей, щоб не з’явитися. Поки вона його чекала, вона намагалася переконати себе, що Скот, звичайно ж, не знав, що вона тільки-но витримала найжорстокішу у світі боротьбу зі своєю сучою старшою сестрою, та коли шоста година перетворилася на сьому, а сьома на восьму, невже я справді чую, як видзвонює дев’яту, не може бути, щоб уже настала дев’ята, коли вона трохи надкусила скибочку сиру, а потім викинула її геть, бо вона була надто по-падлючому… ні, надто по-сучому розгнівана, щоб спокійно з’їсти її, настала й десята година, атож, була вже десята, а я досі не бачила «Форд-73» з однією миготливою фарою, який би зупинився перед її помешканням на Норт-Мейн-стрит, і вона розгнівалася ще дужче, а точніше було б сказати, розлютилася до нестями. Вона сиділа перед телевізором зі склянкою вина поруч, якої майже не надпила, і невидющими очима дивилася передачу зі світу природи, коли її гнів та лють перейшли у стан справжнього шаленства, й саме тоді сповнилася переконаністю, що Скот обманює її не цілком. Він був схильний улаштовувати сцени, як то кажуть. У надії, що його кінець стане мокрим. То була ще одна знахідка Скота, яку він виловив у озері слів, куди ми всі закидаємо свої сіті, і як чудово вона звучала! Якими чудовими були всі його знахідки! Наприклад, перенести свої тлінні останки, погасити свій гніт, утворити звіра з двома спинами, випримарити, або елегантний вираз, зґвалтувати уламок. То були справді скарби з Невідомого Краю, і коли вона сиділа там, наслухаючи, чи не гуркоче десь поблизу мотор «Форда-73» її Пропащого Хлопця — це булькотіння не можна було сплутати ні з чим іншим, там була дірка у глушителі чи щось таке, — вона згадала слова Дарли: «Ти робиш завжди так, як тобі хочеться». Атож, і ось вона тут, маленька Лізі, королева світу, робить усе так, як ій хочеться, сидить у цій убогій малій квартирі й чекає свого бойфренда, який прийде п’яний і прийде дуже пізно — але ще хотітиме урвати собі шматочок, бо всі вони цього хотіли, був навіть такий жарт: «Гей, офіціантко, принеси мені спеціального вівчарського сиру, чашку какао й шматочок вівці». Тож вона сиділа на недоладному стільці з дешевого магазину, з ногами, які боліли, з одного кінця й головою, що боляче пульсувала, з другого, тоді як на телеекрані — майже білому, бо рогата антена, схожа на вуха кроля, працювала вкрай паскудно — гієна пожирала дохлого ховраха. Лізі Дебушер, королева світу, яка жила розкішним життям. Проте, коли стрілки годинника переповзли через цифру десять, хіба вона не відчула, як опановує її почуття якоїсь ницої, дратівливої радості? І ось тепер, з тривогою дивлячись на затінений нічною темрявою моріжок, Лізі думає, що на це запитання можна відповісти ствердно. Вона знає, що це так. Бо сидячи зі своїм головним болем і склянкою червоного вина з гострим смаком та дивлячись, як гієна обідає дохлим ховрахом, тимчасом як коментатор пояснює: «Хижак знає, що, можливо, йому не вдасться поїсти так добре протягом багатьох днів», Лізі була абсолютно переконана, що вона кохає його і знає, як завдати йому болю. Тобто знає, що він її теж кохає? І це ставить його в певну залежність від неї? Так, але в цьому плані його любов до неї — не головне. Головне в тому, як вона його бачить: а вона бачить його на зовсім іншому рівні, аніж ті його друзі, які бачать лише його талант і засліплені ним. Вона бачить, яких зусиль він іноді докладає, щоб витримувати погляди незнайомих йому людей. Вона знає, що попри його розумну, а іноді й блискучу дотепність, попри його два вже опубліковані романи, вона спроможна тяжко його поранити, якщо захоче. Він, за словами її тата, напитує собі лиха. На це його штовхає все його чарівне паскудство — тобто вся чарівність його паскудного життя. Але сьогодні цю чарівність буде зламано. І хто зламає її? Вона. Маленька Лізі. Вона вимкнула телевізор, пішла на кухню зі своєю склянкою і вилила з неї вино у зливальницю. Їй уже його не хотілося. Воно здавалося їй тепер кислим і неприємним на смак. «Ти сама зробила його кислим, — подумала вона. — Бо ти надто роздратована й люта». Вона в цьому не сумнівалася. На підвіконні, над зливальницею, у неї стояв на самому краєчку старий радіоприймач, старий «Філко» з розбитим корпусом. Він належав татові; він тримав його в сараї і слухав, коли робив якусь повсякденну роботу. Це єдина річ, яка залишилася в Лізі від нього, і вона тримає його на підвіконні, бо лише там він може ловити місцеві станції. Джодота подарувала йому цей приймач колись на Різдво, й навіть тоді він уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок і побачив, що це, він заусміхався так радісно, що, здавалося, його обличчя зараз розколеться навпіл, і як він їй дякував! Знову й знову! Джоді завжди була його улюбленицею, і саме вона, Джоді, якось у неділю, коли всі вони сиділи за обіднім столом, повідомила своїх батьків — хай їй біс, повідомила їх усіх, — що вона вагітна, а хлопець, який зробив їй цього подарунка, подався кудись у широкий світ і завербувався до флоту. Вона запитала, чи тітка Синтія, яка жила у Вулфборо, у штаті Нью-Гемпшир, не змогла б її взяти до себе, й вона пожила б у неї доти, доки дитину не заберуть на всиновлення — саме так висловилася Джоді, ніби йшлося про те, щоб продати якусь річ. Цю новину вітали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обіднім столом. У пам’яті Лізі це був один із небагатьох випадків — а може навіть, і один-єдиний, — коли безперервне клацання ножів та виделок, у міру того як сім голодних Дебушерів обгризали смаженину до кісток, припинилося. Нарешті добра матінка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джоді відрубала їй у відповідь: «Це Дон Клутьє нагородив мене животом, а не Бог». Саме тоді тато покинув стіл і свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й ні разу не озирнувшись. А через кілька хвилин Лізі почула звуки радіо, які долинали із сараю, дуже тихенькі. А за три тижні тато дістав свій перший удар. Тепер Джоді поїхала з дому (щоправда, не в Маямі, туди вона поїде через багато років у майбутньому), а вона, Лізі, стала об’єктом роздратованих дзвінків Дарли, а чому саме вона, маленька Лізі? Тому що Канті на боці Дарли, а телефонувати Джоді марно, це ні до чого доброго не призведе. Джоді відрізняється від інших дівчат із родини Дебушерів. Дарла називає її холодною, Канті — егоїсткою, й обидві звинувачують її в байдужості, проте Лізі думає, що тут ідеться про інше — про щось ліпше й піднесеніше. З п'яти дівчат лише Джоді змогла по-справжньому вижити, анітрохи не отруївшись тим димом провини, який клубочиться над старим віґвамом їхньої родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потім їхня мати взялася активно допомагати їй, Дарла й Канті теж готові підключитися до цього, вони вже зрозуміли, що коли ти називаєш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то ніхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лізі, то вона тільки прагне більше бути схожою на Джоді й, коли Дарла знову зателефонує, засміятися і сказати: «Запхай свої поради собі в зад, люба Дарло; ти сама стелила собі ліжко, то й спи на ньому». 15 Вона стоїть у дверях кухні. Дивиться на широкий задній двір, що спускається вниз косогором. Хоче побачити, як він підходить до неї, вийшовши з темряви. Хоче покликати його — атож, більше, ніж будь-коли, — але вперто тримає його ім’я за губами. Вона чекала його весь вечір. І почекає ще трохи. Але тільки трохи. Їй стає дедалі страшніше. 16 Денді слухав лише вечірні програми, й вони давно закінчилися, але по програмі ВДЕР передавали старі мелодії — якийсь герой п’ятдесятих співав про юне кохання, — коли вона обполоснула склянку з-під вина й повернулася до вітальні, а він був уже там, стоячи у дверях із бляшанкою пива в руці та своєю загадковою усмішкою на обличчі. Мабуть, вона не почула, як під’їздить його «форд» через музику. Або через болюче пульсування в голові. Або через те, й те. — Привіт, Лізі, — сказав він. — Пробач, я запізнився. Я справді щиро жалкую. Кілька хлопців із семінару Девіда Гонерса засперечалися про Томаса Гарді, й… Вона відвернулася від нього, не сказавши жодного слова, й повернулася на кухню, назад до звуків «Філко». Тепер там група хлопців співала «Бум-бум». Він пішов за нею. Вона знала, що він піде за нею, це було цілком природно. Вона відчувала, як усе те, що вона хотіла йому сказати, накопичується у неї в горлі, то були гострі слова, отруйні слова, і якийсь наляканий самотній голос просив її не казати їх йому, не казати цьому чоловікові, але вона прогнала цей голос геть. У своєму гніві вона просто не могла вчинити інакше. Він тицьнув великим пальцем у радіо і сказав, по-дурному гордий зі свого непотрібного знання: — Це «Струни». Первісна чорна версія. Вона обернулася до нього й сказала: — А ти не думаєш, що мені до сраки, хто зараз співає по радіо, після того як я працювала вісім годин і ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту, з дурною посмішкою на обличчі, пивом у руці й вигаданою історією про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливішим для тебе, ніж я? Широка усмішка ще не зійшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потім — на ледь помітну ямочку Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити її, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гостріше. І в тому, як в’янула його усмішка, і в тому, як посилювався біль у його очах, вона бачила, як сильно він її любить, але думала тільки про те, що це наділяє її спроможністю завдати йому ще гострішого болю. І вона на всю котушку використовувала цю можливість. Але навіщо вона це робила? Тому що могла. Стоячи у дверях кухні й чекаючи, коли він піде геть, вона наговорила йому стільки всякої всячини, що вже й не пам’ятає, що тоді говорила, проте знає, що кожне наступне слово було бодай трохи гіршим, трохи ліпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоїсь миті вона зі страхом усвідомила, як вона тепер схожа на Дарлу в її найгіршому варіанті — ще одна Дебушер, яка метає громи і блискавки, — і на той час його усмішка вже навіть не висіла в повітрі. Він дивився на неї дивним урочистим поглядом, і вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очі, збільшені тією вологою, що блищала на їхній поверхні, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь на середині фрази про те, скільки в нього бруду під нігтями і як він гризе їх, наче пацюк, коли читає книжку. Вона замовкла, й у цю мить не долинало жодних звуків ані від Шемрока, ані від млинових передмість, ніде не скрипіли шини, не чулося бодай тихої музики від парку Рок, де по вікендах грав оркестр. Тиша була просто неймовірною, і вона зрозуміла, що хоче дати задній хід, але не має найменшого уявлення, як це зробити. Найпростіший варіант — Я все одно люблю тебе, Скоте, ходімо до ліжка — спав їй на думку лише згодом. Лише після того, як стався бул. — Скоте, я… Вона не уявляла собі, куди йти далі, але, схоже, в цьому й не було потреби. Скот підняв указівний палець лівої руки, як учитель, що має намір зробити якесь надзвичайно важливе зауваження, й усмішка поступово повернулася на його уста. Щось подібне до усмішки принаймні. — Чекай, — сказав він. — Чекати? Він здавався задоволеним, так, ніби вона зрозуміла якусь його дуже важку для зрозуміння думку. — Чекай. І перш ніж вона змогла промовити щось іще, він просто пішов у темряву, вийшовши на заднє подвір’я. Він ішов випростаний, ішов прямо перед собою (ніякого сп’яніння вона в ту мить у ньому не помітила), його стрункі стегна грали під вузькими джинсами. Вона лише один раз покликала його на ім’я: «Скоте!», але він лише знову підняв указівний палець: чекай. Потім його проковтнула темрява. 17 І ось тепер вона стоїть і з тривогою вдивляється в темряву, яка висить над моріжком. Вона вимкнула світло на кухні, думаючи, що так їй буде легше його побачити, але навіть світло ліхтаря на сусідньому подвір’ї, підвішеного на високому стовпі, неспроможне розігнати темряву, яка клубочиться трохи нижче по схилу. На сусідньому подвір’ї хрипко гавкає собака. Того собаку звати Плутон, бо вона чула, як люди там іноді покрикують на нього, хоча користі з цього мало. Вона думає про брязкіт розбитого скла, який почула хвилину тому; як і гавкіт, цей брязкіт пролунав десь дуже близько. Ближче, аніж інші звуки, що населяють цю сповнену тривоги й нещасливого передчуття ніч. Чому, чому вона так напустилася на нього? Адже їй зовсім не хотілося дивитись той ідіотський фільм шведського режисера. І чому вона відчувала таку радість, коли вичитувала йому? Таку підлу і бридку радість? На це вона не має відповіді. Весняна ніч дихає солодкими пахощами навколо неї, і скільки він уже пробув у тій темряві? Лише дві хвилини? Чи, може, п’ять? Їй здається, що набагато більше. І той брязкіт розбитого скла, чи мав він якесь відношення до Скота? Там нижче — оранжерея. І парки. Немає жодної причини для того, щоб її серце так калатало, але воно калатає. І саме тієї миті, коли вона відчуває, як наростає ритм її серцебиття, вона помічає якийсь рух за тим місцем, за яким її очі втрачають спроможність бачити. Через секунду рухлива річ перетворюється на чоловіка. Вона відчуває полегкість, але це не розвіює її страх. Вона не перестає думати про брязкіт розбитого скла. І рухається він якось не так. Це вже не його гнучка, випростана хода. Тепер вона називає його ім’я, але з її губів зривається лише тихий шепіт: «Скот?» Водночас її рука обмацує стіну, шукаючи вимикач, яким вона хоче увімкнути світло над ґанком. Її поклик прозвучав дуже тихо, але постать, яка волочить ноги вгору по схилу — авжеж, вона волочить ноги, не йде, а волочить ноги, — підводить голову саме в ту мить, коли невідомо чому затерплі пальці Лізі знаходять вимикач і натискають на нього. — Це бул, Лізі! — кричить він, коли спалахує світло, і чи міг би він зробити все це краще, якби заздалегідь відрепетирував цю сцену й поставив її в театрі? Вона думає, що не зміг би. У його голосі вона чує божевільну й радісну полегкість, так, ніби він усе спланував наперед. — І не просто бул, а кривавий бул! Вона ніколи не чула цього слова раніше, але вона не сплутала його з жодним іншим словом, такими, як бум або бук, або щось подібне. Це бул, ще одне Скотове слово, і не просто бул, а кривавий бул. Світло з кухні скочується по моріжку йому назустріч, і він простягує їй свою ліву руку як подарунок, вона певна, що він хоче її дати їй в подарунок, і так само вона певна, що рука десь є під тим, що він їй подає, о святі Маріє, Ісусе та Йосипе-тесле, благаю вас, щоб рука знайшлася під тим, що він мені подає, бо інакше йому доведеться закінчувати книжку, яку він зараз пише, а також усі ті, які він може написати після неї, друкуючи на машинці однією рукою. Бо там, де була його ліва рука, вона тепер бачить червону масу, з якої капає кров. Кров стікає між розчепіреними пальцями, які тепер схожі на промені морської зірки, і коли вона біжить йому назустріч, цокаючи підборами по приступках заднього ґанку, вона рахує ці розчепірені червоні обрубки, один, два, три, чотири і, Богу дякувати, стримить і п’ятий, що є, мабуть, великим пальцем. Усе поки що на місці, але його джинси заляпані червоною рідиною, і він усе ще простягає до неї свою закривавлену пошматовану руку, ту саму, якою він пробив товсте скло оранжереї, продершись крізь живопліт у кінці моріжка, щоб добутися до неї. А тепер він простягає їй цей свій подарунок, свою спокуту за те, що запізнився на побачення, свій кривавий бул. — Це тобі, — каже він, зриваючи з неї блузку й обмотуючи нею закривавлену масу, відчуваючи, як тканина одразу просякла червоною рідиною, відчуваючи її божевільне тепло і знаючи, — звичайно ж! — чому цей тоненький голос із таким жахом говорив про все те, що вона на нього вилила, бо ж вона завжди знала: цей чоловік закоханий не лише в неї, він також наполовину закоханий у саму смерть і більш ніж готовий погодитися з кожним обвинувальним і образливим словом, які хто завгодно кидатиме йому в обличчя. Хто завгодно? Ні, не зовсім. Не такий уже він і вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лізі несподівано усвідомлює, що не тільки вона майже нічого не розповіла про своє минуле. — Це тобі. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватість, і більше такого ніколи не станеться. Це — бул. Ми… — Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не… — Ми називаємо це кривавий бул. Це спеціальне випробування. Тато казав мені й Полові… — Я на тебе не гніваюся. Я ніколи на тебе не гнівалася. Він зупиняється під розтрісканими приступками заднього ґанку, дивлячись на неї. На його обличчі такий вираз, як у хлопчика років десяти. Її блузка, обмотана навколо його руки, нагадує їй латну рукавицю рицаря. Раніше жовта, вона тепер почервоніла від крові. Вона стоїть там, на моріжку, у своєму бюстгальтері дівочої форми, відчуваючи, як трава лоскоче їй голі литки. Неяскраве жовте світло, яке ллється на них із кухні, утворює глибоку вигнуту тінь між її персами. — Ти візьмеш його? Він дивиться на неї з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому від чоловіка, тепер його покинуло. Вона бачить біль у його довгому й тужливому погляді і знає, що це біль не від покаліченої руки, але вона не знає, що сказати. Це виходить за межі її розуміння. Вона хотіла б зробити все від неї залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку він зробив собі нижче від зап’ястка, але тепер вона ніби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слід, і він знову піде? Він допомагає їй. — Якщо ти приймеш бул, — а надто кривавий бул, — тоді ти мені прощаєш. Так казали мій тато. Тато казали це мені та Полові знову й знову. Не тато казав, а тато казали. Він повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже. Лізі каже: — Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який ідіотський шведський фільм із субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотіла лягти з тобою до ліжка. А тепер замість того нам треба йти до препаскудного пункту невідкладної допомоги. Він заперечливо хитає головою, повільно, але твердо. — Скоте… — Якщо ти на мене не гніваєшся, тоді чому ти кричала й називала мене психодіотом? Психодіотом. Мабуть, іще одне слівце з його дитинства. Вона звертає на нього увагу, але свої коментарі відкладає на потім. — Бо я вже не могла кричати на свою сестру, — каже вона. Таке пояснення здається їй дуже кумедним, і вона сміється. Вона сміється гучно, і ці звуки так її приголомшують, що вона починає плакати. Потім відчуває полегкість. Вона сідає на приступки ґанку, бо їй здається, вона зараз зомліє. Скот сідає поруч із нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадає йому майже на плечі, його обличчя вкрите дводенною щетиною, і він тонкий, як лінійка. Його ліва рука обмотана її блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Він цілує її у скроню, під якою пульсує кров, потім дивиться на неї, і в його погляді вона читає глибоке й ніжне розуміння. Коли він нарешті озивається, його голос знову звучить, як його голос. — Я розумію, — каже він. — Родичі — лайно. — Атож, лайно, — шепоче вона. Він кладе їй на плечі руку — ліву руку, про яку вона вже думає як про руку кривавого була, його дарунок їй, його клятущий дарунок у ніч на суботу. — Не звертай на них уваги, — каже він. Його голос дивно спокійний. Ніби він щойно не перетворив свою ліву руку на шматок сирого закривавленого м’яса. — Послухай, Лізі: люди можуть забути про все. Вона подивилася на нього із сумнівом. — Ти так думаєш? — Атож. Тепер наш час. Ти і я. Лише це має значення. Ти і я. Але чи вона цього хоче? Тепер, коли їй стало очевидно, на якій вузькій межі він балансує? Тепер, коли вона може уявити собі, яким може виявитися для неї життя з ним? Потім вона думає про те, як його губи притулилися до впадини на її скроні, знайшовши там потаємне місце, і вона думає: «Можливо, й хочу. Хіба в центрі кожного урагану не існує тихе й затишне місце — так зване „око урагану“?» — Ти впевнений? — запитує вона. Протягом кількох секунд він не каже нічого. Лише тримає її в обіймах. Від брудного передмістя Клівз долинають гуркіт машин, крики та дикий регіт. Це ніч на суботу, й Неприкаяні Хлопці розважаються. Але це відбувається не тут. Тут витає запах її широкого спадистого подвір’я, що спить у чеканні близького літа, вона чує гавкіт Плутона на сусідньому подвір’ї, під підвішеним на стовпі ліхтарем, і відчуває його руки, які її обіймають. Навіть теплий дотик його пораненої руки, що наче тавром позначає голу шкіру на її спині та животі, для неї приємний. — Моя дитино, — озивається він нарешті. Пауза. Потім: — Моя люба дитино. Для Лізі Дебушер, дівчини двадцяти двох років, яка втратила будь-які почуття до своєї родини і стомилася бути сама-одна, цього досить. Цілком досить. Він покликав її додому, й, перебуваючи в темряві, вона віддається тому Скотові, якого бачить у ньому. Відтоді й до самого кінця вона вже ніколи не озирнеться назад. 18 Коли вони повертаються на кухню, вона розмотує блузку й бачить, яку шкоду він собі заподіяв. Дивлячись на його покалічену руку, вона відчуває, як ще одна хвиля зомління спочатку підносить її вгору до яскравого світла в неї над головою, а потім кидає в темряву; вона мусить докласти великих зусиль, щоб залишитися при тямі, і їй вдається досягти цього, повторюючи собі: «Я йому потрібна. Я потрібна йому, щоб відвезти його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум». Йому в якийсь спосіб пощастило не порізати вени, які проходять у зап’ястку так близько до поверхні — просто чудо дивовижне, — але його долоня порізана принаймні в чотирьох різних місцях і клапті шкіри там висять, як відклеєні шпалери, порізані й три пальці, які її тато називав «товстими пальцями». Але piece de resistance[15] на його руці — це глибока рана між зап’ястком і ліктем, звідки стримить уламок грубого зеленого скла, схожий на плавець акули. У неї лише встигає вихопитися безпорадне: «Ой!», коли він витягує його звідти — майже недбалим жестом — і кидає до сміттєвого кошика. Він тримає її просякнуту кров’ю блузку під своєю долонею і рукою, намагаючись не допустити, щоб кров забруднила підлогу. І хоч кілька крапель падають на лінолеум, проте їх зовсім мало, і згодом їх можна буде легко витерти мокрою ганчіркою. У неї на кухні стоїть високий стілець, на який вона іноді сідає, коли чистить овочі або навіть тоді, коли миє тарілки (коли ти стоїш на ногах по вісім годин на день, то намагаєшся сісти всюди, де для тебе знайдеться якесь сидіння), і Скот сідає на нього верхи так, щоб йому зручно було тримати закривавлену руку над зливальницею і щоб кров капала тільки туди. Зараз він, мовляв, скаже їй що робити. — Тебе треба негайно відвезти до пункту невідкладної допомоги, — каже вона йому. — Скоте, будь розважливим. У тебе оголені сухожилля і все таке. Ти хочеш утратити рухливість лівої руки? Бо ти можеш її втратити! Справді можеш! Якщо ти боїшся їхніх можливих розпитувань, то вигадай якусь історію, адже ти мастак вигадувати історії, а я її підтверджу, от і все… — Якщо завтра ти все ще захочеш мене туди відвезти, то ми поїдемо, — каже він їй. Тепер він уже цілком повернувся до свого нормального «я», раціонального й чарівного, і майже гіпнотично переконливого. — Сьогодні вночі я не збираюся від цього померти, кровотеча майже зупинилася, а крім того — хіба ти не знаєш, на що схожі пункти невідкладної допомоги в ніч на суботу? Це парад п’яних. З’явитися туди в суботу вранці буде набагато ліпше. — Тепер він усміхається, дивлячись на неї своєю заразливою усмішкою моя люба, я знаю ліпше, усмішкою, яка вимагає усмішки собі у відповідь, і вона намагається вчинити опір такому бажанню, але в цій битві програє. — Крім того, всі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше. Зараз я тобі покажу, що треба робити. — Ти поводишся так, ніби це вже дванадцята скляна оранжерея, до якої ти встромив руку. — Ні, — каже він, — і його усмішка трохи в’яне. — Я ніколи не протикав стіну оранжереї до сьогоднішньої ночі. Але я дечого навчився про те, як лікувати рани. І Пол, і я, ми обидва. — Він був твоїм братом? — Атож. Він помер. Набери в миску теплої води, Лізі, гаразд? Теплої, але не гарячої. Вона хоче поставити йому не одне запитання про його брата (тато казали це мені та Полові знову й знову) бо досі вона не знала, що в нього був брат, але тепер не час. Не стане вона умовляти його далі, щоб він погодився поїхати до пункту невідкладної допомоги, принаймні не тепер. Бо, з одного боку, якби він погодився туди їхати, то їй би довелося везти його туди, а вона не певна, що змогла б це зробити, адже її всю трясе. І він має слушність щодо кровотечі, вона значно вповільнилася. Дякувати Богові за його бодай дрібні ласки. Лізі дістає з-під зливальниці свій великий білий пластиковий таз (фірми «Мемонт-Март», куплений за сімдесят дев’ять центів) і наповнює його теплою водою. Він занурює в неї свою пошматовану руку. Спочатку вона дивиться на це спокійно — тоненькі смужки крові, які повільно підіймаються на поверхню, мало її тривожать, — та коли він починає легенько терти руку, вода зафарбовується в рожевий колір, і Лізі відвертається, запитавши в нього, навіщо він примушує свої рани більше кровоточити в такий спосіб. — Я хочу бути певним, що вони чисті, — каже він. — Вони мають бути чистими, коли я… — Він робить паузу, потім закінчує: —…лягатиму в ліжко. Ти ж дозволиш мені залишитися тут? Будь ласка… — Так, — відповідає вона, — звичайно, дозволю. І думає: «Це зовсім не те, що ти хотів сказати». Коли він закінчує вимочувати свої рани, то сам виливає закривавлену воду, щоб не доручати цю неприємну роботу їй, а потім показує руку. Намоклі й блискучі порізи здаються менш небезпечними, але в якомусь розумінні більш жахливими, схожими на розкриті риб’ячі зябра, колір під якими змінювався від рожевого до червоного. — Ти дозволиш мені використати твою коробку з чаєм, Лізі? Я куплю тобі іншу, обіцяю. Скоро мені надішлють чек із гонораром. Понад п’ять тисяч зелених. Мій агент пообіцяв мені таку суму, заприсягнувшись честю своєї матері. Я сказав йому, для мене новина, що він її має. Це жарт, звичайно. — Я знаю, що це жарт. Не така я вже й тупа. — Ти взагалі не тупа. — Скоте, навіщо тобі повна коробка пакетиків із чаєм? — Подай її мені й побачиш. Вона подає йому чай. Усе ще сидячи на високому стільці й дуже обережно працюючи однією рукою, Скот доливає в таз не дуже гарячої води. Потім відкриває коробку з пакетиками «Ліптона». — Цю систему обміркував Ппол, — каже він збуджено. «Це суто дитяче збудження», — думає вона. Поглянь, яку гарну модель літака зробив я своїми руками, поглянь на невидиме чорнило, яке я приготував зі свого шкільного хімічного приладдя! Він кидає в таз усі пакетики з чаєм, їх там вісімнадцять чи десь так. Вони швидко зафарбовують воду в темно-бурштиновий колір, у міру того як опускаються на дно таза. — Це трохи кусає, але допомагає дуже й дуже добре. Дивись! «Дуже й дуже добре», подумки повторює Лізі. Він опускає руку у слабкий чай, який він приготував, і лише на якусь мить його губи розтягуються, відкриваючи досить криві зуби дещо збляклого кольору. — Трохи боляче, — каже він, — але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі. — Атож, — каже вона. Вона сама собі дивується, але їй теж здається, що таке вимочування руки в чаї дезінфікує рани або загоює їх, або робить і те, й те. Чакі Джендрон, кухарка в їхньому ресторані, яка спеціалізується на приготуванні страв швидкого замовлення, велика любителька «Інсайдера»,[16] і Лізі іноді зазирає до цього журналу. Лише два тижні тому вона прочитала статтю на одній з його останніх сторінок про властивості чаю бути корисним у багатьох випадках життя. Хоч на тій самій сторінці була й стаття про те, що в Міннесоті знайдено кістки Біґфута.[17] — Атож, я думаю, ти маєш слушність. — Не я, а Пол. Він збуджений, і його обличчя знову забарвилося в колишній колір. «Ніби він узагалі ніколи себе не поранив», — думає вона. Скот показує підборіддям на кишеньку в себе на грудях. — Дістань мені сигарету, люба моя дитино. — Невже ти куритимеш із такою рукою… — Звичайно, звичайно. Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина. — Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата? — Ні. — Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. — Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її вбив, тому що надто забарився з виходом назовні й був надто великий. Він сміється зі своїх слів, ніби це найкумедніший жарт у світі, але це також нервовий сміх, сміх дитини, яка сміється з брудного жарту, що його не зовсім розуміє. Вона нічого не каже. Вона боїться що-небудь сказати. Він дивиться тепер на те місце, де його рука зникає в чаї, який тепер набув червонястого відтінку від розчиненої в ньому крові. Він швидко пахкає своєю «Герберт Тарейтон», і циліндрик попелу стає дуже довгим. Його око досі скошене й примружене, і це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь іншим. Схожим на… О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер. — Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли мені настав час вибратися назовні. Він казав, що вона мала поплескати мене по животі й розбудити, але вона цього не зробила, тому я виріс дуже великий, і вона через це померла, отакий у нас вийшов бул. Він сміється. Попіл падає з його сигарети на прилавок. Він цього, схоже, не помічає. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, і не каже більше нічого. Це залишає Лізі перед делікатною проблемою. Поставити йому ще одне запитання чи не треба? Вона боїться, він не відповість, що він гарикне на неї (а вона знає, що він може гарикнути; якось це сталося, коли вона переглядала його конспекти, зроблені на семінарі з новітньої літератури). Вона боїться також, що він може їй відповісти. Вона думає, він відповість. — Скоте… — починає вона дуже лагідним голосом. — Чого тобі? Його сигарета вже згоріла на три чверті своєї дороги до того, що скидається на фільтр, але у «Герберт Тарейтон» це лише різновид мундштука. — А твій тато робив були? — Криваві були, звичайно. Коли ми бешкетували або коли хотів дати вихід своїм почуттям. Пол робив добрі були. Були для розваги. Щось подібне до пошуку скарбів. Ти користуєшся певними ключами. Потім: «Бул! Кінець!» і одержуєш приз. Цукерку або кока-колу. — Попіл знову впав із його сигарети. Погляд Скота був зосереджений на чаї в тазу. — Але тато дарував нам поцілунок. — Він дивиться на неї, і вона одразу розуміє, він знає все, про що вона так боялася його запитати, і зараз відповість їй, як зможе. Як посміє відповісти. — Таким був приз тата. Поцілунок, після того він припиняв робити нам боляче… 19 Лізі не має бинтів у своїй аптечці, які її задовольняли б, тому відриває довгі смуги від простирадла. Простирадло старе, але їй однаково шкода дерти його на клапті — на платню офіціантки (доповнювану вбогими чайовими від Неприкаяних Хлопчиків та лише трохи ліпшими — від викладачів університету, які обідають у Пета) вона навряд чи може собі дозволити завдавати такої шкоди своїм запасам білизни. Та коли вона згадує про хрестоподібні порізи на його долоні і про глибоко роззявлені зябра на руці між зап’ястком і ліктем, то перестає вагатися. Скот засинає, можна сказати, раніше, ніж його голова доторкається до подушки на своєму боці її до безглуздя вузького ліжка; Лізі думала, що протягом певного часу не зможе заснути, міркуючи над тим, що сьогодні почула від нього. Натомість засинає майже одразу. За ніч вона прокидається двічі, першого разу тому, що їй треба попісяти. Ліжко порожнє. Вона сонно рушає до туалету, відтягнувши на ходу свою фірмову теніску Менського університету до самих стегон і бурмочучи: — Скоте, поквапся, бо мені припекло. Та коли відчиняє двері до туалету, то у світлі, яке вона завжди залишає на ніч увімкненим, бачить, що там нікого нема. Не підняте й сидіння на унітазі, яке він завжди так залишає, після того як віділлє. Лізі вмить перехотілося мочитись. Її опанував жах від думки, що він прокинувся від нестерпного болю, згадав про все те, що він їй розповідав, і був розчавлений — як вони це називають в «Інсайдері» Чакі? — своєю розбудженою пам’яттю. Але чи справді йдеться про речі розбуджені чи про ті, які він досі ховає глибоко в собі? Цього вона напевне не знає, але вона знає, що від дитячої манери, в якій він певний час говорив, віяло чимось моторошним… а що як він знову пішов до оранжереї, щоб закінчити там свою справу? Щоб тепер устромити туди горло замість руки? Вона спрямовує погляд крізь чорне провалля кухні — її помешкання складається лише зі спальні та кухні — і розрізняє його неясні обриси. Він лежить у ліжку, згорнувшись калачиком, у звичній для нього позі ембріона, підтягти коліна майже до грудей, упершись лобом у стіну (коли вони покинуть це помешкання восени, там залишиться слабка, але помітна позначка — позначка Скота). Вона не раз казала йому, що він мав би набагато більше місця для себе, якби спав із зовнішнього боку, але він не хотів. Тепер він трохи посунувся, пружини зарипіли, й у світлі з вулиці, що вливається крізь вікно, Лізі бачить пасмо чорного волосся, яке спадає йому на щоку. Його не було в ліжку. Але ось він лежить у ньому з його внутрішнього боку. Якщо вона в цьому сумнівається, то може просунути руку під чуба, на який вона дивиться, підняти його, відчути його вагу. То, може, мені наснилося, що його не було? Таке припущення має сенс — бодай приблизний, — та коли вона повертається до туалету й сідає на унітаз, вона знову думає: «Його там не було. Коли я прокинулася, препаскудне ліжко було порожнім». 20 Удруге вона прокидається не з власної ініціативи. — Лізі! Це Скот, він торсає її за плече. — Моя маленька, маленька Лізі. Вона чинить йому опір, в неї був тяжкий день — до біса, тяжкий тиждень, — але він не відступається. — Лізі, прокинься! Вона думала, що зараз їй у вічі вдарить ранкове світло, але ще поночі. — Скоте. Чого тобі? Вона хоче запитати, чи не потекла в нього знову кров, чи, може, сповзла накладена нею пов’язка, але її затуманена сном свідомість неспроможна сформулювати такі складні думки. Чого тобі поки що з нього вистачить. Його обличчя нависає над її обличчям, він цілком прокинувся. Він здається їй збудженим, але не схоже, щоб він злякався чогось чи йому дуже боліло. Він каже: — Ми не можемо далі жити так. Ці слова допомагають їй остаточно прокинутися, бо вони налякали її. Що він має на увазі? Що він хоче порвати з нею? — Що ти сказав, Скоте? Вона обмацує підлогу, знаходить там свого годинника зі світляним циферблатом, скошує на нього очі. — Лише о пів на п’яту ранку! Її голос звучить стомлено і боязко, бо вона таки справді налякана. — Лізі, ми повинні мати справжній дім. Купити його. — Він хитає головою. — Ні, це на потім. Я думаю, нам треба одружитися. На неї напливає відчуття полегкості, й вона відкидається назад. Годинник випадає з її ослаблих пальців і дзенькає об підлогу. Це пусте. Таким годинником марки «Тімекс» можна брязнути об камінь, і він цокатиме далі, мов нічого й не сталося. За почуттям полегкості прийшло почуття подиву. Їй щойно зробили пропозицію, як леді з роману. А за подивом маячило щось подібне до червоної цятки жаху. Чоловік, який запропонував їй свою руку (і зробив це о пів на п’яту ранку, завважте), ще учора ввечері стояв перед нею з пошматованою рукою, яку він перетворив на криваве місиво, коли вона накричала на нього за те, що він запізнився на побачення (щоправда, вона наговорила йому й чимало всякого іншого), це той самий чоловік, який стояв перед нею учора ввечері, який вийшов до неї учора з темряви, перетнувши моріжок і простягаючи їй свою поранену руку, наче клятущий різдвяний подарунок. Це той самий чоловік, що мав небіжчика-брата, про якого вона довідалася тільки вчора, і небіжчицю матір, яку він, схоже, вбив, тому що він — як цей одчаюга-письменник сформулював свою думку? — виріс у її лоні надто великим. — Лізі, ти мене слухаєш? — Замовкни, Скоте, я думаю. Але як важко думати, коли місяць уже зайшов, а час ніякий незалежно від того, що повідомляє тобі твій надійний «Тімекс». — Я кохаю тебе, — лагідно каже він. — Я знаю. І я тебе теж кохаю. Але справа не в цьому. — Це може бути, — каже він. — Що ти мене кохаєш, я хотів сказати. Можливо, для мене це головне. Ніхто мене не любив, після того як помер Пол. — Тривала пауза. — І тато, я думаю. Вона підвелася на лікті. — Скоте, багато людей тебе люблять. Коли ти читав уривки зі своєї останньої книжки — і тієї, яку ти пишеш тепер… — Вона наморщила носа. Його нова книжка називається «Порожні демони», і їй зовсім не подобається те, що вона прочитала з неї або чула, як він прочитав. — Коли ти читав, послухати тебе прийшло понад п’ять сотень людей! Їм довелося перейти з Вітальні Мен до Аудиторії Гока! Коли ти закінчив, тебе гучно вітали! — То не любов, — каже він. — То цікавість. І, між нами кажучи, все це пусте й нічого не варте. Коли тобі щастить опублікувати свій перший роман у двадцять один рік, ти неодмінно опиняєшся в центрі такої пустопорожньої цікавості, навіть якщо твою писанину купують лише бібліотеки і навіть не друкують варіант у паперовій обкладинці. Не варто звертати й увагу на це ідіотське захоплення вундеркіндами, Лізі… — А я звертаю… Вона вже цілком або майже цілком прокинулася. — Дай-но мені ліпше сигарету, люба моя дитино. — Його сигарети лежать на підлозі, на черепаховій таці, яку вона тримає для нього. Вона підіймає тацю, тицяє сигарету йому в зуби і припалює її для нього. Він підсумовує їхню дискусію. — Але ти також звертаєш увагу на те, почистив я сьогодні зуби чи не почистив… — Ну, знаєш… — І чи той шампунь, яким я користуюся, допомагає мені позбутися лупи на голові, чи навпаки, побільшує її кількість. Це нагадує їй про щось. — Я купила тобі пляшку отого «Теґріна», про який я тобі розповідала. Він у душі. Я хочу, щоб ти його спробував. Він вибухає сміхом. — Ось бачиш? Ось бачиш? Чудовий приклад. Ти дотримуєшся холістичного погляду. — Я не знаю цього слова, — каже вона, спохмурнівши. Він дістає з рота сигарету, викурену лише на чверть. — Це означає, що, коли ти дивишся на мене, ти бачиш мене згори донизу й від одного боку до другого, й усе для тебе важить однаково. Вона обмірковує його слова, потім киває головою. — Мабуть, так воно і є. — Ти не знаєш, що це таке. У дитинстві я був одним. Протягом останніх шістьох років я став іншим. Я став кращим, але для більшості людей тут і там, де я жив раніше, в Пітсбурзі, Скот Лендон — це лише такий собі… священний автомат. Укиньте в нього двійко баксів, і звідти вискочить якась паскудно цікава історія. Його голос не звучить гнівно, але вона відчуває, що він міг би розгніватися. У певний час. Якби він не знайшов собі такого місця, де він міг би почувати себе в безпеці, де його вважали б таким, яким він справді є. Атож, вона може стати для нього такою людиною. Вона може облаштувати йому таке місце. Він допоможе їй це зробити. До певної міри вони уже це удвох зробили. — Ти зовсім інша, Лізі. Я це зрозумів одразу, коли ми тільки вперше познайомилися на вечорі блюзу у Вітальні Мен — ти пам’ятаєш? Ісусе, Маріє і святий Йосипе, ще б вона цього не пам’ятала! Вона тоді пішла до університету подивитися виставку Гартґена, яку влаштували просто неба, перед Аудиторією Гока, почула музику, яка долинала з Вітальні, й вирішила зайти туди, лише щоб задовольнити свою миттєву примху. Він прийшов через кілька хвилин, подивився на заповнену залу й запитав, чи не зайнятий протилежний кінець кушетки, на якій вона сиділа. Вона майже не слухала музику. Вона хотіла встигнути на автобус, який підходив о пів на дев’яту до Клівза, а тому в неї не залишилося часу на те, щоб її слухати. Тобто вона була вже зовсім близько до того, щоб укластися спати у своєму ліжку сьогодні самій-одній. Від цієї думки вона спізнала тоді відчуття, яке переживає людина, коли дивиться з високого вікна вниз. Тепер вона нічого цього не каже, лише киває головою. — Для мене ти, як… — Скот робить паузу, потім усміхається. Усмішка в нього божественна, криві зуби і все таке. — Ти як озеро, до якого всі ми приходимо, щоб напитися. Я розповідав тобі про озеро? Вона киває головою, усміхнувшись йому у відповідь. Він їй цього не розповідав — принаймні в безпосередній розмові, — але вона чула, як він говорив про це на своїх читаннях або на лекціях, які вона відвідувала у відповідь на його сповнені ентузіазму запрошення, сидячи десь на задніх лавах аудиторії 101 Бордмена або Малої аудиторії 112. Коли він говорить про озеро, він завжди подається вперед, ніби сам хотів би занурити в нього руки, якби міг, або щось витягти з нього — можливо, риби-слова. Цей жест здається їй дуже милим, якимсь хлоп’ячим. Іноді він називає це озером міфів; іноді — озером слів. Він каже, що кожного разу, коли ви називаєте когось добрим серцем або поганим оком, ви п’єте з цього озера або ловите пуголовків біля його берега; що кожного разу, коли ви посилаєте свого сина на війну та небезпеку смерті, тому що ви любите свій прапор і навчили свого сина любити його, ви плаваєте в цьому озері… плаваєте на глибокому… де плавають також великі створіння з хижими зубами. — Я приходжу до тебе, й ти бачиш мене цілим, — каже він. — Ти любиш мене по всьому екватору, а не тільки за якесь оповідання, що я написав. Коли твої двері зачиняються і світ опиняється зовні, ми з тобою залишаємося віч-на-віч. — Ти набагато вищий за мене, Скоте. — Ти знаєш, про що я кажу. Мабуть, і справді вона знає. І вона цим надто схвильована й тому не може в мертвій темряві ночі зважитися на щось таке, про що потім жалкуватиме вранці. — Ми поговоримо завтра, — каже Лізі. Вона бере тацю з його сигаретами й знову ставить її на підлогу. — Ти мене про це запитаєш, якщо захочеш. — Звісно, захочу, — каже він із глибокою переконаністю. — Побачимо. А зараз, нумо спати. Він повертається на свій бік. Зараз він лежить майже випростаний, та коли прийде сон, він почне згинатися. Його коліна поповзуть догори, до його вузьких грудей та його лоба, за яким плавають усі ті дивовижні риби всіляких історій, і він притиснеться до стіни. Я знаю його. Принаймні, починаю його знати. На цю думку на неї накочується ще одна хвиля любові до нього, і їй доводиться міцно стулити губи, щоб із її рота не вихопилися небезпечні слова. Слова, які потім буде дуже важко повернути назад, якщо вони вилетять. Чи навіть неможливо. Вона влаштовується так, щоб притиснутися грудьми до його спини, а животом — до його голих сідниць. Трохи згодом за вікном починають сюрчати цвіркуни, а Плутон у черговий раз заходиться своїм нічним гавканням. Вона знову провалюється в сон. — Лізі… Його голос долинає ніби з якогось іншого світу. — Чого тобі? — Я знаю, тобі не до вподоби «Демони»… — Умгу… — бурмоче вона, бо це все, до чого вона може дійти у своїх критичних оцінках у такому стані. Вона відпливає, відпливає, відпливає кудись на хвилях сну. — І ти в цьому не самотня. Але моєму редакторові роман подобається. Він каже, видавці думають, що це роман жахів. Для мене це добре. Знаєш старе прислів’я? «Називай мене, як хочеш, але не забудь покликати на обід». Вона відпливає. Його голос долинає із глибин довгого чорного коридору. — Мені не потрібні ані Гарсон Форей, ані мій агент, аби сказати, що «Порожні демони» принесуть мені чимало хліба. Я вже розкрутив себе, Лізі. Я вийшов на свою дорогу, але я не хочу йти по ній сам-один. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. — Тихше, Скоте, спи вже… Вона не знає, засне він чи не засне, але — о чудо, о дивовижне чудо! — Скот Лендон і справді замовкає. 21 Лізі Дебушер прокидається вранці в суботу в неможливо блаженний для себе час, о дев’ятій годині, й під запах смаженого бекону. Сонячне світло лежить на підлозі та на ліжку осяйною стрічкою. Вона виходить на кухню. Скот у трусах смажить бекон, і вона з жахом бачить, що він розмотав пов’язку, яку вона з такою ретельністю йому накладала. Коли вона намагається дорікнути йому за це, Скот їй просто відповідає, що в нього дуже засвербіла рука. — Крім того, — каже він і простягає до неї руку (це так яскраво нагадує їй про вчорашній вечір, коли він вийшов до неї з темряви, що їй доводиться долати тремтіння), — на світлі дня це має не такий поганий вигляд, чи не так? Вона бере його руку, згинає її, ніби хоче прочитати знаки на його долоні, й дивиться на неї, аж поки він забирає її назад, сказавши, що йому треба перевернути бекон, бо інакше він згорить. Вона не приголомшена, навіть не здивована; ці почуття, мабуть, притаманні лише темним ночам та зануреним у темінь кімнатам, а не сонячним суботнім ранкам, коли зі старенького радіоприймача «Філко», який стоїть на підвіконні, линуть звуки давньої пісні у стилі кантрі, слів якої вона ніколи не розуміла, але яка їй завжди подобалася. Вона не приголомшена, не здивована… але вона спантеличена. Мабуть, учора порізи здалися їй, до дідька, набагато страшнішими, аніж вони насправді були, — це все, що вона спроможна подумати. Мабуть, вона просто запанікувала. Бо ці рани, хоч їх і не назвеш легенькими порізами, далеко не такі тяжкі, як вона думала. Вони не просто затяглися, а й почали зарубцьовуватися. Якби вона вчора повезла його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум, вони, мабуть, подумали б, що вона схибнулася. Усі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше. Тим часом Скот дістає виделкою підсмажений бекон зі сковорідки і викладає його на дві складені докупи паперові серветки. Можливо, він і справді добрий письменник, думає Лізі, але немає ніякого сумніву в тому, що він великий кухар у галузі смажених страв. Принаймні в тих випадках, коли він налаштовує себе на цю діяльність. Хоч йому потрібен новий спідній одяг; задня частина його трусів звисає досить кумедно, а резинка ледве їх утримує на животі. Вона неодмінно подбає про те, щоб він купив собі нові труси, коли надійде сподіваний чек із гонораром за роман, про який він згадував, хоча, звичайно ж, не його труси перебувають нині в центрі її думок; її розум напружено силкується порівняти те, що вона бачила учора вночі — ті глибокі й страхітливі на вигляд роззявлені зябра, колір яких змінювався від рожевого до темно-червоного кольору печінки, — і те, що він показав їй сьогодні вранці. Це різниця між звичайними порізами і глибокими ранами. І невже вона й справді вірить, що хтось може вилікувати це так швидко, якщо ми забудемо про біблійні історії? Невже вірить? Адже він поранив свою руку не віконним склом, а грубим зеленим склом оранжереї, і це нагадує їй про те, що вони мають якось залагодити цю справу, Скотові доведеться… — Лізі… Вона пробудилася зі своїх марень і виявила, що сидить за кухонним столом, нервово запихаючи край своєї теніски собі між стегна. — Чого тобі? — Одне яйце чи два? Якусь мить вона міркує. — Два, я думаю. — Змішувати жовток і білок чи не змішувати? — Не змішувати. — Ми одружимося? — запитує він достоту тим самим тоном, розбиваючи обидва яйця своєю неушкодженою рукою і виплескуючи їх на сковорідку. Вона легенько всміхається, не тому, що він запитав про це таким буденним, майже діловим тоном, а тому, що сформулював своє запитання в такий архаїчний спосіб і усвідомлює, що вона зовсім не здивована. Вона сподівалася цього, як-би-його-назвати, цього продовження; мабуть, обмірковувала його пропозицію з усіх боків десь у глибинах свого розуму навіть тоді, коли спала. — А ти впевнений? — запитує вона. — Абсолютно, — відповідає він. — А що ти скажеш мені, люба моя дитино? — Твоя люба дитина думає, що це варто обміркувати. От і добре, — каже він. — От і гаразд. — Потім пауза. — Дякую тобі. Упродовж хвилини або двох ніхто з них не озивається. Старий потрісканий «Філко» на підвіконні передає музику, якої тато Дебушер ніколи не слухав. На сковорідці пострілюють яйця. Вона голодна. І вона щаслива. — Восени, — каже вона. Він киває головою й дістає тарілки. — Гаразд. Жовтень? — Можливо, це надто рано. Скажімо, десь на День Подяки.[18] Для тебе яйця ще залишилися? — Залишилося одне, але одного мені якраз вистачить. Вона каже: — Я не вийду за тебе заміж, якщо ти не купиш собі нові труси. Він не сміється. — У такому разі я ставлю це першим пунктом своїх планів на майбутнє. Він ставить перед нею тарілку. Бекон і яйця. Вона така голодна. Вона починає їсти, а він тим часом розбиває над сковорідкою останнє яйце. — Ліза Лендон, — каже він. — Тобі подобається? — Тут одне підтримує друге. Як ти називаєш той випадок, коли всі слова починаються одним звуком? — Алітерація. — Саме так. — Тепер і вона повторює: — Ліза Лендон. Як і яйця, це їй смакує. — Маленька Лізі Лендон, — каже він і підкидає своє яйце в повітря. Воно робить два оберти і падає в жир, натоплений із бекону, — плюсь! — А ти, Скоте Лендон, обіцяєш мені не пручатися й не брикатися, мов кінь? — запитує вона. — Не пручатимусь у хворобі й не брикатимусь у здоров'ї, — обіцяє він, і обоє починають реготати, як божевільні, під звуки радіо, що грає в сонячному світлі. 22 Зі Скотом вона завжди багато сміялася. А через тиждень порізи на його руці й навіть глибока рана між зап'ястком і ліктем добре загоїлися. Навіть шрамів не залишилося. 23 Коли Лізі знову прокидається, вона більше не знає, у якому часі вона перебуває — тоді чи тепер. Але вже досить уранішнього світла просоталося до кімнати, тож вона може бачити холодні сині шпалери і морський пейзаж на стіні. Отже, це спальня Аменди, і все начебто правильно, але щось видається їй тут і неправильним; їй здається, що це сон про майбутнє, який вона бачить у вузенькому ліжку свого малого помешкання, ліжку, яке вона досі ділить зі Скотом більшість ночей, і так триватиме до їхнього одруження в листопаді. Що її розбудило? Аменда відвернулася від неї, і Лізі досі притискалася до неї, наче ложка, притулившись грудьми до Амендиної спини, а животом — до її худих сідниць, і що ж це її розбудило? Пісяти їй не хочеться, принаймні не припекло, тоді в чому ж річ?.. Амендо, ти щось сказала? Тобі чогось треба? Можливо, ти хочеш пити? Можливо, тобі потрібне зелене скло оранжереї, щоб порізати собі зап’ястки? Ці думки промчали крізь її мозок, але Лізі насправді нічого не хотіла казати, бо їй спала дивна думка. Ця думка полягала в тому, що хоч вона й бачила перед собою кучму майже зовсім сивого Амендиного волосся та мереживо нічної сорочки на її шиї, проте насправді вона була в ліжку зі Скотом. Так! Що в якусь мить ночі Скот… що? Проник у спогади Лізі та в тіло Аменди? Щось подібне до цього. Це справді була кумедна думка, проте Лізі не хотіла нічого казати, остерігаючись, що якби вона це зробила, то Аменда могла б відповісти їй голосом Скота. І як би вона тоді повелася? Зойкнула б від жаху? Таким зойком, від якого й мертві прокинуться, як говориться у відомій приказці? Це думка, звичайно, безглузда, але ж… Але ж подивися на неї. Подивися, як вона спить, із підтягнутими коліньми і нахиленою головою. Якби там була стіна, вона торкалася б її лобом. Тож не дивно, що мені здалося… А тоді, в густій темряві, яка передує світанку, з обличчям, обернутим так, що Лізі не могла його бачити, Аменда раптом заговорила. — Дитино моя, — сказала вона. Пауза. А тоді: — Люба моя дитино. Якщо температура тіла в Лізі учора ввечері, здавалося, впала на тридцять градусів, то тепер вона, мабуть, упала на шістдесят,[19] бо хоч голос, який це сказав, був, безперечно, жіночим, але він був також голосом Скота. Адже Лізі жила з ним понад двадцять років і не може не впізнати його голос. Це сон, — сказала вона собі. — Тому я навіть не можу зрозуміти, коли це відбувається — тоді чи тепер. Якщо я добре роздивлюся навколо, то побачу десь у кутку кімнати чарівний килим-самоліт із написом НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, що витає в повітрі. Але вона не могла розглянутися навкруги. Протягом якогось часу вона взагалі не могла ворухнутися. Не могла й озватися, бо їй заважало світло, якого ставало дедалі більше й більше. Ніч майже закінчилася. Якщо Скот повернувся — тобто якщо вона справді прокинулася й усе це їй не приснилося, — тоді для цього має бути якась причина. І, звичайно ж, він прийшов не для того, щоб зробити їй боляче. Він не міг би зробити їй боляче. Щонайменше… він повернувся б без якоїсь певної мети. Але вона почуває, що неспроможна вимовити ані його ім’я, ані ім’я Аменди. Адже вона могла помилитися к обох випадках. У своїй уяві вона бачила, як хапає Аменду за плече й примушує її обернутися. Чиє обличчя побачить вона під посивілим волоссям Аменди? А що як це буде обличчя Скота? О святий Боже, а що як це буде воно? Світло дня наближалося. І несподівано її опанувала переконаність, що коли вона дозволить сонцю увійти до кімнати, не заговоривши, то двері між минулим і теперішнім зачиняться і будь-яка можливість одержати відповіді зникне. Отже, не звертай уваги на імена. Не зважай на те, хто там, у біса, лежить у цій нічній сорочці. — Чому Аменда сказала бул? — запитує вона. Її голос у цій спальні, де темрява вже розсіювалася, прозвучав хрипко, невпевнено. — Я залишив тобі бул, — відповідає їй особа, з якою вона лежить у ліжку і до чиїх сідниць притуляється живіт Лізі. О Боже, о Боже, це вже справді психодіотизм, якщо він існує, нехай йому біс… А тоді: Візьми себе в руки. Пручайся, тримайся, не дозволяй себе заморочити… Запитай про це тепер, негайно… — А який він… — Її голос звучить хрипкіше й невпевненіше, ніж будь-коли. І тепер їй здається, що розвидняється в кімнаті надто швидко. Сонце може викотитися з-за обрію на сході будь-якої миті. — Це кривавий бул? — Ти скоро матимеш кривавий бул, — відповідає їй голос, і в ньому звучить певний жаль. І він такий схожий на голос Скота. Але тепер він більше схожий і на голос Аменди, і це лякає Лізі дужче, аніж будь-коли. Потім голос повеселішав: — Але той бул, який ти шукаєш тепер, це добрий бул, Лізі. Щоб його знайти, ти маєш проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз. — А яким буде мій приз? — запитує вона. — Трунок. — Відповідь була миттєвою. — Кока-кола? Кока Роял-Краун? — Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди. Голос пронизувала якась дивна й незглибима туга, і в ньому пролунало щось напрочуд знайоме. І чому останнє слово здалося їй чиїмось ім’ям, а не просто квітами? Чи це одна з тих речей, яких вона не може бачити за багряною завісою, що іноді ховає від неї її власну пам’ять? У неї не залишилося часу, щоб про це подумати, а тим більше, запитати про це, бо смужка червоного світла вже просоталася крізь вікно. Лізі відчула, що час повертається у свій фокус і, крім того, що була дуже налякана, пережила напад гострого жалю, що нічого не встигла. — А коли я матиму кривавий бул? — запитала вона. — Скажи мені. Але відповіді не було. Вона знала, що відповіді не буде, але її розчарування підсилилося, заповнивши весь той простір, де панували її жах і розгубленість до того, як сонце викотилося з-за обрію, розсіявши все своїм промінням. — Коли я його матиму? Прокляття, скажи мені, коли? — вона тепер кричала і трясла плече, прикрите нічною сорочкою, аж підскакувало волосся… але відповіді не було. Зрештою, Лізі вгамувала свою лють. — Не дражни мене отак, Скоте, скажи мені, коли він прийде — коли? Цього разу вона смикнула за плече, прикрите нічною сорочкою, замість просто труснути його, і тіло в ліжку повільно перекотилося на другий бік. Це була Аменда, звичайно ж. Очі в неї були розплющені, й вона дихала, а щоки навіть були забарвлені, хоч і не дуже яскраво, проте Лізі впізнала той далекий і відсутній погляд своє великої сестри Менди-Кролика, яким вона дивилася в ті хвилини, коли уривала будь-які зв’язки з дійсністю. І цей погляд належав не тільки їй. Лізі вже не була певна, чи Скот справді приходив до неї, чи вона просто перебувала в якомусь напівпробудженому стані, але в одному вона була переконана: протягом якогось часу вночі Аменда знову була десь далеко. Можливо, цього разу її далека мандрівка була спрямована на добро. Частина друга ПеЗКаПеТе Вона обернулася й побачила великий білий місяць, який дивився на неї, зависши над пагорбом. І її груди відкрилися перед ним, і місячні промені проникли крізь неї, наче крізь прозорий діамант. Вона стояла, наповнена місяцем, ніби пропонуючи себе в жертву. Її перса розтулилися, щоб прийняти його в себе, її тіло відкрилося, мов тремтячий анемон, лагідне, щедре запрошення, осяяне місяцем. Д. Г. Лоуренс. Райдуга V Лізі й довгий, довгий четвер (Етапи була) 1 Лізі не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що цей розрив Аменди з реальністю був набагато гірший, аніж три попередні — її періоди «пасивного напівступору», якщо скористатися терміном її психіатра. Враження було таке, ніби її зазвичай дратівлива й іноді нестерпна сестра перетворилася на велику ляльку з автоматичним диханням. Лізі спромоглася (доклавши значних зусиль) перевести Аменду в сидячу позу й повернути її, тож тепер вона сиділа, звісивши ноги з ліжка, але ця жінка в білій нічній сорочці — яка розмовляла, а може, й не розмовляла голосом померлого чоловіка Лізі за кілька хвилин перед світанком — ніяк не відповідала, коли Лізі називала або гукала її на ім’я, або навіть люто й розпачливо викрикувала його їй просто в обличчя. Вона лише сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася пильним поглядом на молодшу сестру. А коли Лізі відступила вбік, то Аменда й далі невідривно дивилася на те місце, де вона щойно була. Лізі пішла до ванної кімнати, щоб намочити рушник холодною водою, а коли повернулася, Аменда вже знову лежала, причому лежала лише верхня половина її тіла, а ноги спускалися з ліжка. Лізі знову стала її підводити, але припинила це робити, коли сідниці Аменди, що були надто близько до краю ліжка, почали ковзати вниз. Якби вона не зупинилася, Аменда сповзла б на підлогу. — Мендо-Кролику! Цього разу її старша сестра ніяк не відповіла на своє дитяче прізвисько. Лізі вирішила спробувати всі варіанти. — Велика сестричко, Мендо-Кролику! Ніякої реакції. Замість злякатися (вона злякається незабаром) Лізі відчула напад такої люті, до якої Аменді дуже рідко вдавалося довести свою молодшу сестру, коли вона справді до цього прагнула. — Облиш! Облиш це й відсунь свій зад на ліжко, щоб ти могла сидіти! Реакція нульова. Лізі нахилилася, витерла безвиразне обличчя Аменди холодним рушником, але чогось більшого не домоглася. Очі не закліпали навіть тоді, коли мокрий рушник доторкнувся до них. Тепер Лізі почала відчувати страх. Вона подивилася на цифровий годинник на радіо біля ліжка й побачила, що вже шоста ранку. Вона могла б зателефонувати Дарлі, не боячись розбудити Мета, який, певно, спить тепер сном праведника в Монреалі, але вона не хотіла цього робити. Зателефонувати Дарлі було б тим самим, що визнати свою поразку, а вона не була до цього готова. Вона обійшла ліжко, схопила Аменду під пахви й потягла її назад. Це було важче, аніж вона сподівалася, адже тіло Аменди було дуже худе. Бо це зараз мертва вага, люба моя дитино. Ось чому. — Заткнися, — сказала вона, без найменшого уявлення про те, з ким розмовляє. — Просто заткнися та й годі. Вона залізла на ліжко сама, ставши коліньми по обидва боки від стегон Аменди, а руками впершись по обидва боки від її шиї. У цій позі, позі верхнього коханця, вона могла подивитися просто в обернуте вгору обличчя своєї сестри з її застиглим поглядом. Під час своїх попередніх нападів Аменда була піддатлива… чимось схожа на людину, що перебуває під гіпнозом, так тоді здавалося Лізі. Цього разу ситуація була зовсім іншою. Вона тільки могла сподіватися, що насправді іншою вона не була, адже вранці кожна людина мусить виконати певні дії. Якщо ця людина і справді хоче й далі жити приватним життям у своєму власному будиночку, що називається Кейп-Код. — Амендо! — закричала вона, дивлячись сестрі в обличчя. Потім, майже не відчуваючи кумедності того, що відбувається (адже їх, зрештою, тут було тільки двоє), вона заволала не своїм голосом: — Сестричко!.. Велика Мендо!.. Мендо-Кролику!.. Тобі треба стати на ноги… і сходити в туалет… і сісти на унітаз! Тобі треба сісти на унітаз, Мендо-Кролику! Ну ж бо, підводься… Я починаю рахувати… ОДИН!.. і ДВА!.. і ТРИ! На ТРИ вона знову підняла верхню частину тіла Аменди в сидячу позу, але чогось більшого не домоглася. Одного разу, десь приблизно о двадцятій хвилині на сьому, Лізі вдалося стягти Аменду з ліжка й поставити на ноги в дивній напівзігнутій позі. Вона пережила приблизно таке саме відчуття, як тоді, коли в 1974-му купила свій перший автомобіль, марки «Пінто», і після двох нескінченних хвилин безперервного натискання на стартер мотор нарешті загуркотів і завівся, перш ніж остаточно розрядився акумулятор. Але замість випростатись і дозволити Лізі відвести себе до туалету, Аменда знову впала на ліжко — причому впала якось криво й косо, тож Лізі мусила підхопити її під руки і, лаючись, з усіх сил штовхнути, щоб вона не беркицьнула на підлогу. — Ти прикидаєшся, сучко! — закричала вона на Аменду, чудово знаючи, що Аменда не прикидається. — Ну ж бо, ворушися! — Вона почула, як голосно кричить — вона розбудить місіс Джоне через дорогу, якщо не стишить голос, — і таки стишила його. — Лягай собі й лежи, якщо так. Гаразд. Але не сподівайся, що я тут танцюватиму весь ранок біля тебе, ти, смердюча купо лайна. Зараз я піду вниз зготувати каву та зварити вівсянку. Якщо вашій королівській величності смакуватиме те чи те, то покличете мене. Отже, дозвольте вашому довбаному ліврейному лакею спуститись на кухню. Вона не знала, чи запропоновані нею варіанти смакували великій сестричці Менді-Кролику, але їй, Лізі, вони смакували, надто кава. Вона випила філіжанку чорної, потім з’їла миску вівсянки, потім випила ще чашечку з подвійною порцією вершків і цукром. Смакуючи цю останню, вона думала: «Тепер би мені сигаретку, і тоді я гасала б весь цей клятущий день, наче кінь. Одну з тих хрінових „Салем лайтс“». Її розум хотів був повернутися до снів і спогадів, які не давали їй спокою минулої ночі (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ, так би я це назвала, подумала вона), але вона йому не дозволила. Не дозволила йому також проаналізувати те, що сталося з нею, коли вона сьогодні прокинулася. Можливо, згодом вона знайде для цього час, але не тепер. Тепер у неї на руках велика сестричка, і їй треба якось давати раду. «А що як моя велика сестричка знайде бритву у своїй аптечці або десь поруч і захоче порізати собі нею зап’ястки? Або горлянку?» Лізі похапцем підвелася з-за столу, плекаючи надію, що Дарла здогадалася прибрати всі гострі предмети з ванної кімнати… чи з інших кімнат там, нагорі. Вона майже збігла нагору сходами, зі страхом уявляючи собі те, що чекає її у великій спальні, знервовано думаючи про те, що може побачити там лише двійко подушок у мереживних наволочках. Аменда була досі там, її погляд досі був утуплений у стелю. Здавалося, вона не пересунулася на жоден дюйм. Полегкість, яку в першу мить відчула Лізі, змінилася поганим передчуттям. Вона сіла на ліжко й узяла руку сестри у свою руку. Рука була тепла, але вона ніяк не відповіла на її потиск. Лізі хотілося, щоб пальці Менди зімкнулися на її пальцях, але вони залишалися м’якими й нечутливими. Наче виліпленими з воску. — Амендо, що нам із тобою робити? Відповіді не було. А тоді, позаяк вони були тут самі-одні, крім їхніх віддзеркалень у дзеркалах, Лізі запитала: — Скот цього не робив чи робив, Мендо? Скажи, будь ласка, Скот не робив цього… ну, я не знаю… приходячи сюди? Аменда не сказала ні «так», ні «ні», й через короткий час Лізі пішла до ванної кімнати перевірити, чи там немає гострих предметів. Вона зрозуміла, що Дарла й справді приходила сюди перед нею, бо все, що вона там знайшла, були маленькі ножиці для зрізання нігтів у глибині нижньої шухляди невеличкого туалетного столика Менди. Звичайно, за великого бажання, навіть ними можна було б багато чого зробити. Адже навіть батько Скота (мовчи, Лізі, не треба, Лізі) — Гаразд, — сказала вона, стривожена тією панікою, яка заповнила її рот смаком міді, і багряним світлом, що спалахнуло десь за її очима, і тим, як конвульсивно вона стиснула в руках ножиці. — Гаразд, не звертай уваги. Забудь про це. Вона заховала ножиці за купкою запилюжених пакетиків шампуню у тій шухляді, де Аменда тримала свої рушники, а потім — оскільки їй не спало на думку нічого кращого, прийняла душ. Коли вийшла з ванної кімнати, то побачила, що Аменда обмотала великий рушник, який вона раніше намочила водою, щоб витерти їй обличчя, навколо своїх стегон, і зрозуміла, що це вже така ситуація, якій самі сестри Дебушер навряд чи зможуть дати раду. Вона витягла рушник із-під мокрого заду Аменди. Потім подивилася на годинник, який стояв на нічному столику, зітхнула, взяла телефонну слухавку й набрала номер Дарли. 2 Учора Лізі почула у своїй голові голос Скота, який їй сказав: «Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино», почула його голосно й чітко. Вона пустила його повз увагу як свій внутрішній голос, що намагався підробитися під його голос. Можливо, так воно було й справді — мабуть, що так воно й було, — проте десь на третю годину дня того довгого й жаркого четверга, коли вона сиділа в Левістоні у кав’ярні Попа з Дарлою, вона вже не сумнівалася: він залишив їй якийсь клятий посмертний дарунок. Якийсь клятущий бул-приз, якщо висловлюватися мовою Скота. То був препаскудний день, але без Скота — незалежно від того, чи був він мертвий уже два роки, чи ні — він видався їй ще паскуднішим. Дарла здавалася не менш стомленою, ніж Лізі. Десь уже в дорозі вона викроїла час, щоб підфарбуватися бодай трохи, але не знайшла у своїй сумочці досить боєприпасів, щоб прибрати темні півкола під очима. Звісно, в ній уже нічого не залишилося від тієї сердитої дамочки віком тридцять із гаком років, яка наприкінці сімдесятих вважала своїм обов’язком телефонувати Лізі бодай один раз на тиждень і докоряти їй за нехтування своїми обов’язками перед родиною. — Ти хочеш викинути ще одне пенні, маленька Лізі? — запитала вона тепер. Лізі, яка вже потяглася рукою до пакетиків сахарину, почувши голос Дарли, змінила напрямок свого руху й натисла на кнопку старомодного цукрового шейкера, насипавши собі в чашку солідну порцію. — Я думала, то пакетики з кавою, — сказала вона. — Пийте щочетверга каву зі справжнім цукром! Сьогодні це вже моя десята філіжанка. — Зі мною та сама історія, — сказала Дарла. — Я бігала до туалету разів шість і збігаю ще раз, перш ніж ми покинемо цей чарівний заклад. Дякувати Богові, що існують антикислотні таблетки пепсиду. Лізі розмішала свою каву, скривила гримасу, потім відпила ще раз. — Звичайно, ти спакуєш для неї валізу? — Хтось же має це зробити, а ти сьогодні схожа на ходячу смерть. — Дякую за комплімент. — Якщо твоя сестра не скаже тобі правду, то хто скаже? Лізі чула це від неї вже багато разів спільно з такими фразами, як «Обов’язок не просить дозволу» або — номер один у хіт-параді Дарли на всі часи — «Життя несправедливе». Сьогодні ці слова її не роздратували. Навіть примусили слабенько усміхнутися. — Якщо ти хочеш зробити це, Дарло, то я не стану відбирати в тебе цей привілей. — Я не сказала, що я хочу, я сказала, що зроблю. Ти залишалася з нею на ніч і прокинулася з нею сьогодні вранці. Я сказала б, ти вже одержала свою частку. Пробач, я маю викинути своє пенні. Лізі дивилася їй навздогін і думала: «Скільки ж вона сьогодні вже викинула тих пенні?» У родині Дебушерів, де існували свої слова та висловлювання для всього на світі, мочитися перекладалося як викинути пенні, а випорожнити живіт як — трохи чудно, але влучно — поховати квакера. Скот любив цей вираз, він казав, що то, мабуть, давнє шотландське утворення. Лізі вважала це можливим; більшість Дебушерів прибули з Ірландії, а всі Андерсони з Англії, чи принаймні так казала їхня добра матінка, але в родині було й кілька приблудних собак, хіба ні? Але це мало її цікавило, її більше цікавило те, що викинути пенні та поховати квакера були словесними рибами, спійманими в озері, в озері Скота, а він від учорашнього дня здавався таким до біса близьким до неї… То був сон сьогодні вранці, Лізі… ти це знаєш, хіба ні? Їй було не дуже зрозуміло, що вона знає, а чого не знає про те, що відбулося у спальні Аменди сьогодні вранці — усе було схоже на сон, навіть її намагання поставити Аменду на ноги й відвести її в туалет, — але в одному вона тепер була цілком певна: вони здали Аменду до Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» принаймні на тиждень, це виявилося значно легше зробити, аніж вона та Дарла могли сподіватися, й вони мали подякувати за це Скотові. Подякувати тут (ура-ура) і тепер, що, зрештою, було одне й те саме. 3 Дарла приїхала до затишного Мендиного будиночка Кейп-Код десь перед сьомою годиною ранку, її завжди укладене в акуратну зачіску волосся сьогодні було лише недбало пригладжене, один із ґудзиків на блузці розстебнувся, й рожевий колір ліфчика зухвало виглядав назовні. На той час Лізі вже переконалася в тому, що Аменда сьогодні нічого не їстиме. Вона було дозволила Лізі запхати їй до рота ложку з омлетом, після того як сестра спромоглася посадити її на ліжко й притиснути їй голову до узголів’я, і цей успіх уселив у Лізі деяку надію — схоже, Аменда могла ковтати, тож, можливо, вона з’їсть бодай одне яйце, — але ця надія виявилася марною. Просидівши в такій позі з півхвилини з яєшнею, затиснутою між губами (на Лізі ця жовта пляма справила досить моторошне враження, так ніби її сестра намагалася з’їсти канарку), Аменда просто виштовхнула її язиком. Кілька шматочків прилипли їй до підборіддя, а решта впали на її нічну сорочку. Очі Аменди і далі дивилися втихомиреним поглядом кудись у далеч. Або у світ містики, якщо ви належали до прихильників Вана Морісона.[20] Скот, безперечно, належав до таких людей, хоча його пристрасть до Вана значно зменшилася на початку дев’яностих. Це був той час, коли Скот обернув свої симпатії назад до Генка Вільямса та Лоретти Лін.[21] Дарла відмовилася повірити, що Аменда не хоче їсти, доки сама не повторила експеримент із яйцем. Для цього їй довелося засмажити нову яєшню, бо Лізі вже викинула рештки першої у сміття. Спрямований кудись уперед на тисячу ярдів погляд Аменди знищив у ній будь-який апетит до тих решток, які їй залишалися від великої сестрички. На той час, коли Дарла увійшла до кімнати, Аменда знову сповзла зі своєї сидячої пози — попливла вниз, — і Дарла допомогла Лізі посадити її так, як вона сиділа. Лізі була вдячна їй за допомогу. У неї вже боліла спина. Вона навіть не могла собі уявити, чого коштує людині доглядати особу, що перебуває в такому стані сьогодні й завтра, до нескінченності днів. — Амендо, я хочу, щоб ти це з’їла, — сказала Дарла категоричним, я-не-стану-слухати-нікого-ні тоном, що його Лізі добре запам’ятала з багатьох телефонних розмов у свої молодші роки. Цей тон у поєднанні з характерно висунутою вперед щелепою Дарли та позою її тіла цілком ясно давав зрозуміти: вона вважає, що Аменда прикидається. «Клеїть дурня, як кондуктор», — сказав би Денді; одна із сотні його веселих, барвистих і не наповнених якимсь очевидним сенсом фраз. Але (подумала Лізі) хіба Дарла не вважала так щоразу, коли хтось відмовлявся робити те, чого вона від нього хотіла? Хіба не була вона переконана в тому, що ця особа «клеїть дурня, як кондуктор»? — Я хочу, щоб ти з’їла яєшню, Амендо, — і негайно! Лізі вже відкрила рота, щоб стримати її, але передумала. Вони прийдуть до того, що їм треба зробити, значно швидше, якщо дати Дарлі повну волю. А до чого їм треба прийти? Певно, до Ґрінлона. До Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» в Оберні. Вони вже побували ТАМ зі Скотом після останнього відключення Аменди, яке сталася навесні 2001 року. Проте згодом виявилося, що стосунки Скота з Ґрінлоном зайшли дещо далі, аніж здогадувалася його дружина, і слава Богу, що вона про це нічого не знала. Дарла запхала яєшню Аменді в рот і обернулася до Лізі з усмішкою, яка вже починала сяяти тріумфом. — Ось бачиш! Я думаю, що на неї треба було тільки добре натис… У цю мить кінчик Амендиного язика вистромився між її розслабленими губами, і зафарбована в колір канарки яєшня знову впала на її нічну сорочку, ще вологу після попереднього витирання мокрою ганчіркою. — Ти щось хотіла сказати? — лагідно запитала Лізі. Дарла подивилася довгим, довгим поглядом на свою старшу сестру. Коли вона обернулася обличчям до Лізі, рішучий вираз, підкріплений висунутою вперед щелепою, з нього зійшов. Вона здавалася такою, якою й була: уже літньою жінкою, яку нагальні справи родини дуже рано підняли з ліжка. Вона не плакала, але була розгублена й спантеличена; її очі, ясно-голубі очі, що їх мали всі дівчата з родини Дебушерів, блищали від стримуваних сліз. — Це щось інше, аніж було вчора, чи не так? — Авжеж. — А вночі нічого не сталося? — Ні, — відповіла Лізі, ні на мить не завагавшись. — Вона не плакала, не дратувалася? — Ні. — О, що ж тоді нам робити? Лізі знала практичну відповідь на це запитання, й у цьому не було нічого дивного; Дарла могла думати інакше, проте Лізі й Джоді завжди схилялися до ділового розв’язання подібних проблем. — Ми покладемо її назад: дочекаємося початку робочого дня й зателефонуємо до закладу, який називається «Ґрінлон», — сказала вона. — І будемо сподіватися, що протягом цього часу вона не обмочиться в ліжку. 4 Щоб скоротити час чекання, вони пили каву та грали в крибідж, гру, якої дівчата з родини Дебушерів навчилися від Денді задовго до того, як стали їздити у великому жовтому шкільному автобусі до Лісбон Фолз. Після кожного третього або четвертого здавання карт котрась із них ходила поглянути на Аменду. Вона була все такою самою, лежала на спині й дивилася у стелю. У першій грі Дарла обіграла свою молодшу сестру; у другій зуміла вийти сухою з дуже складної ситуації, знову залишивши Лізі ні з чим. Те, що Дарлі цього вистачило, аби прийти в добрий настрій, навіть при тому, що нагорі лежала Аменда в такому стані, примусило Лізі замислитися… але вголос вона не захотіла казати нічого. День обіцяв бути довгим і, якщо Дарла починала його з усмішкою на обличчі, жахливим. Лізі відмовилася від третьої партії, й вони стали дивитися на виступ якогось співака кантрі в останньому циклі телепередачі «Сьогодні». Лізі майже почула, як Скот каже: Ні, він не витіснить друзяку Генка з цього бізнесу. Він мав на увазі, звичайно, Генка Вільямса. Коли йшлося про музику кантрі, то для Скота існували друзяка Генк… і всі інші. О п’ятій хвилині на десяту Лізі сіла до телефону і знайшла в довіднику номер Ґрінлона. Вона подивилася на Дарлу зі збляклою і знервованою усмішкою. — Побажай мені успіху, Дарло. — Авжеж, я тобі бажаю успіху. Ти мені повір. Лізі набрала номер. Телефон на другому кінці лінії подзвонив лише раз. — Алло, — сказав приємний жіночий голос, — Ви розмовляєте з Реабілітаційним центром американської корпорації охорони здоров’я. — Алло, моє прізвище… — Лізі почала говорити це, перш ніж приємний жіночий голос почав перелічувати всі варіанти перемикання лінії зв’язку, можливі в тому випадку, якщо клієнт мав перед собою кнопковий телефон. Приємний жіночий голос був магнітофонним записом. Лізі мала таке відчуття, ніби їй підсунули черговий бул. «Заспокойся, зрештою, це непогано організована система», — подумала вона, натискаючи на кнопку 5 — кнопку інформації для потенційних пацієнтів. — Зачекайте, будь ласка, поки ваш запит буде оброблено, — сказав їй приємний жіночий голос, після чого стала грати оркестрова музика, невиразно схожа на мелодію «Мені треба додому» Пола Симона.[22] Лізі розглянулася навколо — сказати Дарлі, що вона дотелефонувалася, але Дарла пішла з’ясувати, як там ся має Аменда. «От паскудство, — подумала вона, — невже їй здалося…» — Алло, це Кассандра, чим я можу допомогти вам? Це ім’я — поганий знак, моя люба дитино, — зауважив Скот, який розташувався в її голові. — Мене звуть Ліза Лендон. Місіс Скот Лендон… Вона, мабуть, рекомендувалася як місіс Скот Лендон не більш як десяток разів за всі роки свого подружнього життя й ніколи — за двадцять шість місяців свого вдівства. Але було неважко зрозуміти, чому вона зробила так тепер. Скот назвав би це «візиткою слави», й він сам іноді нею користувався, хоч і нечасто. Частково тому, як він пояснював, що, роблячи це, він почував себе самовдоволеною діркою в дупі, а почасти — боявся, що це не спрацює. Мовляв, якщо він прошепоче на вухо метрдотелю А ви знаєте, хто я такий? то метрдотель так само пошепки відповість Ні, пане, — а хто ви, розтуди вас, такий? Поки Лізі говорила у слухавку, розповідаючи про попередні епізоди самокалічення та напівступору її сестри і про те тяжке ускладнення, яке вони спостерігали цього ранку, вона почула тихе клацання комп’ютерних клавіш. Коли Лізі замовкла, Кассандра сказала: — Я розумію вашу стурбованість, місіс Лендон, але в Ґрінлоні сьогодні немає жодного вільного місця. Серце у Лізі впало. Вона вмить уявила собі Аменду в жалюгідній комірчині в Меморіальній лікарні Святого Стефана в Но-Саупа в засмальцьованій гамівній сорочці, уявила, як вона дивиться зі свого заґратованого віконечка на світлофор, що блимає на перехресті, де Автострада 117 перетинається з Шосе 19. — О, даруйте… Але… чи ви певні, що це справді так? Тут не йдеться ані про програму Медікейд, ані про Синій Хрест, ані про жодну з таких програм — я заплачу готівкою, не сумнівайтеся… — Вона намагалася вхопитися за соломинку. Була готова благати й принижуватися. Коли тобі не залишається нічого іншого, пообіцяй гроші. — Якщо це має для вас якусь вагу, — невпевненим голосом додала вона. — Власне, не має ніякої, місіс Лендон. — Їй почувся тепер певний холод у голосі Кассандри, і серце Лізі впало ще нижче. — Це питання місця та зобов’язань. Річ у тому, що ми маємо лише… І тут Лізі почула тихеньке клац! Воно нагадало їй клацання її тостерної печі, яким вона повідомляла про те, що закладені в неї пиріжки вже спеклися. — Місіс Лендон, ви можете зачекати на лінії? — Якщо в цьому є потреба, звичайно. Там знову щось тихо клацнуло й знову заграла музика, цього разу нагадавши їй тему з фільму «Шафт». Лізі слухала цю музику, опанована відчуттям певної нереальності й думаючи, що якби Ісаак Гейс[23] її почув, то, певно, заліз би у ванну, натягти на голову пластиковий пакет. Мовчанка на лінії затяглася, й вона вже почала думати, що про неї забули — Бог знає, таке траплялося з нею раніше, а надто, коли вона намагалася замовити квитки на літак або внести зміни в домовленість про оренду автомобіля. Дарла зійшла вниз і промовистими жестами запитувала в неї Що відбувається? Лізі похитала головою, що означало в неї два варіанти однієї відповіді: Нічого не відбувається і Я не знаю. У цю мить жахлива музика для розважання завислих на лінії клієнтів зникла, і там знову почувся голос Кассандри. Холод із її голосу зник, і вперше він прозвучав для Лізі як голос живої людини. У якомусь розумінні він навіть видався їй знайомим. — Місіс Лендон? — Так? — Пробачте, що я затримала вас на лінії так довго, але я знайшла у своєму комп’ютері інструкцію сконтактуватися з доктором Олбернісом, якщо зателефонуєте ви або ваш чоловік. Доктор Олберніс зараз у своєму офісі. Ви дозволите мені з’єднати вас із ним? — Звичайно, — відповіла Лізі. Тепер вона зрозуміла, де вона є і що далі буде. Вона тепер знала, що перш ніж він скаже їй нехай там що, доктор Олберніс висловить їй своє глибоке співчуття у її втраті, так, ніби Скот помер минулого місяця або минулого тижня. І вона подякує йому. Зрештою, якби доктор Олберніс пообіцяв узяти Аменду, що завдає їм стільки клопоту, з їхніх рук, попри нинішню переповненість Ґрінлона, то Лізі, певно, залюбки стала б перед ним навколішки чи навіть палко обняла б його коліна. Цієї миті у неї з горла мало не вихопився дикий сміх, і їй довелося на кілька секунд міцно стиснути губи. І вона тепер знала, чому так несподівано голос Кассандри видався їй знайомим: саме таким голосом починали говорити люди, коли вони раптово впізнавали Скота, усвідомлювали, що вони мають справу з тим, чий портрет нещодавно був надрукований на обкладинці траханого журналу «Ньюсвік». Ну, а якщо ця знаменита особа когось обіймала своєю знаменитою рукою, то й вона не може не бути також знаменитою, хай навіть лише за принципом близького сусідства. Або, як сказав би Скот, за принципом сполучених посудин. — Алло? — озвався грубий, але приємний чоловічий голос. — Це доктор Олберніс. Чи я розмовляю з місіс Лендон? — Так, докторе, — сказала Лізі, махнувши руко Дарлі, щоб та сіла й перестала описувати навкруг неї кола. — Це Ліза Лендон. — Місіс Лендон, дозвольте мені насамперед сказати, як щиро я співчуваю вам у вашій утраті. Ваш чоловік подарував мені п’ять своїх книг із дарчими написами, і вони належать до моїх найдорогоцінніших скарбів. — Дякую вам, докторе Олберніс, — сказала вона і своїми великим та вказівним пальцем зробила Дарлі знак Наша рибка в сітці. — Це дуже мило з вашого боку. 5 Коли Дарла повернулася з туалету в кав’ярні Попа, Лізі сказала, що вона, мабуть, теж піде — до Касл В’ю було двадцять миль, а дорожній рух пополудні часто бував дуже густим і повільним. Для Дарли це буде лише перший етап її подорожі. Спакувавши сумку для Аменди — робота, про яку вони сьогодні вранці обидві забули, — вона поїде з нею назад до Ґрінлона. Відвізши туди сумку, повернеться тепер уже до Касл Рока. Отже, додому вона зможе потрапити не раніш як о пів на дев’яту — і то тільки в тому разі, коли щастя та дорожній рух її не підведуть. — Я, мабуть, трохи відпочину, поки ти їхатимеш. — Тобі зле? Дарла стенула плечима, потім позіхнула. — Мені доводилося переживати й не таке. Не таке доводилося переживати й Лізі, а надто під час її подорожей зі Скотом. Напруживши стегна й залишивши сідниці в підвішеному стані над унітазом — звична для неї поза, в якій вона зажди робила пі-пі, коли вони їздили з пересувними книжковими ярмарками, — вона подзюрила, помила руки, побризкала водою собі на обличчя, причесала волосся, а потім подивилася на себе в дзеркало. «Нова жінка, — сказала вона своєму віддзеркаленню. Американська красуня». Вона присвятила чимало уваги й коштів тому, щоб її зуби були завжди добре доглянуті. Проте в очах, які світилися над цією усмішкою алігатора, застиг вираз сумніву. «Містер Лендон сказав, що коли я вас коли-небудь зустріну, я повинен буду запитати…» Заспокойся, ліпше про це не згадуй. «Я повинен буду запитати вас, як він ошукав медсестру…» — Але Скот ніколи не сказав би «ошукав», — промовила вона, звертаючись до свого віддзеркалення. Заткнися, маленька Лізі! «…як він ошукав медсестру того разу в Нешвілі» «Скот сказав не „ошукав“, а „оббулив“. Хіба не так?» Вона знову відчула в роті мідний присмак, то був присмак грошей і паніки. Атож, Скот сказав оббулив. У цьому немає сумніву. Скот сказав, що доктор Олберніс повинен буде запитати Лізі (якщо він будь-коли з нею зустрінеться), як Скот оббулив медсестру того разу в Нешвілі, і Скот при цьому чудово знав, що вона зрозуміє його послання. То він посилав їй послання? Посилав навіть тоді? «Облиш, забудь про це», — прошепотіла вона собі на цей спогад і вийшла з туалету. Було б добре, якби вона змогла заглушити цей голос, який звучав десь у неї всередині, і їй тепер здавалося, що він завжди був там. Протягом тривалого часу він не озивався, чи то спав, чи то погоджувався зі свідомим розумом Лізі, що існують речі, про які ліпше мовчати, навіть якщо розмова відбувається між двома різними версіями власного «я». Наприклад те, що сказала медсестра наступного дня після того, як Скота підстрелили. Або (мовчи, Лізі, мовчи) те, що сталося (Цить!) узимку 1996 року. (Ну замовкни ж ти нарешті!) Справжнє чудо, цей голос… але вона відчувала, як він спостерігає та слухає, і їй було страшно. 6 Лізі вийшла з туалету саме в ту мить, коли Дарла вішала слухавку телефону. — Я телефонувала в мотель, що навпроти Ґрінлона, — сказала вона. — Він мені здався чистим, тому я замовила там кімнату на ніч. У мене бо немає жодного бажання долати таку велику відстань, щоб увечері повернутися до Касл В’ю, і в такий спосіб я зможу завтра вранці побачитися з Мендою. Єдине, що від мене вимагається, — це наслідувати курей і перетнути дорогу. — Вона подивилася на свою молодшу сестру з боязким виразом, який здався Лізі майже сюрреалістичним, зважаючи на те, що протягом стількох років вона мусила слухати, як Дарла проголошує закон і зазвичай робить це крикливим голосом, який не знає жалю. — Ти не думаєш, що я вчинила дурницю? — Я думаю, це чудова думка. — Лізі тепло потиснула руку Дарли, і вдячна усмішка Дарли, в якій читалася полегкість, вельми її розчулила. Вона подумала: «Ось що також роблять гроші. Вони наділяють тебе владою. Вони роблять тебе босом». — Ну гаразд, Дарло, ходімо, я сама поведу машину. Ти згодна? — Цілком, — відповіла Дарла і вийшла слідом за своєю молодшою сестрою в надвечірній день. 7 Побоювання Лізі справдилися, й повернення до Касл В’ю забрало в них значно більше часу, ніж вони сподівалися. Перед ними їхав великий перевантажений фургон із причепом, що метляв у різні боки, і на дорозі, яка петляла між пагорбами, обминути його було неможливо. Найліпше, що могла зробити Лізі, — це триматися від цього монстра на певній відстані, щоб не наковтатися його отруйних вихлопів. Це дало їй змогу поміркувати над подіями дня. Принаймні вона мала тепер для цього час. Розмовляти з доктором Олбернісом було тим самим, що прийти на бейсбольний матч наприкінці четвертої подачі. Запізнюватися на кожну гру було невід’ємною частиною життя зі Скотом. Вона пригадувала той день, коли приїхав фургон доставки меблів із Портленда зі збірною софою вартістю дві тисячі доларів. Скот був у своєму кабінеті — він писав під музику, що, як завжди, звучала на неймовірному рівні гучності, навіть крізь звуконепроникні стіни вона чула, як Стів Ірлі[24] співає своє «Місто гітар», — а піти й попросити, щоб він знизив гучність, означало б завдати шкоди своїм вухам іще на дві тисячі доларів, так принаймні вважала Лізі. Хлопці, які привезли софу, сказали Лізі, що «містер» розпорядився, аби вони запитали її, куди їм поставити нову меблю. Лізі коротко наказала їм перенести їхню теперішню софу — до речі, цілком добру теперішню софу — до сараю, а нову секційну софу поставити на її місце. Принаймні колір нової софи пасував до кольору кімнати, і це було для Лізі полегкістю. Вона знала, що вони зі Скотом ніколи не обговорювали купівлю нової софи, секційної чи якоїсь іншої, і так само добре знала, що Скот почне її запевняти — до того ж надзвичайно категорично, — що вони це обговорювали. Вона не сумнівалася в тому, що він це обговорював із нею у своїй голові; проте він часто забував вокалізувати такі дискусії. Мистецтво забувати він розвинув у собі до найвищої досконалості. Його обід із Г’ю Олбернісом був іще одним прикладом такої забудькуватості. Він, певно, збирався розповісти про нього Лізі, і якби хтось запитав у нього про це через півроку або рік, він би відповів, що все розповів їй про ту подію. Обід із Олбернісом? Звичайно ж, я посвятив її у всі подробиці того ж таки вечора. Насправді ж того вечора він лише пішов до свого кабінету, поставив новий диск із Діланом[25] і почав писати нове оповідання. А може, того разу все було зовсім інакше: Скот не забув про все їй розповісти (як колись забув прийти на побачення, як забув розповісти їй про своє неймовірно задовбане дитинство), а умисно залишив їй ключ, котрий вона мала знайти після його смерті, яку він тоді вже передбачив; організувавши те, що він сам назвав би «етапами була». Хай там як, а Лізі вже здогадувалася про дещо й раніше, а тепер, розмовляючи з доктором Олбернісом по телефону, зуміла заповнити майже всі прогалини, кидаючи такі репліки, як: «Угу» або «Невже й справді?», або «Ви знаєте, я зовсім про це забула» в усіх належних місцях. Коли Аменда провела кілька експериментів зі своїм пупом навесні 2001 p., а потім на цілий тиждень провалилася в те багно, яке її психіатр називала напівступором, родина обговорила можливість відіслати її до Ґрінлона (або якогось іншого закладу лікування психічних хвороб) на тривалому, емоційному, а іноді й позначеному духом роздратування обіді, який Лізі запам’ятала дуже добре. Вона також пам’ятала, що Скот був незвично спокійний протягом усієї тієї дискусії і всю свою увагу зосередив тоді на їжі. Коли суперечки стали стихати, він сказав, що коли ніхто не заперечує, то він спробує роздобути кілька публікацій та брошур, які їм варто було б переглянути. — Ти говориш це так, ніби ми збираємось у туристську подорож, — сказала Кантата досить єхидним голосом — принаймні так здалося Лізі. Скот тоді лише стенув плечима, пригадала Лізі, їдучи за великим фургоном із навантаженим якоюсь рідкою масою причепом, повз посічене кулями панно, на якому був напис великими літерами: ОКРУГА КАСЛ-КАУНТІ ВІТАЄ ВАС. «Ми відправимо її туди, — сказав він. — Та, можливо, було б добре, якби хтось показав їй дорогу додому, якщо їй захочеться повернутися». Чоловік Канті лише пирхнув у відповідь на цю репліку. Навіть той факт, що Скот заробив на своїх книжках мільйони, не перешкоджав Річардові дивитися на нього як на такого собі наївного романтичного мрійника, а коли Річ висловлював якусь думку, то Канті Лолор просто не могла її не підтримати. Лізі ніколи не спадало на думку сказати їм, що Скот знає, про що він говорить, але тепер, коли вона повернулася думками в той день, вона пригадала, що й сама тоді майже не звертала уваги на їжу. Хай там як, а Скот, зрештою, приніс додому кілька брошур та рекламних проспектів Ґрінлона; Лізі згадала, що він розіклав їх на прилавку в кухні. Одна з таких брошур, на обкладинці якої була фотографія великої будівлі, дуже схожої на Тару з кінофільму «Звіяні вітром», мала назву «Психічне захворювання, ваша родина й ви». Але вона не пам’ятала жодних подальших розмов про Ґрінлон, та й чому б вона мала їх пам’ятати? Адже стан Аменди незабаром поліпшився, і вона швидко стала одужувати. А Скот, безперечно, ніколи не розповідав їй про свій обід із доктором Олбернісом, який відбувся в жовтні 2001 р, — через кілька місяців по тому, як Аменда повернулася до стану, який для неї можна було вважати нормальним. Якщо вірити докторові Олбернісу (цю інформацію Лізі дістала по телефону у відповідь на свої багатозначні «Угу» або «Невже й справді?», або «Ви знаєте, я зовсім про це забула»), Скот сказав йому на тому їхньому обіді про його переконаність у тому, що Аменда Дебушер увійшла в набагато більший розрив із реальністю, може, навіть у постійний, і після того, як він прочитав їхні проспекти та здійснив екскурсію по закладу в супроводі доброго доктора, він дійшов висновку, що Ґрінлон буде для неї найзручнішим місцем перебування, якщо знову дійде до ускладнень. Скот попросив доктора Олберніса дати йому обіцянку, що він знайде місце у своєму закладі для його своячки, коли і якщо виникне така потреба, — в обмін на обід у його товаристві та п’ять романів із дарчими написами, — і цей факт анітрохи не здивував Лізі. Він ніяк не міг здивувати її після тих років, протягом яких вона мала змогу спостерігати, скільки щастя приносить певним людям їхня, нехай навіть суто позірна дружба зі знаменитостями. Вона потяглася до радіо, прагнучи послухати якусь приємну й гучну музику кантрі (це була ще одна погана звичка, якої Скот навчив її в останні роки свого життя і якої вона досі не могла позбутися), потім подивилася на Дарлу й побачила, що Дарла заснула, прихиливши голову до шибки вікна. Отже, тепер не час ані для Шутер Дженнінґс,[26] ані для Біґ & Річ.[27] 8 Доктору Олбернісові хотілося більше поговорити про свій обід із великим Скотом Лендоном, і Лізі вирішила надати йому таку можливість, тож вона не зважала на ті знаки, які Дарла подавала їй за допомогою рук і які здебільшого означали Ти не могла б попросити, щоб він поквапився? Лізі могла б, але вона побоювалася, що в такий спосіб може завдати шкоди їхній справі. Крім того, їй було цікаво. Можна навіть сказати, їй було дуже цікаво. Чого ж їй хотілося? Їй хотілося довідатися якомога більше про Скота. У якомусь розумінні, доктор Олберніс був для неї тим самим, чим були ті давні спогади, що їх ховала в собі книжкова змія в кабінеті Скота. Вона не знала, чи спогади Олберніса у своїй сукупності становили один із «етапів була» — вона сподівалася, що ні, — проте, безперечно, вони завдавали їй не дуже гострого, але цілком реального болю. Чи саме це почуття залишилося в ній від горя після двох років? Цей важкий і ніби збляклий смуток? Спочатку Скот сконтактувався з Олбернісом по телефону. Чи йому було відомо наперед, що доктор був шанувальником великих-великих пихатих дірок на людині, чи це був просто збіг? Лізі не вірила в те, що то був збіг, їй здавалося, то був би надто великий, а тому малоймовірний збіг, але якщо Скот про це знав, то звідки він про це знав? Вона не наважувалася поставити докторові таке запитання, щоб не урвати потік його ностальгічних спогадів, і, мабуть, так воно було ліпше, бо, зрештою, яка різниця? У кожному разі, Олберніс був дуже втішений (або, як іноді кажуть, радісно спантеличений), коли зрозумів, що йому особисто телефонує така знаменитість, і більш ніж охоче прийняв його запрошення на обід та пообіцяв зробити все від нього залежне для його своячки. Чи Скот не стане заперечувати, запитав доктор Олберніс, якщо він принесе кілька своїх улюблених романів його авторства, щоб той поставив на них свій дарчий підпис? Звичайно, не заперечуватиме, відповів йому Скот, він зробить це з великою приємністю. Олберніс приніс свої улюблені романи авторства Лендона, Скот — історію хвороби Аменди. Це примусило Лізі, яка тепер перебувала не далі як за милю від Амендиного будиночка Кейп-Код, поставити перед собою ще одне запитання: як Скот зумів здобути ці папери? Невже він причарував Аменду й умовив, щоб вона віддала їх йому? Чи, може, він причарував Джейн Вітлоу, її психіатра в намисті? Чи їх обох? Лізі знала, що це можливо. Спроможність Скота причаровувати людей не була універсальною — Драпаел, спечений на південному сонці паскудник, був одним із винятків, — але вона поширювалася на багато людей. Безперечно, Аменда не була цілком байдужа до його чарів, хоч Лізі не сумнівалася в тому, що її сестра ніколи повністю не довіряла Скотові (Менда прочитала всі його книжки, навіть «Порожніх демонів»… після чого, як сама їй розповіла, вона протягом цілого тижня спала з увімкненим уночі світлом). Щодо Джейн Вітлоу, то Лізі не мала найменшого уявлення про її можливу реакцію. Як пощастило Скотові роздобути історію хвороби Аменди, могло стати ще одним із тих пунктів, щодо яких Лізі ніколи не зможе задовольнити свою цікавість. Зрештою, хіба їй не досить знати, що він таки її роздобув і що доктор Олберніс охоче її переглянув і погодився з думкою Скота про те, що Аменда в майбутньому зможе завдати своїм родичам ще чимало клопоту. А в один із моментів їхньої розмови (мабуть, задовго до того, як вони закінчили свій десерт) Олберніс пообіцяв своєму улюбленому письменникові, якщо Аменда знову провалиться у свій транс, то він знайде місце для міс Дебушер у Ґрінлоні. — Це так чудово, що ви готові виконати свою обіцянку, — сказала йому тоді Лізі з почуттям щирої вдячності, й тепер — уже вдруге за сьогодні під’їжджаючи до будинку Аменди — вона замислилася над тим, у яку мить їхньої розмови доктор запитав у Скота, як він зумів дійти своїх висновків. Сталося це рано чи пізно? За першою чаркою чи за кавою? — Прокинься, Дарло, люба, — сказала вона, вимикаючи мотор. — Ми приїхали. Дарла стрепенулася, подивилася на Амендин будинок і сказала: — Тьху, чорт! Лізі засміялася. Вона не змогла втриматися від сміху. 9 Спакувати речі Менди виявилося нелегким завданням для обох. Вони знайшли її валізи в затишній комірчині на третьому поверсі, яка правила для неї за мансарду. То були самсонітові валізи, обчовгані й досі позначені наліпками MІA,[28] які залишилися на них після її подорожі у Флориду, куди вона літала, щоб побачитися з Джодотою… Коли це було? Сім років тому? «Ні, — подумала Лізі. — Десять». Вона подивилася на валізи зі смутком у погляді, потім узяла більшу з двох. — Можливо, нам слід узяти обидві, — сказала Дарла із сумнівом у голосі й витерла собі обличчя. — Ох, тут і жарко! — Візьмімо лиш одну, більшу, — промовила Лізі. Вона мало не додала, що навряд чи Аменді цього року знадобиться святкове вбрання, щоб узяти участь у балі психів, але одразу прикусила язика. Один погляд на стомлене, залите потом обличчя Дарли підказав їй, що зараз не дуже слушний момент для того, щоб жартувати чи бодай намагатися бути дотепним. — Того, що ми в ній привеземо, вистачить їй не менш як на тиждень. Вона не ходитиме далеко. Пам’ятаєш, що сказав лікар? Дарла кивнула головою і знову витерла обличчя. — Вона майже нікуди не виходитиме зі своєї кімнати, принаймні на самому початку. За нормальних обставин Ґрінлон послав би лікаря, який мав би обстежити Аменду на місці, але завдяки Скотові Олберніс максимально скоротив цю процедуру. Після того як він довідався, що доктор Вітлоу виїхала, а Аменда або не могла, або не хотіла ходити й була неспроможна контролювати себе, він сказав Лізі, що пошле з Ґрінлона карету «швидкої допомоги» — але без розпізнавальних знаків, наголосив він. Більшість людей не зможуть відрізнити цю машину від звичайних фургонів доставки якихось закуплених товарів. Лізі й Дарла супроводжували цю машину до Ґрінлона в БМВ Лізі, й обидві були надзвичайно вдячні: Дарла докторові Олбернісу, а Лізі — Скотові. Проте чекання, поки доктор Олберніс огляне її, тривало, як їм здалося, набагато більше, ніж сорок хвилин, а його висновки були далекі від оптимістичних. Єдина їхня частина, на якій Лізі хотіла сконцентрувати свою увагу тепер, було те, про що тільки-но згадала Дарла. Аменда муситиме більшу частину свого першого тижня провести під пильним спостереженням, у своїй кімнаті або на невеличкій терасі біля кімнати, якщо її вдасться переконати, щоб вона туди виходила. Їй навіть не буде дозволено відвідувати спільну вітальню в кінці коридору, якщо вона не виявить жодних ознак швидкого й радикального одужання. — Але я цього не чекаю, — сказав їм доктор Олберніс. — Таке буває, але дуже рідко. Я люблю казати правду, шановні леді, а правда полягає в тому, що міс Дебушер, певно, залишиться тут надовго. — Крім того, — сказала Лізі, дивлячись на більшу з двох валіз, — я хотіла б купити їй щось нове. Це дрантя час вже викинути на смітник. — Дозволь мені це зробити, — сказала Дарла. Її голос був тонкий і тремтячий. — Ти робиш для нас так багато, Лізі. Наша люба маленька Лізі. Вона взяла руку Лізі, піднесла її до своїх губів і вліпила на неї поцілунок. Лізі була здивована, майже шокована. Хоч вони з Дарлою давно поховали свої колишні сварки, проте такий вияв любові був дуже невластивим для її старшої сестри. — Ти справді цього хочеш, Дарло? Дарла енергійно кивнула головою, хотіла щось сказати, але знову почала витирати на обличчі піт. — З тобою все о’кей? Дарла зробила такий рух, ніби хотіла кивнути головою, але натомість похитала нею. — Щось нове! — вигукнула вона. — Та ти, певно, пожартувала! Невже ти й справді думаєш, що їй коли-небудь знадобиться щось нове? Ти ж чула доктора — ніякої реакції на клацання, ніякої реакції на ляскання, ніякої реакції на укол! Я знаю, як медсестри називають таких людей, як вона, вони називають їх придурками, і я вважаю пустою балаканиною їхні балачки про чудо-терапію та чудо-ліки, і якщо вона й справді колись очуняє, то це було б чудом, якого ніде й ніколи не бачено! «Як кажуть у народі», — подумала Лізі й посміхнулася… але посміхнулася всередині, там, де було безпечно посміхатися. Вона відвела свою стомлену, дещо сонливу сестру по сходах, які круто спускалися вниз від мансарди, туди, де було не так жарко. Потім, замість сказати їй, що поки ми живемо, доти існує й надія, або порекомендувати їй закритися від усіх прикростей життя парасолькою сміху, або що найчорніша темрява буває перед самим світанком, або ще якісь дурниці подібного зразка, вона просто обняла її. Бо іноді тільки в обіймах ближнього знаходимо ми бодай якусь розраду. Це було однією з тих істин, яких вона навчила чоловіка, чиє прізвище взяла за своє власне, — а саме, що іноді найліпше просто зберігати спокій; що іноді найліпше просто стулити свою вічно роззявлену пельку й чекати, чекати, чекати. 10 Лізі запитала, чи Дарла не хоче, щоб вона її супроводжувала дорогою назад у Ґрінлон, але Дарла заперечливо похитала головою. Вона мала записаний на касету роман Майкла Нунена,[29] сказала вона, й це буде чудова нагода нарешті уважно прослухати його. Вона уже вмилася у ванній кімнаті Аменди, підлагодила свій макіяж і зав’язала ззаду своє волосся. Вона мала добрий вигляд, а досвід підказував Лізі, що жінка, яка має добрий вигляд, і почуває себе зазвичай теж добре. Отож вона легенько потисла руку Дарли, попросила її бути обережною за кермом і провела до машини. Після цього зробила побіжний огляд Амендиного будинку, спочатку всередині, потім — зовні, перевіривши, чи все зачинено й замкнено: вікна, двері, льох, гараж. Вона залишила два віконечка в гаражі на півдюйма відкритими, щоб розпечене повітря могло виходити зсередини назовні. Цього вона навчилася від Скота, а Скот навчився цього від батька, грізного Скаженого Лендона… разом із умінням читати (у надто ранньому віці, у два роки), додавати числа на маленькій чорній дошці, яка висіла за кухонною плитою, стрибати зі стільця у вітальні з войовничим криком «Джеронімо!»[30]… і прилучатися до кривавих булів, звичайно. «Етапи була — це як етапи Христа, я думаю». Він це каже, а потім сміється. Це нервовий сміх, сміх людини-яка-дивиться-через-плече. Сміх дитини, яка сміється з брудного жарту. «Атож, достоту так», — прошепотіла Лізі й затремтіла, попри полудневу спеку. Той спосіб, у який старі спогади з бульканням пробивалися на поверхню в теперішньому часі, вселяв їй тривогу. Це було так, ніби минуле ніколи не вмирало. Ніби на якомусь рівні високої вежі часу все досі відбувалося. Так не годиться думати, подібне думання заведе вас у болото психодіотизму. — Я це чудово знаю, — сказала Лізі, звертаючись до самої себе, й нервово засміялася. Вона попрямувала до свого автомобіля із в’язкою Амендиних ключів — дуже важкою, значно важчою, ніж її власна, хоч будинок Лізі був набагато більший, — підвішеною на вказівному пальці правої руки. Вона мала таке відчуття, ніби вже опинилася в паскудному болоті психодіотизму. Аменда в жовтому домі була лише початком. Адже вона має ще «Зака Мак-Кула» і того бридкого інкунка, професора Вудбоді. Події цього дня викинули двох останніх із її свідомості, але це не означало, що вони перестали існувати. Вона почувала себе надто стомленою і пригніченою, щоб телефонувати Вудбоді цього ж таки вечора, надто стомленою і пригніченою для того, щоб вистежити його в його барлозі… проте подумала, що їй ліпше все ж таки це зробити, хоч би тому, що її новий телефонний приятель «Зак» говорив так, що міг і справді бути небезпечним. Вона сіла в машину, поклала ключі своєї великої сестрички Менди-Кролика в бардачок і виїхала заднім ходом із під’їзної алеї. Коли вона це зробила, промені призахідного сонця відбилися від чогось блискучого в неї за спиною й освітили дашок автомобіля. Від несподіванки Лізі натиснула на гальмо, подивилася назад через плече й побачила срібну лопату. УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА. ЛІЗІ потяглася рукою назад, доторкнулася до дерев’яної ручки й відчула, як її розум трохи заспокоївся. Вона подивилася перед собою в обидва боки понад чорним асфальтом, нічого особливого не побачила й повернула машину в напрямку свого дому. Місіс Джонс сиділа в себе на ґанку й привітально підняла руку. Лізі помахала своєю, відповідаючи на її привітання. Потім знову потяглася рукою між задніми сидіннями свого БМВ і вхопилася за держално лопати. 11 Якщо вона хоче бути чесна сама з собою, подумала вона на самому початку своєї короткої поїздки додому, то мусить визнати, що її більше лякають ці спогади, які повертаються знову й знову, — більше лякає відчуття того, що все відбувається знову, відбувається тепер, — аніж могла б її налякати думка про те, що сталося чи не сталося з нею в ліжку перед самим сходом сонця. Це, зрештою, вона могла пояснити (майже… могла) напівсном стривоженого розуму. Але вона так давно не думала про Ґерда Аллена Коула, і якби хтось запитав у неї, як звали Скотового батька або де він працював, вона чесно відповіла б, що не пам’ятає. — У корпорації ЮС-Ґіпсум, — сказала вона. — Але Скажений називав це ЮС-Ґіпум. — А потім майже прогарчала низьким і сповненим люті голосом. — Зупинися тепер. Годі вже тобі. Просто зупинися й замовкни. Але чи може вона зупинитися? У цьому вся проблема. І це важлива проблема, бо не лише її покійний чоловік терпів від болючих і жахливих спогадів. Вона відгородила певним різновидом психічної завіси ЛІЗІ-ТЕПЕР від ЛІЗІ-РАННІ РОКИ і завжди думала, що ця стіна дуже міцна, але сьогодні вона в цьому засумнівалася. Безперечно, що в ній були дірки і якщо крізь них подивитися, то ви ризикуєте побачити по той бік речі в червонястому тумані, які, можливо, вам би не хотілося бачити. Ліпше було не дивитися, так само, як ото не рекомендується дивитись на себе в дзеркало після того, як споночіє, якщо в кімнаті не увімкнені всі лампочки, або їсти (нічну їжу) апельсин чи полуниці по заході сонця. Деякі спогади є нормальними, але інші — дуже небезпечні. Ліпше жити в теперішньому часі. Бо якщо ти чіпляєшся за хибний спогад, ти можеш… — Можеш що? — запитала себе Лізі сердитим, уривчастим голосом і додала одразу: — Я не хочу знати. «ПТ Крузер», що їхав назустріч, вискочив із променів призахідного сонця, і чоловік за кермом помахав їй рукою. Лізі махнула йому у відповідь, хоч не могла пригадати жодного зі своїх знайомих, які мали б «ПТ Крузера». Проте це не мало значення, тут, у Стіксвілі, усі завжди відповідали на привітання рукою; такими були правила чемності в цій місцевості. Усе одно її розум блукав десь-інде. Хай там як, а вона не могла дозволити собі відкинути всі свої спогади тільки тому, що вона неспроможна (Скот у кріслі-гойдалці, нічого, крім очей, тоді як надворі завиває вітер, убивчий вітер, що долітає сюди з Єлоунайфа) дивитись на певні речі. Не всі вони також губляться в червонястому мареві; деякі заховані у її власній розумовій книжковій змії і цілком досяжні. Усе пов’язане з проблемою булів наприклад. Хіба Скот якось не надав їй цілком вичерпні відомості на тему булів? — Так, — відповіла вона власним думкам, опускаючи щиток, щоб захистити очі від призахідного сонця. — У Нью-Гемпширі. За місяць до того, як ми одружилися. Але я не пам’ятаю точно, де саме він це зробив. Те місце називалося «Оленячі роги». Ну, гаразд, гаразд, велике діло. «Оленячі роги». І Скот назвав ту подорож їхнім раннім медовим місяцем чи якось так… Напередпережитим медовим місяцем. Він каже, що це їхній напередпрожитий медовий місяць. Він каже: «Ну ж бо, люба моя дитино, пакуй речі й бери ноги на плечі». — А коли люба дитина запитала, куди ми їдемо… — прошепотіла вона… І коли Лізі запитує, куди ми їдемо, він каже: «Ми це знатимемо, коли туди приїдемо». І вони їдуть. Але небо стає білим, і по радіо повідомляють, що буде сніг, хоч яким це видається неймовірним, коли листя ще на деревах і тілько-но починає опадати… Вони поїхали туди, щоб відсвяткувати продаж накладу «Порожніх демонів» у м’якій обкладинці, жахливої, моторошної книжки, яка дала змогу Скотові Лендону вперше пробитися у списки бестселерів і зробила їх багатими. Вони були там єдиними гостями, як з’ясувалося. І був там незвичайно ранній осінній снігопад, справжня снігова завірюха. У суботу вони стали на лижви і здійснили прогулянку в ліс, де сіли відпочити (під деревом ням-ням) сіли під деревом, під якимсь особливим деревом, і він закурив сигарету й сказав, що має їй щось розповісти, щось не дуже приємне, і якщо це змінить її намір одружитися з ним, то йому буде дуже прикро… який там біс прикро, це зламає йому його хрінове серце, але… Лізі круто звернула до самої бровки Шосе 17 і зупинила машину, здійнявши з-під коліс і залишивши за собою хмару куряви. День був ще світлий, але якість його світла стала змінюватися, воно перетворювалося на те оксамитове, серпанкове, незвичайне світло, яке є виключною якістю червневих вечорів у Новій Англії, на ту літню заграву, яку так добре пам’ятають усі дорослі, чиє дитинство минуло на північ від Массачусетса. Я не хочу повертатися до «Оленячих рогів» і до того вікенду. Не хочу повертатися до снігу, який здавався таким казковим, не хочу повертатися під дерево ням-ням, під яким ми їли сандвічі й пили вино, не хочу повертатися до ліжка, яке ми ділили в ту ніч, і до тих історій, які він мені розповів, — до стільців, булів та божевільних батьків. Я так боюся, що ці спогади примусять мене побачити те, чого я не хочу бачити. Будь ласка, не треба. Лізі усвідомила, що повторює цю фразу тихим голосом, знову й знову: — Не треба. Не треба. Не треба. Але вона вже вирушила на пошуки булів, і було, либонь, уже пізно казати «не треба». Завдяки тому, що сталося з нею в ліжку сьогодні вранці, вона вже подолала три перші етапи. Ще кілька — і вона зможе одержати свій приз. Іноді то була цукерка. Іноді ковток кока-коли або якогось іншого трунку. І завжди на карточці був напис: Бул! Кінець! Я залишив тобі бул, сказала істота, яка лежала в Амендиній нічній сорочці, й тепер вона знову подумала про те, що навряд чи то була Аменда. Або тільки Аменда. Ти скоро матимеш кривавий бул, він уже близько. — Але спочатку я хочу одержати добрий бул, — прошепотіла Лізі. — Ще кілька етапів, і я одержу свій приз. Трунок. Я хотіла б подвійне віскі. — Вона засміялася, майже диким сміхом. — Але якщо етапи затягнуті червоним маревом, то звідки, в біса, він може бути добрим? Я не хочу пробиватися крізь червоне марево. Чи були її спогади етапами була? Якщо так, то вона може нарахувати три надзвичайно яскраві за останні двадцять чотири години: коли їй довелося вступити в сутичку з божевільним, коли вона опустилася навколішки біля Скота, що лежав на гарячому асфальті, і коли він вийшов до неї з темряви, простягуючи їй, наче дарунок, свою закривавлену руку… чого, власне, він і хотів. Це бул, Лізі! І не просто бул, а кривавий бул! Лежачи на асфальті, він сказав їй, що його Довгий хлопець — така собі проява з нескінченним плямистим боком був зовсім поруч. Я не бачу його, але чую, як він їсть, — сказав тоді він. «Я не хочу більше думати про цю нісенітницю.» — почула вона свій власний зойк, але він пролунав з якоїсь неймовірно далекої відстані, ніби через широке бездонне провалля; несподівано реальний світ став тонким, наче крига. Або дзеркало, в яке ніхто не посмів би дивитися більш як секунду або дві. Добре, що я змогла прокричати це в такий спосіб. Мій зойк до нього долине. Сидячи за кермом свого БМВ, Лізі згадувала про те, як її чоловік попросив льоду і як його йому принесли — своєрідне чудо, — і затулила собі обличчя долонями. Винахідливість була сильною якістю Скота, а не Лізі, та коли доктор Олберніс запитав про медсестру в Нешвілі, Лізі виявилася на висоті, вигадавши щось про Скота, який стримує подих і розплющує очі — вдає мертвого, одне слово, — й Олберніс засміявся, так, ніби це був найкумедніший жарт із тих, які йому доводилося досі чути. Почувши цей сміх, Лізі не позаздрила медсестрам, які перебували під командою цього чоловіка, але хай там як, а вона зрештою вибралася з Ґрінлона, й ось тепер вона тут, у машині, яку вона зупинила на узбіччі сільського шосе, зі старими спогадами, які гавкають навколо неї, наче голодні собаки, і розривають зубами її багряну завісу… Її ненависну й дорогоцінну багряну завісу. — Хлопче, я заблукала, — сказала вона й безвільно опустила руки. — Заблукала в дрімучому, темному й падлючому лісі. Ні, я думаю, що найдрімучіший ліс у мене ще попереду — там, де дерева товсті, їхні пахощі солодкі, а минуле досі відбувається. Завжди відбувається. Ти пам’ятаєш, як ти ходила за ним того дня? Як ти ходили за ним крізь дивний жовтневий сніг і в глибину лісу? Звісно, вона пам’ятає. Він ішов попереду, а вона за ним, намагаючись нікуди не відхилятися від сліду, який прокладав для неї цей дивний молодик. Це їй щось нагадує, чи не так? Та якщо вона хоче повторити той досвід, їй потрібне ще дещо. Потрібен ще один уламок минулого. Лізі увімкнула зчеплення, подивилася у дзеркальце заднього огляду, чи позаду немає автомобілів, потім повернула машину й поїхала туди, звідки щойно приїхала, розігнавши БМВ майже до максимальної швидкості. 