Book: Шепіт у пітьмі



Шепіт у пітьмі

Шепіт у пітьмі (Вовчий легіон – 7)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.


Вони пройшли повз вкриту мороком браму – одну з багатьох у цій околиці й повернули у вузький провулок. Ніч освітлювали тільки рідко розставлені ліхтарі, з каналізації здіймалася імла й утворювала недовговічні міражі, які непевно похитувалися. Юстина вела так, немов неодноразово ходила цією дорогою, а це -- взявши до уваги, що йшлося про небезпечні периферії міста, де мешкали найбільші покидьки – змушувало задуматися. Дівчина вже давно перестала бути елітною проституткою – “Раю” не вдалося вистояти після серії вбивств, однак, її поведінка, одяг, певність в собі, яку було виразно чути в голосі, свідчили, що вона зовсім не бідує.

З якою метою вона відвідувала околицю, в порівнянні з якою Таргувек здавався аристократичним районом? Чому вона не боялася? Кроне не знав і це його не обходило. Юстина вела його до, як вона сама сказала: “старого друга”. Вся ця справа була мутною, можна навіть сказати підозрілою, однак це зовсім не турбувало офіцера. Минув вже майже рік з того часу, коли його усунули від справ “Двійки” – навіть приголомшливий успіх справи Станяка цього не змінив – і йому було все одно. Перші місяці він інтенсивно тренував, намагаючись довести ногу до робочого стану, й це якось замінило йому нормальну працю, пізніше ситуація повністю прояснилася – Пілсудський не бажав, щоб Кроне брав участь в роботі II Відділу. Тому його перенесли в архів. Не дивлячись на протести шефа “Двійки” Тадеуша Бретцля.

-- Вже недалеко, -- зупинившись на мить, дівчина посміхнулася.

З-за рогу дерев‘яного сараю з‘явилися три тіні. Блиснула сталь. Кроне міцніше стиснув ручку тростини, готовий в будь-яку мить дістати метрове лезо, однак, Юстина його випередила.

-- Будемо сваритися, кохані? – прошепотіла.

Силуети непроханих гостей неначе вітром здуло. Кроне здивовано закліпав, його розум був отупілий – хоча саме сьогодні він навіть не нюхав алкоголю, проте вже довший час напивався до непритомності – але інстинкт бив тривогу. Скидалося на те, що дівчина дійсно була не проти бійки з волоцюгами. Те, як вона тримала зброю, розслаблені плечі свідчили про чималий досвід у таких інцидентах, досвід, який жодним чином не могла здобути елітна повія. А реакція нападників вказувала на те, що вони знають Юстину і в них немає охоти на сутичку з нею… Він підійшов, підняв їй підборіддя і поглянув у очі, на мить взяв за тонку руку. Зіниці в неї були нормальні, пульс спокійний – вона точно не була під впливом наркотиків.

-- А, підозрюєш, що це “порошок”? Як у твого приятеля? – тихо засміялася вона. – Ні, коханий, певні речі краще робити у тверезому стані…

-- Звідки ти знаєш про Станяка? – гаркнув Кроне.

-- Ми порозмовляємо про це в кінці нашої… прогулянки. Але якщо хочеш завернути, шлях вільний. Я навіть проведу тебе. Для безпеки, -- додала.

-- І тебе за це не покарають? – запитав він насмішкувато.

-- Покарають?

-- Хтось же тобою займався, не тільки навчив битися, але й втовкмачив певні реакції, немов у вправного воїна. Ти не відчуваєш страху, правда? Принаймні не так, як звичайні люди. І цей невідомий доброчинець наказав тобі привести мене до нього.

-- Що ти маєш на увазі, коли кажеш “реакції”? – відповіла вона запитанням. Здавалося, що в її очах промайнула іскринка тривоги.

-- Йдеться про автоматизм захисних рефлексів. Тоді ти завжди знаєш, як оборонятися, і в тебе ніколи не здригнеться рука. Ще можна виробити психічні реакції, це вже вищий пілотаж, тренування опирається в основному на працях російського вченого Павлова. Мета – під час небезпеки не відчувати страху, реагувати з незворушним спокоєм.

-- А, це… -- вона полегшено надула губки. – Може мій… вчитель і зробив щось таке, проте мене це не надто турбує. Ходімо?

Кроне мовчав, непомітно розглядаючись довкола. Це напевно не була засідка, принаймні не на цьому етапі – він не чув жодних підозрілих звуків, інтуїція підказувала йому, що на цю мить він у безпеці.

-- Ходімо! – вирішив він.

Вони вирушили вперед польовою, розлізлою після дощу дорогою, залишаючи позаду світло вуличних ліхтарів. Скидалося на те, що вони вийшли за межі міста. Десь збоку вимальовувався обрис лісу. Коли видимість скоротилася до кількох метрів, Юстина простягнула Кроне руку. Він не заперечував. Офіцер міг порадити собі сам, однак, не мав нічого проти того, щоб його вважали інвалідом. Насправді проблеми з ногою в нього були тільки при дуже різких рухах, але він вже навчився вдавати, що справи набагато гірші. Це запропонував інструктор з бойових мистецтв, пан Ушіда. Пропозиція, з якою “двієчник” цілковито погоджувався, він чудово розумів, що ймовірність виграти в безпосередньому бою в нього дуже мала. Єдиним шансом було захопити противника зненацька. Накульгування давало також чудовий привід користуватися паличкою з прихованою всередині шпагою…

Розташована на краю дороги хатина, куди явно вела його дівчина, не була нічим особливим – не дивлячись на глибоку ніч, можна було зауважити солом‘яну стріху, що вкривала дах і безлад, який панував на подвір‘ї, однак, жовте світло у вікнах, що сяяло, немов очі вовка, обіцяло відпочинок і відповідь на загадку. Схиливши голову, щоб не вдаритись в низький одвірок, Кроне зайшов у напівморок, освітлений тільки мутним сяйвом гасової лампи.