12 Нареш Пейтл, власник крамниці, сам був на чергуванні, коли Лізі увійшла туди одразу по п’ятій у цей довгий, довгий четвер. Він сидів за касовим апаратом на обтягнутому батистом стільці, полуднував і дивився, як виляє задом Шанія Твейн у телепрограмі, присвяченій музиці кантрі. Він відставив убік свою тарілку з керрі й підвівся, вітаючи Лізі. На його тенісці був напис Я ♥ ОЗЕРО ДАРК СКОР. — Мені пачку «Салем лайтс», будь ласка, — сказала Лізі. — Або навіть дайте мені ліпше дві. Містер Пейтл працював продавцем — спочатку у крамниці свого батька в Нью-Джерсі, а потім у своїй власній — майже сорок років, і тому він мав досить олії в голові, щоб не дивуватися, коли люди непитущі просили продати їм оковиту або відомі некурці приходили до нього, щоб купити сигарет. Він просто знайшов ту специфічну отруту, яку йому замовила ця пані, на своїх добре впорядкованих полицях із товарами, виклав її на прилавок і заговорив про погоду. Він прикинувся, ніби не помітив майже шокованого виразу на обличчі в місіс Лендон, коли він назвав їй ціну її отрути. Це лише показало йому, наскільки тривалою була перерва між тією датою, коли вона відмовилася від куріння, і тією, коли вона до нього повернулася. Принаймні ця дама могла дозволяти собі купити отруту. Містер Пейтл мав таких покупців, які ладні були заморити своїх дітей голодом, аби заощадити гроші на це лайно. — Дякую, — сказала вона. — Будь ласка, приходьте знову, — сказав містер Пейтл і знову сів на своє місце перед телеекраном, де Дерил Ворлі[31] співав «Жахливе, прекрасне життя». То була одна з його найулюбленіших пісень. 13 Лізі зупинила машину біля крамниці так, щоб не блокувати доступу до жодної з бензинових помп — їх було чотирнадцять на сімох великих острівцях, — і коли вона знову сіла за кермо, то увімкнула мотор, щоб опустити вікно. Водночас тихо увімкнулося супутникове радіо під панеллю приладів (як би сподобалися Скотові всі ці музичні канали!). Радіо було настроєне на 50 на п’ятому каналі, й Лізі не дуже здивувалася, почувши пісню «Життя може бути мрією». Хоча не у виконанні «Струн»; це була рекламна версія, записана квартетом, який Скот уперто називав «Чотири білі хлопці». Окрім тих моментів, коли він п’яний. Тоді він називав їх «Чотирма блідолицими бевзями». Вона розірвала одну з щойно куплених пачок і тицьнула сигарету собі між зуби уперше за… скільки ж минуло часу відтоді, як вона покинула? П’ять років тому? Сім? Коли клацнув запал БМВ, вона притулила до нього кінчик сигарети й обережно затяглася ментоловим димом. Вона одразу закашлялася зі слізьми в очах. Спробувала затягтися ще раз. Ця затяжка вдалася їй ліпше, але тепер її голова начебто кудись попливла. Третя затяжка. Цього разу вона вже зовсім не кашляла, але почувала себе так, ніби зараз зомліє. Якщо вона впаде грудьми на кермо, машина засигналить, і містер Пейтл вибіжить подивитися, що там сталося. Можливо, він прибіжить учасно і встигне перешкодити тому, щоб вона спалила своє ідіотське «я» — це було б добровільним жертвоприношенням чи самопокаранням? Скот би це знав, як він знав, хто зробив чорну версію пісні «Життя може бути мрією» — «Струни» і хто володів басейном у кінофільмі «Останній кіносеанс» — Сем зе Лаєн. Але Скот, «Струни», Сем зе Лаєн — усі вони відійшли. Лізі роздушила сигарету на досі дзеркально чистій попільничці. Вона також не могла пригадати, як називався той мотель у Нешвілі, той, до якого вона повернулася, коли нарешті покинула лікарню («Атож, ти повертаєшся туди, як п’яний до свого вина і як собака до своєї блювотини», — почула вона голос Скота у своїй голові), пам’ятала тільки, що клерк за конторкою дав їй одну з найгірших кімнат біля задньої стіни, де з вікна не видно було нічого, крім високого дощаного паркану. Їй здавалося, всі собаки Нешвіла зібралися під ним, гавкаючи, гавкаючи і гавкаючи. Супроти тих собак її давній знайомий Плутон здавався боязким і нерішучим цуциком. Вона лежала на одному ліжку з двох здвоєних, знаючи, що ніколи не зможе заснути, що кожного разу, як тільки вона наблизиться до сну, вона побачить Білявчика, побачить, як він наводить дуло свого маленького довбаного пістолета на серце Скота, почує, як Білявчик каже Я повинен покінчити з цим передзвоном для лілей, і сон миттю розвіється. Але зрештою вона все ж таки заснула, поспала якраз досить для того, щоб бодай на хистких ногах витримати завтрашній день, — поспала три години, а може, навіть чотири, — і як же їй пощастило здійснити такий великий подвиг? За допомогою срібної лопати, ось як. Вона поклала її на підлогу поруч із ліжком, так, щоб могла дотягтися до неї щоразу, коли починала думати, що біжить надто повільно й може не встигнути. Або що Скотові вночі може погіршати. І це було чимось таким, про що вона ніколи більше не думала в наступні роки. Лізі потяглася рукою назад і доторкнулася до срібної лопати тепер. Вона припалила ще одну «Салем лайтс» своєю вільною рукою і змусила себе пригадати, як наступного ранку пішла з ним побачитися, піднявшись на четвертий поверх лікарні в уже задушливій спеці, бо на обох ліфтах, які були в тому крилі лікарні, висіли таблички Не працює. Вона подумала про те, що сталося, коли вона підійшла до його палати. Усе тоді відбулося вкрай по-дурному, то була одна з тих 14 То була одна з тих подій, коли ви можете до смерті когось налякати, не маючи наміру це робити. Лізі йшла коридором від сходів, які були в самому його кінці, а медсестра саме виходила з палати 319 із тацею в руках, дивлячись назад через плече в палату з насупленим обличчям. Лізі каже «добридень» сестрі (якій не більше двадцяти трьох років, а на вигляд навіть значно менше), аби дати їй знати, що вона тут. Лізі вітається з нею тихо й лагідно, то було не більш як привітання маленької Лізі, але сестра перелякано зойкає тоненьким і нажаханим голосом і випускає тацю з рук. Тарілка та філіжанка з кавою виживають обидві — то міцні ветерани кафетерійної служби, — але карафа із соком розлітається на друзки, сік виливається на лінолеум та на бездоганно білі черевички медсестри. Дівчина дивиться на Лізі широко розкритими очима, очима наполоханої лані, що потрапила у світло автомобільних фар, і якусь мить Лізі здається, що зараз вона чкурне навтікача, проте зрештою вона таки себе опановує і кидає конвенційну фразу: «О, даруйте, ви злякали мене». Вона присідає навпочіпки, поділ її лікарняного халата підсмикується над білими медлікарняними панчохами, і вона ставить тарілку та філіжанку назад на тацю. Потім, рухаючись зі спритною і водночас дбайливою грацією, починає підбирати скалки розбитого скла. Лізі теж присідає навпочіпки й починає допомагати їй. — О мем, ви не зобов’язані це робити, — каже медсестра. Вона говорить із глибоким південним акцентом. — То була лише моя провина. Я не дивилася, куди йду. — Гаразд, гаразд, — каже Лізі. Вона встигає підібрати на кілька черепків більше, ніж молода сестра, й кладе їх на тацю. Потім серветкою витирає розлитий сік. — Це таця зі сніданком мого чоловіка. Я почувала б себе винною, якби не допомогла вам. Медсестра дивиться на неї дивним поглядом — схожим на погляд То ви його дружина?, до якого Лізі вже більш або менш звикла, — але це не точно такий погляд. Тоді знову опускає очі на підлогу й починає дозбирувати скалки від розбитої карафи, яких раніше не помітила. — Він поїв, чи не так? — усміхаючись запитує Лізі. — Атож, мем. Він поїв дуже добре, якщо взяти до уваги, що йому довелося вчора пережити. Випив півфіліжанки кави — рівно стільки, скільки йому тепер дозволено, — з’їв підсмажене яйце, випив трохи яблучного соку і з’їв чашку желе. Сік він трохи не допив. Як бачите. — Вона підводиться з тацею. — Я візьму рушника для рук у сестринській і витру рештки. Молода сестра вагається, потім сміється коротким, нервовим сміхом. — А ваш чоловік трохи чарівник, хіба ні? Без будь-якої на те причини Лізі думає: ПеЗКаПеТе: Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Але вона лише всміхається й каже: — Він знає багато трюків, це правда. Який він застосував на вас? І десь у глибині душі згадує про ніч першого була, згадує, як ішла сонна до туалету у своєму помешканні у кварталі Клівз Мілз, кажучи Скоте, поквапся. Вона так казала, тому що він мусив бути там, бо в ліжку з нею його тоді не було. — Я увійшла подивитись, як він себе почуває, — каже медсестра, — і я можу заприсягтися, що ліжко було порожнє. Тобто штанга для переливання крові була там і з неї, як завжди, звисали пакети, але… Я подумала, що він витяг голку й пішов до туалету. Хворі можуть викидати будь-які коники, коли вони начинені ліками. Лізі киває головою, а на обличчі в неї, як вона сподівається, грає усмішка розуміння. Усмішка, яка каже Я вже чула цю історію раніше, але мені ще не набридло слухати її. — Тоді я зазирнула в туалет, але він був порожній. А коли я обернулася… — То побачила його в ліжку, — докінчує за неї Лізі. Вона говорить лагідно, усе ще з усмішкою. — Мене не було, а тепер я є, абракадабра. І бул, кінець, думає вона. — Справді так, а звідки ви знаєте? — Річ у тому, — каже Лізі, все ще усміхаючись, — що Скот уміє зливатися з навколишнім оточенням. Таке пояснення має звучати украй по-дурному — невдала брехня людини, позбавленої будь-якої уяви, — але насправді воно зовсім не дурне. Бо це не брехня. Вона завжди губила його слід у супермаркетах та універмагах (місцях, де з якоїсь незбагненної причини його ніколи не впізнають), а одного разу вона шукала його понад півгодини в бібліотеці Менського університету, перш ніж знайшла в залі періодики, яку перед тим оглядала вже двічі. Коли вона почала сварити його за те, що він примусив її чекати його та розшукувати в такому місці, де вона не може навіть підвищити голос, щоб покликати його, Скот лише знизав плечима й заперечив, що він протягом усього цього часу був у залі періодики, де переглядав нові журнали поезії. І вона не сумнівалася в тому, що він не перекручує істину, а тим більше не бреше. Просто вона… якимсь чином не помітила його. Обличчя в медсестри проясніло, й вона каже: — Саме так пояснив мені цей випадок і Скот — він просто зливається з навколишнім середовищем. — Вона червоніє. — Він попросив, щоб ми називали його Скотом. Навіть не попросив, а поставив таку вимогу. Сподіваюся, ви не будете проти, місіс Лендон. У цієї молодої сестри з півдня «місіс» звучить майже як «мізіз», але її акцент не дратує Лізі так, як дратував акцент Драпаела. — Звичайно, я не проти. Він каже це всім дівчатам, надто вродливим. Медсестра усміхається і ще густіше червоніє. — Він сказав, що бачив, як я проминула його й подивилася просто на нього. Він сказав приблизно таке: «Я завжди був одним із найбіліших серед білих чоловіків, а що я втратив стільки крові, то тепер мушу бути в першій десятці». Лізі чемно сміється, долаючи якийсь дивний біль у животі. — І, звичайно ж, на білих простирадлах та в білій сорочці, яка на ньому… — Молода медсестра раптом уповільнює свою мову. Вона хоче в це вірити, і, звичайно ж, вона в це повірила, коли Скот розмовляв із нею і дивився на неї своїми осяйними карими очима, але тепер вона починає відчувати, як безглуздо звучить те, про що вона розповідає. Лізі квапиться прийти їй на допомогу. — І він уміє поводитися так тихо, — каже вона, хоча Скот найстрибучіший серед усіх тих чоловіків, яких вона знала. Навіть, коли він читає книжку, він безперервно совається у своєму кріслі, гризе нігті (звичка, від якої він на короткий час відмовився після її вичитувань, але повернувся до неї знову), чухає собі руки, як наркоман, що потребує дози, а іноді навіть крутить у руках невеличкі п’ятифунтові гантелі, які завжди лежать напоготові під його улюбленим легеньким стільцем. Вона бачила його спокійним лише у глибокому сні й тоді, коли він пише і пишеться йому дуже добре. Але в очах медсестри вона досі бачить сумнів, і тоді Лізі розвиває свої міркування далі й говорить веселим тоном, який видається неймовірно фальшивим навіть для її власних вух: — А буває, він наче перетворюється на якусь меблю. Мені самій доводилося безліч разів проходити повз нього, не помітивши його. — Вона доторкається до медсестриної руки. — Я певна, саме це відбулося і з вами, люба. Вона ні в чому такому не певна, але медсестра дарує їй подячну усмішку, і на цьому вони закривають тему зникнення Скота. «Або, радше, ми обминаємо її, — думає Лізі. — Як малий камінець у нирці». — Йому набагато краще сьогодні, — каже сестра. — Доктор Вендлештадт робив уранішній обхід, і він просто вражений. Лізі це аж ніяк не дивує. І вона каже медсестрі те, що Скот сказав їй багато років тому в її помешканні у передмісті Клівз Мілз. Колись вона думала, що він сказав це, аби тільки щось сказати, але тепер вона в це вірить. Атож, тепер вона абсолютна переконана в тому, що саме так воно і є. — Усі Лендони зцілюються швидко, — каже вона і йде провідати свого чоловіка. 15 Він лежить у палаті із заплющеними очима, повернувши голову вбік, дуже білий чоловік у дуже білому ліжку, — це й справді так, — проте ніяк неможливо не помітити цієї кучми темного волосся, яке майже спадає йому на плечі. Стілець, на якому вона сиділа минулої ночі, стоїть там, де й стояв, і вона сідає на своє колишнє місце біля ліжка. Дістає свою книжку — «Дикуни» Ширлі Конрен. Відкриває книжку на закладці, що позначає місце, до якого вона вчора дійшла, але тут відчуває на собі погляд Скота й підводить голову. — Як ти почуваєш себе сьогодні вранці, любий? — запитує вона його. Він довго нічого не відповідає. Дихає зі свистом, але в ньому вже не чується того скрипу, з яким він дихав тоді, коли лежав на розпеченому гудроні паркувального майданчика й просив льоду. «Йому й справді краще», — думає вона. Потім, із певним зусиллям, він рухає свою руку, аж поки вона опиняється на її руці. Стискає її пальці. Його губи (які здаються жахливо сухими, згодом вона змастить їх кремом або вазеліном) розтуляються в усмішці. — Лізі, — каже він. — Моя маленька Лізі. І знову засинає, залишивши свою долоню на її руці, й це надзвичайно приємно Лізі. Вона зможе перегортати сторінки своєї книжки й однією рукою. 16 Лізі стрепенулася, ніби щойно очуняла після дози, виглянула у віконце свого БМВ і побачила, що тінь від її автомобіля значно подовжилася на рівному чорному асфальті майданчика перед закладом містера Пейтла. У попільничці був уже не один недопалок і навіть не два, а цілих три. Вона подивилася назовні крізь вітрове скло й побачила, що з малого віконечка, на задній стіні крамниці, де, схоже, було складське приміщення, на неї дивиться чиєсь обличчя. Воно зникло, перш ніж вона зрозуміла, чи то було обличчя дружини містера Пейтла, чи однієї з його дочок-тінейджерів, але вона встигла помітити вираз на тому обличчі — то був вираз цікавості чи, може, навіть стурбованості. Хай там як, а їй час було рушати. Лізі виїхала заднім ходом із того закутня, у якому стояла її машина, радіючи, що принаймні роздушила сигарети у своїй власній попільничці, замість викинути їх на цей моторошно чистий асфальт, і знову вирушила в напрямку свого дому. Спогади про той день у лікарні — і про те, що сказала тоді сестра, — це був ще один із етапів була. Невже справді? Атож. Щось лежало з нею в ліжку сьогодні вранці, й вона досі вірила в те, що то був Скот. З якоїсь невідомої їй причини він послав її на пошуки була, схожі на ті, які влаштовував для нього його старший брат Пол, коли вони були двійком нещасливих хлопчаків, які росли в сільській місцевості Пенсільванії. Але замість загадок, які вели б її від етапу до етапу, її вели… — Ти ведеш мене в минуле, — промовила вона вголос. — Але навіщо ти це робиш? Навіщо — якщо там чатує на мене психодіотизм? Бул, який ти шукаєш, — це добрий бул. Він — за багряною завісою. — Скоте, я не хочу йти за багряну завісу. — Вона вже наближалася до свого будинку. — Нехай мене трахнуть, якщо я хочу опинитися по той бік багряної завіси. Але навряд чи в мене є вибір. Якщо це справді так і наступним етапом була має стати для неї їхня поїздка на вікенд до «Оленячих рогів» — наперед прожитий медовий місяць Скота, — тоді їй буде потрібна кедрова скринька їхньої доброї матінки. Це все, що залишилося їй від матері тепер, коли (африканки) афґанки кудись заподілися, і Лізі думає, що та скринька — то її скромна версія меморіального куточка в кабінеті Скота. Саме там вона зберігала всі види пам’яток, що нагадували про (СКОТ І ЛІЗІ! РАННІ РОКИ!) перше десятиліття їхнього шлюбу: фотографії, поштові листівки, серветки, книжечки картонних сірників, меню, підстаканники і всілякі подібні дрібнички. Скільки часу витратила вона на збирання тих речей? Десять років? Ні, не так багато. Шість років щонайбільше. А може, й менше. Після «Порожніх демонів» у їхньому житті стали відбуватися швидкі й радикальні зміни — вони знайшли свій вияв не тільки в експерименті з Німеччиною, а й у всьому. Їхнє шлюбне життя перетворилося на щось подібне до божевільної каруселі (радісні й веселі, закрутилися вони у шлюбній каруселі, іронічно подумала тепер Лізі, й так воно насправді було), як у кінці роману Алфреда Гічкока «Чужі в поїзді». Вона перестала зберігати такі речі, як серветки з-під коктейлю або сувенірні коробки із сірниками, бо їм доводилося бувати в надто багатьох вітальнях і надто багатьох ресторанах надто багатьох готелів. А незабаром вона вже не збирала анічогісінько. Та де ж їй тепер шукати кедрову скриньку своєї доброї матінки, яка так чудово пахне, коли її відкриваєш? Десь у домі, вона була цього певна, і вона сповнилася рішучістю неодмінно її знайти. «Можливо, це й буде моїм наступним етапом була», — подумала вона, а тоді побачила далеко попереду свою поштову скриньку. Її дверцята були опущені, і стосик листів був прикріплений до скриньки резинкою. Лізі розібрала цікавість, і вона під’їхала до стовпа. Коли Скот був живий, їй не раз доводилося бачити свою поштову скриньку повною. Але після його смерті її кореспонденція стала значно тоншою, і дуже часто ці листи були адресовані просто мешканцям або власникам дому. Власне, й сьогоднішній стосик був досить-таки тоненьким: чотири конверти й одна поштова листівка. Містер Симонс, їхній листоноша, має запихати листи у скриньку, хоча в погожі дні він полюбляв використовувати резинку або дві, щоб прикріпляти пошту до міцної металевої кришки. Лізі подивилася на листи — рахунки, рекламні проспекти, листівка від Кантати, — а тоді відкрила скриньку. Вона намацала там щось м’яке, пухнасте й мокре. Вона здивовано скрикнула, відсмикнула руку, побачила кров на своїх пальцях і знову скрикнула, цього разу від жаху. Вона була майже певна, що її вкусила якась істота. Щось залізло вгору по кедровому стовпі, а потім заповзло й у скриньку. Можливо, пацюк, а може, навіть щось гірше — щось скажене, лісовий байбак або дитинча єнота. Вона витерла руку об свою блузку, важко дихаючи й мало не стогнучи, й примусила себе підняти руку, щоб подивитися, скільки там ранок. І наскільки вони глибокі. На якусь мить її переконаність у тому, що її вкушено, була такою сильною, що вона реально побачила сліди зубів. Потім закліпала очима, й справжня реальність відкрилася перед нею. На пальцях вона побачила плями крові, але ніяких ні укусів, ні подряпин на шкірі там не було. Щось і справді ховалося в її поштовій скриньці, якась жахлива пухнаста несподіванка, але кусатися воно було вже явно неспроможне. Лізі відкрила свій бардачок, і звідти випала її нерозкрита пачка сигарет. Вона понишпорила там, поки знайшла невеличкого ліхтарика, вона колись перенесла його сюди зі свого останнього автомобіля, «Лекса», який водила протягом чотирьох років. То була дуже добра машина, той «Лекс». Вона продала його лише тому, що він нагадував їй про Скота, який називав його «Лексом-Сексом» Лізі. Просто дивно, якого болю можуть завдавати нам дрібниці, коли помирає дуже близька людина; це щось схоже на принцесу та довбану горошину. Тепер же Лізі сподівалася тільки на те, що батарейка в ліхтарику ще жива. Вона була жива. Пучок світла був ясним, стійким і надійним. Лізі відійшла трохи вбік, зробила глибокий вдих і спрямувала світло ліхтарика в поштову скриньку. Вона неясно усвідомила собі, що затулила зуби губами і зціпила їх так міцно, що їй стало боляче. Спочатку вона побачила лише якусь темну грудку й зеленавий відблиск, який буває, коли світло віддзеркалюється від мармуру. Побачила також вологу на гофрованому металевому дні скриньки. Лізі припустила, що то кров, якою вона вимастила собі пальці. Вона змістилася ще трохи ліворуч, притулившись боком до дверцят автомобіля й обережно просунувши ліхтарика глибше у скриньку. На темній формі тепер було видно шерсть, вуха та ніс, який у денному світлі, мабуть, був рожевим. А коли вона побачила очі, то сумнівів уже не було; навіть неживі, вони зберегли свою специфічну форму. У її поштовій скриньці лежав мертвий кіт. Лізі засміялася. Це не був зовсім нормальний її сміх, проте й цілком істеричним назвати його було не можна. У ньому звучали нотки очевидного гумору. Вона не потребувала Скота, який би їй пояснив, що вбитий кіт у поштовій скриньці означає дуже й дуже Фатальну пристрасть.[32] Це був не ідіотський шведський фільм із субтитрами, й вона бачила його аж двічі. А кумедною ця пригода здалася Лізі тому, що вона не мала свого кота. Вона не стала уривати свій сміх, поки він не затих сам собою, а тоді припалила одну зі своїх «Салем лайтс» і звернула на під’їзну алею до свого будинку. VI Лізі й професор (Ось де справжня причина) 1 Тепер Лізі не відчувала страху, і її скороминущий перехід до зачудованого подиву швидко змінився нападом нестямної люті. Вона припаркувала БМВ перед зачиненими дверима сараю і розмашистою ходою попрямувала в дім, запитуючи себе, чи не знайде послання від свого нового друга біля дверей на кухню або парадних дверей. Вона не мала найменшого сумніву в тому, що послання буде, і не помилилася. Білий конверт був застромлений між дверима чорного ходу та одвірком. Затиснувши сигарету між зубами, Лізі розірвала конверт і розгорнула єдиний аркуш паперу, який був у ньому. Лист був надрукований на машинці. Лізі подивилася на З, з якого починалося вигадане ім’я її нового друга, й згадала про Зорро,[33] який мчить на коні крізь ніч, а його плащ майорить за ним. Її очі зволожилися. На мить їй здалося, що вона плаче, але вона одразу зрозуміла, що очі в неї засльозилися від диму. Сигарета у неї в зубах згоріла до фільтра. Вона виплюнула її на цегляну бруківку алеї й розтерла підбором. Подивилася на високий дощаний паркан, який оточував її заднє подвір’я… хоч він був поставлений лише для симетрії, бо вони мали сусідів тільки з півдня, ліворуч від Лізі, яка тепер стояла біля своїх дверей чорного ходу з обурливим, надрукованим із помилками посланням від «Зака Мак-Кула» — його довбаним ультиматумом — у руці. По той бік дощаного паркану жили Ґеловеї, і Ґеловеї держали з півдесятка котів, яких у цих лісах називали «коморними котами». Вони часом робили набіги на подвір’я Лендонів, надто коли нікого з них не було вдома. Лізі не мала жодного сумніву, що в її поштовій скриньці урвалося життя одного із коморних котів Ґеловеїв, і так само вона не сумнівалася, що за кермом того «ПТ Крузера», з яким вона розминулася незабаром по тому, як позамикала всі двері на обійсті Аменди й від’їхала від її будинку, сидів не хто інший, як Зак. «ПТ Крузер» їхав на схід і виїхав їй назустріч майже з променів призахідного сонця, а тому вона була неспроможна добре його роздивитися. Мерзотник навіть мав нахабство привітати її помахом руки. Привіт, місус, я залишив вам невеличкого подарунка у вашій поштовій скриньці. А вона ще й махнула рукою йому у відповідь, бо так годилося робити тут, у Стіксвілі. — Ти, покидьок, — прошепотіла вона, така люта, що навіть не знала, кого проклинає, Зака чи божевільного інкунка, який нацькував Зака на неї. Та оскільки Зак так передбачливо залишив їй телефонний номер Вудбоді (вона одразу впізнала код Пітсбурґа), то вона тепер знала, з ким говоритиме насамперед, і, треба сказати, з нетерпінням чекала цієї розмови. Але перш ніж говорити нехай гам із ким, вона мала зробити одну неприємну, але необхідну домашню справу. Лізі запхала листа від «Зака Мак-Кула» у задню кишеню джинсів, доторкнувшись до невеличкого Амендиного блокнота з її такими цінними спостереженнями і навіть цього не помітивши, й дістала ключі від свого будинку. Вона ще була надто люта, аби помічати нехай там що чи про щось подумати, наприклад про те, що на листі могли залишитися відбитки пальців того, хто його підкинув. Не думала вона й про те, щоб зателефонувати до офісу окружного шерифа, хоча раніше такий намір у неї був. Лють звузила напрямок її практичного мислення, і він став не ширшим, аніж промінь ліхтарика, який вона використала для того, щоб зазирнути в поштову скриньку, і тому в її найближчих планах тепер були перед нею лише два завдання: подбати про мертвого кота, а потім зателефонувати Вудбоді і сказати йому, щоб він подбав про «Зака Мак-Кула». Звелів йому зупинитися. Або якось інакше. 2 З-під своєї кухонної зливальниці вона дістала двоє помийних відер, кілька чистих ганчірок, старі ґумові рукавички «Плейтекс» і пакет для сміття, який запхала до задньої кишені джинсів. Вона вичавила «Топ Джоб» в одне з відер і наповнила його гарячою водою, використавши ручне пристосування спрея для зливальниці, щоб швидше утворилася мильна піна. Потім вийшла надвір, зупинившись тільки для того, щоб узяти щипці з ящика, який Скот називав шухлядою для кухонного начиння, — то були дуже великі щипці, якими вона користувалася в тих рідкісних випадках, коли смажила тушу на рожні. Сама того не помічаючи, вона мугикала рядок із «Джамбалаї», коли робила цю неважку, але брудну роботу: «Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!» Повеселімось. А й справді. Вийшовши надвір, вона наповнила друге відро зі шланґа, а тоді рушила під’їзною алеєю з відром у кожній руці, з ганчірками через плече, з однієї задньої кишені її джинсів стриміли щипці, а з другої виглядав пластиковий пакет для сміття. Коли вона підійшла до поштової скриньки, то поставила відра на землю й наморщила носа. Чи вона справді чула запах крові, чи то була тільки гра уяви? Вона зазирнула у скриньку. Але нічого не побачила, світло туди майже не проникало. «Треба було принести ліхтарика», — подумала вона, але хай вона буде проклята, якщо повернеться його взяти. Вона приготувала себе до цієї роботи і повинна зробити її негайно. Лізі просунула щипці у скриньку і стала там мацати, поки не відчула під ними щось не дуже м’яке і не дуже тверде. Вона розкрила їх так широко, як тільки змогла, потім стиснула і потягла вгору. Спочатку нічого не відбулося. Потім кіт — а власне, відчуття ваги на кінці її руки — став повільно посуватися вгору. Щипці зісковзнули з нього і клацнули, стулившись докупи. Лізі витягла їх назовні. На стулених кінцях, які Скот завжди називав «клешнями», була кров і кілька сірих волосинок. Вона пригадує, як сказала йому, що він, певно, побачив клешні, коли виловив дохлого краба, який плавав на поверхні його дорогоцінного озера. Скот тоді лише засміявся. Лізі нахилилася й зазирнула у скриньку. Кіт просунувся вгору майже на півдороги, і тепер його було легко бачити. Він був якогось незбагненно сірого кольору, один із коморних сусідських котів, безперечно. Вона двічі клацнула щипцями, стуляючи їх та розтуляючи — на щастя, — і вже наготувалася знову підхопити ними кота, коли почула гуркіт автомобіля, який наближався зі сходу. Вона обернулася, відчувши, як у неї щось опустилося в животі. Вона не просто подумала, що то повертається Зак у своєму невеличкому спортивному «ПТ Крузері»; вона точно знала, що це він. Зараз він висунеться з машини і запитає в неї, чи їй не потрібна маленька поміч. Він так і скаже, «поміч». Але то була якась жінка за кермом спортивного автомобіля якоїсь невідомої їй марки. У тебе починається параноя, маленька Лізі. Мабуть, що так. І цілком природно за таких обставин. Роби свою справу. Адже ти прийшла сюди для того, щоб її зробити. Вона знову засунула щипці у скриньку, цього разу дивлячись на те, що робить, і коли розтулила «клешні» й обхопила ними одну із закляклих лап нещасного коморного кота, то згадала Діка Пауелла в якомусь чорно-білому кінофільмі, який розтинав індичку й запитував: «Хто хоче ногу?» А таки справді вона відчувала сморід крові. Її занудило, вона нахилила голову і сплюнула собі під ноги, між черевиками. Роби свою роботу. Лізі стулила клешні (зрештою, не таке вже й погане слово, а надто, коли ти до нього звикнеш) і потягла їх угору. Своєю другою рукою намацала й розгорнула зелений пластиковий пакет для сміття і вкинула туди кота, головою вниз. Закрутила пакет і зав’язала його вузлом, бо дурна маленька Лізі забула принести жовті пластикові ниті, якими зав’язують ці пакети. Після цього ретельно вишкребла всередині скриньку, очищаючи її від крові та шерсті. 3 Закінчивши зі скринькою, Лізі поплентала назад у дім зі своїми відрами у ще досить світлих вечірніх сутінках. Вона сьогодні поснідала лише кавою та вівсянкою, пообідала невеличкою порцією тунця з майонезом на листочку салату й тепер, із дохлим котом чи без дохлого кота, помирала з голоду. Вона вирішила відкласти дзвінок до Вудбоді, щоб спершу чогось укинути собі в живіт. Думка про те, щоб зателефонувати до офісу шерифа — чи до кого завгодно в синій уніформі — і повідомити про свою ситуацію, до неї ще не повернулася. Вона мила руки упродовж трьох хвилин дуже гарячою водою, подбавши про те, щоб під нігтями не залишилося жодної краплі крові. Потім знайшла тарілку «Таппевер», на якій залишився шматок чизбурґера, вишкребла його на звичайну тарілку й поставила її у мікрохвильову піч. Чекаючи звукового сигналу, дістала з холодильника кока-колу. Вона пригадала, як думала, що ніколи не зможе доїсти свої гамбургери, після того як погамувала свій перший апетит на них. Цю думку можна було тепер додати до того довгого, довгого списку речей, щодо яких Лізі у своєму житті помилялася, ну то й що? Велика дрібничка, як мала звичай казати Кантата у свої підліткові роки. — Я ніколи не хвалилася своїми мізками, — сказала Лізі, звертаючись до порожньої кухні, й у цю мить запищала мікрохвильовка, ніби підтверджуючи її слова. Нагріта їжа була надто гарячою, але Лізі жадібно проковтнула її, остуджуючи рота пінястими ковтками холодної пепсі. Коли вона докінчувала останній ковток, то пригадала низький шиплячий звук, із яким шерсть загиблого кота терлася об вузький отвір поштової скриньки, і таємниче відчуття тягучості, яке опанувало її, коли тіло кота неохоче піддалося її зусиллям. «Мабуть, він там таки добре застряв», — подумала вона, і їй знову пригадався Дік Пауелл, чорно-білий Дік Пауелл, який цього разу сказав А ось вам трохи начинки! Вона підхопилася на ноги й бігцем кинулася до зливальниці, так швидко, що перекинула свого стільця, вона була переконана в тому, що виблює зараз усе з’їдене, виплюне свою бакалію, вивергне із себе все спечене, викине з себе рештки, віддасть свій обід. Вона нахилилася над зливальницею, заплющивши очі, роззявивши рота, напруживши зсудомлене горло. Витримавши паузу в п’ять секунд, вона вивергнула з себе потужний струмінь пепсі-коли, що задзижчав, наче цикада. Вона постояла в такій позі над зливальницею, аби абсолютно переконатися в тому, що це все. Потім прополоскала рота, сплюнула і дістала з кишені джинсів лист від «Зака Мак-Кула». Настав час зателефонувати Джозефові Вудбоді. 4 Вона сподівалася, що дотелефонується до його пітсбурзького офісу — бо хто дав би такому психові, як її новий знайомий «Зак Мак-Кул», номер свого домашнього телефону? — і наготувалася залишити, як сказав би Скот, провокативно гостре послання на його автоматичному відповідачі. Але, на її подив, телефон відповів уже на другому дзвінку, й жіночий голос, цілком приємний і, можливо, пом’якшений тим першим ковтком спиртного, яке приймають для апетиту перед обідом, повідомив Лізі, що вона телефонує у квартиру Вудбоді, й попросив її назвати себе. Удруге за сьогодні Лізі назвалася місіс Скот Лендон. — Я хотіла б поговорити з професором Вудбоді, — сказала вона. Її голос прозвучав лагідно і люб’язно. — Можу я запитати, у якій справі ви йому телефонуєте? — У справі літературної спадщини мого покійного чоловіка, — сказала Лізі, крутячи пальцем свою розкриту пачку «Салем лайтс» на столику для кави, що стояв перед нею. До неї знову дійшло, що вона має сигарети, але не має вогню. Можливо, це було застереженням, що їй слід би знову відмовитися від цієї поганої звички, поки вона ще міцно не закріпилася своїм дрібненьким жовтим корінням у її мозку. Вона хотіла була додати: «Я певна, він захоче поговорити зі мною», але промовчала. Його дружина, певно, знає про цю справу. — Одну хвилинку, будь ласка. Лізі чекала. Вона не обміркувала заздалегідь, що йому скаже. Це було у згоді з іще одним правилом Лендона: треба планувати наперед лише свої раціональні вимоги. Якщо ж ти розлючений — якщо ти хочеш пробити комусь нову дірку в гепі, як говориться у прислів’ї, — тоді тобі ліпше просто озирнутися назад і віддатися на волю емоцій. Тож вона лише сиділа за столиком, із цілковитою порожнечею в мозку, і крутила свою пачку сигарет, оберт за обертом. Нарешті рівний чоловічий голос, що його, як їй здалося, вона впізнала, сказав: — Вітаю вас, місіс Лендон, це приємний сюрприз. «ПеЗКаПеТе, — подумала вона. — ПеЗКаПеТе, моя люба дитино». — Ні, — сказала Лізі. — Не сподівайтеся нічого приємного. На лінії мовчанка. Потім обережне запитання: — Даруйте? Це Ліза Лендон? Місіс Скот Лен… — Послухай-но мене, сучий ти сину. Мене переслідує один тип. Я думаю, він небезпечний. Учора він погрожував, що зробить мені боляче. — Місіс Лендон… — Зробить боляче в тих місцях, до яких я не дозволяла доторкатися хлопцям на танцях у середній школі. Здається, саме так він висловився. А сьогодні ввечері… — Місіс Лендон, я не… — А сьогодні ввечері він убив кота, вкинув його в мою поштову скриньку і підсунув листа у двері, а в тому листі був телефонний номер, цей номер, тож не кажіть мені, ніби ви не знаєте, про що я кажу, бо ви знаєте! За цим словом Лізі вдарила по пачці сигарет боком долоні. Ударила по ній, як по бадмінтонному воланові. Пачка полетіла через кімнату, висипавши на підлогу сигарети «Салем лайтс» у своєму польоті. Лізі дихала натужно й швидко, але при цьому широко розкривала рот. Вона не хотіла, щоб Вудбоді це почув і витлумачив її лють як страх. Вудбоді нічого не відповів. Лізі дала йому час на роздуми. Але він і далі мовчав, і тоді вона запитала: — Ви там? Вам ліпше не кидати слухавку. Вона знала, що відповідає їй той самий чоловік, але рівний лекторський голос кудись пропав. Той, хто до неї тепер озвався, здавався молодшим і, в якомусь розумінні, старшим. — Зачекайте на лінії, місіс Лендон, поки я перейду у свій кабінет. — Де ваша дружина не зможе вас чути, так ви хотіли мені сказати? — Залишайтеся на зв’язку, будь ласка. — Ліпше не затягуйте цю розмову, професоре Вудлайно, бо я… Почулося клацання, потім — мовчанка. Лізі подумала, що їй було б ліпше скористатися радіотелефоном на кухні; їй хотілося походити по кімнаті, можливо, підібрати одну зі своїх сигарет і припалити її від газового пальника. Та, може, воно так і ліпше. Так вона не зможе розвіяти бодай крихту від свого гніву. Вона хоче залишатися в такому напруженні, щоб їй аж боліло. Минуло десять секунд. Двадцять. Тридцять. Вона вже готувалася покласти слухавку, коли на лінії ще раз клацнуло, і Цар Інкунків знову озвався до неї своїм новим молодо-старим голосом. Цей голос набув тепер якогось дивного, схожого на гикавку тремтіння. «Це калатає його серце», — подумала вона. То була її власна думка, але, можливо, вона виникла з підказки Скота. Його серце калатає так нестямно, що я чую його удари. Я хотіла налякати його? Я його налякала. Але чому тоді його серцебиття лякає й мене? І справді, її раптом опанував страх. Вона мала таке відчуття, ніби жовта нитка то вплітається в червону ковдру її люті, то висмикується звідти. — Місіс Лендон, того чоловіка звуть Дулей? Джеймс або Джим Дулей? Високий і кощавий, з ледь відчутним гірським акцентом? Як у Західній Вір… — Я не знаю, як його звуть. Він назвав себе Зак Мак-Кул по телефону, й цим же таки ім’ям він підписався під… — Прокляття… — сказав Вудбоді. Але він розтягнув це слово — прооокляяяттяяя — і вимовив його наче заклинання. Після цього пролунав звук, дуже схожий на стогін. У свідомості Лізі ще одна жовта нитка приєдналася до першої. — Що ви хочете цим сказати? — різко запитала вона. — Це він, — сказав Вудбоді. — Більше ніхто, як він. В електронній адресі, яку він мені дав, було написано Zack991. — Ви доручили йому залякати мене, щоб я віддала вам неопубліковані твори Скота, хіба не так? Ви уклали з ним угоду. — Місіс Лендон, ви не розуміє… — Я все розумію. Після того як помер Скот, мені довелося мати справу з деякими божевільними людьми, й учені-літературознавці залишили в цьому далеко позаду колекціонерів, але супроти вас навіть літературознавці тепер здаються мені майже нормальними людьми, професоре Вудлайно. Мабуть, саме тому ви спочатку так маскувалися. Справжні психи повинні вміти прикидатися. Це їхній спосіб виживати. — Місіс Лендон, якщо ви дозволите мені поясн… — Мені погрожують, і ви за це відповідальні, що тут іще пояснювати? Отож вислухайте мене і вислухайте уважно: зупиніть його — і негайно. Я ще не назвала ваше ім’я властям, але, думаю, якби я повідомила про вас поліції, це стривожило б вас найменше. Але якщо я почую ще бодай один дзвінок, якщо знову одержу бодай одного листа або ще одного мертвого кота від того космічного ковбоя, я звернуся в газети. — Тепер Лізі опанувало натхнення. — Я почну з тих, які виходять у Пітсбурзі. Вони дуже полюбляють такі теми. Божевільний професор погрожує вдові славетного письменника. Коли на першій сторінці однієї з газет з’явиться такий заголовок, тоді кілька запитань від копів у штаті Мен будуть найменшою з ваших проблем. Отже, на добраніч. Лізі вважала, що ця тирада прозвучала в неї дуже добре, і жовті ниті страху тепер кудись заховалися — принаймні на коротку мить. Бо наступна фраза, яку промовив Вудбоді, повернула їх назад, і тепер вони стали ще яскравішими, ніж були. — Ви нічого не зрозуміли, місіс Лендон. Я не можу його зупинити. 5 На якусь мить Лізі була надто приголомшена, щоб говорити. Потім сказала: — Що ви маєте на увазі? Чому не можете? — Я маю на увазі, що я вже намагався. — Ви маєте адресу його електронної пошти. Zack999 чи як там іще. — Атож, Zack991, собака, сейл, крапка, ком, але пуття з цього мало. Я міг би з тим самим успіхом застосовувати три нулі. Двічі я скористався цією адресою, але потім усі мої послання стали повертатися назад із поміткою Адресат невідомий. Він почав белькотіти, що спробує ще раз, але Лізі його не слухала. Вона подумки повторювала свою розмову із «Заком Мак-Кулом» — або Джимом Дулеєм, якщо таким було його справжнє ім’я. Він сказав, що Вудбоді або сам підійде до телефону, або… — Ви маєте якусь окрему власну адресу електронної пошти? — запитала вона, уриваючи Вудбоді на середині фрази. — Він сказав, ви надішлете йому спеціальне електронне послання і повідомите його, що одержали те, що вам треба. То звідки ви мали його надіслати? З вашого університетського офісу? З інтернет-кафе? — Ні! — жалібно заволав Вудбоді. — Послухайте мене — звісно, я маю електронну адресу в Пітсбурзі, але я ніколи не давав її Дулею! Це було б безумством! У мене два аспіранти, які мають регулярний доступ до цієї адреси, не кажучи вже про секретарку англійського факультету! — А вдома? — Я дав йому свою домашню електронну адресу, але він жодного разу нею не скористався. — А телефон, по якому ви мали йому подзвонити? На мить на лінії запала мовчанка, а коли Вудбоді заговорив, у його голосі чулася непідробна розгубленість. Це ще більше її налякало. Вона подивилася на широке вікно вітальні й побачила, що небо на північному сході стає світло-фіолетовим. Скоро буде ніч. Інтуїція підказала їй, що ця ніч буде дуже довгою. — Телефон? — повторив Вудбоді. — Він ніколи не давав мені свій телефон. Дав лише електронну адресу, яка спрацювала двічі, а потім — квит. Він або брехав, або фантазував. — І що ж, по-вашому, він робив? Вудбоді майже прошепотів: — Я не знаю. Лізі подумала, що в такий падлючий спосіб Вудбоді намагався не признатися в тому, що насправді думав: Дулей — божевільний. — Зачекайте хвилину. — Вона хотіла була покласти слухавку на софу, потім їй спала ліпша думка. — Я скоро повернуся, професоре, залишайтеся на лінії. Зрештою, вона могла обійтися й без газових пальників на кухні. З латунної плювальниці, яка стояла біля каміна, стриміли довгі декоративні сірники для розпалювання в каміні вогню. Вона підібрала з підлоги одну зі своїх «Салем лайтс» і запалила довгий сірник, черкнувши ним по камінному каменю. Вона вирішила використати одну з керамічних ваз для тимчасової попільнички, відклавши квіти, які були в ній, і подумавши (далеко не вперше у своєму житті), що куріння — одна з найогидніших звичок людства. Потім повернулася до софи, сіла й підняла слухавку: — Розкажіть мені, що сталося. — Місіс Лендон, ми з дружиною мали на сьогодні плани піти… — Ваші плани змінилися, — сказала Лізі. — Розповідайте від самого початку. 6 Що ж, на самому початку були інкунки, ці погани, що поклоняються первісним текстам та неопублікованим рукописам, а професор Джозеф Вудбоді був їхнім царем, принаймні так думала Лізі. Одному Богові відомо, скільки він опублікував наукових статей, у яких ішлося про творчість Скота Лендона, і скільки з них навіть сьогодні спокійно збирали на себе пилюку у книжковій змії над їхнім сараєм. Не цікавили Лізі також ті муки, які доводилося терпіти професорові Вудбоді від думки про досі не опубліковані твори Скота, які також тепер збирали пилюку в його кабінеті. Набагато важливішим видався їй той факт, що Вудбоді мав звичай двічі або тричі на тиждень випивати по два-три пива, повертаючись із кампусу додому, причому він зупинявся завжди в одному й тому самому барі, що мав дивну назву «Місце». Біля Пітсбурзького університету було чимало питних закладів — як звичайнісіньких забігайлівок, так і пристойних барів, куди приходили пити викладачі та класово свідомі аспіранти і де на підвіконнях стояли вазони з виткими рослинами, а з музичних автоматів гриміла музика «Ясних очей» замість музики «Мого хімічного романсу».[34] «Місце» було баром робітничого люду за милю від кампусу, а найпопулярнішим номером на їхньому музичному автоматі був дует Трейвіса Тріта та Джона Меленкампа. Вудбоді розповів, що любив ходити туди, бо там було тихо й спокійно, пополудні та ранніми вечорами на вікенд, а також тому, що тамтешня публіка нагадувала йому про батька, який працював на одному зі сталепрокатних заводів Сполучених Штатів. (Лізі були до одного місця будь-які відомості про батька Вудбоді.) Саме в тому барі він і зустрівся з чоловіком, який назвався Джимом Дулеєм. Дулей був іще одним полуднево-вечірнім відвідувачем бару — такий собі хлоп’яга з чемними манерами, який полюбляв приходити в синій бавовняній сорочці, що мала рукави з манжетами, достоту такі, які носив і батько Вудбоді. Вудбоді описав Дулея як чоловіка, що мав зріст приблизно шість футів один дюйм,[35] довготелесого, ледь сутулого, з ріденьким темним чубом, який часто спадав йому на очі. На думку Вудбоді, очі в Дулея були синього кольору, але він не був цього певен, хоч вони й пили разом понад шість тижнів і стали, як висловився Вудбоді, чимось подібним до «приятелів по чарці». Вони розповідали один одному не історії зі свого життя, а клапті історій зі свого життя, як роблять зазвичай завсідники барів. Хоч, якщо вірити Вудбоді, то він розповідав своєму «пивному братові» щиру правду. Тепер він мав усі підстави сумніватися в тому, що Дулей робив так само. Справді, Дулей міг приїхати сюди із Західної Вірджинії дванадцять або чотирнадцять років тому і, цілком імовірно, відтоді працював низькооплачуваним чорноробом на різних роботах. Атож певний час він міг посидіти й у тюрмі; він і справді мав вигляд людини, знайомої з державними інституціями цього виду, завжди намагався побачити себе в дзеркалі біля задньої стіни бару, коли тягся за своїм пивом, завжди бодай один раз дивився назад через плече, коли прямував до туалету. Він і справді міг дістати свій шрам над правим зап’ястком під час короткої, але лютої бійки в тюремній пральні. А може, й ні. Він міг поранити собі руку, впавши зі свого триколісного велосипеда, коли був дитиною і ще не навчився добре ним правувати. Єдине, в чому Вудбоді не мав підстав сумніватися, — це, що Дулей прочитав усі книжки Скота Лендона і був спроможний обговорювати їх зі знанням справи. І, певно, тому він із великим співчуттям вислухав гірку розповідь Вудбоді про непробивну вдову Скота Лендона, яка сидить на неоціненних інтелектуальних скарбах неопублікованих рукописів свого чоловіка, серед яких є навіть незакінчений роман, якщо вірити чуткам. Але співчуття в даному випадку було надто м’яким словом. Він слухав розповіді професора з дедалі більшою люттю. Згідно з версією Вудбоді, саме Дулей став називати її Йоко.[36] Вудбоді охарактеризував їхні зустрічі в барі «Місце» як «випадкові, проте близькі до регулярних». Лізі проаналізувала цю інтелектуальну пустопорожню балаканину і дійшла висновку, що Вудбоді та Дулей правили теревені про Йоко Лендон чотири або й п’ять разів на тиждень і коли Вудбоді казав «два або три пива», він, певно, мав на увазі глек або два. Отак вони там і тусувалися, цей інтелектуальний Оскар і той Фелікс,[37] напиваючись мало не щодня і спочатку розмовляючи про те, які чудові книжки писав великий Скот, а потім цілком природно переходячи на тему про те, якою паскудною відьмою виявилася його вдова. Якщо вірити Вудбоді, то саме Дулей повертав усі їхні розмови на цю тему. Лізі, що знала, як відреагував Вудбоді, коли вона відмовила йому в тому, чого він просив, сумнівалася, що для цього йому доводилося докладати надто великих зусиль. На якомусь етапі їхніх розмов Дулей сказав Вудбоді, що він, Дулей, зміг би переконати вдову змінити свою думку щодо неопублікованих рукописів її чоловіка. Зрештою, чого їй упиратися, коли вся літературна спадщина її чоловіка все одно рано чи пізно буде перевезена до бібліотеки Пітсбурзького університету й приєднана до інших матеріалів, які складають Колекцію Лендона. Він уміє змінювати настрій людей, сказав йому Дулей. Він має особливий хист до цього. Цар інкунків (дивлячись на свого нового друга затуманеним поглядом проникливого пияка, Лізі в цьому не мала сумніву) запитав у Дулея, скільки він хоче за таку послугу. Дулей сказав йому, що він не прагне до особистої вигоди. Адже вони розмовляють про те, щоб зробити послугу людству, хіба не так? Вони лише хочуть забрати великий скарб у жінки, яка надто дурна, аби зрозуміти, на чому вона сидить, наче квочка на яйцях. Воно то, звісно, так, відповів йому Вудбоді, але кожен добрий працівник має одержувати винагороду за свої труди. Дулей обміркував його слова і сказав, що він складе список необхідних витрат. А потім, коли вони зустрінуться й він передасть Вудбоді папери, вони зможуть обговорити питання про плату за послуги. І з цими словами Дулей простяг через стійку бару руку своєму новому другові, так, ніби вони й справді уклали між собою угоду, що мала сенс. Вудбоді узяв його руку, відчуваючи водночас захват і зневагу. Він постійно змінював свою думку про Дулея упродовж тих п’ятьох або сімох тижнів, коли він його знав, сказав він Лізі. Були дні, коли Дулей здавався йому серйозним, хоч і самовпевненим до тупості, сформованим в умовах в’язниці вченим, який сам себе поставив на ноги і чиї моторошні історії про пограбування, бійки та виготовлені з ложок ножі були всі правдивими. Але були й такі дні (день потиску рук був одним із них), коли він анітрохи не сумнівався в тому, що Джим Дулей не більш як базіка і що найнебезпечніший злочин, який він будь-коли скоїв, — це крадіжка одного чи двох галонів розчинника фарби, коли він працював на будівництві в Монревілі протягом шести місяців чи трохи більше в 2004 році. Таким чином та розмова і той потиск рук для Вудбоді були не більш як напівп’яним жартом, надто коли Дулей сказав йому — такими словами чи трохи іншими, — що він переконає Лізі віддати папери її покійного чоловіка з метою послужити Мистецтву. Це були ті самі слова, які Цар Інкунків сказав Лізі того червневого полудня, і цей же таки Цар Інкунків сидів тепер напівп’яний у барі з чоловіком, якого він майже не знав, але чиє самовпевнене нахабство не міг не помічати, й удвох вони називали її Йоко й погоджувалися, що Скот міг тримати її біля себе лише для одного діла, бо хіба вона годилася для чогось іншого? Вудбоді сказав, що, на його думку, вся ця розмова була не більш як жартом, просто сиділи в барі двоє розвеселених чоловіків і базікали казна про що. Справді ці двоє розвеселених чоловіків обмінялися своїми електронними адресами, але в наші дні кожен має свою електронну адресу, хіба не так? Цар Інкунків зустрівся зі своїм лояльним підданим лише один раз після того достопам’ятного потиску рук. Це сталося через два дні по тому. Того дня Дулей дозволив собі випити лише одне пиво, сказавши Вудбоді, що він перебуває «на тренувальному режимі». Випивши це своє одне пиво, він зісковзнув зі стільчика за стійкою бару і сказав, що в нього побачення з одним «хлопом». Він також сказав Вудбоді, що зустрінеться з ним наступного дня, а наступного тижня — то вже точно. Але Вудбоді вже ніколи не зустрічався з Дулеєм знову. Коли минули два тижні, він перестав шукати його очима. А електронна адреса Zack991 припинила працювати. Він тоді ще подумав, це й непогано, що він загубив слід Джима Дулея. Він забагато пив, і в ньому було щось не зовсім так. (Трохи запізно ти це помітив, професоре, з гірким почуттям подумала Лізі.) Питний режим Вудбоді знову знизився до його колишнього рівня — одне пиво чи два пива на тиждень, і цілком бездумно він переселився до іншого бару, який був за два квартали звідти. І лише згодом до нього дійшло, що він підсвідомо хотів прокласти дистанцію між собою і тим місцем, де він востаннє зустрічався з Дулеєм; він, власне, розкаявся, що дозволив втягти себе в ці дурні балачки. Він також сподівався, що все це було не більш як фантазією, ще одним із надхмарних замків Джима Дулея, який Джо Вудбоді допоміг йому спорудити, цмулячи з ним пиво, щоб у такий спосіб максимально скоротити останні нескінченні тижні жалюгідної пітсбурзької зими. Саме такими очима дивився він на всю цю історію, закінчив свою розповідь професор із тією щирістю, з якою адвокат розмовляє зі своїм клієнтом, коли повідомляє, що йому загрожує смертельна ін’єкція, якщо він дасть маху. Він дійшов висновку, що більшість історій Джима Дулея про його бандитські подвиги та виживання в суворих умовах державної в’язниці Браші-Маунтін були вигадкою чистісінької води, а отже, і його ідея переконати місіс Лендон віддати рукописи покійного чоловіка теж не була чимось більшим. Тож їхня угода була лише такою собі дитячою грою типу «А що як?» — Якщо все це правда, то скажіть мені одну річ, — запитала Лізі. — Якби Дулей приїхав до вас із фургоном літературних записів Скота, чи відмовилися б ви взяти їх від нього? — Я не знаю. Це й справді чесна відповідь, подумала Лізі, і тому запитала його про інше: — А ви хоч розумієте, що ви накоїли? Що ви привели в рух? На це професор Вудбоді не сказав нічого, і така реакція теж здалася їй чесною. Настільки чесною, наскільки вона могла бути. 7 Узявши невеличку паузу на роздуми, Лізі сказала: — Ви дали йому телефонний номер, за яким він мені подзвонив? То я маю дякувати вам і за це? — Ні! Повірте, я ніякого номера йому не давав! Лізі йому повірила. — Ви маєте щось зробити для мене, професоре, — сказала вона. — Якщо Дулей знову вийде з вами на зв’язок, можливо, тільки для того, аби повідомити вам, що він узяв слід і все складається добре, ви скажете йому, що справу залагоджено. Цілком залагоджено. — Я скажу. — Готовність цього чоловіка допомагати була їй майже огидною. — Повірте мені, я… Його урвав жіночий голос, — певно, голос його дружини, тут сумніву не могло бути, — який про щось запитував. Лізі почула шарудіння, коли він прикрив нижню частину слухавки долонею. Лізі була не проти, щоб їхня розмова на кілька хвилин урвалася. Вона спробувала подумки оцінити свою ситуацію, й у своїх загальних обрисах вона їй не сподобалася. Дулей сказав, вона може розрядити напруження, якщо віддасть Вудбоді папери Скота та його неопубліковані рукописи. Після цього професор зателефонує психові, скаже йому, що все залагоджено, і справа закриється. Але ж колишній Цар Інкунків каже, що втратив будь-яку можливість сконтактуватися з Дулеєм, і Лізі йому вірила. Можливо, то була помилка з боку Дулея? Несподівана проблема, яка виникла в ретельно опрацьованому ним плані? Вона так не думала. Вона думала, що Дулей, мабуть, і справді мав певний туманний намір з’явитися до офісу Вудбоді (або в його заміський дім) із паперами Скота… але перш ніж він це зробить, він планував стероризувати її, а потім поранити її в тих місцях, до яких вона не дозволяла хлопцям доторкатися на шкільних танцях. Але навіщо йому це робити, після того як він доклав стільки зусиль, щоб запевнити і професора, й саму Лізі, що нічого поганого не станеться, якщо вона погодиться співпрацювати. Можливо, він хоче довести самому собі, що йому все дозволено. Це схоже було на правду. А згодом — коли вона, можливо, буде мертва або так жахливо покалічена, що їй уже не захочеться жити, — сумління Джима Дулея буде спроможне переконати себе, що Лізі сама в усьому винна. Я дав їй усі шанси, — подумає її новий друг «Зак». — Ніхто в цьому не винен, крім неї самої. Вона вирішила залишитися Йоко до самого свого гіркого кінця. Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф. Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі». — Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, — промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату. Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі… — Місіс Лендон? — Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. — Ви ще там? — Так, — сказала вона. — Ви бачите, до чого це вас привело. — Пробачте, не зрозумів? — Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку. — Місіс Лендон, я не… — Якщо вам зателефонують із поліції, то я хочу, щоб ви розповіли їм усе те, що розповіли мені. А це означає, що спочатку вам доведеться відповісти на запитання своєї дружини, ви так не вважаєте? — Місіс Лендон, я вас благаю! — У голосі Вудбоді тепер прозвучала паніка. — Ви самі завели себе в цей глухий кут. Ви і ваш друг Дулей. — Не називайте його моїм другом! Передвістя торнадо на обличчі Лізі набуло ще чіткіших обрисів, а її губи ніби витончилися так, що стало видно кінчики її зубів. Водночас очі в неї звужувалися, доки не перетворилися на крихітні сині іскри. То був нещадний погляд — погляд дівчини з родини Дебушерів. — Але ж він є ним! — вигукнула вона. — Ви випивали з ним, ви розповіли йому легенду про своє горе і сміялися з ним, коли він називав мене Йоко Лендон. Це ви нацькували його на мене, незалежно від того, чи казали йому про це прямим текстом, чи ні, а тепер з’ясовується, що він божевільний, як нужниковий щур, і ви неспроможні його зупинити. Тому так, професоре, я маю намір звернутися до окружного шерифа, і не сумнівайтеся, я неодмінно назву ваше ім’я, я надам усі відомості, що допоможуть їм знайти вашого друга, бо він на все готовий, і ви це знаєте, він не має наміру зупинитися, він утішається своєю падлючою витівкою, і ви до цього причетні. Ви його купили, ви володієте ним. Чи не так? Атож, саме так. Ніякої відповіді. Але вона чула вологі звуки його дихання і знала, що Цар Інкунків докладає всіх зусиль, щоб не заплакати. Вона поклала слухавку, схопила на підлозі ще одну сигарету, припалила її. Вона рушила назад до телефону, але потім похитала головою. Вона зателефонує до офісу шерифа за хвилину. Але спершу забере срібну лопату з машини, і вона хотіла зробити це негайно, бо надворі вже посутеніло, і в її частині світу ніч заступила день. 8 Бічне подвір’я — яке вона більше сприймала як подвір’я парадне — було вже надто темне, щоб на ньому можна було почувати себе спокійно, хоч Венера, зірка бажання, ще не вийшла на нічне небо. Там, де сарай межував зі складом сільськогосподарського реманенту, тіні були особливо чорними, а БМВ був припаркований менш як за двадцять футів звідти. Звичайно, Дулей навряд чи ховався в тому чорному колодязі, бо якщо він тут, він може бути де завгодно: може стояти, прихилившись до будиночка для перевдягання біля басейну, виглядати з-за рогу дому, де була кухня, причаїтися біля люка в льох… На цю думку Лізі обкрутилася на підборах, але світла ще було досить, аби вона могла переконатися, що біля люка в льох нікого немає. До того ж двері надбудови над люком були замкнені, й Лізі могла не боятися, що він ховається в льоху. Хіба що в якийсь спосіб проник у дім і заховався там, перш ніж вона повернулася додому. Заспокойся, Лізі, й роби свою справу… Вона завмерла, тримаючись рукою за ручку задніх дверцят БМВ. Так вона простояла хвилин п’ять, потім випустила сигарету з руки й розтоптала недопалок. Хтось стояв у глибокому куті, там, де дотикалися сарай і склад для реманенту. Хтось там стояв, високий і нерухомий. Лізі відчинила задні дверцята автомобіля і схопила срібну лопату. Світло всередині машини не погасло, коли вона знову зачинила дверцята. Вона зовсім забула, що в нинішніх машинах світло вимикалося не одразу, вони називали це світлом чемності, але вона не знайшла нічого чемного в тому, що Дулей міг побачити її, а вона побачити його не змогла б, бо це паскудне світло обмежувало поле її видимості. Вона відступила від автомобіля, тримаючи держак лопати діагонально на грудях. Світло всередині БМВ нарешті погасло. На якусь мить це тільки погіршило справу. Вона могла тепер бачити лише невиразні темно-червоні форми під фіолетовим небом, яке втрачало колір, і вже приготувалася до того, що зараз він стрибне на неї, називаючи її місус і запитуючи, чому вона його не послухалася, тоді як його пальці зімкнуться їй на горлі, а її дихання урветься. Цього не сталося в наступні три хвилини або десь так, протягом яких її очі пристосувалися до тьмяного світла. Тепер вона знову могла бачити його, високого й випростаного, серйозного й нерухомого, що стояв у кутку між великою будівлею і малою. Вона помітила якийсь предмет біля його ніг. Якийсь квадратний пакунок. То могла бути валіза. Господи, він же не думає, що зможе забрати звідси всі папери Скота, чи, може, думає? подумала вона й обережно відступила ще на крок ліворуч, стискаючи в руках держално лопати з такою силою, що відчувала пульс у пальцях. — Це ви, Заку? Ще один крок. Два. Три. Вона почула гуркіт автомобіля на дорозі і зрозуміла, що його фари зараз освітять усе подвір’я і вона побачить його в повному світлі. Коли це станеться, він стрибне на неї. Вона поклала срібну лопату собі на плече, точно так, як зробила це в серпні 1988 p., зупинившись у своєму обертанні тоді, коли автомобіль на дорозі порівнявся з Шуґар Топ, на якусь мить затопивши подвір’я яскравим світлом і освітивши електрокосарку, яку вона сама поставила в кутку між складом і сараєм. Тінь від її ручки стрибнула вгору по стіні сараю, а потім зблякла, коли зблякло світло автомобільних фар. Тепер знову газонокосарка стала схожою на людину з валізою біля ніг, так вона принаймні подумала, хоч тільки щойно роздивилася, що ж то таке… «У фільмі жахів, — подумала вона, — це саме та мить, коли страховище стрибає з темряви і хапає мене. Саме в ту мить, коли я починаю розслаблюватися». Ніщо не вистрибнуло на неї з темряви, проте Лізі подумала, що не буде ніякої шкоди в тому, що вона візьме срібну лопату із собою в дім, хай навіть лише на щастя. Тримаючи тепер лопату за держално в одній руці там, де рукоять дотикалася до срібного совка, Лізі повернулася в дім, щоб зателефонувати Норисові Ріджвіку, шерифові округи Касл-Каунті. VІІ Лізі й закон (Невідчепна думка й виснажений розум) 1 Жінка, яка відповіла на дзвінок Лізі, назвалася офіцером служби зв’язку Соумз і сказала, що не може з’єднати Лізі з шерифом Ріджвіком, бо шериф Ріджвік одружився лише тиждень тому. Він та його нова дружина були тепер на острові Мої і перебуватимуть там ще протягом десятьох днів. — А з ким я можу поговорити? — запитала Лізі. Їй не сподобався досить різкий голос, але з чого тут дивуватися? Чого тут не розуміти? Адже вона пережила надто довгий і надто клятущий день. — Не кладіть слухавку, мем, — сказала їй офіцер Соумз. Після цього Лізі опинилася в ефірній порожнечі, де Полійний Собака Мак-Граф[38] говорив про те, що слід організовувати добровільні групи Самооборони. Лізі сприйняла це як істотне поліпшення супроти пауз, заповнених «Двома тисячами коматозних струн». Через хвилину або дві спілкування з Мак-Ґрафом на лінії цілком міг з’явитися ще й коп на ім’я Скот. — Це головний заступник шерифа Енді Клатербак, чим я можу допомогти вам? Уже втретє за сьогоднішній день — третій раз вирішальний, третій раз за всі рази раз, сказала б їхня добра матінка — Лізі відрекомендувалася як місіс Скот Лендон. Після цього розповіла заступникові шерифа Клатербакові дещо підредаговану версію історії із Заком Мак-Кулом, почавши від телефонного дзвінка, який вона одержала вчора увечері, і закінчивши своєю сьогоднішньою телефонною розмовою, в якій виринуло ім’я Джима Дулея. Клатербак задовольнявся реплікою «угу» та її варіаціями, поки вона не закінчила розповідь, а потім запитав, від кого вона довідалася про інше — можливо, справжнє — ім’я «Зака Мак-Кула». Подолавши легкий опір сумління (хто базікає отак, нацьковує всіх собак), що коштувало їй хвилину гіркого подиву, Лізі назвала Царя Інкунків. Але цього разу вона не назвала його Вудлайном. — Ви допитаєте його, пане заступнику шерифа? — Я думаю, це зрозуміло само собою, хіба не так? — Я теж так думаю, — сказала Лізі, запитуючи себе, чи вдасться заступникові шерифа видушити з Вудбоді щось таке, до чого сама вона не змогла докопатися. Вона припустила, що таку можливість не слід виключати, адже вона була тоді надто розлючена. Вона також зрозуміла, що турбує її не це. — Ви його заарештуєте? — На основі того, що розповіли мені ви? Про це й мови не може бути. Ви маєте підстави притягти його до суду — проконсультуйтеся зі своїм адвокатом, — але в суді, я переконаний, він скаже, що, наскільки йому було відомо, той суб’єкт Дулей хотів лише зробити вам візит і спробувати переконати вас віддати йому папери, можливо, тільки трохи на вас натиснувши. Він заявить, що йому нічого не відомо ані про вбитих котів у поштових скриньках, ані про погрози покалічити вас… і він скаже правду, судячи з того, що ви мені щойно розповіли. Ви згодні? Лізі визнала, з деяким спротивом у душі, що він має слушність. — Мені буде потрібен лист, якого залишив вам цей шантажист, і мені буде потрібен кіт. Що ви зробили з його трупом? — Ми маємо дерев’яного ящика, прикріпленого до стіни нашого дому, — сказала Лізі. Вона підняла з підлоги сигарету, роздумливо подивилася на неї й кинула її назад. — То була ідея мого чоловіка — мій чоловік мав свої ідеї на всі випадки життя, — але, чесно кажучи, я забула, в чому саме була її суть. У всякому разі, цей ящик допомагає нам віднаджувати єнотів від помийниці. Я поклала труп кота в пластиковий пакет, а пакет засунула в ящик. Тепер, коли перестала напружено про це думати, вона одразу пригадала, в чому була суть ідеї Скота. — Так, так, а ви маєте морозильник? — Звичайно, — сказала Лізі, із жахом чекаючи, що він скаже далі. — Я хочу, щоб ви поклали кота в морозильник, місіс Лендон. Можете залишити його в пакеті. Я пошлю когось завтра забрати його у вас та відвезти до Кендола і Джеперсона. Це ветеринари, які перебувають у нас на службі. Вони спробують визначити причину смерті… — Це буде неважко, — сказала Лізі. — Поштова скринька була залита кров’ю. — Так, так. Шкода, що ви не зробили кілька фотознімків, перш ніж витерти її. — Гадаю, мені можна це вибачити! — скрикнула Лізі з глибокою образою в голосі. — Заспокойтеся, — сказав Клатербак. І спокійним голосом додав: — Я розумію, ви були налякані. Кожен на вашому місці був би. «Але не ти, — з гнівним обуренням подумала Лізі. — Ти залишився холодним… як дохлий кіт у холодильнику». Вона сказала: — Це стосується професора Вудбоді та мертвого кота; а як щодо мене? Клатербак сказав, що він негайно пошле одного із заступників шерифа — заступника Бекмана або заступника Олстона, того з них, який буде ближче, щоб він забрав листа. Крім того, йому спало тепер на думку, що заступник, який її навідає, зможе зробити також кілька знімків убитого кота. Усі заступники мають у своїх автомобілях фотоапарати. Потім цей заступник (а з одинадцятої вечора полісмен, який його змінить, поставить свою машину біля Шосе 19, звідки можна вести спостереження за її будинком. Якщо, звісно, не буде якогось термінового виклику — дорожньої аварії або чогось подібного. Якби Дулей захотів «з’ясувати ситуацію» (у такий кумедно-делікатний спосіб Клатербак згадав про подібну можливість), він би побачив поліційну машину й проїхав мимо. Лізі хотілося вірити, що так і буде, як передбачив Клатербак. Такі хлопці, як цей Дулей, провадив Клатербак, більше схильні до хизування, аніж до дій. Якщо їм не вдається залякати людину й домогтися свого, то вони у своїй переважній більшості просто забувають про цю справу. — Я схильний припустити, що ви більш ніколи його не побачите. Лізі хотілося вірити, що й у цьому заступник шерифа має рацію. Але в неї були свої сумніви. Найдужче її тривожило те, у який спосіб «Зак» організував свою діяльність. Він організував усе так, щоб його ніхто не міг зупинити, навіть той, хто найняв його для цієї роботи. 2 Менш як через двадцять хвилин після того, як вона закінчила розмову з головним заступником шерифа Клатербаком (якого її стомлений розум тепер був схильний називати або Батерклаком, або Камербоком — певне, тут у неї виникла асоціація з фотокамерою, яка зніматиме вбитого кота), стрункий чоловік в уніформі хакі і з великим пістолетом у кобурі на стегні з’явився біля її парадних дверей. Він відрекомендувався як заступник шерифа Ден Бекман і сказав їй, що йому доручено забрати «певного листа» для його подальшого використання в розслідуванні справи та сфотографувати «певну покійну тварину». Лізі при цьому зберегла незворушний вираз обличчя, хоч їй довелося боляче прикусити собі щоки всередині рота, щоб стримати напад реготу. Бекман помістив листа (разом із чистим білим конвертом) у пакет, який знайшла для нього Лізі, а потім запитав, чи вона поклала «покійну тварину» в морозильник. Лізі зробила це одразу, щойно закінчила розмову з Клатербаком, засунувши зелений пакет для сміття в лівий куток свого великого «Тролзена», де не було нічого, крім стосика застарілих стейків із оленини в покритих памороззю пластикових пакетах — то був подарунок їй і Скотові від їхнього електрика Смайлі Фландерса. Смайлі виграв собі дозвіл на полювання в мисливській лотереї 01 чи 02 — Лізі не могла згадати, у якій саме, — і завалив «великого рогача» в Сент-Джон Велі. Там, де Чарлі Коріво вполював свою молоду наречену, відзначила тепер Лізі, коли це спало їй на думку. Біля купки цього м’яса, яке вона напевне ніколи не стане їсти (крім хіба у випадку ядерної війни) було єдине вільне місце, де вона могла покласти дохлого коморного кота Ґеловеїв, і вона попросила шерифового заступника Бекмана, щоб він поклав його назад на те саме місце, коли закінчить своє фотографування. Він із цілковитою серйозністю пообіцяв «піти їй назустріч у її проханні», і їй знову довелося боляче прикусити щоки. Але навіть це не дуже допомогло. І коли його важкі кроки затупотіли на сходах, що спускалися на нижній поверх, Лізі обернулася обличчям до стіни, як вередлива дитина, притиснувшись лобом до тиньку, й, затуливши рота долонями, затрусилася від здушеного реготу, радше схожого на уривчастий стогін або розтягнутий у часі зойк. Та коли минув цей напад конвульсивного реготу, вона знову почала думати про кедрову скриньку доброї матінки (ця скринька належала Лізі вже понад тридцять п’ять років, але вона ніколи не думала про неї як про свою). Згадка про скриньку та про невеличкі пам’ятні речі, що в ній зберігалися, допомогла їй полегшити істерію, яка булькотіла всередині неї. Ще більше допомогла їй упевненість, яка дедалі зростала, що вона поставила цю скриньку десь на горищі. Це припущення до того ж було цілком логічним. Рештки від трудового життя Скота зберігалися на другому поверсі сараю, де він обладнав собі кабінет; рештки життя, яке прожила вона, поки він працював, треба шукати тут, у будинку, який вона обрала і який згодом полюбили вони обоє. На горищі лежали також чотири коштовні турецькі килими, які їй колись дуже подобалися і які потім із незбагненної для неї причини почали її дратувати… Там були щонайменше три комплекти відставних валіз, що служили їм на всіх двох десятках авіаліній, серед них і маленькі валізки, які було зручно закидати в невеликі літачки місцевих авіарейсів, обшарпані ветерани, що заслуговували на ордени й паради, а проте мусили задовольнитися почесною відставкою на горищі (спочивайте, хлопці, й забудьте про свою колишню славу)… Модерні данські меблі для облаштування вітальні, які Скот вважав надто претензійними — і яка ж вона була на нього сердита, а переважно тому, що розуміла: мабуть, він і справді має рацію… Письмовий стіл із рухомою стільницею, «дешева і зручна» мебля, що, як з’ясувалося, мав одну коротшу ніжку, тож під неї треба було підкладати прокладку, але та прокладка постійно вислизала, й одного дня рухома стільниця впала на її пальці, й тоді унікальний стіл було винесено на горище, де він зберігається й сьогодні… Попільнички на високих підставках — пам’ять про ті дні, коли обоє вони курили… Стара друкарська машинка Скота марки IBM, якою вона користувалася для листування, поки стало важко знаходити для неї чорнильну та коректорську стрічку. Речі такі, речі сякі, речі всілякі й різні. Власне, то був зовсім інший світ, а проте він був тут, поруч, або принаймні тут, недалеко. І десь тут же таки, мабуть, за кучугурою старих журналів або поставлена на шезлонг із ненадійною розколотою спинкою, була кедрова скринька. Думати про неї було те саме, що думати про холодну воду, коли тобі нестерпно хочеться пити у спекотний день. Вона не знала чому, але це було саме так. На той час, коли заступник шерифа Бекман вийшов із підвалу зі своїми поляроїдними знімками, Лізі вже не терпілося, щоб він якнайшвидше пішов. Але він явно не поспішав (приліпився, як зубний біль, сказав би тато Дебушер) і став їй пояснювати, що кота, схоже, забито якимсь інструментом (можливо, коркотягом), а потім почав запевняти її, що припаркує свою машину зовсім поруч, біля її будинку. Зрештою девізом їхніх формувань (він так і висловився — формувань) було СЛУЖИ Й ЗАХИЩАЙ, він подумки буде тут присутній щохвилини, і вона може почувати себе в цілковитій безпеці. Лізі сказала, що й справді почуває себе в безпеці, настільки добре почуває, що вже думає лягти спати — день для неї сьогодні видався дуже довгий, їй довелося залагоджувати одну нелегку проблему сімейного характеру, а тут іще ця історія з шантажистом, і вона почувається цілком виснаженою. Заступник шерифа Бекман зрештою зрозумів натяк і пішов, востаннє її запевнивши, що вона може почувати себе в такій безпеці, яка тільки можлива на цьому світі, і що їй немає потреби спати, як то кажуть, із одним розплющеним оком. Далі він затупотів, спускаючись сходами її ґанку, не менш гучно, аніж тоді, коли спускався сходами до її льоху, переглянувши свої знімки вбитого кота востаннє, поки ще мав досить світла, щоб добре їх роздивитися. Через хвилину або дві вона почула, як загуркотів двигун його великої-великої довбаної машини. Світло фар ковзнуло над моріжком і будинком, потім раптово погасло. Їй раптом уявилося, як заступник шерифа Деніел Бекман сидить просто посеред дороги, а його автомобіль припаркований на узбіччі. Вона посміхнулася. Потім піднялася на горище, не здогадуючись про те, що через дві години лежатиме у своєму ліжку, вдягнена й гірко плачучи. 3 Виснажений розум стає легкою жертвою невідчепних думок, і через півгодини невдалих пошуків на горищі, де повітря було гаряче й застояне, світло погане, а тіні начебто умисне намагалися сховати кожен куточок, який вона хотіла обстежити, Лізі потрапила під повну владу невідчепної думки, навіть не усвідомлюючи собі цього. У неї не було очевидних причин, які вимагали б негайно знайти скриньку, й лише сильна інтуїція підказувала їй, що якась річ у тій скриньці, якийсь спогад із ранніх років її шлюбного життя буде для неї наступним етапом була. Проте через певний час уже сама скринька стала метою її пошуків, кедрова скринька її доброї матінки. Нехай будуть прокляті усі були, але якщо їй не вдасться одержати у своє розпорядження ту кедрову скриньку — завдовжки один фут, десь приблизно дев’ять дюймів завширшки і шість дюймів завглибшки, — то вона ніколи не зможе заснути. Вона лише лежатиме там, катована думками про мертвих котів і мертвих чоловіків, про порожні ліжка, про войовничих інкунків, про сестер, які ріжуть себе, і батьків, які ріжуть… (цить, Лізі, цить) Вона просто лежатиме там, зупинімося на цьому. Години марних пошуків вистачило, аби переконати її, що кедрової скриньки на горищі нема. Але на той час вона вже була цілком певна, що кедрова скринька стоїть десь у порожній спальні. Було цілком раціонально припустити, що скринька зрештою переселилася туди… доти, доки ще сорок хвилин пошуку (включаючи обстеження верхньої полиці у стінній шафі, коли вона стояла на хистких щаблях переносної драбини і насилу втримувала там рівновагу) переконали її в тому, що порожня спальня — це ще одна безнадійна дірка. Отже, скринька була внизу, в підвалі. Мусила там бути. Цілком можливо, вона знайшла собі притулок за сходами, де стояла піраміда картонних ящиків, наповнених шторами, рештками від подертих килимів, компонентами старих стереосистем та деякими речами спортивного призначення: ковзанами, обладнанням для гри в крокет, сіткою для гри в бадмінтон із діркою в ній. Поквапно спускаючись сходами до підвалу (і зовсім не думаючи про дохлого кота, що лежав тепер біля купи замерзлої лосятини в її морозильнику), Лізі встигла переконати себе, що вона навіть бачила скриньку там, унизу. На той час вона була вже дуже стомлена, проте майже не усвідомлювала собі цього. Їй знадобилося двадцять хвилин, щоб повитягувати всі картонні ящики з їхньої схованки, де вони стояли вже дуже давно. Деякі з них були просякнуті водою й розлізлися. На той час, коли вона закінчила колупатися в тому мотлосі, її руки й ноги тремтіли від перевиснаження, одежа прилипла до тіла, а в задній частині черепа став пульсувати гострий головний біль. Вона повідсувала картонні коробки, які ще трималися купи, й залишила ті, що розлізлися, там, де вони були. Певно, скринька доброї матінки стоїть десь усе ж таки на горищі. Вона мусить бути там, і весь цей час вона там була. Поки вона марнувала тут час, длубаючись посеред іржавих ковзанів та забутих картинок-загадок, кедрова скринька терпляче чекала її на горищі. Тепер Лізі пригадувала з півдесятка закутнів, які вона забула там обшукати, включаючи місця під карнизом, де можна було лише проповзти. Саме там найімовірніше і була захована скринька. Певно, вона запхала її туди й давно про це забула… Її думка різко урвалася, коли вона відчула, що хтось за нею стоїть. Вона могла бачити його кутиком ока. Незалежно від того, чи вона назве його Джимом Дулеєм чи Заком Мак-Кулом, у наступну мить він покладе руку на її спітніле плече і назве її місус. Отоді в неї і справді виникнуть проблеми. Відчуття було таким реальним, що Лізі справді почула, як шарудять кроки Дулея. Вона рвучко обернулася, захищаючи обличчя піднятими долонями, і їй знадобилася лише мить, щоб побачити пилосос «Гувер», який вона сама ж таки витягла з-під сходів. Потім вона перечепилася через картонну коробку, в яку було запхано сітку для гри в бадмінтон. Змахнула руками, щоб утримати рівновагу, майже втримала її, знову втратила, встигла подумати: «От паскудство!» і беркицьнула додолу. Маківка її голови лише на якийсь міліметр не дістала до нижньої частини сходів, і в цьому було її щастя, бо якби вона вдарилася об них головою, це закінчилося б для неї погано, й, можливо, вона навіть би знепритомніла. А могла б і втратити життя, якби вдарилася потім головою об цементну підлогу. Лізі вдалося пом’якшити падіння, виставивши перед собою руки, одне її коліно безпечно зіткнулося з пругкою матою роздертої сітки для бадмінтону, друге вдарилося сильніше об підлогу підвалу. На щастя, вона ще була у джинсах. З падінням їй пощастило також в іншому розумінні, думала вона через п’ятнадцять хвилин по тому, коли лежала у своєму ліжку, ще цілком одягнена, але вже добре виплакавшись; тепер її стрясали лише окремі схлипування і гіркі, сльозливі зітхання, які завжди приходять після пережитих сильних емоцій. Падіння — і страх, який йому передував, так вона думала — прочистили їй голову. Бо вона могла б шукати ту клятущу скриньку ще години зо дві, а може, й довше, якби вистачило сил. Знову повернулася б на горище, знову до порожньої спальні, знову — до підвалу. Назад до майбутнього, безперечно, докинув би Скот; він мав талант висловлювати мудрі думки в найменш підходящі для цього хвилини. Або, як згодом з'ясовувалося, саме тоді, коли в них була потреба. Хай там як, а вона могла б вовтузитися до світанку, спливаючи потом у задушливому повітрі безлічі закапелків і створивши неймовірний розгардіяш у тих купах мотлоху, які зберігалися в домі. Лізі була тепер переконана, що скринька або стояла в такому очевидному місці, що вона пройшла повз неї з десяток разів, або вона просто зникла, можливо, вкрадена однією з прибиральниць, які працювали у Лендонів протягом багатьох років, або якимсь робітником, котрий помітив їі й подумав, що його дружині сподобається ця скринька, а Лендонова місус (дивовижно, як це слово запхалося тепер їй у голову) пречудово без неї обійдеться. Це все дурниці, маленька Лізі, — сказав Скот, який і далі перебував на своєму місці в її голові. — Ти подумаєш про це завтра, бо завтра буде інший день. — Справді, — сказала Лізі й сіла в ліжку, несподівано усвідомивши, що вона була мокрою від поту жінкою з неприємним запахом у просякнутій потом брудній одежі. Вона роздяглася так швидко, як тільки змогла, склала брудний одяг на купу біля ліжка й попрямувала в душ. Вона подряпала долоні обох рук, коли намагалася пом'якшити своє падіння в підвалі, подряпини щеміли, але вона не звернула на це уваги й двічі намилила собі волосся, дозволивши мильній піні стікати по обидва боки від обличчя. Потім, мало не задрімавши під гарячою водою, якою обливалася хвилин п'ять або й більше, рішуче повернула перемикач душу до кінця на позначку «С», обмилася під різкими струменями холодної, майже крижаної води і вийшла з-під душу, важко відсапуючись. Витерлася одним із великих рушників і, кинувши його в кошик із брудною білизною, знову відчула себе собою, жінкою здоровою й готовою закінчити цей нелегкий день. Вона вклалася спати, й останньою її думкою, перед тим як вона провалилася в чорну порожнечу сну, була думка про заступника шерифа Бекмана, який стоїть на варті. Ця думка принесла їй заспокоєння, а надто після того, як вона перелякалася в підвалі, й вона заснула глибоким сном, без сновидінь, і спала, доки її не розбудив телефонний дзвінок. 4 Це була Кантата, вона телефонувала з Бостона. Звичайно ж, то була вона. Дарла повідомила її про все, що було. Дарла завжди телефонувала Кантаті, коли виникали якісь проблеми, здебільшого раніше, ніж пізніше. Канті хотіла знати, чи треба їй повернутися додому. Лізі запевнила сестру, що їй немає абсолютно ніякої потреби повертатися з Бостона раніше, ніж вона планувала, хоч би чого наговорила їй там стривожена Дарла. Аменда спочиває в комфортних умовах, і Канті нічим не змогла б їй допомогти. — Ти можеш приїхати побачитися з нею, проте якщо не буде великої переміни — а доктор Олберніс не вселив нам надії на те, що вона буде, — то ти навіть не зрозумієш, упізнала вона тебе чи ні. — Господи, — сказала Канті. — Це так жахливо, Лізо. — Атож. Але вона перебуває з людьми, які розуміють її стан чи принаймні знають, як треба лікувати людей у її стані. І ми з Дарлою, безперечно, триматимемо тебе в курсі под… Ліза ходила по спальні зі слухавкою радіотелефону в руці. Зненацька вона замовкла, дивлячись на блокнот, що висунувся більш як наполовину з кишені її синіх джинсів, які вона вчора скинула. Це був той самий блокнот, у якому Аменда позначила публікації, що викликали в неї гострий осуд. Але тепер Лізі мала відчуття, що Аменда осуджувала саме її. — Лізо, ти мене слухаєш? — Канті була єдиною із сестер, яка телефонувала їй регулярно, і це завжди змушувало її почувати себе жінкою, яка рекламує призи на телевізійному ток-шоу. Лізо, покажіть Генку й Марті, що вони виграли! — Лізо, ти ще там? — Я тут, сестричко. — Лізі не відривала очей від блокнота. Маленькі кільця, що блищать на сонці. Маленькі дротяні кільця. — Я тобі сказала, ми з Дарлою триматимемо тебе в курсі подій. Блокнот досі був зігнутий у формі сідниці, до якої він був притиснутий протягом багатьох годин, і коли вона подивилася на нього, голос Канті стих і ніби розтанув. Лізі чула тепер тільки себе саму, чула, як вона каже, що Канті зробила б те саме, що й вони, якби була на місці події. Вона нахилилася й потягла блокнот, щоб він повністю випав із кишені. Сказала Кантаті, що зателефонує ввечері, сказала Кантаті, що вона її любить, сказала Кантаті «до побачення» і кинула слухавку радіотелефону на ліжко, навіть не подивившись, куди вона летить. Вона дивилася тільки на обтріпаний невеличкий блокнот, який можна було купити за сімдесят дев’ять центів у будь-якій крамниці товарів канцелярського призначення. Але чим вона була тепер так зачарована? Тепер, коли вже настав ранок і вона непогано відпочила? Непогано відпочила і була чиста? Тепер, коли у вікна вливалося свіже вранішнє світло, її вчорашні знервовані пошуки кедрової скриньки здавалися дурістю, таким собі підсвідомим перенесенням на вечір денних тривог, але цей блокнот не здавався їй чимось дурним, аж ніяк не здавався. І ніби щоб підсилити атмосферу зачарування, яка огорнула її в ці хвилини, голос Скота заговорив до неї ясніше й виразніше, аніж будь-коли. Господи, яким же чистим був цей голос! І яким сильним. Я залишив тобі цидулку, люба моя дитино. Я залишив тобі бул. Вона подумала про Скота під деревом ням-ням, Скота у дивному вбранні з жовтневого снігу, Скота, який сказав їй, що іноді Пол дражнив його тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким. Вона не думала про це багато років. Відштовхнула цей спогад від себе, звичайно, як і багато інших речей, про які не хотіла думати; вона помістила їх за багряною завісою. Але що в цьому поганого? — Він ніколи не був підлим, — сказав тоді Скот. У його очах блищали сльози, але в голосі їх не було; його голос був чистий і рівний. Як і завжди, коли він розповідав якусь історію, він хотів бути почутим. — Коли я був малим, Пол ніколи не був підлим у своєму ставленні до мене і я ніколи не був підлим у своєму ставленні до нього. Ми горнулися один до одного. Ми не мали іншої ради. Я любив його, Лізі. Я дуже його любив. Вона вже перегорнула сторінки, списані цифрами — незугарними Амендиними цифрами, що божевільно налізали одна на одну. Далі вона не знайшла нічого, крім чистих сторінок. Лізі гортала їх усе швидше й швидше, і її впевненість у тому, що вона там щось знайде, швидко розвіювалася, але зрештою вона добулася до сторінки, однієї з останніх, на якій були написані друкованими літерами лише два слова: РОЖЕВІ ТРОЯНДИ Що вона побачила в них знайомого? Спочатку вона не могла пригадати, потім до неї дійшло. Яким буде мій приз? запитала вона в істоти, що лежала в Амендиній нічній сорочці, істоти, що відвернулася від неї. Трунок, відповіла істота. Кока-кола? Кока Роял-Краун? запитала вона, й істота відповіла… — Вона відповіла… вона або він… «Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди», — прошепотіла Лізі. Атож, саме так відповіла їй та істота чи майже так; якщо вона й припустилася якоїсь помилки, то вона несуттєва. Ця фраза нічого не означала для неї; а проте щось таки означала. Вона дивилася на це слово хвилину чи дві, потім перегорнула сторінки, які залишилися до кінця блокнота. Усі вони були чисті. Вона вже хотіла відкинути блокнот геть, коли побачила ніби привиди якихось слів по той бік останньої сторінки. Перегорнула її і прочитала таку фразу на внутрішньому боці обкладинки блокнота: 4-й етап: подивися під ліжком Але перш ніж нахилитися й заглянути під ліжко, Лізі перегорнула сторінки, спершу назад до цифр на початку блокнота, а потім знову до рожевих троянд, які були за дванадцять сторінок від кінця, підтвердивши те, що вона вже знала: Аменда писала цифру «чотири» ставлячи риски під прямим кутом i пишучи їх згори вниз, як навчали в початкових класах середньої школи, Ч. Зате Скот писав свої четвірки схожими на знак кон’юнкції:4. І не хто інший, як Скот, іноді з’єднував свої літери і мав звичай підкреслювати свої нотатки. І це Аменда мала звичку, коли писала друкарськими літерами, виводити їх у формі зменшених великих літер, дещо недбало виводячи заокруглені літери: Р, О, В, Я та ін. Лізі знову й знову гортала сторінки між рожевими трояндами та 4-й етап: подивися під ліжком Вона подумала, що якби вона показала ці два зразки письма Дарлі й Кантаті, вони, не вагаючись, упізнали б у першому руку Аменди, а в другому — руку Скота. А та істота в ліжку, учора вранці… — Вона говорила, як обоє вони, — прошепотіла Лізі. Її тіло якось дивно засмикалося. Вона й уявити собі не могла раніше, що воно може так смикатися. — Люди можуть назвати мене божевільною, але та істота справді говорила таким голосом, ніби то були вони обоє. Подивися під ліжком. Нарешті вона зробила так, як порадив їй запис в Амендиному нотатнику. Але єдиним булом, який вона там побачила, були старі кімнатні капці. 5 Лізі Лендон сиділа на смузі ранкового сонця, схрестивши ноги й поклавши руки собі на коліна. Вона спала голою і в такому вигляді тепер і сиділа; тінь від рами східного вікна лежала на її стрункому тілі, наче тінь від панчохи. Вона ще раз подивилася на фразу, яка спрямовувала її на четвертий етап була — короткий бул, добрий бул, ще кілька булів — і вона одержить свій приз. Іноді Пол дражнив мене тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким. Ніколи не був занадто тяжким. З цією фразою в голові вона з ляском закрила блокнот і подивилася на його задню палітурку. Там маленькими чорними літерами під назвою фірми «Денісон» було написано: mein gott [39] Лізі підхопилася на ноги і стала вдягатися. 6 Дерево приймає їх у свій власний світ. Унизу, під їхніми ногами, — сніг. А під деревом ням-ням голос Скота, гіпнотичний голос Скота, і даремно вона думала, що «Порожні демони» — то його історія жаху. Осьде його історія жаху, і якщо не брати до уваги сліз, які котяться з його очей, коли він розповідає про Пола і про те, як вони горнулися один до одного на тлі тих обрізків, того жаху та крові на підлозі, то він розповідає про все це, не затинаючись. — Ми ніколи не вирушали на пошук була, коли батько був удома, — розповідає він, — лише тоді, коли він був на роботі. — Скот майже завжди вмів позбутися акценту Західної Пенсільванії, коли розмовляв, але тепер він знову проникає в його мову, набагато глибший, аніж її акцент янкі, і в чомусь дуже дитячий. Не home,[40] a hum, не work,[41] а дивовижне спотворення, що звучить приблизно як rurk. — Пол завжди починав десь близько. Наприклад, він казав: «П’ять етапів була» — щоб я знав, скільки ключів мені треба знайти, — а потім: «Піди подивись у коморі». Перший етап лише іноді був загадкою, але наступні майже завжди нею були. Скажімо: «Піди туди, куди тато копнув кота», і, звичайно ж, то був старий колодязь. А потім: «Піди туди, де стоїть той, хто нас годує». І я дуже скоро здогадувався, що йшлося про старий трактор «Фармол», який стояв біля східної межі нашого поля під крутою скелею, і справді наступний етап була був на його сидінні, притиснутий каменем. Бо етапом була вважався, власне, згорнутий удвоє клаптик паперу, на якому було щось написано. Я майже завжди розгадував загадки, але якщо мені це не вдавалося, Пол давав одну або й більше підказок, аж поки я знаходив правильну відповідь. І в кінці я одержував свій приз — кока-колу або коку Роял-Краун, або цукерку. Він дивиться на неї. За ним немає нічого, крім білого кольору — стіна білого кольору. Дерево ням-ням — насправді це верба — нахилило свої віти над ними й навколо них, затуливши їх від зовнішнього світу. Він каже: — Іноді, коли в тата вселявся психодіот, просто порізати себе було не досить. Одного дня, коли він був у такому стані, він поставив мене 7 на лаву в коридорі, саме це він тоді сказав, вона тепер пригадала (хотіла вона цього чи не хотіла), але перш ніж вона змогла проникнути пам’яттю далі, за багряну завісу, де досі ховалися всі її спогади, вона побачила чоловіка, який стояв на її задньому ґанку. І то був справді чоловік, не газонокосарка й не пилосос, а справжній живий чоловік. На своє щастя, вона мала час, аби помітити, що хоч то й не був заступник шерифа Бекман, він був також одягнений в уніформу хакі окружної поліції. Це врятувало її від дещо незручної ситуації, адже вона могла б зойкнути від переляку не гірше, ніж Джимі Лі Кертіс у кінофільмі «Геловін». Її гість відрекомендувався як заступник шерифа Олстон. Він приїхав, щоб забрати вбитого кота з морозильника Лізі, а також запевнити її, що він дбатиме про її безпеку протягом усього дня. Він запитав, чи має вона мобільний телефон, й Лізі відповіла, що так, вона його має. Її мобільник був у БМВ, і вона подумала, що, можливо, він навіть увімкнений і працює. Заступник шерифа Олстон порадив їй мати його весь час при собі й занести телефон офісу шерифа у програму швидкого набору. Він побачив вираз її обличчя і сказав, що готовий допомогти їй, якщо вона не знає, як це робиться. Лізі, яка дуже рідко користувалася своїм мобільником, повела заступника Олстона до свого БМВ. Акумулятор виявився зарядженим лише наполовину, але шнур для зарядки знайшовся в консольному ящичку між сидіннями. Заступник шерифа Олстон простяг руку, щоб витягти з розетки запальничку для сигарет, побачив розтрушений навколо неї попіл і на мить зупинився. — Витягуйте її, — сказала йому Лізі. — Я хотіла була повернутися до цієї шкідливої звички, але, думаю, я змінила свій намір. — Мабуть, це розумно з вашого боку, мем, — сказав заступник шерифа Олстон без усмішки. Він витяг із розетки запальничку для сигарет марки «Бімер» і встромив туди зарядний шнур для мобільного телефону. Лізі навіть не знала, що так робиться; вона завжди заряджала акумулятор свої маленької «Мотороли» в себе на кухні. Минуло вже два роки, а вона все ще не могла звикнути до того, що поруч неї немає чоловіка, який би прочитав інструкцію і відкрив їй таємницю таких написів, як Fig 1 і Fig 2. Вона запитала заступника шерифа Олстона, скільки часу заряджатиметься її телефон. — До повного зарядження? Не більш як годину, а може, й менше. Ви будете в межах досяжності телефону протягом цього часу? — Так, мені треба дещо зробити в сараї. Там є телефон. — Дуже добре. Коли цей зарядиться, пристебніть його до пояса джинсів. У разі будь-якої тривоги, натисніть на клавішу 1, а тоді на клавішу дзвінка, і ви матимете копа до своїх послуг. — Дякую вам. — Не варто. І, я вам уже сказав, я сам особисто подбаю про вашу безпеку. Ден Бекман знову поставить тут свою машину сьогодні вночі, якщо йому не доведеться виїхати на виклик. Це може статися — у таких маленьких містах, як це, ночі з п'ятниці на суботу завдають нам багато клопоту, — але ви маєте свого мобільника і швидкий набір нашого номера, крім того, Бекман щоразу повертатиметься сюди. — Чудово. Чи ви що-небудь довідалися про чоловіка, який мені погрожує? — Небагато, мем, — сказав заступник шерифа Олстон цілком спокійним голосом. Авжеж, він може собі дозволити бути спокійним, адже ніхто не погрожував покалічити його, і, вельми ймовірно, ніхто ніколи не погрожуватиме. Він мав приблизно шість футів і п'ять дюймів зросту і важив не менш як півтораста фунтів. А як одяг навантажить, то і двісті всі заважить, міг би докинути її батько; у Лісбон Фолз Денді Дебушер був добре відомий такими своїми дотепами. — Коли Енді щось довідається — тобто заступник шерифа Клатербак, бо саме він усім розпоряджається, поки шериф Ріджвік не повернеться з подорожі свого медового місяця, — я певен, він одразу вас повідомить. А тим часом вам треба тільки вжити деяких розумних заходів обачності. Замикайте всі двері, коли ви вдома, гаразд? А надто, коли споночіє. — Гаразд. — І майте свій телефон напохваті. — Гаразд. Він підняв великий палець угору й усміхнувся, коли вона відповіла йому таким самим жестом. — А зараз я заберу вашого котика. Я певен, ви будете раді з ним розлучитися. — Авжеж, рада, — сказала Лізі. Але з ким вона була б рада розлучитися якнайшвидше, то це із заступником шерифа Олстоном. Їй не терпілося побігти до сараю і заглянути там під ліжко. Під те саме, яке останні двадцять років або десь так простояло у курнику з побіленими стінами. Те саме, яке вони купили (mein gott) у Німеччині. У Німеччині, де 8 усе, що може відбутися погано, відбувається погано. Лізі не пам’ятає, де вона почула цю фразу, і, звісно ж, це не має ніякого значення, але вона спадає їй на думку дедалі частіше й частіше упродовж тих дев’ятьох місяців, які вони провели в Бремені: усе, що може тут відбутися погано, відбувається погано. Усе, що може, відбувається. Будинок на Берґенштрассе Рінґ-роуд терпить від протягів восени, від холоду — взимку, і протікає, коли приходить волога і сльотава весна. Обидва душі несправні. Туалет унизу — це тихий жах. Домовласник дає обіцянки, потім припиняє відповідати на телефонні дзвінки Скота. Зрештою Скот звертається до фірми німецьких адвокатів, які пропонують свої послуги за фантастичну ціну — передусім тому, каже він Лізі, що не може дозволити паскудному домовласникові, щоб його було зверху, не може дозволити йому перемогти. Паскудний домовласник, який іноді підморгує Лізі зі змовниць ким виразом, коли Скот не дивиться (вона ніколи не наважувалася сказати про це Скотові, який одразу втрачає почуття гумору, коли мова заходить про паскудного домовласника), не перемагає. Під загрозою судових санкцій він робить деякий ремонт: дах перестає протікати, а туалет на нижньому поверсі більше не регоче опівночі моторошним сміхом. Він замінює піч. Чудеса та й годі. Потім приходить якось пізно ввечері, п'яний, і кричить на Скота сумішшю німецької та англійської мов, називаючи Скота американським комуністичним кухарем — цей афористичний вираз її чоловік із приємністю згадуватиме до кінця своїх днів. Скот, який сам був далеко не тверезий (у Німеччині Скот і тверезість навіть не обмінювалися поштовими листівками), у якусь мить пропонує домовласникові сигарету і каже йому: «Ну ж бо, майн фюрер, як ви гарно промовляєте, бітте, бітте!» Того року Скот випиває, Скот грає в азартні ігри, Скот нацьковує адвокатів на паскудних домовласників, але Скот нічого не пише. Не пише тому, що він завжди п’яний чи він завжди п’яний тому, що не пише? Лізі цього не знає. Може бути так, а може бути й інак. У травні, коли його викладання закінчилося, дякувати Богові закінчилося, їй це стало вже байдуже. У травні в неї залишається тільки одне бажання: опинитися нарешті в такому місці, де розмова в супермаркеті або в крамницях по головній вулиці не звучить для неї як те напівтваринне белькотіння, яке можна почути в кінофільмі «Острів доктора Моро». Вона знає, що не зовсім справедлива у своєму різкому судженні, але знає також, що не знайшла собі жодної подруги в Бремені, навіть серед тих дружин викладачів, які розмовляють англійською мовою, а її чоловік збавляє більшу частину свого часу в університеті. А вона майже постійно перебуває в домі, по якому гуляють протяги, загорнувшись у шаль, яка, проте, не рятує її від холоду, майже завжди самотня й глибоко нещасна, дивлячись телевізійні програми, яких не розуміє, і слухаючи, як гуркочуть вантажівки по дорозі, яка звивається навколо пагорба. Коли там проїздять великі фургони «пежо», підлога в домі двигтить. Відчуття того, що Скот теж почуває себе тут украй кепсько, бо його уроки не мають успіху, а його лекції — катастрофа, анітрохи її не втішає. І чому, в Бога, це мало б її втішати? Той, хто вигадав прислів’я «Нещастя любить товариство», був дурнем заплішеним. Але той чоловік, який дійшов висновку: усе, що може відбуватися погано, відбувається погано… таки мав якусь олію в голові. Коли Скот приходить додому, він зовсім не схожий на того Скота, до якого вона звикла, бо він не замикається в похмурій комірчині, яку тут надали йому для кабінету, де він мав би писати свої історії. Спочатку він намагається їх писати, але на грудень його зусилля стають спорадичними, а на лютий він уже цілком від них відмовляється. Чоловік, спроможний писати в мотелі, який стоїть на перехресті вісьмох вулиць, по яких гуркоче безперервний вуличний рух, і в якого над головою відбувається студентська вечірка, повністю й цілком втрачає цю свою спроможність. Але він надто не замислюється над цим, вона бачить. Замість писати він улаштовує довгі, галасливі і вкрай виснажливі вікенди зі своєю дружиною. Нерідко вона випиває разом із ним і напивається разом із ним, бо, крім трахатися з ним, вона більше не знає, чим можна було б тут зайнятися. Існують похмурі понеділки, коли в Лізі тріщить голова від похмілля і коли вона рада бачити, як він іде кудись із дому, хоч, коли надходить десята година вечора, а його все ще немає, вона завжди виглядає з вікна вітальні, яке виходить на Рінґ-роуд, тривожно очікуючи взятий напрокат «ауді», який він водить, запитуючи себе, де він перебуває і з ким п’є. І чи багато він п’є. Бувають такі суботи, коли він переконує її пограти з ним у стомливу гру у схованки у великому будинку, де гуляють протяги; він каже, що в такий спосіб вони принаймні зігріються, і має рацію. А буває, вони ганяються одне за одним, бігаючи вгору та вниз сходами або гасаючи по коридорах у своїх ідіотських lederhosen,[42] наче двоє дуркуватих (або сексуально стурбованих) дітлахів, горлаючи свої знакові німецькі слова: Achtung або Jawohl! Або Ich habe kopfschmerzen! I — найчастіше — Mein Gott![43] Дуже часто ці дурацькі ігри закінчуються сексом. Чи п’яний, чи тверезий (але здебільшого не тверезий) Скот завжди хоче сексу в ту зиму та весну, і їй здається, що, перш ніж вони покинули той провіяний протягами будинок на Берґенштрассе, вони трахалися в усіх його кімнатах, в більшості туалетних кімнат (включаючи й кімнату з унітазом, що так моторошно реготав) і навіть у деяких стінних шафах. Саме секс є однією з причин, чому вона ніколи (власне, майже ніколи) не тривожиться, що він може завести інтрижку, попри довгі години його відсутності, попри його постійне сп’яніння, попри той факт, що він не робить того, для чого він створений, тобто не пише літературні твори. Але й вона не робить того, для чого вона створена, теж, і бувають часи, коли усвідомлення цього факту опановує її з невблаганною ясністю. Вона не може сказати, що він їй брехав чи навіть не попередив; ні, вона ніяк не може цього сказати. Правда, він сказав їй це лише одного разу, але сказав з усією відвертістю: вони не зможуть мати дітей. Якщо вона відчуває, що повинна мати дітей, — а він знав, що вона походить із великої родини, — тоді їм не слід одружуватися. Це розіб’є йому серце, але якщо вона так себе почуває, то вони мусять зробити так. Він сказав їй це під деревом ням-ням, де вони сиділи в полоні дивного жовтневого снігу. Вона дозволяє собі пригадувати цю розмову лише в нескінченні суботні та недільні вечори під час їхнього перебування у Бремені, коли небо завжди здається білим, а час ніяким, і нескінченно гуркотять вантажівки, а ліжко трясеться і скрипить під нею. Ліжко, яке він там купив і наполіг, щоб вони забрали його із собою до Америки. Вона часто лежить у ньому, поклавши долоню собі на очі, думаючи, що це справді жахлива істина, попри їхній сміх на вікенди та палке (а іноді й гарячкове) сексуальне кохання. Вони витворяли такі речі в процесі цього плотського кохання, яких вона не могла навіть уявити собі ще півроку тому, і Лізі знає, що всі ці варіації не мають нічого спільного зі справжнім коханням; вони спричинені лише нудьгою, тугою за домом, сп’янінням та смутком. Його схильність до пиятики, що дедалі посилювалася, стала її лякати. Вона передчуває неминучу катастрофу, якщо він не схаменеться. А порожнеча в лоні стала тяжко пригнічувати її. Вони про все домовилися, це правда, але під тим деревом ням-ням вона повністю не усвідомила, що роки минають і час має вагу. Він зможе знову почати писати, коли вони повернуться до Америки, але що робитиме вона? «Він ніколи мені не брехав», — думає вона, лежачи на бременському ліжку й затуливши очі долонею, але вона бачить час — і він уже недалеко, — коли цей факт уже не задовольнятиме її, і така перспектива лякає її. Іноді їй хочеться, щоб вона ніколи не сиділа під тією паскудною вербою зі Скотом Лендоном. Іноді їй хочеться, щоб вона взагалі ніколи з ним не зустрілася 9 — Це неправда, — прошепотіла вона до затіненого сараю, але відчувала мертву вагу його кабінету над собою — вагу всіх цих книжок, усіх цих історій, усього цього життя, яке відійшло в минуле, — як заперечення. Вона не жалкувала, що одружилася зі Скотом, але так, іноді їй хотілося, щоб цей неспокійний і не дуже зручний для сімейного життя чоловік ніколи їй не зустрівся. Вона могла б зустріти когось іншого натомість. Наприклад, добре влаштованого в житті комп’ютерного програміста, чоловіка, який би заробляв сімдесят тисяч на рік і подарував би їй трьох дітей. Двох хлопчиків і дівчинку, яка б уже виросла й вийшла заміж, а хлопці ще навчалися б у школі. Але не таке життя вона собі знайшла. Або воно її знайшло. Замість негайно підійти до бременського ліжка (це було б надто сміливо, надто швидко) Лізі звернулася думками до своєї скромної патетичної мрії про власний офіс, відчинила двері і стала його оглядати. Що вона збиралася тут робити, поки Скот писав би нагорі свої книжки? Вона вже точно не пам’ятала, але знала, що її сюди привело тепер: апарат для автоматичних відповідей по телефону. Вона подивилася на червону цифру 1, яка світилася у віконечку з написом НЕПРОСЛУХАНІ ПОСЛАННЯ, який був під нею, і запитала себе, чи варто їй покликати заступника шерифа Олстона, щоб він прослухав це послання разом із нею. Але вирішила утриматися. Якщо це Дулей, то вона увімкне його послання для нього пізніше. Звичайно, це Дулей, хто ж іще? Вона підготувалася прослухати ще кілька погроз, які прозвучать у цьому спокійному, на перше враження, розважливому голосі, і натиснула кнопку play (програти). Через мить молода жінка на ім’я Емма стала розповідати їй, які надзвичайні заощадження вона може зробити, якщо перемкнеться на MCI. Лізі вбила це радісне повідомлення, натиснувши на кнопку erase (стерти), і подумала: «Проблема була надто складною для жіночої інтуїції». І покинула свій офіс сміючись. 