-- Здравствуйтє, гаспадін Кроне! – привітав його старший чоловік, який сидів у оббитому шкірою фотелі. Вишукано одягнений, з діамантовою шпилькою в краватці, він зовсім не пасував до сільської хати, так само, як невідомо звідки притягнені меблі.

-- З ким маю честь… -- “двієчник” замовк.

Він впізнав його. Граф Густав Корнт – Істрєбітєль, Мисливець…

-- Це тільки спроба помсти, -- буркнув розчаровано. Юстина пирхнула сміхом.

-- Я так і знала, що ви знайомі, -- кинула легко. Підсунула собі крісло, сіла за кривоногим, збитим з неохайно обтесаних дощок столом, вказала офіцерові вільний фотель, такий же розкішний, як той, на якому розсівся Корнт.

-- Давайте порозмовляємо розсудливо, як друзі, -- запропонувала.

В її голосі чулася якась дика веселість, яка не рахувалася з ніким і нічим, так, немов те, що відбудеться далі її зовсім не обходить, тільки щоб щось відбувалося. Будь-що.

-- Пробачте їй, вона ще не оговталася, -- сказав Корнт. – Тому така… збуджена. Ні, це не наркотики, -- поспішно завірив, побачивши, не дивлячись на темряву, насуплені брови офіцера. – Ефект тренувань. Реакція на стимули. Страх можна замінити холодною обережністю, огиду – захопленням, але це вимагає часу. Ну, й тренувань, -- докинув глузливо.

“Двієчник” стиснув зуби, він знав, що той має на увазі. Школа Павлова вже давно розробила процедури, які дозволяли перетворити пересічну людину в машину для вбивств. Без одичних апаратів, гіпнозу і містицизму. На основі вмілого підбору умовних рефлексів. Він тільки не міг зрозуміти, з якою метою Корнт займався Юстиною. Навіть припустивши, що він використав її, щоб звабити Кроне сюди, засоби явно не відповідали меті – давно позбавлений доступу до операцій “Двійки”, він не був такою привабливою ціллю, як колись, і вже точно цього можна було добитися значно меншим коштом. З іншого боку, він не думав, що дівчина брехала, коли казала, що дозволить йому повернутися. Це не виглядало, як професійна операція, швидше, як дії психічно неврівноважених відчайдухів. Або було щось, чого він не знав…

-- Гаразд, -- зітхнув. – В чому справа?

-- У помсті, -- відповів Корнт. – Але не на Вас, а принаймні не тільки на Вас.

-- Не зрозумів…

-- Інколи я теж чогось не розумію. Наприклад, як хтось такий, як Ви може задурманювати себе алкоголем. Навіщо ти мені його привела? – обізвався Корнт з погрозою в голосі до Юстини. – Не краще було почекати?

-- Чого чекати? Він заливає горлянку вже півроку, якщо не довше! – огризнулася та. – Зараз він принаймні тверезий, я перевірила.

Корнт встав з крісла, ліниво потягнувся, кілька разів стиснув і розтиснув кулаки.

-- Може ти й маєш рацію, -- буркнув.

Без попередження скочив у бік “двієчника”, з неймовірною, цирковою грацією ухилився від леза, що прорізало темряву, копнув хвору ногу Кроне, тоді твердими, мов сталь пальцями натиснув на нерв на його плечі. Шпага з металевим брязком впала на підлогу. На мить швидше, ніж Кроне.

-- Замало тренувань, забагато випивки, -- промовив, зв‘язуючи офіцерові руки за спиною.

-- А тепер почекаємо на твоїх друзів.

-- Друзів? – фиркнув Йоган. – В мене більше немає друзів.

-- За тобою слідкувала горила… як там його, Томчак і Пренглер-Вільчинський. Бретцель наказав їм пильнувати тебе, -- повідомила його роздратованим тоном Юстина. – Сподіваюся, довго чекати нам не доведеться.

Кроне зойкнув, коли його брутально кинули в крісло, Корнт загасив лампу і притулився до шибки.

-- Може якщо він трохи покричить, то вони прийдуть швидше? – запропонувала дівчина невдовзі.

-- Гадаєш, ти така крута, бо тренувалася розпорювати животи песикам чи котикам? – закепкував Кроне. – З людьми трохи інакше.

-- Знаю, -- запевнила його Юстина. – Я дійсно трохи потренувала, але не на котиках. На кішці. Пам‘ятаєш кокетку К‘яру? Ти собі навіть не уявляєш, яке це задоволення… Звичайно, не тільки вона послужила мені навчальним посібником, -- докинула по-діловому.

Кроне гнівно стиснув зуби – мало, що сам заліз у пастку, ще й друзів у неї затягнув. Якщо можна назвати друзями людей, які за ним шпигували. А це не викликало жодних сумнівів, Юстина говорила правду. Якби не випивка, він сам вже давно помітив би. Він гадав, що не бачить спостерігачів “Двійки”, бо втратив пильність і вправність, однак, навіщо приділяти до справи чужих, якщо цим займаються найкращі друзі? Саме Томчак повідомив Кроне, що колишньою повією з “Раю” зацікавилася “Двійка”. Тому він і прийняв пропозицію Юстини, сподіваючись на… Офіцер не знав на що саме. На перелом? Щось, що приверне до нього увагу Пілсудського, дозволить повернутися до праці в “Двійці”? Ні, він не робив якихось далекосяжних планів, адже не дивлячись на бездоганно проведену операцію за участі Станяка, Маршал залишався невблаганним. Однак, у Кроне не було широкого вибору, він прагнув змін, будь-яких змін… Це дивно нагадувало стан Юстини. Якийсь час офіцер міркував, що трапилося з колишньою працівницею “Раю”, що перетворило її на те, чим вона стала? Безсумнівно цю зміну дівчина завдячувала Корнту, проте вона не виглядала на перелякану. Але Кроне чудово знав, що межа між нормальним і тим, що вважається жорстоким, неправильним чи ненормальним, тонка, дуже тонка… І часто людей не потрібно змушувати перетнути її, буває достатнім пообіцяти виконати їхні найпотаємніші бажання чи соромливі фантазії. Тоді вони стають справжніми потворами, а може самими собою? Стають тими, ким багато хто хотів би стати, якби їм вистачило відваги й рішучості. Ну, і якби вони знайшли вчителя, провідника… Очевидно Юстина знайшла – Мисливця.

Минали хвилини, Кроне чув тільки легке завивання вітру, що пролізав крізь нещільні вікна і спокійне дихання Юстини. Дівчина стояла в нього за спиною, він відчував не тільки запах її парфумів, а й сморід мастила для зброї – отже в неї був пістолет. Він подумки вилаявся. Як Томчак, так і Пренглер-Вільчинський були досвідченими солдатами, ветеранами багатьох сутичок проведених в брудних, схожих на цю хатинах, підвалах і провулках майже по всій Європі, проте зараз вони матимуть проти себе живу легенду – Мисливця і його… ученицю, бо здається так слід називати Юстину. Грізних, рішучих противників, які не надто дбають про життя. Це була смертельно небезпечна суміш.

Нарешті Кроне почув обережні кроки. Він негайно відкрив прикриті раніше очі – намагався привчити їх до пітьми – за вікном промайнула якась могутня постать. Томчак. В цю мить у нього вперше з‘явився промінь надії. Не дивлячись на свої габарити, Томчак вмів рухатися з грацією балерини, безшумно, наче привид. Якщо його було чути, то він цього хотів. Коли він з‘явився в дверях, Юстина двічі вистрелила. Перш, ніж вона втретє натиснула на гачок, Кроне разом з кріслом звалився назад і лежачи, копнув її в живіт обома ногами. Запанував хаос, задзвеніли шибки, тріскаючи від куль, що летіли з усіх боків, до хатини заслизнули спритні, швидкі, немов блискавка тіні.

-- Клята шльондра! – вилаявся Томчак, встаючи з землі.

Затремтів, спочатку несміло, запалений кимось гніт гасової лампи. За мить стало світліше. Кроне відчув, як хтось допомагає йому встати, розрізає пута на руках.

-- Міг би стукнути її й раніше! – гаркнув з претензією в голосі Томчак. З болісною гримасою він масував собі грудну клітку. – Здається ребро зламане. Цей куленепробивний жилет до сраки.

-- Не скимли, горило, головне, що ти живий, -- буркнув Пренглер-Вільчинський.

Одягнений в чорне, з вимащеним сажею обличчям він привітався з Кроне коротким потиском руки.

-- Сідайте, полковнику, -- запропонував, ставлячи перевернутий фотель. – Це все, мабуть, змучило Вас.

Чоловіки в мундирах з вимащеними, як у Пренглера обличчями, виволокли з хати тіло Корнта. Пластичні, неймовірно швидкі рухи солдатів вказували, що вони належать до елітного підрозділу жандармерії. Це було останнє полювання Мисливця… Двоє підняли Юстину, почувся скрегіт наручників.

-- Ну, ну… Вітаю. Я недооцінила вас. Мій ментор теж, -- сказала дівчина без будь-яких емоцій. – А здавалося, що він такий компетентний…

-- Ти поставила не на того коня, сонечко, -- відповів іронічно Пренглер. – Корнт був ізгоєм, його переслідували росіяни. Раніше чи пізніше вони вбили б його, але ми їх випередили.

-- Росіяни? – Вона закусила губи. – Але він був…

-- “Був” тут пасує ідеально. Колись. Потім щось пішло не так і пан граф втратив прихильність комуністів. Коли він почав тренувати тебе, то знав, його дні полічені. Просто хотів померти в компанії. Ти не була для нього ніким важливим, твоїм завданням було потримати його за руку.

-- Це і так більше, ніж отримала твоя красуня, мало того, що померла в самотності, то ще й вбив її об‘єкт її чистих, дівочих мрій, -- огризнулася Юстина.

Пренглер зневажливим жестом наказав вивести дівчину і підсунувши собі другий фотель, зайняв місце напроти Кроне. Томчак ще раніше всівся на столі. Вони залишилися самі.

-- Ви можете мені пояснити, що тут відбувається? – попросив Кроне.

-- Зараз, -- пообіцяв Пренглер. – Спочатку я хотів би довідатися, що, в біса, вона мала на увазі?!

-- Ти що, повірив цій шльондрі? – Здавалося Томчак непогано бавиться.

-- Ні, але вірю Янкові, й зараз я питаю його.

Кроне зітхнув, механічно помасував шрам на щоці. Вперше його підвладний – колишній підвладний – звертався до нього на ім‘я. Отже, не дивлячись на те, що минула купа часу, смерть Марії Корнт багато для нього важила. Колись він приховав від Пренглера правду, це було викликано як співчуттям, так і прагматизмом – тоді Пренглеру ще тільки додаткових докорів сумління бракувало. Однак зараз, через стільки років, така поведінка не мала сенсу. Колишній юнак перетворився у загартованого ветерана.

-- Марія залишила щоденник, -- сказав він. – Страшно екзальтований, немов якоїсь гімназистки. Вона закохалася в тобі. Серед іншого написала, що хоче померти за тебе. От і померла, -- Кроне знизав плечима. – Коли ти бився з Жарським, вона підняла револьвер. Гадаю, хотіла тебе захистити.

-- А я її вбив…

-- На твоєму місці так поступив би кожен, ти ж не міг прочитати її думки.

-- Де той щоденник?

-- Я спалив його, -- признав Кроне. – Тепер ти все знаєш…

-- Але звідки, матері її ковінька, про це знала Юстина? – кинув Томчак.