10 Лізі подивилася на закутану форму бременського ліжка без смутку чи ностальгії, хоч вона та Скот, безперечно, кохалися в ньому — чи трахалися, якщо висловитися точніше; вона вже точно не пам’ятала, скільки випадків фізичного кохання було між СКОТОМ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ — либонь, кількасот. Кількасот? Невже це було можливо протягом лише дев’ятьох місяців, а надто, як пригадати, що були дні, а іноді й цілі робочі тижні, коли вона не бачила його від того моменту, коли, ще остаточно не прокинувшись, він, сонний, вирушав із дому о сьомій ранку зі своїм портфелем, що зачіпався об його коліна, до того часу, коли він, ледь волочачи ноги, повертався додому, здебільшого напівп’яний, о десятій вечора або за чверть до одинадцятої. Так, можливо, вона в цьому не сумнівалася, адже всі вікенди вони робили те, що Скот називав «трахарамами». Чому вона має відчувати якусь любов до цього мовчазного, закутаного жахіття, незалежно від того, скільки разів вони вистрибували на ньому? Вона мала більше причин ненавидіти його, бо розуміла у спосіб, який не був інтуїтивним, а радше ґрунтувався на певній логіці підсвідомого характеру (Лізі розумна як сам диявол, поки вона про це не думає, одного разу вона підслухала, як Скот сказав комусь на одній із вечірок, і не знала, почувати себе втішеною чи засоромленою), що їхній шлюб мало не зламався на цьому ліжку. І то байдуже, наскільки болісно-приємним був для неї той секс, байдуже, що Скот доводив її до безлічі оргазмів і товкмачив її луцьку доти, доки їй здавалося, що зараз вона втратить розум від млосного перенапруження нервів; і байдуже, що вона відкрила таке місце, до якого вона могла доторкатися раніше, ніж він доходив, й іноді він лише здригався й тремтів, а іноді кричав, і від цього крику вона вся вкривалася сиротами, навіть тоді, коли він був глибоко в ній і був гарячий, як… гарячий, як духовка засмоктування. Вона вважала, що зробила цілком правильно, обгорнувши цю трикляту річ білими простирадлами, як обгортають саваном людський труп, тому що — в її пам’яті принаймні — усе, що відбувалося між ними там, було хибним і шаленим стисканням пальців на горлі їхнього шлюбу, яке повторювалося знову й знову Кохання? Кохання в його плотському вимірі? Можливо. Можливо, в кількох окремих випадках. Але більшість із випадків, які вона пам’ятала, були одним бридким траханням після іншого. Придушило… і відпустило. Придушило… і відпустило. І після кожного з таких трахань, що душили їх за горло, Скотові та Лізі треба було дедалі більше часу, щоб відновити дихання. Зрештою вони покинули Німеччину. Вони сіли пасажирами на океанський лайнер «Королева Єлизавета Друга», що здійснював рейси між Саутгемптоном і Нью-Йорком, і на другий день їхнього плавання вона повернулася з прогулянки на палубі й на якусь мить зупинилася перед дверима їхньої каюти з ключем у руці, нахиливши голову й дослухаючись. Ізсередини почулося повільне, але розмірене клацання клавішів друкарської машинки, й Лізі усміхнулася. Вона тоді не дозволила собі повірити в те, що тепер усе буде гаразд, але, стоячи за дверима і слухаючи, як Скот відроджується до свого нормального життя, вона зрозуміла, що все може бути знову о’кей. І так воно й сталося. Коли він повідомив їй, що розпорядився повантажити на пароплав те, що він називав ліжком «Mein Gott», вона не сказала нічого, знаючи, що вони вже ніколи в ньому не спатимуть і ніколи в ньому не кохатимуться. Якби Скот їй таке запропонував — один разочок, моя маленька Лізі, на згадку про давні часи! — вона йому відмовила б. Вона йому сказала б, щоб трахався в ньому сам із собою, якщо йому так хочеться. Якщо коли-небудь у світі й існувала мебля, позначена найзловіснішими прикметами, то це була саме вона. Вона підійшла до знаменитого ліжка, опустилася навколішки, відгорнула край покривала, яке з нього спадало, й зазирнула під нього. І там, у тому замшілому, закритому просторі, куди знову повернувся, плазуючи по підлозі, сморід давнього курячого посліду (як собака до своєї блювотини, подумала вона), вона побачила те, що недавно шукала. Там, у темному закапелку, стояла кедрова скринька доброї матінки Дебушер. VIII Лізі і Скот (Під деревом ням-ням) 1 Не встигла вона увійти до осяяної сонцем кухні з кедровою скринькою в руках, як задзвонив телефон. Вона поставила скриньку на стіл, узяла слухавку й відповіла неуважним «алло», більше не боячись голосу Джима Дулея. Якби то був він, вона просто сказала б йому, що викликала поліцію, й поклала слухавку. Зараз вона була надто заклопотана, щоб боятися. То була Дарла, а не Дулей, вона телефонувала з кімнати для гостей у Ґрінлоні, й Лізі анітрохи не здивувалася, що Дарла стала відчувати комплекс провини, після того як зателефонувала Кантаті в Бостон. Ніби якби Канті була в Мені, а Дарла в Бостоні, то в такому разі щось змінилося б. Лізі вважала, що все відбулося б однаковісінько. Вона не знала, наскільки Канті й Дарла досі люблять одна одну, але вони досі використовували одна одну в тому розумінні, в якому пияки використовують спиртне. Коли вони були дітьми, добра матінка мала звичай казати, що коли Кантата підхоплює грип, то Дарла відбуває за неї гарячку. Лізі спробувала дати на все правильні відповіді, як і тоді, коли вона нещодавно розмовляла по телефону з Канті, причому в обох випадках причина була одна: вона прагнула якомога швидше покінчити з цією пустопорожньою балаканиною й повернутися до своїх справ. Вона виходила з припущення, що згодом вона повернеться до турбот про своїх сестер — так принаймні вона сподівалася, — але в цю мить провинне сумління Дарли означало для неї так само мало, як і психопатний стан Аменди. Так само мало, зрештою, як і нинішнє місце перебування Дулея, принаймні доти, доки він не проникне до цієї кімнати й не почне вимахувати над нею ножем. Ні, запевнила вона Дарлу, вона не вчинила неправильно, зателефонувавши Канті. Атож, вона вчинила цілком слушно, коли сказала Канті, щоб та залишалася в Бостоні. І так, Лізі неодмінно завтра провідає Аменду. — Це жахливо, — сказала Дарла, й, попри всю свою заклопотаність, Лізі почула жалібні нотки в голосі Дарли. — Вона просто жахлива. — А тоді одним духом продовжила: — Я не те мала на увазі, я хотіла сказати не те, що вона жахлива, а що жахливо на неї дивитися. Вона просто сидить там, Лізі. Сонце освітлювало частину її обличчя, коли я там була, вранішнє сонце, і її шкіра здалася мені такою сірою і старою... — Не переймайся, люба, — сказала Лізі, пробігши пучками пальців по гладенькій, лакованій поверхні кедрової скриньки їхньої доброї матінки. Хоч скринька й була закрита, Лізі відчувала її пахощі. Коли вона відкриє скриньку, то порине в її аромат, і це буде однаково, що вдихати в себе минуле. — Вони годують її через рурочку, — сказала Дарла. — Вони її вставляють, а потім витягують. Якщо вона не почне їсти сама, то боюся вони залишать рурочку там назавжди. — Вона зробила довгий, із бульканням, вдих. — Вони годують її через рурочку, й вона вже так схудла й не хоче розмовляти, і я говорила з медсестрою, і сестра сказала мені, що іноді вони перебувають у такому стані довгі роки, а іноді вже ніколи не повертаються до реальності, о Лізі, я не певна, що зможу це витримати! Лізі слабко усміхнулася на цей потік балачки, тим часом як її пальці ковзнули до шарнірів по той бік скриньки. Це була усмішка полегкості. Перед нею була Дарла — Королева Драми, Дарла — Примадонна, й це означало, що вони обидві були на твердому ґрунті, дві сестри з двома давно обкатаними сценаріями поведінки в кожної. На одному кінці дроту ви бачите Дарлу Сентиментальну. Подайте їй руку втішання, леді та джентльмени. На протилежному кінці — Лізі, Маленька, але Тверда Духом. Послухаймо, що вона каже. — Я приїду туди пополудні, Дарло, і ще раз поговорю з доктором Олбернісом. На той час вони матимуть перед собою ясніше уявлення про її стан… Дарла, із сумнівом у голосі: — А ти в цьому впевнена? Лізі, що не мала ніякої довбаної впевненості ні в чому: — Абсолютно. А тобі насамперед треба поїхати додому й задерти ноги. Можливо, подрімати трохи. Дарла — тоном драматичної саможертовності: — О Лізі, мені здається, я ніколи не зможу заснути! Лізі було байдужісінько до того, чи Дарла поїла, чи пограбувала банк, чи випорожнилася в бегоніях. Вона хотіла лише якнайшвидше закінчити цю телефонну розмову. — Гаразд, люба, ти повертайся додому й розслабся бодай на короткий час. Мені треба відлучитися від телефону — я поставила дещо в духовку. Дарла негайно прийшла в захват. — Ой, Лізі! Ти? — Тон її голосу роздратував Лізі, можна подумати, вона не готувала у своєму житті нічого складнішого… ну, скажімо, ніж розігріти кілька гамбургерів. — Може, це банановий пиріг? — Майже вгадала. Це пиріг із журавлиною. Піду подивлюся, як він там. — Але ти приїдеш навідати Менду пізніше, чи не так? Лізі хотілося залементувати. Натомість вона сказала: — Так, приїду. Сьогодні пополудні. — Ну, тоді гаразд… — Сумнів знову зазвучав у її голосі. Переконай мене, — казав він. — Залишайся на телефоні ще хвилин п’ятнадцять або десь так і переконай мене. — Я думаю, що поїду додому. — Це добра думка. До побачення, Дарло. — І ти справді думаєш, я не припустилася помилки, зателефонувавши Кантаті? Ні! Зателефонуй Брусові Спрінхстіну! Зателефонуй Голу Голбрукові! Зателефонуй Конді Довбаній Райс! Тільки ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ! — Звичайно ж, ні. Я думаю, це добре, що ти їй зателефонувала. Тримай її… — Лізі пригадала довжелезні записи в Амен-диному блокноті… — Тримай її на кінчику пера, тобто в курсі подій, гаразд? — Гаразд… О’кей. До побачення, Лізі. Сподіваюся, ми скоро побачимося. — До побачення, Дарло. Клац. Нарешті. Лізі заплющила очі, відкрила скриньку і втягла в носа п’янкі пахощі кедрового дерева. На якусь мить вона дозволила собі повернутися у свої п’ять років, коли вона носила коротенькі штанці, які дісталися їй у спадок від Дарли, і свої власні зношені, але улюблені ковбойські чоботи зі злинялими рожевими смугами на халявах. Потім заглянула у скриньку подивитися, що там є і куди воно її приведе. 2 Нагорі був пакетик, загорнутий у фольгу, завдовжки шість або вісім дюймів, десь чотири дюйми завширшки й два дюйми завтовшки. Усередині пакетика були якісь два предмети, що випинали крізь фольгу. Вона не знала, що то таке, коли підняла пакетик, вдихаючи гострі пахощі м’яти, — чи вона вже вдихала їх і раніше, разом із пахощами кедрового дерева? — але згадала про це ще до того, як відгорнула фольгу з одного боку й побачила твердий, як камінь, шматок весільного пирога. У той шматок пирога були вдавлені дві пластмасові статуетки: лялька хлопчика в сюртучку та з капелюхом-циліндром на голові й лялька дівчинки в білій весільній сукні. Лізі мала намір зберегти цю композицію протягом року, а потім розділити її зі Скотом на першу річницю їхнього шлюбу. Чи ж не було це забобоном? Якщо так, то їй би слід було покласти цю річ у морозильник. Натомість вона чомусь опинилася у скриньці. Лізі відколупнула шматок глазурі нігтем і поклала собі в рот. Вона майже не мала смаку, лише слабкий натяк на те, що колись була солодкою, і слабкий, як шепіт, запах м’яти. Вони взяли шлюб у каплиці Ньюмена Менського університету, церемонія була суто світською. Приїхали всі її сестри, навіть Джоді. Лінкольн, тоді ще живий брат тата Дебушера, приїхав із Саббатуса, щоб видати наречену. Були там і друзі Скота з Пітсбурзького та Менського університетів, ушанував своєю присутністю свого перспективного клієнта і його літературний агент. Від родини Лендонів не було, звичайно ж, нікого. Усі близькі родичі Скота були вже на тому світі. Під закам’янілим шматком пирога лежало кілька весільних запрошень. Вона й Скот написали їх від руки, кожному дісталася половина, й Лізі зберегла одне запрошення, написане її рукою, й одне, написане рукою Скота. Ще нижче лежала сувенірна книжечка з паперовими сірниками. Вони обговорювали тоді можливість надрукування запрошень і сувенірних книжечок, вони могли б собі дозволити такі витрати, хоча гроші за продаж накладу «Порожніх демонів» у паперовій обкладинці тоді ще не почали надходити, але зрештою вирішили виготовити всі ці тексти від руки для більшої інтимності (а тим більше — екзотичності). Вона пам’ятала, як купила коробку, в якій було півсотні простих паперових сірників, у Клівз Мілз і сама виготовила з них літери, допомагаючи собі авторучкою з червоним чорнилом і тонким кінчиком. Виготовлена нею сірникова книжечка мало чим відрізнялася від інших експонатів цього зразка, і вона тепер досліджувала її з цікавістю археолога та болем людини закоханої. Скот і Ліза Лендон 19 листопада, 1979 р. «Тепер нас двоє» Лізі відчула, як очі їй набігають слізьми. Тепер нас двоє був варіант напису, який запропонував Скот, він сказав, що так називається афоризм, надрукований під назвою книжки про Вінні-Пуха. Вона згадала цей напис одразу, коли він його запропонував, — скільки разів вона надокучала Джодоті або Аменді, просячи почитати їй книжку, яка привела б її до Лісу Площею Сто Акрів? — і вона тоді подумала, що Тепер нас двоє — це просто блискуче, просто чудово. Вона поцілувала його за це. Але тепер вона майже не могла дивитися на сувенірну книжечку з її оптимістичним девізом. Тепер вона, Лізі, залишилася одним відламаним кінцем райдуги, залишилася одна, і яким безглуздим здавався їй цей девіз. Вона запхала сувенірну книжечку в нагрудну кишеню блузки, а тоді втерла собі щоки від сліз — кілька з них усе ж таки викотилися з її очей. Атож, повертатися в минуле, либонь, неможливо без сліз. Що зі мною діється? Вона заплатила б ціну свого дорогого БМВ, аби знайти відповідь на це запитання. Адже здавалося, що з нею все цілком нормально. Вона оплакала його смерть і змогла жити далі. Ось уже понад два роки слова старої пісні здавалися їй цілком правдивими: «Я успішно даю собі раду й без тебе». І ось вона заходилася наводити лад у його кабінеті, і ця робота розбудила його привид, причому розбудила не в якомусь потойбічному світі духів, а в ній самій. Вона навіть знала, коли й де це почалося: у кінці першого дня, у тому не-зовсім-трикутному кутку, який Скот полюбляв називати своїм меморіальним закутнем. Це почалося там, де на стіні висіли його літературні грамоти, цитати під склом: його премія Національної Книги, його Пуліцерівська премія, його премія Світової Фантастики за «Порожніх демонів». І що ж тоді з нею сталося? — Я зламалася, — сказала собі Лізі тонким, зляканим голосом і знову загорнула у фольгу викопні рештки весільного пирога. Атож, тут не можна було знайти інше слово. Вона зламалася. Її спогад про це не був абсолютно чітким, але вона добре пам’ятала: усе почалося тому, що їй дуже захотілося пити. Вона пішла, щоб набрати склянку води в тому ідіотському довбаному алькові бару — ідіотському тому, що Скот покинув пити, хоч його пригоди з алкоголем мали набагато довшу історію, аніж його любовний роман із курінням, — отож вона пішла туди набрати у склянку води, але вода з крану не потекла, нічого звідти не вийшло, крім бридкого сопіння в трубах, із яких вилітали лише подмухи повітря, і вона могла почекати воду, зрештою вона все ж таки потекла б, але натомість закрутила кран і рушила назад до дверей між альковом і меморіальним закутнем Скота. На той час верхнє світло горіло, але воно регулювалося реостатом і було поставлене на низький рівень. У такому світлі все здавалося нормальним — усе так само, ха-ха! Здавалося, зараз він відчинить двері з боку зовнішніх сходів, увійде, увімкне свою гучну музику й почне писати. Так, ніби й не відійшов у вічність. І що ж вона тоді відчула? Смуток? Тугу? Справді? Невже й справді її опанувало таке шляхетне почуття, як туга? Якщо так, то з нею тоді таки сталася неймовірна історія, водночас гаряча, як лихоманка, й холодна, як крига 3 Що за почуття опанувало її, практичну Лізі, Лізі, яка завжди залишається холодною і врівноваженою (за винятком, можливо, того дня, коли їй довелося застосувати срібну лопату, але вона лестить собі, що навіть у той день діяла з ефективною і холодною врівноваженістю), маленьку Лізі, яка зберігає присутність духу навіть тоді, коли всі навколо неї її втрачають, — що за почуття опанувало її, як не твердий і невтримний гнів, що ніби виштовхав із неї розум і захопив цілковиту владу над її тілом. Проте (вона не знає, парадокс це чи не парадокс) цей гнів також, схоже, прочищає її думки, напевне їх прочищає, бо вона нарешті все почала розуміти. Два роки — це довгий час, але монета нарешті впала в карнавку. Вона бачить повну картину. Вона бачить світло. Він зіграв у ящик, як каже давня приказка. (Тобі це подобається?) Він відійшов у вічність. (А це, либонь, звучить краще?) Він з’їв брудний сандвіч. (Великий і брудний, який я виловила в озері, до якого всі ми приходимо пити й рибалити.) А коли ти все це переварила, то що тобі залишається? Ти розумієш, що він тебе обманув. Узяв ноги на плечі. Поклав яйце у свого черевика й роздушив його, подався в далеку дорогу, сів на швидкого поїзда й покинув місто. Помчав на Далекий Захід. Покинув жінку, яка любила його кожною клітинкою свого тіла і кожною клітиною мозку в її не надто тямущій голові, й усе, що їй тепер залишилося, це лише паскудна… довбана… оболонка. Вона ламається. Лізі ламається. Коли вона проникає в його ідіотський хріновий меморіальний закутень, їй здається, вона чує, як він їй каже ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба, а потім його слова завмирають, і вона починає зривати зі стіни його почесні грамоти та цитати в рамках. Вона хапає бюст Лавкрафта[47] — головний приз, яким нагородило його журі конкурсу світової фантастики за роман «Порожні демони», цю ненависну їй книжку, і жбурляє його в протилежний кінець кабінету, дико зарепетувавши: «Будь ти проклятий, Скоте, будь ти проклятий!» Це вперше вона прокляла його в такій різкій та очевидній формі після тієї ночі, коли він застромив свою руку в оранжерею крізь зелене скло, ночі його кривавого була. Вона була тоді страшенно на нього розлючена, але ніколи у своєму житті вона не була так на нього розлючена, як тепер; якби він був тут, вона могла б його знову вбити. Вона просто не тямиться від шаленої люті, зриваючи весь цей непотріб зі стін, аж поки вони стали зовсім голі (небагато з тих речей, які вона кинула на підлогу, розбилися, бо підлога тут застелена м’яким грубим килимом — на щастя для неї, подумає вона згодом, коли до неї повернуться витримка та здоровий глузд). Рвучко обертаючись на всі боки, перетворившись тепер на справжнє торнадо, вона знову й знову викрикує його ім’я, волає: «Скоте!» і «Скоте!», і «Скоте!», кричить від горя, від болю втрати, кричить від люті; кричить, щоб він пояснив їй, як він міг її так покинути, кричить, щоб він повернувся, ох, як вона хоче, щоб він повернувся! До дідька усе так само, ніщо не залишилося тим самим без нього, вона ненавидить його, їй його бракує, у ній утворилася дірка, вітер, навіть холодніший за той, який налітав тоді з боку Єлоунайфа, тепер віє крізь неї, світ стає таким порожнім і таким нецікавим, коли в ньому немає нікого, хто вигукнув би твоє ім’я і покликав тебе додому. Наприкінець вона хапає монітор комп’ютера, який стоїть у меморіальному куточку, і щось у її спині застережливо тріщить, коли вона його підіймає, але трахати вона хотіла цю спину, голі стіни сміються з неї, сміються з її нестямної люті. Вона незграбно обертається з монітором у руках і з розмаху опускає його на стіну. Лунає оглушливий тріск — чи радше звук, схожий на брязь! — а потім знову тиша. Не зовсім тиша, бо знадвору долинає сюрчання цвіркунів. Лізі падає на засмічений килим, тихо схлипуючи десь у глибині себе. Кличе вона його тепер у якийсь спосіб чи вже ні? Чи кличе вона його назад у життя самою силою свого сердитого запізнілого горя? Чи прийде він до неї, як приходить вода крізь порожні труби? Вона думає, що відповідь на це буде 4 — Ні, — прошепотіла Лізі. Тому що — хоч це припущення й здавалося божевільним — Скот, схоже, розташував етапи пошуку цього була для неї задовго до того, як він помер. Одним із таких етапів стала для неї розмова з доктором Олбернісом, наприклад, що виявився таким шанувальником великої-великої пихатої дірки на людині. Скот якось зумів роздобути Амендину історію хвороби і приніс її на ланч, на який запросив доктора Олберніса. А потім головний прикол: Містер Лендон сказав, якщо я коли-небудь зустрінуся з вами, я повинен розпитати вас про те, як він одурив медсестру того разу, в Нешвілі. І… коли це він підсунув скриньку доброї матінки Дебушер під бременське ліжко, яке стоїть у сараї? Бо то був Скот, вона знає, що вона її ніколи туди не ставила. У 1996 році? (мовчи) Узимку 1996 року, коли розум Скота зламався і вона мусила (замовкни ж ти нарешті, Лізі!) Гаразд… гаразд, вона мовчатиме про зиму 1996 року — поки що, — але це сталося саме тоді, відчуття не може її обманути. І… Пошуки була. Але навіщо? З якою метою? Щоб на його етапах вона змогла подивитись у вічі істині, якої вона не може сприйняти одразу? Може бути. Можливо. Скот, певно, знав про все це, він співчував їй і тому намагався заховати найжахливіші таємниці за завісами або в скриньках, які так чудово пахнуть. Добрий бул. О Скоте, що в цьому доброго? Що може бути доброго в цьому болі та цьому смуткові? Короткий бул. Якщо так, то кедрова скринька була або кінцем пошуку або етапом, близьким до кінця, і в неї виникла думка, що коли вона подивиться трохи далі, то повернення назад уже не буде. Моя дитино, зітхнув Скот… але тільки в її голові. Тут не було привидів. Лише спогади. Лише голос її мертвого чоловіка. Вона в це вірила. Вона це знала. Вона могла зачинити скриньку. Вона могла закрити завісу. Вона могла залишити минуле минулим. Люба моя дитино. Він завжди говорить так, як йому до вподоби. Навіть мертвий, він говорить лише так, як йому до вподоби. Вона зітхнула — то був жалюгідний, самотній звук навіть для її власних вух — і вирішила не зупинятися. Зіграти роль Пандори, якщо так треба. 5 Єдиною іншою річчю, яку вона поклала сюди, щоб зберегти якісь спогади про ощадливий, не релігійний (але він був не менш урочистий, аж ніяк не менше) день їхнього шлюбу, була фотографія, зроблена на вечірці, яка відбулася в барі під назвою «Рок» — найнепристойнішому, найвульгарнішому, найзанедбанішому та найбруднішому рок-н-рольному барі у Клівз Мілз. На тій фотографії були зняті вона й Скот, коли вони починали свій перший танець. Вона була в білій сукні з мереживом, а Скот у простому чорному костюмі — мій костюм трунаря, називав він його, — який він купив спеціально для цієї події (а потім одягав його знову й знову, коли в ту зиму вони їздили по книжкових ярмарках із його «Порожніми демонами»). На задньому тлі тієї світлини вона могла бачити Джодоту й Аменду, обидві до неймовірності молоді й гарні, з високими зачісками, з долонями, піднятими для оплесків. Вона дивилася на Скота, а він усміхався до неї, обхопивши руками її за стан, і, о Господи, яким довгим було тоді його волосся, воно майже спадало йому на плечі, а вона й забула про це. Лізі помацала поверхню фотографії пучками пальців, ковзаючи ними над людьми, що були присутні на події, яку можна було б назвати СКОТ І ЛІЗІ, ПОЧАТОК!, і відкрила для себе, що вона навіть пам’ятає, як називався той оркестр із Бостона («Розгойдані Джонсони», дуже кумедна назва) і пісня, під яку вони танцювали перед своїми друзями: «Надто пізно — і повернення нема!» у виконанні «Братів Корнеліус та Сестри Рози». — О Скоте! — сказала вона. Ще одна сльоза скотилася по її щоці, й вона недбало витерла її. Потім поставила фотографію на освітлений сонцем кухонний стіл і стала нишпорити у скриньці глибше. Там був тоненький стосик меню, серветок із різних барів та сувенірних сірникових книжечок із мотелів на Середньому Заході, а ще програма Індіанського університету у Блумінґтоні з повідомленням, що відбудеться читання уривків із «Порожніх демонів» у виконанні автора Скота Ліндена. Вона пригадала, як вона вирішила зберегти цю програму в той далекий день, через цю друкарську помилку, сказавши йому, що колись цей папірець коштуватиме цілу маєтність, а він тоді їй відповів Ти надто фантазуєш, люба моя дитино. На цій програмі стояла дата 19 березня 1980 р… але де ж її спогади з «Оленячих рогів»? Невже вона не зберегла нічого? У ті дні вона майже завжди щось зберігала, це стало для неї своєрідним хобі, й вона ладна заприсягтися… Вона дістала зі скриньки програму виступу «Скота Ліндена» й побачила під нею темно-червоне меню, на якому золотими літерами було надруковано «Оленячі роги» і Рим, Нью-Гемпшир. І почула голос Скота так виразно, ніби він говорив їй на вухо. Коли ти в Римі, роби все так, як робили римляни. Він сказав це того вечора в їдальні (у якій нікого не було, крім них та самітної офіціантки), замовляючи для них обох спеціальну страву місцевого шеф-кухаря. Він повторив її і згодом у ліжку, коли накрив її голе тіло своїм голим тілом. — Я хотіла купити в них це меню, — прошепотіла вона, переносячи його до освітленої сонцем порожньої кухні, — а той чоловік сказав, що я можу взяти його просто так. Бо ми були єдиними гостями. І тому, що там випав несподіваний о тій порі року сніг і почалася справжня завірюха. Та дивовижна сніжна буря в місяці жовтні. Вони були там дві ночі замість однієї за планом, і коли настала друга ніч, то вона довго не могла склепити очі після того, як Скот заснув. Холодний фронт, який приніс із собою цей незвичайний сніг, уже почав відступати, і вона чула, як тала вода капає, стікаючи з даху та з карнизів. Вона лежала там, у тому дивному ліжку (одному з багатьох дивних ліжок, які вона ділила зі Скотом), думаючи про Ендрю «Скаженого» Лендона, про Пола Лендона і про Скота Лендона — Скота, якому пощастило вижити. Думаючи про були. Про добрі були та криваві були. Думаючи про багряну завісу. Думаючи про неї теж. У якусь мить хмари розійшлися, й вітряне місячне світло затопило кімнату. У цьому світлі вона нарешті заснула. Наступного дня, в неділю, вони перетнули ту сільську місцевість, яка поверталася від зими до осені, а менш як через місяць уже танцювали під музику «Розгойданих Джонсонів»: «Надто пізно — і повернення нема!» Вона розгорнула меню з його золотими літерами подивитися, якою ж була тоді спеціальна страва тамтешнього шеф-кухаря, і звідти випала фотографія. Лізі одразу все пригадала. Власник закладу зробив той знімок на маленькому «Ніконі» Скота. Той чоловік десь роздобув дві пари снігоступів (його власні лижви для кросу були десь на складі в Норт-Конвеї, сказав він, разом із його аеросаньми) і умовив Скота та Лізі сходити на прогулянку по сліду, який тягся від готелю. Засніжений ліс здається казковим, пригадує Лізі, як він їм сказав, і ви матимете його весь у своєму розпорядженні — ви не побачите там сьогодні жодного лижника, жодної снігової машини. Така нагода випадає один раз у житті. Він навіть спакував для них пікніковий ланч із пляшкою червоного вина. І ось вони стоять, у теплих штанях, парках та в шапках із навушниками, які знайшла для них люб’язна дружина власника закладу (парка Лізі комічно велика на неї, вона сягає їй майже до колін), стоять, позуючи для цієї фотографії біля сільського готелю, який забезпечує своїх постояльців сніданком та ночівлею, стоять посеред дивної заметілі, ніби створеної спеціальними ефектами голлівудського фільму, стоять на своїх снігоступах і всміхаються, наче двійко веселих ідіотів. Ранець, який одягнув на себе Скот, щоб покласти туди їхній ланч та пляшку вина, теж позичили їм у цьому готелі. Скот і Лізі в дорозі до свого дерева ням-ням, хоч вони тоді ще й не знали про його існування. Готові до подорожі дорогою Пам’яті. Але для Скота Лендона дорога Пам’яті була дорогою Божевілля, тож не дивно, що він вирушав по ній не так часто. А проте, думала вона, погладжуючи цю фотографію пучками пальців, як вона погладжувала ту, де вони були зображені зі Скотом у танці, ти, певно, знав, що ти повинен вирушити нею бодай один раз до того, як я вийду за тебе заміж, хотілося тобі цього чи не хотілося. Ти мав розповісти мені щось, чи не так? Розповісти історію, яка пояснила б мені твій сумнівний стан. Мабуть, ти шукав зручного місця протягом не одного тижня. І коли побачив те дерево, ту вербу, чиї віти так низько нахилилися під вагою снігу, що під нею утворилося щось подібне до затишного гроту, ти зрозумів, що ти нарешті знайшов таке місце і відкладати цю розмову надалі не можна. Чи дуже ти нервувався, хотілося б мені знати? Чи дуже боявся, що, почувши твою розповідь, я скажу тобі, що не зможу вийти за тебе заміж? Лізі була певна, що він усе ж таки нервувався, нервувався справді. Вона пам’ятає його мовчанку в автомобілі. Чи вона вже тоді не подумала, що він має щось на думці? Це було очевидно, адже Скот завжди був таким балакучим. — Але вже тоді ти знав мене дуже добре… — почала вона й одразу замовкла. Розмовляти із самим собою дуже зручно вже тому, що майже завжди ти можеш урвати свою фразу, де тобі заманеться. На жовтень 1979 року він уже знав її надто добре, аби не сумніватися в тому, що вона його не покине. Якщо, нехай воно все западеться, вона не відрядила його геть після того, як він пошматував свою руку на клапті, просунувши її крізь скло оранжереї, то він просто не міг не вірити, що вона приліпилася до нього міцно й надовго. Але хіба він не мав причин нервуватися, збираючись розбудити ці старі спогади, доторкнутися до дуже давніх, але ще живих струн? Вона переконана в тому, що він тоді більше, ніж нервувався. Вона переконана, що він був тоді наляканий до паскудної смерті. І все ж таки він узяв її сховану в рукавиці руку в одну зі своїх рук, показав другою рукою і промовив: — Пообідаймо он там, Лізі, під отим 6 — Пообідаймо під отією вербою, — каже він, і Лізі з великим задоволенням приймає його пропозицію. По-перше, вона страх як голодна. По-друге, її ноги — а надто литки — болять від перенапруження внаслідок незвичної для неї практики ходіння на снігоступах: підняти, зігнути і струсити сніг… підняти, зігнути і струсити сніг. Але головна причина — вона хоче, щоб її очі відпочили від безперервного миготіння перед ними сніжинок, що падають. Їхня прогулянка справді була грандіозною, як і пообіцяв хазяїн готелю, а тиша була така, яку вона сподівалася запам’ятати на все своє подальше життя, і єдиними звуками були лише рипіння їхніх снігоступів і шум від їхнього дихання, і невтомний стукіт дятла десь удалині. Але безперервна злива (іншого слова для цього не підбереш) величезних лапатих сніжинок стала виснажувати її. Вони падають надто густо і швидко, і її спроможність сфокусовувати на чомусь свій зір не встигає за ними, і тому вона почуває себе дезорієнтованою, і в неї трохи морочиться голова. Верба стоїть на краю галявини, її досі зелені віти з вузенькими, як соснова глиця, листочками низько нахилилися під вагою білого замерзлого снігу. Ти справді думаєш, що вербові листочки схожі на глицю? — сама собі дивується Лізі і думає, що звернеться з цим запитанням до Скота, коли вони полуднуватимуть. Скот усе знає. Проте вона так ніколи його про це й не запитує. Втручаються інші теми. Скот наближається до верби, й Лізі намагається від нього не відставати, високо підіймаючи ноги, щоб струсити сніг зі снігоступів, ступаючи слід у слід за своїм нареченим. Підійшовши до дерева, Скот відгортає засніжене гілля з його вузенькими чи не так уже й вузенькими листочками, як відгортають завісу, й зазирає всередину. Його обтягнутий синіми джинсами зад приязно стримить у її бік, запрошуючи її за собою. — Лізі! — каже він. — Тут дуже затишно. Стривай-но я… Лізі підіймає вгору снігоступ А і з розгону притуляє його до заду в голубих джинсах, який ми позначимо літерою В. Наречений С зникає під Засніженою Вербою D, здивовано лайнувшись. Це вийшло дуже кумедно, справді дуже кумедно, і Лізі починає хихотіти, усе ще стоячи під лапатим снігом. Вона вся у сніжному вбранні; навіть її повіки важкі від налиплого снігу. — Лізі! — лунає з-під великої білої парасолі. — Чого тобі, Скоте? — Ти мене бачиш? — Ні, — каже вона. — Тоді підходь ближче. Вона підходить, ступаючи в його сліди, знаючи, що буде далі, та коли його рука просовується крізь накриту снігом завісу і хапає її зап’ясток, це стає для неї несподіванкою, і вона скрикує зі сміхом і не тільки здригається, а й переживає блискавичний напад справжнього страху. Він тягне її до себе, і холодна білість б’є її по обличчю, засліпивши на мить. Каптур її парки сповзає назад, і сніг сиплеться їй на шию, охолоджуючи її теплу шкіру. Навушники сповзають убік, і вона чує м’яке гупання, коли кавалки снігу падають із дерева позад неї. — Скоте! — видихає вона. — Скоте, ти мене наляк… — але тут вона уриває мову. Він стоїть навколішках перед нею, каптур його парки теж відкинутий назад і відкриває чорне волосся, майже таке саме довге, як у неї. Він обкрутив свої навушники навкруг шиї, як навушники радіо. Ранець лежить поруч нього, прихилений до стовбура верби. Він дивиться на неї і всміхається, чекаючи, коли вона відсуне його вбік. І вона його відсуває. Відсуває його далеко. Кожен відсунув би його на моєму місці, думає вона. Це нагадало їй той день, коли вона потрапила до клубу, де її старша сестра Менда та її друзі гралися в дівчат-піратів. Але ні. Тут набагато краще, ніж там, бо тут не пахне старим деревом, вологими журналами та запліснявілим старим мишачим послідом. Це так, ніби він привів її в якийсь зовсім інший світ, затягнув у зачароване коло, під біле склепіння, яке не належить нікому, крім них. Це коло має десь футів двадцять у діаметрі. У його центрі стоїть стовбур верби. Трава, яка в ньому росте, досі забарвлена в бездоганний зелений колір літа. — О Скоте! — каже вона, і пара не вилітає з її рота. Тут тепло, думає вона. Сніг, який накрив нахилені віти, захищає від холоду простір під ним. Вона розстібає блискавку своєї куртки. — Тут дуже затишно, правда? А зараз послухаймо тишу. Він замовкає. Замовкає й вона. Спочатку їй здається, що тут не лунає жодного звуку, але це не зовсім так. Один звук вона чує. Вона чує повільне гупання, приглушене одягом. Це її серце. Він знімає з неї рукавиці, бере її руки у свої. Цілує кожну долоню в самому центрі чашечки. Протягом якоїсь миті ніхто з них нічого не каже. Першою тишу порушує Лізі; вона пукає. Скот регоче, відкинувшись на стовбур дерева й показуючи на неї. — І я б не проти, — каже він. — Але більш за все інше я хотів би витягти тебе із цих засніжених штанів і шпокнути тебе, Лізі, — адже тут тепло, — але після таких трудів мені дуже хочеться їсти. — Можливо, трохи згодом, — каже вона. Вона добре знає, що згодом, коли поїсть, вона буде неспроможна шпокатися, але то пусте; якщо сніг не перестане, вони напевне залишаться ще на одну ніч, тут, в «Оленячих рогах», і тоді все можна буде зробити у якнайліпший спосіб. Вона відкриває ранець і дістає звідти ланч: два великі сандвічі з курятиною (щедро намащені майонезом), салат і два масивні кусні пирога з ізюмом. — Ням-ням, — каже він, коли вона подає йому паперову тарілку. — Авжеж, ням-ням, — погоджується вона. — Ми з тобою сидимо під деревом ням-ням. Він сміється. — Під деревом ням-ням. Мені подобається. — Потім його усмішка блякне, і він дивиться на неї дуже серйозним поглядом. — Тут дуже гарно, ти згодна? — Атож, Скоте. Тут дуже гарно. Він нахиляється над їжею. Вона нахиляється йому назустріч, і вони цілуються над салатом. — Я кохаю тебе, маленька Лізі. — Я кохаю тебе також. І вона ніколи не кохала його більше, аніж у ту мить, відгороджена від світу в цьому зеленому й таємному колі тиші. Ніколи. 7 Попри свої слова, що він дуже голодний, Скот з’їдає лише половину свого сандвіча і трохи салату. До пирога з ізюмом він узагалі не доторкається, зате більше за свою порцію випиває вина. Лізі їсть із більшим апетитом, але не з такою жадібністю, як вона собі уявляла. Її гризе якийсь черв’ячок тривоги. Вона не знає, що там у Скота на думці, але розповідь, яку він їй пообіцяв, схоже, буде для нього тяжкою, а для неї, можливо, ще тяжчою. Найбільше її тривожить, що вона не має найменшого уявлення, що це буде. Якісь проблеми із законом у тому сільському містечку Західної Пенсільванії, у якому він виріс? А може, він має дитину? А може, навіть одружився десь у підлітковому віці, проживши тим скороспілим шлюбним життям місяців два, не більше? Чи він хоче щось розповісти про Пола, свого брата, який так рано помер? Хай там про що йтиметься, а їй доведеться вислухати його тепер. Це неминуче, як дощ після грози, сказала б її добра матінка. Він дивиться на свій шматок пирога, здається, думає, чи бодай не надкусити його, але натомість дістає сигарети. Вона пригадує, як він сказав Родини засмоктують, і думає: Він говоритиме про були. Він привів мене сюди, щоб розповісти про були. Вона не дивується, що від цієї думки її опановує страх. — Лізі, — каже він. — Я тобі хочу щось пояснити. І якщо після цього ти передумаєш виходити за мене… — Скоте, я не певна, що хочу вислухати тебе… Його усмішка водночас стомлена і налякана. — Я тебе розумію. І мені самому не хочеться про це говорити. Адже це те саме, що накласти на себе руки в кабінеті лікаря… Ні. Гірше. Це як вирізати собі пухлину або розітнути чиряк. Але є речі, які необхідно зробити. — Його блискучі карі очі не відриваються від її очей. — Лізі, якщо ми одружимося, в нас ніколи не буде дітей. Це факт. Я не знаю, чи дуже тобі хочеться мати їх тепер, але ти походиш із великої родини, і я вважаю цілком природним, що рано чи пізно тобі захочеться заповнити великий дім своєю власною великою родиною. Якщо ти погодишся жити зі мною, ти повинна знати, що цього ніколи не буде. І я не хочу, щоб років через п’ять або десять ти подивилася мені у вічі й закричала: «Чому ти мені раніше про це не сказав, чому?» Він затягується сигаретою і пускає дим крізь ніздрі, який підіймається вгору сіро-голубою спіраллю. Він обертається до неї. Обличчя в нього дуже бліде, а очі неймовірно великі. Як діаманти, думає вона, зачарована. Уперше він здається їй не просто вродливим (яким він, власне не є, хоч у певному світлі його зовнішність може вразити уяву), а прекрасним — такою красою бувають наділені тільки жінки. Це її зачаровує і, в якомусь розумінні, жахає. — Я надто кохаю тебе і тому неспроможний тобі брехати, Лізі. Я кохаю тебе всіма тими почуттями, що виходять із мого серця. Боюся, що такий вид усеохопної любові з плином часу стає тягарем для жінки, але я спроможний любити тільки такою любов’ю. Я думаю, що в розумінні грошей ми з тобою будемо багаті, але я не маю сумніву, що в плані емоцій мені судилося на все життя залишитися жебраком. Гроші мені надходитимуть, але щодо всього іншого, то я завжди матиму рівно стільки, скільки зможу тобі віддати, і я не хочу бруднити ці почуття брехнею. Ані тими словами, які я говоритиму, ані тими, які триматиму при собі. — Він зітхає — тривалим тремтливим звуком — і притуляє зворотний бік долоні, в якій він тримає сигарету, собі до лоба так, ніби в нього болить голова. Потім відриває руку від лоба й знову дивиться на неї. — Дітей у нас не буде, Лізі. Ми не зможемо. Я не зможу. — Скоте, ти… звертався до лікаря? Він похитав головою. — Річ не не в моєму фізичному здоров’ї, люба моя дитино. Це тут. — І він поплескав себе по лобі, між очима. — Божевілля й Лендони нерозлучні, як персики й світло-жовтий колір, і я говорю не про одну з новел Едґара По чи новелу для жінок вікторіанської доби зразка ми-тримаємо-тітоньку-на-горищі. Я говорю про реальний небезпечний вид божевілля, який нуртує в крові. — Ти не божевільний, Скоте… Але вона пригадує, як він виходить із темряви і простягає їй закривавлені рештки своєї руки, а його голос сповнений радощів і полегкості. Божевільної полегкості. Вона пригадує свої власні думки, які обсіли її, коли вона обгортала ту руїну своєю блузкою: що, можливо, він її й кохає, але він також бодай наполовину кохає й смерть. — Я божевільний, — лагідно відповідає він. — Справді божевільний. У мене бувають галюцинації й видіння. Я просто записую їх на папір — от і все. Я записую їх на папір, а люди мені платять, щоб почитати їх. На якусь мить вона надто приголомшена його словами (можливо, її приголомшує також спогад про його понівечену руку, який вона досі з усіх сил намагалася відштовхнути від себе), аби щось йому відповісти. Він говорить про своє ремесло — він так завжди називає його у своїх лекціях, не моє мистецтво, а моє ремесло — як про галюцинації. А це — божевілля. — Скоте, — каже вона нарешті, — писати — твоя робота. — Ти думаєш, ти це розумієш, — каже він, — але ти не знаєш і не можеш зрозуміти того, що було. На своє щастя, моя маленька Лізі. І я не привів би тебе під це дерево й не став би розповідати тобі історію Лендонів, якби знав зовсім трошки. Ні, я повернувся назад, на три покоління, жахнувся, побачивши стільки крові на стінах, і твердо вирішив зав’язати. Я бачив досить крові — і своєї власної теж, — коли був дитиною. І повірив своєму батькові щодо всього іншого. Коли я був малим, тато сказав, що Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів. Психодіотам було ліпше, бо вони могли вичавлювати свій психодіотизм із кров’ю. Ти мусив різати себе, якщо ти не хотів провести все своє життя у психушці або в’язниці. Він сказав, що це єдиний спосіб. — Ти говориш про самокалічення, Скоте? Він знизав плечима, ніби був не зовсім певний у правдивості своїх слів. Вона теж не була впевнена. Зрештою, вона бачила його голим. На ньому є кілька шрамів, але їх зовсім небагато. — Криваві були? — запитує вона. Цього разу він відповідає, не вагаючись. — Атож, криваві були. — Того вечора, коли ти просунув руку крізь оранжерейне скло, ти хотів випустити на волю психодіота? — Думаю, що так. Безперечно, так. У якомусь розумінні, так. — Він гасить сигарету у траві. Він витрачає на це чимало часу й не дивиться на неї, коли це робить. — Це складно. Ти, певно, пам’ятаєш, як жахливо почував я себе в ту ніч, чимало всіляких прикростей було навалено в одну купу… — Мені не треба було… — Помовч, — каже він. — Дай мені закінчити. Я можу розповісти це лише один раз. Вона замовкає. — Я був п’яний, я почував себе жахливо, і я не випускав усе це — усе це — назовні дуже довго. Я просто не міг. Передусім через тебе, Лізі. Лізі має сестру, яка жахливо покалічила себе незабаром по тому, як їй виповнилося двадцять років. Аменда це пережила, Богу дякувати, але в неї залишилося на тілі багато шрамів, здебільшого вгорі, на руках і стегнах. — Скоте, якщо ти себе різав, у тебе мали залишитися шрами на тілі… Але він нібито й не почув її слів. — Потім, останньої весни, через багато часу по тому, як я думав, що він назавжди заткнувся, будь я проклятий, якщо він знову не заговорив до мене: «Це струмує у твоїх жилах, хлопче, — я й тепер чую, як він сказав, — це струмує у твоїх жилах, як материнська кров. Хіба ти не відчуваєш?» — Хто, Скоте? Хто знову заговорив до тебе? Вона знала, що це були або Пол, або його батько, але, мабуть, не Пол. — Тато. Отож він і каже мені: «Хлопче, якщо ти хочеш бути добрим і справедливим, ти ліпше випусти того психодіота на волю. Випусти його негайно, не втрачай довбаного часу». Так я і зробив. Трошки… Дуже трошки… — Він коротко змахує рукою, ніби робить невеличкі порізи — один на щоці, другий — на руці. — Потім того вечора, коли ти розлютилася на мене… — Він знизує плечима. — Я завершив цю справу. Я це зробив і з цим покінчив. Раз і назавжди. І почув себе дуже добре. У такий спосіб нам стає добре. Але скажу тобі одну річ: я готовий випустити із себе всю кров, як із заколотої свині, перш ніж я посмів би завдати болю тобі. Я ніколи не зміг би тебе поранити. — На його обличчі з’являється вираз зневаги, якого вона ніколи на ньому не бачила. — Я ніколи не був таким, як він. Таким, як мій тато. — І потім кидає, наче спльовує. — Довбаний містер Скажений. Вона нічого не каже. Вона не наважується озватись. Власне, вона не впевнена в тому, що змогла б розтулити рота. Уперше за ці багато місяців вона дивується, як йому вдалося так жорстоко покалічити свою руку й майже не мати шрамів. Адже це неможливо. Вона думає: «Його рука не просто була покалічена. Вона була перетворена на жахливе місиво». Скот тим часом закурив ще одну «Герберт Тарейтон». Його руки тремтять, але тремтять майже непомітно. — Я розповім тобі одну історію, — каже він. — Лише одну історію, й вона замінить усі історії про дитинство одного хлопця. Бо розповідати історії — моє ремесло. — Він дивиться на сигаретний дим, який кільцями підіймається вгору. — Я виловлюю їх з озера. Я розповідав тобі про озеро? — Розповідав, Скоте. Про озеро, до якого ми всі приходимо, щоб напитися. — Атож. І закидаємо в нього свої сіті. Іноді по-справжньому відважні риболови — Остіни, Достоєвські, Фолкнери — навіть виходять у човнах і запливають туди, де плавають дуже великі риби, але це озеро підступне. Воно більше, аніж здається, воно глибше, аніж можна собі уявити, і змінює свій вигляд, надто коли споночіє. Вона нічого йому на це не каже. Його рука лягає їй на шию. Потім ковзає під її розстебнуту парку, щоб узяти в долоню її грудь. Це не хіть, вона впевнена; це пошук точки опори. — Гаразд, — каже він. — Настав час розповісти тобі мою історію. Заплющ очі, маленька Лізі. Вона робить, як він сказав. На якусь мить усе западає в темряву й тишу під деревом ням-ням, але страшно їй не стає; поруч — його запах і відчуття його близької присутності; відчуття його руки, яку він тепер поклав на її ключицю. Він міг би легко задушити її цією рукою, проте Лізі не треба, аби він казав їй, що неспроможний завдати їй болю, принаймні болю фізичного; Лізі й сама це знає. Він може завдати їй болю, звичайно ж, може, але тільки своїми словами. Словами, що вилітають із рота, якого багато людей ніколи не можуть стулити. — Гаразд, — каже чоловік, чиєю дружиною вона стане менш як через місяць. — Ця історія складається з чотирьох частин. Частина Перша називається «Скутер на лаві». Колись давно був собі хлопчик, малий і худенький наляканий хлопчик на ім’я Скот, та коли в його тата каламутився розум і він не міг випустити ту каламуть, навіть себе порізавши, тато називав його Скутером. І одного дня — дуже поганого, божевільного дня — хлопчик стояв на чомусь дуже високому й дивився вниз на відполіровані дошки підлоги, і спостерігав, як кров його брата 8 повільно стікає по щілині між двома дошками. — Стрибай, — каже йому батько. І то було не вперше. — Стрибай, малий бевзю, виродку святої довбаної матері, стрибай негайно! — Тату, я боюся! Тут дуже високо! — Це не високо, і мені до сраки, боїшся ти чи не боїшся, стрибай, виродку, а то ти в мене пожалкуєш, а твій приятель пожалкує ще більше, стрибай, як парашутист! Тато на мить замовкає, роздивляючись навколо, його очі витріщені, як буває завжди, коли він провалюється у психодіотизм, вони майже перекочуються в орбітах, потім дивиться на свого трирічного сина, який стоїть, тремтячи, на довгій лаві, у коридорі великого напіврозваленого фермерського будинку, де гуляють тисячі протягів. Стоїть, притиснувши спину до візерунків трафаретного листя, вималюваних на рожевій стіні цього фермерського будинку в сільській глушині, де кожен дбає лише про себе. — Ти можеш викрикнути: «Джеронімо!», якщо хочеш, Скутере. Кажуть, це іноді допомагає. Коли ти викрикуєш його дуже голосно, стрибаючи з літака. Так Скот і робить, він готовий прийняти будь-яку допомогу, він кричить: «Джероміно!» — що не зовсім правильно й не допомагає йому, бо він усе ще боїться стрибнути з високої лави на відполіровану дерев’яну підлогу, яка так далеко від нього. — Ох ти ж паскудний, довбаний Христосику! Тато виштовхує наперед Пола. Полові вже шість років, скоро буде сім, він високий, має темно-русявого чуба, який спадає йому на лоб і на вуха, він потребує стрижки, його треба вести до містера Бомера в перукарню в Мартенсбурзі, містера Бомера, в якого на стіні висить голова лося, а на шибці вікна видно злинялий малюнок американського прапора і слова Я СЛУЖИВ БАТЬКІВЩИНІ, але мине ще багато часу, перш ніж вони вирушать до Мартенсбурґа, і Скот це знає. Вони не їздять у місто, коли тато психує, і тато протягом якогось часу навіть не ходитиме на роботу, бо він тепер у відпустці й не мусить ходити на свій завод ЮС-Ґіпум. Пол має сині очі, і Скот любить його більше, ніж будь-кого, більше, аніж любить самого себе. Того ранку руки Пола залиті кров’ю, посмуговані порізами, а тепер тато знову дістає свого складаного ножика, ненависного складаного ножика, який випустив стільки їхньої крові, й підіймає лезо вгору, ловлячи ним промені ранкового сонця. Тато сьогодні спустився до них сходами з криком: «Бул! Бул! Сюди, обидва!» Якщо бул випадає на Пола, він ріже Скота, а якщо бул випадає на Скота, він ріже Пола. Навіть коли тато психує, він розуміє, що таке любов. — Ти стрибнеш, боягузе, чи мені знову різати його? — Не ріж його, тату! — волає Скот. — Будь ласка, не ріж його більше, я стрибну! — Тоді стрибай! Татова губа підсмикується вгору, оголяючи його зуби. Його очі обертаються в очницях. Вони обертаються, обертаються й обертаються, ніби він роздивляється, чи немає по кутках якихось людей, і, можливо, саме це він і робить, мабуть, саме це він і робить, бо іноді вони чують, як він розмовляє з людьми, яких тут немає. Іноді Скот та його брат називають їх людьми-психодіотами, а іноді — людьми кривавого була. — Стрибай, Скутере! Стрибай, капосний хлопче! Заволай «Джеронімо!» і стрибай! У нашій родині боягузів іще не було! Стрибай негайно! — Джероміно! — волає Скот, і хоч ноги в нього тремтять і смикаються, проте примусити себе стрибнути він усе ще не може. Боягузливі ноги, клятущі боягузливі ноги, і тато не дає йому ще одного шансу. Він глибоко встромляє лезо ножика в руку Пола, і кров тече з рани широкою смугою. Вона капає йому на штанці, на кеди, а найбільше червоної рідини виливається на підлогу. Пол кривиться, але не плаче. Його очі просять Скота, щоб він це припинив, але його рот закритий. Його рот нічого не проситиме. На заводі ЮС Ґіпсум (який хлопці називають ЮС Ґіпум, бо так його називає тато) люди називають Ендрю Лендона Скаженим, а іноді — містер Скажений. Тепер його обличчя маячить над плечем Пола, а кучма посивілого волосся стоїть у нього на голові так, ніби вся та електрика, з якою він працює, проникла в нього, а його криві зуби розтулилися в жаскій посмішці маски Геловіна, а його очі пусті, бо тато кудись відійшов, він відходько, і в його черевиках залишився тільки психодіот, він більше не чоловік і не тато, а лише кривавий бул із очима. — Якщо ти зараз не стрибнеш, то я відріжу йому вухо, — каже проява з наелектризованою чуприною їхнього тата, проява, яка стоїть біля них у черевиках їхнього тата. — Якщо стоятимеш там і далі, я перетну його трахане горло, мені на все наплювати. Ну ж бо, Скутере, покажи, на що ти здатний, друзяко. Ти кажеш, ти його любиш, але ти не досить його любиш, щоб перешкодити мені порізати його, чи не так? Тоді як усе, що тобі треба зробити, — це стрибнути з довбаної лави заввишки три фути! А що ти про це думаєш, Поле? Що ти тепер скажеш своєму паршивому малому братикові? Але Пол нічого не каже, він тільки дивиться на брата, темно-сині очі втупилися в карі, й це пекло триватиме ще дві з половиною тисячі днів — сім нескінченних років. Зроби, що можеш, а все інше хай буде, як буде — ось що кажуть Скотові очі Пола, й це розриває йому серце, і коли він нарешті стрибає з лави (назустріч своїй смерті, як твердо переконана частина його єства), то він робить це не через погрози батька, а тому, що очі брата дозволяють йому стояти там, де він стоїть, якщо стрибати йому так страшно. Вони дозволяють йому стояти, навіть якщо Пол Лендон помре. Він стрибає і приземляється на коліна в калюжу крові на дошках і починає плакати, приголомшений тим, що він досі живий, але тепер рука батька обіймає його, батькова рука підіймає його, тепер радше з любов’ю, аніж у гніві. Батькові губи притискаються до його щоки, а потім міцно цілують його в куточок рота. — От бачиш, Скутере, друзяко Скутере! Я знав, ти це можеш зробити. Потім тато каже, що це кінець, кривавий бул закінчився, і Скот може подбати про свого брата. Батько каже йому, що він хоробрий, такий маленький і відважний сучий син, батько каже, що він його любить, і в цю мить перемоги Скот навіть перестає звертати увагу на кров на підлозі, він любить свого батька також, він любить свого божевільного, схибленого на кривавих булах тата, любить за те, що цього разу він усе припинив, хоча знає, хоч напевне знає, що наступний раз не забариться. 9 Скот замовкає, розглядається навколо, дивиться на вино. Він не завдає собі клопоту взяти склянку і п’є з пляшки. — То був не такий уже й високий стрибок, — каже він і знизує плечима. — Хоч трирічному хлопчикові він і здавався дуже високим. — Святий Боже, — каже Лізі. — І часто він бував таким, Скоте? — Досить часто. Не раз мені вдавалося втекти. Проте коли я опинявся на лаві, то виходу вже не було. І кінця цьому не було видно. — Він був?.. Він був п’яний? — Ні. Він майже ніколи не пив. Ти готова вислухати Частину Другу моєї історії, Лізі? — Якщо вона схожа на Частину Першу, то я не певна, що готова. — Не турбуйся. Частина Друга має назву «Пол і добрий бул». Ні, я беру свої слова назад, вона називатиметься «Пол і найкращий бул», і це сталося лише через кілька днів по тому, як старий примусив мене стрибати з лави. Він вирушив на роботу, і коли його вантажівка зникла з очей, Пол сказав мені, щоб я добре поводився, поки він сходить до крамниці Мюлі. — Скот уриває мову, сміється і хитає головою, як роблять люди, коли до них доходить, що вони бовкнули якусь дурницю. — До Мюллера. Так він сказав насправді. Я тобі розповідав, як я повернувся до Мартенсбурґа, коли банк продав з аукціону наш дім? Якраз перед тим, коли ми познайомилися? — Ні, Скоте. Він видається спантеличеним — і на мить якимсь жахливо неуважним. — Справді ні? — Ні. Зараз не час нагадати йому, що він мені майже нічого не розповідав про своє дитинство… Майже нічого. Взагалі нічого. До сьогоднішнього дня, коли вони влаштували собі привал під цим деревом ням-ням. — Ну гаразд, — каже він (із легким сумнівом у голосі). — Я одержав листа від татового банку — Першого Сільського Банку Пенсільванії… схоже, десь існує і Другий Сільський Банк цього зразка… і в тому листі говорилося, що після стількох років суд ухвалив рішення, і мені належала частина виторгу. Тож я сказав: «Розтуди його так!» і поїхав туди. Уперше за сім років. Я закінчив середню школу в Мартенсбурзі, коли мені було шістнадцять. Відбув чимало тестів. Не може бути, щоб я тобі про це не розповідав. — Ні, Скоте, не розповідав. Він сміється невеселим сміхом. — Розповідав, розповідав. Налітайте ви, круки, розтягуйте все і дзьобайте. Він зображує каркання, сміється ще більш невесело, потім робить великий ковток вина. Воно майже закінчилося. — Наш дім було продано за сімдесят тисяч чи десь приблизно таку суму, з якої мені дісталося три тисячі двісті, досить таки чимало, хіба ні? Хай там як, а я об’їхав наш квартал у Мартенсбурзі перед аукціоном, і крамниця була ще там, за милю по дорозі від нашого будинку, і якби ви сказали мені, коли я був малим, що вона від нас тільки за милю, я б сказав, що ви верзете нісенітницю. Крамниця була порожня, забита дошками, на ній висіла табличка ПРОДАЄТЬСЯ, але вона так зблякла, що літери майже не можна було прочитати. Вивіска на даху збереглася ліпше, і на ній було написано УНІВЕРСАЛЬНИЙ МАГАЗИН МЮЛЛЕРА. Але ми завжди називали цю крамницю Мюлі, бо так її називав наш тато. Він мав звичай багатьом речам давати свої назви: так, ЮС Стіл він назвав ЮС Жебростіл… а Пітсбурґ називав Лайнобурґом… і, о прокляття, Лізі, невже я плачу? — Так, Скоте. — Її голос здається дуже далеким навіть для власних вух. Він бере одну з паперових серветок, які увійшли до комплекту пікнікового ланчу, і втирає собі сльози. Коли він опускає серветку, він усміхається. — Отож Пол сказав мені, щоб я поводився добре, поки він сходить до крамниці Мюлі, і я зробив так, як просив мене Пол. Я завжди його слухався. Ти це знаєш? Вона киває головою. Ти завжди добре поводишся, коли тебе просять про це ті, кого ти любиш, бо знаєш, що час, проведений із ними, закінчиться дуже скоро, хай навіть він довго триватиме. — Коли він повернувся додому, я побачив, що він приніс дві пляшки кока-коли, і зрозумів, що він збирається зробити добрий бул, тож почув себе дуже щасливим. Він сказав, щоб я пішов у свою спальню і поки що подивився там свої книжки, а він тим часом усе підготує. Йому знадобилося багато часу, і я зрозумів, що це має бути довгий і добрий бул, і це також наповнило мене відчуттям щастя. Зрештою він покликав мене на кухню і сказав, щоб я подивився на стіл. — А він коли-небудь називав тебе Скутером? — запитує Лізі. — Ніколи. Коли я прийшов на кухню, його вже там не було. Він заховався. Але я знав, що він спостерігає за мною. На столі лежав клаптик паперу з написом БУЛ! а далі там говорилося… — Зачекай секунду, — каже Лізі. Скот дивиться на неї, підвівши брови. — Тобі було три роки… йому було шість… чи майже сім… — Правильно… — Але він уже вмів писати головоломки, а ти міг їх читати. І не тільки читати, а й відгадувати… — Так? і Скот підвів брови, ніби не розуміючи, що її так дивує. — Скоте, а чи розумів твій божевільний тато, що він знущається з двох довбаних малих вундеркіндів? На її превеликий подив, Скот відкидає назад голову й регоче. — Це його найменше обходило! — каже він. — Ти лишень послухай, Лізі. Бо то був найліпший день із тих, які запам’яталися мені в дитинстві, можливо, тому, що то був дуже довгий день. Мабуть, на заводі Ґіпсум сталася якась непередбачена подія, і старий мусив надовго там затриматися, я не знаю, що там було, але ми мали дім у своєму повному розпорядженні від восьмої ранку до заходу сонця… — А у вас не було няньки? Він не відповідає, лише дивиться на неї так, ніби в неї щось негаразд із головою. — І жодна сусідська дама до вас не зазирнула? — Наші найближчі сусіди були за чотири милі від нас. Крамниця Мюлі була набагато ближче. Тому тато так її любив, і, повір мені, багато людей у місті любили її не менше. — Гаразд. Розказуй мені Частину Другу. «Скот і добрий бул». — «Пол і добрий бул. Великий бул. Чудовий бул». — Його обличчя прояснюється на цей спогад. Спогад, який урівноважує жахливу згадку про стрибки з лави. — Пол мав зошит з аркушами в синю лінійку, зошит Денісона, і коли він налаштовував етапи була, він виривав сторінку із зошита, щоб її можна було згорнути, а потім порвати на кілька клаптиків. У такий спосіб він заощаджував папір, щоб зошита вистачило надовше, ти розумієш? — Атож. — Але в той день йому довелося вирвати два чи навіть три аркуші, таким довгим був той бул! — Він із такою втіхою згадує про ту подію, що Лізі бачить, якою він був дитиною. — На клаптику, що лежав на столі, було написано БУЛ! — і не тільки на першому клаптику, а й на останньому було те саме — а під цим словом… 10 А під словом БУЛ! Пол написав великими і ретельно виведеними літерами: 1 ЗНАЙДИ МЕНЕ БЛИЗЬКО В ЧОМУСЬ СОЛОДКОМУ! 16 Але перш ніж замислитися над загадкою, Скот із великою втіхою дивиться на число 16. Шістнадцять етапів була! Його переповнює почуття тремтячого, радісного збудження. Головна причина його радості в тому, що Пол ніколи не обманює. Якщо він обіцяє шістнадцять етапів, то буде п’ятнадцять загадок. І якщо Скот не зможе розгадати бодай одну з них, Пол йому допоможе. Пол озветься зі своєї схованки моторошним, зловісним голосом (це голос тата, хоча Скот зрозуміє це лише через багато років пізніше, коли писатиме моторошну, зловісну історію під назвою «Порожні демони»), натякаючи Скотові, де він є, поки Скот нарешті здогадається. Хоч набагато частіше Скот не потребує підказок. Він швидко вдосконалюється в мистецтві відгадування загадок, так само, як Пол швидко вдосконалюється в мистецтві ставити їх. Знайди мене близько в чомусь солодкому. Скот розглядається навколо й майже одразу зупиняє свою увагу на великій білій чаші, яка стоїть на столі в наповненій пилюкою смузі вранішнього сонця. Він мусить стати на стілець, щоб дотягтися до неї, і весело хихотить, коли Пол гукає моторошним і грізним голосом тата: — Не розлий там нічого, ти, мамо! Скот підіймає кришку і знаходить там іще один клаптик паперу з іншим посланням, що написане акуратними друкованими літерами брата: 2 Я ТАМ, ДЕ КЛАЙД ЧАСТО ГРАВСЯ З КОТУШКАМИ НА СОНЕЧКУ Доти, доки не зник навесні, Клайд був їхнім котом, і обидва хлопчики любили його, але тато не любив, бо Клайд безперервно нявкав, просячи, щоб його впустили до хати або випустили надвір, і хоч жоден із них ніколи не казав цього вголос (і ніколи не наважився запитати тата), проте обоє підозрювали, що до зникнення Клайда спричинився хтось набагато більший і набагато підліший, аніж лисиця або ласка. Хай там як, а Скот чудово знає, де Клайд часто грався на сонечку, і поспішає туди тепер, перетинаючи сіни, щоб вибігти на задній ґанок, ковзнувши лише побіжним поглядом (і, певно, не більш як одним) по плямах крові під своїми ногами. На задньому ґанку стоїть широкий недоладний диван, від якого чути дивні запахи, коли на нього сідаєш. Він пахне, як смажене пукання, сказав одного дня Пол, і Скот сміявся, поки не намочив собі штанці. (Якби тато був близько, обпісяні штанці означали б великий клопіт, але тато був на роботі.) Скот біжить тепер до цього дивана, де Клайд мав звичай лежати на спині й гратися котушками, якими Пол і Скот махали над ним, намагаючись дістати їх своїми передніми лапами й утворюючи на стіні тінь величезного кота, що боксує. Тепер Скот стає навколішки й зазирає під великі диванні подушки, підіймаючи їх одну за одною, аж поки знаходить третій клапоть паперу, третій етап була, і цей папірець посилає його до То байдуже, куди він його посилає. Головне полягає в тому, що вони мають попереду довгий і цікавий день. Двоє хлопчиків цілий ранок бігають у старому сільському будинку та навколо нього, в міру того як сонце повільно підіймається в небі, наближаючись до бездонного, не затіненого жодною хмаринкою полудня. Це проста розповідь про вигуки та сміх, про пилюку на подвір’ї та шкарпетки, які сповзають донизу, аж поки збираються у складки на брудних литках; це історія про хлопчиків, які надто заклопотані, щоб попісяти в домі, а тому збризкують кущі на південному боці дому. Це історія про малюка, який не так давно вийшов із пелюшок, а тепер збирає клаптики паперу — під драбиною, яка приставлена до горища над сараєм, під східцями, які ведуть на ґанок, під каменем, який лежить біля старого висохлого колодязя. (Не впади в колодязь, ти, шмаркачику! — остерігає зловісний голос тата, який тепер долинає з високого бур’яну, що на межі бобового поля, яке цього року залишили під паром.) І нарешті Скот одержує останню інструкцію: 15 Я ПІД КОЖНИМ ТВОЇМ СНОМ Під кожним моїм сном, думає він. Під кожним моїм сном… Де це може бути? — Тобі треба допомогти, шмаркачику? — лунає моторошний голос. — Бо мені вже хочеться їсти. Скотові хочеться їсти теж. Уже полудень, він грає в цю гру кілька годин, але просить у Пола ще одну хвилину. Моторошний голос тата повідомляє його, що він має у своєму розпорядженні тридцять секунд. Скот гарячково думає. Під кожним моїм сном… під кожним… Його мозок іще блаженно вільний від будь-яких ідей підсвідомості, але він уже почав мислити метафорами, і відповідь сяйнула йому божественним щасливим спалахом. Він біжить нагору сходами так швидко, як тільки можуть його нести маленькі ноги, чуб сповзає з його засмаглого брудного лоба й відкидається назад. Він біжить до свого ліжка в кімнаті, яку ділить із Полом, зазирає під свою подушку і справді знаходить там пляшку кока-коли — високу! — й останнього папірця. Послання на тому папірці таке, як і завжди: 16 БУЛ! КІНЕЦЬ! Він підіймає пляшку таким самим рухом, яким через багато років підійме срібну лопату (він почуває себе героєм), потім обертається. Пол лінивою ходою з являється у дверях, тримаючи в руці свою власну пляшку з кока-колою і ключ від кухонної шухляди, в якій зберігається всяка всячина. — Непогано, Скоте. Це забрало в тебе трохи часу, але ти все відгадав. Пол відкриває свою пляшку, потім пляшку Скота. Вони цокаються шийками. Пол називає це «причаститися», і коли ви це робите, то маєте загадати якесь бажання. — Яке буде твоє бажання, Скоте? — Я хочу, щоб цього літа до нас приїхала пересувна бібліотека. А ти чого хотів би, Поле? Брат дивиться на нього спокійним поглядом. Незабаром він піде вниз і зробить їм сандвічі з арахісовим маслом та желе, взявши стільчика на задньому ґанку, де колись спав і грався їхній улюблений котик, який накликав на себе лихо своїм нявчанням, щоб поставити його собі під ноги й дістати непочату банку зі свіжим маргарином із горішньої полиці буфета. І він каже 11 Але тут Скот уриває мову. Він дивиться на пляшку з вином, але пляшка з вином порожня. Він і Лізі скинули свої парки і відклали їх убік. Під деревом ням-ням стало зовсім тепло. Можна сказати навіть гаряче, майже задушливо, й Лізі думає: Треба нам якнайшвидше вибиратися звідси. Якщо ми тут залишимося надовше, сніг на вітах почне швидко танути і зрештою обвалиться на нас. 12 Сидячи на кухні з меню від «Оленячих рогів» у руках, Лізі подумала: «Я теж маю якнайшвидше розлучитися з цими спогадами. Якщо я цього не зроблю, то щось набагато важче, аніж сніг, обвалиться на мене». Але, може, Скот саме цього й хотів? Що він задумав? І чи не є цей пошук була для неї шансом витримати навалу спогадів? Але мені дуже страшно. Бо я вже так близько. Близько до чого? Близько до чого? — Цить, — прошепотіла вона й затремтіла ніби від холодного вітру. Можливо, від того, який віяв від Єлоунайфа. Але тоді вона тремтіла тому, що в неї було дві думки. І два серця. — Ще зовсім трошки. Це небезпечно. Небезпечно, маленька Лізі. Вона це знала, вона вже могла бачити, як іскри істини просвічують крізь дірки в багряній завісі. Світяться, наче очі. Чула голоси, які нашіптували їй, що існують поважні причини, чому тобі не слід дивитися в дзеркало, якщо в цьому немає великої потреби (а надто після того, як споночіє, і ніколи — в сутінки), причини не їсти свіжих фруктів по заході сонця й дотримуватися абсолютного посту між дванадцятою ночі та шостою ранку. Причини не відкопувати мерців. Але вона не хотіла покинути дерево ням-ням. Принаймні поки що не хотіла. Не хотіла розлучатися з ним. Він хотів, щоб до них приїхала пересувна бібліотека, хоч йому було тільки три роки, — типове для Скота бажання. А Пол? А чого хотів Пол? 13 — Ну ж бо, Скоте? — запитує вона його. — Яким було бажання Пола? — Він сказав: «А я хочу, щоб тато помер на роботі. Щоб його вдарило там електричним струмом і він помер». Вона дивиться на нього з жахом і жалістю. Несподівано Скот починає знову вкладати речі до ранця. — Ходімо звідси, поки ми тут не підсмажилися, — каже він. — Я думав розповісти тобі багато більше, Лізі, але не можу. І не кажи мені, що я не такий, як мій старий, бо не в цьому річ, ти розумієш? Річ у тому, що кожен у нашій родині щось одержав від цього. — Пол також? — Я не певен, що зможу далі розповідати тобі про Пола. — Гаразд, — каже вона. — Ходімо назад. Ми подрімаємо, а потім зліпимо сніговика або щось таке. Погляд, сповнений глибокої вдячності, яким він її обдаровує, вселяє їй почуття сорому, бо насправді вона й сама хоче, щоб він зупинився, — вона вже почула від нього стільки, скільки спроможна переварити, принаймні на даний час. Одне слово, вона сама тепер на грані божевілля. Але вона не хоче, щоб він остаточно зупинився на цьому, бо вона має власне уявлення про те, як надалі мають розвиватися події. Вона майже впевнена в тому, що могла б закінчити цю розповідь за нього. Але спершу вона має поставити одне запитання. — Скоте, коли твій брат пішов того ранку, щоб купити кока-колу… Призи за добрий бул… Він киває головою. — Грандіозний бул. Авжеж. Коли він пішов до тієї маленької крамниці… Мюлі… Невже нікому не здалося дивним бачити семирічного хлопчика, який прийшов до крамниці весь порізаний? Навіть якщо ті порізи були заліплені пластирем? Він перестає затягувати пряжки на ранці й дивиться на неї дуже серйозним поглядом. Він ще усміхається, але рум’янець майже повністю зійшов з його щік; його шкіра здається блідою, майже восковою. — Лендони зцілюються швидко, — мовить він. — Хіба я тобі не казав? — Казав, — погоджується вона. — У тебе й справді все загоїлося дуже швидко. — А тоді, вже не боячись і самій збожеволіти, вона наважується піти далі. — Ти також казав, що це тривало ще сім років, — додає вона. — Атож, сім. — Він дивиться на неї, тримаючи ранець на колінах, обтягнутих синіми джинсами. Його очі запитують, скільки ще їй хочеться знати. Скільки вона посміє знати. — Отже, Полові було тринадцять років, коли він помер? — Так. Тринадцять. — Його голос звучить спокійно, але тепер на його щоках не залишилося жодної кровинки, хоч вона бачить, як краплі поту проступають там крізь його шкіру, а його волосся мокре від нього. — Майже чотирнадцять. — Твій батько зарізав його своїм ножиком, чи не так? — Ні, — каже Скот тим самим спокійним голосом. — Він убив його з рушниці. Зі своєї 30–06. У підвалі. Але, Лізі, це було зовсім не так, як ти думаєш. Тобто не в нападі люті, їй здається, він хотів сказати їй саме це. Не в нападі люті, а цілком холоднокровно. Ось що вона думає під деревом ням-ням, коли їй здається, що Частина Третя історії, яку розповідає їй наречений, матиме назву «Убивство святого старшого брата». 14 Цить, Лізі, цить, маленька Лізі, сказала вона собі на кухні — дуже тепер налякана й не тільки тому, що вона тоді так помилялася у своїх припущеннях про смерть Пола Лендона. Вона була налякана, тому що усвідомила надто пізно, надто пізно, — що зроблене назад не повернеш, а з тим, що ти пригадала, тобі доведеться відтепер жити. Навіть якщо спогади божевільні. — Я не повинна все пригадувати, — сказала вона, швидко згинаючи та розгинаючи меню. — Я не повинна, я не повинна, я не повинна відкопувати мертвих, таку дурницю не можна собі дозволити 15 — Це було зовсім не так, як ти думаєш. Вона думає те, що вона думає; хоч вона й кохає Скота Лендона, але вона не прив’язана до колеса його жахливого минулого, і вона думатиме те, що вона думає. Вона знатиме те, що вона знає. — А тобі було десять років, коли це сталося? Коли твій батько… — Атож. Йому було лише десять років, коли батько вбив його улюбленого старшого брата. Коли батько по-звірячому вбив його улюбленого старшого брата. І Частина Четверта цієї історії позначена своєю власною страхітливою неминучістю, хіба ні? Вона не має жодних причин для сумніву. Вона знає те, що вона знає. Те, що він мав тоді лише десять років, нічого не змінює. Він був зрештою вундеркіндом у всьому іншому. — І ти його вбив, Скоте? Ти вбив свого батька? Ти його вбив, це ж правда? Голова в нього похнюплена. Волосся висить, затуляючи йому обличчя. Потім із-за цієї темної завіси проривається назовні одне сухе й конвульсивне схлипування, схоже на уривчасте «гав» собаки. Потім — тиша, але вона бачить, як здіймаються його груди, намагаючись скинути з себе важкий тягар. А тоді: — Я розрубав йому киркою голову, коли він спав, і скинув його труп у висохлий старий колодязь. Це було в березні під час ураганної сніжної пурги. Я витяг його назовні за ноги. Я хотів закопати його там, де був похований Пол, але в мене не стало сил. Я намагався, намагався і намагався, але він, Лізі, не піддавався моїм зусиллям. Він наче впирався. І тоді я зіпхнув його в колодязь. Певно, він і досі лежить там, та коли вони продали ферму з аукціону, то я… я… Лізі… я… я… боявся. Він тягнеться до неї, наче сліпий, і якби її там не було, він упав би обличчям на землю, але вона тут, і вони Вони Вони вдвох якось дають собі раду 16 — Ні! — прогарчала Лізі. Рвучкими рухами пальців вона згорнула меню майже в рурочку, тицьнула його назад у кедрову скриньку і з ляском опустила кришку. Та було вже пізно. Вона зайшла надто далеко. Було вже пізно, тому що 17 Якось вони спромоглися вибратися з-під верби під снігопад. Вона обняла його під деревом ням-ням, і вони (Бум! Бул!) Вони вже зовні, під снігом. 18 Лізі сиділа в себе на кухні із заплющеними очима, кедрова скринька стояла перед нею на столі. Сонячне світло, яке вливалося крізь східне вікно, проникло крізь її повіки и утворило щось подібне до бурякового відвару, який коливався й плюскотів у ритмі її серця — ритмі, який зараз був занадто швидким. Вона подумала: «Гаразд, цей спогад я вже пережила. Думаю, я зможу жити з одним. Один спогад мене не вб’є». Я спробую, я спробую. Вона розплющила очі й подивилася на кедрову скриньку, яка стояла перед нею на столі. Скриньку, яку вона шукала з такою нестямною наполегливістю. І тут їй пригадалося те, що колись сказав Скотові батько. Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів. Психодіотам була властива — серед усього іншого — манія вбивства, більш або менш виражена. А придуркам? Скот допоміг їй скласти про це свою думку в ту ніч. Придурки перебували у стані такого собі домашнього ступору, як її рідна сестричка, яку вони з Дарлою прилаштували в Ґрінлоні. — Якщо ти робиш це задля врятування Аменди, Скоте, — прошепотіла Лізі, — то ти можеш про це забути. Вона моя сестра, і я люблю її, але не настільки. Я повернуся в це… в це пекло… заради тебе, Скоте, але не заради неї чи когось іншого. У вітальні задзвонив телефон. Лізі підхопилася на ноги, ніби дістала удар кинджалом, і голосно зойкнула. IX Лізі й Чорний Принц Інкунків (Обов’язок любові) 1 Якщо голос Лізі прозвучав, як не її голос, то Дарла цього не помітила. Дарла почувала себе надто винною. Але разом із тим вона відчувала й щасливу полегкість. Кантата поверталася з Бостона «допомогти їм із Менді». Так ніби вона могла. «Так, ніби хто завгодно міг, включаючи Г’ю Олберніса та весь штат Ґрінлона», — подумала Лізі, слухаючи базікання Дарли. Ти можеш допомогти, прошепотів Скот, який завжди мав що сказати. Здавалося, навіть смерть не могла стати йому на перешкоді. Ти можеш, люба моя дитино. — …вона сама так вирішила, — запевнила її Дарла. — Авжеж, — сказала Лізі. Вона могла б нагадати сестрі, що Канті досі тішилася б життям далеко звідси разом зі своїм чоловіком, навіть не здогадуючись про те, що в Аменди проблема, якби Дарлі не забандюрилося зателефонувати їй (якби вона не встромила туди своє весло, як говориться у прислів’ї), але останнє, чого Лізі тепер би хотілося, — це встряти з Дарлою в суперечку. Усі її думки та бажання зосередилися на тому, щоб запхати клятущу кедрову скриньку назад під ліжко mein Gott і докласти всіх зусиль, аби забути про те, що вона її там будь-коли знайшла. Поки вона говорила з Дарлою, їй пригадався ще один із давніх афоризмів Скота: чим довше ти морочишся з тим, щоб відкрити пакунок, тим менше тебе цікавить, що там лежить у ньому всередині. Вона була переконана, що цей мудрий вислів можна пристосувати до всіх незнайдених речей — до кедрових скриньок, наприклад. — Її літак прибуває в аеропорт Портленда десь одразу пополудні, — проторохтіла їй Дарла, не зупиняючись. — Вона сказала, що візьме напрокат машину, а я їй відрадила, це було б дурницею, я туди поїду й відвезу її додому. — Тут вона зробила паузу, готуючись до останнього стрибка. — Ти могла б зустрітися з нами там, Лізі. Якщо захочеш. Ми могли б пообідати в «Хуртовині», лише ми, дівчата, як у старі добрі часи. А потім усі разом поїхали б до Аменди. «Про які добрі старі часи вона говорить? — подумала Лізі. — Ті часи, коли ти полюбляла смикати мене за коси, чи ті, коли Канті мала звичай ганятися за мною й дражнити мене „Міс Лізою без цицьок“?» Натомість вона сказала: — Ти рушай туди, а я приєднаюся до вас, якщо зможу, Дарло. Я маю тут деякі пильні справи… — Знову готуєш щось смачненьке? Тепер, коли вона щиро призналася в тому, що звинуватила Кантату в умисному від’їзді на північ, Дарла могла дозволити собі пустотливий жарт. — Ні, я маю тут віддати декому старі рукописи Скота. І, в певному розумінні, це була правда. Бо незалежно від того, як розв’яжеться для неї справа з Дулеєм/Мак-Кулом, вона хотіла очистити кабінет Скота. Годі їй затягувати цю справу. Вона має передати папери Пітсбурзькому університету, це те місце, де вони мають зберігатися, але при цьому вона поставить умову, щоб її приятель-професор не мав до них ніякого доступу. Вудлайно нехай котиться до дідька. — Он як, — сказала Дарла, і в тоні її голосу відчулася належна повага. — У такому разі… — Я приєднаюся до вас, якщо зможу, — повторила Лізі. — Якщо ні, то побачуся з вами обома надвечір у Ґрінлоні. Дарла пристала на ці умови. Вона передала сестрі інформацію про приліт Канті, яку Лізі слухняно записала. Хай йому біс, можливо, вона навіть вибереться до Портленда. Це принаймні дасть їй нагоду покинути дім — опинитися далеко від телефону, від кедрової скриньки і від більшості моторошних спогадів, що посипалися на її голову, наче хтось перекинув над нею горщик із якимсь жахливим варивом. А тоді, перш ніж вона змогла урвати цей потік, на поверхню виринув ще один із них. Вона подумала: «Ти не просто вийшла з-під верби у сніг, Лізі. Там було щось іще. Він узяв тебе…» — Ні! — заволала вона і вдарила кулаком по столу. Звук власного крику налякав її, але зробив те, чого вона від нього хотіла, розрубав небезпечний плин думки, розрубав рішуче й повністю. Але відрубаний шмат міг у будь-яку мить повернутися — ось у чому була проблема. Лізі подивилася на кедрову скриньку, що стояла на столі. То був погляд, яким жінка могла нагородити улюбленого собаку, що вкусив її без якоїсь видимої причини. «Повертайся під своє ліжко, — подумала вона. — Повертайся під ліжко Mein Gott, а що далі?» — Бул — кінець, — ось що далі, — сказала вона. І вийшла з дому, перетинаючи подвір’я в напрямку сараю і тримаючи перед собою кедрову скриньку так, ніби в ній був якийсь дуже крихкий посуд або потужна вибухівка. 2 Двері до її офісу були відчинені. Прямокутник електричного світла, що починався внизу від них, лежав на підлозі сараю. Коли Лізі була тут востаннє, вона вийшла звідси, сміючись. Але вона абсолютно не могла пригадати, залишила вона двері відчиненими чи зачиненими. Вона подумала, що світло було вимкнене, подумала, що вона взагалі його не вмикала. З іншого боку, хіба зовсім недавно не була вона абсолютно впевнена в тому, що кедрова скринька стоїть десь на горищі? І хіба один із заступників шерифа не міг увійти до сараю, аби подивитися, чи там нікого нема, й залишити світло увімкненим? Цілком міг. Тож нічого не слід було виключати. Притискаючи кедрову скриньку до талії, ніби боялася впустити її на підлогу, вона підійшла до відчинених дверей офісу й заглянула всередину. Офіс був порожній… здавався порожнім… але… Вона досить бездумно притулила око до щілини між одвірком і дверима і з’ясувала, що «Зак Мак-Кул» по той бік не стояв. Нікого там не було. Та коли вона зазирнула до офісу знову, вона помітила, що у віконечку автоматичного відповідача знову світилася цифра 1. Вона увійшла, тримаючи скриньку під пахвою, і натиснула на кнопку play. Спершу була коротка мить мовчанки, а потім із апарата заговорив спокійний голос Дулея. «Місус, я думав, ми з вами домовилися о восьмій годині минулого вечора, — сказав він. — А тепер я бачу біля вашого дому копів. Схоже, ви не розумієте, про яку серйозну справу йдеться хоч я думаю, було важко не зрозуміти, що означає дохлий кіт у поштовій скриньці. — Пауза. Вона дивилася на автоматичний відповідач, мов зачарована. „Я чую, як він дихає“, подумала вона. — Я навідаю вас, місус», — промовив він. — Пішов к бісу, — прошепотіла вона. — 3 вашого боку, місус, це просто негарно, — сказав Джим Дулей, і на якусь мить їй здалося, що автомат відповів на її репліку. Потім до неї дійшло, що це вже голос Дулея в його живому варіанті, так би мовити, і пролунав він десь позаду неї. Знову почувши себе так, ніби переселилася в один зі своїх снів, Лізі Лендон обернулася, щоб подивитись на нього. 3 Вона була вражена його буденною пересічністю. І хоч він стояв тепер зовсім близько, у дверях її невеличкого офісу, який так ніколи й не став її реальним офісом, із пістолетом у руці, вона аж ніяк не була певна, що впізнала б його на поліційному опізнанні, а надто, якби й інші чоловіки в тому ряду були теж худі, одягнені в літній робочий костюм кольору хакі, а на голові мали фірмові кашкети бейсбольної команди «Морські собаки Портленда». Обличчя в нього було вузьке й без зморщок, очі голубі — одне слово, обличчя, яке носять мільйони янкі, не кажучи вже про сім мільйонів людей із гірської місцевості середнього та глибокого Півдня. Зросту він мав близько шістьох футів;[48] а може, й трохи менше. Пасмо волосся, яке вибивалося з-під кашкета, було нічим не прикметного брунатно-піщаного кольору. Лізі подивилася в чорне дуло пістолета, який він націлив на неї, і відчула, як від страху в неї підгинаються ноги. Це не була якась дешева іграшка, взята напрокат у ломбарді, це була справжня зброя, великий пістолет-автомат (їй здалося, що це пістолет-автомат), який міг зробити в тілі велику дірку. Вона сіла на краєчок свого письмового столу. Якби стіл не був поруч, вона, певно, вже простяглася б на підлозі. Якусь мить вона не мала найменшого сумніву, що зараз намочить від страху штани, але їй пощастило утримати свою воду при собі. Принаймні на короткий час. — Беріть усе, що хочете, — прошепотіла вона крізь губи, що задерев’яніли наче від уколу новокаїну. — Забирайте все. — Ходімо нагору, місус, — сказав він. — Ми поговоримо про це нагорі. Думка про те, що вони сидітимуть у кабінеті Скота з цим чоловіком, наповнила її жахом і огидою. — Ні. Забирайте його папери і йдіть собі. Залиште мене саму. Він подивився на неї терплячим поглядом. На перший погляд, вона дала б йому років тридцять п’ять. Та придивившись уважніше, побачила тонкі зморшки навколо його очей і зрозуміла, що він набагато старший, років на п’ять принаймні. — Рушайте нагору, місус, якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню. Тоді вам буде дуже боляче розмовляти про нашу справу. Ви навіть уявити собі не можете, скільки кісток та сухожиль у людській ступні. — Ви не посмієте… вистрелити… Вас почують… Її голос звучав усе далі, з кожним її словом. Це було так, ніби її голос був у поїзді, а поїзд почав від’їздити від станції. Її голос вихилився з вікна й посилав їй останні слова прощання. Прощай, маленька Лізі, голос повинен тебе покинути, скоро ти будеш німа. — О, ніхто мене не почує, — сказав Дулей із виразом веселої самовтіхи. — Ваших найближчих сусідів немає вдома, вони поїхали на роботу, думаю, а ваш улюблений коп виїхав на завдання. — Його посмішка зблякла, а проте він примудрився зберегти вираз веселого подиву. — Ви переглядали всі ті папери. А може, навіть складали їх абощо. Гадаю, ви не проти трохи очистити цей кабінет, місус. Позбавте мене зайвого клопоту, вам це буде неважко. — Перестаньте… перестаньте називати мене… Місус хотіла вона закінчити свою фразу цим словом, але раптом сірі сутінки накотилися на неї і стали швидко чорніти. Перш ніж вони стали зовсім чорними й непроникними для її погляду, вона побачила, мов у тумані, як Дулей запхав пістолета за пояс штанів (Прострели собі яйця, замріяно подумала Лізі, зроби світові послугу) і кинувся вперед, щоб її підтримати. Вона не знала, вдалося це йому чи ні. Перш ніж це прояснилося, Лізі втратила тяму. 4 Вона відчула якийсь вологий доторк до обличчя, і спершу їй здалося, її лиже собака — можливо, Луїза. Але ж Лу була їхньою коллі ще в Лісбон Фолз, а життя в Лісбон Фолз відійшло в далеке минуле. Вони зі Скотом ніколи не держали собаки, можливо, тому, що в них ніколи не було дітей, а ці дві речі дуже природно поєднуються між собою, як арахісове масло і желе або як персики і світло-жовтий… Рушайте нагору, місус… якщо не хочете на самому початку нашої розмови дістати кулю у ступню. Згадка про цю фразу одразу повернула її до реальності. Вона розплющила очі й побачила Дулея, що присів навпочіпки перед нею з вологою ганчіркою в руці й дивився на неї своїми голубими очима. Вона спробувала відірватися від них. Щось брязнуло металевим звуком, і вона відчула тупий біль у плечі, коли щось зупинило її рух. — Ой! — Не смикайтеся, бо ви пораните себе, — сказав Дулей, так, ніби говорив про щось цілком буденне. Лізі подумала, що для такого суб’єкта подібні ситуації, мабуть, і справді були цілком буденними. Почулася музика — це увімкнулася музична система Скота, вперше від дуже давніх часів, мабуть, уперше після квітня або травня 2004 року, коли він тут сидів і писав. «Вейморський блюз». Не у виконанні друзяки Генка, а якась пізніша версія — мабуть, «Цвіркуни». Не на повній гучності, не в тій страхітливій манері, у якій Скот любив слухати музику, але досить таки гучно. У неї в голові промайнув здогад (я зроблю вам боляче) чому містер Джим «Зак Мак-Кул» Дулей увімкнув музичну систему. Їй не хотілося (в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям) про це думати — якщо їй чогось і хотілося, то це знепритомніти знову, — але, схоже, вона нічого вдіяти з собою не могла. «Розум — мавпа», — мав звичай казати Скот, і Лізі пам’ятала, звідки він узяв цю фразу навіть тепер, сидячи на підлозі в алькові з баром, з рукою, яка була, схоже, прикута наручником до труби під зливальницею: з роману Роберта Стоуна «Собаки війни». Тримайся, маленька Лізі!Завжди прагни бути серед найкращих. — Чи не правда, чудова пісня? — сказав Дулей, сідаючи у дверях алькова. Він схрестив ноги по-турецькому. Його коричневий пакет для ланчу лежав у тій заглибині, яку вони утворювали і яка мала форму діаманта. Пістолет лежав на підлозі біля його правої руки. Дулей подивився на неї приязним поглядом. — І слова в ній правдиві. Скажу вам щиро, ви зробили собі велику послугу, відключившись так, як ви відключилися. — Тепер вона чула в його голосі південний акцент, хоч і не такий демонстративний і очевидний, як у того лайнюка з Нешвіла, проте він усе ж таки в нього був. Зі свого пакета він дістав банку з-під майонезу об’ємом з кварту — на ній досі була етикетка «Гелман». Усередині банки в прозорій рідині плавала зіжмакана біла ганчірочка. — Хлороформ, — сказав він і з такою гордістю в голосі, з якою Смайлі Фландерс говорив про впольованого ним лося. — Мене навчив користуватися ним один чоловік, який у цьому тямить, принаймні так він мені сказав, але також мене остеріг, що він може накоїти лиха. У найліпшому випадку ви прийшли б до тями з дуже сильним головним болем, місус. Бо я знав, що ви не захочете йти нагору. Мені це підказувала моя туїція. Він наставив на неї палець, наче дуло пістолета, супроводжуючи свій жест усмішкою, а в стереосистемі тим часом Двайт Йоакам[49] почав співати «За тисячу миль від Ніде». Певно Дулей знайшов один із CD-R Скота домашнього виготовлення з піснями, які виконувалися в нічних клубах. — Можна мені випити води, містере Дулей? — Чого? Води? О, звичайно ж! Трохи пересохло в роті, чи не так? Людина завжди переживає шок, коли з нею починаєш розмовляти серйозно, це відбувається щоразу. Він звівся на ноги, залишивши пістолет лежати там, де він був, — певно, вона не змогла б дотягтися до нього, навіть якби до кінця натягнула ланцюг, яким була прикута до труби… а спробувати це зробити й зазнати невдачі ні до чого доброго не призвело б. Він відкрутив кран. У трубах засопіло й забулькало. Через хвилину або дві вона почула, що кран почав нарешті плюватися водою. Так, пістолет, певно, був поза межами її досяжності, але пах Дулея був прямо над її головою, не більш як за фут відстані. А одна рука була в неї вільна. Ніби прочитавши її думки, Дулей сказав: — Ви могли б добре дзеленькнути, вдаривши по моїх дзвіночках, якби захотіли, думаю. Але в мене на ногах важкі черевики марки «Док Мартенс», а на ваших руках узагалі нічого нема. — В устах Дулея слово «узагалі» прозвучало як «загалі». — Поводьтеся добре, місус, і приготуйтеся попити холодної водички. Цей кран не дуже її пропускає, але зараз він прочиститься, гадаю. — Помийте склянку, перед тим як налити в неї води, — сказала вона. Її голос прозвучав хрипко, на грані зриву. — Ними давно не користувалися. — А це — «Роджер Вілко».[50] Цілком нормальний і приємний голос. Як і в будь-кого іншого з їхнього міста. Навіть трохи схожий на голос її власного тата, яким він їй запам’ятався. Звичайно, Дулей нагадав їй також Ґерда Аллена Коула, першого Кіда,[51] з яким їй довелося мати справу. Вона вже мало не простягла руку й не відкрутила йому яйця, аби відплатити йому за те, що він посмів так їх до неї наблизити. Протягом якоїсь миті вона насилу стримувала себе. Потім Дулей нахилився й подав їй одну з важких склянок «Вотерфорд». Вона була наповнена на три чверті, і хоч вода з-під крана натекла не дуже прозора, проте була достатньо чиста, щоб її можна було пити. Вона здалася Лізі чудовою. — Не поспішайте, пийте повільно. Так буде смачніше, — сказав Дулей зі щирою турботою в голосі. — Я дозволю вам тримати склянку, але якщо ви пожбурите нею в мене, я зламаю вам щиколотку. А якщо ви до того ж і влучите нею в мене і мені буде боляче, то я зламаю вам обидві, навіть якщо не буде крові. Домовилися? Вона кивнула головою і припала губами до склянки. На стереосистемі Двайт Йоакам поступився місцем самому друзяці Генкові, що почав ставити вічні запитання: Чому ти не кохаєш мене, як кохала раніше? Чому ти почала ставитися до мене як до зношеного черевика? Дулей присів навпочіпки, майже торкаючись задом до черевиків, обхопивши однією рукою коліна. Він чимось скидався на фермера, що спостерігає, як його корова п’є зі струмка на північній межі його поля. Вона бачила, що він насторожений, але не перебуває у стані найвищої готовності. Він не чекав, що вона, пожбурить у нього важкою склянкою, і мав усі підстави не чекати цього. Лізі не хотіла, щоб їй зламали щиколотки. «Я ніколи не хотіла навіть брати уроки катання на ковзанах, — подумала вона, — попри те, що вівторкові вечори були вечорами знайомств на центральній ковзанці Оксфорда». Погамувавши свою першу спрагу, вона повернула йому склянку. Дулей узяв склянку й оглянув її. — Ви певні, що не хочете зробити ці два останні ковточки, місус? Він навіть сказав «ковточки», а не «ковтки», й уже власна «туїція» підказала Лізі, що Дулей явно перебирає міру зі своєю роллю доброго хлопця. Можливо, умисне, а може, навіть не усвідомлює собі цього. Він навіть почав стежити за літературною правильністю своєї мови, щоб у неї не склалося враження, ніби він калічить її умисне. Але чи мало це якесь значення? Певно, ніякого. — Мені досить. Дулей сам допив два останні ковтки, адамове яблуко перекочувалося на його худому горлі. Потім запитав, чи стало їй краще. — Мені стане краще, коли ви підете. — Цілком слушно. Я не заберу у вас багато часу. Він знову запхав пістолет собі за пояс і підвівся. Коліна в нього затріщали, і Лізі знову подумала (подумала з глибоким подивом): «Це не сон. Це справді відбувається зі мною». Він неуважно копнув ногою склянку, й вона покотилася по великому білому килиму кольору слимаків, що лежав від стіни до стіни, й викотилася в головний офіс. Він підсмикнув штани. — Я не можу собі дозволити надто баритися, місус. Ваш коп скоро повернеться, він або якийсь інший, і якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні? Лізі нічого не відповіла. Дулей знизав плечима, ніби хотів сказати: «Зрештою, то ваші проблеми», а тоді вихилився з алькову. Для Лізі то був сюрреалістичний момент, бо вона не раз бачила, як Скот робив те саме, хапаючись обома руками за протилежні одвірки виходу, у якому не було дверей, стоячи ногами на підлозі алькова, а голову й торс висунувши в кабінет. Але Скот ніколи не був одягнений у хакі; він до самого кінця залишався чоловіком у синіх джинсах. І лисини в нього не було. «Мій чоловік помер із повного головою волосся», — подумала вона. — Дивовижно приємне місце, — сказав Дулей. — Що тут колись було? Горище для зберігання сіна? Мабуть, що так. Вона не сказала нічого. Дулей і далі визирав назовні, тепер трохи перекочуючись уперед і назад і подивившись спочатку ліворуч, а потім — праворуч. «Володар оглядає свої володіння», — подумала вона. — Справді чудове місце, — сказав він. — Майже таке саме, яке я й сподівався побачити. Ви маєте тут три кімнати — я назвав би це кімнатами, — і в кожну світло проникає крізь засклений дах, тож природного світла тут дуже багато. У тих місцях, звідки я родом, такі будівлі називають будинками-поїздами або хатинами-вагончиками, але нічого схожого на хатини тут немає, хіба не так? Лізі нічого не відповіла. Він обернувся до неї із серйозним виглядом. — Не те щоб я йому заздрив, місус, чи заздрив вам тепер, коли він помер. Мені довелося перебути певний час удержавши в’язниці Браші-Маунтін. Мабуть, професор вам це сказав. І не хто інший, як ваш чоловік, допоміг мені пережити там мої найгірші дні. Я прочитав усі його книжки, і знаєте, яка з них сподобалася мені найбільше? «Звичайно, знаю, — подумала Лізі. — „Порожні демони“. Ти, певно, прочитав їх дев’ять разів». Але Дулей здивував її. — «Дочка матроса». I вона не просто сподобалася мені, місус, я полюбив той роман. Я знову й знову перечитував його протягом двох або трьох років, відколи я його знайшов у бібліотеці своєї тюрми, і я міг би процитувати з нього напам’ять не один довгий уривок. А знаєте, яка частина сподобалася мені найбільше? Там, де Джин нарешті починає говорити й каже своєму батькові, що він їде, хоче того старий чи не хоче. Ви знаєте, що він каже тому жалюгідному старому придуркові, вибачте за прямоту моєї мови? «Що він ніколи не розумів обов’язку любові», — подумала Лізі, але не сказала нічого. Проте Дулей навіть не звернув на це уваги. Його опанував справжній захват, і, певно, він чув лише самого себе. — Джин сказав своєму старому, що той ніколи не розумів обов’язку любові. Обов’язку любові! Чудово сказано, чи не так? Скільки нас почували те саме, але не знаходили слів, щоб виразити своє почуття? А ваш чоловік їх знайшов. Він їх знайшов для всіх нас, бо інакше ми залишилися б німими, так висловився професор. Бог, певно, любив вашого чоловіка, місус, якщо нагородив його такою мовою. Дулей підняв погляд до стелі. Жили на його шиї напнулися. — ОБОВ'ЯЗОК! ЛЮБОВІ! І тих, кого Бог любить, він забирає до себе найпершими, щоб вони були поруч із Ним. Амінь. — Він на мить опустив голову. Його гаман висунувся назовні із задньої кишені штанів. Він був на ланцюжку. Звичайно ж, був. Такі люди, як Джим Дулей, завжди носять гамани на ланцюжках, які прикріплюються до дірок у їхньому поясі. — Він заслуговував мати таке чудове місце для своєї творчої праці. Гадаю, він милувався ним, коли не мучився над своїми творами. Лізі уявила собі Скота за письмовим столом, який він називав Великим Слоном Ідіота, уявила, як він сидить перед великим екраном свого «Макінтоша» і сміється з чогось тільки-но ним написаного. Гризучи або пластикову соломку, або свої нігті. Іноді мугикаючи під свою музику. Лунко пукаючи, якщо було літо й день дуже жаркий, і він сидів без сорочки. Ось як він мучився над своїми довбаними творами. Але вона знову ж таки не сказала нічого. У стереосистемі друзяка Генк поступився місцем своєму синові. Генк-молодший співав «К бісу віскі, а пекло — геть». Дулей сказав: — Ви досі відповідаєте мені мовчанкою? Може, вам це й подобається, але добра вам із цього не буде, місус. На вас чекає певне покарання. Я не стану зараз повторювати те, що вже казав, що мені це болить більше, ніж болітиме вам, але скажу щиро, мені сподобалася ваша рішучість, яку ви проявили за той короткий час, протягом якого ми знаємо одне одного, а тому буде боляче нам обом. Я ще хочу вам сказати, що буду настільки поблажливим, наскільки зможу, бо не хочу надто засмучувати вас. А проте ми мали з вами домовленість, і ви її порушили. Домовленість? Лізі відчула, як у неї мороз пішов поза шкірою. Уперше вона ясно уявила собі всю глибину і складність божевілля Дулея. Сірі сутінки знову стали напливати на неї і застеляти їй зір, проте вона доклала тепер усіх зусиль, щоб їх відігнати. Дулей почув, як брязнув ланцюг її наручників (певно, він приніс їх у своєму пакеті, разом із банкою з-під майонезу), й обернувся до неї. Розслабся, люба моя дитино, розслабся, прошепотів Скот. Поговори з цим суб’єктом, не тримай свою пельку стуленою. Це була порада, якої Лізі навряд чи потребувала. Адже доти, доки вони розмовлятимуть, покарання відкладатиметься надалі. — Послухайте мене, містере Дулей. Ми ні про що з вами не домовлялися, ви тут припускаєтеся очевидної помилки. — Вона побачила, що його брови стали супитися, погляд темнішати, й поквапно заговорила далі: — Іноді буває важко зрозуміти, чого від тебе хочуть, по телефону, але тепер я готова співпрацювати з вами. — Вона зробила ковтальний рух і відчула, як щось клацнуло у неї в горлі. Їй знову захотілося пити, хотілося зробити довгий холодний ковток, але час був неслушний для того, щоб попросити води. Вона нахилилася вперед, утупила свої очі в його очі, сині в сині, й заговорила з усією прямотою і щирістю, на яку була здатна. — Я хочу сказати, що тепер зрозуміла, чого вам треба. І, мушу вам сказати, ви тільки-но дивилися на ті рукописи, які ваш спіль… ваш колега особливо прагне дістати у своє розпорядження. Ви звернули увагу на ті чорні шафи з теками, які стоять у центральній кімнаті? Тепер він дивився на неї, підсмикнувши брови, й скептична посмішка грала на його губах… але можливо, це свідчило якраз про його нерішучість. Лізі не втрачала надію. — Як на мене, то чимало ящиків стоять і внизу, — сказав він. — Схоже, його незакінчені твори складені саме там, судячи з вигляду тих ящиків. — У тих ящиках… — Що вона йому скаже? Це були, а не книжки? Вона здогадувалася, що більшість із них були саме ними, але Дулей цього не зрозуміє. Це жарти, щось подібне до пародій на рекламу порошків від сверблячки та пластикових пакетів для блювання. Це він зрозуміє, але не повірить їй. Він усе ще дивився на неї з тією скептичною посмішкою. Ніякого вагання в ній не було. Ні, це був погляд, який казав: «Брешіть, брешіть, місус, але чом би вам не спробувати вигадати щось нове?» — У тих картонних ящиках, які стоять унизу, немає нічого, крім копій, зроблених під копірку або ксерокс, а також чистого паперу, — сказала вона, й це прозвучало, як брехня, бо й було брехнею, а що вона могла б іще сказати? Ви надто божевільний, щоб вам можна було сказати правду, містере Дулей? Звичайно ж, вона цього не сказала, а сказала натомість: — Ті речі, які хоче мати Вудлайно, — справжні рукописи — усі складені тут, нагорі. Неопубліковані оповідання… копії листів до інших письменників… Їхні листи до нього… Дулей закинув назад голову й засміявся. — Вудлайно! Місус, а ви вмієте створювати нові слова не гірше, аніж ваш чоловік. Але сміявся він недовго, й хоча посмішка залишилася в нього на губах, проте веселого подиву в його очах уже не було. Його очі були холодні, як крига. — То що, ви гадаєте, я маю робити? Податися до Оксфорда або Меканік Фолз, найняти там фургон й повернутися назад, щоб повантажити всі ті шафи? Чи, може, ви попросите бодай одного з тих шерифових хлопців, щоб вони допомогли мені? — Я… — Заткніться. — Він звинуватливо тицьнув у неї пальцем. Тепер на його обличчі вже не було жодного сліду від посмішки. — Якщо ви й справді планували так, що я найму машину й повернуся назад, тоді чому ви нацькували на мене з десяток копів, щоб вони мене тут чекали, коли я приїду? Вони схопили б мене, і, скажу вам щиро, місус, я заслуговую ще на десять років в’язниці за те, що повірив такій брехні. — Але ж… — А крім того, ми з вами домовилися зовсім не про це. Ми домовилися, що ви зателефонуєте професорові, моєму друзяці Вудлайнові — мені це сподобалося, їй-бо сподобалося! — і він надішле мені електронне послання за спеціальною адресою, яку я йому дав, а він уже потім сам дасть раду паперам. Так чи не так? Якась його частина справді в усе це вірила. Мусила вірити, бо інакше навіщо б він знову й знову повторював цю брехню, адже тут були тільки вони двоє? — Мем? — покликав її Дулей. Його голос звучав стурбовано. — Місус? Якщо була в ньому частина, яка не могла не брехати, хоч вони й були тут лише вдвох, то, може, це тому, що була в ньому й інша частина, яка потребувала брехні? Якщо так, то саме до цієї частини Джима Дулея їй треба звертатися, бо саме вона може бути ще не заражена божевіллям. — Містере Дулей, послухайте мене. — Вона стишила голос і намагалася говорити повільно. Саме в такий спосіб вона зверталася до Скота, коли Скот був у нестямі з різних причин — від поганої рецензії на якусь свою книжку до халтурної роботи з ремонту каналізації. — Професор Вудбоді не має змоги вийти з вами на контакт, він не знає, де вас шукати, ви це чудово знаєте. Але я можу сконтактуватися з ним. І я вже це зробила. Я телефонувала йому вчора увечері. — Ви брешете, — сказав він, але тепер вона не брехала, і він знав, що вона не бреше, і з якоїсь причини це дратувало його. Ця реакція була якраз протилежною тій, на яку вона розраховувала — вона хотіла заспокоїти його, — але вона подумала, що їй треба говорити далі, сподіваючись на те, що здорова частина Джима Дулея все ж таки існує і вона її тепер слухає. — Я не брешу, — сказала вона. — Ви дали мені його номер, і я зателефонувала йому. — Вона не відривала погляду своїх очей від очей Дулея. Докладала всіх зусиль, щоб її голос звучав із максимальною щирістю, яку вона могла вдати тепер, коли повернулася назад у Країну Вигадки. — Я пообіцяла віддати йому рукописи і попросила його, щоб він вас про це повідомив, а він мені сказав, що не може вас про це повідомити, бо втратив із вами всякий зв'язок, він сказав мені, що два його перші електронні послання до вас пройшли, але наступні поверталися до нього наз… — Один бреше, а другий присягається, — сказав Джим Дулей, і після цього все стало відбуватися зі швидкістю й лютістю, в яку Лізі не могла навіть повірити, хоч кожна мить биття і катувань, до яких він потім перейшов, залишилась у неї в пам’яті на все її подальше життя, їй запам’яталося навіть його сухе і швидке дихання, запам’яталося, як крізь сорочку хакі, що натяглася на ґудзиках, миготіли клаптики білої теніски, яка була під нею, коли він став ляскати її по обличчю тильним боком долоні, а потім відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею і ще раз тильним боком, а потім відкритою. Усього він завдав їй вісім таких ляпасів, вісім намагайся і не зачіпайся, співали вони дітьми, коли стрибали через скакалку в пилюці на подвір’ї, і звук від доторку його шкіри до її шкіри лунав, як тріскіт сухої гілляки, переломленої на коліні, і хоч на руці, якою він її ляскав, не було перснів — вона мала дякувати Богові хоч за це, — проте четвертий і п’ятий ляпас розбили її губи до крові, а після шостого й сьомого вона бризнула цівкою, й останній ляпас дістав їй до носа і розтовкмачив його теж. На той час вона вже кричала від страху й болю. Її голова раз у раз стукалася об нижню частину зливальниці, аж у вухах дзвеніло. Вона чула, що кричить і просить, щоб він зупинився, що він матиме все, що захоче, аби тільки перестав її бити. Потім він зупинився, й вона почула власні слова: «Я можу дати вам рукопис його нового роману, його останнього роману, він повністю закінчений, він закінчив його за місяць до того, як помер, і вже не встиг його переглянути, це справжній скарб, і професорові Вулайнові він сподобається». Вона встигла подумати Це ж цілковита вигадка, а що ти робитимеш, якщо він спіймає тебе на слові, але Джим Дулей не став ловити її ні на чому. Він опустився перед нею навколішки, важко дихаючи — тут було вже дуже жарко, якби вона знала, що сьогодні її битимуть у кабінеті Скота, вона насамперед увімкнула б тут усі кондиціонери, — і знову став нишпорити у своєму пакеті для ланчу. З-під його пахв закапали великі краплі поту. — Місус, мені страшенно шкода, що я мушу зробити це, але принаймні я не чіпатиму вашу пуцьку, — сказав він, і вона встигла відзначити дві речі, перш ніж він викинув перед собою ліву руку й роздер їй блузку, а потім схопив за передню частину ліфчика й оголив її маленькі груди. Перша з них — це те, що йому не було анітрохи шкода. І друга — вона побачила, що предмет, який він тримав у правій руці, походив із її власної шухляди з кухонним начинням. Скот називав його церковним ключем Лізі. То був ніж для відкривання консервних бляшанок із важким, покритим ґумою руків’ям. X Лізі й аргументи проти божевілля (Добрий брат) 1 Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням. Лізі знову й знову згадувала цей рядок, повзучи від меморіального закутня, а потім повільно перетинаючи довгий і завалений усілякою всячиною офіс свого чоловіка і залишаючи за собою огидний слід: плями крові з її носа, рота та понівечених грудей. «Кров ніколи не випарується з цього килима», — думала вона, й наче у відповідь на цю думку знову звучав у її голові той самий рядок: Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням. Уся ця історія була позначена божевіллям, це правда, але єдиний звук, який вона могла тепер пригадати, не був ані шелестінням, ані мурчанням, ані шарудінням; то був звук її зойків, коли Джим Дулей приставив її консервний ніж до її лівої груді, наче механічну п’явку. Вона зойкнула, а потім зомліла, а потім він ляпасами повернув її до тями, щоб сказати їй іще одну річ. Після цього знову дозволив їй провалитися в небуття, але приколов записку до її блузки — після того як зняв із неї порваний ліфчик і застебнув ґудзики блузки, — аби бути певним, що вона нічого не забуде. Але їй не треба було записки. Вона чудово пам’ятала те, що він їй сказав. — Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим. І щоб ви нікого не кликали на допомогу, місус, ви мене чуєте? Якщо ви скажете комусь, що я тут був, я вас уб’ю. Ось що сказав їй Дулей. А до записки, яку приколов до її блузки, він іще додав: «Покінчімо нарешті з цією справою, і це принесе радість і задоволення нам обом. Ваш добрий друг „Зак“!» Лізі не мала найменшого уявлення про те, на скільки часу вона відключилася вдруге. Знала тільки, що коли знову прийшла до тями, то побачила, що порваний ліфчик лежить у сміттєвому ящику, а до правої поли її блузки приколото записку. Права половина блузки була просякнута кров’ю. Вона розстебнула ґудзики рівно настільки, щоб кинути один швидкий погляд, потім застогнала й відвела очі. Вона побачила щось гірше, аніж усе те, що будь-коли робила собі Аменда, зокрема й зі своїм пупом. А біль… вона пам’ятає лише, він був нестерпним і нищівним. Наручники Дулей зняв і навіть залишив їй склянку води. Лізі жадібно її випила. Та коли спробувала зіпнутися на ноги, вони в неї надто тремтіли, щоб утримати її. Тому вона виповзла з алькова навкарачки, капаючи кров’ю та кривавим потом на килим Скота, поки повзла (ет, зрештою вона ніколи особливо не дбала про чистоту цього слимаково-білого кольору, він весь був покритий плямами бруду), волосся прилипало їй до лоба, сльози скочувалися по щоках, кров засихала кіркою їй під носом, на губах і на підборідді. Спочатку вона думала, що повзе до телефону, — мабуть, зателефонувати заступникові шерифа Батерклакові, попри застереження Дулея і неспроможність департаменту шерифа округи Касл-Каунті захистити її з першої спроби. Потім цей поетичний рядок (аргументи проти божевілля) почав звучати в її голові, і вона побачила кедрову скриньку доброї матінки, що лежала перекинута на килимі між сходами, які вели вниз до сараю, і письмовим столом, який Скот називав Великим Слоном Ідіота. Усе, що було у скриньці, висипалося на килим і лежало там, наче розкидане сміття. І тоді вона зрозуміла, що саме скринька та її розкидані речі були тією метою, до якої вона повзла. А особливо манило її до себе щось жовте, яке лежало на згорнутому меню готелю «Оленячі роги». Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням. Це рядок зі Скотового вірша. Він писав їх небагато, а ті, які писав, майже ніколи не публікував — він казав, вони не дуже добрі, й він пише їх тільки для себе. Але цей вірш вона вважала дуже добрим, хоч, мабуть, не зовсім розуміла, що він означає і про що в ньому йдеться. Їй особливо подобався цей перший рядок, бо іноді ти просто чуєш, як рухаються речі, І хіба ні? Вони падають з одного рівня на інший, залишаючи після себе дірки, в які ти можеш зазирнути. Або провалитися І крізь них, якщо втратиш обачність. ПеЗКаПеТе, моя люба дитино. Стережися, щоб не впасти в кроликову нору, отож пручайся з усіх сил і тримайся міцно. Дулей, певно, приніс скриньку доброї матінки нагору до кабінету, бо вирішив, що вона має якийсь зв’язок із тим, що йому було треба. Такі суб’єкти, як Дулей та Ґерд Аллен Коул, він же Білявчик, він же Майстер Передзвону Лілей, вважають, що все має бути так, як їм хочеться, хіба ні? Що мають перетворюватися на дійсність їхні кошмари, їхні фобії, їхні нічні натхнення. Що, на думку Дулея, могло бути в кедровій скриньці? Таємний список рукописів Скота (можливо, закодований)? Бог його зна. Хай там як, а він випорожнив її, не побачив там нічого, крім нецікавого мотлоху (нецікавого йому принаймні), а потім затягнув удову Лендон глибше в анфіладу кімнат Скотового кабінету, шукаючи зручне місце, де він міг би прикувати її до чогось міцного, перш ніж вона опритомніє. Труби під зливальницею в барі саме були придатні для цієї мети. Лізі повзла й повзла до розкиданого вмісту скриньки, не відриваючи погляду від жовтого плетеного квадратика. Вона запитувала себе, а чи знайшла б вона його з власної ініціативи. Навряд: адже вона заповнила свою порожнечу в пам’яті. Але тепер… Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням. Схоже, це справді так. А якби впала її дорогоцінна багряна завіса, то чи супроводжувалося б її падіння таким тихим, сумним шарудінням? Вона не здивувалася б, якби так і було. Почати з того, що вона завжди була зітканою з павутиння; досить згадати про те, скільки вона вже пригадала. Не треба більше, Лізі, не смій, зупинися. — Цить! Замовкни! — прохрипіла вона. Її покалічена грудь болісно пульсувала й горіла пекучим вогнем. Скот дістав свою рану в груди; тепер вона має свою. Вона згадала, як він ішов до неї через моріжок того вечора, вийшовши з темряви, тимчасом як Плутон гавкав, гавкав і гавкав на сусідньому обійсті. Скот, який простягував їй те, що раніше було рукою, а тепер перетворилося ніби на згусток застиглої крові, з якого стриміло щось дуже приблизно схоже на пальці. Скот, який сказав, що це кривавий бул і він присвячує його їй. Скот, який трохи згодом вимочував цей шматок м’яса в тазі, наповненому слабким розчином чаю, сказавши їй, що цього методу він навчився (це придумав Пол) від свого брата. Тоді ж таки він сказав їй, що всі Лендони зцілюються швидко, що інакше вони не могли. Цей спогад провалився вниз до наступного, коли вона й Скот сиділи під деревом ням-ням три чи чотири місяці по тому. Кров потекла з рани широкою смугою, сказав їй Скот, а Лізі запитала, чи Пол потім вимочував свої рани в чаї, і Скот сказав ні… Мовчи, Лізі, він ніколи цього не казав. Ти ніколи не запитувала його про це, й він ніколи не казав. Але вона запитувала. Вона запитувала його про все на світі, і Скот їй завжди відповідав. Не тоді, не під деревом ням-ням, а згодом. Тієї ж таки ночі в ліжку. Їхньої другої ночі в «Оленячих рогах», після кохання. Як могла вона про це забути? Лізі полежала кілька хвилин на килимі білого слимакового кольору, відпочиваючи. «Ні, я ніколи не забувала, — сказала вона собі. — Це було в багряному кольорі. За завісою. Велика різниця». Вона знову втупилася в жовтий квадратик і поповзла далі вперед. Я точно знаю, що лікуватися чаєм ми стали пізніше, Лізі. Повір мені, я знаю. Скот лежить поруч із нею, курячи, дивлячись, як підіймається вгору струминка диму від його сигарети до того місця, де вона зникає. Як зникають червоні та білі смуги на стовпчику — символі перукарського цеху. Як зникає іноді сам Скот. Я знаю, бо саме тоді я став вивчати дроби. У школі? Ні, Лізі. Він сказав це з якимсь особливим притиском, ніби дорікаючи їй за таке наївне припущення. Лендон Скажений ніколи не був татом такого зразка. Ми з Полом навчалися вдома. Тато називав школу загоном для віслюків. Але якими були порізи Пола в той день, — коли ти стрибав із лави, — тяжкими? Не просто подряпинами? Тривала пауза, поки він спостерігає, як дим закручується у спіраль, підіймається і зникає, залишаючи за собою струминку гіркувато-солодких пахощів. А тоді одразу: Тато різав глибоко. На цю холодну впевненість немає можливої відповіді, тому вона мовчить. А він потім каже: Хай там як, а це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй, Лізі. Не треба стримувати себе. Ти маєш мене запитати. Вона не змогла чи не була готова пригадати, що ж було далі, але тепер пам’ять несподівано підказала їй, як вони покинули свою схованку під деревом ням-ням. Він узяв її на руки під тією білою парасолею, і через мить вони вже були зовні, під снігопадом. І ось тепер, коли вона повзла на руках і колінах до перекинутої кедрової скриньки, пам’ять (божевілля) упала крізь отвір у часі (упала з тихим шарудінням) і Лізі нарешті дозволила своєму розумові повірити в те, що її друге серце, її таємне сховане серце, знало давно. Протягом якоїсь миті вони були вже не під деревом ням-ням і не зовні, під снігопадом, а в іншому місці. Воно було тепле й наповнене туманним червоним світлом. Воно було наповнене далеким співом пташок і тропічними запахами. Деякі з них були їй знайомі — запахи франжипану, жасмину, бугенвілії, мімози, вологої землі, яка дихала і на якій вони стояли навколішках, мов закохані, що ними вони й були, — але найзапашніші з них вона досі ніколи не нюхала, і тепер їй нестерпно хотілося знати, як вони називаються. Вона пам’ятає, як відкрила рота, щоб заговорити, а Скот затулив їй (цить, мовчи) його долонею. Вона пригадує, як здивувало її те, що вони вдягнені по-зимовому в такому тропічному місці, й вона побачила, що він наляканий. Адже щойно вони стояли під снігопадом. Під отим божевільним снігопадом у місяці жовтні. Як довго перебували вони в проміжному місці? Три секунди? Можливо, навіть менше. Але тепер, пересуваючись навкарачки, бо вона була надто слабка й надто приголомшена, щоб зіп’ястися на ноги, Лізі нарешті захотіла дізнатися всю правду про це. На той час, коли вони повернулися до «Оленячих рогів» у той день, вона майже спромоглася переконати себе, що нічого не було, але це було. — І воно повторилося, — сказала вона. — Повторилося вночі. Їй страшенно хотілося пити. Якби набрати ще одну склянку з крану, але альков бару був тепер позад неї, вона повзла в протилежний від води бік, і їй пригадалося, як одного разу Скот заспівав одну з пісень друзяки Генка, коли вони поверталися додому в ту неділю: Цілий день бачив я лише голу пустелю. І жодної, жодної краплі води. Ти нап’єшся, люба моя дитино. — Нап’юся? — у неї досі нічого не вилітало з рота, крім здушеного хрипіння. — Ковток води мені, звичайно, допоміг би. Мені так болить. На ці слова відповіді не було, і, мабуть, вона й не потребувала її. Вона нарешті доповзла до речей, розкиданих навколо перекинутої кедрової скриньки. Потяглася до жовтого квадратика, взяла його з червоного меню й міцно затиснула в долоні. Вона лежала на тому боці, де в неї не боліло, й дивилася на нього пильним поглядом. Тонкі лінії плетінь і мережив, витончені колечка. Добра матінка сплела десятки шалей із таких квадратиків, шалей рожевих і сірих, шалей синіх і шалей золотавого кольору, шалей зелених і шалей палено-помаранчевого кольору. Плетіння таких шалей було фахом доброї матінки, й вони, можна сказати, випливали з-під її рук, одна за одною, коли вона сиділа вночі й слухала базікання, яке лунало з телеекрана. Лізі тепер пригадала, що коли вона була дитиною, то такі плетені шалі, здається, називалися «африканками». Усі їхні кузини (Енґлтони, Дарбі, Відженси та Вошберни, як і Дебушери, а цих останніх було безліч) одержували африканки в посаг, коли одружувалися; кожна з дівчат-Дебушерів одержувала їх щонайменше три. І з кожною такою африканкою давали один зайвий квадратик тих самих кольорів і того самого візерунку. Добра матінка називала ці зайві квадратики «оздобами». Вони призначалися для того, щоб прикрашати ними столи або оправляти їх у рамку й вішати на стіну. Оскільки жовта африканка була весільним подарунком доброї матінки Лізі та Скотові й оскільки Скот завжди и любив, Лізі вирішила зберегти супровідну «оздобу» в кедровій скриньці. І ось тепер вона лежала, стікаючи кров’ю на килимі, тримаючи в руках цей квадратик, і відмовилася від намагань забути. Вона подумала: «Бул! Кінець!» — і заплакала. Вона зрозуміла, що неспроможна зараз думати зв’язно, але, можливо, це й добре; вона впорядкує свої думки пізніше, якщо в цьому буде потреба. І, звичайно, якщо буде пізніше. Психодіоти й придурки. І Лендони, і Ландреуси перед ними неодмінно мали бути або першими, або другими. І це завжди виходило на поверхню. Отже, не було нічого дивного в тому, що Скот одразу зрозумів, хто така Аменда — він знав про самокалічення різанням із перших рук. Скільки разів він сам себе різав? Вона не знала. Його шрами не можна було прочитати, як шрами Аменди, тому що… ну, гаразд, зупинімося на цьому «тому що». Принаймні той випадок самокалічення, про який вона знала напевне — в ніч оранжереї, — був надто театральним. І він засвоїв науку калічення свого тіла від батька, який обертав свого ножа на хлопців лише тоді, коли його власного тіла було мало для того, щоб випустити із себе психодіота. Психодіоти й придурки. Або ті, або ті. І це завжди виходить на поверхню. І якщо Скотові вдалося уникнути найгірших ознак психодіотства, то що в ньому залишилося? У грудні 1995 року погода була якось по-гнилому холодною. І щось погане стало діятися зі Скотом. Він планував прочитати кілька лекцій наприкінці року та на початку року наступного в Техасі, Оклахомі, Нью-Мексико та Аризоні (він називав це Західними Гастролями Йолопа, Лендон — 1996), але викликав свого літературного агента і доручив йому скасувати всі домовленості. Агенція з продажу квитків здійняла галас (і не дивно, бо скасування дат, на які були призначені його виступи, мало обійтися їй у триста тисяч доларів збитків), але Скот виявив твердість. Він сказав, що гастрольні лекції для нього неможливі, бо він хворий. Він і справді був хворий; що глибше вгороджувала в нього свої пазурі зима, то гірше почував себе Скот Лендон. Уже в листопаді Лізі помітила: з ним щось 2 Вона помітила: з ним щось негаразд, і то не бронхіт, як він стверджує. Він не кахикає, і його шкіра холодна на дотик, і хоч він не дозволяє їй ані поміряти йому температуру, ані навіть прикласти собі до лоба той пластир, яким знімають жар, вона абсолютно впевнена в тому, що ніякого жару в нього немає. Проблема з ним має радше психічний характер, аніж фізичний, і це дуже її налякало. А коли одного разу вона набралася духу й попросила, щоб він пішов проконсультуватися з доктором Бйорном, він неабияк розлютувався, звинуватив її, що вона перебуває в наркотичній залежності від лікарів, «як і всі її психовані сестри». І як їй на все це реагувати? Якими, власне, є його симптоми? Чи знайдеться лікар — хай навіть такий співчутливий, як Рік Бйорн, — що сприйняв би їх серйозно? По-перше, він більше не слухає музику, коли пише. І пише дуже мало — це ще один симптом, причому набагато тяжчий. Поступ у написанні його нового роману — який Лізі Лендон подобається, хоч вона й не належить до когорти визначних літературних критиків, — уповільнився від притаманного йому спринту до якогось повільного плазування. А ще серйозніша ознака — святий Боже, куди поділося його почуття гумору? Його бурхливий добрий гумор міг бути стомливим, але його раптове зникнення, як ото зникає осінь, поступаючись місцем холодній зимі, справляє на неї просто-таки моторошне враження; це як та мить у старих кінофільмах про джунглі, коли барабани тубільців несподівано замовкають. Він також став більше пити і напивається здебільшого на ніч. Вона завжди вкладається спати раніше, ніж він, — зазвичай набагато раніше, — але майже завжди знає, коли він приходить і як від нього пахне, коли він лягає. Вона також здійснює нагляд за сміттєвими кошиками в його кабінеті, і тому їй відомо, що він туди викидає, і, в міру того як зростає її тривога, вона тепер спорожняє їх кожні два або три дні. Вона звикла знаходити там бляшанки з-під пива, іноді дуже багато. Скот завжди любив пиво, але у грудні 1995 року та на початку січня 1996-го вона знаходить у його кошиках також пляшки «Джима Біма».[52] І Скот став мучитися похміллям. З якоїсь причини цей факт уселяє їй більшу тривогу, ніж усі інші. Іноді він блукає по дому — блідий, мовчазний, хворий — блукає до полудня, перш ніж нарешті приходить до тями. Кілька разів вона чує, як він блює за зачиненими дверима до туалетної кімнати, а за тією швидкістю, з якою зникав аспірин, вона легко могла здогадатися, що він страждає від тяжкого головного болю. Ви скажете, в цьому нема нічого незвичайного; ти можеш випити бляшанку пива або пляшку «Біма» між дев’ятою вечора і дванадцятою ночі, плати тільки гроші, Патрику. Може, це й так, але Скот багато пив у ті перші часи, після того як вона познайомилася з ним в університетському холі, коли він завжди носив із собою пляшку в кишені піджака (він ділив її з нею), але якщо й переживав тоді похмілля, то в дуже легкій формі. Тепер же, коли вона бачить, що залишається в його сміттєвому кошику, й бачить, що лише сторінка або дві додалися до рукопису «Медовий місяць злочинця», вона не може не запитувати себе, наскільки ж більше він тепер випиває від своєї звичної норми. На якийсь короткий час вона забуває про свої тривоги, поринувши у клопіт передноворічних візитів та в суєту приготувань до Різдва. Скот ніколи не любив тинятися по магазинах, навіть тоді, коли торгівля йшла мляво й покупців було дуже мало, але того року він кинувся у вир передсвяткових мандрів по крамницях із якоюсь майже диявольською радістю. Він супроводжував її кожного хрінового дня, штовхаючись або в мережі магазинів Оберна або на центральній вулиці Касл Рока. Його часто впізнають, але він весело відмовляється давати автографи, які просять у нього чимало людей, що хапаються за нагоду несподівано одержати такий незвичайний різдвяний подарунок, але він каже їм, що якщо він бодай на мить відстане від дружини, то, либонь, уже не побачить її до самого Великодня. Можливо, він і втратив почуття гумору, але вона жодного разу не помітила, щоб він утратив рівновагу, навіть тоді, коли люди, які прагнуть одержати від нього автограф, починають штовхатися, а отже, протягом тих небагатьох годин їй здається, що з ним усе гаразд, що він знову стає схожим на себе, попри свій запій, скасовані гастрольні лекції та повільну роботу над новою книжкою. Різдво вони відзначають дуже весело, обмінюючись багатьма подарунками і влаштувавши посеред дня енергійні танці в постелі. Різдвяну вечерю влаштовують у Канті та Річа, й за десертом Річ запитує у Скота, коли вийде на екрани один із кінофільмів, поставлених за його романами. «Це можуть бути великі гроші», — каже Річ, певно, не знаючи, що чотири попередні адаптації романів Скота для телеекрана зазнали бучного провалу. Лише кіноверсія «Порожніх демонів» (якої Лізі ніколи не бачила) принесла гроші. Коли вони повертаються додому, почуття гумору повертається до Скота, як ото шугає з неба в піке великий старий бомбардувальник Б-1, і він імітує Річа з такою вбивчою іронією, що Лізі від реготу хапається за живіт. А коли вони повертаються на Шуґар Топ Гіл, то влаштовують іще одну стрибанину в ліжку. Потім Лізі ловить себе на думці, що якщо Скот і справді хворий, то було б добре, якби цією ж таки хворобою заразилися якнайбільше людей, бо світ став би тоді набагато кращим. На другий день Різдва вона прокидається близько другої ночі, бо їй захотілося в туалет, і — знову те саме — його немає в ліжку Але цього разу він не відійшов. Вона відчуває різницю, навіть не замислюючись про те, що вона має на увазі, коли думає (відійшов) про те, що він іноді робить, про те, куди він іноді йде. Вона мочиться із заплющеними очима, дослухаючись до завивання вітру надворі. Їй здається, що то дуже холодний вітер, але вона не знає, що таке справжній холод. Ще не знає. Минуть два чи три тижні, й вона знатиме набагато більше, ніж знає тепер. Задовольнивши свою потребу, вона виглядає у вікно туалетної. Це вікно виходить до сараю й кабінету Скота, обладнаного на колишньому горищі для зберігання сіна. Якщо він там, — а коли він прокидається посеред ночі й не може заснути, то, як правило, йде туди, — вона побачить світло, а може, навіть почує веселі карнавальні звуки його рок-н-рольної музики, хай навіть дуже тихо. Але сьогодні в сараї темно, і єдина музика, яку вона чує, це завивання вітру. Це вселяє їй певну тривогу. Десь у задній частині її мозку виникають певні думки (серцевий напад) які надто неприємні, щоб приділяти їм пильну увагу, проте достатньо сильні, а тим більше коли взяти до уваги… яким далеким він був останнім часом… щоб цілком ними знехтувати. Тож замість повернутися у напівсні до спальні, вона підходить до інших дверей туалетної кімнати, до тих, які виходять у коридор, що на другому поверсі. Вона кличе його на ім’я й не одержує відповіді, але бачить тоненьку смужку світла, яка пробивається з-під зачинених дверей у далекому кінці коридору. І чує тепер тихі звуки музики, яка звідти лунає. Це не рок-н-рол, а кантрі. Це Генк Вільямс. Друзяка Генк співає «Ко-Ліґу».[53] — Скоте! — гукає вона знову й, не чуючи ніякої відповіді, йде до тієї смужки світла, відгортаючи з лоба волосся, кроки її голих ніг шарудять на килимі, який далі підіймається на горище, і вона відчуває страх, причину якого не може пояснити, крім того, що він має якесь відношення (відійшов) до речей, які або вже закінчилися, або мають скоро закінчитися. Усе зроблено й застебнуто, міг би сказати тато Дебушер; цей вислів старий Денді, звичайно ж, виловив у озері, в тому самому, до якого всі ми приходимо напитися, тому самому, в яке ми закидаємо свої сіті. — Скоте! Вона зупиняється на мить перед кімнатою для гостей, і жахливе передчуття опановує її розум; він сидить мертвий у кріслі-гойдалці перед телевізором, мертвий від своєї власної руки, як вона не могла раніше цього передбачити, хіба всі симптоми не проявилися ще місяць тому або й більше? Він тримався до Різдва, тримався задля неї, але тепер… — Скоте! Вона повертає ручку дверей і відчиняє їх, і він сидить у кріслі-гойдалці, як вона й передбачила, але живий-живісінький, обгорнувшись своєю улюбленою африканкою, подарунком доброї матінки Дебушер, тією, яка має жовтий колір. На телевізійному екрані, зі стишеним звуком, демонструється його улюблений фільм «Останній кіносеанс». Він не відводить погляду від телевізора, щоб подивитись на неї. — Скоте, з тобою все гаразд? Його очі залишаються нерухомими, не кліпають. Тоді її знову опановує великий страх, а десь у глибині мозку виринає одне з часто вживаних Скотом слів (придурок) воно котиться по якомусь конвеєру примарних видінь, і вона енергійно виштовхує його на саме дно своєї підсвідомості, з ледь чутним (Котися ти!) прокляттям. Вона входить до кімнати і знову промовляє його ім’я. Цього разу він кліпає, — Богу дякувати, — обертає голову до неї і всміхається. Саме в усмішку Скота Лендона вона закохалася, коли вперше її побачила. А насамперед у те, як підіймаються його очі в кутиках орбіт, коли він усміхається. — Привіт, Лізі, — каже він. — Ти що робиш тут, нагорі? — Я могла б запитати тебе про те саме, — каже вона. Вона шукає очима випивку — бляшанку пива, можливо, недопиту пляшку «Біма», — проте нічого такого не бачить. Це добре. — Уже пізно, ти знаєш, уже дуже пізно. Настає тривала пауза, протягом якої він, як здається, дуже ретельно обмірковує кожне своє слово. Потім каже: — Мене розбудив вітер. Він заторохтів ринвою на торці будинку, і я вже не міг заснути. Вона хотіла щось йому відповісти, але утрималася. Після того як ти прожила у шлюбі з чоловіком тривалий час — вона думає, що тривалість цього періоду змінюється від шлюбу до шлюбу, у них це забрало п’ятнадцять років, — між вами встановлюється певна телепатія. І тепер вона підказує Лізі, що він хоче сказати їй щось іще. Тому вона мовчить, чекаючи, чи виправдається її передчуття. Спочатку їй здається, що так, виправдається. Він розтуляє рота. Але тут знадвору долітає порив вітру, й вона чує цей звук — приглушене швидке торохтіння, наче клацання металевих зубів. Він повертає голову на той звук… усміхається ледь помітно… не дуже приємна усмішка… усмішка людини, що зберігає якусь таємницю… і знову стуляє рота. І замість сказати те, що він мав намір сказати, він знову дивиться на телевізійний екран, де Джеф Бриджес[54] — дуже молодий Джеф Бриджес — і його найкращий друг їдуть тепер в автомобілі до Мексики. Коли вони повернуться, Сем зе Лаєн буде вже мертвий. — Може, ти вже заснув би? — запитує вона в нього, і коли він не відповідає, її знову опановує страх. — Скоте! — каже вона різкішим голосом, аніж їй би хотілося, і коли він спрямовує на неї погляд (неохоче, як здається Лізі, хоч він бачив цей кінофільм уже зо два десятки разів), вона повторює вже спокійнішим тоном: — Може, ти вже заснув би? — Може, — погоджується він, і вона бачить щось водночас жахливе й сумне: він наляканий. — Якщо ти спатимеш тут, поруч зі мною. — У таку холодну ніч? Ти, певно, жартуєш? Вимикай-но телевізор і повертайся в ліжко. Він робить, як вона сказала, і Лізі лежить тепер, слухаючи вітер і тішачись його теплою чоловічою близькістю. Вона починає бачити метеликів. Це завжди відбувається з нею, коли вона поступово провалюється в сон. Вона бачить великих червоних і чорних метеликів, які махають крильми в темряві. Їй раптом подумалося, що вона бачитиме їх, коли надійде її смертна година. Ця думка її лякає, та лише трохи. — Лізі… Це голос Скота, звідкись іздалеку. Він відпливає в сон. Вона це відчуває. — Чого тобі? — Він не хоче, щоб я розмовляв. — Хто не хоче? — Не знаю. — Дуже тихо і дуже здалеку: — Може, це вітер. Холодний північний вітер. Той, який прилітає з… Останнім його словом, імовірно, було Канади, але напевне вона сказати не може, бо на ту мить вона вже опинилася у країні сну, і він також, а коли вони туди відходять, то ніколи не відходять разом, і вона боїться, що це також передвістя смерті, місця, де можуть бути сни, але не може бути любові, не може бути дому, не може бути руки, яка тримала б твою руку, коли зграї птахів летять на тлі підпаленого помаранчевого сонця на схилку дня. 3 Настає певний період часу — десь близько двох тижнів, — коли вона намагається переконати себе в тому, що справи починають налагоджуватися. Згодом вона запитає себе, як могла вона бути такою дурною, такою напрочуд дурною, як могла вона прийняти його розпачливі намагання утриматися у світі (і біля неї!) за якесь покращення, але, звичайно ж, коли в нас немає нічого, крім соломинок, то ми хапаємося й за них. Але серед цих соломинок були нібито й досить міцні, за які й справді можна було вхопитися. З першими днями Нового, 1996 року він майже перестає пити й лише в кількох випадках дозволяє собі келих вина за вечерею, щодня ходить до свого кабінету. І лише згодом — згодом, згодом, перебродом, наспівували вони в дитинстві, коли будували свої перші піщані замки на березі озера, — до неї дійшло, що він не додав жодної сторінки до рукопису свого роману протягом тих днів, що він не робив тоді нічого, а лише таємно цмулив віскі й писав незв’язні послання самому собі. Під клавіатурою «Макінтоша», яким він нині користується, вона знайде клапоть рулонного паперу з надрукованими вгорі словами 3 письмового столу Скота Лендона, на якому він нашрябав: Тракторний ланцюг каже, ти запізнився, Скуте, друзяко Скуте, тепер уже пізно. І лише тоді, коли холодний вітер, той вітер, який долітає сюди з Єлоунайфа, гудітиме в домі, вона побачить нарешті глибокі порізи у формі півмісяця на його долонях. Порізи, які він міг зробити собі лише власними нігтями, коли чіплявся за життя і здоров’я, як чіпляється альпініст за довбаний виступ скелі, щоб його не здуло скаженим сніговієм у провалля. І тільки згодом вона знайде його схованку з порожніми пляшками з-під «Біма», загалом не менш як дванадцять, і бодай за це вона не стане собі докоряти, бо порожні пляшки були дуже добре сховані. 4 Перші два дні 1996 року були не по сезону теплими; таку погоду старі люди мають звичай називати січневою відлигою. Але вже третього січня синоптики випустили повідомлення про велику зміну, про страхітливу хвилю холоду, яка котилася на південь із білих пустель Центральної Канади. Жителям штату Мен рекомендувалося подбати про те, щоб їхні цистерни були наповнені пальним, перевірити, чи добре утеплені надійною ізоляцією труби їхніх водогонів і чи їхня худоба «має досить теплого місця». Температура мала опуститися до двадцяти п’яти градусів нижче нуля, але низька температура — то ще було не все. Холод мав супроводжуватися шаленими ураганами, які знизять фактор охолодження до шістдесятьох або й сімдесятьох градусів.[55] Лізі, налякана цим прогнозом і не змігши пробудити реальну цікавість до цієї проблеми у Скота, зателефонувала їхньому підрядникові. Ґері запевнив її, що Лендони мають найміцніший будинок у Касл В’ю, пообіцяв їй подбати про безпеку родичів Лізі (і насамперед Аменди, це було зрозуміло без зайвих нагадувань) і нагадав їй, що холодна погода — одна з умов життя у штаті Мен. Треба тільки пережити кілька паскудних ночей — і попереду вже весна, сказав він. Та коли п’ятого січня люті морози та скажені буревії нарешті докотилися до них, то це було гірше, аніж усе, що Лізі могла пригадати, навіть коли посилала свою пам’ять назад у дитинство, де кожен удар грому, на який вона радісно вибігала надвір, здавався їй великою грозою, а кожен подмух вітру зі снігом — хуртовиною. Вона тримає всі термостати в домі, поставивши їх на позначку сімдесят п’ять,[56] і нова піч працює без перерви, але від шостого до дев’ятого числа температура в їхніх приміщеннях не підіймається вище за шістдесят два градуси.[57] Вітер не просто завиває під карнизами, він лементує, наче жінка, якій божевільний потрошитель розпанахує черево, причому тупим ножем. Сніг, залишений на ґрунті січневою відлигою, здувається цими вітрами, які віють зі швидкістю сорок миль на годину (окремі його пориви досягають швидкості сімдесят п’ять миль, і цього досить, щоб повалити з півдесятка радіовеж у центральному Мені та в Нью-Гемпширі), і він завихрюється над полями, наче там танцюють сотні привидів. Коли вони налітають на шибки вікон, зерна замерзлого снігу торохтять по склу, наче град. На другу ніч після приходу цього екстравагантного канадського холоду Лізі прокидається о другій ночі, і Скота в ліжку знову нема. Вона знаходить його в кімнаті для гостей, знову закутаного в жовту африканку доброї матінки Дебушер, і він знову дивиться свій «Останній кіносеанс». Генк Вільямс наспівує «Ко-Ліґу»; Сем зе Лаєн мертвий. Лізі було важко його розштовхати, але нарешті їй це вдалося. Вона запитує, чи з ним усе гаразд, і Скот відповідає, що так, усе гаразд. Він радить їй виглянути у вікно, каже, що там дуже гарно, але не варто дивитися дуже довго. — Мій тато казав, що коли довго дивитися на такий ясно-білий колір, то можна спалити собі очі, — остерігає він. Їй перехоплює подих, коли вона милується цією красою. Вона бачить у небі велику рухливу театральну завісу, і вона змінює колір, поки Лізі дивиться на неї: зелений переходить у багряний, багряний у ясно-червоний, ясно-червоний — у дивний кривавий відтінок червоного, якому вона не знаходить назви; можливо, червоно-брунатний, але це не зовсім те; вона думає, що ніхто ніколи не шукав назву цьому відтінкові, який вона тепер бачить. Коли Скот тягне її за полу нічної сорочки і каже, що дивитися досить, вона з подивом бачить на цифровому годинникові, вмонтованому у відеомагнітофон, що дивилася крізь шибку покритого морозними візерунками вікна на північне сяйво упродовж десяти хвилин. — Не дивися більше, — каже він протяглим, млявим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Ходімо в ліжко, моя маленька Лізі. Вона рада, що вони зараз звідси підуть, рада якось позбутися цього триклятого кінофільму, витягти його з цього крісла-гойдалки й вивести з цієї холодної задньої кімнати. Та коли вона веде його за руку коридором, він каже слова, від яких її тіло покривається сиротами. — Вітер скрегоче, як тракторний ланцюг, а тракторний ланцюг скрегоче, як мій тато, — каже він. — А що як він не помер? — Скоте, не верзи нісенітницю, — каже вона, але те, що він сказав, не звучить як нісенітниця посеред глупої ночі, хіба не так? А надто, коли завиває вітер, а небо виграє яскравою веселкою кольорів, ніби викрикує щось йому у відповідь. Коли вона прокидається наступної ночі, вітер усе ще завиває і коли цього разу вона заходить у кімнату для гостей, телевізор не увімкнений, але він сидить і дивиться на екран. Він сидить у кріслі-гойдалці, закутаний в африканку, в жовту африканку доброї матінки Дебушер, але не відповідає їй і навіть не дивиться на неї. Скот тут, але Скот водночас відійшов. Відійшов у світ придурства. 5 Лізі перекинулася на спину в кабінеті Скота й подивилася вгору на світло просто в себе над головою. Її грудь боляче пульсувала. Не думаючи про це, вона притисла до неї жовтий плетений квадратик. Спочатку біль навіть посилився… але потім їй ніби трохи полегшало. Вона дивилася вгору на світло, важко дихаючи. Її ніздрі забивав кислий дух поту, сліз і крові — варива, в якому маринувалася її шкіра. Вона застогнала. Усі Лендони зцілюються швидко, інакше ми не могли. Це була правда — і вона мала підстави вірити, що це правда, — і ніколи раніше вона так не хотіла належати до Лендонів, як тепер. Вона вже не Ліза Дебушер із Лісбон Фолз, яку задумали й створили мама й тато, не Лізі-Хвостик. Ти та, хто ти є, спокійно відповів їй голос Скота. Ти — Лізі Лендон. Ти моя маленька Лізі. Але було жарко, і їй дуже боліло, тепер їй хотілося льоду, і, говорив чи не говорив Скот Лендон, він ніколи не здавався їй таким довбано-безнадійно мертвим. ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, наполягав він, але цей голос пролунав десь дуже далеко. Далеко. Навіть телефон на Великому Слоні Ідіота, по якому вона теоретично могла б викликати допомогу, здавався дуже далеким. А що здавалося їй близьким? Запитання. І дуже просте. Як могла вона застати свою сестру в такому стані і при цьому не пригадати, що вона застала свого чоловіка точно таким у той час, коли на них накотилася холодна хвиля 1996 року? Я пригадала, прошепотів її розум її розумові, коли вона лежала, дивлячись угору на світло, а жовтий плетений квадратик, притулений до її покаліченої груді, забарвлювався в червоний колір. Я пригадала. Але пригадати Скота у кріслі-гойдалці означало пригадати «Оленячі роги»; а пригадати «Оленячі роги» означало пригадати, що сталося, коли ми вийшли з-під дерева ням-ням під снігопад; а пригадати це означало постати перед правдою про його брата Пола; а постати перед правдивою пам’яттю про Пола означало знову повернутися назад у ту холодну кімнату для гостей, де північне сяйво вигравало в небі, а вітер завивав, прилетівши сюди з Канади, з провінції Манітоба, подолавши далеку дорогу від Єлоунайфа. Ти хіба не розумієш цього, Лізі? Усе це було пов’язане, воно завжди було пов’язане, і якби я дозволила собі поновити перший зв’язок, штовхнути першу кісточку доміно… — Я збожеволіла б, — простогнала вона. — Як вони. Як Лендони й Ландреуси, і всі, хто про все це знає. Не дивно, що всі вони схибнулися розумом, коли зрозуміли, що існує інший світ, одразу за дверима до цього світу… й стіна між ними така тоненька… Але навіть не це було найгіршим. Найгіршим була та проява, яка так переслідувала його, плямиста проява з нескінченним рябим боком… — Ні! — скрикнула вона в порожньому кабінеті. Вона кричала, хоч це завдавало їй гострого болю в усьому тілі: — Ой, ні! Зупини їх, зупини! Зроби так, щоб ці спогади зупинилися! Та було вже пізно. І це було надто правдою, щоб і далі її заперечувати, хоч би яким великим був ризик збожеволіти. Бо й справді існувало таке місце, де їжа ставала поганою, а іноді й просто отруйною, після того як споночіє, і де ота плямиста проява, Довгий хлопець Скота (Я тобі покажу, який він подає голос, коли розглядається навколо) може бути реальною. — О, вона реальна, справді реальна, — прошепотіла Лізі. — Я її бачила. У порожньому, населеному привидами кабінеті небіжчика вона почала плакати. Навіть тепер вона не знала, чи це було правдою, не знала, коли саме вона це бачила, якщо бачила… але вона відчувала, що це правда. Так люди, хворі на рак, раптом помічають подібну прояву, що уриває останню їхню надію, у затуманеному склі карафи з водою, яка стоїть біля їхнього ліжка, коли вже прийнято всі можливі та неможливі ліки, прийнято максимальну дозу морфію і час зупиняється, а біль усе ще в тілі й усе глибше і глибше врізається у ваші непідвладні ніякому сну кістки. І ця проява жива. Жива, зловтішна і голодна. Проява, що від неї її чоловік намагався, як вона була впевнена, заховатися за пляшкою. І за сміхом. І за письменницькою працею. Проява, яку вона майже бачила в його порожніх очах, коли він сидів у холодній кімнаті для гостей перед телевізійним екраном, що цього разу був темний і мовчазний. Він сидів у 6 Він сидить у кріслі-гойдалці, загорнутий по самі очі, втуплені в чорний екран телевізора, в жовту африканку доброї матінки з її веселими кольорами. Він дивиться на неї і водночас крізь неї. Він не відповідає на своє ім’я, яке вона повторює з дедалі розпачливішою гарячковістю, і вона не знає, що їй робити. Когось покликати, думає вона, ось що треба мені зробити, і поквапно повертається коридором до їхньої спальні. Канті й Річ у Флориді й будуть там до середини лютого, але Дарла й Мет перебувають зовсім поруч, через дорогу, і вона вирішує зателефонувати Дарлі, вона анітрохи не турбується, що їх доведеться розбудити посеред ночі, їй треба з кимось поговорити, вона потребує допомоги. Але вона її не одержує. Шалена буря, така холодна, що Лізі мерзне навіть у своїй фланелевій нічній сорочці з накинутим поверх неї вовняним светром, буря, яка примушує піч у підвалі працювати безперервно, тоді як будинок тріщить і стогне, а іноді навіть здається, що він от-от розвалиться, ця велика холодна буря, що налетіла з Канади, порвала десь телефонну лінію, і все, що Лізі чує, коли підіймає слухавку, це якесь ідіотське бурмотіння чи гудіння. Вона кілька разів натискає пальцем на кнопку, що вмикає телефон, бо саме це треба робити в подібних випадках, але вона знає, що проблема не в цьому, справді, натискання на кнопку нічого їй не дає. Вона сама-одна в цьому великому перебудованому вікторіанському будинку на пагорбі Шуґар Топ Гіл, тоді як небо міниться божевільною веселкою кольорів, а температура скочується в такі регіони холоду, які навіть уявити собі неможливо. Якби вона спробувала дійти до сусіднього будину Ґеловеїв, то була б велика імовірність того, що вона втратила б на цьому морозі вухо або палець, а можливо, й обидва вуха та кілька пальців. Не виключено, що вона замерзла б на їхньому ґанку на смерть, перш ніж їй пощастило б повідомити їх про свій прихід. Це холод, жартувати з яким не можна. Лізі кладе слухавку, з якої нема ніякої користі, й поспішає коридором назад до нього, човгаючи капцями по підлозі. Він перебуває в тій самій позі, в якій вона покинула його. Завивання посеред ночі музики кантрі 50-х років зі звукової доріжки кінофільму «Останній кіносеанс» справляло моторошне враження, але мертва тиша — це щось набагато, набагато гірше, це найгірше з усього того, що можна собі уявити. А коли могутній порив ураганного вітру налітає на будинок і загрожує зірвати його з фундаменту (вона дивується, що вони не втратили електрику, вони, безперечно, втратять її незабаром), до неї доходить, чому навіть такий вітер приносить їй полегкість: вона не чує його дихання. Він не здається мертвим, його щоки навіть забарвлені легким рум'янцем, але як їй переконатися в тому, що він живий? — Мій любий… — шепоче вона, підходячи до нього. — Ти не хочеш мені щось сказати? Ти можеш подивитися на мене? Він нічого не каже й не дивиться на неї, та, коли вона притуляє свої холодні як лід пальці до його шиї, вона відчуває, що шкіра під ними тепла, і відчуває биття його серця у великій вені чи артерії, яку вона намацала в нього під шкірою. І не тільки це. Вона відчуває, як він тягнеться до неї. У світлі дня, навіть у світлі холодного дня, вітряного дня, такого, яким просякнуті всі натурні кадри «Останнього кіносеансу» (як згадалося їй тепер, коли вона про це подумала), вона, безперечно, посміялася б із цього відчуття, але не тепер і не тут. Тепер вона знає те, що знає. Він потребує допомоги й потребує її не менше, як у той день у Нешвілі, спочатку, коли той псих у нього вистрелив, а потім, коли він лежав, тремтячи, на гарячому гудроні, просячи льоду. — Як я можу допомогти тобі? — шепоче вона. — Як я можу допомогти тобі тепер? На це запитання їй відповідає Дарла, відповідає тоді, коли вона була підлітком — «Самовпевнена й підла молода сучка», — сказала якось добра матінка, а що така вульгарність була їй невластивою, то, певно, вона була роздратована понад усяку міру. Якщо ти неспроможна допомогти йому, то навіщо казати, що ти хочеш допомогти? каже Дарла, і її голос звучить так реально, що Лізі майже відчуває запах пудри «Коті», якою Дарлі було дозволено користуватися (через її прищі), і чує тріскотню ії базікання. Схоже, вона ходила до озера, закинула туди свою сіть і витягла звідти справжній улов! Він скотився зі своїх підвалин, Лізі, з нього вилетів корок, у нього порвалася гума, і єдине, чим ти можеш допомогти йому, — це викликати чоловіків у білих халатах, як тільки знову запрацює твій телефон. Лізі чує сміх Дарли — сміх досконалої зневаги тінейджера — десь у самому центрі своєї голови, коли вона дивиться на свого чоловіка, який із широко відкритими очима сидить у кріслі-гойдалці. Допомогти йому! пирхає Дарла. Допомогти йому? О Святий Ісусе. А проте Лізі думає, вона зможе. Лізі думає, вона знайде спосіб. Проблема в тому, що спосіб допомоги може виявитися небезпечним і далеко не абсолютно надійним. Вона знаходить сили чесно собі признатися, що сама створила кілька проблем. Вона заховала певні спогади — такі, як дивовижний спосіб, у який вони покинули свою схованку під деревом ням-ням, та моторошні істини — істину про Пола, святого брата, наприклад — за певною завісою у своїй свідомості. Звідти чутно певні звуки (буркотіння, о святий Боже, тихе й огидне хрюкання) і проникають деякі видіння (хрести на цвинтарі, хрести у кривавому світлі) також. Іноді вона запитує себе, чи хтось, крім неї, має у своїй свідомості таку завісу, завісу, за якою ховається зона не-хочу-думати. Напевно ж, має. Це зручно. Це рятує тебе від багатьох безсонних ночей. За її власного завісою нагромадилося чимало різного старого мотлоху: всяка всячина, всяка всілячина, всяка єрундяка. І все це — наче в тумані. О маленька Лізі, ти мене дивуєш, їй-бо дивуєш… хіба можна таке казати діткам? — Не ходи туди, — бурмоче Лізі, але думає, вона туди піде; вона думає, якщо вона хоче мати бодай найменший шанс урятувати Скота, привести його назад, вона мусить туди піти… хоч би де це було. О, але воно ж одразу за дверима. У цьому весь його жах. — Ти знаєш, хіба ти не знаєш? — каже вона, заплакавши, але звертається вона не до Скота, Скот відійшов туди, куди відходять придурки. Колись давно, коли вони сиділи під деревом ням-ням, де були захищені від світу дивним жовтневим снігом, він охарактеризував свою роботу з написання історій як різновид божевілля. Вона запротестувала — вона, практична Лізі, для якої все було одним і тим самим, і він тоді сказав Ти не розумієш тих, котрі відійшли. Сподіваюся, тобі в цьому пощастило, маленька Лізі. Але в цю ніч, коли вітер завиває, прилетівши сюди з Єлоунайфа, а небо розквітає дикими й екзотичними кольорами, щастя її покинуло. 7 Лежачи на спині в кабінеті свого небіжчика чоловіка, притуляючи закривавлену оздобу до скаліченої груді, Лізі сказала: — Я сіла поруч із ним і витягла його руку з-під африканки, щоб узяти її у свою руку. Вона зробила ковтальний рух. У горлі в неї щось сухо клацнуло. Їй знову хотілося пити, але вона не довіряла собі, щоб спробувати підвестися на ноги, ще не була готова зіп’ястися на ноги. — Його рука була тепла, але підлога 8 Холод від підлоги проникає навіть крізь фланель її нічної сорочки і фланель її довгих панталонів та крізь шовкові труси, які вона вдягла під довгі панталони. Ця кімната, як і всі кімнати нагорі, обігрівається з-під плінтусів, і вона відчуває це тепло, коли простягає руку, яка не тримає руку Скота, але це невелика втіха. Піч, яка працює невпинно, посилає тепло нагору, обігрівачі з-під плінтусів поширюють його назовні, воно проповзає десь дюймів шість над дошками підлоги… а потім, паф! І його вже нема. Воно зникає — як зникають смуги на стовпчику — символи хірургічно-перукарського ремесла. Як сигаретний дим, коли він підіймається спіральними кільцями вгору. Як чоловіки — іноді. Не зважай на холодну підлогу. Не переймайся, якщо твій зад посиніє від холоду. Якщо ти можеш щось зробити для нього, зроби. Але що вона може зробити? І звідки їй починати? Відповідь, як їй здається, прилітає з наступним поривом вітру. Почни з лікування чаєм. — Він-ніколи-мені-цього-не-казав-бо-я-ніколи-не-запитувала. Ці слова вилетіли з неї так швидко, ніби були одним довгим екзотичним словом. Якщо так, то це однослівна екзотична брехня. Він відповів на її запитання про лікування чаєм тієї ночі, в «Оленячих рогах». У ліжку, після кохання. Вона тоді поставила йому два або три запитання, але те з них, яке мало особливе значення, ключове запитання, саме й було цим, першим. Воно було також дуже простим. Він міг відповісти на нього традиційним «так» або традиційним «ні», та коли Скот Лендон на щось відповідав традиційними «так» або «ні»? І воно виявилося тим корком, який закривав шийку пляшки. Чому? Тому що воно повернуло їх до Пола. А історія Пола була сутнісно історією його смерті. А смерть Пола приводила їх до… — Ні, будь ласка, — шепоче вона й усвідомлює, що стискає його руку занадто сильно. Скот, звичайно, не протестує. Якщо скористатися говіркою родини Лендонів, то він пішов у придурки. Звучить кумедно, коли так говориться, наче один із жартів у телевізійному шоу «Крик віслюка» («Гі-Го»). Слухай, Баку, а де Рой? Не знаю, чи ти мені повіриш, Мінні, — Рой пішов у придурки! (Публіка вибухає реготом.) Але Лізі не сміється, і вона не потребує підказки жодного зі своїх внутрішніх голосів, аби довідатися про те, що Скот пішов у країну придурків. Якщо вона хоче повернути його назад, то спочатку вона має піти туди, де він нині перебуває. — О Боже, ні, — стогне вона, бо те, що це означає, вже маячить десь у глибині її розуму, велика форма, обгорнута багатьма білими простирадлами. — Ой, Боже, ой, Боже, невже я справді повинна зробити це? Бог не відповідає. Та їй і не треба, щоб Він відповів. Вона знає, що їй треба робити або, принаймні, з чого починати: вона повинна пригадати їхню другу ніч в «Оленячих рогах», їхню розмову після кохання. Вони вже почали відпливати до сну, коли вона раптом подумала: Ти ж хочеш довідатися про Святого Старшого Брата, а не про Старого Диявольського Тата. Тож не буде ніякої шкоди в тому, якщо ти звернешся до нього з цим запитанням. Так вона тоді й зробила. І ось тепер, сидячи на підлозі і тримаючи його руку (яка стала холонути) у своїй руці, тоді як вітер завивав надворі, а небо вигравало божевільними кольорами, вона зазирає за завісу, за якою вона заховала свої найгірші, найбентежніші спогади, і бачить, як вона запитує його про лікування чаєм. Запитує його 9 — Після подій на лаві, чи Пол вимочував свої рани в чаї, як ти вимочував свою руку в ту ніч у моєму помешканні? Він лежить у ліжку поруч із нею, накрившись простирадлом лише до стегон, тож вона бачить верхні кучерики волосся, що росте на його лобку. Він курить сигарету, яку називає завжди чудесною післятрахальною сигаретою, і єдине світло в кімнаті — це лампочка з його боку ліжка. У рожево-туманному світлі цієї лампочки дим підіймається і зникає в темряві, наштовхуючи її на думку про те (чи був якийсь дивний звук, ніби ляскіт обваленого повітря під деревом ням-ням, коли ми вибралися з-під нього) що вона вже намагається виштовхати зі своєї свідомості. Тим часом мовчанка розтягується. Вона вже майже вирішила, що він не стане відповідати, і тут він таки відповів. І тон його голосу вселяє їй упевненість у тому, що він ретельно обміркував свою відповідь, і саме це було причиною паузи, а не його небажання відповідати. — Я абсолютно впевнений, що лікуватися чаєм ми почали пізніше, Лізі. — Він ще трохи міркує, потім киває головою. — Атож, я знаю, що пізніше, бо саме тоді я почав вивчати дроби. Одна третя плюс одна четверта дорівнює сімом дванадцятим, одне слово, усе таке. Він усміхається… але Лізі, яка вже добре вивчила весь репертуар виразів, що з’являються на його обличчі, розуміє, що це усмішка нервова. — У школі? — запитує вона. — Ні, Лізі. — У тоні його голосу звучить ніби докір, що вона могла припустити таку нісенітницю, і коли він знову починає говорити, його голос забарвлюється якимсь холодним відтінком дитячої безпосередності. — Ми з Полом навчалися вдома. Тато називав школу загоном для віслюків. На нічному столику біля лампи на книжці «Скотобійня-5» (Скот завжди бере із собою книжку, хоч би куди він їхав чи йшов, винятків не буває) стоїть попільничка, і він струшує на неї попіл із сигарети. Вітер надворі завиває, і старий готель тріщить під його натиском. Несподівано Лізі спадає на думку, що, можливо, це не дуже добра ідея і що добра ідея — це перекинутися на другий бік і заснути, але думки в неї розділяються, і цікавість перемагає. — А рани Пола в той день — у день, коли ти стрибав із лави, — були тяжкими? Не просто подряпинами? Я хочу сказати, ти ж знаєш, як діти дивляться на речі… Вода, яка витікає з пошкодженої труби, здається їм повінню… Вона замовкає. Западає тривала пауза, поки він роздивляється, як дим від його сигарети підіймається у світлі лампи й зникає в темряві. Коли він знову озивається, його голос звучить сухо, без емоцій і без жодної нотки сумніву: — Тато різав глибоко. Вона відкриває рота, щоб сказати якусь банальність, що покладе край цій розмові (усі види тривожних дзвонів тепер бамкають у її голові; повсюди зблискують червоні спалахи світла перестороги), але не встигає нічого сказати, як озивається він: — У всякому разі, це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй про те, що тебе справді цікавить, Лізі. Ну ж бо, запитуй. Я все тобі розповім. Я не хочу мати таємниць від тебе — а надто після того, що сталося сьогодні пополудні, — тож ти повинна запитати. Що сталося сьогодні пополудні? Це запитання здається їй логічним, але Лізі розуміє, що логічної розмови між ними бути не може, бо йдеться про божевілля, божевілля, і тепер вона стала його частиною. Бо Скот і справді забрав її з собою, вона це знає, це не просто її уява. Якщо вона запитає в нього, що тоді сталося, він їй розповість, він недвозначно це пообіцяв… але не слід би їй так робити. Її післятрахальна дрімота остаточно розвіялась, і вона ще ніколи у своєму житті не почувала себе такою далекою від сну. — Після того як ти стрибнув із лави, Скоте… — Тато поцілував мене, поцілунок був у нас татовим призом. Це означало, що кривавий бул закінчився. — Так, я знаю, ти мені розповідав. Але після того як ти стрибнув із лави і тато перестав різати Пола… чи пішов Пол кудись лікуватися? Тобто як він після такого зміг сходити так далеко до крамниці, щоб купити кока-колу, а потім гасати по всьому дому, граючи в пошук була? — Ні, — каже Скот, роздушивши сигарету на попільничці, яка стояла на книжці. Її опановує дивна суміш емоцій на цю просту негативну відповідь: приємна полегкість і глибоке розчарування. Це було так, ніби їй у груди вдарила блискавка. Вона достоту не знає, що вона думала, але це ні означає, що їй уже нема потреби про це дум… — Він би не зміг. — Скот говорить тим самим сухим, безвиразним тоном. І з тією самою впевненістю. — Пол би не зміг. Він не зміг би піти. — На останньому слові він зробив слабкий, але очевидний наголос. — Я мусив його забрати. Скот перекочується в ліжку обличчям до неї і бере її… але тільки в обійми. Його обличчя, яким він притулився до її шиї, гаряче від стримуваних емоцій. — Існує одне незвичайне місце. Ми називали його Місячним Колом. Я вже забув чому. Там дуже гарно. Я забрав його, коли він був поранений, і я забрав його, коли він був мертвий, але я не міг забрати його, коли він був у стані психодіота. Коли тато вбив його, я забрав його туди, до Місячного Кола, й там поховав. — Греблю прорвало, і він гірко схлипує. Йому вдається приглушити звук, міцно зціплюючи губи, але сила цих ридань трясе ліжко, і протягом якогось часу вона може допомогти йому лише тим, що тримає його в обіймах. Потім він просить її вимкнути лампу і коли вона запитує його навіщо, він відповідає: — Бо це останнє, що я повинен тобі розповісти, Лізі. І я думаю, я це зможу, якщо ти мене триматимеш. Але не при світлі. І хоч вона налякана більше, ніж будь-коли, — налякана навіть більше, аніж у ту ніч, коли він вийшов із темряви з рукою, перетвореною на шматок кривавого м’яса, — вона вивільняє свою руку на довжину, достатню, щоб дотягтися до вимикача, потершись об його обличчя своєю груддю, яка згодом постраждає від божевілля Джима Дулея. Спочатку в кімнаті стає зовсім темно, а потім, у міру того як пристосовуються її очі, вона починає бачити розмиті обриси меблів; вона навіть розрізняє слабке примарне світіння, яке повідомляє, що місячні промені потроху починають пробиватися крізь хмари. — Ти думаєш, що тато вбив Пола, еге ж? Ти думаєш, саме так закінчується ця частина історії? — Скоте, ти сказав, що він убив його з рушниці… — Але це не було вбивство. Вони б так вирішили, якби цю справу розглядали коли-небудь у суді, але я там був, і я знаю, що то було не вбивство. — Вітер завиває за вікнами, і стара будівля тріщить. На якусь мить меблі освітлюються, хоч і дуже тьмяно, потім темрява знову густішає. — Тато міг би його вбити, звичайно. Багато разів. Я це знаю. Були випадки, коли він убив би його, якби я не втрутився, але в кінці усе відбулося не так. Ти знаєш, що означає евтаназія, Лізі? — Убивство з милосердя. — Атож. Це те, що тато зробив Полові. У кімнаті, за ліжком, меблі знову роблять спробу стати видимими, потім знову відступають у темряву. — Ідеться про психодіотизм, розумієш? Пол був заражений ним, як і тато. Але Пол мав його в собі надто багато, й тато не міг випустити його весь із кров’ю. Лізі має відчуття, що вона зрозуміла. Щоразу, коли батько різав своїх синів — а також і себе самого, припускає вона, він розглядав це як профілактичний засіб своєрідної ексцентричної медицини. — Тато говорив, це здебільшого майже проминає два покоління, але потім повертається удвічі тяжче. «Воно падає на тебе, як тракторний ланцюг на твою ногу, Скуте», — сказав мені він. Вона хитає головою. Вона не розуміє, про що він каже. І якась її частина не хоче його слухати. — Це було у грудні, — каже Скот, — і настало різке похолодання. Перше в ту зиму. Ми жили на фермі, що стояла посеред відкритого поля, і лише одна дорога сполучала нас із крамницею Мюлі, а далі — з Мартенсбурґом. Ми були майже відрізані від світу. Можна сказати, полишені напризволяще, розумієш? Вона розуміє. Добре розуміє. Вона уявляє собі, як іноді тією дорогою приходить листоноша, і, звичайно ж, «Скажений» Лендон їздить нею, коли вирушає (ЮС-Ґіпум) на роботу, але цим рух по ній і обмежується. Тут не буває навіть шкільного автобуса, бо «ми з Полом навчалися вдома». Шкільні автобуси підвозили дітей до «загону для віслюків». Коли випадав сніг, дорога ставала ще гіршою, а холод робив її іще гіршою — тож, коли приходив холод, ми не вибиралися з хати. Проте того року спочатку не було так погано. Ми навіть ставили на Різдво ялинку. Бували роки, коли тато провалювався у стан психодіотизму або просто поринав у дивні роздуми, й тоді ми не мали ані ялинки, ані подарунків. — Він коротко й невесело засміявся. — Якось на Різдво він не давав нам спати до третьої ранку, примушуючи нас читати Апокаліпсис, про те, як розламувалися глеки, про пошесті, про вершників на конях різних кольорів, а тоді викинув Біблію на кухню й загорлав: «Хто написав усю цю хрінову нісенітницю! І які недоумки вірують у неї?» Коли тато починав горлати, Лізі, він горлав не гірше, аніж капітан Ахав[58] в останні дні існування свого «Пеквода». Але те Різдво, про яке я тобі розповідаю, було спочатку досить приємним. Знаєш, що ми тоді робили? Ми всі вирушили до Пітсбурґа, де ходили по крамницях і де тато навіть повів нас у кіно — Клінт Іствуд[59] грав там копа і перестріляв мало не все містечко. Від тієї стрілянини в мене розболілася голова, а від попкорну заболів живіт, але мені здавалося, ще ніколи у своєму житті я не переживав такого довбаного чудового дня. Я повернувся додому й почав писати оповідання, в якому про все це розповідалося, й увечері прочитав його Полові. Певно, то була страхітлива фігня, але йому сподобалося — так він мені сказав. — Схоже, він був чудовим братом, — обережно сказала Лізі. Проте її обережність була зайвою. Він навіть її не почув. — Я розповідаю тобі все це, аби ти відчула, що все в нас було тоді дуже добре, майже як у нормальній родині, якщо існує така річ, як нормальна родина, в чому я сумніваюся. Але… але. Він замовкає, замислившись. Потім говорить далі: — Потім одного дня — до Різдва залишалося вже зовсім небагато — я був нагорі, у своїй кімнаті. Було холодно — холодно, як у відьми за пазухою, — і скоро мав піти сніг. Я лежав у ліжку, читаючи свій урок з історії, але потім виглянув у вікно й побачив тата, який ішов через двір із оберемком дров у руках, і я спустився задніми сходами, щоб допомогти йому скласти дрова в ящик, щоб вони не обдерлися, бо тато завжди лютував, коли підлога біля печі була всіяна уламками кори. А Пол був 10 Пол сидить за столом на кухні, коли його молодший брат, якому лише десять років і якого вже давно треба підстригти, спускається задніми сходами, наступаючи на незав'язані шнурки своїх кедів. Скот думає, чи не запропонувати Полові піти покататися на санчатах із гірки за сараєм, коли дрова буде укладено. Якщо тато не накине їм іще якусь роботу, само собою зрозуміло. Пол Лендон, стрункий, високий і вже вродливий у свої тринадцять років, сидить над розкритою книжкою. Це «Вступ до алгебри», і Скот не має жодних підстав припускати, що Пол робить щось інше, аніж розв’язує якісь приклади з іксами, аж поки Пол не обертає голову й не дивиться на нього. Скот іще має перед собою три сходинки, які відокремлюють його від підлоги, коли перехоплює погляд Пола. Це відбувається за мить до того, як Пол кинеться на свого молодшого брата, на якого він жодного разу не підняв руку за всі роки їхнього спільного життя, але цієї миті Скотові вистачило, щоб переконатися: ні, Пол не просто сидів за столом і зубрив алгебру. Ні, він не просто навчався, не просто повторював свій урок. Пол причаївся в засідці. І не порожнечу він бачить в очах брата, коли Пол підхоплюється зі свого стільця так рвучко, що стілець відлітає назад до стіни, він бачить у них психодіотизм найчистішої проби. Ці очі вже не сині. Щось прорвалося в мозок поза ними і наповнило їх кров’ю. Криваві плями червоніють у кутиках. Інша дитина прикипіла б до місця й була б убита страховищем, яке лише годину тому було звичайним братом, який нічого не мав на думці, крім вивчення свого уроку, а може, ще міркував про те, що вони зможуть подарувати татові на Різдво, коли об’єднають свої заощадження. Скот, проте, був звичайною дитиною не більшою мірою, аніж Пол. Звичайні діти ніколи не змогли б вижити в родині Скаженого Лендона, і не випадає сумніватися в тому, що лише досвід співжиття з батьковим божевіллям рятує Скота тепер. Він упізнає психодіота одразу, коли його бачить, і не марнує часу на сумніви. Він умить обертається і намагається втекти нагору сходами. Але встигає зробити лише три кроки, перш ніж Пол хапає його за ноги. Загарчавши, як собака, на чиє подвір’я проник хтось чужий, Пол хапає Скота за гомілки й висмикує ноги свого молодшого брата з-під нього. Скот хапається за перила і тримається за них, щоб не впасти. Він викрикує лише два слова: «Тату, рятуй!», а тоді замовкає. Крик вимагає затрати енергії. А йому потрібні всі його сили, щоб відбити напад. Звичайно ж, він не має досить сили для цього. Пол на три роки старший, на півсотні фунтів важчий і набагато сильніший. А крім того — він збожеволів. Якби Пол відірвав його від перил, Скот дістав би тяжкі поранення або був би вбитий, попри свою швидку реакцію, але замість Скота Полові дістаються вельветові штани Скота та обидва кеди, які він забув зашнурувати, коли підхопився з ліжка. («Якби я зашнурував тоді кеди, — розповість він набагато пізніше своїй дружині, коли вони лежатимуть у ліжку на другому поверсі готелю „Оленячі роги“ у Нью-Гемпширі, — то ми, поза всяким сумнівом, не лежали б тут із тобою сьогодні вночі. Іноді я думаю, Лізі, що все моє життя — це двоє незашнурованих кедів сьомого розміру».) У результаті цієї забудькуватості Скота Пол люто гарчить, смикається назад із братовими штаньми в руках, спотикається об сходинку й перечіплюється об стілець, на якому лише годину тому вродливий молодий хлопець примостився, щоб нанести на мапу картезіанські координати. Один із кедів падає на нерівний горбкуватий лінолеум. Скот тим часом намагається все ж таки вибігти сходами нагору, поки має для цього трохи часу, але його нога у шкарпетці послизається на гладенькій приступці, й він падає на одне коліно. Його роздерті спідні труси зсунулися вниз, і він відчуває, як холодний протяг проникає в щілину між його сідницями, і встигає подумати: «Пожалій мене, Господи, я не хочу так помирати, з виставленою на вітер гепою». Але в цю мить потвора, на яку перетворився його брат, підхоплюється на ноги, відкинувши стягнуті зі Скота штани вбік. Вони ковзають по кухонному столу, не зачепивши книжку з алгебри, але збивши чашу з цукром на підлогу — збивши її з ніг, міг би сказати їхній батько. Страховище, яке було Полом, стрибає на нього, і Скот відчуває, що його руки близько, й уже відчуває, як його нігті вгороджуються йому у шкіру, але тут лунає оглушливий гуркіт дров, що посипалися на підлогу, і хрипкий лютий крик: — Пусти його, смердючий виродку! Ти затраханий психобевзь! Скот і забув про тата. Протяг, що проник у щілину його гепи, утворився тоді, коли тато увійшов до кухні з оберемком дров. Але руки Пола вже схопили Скота, а його нігті врізалися йому в тіло, і коли Пол потяг його назад, пальці Скота розімкнулися на перилах, наче пальчики малої дитини. Через мить він відчує на собі зуби Пола. Він знає, що так буде, бо це справжній психодіотизм, глибокий психодіотизм, а не те, що відбувається з татом, коли тато бачить людей, яких тут немає, або робить кривавий бул на собі або на одному з них (а він робить це зі Скотом рідше й рідше, в міру того як Скот стає старшим), це справжній напад, те, що тато має на увазі завжди, коли сміється і хитає головою у відповідь на їхні розпитування, чому Ландреуси покинули Францію, хоч при цьому їм довелося покинути там усі свої гроші й землі, а Ландреуси були багаті, й ось тепер він наготувався мене вкусити, зараз він устромить у мене зуби, ось зараз, ось тепер… Але він так і не відчуває, як устромляються йому в тіло зуби Пола. Він відчуває гаряче дихання на своєму голому боці, якраз над стегном, а потім важкий, глухий «гуп!», коли тато опускає дерев’яне поліно на голову Пола, опускає з усієї сили, тримаючи його обома руками. Цей звук супроводжується цілою низкою шарудливих звуків, коли тіло Пола сповзає вниз на покриту лінолеумом підлогу кухні. Скот перекидається на спину. Він лежить на нижніх приступках сходів, одягнений лише у фланелеву сорочку, свої спідні труси та білі спортивні шкарпетки з дірками на п’ятах. Одна його ступня майже торкається підлоги. Він надто ошелешений, щоб закричати. У його роті смердить, як усередині купи свинячого гною. Цей останній «гуп» здався йому жахливим, і його багата уява намалювала йому кухню, що вся залита кров’ю Пола. Він намагається закричати, але його приголомшені, мляві легені вичавлюють із себе лише якийсь тихий переляканий писк. Він кліпає очима й бачить, що крові ніде немає, а Пол лежить обличчям униз у цукрі, що висипався з розбитої чаші, яка розкололася на чотири великі черепки й безліч дрібних. Цей уже ніколи не танцюватиме танго, каже іноді тато, коли щось розбивається, склянка або тарілка, але зараз він нічого такого не каже, лише стоїть над своїм нерухомим сином у своєму жовтому робочому пальті. На його плечах і в його скуйовдженому волоссі, яке вже почало сивіти, ще не розтанув сніг. В одній руці, прикритій рукавицею, він тримає поліно. Позад нього лежать розкидані по підлозі інші дрова з його оберемка. Двері досі відчинені, й холодний протяг проникає в дім. І тепер Скот бачить, що кров є, зовсім трохи крові, яка тече цівкою від лівого вуха Пола й стікає по його щоці. — Тату, він мертвий? Тато кидає поліно в ящик для дров і відгортає назад своє довге волосся. У щетині на його щоках тануть сніжинки. — Ні, він живий. Це була б надто легка смерть. Він підходить до дверей чорного ходу і з виляском зачиняє їх, щоб не було протягу. Кожен його рух виражає роздратування, але Скот не раз бачив, як він так поводиться — коли йому приносили офіційні повідомлення про сплату податків або з вимогою послати дітей до школи, — і він абсолютно переконаний у тому, що насправді тато відчуває страх. Тато повертається й дивиться на свого сина, який лежить на підлозі, переступаючи з ноги на ногу, що взуті в чоботи. Потім дивиться на свого другого хлопця. — Допоможи мені затягти його до підвалу, Скуте. Було б нерозумно ставити якісь запитання татові, коли він тобі щось наказує, але Скот наляканий. Крім того, він майже голий. Він спускається до кухні й одягає штани. — Навіщо, тату? Що ти хочеш робити з ним? І на його превеликий подив, тато його не б’є. Навіть не кричить на нього. — Нехай я буду проклятий, якщо я знаю. Ти зв’яжеш йому руки й ноги, поки я подумаю, що робити далі. Поквапся. Він відійшов не надовго. — А це справді психодіотизм? Як у Ландреусів? І як у твого дядька Тео? — А що ж у нього іще, Скоте? Потримай його голову, якщо не хочеш, щоб вона билася об сходи, поки я тягтиму його вниз. Він відійшов не надовго, я тобі кажу, й коли він почне знову, тобі може не пощастити так, як пощастило тепер. Мені також. Психодіоти дуже сильні. Скот робить так, як звелів йому тато. Це шістдесяті роки, це Америка, люди скоро висадяться на Місяць, але тут їм треба дати раду з хлопцем, який за одну мить перетворився на первісного дикуна. Батько просто приймає цей факт до відома. Після перших приголомшених запитань те саме робить і син. Коли вони стягують Пола в підвал, він починає смикатися, і якісь хрипкі звуки утворюються в його горлі. Скажений Лендон обхоплює горло свого старшого сина пальцями й починає душити його. Скот нажахано зойкає і намагається зупинити батька. — Тату, не треба! Скажений Лендон вивільняє одну руку від того, що вона досі робила, на одну мить, протягом якої він устигає тицьнути нею назад і вдарити свого молодшого сина. Скот відлітає назад, наштовхується спиною на стіл і з розгону сідає на брудну підлогу підвальної кімнати. Тут стоїть стародавній ручний друкарський верстат, що його Пол якось примусив запрацювати. Він надрукував на ньому кілька оповідань Скота, і то були перші публікації творів його молодшого брата. Ручка цього бегемота вагою чверть тонни боляче впирається у спину Скота, й він скоцюрблюється, скрививши від болю обличчя й дивлячись, як тато знову починає душити Пола. — Тату, не вбивай його! Благаю тебе, не вбивай! — Я його не вбиваю, — каже старший Лендон, не озираючись назад. — Я мусив би його вбити, але я цього не роблю. Принаймні поки що. Він може завдати мені чимало клопоту, але він мій син, мій довбаний першонароджений, і я не стану його вбивати, якщо в цьому не буде потреби. Але боюся, що буде. Господи, спаси й помилуй! Але цей час іще не настав. Хай я буду проклятий, якщо я тепер його вб’ю. Але не можна дозволити, щоб він знову прийшов до тями. Ти ніколи не бачив таких людей, а я бачив. Мені пощастило на сходах, бо я був позад нього. Якби ми обидва були внизу, я міг би ганятися за ним дві години і ніколи його не зловив би. Він бігав би по стінах і по клятущій стелі. А потім, коли я виснажився б… Старший Лендон відриває руки від горла Пола і пильно вдивляється в біле як крейда обличчя. Цівка крові з Полового вуха, здається, вже не тече. — Ось так. Як тобі це подобається, паскуднику, мать твою перетак? Він знову відключився. Але не надовго. Дістань із-під сходів моток мотузки. Це допоможе стримувати його, поки ми не принесемо із сараю ланцюг. А потім я не знаю. Потім видно буде. — А що буде видно, тату? Скот наляканий. Чи був він коли-небудь так наляканий? Ні. А його батько дивиться на нього таким поглядом, що йому стає ще страшніше. — Я думаю, це залежатиме від тебе, Скоте. Ти робив його кращим багато разів… тож невже ти захочеш, щоб він залишився таким? Ти думаєш, я нічого не знав? Господи, ти ж кмітливий хлопець, тож не показуй себе таким йолопом! — Він обертає голову і спльовує на брудну підлогу. — Ти зробив його набагато кращим багато в чому. То, може, тобі вдасться зробити його кращим і в цьому. Я ніколи не чув, щоб хтось коли-небудь очуняв від психодіотизму… від справжнього психодіотизму… але я також ніколи не чув про таких, як ти, тож, може, тобі й пощастить. Старайся доти, доки в тебе затріщать щоки, мав звичай казати мій старий. Але поки що принеси мені отой моток мотузки з-під сходів. І поквапся, ти затраханий малий бевзю, мать твою перетак, бо він уже 11 — Він уже ворушиться, — сказала Лізі, лежачи на килимі слимаково-білого кольору в кабінеті свого померлого чоловіка. — Він 12 — Уже ворушиться, — сказала Лізі, сидячи на холодній підлозі кімнати для гостей і тримаючи чоловікову руку у своїй руці — вона тепла, але якась безживна, ніби виліплена з воску. — Скот сказав 13 Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням; ніби звуки мертвих голосів у мертвих записах падають в обвалену шахту пам’яті. Коли я обертаюсь до тебе, щоб запитати, чи ти пам’ятаєш, коли я обертаюсь до тебе в нашому ліжку 14 У ліжку з ним — ось де вона вислуховує всю цю розповідь; у ліжку з ним в «Оленячих рогах», після дня, протягом якого сталося те, що вона абсолютно неспроможна пояснити. Він розповідає їй цю історію, а хмари тим часом розходяться, і місяць наближається до них на відстань рекламного оголошення, і контури меблів стають майже цілком видимі. Вона тримає його в темряві в обіймах і слухає, неспроможна повірити (але й безпорадна перед необхідністю вірити, як молодик, котрий незабаром стане її чоловіком, каже: Тато звелів мені принести моток мотузки, який лежав під сходами. І поквапся, ти затраханий малий бевзю, мать твою перетак, — каже мені тато, — бо він відійшов не надовго. А коли він повернеться 15 — Коли він повернеться, то буде бридким клопом. Бридкий клоп. Як Скутер, друзяка Скут і психодіот, бридкий клоп — це внутрішня ідіома їхньої родини, що належить до тих, яких він не зможе позбутися у своїх снах (й у своїй мові) протягом усієї решти свого продуктивного, але надто короткого життя. Скот витягує моток мотузки з-під сходів і приносить татові. Тато обплутує Пола мотузкою швидкими, але економними рухами, і його тінь при цьому танцює на кам’яних стінах підвалу у світлі трьох сімдесятип’ятиватових лампочок, які звисають там зі стелі й умикаються вимикачем нагорі, біля сходів. Він докладає всіх зусиль, щоб якнайтугіше зв’язати руки Пола в нього за спиною, й при цьому біцепси на його руках випинають так, що їх видно навіть під рукавами сорочки. Скот не може втриматися, щоб не заговорити, хоч і боїться тата. — Тату, це дуже туго! Тато стріляє поглядом на Скота. Це дуже швидкий погляд, але Скот бачить у ньому страх. Це вселяє страх і йому. Більше того, це вселяє йому моторошний страх. Бо до сьогоднішнього дня він вважав, що тато не боїться нічого, крім Шкільної Ради та її клятущих офіційних листів. — Ти нічого не тямиш, хлопче, тож ліпше заткнися! Я не можу дозволити, щоб він виплутався. Може, він і не встигне повбивати нас, якщо це станеться, але тоді в мене не буде іншого виходу, крім як убити його. Я знаю, що я роблю. «Нічого ти не знаєш, — думає Скот, дивлячись, як тато стягує мотузкою ноги Пола спочатку біля колін, а потім біля самих ступень. А тим часом Пол уже знову заворушився, і з його горла стали вихоплюватися якісь звуки. — Ти тільки здогадуєшся». Але він розуміє також, що тато по-своєму любить Пола. Може, це й огидна любов, але вона правдива і сильна. Якби її не було, тато не став би навіть здогадуватися. Він просто молотив би й молотив Пола тим своїм поліном, аж поки Пол би випустив дух. На якусь мить частина Скотової свідомості (холодна і розважлива частина) запитує себе, чи тато пішов би на такий ризик заради нього, заради Скутера, друзяки Скута, який навіть не наважувався стрибнути з лави, коли його брат стояв перед ним порізаний і спливав кров’ю, але він відкидає цю думку кудись у темряву. Адже не він перетворився на психодіота. Принаймні ще не перетворився. Тато закінчує свою роботу, обв’язавши Пола на поясі й обмотавши протилежний кінець мотузки навколо одного зі сталевих пофарбованих стовпів, які підпирають стелю підвалу. — От і все, — каже він, відступаючи вбік, як ковбой, котрий щойно залигав бика на рингу родео. — Це на певний час його втримає. А ти тим часом біжи до сараю, Скоте. Принеси легенький ланцюг, що лежить одразу за дверима, і важкий тракторний ланцюг — ти знайдеш його у стійлі ліворуч, де складено також запасні частини для вантажівки. Пол уже послабив мотузку, яка обплутувала середину його тіла. Він підводиться сісти так раптово, що з розгону б’ється головою об стовп. Це примушує Скота болісно скривитися. Пол дивиться на нього очима, які лише годину тому були синіми. Він посміхається, й куточки його рота підіймаються набагато вище, аніж вони могли б піднятися… майже до вух — так принаймні здається. — Скоте! — кличе його батько. Уперше у своєму житті Скот пускає оклик тата повз вуха. Він заворожений геловінською маскою, яка ще зовсім недавно була обличчям його брата. Язик Пола проскакує між його розтуленими зубами й танцює у вогкому повітрі підвалу. Водночас між ногами в нього утворюється темна пляма, коли він мочиться прямо в шта… У цю мить Скот дістає удар по голові, від якого відлітає назад і знову боляче наштовхується спиною на друкарський верстат. — Не дивися на нього, бевзю, дивись на мене! Огидний клоп загіпнотизує тебе, як змія гіпнотизує пташку! Стережися і пильнуй, Скутере, — це вже не твій брат! Скот витріщається на батька. За ними, ніби щоб підтвердити слова тата, проява, прив’язана до стовпа, реве таким страшним ревом, який не може вихопитися з людських грудей. Нічого людського в ньому немає. — Біжи й принеси ланцюги, Скоте. Обидва. І швидше. Мотузки його не втримають. Я підіймуся нагору й візьму рушницю. Якщо він випручається раніше, ніж ти повернешся з ланцюгами… — Тату, будь ласка, не стріляй у нього! Не стріляй у Пола! — Принеси ланцюги. А тоді ми подивимося, що можна буде зробити. — Той тракторний ланцюг дуже довгий. І дуже важкий! — Поклади його на візок, йолопе. На велику тачку. А тепер біжи, поквапся. Скот один раз озирається через плече й бачить, що батько відступає задки до сходів. Він робить це повільно, схожий на приборкувача левів, який виходить із клітки, коли його виступ закінчено. Нижче від нього, у світлі однієї з лампочок, які звисають зі стелі, сидить Пол. Він стукає потилицею об стовп із такою швидкістю, ніби його голова пневматичний молот. Водночас він смикається з боку в бік. Скот не може повірити, що Пол не стікає кров’ю і не заб’є себе до втрати тями, але він помиляється. І Скот бачить, що батько каже правду. Мотузки його не втримають. Вони не зможуть витримати цього безперервного натиску. Але він не зможе смикатися безперервно, думає Скот, коли батько йде в одному напрямку (узяти в коморі свою рушницю), а Скот — у другому (взути кеди). Він уб'є себе, якщо й далі так стукатиметься. Але потім він згадує про дикий рев, який вихопився з грудей брата, — цей неможливий і хижий рев — і сам не вірить своєму припущенню. Коли він вибігає без пальта на холод, йому на думку спадає, що, може, він і знає, що приключилося з Полом. Тут є одне місце, куди він завжди ходив, коли тато ранив його, і він водив туди Пола, коли тато ранив Пола. Атож, багато разів. У тому місці є дуже добрі речі, чудові дерева й цілюща вода, але є там і погані речі, погані істоти. Скот намагається не ходити туди вночі, а коли все ж таки йде, то поводиться дуже спокійно й намагається повернутися якнайшвидше, бо глибока інтуїція дитячого серця підказує йому, що саме вночі здебільшого з’являються погані істоти. Саме вночі вони полюють. Якщо Пол туди ходив, то щось — психодіотне щось могло проникнути в нього й потім прийти з ним сюди. Щось таке, що його побачило і його позначило, може, якийсь нечутний мікроб проник у його ніс і загніздився в його мозку? А якщо так, то чия в цьому провина? Хто вперше привів Пола на те місце? Увійшовши до сараю, Скот кидає легкого ланцюга на візок. Це неважко, це забирає в нього лише кілька секунд. Повантажити на тачку тракторний ланцюг набагато важче. Тракторний ланцюг — то велика-велика залізяка, яка розмовляє з тобою металевою мовою зі сталевими голосними. Важезні кільця вислизають із його тремтячих рук, роздряпуючи йому шкіру, яка вкривається червоними квіточками крові. Коли з третьої спроби він майже повантажив ланцюг у тачку, двадцятифунтовий оберемок кілець упав на борт візка й потяг його вниз, і весь ланцюг звалився на ногу Скота, поховавши її під купою сталі й примусивши його зойкнути досконалим сопрано високого тенора — такий зойк може витиснути з людини лише нестерпний біль. — Скутере, ти повернешся сюди до третього тисячоліття? — кричить тато з дому. — Якщо збираєшся прийти, то приходь негайно, мать твою розтуди! Скот дивиться в тому напрямку широко розплющеними, нажаханими очима, знову ставить тачку на колеса й нахиляється над великою вимащеною мастилом купою ланцюга. Його нога буде синьою та розпухлою ще місяць по тому, а біль у ній він відчуватиме до кінця життя (це проблема, якій багаторазові відвідини того таємничого місця так і не змогли зарадити), але зараз, перетерпівши початковий пекучий біль, він уже не відчуває нічого. Він знову починає вантажити ланцюг на тачку, гарячий піт стікає по його боках і спині, і він нюхає його дикий сморід, знаючи, що коли почує постріл, це означатиме, що мозок Пола заляпав підлогу і що це його провина. Час іноді перетворюється на фізичну річ, яка має вагу, як ото пилюка або бруд. Він усе чекає, поки тато знову почне гукати його з дому, але тато мовчить, і коли Скот починає котити тачку до жовтого світла, яке пробивається крізь кухонні вікна, а він усе ще не озивається, Скота опановує інший страх: що Пол усе ж таки спромігся звільнитися зі свого мотуззя. І не мозок Пола лежить розбризканий на брудній підлозі, що смердить кислим духом, а кишки тата, які видерла з його живого живота проява, що була братом Скота ще до сьогоднішнього полудня. А Пол збіг сходами нагору й тепер ховається в домі, й коли Скот увійде, почнуться пошуки була. Але цього разу він буде призом. Усе це, звісно, тільки гра його уяви, звичайно, його клятущої й невиліковної уяви, що мчить, наче оскаженілий нічний кінь із широко розплющеними дикими очима, й коли батько вибігає на ґанок, вона вже досить попрацювала, а тому в цю мить Скот бачить не Ендрю Лендона, а Пола, що посміхається, як ґоблін, і Скот настрахано зойкає. Коли він підсмикує руки вгору, щоб затулити обличчя, тачка знову мало не перекидається. Вона перекинулася б, але тато простягує руку й утримує її від падіння. Потім замахується другою рукою, щоб дати ляпаса синові, але одразу й опускає її. Згодом він його відлупцює, але не тепер. Тепер він потребує його допомоги. Отож замість ляснути Скота тато лише спльовує на свою праву долоню і витирає плювок лівою. Потім нахиляється над тачкою і, забувши про те, що на ньому лише нічна сорочка, а тут, на ґанку, стоїть лютий холод, хапається за її передній борт. — Я буду підтримувати її, Скутере. Ти ж тримай її за ручки і правуй, не дозволяй цій клятій штуковині перекинутися. Я ще раз бацнув його по довбешці — у мене не було іншого виходу, — але він скоро прочумається. Якщо ми не довеземо цей ланцюг, я не думаю, що він переживе ніч. Я йому цього не дозволю. Ти зрозумів? Скот розуміє, що життя його брата тепер їде на цій перевантаженій тачці, у якій вони перевозять ланцюг, що важить утричі більше, ніж він. Протягом якоїсь безумної миті він серйозно обмірковує, чи не кинутись йому навтіки у вітряну темряву і бігти так швидко, як тільки зможе. Потім хапається за ручки тачки. Він не відчуває сліз, які котяться йому з очей. Він киває головою татові, а тато киває головою йому. Те, що між ними відбувається, це такий собі діалог між смертю й життям. — На три. Один… два… тримай її тепер прямо, ти малий сучий виродку… три! Скажений Лендон відриває візок від землі й підіймає його на ґанок із криком перенапруження, що вилітає з його рота струменем білої пари. Його спідня сорочка тріщить під однією рукою і звідти виривається на волю жмут густого рудого волосся. Коли перевантажена тачка зависає в повітрі, клятуща тарадайка нахиляється спершу ліворуч, а потім — праворуч, і хлопець думає тримайся, ти довбана суча штуковина. Він виправляє кожен нахил, криком примушуючи себе не робити різких рухів, не перекинути цього паскудного, розтуди його мать, хрінового ящика. І це спрацьовує, але Скажений Лендон не марнує часу на похвалу. Скажений Лендон, не зупиняючись, тягне за собою тачку далі, всередину будинку. Скот кульгає позаду на своїй розпухлій нозі. У кухні тато обертає тачку й котить її прямо до дверей, які ведуть у підвал і які він зачинив та взяв на засув. Колесо тачки залишає слід на розсипаному цукрі. Скот ніколи цього не забуде. — Відчини двері, Скоте. — Тату… а якщо він там, одразу за дверима? Тоді я зіб'ю його з ніг цією штуковиною. Якщо ти хочеш зберегти якусь надію, що він житиме, то не базікай дурниць і відчини ці хрінові двері! Скот відсуває засув і відчиняє двері. Пола за ними немає. Скот може бачити розмиту тінь Пола, ще прив’язаного до стовпа, і напруження десь у його тілі, що мало не розривало його, трохи послаблюється. — Відступи вбік, сину. Скот відступає вбік. Батько підкочує тачку до першої приступки сходів, які ведуть у підвал. Потім, хрюкнувши від натуги, перекидає її, загальмувавши колесо ногою, коли воно закрутилося назад. Ланцюг падає на сходи з брязкотом, у якому нічого немає від музики, розколовши дві приступки й посунувши вниз. Тато відпихає тачку вбік і сам спускається сходами донизу, підійшовши до ланцюга, що застряв десь посередині свого спуску, і штовхаючи його ногами перед собою до самого низу. Скот рушає за ним і, коли переступає через першу зламану приступку, бачить Пола, який нахилився вбік від стовпа, ліва сторона його обличчя тепер укрита кров’ю. Кутик рота перекривлений без ніякого виразу. Один із зубів лежить у нього на плечі, на сорочці. — Що ти йому зробив? — майже зойкає Скот. — Тріснув його дошкою по голові, я не мав іншої ради, — відповідає батько дуже дивним для себе тоном вибачення. — Він став приходити до тями, а ти все ще вовтузився у сараї. З ним усе буде гаразд. Їм дуже важко завдати серйозної шкоди, коли вони стають психодіотами. Скот майже його не чує. Коли він побачив Пола, залитого кров’ю, то все, що відбулося на кухні, вмить вивітрилося з його голови. Він намагається обминути тата й кинутися до брата, але тато перехоплює його. — Не підходь до нього, якщо хочеш залишитися живий, — каже Скажений Лендон, і Скота зупиняє не так рука, що схопила його за плече, як жахлива ніжність, яку він чує в голосі батька. — Бо він почує тебе нюхом, якщо ти підійдеш надто близько. Навіть непритомний. Почує тебе нюхом і вмить прийде до тями. Він зустрічається очима з поглядом свого молодшого сина і киває головою. — О, так. Він тепер як дикий звір. Людожер. І якщо нам не пощастить знерухомити його, нам доведеться вбити його. Ти зрозумів? Скот киває головою, потім схлипує гучним схлипуванням, схожим на крик віслюка. З тією самою жахливою ніжністю тато простягує руку, витирає соплі в нього під носом і, змахнувши рукою, струшує їх на підлогу. — Тоді перестань рюмсати й допоможи мені з цими ланцюгами. Ми використаємо центральний стовп і стіл із друкарським верстатом на ньому. Цей чортів верстат, певно, важить не менш як чотириста або й п’ятсот фунтів. — А що як і цього не вистачить, щоб утримати його? Скажений Лендон повільно хитає головою. — Тоді я не знаю. 16 Лежачи в ліжку зі своєю майбутньою дружиною і слухаючи, як тріщать на скаженому вітрі «Оленячі роги», Скот каже: — Ось де мій брат Пол провів своє останнє Різдво, свій останній день Нового року, останні три тижні свого життя — в тому смердючому підвалі. Він повільно хитає головою. Вона відчуває доторк його волосся до її шкіри, відчуває, яке воно мокре. Це піт. Краплі поту виступили також на його обличчі й так змішалися зі сльозами, що вона не може розрізнити, де сльози, а де піт. — Ти не можеш собі уявити, якими були ці три тижні, Лізі, а надто, коли тато йшов на роботу, й у домі залишалися тільки він і я, тільки воно і я… — Твій тато ходив на роботу? — Нам же треба було їсти, чи не так? І нам треба було платити за опалення, бо ми не могли нагріти весь дім дровами, хоч, Бог знає, ми намагалися. А головне, ми не повинні були дозволити, щоб інші люди довідалися, що в нас діється. Тато все це мені пояснив. «Звичайно ж, пояснив», — похмуро думає Лізі, проте не каже нічого. — Я сказав татові, щоб він порізав Пола й випустив отруту, як він завжди робив раніше, а тато сказав, що з цього нічого не буде, різання не поможе анітрохи, бо психодіотизм уже проник йому в мозок. І я знав, що це справді так. Проте та проява ще могла думати, принаймні трохи. Коли тато йшов на роботу, вона називала мене на ім’я. Вона казала, що влаштувала мені бул, добрий бул, і винагородою буде цукерка і кока-кола. Іноді, коли вона озивалася, мені здавалося, що це справді Пол, тож я підходив до дверей підвалу, притуляв вухо до дерева й слухав, хоч я й знав, що це було небезпечно. Тато сказав мені, що це небезпечно і щоб я його не слухав і завжди тримався якнайдалі від підвалу, коли я був сам-один, щоб затуляв пальцями вуха і проказував молитву або голосно кричав «Туди твою мать, туди шпокаря твоєї матері, хай тобі грець і хай буде грець коневі, на якому ти приїхав», бо й ця лайка, і молитва дають один результат і принаймні допоможуть мені викинути його зі своїх думок і не слухати, що він белькоче, бо тато сказав, що Пол від нас пішов і в підвалі не було нікого, а лише бул-диявол із Країни Кривавих Булів, і він сказав: «Диявол уміє зачаровувати нас, Скуте, ніхто краще, аніж Лендони, не знає, як уміє диявол зачаровувати. Або Ландреуси перед ними. Спочатку він зачаровує розум, а потім проникає в серце». Здебільшого я робив так, як він мені наказував, але іноді я підходив близько і слухав… і уявляв собі, що то Пол… бо я любив його і хотів, щоб він повернувся, але не можу сказати, що я в це вірив, і я ніколи не відсував засува… Тут западає тривала пауза. Його густе волосся неспокійно треться об її шию та груди і нарешті він каже тоненьким і ніби силуваним дитячим голосом: — Власне, одного разу я таки його відсунув, але двері так і не відчинив… Я ніколи не відчиняв двері до підвалу, поки не повертався тато, а коли тато був удома, Пол лише верещав і гримів ланцюгами, а іноді пугукав, як пугач. І коли він так пугукав, тато, бувало, пугукав йому у відповідь… це було кумедно, ти знаєш, як вони пугукали один на одного… Тато на кухні й… ти знаєш… той, посаджений на ланцюг у підвалі… й мені було страшно, бо, хоч я й розумів, що це жарт, а проте було схоже, вони обидва збожеволіли… збожеволіли і стали розмовляти один з одним мовою пугачів… і тоді я думав: «Лише один нормальний тут залишився, і це я. Лише один не скотився до психодіотизму, й цьому одному лише одинадцять років, і що вони сказали б, якби я пішов до крамниці Мюлі й розповів там про все?» Але я розумів, що з Мюлі в мене нічого не вийде, бо якби тато був удома, він би просто побіг за мною й повернув мене назад. А якби його не було вдома… якби вони мені повірили й прийшли зі мною до нашого будинку, вони вбили б мого брата… якщо мій брат і досі тут, із нами… і забрали б мене із собою… і віддали б мене до Будинку для Вбогих. Тато казав, що якби він не опікувався мною та Полом, то нас віддали б до Будинку для Вбогих, де вони вдягають мішечок на твою цюцюрку, якщо ти пісяєш у ліжко… а великі хлопці… великі хлопці примушують тебе всю ніч смоктати їм пеніс… Він замовкає, ніби опиняється десь між тим місцем, де він зараз є, і тим, де він тоді був. За стінами «Оленячих рогів» вітер налітає могутніми поривами, і будинок тріщить і стогне. Лізі хочеться вірити, що те, що він їй розповідає, не може бути правдою — що це якісь багаті й моторошні дитячі галюцинації, — але вона знає, що це правда. Кожне його жахливе слово правда. Коли він починає говорити далі, вона чує, як він намагається віднайти свій дорослий голос, своє доросле «я». — У психіатричних лікарнях є пацієнти — часто це люди, що зазнали катастрофічних травм у лобних частках головного мозку, — які повертаються у тваринний стан. Я про це читав. Але такий процес зазвичай відбувається протягом багатьох років. А з моїм братом це сталося одразу. І коли так сталося, коли він перетнув межу… Скот робить ковтальний рух. У його горлі щось клацає так голосно, ніби він натиснув на вимикач електричного освітлення. — Коли я спускався сходами в підвал, щоб принести йому їжу — м'ясо та овочі у великій мисці, так само як ви приносите їсти великому собаці, такому як данський дог або німецька вівчарка, — він натягував ланцюги, якими був прив’язаний до стовпа, один був обмотаний йому навколо шиї, а другий — навколо пояса, з рота в нього текла слина, потім ланцюги смикали його, і він сахався назад, виючи та гавкаючи, як бул-диявол, і, напівзадушений, довго намагався віднайти своє дихання, ти собі це уявляєш? — Так, — сказала вона слабким голосом. — Мені треба було поставити миску на підлогу — я досі пам’ятаю кислий запах пилюки, коли я нахилявся вниз, я ніколи цього не забуду — а потім я підштовхував її туди, де він міг дотягтися до неї. Для цього ми використовували зламане граблище. Не можна було підходити до нього надто близько. Він міг схопити тебе й підтягти до себе. Тато міг і не пояснювати мені, що якби він мене спіймав, то з’їв би живцем, хоч би як я репетував. І це був брат, який улаштовував для мене гру в пошуки була. Брат, який мене любив. Якби не він, мені навряд чи пощастило б вижити. Якби не він, тато вбив би мене, коли мені ще й п’ять років не виповнилося, і не тому, що хотів би мене вбити, а тому, що в нього були свої напади психодіотизму. Я й Пол трималися тільки тому, що були разом. Друзі-нерозлийвода, ти розумієш? Лізі киває головою. Вона розуміє. — Але в тому січні мого друга було посаджено на ланцюг у підвалі — прикуто до стовпа та до стола з друкарським верстатом на ньому — і його світ був обмежений півколом… півколом лайна, яке він залишав, коли дотягувався до кінця свого ланцюга, присідав там… і випорожнявся. На якусь мить він затулив долонями очі. Жили випнулися на його шиї. Він дихає ротом — довгі, хрипкі, конвульсивні вдихи та видихи. Тепер вона може й не запитувати його, де він навчився тримати своє горе при собі; тепер вона це знає. Коли він трохи заспокоюється і вже не дихає так натужно й хрипко, вона запитує: — Як твій батько зумів прикувати його ланцюгами? Ти пам’ятаєш? — Я все пам’ятаю, Лізі, але це не означає, що я все знаю. З півдесятка разів він щось підкладав у їжу Пола, щодо цього я впевнений. Я думаю, то був якийсь транквілізатор для тварин, але де він його роздобув, я не маю найменшого уявлення. Пол пожирав усе, що ми йому давали, крім зелені, і це завжди наповнювало його енергією. Він починав вити, гавкати і стрибати, він натягував ланцюги і смикав їх — намагався їх порвати, я думаю, — або підстрибував угору й бив кулаками у стелю, аж поки збивав суглоби до крові. Можливо, він намагався проломитися крізь стелю, а може, робив це з відчуття радості, що він такий сильний. Іноді він лягав у пилюку й мастурбував. Але, бувало, він був такий активний лише протягом десяти або дванадцяти хвилин, а потім зупинявся. Певно, це було в ті дні, коли тато давав йому своє зілля. Він тоді присідав навпочіпки, щось бурмотів, а потім падав набік, запихав руки між ногами і засинав. Коли він зробив це вперше, тато одягнув йому два шкіряні паси, які він заздалегідь виготовив, хоча той пас, якого він застебнув йому на шиї, мабуть, ліпше назвати нашийником, чи не так? У ті паси були вроблені великі металеві кільця. Він протяг ланцюги в ті кільця, тракторний ланцюг крізь кільце на поясі, а легший ланцюг — крізь кільце на нашийнику, під його потилицею. Потім він скористався ручною паяльною лампою, щоб наглухо заварити ті кільця. Ось так і було прикуто Пола. Коли він прокинувся, то був у нестямі від люті, побачивши себе в такому становищі. Здавалося, він готовий розвалити будинок. — Розплесканий носовий акцент сільської Пенсільванії настільки проник у його голос, що його «будинок» (house) прозвучав майже по-німецькому — Haus. — Ми стояли вгорі над сходами, дивлячись на нього, і я просив тата звільнити його від ланцюга, поки він не зламав собі шию або не задушився, але тато сказав, він не задушиться, і тато мав рацію. Десь через три тижні він став тягати стіл і навіть зігнув центральний стовп — сталевий центральний стовп, який підпирав стелю, але жодного разу не зламав собі шию і жодного разу не задушився. Потім тато кілька разів підсипав йому своє зілля в надії, що я зможу забрати його з собою в Місячне Коло — я тобі казав, що ми з Полом так називали те чарівне місце? — Казав, Скоте. Тепер і Лізі заплакала. Вона дозволила сльозам текти, не бажаючи, щоб він побачив, як вона втирає собі очі, не бажаючи, щоб він побачив, як їй шкода того хлопчика, якому довелося так багато пережити в тому фермерському будинку. — Тато хотів побачити, чи зможу я взяти його туди і покращити його стан, як було тоді, коли тато різав його, або того одного разу, коли тато тицьнув йому в око плоскогубцями, й воно розпухло, а Пол кричав і кричав, бо майже нічого не бачив, або того разу, коли тато накричав на мене й сказав: «Скуте, ти поганий байстрюк і сучий виродок!» за те, що я приніс у дім весняну багнюку, і він збив мене з ніг, і я зламав свого куприка й не міг добре ходити. Але потім я розходився й одержав бул… ну ти знаєш, винагороду… і з моїм куприком усе стало гаразд. — Він притуляється до неї. — А тато це побачив, поцілував мене і каже: «Скоте, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, малий виродку». А я поцілував його й сказав: «Тату, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, великий виродку». І він засміявся. — Скот відсувається від неї, і навіть у темряві вона бачить, що обличчя в нього стало зовсім дитячим. І вона бачить на ньому вираз розгубленого подиву. — Він так сміявся, що мало не впав зі стільця — я розсмішив свого батька! Вона має тисячу запитань, але не наважується поставити жодного. Вона не впевнена в тому, що зможе поставити йому бодай одне запитання. Скот кладе руку собі на обличчя, тре його, дивиться на неї знову. Він повернувся. Повернувся сюди до неї, зі свого минулого. — Господи, Лізі, — каже він. — Я ніколи нікому не розповідав про ці речі. З тобою все гаразд, після того як ти їх вислухала? — Так, Скоте. — Тоді ти збіса хоробра жінка. Ти ще не стала собі говорити: «Усе це дурниці та казна-що»? Він навіть трохи усміхнувся. Це невпевнена усмішка, але досить щира і так їй подобається, що їй захотілося поцілувати ЇЇ — спочатку в один куточок рота, потім у другий для рівноваги. — Я намагалася, — каже вона. — Але нічого з того не вийшло. — Через те, що ми з таким бумом вибралися з-під дерева ням-ням? — Ти так це називаєш? Так Пол називав коротку мандрівку. Коротку мандрівку, яка переносила вас від місця до місця. Це був бум. — Слово, схоже на бул, тільки що з м. — Правильно, — каже він. — Або на булку. Булка — це бул, тільки з ка. 17 Я думаю, це залежить від тебе, Скуте. Це слова його батька. Вони затримуються й не відлітають. Я думаю, це залежить від тебе. Але йому тільки одинадцять років, і відповідальність за порятунок життя та здоров’я брата — а може, навіть його душі — тяжко тисне на нього й відбирає в нього сон, у міру того як Різдво та Новий рік минають і починається холодний засніжений січень. Ти робив його лілшим багато разів, ти робив його ліпшим багато в чому. Це правда, але раніше ще ніколи не було так, як тепер, і Скот доходить до того, що більше не може їсти, якщо тато не стоїть біля нього, мало не запихаючи йому в рота кожен шматок. Глухий гугнявий крик істоти, замкненої в підвалі, уриває його тривожний сон, але здебільшого це йому на користь, бо здебільшого він залишає позаду лише моторошні, забарвлені в червоний колір кошмари. У багатьох із них він бачить себе, самого-одного, в Місячному Колі після півночі, а іноді на якомусь цвинтарі біля озера, в дикій місцевості посеред кам’яних надгробків та дерев’яних хрестів, слухаючи, як туркочуть голуби, й нюхаючи нічний вітерець, який спочатку має дуже приємний запах, а потім починає пахнути курявою, після того як розчісує густі хащі чагарнику. Ти можеш піти до Місячного Кола після того, як споночіє, але з цього добра не буде, і якщо ти дістанешся туди, коли місяць уже зійшов, тобі треба бути дуже спокійним. Спокійним і дуже тихим. Але у своїх кошмарах Скот завжди про це забуває і з подивом ловить себе на тому, що він співає «Джамбалаю» на повен голос. Може, тобі вдасться зробити його кращим, ніж він тепер є. Але вже з першої спроби Скот розуміє, що це, мабуть, неможливо, Він розуміє це одразу, як тільки пробує обняти обмазану лайном істоту, що хропе і смердить, скулившись під сталевим стовпом, який підтримує стелю кухні. Він міг би з тим самим успіхом завдати собі на спину важке піаніно й протанцювати з ним ча-ча-ча. Раніше він і Пол без проблем проникали в той інший світ (який, по суті, є цим же таки світом, але вивернутим серединою назовні, наче кишеня, скаже він згодом Лізі). Але істота, яка хропе в підвалі, це важке ковадло, банківський сейф… велике піаніно, навантажене на спину десятирічного хлопчика. Він повертається до тата, переконаний у тому, що зараз буде битий, і не жалкуючи про це. Він відчуває, що заслуговує бути битим. Або навіть гірше. Але тато, який сидить під самими сходами з важким поліном у руці, спостерігаючи, як розвиваються події, не пускає в хід кулаки. Натомість він відгорнув брудне, зліплене від поту волосся Скота з його потилиці і вліпив туди поцілунок із ніжністю, від якої хлопець затремтів. — Я не здивований, Скоте. Психодіот любить залишатися там, де він є. — Тату, а чи Пол досі перебуває в цій істоті? — Я не знаю. — Він тепер тримає Скота між своїми широко розставленими ногами, так що обабіч себе хлопець бачить двоє зелених ґумових чобіт. Руки тата легко обхопили Скота за груди, а його підборіддя лежить на плечі Скота. Удвох вони дивляться на істоту, яка спить, скулившись біля підніжжя стовпа. Вони дивляться на ланцюги. Вони дивляться на півколо лайна, яке обмежує її підвальний світ. — Що ти думаєш, Скоте? Що ти відчуваєш? Скот думає, чи не збрехати татові, але вже через мить відмовляється від цієї думки. Він не стане брехати, коли руки тата обіймають його, коли він відчуває, як любов тата проривається до нього крізь темряву, як звуки радіо вночі. Любов тата не менш правдива, аніж його гнів і його шаленство, проте він рідше її бачить, а тато ще рідше її показує. Скот не відчуває нічого й неохоче в цьому признається. — Мій маленький друже, ми не зможемо так далі жити. — А чом би й ні? Він їсть, принаймні… — Рано чи пізно хтось прийде до нас і почує, як він гарчить там, унизу. Який-небудь паскудний мандрівний торговець або довбаний чистильник килимів — і більш нікого не треба. — Він сидітиме тихо. Психодіотизм примусить його мовчати. — Може, й примусить, а може, й ні. Ніхто ніколи не вгадає, як поводитиметься психодіот. А потім сморід. Я можу бризкати вапном, аж поки пика в мене посиніє, але цей сморід однаково проникатиме крізь кухонні двері. Але головне… Скутере, хіба ти не бачиш, що він робить із цим хріновим столом із друкарським верстатом на ньому? А стовп? Цей клятущий стовп? Скот дивиться. Спочатку він не може повірити власним очам, і, звичайно ж, він не хоче їм вірити. Великий стіл, навіть придавлений п’ятистами фунтами старовинного ручного друкарського верстата марки «Стреттон», зсунувся майже на три фути від свого первісного місця розташування. Він може бачити квадратні заглибини у твердій долівці там, де він стояв раніше. Ще гірші справи зі сталевим стовпом, який уперся вгорі в плаский металевий фланець. Пофарбований білою фарбою, фланець, у свою чергу, тисне на сволок, який проходить саме під їхнім кухонним столом. Скот бачить темний прямокутник, що залишився на білому металі, і знає, що саме в те місце раніше впирався металевий підпірний стовп. Скот вимірює стовп очима, намагаючись визначити кут його нахилу. Поки що це йому не вдається. Але якщо істота, наділена такою нелюдською силою і далі смикатиме ланцюг… день у день… — Тату, можна, я спробую знову? Тато зітхає. Скот обертається, щоб подивитися в це ненависне, страшне й дороге обличчя. — Тату? — Пробуй, поки твої щоки тріснуть, — каже тато. — Пробуй — і нехай тобі щастить. 