-- Мабуть, Корнт читав щоденник своєї небоги, адже він повинен був контролювати її, а подробиці інциденту вияснила совіцька розвідка, -- знизав плечима Йоган. – Здається пан граф розмовляв з Юстиною про різні справи…

Вони довго сиділи мовчки, нарешті Томчак, крекнувши, відірвався від стола і розпалив вогонь на кухні. Лаючись під носом і грюкаючи посудом, він обшукував якісь шафи й скрині, і врешті-решт кинув в окріп жменю змеленої кави.

-- Прошу, пане полковнику, пане майоре, -- шанобливо вклонившись, він подав їм надщерблені чашки. Собі взяв найбільшу і всипав до неї рештки цукру з якоїсь коробки, зовсім не переймаючись начальством.

-- Ти зовсім не змінився, горило, -- Кроне недовірливо похитав головою.

-- Тобто я й далі красунчик з гострим, немов бритва розумом? – вишкірився Томчак.

Полковник відповів йому змученою посмішкою, ковтнув пекельно міцної кави.

-- Що тепер буде зі мною? – запитав.

-- Ти повертаєшся на роботу, -- сказав Томчак безтурботно.

-- Невже милостиво пануючий довічний Керівник Держави змінив думку?

В голосі Кроне не було злості, лише змішана з безнадією насмішка.



-- Перш за все змінилися обставини, -- відповів спокійно Пренглер. – Таких, як ти, “нечутливих” на одичні стимули, є вже сотні, в тому числі кілька в “Двійці”. Троє чи четверо з них в жодному разі не могли контактувати з російськими апаратами. Отже, було зроблено висновок, що ця дійсно дивна властивість не має нічого спільного з будь-яким “програмуванням”, гіпнозом чи іншою хернею. Щось відбувається, але хоч вбий нас, ми не знаємо що і чому. Зрештою, це тільки частина ширшого процесу. Пам‘ятаєш ту дівчинку, яка полоснула тебе ножем?

Кроне кивнув головою.

-- Тепер таких море. Не тільки дівчаток, трапляються і дорослі. Нас ще не залило, але мало бракує. Вони вбивають без причини, вводячи свої жертви в ступор, подейкують, що деякі стають майже невидимими, інші – читають думки. От такі, курва, справи, -- гірко закінчив Пренглер.

-- Їх тримають в нормальних в‘язницях?

-- Ні, ті, хто вижив після конфронтації з поліцією, військом чи бозна з ким, сидять у Л-125. Знаєш, де це?

-- Знаю, -- зітхнув Кроне.

Особлива в‘язниця, яку офіційно називали “об‘єкт Л-125”, була місцем, де утримували особливо небезпечних арештантів. Таких, як Катя…

-- Можна мені з ними поговорити? Поглянути не них?

-- Не знаю, по якого біса, бо інтенсивні досліди, які проводили кращі від Вас, пане полковнику, нічого не дали, -- втрутився насмішкувато Томчак. – З іншого боку, тебе напевно зроблять заступником Бретцеля, тоді зможеш витрачати час, як тобі заманеться.

-- А оце? – “Двієчник” зробив рукою коло. – Навіщо це все?

-- Ми пильнували твою сраку, -- Томчак грубо фиркнув. – Ну і хотіли дістати Мисливця. Про твоє повернення до праці було вирішено ще місяць тому, весь цей час ми перевіряли, чи після тієї пиятики в тебе залишилися якісь незамариновані клітини мозку.

Кроне промовчав.

-- А Юстина? – запитав.

-- Тупа баба. Після ліквідації “Раю” впала в депресію. Потім наркотики, випивка, секти, сатанізм зараз останній крик моди, ну і врешті-решт потрапила до Корнта.

-- Про К‘яру правда?

-- Тобто?

-- Що вона її вбила?

-- Правда, -- підтвердив Пренглер. – Корнт ще в Росії втратив над собою контроль. Щораз частіше вбивав задля розваги… Тому росіяни врешті-решт втратили терпіння. Вони могли терпіти агента, якому робота була в кайф, але не когось, хто раз на тиждень мусить вирватися в ліс, щоб випотрошити якогось туриста. Корнт перетворив Юстину на свій образ та подобу, він знав процедури, раніше тренував агентів… Ми її допитаємо, пустимо на конвеєр, але це тільки формальність, вона, мабуть, не має нічого спільного з росіянами. Якби не йшлося про Мисливця, ми б відразу відправили її в Л-125.

-- Конвеєр, -- підвів брови Кроне. – Не занадто?

Наскільки він пам‘ятав, “конвеєрні” допити, які безперервно тривали по кілька днів, застосовували тільки під час війни. З очевидних причин, той час не сприяв методичному збору доказів і ознайомленню з ними обвинувачених, а інформація була на вагу життя. Вважалося, що це краще, ніж катування, якими без упину зловживали більшовики. Потім такої необхідності вже не було – неймовірно розвинена агентура різноманітних, не тільки військових спецслужб і професійна підготовка офіцерів “Двійки” зробили конвеєр зайвим.

-- У нас війна, Ясю, ну, майже війна, -- промовив поважним тоном Томчак. – Зараз не час для джентльменів.

-- Я гадав, що операція…

-- Твоя операція справжній шедевр, -- втрутився Пренглер. – Ти добився всіх задуманих цілей, японці теж в плюсі. Але подумай: скільки часу можна відтягувати напад, в ситуації, коли все готове? Кожен день утримування підрозділів у бойовій готовності коштує купу грошей.

-- Отже, я тільки…

-- Не “тільки”, а “аж”, -- цим разом його перебив Томчак. – Ти подарував нам цілий рік. Тепер це питання місяців, може тижнів…

-- Тільки Росія, чи разом з німцями? – запитав швидко Кроне.

-- Разом, -- обрізав Пренглер. – Поїхали назад, -- запропонував.

Вони мовчки вийшли з хатини, сіли в машину, що чекала неподалік. Не дивлячись на тривожні новини, тихе гудіння мотора подіяло, як снодійне і Кроне спіймав себе на тому, що ледь відкриває важкі повіки. Водячи сонним поглядом по освітленій тільки місячним промінням дорозі, він вирішив, що з самого ранку зателефонує до звільненої якийсь час тому господині й попросить привести до ладу, схожу зараз на хлів, квартиру, а також позбутися всіх запасів алкоголю. Дивно, але в нього не було бажання напитися, не дивлячись на фізичну і емоційну втому, десь вглибині його розігрівав вогник збудження – він повертався в гру.

***

Перша після довгої перерви зустріч з Бретцелем була сердечною, хоча й короткою. Шеф II Відділу не заперечував, щоб Кроне відвідав Л-125 і порозмовляв з Наркєвичем чи кимось іншим, однак, призначив йому завдання зовсім не пов‘язане з лавиною дивних вбивств.

-- Сьогодні такі вбивства – звичайна справа, -- відповів він на запитання підвладного. – Вони є в німців, є в росіян, меншою мірою, проте трапляються й на Заході. Це точно не ефект диявольської операції однієї зі сторін, тому за даних обставин повинно відійти на другий план. Зараз ми готуємося до війни.

Вони готувалися. Структури “Двійки” було переведено в бойовий режим, вони наглядали за розміщенням таємних складів зброї, що стануть в пригоді диверсійним загонам, які повинні продовжувати боротьбу з агресором у випадку окупації частини країни СССР чи Німеччиною. Тривали інтенсивні курси диверсії і саботажу – найбільш гідна довіри частина агентури повинна була становити кадри для запланованих партизанських загонів. Керівництво явно вважало, що принаймні деякі території буде надовго втрачено. З розташованих поблизу кордону офісів документи переправлялися в Варшаву, щоб вони не потрапили в руки ворога. Тривала тиха мобілізація. Було розширено сфери розвідницької та контррозвідницької діяльності “Двійки”.

Впоравшись з напливом поточних справ, Кроне вирішив відвідати Л-125. Його супроводжував, знайомий з перебування у лікарні, сержант Маруня, якого йому приділили цим разом у якості охоронця. Всі офіцери, що займали важливі для військових дій посади, отримали схожий супровід.

Коли вони заїхали на подвір‘я в‘язниці, Кроне перший висковзнув з машини й пішов енергійним кроком в бік кімнати для вартових. Після інтенсивного ранкового тренування і тижня без випивки він почувався винятково добре.

-- Я йду з Вами, -- наздогнав його сержант.

Кроне зітхнув, проте не заперечив. Він волів би сам порозмовляти з в‘язнями, але в Маруні були свої накази. Йому не подарують, якщо з його підопічним щось трапиться, а арештанти, що перебували в Л-125, становили смертельну загрозу навіть за ґратами.

Йоган не очікував жодних проблем з доступом до в‘язнів – перед цим він зателефонував і попередив про свій візит, проте він був готовий чекати скільки треба, перш, ніж вартові перевірять всі документи й переконаються, чи дійсно в нього є дозвіл “Двійки” на відвідування об‘єкту. Без потреби. На вході його привітав Дістергофф. Останній раз вони бачилися кілька років тому, відразу після страти Каті.

-- Вітаю, Янку! – начальник в‘язниці двічі поцілував Кроне, не дивлячись на здивовані погляди.

-- Стільки часу, -- пробурмотів. – Стільки часу…

Кроне буркнув щось через стиснене горло, він не міг видобути з себе голос. Їхня остання зустріч дійсно мала місце роки тому, але не плин часу розділив колишніх друзів, це зробила смерть Каті. Вони пішли в кабінет Дістергоффа. Маруня залишився під дверима.

-- З кого хочеш почати? – запитав хвацько господар, збираючись витягнути пляшку горілки й стаканчики.

Кроне жестом зупинив його.

-- Я намагаюся не пити. Ти ж знаєш, в мене з цим… проблеми. Зараз, -- він знизав плечима. – не час для цього. Я повинен бути тверезим.

-- Ну, так, -- признав той. – Маєш рацію. Чим можу тобі допомогти?

-- Я чув, у вас тут різні дивні особи, -- почав обережно Кроне. – Хотілося б порозмовляти з кількома арештантами.

-- Арештантками, -- виправив його Дістергофф й іронічно скривився. – Колись ми утримували в основному чоловіків. Шпигування – це безумовно чоловіча професія, навіть якщо брати до уваги Мату Харі. Тепер все цілковито змінилося. В нас під замком є навіть дванадцятилітня дівчина. За подвійними ґратами. Колись вона мило посміхнулася вартовому, який приніс їй їжу, а потім видряпала око і перегризла горло…. Його товариш це бачив, але поки підбіг, все вже закінчилося.

-- Божевільна?

-- Ні, -- Дістергофф похитав головою. – “Марсіанка”.

-- Хто?!

-- Перепрошую за жаргон. “Марсіанами”, як в повісті Уелса, ми тепер називаємо тих, чию поведінку не можемо пояснити. Навіть з допомогою психіатрії.

-- Ти впевнений?

-- Впевнений. У нас в штаті є психіатр, -- почав пояснювати Дістергофф, побачивши скептичний вираз обличчя приятеля. – Агресія щодо інших і самого себе це норма. В нас щодня проби самогубства, два, три рази на тиждень напади на вартових. Ми вже звикли, -- запевнив сухо. – “Марсіани” виходять за ці рамки. Не тільки тим, що роблять, але і як вони це роблять. Той вартовий був дуже обережним, бо раніше інший в‘язень відгриз йому два пальці. А тут несподівано запхав голову в отвір призначений на піднос з їжею. Тому вона його дістала.

-- Може це випадковість, або вона щось йому пообіцяла…

Дістергофф закотив очі.