18 Мовчанка в кабінеті над сараєм, де дуже жарко, де її покалічено й де помер її чоловік. Мовчанка в кімнаті для гостей, де холодно, а її чоловік пішов. Мовчанка у спальні готелю «Оленячі роги», де вони лежать разом, Скот і Лізі, Тепер ми двоє. Цю мовчанку порушує живий Скот, який говорить за того, котрий помер у 2006 році й відійшов у 1996 році, й аргументи проти божевілля більш ніж падають; для Лізі Лендон вони просто обвалюються, зазнають цілковитого краху — усе так само. 19 Надворі, поза стінами їхньої кімнати в готелі «Оленячі роги», завиває вітер і хмари рідшають. У кімнаті Скот уриває свою розповідь на той час, поки тягнеться до склянки з водою, яку завжди ставить на столику біля ліжка. Пауза розриває гіпнотичне повернення назад у часі, яке було затягло його у свій плин. Коли він знову починає говорити, він тепер розповідає замість жити, і вона відчуває величезну полегкість. — Я пробував ще двічі, — каже він. Він вимовляє тепер цю фразу літературною мовою, а не своїм дитячим діалектом. — Я завжди думав, що саме моя третя спроба стала причиною його смерті. Я думав так до сьогоднішньої ночі, але розповідаючи про це — слухаючи, як я розповідаю про це, — я зрозумів набагато більше, ніж сподівався коли-небудь зрозуміти. Я думаю, психоаналітики вивчали цю лікувальну властивість розповіді про давні події, чи не так? — Я не знаю. — Крім того, їй було на це начхати. — Твій тато звинуватив тебе? І вона подумала: «Звісно, звинуватив». Але знову ж таки вона недооцінила усю складність маленького трикутника, який існував на самітній фермерській садибі в Мартенсбурзі, Пенсільванія. Бо, на якусь мить завагавшись, Скот похитав головою. — Ні. Усе могло б залагодитися, якби він тоді взяв мене у свої обійми — як він зробив після моєї першої спроби — і сказав мені, що це не моя провина, що це нічия провина, що це лише психодіотизм та й годі, як ото рак або церебральний параліч, або щось подібне, але він ніколи цього не зробив. Він лише відтягнув мене однією рукою, і я висів там, як маріонетка, чиї шворки порвалися… а потім ми лише… У дедалі світліших сутінках Скот пояснює свою мовчанку про своє минуле одним жахливим жестом. Він на секунду притуляє палець до губів — це такий собі блідий знак оклику під його широко розкритими очима — і тримає його там: Тссссс. Лізі пригадує, як Джоді завагітніла і покинула батьківський дім, і кивком підтверджує своє розуміння. Скот дарує їй вдячний погляд. — Отже, загалом я зробив три спроби, — розповідає він далі. — Друга була через три або чотири дні після першої. Я старався як міг, але домігся не більшого, ніж у першому випадку. Але на той час уже було видно, що стовп, до якого він був прив’язаний, нахилився, і з’явилося друге півколо екскрементів, трохи далі від першого, бо він пересунув стіл і його ланцюг став досягати далі. Тато почав боятися, що він може відламати ніжку стола, хоч вона й була металева. — Після своєї другої спроби я сказав татові, що тепер знаю, в чому моя помилка. Я не міг зробити те, що надумав, — не міг забрати його з собою, — бо він був завжди відключений, коли я до нього підходив. І тато мені сказав: «Що ж ти пропонуєш, Скутере, ти хочеш забрати його, коли він буде при тямі й біснуватиметься? Він просто відірве тобі твою хрінову голову». Я сказав, що знаю це. Я знав навіть більше, аніж це, Лізі, я знав, що коли він не відірве мені голову в підвалі, він відірве її в іншому місці, в Місячному Колі. Тому я запитав у тата, чи не може він вивести його з тями лише на трохи — ну, ти розумієш, щоб він лише очманів. Тоді я зміг би підійти до нього й обняти його так само, як я обіймав тебе сьогодні під деревом ням-ням. — Ой, Скоте, — каже вона. Вона боїться за десятирічного хлопчика, хоч і знає, що великого лиха тоді не сталося; адже він виріс і перетворився на молодика, який тепер лежить у ліжку з нею. — Тато сказав мені, що це небезпечно. «Ти граєшся з вогнем, Скуте», — сказав він мені. Я це знав, але не бачив іншого виходу. Ми не могли тримати його в підвалі довго; навіть я це розумів. І тоді тато скуйовдив мені волосся й сказав: «Що сталося з малим сцикуном, який боявся стрибнути з лави?» Я здивувався, що він про це пам’ятає, адже він тоді досить глибоко провалився в психодіотизм, і я був гордий. Лізі думає, що то було за життя, якщо малий хлопець міг пишатися тим, що сподобався такому чоловікові, й нагадує собі, що малому хлопцеві було лише десять років. Йому було десять років, і він мусив жити поруч зі страховищем, посадженим на ланцюг у підвалі. Батько теж був страховищем, але він принаймні був спроможний мислити раціонально протягом якогось часу. Страховищем, яке іноді могло навіть поцілувати сина. — І тоді… — Скот дивиться в сірі сутінки. На мить крізь хмари визирає місяць. Він накладає бліду й грайливу лапу на її обличчя, перш ніж знову заховатися за хмари. Коли Скот починає говорити далі, вона знову відчуває, як дитина виходить на перший план. — Тато, щоб ти знала, ніколи не запитував, що я бачив, куди я ходив чи що я робив, коли туди ходив, і не думаю, що він запитував про це в Пола — я навіть не певен, чи Пол пам’ятав багато, — але тепер він мене про це запитав. Він сказав «Ну, а якщо ти забереш його отак, як ти думаєш, Скуте, то що буде, як він прийде до тями? Ти думаєш, йому там одразу стане краще? Бо якщо краще йому не стане, то мене там не буде й ніхто не зможе допомогти тобі». Але я про це подумав, ти розумієш? Я так багато і так довго про це думав, що в мене мало не луснув череп від тих думок. — Скот підводиться на лікті й дивиться на неї. — Я знав, що цьому треба покласти кінець, не гірше, аніж тато. Через стовп. І через стіл. Але також тому, що він почав утрачати вагу і на обличчі в нього з’явилися виразки, бо він їв неправильну їжу — ми давали йому овочі, але все, крім картоплі й цибулі він відкидав, й одне його око, те, яке тато йому колись поранив, стало молочно-білим на червоному тлі. Крім того, зуби в нього почали випадати, а одна рука якось дивно вивернулася. Він став розпадатися, Лізі, а що не розпадалося від відсутності сонячного світла та поганого харчування, він калічив своєю скаженою поведінкою. Ти розумієш? Вона киває головою. — Тож мені прийшла в голову ця думка, про яку я розповів татові. «Ти думаєш, ти такий збіса розумний у свої десять років?» — сказав мені тато. Я відповів татові, ні, я не думаю, що я такий розумний і якщо він знає якийсь безпечніший і кращий спосіб, тоді о’кей. Але він нічого запропонувати не міг. Він сказав: «Я думаю, ти й справді збіса розумний у свої десять років, не заперечую. І, виявляється, ти зовсім не такий боягуз, як мені здавалося. Якщо ти не відступишся, звісно». «Я не відступлюся», — запевнив я. А він мені каже: «Нічого не бійся, Скутере, бо я стоятиму біля сходів зі своєю довбаною мисливською рушницею напоготові» 20 Тато стоїть біля сходів зі своєю мисливською рушницею, зі своєю 30–06 напоготові. Скот стоїть поруч із ним, дивлячись на істоту, прикуту ланцюгами до металевого стовпа та столу з друкарським верстатом на ньому, намагаючись не тремтіти. У його правій кишені лежить невеличкий інструмент, якого дав йому тато, шприц із пластиковою кришкою на кінчику голки. Тато міг і не казати Скотові, що це дуже ламкий механізм. Якщо буде боротьба, він може зламатися. Тато запропонував покласти його в невеличку картонну коробку, у якій раніше була авторучка, але діставати шприц із коробки означало б витратити кілька зайвих секунд, які могли виявитися часовим інтервалом між життям і смертю, якби Скотові пощастило привести істоту, прикуту до стовпа, в Місячне Коло. У Місячному Колі не буде тата з його мисливською рушницею 30–06. У Місячному Колі будуть лише він і та проява, що прослизнула в Пола, як рука у вкрадену рукавицю. Лише вони двоє будуть на вершині Щасливого Пагорба. Істота, яка колись була його братом, сидить чи лежить, незграбно прихилившись спиною до стовпа й розчепіривши ноги. Вона гола, на ній лише спідня сорочка Пола. Ноги в неї брудні. Її боки вимазані лайном. Миска, в якій вилизано навіть жир, стоїть біля руки, на яку дивитися страшно. Величезний гамбурґер, який був на ній, зник у горлянці Пола-істоти за якісь секунди, хоча Ендрю Лендон мучився над виготовленням цього пирога майже півгодини, викинувши свою першу спробу в ніч, після того як йому здалося, що він поклав у нього забагато «зілля». «Зілля» — це білі пігулки, що мають майже точно такий вигляд, як і «туми» та «ролайди», які іноді приймає тато. Коли одного разу Скот запитав у тата, звідки він узяв ці пігулки, тато сказав: «Чому ти не заткнеш свою довбану пельку, ти, Джордже цікавий, поки я сам тобі її не заткнув?», а коли тато щось каже в такому дусі, то ти одразу розумієш натяк, якщо у тебе в голові є бодай трохи олії. Тато роздушив пігулки, використавши для цього дно склянки. Працюючи, він щось говорив, звертаючись чи то до себе, а може, й до Скота, тоді як унизу під ними прикута до стовпа істота монотонним ревом просила свою вечерю. «Цю порцію досить легко визначити, коли ти хочеш, щоб він відключився, — сказав тато, переводячи погляд від купки білого порошку до розмеленого м’яса. — А ще легше було б, якби я захотів укоротити віку цьому набридливому виродкові. Але ні, я цього не хочу, я хочу дати йому шанс убити того, який поки що не втратив розум, ну, чи ж не йолоп я? Але туди його розтуди і мать його розтуди, Бог ненавидить боягузів». Він використав мізинець, щоб із дивовижною точністю відокремити вузеньку смужку білого порошку від купки. Потім узяв пучками невеличку порцію й посипав ним, наче сіллю, перемелене м’ясо, потім замісив його, потім узяв уже трохи більше і замісив знову. Він не клопотав собі голову тим, що він називав гарячою стравою, коли йшлося про годівлю істоти, яка сиділа в підвалі, вважаючи, що вона з радістю проковтне свою вечерю й сирою, аби тільки вона була тепла. І ось тепер Скот стоїть поруч зі своїм татом, зі шприцом у кишені, дивлячись на небезпечну істоту, яка примостилася біля свого стовпа і хропе, закопиливши верхню губу. Обличчя в неї сіре, починаючи від кутиків рота. Очі напіврозплющені, але жодних слідів райдужної оболонки не видно; Скот бачить лише блискучі, гладенькі білки. «Але білки у нього вже не білі», — думає він. — Іди, щоб тебе чорти взяли, — каже тато, плеснувши його по плечу. — Якщо ти маєш намір це зробити, то йди, поки я не втратив терпець або не впав від серцевого нападу, чи, може, ти думаєш, він прикидається? Лише вдає, ніби він без тями? Скот хитає головою. Істота не намагається їх ошукати, він би це відчув — а тоді з подивом дивиться на батька. — Що таке? — роздратовано запитує тато. — Що там у тебе на думці під твоїм хріновим волоссям? — Ти й справді… — Чи справді я боюся? Ти про це хотів запитати? Скот киває головою, несподівано засоромившись. — Авжеж, я боюся до паскудної смерті. Ти думаєш, лише тобі страшно? А зараз стули пельку й роби те, що надумав, якщо ти досі не передумав. Покінчімо з цим. Скот ніколи не зрозуміє, чому зізнання батька в тому, що він боїться, додає йому хоробрості; він знає лише те, що воно й справді додає. Він іде до центрального стовпа. Поки йде, не один раз доторкається до шприца у своїй кишені. Підходить до зовнішнього півкола екскрементів і переступає через нього. Наступним кроком переступає через внутрішнє півколо й таким чином опиняється в тому, що можна назвати барлогом істоти. Тут сморід стає майже нестерпним: і це вже не сморід лайна чи навіть волосся або шкіри, а радше сморід шерсті та звірячого поту. Пеніс у істоти значно більший, аніж був у Пола. Пах Пола, з його світло-помаранчевою шкірою та м’яким пушком, тепер покритий грубим і густим лобковим волоссям, а ступні, якими закінчуються ноги Пола (лише ноги здаються в нього такими, як і були), якось по-дивному вивернуті, ніби його гомілки деформувалися. «Як дошки, залишені під дощем», — думає Скот; і таке порівняння здається цілком доречним. Потім його погляд падає на обличчя істоти, на її очі. Повіки досі приплющені, і не видно жодного сліду райдужних оболонок, лише білки. Дихання теж не змінилося; брудні руки лежать безвільно, з долонями вгору, ніби на знак того, що істота здається на ласку переможців. Проте Скот знає, що він увійшов до червоної зони. Тепер йому вже не випадає вагатися. Істота може почути його нюхом і прийти до тями будь-якої миті. Це станеться незалежно від «зілля», яке тато підсипав у гамбурґер, тож якщо він може це зробити, якщо він може забрати із собою істоту, яка вкрала його брата… Скот не зупиняється і йде далі, майже не відчуваючи під собою ніг. Частина його свідомості абсолютно переконана в тому, що він іде назустріч своїй смерті. Він тепер не зможе навіть відмовитися від свого наміру, якщо істота-Пол схопить його. І все ж таки він ступає в коло його досяжності, в коло найінтимнішої концентрації її дикого смороду, і кладе долоні на її голі і слизькі боки. Він думає (Пол тепер піде зі мною) і (Бул Місячного Кола у світлій воді озера) і протягом якоїсь миті, що наповнює його глибоким хвилюванням, це майже відбувається. Він переживає знайоме відчуття речей, які починають розбігатися від нього; кудись угору линуть гудіння комах і чудові денні пахощі дерев, які ростуть на Щасливому Пагорбі. Але тут-таки пазуристі пальці обхоплюють шию Скота. Істота роззявляє рота і своїм моторошним ревом та гнилим подихом умить здуває геть звуки та пахощі Місячного Кола. Скот переживає таке відчуття, ніби хтось щойно кинув розпечений валун на делікатне плетиво його… чого саме? Адже тепер не його розум веде їх у те місце, не зовсім його розум… і він не має коли про це подумати, бо потвора тримає його у своїх лабетах, вона спіймала його. Усе те, чого боявся тато, тепер сталося. Паща потвори роззявилася в якийсь кошмарний спосіб, що не сприймається здоровим розумом, її нижня щелепа відвисає мало не до (звіриної) грудної кістки, спотворивши брудне обличчя настільки, що на ньому не залишилося жодних ознак Пола і взагалі людських ознак. Це психодіотизм у його чистому вигляді, психодіотизм без маски. Скот устигає подумати: «Воно проковтне мою голову всю цілком, як цукерку». Страхітлива паща позіхає, червоні очі метають іскри в голому світлі електричних лампочок, і Скот швидко наближається до своєї неухильної смерті. Голова потвори смикається назад, ударяється об стовп, а потім рвучко нахиляється вперед. Але Скот знову забув про тата. Татова рука вистромляється звідкись із сутінок, хапає потвору-Пола за волосся і якось спромагається відтягти її назад. Потім з’являється друга рука тата, її великий палець обкрутився навколо ложа його рушниці, там, де це ложе найтонше, а вказівний лежить на спусковому гачку. Він приставляє дуло рушниці до відхиленого назад підборіддя потвори. — Тату, не треба! — зойкає Скот. Ендрю Лендон ніби й не чує його крику, він не може собі дозволити почути його крик. Хоч він захопив у долоню чималий жмут волосся потвори, але він однаково не може втримати його у своєму кулаці. З пащі в потвори вихоплюється дикий рев, і тепер цей рев моторошно схожий на людське слово. Він схожий на слово «тату». — Привітайся з пеклом, ти смердючий психодіоте, — каже Скажений Лендон і натискає на гачок. Постріл із 30–06 оглушливо гримить у закритому просторі підвалу; він ще гримітиме у вухах Скота години дві або й більше. Скуйовджене волосся на потилиці потвори злітає вгору, наче підхоплене поривом вітру, і потужний виплеск крові зафарбовує центральний нахилений стовп у ясно-червоний колір. Ноги потвори один раз смикаються конвульсивним посмиком, як у мультфільмі, і завмирають нерухомо. Руки, які здавлюють шию Скота, на мить стискаються сильніше, а потім падають долонями вгору на брудну долівку. Рука тата обіймає Скота й підіймає його. — З тобою все гаразд, Скоте? Ти можеш дихати? — Я о’кей, тату. Тобі треба було вбити його? — Ти що, безмозкий? Скот безвільно повисає на руці батька, неспроможний повірити в те, що сталося, хоч він і знав, що це може статися. Йому хочеться знепритомніти. Також хочеться — хоч і не дуже — померти самому. Тато трясе його за плечі. — Він же хотів убити тебе, чи не так? — Т-т-так. — Авжеж так, нехай тебе чорти візьмуть. Господи, Скоте, та він же видер із корінням своє власне волосся, щоб угородити зуби у твою хрінову горлянку! Скот знає, що це правда, але він знає й дещо інше. — Подивися, тату, подивися на нього тепер! Ще хвилину або дві він висить на руці свого батька, як ганчір’яна лялька або маріонетка, чиї шворки порвалися, потім старший Лендон повільно опускає його вниз, і Скот знає, що батько побачив те, що Скот хотів, аби він побачив: це тільки хлопець. Невинний хлопець, якого прикували в підвалі божевільний батько та невдячний молодший брат, аж поки він став зовсім худий і покрився виразками; хлопець, який так розпачливо боровся за свою свободу, що зрушив із місця сталевий стовп та неймовірно важкий стіл, до яких він був прикутий. Хлопець, який прожив тут, у підземеллі, три кошмарні тижні як в’язень, аж поки зрештою був застрелений у голову. — Я бачу, — каже тато, і похмурішим, аніж його голос, є тільки вираз його обличчя. — А чому раніше він здавався не таким, тату? Чому… — Тому що психодіот із нього вийшов, ти тупий йолопе. — І тут іронія ситуації, яку міг оцінити навіть глибоко схвильований десятирічний хлопчик, принаймні такий розвинутий, яким був Скот: тепер, коли Пол лежить мертвий, прикутий до стовпа в підвалі, а його мозок розбризканий по долівці, тато ніколи не здавався таким розумово нормальним і ніколи не мислив і не говорив із такою тверезою розважливістю. — Але якщо хтось побачить його тут таким, мене або посадять до державної в’язниці у Вейнсбурзі або замкнуть у тому паскудному дурдомі в Рідвілі. Якщо тільки спершу вони мене не лінчують. Ми повинні поховати його, хоч це буде гемонська робота в такій мерзлій і твердій землі. Скот говорить: — Я заберу його, тату. — Як ти його забереш? Ти не зміг забрати його, коли він був живий! У Скота немає слів, аби пояснити, що тепер це буде для нього не важче, аніж піти туди одягненим у свій одяг, як він завжди робить. Ота вага ковадла, вага банківського сейфа, вага піаніно була вагою істоти, прикутої до стовпа; тепер же істота, прикута до стовпа, важитиме не більше, аніж важить зелене лушпиння, яке ми обдираємо з кукурудзяного качана. Скот тільки каже: — Я це зможу зробити тепер. — Ти малий пустобрех і хвалько, — озивається тато. Він приставляє мисливську рушницю до столу, розчісує п’ятірнею своє волосся і зітхає. Уперше Скотові здається, що перед ним чоловік, який може постаріти. — Ну що ж, Скоте, спробуй. Тепер у цьому немає ніякої небезпеки. Але тепер, коли небезпеки справді немає, Скот став дуже сором’язливим. — Відвернися, тату. — Що за фігню ти мелеш? У голосі тата лунає потенційна погроза, але вперше Скот не відступає. Його турбує не те, як він підійде до Пола; йому байдуже, якщо тато в цей час дивитиметься на нього. Але він соромиться, що тато побачить, як він візьме свого мертвого брата в обійми. Він от-от заплаче. Він відчуває, що сльози вже зовсім близько, як дощ наприкінці весняного дня, який був дуже жарким і провіщав близьке настання літа. — Будь ласка, — каже він благальним голосом. — Будь ласка, тату. Протягом якоїсь миті Скот переконаний, що батько зараз перебіжить на другу сторону підвалу, де стоїть його живий син, причому його потрійна тінь бігтиме поруч із ним по кам’яних стінах, і зацідить йому в обличчя, можливо, навіть зіб’є його з ніг, і він упаде на свого мертвого брата. Він діставав від батька такі ляпаси багато разів, і зазвичай навіть думка про це примушує його зіщулитися від страху, але тепер він стоїть, випростаний, між розкинутими ногами мертвого Пола, дивлячись батькові просто у вічі. Йому нелегко витримати це, але він витримує. Адже вони пережили разом дуже тяжкий період і муситимуть назавжди зберегти цю таємницю між собою: Тссссс. Тож він заслуговує на те, щоб звернутися до батька з таким проханням, і заслуговує на те, щоб дивитися йому просто у вічі, чекаючи на його відповідь. Тато не біжить до нього. Натомість він глибоко втягує у груди повітря, видихає його й відвертається від сина. — Ти мені скажеш, коли можна буде помити підлогу й вичистити цей нужник, — каже він буркотливим голосом. — Я рахуватиму до тридцяти, Скуте 21 — «Я рахуватиму до тридцяти, а тоді обернуся знову», — розповідає їй Скот. — Я переконаний, що саме так він закінчив свою фразу, але я цього не почув, бо на той час мене вже не було на поверхні землі. Пола теж, і він уже був вільний від своїх ланцюгів. Після того як він помер, мені було так само легко забрати його з собою, як і завжди, а може, навіть легше. Я можу об заклад побитися, що тато не дорахував до своїх тридцяти. Прокляття, я можу навіть побитися об заклад, що він ще й не почав рахувати, коли почув брязкіт ланцюгів, а може, порив вітру, який залетів до підвалу, в якому ми були, і він обернувся й побачив, що в підвалі, крім нього, більше нікого нема. Скот, який притиснувся до її тіла, розслаблюється. Піт на його обличчі, руках і тілі висихає. Він тепер розповів їй найголовніше, викинув, виблював найгірше з того, що він досі зберігав у собі. — Звук, каже вона. — Я сушила собі над цим голову, ти знаєш. Чи був якийсь звук під вербою, коли ми… ти знаєш… знову вибігли на вільний простір. — Коли ми з бумом вибігли. — Атож… Коли ми вибігли. — Коли ми з бумом вибігли, Лізі. Скажи так. — Коли ми з бумом вибігли. Вона запитала себе, чи вона, бува, не божевільна? Чи він, бува, не божевільний? І чи божевілля не заразне? Тепер він запалює ще одну сигарету, й у світлі сірника на його обличчі видно щиру зацікавленість. — Що ти там побачила, Лізі? Ти пам’ятаєш? Із сумнівом у голосі вона каже: — Там було багато червоного світла, яке стікало з пагорба… і я мала таке відчуття, ніби ми стоїмо в затінку, ніби за нами дерева… але це відчуття тривало не більш як секунду або дві. Він сміється й обіймає її однією рукою. — Ти говориш про Щасливий Пагорб. — Щасливий Пагорб? — Так назвав його Пол. Там, навколо тих дерев, розпушена земля — глибока, м'яка. Я не думаю, що туди коли-небудь приходить зима — і там я його поховав. Там я поховав свого брата. — Він дивиться на неї врочистим поглядом і каже: — Ти хочеш відвідати те місце, Лізі? 22 Лізі заснула, лежачи на підлозі кабінету, попри біль… Ні, вона не змогла б заснути з таким болем, як цей. Не змогла б заснути без медичної допомоги. То що ж із нею було? Гіпнотичне забуття. Вона подумки кілька разів повторила ці два слова й вирішила, що вони досконало описують її стан. Вона ніби відкотилася в минуле й пережила низку спогадів, які роздвоювалися (а може, навіть троїлися) в часі. Усеохопних спогадів. Але на якійсь межі її спогади про холодну кімнату для гостей, де вона знайшла його у ступорі, і спогади про те, як вони лежали на рипучому ліжку на другому поверсі готелю «Оленячі роги» (ці спогади були на сімнадцять років давніші, але навіть виразніші), різко уривалися. «Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?» — запитав він у неї тоді — так, так, — але все, що відбулося потім, провалювалося в осяйне ясно-червоне світло, заховане за тією завісою, і коли вона намагалася проникнути туди поглядом, авторитетні голоси з її дитинства (голос доброї матінки, голос Денді Дебушера та її старших сестер) тривожно вигукували: Ні, Лізі! Це надто далеко, Лізі! Зупинися, Лізі! Їй перехопило подих. (Чи перехоплювало їй подих тоді, коли вона там лежала зі своїм коханим?) Її очі розкрилися. (Вони були широко розкриті, коли він іі обіймав, щодо цього вона була певна.) Яскраве вранішнє світло червневого дня — червневе світло двадцять першого сторіччя — заступило пурпурове сяйво міліарда квітів люпину. Біль у її пошматованій груді затопив її разом зі світлом. Але перш ніж Лізі встигла відреагувати чи то на світло, чи то на панічні голоси, які наказували їй не йти далі, хтось покликав її з нижнього сараю, так її налякавши, що вона мало не зойкнула. Якби в тому окликові пролунало «місус», вона б таки зойкнула. — Місіс Лендон! — Коротка пауза. — Ви там, нагорі? У тому голосі не було ніяких ознак акценту, притаманного жителям районів, що межували з Півднем, то була тягуча вимова янкі, і Лізі одразу здогадалася, хто був там, унизу, — заступник шерифа Олстон. Він сказав, що приїхав її навідати, як і пообіцяв. Це була для неї нагода сказати йому, що так, вона тут нагорі, вона лежить на підлозі, тому що Чорний Принц Інкунків тяжко її поранив, і Олстон тоді муситиме відвезти її до Но-Саупа, включивши сирену та блималки, вона потребує, щоб їй наклали шви на грудь, багато швів. Вона потребує захисту, потребує негайно… Ні, Лізі. Ця думка утворилася у її власному розумі (щодо цього вона не мала найменшого сумніву), шугнувши, наче промінь у чорне небо, але до неї вона прийшла з голосом Скота. І в такий спосіб набула авторитетності. І це, мабуть, спрацювало, бо «Я тут, заступнику!» було все, що вона гукнула у відповідь. — З вами все гаразд? Тобто, все — о’кей, я хотів сказати? — Усе о’кей, дякую, — відповіла вона, з подивом відзначивши, що голос у неї звучав так бадьоро, ніби в неї й справді все було о’кей. А надто, якщо взяти до уваги, що її блузка була вся просякнута кров’ю, а ліва грудь пульсувала, як… власне, для цього не можна було знайти належного порівняння. Вона просто боляче пульсувала та й годі. Унизу — десь біля самих сходів, розрахувала Лізі, — заступник шерифа Олстон засміявся вибачливим сміхом. — Я сюди заїхав дорогою до Кеш Корнерз. Там у них сталася невелика пожежа — загорівся чийсь дім. Підозрюють умисний підпал. Ви зможете побути сама дві-три години? — Гаразд. — Маєте мобільник? У неї справді був мобільник, і вона подумала, що їй ліпше було б скористатися ним і зараз. Бо якщо вона й далі отак кричатиме до нього, то довго не витримає. — Звісно! — гукнула вона у відповідь. — Справді? У голосі заступника шерифа почувся сумнів. Господи, а якщо він підійметься й побачить її? Тоді він дуже засумнівається, засумнівається в n-му степені. Та коли він знову заговорив, його голос уже віддалявся. Вона не могла сама собі повірити, що вона рада, але вона справді була рада. Тепер, коли все це почалося, вона хотіла дійти до кінця. — Гаразд, зателефонуйте, якщо вам буде чогось треба. А згодом я ще заїду. Якщо ви кудись поїдете, залиште записку, аби я знав, що у вас усе добре, і повідомте, коли ви повернетесь, о’кей? І Лізі, яка вже почала бачити — туманно, — що чекає її попереду, гукнула у відповідь: — Авжеж! Вона почне з того, що повернеться в дім. Але спочатку, перед усім іншим, їй треба випити склянку води. Якщо вона не вип’є води, і якнайскоріше, її горло може загорітися, як той будинок у Кеш Корнерз. — Я проїздитиму повз крамницю Пейтла на своєму зворотному шляху, місіс Лендон, вам щось купити? Так! Шість пляшок холодної кока-коли і пачку «Салем лайтс»! — Ні, дякую, заступнику. Якщо їй доведеться говорити ще, її голос не витримає. І навіть якщо витримає, він відчує в ньому щось не те. — Навіть свіжих пиріжків не хочете? У них чудові пиріжки! — Вона відчула усмішку в його голосі. — Я на дієті! — тільки й спромоглася відповісти вона. — Знаю я цих дієтників, — сказав він. — Доброго вам дня, місіс Лендон. «О Господи, годі вже, годі!» — подумки благально вигукнула вона й гукнула у відповідь: — Вам теж, заступнику! Гуп-гуп-гуп, і він пішов. Лізі дослухалася, чи не загуркоче мотор автомобіля, і через якийсь час їй здалося, що вона почула його, але дуже слабкий. Він, певно, припаркував машину біля її поштової скриньки, а до будинку дійшов пішки. Лізі ще трохи полежала там, де вона була, збираючись на силі, потім підвелася, щоб сісти. Дулей зробив діагональний розтин її груді й продовжив його вгору до пахви. Нерівна глибока рана затвердла й трохи закрилася, але від її рухів вона відкрилася знову. Біль був нестерпним. Лізі знову зойкнула, й це тільки погіршило її стан. Вона відчула, як свіжа кров заструменіла по її ребрах. Чорні крила знову стали затуляти їй зір, і, прагнучи відштовхнути їх, вона знову й знову повторювала те саме закляття: «Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця і проникнути за багряну завісу». Атож, за багряну завісу. На пагорбі це були квіти люпину; у її свідомості це була важка завіса, яку вона сама повісила для себе — можливо, з допомогою Скота і, безперечно, з його мовчазної згоди. Я вже за нею була. Невже справді була? Так, була. І я можу знову це зробити. Проникнути за неї або зірвати кляту штуковину, якщо буде треба. Запитання: Чи вона й Скот бодай один раз згадували про Місячне Коло після тієї ночі в «Оленячих рогах»? Лізі думає, що ні. Звичайно, вони мали свої зашифровані слова, і ці слова вилітали з-поза багряної завіси в тих випадках, коли вона була неспроможна знайти його в галереях магазинів або у великих супермаркетах… не кажучи вже про той момент, коли медсестра не знайшла його в тому хріновому лікарняному ліжку… і він щось бурмотів про свого Довгого хлопця, коли лежав на паркувальному майданчику після того, як Ґерд Аллен Коул поранив його… і Кентуккі… Баулінґ Ґрін, коли він лежав при смерті… Зупинися, Лізі! — заволав хор голосів. — Не роби цього, маленька Лізі! — кричали вони. — Ти не повинна, тобі не слід!.. Вона спробувала забути про Місячне Коло також після зими 1996 року, коли… — Коли я знову туди пішла. — Її голос звучав сухо, але чисто в кабінеті її покійного чоловіка. — Узимку 1996 року я пішла туди знову. Я пішла, щоб забрати його назад. Так воно було, і світ на цьому не закінчився. Люди в білих халатах не матеріалізувалися зі стін, щоб забрати її з собою, їй навіть здалося, що тепер вона почуває себе навіть трохи краще, і можливо, в цьому не було нічого дивного. Можливо, коли ти приходиш туди, звідки все виростає, істина стає булом і треба тільки виграти її як приз. — Ну, гаразд, через дещо — історію з Полом — я вже переступила, тож хіба не можу я тепер випити паскудний ковток води? Ніхто не став їй заперечувати, і, скориставшись краєм Великого Слона Ідіота як точкою опори, Лізі спромоглася зіп’ястися на ноги. Чорні крила замахали над нею знову, але вона високо піднесла голову, намагаючись зберегти якомога більше крові в тій жалюгідній частині свого тіла, яка претендувала виконувати функції мозку, і цього разу непритомність відпустила її швидше. Вона взяла курс на альков із баром, ідучи по сліду власної крові, роблячи короткі кроки широко розставленими ногами, думаючи, що вона тепер схожа на стару леді, чий ціпок украдено. Вона дійшла до своєї мети, скинувши лише побіжним поглядом на склянку, яка лежала на килимі. Вона більше не хотіла навіть доторкатися до цієї склянки. Вона взяла з буфета іншу, скориставшись для цього правою рукою, — ліву вона все ще притискала до закривавленого квадратика плетеної тканину — й націдила в неї холодної води. Вода тепер знову текла добре й майже не сичала у трубах. Вона відчинила дверцята з дзеркалом, яке було над зливальницею, і побачила всередині на поличці те, що сподівалася там знайти, — Скотову пляшечку з ексцедрином. На ній не було навіть зовнішнього ковпачка, який міг би бодай на мить її затримати. Вона скривилася від оцтового запаху, який шугнув із пляшечки, коли вона витягла корок, і подивилася на кінцеву дату використання: ЛИП 05. «Менше з тим, — подумала, — роби, дівчино, те, що треба тобі робити». — Здається, це сказав Шекспір, — прохрипіла вона і проковтнула три пігулки. Вона не знала, як вони на неї подіють, але вода була божественно смачна, і вона пила доти, доки їй зсудомило живіт. Лізі стояла, ухопившись за зроблену у формі зливальниці кришку чоловікового бару, чекаючи, коли її відпустить судома. Зрештою вона її відпустила. Тепер залишилися тільки біль на побитому обличчі та набагато глибший біль, який пульсував у покаліченій груді. У домі вона мала щось набагато сильніше, ані Скотові пігулки від головного болю (хоч і напевне не свіжіше), вікодин, який залишився від попередніх експериментів Аменди із самокаліченням. Дарла також зберігала дещо, а Канті мала пляшечку перкоцету, призначеного для Менди-Кролика. Колись вони погодилися на тому, хоч ніколи цього не обговорювали, що Аменді не можна дозволити доступ до сильних ліків, їй могло б стукнути щось у голову, й вона проковтнула б їх усі одразу. Назвала б це «сонячною текілою».[60] Лізі спробує дістатися до будинку — й до вікодину — незабаром, але ще не зараз. Ідучи так само обережно широко розчепіреними ногами з напівповною склянкою води в одній руці та з просякнутим кров’ю квадратиком африканки — у другій, Лізі поплентала до запилюженої книжкової змії і сіла там на підлогу, сподіваючись на те, що незабаром три геріатричні пігулки ексцедрину бодай трохи полегшать її біль. І поки вона цього чекала, її думки знову повернулися до тієї ночі, коли вона знайшла його в кімнаті для гостей — він був у кімнаті для гостей, але він відійшов. 23 Вона дослухається до вбивчого завивання вітру навколо будинку, слухає, як тверді сніжинки стукотять по шибках вікон, знаючи, що вони тут самі-одні, що вона тут сама-одна. І коли вона це слухає, її думки знову повертаються до тієї ночі в Нью-Гемпширі, коли час був ніякий, а місяць дражнив темряву своїм мінливим світлом. Вона пригадує, як вона відкрила рота, щоб запитати, чи справді він може це зробити, чи справді забере її туди, але тут-таки знову його закрила, знаючи, що таке запитання ставлять лише тоді, коли хочуть виграти час… а хіба ви думаєте про те, як би виграти час не тоді, коли ви на супротивному боці? А ми на одному боці, подумала вона тоді, як тепер пригадує. Якщо ми справді збираємося одружитись, то нам ліпше бути на одному боці. Але було одне запитання, яке вона мусила поставити, можливо, тому, що тієї ночі в «Оленячих рогах» настала її черга стрибати з лави. — А що як там ніч? Ти сказав, що вночі там відбуваються погані речі. Він усміхнувся до неї. — Ні, моє золотко, там не ніч. — Звідки ти знаєш? Він похитав головою, усе ще всміхаючись. — Просто знаю та й годі. Так собака малого хлопця знає, коли йому треба вийти на дорогу й сісти біля поштової скриньки, бо скоро з’явиться шкільний автобус. Там десь близько до заходу сонця. Там часто так буває. Вона не зрозуміла, що він хоче сказати, але не стала запитувати — одне запитання завжди приводить до іншого, так підказував їй її досвід, а час для запитань минув. Тому вона глибоко вдихнула повітря й сказала: — Гаразд. Це — наш медовий місяць. Я б хотіла побувати десь іще — а не тільки в Нью-Гемпширі. Забери мене кудись іще. Мені хочеться нових краєвидів. Він роздушив свою недокурену сигарету в попільничці, легенько взяв її за руки, трохи вище долонь. Його очі танцювали від збудження та чудового настрою — як добре вона пам'ятає доторк його пальців до її тіла в ту ніч. — Ти мужня дівчина, моя маленька Лізі, — я розповім про це всьому світові. Тримайся й побачимо, що буде. «І він забрав мене туди, — думає Лізі, сидячи на підлозі в кімнаті для гостей і тримаючи у своїй руці холодну воскову руку чоловіка-ляльки, яка спроможна дихати і яка сидить у кріслі-гойдалці. — Він забрав мене туди, я знаю, що забрав. Але то було сімнадцять років тому, коли ми обоє були молоді й відважні й він був цілком присутній і цілком поясненний. Тепер він відійшов». І тільки його тіло досі перебуває тут. Та чи означає це, що він уже неспроможний відходити фізично, як він робив, коли був дитиною? Як іноді робив і тоді, коли вона його вже знала? Як він утнув у лікарні в Нешвілі, наприклад, коли медсестра не могла його знайти? І саме тоді Лізі відчуває легкий потиск його руки. Це майже невідчутний потиск, але вона кохає його і тому відчуває його потиск. Його очі досі втуплені в темний екран телевізора над складками жовтої африканки, але його рука стискає її руку, так, вона не може помилитися. Це схоже на потиск на великій відстані, а чом би й ні? Він тепер далеко, дуже далеко, навіть якщо його тіло тут, і там, де він зараз є, він, певно, потискає їй руку з усією своєю силою. Несподівано Лізі осяває яскравий спалах інтуїції: Скот відкриває дорогу для неї. Бог знає, чого це йому коштує і як довго він може зберігати цю дорогу відкритою, але саме це він робить. Лізі випускає його руку і спинається навколішки, не звертаючи уваги на тріскіт і поколювання в її ногах, які вже майже заснули, і так само не помічаючи пориву холодного вітру, від якого двигтить увесь дім. Вона трохи розгортає африканку, щоб просунути свої руки між боками Скота та його безвільними руками, щоб сплести пальці своїх рук за його спиною й обійняти його. Вона звертає свій гарячковий погляд у напрямку його порожнього погляду. — Забери мене, — шепоче вона йому і струшує його обм’якле тіло. — Забери мене туди, де ти є, Скоте. Він ніяк на це не реагує, і вона підвищує свій голос до крику. — Забери мене, нехай тобі чорт! Забери мене туди, де ти є, щоб я могла повернути тебе додому! ЯКЩО ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, ЗАБЕРИ МЕНЕ ТУДИ, ДЕ ТИ Є! 24 — І ти це зробив, — промурмотіла Лізі. — І ти це зробив, і я зробила. Але нехай мене чорти візьмуть, якщо я знаю, чи спрацює це тепер, коли ти помер, а не просто провалився в стан придурка в кімнаті для гостей, але саме так тоді все було, чи не так? Саме так і не інакше. І вона могла уявити собі, як воно тоді все відбувалося. Воно зберігалося десь у найдальших закутнях її розуму, якась розмита форма за її завісою, але воно було там. Тим часом ексцедрин почав діяти. Не так дуже, та, можливо, достатньо, щоб вона змогла спуститися сходами до сараю, не зомлівши й не скрутивши собі в’язи. Якщо вона зможе спуститися туди, то зможе й дійти до будинку, де вона знайде справжній наркотик… за умови, що він досі діє. Було б добре, якби він діяв, бо їй треба багато чого зробити й багато куди піти. Піти не в одне місце, і серед них є такі, що лежать дуже далеко звідси. — Мандрівка на тисячу миль починається з одного першого кроку, Лізі-сан, — сказала вона собі й зіп’ялася на ноги біля книжкової змії. І знову поплентала повільними кроками, човгаючи ногами по підлозі. Лізі взяла курс на сходи. Їй довелося витратити близько трьох хвилин, щоб подолати їх, хапаючись за перила за кожним своїм кроком і двічі зупиняючись, коли їй здавалося, що зараз вона зомліє, але вона зійшла вниз, не впавши, трохи посиділа на обгорнутому простирадлами ліжку майн ґот, щоб відсапатись, а тоді вирушила в далекі мандри до задніх дверей свого будинку. XI Лізі й озеро (Тссс — тепер тобі треба сидіти тихо) 1 Лізі найбільше боялася, що спека, яка стояла того пізнього ранку, здолає її й вона впаде непритомна на півдорозі між сараєм і будинком, не дійшовши до своєї мети. Сонце пішло їй назустріч, заховавшись за хмари, і повіяв прохолодний вітерець, остудивши її перегріту шкіру та запалене, розпухле обличчя. На той час, коли вона дійшла до заднього ґанку, глибока різана рана в її груді знову стала боляче пульсувати, але чорні крила були десь далеко. Була важка хвилина, коли вона не могла знайти ключ від будинку, але зрештою її пальці намацали кільце для ключів — невеличкого срібного ельфа — під пакетиком паперових носовичків «Клінекс», які вона зазвичай клала до своєї правої передньої кишені, отже, з цим усе було в порядку. А в домі панувала прохолода. Прохолодний і мовчазний, це був її дім. Дай тільки, Боже, щоб він залишався її домом доти, доки вона догляне за собою. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких візитів, ніяких заступників шерифа зростом шість футів, що підійматимуться на задній ґанок з’ясовувати, чи все з нею гаразд. І не допусти, Господи (благаю Тебе, не допусти), щоб знову повернувся Чорний Принц Інкунків. Вона перетнула кухню й дістала білий пластиковий тазик із-під зливальниці. Їй було боляче нахилятися, дуже боляче, і вона знову відчула теплоту крові, яка текла по її шкірі і якою просякли рештки її подертого топа. Він почав і вже не зупиниться — ти це розумієш? Звісно, вона розуміла. І він повернеться. Байдуже, що ти пообіцяєш, — байдуже, що ти віддаси, він повернеться. Ти це знаєш також? Так, вона знала й це. Бо для Джима Дулея його оборудка з Вудбоді та рукописами Скота — то лише передзвін для лілей. Недаремно ж він познущався з твоєї цицьки, а не відрізав тобі вухо або палець. — Авжеж, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні, яка була спочатку в тіні, а потім несподівано освітилася, коли сонце виглянуло з-за хмари. — Так Джим Дулей уявляє собі великий секс. І наступного разу він візьметься за мою луцьку, якщо копи не зупинять його. Ти зупиниш його, Лізі. Ти. — Не говори дурниці, любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні своїм найліпшим голосом, голосом Ца Ца Ґабор.[61] Знову скориставшись правою рукою, вона відчинила шафку над тостером, дістала звідти коробку з пакетиками чаю «Ліптон» і поклала її в білий тазик. Укинула туди й закривавлений квадратик африканки з кедрової скриньки доброї матінки, хоч не мала найменшого уявлення про те, навіщо вона досі носить його з собою. А тоді поплентала до сходів. Чому дурниці? Ти ж зупинила Білявчика, хіба ні? Хоч цю заслугу й приписали іншому, але це ж ти його зупинила. — Там було зовсім інакше. Вона стояла, дивлячись угору на сходи, з білим пластиковим тазиком під правою рукою, притиснувши його до свого стегна, щоб коробка з чаєм та квадратик африканки не повипадали звідти. Їй здалося, що ці сходи мають не менш як вісім миль заввишки. Лізі подумала, що їхня вершина, либонь, огорнута хмарами. Якщо там було інакше, то чому ти хочеш вибратися нагору сходами? — Бо там — вікодин! — крикнула вона, звертаючись до порожнього будинку. — Стародавні клятущі пігулки, які полегшують біль! Голос сказав їй ще одну фразу, а тоді замовк. — ПеЗКаПеТе, ти мене переконав. Твоя люба дитина зробить усе, як треба, — сказала Лізі. — Ти в це повір. І вирушила в тривалу, повільну подорож угору сходами. 2 Десь на середині її дороги над нею знову замахали крила, ще чорніші, аніж будь-коли, і якусь мить Лізі не сумнівалася в тому, що зараз вона провалиться в чорноту. Вона стала переконувати себе, що їй треба падати вперед, на сходи, а не назад, у порожнечу, але тут у неї в голові знову прояснилося. Вона сіла, поставивши тазик собі на коліна, і так сиділа з похиленою головою, поки не дорахувала до ста, мугикаючи «Міссісіпі» між кожними двома числами. Потім знову зіп'ялася на ноги й закінчила своє сходження. На другому поверсі гуляли протяги і там було навіть прохолодніше, ніж на кухні, але на той час, коли Лізі туди дісталася, вона знову вкрилася рясним потом. Піт проникав у розтин на її груді, й незабаром до лютого болю додалося ще й свербіння від солі. І їй знову дуже хотілося пити. Спрага мучила її на всьому шляху від горла до шлунка, так їй здавалося. Це принаймні можна було залагодити і що швидше, то ліпше. Вона заглянула в кімнату для гостей, коли повільно її проминала. Там було все перероблено після 1996 року — навіть двічі, — але вона без жодних проблем одразу побачила чорне крісло-гойдалку з емблемою Менського університету на спинці… і чорний екран телевізора… і вкриті візерунками паморозі вікна, що змінювали колір, коли змінювалося сяйво в небі… Облиш, маленька Лізі, це давно відійшло в минуле. — Воно все відійшло в минуле, але нічого не було зроблено! — роздратовано закричала вона. — У цьому вся хрінова проблема! На цей вигук вона не дістала відповіді, але тут, нарешті, вона дійшла до великої спальні з прилеглою до неї ванною кімнатою — Скот, який ніколи не відзначався делікатністю, називав цей комплекс «трахкімната з нужником». Вона поставила тазик, узяла склянку для зубних щіток (там досі було їх дві, але тепер вони обидві належали їй — гай-гай!), дістала їх звідти, виполоснула склянку й наповнила її по вінця холодною водою, жадібно випила її, а потім використала якусь мить для того, щоб подивитися на себе в дзеркало. На своє обличчя принаймні. Те, що вона побачила, не вельми її підбадьорило. Її очі блищали синіми іскрами на дні глибоких темних провалин. Шкіра під ними мала темно-брунатний колір. Ніс був скривлений ліворуч. Лізі не думала, що він зламаний, але хто знає. Богу дякувати, вона могла ним дихати. Під носом була велика кірка засохлої крові, яка опускалася по обидва боки від рота у формі гротескних, як у Фу Манчу,[62] вусів. «Поглянь-но, мамо, я мотоцикліст», — хотіла вона пожартувати, але слова не вилетіли у неї з рота. Зрештою, це був ідіотський жарт. Її губи так розпухли, що вивернулися зсередини назовні, надавши її побитому обличчю гротескного ображеного виразу прийди-й-поцілуй мене. «Чи я справді думала їхати до Ґрінлона, домівки славетного доктора Олберніса, в такому стані? Невже я справді про це думала? Та їм же досить буде одного погляду — і вони одразу викличуть „швидку допомогу“, щоб відвезти мене до справжньої лікарні, до такої, де вони мають відділ негайного інтенсивного лікування. Ні, ти думала не про те. Ти думала…» Але вона закрила цю тему, пригадавши те, що мав звичай казати Скот. Дев’яносто вісім відсотків того, що відбувається в людських головах, їх абсолютно не стосується. Можливо, це була правда, а може, й ні, але поки що їй ліпше робити так, як вона робила, коли підіймалася сходами: опустити голову й повільно ступати вперед крок за кроком. Лізі довелося пережити ще кілька прикрих хвилин, коли вона ніяк не могла знайти вікодин. Вона вже майже відмовилася від цього наміру, подумавши, що пляшечку забрала одна з трьох дівчат, які приходили до них навесні прибирати, коли несподівано знайшла її схованою за полівітамінами Скота. І чудо з чудес, дата останнього використання пігулок була в цьому самому місяці. — Марнотратство до добра не доведе, — сказала Лізі й проковтнула три таблетки. Потім наповнила пластиковий тазик теплою водою і вкинула в неї жменю пакетиків чаю. Хвилину спостерігала за тим, як безбарвна вода стала забарвлюватися в бурштиновий колір, потім стенула плечима й укинула в тазик решту пакетиків. Вони осіли на дно потемнілої води, й вона подумала про молодика, який колись сказав: Трохи боляче, але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі. Це було в уже далекому від неї іншому житті. А тепер вона мала сама подбати про себе. Вона взяла чистий рушник, знявши його з вішалки біля зливальниці, занурила його в тазик і м’яко викрутила. «Що ти робиш, Лізі?» — запитала вона себе… але відповідь на це була очевидною, чи не так? Вона досі йшла по сліду, який залишив для неї її мертвий чоловік. По сліду, який вів у минуле. Вона дозволила клаптям своєї подертої блузки впасти на підлогу туалетної кімнати і з гримасою наперед відчутого болю притулила намочений у чаї рушник до своєї покаліченої груді. Вона й справді заболіла, але супроти жалючого покусування її власного поту це відчуття було майже приємним, як ото коли полоскаєш рота ефективним засобом проти стоматиту. Це допомагає. Це справді допомагає, Лізі. Тоді вона в це повірила — майже повірила, — але тоді їй було лише двадцять два роки і їй хотілося багато в що вірити. А тепер, коли вона в щось і вірила, то лише в Скота. А Місячне Коло? Так, дуже схоже, вона вірить і в це. Вірить у світ, який існує майже за найближчими дверима й ховається за багряною завісою в її свідомості. Питання полягало лише в тому, чи є він доступним для подруги уславленого письменника тепер, коли він мертвий, а вона залишилася сама по собі. Лізі викрутила рушник, намочений у крові та в чаї, занурила його знову, знову притулила до своєї пораненої груді. Цього разу защипало вже менше. «Але це не лікування, — подумала вона. — Просто ще одна позначка на дорозі в минуле». А вголос вона сказала: — Ще один бул. Обережно притискаючи до себе намочений рушник і тримаючи закривавлений квадратик африканки — оздобу доброї матінки — у лівій долоні, яку вона затиснула в кулак під своїми грудьми, ЛІЗІ повільно увійшла до спальні й сіла на ліжко, дивлячись на срібну лопату з написом УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА, викарбуваним на лезі. Атож, там і справді видно було невеличку зазубрину, де лопата спершу вдарила по пістолету Білявчика, а потім і по його фізіономії. Вона має лопату і, хоч жовта африканка, в яку Скот кутався в ті холодні ночі 1996 року, давно кудись поділася, вона мала від неї цей спогад, цю оздобу. Бул, кінець. — Хотіла б я, щоб це був кінець, — сказала Лізі й лягла на спину, все ще притискаючи вологого рушника до груді. Біль поступово стихав, але це лише почав діяти Амендин вікодин, досягши результату, якого не змогли б досягти ані чайне лікування Пола, ані застарілий аспірин Скота. Коли вікодин вичерпає свої можливості, біль повернеться. Повернеться і Джим Дулей, автор цього болю. Питання було в тому, що вона робитиме під час цієї перерви? Чи могла вона щось робити? «Єдине, на що ти абсолютно неспроможна, — це заснути». І це дуже погано. Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим, сказав їй Дулей, і Дулей організував усе так, щоб вона опинилася в безнадійному становищі. Він також наказав їй доглянути себе й нікому не повідомляти, що він був тут. Досі вона виконувала його настанови, але не тому, що боялася бути вбитою. В якомусь розумінні, знання того, що він хоче вбити її, надавало їй певну перевагу. Вона могла тепер не турбуватися про те, щоб умовити його бути розважливим принаймні. Але якби вона зателефонувала до офісу шерифа… то… — Ти не можеш вирушати на пошуки була, коли в домі повно здоровенних заступників шерифа, які пильно тебе охороняють, — промовила вона. — А я… А я думаю, Скот хоче мені сказати щось іще. Або намагається. — Мій любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кімнати. — Я хочу тільки знати, що ти хочеш мені сказати. 3 Вона подивилася на електронний годинник, який стояв на столику біля ліжка, й була приголомшена, побачивши, що ще тільки за двадцять хвилин одинадцята. Їй здавалося, цей день уже триває тисячу годин, але, певно, так було тому, що вона провела більшу його частину, намагаючись оживити минуле. Спогади розпросторювали перспективу, а найяскравіші з них могли повністю стерти час, поки вони розгорталися. Але досить минулого; час подумати про те, що відбувається тепер. «Що ж, — сказала собі Лізі, — подумаймо. У королівстві Пітсбурґ колишній Цар Інкунків, безперечно, мучиться від жаху, який би мій покійний чоловік назвав „синдромом смердючих яєць“. Заступник шерифа Олстон перебуває в Кеш Корнерз, з’ясовуючи причини невеличкої пожежі. Підозрюваний у підпалі — Аасон. Джим Дулей? Можливо, засів десь поблизу в лісі або з нудьги виструговує собі там палицю, з моїм ножем для відкривання консервів у кишені, чекаючи, коли закінчиться день. Свій „ПТ Крузер“ він міг заховати в будь-якому з десятка покинутих сараїв, яких вистачає навколо, на пагорбі В’ю або в долині Діп Кат, або десь неподалік від містечка Гарлоу. Дарла, певно, уже в дорозі до Портлендського аеропорту, щоб зустріти там Канті. Добра матінка сказала б, що вона подалася на гульки. А Аменда? О, Аменда пішла від нас, люба моя дитино. І, можна сказати, Скот знав, що вона від нас піде, раніше чи пізніше. Хіба він не потурбувався про те, що зарезервувати за нею ту довбану кімнату? Бо треба бодай одного, щоб пізнати когось одного. Як говориться у прислів’ї». А вголос вона сказала: — Чи маю я піти до Місячного Кола? Чи не там — наступний етап мого була? І він таки там, правда ж? Скоте, йолопе, як я туди дістануся, коли ти мертвий? Ти знову намагаєшся сама себе випередити, чи не так? Безперечно — говорячи про свою неспроможність добутися до місця, яке вона досі не дозволяла собі навіть повністю пригадати. Ти повинна зробити набагато більше, аніж підняти завісу й заглянути за її край. — Я мушу зірвати її, — сказала вона похмуро. — Правда ж, мушу? Відповіді не було. Лізі сприйняла це як «так». Вона повернулася в ліжку набік і взяла срібну лопату. Напис на лопаті підморгнув їй у світлі вранішнього сонця. Вона обгорнула закривавлений клапоть африканки навколо держална, а тоді взяла лопату за це місце. — Гаразд, — сказала вона. — Я її зірву. Він запитав у мене, чи хочу я там побувати, і я сказала гаразд. Я сказала: «Джеронімо!» Лізі помовчала, міркуючи. — Ні. Я сказала не так. Я сказала: Джероміно! І що сталося? Що сталося потім? Вона заплющила очі, побачила тільки осяйний багряний зблиск і мало не заплакала від розчарування. Але вона не заплакала, а натомість подумала: ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — пручайся завжди, коли пручатися треба, і міцніше вхопилася за держално лопати. Вона побачила, як замахується нею. Побачила, як вона зблискує в туманному світлі серпневого сонця. І багряна завіса розсунулася перед нею, розійшовшись посередині, як розходиться розрізана шкіра, але з тієї різаної рани бризнула не кров, а світло: дивовижне помаранчеве світло, яке наповнило її серце й розум сумішшю радості, жаху й печалі. Нічого дивного в тому, що вона придушувала цю пам’ять протягом стількох років. Це було занадто. Занадто ще й дуже занадто. Здавалося, це світло надало посірілому повітрю вечора шовковистої м’якості, і крик пташки вдарив їй у вухо наче камінець, виготовлений зі скла. Вечірній вітерець наповнив їй ніздрі сотнею екзотичних запахів: франжипани, бугенвілії, запилюжені троянди й, о святий Боже, ахіноцереуси, які розквітають уночі. Більшість відчуттів, які пронизали її, були спогадом про його шкіру на її шкірі, пульсуванням його крові, що бігла супроти пульсування її власної крові, бо вони лежали голі в їхньому ліжку в «Оленячих рогах», і тепер вони уклякли, голі, посеред червоного люпину недалеко від вершини пагорба, голі в затінку дерев, що росли на цьому Щасливому Пагорбі, затінку, що ставав дедалі густішим. А з-поза обрію вже викочувалося помаранчеве коло місяця, воно роздималося й горіло холодним полум’ям, тоді як сонце заходило за інший обрій, закипаючи у спалахах малинового вогню. Вона думала, що ця суміш різних кольорів бурхливого світла уб’є її своєю красою. Лежачи на своєму вдовиному ліжку й стискаючи в руках срібну лопату, набагато старша Лізі плакала від радості, спогадуючи те, що підказувала їй пам’ять, і тужачи за тим, що відійшло. Її серце то тішилося глибоким спокоєм, то мало не розривалося від розпуки. Жили напнулися в неї на шиї. Її розпухлі губи розкрилися, виставивши напоказ зуби, по борозенках ясен знову заструменіла кров. Сльози стікали з куточків її очей і ковзали по щоках до вух, де вони висіли, як екзотичні діаманти. І єдиною ясною думкою, що утворилася в її розумі, було: «О Скоте, нас не було створено для такої краси, нас не було створено для такої краси, нам треба було тоді померти, о мій любий, ми повинні були тоді померти, голі й у обіймах одне в одного, як закохані в романтичній історії». — Але ми не померли тоді, — прошепотіла Лізі. — Він тримав мене і сказав, що ми не можемо лишатися тут надовго, бо почало смеркатися, а тут небезпечно після того, як споночіє, навіть більшість дерев тоді стають поганими. Але він сказав, що хоче 4 — Я хочу тобі щось показати, перш ніж ми звідси підемо, — каже він і ставить її на ноги. — О Скоте, — озивається вона дуже тихим і слабким голосом. — О Скоте. Здається, тільки на це вона й спроможна. У якомусь розумінні, це нагадує їй ту хвилину, коли вона вперше відчула наближення оргазму, але тепер вона має таке відчуття, ніби вона кудись іде, іде й іде й нікуди не приходить. Він її кудись веде. Вона відчуває, як висока трава лоскоче їй стегна. Потім відчуття лоскоту уривається, і вона бачить, що вони йдуть добре втоптаною стежкою, крізь хащі люпину. Стежка приводить їх до місця, яке Скот називає гайком щасливих дерев, і Лізі запитує себе, чи десь тут живуть якісь люди. Якщо вони тут живуть, то як вони це витримують, думає вона. Вона хоче знову подивитися, як підіймається над обрієм той моторошно гарний місяць, але не наважується. — Розмовляй під деревами якомога тихше, — каже Скот. — Поки що все ніби гаразд, але ліпше заздалегідь подбати про свою безпеку, аніж потім жалкувати, — цього чудового правила слід дотримуватися навіть на узліссі Зачарованого Лісу. Лізі певна, що не змогла б говорити голосніше за шепіт, навіть якби її попросили. «О Скоте» — єдине, що вона змогла з себе видушити. Тепер він стоїть під одним із щасливих дерев. Воно схоже на пальму, але його стовбур дуже шкарубкий, покритий зеленим мохом, який схожий радше на вовну, аніж на мох. — Я сподіваюся, ніщо його не повалило, — каже він. — Він був у повному порядку, коли я востаннє сюди приходив, це було в ту ніч, коли ти так на мене розгнівалася, а я застромив руку в ту ідіотську оранжерею — ага, ось де він! Він тягне її зі стежки праворуч. І поблизу одного з двох повалених дерев, які лежать поза гайком і ніби охороняють те місце, де стежка завертає в ліс, вона бачить простий хрест, збитий із двох дощок. Лізі бачить, що то, власне, не дошки, а дві планочки з якогось пакувального ящика. Надмогильного горбика тут немає — на тому місці, де він мав би бути, вона бачить радше заглибину, але хрест засвідчує, що це могила. На поперечній планочці акуратними літерами написано: Пол. — Спочатку я зробив цей напис олівцем, — каже він. Його голос звучить дзвінко, але здається, він долітає звідкись іздалеку. — Потім я спробував написати його кульковою ручкою, але, звичайно, в мене нічого не вийшло, на такому нерівному й шкарубкому дереві. Маркером у мене вийшло ліпше, але той напис дуже швидко збляк. І нарешті, я зробив його чорною фарбою, я знайшов її в одному з Полових ящичків для малювання. Вона дивиться на хрест у дивному змішаному світлі вмирущого дня та в дедалі густіших сутінках уже близької ночі, думаючи (наскільки вона спроможна думати): «Усе це правда. Те, що нібито сталося, коли ми вибігли з під дерева ням-ням, сталося насправді. Воно відбувається й тепер, але повільніше і ясніше». — Лізі! — Він у нестямі від радості, а чом би йому й не радіти? Він не міг прийти на це місце ні з ким, відтоді як помер Пол. Ті кілька разів, які він сюди приходив, він приходив, безперечно, сам-один. Він відбував жалобу сам-один. — Я хочу показати тобі щось іще! Десь дзеленькнув дзвінок, але тихо й майже нечутно. Його звук видався їй знайомим. — Скоте! — Що таке? — Він опустився навколішки у траві. — Що таке, люба моя дитино? — Ти не чув?.. — Але дзвоник замовк. І немає сумніву, він дзеленькнув лише в її уяві. — Та нічого. Що ти хотів мені показати? І подумала: «Так, ніби ти показав мені не досить». Він нишпорить руками у високій траві біля підніжжя хреста, але, здається, нічого там не знаходить, і поступово його дуркувата, щаслива усмішка починає блякнути. — Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі! Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким. — Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися. — Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками? — Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт… — Регіт? — Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі. — Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав? — Ні, я. — Він показує на дерева. — Ні Пол, ні я ніколи не бачили сміюнів близько, ми тільки чули, як вони регочуть. Але ми бачили дещо інше… я бачив дещо інше… тут є таке… — Скот дивиться на щасливі дерева, які швидко загортаються в темряву, потім дивиться на стежку, яка швидко розтає в темряві, коли заходить у ліс. У його голосі звучить неприхований страх, коли він озивається знову. — Нам треба скоро повертатися. — Але ти зможеш повернути нас звідси, хіба не так? — Із твоєю допомогою? Безперечно. — Тоді розкажи мені, як ти його поховав. — Я розкажу тобі про це, коли ми повернемося. Якщо ти… Але тихе похитування її голови уриває йому мову. — Ні. Я розумію, чому ти не хочеш мати дітей. Тепер я це зрозуміла. Але якщо ти коли-небудь підійдеш до мене і скажеш: «Лізі, я змінив думку, я хочу ризикнути», ми могли б це обговорити, тому що був Пол… і тому що був ти. — Лізі… — Ми могли б обговорити це тоді. А інакше ми більше ніколи не говоритимемо ані про придурків, ані про психодіотів, о'кей? — Вона бачить, якими очима він дивиться на неї, і трохи пом’якшує тон. — Ідеться не про тебе, Скоте, принаймні не зовсім про тебе, ти розумієш? Тепер ідеться вже про мене. Тут так чудово… — Вона дивиться навкруги. І тремтить. — Тут надто чудово. Якби я провела тут багато часу — або навіть забагато думала про це — я думаю, що збожеволіла б від цієї краси. Тому якщо в нас мало часу, то бодай один раз у своєму довбаному житті спробуй бути лаконічним. Розкажи мені, як ти його поховав. Скот напіввідвертається від неї. Помаранчеве світло призахідного сонця окреслює лінії його тіла: обриси його лопаток, лінію стану, вигин сідниць, довгу арку одного зі стегон. Він доторкається до поперечини хреста. У високій траві, ледь видимий, скляний циліндр шприца мерехтить, наче забута частинка сухозлітного скарбу. — Я накрив його травою й пішов додому. Потім я не міг прийти сюди протягом майже тижня. Я був хворий. Тато давав мені чогось поїсти вранці й давав суп, коли повертався з роботи. Я боявся побачити привид Пола, але я ніколи його не бачив. Потім мені стало краще, і я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. Я прийшов сюди сам-один. Я боявся, що його можуть з'їсти звірі — сміюни та інші, — проте вони його ще не чіпали. Тому я повернувся додому і примусив себе прийти знову, цього разу з іграшковою лопатою, яку знайшов у старому ящику, на горищі, де були складені також інші іграшки. Ця лопата не відмовилася піти зі мною, і саме нею я викопав цю могилу, Лізі, червоною іграшковою лопатою, зробленою з пластмаси, якою ми гралися, коли були зовсім малі. Сонце вже закочується за обрій і з червоного стає рожевим. Лізі кладе руку йому на плече й обіймає його. Руки Скота обхоплюють її, і на мить або дві він ховає обличчя в її волоссі. — Ти так його любив, — каже вона. — Він був моїм братом, — відповідає він, і цього досить. Коли вони стоять там у сутінках, які дедалі густішають, вона бачить щось інше чи їй здається, що бачить. Ще одну дерев’яну дощечку? Справді, той предмет дуже схожий на ще одну планочку, відірвану від ящика для пакування, вона лежить одразу за тим місцем, де стежка залишає покритий квітами люпину пагорб (де блідо-фіолетовий колір тепер перетворюється на густіший темно-ліловий). Ні, там лежить не одна дощечка, а дві. Може, це ще один хрест, думає вона, хрест, який упав і розламався? — Скоте! Тут іще хтось похований? — Що? — в його голосі звучить подив. — Ні! Цвинтар у цій місцевості, звісно, є, але він не тут. — Він перехоплює її погляд і сміється. — Ой, ні! Це не хрест, це знак. Пол поставив його тут, ще коли ми грали в пошуки була й коли він ще міг сюди приходити. Я й зовсім забув про цей старий знак! — Він випускає її зі своїх обіймів і поспішає туди, де лежать планочки. Проходить трошки стежкою. Заходить під дерева. Лізі не певна, що їй це подобається. — Скоте, вже сутеніє. Тобі не здається, що нам час йти? — Одну хвилинку, моя люба дитино, лише одну хвилинку. Він підіймає одну з планочок і приносить їй. Вона бачить на ній якісь літери, але їх дуже слабко видно. Їй доводиться піднести планочку до самих очей, перш ніж вона читає: ДО ОЗЕРА — Озера? — запитує Лізі. — Озера, — погоджується він. — Воно було одним з етапів була. Він сміється. І саме тепер, десь у самій гущавині лісу, який він називає Зачарованим Лісом (і де ніч уже, безперечно, настала), перші сміюни підіймають свої голоси. Їх лише двоє або троє, але ці звуки вселяють Лізі більший жах, аніж будь-що, почуте нею раніше в житті. Їй вони нагадують не виття гієн, вони нагадують їй голоси людей, божевільних, закинутих у найглибші глибини якогось заснованого в дев’ятнадцятому сторіччі Бедламу.[63] Вона хапається за руку Скота, вгороджуючи нігті йому в шкіру, і каже голосом, який вона майже не впізнає як свій, що вона хоче звідси піти, він повинен забрати її звідси негайно. Далекий і ледь чутний десь дзеленчить дзвінок. — Гаразд, — каже він, викинувши планочку в бур’яни. Темний потік повітря над ними ворушить гілля щасливих дерев, вони зітхають і поширюють пахощі, сильніші, аніж пахощі квітів люпину, — густі насичені пахощі, від яких може розболітися голова. — Це місце й справді стає небезпечним, коли споночіє. Біля озера, там безпечно, там є пляж… лави… може, навіть цвинтар, але… Інші сміюни приєднуються до хору. Буквально через кілька хвилин їх уже десятки. Сміх деяких якось дивно раз у раз уривається і стає схожим на брязкіт розбитого скла, пробуджуючи в Лізі бажання відповісти йому своїми зойками. Потім ці звуки знову стають тихшими, іноді перетворюючись на дивне чавкання, ніби вони брьохають по багнюці. — Скоте, що то за істоти? — шепоче вона. Місяць над його плечем висить, ніби наповнена легким газом кольорова куля. — Їхні голоси зовсім не схожі на голоси тварин. — Я не знаю. Вони бігають на чотирьох, але іноді вони… та байдуже. Я ніколи не бачив їх близько. Ніхто з нас не бачив. — Іноді вони що, Скоте? — Ходять на задніх ногах. Як люди. Роззираються навкруги. Та менше з тим. Головне полягає в тому, що нам треба виносити звідси ноги. Ти тепер хочеш, щоб ми забралися звідси, так? — Так! — Тоді заплющ очі й уяви собі нашу кімнату в «Оленячих рогах». Спробуй уявити її собі так виразно, ніби ми тепер перебуваємо в ній. Це мені допоможе. Це допоможе нам обом. Вона заплющує очі й протягом якоїсь жахливої секунди не бачить анічогісінько. Потім бачить, як випливають із темряви письмовий стіл та інші столи, коли місяць пробивається крізь хмари, потім стає видно виткі троянди на візерунках шпалер, обриси ліжка і чути голосний, як у комічній опері, скрегіт пружин щоразу, коли хтось із них ворушиться. Несподівано моторошні звуки істот, які регочуть у (Лісі, Зачарованому Лісі) у затоплених темрявою хащах, начебто стихає. Запахи теж стають слабшими, і якась її частина сумує, що їй доведеться покинути це місце, але насамперед вона відчуває полегкість. Полегкість для свого тіла (звичайно ж) та свого розуму (безперечно), але найбільше для своєї душі, для своєї безсмертної довбаної душі, бо хоч, можливо, такі люди, як Скот Лендон, і можуть подорожувати до таких місць, як Місячне Коло, але така незвичайність і така краса не створені для пересічних людей, таких, як вона, якщо тільки вони не перебувають між палітурками книжки або в безпечній темряві кінотеатру. «І я ж бачила дуже мало», — думає вона. — Дуже добре, — каже він, і Лізі чує водночас полегкість і здивований захват у його голосі. — Лізі — ти молодець… — і саме на цьому уривається його репліка, але навіть до того, як вона уривається, до того, як він відступає від неї і вона розплющує очі, Лізі знає 5 — Я знала, що ми вдома, — закінчила вона й розплющила очі. Інтенсивність її спогадів була такою великою, що упродовж якоїсь миті вона сподівалася побачити затоплену сутінню, яка раз у раз освітлювалася місяцем, що пробивався крізь хмари, тишу спальні, яку вони ділили протягом двох ночей у Нью-Гемпширі двадцять сім років тому. Вона стискала в руці срібну лопату так міцно, що змогла розтиснути пальці лише один по одному. Вона знову поклала собі на грудь жовтий квадратик оздоби — хоч він і був покритий засохлою кров’ю, проте полегшував її біль. І що ж потім? Невже після цього ти мені скажеш, після всього цього, що ми обоє просто перекинулися на другий бік і заснули? Атож, того, що відбулося з ними, їй цілком вистачило. Вона була сповнена рішучості якомога швидше про все забути, а Скот також хотів цього не менше. Йому знадобилася вся його мужність, щоб розповісти їй про своє минуле, — і не дивно. Але в ту ніч вона поставила йому ще одне запитання, це вона пам’ятає, і майже поставила інше наступного дня, коли вони вже їхали назад у Мен, вона поставила його, перш ніж збагнула, що цього робити не слід. Це запитання стосувалося того, що він їй сказав, перед тим як озвалися сміюни, перелякавши її до такої міри, що будь-яка цікавість вивітрилася з її голови. Їй захотілося знати, що мав на увазі Скот, коли він сказав: І коли він ще міг сюди приходити. Маючи на увазі Пола. Скот здавався здивованим. — Ти знаєш, я не думав про це багато років, — сказав він. — Але він справді колись міг. Але це було йому важко, так само як для мене завжди було важко влучити по м’ячу, коли ми грали в бейсбол. Тому здебільшого він доручав це мені, а через якийсь час остаточно втратив будь-яке бажання сюди приходити. Те запитання, яке вона хотіла поставити йому в автомобілі, стосувалося озера, до якого показував дорогу зламаний знак. Чи це було те саме озеро, про яке він завжди говорив у своїх лекціях? Лізі не стала запитувати, бо відповідь на це, зрештою, була самоочевидною. Його слухачі могли вірити в озеро-міф, у мовне озеро (до якого ми всі приходимо пити, плавати, а іноді й зловити якусь рибу), але вона знала ліпше. Існувало реальне озеро. І вона це знала, тому що знала його. А тепер вона це знала ще й тому, що там була. До того озера можна було дійти зі Щасливого Пагорба стежкою, яка вела в Зачарований Ліс; вам треба було проминути і Гарне Дерево, і цвинтар, щоб туди потрапити. — Я пішла туди, щоб його забрати, — прошепотіла вона, стискаючи в руці лопату. А потім із надривом сказала: — О Боже, я пам’ятаю місяць. — І її тіло так боляче вкрилося сиротами, що вона конвульсивно стала корчитися в ліжку. Місяць. Атож. Криваво-помаранчевий місяць над головою, такий несподівано інший, аніж північне сяйво та вбивчий холод, які вона щойно залишила за собою. То був сексуальний місяць, місяць, що навіював гостру тугу за літом, витончено темний місяць, місяць, що освітлював кам’яне ложе долини поблизу від озера ліпше, ніж вона могла б бажати. Вона бачила його тепер майже так само добре, як і тоді, тому що він прорвався крізь багряну завісу, він майже роздер її навпіл, але пам’ять була лише пам’яттю, і Лізі була переконана, що пам’ять завела її так далеко, як тільки могла. Їй треба ще зовсім трохи — можливо, знайти одну або дві фотографії у книжковій змії, — але зовсім небагато, і тоді їй залишиться тільки реально дістатися туди, до Місячного Кола. Але питання в тому, чи зможе вона? І ще одне запитання спало їй на думку: А що як він тепер схований під саваном? На якусь мить у її свідомості промайнув образ. Вона побачила багато мовчазних постатей, загорнутих у старомодні савани. Лише вони там сиділи. І їй здалося, вони дихають. Вона затремтіла всім тілом. Біль пронизав її пошматовану грудь, попри таблетки вікодину, які вона проковтнула, але вона ніяк не могла зупинити це тремтіння, лишалося тільки чекати, коли воно припиниться само собою. Коли воно припинилося, вона знову набула спроможність мислити практично. Головне, чи зможе вона проникнути в той інший світ сама-одна… бо вона мала туди потрапити, незалежно від того, чи всі там заховані під саванами, чи ні. Скот був спроможний ходити туди сам-один і був спроможний брати із собою свого брата Пола. Уже дорослим він зміг забрати туди Лізі з «Оленячих рогів». Але критичним питанням для неї тепер було, а що ж сталося через сімнадцять років, тієї холодної січневої ночі 1996 року. — Він не зовсім відійшов, — прошепотіла вона. — Він потис мою руку. Так, і вона тоді подумала, що, можливо, він десь стискає її руку з усієї сили, та чи означало це, що саме він забрав її тоді до себе? — Я також стала його гукати, — промовила Лізі з усмішкою на губах. — Сказала йому, що коли він хоче повернутися додому, він повинен забрати мене туди, де він був… І я завжди думала, він це зробив… Ти верзеш дурниці, маленька Лізі, ти ніколи про це не думала взагалі. Хіба не так? Ти не думала про це до самого сьогоднішнього дня, коли твою цицьку розітнули, як кришку на коробці консервів, і тобі довелося подумати. Чи він забрав тебе до себе в ту ніч? Чи не забрав? Вона вже мало не дійшла висновку, що це було одним із тих запитань — як проблема курки-яйця, — на які не існує задовільної відповіді, коли раптом пригадала його улюблений вислів: Лізі, та ти просто геній! Тож, виходить, вона сама це зробила 1996 року. Та хай навіть так, але ж Скот тоді був живий, і той потиск руки, хоч яким слабким він був, повідомив їй, що він на цьому боці, що до нього можна дійти… — Вона ще тут, — сказала собі Лізі. І знову стиснула в руці держално лопати. — Дорога, яка туди веде, досі тут, вона мусить бути тут, бо він усе це приготував. Він приготував для мене ці паскудні пошуки була, щоб я була готова. А тоді, учора вранці, коли я лежала в ліжку з Амендою… то був ти, Скоте, я знаю, що то був ти. Ти сказав, що мене чекає кривавий бул… і приз… трунок, ти сказав… і ти назвав мене «любою дитиною». Тож де ти тепер? Де ти, коли я так потребую, щоб ти мене забрав? Ніякої відповіді, лише цокання годинника на стіні. Заплющ очі. Він сказав це також. Нехай працює твоя уява. Дивись уважно. Це допоможе. Ти чемпіон у цьому, Лізі. — Я хотіла б ним бути, — сказала вона, звертаючись до осяяної сонцем спальні, у якій Скота не було. — О мій любий, я хотіла б ним бути. Якщо у Скота Лендона й була якась фатальна вада, то це схильність багато думати, але для неї це ніколи не було проблемою. Якби вона зупинилася і спробувала обміркувати ситуацію, яка склалася того спекотного дня в Нешвілі, Скот, безперечно, загинув би. Натомість вона просто діяла і врятувала йому життя лопатою, яку й тепер тримає в руках. Я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. А чи захоче з нею піти срібна лопата з Нешвіла? Лізі думає, що так. І це добре. Вона хотіла мати її при собі. — Ми з тобою друзі до кінця, — прошепотіла вона й заплющила очі. Вона збирала докупи спогади про Місячне Коло, які тепер стали дуже живими, коли раптом тривожне запитання увірвалося в її глибоку зосередженість — ще одна позначена сумнівом думка, яка збила її з головного шляху її роздумів. А який там час, маленька Лізі? О, я маю на увазі не годину, а день там чи ніч? Скот це завжди знав — принаймні він казав, що знає, — але ти не Скот. Ні, але вона пам’ятала одну з його улюблених мелодій рок-н-ролу: «Нічний час — це той час, що треба». У Місячному Колі нічний час був не тим часом, що треба, часом, коли запахи перетворювалися на сморід, а їжа могла отруїти тебе. Нічний час був тим часом, коли виходили сміюни — істоти, що бігали на чотирьох, але іноді ходили на двох, як люди, й роззиралися навколо. Були там й інші істоти, ще гірші. Такі істоти, як Довгий хлопець Скота. Він дуже близько, моя люба. Ось що він сказав їй, коли лежав під гарячим нешвілським сонцем того дня, коли вона була певна, що він помирає. Я чую, як він їсть. Вона намагалася сказати йому, що вона не розуміє, про кого він говорить; він ущипнув її і сказав, щоб вона не ображала його розум. Або свій власний. Він сказав так тому, що я там була. Тому, що я чула сміюнів і повірила йому, коли він сказав, що там чатують і інші істоти, небезпечніші. І вони там справді були. Я бачила ту прояву, про яку він говорив. Я бачила її 1996 року, коли подалася в Місячне Коло, щоб привести його додому. Я бачила лише її бік, але цього досить. — Вона була нескінченна, — промурмотіла Лізі і з жахом усвідомила, що вона дійсно вірить у те, що це правда. Це було вночі 1996 року. Тієї ночі, коли вона пішла в інший світ Скота з холодної кімнати для гостей. Вона пішла тією стежкою, увійшла в ліс, увійшла в Зачарований Ліс і… Десь поблизу загуркотів мотор. Очі в Лізі широко розкрилися, й вона мало не зойкнула. Потім знову розслабилася, помалу-потроху. То був лише Герб Ґеловей, а може, хлопець Латрелів, якого Герб іноді наймав підстригти моріжок на сусідньому подвір’ї. Усе було зовсім не так, як тієї неймовірно холодної ночі у січні 1996 року, коли вона знайшла Скота в кімнаті для гостей, де він сидів і дихав, але відійшов у будь-якому іншому розумінні, що важило. Вона подумала: Навіть якби я могла це зробити, я не можу зробити це так, як тоді, — тут надто багато шуму. Вона подумала: Ми надто прив’язані до цього світу. Вона подумала: Хто це написав? І, як часто з нею траплялося, ця думка потягла за собою свій трагічний невеличкий червоний причеп: Скот мені підказав би. Атож, Скот напевне це знав. Вона уявила його собі в безлічі мотельних кімнат, схиленого над портативною друкарською машинкою (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ!), і пізніше, з обличчям, що було освітлене сяйвом від екрану його лептопа. Іноді із сигаретою, яка диміла, лежачи в попільничці, поруч нього, іноді з якимсь трунком, завжди з кучерявим чубом, що спадав, забутий, йому на чоло. Вона уявила, як він лежить на ній у цьому ліжку, як ганяється за нею в тому жахливому будинку в Бремені (СКОТ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ!), обоє голі й сміхотливі, сексуально збуджені, але не щасливі по-справжньому, тоді як вантажні та легкові автомобілі гуркотять запрудженою транспортом вулицею, яка обкручується навколо їхнього будинку. Вона уявила собі його руки, які її обіймають, його руки постійно її обіймали, уявила собі його запах і наждачне тертя його щоки по її щоці, й подумала, що вона готова продати свою душу, атож, свою безсмертну довбану душу лише за те, щоб почути, як він гримає дверима на протилежному кінці коридору, а тоді кричить: «Гей, Лізі, я вже дома — усе так само?» Мовчи й заплющ очі. Це її голос, але він був майже його голосом, надзвичайно доброю імітацією його голосу. Тож Лізі заплющила очі й відчула, як перші гарячі сльози, майже приємні, прослизають крізь її стулені повіки. Було багато такого, чого ніхто не міг розповісти тобі про смерть, вона в цьому переконалася, й одна з найважливіших речей полягала в тому, скільки треба часу для того, щоб ті, кого ти любиш найбільше, померли у твоєму серці. «Це таємниця, — подумала Лізі, — і так має бути, бо хто захотів би зблизитися з іншою людиною, якби він знав, як важко буде з нею розлучатися? У твоєму серці близькі тобі люди помирають не одразу, а поступово, хіба не так? Як помирає рослина, коли ви їдете в подорож і забуваєте попросити сусіда вряди-годи приходити до неї зі своєю старою поливальницею, і це так сумно…» Вона не хотіла думати про цей смуток, не хотіла вона також думати про свою поранену грудь, куди біль знову почав повертатися. Натомість вона знову спрямувала свої думки до Місячного Кола. Вона пригадала, як дивовижно й чудесно було перенестися зі штату Мен, де панував лютий мороз, до цього тропічного місця за якусь швидкоплинну мить. Пригадала в якомусь дивному розумінні сумну структуру повітря й шовкові пахощі франжипанів та бугенвілій. Пригадала сліпуче світло призахідного сонця та сяйво місяця, який щойно викотився з-за обрію, і як тихо десь дзеленькнув далекий дзвінок. Той самий дзвінок. Лізі раптом відчула, що звук газонокосарки на подвір’ї Ґеловеїв тепер здавався дивно далеким. Як і гуркіт мотоцикла, що проминав її садибу. Щось відбувалося, вона була майже певна цього. Розкручувалася пружина, заповнювався колодязь, оберталося колесо. Можливо, вона прив’язана до цього світу не так уже міцно, як їй здається. А що як ти дістанешся туди, а там ніч? Якщо те, що ти відчуваєш, — це не просто суміш наркотиків та прагнення до бажаного, то що буде, коли ти доберешся туди, а там ніч, тобто той час, коли небезпечні істоти виходять на волю? Такі, наприклад, як Довгий хлопець Скота? Тоді я повернуся сюди. Якщо в тебе буде час, ти хочеш сказати? Атож, якщо в мене буде час, якщо там… Несподівано й приголомшливо світло, яке проникало крізь повіки її заплющених очей, змінило колір від червоного до темно-фіолетового, що був майже чорний. Враження було таке, ніби її накрили абажуром. Але абажур ніяк не міг пояснити чудесну суміш запахів, які наповнили її ніздрі: то були змішані пахощі всіх тих квітів. Не міг би він пояснити і звідки взялася трава, яка поколювала її в литки та в голу спину. Вона це зробила. Перенеслася туди. Пройшла крізь час і простір. — Ні, не треба, — сказала Лізі з досі заплющеними очима — але то був дуже слабкий, радше показовий протест. Будь обережна, Лізі, прошепотів голос Скота. І часу в тебе обмаль. ПеЗКаПеТе, моя люба дитино. Й оскільки вона знала, що голос має цілковиту слушність — часу в неї справді було обмаль, — Лізі розплющила очі й підвелася, сівши в улюбленому притулку дитячих літ свого талановитого чоловіка. Лізі тепер сиділа в Місячному Колі. 6 Тут не була ніч і не був день, і тепер, коли вона опинилася тут, вона з цього не здивувалася. Вона приходила сюди перед самими сутінками під час двох своїх попередніх відвідин; тож чи варто було дивуватися, що вона знову потрапила сюди в надвечірній час? Сонце, забарвлене в ясно-помаранчевий колір, зависло над обрієм у кінці, на перший погляд, неозорого поля, покритого квітами люпину. Подивившись в іншому напрямку, Лізі побачила місяць, який лише наполовину вистромився з-за обрію, більший, аніж найбільший повний місяць, який вона будь-коли бачила у своєму житті. Це не наш місяць, аж ніяк не наш. Він зовсім на нього не схожий. Вітерець полоскотав намоклі від поту кінчики її волосся, і десь, не так уже й далеко, дзеленькнув уже знайомий їй дзвінок. Вона пам’ятала цей дзенькіт, вона пам’ятала цей дзвінок. Тобі слід поквапитися, невже ти не розумієш? Атож, справді. Біля озера було безпечно, так принаймні сказав їй Скот, але дорога туди вела через Зачарований Ліс, а ця подорож безпечною не була. Відстань була коротка, але їй треба поквапитися. Вона майже побігла вгору косогором до дерев, шукаючи очима Полів знак. Спочатку вона його не побачила, потім укмітила досить далеко збоку. Вона не мала вільного часу, щоб випрямити хрест… але не пошкодувала на це часу, бо Скот би свого часу не пошкодував. На мить вона відклала срібну лопату вбік (лопата також прийшла сюди з нею, як і жовтий плетений квадратик), щоб використати дві руки. Тут має бути якась погода, бо одне ретельно виписане друкованими літерами слово — Пол — поблякло так, що привида й то було легше побачити. Думаю, я випрямляла його також тоді, коли була тут востаннє, подумала вона. У 96 році. Я ще хотіла тоді знайти шприц, але часу на це не було. Не було його в неї й тепер. Це була її третя подорож до Місячного Кола. Перша з них, певно, була найприємнішою, бо вона була тоді зі Скотом, і вони не пішли далі зламаного вказівника, на якому було написано ДО ОЗЕРА, й після цього одразу повернулися у свою спальню в «Оленячих рогах». Та коли вона дісталася сюди вдруге, в 1996 році, їй довелося увійти в Зачарований Ліс самій-одній. Вона не могла тепер пригадати, скільки їй знадобилося мужності, адже вона не знала, ані як далеко звідси до озера, ані що вона там знайде, коли туди прийде. Ця її остання подорож також не позбавлена своїх труднощів. Вона без топа, її тяжко поранена ліва грудь знову почала болісно пульсувати, й одному Богові відомо, яких монстрів може привабити запах її крові. Але вже пізно про це турбуватися. І коли щось наблизиться до мене, подумала вона, піднявши срібну лопату, яку тримала за коротке дерев’яне держално, один із тих сміюнів, наприклад, я почастую його цією мухобойкою для психів, яку запатентувала маленька Лізі, копірайт 1988 року, всі права застережено. Десь попереду знову пролунав стишений дзенькіт дзвінка. Боса, з голими грудьми, вимазана кров’ю, не маючи на собі нічого, крім старих бавовняних шортів, і тримаючи у правій руці лопату зі срібним совком, Лізі вирушила на звук дзвоника стежкою, яка швидко поринала в темряву. Озеро було попереду, не далі як за півмилі звідси. Там безпечно навіть після настання ночі, й вона скине там ті кілька одежин, які тепер на ній, і добре помиється. 7 Темрява огорнула її майже одразу, коли вона увійшла під шатро дерев. Лізі більше, ніж будь-коли, відчувала потребу поквапитися, та коли вітер знову розгойдав дзвоник — він тепер був дуже близько, і вона знала, що він звисає з гілки на обривку мотузки, — вона зупинилася, бо зненацька на неї накотилася хвиля спогадів. Вона знала, що дзвінок висить на обривку мотузки, тому що бачила його тут під час своєї останньої подорожі, десять років тому. Але Скот украв цього дзвоника ще багато років тому, до того, як вони побралися. Вона це знала, бо чула його в 1979 році. Уже тоді цей звук був їй знайомий, але вона його не любила. Вона зненавиділа той дзвінок задовго до того, як він перебрався сюди, в Місячне Коло. — І я сказала про це йому, — прошепотіла вона, передавши срібну лопату в другу руку й відгорнувши назад волосся. Жовтий квадратик оздоби лежав на її лівому плечі. Навколо неї щасливі дерева шелестіли, наче голоси людей, які розмовляють пошепки. — Він тоді нічого мені не сказав, але, думаю, взяв це до серця. Вона рушила далі. Стежка збігала вниз, потім піднялася на вершину пагорба, де дерева стояли трохи рідше й потужне червоне світло просвічувало крізь них. Отже, сонце ще не зовсім зайшло. Це добре. І тут-таки висів дзвінок, розгойдуючись із боку в бік саме стільки, щоб тихо дзеленчати. Колись давно він стояв біля каси в забігайлівці Пета «Піца & Кава» у Клівз Мілз. То був не той дзвінок, по якому ви б’єте долонею, скромний дзвінок готельної приймальні, який дзенькне й одразу замовкає, а різновид мініатюрного срібного шкільного дзвінка з ручкою, що дзеленчав доти, доки вам хотілося ним махати. І Чакі Дж., кухар, який чергував більшість ночей протягом того року чи десь трохи більше, коли Лізі працювала офіціанткою в Пета, любив цей дзвінок. Вона пригадує, як розповідала Скотові, що чує його набридливе дзеленчання у своїх снах і при цьому чує також, як Чакі Дж. горлає на всю силу своїх легенів: «Біжи збирати замовлення, Лізі! Поквапся! Голодні люди!» Атож, якось у ліжку вона розповіла Скотові, як ненавидить вона набридливий дзвінок Чакі Дж., здається, це було навесні 1979 року, бо незабаром після того набридливий дзвінок зник. Вона ніколи не пов’язувала Скота з його зникненням, навіть тоді, коли вперше почула його тут — надто багато відбувалося тоді інших подій, надто все було незвичайним і дивовижним, — і вона ніколи не прохопилася про нього й словом. Потім, у 1996 році, коли вона шукала Скота, вона знову почула дзенькіт давно зниклого дзвінка Чакі Дж. і тепер зрозуміла (поквапся, голодні люди, збирай замовлення) в чому тут річ. І всі події чітко вклалися в досконалу систему божевільної логіки. Зрештою, Скот Лендон був чоловіком, який вважав, що крамниця всілякого дріб’язку Оберна була столицею всесвіту. Тож він цілком міг пожартувати в такий незвичайний спосіб — украсти дзвінок, який так дошкуляв його дівчині, перенести його в Місячне Коло і з веселою безтурботністю повісити біля стежки, щоб вітер міг побавитися з ним. Під час твоїх останніх відвідин на ньому була кров, прошепотів їй голос пам’яті десь у самих глибинах свідомості. Кров у 1996 році. Так, це тоді її налякало, проте не зупинило… а тепер крові вже не було. Негода, яка майже стерла ім’я Пола на хресті придорожнього знаку, змила також кров із дзвінка. А товстий обривок мотузки, на якому Скот повісив його двадцять сім років тому (за припущення, що час тут спливав так само, як і деінде), майже зовсім стерся — і скоро дзвінок упаде на стежку. Тоді жартові настане кінець. І ось тепер інтуїція озвалася до неї таким могутнім голосом, яким ще ніколи не говорила з нею в її житті, але заговорила не словами, а картинами. Лізі побачила, як кладе срібну лопату під стовбуром Гарного Дерева, й вона зробила це без будь-яких сумнівів чи вагань. Вона не стала запитувати себе, навіщо так робить; їй здалося, що лопата перебуває на своєму місці, лежачи під старим, сучкуватим деревом. Срібний дзвінок угорі, срібна лопата — внизу. А якби вона стала міркувати, чому саме лопата перебуває тут на своєму місці, в чому полягає досконалість такого розташування речей… то в такому разі вона мала б насамперед запитати себе, чому й навіщо існує Місячне Коло. Досі вона думала, що лопата — інструмент її захисту. Але схоже, вона створена для чогось іншого. Лізі ще раз подивилася на неї (більш одного погляду вона зараз не могла собі дозволити) й рушила далі. 8 Стежка привела її в лісову улоговину. Тут досить потужне червоне світло вечора злиняло до слабкого помаранчевого, і перший зі сміюнів прокинувся десь поперед неї в темних закутнях лісу, а його моторошний людський голос, що дерся вгору божевільною драбиною брязкотливого скла, примусив її руки покритися сиротами. Поквапся, люба моя дитино. — Так, так, гаразд. Тепер уже й другий сміюн приєднався до першого, і хоч вона відчула, що сироти тепер поповзли вгору й по її спині, проте вважала, що вона в порядку. Попереду стежка завертала навколо великої сірої скелі, яку вона запам’ятала дуже добре. За нею була глибока скельна провалина — і не просто глибока, а глииибооочезна — і озеро. Біля озера вона буде в безпеці. Біля озера хоч і страшно, але там безпечно. Воно… Несподівано Лізі відчула, з дивовижною гостротою відчула, що якась проява підкрадається до неї і чекає лише настання темряви, щоб зробити свій хід. Свій стрибок. Серце в неї закалатало так швидко, що від цього більше заболіла її покалічена грудь, і вона поквапилася обійти навколо величезної сірої скелі, що випинала посеред лісу. І побачила озеро, яке лежало внизу, наче мрія, перетворена на реальність. Коли вона подивилася вниз на це примарно-блискуче дзеркало, останні спогади виринули із забуття, і спогадування було, наче повернення додому. 9 Вона обходить навколо сірої скелі й одразу забуває про висохлу пляму крові на дзвонику, яка так її стурбувала. Вона забуває про скрипуче, вітряне, холодне і блискуче північне сяйво, яке залишила позаду. На мить забуває навіть про Скота, хоч вона прийшла сюди для того, щоб знайти його й привести додому. Вона дивиться вниз на примарно блискуче дзеркало озера й забуває про все на світі. Бо воно прекрасне. І хоч вона ніколи не була тут раніше у своєму житті, вона почуває себе так, ніби прийшла додому. Навіть коли якась із тих прояв вибухає реготом, вона не боїться, бо тут безпечний ґрунт. І вона не потребує, щоб хтось їй про це казав, вона це відчуває своїми кістками з не меншою впевненістю, ніж розуміє, що Скот говорив у своїх лекціях про це місце і про нього ж таки писав у багатьох своїх книжках. Вона також знає, що це місце смутку. Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; це також озеро, на яке певні сміливі душі випливають у своїх благеньких човниках слідом за великими кораблями. Це озеро життя, це чаша уяви, і вона думає, що різні люди мають його різні версії лише з двома спільними для всіх ознаками: воно завжди має милю завглибшки і перебуває в Зачарованому Лісі й воно завжди є озером смутку. Бо воно пов’язане не лише з уявою. Воно також пов’язане (нагадує про) з чеканням. Просто сидіти… й дивитися понад цими сонними водами… і чекати. Воно прийде, думаєте ви. Воно прийде скоро, я знаю. Але ви достоту не знаєте, що це, і так минають роки. Звідки ти все це знаєш, Лізі? Мабуть, їй сказав місяць, припускає вона; і північне сяйво, яке обпалює тобі очі своїм холодним блиском; і ніжно-терпкі пахощі троянд та франжипанів на Щасливому Пагорбі; про це ж таки завжди казали їй очі Скота, коли він докладав усіх зусиль, щоб пручатися, пручатися, пручатися. Коли з усіх сил стримував себе, щоб не звернути на стежку, яка приводила до цього озера. Дедалі більше й більше реготливих голосів озиваються в гущавині лісу, а тоді лунає якийсь рик, що вмить усіх заспокоює. Позад неї дзеленчить дзвоник, потім і він затихає. Я мушу поквапитися. Атож, хоч вона й відчуває, що поспіх не відповідає духові цього місця. Вони мають якомога скоріше повернутися до свого будинку на пагорбі Шуґар Топ, і не тому, що тут на них чигає небезпека нападу диких звірів, людожерів і тролів (страховищ зелених і страховищ чорних) та інших дивних істот, які живуть у хащах Зачарованого Лісу, де завжди темно, як у тюремному підземеллі, й куди ніколи не проникають промені сонця, а тому, що чим довше Скот залишатиметься тут, тим менш імовірно, що їй пощастить забрати його додому. А також… Лізі уявляє собі, як вона дивиться на місяць, що світиться, наче холодний камінь на тихій поверхні озера внизу, — і думає: Мене можуть зачарувати. Так. Старі дерев’яні сходи спускаються косогором униз. Біля кожної сходинки лежить камінь, і на кожному з них вирізьблене якесь слово. Вона може прочитати ці слова в Місячному Колі, але знає, вони не означатимуть нічого для неї, коли вона повернеться додому; і вона не зможе також пригадати нічого, крім найпростішого: /тк/ означає хліб. Сходи закінчуються більш пологим схилом, який тягнеться ліворуч до самого озера. Тут виблискує в присмерковому світлі пляж, покритий дрібненьким білим піском. Над пляжем, витесані у скельній стіні, наче широкі східці, тягнуться кам яні лави завдовжки футів двісті, що дивляться на озеро. Тут знайшлося б місце для тисячі або й двох тисяч людей, якби вони сиділи щільно на тих лавах, але їх тут значно менше. Вона бачить їх не більш як п’ятдесят або шістдесят загалом, і більшість сидять закутані в якісь тонкі білі тканини, схожі на савани. Але якщо вони мертві, як вони можуть сидіти? Але чи треба їй це знати й навіщо? На пляжі, досить далеко одне від одного, стоять ще зо два десятки. А кілька людей — шестеро або восьмеро — мовчки бродять у воді. Коли Лізі досягає кінця сходів і прямує до пляжу, легко ступаючи ногами по глибоко вдавленій у пісок борозні стежки, якою перед нею пройшло багато інших ніг, вона бачить, як одна жінка нахиляється і починає вмивати собі обличчя. Вона вмивається дуже повільними рухами, ніби робить це уві сні, й Лізі пригадує той день у Нешвілі, пригадує, як усе раптом стало рухатися дуже повільно, коли вона зрозуміла, що Білявчик хоче вистрелити в її чоловіка. Це теж було наче сон, але сном воно не було. І тут вона бачить Скота. Він сидить на кам’яній лаві, у дев'ятому чи десятому ряді від озера. Він і досі закутаний в африканку доброї матінки, але закутаний не цілком, бо тут тепло. Вона лише лежить у нього на колінах, а її краї звисають, затуляючи йому ноги до самих ступень. Вона не може зрозуміти, як африканка може бути і тут, і в їхньому будинку на пагорбі Шуґар Гіл водночас, і думає: Можливо, це тому, що деякі речі є незвичайними. У той спосіб, у який є незвичайним Скот. А вона? Чи якась версія Лізи Лендон досі перебуває в будинку на Шуґар Топ Гіл? Вона думає, що ні. Вона думає, що вона, маленька Лізі, особа цілком звичайна. Вона думає, що — на краще це чи на гірше — але вона повністю тут. Або повністю відійшла, залежно від того, про який світ ви говорите. Вона стримує дихання, маючи намір покликати його на ім’я, але не кличе. Могутня інтуїція зупиняє її. Тссс, думає вона. Тссс, маленька Лізі, тепер 10 Тепер тобі треба мовчати, подумала вона, як і тоді, у січні 1996 року. Усе тут залишилося таким, яким було й тоді, лише тепер вона бачила все це трохи краще, бо прийшла трохи раніше. Тіні в кам’янистій долині, у якій притулилося озеро, ще тільки почали збиратися. Поверхня води мала обриси, дуже схожі на обриси жіночих стегон. На кінці пляжу, де стегна мали переходити в талію, був білий піщаний берег у формі наконечника стріли. На цьому березі, досить далеко одне від одного, стояли четверо людей, двоє чоловіків і дві жінки, захоплено дивлячись на озеро. У воді було ще з півдесятка людей. Ніхто не плавав. Більшості вода сягала не вище ніж по литки; одному чоловікові вона сягала до пояса. Лізі хотілося побачити, який вираз був на обличчі цього чоловіка, але вона була ще надто далеко від нього. За людьми, які бродили у воді, й людьми, які стояли на березі, — це були ті, які ще не набралися мужності намочитися, була переконана Лізі, — був мис, що підіймався крутим косогором, у якому було вирубано кілька десятків, а може, й кілька сотень кам’яних лав. На них, широко розсіяні, сиділи близько двохсот людей. Коли вона приходила сюди вперше, їх було п’ятдесят або шістдесят, якщо вона правильно пам’ятала, але цього вечора їх було значно більше. Але на кожну людину, яку вона могла бачити, було не менш як чотири постаті в тих жахливих (саванах) білих одіяннях. Тут також цвинтар. Ти пам'ятаєш? — Так, — прошепотіла Лізі. Грудь у неї знову дуже заболіла, але вона дивилася на озеро й пригадувала пошматовану склом руку Скота. Вона також пригадала, як швидко він одужав, коли божевільний прострелив йому легені, — лікарі були вкрай здивовані. Тут були для неї кращі ліки, аніж вікодин, і зовсім недалеко. — Так, — сказала вона знову й пішла вниз стежкою, але цього разу для неї була велика й трагічна різниця: тут не було Скота Лендона, який би сидів на лаві внизу. Перед тим, як стежка мала закінчитися біля пляжу, вона побачила ще одну стежку, яка відгалужувалася ліворуч і віддалялася від озера. Лізі знову затопив потік спогадів, коли вона побачила місяць 11 Вона бачить, як місяць підіймається в розколині, що утворилася в масивній гранітній улоговині, на дні якої лежить озеро. Це місяць роздутий і величезний, такий самий, яким він був тоді, коли її майбутній чоловік привів її в Місячне Коло з їхньої кімнати в «Оленячих рогах», та коли розколина стає вгорі ширшою, його хворобливе червоно-помаранчеве обличчя розламується на сегменти з нерівними краями — силуетами дерев та хрестів. Дуже багатьма силуетами хрестів. Лізі дивиться на цей ліс хрестів, який, певно, є простим сільським цвинтарем. Як і той хрест, що його Скот поставив для свого брата Пола, ці хрести також, мабуть, дерев’яні, і хоч деякі з них досить великі, а деякі прикрашені оздобами й візерунками, усі вони мають вигляд хрестів саморобних, а окремі — до того ж і зношений вигляд. Є там також надгробки круглої форми, й, можливо, якісь із них витесані з каменю, проте в сутінках, які дедалі густішають, Лізі не може сказати цього напевне. Світло місяця, який підіймається над обрієм, радше перешкоджає щось там чітко роздивитися, аніж допомагає, бо все освітлюється ним із протилежного від Лізі боку. Якщо тут зовсім близько цвинтар, то чому він поховав Пола не на ньому? Чи не тому, що він помер психодіотом? Вона цього не знає, і їй, зрештою, байдуже. Але не байдуже їй до того, що стосується Скота. Він сидить на одній із лав, ніби глядач спортивних змагань, які не мають великої популярності, і якщо вона хоче зробити щось, то їй треба негайно братися за діло. «Пильнуй за тим, щоб твоя струна завжди бренькала», — сказала б їхня добра матінка — це був один із висловів, які вона виловила з озера. Лізі залишає цвинтар та його грубо витесані хрести позад себе. Вона йде через пляж до кам’яних лав, де сидить її чоловік. Пісок твердий і ніби дзвенить під ногами. Відчуваючи його під своїми п'ятами та підошвами, вона усвідомлює, що ноги в неї босі. Вона ще має на собі нічну сорочку та спідню білизну, проте її капці не вирушили з нею в подорож. Відчуття піску під босими ногами лякає її й тішить водночас. Це відчуття також дивно їй знайоме, і коли вона підходить до першої з кам’яних лав, до неї доходить, у чому тут річ. У дитинстві їй часто снився один і той самий сон, у якому вона літала у своєму домі на чарівному килимі, невидима ні для кого іншого. Вона прокидалася після кожного з таких снів схвильована, нажахана й мокра від поту до корінців волосся. Цей пісок наділяв її тим самим відчуттям, що й чарівний килим, так, ніби їй треба тільки зігнути ноги в колінах, і вона шугне в політ. Я полечу над цим озером, наче бабка, можливо, торкаючись пальцями ніг води, полечу до того місця, де це озеро витікає звідси струмком… і далі, де струмок стає повноводним і перетворюється на річку… я летітиму дуже низько… вдихаючи в ніздрі пару, яка підіймається над водою, прориваючись крізь туманні випари, аж поки долечу до моря… а потім далі… атож, далі й далі… Коли Лізі нарешті визволилася з-під влади цього могутнього видіння, це було одним із її найбільших подвигів, які вона здійснила у своєму житті. Це було не легше, ніж прокинутися і встати після багатьох днів тяжкої праці й лише кількох годин важкого й напрочуд солодкого сну. Вона усвідомлює, що вже не стоїть на піску, а сидить на лаві, у третьому ряді від невеличкого пляжу, спершись підборіддям на долоню й дивлячись на воду. І бачить, що світло місяця втрачає своє помаранчеве світіння. Воно стало маслянистим, а незабаром перетвориться на сріблясте. Скільки часу я вже тут перебуваю? — перелякано запитує вона себе. Їй здається, що не дуже довго, десь від п’ятнадцятьох хвилин до півгодини, але навіть це надто довго… хоч вона тепер добре розуміє, як працює це місце, хіба ні? Лізі відчуває, як її погляд знову тягнеться до озера — до втихомиреності озера, у якому тепер лише двоє або троє (одне з них — це жінка або з великим клунком, або з малою дитиною в руках) бродять у дедалі густіших сутінках, — і вона примушує себе перевести погляд на кам’янисті обрії, що оточують це місце, і на зірки, які дивляться на землю крізь дедалі темнішу синяву неба понад гранітними скелями, і на кілька дерев, які бовваніють на тому обрії. Коли Лізі трохи приходить до тями, вона підводиться, обертається спиною до води і знову знаходить очима Скота. Це неважко. Жовтий плетений квадратик африканки видно навіть у вже досить густій пітьмі. Вона йде до нього, переходячи з одного рівня на інший, наче на футбольному стадіоні. Обминає одну із закутаних у саван постатей… але проходить від неї досить близько, щоб розгледіти людські форми під цією тонкою тканиною; порожні очниці й руку, яка вистромляється з-під покривала. Це жіноча рука з облупленим червоним лаком на нігтях. Коли вона підходить до Скота, серце в неї швидко калатає, і вона відчуває, що їй бракує повітря, хоча її шлях нагору був не такий уже й довгий. Десь далеко знову захихотіли сміюни, то гучніше, то тихше, ніби продовжуючи якусь свою нескінченну гру. Десь посередині тієї дороги, яку вона пройшла, вона чує слабкий, але добре чутний уривчастий передзвін дзвінка Чакі Дж. і думає Приймай замовлення, Лізі! І не барися! — Скоте! — тихо кличе вона, але Скот на неї не дивиться. Скот дивиться на озеро невідривним захопленим поглядом, де ріденький прозорий туман — звичайні випари — став підійматися у світлі завислого над обрієм місяця. Лізі дозволяє собі кинути туди лише один швидкий погляд, перед тим як знову рішуче звертає його на свого чоловіка. Вона вже затямила собі, до чого може привести надто тривале споглядання озера. Або принаймні вона сподівається, що затямила. — Скоте, час повертатися додому. Нічого. Ніякої реакції взагалі. Вона пригадує, як вона протестувала, запевняючи його, що він не божевільний, що писати романи та оповідання — не означає бути божевільним, а Скот їй тоді відповів: Ти надто мало знаєш — на своє щастя, маленька Лізі. Але не так уже їй і пощастило. Тепер вона знає багато більше, аніж тоді знала. Пол Лендон став психодіотом і закінчив своє життя, прикутий до стовпа в підвалі фермерського будинку, який стояв один посеред поля. Його молодший брат одружився і зробив блискучу кар’єру, але тепер і йому доводиться сплачувати свій рахунок. Перед тобою ступор польового зразка, думає вона і здригається. — Скоте! — шепоче вона знову прямо йому у вухо. Вона взяла обидві його руки у свої руки. Вони холодні й гладенькі, воскові і мляві. — Скоте, якщо ти тут і хочеш повернутися додому, стисни мої руки. Протягом тривалого часу вона не чує й не помічає нічого, крім сміху дивних істот, які регочуть і хихотять глибоко в гущавині лісу, і десь ближче моторошного, майже жіночого крику якоїсь пташки. Потім Лізі відчуває щось інше — це або гра її уяви, яка приймає бажане за дійсне, або його пальці й справді стискаються на її пальцях. Вона думає, що їй робити далі, але вона знає лиш те, чого їй не слід робити: дозволити, щоб на них опустилася ніч, засліпивши її срібним місячним світлом згори й зануривши в тіні, які підіймаються знизу Це місце — пастка. Вона переконана в тому, що кожен, хто побуде біля цього озера достатньо довго, вже не зможе звідси піти. Вона розуміє, що, коли ти дивишся на нього протягом якогось часу, ти зможеш побачити все, що тобі хочеться бачити. Втрачене кохання, померлих дітей, втрачені нагоди — геть усе. Що найдивовижніше в цьому місці? Що тут так мало людей, які сидять на кам’яних лавах. Що вони не тиснуться тут плече до плеча, як на довбаному футбольному матчі світової першості. Кутиком ока вона помічає якийсь рух і дивиться на стежку, яка веде від пляжу до сходів. Вона бачить там гладкого пана в білих штанях і розмаяній білій сорочці, розстебнутій попереду на всі гудзики. Глибока й довга червона рана збігає згори вниз по лівій стороні його обличчя. Його волосся кольору заліза стирчить на потилиці дивно приплюснутої голови. Він швидко розглядається навколо і ступає зі стежки на пісок. Біля неї, говорячи з великим зусиллям, Скот каже: — Автомобільна аварія. Серце Лізі дико стрибає у грудях, але вона втримує себе від того, щоб оглянутися або надто сильно стиснути його руки, хоч і не може запобігти легенькому конвульсивному стисканню. Докладаючи всіх зусиль, щоб її голос прозвучав рівно, вона запитує: — А ти звідки знаєш? Ніякої відповіді від Скота. Гладкий пан у розмаяній сорочці обдаровує ще одним поглядом мовчазну публіку, яка сидить на кам’яних лавах, потім обертається до них спиною і забрідає в озеро. Срібні ниті місячного диму підіймаються вгору навколо нього, і Лізі знову доводиться відвести погляд убік. — Скоте, звідки ти знаєш? Він знизує плечима. Схоже, його плечі важать тисячу фунтів — так їй принаймні здається, але він спромагається відповісти: — Мабуть, телепатія. — А тепер йому ліпше? Западає тривала мовчанка. І коли вона вже думає, що він не відповість, він відповідає. — Можливо, — каже він. — Але він глибоко… отут. — Скот доторкається до власної голови, показуючи, як думає Лізі, на якусь травму мозку. — Іноді… це заходить дуже далеко. — І тоді вони приходять і сидять тут? Загортаються в простирадла? Жодної відповіді від Скота. Найбільше вона боїться тепер утратити ту крихітну його частину, яку вона віднайшла. Вона не потребує, аби хтось їй сказав, як легко це може статися; вона це відчуває. Про це знає кожен нерв у її тілі. — Скоте, я думаю, тобі вже час додому. Я думаю, саме тому ти так добре тримався протягом усього грудня. І саме тому ти взяв сюди африканку. Її важко не помітити, навіть у темряві. Він дивиться вниз, ніби бачить її вперше, а тоді слабко всміхається. — Ти завжди… рятуєш мене, Лізі, — каже він. — Я не знаю, про що ти… — Нешвіл. Мені тоді було дуже кепсько. — З кожним словом він, схоже, набуває жвавості. Вона вперше дозволяє собі відчути реальну надію. — Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду. Ти пам’ятаєш? Вона пам’ятає ту іншу Лізу (я тоді розлила половину тієї паскудної кока-коли) і як Скот несподівано перестав тремтіти, коли вона поклала грудочку льоду на його закривавлений язик. Вона пам’ятає, як забарвлена в колір кока-коли вода капала з його брів. Вона пам’ятає все. — Звісно, я пам’ятаю. А зараз ходімо звідси. Він хитає головою, повільно, але рішуче. — Це надто важко. Іди сама, Лізі. — Невже ти думаєш, я піду без тебе? Вона люто блимає очима, зрозумівши, що плаче лише тоді, коли сльози починають випікати їй очі. — Тобі це буде неважко — зроби так, як тоді, коли ми прийшли сюди з Нью-Гемпширу. — Він говорить терпляче, але досі дуже повільно, так, наче кожне слово має велику вагу, і він умисне вдає, ніби не розуміє її. Вона майже переконана в цьому. — Лише заплющ очі… зосередься на тому місці, звідки ти прийшла… побач його… і ти повернешся в те місце. — Без тебе? — люто повторює вона, а під ними дуже повільно, наче рухаючись під водою, якийсь чоловік у червоній фланелевій сорочці обертається й дивиться на них. Скот каже: — Тссс, Лізі, тут ти повинна поводитись дуже тихо. — А як я не хочу? Зрештою, ми з тобою не в якійсь хріновій бібліотеці, Скоте! Десь у хащах Зачарованого Лісу сміюни регочуть, ніби це найкумедніша річ, яку вони будь-коли чули, дивовижа, гідна продаватися в крамниці всякої всячини Оберна. Від озера лунає один короткий сплеск. Лізі дивиться туди й бачить, що гладкий пан… ну, що він перейшов в інше місце. Вона вирішує, що їй до лампочки, хай він навіть зникне під водою або перейде в інший вимір. Зараз їй діло лише до свого чоловіка. Він має слушність, вона завжди його рятує, її можна, певно, назвати кавалерією Сполучених Штатів.[64] І це добре, бо практична тямка ніколи не була перевагою Скота, коли вона одружилася з ним, але хіба не мала вона права сподіватися бодай на невеличку допомогу? Його погляд знову ковзає до води. Лізі розуміє, що, коли настане ніч і місяць почне світити, наче занурена у воду лампа, вона втратить його назавжди. Це лякає її й розлючує. Вона випростовується й хапає африканку доброї матінки. Зрештою, це подарунок її родини і якщо їм судилося розлучитись, то вона забере її собі, навіть якщо це завдасть йому прикрості. Особливо, якщо це завдасть йому прикрості. Скот дивиться на неї з виразом сонного подиву, який ще більше її розлючує. — Гаразд, — каже вона тоном якоїсь надривної легковажності. Це тон, чужий їй і чужий цьому місцю також. Кілька людей озираються, явно стурбовані й — можливо — роздратовані. Пішли вони всі к бісу разом зі своїми кіньми, катафалками чи, може, каретами «швидкої допомоги», на яких вони сюди приїхали. — Ти хочеш залишитися тут і годуватися лотосами, чи як там кажуть? Чудово. Тоді я йду назад цією стежкою… І вперше вона бачить сильне хвилювання на обличчі Скота. Це страх. — Ні, Лізі! — каже він. — Шугай із бумом прямо звідси! Не йди стежкою! Уже пізно, майже ніч! — Тссс! — каже хтось. Гаразд. Вона буде тссс. Високо піднявши руки з жовтою африканкою, Лізі спускається по приступках цього амфітеатру. За дві лави до кінця спуску вона наважується озирнутися назад. Одна її частина переконана, що він піде за нею; адже це Скот, зрештою. Хоч би яким дивним було це місце, але ж він її чоловік, він досі — її коханий. Правда, думка про розлучення промайнула в її мозку, але, звичайно ж, вона абсурдна, це може бути реальністю для інших людей, але не для Скота та Лізі. Він не дозволить, щоб вона пішла звідси сама-одна. Та коли вона озирається через плече, він і досі сидить там у своїй білій тенісці та довгих і зелених спідніх трусах, стуливши коліна й міцно зімкнувши руки, ніби йому холодно навіть тут, у цьому тропічному повітрі. Він не йде за нею, і вперше Лізі дозволяє собі визнати, що він не йде за нею тому, що, мабуть, не може. Якщо так, то її вибір зводиться до двох варіантів: або залишитися тут із ним, або повернутися додому без нього. Ні, є й третій варіант. Я можу побитися об заклад. Підкинути монету, як то кажуть. Піти на ризик. Отже, наважуйся, Скоте. Якщо ця стежка справді небезпечна, підіймай свою дохлу гепу й не допусти, щоб я нею пішла. Вона хоче обернутися назад, коли перетинає пляж, але так зробити означало б виявити слабкість. Сміюни регочуть уже ближче, а це означає, що й інша нечисть, яка може шастати біля стежки, що нею вона повертатиметься на Щасливий Пагорб, також уже ближче. Під деревами тепер панує непроглядна темрява, і їй здається, вона вже відчуває, що якась проява неодмінно нападе на неї, перш ніж вона відійде далеко; її опановує відчуття близького кінця. Він дуже близько, моя люба, сказав їй Скот того дня в Нешвілі, коли лежав на розпеченому гудроні із закривавленими легенями і близький до смерті. А коли вона намагалася переконати його, ніби не розуміє, про що він каже, він сказав, щоб вона не ображала його інтелект. Або свій власний. Менше з тим. Я готова зустрітися з чим завгодно в лісі, якщо так треба і коли буде треба. Я знаю тільки те, що дівчина з родини Дебушерів Лізі нарешті потрапила в ситуацію, коли їй треба буде пручатися — і пручатися з усіх сил. У таємничу ситацію, яку, сказав Скот, неможливо визначити, тому що вона змінюється від одного джек-поту до наступного. Це ситуація абсолютної неможливості відступати, ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, ти розумієш? Але все буде гаразд. Вона починає підійматися стежкою, яка веде до сходів, і раптом позаду 12 — Він покликав мене, — прошепотіла Лізі. Одна з жінок, яка стояла біля самої крайки озера, тепер забрела по коліна в цю тиху воду, замріяно дивлячись на обрій. Її супутник обернувся до Лізі, несхвально зсунувши брови. Спочатку Лізі нічого не зрозуміла, потім до неї дійшло. Люди не любили тут розмовляти, щодо цього нічого тут не змінилося. Вона подумала, що в Місячному Колі мало що змінюється. Вона кивнула головою, так, ніби насуплена жінка вимагала від неї пояснень. — Мій чоловік покликав мене на ім’я, намагався зупинити мене. Одному Богові відомо, чого це йому коштувало, але він це зробив. Жінка на лаві — волосся в неї було русяве, але темне біля корінців, так, ніби потребувало фарбування, — сказала: — Помовчіть… будь ласка. Мені треба… подумати. Лізі кивнула головою — атож, вона її розуміє, хоч вона сумнівалася, що білява жінка була спроможна думати так напружено, як їй хотілося, — і забрела у воду. Вона думала, що вода прохолодна, але насправді вона була майже гаряча. Тепло піднялося вгору по її ногах, і її статеві органи забриніли, як не бриніли дуже давно. Вона побрела далі, але не стала заходити глибше, ніж до пояса. Ступила ще з півдесятка кроків і побачила, що їй залишилося ще з десяток ярдів до тих людей, котрі забрели найглибше, й вона згадала, що в Місячному Колі добра їжа перетворювалася на погану, після того як споночіє. А що як і вода тут перетворюється на погану? А навіть якщо й не перетворюється, то чи не можуть небезпечні істоти повиходити тут зі своїх криївок, як і в лісі? Наприклад, озерні акули абощо. І якщо це справді так, то чи не забрела вона надто далеко, щоб устигнути повернутися на берег, перш ніж одна з таких прояв вирішить, що вечерю їй подано? Тут безпечний ґрунт. Але ж це не ґрунт, це вода, і вона відчула панічне бажання втекти назад, на берег, перш ніж якась хижа підводна істота вгородить зуби їй у ногу. Лізі приглушила свій страх. Вона пройшла сюди довгий шлях і не раз, а двічі, її грудь боліла, наче її припікали вогнем, і вона Богом присягається, що зробить те, задля чого сюди прийшла. Вона набрала повні груди повітря, а тоді, не знаючи, чим це для неї закінчиться, повільно опустилася навколішки на піщане дно, так, щоб вода покрила їй груди — одну, яка була неушкоджена, і другу, тяжко поранену. На якусь мить її ліва грудь заболіла дужче, ніж будь-коли; їй здавалося, біль зараз зірве голову з її пліч. А тоді 13 Він знову кличе її на ім’я, гучно, і панічний страх лунає в його голосі. — Лізі! Її ім’я пролітає крізь сонливу тишу, що панує в цьому місці, наче стріла з вогнем на вістрі. Вона мало не озирається назад, бо в тому крикові звучить не лише паніка, а й агонія, але щось глибоко всередині неї підказує їй, що цього робити не слід. Якщо вона хоче зберегти бодай найменший шанс урятувати його, вона не повинна оглядатися назад. Вона зробила свою ставку. Вона проминає цвинтар, хрести якого блищать у світлі місяця, лише ковзнувши по ньому поглядом, і береться нагору сходами з випростаною спиною і задертою головою, досі тримаючи згорнуту африканку доброї матінки у своїх високо піднятих руках, щоб не наступити на неї, й вона переживає божевільне збудження того зразка, яке людина переживає лише тоді, коли вона поставила все, що має, будинок, автомобіль, банківський рахунок, свого собаку — на один кидок гральних костей. Над нею (і недалеко) височіє широка сіра скеля, де починається стежка, яка веде до Щасливого Пагорба. Небо заповнене дивними зірками і незнайомими сузір’ями. А десь далеко довгими завісами кольорів мерехтить північне сяйво. Лізі може ніколи не побачити його знову, але вона думає, що вже надивилась на нього досить. Вона доходить до кінця сходів і, не вагаючись, обминає скелю, й саме тоді Скот хапає її ззаду й тягне до себе. Його знайомий запах ніколи не здавався їй таким приємним. У ту ж таки мить вона усвідомлює, що якась проява біжить ліворуч від неї, біжить швидко й біжить не стежкою, яка веде до покритого квітами люпину пагорба, а десь поряд. — Тссс, Лізі, — шепоче Скот. Його губи так близько до неї, що лоскочуть їй мочку вуха. — Задля свого життя й мого ти повинна тепер мовчати. Це Довгий хлопець Скота. Їй не треба, щоб він їй про це сказав. Протягом років вона відчувала його присутність на задньому плані свого життя — так людина бачить кутиком ока, як щось промайнуло в дзеркалі; або думає про моторошну таємницю, сховану в підвалі. Тепер таємниця відкрилася. У прогалинах між деревами, ліворуч від неї, майже зі швидкістю кур’єрського поїзда струменить велика й глибока річка чиєїсь плоті. Вона здебільшого гладенька, але місцями на ній видно темні плями або цятки, які можуть бути родимками або навіть, припускає вона (вона не хоче нічого припускати, але припускає, попри свою хіть), ознаками раку на шкірі. Її розум починає уявляти собі щось подібне до велетенського черв’яка, потім завмирає. Проява, що ковзає за деревами, не черв’як і ким би вона не була, вона наділена відчуттями, бо Лізі відчуває, як вона мислить. Це думки не людські й абсолютно незрозумілі, але існують якісь жахливі чари в самій їхній чужості… Це психодіотизм, думає вона, і холод пробирає її до кісток. Це думки психодіота й ніщо інше. Це жахливе припущення, але воно правильне. У неї вихоплюється якийсь звук, щось середнє між зойком і стогоном. Це лише один невеличкий звук, але вона відчуває, що нескінченність просування таємничої істоти раптово загальмувалася, що та істота, певно, її почула. Скот це розуміє теж. Його рука, що обіймає її, якраз під грудьми, пригортає її ще міцніше. — Якщо ми збираємося додому, ми повинні вирушити туди негайно, — шепоче він. Він цілком тепер із нею, цілком тут. Вона знає про це тому, що він більше не дивиться на озеро, а може, тому, що він боїться. А може, і тому, й тому. — Ти зрозуміла? Лізі киває головою. Її власний страх такий великий, що вона втрачає спроможність розмовляти, а радісне хвилювання, яке опанувало її, коли вона відчула, що він із нею, минає. Невже він жив із цим упродовж усього свого життя? Але навіть тепер, на верхній межі свого моторошного страху, вона думає, що все зрозуміла. Дві речі прив’язували його до землі і рятували від Довгого хлопця. Перша — це його творча діяльність. Друга — те, що він мав поруч себе людину, яку завжди міг обняти за стан і прошепотіти їй на вухо: — Зосередься, Лізі. Зроби це тепер. Напруж свій мозок. Вона заплющує очі й бачить кімнату для гостей у їхньому будинку на Шуґар Топ Гіл. Бачить Скота, який сидить у кріслі-гойдалці. Бачить, як вона сидить на холодній підлозі біля нього, тримаючи його за руку. Він стискає її пальці так само міцно, як і вона стискає його пальці. Позад них по розмальованих морозом шибках вікон ковзає фантастичне світло. Телевізор увімкнений, і на екрані знову демонструють «Останній кіносеанс». Хлопці перебувають у розмальованій у білий та чорний кольори більярдній Сема зе Лаєна, а Генк Вільямс у якійсь забігайлівці співає «Джамбалаю». Протягом якоїсь миті вона відчуває, як замерехтіло Місячне Коло, але потім музика в її свідомості — музика, що якусь мить звучала так ясно і так радісно — стихає. Лізі розплющує очі. Вона розпачливо хоче побачити свій дім, але величезна сіра скеля та щасливі дерева досі тут. Дивні зорі досі світяться в небі, лише сміюни тепер замовкли й моторошне шелестіння кущів притихло, і навіть дзвінок Чакі Дж. припинив своє судорожне теленькання, бо Довгий хлопець зупинився послухати, й увесь світ, здається, стримує своє дихання і слухає разом із ним. Він тут, не далі як за півсотні футів ліворуч від них; тепер Лізі чує його навіть нюхом. Він пахне, як пахне повітря у старих нужниках або отруйна суміш випарів поганого віскі та сигаретного диму, яку їй доводилося іноді вдихати, коли вона обертала у дверях ключ і заходила до дешевої кімнати в мотелі, або обпісяні пелюшки доброї матінки, коли вона була вже стара й заражена старечим божевіллям; він зупинився за найближчою шеренгою закоханих дерев, на короткий час урвав свій біг у лісовому тунелі, й, о святий Боже, вони не йдуть звідси, вони не повертаються додому, вони з якоїсь причини застрягли тут. Шепіт Скота тепер стає таким тихим, що він ніби й нічого не каже. Якби не слабке ворушіння його губів, що доторкаються до чутливої шкіри на її вусі, вона подумала б, що це телепатія. — Це африканка, Лізі, — деякі речі іноді допомагають, а іноді — навпаки. Ідеться про речі, які можуть згортатися. Я не знаю чому, але це так. Покинь африканку, Лізі. Лізі випускає африканку з рук і дозволяє їй упасти на землю. Вона падає з дуже-дуже тихим шарудінням (як аргументи проти божевілля, що падають кудись на найглибше дно), але Довгий хлопець його почув. Вона відчуває, як його незбагненні думки змінюють напрямок; відчуває на собі огидний тиск його безумного погляду Одне з дерев тріщить так гучно, ніби щось у ньому вибухає, коли таємнича проява починає обертатися, і вона, Лізі, знову заплющує очі й бачить тепер кімнату для гостей так виразно, як ще ніколи нічого не бачила у своєму житті, бачить її з якимось розпачливим напруженням і крізь досконале збільшувальне скло жаху. — Час, — шепоче Скот, і відбувається дивовижна річ. Вона відчуває, як повітря вивертається сподом назовні. Зненацька вона чує голос Генка Вільямса, який співає «Джамбалаю». Він співає 14 Він співав тому, що телевізор був увімкнений. Вона пригадала тепер усе так ясно, як ніколи нічого не пригадувала у своєму житті, і запитувала себе, як вона могла про це забути. Час покинути Провулок Спогадів, Лізі, — час додому. Усі — з озера, як каже прислів’я. Лізі одержала те, по що вона сюди прийшла, одержала саме тоді, коли поринула у свої жахливі спогади про Довгого хлопця. Її грудь іще боліла, але це вже було не болісне пульсування, а тупий біль. Вона почувала себе гірше, коли, бувши дівчиною-підлітком, проводила тривалий спекотний день у ліфчику, який був для неї замалий. З того місця, де вона занурилася по саме підборіддя у воду, вона могла бачити, що місяць, тепер значно менший і кольору майже чистого срібла, піднявся майже над усіма деревами цвинтаря, крім кількох найвищих. І тепер її став непокоїти новий страх: а що як Довгий хлопець прийде сюди? Почує, що вона про нього думає, і прийде сюди? Це нібито було безпечне місце, й Лізі думала, що так воно, певно, і є — принаймні безпечне від сміюнів та інших бридких істот, які жили в Зачарованому Лісі, — але її тривожила думка, що Довгий хлопець може не підкорятися тим правилам, які були обов’язковими для інших істот, що жили далеко звідси, в гущавині лісу. Її непокоїла думка, що Довгий хлопець… відрізняється від усіх. Заголовок якогось давнього оповідання літератури жаху бамкнув у її свідомості, як чавунний дзвін: «Ти тільки свисни, і я прийду до тебе, мій хлопче». Потім до цього тривожного сигналу приєдналася назва єдиного з творів Скота Лендона, який вона ненавиділа: «Порожні демони». Але перш ніж вона змогла обернутися й попрямувати до сухого пляжу, перш ніж вона взагалі змогла підвестися на ноги, її приголомшив ще один спогад, до речі, зовсім недавній. Це був спогад про те, як вона прокинулася у ліжку, в якому лежала разом зі своєю сестрою Амендою, прокинулася перед самим світанком і виявила, що минуле й теперішнє злилися докупи й перемішалися між собою. Більше того, Лізі тоді здалося, що вона лежить у ліжку не зі своєю сестрою, а зі своїм покійним чоловіком. І в якомусь розумінні, так воно й було. Бо хоч істота, яка лежала з нею в ліжку, й була вдягнена в нічну сорочку Аменди й говорила голосом Аменди, проте вона користувалася внутрішньою мовою їхнього шлюбу й говорила фрази, які міг знати лише Скот. Ти скоро матимеш кривавий бул, сказала тоді істота, яка лежала з нею в ліжку, й до неї прийшов Чорний Принц Інкунків із її власним консервним ножем у своїй торбині зі знаряддями тортур. Ти повинна проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз. І який приз пообіцяла їй істота в ліжку? Трунок. Лізі тоді подумала, що йдеться про кока-колу, бо такими були призи Пола, але тепер вона знала, що це не так. Лізі опустила голову, занурила своє побите обличчя у воду, а тоді, не давши собі подумати про те, що вчиняє, зробила два швидкі ковтки. Вода, у якій вона стояла, була майже гаряча, але та рідина, яку вона набрала в рот, була прохолодна, свіжа й смачна. Вона могла б випити її набагато більше, але якась інтуїція підказала їй, що треба обмежитися двома ковтками. Саме двома — і не більше. Вона доторкнулася до своїх губів і виявила, що вони вже не розпухлі й майже повернулися до норми. Це її не здивувало. Не намагаючись зберігати тишу (і не думаючи про вдячність, принаймні зараз їй було не до цього), Лізі побрела назад до берега. Дорога до нього здалася їй нескінченною. Нікого тепер не було у мілкій воді, а пляж став порожній. Лізі здалося, що жінка, з якою вона розмовляла, сидить на одній із кам’яних лав зі своїм супутником, але вона не була в цьому певна, бо місяць ще не піднявся достатньо високо. Вона ковзнула поглядом далі, й він зупинився на одній із загорнутих у саван постатей, яка сиділа десь приблизно на десятій — дванадцятій лаві від води. Місячне світло покрило одну сторону закутаної в білу тканину голови тієї істоти тонкою срібною плівкою, і дивна впевненість опанувала її: то був Скот, і він стежив за нею. І хіба ця думка не мала під собою певного божевільного глузду? Хіба він не мав досить свідомості й бажання, щоб прийти до неї в ті хвилини перед світанком, коли вона лежала в ліжку зі своєю психічно хворою сестрою? І не виключено, що він тепер хоче щось сказати їй востаннє — тож чому вона має сумніватися в тому, що це він? Вона відчула спокусу покликати його на ім’я, хоч так зробити було б небезпечною божевільною витівкою. Вона вже відкрила рота, але в цю мить вода з її мокрого волосся потрапила їй у вічі, й вони защеміли. Вона почула також слабкий дзенькіт дзвінка Чакі Дж. І саме тоді Скот заговорив до неї, заговорив востаннє. — Лізі. Невимовна ніжність звучала в цьому голосі. Він назвав її на ім’я, він покликав її додому. — Моя маленька 15 — Лізі, — каже він. — Люба моя дитино. Він сидить у кріслі-гойдалці, а вона — на холодній підлозі, але тремтить не вона, а він. Лізі несподівано згадує про один із яскравих висловів бабусі Дебушер, яка казала: «Наляканий і сіпається в темряві», і їй раптом спадає на думку: він тому так мерзне, що африканка залишилася в Місячному Колі. Але річ не тільки в цьому — уся клятуща кімната дуже холодна. Раніше тут було прохолодно, але тепер тут зимно, та й світло до того ж вимкнене. Безперервний свистячий пошепт обігрівальної печі припинився, й коли Лізі виглядає назовні крізь покриту морозними візерунками шибку, вона бачить лише екстравагантні кольори північного сяйва. Стовп із ліхтарем на сусідньому подвір’ї Ґеловеїв стоїть темний. «Аварія на електростанції», — думає вона, але ні — телевізор досі працює, і той триклятий кінофільм досі демонструється на екрані. Хлопці з Анарени, Техасу, досі тусуються в більярдній залі, незабаром вони поїдуть до Мексики, й коли вони повернуться, Сем зе Лаєн буде вже мертвий, він загорнеться в саван і сидітиме на одній із кам’яних лав, вирубаних у скелі над оз… — Тут щось не так, — каже Скот. Його зуби тихо цокотять, і вона чує розгубленість у його голосі. — Я не вмикав цього клятого кінофільму, бо боявся розбудити тебе, Лізі. До того ж… Вона знає, що це правда, бо, коли вона прийшла сюди і знайшла його в такому стані, телевізор не був увімкнений, але зараз вона має на думці щось набагато важливіше. — Він не прийде сюди за нами, Скоте? — Ні, дитино, — каже він. — Він не зможе цього зробити, якщо не зможе винюшити твій слід або зосередитися на твоєму… — Він уриває фразу. Схоже, він досі набагато більше цікавиться кінофільмом, ніж чим завгодно іншим. — У цій сцені ніколи не було «Джамбалаї». Я дивився «Останній кіносеанс» п’ятдесят разів, за винятком «Громадянина Кейна», це, мабуть, найгеніальніший кінофільм із будь-коли знятих, і ніколи ніхто не співав «Джамбалаю» у сцені, що відбувається в більярдній залі. Тут співає Генк Вільямс, безперечно, але він співає «Ко-Ліґу», пісню про індіанського вождя. І якщо телевізор і відеомагнітофон працюють, то куди, в біса, поділося світло? Він підводиться з крісла й натискає на вимикач на стіні. Нічого. Потужний холодний вітер із Єлоунайфа зрештою вбив їхню електрику і вбив електрику в усьому Касл Році, Касл В’ю, Гарлоу, Моттоні, Ташмор-Понді та на більшості територій Західного Мену. Тієї самої миті, коли Скот натискає на вимикач без ніякого результату, телевізор вимикається. Картина на екрані зменшується до білої крапки, яка світиться протягом кількох секунд, потім зникає. Коли наступного разу він поставить свою касету з «Останнім кіносеансом», він відкриє посеред фільму десять хвилин чистої стрічки, ніби запис там був стертий потужним магнітним полем. Ніхто з них більше ніколи про це не згадає, але Скот і Лізі зрозуміють, що хоч вони обоє бачили кімнату для гостей, але, мабуть, Лізі покликала їх тоді додому з більшою силою… і то була, безперечно, Лізі, яка уявила собі, що друзяка Генк співає «Джамбалаю» замість «Ко-Ліґи». І саме Лізі з такою силою уявила, що й відеомагнітофон, і телевізор працюють, коли вони повернулися, що ці прилади справді працювали десь майже півтори хвилини, хоч електрику було вибито на всій території округи Касл-Каунті. Він розпалює вогонь на кухні, підкинувши в піч кілька дубових полін із ящика для дров, і стелить їм імпровізовану постіль на лінолеумі — повітряний матрац і кілька ковдр. Коли вони лягають, він бере її в обійми. — Я боюся заснути, — признається вона. — Я боюся, що, коли прокинуся вранці, вогонь у печі вже погасне, а ти знову відійдеш. Він хитає головою. — Зі мною все гаразд. Це минуло — на якийсь час. Вона дивиться на нього з надією і сумнівом. — Ти й справді це знаєш чи кажеш так для того, щоб утішити свою маленьку дружину? — А ти як гадаєш? Вона думає, що хоч той Скот, із яким вона жила, починаючи з листопада, і не був привидом, а проте їй однаково важко повірити в таке дивовижне перетворення. — Тобі начебто краще, але хіба одне моє бажання може творити такі чудеса? У печі стріляють дрова, і вона підстрибує. Він пригортає її міцніше. Вона припадає до нього з якоюсь розпачливою відчайдушністю. Під ковдрами тепло; тепло в його обіймах. Крім нього, їй більше нічого не треба в цій темряві. Він каже: — Ця… ця хвороба, яка завдала стільки горя моїй родині… вона приходить і відходить. Коли вона відходить — це так, ніби тебе відпустила судома. — Але вона знову прийде? — Мій батько нічого не знав про ту частину, яка відходить. Мене тягло… в те місце, де ти мене знайшла… раніше… двічі. Уперше це сталося за рік до того, як ми зустрілися. Того разу мене врятувала пиятика та рок-музика. Удруге… — У Німеччині, — сказала вона без найменшого сумніву в голосі. — Так, — погодився він. — Того разу ти мене врятувала, Лізі. — Як близько, Скоте? Як близько була від тебе ця халепа в Бремені? — Дуже близько, — просто відповідає він, і від його слів у неї мороз іде поза шкірою. Якби вона втратила його в Німеччині, вона втратила б його назавжди. Mein Gott. — Але то був тихий легіт супроти цього останнього випадку. Це був ураган. Вона хотіла б запитати його про ще дещо, але найбільше їй хочеться просто тримати його й вірити йому, коли він каже, що, можливо, все буде гаразд. Так само ми віримо лікареві, думає вона, коли той каже, що рак відступає й уже ніколи не повернеться. — Але зараз із тобою все гаразд. Їй треба, щоб він іще раз це підтвердив. Їй конче треба. — Атож. Я міцно стою на ногах, як то кажуть. — А… він? Їй не треба нічого уточнювати. Скот знає, про що вона каже. — Він давно вже знає мій запах і знає форму моїх думок. Після стількох років ми практично можемо вважати себе старими друзями. Він міг би, мабуть, мене забрати, якби хотів, але це коштувало б йому певних зусиль, а той хлоп’яга ледачий. Але також… щось охороняє мене, щось на світлій стороні рівняння. Бо існує й світла сторона, ти знаєш. Ти не можеш цього не знати, бо ти її частина. — Колись ти мені сказав, що міг би його покликати, якби захотів. — Вона каже це дуже тихо. — Так, міг би. — И іноді тобі хочеться покликати його. Правда ж? Він не заперечує, а надворі вітер виє, виспівуючи довгу холодну ноту під дахом і карнизами. Але тут, під ковдрами, біля кухонної печі, тепло. Їй тепло з ним. — Залишайся зі мною, Скоте, — каже вона. — Я залишуся, — відповідає він. — Я залишатимуся з тобою доти 16 — Доки зможу, — закінчила за нього Лізі. До її свідомості дійшло одразу кілька речей. По-перше, вона усвідомила, що повернулася у свою спальню та на своє ліжко. По-друге, що ліжко доведеться перестелити, бо вона повернулася на нього в наскрізь промоклому одязі й принесла на своїх мокрих ногах прибережний пісок із іншого світу. По-третє, що вона тремтить, хоч у кімнаті зовсім не холодно. По-четверте, що в неї вже немає срібної лопати; вона залишила її позад себе. І останньою її думкою було, що коли загорнута в саван постать, яка сиділа на кам’яній лаві, була справді її чоловіком, то вона, безперечно, побачила його востаннє; її чоловік був тепер однією з тих захованих під саванами істот, був непохованим трупом. Лежачи на своєму мокрому ліжку у промоклих шортах, Лізі вдарилася у сльози. Тепер їй треба було багато чого зробити, й більшість етапів цієї роботи тепер чітко прояснилися в її свідомості. Вона подумала, що, можливо, така ясність — це вже частина її призу в кінці останніх пошуків була, як і налаштував їй Скот, але спершу їй треба закінчити сумувати за своїм чоловіком. Вона поклала долоню собі на очі й так лежала протягом наступних п’яти хвилин, схлипуючи, аж поки очі в неї розпухли так, що вона не могла підняти повіки, а горло їй заболіло. Вона ніколи не думала, що відчуватиме таку потребу в ньому і що їй бракуватиме його так сильно. Це було справжнє потрясіння. Проте водночас, і хоч поранена грудь їй досі боліла, Лізі подумала, що вона ніколи не почувала себе так добре, не відчувала такої радості від думки, що вона жива й готова дати будь-кому під зад, не зважаючи на імена. Як іноді кажуть. XII Лізі у Ґрінлоні (Рожеві троянди) 1 Вона подивилася на годинник на нічному столику, коли стягувала з себе свої промоклі шорти, й усміхнулася не тому, що в часі за десять хвилин дванадцята було щось первісно кумедне, а тому, що їй пригадався один із рядків Скруджа,[65] з різдвяної колядки: «Духи зробили це все за одну ніч». Лізі здавалося, ніби щось зробило дуже багато в її власному житті за дуже короткий період часу, переважно за останні кілька годин. «Але ти повинна пам’ятати про те, що ти жила в минулому, а це забирає дивовижно малу частку людського життя», — подумала вона… і після роздумів, що тривали не більш як хвилину, засміялася коротким уривчастим сміхом, який, либонь, видався б божевільним кому завгодно, хто стояв би в протилежному кінці коридору. «Це добре, смійся, люба моя дитино, тут немає нікого, крім нас, синиць», — подумала вона, йдучи до ванної кімнати. Цей гучний, безтурботний сміх знову став вихоплюватися з неї і зненацька урвався, коли їй раптом спало на думку, що Дулей може бути десь тут. Він міг принишкнути в підвалі або в одній із великих стінних шаф, яких було чимало в будинку. Він міг обливатися потом цього пізнього ранку на горищі, прямо над її головою. Вона знала про нього не дуже багато й готова була це визнати, але думка про те, що він заховався десь у домі, цілком відповідала тому, що вона знала. Він уже довів, що був відчайдушним сучим сином. Не думай про нього тепер. Подумай про Дарлу й Канті. Цілком слушно. Лізі може поїхати до Ґрінлона раніше від своїх старших сестер, це буде не така вже й довга подорож, але вона не може дозволити собі бити байдики. «Пильнуй, щоб твоя струна завжди бренькала», — подумала вона. Але вона не могла відмовити собі в тому, щоб постояти хвилину на повен людський зріст перед дзеркалом, яке було з внутрішнього боку на дверях спальні, з руками, опущеними по боках, дивлячись спокійним поглядом і без будь-якої забобонності на своє тендітне, нічим не прикметне тіло жінки середнього віку — і на своє обличчя, що його Скот колись описав, як мордочку лисиці в літній період. Воно було тільки трохи одутлим, більш нічого. Вона мала такий вигляд, ніби щойно прокинулася від тяжкого сну (можливо, після доброї випивки чи навіть не однієї), і її губи були досі трохи закопилені, що надавало їм дивного чуттєвого виразу, й це її трохи бентежило, але водночас тішило. Вона завагалася, не знаючи, що з цим робити, але потім знайшла в самому кінці шухляди для зберігання своєї косметики тюбик рожевої помади фірми «Ревлон Готгауз». Вона нанесла її трохи на свої губи й задоволено кивнула головою, хоч і з певним сумнівом. Якщо люди дивитимуться на її губи — а вона припускала, що, мабуть, дивитимуться, — то ліпше змиритися з тим, що вони побачать те, чого не можна приховати. Грудь, над якою Дулей потрудився з такою божевільною цілеспрямованістю, була позначена бридким шрамом, який починався від її пахви й закінчувався на твердій частині грудної клітки. Він мав вигляд поганої рани, завданої два або три тижні тому, яка тепер добре гоїлася. Дві не такі глибокі рани тепер скидалися на червоні смуги, залишені надто тугими еластичними деталями одягу. Або, можливо, — якщо ви мали надто яскраву уяву, — слідами від туго затягнутої мотузки або шмагання мотузкою. Різниця між цим станом і тим, який вона побачила, коли вперше прийшла до тями, була разючою. — Усі Лендони зцілюються швидко, ти, сучий сину, — сказала Лізі і стала під душ. 2 Вона мала час лише на те, щоб швидко сполоснутися, і її грудь ще трохи боліла, тому вона вирішила не вдягати бюстгальтера. Вдягла штани і вільну теніску. На теніску накинула жакет, щоб ніхто не витріщався на її пипки, якщо чоловіки й справді виявляли цікавість до пипок п’ятдесятирічної жінки. А Скот вважав, що вони її виявляють. Вона згадала, як він казав колись у їхні щасливі часи, що прямодушні чоловіки витріщаються на будь-яку особу жіночої статі в інтервалі віку приблизно від чотирнадцяти до вісімдесяти чотирьох років. Він казав, що йдеться про замкнене коло постійної взаємодії між очима та пенісом, і мозок тут нічого вдіяти не може. Був полудень. Вона зійшла сходами вниз, заглянула у вітальню й побачила свою останню пачку сигарет, яка лежала на столику для кави. Вона тепер не тужила за сигаретами. Натомість дістала з буфета банку свіжого арахісового масла та банку полуничного джему з холодильника (морально підготувавшись до того, що може натрапити на Джима Дулея, який причаївся десь у кутку або за дверима буфетної кімнати) і зробила собі бутерброд на скибці білого хліба, двічі його надкусивши з відчуттям блаженної втіхи, перед тим як зателефонувати професорові Вудбоді. Департамент шерифа округи Касл-Каунті забрав погрозливого листа від «Зака Мак-Кула», але пам’ять Лізі на цифри завжди була гарною, а тим більше, що цей номер дуже легко запам’ятовувався: код Пітсбурзької зони з одного кінця, вісімдесят один і вісімдесят вісім — із другого. Вона хотіла поговорити або з Царицею або з Царем Інкунків. Але їй дуже не хотілося б натрапити на автоматичний відповідач. Звичайно, вона могла залишити там своє послання, але тоді вона не зможе бути певною, що воно вчасно досягне того вуха, для якого призначене, а отже, й дасть якусь користь. Але даремно вона турбувалася. Відповів їй сам Вудбоді власною персоною, і його голос не прозвучав велично. Він прозвучав смиренно й обережно. — Слухаю. Алло? — Вітаю вас, професоре Вудбоді. Це Ліза Лендон. — Я не хочу з вами розмовляти. Я говорив зі своїм адвокатом, і він каже, мені не слід… — Охолоньте, — сказала вона і замріяно подивилася на свій бутерброд. Шкода, але розмовляти з повним ротом було б не дуже зручно. Хоч вона не збиралася затягувати розмову. — Я не маю наміру створювати для вас проблеми. Ви не матимете проблем ані з копами, ані з адвокатами, нічого подібного. Якщо ви зробите мені одну невеличку послугу. — Яку послугу? — запитав Вудбоді з підозрою в голосі. Лізі не могла звинувачувати його за це. — Існує невеличкий шанс, що ваш друг Дулей зателефонує вам сьогодні… — Цей суб’єкт мені не друг! — заявив Вудбоді. «Авжеж, не друг, — подумала Лізі. — І ти готовий переконати себе в тому, що він ніколи й не був твоїм другом». — Гаразд, не друг, а приятель по чарці. Випадковий знайомий. Хто завгодно. Тож якщо він зателефонує, лише скажіть йому, що я змінила свій намір, згода? Скажіть, що я навернулася на здоровий глузд. Скажіть йому, що я чекаю його сьогодні, о восьмій вечора, в кабінеті свого чоловіка. — Ви говорите як людина, що має намір накликати на себе великі неприємності, місіс Лендон. — Тож вам про все відомо, чи не так? — Бутерброд манив її все більше й більше. У шлунку в Лізі забурчало. — Професоре, він може й не зателефонувати вам. Тоді, вважайте, вам пощастило. Якщо він усе ж таки зателефонує, тоді перекажіть йому моє послання і вважайте, що вам також пощастило. Але якщо він зателефонує, і ви не передасте йому моє послання — лише ці слова: «Вона передумала, вона хоче побачитися з вами о восьмій вечора в кабінеті Скота», і я про це довідаюся… тоді, сер, я таке вам улаштую… — Нічого ви не зможете. Мій адвокат каже… — Не слухайте, що він каже. Будьте хорошим хлопцем і слухайте, що я вам кажу. Мій чоловік залишив мені двадцять мільйонів доларів. Маючи такі гроші, якщо я надумаю влаштувати так, щоб вас відтрахали в зад, то років три, не менше, ви випорожнятиметеся тільки кров’ю. До вас дійшло? Лізі поклала слухавку, перш ніж він міг би щось сказати у відповідь, надкусила свого бутерброда, дістала з холодильника лимонний напій Кул-Ейд, хотіла була взяти склянку, але зрештою стала пити прямо з горла пляшки. Ням-ням! 3 Якщо Дулей зателефонує протягом кількох наступних годин, то її не буде вдома, щоб відповісти на його дзвінок. На щастя, Лізі знала, по якому телефону він може подзвонити. Вона пішла до свого незакінченого офісу в сараї, проминувши закутаний у саван труп бременського ліжка. Вона опустилася на простий стілець кухонного стилю (гарненькі нові кабінетні стільці були речами, які вона ніколи не забувала замовляти), натисла кнопку ЗАПИС ПОВІДОМЛЕННЯ на автоматичному відповідачі й заговорила довго не думаючи. Вона повернулася з Місячного Кола не так із готовим планом, як із чітким уявленням про ті заходи, до яких вона вдасться, і переконаністю, що коли вона зіграє свою роль, то Джим Дулей муситиме зіграти свою. «Я свисну, й ти прибіжиш до мене, чоловіче», — подумала вона. — Заку — містере Дулей, — це Лізі. Якщо ви мене чуєте, то знайте, що я поїхала провідати сестру, яка лежить у лікарні, в Оберні. Я розмовляла з професором, і я дуже рада, що між нами все залагоджено. Я буду в кабінеті свого чоловіка сьогодні о восьмій вечора або, якщо хочете, зателефонуйте мені сюди о сьомій, і ми домовимося якось інакше, якщо ви остерігаєтеся поліції. Машина заступника шерифа може бути припаркована неподалік, можливо, за кущами, по той бік дороги, тому будьте обережні. Залиште мені повідомлення на автоматичному відповідачі. Вона боялася, що наговорила надто багато для звичайного повідомлення на автоматичному відповідачі, але насправді її послання було цілком нормальним. Але що зробить Дулей, коли зателефонує на цей номер і почує його? Беручи до уваги його божевілля, Лізі не могла точно передбачити його реакцію. Можливо, він урве радіомовчанку й подзвонить професорові в Пітсбурґ? Можливо. Перекаже чи не перекаже професор її послання, якщо Дулей із ним сконтактується, теж було годі передбачити, і, мабуть, це не мало ваги. Для неї було майже однаково, чи Дулей подумає, що вона справді готова укласти з ним угоду, чи дійде висновку, що вона просто його морочить. Вона хотіла тільки домогтися, щоб він нервувався і щоб його розібрала цікавість, як ото розбирає цікавість рибу, коли вона бачить, як щось спокусливо ковзає поверхнею озера. Вона не наважилася залишити записку на дверях — було вельми ймовірно, що заступник шерифа Бекман або заступник шерифа Олстон прочитають її набагато раніше, аніж на це матиме шанс Дулей, — і це, можливо, означало б зайти надто далеко. Поки що вона зробила все, що могла зробити. «І невже ти сподіваєшся, що він і справді прийде до тебе о восьмій годині, Лізі? Весело збіжить угору сходами, сповнений упевненості й довіри?» Ні, вона не сподівалася, що він весело збіжить угору сходами, і не сподівалася, що він буде сповнений чогось іншого, крім божевілля, яке вона вже спізнала на собі, але вона сподівалася, що він прийде. Він буде обережний, як дика тварина, він ретельно перевірить, чи тут немає якоїсь пастки, можливо, прослизнувши сюди з лісу не пізніш як опівдні, але Лізі вірила в те, що інтуїція підкаже йому: ідеться не про трюк, який вона опрацювала разом із департаментом шерифа або з державною поліцією. Він здогадається про це, почувши з її голосу, як вона прагне йому догодити, а крім того, після всього, що він їй зробив, він має всі підстави вважати, що вона тепер почуває себе коровою, приреченою на заріз. Вона прослухала своє послання двічі й задоволено кивнула головою. Атож. На поверхні її голос звучав, як голос жінки, котра прагне якомога швидше покінчити з вельми прикрою справою, але вона мала підстави сподіватися, що Дулей відчує під її словами страх і біль. Тому, що він сподівається їх почути, й тому, що він божевільний. Лізі також думала, що тут має спрацювати ще одна важлива обставина. Вона одержала свій трунок. Вона здобула свій бул, і це зробило її сильною в якомусь первісному розумінні. Це може тривати недовго, але то байдуже, головне, що якась частка цієї сили — якась частка цієї таємничої надприродної снаги — тепер перейшла на магнітну стрічку автоматичного відповідача. Вона сподівалася, що коли Дулей зателефонує, він її почує й відреагує на неї. 4 Її мобільник досі був у БМВ, і тепер цілком заряджений. Вона хотіла повернутися назад до свого маленького офісу в сараї й перезаписати повідомлення на автоматичний відповідач, назвавши там номер свого мобільного телефону, але потім до неї дійшло, що вона не знає його. «Ти так рідко телефонуєш сама собі, серденько», — подумала вона і знову засміялася гучним, уривчастим сміхом. Вона повільно під’їхала до кінця під’їзної алеї, сподіваючись, що заступник шерифа Олстон буде там. Він і справді був там, здавшись їй більшим, аніж звичайно, і якимсь первісним також. Лізі вийшла з машини й підняла руку на знак привітання. Він не викликав допомогу й не закричав із переляку, коли побачив її обличчя; він лише всміхнувся й також жестом відповів на її привітання. Безперечно, Лізі обміркувала можливість вигадати якусь історію, якщо вона застане заступника шерифа на чергуванні, розповісти йому, ніби «Зак Мак-Кул» зателефонував їй і повідомив, що вирішив повернутися до своєї нори в Західній Вірджинії й забути про письменникову вдову; адже навколо неї вештається забагато полісменів-янкі. Звичайно, вона не стала б відтворювати йому його акцент і, певно, змогла б надати своїй розповіді достатньої переконливості, а надто в тому стані хрестильної благодаті, у якому вона тепер перебувала, але зрештою вирішила цього не робити. Ця історія могла б насторожити шерифа Кластерфака та його заступників — вони могли б подумати, що Джим Дулей умисне намагається приспати їхню пильність. Ні, ліпше залишити все так, як воно є. Дулей зумів проникнути до неї одного разу; певно, він зможе зробити це знову. Якщо вони його зловлять, її проблеми будуть розв’язані… хоч, правду кажучи, спійманий поліцією Джим Дулей був не тим розв’язанням проблеми, яке вона собі спланувала. У всякому разі, вона відмовилася від думки брехати чи то Олстонові, чи то Бекману більше, ніж у цьому була потреба. Вони були копами, вони докладали всіх зусиль, щоб її захистити, а в усьому іншому вони, звичайно, не ловили зорі з неба. — Як вам ведеться, місіс Лендон? — Непогано. Я зупинилася сказати вам, що їду до Оберна. Моя сестра там у лікарні. — Мені дуже прикро це чути. Святого Майкла та Джорджа чи в Королівській? — У Ґрінлоні. Вона не була певна, що він знає цю лікарню, але з того, як він спохмурнів, зрозуміла, що знає. — Розумію, вам не дуже весело… але принаймні сьогодні чудова погода для подорожі. Але раджу вам повернутися ще до вечора. Радіо повідомляє, що будуть великі бурі та грози, а надто тут, на заході. Лізі розглянулася навколо й усміхнулася, спочатку дневі, який і справді був чудовим літнім днем, а тоді — заступникові шерифа Олстонові. — Так і зроблю. Дякую за попередження. — Без проблем. Ніс у вас нібито трохи розпух. Укусила якась комаха? — Комарі іноді завдають мені цього клопоту, — сказала Лізі. — Здається, в мене також припухла верхня губа. Не бачите? Олстон став придивлятися до її губів, по яких Дулей зовсім недавно ляскав розкритою долонею та її зворотним боком. — Ні, — сказав він. — Не можу сказати, що я там щось бачу. — Це добре, значить, бернадрил діє. Але іноді від нього мене тягне в сон. — Якщо так буде, то зупиніть машину й подрімайте. Не мучте себе. — Добре, тату, — сказала Лізі, й Олстон засміявся. Він також трохи почервонів. — До речі, місіс Лендон… — Лізі. — Атож, мем. Лізі. Телефонував Енді. Він просив, щоб ви під’їхали до офісу шерифа, коли вам буде зручно, й написали офіційну заяву у своїй справі. Щоб ми могли підшити її до офіційних документів. Ви це зробите? — Так. Я спробую заїхати туди, коли повертатимуся з Оберна. — Я відкрию вам невеличкий секрет, місіс Лен… Лізі. Наші обидві секретарки їдуть додому раніше, якщо наближається великий дощ. Вони живуть поза дорогою на Моттон, а наші путівці перетворюються на бурхливі потоки, коли з неба ллє. Там треба було б прокласти нові дренажні труби. Лізі знизала плечима. — Там видно буде! — сказала вона і з демонстративним переляком подивилася на свого годинника. — Ой, леле, гляньте! Мені вже давно час бути в дорозі. Якщо вам треба буде в туалет, заходьте, не соромтеся, заступнику Олстон, там… — Мене звати Джо. Якщо ви Лізі, то я Джо. Вона прощальним жестом підняла руку. — Гаразд, Джо. Ключ до дверей заднього ходу під ґанком. Якщо ви там трохи помацаєте рукою, думаю, ви його знайдете. — Пошук — моя професія, — сказав він із простодушним виразом обличчя. Лізі вибухнула сміхом і подала йому руку. Заступник шерифа Джо Олстон теж весело усміхнувся. Вони стояли на сонці біля поштової скриньки, в якій вона знайшла забитого коморного кота Ґеловеїв, і його голова здіймалася над її головою щонайменше футів на п’ять. 5 Їдучи до Оберна, Лізі пригадала, як заступник шерифа Олстон дивився на неї, коли вони стояли й розмовляли в кінці під’їзної алеї. Вона вже давненько не відчувала на собі чоловічих поглядів зразка ви така вродлива, моя люба, але вона відчула один такий на собі сьогодні, попри свій розпухлий ніс та все інше. Цікаво. Дуже цікаво. — «Як лікувати красу, понівечену Джимом Дулеєм», — сказала вона й засміялася. — Це могло б стати темою телевізійної передачі з моєю участю. А в роті вона відчувала чудовий присмак. Якщо їй захочеться ще викурити бодай одну сигарету, вона буде здивована. Можливо, й про це вона могла б поговорити на телебаченні. 6 Коли Лізі доїхала до Ґрінлона, було вже двадцять хвилин на другу. Вона не сподівалася побачити тут автомобіль Дарли, проте зітхнула з полегкістю, коли і справді не побачила його серед десятка чи десь так машин, які стояли на паркувальному майданчику відвідувачів. Їй хотілося, щоб Дарла й Канті були якнайдалі на південь від цієї місцевості, далеко від небезпечного божевілля Джима Дулея. Вона згадала, як допомагала містерові Сілверу перебирати картоплю, коли була малою дівчинкою (років дванадцять або й тринадцять — не така вже й мала), і як він завжди радив їй одягати штани й підкасувати рукави, коли вона працювала з сортувальною машиною в задньому сараї. «Якщо вона зловить тебе, дитино, вона тебе роздягне», — мав звичай казати він, і вона приймала його застереження близько до серця, бо розуміла, що старий Макс Сілвер говорив не про те, що зробить його громіздка сортувальна машина з її одягом, а про те, що вона зробить із нею. Аменда була частиною всього цього, вона стала нею від того дня, як з’явилася, коли Лізі не вельми охоче взялася за тяжку працю розчищення Скотового кабінету. Лізі погодилася на її участь. Проте Дарла й Канті були б лише непотрібним ускладненням. Якщо Бог добрий, він затримає їх у «Хуртовині», де вони їстимуть ледачих омарів та запиватимуть їх білим вином із содовою, протягом тривалого часу. Добре було б, якби вони просиділи там до півночі. Перш ніж вийти з машини, Лізі легенько доторкнулася до своєї лівої груді правою долонею, наперед скривившись від гострого болю, який сподівалася відчути. Але відчула лише легеньке пульсування. «Дивовижно, — подумала вона. — Я почуваю себе так, ніби доторкаюся до синця тижневої давності. Щоразу, коли почнеш сумніватися в реальності Місячного Кола, Лізі, ти лише згадай, що він зробив із твоєю груддю лише якихось п’ять годин тому і як вона почуває себе тепер». Вона вийшла з машини, замкнула її ключем програмного управління, потім якусь мить роздивлялася навкруг себе, намагаючись добре запам’ятати це місце. Вона не змогла б пояснити, навіщо вона це робить, не бачила ніякої очевидної причини для цього, принаймні такої, до якої вона могла б доторкнутися пальцем, навіть якби захотіла. Це було просто одним з етапів її сьогоднішнього візиту, як ото, коли ти вперше випікаєш хліб за рецептом куховарської книги. Нещодавно залитий гудроном і розкреслений, паркувальний майданчик для машин відвідувачів здався їй дуже схожим на той паркувальний майданчик, на якому впав її чоловік вісімнадцять років тому, і вона знову почула примарний голос асистента професора Роджера Драпаела, того спеченого на південному сонці паскудника, який сказав: «Ми підемо через отой паркувальний майданчик до Нелсон-Холу — там діє система кондиціонування повітря». Але тут немає Нелсон-Холу; Нелсон-Хол був у Країні Давно, і тоді ж таки був чоловік, який приїхав туди, щоб викопати лопату землі й урочисто відкрити будівництво Бібліотеки Шипмена. Над акуратно підстриженими живоплотами вона побачила не будівлю англійського факультету, а гладенькі стіни з цегли та прозорого скла психіатричної лікарні двадцять першого сторіччя, чистої, добре освітленої будівлі, де міг би закінчити своє життя її чоловік, коли б якась невідома спора, що її лікарі в Баулінґ Ґрін зрештою вирішили назвати пневмонією (ніхто не хотів писати «Причина нез’ясована» на свідоцтві про смерть чоловіка, про чий скін буде повідомлено на першій сторінці «Нью-Йорк Таймс»), не покінчила з ним раніше. По цей бік живоплоту стояв дуб; Лізі припаркувалася так, щоб її БМВ розташувався в його затінку, хоч і справді побачила, як на заході збираються хмари, тож, мабуть, заступник шерифа Джо Олстон мав рацію, попереджаючи її про бурі та грози, які можуть початися десь надвечір. Дерево було б чудовим прикметним знаком, якби воно стояло тут тільки одне, але воно було не одне. Цілий ряд дубів вишикувався перед живоплотом, і Лізі всі вони здавалися однаковими… та яка, зрештою, в біса, різниця? Вона рушила стежкою до головної будівлі, але щось усередині неї, голос, не схожий на будь-яку з варіацій її власного ментального голосу, — покликав її назад, наполягаючи, щоб вона ще раз подивилася на свій автомобіль та на місце, на якому вона його поставила. Вона запитала себе, а чи внутрішній голос не підказує їй, щоб вона поставила свою машину в якесь інше місце. Якщо справді так, то цей голос явно не хотів чітко пояснити причину своєї вимоги. Натомість Лізі просто обійшла навколо своєї машини, як колись радив їй робити батько щоразу, коли на неї чекала тривала подорож. Лише тоді ти зможеш помітити зношену шину, розбите скло заднього освітлення, покороблений глушник та інші подібні речі. Але тепер вона не знала, чого вона шукає. «Можливо, я просто відкладаю побачення з нею. Можливо, причина лише в цьому». Але причина була не в цьому Причина була важливіша. Вона подивилася на номер своєї машини — 5761 RD, із тим ідіотським малюнком гагари — та на злинялу наклейку на бампері — жартівливий подарунок від Джоді. Там був напис ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. Більш нічого. Дивися уважніше, під’юджував її внутрішній голос, і тоді вона помітила щось цікаве в далекому кутку паркувального майданчика, майже під самим живоплотом. Порожню зелену пляшку. Пляшку з-під пива, в цьому вона була майже переконана. Люди з обслуги паркувального майданчика або прогледіли її тут, або ще не дійшли до неї. Лізі поквапилася туди й підняла пляшку, вдихнувши кислий дух, який виходив із шийки. На досить злинялій етикетці була намальована собача морда з вищиреними зубами. Згідно з написом на етикетці ця пляшка колись містила в собі пиво вищого ґатунку під назвою «Полярний Вовк». Лізі принесла пляшку до свого автомобіля й поставила її на тротуар під полярною гагарою, зображеною на номерному знаку. БМВ кремового кольору — це ще не дуже добре. БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба, — це ще не дуже добре. БМВ кремового кольору, який стоїть у затінку дуба з порожньою пляшкою з-під пива «Полярний Вовк» під номерним знаком штату Мен 5761 RD, а трохи ліворуч — жартівлива наклейка на бампері… це вже добре. Майже добре. А чому? До цього Лізі було байдужісінько. Вона поквапилася до головного корпусу лікарні. 7 Їй не довелося долати якісь труднощі, щоб побачитися з Амендою, хоч офіційно час відвідин починався о другій пополудні, тобто не раніш як через півгодини. Завдяки докторові Олбернісу — і Скотові, звичайно, — Лізі була у Ґрінлоні чимось подібним до зірки. Через десять хвилин після того, як вона назвала своє ім’я та прізвище в головній приймальні, біля столу, який здавався зовсім крихітним на тлі грандіозного муралю[66] Нової Доби, де діти зі сплетеними руками захоплено вдивлялися в нічне небо, Лізі вже сиділа зі своєю сестрою в маленькому патіо, куди виходили двері Амендиної кімнати, цмулячи каламутний пунш із філіжанки Діксі і дивлячись на гру в крокет на пагористому задньому моріжку, на честь якого, безперечно, й було названо лікарню.[67] Десь поза межами видимості монотонно стрекотіла газонокосарка. Чергова медсестра запитала Аменду, чи не хоче вона випити чашечку соку, й розцінила її мовчанку як ствердну відповідь. Тепер ця чашечка стояла неторкана біля Аменди на столі, тоді як сама вона в піжамі кольору зеленої м’яти та з недавно вимитим волоссям, що було стягнуте стрічкою, дивилася кудись удалину пустим поглядом — «Вона дивиться не на гравців у крокет, а кудись крізь них», — подумала Лізі. Руки Аменди лежали, згорнуті на колінах, але Лізі бачила бридкий шрам, який охоплював наче зашморгом її ліву долоню і блищав свіжим бальзамом. Лізі тричі намагалася розпочати розмову, але сестра поки що не промовила їй у відповідь жодного слова. Що, на думку медсестри, було нормальною реакцією на курс лікування, який вона тепер проходила. Аменда нині перебувала поза межами будь-яких можливостей спілкування, вона не чула звернених до неї слів, можливо, вона зараз десь обідала, подорожувала або вирушила з візитом на астероїдний пояс. Усе своє життя вона була особою неспокійною і завдавала всім чимало клопоту, але зараз вона перейшла в якийсь вищий стан, новий навіть для неї. А Лізі, яка готувалася до важливої зустрічі в кабінеті свого чоловіка уже через шість годин, не мала часу, щоб супроводжувати сестру в її дивній подорожі. Вона ковтнула свого майже позбавленого смаку трунку — їй захотілося кока-коли, але verboten,[68] через кофеїн — і відставила його вбік. Вона розглянулася навколо, аби переконатися, що вони тут самі-одні, і стягла руки Аменди з її колін, намагаючись не морщитися від слизького відчуття мазі та горбкуватих ліній порізів, які гоїлися під нею. Якщо Аменді й було боляче від таких рухів, вона цього не показувала. Її обличчя залишалося гладеньким і безвиразним, наче вона спала з розплющеними очима. — Амендо, — сказала Лізі. Вона намагалася налагодити контакт очима зі своєю сестрою, але це було неможливо. — Амендо, послухай мене тепер. Ти хотіла допомогти мені розчистити те, що Скот залишив за собою, і я потребую, щоб ти допомогла мені в цьому. Мені потрібна твоя допомога. Ніякої відповіді. — Є один поганий чоловік. Божевільний чоловік. Він чимось схожий на того сучого сина Коула в Нешвілі — дуже насправді схожий, — але я не зможу виплутатися з цієї халепи сама-одна. Ти маєш повернутися звідти, де ти є, й допомогти мені. Ніякої відповіді. Аменда дивилася пустим поглядом на гравців у крокет. Крізь гравців у крокет. Десь торохтіла газонокосарка. Паперові чашечки із соком стояли на столі, в патіо, столі, який не мав кутів, бо в цьому місці кути були так само verboten, як і кофеїн. — Ти знаєш, що я думаю, Мендо-Кролику? Я думаю, ти зараз сидиш на одній із кам’яних лав разом із рештою тих дуркуватих психів, витріщившись на озеро. Я думаю, Скот бачив тебе там під час одного зі своїх візитів і сказав собі: «А, вона любителька себе різати. Я одразу впізнаю любителів себе різати, коли їх бачу, бо мій тато теж належав до цього племені». Він сказав собі: «Це жінка, яка переселиться сюди дуже рано, якщо хтось не встромить палицю їй у колеса, так би мовити». Я правильно розповідаю, Мендо? Ніякої реакції. — Я не знаю, чи він передбачив появу Джима Дулея, але він передбачив, що тобі судилося закінчити своє життя у Ґрінлоні й ти не зможеш цього уникнути, як не може лайно уникнути, щоб не прилипнути до ковдри. Ти пам’ятаєш, як Денді іноді казав цю фразу, Мендо? Лайно не може уникнути, щоб не прилипнути до ковдри. А коли наша добра матінка кричала на нього, він казав, що лайно схоже на чорта, бо воно не пітніє. Ти пам’ятаєш? Знову жодної реакції від Аменди, лише пустий божевільний погляд. Лізі подумала про ту холодну ніч, коли Скот сидів у кімнаті для гостей, а надворі завивав вітер і палахкотіло небо, й наблизила свої губи до Амендиного вуха. — Якщо ти мене чуєш, — потисни мої руки, — прошепотіла вона. — Потисни так сильно, як тільки зможеш. Вона чекала, рахуючи, як минають секунди. Вона вже зовсім утратила надію, коли раптом відчула легенький, легенький потиск. Це могло бути мимовільною судомою м’язів або просто грою її уяви, проте Лізі так не вважала. Вона подумала, що, перебуваючи десь дуже далеко, Аменда почула, як сестра кличе її на ім’я. Кличе її додому. — Дуже добре, — сказала Лізі. Її серце калатало так сильно і так швидко, що їй здавалося, воно зараз задушить її. — Це добре. Це непоганий початок. Я хочу забрати тебе, Амендо. Я хочу привести тебе додому, й ти мені допоможеш. Ти мене чуєш? Ти повинна допомогти мені. Лізі заплющила очі й знову потиснула руки Аменди, знаючи, що може зробити боляче своїй сестрі, але не думаючи про це. Аменда нарікатиме згодом, коли матиме голос для того, щоб нарікати. Але світ наповнений голосами, якось сказав їй Скот. Лізі зібрала в кулак усю свою волю та зосередженість і створила в уяві найчіткішу картину озера, яку тільки могла створити, бачачи перед собою кам’янисту улоговину, на дні якої воно лежало, бачачи його білий піщаний пляж у формі наконечника стріли та кам’яні лави, що тяглися від нього вгору злегка вигнутим амфітеатром, бачачи розколину у скелі та другу стежку, щось подібне до горла, яке вело до цвинтаря. Вона надала воді осяйного синього кольору, що мерехтів тисячами сонячних зблисків, вона уявила собі це озеро таким, яким воно буває опівдні, бо вже донесхочу надивилася на Місячне Коло в сутінках. Ну ж бо, подумала вона і стала чекати, коли відчує запах свіжого повітря, а звуки Ґрінлона стихнуть. На якусь мить їй здалося, що ці звуки зникли, але потім вона вирішила, що то, певно, лише гра її уяви. Вона розплющила очі й знову побачила перед собою маленьке патіо й паперову чашечку з Амендиним соком на круглому столі; Аменда й далі перебувала у своєму глибокому ступорному спокої, така собі воскова лялька, наділена спроможністю дихати, в піжамі кольору зеленої м’яти, яка застібалася липучками, бо ґудзики можна було проковтнути. Аменда з волоссям, яке було стягнуте зеленою стрічкою, і океанами в очах. На мить Лізі опанував жахливий сумнів. Можливо, вся ця історія була лише витвором її божевілля, за винятком Джима Дулея, звісно. Адже такі божевільні родини, як Лендони, могли існувати лише в романах Клео Вірджинії Ендрюс,[69] а такі місця, як Місячне Коло, — в казках для дітей. Вона була одружена з письменником, який помер, — і це все. Один раз вона його врятувала від смерті, та коли через вісім років по тому він захворів, перебуваючи в Кентуккі, вона вже нічого не змогла зробити, адже мікроба лопатою не вб’єш, чи не так? Вона послабила свій потиск Амендиних рук, потім стиснула їх знову. Кожна часточка її сильного серця та неабиякої волі бурхливо запротестували. Ні! Це було реально! Місячне Копо існує реально! Воно було там у 1979 році, до того як я одружилася з ним, я знову була там у 1996 році, щоб знайти його, коли він цього потребував, щоб привести його додому, бо він потребував, щоб його привели додому, і я знову була там сьогодні вранці. Мені треба лише порівняти, як боліла моя грудь одразу після того, як Джим Дулей перестав її калічити, і як вона реагує, коли я доторкаюся до неї тепер, якщо я починаю сумніватися… — Африканка, — прошепотіла вона. — Він сказав, що африканка тримала нас там тоді, як якір, він сам не розумів чому. А тепер ти тримаєш нас тут, Мендо? Може, якась перелякана, вперта частина тебе утримує нас тут? Утримує мене тут? Аменда не відповіла, але Лізі подумала, що саме це й відбувається. Одна частина Аменди хотіла, щоб Лізі прийшла її забрати й привела додому, але була й друга частина, яка не хотіла рятуватися. Ця частина прагнула нарешті визволитися від цього брудного світу та його брудних проблем. Ця частина буде більш ніж щаслива, й далі годуватися крізь трубку шлангу й вистрілювати відходи із себе проносом, і просиджувати теплі вечори тут, у цьому маленькому патіо, маючи на собі піжаму, застебнуту на липучки, дивлячись пустим поглядом на зелений моріжок та гравців у крокет. А на що Менда дивиться справді? На озеро. Вона дивиться на озеро вранці, дивиться на озеро пополудні, дивиться, як на ньому виграє проміння призахідного сонця, дивиться, як воно мерехтить у світлі зірок та місяця, як підіймаються над його поверхнею тонкі спіральки пари, схожі на сни забуття. Лізі знову відчула у своєму роті приємний солодкий смак, той самий, який вона вперше відчула вранці, коли прийшла до тями, й подумала: «Це з озера. Мій приз. Мій трунок. Два ковточки. Один для мене, а другий…» — А другий для тебе, — сказала вона. І одразу її наступний крок став для неї таким очевидним, що вона не могла зрозуміти, чому вона згаяла стільки часу. Усе ще тримаючи Аменду за руки, Лізі нахилилася вперед і наблизила своє обличчя до обличчя сестри. Очі Аменди й далі не були сфокусовані й утуплені кудись удалину під її рівненько підстриженим сірим волоссям, ніби вона дивилася крізь Лізі. І лише тоді, коли Лізі просунула руки під лікті Аменди, спочатку притиснувши її до місця, а тоді притуливши свої губи до губів сестри, лише тоді очі Аменди широко розплющилися з виразом запізнілого розуміння; лише тоді почала Менда пручатися, та було вже пізно. З рота Лізі бризнув солодкий потік, коли її другий ковток із озера змінив напрямок свого руху на зворотний. Вона застосувала свій язик, щоб розтулити Амендині губи, і коли вона відчула, як другий ковток води, яку вона випила з озера, перетік із її рота в рот сестри, Лізі побачила озеро в досконало прозорому світлі дня, побачила набагато краще, аніж під час своїх попередніх спроб зосередитися, хоч якими вони були напруженими. Вона вдихала пахощі франжипанів і бугенвілій, змішані з глибоким і якимсь засмученим запахом олив — вона знала, що так пахнуть серед дня закохані дерева. Вона відчувала утрамбований гарячий пісок під своїми ногами, ноги в неї були босі, бо її кеди не вирушили з нею в цю подорож. Її кеди не вирушили, але вона вирушила, вона сюди добулася, вона була 8 Вона була в Місячному Колі, вона стояла на теплому спресованому піску пляжу, й цього разу яскраве сонце висіло в неї над головою й мерехтіло не тисячею зблисків на поверхні озера, як було раніше, а, мабуть, мільйонами. Бо ця вода була ширшою. Якусь мить Лізі дивилася на неї, зачарована, а також на великий корабель із вітрилами, який плив по ній. І коли вона дивилася на неї, вона несподівано зрозуміла те, що сказала їй невідома істота, яка лежала в Амендиному ліжку. Яким буде мій приз? запитала тоді Лізі, й істота — котра в якийсь дивний спосіб була Скотом і Амендою водночас — сказала їй, що її призом буде трунок. Та коли Лізі запитала, чи йдеться про кока-колу, істота відповіла: Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди. Лізі тоді подумала, що істота говорить про квіти. Вона забула, що колись давно це слово мало й інше значення. Магічне. Саме цей корабель, що ковзав по синій і мерехтливій воді, мала тоді на увазі Аменда… бо то таки була Аменда; Скот, безперечно, не міг знати про цей чудесний корабель дитячої мрії. Отже, вона дивилася не на озеро; вона дивилася на гавань, де кидав якір лише один корабель, корабель, збудований для бравих дівчаток-піратів, які наважилися вийти в море на пошуки скарбів (і хлопців). А хто їхній капітан? Не хто інший, як відважна Аменда Дебушер, бо хіба колись давно корабель під вітрилами не був найзаповітнішою мрією Менди? Колись давно, коли вона не була такою зовні сердитою і такою внутрішньо наляканою? Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди. О Амендо, подумала Лізі — майже зі смутком. Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, це — чаша нашої уяви, а тому не дивно, що кожен бачить його по-своєму, трохи інакше, ніж інші. Те озеро, яке вона бачила перед собою тепер, було версією Аменди, її дитячою мрією. Проте кам’яні лави були тими самими, й це дало Лізі підстави думати, що вони принаймні були реальністю цього кам'яного ложа. Сьогодні на них сиділо двадцятеро або тридцятеро людей, що замріяно дивилися на воду, і приблизно стільки ж постатей у саванах. У світлі дня ці останні були хворобливо схожі на комах, обплутаних білою павутиною. Вона швидко знайшла поглядом Аменду, яка сиділа на лаві десь приблизно у дванадцятому ряді. Лізі проминула двох мовчазних споглядачів і одну закутану в саван постать на шляху до сестри. Вона сіла на лаву поруч із нею і знову взяла у свої руки руки Менди, які не були порізані й навіть не мали шрамів. І коли Лізі їх узяла, пальці Аменди дуже повільно, але рішуче стислися на її пальцях. Дивна впевненість опанувала тоді Лізі. Аменда не потребувала ані другого ковтка озерної води з рота Лізі, ані Лізі не було потреби умовляти її забрести у воду для цілющого занурення. Аменда справді хотіла повернутися додому. Велика її частина чекала, коли її хтось порятує, як чекала спляча принцеса у відомій казці… або хоробра дівчина-пірат, запроторена до тюремного підземелля. І скільки з цих не загорнутих у савани людей перебувають у такій самій ситуації. Лізі бачила, що зовні їхні обличчя спокійні, а очі невиразні, проте це не означало, що деякі з них не волають усередині, щоб хтось прийшов і допоміг їм знайти дорогу назад, додому. Лізі, яка могла допомогти лише своїй сестрі — мабуть, лише своїй сестрі, — затремтіла на цю думку. — Амендо, — сказала вона, — ми зараз підемо додому, але ти маєш допомогти мені. Спочатку ніякої реакції з боку Аменди. Потім вона озвалася дуже слабким голосом, дуже тихо, ніби розмовляла уві сні: — Лі-зі? Ти пила… цей паскудний пунш? Лізі засміялася, попри власну хіть. — Трошки. Задля чемності. А тепер подивися на мене. — Я не можу. Я дивлюся на «Рожеві троянди». Я хочу бути піратом… і вийти в море… — Її голос ставав усе тихшим… — за сьоме море… на пошуки скарбів… Острови Людожерів… — То були дитячі фантазії, — сказала Лізі. Їй дуже не подобалася різкість, яку вона чула у власному голосі, вона почувала себе так, ніби витягувала із піхов меч, щоб убити дитину, яка тихо лежала на траві, нікому не завдаючи шкоди. Бо хіба не такою безневинною дитиною була й дитяча мрія? — Це лише місце, яке хоче тебе зловити. Це як… як бул. Здивувавши її — здивувавши й завдавши їй прикрості, — Менда промовила: — Скот сказав мені, що ти спробуєш прийти. Якщо я потребуватиму тебе, сказав мені він, — ти неодмінно спробуєш прийти. — Коли, Менло? Коли він тобі це сказав? — Він любив тут бувати, — промовила Аменда й глибоко зітхнула. — Він називав це Місячною Дниною чи якось так. Він сказав, що любити легко. Занадто легко. — Коли, Мендо, коли він це сказав? — Лізі хотіла струснути її за плечі. Аменда, здавалося, зробила над собою величезне зусилля… й усміхнулася. — Коли я востаннє себе порізала. Скот допоміг мені повернутися додому. Він сказав… я вам усім потрібна. Її слова мало що прояснили для Лізі. Надто пізно, щоб це мало якесь значення, звичайно, але ліпше було б усе-таки знати. І чому він ніколи нічого не розповідав про це своїй дружині? Бо він знав, що маленька Лізі страшенно боїться Місячного Кола та істот — а надто однієї з них, — які тут жили? Певно, що так. Бо відчував, що рано чи пізно вона про все довідається сама? Звичайно, що так. Аменда знову втупила свій погляд у корабель, який стояв у гавані і був її версією Скотового озера. Лізі струснула її за плечі. — Мені потрібна твоя допомога, Мендо. Один псих хоче мене покалічити, і я хочу, щоб ти встромила палицю йому в колесо. Мені потрібна твоя допомога тепер! Аменда обернулася й поглянула на Лізі з майже комічним виразом подиву на обличчі. Під ними якась жінка у східному халаті, тримаючи в руці знімок усміхненої дитини з рідкими зубками, подивилася на них і промовила мляво й докірливо: — Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила. — Не пхай носа в чуже корито, Бетті, — різко кинула їй Лізі, а тоді обернулася до Аменди. Вона з полегкістю побачила, що Аменда досі на неї дивиться. — Ти про кого, Лізі?.. — Про одного психа. Він з’явився через клятущі папери й рукописи Скота. Але зараз уся його увага спрямована на мене. Він поранив мене сьогодні вранці й поранить мене знову, якщо я… якщо ми… Аменда знову звернула погляд на корабель, який гойдався на хвилях, кинувши якір у гавані, й Лізі твердо взяла її голову у свої долоні, й тепер вони знову дивились одна на одну. — Слухай мене уважно, Тичко. — Не називай мене Тичкою… — Слухай мене уважно, і я не буду. Ти знаєш мою машину? Мій БМВ? — Так, Лізі, але ж… Аменда все ще поривалася звернути свій погляд на воду. Лізі майже силоміць знову повернула її голову назад, але інстинкт підказав їй, що так вона мало чого досягне. Якщо вона справді хоче вивести Аменду звідси, вона повинна зробити це своїм голосом, своєю волею, а головне скористатися з того, що Аменда сама хоче піти. — Мендо, цей суб’єкт… може не просто мене покалічити, а якщо ти не допоможеш мені, то існують усі шанси, що він мене вб’є. Тепер Аменда подивилася на неї з подивом і розгубленістю. — Уб’є? — Атож. Атож. Я обіцяю тобі все пояснити, але не тут. Якщо ми затримаємося тут надовго, це закінчиться тим, що я зрештою залишуся тут і витріщатимуся на «Рожеві троянди» разом із тобою. І Лізі знала, що це не брехня. Вона відчувала, як притягує її це місце, як воно хоче, щоб вона сиділа тут і бездумно дивилася. Якби вона піддалася, двадцять років могли б проминути, як двадцять хвилин, а вона та її велика сестричка Менда-Кролик усе сиділи б тут і чекали б, коли можна буде сісти на піратський корабель, який завжди кликатиме їх на свій борт, але ніколи не вийде в море. — А мені не доведеться пити той паскудний пунш? Або… — Аменда зсунула брови, силкуючись пригадати. Потім лінії на її обличчі розгладилися. — Або отой ссііік, що пахне клопами? Дитяче сюсюкання, з яким вона вимовила це слово, примусило Лізі ще раз засміятися, і жінка в халаті та з фотографією в руці озирнулася знову. Аменда потішила серце Лізі, поглянувши на жінку з погордливим виразом Ти на кого витріщаєшся, суко?.. а потім зробивши їй непристойний жест рукою. — Мене не змушуватимуть до цього, маленька Лізі? — Обіцяю, тобі не доведеться більше пити ані пуншу, ані соку, який пахне клопами. А зараз подумай про мою машину. Ти знаєш її колір? Ти певна, що пам’ятаєш? — Кремовий. — Губи Аменди зробилися зовсім тонкі, а обличчя набуло виразу це-маленька-домашня-правда-чи-подобається-вона-тобі-чи-ні. Лізі була в абсолютному захваті, коли побачила його. — Коли ти її купувала, я сказала тобі, що жоден колір не брудниться швидше, але ти мене не послухала. — А ти пам'ятаєш наклейку на бампері? — Якийсь жарт про Ісуса, я думаю. Рано чи пізно який-небудь розлючений християнин зірве її звідти. І ще й подряпає тобі машину, а це, кажуть, прикмета, яка приносить нещастя. Десь ізгори пролунав чоловічий голос із явно осудливими нотками: — Якщо вам треба поговорити, забирайтеся геть. Кудись-інде. Лізі навіть не стала обертатися, а не те, що посилати йому непристойний знак рукою. — На бампері написано ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, Амендо, й побачила мій автомобіль. Дивися на нього ззаду, щоб наклейку на бампері було видно. Він стоїть у затінку дерева. Обриси тіні рухаються, бо гілля розгойдує вітер. Ти можеш так зробити? — Та-а-ак… Я думаю, зможу… — Вона скошує очі вбік, щоб скинути останнім поглядом на корабель у гавані. — Я думаю, зможу, якщо це допоможе тобі врятуватися від суб’єкта, який хоче тебе поранити… Хоч я не розумію, до чого тут Скот… Минуло вже два роки, як він помер… хоча… Здається, він казав мені щось про жовту афґанку нашої доброї матінки, і, думаю, він хотів, щоб я тобі це сказала. Звісно, я нічого тобі не казала. Я майже все забула про ті часи… Мабуть, умисне забула. — Які часи? Які часи, Мендо? Аменда подивилася на Лізі таким поглядом, ніби іі маленька сестра була найдурнішим створінням у світі. — Про ті часи, коли я себе різала. Після останнього випадку — коли я порізала собі пуп — ми були тут. — Аменда притиснула до щоки кінчик пальця, створивши там тимчасову ямку. — Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афґанку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум? А може, все це мені лише наснилося. Ця несподівана розповідь дещо схвилювала Лізі, але не вибила її з рівноваги. Якщо вона хоче забрати Аменду звідси — і вибратися звідси сама, — це треба робити негайно. — Менше з тим, Мендо, лише заплющ очі й намагайся побачити мій автомобіль. Кожну кляту деталь, яку ти зможеш пригадати. Усе інше зроблю я. «Сподіваюся, що зроблю», — подумала вона й коли побачила, як Аменда заплющила очі, то й сама їх заплющила і міцно стиснула обидві руки сестри. Тепер вона зрозуміла, чому їм треба було побачити саме її машину: у такий спосіб вони повернуться на паркувальний майданчик для відвідувачів, а не в Амендину кімнату, яка була закритою лікарняною палатою. Вона побачила свій кремовий БМВ (і Аменда мала рацію — цей колір був просто нещастям), потім залишила цю роль для сестри. Вона зосередилася на тому, щоб побачити на номерній табличці 5761 RD, а потім головну прикмету: порожню пляшку з-під пива «Полярний Вовк», яка стоїть на асфальті трохи ліворуч від бамперної наклейки зі словами ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ I ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. Ця картина видалася Лізі досконалою, проте вона не відчула ніякої переміни в повітрі цієї місцини, насиченому дивовижними пахощами, і вона досі чула, як тихо лопотять на слабкому бризі вітрила корабля, що стояв поблизу від них на якорі. Вона досі відчувала під собою холодний дотик кам’яної лави, і її опанувало щось подібне до відчуття паніки. А що як цього разу я не зможу повернутися назад? Потім, як їй здалося, з дуже великої відстані вона почула, як Аменда прошепотіла тоном глибокого роздратування: — О, прокляття! Я ж геть забула про довбану гагару на номерній табличці. І через мить лопотіння вітрил спочатку злилося з торохтінням газонокосарки, а потім зникло. Лише звук газонокосарки досі долітав іздалеку, бо… Лізі розплющила очі. Вона й Аменда стояли на паркувальному майданчику, трохи позаду від її БМВ. Аменда тримала Лізі за руки, і її очі були міцно заплющені, а брови насуплені з виразом глибокої зосередженості. На ній досі була піжама кольору зеленої м’яти, застебнута на липучки, але тепер її ноги були босі, й Лізі зрозуміла, що, коли медсестра денного чергування прийде наступного разу в патіо, де вона покинула Аменду Дебушер та її сестру Лізу Лендон, вона знайде там два порожні стільці, дві паперові чашечки із соком, пару капців і пару кедів зі шкарпетками в них. Потім — і це станеться дуже скоро — медсестра здійме тривогу. Десь далеко, з боку Касл Рока та Нью-Гемпширу загуркотів грім, Наближалася літня гроза. — Амендо! — покликала Лізі, й тут її опанував новий страх: а що як сестра розплющить очі, а в них не буде нічого, крім тих самих порожніх океанів? Але очі Аменди були цілком свідомі, хоч, може, й дещо розгублені. Вона подивилася на паркувальний майданчик, на БМВ, на свою сестру, потім униз, на себе. — Перестань тримати мене за руки, Лізі, — сказала вона. — Вони мені болять, як сто чортів. Крім того, мені потрібен одяг. Крізь цю дурацьку піжаму все видно, а на мені немає ані трусів, ані, тим більше, бюстгальтера. — Ми купимо тобі одяг, — сказала Лізі, а тоді, з виразом запізнілої паніки, помацала праву передню кишеню своїх штанів і зітхнула з полегкістю. Її гаманець був на місці. Проте відчуття полегкості тривало недовго. Її програмний ключ, який вона поклала до лівої передньої кишені, вона знала, що він має бути там, вона завжди туди його клала, зник. Він не вирушив із нею в подорож. Тож він або лежав у патіо біля Амендиної кімнати разом із її кедами та шкарпетками, або… — Лізі! — скрикнула Аменда, хапаючи ії за руку. — Що таке? — Лізі рвучко обернулася, але, наскільки вона могла бачити, вони досі були на паркувальному майданчику самі-одні. — Я справді прокинулася! — вигукнула Аменда хрипким голосом. У її очах стояли сльози. — Я знаю, — сказала Лізі. Вона не могла втриматися від усмішки, хоч відсутність ключа не давала їй жодних підстав радіти. — Це справді збіса чудово. — Я заберу свій одяг, — сказала Аменда й рушила до головного корпусу. Лізі ледве встигла схопити її за руку. Для жінки, яка лише кілька хвилин тому була у ступорі, велика сестричка Менда-Кролик тепер здавалася не менш жвавою, аніж форель на заході сонця. — Дідько з ним, із твоїм одягом, — сказала Лізі. — Якщо ти зараз туди підеш, то я тобі гарантую, що тобі доведеться ночувати тут. Ти цього хочеш? — Ні! — Це добре, бо мені треба, щоб ти була зі мною. На жаль, нам, можливо, доведеться їхати на міському автобусі. Аменда майже зойкнула від такої несподіванки. — Ти хочеш, щоб я їхала в автобусі, схожа на паскудного циркового клоуна? — Амендо, я більш не маю ключа від машини. Він або у твоєму патіо, або на одній із тих лав… ти пам’ятаєш ті лави? Аменда неохоче кивнула головою, а тоді сказала: — А хіба ти не мала звичай тримати запасного ключа в магнітній штуковині під заднім бампером свого «лексуса»? Який, до речі, мав цілком здоровий колір для нашого північного клімату. Лізі майже не звернула уваги на цю шпильку. Свою магнітну «штуковину» вона одержала як подарунок на день народження п’ять або шість років тому і коли вона поміняла «лексус» на БМВ, то вкинула запасний програмний ключ від БМВ до маленької металевої коробки, майже не думаючи про це. Він і зараз мав бути під заднім бампером. Якщо не випав звідти. Вона опустилася на одне коліно, помацала рукою, і коли вже почала впадати в розпач, її пальці намацали коробку, таку саму високу й акуратну, як і завжди. — Амендо, я тебе люблю. Ти — геній. — Зовсім ні, — сказала Аменда з усією гідністю, на яку спроможна жінка в недоречній зеленій піжамі. — Я лише твоя старша сестра. То як, тепер ми зможемо залізти в машину? Бо цей гудрон дуже гарячий, навіть у затінку. — Звісно, зможемо, — сказала Лізі, відмикаючи дверцята запасним ключем. — Нам треба забиратися звідси, але, хай йому чорт, я терпіти не можу… — Вона замовкла, коротко засміялася й похитала головою. — Чого ти не можеш терпіти? — запитала Аменда тим специфічним тоном, який насправді запитує: Ну й що тепер? — Та нічого. Розумієш… Я просто згадала, що сказав мені тато, після того як я одержала свої права. Якось я перевозила гурт дітлахів від пляжу Вайта додому… ти пам’ятаєш пляж Вайта чи ні? Вони тепер були уже в автомобілі, й Лізі виїздила із затіненого місця. Поки що цей куточок світу був спокійним, і саме в такому стані вона хотіла його покинути. Аменда пирхнула й застебнула свій пас безпеки, роблячи це дуже обережно через рани на руках. — Пляж Вайта! Пхе! Звичайна собі яма, вистелена гравієм, у якій, на щастя, було холодне джерело на дні. — Зненацька вираз зневаги на її обличчі змінився на вираз туги. — Я не знаю нічого кращого, аніж пісок у Гавані Південного Вітру. — Ти так її називаєш? — запитала Лізі, зацікавлена, попри власну хіть. Вона зупинилася на виїзді з паркувального майданчика й чекала якогось розриву в потоці машин по Майнет-авеню, щоб звернути ліворуч на цю вулицю й вирушити до Касл Рока. Вуличний рух був густий, і Лізі мусила боротися зі спокусою звернути праворуч, аби тільки якомога швидше забратися звідси. — Авжеж, — сказала Аменда поблажливим тоном старшої сестри. — Гавань Південного Вітру — це те місце, куди корабель «Рожеві троянди» приходить поповнювати свої запаси. Саме там дівчата-пірати завжди зустрічалися зі своїми хлопцями. Ти хіба не пам’ятаєш? — Трохи пам’ятаю, — сказала Лізі, запитуючи себе, чи почує вона звуки тривоги, коли вони відкриють, що Аменда зникла. Мабуть, що ні. Вони не стануть лякати пацієнтів. Вона побачила невеликий розрив у вуличному русі й утиснула свій БМВ в нього, заробивши гучний сигнал від якогось нетерплячого водія, який мусив зменшити швидкість свого автомобіля миль на п’ять на годину, щоб пропустити її. Аменда послала тому шоферові — який був напевне чоловіком, мав бейсбольну кепку на голові й давно не голився — подвійний непристойний знак, піднявши свої кулаки на рівень пліч і по черзі застромивши в кожен середнього пальця, при цьому вона навіть не розглянулася навкруги. — Гарно в тебе виходить, — сказала Лізі. — Якогось дня вони тебе спіймають, зґвалтують і вб’ють. Аменда подивилася на сестру хитрим оком. — Цікаво це чути від тієї, яка й сама має рильце в пушку. — Потім, майже не зробивши паузи, щоб набрати у груди повітря, вона промовила: — А що сказав тобі Денді, коли ти повернулася того дня із пляжу Вайта? Не сумніваюся, то була якась дурниця. — Він побачив, як я вийшла з того старого «понтіака» без кедів або сандалів на ногах, і сказав, що водити машину босяка у штаті Мен заборонено, — відповіла Лізі, скинувши коротким винуватим поглядом на свого великого пальця, який тиснув на акселератор. У Аменди вихопився якийсь хрипкий звук. Лізі здалося, вона плаче або стримує сльози. Потім до неї дійшло, що Аменда захихотіла. Лізі й сама почала усміхатися, почасти тому, що побачила попереду знак повороту на Шосе 202, де вони зможуть вибратися з густого вуличного руху міста. — Яким дурнем він був! — сказала Аменда, вставляючи слова між черговими вибухами хихотіння. — Яким чудовим старим дурнем! Денді Дейв Дебушер! Безмозкий йолоп. А знаєш, що він одного разу сказав мені? — Ні. А що? — Сплюнь, якщо хочеш знати. Лізі натисла кнопку, щоб опустити шибку свого вікна, сплюнула й витерла свою ще трохи розпухлу спідню губу тильним боком долоні. — То що він тобі сказав, Мендо? — Сказав, що коли я цілуватиму хлопця з відкритим ротом, то завагітнію. — Не може бути! — Це правда, і я тобі ще дещо скажу. — Що? — Я переконана, він у це вірив! Обидві зареготали. XIII Лізі й Аменда (Між нами, сестрами) 1 Тепер, коли Аменда була з нею, Лізі до пуття не знала, що з нею робити. До самого Ґрінлона всі етапи здавалися їй очевидними, та коли вони вирушили до Касл Рока і грозові хмари стали грізно купчитися над Нью-Гемпширом, ніщо вже не здавалося їй очевидним. Адже вона щойно викрала сестру, яка перебувала в гіпотетичному ступорі, чи не з найкращої божевільні штату Мен, нехай простить їй Господь. Аменда, проте, перебувала дуже далеко від божевільного стану; усі побоювання Лізі, що вона знову скотиться у свій ступор, швидко розвіялися. Аменда Дебушер давно не мала такого ясного розуму. Вислухавши розповідь про все, що відбулося між Лізі і Джимом «Заком» Дулеєм, вона сказала: — Он як. Рукописи Скота, можливо, були для нього головним, коли він почав тобі допікати, але тепер його цікавиш насамперед ти, бо він псих, який тішиться, коли робить боляче жінкам. Як отой садист Рейдер у Вічиті. Лізі кивнула головою. Він її не зґвалтував, але він і справді тішився, коли робив їй боляче. Але найбільшою несподіванкою для неї була чітка оцінка Амендою її ситуації, вона навіть порівняла її випадок із випадком Рейдера… чийого прізвища Лізі не змогла пригадати. Менда, звичайно, мала ту перевагу, що могла подивитися на це збоку, проте ясність її розуму вразила Лізі. Попереду них був знак із написом КАСЛ РОК 15. Коли вони його проминали, сонце сховалося за кучугурами хмар. Коли Аменда знову заговорила, її голос звучав набагато спокійніше: — Ти хочеш зробити це йому, перш ніж він зробить це тобі, так? Убити його й позбутися його тіла в тому іншому світі? Попереду них загуркотів грім. Лізі чекала. «Виходить, між нами, сестрами, таємниць бути не може? — подумала вона. — Саме так ми й будемо мислити». — Отже, Лізі? Думаю, нічого кращого ти не вигадаєш. — Він поранив мене. Він знущався з мене. — Їй здалося, це звучить непереконливо, але якщо між нами, сестрами, неправди бути не може — а вона вважала, що не може, — тоді їй і не треба намагатися в чомусь переконати Аменду. — І тому я так скажу тобі, сестричко: коли наступного разу він захоче познущатися з мене, то вже більш ніколи він не знущатиметься ні з кого. Аменда сиділа в машині, яка котила прямою дорогою, випростана, згорнувши руки під своїми худими грудьми. Нарешті вона сказала, майже сама до себе: — Ти завжди була як сталевий прут у його хребті. Лізі подивилася на неї, більш ніж здивована. Вона була шокована. — Що ти сказала? — Я про Скота кажу. І він це знав. — Вона підняла одну зі своїх рук і подивилася на червоний шрам на ній. Потім перевела погляд на Лізі. — Убий його, — сказала вона з байдужістю, від якої в Лізі мороз пішов поза шкірою. — Я не бачу в цьому ніякої проблеми. 2 Лізі зробила ковтальний рух і відчула, як у неї клацнуло в горлі. — Ти знаєш, Мендо, насправді я не дуже ясно собі уявляю, що я робитиму. Хочу, щоб ти знала це. Можна сказати, я йду до своєї мети наосліп. — О, думаю, ти цілком ясно це собі уявляєш, я тобі не вірю, — сказала Аменда майже грайливим тоном. — Ти залишила послання про те, що чекаєш його о восьмій вечора в кабінеті Скота — одне на автоматичному відповідачі, а одне доручила передати своєму професорові, якщо Дулей зателефонує йому. Ти хочеш убити його, і це добре. Ти ж мала надію на своїх копів, чи не так? — І провадила, не давши Лізі відповісти. — Звичайно ж, мала. Але він прослизнув повз них, ніби танцюючи вальс. І майже відтяв тобі цицьку твоїм же таки ножем для відкривання консервів. Лізі завернула за поворот і опинилася позад ще однієї вантажівки з цистерною-причепом, яка хилиталася з боку в бік; усе було точно, як у той день, коли вони поверталися з Дарлою додому, після того як здали Аменду до лікарні. Лізі натиснула на гальмо, ще раз відчувши себе винною, що веде машину боса. Старі уявлення живучі. — Скот мав міцний характер, — сказала вона. — Атож. Інакше він би не вибрався зі свого дитинства живим. — А що тобі про це відомо? — запитала Лізі. — Нічого. Він ніколи нічого не розповідав мені про те, яким життям він жив, коли був дитиною. Але, думаєш, я нічого не помічала? Можливо, Дарла та Канті й не помічали, але я помічала, і він знав, що я про все здогадуюся. Ми знали одне одного, Лізі, — і знали в такий спосіб, у який розуміють одне одного двоє людей, що ніколи не сиділи разом за чаркою. І, думаю, саме тому, він опікувався мною. І я знаю дещо інше. — Що? — Ти ліпше випереджай цю вантажівку з причепом, поки я не задихнулася від її вихлопів. — Я не бачу, що там попереду. — Ти можеш побачити цілком досить, що там попереду. А крім того, Бог ненавидить боягузів. — Коротка пауза. — Цю істину добре знають такі люди, як Скот і я. — Мендо… — Обганяй його! Я задихаюся! — Я не певна, що зможу… — А у Лізі діло кака, полюбила вона Зака… — Тичко, не хулігань. Аменда зі сміхом: — Полюбила вона Зака, у якого є коляка… — Якщо там машина на зустрічній смузі… — Любов спершу, потім — мряка, бо у Лізі тонка… Не дозволивши собі подумати про те, що вона робить, Лізі натисла на акселератор БМВ своєю босою ногою і виїхала на зустрічну смугу. Вона мало не вмерла від страху, коли виглянула з-поза кабіни вантажівки з причепом, бо ще одна вантажівка з причепом саме з’явилася на гребені пагорба, їдучи їм назустріч. — Ой, нещасна моя голівонька, тепер нам каюк! — вигукнула Аменда. Вона вже не хихотіла, а реготала на повен голос. Лізі зареготала також. — Давай газу, Лізі! Лізі так і зробила. БМВ рвонув уперед із очевидною радістю, і вона встигла звернути на свою смугу з великим запасом часу. Ліза подумала, що якби Дарла опинилася в такій ситуації, вона, певно, втратила б голову від переляку. — Ну як? запитала вона Аменду. — Тепер ти щаслива? — Атож, — відповіла Аменда й поклала свою ліву руку на праву руку Лізі, пестливо її погладивши й примусивши ослабити свою мертву хватку на кермі автомобіля. — Я дуже рада, що я тут, я рада, що ти по мене прийшла, бо якась моя частина не хотіла повертатися, але так багато в мені… не знаю, як це сказати… сумувало, що я не вдома. І боюся, що незабаром мені стало б до всього байдуже. Тож дякую тобі, Лізі. — Дякуй Скотові. Він знав, що тобі потрібна допомога. — Він також знав, що ти мені допоможеш. — Тепер голос Аменди звучав дуже лагідно. — І я певна, він також знав, що лише одна з твоїх сестер буде настільки божевільною, що потребуватиме допомоги. Лізі на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на Аменду. — А ви говорили про мене зі Скотом, Амендо? Ти говорила з ним про мене в тому місці? — Говорили. Чи тут, чи там, я вже не пам’ятаю і не думаю, що це щось важить. Ми говорили про те, як дуже ми тебе любимо. Лізі нічого не відповіла. Її серце було надто повне. Вона хотіла заплакати, але в такому разі вона була б неспроможна дивитися на дорогу. А може, сліз було вже досить. Хоч це й не означало, що їх більше ніколи не буде. 3 Протягом якогось короткого часу вони їхали мовчки. Після того як проминули наметовий табір Піґвокіт, машин на дорозі майже не стало. Небо в них над головою було ще синє, але сонце вже заховалося за хмари, тому день був ясний, але ніде не видно було жодної тіні. Несподівано Аменда заговорила не характерним для неї тоном замисленої цікавості. — А ти прийшла б по мене, навіть якби тобі не була потрібна співучасниця у вбивстві? Лізі трохи подумала над її словами. — Мені хотілося б вірити, що так, — нарешті сказала вона. Аменда підняла руку Лізі, яка була до неї ближчою, і вліпила на неї поцілунок — він був легенький, як крило метелика, — потім знову поклала її на кермо машини. — І мені хотілося б вірити, що так, — сказала вона. — Дивне це місце — Гавань Південного Вітру. Коли ти там, воно здається тобі таким самим реальним, як і все, що ми маємо в цьому світі, й ліпшим, аніж що завгодно в цьому світі. Та коли ти тут… — Вона знизала плечима. «Тоді це тільки місячний промінь», — завершила її думку Лізі. Лізі згадала, як вони лежали в ліжку зі Скотом в «Оленячих рогах», дивлячись, як місяць пробивається крізь хмари. Як вона вислухала його розповідь і пішла з ним. Пішла. Аменда запитала: — А Скот як його називав? — Місячне Коло. Аменда кивнула. — Моя назва принаймні не дуже відрізняється від його назви, чи не так? — Авжеж, так. — Я думаю, більшість дітей мають таке місце, куди вони йдуть, коли їм страшно або самотньо, або просто нудно. Вони називають його Країною Ніколи або Чарівним Королівством, або Місячним Колом, якщо вони мають багату уяву й самі створюють його для себе. Більшість згодом про це забувають. Але меншість таких талановитих, як Скот, запрягають свої мрії і перетворюють їх на коней. — Ти теж була дуже талановита. Адже ти створила собі Гавань Південного Вітру, хіба ні? Дівчата, які сиділи вдома, довгі роки уявляли себе піратами. Я не здивуюся, якщо на Саббатус-роуд знайдуться дівчата, які досі граються в якусь версію цієї гри. Аменда засміялася й похитала головою. — Такі люди, як я, ніколи не мали наміру переступити через межу. Моя уява була не досить багата, щоб завести мене в халепу. — Мендо, це неправда. — Це правда, — заперечила Аменда. — Серед психів не бракує таких людей, як я. Наші мрії запрягають нас і легенько підстьобують м’якими батогами — о, чудові батоги, — і ми біжимо й біжимо, і при цьому завжди залишаємося на місці… бо корабель… Лізі… ніколи не підіймає вітрила й ніколи не знімається з якоря… Лізі ризикнула ще раз подивитися на Аменду. Сльози струменіли по її щоках. Можливо, сльози й не падали на ті кам’яні лави, але людина, у своєму жалюгідному людському стані, мабуть, не могла без сліз. — Я знала, що скоро відійду, — сказала Аменда. — Весь час знала про це, коли ми були в кабінеті Скота… весь час, поки я писала ті цифри, які нічого не означали, в тому ідіотському маленькому блокноті, я знала… — Той маленький блокнот виявився ключем до всього, — сказала Лізі, згадавши, що рожеві троянди, а також mein Gott були виписані там акуратними друкарськими літерами… щось подібне до послання у пляшці. Або ще один бул — Лізі, я тут, прийди і знайди мене. — Ти справді так думаєш? — запитала Аменда. — Справді. — Диво та й годі. Ці блокноти подарував мені Скот, ти знаєш, — можна сказати, запас на все моє життя. На мій день народження. — Справді? — Атож, за рік до своєї смерті. Сказав, вони можуть стати мені в пригоді. — Вона видушила з себе усмішку. — І схоже один із них таки став у пригоді. — Авжеж, — сказала Лізі, намагаючись пригадати, чи справді mein Gott був написаний після всіх інших позначок, маленькими чорними літерами, під самою торговельною маркою блокнотика. Коли-небудь вона, можливо, це з’ясує. Якщо, звісно, вона й Аменда виберуться з цієї халепи живими. 4 Коли Лізі пригальмувала машину на околицях Касл Рока, готуючись звернути до офісу шерифа, Аменда схопила її за руку й запитала, що, в Бога, вона збирається робити. Вона вислухала відповідь сестри з великим подивом. — І що маю робити я, поки ти писатимеш свою офіційну заяву та заповнюватимеш свої форми? — запитала Аменда тоном, у якому звучала ядуча іронія. — Сидіти на лаві перед відділом реєстрації тварин у цій піжамі з виваленими назовні цицьками та всім іншим? Чи, може, ти думаєш, що я сидітиму тут і слухатиму радіо? А як ти станеш там пояснювати, чому прийшла боса? А що як хтось із Ґрінлона вже зателефонував у департамент шерифа й попросив вистежити вдову письменника, яка приїхала навідати свою сестру в тому маєтку для обраних, а тепер обидві зникли? Лізі, як сказав би її батько, що не відзначався надто гострим розумом, мала таке відчуття, ніби її зненацька вдарили по голові мокрим мішком. Вона так зосередилася на своїх зусиллях привести Менду додому з Країни Ніде та розв’язати проблему Джима Дулея, що зовсім забула про їхній нинішній стан напівроздягнутих жінок, не кажучи вже про можливі наслідки їхньої Великої Втечі. Саме в цю хвилину вони зупинилися на похилому паркувальному майданчику перед кам’яницею департаменту шерифа — ліворуч від них тепер стояла патрульна машина державної поліції, а праворуч «Форд-Седан» із написом ДЕПАРТАМЕНТ ШЕРИФА ОКРУГИ КАСЛ-КАУНТІ, і Лізі несподівано відчула гострий напад клаустрофобії. Назва однієї з пісень кантрі зненацька зазвучала в її голові «Про що я думала раніш?» У принципі, чого вона мала боятися — вона не була втікачкою, Ґрінлон не був в’язницею, а отже, й Аменда не була в’язнем, але її босі ноги… справді, як вона могла б пояснити, чому на її довбаних ногах немає ані взуття, ані шкарпеток? І… «Я взагалі нічого не думала, я лише дотримувалася послідовності своїх кроків. Як ото готують страву за якимсь рецептом. Так, ніби я гортаю куховарську книгу й знаходжу наступну сторінку білою». — Крім того, — правила своє Аменда, — слід подумати й про Дарлу та Канті. Ти все добре зробила сьогодні вранці, Лізі, я тебе не критикую, але… — Ні, ти мене критикуєш, — сказала Лізі. — І правильно критикуєш. Бо якщо ми й не вклепалися ще в халепу, то незабаром уклепаємося. Я не хотіла б приїхати до твого дому надто рано або залишатися там надовго, якщо Дулей стежить за ним також… — А Дулей про мене знає? І якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні? — Я думаю… — почала Лізі й одразу зупинилася. Такий ухильний спосіб констатації тут не годиться. — Я знаю, що він знає, Мендо. — А проте він не Карнак Великий. Він не може бути у двох місцях водночас. — Так, але я не хочу зустріти копів також. Я не хочу, щоб вони до цього були якось причетні. — Їдьмо до Панорами, Лізі. Ти знаєш, до Чудової Панорами. Чудовою Панорамою місцеві жителі називали місцевість для пікніків, звідки відкривався вид на озеро Касл-Лейк та на басейн Літл-Кін-Понд. Це було біля входу до Центрального парку Касл Рока, й там було багато майданчиків для паркування і навіть кілька портосанів.[70] І дуже ймовірно, що наприкінці дня та ще з грозою, яка наближається, там нікого не буде. То було дуже добре місце для того, щоб зупинитися, подумати, оцінити свої можливості й убити трохи часу. Мабуть, Аменда і справді була генієм. — Тікаймо-но з центральної вулиці, — сказала Аменда, стягуючи на горлі комір своєї піжами. — Я почуваю себе, як стриптизерша в церкві. Лізі обережно звернула в бічний провулок — тепер, коли вона якнайменше хотіла мати якісь справи з департаментом шерифа, вона сповнилася абсурдною впевненістю в тому, що неодмінно втрапить у якусь дрібну дорожню аварію, перш ніж устигне залишити позад себе всі машини, з якими вона могла б зіткнутися — і взяла напрямок на захід. Через десять хвилин вони вже були перед знаком, на якому було написано Державний парк Касл Рока Надаються пікнікові та туалетні послуги Травень-жовтень Парк зачиняється по заході сонця Розпивати спиртні напої та смітити в інтересах вашого здоров’я заборонено законом 5 Автомобіль Лізі був ЄДИНИМ на паркувальному майданчику, а територія для пікніків була безлюдна — ніде не видно було навіть жодного гультяя з рюкзаком за плечима, очманілого від прогулянки на свіжому повітрі (або від горілки «Золотий Монпельє»). Аменда підійшла до одного з пікнікових столів. Підошви її ніг були рожеві, й навіть у світлі сонця, що сховалося за хмари, її голизна просвічувала крізь зелену піжаму. — Амендо, ти не боїшся… — Якщо хтось прийде, я швиденько сховаюся в машину. — Менда подивилася через плече і сяйнула усмішкою. — Спробуй тут прогулятися — трава просто облягає ноги. Лізі навшпиньки пройшла по асфальту й ступила на зелений килим. Аменда мала рацію — трава облягала ноги, сестра виловила чудову рибу зі Скотового озера слів. А західний краєвид був справжньою втіхою для очей і серця. Грозові хмари скочувалися до них крізь вищерблені зуби Білих Гір, і Лізі нарахувала сім темних плям там, де високі гірські схили були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози. — Мендо! — вигукнула Лізі. — Я рада, що я жива! — І я теж, — серйозним тоном сказала Аменда й простягла перед собою руки. Вітер підхопив її волосся, яке уже взялося сивиною, і розвіяв його, як волосся дитини. Лізі обережно стиснула пальці сестри у своїх пальцях, намагаючись не зробити їй боляче там, де в неї були шрами від порізів, і водночас відчуваючи, як заполоняє її саму дика сила природи. Над головою в неї гуркотів грім, теплий вітер налітав усе потужнішими поривами, а за дев’яносто миль на заході грози бурхливими потоками стікали вниз по гірських ущелинах. Аменда пішла в танець, і Лізі стала танцювати з нею, їхні босі ноги топталися по траві, їхні сплетені руки здіймалися в небо. — Так! — вигукнула Лізі, намагаючись перекричати гуркіт грому. — Що так? — крикнула Аменда їй у відповідь. Вона знову сміялася. — Так, я хочу вбити його! — І я сказала те саме! Я допоможу тобі! — гукнула Аменда, і тут залопотіли перші краплі дощу, й вони побігли до машини, обидві сміючись і тримаючи з’єднані руки над головою. 6 Вони встигли сховатися під дашком автомобіля раніше, ніж почалася перша з півдванадцятка злив, які випали того полудня, і в такий спосіб їм пощастило залишитися сухими, бо якби вони бодай трохи затрималися, то вимокли б до рубця; через тридцять секунд по тому, як упали перші краплі, вони вже не могли бачити найближчого столика для пікніка, що був не далі як за двадцять ярдів. Дощ падав холодний, а в машині було тепло, й шибки вікон одразу запотіли. Лізі запустила мотор і ввімкнула склообігрівач. Аменда схопила мобільник Лізі. — Пора зателефонувати міс Баґі Бамперс, — сказала вона, назвавши Дарлу її дитячою кличкою, якої Лізі не чула вже багато років. Лізі подивилася на свого годинника й побачила, що вже по третій. Небагато шансів, що Канті й Дарла (колись відома, як Баґі Бамперс — і ненавиділа ж вона це прізвисько!) досі обідають. — Мабуть, вони вже у дорозі від Портленда до Оберна, — сказала вона. — Так, мабуть, вони там, — погодилася Аменда, говорячи до Лізі таким тоном, ніби Лізі була ще дитиною. — Тому я й хочу зателефонувати на мобільник міс Баґі. «Це Скот винен, що я досі технологічно так погано озброєна, — хотіла була сказати Лізі. — Після того як він помер, я дедалі більше відстаю від прогресу. Я досі навіть не купила плеєра DVD, тоді як усі вже його мають». Але вона сказала зовсім інше: — Якщо ти назвеш Дарлу міс Баґі Бамперс, то вона вимкне слухавку, навіть якщо впізнає, що це ти. — Я ніколи так не зроблю, — відказала Аменда, дивлячись на зливу. Вона перетворила вітрове скло БМВ на річку зі скляним дном. — А ти знаєш, чому я та Канті мали звичай так її називати й чому це було так підло з нашого боку? — Ні. — Коли їй було три або чотири роки, Дарла мала ляльку з червоного каучуку. Це й була первісна Баґі Бамперс. Дарла дуже любила ту свою давню іграшку. Однієї холодної ночі вона поклала міс Баґі грітися на радіатор, і лялька розтанула. Святий лисий Христосе, якби ти чула, який то був сморід! Лізі доклала всіх зусиль, щоб на цей раз утриматися від сміху, але не змогла. Оскільки її горло було стиснуте, а рот закритий, сміх вирвався через ніздрі, бризнувши їй на пальці прозорими соплями. — Оце гарно, мем, ой як гарно! — сказала Аменда. — У бардачку лежить пачка паперових серветок, — сказала Лізі, почервонівши до корінців волосся. — Ти не подаси мені кілька? Але тут вона уявила собі міс Баґі Бамперс, розплавлену на радіаторі, а ця картина поєдналася з найсоковитішою лайкою Дарли — святий лисий Христосе, — і вона знову зареготала, хоч і відчувала, який смуток ховається, наче кисло-солодка перлина, під її веселістю, що спричинена зіставленням завжди такої організованої роби-так-як-мені-хочеться-люба дорослої Дарли і примарної дитини, що ховалася десь у ній, тієї вимазаної джемом і часто розлюченої дитини, якій завжди було чогось треба. — О, просто витри їх об кермо, — сказала Аменда, засміявшись тепер і сама. Вона тримала руку з телефоном притиснутою до живота. — Я зараз упісяюсь. — Якщо ти обпісяєш цю піжаму, Амендо, вона розплавиться. Подай мені ті клятущі серветки. Аменда, все ще сміючись, відкрила бардачок і подала їй серветки. — Ти думаєш, що зможеш їй додзвонитися? — запитала Лізі. — В такий дощ? — Якщо вона не вимкнула телефон, я їй додзвонюся. А якщо вона не в кіно чи в чомусь такому, то він у неї завжди увімкнений. Я розмовляю з нею майже щодня — іноді двічі на день, якщо Мет виїздить на одну зі своїх лекційних оргій. Бо іноді Метці їй телефонує, і тоді Дарла переказує мені все, що та сказала. Дарла єдина в усій нашій родині, з ким Метці ще іноді має бажання поговорити. Лізі вислухала її з великою цікавістю. Вона й гадки не мала, що Аменда та Дарла розмовляють між собою про проблемну дочку Аменди. Їй хотілося поговорити на цю тему більше, але вона подумала, що зараз не час для цього. — А що ти їй скажеш, коли додзвонишся? — Я тільки послухаю, що вона казатиме. Мені здається, я все обміркувала, але якщо я тобі розповім про це наперед, воно втратить… Ну, я не знаю. Свіжість. Вірогідність. Усе, чого я хочу, це утримати їх обох якнайдалі звідси, щоб вони сюди не прителіпалися й не… — …спіймалися в сортувальну машину Макса Сілвера? — запитала Лізі. Протягом багатьох років усі вони працювали в містера Сілвера. Двадцять п’ять центів за кожен барель викопаної картоплі, а потім треба було вичищати бруд із-під нігтів до самого місяця лютого. Аменда подивилася на неї гострим поглядом, потім усміхнулася. — Щось подібне. Дарла й Канті можуть бути дуже надокучливими, але я люблю їх і не зичу їм зла. Тому я не хотіла б, аби вони вклепалися в халепу, з’явившись у невдалу хвилину в невдалому місці. — Я теж, — лагідно кинула Лізі. Зненацька порив граду залопотів по даху та по вітровому склу машини; потім знову полив густий дощ. Аменда поплескала її по руці. — Я знаю це, моя маленька. Маленька. Не маленька Лізі, а просто моя маленька. Скільки часу минуло відтоді, як Аменда називала її так? І так називала її тільки вона. 7 Аменда набрала номер із певними труднощами через свої поранені руки, перший раз помилилася й мусила набирати знову Удруге набрала правильно, натиснула на зелену кнопку send[71] і приклала невеличку слухавку «Моторола» до вуха. Дощ трохи вщух. Лізі усвідомила, що знову бачить обриси найближчого пікнікового стола. Скільки секунд минуло відтоді, як Аменда послала в ефір свій поклик? Вона перевела погляд із пікнікового стола на сестру, підвівши брови. Аменда захитала головою, потім випросталася на своєму сидінні й підняла правий палець, ніби кличучи офіціанта в якомусь уявному ресторані. — Дарло?.. Ти мене чуєш?.. Ти знаєш, хто це?.. Так!.. Так, справді! Аменда вистромила язик і вирячила очі, зображуючи реакцію Дарли з мовчазною і досить жорстокою точністю: учасник ток-шоу, який щойно виграв свій раунд. — Атож, вона поруч зі мн… Дарло, не торохти так швидко! Дай мені вставити бодай слово! Я дам тобі поговорити з Лізі буквально через хв… Цього разу Аменда слухала довше, киваючи головою й водночас стуляючи та розтуляючи великий палець та інші пальці своєї правої руки, ніби зображуючи звук: «Кря-кря-кря!» — Гаразд, я скажу їй, Дарло. — Не потурбувавшись затулити слухавку долонею — певно, хотіла, аби Дарла почула, що вона переказує її повідомлення, — Аменда промовила: — Вони з Канті разом, Лізі, але досі в аеропорту. Виліт літака Канті затримали в Бостоні через грозу. Ну, хіба це не ганьба? Аменда зробила Лізі знак великим пальцем, коли це сказала, а тоді знову переключила увагу на телефон. — Я рада, що перехопила вас, дівчата, перед вашим виїздом, бо я уже не в Ґрінлоні. Лізі і я нині перебуваємо у психіатричній лікарні в Деррі… так, так, ти не помилилася, Деррі. Вона слухала й кивала головою. — Атож, це й справді схоже на чудо. Я знаю тільки те, що прийшла Лізі і я прокинулася. Останній мій спогад із того, що було перед тим, це як ви, дівчата, возили мене до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа. Потім я просто… Я почула, як Лізі кличе мене, і це було так, як ото коли хтось кличе тебе з глибокого сну… і лікарі в Ґрінлоні послали мене сюди, щоб я зробила всі ті тести на мозкові, які, певно, коштують купу грошей… Слухає. — Так, моє серденько, я хочу привітатися з Канті, і я певна, що й Лізі хоче, але нас уже кличуть, а в тій кімнаті, де вони роблять свої тести, телефон не працюватиме. Ви сюди приїдете, так? Я певна, ви зможете бути в Деррі на сьому годину, о восьмій щонайбільше… Цієї миті небо розверзлося знову. Хмари вибухнули ще потужнішими перекотами грому, ніж раніше, і несподівано автомобіль наповнився лунким барабанним боєм. Уперше за сьогоднішній день Аменда, здавалося, цілком розгубилася. Вона подивилася на Лізі, її очі широко розплющилися з виразом панічного страху. Одним пальцем вона показувала на дах автомобіля, звідки долітали звуки. Її губи утворили слова: Вона запитує, що це за звук. Лізі не стала вагатися. Вона вихопила телефон із рук Аменди й притулила його до власного вуха. Зв’язок був майже ідеальний, незважаючи на грозу (а може, саме завдяки їй, Лізі точно не знала). Вона чула не тільки Дарлу, а й Канті, чула, як вони розмовляють між собою збудженими, розгубленими, радісними голосами; вона також чула, як десь на задньому тлі гучномовець повідомляє про затримку рейсів у зв’язку з негодою. — Дарло, це Лізі. Аменда прийшла до тями! Цілком прийшла! Хіба не чудо? — Лізі, я не можу в це повірити! — Побачиш — повіриш, — сказала Лізі. — Привозь свою дупу в Акадію, в Деррі, й сама побачиш. — Лізі, що то за дивні звуки? Так, ніби ви в душі! — Гідротерапія, навпроти по коридору! — сказала Лізі, недбало збрехавши й подумавши: «Ми ніколи не зможемо пояснити це потім — навіть за мільйон років». — Двері в них там відчинені, й шум просто неймовірний. Якусь мить не було ніякого звуку, крім розміреного лопотіння дощових крапель. А тоді Дарла сказала: — Якщо з нею все гаразд, то ми з Канті все одно навідаємося в «Хуртовину». До Деррі їхати довго, а ми обидві помираємо з голоду. На якусь мить Лізі розгнівалася на неї, а потім мало не ляснула себе по лобі за таку ідіотську реакцію. Чим надовше вони затримаються, тим ліпше, — тож чому вона невдоволена? А проте певне роздратування, яке вона відчула в голосі Дарли, примусило Лізі відчути слабкість у шлункові. «Так уже воно має бути між нами, сестрами», — подумала вона. — Звичайно, чом би й ні? — сказала вона і зробила знак Аменді, утворивши коло з великого та вказівного пальців. Аменда усміхнулася й кивнула головою. — Ми нікуди не їдемо звідси, Дарло. Крім, можливо, Місячного Кола, щоб позбутися мертвого психа. Якщо нам пощастить, звісно. Якщо все вийде так, як ми плануємо. — Ти можеш знову передати телефон Менді? — У голосі Дарли досі чулося певне роздратування, так, ніби вона не вірила собі, що бачила сестру в тому жахливому ступорі, й підозрювала, що та весь час прикидалася: — Канті хоче поговорити з нею. — Звісно, можу, — сказала Лізі й губами утворила слово «Кантата», передаючи слухавку Аменді. Аменда кілька разів запевнила, що так, із нею все гаразд, і що так, це справді чудо; ні, вона анітрохи не заперечує, щоб Канті й Дарла згідно зі своїм попереднім планом пообідали в «Хуртовині» і що вона категорично проти того, щоб вони заїхали до Касл В’ю і взяли якісь речі в її домі. Вона має все, що їй треба, Лізі потурбувалася про це. Під кінець їхньої розмови дощ несподівано припинився, без будь-якого послаблення, так, ніби Бог прикрутив кран на небі, й Лізі раптом спала дивна думка: саме так ішов дощ у Місячному Колі — швидкими шаленими зливами, які раптово починалися і раптово закінчувалися. Я залишила це позаду, але не дуже далеко, подумала вона й усвідомила, що в її роті досі залишається солодкий, приємний присмак. Коли Аменда сказала Кантаті, що вона її любить, і урвала розмову, неймовірний пучок вологого червневого сонячного світла пробився крізь хмари й ще одна веселка утворилася в небі, ця вже ближче, засяявши над озером Касл-Лейк. «Як обіцянка, — подумала Лізі. — Обіцянка, в яку хочеш вірити, але якій не можеш цілком довіряти». 8 Звук Амендиного голосу відірвав її від споглядання райдуги. Менда телефонувала в довідкове бюро, запитавши в них номер Ґрінлона й записавши його кінчиком пальця на нижній запотілій частині вітрового скла БМВ. — Цифри залишаться там навіть після того, як випоти на склі зникнуть, — сказала Лізі, коли Аменда вимкнула слухавку. — Мені доведеться скористатися «Віндексом», щоб витерти їх. Я маю авторучку на центральній поличці — чому ти не запитала? — Бо я в ступорі, — сказала Аменда й подала їй мобільник. — Кому ти хочеш, щоб я подзвонила? — Нібито не знаєш. — Амендо… — Це повинна зробити ти, Лізі. Я навіть не знаю, з ким там говорити і як ти мене туди помістила. — Вона помовчала якусь мить, потираючи пальцями штани своєї піжами. Хмари в них над головою зімкнулися, день знову став темний, і, схоже, райдуга їм привиділася. — Звісно, я знаю, — сказала вона. — Але то була не ти, а Скот. Він якось про це домовився. Зарезервував мені місце. Лізі лише кивнула головою. Вона не могла собі довірити сказати нехай там що. — Але коли він це зробив? Після того останнього разу, коли я заспівала своєї пісні? Чи після того останнього разу, коли я бачила його в Гавані Південного Вітру? Яку він називав Місячним Кругом? Лізі не визнала за потрібне її поправляти. — Він заморочив голову лікареві на ім’я Г’ю Олберніс. Олберніс погодився, що з тобою можуть бути проблеми, коли переглянув твою історію хвороби, і коли ти відключилася цього разу, він оглянув тебе й прийняв. Ти про це не пам’ятаєш? Нічого не пам’ятаєш? — Ні. Лізі взяла мобільник і подивилася на номер на почасти запотілому вітровому склі. — Я не маю найменшого уявлення, що я скажу йому, Мендо. — А що сказав би йому Скот, маленька? Маленька. Знову вона назвала її так. Ще один душ, шалений, але тривалістю не довше двадцяти секунд, замолотив по даху автомобіля, й поки він торохтів, Лізі зловила себе на тому, що пригадує всі ті виїзди Скота на публіку, коли вона супроводжувала його, — він називав їх кабріолетами. За винятком знаменних подій у Нешвілі 1988 року, вона, як їй здавалося, завжди втішалася цими поїздками, а чом би й ні? Він казав їм те, що їм хотілося почути; її обов’язком було лише всміхатися та плескати в долоні в потрібних місцях. Ну, ще іноді їй доводилося розтуляти рота й казати: «Дякую». Іноді вони давали йому всілякі сувеніри, й тоді він передавав їх їй, і вона мусила їх тримати. Іноді їх фотографували, а іноді були такі люди, як Тоні Еддінґтон — Тоней, — чиїм обов’язком було описати таку подію, й іноді вони згадували про неї, а іноді — ні, іноді писали її ім’я правильно, а іноді — ні, а одного разу її назвали Старою Подругою Скота Лендона, й це було добре, усе було добре, бо вона ніколи не метушилася, вона воліла бути якомога менш помітною, але вона була не такою, як та дівчинка з оповідання Сакі,[72] уміння швидко зорієнтуватися в розмові було не її фахом і… — Послухай, Амендо, якщо ти думаєш, Скот мені тут допоможе, ти помиляєшся, я не маю найменшого уявлення про те, що він сказав би в такому разі. Чому б тобі просто не зателефонувати докторові Олбернісу й не сказати йому, що з тобою все о’кей… Кажучи це, Лізі спробувала повернути їй мобільник, але Аменда притиснула свої покалічені руки до грудей жестом протесту. — Те, що я скажу, не матиме ніякої ваги. Я божевільна. А ти не лише жінка при здоровому глузді, а й удова славетного письменника. Тож зателефонуй йому, Лізі. Прибери доктора Олберніса з нашої дороги. І зроби це тепер. 9 Лізі набрала номер, і те, що відбулося після цього, надто нагадувало дзвінок, який вона зробила в той довгий, довгий четвер — день, у який вона почала просуватися етапами була. На протилежному кінці лінії знову озвалася Кассандра, й Лізі знову довелося слухати музику, яка навіювала сон, коли її попросили зачекати, але цього разу в голосі Кассандри відчувалося збудження й полегкість, коли вона довідалася, хто телефонує. Вона сказала, що доктор Олберніс удома і вона з’єднає його з нею там. — Не втікайте хоч тепер, — сказала вона Лізі, перш ніж зникнути за мелодією пісні «Я люблю кохати тебе, дитино», яку, можливо, виконувала Дона Самер до того, як вона була відповідним чином препарована для запису на диск. «Не втікайте хоч тепер» звучало трохи зловісно, але той факт, що Г’ю Олберніс був удома… це давало якусь надію, хіба ні? Але ж він міг зателефонувати копам зі свого дому з такою самою легкістю, як і зі свого офісу, звичайно, міг. Це міг також зробити й черговий лікар із Ґрінлона. І що ти йому скажеш, коли він візьме слухавку? Що ти маєш намір йому казати, нехай тобі чорт? А що сказав би йому Скот? Скот сказав би йому, що реальність — це Ральф. І це незаперечна правда. Лізі легенько всміхнулася від цієї думки та від згадки про те, як Скот міряв кроками кімнату в готелі… у Лінкольні? У Лінкольні, штат Небраска? Ні, мабуть, в Омасі, бо то була дуже гарна кімната в готелі, можливо навіть, то була одна з кімнат номера люкс. Він саме читав газету, коли під двері йому підсунули факс від його редактора. Редактор, Гарсон Форей, вважав за потрібне внести подальші зміни в третій варіант нового роману Скота. Лізі не могла пригадати, що то був за роман, пам’ятала тільки, що то був один із його останніх романів, які він іноді називав «Трепетними Любовними Історіями Скота». Хай там як, а Гарсон — що працював зі Скотом протягом періоду, який старий Денді назвав би віком дохлого єнота, — вважав, що випадкова зустріч між двома персонажами після двадцятирічної розлуки описана непереконливо. «Сюжет у цьому місці дещо тріщить, старий», — написав він. «Тріщить у цьому місці, старий», — пробурчав Скот, схопивши в одну долоню все, що в нього було між ногами (і при цьому те симпатичне пасмо волосся впало йому на чоло, як завжди падало, коли він так робив? Звичайно, впало). А тоді, перш ніж вона встигла сказати щось підбадьорливе, він схопив газету, перегорнув її на останню сторінку й показав їй повідомлення на шпальті, яка називалася «Цей дивний світ». Повідомлення мало заголовок СОБАКА ЗНАХОДИТЬ ДОРОГУ ДОДОМУ — ПІСЛЯ ТРЬОХ РОКІВ. Там розповідалося про вівчарку-коллі на ім’я Ральф, який загубився, коли його господарі були на вакаціях у Порт-Шарлотті, Флорида. Через три роки Ральф прийшов додому в місто Юджин, що в Орегоні. Він був худий, без нашийника і з ранами на лапах, але в усьому іншому цілком нормальний і здоровий. Просто підійшов до будинку, піднявся на ґанок і загавкав, щоб його впустили. «Як ти гадаєш, що подумав би пан Гарсон Форей, якби прочитав про це в одній із моїх книжок? — запитав Скот, відгортаючи волосся з лоба (воно одразу ж упало назад, звичайно). — Чи не надіслав би він мені факс, написавши — твій сюжет тріщить, старий друже?» Лізі, водночас потішена його роздратуванням і майже до абсурду зворушена думкою про Ральфа, який прийшов додому після всіх цих років (і Бог знає, яких пригод), погодилася, що Гарсон, мабуть, саме так і написав би. Скот вихопив у неї з рук газету, якусь мить дивився сердитим поглядом на фотографію Ральфа, який мав дуже спортивний вигляд у своєму новому нашийнику та з хусточкою кольору пейслі на шиї, потім відкинув її вбік. «Я скажу тобі дещо, Лізі, — промовив він. — Авторам романів часто доводиться дуже нелегко. Реальність — це Ральф, який приходить додому після трьох років блукань по світу, і ніхто не знає, як йому це вдалося. Але автор романів не може розповісти таку історію! Бо вона тріщить у своєму сюжеті, старий друже!» Виголосивши цю діатрибу, Скот, наскільки вона пам’ятає, сів за стіл і переписав ті сторінки, на які йому було вказано. Розважальна музика стихла. — Місіс Лендон, ви ще тут? — запитала Кассандра. — Я ще тут, — відповіла Лізі, почувши себе набагато спокійніше. Скот мав рацію. Реальність — це пияк, який купує лотерейного білета, виграє по ньому сімдесят мільйонів доларів і ділиться цими грішми зі своєю улюбленою барменшею. Це дівчинка, яку витягли в Техасі живою з колодязя, в якому вона просиділа шість днів. Це школяр, який упав із балкона шостого поверху в Канкуні і зламав собі лише зап’ясток. Реальність — це Ральф. — Я вас з’єдную, — сказала Кассандра. Почулося подвійне клацання, потім Г’ю Олберніс — дуже стурбований Г’ю Олберніс, так їй здалося, але без жодних ознак паніки — сказав: — Місіс Лендон? Де ви тепер? — У дорозі до будинку сестри. Ми там будемо через двадцять хвилин. — Аменда з вами? — Так. Лізі вирішила тільки відповідати на запитання й нічого не говорити від себе. Якійсь її частині було страшенно цікаво, якими ж будуть ці запитання. — Місіс Лендон… — Лізі. — Лізі, сьогодні в Ґрінлоні багато людей переживають неабияку тривогу, це, зокрема, доктор Стайн, черговий лікар, медсестра Барел, яка відповідає за крило Еклі, і Джош Фелан, керівник нашої невеличкої, але зазвичай дуже ефективної рятувальної команди. Лізі вирішила, що це водночас і запитання — Що ви вчинили? — і звинувачення — Ви сьогодні налякали до смерті моїх людей! — а тому визнала за ліпше відповісти на нього. Але коротко. Бо дуже легко викопати собі яму, а потім упасти в неї. — Так, я вас розумію. Пробачте мені, будь-ласка. Я дуже шкодую, що так сталося. Дуже. Але Аменда захотіла додому, й вона також дуже просила мене нікому не телефонувати у Ґрінлоні, поки ми не від’їдемо на достатню відстань від нього. За такої ситуації я вирішила віддатися на волю обставин. Це було так, ніби я почула голос Божий. Аменда енергійно подала їй знак, піднявши вгору два великі пальці, але Лізі не могла відвернути на неї свою увагу. Доктор Олберніс міг бути захопленим шанувальником романів її чоловіка, але Лізі не мала сумніву в тому, що він також чудово володіє вмінням випитувати в людей те, чого вони не мають наміру або не хочуть йому розповідати. Проте в голосі Олберніса прозвучало збудження. — Місіс Лендон… Лізі… а ваша сестра спроможна відповідати на запитання? Вона при тямі й спроможна на якусь реакцію? — Щоб повірити, треба почути, — сказала Лізі й подала мобільник Аменді. Аменда мала зляканий вигляд, але мобільник узяла. Лізі губами застерегла її Будь обережна. 10 — Алло, доктор Олберніс? — Аменда говорила повільно, старанно артикулюючи кожне слово, але цілком чітко. — Так, це вона. — Слухає. — Аменда Дебушер, правильно. — Слухає. — Моє друге ім’я — Джорджетта. — Слухає. — У липні сорок шостого року. Тобто мені ще не зовсім шістдесят. — Слухає. — Я маю одну дитину, дочку на ім’я Інтермеццо. Скорочено — Метці. — Слухає. — Джордж В. Буш, мені не хочеться навіть згадувати про нього, цей чоловік наділений комплексами, не менш небезпечними, аніж ті, які він приписує своїм уявним ворогам. — Слухає. Заперечливо хитає головою. — Я… я не можу зараз повернутися до всього цього, докторе Олберніс. Лізі тут, поговоріть із нею. — Вона подала Лізі мобільник, її очі благали якось завершити цю розмову. Лізі кивнула їй підбадьорливо й енергійно. Аменда знесилено відкинулася на своє сидіння, ніби щойно пробігла довгу дистанцію. — …ще тут? — пролунало з телефону, коли Лізі знову притулила його до вуха. — Це Лізі, докторе Олберніс. — Лізі, що сталося? — Ви хочете, щоб я подала вам детальний звіт, докторе… — Г’ю. Будь ласка. Г’ю. Лізі сиділа, напружено випроставшись, за кермом. Тепер вона дозволила собі трохи розслабитися, відкинувшись на шкіряне сидіння водія. Він попросив, щоб вона називала його Г’ю. Отже, вони знову друзі. Їй однаково треба бути пильною, але схоже, що все залагодиться. — Я прийшла її навідати — ми сиділи в патіо, — і зненацька вона просто прийшла до тями, от і все. «Прийшла кульгаючи й без краватки, але в усьому іншому — о’кей», — подумала Лізі й ледве спромоглася придушити в собі шалений вибух сміху На протилежному березі озера спалахнула блискавка. У голові в неї теж творилося щось подібне. — Ніколи про таке не чув, — сказав Г’ю Олберніс. Це було не запитання, тому Лізі промовчала. — І як же вам пощастило вийти з лікарні? — Пробачте, не зрозуміла? — Як ви змогли пройти через приймальню крила Еклі? Хто вас випустив? «Реальність — це Ральф», — нагадала собі Лізі. Намагаючись говорити так, щоб у її голосі пролунав лише легкий подив, вона сказала: — Ніхто нас не просив щось підписувати, нічого подібного. Усі здавалися дуже заклопотаними. Ми просто вийшли — та й по всьому. — А як же двері? — Вони були відчинені, — сказала Лізі. — Бути такого… почав Олберніс, але на цьому замовк. Лізі чекала подальших запитань. Вона була певна, що вони будуть. — Медсестри знайшли кільце від ключів і капці. І пару кедів зі шкарпетками в них. На якусь мить думки Лізі затрималися на кільці від ключів. Вона тільки тепер усвідомила, що решта її ключів теж загублені, й, либонь, буде ліпше, якщо доктор Олберніс про це не знатиме. — Я маю запасного ключа під бампером мого автомобіля в магнітному ящичку. А щодо тих, які були на моєму кільці… — Лізі примусила себе засміятися майже щирим сміхом. Вона не знала, чи їй це вдалося, але принаймні Аменда зблідла не дуже. — Мені було б дуже прикро, якби вони загубилися. Сподіваюся, ваші працівники збережуть їх для мене. — Звичайно, але ми повинні оглянути міс Дебушер. Існують певні проблеми, якщо ви хочете, щоб ми передали її під вашу опіку. З голосу доктора Олберніса можна було зробити висновок, що це жахлива ідея, але запитання в його репліці не було. Лізі було нелегко, але вона чекала. По той бік озера Касл-Лейк небо знову стало непроникно чорне. Насувалася ще одна гроза. Лізі дуже хотілося закінчити цю розмову, перш ніж вона вдарить, але вона чекала. У неї було таке враження, що вона й Олберніс досягли критичного пункту. — Лізі, — сказав він нарешті, — чому ви й ваша сестра залишили своє взуття? — Я, власне, не знаю. Аменда дуже наполягала, щоб ми негайно пішли, щоб ми пішли босими і щоб я залишила там свої ключі… — Щодо ключів, то, можливо, вона боялася детектора на метал, — сказав Олберніс. — Хоча, зважаючи на її стан, я здивований, що вона навіть… та менше з тим, кажіть далі. Лізі відірвала погляд від буревію, який швидко наближався, підмітаючи та поливаючи дощем пагорби по той бік озера Касл-Лейк. — Ти пам'ятаєш, чому ти захотіла, щоб ми пішли босі, Амендо? _ запитала вона, простягуючи їй мобільник. — Ні, — голосно відповіла Аменда, а тоді додала: — Пам’ятаю тільки, що мені хотілося відчути під ногами траву. М’якеньку траву. — Ви все чули? — запитала Лізі в Олберніса. — Щось там про м’якеньку траву. — Атож, але, певно, була й інша причина. Вона дуже наполягала. — І ви зробили так, як вона попросила? — Вона моя старша сестра, Г’ю, — вона справді моя старша сестра. Крім того, мушу признатися, я була надто збуджена від того, що вона повернулася на планету Земля, й просто не могла обміркувати все цілком тверезо. — Але я — ми — повинні її побачити й переконатися, що це справжнє одужання. — Я привезу її на обстеження завтра, це буде гаразд? Аменда хитала головою так енергійно, що її волосся розвіялося, очі збільшилися від тривоги. Лізі стала кивати їй у відповідь не менш енергійно. — Цілком, — відповів Олберніс. Лізі відчула полегкість у його голосі, справжню полегкість, і їй стало не по собі, що вона брехала йому. Але треба ж було якось викручуватися із ситуації. — Я міг би приїхати до Ґрінлона завтра близько другої пополудні й поговорити з вами обома. Влаштовує? — Це буде о’кей. Якщо ми будемо ще живі завтра обидві. — Отже, домовилися, Лізі. Мені спало на думку, що… Але цієї миті прямо над ними з під-хмар вихопилася яскрава, мов розжарене залізо, стріла блискавки і вдарила в щось на протилежному боці шосе. Лізі почула тріск, а також запах водночас електрики й чогось смаленого. Вона ще ніколи у своєму житті не була так близько від блискавки. Аменда зойкнула, але її зойк майже цілком розчинився у страхітливому гуркотінні грому. — Що то було? — вигукнув Олберніс. Лізі не думала, що зв’язок бодай трохи погіршився, але лікар, якого п’ять років тому її чоловік із такою наполегливістю налаштував на користь Аменди, несподівано здався їй дуже далеким і мало значущим. — Грім і блискавка, — спокійно сказала вона. — У нас тут справжня буря, Г’ю. — Вам ліпше зупинитися біля дороги. — Я так і зробила, але я хочу вимкнути телефон, перш ніж він ударить мене струмом або щось таке. Побачимося завтра… — У крилі Еклі… — Гаразд. О другій. Я приїду з Амендою. Дякую вам за… — Угорі над ними знову сяйнула блискавка, й вона мимохіть зіщулилася, але цього разу вона не була така сконцентрована, а грім, хоч і був гучний, проте не загрожував порвати її барабанні перетинки. — …за ваше розуміння, — закінчила вона фразу й натиснула на кнопку end, не сказавши «до побачення». Дощ полив одразу, ніби чекав, коли вона закінчить свою розмову. Він нестямно молотив по автомобілю. Лізі тепер не бачила не тільки пікнікового стола, а й капота своєї машини. Аменда схопила її за плече, й Лізі пригадала ще одну пісню кантрі, де говорилося, що тільки кощаві пальці можуть продавити тіло до кістки. — Я не поїду туди, Лізі, я не поїду! — Ой, Мендо! Мені ж боляче! Аменда послабила тиск, але не відхилилася. Очі їй палахкотіли. — Я туди не повернуся! — Повернешся. Лише поговорити з доктором Олбернісом. — Ні… — Заткнися й вислухай мене. Аменда закліпала очима й відсахнулася, стільки люті уклала у свої слова Лізі. — Дарла і я відвезли тебе туди, бо в нас не було вибору. Ти була не більш як шматком м’яса, з якого витікала слина — з однієї дірки, і сеча — з другої. І мій чоловік, який знав, що це станеться, подбав про тебе не лише в одному світі, а й у другому. Ти мені зобов’язана, велика сестричко Мендо-Кролику. І саме тому ти повинна допомогти мені сьогодні вночі й собі самій завтра, і я не хочу чути нічого, крім «Так, Лізі». Дійшло? — Так, Лізі, — промурмотіла Аменда. Потім подивилася на свої порізані руки й знову заплакала. — А що, як вони знову відправлять мене в ту кімнату? А що, як вони зачинять мене там і стануть мити губкою та поїти соком, який пахне клопами? — Вони так не зроблять. Не зможуть. Вони взяли тебе туди на умовах добровільності. Я й Дарла дали на це згоду, позаяк ти повністю відключилася. Аменда сумно захихотіла. — Скот мав звичай казати так. А іноді, коли бачив, як хтось опинився в такій халепі, то казав: «Цей уже відімкнувся». — Так, — погодилася Лізі, відчувши, як її шпигнуло гострим болем. — Я пам’ятаю. Хай там як, а зараз із тобою все гаразд. У цьому суть. — Вона взяла руку Аменди, нагадавши собі, що з нею треба бути лагідною. — Ти поїдеш зі мною туди завтра й допоможеш тому докторові відгадати загадку моїх шкарпеток. — Спробую, — погодилася Аменда. — Але зроблю це не тому, що я тобі зобов’язана. — Не тому? — Я зроблю це тому, що я люблю тебе, — сказала Аменда тоном простої гідності. Потім запитала тоненьким голосом. — Але ти будеш там зі мною, чи не так? — Я тобі обіцяю. — А може… а може, твій друг порішить нас обох і мені не треба буде турбуватися про Ґрінлон узагалі? — Не називай його моїм другом, я вже тобі вдруге повторюю. Аменда посміхнулася з виразом сумного смирення. — Я спробую це запам’ятати, якщо ти перестанеш мене називати Мендою — Брудним Кроликом. Лізі вибухнула сміхом. — Чому ти не рушаєш, Лізі? Дощ припиняється. І, будь ласка, увімкни обігрівач. Тут стає холодно. Лізі увімкнула обігрівач, виїхала заднім ходом із паркувального майданчика і звернула до дороги. — Ми поїдемо до твого дому, — сказала вона. — Дулей, певно, не спостерігає за ним, якщо там був не менший дощ, аніж тут, а я сподіваюся, він був не менший. А навіть як і спостерігає, то що він побачить? Ми поїдемо до тебе додому, потім поїдемо до мене додому. Двоє літніх жінок. Невже дві літні жінки можуть його стривожити? — Малоймовірно, — сказала Аменда. — Але я рада, що ми відправили Канті та міс Баґі Бамперс у тривалу подорож, а ти хіба ні? Лізі теж була рада, хоч і знала, що їй доведеться давати по телефону довгі пояснення. Вона виїхала на шосе, яке було тепер порожнім. Вона сподівалася, що не натрапить на повалене дерево, яке лежатиме поперек дороги, хоч і знала, що таке може бути. Грім гуркотів над головою і, схоже, був чимось невдоволений. — Я перевдягнуся вдома у щось пристойніше, — сказала Аменда. — А ще я маю в холодильнику два фунти доброго м’яса. Я покладу його в мікрохвильову піч, щоб воно швиденько відтануло, бо я дуже голодна. — У мою мікрохвильову піч, — уточнила Лізі, не відриваючи погляду від дороги. Дощ припинився на даний момент, але в небі вже купчилися нові чорні хмари. Чорні, як капелюх фокусника, сказав би Скот, і її знову опанувало гостре відчуття його втрати, відчуття порожнього місця, яке ніколи не буде заповнене. Необхідного місця. — Ти мене чуєш, маленька Лізі? — запитала Аменда, й Лізі усвідомила, що її сестра досі говорить. Що вона щось і про щось їй каже. Двадцять чотири години тому вона боялася, що Менда більше ніколи не заговорить, і ось тепер вона її просто не слухає. Але хіба не в такий спосіб обертається світ? — НІ, — чесно визнала Лізі. — Мабуть, не чую. Пробач. — Схоже на тебе, ти завжди такою була. Завжди десь у собі… Голос Аменди урвався, й вона стала дивитися у вікно. — Десь у моєму маленькому світі? — запитала Лізі, усміхаючись. — Пробач. — Не вибачайся. — Вони виїхали з-за повороту, й Лізі крутнула кермо, щоб обминути велику гілку модрини, яка лежала на дорозі. Вона подумала, чи не зупинитися й не скинути її з дороги, але вирішила залишити іі для наступного водія, який їхатиме за нею. Наступний водій, певно, не матиме поруч себе схильну до психічних відхилень особу, про яку треба дбати. — Якщо ти подумала про Місячне Коло, то насправді це не мій світ. Мені здається, кожен, хто туди потрапляє, має свою власну версію цього світу. То що ти мені казала? — Тільки те, що я маю ще одну річ, яка може тобі знадобитися. Якщо ти не втратила ще охоту пручатися, звісно. Лізі була здивована. Вона на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на сестру. — Що? Що ти там сказала? — Просто образний вислів, — відповіла Аменда. — Я хотіла сказати, що маю пушку. 