-- Боже, дай мені терпіння! – вигукнув він. – Серед моїх людей немає сексуально стурбованих, а вона худа, щербата дівчинка. І в нас є свідок цієї події. Вона дійсно тільки посміхнулася, нічого більше. Це “Марсіанка”.

-- А ті… -- Кроне завагався. – нормальні. Є тут зараз хтось цікавий?

-- Так, є в нас, наприклад, лісоруб, який під час випивки зауважив, що закуска закінчилася, тож вбив приятеля і зробив з нього шашлик. З цибулькою, -- уточнив Дістергофф. – І ми не вважаємо його “Марсіанином”. Зараз ведемо інтенсивне листування з психлікарнею в Творках, щоб вони забрали його до себе.

-- Він не небезпечний?

-- Ні, тільки не варто з ним пити…

-- Ну, так… -- дипломатично відкашлявся Кроне. – То скільки у вас “Марсіан”?

-- П‘ятдесят сім, але поговорити можна тільки з чотирма, решта зараз не тільки не відзивається, а взагалі не реагує на стимули. Їх доводиться годувати через трубочку.

-- Призначиш якогось вартового, щоб мені показав тут все?

-- Сам цим займуся. Хочу справити на “Двійку” гарне враження, -- відповів з посмішкою Дістергофф, встаючи з крісла.

Кроне пішов за ним, стиснувши зуби, він волів би будь-кого іншого – присутність друга болісно нагадувала йому про минуле, яке він прагнув забути. Вже кілька років він не ходив на православне кладовище, де спочивала Катя. Він похоронив її в пам‘яті так глибоко, що інколи йому доводилося довго згадувати, що означає ця болісна порожнеча і завжди присутня десь на задньому плані туга. Інколи йому про неї нагадували нічні кошмари, а зараз ця в‘язниця… Місце, де вона провела свої останні дні, місце, де вона померла.

Не дивлячись на те, що в коридорі до них долучив сержант Маруня, Дістергофф покликав ще двох вартових. Кроне не заперечував, він не думав, що дві лишні особи щось міняють. Він припускав, що “Марсіани” будуть розмовляти з ним незалежно від обставин, або не скажуть ані слова. В нього не було сил ні бажання проводити справжній допит, він приїхав сюди, керований якимось ірраціональним передчуттям, але чудово розумів, що обов‘язки не дозволять йому надто часто відвідувати Л-125. Або він чогось довідається, або йому доведеться дати собі спокій.

Вони повернули в наступний коридор, заскреготали ґрати. Вартові, що супроводжували їх, зняли зброю з запобіжників. Сектор Б-5 – інформував великий, виконаний чорною фарбою напис на стіні. Кроне стиснув кулаки – колись тут знаходилися камери смертників, в одній з них тримали Катю…

-- Наш перший гість, -- повідомив Дістергофф, зупиняючись перед заґратованою камерою. Махнувши рукою, він відправив ескорт вглиб коридору, а сам підійшов до виконаних зі стальних прутів дверей, підвівши Кроне, навіть Маруня тримався дещо позаду.

-- Один з тих, що зникають, -- пояснив. – Коли він хоче, то його майже не видно.

-- Як таке може бути?

-- Не знаю, -- буркнув дещо нетерпляче Дістергофф. – Ваші робили над ним досліди, був тут Наркєвич з якимись апаратами. Це нічого не дало.

Чоловік, що сидів у камері, виглядав років на тридцять. Його заможний, далеко не в‘язничний одяг яскраво контрастував з просякнутим запахом фенолу оточенням повним ґрат і замків.

-- Рідні приносять йому одяг і різні дрібниці. Ми не заперечуємо, бо він не агресивний, -- пояснив Дістергофф, перехопивши погляд друга.

-- “Агонія”, Вам щось говорить назва “Агонія”? – звернувся до в‘язня Кроне.

У відповідь байдужа мовчанка. Певний час “двієчник” перелічував різні фамілії й клички, але дав собі спокій, не дочекавшись жодної реакції.

-- Здається, сьогодні не мій день, -- буркнув. – Ходімо далі.

-- Пробач, -- обізвався стривоженим тоном його приятель. – Я не подумав про це, наступна камера…

-- Нічого. Пішли, -- наказав холодно Кроне.

Не дивлячись на зміни – було знесено цегляну стіну, тепер цілий бік приміщення становила конструкція з ґрат, яка дозволяла спостерігати за тим, що відбувається всередині – він відразу впізнав камеру, в якій тримали Катю. Здавалося, що жінка, яка зараз займала її, дрімала, гойдаючись на відхиленому назад кріслі. Не дивлячись на закриті очі, її рухи були спокійними й докладними, так наче вона зовсім не потребувала зору.

-- Ця читає думки, -- уїдливо представив арештантку Дістергофф. – Любить собі поговорити…

-- Ти розмовляв з нею?

-- Авжеж, вона без помилок відтворила партію шахів, яку я зіграв з Наркєвичем за сто метрів і кілька стін звідси…

-- Вам щось говорить назва “Агонія”? Вам знайомі такі слова: Мисливець, Істрєбітєлі, -- почав Кроне.

-- Йоган… -- промуркотіла вона, немов кішка. – Дорогий, коханий Йоган… Пам‘ятаєш зорепад, коли ти заново народився? Там, в Мінську?

Вона раптово відкрила очі, міряючи їх уважним поглядом. Жінка не справляла враження божевільної, проте в тому, як вона придивлялася до них було щось дивне. Вона дивилася на них поблажливо, як дорослий на пару вже великих, проте не надто розумних дітей. Або як хтось, хто знаходиться на вершині харчового ланцюга, на набагато нижчу ланку… Це аж ніяк не пасувало до вигляду не надто вродливої двадцятилітньої дівчини.

-- Це був збій?! – Кроне механічно підійшов ближче. – Чи “Агонія”…

Його обірвав гучний грюк, згасло світло. Чиясь рука з жахливою силою притягнула його до ґрат, він вдарився чолом об сталевий прут.