11 До дверей Амендиного будинку був прихилений довгий білий конверт, прикритий навісом ґанку, завдяки чому не потерпав від дощу. Першою тривожною думкою Лізі, коли вона побачила цей конверт, було: «Дулей тут уже побував». Але той конверт, який Лізі знайшла по тому, як дістала мертвого кота зі своєї поштової скриньки, був білий з обох боків. На цьому ж було надруковане ім’я Аменди. Лізі підняла конверт і подала його сестрі. Аменда подивилася надруковані літери, перевернула його і побачила знак якості — Голмарк, — а тоді з глибокою зневагою промовила одне слово: — Шарль. Якусь мить це ім’я нічого не означало для Лізі. Потім вона згадала, що колись давно, ще до того як у неї почалися напади божевілля, Аменда мала бойфренда. «Зелений Біб», — подумала вона, й у горлі в неї щось забулькотіло. — Що з тобою, Лізі? — запитала Аменда. Її брови підсмикнулися. — Та я подумала про Канті та міс Баґі, які тепер поспішають до Деррі, — сказала Лізі. — Я знаю, це не смішно, але… — О, це має свої гумористичні елементи, — сказала Аменда. — Можливо, вони є й тут. — Вона відкрила конверт і дістала з нього аркуш паперу. Швидко пробігла по ньому очима. — О, святий Боже! Подивися, що з нього випало. Яка мура! — Можна глянути? Аменда подала їй листа. На одному його боці був намальований хлопчисько з рідкими зубами — так у системі стандартів Голмарк уявляють собі щось грубе, але миле (завеликий светр, полатані джинси), — який тримав у руці зів’ялу, обвислу квітку. «Ой, я гірко жалкую!» — був напис під пошарпаними кедами малого шибеника. Лізі розгорнула листа й прочитала таке: Я знаю, я тебе скривдив і ти тепер у журбі, Але хочу, аби ти знала, що погано не тільки тобі! Надсилаю цього листа і благаю тебе: «Пробач!», Бо я дуже жалкую, що вкинув тебе у плач! Тож тішся пахощами троянд! Будь щаслива бодай на мить! Хай до тебе прийде весна і тобі стане любо жить! Я тобі завдав трохи смутку, але мучить мене каяття. І благаю, залишмося друзями на усе подальше життя! Унизу був підпис: Твій вірний друг (Навіки! Пам’ятай про щасливі часи!!!) Шарль «Чарлі» Коріво. Лізі з усіх сил намагалася надати своєму обличчю зворушеного виразу, але не змогла й вибухнула сміхом. Аменда приєдналася до неї. Вони стояли разом на ґанку, заливаючись реготом. Коли вони нареготалися, Аменда випросталася і продекламувала, звертаючись до омитого дощем подвір’я, тримаючи перед собою листа, як тримають молитовник у церкві: — Мій любий Шарлю, я в захваті від твоїх тирад, тому благаю, прийди швиденько й поцілуй мене ніжно в зад! Лізі мало не впала, з розгону прихилившись до стіни будинку, аж забряжчали шибки в найближчому вікні — вона реготала, притискаючи руки до грудей. Аменда подивилася на неї зі зверхньою усмішкою і зійшла східцями ґанку вниз. Брьохаючи по воді, вона пройшла кілька кроків подвір’ям, підняла невелику статуетку феї, що охороняла кущі троянд, і взяла запасний ключ, який був схований під нею. Та коли вона нахилилася, щоб його підняти, то скористалася з нагоди й потерла листа від Чарлі Коріво об свою прикриту зеленою піжамою дупу. Не думаючи більше про те, що Джим Дулей може спостерігати за ними з лісу, взагалі не думаючи більше про Джима Дулея, Лізі сіла на ґанку й тепер лише тонко попискувала від сміху, бо в неї зовсім не залишилося у грудях повітря. Вона так сміялася у своєму житті лише раз або двічі, коли ще був живий Скот, а може, й узагалі ніколи. 12 На автоматичному відповідачеві Амендиного телефону був лише один запис, і він був від Дарли, а не від Дулея. — Лізі! — вигукувала вона у стані радісного збудження. — Я не знаю, що ти зробила, але це грандіозно! Ми в дорозі до Деррі! Лізі, я тебе люблю! Ти геній! Вона почула, як Скот каже Лізі, та ти просто геній, і її сміх почав згасати. Амендина пушка виявилася револьвером марки «Патфіндер-22», і коли Аменда подала його Лізі, він уклався в її руку так зручно, ніби був виготовлений за її особистим замовленням. Аменда тримала його в коробці для черевиків на верхній полиці стінної шафи у спальні. Лізі вистачило легенького натиску пальцем, щоб обернути барабан. — Ісус подбав про нас, Мендо, револьвер заряджений! Так, ніби Хтось Там Угорі розгнівався на Лізі за її блюзнірську репліку: небо несподівано розкрилося й полив черговий дощ. За хвилину по шибках вікон та по водостічних ринвах залопотів град. — Що робити самітній жінці, коли до неї вривається ґвалтівник? — запитала Аменда. — Навести на нього незаряджений револьвер і гукнути: Бабах!? Лізі, допоможи мені його застебнути, гаразд? — Аменда надягла джинси, а тепер підставила Лізі свою худу спину, щоб вона застебнула їй ліфчик. — Щоразу коли я намагаюся це зробити, мої руки мало не вбивають мене. Тобі треба було занурити мене бодай один раз у твоєму озері. — Я мала досить мороки, щоб забрати тебе від нього, й мені було не до того, щоб охрестити тебе в ньому. Богу дякувати, мені це вдалося, — сказала Лізі, застібаючи гачки. — Ти не хочеш одягти свою червону блузку з жовтими квітами? Мені вона дуже подобається на тобі. — Вона показує мій живіт. — Амендо, в тебе немає живота. — Він у мене є — навіщо, в ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ти витягаєш кулі? — Щоб я не відстрелила собі коліно, — сказала Лізі, опустивши кулі в кишеню джинсів. — Я заряджу його потім. Хоч вона й не була певна, що зможе навести його на Джима Дулея і натиснути на спусковий гачок. Певно, для цього їй треба буде згадати про свій консервний ніж. Але ж ти хочеш його позбутися. Так чи ні? Безперечно, хоче. Він знущався з неї. Це по-перше. Він був небезпечний. Це по-друге. Вона не могла довірити цю роботу нікому іншому — це по-третє й, мабуть, усе. Проте вона дивилася на «Пагфіндер» із якимсь зачаруванням. Скот досліджував вогнепальні рани, пишучи один зі своїх романів «Мощі», вона була в цьому певна, — і вона зробила помилку, заглянувши в його папку, де було дуже багато бридких фотографій. Тільки тоді вона зрозуміла, як пощастило Скотові того дня в Нешвілі. Якби куля Коула влучила в ребро й роздробила його… — А чом би нам не взяти його з собою в коробці для черевиків? — запитала Аменда, надягаючи просту теніску (з написом ПОЦІЛУЙ МЕНЕ ТАМ, ДЕ СМЕРДИТЬ, — ЗУСТРІНЬ МЕНЕ В ПУЦІ) замість тієї блузки з ґудзиками, яка подобалася Лізі. — Там, у коробці, є також запасні кулі. Ти можеш перев’язати її, поки я дістану м’ясо з морозильника. — Звідки він у тебе, Мендо? — Його подарував мені Шарль, — сказала Аменда. Вона обернулася, схопила гребінець зі свого туалетного столика, подивилася в дзеркало й люто встромила його у своє волосся. — Торік. Лізі поклала револьвер, такий схожий на той, з якого Ґерд Аллен Коул стріляв у її чоловіка, назад у коробку для черевиків і подивилася на Аменду в дзеркалі. — Я спала з ним двічі, а іноді й тричі на тиждень протягом чотирьох років, — сказала Аменда. — Тобто ми мали з ним інтимні стосунки. Ти згодна, що це були інтимні стосунки? — Так. — Я також прала його труси протягом чотирьох років і зішкрябувала лупу з його скальпа раз на тиждень, щоб вона не сипалася на плечі його чорних костюмів, і не ставила його в незручне становище, а я думаю, що ці речі збіса набагато інтимніші, аніж трахання. А ти як думаєш? — Думаю, ти близька до істини. — Ще б пак, — погодилася Аменда. — Чотири таких роки, і я одержую листівку Голмарк як відшкодування за розрив. Що ж, я можу тільки побажати йому щасливого життя з тією жінкою, яку він знайшов собі в Сін-Джині.[73] Лізі відчула радісне збудження. Ні, вона не думає, що Аменду треба було викупати в озері. — Зараз я дістану м’ясо з морозильника, і ми поїдемо до тебе, — сказала Аменда. — Я помираю з голоду 13 Сонце виглянуло з-за хмар, коли вони під’їхали до крамниці Пейтла, навісивши над дорогою перед ними райдугу, схожу на казкові ворота. — Ти знаєш, чого мені хотілося б на вечерю? — запитала Аменда. — Ні, не знаю. — Добру порцію начинки для гамбургерів. Я не думаю, що ти маєш їх у себе вдома, чи не так? — Я їх мала, — сказала Лізі, винувато всміхаючись, — але я з’їла їх. — Зупинися біля Пейтла, — сказала Аменда. — Я куплю коробку. Лізі зупинила машину. Аменда наполягла, щоб вони взяли з собою її домашні гроші, які вона тримала на кухні у великому синьому глекові, й тепер вона дістала звідти пожмакану п’ятірку. — Ти що їстимеш, Лізі? — Усе що завгодно, крім чизбурґера, — відповіла Лізі. XIV Лізі і Скот (Люба моя дитино) 1 О чверть на восьму того вечора Лізі мала передчуття. То було не перше передчуття в її житті; вона вже мала принаймні два інші. Одне в Баулінґ Ґрін, незабаром по тому, як вона увійшла до лікарні, куди забрали її чоловіка після того, як його було поранено під час урочистої церемонії, організованої англійським факультетом. І, безперечно, вона мала таке передчуття того ранку, коли вони збиралися летіти до Нешвіла й вона розбила склянку, у якій стояли їхні зубні щітки. Третє передчуття прийшло до неї тоді, коли небо стало прояснюватися після грозових дощів і осяйне золоте світло пробилося крізь хмари. Лізі й Аменда сиділи в кабінеті Скота над сараєм. Лізі переглядала папери на головному письмовому столі Скота, який він називав Великим Слоном Ідіота. Поки що найцікавішою річчю, яку вона там знайшла, була пачка помірковано сміливих французьких поштівок із клаптиком паперу на них, на якому було написано почерком Скота Хто надіслав мені ці речі? Поруч із вимкненим комп’ютером стояла коробка з револьвером усередині. Вона ще була накрита кришкою, але Лізі перетнула стрічку, якою вона була перев’язана, нігтем свого пальця. Аменда була через кімнату, в алькові, де стояла стереосистема Скота, яка включала в себе телебачення та музику. Вряди-годи Аменда чула, як її сестра бурчить, нарікаючи на безлад, що панував у шухлядах та на полицях. Одного разу Лізі голосно висловила свій подив із приводу того, як міг Скот узагалі знайти тут нехай там що. І саме тоді в неї виникло передчуття. Лізі закрила шухляду, яку вона досліджувала, й випросталася, сидячи на кабінетному стільці з високою спинкою. Вона заплющила очі й просто чекала, коли зненацька щось накотилося на неї. Це була пісня. Ментальний програвач освітився, й позначений легким носовим призвуком, але непомильно приємний голос Генка Вільямса заспівав: «Прощавай, Джо, нам час, нам час. Нам час, нам час в дорогу, штовхай, штовхай у море пірогу…» — Лізі! — гукнула Аменда з алькова, де Скот мав звичай сидіти і слухати свою музику або дивитися кінофільми на відеомагнітофоні. Якщо тільки він не дивився їх, сидячи посеред ночі в кімнаті для гостей, звичайно. І цієї миті Лізі почула голос професора з англійського факультету коледжу Прата — у Баулінґ Ґрін, лише за шістдесят миль від Нешвіла. Не більш як на відстані довгого плювка, місус. Я радив би вам приїхати сюди якомога скоріше, — сказав їй по телефону професор Мід. — Ваш чоловік захворів. Боюся, це дуже серйозно. «О моя Івонно, о моя кохана, нам час, нам час, нам час…» — Лізі! — голос Аменди дзвенів, як щойно викарбувана монета. Чи повірив би хтось, що вона була у стані повного ідіотизму ще вісім годин тому? Ні, мем, я вам не вірю. Не розказуйте мені небилиці, сер. Духи зробили це за одну ніч, — подумала Лізі. — Атож, духи. Доктор Янцен вважає, що необхідна операція. Так звана торакотомія. А Лізі подумала: Хлопці повернулися з Мексики. Вони повернулися до Анарени. Бо Анарена була їхнім домом. Які хлопці? Чорні й білі хлопці. Джеф Бридж і Тімоті Ботемз. Хлопці з «Останнього кіносеансу». У цьому кінофільмі вони завжди молоді, — подумала вона. Вони завжди молоді, а Сем зе Лаєн завжди мертвий. — Лізі! Вона розплющила очі й побачила, що її велика сестричка стоїть у дверях алькова з очима не менш блискучими, аніж був дзвінким її голос, і, звичайно ж, у руці вона тримала коробку з касетою «Останнього кіносеансу», і Лізі опанувало відчуття повернення додому, час мені додому, час. Але чому так? Тому, що пиття з озера мало свої маленькі переваги? І ти приносив у цей світ щось із підібраного там? Підібраного або випитого? Так, так і так. — Лізі, золотко, з тобою все гаразд? Таке лагідне співчуття, така материнська стурбованість настільки не відповідали вдачі Аменди, що Лізі охопило відчуття нереальності. — Усе гаразд, — відповіла вона. — Я лише дала відпочити очам. — Ти не заперечуєш, якщо я подивлюся цей фільм? Я знайшла його серед інших записів Скота. Більшість із них здаються справжнім мотлохом, але мені завжди хотілося подивитися цей фільм, адже я його так ніколи й не бачила. Може, він допоможе мені не думати про інше. — Я не заперечую, — сказала Лізі, — але мушу тебе попередити. Я певна, що десь посередині частину запису стерто. Це стара стрічка. Аменда пильно роздивлялася задню частину коробки. — Джеф Бридж тут схожий на дитину. — Він такий і є, хіба ні? — байдужим тоном сказала Лізі. — А Бен Джонсон помер… — вона урвала свою фразу. Мабуть, я ліпше не стану його дивитися. Ми можемо не почути, коли прийде твій бойфре… Ми можемо не почути Дулея, коли він прийде. Лізі зняла кришку з коробки для взуття, дістала звідти «Патфіндер» і показала ним на сходи, які вели вниз до сараю. — Я замкнула двері над зовнішніми сходами, — сказала вона, — і тепер сюди можна увійти лише тут. А я постійно спостерігаю за цими дверима. — Він може підпалити внизу сарай, — нервово сказала Аменда. — Він не захоче мене підсмажити — яка йому буде з цього втіха? А ще Лізі подумала: А ще я маю куди піти. Поки в моєму роті зберігається такий солодкий присмак, який у ньому є тепер, існує місце, куди я можу піти, і не думаю, що в мене будуть проблеми з тим, щоб забрати туди й тебе, Мендо. Навіть два гамбургери та дві склянки Кул-Ейда не витіснили цей приємний солодкий смак із мого рота. — Ну гаразд, якщо ти певна, що це тебе не потурбує… — Хіба схоже, що я готуюся до випускних іспитів? Дивися свій фільм. Аменда повернулася до алькова. — Сподіваюся, цей відеомагнітофон іще працює. Вона розмовляла як жінка, що знайшла старий грамофон і стосик старих ацетатних платівок. Лізі позазирала в багато шухляд Великого Слона Ідіота, але ця робота здалася їй тепер цілком марною… і, мабуть, такою вона й була. В неї склалося таке враження, що тут було дуже мало чогось справді цікавого. І в шухлядах, і в картотеках, і на твердих комп’ютерних дисках. Усе це могло задовольнити хіба що найфанатичніших серед інкунків, колекціонерів та академічних учених, які виправдовували своє існування здебільшого тим, що досліджували літературні еквіваленти корпії для пупа у своїх мало кому зрозумілих публікаціях; ці амбітні йолопи із засміченими надмірною вченістю головами давно втратили уявлення про те, навіщо існують книжки та читання, й задовольнялися складанням довжелезних сухозлітних приміток на всілякі круглі або ювілейні дати. Але всі справжні коні давно повибігали з цієї стайні. Та письмова продукція Скота Лендона, яка давала радість і втіху звичайним читачам — людям, що мандрували літаками між Лос-Анджелесом і Сіднеєм, людям, які сиділи в приймальнях лікарень, людям, що не знали, як збути свій час протягом довгих дощових днів літньої відпустки, ділячи своє вимушене дозвілля між романом тижня та розгадуванням кросвордів, — та продукція давно вийшла друком. Публікація його творів завершилася «Таємною перлиною» — через місяць після смерті Скота. Ні, Лізі, — прошепотів їй голос, і вона спочатку подумала, що то голос Скота, а тоді — яке божевілля! — подумала, що він належав друзяці Генкові. Але таке припущення було божевільним хоч би тому, що то був не чоловічий голос. Можливо, то був голос їхньої доброї матінки, який прошелестів у її голові? Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. Ні, це не голос доброї матінки — хоч афґанка доброї матінки мала до нього якесь відношення, — а голос Аменди. Вони сиділи вдвох на тій кам’яній лаві, дивлячись на корабель «Рожеві троянди», який завжди стояв на якорі й ніколи не виходив у море. Лізі якось не доводилося раніше думати про те, наскільки схожі були у своїх висловлюваннях її мати та її старша сестра, — до цього спогаду про розмову на кам’яній лаві. І… Щось про історію. Твою історію. Історію для Лізі. Чи справді Аменда таке сказала? Тепер це згадувалося їй, наче сон, й Лізі не мала цілковитої певності, проте думала, що так воно сталося насправді. І про афґанку. Хоча… — Хоча він називав її африканкою, — сказала Лізі вголос. — Він називав її африканкою, і він називав її булом. Не буром, не бумом, а булом. — Лізі! — гукнула Аменда з іншої кімнати. — Ти щось сказала? — Я просто розмовляю сама з собою, Мендо. — Це означає, ти маєш гроші в банку, — сказала Аменда, після чого стало чутно лише звукову доріжку кінофільму. Лізі здавалося, вона пам’ятає кожен її рядок, кожен музичний уривок і кожну подряпину на стрічці. Якщо ти залишив мені історію, Скоте, то де вона? Тут, у кабінеті, її немає, я готова побитися об заклад. Немає її і в сараї, там немає нічого, крім фальшивих булів, таких як «Айк повертається додому». Але то була не зовсім правда. Адже в сараї були принаймні два справжні призи: срібна лопата й кедрова скринька доброї матінки, запхана під бременське ліжко. З квадратиком оздоби в ній. Чи не про це казала Аменда? Лізі так не думала. Якщо в кедровій скриньці й була історія, то це була їхня історія — Скот & Лізі: тепер нас двоє. А якою ж була її історія? І де вона є? І якщо говорити про «де», то де тепер Чорний Принц Інкунків? Його не було на автоматичному відповідачі Аменди; не було й на автоматичному відповідачі тут. Лізі знайшла лише одне повідомлення на своєму домашньому відповідачі. Воно було від заступника шерифа Олстона. «Місіс Лендон, ці бурі та грози завдали місту багато шкоди, а надто на його південних околицях. Хтось — сподіваюся, що я або Ден Бекман, — навідає вас, як тільки зможемо, а поки що я хотів би нагадати вам, щоб ви замкнули всі двері й не пускали в дім нікого з незнайомих людей. Це означає, що всі, хто до вас прийде, повинні знімати головні убори та відкидати назад каптури плащів, хай навіть надворі дощ періщить, як із-під ринви, гаразд? І весь час тримайте при собі мобільник. Нагадую вам, що в разі крайньої потреби вам слід натиснути на кнопку швидкого набору, а потім на одиницю. Тоді ваш дзвінок одразу пройде на офіс шерифа». — Чудово, — прокоментувала Аменда. — Наша кров ще не засохне, коли вони сюди з’являться. Це, либонь, допоможе їм зробити свої тести на ДНК. Лізі не завдала собі клопоту відповідати. Вона не мала наміру дозволяти, щоб Джимом Дулеєм зайнялося управління шерифа округи Касл-Каунті. Для неї було б ліпше, якби Джим Дулей сам перетяв собі горло її ножем для відкривання консервів. Індикатор на автоматичному відповідачі засвітився, показавши цифру 1 у віконечку messages received (одержані повідомлення), та коли Лізі натисла на кнопку play (прослухати), вона почула лише три секунди мовчанки, один глибокий затриманий вдих, після чого слухавку поклали. Можливо, хтось помилився номером, люди часто помилялися номером і клали слухавку, але вона знала, що це не так. Ні. То був Дулей. Лізі відкинулася на своєму офісному стільці, пробігла пальцем по обтягнутому ґумою руків’ю свого 22, потім підняла його й відкрила барабан. Це було дуже легко зробити, після того як ти відкривав його раз чи двічі. Вона вставила набої і знову натисла на барабан. Він закрився з легким, але остаточним клац. В іншій кімнаті Аменда сміялася з якоїсь сцени в кінофільмі. Лізі теж усміхнулася. Вона не думала, що Скот усе це наперед спланував; він не планував навіть сюжети своїх творів, хоч деякі з них були надзвичайно складними. Якщо я наперед обмірковуватиму сюжет, казав він, то вони втратять усю свою привабливість. Він казав, що для нього написати книжку означало те саме, що знайти яскраву, кольорову нитку в траві, а потім іти за нею туди, куди вона тебе приведе. Іноді ця нитка уривається й залишає тебе ні з чим. Але іноді — якщо тобі поталанить, якщо ти сміливий і наполегливий, — вона приведе тебе до скарбу. І цей скарб — не гроші, які ти одержиш за свою книжку. Цей скарб — сама книжка. Лізі здогадувалася, що Роджери Драпаели світу в це не вірили, а професори Джозефи Вудбоді вважали, що це має бути чимось більшим — піднесенішим, — але Лізі з ним довго жила і вона в це вірила. Писати книжку означало податися на пошуки була. Але він ніколи їй не казав (хоч, як їй здається, вона завжди здогадувалася про це), що коли нитка не уривається, то вона завжди приводить до пляжу. Приводить до озера, до якого всі ми приходимо пити, закидати свої сіті, плавати, а іноді й топитися. А чи знав він? Чи знав він, що це кінець? Вона трохи випросталася на стільці, намагаючись пригадати, чи Скот відмовляв її поїхати з ним до Прата, невеличкої, але престижної школи вільних мистецтв, де він уперше й востаннє виступив із читанням уривків зі свого роману «Таємна перлина». Він упав десь на середині церемонії врочистого прийому. Через дев’яносто хвилин вона вже сиділа в літаку, а один із гостей на тому прийомі — кардіосудинний хірург, якого привела на читання Скота його дружина, — прооперував його у спробі врятувати йому життя або принаймні зберегти його доти, доки хворого не довезуть до великої лікарні. Чи він знав? Може, він умисне не взяв тоді мене з собою, бо знав, чим це закінчиться? Вона так не думала, та коли їй зателефонував професор Мід, хіба вона не зрозуміла, що Скот знав: щось із ним буде. Якщо не Довгий хлопець, то це? Чи не тому їхні фінансові справи були в такому досконалому порядку, усі потрібні папери були підписані? Чи не тому він заздалегідь потурбувався про майбутні проблеми Аменди? Я гадаю, вам буде ліпше вилетіти сюди одразу по тому, як ви дасте дозвіл на операцію, — сказав їй професор Мід. Так вона й зробила, зателефонувавши в компанію чартерних авіарейсів одразу після того, як переговорила з анонімним голосом у головному офісі комунальної лікарні в Баулінґ Ґрін. Вона відрекомендувалася службовцеві лікарні як дружина Скота Лендона Ліза й дала докторові Янцену дозвіл на торакотомію (слово, яке вона насилу змогла вимовити) та всі «допоміжні процедури». У розмові з чартерною компанією вона виявила більше рішучості. Вона хотіла найняти найшвидший літак, який вони мають. То «Ґалфстрім» літає швидше, ніж «Лір»? Гаразд. Тоді вона замовляє «Ґалфстрім». В алькові розваг, у чорно-білій країні «Останнього кіносеансу», де Анарена була домом і де Джеф Бридж та Тімоті Ботемз завжди будуть молодими хлопцями, друзяка Генк співав пісню про славного індіанського вождя Ко-Ліґу. За вікнами повітря стало червоніти — як було й тоді, коли сонце заходило в далекій міфічній країні, яку колись відкрили двоє наляканих хлопців із Пенсільванії. Це сталося дуже раптово, місіс Лендон. Я хотів би дати вам якусь конкретну відповідь, але я не можу. Можливо, доктор Янцен вам її дасть. Я не знала, що там могло статися, — подумала Лізі, тоді як червоне сонце за шибками вікон наближалося до західних пагорбів. — Я не знала, що таке торакотомія, не знала, що відбулося… я тільки ховалася десь за багряною завісою, це я знала. Пілоти замовили для неї лімузин, ще коли вона була в повітрі. Було вже по одинадцятій, коли «Ґалфстрім» приземлився, й минула північ, коли вона добулася до будівлі попелястого кольору, яку вони називали лікарнею, але день був спекотний, і спека досі не спала. Коли водій відчинив дверцята, вона пам’ятала своє відчуття, що їй досить було простягти перед собою руки, стиснути пальці в кулаки й вона вичавила б воду просто з повітря. І чувся собачий гавкіт, звичайно ж, — здавалося, що всі собаки в Баулінґ Ґрін гавкають на місяць — і, Господи, це ж вона десь уже бачила — старий чоловік натирав підлогу в коридорі, а дві старі жінки сиділи в кімнаті очікування, абсолютні близнята, судячи з їхнього вигляду, віком років вісімдесят, а просто перед нею 2 Просто перед нею були два ліфти, пофарбовані в синьо-сірий колір. Напис на підставці, що стояла перед одним із них, повідомляв НЕСПРАВНІ. Лізі заплющує очі і навпомацки простягає перед собою руку, щоб опертися об стіну, на мить цілком переконана в тому, що зараз вона зомліє. А чом би й ні? Їй здається, вона здійснила подорож не тільки через простір, а й через час. Це не Баулінґ Ґрін у 2004 році, а Нешвіл у 1988-му. Її чоловік має проблему з легенями, але це проблема 22-го калібру. Психопат всадив у нього кулю і всадив би йому кілька ще, якби Лізі не прийшла на допомогу зі своєю срібною лопатою. Вона чекає, коли хтось запитає, чи з нею все гаразд, і, можливо, підтримає її на її тремтячих ногах, але чує лише гудіння машини, якою натирає підлогу старий прибиральник, і десь далеко тихе дзеленчання дзвоника, яке навіює їй спогад про інший дзвоник в іншому місці, дзвоник, який іноді дзвенить десь за багряною завісою, якою вона ретельно затулила деякі події зі свого минулого. Вона розплющує очі й бачить, що за столом приймальні нікого немає. У віконечку з написом ІНФОРМАЦІЯ горить світло, тож Лізі певна, там хтось має бути на чергуванні, але він чи вона кудись відлучилися, можливо, в туалет. Старі дами-близнята в кімнаті очікування переглядають журнали, які, певно, однакові в усіх кімнатах для очікування світу. За вхідними дверима стоїть її лімузин, блимаючи жовтими фарами і схожий на екзотичну рибу з океанських глибин. По цей бік дверей дрімає лікарня маленького міста, бо ще тільки перша година нового дня, й Лізі усвідомлює, що коли вона зараз не почне горлати, як сказав би Денді, на неї ніхто не зверне уваги. Усвідомлення цього факту породжує в ній не страх, роздратування й розгубленість, а радше глибокий смуток. Згодом, коли вона летітиме в Мен і біля її ніг стоятиме труна з останками її чоловіка, вона подумає: Ось тоді я й зрозуміла, що він ніколи не вийде з цієї лікарні живим. Тут йому кінець. Я мала передчуття. І знаєте, звідки воно прийшло? Думаю, коли я побачила той напис перед ліфтом. Той паскудний напис НЕСПРАВНІ. Так. Вона могла б подивитися на схему розташування лікарняних відділень або розпитати прибиральника, який натирав підлогу, але Лізі не робить ні того, ні того. Вона певна, що знайде Скота у відділенні реанімації цієї лікарні, якщо його вже привезли з операційної, і що знайде відділення реанімації на третьому поверсі. Ця інтуїція така сильна, що вона майже чекає появи чарівного килима-самольота з грубої тканини, з якої виготовляють мішки, що чекатиме її біля сходів, коли вона до них підійде, зі словами НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, видрукуваними на ньому. Ніякий килим-самоліт, звичайно ж, її не чекає, і на той час, коли вона підіймається сходами на третій поверх, вона вся пітна й липуча, а її серце калатає нестямно. Але на дверях і справді написано ВІДДІЛЕННЯ РЕАНІМАЦІЇ МЛБҐ, і відчуття того, що вона перебуває уві сні наяву, в якому минуле й сучасне сплелися в нескінченному колі, стає навіть сильнішим. Він у палаті 319, думає Лізі. Вона переконана в цьому, навіть коли бачить, що відбулися дуже великі зміни відтоді, як вона востаннє приходила до свого чоловіка, який лежав, поранений, у лікарні. Найочевидніша з них — це телевізійні монітори перед кожною палатою; на них миготять усілякі написи червоного та зеленого кольору. Єдине, що зрозуміла з них Лізі, — це дані про частоту пульсу та рівень кров'яного тиску А також імена та прізвища, вона читає декотрі з них: ДЖОН КОЛВЕТ, АДРІАН ДАМБАРТОН, ТАУСОН РІЧАРД, ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО (Лізі Вандерво, думає вона, це не так легко вимовити), ФРАНКЛІН ДРЕЙТОН. Тепер вона вже зовсім близько від палати 319 і думає: Зараз звідти вийде медсестра з тацею Скота в руках і спиною до мене. Я не хочу її лякати, але я її злякаю. Вона впустить тацю. Тарілки та філіжанка з-під кави не поб’ються, це ветерани кафетерійної служби, але карафа із соком розіб’ється на тисячі скалок. Але це північ, а не ранок, вона не чує шуму вентиляторів над головою, а на дверях палати 319 написано ТОМАС ЯНЕЗ. Але її відчуття вже баченого таке сильне, що вона зазирає в палату й бачить у єдиному ліжку величезну тушу чоловіка — Томаса Янеза, яка нагадує їй тушу кита, викинуту хвилями на піщаний берег. Потім її опановує відчуття, яке переживають ті, хто раптово пробуджуються від сну; вона дивиться навколо себе зі страхом і розгубленістю, думаючи Що я тут роблю? Що я тут знайду сама-одна? Потім вона думає, торакотомія. Вона згадує Як тільки ви дасте дозвіл на операцію, і вже майже бачить слово операційна, яке пульсує на телеекрані кривавими літерами, й замість повернути назад вона йде далі по коридору, де має бути кімната для медсестер. Жахлива думка починає народжуватися в її мозку (а що як він уже) але вона відкидає її геть, відштовхує далеко від себе. У службовому приміщенні медсестра в уніформі, на якій весело розважаються персонажі з мультиплікаційних фільмів компанії Ворнер Бразерс,[74] робить якісь позначки на кількох діаграмах, що розстелені перед нею. Інша щось говорить sotto voce[75] в маленький мікрофон, приколотий до лацкана її більш традиційного білого топа зі штучного шовку, мабуть, зчитуючи цифри з монітора. За ними на розкладному стільчику розсівся довготелесий рудий чолов’яга, сперши підборіддя на груди, прикриті білою сорочкою. На спинці стільця висить його чорний піджак того самого кольору, що і його штани. Він сидить без черевиків і без краватки, Лізі бачить її кінчик, що виглядає з кишені його піджака. Його руки вільно складені на колінах. Хоч вона й мала передчуття, що Скот не вийде з комунальної лікарні міста Баулінґ Ґрін живим, але ніщо їй не підказує, що перед нею лікар, який зробив йому операцію, продовживши йому життя на достатній час, щоб вони могли попрощатися після їхнього двадцятип’ятирічного, здебільшого доброго — прокляття, здебільшого щасливого — життя разом; вона визначає вік заснулого чоловіка максимумом у сімнадцять років, і думає, що, можливо, це син однієї з медсестер. — Пробачте мені, — каже Лізі. Обидві сестри підстрибують на своїх стільцях. Цього разу Лізі примудрилася злякати одразу двох сестер замість однієї. Медсестра з мікрофоном записує «Ой!» на свою стрічку. Лізі пускає це повз увагу. — Мене звати Ліза Лендон, наскільки мені відомо, мій чоловік Скот… — Місіс Лендон, атож. Ми знаємо. — Це сестра, в якої на одній цицьці зображений Кролик Баґз, а на другій — Елмер Фад, що націлює на нього пістолет, тоді як Каченя Дефі дивиться на них із долини знизу. — Доктор Янцен чекає на вас, щоб поговорити з вами. Він надавав вашому чоловікові першу допомогу в приймальному покої. Лізі поки що нічого до пуття не розуміє, можливо, тому, що їй не було коли подивитися, що таке торакотомія в енциклопедії. — Скот… що з ним сталося? Він зомлів? Знепритомнів. — Доктор Янцен відповість на всі ваші запитання, я впевнена. Вам відомо, що він зробив паріетальну плевроктомію, а також торакотомію? Плевро-що? Було б куди простіше, якби вони відповіли на її запитання простим «так». Тим часом медсестра, яка диктувала в мікрофон, простягає руку й торсає руду сонну голову, Коли він розплющує очі, Лізі бачить, що помилилася стосовно його віку, мабуть, він досить дорослий для того, щоб купити собі випивку в барі, але ж не стануть вони запевняти її, що саме він розтинав грудну клітку її чоловіка? — Операція відбулася успішно? — запитує Лізі, не маючи жодного уявлення про те, до кого з цих трьох вона звертається. Вона відчуває, як у її голосі виразно звучить нота розпачу, ненавидить себе за це, але нічого вдіяти із собою не може. Медсестра з мультперсонажами на грудях вагається якусь мить, і Лізі прочитує все те, чого вона боїться, в очах, які несподівано ухиляються від її погляду. Потім медсестра знову дивиться на неї й каже: — Це доктор Янцен. Він вас чекав. 3 Після першого видимого розслаблення доктор Янцен швидко приходить до тями. Лізі думає, що цей чоловік справді належить до породи докторів — він міг би також належати до породи полісменів або пожежників. Але він ніколи не зміг би належати до породи письменників. Той, якого я знала, не міг навіть рота розтулити, перш ніж не вип’є свою другу філіжанку кави. Вона усвідомлює, що подумала про свого чоловіка в минулому часі, і хвиля холоду робить жорстким волосся біля корінців на її потилиці і вкриває її руки сиротами. Після цього її опановує відчуття легкості, водночас чудесне й жахливе. Враження таке, ніби в будь-яку мить вона може злетіти вгору, наче повітряна куля, якій перетнули шворку. Й полетіти (мовчи, маленька Лізі, мовчи про це) у якесь інше місце. На Місяць, можливо. Лізі змушена глибоко вгородити нігті у свої долоні, щоб утриматися на ногах. Тим часом Янцен щось шепоче медсестрі з мультперсонажами на цицьках. Вона слухає його й киває головою. — Ви не забудете записати це згодом, так? — Я зроблю це, перш ніж дзигарі на стіні видзвонять другу, — запевняє її Янцен. — І ви певні, що слід робити саме так? — із сумнівом перепитує вона — її заперечення звучать непереконливо незалежно від того, про що вони говорять, думає Лізі, аби переконати себе в тому, що вона спроможна мислити розважливо. — Звичайно, певен, — відповідає він, а потім обертається до Лізі й запитує, чи вона готова піти нагору у відділення Олтона. Він пояснює, що там лежить її чоловік. Лізі каже, це буде чудово. — Гаразд, — мовить Янцен із усмішкою, що здається стомленою й не дуже щирою. — Сподіваюся, у вас на ногах добрі гірські черевики. Це на п’ятому поверсі. Коли вони рушають назад до сходів — повз ТОМАСА ЯНЕЗА та ЕЛІЗАБЕТ ВАНДЕРВО, — сестра з мультгероями на грудях розмовляє по телефону. Згодом Лізі зрозуміє, що, розмовляючи пошепки, Янцен наказав сестрі зателефонувати нагору й відключити Скота від вентилятора. У такому разі він прийде до тями настільки, щоб упізнати свою дружину й почути від неї слова прощання. А може, йому пощастить сказати їй і кілька своїх слів, якщо Бог дасть йому трохи повітря, щоб він міг задіяти свої голосові зв’язки. Згодом вона зрозуміє, що відключення його від вентилятора скорочувало йому життя з кількох годин до кількох хвилин, але Янцен вирішив, що такий захід буде цілком виправданим, оскільки, на його думку, виграні години не дають Скотові Лендону найменшої надії на одужання. Згодом вона зрозуміє, що вони поклали його в найменшу палату, яка в їхній маленькій комунальній лікарні призначалася для епідемічних хворих. Згодом. 4 Коли вони повільно йдуть нагору в гарячому задушливому повітрі, яке висить над сходами, Лізі довідується, як мало молодий Янцен може розповісти їй про хворобу Скота — як він сам насправді мало знає. Торакотомія, каже він, це не лікування, а лише спосіб запобігти накопиченню рідини, ця процедура мала випустити повітря, заблоковане в легеневих кавернах Скота. — Про яку половинку легенів ідеться, докторе Янцен? — запитує вона в нього, й чує жахливу відповідь: — Про обидві. 5 І тоді він запитує в неї, чи давно Скот хворий і чи бачився він із лікарем до того, як «загострився його нинішній стан». Вона відповідає, що стан у Скота не загострювався. Скот не був хворий. Він десь підхопив невеличкий нежить, і в нього текло з носа протягом останніх десятьох днів, і він трохи покашлював та чхав, але цим, по суті, все й обмежувалося. Він навіть не приймав алерест, хоч і думав, що це алергія, та й вона так само думала. Вона помічала й у себе схожі симптоми, це буває з нею щоразу наприкінці весни та на початку літа. — А глибокого кашлю в нього не було? — запитує він, коли вони наближаються до сходової площадки п’ятого поверху. — Не було глибокого сухого кашлю, такого, як уранішній кашель курця? До речі, прошу пробачення за наші ліфти. — Це пусте, — відповідає вона, намагаючись стримувати подих і менше відсапуватися. — У нього був кашель, я вже вам сказала, але дуже легкий. Колись він курив, але покинув багато років тому. — Вона замислюється, пригадуючи. — Думаю, він трохи посилився за останні два дні, й одного разу він розбудив мене вночі… — Минулої ночі? — Так, але він випив склянку води, і кашель припинився. — Він відчиняє двері до іншого тихого лікарняного коридору, й Лізі кладе руку йому на плече, щоб зупинити його. — Послухайте, я хочу сказати кілька слів про його виступ, коли він читав уривки зі свого роману, вчора увечері. Були часи, коли Скот міг витримати з півдесятка таких виступів навіть із температурою сто чотири градуси.[76] Він вислуховував чергові оплески, а тоді читав далі. Щоправда, ці дні закінчилися п’ять, а може, сім років тому. Та якби він справді був хворий, я певна, він зателефонував би професорові Міду — деканові англійського факультету і скасував би цей довб… цей клятий виступ. — Місіс Лендон, на той час, коли ми прийняли вашого чоловіка, він мав температуру сто шість градусів.[77] Тепер вона змогла відповісти докторові Янцену, з його неправдоподібно юним обличчям, лише поглядом, у якому застиг мовчазний жах і вираз, що не був виразом цілковитої недовіри. З часом картина реальних подій почне формуватися в її голові. Вона знайде чимало доказів у поєднанні з певними спогадами, які були не зовсім поховані і які покажуть їй усе, що їй треба бачити. Скот летів чартерним рейсом від Портленда до Бостона, а з Бостона до Кентуккі — звичайним. Стюардеса на звичайному рейсі, яка попросила в нього автограф, згодом розповіла репортерові, що містер Лендон кахикав «майже безперервно» і на його обличчі був нездоровий рум’янець. «Коли я запитала, чи з ним усе гаразд, — розповіла дівчина репортерові, — він сказав, що це лише літній нежить, він прийме пару таблеток аспірину й буде о’кей». Фредерік Борент, аспірант, який зустрічав його літак, теж розповів, що Скот кашляв і попросив заїхати в аптеку й купити пляшечку ніквілу. «Можливо, в мене грип», — сказав він Борентові. Борент відповів йому, що з нетерпінням чекає його читання, й запитав, чи Скот буде на це спроможний. Скот сказав: «Ви будете здивовані». Борент і справді був здивований. І був у захваті. У захваті була й більшість публіки, яка прийшла на виступ Скота того вечора. Як писала потім Баулінґрінзька «Дейлі Ньюз», своїм читанням він буквально «зачарував слухачів», зупинившись лише кілька разів, щоб легенько відкашлятись, але цей сором’язливий кашель, як усім здавалося, одразу припинявся, коли він ковтав трохи води зі склянки, що стояла біля нього на подіумі. Розмовляючи з Лізі через кілька годин по тому, Янцен висловив свій подив живучістю Скота. І саме його подив, а також слова Скота, які переказав їй декан англійського факультету під час їхньої телефонної розмови, розірвали завісу забуття, якою так ретельно Лізі намагалася затулити деякі зі своїх спогадів, розірвали принаймні на якийсь час. Останніми словами, які Скот сказав Мідові після свого читання й коли почалася урочиста церемонія прийому, були: «Будь ласка, зателефонуйте моїй дружині. Скажіть, що їй, можливо, доведеться вилетіти сюди. Скажіть їй, що я, мабуть, з’їв щось не те після заходу сонця. Це наш сімейний жарт». 6 Лізі висловлює своє найгірше побоювання юному докторові Янцену, не встигши навіть подумати про те, що каже: — Скот помре від цього, чи не так? Янцен вагається, й вона одразу бачить, що, хоч він і дуже молодий, але він — не дитина. — Я хочу, щоб ви з ним побачилися, — каже він після хвилини, яка здалася їй неймовірно довгою. — І хочу, щоб він побачив вас. Він при тямі, але це може тривати недовго. Ходіть за мною. Янцен іде дуже швидко. Він зупиняється біля кімнати медперсоналу, і медбрат, який сидить там на чергуванні, підіймає очі від журналу, що він його читав — «Сучасна ґеріатрія». Янцен розмовляє з ним. Розмова відбувається на низьких тонах, але на цьому поверсі дуже тихо, й Лізі виразно чує три слова, які промовляє медбрат. Вони жахають її. — Він її чекає, — каже медбрат. У далекому кінці коридору вона бачить двоє зачинених дверей, а над ними напис: Ізоляційна палата Олтона Знайдіть медсестру, перед тим як увійти Дотримуйтеся всіх заходів остороги Задля вашої безпеки Задля їхньої безпеки Маска й рукавички можуть вам знадобитися Ліворуч від дверей — зливальниця, де Янцен миє руки й наказує Лізі зробити те саме. На каталці, яка стоїть праворуч, лежать марлеві маски, рукавички з латексу в запечатаних пакетах, жовті торбинки з еластичного матеріалу, які вдягаються на черевики, в картонній коробці з написом НА ВСІ РОЗМІРИ, що надрукований збоку, й акуратний стосик зелених хірургічних халатів. — Ізоляція, — каже вона. — О Йсусе, невже ви думаєте, мій чоловік підхопив клятущий вірус Андромеди? Янцен вагається. — Ми припускаємо, що може йтися про якусь екзотичну пневмонію, можливо, навіть пташиний грип, але ми не змогли точно визначити, що це, проте… Він не закінчує фразу, схоже, не знає, як її закінчити, й Лізі допомагає йому: — Проте воно добре йому дається взнаки. Як то кажуть. — Маски буде достатньо, місіс Лендон, якщо, звичайно, у вас немає порізів. А я не помітив, щоб вони у вас… — Не думаю, що мені слід турбуватися про порізи, і маски мені теж не треба. — Вона штовхає ліві двері, перш ніж він устигає заперечити. — Якщо це хвороба заразна, то я вже її підхопила. Янцен заходить слідом за нею в палату Олтона, затуливши собі рот і ніс маскою із зеленої тканини. 7 У кінці коридору на п’ятому поверсі є лише чотири палати, але світиться екран тільки одного з телевізійних моніторів; лише в одній із палат лунає попискування лікарняної машинерії і м’яке безперервне шелестіння кисню, який сюди подається. Під цифрами жахливо швидкого пульсу — 178 — та жахливо низького кров’яного тиску — 79 на 44 мерехтять прізвище та ім’я: СКОТ ЛЕНДОН. Двері до палати залишаються прочиненими. На них знак, який зображує оранжеве полум’я, перекреслене літерою X. Нижче яскравими червоними літерами написано: НІЯКОГО СВІТЛА, НІЯКИХ ІСКОР. Лізі не письменник, а тим більше, не поет, але в цих словах вона прочитує все, що їй треба знати про те, як усе закінчується; це ніби риска, підведена під її шлюбом, — так ви підкреслюєте рискою числа, які треба додати. Ніякого світла, ніяких іскор. Скот, який покинув її зі своїм звичайним безсоромним криком: «Не журися, Лізі-пуся, я до тебе повернуся!» та ревінням ретро-року у виконанні «Вогненних і Чудових» («Флеймінґ Ґрувіз») на плеєрі його старенького «форда», тепер лежить, дивлячись на неї з білого, як молоко, обличчя. Живими здаються лише його очі, але вони надто гарячі. Вони палахкотять, як очі сови, що застрягла в димарі. Він лежить на боку. Вентилятор відсунуто від його ліжка, й вона бачить слиз на його трубці і знає (мовчи, маленька Лізі, мовчи) що є бактерії або мікроби, або й ті, й ті в цих зелених плювках, яких ніхто ніколи не зможе ідентифікувати, навіть під найліпшим електронним мікроскопом світу та всіма базами даних, які можна зібрати під поглядом цього неба. — Привіт, Лізі… Це майже нечутний шепіт — не гучніший, аніж повів протягу під дверима, сказав би старий Денді, — але вона чує його й іде до нього. Пластикова маска звисає з його шиї, із сичанням подаючи кисень. Дві пластикові трубки стримлять із його грудей, де видно два свіжі надрізи, схожі на дитячі малюнки, які зображують пташку. Трубки, які стримлять із його спини, здаються гротескно великими супроти тих, які вставлені йому в груди. Переляканим очам Лізі вони здаються великими, наче радіаторні шланги. Вони прозорі, й вона може бачити каламутну рідину й закривавлені шматки тканини, які перекачуються в щось подібне до валізи, вона стоїть на ліжку за його спиною. Це не Нешвіл; тут немає кулі 22-го калібру; хоч її серце криком кричить проти цього, їй досить одного погляду, аби переконати її розум, що Скот помре ще до того, як зійде сонце. — Скоте, — каже вона, ставши біля ліжка навколішки й узявши його гарячу руку у свої холодні руки, — що ти, в біса, собі зробив? — Лізі. — Він пробує трохи стиснути її руку. Він дихає з хрипким, але слабеньким свистом, який вона так добре пам’ятає від того дня, коли він лежав на гарячому гудроні паркувального майданчика. Вона точно знає, що він скаже далі, і Скот її не розчаровує. — Мені так гаряче, Лізі. Льоду… Будь ласка… Вона дивиться на його стіл, але на ньому нічого немає. Вона дивиться через плече на лікаря, який привів її сюди і який тепер здається їй Рудоволосим Месником у Масці. Докторе… починає вона й усвідомлює, що перед нею цілковита порожнеча… — Даруйте. Я забула, як вас звуть. — Янцен, місіс Лендон. І це не має ніякої ваги. — Чи можна дати моєму чоловікові льоду. Він каже, що… — Звичайно. Я сам його принесу. — Він одразу виходить, і Лізі розуміє, що він шукав лише привід, щоб залишити їх наодинці. Скот знову намагається стиснути її руку. — Я йду, Лізі, — каже він тим самим ледь чутним пошептом. — Пробач. Я тебе кохаю. — Ні, Скоте! — вигукує вона. — Й абсурдно додає: — Лід! Зараз принесуть лід! Певно, доклавши неймовірних зусиль — його дихання хрипить натужніше, ніж раніш, — він підіймає руку й пестить її щоку своїм гарячим пальцем. І тоді сльози котяться з очей Лізі. Вона знає, про що повинна запитати в нього. Панічний голос, який ніколи не називає її Лізі, а тільки маленька Лізі, охоронець якихось таємниць, волає, що їй не треба цього робити, але вона відганяє його геть. Кожен тривалий шлюб має два серця, одне — світле, а друге — чорне. Тут знову перед нею їхнє чорне серце. Вона нахиляється нижче, в гарячу атмосферу його смерті. Вона тепер уловлює примарний запах піни, якою він користувався, коли голився учора вранці, та шампуню «Чайне дерево», яким він мив голову. Вона нахиляється, аж поки її губи доторкаються до гарячої мочки його вуха. Вона шепоче: — Іди, Скоте. Доплентай до того довбаного озера, якщо так треба. Якщо лікар повернеться й побачить ліжко порожнім, я щось вигадаю, це не має ваги, але піди до того озера й зроби так, щоб тобі стало ліпше, зроби це для мене, нехай тобі грець! — Я не можу, — шепоче він і закашлюється тонким надривним кашлем, який примушує її трохи відсунутися від нього. Їй здається, він може вбити його, просто розірвати, але якось йому вдається утримати його під контролем. А навіщо? Бо він хоче сказати і своє слово. Навіть тут, на своєму смертному ложі, у порожньому ізоляційному відділенні о першій годині ночі, у глухому кентуккійському містечку, він хоче сказати і своє слово. — Нічого… не вийде. — Тоді я піду! Тільки допоможи мені! Але Скот хитає головою. — Лежить… поперек стежки. Він. Вона здогадується, про кого він каже, одразу. Вона безпорадно дивиться на одну зі склянок, де іноді проблискує плямиста проява. Там або в дзеркалі, або в кутику вашого ока. Це завжди буває пізно вночі. Завжди тоді, коли ти розгублена або тобі боляче, або те й те. Давній приятель Скота. Довгий хлопець Скота. — Він… спить. — Моторошний звук вихоплюється зі зруйнованих легенів Скота. Вона думає, він задихається, і тягнеться до дзвінка тривоги, потім помічає саркастичний блиск у його гарячкових очах й усвідомлює, що він або сміється, або намагається засміятись. — Спить… на стежці. Бік… високий… небо… — Його очі закочуються до стелі, й вона переконана, він хоче сказати, що його бік сягає до неба. Скот хапається за кисневу маску на своїх грудях, але не може підняти її. Вона робить це за нього, поклавши її на його рот і ніс. Після кількох глибоких вдихів Скот знаком показує, щоб вона знову скинула маску Вона слухається, і на дуже короткий час — мабуть, не довший за одну хвилину — його голос стає більш чутним. — Я ходив у Місячне Коло з літака, — каже він із виразом подиву. — Ніколи раніш не намагався робити щось подібне. Думав, що можу впасти, але дістався до Щасливого Пагорба, як і завжди. Знову вирушив туди з кабінки… в туалетній кімнаті аеропорту. І востаннє… із зеленої кімнати, перед самим читанням. А він усе був там. Друзяка Фредді. Він досі там. Господи, він навіть дав ім’я цій потворі. — Я не зміг дійти до озера, тоді з’їв кілька ягід… вони зазвичай допомагають, але… Він не зміг закінчити фразу. Вона знову подає йому маску. — Було запізно, — каже вона, поки він дихає. — Було надто пізно, чи не так? Ти з’їв їх після заходу сонця. Він киває головою. — І то було все, що ти міг зробити. Він знову киває. Показує їй жестом, щоб знову скинула маску. — Але ж ти був о’кей під час читання! — мовить вона. — За словами професора Міда, ти був збіса грандіозний. Він усміхається. То була, мабуть, найсумніша усмішка, яку вона в нього будь-коли бачила. — Роса, — сказав він. — Я злизав її з листя. Коли пішов туди востаннє… із зеленої кімнати. Думав, може… — Ти подумав, вона може зцілювати. Як вода в озері. Він каже так очима. Його очі не відриваються від неї. — І тоді тобі стало краще. На короткий час? — Так. На дуже короткий час. А тепер… — Він майже непомітним рухом сумно знизує плечима й відвертає голову вбік. Цього разу кашель трусить його більше, і вона з жахом помічає, що потік у трубках стає густо-червоним, насиченим. Він знову дотягується до її руки. — Я заблукав у темряві, — шепоче він, — і ти мене знайшла. — Скоте, не треба… Він киває головою. Треба. — Ти бачила мене цілим і неушкодженим. Усе… Своєю вільною рукою він робить слабкий круговий рух: Усе так само. Він слабко всміхається, дивлячись на неї. — Тримайся, Скоте! Просто тримайся! Він киває головою, ніби вона його нарешті зрозуміла. — Тримайся… почекай, поки зміниться вітер. — Ні, Скоте, лід! — це єдине, що спадає їй на думку. — Зачекай, поки принесуть лід! Він каже «дитино». Він каже «люба моя дитино». А тоді єдиний звук, який вона ще чує, — це сичання кисню з маски, почепленої йому на шию. Лізі затулила обличчя долонями 8 і відірвала їх від очей сухими. Вона була водночас здивована й не здивована. Безперечно, вона відчула полегкість. Бо їй здалося, вона зрештою покінчила зі своєю тугою. Вона знала, їй буде ще багато роботи тут, у кабінеті Скота, — вона й Аменда зробили лише невелику частку, — але подумала, що їй пощастило досягти несподіваного успіху й вичистити зі своєї голови чимало свого власного сміття. Вона доторкнулася до пораненої груді й майже не відчула болю. «Мені вдалося підняти самолікування на новий рівень», — подумала вона й усміхнулася. В іншій кімнаті Аменда обурено кричала на телевізор: — Ти, безмозкий йолопе! Облиш цю стерву, ти хіба не бачиш, що з неї не буде пуття? Лізі наставила вухо в тому напрямку й зрозуміла, що Джейсі умовляє Соні вийти за нього заміж. Фільм уже закінчувався. «Мабуть, вона пропустила деякі місця», — подумала Лізі, та коли подивилася на темряву, що насувалася на небо за вікнами, то зрозуміла, що це не так. Вона сиділа за Великим Слоном Ідіота й колупалася у своєму минулому понад півтори години. Робила невеличку роботу для себе, як мали звичай казати прихильники секти «Нова Доба». І до якого висновку вона дійшла? Що її чоловік помер, ото й усе. Помер і пішов від неї. Як Гекльберрі Фінн, він вирушив у далекі мандри. Але що спричинило його останню хворобу? У посвідченні про смерть називався діагноз «запалення легенів», проте їй було байдужісінько, що там написано. З таким самим успіхом вони могли б написати Його заклювали на смерть качки, і він був би так само мертвий — але вона не могла не замислюватися над цим. Може, він помер від того, що зірвав і понюхав погану квітку, а може, смерть йому приніс клоп, який устромив своє жало йому під шкіру, коли червоне сонце опускалося у свій дім грому? Можливо, він підхопив смерть під час свого короткого візиту в Місячне Коло за тиждень або місяць перед своїм останнім читанням у Кентуккі, а може, вона чатувала на нього не один десяток років, цокаючи, наче годинник? Можливо, все почалося з крупинки землі, яку він загнав собі під ніготь, коли рив могилу для свого брата. А може, якась самітна отруйна комаха проспала довгі роки й одного дня прокинулася біля його комп’ютера тієї миті, коли він нарешті знайшов потрібне слово й задоволено клацнув пальцями. А могло бути й так — жахлива думка, але хто знає? — що вона сама принесла його з однієї зі своїх мандрівок, смертельного кліща у крихітній цятці пилку, якого він проковтнув, коли цілував її в кінчик носа. О прокляття, тепер вона відчула, що таки плаче. Вона бачила нерозпечатану пачку паперових серветок у верхній лівій шухляді письмового столу. Вона дістала її, відкрила і стала втирати собі сльози серветкою. Вона почула, як у сусідній кімнаті Тімоті Ботемз закричав: «Він утік, ви сучі діти!» і зробив ще один зі своїх стрибків, схожих на стрибки ворони. У фільмі залишилася лише одна сцена. Санні повертається до дружини тренера. Своєі вже немолодої коханки. Після цього стрічка перемотується. На письмовому столі телефон коротко дзенькнув. Лізі знала, що це означає так само безпомилково, як вона знала, що мав на увазі Скот, коли зробив той слабкий круговий рух рукою в останню хвилину свого життя, рух, який означав усе так само. Телефон був мертвий, дроти були або вирвані, або перетяті. Дулей був тут. Чорний Принц Інкунків прийшов по неї. XV Лізі й Довгий хлопець (Пафко[78] біля стіни) 1 — Амендо, ходи сюди! — Хвилинку, Лізі, фільм майже… — Амендо, негайно сюди! Вона підняла слухавку телефону, переконалася, що в ній глухо, й поклала її назад. Вона знала весь подальший хід подій. Здавалося, він був весь час із нею, як солодкий присмак у її роті. Далі — світло, і якщо Аменда не підійде раніше, ніж воно погасне… Але ось і Аменда — стоїть між альковом розваг і довгою головною кімнатою, несподівано налякана й стара. На стрічці відеомагнітофона дружина тренера скоро пожбурить кавник об стіну, розлютившись тому, що її руки тремтіли й вона не могла налити каву. Лізі не здивувалася, що її власні руки також тремтять. Вона підняла револьвер. Аменда побачила, як вона це зробила, і здавалося, злякалася ще більше. Як леді, що воліла б зараз бути у Філадельфії, якщо взяти до уваги всі обставини. Або жінка в ступорі. «Запізно, Амендо», — подумала Лізі. — Лізі, він тут? — Так. Удалині загуркотів грім, ніби підтверджуючи, що так воно і є. — Лізі, звідки ти зна… — Бо він обрізав телефон. — А мобіль… — Він у машині. Зараз погасне світло. Вона дійшла до кінця великого письмового стола з червоного дерева — а й справді, Великий Слон Ідіота, подумала вона, на ньому, либонь, поміститься і довбаний реактивний винищувач, — і зараз до того місця, де стояла її сестра, залишилося не більш як вісім кроків по килиму, поцяткованому брунатно-малиновими плямами її власної крові. Коли вона дійшла до Аменди, світло ще горіло, й Лізі на мить опанував сумнів. Зрештою, хіба не існувала можливість, що гроза повалила дерево і, падаючи, воно обірвало телефонну лінію? Авжеж, можливо, але тут ідеться про інше. Вона спробувала віддати Аменді револьвер. Аменда не хотіла брати його. Він упав на килим, і Лізі напружилася в чеканні пострілу, після якого пролунає зойк Аменди або її власний, коли куля влучить котрійсь із них у щиколотку. Револьвер не вистрелив, а тільки дивився кудись удалину своїм єдиним ідіотським оком. Коли Лізі нахилилася підняти його, вона почула якийсь глухий звук унизу, ніби хтось на щось наштовхнувся або щось повалив. Можливо, картонну коробку, наповнену переважно чистими аркушами — з тих, що поставлені одна на одну. Коли Лізі знову подивилася на сестру, руки Аменди були притиснуті, ліва поверх правої, до її худих грудей. Обличчя в неї було бліде; очі здавалися темними озерами жаху. — Я не можу утримати цей револьвер, — прошепотіла вона. — Мої руки… бачиш? І вона повернула їх догори долонями, показуючи порізи. — Візьми цю гемонську штуку, — сказала Лізі. — Ти не будеш у нього стріляти. Цього разу Аменда неохоче стиснула пальці навколо обтягнутого ґумою руків’я револьвера. — Ти обіцяєш? — Ні, — сказала Лізі. — Але майже обіцяю. Вона подивилася в напрямку сходів, які спускалися вниз, до сараю. У тому кінці кабінету було темніше, й там ніби витало щось зловісне, а надто тепер, коли Аменда взяла в руки револьвер. Аменда, якій не можна було довіряти, Аменда, спроможна утнути все. Її можна було попросити приділити вам якусь частку свого часу, але чекати від неї чогось більшого не випадало. — Який у тебе план? — прошепотіла Аменда. У другій кімнаті друзяка Генк заспівав знову, й Лізі знала, що відеомагнітофон прокручує останні кадри «Останнього кіносеансу». Лізі поклала палець на губи, жестом Тссс (тепер ти мусиш мовчати) і відступила від Аменди. На один крок, два кроки, три кроки, чотири. Тепер вона стояла посеред кімнати на одній відстані від Великого Слона Ідіота й дверей алькова, де Аменда незграбно тримала револьвер із дулом, націленим на заляпаний кров’ю килим. Гримів грім. Грала музика кантрі. Знизу — тиша. — Я не думаю, що він там, унизу, — прошепотіла Аменда. Лізі ступила ще один крок назад, наблизившись до великого столу з червоного клена. Вона ще була повністю накручена, уся тремтіла від напруження, але її раціональна частина мусила визнати, що Аменда може мати рацію. Телефон вимкнувся, але тут, на В’ю, було звичним явищем утрачати зв’язок зі світом щонайменше двічі на місяць, а надто під час гроз і штормових вітрів. Правда, вона почула глухий звук падіння внизу, але чи справді вона його почула? Чи це була тільки гра її уяви? — Я не думаю, що там унизу хтось є… — почала Аменда, й у цю мить світло погасло. 2 Протягом кількох секунд — вони тяглися нескінченно — Лізі не бачила нічого й проклинала себе за те, що не принесла ліхтарика з машини. Це ж було так легко. Вона могла тільки стояти там, де була, й утримувати Аменду там, де вона була. — Мендо, не рухайся! Стій тихо, поки я тобі скажу! — Де він, Лізі? — Аменда почала плакати. — Де він є? — Я тут, міссі, — з веселою невимушеністю сказав Джим Дулей із непроглядної темряви біля сходів. — І Я можу бачити вас обох крізь окуляри, які я надів. Ви здаєтеся трохи зеленими, але я бачу вас добре. — Він не може бачити нас, він бреше, — сказала Лізі, але серце в неї опустилося кудись у живіт. Вона не врахувала, що він може застосувати якесь обладнання нічного бачення. — О, місус, я зайшов до вашої хати не для того, щоб брехати. — Його голос досі лунав від сходів, і Лізі почала тепер розрізняти там розмиті обриси людської постаті. Вона не бачила його паперового пакета з усілякими жахіттями, але, о Йсусе, вона чула, як він шарудить ним. — Я бачу вас достатньо добре, аби знати, що міс Висока-й-Кощава тримає в руках іграшкову пушку. Я наказую вам кинути цю цяцьку на підлогу, міссі Довготелеса. І негайно. — Його голос зазвучав різко, ляскаючи наче батіг зі свинцевою кулькою на кінці. — Киньте його! Швидше! Надворі вже було зовсім поночі, а місяць або ще не зійшов, або ховався за хмарами, але крізь слухові вікна в кімнату проникало досить тьмяного світла, й Лізі побачила, що Аменда опускає револьвер. Вона ще не кинула його, але вже почала опускати. Лізі віддала б усе на світі, щоб тримати його самій, але… Але мені потрібні дві вільні руки. Щоб, коли надійде нас, я могла схопити тебе, сучий сину. — Ні, Амендо, не кидай револьвер. Не думаю, що тобі доведеться стріляти з нього. У мене інший план. — Киньте його, міссі, ось у чому план. Лізі сказала: — Він приходить сюди в чужий дім, він називає тебе бридкими кличками, а тоді ще й наказує, щоб ти кинула револьвер? Твій власний револьвер? Ледь видимий привид, який був сестрою Лізі, знову підняв «Патфіндера». Аменда не націлювала його на чорну постать, яка бовваніла в темряві біля сходів, дуло револьвера було спрямоване у стелю, але вона все ж таки не кинула його. І її спина випросталася. — Я тобі сказав, кинь його! — прогарчала постать із невиразними обрисами, але щось у голосі Дулея підказало Лізі, що він зрозумів — його битва програна. Його клятущий пакет зашарудів. — Ні! — крикнула Аменда. — Я його не кину! А ти… ти забирайся звідси геть! Забирайся і дай спокій моїй сестрі! — Він цього не зробить, — сказала Лізі, перш ніж тінь, яка маячила біля сходів, змогла відповісти. — Він не відступиться, бо він божевільний. — Раджу вам не базікати зайвого, — сказав Дулей. — Ви, здається, забули, що я бачу вас так, ніби ви стоїте переді мною на сцені. — Але ти божевільний. Ти такий самий псих, як і той молодик, що стріляв у мого чоловіка в Нешвілі. Ґерд Аллен Коул. Ти знаєш про нього? Безперечно, знаєш, бо ти знаєш усе про Скота. Ми з ним сміялися, коли говорили про таких людей, як ти, Джимі… — Вам уже час заткнути свою пельку, місус… — Ми називали вас космічними ковбоями. Коул був одним із них, а ти — другий. Хитріший і підліший — бо ти старший, — але різниця між вами невелика. Космічний ковбой він і є космічний ковбой. Ви обидва з тих, хто мандрує по довбаному Молочному Шляху. — Облиште своє базікання, — сказав Дулей. Він знову почав гарчати й цього разу, подумала Лізі, не для того, щоб справити ефект. — Я прийшов сюди у справі. Паперовий пакет знову зашарудів, і тепер Лізі побачила, що тінь рухається. Сходи були десь за п’ятдесят футів від письмового столу й у найтемнішій частині довгої головної кімнати. Дулей тепер насувався на неї, ніби її слова заводили його. Але її очі вже цілком пристосувалися до темряви. Ще кілька кроків, і його фантастичні окуляри, певно, замовлені поштою, не даватимуть йому ніякої переваги. Вони будуть на рівних умовах. Принаймні, в розумінні видимості. — Чому я маю мовчати? Адже це правда. І це таки була правда. Несподівано Лізі зрозуміла, що знає все про Джима Дулея, він же Зак Мак-Кул, він же Чорний Принц Інкунків. Правда була на її устах, як отой солодкий присмак. Вона й була цим солодким присмаком. — Не дратуй його, Лізі, — сказала Аменда нажаханим голосом. — Він сам себе дратує. Уся роздратованість, якої він потребує, приходить із розлюченого осиного гнізда, яке він намостив у своїй голові. Як і Коул. — Я не такий, як він! — загорлав Дулей. Кожен із нервових центрів Лізі тепер наповнився досконалим знанням. Можна сказати, вибухнув цим досконалим знанням. Дулей міг довідатися про Коула, читаючи якісь статті про свого літературного кумира, але Лізі знала, що це не так. І всі події тепер наповнилися досконалим, божественно прозорим сенсом. — Ти ніколи не сидів у Лісистих Горах. Це була тільки легенда, яку ти розповів Вудбоді. П’яне базікання в барі. Але ти справді сидів. Щодо цього ти не збрехав. Ти сидів у божевільні з Коулом. — Заткніться, місус. Ліпше послухайтеся мене і стуліть пельку негайно! — Лізі, замовкни! — скрикнула Аменда. Вона не звернула найменшої уваги на них обох. — Ви з ним говорили про ваші улюблені книжки Скота Лендона… коли Коула підлікували достатньо, щоб він був спроможний говорити. Ладна об заклад побитися, що говорили. Йому подобалися «Порожні демони», так чи ні? Звичайно ж, так. А тобі подобалася «Дочка матроса». Така собі парочка космічних ковбоїв, які говорять про книжки, поки їм роблять необхідний ремонт у системах їхнього довбаного управління… — Я сказав годі! — гарикнув Дулей, випливаючи з темряви, схожий на нирця, який виринає з чорної води на її зеленаву поверхню, у своїх чудернацьких окулярах та всьому іншому. Щоправда, нирці не притискають до своїх грудей паперові пакети, ніби хочуть прикрити свої серця від ударів жорстоких вдів, які знають надто багато. — Я більше не стану остерігати вас… Лізі не звернула жодної уваги на його слова, Вона не знала, чи Аменда досі тримає револьвер, та й тепер їй було байдуже. Вона наче марила наяву. — А чи обговорювали ви з Коулом книжки Скота під час сеансів групової терапії? Звісно, обговорювали. Там, де в нього про батька. А потім, коли вони тебе випустили, ти зустрівся з Вудлайном, який нагадав тобі тата із книжки Скота Лендона. Одного з добрих тат. Після того, як вони випустили тебе з психушки. Після того, як вони випустили тебе з фабрики, де виготовляють ідіотів. Після того, як вони випустили тебе з академії сміху, як іноді кажуть… Люто загорлавши, Дулей випустив із рук свій паперовий пакет (він брязнув, упавши на підлогу) і кинувся на Лізі. Вона встигла подумати: Так. Саме для цього мені й були потрібні дві вільні руки. Аменда дико зойкнула, перекривши своїм криком крик Дулея. Із них трьох лише Лізі була спокійна, бо Лізі точно знала, що вона робить… хоч, може, й не знала точно, навіщо вона це робить. Вона не зробила спроби втекти. Вона розкинула руки перед Джимом Дулеєм і зловила його в обійми. З Він повалив би її на підлогу і впав би на неї — Лізі не мала сумніву, що саме таким був його намір, — якби не стіл. Вона дозволила, щоб він усією своєю вагою відштовхнув її назад, нюхаючи піт на його волоссі та шкірі. Вона також відчула, як його окуляри надавили їй на скроню, і почула якесь глухе, швидке клацання під своїм лівим вухом. «Це його зуби, — подумала вона. — Це його зуби, якими він хоче перегризти мені горло». Її зад ударився об довгий бік Великого Слона Ідіота. Аменда заверещала знову. Пролунав гучний звук пострілу й сяйнув короткий спалах яскравого світла. — Пусти її, сучий виродку! «Гучні слова, але вона вистрелила у стелю», — подумала Лізі й зімкнула руки на шиї Дулея, коли він нахилив її назад, як нахиляє партнер свою даму в кінці особливо сентиментального танго. Вона чула запах диму з пістолетного дула, у вухах їй дзвеніло, й вона відчувала тиск його члена, важкого й майже цілком набряклого. — Джиме, — прошепотіла вона, обіймаючи його. — Я дам тобі все, чого ти хочеш. Дозволь мені дати тобі все, що ти хочеш. Його обійми дещо ослабли. Вона відчувала його розгубленість. Але тут із котячим зойком Аменда впала йому на спину, й Лізі знову була притиснута до столу, вона майже всім тілом лежала на ньому. Її хребет застережливо хруснув, але вона бачила овальну пляму його обличчя — цього було досить, аби вона побачила, який у нього зляканий вигляд. «Невже він мене весь час боявся?» — здивовано подумала вона. Тепер або ніколи, маленька Лізі. Вона шукала його очі, сховані за химерними скельцями окулярів, знайшла їх, прикипіла до них поглядом. Аменда досі завивала, наче кіт, що впав на гарячу сковороду, й Лізі бачила, як її кулаки молотять по спині Дулея. Обидва кулаки. Отже, вона вистрелила у стелю, а потім кинула револьвер. Що ж, можливо, так буде краще. — Джиме. — Господи, його вага зараз її роздушить. — Джиме. Його голова нахилилася, ніби приваблена її невідривним поглядом та силою її бажання. Якусь мить Лізі здавалося, що вона не дотягнеться до нього навіть так. Потім, зробивши останнє розпачливе зусилля — Пафко біля стіни, сказав би Скот, цитуючи бозна-кого, — Лізі таки свого досягла. Вдихнувши запах м’яса й цибулі, які він з їв на вечерю, вона притисла свої губи до його губів. Вона застосувала язик, щоб їх розтиснути, і влила йому в рот свій другий ковток із озера. Вона відчула, як солодкий смак покинув її. Світ, який вона знала, захитався й кудись відлетів. Це сталося швидко. Стіни раптом стали прозорими, і запахи того іншого світу наповнили її ніздрі: пахощі франжипанів, бугенвілій, троянд, запах ахіноцереуса, який розквітає вночі. — Джероміно, — сказала вона йому в рот, і, ніби він тільки й чекав, коли вона скаже це слово, важкий стіл під нею почав розсипатися, а через мить повністю зник. Вона впала; Джим Дулей упав на неї; Аменда, яка досі верещала, впала на них обох. Бул, подумала Лізі. Бул, кінець. 4 Вона приземлилася на м’який килим трави, який знала так добре, ніби качалася на ньому все своє життя. Вона встигла ковзнути поглядом по щасливих деревах, а потім весь дух вийшов із неї з одним потужним і шумним видихом. Чорні плями затанцювали перед нею в повітрі, забарвленому кольорами призахідного сонця. Вона могла б зовсім задихнутися, якби Дулей не скотився з неї. Аменду він скинув зі своєї спини, ніби вона була не більш як надокучливим кошеням. Дулей підхопився на ноги, подивившись спочатку вниз із пагорба, застеленого килимом червоного люпину, а потім обернувшись в інший бік, у напрямку Щасливих дерев, одразу за якими починався ліс, що його Пол і Скот Лендони назвали Зачарованим Лісом. Лізі була вражена виглядом Дулея. Його обличчя було схоже на чудернацький череп, лише трохи прикритий плоттю й волоссям. Через мить вона зрозуміла, що таке враження створювали вузькість його обличчя в поєднанні з вечірніми тінями і те, що сталося з його окулярами. Скельця не вирушили в дорогу до Місячного Кола. Його вирячені очі тепер дивилися крізь ті отвори, в яких вони раніше були. Рот був роззявлений. Слина стікала між верхньою та нижньою губою срібними цівками. — Ти завжди… любив… книжки Скота, — сказала Лізі. Вона говорила, як засапаний бігун, який щойно закінчив свою дистанцію, проте дихання до неї поверталося, а темні плями перед очима зникали. — А як тобі подобається цей світ, містере Дулей? — Де… — губи його ворушилися, але він не зміг закінчити фразу. — Ми в Місячному Колі, на краю Зачарованого Лісу, поблизу могили Скотового брата Пола. Вона знала, що Дулей буде так само небезпечним для неї (і для Аменди) тут, як і в кабінеті Скота, як тільки та тямка, якою він володів, повернеться до нього, але вона дозволила собі ще якусь мить помилуватися цим довгим пурпуровим схилом пагорба та небом, яке почало темніти. Сонце знову скочувалося вниз оранжевою кулею, а повний місяць сходив навпроти. Вона подумала, як і не раз раніше думала, що ця суміш тепла та холодного срібла може вбити її своєю хворобливою красою. Але тепер їй треба було турбуватися не про красу. Засмагла долоня впала на її плече. — Що ви робите зі мною, місус? — запитав Дулей. Його вирячені очі дивилися з порожніх отворів оправи для окулярів. — Ви намагаєтеся загіпнотизувати мене? Нічого у вас не вийде. — Зовсім ні, містере Дулей, — сказала Лізі. — Ви хотіли одержати те, що належало Скотові, хіба ні? А цей світ, безперечно, кращий за будь-яку неопубліковану повість, і ліпше помилуватися ним, аніж різати жінку її власним ножем для відкривання консервів, ви хіба не згодні? Дивіться! Перед вами цілий світ — і він зовсім інший, аніж той, до якого ви звикли. Місце, створене з уяви! Ниті сновидінь та мрій, розмотані на всю довжину! Звичайно, в лісі небезпечно, — бо вночі тут небезпечно скрізь, а ніч уже майже настала, але я певна, такий хоробрий і нахабний псих, як ви… Вона бачила, що він хоче зробити, ясно бачила свою смерть у цих диких провалених очах, й вигукнула ім’я сестри… у тривозі, так, але вже почавши сміятися. Незважаючи на все. Сміятися з нього. Почасти тому, що він мав ідіотський вигляд у своїх окулярах без скелець, але передусім тому, що у свою смертну мить вона пригадала кульмінаційну фразу з одного стародавнього бордельного анекдоту: Гей, хлопці, ваші знаки попадали! Той факт, що вона не могла пригадати самого анекдоту, робив його ще смішнішим. Потім дихання Лізі урвалося, й вона не могла більше сміятися. Вона могла лише хрипіти. 5 Вона вгородила в обличчя Дулею свої короткі — проте ніяк не можна було стверджувати, що вони не існують, — нігті й залишила три глибокі рани на одній із його щік, проте тиск на її горло не послабився — можна було навіть сказати, він тільки посилився. Вона хрипіла дедалі голосніше, це був звук якогось примітивного механічного пристрою, у зчеплення якого потрапила грязюка. Щось на зразок сортувальної машини містера Сілвера. «Амендо, де ти, в біса?» — подумала вона, але Аменда була вже тут. Коли вона молотила кулаками по спині та плечах Дулея, з цього ніякої користі не було. Тож тепер вона впала навколішки, схопила все його начиння крізь штани своїми зраненими руками… і скрутила йому яйця. Дулей завив від болю й відкинув Лізі. Вона відлетіла у високу траву, впала на спину й одразу ж знову зіп’ялася на ноги, важко втягуючи повітря крізь своє горло, яке горіло вогнем. Дулей зігнувся в три погибелі, опустивши голову й засунувши обидві руки між ноги, й ця болюча поза чітко пробудила в пам’яті Лізі один інцидент, що стався на гойдалці на шкільному подвір’ї, коли Дарла без жодних емоцій сказала: «Ось одна з причин, чому я рада, що не народилася хлопцем». Аменда кинулася на нього. — Не треба, Мендо! — гукнула Лізі, та було пізно. Навіть поранений, Дулей зберіг здатність діяти дуже швидко. Він легко ухилився від нападу Аменди й повалив її одним ударом кістлявого кулака. Другою рукою він зірвав непотрібні тепер окуляри й відкинув їх у траву. Будь-який натяк на здоровий глузд покинув ці сині очі. Він був тепер схожий на отого невблаганного мерця з «Порожніх демонів», який виліз із колодязя, щоб здійснити свою помсту. — Я не знаю, де ми є, але скажу вам одну річ, місус. Ви вже ніколи не повернетеся звідси додому. — Як ти мене не зловиш, то ти ніколи не повернешся додому, — сказала Лізі. А тоді засміялася знову. Вона була злякана — нажахана, — але сміх давав їй полегкість, можливо, тому, що вона знала: сміх — її зброя, і зброя гостра, як ніж. Кожен дзвінкий звук, що вихоплювався з її гарячого горла, заганяв лезо усе глибше в його плоть. — Не регочи з мене, сучко, не смій, паскудо! — загарчав Дулей і стрибнув на неї. Лізі кинулася навтіки. Та не встигла зробити й два кроки в напрямку стежки, що вела в ліс, як почула, що Дулей заревів від болю. Вона глянула через плече й побачила, що він стоїть навколішках. Щось стриміло з його руки над ліктем, а його сорочка швидко темніла навколо цієї речі. Дулей зіп’явся на ноги і з прокляттями вхопився за цю руку своєю другою рукою. Та штуковина розхитувалася, але він ніяк не міг її висмикнути. Лізі побачила, як там замиготіло щось жовте. Дулей ще раз скрикнув і знову схопився за річ, яка стриміла з його руки. Лізі все зрозуміла. Перед нею сяйнула вся картина, надто реальна, щоб не бути правдою. Він кинувся навздогін за нею, але Аменда перечепила його, перш ніж він устиг зірватися з місця. І він упав на імпровізований дерев’яний хрест на могилі Пола Лендона. Тепер одна з поперечок цього хреста стриміла з його біцепса, як завелика шпилька. Нарешті йому вдалося висмикнути її і відкинути геть. З відкритої рани потекло більше крові, забарвивши рукав його сорочки в червоний колір. Лізі розуміла, що їй треба насамперед відвернути гнів Дулея від Аменди, яка лежала безпорадна у траві майже біля його ніг. — Як блоху ти не спіймаєш, то й мене не доженеш! — заспівала Лізі, несподівано для самої себе пригадавши пісеньку з дитячого фольклору. Потім показала Дулею язика й поворушила пальцями біля вух для повнішого ефекту. — Ох ти ж, суко! Ох ти ж, хвойдо! — заревів Дулей і кинувся до неї. Лізі взяла ноги на плечі. Тепер вона вже не сміялася, була надто налякана, щоб сміятися, проте щось подібне до нажаханої усмішки ще зберігалося на її устах, коли вона побігла прямо в Зачарований Ліс, де вже була ніч. 6 Дощечка з написом ДО ОЗЕРА залишилася позаду, та коли Лізі пробігла перший відрізок своєї дистанції і звернула на стежку, розмита біла лінія якої, здавалося, витала в повітрі серед темніших мас навколишніх дерев, — уривчасте кудкудакання почулося попереду неї. «Сміюни», — подумала вона й наважилась озирнутися назад через плече, сподіваючись, що, коли її друг Дулей почує цих діток, він може змінити свій намір і… Але ні. Дулей не відставав, добре видимий у проблисках останнього вечірнього світла, бо він уже скоротив відстань між ними, він, можна сказати, летів за нею, не звертаючи уваги на темну кров, яка тепер намочила весь його лівий рукав, від плеча до зап’ястка. Лізі перечепилася об корінь, який перетинав стежку, мало не втратила рівновагу, але якось зуміла втриматися на ногах, можливо, завдяки тому, що нагадала собі: Дулей буде на ній через п’ять секунд по тому, як вона впаде. І тоді останнє, що вона відчує, буде його подих, а останнім, що потішить її нюх, будуть густі пахощі навколишніх дерев, які зараз переходили до своїх небезпечніших нічних варіантів, а останнім, що вона почує, буде безумний сміх далеких родичів гієни, що живуть у глибині цього лісу. Я чую, як він відсапується. Я це чую, бо він мене наздоганяє. Навіть якщо я біжу так швидко, як тільки можу, — а я не зможу витримати такий темп довго, — то він спроможний бігти трохи швидше, ніж я. Чому він зберіг свою спроможність так швидко бігти після того, як вона йому мало не відірвала яйця і він утратив стільки крові? Відповідь на ці запитання була простою, а логіка залізною: звичайно ж, він її повністю не зберіг. Якби не ці лихі пригоди, він би вже її наздогнав. Лізі увімкнула свою третю передачу. Спробувала знайти в собі четверту, але не змогла. Вона явно не мала цієї четвертої передачі. Хрипке відсапування Джима Дулея, який біг за нею, чулося все ближче й ближче, і вона знала, що вже через хвилину, а може, й скоріше вона відчує перший дотик його пальців до її блузки. Або до її волосся. 7 Стежка пішла крутіше вниз на якомусь проміжку, а тіні згустилися. Вона подумала, що зможе нарешті виграти трохи відстані в Дулея. Вона не сміла озирнутися й молила Бога, щоб Аменда не побігла за ними. Мабуть, було безпечно на Щасливому Пагорбі і, мабуть, було безпечно біля озера, але в цьому лісі на безпеку годі було сподіватися. І Джим Дулей аж ніяк не був тут найбільшою небезпекою. Тепер вона почула слабкий і сонливий дзенькіт дзвінка Чакі Дж., який Скот украв колись в іншому житті й повісив на дерево на вершині наступного пагорка. Лізі побачила попереду трохи ясніше світло, воно було вже не червонясто-помаранчевим, а останнім рожевим відсвітом умирущого дня. Воно пробивалося крізь дерева, які тут стояли рідше. Стежка також стала трохи освітленішою. Лізі бачила, як вона полого береться вгору перед нею. А за цим останнім пагорком, як вона пам’ятала, стежка знову спускалася вниз, петляючи крізь уже густіший ліс, аж поки добігала до великої скелі та озера за нею. «Я туди не добіжу, — подумала вона. Повітря, яке вона вдихала і видихала крізь своє горло, було гарячим, а в боку стало поколювати. — Він зловить мене раніше, аніж я дістануся до вершини цього пагорка». Але тут їй відповів голос Скота, сміхотливий зовні, дивовижно сердитий усередині. Не для того ти пройшли всю цю дорогу. Не здавайся, люба моя дитино, ПеЗКаПеТе. ПеЗКаПеТе, атож. Необхідність пручатися ніколи не була для неї такою очевидною, як тепер. Лізі помчала на вершину пагорка, волосся прилипало їй до голови мокрими від поту пасмами, руки розгойдувалися в ритмі бігу. Вона вдихала повітря величезними порціями, видихала його з хрипким свистінням, їй хотілося відчути солодкий смак у роті, але останній ковток із озера вона віддала паскудному покидьку, який гнався тепер за нею, і все, що вона могла відчути в роті, — це присмак міді та виснаження. Вона чула, як він наближається знову й тепер уже не кричить, бо зберігає своє дихання для гонитви. Поколювання в боку ставало дедалі глибшим. Якась приємна музика на високих нотах зазвучала спершу в її правому вусі, а потім і в обох. Сміюни кудкудакали тепер ближче, так, ніби хотіли подивитися на вбивство. Вона відчувала нюхом зміну в деревах, відчувала, як пахощі, які були ніжними, тепер стають різкими, як пахощі дуже давньої хни, яку вона й Дарла знайшли в туалетній кімнаті бабусі Дебушер, після того як вона померла, то були отруйні пахощі й… «Це не дерева». Усі сміюни раптом замовкли. Тепер вона чула лише хрипке дихання Дулея, що лунко тупотів, женучись за нею і намагаючись подолати останні кілька футів, які їх іще розділяли. І саме тієї миті вона відчула на собі руки Скота, які її обіймали, Скота, який пригорнувся до її тіла й прошепотів: Тихо, Лізі, цить. Заради свого життя та мого тепер ти мусиш мовчати. Вона подумала: «Тепер він не лежить поперек стежки, як було, коли Скот намагався дістатися до озера в 2004 році. Цього разу він біжить понад стежкою. Як було, коли я прийшла до нього в ту зиму великого вітру з Єлоунайфа». Та коли вона вже побачила краєчком ока дзвінок, який досі висів на тій майже зогнилій мотузці, а останнє світло дня виблискувало на його боках, Джим Дулей зробив останній ривок, і Лізі тепер реально відчула, як його пальці ковзнули ззаду по її блузці, намацуючи, за що б ухопитися, наприклад, за стрічку бюстгальтера. Їй пощастило придушити зойк, який вихоплювався з її горла. Вона смикнулася вперед, знайшовши в собі ще трохи резерву швидкості, швидкості, яка, певно, мало б допомогла їй, якби Дулей знову не перечепився і не впав із криком: «Ти, суко!», за який, сподівалася Лізі, йому ще доведеться пошкодувати. Якщо йому вистачить на це тих кількох хвилин життя, які йому залишилися… 8 Знову почувся тихий дзенькіт від дерева, яке раніше було (Приготуйся, Лізі! Ну ж бо, поквапся!) Деревом Дзвінка, а тепер стало Деревом Дзвінка й Лопати. Бо саме тут вона лежить, срібна лопата Скота. Коли вона поклала її сюди, — скоряючись могутній інтуїції, тепер вона це розуміла, — сміюни здійняли істеричний галас. Тепер же Зачарований Ліс був мовчазним, і в ньому чутно було лише звуки її власного стражденного дихання та бридку блювотину прокльонів Дулея. Довгий хлопець спав — дрімав принаймні, — але галасування Дулея розбудило його. Можливо, було визначено наперед, що так має статися, але від цього Лізі не було легше. Було жахливо почути шепіт не-зовсім-чужих думок із глибин її підсвідомості. Вони були наче неспокійні руки, що намацували слабко прибиті дошки або намагалися підважити закриту ляду колодязя. Вона зловила себе на тому, що думає про надто багато жахливих речей, які раніше чи пізніше вражали її серце: два закривавлені зуби, які вона одного разу знайшла на підлозі туалетної кімнати в кінотеатрі, двоє малих дітлахів, які плакали, обнявшись біля дверей крамнички, запах, який ішов від її чоловіка, коли він лежав на своєму смертному ложі, дивлячись на неї палахкотючими очима, бабуся Дебушер, яка помирала, лежачи в курнику і дриґаючи ногою. Жахливі думки. Жахливі образи того виду, які приходять до вас, наче привиди, посеред глупої ночі, коли місяць уже зайшов, а ліки закінчилися, і час невідомо який. Одне слово, увесь можливий психодіотизм. І зовсім поруч, за найближчими деревами. І ось тепер… Протягом тієї завжди досконалої миттєвості тепер, що не закінчується ніколи 9 Важко відсапуючись, скиглячи, слухаючи, як власне серце лунко калатає в неї у вухах, Лізі нахиляється, щоб схопити срібну лопату. Її руки, які добре знали свою роботу вісімнадцять років тому, добре знають її й тепер, хай навіть її голова напхом напхана óбразами втрати, болю та глибокого розпачу. Дулей уже зовсім близько. Вона чує його. Він перестав лаятись, але вона чує, як наближається його дихання. Це буде тяжко, навіть тяжче, ніж із Білявчиком, хоча цей божевільний і не має пістолета, бо якщо Дулей устигне схопити її, перш ніж вона обернеться… Але він не встигає. Не зовсім устигає. Лізі обкручується, як бейсболіст, що збирається завдати могутнього удару по м’ячу, замахнувшись срібною лопатою, як вона вміє. Срібний совок лопати ловить на себе останній рум’янець рожевого вечірнього світла, схожий на колір прив’ялих троянд, а його загострений край, який набирає найбільшої швидкості, зачіпає дзвінок, що висить на дереві. Дзвінок каже своє останнє «дзелень» і летить у темряву, тягнучи за собою обривок гнилої шворки. Лізі бачить, як лопата мчить уперед і вгору, і знову вона думає: «Чортівня довбана! А я таки справді змогла як слід її розкрутити!» Потім лопата б’є плазом Дулея по обличчю, яке саме в цю мить наблизилося на потрібну відстань, але в результаті лунає не хрускіт — звук, який їй запам’ятався з Нешвіла, а якийсь дуже дивний приглушений брязкіт. Дулей зойкає від подиву й болю. Вона збиває його зі стежки, і він вибігає між дерева, вимахуючи руками й намагаючись утримати рівновагу. Вона має якусь хвилину, аби побачити, що його ніс змістився вбік, як і ніс Коула, а з рота в нього цебенить кров, із-під нижньої губи та з обох кутиків. Потім праворуч від себе вона помічає якийсь рух, дуже близько від того місця, де Дулей смикається, намагаючись утриматися на ногах і випростатися на повен зріст. Це рух на великій площі. На якусь мить чорні та моторошно сумні думки, які населяють її розум, стають навіть сумнішими та чорнішими; Лізі думає, що вони її або вб’ють, або відберуть у неї розум. Потім вони трохи зміщуються і коли вони це роблять, проява, яка ховається за деревами, зміщується також. Утворюються складні звуки, що складаються із шелесту листя, тріскотіння зламаного гілля та кущів. Потім і несподівано — ось він тут. Довгий хлопець Скота. І вона розуміє, що коли ти бодай один раз побачиш Довгого хлопця, минуле й майбутнє перетворюються на сон. Коли ти побачив Довгого хлопця, то, о святий Ісусе, залишається лише одна мить тепер, що звучить, наче вмируща нота, яка не закінчується ніколи. 10 Ще до того, як Лізі цілком усвідомила, що відбувається, і, безперечно, ще до того, як вона встигла підготуватися хоч думка про те, що до такого можна підготуватися, здається жартом, — раптово він з’явився перед нею. Плямиста проява. Живе втілення того, про що казав Скот, коли розповідав про психодіотів. Те, що вона побачила, було лускатим боком, схожим на потріскану зміїну шкіру. Воно вигулькнуло величезною масою між дерев, одні нагинаючи, інші — ламаючи і протиснувшись між двома найбільшими. Це було неможливо, звичайно, але її уява ніколи потім не зблякла. Запаху не було, але був неприємний звук, грубий і, в якомусь розумінні, гутаперчевий звук, а потім з’явилася плямиста голова потвори, вища за дерева і яскраво окреслена на тлі неба. Лізі побачила одне око, мертве, але розумне, чорне, як вода в колодязі, й широке, як зливальниця, око, що втупило свій погляд у неї крізь листя. Вона побачила отвір у м’ясі величезної тупої голови й інтуїтивно відчула, що істоти, які це страховище проштовхувало крізь цю широку трубу з плоті, не обов’язково помирали, а жили й верещали… жили й верещали… жили й верещали… Сама вона не могла заверещати. Вона була неспроможна на будь-який звук. Вона ступила два кроки назад, кроки, які здалися їй моторошно спокійними. Лопата з її срібним совком, що був знову окроплений кров’ю психа, вислизнула з її пальців і впала на стежку. Вона подумала: «Він бачить мене… і моє життя вже ніколи не буде по-справжньому моїм. Він не дозволить йому бути моїм». Якусь мить ця безформна нескінченна потвора, покрита жмутиками шерсті, що безладно стримлять на випнутих вологих складках тіла, стоїть дибки, дивлячись на неї своїм великим, тупим і жадібним оком. Потьмяніле рожеве світло вмирущого дня і восково-срібне світіння місяця освітлюють ту решту, яка досі лежить по-зміїному в підліску. Потім око відірвало погляд від Лізі і спрямувало його на істоту, що верещала й вимахувала руками, намагаючись вирватися з кущів, у яких вона заплуталася, на Джима Дулея, з чийого спотвореного рота цебеніла кров, ніс у якого був перебитий, а око розпухло. На Джима Дулея, у якого навіть волосся було вимазане кров'ю. Дулей побачив, яке страхіття на нього дивиться, й більше не верещав. Лізі бачила, як він намагається затулити своє неушкоджене око, бачила, як потім опустилися його руки, вона знала, що він утратив свою силу, і на якусь мить її опанувала жалість до нього всупереч усьому, що довелося їй витерпіти, то була мить співпереживання, страхітлива за своїм напруженням і майже нестерпна у своїй людській гармонії. У ту мить вона готова була повернути все назад, якби йшлося тільки про її власну смерть, але вона подумала про Аменду і спробувала зробити запеклими свої нажахані розум та серце. Величезна потвора, що причаїлася між деревами, шугнула вперед якимсь майже непомітним рухом і схопила Дулея. Плоть навколо отвору в його притупленій морді на якусь мить зібралася складками чи такими собі величезними зморшками, й Лізі пригадалося, як Скот лежав на гарячому гудроні того дня в Нешвілі. Коли почулося форкання та хрускіт і останні, здавалося, нескінченні зойки Дулея, вона згадала, як Скот прошепотів Я чую, як він їсть. Вона згадала, як він склав свої губи у формі вузької літери О, і з досконалою ясністю пригадала, як між ними бризнула кров, коли він спробував відтворити цей неймовірно бридкий звук чвакання, який годі було описати; то були крихітні рубінові краплини, що, здавалося, зависали в розпеченому повітрі. І тоді вона кинулася навтіки, хоч могла б заприсягтися, що не мала найменшого уявлення, як і куди їй втікати. Вона побігла вистрибом стежкою назад до вкритого люпином пагорба, геть від того місця поблизу від Дерева з Дзвінком і Лопатою, де Довгий хлопець живцем пожирав Джима Дулея. Вона знала, що він робить їй та Аменді послугу, але вона знала також, що в ліпшому випадку це послуга тимчасова, бо якщо в цю ніч вона й виживе, то буде вільна від Довгого хлопця не більшою мірою, аніж був вільним від нього Скот, а він відчував свою залежність від нього щодня, від самого свого дитинства. Тепер же Довгий хлопець поклав на неї око так само, включив її до свого моменту, який ніколи не закінчується, до свого жахливого погляду, який вбирає у себе весь світ. Відтепер їй треба бути дуже обережною, надто коли їй трапиться прокинутись опівночі… й Лізі спало на думку, що ночам її спокійного сну настає кінець. У передсвітанкові години їй треба буде уникати поглядом дзеркал, віконних шибок, а надто вигнутих поверхонь скляного посуду, один Бог знає чому. Вона муситиме робити все можливе, аби вберегти себе. Якщо їй пощастить залишитися живою цієї ночі. Він дуже близько, моя люба, — прошепотів Скот, коли лежав тремтячи на розпеченому гудроні. — Дуже близько. Позад неї Дулей зойкав і верещав, ніби ніколи не збирався замовкнути. Лізі подумала, вона збожеволіє від тих зойків. Якщо досі не збожеволіла. 11 Якраз перед тим, як вона вибігла з лісу, зойки Дулея нарешті стихли. Вона не побачила Аменди. Це наповнило Лізі новим жахом. А що як її сестра кинулася навтіки й забігла невідь-куди? Або вона десь поблизу, але лежить у позі ембріона, знову у ступорі й невидима в темряві? — Амендо! Амендо! Протягом однієї нескінченної хвилини вона не чула нічого. А потім — о Боже, нарешті! — у високій траві, ліворуч від Лізі, почулося шарудіння, й Аменда зіп’ялася на ноги. Її обличчя — по-перше, дуже бліде, а по-друге, ще блідіше у світлі місяця, який підіймався в небі, — здавалося тепер обличчям якогось духа. Або обличчям гарпії. Вона підійшла до неї, спотикаючись і простягуючи перед собою руки, і Лізі прийняла її у свої обійми. Аменда тремтіла. Її руки зімкнулися на потилиці Лізі холодним замком. — Ой, Лізі, я думала, цьому кінця не буде! — Я також. — І трава така висока… Я нічого звідти не бачила… Вона була така висока… Я боялася, що це він, а потім подумала: «А що як це Лізі? А що як це Лізі?» — І Аменда захлипала, притулившись обличчям до шиї Лізі. — Зі мною все гаразд, Амендо. Я тут, і зі мною все гаразд. Аменда відірвала обличчя від шиї Лізі, щоб заглянути в обличчя молодшої сестри. — Він мертвий? — Так. — Вона не хотіла слухати голос своєї інтуїції, яка припускала, що Дулей може досягти якогось диявольського безсмертя всередині істоти, що проковтнула його. — Він мертвий. — Тоді я хочу додому! Ми зможемо повернутися додому? — Так, зможемо. — Я не знаю, чи вдасться мені відтворити кабінет Скота у своїй уяві… Я геть вибита з рівноваги… — Аменда зі страхом розглянулася навколо. — Це зовсім не схоже на Гавань Південнного Вітру. — Ні, — погодилася Лізі, знову обіймаючи сестру. — І я знаю, ти боїшся. Але спробуй зробити все так добре, як тільки зможеш. Насправді Лізі турбувало не повернення до кабінету Скота, до Касл В’ю, не повернення до реального світу. Вона думала, що тепер для неї головна проблема пов’язана з перебуванням тут. Вона пригадала, як одного разу лікар порадив їй бути особливо уважною до своєї щиколотки, після того як вона боляче розтягла собі сухожилля під час катання на ковзанах. «Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, то наступного тобі буде набагато важче їх уберегти». Отже, її чекає попереду час, коли буде набагато легше не вберегтися. І він бачив її. І те око, величезне, як колодязь, водночас мертве й живе, дивилося на неї. — Лізі, ти така хоробра, — сказала Аменда тоненьким голосом. Вона скинула останнім поглядом на похилий косогір, зарослий люпином, підзолочений і дивний у дедалі яскравішому світлі місяця, потім знову притисла своє обличчя до шиї Лізі. — Говори так більше, і завтра мені доведеться залишити тебе в Ґрінлоні. Заплющуй очі. — Я вже заплющила. Лізі також заплющила. Протягом якоїсь миті вона бачила ту притуплену голову, що, власне, була не головою, а утробою, трубою, лійкою в чорноту, наповнену нескінченним завихреним психодіотизмом. Вона почула, як у тій чорноті досі верещить Джим Дулей, але цей звук був тепер тонкий і змішаний з іншими зойками та верещанням. Доклавши, як їй здавалося, неймовірних зусиль, вона відкинула ці образи та звуки, замінивши їх картиною столу з червоного клена та голосом друзяки Генка, — а кого ж іще, — який співав «Джамбалаю». Вона навіть устигла подумати про те, як спочатку вона й Скот не могли повернутися додому, коли їм треба було поспішати, бо Довгий хлопець був зовсім близько, встигла подумати по те (це африканка, Лізі, я відчуваю, вона тримає нас тут як якір) що він тоді сказав, устигла здивуватися, чому це знову нагадало їй про Аменду, що з такою тугою дивиться на корабель своєї мрії «Рожеві троянди» (дивиться прощальним поглядом, якщо такі погляди взагалі можливі), а потім цей час закінчився. Вона знову відчула, як повітря вивертається, а місячне світло зникає. Вона це бачила навіть із заплющеними очима. Потім прийшло відчуття короткого падіння зі струсами та гойданням, і вони опинилися в кабінеті, але в кабінеті було поночі, бо Дулей зруйнував електропроводку, проте Генк Вільямс досі співав, — О моя Івонно, о моя кохана, ой-ой-ой, бо навіть за відсутності електрики друзяка Генк повинен був сказати своє слово. 12 — Лізі! Лізі! — Мендо, ти мене розчавила, скотися з мене… — Лізі, ми повернулися? Дві жінки в темряві. Лежать, сплетені в обіймах, на килимі. «Десятки родичів Івонну проводжали…» — звучало з алькова. — Ти мене задушиш, я неспроможна дихати! — Пробач… Лізі, ти лежиш на моїй руці… «Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!» Лізі вдалося скотитися праворуч. Аменда визволила свою руку, й за мить вага її тіла перестала тиснути на живіт Лізі. Лізі глибоко відітхнула — і з великою полегкістю. Коли вона випустила подих, Генк Вільямс урвав свій спів на півфразі. — Лізі, чому тут так темно? — Тому що Дулей перетяв проводку, ти хіба не пам’ятаєш? — Він вимкнув світло, — цілком логічно заперечила Аменда. — Якби він перетяв усю проводку, телевізор би не працював. Лізі могла б запитати Аменду, а чому тоді телевізор так несподівано вимкнувся, проте на стала завдавати собі клопоту. Перед ними були нагальніші проблеми, які треба було розв’язувати. Як говориться у прислів’ї: «їм треба було посмажити іншу рибу». — Ходімо в дім. — З мене на сто відсотків досить таких пригод, — сказала Аменда. Її пальці доторкнулися до ліктя Лізі, ковзнули по руці вниз і схопили її долоню. Сестри стояли поруч. Аменда додала довірливим тоном: — Не ображайся, Лізі, але якщо я коли-небудь сюди ще прийду, то це буде не скоро. Лізі розуміла, що відчуває Аменда, але її власні почуття змінилися. Раніше кабінет Скота її відлякував, тут не може бути сумніву. Упродовж двох довгих років вона взагалі не наважувалася увійти сюди. Але тепер вона вважала, що головну роботу, яку треба було тут зробити, зроблено. Вони з Амендою витіснили звідси привид Скота, по-доброму й — час покаже, але в неї сумніву не було — повністю. — Ходімо, — сказала вона. — Ходімо в дім, Я приготую гарячий шоколад. — І може, трохи бренді для початку? — з надією в голосі запитала Аменда. — Чи божевільним дамам пити бренді не дозволено? — Божевільним дамам не дозволено. Тобі дозволено. Тримаючись за руки, вони навпомацки рушили до сходів. Лізі зупинилася лише один раз, коли на щось наступила. Вона нахилилася й підняла скляний кружечок, завтовшки з дюйм. Вона зрозуміла, що це одна з лінз від окулярів нічного бачення Дулея, і з огидою знову кинула її на підлогу. — Що там? — запитала Аменда. — Та нічого. Я трохи спроможна бачити. А ти? — Трохи. Але не відпускай мою руку. — Не відпущу, моє золотко. Тримаючись за руки, вони спустилися сходами у сарай. Удвох спускатися було не так зручно, як поодинці, зате вони почувалися набагато безпечніше. 13 Лізі дістала свої найменші склянки для соку й налила в кожну по невеличкій порції бренді з пляшки, яку знайшла в їдальні, десь у глибинах буфета. Підняла свою склянку й цокнулася з Амендою. Вони стояли біля кухонного прилавка. Усе світло в кімнаті було увімкнене, навіть лампа у вигляді літери S у кутку, де Лізі виписувала чеки, сидячи за дитячим столиком. — Будьмо! — сказала Лізі. — Будьмо! — повторила Аменда. — Будьмо й не забудьмо! — мовили вони в один голос і випили. Аменда зігнулася й шумно видихнула з себе струмінь повітря. А коли випросталася, то на її раніше блідих щоках розквітли троянди, червона смужка проступила над бровами, і сідловина носа теж почервоніла. Сльози стояли в її очах. — Прокляття! Що це було? Лізі, чиє горло, певно, мало такий самий колір, як і обличчя Аменди, взяла пляшку й прочитала етикетку. Зоряне бренді, було там написано. Виготовлено в Румунії. — Румунське бренді? — приголомшено запитала Аменда. — Такого звіра взагалі не існує! Де ти його дістала? — Це подарунок Скотові. За те, що він зробив комусь якусь послугу — я забула яку, — але думаю, вони долили в пляшку також чорнила. — Це, мабуть, отрута. Вилий його геть, а я молитимуся, щоб ми не померли. — Вилий його сама. А я зготую шоколад. Швейцарський. Не з Румунії. Вона вже обернулася, але Аменда поклала руку їй на плече. — Може, не станемо пити шоколад, а швидше заберемося звідси, поки котрийсь із твоїх заступників шерифа не прийшов з’ясовувати, чи у тебе все гаразд? — Ти думаєш? Але ще й не поставивши це запитання, Лізі зрозуміла, що Аменда має рацію. — Так. А ти наважишся знову увійти до кабінету? — Звичайно. — Тоді забери мого револьвера. І не забувай, що там немає світла. Лізі висунула верхню шухляду невеликого письмового столу, на якому вона виписувала чеки, й дістала звідти довгий ліхтарик. Вона увімкнула його. Промінь світла був яскравий і надійний. Аменда помила їхні склянки. — Якщо хтось виявить, що ми там були, це не стане кінцем світу. Але якщо твої заступники побачать, що ми прийшли з револьвером… і той чоловік зник з обличчя Землі приблизно в той самий час… Лізі, яка раніше думала тільки про те, як привести Дулея до Дерева з Дзвінком і Лопатою (причому Довгий хлопець ніколи не був частиною її уявних планів), зрозуміла, що на неї ще чекає робота і ліпше зробити її негайно. Звичайно, професор Вудбоді ніколи не стане заявляти, що його приятель по бару кудись пропав, але в того чоловіка десь можуть бути родичі, а якщо хтось у світі й мав мотив позбутися Чорного Принца Інкунків, то це була вона, Лізі Лендон. Звичайно, труп (який Скот іноді полюбляв називати corpus delicious)[79] ніколи не буде знайдено, проте їхні сьогоднішні пригоди з Амендою можуть здатися надзвичайно підозрілими, якби комусь заманулося здійснити відповідне розслідування. До того ж окружний департамент шерифа знає, що Дулей її залякував — вона сама їм про це сказала. — Я заберу цю іграшку, — сказала вона. — Добре, — відповіла Аменда без усмішки. 14 Промінь від ліхтарика вихопив із темряви широку смугу, й кабінет зовсім не здався їй таким моторошним, яким, боялася Лізі, він міг би їй здатися. Безперечно, їй допомагало й те, що вона тут мала виконати певну роботу. Почала з того, що поклала «Патфіндер» назад у коробку для взуття, потім стала оглядати підлогу з ліхтариком. Знайшла там обидві лінзи від окулярів нічного бачення й шість батарейок. Вона припустила, що це батарейки від модуля електроживлення того апарата. Сам модуль, певно, вирушив у мандри з Дулеєм, хоч вона й не пам’ятала, щоб його там бачила; а батарейки, виходить, залишилися тут. Потім підібрала жахливий паперовий пакет Дулея. Аменда або забула про цей пакет, або взагалі не знала, що Дулей прийшов із ним, але ті речі, що в ньому були, могли кого завгодно наштовхнути на дуже поважні роздуми, надто в поєднанні з револьвером. Лізі знала, що поліція могла дослідити «Патфіндер» і з’ясувати, що з нього зовсім недавно стріляли; вона не була дурна (і до того ж дивилася кримінальну хроніку по телебаченню). Вона також знала, тести не покажуть, що стріляли з нього один раз — і в стелю. Спробувала підняти паперовий пакет так, щоб у ньому нічого не брязкало, але брязкіт однаково пролунав. Пошукала, чи не залишив Дулей після себе якихось інших знаків, і не знайшла нічого. На килимі були криваві плями, але якби їх хтось відправив на лабораторне дослідження, то й група крові і ДНК виявилися б її власними. Кров на килимі мала б дуже підозрілий вигляд у поєднанні з інструментами в паперовому пакеті, який вона тепер тримала в руці, та коли пакета тут не буде, то ніхто нічого незвичайного в них не побачить. Мабуть, не побачить. А де його машина? Його «Крузер ПТ»? Бо я знаю, що той автомобіль, який я бачила, належав йому. Та про це можна було не турбуватися зараз. Було вже поночі. Насамперед їй треба подумати про все те, що вона зібрала тут. І про своїх сестер, Дарлу та Канті, яких Аменда відрядила до психіатричної клініки в Деррі, Акадія, і які зараз, певно, на повній швидкості поспішають туди. Бо вона не хотіла, щоб їх затягло в опрацьовану Джимом Дулеєм сортувальну машину містера Сілвера. Але чи справді вона так дуже турбувалася про цих двох? Ні, звичайно. Звісно, вони відчуватимуть, що їх нахабно ошукали… і їм буде дуже цікаво довідатися, що ж відбулося… та зрештою вони заспокояться, коли вони з Амендою скажуть їм, що в них просто не було іншого виходу. А чому не було? Бо сестринська любов цього вимагала, ось чому. Вони з Амендою мали потурбуватися про їхню безпеку, і тут можна було б вигадати для них якусь історію (якою саме історією можна було б пояснити такий варіант, Лізі не мала щонайменшого уявлення, хоча Скот на її місці неодмінно щось би вигадав). Без вигаданої історії тут, певно, не обійтися, бо, на відміну від Аменди й Лізі, Дарла та Кантата мали чоловіків. А чоловіки надто часто бували тими дверима чорного ходу, крізь які таємниці втікали в зовнішній світ. Коли Лізі вже обернулася, щоб піти, її погляд упав на книжкову змію, яка мирно спала під стіною. Усі ті щоквартальники та університетські журнали, усі щорічники та об’єднані звіти, копії дисертацій, написаних на тему творчості Скота. У багатьох із них були фотографії минулого життя — їх можна було б назвати: СКОТ І ЛІЗІ! РОКИ ЇХНЬОГО ШЛЮБУ! Вона легко уявила собі, як двійко студентів розбирають змію на її складові частини, потім запихають усе це добро в картонні ящики з етикетками спиртних напоїв на боках, складають ящики в кузов вантажівки й везуть їх геть. До Пітсбурзького університету? «Прикуси собі язика», — подумала Лізі. Вона не вважала себе жінкою злопам’ятною, але після знайомства з Джимом Дулеєм радше в пеклі піде сніг, аніж вона відправить матеріали літературної спадщини Скота в таке місце, де Вудлайно міг би їх почитати, не оплативши спершу квиток на літак. Ні, вона скоріше передасть їх бібліотеці Фоґлера в Менському університеті — трохи нижче по дорозі, якщо їхати від Клівз Мілз. Вона уявила собі, як стоїть і спостерігає за останнім пакуванням, а потім, можливо, принесе хлопцям глек із охолодженим чаєм, коли роботу буде закінчено Один із них, можливо, скаже їй, що він дуже любив читати книжки її чоловіка, а другий, мабуть, скаже, що вони глибоко співчувають їй у горі. Так, ніби він помер два тижні тому. Вона їм подякує. А потім дивитиметься, як вони від’їжджають з усіма цими замороженими образами її життя зі Скотом, повантаженими на їхню машину. А ти справді можеш дозволити, щоб усе це вивезли? Вона подумала, що так, може. А проте змія, яка дрімала під стіною, приваблювала до себе її погляд. Так багато книжок, занурених у глибокий сон, не могли не приваблювати до себе уваги. Вона дивилася на них іще кілька хвилин, думаючи про те, що була колись молода жінка на ім’я Лізі Дебушер із тугими персами молодої жінки. Була вона самотня? Авжеж, трошки була. Чи боялася вона життя? Так, трохи було, це почуття з’явилося, коли їй виповнилося двадцять два роки. І тоді один молодик прийшов у її життя. Молодик, який навіть не міг упоратися зі своїм чубом — він вічно затуляв йому очі. Молодик, який мав багато чого сказати. — Я завжди любила тебе Скоте, — промовила Лізі, звертаючись до порожнього кабінету. А може вона сказала це зануреним у глибокий сон книжкам. — Тебе і твою пельку, яка ніколи не стулялася. Я була твоєю подругою. Хіба ні? А тоді, присвічуючи собі ліхтариком, вона спустилася сходами із коробкою для взуття в одній руці та з жахливим паперовим пакетом Дулея — в другій. 15 Аменда стояла у дверях кухні, коли Лізі повернулася. — От і добре, — сказала Аменда. — А то я вже почала непокоїтися. Що там у пакеті? — Тобі не треба це знати. — О’к… кей, — сказала Аменда. — Від нього там… не залишилося слідів? — Гадаю, що ні. — Я теж на це сподіваюся, — промовила Аменда, затремтівши. — То був жахливий тип. «Ти не знаєш і половини», — подумала Лізі. — Гаразд, — сказала Аменда. — Думаю, нам час їхати. — Їхати куди? — У Лісбон Фолз, — сказала Аменда. — На стару ферму. — Що… — почала Лізі й урвала мову. Пропозиція Аменди мала свій чудернацький сенс. — Я прийшла до тями в Ґрінлоні, як ти розповіла докторові Олбернісу, й ти відвезла мене додому, щоб я могла перевдягтися. Потім я стала вередувати й говорити про ферму. Їдьмо, Лізі, скоріше, закриймо цю крамничку, поки ніхто сюди не з’явився. І Аменда повела її в темряву. Лізі, трохи розгублена від цієї несподіваної пропозиції, слухняно пішла за Амендою. Старий будинок Дебушерів досі стояв на п’ятьох акрах землі в кінці Саббатус-роуд у Лісбон Фолз, десь за шістдесят миль від Касл В’ю. Заповідана спільно п’ятьом жінкам (і їхнім чоловікам, з яких тепер живими були тільки троє), вона, певно, стоятиме там, гниючи у високих бур’янах та посеред необроблених полів ще багато років, поки ціни на нерухомість зростуть достатньо, щоб спадкоємці змогли примирити свої дуже різні думки про те, що треба з нею робити. Трастовий фонд, заснований Скотом Лендоном наприкінці вісімдесятих років, оплачував податки на власність. — Чому ти захотіла поїхати на стару ферму? — запитала Лізі, коли вони вмостилися на передніх сидіннях БМВ. — Я, здається, не зовсім це зрозуміла. — Бо річ не в тому, що я захотіла, — сказала Аменда, коли Лізі зробила поворот і виїхала на довгу під’їзну алею. — Я просто сказала, що мені треба туди поїхати й побачити свій старий дім, бо інакше я знову можу сповзти в Зону Присмерку, тому, природно, ти не змогла мені відмовити й повезла мене туди. — Звичайно, не змогла, — підтвердила Лізі. Вона подивилася в обидва боки, не побачила поблизу нікого — зокрема, не побачила машини департаменту шерифа, Богу дякувати — і повернула ліворуч, узявши напрямок, який через Меканік Фолз, Поленд Спрінґз приведе її до Ґрея, а потім і до Лісбона. — А навіщо ми послали Дарлу й Канті за хибною адресою? — Бо я на цьому рішуче наполягала, — сказала Аменда. — Бо я боялася, що коли вони з’являться, то повезуть мене до мого будинку або твого будинку, або навіть до Ґрінлона, перш ніж я матиму шанс навідати маму й тата, а потім провести трохи часу в батьківському домі. Протягом якоїсь миті Лізі не могла зрозуміти, про що це говорить Менда — навідати маму й тата? Потім до неї дійшло. Садиба родини Дебушерів була неподалік від кладовища Саббатус-Вейл. І добра матінка, й Денді були там поховані разом із бабусею та дідусем Дебушерами і Бог знає зі скількома іншими. Вона запитала: — А ти не боялася, що я тебе відвезу назад? Аменда подивилася на неї поблажливим поглядом. — А навіщо тобі було відвозити мене назад? Адже саме ти забрала мене звідти. — Ну хоч би тому, що ти повелася, як божевільна, захотіла навідати ферму, яка стоїть покинута вже років тридцять. — Ет, — поблажливо махнула рукою Аменда. — Я завжди вміла обвести тебе круг пальця, Лізі, — Канта й Дарла знають це обидві. — Авжеж, ти вміла, нехай тобі грець! Аменда лише обдарувала її погордливою посмішкою, її обличчя набуло зеленавого кольору у світлі інструментальної панелі, й не сказала нічого. Лізі розтулила рота, щоб відновити дискусію, потім стулила його знову. Вона подумала, що ця історія спрацює, бо вона зводилася до двох легко зрозумілих ідей: Аменда повелася як божевільна (і в цьому не було нічого нового), а Лізі намагалася їй догодити (а хіба могла вона повестися інакше за таких обставин?) Схоже, вона справді зможе їх переконати. А щодо коробки для черевиків із револьвером у ній… та пакета Дулея… — Ми зупинимося в Меканік Фолз, — сказала вона Аменді. — На мосту через річку Андроскоджин. Я маю позбутися двох речей. — Так, маєш, — погодилася Аменда. Потім склала руки на колінах, схилила голову на спинку сидіння й заплющила очі. Лізі увімкнула радіо й анітрохи не була здивована, коли почула голос друзяки Генка, який співав «Білий Тонкій». Вона стала тихо підспівувати йому. Вона знала кожне слово цієї пісні. Це також її не здивувало. Існують речі, яких ми не забуваємо ніколи. Вона дійшла висновку, що саме ті речі, якими світ практицизму нехтує, вважаючи їх ефемерними, — такі, як пісні, місячне світло та поцілунки, — іноді тривають найдовше. Вони можуть здаватися ідіотськими, але вони чинять опір забуттю. І це добре. Це добре. Частина третя Історія для Лізі Ти поклик, а я відповідь, Ти бажання, а я здійснення, Ти ніч, а я день. Чого треба ще? Тут усе досконало. Тут усе досконало повне. Ти і я — Чого треба ще? Дивно, чому ж, попри це, ми страждаємо? Д. Г. Лоуренс. Бай Геннеф XVI Лізі й Дерево Історій (Скот має що сказати) 1 Коли Лізі реально почала очищати кабінет Скота, робота в неї пішла значно швидше, ніж вона могла сподіватися. І вона ніколи раніше не подумала б, що завершуватиме її разом із Дарлою та Канті, а також з Амендою. Канті спочатку повелася манірно й підозріливо — Лізі здалося, що вони повернулися в часи свого дитинства, — проте на Аменду це не справило ніякого враження. — То лише акторська гра. Вона облишить усе це й прийде. Лише дай їй трохи часу, Лізі. Почуття сестринства переможе. Зрештою Кантата і справді прийшла, хоч Лізі мала відчуття, що Канті так і не змогла позбутися думки, що Аменда тоді прикидалася, прагнучи привернути до себе увагу, і що вона та Лізі щось замислили. Мабуть, щось таке, з чого добра не буде. Дарла була спантеличена, не в змозі зрозуміти, як Аменді пощастило одужати і чому сестрам забандюрилося поїхати на їхню стару ферму в Лісбоні, але вона принаймні ніколи не думала, що Аменда тоді прикидалася. Адже Дарла, зрештою, бачила, якою вона була. Хай там як, а четверо сестер розчистили і спорожнили довгу плутану анфіладу приміщень, розташованих над сараєм, протягом тижня після Четвертого Липня,[80] найнявши двійко міцних учнів середньої школи, що допомагали переносити важкі речі. Найважчою з таких речей виявився Великий Слон Ідіота, який довелося розібрати (його складові частини нагадали Лізі складові частини людини, що їх вони вивчали на уроках біології в середній школі), а потім спустити вниз за допомогою взятої напрокат лебідки та кількох блоків. Учні середньої школи підбадьорювали один одного криками, коли деталі стола поїхали вниз. Лізі стояла поруч із сестрами й молила Бога, щоб ніхто з хлопців не втратив пальця, засунувши руку під трос, коли він намотувався на блок. Такого не сталося, й на кінець тижня з кабінету Скота винесли все — і те, що призначалося для дарування як літературна спадщина Скота Лендона, і те, що треба було кудись скласти для довготермінового зберігання. А тим часом Лізі сушила собі голову, що ж їй робити з цими тепер порожніми приміщеннями. Винесли все, проте не зовсім усе — книжкова змія залишилася. Вона й далі дрімала собі в довгій і порожній головній кімнаті — задушливій головній кімнаті, бо кондиціонери повітря звідси теж прибрали. Навіть зі слуховими вікнами, які відчинялися вдень, та кількома вентиляторами, що забезпечували циркуляцію повітря, в кімнаті було дуже жарко. Та й що в цьому дивного? Адже приміщення було не чим іншим, як перебудованим горищем сараю з літературною генеалогією. Залишилися й бридкі темно-бурі плями на килимі — білий килим слимакового кольору прибрати було не можна, доки не буде винесено книжкову змію. Коли Кантата запитала про плями, Лізі пояснила їй, що з неуважності розлила на килим лак «Вуд Коут», але Аменда знала, що це не так, і Лізі здалося, що й Дарла щось теж запідозрила. Килим треба було винести, але спочатку треба було звільнитися від книжок, а Лізі не була готова розлучитися з ними. Вона й сама не знала чому. Можливо, тому, що вони були останніми з речей Скота, які тут зберігалися, останнім, що залишилося від нього. Тому вона чекала. 2 На третій день після того, як сестри заходилися прибирати в кабінеті Скота, заступник шерифа Бекман зателефонував Лізі й повідомив її, що у гравійному кар’єрі, біля дороги до церкви в Стекполі, за три милі від її дому, знайдено покинутий «Крузер ПТ» з номерами штату Делавер. Чи не приїде Лізі до офісу шерифа, щоб поглянути на знайдене авто? Вони поставили його на паркувальному майданчику, сказав їй заступник шерифа, де вони тримають конфісковані машини та «наркозасоби пересування» (невідомо, що вони мали під цим на увазі). Ані Дарла, ані Канті не виявили до цього повідомлення особливого інтересу; вони знали тільки, що якийсь дивак шастав навколо, надокучаючи Лізі своїм інтересом до паперів Скота. Диваки не були чимось новим у житті їхньої сестри; у роки слави Скота вони зліталися до нього, як нічні метелики на світло. Найславетнішим серед них був, безперечно, Коул. Ані Лізі, ані Аменда не розповіли нічого такого, аби навіяти Дарлі й Кантаті думку, що цей останній належав до однієї породи з Коулом. Ніхто не згадував про вбитого кота в поштовій скриньці, й Лізі доклала чимало зусиль, щоб схилити до стриманості також заступників шерифа. Автомобіль на смузі 7 був «Крузером ПТ», не більше й не менше, бежевого кольору, хіба що пофарбований дещо яскравіше, ніж звичайно. Він міг бути тим, який Лізі бачила, коли поверталася додому з Ґрінлона в той довгий, довгий четвер; але він міг бути одним із семи тисяч інших. Саме це вона й сказала заступникові шерифа Бекманові, нагадавши йому, що бачила його тоді, коли він виїхав їй назустріч із-поза червоної заграви призахідного сонця. Той сумно кивнув головою. Вона, звичайно, знала, що це саме та машина. Вона відчула на ній запах Дулея. Вона подумала: Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб не затремтіти. — Це машина вкрадена? — запитала Аменда. — Та певно, — сказав Бекман. До них підійшов заступник шерифа, якого Лізі не знала. Він був високий, зростом футів шість із половиною;[81] здавалося правилом, що всі ці люди мають бути високими. Він був також широкий у плечах. Він відрекомендувався як заступник шерифа Енді Клатербак і потис Лізі руку. — А, — сказала вона. — Діючий шериф. Він усміхнувся їй осяйною усмішкою. — Ні, Норис повернувся. Сьогодні він у суді, але він повернувся. А я знову — колишній заступник шерифа Клатербак. — Вітаю вас. А це моя сестра Аменда Дебушер. Клатербак потиснув Аменді руку. — Радий познайомитися, міс Дебушер. — А тоді сказав, звертаючись до обох: — Цю машину було вкрадено з магазину в Лорелі, Меріленд. — Він подивився на неї, заклавши великі пальці за пояс. — А ви знаєте, що у Франції вони називають «Крузер ПТ» «дорогий Джимі Кеньї»? Аменда не виявила жодного інтересу до цієї інформації. — Ви знайшли на ній відбитки пальців? — Жодного, — сказав він. — Чистісінько. Крім того, той, хто водив цю машину, зняв захисне скло з плафона й розбив лампочку. Що ви думаєте про це? — Я думаю, це beaukoup[82] підозріло, — сказала Аменда. Клатербак засміявся. — Авжеж. Але в Делавері живе один тесля на пенсії, який буде дуже щасливий, коли йому повернуть його машину, хай навіть і з розбитим плафоном та всім іншим. — А ви щось з’ясували про Джима Дулея? — запитала Лізі. — Насправді це Джон Дулін, місіс Лендон. Народився він у Снутерс Ноб, Теннессі. У віці п’ятьох років переселився до Нешвіла разом зі своєю родиною, потім став жити з тіткою та дядьком у Маундсвілі, Західна Вірджинія, коли його батьки і старша сестра загинули під час пожежі взимку 1974 року. Дуліну було тоді дев’ять років. Офіційною причиною пожежі оголосили браковану систему освітлення різдвяної ялинки, проте я розмовляв там зі слідчим, який уже вийшов на пенсію і який тоді розслідував цю справу. Як він сказав мені, були підстави вважати, що хлопець сам підпалив дім. Проте доказів немає. Лізі не визнала за потрібне з’ясовувати подальші подробиці, бо, хоч би хто він був, її переслідувач уже ніколи не повернеться з того місця, куди вона його заманила. Проте вона почула, як Клатербак сказав, що Дулін провів багато років у психіатричній лікарні в Теннессі, і вона й далі вірила в те, що він там зустрівся з Ґердом Алленом Коулом і заразився одержимістю Коула (передзвоном для лілей) наче вірусом. Колись Скот сказав дивну фразу, якої Лізі не могла зрозуміти повністю до історії з Мак-Кулом/Дулеєм/ Дуліном. Деякі події просто мусять відбуватися насправді, сказав Скот, бо в них немає іншого вибору. — Хай там як, а ви повинні стерегтися цього хлопця, — сказав Клатербак двом жінкам, — і якщо помітите, що він досі шастає десь поблизу… — Або на певний час зникне, а потім вирішить з’явитися знову, — докинув Бекман від себе. Клатербак кивнув головою. — Атож, таку можливість не слід виключати. Якщо він знову з’явиться, я думаю, нам треба буде організувати зустріч із вашою родиною, місіс Лендон, — увести їх усіх у курс справи. Ви згодні? — Якщо він з’явиться, я зроблю це, безперечно, — сказала Лізі. Вона говорила поважно, майже врочисто, та коли вони з Амендою поверталися з міста додому, то обидві вибухнули істеричним реготом на саму думку про те, що Дулей може будь-коли з’явитися знову. 3 Тієї ж таки ночі, за годину або дві перед світанком, човгаючи до туалетної кімнати з одним розплющеним оком і думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше попісяти й повернутися в ліжко, Лізі відчула, ніби щось заворушилося у спальні позад неї. Це примусило її вмить прокинутися й круто обернутися. Нікого й нічого там не було. Вона взяла рушник для витирання рук, один з тих, що висіли на поперечці біля зливальниці, й затулила ним дзеркало, в якому побачила той рух. Потім підіткнула рушника під дзеркало, щоб його не треба було тримати. Тоді й лише тоді вона зробила те, задля чого прийшла. Вона була певна, Скот її зрозумів би. 4 Літо минало, й одного дня Лізі помітила оголошення ШКІЛЬНІ ЗНАДОБИ, які з’явилися у вітринах кількох крамниць на головній вулиці Касл Рока. А чом би їм і не з’явитися? Була вже друга половина серпня. Кабінет Скота — крім книжкової змії та покритого плямами засохлої крові білого килима кольору слимаків, на якому вона дрімала, — чекав, поки його переобладнають для якихось інших потреб. (Якщо будуть такі потреби; Лізі стала розглядати можливість продати дім.) Канті й Річ організували свою щорічну вечірку, яку вони називали Сном Літньої Ночі, чотирнадцятого серпня. Лізі закортіло напитися й вона пішла до закладу Річа Лолера, де ще не була жодного разу, відтоді як помер Скот, і замовила там собі для початку подвійну порцію охолодженого чаю «Лонґ-Айленд».[83] Та коли Річ приніс їй склянку, вона відставила її вбік непочатою, бо їй здалося, вона побачила, як щось рухається, ніби віддзеркалене на вигнутій поверхні скла, або плаває, занурене в бурштинові глибини. Це була очевидна нісенітниця, звичайно ж, але вона відчула, що її бажання нализатися минуло. Власне, якщо сказати правду, то вона просто не наважувалася сп’яніти (а тим більше, набратися до повної нестями). Вона боялася, що в такому стані буде неспроможна захищатися. Бо якщо вона привернула до себе увагу Довгого хлопця, якщо він спостерігає за нею вряди-годи… або навіть просто думає про неї… тоді… Частина її була переконана в тому, що це нісенітниця. Друга частина вважала, що це не так. Коли серпень перейшов свій екватор і найспекотніша погода літа накотилася на Нову Англію, випробовуючи настрій людей та енергетичну систему Північного Сходу, з Лізі стало відбуватися щось іще серйозніше… щоправда, як і в тих випадках, коли вона нібито бачила, як щось зблискує на певних дзеркальних поверхнях, вона не була цілком переконана в тому, що це відбувається насправді. Іноді вона притьма прокидалася вдосвіта за годину або дві до свого звичного часу, тяжко дихаючи і мокра від поту навіть у кондиціонованому повітрі, переживаючи ті самі почуття, які переживала дитиною, коли її мучили кошмари: їй здавалося, вона так і не змогла втекти від того, що за нею гналося, що воно досі ховається під ліжком і ось-ось ухопить її своєю холодною потворною рукою за ногу або просуне руку крізь подушку і стане її душити. Під час таких панічних пробуджень вона вистромляла руки з-під простирадл і обмацувала ліжко, перед тим як розплющити очі, бо хотіла бути абсолютно впевненою, що вона в ліжку… а не десь-інде. Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, іноді думала вона, розплющуючи очі й з невимовною полегкістю дивлячись на знайому спальню, то наступного разу тобі буде набагато важче їх уберегти. А вона розтягла собі певні сухожилля, хіба ні? По-перше, коли переносила між двома світами Аменду, а по-друге, коли висмикнула з цього світу Дулея. І таки добряче їх розтягла. Вона спочатку думала, що після того, як отак прокинеться з півдесятка разів і виявить, що перебуває там, де й була, у спальні, у якій вони раніше спали зі Скотом, а тепер вона спала сама-одна, такі полохливі пробудження припиняться, але вони не припинялися. Вони стали ще тривожнішими. Вона почувала себе хворим зубом, який розхитується у своєму гнізді. А потім, того самого дня, коли на них накотилася хвиля страхітливої спеки — хвиля спеки, яку можна було порівняти лише з морозним буревієм, який лютував тут десять років тому, і вона просто не могла не відзначити цього іронічного балансу, хоч він і був, можливо, цілком випадковим, — нарешті сталося те, чого вона так боялася. 5 Вона прилягла на кушетку у вітальні лише для того, щоб дати трохи відпочити своїм очам. Безперечно, дуркуватий, але іноді спроможний розважити, Джері Спринґер бурмотів якусь нісенітницю з ідіотського ящика — «Моя мати вкрала мого хлопця, а мій хлопець мою матір украв», щось у такому дусі. Лізі потяглася рукою, щоб вимкнути передачу і таки вимкнула клятуще виття, а може, їй тільки наснилося, що вона це зробила, бо коли розплющила очі, щоб подивитися, звідки долинав звук, вона лежала на кушетці, але кушетка стояла на зарослому люпином пагорбі в Місячному Колі. Стояв повний день, і не було відчуття небезпеки — безперечно, вона не відчувала, що Довгий хлопець Скота (бо вона думала про нього і завжди думатиме, хоч вона тепер вважала, що це її Довгий хлопець, Довгий хлопець Лізі) десь близько, проте все одно вжахнулася, вжахнулася до того стану, що мало не зойкнула безпорадно. Але замість цього заплющила очі, чітко уявила собі свою вітальню і несподівано почула базікання «гостей» на шоу Спринґера, які кричали одне на одного, й відчула у лівій руці видовжений вимикач телевізора. За мить вона підхопилася з кушетки з витріщеними очима і вся покрита сиротами. Вона майже повірила в те, що їй усе це наснилося (звичайно ж, таке припущення було цілком імовірним, якщо взяти до уваги нинішній рівень її тривоги щодо цієї теми), але яскрава очевидність того, що вона побачила за ці кілька секунд, спростовувала цю думку, хоч якою втішною вона для неї була. Суперечила їй і червона пляма, яку вона побачила на тильному боці долоні, що трималася за вимикач телевізора. 6 Наступного дня вона зателефонувала в бібліотеку Фоґлера й переговорила з містером Бертрамом Партриджем, завідувачем відділу Спеціальних Колекцій. Цей джентльмен дедалі більше збуджувався, в міру того як Лізі описувала йому книжки та публікації, які досі зберігалися в кабінеті Скота. Він назвав їх «асоціативними томами» і сказав, що відділ Спеціальних Колекцій бібліотеки Фоґлера буде щасливий одержати ці книжки та публікації й «обговорити з нею всі питання податково-кредитного порядку». Лізі відповіла, що це буде просто чудово, ніби обговорення питань податково-кредитного порядку було давньою мрією її життя. Містер Партридж пообіцяв, що завтра ж таки надішле «команду перевізників», які упакують книжки та публікації і перевезуть їх за сто двадцять миль до кампусу Менського університету в Ороно. Лізі нагадала йому, що синоптики обіцяють велику спеку і що кабінет Скота, з якого прибрали систему кондиціонування повітря, повернувся до свого колишнього стану задушливого горища. Можливо, сказала вона, перевізникам містера Партриджа було б ліпше зачекати сприятливішої погоди? — То пусте, місіс Лендон, — сказав Партридж, добродушно засміявшись, і Лізі зрозуміла: він боїться, що вона змінить свою думку, якщо надати їй зайвий час на роздуми. — Я маю тут на прикметі кілька молодих людей, які чудово впораються з цією роботою. Чекайте й переконаєтеся самі. 7 Менш як через годину після її розмови з Бертрамом Партриджем телефон Лізі задзвонив, поки вона готувала собі тунця з рисом на вечерю. Зовсім невеличку порцію, але саме стільки, скільки їй хотілося. Надворі, наче ковдрою, спека накрила землю. У небі всі кольори зблякли, і від обрію до обрію воно світилося білим мерехтінням. Перемішуючи м’ясо тунця та майонез із дрібно нарізаною цибулею, вона пригадувала, як знайшла Аменду на одній із тих кам’яних лав, як вона дивилася на корабель «Рожеві троянди», і це було дивно, бо то була лише її дитяча мрія, про яку вона давно забула. Вона пригадала, як Аменда запитала в неї, чи доведеться їй пити (сік із запахом клопів) той паскудний пунш, якщо вона повернеться, — у такий спосіб Аменда намагалася з’ясувати, чи й надалі вона залишиться ув’язненою у Ґрінлоні, подумала Лізі, — і Лізі пообіцяла, що вона більше не питиме пуншу, не питиме соку, який пахне клопами. Тоді Аменда погодилася повернутись, хоч було очевидно, що насправді повертатися їй не хочеться, що вона була б щаслива сидіти й далі на цій лаві та дивитися на «Рожеві троянди», аж поки, якщо скористатися словами доброї матінки, «половина вічності залишиться за спиною». Вона воліла просто сидіти там серед моторошних постатей, закутаних у савани, та мовчазних споглядачів на одну або дві лави вище від тієї, на якій сиділа жінка у східному халаті. Та, яка вбила свою дитину. Лізі поклала свій сандвіч на прилавок, несподівано вся похоловши. Вона не могла про це знати. Ніяк не могла. Але вона знала. Тихше, — сказала тоді жінка. — Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила. А потім Аменда сказала щось цілком несподіване, чи не так? Щось про Скота. І хоч ніщо з того, що сказала тоді Аменда, не мало ваги тепер, коли Скот був мертвий і Джим Дулей також був мертвий (принаймні їй хотілося в це вірити), проте Лізі хотілося пригадати точно, що саме вона тоді сказала. — Вона сказала, що повернеться, — прошепотіла Лізі. — Сказала, що повернеться, якщо це допоможе мені захиститися від Дулея. Так сказала Аменда, і вона дотримала свого слова, нехай благословить її Бог, але Лізі хотілося пригадати, що саме вона сказала потім. Хоч я не розумію, до чого тут Скот… — промовила Аменда своїм трохи неуважним голосом. — Минуло вже два роки, як він помер… хоч… я думаю, він сказав мені щось про… І саме в цю мить задзвонив телефон, розбивши крихке скло спогадів Лізі. І коли вона підняла слухавку, безумна впевненість опанувала її: це буде Дулей. Алло, місус, — скаже їй Чорний Принц Інкунків. — Я телефоную вам із черева потвори. Ну як вам ведеться сьогодні? — Алло? — озвалася вона. Вона знала, що стискає слухавку надто міцно, але нічого із собою вдіяти не могла. — Це Денні Бекман, місіс Лендон, — сказав голос на протилежному кінці лінії, і місіс майже прийшла до тями після своєї божевільної тривоги, а заступник шерифа Бекман майже одразу з’їхав на тягучий янкі-акцент, голос у нього був незвично збуджений, жвавий, як у малого хлопчиська. — А вгадайте, чому я телефоную? — Не можу вгадати, — відповіла Лізі, але їй спало на думку інше ідіотське припущення; зараз він їй скаже, що вони тягли соломинки у своєму офісі, хто має зателефонувати їй і призначити з нею побачення, і йому дісталася найкоротша. Але чому він тоді такий збуджений? — Ми знайшли скло від плафона! Лізі не мала найменшого уявлення, про що він говорить. — Пробачте? — Дулін — суб’єкт, що його ви знали як Зака Мак-Кула, а потім — як Джима Дулея, украв цей «Крузер ПТ» і їздив на ньому, поки він шантажував вас, місіс Лендон. Ми це точно з’ясували. І він ховав машину в тому старому гравійному кар’єрі, це також ми з’ясували точно. Ми тільки не могли це довести, бо… — Він стер усі свої відбитки пальців. — Атож, стер їх усі. Але ми з Жуєм знову й знову ходили туди… — Жуєм? — Пробачте, із Джо. Із заступником шерифа Олстоном. Жуй, подумала вона. Мабуть, уперше вона так виразно побачила, що це були реальні люди і кожен мав своє реальне життя. Вони навіть були наділені своїми кличками. Жуй. Заступник шерифа Джо Олстон, відомий також як Жуй. — Місіс Лендон? Ви мене слухаєте? — Так, Дене. Ви дозволите мені називати вас Деном? — Звичайно. Отже, ми знову й знову ходили туди, щоб усе там рознюхати, подивитися, чи нічого ми там не знайдемо, бо було чимало ознак, що він часто бував утому кар’єрі — обгортки цукерок, кілька пляшок з-під кока-коли й усе таке інше. — Кока-коли, — тихо повторила вона й подумала: бул, Ден, бул, Жуй, бул — кінець. — Атож, це був, мабуть, його улюблений напій, але жоден відбиток пальця на жодній із покинутих там пляшок не був тотожний із його відбитками. Єдине ототожнення, яке ми змогли зробити, було з відбитками хлопця, який украв автомобіль ще в далекі сімдесяті роки і тепер працює клерком у фірмі «Квік-е-Март», в Оксфорді. Інші відбитки, які ми зняли з пляшок, певно, також були відбитками пальців, що належали клеркам. Але вчора опівдні, місіс Лендон… — Лізі. Запала коротка пауза, поки він осмислював її репліку. А тоді провадив: — Учора опівдні, Лізі, на невеличкій стежці, яка виводила з того кар’єра, я знайшов справді дорогоцінну річ — скло від плафона. Він зняв його й викинув. — Голос Бекмана посилився, в ньому зазвучали ноти тріумфу — це був тепер голос не заступника шерифа, а нормальної людської істоти. — І то була та річ, яку він брав у руки не в рукавичках і забув витерти потім! Відбиток великого пальця з одного боку й великий жирний відбиток указівного пальця — з другого! Там, де він схопився за цю штуку. Ми одержали результати ідентифікації по факсу, сьогодні вранці. — Джон Дулін? — Атож. Дев’ять точок збігу! Дев’ять! — Запала пауза, а тоді він заговорив знову, й голос його звучав уже не так тріумфально — А тепер, якби нам тільки вдалося зловити скурвого сина. — Я певна, нікуди він від вас не дінеться, — сказала вона й подивилася тужливим поглядом на свій сандвіч із тунцем. Вона втратила нитку своїх думок про Аменду, але апетит до неї повернувся. Замінити цю розмову споживанням бутерброда здавалося Лізі цілком виправданою заміною, а надто в такий спекотний день. — У всякому разі, він перестав надокучати мені. — Він покинув округу Касл-Каунті, я готовий присягтися в цьому своєю репутацією. — Нота непомильної гордості прозвучала в голосі заступника шерифа Дена Бекмана. — Думаю, тут стало для нього занадто жарко, тож він покинув свою вкрадену тачку і вшився звідси. Так само думає і Жуй. Джим Дулей та Елвіс — обидва визнали за ліпше покинути цей дім. — Його прозвали Жуй, бо він любить жувати тютюн? — Ні, мем, зовсім не тому. У школі він і я грали на лінії в команді «Лицарі Пагорбів Касла», яка стала чемпіоном ліги «А». «Тарани Бенґора» зуміли тричі приземлити м’яч, та ми однаково їх переграли. Ми стали єдиною командою з нашої частини штату, яка виграла золоті медалі після п’ятдесятих років. А Джо весь той сезон грав так, що його ніхто не міг зупинити. Навіть коли четверо хлопців висіли на ньому, він, можна сказати, пережовував їхню оборону й проривався вперед. Тому він і дістав своє прізвисько Жуй, і я досі його так називаю. — А якщо я його так назву, він мене не вдарить? Ден Бекман весело засміявся. Він був у захваті. — Ні! Він буде дуже втішений! — Тоді о’кей. Я Лізі, ви Ден, а він — Жуй. — Я гадаю, так воно і є. — І дякую вам за дзвінок. Це була чудова поліційна робота. — Дякую за високу оцінку, мем, Лізі. — Вона відчула радість у його голосі, й це було їй приємно. — Телефонуйте нам, якщо ми зможемо зробити для вас щось іще. Або якщо цей покидьок з’явиться знову. — Неодмінно зателефоную. Лізі повернулася до свого сандвіча з усмішкою на обличчі й протягом усієї решти дня не думала ні про Аменду, ні про омріяний корабель «Рожеві троянди», ні про Місячне Коло. Але вночі вона прокинулася від звуку далекого грому та з відчуттям, що щось велике не те щоб гналося за нею або полювало на неї (воно начебто не хотіло завдавати собі зайвого клопоту), а подумало про неї. Думка про те, що вона присутня в розумі цієї потвори, наповнила її бажанням заплакати або заверещати від жаху. Або водночас і плакати, й верещати. Або дивитися кіно по телевізору, курити сигарети й пити міцну каву. Або пиво. Пиво, можливо, й краще. Пиво поверне їй бажання заснути. Але замість підвестися з ліжка вона вимкнула лампу на своєму нічному столику й лежала дуже тихо. «Я більше не зможу заснути, — подумала вона. — Я просто лежатиму тут тихо, поки на сході не почне розвиднятися. Тоді я зможу встати і зготувати собі каву, якої мені хочеться тепер». Але за три хвилини після цих думок вона вже задрімала. А через десять спала глибоким сном. Трохи згодом, коли зійшов місяць, їй приснилося, що вона летить над якимось екзотичним пляжем із дрібного білого піску на чарівному килимі-самольоті БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, її ліжко протягом кількох хвилин було порожнє, а кімната наповнилася пахощами франжипанів, жасмину та цереуса, який розквітає вночі, пахощами, за якими тужила її душа і які водночас жахали її. Але потім вона повернулася, і вранці Лізі майже не пам’ятала свого сну, сну, в якому вона летіла над білим пляжем озера, що в Місячному Колі. 8 У реальній дійсності робота з винесення книжкової змії відрізнялася лише в двох аспектах від тієї, яку вона вже бачила у своїй уяві, й та різниця була дуже малозначущою. По-перше, половина команди містера Партриджа, яка складалася з двох осіб, виявилася не хлопцем, а дівчиною — міцною дівулею років двадцяти із гаком, із кінським хвостиком кольору карамелі, який вибивався з-під фірмового кашкета бейсбольної команди «Ред Сокс». По-друге, Лізі не могла собі уявити, як швидко буде зроблено всю роботу. Попри нестерпну спеку в кабінеті (не допомагали навіть три вентилятори, які оберталися на максимальній швидкості), усі книжки були спаковані і складені в темно-синю вантажівку УМО менш як за годину. Коли Лізі запропонувала двом бібліотекарям зі Спеціальних Колекцій (які назвали себе — певно, напівжартома, подумала Лізі — улюбленцями Партриджа) випити чаю з льодом, вони з ентузіазмом погодилися й обоє випили по дві склянки. Дівчину звали Корі. Саме вона сказала Лізі, що дуже любить романи Скота, надто «Мощі», які вона нібито прочитала тричі. Хлопець був Майком, і він сказав їй, що вони дуже співчувають їй у її втраті. Лізі подякувала обом за їхню добрість і подякувала цілком щиро. — Вам, певно, сумно буде бачити, що тут стало так порожньо, — сказала Корі й показала своєю склянкою на сарай. Кубики льоду дзенькнули в ній. Лізі намагалася обминати поглядом склянку, але помітила, що, крім льоду, в ній було щось іще. — Трохи сумно, але й відчуття якоїсь свободи також, — сказала вона. — Я надто довго відкладала роботу з розчищення кабінету свого чоловіка. Мої сестри допомогли мені. Я рада, що ми це зробили. Ще чаю, Корі? — Ні, дякую, але можна скористатися вашим туалетом, перш ніж ми поїдемо? — Звичайно. Через вітальню, перші двері праворуч. Корі попросила пробачення й пішла. Неуважно — майже неуважно — Лізі поставила склянку дівчини за коричневий пластмасовий глек із холодним чаєм. — Ще склянку, Майку? — Ні, дякую, — сказав він. — Ви, мабуть, захочете забрати звідси й килим, я думаю? Вона збентежено засміялася. — Атож. Він має не дуже привабливий вигляд, чи не так? Скот тут пробував фарбувати дерево, і не дуже вдало. Вона подумала: «Прости мені, любий». — Схоже на засохлу кров, — сказав Майк і допив свій холодний чай. Сонце, туманне й гаряче, ковзнуло по поверхні склянки, й на мить чиєсь око подивилося звідти на неї, як здалося Лізі. Коли він поставив склянку, вона ледве втрималася від бажання схопити її й заховати за пластмасовий глек, туди, де стояла й перша. — Усім так здається, — сказала вона. — Найбільше крові витікає, коли поріжешся під час гоління, — сказав Майк і засміявся. Вони обоє засміялися. Лізі здалося, що її сміх пролунав так само природно, як і його сміх. Вона не дивилася на його склянку. Вона не думала про Довгого хлопця, який був тепер її Довгим хлопцем. Вона не думала тепер ні про що, крім Довгого хлопця. — Може, все-таки вип’єш іще? — запитала вона. — Ліпше не треба, я за кермом, — сказав Майк, і вони знову обоє засміялися. Корі повернулася, й Лізі подумала, що Майк також захоче скористатися туалетом, але він не виявив такого бажання — хлопці мають більші нирки, більші сечові міхури, більші причандали, як мав звичай казати Скот, — і Лізі була рада, бо завдяки цьому лише дівчина скинула на неї дивним поглядом, коли вони від’їжджали з розібраною на складові частини книжковою змією в кузові їхньої вантажівки. О, вона, безперечно, розповіла Майкові, що побачила у вітальні та в туалетній кімнаті, розповіла йому під час їхньої тривалої подорожі на північ до Менського університету в Ороно, але Лізі не могла почути, що саме вона розповідала. У погляді дівчини не було, власне, нічого осудливого, якщо вже на те пішло, бо спочатку Лізі не зрозуміла, в чому річ, і навіть поплескала себе по голові, подумавши, чи не впало їй волосся десь на вухо або відстовбурчилося, або щось таке. Потім, уже згодом (після того як поставила склянки з-під холодного чаю в посудомийку, лише ковзнувши по них поглядом), вона сама пішла до туалету й побачила там дзеркало, затулене рушником. Вона пам’ятала, що затулила рушником дзеркало на аптечці, нагорі, добре пам’ятала, як вона примусила погаснути те дзеркало, але коли вона завішувала рушником це? Лізі не знала. Вона повернулася до вітальні й побачила, що дзеркало над камінною полицею також завішене простирадлом. Вона мала б звернути на це увагу, коли виходила з дому, було збіса очевидно, що Корі просто не могла цього не помітити, але річ у тім, що маленька Лізі Лендон присвячувала тепер небагато часу вивченню свого віддзеркалення. Вона обійшла весь дім і виявила, що всі дзеркала, крім двох на нижньому поверсі, були затулені простирадлами, рушниками або (в одному випадку) зняті й обернуті до стіни: два останні, які зуміли вижити, вона тепер також затулила, виходячи з принципу «обізвався грибом, лізь у кіш». Роблячи це, Лізі намагалася уявити собі, що саме подумала юна бібліотекарка в модному рожевому фірмовому кашкетику бейсбольної команди «Ред Сокс». Що вдова славетного письменника або належала до юдейської віри, або запозичила юдейський звичай жалоби і що її жалоба досі тривала? Що вона погоджувалася з Куртом Воннеґутом[84] у тому, що дзеркала були не поверхнями, які відбивають світло, а своєрідними лійками, тунелями до іншого виміру? Хіба не могла вона подумати саме так? Ні, це не тунелі, а вікна. І яка мені різниця, що там подумає про мене бібліотекарка з Менського університету? Так, схоже, це вікна. Але в житті існує так багато поверхонь, які віддзеркалюють світло. І не тільки дзеркала. Існують склянки для соку, яких насамперед треба уникати поглядом уранці, і склянки для вина, на які не варто дивитися ввечері. А як часто бувало, що вона сиділа за кермом автомобіля й бачила, як її власне обличчя пильно дивиться на неї з інструментальної панелі. А скільки існує довгих ночей, коли розум, що належить комусь іншому… спрямовує свою увагу на особу, якщо ця особа неспроможна утримати свій розум, щоб він не обертався до цього іншого. А як і справді утриматися від цього? Розум — це затятий бунтівник у шотландській спідничці, якщо ми процитуємо небіжчика Скота Лендона. Він може дійти до того, що плюватиметься вогнем, заощаджуючи вам сірники, чому б не сказати й так? Він може дійти до такого психодіотизму. Але існує й інша небезпека. Навіть якщо це щось і не приходить по тебе, ти маєш усі шанси на те, що сам не зможеш не прийти до нього. Бо після того як ти розтягла ці ідіотські сухожилля… після того як твоє життя в реальному світі стало таким, як розхитаний зуб у хворих яснах… Вона спускатиметься сходами або сідатиме в автомобіль, або прийматиме душ, або читатиме книжку, або розв’язуватиме кросворд у журналі, а тим часом її все більше опановуватиме абсурдне відчуття, схоже на те, яке опановує нас, коли ми збираємося чхнути або (mein Gott, люба моя дитино, mein Gott, маленька Лізі…) наближаємося до оргазму, і вона подумає О, прокляття, я не приходжу, я відходжу, я переходжу. Світ захитається, і прийде відчуття того, що народжується цілий інший світ, той світ, у якому все солодке й приємне на смак перетворюється на отруту, після того як споночіє. Цей світ перебуває від нас на відстані лише кроку, не далі, аніж помах руки або оберт стегна. На мить вона відчує, як Касл Рок обвалиться з обох боків і вона стане Лізі на натягнутій линві, Лізі, яка йде по лезу ножа. Потім повернеться і знову стане солідною (хай навіть уже немолодою і надміру худою) жінкою в надійному світі, яка спускається сходами, гримає дверцятами автомобіля, відкриває кран із гарячою водою, перегортає сторінку книжки або розв’язує проблеми такого зразка: великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М. 9 Через два дні по тому, як книжкова змія від’їхала, в день, який Портлендське відділення Національної Служби Погоди відзначить як найспекотніший день року у штатах Мен та Нью-Гемпшир, Лізі піднялася до порожнього кабінету з переносною стереосистемою в руках і компакт-диском, який мав заголовок «Найвизначніші хіти Генка Вільямса». Програти диск у кабінеті Скота тепер не становило проблеми, як не становило проблеми увімкнути вентилятори того дня, коли тут працювали улюбленці Партриджа; усе, що зробив Дулей, як з’ясувалося, це відкрив унизу розподільчу коробку електричного струму й вимкнув три рубильники, які контролювали подачу електрики в кабінет Скота. Лізі не дуже добре уявляла собі, як насправді жарко було в кабінеті, але знала, що йдеться про тризначну цифру.[85] Вона відчула, що блузка в неї прилипла до тіла, а обличчя змокріло, як тільки піднялася сходами. Їй довелося десь прочитати, що жінки не пітніють, а палають, і яка ж то була нісенітниця! Якби вона залишилася тут надовго, вона, безперечно, померла б від серцевого нападу, але вона не збиралася залишатися тут надовго. Вона іноді чула по радіо пісню кантрі, яка називалася «Я не проживу так довго». Вона не знала, ані хто написав цю пісню, ані хто її співав (не друзяка Генк), але вона була їй у чомусь дуже близька. Вона не могла прожити всю решту свого життя, страхаючись власних спогадів — або того, що визирає з-поза них, — і не могла жити під вічним страхом, що будь-якої миті може втратити зв’язок із реальністю й опинитися в Місячному Колі. З цим треба було кінчати. Вона увімкнула в мережу стереосистему, а потім сіла, схрестивши ноги, на підлогу перед нею й поставила диск. Піт затікав їй в очі, вони щеміли, й вона витерла його суглобами пальців. Скот програв тут багато музики, вмикаючи її на неймовірну гучність. Уперше, коли він заграв для неї «Пляж, далекий від скель», вона думала, що стеля над їхніми головами буде зірвана і злетить угору. Звук, який вона збиралася увімкнути зараз, буде зовсім слабеньким супроти того, але вона вважала, що цього для неї вистачить. Великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М. Аменда сидить на одній із тих кам’яних лав, дивлячись на Гавань Південного Вітру, на дві лави вище від жінки у східному халаті, яка вбила свою дитину. Аменда каже: «Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афганку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум?» Ні, Мендо, то був не бум, хоч це слово і справді складається з трьох літер і починається на Б, але закінчується воно не на М, а на Л. Словом, яке застосував Скот, було, звичайно ж, бул. Піт збігав по обличчю Лізі, як сльози. Вона не втирала його. «Це як бул, кінець. А в кінці одержуєш приз. Іноді цукерку. Іноді пляшку кока-коли з крамниці Мюлі. Іноді поцілунок. А іноді… іноді історію. Так, любий?» Вона розмовляла з ним і мала таке відчуття, що це добре. Бо він досі був тут: хоч тут уже не було ані його комп’ютерів, ані меблів, ані фантастичної шведської стереосистеми, ані шухляд із рукописами, ані складених у стосики гранок (його власних і тих, які надсилали йому друзі та шанувальники), ані книжкової змії… вона все одно досі відчувала тут присутність Скота. Звичайно ж, відчувала. Бо він ще не сказав усе, що мав сказати. Він мав розповісти ще одну історію. Історію для Лізі. Їй здавалося, вона знає, про яку історію йдеться, бо була лише одна історія, якої він так і не закінчив. Вона доторкнулася до засохлих плям крові на килимі й подумала про аргументи проти божевілля, про ті, які падають із тихим шарудінням. Вона подумала про те, як вони почували себе під деревом ням-ням: наче в якомусь іншому світі, в їхньому власному світі. Вона подумала про людей-психодіотів, про людей кривавого була. Вона запитала себе, чому Джим Дулей, коли він побачив Довгого хлопця, перестав верещати, а руки йому впали по боках. Тому що сила покинула його руки. Таке відбувалося з кожним, хто дивився на психодіота, коли психодіот у відповідь дивився на тебе. — Скоте, — сказала вона. — Мій любий, я слухаю. Відповіді не було… проте Лізі відповіла сама собі. Місто називалося Анарена. Сем зе Лаєн володів залою, в якій був басейн. Він володів також кінотеатром. І рестораном, на музичному автоматі якого кожна мелодія була, мабуть, мелодією Генка Вільямса. Десь щось у порожньому кабінеті, здавалося, схвально зітхнуло. А може, то була тільки гра її уяви. У всякому разі, настав її час. Лізі досі не знала точно, що вона шукає, але вона подумала, що знатиме, коли це побачить, безперечно, вона все зрозуміє, коли це побачить, якщо Скот для неї це залишив, — і час було розпочинати пошуки. Бо вона не зможе довго так жити. Вона не зможе. Вона натисла на кнопку play, і стомлений, веселий голос Генка Вільямса заспівав: Прощавай, Джо, нам час, нам час. Нам час, нам час в дорогу, штовхай, штовхай у море пірогу… ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — подумала вона й заплющила очі. Якусь мить музика ще звучала, але якось глухо й дуже, дуже далеко, як музика, що долинає з кінця довгого коридору або з глибокої печери. Потім червоне світло сонця розквітло під її повіками, а температура одразу впала на двадцять чи навіть двадцять п'ять градусів. Прохолодний вітрець, просякнутий ніжними пахощами квітів, лагідно пестив її спітнілу шкіру й відривав від скронь пасма прилиплого до них волосся. Лізі розплющила очі в Місячному Колі. 10 Вона все ще сиділа, схрестивши ноги, але тепер вона була на краю стежки, яка спускалася з червоного пагорба в одному напрямку й вела під затінок щасливих дерев — у другому. Їй уже доводилося тут бути; це було саме те місце, куди вперше привів іі чоловік, ще коли він не був її чоловіком, сказавши, що хоче їй щось показати. Лізі підхопилася на ноги, відкинувши з лоба просякле потом волосся й підставивши обличчя свіжому вітерцю. Вона жадібно вдихала змішані пахощі, які він переносив, але, звичайно, ще більше втішалася його прохолодою. Вона здогадалася, що був час пополудні, а температура повітря була десь градусів сімдесят п’ять.[86] Вона чула, як щебечуть пташки, цілком звичайні, якщо судити з їхнього співу, — синиці та дрозди, поза всяким сумнівом, можливо, також зяблики та кілька жайворонків, — але з лісу не долинало ніякого жахливого сміху. Для них ще рано, подумала вона. Не було також відчуття близької присутності Довгого хлопця, і це була новина найліпша з усіх. Вона стояла обличчям до дерев і тепер обкрутилася на підборах, зробивши півколо. Вона не шукала очима хрест, бо Дулей устромив його собі в руку, а потім кудись відкинув. Вона шукала дерево, те, яке стояло трохи попереду двох інших із лівого боку стежки. — Ні, я помиляюся, — прошепотіла вона. — Вони стоять по обох боках стежки. Як солдати, що охороняють вхід до лісу. Такими вона їх і побачила. Побачила й третє дерево, що стояло трохи попереду того, яке було ліворуч. Третє було найбільшим, а його стовбур покрився таким густим мохом, що був схожий на шерсть. Земля під кроною цього дерева досі здавалася трохи проваленою. Це було те місце, де Скот зарив свого брата, якого він так намагався врятувати. І вона побачила, як із високої трави, що оточувала цю заглибину, на неї щось дивиться великими порожніми очима. Якусь мить вона думала, що це Дулей або труп Дулея, який ожив і знову її переслідує, але потім пригадала, як, одним ударом відкинувши вбік Аменду, він зірвав із себе непотрібні тепер окуляри нічного бачення без лінз і пожбурив їх у траву. І ось тут вони були, лежали поруч із могилою доброго брата. Це ще один пошук була, подумала вона, підходячи до них. Від стежки до дерева; від дерева — до могили; від могили — до окулярів нічного бачення. А куди далі? Куди тепер, люба моя дитино? Наступним етапом була виявився імпровізований хрест із перекошеною поперечною планкою, так що вони обидві тепер здавалися стрілками годинника, які показували п’ять хвилин на восьму. Вершина вертикальної планочки була на довжину трьох дюймів вимазана кров’ю Дулея, яка тепер засохла й стала темно-бурою, того самого кольору, мало схожого на колір лаку, в який були забарвлені й плями на килимі в кабінеті Скота. Вона ще могла прочитати слово Пол, написане друкованими літерами на імпровізованому хресті, й коли вона підняла його (з відчуттям глибокої пошани) з трави, щоб роздивитися ближче, то побачила там і щось інше: навколо вертикальної планки була намотана, а потім зав’язана тугим вузлом вицвіла жовта нитка. Зав’язана — в цьому Лізі не мала найменшого сумніву — вузлом того самого виду, як той, що ним Скот прив’язав дзвінок Чакі Дж. до дерева в лісі. Жовта нитка — яка колись розмотувалася з дротиків доброї матінки, коли вона сиділа біля телевізора на своїй фермі в Лісбоні, — була намотана на вертикальну планку саме над тим місцем, де вона була вимазана землею. І подивившись на неї, Лізі пригадала, що бачила, як жовта нитка біжить у темряву, перед тим як Дулей висмикнув хреста зі своєї руки й відкинув його геть. Це африканка, та, яку ми покинули біля великої скелі, що височіє над озером. Скот повернувся сюди пізніше, через якийсь час, забрав її там і приніс сюди. Розмотав частину, прив’язав нитку до хреста, потім розмотав ще, сподіваючись, що я знайду решту в самому кінці нитки. Серце билося натужно й повільно у грудях Лізі. Вона поклала хрест на землю й пішла за жовтою ниткою вбік від стежки й понад краєм Зачарованого Лісу, пропускаючи її крізь пальці, тоді як висока трава шелестіла біля її стегон, навколо неї стрибали коники, а люпин забивав їй ніздрі своїм солодким запаморочливим запахом. Десь стрекотіла свою пісню жаркого літа цикада, а ворона в лісі — чи то була ворона? каркала ця істота, як ворона, звичайнісінька, всім відома ворона — прокричала своє хрипке привітання, але не було чути ані автомобілів, ані літаків, ані людських голосів, ні поблизу, ні десь далеко. Вона брела у траві, йдучи за ниткою розмотаної афґанки, у тій самій траві, яку її опанований безсонням, наляканий, ослаблий чоловік толочив протягом багатьох холодних ночей десять років тому. Поперед неї одне щасливе дерево стояло трохи осторонь від своїх товаришів, широко розкинувши віти й утворивши привабливе озеро затіненої прохолоди. Під ним вона побачила високий металевий кошик для сміття й набагато більшу за його поверхню жовту пляму. Її колір тепер здавався тьмяним і вицвілим, вовна була бляклою і безформною, наче величезна жовта перука, забута під дощем, або, може, труп великого старого кота, але Лізі впізнала, що це таке, як тільки скинула туди поглядом, і серце у неї в грудях закалатало. У її пам’яті зазвучала мелодія пісні «Надто пізно, щоб повертатися» у виконанні гурту «Розхитані Джонсони» («Свінґінґ Джонсонз»), і вона відчула руку Скота, який вів її до танцю. Вона пройшла за розмотаною жовтою ниткою до самого дерева й опустилася навколішки біля того, що залишилося від весільного подарунка її матері своїй найменшій дочці та чоловікові своєї найменшої дочки. Вона підняла цей клапоть і те, що в ньому було загорнуте. Вона притулилася до нього обличчям. Африканка тепер пахла вогкістю та цвіллю, стара річ, забута річ, річ, яка тепер пахла більше похороном, ніж весіллям. Це було добре. Так, як воно й мало бути. Стара афґанка пахла усіма тими роками, які вона тут пролежала, прив’язана ниткою до Полового хреста й чекаючи на неї, чимось схожа на якір. 11 Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав на хрест, ані тоді, коли він висмикнув його зі своєї руки, ані тоді, коли відкинув його геть — а пожбурив він його далеко. Звичайно, допомогло те, що Скот прив’язав нитку біля самої землі, та все одно викликало подив, що нитка збереглася цілою, надто якщо взяти до уваги, як довго ця бісова штуковина була тут, виставлена на поталу стихій. Це було справжнє чудо, так би мовити. Але, звичайно ж, іноді загублені собаки повертаються додому; і так само старі нитки іноді не рвуться і приводять вас до призу в кінці тривалих пошуків була. Вона почала розгортати збляклі, злинялі рештки афґанки, а потім зазирнула в кошик для сміття. Те, що вона там побачила, примусило її засміятися сумним сміхом. Кошик був майже наповнений по вінця порожніми пляшками. Одна чи дві здавалися відносно недавніми, принаймні та, що лежала на самому верху, бо десять років тому не існувало такого трунку, як «Міцний лимонад Майка». Але більшість пляшок були давніми. То, виходить, ось де він напивався в тому тепер уже далекому 1996 році, але навіть будучи смертельно п’яним, він надто шанував Місячне Коло, щоб засмічувати його порожніми пляшками. А чи знайшла б вона й інші його схованки, якби стала шукати? Можливо. Мабуть, знайшла б. Але це була єдина схованка, яка її цікавила. Вона підказала їй, що саме тут він зробив останню у своєму житті роботу. Вона вважала, що знайшла всі відповіді, крім найголовніших, саме тих, по які вона сюди прийшла, — а саме, як їй далі жити з Довгим хлопцем і як їй уберегтися від того, щоб не вислизнути туди, де він живе, надто тоді, коли він думав про неї. Можливо, Скот залишив їй кілька відповідей. Але навіть якщо він їх не залишив, він їй усе ж таки щось залишив… і залишив саме під цим деревом. Лізі знову підняла африканку й обмацала її, як обмацувала свої різдвяні подарунки, коли була малою дівчинкою. Усередині була якась коробка, але на дотик зовсім не схожа на кедрову скриньку доброї матінки; вона була значно м’якша, майже зовсім м’яка, так, ніби, хоч вона й була загорнута в африканку та лежала під деревом, проте волога просочилася до неї протягом років… і вперше вона поставила собі запитання, скільки ж років вона тут пролежала. Пляшка з-під міцного лимонаду підказувала, що не так багато. А обмацування загорнутої речі наштовхнуло Лізі на думку… — Це коробка з рукописом, — прошепотіла вона. — Одна з тих його коробок із твердого картону, у які він складав свої рукописи. Так. Вона була в цьому певна. Але, полежавши під деревом два… або три… або чотири роки, вона перетворилася на м ’яку коробку. Лізі почала розгортати афґанку. Їй залишилося відмотати лише два оберти. І це справді була коробка з рукописом, її світло-сірий колір перетворився на темний, сланцевий під дією вологи. Скот завжди наліплював на боки своїх коробок етикетки й писав на них назву твору. На цій коробці етикетка відклеїлася й загорнулася вгору. Вона відгорнула її пальцями назад і побачила два слова, які Скот написав звичними для себе жирними друкованими літерами: ДЛЯ ЛІЗІ. Вона відкрила коробку. Аркуші, які в ній лежали, були вирвані з блокнота, їх було десь близько тридцяти, списаних недбалими чорними літерами, які він накреслив кульковою ручкою з повстяним пером. Вона не здивувалася, що Скот усе це написав у теперішньому часі, що все ним написане вкладалося в рамки своєрідної дитячої прози і що оповідання, здавалося, починалося не від самого початку, а десь від своєї середини. Адже, подумала вона, таке враження могло виникнути лише в того, хто не знав, як жилося двом братам із їхнім божевільним батьком, що сталося з одним і як другий не зміг його врятувати. Подумати, що це оповідання починається від середини, міг лише той, хто нічого не знав ані про придурків, ані про тих, хто відходить, ані про психодіотів. Воно починалося від середини лише для того, хто не знав, що 12 У лютому він починає дивитися на мене дивним поглядом, ніби якось скоса. Я постійно чекаю, що він закричить на мене або навіть вихопить свого старого складаного ножика й почне мене різати. Він давно вже не робив нічого подібного, але, думаю, це було б для мене майже полегкістю. Це не випустило б із мене психодіота, бо в мені його немає — адже я бачив справжнього психодіота, коли Пол сидів прикутий на ланцюг у підвалі, й то були вже не фантазії тата про нього — і знаю, що нічого подібного я в собі не маю. Але щось погане з'явилося в самому татові, й різання йому вже не допомагає. Принаймні цього разу не допомагає, хоч він не раз пробував. Я знаю. Я бачив закривавлені сорочки та спідні труси в купі білизни, яку він відкладав для прання. І в ящику для сміття теж. Якби різання мене допомогло йому, я б йому це дозволив, бо я ще його люблю. Люблю ще більше, відколи нас залишилося тільки двоє. Люблю ще більше після того, як ми удвох пережили те, що відбувалося з Полом. Любов — це як фатальна доля, як психодіотизм. — Психодіотизм сильний, — каже він. Але він мене не ріже. Одного дня я повертаюся в дім із сараю, де я трохи посидів, щоб подумати про Пола — подумати про всі ті добрі часи, які ми пережили на цій старій садибі, — і тато хапає мене і трясе. — Ти ходив туди! — кричить він мені в обличчя, і я бачу, що він іще набагато тяжче хворий, аніж я думав, хоч я й знав, що з ним негаразд. Він ще ніколи не був таким хворим, як тепер. — Чого ти туди ходиш? Що ти там робиш? З ким ти розмовляєш? Що ти собі намислив? У той час, як він мене трясе, світ переді мною стрибає то вгору, то вниз. Потім моя голова б'ється об край дверей, і в очах у мене спалахують зірки, і я падаю на поріг, відчуваючи перед собою жарке повітря кухні, а позад себе холод, який панує на нашому подвір'ї. — Ні, тату, — кажу я. — Я не ходив нікуди, я тільки був… Він нахиляється наді мною, упершись руками в коліна, наблизивши своє обличчя до мого обличчя, шкіра в нього бліда, крім двох червоних плям високо на його щоках, і я бачу, як шастають його очі, туди-сюди і сюди-туди, і я бачу, що він і гаразд тепер навіть не пишуть листи одне одному. І я пригадую, як Пол мені сказав: «Скоте, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд». — Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім! Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає. Він каже: — Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив? — Усе гаразд, тату, — кажу я. Він каже: — Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю. Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую: — Що ти маєш намір робити? Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо. — Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут? — Це твоє вухо, тату, — кажу я. Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах. — Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста. І він міг би це зробити. Мій батько міг би це зробити й здобути паскудну славу. Ми могли б прочитати в одній із газет: ПЕНСІЛЬВАНСЬКИЙ САМІТНИК У НАПАДІ ШАЛУ ВБИВАЄ ДЕВ'ЯТЬОХ СВОЇХ КОЛЕГ ПО РОБОТІ, МОТИВ — НЕВІДОМИЙ. Але перш ніж він до цього дійшов, психодіотизм штовхнув його на інший шлях. Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п'ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим. — Ти хочеш знати, коли я повернуся на роботу, — каже він замисленим голосом. Він лежить на канапі, все його обличчя заросло густою щетиною. Він лежить там у старому рибальському светрі, штанях від робочої спецівки, з яких стримлять босі ноги. Він лежить там, а тим часом Ред Совін співає по радіо «їдьмо!». — Так, тату. — Він підіймається на лікті й дивиться на мене, і я бачу, що він відійшов. Але найгірше — щось ховається в ньому, зростає, стає дедалі сильнішим, чатує на свій час. — Ти хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. На роботу. — Я думаю, це твоя справа, тату, — кажу я. — Я, власне, прийшов запитати, чи ти хочеш, щоб я зготував каву. Він хапає мене за руку, й увечері я побачу темні синці на тому місці, де його пальці вгородилися в моє тіло. Чотири синці у формі його пальців. — Хочеш знати. Коли. Я. Повернуся. Туди. — Він пускає мою руку, підводиться й сідає. Очі в нього більші, ніж будь-коли, і вони не хочуть бути спокійними. Вони стрибають у своїх очницях. — Я більше не піду туди ніколи, Скоте. Те місце тепер закрите. Те місце полетіло до дідька. А ти хіба нічого не знаєш, ти, тупий малий паскуднику? — Він дивиться на брудний килим вітальні. На радіо Ред Совін поступається місцем Ферлінові Гаскі. Потім тато знову підводить погляд, і тепер він справді тато, і його слова мало не розривають мені серце. — Може, ти й тупий, Скутере, але ти славний хлопець. Ти мій славний хлопець. Я нікому не дозволю тебе скривдити. Потім він знову лягає на канапу, відвертає обличчя й каже мені, щоб я більше не турбував його, він хоче подрімати. Уночі я прокидаюся на звук мокрого снігу, який стукає в шибки вікон, і бачу, що він сидить на моєму ліжку й усміхається до мене. Але це не він усміхається. У його очах немає майже нічого, крім психодіотизму. — Тату? — кажу я, а він мені нічого не каже. Я думаю: «Він мене вб'є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними». Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає з себе сержанта, який готує своїх підлеглих до параду абощо. Через кілька хвилин я чую жахливий гуркіт, гупання важкого тіла, і знаю, що він упав на сходах, а може, стрибнув униз, і я лежу, не спроможний підвестися з ліжка, сподіваючись, що він мертвий, сподіваючись, що він живий, запитуючи себе, що я робитиму, якщо він і справді мертвий, хто потурбується про мене, і я думаю про все це якось байдуже, не знаючи, чого мені хотілося б дужче. Якась моя частина навіть сподівається на те, що він закінчить роботу, повернеться і вб'є мене й у такий спосіб припинить жах життя в цьому домі. Нарешті я вигукую: — Тату! З тобою все гаразд? Протягом тривалого часу немає ніякої відповіді. Я лежу там, слухаючи, як торохтить мокрий сніг по шибках вікон, і думаючи, Він мертвий, мій тато мертвий і я тут сам-один, а потім раптом він горлає з темряви, горлає знизу: — Так, зі мною все гаразд! Заткнися ти, малий виродку! Заткнися, якщо не хочеш, щоб потвора, яка ховається у стіні, почула тебе, вийшла звідти й проковтнула нас обох живцем! А може, ти хочеш, щоб вона проникла в тебе, як проникла в Пола? Я нічого на це не відповідаю, лише лежу й тремчу. — Відповідай мені! — реве він. — Відповідай, сучий сину, а то я прийду і ти пожалкуєш! Але я не можу розтулити рота, я надто наляканий, щоб відповісти, мій язик тепер схожий на тонкий шматок в'яленої яловичини, який лежить на дні мого рота. Я також не плачу. Бо я такий наляканий, що навіть плакати неспроможний. Я тільки лежу й чекаю, коли він підійметься нагору й почне мене бити. Або одразу вб'є мене. Потім, через тривалий час — мені здалося, що минула щонайменше година, проте більш ніж хвилина або дві не могло минути, — я чую, як він бурмоче щось приблизно «З моєї довбаної голови тече кров» або «Сніг торохтить по шибках знов». Та хоч би що він там бурмотів, його голос долинає до мене вже не від сходів, а десь майже від вітальні, і я знаю, він зараз упаде на канапу й засне. Вранці він або прокинеться, або не прокинеться, але в будь-якому випадку на сьогоднішню ніч я його позбувся. Але я досі наляканий. Я наляканий тому, що десь поблизу чатує потвора. Я не думаю, що вона ховається у стіні, але потвора десь тут. Вона проникла в Пола, мабуть, вона проникне і в тата, а потім — і в мене. Я дуже багато думав про це, Лізі. 13 Сидячи під деревом — а вона сиділа, прихилившись спиною до стовбура, — Лізі підвела погляд, здивована не менше, ніж якби привид Скота покликав її на ім’я. Власне, вона й думала, що все відбувалося саме так, і чому це вона має дивуватися? Звичайно ж, він звертався до неї, до неї й ні до кого іншого. Адже це була історія, написана для неї, історія для Лізі, й хоч вона не вміла читати швидко, вона вже подолала третину списаних від руки аркушів із блокнота. Вона сподівалася, що закінчить читання задовго до темряви. Це добре. Місячне Коло — чудове місце, але тільки при світлі дня. Вона подивилася на його останній рукопис і знову з подивом запитала себе, як він зміг пережити таке дитинство. Вона помітила, що Скот переходив на минулий час тільки тоді, коли звертався до неї, тут, у її теперішньому часі. Вона усміхнулася від цієї думки й стала читати далі, подумавши, що якби їй хтось пообіцяв задовольнити одне її бажання, то вона захотіла б полетіти до цієї самотньої дитини на своєму чарівному килимі-самольоті, виготовленому з мішковини, в якій зберігають борошно, і втішити її, прошепотівши їй на вухо, що з плином часу цей кошмар закінчиться. Або принаймні ця його частина. 14 Я дуже багато думав про це, Лізі, і я дійшов двох висновків. По-перше, що хвороба Пола була цілком реальною, то був той різновид одержимості, який можна пояснити цілком земними причинами, чи то вірусними, чи бактеріологічними. По-друге, Довгий хлопець тут був ні до чого. Бо це така проява, якої ми збагнути не можемо. Це істота сама в собі, й ліпше про неї взагалі не думати. Ніколи. Хай там як, а наш герой, малий Скот Лендон, нарешті засинає, й на тій фермі, в сільській місцевості Пенсільванії, протягом кількох наступних днів усе й далі відбувається, як і раніше, — тато лежить на канапі, наче достиглий і смердючий сир, а Скот готує їжу й миє тарілки, а краплі дощу з мокрим снігом торохтять по шибках вікон — а пісні у стилі кантрі заповнюють дім — тут і Донна Фарґо, і Вейлон Дженінґс, і Джоні Кеш, і Конвейн Твіті, і Чарлі Прайд, і, звичайно ж, друзяка Генк. А потім, якось пополудні, близько третьої години, брунатний «Шевроле-Седан» із написом «ЮС-Ґіпсум» на бортах під'їздить до будинку, розбризкуючи по обидва боки з-під коліс снігову квашу. Ендрю Лендон відбуває тепер більшість свого часу на канапі у вітальні, він там спить уночі й лежить протягом цілого дня, і Скот ніколи не подумав би, що старий може так швидко підхопитися на ноги, як він підхопився, коли почув цей автомобіль, який, безперечно, не був ані старим «фордом» листоноші, ані вантажівкою контролера, що знімає покази з лічильників. Тато вмить підхоплюється зі своєї канапи й підбігає до вікна, яке виходить на подвір'я ліворуч від переднього ґанку. Він нахиляється й трохи відгортає вбік брудну білу фіранку. Волосся стирчить у нього на потилиці, і Скот, який стоїть у кухонних дверях із тарілкою в одній руці та з посудним рушником на плечі, може бачити велику припухлу червону пляму на тому боці татового обличчя, яким він упав на сходах, і він бачить також, що одна холоша татових штанів підсмикнулася майже до коліна. Він чує, як Дік Керліс співає по радіо «Надгробок на кожній милі», й він бачить готовність до вбивства в очах тата та в тому, як опустилася його нижня губа, оголивши зуби. Тато круто відвертається від вікна, і його підсмикнута штанина падає назад на місце, коли він, схожий на божевільні ножиці, кількома широкими кроками підходить до стінної шафи й відчиняє її саме тієї миті, коли мотор «шевроле» замовкає, і Скот чує, як відчиняються дверці і хтось виходить із машини назустріч своїй смерті, навіть не здогадуючись й не маючи найменшого довбаного уявлення про це, а тато дістає із шафи свою 30–06, ту саму, з якої він застрелив Пола. Або ту потвору, яка в ньому жила. Чиїсь черевики зачовгали на східцях ґанку. Там троє приступок, і середня заскрипіла, як завжди, і цей скрип, здавалося, триває нескінченно, амінь. — Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку». — Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді. Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте. Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів,[87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий. — Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів. І подає мені руку. Я думаю, що не зможу її потиснути, але я її тисну. Я думаю, що не зможу з ним говорити, але й це я роблю. І мій голос звучить цілком нормально. Лише я стою між цим чоловіком і кулею, яка проб'є йому голову або серце, тому так ліпше. — Так, сер, я справді один із них. Я — Скот. — Радий познайомитися з тобою, Скоте, — каже він, дивлячись повз мене у вітальню, і я намагаюся побачити те, що він там побачив. Я намагався прибрати там учора, але Бог знає, як мені було важко; адже я лише хрінова дитина, зрештою. — Нам, можна сказати, бракує твого батька. Схоже, ми його втратили. «Чекай-но, — подумав я, — ти збіса близький до того, щоб утратити все, містере Гелсі. Свою роботу, свою дружину; своїх дітей, якщо ти їх маєш». — А він не телефонував вам із Філі? — запитую я. Я не маю найменшого уявлення, ані звідки це він міг би їм зателефонувати, ані куди, але це мене не хвилює. Адже не в цьому проблема. Я можу так базікати протягом цілого дня. Проте я боюся, що тато може втратити над собою контроль і пальнути з рушниці крізь двері. Можливо, він уб'є Гелсі. А може, й нас обох. — Ні сину, він нам не телефонував. Мокрий сніг і далі падає на покрівлю ґанку, але там він стоїть принаймні під накриттям, тому я абсолютно не зобов'язаний запрошувати його увійти в дім, але що як він сам увійде, без мого запрошення? Хіба я зможу зупинити його? Я лише дитина, що стоїть перед ним у домашніх капцях із тарілкою в руці та рушником через плече. — Знаєте, він був дуже стурбований здоров'ям своєї сестри, — кажу я і думаю про біографію одного бейсболіста, яку недавно прочитав. Вона лежить нагорі, на моєму ліжку. Я думаю також про машину тата, яка припаркована неподалік, під дашком сараю. Якби містер Гелсі перейшов на протилежний бік ґанку, він би її побачив. — Вона підхопила хворобу, від якої помер отой славетний гравець із команди «Янкі». — Сестра Скаженого підхопила ту саму хворобу, що й Лу Ґеріґ? О чорт, я навіть не знав, що він має сестру. «Ніхто не знав», — думаю я. — Сину — Скоте, — але ж так не годиться. А хто доглядає за вами, хлопцями, поки його нема? — Місіс Коул, яка живе через дорогу. — Джексон Коул — це той чоловік, який написав книжку «Залізний хлопець із команди „Янкі“». — Вона приходить щодня. А крім того, Пол знає чотири різні способи приготування м'яса. Містер Гелсі хихоче. — Чотири різні способи, так? А коли Скажений має намір повернутися? — Знаєте, вона не може ходити, а дихає ось так. І я глибоко, зі свистом втягую в себе повітря. Мені це неважко, бо серце в мене калатає, мало не вискакуючи з грудей. Воно мало не зупинилося, коли я не сумнівався в тому, що тато має намір убити містера Гелсі, але тепер, коли я побачив, що він має шанс залишитися живим, воно одразу ожило. — Ото халепа, — каже містер Гелсі. Тепер він думає, що зрозумів усе. — Ти знаєш, я не чув у своєму житті нічого гіршого. Він сягає в кишеню свого півпальта й витягує гаман, він відкриває його й дістає звідти однодоларову банкноту. Потім пригадує, що в мене, здається, є брат, і дістає ще один, і тоді, Лізі, зі мною сталася дивна річ. Я раптом захотів, щоб мій тато пристрелив його. — Ось, сину, — каже він, і я, немов читаючи його думки, вмить угадую, що він забув, як мене звуть, і ненавиджу його за це ще дужче. — Візьми. Один долар для тебе й один для твого брата. Купите собі якісь ласощі в тій крамниці, що біля дороги. Мені не потрібен його паскудний долар (а Полові він не потрібен тим більше), але я беру їх і кажу, дякую вам, сер, а він каже, будь ласка, сину, і скуйовджує мені волосся, і коли він це робить, я дивлюся ліворуч і бачу, як одне око мого тата визирає крізь щілину у дверях. Я бачу також дуло рушниці. Але, на своє щастя, містер Гелсі вже спускається сходами. Я зачиняю двері, і я та мій тато обидва дивимось, як він сідає у свою службову машину і виїздить заднім ходом із подвір'я по довгій під'їзній алеї. Мені спадає на думку, що він може там застрягнути, й тоді знову підійметься до нас і попросить скористатися телефоном, і тоді помре неминуче, але він не застрягає, і сьогодні ввечері зможе повернутися додому й поцілувати свою жінку і сказати їй, що він дав двом бідним хлопцям по долару, щоб вони купили собі ласощів. Я дивлюся вниз і бачу, що досі тримаю в руці дві банкноти, і я віддаю їх батькові. Він засовує їх до кишені штанів, майже не подивившись на них. — Він приїде знову, — каже тато. — Він або хтось інший. Ти зробив добру роботу, Скоте, але по-справжньому добрим є тільки те, що добре закінчується. Я дивлюся на нього пильним поглядом і бачу, що це мій тато. У якусь мить під час моєї розмови з містером Гелсі мій тато повернувся. Але то було востаннє, коли я його бачив. Він дивиться на мене і, схоже, киває головою. Потім дивиться на свою 30–06. — Я хочу позбутися всього цього, — каже він. — Я спущуся вниз, так не може далі тривати. — Ні, тату. — Цьому не допоможеш, але хай я буду проклятий, якщо я заберу із собою ще й гурт таких людей, як містер Гелсі, й вони зможуть помістити мене на шпальти вечірніх новин, як одного з тих придурків, що ними всі захоплюються. У такому разі вони помістили б туди і тебе та Пола. Звичайно, помістили б. Живі чи мертві, ви були б дітьми божевільного психа. — Тату, з тобою буде все гаразд, — кажу я й намагаюся обняти його. — 3 тобою все гаразд тепер! Він відштовхує мене, майже засміявшись. — Так, буває, що навіть хворі на малярію спроможні цитувати Шекспіра, — каже він. — Ти залишайся тут, Скоте, а я маю зробити одну пильну справу. Це багато часу не забере. Він іде вниз коридором, повз ту лаву, з якої я колись таки наважився стрибнути багато років тому, й виходить на кухню. Голова в нього похнюплена, в руці він тримає рушницю, з якої полюють на оленів. Коли він виходить із дверей кухні, я йду за ним і крізь вікно над зливальницею бачу, що він перетинає задній двір, без пальта під мокрим снігом і дощем, усе ще тримаючи в руці рушницю. Він кладе її на замерзлу землю рівно настільки, щоб відсунути вбік ляду, яка накриває старий, висохлий колодязь. Йому потрібні обидві руки, аби це зробити, бо ляда примерзла до цегли. Потім знову бере рушницю, дивиться на неї якусь мить — ніби хоче попрощатися з нею — і кидає її в ту щілину, яку зробив. Після чого повертається в дім із похнюпленою головою та замерзлими сніжинками, від яких почорніла сорочка в нього на плечах, і лише тоді я помічаю, що він босий. Я думаю, він цього навіть не усвідомлює. Він не дивується, коли бачить мене на кухні. Дістає два долари, які містер Гелсі дав мені, дивиться на них, потім дивиться на мене. — Ти певен, що вони тобі не потрібні? — запитує він. Я хитаю головою. — Ні, навіть якби вони були останніми доларами на землі. Я бачу, йому сподобалася моя відповідь. — Гаразд, — каже він. — А зараз дозволь мені щось тобі сказати, Скоте. Ти знаєш, де стоїть порцеляновий посуд твоєї бабусі в їдальні? — Звичайно. — Якщо ти заглянеш у синього глека, що на верхній полиці буфета, ти там знайдеш згорток грошей. То мої гроші, а не гроші Гелсі — відчуваєш різницю? — Так, — кажу я. — Авжеж, я можу заприсягтися, ти це відчуваєш. Ти маєш свої вади, але дурість ніколи не була однією з них. Якби я був тобою, Скоте, я взяв би той згорток грошей — там десь сімсот доларів — і вийшов би на дорогу. Я поклав би п'ятірку до кишені, а решту запхав би в чобіт. Десять років віку — це надто мало, щоб вийти в широкий світ, навіть на короткий час, і я думаю, існує дев'яносто п'ять шансів на сотню, що хтось відбере в тебе твої гроші ще до того, як ти перейдеш через міст, що веде в Пітсбурґ, але якщо ти залишишся тут, це добром не закінчиться. Ти розумієш, про що я кажу? — Так, але я піти не можу, — відповідаю. — Існує багато речей, про які люди кажуть, що вони неспроможні зробити їх, але роблять, коли притискає потреба, — каже тато. Він дивиться на свої ноги — вони рожеві і, здається, шкіра з них обдерта. — Якби ти дійшов до міста, то, гадаю, хлопець, у якого вистачило кебети позбутися містера Гелсі, розповівши йому вигадану історію про хворобу Лу Ґеріґа та сестру, якої в мене немає, знайде в собі також досить тямки, щоб погортати телефонну книгу і під літерою О знайти Охорону Дитинства. Або ти міг би трохи поштовхатися серед людей і знайти для себе навіть кращий варіант, якби зумів зберегти ці гроші. Семисот доларів дитині вистачить надовго, якщо вона не витрачатиме більш як п'ятірку або десятку за один раз і якщо в неї вистачить кмітливості не дати себе спіймати копам і не бути пограбованою більш, як на ті гроші, що їх вона носитиме в кишені. Я знову йому кажу: — Я не піду. — Чому? Але я не можу цього пояснити. Одна з причин, певно, полягає в тому, що я все життя прожив у цьому фермерському домі, не маючи іншого товариства, крім тата й Пола. Те, що я знаю про інші місця, я здобув здебільшого з трьох джерел: телевізора, радіо та своєї уяви. Так, мені доводилося бувати в кінотеатрі і я їздив до міста з півдесятка разів, але завжди зі своїм батьком та старшим братом. Думка про те, щоб самому опинитися посеред цього чужого реву, лякає мене до смерті. А крім того, я люблю свого тата. Люблю не тією простою й нічим не ускладненою (принаймні до останніх тижнів) любов'ю, якою я любив Пола, і все ж таки я його люблю. Він різав мене й називав мене малим паскудником, тупим йолопом та іншими образливими прізвиськами, він стероризував багато днів мого дитинства і через нього я багато разів укладався на ніч спати, почуваючи себе жалюгідним, дурним і нікчемним, але ці погані часи мали для мене і свій зворотний неоціненний бік; вони перетворювали кожен поцілунок на золото, кожну його похвалу, хай навіть випадкову та неуважну, на справжній скарб. І навіть у свої десять років — тому що я його син, його кров? може, й тому — я розумію, що його поцілунки та його похвальні слова завжди щирі; це речі завжди справжні й правдиві. Він страховище, але й страховище спроможне любити. Найжахливіше в моєму батькові було саме це, Лізі: він любив своїх синів. — Я просто не можу та й годі, — кажу йому. Він міркує над моїми словами — мабуть, думає, натиснути на мене чи не варт, — а тоді лише киває головою. — Гаразд. Але послухай мене, Скоте. Те, що я зробив твоєму братові, я зробив для того, щоб урятувати тобі життя. Ти це розумієш? — Так, тату. — Але якби мені довелося вчинити так із тобою, то була б зовсім інша річ. То було б так погано, що я потрапив би за це до пекла, я певен. — Його очі відвертаються від моїх очей, і я знаю, він бачить їх знову, їх, і що дуже скоро я говоритиму вже не з ним. Потім він знову обертає погляд до мене, і я бачу його так добре востаннє у своєму житті. — Ти ж не дозволиш, щоб я потрапив до пекла? — запитує він мене. — Ти ж не хочеш, щоб твій тато горів у пеклі вічним вогнем, хоч я часто й бував до тебе несправедливим? — Ні, тату, — кажу, і я ледве спроможний говорити. — Ти обіцяєш? Ти готовий присягнутися ім'ям свого брата? — Обіцяю. Присягаюся ім'ям Пола. Він дивиться вбік, кудись у куток. — Зараз я ляжу, — каже він. — Зроби собі щось поїсти, якщо хочеш, але прибери потім на кухні. У ту ніч я прокидаюся — чи щось у мені прокидається — і чую, як сніг із дощем падає на дім, ще густіший, ніж завжди. Я чую, як надворі щось тріщить, і знаю, що це зламалося дерево, не витримавши ваги снігу на своїх вітах. Можливо, падіння дерева мене й розбудило, але я так не думаю. Я почув, що він на сходах, хоч він і намагався ступати тихо. У мене залишився тільки час на те, щоб вислизнути з ліжка і сховатися під ним, тож я так і роблю, хоч знаю, що це безнадійно, бо саме під ліжком діти завжди ховаються і він стане мене шукати насамперед там. Я бачу, як його ноги заходять у двері. Вони й тепер босі. Він не промовляє жодного слова, лише підходить до ліжка й зупиняється біля нього. Я думаю, можливо, він постоїть біля нього, як робив і раніше, можливо, сяде на нього, але ні. Замість того я чую гарчання, радше хрюкання, яке завжди вихоплюється з його рота, коли він намагається підняти щось важке, ящик або щось таке, і він спинається навшпиньки на пальцях своїх босих ніг, потім у повітрі лунає якесь свистіння, а тоді жахливий скреготливий звук, і матрац та пружини ліжка рвучко прогинаються посередині, і пилюка хмарою здіймається вгору з підлоги, й лезо кирки, яка досі лежала в сараї, пробивається крізь прогнуте дно мого ліжка. Воно зупиняється біля самого мого обличчя, не далі як за дюйм від мого рота. Мені здається, я можу роздивитися на ньому кожну крапочку іржі й світле місце там, де воно дряпнуло по одній із пружин. На секунду або дві западає тиша, а потім знову лунає хрюкання й жахливий зойк, схожий на кувікання смертельно пораненої свині, коли він намагається витягти кирку назад. Він докладає всіх зусиль, але вона застрягла там міцно. Лезо сіпається та смикається майже впритул до мого обличчя, а потім він відмовляється від цих спроб. Я бачу, як його пальці з'являються під краєм ліжка, і знаю, що він поклав долоні собі на коліна. Він нахиляється, бо хоче заглянути під ліжко й переконатися, що я там, перш ніж висмикувати ту кирку. Але я вже нічого не думаю. Я тільки заплющую очі й відходжу. Я відходжу туди вперше, після того як поховав там Пола, і вперше — з другого поверху. Я маю тільки секунду, щоб подумати: «Я впаду», але мені байдуже, що завгодно буде краще, аніж ховатися під ліжком і спостерігати, як незнайомець із обличчям тата зазирає туди і бачить мене там, скуленого; хай буде все що завгодно, аби тільки не дивитися на того психодіота, який ним тепер заволодів. І я справді падаю, але не дуже, лише на кілька футів, і, либонь, падаю тільки тому, що я в це повірив. Адже більшість уявлень про Місячне Коло залежать тільки від віри; там бачити означає вірити, принаймні протягом якогось часу… і доти, доки ти не зайдеш надто глибоко в ліс і не загубишся там. Там була ніч, Лізі, і я добре це пам'ятаю, бо то був єдиний раз, коли я умисне подався туди вночі. 15 — О Скоте, — сказала Лізі, витираючи на щоках сльози. Щоразу, коли він відходив від теперішнього часу своєї розповіді й звертався до неї, вона сприймала це як удар, але удар приємний. — О, мені так тебе шкода. Вона подивилася, скільки там іще залишилося сторінок — не багато. Вісім? Ні, десять. Вона знову нахилилася над ними, кладучи кожну на стосик, що лежав у неї на колінах і ставав усе грубшим, у міру того як вона прочитувала їх. 16 Я втікаю з холодної кімнати, де потвора у шкурі мого тата намагається вбити мене, й сідаю біля могили брата, посеред літньої ночі, м'якшої, ніж оксамит. Місяць котиться по небу, як начищений срібний долар, а сміюни, певно, влаштували гулянку десь у глибині Зачарованого Лісу. А ще далі в тому ж таки лісі вряди-годи лунає якийсь рев. Тоді сміюни на короткий час замовкають, але щось їх дуже там розважає, тому вони не можуть довго витримувати мовчанку і знову здіймають галас — спочатку один, потім двоє, потім із півдесятка, а потім уже все, що спроможне сміятися в тому лісі, вибухає сміхом. Щось надто велике, аби бути шулікою чи совою, нечутно ширяє в небі, час від часу затуляючи місяць, певно, якийсь птах, що живе лише в Місячному Колі й полює тут уночі. Я вдихаю всі ті пахощі, які ми з Полом так любили, але тепер вони пахнуть чимось кислим, квашеним або навіть обпісяним у ліжку простирадлом; таке враження, що коли я вдихатиму їх надто глибоко, вони вчепляться пазурями в мій ніс і там залишаться. Десь біля підніжжя Червоного Пагорба я бачу схожі на медуз світляні кульки. Я не знаю, що то таке, але мені вони не подобаються. Мені здається, що якби вони доторкнулися до мене, то прилипли б мені до шкіри й залишили там плями, що свербіли б і розросталися, наче отруйний плющ, якби я почав їх чухати. Мені моторошно біля могили Пола. Я не хочу його боятися, і я його не боюся, по-справжньому не боюся, але я все ще думаю про ту прояву, яка вселилася в нього, і запитую себе, чи вона досі не перебуває в ньому. Бо якщо все те, що приємне і гарне тут при світлі дня, перетворюється на отруту вночі, то, може, й погана проява, яка тут спить, навіть якщо вона лежить під землею в мертвому й зогнилому тілі, здатна пробудитися до життя? А що як вона вистромить із землі руки Пола? А що як вона схопить мене своїми гидкими мертвими руками? А що як ії оскалена морда наблизиться до мого обличчя і гнилизна витікатиме з кутиків її очей, наче сльози? Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею. І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим. Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою. Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій. І того часу, протягом якого він там сидить, вистачає, аби він помітив, як щось жахливе — щось набагато гірше, аніж та бридка проява, яка вселилася в його тата, — звернуло на нього свій випадковий погляд… і позначило його як подальший предмет своєї уваги (можливо)… а потім знову спрямувало свій безсоромний і незбагненний розум кудись-інде. Тоді вперше я відчув присутність того хлопця, який потім чатував на мене упродовж майже всього мого життя, Лізі, ту прояву, яка була темним протиставленням твоєму світлу і яка завжди відчуває — як і ти завжди відчуваєш, я знаю, — що все так само. Це чудове поняття, але воно має свою темну сторону. Я себе запитую, чи ти про це знаєш? Чи коли-небудь знатимеш? 17 — Я знаю, — сказала Лізі. — Я тепер знаю. Нехай мені допоможе Бог, я знаю. Вона знову перегорнула сторінки. Їх залишилося тільки шість, і це було добре. Надвечір’я в Місячному Колі були довгими, але їй здалося, що сутінки вже близько. Час було повертатися звідси. Повертатися у свій дім. До своїх сестер. До свого життя. Вона почала розуміти, як це має бути зроблено. 18 Настає час, коли я чую, як сміюни починають наближатися до краю Зачарованого Лісу, й мені здається, їхні веселощі набули якогось сардонічного, приглушеного, а може, й підступного характеру. Я озираюся навколо з-під свого притулку під деревом і бачу, чи, може, мені ввижаються чорні тіні, які вигулькують на узлісся із ще чорнішої маси дерев. Можливо, це гра моєї надміру збудженої уяви, але я так не думаю. Я думаю, моя уява надто перевтомлена багатьма потрясіннями довгого попереднього дня і ще довшої ночі, і я спроможний бачити лише те, що тут є насправді. І ніби, щоб це підтвердити, бридкий сміх, схожий на схлипування, лунає у високій траві не далі як за двадцять ярдів від того місця, де я сиджу. Знову ж таки я не думаю, що роблю; я просто заплющую очі й відчуваю, як холодне повітря моєї спальні знову стуляється наді мною. Через мить я вже чхаю від пилюки, розтривоженої під моїм ліжком. Я смикаюся, скрививши обличчя від натужного зусилля чхнути якомога тихше, й зачіпаю лобом за поламану пружину ліжка. Якби лезо кирки досі там стирчало, я міг би тяжко поранитися або навіть утратити око, проте його вже там немає. Я виповзаю з-під ліжка на ліктях та колінах і бачу, що тьмяне світло п'ятої години ранку вже просочується крізь шибки вікна. Судячи зі звуків, мокрий сніг падає ще густіше, але я цього майже не помічаю. Я кручу головою, яка тепер перебуває майже на рівні підлоги, і з приголомшеним подивом дивлюся на руїни, які раніше були моєю спальнею. Двері стінної шафи зірвані з верхньої завіси й перехилилися в кімнату, ледве тримаючись на нижній. Мій одяг розкиданий і здебільшого подертий, ніби та проява, яка ховалася всередині мого тата, хотіла зробити з моїм одягом те, що вона хотіла зробити з хлопцем, який мав би перебувати всередині нього, і навіть гірше, та потвора подерла мої дорогоцінні книжки в паперових обкладинках — біографії знаменитих спортсменів та науково-фантастичні романи. Клапті їхніх тонких обкладинок розкидані повсюди. Мій письмовий стіл перекинутий, шухляди лежать, розбиті, в кутку кімнати. Дірка, яку кирка пробила в моєму ліжку, здається великою, як місячний кратер, і я думаю: «Там якраз був мій живіт, і я б тепер лежав у ліжку мертвий». І в кімнаті стоїть слабкий кислий запах. Десь приблизно так само пахло вночі Місячне Коло, але цей запах мені більш знайомий. Я намагаюся знайти для нього назву й не можу. Мені не спадає на думку нічого, крім гнилих фруктів, і хоч це виявилося не зовсім тим, але я був недалекий від істини. Мені не хочеться покидати кімнату, але я знаю, мені не можна тут бути, бо рано чи пізно він повернеться. Я знаходжу неподерті джинси й надягаю їх. Мої капці кудись пропали, і я не знаю, де вони тепер, але мої черевики, певно, досі стоять у сінях. Там-таки висить і моє пальто. Я взую черевики, вдягну пальто й вибіжу під сніг. Зверну на під'їзну алею, де залишилися напівзамерзлі сліди від автомобіля містера Гелсі, й побіжу до дороги. А потім по дорозі — до крамниці Мюлі. Я побіжу, рятуючи своє життя, побіжу в майбутнє, яке я не спроможний собі уявити. Якщо, звісно, він не зловить мене раніше і не вб'є. Мені доводиться перелізти через письмовий стіл, який блокує двері, щоб вибігти в коридор. Коли я там опиняюся, я бачу, що потвора позривала зі стін усі картини й попробивала дірки у стінах, і я знаю, що це сліди її гніву, який опанував її тому, що вона не змогла зловити мене. Тут, поза межами моєї кімнати, кислий фруктовий запах достатньо сильний, щоб я зміг його розпізнати. Торік у ЮС Ґіпум була різдвяна вечірка. Тато пішов на ту вечірку, сказавши, що «здалося б дивним», якби він не пішов. Чоловік, який витяг його ім'я, подарував йому глек домашнього вина з ожини. У Ендрю Лендона, звісно, багато проблем (і він завжди готовий визнати це першим, якщо вгадати слушний момент), але схильність до випивки до них не належить. Якось, перед тим як повечеряти, він налив собі склянку цього вина — це було між Різдвом і Новим роком, коли Пол сидів на ланцюгу в підвалі, — випив ковток, скривився і став зливати його у зливальницю, потім подивився на мене й простяг мені склянку: «Хочеш покуштувати це пійло, Скоте? — запитав він. — Його мені так нахвалювали. Якщо тобі сподобається, можеш видудлити весь хріновий галон». Я цікавий до випивки, мабуть, як і кожен хлопчак, але запах того вина надто нагадував запах гнилих фруктів. Може, випивши його, ти й будеш щасливий, як оті типи, яких я бачив по телевізору, але пити рідину з таким гнилим запахом я ніколи не став би. Тому заперечливо похитав головою. «Ти мудра дитина, Скутере, друзяко Скот», — сказав тато й вилив рідину зі склянки у зливальницю. Але, мабуть, він не став виливати те, що залишилося в глечику (або просто про нього забув), бо саме запах того вина я й чую тепер, і це так само точно, як те, що Бог створив малих риб і що цей запах просто забиває ніздрі. Коли я доходжу до кінця сходів, запах перетворюється на бридкий сморід, і тепер я чую якийсь інший звук, крім ритмічного торохтіння крапель дощу з мокрим снігом по дошках та їхнього цокотіння по шибках вікон — спів Джорджа Джонса. Це радіоприймач тата, як завжди настроєний на місцеву хвилю і на дуже малу гучність. І я також чую хропіння. Це дає мені таку велику полегкість, що сльози струменять по моїх щоках. Я боявся, що він причаївся десь у засідці й чекає моєї появи. Тепер, почувши його протягле уривчасте хропіння, я знаю, що це не так. Проте я виявляю максимум обережності. Я роблю коло й перетинаю їдальню, щоб підійти до канапи ззаду. Їдальня теж перетворена на руїну. Передня висувна частина буфета перекинута, і, схоже, він доклав неабияких зусиль, щоб її підпалити. Увесь посуд розбитий. Розбитий і синій глек, а гроші, які були в ньому, подерті на дрібні зелені клаптики, що розкидані всюди. Деякі навіть звисають із люстри, як конфеті на Новий рік. Мабуть, потворі, яка вселилася в тата, гроші так само не потрібні, як і книжки. Хоч я й чую хропіння, хоч і стою з протилежного боку канапи, я зазираю до вітальні з не меншою обережністю, ніж солдат визирає зі свого окопу, після того як завершилася артилерійська підготовка. Проте це зайва обережність. Його голова звисає з краю канапи, а довге волосся, що не знало ножиць відтоді, як збожеволів Пол, майже доторкається до килима. Я міг би пройти там, граючи на мідних тарілках, і він би не ворухнувся. Тато не просто заснув посеред розгромленої кімнати; він утратив свою паскудну тяму. Я просовую голову трохи далі у двері й бачу, що глибокий поріз перетинає йому щоку, а заплющені очі мають дивний рожевий колір і позначені виразом глибокого виснаження. Губи задерлися над зубами, що робить його схожим на старого собаку, який заснув, намагаючись загарчати. Він накриває свою канапу старою ковдрою навахо, щоб уберегти її від жиру та розлитого супу, й він накрився її краєм. Певно, він стомився трощити все, що потрапляло йому під руку, на той час, коли доплентав сюди, бо тут він лише розбив екран телевізора й потрощив скло на портреті своєї покійної дружини, який завжди йому подобався. Радіоприймач стоїть на своєму звичному місці на кінці столу, а той глек із вином на підлозі поряд. Я дивлюся на глек і не вірю своїм очам — рідини в ньому залишилося не більш як на дюйм або десь так. Я відмовляюся вірити, що він міг випити так багато — адже він узагалі ніколи не пив, — але навколо нього стоїть сморід, такий густий, що я можу майже бачити його, і це мене переконує. Кирка стоїть прихилена до узголів'я канапи, а на тому її кінці, який пробив моє ліжко, настромлений клапоть паперу. Я знаю, що це цидулка, яку він залишив для мене, і я не хочу читати її, але мушу. Він написав лише три рядки, а слів там лише дев'ять. Так мало, що я ніколи їх не забуду. УБИЙ МЕНЕ А ТОДІ ПОХОВАЙ БІЛЯ ПОЛА БУДЬ ЛАСКА 19 Лізі, плачучи ще гіркішими сльозами, ніж раніш, поклала цю сторінку собі на коліна, до інших. Залишилися тільки дві. Друковані літери тепер були виписані менш акуратно, вони розбігалися, не завжди хотіли триматися на одній лінії, він явно стомився. Вона знала, що буде далі — я розрубав йому киркою голову, коли він спав, він сказав їй це під деревом ням-ням, — і який їй було сенс читати подробиці? Хіба у шлюбній обітниці говориться про те, що ти повинна вислуховувати зізнання свого покійного чоловіка в батьковбивстві? Проте ці сторінки кликали її до себе, кричали до неї, як кричить самотня людина, що втратила все, крім свого голосу. І вона звернула погляд на останні з них, сповнена рішучості, якщо вже вона мусить їх дочитати, зробити це якомога швидше. 20 Я цього не хочу, але я беру кирку і стою з нею в руках, дивлячись на нього, на володаря мого життя, на тирана всіх моїх днів. Я дуже часто його ненавидів, і він ніколи не давав підстав полюбити його, як годиться любити батька, я це знаю тепер, але все ж таки він дав мені дещо, а надто протягом тих кошмарних тижнів, після того як Пол збожеволів. І о цій п'ятій годині ранку, в цій вітальні, в яку проникає перше тьмяне світло народжуваного дня, а замерзлі сніжинки цокають по шибках, наче годинник, із його свистячим хропінням нижче від мене і рекламою на радіо, що запрошує купувати здешевлені меблі у Вілінґу, Західна Вірджинія, куди я ніколи не поїду, я знаю, що мені доведеться обирати між цими двома почуттями — любов'ю й ненавистю. І зараз я зрозумію, котре з них панує над моїм дитячим серцем. Я можу залишити його живим і побігти дорогою до крамниці Мюлі, побігти в якесь незнане нове життя, і тоді він неминуче потрапить до пекла, якого він боїться і в багатьох відношеннях заслуговує. Дуже заслуговує. Спочатку це буде пекло на землі, пекло в камері якогось дурдому, а потім, можливо, і пекло вічне, якого він боїться по-справжньому. Або я можу вбити його й дарувати йому свободу. Це залежить тільки від мого власного вибору, і ніякий Бог не допоможе мені зробити його, бо я не вірю в жодного. Замість Бога я звертаюся з молитвою до свого брата, який любив мене, поки психодіотизм не вкрав його серце та розум. Я прошу, аби він підказав мені, що я маю робити, якщо він чує мене. І я одержую відповідь — хоч я ніколи не знатиму, чи то справді була відповідь від Пола, чи від моєї власної уяви, яка замаскувалася під Пола. Зрештою, я не думаю, що це має якусь вагу. Мені потрібна відповідь, і я її одержую. У моєму вусі, так само виразно, як він говорив, коли був живий, Пол каже: «Приз тата — поцілунок». І тоді я міцно стискаю держално кирки. Реклама на радіо закінчується, і Генк Вільямс співає «Чому ти не любиш мене, як любила і як я звик, навіщо ти мене скинула, як старий черевик?» 21 Після цього були три білі не списані рядки, відтак знову пішли слова, цього разу розповідь була в минулому часі і її слова зверталися безпосередньо до неї. Літери тепер налазили одна на одну й майже не трималися синіх ліній, якими були розкреслені сторінки блокнота. Лізі була певна, що він написав цей останній фрагмент, не відриваючи пера під паперу. Так само вона й прочитала його, не відриваючи очей від останньої сторінки й безперервно втираючи сльози, щоб бачити літери з достатньою чіткістю і зрозуміти сенс написаного. Її уява, як вона з'ясувала, працювала просто-таки з диявольською ефективністю. Малий хлопець, босий, мабуть, у своїх єдиних неподертих джинсах, підіймає кирку над сонним батьком у сірих переддосвітніх сутінках під музику з радіо, і на якусь мить вона зависає в повітрі, яке смердить вином з ожини, і все так само. А тоді 22 Я з розгону опустив її, Лізі. Я опустив її з почуття любові — присягаюся тобі — і я вбив свого батька. Я думав, можливо, мені доведеться вдарити його ще, але того одного удару виявилося досить, і все своє життя я не міг забути тієї хвилини, усе моє життя думка про це була всередині кожної моєї думки, я просипався з думкою Я вбив свого батька і лягав спати з тією самою думкою. Вона, мов привид, маячила за кожним рядком, який я написав, у кожному моєму романі, в кожному оповіданні: Я вбив свого батька. Я тобі сказав про це в той день під деревом ням-ням, і я думаю, це допомогло мені не вибухнути через п'ять років або десять, або п'ятнадцять. Але зізнатися не означає розповісти. Лізі, якщо ти це читаєш, то мене вже немає. Я думаю, часу мені відведено небагато, але за той час, який я прожив (а це був чудовий час), я завдячую тільки тобі. Ти дала мені так багато. Тож дай мені ще трошки — прочитай ці останні мої рядки, найважчі для мене з тих, які я будь-коли написав. Неможливо розповісти, яка це жахлива смерть, навіть якщо вона настає миттєво. Богу дякувати, кирка не ковзнула вбік, коли я завдав йому удару, тож мені не довелося його добивати. Богу дякувати, він не зойкнув і не смикався. Я вдарив його в життєвий центр, саме туди, куди й хотів ударити, але навіть милосердя стає бридким у живій пам'яті; це наука, яку я добре засвоїв, ще коли мені було десять років. Його череп розколовся. Волосся, кров і мозок перемішалися на тій ковдрі, якою він накрив канапу. Соплі бризнули з його носа, а язик вивалився йому з рота. Голова впала набік, і я почув тихе дзюрчання, коли кров і мозок стали витікати з його голови. Кілька крапель упали на мої босі ноги, й вони були гарячі. Генк Вільямс досі співав по радіо. Пальці на одній із татових рук стиснулися в кулак, потім розтиснулися знову. Запахло лайном, і я знав, що він наклав у штани. І я знав, що йому кінець. Кирка досі стриміла з його голови. Я відповз у куток кімнати, скулився там і заплакав. Я плакав і плакав, можливо навіть, я трохи заснув, я не знаю, але настав час, коли в кімнаті стало зовсім світло, сонце зазирало у вікна, і думаю, був уже полудень. Якщо так, то минуло вже сім годин, не менше. Саме тоді я вперше спробував забрати тата в Місячне Коло, але не зміг. Я подумав, мені треба поїсти, і я так зробив, але все одно не зміг. Тоді я подумав, що спершу мені треба помитися і змити з себе кров, його кров, і трохи прибрати там, де він лежав, а тоді спробувати ще, але я знову не зміг. Я намагався зробити це знову й знову. Десь протягом двох днів, я думаю. Іноді я дивився на його загорнуте в ковдру тіло, й мені вчувалося, ніби він каже Старайся, старайся, Скуте, ти, сучий сину, у тебе вийде, ніби в якійсь казковій історії. Я намагався, потім прибирав, намагався й прибирав, щось їв і знову намагався. Я прибрав весь будинок. Від верху до низу! Одного разу я подався до Місячного Кола сам-один, аби переконатися, що не втратив цього дару, і я там побував, але забрати туди свого тата так і не зміг. Я доклав стількох зусиль, Лізі. 23 Знову кілька чистих рядків. А в самому низу останньої сторінки він написав: Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам'ятаєш? — Пам’ятаю, Скоте, — прошепотіла вона. — Пам’ятаю. І твій батько був саме такою річчю, хіба не так? Вона запитувала себе, скільки ж днів і ночей це тривало. Скільки днів і ночей провів наодинці з трупом Ендрю «Скаженого» Лендона Скот, перш ніж він облишив свої марні спроби й вирішив повернутися до реального світу Вона запитувала себе, як, в ім’я Бога, він витримав усе це, остаточно не збожеволівши. Щось було трохи написано й на звороті аркуша. Вона перевернула його й побачила, що Скот там відповів на одне з її запитань. Я намагався забрати його в Місячне Коло протягом п'яти днів. Потім облишив ці спроби, загорнув його в ту ковдру і вкинув у старий колодязь. Коли мокрий сніг із дощем припинився, я пішов до крамниці Мюлі й сказав: «Мій тато забрав мого старшого брата, і я думаю, вони покинули мене». Вони відвели мене до окружного шерифа, гладкого чоловіка, якого звали Ґослінґ, а він відвів мене до організації Охорона Дитинства, й мене взяли «на утримання округи», як вони сказали. Наскільки мені відомо, Ґослінґ був єдиним копом, який ходив оглянути наш будинок, і користі, звичайно, з того було мало. Мій тато одного разу сказав: «Шериф Ґослінґ неспроможний знайти свій власний зад, після того як випорожниться». Нижче була ще одна прогалина в три рядки, а коли знову пішли друковані літери — останні чотири рядки послання, яке вона отримала від свого небіжчика-чоловіка, — вона побачила, яких зусиль він доклав для того, щоб опанувати себе, щоб віднайти своє доросле «я». Він доклав цих зусиль задля неї, подумала вона. Ні, вона це знала. Моя люба дитино: якщо тобі потрібен якір, який міг би втримати тебе на цьому світі — не у світі Місячного Кола, а в тому, в якому ми з тобою жили, — використай африканку. Ти знаєш, як забрати її назад. Цілую тебе — не менш як тисячу разів, Скот P. S. Усе так само. Я кохаю тебе. 24 Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола. Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком. Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність. Хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, — сказав Скот Лізі, коли забрав її до Місячного Кола з їхньої спальні в «Оленячих рогах». — Він ніби із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Він був і досі на ньому. І рідина, яка занурювала людину в ніч, була ще в ньому, ніби всі ці роки й не існували. Лізі поцілувала потьмяніле скло шприца — вона сама не знала, навіщо вона це зробила, — і поклала його в коробку разом з останньою історією Скота. Потім, тримаючи в оберемку злинялі рештки весільної афґанки доброї матінки, Лізі попрямувала до стежки. Вона подивилася побіжним поглядом на дощечку, яка лежала у траві біля неї, напис на ній хоч і збляк і став геть примарним, проте ще міг бути прочитаний, — ДО ОЗЕРА, — потім увійшла під затінок дерев. Спершу вона радше кралася, ніж ішла, її ходу сковував страх, що на неї чатує щось поблизу, що його дивний і жахливий розум відчує її. Потім помалу-потроху вона розслабилася. Довгий хлопець був десь в іншому місці. Їй подумалося, що, може, його взагалі немає в Місячному Колі. А якщо він і був тут, то ховався десь у самих глибинах лісу. Зрештою, Лізі Лендон була лише невеличкою частиною його інтересів, а якщо спрацює те, що вона задумала, то вона стане ще меншою частиною, бо її останні вторгнення в цей екзотичний, але страшнуватий світ були мимовільними, а незабаром вони й зовсім припиняться. Після того як Дулей пішов із її життя, вона не бачила причини, з якої вона могла б приходити сюди самохіть. Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам’ятаєш? Лізі прискорила ходу, й коли вона підійшла до того місця на стежці, де лежала срібна лопата з іще темним від крові Дулея совком, вона переступила через неї, подивившись у її бік лише миттєвим неуважним поглядом. На той час вона вже бігла. 25 Коли вона повернулася до порожнього кабінету, горище сараю було гарячішим, ніж будь-коли, але Лізі було навіть прохолодно, бо вдруге вона повернулася звідти, промокши до кісток. Але цього разу навколо її стану, наче дивний широкий пояс, були обмотані рештки жовтої афґанки, також просякнуті водою. Користайся африканкою, написав їй Скот, і він сказав їй, вона знає, як повернути її, не в Місячне Коло, а в цей світ. І вона, звичайно, знала. Вона забрела в озеро, обгорнувшись африканкою, потім вийшла на берег. А тоді, стоячи на твердому білому піску того пляжу і майже напевне стоячи там востаннє, дивлячись не на засмучених і мовчазних глядачів на лавах, а в протилежний бік, дивлячись на поверхню води, над якою скоро зійде вічно повний місяць, вона просто заплющила очі й зробила… що? Захотіла повернутися назад? Ні, то було щось активніше, аніж це, менш замислене… але не позбавлене смутку, попри все це. — Я криком закричала подумки, що хочу повернутися додому, — сказала вона, звертаючись до довгої й порожньої кімнати, у якій тепер не було ані його письмових столів, ані комп’ютерів, ані його книжок, ані його музики, ані його життя. — Саме так усе було. Ти згоден, Скоте? Але відповіді вона не почула. Мабуть, він уже сказав усе, що хотів сказати. І, може, це й добре. Можливо, це на краще. Тепер, коли африканка була ще мокра від озерної води, вона могла б, загорнута в ній, повернутися в Місячне Коло, якби захотіла; загорнута в ці вологі чари, вона могла б податися навіть далі, до інших світів, які існують за Місячним Колом… бо вона не сумнівалася, що такі світи існують і що люди, які спочивали на кам’яних лавах, зрештою стомлювалися там сидіти, підводилися зі своїх місць і вирушали на пошук таких світів. Загорнута в мокру африканку, вона, мабуть, може навіть літати, як літала у своїх снах. Але вона не стане цього робити. Скот умів бачити сни наяву, іноді вони були просто блискучими — але таким був його талант і його робота. Для Лізі Лендон одного світу було більше, ніж достатньо, хоч вона відчувала, що, мабуть, завжди берегтиме у своєму серці місце й для того іншого, де їй довелося побувати й де сонце ховалося у свою оселю грому, тоді як місяць підіймався над обрієм у своїй оселі срібної тиші. Але, зрештою, навіщо їй ця чортівня. Вона має місце, де може повісити свого капелюха, і має доброго автомобіля, щоб на ньому їздити; вона має лахи для тіла й черевики для ніг. Вона також має чотирьох сестер, одна з яких потребує великої допомоги та розуміння, щоб успішно пройти крізь роки, що чекають її попереду. Буде ліпше, якщо вона дозволить африканці висохти, дозволить, щоб її прекрасна, смертельно небезпечна вага снів і магії випарувалася і щоб вона знову стала якорем. Раніше чи пізніше вона поріже її на клаптики й завжди триматиме один при собі як засіб проти магії та чарів, річ, яка б утримувала її ноги на землі, вартовий, який не дозволяв би їй вирушати в далекі мандри. Тим часом вона хотіла висушити своє волосся й перевдягти мокрий одяг. Лізі рушила до сходів, ронячи темні краплі на деякі місця, де вона стікала кров’ю. Обгорнута навколо її тіла африканка сповзла на стегна і стала схожа на спідницю, екзотичну й навіть трохи сексуальну. Вона обернулася й подивилася через плече на довгу порожню кімнату, яка, здавалося, дрімала, пронизана запилюженими смугами серпневого сонячного світла. Вона й сама була золотою в цьому світлі і знову здавалася молодою, хоч вона цього й не знала. — Думаю, я зробила тут усе, що треба, — сказала вона з несподіваним ваганням у голосі. — Я йду звідси. Прощавай. Вона зачекала. Чого чекала, вона й сама не знала. Нічого не було. Але було відчуття чогось. Вона підняла руку, ніби щоб помахати нею, потім опустила її знову, мовби чимось збентежена. Вона легенько всміхнулася, і сльозинка скотилася їй по щоці, але вона її не помітила. — Я кохаю тебе, любий. Усе так само. Лізі стала спускатися сходами вниз. На якусь мить у кімнаті затрималася її тінь, але потім зникла й вона. Кімната зітхнула. І поринула в тишу. Сентер Ловел, Мен 4 серпня 2005 р. Післямова автора Існує озеро, до якого ми — і в даному разі під «ми» я маю на увазі велике товариство читачів і письменників — приходимо, щоб напитися і щоб закинути туди свої сіті. «Історія Лізі» фактично посилається на десятки романів, поетичних творів та пісень, намагаючись проілюструвати цю думку. Я кажу це не для того, щоби вразити когось своїм розумом — тут більше йдеться про серце, аніж про розум, — а тому, що хочу назвати кілька з цих чудових риб і віддати належне тим, хто на це заслуговує. Мені так жарко, будь ласка, дай мені льоду (I’m so hot, please give me ice): «Музика в багажнику» Майкла Коннелі (Trunk Music, by Michael Connelli). Всмоктувальна піч (Suck-oven): «Холодна юшка для собак» Стівена Добінса (Cold Dog Soup, by Stephen Dobbins). Свята солодка мати (Sweetmother): «Літні камені» Доу Мосмена (The Stones of Summer, by Dow Mossman). Пафко біля стіни (Pafko at the wall): «Злочинний світ» Дона Делілло (Underworld, by Don DeLillo). Гірше — попереду (Worse things waiting): Назва збірки оповідань Менлі Вейда Велмана (Manley Wade Wellman). Ніхто не любить клоуна опівночі (No one loves a clown at midnight): Лон Чейні (Lon Chaney). Він вимітав сучих синів (Не was sweeping, уа sonsabitches): кінофільм «Останній кіносеанс» Ларрі Мак-Мартрі (The Last Picture Show, by Larry McMurtry). «Порожні демони»(Empty Devils): «Буря» Вільяма Шекспіра («Пекло порожнє, і всі демони тут») (The Tempest, by William Shakespear («Hell is empty, and all the devils are here»)). Пісню «Я так довго не проживу» (I Ain't Livin Long Like This) написав Родні Кровел. Крім версії Кровела, існують магнітофонні записи цієї пісні у виконанні Емілоу Герріса, Джеррі Джефа Вокера, Веба Вайлдера та друзяки Вейлона.[88] І, звичайно ж, я не можу тут не згадати про друзяку Генка. Якщо на цих сторінках і з’являється якийсь привид, крім Скота Лендона, то це привид Генка Вільямса. Я хотів би ще попросити трохи вашої уваги, щоб також подякувати своїй дружині. Вона — не Лізі Лендон, і її сестри — не сестри Лізі, але я з великою втіхою спостерігав, як Табіта, Марґарет, Анна, Катріна, Стефанія та Марселла поводилися в тих ситуаціях, які позначаються афоризмом «між нами, сестрами», протягом останніх тридцяти років. Ситуація «між нами, сестрами» змінюється з кожним новим днем, але вона завжди цікава. За те, що я описав правильно, я маю подякувати їм. Якщо ж я десь і помилився, то поставтеся до цього поблажливо, о’кей? Я маю набагато старшого брата, але я позбавлений радості мати бодай одну сестру. Нен Грем редагувала цю книжку. Дуже часто оглядачі романів — надто романів тих авторів, які продають дуже багато своїх книжок, — мають звичай казати: «Той-то багато виграв би від доброго редагування». Тим, хто має спокусу сказати це про «Історію Лізі», я залюбки надіслав би вибрані сторінки з мого першого чернеткового рукопису, доповнені примітками Нен. Французькі есеї, які я писав протягом першого року, надходили мені чистішими. Нен зробила чудову роботу, і я дякую їй за те, що вона відправила мене до публіки з акуратно забраною в штани сорочкою і причесаним чубом. А щодо тих кількох випадків, коли автор здобув над нею перемогу… то я сказав би так: «Реальність — це Ральф». Я дуже вдячний Л. та Р. Д., які прочитали ці сторінки в першому чернетковому варіанті. І нарешті, моя велика подяка Бертонові Гетліну з Менського університету. Берт був найліпшим учителем англійської мови з тих, яких мені доводилося знати. Це він уперше показав мені дорогу до озера, яке він називав «озером мови, озером міфів, до якого всі ми приходимо, щоб напитися». Це було 1968 року. В наступні роки я часто звертав на стежку, яка приводить до того озера, і я не знаю кращого місця, де я міг би збавляти свої дні; вода в ньому досі приємна на смак, і риба теж у ньому ще плаває. С.К. Я криком кликатиму тебе додому.