-- Скоро, -- прошептала вона. – Скоро ми зустрінемося.

За спиною “двієчника” пролунали крики й звуки перезарядки зброї.

-- Не стріляти! – гаркнув Дістергофф. – Увімкніть запасні генератори!

-- Це був збій? – повторив Кроне, чомусь пошепки.

-- Ні, це була комунія, -- відповіла вона.

-- Коли ми зустрінемося? Після війни?

-- Війна? – здавалося, жінка якийсь час розмірковувала, що означає це слово. – Ні, це буде не війна, швидше полювання, -- сказала.

Засяяло світло і Маруня відтягнув Кроне назад. Підбігли вартові.

-- В тебе кров, Янку, -- обізвався стурбовано Дістергофф. – Що трапилося? Раніше вона не проявляла агресії.

-- Я спіткнувся і вдарився об ґрати, -- обрізав шорстко “двієчник”. – Нічого мені не буде.

Жінка знов сиділа, гойдаючись на кріслі.

-- А, ледь не забула, в мене є ще дещо для тебе, Йогане.

-- Так? – Кроне підозріло насупив брови.

-- Нічого поганого, -- посміхнулася вона заспокійливо. – Вважай це прощанням.

-- Не зрозумів…

Арештантка встала і схопила за край солідний, прикручений до підлоги стіл. Пролунав тріск, коли вона без жодного зусилля відірвала стільницю.

-- Я ось про що, глянь, -- показала.

Знизу хтось видряпав серце. Всередині нього знаходилося два слова: Йоган і Катя.

-- Ходімо звідси, -- промимрив приголомшено Кроне. – Негайно ходімо звідси!

***

По дорозі у Варшаву він глибоко дихав діафрагмою, розпачливо намагаючись оговтатися. На щастя водій мовчав. Як і Маруня. Катя, Катя… невпинно билося в голові у Кроне. Оборонні мури, які він будував роками, обвалилися. Катя…

Я отримав те, що хотів, подумав він гірко. Коментар про події в Мінську плюс вітання з того світу… Величезним зусиллям волі Кроне змусив себе зосередитися на словах незнайомки про “Агонію”. Важко було підозрювати якусь містифікацію, поведінка жінки, те, що вона його впізнала, не піддавалося жодному логічному поясненню. Може згадка про “комунію” це підказка, яка могла допомогти розв‘язати таємницю “Агонії”, так чи інакше, справа вимагала консультації з Наркєвичем.

-- В Інститут! – кинув він водієві.

-- Не знаю, чи нас впустять, -- обізвався Маруня. – Вони саме тестують якісь прототипи…

-- Побачимо, якщо щось, я зателефоную Наркєвичу, -- вирішив Кроне.

На перехресті вони повернули в бік Легьонова, водій знав, куди їхати – Інститут Одичних Дослідів вже став легендою. Вони швидко промчали крізь місто, тоді автострадою до Легьонова, скинули швидкість тільки на лісовій дорозі неподалік Інституту. Колеса машини буксували, рили колії в болоті, водій лаявся під носом, намагаючись утримати автівку в русі – якби вони загрузли, її довелося б пхати, лазячи по коліна в розлізлій багнюці. Нарешті вони виїхали на твердий ґрунт, побачили величезні ворота і по боках дві вартові будки. Хтось подбав про охорону території…



Кроне не здивувався, побачивши мундири жандармерії, щоб проїхати через браму, йому довелося показати посвідчення “двієчника”. Вони запаркували машину на майданчику перед великим, багатоповерховим будинком і в супроводі солдатів пройшли до розташованої на першому поверсі чергової кімнати. Молодий поручик з‘єднався з Наркєвичем і отримавши дозвіл, повів Кроне на третій поверх, Маруні – на його невдоволення – довелося залишитися внизу.

Коли Йоган зайшов у кабінет Наркєвича, той стояв біля вікна, споглядаючи сіро-буре, затягнуте буремними хмарами небо.

-- Літо, чорт забирай! – пробурмотів. Легким кивком голови привітав “двієчника” і вказав на крісло біля стола. Під стінами була розташована якась апаратура, що викликала в уяві чи то лікарню, чи радіостанцію.

-- Що Вас сюди привело, полковнику? – обізвався він змученим тоном. – Сподіваюся, Ви не збираєтеся знов входити в роль моєї музи, -- додав тихіше.

-- Музи? – здивувався Кроне.

-- А, так, Ви не в курсі останніх подій… Ваші закиди, що ми не виготовляємо бойових апаратів, справили на Маршала таке враження що він наказав розпочати досліди в цьому напрямку.

-- І що? – зацікавився офіцер. – Нарешті в нас з‘явилися “дробарки”?

-- Не з‘явилися! – гаркнув Наркєвич. -- Я не злочинець. А принаймні не в таких масштабах… Ми саме тестуємо “Глушилку” і “Карусель”. Ці дотепні назви ми завдячуємо геніальності молодих дослідників, яких виділили мені на допомогу, -- пояснив іронічно. – Перша ускладнює радіозв‘язок, тільки Бог знає, за яким принципом, друга порушує координацію рухів, а потім викликає блювоту і конвульсії. Діапазон обох апаратів майже сто кілометрів. Ми працюємо над його збільшенням.

-- Порушення координації? – буркнув Кроне. – І що це дасть? У солдатів з рук попадають рушниці?

-- Літаки! – гаркнув, не вдаючись в подробиці, професор.

“Двієчник” тихо свиснув. Якщо ця апаратура могла вислати енергетичний промінь, чи як його назвати, на відстань сто кілометрів і подіяти на групу – а може й багато груп – ворожих літаків, порушити у пілотів координацію рухів і викликати конвульсії… Авіація як Німеччини, так і СССР в багато разів перевищувала скромні повітряні сили Польщі. Можливо “Карусель” зможе виправити цю ситуацію.

-- Я так розумію, -- зітхнув він. – Ви звинувачуєте мене в тому, що Вас змусили порушити Ваш… етичний кодекс? Бо без цього напевно не обійшлося?

Наркєвич якийсь час мовчав, нарешті похитав головою.

-- Ні, в жодному разі, -- сказав. – Вибачте, будь ласка, за мій тон, я смертельно втомлений. “Глушилка” і “Карусель” – зброя, як рушниця чи гармата. Я не бачу нічого поганого, в тому що ми скористаємось ними, якщо на нас нападуть.

-- Коли на нас нападуть, -- виправив холодно Кроне.

-- Хай так, -- науковець махнув рукою. – Насправді в мене немає претензій. Я боюся, як можна застосувати інший апарат. Цілковито придуманий мною, -- засміявся він безрадісно. – Це щось, що… -- він замовк, важко дихаючи. – Якщо його доведеться вжити.. – Наркєвич стиснув руку в кулак і гнівно гримнув по столу.

-- Так?

-- Не звертайте уваги, -- буркнув. – Зрештою, у Вас немає допуску до цієї інформації. Його може надати тільки Маршал. Чим можу Вам допомогти? – він рішуче змінив тему.

Кроне розповів про свою зустріч з “Марсіанкою”, пропустивши тільки частину зв‘язану з Катею.

-- Вона сказала “комунія”? – замислився Наркєвич. – Цікаво. Хоча з іншого боку, яке це має значення? Зараз, напередодні війни?

-- І сам не знаю, -- відповів щиро “двієчник”. – В принципі, Ви маєте рацію, зараз це другорядне питання, однак, мене весь час мучить думка, що ми упускаємо щось важливе. Але що може бути важливіше від війни? – закінчив він безпорадно.

Професор знов дивився у вікно, спостерігаючи, як вітер жене чорні хмари. Вони кружляли у понурому танку, час від часу відкриваючи червоне наче кров західне сонце.

-- Це не технічний термін, -- обізвався він нарешті. – Не думаю, що вона вжила слово “комунія”, описуючи якусь функцію одичних апаратів, бо не існує жодного процесу, який можна так назвати. Отже, нам залишається розглянути нормальне значення цього терміну. Латиною володієте?

-- Слабо.

-- Communio – означає з‘єднання.

-- З ким або чим?

Наркєвич безпорадно розвів руками.

-- І гадки не маю, -- признав. – Так само, як не розумію тієї згадки про полювання. Зрештою, ті “Марсіани”… Я оглянув багатьох з них, вони поводяться немов одержимі, ніби нічого дивного, ми вже віддавна знайомі з такими випадками, незалежно від того, чи розглядати це з релігійної, чи медичної точки зору, однак, не в такій кількості, ну, і ще оті їхні здібності… Хоча й раніше згадувалося про істеричок, які могли голими руками згинати залізні прути балюстради… Я вже й сам не знаю, що про це думати, -- зітхнув він.

-- Дякую Вам, лікарю, -- Кроне встав з місця. – Здається я дійсно починаю втрачати здоровий глузд, ми так можемо дискутувати цілу вічність.

-- Вважайте на себе, -- сказав Наркєвич на прощання.

-- Я пережив вже дві війни, -- вимушено посміхнувся “двієчник”. – Як кажуть: Бог любить трійцю…

***

Він знов бачив її в костюмі від Жана Пату, насолоджувався лінією струнких ніг, вдихав запах конвалії й мускусу… Руки з тонкими, чуттєвими пальцями артистки гладили його по щоці. Руки, що могли нести як пестощі, так і смерть. Однак, Кроне не відчував страху, вперше за багато років він був щасливим.

-- Невдовзі ми зустрінемося, -- прошептала Катя.

-- Я помру? – запитав він спокійно.

-- Ти боїшся смерті? – відповіла вона запитанням.

-- Ні, але я не знаю, що там… з другого боку. А я ніколи не був надто релігійним.

Вона фиркнула безтурботним, дівочим сміхом.

-- Я теж, коханий, я теж…

Потрібно було вияснити стільки справ, стільки питань, однак, немов керовані однією думкою, вони мовчали. Запитання могли почекати, важливіше, що вони разом, жоден з них не хотів порушити делікатну рівновагу, знищити мить, яка їх об‘єднала. Пізніше, значно пізніше, він попросив, щоб вона потримала його за руку, поклав голову їй на коліна і почав спати уві сні, відчуваючи легкий дотик долоні на волоссі й слухаючи, як Катя тихо співає пісню про солдата і жінку, яка на нього чекає. Ту саму пісню, що й колись.

Він прокинувся спокійним і у злагоді з собою, чого не траплялося вже багато років, недовірливо похитав головою, дивлячись в дзеркало на своє раптово помолоділе обличчя, очі, в яких сяяв ентузіазм.

-- Ти перетворюєшся у старого дурня, -- повідомив він чоловіка, який знаходився з другого боку скляної поверхні. – Це тільки сон. Звичайний сон, один з багатьох.

Кроне намилив щоки й докладними рухами бритви зголив бороду, думаючи – ще б пак! – про часи, коли його брила Катя.

-- Звичайний дурень, -- підсумував він, витираючи обличчя.

Насупив брови, почувши електричний дзвінок, наближалася лишень сьома ранку. Перш ніж він підійшов до дверей – по дорозі витягнувши пістолет з шухляди – чийсь нетерплячий кулак загупав ще кілька раз.

-- В чому справа?! – гаркнув.

На порозі стояв Маруня, за його спиною ще два жандарми.

-- Вибачте, пане полковнику, -- пробурмотів сержант, дивлячись на голий торс Кроне. – Вас терміново викликають в штаб. Почалося…

(Далі буде)


Adam Przechrzta

Szept w ciemności (Wilczy Legion – 7)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.


home | my bookshelf | | Шепіт у пітьмі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу