Book: Мислення швидке і повільне



Мислення швидке і повільне

Деніел Канеман

Мислення швидке й повільне

Вступ

Кожен автор, коли пише свою книгу, думаю, розмірковує, де і коли вона стане в пригоді читачам. Для мене це офісний кулер, біля якого збираються і пліткують колеги. Мені хочеться збагатити словниковий запас людей, яким вони послуговуються, коли обговорюють судження та вибір інших, нову політику компанії чи рішення колег інвестувати кошти в якусь справу. Чому взагалі варто звертати увагу на плітки? Насамперед тому, що помічати помилки інших та вказувати на них набагато простіше і навіть приємніше, ніж визнавати свої власні. Піддавати сумніву те, в чому ми переконані і чого ми хочемо, важко навіть за найсприятливіших для цього обставин; ще складніше це нам вдається, коли ми цього потребуємо. Саме тому слушні поради інших можуть стати в пригоді. Багато хто з нас мимоволі намагається передбачити, як наш вибір оцінять друзі та колеги, а тому якість і суть їхніх оцінок також має неабияке значення. Очікування змістовних і вартих уваги пліток про нас більше мотивує до ґрунтовної самокритики, ніж власні новорічні обіцянки розсудливо ухвалювати рішення на роботі й удома.

Щоб правильно діагностувати хворобу, лікар мусить вивчити безліч симптомів, кожен із яких вказує на певну проблему, можливі передумови захворювання, його потенційний перебіг і відповідні наслідки, а також можливі способи медичного втручання для полегшення симптомів чи лікування хвороби. Опанувати медичну науку означає опанувати й мову медицини. Глибше розуміння суджень, рішень і вибору також потребує багатшого словникового запасу, ніж той, яким ми послуговуємося в буденному спілкуванні. Змістовні плітки ґрунтуються на шаблонності помилок, яких припускаються люди. Систематичні помилки, відомі як упередження[1], цілком передбачувано стаються за певних обставин. Наприклад, коли симпатичний та впевнений у собі доповідач рішуче виходить на сцену, можна спрогнозувати, що публіка оцінить його виступ позитивніше, ніж, можливо, він на те заслуговує. Наявність у цього явища діагностичного ярлика (його називають ефектом ореолу) полегшує прогнозування, ідентифікацію та розуміння подібних упереджень.

Зазвичай, коли вас запитують, про що ви думаєте, ви можете відповісти на це питання. Ви вважаєте, що знаєте, що відбувається у вашій голові, бо уявляєте собі це як процес, у якому одна усвідомлена думка випливає з іншої. Водночас це не єдиний механізм роботи нашого мозку. Ба більше, навіть не типовий механізм його роботи. Більшість ваших вражень і думок спливають у вашій свідомості невідомо звідки. Ви не спроможні відстежити, звідки знаєте, що на столі перед вами стоїть лампа, або як вам вдалося помітити нотку невдоволення в голосі вашої дружини, коли ви говорили з нею по телефону, чи як ви уникнули ДТП на дорозі, коли були за кермом, адже лише згодом збагнули всю небезпеку ситуації. Робота мозку, що продукує враження, передчуття, а також допомагає нам ухвалювати більшість рішень, здійснюється в нашій голові непомітно.

У цій книзі ми розглядатимемо переважно неусвідомлені, інтуїтивні упередження. Водночас фокусування на помилках та упередженнях у жодному разі не ославлює людський розум, так само, як і обговорення хвороб у медичних працях не означає заперечення здоров’я як такого. Більшість із нас — переважно здорові, а наші судження і дії слушні й доречні. Упродовж свого життя ми дозволяємо собі керуватися враженнями і відчуттями, і наша впевненість у власних інтуїтивних судженнях зазвичай обґрунтована. Зазвичай, однак не завжди. Ми часто впевнені — навіть тоді, коли помилилися, і ці помилки неупереджений спостерігач помітить швидше за нас.

Отже, саме такий сенс закладено в мою метафору «пліткування біля офісного кулера»: покращити здатність людини помічати і розуміти помилки суджень і вибору, спочатку в інших, а згодом — і в собі, забезпечивши її багатшим і точнішим словниковим запасом, застосовуваним для їх розгляду й обговорення. Принаймні в деяких випадках точний діагноз може стати запорукою вчасного втручання, що допоможе запобігти шкоді від необдуманого рішення чи неправильного вибору.



Витоки

У цій книзі репрезентоване моє сьогоднішнє розуміння оціночних суджень і ухвалення рішень, що склалося під впливом відкриттів у царині психології останніх десятиліть. Проте деякі свої ідеї та міркування я можу відстежити аж до одного щасливого дня 1969 року, коли попросив свого колегу виступити на семінарі, який я вів на кафедрі психології Єврейського університету в Єрусалимі. Амоса Тверскі вважали молодим світилом у галузі досліджень з ухвалення рішень (власне, як і в усьому, що він робив у науці). Тож я був упевнений, що буде цікаво. Багато з тих, хто був знайомий з Амосом, стверджували, що він найерудованіша людина з-поміж усіх, кого вони знають. Він був дуже розумний, дотепний і харизматичний. Мав дар запам’ятовувати жарти та влучно їх застосовувати для аргументацій і пояснень. У його присутності ніколи не западала гнітюча тиша. Тоді йому було тридцять два, мені — тридцять п’ять.

Амос розповів студентам про дослідницьку програму, яка в той час тривала в Мічиганському університеті і мала на меті допомогти знайти відповідь на питання: «Якою мірою люди — інтуїтивні статистики?». Нам уже було відомо, що людина — непоганий «інтуїтивний філолог»: чотирирічна дитина без зусиль дотримується у своєму мовленні всіх граматичних правил, хоч і гадки не має про їх існування. Але чи притаманне людині таке саме інтуїтивне розуміння статистики? Амос стверджував, що в цілому — так. Після жвавого обговорення цього питання на семінарі ми дійшли висновку, що «в цілому — ні» було б кращою відповіддю.

Нам з Амосом сподобалася дискусія. Ми вирішили, що інтуїтивна статистика — цікава тема, і нас захопила ідея спільно її дослідити. Тієї ж п’ятниці ми пішли обідати до кафе «Рімон» — популярного місця посиденьок єрусалимської богеми і професури. Там ми і почали планувати наше спільне серйозне дослідження інтуїтивного відчуття статистики. Під час семінару ми дійшли висновку, що наша власна інтуїція не досконала: попри роки викладання та використання статистики, ми не виробили інтуїтивного чуття надійності результатів статистичних досліджень, здійснених на підставі малих вибірок. Наші суб’єктивні судження були упереджені: ми охоче вірили результатам досліджень, у яких було недостатньо доказів, та й у власних дослідженнях могли спиратися на недостатню кількість спостережень[2]. Метою нашого дослідження було з’ясувати, чи й інші дослідники потерпали від подібних прикрощів.

Ми підготували питальник з доволі реальними для прикладних досліджень статистичними проблемами. За цим питальником Амос зібрав відповіді експертів — учасників зустрічі Товариства математичної психології, серед яких було двоє авторів підручників зі статистики. Не стало несподіванкою те, що, так само як і ми, наші колеги значно перебільшували можливість успішного проведення експериментів на малих вибірках. До того ж наші експерти дали кепські поради уявній студентці стосовно достатньої кількості необхідних для її дослідження спостережень. Отож навіть у професійних статистиків погано з інтуїтивною статистикою.

Готуючи статті на підставі результатів нашого дослідження, ми з Амосом зрозуміли, що нам подобається працювати разом. Амос завжди був дотепний, а в його присутності жартувати починав і я, тож разом ми могли годинами опрацьовувати складний матеріал. Задоволення від співпраці підвищило й нашу наполегливість — набагато легше прагнути досконалості, якщо ти ніколи не нудьгуєш. Однак найважливіше було те, що до думок один одного ми з Амосом підходили критично. За тривалі роки співпраці ми не відкинули жодної з наших ідей, попередньо їх не обміркувавши й не обговоривши. Мене дуже тішило, що Амос міг бачити суть у моїх ще не до кінцях сформованих ідеях. Він завжди мислив логічно, його судження завжди ґрунтувалися на теоретичних напрацюваннях, і він безпомилково розумів, куди приведуть наші міркування. Я натомість більше використовував інтуїтивне чуття і спирався на психологію сприйняття. Ми були достатньо схожі, щоб легко порозумітися, і доволі різні, аби дивувати один одного. Більшість нашого робочого часу ми проводили разом і часто працювали під час тривалих прогулянок. Упродовж наступних чотирнадцятих років наша співпраця стала важливою частиною життя кожного з нас, і саме тоді ми досягли найбільших професійних здобутків.

Ми швидко випрацювали методику, якої дотримувалися впродовж багатьох років. Дослідження проходили у формі дискусій, під час яких ми складали питання та разом обмірковували наші інтуїтивні на них відповіді. Кожне питання саме по собі було маленьким експериментом, тож щодня ми справді багато експериментували. Насправді ми прагнули не правильного розв’язку поставленої статистичної задачки. Наше завдання полягало в пошуку й аналізі інтуїтивних відповідей — перших, що спадали на думку, тих, які кортіло висловити одразу, навіть якщо ми знали, що вони хибні. Ми вирішили (і, як з’ясувалося, мали рацію), що інтуїтивні відповіді, які спадали на думку нам обом, можуть спадати на думку й іншим людям, тому нам буде нескладно показати вплив цих відповідей на оціночні судження.

Одного разу нас приємно здивувало те, які подібні були наші нехитрі прогнози майбутніх професій малюків, яких ми обоє знали. В одній трирічній дитині ми розгледіли спраглого до суперечок юриста, в другій — дивакуватого професора, чуйного та трохи нав’язливого психотерапевта. Звісно, наші прогнози були абсурдні, проте здавалися нам цікавими. Було достеменно зрозуміло, що нашою інтуїцією керує схожість дитини до культурних стереотипів певних професій. Ця кумедна вправа допомогла нам розробити цілу теорію ролі подібності в передбаченнях — на той час вона лише визрівала в наших головах. Ми продовжили дослідження і на підставі багатьох експериментів, описаних нижче, розробили концепцію.

Відповідаючи на питання, візьміть, будь ласка, до уваги, що Стіва було відібрано з репрезентативної вибірки абсолютно випадково:


Якась людина описує свого сусіда: «Стів — дуже сором’язливий та замкнений. Він завжди готовий допомогти, але мало цікавиться людьми та навколишнім світом. Він спокійний та охайний, любить порядок і організованість, для нього дуже важливі деталі». Ким, найімовірніше, є Стів — бібліотекарем чи фермером?


Усі одразу помічають, що Стів схожий на стереотипний образ бібліотекаря, але при цьому майже завжди ігнорують не менш важливі статистичні фактори. Чи знаєте ви, що, за статистикою, на кожного бібліотекаря-чоловіка у США припадає двадцять фермерів? Фермерів набагато більше за бібліотекарів, тому майже однозначною видається ситуація, коли «спокійних та охайних» чоловіків буде більше за кермом трактора, ніж за бібліотекарським столом. Однак ми з’ясували, що учасники наших експериментів ігнорували відповідні статистичні дані та у своїх судженнях спиралися лише на подібності. Ми вирішили, що вони використовують подібності як евристичне спрощення (іншими словами, як загальний орієнтир) для того, щоб сформулювати складне оціночне судження. Довіра до евристики призводила до цілком передбачуваних упереджень (систематичних помилок) у їхніх прогнозах.

За іншої нагоди ми з Амосом замислилися про рівень розлучень серед професорів нашого університету. Ми зауважили, що намагаємося пригадати розлучених професорів, з якими знайомі чи про яких нам розповідали, і оцінюємо розмір категорії розлучених викладачів за тим, як легко нам вдається пригадати тих чи інших осіб. Феномен, коли, відшукуючи щось у пам’яті, людина спирається на легкість згадування певних явищ, ми назвали евристикою доступності. Проводячи одне з наших досліджень, ми попросили учасників відповісти на просте питання про слова в типовому англійському тексті[3]:


Візьмімо літеру K.

У якій позиції в слові K трапляється частіше — як перша чи як третя літера?


Той, хто грає в скрабл, знає, що набагато легше дібрати слово, що починається з певної літери, ніж відшукати слова, в яких ця літера третя. Це стосується всієї абетки, тож ми очікували, що наші респонденти перебільшуватимуть частоту появи літер на початку слова — навіть тих (K, L, N, R, V), що в англійській мові частіше трапляються у слові на третьому місці. Знову ж таки, у цьому випадку довіра до евристики призводить до цілком очікуваних помилок у судженнях. Наприклад, нещодавно я почав сумніватися у своєму давньому переконанні про те, що подружня зрада більше поширена серед політиків, ніж серед лікарів чи юристів. Я навіть сформулював для себе пояснення цього «факту», взявши до уваги ефект хтивості і пожадливості, закладений у самому феномені влади, а також спокусу, що виникала під час тривалого перебування далеко від дому. Згодом я зрозумів, що в політиків-перелюбців значно більше шансів потрапити в новини, ніж у зрадливих юристів та лікарів. Моє інтуїтивне враження могло бути сформоване суто під впливом вибору журналістами конкретних тем, а також моєї впевненості в евристиці доступності.

Ми з Амосом багато років досліджували та фіксували упередження інтуїтивного мислення під час виконання різних завдань: визначення ймовірностей тих чи інших подій, передбачення майбутнього, оцінки гіпотез, прогнозування частоти певних явищ. На п’ятий рік нашої співпраці ми опублікували основні результати наших досліджень у журналі «Саєнс»[4], який читають науковці з різних галузей. Стаття вийшла під назвою «Судження в умовах невизначеності: евристики та упередження» (її подано повністю в кінці цієї книги). У ній ми описали спрощувальні схеми інтуїтивного мислення та пояснили 20 упереджень як прояви цих евристик, а також продемонстрували роль евристик у формування оціночних суджень.

Історики науки часто помічали, що в будь-який період часу науковці в певній галузі знань схильні поділяти однакові уявлення про свою дисципліну. Соціальні науки не виняток: вони ґрунтуються на баченні людської природи, що є темою для дискусій про поведінку людини за певних обставин, однак під сумнів не береться. Серед суспільствознавців 70-х років ХХ століття загальноприйнятими вважалися два уявлення про природу людини. По-перше, люди — раціональні і мислять здебільшого логічно. По-друге, такі емоції як страх, пристрасть, ненависть пояснюють більшість випадків, коли людина відходила від раціонального й чіткого мислення. Наша стаття поставила під сумнів обидва ці уявлення, хоча прямо ми їх не критикували. Ми зафіксували систематичні помилки в мисленні нормальних людей і відстежили, що вони закорінені насамперед у самому механізмі мислення і меншою мірою зумовлені руйнівним впливом емоцій на мислення.

Наша публікація, яка привернула до себе значно більше уваги, ніж ми очікували, і сьогодні залишається однією з найбільш цитованих статей у соціальних науках (понад три сотні покликань на неї в інших академічних статтях за 2010 рік). Науковці з інших галузей знань змогли використати нашу статтю, тож концепції евристик та упереджень були успішно застосовані в багатьох царинах, зокрема в медичній діагностиці, юридичній практиці, аналізі розвідувальних даних, філософії, фінансах, статистиці й військовій стратегії.

Політологи, наприклад, помітили, що евристика доступності допомагає пояснити, чому деякі проблеми для громадськості стоять на першому місці, тоді як інші вона просто ігнорує. Люди оцінюють відносну важливість якогось питання, спираючись на легкість його пригадування, а легко ми згадуємо інформацію, широко висвітлену в засобах масової інформації. Часто згадувані теми закарбовуються в пам’яті, інші — залишаються поза увагою. Вибір тем, які варті висвітлення в медіа, у свою чергу продиктований уявленням про те, чим наразі переймається громадськість. Саме тому влада в авторитарних режимах надзвичайно тисне на незалежні ЗМІ. Драматичні події та життя знаменитостей найлегше привертають інтерес публіки, тому ЗМІ регулярно розпалюють та підтримують ажіотаж навколо цих питань. Так, упродовж кількох тижнів після смерті Майкла Джексона всі телевізійні канали висвітлювали лише цей сюжет. Водночас існують й інші, критично важливі, проте менш драматичні теми, такі як погіршення якості освіти або надмірне використання медичних ресурсів в останні роки життя пацієнтів. Пишучи ці рядки, я помітив, що обрав ці дражливі питання, недостатньо висвітлені у ЗМІ, суто методом доступності: їх згадують доволі часто, на відміну від інших не менш важливих тем, які не спали мені на думку.

Тоді ми збагнули це не одразу, але основною причиною успішності різних «евристик та упереджень» далеко за межами психології була насправді не дуже суттєва особливість наших робіт: майже завжди у своїх статтях ми публікували перелік питань, на які відповідали і наші респонденти, і ми самі. Ці питання демонстрували читачам, як їхнє власне мислення зіштовхується з когнітивними упередженнями. Сподіваюся, ви самі це відчули, коли читали питання про Стіва-бібліотекаря, що мало на меті показати вам, як сильно подібності впливають на оцінку ймовірності і як легко при цьому проігнорувати важливі статистичні факти.



Завдяки таким ілюстраціям дослідники з інших галузей, особливо філософи й економісти, змогли побачити недоліки у своєму мисленні. Помітивши власні хиби, вони більш охоче стали брати під сумнів безапеляційне на той час уявлення про раціональність і логічність людського розуму. Вибір методу був украй важливий: якби ми повідомляли лише про результати експериментів, проведених за стандартною схемою, наші статті привернули б менше уваги. Ба більше, читачі-скептики вважали б, що результати їх не стосуються, а помилки в судженнях узагалі можна списати на несумлінність, притаманну студентам молодших курсів, які переважно й беруть участь у дослідженнях із психології. Звісно, ми віддавали перевагу яскравим прикладам-ілюстраціям, а не експериментам за стандартною схемою лише для того, щоб вразити філософів й економістів. Ми обрали показові приклади, бо вони були цікавіші; нам узагалі пощастило — як із вибором методу, так і з багато чим іншим. Наскрізною в цій книзі є тема талану та важливої ролі, яку він відіграє в кожній історії успіху, бо в будь-якій із них майже завжди можна з легкістю відстежити той момент, коли крихітна й не варта уваги подія могла б перетворити велике досягнення на дуже посередній результат. Наша історія — не виняток.

Не всі реагували на наші дослідження позитивно. Зокрема, критикували нашу зосередженість на похибках мислення через створення негативного образу людського розуму[5]. Як і слід було очікувати в нормальній науковій спільноті, одні дослідники уточнювали наші результати, інші — пропонували обґрунтовані альтернативи[6]. Загалом наша думка про піддатливість розуму систематичним похибкам з часом стала загальноприйнятою. Такий сильний вплив наших досліджень про оціночні судження на соціальні науки тоді нам годі було й уявити.

Завершивши огляд оціночних суджень, ми одразу перейшли до особливостей ухвалення рішень в умовах невизначеності. Ми поставили собі за мету розробити психологічну теорію ухвалення людиною рішень у простих азартних іграх. Наприклад, чи зробите ви ставку в парÍ на підкидання монети за умови, що, коли випаде орел, ви виграєте 130 доларів, а якщо решка — програєте 100 доларів? Такі прості завдання на вибір здавна використовують для дослідження широкого кола проблем, які стосуються ухвалення рішень. Приміром, для порівняння відносних значень, які люди схильні приписувати надійним речам, з тим, чого вони очікують від невизначених результатів. Ми не змінювали свого методу, день у день складаючи завдання на альтернативний вибір і досліджуючи, чи узгоджуються наші інтуїтивні преференції з логічно обґрунтованим вибором. Як і у випадку з оціночними судженнями, ми помітили систематичні упередження в наших рішеннях, а інтуїтивні преференції послідовно суперечили правилам раціонального вибору. Через п’ять років після виходу друком нашої статті в журналі «Саєнс», ми опублікували дослідження «Теорія перспектив: аналіз рішень в умовах невизначеності»[7], де представили свою теорію вибору, яке вважають впливовішим за попереднє і таким, що заклало основи поведінкової економіки.

Поки географічна віддаленість один від одного остаточно не ускладнила ситуації, нам з Амосом допомагав у роботі наш насправді потужний колективний розум, що був далекогляднішим за кожного з нас окремо, і дружні стосунки, завдяки яким співпраця була веселою і продуктивною. Саме за наш спільний доробок, який стосувався оціночних суджень та ухвалення рішень, у 2002 році я отримав Нобелівську премію, яку Амос розділив би зі мною, якби в 1996-му, у свої п’ятдесят дев’ять, не пішов би з життя[8].



Де ми перебуваємо зараз

У цій книзі я не планую описувати наші з Амосом ранні дослідження, адже з цим завданням упродовж останніх років успішно впоралися інші автори. Я ставлю собі за мету, спираючись на останні роботи з когнітивної та соціальної психології, з’ясувати, як працює наш розум. Одним із останніх найважливіших відкриттів у цих галузях є усвідомлення як переваг, так і недоліків інтуїтивного мислення.

Ми з Амосом докладно не розглядали інтуїтивних здогадок, обмежившись причиннно-наслідковим твердженням про те, що евристика в ухваленні рішень «доволі корисна, проте інколи може призводити до серйозних та систематичних помилок». Ми зосередились саме на упередженнях, бо вони цікаві як самі по собі, так і як свідчення евристики суджень. Ми не ставили собі питання, чи всі інтуїтивні судження в умовах невизначеності спричинені тими евристиками, які ми досліджували[9]. Сьогодні вже зрозуміло, що це не так. Зокрема, добре розвинену інтуїцію фахівців краще пояснюють не евристики, а ефекти тривалої практики. Тепер ми можемо відтворити чіткішу і збалансованішу картину того, як навички й евристики можуть бути альтернативними джерелами інтуїтивних суджень і вибору.

Психолог Ґері Кляйн розповідає історію про команду пожежників, що ввійшли в будинок, де на кухні зайнялася пожежа[10]. Щойно вони почали поливати кухню із пожежних шлангів, як командир бригади незрозуміло чому закричав: «Забираймося звідси!». Підлога під пожежниками провалилася практично за мить після того, як вони вибігли з кухні. Лише згодом командир зрозумів, що вогонь був незвично тихий, і в нього у вухах дивно пекло. Сукупно ці відчуття стали тим, що він називав «шостим чуттям небезпеки». Він знав напевне, що щось не так, але і гадки не мав, що саме. Як з’ясувалося, пожежа спалахнула не на кухні, а в підвалі під кухнею — саме під тим місцем, де стояли пожежники.

Ми всі чули подібні історії про інтуїцію фахівців у різних царинах. Гросмейстер іде вулицею повз гравців у шахи, кидає оком на шахівницю і, навіть не спинившись, каже: «Білим мат за три ходи». Або лікар ставить діагноз пацієнтові, лише мимохідь поглянувши на нього. Інтуїція фахівців у своїй справі зачаровує нас, наче справжня магія, однак нічого магічного в цьому немає. Насправді кожен із нас демонструє дива інтуїції багато разів на добу. Більшість може легко, буквально з перших слів, розпізнати гнів у голосі іншої людини, коли говорить із нею по телефону. Ми добре відчуваємо, що в кімнаті, куди ми ввійшли, перед цим пліткували про нас. Ми оперативно реагуємо на приховані ознаки того, що водій машини в сусідній смузі може бути небезпечний. Наші щоденні інтуїтивні здібності не менш дивовижні за прозорливість досвідченого пожежника чи лікаря: просто для нас у них немає нічого незвичайного.

У психології точної інтуїції немає нічого магічного. Мабуть, найкращий стислий опис цього феномену належить видатному Герберту Саймону, який досліджував психологію гросмейстерів і з’ясував, що після тисяч годин, проведених над шахівницею, вони починають бачити її та кожну фігуру на ній інакше, ніж ми з вами[11]. Саймонове роздратування через міфологізацію інтуїції фахівців можна відчути в його зауваженні: «Ситуація дала підказку; ця підказка забезпечила фахівцю доступ до інформації, що зберігається в його пам’яті, і ця інформація дає йому відповідь. Інтуїція — це ніщо інше, як розпізнавання»[12].

Нас не дивує, коли дворічна дитина дивиться на собаку і каже: «Це собака!» — бо ми звикли до буденної магії дітей, які вчаться впізнавати й називати все довкола. Саймон стверджує, що дивовижна інтуїція фахівців має ті самі витоки. Фахівці розвивають неабияку інтуїцію, коли навчаються впізнавати в ситуаціях знайомі елементи та діяти відповідно до обставин. Правильні інтуїтивні судження спадають їм на думку так само миттєво, як дитина вигукує: «Це собака!».

На жаль, інтуїція експертів не завжди виростає зі справжнього фахового досвіду. Багато років тому я зустрівся з головним інвестором великої фінансової компанії, який розповів мені, що щойно вклав десятки мільйонів доларів в акції «Форд Мотор Компані». Коли я спитав у нього, як він ухвалив таке рішення, він розповів, що недавно відвідав автомобільну виставку, яка його вразила. «Вони справді майстри своєї справи!» — пояснив він. Бізнесмен чітко дав зрозуміти, що довірився своєму внутрішньому чуттю і був задоволений собою і своїм рішенням. Мене здивувало, що він, вочевидь, не перейнявся питанням, яке кожен економіст уважає ключовим: «Чи ціна акцій компанії зараз нижча за їхню собівартість?». Натомість інвестор дослухався до своєї інтуїції: йому подобалися машини, йому подобалася компанія і, зрештою, була до вподоби ідея придбати її акції. З того, що ми знаємо про вибір акцій та інвестування, ми цілком справедливо можемо зробити висновок, що він не усвідомлював, що робить.

Евристики, які ми з Амосом досліджували, не можуть суттєво допомогти пояснити рішення цього бізнесмена інвестувати кошти в акції автомобільної компанії. Водночас нині сфера дослідження евристик суттєво розширилася, а тому може допомогти пояснити і такі явища. Неабияким досягненням, порівняно з минулим, стало розуміння важливості ролі емоцій в оціночних судженнях та виборі. Сьогодні ми пояснили б рішення цього інвестора як приклад евристики афекту, коли судження і рішення безпосередньо зумовлені відчуттями симпатії чи, навпаки, неприязні до чогось і практично не взято до уваги вагомих аргументів чи резонних міркувань[13].

Коли людина стикається з якоюсь проблемою (байдуже, чи це хід у шаховій партії, чи рішення в галузі інвестицій), увесь механізм інтуїтивного мислення викладається на всю. Якщо в людини достатньо релевантного до ситуації досвіду, вона зможе належним чином розпізнати ситуацію, тож інтуїтивне рішення, що спаде їй на думку, буде, швидше за все, цілком правильне. Саме так відбувається, коли гросмейстер дивиться на складну партію на шахівниці: йому на думку спадають лише сильні ходи. Коли ж ситуація складна, а кваліфікованої відповіді, яка ґрунтувалася б на достатньому досвіді, немає, інтуїція все одно використовує свій шанс і пропонує відповідь, але вже не на поставлене питання. Питання, з яким зіткнувся інвестор (чи інвестувати в акції компанії «Форд»?), було складне, але відповідь на легше питання (чи подобаються мені машини «Форд»?) ураз спала йому на думку і визначила його вибір. У цьому, власне, і полягає суть інтуїтивної евристики: коли людина стикається зі складним питанням, то натомість відповідає на питання легше, зазвичай не помічаючи підміни[14].

Спонтанний пошук інтуїтивного рішення інколи зазнає фіаско — на думку не спадає ані експертного рішення, ані евристичної відповіді. У такому випадку ми перемикаємося на повільнішу, ґрунтовнішу форму мислення, що потребує значно більше зусиль. Це і є повільне мислення, про яке йдеться в назві книги. Швидке мислення охоплює обидва варіанти інтуїтивного мислення — фахового та евристичного, а також безліч автоматичних психічних процесів сприйняття та пам’яті, що дозволяють нам упізнати лампу на столі перед нами або згадати, як називається столиця Росії.

Відмінності між швидким і повільним мисленням упродовж останніх двадцяти п’яти років досліджувало чимало психологів. Далі я докладніше поясню причини, чому вирішив називати ключових агентів мисленнєвої діяльності, тобто швидке та повільне мислення, «Системою 1» та «Системою 2». Я описую властивості інтуїтивного та усвідомленого мислення, наче це риси характеру двох дійових осіб у вашій голові. Згідно з результатами останніх досліджень вимальовується така картина: інтуїтивна Система 1 набагато впливовіша, ніж вам підказує досвід, і саме вона є таємним автором багатьох ваших рішень і суджень. Більша частина цієї книжки присвячена роботі Системи 1 та взаємовпливу між нею та Системою 2.



Що буде далі

Книга складається з п’яти частин. Частину першу присвячено основним компонентам двосистемного підходу до ухвалення рішень і здійснення вибору. У ній розглянуто відмінності між автоматичними діями Системи 1 та контрольованими операціями Системи 2, а також показано, як асоціативна пам’ять — осердя Системи 1 — увесь час послідовно і наполегливо вибудовує узгоджену інтерпретацію того, що щомиті відбувається в нашому світі. Я намагався передати, які складні й багатовимірні ці автоматичні, а часто й несвідомі процеси, що становлять основу нашого інтуїтивного мислення, і як ці процеси пояснюють евристику суджень. Мета цієї частини — ознайомити читачів із термінологічним апаратом, за допомогою якого можна говорити про мислення і наш розум.

У другій частині подано останні відомості про евристики судження та досліджено важливу проблему: чому нам так важко мислити категоріями статистики? Ми з легкістю можемо думати асоціативно, ми думаємо метафорично, ми думаємо категоріями причинно-наслідкових зв’язків. Однак статистика змушує нас думати про багато різних речей водночас, а такого виду діяльності для Системи 1 не передбачено.

Складнощі статистичного мислення — провідна тема третьої частини цієї книги. У ній описані дивні обмеження нашого розуму: надмірна впевненість у тому, що ми, на нашу думку, знаємо, і наша очевидна нездатність повною мірою визнати своє невігластво стосовно світу, в якому живемо. Ми схильні переоцінювати, скільки всього ми нібито розуміємо про навколишній світ, і водночас так само недооцінюємо роль випадкових подій і долі в тому, що діється довкола нас. Нашу самовпевненість підживлює ілюзорна віра у ретроспективний погляд на те, що з нами відбувається. Мої погляди на цю проблему сформувалися під впливом Нассіма Талеба, автора книги «Чорний лебідь». Сподіваюся, що біля офісних кулерів люди з користю обговорюватимуть уроки, які можна засвоїти з минулих подій, й опиратимуться омані ретроспективного мислення та ілюзії впевненості.

У четвертій частині увагу зосереджено на діалозі з економічною дисципліною стосовно самої природи ухвалення рішень і на припущенні про раціональність економічних агентів. Читачам запропоновано сучасний погляд на ключові концепції теорії перспектив, що ґрунтуються на двосистемній моделі, а також на моделі ухвалення рішень, яку ми з Амосом опублікували в 1979 році. У подальших розділах висвітлено різні способи відхилення від правил раціональності під час ухвалення рішень. Я зупиняюся на прикрій тенденції розглядати проблеми ізольовано одна від одної, а також на ефектах фреймінгу, коли рішення формуються під впливом несуттєвих характеристик проблем вибору. Ці спостереження, які легко пояснити властивостями Системи 1, кидають сміливий та обґрунтований виклик постулатам раціональності, на яких тримається стандартна економіка.

П’яту частину книжки присвячено останнім дослідженням, у яких розмежовано два «я» людини — «я», відповідальне за відчуття, і «я», відповідальне за спогади, які до того ж не мають спільних інтересів. Ми, наприклад, можемо піддати людей двом болісним переживанням. Одне з них набагато гірше, адже триває довше. Проте автоматичне формування спогадів — функція Системи 1 — має свої правила, якими ми можемо скористатися в такий спосіб, що найгірший епізод життя лишатиме позитивніші спогади. Коли учасникам експерименту пропонують обрати, котрий епізод вони воліють пережити ще раз, вони, і це природно, керуються своїм «я», відповідальним за спогади, і піддають себе (тобто своє «я», відповідальне за відчуття) зайвому болю. Різницю між цими двома «я» застосовують для вимірювання відчуття задоволеності життям. Як наслідок — стає зрозумілим: те, що задовольняє «я», відповідальне за спогади, — зовсім не те саме, що робить щасливим «я», відповідальне за відчуття. Питання, як можуть бути щасливими ці два «я», що перебувають в одному тілі, — складне як для окремої людини, так і для всього суспільства, де благополуччя населення сприймається як мета державної політики.

У завершальній частині у зворотному порядку розглянуто практичні наслідки трьох розмежувань, представлених у цій книзі: між «я», відповідальним за відчуття, і «я», відповідальним за спогади; між концепцією агентів у класичній економічній теорії та поведінковій економіці (що спирається на психологію); між автоматичною Системою 1 та Системою 2, яка змушує нас докладати зусилля. Я знову повертаюся до освітньої цінності пліток і до того, що організації могли б зробити для покращення якості суджень і рішень, які ухвалюються від їхнього імені.

Дві статті, які ми написали з Амосом у співавторстві, подано як додатки до цієї книги. Перша з них присвячена ухваленню рішень в умовах невизначеності, про що я вже згадував раніше. Друга стаття, опублікована в 1984 році, підсумовує основні положення теорії перспектив та наших досліджень ефектів фреймінгу. У цих статтях представлені наукові здобутки, які відзначив Нобелівський комітет, — і ви, мабуть, здивуєтесь, якими простими вони є. Прочитавши їх, ви відчуєте, скільки всього ми і так давно знаємо, і скільки всього дізналися за останні десятиліття.






Частина I

Дві системи

Розділ 1

Дійові особи історії

Якщо ви подивитеся на це зображення, то зможете спостерегти, як ваш мозок працює в автоматичному режимі. Коли ви бачите обличчя цієї жінки, ваш досвід автоматично поєднує те, що ми називаємо баченням та інтуїтивним мисленням.


Мислення швидке і повільне

Рис. 1


Ви впевнено та швидко зрозуміли не лише те, що в жінки темне волосся, але й так само збагнули, що вона розлючена. Ба більше: те, що ви побачили, дозволило вам зазирнути в майбутнє. Ви відчули, що ця жінка от-от скаже комусь кілька дуже неприємних слів, швидше за все голосно і різко. Передчуття того, що вона робитиме далі, спало вам на думку автоматично і без особливих зусиль. Ви не збирались оцінювати її настрій чи прогнозувати її подальші дії. Ви не сприйняли свою реакцію на зображення як якусь дію. Це просто з вами сталося. І це — приклад швидкого мислення.

Тепер погляньте на таку задачку:


17 × 24


Ви одразу зрозуміли, що це приклад на множення і що, вочевидь, зможете його розв’язати, для чого вам знадобиться папір та олівець, хоча, можливо, вдасться зробити це і без них. Інтуїтивно ви також оцінили величину відповіді та швидко збагнули, що ані 12 609, ані 123 не підходять, але не впевнені, чи не підійде 568. Точний розв’язок не спав вам на думку, і ви відчули, що маєте вибір — взятися до обчислень чи ні. Якщо ви цього ще не зробили, то повинні спробувати помножити цифри і бодай частково розв’язати приклад.

Поступово ви відчули процес повільного мислення. Спочатку ви дістали зі своєї пам’яті когнітивну програму множення, яку вивчили ще в школі, а потім застосували її. Для здійснення обчислень довелося напружитися. Ви відчули напругу від того, що довелось одночасно утримувати в пам’яті багато інформації, бо вам треба було стежити і за тим, що ви вже зробили, і за тим, що збиралися зробити. Процес був роботою вашого мозку — цілеспрямованою, такою, що потребує зусиль і дотримання порядку. Це все зразок повільного мислення. Обчислення було вправою не лише для вашого розуму, але й для тіла. Ваші м’язи напружилися, тиск піднявся, а пульс пришвидшився. Якби хтось за вами в цю мить спостерігав, то помітив би, що ваші зіниці розширені. Вони знову стали нормального розміру, щойно ви закінчили обчислення та знайшли відповідь (до речі, це 408) або ж здалися.


Дві системи

Психологи вже впродовж кількох десятиріч активно цікавляться двома режимами мислення: тим, який викликає зображення розлюченої жінки, і тим, що запускає розв’язання задачки на множення. Їх називають по-різному[15]. Я послуговуюся початковими термінами, що запропонували психологи Кейт Становіч та Річард Вест, і тому називатиму їх системами мислення: Система 1 та Система 2.

   ● Система 1 спрацьовує автоматично і швидко, з мінімальною кількістю зусиль чи взагалі без них, без відчуття вольового контролю.

   ● Система 2 зосереджує увагу на розумовій діяльності, що потребує розумових зусиль, зокрема складних обчислень. Функціонування Системи 2 часто пов’язують із суб’єктивними відчуттями діяльності, вибору та концентрації[16].


Поняття Системи 1 та Системи 2 широко застосовують у психології, але в цій книзі я йду далі за інших, адже її можна розглядати як психологічну драму з двома дійовими особами.

Коли ми думаємо про себе, то ідентифікуємо себе із Системою 2 — свідомим, розумним «я», що має свої переконання й ухвалює рішення — про що думати і що робити. Хоч Система 2 і вважає, що саме вона втягнута у вир подій, проте головна героїня нашої книги — автоматична Система 1. Я описав би Систему 1 як таку, що без якихось зусиль створює враження і почуття — основне джерело переконань і свідомого вибору Системи 2. Автоматичні дії Системи 1 продукують напрочуд складні комбінації ідей, але лише Система 2 може конструювати думки шляхом упорядкованої послідовності дій. Я також описую умови, за яких Система 2 бере кермо влади у свої руки та обмежує вільнодумство Системи 1 з її імпульсами та асоціаціями. Я пропоную вам уявити собі ці дві системи як два суб’єкти зі своїми індивідуальними навичками, обмеженнями та функціями.

В умовному порядку збільшення складності в цьому переліку наведено деякі приклади автоматичних дій, притаманних Системі 1:

   ● Визначити, який об’єкт розташований ближче за інший.

   ● Зорієнтуватися, з якого боку пролунав несподіваний звук.

   ● Закінчити фразу «хліб і...».

   ● Скривитися, побачивши гидке зображення.

   ● Розпізнати ворожість у голосі.

   ● Порахувати, скільки буде 2 + 2.

   ● Прочитати слова, написані великими літерами на білборді.

   ● Керувати автомобілем, їдучи вільною дорогою.

   ● Зробити сильний хід у шахах (якщо ви — гросмейстер).

   ● Зрозуміти просте речення.

   ● Розпізнати в «спокійній та охайній людині, для якої дуже важливі деталі», стереотип, пов’язаний із певною професією.


Усі ці види мозкової діяльності мають ту саму природу, що й реакції на зображення жінки: вони відбуваються автоматично і (практично) не потребують зусиль. Здатності Системи 1 охоплюють наші вроджені навички — такі самі, що мають інші тварини. Ми народжуємося готовими сприймати світ довкола нас, розпізнавати різні об’єкти, скеровувати нашу увагу, уникати втрат та боятися павуків. Інші види розумової діяльності стають швидкими й автоматичними завдяки тривалій практиці. Система 1 запам’ятовує зв’язки між ідеями (як називається столиця Франції?), а також набуває таких навичок, як читання та розуміння нюансів соціальної ситуації. Деяких навичок, як, наприклад, спроможність дібрати сильний хід у шахах, набувають лише фахівці у вузьких галузях. Інші ж — доступні багатьом. Щоб розпізнати схожість між описом людини та стереотипом певної професії, необхідно мати ґрунтовні знання мови та культури, які є в більшості з нас. Знання зберігаються в нашій пам’яті, і доступ до них ми одержуємо без свідомого наміру і без зусиль.

Деякі мисленнєві дії, наведені в переліку, цілковито мимовільні. Ви не можете уникнути розуміння простих речень, висловлених рідною вам мовою, чи не зорієнтуватися, звідки пролунав гучний звук, так само ви не можете не знати про те, що 2 + 2 = 4, або не подумати про Париж, коли згадують столицю Франції. Інші види діяльності, такі як жування жуйки, можуть свідомо контролюватися, хоч зазвичай і відбуваються автоматично. Контроль за увагою розділений між обома системами. Орієнтування на гучний звук — це зазвичай мимовільна операція Системи 1, однак він миттєво мобілізує цілком усвідомлену увагу Системи 2. Ви можете стриматися і не повернутися до джерела гучного та образливого зауваження на велелюдній вечірці, але, навіть якщо ви не повертаєте голови, ваша увага бодай на мить, але все одно зачепиться за це зауваження. Натомість увагу від небажаного об’єкта можна відвернути, зосередивши її на чомусь іншому.

Дуже різні функції Системи 2 мають одну спільну рису: вони потребують уваги та перериваються, щойно увага відтягується на щось інше. Ось деякі приклади дій Системи 2:

   ● Зайняти стартову позицію в забігу.

   ● Зосередити увагу на клоунах у цирку.

   ● Прислуховуватися до голосу якоїсь конкретної особи в багатолюдній та шумній кімнаті.

   ● Шукати жінку із сивим волоссям.

   ● Згадати звук, який вас здивував.

   ● Іти в темпі, швидшому за вашу звичну ходу.

   ● Стежити за доречністю вашої поведінки відповідно до соціальної ситуації.

   ● Порахувати кількість літер а на сторінці.

   ● Продиктувати комусь номер вашого телефону.

   ● Припаркувати машину на вузькому місці (звісно, якщо ви не професійний паркувальник).

   ● Порівняти між собою дві пральні машини за їхніми функціями та цінами.

   ● Заповнити податкову декларацію.

   ● Перевірити правильність складного логічного доведення.


У всіх цих ситуаціях ви мусите зосереджувати увагу, і якщо ви не зможете цього зробити, то або не впораєтесь із завданням, або виконаєте його абияк. Система 2 спроможна до певної міри модифікувати роботу Системи 1, перепрограмувавши звичайні для неї автоматичні функції уваги та пам’яті. Приміром, якщо ви чекаєте родича на вщерть залюдненому вокзалі, то можете вольовим рішенням зосередитися на пошуках сивої жінки чи бородатого чоловіка і так підвищите свої шанси впізнати родича здалеку. Ви можете налаштувати свою пам’ять на згадування столиць, що починаються з літери «Н», або на пригадування романів французьких письменників-екзистенціалістів. Коли ви орендуватимете машину в лондонському аеропорті Гітроу, вам, швидше за все, нагадають: «У нас лівосторонній рух». У всіх цих випадках вам доводиться робити щось, що не є для вас простою, природною чи звичайною дією. Ви також помітите, що, аби виконати ці вимоги, ви мусите постійно докладати бодай деяких зусиль.

Часто вживана фраза «зверніть увагу» цілком справедлива: ви маєте обмежений ресурс уваги, частину якого можете спрямувати на певну кількість дій, але якщо вийдете за межі цього ресурсу, то зазнаєте невдачі. Виразна ознака складних видів діяльності — те, що вони заважають одне одному, тому їх не можна провадити одночасно. Ви не змогли б обчислити добуток 17 на 24, виконуючи поворот ліворуч на дорозі, де щільний і жвавий рух, і вам точно не слід намагатися це зробити! Ви можете робити кілька речей водночас, якщо вони легкі і вам не потрібно докладати зусиль. Коли ви їдете вільною трасою, то, очевидно, цілком безпечно можете керувати автомобілем і при цьому розмовляти зі своїм пасажиром. Деякі батьки (хоч, можливо, і відчуваючи через це певну провину) відкрили для себе, що можуть читати своїм дітям казочку, але при цьому думати про щось своє.

Усі здебільшого розуміють, які обмежені можливості нашої уваги, тож наша поведінка в суспільстві робить поправку на ці обмеження. Наприклад, якщо водій обганяє фуру на вузькій дорозі, дорослі пасажири в машині зазвичай не відволікають його в цей момент розмовами. Вони знають, що не варто заважати водієві, і, мабуть, підозрюють, що зараз він «оглух» і їх не почує.

Уважно на чомусь зосередившись, люди стають практично «сліпі», бо не помічають навіть тих стимулів, які зазвичай відвертають їхню увагу. Найяскравіше цей феномен проілюстрували Крістофер Шабрі та Деніел Саймонс у книжці «Невидима горила». Вони зняли коротенький фільм, у якому дві команди пасували одна одній баскетбольні м’ячі; гравці однієї з них були вдягнені в білі футболки, а другої — у чорні. Тих, хто переглядав фільм, попросили порахувати кількість пасів, які зробила команда в білому, та не зважати на паси гравців у чорних футболках. Це завдання складне і потребує значної концентрації уваги. Посередині відео з’являлася жінка, одягнена в костюм горили, перетинала майданчик, де учасники пасували м’яч, била себе руками в груди характерним жестом і йшла геть. Горила перебувала в кадрі впродовж 9 секунд. Це відео переглянули тисячі людей, і більше половини з них не помітили нічого надзвичайного. Причина такої сліпоти — саме завдання рахувати кількість пасів однієї команди, ігноруючи при цьому дії другої. Жодна людина, якій не давали такого завдання, не може не помітити горили в кадрі. Бачення та орієнтування — це автоматичні функції Системи 1, але їхня діяльність залежить від кількості уваги, виділеної на реагування на певні подразники. Як зауважують автори дослідження, найпоказовіше спостереження з їхнього експерименту — це подив, з яким учасники реагували на його результати: ті, хто не помітили горили, були переконані, що її там і не було, адже вони не уявляють, що могли пропустити такий неймовірний епізод. Цей експеримент з горилою яскраво ілюструє два важливі факти про наш розум: ми можемо бути сліпі до очевидного, та водночас ми можемо бути сліпі й до нашої сліпоти.


Стислий зміст

Взаємодія двох систем — наскрізна тема цієї книги, стислий зміст якої варто викласти. Я стверджую, що Система 1 і Система 2 активні завжди, коли ми не спимо. Система 1 функціонує автоматично, а Система 2 завжди перебуває в комфортному режимі мінімальних зусиль, коли використовується лише незначна частка її потенціалу. Система 1 постійно продукує пропозиції для Системи 2: враження, передчуття, наміри та почуття. Якщо Система 2 їх схвалює, враження та передчуття перетворюються на переконання, а імпульси — на свідомі дії. Якщо все йде добре, а так воно здебільшого і відбувається, Система 2 приймає пропозиції Системи 1 із незначними модифікаціями чи без них. Ви найчастіше берете на віру свої враження і дієте відповідно до своїх бажань, і з цим зазвичай усе гаразд.

Коли Система 1 стикається з труднощами, то звертається по допомогу до Системи 2 для підтримки ретельнішого та більш зосередженого розв’язання поточної проблеми. Система 2 мобілізується в ситуаціях, коли Система 1 не може дати відповідь на поставлене питання, що, швидше за все, і сталося, коли вам потрібно було перемножити 17 і 24. Ви також можете відчути заклик до концентрації уваги в будь-якій ситуації, коли ви здивовані. Система 2 активується тоді, коли якась подія порушує модель світу, яку підтримує Система 1. У такому світі ліхтарі не стрибають, коти не гавкають, а горили не пхаються навпростець через баскетбольні майданчики. Експеримент з горилою показує, що для виявлення подій, які нас дивують, потрібна певна кількість уваги. А тоді здивування активує і скеровує цю увагу: ви будете прискіпливо роздивлятися, що відбувається, ви шукатимете у своїй пам’яті історію, яка зможе прояснити дивну ситуацію.

До компетенції Системи 2 також належить постійний моніторинг вашої поведінки — саме вона змушує вас бути чемними, навіть коли ви розлючені, а також фокусує вашу увагу, коли ви керуєте машиною вночі. Система 2 мобілізується особливо потужно, коли з’ясовує, що ви от-от зробите помилку. Пригадайте будь-яку ситуацію, в якій ви вже були готові наговорити комусь грубощів, але стрималися, і як важко було потім зібратися і заспокоїтися. Якщо підсумувати, то більшість того, що ви (тобто ваша Система 2) думаєте та робите, продукує ваша Система 1, але Система 2 перебирає на себе керування тоді, коли ситуація ускладнюється, і зазвичай останнє слово — за нею.

Розподіл роботи між Системою 1 та Системою 2 дуже ефективний. Він дозволяє мінімізувати зусилля й підвищити продуктивність. Здебільшого цей механізм працює без проблем, бо Система 1 робить усе професійно, її моделі відомих ситуацій точні й адекватні так само, як і її прогнози подій у короткостроковій перспективі, а її первинні реакції на виклики — оперативні й теж зазвичай адекватні. Водночас Система 1 також має свої вади у формі систематичних помилок й упереджень, до яких вона схильна за певних обставин. Як ми побачимо далі, вона може давати відповіді на легші питання замість тих, які їй насправді були поставлені, і, на жаль, недобре розуміється на логіці чи статистиці. Ще одне обмеження Системи 1 полягає в тому, що її не можна так просто взяти і вимкнути. Якщо на екрані показати слово відомою вам мовою, ви прочитаєте його автоматично — хіба що ваша увага повністю зосереджена на чомусь іншому[17].


Конфлікт

Рис. 2 — це варіант класичного експерименту на вияв конфлікту між двома системами. Спробуйте виконати цю вправу, перш ніж читати далі[18].


Ваше перше завдання — пройтися вниз по колонках і вголос відзначити, великим чи дрібним шрифтом надруковане те чи інше слово. Коли ви впораєтеся з першим завданням, знову пройдіться згори вниз по колонках, при цьому вголос відзначайте (або шепотіть про себе), де надруковано с лово — ліворуч чи праворуч від центру, тобто промовляйте о ЛІВОРУЧ!» чи, відповідно, «ПРАВОРУЧ!».


Мислення швидке і повільне

Рис. 2


Ви, без сумніву, успішно впоралися з вимовлянням правильного слова в обох завданнях, але так само напевне відкрили для себе, що деякі частини цього завдання були суттєво легші за інші. Коли потрібно було визначити великий чи дрібний шрифт, з лівою колонкою ви впоралися без особливих зусиль, на відміну від правої, з якою довелося напружитися: ви уповільнювалися, читали не так швидко, а можливо, й запиналися. Коли ви називали розташування слів стосовно центру, то набагато легше впорались із правою колонкою.

Ці завдання залучають Систему 2, адже вимовляти «дрібний/великий» чи «праворуч/ліворуч» — це не те, що ви робите регулярно, коли проглядаєте колонку слів. Готуючись до цього завдання, ви, зокрема, програмували вашу пам’ять так, щоб необхідні слова (великий та дрібний для першого завдання) були готові «злітати з язика». Надання переваги саме цим ключовим словам ефективно спрацювало для першої колонки, коли ви практично ігнорували значення інших слів, проте у випадку із другою колонкою ви вже не могли так легко ігнорувати значення слів. Друга колонка містить саме ті слова, на які ви себе «запрограмували», і тому ігнорувати їх було важче. Безумовно, ви змогли прочитати все правильно, але темп уповільнився, бо виконання цієї частини завдання було трохи некомфортне. Напругу викликала суперечність між завданням, яке ви мали намір виконати, з одного боку, та автоматичною відповіддю, яка проривалася і заважала правильно виконувати це завдання, з другого.

Конфлікт як суперечність між автоматичною реакцією та наміром цю реакцію контролювати доволі поширений у нашому житті. Нам усім знайомі ситуації, коли важко не витріщатися на дивно вдягнену пару за сусіднім столиком у ресторані. Так само ми знаємо, як складно зосередитися на читанні нудної книжки, якщо ми відчуваємо, що прокручуємо в пам’яті саме той момент, коли текст втратив для нас будь-який сенс. У місцевостях із суворими зимами чимало водіїв пам’ятають, як заносить на слизькій дорозі, коли замість «природних» дій вони змушені виконувати завчені інструкції: «Кермо — в бік заносу, в жодному разі не тиснути на гальма!». У житті кожної людини точно траплялася ситуація, коли доводилося стримувати себе і не послати когось до біса. Одне із завдань Системи 2 — подолання імпульсів Системи 1. Іншими словами, Система 2 відповідає за самоконтроль.


Ілюзії

Щоб оцінити автономність Системи 1, а також для чіткішого розрізнення вражень та переконань, уважно подивіться на рис. 3.

Загалом картинка нічим не примітна: дві горизонтальні лінії різної довжини, до яких домальовані стрілочки, спрямовані в різні боки. Нижня лінія помітно довша за верхню.


Мислення швидке і повільне

Рис. 3


Більшість із нас саме так і бачить це зображення, тож цілком природно, що ми віримо в те, що бачимо. Якщо вам раніше вже траплялося це зображення, то ви впізнаєте в ньому відому ілюзію Мюллера-Лаєра. Приклавши лінійку та помірявши лінії, ви легко переконаєтеся, що горизонтальні лінії насправді мають абсолютно однакову довжину.

Тепер, помірявши лінії, ви — тобто ваша Система 2, свідома істота, яку ви називаєте «я», — переконалися в іншому: ви знаєте, що ці лінії однакової довжини. Якщо вас запитають про їхню довжину, то ви відповісте те, що знаєте. Проте ви й надалі бачитимете нижню лінію як довшу за верхню — вона здаватиметься вам довшою. Ви свідомо вирішили вірити результатам замірів, але не можете змусити Систему 1 не виконувати її функцій: ви не можете змусити себе бачити обидві лінії як однакові, хоч і знаєте, що вони однакові. Для того, щоб опиратися цій ілюзії, ви спроможні зробити лише одне — навчитися не довіряти своїм враженням про довжину ліній, коли до них прикріплені «стрілки». Щоб застосовувати цей принцип на практиці, ви повинні вміти розпізнавати саму схему дії ілюзії і тримати в думці те, що ви про неї знаєте. Якщо ви спроможні це зробити, ілюзія Мюллера-Лаєра більше ніколи вас не обдурить. Водночас одна з ліній усе одно здаватиметься вам довшою.

Не всі ілюзії візуальні. Існують й ілюзії мислення, які ми називаємо когнітивними ілюзіями. Навчаючись на старших курсах, я прослухав кілька дисциплін з теорії та практики психотерапії. На одній із лекцій викладач поділився з нами своєю неоціненною медичною мудрістю. Він розповів нам таке: «Раз у раз вам траплятиметься пацієнт, що переповідатиме вам епічну історію свого невдалого попереднього лікування. Його лікували різні фахівці, але всі вони виявилися невдахами і не змогли йому допомогти. Такий пацієнт може аргументовано пояснювати вам, що всі попередні лікарі його неправильно розуміли, і скаже, що одразу відчув, що ви — інший. Ви теж відчуєте, що відрізняєтеся від інших лікарів і що саме ви зрозумієте його і зможете допомогти». Саме на цьому місці викладач різко підвищив голос і суворо промовив: «Навіть не думайте лікувати цього пацієнта! Виженіть його геть зі свого кабінету! Він майже напевно психопат, і ви не зможете йому допомогти».

Багато років по тому я дізнався, що викладач застерігав нас про так званий «психопатичний шарм», або повабність психопатів, і провідні фахівці-психотерапевти підтвердили, що порада викладача була абсолютно слушна[19]. Ситуація дуже подібна до ілюзії Мюллера-Лаєра. Викладач учив нас не співчувати пацієнтові: він уважав, що наша симпатія до пацієнтів вийде з-під нашого ж контролю, адже походитиме із Системи 1. До того ж нас ніколи не вчили з підозрою оцінювати те, що ми відчуваємо до наших пацієнтів. Нам пояснювали, що сильна прив’язаність до пацієнта, що має тривалу історію невдалих лікувань, — небезпечний знак, як «стрілки» на кінцях паралельних ліній. Це ілюзія — когнітивна ілюзія, — і мене (Систему 2) навчили її ідентифікувати та порадили не довіряти їй і тим паче нічого не робити під її впливом.

Найчастіше постає питання, чи існує спосіб подолати когнітивні ілюзії. Наведені приклади не обнадіюють нас позитивними відповідями. Система 1 функціонує автоматично і її не можна вимкнути самохіть, тому часто дуже важко запобігти помилкам інтуїтивного мислення. Упереджень не завжди можна уникнути, адже Система 2 може просто не знати, що це помилка. Навіть якщо в Системи 2 уже є підказки, вберегтися від помилок можна, лише якщо Система 2 додатково стежитиме за цим і, відповідно, докладатиме у своїй роботі додаткових зусиль. Зрозуміло, що безперестанку пильнувати все своє життя — не дуже добре, і тим паче не дуже практично. Постійно сумніватися у своєму мисленні було б неймовірно виснажливо, до того ж Система 2 занадто повільна і не досить ефективна, щоб заступати Систему 1 в ухваленні щоденних, рутинних рішень. Найкращим виходом буде компроміс: навчитися розпізнавати ситуації, в яких імовірність припуститися помилки висока, і докласти більших зусиль для уникнення помилок у ситуаціях з високими ставками. Ця книга ґрунтується на припущенні про те, що чужі помилки легше розпізнавати, ніж свої власні.


Корисні вигадки

Вам запропоновано думати про дві системи як про двох агентів, що діють у межах нашого розуму, зі своїми індивідуальними характерами та особливостями, своїми сильними сторонами, вміннями та слабкостями. Я часто вживатиму речення, де ці системи будуть підметами — суб’єктами дій (приміром, «Система 2 розв’язує завдання на множення»).

У професійних колах такі формулювання вважають великим гріхом, бо вони створюють хибне уявлення про те, що думки й дії конкретної людини можна пояснити думками та діями маленьких чоловічків у її голові[20]. За граматичною структурою це речення про Систему 2 подібне до речення «Дворецький краде з кишень дрібні гроші». Мої колеги вказали б на те, що дії дворецького загалом пояснюють, чому з кишень одягу зникають дрібні гроші, але вони справедливо засумнівалися б, чи попереднє речення про Систему 2 пояснює, як відбувається обчислення добутку двох чисел у прикладах на множення. Моя відповідь така: стисле і зрозуміле речення, яке приписує сам процес множення Системі 2, має на меті описати її, а не пояснити. Це речення має сенс лише в контексті того, що ви вже знаєте про Систему 2. У цьому стисло йдеться про таке: «Мозковий процес виконання арифметичних дій є свідомим процесом, що потребує певних зусиль; його не слід виконувати на дорозі, коли ви повертаєте ліворуч; його супроводжує розширення зіниць і пришвидшене серцебиття».

Аналогічно твердження «Водіння машини по шосе у стандартній, буденній ситуації належить до компетенції Системи 1» означає, що на вигинах траси людина керує машиною автоматично, майже не докладаючи ніяких зусиль. Це також означає, що досвідчений водій може керувати машиною на вільній трасі і водночас з кимось розмовляти. Нарешті «Система 2 не дала Джеймсу нерозсудливо відреагувати на образу» означає, що Джеймс міг відреагувати набагато агресивніше, якби не спрацювала його здатність контролювати себе (наприклад, якби він був напідпитку).

Система  1 та Система 2 посідають таке важливе місце в історії, яку я оповідатиму в цій книжці, що я мушу абсолютно чітко це проговорити: вони — вигадані дійові особи. Системи 1 та 2 — це в жодному разі не системи в їх класичному розумінні — як сукупності складників, що взаємодіють один з одним. Для жодної з них у мозку не існує конкретної ділянки, де вони сконцентровані. Ви цілком справедливо можете запитати: а навіщо взагалі вводити вигаданих дійових осіб із недоладними іменами в таку серйозну книгу? Відповідь: дійові особи корисні саме з огляду на деякі особливості нашого розуму — і вашого, і мого. Ми сприймаємо і розуміємо речення набагато простіше, якщо воно описує дію певного агента (Системи 2), а не розповідає про сутність і властивості якогось абстрактного явища. Іншими словами, «Система 2» як підмет звучить в реченні краще, ніж «ментальна арифметика». Розум, особливо коли йдеться про Систему 1, судячи з усього, має особливу здатність складати та інтерпретувати історії про активних агентів — дійових осіб, з їхніми особистісними рисами, звичками, здатностями. Ви швиденько сформували свою негативну думку про дворецького-злодія, ви очікуєте від нього ще якихось капостей і ще деякий час про нього пам’ятатимете. Сподіваюся, що саме так у вашому мозкові відкладеться інформація про обидві системи.

Постає питання, чому краще називати їх «Система 1» та «Система 2», а не описовими поняттями «автоматична система» та «система зусиль». Відповідь проста: на вимовляння «автоматична система» витрачається більше часу, ніж на «Система 1», тож у вашій робочій пам’яті ця фраза забрала б більше місця[21]. Це важливо, адже все, що завантажує вашу робочу пам’ять, водночас ослаблює вашу здатність мислити. Для того, щоб легше ідентифікувати головних героїв книги, з якими ви в ній маєте познайомитися, варто використовувати назви «Система 1» та «Система 2» як своєрідні прізвиська, на кшталт «Боб» чи «Джо». Ці вигадані системи спростять мені виклад міркувань про ухвалення рішень та здійснення вибору, а вам допоможуть краще зрозуміти те, про що я розповідаю.


Розмови про Систему 1 та Систему 2

«У нього склалося враження, але деякі його враження — ілюзії».

«Це була бездоганна реакція Системи 1. Вона відреагувала на загрозу ще до того, як свідомо змогла її розпізнати».

«Зараз промовляє твоя Система 1. Заспокойся, сповільни темп і дозволь Системі 2 узяти ситуацію під свій контроль».

Розділ 2

Увага та зусилля[22]


Якщо за мотивами цієї книги вийде фільм (що, втім, украй малоймовірно), Система 2 гратиме в ньому персонажа другого плану, але вважатиме себе при цьому головною героїнею. Визначальне для Системи 2 у цій історії — це те, що її діяльність потребує значних зусиль, але її ключова характеристика — лінь, уперте небажання докладати більше за необхідний мінімум зусиль. Як наслідок, думки і дії, що нібито належать Системі 2, насправді часто — справа рук іншої героїні нашої історії, тобто Системи 1. Водночас лише Система 2 може виконати деякі життєво важливі завдання, які потребують зусиль, самоконтролю і можливі лише за умови подолання інтуїтивних та інші імпульсів Системи 1.


Ментальне зусилля

Якщо ви хочете відчути, як ваша Система 2 працює на повній потужності, вам у цьому допоможе вправа. За 5 секунд вона зможе довести ваші когнітивні здібності до межі. Спочатку вигадайте та запишіть на окремих картках кілька комбінацій по чотири цифри: всі вони мають бути різні. Зверху на них покладіть порожню картку. Вправа, яку ви зараз виконаєте, називається «Додати 1». Це слід робити так:


Почніть відбивати чіткий ритм (а ще краще — встановіть метроном на 1 удар за секунду). Зніміть зі стосика верхню порожню картку, а потім уголос прочитайте чотири цифри, записані на наступній картці. Почекайте, поки відіб’ються два такти, а потім проговоріть записану комбінацію цифр, збільшивши кожну з них на 1. Якщо записана комбінація була 5294, то правильна відповідь після двох тактів — 6305. Зважайте на ритм: це важливо.


Небагато хто може впоратися з більше як чотирма цифрами у вправі «Додати 1», але якщо ви хочете спробувати складнішу вправу, то спробуйте «Додати 3».

Якщо вас цікавить, що відбувається з вашим тілом, поки мозок зайнятий важкою працею, складіть у себе на столі два стоси книжок. На одному з них встановіть камеру, а на другий обіпріть своє підборіддя. Виконуючи вправи «Додай 1» або «Додай 3», дивіться в камеру. Переглянувши запис, ви помітите, як змінюється розмір ваших зіниць, що надійно свідчить про тяжку роботу вашого мозку.

Із вправою «Додай 1» у мене довга особиста історія. На початку своєї академічної кар’єри я провів рік у Мічиганському університеті — в лабораторії вивчення гіпнозу. Шукаючи якусь цікаву тему для власного дослідження, в журналі «Сайнтіфік Америкен» я натрапив на статтю Екгарда Гесса, де він стверджував, що очі — це вікна душі[23]. Нещодавно я перечитав цю публікацію, і вона, як і колись, знову справила на мене враження. Статтю Гесс розпочинає з розповіді про те, як його дружина помітила, що його зіниці збільшуються, коли він роздивляється зображення чарівливих краєвидів, а закінчує двома приголомшливими фотографіями вродливої жінки, яка чомусь на одній із них здається привабливішою, ніж на другій. Відмінність між зображеннями лише одна: на тому, де жінка видається більш миловидою, її зіниці розширені, натомість на другому — звужені. Гесс також пише про вживання беладони як косметичного засобу для розширення зіниць, про покупців на базарі, які вдягали темні окуляри, щоб продавці не помічали їхньої зацікавленості товаром.

Один із результатів досліджень Гесса захопив мене особливо. Він помітив, що зіниці — це чутливі індикатори кількості докладених мозкових зусиль. Вони суттєво розширюються, коли люди перемножують двозначні цифри, та й узагалі: що складніше завдання, то більше розширюються зіниці. Його спостереження також показали, що наша реакція на розумові зусилля відрізняється від емоційного збудження. Попри те, що дослідження Гесса не стосувалося гіпнозу, я все одно вирішив для себе, що візуальний показник розумових зусиль — перспективна дослідницька тема. Джексон Бітті, аспірант-дослідник цієї ж лабораторії, поділяв мій ентузіазм, і ми взялися до роботи.

Для свого експерименту ми з Бітті обладнали приміщення, схоже на кабінет офтальмолога: учасник експерименту[24] спирався підборіддям на спеціальну підставку, дивився в камеру, прослуховував записану інформацію і відповідав на питання у такт метронома. З кожним ударом метронома щосекунди спрацьовував інфрачервоний спалах, за допомогою якого фіксувалося зображення. Після кожного експерименту ми стрімголов бігли проявляти плівку, виводили зображення зіниць на екран і, озброївшись лінійками, вимірювали їх. Цей метод ідеально підходив для молодих і нетерплячих дослідників: результати своїх дослідів ми отримували майже миттєво, і вони були чіткі і зрозумілі.

Ми з Бітті зосередилися на завданнях на кшталт «Додати 1», де нам було точно відомо, про що думає наш піддослідний у будь-який момент часу. Ми записували послідовності цифр у ритмі метронома і просили учасників експерименту в такому самому темпі повторювати або видозмінювати цифри по одній. Незабаром ми виявили, що розмір зіниць змінювався щосекунди — залежно від кількості зусиль, витрачених на виконання завдання. Графік реакції мав форму перевернутої літери «V». Коли ви намагалися виконати завдання «Додати 1» або «Додати 3», то з’ясували для себе, що напруга зростає з кожною почутою цифрою, стає майже нестерпною, поки ви впродовж і відразу ж після паузи поспішаєте сформувати видозмінений рядок. Поступово, в міру того, як ви «розвантажуєте» свою короткострокову пам’ять, ця напруга слабшає. Дані про розмір зіниць точно відповідали суб’єктивним відчуттям учасників експерименту: довші ланцюжки цифр стабільно зумовлювали сильніше розширення зіниць, необхідність видозмінювати цифри посилювала напругу, а найбільший розмір зіниць припадав на пік докладених зусиль. Вправа «Додати 1» на прикладі комбінацій із чотирма цифрами змушувала зіниці розширюватися більше, ніж коли треба було запам’ятати і негайно відтворити сім цифр. Вправа «Додати 3», виконувати яку набагато важче, взагалі виявилася найскладнішою з усіх. Упродовж перших 5 секунд зіниця розширюється приблизно на 50% від початкового розміру, а серцебиття частішає на 7 ударів за хвилину[25]. Це найбільше навантаження, з яким люди можуть працювати: якщо вимагати більшого, вони просто здаються. Коли ми пропонували учасникам експерименту більше цифр, ніж вони були здатні запам’ятати, їхні зіниці переставали розширюватись і навіть скорочувалися.

Кілька місяців ми працювали в просторому підвалі, де була обладнана система камер спостереження, що транслювали на екран у коридорі зображення зіниць піддослідного та звук того, що відбувалося в лабораторії. Зіниця на екрані виходила великою — близько 30 см у діаметрі, й усі відвідувачі лабораторії з цікавістю спостерігали, як вона розширюється і скорочується. Ми розважалися й водночас дивували гостей, вгадуючи, в який саме момент піддослідний перестав виконувати завдання. Під час множення в думці зіниця за кілька секунд сильно розширювалася і лишалася в такому стані, поки учасник експерименту працював над завданням. Щойно він знаходив рішення або відмовлявся далі виконувати завдання, зіниця негайно скорочувалася. За цим усім ми спостерігали з коридору і час від часу дивували як піддослідних, так і наших гостей, запитуючи в них: «Чому ви зараз перестали працювати?». У відповідь ми часто чули: «А як ви дізналися?». На що ми їм відповідали: «Ми зазираємо у вашу душу».

Наші прості спостереження за перебігом експерименту з коридора часто давали не менше корисної інформації, ніж суворо формалізовані експерименти. Я зробив важливе відкриття, спостерігаючи за зіницями жінки в перерві між двома завданнями. Вона розмовляла з експериментатором, а її підборіддя залишалося на опорі, тож я міг бачити її очі. Мене здивувало, що поки вона говорила і слухала, її зіниці помітно не розширювалися. На відміну від наших завдань, проста розмова, очевидно, потребувала зовсім небагатьох зусиль, тобто не більше, ніж необхідно для запам’ятовування двох-трьох цифр. Мене осяяло саме в той момент, коли я нарешті збагнув, що для нашого експерименту ми вибрали направду складні завдання. Я уявив таку картину: життя нашого розуму — я називаю це саме Системою 2 — зазвичай минає в ритмі неквапливої прогулянки, яка час від часу змінюється на біг підтюпцем, а іноді — й на божевільний спринт. «Додати 1» і «Додати 3» — це спринтерські забіги, а звичайна розмова — прогулянка.

Ми з’ясували, що люди в стані розумового спринту можуть стати практично сліпими. Автори «Невидимої горили» зробили свою горилу «невидимою», відвернувши увагу спостерігачів підрахунком пасів м’яча. Ми описали набагато менш драматичний приклад сліпоти під час виконання вправи «Додати 1». Нашим піддослідним під час роботи демонстрували низку літер, які швидко спалахували[26]. Завдання з цифрами залишалося пріоритетним, але наприкінці експерименту учасників також просили повідомити, чи з’являлася літера «К» у ході виконання завдання. Головним відкриттям стало те, що здатність помічати появу потрібної літери і повідомляти про це змінювалася протягом 10 секунд виконання вправи. Спостерігачі майже ніколи не пропускали букви «К», якщо її показували на початку або в кінці завдання «Додати 1», але майже в половині випадків у момент найбільшої напруги вони її не бачили, хоча в нас були фотографії того, що їхні широко розплющені очі дивляться просто на неї. Графік зроблених помилок при виявленні літери «К» мав форму перевернутої літери «V» — так само як і графік розширення зіниць. Ця схожість ще більше нас переконала: зіниці виявилися непоганим маркером фізичного збудження, яке супроводжує розумові зусилля, а це означає, що ним можна користуватися в подальших дослідженнях, щоб зрозуміти, як працює розум.

Подібно до електричного лічильника на стіні будинку чи в коридорі біля квартири, зіниці показують, як інтенсивно ви саме зараз використовуєте свою розумову енергію[27], до того ж ця аналогія — ще глибша. Ви використовуєте електрику залежно від того, що вам потрібно зробити: увімкнути лампочку, щоб у кімнаті стало світло, чи насмажити тостів. Увімкнена лампочка чи тостер споживають необхідну кількість електрики, але не більше. Так само і ми вирішуємо, що нам робити, але обмежено контролюємо кількість витрачених на виконання завдання зусиль. Скажімо, вам показують чотири цифри (наприклад, 9462) і кажуть, що ваше життя залежить від того, чи зможете ви втримати їх у пам’яті впродовж 10 секунд. Хай як би ви прагнули вижити, ви не зможете витратити на це завдання стільки ж сил, скільки вам довелося б віддати на виконання вправи «Додати 3» із цими самими цифрами.

Система 2, так само як і електрична мережа у вашому будинку, має обмежені можливості, але на перевантаження вони реагують по-різному. У разі надмірного навантаження на мережу спрацьовує запобіжник, який одночасно вимикає всі прилади. Натомість реакція на розумове перевантаження — точна й вибіркова: Система 2 захищає найважливіші види діяльності в такий спосіб, щоб забезпечити необхідну для їх провадження увагу, а «запасні потужності» щомиті перерозподіляються на виконання інших завдань. У нашому варіанті експерименту з горилою ми просили піддослідних віддати перевагу завданням із цифрами. Ми знаємо, що вони дотрималися цієї вказівки, тому що синхронна демонстрація літер не вплинула на виконання основного завдання. Якщо літера з’являлася в момент сильного розумового напруження, учасники досліду її просто не бачили, а коли видозміна цифр потребувала менше зусиль, літеру помічали краще.

Складна модель розподілу уваги — результат тривалих еволюційних процесів. Швидке орієнтування і реакція на найсерйозніші загрози або сприятливі умови покращують шанси на виживання, і ця здатність, безумовно, притаманна не лише людям. Система 1 навіть сучасної людини в разі небезпеки перехоплює керування і спрямовує всі ресурси на дії для самозахисту. Уявіть, що ви за кермом, і машину раптово заносить на слизькій дорозі. Ви зрозумієте, що відреагували на загрозу раніше, ніж повністю її усвідомили.

Співпраця з Бітті тривала лише рік, але вона суттєво вплинула на наші подальші кар’єри. Бітті згодом став провідним фахівцем у галузі «когнітивної пупілометрії»[28], а я написав книжку «Увага та зусилля», яка багато в чому ґрунтувалася на наших спільних відкриттях і подальших дослідженнях, які я провів рік по тому в Гарварді. Ми багато дізналися про процес роботи мозку (який я тут називаю Системою 2) шляхом вимірювання розширення зіниці в ході виконання різних завдань.

Коли ви опановуєте нову навичку, з часом її застосування починає потребувати дедалі менших затрат енергії. Дослідження мозку показують, що згодом під час виконання певної дії активізується дедалі менше його ділянок[29]. Подібним чином діє й талант. Люди з високим інтелектом витрачають менше сил на виконання завдань, про що свідчить як розмір їхніх зіниць, так і безпосередня активність головного мозку[30]. І до фізичних, і до розумових зусиль застосовний один і той самий «закон найменшої напруги»[31]. Згідно з ним із кількох варіантів досягнення однієї мети люди зрештою завжди обирають найменш затратний. У цій економії дій зусилля — це затрати, а набуття навичок урівноважує співвідношення витрат і користі[32]. Лінь глибоко закорінена в нашій людській природі.

Завдання, виконання яких ми досліджували, впливали на зіниці дуже по-різному. Спочатку всі піддослідні були бадьорі, активні й готові до роботи, мабуть, дещо перезбуджені і з трохи підвищеним рівнем когнітивної готовності, ніж зазвичай. Необхідність запам’ятати одну-дві цифри або прив’язати до цифри слово (наприклад, 3 = «двері») зумовлювали короткотермінове підвищення рівня активності, але воно було зовсім незначне — всього 5% від збільшення діаметра зіниці під час виконання вправи «Додати 3». Завдання на розрізнення висоти двох тонів змушувало зіниці розширюватися набагато сильніше. Нещодавні дослідження показали, що приборкання бажання читати слова, які відвертають увагу (як на рис. 2 у попередньому розділі), також потребує помірних зусиль[33]. На виконання тестів короткочасної пам’яті з використанням шести-семи цифр необхідно більше зусиль. Як ви самі знаєте, прохання згадати і назвати номер телефону або день народження чоловіка чи дружини спричиняє коротку, але суттєву напругу, адже, шукаючи відповідь, у пам’яті потрібно утримувати всю комбінацію цифр. Перемножити в думці двозначні числа чи виконати вправу «Додати 3» — це практично крайня межа здібностей більшості людей.

Що ж змушує одні когнітивні операції споживати більше ресурсів, ніж інші? Які «продукти» ми купуємо коштом уваги? Що таке може робити Система 2, на що не здатна Система 1? Тепер ми маємо попередні відповіді на ці питання.

Зусилля необхідні, щоб одночасно утримувати в пам’яті кілька ідей, які потребують окремих дій або ж які необхідно поєднувати за певними правилами: наприклад, подумки повторювати перелік покупок, коли ви заходите в супермаркет, вибирати між м’ясом і рибою в ресторані чи порівнювати дивний результат опитування з інформацією про те, що обсяг вибірки — малий. Лише Система 2 спроможна дотримуватися правил, порівнювати об’єкти за кількома параметрами та обирати варіанти свідомо. Автоматична Система 1 таких здібностей не має. Система 1 розпізнає прості співвідношення («вони схожі», «син набагато вищий за свого батька») і якісно збирає інформацію про один об’єкт, але не може впоратися з кількома темами водночас і не вміє використовувати суто статистичну інформацію. Система 1 визначить, що чоловік, про якого кажуть, що він «спокійний та охайний, любить порядок й організованість, а деталі для нього дуже важливі», скидається на карикатурного бібліотекаря, але пов’язати це відчуття з фактом, що бібліотекарів-чоловіків мало, в змозі лише Система 2. Зрозуміло, що Система 2 вміє це робити, але мало людей знають, як залучити її до виконання цього завдання.

Найважливіша здатність Системи 2 — уміння приймати «настанови на завдання»: вона може програмувати пам’ять на дотримання інструкцій, які не відповідають звичній реакції людини. Розгляньмо таке завдання: порахуйте, скільки разів на цій сторінці трапляється літера «Д». Раніше ви такого завдання не виконували, а отже автоматично зробити цього не зможете, але ваша Система 2 цілком упорається. Потрібні деякі зусилля, щоб налаштуватися на виконання завдання, а потім успішно його реалізувати, і з часом воно здаватиметься вам простішим. Для опису процесу прийняття та завершення настанов на завдання психологи ввели термін «виконавчий контроль», а нейробіологи визначили основні ділянки мозку, які відповідають за виконавчі функції. Одна з цих ділянок завжди залучена до залагодження конфліктів. Інша — префронтальна кора головного мозку — набагато краще розвинена в людини порівняно з іншими приматами і відповідає за операції, які зазвичай пов’язують з інтелектом[34].

Тепер припустімо, що наприкінці сторінки ви отримаєте нове завдання — порахувати всі коми на наступній сторінці. Це буде складніше, адже вам доведеться долати щойно набуту схильність звертати увагу на літеру «Д». Одне з важливих відкриттів, яке в останнє десятиліття зробили фахівці в галузі когнітивної психології, полягає в тому, що перемикання між завданнями потребує зусиль, особливо якщо часу на це обмаль[35]. «Додати 3» і множення в думці складні саме тому, що потребують швидкого перемикання. Щоб виконати вправу «Додати 3», необхідно одночасно утримувати в пам’яті кілька цифр, пов’язувати з кожною з них певну операцію: деякі цифри чекають на свою чергу на перетворення, а вже видозмінені — на чергу бути озвученими[36]. Сучасні тести робочої пам’яті змушують піддослідних постійно перемикатися між двома складними завданнями, запам’ятовувати результати одного під час виконання другого. Ті, хто добре виконують ці тести, зазвичай також показують хороші результати в тестах на загальний інтелект[37]. Однак здатність керувати увагою — не просто показник інтелекту[38]. Ефективність контролю уваги дозволяє оцінювати різні аспекти професійної діяльності авіадиспетчерів та пілотів Військово-повітряних сил Ізраїлю.

Обмежені часові рамки також спонукають докладати додаткових зусиль. Під час виконання вправи «Додати 3» поспішати вас змушував, по-перше, метроном, а по-друге, підганяло навантаження на пам’ять. Ви, наче жонглер із кількома м’ячиками, не можете уповільнити хід. Ритм задається швидкістю згасання інформації в пам’яті: вам доводиться оновлювати і повторювати її, поки вона не зникла. Поспішати змушує будь-яке завдання, що потребує утримання в пам’яті кількох ідей. Якщо вам не пощастило мати робочу пам’ять великого обсягу, то ця робота буде для вас складна аж до відчуття дискомфорту. Найскладніші форми повільного мислення — саме ті, що змушують думати швидко.

Виконуючи вправу «Додати 3», ви, безумовно, помітили, що вашому мозку незвично працювати за такої напруги. Навіть якщо ви працюєте інтелектуально, то впродовж робочого дня виконуєте дуже небагато завдань, що змушують вас докладати стільки ж зусиль, як у вправі «Додати 3» або ж коли ви запам’ятовуєте шість цифр, щоб негайно їх відтворити. Зазвичай ми уникаємо розумових перевантажень і радше розділяємо завдання на безліч легких етапів, а проміжні результати їх виконання фіксуємо в довгостроковій пам’яті або на папері, ніж погоджуємося перевантажувати свою робочу пам’ять. Ми долаємо великі відстані без поспіху і провадимо своє розумове життя за законом найменшої напруги.


Розмови про увагу та зусилля

«Я не виконуватиму цього завдання за кермом авто. Від нього розширюються зіниці. Воно потребує розумових зусиль!»

«Тут діє закон найменших зусиль. Він думатиме якомога менше».

«Вона не забула про збори. Вона була цілковито зосереджена на чомусь іншому, коли ви казали про зустріч, і просто вас не почула».

«Спочатку мені на думку спала інтуїтивна відповідь Системи 1. Мені варто спробувати свідомо пошукати інформацію в пам’яті».


Розділ 3

Лінивий контролер


Щороку я по кілька місяців проводив у Берклі, й одним із моїх найулюбленіших занять там була щоденна чотиригодинна прогулянка схилами парку з чудовим краєвидом — на затоку Сан-Франциско. Мій маршрут вимощеними стежками парку становив понад 6 км. Я досить оперативно з’ясував найоптимальнішу і найзручнішу для мене швидкість — близько 11 хвилин на подолання одного кілометра. Під час прогулянок я, звісно ж, спалював більше калорій, ніж якби сидів у шезлонгу, але за умов зручної для себе швидкості не відчував жодного дискомфорту чи напруги. Прогулюючись у такому темпі я також міг розмірковувати й інтелектуально працювати. До того ж я вважаю, що легка фізична активність на кшталт прогулянки стимулює й бадьорить розум.

Система 2 також має свою природну швидкість. Ви витрачаєте незначну частку своєї розумової енергії на поточні роздуми чи на моніторинг того, що відбувається довкола, тож навіть коли ваш мозок не робить нічого особливого, він усе одно працює, але з мінімальним напруженням. Спостереження за тим, що діється навколо чи у вашій голові, за звичайних умов, коли не відбувається нічого особливого і ви не занурюєтеся в себе, потребує мінімальних зусиль. За кермом машини вам доводиться ухвалювати безліч незначних рішень, ви сприймаєте і засвоюєте якусь інформацію, коли читаєте газету, обмінюєтеся люб’язностями з коханою людиною чи колегою — і все це відбувається з мінімальними зусиллями для вашого мозку. Просто як прогулянка в парку.

Гуляти і водночас про щось розмірковувати зазвичай просто і приємно, однак за умови сильного напруження ці види діяльності починають змагатися за обмежений ресурс Системи 2. Це твердження можна перевірити за допомогою простого експерименту: під час невимушеної прогулянки зі своїм приятелем попросіть його подумки перемножити 23 та 78 і зробити це негайно. Майже напевне ваш друг зупиниться, щоб виконати завдання. Скажу зі свого досвіду, що легко можу міркувати про щось на прогулянці, але при цьому мені не до снаги розумова діяльність, під час якої потрібно суттєво напружувати короткострокову пам’ять. Якщо часу, щоб сформулювати складне логічне судження, в мене обмаль, то я ліпше мовчатиму і робитиму це сидячи, ніж стоячи. Звісно, не всі види повільного мислення потребують такого напруженого зосередження та складних обрахунків: найкращі в житті думки осяювали мене саме на дозвіллі, під час спокійних прогулянок з Амосом.

Пришвидшення ходи, коли мені треба йти швидше за зручний для мене темп, повністю змінює відчуття від прогулянки, адже швидка хода зумовлює гостру неспроможність мислити ясно. Коли я починаю йти швидше, моя увага дедалі більше зосереджується на процесі швидкої ходи й усвідомленій підтримці швидкого темпу. Відповідно моя здатність довести думку до завершеного судження при цьому суттєво обмежується. За найшвидшої для мене ходи на пагористій місцевості (а це десь трохи менше 9 хвилин на кілометр) я навіть не намагаюся про щось думати. Окрім фізичного зусилля, щоб весь час рухатися швидко, потрібне ще й зусилля мозку — опиратися спокусі сповільнити ходу. Самоконтроль та зосереджене мислення, очевидно, береться з одного й того ж обмеженого запасу зусиль.

Щоб мислити послідовно і міркувати про щось серйозне, більшість із нас майже завжди потребує самодисципліни. Я не провадив систематичних наукових розвідок на цю тему, але підозрюю, що часте перемикання з одного завдання на інше та пришвидшення мисленнєвої діяльності — це неприємні для нас види діяльності, тож люди намагаються будь-що їх уникати. Саме так закон докладання найменших зусиль справді стає законом. Навіть коли в нас досить часу, послідовне мислення потребує дисципліни. Просте спостереження за тим, скільки разів за одну годину, працюючи над книгою, я перериваюся, щоб перевірити свою електронну пошту чи просто бігаю зазирнути в холодильник, дозволяє зробити висновок, що процес написання книги потребує ще більшої самодисципліни.

На щастя, розумова праця не завжди для нас неприємна, а деякі люди взагалі спроможні впродовж тривалого часу зосереджувати свої зусилля на певному виді діяльності, надмірно не напружуючи своєї сили волі. Психолог Міхай Чіксентміхаї[39] доклав більше зусиль, ніж хто-небудь інший, до дослідження процесу зосередженої роботи, що не потребує зусиль, і запропонував називати її потоком[40]; цей термін уже встиг увійти до наукового слововжитку. Люди, що відчувають стан потоку, описують його як «непримусове зосередження — таке глибоке, що в ньому вони втрачають відчуття часу, самих себе і своїх проблем», а опис насолоди від цього стану люди описують так яскраво, що Чіксентміхаї називає його «оптимальним досвідом». Чимало різноманітних видів діяльності можуть давати людині відчуття потоку — від малювання до мотоперегонів, а для деяких письменників-щасливців навіть написання книги може бути оптимальним досвідом. Потік чітко розмежовує два види зусиль — зосередженість на якомусь завданні та навмисне контролювання уваги. Щоб прожогом гнати на мотоциклі зі швидкістю 240 кілометрів на годину або ж зіграти серйозну шахову партію на змаганнях під час турніру, без сумніву, потрібно докласти зусилля. Водночас у потоковому стані самé втримання уваги на цих нелегких видах діяльності не потребує додаткового самоконтролю, що дозволяє вивільнити ще більше ресурсів для їх успішного виконання.


Зайнята та виснажена Система 2

Сьогодні вже доведено, що і самоконтроль, і мисленнєві зусилля — це види розумової діяльності. Деякі психологічні дослідження показали, що люди, від яких вимагається водночас виконати складну розумову вправу та встояти проти якоїсь спокуси, більше схильні зрештою піддаватися спокусі. Уявіть, що ви отримали завдання втримати в голові набір із семи цифр. Ваше завдання — запам’ятати ці цифри. Поки ви сконцентровані на утриманні цифр у пам’яті, вам пропонують вибрати один із двох десертів: надзвичайно калорійний шоколадний торт або ж корисний фруктовий салатик. Коли ваш розум зосереджений на цифрах, ви оберете шоколадний торт. Коли Система 2 зайнята, Система 1 сильніше впливає на ухвалення рішень, а вона полюбляє солоденьке[41].

Когнітивно зайняті люди, спілкуючись з іншою людиною, швидше зроблять егоїстичний вибір, вживатимуть сексистські вислови чи ухвалять поверхове рішення[42]. Система 2 втрачає контроль за поведінкою, коли їй потрібно запам’ятовувати цифри, однак такі мисленнєві навантаження, звісно ж, не єдина причина ослаблення самоконтролю. Подібний ефект матимуть і кілька чарок алкоголю чи безсонна ніч. «Жайворонки» гірше контролюють свою поведінку ввечері, а «сови» — вранці. Якщо занадто перейматися тим, як ви виконуєте завдання, результати його виконання будуть гірші, ніж коли ви цим не перейматиметесь, адже ваша короткострокова пам’ять буде зайнята зайвими тривожними думками[43]. Висновок очевидний: самоконтроль потребує і уваги, і зусиль. Іншими словами, одна з функцій Системи 2 — контроль за думками та поведінкою.

Низка проведених психологом Роєм Баумайстером і його колегами дивовижних експериментів неспростовно доводить, що всі види довільних зусиль — когнітивних, емоційних або фізичних — бодай частково, але все-таки споживають енергію з умовного спільного резерву. Під час експерименту вчені пропонували виконувати завдання не одночасно, а послідовно.

Ці експерименти переконливо довели, що зусилля волі чи самоконтроль дуже втомлюють людину: якщо змусити себе щось робити, то до наступного завдання бажання контролювати себе зменшується. Це явище отримало назву виснаження его. Піддослідні, яким давали вказівку пригнічувати емоційну реакцію під час фільму, що викликає сильні почуття, погано проходили тест на фізичну витривалість, у якому їх просили сильно стискати динамометр і при цьому, відповідно, протидіяти дедалі більшому відчуттю дискомфорту. Емоційні зусилля впродовж першої фази експерименту знижували здатність терпіти біль від тривалого скорочення м’язів, і, таким чином, піддослідні з виснаженим его швидше піддавалися бажанню припинити дослід. В іншому експерименті учасників спочатку виснажували завданням харчуватися «здоровою» їжею — редисом і селерою, при цьому вони мусили опиратися спокусі з’їсти шоколад або солодке тістечко. Саме ці учасники раніше за інших здавалися під час виконання складного когнітивного завдання.

Перелік ситуацій і завдань, які виснажують самоконтроль, сьогодні довгий і різноманітний. Усі вони пов’язані з конфліктами і необхідністю придушувати природний потяг. Серед них, зокрема, такі завдання:

   ● не думати про білого ведмедя;

   ● придушувати емоційну реакцію на зворушливий фільм;

   ● робити вибір у ситуаціях, пов’язаних з конфліктними моментами;

   ● прагнути справити враження на інших;

   ● ввічливо реагувати на нечемну поведінку партнера;

   ● взаємодіяти з представником іншої раси (для людей із упередженнями).


Перелік показників виснаженості его також досить різноманітний:

   ● порушувати свою дієту;

   ● витрачати більше грошей, ніж ви можете собі дозволити, на імпульсивні покупки;

   ● агресивно реагувати на провокацію;

   ● стискати динамометр у руці не так довго, як це потрібно;

   ● погано виконувати завдання на інтелект і логічне ухвалення рішень.


Докази цілком переконливі: заняття з високими вимогами до Системи 2 потребують самоконтролю, а саме́ застосування цього самоконтролю — справа неприємна і виснажлива[44]. На відміну від когнітивного навантаження, виснаження его щонайменше спричиняє часткову втрату мотивації. Застосувавши самоконтроль під час виконання одного завдання, ви неохоче застосуєте його до іншого, хоча й можете, якщо в цьому буде потреба. У кількох експериментах піддослідні успішно протистояли виснаженню его, отримавши до цього сильний стимул[45]. Збільшення зусиль навпаки неможливе, якщо в завданні необхідно утримувати в короткочасній пам’яті шість цифр. Виснаження его і зайнятість розуму — різні речі.

Відкриття групи Баумайстера, яке вражає найбільше, показує, що ментальна енергія — це не просто метафора[46]. Нервова система споживає більше глюкози, ніж будь-яка інша частина тіла, і, судячи з усього, розумова діяльність, яка потребує значної напруги, дорого коштує в цій солодкій «валюті». У процесі активних і складних міркувань або виконання завдання, що потребує самоконтролю, рівень глюкози в крові падає. Такий самий ефект помічено в спринтерів, які витрачають запаси глюкози в м’язах. Напрошується несподіваний висновок: ефекти виснаження его можна нейтралізувати за допомогою глюкози. Баумайстер і його колеги експериментальним методом підтвердили цю гіпотезу[47].

В одному з їхніх досліджень учасникам-добровольцям запропонували переглянути без звуку короткий запис розмови з жінкою і попросили проінтерпретувати її жести. У ході перегляду на екрані повільно пробігала послідовність слів. Піддослідних попросили не зважати на слова; якщо вони відчували, що їхня увага слабшає, то мали наново сфокусуватися на поведінці жінки. Такий вияв самоконтролю спричиняє виснаження его. Перед другим завданням деякі учасники випили лимонад, підсолоджений глюкозою, а решта учасників — лимонад із замінником цукру. Після цього вони виконували завдання, в яких для одержання правильної відповіді потрібно було проігнорувати інтуїтивну підказку, що спадала їм на думку. Люди із виснаженим его припускалися інтуїтивних помилок набагато частіше, й учасники, що пили лимонад із замінником цукру, цілком очікувано показали саме такий результат. Натомість піддослідні, які випили лимонад із глюкозою, не показали ознак виснаження его: рівень цукру в мозку було відновлено, тож працездатність не знизилася. Потрібно ще багато часу і досліджень, щоб остаточно довести, що завдання, які викликають зниження рівня глюкози, очевидно, зумовлюють і короткочасне збудження, через яке розширюються зіниці і пришвидшується серцебиття.

Нещодавно в одній із публікацій у «Збірнику наукових праць Національної академії наук»[48] було описано тривожний вплив виснаження на формування суджень[49]. Учасниками, нічого про це й не підозрюючи, стали вісім ізраїльських суддів, які ухвалюють рішення про умовно-дострокове звільнення. Вони розглядають такі заяви постійно. Справи їм надають у довільному порядку, і судді приділяють кожній із них у середньому близько 6 хвилин. Типовий висновок — відмова, адже рішення про звільнення ухвалюють лише в 35% випадків. Час, відведений на ухвалення кожного рішення, відстежують і протоколюють; у протокол засідання включають усі три перерви, коли судді мають змогу перекусити, — ранкову, обідню і післяобідню. Автори дослідження побудували графік частки схвалених заяв у співвідношенні із тривалістю перерви, яка цьому передувала. Після кожного прийому їжі ця частка зростає до 65%. Упродовж близько двох годин до наступного прийому їжі схвалення заяв про звільнення знижується майже до нуля безпосередньо перед перервою. Автори, звісно ж, не очікували подібного результату і ретельно перевірили безліч інших пояснень, однак найкраща можлива оцінка даних не тішить: стомлені і голодні судді схильні до легшого для них рішення, а тому відмовляють в умовно-достроковому звільненні. Імовірно, свою роль у цьому відіграє і втома, і голод.


Лінива Система 2

Одна з головних функцій Системи 2 — відстежувати і контролювати думки і дії, які їй «пропонує» Система 1, дозволяти деяким із них напряму позначатися на поведінці, а інші — пригнічувати або змінювати. Ось, наприклад, така задача. Не намагайтеся її розв’язати, а прислухайтеся до своєї інтуїції.


Бейсбольна бита і м’ячик разом коштують 1 долар і 10 центів.

Бита коштує на долар більше за м’ячик.

Скільки коштує м’ячик?


Вам на думку спала певна сума. Ви, звісно ж, подумали про 10 центів. Особливість цієї легкої задачки полягає в тому, що вона викликає в голові автоматичну відповідь — інтуїтивну, привабливу, але неправильну. Порахуйте — і самі в цьому переконаєтеся. Якщо м’ячик коштує 10 центів, то загальна ціна покупки становитиме 1 долар 20 центів (10 центів — за м’ячик і 1 долар 10 центів — за биту), а не 1 долар 10 центів. Правильна відповідь — 5 центів. Можна з упевненістю сказати, що інтуїтивна відповідь спала на думку і тим, хто відповів правильно, але їм якось вдалося відкинути підказку власної інтуїції.

Шейн Фредерік і я разом розробляли теорію суджень на основі двох систем, і він використовував задачу про биту і м’ячик, щоб з’ясувати найважливіше питання: чи уважно Система 2 відстежує пропозиції Системи 1? На його думку, про будь-кого, хто відповість, що м’ячик коштує 10 центів, нам відомий важливий факт: ця людина не вжила жодних заходів, щоб перевірити правильність відповіді, а її Система 2 схвалила інтуїтивну підказку, яку могла б спростувати, якби спромоглася докласти невеличких зусиль. Навіть більше: відомо, що люди, які відповідають інтуїтивно, не звертають уваги і на прозору підказку загального плану, тобто не замислюються, навіщо в питальник включили завдання з таким очевидним рішенням. Показова й сама відмова від перевірки правильності підказки, що забрала б лише кілька секунд розумової напруги (завдання помірно складне), легкого напруження м’язів і розширення зіниць, а в результаті піддослідний міг уникнути помилки і спричиненого нею зніяковіння. Схоже, що люди, які відповідають «10 центів», — вірні прихильники закону найменшої напруги. Натомість ті, хто уникають давати неперевірену інтуїтивну відповідь, мають, швидше за все, активніший розум.

Задачку про м’яч і биту розв’язували тисячі студентів університетів, і результати шокують. Понад 50% студентів Гарварду, Принстону і Массачусетського технологічного інституту дали інтуїтивну, тобто хибну відповідь[50]. В університетах із менш суворим відбором потенційних студентів показник відмови від перевірки інтуїтивної підказки перевищує 80%. На прикладі задачі про м’яч і биту ми вперше зіткнулися з явищем, до якого ще не раз повертатимемося в цій книжці: люди вкрай самовпевнені і надто схильні довіряти власній інтуїції. Очевидно, багатьом не до вподоби розумові зусилля, тож вони намагаються будь-що їх уникнути.

Тепер пропоную вам логічну задачу, що складається із двох передумов і висновку. Спробуйте якомога швидше визначити, чи логічно правильне міркування, тобто чи випливає висновок із вихідних даних.


Усі троянди — квіти.

Деякі квіти швидко в’януть.

Отже, деякі троянди швидко в’януть.


Більшість студентів вищих навчальних закладів уважають цей умовивід істинним[51]. Насправді міркування хибні, тому що серед квітів, що швидко в’януть, може і не бути троянд. Як і у випадку із завданням про м’яч і биту, на думку негайно спадає правдоподібна відповідь. Щоб її відкинути, необхідно зробити багато роботи. Важко перевірити логічність судження, якщо ви справді переконані: «Так, усе правильно! Це — правильно!» — а тому мало хто завдає собі клопоту продумувати весь ланцюжок міркувань.

Висновки з цього експерименту ще більше збивають з пантелику, якщо застосувати їх до повсякденних рішень. Виходить, якщо люди вірять в істинність будь-якого твердження, то охоче повірять навіть тим аргументам на його користь, які самі по собі необґрунтовані. Однак якщо залучено Систему 1, то її висновок має пріоритет, а аргументи — другорядні.

Погляньте тепер на таке запитання та, перш ніж читати далі, швидко дайте на нього відповідь:


Скільки вбивств у штаті Мічиган скоюєть ся щороку?


Це питання, автор якого — Шейн Фредерік, — іще одне завдання для Системи 2. «Фокус» у тому, чи згадає респондент, що в Мічигані розташований Детройт, місто з високим рівнем злочинності. Студентам вищих навчальних закладів США це відомо, і вони правильно ідентифікують Детройт як найбільше місто в Мічигані. Але знання цих фактів недостатньо. Ми не завжди пригадуємо потрібну інформацію, коли це необхідно. Люди, які згадують, що Детройт у штаті Мічиган, вище за інших оцінюють рівень злочинності, але більшість респондентів Фредеріка не згадали про місто, коли їх запитували про штат. Насправді середня оцінка піддослідних, яких питали про Мічиган, нижча за оцінку іншої групи, яку запитували про кількість убивств у самому Детройті.

Винними в тому, що люди не подумали про Детройт, можуть бути і Система 1, і Система 2. Чи спливе в пам’яті місто, якщо згадають про штат, часто залежить від автоматичної функції пам’яті, а вона в усіх різна. Дехто чудово уявляє собі штат Мічиган: його жителі напевно знають про нього більше, ніж той, хто живе деінде; знавці географії згадають більше, ніж фахівці з бейсбольної статистики; більш інтелектуально розвинені люди, мабуть, узагалі знають про все більше за інших. Інтелект виражається не лише в здатності розмірковувати, але й у тому, щоб відшукати в пам’яті потрібний матеріал і, за потреби, зосередити на ньому увагу. Функцію пам’яті виконує Система 1. Але, з іншого боку, всі мають можливість пригальмувати й активно пошукати в пам’яті потенційно важливі факти, так само всі можуть призупинитися і перевірити розв’язок задачі про биту і м’яч. Межі свідомої, навмисної перевірки і пошуку — властивість Системи 2, яка в кожної людини різна.

Задачка про биту і м’яч, силогізм про квіти й питання про Мічиган і Детройт мають дещо спільне. Неправильні відповіді на ці міні-тести — це почасти результат слабкої мотивації або нестачі зусиль на їх виконання. Будь-який абітурієнт, який здатен вступити до престижного університету, спроможний правильно розв’язати перші два завдання і згадати найбільше місто штату Мічиган та його проблему зі злочинністю. Ці студенти можуть дати раду складним завданням, коли немає спокуси прийняти на віру поверхову, але переконливу відповідь, що одразу спадає їм на думку. Занепокоєння викликає саме легкість, з якою вони задовольняються інтуїтивним рішенням і перестають думати. «Лінощі» — досить жорстка, але навряд чи несправедлива характеристика самоконтролю цих молодих людей і їхньої Системи 2. Тих, хто уникає гріха інтелектуальних лінощів, можна називати «зацікавленими». Вони — більш уважні, інтелектуально активніші, менш схильні задовольнятися поверховими, але привабливими відповідями і скептичніше ставляться до своєї інтуїції. Психолог Кейт Становіч назвав би їх більш раціональними[52].


Інтелект, контроль, раціональність

Для дослідження зв’язку між мисленням і самоконтролем учені застосовували найрізноманітніші методи. Деякі дослідники ставили питання про кореляцію між двома явищами. Якщо скласти два рейтинги людей (один — за ступенем їхнього самоконтролю, другий — за когнітивними здібностями), то чи посідатимуть люди орієнтовно однакові позиції в обох цих рейтингах?

В одному з найвідоміших в історії психології експериментів Волтер Мішель зі своїми студентами поставив чотирирічних дітей перед жорсткою дилемою[53]. Їм дали вибір: отримати зовсім трохи ласощів (одне печиво «Орео») у будь-який момент, коли вони цього схочуть, або ж одержати більшу винагороду (два печива), але для цього їм необхідно зачекати чверть години. Дитину залишали саму — у кімнаті перед столом, на якому було два об’єкти: одне печиво і дзвоник, яким піддослідна дитина могла задзеленчати будь-якої миті, покликавши в такий спосіб експериментатора, й одержати одне печиво. З опису експерименту відомо, що «в кімнаті не було іграшок, книжок, картинок чи інших предметів, які могли б відвернути увагу дитини. Експериментатор виходив і не повертався, аж поки не минало 15 хвилин, або поки дитина не дзвонила у дзвоник, з’їдала печиво, вставала чи демонструвала своєю поведінкою тривогу»[54].

За дітьми спостерігали крізь однобічне дзеркало, і відеозапис їхньої поведінки під час очікування незмінно викликав щирий сміх аудиторії. Близько половини дітлахів змогли вичекати 15 хвилин, здебільшого не звертаючи уваги на спокусливі ласощі. Десять — п’ятнадцять років по тому між учасниками експерименту, що встояли перед спокусою, та рештою з них утворився великий розрив. Піддослідні, що не піддалися спокусі, виявляли більший самоконтроль під час виконання когнітивних завдань і їм ліпше вдавалося ефективно перемикати увагу. У підлітковому віці вони з меншою вірогідністю вживали наркотики. Значна різниця виявилася і в інтелектуальних здібностях: діти, які в чотири роки демонстрували вищу міру самоконтролю, в тестах на інтелект набирали значно більше балів[55].

Група дослідників з Орегонського університету за допомогою кількох різних методів вивчала зв’язок між когнітивним контролем та інтелектом, а також робила спроби підвищити рівень інтелекту, підвищивши контроль за увагою. Для дітей віком від чотирьох до шести років влаштували п’ять 40-хвилинних сесій комп’ютерних ігор, спеціально розроблених для тренування уваги та контролю. В одній із вправ діти повинні були схопити джойстиком анімованого кота і перенести його на траву, не втрапивши при цьому в багнюку. Ділянки з травою поступово зменшувались, а площі з багнюкою — ширшали, що вимагало від дітей дедалі більшої вправності. Експериментатори з’ясували, що тренування уваги покращує не лише контроль за виконанням завдання: разом із ним покращились і результати невербальних тестів на інтелект, і це поліпшення зберігалося впродовж кількох місяців[56]. Ті самі дослідники провели інше дослідження, у якому виокремили гени, що беруть участь у контролі за увагою, й показали, що на нього впливають, зокрема, й виховні методи. Науковці довели тісний зв’язок між здатністю дітей контролювати свою увагу і вмінням контролювати емоції.

Шейн Фредерік склав тест на когнітивну рефлексію, що включає завдання про биту і м’яч та два інші питання, обрані тому, що вони викликають бажання дати привабливу, але неправильну інтуїтивну відповідь (ці питання наведені в розділі 5). Він вивчив характеристики студентів, що набирають у цьому тесті дуже мало балів, тобто тих, у кого Система 2 погано виконує наглядову функцію, і виявив, що вони схильні давати першу-ліпшу відповідь, яка спадає їм на думку, і неохоче докладають зусиль, щоб перевірити підказки своєї інтуїції. Ті, хто, виконуючи завдання, не ставляться критично до підказок своєї інтуїції, також схильні приймати на віру й інші пропозиції Системи 1. Ці люди імпульсивні, нетерплячі і прагнуть негайної винагороди. Наприклад, 63% «інтуїтивних» респондентів твердять, що хотіли б отримати 3400 доларів цього місяця, а не 3800 доларів — наступного. Лише 37% тих, хто правильно розв’язують всі три завдання, так само недалекоглядно обирають негайне отримання меншої суми. Коли їх запитують, скільки вони готові заплатити за одноденну доставку замовленої книги, респонденти, що набрали мало балів у цьому тесті на когнітивну рефлексію, відзначають, що готові заплатити вдвічі більше за тих, хто набрав більшу кількість балів. Результати Фредеріка показують, що в дійових осіб нашої психологічної драми різні «типи особистості». Система 1 імпульсивна й інтуїтивна, а Система 2 здатна на роздуми та обережна, проте в деяких людей вона ще й лінива. Ми також бачимо зумовлені цим відмінності між людьми: деякі більше схожі на свою Систему 2, інші — на Систему 1. Цей простий тест виявився одним із найкращих способів ідентифікації ледачого мислення.

Кейт Становіч та його колега Річард Вест, з яким він співпрацював багато років, спочатку ввели терміни «Система 1» і «Система 2», але зараз воліють називати їх процесами Типу 1 і Типу 2. Становіч та його колеги десятиліттями досліджували відмінності між індивідами, що стосуються подібної до описаної в цій книзі проблематики, ставлячи в різних формах одне й те саме питання: чому деякі люди більше за інших схильні до упереджених і хибних суджень? Становіч опублікував свої висновки в книжці під назвою «Раціональність і рефлексивний розум», у якій запропонував сміливий та оригінальний підхід до теми, висвітленої в цьому розділі. Він чітко розмежовує дві частини Системи 2: так чітко, що називає їх окремими «розумами». Один із них (Становіч іменує його алгоритмічним) відповідає за повільне мислення та обчислення, що потребують зусиль. Дехто дає раду таким завданням краще за інших: це саме ті люди, що відмінно виконують тести на інтелектуальні здібності та вміють перемикатися між завданнями легко й ефективно. Водночас Становіч стверджує, що високий рівень інтелекту не може цілковито вберегти людину від помилок мислення. Для цього потрібне інше вміння, яке він називає раціональністю. Раціональна людина в концепції Становіча схожа на тих, кого я раніше назвав «зацікавленими» людьми. Центральна ідея Становіча полягає в тому, що раціональність слід відрізняти від інтелекту. На думку Становіча, поверхове, «ледаче» мислення — недолік рефлексивності розуму і продукт недостатньої раціональності. Це приваблива ідея, що стимулює до роздумів. На її користь свідчить відкриття Становіча і його колег: завдання, подібні до задачки про биту і м’яч, краще показують нашу схильність до когнітивних помилок, ніж вимірювання інтелекту звичайними способами на кшталт тестів IQ[57]. А чи приведе до нових відкриттів розрізнення раціональності й інтелекту, покаже час.


Розмови про контроль

«Їй не треба було напружуватися, щоб кілька годин поспіль виконувати завдання. Вона ввійшла в “потік”».

«Його его було виснажене після довгого дня зустрічей. Тому замість того, щоб обміркувати проблему, він вдався до стандартних методів дій».

«Він не завдав собі клопоту перевірити, чи його слова мають сенс. Його Система 1 завжди така ледача чи він стомлений більше ніж зазвичай?».

«На жаль, вона схильна говорити перше, що спадає їй на думку. Імовірно, вона також має проблеми з відтермінуванням задоволення. Це слабка Система 2».



Розділ 4

Асоціативний механізм[58]

Розпочнімо наше знайомство з дивовижним механізмом роботи Системи 1 на прикладі таких двох слів:


Банани Блювотиння


Упродовж останніх однієї-двох секунд у вашій голові багато чого відбулося. Ви пережили неприємні відчуття від згадування кількох гидких картин. Трохи скривилися, на мить на вашому обличчі з’явилася відраза, і, можливо, ви дещо відсунули від себе книжку. Ваше серце стало битися частіше, волосинки на ваших руках злегка настовбурчились, і почали працювати потові залози. Іншими словами, ви, хоч і в суттєво спрощеній формі, відреагували на гидке слово так, як насправді відреагували б на реальну річ, яку воно описує. Усе це відбулося мимохідь, поза межами вашого свідомого самоконтролю[59].

Без особливої на те причини, ваш розум самостійно встановив у пам’яті як часову послідовність, так і причинно-наслідковий зв’язок між словами банани і блювотиння, склавши сценарій, у якому банани викликають нудоту. Через це тепер ви відчуваєте тимчасову огиду до бананів (не хвилюйтеся, вона мине). Ви скрізь готові розпізнати і відреагувати на об’єкти і поняття, пов’язані як зі словом «блювотиння» (наприклад, «нудота» або «сморід»), так і зі словом «банани» (наприклад, «жовтий» і «фрукти» і, можливо, «яблука» та «ягоди»).

Блювота зазвичай буває за певних обставин, приміром, у разі похмілля або розладу травлення. Ви також швидше розпізнаватимете слова, що асоціюються з іншими причинами цього неприємного явища. Навіть більше, ваша Система 1 відзначила, що ці два слова рідко трапляються в такому поєднанні: ймовірно, для вас це вперше. Ви відчули легке здивування.

Весь складний набір реакцій з’явився швидко, автоматично і без зусиль. Ви цього не хотіли, але не могли зупинити. Усе зробила Система 1. Події, зумовлені словами, які ви прочитали, сталися в процесі, що називається асоціативною активацією: думки викликають безліч інших думок, поширюючи таким чином у мозкові хвилю активності. Важлива риса цієї складної послідовності подій — її зв’язність (когерентність). Усі елементи пов’язані між собою, і кожен із них підтримує й посилює інші. Слово викликає спогади, які породжують відчуття, а ті, відповідно, зумовлюють вираз обличчя та продукують інші реакції: наприклад, загальну напругу і бажання відсахнутися. Вираз обличчя і гидливе відштовхування книжки підсилюють відчуття, до яких вони прив’язані, а відчуття, знову ж таки, посилюють відповідні ідеї. Усе це відбувається миттєво й синхронно і таким чином створює шаблон когнітивних, емоційних і фізичних реакцій, який сам себе підсилює. Ці реакції, що називаються асоціативно когерентними, надзвичайно різноманітні і водночас становлять єдине ціле.

Приблизно впродовж секунди ви автоматично й несвідомо виконали неймовірну дію. Почавши з абсолютно несподіваної події, ваша Система 1 віднайшла у ситуації сенс (два прості слова в дивному поєднанні), пов’язавши слова в історію з причиною й наслідком, оцінила можливий ступінь загрози (низький або середній) і створила контекст для подальшого розвитку, підготувавши вас до подій, які щойно стали більш вірогідними. Вона також створила контекст для поточної ситуації, оцінивши ступінь несподіваності останньої. Завдяки цьому ви стали ліпше поінформовані про минуле і якнайкраще підготувалися до майбутнього.

Дивовижно те, що ваша Система 1 сприйняла звичайнісіньке поєднання двох слів як реальний образ. Ваше тіло відгукнулось ослабленим аналогом реакції на подібну оказію, а емоційні та фізичні реакції стали частиною інтерпретації того, що сталося. Учені-когнітивісти неодноразово підкреслювали в останні роки, що пізнання отілеснене, бо ви думаєте своїм тілом, а не лише мозком[60].

Механізм, що спричиняє ці розумові події, відомий давно: це асоціація думок. Досвід показує, що в нашій свідомості думки йдуть одна за одною досить послідовно. Британські філософи XVII–XVIII століть намагалися вивести правила, що пояснюють ці послідовності. У своєму «Дослідженні про людське розуміння»[61], опублікованому в 1748 році, шотландський філософ Девід Г’юм зводить принципи асоціації до трьох: схожість, суміжність у часі або просторі і причинність (каузальність). Наша концепція асоціації з часів Г’юма змінилася кардинально, однак три його принципи ще й досі слугують гарною відправною точкою.

Я говоритиму про ідею в широкому розумінні цього поняття. Ідея буває конкретна чи абстрактна і може бути виражена безліччю способів: дієсловом, іменником, прикметником або й стиснутими кулаками. Психологи вважають ідеї вузловими точками в неосяжній мережі під назвою «асоціативна пам’ять», де кожен вузол з’єднаний із багатьма іншими. Є різні типи зв’язків: причини пов’язані з наслідками (вірус → застуда), предмети — із властивостями (лайм → зелений), предмети — з категоріями, до яких вони належать (банан → фрукт). Ми пішли далі, ніж Г’юм, і вже не вважаємо, що розум обмірковує послідовність усвідомлених ідеї одна за одною. Зараз роботу асоціативної пам’яті розуміють як безліч подій, що відбуваються одночасно. Активована ідея викликає не просто ще одну ідею, а безліч ідей, а ті, відповідно, активують інші. Крім того, свідомість помічає лише деякі активовані ідеї; основна частина роботи асоціативного мислення відбувається приховано, ніби потай від нашого свідомого «я». Думку про обмежений доступ до власного розуму, звичайно, прийняти важко, адже вона не відповідає нашим відчуттям. Однак це правда: ми знаємо про себе набагато менше, ніж нам здається.


Дива праймінгу

Як це часто буває в науці, перший прорив у розумінні механізму асоціації пов’язаний із удосконаленням способу вимірювання. Ще кілька десятиліть тому асоціації вивчали, ставлячи людині безліч запитань на кшталт: «Яке слово першим спадає вам на думку, коли ви чуєте слово “день”?». Дослідники підрахували частоту відповідей на зразок «ніч», «сонячний» або «довгий». У 80-ті роки ХХ століття психологи виявили, що слово викликає миттєві зміни, які можна виміряти і які показують легкість згадування споріднених слів. Якщо ви недавно бачили або чули слово «їжа», то більш імовірно, що, заповнюючи пропуски в слові «м_ _о», утворите іменник «м’ясо», а не «мило». Звісно, якщо ви щойно бачили слово «мити», то все буде навпаки. Це називається ефектом передування або праймінгу[62], іншими словами, ідея «їжа» дає настанову, або «праймінгує», на «м’ясо», а ідея «мити» — на «мило»[63].

Праймінг має багато форм. Якщо у вас зараз активна ідея «їжа» (байдуже, усвідомлюєте ви це чи ні), то ви швидше за інших розпізнаєте слово «м’ясо», навіть якщо його вимовлять пошепки або покажуть затертий напис. Звісно ж, у вас є настанова не лише на м’ясо, а й на безліч інших ідей, пов’язаних із їжею (наприклад, «виделка», «голодний», «товстий», «дієта» чи «печиво»). Якщо під час останнього прийому їжі ви сиділи в ресторані за хитким столиком, у вас буде настанова і на «хиткий». Крім того, ідеї, на які вже створені настанови, викликають настанови на інші ідеї, хоча й меншою мірою. Активація поширюється неосяжною мережею асоційованих ідей, наче кола по воді. Складання схеми цих кіл — один із найцікавіших напрямів психологічних досліджень сьогодення.

Ще одним вагомим досягненням у нашому розумінні пам’яті стало відкриття, що ефект праймінгу поширюється не лише на концепції та слова. Безперечно, ви не можете цього знати зі свого свідомого досвіду, тому вам доведеться прийняти чужу думку про те, що події, яких ви не усвідомлюєте, дають настанову на ваші дії та емоції. Психолог Джон Барґ і його колеги провели експеримент, який одразу став класичним прикладом такого ефекту. Студентам Нью-Йоркського університету віком від 18 до 22 років запропонували скласти фрази завдовжки чотири слова з наборів по п’ять слів[64] (наприклад, «знаходить», «він», «це», «жовтий», «відразу»). Одній з груп студентів запропонували слова, які асоціюються з людьми літнього віку, наприклад: Флорида, забудькуватий, лисий, сивий або зморшки. По завершенні цього завдання молодих людей відправляли в інший кабінет для виконання наступного тесту. Суть експерименту полягала саме в цьому короткому переході. Дослідники непомітно фіксували час, витрачений на проходження коридору. Як і передбачав Барґ, молоді люди, що складали речення зі слів, пов’язаних з літніми людьми, йшли коридором значно повільніше за інших.

«Флоридський ефект» містить дві стадії праймінгу. Спершу набір слів викликає, тобто «праймінгує», думки про старість, хоча слово старий жодного разу не трапляється, а вже потім ці думки дають настанову на поведінку, пов’язану з літнім віком, тобто спричиняють повільну ходу. Усе це відбувається абсолютно несвідомо. Жоден зі студентів під час подальшого опитування не сказав, що зауважив загальну тему слів. Усі піддослідні наполягали, що прочитані слова ніяк не вплинули на їхні вчинки після першого експерименту. Вони не усвідомили ідеї старості, але їхні дії все одно змінилися. Цей визначний феномен — вплив ідеї на дію — називають ідеомоторним ефектом. Хоча ви, звичайно, цього не помітили, але читання цього абзацу теж налаштувало вас певним чином. Якби вам потрібно було встати і сходити по склянку води, ви підводилися б зі стільця трохи повільніше, ніж зазвичай. Утім, згідно з дослідженнями, якщо з якихось причин вам не подобаються літні люди, то ви рухалися б швидше!

Ідеомоторний зв’язок також працює й навпаки. В одному німецькому університеті провели дослідження, яке було дзеркальним відображенням експерименту групи Барґа в Нью-Йорку. Студентів попросили впродовж п’яти хвилин рухатися по кімнаті зі швидкістю 30 кроків на хвилину, що було приблизно втричі повільніше за їхню нормальну швидкість[65]. Після цієї короткої вправи учасники набагато швидше розпізнавали слова, пов’язані зі старістю (наприклад, забудькуватий, літній і самотній). Двосторонні ефекти праймінгу зазвичай дають узгоджену реакцію: якщо вас підвели до думки про старість, ви поводитиметесь як старий, а «старечі» дії, відповідно, викличуть думки про старість.

В асоціативних мережах двосторонні зв’язки доволі поширені. Наприклад, коли вам весело, ви всміхаєтесь, а коли ви всміхаєтеся, вам стає веселіше. Спробуйте на кілька секунд затиснути в зубах олівець так, щоб його кінці визирали з обох боків рота. Потім стисніть олівець губами так, щоб його кінець стирчав уперед. Ви, мабуть, і не здогадуєтеся, що одна з цих дій змусила вас насупити лоба, а інша — всміхнутися. Студентів університету попросили оцінити з олівцем у роті[66], чи смішні карикатури Ґері Ларсона із серії «Далека сторона»[67]. Студенти, що «всміхалися», самі про це не здогадуючись, вирішили, що карикатури смішніші, ніж вони здалися тим, хто «насуплював лоба». В іншому експерименті учасників попросили насупитися (звести брови), і внаслідок цього вони емоційніше реагували на фотографії зморених голодом дітей, людей, які сварилися, чи скалічених жертв нещасних випадків[68].

Прості і звичні жести також мимоволі впливають на наші думки й почуття. В одному експерименті учасників просили прослухати повідомлення через нові навушники[69]. Піддослідним сказали, що мета випробувань — перевірити якість аудіотехніки; деяких учасників попросили кивати, інших — хитати головою з боку в бік. Усі слухали однакові радіоповідомлення. Ті, хто кивали, тобто робили жест згоди, частіше погоджувалися з почутим повідомленням, а ті, хто хитали головою, частіше заперечували почуте. Знову ж таки, це відбувалося несвідомо, завдяки звичному зв’язку між відмовою або згодою та його звичайним фізичним вираженням. Тепер зрозуміло, чому поширений заклик «поводитися спокійно і доброзичливо незалежно від того, що ви відчуваєте» — це чудова порада: дуже ймовірно, що ви насправді відчуєте себе спокійним і добрим.


Праймінг, який нас скеровує

Дослідження ефекту праймінгу дали результати, що загрожують нашому сприйняттю себе як свідомих і незалежних авторів власних суджень і виборів. Більшість із нас, наприклад, уважає голосування усвідомленою дією, що відображає наші цінності і нашу оцінку політичних програм та не піддається впливу сторонніх дрібниць, які безпосередньо не стосуються справи. Так, місце розташування виборчої дільниці не повинно впливати на наш вибір, але, як не дивно, все-таки впливає. Під час дослідження розподілу голосів в Аризоні в 2000 році з’ясувалося, що пропозиції збільшити фінансування шкіл підтримувало значно більше виборців, якщо виборча дільниця була розташована в школі, а не десь поблизу[70]. Інший експеримент показав, що якщо люди бачать зображення класних кімнат та шкільних роздягалень, то більше схильні підтримувати освітні ініціативи. Ефект від зображень був більший, ніж різниця між кількістю батьків і решти бездітних виборців! Дослідження праймінгу не лише довели, що думки про старість змушують людей ходити повільніше, але й пішли значно далі. Тепер ми знаємо, що праймінг впливає на всі аспекти нашого життя.

Згадка про гроші має дивний ефект[71]. Учасникам експерименту показували список із п’яти слів, з яких вони мусили скласти фразу, що стосувалася грошей (наприклад, набір слів «висока», «робота», «зарплата», «офіс» ставав фразою «високооплачувана робота»). Інші методи праймінгу були менш очевидні, як, приміром, ненав’язлива присутність предмета, пов’язаного з грошима: пачка іграшкових доларів із «Монополії» на столі або комп’ютерна заставка із зображенням купюр, що плавають на воді.

Люди, налаштовані праймінгом на тему грошей, стають більш незалежними, ніж без цього асоціативного перемикача. Вони майже вдвічі довше намагалися розв’язати важке завдання і не зверталися до експериментатора по допомогу, а це безсумнівна ознака підвищеної впевненості в собі. Люди з подібною настановою ставали егоїстичнішими і не так охоче допомагали іншим студентам, удаючи, що не розуміють завдання експерименту. Коли експериментатор ніяково впускав кілька олівців на підлогу, учасники, налаштовані (несвідомо) на тему грошей, допомагали їх збирати, але піднімали менше олівців. У ще одному експерименті з цієї ж серії учасникам казали, що вони мають познайомитися з новою людиною, і просили поставити два стільці, поки експериментатори йшли по неї. Ті, в кого була настанова на гроші, намагалися відставити стілець якнайдалі (на відстань 118 см, на відміну від 80 см в інших учасників експерименту). Налаштовані на гроші студенти охочіше залишалися наодинці.

Усі ці відкриття поєднує те, що думка про гроші дає настанову на індивідуалізм: небажання взаємодіяти з іншими, залежати від них або відгукуватися на їхні прохання. Цей показовий експеримент провела психолог Кетлін Вос, чиїй статті притаманна похвальна стриманість, автор залишила читачам можливість самостійно зробити висновки, що, власне, самоочевидні. Її експерименти дуже глибокі: отримані результати засвідчують, що життя в культурі, яка оточує нас нагадуваннями про гроші, невідомим для нас чином впливає на нашу поведінку і думки, чим ми не завжди можемо пишатися. Деякі культури часто нагадують про повагу, інші — про Бога, а є суспільства, що поклоняються величезним портретам безцінного вождя. Чи можуть бути якісь сумніви в тому, що всюдисущі зображення національного лідера в диктаторських режимах не лише навіюють відчуття, що «великий брат стежить за тобою», але й зменшують кількість спонтанних думок і незалежних дій?

Дослідження ефекту праймінгу свідчать про те, що нагадування людям про їхню смертність підвищує привабливість авторитарних ідей, які в контексті страху смерті заспокоюють і дають надію[72]. Інші експерименти підтверджують здогади Фройда про роль символів і метафор у підсвідомих асоціаціях. Розгляньте, наприклад, фрагменти слів «ВМ_ _И» і «М_ _О». Люди, яких попередньо попросили згадати про якийсь свій ганебний вчинок, найімовірніше, доповнять ці пропуски, утворивши слова «ВМИТИ» і «МИЛО», а не, скажімо, «ВМІТИ» і «М’ЯСО». Навіть більше, одна лише думка про те, щоб вдарити колегу ножем у спину, спонукає людей купувати мило, засоби для дезінфекції або мийні засоби взагалі, а не батарейки, сік чи шоколад. Схоже, відчуття нечистого сумління викликає бажання очистити власне тіло; цей потяг називають «ефектом леді Макбет»[73].

Очищення чітко прив’язане до частин тіла, що виконували гріховні дії. Учасників одного експерименту попросили «збрехати» уявному співрозмовникові по телефону або по електронній пошті, а потім перевірили, якими бажаними для них є різні товари. Люди, які брехали по телефону, частіше обирали ополіскувач для рота, а не мило, а ті, хто брехав у листуванні електронною поштою, навпаки віддавали перевагу милу, а не ополіскувачу[74].

Коли я описую ефект праймінгу в аудиторії, мені часто не вірять. Це й не дивно: Система 2 вважає, що вона — головна і знає причини свого вибору. Імовірно, й у вашій голові виникають питання: чому ці тривіальні маніпуляції справляють такий сильний вплив? Чи свідчать ці експерименти, що ми цілковито залежимо від того, які настанови нам дає навколишнє середовище? Ні. Ефект передування потужний, але не обов’язково сильний. Із сотні учасників голосування лише кілька спочатку сумнівалися, чи проголосують вони щодо шкільного питання інакше, якщо виборча дільниця розташовуватиметься в школі, а не в церкві (а кілька відсотків могли навіть змінити результат голосування).

Думка, на якій вам варто зосередитися, полягає в тому, що не вірити цим результатам — теж не варіант. Це не вигадки і не статистичні відхилення. Вам доведеться прийняти основні висновки досліджень як істинні і, що ще важливіше, прийняти їхню істинність щодо себе, бо вас вони теж стосуються. Якби вам показали заставку з доларами, що плавають у воді, ви теж, найімовірніше, підняли б менше олівців, щоб допомогти незграбному незнайомцеві. Ви не берете цю інформацію на свій рахунок, адже вона не відповідає вашому суб’єктивному досвіду. Але суб’єктивний досвід переважно складається з історії про події, яку ваша Система 2 розповідає сама собі. Феномени праймінгу виникають у Системі 1, а до них ви свідомого доступу не маєте.

На завершення я розповім про чудову демонстрацію ефекту передування, що відбулася на офісній кухні одного британського університету[75]. Щоб сплатити за чай або каву, яку працівники випили впродовж дня, вони впродовж багатьох років клали гроші до загальної скарбнички. Біля неї висів перелік цін. Одного разу над списком цін без попередження чи пояснення повісили фотографію. Упродовж наступних десяти тижнів нова фотографія з’являлася щотижня: це були або квіти, або очі, що дивляться на спостерігача. Новий декор ніхто не обговорював, але розмір внесків значно змінився. На рис. 4 наведено фотографії та суми, внесені до загальної скарбнички (за спожиті напої). Вони варті того, щоб ви придивилися до них уважніше.


Мислення швидке і повільне

Рис. 4


У перший тиждень експерименту (що видно в нижній частині графіка) на тих, хто пив чай і каву, дивилися широко розплющені очі, а середній внесок становив 70 пенсів у розрахунку на літр молока. У другий тиждень на фотографії були зображені квіти, і середній внесок знизився до 15 пенсів. Тенденція збереглася. У середньому в тижні «очей» внески були майже втричі більші, ніж у тижні «квітів». Мабуть, суто символічне нагадування про те, що за ними спостерігають, стимулювало людей поводитися порядніше. Нам уже відомо, що все це відбувалося несвідомо. Чи вірите ви тепер, що й самі діяли б відповідно до цього графіка?

Кілька років тому психолог Тімоті Вілсон написав книжку з промовистою назвою «Незнайомці для себе»[76]. Наразі ви вже познайомились із цим чужинцем усередині вас, що непомітно контролює чимало ваших дій. Система 1 викликає враження, що часто стають вашими переконаннями, і є джерелом імпульсів, на яких часто ґрунтуються ваші дії і вибір. Вона пропонує мовчазну інтерпретацію того, що відбувається з вами і довкола вас, і пов’язує цей момент із нещодавнім минулим та очікуваннями від найближчого майбутнього. Вона містить модель світу, яка миттєво оцінює події як нормальні або дивні. Це джерело ваших швидких і часто точних інтуїтивних суджень. Ви не усвідомлюєте більшості її дій. Система 1, як ми побачимо в наступних розділах, породжує безліч систематичних помилок у ваших інтуїтивних здогадах.


Розмови про праймінг

«Споглядання великої кількості людей в уніформі не стимулює креативності».

«Світ не такий уже й узгоджений та когерентний, як вам здається. Цю когерентність породжує робота вашого розуму».

«Їх налаштували виявляти недоліки, і саме це вони і зробили».

«Його Система 1 сконструювала історію, а Система 2 в неї повірила. Це відбувається з кожним із нас».

«Я почав усміхатися і справді став почуватися краще!»



Розділ 5

Когнітивна легкість

Коли ви притомні (а може, навіть і ні), у вашому мозкові здійснюється безліч операцій, що безперервно перевіряють й оновлюють відповіді на важливі питання: чи відбувається щось нове? чи немає якоїсь загрози? чи все йде добре? чи потрібно переорієнтувати на щось увагу? чи не треба витратити більше зусиль на це завдання? Уявіть собі кабіну пілота літака, в якій прилади показують найважливіші поточні показники. Система 1 оцінює їх автоматично, й одна з її функцій — визначати, чи потрібні додаткові зусилля від Системи 2.

Один із приладів вимірює когнітивну легкість[77], і діапазон його шкали сягає від «легко» аж до «важко». «Легко» означає, що все добре: ні загроз, ні важливих новин, немає потреби скеровувати увагу на щось інше чи мобілізувати зусилля. «Важко» вказує на наявність проблеми, для розв’язання якої потрібно більше залучити Систему 2. Відповідно протилежний показник називатиметься когнітивна напруга. На ступінь когнітивної напруги впливає і поточний рівень докладання зусиль, і наявність невиконаних вимог. Дивно те, що єдиний індикатор когнітивної легкості сполучений із розгалуженою мережею різних входів і виходів[78]. На рис. 5 представлена ця історія.


Мислення швидке і повільне

Рис. 5


Із цього зображення випливає, що речення, надруковане чітким шрифтом, або повторене, або ж таке, для якого провели підготовку-праймінг, буде оброблене швидше і легше. Якщо ви в доброму гуморі чи просто всміхаєтеся, бо у вашому роті олівець, то з «когнітивною легкістю» вислухаєте промову доповідача. Це також означатиме, що ви відчуватимете напругу, коли ознайомлюватиметесь з інструкціями, які надруковані нечітким шрифтом, блідою фарбою чи сформульовані надто складно, а також коли у вас кепський настрій чи ви просто супите брови.

Різні причини легкості чи напруги мають взаємозамінний вплив та діють різноспрямовано. У стані когнітивної легкості ви, ймовірно, почуваєтеся добре, вам подобається те, що ви бачите, ви вірите тому, що чуєте, довіряєте своїм передчуттям та загалом оцінюєте поточну ситуацію як зручну і знайому вам. До того ж у цьому стані, швидше за все, ви міркуватимете недбало і поверхово. Коли ви відчуваєте напругу, то, ймовірно, пильнуватимете і будете схильні ставитися до всього підозріло, докладати більше зусиль до того, що робите, почуватиметеся не так комфортно і робитимете менше помилок, але при цьому ви менше, ніж зазвичай, будете послуговуватися власною інтуїцією і користатися своїми творчими здібностями.


Ілюзія пригадування

Слово ілюзія передусім викликає спогади про оптичні ілюзії, адже всі ми стикалися із зображеннями, які обманюють зір. Однак ілюзії пов’язані не лише із зоровим сприйняттям. Пам’ять, як і мислення загалом, теж не позбавлені ілюзій.

Девід Стенбілл, Моніка Біґутскі, Шана Тірана. Ці імена я щойно вигадав. Якщо вони трапляться вам упродовж наступних кількох хвилин, ви, швидше за все, згадаєте, де їх бачили. Ви зараз знаєте і ще якийсь час пам’ятатимете про те, що це не імена якихось знаменитостей. Однак якщо за кілька днів вам дадуть довгий перелік імен відомих людей упереміш із вигаданими «новими» іменами та попросять відзначити в ньому всіх знаменитостей, то досить імовірно, що ви ідентифікуєте Девіда Стенбілла як відому особу, хоча й не зможете пригадати, у зв’язку з чим чули це ім’я — кіно, спортом чи політикою. Ларрі Джакобі — психолог, що вперше продемонстрував ілюзію пригадування у своїй лабораторії, назвав свою статтю «Стати знаменитим за ніч»[79]. Як це відбувається? Для початку запитайте себе, як ви дізнаєтеся, знаменита якась людина чи ні. У деяких випадках, коли люди по-справжньому знамениті (чи відомі у сфері, якою ви цікавитеся), ваша пам’ять зберігає цілий архів інформації про них: згадайте, наприклад, Альберта Ейнштейна, Боно, Гілларі Клінтон. Але якщо ви через кілька днів побачите ім’я Девіда Стенбілла, то не знатимете про нього нічого, проте у вас буде відчуття, що це ім’я ви вже десь чули.

Джакобі добре сформулював проблему: «У відчуття знайомості є проста, але дієва властивість — “минулість”, що, як видається, виконує роль прямої вказівки на відображення попереднього досвіду»[80]. Ця властивість минулості, власне, і є ілюзією. Джакобі та багато його послідовників продемонстрували, що насправді ім’я Девід Стенбілл здаватиметься вам знайомим через те, що ви побачите його виразніше. Слова, які траплялися вам раніше, легше побачити знову, бо ви пізнаєте їх краще за інші, навіть якщо вони промайнуть дуже швидко або якщо їх прочитанню заважатиме шум. Ви також прочитаєте їх на соті частки секунди швидше, ніж решту. Іншими словами, бачене раніше слово сприймається легше, і саме ця легкість породжує відчуття знайомості.

Рис. 5 водночас пропонує і спосіб перевірки цієї теорії. Виберіть абсолютно нове слово, зробіть так, щоб його було легше сприймати візуально, і воно, ймовірно, здаватиметься знайомим завдяки властивості минулості. Справді, нове слово здаватиметься таким, що ви вже бачили раніше, якщо перед експериментом дати на нього підсвідому настанову, показавши його на кілька мілісекунд перед дослідом, або якщо написати його контрастніше, ніж інші слова в якомусь списку. Цей зв’язок діє і навпаки. Уявіть, що вам показують перелік слів, написаних нечітко. Деякі розмазані сильно, інші — менше, і ваше завдання полягає в тому, щоб назвати слова, які написані чіткіше. Нещодавно побачене слово буде здаватися написаним виразніше за незнайомі. Як засвідчує рис. 5, різні способи посилити когнітивну легкість або, навпаки, когнітивну напругу — взаємозамінні, ви можете точно не знати, звідки береться те або інше відчуття. Саме так і виникає ілюзія знайомості.


Ілюзія істинності

«Нью-Йорк — велике місто в Сполучених Штатах». «Місяць обертається довкола землі». «Курка має чотири лапи». У всіх цих випадках ви швидко опрацювали велику кількість інформації, що вказує на істинність чи хибність твердження. Прочитавши ці речення, ви досить швидко зрозуміли, що перші два — істинні, а останнє — ні. Зауважте, що хибність твердження «Курка має три лапи» здається очевиднішою, ніж у фразі «Курка має чотири лапи». Асоціативні механізми психіки сповільнюють ухвалення рішення щодо другої фрази. Ви згадуєте, що більшість тварин мають чотири лапи і, можливо, що супермаркети продають курячі гомілки по чотири штуки в упаковці. Цю інформацію, як сито, фільтрувала Система 2, можливо, кваліфікуючи перше питання про Нью-Йорк як занадто легке або уточнюючи значення слова «обертається» в другому.

Згадайте, як ви здавали тест на водіння. Чи правда, що вам потрібні спеціальні права, щоб керувати транспортним засобом вагою понад три тонни? Можливо, ви серйозно готувалися і можете згадати навіть сторінку, на якій була написана правильна відповідь, а також її логічне обґрунтування. Коли я переїжджав у нову країну і там наново складав тест на водіння, то готувався до нього не так. Зазвичай я один раз швиденько перечитував буклет із правилами і сподівався на везіння під час тесту. Деякі відповіді я знав зі свого тривалого водійського досвіду, але бувало й таке, що відповідь на думку не спадала, і я міг керуватися лише когнітивною легкістю. Якщо відповідь здавалася знайомою, я припускав, що саме вона правильна. Якщо ж новою (або малоймовірною крайністю), я її відкидав. Система 1 дає відчуття знайомості, а Система 2 на основі цього відчуття вирішує, хибне чи істинне це твердження[81].

Із рис. 5 можна засвоїти такий урок: якщо людина ухвалює рішення на підставі когнітивної напруги чи легкості, то в ньому незмінно виявляються передбачувані ілюзії. Усе, що полегшує роботу асоціативному механізмові, спотворює оцінку ситуації. Часті повторення — надійний спосіб змусити людей повірити неправді, бо розмежувати істину та відчуття чогось знайомого не так легко. Авторитарним режимам і маркетологам це давно відомо, але психологи виявили, що для правдоподібності необов’язково повторювати твердження повністю. Люди, які часто чули слова «температура тіла курки», легше сприймають як істинне твердження «температура тіла курки дорівнює 62°» (або будь-яке інше число)[82]. Одної-єдиної знайомої фрази в твердженні достатньо для того, щоб усе твердження здавалося знайомим і, відповідно, істинним. Якщо ви не можете згадати, де ви його чули, і ніяк не вдається співвіднести його з іншими відомими вам фактами, ви не маєте іншого вибору, як тільки керуватися когнітивною легкістю.


Як написати переконливе повідомлення

Припустімо, вам потрібно написати таке твердження, в яке повірили б читачі. Звичайно, ваше повідомлення буде правдиве, але цього не завжди досить, щоб люди в нього вірили. Ви цілком можете із користю для себе застосувати когнітивну легкість, а дослідження ілюзії істинності дають цілком конкретні рекомендації, які допоможуть вам досягти бажаного ефекту.

Головне — у будь-який спосіб зменшити когнітивну напругу, тож для початку варто зробити все можливе, щоб підвищити розбірливість тексту. Порівняйте два твердження:


Адольф Гітлер народився 1892 року.

Адольф Гітлер народився 1887 року.


Вони обидва — помилкові (Гітлер народився в 1889 році), але експерименти показали, що в перше речення повірять швидше. Ще одна порада: якщо ваше повідомлення друкуватимуть, виберіть якісний папір, щоб літери на ньому здавалися контрастнішими. Якщо ви використовуєте колір, вам повірять швидше, коли букви будуть яскраво-сині або червоні, і навпаки довірятимуть менше — якщо друкуватимете твердження блідими відтінками зеленого, жовтого чи блакитного.

Якщо для вас важливо здаватися розумним і гідним довіри, не використовуйте складних виразів і слів тоді, коли вистачить і простих. Денні Оппенгаймер, мій колега з Принстону, розвіяв поширений серед студентів молодших курсів міф про те, що багатий словниковий запас позитивно вражає викладачів. У статті «Наслідки вживання наукового жаргону незалежно від необхідності: проблеми використання довгих слів без потреби» він показав, що висловлення знайомих думок за допомогою претензійних слів сприймається як ознака низького рівня інтелекту та освіченості і не викликає довіри[83].

Спробуйте зробити своє повідомлення не лише простим, але й таким, що добре запам’ятовується. Якщо зможете, висловіть свої думки у віршованій формі, тоді їх легше сприйматимуть за правду. Учасники одного відомого експерименту читали безліч незнайомих афоризмів, наприклад:


Woes unites foes. (Лихо об’єднує ворогів).

Little strokes will tumble great oaks. (Якщо рубати помалу, можна подужати великий дуб).

A fault confessed is half redressed. (Хто зізнався в провині, вже наполовину її спокутував).


Інші студенти читали ті самі приказки, але в не римованій формі:


Woes unites enemies.

Little strokes will tumble great trees.

A fault admitted is half redressed.


Римовані афоризми видалися учасникам глибшими і змістовнішими, ніж ті, що не мали рими[84].

Нарешті, якщо ви когось цитуєте, обирайте джерела з простішою назвою. У ще одному експерименті учасників попросили оцінити перспективи вигаданих турецьких компаній на підставі звітів двох компаній-посередників[85]. Одні звіти належали компанії, назву, якої було легко вимовити (наприклад, «Артан»), а інші — фірмі, що називалася не зовсім вдало (наприклад, «Тааххут»). За деякими позиціями ці звіти відрізнялися. Для тих, хто оцінював перспективи компаній, найкращим виходом було б вивести щось середнє з обох звітів, але вони вчинили не так. Експерти надали більшого значення звітові компанії «Артан», а не «Тааххут». Не забувайте, що Система 2 лінива, а розумові зусилля неприємні, і їх хочеться уникати. Ті, на кого спрямоване ваше повідомлення, хочуть триматися якнайдалі від будь-якого нагадування про зусилля, зокрема й джерел інформації зі складною назвою.

Усі ці поради дуже слушні, однак нам не слід вельми ними захоплюватися. Якісний папір, яскраві кольори чи простий стиль мало чим допоможуть, якщо ваше повідомлення — нісенітниця або якщо воно суперечить відомим вашій аудиторії фактам. Дослідники, що проводять ці експерименти, не вважають людей дурними чи безмежно довірливими. Водночас, на думку психологів, ми всі здебільшого у своєму житті керуємося враженнями Системи 1 і часто не знаємо, звідки вони беруться. Звідки ви знаєте, що якесь твердження — істинне? Якщо воно логічне чи асоціативно пов’язане з іншими вашими переконаннями й уподобаннями або походить із джерела, якому ви довіряєте і симпатизуєте, то ви відчуєте когнітивну легкість. Проблема полягає в тому, що ця легкість може мати й інші причини (зокрема якість шрифту і привабливий ритм прози), а простого способу відстежити джерело своїх відчуттів не існує. Саме це і демонструє рис. 5: легкість та напруга мають чимало різноманітних причин, і їх складно розмежувати. Складно, проте це не означає, що неможливо. Людина може подолати деякі поверхові чинники, що породжують ілюзію правди, якщо вона має для цього серйозну мотивацію. Однак у більшості випадків лінива Система 2 підтримає пропозиції Системи 1 і йтиме далі.


Напруга і зусилля

Симетрія багатьох асоціативних зв’язків була провідною темою під час обговорення асоціативної когерентності чи зв’язності. Ми вже знаємо, що люди, які «всміхаються» або «насуплюються», взявши в рота олівець чи намагаючись втримати кульку між бровами, схильні відчувати емоції, що зазвичай і виражаються за допомогою усмішки і насуплених брів. Таку саму взаємозалежність, яка сама себе підсилює, виявлено і в дослідженнях когнітивної легкості. З одного боку, ми відчуваємо когнітивну напругу під час операцій Системи 2, які потребують від нас значних зусиль. З іншого, незалежно від джерела такої напруги, саме це відчуття зазвичай мобілізує Систему 2, і людина починає ставитися до проблем не інтуїтивно чи недбало, а як зосереджений аналітик[86].

Ми вже розглядали задачу про м’яч і биту як тест на схильність людей відповідати на питання так, як це перше спадає їм на думку, не перевіривши цієї інформації. Розроблений Шейном Фредеріком тест на когнітивну рефлексію складається з цієї задачі про м’яч і биту та двох інших завдань, які були включено до нього саме тому, що вони негайно провокують неправильні інтуїтивні відповіді. Два інші завдання в його тесті такі:


Якщо 5 машинам потрібно 5 хвилин, щоб зробити 5 деталей, то скільки часу потрібно буде 100 машин для того, щоб зробити 100 деталей?

100 хвилин ЧИ 5 хвилин?


На одному озері росте латаття. Площа поверхні озера, яку воно вкриває, щодня збільшується вдвічі.

Якщо латаття повністю покриє озеро за 48 днів, то скільки днів потрібно для того, щоб воно зайняло половину поверхні озера?

24 дні ЧИ 47 днів?


Правильні відповіді на ці завдання — 5 та 47. Щоб провести цей тест, експериментатори набрали 40 студентів із Принстону. Половина піддослідних отримала завдання, надруковані дрібним кеглем і блідо-сірим, нечітким кольором. Шрифт викликав когнітивну напругу. Результати тесту чітко показали, що 90% студентів, що одержали нормально надрукований тест, допустили щонайменше одну помилку. В другої групи, яка отримали завдання з ледь розбірливим шрифтом, відсоток тих, хто зробив бодай одну помилку, знизився до 35%. Ви все правильно зрозуміли: коли шрифт був поганий, результати були кращі. Когнітивна напруга, незалежно від її джерела, мобілізує Систему 2, яка з більшою ймовірністю відкидає інтуїтивні відповіді, що пропонує Система 1.


Радісна легкість сприйняття

У статті під назвою «Розслаблений розум викликає усмішку на обличчі» описано експеримент, у якому учасникам швидко показували фотографії різних предметів[87]. Деякі зображення розпізнати було легше, бо перед тим, як показати ціле зображення предмета, учасникам експерименту показували його обриси, але це робили так швидко, що піддослідні не могли свідомо їх помітити. Емоційні реакції вимірювали шляхом реєстрації електричних імпульсів м’язів обличчя, причому фіксували й малопомітні, короткі зміни. Як і очікувалося, коли картинки було легше впізнати, люди трохи всміхалися і розслабляли брови. Схоже, що Система 1 пов’язує хороші відчуття з когнітивною легкістю.

Як ми й передбачали, до слів, які легше вимовити, людина ставиться позитивніше. Компаніям із назвами, які простіше вимовити, ліпше ведеться на ринку в перший тиждень після випуску акцій, хоча згодом цей ефект зникає. Акції з біржовими скороченнями, які легше вимовити (приміром, KAR або LUNMOO) мають кращі показники, ніж акції з незручними абревіатурами (наприклад, PXG або RDO), і, схоже, вони деякий час зберігають невелику перевагу[88]. Завдяки дослідженню, проведеному в Швейцарії, було встановлено, що інвестори очікують вищих доходів від акцій компаній із назвами, які легше вимовити (як, приміром, «Еммі» і «Комет»), ніж від акцій компаній, які мають надто складні назви (як, скажімо, «Ґеберит» або «Іпсомед»)[89].

Як ми побачили на рис. 5, повторення породжує когнітивну легкість і комфортне відчуття знайомості. Видатний психолог Роберт Зайонц присвятив значну частину своєї кар’єри дослідженню зв’язку між повторенням довільного стимулу і прихильним ставленням, яке люди з часом до нього виробляють. Зайонц назвав це ефектом знайомства з об’єктом[90]. Експеримент на цю тему, який був проведений у студентських газетах Мічиганського університету й Університету штату Мічиган, — один із моїх найулюбленіших[91]. Кілька тижнів поспіль на першій шпальті друкували оголошення, що було схоже на рекламу й містило турецьке (або подібне до турецького) слово: kadirga, saricik, biwonjni, nansoma та iktitaf. Ці слова повторювалися з різною частотою: одне з’явилося лише раз, інші — двічі, п’ять, десять чи двадцять п’ять разів. (До того ж слова́, що були частіше надруковані в газеті Мічиганського університету, рідше повторювалися в газеті Університету штату Мічиган). Це ніяк не пояснювали, а на запити читачів давали стандартну відповідь: «Той, хто подав це оголошення, бажає залишатися невідомим».

Коли загадкова серія оголошень закінчилася, дослідники розіслали в університети анкети, в яких вони просили визначити, що означає кожне зі слів — щось хороше чи щось погане. Результати були приголомшливі: слова, публіковані частіше, отримали більше позитивних оцінок, ніж слова, що з’явилися в газеті лише раз чи два. Результат цього дослідження підтвердив безліч інших експериментів з використанням китайських ієрогліфів, облич людей та багатокутників довільної форми.

Ефект знайомства з об’єктом не залежить від свідомого відчуття знайомості. Він узагалі не залежить від свідомості і проявляється навіть тоді, коли повторювані слова чи картинки показують так швидко, що спостерігачі не помічають того, що вони побачили. І все одно слова або зображення, показані частіше, подобаються більше. Це свідчить про те, що Система 1 здатна реагувати на враження від подій, про які Система 2 і гадки не має. Для зовнішніх стимулів, які людина бачить та не усвідомлює, ефект знайомства з об’єктом помітний сильніше[92].

Зайонц стверджував, що виникнення симпатії в разі повторення — це дуже важлива біологічна властивість, що поширюється, зокрема, й на тварин. Для виживання в часто небезпечному світі організм повинен реагувати на нові подразники обережно і з острахом. Перспективи виживання для тварин, які довірливо ставляться до чогось нового, не надто оптимістичні. З іншого боку, згасання первинного страху перед безпечним явищем — важлива ознака адаптивності. Зайонц стверджував, що ефект знайомства з об’єктом виникає через те, що після нового стимулу, повторюваного багато разів, не трапляється нічого поганого. Такий стимул згодом стає сигналом безпеки, а безпека — це добре. Очевидно, що це твердження справедливе не лише стосовно людей. Щоб довести це, один із колег Зайонца програвав над двома наборами запліднених курячих яєць звуки різної тональності. Курчата, які з них повилуплювалися, менше хвилювалися через звуки тональності, яку вони чули раніше, коли ще були у своїх шкаралупках[93].


Зайонц представив лаконічний і водночас змістовний опис своєї програми досліджень:


«Наслідки багаторазової взаємодії корисні для організму в його зв’язках з безпосереднім живим і неживим природним середовищем. Вони дають змогу розрізняти небезпечні та безпечні предмети і місця проживання, а також формують найпростішу базу соціальних зв’язків. Таким чином, вони створюють основу соціальної організації та зв’язності — головних джерел психологічної та соціальної стабільності»[94].


Зв’язок між позитивними емоціями і когнітивною легкістю в Системі 1 має тривалу історію еволюції.


Легкість, настрій та інтуїція

Приблизно в 1960 році молодий психолог на ім’я Сарнофф Меднік вирішив, що з’ясував, у чому полягає суть творчості й креативності. Його ідея була і проста, і переконлива водночас: здатність до творчості — це асоціативна пам’ять, що неймовірно добре працює. Він винайшов тест на віддалені асоціації[95], який використовують і сьогодні для дослідження творчих здібностей.

Ось легкий приклад. Візьмемо такі три слова:


домашній (cottage); швейцарський (Swiss); шматок (cake)


Яке слово пов’язане з усіма трьома? Напевно, ви вже здогадалися, що відповідь — сир. Тепер спробуйте таке:


пірнає (dive); світло (light); ракета (rocket)


Це завдання набагато складніше, але й у нього є своя унікальна правильна відповідь, яку будь-яка англомовна людина може розпізнати, хоча менше 20% респондентів знайдуть цю відповідь упродовж 15 секунд. Відповідь — небо (sky). Звичайно, рішення існують не для кожної трійки слів. Наприклад, у слів сон, м’яч і книга немає спільної асоціації, яку б усі визнали правильною.

Кілька груп німецьких психологів, які останніми роками досліджували тест віддалених асоціацій, зробили цікаві відкриття у сфері когнітивної легкості. Одна група поставила перед собою два питання: чи відчуває людина, що для трьох слів є рішення, до того, як вони його знаходять? як настрій впливає на успішне виконання цього завдання? Для цього одних піддослідних експериментатори спочатку розвеселили, а інших навпаки засмутили, попросивши їх кілька хвилин думати про щасливі чи, відповідно, сумні події їхнього життя. Потім їм запропонували кілька трійок слів, частина з яких була асоціативно пов’язана (як пірнати, світло, ракета), а інші — ні (як сон, м’яч, книга), і попросили швидко натиснути на одну з двох кнопок, щоб визначити, чи існує між цими словами асоціативний зв’язок[96]. На кожен здогад було виділено 2 секунди: за цей час свідоме рішення просто не могло встигнути спасти на думку.

Перша несподіванка полягала в тому, що кількість правильних здогадів виявилася набагато більшою, ніж у разі довільного натискання на кнопки. Як на мене, це дивовижно. Очевидно, відчуття когнітивної легкості виникає за слабким сигналом асоціативного механізму, який «знає», що три слова когерентні (тобто асоціативно взаємопов’язані), задовго до того, як мозок свідомо дістає з бази даних саму асоціацію[97]. Роль когнітивної легкості в ухваленні рішень експериментально підтвердила інша група німецьких дослідників: усі маніпуляції, що підвищують когнітивну легкість (праймінг, розбірливий шрифт, попередня демонстрація слів), підвищують і схильність бачити зв’язок між словами[98].

Ще одне важливе відкриття — сильний вплив настрою на роботу інтуїції. Для вимірювання точності експериментатори обчислювали «індекс інтуїції». Вони з’ясували, що коли перед експериментом стимулювати в учасників гарний настрій приємними роздумами, точність зростає більш як удвічі[99]. Ще цікавіший той факт, що засмучені учасники, навпаки, були абсолютно нездатні впоратися із завданням на інтуїцію; їхні здогади були не кращі за випадкові відповіді. Безсумнівно, настрій впливає на роботу Системи 1: якщо ми засмучені або почуваємося ніяково, то зв’язок з інтуїцією втрачається.

Ці результати доповнюють дедалі більший перелік доказів на користь того, що гарний настрій, інтуїція, здатність до творчості, довірливість і підвищена залежність від Системи 1 належать до одного кластера явищ[100]. На іншому полюсі перебувають пов’язані між собою засмученість, пильність, підозрілість, аналітичний підхід і додаткові зусилля. Гарний настрій послаблює контроль Системи 2 над діяльністю: в людей у доброму гуморі краще працює інтуїція, яскравіше виявляється здатність до творчості, але вони менш пильні й більш схильні до логічних помилок. Такий зв’язок, як і у випадку з ефектом знайомства з об’єктом, має свій біологічний сенс. Гарний настрій — це сигнал, що в цілому все йде добре, а навколишнє середовище безпечне, тож самооборону можна послабити. Поганий настрій — ознака того, що ситуація не дуже хороша, можливо, наявні якісь загрози, тож варто пильнувати. Когнітивна легкість — це водночас і причина, і наслідок приємного відчуття.

Тест на віддалені асоціації може дати нам ще більше інформації про зв’язок між когнітивною легкістю і позитивною емоційною реакцією. Швидко перегляньте дві трійки слів:


сон (sleep); пошта (mail); вимикач (switch)

сіль (salt); глибина (deep); піна (foam)


Звичайно, цього знати ви не можете, але вимірювання електричної активності м’язів вашого обличчя, швидше за все, показали б легку усмішку під час читання другої когерентної трійки (рішення — слово море). Така реакція на когерентність притаманна піддослідним, яким нічого не говорять про спільну асоціативність запропонованих слів; учасникам експерименту показують стовпчик із трійок слів і після цього просять натиснути на клавішу «пропуск»[101]. Враження когнітивної легкості, що з’являється під час прочитання зв’язної трійки, схоже, саме по собі здається приємним.

Дослідження показують, що між приємним відчуттям, когнітивною легкістю та інтуїтивно відчутною когерентністю існує кореляційний зв’язок, проте він, як полюбляють нагадувати науковці, не обов’язково причинно-наслідковий. Когнітивна легкість й усмішка проявляються одночасно, але чи зумовлюють приємні відчуття інтуїтивне впізнавання когерентності? Так, зумовлюють. Це доводить цікавий експериментальний підхід, що стає дедалі популярнішим. Деякі учасники експерименту почули інше пояснення своїх приємних відчуттів: їм сказали, що «згідно з проведеними дослідженнями, музика в навушниках впливає на емоційну реакцію людей»[102]. Це пояснення повністю усуває інтуїтивне відчуття когерентності. Результати досліджень показують, що рішення зумовлені короткою емоційною реакцією на трійку слів (приємною для когерентної трійки і неприємною в іншому випадку). Це цілком до снаги Системі 1. Емоційні зміни в цьому разі очікувані, а тому не викликають подиву і їх не пов’язують зі словами.

Такі психологічні дослідження надзвичайно ефективні й особливі як комбінацією сміливих експериментальних методів, так і їхніми результатами, які і складні, і несподівані водночас. За останні десятиліття психологи дізналися дуже багато про автоматичну роботу Системи 1. Тридцять чи сорок років тому ми вважали науковою фантастикою те, що відомо нам сьогодні. Годі було й уявити, що поганий шрифт впливає на достовірність сприйняття і покращує когнітивну діяльність або що емоційна реакція на когнітивну легкість у процесі пошуку поняття, яке об’єднувало б три слова, безпосередньо пов’язана з відчуттям когерентності. Психологія справді просунулася набагато вперед.


Розмови про когнітивну легкість

«Пропоную не відкидати їхній бізнес-план лише через невдалий шрифт».

«Це так часто повторювалося, що ми схильні в нього повірити, але нам варто ще раз усе обміркувати».

«Знайоме породжує симпатію. Це ефект знайомства з об’єктом».

«Сьогодні я в дуже доброму гуморі, і моя Система 2 слабкіша, ніж зазвичай. Я маю бути особливо обережним».



Розділ 6

Норми, несподіванки і причини

З головними характеристиками і функціями Системи 1 та Системи 2 ми вже познайомилися, коли докладніше розглядали Систему 1. Дозволивши собі скористатися цією метафорою, можемо сказати, що в наших головах — надзвичайно потужний комп’ютер, не дуже швидкий за сучасними стандартами обладнання, але здатний представляти структуру нашого світу за допомогою різних типів асоціативних зв’язків у широчезній мережі ідей різних видів. Поширення активації в асоціативній машині відбувається автоматично, але ми (Система 2) здатні деякою мірою контролювати процес пошуку в пам’яті, а також програмувати його так, щоб виявлення події в навколишньому середовищі привернуло до себе нашу увагу. Ми продовжимо розглядати чудові здібності та обмеження Системи 1.


Визначення нормальності

Основна функція Системи 1 — відстеження й оновлення вашої особистої моделі світу, яка визначає, що в ньому нормально. Модель побудована на асоціаціях, що пов’язують ідеї обставин, подій, дій і наслідків, які відбуваються з певною регулярністю, одночасно або одне за одним упродовж відносно короткого проміжку часу. У процесі формування і зміцнення цих зв’язків набір (патерн) споріднених ідей окреслює структуру подій у вашому житті, також визначаючи вашу інтерпретацію сьогодення і ваші очікування від майбутнього.

Здатність дивуватися — ключовий аспект нашого інтелектуального життя, а здивування — найчутливіший індикатор того, як ми розуміємо наш світ і чого від нього чекаємо. Є два основні види здивування. Деякі очікування активні та свідомі: ви знаєте, що чекаєте на певну подію. У встановлений час ви сподіваєтеся почути скрип дверей, що повідомляє вам про повернення вашої дитини зі школи; коли двері відчиняються, ви чекаєте на звук знайомого голосу. Ви здивуєтесь, якщо активно очікувана подія не відбудеться. Однак існує набагато ширша категорія подій, на які ви очікуєте пасивно, не розраховуєте на них, однак не дивуєтеся, коли вони відбуваються. Це події нормальні в певній ситуації, але недостатньо вірогідні, щоб чекати на них активно.

Якась окрема повторювана подія вже не так нас дивує. Кілька років тому ми з дружиною відпочивали на Великому бар’єрному рифі. У готелі на острові всього сорок номерів. Якось ми прийшли на вечерю і з подивом зустріли там нашого знайомого — психолога на ім’я Джон. Ми щиро привіталися і відзначили незвичайність такого збігу. Джон поїхав наступного дня. Приблизно через два тижні ми відвідали виставу в одному з лондонських театрів. Коли в залі згасло світло, поруч зі мною сів глядач, який трохи спізнився. Під час антракту я побачив, що це Джон. Ми з дружиною пізніше обговорили наші враження, бо одночасно усвідомили два факти: по-перше, цей збіг був іще дивніший, ніж попередній у готелі; а по-друге, зустрівши Джона цього разу, ми все-таки були здивовані менше, ніж минулого разу. Очевидно, перша зустріч якимось чином змінила наше уявлення про Джона, він став для нас «психологом, якого ми зустрічаємо за кордоном». Ми (Система 2) знали, що це абсолютно безглузда ідея, однак наша Система 1 зробила так, що зустрічати Джона в дивних місцях здавалося нам майже нормальним. Ми здивувалися б набагато сильніше, якби натрапили в лондонському театрі на іншого знайомого. За всіма законами ймовірності, ми, швидше, могли б зустріти в театрі не Джона, а будь-кого із сотень відомих нам людей, але зустріти саме його здавалося більш нормальним.

Завдяки іншому збігові ми виявили, що за деяких умов пасивні очікування швидко стають активними. Кілька років тому в неділю ввечері ми їхали з Нью-Йорка в Принстон: цим маршрутом ми регулярно їздили щонеділі вже не перший тиждень. Якось під час поїздки ми помітили на узбіччі машину, охоплену вогнем. Наступної неділі на тому самому місці горіло інше авто. Ми знову для себе відзначили, що цього разу чомусь були здивовані менше, ніж уперше. Це місце стало для нас «місцем, на якому палають автомобілі». Обставини повторення були такі самі, тому вже другого випадку вистачило для появи активного очікування: згодом ми кілька років поспіль згадували про охоплені полум’ям автівки, коли проїжджали повз це місце на дорозі, і були цілком готові побачити там ще одну машину у вогні (але, звичайно, ми її не побачили).

Разом із психологом Дейлом Міллером ми написали есе, в якому спробували пояснити, яким чином події починають сприйматись як нормальні чи ненормальні. Я скористаюся прикладом із нашого опису «теорії норми», хоча моя інтерпретація відтоді дещо змінилася:


Гість фешенебельного ресторану, який спостерігає за відвідувачами за іншими столиками, помічає, що один із клієнтів перший спробував суп й одразу скривився, наче від болю. Ця подія змінить розуміння нормальності безлічі інших подій. Тепер нас не здивує, якщо людина, що скуштувала суп, здригнеться від дотику офіціанта або якщо інший відвідувач ледь стримає крик, коли спробує суп із тієї самої супниці. Ці та багато інших подій тепер здаються більш нормальними, але необов’язково тому, що підтверджують очікування. Вони сприймаються як нормальні, бо викликають у пам’яті початковий епізод та, відповідно, інтерпретуються у зв’язку з ним[103].


Уявіть, що саме ви — той гість, який спостерігає за подіями в ресторані. Вас здивувала незвичайна реакція відвідувача на суп і вразила різка реакція на дотик офіціанта. Однак уже друга аномальна подія відновить у пам’яті першу, і разом ці події набудуть сенсу. Обидві події вкладаються в сценарій, у якому цей відвідувач дуже напружений. З іншого боку, якщо після гримаси першого відвідувача другий відвідувач відмовиться від супу, то ці дві несподіванки з’єднаються в історію, де винуватцем буде саме суп.

«Скільки тварин кожного виду взяв у ковчег Мойсей?» Людей, які помічають, що з цим питанням щось не те, так мало, що цей феномен назвали «ілюзією Мойсея». Тварин у ковчег набирав не Мойсей, а Ной. Цю ілюзію, як і випадок із гримасою відвідувача ресторану, добре пояснює теорія норми. Думка про набраних у ковчег тварин формує біблійний контекст, а Мойсей у нього цілком вписується. Не те щоб ви очікували в реченні згадку саме про нього, але поява цього імені вас не дивує. Сприяє й те, що в іменах Мойсей та Ной є спільний голосний звук. Як і у випадку із когнітивно легкими трійками слів, ви несвідомо помічаєте асоціативну когерентність між Мойсеєм і ковчегом, і тому швидко приймаєте питання. Вставте Джорджа Буша замість Мойсея — й одержите невдалий політичний жарт, але аж ніяк не ілюзію.

Коли якийсь цемент не вписується в поточний контекст активованих ідей, система виявляє відхилення від норми — ви й самі щойно це на собі відчули. Ви не знали точно, яке саме слово йтиме за словом якийсь у попередньому реченні, але, побачивши слово цемент, зрозуміли, що воно тут недоречне і речення з ним — ненормальне. Дослідження реакцій мозку показали, що порушення нормальності визначаються напрочуд майстерно і швидко. У нещодавньому експерименті учасники слухали фразу «Земля щороку обертається довкола неприємностей». У мозковій активності був виділений характерний патерн, що починається зі своєрідного сплеску впродовж двох десятих секунди після появи дивного слова. Ще цікавіше, що такий самий сплеск відбувається з тією самою швидкістю, коли чоловічий голос вимовляє: «Мене нудить вранці: здається, я завагітнів»; або коли аристократичний голос каже: «У мене на спині величезне тату»[104]. Щоб визначити невідповідність, потрібно згадати величезну кількість відомостей про навколишній світ: голос треба розпізнати як такий, що належить людині з вищих верств суспільства, і зіставити це з узагальненням, що татуювання в таких людей бувають рідко.

Ми здатні спілкуватися одне з одним тому, що в нас переважно однакові знання про світ і ми вкладаємо в слова подібні значення. Якщо я згадаю про стіл і не уточню подробиць, ви зрозумієте, що мається на увазі звичайний стіл. Ви впевнені, що його поверхня горизонтальна і що ніжок у нього менше ніж 25. У нас є норми для величезної кількості категорій, і вони створюють своєрідну базу, завдяки якій ми можемо негайно виявляти аномалії — такі як вагітні чоловіки чи татуйовані аристократи.

Щоб оцінити роль норм у спілкуванні, розгляньмо таке речення: «Велика миша видерлася на хобот дуже маленького слона». Я майже переконаний, що ваші уявлення про нормальні розміри мишей і слонів не дуже відрізняються від моїх. Норми визначають типовий або середній розмір цих тварин, а також містять інформацію про діапазони варіацій усередині категорії. Навряд чи хтось із нас уявив собі мишу завбільшки зі слона, яка залізла на слона завбільшки з мишу. Замість цього ми з вами — кожен окремо, але в цілому більш-менш однаково — уявили собі мишу, меншу за черевик, яка залазить на слона, більшого за диван. Система 1, яка розуміє мову, має доступ до нормативних категорій, які визначають діапазон можливих значень і найтиповіші випадки.


Розуміння причин і намірів

«Батьки Фреда приїхали із запізненням. Служба кейтерингу вже під’їжджала. Фред був розлючений». Ви знаєте, чому Фред злий і що це не через службу доставки. У вашій мережі асоціацій роздратування і недостатня пунктуальність пов’язані між собою як результат і можлива причина, але з очікуванням служби кейтерингу роздратування не пов’язане. Під час читання у вас миттєво склалася зв’язна історія, і ви одразу ж зрозуміли, чому розлютився Фред. Виявлення таких причинних зв’язків — частина розуміння історії, і це автоматична функція Системи 1. Система 2, тобто ваше свідоме «я», отримала інтерпретацію причин і прийняла її на віру.

Історія в «Чорному лебеді» Нассіма Талеба ілюструє цей автоматичний пошук причин. Талеб розповідає, що в день, коли впіймали Саддама Хусейна, ціни на облігації спочатку підскочили. Можливо, інвестори в той ранок прагнули безпечніших інвестицій, але рядок новин інформаційного агентства «Блумберґ» на телеекрані повідомляв: «цінні папери державної скарбниці сша ростуть; спіймати хусейна не означає приборкати тероризм». Через півгодини ціни на облігації впали до попереднього рівня, а нові заголовки сповіщали: «цінні папери державної скарбниці сша падають; захоплення хусейна збільшує привабливість ризикованих вкладень». Очевидно, арешт Хусейна був головною подією дня, і з огляду на те, що автоматичний пошук причин у якийсь спосіб впливає на наше мислення, новина в той день стала поясненням будь-яких змін на ринку. На перший погляд, обидва заголовки пояснюють те, що відбулося, але твердження, що тлумачить відразу два протилежні результати, по суті, не пояснює взагалі нічого. Насправді всі новинні заголовки лише задовольняють нашу потребу в когерентності: у важливих подій повинні бути наслідки, а наслідки потребують подій, які їх пояснюють. Система 1 — вправний майстер у з’ясуванні історії причин і наслідків, яка поєднує доступні їй уривки інформації.

Прочитайте таке речення:


Джейн цілий день блукала людними вулицями Нью-Йорка й милувалася його чарівними краєвидами, аж раптом виявила, що її гаманець зник.


Різних людей просили прочитати цю нехитру фразу, після чого несподівано пропонували пройти додатковий тест на згадування. Виявилося, що вираз «кишеньковий злодій» сильніше асоціюється зі змістом цього речення, ніж «чарівні краєвиди», хоча друге словосполучення вжито в реченні, а перше — ні[105]. Пояснення містять правила асоціативної зв’язності. Гаманець міг зникнути через багато різних причин: випав з кишені, його забули в ресторані тощо. Однак поєднання ідеї зниклого гаманця з думками про Нью-Йорк і натовпи людей на вулицях породжує пояснення, що причиною зникнення став кишеньковий злодій. В історії з незвичайним супом (і коли другий відвідувач кривиться, і коли перший здригається від дотику офіціанта) виникає асоціативно когерентна інтерпретація початкового подиву, що створює правдоподібну зв’язну історію.

Бельгійський психолог-аристократ Альберт Мішотт у 1945 році опублікував книгу (англійською перекладена в 1963 році), у якій спростовано багатовікові філософські погляди на причинно-наслідкові зв’язки, що сягають щонайменше часів дослідження Г’юмом зв’язків між ідеями. До цього вважалося, що фізичну каузальність, тобто причинно-наслідковий зв’язок, ми виводимо з емпіричного досвіду, коли неодноразово спостерігаємо взаємозалежність між подіями. Ми безліч разів споглядали, як один рухомий предмет торкається іншого предмета, що негайно сам починає рухатися, часто (але не завжди) в тому самому напрямку. Саме це відбувається, коли одна більярдна куля стикається з іншою або коли ви зачіпаєте і впускаєте вазу. Мішотт про це був іншої думки: він стверджував, що ми бачимо каузальність так само безпосередньо, як бачимо колір. Щоб довести свою ідею, він створив послідовність подій із намальованих на папері чорних квадратів у русі. Один квадрат контактує з іншим, і той одразу починає рухатися. Спостерігачам відомо, що реального фізичного контакту між квадратами немає, але попри це в них створюється потужна «ілюзія причинності». Якщо другий предмет починає рухатися негайно, про нього говорять, що перший його «запустив». Експерименти показали, що навіть шестимісячні немовлята бачать послідовність подій як каузальний сценарій з причиною та наслідком і дивуються, коли послідовність змінюється[106]. Очевидно, ми від народження готові отримувати враження каузальності, що незалежні від міркувань про моделі причинно-наслідкових зв’язків, бо вони — плід роботи Системи 1.

У 1944 році, приблизно в той самий час, коли Мішотт опублікував результати своїх досліджень фізичної причинності, психологи Фріц Гайдер і Марі-Енн Зіммель використали метод, подібний до методу Мішотта, для ілюстрації сприйняття інтенційної (навмисної) причинності. Вони зняли фільм тривалістю одну хвилину і сорок секунд, у якому зображено великий трикутник, маленький трикутник і коло, які рухаються навколо об’єкта, що формою нагадує схематичне зображення будинку з відчиненими дверима. Глядачі спостерігають, як агресивний великий трикутник загрожує маленькому, а коло — злякалося, але потім маленький трикутник і коло об’єднуються і перемагають кривдника[107]. Вони також бачать, що відбувається біля дверей, і нарешті бурхливий фінал історії. Наміри й емоції сприймаються однозначно, їх не відчувають лише люди, які страждають на аутизм. Усе це, звичайно, відбувається у вашій голові. Розум готовий і навіть прагне розпізнати персонажів, приписати їм певні риси характеру і конкретні наміри, при цьому кваліфікуючи їхні дії як вияв індивідуальних особливостей. Це яскраве свідчення того, що з самого народження ми готові навмисно приписувати інтенційні, тобто зумисні, ознаки: навіть діти віком до року розрізняють жертв та кривдників і чекають, що переслідувач найкоротшою дорогою гнатиметься за тим, кого він переслідує[108].

Відчуття дії, вчиненої з власного бажання, відрізняється від фізичної каузальності. Хоча сіль бере саме ваша рука, ви не думаєте про цей процес категоріями ланцюжка фізичних причин і наслідків. Ви відчуваєте це як результат рішення, ухваленого вашим безтілесним «я», бо вам захотілося підсолити свою страву. Багато людей уважають природним описувати свою душу як джерело й причину своїх же дій. У 2005 році психолог Пол Блум надрукував у журналі «Атлантик» статтю, в якій висловив провокативне твердження, що наша вроджена готовність розділяти фізичну і навмисну (інтенційну) причинність пояснює майже всеосяжну універсальність релігійних вірувань. Він зазначає, що «...ми сприймаємо світ об’єктів як сутнісно відокремлений від світу нашого розуму, і тому можемо уявляти собі тіла без душ і душі без тіл»[109]. Два типи причинності, які ми здатні сприймати, дозволяють нам легко прийняти два основні переконання багатьох релігій: по-перше, ідею безтілесного божества — першопричину існування фізичного світу, а по-друге, ідею безсмертної душі, яка тимчасово контролює наше тіло впродовж життя і залишає його після нашої смерті. На думку Блума, дві концепції каузальності були сформульовані окремо під впливом еволюційних сил, що вмонтували витоки релігії у структуру Системи 1.

Панівна роль причинно-наслідкової інтуїції — наскрізна тема цієї книжки, адже ми схильні недоречно застосовувати каузальні міркування у випадках, коли варто мислити категоріями статистики. Статистичне мислення робить висновки про окремі випадки, виводячи їх із властивостей категорій та груп. На жаль, Система 1 не здатна до таких способів міркувань, а Система 2 може навчитися мислити статистично, але мало хто здобуває необхідну для цього підготовку.

Моє рішення описувати психологічні процеси за допомогою метафор діяльності, не звертаючи при цьому уваги на незначні суперечності, ґрунтувалося на психології каузальності. Іноді я говорю про Систему 1 як про дійову особу з конкретними рисами й уподобаннями, іноді — як про асоціативний механізм, що відображає реальність у формі заплутаної схеми зв’язків. І система, і механізм — вигадки, які відповідають нашому способові мислення про причини. Трикутники й кола Гайдера — зовсім не дійові особи, однак думати про них для нас дуже легко і природно. Це питання економії розумових ресурсів. Я припускаю, що вам (як і мені) легше думати про розум, якщо ми описуємо те, що відбувається, термінами характерних рис і намірів (тобто як дві системи), а іноді — термінами механічних закономірностей (тобто як асоціативний механізм). Я не маю наміру переконувати вас, що ці системи — реальні, так само як і Гайдер зовсім не збирався доводити, що великий трикутник — насправді злодій.


Розмови про норми й причини

«Коли з’ясувалося, що другий кандидат — теж мій давній приятель, я вже не був такий здивований. Як мало повторень потрібно для того, щоб ми сприймали новий досвід як щось нормальне!»

«Якщо ми вивчаємо враження про цей продукт, спробуймо не зосереджуватися суто на пересічній реакції на нього. Варто розглянути весь спектр типових відгуків».

«Вона просто не може змиритися зі звичайним невезінням, а шукає всьому причини. Зрештою вона вирішить, що хтось саботував її роботу».



Розділ 7

Механізм поспішних висновків

Неперевершений комік Денні Кей колись вимовив фразу, яка ще замолоду закарбувалася в моїй пам’яті. Про неприємну йому жінку він сказав: «Її улюблений стан — розлючена до нестями, а улюблений вид спорту — спринт із поспішних висновків». Я пригадав цей вислів під час моєї першої розмови з Амосом Тверскі про раціональність здогадок, що спираються на відчуття інтуїтивної статистики, і тепер вважаю, що він добре описує функціонування Системи 1. Квапливі висновки можуть бути ефективною стратегією за умов, коли вони, швидше за все, правильні, ціна випадкової помилки — прийнятна, а сама квапливість заощаджуватиме багато часу і сил. Коли ситуація незнайома, ставки високі, а часу на збирання додаткової інформації обмаль, робити квапливі висновки ризиковано. За таких обставин помилки інтуїції вірогідні, тож їм можна запобігти навмисним втручанням Системи 2.


Ігнорування неоднозначності і притлумлення сумнівів


Мислення швидке і повільне

Рис. 6


Що спільного у трьох блоків на рис. 6? Відповідь: вони всі неоднозначні. Ви майже напевно прочитали лівий блок як «ABC», а правий — як «12 13 14», але символи посередині ідентичні в обох блоках. Ви так само могли б прочитати їх як «A 13 C» або «12 B 14», але не зробили цього. Чому? Та сама форма читається як літера в контексті інших літер або як число в контексті інших чисел. Саме контекст допомагає інтерпретувати кожен з елементів. Форма неоднозначна, але ви робите квапливий висновок про те, що вона собою являє, і не усвідомлюєте неоднозначності, яку ви несвідомо усунули.

Прочитавши фразу про Енн у середньому блоці, ви, мабуть, уявили собі установи з банкоматами і надійними сховищами, а також подумали про жінку, яка дбає про свої фінанси. Водночас така інтерпретація не єдиноможлива, адже допустима й інша. Якби перед цим ви прочитали фразу: «Вони стояли на полиці в коморі», то уявили б собі зовсім іншу картину. Якщо ви щойно подумали про комору, слово банки вже не асоціюватиметься з фінансовою установою. За відсутності однозначного контексту Система 1 сама згенерувала ймовірні обставини. Ми знаємо, що це зробила саме вона, адже свідомо не оцінили можливості іншої інтерпретації. Якщо ж ви рідко користуєтеся коморою і частіше — банкоматом, то, відповідно, несвідомо усуваєте й невизначеність, коли інтерпретуєте фразу про банки, в яких хтось тримає гроші. Коли ви невпевнені, Система 1 робить ставку на ту чи іншу відповідь, спираючись при цьому на свій досвід. Правила ставок раціональні та «продумані»: нещодавнім подіям та поточному контекстові під час інтерпретації надається найважливіше значення. Якщо нещодавні події не згадуються, то набирають на силі події давніші. Мабуть, одне із найдавніших набутих знань, яке ви добре засвоїли на все життя, — це абетка, і саме тому ви чітко знаєте, що літери «13» у ній немає.

Найважливіше в обох прикладах те, що було зроблено певний вибір, але ви про це не знали. На думку спала єдина інтерпретація, а про неоднозначність ви навіть не підозрювали. Система 1 не відстежує ані альтернатив, які їй довелося відкинути, ані навіть самого факту наявності цих альтернатив. Усвідомлені сумніви не належать до репертуару Системи 1, бо для цього в голові треба одночасно втримувати несумісні інтерпретації, що, відповідно, потребує розумових зусиль. Невпевненість і сумніви належать до царини Системи 2.


Схильність вірити й підтверджувати

Психолог Деніел Ґілберт, знаний як автор книги «Спотикатися на щасті», колись написав есе під назвою «Як розумові системи вірять», у якому виклав теорію віри й невіри, ідеї якої можна відстежити аж до філософа XVII століття Баруха Спінози. Ґілберт припустив, що розуміння твердження починається зі спроби в нього повірити: спочатку потрібно дізнатися, що означатиме думка, якщо вона виявиться правдою. Лише після цього ми вирішуємо, «зневіритися» в цьому твердженні чи ні. Початкова спроба повірити йому — це автоматична дія Системи 1, що полягає в конструюванні найкращого з можливих тлумачень ситуації. Ґілберт стверджує, що навіть безглузде твердження спершу викликає бажання в нього повірити. Візьмімо такий приклад: «Риба сиг їсть цукерки». Імовірно, у вашій голові промайнули розмиті образи рибок і солодощів, поки ваша асоціативна пам’ять автоматично перебирала можливі зв’язки між цими поняттями, намагаючись відшукати ті, що нададуть цій нісенітниці сенсу.

Ґілберт розглядає невіру як функцію Системи 2 і на підтвердження цієї тези наводить оригінальний експеримент[110]. Піддослідні бачили безглузді твердження, на кшталт «дінка — це полум’я», за якими через кілька секунд з’являлося одне зі слів — «правда» або «брехня». Пізніше учасників експерименту опитували, чи пригадують вони речення, відзначені словом «правда». В одному з варіантів експерименту учасників просили під час виконання завдання утримувати в пам’яті цифри. Перешкода Системі 2 мала вибірковий ефект: учасникам стало важко не вірити в помилкові твердження. У наступному тесті втомлені учасники частіше згадували помилкові вислови як істинні. З цього випливає важливий висновок: коли Система 2 зайнята чимось іще, ми готові повірити майже в що завгодно. Система 1 наївна і схильна вірити, а недовіра й сумніви — прерогатива Системи 2, але вона іноді зайнята і часто лінується. Існують підтвердження, що порожні, але переконливі повідомлення (наприклад, реклама) сильніше впливають на втомлених та виснажених людей.

Робота асоціативної пам’яті підсилює загальну упередженість підтвердження. Якщо запитати: «Чи доброзичливий Сем?» — вам на думку спаде багато прикладів поведінки Сема. Однак вони будуть зовсім інші, ніж якщо у вас поцікавляться, «чи Сем непривітний?». Система 2 перевіряє гіпотези шляхом цілеспрямованого пошуку доказів, що називається стратегією позитивного тестування. Усупереч настановам теоретиків, що рекомендують перевіряти гіпотези шляхом їх спростування, багато хто (а часто і самі ці дослідники) шукає інформацію, що, найімовірніше, відповідатиме їхнім поточним переконанням. Схильність Системи 1 до підтвердження сприяє некритичному сприйняттю міркувань і перебільшенню ймовірності екстремальних та малоймовірних подій. Якщо вас запитають, яка ймовірність того, що впродовж наступних тридцяти років Каліфорнію накриє цунамі, у вашій голові негайно спливуть образи цунамі — приблизно так само, як це відбулося в експериментах Ґілберта про «рибу сиг, що їсть цукерки». Ви будете схильні переоцінювати ймовірність лиха.


Перебільшена емоційна когерентність (ефект ореолу)

Якщо вам подобається політика президента, то, швидше за все, вам також до вподоби його зовнішній вигляд і його голос. Схильність позитивно (або негативно) сприймати в людині все, зокрема й те, чого ви не бачили, називається ефектом ореолу. Цей термін використовують у психології вже століття, але до повсякденного вжитку він, на жаль, іще не ввійшов. Я кажу «на жаль», бо ефект ореолу — хороша назва для поширеного викривлення дійсності, що відіграє суттєву роль у нашому баченні людей та ситуацій. Це один із способів, за допомогою якого Система 1 генерує уявлення про навколишній світ, спрощує його і робить логічнішим, ніж він є насправді.

На вечірці ви зустрічаєте жінку, яку звати Джоан. Вона здається вам привабливою і чарівною. Потім її ім’я спливає в розмові про тих, хто міг би пожертвувати кошти на благодійність. Що ви знаєте про щедрість Джоан? Правильна відповідь — майже нічого, адже немає підстав уважати, що приємні в спілкуванні люди щедрі на благодійні пожертви. Однак Джоан вам подобається, і коли ви думаєте про неї, то відчуваєте до неї симпатію. Водночас вам до вподоби щедрість і щедрі люди. Суто на підставі асоціацій ви тепер схильні думати, що Джоан ще й щедра. Унаслідок цього нового переконання Джоан подобається вам навіть дужче, ніж до цього, адже ви приписали їй нову приємну якість.

В історії про Джоан насправді немає свідчень про її щедрість, тож ця прогалина заповнюється здогадом, який виникає на основі вашої емоційної реакції. В інших ситуаціях інформація накопичується поступово, а її інтерпретація визначається емоцією, пов’язаною з першим враженням. У класичному психологічному експерименті класик психології Соломон Аш показував піддослідним описи двох людей — Алана та Бена, і просив після цього прокоментувати риси їхнього характеру[111]. А що ви думаєте про Алана і Бена?


Алан: розумний — старанний — імпульсивний — вибагливий — упертий — заздрісний.

Бен: заздрісний — упертий — вибагливий — імпульсивний — старанний — розумний.


Якщо ви схожі на більшість із нас, то поставилися до Алана набагато прихильніше, ніж до Бена. Риси, згадані в списку першими, змінюють суть усіх інших, що йдуть за ним. Здається, що впертість розумної людини може бути виправдана, а в деяких випадках — навіть викликати повагу. Натомість потужний розум робить заздрісну та вперту людину небезпечнішою. Ефект ореолу також слугує прикладом усунення неоднозначності: як і слово банки, прикметник упертий тлумачиться в такий спосіб, щоб він відповідав загальному контексту.

Цей експеримент згодом проводили в найрізноманітніших варіаціях. В одному дослідженні учасникам говорили, що перші три прикметники описують одну людину — нашого уявного Алана, а решта — другу. Вони мали уявити собі цих двох осіб і відповісти, чи можуть усі шість прикметників описувати одну й ту саму людину, і майже всі учасники експерименту думали, що це неможливо![112]

Послідовність, у якій ми вгадуємо риси певної людини, інколи абсолютно випадкова. Однак сам порядок подання цих рис важливий, бо ефект ореолу збільшує силу перших вражень — іноді так сильно, що інша інформація нівелюється майже повністю. На самому початку моєї викладацької кар’єри я оцінював письмові іспити студентів звичайним способом: брав контрольну роботу одного студента, оцінював по ходу перевірки його відповіді і ставив бали. Потім обчислював середній бал і переходив до наступної роботи наступного студента. Якось я помітив, що мої оцінки в межах однієї роботи були напрочуд подібні. Я почав підозрювати, що справа в ефекті ореолу і що оцінка відповіді на перше питання непропорційно сильно впливає на загальну оцінку всієї контрольної роботи. Механізм був простий: якщо я ставив за першу відповідь високий бал, то надалі, якщо відповіді на наступні питання викликали сумніви, я оцінював їх на користь студента і, відповідно, ставив вищий бал. Логіка була цілком зрозуміла: студент, що добре відповів на перше питання, навряд чи міг зробити в другому завданні таку безглузду помилку. Однак виявилося, що моя методика мала серйозну хибу. Наприклад, якщо студент відповідав на одне питання добре, а на інше — погано, то залежно від послідовності перевірки (відповідь на яке питання я читав першою) він отримував різні оцінки. Я говорив студентам, що, оцінюючи роботу, всі питання вважаю рівнозначними, але насправді відповідь на перше питання впливала на підсумкову оцінку набагато більше, ніж відповідь на друге. Це було неприпустимо.

Я опанував іншу методику. Замість того, щоб читати кожну роботу окремо, я перевіряв відповідь на перше питання в усіх студентів, виставляв за неї оцінки, і лише потім переходив до наступного завдання. А щоб мене підсвідомо не збивали оцінки, які я вже виставив за перевірені перед цим завдання, я записував їх на передостанній сторінці роботи. Перейшовши на цю методику, незабаром я з тривогою для себе помітив, що став виставляти оцінки не так упевнено, як раніше, адже часто відчував незвичний дискомфорт. Розчарувавшись у другій відповіді, я заглядав на передостанню сторінку, щоб записати погану оцінку, і часом виявляв там високу оцінку за перше питання. Також з’ясувалося, що мені хотілося зменшити різницю між оцінками, змінивши ще не записаний результат, і мені насилу вдавалося дотримуватися простого правила — не піддаватися цій спокусі. Мої оцінки відповідей того самого студента часто були дуже відмінні. Відсутність когерентності дратувала і засмучувала мене.

Я радів дедалі менше й більше вагався у своїх оцінках, однак розумів, що це було гарним знаком і свідчило, що нова методика краща за попередню. Та схожість оцінок між собою, що мене тішила раніше, виявилася хибною, хоча й надавала мені відчуття когнітивної легкості. Моя Система 2 раділа з можливості безтурботно прийняти остаточну оцінку. Дозволивши балам за першу відповідь впливати на мою оцінку решти відповідей, я не помічав невідповідності, яка полягала в тому, що студент міг чудово відповідати на одні питання і вкрай погано — на інші. Роздратованість від неузгодженості, що виявилася при переході на нову методику виставляння оцінок, як з’ясувалося, справді існує: вона відображає і те, що одна-єдина відповідь не може слугувати адекватною мірою знань студента, і те, що мої оцінки ненадійні.

Мій метод зменшення ефекту ореолу зводиться до простого загального принципу: уникайте кореляції помилок! Щоб зрозуміти, як працює цей принцип, уявіть, що великій кількості учасників експерименту показують скляні банки, в яких лежать монетки, і просять їх оцінити, яка сума грошей лежить у кожній банці. Як пояснив у своїй чудовій книзі «Мудрість натовпу» Джеймс Суровецкі, зазвичай такі завдання учасники виконують погано, але якщо об’єднати всі індивідуальні оцінки, то середній результат буде несподівано хороший[113]. Деякі люди переоцінюють реальну кількість, дехто — недооцінює, але якщо вивести середню оцінку, то ми одержуємо досить точний результат. Механізм простий: усі дивляться на ту саму банку, у всіх оцінок — спільна основа, але все-таки похибка в оцінці кожного учасника не залежить від похибок інших учасників, і (за умов відсутності систематичних помилок) похибки «в середньому» наближаються до нуля. Ба більше, магія зменшення помилки спрацьовує лише тоді, коли спостереження взаємно незалежні, а похибки не корелюють між собою. Якщо учасники експерименту перебувають під впливом спільного для них упередження, то агрегація оцінок цього упередження не зменшить. По суті, якщо дозволити спостерігачам впливати одне на одного, то розмір вибірки оцінок зменшиться, а з ним, відповідно, зменшиться і точність групової оцінки.

Щоб отримати корисну інформацію з багатьох різних джерел, необхідно забезпечити їхню незалежність одне від одного. Це правило широко застосовують у поліцейських розслідуваннях: численним свідкам події не дозволяють обговорювати цю подію, поки вони не дадуть свідчення. Мета полягає не лише в запобіганні таємній змові між свідками й підозрюваними, але й у тому, щоб неупереджені свідки не впливали одне на одного. Ті, хто обмінюються враженнями, згодом будуть схильні припускатися однакових помилок у своїх свідченнях, чим зменшуватимуть загальну цінність наданої ними інформації. Позбуватися надмірної кількості самих джерел інформації — теж непогана ідея.

Цей принцип незалежності суджень (та уникнення кореляції між помилками) можна успішно застосовувати й керівникам компаній під час нарад і різних зустрічей. Варто дотримуватися простого правила, яке може суттєво допомогти: всі учасники, перш ніж обговорювати на зустрічі якесь питання, записують короткий виклад власної позиції. У такий спосіб можна одержати користь з усього розмаїття інформації і думок у певній групі осіб. Під час стандартного відкритого обговорення занадто великого значення набуває позиція тих, хто говорить раніше і переконливіше за інших, бо навіть мимоволі ці мовці змушують решту приймати їхній погляд.


Що ти бачиш, те і є (WYSIATI)

Один із моїх найприємніших спогадів із перших років спільної роботи з Амосом — це його улюблений жарт. Він уміло пародіював свого університетського викладача філософії, при цьому хрипко вимовляючи із сильним німецьким акцентом: «Ніколи не забувайте про примат буття!». Що саме мав на увазі професор під цим висловом, я так і не зрозумів (підозрюю, що цього не знав і сам Амос), але жарти мого друга завжди мали певний сенс. І він, і я згадували цю фразу щоразу, коли стикалися з напрочуд асиметричним ставленням наших розумів до того, що вже було нам відомо, й до інформації, якою ми ще не володіли.

Одна з найважливіших особливостей асоціативного механізму — це те, що він представляє лише активовані ідеї. Інформації, яку не можна витягти з пам’яті хоча б підсвідомо, може просто не існувати. Система 1 щоразу відмінно вибудовує найкращу можливу історію, що включає активовані в певний момент часу ідеї, але вона не враховує (і не може врахувати) інформації, якої вона не має.

Міра успіху для Системи 1 — це узгодженість створеної нею історії. Кількість і якість даних, на яких вона ґрунтується, особливого значення не мають. Коли інформації замало, що буває дуже часто, Система 1 працює як механізм поспішних висновків. Поміркуйте над таким прикладом: «Чи стане Міндик гідним лідером? Вона розумна й сильна...». Вам швидко спала на думку відповідь: «Так». Ви вибрали найкращий варіант на підставі обмеженої інформації, що вам доступна, але ви поквапилися. А раптом два наступні прикметники — це корумпована і підступна?

Зверніть увагу на те, чого ви не зробили, коли оцінювали Міндик як потенційного лідера. Ви не почали із запитання: «Що мені потрібно знати, щоб сформувати думку про якість лідерства?». Із першого ж прикметника Система 1 почала працювати самостійно: «розумна» — це добре, «розумна і сильна» — дуже добре. Це найкраща історія, яку можна вибудувати за допомогою двох прикметників, і Система 1 скомпонувала її з великою когнітивною легкістю. Її буде переглянуто, якщо з’явиться нова інформація (наприклад, про те, що Міндик — корумпована), але відчуття очікування цієї інформації чи суб’єктивного дискомфорту немає. Ба більше, ви позитивно упереджені до першого враження — воно все одно здається кращим.

Поєднання прагнення Системи 1 до когерентності й ледачості Системи 2 передбачає, що Система 2 прийме на віру багато інтуїтивних переконань, які точно відображатимуть певні враження, що сформувала Система 1. Звісно ж, Система 2 спроможна систематичніше та обережніше підходити до даних; вона також може здійснити низку перевірок, необхідних для ухвалення рішення (наприклад, коли ви купуєте будинок, то свідомо шукаєте інформацію, якої у вас немає). Однак можна очікувати, що Система 1 впливає і на більш виважені рішення. Їй завжди є що сказати.

Схильність робити висновки похапцем на підставі недостатніх даних така важлива для розуміння інтуїтивного мислення і так часто згадувана в цій книжці, що я використовуватиму для неї доволі громіздке скорочення — WYSIATI, яке означає «що ти бачиш, те і є»[114]. Система 1 кардинально нечутлива ані до кількості, ані до якості інформації, на якій ґрунтуються враження і передчуття.

Амос і два його аспіранти у Стенфорді опублікували результати дослідження, яке безпосередньо стосується WYSIATI. Під час експерименту піддослідні одержували лише однобічну інформацію і знали про це[115]. Увазі учасників експерименту пропонували судові справи, наприклад:


Третього вересня позивач Девід Торнтон, сорокатрирічний представник профспілки, відвідав аптеку № 168 зі звичайним контрольним візитом. Через десять хвилин після його появи до нього підійшов менеджер і заявив, що Торнтон більше не може розмовляти з працівниками — членами профспілки в торговельній залі і з ними належить спілкуватися під час перерви в підсобці. Така вимога передбачена договором аптеки із профспілкою, але раніше її не висували. Коли містер Торнтон заперечив, йому запропонували вибір: виконати вимогу, піти геть або бути заарештованим. Після цього містер Торнтон нагадав директору, що йому завжди дозволяли проводити в торговельній залі десятихвилинні опитування працівників, за умови, що він не заважатиме їм працювати. Він заявив, що швидше готовий, щоб його заарештували, ніж змінить програму звичайного контрольного візиту. Менеджер викликав поліцію, і на містера Торнтона наділи наручники в торговельній залі за несанкціоноване проникнення до приміщення аптеки. Містер Торнтон був доставлений у відділок поліції, і деякий час його протримали в камері. Усі обвинувачення з нього зняли, але містер Торнтон подав позов до суду на аптечну мережу за незаконний арешт.


Після того, як усі учасники експерименту ознайомилися з цією інформацією, їх поділили на три групи: одна група прослухала юристів позивача, друга — юристів відповідача, а третя, як присяжні, вислухала аргументи обох сторін. Природно, що адвокат профспілки описував арешт як спробу залякування, а адвокат аптечної мережі наполягав на тому, що розмови в торговельній залі заважали роботі і що менеджер вчинив правильно. Юристи не повідомили ніякої додаткової інформації, крім тієї, яку можна було одержати з першої історії.

Учасники експерименту повністю усвідомлювали ситуацію, і ті, хто чув аргументи однієї сторони, легко могли довести рацію і її опонентів. Водночас те, як подавала інформацію одна зі сторін, суттєво впливало на судження. До того ж учасники, що вивчили односторонні докази, формулювали судження впевненіше за тих, хто ознайомився з аргументами обох сторін. Цього і слід було очікувати, якщо впевненість суджень зумовлена узгодженістю історії, яку піддослідним вдається вибудувати з доступної інформації. Для зв’язної й узгодженої розповіді важливе значення має несуперечливість інформації, а не її вичерпність. Справді, часто все відоме легше звести до когерентної, узгодженої схеми тоді, коли знаєш менше.

WYSIATI сприяє досягненню когерентності та когнітивної легкості, які змушують нас уважати твердження істинним. Саме тому ми думаємо швидко й осмислюємо неповну інформацію в цьому складному світі. Назагал наші логічні, послідовні історії достатньо відповідають дійсності і слугують підставою для раціональних дій. Однак, з огляду на WYSIATI, я запропоную пояснення довгого переліку різноманітних помилок вибору і суджень, що включає таке:

Надмірна впевненість: з правила роботи WYSIATI логічно випливає, що ані кількість, ані якість емпіричних свідчень не впливають на суб’єктивну впевненість окремих індивідів. Віра у власні переконання в цілому залежить від якості історії, що нагромаджується на підставі побаченого, навіть якщо побачено небагато. Ми часто не враховуємо ймовірності того, що в нас немає даних, необхідних для формулювання судження: що ми бачимо, те і є. До того ж наша асоціативна система полюбляє спиратися на когерентну схему активації і боротися із сумнівами й неоднозначністю.

Ефект праймінгу: різні способи подання тієї самої інформації часто викликають різні емоції. Твердження про те, що «відсоток виживання хворих упродовж місяця після операції становить 90%» заспокоює більше, ніж еквівалентне йому висловлення «смертність хворих упродовж місяця після операції становить 10%». Так само продукти з позначкою «На 90% без жиру» привабливіші, ніж ті, на яких написано: «Вміст жиру — 10%». Еквівалентність формулювань очевидна, проте людина зазвичай бачить лише одне з них, а існує для неї лише те, що вона бачить.

Ігнорування базового відсотка[116]: пригадайте сором’язливого й охайного Стіва, якого часто плутають із бібліотекарем. Опис особи — яскравий і виразний, і хоча ви напевно знаєте, що чоловіків-фермерів більше, ніж бібліотекарів, цей статистичний факт, швидше за все, не спав вам на думку, коли ви обмірковували це питання вперше. Що ви побачили, те і було.


Розмови про квапливі висновки

«Вона геть нічого не знає про менеджерські навички цієї людини, а просто піддається впливу ефекту ореолу від його успішної презентації».

«Перш ніж почати дискусію, дізнаймося думку кожного окремо, щоб уникнути кореляції наших індивідуальних помилок. Незалежні оцінки дадуть більше корисної інформації».

«Вони ухвалили це серйозне рішення на підставі позитивного звіту одного-єдиного консультанта. WYSIATI! Вони бачать лише те, що є. Схоже, вони й не зрозуміли, як мало інформації було в їхньому розпорядженні».

«Вони не хотіли додаткової інформації, яка могла б зіпсувати всю їхню історію. WYSIATI».



Розділ 8

Як ми формуємо судження

Кількість питань, на які ви можете відповісти, безмежна незалежно від того, чи вас про щось запитує співрозмовник, чи ці питання ви ставите самі собі. Так само безмежна кількість ознак, які ви можете оцінити. Ви здатні полічити кількість великих літер на цій сторінці, порівняти висоту вікон у вашому будинку з вікнами в будинку навпроти й оцінити перспективи якогось політичного діяча за шкалою від «відмінно» до «безнадійно». Питання адресуватимуться Системі 2, яка спрямує увагу на пошук відповіді у вашій пам’яті. Система 2 може як отримувати питання, так і генерувати їх, але переспрямування уваги та пошук відповіді в пам’яті в будь-якому випадку відбувається за її участі. Система 1 працює інакше. Вона постійно відстежує, що діється всередині і зовні розуму, і генерує оцінки різних аспектів ситуації без конкретного наміру і майже чи зовсім без зусиль. Ці базові оцінки відіграють важливу роль в інтуїтивних судженнях, адже подумки ми легко підставляємо їх замість складніших відповідей: це і є основна ідея методу евристики та помилок мислення. Дві інші характеристики Системи 1 також підтримують заміну одного судження на інше. Одна з них — здатність переводити значення одиниць між різними форматами, і ви робите це, коли відповідаєте на легке для більшості людей питання: «Якби Сем був такий само високий, як розумний, який би він був на зріст?». І, нарешті, є «мисленнєвий постріл дробом»: намір Системи 2 відповісти на конкретне запитання або оцінити якусь властивість ситуації автоматично запускає інші операції, зокрема й базові оцінки.


Базові оцінки

Система 1 у процесі еволюції виробила здатність забезпечувати постійну оцінку основних завдань, які організм повинен розв’язувати, щоб вижити: як ідуть справи? чи не насувається загроза? чи не з’явилася якась хороша нагода? чи все нормально? наблизитися чи триматися віддалік? Мабуть, ці питання не такі важливі для жителя міста, як для газелі в савані, але ми успадкували нейронні механізми, що безперервно оцінюють рівень загрози, і їх не можна вимкнути. Ситуації постійно маркуються як погані або хороші, як такі, що вимагають втечі, або такі, що дозволяють наблизитись. Для людини гарний настрій і когнітивна легкість — еквіваленти оцінки середовища як безпечного та знайомого.

Конкретним прикладом для ілюстрації базової оцінки слугує здатність з одного погляду відрізнити друга від ворога. Подібна навичка, яку ми виробили в ході еволюції, впливає на шанси виживання організму в небезпечному світі. Алекс Тодоров, мій колега з Принстону, вивчав біологічні корені швидкої оцінки безпеки в разі взаємодії з незнайомцями[117]. Він показав, що ми здатні після одного лише погляду на обличчя незнайомця оцінити дві основні та важливі ознаки: рівень його домінантності (і, відповідно, ступінь небезпеки, що нам загрожує) і те, чи він вартий довіри, тобто які можуть бути його наміри — дружні або ворожі[118]. Форма обличчя, наприклад, «сильна» квадратна щелепа, дозволяє певною мірою оцінити домінантність. Вираз обличчя (усмішка або похмурий погляд) дає підказки про його наміри. Поєднання квадратної щелепи з опущеними куточками рота може віщувати лихо[119]. Така оцінка аж ніяк не ідеальна: круглі підборіддя не дуже точно відображають лагідність, а усмішки (до певної міри) можна вдавати. І все-таки навіть недосконала здатність оцінювати незнайомців дає перевагу для виживання.

Цей стародавній механізм отримав у сучасному світі нове застосування: він певною мірою впливає на те, як люди голосують. Тодоров показував своїм студентам фотографії чоловіків (деякі з них — лише впродовж однієї десятої секунди) і просив оцінити їх за різними ознаками, зокрема привабливістю і компетентністю. Оцінки учасників експерименту не вельми між собою різнилися. Тодоров показував не набір випадкових фотографій, а добірку зображень кандидатів у передвиборчих кампаніях. Потім дослідник порівняв результати виборів із рейтингом компетентності, який він склав на підставі оцінок, які студенти Принстонського університету поставили кандидатам після короткого перегляду їхніх фотографій і поза політичним контекстом. Приблизно в 70% випадків на виборах на пост сенатора, конгресмена й губернатора переміг той кандидат, чиє зображення під час експерименту посіло вищу позицію в рейтингу компетентності. Цей приголомшливий результат одразу ж було підтверджено під час загальнонаціональних виборів у Фінляндії, на виборах до рад різних територіально-адміністративних одиниць в Англії та під час різних виборчих кампаній в Австралії, Німеччині й Мексиці[120]. Несподіванкою (принаймні для мене) було те, що рейтинг компетентності в дослідженні Тодорова прогнозував результати голосування краще, ніж рейтинг привабливості.

Тодоров виявив, що люди судять про компетентність на підставі поєднання двох показників: сили та надійності. На обличчях, які просто випромінюють компетентність, сильне підборіддя поєднується з легкою усмішкою, що демонструє впевненість у собі. Немає жодних доказів, що саме ці риси обличчя справді відбивають те, як добре політики впораються зі своїми обов’язками. Однак вивчення реакції мозку на кандидатів, які програють, і кандидатів, які здобувають перемогу, показують, що ми біологічно схильні відкидати тих, у кого немає ознак, які ми цінуємо. У цьому дослідженні кандидати, що програли, викликали сильнішу негативну емоційну реакцію. Це приклад евристики судження, про яку я говоритиму далі. Виборці намагаються скласти враження про те, як добре кандидат даватиме раду своїм обов’язкам, і схиляються до простішої оцінки, що формується швидко, автоматично і доступна в той момент, коли Система 2 мусить ухвалити рішення.

Політологи продовжили попередні дослідження Тодорова і змогли визначити категорію виборців, для яких автоматичні переваги Системи 1 особливо здатні зіграти важливу роль. Вони виявили, що це політично непоінформовані виборці, які багато дивляться телевізор. Як і очікувалося, зовнішність, що створює враження компетентності, впливає на недостатньо обізнаних любителів телепередач утричі сильніше, ніж на інших[121]. Зрозуміло, що відносна важливість Системи 1 у визначенні вибору під час голосування для всіх також різна. Ми побачимо й інші приклади таких індивідуальних відмінностей.

Система 1, звісно, розуміє мову, і це розуміння залежить від базових оцінок, які постійно генеруються в ході сприйняття подій та осмислення повідомлень. Такі оцінки передбачають вираховування ступеня подібності й репрезентативності, встановлення причин й оцінку доступності асоціацій і прикладів із досвіду. Це робиться навіть за відсутності конкретних завдань, хоча результати використовуються для виконання вимог, що виникають у міру появи завдань[122].

Базових оцінок дуже багато, але оцінюються не всі можливі ознаки. Для прикладу погляньте на рис. 7.


Мислення швидке і повільне

Рис. 7


З першого погляду на зображення вже складається враження від багатьох його особливостей. Ви знаєте, що висота крайніх стовпчиків однакова і що вони схожі між собою більше, ніж стовпчик ліворуч і скупчення кубиків посередині. Ви не усвідомлюєте, що кількість кубиків у стовпчику зліва така сама, як і у фігурі по центру, і не знаєте, якої висоти буде стовпчик, побудований із цих кубиків. Щоб підтвердити те, що їхня кількість однакова, доведеться перерахувати обидва набори кубиків і порівняти результати, а це може зробити лише Система 2.


Набори і прототипи

Розгляньмо інший приклад. Поміркуйте, яка середня довжина ліній на рис. 8.


Мислення швидке і повільне

Рис. 8


Це питання легке, і Система 1 відповідає на нього без підказок. Експерименти показали, що людям достатньо частки секунди для доволі точної оцінки середньої довжини набору ліній. Навіть більше, точність цих оцінок не знижується, якщо мозок людини в цей самий час виконує тест на пам’ять. Учасники експерименту на визначення середньої довжини ліній у цьому прикладі не завжди знають, як окреслити середнє значення в дюймах чи сантиметрах, але дуже точно підганяють під нього довжину інших ліній. Щоб сформувати враження про середню довжину, Система 2 не потрібна. Це робить Система 1 — автоматично і без зусиль, точнісінько так само, як вона визначає колір ліній і те, що вони не паралельні. Ми можемо негайно сформувати враження про кількість предметів у наборі: точно, якщо їх чотири або менше, і приблизно, якщо їх більше чотирьох.

Перейдімо до іншого питання: яка сумарна довжина ліній на рис. 8? Із ним усе інакше, тому що Системі 1 немає чого запропонувати. На нього можна відповісти, лише активувавши Систему 2, яка старанно оцінить середню довжину, порахує кількість ліній і перемножить їх.

На перший погляд, те, що Система 1 не може обчислити загальної довжини кількох ліній, цілком очевидно; ви і не думали, що можете таке зробити. Це приклад важливого обмеження Системи 1. Вона представляє категорії через прототипи або за допомогою кількох типових зразків, а тому добре дає раду середнім значенням, але не дуже добре підсумовує. Обсяг категорії та кількість об’єктів у ній зазвичай ігноруються в судженнях про те, що я називатиму сумoподібними змінними.

В одному з численних експериментів, проведених у зв’язку із судовим процесом після аварії танкера «Ексон Вальдез»[123], учасників запитали, чи готові вони оплатити придбання спеціальних сіток для накриття розлитої нафти, в якій залипають і гинуть перелітні птахи[124]. Трьом групам учасників запропонували оплатити порятунок 2 тис., 20 тис. або 200 тис. птахів. Якщо порятунок птахів — економічний товар, він повинен становити собою сумоподібну змінну: порятунок 200 тис. птахів, здавалося б, коштує дорожче, ніж порятунок 2 тис. Насправді кількість птахів мало вплинула на середній розмір внеску кожної з трьох груп: 80, 78 і 88 доларів відповідно. У всіх трьох групах учасники реагували на прототип — зображення безпорадного птаха, вимащеного в нафту. У подібних емоційних обставинах кількістю майже завжди нехтують, і це неодноразово підтверджено експериментальним способом.


Порівняння інтенсивності

Питання про ваш добробут, популярність президента, належне покарання фінансових злочинців і майбутнє якогось політика мають одну важливу спільну рису: вони всі звертаються до понять інтенсивності або кількості, що лежать в їх основі і дозволяють використовувати слово «більш»: більш щасливий, більш популярний, більш суворий або більш впливовий (якщо говорити про політиків). Наприклад, політичне майбутнє кандидата може варіюватися від низького показника («Вона програє ще на внутрішньопартійних виборах») до високого («Одного дня вона стане президентом США»).

Тут ми стикаємося з іще однією здатністю Системи 1. Основоположна шкала інтенсивності також дозволяє знаходити відповідності в найрізноманітніших галузях, тобто порівнювати їх. Якби злочини мали колір, убивство позначалося б темнішим відтінком червоного, ніж крадіжка. Якби їх можна було описати музично, масове вбивство звучало б як дуже гучне фортисимо, а несплата штрафів за неправильне паркування була б схожа на ледь чутне піанісимо. Звичайно, ви відчуваєте щось подібне і щодо інтенсивності покарань. У класичних експериментах одні учасники співвідносили гучність звуку із серйозністю злочину, інші — із суворістю покарання. Якби ви почули два звуки (один — для злочину, другий — для покарання) й один із них був би значно гучніший за інший, то ви відчули б несправедливість[125].

Розгляньмо приклад, який згодом ще стане нам у пригоді:


У чотири роки Джулі вже могла вільно читати.


Тепер порівняйте її вміння читати з такою шкалою інтенсивності:


Якого зросту має бути чоловік, якщо він настільки ж високий, наскільки в ранньому дитинстві була розвинена Джулі?


Може, метр вісімдесят? Точно замало. А два метри п’ятнадцять сантиметрів? Мабуть, занадто. Вам потрібен зріст, так само незвичайний, як і вміння читати в чотири роки. Доволі незвичайний, але не надміру. От якби Джулі читала в рік і три місяці, це вже було б неабияке досягнення, як і зріст два з половиною метри.


Який рівень доходу у вашій професії відповідає вмінню Джулі читати в ранньому віці?

Який злочин такий само серйозний, як і незвичайне вміння Джулі читати в такому ранньому віці?

Який середній бал диплому випускника престижного університету США відповідає вмінню Джулі читати так рано?


Не так уже й складно, правда? Ба більше, ваші відповіді будуть близькі до того, що скажуть інші люди з вашого оточення. Якщо піддослідних просять спрогнозувати середній випускний бал Джулі відповідно до того, коли вона навчилася читати, то вони легко переводять результат з однієї шкали в другу і обирають відповідний бал. Надалі ми побачимо, чому подібний метод прогнозувань, що ґрунтується на порівнянні, неправильний з погляду статистики, хоча й абсолютно природний для Системи 1, і чому його результати прийнятні для Системи 2 більшості людей, окрім статистиків.


«Мисленнєвий постріл дробом»

Система 1 постійно виконує безліч обрахунків. Деякі з них — це звичайне рутинне оцінювання того, що відбувається довкола. Коли у вас розплющені очі, мозок формує тривимірну модель того, що перебуває у вашому полі зору, враховуючи форму об’єктів, їх розташування в просторі та їхні назви. Щоб активувати це завдання або постійно відстежувати порушені очікування, ніякі свідомі дії на підставі свідомого наміру не потрібні. На відміну від звичайних базових оцінок, інші обчислення проводяться лише за потребою: ви не оцінюєте постійно, якою мірою ви щасливі чи заможні, і не розмірковуєте без упину про перспективи президента, навіть якщо дуже цікавитеся політикою. Судження про якусь подію довільні та з’являються лише в тому випадку, коли у вас виникає відповідний намір це зробити.

Ви автоматично не підраховуєте кількості складів у кожному прочитаному слові, але можете це зробити, якщо захочете. Водночас контроль за навмисними обчисленнями не надто точний: ми часто нараховуємо набагато більше потрібного чи бажаного. Я називаю ці зайві обчислення ментальним пострілом дробом. З дробовика в одну точку не вцілиш, бо дріб розлітається в різні боки, і, схоже, Системі 1 так само важко не робити стільки, скільки від неї вимагає Система 2. Цей образ породжений двома експериментами, про які я колись читав.

Учасники одного з них слухали пари слів і повинні були якнайшвидше натискати кнопку, коли помічали, що слова римуються[126]. В обох парах слова римуються:


vote — note

vote — goat


Для вас різниця очевидна, бо ви бачите обидві пари. VOTE і GOAT римуються, але пишуться по-різному. Ці слова піддослідні лише чули, але написання на них теж вплинуло. Затримка в розпізнаванні римування слів, які на слух римуються, але пишуться по-різному, була цілком очевидна. Хоча, за інструкцією, потрібно було лише порівняти звуки, учасники експерименту порівнювали і написання, а невідповідність за несуттєвим параметром уповільнювала їхню реакцію. Намір відповісти на поставлене питання продукував інше питання, яке в цьому контексті не просто було зайве, а й уповільнювало виконання головного завдання.

Ще в одному дослідженні учасникам пропонували прослухати фрази і якнайшвидше натиснути на одну кнопку, якщо фраза має сенс у прямому значенні, й на другу — якщо в прямому значенні вона сенсу не має[127]. Які правильні відповіді для поданих нижче фраз?


Деякі дороги — змії.

Деякі роботи — змії.

Деякі роботи — в’язниці.


Усі три твердження у прямому значенні сенсу не мають. Проте ви напевно відчули, що хибність другої фрази помітніша на тлі решти двох, і час реакцій в експерименті показав істотну різницю. Причина відмінності в тому, що дві складні фрази в переносному значенні можуть мати сенс. У цьому випадку намір виконати одну мисленнєву операцію призвів до виконання іншої. У цьому конфлікті перемогла правильна відповідь, але сам конфлікт вплинув на ефективність виконання вправи. У наступному розділі ми побачимо, що поєднання «мисленнєвого пострілу дробом» із порівнянням інтенсивності пояснює, чому в нас виникає багато інтуїтивних думок про безліч маловідомих нам речей.


Розмови про судження

«Оцінка привабливості чи непривабливості людей — одна з базових. Ви здійснюєте її автоматично, незалежно від бажання, і вона на вас впливає».

«У мозку є ділянки, що оцінюють домінантність за формою обличчя. Зовні він цілком підходить на роль лідера».

«Покарання не буде сприйматись як справедливе, якщо ступінь його інтенсивності не буде відповідати тяжкості злочину. Приблизно так само ви можете порівняти гучність звуку з яскравістю світла».

«Яскравий приклад “мисленнєвого пострілу дробом”. У нього спитали, чи вважає він компанію фінансово стабільною, але він не міг забути, що йому до вподоби їхня продукція».



Розділ 9

Відповідь на простіше питання

Характерна особливість буття вашого розуму — те, що ви рідко бентежитеся. Звісно ж, ви інколи стикаєтеся з питанням на кшталт «17 × 24 = ?», відповідь на яке не спадає на думку миттєво, але ситуації, які вас ошелешують, трапляються рідко. Коли ваш розум у нормальному стані, у вас виникають інтуїтивні відчуття та думки майже про все, із чим ви стикаєтеся. Люди вам подобаються чи не подобаються задовго до того, як ви дізнаєтеся про них більше. Ви без особливих причин довіряєте або не довіряєте незнайомцям. Ви відчуваєте, що справа буде успішною, глибоко її не аналізуючи. Ви, спираючись на дані, яких не можете ні пояснити, ні обґрунтувати, часто знаходите відповіді на не цілком зрозумілі для вас питання, — байдуже, кажете ви про це комусь чи ні.


Підміна питань

Я пропоную просте пояснення того, як ми генеруємо інтуїтивні думки про складні речі. Якщо не вдається швидко знайти задовільну відповідь на складне питання, Система 1 підшуковує дотичне питання, на яке відповісти легше, і пропонує на нього відповідь. Таку операцію відповіді на одне питання замість іншого я називаю підміною. Також я використовую й інші терміни:


Цільове питання — це оцінка, яку ви маєте намір здійснити.

Евристичне питання — простіше питання, на яке ви відповідаєте замість цільового.


Формальне визначення евристичного методу таке: це проста процедура, яка допомагає знайти адекватну, хоч часто й недосконалу відповідь на складні питання. Слово «евристика» походить від того самого кореня, що й «еврика».

Ідея підміни досить рано була сформульована в нашій з Амосом роботі і стала ядром того, що пізніше перетворилося на метод евристики і когнітивних викривлень. Поставивши перед собою питання, як людям вдається оцінювати ймовірність, не знаючи, що вона собою становить, ми дійшли висновку, що це нездійсненне завдання люди в якийсь спосіб спрощують. Тож ми вирішили з’ясувати, як це відбувається. Наша відповідь була така: коли людям потрібно оцінити ймовірність, вони оцінюють щось інше, однак уважають, що оцінили безпосередньо саму ймовірність. Система 1 часто здійснює цей маневр, коли стикається з важким цільовим питанням, якщо на думку швидко спадає відповідь на легше евристичне питання, споріднене із заданим.

Підміна одного питання іншим — це непогана стратегія розв’язання важких завдань, і Дьордь Поя включив метод підміни до своєї класичної праці «Як розв’язувати завдання»: «Якщо ви не можете виконати завдання, знайдіть легшу споріднену проблему, якій ви зможете дати раду». Евристичні методи Поя — стратегічні процедури, навмисно реалізовані Системою 2. Але евристичні методи, які я розглядатиму в цьому розділі, не обираються, вони — наслідок «мисленнєвого пострілу дробом», нашого неточного контролю за пошуком відповідей на питання.

Поміркуйте над питаннями в лівій колонці таблиці 1. Це складно, і ще до того, як ви знайдете обґрунтовану відповідь на будь-яке з них, вам доведеться виконати інші складніші завдання. Що таке щастя? Як розвиватимуться політичні події в наступні півроку? Які вироки зазвичай виносять за фінансові злочини? Чи сильною буде конкуренція, з якою зіткнеться кандидат? Які ще фактори та обставини слід узяти до уваги? Розглядати ці питання всерйоз зовсім непрактично. Однак ви не обмежені самими лише ідеально обдуманими відповідями. Виважені міркування мають евристичну альтернативу, яка подекуди працює непогано, а часом призводить до серйозних помилок.


Таблиця 1

Цільове питання Евристичне питання
Скільки коштів ви готові пожертвувати на порятунок виду, якому загрожує цілковите зникнення? Які емоції я відчуваю, коли думаю про дельфінів, що вмирають?
Наскільки ви щасливі останнім часом? Яким є мій настрій у цю мить?
Наскільки популярним буде президент через шість місяців від цього моменту? Наскільки популярний президент зараз?
Як варто покарати фінансових консультантів, які наживаються на людях літнього віку? Як сильно мене розлючують думки про шахраїв-фінансистів?
Ця жінка бере участь у внутрішньопартійних виборах. Наскільки успішною вона буде в політиці? Чи схожа ця жінка на політика-переможця?

«Мисленнєвий постріл дробом» дозволяє легко генерувати швидкі відповіді на складні запитання, не перевантажуючи при цьому ледачої Системи 2 важкою роботою. Якщо ви спробуєте відповісти на питання в лівій колонці, найімовірніше, постануть питання, подані праворуч, а на них відповідь знайдеться швидко. Те, що ви відчуваєте до дельфінів чи шахраїв, ваш настрій, враження про здібності якогось політика чи поточний рейтинг президента — усе це швидко спадає на думку. Евристичні питання пропонують готові відповіді на кожне важке цільове питання.

Водночас цій історії ще чогось бракує: відповіді повинні корелювати із вихідними питаннями. Приміром, мої почуття до дельфінів, які вмирають, необхідно співвіднести із сумою в доларах. Інша функція Системи 1, порівняння інтенсивності, спроможна виконати це завдання. Згадайте, що шкалу інтенсивності можна застосувати і до почуттів, і до грошових внесків. Мої почуття до дельфінів можуть бути більш-менш сильні, і з ними корелює певний розмір грошового внеску. Мені на думку спаде відповідна сума в доларах. Подібні порівняння можливі й для решти питань. Наприклад, навички політика можуть варіюватися від жалюгідних до просто фантастичних, а шкала політичного успіху може сягати від низького показника «Вона не пройде навіть внутрішньопартійні вибори» до високого — «Колись вона стане президентом США».

Автоматичні процеси «мисленнєвого дробу» і порівняння інтенсивності часто пропонують низку відповідей на легкі питання, які можна застосувати і до цільових питань. У деяких випадках відбудеться підміна, і Система 2 схвалить евристичну відповідь. Звичайно, Система 2 може відкинути інтуїтивну відповідь або змінити її, додавши до неї іншу інформацію. Проте лінива Система 2 часто йде шляхом найменших зусиль і приймає евристичну відповідь, не надто придивляючись, доречна вона чи ні. Ви не розгубитеся, не заклякнете, вам не доведеться напружуватись, і ви навіть можете не помітити, що відповіли на зовсім інше питання. Навіть більше, ви, можливо, і не зрозумієте, що цільове питання було важке, тому що інтуїтивна відповідь так легко спала вам на думку[128].


Тривимірна евристика

Погляньте на трьох чоловіків на малюнку і дайте відповідь на питання.


Чи справді фігура, зображена праворуч, більша за фігуру ліворуч?


Мислення швидке і повільне

Рис. 9


Очевидна відповідь швидко спадає на думку: фігура праворуч — більша. Якщо ви візьмете лінійку та виміряєте фігури, то з’ясуєте, що вони абсолютно однакові. Ваше враження про розмір зумовлене потужною ілюзією, яка яскраво ілюструє процес підміни.

Коридор, у якому видно фігури, зображений у перспективі, і здається, що він іде вглиб. Ваша система сприйняття автоматично інтерпретує картинку як тривимірне зображення, а не як малюнок, надрукований на пласкій поверхні паперу. У тривимірній інтерпретації фігура праворуч розташована набагато далі і значно більша за фігуру ліворуч. Багатьох із нас ілюзія тривимірності справді приголомшує. Лише в художників і досвідчених фотографів розвинене вміння розглядати малюнок як об’єкт на сторінці. У решти з нас відбувається підміна: домінантне враження від розміру тривимірного об’єкта диктує, які судження слід формулювати про розмір двовимірного об’єкта. Ця ілюзія виникає завдяки евристиці тривимірності.

Те, що з вами сталося, коли ви аналізували зображення, — справжня ілюзія, а не нерозуміння питання. Ви знали, що питання стосувалося розмірів фігур, зображених на малюнку. З експериментів нам відомо, що на пропозицію оцінити розмір зображення випробовувані відповідають у сантиметрах, а не в метрах. Вас заплутало не це питання, а збило з пантелику інше, якого вам не ставили: «Якого зросту ці три чоловіки?».

Важливий етап евристичного методу — підміна тривимірного розміру двовимірним — відбувся автоматично. На малюнку є підказки, які передбачають тривимірну інтерпретацію. Ці підказки неважливі для завдання, яке ви мусите виконати (оцінити розміри фігур на сторінці), і варто було б їх проігнорувати, але ви не змогли. Когнітивне викривлення, пов’язане з евристикою, полягає в тому, що об’єкти, які здаються більш далекими, на сторінці зображені більшими за розміром. Як показує цей приклад, судження на підставі підміни обов’язково буде спотворене у спосіб, що доволі легко передбачити. У цьому разі це відбувається так глибоко всередині вашої системи сприйняття, що ви просто не в змозі собі зарадити.


Евристика підміни щастя настроєм

Це опитування, проведене серед німецьких студентів, — один із найкращих прикладів підміни[129]. Зокрема, його учасники відповідали на такі два запитання:


Наскільки ви щасливі останнім часом?

Скільки побачень у вас було минулого місяця?


Організаторів експерименту цікавила кореляція між відповідями на ці два питання. Чи може бути, що студенти, у яких було багато побачень, щасливіші за інших? Як не дивно, кореляція виявилася практично нульовою. Очевидно, коли учасників просили оцінити, чи вони щасливі, про побачення студенти згадували не найперше. Іншій групі студентів пропонували ті самі питання, проте у зворотному порядку:


Скільки побачень у вас було минулого місяця?

Наскільки ви щасливі останнім часом?


Цього разу результати опитування були абсолютно інші. У випадку такої послідовності питань кореляція між кількістю побачень та рівнем задоволеності життям була настільки сильною, наскільки це взагалі можливо між двома психологічними показниками[130]. Що ж сталося?

Пояснення просте й очевидне, і це яскравий приклад підміни. Схоже, побачення не були найважливішою річчю в житті студентів (згідно з даними першого опитування, щастя та побачення не корелювали одне з одним), однак питання про особисте життя викликало емоційну реакцію. Студенти, які часто ходили на побачення, згадали саме про радості свого життя, а ті, хто робив це рідше, згадали про свою самотність і невдачі. Емоції, що виникли у зв’язку з питанням про особисте життя, в такій послідовності все ще були свіжі, коли піддослідні відповідали на питання про загальний рівень задоволеності життям.

Психологічний механізм того, що відбулося в цьому випадку, точно повторює психологічний ефект ілюзії розміру на рис. 9. «Відчуття, наскільки ти щасливий останнім часом» оцінювати складно і незвично. Правильна відповідь потребує серйозних роздумів. Водночас студентам, яких щойно запитали про побачення, не довелося багато думати, тому що в їхніх головах уже народилася відповідь на споріднене питання: наскільки вони щасливі у своєму особистому житті. Замість питання, яке їм поставили, вони підставили те, на яке в них уже була готова відповідь.

Тут, як і в прикладі з ілюзією, в нас знову може постати питання: невже студенти заплуталися? Чи, можливо, вони і справді вважають ці питання синонімічними? Звісно ж, ні. Студенти не втрачають здатності відокремлювати особисте життя і життя загалом. На питання, чи існує різниця між особистим життям і життям у цілому, вони скажуть, що це різні речі. Однак їх не запитували про різницю між цими поняттями, а поцікавилися тим, наскільки вони щасливі. Система 1 уже мала на це питання готову відповідь.

У цьому випадку йдеться не лише про побачення як про щось унікальне. Такий самий патерн простежується у випадках, якщо питання про щастя загалом передує питанню про стосунки з батьками чи про фінансове становище. В обох випадках під час оцінювання відповідей домінує задоволеність конкретною сферою[131]. Будь-яке емоційно важливе питання, що впливає на настрій, матиме такий самий ефект. WYSIATI. Умонастрій дуже сильно впливає на людей, коли вони оцінюють, наскільки вони щасливі[132].


Евристика афекту

Панування висновків над аргументами найпомітніше в ситуаціях, де залучені емоції. Феномен, під впливом якого наші вподобання і неприязні здатні формувати наші уявлення про навколишній світ, психолог Пол Словік запропонував називати евристикою афекту. Ваші політичні вподобання визначають, які саме аргументи здадуться вам привабливими й слушними. Якщо вам до вподоби політика в галузі охорони громадського здоров’я, ви вважатимете її досить вигідною і менш витратною, ніж пропоновані альтернативи. Якщо ви маєте агресивні упередження щодо інших держав, то, ймовірно, вважаєте ці держави слабкими і такими, що легко підкоряться забаганкам вашого уряду. Натомість якщо ви налаштовані більш миролюбно, то думаєте, що вони сильні і не підкоряться чужій волі. Ваше емоційне ставлення до опромінення харчових продуктів, червоного м’яса, атомної енергетики, татуювань або мотоциклів вплине на вашу думку про користь та ризики, пов’язані з їхнім використанням. Якщо вам не подобається щось із цього списку, ви, швидше за все, подумаєте, що ризики занадто високі, а користь така мала, що нею можна знехтувати.

Цей висновок ще не означає, що ваш розум зовсім закритий, а погляди не піддаються впливу інформації та резонним аргументам. Ваші переконання й емоційне ставлення можуть дещо змінитися, коли ви дізнаєтеся, що ризик від неприємного вам заняття менший, ніж ви думали. Однак інформація про менші ризики змінить і вашу оцінку вигоди (на краще), навіть якщо в одержаній вами інформації про це не було ані слова[133].

Тут ми бачимо новий аспект «особистості» Системи 2. Дотепер я здебільшого описував її як відносно поступливого спостерігача, що дає Системі 1 значну свободу дій. Я також характеризував Систему 2 як таку, що здійснює активний і цілеспрямований пошук інформації в пам’яті, складні обчислення, порівняння, планування і вибори. У задачі про биту і м’яч та в багатьох інших прикладах взаємодії двох систем нам ввижалося, що Система 2 головна, що вона спроможна чинити опір пропозиціям Системи 1, пригальмовувати розвиток подій і здійснювати логічний аналіз. Самокритика — одна з функцій Системи 2. Однак у питаннях емоційного ставлення до чого-небудь Система 2 не критик, а захисник емоцій Системи 1: вона їх заохочує, а не відкидає. Вона шукає переважно ту інформацію і ті докази, що узгоджуються з її наявними переконаннями, а не ті, що дозволять їх проаналізувати. Активна Система 1, яка шукає когерентність, пропонує свої рішення невимогливій Системі 2.


Розмови про підміни й евристики

«Ми ще пам’ятаємо питання, на яке намагаємося відповісти? Може, ми вже замінили його на простіше питання?»

«Ми розглядаємо питання про те, чи досягне цей кандидат успіху. Однак схоже на те, що ми відповідаємо на питання, чи добре він тримається під час інтерв’ю. Не підміняймо перше питання другим».

«Йому подобається цей проект, тому він уважає, що витрати на нього невеликі, а користь значна. Хороший приклад евристики афекту».

«Ми використовуємо торішні показники як евристику для оцінки потенційної вартості компанії через кілька років. Чи придатна така евристична модель? Яка ще інформація нам потрібна?»


Нижче наведено перелік характерних рис і дій, притаманних Системі 1. Кожне речення дійсного способу насправді заступає твердження в пасивному стані, формально більш точне, але складніше для розуміння, сенс якого полягає в тому, що відповідна ментальна подія відбувається автоматично і швидко. Я сподіваюся, що цей перелік допоможе вам виробити інтуїтивне чуття «особистості» уявної Системи 1. Як і в багатьох відомих вам персонажів, у вас виникатимуть передчуття, що Система 1 зробила б за інших обставин, і здебільшого ваші передчуття справджуватимуться.


Характеристики Системи 1

   ● формує враження, почуття, схильності, а коли її підтримує Система 2, вони перетворюються на переконання, ставлення, наміри;

   ● діє автоматично і швидко, з мінімальними зусиллями чи практично без них, без відчуття свідомого контролю за її діяльністю;

   ● може бути запрограмована Системою 2 на мобілізацію уваги, коли виявлено особливу схему чи модель (пошук);

   ● зумовлює фахові реакції та продукує фахову інтуїцію за умови відповідної попередньої кваліфікованої підготовки;

   ● створює узгоджену схему активованих ідей в асоціативній пам’яті;

   ● пов’язує відчуття когнітивної легкості з ілюзією істинності, приємними відчуттями та зниженим ступенем пильності;

   ● відрізняє дивне від нормального;

   ● робить висновок і вигадує причини й наміри;

   ● ігнорує неоднозначність і придушує сумніви;

   ● схильна брати на віру та підтверджувати;

   ● перебільшує емоційну узгодженість (ефект ореолу);

   ● зосереджується на наявних доказах і фактах та ігнорує відсутність доказів (WYSIATI);

   ● продукує обмежений набір основних оціночних суджень;

   ● представляє множини значень як норми і прототипи, не інтегрує їх;

   ● корелює інтенсивність за різними шкалами (наприклад, співвідносить розмір із гучністю звуку);

   ● обчислює більше, ніж передбачено («мисленнєвий постріл дробом»);

   ● інколи замінює складне питання простішим (евристика);

   ● більш чутлива до змін, ніж до станів (теорія перспектив);

   ● перебільшує малі ймовірності;

   ● демонструє ослаблену чутливість до кількості (психофізика);

   ● сильніше реагує на втрати, ніж на здобутки (неприйняття втрат);

   ● формулює проблеми ухвалення рішень вузько, ізольовано одна від одної.[134]




Частина ІІ

Евристики й упередження

Розділ 10

Закон малих чисел

Дослідження частоти виникнення раку нирки, проведене в 3141 окрузі США, виявило дивовижну закономірність: найнижчий рівень захворюваності спостерігався в сільських малонаселених округах, розташованих у традиційно республіканських штатах на Середньому Заході, Півдні і Заході. Що ви про це думаєте?

Упродовж останніх кількох секунд ваш мозок виявляв сильну активність, і працювала переважно Система 2. Ви цілеспрямовано шукали в пам’яті інформацію і формулювали гіпотези. Вам знадобилися деякі зусилля: у вас розширилися зіниці, пришвидшилося серцебиття. Але й Система 1 не лишилася без роботи: діяльність Системи 2 ґрунтувалася на фактах і пропозиціях, активізованих в асоціативній пам’яті. Ви, швидше за все, відкинули думку про те, що республіканські політичні погляди захищають від раку нирки. Дуже ймовірно, що зрештою ви зосередилися на тому факті, що округи з низьким рівнем захворюваності здебільшого сільські. Статистики-дотепники Говард Вейнер і Гарріс Цверлінґ, у кого я запозичив цей приклад, коментували його так: «Дуже легко й водночас заманливо зробити висновок про те, що низький рівень захворюваності — це прямий наслідок здорового способу життя в селі: повітря незабруднене, чиста вода, свіжа і без шкідливих добавок їжа»[135]. Усе логічно узгоджується — в цьому є сенс.

Розгляньмо тепер округи з найвищим рівнем захворюваності на рак нирки. Ці округи із хворобливим населенням здебільшого сільські, малонаселені й розташовані в традиційно республіканських штатах на Середньому Заході, Півдні і Заході. Вейнер і Цверлінґ жартома коментують: «Легко зробити висновок про те, що високий рівень захворюваності в цих округах — прямий наслідок бідності сільського життя: якісна медицина від них далеко, їжа жирна, поширене зловживання алкоголем і тютюном». Звісно, щось тут не так. Сільський спосіб життя не може пояснювати водночас і високий, і низький рівні захворюваності на рак нирки.

Те, що округи сільські чи переважно республіканські, — у цій історії не ключовий фактор. Річ у тім, що в сільських округах щільність населення невелика. Головний урок, який нам слід засвоїти, стосується не епідеміології, а складних відносин між нашим розумом і статистикою. Система 1 відмінно пристосована до однієї форми мислення: вона автоматично і без зусиль розпізнає причинно-наслідкові зв’язки між подіями, іноді навіть у тих випадках, коли таких зв’язків не існує. Коли ви дізналися про округи з високим рівнем захворюваності, то негайно вирішили, що вони чимось відрізняються, і ця відмінність пояснює рівень захворюваності. Однак, як ми побачимо далі, Система 1 не надто вправна в опрацюванні «суто статистичних» фактів, які змінюють вірогідність настання певних результатів, але не спричиняють їхньої появи.

Випадкова подія апріорі не підлягає поясненню, але низки випадкових подій виявляють надзвичайно регулярну поведінку. Уявіть собі велику урну, наповнену невеликими кульками, половина з яких — червоні, а решта — білі. Тепер уявіть собі дуже терплячу людину (або завзятого робота), який наосліп дістає по 4 кульки за раз, записує число червоних, кидає їх назад до урни і повторює цю дію безліч разів. Якщо узагальнити результати, то виявиться, що комбінація «2 білі, 2 червоні» випадає майже в шість разів частіше, ніж «4 білі» або «4 червоні». Це співвідношення — математичний факт. Результат багаторазового діставання кульок з урни можна передбачити так само точно, як результат удару молотком по яйцю. Спрогнозувати, як саме розлетяться друзки шкаралупи, ви не зможете, але в цілому в результаті впевнені. Утім, існує одна відмінність: приємне відчуття причинного зв’язку, яке ви переживаєте, коли думаєте про молоток і яйця, у випадку з кульками геть відсутнє.

Із прикладом про рак також пов’язаний інший статистичний факт. З тієї самої урни два дуже терплячі і вперті експериментатори по черзі дістають кульки. Джек у кожній спробі витягує по 4 штуки, а Джилл — по 7. Вони роблять позначку щоразу, коли їм дістаються кульки одного кольору: всі білі або всі червоні. Якщо робити це доволі довго, Джек спостерігатиме такі результати приблизно у 8 разів частіше, ніж Джилл (очікуваний відсоток становить 12,5% і 1,56% відповідно). Знову ж таки, ані молотка, ані причини — просто математичний факт: набори з 4 кульок частіше дають однорідні результати, ніж набори із 7.

Тепер уявіть собі, що населення США — це кульки у величезній посудині. Деякі з них марковані літерами «РН», що свідчить про рак нирки. Ви витягаєте набори кульок і по черзі населяєте кожен округ. Вибірки в сільських місцевостях менші за інші. Як і в грі Джека й Джилл, екстремуми (тобто дуже високі і/або дуже низькі рівні захворюваності на рак) з більшою ймовірністю виявляться в малонаселених округах. От і вся історія.

Ми почали з факту, який потребує пояснення: рівень захворюваності на рак нирки значно варіюється залежно від округу, і ці варіації мають систематичний характер. Я запропонував статистичне пояснення: екстремуми (високі та низькі показники), найімовірніше, траплятимуться частіше в малих вибірках, ніж у великих. Утім, це не пояснює причини. Невелика кількість населення округу не може бути фактором, що викликає рак, і не рятує від нього. Вона просто уможливлює набагато вищий (або набагато нижчий) рівень захворюваності, ніж у численніших популяціях. Насправді річ у тому, що пояснювати тут нічого. Рівень захворюваності на рак не вищий і не нижчий за норму; якщо в окрузі невелике населення, він лише здається таким у якомусь році через випадковість вибірки. Якщо повторити дослідження наступного року, ми помітимо, що в цілому ситуація з екстремумами в малих вибірках така сама, але округи, де торік було зафіксовано багато випадків раку, необов’язково і цього разу демонструватимуть високий рівень захворюваності. Якщо так, то різниця між щільно населеними місцевостями і сільськими округами не береться до уваги: науковці називають такі випадки артефактами, тобто явищами, що є суто наслідком певного аспекту застосованого методу дослідження, у цьому випадку — відмінностями в розмірі вибірки.

Історія, яку я вам розповів, можливо, вас і здивувала, однак не стала для вас одкровенням, адже давно відомо, що результати досліджень надійніші на великих вибірках, а про закон великих чисел чули навіть ті, хто зовсім не знає статистики. Але в цьому разі «знання» не означає, що ви можете однозначно відповісти «так» чи «ні» і, можливо, з’ясувати, що стосовно вас справедливі такі твердження:

• Наведена характеристика округів як «малонаселених» не здалася вам релевантною стосовно проблеми в ту мить, коли ви читали історію про дослідження частотності захворювань на рак.

• Ви бодай трохи здивувалися, коли дізналися про різницю між вибірками в 4 і 7 кульок.

• Навіть зараз вам потрібно докласти певних розумових зусиль, щоб збагнути, що два наведені нижче твердження абсолютно тотожні:

- великі вибірки дають точніший результат, ніж малі;

- у маленьких вибірках частіше виявляються екстремальні значення.


Перше твердження здається істинним, але поки інтуїція не прийняла друге твердження за істинне, не можна вважати, що ви повною мірою збагнули перше.

Підіб’ємо проміжні підсумки: так, ви справді знали, що результати на великих вибірках точніші, але зараз ви, мабуть, усвідомлюєте, що знали це не дуже добре. Ви не одні такі. Наше перше спільне з Амосом дослідження показало, що навіть у досвідчених дослідників погана інтуїція і слабке уявлення про значення обсягу вибірки.


Закон малих чисел

Моя співпраця з Амосом на початку 70-х років ХХ століття почалася з дискусії про твердження, що люди мають інтуїтивне статистичне чуття, навіть якщо вони не вивчали статистики. На семінарі Амос розповів мені і студентам про дослідників із Мічиганського університету, які загалом оптимістично ставилися до інтуїтивної статистики. З особистих причин мене дуже цікавила ця тема, бо незадовго до того я з’ясував, що з мене поганий інтуїтивний статистик, і мені не хотілося вірити, що я гірший за інших.

Для психолога-дослідника варіативність вибірки не просто якась дивина, а прикрість і перешкода, що дорого обходиться та перетворює будь-яке дослідження на випадкову лотерею. Припустімо, ви хочете підтвердити гіпотезу, що середній словниковий запас шестирічних дівчаток більший, ніж словниковий запас хлопчиків того самого віку. У масштабах усього населення ця гіпотеза підтверджується: в дівчаток у шість років словниковий запас у середньому більший. Однак діти бувають дуже різні, і обсяг словникового запасу може суттєво варіюватись як серед дівчат, так і серед хлопців. Однак ви можете випадково зробити вибірку, у якій суттєвої різниці між ними не спостерігається, або навіть таку, де хлопчики випереджають дівчаток. Якщо ви дослідник, то такий результат коштуватиме вам дорого, бо, витративши час і зусилля, ви не підтвердите правильності висунутої гіпотези. Ризик знижується, лише якщо ви перевірятимете гіпотезу на достатньо великій вибірці, а той, хто працює з малими вибірками, віддає себе на поталу випадку.

Ризик помилки в кожному експерименті оцінюється за допомогою доволі простої операції. Однак зазвичай психологи не здійснюють розрахунків, щоб визначити розмір вибірки. Вони ухвалюють рішення, спираючись на власне розуміння, яке часто буває помилковим. Незадовго до дискусії з Амосом я прочитав статтю, яка прекрасно ілюструє типові помилки дослідників. Автор зазначав, що психологи часто-густо використовують у своїх дослідженнях малі вибірки, і тому з імовірністю 50% ризикують не підтвердити правильних гіпотез![136] Жоден дослідник при здоровому глузді не зважиться на такий ризик. Правдоподібним поясненням може бути те, що позиції психологів щодо розміру вибірок у їхніх дослідженнях відображали поширені інтуїтивні помилки, які стосуються ступеня варіативності вибірки.

Ця стаття вразила мене тим, що пояснювала проблеми, які виникали під час моїх власних досліджень. Як і більшість психологів, я постійно використовував занадто малі вибірки й часто отримував безглузді, дивні результати, що насправді виявлялися артефактами-наслідками самого методу моїх досліджень. Мої помилки були ще ганебніші, бо я викладав статистику і вмів обчислювати розмір вибірки, необхідний для зниження ризику похибки до прийнятного рівня. Проте я ніколи цим не переймався, коли планував експерименти. Як і більшість моїх колег, я довіряв своїй інтуїції і не замислювався серйозно над цією проблемою. До того моменту, коли Амос завітав на мій семінар, я вже усвідомив, що моя інтуїція не працює, а під час самого семінару ми швидко дійшли висновку, що помиляються й оптимісти з Мічиганського університету.

Ми з Амосом вирішили з’ясувати, чи є серед дослідників такі самі наївні дурні, як і я, і чи припускаються подібних помилок учені, що мають глибокі математичні знання. Ми розробили питальник, де було описано реальні дослідження й успішні експерименти. Респонденти мали визначити розміри вибірок, оцінити пов’язані з цими рішеннями ризики і дати поради гіпотетичним молодим дослідникам, які планують свою науково-дослідну роботу. Амос провів опитування серед досвідчених науковців, що брали участь у конференції Товариства математичної психології (зокрема й авторів двох підручників зі статистики). Результати були очевидні: у дурні пошився не я один. Майже всі респонденти повторили мої помилки. З’ясувалося, що навіть експерти недостатньо уважні до питання про обсяг вибірки.

Нашу першу спільну з Амосом статтю ми назвали «Віра в закон малих чисел»[137]. У ній не без іронії стверджувалося, що «...інтуїтивна оцінка розміру випадкових вибірок, схоже, задовольняє закон малих чисел, який доводить, що закон великих чисел так само можна застосувати і до малих». Також ми включили до статті наполегливу рекомендацію для дослідників ставитися до своїх «статистичних передчуттів із недовірою і за будь-якої можливості замінювати враження підрахунками»[138].


Перевага надмірної впевненості над сумнівами

Телефонне опитування 300 пенсіонерів показало, що 60% із них підтримують президента.


Якби вас попросили розтлумачити сенс цього речення за допомогою трьох слів, як би ви це зробили? Майже напевно ви сказали б: «Пенсіонери підтримують президента». Ці слова передають суть історії. Не згадані тут деталі анкетування (телефонний режим опитування і те, що кількість респондентів дорівнювала 300 особам) самі по собі не цікаві, вони просто описують вихідні умови. Якби обсяг вибірки був інший, ви все одно сказали б те саме. Звичайно, абсолютно абсурдна кількість респондентів привернула б вашу увагу (на кшталт «телефонне опитування шести [або ж шести мільйонів] пенсіонерів…»). Та якщо ви в цьому не фахівець, то, ймовірно, майже однаково відреагуєте на вибірку із 150 і 3000 осіб. Саме це й означає фраза «Люди не приділяють належної уваги розміру вибірки».

Повідомлення про опитування містить інформацію двох типів: історію та її джерело. Природно, що ви звертаєте більше уваги на саму історію, ніж на достовірність результатів. Однак, якщо достовірність невисока, таке повідомлення буде скомпрометоване. Якщо ви почуєте, що «група прихильників якоїсь політичної партії провела некоректне й упереджене опитування, щоб показати підтримку президента з боку пенсіонерів», ви, звісно ж, відкинете цю інформацію, й результати опитування не стануть частиною ваших переконань. Замість цього некоректне опитування та його помилкові результати перетворяться на чергову історію про брехню політиків. У таких яскравих випадках ви можете зробити свій вибір і не вірити. Але чи достатньо добре ви відчуваєте різницю між «Я прочитав у “Нью-Йорк Таймз”, що...» і «Я почув розмову біля кавового автомата, що...»? Чи вміє ваша Система 1 розрізняти ступені недовіри? Принцип WYSIATI дозволяє припустити, що ні.

Я вже зазначав, що Система 1 не схильна сумніватися. Вона пригнічує неоднозначність і мимоволі конструює узгоджені історії. Якщо повідомлення не відкидається негайно, то пов’язані з ним асоціації будуть поширюватися так, ніби воно було правдиве. Система 2 здатна сумніватися, бо може одночасно розглядати несумісні варіанти. Однак підтримувати сумніви важче, ніж впадати у стан спокійної впевненості. Закон малих чисел — вияв загальної схильності до впевненості замість сумнівів, яку з різних причин ще не раз згадуватимемо в наступних частинах.

Сильна схильність вірити, що малі вибірки точно репрезентують увесь клас, означає і щось більше: ми схильні перебільшувати послідовність та когерентність того, що ми бачимо. Зайва довіра дослідників до результатів усього кількох спостережень — це те саме, що й ефект ореолу, який викликає в нас відчуття, що ми знаємо і розуміємо людину, про яку нам, по суті, відомо мало. Система 1 випереджає факти, коли на підставі якихось уривків інформації намагається сконструювати цілісну, узгоджену картину. Механізм для поспішних висновків діє так, ніби вірить у закон малих чисел. У цілому він створює картину, в якій реальність постає більш узгодженою, ніж вона є насправді.


Причина і випадковість

Асоціативні механізми шукають причини. Статистичні закономірності важко розпізнавати, тому що вони потребують принципово іншого підходу. Коли ми розглядаємо подію з погляду статистики, то зосереджуємося на тому, що могло стати причиною досліджуваної події, а не на тому, що насправді її спричинило. Ніякої особливої причини не було: випадок вибрав її з-поміж інших.

Наша схильність до причинно-наслідкового мислення породжує серйозні помилки в оцінці випадковості справді випадкових подій. Для прикладу візьмімо стать шести немовлят, які народилися в лікарні одне за одним. Послідовність появи хлопчиків і дівчаток абсолютно випадкова: події незалежні, а кількість хлопчиків і дівчаток, які народилися за останні години, зовсім не впливає на стать наступного немовляти. Тепер розгляньмо три можливі послідовності:


хххддд

дддддд

хдххдх


Чи однаково ймовірні ці послідовності? Інтуїтивна відповідь («звичайно ж, ні!»), що спадає вам на думку, хибна. Через те, що події незалежні, а варіанти результату д і х мають приблизно однакову вірогідність, будь-яка можлива послідовність статей шести новонароджених так само ймовірна, як і інші послідовності. Навіть тепер, коли ви знаєте, що цей висновок правильний, він усе одно суперечить інтуїції, бо лише третій рядок здається випадковим. Як і можна було очікувати, послідовність хдххдх уважають більш імовірною, ніж решту. Ми шукаємо закономірності, віримо в узгодженість навколишнього світу, де поява на світ шести дівчаток поспіль — не випадковість і зумовлена механічною причиною або чиїмсь наміром. Ми не сподіваємося, що випадковий процес матиме закономірні результати, і, виявивши щось, схоже на закономірність, швидко відмовляємося від думки про випадковість такого процесу. Насправді випадкові процеси породжують безліч послідовностей, і в такий спосіб переконують спостерігачів у тому, що ці послідовності не випадкові. Очевидно, що бажання дотримуватися причинно-наслідкового принципу має деякі еволюційні переваги. Це частина пильності, успадкованої від предків. Ми автоматично стежимо за змінами навколишнього середовища. Леви з’являються на рівнині у випадковий час, але безпечніше помічати і належним чином реагувати на збільшення частоти появ левових прайдів, навіть якщо це спричинене флуктуаціями у випадковому процесі.

Дуже поширене нерозуміння випадковості іноді має серйозні наслідки. У нашій з Амосом статті про репрезентативність ми цитували статистика Вільяма Феллера, який проілюстрував, як легко люди бачать закономірності там, де їх немає. Під час Другої світової війни вважалося, що інтенсивне бомбардування Лондона не може здійснюватися випадковим чином, адже на карті влучань залишалися показові білі плями-прогалини. Дехто підозрював, що в тих районах, які не постраждали, живуть німецькі шпигуни[139]. Ретельній статистичний аналіз показав, що розподіл осередків уражень був типовий для випадкового процесу: про це свідчив і той факт, що він здавався вельми невипадковим. Феллер зазначав: «Для недосвідченого ока випадковість скидається на закономірність або тенденцію до створення кластерів».

Незабаром мені випала нагода застосувати спостереження Феллера на практиці. У 1973 році розпочалася ІV Арабо-ізраїльська війна, і мій єдиний незначний внесок у неї полягав у моїй пораді вищому командуванню ізраїльських ВПС припинити розслідування. Спершу в цій війні ізраїльські війська зазнали значних втрат унаслідок несподівано ефективних повітряних атак супротивника, який застосував єгипетські ракети «земля — повітря». Істотні втрати здавалися нерівномірно розподіленими: наприклад, із двох ескадрилій, що вилетіли з одного аеродрому, одна втратила чотири літаки, а друга — жодного. Для виявлення помилок, яких припустилася постраждала ескадрилья, розпочали розслідування. Не було жодних причин уважати, що ескадрильї відрізнялися одна від одної за рівнем підготовки; у діях пілотів не виявили жодної різниці. Зрозуміло, що життя пілотів відрізнялися безліччю випадкових показників: зокрема, як я пригадую, тим, як часто вони їздять додому, і методами проведення розборів польотів. Я порадив командуванню припинити розслідування і змиритися з тим, що втрати виявилися результатом сліпого випадку. І міркував так: найімовірніше, справа у випадковості, тож навмання шукати неочевидну причину — безнадійно, а пілотів з ескадрильї, що зазнала втрат, не варто обтяжувати почуттям провини через загибель товаришів.

Кілька років по тому Амос та його учні Том Ґіловіч і Роберт Валлоне опублікували дослідження про хибне сприйняття випадковості в баскетболі[140]. Серед гравців, тренерів і вболівальників побутує думка, що іноді у гравців буває «легка рука». Утриматися від такого висновку неможливо: якщо гравець закидає три або чотири м’ячі поспіль, виникає причинно-наслідкове переконання, що він буде грати краще за інших. Обидві команди підлаштовуються під таке рішення: «свої» частіше віддають пас успішному гравцеві, а захист «чужих» намагається його блокувати. Аналіз тисяч послідовностей кидків зумовив невтішний висновок: у професійному баскетболі не буває кидків «легкої руки» — ні з майданчика, ні зі штрафної. Звичайно, деякі гравці точніші за інших, але послідовність влучань і промахів задовольняє всі критерії випадковості. Решта — це вигадки спостерігачів, які схильні віднаходити впорядкованість і каузальність у випадкових подіях. «Легка рука» — поширена когнітивна ілюзія.

Реакція громадськості на це дослідження сама по собі дуже цікава: несподівані висновки привернули увагу преси, але публіка сприйняла їх із величезною недовірою. Знаменитий тренер баскетбольної команди «Бостон Селтікс» Ред Авербах, почувши про дослідження Ґіловіча, сказав: «Та хто він такий? Добре, він провів дослідження. Але яке мені до нього діло?». Схильність бачити закономірності у випадковостях сильніша за дослідження якогось науковця.

Ілюзія закономірності впливає на наші життя і за межами баскетбольних майданчиків. Скільки вигідних угод повинен укласти ваш фінансовий консультант, перш ніж ви вирішите, що він надзвичайно ефективний? Яка кількість успішних придбань переконає раду директорів у тому, що генеральний директор має талант до подібних операцій? Проста відповідь на ці питання свідчить, що, прислухаючись до своєї інтуїції, ви частіше кваліфікуєте випадкові події як закономірні. Ми надто охоче відкидаємо думку про те, що багато чого в нашому житті — випадкове.

Я почав цей розділ із прикладу про частоту захворювань на рак нирок у США. Його наведено в книзі, призначеній для викладачів статистики, але я дізнався про нього зі згаданої вище статті Говарда Вейнера і Гарріса Цверлінґа. У їхній публікації йдеться про велику інвестицію обсягом 1,7 млрд доларів, яку зробив Фонд Ґейтса в незвичайне дослідження характеристик найуспішніших шкіл. Учені сподівалися розкрити таємницю успішної освіти, вивчаючи найбільш успішні школи і намагаючись з’ясувати, що відрізняє їх від решти. Один із висновків цього дослідження полягає в тому, що в середньому невеликі школи — успішніші. Наприклад, дослідження 1662 шкіл у Пенсильванії показало, що 6 із 50 найкращих навчальних закладів були невеликі, що в 4 рази перевищувало реальні показники. На підставі цих даних Фонд Ґейтса зробив значні інвестиції у створення невеликих шкіл — іноді навіть шляхом поділу великих шкіл на кілька менших. До нього долучилися й інші відомі організації, зокрема Фонд Анненберґів та Благодійний фонд П’ю, а також Програма малих навчальних спільнот Міністерства освіти США.

На рівні інтуїції це має сенс. Легко скласти причинно-наслідкову історію, яка пояснює, що невеликі навчальні заклади, на відміну від великих шкіл, дають чудову освіту й випускають краще підготовлених учнів, адже приділяють кожному учневі більше уваги і краще їх заохочують. На жаль, аналіз причин безглуздий, бо хибні самі факти. Якби статистики, які робили доповідь у Фонді Ґейтса, поставили перед собою питання про характеристики найгірших шкіл, то виявилося б, що погані школи зазвичай теж невеликі. Річ у тому, що здебільшого маленькі школи анітрохи не кращі, вони просто більше відрізняються одна від одної. Вейнер і Цверлінґ стверджують, що у великих школах результати кращі, особливо в старших класах, коли важливо забезпечувати різноманітність навчальної програми.

Завдяки останнім відкриттям когнітивної психології стало очевидним те, що ми з Амосом зауважували лише побіжно: закон малих чисел — одна з двох великих історій, що пояснюють, як влаштовано наш розум.

   ● Перебільшена довіра до малих вибірок — один із прикладів загальної ілюзії: ми звертаємо більше уваги на зміст повідомлень, ніж на інформацію про їхню надійність, тож зрештою одержуємо простішу, зв’язнішу й узгодженішу картину навколишнього світу, ніж це підтверджують самі дані. Квапливі висновки безпечніше робити в нашій уяві, але не в реальному світі.

   ● Статистика пропонує багато різних спостережень, які, здавалося б, так і напрошуються на причинно-наслідкові пояснення, але насправді до них не надаються. Імовірність відповідає за безліч подій, зокрема й випадковість вибірки. Причинно-наслідкове пояснення випадковостей неминуче буде хибним.


Розмови про закон малих чисел

«Так, відколи було призначено нового директора, студія зняла три фільми, що мали касовий успіх. Але ще надто рано стверджувати, що в нього “легка рука” у створенні успішних фільмів».

«Я не повірю, що новий маклер — геній, поки не пораджуся зі статистиком, здатним оцінити ймовірність того, що його успіх — це не просто випадковість».

«Вибірка занадто мала для того, щоб робити висновки. Не піддаваймося закону малих чисел».

«Я планую тримати результати експерименту в таємниці, поки в нас не буде достатньо великої вибірки, інакше нас змусять зробити завчасні висновки».


Розділ 11

Ефект якорування

Якось ми з Амосом вирішили зшахраювати в рулетку. Її було розмічено від 0 до 100, але ми підкрутили колесо так, щоб вона зупинялася лише на цифрах 10 або 65. Учасниками експерименту були студенти Університету Ореґону. Ми розкручували колесо і просили піддослідних записати число, на якому зупинявся барабан (тобто 10 або 65). Після цього ставили їм два запитання:


Число, яке ви щойно записали, більше або менше за частку африканських держав серед членів ООН?

На вашу думку, який відсоток серед членів ООН становлять африканські країни?


Рулетка (навіть не підкручена) не може надати жодної корисної інформації, тому учасникам експерименту слід було її просто проігнорувати. Водночас середня оцінка, яку давали піддослідні, побачивши цифру 10 або 65, була 25% і 45% відповідно.

Феномен, який ми досліджували, такий поширений і вкрай важливий для повсякденного життя, що ви, мабуть, про нього чули. Він називається ефектом якорування[141], і виявляється тоді, коли, перш ніж оцінити невідоме значення, учасники досліджень стикаються з довільним числом. Цей дослід загалом дає один із найнадійніших і найстабільніших результатів в експериментальній психології: оцінки не віддаляються від запропонованого піддослідним числа, іншими словами — якоря. Якщо вас запитають, чи був Ганді на момент своєї смерті старшим за 114 років, ваша оцінка буде вищою, ніж якби в питанні фігурувала цифра-якір 35. Коли ви розмірковуєте, скільки варто заплатити за виставлений на продаж будинок, то потрапляєте під вплив встановленої ціни. Навіть якщо ви твердо вирішили не піддаватися впливові заявленої ціни, вам здаватиметься, що той самий будинок вартий більших коштів, коли заявлена ціна вища. Перелік таких прикладів нескінченний. Ефект якоря виникне незалежно від того, яке число вам запропонують розглянути як можливе рішення.

Ми не перші помітили ефект якорування, однак саме наш експеримент уперше продемонстрував абсурдність подібної реакції: на судження піддослідних впливали неінформативні числа. Ефект якорування, що виникав під впливом рулетки, ніяк не можна було назвати раціональним. Ми з Амосом опублікували результати експерименту в журналі «Саєнс», і ця стаття стала однією з найвідоміших наших публікацій.

Проблема полягала в тому, що ми з Амосом мали різні погляди на психологічне підґрунтя ефекту якорування. Він дотримувався однієї інтерпретації, натомість мені подобалася інша, й ми так і не знайшли способу залагодити нашу суперечку. Лише десятиліття по тому завдяки зусиллями багатьох дослідників вдалося знайти відповідь на це складне питання. Зараз уже зрозуміло, що ми обоє мали рацію. Ефект якорування породжують два різні механізми: по одному для кожної із систем. Одна форма якорування проявляється в цілеспрямованому процесі коригування, тобто в діях Системи 2. Якорування через праймінг — це автоматична реакція Системи 1.


Ефект якоря як спосіб коригування

Амосу подобалася ідея евристичного методу якорування і коригування як стратегії оцінки невідомих величин: починаємо з числа-якоря, оцінюємо, наскільки воно мале або велике, і поступово коригуємо власну оцінку, подумки «відштовхуючись» від прив’язки. Коригування зазвичай закінчується передчасно, бо люди зупиняються, втративши впевненість, що необхідно рухатися далі. Через десятиліття по нашій суперечці, коли після смерті Амоса вже минули роки, психологи Ельдар Шафір і Том Ґіловіч, які тісно співпрацювали з ним на початку своєї кар’єри, разом зі своїми студентами — інтелектуальними нащадками Амоса! — й незалежно один від одного виявили переконливі докази цього процесу.

Візьміть аркуш паперу і від нижнього краю без лінійки проведіть угору лінію завдовжки 6 см. Тепер візьміть інший аркуш і накресліть на ньому — від верхнього краю вниз — лінію, яка на 6 см не доходить до протилежного краю. Порівняйте намальоване. Досить імовірно, що ваша перша лінія завдовжки 6 см виявиться коротшою за другу. Це тому, що ви точно не знаєте, якою має бути така лінія: існує певна невизначеність. Коли ви починаєте знизу, то зупиняєтеся біля нижньої межі ділянки невизначеності, а коли починаєте згори — у верхній. Робін Ле-Беф і Шафір знайшли безліч прикладів застосування цього механізму в повсякденному житті. Недостатнє уточнення добре пояснює, чому ви схильні їхати надто швидко, коли в’їжджаєте в місто з траси, особливо якщо розмовляєте за кермом. Саме в цьому механізмі недостатнього коригування приховане джерело конфлікту між розгніваними батьками та підлітками, які гучно слухають музику у своїй кімнаті. Ле-Беф і Шафір стверджують, що «підліток з найкращих міркувань і прагнень приглушує на вимогу батьків неймовірно гучну музику, але може не стишити її до прийнятного, нормального рівня, бо відштовхується від справді високого якоря гучності. Зрештою, дитина відчує, що батьки не реагують на її спробу досягти компромісу»[142]. І водій, і підліток пристосовуються свідомо, але недостатньо.

Поміркуйте над такими питаннями:


Коли Джордж Вашингтон став президентом?

Яка температура кипіння води на вершині Евересту?


Перше, що спадає вам на думку, коли ви думаєте над цими питаннями, — це прив’язка-якір. Та водночас ви знаєте, що це неправильна відповідь і розумієте, куди рухатися, щоб одержати правильну. Вам відомо, що Джордж Вашингтон став президентом США після 1776 року, а температура кипіння води на Евересті менша ніж 100 °С. Ви уточнюєте відповіді в потрібному напрямку, добираєте аргументи, щоб рушити від прив’язки далі. Як і у випадку з лініями, ви, швидше за все, зупинитеся, коли не будете впевнені в тому, що вам варто рухатися далі, — у найближчих межах ділянки невизначеності.

Нік Еплі і Том Ґіловіч навели переконливі докази того, що коригування — це цілеспрямована спроба знайти причини для відходження від якорування: піддослідні, яких просять похитати головою на знак заперечення, у разі виявленні прив’язки відходять від неї далі, а ті, кого просять ствердно кивати, залишаються ближчими до неї[143]. Еплі і Ґіловіч також з’ясували, що коригування потребує зусиль. Люди менше уточнюють (тобто залишаються ближчими до прив’язки), коли їхні розумові ресурси виснажені, пам’ять зайнята цифрами або коли людина в стані легкого сп’яніння[144]. Недостатнє коригування — помилка слабкої чи ледачої Системи 2.

Отже, Амос мав рацію принаймні стосовно тих випадків, коли Система 2 свідомо здійснює коригування в заданому напрямку від якорування.


Якорування як ефект праймінгу

Обговорюючи з Амосом ефект якорування, я погоджувався з тим, що коригування іноді трапляється, але почувався при цьому якось ніяково. Коригування — цілеспрямована і свідома діяльність, але здебільшого під час якорування відповідного суб’єктивного відчуття не виникає. Наведу два питання:


Коли Ганді помер, йому було більше чи менше 144 років?

Скільки років було Ганді в момент його смерті?


Ви оцінили відповідь шляхом зменшення числа 144? Мабуть, ні, але абсурдно велике число все одно вплинуло на вашу оцінку. Я підозрював, що ефект прив’язки — окремий випадок сугестії, тобто навіювання. Ми використовуємо це слово, коли чуємо, бачимо або відчуваємо щось лише тому, що хтось наштовхнув нас на цю думку, тобто навіяв нам щось. Приміром, завжди знаходяться ті, хто на запитання «Чи відчуваєте ви легке оніміння в лівій нозі?» відповідають, що справді відчувають у ній щось дивне.

Амос був більш консервативний у своєму ставленні до підозр, ніж я, й абсолютно справедливо зауважив, що відсилання до навіювання не допомагає осягти механізм ефекту якорування, бо ми не можемо пояснити саме навіювання. Я змушений був погодитися, але ідея недостатнього коригування як єдина причина виникнення ефекту прив’язки все ще мене не задовольняла. Намагаючись зрозуміти ефект прив’язки, ми провели безліч експериментів, які так і не допомогли нам одержати переконливих доказів. Тож не маючи остаточних висновків, ми відмовилися писати про це ще щось.

Ця загадка, яка тоді нас зупинила, сьогодні вже розгадана, і явище сугестії, тобто навіювання, вже зрозуміле: це ефект праймінгу, який вибірково активує сумісні дані. Ви анітрохи не повірили, що Ганді прожив 144 роки, але ваш асоціативний механізм напевне згенерував образ дуже старої людини. Система 1 розуміє речення, намагається зробити їх істинними, а вибіркова активація думок, доречних чи потрібних у цій ситуації, породжує цілий набір систематичних помилок. Унаслідок цього ми стаємо довірливими і схильними надто сильно вірити в будь-які наші ідеї. Тепер зрозуміло, чому ми з Амосом не збагнули, що існує два типи прив’язок: у той час не існувало потрібних нам методів дослідження й теоретичного апарату, які пізніше розробили інші вчені. Процес, подібний до сугестії, спрацьовує в багатьох ситуаціях: Система 1 щосили намагається побудувати світ, у якому якір — насправді реальне число. Це один із виявів асоціативної когерентності, яку я описував у першій частині книги.

Німецькі психологи Томас Муссвайлер і Фріц Штрак запропонували найбільш переконливий та обґрунтований опис ролі асоціативної когерентності в ефекті якорування[145]. В одному з експериментів вони ставили учасникам питання про температуру: «Середньорічна температура в Німеччині вища або нижча за 20°С?». Або ж: «Середньорічна температура в Німеччині вища або нижча за 5°С?».

Після цього піддослідним швидко показували слова, які потрібно було розпізнати. З’ясувалося, що питання про температуру 20°С полегшувало розпізнавання «літніх» слів (наприклад, сонце чи пляж), а питання про температуру 5°С — розпізнавання «зимових» слів (наприклад, паморозь чи лижі). Ефект прив’язки пояснюється вибірковою активацією спогадів, які найлегше «узгоджуються» з якорем-температурою: висока і низька температура активізують у пам’яті різні набори думок. Оцінки середньорічної температури ґрунтуються на таких послідовностях упереджених думок, через що також стають викривленими й упередженими. В іншому подібному експерименті учасників запитували про середню ціну німецьких автомобілів. Високе значення якоря вибірково готувало підґрунтя для марок класу «лакшері» («Мерседес», «Ауді»), а низьке значення стимулювало образи доступних за ціною автомобілів («Фольксваґен»). Ми вже відзначали раніше, що будь-який праймінг переважно викликає сумісну із собою інформацію. Ефект якорування, як і ефект сугестії, зумовлений тією самою автоматичною операцією Системи 1. Хоч тоді я і не знав, як це довести, підозра про зв’язок між навіюванням й ефектом прив’язки зрештою підтвердилася.


Індекс «якорування»

Чимало різних психологічних феноменів можна продемонструвати експериментально, проте небагато з них можна справді виміряти. Ефект якорування — виняток. Його можна виміряти, і його показники вражають. Відвідувачам наукового музею «Експлораторіум» у Сан-Франциско ставили такі питання[146]:


Найвища секвоя вища або нижча за 366 метрів?

Як ви думаєте, якої висоти найвища секвоя?


Верхня прив’язка-якір у цьому експерименті дорівнювала 366 м. Іншій групі відвідувачів запропонували перше питання з нижньою планкою-якорем — 55 м. Різниця між ними склала 311 м.

Як і очікувалося, групи дали різні середні оцінки: 257 і 86 м. Різниця становила 171 м. Індекс прив’язки — це співвідношення двох різниць (171/311), представлене у відсотках (55%). Ступінь заякоріння складатиме 100% для тих, хто покірно приймає прив’язку-якір як оцінку, і 0 — для тих, хто в змозі її проігнорувати. Результат, продемонстрований у цьому експерименті (55%) — типовий, адже подібні значення спостерігаються і в інших випадках.

Ефект якорування не лабораторний курйоз; він може бути таким же сильним і в реальності. В експерименті, проведеному кілька років тому, агентам із торгівлі нерухомістю дали можливість оцінити виставлений на продаж будинок. Вони відвідали його і вивчили докладний інформаційний буклет, де було зазначено встановлену ціну. У буклетах, розданих половині агентів, ціна була значно вища за рекомендовану, а в буклетах решти учасників — значно нижча[147]. Кожен агент висловив свою думку про те, за яку ціну цей будинок варто було би придбати, і назвав мінімальну ціну, за яку він, на місці власника, погодився б його продати. Потім їх запитали про фактори, що вплинули на їхні рішення. Цікаво, що серед них агенти не назвали заявленої ціни й навіть пишалися своєю здатністю її ігнорувати. Вони наполягали, що заявлена ціна на них не вплинула, але помилялися: ефект прив’язки становив 41%. У студентів бізнес-школи (без досвіду торгівлі нерухомістю) ефект прив’язки дорівнював 48%. Єдина різниця між групами полягала в тому, що студенти визнавали вплив прив’язки, а професіонали — ні.

Потужний ефект якоря виявляється в рішеннях, які стосуються грошей (наприклад, коли визначають суму благодійної пожертви). Відвідувачам «Експлораторіуму» розповіли про шкоду, яку завдають довкіллю нафтові танкери, і запитали, чи готові вони щорічно платити певну суму, «щоб урятувати 50 000 морських птахів тихоокеанського узбережжя від невеликих нафтових плям у відкритому морі, поки не знайдеться спосіб, як запобігти розливам або змусити платити за це власників танкерів». Це питання потребує порівняння інтенсивності: по суті, респондентів просять визначити суму внеску в доларах, що корелює з інтенсивністю їхнього співчуття бідолашним морським птахам. Деяким відвідувачам спочатку ставили питання з якорем на кшталт: «Чи погодилися б ви сплатити 5 доларів...», а потім уже запитували, яку суму вони погодилися б пожертвувати.

Якщо відвідувачам «Експлораторіуму» (а це зазвичай люди, що переймаються проблемами довкілля) ставили питання без якоря, то в середньому вони погоджувалися сплатити 64 долари. Якщо ж якір встановлювали в розмірі лише 5 доларів, середні внески складали 20 доларів. Коли ж якір збільшили до 400 доларів, середня сума, яку опитувані готові були сплатити, зросла до 143 доларів.

Різниця між верхнім і нижнім значенням якоря становила 123 долари. Ефект якорування перевищив 30%, тобто збільшення початкового запиту на 100 доларів зумовило збільшення внесків у середньому на 30 доларів.

Схожі чи навіть сильніші ефекти якоря спостерігаються в багатьох інших дослідженнях попередніх оцінок і готовності платити. Наприклад, жителів сильно забрудненої частини Марселя запитували про те, на яке збільшення вартості життя вони погодилися б, якби це допомогло зменшити забрудненість району, де вони мешкають. Ефект якорування перевищив 50%. Щось подібне відбувається в онлайн-торгівлі, де ті самі предмети часто пропонують за спеціальними «гарячими» цінами. «Попередня оцінка» на аукціонах творів мистецтва — це теж прив’язка, що впливає на першу пропозицію ціни, за яку його готові придбати.

Бувають ситуації, коли ефект якорування доречний. Зрештою, намагаючись відповісти на складні питання, люди часто хапаються за соломинки, а прив’язка цілком може здатися правдоподібною. Якщо вам нічого не відомо про дерева, що ростуть у Каліфорнії, і вас запитують, чи бувають секвої заввишки понад 366 м, ви можете зробити висновок, що це число близьке до правди. Питання придумав той, хто знає справжню висоту секвої, тож прив’язка може слугувати цінною підказкою. Один із ключових результатів дослідження ефекту якоря полягає в тому, що навіть випадкові прив’язки діють так само, як і потенційно інформативні. Коли ми використовували рулетку, щоб оцінити відсоток африканських держав-членів ООН, індекс прив’язки становив 44% — цілком у межах впливу прив’язок, які можна прийняти за достовірні підказки. Приблизно такий самий індекс показали й експерименти, де як прив’язку-якір давали останні цифри номера соціального страхування респондента (наприклад, для оцінки кількості лікарів у місті). Висновок очевидний: прив’язки діють не тому, що видаються інформативними.

Сила впливу випадкових прив’язок іноді непокоїть. Німецьких суддів, що мали в середньому понад п’ятнадцять років професійного досвіду, попросили прочитати опис жінки, заарештованої за крадіжку в магазині, а потім кинути гральні кості, зроблені таким чином, що результат кожного кидка дорівнював 3 або 9[148]. Щойно кості зупинялися, суддів запитували, до якого терміну ув’язнення (у місяцях) порівняно з числом на костях вони засудять жінку — меншого чи більшого. Зрештою їх попросили назвати точний термін, який вони дадуть злодійці. Ті, в кого на костях випало 9, збиралися засудити її в середньому до 8 місяців позбавлення волі, а ті, у кого випало 3, — до 5 місяців. Ефект якорування склав 50%.


Використання якорів та зловживання ними

До цього моменту ви вже мали переконатися, що ефекти якорування — чи то як праймінг, чи то як недостатні коригування — оточують нас усюди. Психологічні механізми, що продукують ці ефекти якоря, роблять нас більш сугестивними, тобто піддатливішими навіюванню, ніж нам би того хотілося. І, звичайно, знаходиться багато охочих експлуатувати нашу довірливість.

Ефект якорування пояснює, чому, наприклад, довільне обмеження обсягу — ефективний маркетинговий хід. Кілька років тому покупцям одного із супермаркетів у Сіу-Сіті, штат Айова, запропонували акцію з продажу супу «Кемпбелл» зі знижкою близько 10% від звичайної ціни. Час від часу в торговій залі розвішували оголошення про обмеження продажу: «12 бляшанок на одну особу!». У разі обмеження клієнти купували в середньому по 7 бляшанок, тобто вдвічі більше, ніж у ті дні, коли висіла табличка «Обмежень кількості товару на одну особу немає». Ефект якорування в цьому випадку — не єдине пояснення. Обмеження обсягу товару натякає, що товар змітають із полиць і покупцям варто ним запастися. Утім, як ми знаємо, згадка про 12 бляшанок створила б ефект якорування, навіть якби це число з’явилося на рулетці.

Ми бачимо, як та сама стратегія працює під час переговорів про купівлю будинку, коли продавець робить перший крок і встановлює ціну. Як і в багатьох інших іграх, перший хід дає перевагу в переговорах щодо одного питання — наприклад, коли продавцю і покупцю потрібно домовитися лише про ціну. Можливо, коли ви вперше торгувалися на базарі, то відчули, що первісна прив’язка дуже впливає на сам процес. Студентам, яким свого часу читав курс про ведення переговорів, я радив не висувати божевільних зустрічних пропозицій у відповідь на надмірні запити з іншого боку — щоб не створювати розрив, який у подальшому важко буде подолати. Замість цього вам потрібно влаштувати сцену, залишити приміщення (або принаймні пригрозити цим) і дати чітко зрозуміти не лише іншій стороні, а й собі, що ви не продовжуватимете переговорів на таких умовах.

Психологи Адам Ґалінскі і Томас Муссвайлер запропонували більш витончений спосіб протистояти ефекту якорування в переговорах[149]. Вони порадили учасникам переговорів зосередитися на пошуках у пам’яті аргументів проти якорування. Інструкція «Активувати Систему 2» виявилася дієвою. Наприклад, ефект якорування зменшується або усувається, якщо другий учасник переговорів приділяє основну увагу мінімальній пропозиції, яка є прийнятною для опонента, або підкреслює, якими будуть наслідки, якщо домовленості досягти не вдасться. Загалом стратегія свідомого «обмірковування протилежного» добре захищає від впливу ефекту якорування, адже нівелює ефект, що викривлює сам процес «добору думок».

Зрештою, спробуйте розрахувати ефект якорування для такої проблеми соціальної політики, як розмір компенсації в разі заподіяння фізичної шкоди. Іноді подібні виплати дуже великі. Підприємства та організації, проти яких часто подають такі позови (наприклад, лікарні чи виробники хімікатів), лобіюють ухвалення закону про обмеження розміру виплат. До прочитання цього розділу ви, можливо, вважали, що обмеження виплат — це добре для потенційних відповідачів, але тепер ви, мабуть, у цьому засумніваєтесь. Уявіть, що станеться, якщо обмежити компенсації одним мільйоном доларів: великі виплати зникнуть, але прив’язка збільшить розмір безлічі інших компенсаційних виплат, які без ефекту якорування були б відчутно меншими[150]. Такий закон був би набагато вигіднішим для великих корпорацій, ніж для малого і середнього бізнесу.


Ефект якорування і дві системи

Вплив випадкових прив’язок-якорів багато чого пояснює про відношення між двома системами. Ефект якорування завжди досліджували на прикладі завдань із формування суджень і здійснення вибору, які виконує Система 2, що працює з даними, витягнутими з пам’яті Системою 1 мимоволі й автоматично. Таким чином, Система 2 схильна піддаватися впливу прив’язок, які полегшують віднаходження будь-якої інформації в пам’яті. До того ж Система 2 не контролює цього впливу і не підозрює про нього. Учасники, які зіткнулися з безглуздими або випадковими прив’язками (як, наприклад, смерть Ганді у віці 144 років), впевнено — й помилково — заперечують вплив цієї очевидно беззмістовної інформації на оцінку, яку вони зрештою дали.

Обговорюючи закон малих чисел, ми бачили, що повідомлення, яке не відкидається одразу ж як помилкове, незалежно від його достовірності має такий самий вплив на асоціативну систему. Суть повідомлення — історія, що ґрунтується на будь-якій доступній інформації, навіть якщо її обмаль, а її якість сумнівна: WYSIATI. Якщо ви прочитаєте розповідь про героїчний порятунок постраждалого альпініста, вона вплине на вашу асоціативну пам’ять так само, як і новина в газеті або короткий зміст фільму на ту саму тему. Ця асоціативна активація породжує ефект якорування. При цьому майже або зовсім не важливо, правдива чи бодай правдоподібна сама історія. Потужний вплив випадкових прив’язок-якорів — крайній вияв цього феномену, бо випадкова прив’язка, очевидно, не дає жодної інформації.

Раніше я говорив про різноманітні ефекти праймінгу, що збивають нас із пантелику: через них наші думки і поведінка піддаються впливу стимулів, яких ми не помічаємо і не усвідомлюємо. Основна ідея досліджень праймінгу полягає в тому, що наше безпосереднє оточення в якусь конкретну мить часу впливає на наші думки й поведінку — набагато більше, ніж ми цього хочемо чи усвідомлюємо. Багато хто не вірить у ці результати, бо вони не відповідають суб’єктивному досвідові. Інші засмучуються, тому що ця інформація ставить під загрозу суб’єктивне відчуття самостійності та незалежності. Якщо комп’ютерна заставка без вашого відома може вплинути на вашу готовність допомагати іншим, то чи справді ви вільні? Сила ефекту якорування справді лякає, адже ви усвідомлюєте присутність якоря і навіть звертаєте на неї увагу, але не знаєте, яким чином вона спрямовує та обмежує ваші думки, бо не можете уявити собі, як би ви думали, якби існувала інша прив’язка-якір або її не було взагалі. Водночас вам варто взяти до уваги, що подібним чином на вас впливає будь-яке озвучене число, і якщо ставки високі, то, щоб подолати ефект якоря, ви мусите себе мобілізувати (свою Систему 2).


Розмови про ефект якорування

«Компанія, яку ми збираємося придбати, надіслала нам свій бізнес-план із зазначенням прибутку, на який вони очікують. Не можна допускати, щоб ці цифри вплинули на наше рішення. Не берімо їх до уваги».

«Плани — це сценарії найкращого розвитку подій. Намагайтеся не брати їх до уваги, коли прогнозуєте реальні результати. Як варіант — можна розглянути, за якими пунктами план може не спрацювати».

«Наша мета під час переговорів — прив’язати їх до цієї суми-якоря».

«Дамо їм чітко зрозуміти: якщо це їхня остаточна пропозиція, тоді ми припиняємо переговори. Ми в жодному разі не починатимемо з такої пропозиції».

«Адвокати підзахисного включили в документ необґрунтоване відсилання, у якому було згадано абсурдно мізерний розмір компенсації, чим і змогли “заякорити” суддю!»[151].



Розділ 12

Наука доступностi

Період з 1971 до 1972 року, який ми провели в Юджині, штат Ореґон, на запрошення Ореґонського дослідного інституту, став для нас з Амосом найбільш плідним. Цей заклад зібрав у той час майбутніх світочів у наукових царинах, що становили для нас неабиякий інтерес: вивчення механізму ухвалення рішень, інтуїтивних передбачень і суджень. Нас приймав уповноважений представник інституту Пол Словік, з яким Амос разом навчався в Мічиганському університеті і з яким вони все життя товаришували. Уже тоді Словіка вважали провідним психологом у галузі вивчення ризику, у якій він працював не один десяток років й отримав безліч нагород. Пол і його дружина Роз допомогли нам облаштувати наше життя в Юджині, і незабаром ми вже не відрізнялися від інших його мешканців: бігали підтюпцем, влаштовували барбекю і водили дітей на баскетбол. Ми також здійснювали безліч експериментів і писали статті про евристику судження. Ночами я працював над книгою «Увага та зусилля». Той рік був дуже насичений.

В одному з наших проектів ми досліджували явище, яке назвали евристикою доступності. Нам на думку спав цей евристичний метод, коли ми замислилися над питанням, як люди оцінюють частоту появи тієї чи іншої категорії, на кшталт «люди, які розлучилися після шістдесяти» або «отруйні рослини». Відповідь була проста: з пам’яті витягують приклади відповідних категорій, і якщо цей процес пригадування легкий і швидкий, то категорію вважатимуть великою. Ми визначили евристику доступності як процес оцінки частоти появи певного явища за критерієм «легкості, з якою на думку спадають відповідні приклади»[152]. Це твердження здавалося нам цілком зрозумілим, коли ми його формулювали, але відтоді концепцію доступності було уточнено. Підходу двох систем на той час іще не існувало, і ми не намагалися визначити, чи є цей евристичний метод цілеспрямованою стратегією виконання завдань або ж автоматичною операцією. Тепер ми знаємо, що в евристиці доступності задіяні обидві системи.

Ми відразу перейнялися питанням, скільки прикладів потрібно витягти з пам’яті, щоб отримати враження легкості, з якою вони спадають на думку. Тепер нам відома відповідь: жодного. Подумайте, наприклад, про кількість слів, які можна скомпонувати з двох наборів літер:


фщєґцїжхю

ранвітоери


Ви майже одразу, не склавши жодних прикладів, зрозуміли, що один набір літер пропонує набагато більше варіантів — щонайменше вдесятеро більше, ніж другий. Вам так само не потрібно згадувати конкретні сюжети, щоб оцінити відносну частоту появи різних країн у новинах за останній рік (Бельгія, Китай, Франція, Конго, Нікарагуа, Румунія...).

Евристика доступності, як і інші евристичні методи судження, замінює одне питання іншим: ви хочете оцінити розмір категорії або частоту події, але насправді повідомляєте своє враження про те, чи легко вам на думку спадають приклади. Заміна одних питань іншими неминуче породжує систематичні помилки. З’ясувати, в який спосіб евристика призводить до помилок мислення, можна за допомогою простої процедури: перерахуйте, які фактори, крім частоти, можуть полегшити пошук прикладу. Кожен фактор у вашому списку буде потенційним джерелом викривлення інформації та помилок мислення. Ось лише кілька з них:

   ● Неординарна подія, що привертає вашу увагу, буде легко віднаходитися в пам’яті. Розлучення голлівудських зірок і секс-скандали політиків привертають багато уваги, тому такі приклади згадаються легко. Тож ви, швидше за все, перебільшуєте частоту і розлучень знаменитостей, і секс-скандалів серед політиків.

   ● Драматична подія тимчасово збільшує доступність своєї категорії. Катастрофа літака, широко висвітлена у ЗМІ, на деякий час змінить ваші відчуття, пов’язані з безпекою польотів. Якщо ви побачили на узбіччі охоплену вогнем машину, то ще деякий час думатимете про аварії, і світ упродовж певного часу здаватиметься вам небезпечнішим.

   ● Особистий досвід, виразні зображення та яскраві приклади доступніші, ніж те, що трапилося з іншими людьми, прості слова чи сухі статистичні дані. Вирок, ухвалений несправедливо на судовому розгляді вашої справи, сильніше похитне вашу віру в правосуддя, ніж газетний репортаж про подібний випадок.


Протистояти численним потенційним упередженням, зумовленим доступністю, можна, але таке протистояння втомлює. Потрібно докласти зусиль, щоб переоцінити свої враження та передчуття, розмірковуючи над питаннями на кшталт «Чи вважаємо ми підліткову злочинність серйозною проблемою тому, що в нашому районі такі випадки почастішали?» або «Невже мені не хочеться робити щеплення проти грипу лише тому, що ніхто з моїх знайомих торік не хворів на грип?». Пильно стежити за недопущенням помилок мислення та упереджень — важка робота, але шанс уникнути великої помилки іноді вартий зусиль.

В одному з найвідоміших досліджень доступності висунуто припущення, що знання власних упереджень відіграє важливу роль у збереженні щасливого шлюбу й, імовірно, в інших спільних проектах також. Подружні пари запитували: «Який ваш особистий внесок у підтримання порядку вдома, якщо представити його у відсотках?». Також їм ставили схожі питання про викидання сміття, ініціювання зустрічей тощо. Питання полягало в тому, чи сумарні зусилля, оцінені самими опитуваними, дорівнюватимуть, будуть більші чи менші за 100%?[153] Як і очікувалося, сума перевищила 100%. Пояснення — просте упередження, зумовлене евристикою доступності: і чоловік, і дружина пам’ятають власні зусилля і внески набагато чіткіше, ніж те, що робить друга половинка, тож різниця в доступності спричинює різницю в оцінці частоти. Ця евристика необов’язково працює на користь: подружжя також переоцінили і свій внесок в ініціювання сварок, хоча й меншою мірою, ніж свою лепту в одержанні бажаніших результатів. Подібне викривлення інформації помітне і в разі спостереження за групою колег: кожен із них відчуває, що зробив більше, ніж повинен був, а колеги недостатньо вдячні за його внесок у спільну справу.

Зазвичай я не поділяю ілюзій, що людина спроможна особисто контролювати процес викривлення інформації, але цей випадок — виняток. Можливість успішно уникати викривлення інформації існує, адже обставини, в яких людину не похвалили за її заслуги, легко ідентифікувати: напруга часто зростає, якщо кілька осіб одразу відчувають, що їхні зусилля належно не поціновані. Зазвичай, щоб розрядити ситуацію, вистачає зауваження, що на похвалу заслуговують усі. У кожному разі, про це варто пам’ятати. Так, іноді доводиться працювати більше, ніж треба, але при цьому корисно не забувати, що й усі ваші колеги теж уважатимуть, що й вони роблять більше, ніж повинні.


Психологія доступності

Основного прогресу в розумінні евристики доступності було досягнуто на початку 90-х років ХХ століття, коли група німецьких психологів під керівництвом Норберта Шварца поставила інтригуюче питання: як на враження про частоту появи певної категорії вплине вимога навести конкретну кількість прикладів?[154] Уявіть, що ви берете участь у такому експерименті:


Спочатку перерахуйте шість випадків, у яких ви діяли впевнено.

Потім оцініть свою впевненість.


Уявіть собі, що вас попросили навести дванадцять прикладів упевненої поведінки (а така кількість — складне завдання для більшості людей). У такому випадку, чи оцінили б ви свою впевненість інакше?

Шварц та його колеги з’ясували, що завдання перелічити приклади впевненої поведінки може підвищити оцінку цієї риси двома способами:

   ● завдяки кількості наведених прикладів;

   ● завдяки легкості, з якою вони спадають на думку.


Прохання навести дванадцять прикладів зіштовхує ці два визначальні чинники між собою. З одного боку, ви наводите неймовірну кількість прикладів своєї впевненості. З іншого боку, перші три-чотири приклади ви, ймовірно, згадали легко, але над рештою вам, мабуть, довелося добряче замислитися. Що виявиться важливішим: кількість чи легкість і швидкість пошуку в пам’яті?

У змаганні виявився явний переможець: піддослідні, які навели дванадцять прикладів, уважали себе менш упевненими за тих, хто пригадав лише шість. Ба більше, учасники, яким пропонували перерахувати дванадцять випадків, у яких вони поводилися невпевнено, зрештою високо оцінили свою впевненість! Якщо ви не можете легко пригадати приклади своєї боязкої поведінки, то, ймовірно, вирішите, що ви — безстрашний. На самооцінку переважно впливала легкість, з якою на думку спадали приклади. Відчуття швидкого добирання прикладів виявилося важливішим за їхню кількість.

Ще переконливішу ілюстрацію ролі, яку відіграє швидкість віднаходження в пам’яті, навели інші психологи тієї самої групи[155]. Усім піддослідним запропонували навести шість прикладів упевненої (або невпевненої) поведінки, зберігаючи при цьому певний вираз обличчя: одних просили скоротити виличні м’язи, що дає легку усмішку, а інших — насупити брови. Як вам уже відомо, когнітивна напруга зазвичай супроводжується похмурим виразом обличчя і навпаки: якщо піддослідних під час виконання завдання просять насупитися, вони змушені докладати більше зусиль і відчувають при цьому когнітивну напругу. Дослідники припустили, що тим, хто морщить лоба, буде важче згадувати приклади впевненої поведінки, і, відповідно, вони почуватимуться недостатньо впевненими. Так і сталося.


Психологи особливо тішаться з експериментів, що дають парадоксальні результати, тож відкриття Шварца вони з особливим задоволенням застосовували в найрізноманітніших дослідженнях. Як з’ясувалося, люди:

   ● розуміють, що почали рідше користуватися велосипедом, коли згадують чимало випадків, як вони їздили на велосипеді;

   ● менше впевнені у власному виборі, якщо від них вимагається навести багато аргументів на його користь;

   ● стають менш упевнені, що якоїсь події можна уникнути, після того, як перелічують значну кількість способів, як це зробити;

   ● починають менше захоплюватись автомобілем після того, як наводять безліч його переваг.


Професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі знайшов чудовий спосіб скористатися з евристики доступності. Він просив різні групи студентів запропонувати способи поліпшити курс і при цьому змінював потрібну кількість удосконалень. Як і слід було очікувати, студенти, що пропонували більше поправок, оцінювали курс вище!

Можливо, найцікавіший результат цього парадоксального дослідження — це те, що парадокс виникає не завжди: час від часу люди все-таки спираються на зміст, а не на легкість пошуку. Справжнє розуміння поведінкової моделі полягає в усвідомленні того, як її можна змінити. Шварц і його колеги стали шукати умови, за яких така зміна можлива.

Легкість, з якою учасник експерименту згадує приклади впевненості, змінюється впродовж виконання завдання. Спочатку приклади згадати легко, але потім починаються складнощі. Звісно, піддослідні очікують поступову втрату швидкості, але в інтервалі між шістьма і дванадцятьма прикладами вона різко падає. У результаті цього непередбаченого зниження швидкості учасники роблять такий висновок: «Якщо наводити приклади власної впевненості мені важче, ніж я очікував, то навряд чи я впевнений». Зауважте, що висновок ґрунтується на здивуванні, адже швидкість виявляється повільнішою за очікувану. Евристику доступності, якою скористались учасники експерименту, у цьому разі краще називати евристикою «незрозумілої недоступності».

Шварц із колегами вирішили, що цю евристику можна нейтралізувати, якщо запропонувати учасникам експерименту причину зміни швидкості, яку вони відчувають. Піддослідних попередили, що музика, яка звучить фоном під час проведення експерименту, вплине на швидкість виконання завдання. Одним сказали, що музика допоможе, решті — що завадить. Як і передбачалося, піддослідні, які почули таке «пояснення», не використали його як евристичний метод; ті, кого попередили, що музика ускладнює пошук, однаково оцінювали себе, навівши і шість, і дванадцять прикладів. Такий самий результат експериментатори одержали, коли запропонували піддослідним інші причини: якщо навести довільні пояснення, що на швидкість впливає заокруглена або ж прямокутна форма текстових блоків, фоновий колір екрана чи інші фактори (вигадані й абсолютно неважливі), судження формуватимуться незалежно від легкості пошуку[156].

Як я вже пояснював, процес, що веде до формування суджень на основі евристики доступності, відбувається за допомогою складної послідовності обґрунтувань. Піддослідні наводять приклади і відчувають, як зменшується швидкість. Вочевидь, вони мають власні припущення, як це відбуватиметься, але помиляються: складність пошуку нових прикладів зростає швидше, ніж вони очікують. Несподівано низька швидкість змушує піддослідних, яким потрібно навести дванадцять прикладів, описувати себе як нерішучих. Коли ж цього здивування немає, на оцінку не впливає навіть низька швидкість. Здається, що процес — це складна послідовність висновків. Чи здатна на це автоматична Система 1?

Відповідь така: ніяких складних міркувань не потрібно. Здатність формувати очікування і дивуватися, коли вони не справджуються, — базова функція Системи 1. Вона також з’ясовує можливі причини подиву, зазвичай знаходячи їх серед нещодавніх несподіванок, які передували цій події. Навіть більше, Система 2 здатна миттєво коригувати очікування Системи 1 так, що й дивовижна подія сприйматиметься як майже нормальна. Припустімо, вам сказали, що трирічний хлопчик із сусіднього будинку часто виходить на прогулянку в циліндрі. Зустрівши малюка в циліндрі, ви здивуєтеся значно менше, ніж здивувалися б, якби вас про це не попередили. В експерименті Шварца фонову музику згадали як можливу причину ускладнення пошуку інформації. Складність відновлення в пам’яті дванадцяти прикладів впевненої поведінки отримала своє пояснення і перестала дивувати, а тому з меншою ймовірністю вплинула на оцінку впевненості.

Шварц зі своїми колегами з’ясував, що люди, особисто зацікавлені в оцінці, звертають більше уваги на кількість віднайдених у пам’яті прикладів, а не на швидкість їх «витягування» звідти. Вони набрали дві групи студентів для дослідження ризиків серцевих захворювань. У половини учасників випадки таких захворювань траплялися в їхніх сім’ях, тож очікувалося, що ці піддослідні поставляться до завдання серйозніше за тих, у чиїх родинах такого досвіду не було. Усіх попросили згадати три або вісім прикладів поведінки, що впливає на роботу серця (одним учасникам запропонували назвати приклади необачної поведінки, іншим — приклади розважливої). Піддослідні, у чиїх родинах траплялися випадки серцевих захворювань, поставилися до завдання недбало й піддалися евристиці доступності. Ті, кому було нелегко навести вісім прикладів необачної поведінки, відчували себе у відносній безпеці, а ті, хто насилу пригадував приклади корисної поведінки, відчували, що вони належать до групи ризику[157]. Студенти, в родинах яких були випадки серцевих захворювань, показували протилежні результати: вони почувалися в безпеці та пригадували багато прикладів корисної для здоров’я поведінки, і відчували небезпеку, коли пригадували багато прикладів нерозважливих вчинків. До того ж вони частіше відчували, що оцінка ризиків вплине на їхню майбутню поведінку.

На завершення цієї теми можна сказати, що легкість, з якою на думку спадають приклади, — це евристика Системи 1, яку, коли Система 2 задіяна сильніше, заступає зосередженість на змісті. Численні факти дають змогу зробити висновок, що люди, які керуються Системою 1, більше схильні до хибних суджень, зумовлених доступністю, ніж більш пильні особи. Зазвичай люди «пливуть за течією» і сильніше піддаються впливу легкості пошуку, ніж змісту знайденого, у таких випадках:

   ● коли вони водночас зайняті іншою справою, яка потребує зусиль[158];

   ● коли вони в доброму гуморі, бо щойно згадали про щось радісне зі свого минулого[159];

   ● якщо вони мають низькі показники за шкалою оцінки депресії[160];

   ● якщо вони тямущі новачки в темі дослідження[161], а не справжні експерти[162];

   ● якщо вони мають високі показники за шкалою довіри до інтуїції[163];

   ● якщо вони наділені владою (або якщо їм навіюють це відчуття)[164].


Особливо цікавим мені видається останній пункт. Автори починають свою статтю з відомої цитати: «Я не марную часу, опитуючи весь світ, як мені слід вчинити. Мені достатньо знати, що я відчуваю» (Джордж Буш, листопад 2002 року). Далі вони показують, що віра в інтуїцію — це лише частково риса характеру. Навіть просте нагадування про владу, яку людина мала раніше, збільшує її довіру до власної інтуїції.


Розмови про доступність

«Лише через прикрий збіг обставин (дві авіакатастрофи впродовж останнього місяця) тепер вона воліє їздити потягом. Це безглуздя, бо ризик насправді ніяк не змінився. Уся річ — у доступності даних».

«Він недооцінює ризики забруднення повітря в житлових приміщеннях, тому що в пресі про це мало розповідають. Це ефект доступності. Йому варто подивитися на статистику».

«Вона дивиться занадто багато шпигунських фільмів, і тепер їй усюди ввижаються змови».

«Нещодавно генеральний директор успішно впоралася з кількома справами поспіль, тож невдачі спадають їй на думку не одразу. Через ефект доступності вона переоцінює свої сили».



Розділ 13

Доступність, емоції, ризик

Дослідники ризику швидко усвідомили важливість ідеї доступності. Ще до публікації нашої роботи економіст Говард Кунройтер, який тоді розпочав свою наукову кар’єру з дослідження ризиків і страхування, зауважив, що ефект доступності допомагає пояснити придбання страхових полісів і прагнення вжити захисних заходів після катастроф. Ті, хто різною мірою постраждав від стихійного лиха, дуже неспокійні. Приміром, після кожного сильного землетрусу каліфорнійці наполегливо купують страхові поліси й уживають різних заходів, щоб захистити себе від негативних наслідків і знизити ризики. Вони надійно закріплюють опалювальні котли, щоб зменшити пошкодження від землетрусів, ізолюють підвали від повеней і запасаються харчами на випадок стихійного лиха. З часом спогади тьмяніють, а разом із ними згасають хвилювання і завзяття. Зміни в пам’яті пояснюють виникнення циклів «лихо — хвилювання — зростання самовдовлення», що відомі всім дослідникам катастроф.

Кунройтер також зауважив, що захисні заходи окремих осіб та урядів зазвичай відповідають гіршому з лих, що трапилися до поточного моменту. Ще за часів єгипетських фараонів люди відстежували рівні розливу річок і відповідно готувалися, бо вважали, що повінь не підніметься вище наявної позначки. Страшніші лиха завжди складніше собі уявити.


Доступність та афект

Найважливіші дослідження помилок доступності здійснили наші колеги в Юджині, де до Пола Словіка і його давньої подруги та співавторки Сари Ліхтенштейн приєднався наш колишній студент Барух Фішгофф. Вони провели новаторські дослідження в сфері сприйняття ризиків, зокрема здійснили опитування, яке стало класичним прикладом про помилкове мислення, зумовлене ефектом доступності. Піддослідним пропонували розглянути пари причин смерті: діабет та астму або інсульт і нещасний випадок. Для кожної пари необхідно було визначити частішу причину смерті й оцінити співвідношення між двома частотами. Одержані оцінки порівняли зі статистикою хвороб і смертності того часу. Результати були такі:

   ● Від інсульту помирають удвічі частіше, ніж від нещасних випадків, але 80% респондентів визнали смерть від нещасного випадку ймовірнішою.

   ● Торнадо назвали частішою причиною смерті, ніж астму, хоча від астми помирає в 20 разів більше людей.

   ● Загибель від удару блискавки визнали менш вірогідною, ніж смерть від ботулізму, хоча смертельне ураження блискавкою трапляється в 52 рази частіше.

   ● Хворобу і нещасний випадок назвали однаково ймовірною причиною смерті, хоча хвороба в 18 разів частіше призводить до летального наслідку.

   ● Смерть від нещасного випадку визнали в 300 разів частішою за смерть від діабету, хоча реальне співвідношення становить 1:4.


Урок зрозумілий: оцінки причин смертності спотворені повідомленнями ЗМІ. Репортажі переважно стосуються незвичайних і трагічних подій. ЗМІ не лише формують інтереси публіки, а й самі потрапляють під їхній вплив. Журналісти не можуть ігнорувати публіку, яка вимагає докладно висвітлювати деякі теми і погляди. Незвичайні події (наприклад, ботулізм) привертають непропорційно більше уваги, а отже здаються частішими, ніж вони є насправді. Світ у наших головах — це не точне відображення реальності; наші оцінки частотності подій спотворені поширеністю та емоційною інтенсивністю інформації, яка нас оточує.

Оцінки причин смертності — хороший приклад підміни питань, що наочно ілюструє активацію ідей в асоціативній пам’яті. Навіть більше, Словік із колегами усвідомили нерозривний зв’язок між емоційною реакцією на різноманітні ризики і тією легкістю, з якою вони спадають нам на думку. Страшні образи постають в уяві особливо легко, а швидкоплинні та виразні тривожні думки про небезпеку посилюють страх.

Ми вже зазначали, що Словік згодом розвинув поняття евристики афекту на позначення феномену ухвалення людьми рішень та оцінювання на підставі самих лише емоцій: мені це подобається? чи не подобається? чи сильні мої почуття щодо цього? На думку Словіка, те, як люди формують думки і здійснюють свій вибір у багатьох сферах життя, безпосередньо відображає їхні почуття і базові прагнення наближатись або уникати, і часто вони роблять усе це несвідомо. Евристика афекту — приклад підміни, в якому відповідь на легке питання (що я відчуваю у зв’язку з цим?) використовується як відповідь на суттєво складніше питання (що я про це думаю?). Словік та його колеги пов’язали свої дослідження з роботами нейробіолога Антоніо Дамасіо, який припустив, що емоційні оцінки результатів, що стосуються фізичних реакцій організму і викликаних ними тенденцій наближатись або уникати, відіграють ключову роль в ухваленні рішень. Дамасіо зі своїми колегами помітив, що люди, які не виявляють відповідних емоцій перед ухваленням рішень (наприклад, через мозкові травми), також мають ослаблену здатність ухвалювати правильні рішення[165]. Нездатність керуватися «здоровим страхом» небажаних наслідків — катастрофічна вада.

В одному зі своїх досліджень група науковців під керівництвом Словіка, вивчивши погляди на різноманітні технології, засоби і пристрої (зокрема фторування води, виробництво хімікатів, харчових консервантів і автомобілів), переконливо продемонструвала дію евристики афекту. Респондентів просили оцінити переваги та ризики, пов’язані з кожною із категорій[166]. Дослідники виявили між цими оцінками неймовірно високу негативну кореляцію. Якщо респонденти вважали технології сприятливими, то оцінювали їх як такі, що мають багато переваг і мало ризиків; технології, які опитуваним не подобалися, вони оцінювали негативно, перераховуючи безліч недоліків і згадуючи лише кілька їхніх переваг. Технології в опитуванні наводили в точній послідовності від хороших до поганих, тож потреби в болісних компромісах не виникало. Оцінки ризиків та переваг корелювали ще сильніше, коли учасникам треба було виконати завдання за обмежений час. Цікаво, що члени Британського токсикологічного товариства відповіли схожим чином: вони виявили мало користі в речовинах і технологіях, які вважали ризикованими, і навпаки[167]. Стійкий афект — основний елемент того, що я називаю асоціативною когерентністю.

Найцікавіша частина експерименту відбулася потім. Відповівши на першочергові питання, респонденти прочитали короткий виклад аргументів на користь різних технологій. Деяких учасників ознайомили з численними свідченнями про переваги технологій, іншим особливо наголосили на низьких ризиках. Ця інформація була дієвою і змінила емоційну привабливість технологій. Найдужче вражає те, що респонденти, які прочитали описи, в яких вихвалялися переваги, змінили свою думку про ризики. Хоч вони й не отримали жодних доказів, технологія, яка їм тепер подобалася більше, здавалася водночас і менш ризикованою. Так само респонденти, яким розповіли лише про незначний рівень ризиків, більш прихильно поставились і до переваг. Висновки очевидні: як в іншому контексті зауважив психолог Джонатан Гайдт, «емоційний хвіст махає раціональним собакою»[168]. Евристика афекту спрощує нам життя, бо представляє світ набагато організованішим, ніж він є насправді. У нашій уяві хороші технології мають небагато недоліків, а погані не мають переваг, тож і рішення ми ухвалюємо легко. Натомість у реальному світі ми часто змушені йти на болісні компроміси між користю і затратами.


Громадськість та експерти

Мабуть, Пол Словік краще, ніж будь-хто інший, знає про особливості оцінки людиною ризику. У його праці описано не надто втішний образ пересічного громадянина: він керується емоціями, а не розумом, його легко збити з пантелику тривіальними дрібницями, і він недостатньо чутливий до різниці між низькою і дуже низькою вірогідністю. Також Словік досліджував експертів, які однозначно краще вміють працювати з цифрами і кількостями. Однак з’ясувалося, що їм, як і решті людей, притаманні безліч упереджень, хоч і в ослабленій формі, а от судження і преференції стосовно деяких ризиків часто відрізняються.

Різниця між експертами і широкими верствами населення частково пояснюється помилковими непрофесійними судженнями, але Словік акцентує увагу на ситуаціях, які відображають реальний конфлікт цінностей. Він вказує на те, що експерти часто оцінюють ризики за кількістю втрачених життів (або років життя), а звичайні люди звертають увагу на менші відмінності, наприклад, між «хорошою» і «поганою» смертю або між випадковою смертю і нещасним випадком під час добровільних видів діяльності, на кшталт катання на лижах. Ці, на перший погляд справедливі, відмінності часто ігноруються в статистиці, яка сухо враховує лише кількість випадків. На підставі цих спостережень Словік стверджує, що звичайні люди розуміють ризик ширше, ніж експерти. З огляду на це, він заперечує думку, що погляди експертів мусять бути визначальними, а їхню думку слід приймати беззаперечно, коли виникають конфлікти із поглядами і бажаннями решти пересічних громадян. Якщо фахівці і громадськість мають розбіжності в поглядах на пріоритети, то, на думку Словіка, «кожна зі сторін повинна поважати міркування й інтелект одна одної».

Словік виступив проти монополії експертів у контролі над політикою ризиків, поставивши під сумнів основу їхньої компетентності, а саме — ідею про те, що ризик об’єктивний:


«“Ризик” не існує “просто так”, поза межами нашого розуму і культури, в очікуванні, що його виміряють. Люди вигадали поняття “ризик”, щоб краще розуміти і давати раду небезпекам і невизначеності життя. Хоч ці небезпеки справжні, “реального” чи “об’єктивного” ризику не існує»[169].


Щоб проілюструвати своє твердження, Словік наводить дев’ять способів визначення ризику смертності, пов’язаного з викидами токсичної речовини в повітря, — від «кількості смертей на мільйон осіб» до «кількості смертей на мільйон доларів виробленої продукції». Його головна ідея полягає в тому, щоб показати на цьому прикладі, що оцінка ризику залежить від обраного мірила, а цей вибір явно зумовлений бажаним результатом. Дослідник робить висновок, що «визначення ризику, таким чином, стає виявом влади». Ви, мабуть, не очікували, що експерименти з психології оцінки можуть вивести на найгостріші політичні проблеми! І все-таки політика повинна працювати для людей, відповідати їхнім бажанням і служити добробуту. Будь-яке політичне питання включає в себе припущення про те, що притаманне людській природі, зокрема який вибір зроблять люди і які наслідки він матиме для них самих і для суспільства загалом.

Інший учений і мій друг, яким я захоплююся, Кас Санстейн абсолютно не погоджується з поглядами Словіка, які стосуються відмінностей між позицією звичайних громадян і думкою експертів; натомість він уважає, що експерти захищають суспільство від популістської сваволі. Санстейн — один із провідних правознавців США і, як і багато його колег, безстрашний в інтелектуальному плані. Він здатен швидко й ретельно оволодіти базовими знаннями будь-якої галузі й уже опанував психологію оцінки та вибору, а також питання регулювання й політики ризиків. На його думку, система регулювання в Сполучених Штатах показує неправильну розстановку пріоритетів, що відображають реакцію на тиск громадськості, а не ретельний об’єктивний аналіз. Санстейн уважає, що регулювання ризиків і втручання уряду для їх зменшення має спиратися на раціональне зважування користі й витрат, а природними одиницями виміру в такому аналізі мусить бути кількість врятованих життів (або, можливо, кількість врятованих років життя, що надасть більшої ваги порятунку молоді) та їхня ціна (в доларах) для економіки. Недолуге регулювання марнує життя і гроші, причому і те й інше можна об’єктивно виміряти. Санстейна не переконали аргументи Словіка, що ризик і власне мірила ризику — суб’єктивні. Багато аспектів оцінки ризиків дискусійні, але, на думку Санстейна, об’єктивності можна досягти за допомогою науки, досвіду й ретельного обмірковування.

Санстейн дійшов висновку, що викривлені та упереджені реакції на ризики — це важливе джерело помилкових і недоречних пріоритетів державної політики. Законодавці й регулятори можуть занадто гостро сприймати ірраціональні занепокоєння громадян — і через політичну чутливість, і через те, що вони самі схильні до тих самих когнітивних помилок, що й пересічні громадяни.

Кас Санстейн та його колега Тимур Куран запропонували назву для механізму проникнення викривлень та упереджень у політику — каскад доступної інформації[170]. Вони відзначають, що в соціальному контексті «...всі евристичні методи рівні, але доступність “рівніша” за інших». Вони мають на увазі розширене поняття евристичного методу, коли доступність слугує евристичним методом не лише для частотності, а й для інших суджень. Наприклад, важливість ідеї часто визначається швидкістю (та емоційним навантаженням), з якою ця ідея спадає на думку.

Каскад доступної інформації — ланцюжок подій, що сам себе підтримує та відтворює, може брати початок із повідомлень у ЗМІ про щось відносно незначне і призвести до загальної паніки і широкомасштабних дій уряду. У деяких випадках оприлюднена у ЗМІ історія про якийсь ризик привертає увагу громадськості, що починає пробуджуватися і хвилюватися. Ця емоційна реакція стає окремою історією і потребує додаткового висвітлення у ЗМІ, що, відповідно, викликає ще більше занепокоєння і плутанини. Цей цикл цілеспрямовано посилюється «підприємцями доступності» — особами або організаціями, які працюють над підтримкою безперервного потоку тривожних новин. Небезпека суттєво перебільшується, бо медійники вигадують гучні заголовки. Науковці і всі ті, хто намагаються стримати накручування страху, привертають мало уваги. Ба більше, ставлення до них здебільшого вороже: будь-кого, хто стверджує, що небезпека перебільшена, підозрюють у «підступному приховуванні правди». Проблема набуває політичного значення, бо вона в кожного на думці, а відповідь політичної системи визначається інтенсивністю настрою громадськості. Таким чином, каскад доступної інформації наразі змінює пріоритети. На другий план відходять інші ризики й ресурси, які можна було б застосувати на благо суспільства.

Куран і Санстейн зосередилися на двох сумнозвісних випадках, обговорення яких усе ще не вщухає: надзвичайній події в Лав-Каналі і так званій «дамінозидовій паніці». У 1979 році в містечку Лав-Канал, штат Нью-Йорк, потужні зливи розмили поховання токсичних відходів, що спричинило забруднення питної води (набагато сильніше за допустиму норму), а також сильний сморід. Місцеві жителі були обурені й налякані, а одна з них, Лоїс Ґіббс, намагалась активно підтримувати інтерес до проблеми. Каскад доступної інформації розгорнувся за звичним сценарієм: повідомлення про ситуацію в Лав-Каналі під час її найбільшого розпалу щодня з’являлися в різних ЗМІ, а вчених, які намагалися заявити, що небезпеку перебільшено, ігнорували або не давали їм слова. Телеканал «Ей-Бі-Сі Ньюз» випустив передачу під назвою «Смертельна зона», а перед будівлею законодавчого органу штату демонстративно проносили порожні дитячі труни. Багатьох жителів переселили за державні кошти, а контроль над утилізацією токсичних відходів став головним пунктом програм із захисту довкілля у 80-ті роки ХХ століття. Згідно з ухваленими в 1980 році приписами про обов’язкові заходи в місцях зберігання токсичних відходів («Закон про всебічне екологічне реагування, компенсацію і відповідальність»[171]), у рамках цільової федеральної програми було засновано «Суперфонд», що вважається серйозним досягненням законодавства в галузі охорони навколишнього середовища. Усе це обійшлося дуже дорого, і дехто стверджував, що такий обсяг коштів міг би врятувати значно більше життів, якби їх витратили інакше. Ставлення до подій, які насправді мали місце в Лав-Каналі, усе ще кардинально різне, а доказів реальної шкоди здоров’ю мешканців так і не виявлено. Куран і Санстейн розглядають цей випадок як «псевдоподію», натомість захисники довкілля продовжують говорити про «катастрофу в Лав-Каналі».

Думки розділились і щодо другого прикладу, який Куран і Санстей використали, щоб проілюструвати концепцію каскаду доступної інформації. Ідеться про «дамінозидову паніку», що сталася в 1989 році. Дамінозид, відомий у США під торговою назвою «Алар»[172], — це хімікат, яким обробляли яблука, щоб регулювати темп їх зростання і покращувати зовнішній вигляд. Паніка почалася з історій у ЗМІ, в яких ішлося про те, що гігантські дози цього хімікату спричиняють у щурів і мишей ракові пухлини. Цілком зрозуміло, що подібні публікації збентежили громадськість, а страх стимулював додаткове висвітлення теми в пресі, як зазвичай і буває з каскадом доступної інформації. Саме ця тема стала однією з головних у новинах і призвела до направду драматичних подій (наприклад, актриса Меріл Стріп давала свідчення перед Конгресом США). Виробники яблук зазнали великих збитків, тому що яблук стали боятися. Куран і Санстейн цитують громадянина, який зателефонував, щоб запитати, «чи безпечно виливати яблучний сік у каналізацію, чи потрібно вивезти його на звалище токсичних відходів». Виробник припинив продаж дамінозиду, а Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів та медикаментів узагалі заборонило використання цього хімікату. Згодом дослідження підтвердили, що дамінозид має низький ризик як потенційний канцероген, але «дамінозидова паніка», безумовно, стала грандіозною надмірною реакцією на незначну проблему. Зрештою, здоров’я населення, мабуть, усе-таки постраждало, бо на певний час люди взагалі перестали їсти яблука.

«Дамінозидова паніка» ілюструє базове обмеження здатності нашого розуму давати раду малим ризикам: ми або повністю їх ігноруємо, або надаємо їм занадто великого значення — без будь-яких проміжних варіантів[173]. Це відчуття знайоме будь-кому з батьків, хто очікує на повернення дочки-підлітка з вечірки, що надто затяглася. Ви знаєте, що хвилюватися (майже) немає про що, але не можете втриматися від думки, що щось все-таки могло статися. Як зазначав Словік, рівень занепокоєння не відповідає вірогідності якоїсь біди: ви уявляєте собі чисельник — трагічну історію з новин, але не думаєте про знаменник. На позначення цього явища Санстейн увів поняття «нехтування ймовірністю». У поєднанні з каскадами доступної інформації воно неминуче призводить до істотного перебільшення дрібних загроз, іноді з суттєвими наслідками.

У сучасному світі найуспішніші майстри з мистецтва запуску каскадів доступної інформації — це терористи. За кількома трагічними винятками (приміром, події 11 вересня 2001 року) кількість жертв терористичних актів невелика порівняно з кількістю померлих з інших причин. Навіть у країнах, які зазнають інтенсивних терористичних нападів, як, скажімо, Ізраїль, кількість загиблих на тиждень жодного разу не наблизилася до кількості жертв автокатастроф. Різниця полягає в доступності цих двох ризиків, легкості й частоті, з якими вони спадають на думку. Трагічні образи, що нескінченно повторюються в пресі, змушують усіх нервуватися. З власного досвіду я знаю, як важко повністю себе опанувати. Тероризм безпосередньо звертається до Системи 1.

Тож, власне, кого з моїх друзів підтримую я? Зрозуміло, що каскади доступної інформації існують і спотворюють пріоритети в розподілі суспільних ресурсів. Кас Санстейн хоче знайти механізми, які ізолювали б від тиску громадськості тих, хто ухвалює рішення, і доручити розподіл ресурсів неупередженим експертам, яким притаманне широке бачення всіх ризиків і доступних способів їх зменшувати. Пол Словік довіряє експертам набагато менше, а громадськості — дещо більше, ніж Санстейн, бо вважає, що ізоляція експертів від емоцій громадськості призведе до запровадження політичних заходів, які суспільство відкидатиме, і створить ситуацію, неприйнятну для демократичного політичного режиму. Вони обидва надзвичайно розсудливі, тож я погоджуюся з ними обома.

Я поділяю занепокоєння Санстейна через вплив ірраціональних страхів і каскадів доступної інформації на державну політику в галузі ризиків. Водночас не заперечую й переконання Словіка в тому, що уряд не може ігнорувати поширені страхи, навіть якщо вони безглузді. Страх, незалежно від його раціональності, завдає болю й ослаблює, а тому політики повинні захищати суспільство не лише від реальних небезпек, а й від страхів.

Словік цілком справедливо наголошує на опорі, який громадськість чинить самій ідеї ухвалення рішень експертами, яких ніхто не обирав і які ні перед ким не відповідають. Окрім того, каскади доступної інформації в довгостроковій перспективі можуть бути по-своєму корисні, адже привертають увагу до груп ризиків і в такий спосіб збільшують загальний кошторис, що виділяється на зменшення ризиків. Випадок у Лав-Каналі, можливо, і зумовив надмірні витрати ресурсів на утилізацію токсичних відходів, але водночас мав і глобальніший ефект, бо підвищив пріоритетність питань, пов’язаних з охороною довкілля. Демократія неминуче містить елементи безладу, почасти через евристики доступності й афекту, що скеровують у певному напрямку уявлення та ставлення пересічних громадян, що врешті-решт стають упередженими, навіть якщо цей напрямок загалом правильний. Поєднати експертні знання з емоціями й інтуїцією громадськості під час розроблення політики ризику має допомогти психологія.


Розмови про каскади доступної інформації

«Вона захоплюється нововведенням, у якого багато переваг і яке не потребує жодних витрат. Я підозрюю, що це евристика афекту».

«Це каскад доступної інформації: ЗМІ та громадськість роздувають не варту уваги подію доти, доки вона не заполонить усі телеекрани і люди не говоритимуть лише про неї».



Розділ 14

Спеціальність Тома В.


Погляньте на просте завдання:

Том В. — студент-старшокурсник в університеті вашого штату. Будь ласка, розташуйте подані нижче дев’ять спеціальностей у порядку спадання ймовірності того, що Том В. здобуває саме цей фах:

   ● управління бізнесом

   ● комп’ютерні технології

   ● інженерна справа

   ● гуманітарні науки і педагогіка

   ● право

   ● медицина

   ● бібліотечна справа

   ● фізика і природничі науки

   ● соціальні науки і соціальна робота


Це легке питання, і ви відразу збагнули, що розподіл кількості студентів за кожною зі спеціальностей — ключ до відповіді. Як вам відомо, Тома В. обрали з-поміж інших студентів університету випадково, як кульку з урни. Щоб вирішити, якою з більшою ймовірністю може бути ця кулька — червоною чи зеленою, — вам потрібно знати, скільки кульок якого кольору було в урні. Частка кульок певного типу називається базовим відсотком[174]. У цьому завданні базовий відсоток гуманітарних наук і педагогіки дорівнює частці студентів цієї спеціальності від загальної кількості всіх студентів. Якщо конкретнішої інформації про Тома В. немає, ви візьмете за орієнтир цей базовий відсоток і припустите, що він, швидше за все, вивчає гуманітарні науки й педагогіку, а не комп’ютерні технології чи бібліотечну справу, тому що в цілому на гуманітарних і педагогічних факультетах навчається більше студентів, ніж на двох інших. Використання базового відсотка — очевидний хід, коли немає жодної додаткової інформації.

Наступний крок — завдання, що не пов’язане з базовими відсотками.


Поданий нижче текст — характеристика Тома В., яку на підставі ненадійних психологічних тестів написав шкільний психолог, коли Том навчався у випускному класі:


Том В. має потужний інтелект, хоча йому бракує справжньої креативності. Він відчуває потребу в порядку й чіткості, структурованих і впорядкованих системах, де кожна деталь перебуває на своєму місці. Його письмові тексти доволі одноманітні, написані механічно, інколи розбавлені заїждженими фразами чи вигадками в стилі наукової фантастики. У нього сильна мотивація на здобуття знань. Том В. справляє враження людини, яка виявляє мало зацікавленості і співчуття до інших людей: йому не подобається працювати в команді. Він зосереджений на собі, однак має глибокі моральні переконання.


Тепер візьміть, будь ласка, аркуш паперу і розташуйте дев’ять наведених вище спеціальностей у порядку збільшення того, наскільки опис Тома В. схожий на типового студента-старшокурсника, що навчається на кожній із цих спеціальностей. Цифра 1 означатиме найбільшу вірогідність, а 9 — найменшу.


Ви отримаєте більше користі від прочитання цього розділу, якщо швиденько спробуєте виконати це завдання; щоб оцінити різні спеціальності, потрібно прочитати характеристику Тома В.

Це питання також дуже просте. Варто пригадати чи, можливо, скласти опис типових, якщо не стереотипних, студентів різних факультетів. Ваш перелік, швидше за все, не дуже відрізнятиметься від списку, який було отримано на початку 70-х років ХХ століття, коли цей експеримент провели вперше:

1) комп’ютерні технології;

2) інженерна справа;

3) управління бізнесом;

4) фізика і природничі науки;

5) бібліотечна справа;

6) право;

7) медицина;

8) гуманітарні науки і педагогіка;

9) суспільні науки і соціальна робота.


Ви, мабуть, розташували спеціальність «комп’ютерні технології» на чолі списку як найбільш відповідну описові з огляду на натяки, що Том В. — «ботанік» («заїжджені фрази»). Насправді характеристику Тома В. складено так, щоб він відповідав цьому стереотипові. Інша спеціальність, яку більшість респондентів розташували вгорі списку, — інженерна справа («структуровані і впорядковані системи»). Мабуть, ви подумали, що Том В. не дуже відповідає вашим уявленням про тих, хто опановує суспільні науки та соціальну роботу («виявляє мало зацікавленості і співчуття до інших людей»). Професійні стереотипи, очевидно, не сильно змінилися за сорок років, що минули відтоді, як я склав характеристику Тома В.

Завдання проранжувати дев’ять спеціальностей — складне й однозначно потребує дисципліни та послідовної організації, на які здатна лише Система 2. Натомість включення в опис натяків («заїжджені фрази» тощо) спрямовані на активацію ваших асоціацій із певним стереотипом, тобто на активацію автоматичної дії Системи 1.

Інструкції до завдання на пошук подібності вимагають порівняти характеристику Тома В. зі стереотипами різних спеціальностей. Для такого завдання не важливо, наскільки точно опис відповідає істинному портретові Тома В. Не має значення і знання базового відсотка належності до різних спеціальностей. Схожість індивіда з типовим представником групи не випливає з чисельності групи, адже Тома можна порівняти з типовим студентом, який здобуває фах «бібліотечна справа», навіть якщо в університеті немає такого факультету.

Якщо ви знову прочитаєте характеристику Тома В., то побачите, що він добре підходить під стереотипи малих груп студентів (програмісти, бібліотекарі, інженери) і значно менше відповідає найбільшим категоріям (гуманітарні науки і педагогіка, суспільні науки і соціальна робота). Справді, учасники експерименту майже завжди розташовують дві найчисельніші спеціалізації ближче до кінця переліку. Тома В. навмисно описали в такий спосіб, щоб його типаж не відповідав базовому відсотку: тобто так, щоб він підходив до спеціальностей із невеликою кількістю студентів і не підходив до чисельніших.


Прогнозування на підставі репрезентативності

Третє завдання в цій серії експериментів виконували студенти-психологи старших курсів, і воно має критичне значення: розташуйте галузі спеціалізації в порядку зменшення ймовірності того, що Том В. навчається на цій спеціальності. Опитуваним були відомі релевантні статистичні дані: базовий відсоток розподілу студентів за кожною спеціальністю і те, що джерело характеристики Тома В. не цілком надійне. Водночас ми очікували, що учасники експерименту зосередяться суто на схожості опису зі стереотипами (ми назвали це репрезентативністю) і проігнорують як базовий відсоток розподілу, так і сумнівність самого опису. Ми думали, що ними буде обрано не вельми чисельну спеціальність (комп’ютерні технології) як найбільш вірогідну, бо саме вона має найвищий показник репрезентативності.

Упродовж року нашої спільної роботи в Юджині ми з Амосом багато працювали, іноді я навіть ночував на роботі. В одну з таких ночей я мав скласти опис, у якому були б протиставлені репрезентативність і базовий відсоток. Результатом моїх зусиль став персонаж Том В., характеристику якого я зміг закінчити на ранок. Першим на роботу в той день прийшов наш колега і друг Робін Доус — досвідчений статистик і водночас скептик щодо надійності інтуїтивних суджень. Якщо хтось і розумів важливість значення базового відсотка, то це був саме він. Покликавши Робіна, я дав йому завдання, яке щойно склав, і запропонував вгадати спеціальність Тома В. Я все ще пригадую хитру усмішку Доуса, коли він невпевнено запитав: «Інформатик?». Для мене це був щасливий момент — навіть «світила науки» потрапили в цю пастку. Звісно, щойно я згадав про базовий відсоток, Робін одразу ж зрозумів свою помилку: знаючи не менше за інших про значення базового відсотка для складання прогнозів, він знехтував ним, коли побачив опис особистості людини. Як я й очікував, він замінив необхідну оцінку ймовірності судженням про репрезентативність.

Пізніше ми з Амосом запропонували те саме завдання 114 студентам старших курсів, які вивчали психологію і прослухали кілька курсів зі статистики в трьох різних університетах. Вони нас не розчарували: їхнє ранжування дев’яти спеціальностей за вірогідністю не дуже відрізнялося від рейтингу за подібністю до стереотипів. Підміна в цьому випадку була ідеальною: ніяких ознак того, що учасники оцінювали щось, окрім репрезентативності. Питання про ймовірність (вірогідність) було складне, а питання про подібність — набагато легше, і відповідали наші респонденти саме на нього. Це серйозна помилка, тому що оцінки подібності та ймовірності підпорядковуються різним логічним правилам. Для суджень про подібність цілком припустимо не враховувати базовий відсоток і можливість неточного опису, але ігнорування базового відсотка і неврахування якості інформації в разі оцінки ймовірності неминуче призводить до помилок.

Сама ідея про «ймовірність того, що Том В. вивчає комп’ютерні технології» непроста. Логіки і статистики не погоджуються щодо її справжнього значення, а дехто навіть може стверджувати, що вона взагалі не має сенсу. Для багатьох експертів це міра суб’єктивного ступеня віри. Є події, в яких ви впевнені (наприклад, що вранці зійшло сонце), а бувають і такі, які ви вважаєте неможливими (наприклад, суцільне замерзання всього Тихого океану). Існує безліч подій (наприклад, що ваш сусід — комп’ютерник), у які ви вірите посередньо, що і визначає вашу ймовірність цієї події.

Логіки і статистики розробили конкурентні, але при цьому дуже точні визначення ймовірності. Для звичайних людей імовірність (синонім вірогідність[175]) — нечітке поняття, пов’язане з невизначеністю, схильністю, правдоподібністю і здивуванням. Розмитість цього поняття в цьому випадку не надто важлива й особливих незручностей не викликає. Ми переважно знаємо, що маємо на увазі, коли вживаємо такі слова, як «демократія» чи «краса», а люди, з якими ми розмовляємо, загалом розуміють, що ми хочемо сказати. За всі роки, впродовж яких я розпитував про ймовірність подій, ніхто жодного разу в мене не поцікавився: «А що ви розумієте під імовірністю?». Проте кожен поставив би мені подібне питання, якби я попросив оцінити якесь химерне поняття на кшталт «глобабільності». Усі діяли так, ніби знали, як відповідати на мої запитання. Утім, я і сам розумів, що буде нечесно просити опитуваних пояснити значення цього слова.

Люди, яким пропонують оцінити ймовірність, не розгублюються і відповідають, бо не намагаються оцінювати ймовірність у тому розумінні цього слова, в якому його використовують статистики та філософи. Питання про ймовірність чи вірогідність активує «мисленнєвий постріл дробом», бо заохочує відповіді на простіші питання. Одне з них — автоматична оцінка репрезентативності, абсолютно звичайна для розуміння мови. Твердження (хибне) про те, що «Батьки Елвіса Преслі хотіли, щоб він став стоматологом», трохи кумедне, адже невідповідність між іміджем Преслі та іміджем стоматолога визначається автоматично. Система 1 генерує враження подібності, хоч і не має наміру це робити. Евристика репрезентативності задіяна і в тому разі, коли хтось каже: «Вона переможе на виборах: одразу видно, що вона переможець» або «Як науковець вона нічого не досягне — занадто багато на ній татуювань». Ми покладаємося на репрезентативність, коли оцінюємо потенційні можливості політика за формою підборіддя чи за переконливістю його промов.

Попри те, що прогнозування на підставі репрезентативності доволі поширене, воно не оптимальне з погляду статистики. Бестселер Майкла Льюїса «Moneyball. Мистецтво перемагати в нечесній грі» — це історія про неефективність такого способу прогнозувань. У бейсболі професійні тренери, що відбирають гравців (селекціонери), зазвичай передбачають успіх потенційних гравців на підставі будови їхнього тіла і зовнішності. Герой книги Льюїса — Біллі Бін, менеджер бейсбольної команди «Окленд Атлетікс», — ухвалив непопулярне рішення відхилити пропозиції своїх селекціонерів і відбирати гравців за статистикою проведених ігор. «Атлетікс» набирав недорогих гравців, яких інші команди не брали через їхній зовнішній вигляд. Незабаром команда досягла відмінних результатів, витративши невеликі кошти.


Гріхи репрезентативності

Оцінка ймовірності на підставі репрезентативності має важливі переваги: інтуїтивні враження майже завжди виявляються точнішими за випадкові здогади.

   ● Люди, які поводяться доброзичливо, насправді здебільшого доброзичливі.

   ● Високий худорлявий спортсмен, швидше за все, гратиме в баскетбол, а не в американський футбол.

   ● Люди з науковим ступенем швидше оформлять підписку на «Нью-Йорк Таймз», ніж ті, в кого немає вищої освіти.

   ● Молодим хлопцям більше притаманний агресивний стиль водіння, ніж літнім дамам.


У всіх цих випадках, як і в багатьох інших, стереотипи, що визначають оцінки репрезентативності, до певної міри правильні, тож і прогнозування на підставі цього евристичного методу також можуть бути точні. В інших ситуаціях стереотипи брешуть, й евристика репрезентативності збиває з пантелику, особливо якщо через неї нехтують інформацією про базовий відсоток, що вказує в іншому напрямку. Навіть коли евристика певною мірою обґрунтована, виняткова довіра до неї пов’язана із серйозними помилками статистичної логіки.

Один із «гріхів» репрезентативності — надмірна схильність прогнозувати малоймовірну подію, тобто подію з низьким базовим відсотком. Наприклад, ви бачите в нью-йоркському метро жінку, яка читає «Нью-Йорк Таймз». Яке з цих припущень про незнайомку більше схоже на правду?


Вона має науковий ступінь.

У неї немає вищої освіти.


Репрезентативність підкаже вам, що треба зробити ставку на науковий ступінь, але це не обов’язково розумно. Другий варіант теж варто серйозно розглянути, адже в нью-йоркському метро їздить значно більше людей без вищої освіти, ніж тих, хто має науковий ступінь. А якщо якусь жінку описують як «сором’язливу любительку поезії», і вам потрібно вгадати, що вона вивчає — китайську літературу чи управління бізнесом, — то варто вибрати другий варіант[176]. Навіть якщо всі дівчата, які вивчають китайську літературу, сором’язливі і люблять поезію, то майже напевно скромниць — любительок поезії більше серед студенток економічних спеціальностей.

Люди, які не вивчали статистики, цілком спроможні за певних умов застосовувати базовий відсоток для здійснення прогнозів. У першій версії завдання про Тома В., у якій про нього не повідомлено ніякої інформації, очевидно, що ймовірність того, що він вивчає ті чи інші науки, дорівнює частоті, з якою студенти обирають цю спеціальність. Водночас базовий відсоток перестає нас цікавити, щойно ми прочитуємо опис особистості Тома В.

З огляду на наші перші результати, ми з Амосом спочатку припустили, що базовий відсоток ігноруватиметься завжди, коли інформація про конкретний випадок доступна, але цей висновок виявився занадто суворим. Психологи проводили різні експерименти, у яких базовий відсоток був представлений як частина завдання, і на багатьох учасників експерименту ці дані впливали, проте інформації про конкретний випадок майже завжди надають більшого значення, ніж простій статистиці[177]. Норберт Шварц і його колеги продемонстрували, що настанови «мислити як статистик» збільшують використання інформації про базовий відсоток, а вимога «мислити як лікар-практик» дає протилежний ефект[178].

Кілька років тому за участі студентів молодших курсів Гарварду було проведено експеримент, який здивував мене своїми результатами: посилена активізація Системи 2 зумовлювала значне підвищення точності прогнозів у завданні про Тома В. В експерименті старе завдання поєднали із сучасною варіацією на тему когнітивних навичок. Половину студентів попросили надути щоки під час виконання завдання, а решту — насупитися[179]. Як відомо, насупленість зазвичай підсилює пильність Системи 2 і знижує як упевненість у своїй інтуїції, так і схильність на неї покладатися. Студенти, які надували щоки (емоційно нейтральний вираз), повторили вихідні результати: вони враховували лише репрезентативність й ігнорували базовий відсоток. Насуплені учасники, як і передбачали автори експерименту, продемонстрували підвищену чутливість до базового відсотка. Це корисний та інформативний результат.


Коли ми формулюємо помилкове інтуїтивне судження, слід звинувачувати як Систему 1, так і Систему 2. Система 1 пропонує хибний здогад, а Система 2 бере його на віру і висловлює у формі судження. Помилки Системи 2 можуть мати дві причини: невігластво чи лінь. Одні ігнорують базовий відсоток, бо вважають його неважливим за наявності індивідуальної інформації. Другі припускаються тієї самої помилки, бо не зосереджуються на завданні. Якщо різниця виникає через насуплені брови, то саме лінь правильно пояснює нехтування базовим відсотком — принаймні серед студентів Гарварду. Їхня Система 2 «знає» про важливість базового відсотка, навіть якщо про нього не згадують, але щоб застосувати це знання, потрібні додаткові зусилля.

Другий недолік репрезентативності — нечутливість до якості даних. Згадайте правило Системи 1: що ти бачиш, те і є. У прикладі Тома В. його характеристика активізує ваш асоціативний механізм незалежно від того, чи відповідає йому цей опис. Прочитавши, що Том В. «виявляє мало зацікавленості і співчуття до інших людей», ви, як і більшість читачів, імовірно, вирішили, що він навряд чи вивчає суспільні науки і соціальну роботу, незважаючи на те, що вас попередили: цьому опису не варто довіряти!

Загалом ви розумієте, що ненадійна інформація — це майже те саме, що цілковита її відсутність, але правило WYSIATI заважає вам застосовувати цей принцип. Якщо тільки ви одразу ж не вирішите відкинути одержані дані (наприклад, з’ясувавши, що їх повідомив брехун), ваша Система 1 автоматично обробить наявну інформацію як правдиву. Якщо ви сумніваєтеся в якості інформації, слід залишити ваші оцінки ймовірності близькими до базового відсотка. Не очікуйте, що дисциплінувати власну поведінку буде просто: це потребує значних зусиль із самоконтролю та постійного моніторингу за собою.

Правильна відповідь на питання про Тома В. полягає в тому, що слід залишатися дуже близько до ваших попередніх переконань, злегка знизивши первісно високу ймовірність того, що Том В. навчається на поширених спеціальностях (гуманітарні науки і педагогіка, суспільні науки та соціальна робота), і трохи підвищивши низьку ймовірність рідкісних спеціальностей (бібліотечна справа, комп’ютерні технології). Ви не зовсім у таких самих умовах, якби взагалі нічого не знали про Тома В., але тій скромній інформації, яку вам надали, довіряти не можна, тож ваша оцінка мусить ґрунтуватися на базових відсотках.


Як дисциплінувати інтуїцію

Ваше припущення про ймовірність того, що завтра буде дощ, — це ваш особистий ступінь суб’єктивного переконання, але не слід дозволяти собі вірити всьому, що спадає вам на думку. Щоб ваші переконання були корисними, їх має обмежувати логіка ймовірності. Якщо ви вважаєте, що ймовірність дощу завтра становить 40%, слід також вірити, що ймовірність того, що дощу не буде, — 60%, і не слід вірити, що ймовірність дощу завтра вранці — 50%. А якщо ви допускаєте, що кандидат Х стане президентом з імовірністю 30% і, в разі обрання, буде переобраний на другий термін з імовірністю 80%, то ви повинні вірити, що імовірність того, що він буде обраний двічі становить 24%.

«Правила», важливі для випадків на кшталт завдання про Тома В., запропоновані в Баєсовій статистиці. Цей важливий сучасний підхід до статистики названо на честь преподобного Томаса Баєса, англійського священика XVIII століття, який зробив перший великий внесок у розв’язання серйозного завдання — з’ясування логіки, як слід змінювати свою думку за наявності додаткових даних. Правило Баєса визначає, як поєднувати наявні переконання (у прикладах цього розділу — базовий відсоток) з діагностичною цінністю фактів, тобто як часто слід віддавати перевагу гіпотезі над альтернативою[180]. Якщо, наприклад, ви вважаєте, що 3% студентів-магістрів вивчають комп’ютерні технології (базовий відсоток), і також переконані, що на підставі опису ймовірність того, що Том В. вивчає саме їх, а не інші науки, вища в чотири рази, тоді згідно з формулою Баєса слід думати, що вірогідність того, що Том В. — комп’ютерник, становить 11%. Якщо базовий відсоток становив 80%, то новий ступінь переконання дорівнюватиме 94,1% тощо.

Математичні деталі в контексті цієї книжки не важливі. Потрібно пам’ятати два суттєві положення про хід Баєсових міркувань і про те, як ми їх зазвичай порушуємо. По-перше, базові відсотки важливі навіть за наявності інформації про випадок, який ми аналізуємо. Зазвичай це не здається очевидним на інтуїтивному рівні. По-друге, інтуїтивні враження про діагностичну цінність інформації часто перебільшені. Поєднання WYSIATI й асоціативної когерентності змушують нас вірити в історії, які ми самі для себе створюємо. Ключові правила впорядкованих Баєсових міркувань можна сформулювати дуже просто:

   ● Здійснюйте оцінку ймовірності результату на підставі достовірного базового відсотка.

   ● Піддавайте сумніву діагностичну цінність ваших даних.


Обидва правила прості і зрозумілі. Мене справді шокувало усвідомлення того, що мене ніколи не вчили, як ними користуватися, і навіть тепер їх застосування здається мені неприродним.


Розмови про репрезентативність

«Газон добре підстрижений, працівник у приймальні здається професіоналом, меблі гарні, але це не означає, що компанією керують майстерно. Сподіваюся, рада директорів не купиться на саму лише репрезентативність».

«Здається, що цей новий проект може бути успішним, але базовий відсоток успіху в цій галузі дуже низький. Звідки ми знаємо, що цей випадок відрізнятиметься від інших?»

«Вони постійно припускаються тієї самої помилки: прогнозують малоймовірні події на підставі не дуже надійних даних. Коли даних недостатньо і вони сумнівні, завжди краще спиратися на базові відсотки».

«Я розумію, що звіт піддає цей проект нищівній критиці і що він, можливо, ґрунтується на вагомих доказах, але чи впевнені ми в цьому? Саме на цю непевність нам слід зважати в наших роздумах».



Розділ 15

Лінда: менше — ліпше

У найвідомішому та найбільш суперечливому з наших експериментів ішлося про вигадану жінку на ім’я Лінда. Ми з Амосом вигадали її, щоб переконливо показати роль евристики в судженнях і несумісність евристичних методів із логікою[181]. Ми описували Лінду так:


Лінді 31 рік. Вона незаміжня, відверта і дуже розумна. В університеті вивчала філософію. У студентські роки дуже переймалася проблемою дискримінації та соціальної справедливості, а також брала участь у демонстраціях проти використання ядерної зброї.


Ті, хто читали цей опис у 1980-х роках, сміялися, бо одразу розуміли, що Лінда навчалася в Каліфорнійському університеті в Берклі, який у той час був відомий своїми радикальними, політично активними студентами. В одному з наших експериментів ми дали піддослідним список із восьми сценаріїв розвитку подій для Лінди. Як і в завданні про Тома В., дехто розташовував їх за репрезентативністю, решта — за ймовірністю. Завдання про Лінду нагадує експеримент про Тома В., але з деякими нюансами.


Лінда — вчителька початкової школи.

Лінда працює в книжковій крамниці і ходить на йогу.

Лінда — активістка феміністського руху.

Лінда — соціальний працівник у психіатричній лікарні.

Лінда — член Ліги жінок-виборців.

Лінда — касир у банку.

Лінда — страховий агент.

Лінда — касир у банку й активістка феміністського руху.


Те, що це давнє завдання, видно за багатьма ознаками. Ліга жінок-виборців уже не відіграє такої ролі, як раніше, а думка про феміністський «рух» здається дивною, бо за останні тридцять років статус жінок змінився. І все-таки навіть в епоху «Фейсбуку» легко вгадати майже одностайну думку: Лінда добре підходить на роль активної феміністки, непогано — на роль працівниці книгарні, яка ходить на заняття з йоги, та навряд чи вона страховий агент чи касир у банку.

Тепер зверніть увагу на критично важливий момент: на кого вона більше схожа — на касира чи на касира, що водночас є активісткою феміністського руху? Усі сходяться на думці, що Лінда більше підходить під образ «касира-феміністки», ніж під стереотипне уявлення про касирів. Звичайні касири — не феміністки, тож ця додаткова деталь робить історію більш узгодженою.

Важливий нюанс міститься в оцінках імовірності, адже між цими двома сценаріями існує логічне співвідношення. Уявіть собі діаграму Венна[182]. Множину касирів-феміністок буде повністю включено до множини касирів, бо кожна касир-феміністка — касир. Отже, ймовірність того, що Лінда — касир-феміністка, повинна бути меншою, ніж імовірність, що вона просто касир. Що більше деталей можливої події ви згадаєте, то меншою буде її ймовірність. Таким чином, завдання породжує конфлікт між інтуїтивним відчуттям репрезентативності та логікою ймовірності.

Наш початковий експеримент був міжкатегоріальним (між суб’єктами). Кожен учасник бачив сім варіантів, серед яких був лише один важливий пункт («касир» або «касир-феміністка»). Дехто розташовував відповіді за подібністю, інші — за ймовірністю. Як і у випадку з Томом В., «касир-феміністка» в обох випадках у середньому опинялася на вищій позиції, ніж просто «касир».

Потім ми провели внутрішньокатегоріальний експеримент (обмежений одним суб’єктом). Піддослідним дали список питань, який ви вже бачили і де «касир» був розташований на шостому місці, а «касир-феміністка» — на останньому. Ми були переконані, що учасники помітять зв’язок між двома варіантами і діятимуть відповідно до логіки, а тому не збиралися проводити окремий експеримент. Моя асистентка проводила в лабораторії ще одне дослідження і попросила учасників попереднього досліду, перш ніж піти, заповнити анкету про Лінду.

Коли я вирішив поглянути на результати, у шухлядці на столі моєї асистентки лежало близько десяти заповнених анкет. Усі опитувані проранжували ймовірність того, що Лінда — «касир-феміністка», як вищу за вірогідність, що вона просто працює «касиром». Я був такий здивований, що в моїй пам’яті аж дотепер закарбувався сірий колір металевого письмового столу і розташування людей у приміщенні, коли я зробив для себе це відкриття. Я в захваті негайно зателефонував Амосові, щоб розповісти йому про свою знахідку: ми протиставили логіку й репрезентативність, і репрезентативність перемогла!

Висловлюючись у термінах, використовуваних у цій книзі, ми побачили помилку Системи 2 в дії: у піддослідних була можливість зауважити, що доречно застосувати правила логіки, адже список містив обидва варіанти. Вони не скористалися з цієї можливості. Коли ми розширили експеримент, з’ясувалося, що логіку ймовірності порушили 89% студентів з нашої вибірки. Ми були переконані, що респонденти, які знають статистику, впораються краще, і тому поставили ті самі питання аспірантам програми вивчення ухвалення рішень Стенфордської вищої школи бізнесу, які прослухали курси з теорії ймовірності, статистики й теорії ухвалення рішень. Ми знову були здивовані: 85% цих респондентів також вирішили, що «касир-феміністка» — вірогідніша відповідь, ніж просто «касир».

Потім ми знайомили з Ліндою великі групи людей, ставлячи їм просте запитання (те, що пізніше ми описали як «відчайдушні спроби» виправити помилку):


Який варіант більш вірогідний?

Лінда — касир у банку.

Лінда — касир у банку й активістка феміністського руху.


Ця скорочена версія завдання зробила Лінду знаменитістю в певних колах і спричинила роки полеміки. Від 85% до 90% студентів у великих університетах, усупереч логіці, обрали другий варіант. Дивовижно, але вони не надто соромилися своєї помилки. Коли я дещо обурливо запитав у великої аудиторії студентів початкових курсів: «Ви розумієте, що порушили елементарне логічне правило?!» — хтось із задніх рядів прокричав мені у відповідь: «То й що?». Студентка старших курсів, яка зробила ту саму помилку, пояснила її так: «Я думала, ви просто запитали мою думку».

Терміном помилка умовиводу[183] зазвичай позначають ситуацію, коли люди не застосовують необхідне і доречне логічне правило. Ми з Амосом ввели поняття помилка кон’юнкції, якої припускаються, коли в разі безпосереднього порівняння вважають, що збіг двох подій (у нашому випадку того, що Лінда — і касир, і феміністка водночас) — імовірніший, ніж одна з них.

Як і у випадку з ілюзією Мюллера-Лаєра, помилка кон’юнкції здається привабливою, навіть якщо ви її розпізнаєте. Біолог Стівен Джей Ґулд, який знав правильну відповідь, так описав свою внутрішню боротьбу під час виконання завдання про Лінду: «Крихітний гомункулус у моїй голові продовжував стрибати й кричати: “Вона не може бути просто касиром, почитай її опис”»[184]. «Крихітний гомункулус» Ґулда — це, звичайно ж, наполеглива Система 1, яка промовляла до нього своїм настирливим тоном (у той час, коли він описував свій досвід, термінології двох систем ще не існувало).

Правильну відповідь на скорочену версію завдання про Лінду дала більшість учасників лише одного з наших експериментів: 64% із групи студентів старших курсів на факультеті соціальних наук у Стенфорді та в Берклі правильно оцінили, що результат «касир-феміністка» менш вірогідний, ніж просто «касир». У версії з вісьмома варіантами відповіді, наведеної на початку розділу, лише 15% аналогічної групи студентів старших курсів зробили такий вибір. Ця різниця показова. У повній версії два найважливіші варіанти розділені пунктом «страховий агент», тож читачі оцінювали їх окремо, не порівнюючи. Натомість коротша версія потребувала прямого порівняння, що мобілізувало Систему 2 і дало змогу більшості студентів, які знають статистику, уникнути помилки. На жаль, ми не досліджували обґрунтування хибного вибору доволі численної меншості (36%) у цій групі.

Оцінки ймовірності, запропоновані респондентами в обох завданнях — про Тома В. і про Лінду, — точно відповідали оцінкам за репрезентативністю (схожістю зі стереотипами). Репрезентативність належить до групи тісно пов’язаних базових оцінок, які з великою ймовірністю генеруються спільно. Найбільш репрезентативні результати в поєднанні з описом особистості дають найбільш узгоджені й зв’язні історії — не обов’язково найвірогідніші, проте правдоподібні, а необачні люди легко плутають поняття узгодженості, правдоподібності та вірогідності.

Некритична підміна вірогідності правдоподібністю має згубний вплив на оцінювання ситуацій, коли інструменти прогнозування використовуються як сценарії. Розгляньмо два сценарії, які запропонували різним групам із проханням оцінити їхню вірогідність:


Від потужної повені в Північній Америці наступного року загине понад 1000 осіб.

Землетрус у Каліфорнії наступного року спричинить повінь, від якої загине понад 1000 осіб.


Сценарій про землетрус у Каліфорнії більш правдоподібний, ніж сценарій про повінь у Північній Америці, хоча його вірогідність, безумовно, нижча. Як і очікувалося, сценарій із великою кількістю деталей, усупереч логіці, оцінили як більш імовірний. Це пастка для прогнозистів та їхніх клієнтів: сценарії з додатковими подробицями переконливіші, але справджуються вони з меншою ймовірністю.

Щоб оцінити роль правдоподібності, розгляньте такі питання:


Який варіант вірогідніший?

У Марка є волосся.

У Марка світле волосся.


та


Який варіант вірогідніший?

Джейн — учителька.

Джейн — учителька і ходить на роботу пішки.


Обидва питання мають ту саму логічну структуру, що й завдання про Лінду, але помилок у відповідях на них не буває, адже деталізованіший варіант у цьому випадку не здається правдоподібнішим, більш узгодженим чи просто кращою історією. Оцінка правдоподібності та когерентності-узгодженості не відповідає на питання про ймовірність. За відсутності конфлікту з інтуїцією, логіка домінує.


Менше — краще, іноді навіть у сукупній оцінці

Крістофер Ші з Чиказького університету попросив піддослідних оцінити набори посуду, виставлені на розпродаж у місцевій крамниці, де вони зазвичай коштують від 30 до 60 доларів. У цьому експерименті було три групи. Одній групі показали наведену нижче таблицю: Ші назвав це сукупною оцінкою, адже вона дозволяє порівняти два набори. Двом іншим групам показували лише один набір, який назвали одиничною оцінкою. Сукупна оцінка — це міжкатегоріальний експеримент, а одинична — внутрішньокатегоріальний.


Набір А: 40 предметів Набір Б: 24 предмети
Неглибокі тарілки 8, усі в хорошому стані 8, усі в хорошому стані
Глибокі тарілки для супу/ салату 8, усі в хорошому стані 8, усі в хорошому стані
Десертні тарілки 8, усі в хорошому стані 8, усі в хорошому стані
Чашки 8, 2 з них побиті
Блюдця 8, 7 з них побиті

За умови, що тарілки в обох наборах однакової якості, який із них коштує більше? Це питання легке. У наборі А є всі предмети з набору Б і додатково сім цілих предметів, тобто набір А повинен коштувати більше. Учасники експерименту за сукупною оцінкою в середньому були готові заплатити за набір А трохи більше, ніж за набір Б — 32 долари проти 30.

У разі одиничної оцінки результат був протилежний: набір В оцінили набагато вище, ніж набір А — 33 долари проти 23. Ми усвідомлюємо, чому так вийшло. Множини (зокрема й набори посуду!) представлені нормами і прототипами. Ви одразу ж відчуваєте, що середня ціна предметів у наборі А набагато менша, ніж у наборі Б, тому що ніхто не схоче платити за побиту порцеляну. Якщо під час оцінювання основну роль грає середнє значення, то й не дивно, що набір Б коштує дорожче. Ші назвав таку модель «ліпше менше, але краще», або просто «менше — ліпше». Коли з набору вилучали 16 предметів (7 з яких були непошкоджені), його ціна зростала.

Відкриття Ші на реальному ринку бейсбольних карток відтворив експериментальний економіст Джон Ліст. Він продавав з аукціону набори по десять дорогих карток і такі самі набори, але з додатковими трьома картками помірної вартості. Як і в експерименті з посудом, у разі сукупної оцінки великі набори оцінювалися вище за маленькі, а в разі одиничної — нижче. З погляду економічної теорії результат бентежить: економічна цінність набору посуду або бейсбольних карток — це сумоподібна змінна. Додавання до набору елемента з позитивною ціною може лише збільшити його вартість.

Завдання про Лінду і про посуд мають однакову структуру. Імовірність, як і економічна вартість, — теж сумоподібна змінна. Це видно на такому прикладі:


імовірність (Лінда — касир) = імовірність (Лінда — касир-феміністка) + імовірність (Лінда — касир, але не феміністка)


Саме тому, як і в експерименті Ші з наборами посуду, одиничні оцінки в завданні про Лінду дають результати «менше — ліпше». Система 1 оцінює середнє значення замість суми, а тому, коли зі списку вилучають касирів-нефеміністок, суб’єктивна ймовірність зростає. Проте сумоподібний характер змінної для ймовірності не такий очевидний, як для грошей. У результаті сукупна оцінка усуває помилку лише в експерименті Ші, але не в експерименті з Ліндою.

Не лише завдання про Лінду зумовлює помилку кон’юнкції, що зберігається в разі сукупної оцінки. Ми виявили подібні порушення логіки і в багатьох інших випадках. В одному з досліджень учасників попросили розташувати чотири можливі результати Вімблдонського турніру в послідовності від найменш до найбільш вірогідного. На момент проведення експерименту Бйорн Борґ був першою ракеткою світу. Варіанти відповідей були такі:


А. Борґ виграє матч.

Б. Борґ програє перший сет.

В. Борґ програє перший сет, але виграє матч.

Г. Борґ виграє перший сет, але програє матч.


Критично важливі пункти тут — Б і В. Подія Б стосується ширшого кола явищ, тож її ймовірність вища, ніж імовірність включеної в неї події. Усупереч логіці (але не репрезентативності чи правдоподібності), 72% учасників оцінили ймовірність Б як нижчу за ймовірність В: ще один приклад «менше ліпше» у прямому порівнянні. Сценарій, який оцінили як більш імовірний, здавався правдоподібнішим і когерентно більше вписувався в те, що було відомо про кращих тенісистів світу.

Щоб попередити потенційне заперечення, що помилка кон’юнкції виникає через неправильну інтерпретацію ймовірності, ми склали завдання, що потребувало оцінки ймовірностей, але в якому події не можна було описати словами, а термін «імовірність» узагалі не згадувався. Учасникам повідомили, що звичайну шестигранну гральну кість, чотири грані якої пофарбовані в зелений колір, а дві в червоний, кидали 20 разів. Піддослідним показали три послідовності випадання зелених (З) і червоних (Ч) сторін та попросили вибрати одну з них. При випаданні обраної послідовності учасники (гіпотетично) вигравали 25 доларів. Послідовності були такі:


1. чзччч

2. зчзччч

3. зччччч


У гральної кістки зелених граней удвічі більше, ніж червоних, тож перша послідовність доволі нерепрезентативна — так само, як і для Лінди роль касира в банку. Друга послідовність на шість кидків більше відповідає нашим очікуванням стосовно цієї кістки, адже містить дві «З». Проте цю послідовність побудували шляхом простого додавання літери «З» до першої послідовності, тому їй притаманна лише трохи менша ймовірність, ніж першій. Це невербальний еквівалент Лінди в ролі касира-феміністки. Як і у випадку з Ліндою, перевага була на боці репрезентативності. Майже дві третини респондентів уважали за краще зробити ставку на послідовність номер 2, а не на номер 1. Однак, почувши аргументи на користь цих варіантів, більшість піддослідних вирішили, що правильна відповідь (послідовність 1) переконливіша.

Наступне завдання було справжнім проривом: ми нарешті з’ясували умови, за яких кількість помилок кон’юнкції значно зменшилася. Двом групам запропонували дещо відмінні варіанти одного завдання:


У Британській Колумбії було проведено опитування про стан здоров’я вибірки дорослих чоловіків усіх вікових категорій та професій. Будь ласка, дайте найточнішу, на Вашу думку, оцінку таким значенням:

Який відсоток опитаних чоловіків, що пережили один чи більше серцевих нападів?

Який відсоток опитаних чоловіків старші за 55 років і водночас пережили один чи більше серцевих нападів?


У Британській Колумбії було проведено опитування про стан здоров’я вибірки респондентів, яка складалася зі 100 дорослих чоловіків усіх вікових груп і професій. Будь ласка, дайте найточнішу, на Вашу думку, оцінку таким значенням:

Скільки чоловіків зі 100 респондентів пережили один чи більше серцевих нападів?

Скільки чоловіків зі 100 респондентів водночас старші за 55 років і пережили один чи більше серцевих нападів?


Кількість помилок у групі, що отримала завдання з колонки ліворуч, становила 65%, і лише 25% у групі, що отримала завдання з колонки праворуч.

Чому ж на питання «Скільки чоловіків зі 100 респондентів...» відповісти легше, ніж на питання про відсотки? Можливе пояснення полягає в тому, що питання про 100 осіб викликає в думках просторовий образ. Уявіть, що велику кількість людей просять розділитися на групи у великій залі: «Тих, у кого прізвища починаються з літер від А до Л, просимо зібратися в лівому ближньому куті». Потім їх просять розділитися на менші групи. Концепція належності до множини значень із логіки стає очевидною: ті, у кого ім’я починається на Д, стають підмножиною присутніх у ближньому лівому кутку. У завданні з опитуванням про стан здоров’я в кутку зали збираються ті, у кого був серцевий напад, і дехто з них молодший за 55 років. Не в усіх виникнуть саме такі яскраві образи, але подальші експерименти показали, що формулювання завдання, яке називається частотним, полегшує усвідомлення факту, що одна група включена в іншу. Відповідь на цю загадку, схоже, полягає в тому, що питання «скільки?» змушує думати про окремих людей, а те саме питання у формулюванні «який відсоток?» ні.

Що ж нам вдалося дізнатися завдяки цим експериментам про роботу Системи 2? Один із висновків (власне, він не новий), полягає в тому, що Система 2 не дуже вже й пильна. Студенти університетів, які брали участь у наших дослідженнях помилок кон’юнкції, безперечно, «знали» про логіку діаграм Венна, однак недостатньо надійно застосовували її, коли їм надавали всю необхідну інформацію. Абсурдність підходу «менше — ліпше», очевидна в експерименті Ші з посудом, легко розпізнається за формулюванням «скільки?», але цього не бачать тисячі людей, які зробили помилку кон’юнкції в завданні про Лінду і в інших, схожих із ним. У всіх цих випадках кон’юнкція здавалася правдоподібною, і для прийняття її Системою 2 цього виявлялося достатньо.

Лінощі Системи 2 — частина цієї історії. Багато хто з учасників експериментів уникнув би помилки кон’юнкції, якби від правильності відповіді залежала їхня відпустка або якби на ухвалення рішення їм дали необмежений час, попросили б дотримуватися логіки і не відповідати, поки вони не будуть абсолютно впевнені. Однак відпустка від правильності відповіді не залежала, часу піддослідні витратили мало і відповідали так, ніби в них лише «спитали про їхню думку». Лінощі Системи 2 важлива частина нашого життя, проте і спостереження, що репрезентативність заважає застосовувати очевидне логічне правило, теж видається цікавим.

Варта уваги також різниця між завданнями про Лінду і розбитий посуд. Вони мають однакову структуру, але дають різні результати. Люди, які бачать набір посуду з пошкодженими предметами, оцінюють його дуже низько; їхньою поведінкою керує інтуїція. Ті, хто бачать обидва набори відразу, дотримуються правил логіки та підвищують вартість для більшої кількості предметів. В умовах внутрішньокатегоріального експерименту інтуїція панує над оцінками; у сукупній оцінці домінує саме логіка. У завданні про Лінду навпаки: інтуїція панує над логікою навіть у сукупній оцінці, хоча ми і з’ясували умови, в яких логіка домінує.

Ми з Амосом уважали, що безсумнівні порушення логіки ймовірності, які ми спостерігали в прозорих завданнях, були цікаві і варті того, щоб повідомити про них колегам. Ми також вірили, що результати підкріплюють наші аргументи на користь евристики суджень і зможуть переконати тих, хто в цьому сумнівається. Але ми помилилися: завдання про Лінду стало класичним прикладом у вивченні норм розбіжностей.

Наше завдання про Лінду привернуло багато уваги, але воно, наче магніт, притягувало й критиків нашого підходу до суджень. Чимало дослідників, так само як і ми, також виявили поєднання інструкцій і підказок, що зменшують кількість помилок кон’юнкції, а дехто наполягав, що в контексті завдання про Лінду піддослідні цілком справедливо розуміли слово «вірогідність» як «правдоподібність». На підставі цих аргументів часом робили загальний висновок про помилковість усіх наших ідей: якщо одну когнітивну ілюзію можна послабити або пояснити, то й інші також можливо[185]. Такі міркування нехтують однією унікальною особливістю помилки кон’юнкції конфліктом між інтуїцією і логікою. Доказів на користь евристики, які ми одержали під час міжкатегоріальних експериментів (зокрема й у завданні про Лінду) ніхто не заперечував, про них узагалі не згадували, а через пильну увагу до помилки кон’юнкції евристичні методи стали менш помітні. Зрештою, завдання про Лінду зробило наші роботи надзвичайно популярними, але водночас дещо дискредитувало наш підхід серед колег. Це було зовсім не те, на що ми очікували.

Якщо ви завітаєте на засідання суду, то помітите, що в судових розглядах адвокати застосовують два стилі критики: для спростування позову сумнівам піддають аргументи на його підтримку, а для дискредитації свідка зосереджуються на найслабшому боці свідчень. На слабких аспектах часто концентруються і в політичних дебатах. Я не вважаю, що це доречно в наукових суперечках, але мені довелося змиритися з тим, що норми полеміки в соціальних науках не забороняють використовувати аргументацію в політичному стилі, особливо якщо йдеться про серйозні речі, а панування упереджень і викривлень в оцінках і судженнях — це, безумовно, серйозна проблема.

Кілька років тому в мене була дружня розмова з Ральфом Гертвіґом, наполегливим критиком завдання про Лінду, з яким я марно намагався усунути наші розбіжності[186]. Я запитав його, чому він зосередився тільки на помилці кон’юнкції, а не на результатах, що пояснювали наш підхід. Він посміхнувся й відповів: «Так було цікавіше», — а потім додав, що завдання про Лінду привернуло стільки уваги, що в нас немає причин скаржитися.


Розмови про ситуації, коли «менше — ліпше»

«Вони склали вкрай заплутаний сценарій і наполягають, що він дуже вірогідний. Це не так, бо їхній сценарій — це просто ще одна правдоподібна історія».

«Вони додали дешевий подарунок до дорогого продукту, внаслідок чого вся пропозиція стала менш привабливою. У цьому випадку справді “менше — ліпше”».

«У більшості ситуацій пряме порівняння робить людей обережнішими і логічнішими, але не завжди. Часом інтуїція перемагає логіку, навіть якщо правильна відповідь лежатиме у вас під самим носом».



Розділ 16

Причини перемагають статистику

Розгляньте такий сценарій і дайте інтуїтивну відповідь на питання:


Уночі таксист скоїв наїзд і втік із місця пригоди.

У місті працюють дві компанії таксі — «Зелена» і «Синя».

Вам дали такі дані:

• 85% міських таксі — із «Зеленої» компанії, а 15% — із «Синьої».

• Свідкові здалося, що таксі було «Синє». Судові експерти перевірили, чи надійні показання свідка в тих обставинах, що виникли в ніч інциденту, і дійшли висновку, що свідок правильно розпізнає кожен із двох кольорів у 80% випадків і неправильно — в 20% випадків.

Яка ймовірність того, що таксі, яке скоїло наїзд, було «Синє», а не «Зелене»?


Це стандартне завдання Баєсового висновку. Воно містить два пункти інформації: базовий відсоток і не цілком надійні показання свідків. За відсутності свідка, ймовірність того, що таксі-винуватець — «Синє», становить 15%, і це базовий відсоток такого результату. Якби компанії таксі були однакові за розмірами, базовий відсоток втратив би інформативність, і в цьому разі ви покладалися б лише на надійність слів свідка та дійшли б висновку, що ймовірність становить 80%. Два джерела інформації можна об’єднати за формулою Баєса. Правильна відповідь — 41%[187]. Утім, ви, очевидно, здогадуєтеся, що, розв’язуючи це завдання, люди ігнорують базовий відсоток і дослухаються до свідка. Найпоширеніша відповідь — 80%.


Каузальні стереотипи

А тепер погляньте на ту саму історію, в якій змінено лише базовий відсоток.


Вам відома така інформація:

• Обидві компанії мають однакову кількість машин, але «Зелені» таксі пов’язані з 85% дорожніх пригод.

• Інформація про свідка така сама, як і в попередній версії завдання.


Ці дві версії з погляду математики нічим не відрізняються, але з погляду психології вони дуже різні. Ті, хто ознайомився з першим варіантом завдання, не знають, як користуватися базовим відсотком, і часто його ігнорують. Ті, хто бачить другий варіант, навпаки приділяють базовому відсотку значну увагу, і в середньому їхні оцінки недалекі від Баєсового рішення[188]. Чому?

У першому варіанті базовий відсоток «Синіх» таксі є статистичним фактом, що відображає кількість таксі в місті. Розуму, спраглому до каузальних історій, немає про що й думати: як кількість «Синіх» і «Зелених» таксі в місті змушує водіїв тікати з місця пригоди?

Натомість у другому варіанті водії «Зелених» таксі в понад п’ять разів частіше потрапляють у дорожньо-транспортні пригоди, ніж водії «Синіх». Висновок напрошується миттєво: водії «Зелених» таксі — навіжені відчайдухи! У вас сформувався стереотип навіженості й необачності «Зелених», який ви застосовуєте до окремих невідомих водіїв компанії. Стереотип легко вписується в каузальну історію, бо навіженість — це каузально релевантна риса окремих водіїв. Ця версія має дві каузальні історії, які потрібно або об’єднати, або узгодити одна з одною. Перша — це дорожньо-транспортна пригода, яка природно викликає думку про те, що винен неврівноважений водій «Зелених». Друга — це свідчення, що дають вагомі підстави припускати, що таксі було із компанії «Синіх». Висновки з двох історій про колір машини суперечливі й практично нейтралізують один одного. Кольори приблизно рівноймовірні (Баєсова оцінка становить 41%, а це відображає той факт, що базовий відсоток винних у дорожніх пригодах водіїв «Зелених» трохи вищий порівняно з надійністю свідка, який повідомив, що таксі було «Синім»).

Приклад із таксі ілюструє два типи базових відсотків. Статистичні базові відсотки — це не важливі для окремого випадку факти про генеральні сукупності, до яких належать окремі випадки, але які не релевантні в рамках конкретного випадку, що розглядається. Каузальні базові відсотки змінюють ваше бачення того, як цей випадок стався. До цих двох типів інформації про базові відсотки ставляться по-різному:

   ● Статистичні базові відсотки зазвичай недооцінюють, а іноді й узагалі ігнорують, якщо про випадок, який розглядається, є конкретна інформація.

   ● Каузальні базові відсотки розглядають як інформацію про конкретний випадок і легко поєднують з іншою інформацією, яка його стосується.


Каузальна версія завдання про таксі має стереотипну форму: водії «Зелених» таксі небезпечні. Стереотипи — це твердження про групу, які приймаються (хоча б умовно) як факти про кожного її члена. Ось два приклади:


Більшість випускників цієї школи в бідному районі вступають до вищих навчальних закладів.

Велоспорт популярний у всій Франції.


Ці твердження охоче інтерпретуються як визначення властивості окремих членів групи і вписуються в каузальну історію. Багато випускників цієї школи, що розташована в бідному районі, прагнуть і здатні вчитись у вищих навчальних закладах, імовірно, завдяки якимось сприятливим особливостям цієї школи. У французькій культурі та суспільному житті є сили, що стимулюють зацікавлення багатьох французів велоспортом. Ви згадаєте ці факти, коли будете обмірковувати ймовірність того, чи вступить конкретний випускник цієї школи в коледж, або зважувати, чи варто згадувати «Тур де Франс» у розмові з французом, з яким ви щойно познайомилися.


Стереотипізація, або формування стереотипу, — це негативне поняття в нашій культурі, але я використовую його як нейтральне. Одна з основних характеристик Системи 1 полягає в представленні категорій як норм і прототипів. Саме так ми думаємо про коней, холодильники і нью-йоркських поліцейських; ми тримаємо в пам’яті уявлення про один або кілька «нормальних» прикладів із кожної категорії. Якщо категорії соціальні, то таке представлення називають стереотипами. Деякі стереотипи катастрофічно помилкові, а формування неприязних чи ворожих стереотипів призводить до жахливих наслідків, але психологічних фактів не уникнути: ми представляємо категорії за допомогою стереотипів — як істинних, так і хибних.

Ви, мабуть, помітили певну іронію: в контексті завдання про таксі ігнорування інформації про базові відсотки — когнітивний недолік, помилка в Баєсовому обґрунтуванні, тоді як бажаною є довіра до каузальних базових відсотків. Формування стереотипів про водіїв «Зелених» таксі підвищує точність оцінки. Однак в іншому контексті (наприклад, під час працевлаштування на роботу або складання характеристики працівника) існують жорсткі соціальні і законодавчо закріплені норми, спрямовані проти створення стереотипів. Так і мусить бути. У делікатних соціальних ситуаціях небажано робити потенційно хибні висновки про індивіда на підставі статистичних даних про групу. Ми вважаємо, що з погляду моралі бажано розглядати базові відсотки як загальні статистичні факти, а не як припущення, які стосуються конкретних людей. Іншими словами, в цьому випадку ми відкидаємо каузальні базові відсотки.

Соціальні норми, спрямовані проти формування стереотипів, зокрема й неприйняття профілювання, корисні для створення більш цивілізованого і справедливого суспільства. Однак не варто забувати, що нехтування обґрунтованими стереотипами неминуче призводить до неоптимальних оцінок. Протистояння стереотипам — гідна схвалення з погляду моралі позиція, проте не слід помилково дотримуватися спрощеної думки, що це не має по собі жодних наслідків. Таку ціну варто заплатити заради поліпшення суспільства, але заперечення, що такої ціни не існує, хоч заспокоює душу і є політично коректним, все-таки науково не обґрунтоване. Евристику афекту часто використовують в активних політичних дебатах. Принципи, яким ми віддаємо перевагу, нібито не потребують затрат, а ті, що нам не подобаються, нібито не дають ніякої користі. Ми повинні бути здатними на більше.


Каузальні ситуації

Ми з Амосом склали варіанти завдання про таксі, але поняття каузальних базових відсотків належить не нам — ми його запозичили в психолога Ісаака Айзена. У своїх експериментах Айзен показував учасникам стислі описи студентів, які складали іспити в Єльському університеті, і просив їх оцінити ймовірність успішного складання іспиту кожним студентом. Маніпулювати каузальними базовими відсотками було просто: Айзен пояснив одній групі, що студентів обрали з потоку, на якому 75% склали іспит, а іншій групі — що на досліджуваному потоці таких було лише 25%. Ця підміна справді потужна, адже базовий відсоток пропонує негайний висновок про те, що іспит, який склали лише 25%, надзвичайно складний. Складність іспиту, — це, безумовно, один із каузальних факторів, що визначають результат кожного студента. Як і очікувалось, учасники експерименту Айзена виявилися досить чутливими до каузальних базових відсотків, тож імовірність того, що кожен зі студентів складе іспит на більш успішному потоці, оцінили вище, ніж у групі з великим відсотком тих, хто іспит провалив.

Айзен застосував хитрий метод, щоб навіяти учасникам експерименту думку про некаузальний базовий відсоток. Він розповів піддослідним, що групу студентів узяли з вибірки, яку сформували зі студентів, які або склали іспит, або ні. Наприклад, інформацію про групу з високим показником невдач сформулювали так:


Експериментатор переважно цікавився причинами, чому іспит було провалено, тому він склав вибірку, в якій 75% студентів провалили іспит.


Зверніть увагу на різницю. Цей базовий відсоток — суто статистична інформація про вибірку, з якої було взято окремі випадки. Вона ніяк не пов’язана із поставленим питанням — чи склав іспит кожен окремий студент. Як і очікувалось, явно окреслені базові відсотки вплинули на оцінні судження набагато менше, ніж статистично еквівалентні каузальні базові відсотки. Система 1 може впоратися з історіями, де між елементами встановлено каузальний зв’язок, але їй не до снаги статистичні умовиводи. Звичайно, з погляду теорії Баєса ці версії еквівалентні. Виникає спокуса підсумувати, що ми дійшли задовільного висновку: каузальні базові відсотки активно використовуються, а статистичні факти тією чи іншою мірою ігноруються. Наступне дослідження — одне з моїх найулюбленіших — показує, що ситуація набагато складніша.


Чи можна навчити психології?

Завдання про навіжених таксистів і неймовірно складний іспит ілюструють два типи висновків, які люди роблять із каузальних базових відсотків: стереотипна риса, приписувана окремому індивіду, та важлива особливість ситуації, що впливає на результат діяльності окремої людини. Учасники експериментів зробили правильні висновки, і їхні оцінні судження покращилися. На жаль, справи не завжди складаються так вдало. Класичний експеримент, який я описую нижче, показує, що з інформації про базові відсотки не роблять умовиводів, які суперечать уже наявним у респондентів переконанням. Це дослідження також підтверджує не надто приємний висновок: викладання психології — це здебільшого марнування часу.

Цей експеримент провів соціальний психолог Річард Нісбетт та його учень Юджин Борджіда в Мічиганському університеті[189]. Піддослідним студентам розповіли про відомий експеримент, що стосувався готовності допомагати і був проведений за кілька років до того в Нью-Йоркському університеті. Учасників посадили в окремі кабінки, і вони в переговорний пристрій розповідали про своє особисте життя і проблеми. Вони мали говорити по черзі, і кожен учасник мав на це дві хвилини. У певний відтинок часу працював лише один мікрофон. Група складалася з шістьох осіб, серед яких був один підставний учасник експерименту. Відповідно до сценарію експериментаторів він говорив перший: описував свої проблеми з адаптацією до життя в Нью-Йорку і з явним занепокоєнням зізнавався, що схильний до судомних нападів, особливо у стресових умовах. Потім можливість висловитись отримували інші. Коли слово знову переходило до підставного учасника, він починав хвилюватися, незв’язно щось бурмотів, говорив, що відчуває наближення судом, і просив про допомогу. Останні слова, які можна було від нього почути, були крики: «До-допоможі-і-іть е-е-е-е… [звуки, ніби людина задихається]. Я... я по-о-миии-раааю... по-ми-ра-а-аю... су-до-ми... [задушливі схлипи, а далі — тиша]». Автоматично вмикався мікрофон наступного учасника, а від людини, яка, можливо, помирала, не було більше чути нічого.

Як, по-вашому, вчинили учасники експерименту? Їм було відомо, що один із присутніх бився в судомах і просив про допомогу. Водночас на цей заклик міг відреагувати будь-хто з учасників експерименту, тож, можливо, необхідності залишати кабінку не було. Результати виявилися такі: із п’ятнадцяти осіб лише четверо негайно відреагували на заклик про допомогу. Шестеро не вийшли з кабінок зовсім, а ще п’ятеро залишили свої кабінки згодом, лише коли починало здаватися, що жертва нападу, вочевидь, задихнулася. Експеримент показує, що деякі люди відчувають себе звільненими від відповідальності, якщо знають, що інші чули те саме прохання про допомогу[190].

Результати вас здивували? Можливо. Більшість із нас уважає себе гідними людьми, які поквапляться на допомогу в аналогічній ситуації, і ми очікуємо, що й інші гідні люди вчинять так само. Сенс експерименту, звичайно, полягає в тому, щоб спростувати ці очікування. Навіть нормальні, порядні люди, зокрема і ви, не поспішають на допомогу потерпілому, якщо сподіваються, що цю неприємну роботу візьмуть на себе інші.

Чи готові ви підтримати таке твердження: «Прочитавши опис експерименту, я подумав, що негайно прийшов би на допомогу незнайомцеві, і вчинив би так само, якби був із ним наодинці. Мабуть, я помилявся. У ситуації, коли інші мають можливість допомогти, я можу залишитися осторонь. Присутність інших людей зменшить моє відчуття особистої відповідальності сильніше, ніж я уявляв це раніше»? Викладач психології сподівається, що ви засвоїте саме це. Чи зробили б ви такі самі висновки самостійно?

Викладач психології, що описує дослідження готовності допомагати, хоче, щоб, як і у випадку з вигаданим іспитом, студенти розглядали низький базовий відсоток як каузальний — точнісінько як в експерименті, проведеному в Єльському університеті. В обох випадках студенти повинні зробити висновок, що дивовижно високий відсоток невдач свідчить про дуже складний іспит, і засвоїти з цього урок: якась важлива особливість ситуації, як, приміром, розсіювання відповідальності, змушує нормальних і гідних людей, зокрема і студентів, поводитися напрочуд нечуйно.

Змінювати власну думку про людську природу дуже важко, але змінювати думку про себе на гіршу — ще важче. Нісбетт і Борджіда підозрювали, що студенти намагатимуться уникнути неприємної роботи. Безумовно, вони будуть цілком здатні розповісти на іспиті про дослідження готовності допомагати і навіть повторять «офіційну» інтерпретацію про розсіювання відповідальності. Але чи справді зміняться їхні уявлення про людську природу? Щоб з’ясувати це, Нісбетт і Борджіда показали студентам відеозапис бесід, які нібито провели з двома учасниками нью-йоркського експерименту. Розмови були короткі і невиразні. Учасники експерименту здавалися приємними, нормальними, гідними людьми. Вони описували свої хобі та дозвілля, ділилися планами на майбутнє — усе було цілком буденним. Після перегляду відеозапису студентів просили вгадати, як швидко ці люди прийшли на допомогу незнайомцеві, в якого стався напад судом.


Щоб застосувати до цього завдання Баєсів підхід, ви маєте запитати себе, як би ви оцінили цих двох індивідів, якби не побачили інтерв’ю. Відповідь на це питання міститься в базовому відсоткові. Відомо, що лише 4 із 15 учасників поквапилися на допомогу на перше ж прохання, тож імовірність, що якийсь учасник так і вчинив, становить 27%. Іншими словами, спочатку слід припустити, що він ніяк не відреагував. Далі Баєсова логіка вимагає від вас уточнити оцінку відповідно до будь-якої одержаної інформації, що стосується цього питання. Однак відеозаписи навмисно зробили неінформативними і не давали змоги припустити, чи охоче ці люди готові були прийти на допомогу. За умові відсутності нової корисної інформації Баєсове рішення полягає в тому, щоб спиратися на вихідні базові відсотки.

Нісбетт і Борджіда попросили дві групи студентів переглянути відео й оцінити поведінку двох осіб. Першій групі описали лише сам експеримент, але не повідомили про його результати. Прогнози студентів цієї групи передавали їхні переконання про людську натуру і розуміння ситуації. Як ви, мабуть, й очікували, піддослідні вирішили, що обидві людини негайно кинуться на допомогу. Другій групі повідомили і про сам експеримент, і про його результати. Порівняння оцінок двох груп дозволяє відповісти на важливе питання: чи засвоїли піддослідні другої групи урок із результатів дослідження і чи серйозно він вплинув на їхнє мислення? Відповідь однозначна: ні. Прогнози піддослідних із другої групи були такі самі, як і в студентів, що не знали статистичних результатів експерименту. Попри те, що їм були відомі базові відсотки в групі, з якої двох осіб відібрали для відеозапису, учасники експерименту і далі стверджували, що обидві особи поквапляться на допомогу постраждалому незнайомцеві.

Викладачів психології висновки з цього експерименту справді бентежать і вселяють у них зневіру. Коли ми розповідаємо студентам про поведінку людей в експерименті з готовністю допомагати, то очікуємо, що вони дізнаються щось нове, і хочемо змінити їхнє сприйняття поведінки людей у конкретній ситуації. В експерименті Нісбетт і Борджіди цієї мети не було досягнуто, і немає підстав припускати, що результати дуже змінилися б, якби дослідники обрали інший дивовижний психологічний експеримент. Справді, згодом вони повідомили про подібні результати іншого експерименту, де під впливом м’якого соціального тиску учасники погоджувалися витримати вельми болючі удари електрошоку — болючіші, ніж будь-хто з нас (і з них також) узагалі погодився б. Студенти не почали по-новому оцінювати вплив соціальних умов і не засвоїли для себе нічого важливого з експерименту. Їхні оцінки власної поведінки чи поведінки випадково обраних незнайомців свідчать, що піддослідні не змінили поглядів на власну реакцію. Як стверджують Нісбетт і Борджіда, студенти «намагаються непомітно звільнити себе» (а також друзів і знайомих) від висновків з експериментів, які їх дивують. І все-таки викладачам психології не варто зневірюватись, адже Нісбетт і Борджіда з’ясували, як змусити студентів зрозуміти сенс експерименту про готовність допомогти. Вони набрали нову групу студентів і розповіли їм про експеримент, але не повідомили про результати. Показавши студентам відеозаписи, вони пояснили, що двоє людей на відео не допомогли незнайомцеві, а потім попросили вгадати загальні результати. Результат був приголомшливий: оцінки студентів виявилися надзвичайно точними.

Щоб навчити студентів будь-чого в галузі психології, чого вони раніше не знали, їх потрібно здивувати. Але чим? Нісбетт і Борджіда з’ясували, що дивовижні статистичні факти нічого не вчать. Однак, коли студентів вражали окремі цікаві випадки (як, наприклад, двоє приємних людей, які не прийшли на допомогу в біді), це підштовхувало їх до негайного узагальнення і висновку, що допомагати важче, аніж здається на перший погляд. Нісбетт і Борджіда описують результати своїх досліджень однією фразою, яка добре запам’ятовується:


Небажання учасників виводити часткове із загального було компенсоване лише їхнім бажанням виводити загальне з часткового.


Цей висновок надзвичайно важливий. Люди, яким розповідають приголомшливі статистичні факти про людську поведінку, часто хочуть поділитися ними з друзями, але їхнє розуміння світу при цьому необов’язково змінюється. Перевірити, чи навчилися ви психології, можна лише з’ясувавши, чи змінилося ваше розуміння ситуацій, з якими ви стикаєтесь, а не за тим, чи засвоїли ви новий факт. Між нашими роздумами про статистику і нашими роздумами про окремі випадки існує величезна прірва. Статистичні результати з каузальною інтерпретацією впливають на нас дужче, ніж некаузальна інформація. Проте навіть переконлива каузальна статистика не змінить давніх переконань або думок, що ґрунтуються на особистому досвіді. Натомість дивовижні поодинокі випадки справляють сильний вплив і є набагато ефективнішими у викладанні психології, бо невідповідність необхідно дозволити і включити до каузальної історії. Саме тому ця книжка містить питання, адресовані читачеві особисто. Ви легше навчитеся чогось, якщо здивуєтеся власній поведінці, а не коли почуєте дивовижну інформацію про людей загалом.


Розмови про причини і статистики

«Ми не можемо зробити висновок, що вони засвоїли для себе урок зі звичайної статистики. Продемонструймо їм кілька типових випадків, щоб вплинути на їхню Систему 1».

«Не переймайтеся тим, що цією статистичною інформацією знехтують. Зовсім ні — її миттєво використають для створення стереотипу».



Розділ 17

Регресія до середнього

Одне з найприємніших осяянь у моїй кар’єрі сталося зі мною, коли я викладав психологію ефективного навчання інструкторам ВПС Ізраїлю. Я пояснював їм важливий принцип відпрацювання навичок: заохочення за поліпшення результатів працює ефективніше, ніж покарання за помилки. Це припущення неодноразово підтверджували результати досліджень на голубах, щурах, людях та інших істотах.

Коли я скінчив свій натхненний виступ, один із найдосвідченіших інструкторів у групі підняв руку і виголосив власну коротку промову. Спочатку він погодився, що, можливо, птахам заохочення і допомагають, однак відмовився визнавати, що похвала діє на курсантів. Він сказав таке: «Я неодноразово хвалив курсантів за чисте виконання фігури вищого пілотажу. Під час наступної спроби виконати таку саму фігуру вони зазвичай справляються гірше. Проте коли я лаю їх за погане виконання, то зазвичай наступного разу в них виходить краще. Тож, будь ласка, не розповідайте нам, що заохочення працює, а покарання — ні, тому що насправді все навпаки».

Це був той радісний момент осяяння, коли я побачив статистичний принцип, який викладав багато років, у зовсім новому світлі. Інструктор мав рацію і водночас цілковито помилявся! Його спостереження були правильні й проникливі: за випадками, коли він хвалив за виконання маневру, з високою ймовірністю йшли розчарування, а за покараннями — зазвичай поліпшення. Однак його висновок про ефективність заохочення і покарання був абсолютно помилковий. Те, що спостерігав інструктор, відоме як ефект регресії до середнього, що виникає завдяки випадковим коливанням у якості виконання. Звісно, хвалили лише тих, хто виконував маневри краще, ніж посередньо. Однак курсантові на цій спробі, мабуть, просто пощастило, і наступна спроба була гіршою незалежно від того, похвалили його чи ні. І навпаки: інструктор гиркав на курсанта, якщо той виконував завдання незвично погано, і тому наступна спроба була би вдалішою незалежно від дій інструктора. Неминучим коливанням випадкового процесу інструктор надав каузальної інтерпретації.

Це був виклик, і я мав на нього відповісти, але лекцію з алгебри прогнозування навряд чи сприйняли б з ентузіазмом. Я взяв крейду, намалював на підлозі ціль і попросив кожного з присутніх стати до неї спиною і, не дивлячись, кинути в неї дві монети. Ми виміряли відстані до цілі і записали на дошці обидва результати для кожного учасника, а потім вибудували їх у певній послідовності — від найслабшої до найкращої першої спроби. З’ясувалося, що більшість (але не всі) з тих, у кого результати першої спроби були кращі, на другій спробі були не такими влучними, натомість у тих, хто погано впорався першого разу, вдруге зазвичай виходило краще. Я звернув увагу інструкторів на те, що написане на дошці збігалося з тим, що я почув про неодноразове виконання фігур вищого пілотажу: за поганими результатами йшло поліпшення, а за хорошими — погіршення, без будь-якого заохочення чи покарання.

У той день я відкрив для себе, що льотчики-інструктори потрапили в пастку обставин: коли вони сварили курсантів за погані результати, їм здавалося, що вони досягали поліпшення, проте насправді покарання не давало жодного ефекту. Ба більше, в цю пастку потрапляють не лише вони. Я виявив важливу особливість людської натури: зворотний зв’язок, який ми отримуємо від життя, насправді дещо спотворений. Ми схильні бути милими у ставленні до інших людей, коли вони роблять нам щось приємне, і дратуємося, коли вони цього не роблять. Виходить, що з погляду статистики нас карають за те, що ми робимо щось добре, і винагороджують, коли чинимо зле.


Талант і удача

Кілька років тому Джон Брокман, редактор онлайн-журналу «Едж», попросив кількох учених розповісти про їхні «улюблені рівняння». Я запропонував такі:


успіх = талант + удача

великий успіх = трохи більше таланту + багато удачі


Нас не дивує думка про те, що везіння часто допомагає досягти успіху, та водночас, якщо застосувати її до перших двох днів професійного турніру з гольфу, вона спонукає до несподіваних висновків. Щоб не ускладнювати завдання, припустімо, що в обидва дні середній показник був 72 пар[191]. Ми зосередимося на гравці, чий перший день минув дуже добре і завершився з рахунком 66. Про що свідчить такий чудовий результат? Ми одразу робимо висновок, що цей гольфіст — талановитіший за середньостатистичного учасника турніру. Формула успіху допускає і другий висновок: у цього гравця день був удаліший, ніж в решти учасників. Якщо ви згодні з тим, що і талант, і везіння — складники успіху, то висновок про те, що гравцеві пощастило, так само обґрунтований, як і висновок про його хист.

З тієї ж причини є всі підстави зробити висновок, що гольфіст, який того самого дня набрав на 5 очок більше, ніж пар, — досить слабкий гравець і в нього був поганий день. Звичайно, ви нічого не знаєте напевно. Цілком можливо, що гравець, який набрав 77 очок, насправді дуже талановитий, але в нього видався абсолютно жахливий день. Хоча ці висновки з рахунку після закінчення першого дня не остаточні, вони цілком правдоподібні та частіше будуть правильні, ніж хибні:


результат, кращий за середній, у 1-й день = талант, вищий за середній + везіння в 1-й день


та


результат, гірший за середній, у 1-й день = талант, менший за середній + невдача в 1-й день


Тепер припустімо, що вам відомий результат гольфіста в перший день, і вас просять спрогнозувати його для другого дня. Ви очікуєте, що талант гольфіста залишиться на тому ж рівні, тож найкраще ваше припущення для першого гольфіста, — «результат, кращий за середній», а для другого — «гірший за середній». Удача — це, звичайно, інша річ. Передбачити везіння гольфістів у другий (та й у будь-який інший) день неможливо, тож найкраще — припустити, що воно буде середнім: ані добрим, ані поганим. Це означає, що, за відсутності іншої інформації, роблячи припущення про результати гравців на другий день, не варто розраховувати, що вони повторять результати першого дня. Усе, що ви можете сказати, це:

   ● Гольфіст, який добре зіграв першого дня, імовірно, на другий день теж зіграє непогано, але гірше, ніж у перший день, адже незвичайне везіння першого дня навряд чи збережеться і впродовж дня наступного.

   ● Гольфіст, який зіграв погано в перший день, швидше за все, і на другий день покаже результати гірші за середні, але кращі порівняно із попереднім результатом, бо його невезіння навряд чи триватиме й далі.


Ми також очікуємо, що різниця між результатами двох гольфістів зменшиться на другий день, хоча надійніше припустити, що перший спортсмен усе-таки зіграє краще, ніж другий.

Мої студенти завжди дивуються, коли чують, що кращі прогнози результатів другого дня скромніші і ближчі до середнього значення, ніж ті факти, на яких ґрунтуються самі ці прогнози (тобто результати за перший день). Саме тому така модель називається регресією до середнього. Що вищі, тобто «екстремальніші», вихідні дані, то більш очікуване регресивне зменшення, адже надзвичайно гарний результат передбачає дуже вдалий день. Регресивне прогнозування раціональне, але немає гарантій його точності. Дехто з-поміж гольфістів, які набрали 66 очок у перший день, ще краще впорається на другий, якщо їм таланитиме ще більше. Більшість гравців покажуть гірші результати, бо їхнє везіння вже не буде вищим за середнє.

А тепер повернімося в минуле. Проранжуйте гравців за результатами другого дня і подивіться на їхні результати в перший день: ви побачите таку саму регресію до середнього. Кращим гольфістам другого дня, найімовірніше, таланило, тому найбільш правильне припущення — у перший день їм щастило менше, а тому їхній результат був гірший. Той факт, що ви спостерігаєте регресію, коли намагаєтеся спрогнозувати подію, яка відбулася раніше, на підставі пізнішої, має переконати вас, що ця регресія не має каузального пояснення.

Ефекти регресії справді всюдисущі, а заразом — і помилкові пояснення їхніх причин. Відомий приклад — так зване прокляття «Спортс Іллюстрейтед». Стверджують, що спортсмен, чий портрет опублікований на обкладинці цього журналу, приречений на погані результати в наступному сезоні. Надмірну самовпевненість і страх не виправдати очікувань зазвичай уважають основними причинами, проте існує і простіше пояснення. Для того, щоб потрапити на обкладинку «Спортс Іллюстрейтед», спортсмен має досягти приголомшливих результатів у попередньому сезоні, зокрема, мабуть, і завдяки везінню, а воно вкрай мінливе.

Коли ми з Амосом писали статтю про інтуїтивні прогнози, я дивився зимові Олімпійські ігри — змагання чоловіків зі стрибків на лижах з трампліна. Кожен учасник має дві спроби, за якими підраховують остаточний результат. Я здивувався, коли почув, що каже коментатор, поки спортсмени готуються до другого стрибка: «Норвежець відмінно виконав перший стрибок, але тепер він буде напружений, намагатиметься захистити свою позицію і, найімовірніше, стрибне гірше»; або «Шведський спортсмен погано виконав перший стрибок; він знає, що йому нічого втрачати, тож буде розкутий, і це допоможе йому стрибнути краще». Коментатор, очевидно, помітив регресію до середнього і вигадав каузальну історію з абсолютно безпідставними поясненнями, яка, до речі, цілком могла відповідати дійсності. Якби ми міряли пульс спортсменів перед кожним стрибком, то, можливо, з’ясували б, що вони більш розслаблені після першої невдачі. А може й ні. Важливо пам’ятати, що не варто шукати пояснень для зміни результатів від першої спроби до другої. З погляду математики це неминучий наслідок того, що на результат першого стрибка впливало везіння. Не надто задовільна історія (нам усім більше до вподоби було б каузальне пояснення), але це правда.


Розуміння регресії до середнього

Незалежно від того, не помічають феномену регресії чи неправильно його пояснюють, він чужий для людського розуму. Такий чужий, що регресію вперше розпізнали та осмислили на двісті років пізніше, ніж теорію гравітації та диференціальне числення. Крім того, для пояснення самої регресії знадобився один із кращих британських умів XIX століття, і для нього це теж було нелегко.

Першим описав це явище сер Френсіс Ґальтон, троюрідний брат Чарльза Дарвіна й людина енциклопедичного розуму. Ви можете відчути захват від цього відкриття, яке він презентував у статті під назвою «Регресія до посередності в успадкуванні», що була опублікована в 1886 році. У ній ідеться про вимірювання розміру кількох послідовних поколінь насіння і про порівняння зросту дітей зі зростом їхніх батьків. Про насіння він пише так:


Одержані результати видаються вельми цікавими, і я взяв їх за основу своєї лекції, яку прочитав 9 лютого 1877 року в Королівському інституті. Експерименти показали, що потомство не було схоже на батьків за розміром, але завжди виявлялося більш посереднім, ніж батьки, тобто було меншим у великих батьків або більшим у маленьких за розміром... Експерименти також показали, що середня дочірня регресія потомства до посередності прямо пропорційна відхиленню батьків від неї.


Ґальтон, очевидно, чекав, що вчена аудиторія в Королівському інституті — найдавнішій незалежній дослідницькій установі світу — так само здивується його «вельми цікавим результатам спостережень», як і він сам. Проте насправді цікавим видається те, що його здивувала звичайна статистична закономірність. Ефекти регресії можна помітити всюди, але ми їх не розпізнаємо. Вона ховається на видноті. Ґальтону знадобилося кілька років, щоб від відкриття спадкової регресії розмірів перейти до ширшого розуміння того, що регресія неминуче виникає, коли кореляція між двома величинами не ідеальна. У цьому йому допомогли видатні статистики того часу[192].

Серед перешкод, які Ґальтону довелося подолати, була і проблема вимірювання регресії між величинами, що самі вимірюються в різних одиницях (наприклад, корисність і вміння грати на піаніно). Їх вимірюють, узявши все населення за еталон чи стандарт для порівняння. Уявіть, що вагу і вміння грати на фортепіано виміряли у 100 дітей з усіх класів початкової школи, а результати розташували в послідовності від максимальної до мінімальної величини за кожним показником. Якщо Джейн посідає третє місце в рейтингу з музики і двадцять сьоме за вагою, можна сказати, що її гра на фортепіано краща, ніж її зріст. Для спрощення зробімо кілька припущень.

У будь-якому віці:

   ● Успіхи в грі на фортепіано залежать лише від кількості годин занять на тиждень.

   ● Корисність залежить лише від кількості спожитого морозива.

   ● Споживання морозива і кількість тижневих занять музикою — незалежні величини.


Тепер за допомогою рангів — позицій у списку (або стандартних оцінок, як їх воліють називати статистики[193]) — ми можемо записати деякі рівняння:


корисність = вік + споживання морозива

гра на фортепіано = вік + кількість щотижневих годин занять


Ви можете побачити, що регресія до середнього виникатиме у спробах спрогнозувати рівень гри на піаніно за вагою або навпаки. Якщо про Тома ви знаєте лише те, що він дванадцятий за вагою (набагато вищий за середній показник), можна зробити статистичний висновок, що Том, імовірно, старший від середнього віку в групі і, можливо, споживає більше морозива, ніж інші. Якщо Ви знаєте про Барбару лише те, що вона вісімдесят п’ята за грою на фортепіано (набагато нижчий від середнього значення показник у групі), ви можете зробити висновок, що Барбара, швидше за все, ще маленька і, мабуть, приділяє заняттям менше часу, ніж інші дітлахи.

Коефіцієнт кореляції між двома величинами, що варіюється від 0 до 1, — це і є міра відносної ваги факторів, які їх зумовлюють. Наприклад, у кожного з нас — половина генів кожного з наших батьків, і для ознак, на які фактори навколишнього середовища впливають слабко (скажімо, зріст), кореляція між батьками і дитиною не буде суттєво відрізнятися від 0,50[194]. Для кращого розуміння кореляції як певного мірила наведу кілька прикладів коефіцієнтів кореляції:

   ● Кореляція між розмірами об’єктів, виміряних у метричних або в британських імперських одиницях, дорівнює 1. Кожен фактор, який впливає на одну систему вимірювання, водночас впливає і на іншу; 100% детермінант є спільними.

   ● Кореляція між вагою і зростом, відповідно до даних, що надали самі респонденти, для дорослих американців (чоловіків) становить 0,41[195]. Якщо ви включите в цю групу жінок і дітей, то кореляція буде набагато вищою, бо стать і вік індивіда впливають на їхній зріст і вагу, що збільшує відносні значення загальних факторів.

   ● Кореляція між шкільними тестами незалежного зовнішнього оцінювання і середнім балом успішності у вищому навчальному закладі приблизно дорівнює 0,60. Однак кореляція між тестами на інтелектуальні здібності та успіхами в магістратурі набагато нижча: здебільшого тому, що рівень здібностей у цій групі не дуже варіюється. Якщо всі мають приблизно однакові здібності, то відмінності в цьому параметрі навряд чи зможуть сильно вплинути на показник успішності.

   ● Кореляція між прибутком і рівнем освіти в США становить приблизно 0,40[196].

   ● Кореляція між прибутком сім’ї та останніми чотирма цифрами номера їхнього телефону дорівнює 0.


Френсісу Ґальтону знадобилося кілька років, щоб зрозуміти, що кореляція і регресія — це не дві різні концепції, а два погляди на одне й те саме явище[197]. Загальне правило досить просте, але воно має дивовижні наслідки: у випадках, коли кореляція не ідеальна, спостерігається регресія до середнього. Щоб проілюструвати відкриття Ґальтона, розгляньмо припущення, яке багато хто вважає доволі цікавим:


Дуже розумні жінки схильні виходити заміж за менш розумних, ніж вони, чоловіків.


На вечірці ви можете ініціювати цікаву розмову, якщо попросите ваших приятелів пояснити цей факт: вони точно почнуть дискутувати. Навіть люди, знайомі зі статистикою, намагатимуться інтерпретувати це твердження за допомогою каузальних термінів. Хтось може подумати, що розумні жінки прагнуть уникнути конкуренції з розумними чоловіками, або припустить, що вони змушені йти на компроміси у виборі чоловіка, тому що розумні чоловіки не хочуть змагатися з розумними жінками. Упродовж вдалої вечірки з’явиться ще більше складних і цікавих пояснень. А тепер поміркуйте над таким твердженням:


Кореляція між показниками інтелекту подружжя не ідеальна.


Це твердження, без сумніву, правильне, а відтак — зовсім не цікаве. А хто ж узагалі очікує ідеальної кореляції? Тут немає чого пояснювати. Однак ці два твердження еквівалентні з погляду алгебри. Якщо кореляція між показниками інтелекту подружжя не ідеальна (і якщо жінки і чоловіки в середньому не відрізняються за інтелектом), то математично неминуче, що розумні жінки вийдуть заміж за чоловіків, які в середньому будуть менш розумними (і, звісно, навпаки). Регресія до середнього, яку ми спостерігаємо, не може бути цікавішою або підлягати простішому поясненню, ніж неідеальна кореляція.

Ви, мабуть, співчуваєте Ґальтону через його нелегкі спроби збагнути явище регресії. Статистик Девід Фрідман колись зауважував, що якщо питання про регресію спливає в ході судового розгляду, та сторона, якій доводиться пояснювати суть цього явища присяжним, програє справу. Чому це так складно? Головна причина труднощів — регулярно повторювана тема цієї книжки: наш розум схильний до причинно-наслідкових пояснень і не дуже добре дає раду «сухій статистиці». Якщо якась подія привертає нашу увагу, асоціативна пам’ять починає шукати її причину, а точніше — активується будь-яка причина, що вже зберігається в пам’яті. Каузальні пояснення підшукуються і за умови виявлення регресії, але вони будуть хибними, бо насправді регресія до середнього має пояснення, але не має причин. Нашу увагу під час турнірів з гольфу привертає посередня гра в другий день тих гольфістів, які добре грали першого дня. Найкраще пояснення полягає в тому, що цим гольфістам надзвичайно поталанило в перший день, але такому поясненню не вистачає сили каузальності, якої прагне наш розум. Справді, ми добре платимо тим, хто вигадує для нас цікаві пояснення ефекту регресії. Коментатор на каналі ділових новин, який слушно зауважить, що «для бізнесу цей рік був кращий, тому що минулий рік був гірший», мабуть, недовго перебуватиме в ефірі.

Труднощі, пов’язані із розумінням явища регресії, виникають у нас і через Систему 1, і через Систему 2. Без додаткових інструкцій (а в багатьох випадках навіть після деякого ознайомлення зі статистикою) зв’язок між кореляцією і регресією залишається незрозумілим. Системі 2 важко його збагнути і засвоїти. Частково це зумовлено наполегливими вимогами надавати причинно-наслідкові пояснення — функцією і специфікою Системи 1.


У дітей з депресією в разі лікування напоями-енергетиками стан суттєво покращується через три місяці.


Я вигадав цей газетний заголовок, але факт цього повідомлення — правда: якщо якийсь час поїти напоями-енергетиками дітей, які страждають на депресію, спостерігається значне покращення. Стан дітей із депресією так само поліпшиться, якщо вони щодня по п’ять хвилин стоятимуть на голові або по двадцять хвилин гладитимуть котів. Більшість людей, які читають такі заголовки, автоматично для себе вирішують, що поліпшення відбувається завдяки енергетичному напою або іграм з котом, але такий висновок абсолютно не обґрунтований. Діти в стані депресії — це екстремальна група, адже вони засмучені сильніше за інших дітей, а такі екстремальні групи згодом регресують до середнього. Кореляція між рівнями депресії під час послідовних перевірок аж ніяк не ідеальна, тож регресія до середнього також неминуча: дітям із депресією згодом стане трохи легше, навіть якщо вони не будуть гладити котиків і пити «Ред Булл». Щоб сформулювати висновок про ефективність енергетичного напою (чи будь-якого іншого способу терапії), необхідно порівняти групу пацієнтів, які його отримують, з «контрольною групою», яка зовсім не одержує лікування (або ж, що ще краще, одержує плацебо). Очікується, що контрольна група покаже поліпшення лише за рахунок регресії, а мета експерименту полягає в з’ясуванні, чи покращується стан пацієнтів, які отримують лікування, більше, ніж це може пояснити регресія.

Неправильна каузальна інтерпретація ефекту регресії притаманна не лише читачам популярної преси. Статистик Говард Вейнер склав довгий список видатних дослідників, які припустилися такої самої помилки, тобто сплутали кореляцію з каузальністю[198]. Ефект регресії — це поширене джерело проблем у дослідженнях, тож у досвідчених науковців розвивається здоровий страх потрапити в пастку необґрунтованих причинно-наслідкових висновків.


Один із моїх улюблених прикладів помилки в інтуїтивних прогнозах узято з чудової книги Макса Базермана «Оціночні судження в ухваленні управлінських рішень»:


Ви прогнозуєте обсяги продажів у мережі магазинів. Усі магазини мережі подібні за розміром та асортиментом, але різниця в обсягах продажів у них зумовлена розташуванням, конкуренцією та іншими випадковими факторами. Вам надали результати за 2011 рік, попросили спрогнозувати продажі в 2012-му і наказали дотримуватися загального прогнозу економістів про те, що зростання продажів у цілому становитиме 10%. Як би ви заповнили таку таблицю?


Таблиця 2

№ магазину 2011 2012
1 11 000 000 доларів -----------
2 23 000 000 доларів -----------
3 18 000 000 доларів -----------
4 29 000 000 доларів -----------
Усього 61 000 000 доларів 67 000 000 доларів

Прочитавши цей розділ, ви вже знаєте, що очевидне рішення додати по 10% до продажів кожного з магазинів — неправильне. Ваш прогноз мусить бути регресивним, тобто для магазинів із поганими результатами слід додати більше 10%, а для решти — додати менше (чи навіть відняти). Однак якщо ви спитаєте про це інших, то в більшості людей це завдання викликатиме подив: навіщо питати в них про очевидне? Як виявив Ґальтон, поняття регресії аж ніяк не очевидне.


Розмови про регресію до середнього

«Вона стверджує, що зі свого досвіду знає, що критика ефективніша за похвалу. Проте вона не розуміє, що все це зумовлено регресією до середнього».

«Можливо, друга співбесіда вразила нас менше, тому що він боявся нас розчарувати. Однак, швидше за все, перша співбесіда минула незвично добре».

«Наша процедура відбору непогана, однак не ідеальна, тож нам слід очікувати регресії. Нам не варто дивуватися, що навіть найкращі кандидати часто не відповідають нашим очікуванням».



Розділ 18

Як дати раду інтуїтивним прогнозам

У житті ми безліч разів стикаємося з потребою робити прогнози. Економісти прогнозують інфляцію і безробіття, фінансові аналітики — доходи, військові експерти — кількість жертв, венчурні капіталісти — прибутковість компаній, видавці та продюсери моделюють цільові аудиторії, підрядники оцінюють час на виконання проекту, шеф-кухарі передбачають попит на страви в меню, інженери розраховують кількість бетону, потрібну для зведення будівлі, командири пожежних бригад визначають кількість машин, необхідних для гасіння пожежі. У своєму особистому житті ми прогнозуємо реакцію подружжя на запропонований переїзд або власну здатність призвичаюватися до нового робочого місця.

Деякі оцінки-прогнози, які, наприклад, здійснюють інженери, здебільшого ґрунтуються на даних таблиць, точних обчисленнях і ретельному аналізі результатів, які спостерігалися в аналогічних випадках. Інші передбачення залучають інтуїцію Системи 1 у двох основних формах. Деякі інтуїтивні передчуття насамперед спираються на навички та професійний досвід, які людина отримала завдяки повторенню певного досвіду. Швидкі й автоматичні оцінки та вибори гросмейстерів, пожежників і лікарів, які описав Гері Кляйн у своїй книзі «Джерело сили» та в інших роботах, ілюструють професійну інтуїцію: шлях розв’язання поточної проблеми швидко спадає на думку завдяки активації знайомих підказок.

Інші інтуїтивні передчуття, які іноді складно суб’єктивно відрізнити від перших, виникають у ході евристичних процедур, які часто замінюють поставлене складне питання легшим. Можна впевнено формулювати інтуїтивні судження, навіть якщо вони ґрунтуються на нерегресивних оцінках слабких доказів. Звичайно, багато рішень, особливо в професійних галузях, супроводжуються поєднанням аналізу та інтуїції.


Нерегресивне передчуття

Згадаймо нашу давню знайому:


Джулі навчається на випускному курсі в університеті штату. Вона вільно читала в чотири роки. Який її середній бал в університеті?


Люди, знайомі з американською системою освіти, швидко називають число — переважно близьке до 3,7 або 3,8. Як це відбувається? Тут активуються кілька операцій Системи 1.

   ● Відшукується каузальний зв’язок між вихідними даними (умінням Джулі читати) і метою прогнозу (середнім балом). Зв’язок може бути непрямим. У цьому випадку і вміння читати в ранньому віці, і високий середній бал — показники хороших інтелектуальних здібностей, а отже повинен існувати якийсь зв’язок. Ви (ваша Система 2), найімовірніше, відкинете інформацію про те, що Джулі виграла змагання рибалок-любителів або ж досягла успіху у важкій атлетиці в старших класах, як таку, що не стосується справи. Процес, по суті, дихотомічний: ми здатні відкинути інформацію як хибну чи нерелевантну, але брати до уваги дрібніші недоліки даних і реагувати на них Система 1 не вміє. У результаті інтуїтивні передбачення майже зовсім не враховують реальної прогностичної цінності інформації. Щойно зв’язок виявлений (як у випадку з раннім читанням Джулі), одразу застосовується принцип WYSIATI: асоціативна пам’ять швидко й автоматично конструює найкращу історію, яку можна побудувати на підставі наявної інформації.

   ● Потім дані оцінюються стосовно відповідної норми. Наскільки незвично для чотирирічної дитини вміти вільно читати? Яка відносна частка дітей має такі досягнення? Дитину порівнюють із певною групою (ми називаємо її референтною), яка також не цілком визначена, але в щоденній практиці так і буває — якщо випускника університету описують як «досить розумного», вам навряд чи треба запитувати: «Коли ви кажете “досить розумний”, то яку референтну групу маєте на увазі?».

   ● Далі відбувається заміна і порівняння інтенсивності. Відповідь на питання про середній бал в університеті підмінюється оцінкою ненадійних свідчень про когнітивні здібності в дитячому віці. У відсотках Джулі отримає той самий результат і за середній бал, і за вміння читати в ранньому дитинстві.

   ● У питанні було зазначено, що відповідь слід надати за шкалою середнього балу, що потребує ще однієї дії — порівняння інтенсивності загального враження від досягнень Джулі в навчанні із середнім балом в університеті, що є свідченням її таланту. Останній крок — це співвідношення враження про відносну успішність Джулі із відповідним середнім балом.


Порівняння інтенсивності зумовлює такі ж крайні прогнози, як і дані, на яких вони ґрунтуються; через це люди дають однакові відповіді на два абсолютно різні питання:


Який процентильний бал Джулі за здатність читати в ранньому віці?

Який процентильний бал Джулі за середній бал навчання?


Зараз ви легко кваліфікуєте всі ці дії як функцію Системи 1. Я перерахував ці дії в певній послідовності, але, зрозуміло, поширення активації в асоціативній пам’яті відбувається інакше. Уявіть, що спочатку інформація і питання запускають процес активації, який сам себе підживлює і врешті-решт зупиняється на найбільш когерентному з можливих рішень.


Якось ми з Амосом запропонували учасникам нашого дослідження оцінити характеристики восьми першокурсників університету, які нібито склав консультант-психолог на підставі вступних співбесід. Кожна характеристика містила п’ять прикметників, наприклад:


розумний, упевнений у собі, начитаний, працьовитий, допитливий


Деяких учасників ми попросили відповісти на два питання:


Яке враження, з огляду на наведені характеристики, склалось у вас про їхні здібності до навчання?

Який відсоток характеристик першокурсників, на вашу думку, справив би на вас сильніше враження?


Ці питання потребують оцінювання данних на підставі порівняння цих описів із вашими нормами характеристик студентів, складених психологами-консультантами. Саме́ існування таких норм видається дуже дивним. Хоч ви, мабуть, не знаєте, як ці уявлення у вас сформувались, але досить чітко відчуваєте рівень ентузіазму в цьому описі: психолог уважає, що студент — здібний, але не надзвичайно. Можна вжити більш експресивно забарвлені прикметники, ніж розумний (блискучий, креативний), начитаний (кмітливий, ерудований, інтелектуально потужний) і працьовитий (ентузіаст, перфекціоніст). Вердикт такий: дуже ймовірно, що описаний студент — серед 15% найкращих, але навряд чи він належить до 3% най-найкращих. У таких оцінках спостерігається дивовижна одностайність — принаймні в межах однієї культури.


Іншим учасникам нашого експерименту ставили інші питання:


Який середній бал, на вашу думку, одержить цей студент?

Який відсоток першокурсників, які отримають вищий середній бал?


Щоб збагнути приховану різницю між цими питаннями, потрібно ще раз до них придивитися. Різниця мала би бути очевидною, але це не так. На відміну від першої пари питань, де необхідно було оцінити дані, друга пара містить чимало невизначеності. Питання стосується безпосередніх результатів навчання в кінці першого курсу. Що сталося за рік, який минув з часу проведення співбесіди? Чи точно ви можете спрогнозувати реальні досягнення студента на першому курсі коледжу на підставі п’яти прикметників? Чи зміг би сам психолог абсолютно точно спрогнозувати середній бал за результатами співбесіди?

Мета нашого дослідження полягала в тому, щоб порівняти процентильні оцінки піддослідних, які в одному випадку були зроблені за наявними даними, а в другому — під час прогнозування кінцевого результату. Підсумки підвести легко: оцінки виявилися ідентичними. Хоча дві пари питань і відрізняються (одні стосуються характеристики, інші — майбутніх результатів), учасники сприймають їх так, наче вони тотожні. Як і у випадку з Джулі, прогнозування майбутнього не відрізняється від оцінки наявних даних — воно їй відповідає. Це, мабуть, найкращий доказ ролі підміни питань, який ми маємо. Людей питають про їхній прогноз, але замість нього вони оцінюють дані, не помічаючи, що відповідають на питання, яке відрізняється від того, що їм поставили. Цей процес гарантовано призведе до систематично помилкових прогнозів, що повністю ігнорують регресію до середнього.

Під час служби в Армії оборони Ізраїлю я деякий час провів у підрозділі, де кандидатів в офіцери відбирали за результатами низки співбесід і польових випробувань. Критерієм успішного прогнозування вважалася випускна оцінка курсанта в школи офіцерів. Валідність рейтингів була досить низька (далі я розповім про це докладніше). Підрозділ ще існував навіть тоді, коли я вже став професором і разом з Амосом вивчав інтуїтивні оціночні судження. Я підтримував міцні зв’язки з підрозділом і попросив командування зробити мені невеличку послугу: щоб, окрім своїх звичайних оцінок кандидатів, вони спробували спрогнозувати, який бал кожен із майбутніх курсантів отримає в школі офіцерів. Вони зібрали для нас близько сотні таких прогнозів. Офіцерам, які робили ці прогнози, була відома система оцінок, що застосовується до курсантів, і приблизне співвідношення оцінок «А», «В» і под. Результати були приголомшливі: з’ясувалося, що відносна частота «А» і «В» у прогнозах була майже ідентична їх частоті у випускних оцінках школи.

Такі результати — переконливий приклад підміни та порівняння інтенсивності. Офіцери, що робили ці прогнози, взагалі не змогли розрізнити двох завдань:

   ● їхнє звичне завдання — оцінити діяльність кандидатів, коли ті перебувають у підрозділі;

   ● завдання, яке дав їм я, — передбачити майбутні бали кандидата в школі.


Командири підрозділів просто перевели свої оцінки в шкалу, яку використовують у школі офіцерів, застосувавши порівняння інтенсивності. Знову ж таки, нездатність дати раду (суттєвій) невизначеності своїх прогнозів призвела до того, що їхні прогнози виявилися абсолютно нерегресивними.


Корекція інтуїтивних прогнозів

Повернімося знову до нашої обдарованої читачки Джулі. Правильний спосіб передбачити її середній бал було окреслено в попередньому розділі. Так само, як і для гри в гольф упродовж кількох днів поспіль та для ваги і гри на фортепіано, я напишу схематичну формулу для факторів, що визначають навички читання та бали в університеті:


оцінка навичок читання = загальні фактори + фактори, специфічні для оцінки навичок читання = 100%

середній бал = загальні фактори + фактори, специфічні для середнього балу = 100%


До загальних факторів належать генетично зумовлені здібності, те, якою мірою сім’я підтримує інтерес до навчання, і решта причин, завдяки яким ті самі люди в дитинстві починають рано читати, а замолоду успішно навчаються. Звичайно, існує безліч чинників, які вплинуть лише на одну з цих подій. Можливо, надмірно амбітні батьки з пелюшок змушували Джулі читати, або її оцінки в університеті погіршилися через нещасливе кохання, чи, може, ще підлітком вона каталася на лижах й отримала травму, яка спричинила затримку в розвитку тощо.

Згадайте, що кореляція між двома величинами (у нашому випадку між оцінкою навичок читання і середнім балом) дорівнює частці загальних факторів серед усіх визначальних. Як ви гадаєте, яка ця частка? Моя найоптимістичніша оцінка — приблизно 30%. Якщо взяти за основу це число, ми отримаємо все, що нам потрібно, для правильного, неупередженого прогнозу. Ось вам інструкція з чотирьох дій, як це можна зробити:

1. Почніть з оцінки типового середнього балу.

2. Визначте середній бал, що відповідає вашим враженням від доступних вам даних.

3. Оцініть кореляцію між вашими даними і середнім балом.

4. Якщо кореляція становить 0,30, відійдіть від типового середнього балу на 30% відстані у бік відповідного середнього балу, що відповідає вашим враженням.


Перший крок дає вам точку відліку — середній бал, який ви передбачили б для Джулі, якби нічого про неї не знали, окрім того, що вона навчається на останньому курсі. За відсутності інформації, ви спрогнозували б типовий середній бал (подібно до того, як за відсутності даних про Тома В. йому приписують базовий відсоток імовірності, що він здобуває фах «управління бізнесом»). Другий крок — ваш інтуїтивний прогноз, що відповідає вашій оцінці даних. Третій крок переміщує вас від точки відліку в бік інтуїції, але ви можете рухатися лише на відстань, що залежить від вашої оцінки кореляції. Нарешті ваш четвертий крок — це прогноз, що враховує вашу інтуїцію, але є набагато помірнішим[199].

Цей підхід до прогнозування загальний, тож його можна застосовувати за будь-якої потреби в прогнозуванні кількісної змінної: наприклад, середнього балу диплома, прибутку від інвестицій або зростання компанії. Він ґрунтується на інтуїції, але модерує її і робить більш помірною, бо наближає до середнього показника. Якщо у вас є вагома причина довіряти точності інтуїтивних прогнозів (коли існує сильна кореляція між прогнозуванням і даними), така поправка буде незначною.

Інтуїтивні прогнози необхідно коригувати, бо вони не регресивні, а тому упереджені. Припустімо, я передбачу, що в кожного гольфіста на другий день турніру буде така сама кількість очок, як і в перший день. Цей прогноз не враховує регресії до середнього: ті, хто в перший день грав добре, на наступний день у середньому впораються гірше, а ті, хто грав погано, загалом почнуть грати краще. Порівняно з реальними результатами нерегресивні прогнози завжди будуть викривленими. У середньому вони надто оптимістичні для тих, хто добре грав упродовж першого дня, і занадто невтішні для тих, хто погано стартував. Цей прогноз настільки ж екстремальний, наскільки екстремальні самі дані. Тож якщо ви на підставі дитячих успіхів прогнозуватимете оцінки в університеті без регресії до середнього, то академічна успішність студентів, які дітьми почали читати дуже рано, вас частіше розчаровуватиме, а успіхи тих, хто став читати відносно пізно, приємно здивують. Скориговані інтуїтивні передбачення виключають ці викривлення й упередження, тож прогнози (і високі, і низькі) приблизно однаково переоцінюють та недооцінюють справжнє значення. Зрозуміло, що ви можете припускатися помилок, навіть коли ваші прогнози неупереджені, але в таких випадках помилки будуть меншими і не схилятимуться в бік завищеного чи заниженого результату.


Захист екстремальних прогнозів?

Я вже познайомив вас із Томом В., щоб проілюструвати прогнозування дискретних результатів на кшталт галузі спеціалізації чи успішного складання іспиту, які виражаються присвоєнням імовірності певній події (або, у випадку з Томом, ранжуванням результатів від найбільш до найменш імовірного). Також я описав процедуру протидії поширеним викривленням дискретних прогнозів: нехтуванню базовим відсотком і нечутливості до якості інформації.

Викривлення та упередження в прогнозах, що виражаються в шкалі, як, наприклад, середній бал або прибуток фірми, подібні до упереджень, що спостерігаються під час оцінювання ймовірності результатів-наслідків.

Процедури коригування в таких випадках також схожі:

   ● Обидві містять базовий прогноз, який ви зробили б, якби геть нічого не знали про досліджуваний випадок. У випадку з категоріями це були б базові відсотки, у випадку з числами — середній результат у відповідній категорії.

   ● Обидві містять інтуїтивний прогноз, що виражає число, яке спадає на думку, незалежно від того, ймовірність це чи середній бал.

   ● В обох випадках ваша мета — спрогнозувати число, що перебуває посередині між вихідним прогнозом і вашою інтуїтивною відповіддю.

   ● За відсутності корисних даних, ви дотримуєтеся початкового прогнозу на основі базового відсотка.

   ● В іншому крайньому випадку ви дотримуєтеся свого початкового інтуїтивного прогнозу. Звісно, це станеться, якщо ви залишитеся в ньому впевнені, критично переглянувши дані, що свідчать на його користь.

   ● У більшості випадків ви виявите причини сумніватися, що кореляція між вашим інтуїтивним прогнозом та істиною ідеальна, і зрештою опинитеся посередині.


Така процедура — це наближення-апроксимація ймовірних результатів належного статистичного аналізу. У разі успіху вона приведе вас до невикривлених прогнозів, обґрунтованих оцінок імовірності й помірних прогнозів числових результатів. Обидві процедури спрямовані на усунення того самого викривлення: інтуїтивні прогнози зазвичай відрізняються надмірною впевненістю та екстремальністю.


Коригування інтуїтивних передбачень — завдання для Системи 2. Пошук відповідної референтної категорії, оцінка вихідного прогнозу та якості даних потребують значних зусиль. Ці зусилля виправдані лише у випадку, коли ставки високі, а ви особливо зацікавлені в тому, щоб не припуститися помилки. Крім того, слід пам’ятати, що коригування прогнозів може ускладнити вам життя. Неупереджені прогнози відрізняються тим, що дозволяють передбачати рідкісні або екстремальні події лише за наявності дуже якісної інформації. Якщо ви чекаєте від своїх прогнозів помірної надійності, то ніколи не вгадаєте рідкісний чи далекий від середнього значення результат. Якщо ваші прогнози неупереджені, ви ніколи не відчуєте задоволення від вгадування рідкісного випадку. Ви ніколи не зможете сказати: «Я так і думав!» — коли ваш найкращий студент-юрист стане верховним суддею чи коли нова компанія, яка здавалася вам дуже перспективною, зрештою досягне величезного комерційного успіху. Урахувавши обмеження даних, ви ніколи не спрогнозуєте, що обдарований старшокласник навчатиметься на «відмінно» у Принстоні. З тих самих причин венчурному капіталісту ніколи не скажуть, що ймовірність успіху щойно започаткованої компанії «дуже висока».

Заперечення, пов’язані з принципом пом’якшення інтуїтивних прогнозів, слід сприймати серйозно, бо відсутність викривлень та упереджень не завжди важливіша за все інше. Перевага невикривлених прогнозів неспростовна, якщо всі помилки рівнозначні, незалежно від їхньої спрямованості. Натомість трапляються ситуації, коли один тип помилок набагато серйозніший за інший. Коли венчурний капіталіст шукає новий «великий проект», ризик проґавити новий «Ґуґл» чи «Фейсбук» набагато вагоміший, ніж ризик вкласти незначну суму в нову пересічну компанію. Мета венчурних капіталістів — виявити особливі випадки, навіть коштом надмірної та перебільшеної оцінки перспектив багатьох інших підприємств. Для консервативного банкіра, що роздає великі позики, ризик банкрутства одного позичальника може переважити ризик відмови кільком потенційним клієнтам, які виконали б свої зобов’язання. У таких випадках категоричні вислови («дуже добрі перспективи», «серйозний ризик неплатоспроможності») можуть бути виправдані заради заспокоєння, навіть якщо інформація, на якій вони ґрунтуються, лише частково надійна.

Для людини, яка мислить раціонально, неупереджені помірні прогнози не становлять жодної проблеми. Зрештою, розважливі венчурні капіталісти знають, що навіть у найбільш перспективних нових компаній шанси на успіх дуже скромні. Вони розуміють, що їхня робота — обрати кращих з наявних, і не відчувають потреби обманювати себе щодо перспектив проекту, в який збираються вкласти гроші. Так само й раціональні індивіди, що прогнозують прибуток фірми, не прив’язуватимуться до одного числа, а розглянуть діапазон невизначеності навколо найбільш імовірного результату.

Розумна людина може вкласти велику суму в підприємство, яке, швидше за все, зазнає невдачі, якщо очікувана винагорода в разі успіху буде досить великою. Однак при цьому вона не плекатиме ілюзій стосовно шансів одержати подібний результат. Але не всі ми раціональні, і дехто з нас має потребу почуватися захищеним від перекручених оцінок, інакше сама здатність ухвалювати рішення буде паралізована. Якщо ви вирішите обманювати себе, приймаючи екстремальні прогнози, то свідомо потуратимете власним бажанням.

Мабуть, найбільша цінність коригувальних процедур, які я запропонував, полягає в тому, що вони змушують вас думати про обсяг відомої вам інформації. Я скористаюся поширеним у науковому світі прикладом, що викликає прямі аналогії з іншими сферами життя: на факультеті збираються найняти молодого викладача і хочуть обрати кандидата з найкращим потенціалом для продуктивної наукової роботи. Комісія звела вибір до двох претендентів.


Кім нещодавно завершила свій дипломний проект. Вона має відмінні рекомендації, її виступ і співбесіди минули блискуче, справивши на всіх чудове враження. У неї немає досвіду серйозних наукових досліджень.


Джейн обіймала посаду постдокторантки впродовж останніх трьох років. Вона працювала дуже продуктивно, має блискучий досвід проведення досліджень, але її виступ і співбесіди були не такі тріумфальні, як у Кім.


Інтуїтивно хочеться обрати Кім, тому що вона справила сильніше враження, а що ти бачиш, те і є (WYSIATI). Однак у цьому випадку інформації про Кім набагато менше, ніж про Джейн. Ми знову повернулися до закону малих чисел. По суті, вибірка інформації про Кім менша, ніж про Джейн, а в маленьких вибірках набагато частіше спостерігаються екстремальні результати. У них велику роль відіграє везіння, а отже, прогнозування результатів Кім необхідно більше зсунути до середнього. Якщо ви припустите, що Кім регресує сильніше, ніж Джейн, то цілком можна обрати Джейн, хоча вона справила на вас слабше враження. Здійснюючи свій вибір, у науковому середовищі я голосував би за Джейн, хоч і змушений був би докласти деяких зусиль, щоб подолати інтуїтивне враження про більшу перспективність Кім. Діяти згідно з нашими передчуттями природніше і приємніше, ніж всупереч їм.

Ви легко можете уявити собі схожі проблеми в інших ситуаціях, наприклад, коли венчурному капіталісту необхідно вирішити, в яку з двох компаній-стартапів, що працюють на різних ринках, вкласти гроші. Одна з них виробляє продукт, попит на який можна оцінити доволі точно. Друга компанія здається привабливішою і на інтуїтивному рівні більш перспективною, але її шанси на успіх не такі певні. Слід серйозно замислитися над питанням, чи прогноз можливостей другої компанії залишиться таким же відмінним і після того, як невизначеність буде враховано.


Регресія з погляду двох систем

Екстремальні прогнози і бажання передбачити малоймовірні події на підставі недостатніх доказів — це прояв Системи 1. Асоціативним механізмам властиво погоджувати екстремальність прогнозів з екстремальністю даних, на яких вони ґрунтуються, — саме так і працює підміна. Натомість для Системи 1 природно генерувати занадто впевнені оцінки, адже впевненість визначається наявністю найкращої історії, яку ви можете скласти на підставі наявних доказів. Майте на увазі, що ваша інтуїція складатиме надзвичайно екстремальні прогнози, і ви будете схильні їм вірити.

Регресія також становить проблему для Системи 2. Сама ідея регресії до середнього дивна й складна для пояснення та усвідомлення. Ґальтону знадобилося багато часу, щоб її осягнути. Чимало викладачів статистики уникають читати лекції на цю тему, тому студенти найчастіше мають лише загальне уявлення про цю критично важливу концепцію. Це саме той випадок, коли Системі 2 потрібне спеціальне тренування, щоб зрозуміти, як працює регресія. Погодження прогнозів із вихідними даними — не просто інтуїтивна дія; нам видається, що це має сенс. Ми не навчимося розуміти регресію, виходячи лише з особистого досвіду. Навіть якщо її розпізнають (як у випадку з льотчиками-інструкторами), то дадуть їй каузальну інтерпретацію, що майже завжди хибна.


Розмови про інтуїтивні прогнози

«Ця компанія-стартап домоглася переконливого підтвердження своєї концепції, але нам не варто очікувати, що в них усе буде так само добре і в майбутньому. Їм ще рано виходити на ринок, і регресія цілком можлива».

«Наші інтуїтивні прогнози дуже позитивні, але, швидше за все, завищені. Спробуймо оцінити надійність наших даних і скоригуймо наш прогноз у напрямку до середнього».

«Інвестувати в цей проект — непогана ідея, навіть якщо існує ймовірність того, що він провалиться. Не стверджуймо, що ми справді віримо, ніби це новий “Ґуґл”».

«Я читав лише один огляд про цей бренд, і він був прекрасний. Однак це ще нічого не означає — їм могло просто пощастити. Розгляньмо лише ті бренди, які мають багато відгуків, і виберімо з них той, що видається найкращим».




Частина ІІІ

Надмірна впевненість

Розділ 19

Ілюзія розуміння

Трейдера, математика і філософа Нассіма Талеба можна також вважати і психологом. У своїй праці «Чорний лебідь, або Про вплив надто неймовірного», щоб пояснити, як помилкові тлумачення минулого формують наш погляд на світ та наші очікування від майбутнього, він вводить поняття «помилка наративу»[200]. Помилки наративу як своєрідні викривлення дійсності постають із наших незліченних спроб дати раду тому, що відбувається у світі, і впорядкувати саме життя. Розповіді-тлумачення, які нам здаються переконливими, зазвичай прості і радше конкретні, ніж абстрактні. Велику роль у них відіграють талант, дурість або розрахунок — їхнє значення зазвичай більше, ніж у простого везіння. Увага в них приділяється особливим і надзвичайним подіям, що вже стались, а не тим, що минули непомітно чи не відбулися взагалі. По суті, будь-яка найпомітніша з нещодавніх подій започатковує каузальний наратив. Талеб доводить, що ми, люди, постійно обманюємо себе, бо конструюємо химерні уявлення про минуле і вважаємо їх правдивими.

Хороша розповідь-історія зазвичай пропонує простий та узгоджений виклад подій і намірів людей. Ви завжди готові проінтерпретувати чиюсь поведінку як вияв загальнолюдських рис чи особистих якостей, бо це причини, які вам легко поєднати з певними наслідками. Описаний у цій книжці ефект ореолу сприяє зв’язності сприйняття, бо завдяки йому ми схильні підганяти наше бачення всіх рис людини до нашого уявлення про якусь одну рису чи властивість, яку ми вважаємо особливо важливою[201]. Якщо, приміром, нам здається, що пітчер[202] — симпатичний і мужній спортсмен, ми також схильні вище оцінювати його вміння кидати м’яч. Ефект ореолу також може бути негативним: якщо гравець, на нашу думку, непривабливий зовні, ми недооцінюватимемо і його спортивні здібності[203]. Ефект ореолу допомагає формулювати прості та узгоджені пояснювальні наративи, перебільшуючи сталість наших оцінок: хороші люди роблять лише добро, а погані люди — погані в усьому. Твердження «Гітлер любив собак і маленьких дітей» незмінно викликає шок, і байдуже, скільки разів ви його почуєте: вияв доброти в такого лиходія перевертає наші очікування, створені ефектом ореолу. Такі суперечності обтяжують наші думки і розмивають наші почуття.

Переконливий наратив створює ілюзію неминучості. Розгляньмо, наприклад, історію того, як «Ґуґл» перетворився на гіганта індустрії високих технологій. Два кмітливі аспіранти Стенфордського університету розробили інноваційний спосіб пошуку інформації в мережі інтернет. Їм вдалося знайти стартовий капітал для створення власної компанії, після чого вони ухвалили низку вдалих управлінських рішень. За кілька років акції створеної ними компанії стали одними з найцінніших на американському фондовому ринку, а двоє колишніх студентів стали мультимільярдерами. Одного разу їм відверто поталанило, і ця деталь робить розповідь ще переконливішою: за рік після заснування компанії вони хотіли продати її за мільйон доларів, але покупець сказав, що ця ціна занадто висока[204]. Знаючи про цю щасливу випадковість, насправді легко недооцінити безліч можливостей, які вплинули на кінцевий результат.

Докладніша історія містила б опис конкретних рішень, які ухвалили засновники «Ґуґла», але для нас достатньо сказати, що майже кожен зроблений ними вибір дав правильний результат. Більш розгорнутий наратив описував би дії фірм, які переміг «Ґуґл». Нещасні конкуренти, звичайно, виявилися б сліпими, повільними і беззахисними перед новою загрозою, яка, зрештою, їх і занапастила.

Я навмисно позбавив свою розповідь зайвих деталей, але ви збагнули мою ідею: тут криється дуже цікава історія. Прикрашена деякими подробицями, ця оповідь викликала б у вас відчуття, що ви зрозуміли, чому «Ґуґла» став таким успішним; ви також відчули б, що отримали цінний урок про те, що взагалі робить бізнес успішним. На жаль, існують вагомі причини вважати, що ці відчуття розуміння й урок, який ви винесли для себе з історії «Ґуґла», виявилися б ілюзорними. Перевірити будь-яке пояснення можна в єдиний спосіб — з’ясувавши заздалегідь, чи спрацювало б воно за певних умов. Жодна історія успіху «Ґуґла» — справді рідкісно успішної події — не зможе пройти цей тест, адже жодна історія не зможе охопити міріади подій, що могли б призвести до іншого, не такого успішного результату. Людський розум не працює з «не-подіями», тобто подіями, які не відбулися. Сам факт, що багато ключових подій передбачали ухвалення окремих рішень чи потребували певних навичок, сильніше спокушає вас недооцінювати роль, яку зрештою відіграло везіння. З огляду на те, що кожне критично важливе ухвалене рішення було правильним, хроніка подій пропонує майже бездоганне прогнозування майбутнього, хоча погана вдача і невезіння могли обірвати успішний хід подій на будь-якому етапі. Ефект ореолу доповнює картину, наділивши аурою невразливості героїв оповідання.

Історія становлення «Ґуґла» захоплює, наче змагання досвідчених рафтерів на гірській річці, які летять униз течією і, постійно наражаючись на ризик, дивом уникають однієї, здавалося б, неминучої катастрофи за іншою. Однак між цими прикладами існує одна варта уваги відмінність. Вправний рафтер сотні разів сплавляється за течією. Він навчився визначати на око глибину та швидкість течії й долати пороги. Він майстерно вправляється з веслом і балансує, щоб не перевернутися. Бізнесмени-початківці мають значно менше шансів навчитися основ створення компанії-гіганта і ще менше шансів залишитися на плаву після зіткнення з небезпекою, наприклад, із геніальною інновацією фірми-конкурента. Звісно, засновники «Ґуґла» були майстрами своєї справи, але все-таки везіння відіграло набагато важливішу роль у цій історії, ніж про це розповідають її герої. А що більше залежить від везіння, то менше корисної інформації можна з цього засвоїти.

Тут діє могутнє правило WYSIATI — що ти бачиш, те і є. Ви не можете просто змиритися з тим, що обмежена інформація, до якої у вас є доступ, — єдине, що ви маєте. З доступної вам інформації ви складаєте найбільш правдоподібну й узгоджену історію, і якщо це непогана історія, то самі починаєте в неї вірити. Як не парадоксально, але що менше ти знаєш, то легше скласти зв’язну розповідь. Наше комфортна переконаність у тому, що світ раціональний, має тверде підґрунтя — нашу майже безмежну здатність ігнорувати власне невігластво.

Я так багато разів чув від різних людей, що вони «знали, що фінансова криза 2008 року неминуча, задовго до того». Це твердження містить одне вкрай небажане слово, яке слід було б вилучати з нашого лексикону, коли ми обговорюємо важливі події. Звичайно, це слово — знали. Деякі люди відчували заздалегідь, що може статися криза, але вони не знали цього. Тепер вони кажуть, що вони знали, адже криза справді сталася. Тут ми маємо помилкове застосування важливого поняття. У повсякденному житті ми використовуємо слово знаю лише в тому випадку, коли наше знання істинне і його істинність можна довести. Ми можемо знати лише щось істинне і доступне для пізнання. Проте люди, які думали, що настане криза (а їх набагато менше, ніж тих, хто зараз стверджує, що передбачав цю подію), у той час не могли підтвердити своїх підозр. Багато освічених і добре поінформованих фахівців були дуже зацікавлені майбутнім економіки і не вірили, що катастрофа неминуча. З цього факту я роблю висновок, що про кризу не можна було знати заздалегідь. Спотворення в такому вживанні слова знати полягає не в тому, що хтось одержує незаслужене визнання за свої псевдопередчуття. Воно передбачає, що світ довкола нас більш пізнаваний, ніж він є насправді. Таке слововживання допомагає закріпитися цій дуже небезпечній ілюзії.

Суть цієї ілюзії така: ми віримо, що розуміємо минуле, з чого випливає, що майбутнє також повинно бути пізнаваним, проте насправді ми розуміємо минуле набагато менше, ніж нам здається. Знаю — це не єдине слово, яке плекає в нас цю ілюзію. У повсякденному мовленні словам інтуїція і передчуття відведено роль прив’язки до минулого; ми вживаємо їх тоді, коли наші минулі думки втілюються в життя. Фраза «я передчував, що цей шлюб не триватиме довго, але помилився» звучить дивно, як і будь-яке згадування про інтуїцію та передчуття, які згодом виявилися хибними. Щоб чітко розмірковувати про майбутнє, нам слід очистити мову від слів-ярликів, якими ми позначаємо наші колишні погляди.


Соціальне значення ретроспективного розуму

Розум, який складає наративи про минуле, — це орган, завдання якого — упорядковувати і надавати сенс. Коли стається непередбачувана подія, ми негайно коригуємо свій погляд на життя, щоб пристосуватися до несподіванки. Уявіть собі, що ви чекаєте на футбольний матч між двома командами, у яких приблизно однаковий показник виграшів і програшів. Гра закінчилася перемогою однієї команди з величезним розривом у рахунку. У вашій оновленій моделі світу команда, яка перемогла, одразу стає сильнішою за ту, що програла, і це змінює ваше бачення як минулого, так і майбутнього. Учитися на несподіванках — досить розумно, хоча це може мати небезпечні наслідки.

Головна обмеженість людського розуму полягає в його недосконалій здатності реконструювати колишній стан знання чи переконань, які з часом змінилися. Щойно у вас сформувалося нове бачення світу (або будь-якої його частини), ви негайно втрачаєте більшість своєї здатності пам’ятати, що ви думали раніше — до того, як ваші уявлення про світ змінилися.

Чимало психологів досліджували, що відбувається з людьми, коли вони змінюють свою думку. Вибравши якусь суперечливу тему, щодо якої люди все ще не мають усталеної думки (скажімо, смертна кара), експериментатор ретельно реєструє ставлення піддослідних до цього питання. Потім учасники експерименту бачать або чують переконливі аргументи «за» чи «проти». Експериментатор знову фіксує позицію піддослідних, яка зазвичай змінюється під впливом доводів. Насамкінець учасники мають повідомити про свою думку щодо цього питання, якої вони дотримувалися до початку експерименту. Це завдання стає для них напрочуд важким. Коли людину просять реконструювати свої колишні погляди, вона висловлює нинішні — у цьому і полягає підміна. Водночас багато хто навіть не вірить, що раніше вважав інакше[205].

Ваша неспроможність відтворити колишні погляди неминуче змусить вас недооцінити те, якою несподіваною для вас була певна подія в минулому. Барух Фішгофф, ще коли був студентом у Єрусалимському університеті, вперше продемонстрував дію ефекту «я завжди так і думав», або ретроспективного викривлення. Разом із Рут Бейт (ще однієї нашою студенткою) Фішгофф у 1972 році, напередодні візиту Річарда Ніксона в Росію та Китай, провів опитування. Респонденти мали оцінити ймовірності чотирнадцяти можливих наслідків дипломатичних ініціатив Ніксона. Наприклад, чи погодиться Мао Цзедун на зустріч із президентом? Чи визнають Сполучені Штати Китайську Республіку? Чи буде досягнуто якихось важливих домовленостей із Радянським Союзом після багатьох років холодної війни?[206]

Після повернення Ніксона в Америку Фішгофф і Бейт повторно опитали тих самих людей і попросили їх пригадати власні оцінки кожного пункту. Результати виявилися однозначними: якщо подія справді відбулася, респонденти завищували ймовірність, яку приписували їй раніше. Натомість якщо подія не відбулась, учасники опитування «згадували», що колись оцінювали її як малоймовірну. Подальші експерименти показали, що люди схильні переоцінювати точність не лише своїх, а й чужих прогнозів. Схожі результати були виявлені і стосовно інших подій, які привертали багато уваги громадськості: наприклад, судового процесу над О. Джей Сімпсоном[207] або імпічменту Білла Клінтона. Тенденція до перегляду історії власних поглядів у світлі того, що сталося насправді, породжує стійку когнітивну ілюзію.

Викривлення ретроспективного мислення має особливо згубний вплив на оцінки осіб, які ухвалюють рішення. Через такі упередження спостерігачі схильні оцінювати якість рішення не за тим, чи був логічним процес його ухвалення, а за тим, добрим чи поганим був кінцевий результат[208]. Уявіть собі, що незначне хірургічне втручання раптом спровокувало непередбачуване ускладнення, що призвело до смерті пацієнта. Суд присяжних уже після інциденту буде схильний уважати, що лікар, який призначив операцію, ще тоді мусив передбачити ризики ускладнення. Таке упередження до наслідків практично унеможливлює належну оцінку рішень, які здавалися обґрунтованими і правильними в момент їх ухвалення.

Ретроспективне мислення особливо безжалісне до тих, хто за службовим обов’язком діє в інтересах інших, — лікарів, фінансових консультантів, тренерів збірних, генеральних директорів, соціальних працівників, дипломатів, політиків. Ми схильні звинувачувати когось через доцільне рішення з поганим наслідком, а якщо все виходить добре, не вважаємо за потрібне за це дякувати. Це приклад упередження за результатом. Коли результат поганий, клієнти звинувачують своїх агентів у тому, що вони не помітили написів на стіні, забувши при цьому, що вони, мабуть, були написані невидимим чорнилом, яке проявилося лише згодом. Дії, які під час прогнозування здавалися розсудливими, ретроспективно можуть видатися недбалими й безвідповідальними. Узявши за основу один реальний судовий процес, групу каліфорнійських студентів запитали, чи варто муніципальній владі міста Дулут у Міннесоті витратити значні кошти на встановлення цілодобового спостереження за мостом — на випадок, якщо якесь сміття застрягне між його опорами і перегородить потік води. Одній групі повідомили тільки дані, які мала у своєму розпорядженні міська влада на момент ухвалення рішення, після чого лише 24% студентів вирішили, що місту слід організувати моніторинг за станом річки. Другу групу сповістили, що сміття загатило річку, і це спричинило велику повінь, — і 56% опитаних погодилися, що місту ще тоді слід було витратитися на моніторинг водойми, хоча їх заздалегідь чітко попередили про можливу помилку і просили не прислухатися до голосу «ретроспективного мислення»[209].

Що гірші наслідки, то більше ми схильні до впливу ретроспективного упередження. У випадку трагедії 11 вересня ми особливо охоче віримо, що чиновники, які були в змозі їй запобігти, виявилися нехлюями або сліпцями. Інформацію про те, що «Аль-Каїда», ймовірно, планує потужний терористичний удар по Сполучених Штатах, ЦРУ одержало 10 липня 2001 року. Натомість директор ЦРУ Джордж Тенет передав ці дані не безпосередньо президентові Бушу, а повідомив про це радницю з національної безпеки Кондолізу Райс. Коли ці факти згодом спливли, Бен Бредлі, легендарний головний редактор газети «Вашингтон Пост», заявив: «Для мене очевидно: якщо ти отримав інформацію, яка може змінити історію, одразу йди прямо до президента». Однак 10 липня 2001 року ніхто не знав і не міг знати, що ця дещиця розвідувальних даних виявиться аж такою важливою, що змінить історію[210].

У разі дотримання стандартних приписів рішення складно критикувати навіть з позицій ретроспективного мислення, тому особи, які ухвалюють рішення, передбачаючи можливість шквалу критики на свою адресу з ретроспективних позицій, схильні дотримуватися бюрократичних процедур і вкрай неохоче зважуються на ризик[211]. Коли почастішали судові розгляди, спричинені лікарськими помилками, медики ввели запобіжні заходи — стали призначати більше аналізів, частіше відправляти до вузькопрофільних фахівців для повного обстеження, призначати тільки перевірені засоби та процедури, навіть якщо вони мало чим могли допомогти їхнім пацієнтам. Ці дії більше захищали самих лікарів, ніж давали користі їхнім пацієнтам, що в результаті створювало передумови конфлікту інтересів між ними. Зростання відповідальності — дуже неоднозначний дар.

Хоча ретроспективне упередження та упередження за результатом загалом зумовлюють неприйняття ризиків, через них незаслужені вигоди отримують безвідповідальні авантюристи — приміром, деякі генерали чи керівники, які зважилися на непевну, божевільну справу і, попри це, перемогли. Лідери, яким поталанило, завжди уникають покарання, навіть якщо вони наразилися на невиправданий ризик. Вони вважають, що мають особливе чуття і здатність розпізнавати успішні справи, а розважливих критиків, які в них сумнівалися, називають нездарами, боягузами і слабаками. Кілька випадкових перемог завдяки везінню можуть наділити необачного лідера ореолом прозорливості і зухвалості.


Рецепти успіху

Механізм Системи 1, відповідальний за упорядкування і надання сенсу, допомагає нам бачити навколишній світ простішим, більш узгодженим і передбачуваним, ніж він є насправді. Ілюзія того, що минуле може бути зрозумілим, породжує ілюзію прогнозованості і керованості самого майбутнього. Ці омани нас заспокоюють, бо знижують тривогу, яка неминуче виникла б з усвідомленням цілковитої невизначеності нашого існування. Усі ми потребуємо відчуття, що кожна дія має відповідний наслідок, що успіх супроводжує розумних і сміливих. Чимало книг із бізнесу спеціально створені для задоволення цієї потреби.

Чи впливають лідери та управлінські практики керівників на успішність фірм на ринку? Авжеж, впливають, і це підтверджено систематичними дослідженнями, в яких об’єктивно оцінювались якості керівників, їхні рішення і пов’язані з ними зміни позицій компаній на ринку. В одному дослідженні директорів оцінювали за стратегіями компаній, якими вони керували раніше, а також за правилами менеджменту і процедурами, введеними після їх призначення на посаду[212]. Директори справді впливають на роботу компаній, але ефект від цього впливу не такий суттєвий, як це стверджується в бізнес-пресі.

Дослідники оцінюють силу взаємозв’язку за коефіцієнтом кореляції, який варіює від 0 до 1. Ми вже з’ясували цей коефіцієнт (у розділі про регресії до середнього) за ступенем того, як два показники визначаються спільними факторами. Найвища оцінка коефіцієнта кореляції між успіхом підприємства і якістю керівництва ним сягає 0,30, що свідчить про 30%-й збіг критеріїв. Щоб оцінити значення цього показника, розгляньмо такий приклад:


Припустімо, ви попарно порівнюєте багато різних компаній. У кожній парі компанії в цілому дуже подібні, але однією керують краще, ніж другою. Як часто ви натраплятимете на ситуацію, коли компанія із сильнішим керівництвом успішніша за другу в досліджуваній парі?[213]


У добре впорядкованому, передбачуваному світі кореляція була б повною (1), а вдале керівництво визначало б успіх фірми у 100% випадків. Якби відносний успіх компаній одного рівня був цілковито зумовлений факторами, над якими керівництво не має контролю (якщо хочете, назвімо їх везінням), то з’ясувалося б, що компанії зі слабким менеджментом досягають успіху в 50% випадків. Ступінь кореляції 0,30 означає, що у вашому розподілі сильний керівник очолює успішну фірму приблизно в 60% випадків — лише на 10% більше порівняно з випадковим вгадуванням. Тож тепер ви розумієте, чому заслуги керівників не такі значні, щоб звеличувати їх, наче героїв.

Якщо ви очікували побачити вищі показники (а саме цього більшість із нас і хотіли б), вам властиво переоцінювати передбачуваність навколишнього світу. Не обманюйте себе: зміна шансів на успіх з 1:1 до 3:2 дає суттєву перевагу — як на іподромі, так і в бізнесі. Проте, на думку більшості бізнес-аналітиків, директор, від якого так мало залежить, навряд чи може розраховувати на визнання, навіть якщо компанія успішна. Важко повірити, що люди шикуватимуться в чергу до крамниць, щоб купити книжку, де з ентузіазмом описано методи бізнес-лідера, який, у середньому, досяг трохи більшого успіху, ніж за випадкових умов. Споживачі жадають чіткої поради про визначальні складники успіху і невдач у бізнесі; їм потрібні розповіді й історії, які пропонують те цінне відчуття розуміння, яке насправді виявляється ілюзорним.

У своїй глибокій книзі «Ефект ореолу» Філіп Розенцвейґ, професор бізнес-школи у Швейцарії, демонструє, яким чином цю потребу в ілюзорній упевненості задовольняють два популярні жанри ділової літератури: історії злету (зазвичай) або падіння (рідше) окремих підприємців і компаній, а також аналіз відмінностей між більш та менш успішними фірмами[214]. Розенцвейґ робить висновок, що історії злетів і падінь постійно перебільшують вплив управлінського стилю і методів ведення бізнесу на успішність компаній, а тому такі приклади дуже рідко бувають корисними.

Щоб зрозуміти, що відбувається, уявіть, що бізнес-експертів із керівного середовища просять прокоментувати репутацію виконавчого директора якоїсь компанії. Експерти дуже цікавляться, чи добре йшли справи в цієї компанії в останні роки. Як засвідчує історія з «Ґуґлом», це знання створює певний ореол. Директора успішної компанії експерт, швидше за все, назве гнучким, методичним і рішучим. Тепер уявіть, що минув рік, і справи в компанії пішли гірше. Того самого директора тепер оцінять як незібраного, негнучкого і схильного до авторитаризму. Обидві характеристики здаватимуться правильними у свій час: абсурдно називати успішного керівника незібраним і негнучким, а невдаху — рішучим і методичним.

Насправді ефект ореолу такий потужний, що ви самі опираєтеся думці про те, що та сама людина й однакова поведінка можуть бути гнучкими чи негнучкими, правильними чи неправильними — залежно від того, добре чи кепсько йдуть справи. Через ефект ореолу ми перекручуємо причинно-наслідкові зв’язки: ми схильні вірити, що компанія зазнає невдачі через відсталість і негнучкість керівництва, хоча насправді її керівництво здається нам негнучким унаслідок невдач фірми. Саме так народжуються ілюзії розуміння.

Ефект ореолу в поєднанні з упередженням за результатом пояснюють неймовірну привабливість книжок, у яких автори намагаються робити прикладні висновки із систематичного дослідження успішних компаній. Один із найвідоміших зразків літератури такого жанру — «Побудовані навічно» Джима Коллінза і Джеррі Порраса. Книжка містить ретельний аналіз діяльності вісімнадцяти пар конкурентних компаній, одна з яких обійшла другу. Для порівняння було взято різноманітні аспекти корпоративної культури, стратегії й практики управління. Автори стверджують: «Ми вважаємо, що кожен директор, менеджер і підприємець у всьому світі повинен прочитати цю книгу. І ви зможете створити свою компанію-візіонера!»[215].

Основна ідея цієї та подібних їй книжок полягає в тому, що можна визначити і вивчити дієві практики управління, а потім, застосувавши їх, домогтися успіху. Однак обидва твердження — це перебільшення. Порівняння компаній, які стали більш-менш успішними, — це здебільшого порівняння, якою мірою цим компаніям щастить. Пам’ятаючи про роль випадку й везіння, необхідно особливо підозріло ставитися до стійких закономірностей, виведених у ході спостереження за успішними та неуспішними компаніями. В умовах хаотичності моделі закономірностей можуть виявитися не чим іншим, як міражами.

З огляду на те, що випадковість відіграє таку важливу роль, якість менеджменту та управлінських практик не можна об’єктивно оцінювати на підставі спостережень за успіхами компаній. Навіть якщо ви точно знаєте, що виконавчий директор — далекоглядна і компетентна особа, то не зможете на підставі цих даних передбачити успіх компанії краще, ніж якби ви навмання кинули б для цього монетку[216]. У середньому розрив між прибутковістю підприємства і біржовим прибутком успішних і менш успішних компаній, проаналізованих у книжці Коллінза і Порраса, після проведеного ними дослідження звівся практично нанівець. Середня рентабельність фірм, згаданих у відомому бестселері «У пошуках досконалості», також різко впала за незначний період часу[217]. Дослідження журналу «Форчен»[218] під назвою «Компанії, якими найбільше захоплюються», показало, що за двадцятирічний період фірми з найгіршим рейтингом у цьому списку досягли більшого біржового прибутку, ніж ті, якими «захоплювалися найбільше»[219].

Можливо, ви відчуваєте спокусу знайти цьому причинно-наслідкове пояснення: певно, успішні компанії розслабилися після своєї перемоги й спочивають на лаврах, а не такі успішні фірми, навпаки, доклали зусиль і стали працювати наполегливіше. Якщо ви так думаєте, то також помиляєтеся. Середній розрив у показниках мусить зменшитися, бо спочатку він виник почасти завдяки везінню одних компаній і невезінню інших. Ми вже знайомі з цим статистичним фактом із життя — регресією до середнього[220].

Історії злету і падіння компаній припадають читачеві до душі, бо пропонують те, чого прагне людський розум: просте пояснення чітких причин перемоги і програшу, що оминає визначальну роль везіння і неминучість регресії. Такі історії породжують і підтримують ілюзію розуміння, а читач, який у них вірить, отримує з них сумнівний урок.


Розмови про ретроспективне мислення

«Помилка здається очевидною, хоча ми зрозуміли це набагато пізніше. Заздалегідь ми не могли цього знати».

«Він занадто багато засвоїв із цієї аж надто райдужної історії успіху. Він потрапив у пастку помилки наративу».

«У неї немає підстав стверджувати, що компанією погано керують. Їй відомо лише те, що акції компанії впали в ціні. Це — упередження за результатом, частково — ефект ореолу, а частково — ретроспективне мислення».

«Не потрапляймо в пастку упередження за результатом. Це було нерозумне рішення, навіть попри те, що зрештою все повернулося на краще».



Розділ 20

Ілюзія значущості

Системі 1 властиво робити поспішні висновки на підставі дуже обмежених, а часом і недостатніх даних; та водночас вона не в змозі оцінити ступінь своєї поспішності. Унаслідок принципу WYSIATI значення для неї мають лише наявні дані, незалежно від їхньої якості. З огляду на нашу впевненість, зумовлену когерентністю, суб’єктивна впевненість, що закарбувалася в наших головах, відображає узгодженість історії, яку вибудували Система 1 і Система 2. Кількість доказів та їхня якість важливої ролі не відіграють, бо навіть із даних сумнівної якості можна скласти чудову історію. Більшість наших найважливіших переконань узагалі не мають доказів, хіба що за винятком думки людей, яких ми любимо і яким довіряємо, — вони теж поділяють такі самі переконання. Зважаючи на те, як мало ми знаємо, наша впевненість у своїх переконаннях суперечить здоровому глузду — і це також вкрай важливо.


Ілюзія надійності

Кілька десятків років тому я провів, як мені тоді здавалося, дуже багато часу під спекотним сонцем, спостерігаючи за групою солдатів, які, обливаючись сьомим потом, виконували свої завдання. У той час я проходив строкову службу в ізраїльській армії як офіцер піхоти. Я мав ступінь бакалавра з психології, тож через рік мене перевели до підрозділу, що відповідав за психологічне забезпечення військових і де одним із моїх завдань була допомога в оцінюванні кандидатів на офіцерську підготовку. Ми використовували методи, які були розроблені британськими військовими під час Другої світової війни.

Одне з випробувань під назвою «завдання для групи без командира» відбувалося на смузі перешкод. Вісім претендентів, які не знали одне одного і не мали на формі жодних знаків розрізнення, а лише бирки з ідентифікаційними номерами, мусили підняти довгу колоду з землі і дотягти її до стіни орієнтовно 1,8 метра заввишки. Уся група повинна була потрапити на інший бік стіни, але так, щоб колода не торкнулася ані стіни, ані землі, і щоб жоден із групи не зачепив стіни. Якщо вони порушували якусь умову, то мусили повідомити про це і розпочати все спочатку.

Це завдання можна виконати кількома шляхами. Найчастіше команда переправляла кількох солдатів за інший бік стіни в такий спосіб: вони лізли по колоді, яку інші члени групи тримали під кутом, наче велику вудку. Також одні солдати могли залізти на плечі іншим і перестрибнути через стіну. Останній солдат мав стрибнути на жердину, яку інші учасники групи під нахилом тримали в повітрі, проповзти по ній і перебратися через стіну. На цьому етапі багато хто зазнавав невдачі, тож треба було починати все з самого початку.

Ми з колегою спостерігали за виконанням завдання, занотовуючи, хто брав на себе керівництво, хто намагався командувати, але його не сприймала решта, наскільки кожен солдат був готовий співпрацювати з іншими і ладен був докласти зусиль на користь усій групі. Ми відзначали, хто був упертий, а хто покірний, зухвалий чи терплячий, наполегливий чи готовий швидко здатися. Інколи ми спостерігали, що людина, чию ідею група відкинула, втрачала інтерес і працювала вже не так наполегливо. Ми також бачили, як люди реагують на кризові ситуації: хтось сварився на свого товариша, чия помилка призвела до невдачі всієї групи; хтось виходив уперед і вів за собою групу, стомлену й розчаровану після чергового провалу. Ми знали, що у стресових ситуаціях кожен виявляє своє справжнє єство. Наші враження про характер кожного кандидата були такі чіткі і зрозумілі, як колір неба.

Поспостерігавши за кількома спробами кандидатів здолати стіну, ми підсумовували спостереження про їхні командирські якості, оцінювали їх у балах і вирішували, кого слід допустити до офіцерської підготовки. Якийсь час ми з колегою обговорювали кожен випадок і порівнювали наші враження. Завдання було не дуже складне, адже, як нам здавалося, ми вже бачили солдатів у дії. Хтось встиг показати себе сильним лідером, хтось — скиглієм чи зарозумілим дурнем, а хтось — посередністю, хоч і не безнадійною. Дехто проявив себе так слабко, що ми відразу виключали його із кандидатів на офіцерське звання. Коли ж наші численні спостереження за кожним з учасників поєднувались у зв’язну історію, ми остаточно впевнювалися в наших оцінках і розуміли, що складені характеристики і те, що ми бачимо, точно прогнозують майбутнє. Солдат, який брав на себе командування групою у скрутній ситуації і переводив її на той бік стіни, був для нас у той момент справжнім лідером. Нам здавалось очевидним, що впродовж тренувань або в бою він проявить себе так само ефективно, як і під час виконання завдання. Будь-який інший прогноз суперечив би тим очевидним доказам, які ми бачили на власні очі.

Наші враження про те, як кожен солдат виконував завдання, були чіткі й логічні, тож і підсумкові характеристики мали бути такими ж однозначними. Зазвичай ми доходили консенсусу і ставили одну спільну оцінку, і лише зрідка в нас закрадалися сумніви або формувалися протилежні враження. Ми були готові впевнено заявити: «З нього не вийде нічого путнього», «У цього хлопчини посередні здібності, але він упорається», або ж «Він досягне неабияких успіхів». Нам і на думку не спадало засумніватися у своєму прогнозі, пом’якшити його або припустити неоднозначність. Щоправда, за потреби ми готові були визнати: «Звісно, трапитися може різне». Ми були готові погодитись із цим твердженням, бо, незважаючи на наші, здавалося, точні враження про кожного кандидата, знали майже напевно, що наші прогнози, за великим рахунком, були нікудишні.

Доказів того, що ми не могли точно передбачити успіхів майбутніх офіцерів, збиралося дедалі більше. Кожні кілька місяців нам встановлювали зворотний зв’язок, під час якого ми дізнавались, як курсанти навчаються в офіцерській школі, і могли порівняти наші оцінки з думками командирів, які стежили за учнями деякий час. Історія щоразу була та сама: наше вміння передбачати результативність курсантів в офіцерській школі було дуже обмеженим, а наші прогнози виявлялися дещо кращими за безглузде ворожіння, але не набагато.

Почувши ці не дуже приємні новини, ми добряче засмутились. Але це була армія: накази слід виконувати, а інструкцій потрібно дотримуватися, незалежно від того, корисні вони чи ні. Наступного дня прибула чергова група кандидатів. Ми відвели їх на смугу перешкод до стіни і поставили перед ними завдання. Вони підняли колоду, і ми, як і завжди, впродовж наступних кількох хвилин мали змогу побачити їхні справжні натури так само чітко, як і в інших солдатів на цій смузі до них. Гірка правда про якість наших прогнозів абсолютно не впливала на те, як ми оцінювали кандидатів, і тим паче від цього не залежало, якою мірою ми були впевнені у своїх оцінках і прогнозах стосовно кожного окремого кандидата.

Те, що сталося, справді було цікаво. Очевидні докази наших попередніх помилок повинні були послабити впевненість у правильності наших суджень та оцінок кандидатів, але цього не відбулося. Це також мало би змусити нас скоригувати наші прогнози, але ж ні. Ми були свідомі того факту, що наші прогнози не набагато кращі від довільного вгадування, але, попри це, ми продовжували думати й діяти так, ніби наші передбачення були точними і правдивими. Це нагадало мені зорову ілюзію Мюллера-Лаєра, коли око сприймає лінії рівної довжини як коротші чи довші незалежно від підказки. Мене так вразила ця аналогія, що для позначення нашого особливого досвіду я запропонував термін ілюзія значущості.

Так я відкрив свою першу когнітивну ілюзію.


Минули десятиліття, і я бачу, що з тієї давньої історії постало багато тем для моїх роздумів, які, зокрема, представлені і в цій книзі. Наші очікування того, як солдати проявлять себе в майбутньому, були яскравим прикладом підміни, а якщо точніше — евристики репрезентативності. Після години спостережень за поведінкою солдатів у штучно створеній ситуації нам починало здаватися, ніби ми знаємо, як вони впораються зі складнощами офіцерської підготовки та командуванням у реальних бойових умовах. Наші прогнози були абсолютно не регресивними — ми анітрохи не переймалися тим, що раз за разом пророкуємо успіхи чи невдачі, спираючись на недостатні докази. Це був найяскравіший вияв WYSIATI. Ми одержували переконливі враження від поведінки людей, яку спостерігали, але не мали жодного належного способу передати наше цілковите незнання факторів, які зрештою справді визначали успіхи кандидатів на офіцерських посадах.

Коли я тепер озираюся назад, то в цій історії мене найбільше вражає те, що знання загального правила — неможливості достовірних передбачень — ніяк не вплинуло на нашу впевненість у рішенні в кожному окремому випадку. Зараз я розумію, що ми реагували як студенти Нісбетта і Борджіди після того, як їм сказали, що більшість людей не допоможуть незнайомцеві під час нападу хвороби. Ті студенти, безперечно, вірили даним статистики, але знання базового відсотка не вплинуло на їхні судження про те, чи допоможе незнайомцеві та людина, відеозапис з якою їм показали. Нісбетт і Борджіда довели, що часто люди дуже неохоче виводять часткове із загального.

Суб’єктивну впевненість у судженні не слід плутати з виваженою оцінкою ймовірності того, що це судження виявиться правильним. Упевненість — це відчуття, що віддзеркалює когерентність інформації та когнітивну легкість її опрацювання. Розумно сприймати всерйоз будь-які зізнання в невпевненості, натомість заяви про абсолютну впевненість свідчать, що людина вибудувала у своїй уяві узгоджену історію, яка необов’язково відповідає дійсності.


Ілюзія вміння грати на фондовому ринку

У 1984 році ми з Амосом і нашим спільним другом Річардом Талером відвідали одну компанію на Волл-стрит. Головний інвестиційний менеджер запросив нас поговорити про роль помилок судження в інвестуванні. Мої знання про фінансові операції були такі обмежені, що я навіть не знав, про що запитувати, але і досі дуже добре пам’ятаю один момент у нашій розмові. «Хто купує цінні папери, які ви продаєте?» — спитав я. Він відповів, невиразно показуючи в бік вікна, що зазвичай потенційний покупець з того самого тіста, що і він сам. Це було дивно. Що змушувало одну людину продавати, а іншу — купувати? Чому продавці вважають, що знають те, чого не знають покупці?

Відтоді мої питання про роботу фондової біржі злилися в одну велику загадку: очевидно, велика галузь економіки побудована переважно на ілюзії вміння. Щодня одні люди продають мільярди акцій, а інші — їх купують. Не так уже й рідко трапляється, що за день понад сто мільйонів акцій однієї компанії змінюють свого власника. Більшість продавців і покупців знають, що володіють тією самою інформацією; вони продають і купують цінні папери в основному через різницю в поглядах. Покупці думають, що ціна занадто низька і повинна зрости, а продавці вважають, що ціна занадто висока і, швидше за все, впаде. Загадка полягає в тому, чому і ті, й інші переконані, що знають напевне, що теперішня ціна помилкова? Що змушує їх думати, що в питанні, якою мусить бути ціна, вони більш компетентні, ніж це визначає сам ринок? Для більшості з них це переконання — просто ілюзія.

У ширшому контексті стандартні теорії діяльності фондового ринку приймають усі працівники цієї галузі. Усі, хто задіяні в інвестиційному бізнесі, читали чудову книжку Бертона Мелкіла «Випадкова прогулянка по Волл-стрит». Основна ідея Мелкіла полягає в тому, що біржова ціна формується на основі всіх доступних відомостей про цінність компанії і кращих прогнозів стосовно майбутньої вартості її цінних паперів. Якщо хтось уважатиме, що якісь акції піднімуться в ціні завтра, то почне купувати більшу їх кількість сьогодні. Це, зі свого боку, зумовить подорожчання акцій. Якщо всі акції на біржі оцінені правильно, під час торгівлі ними передбачити ані дохід, ані збитки не може ніхто. Досконалі ціни не залишають місця для хитрих маневрів, та водночас вони захищають дурнів від наслідків необдуманих вчинків. Тепер ми знаємо, що ця теорія не зовсім правильна. Чимало приватних інвесторів програють у торгах напрочуд так регулярно, що якби то була гра в дартс, здобути перемогу змогло б навіть мавпенятко. Першим цього приголомшливого висновку дійшов мій колишній студент, а нині професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі Террі Одеан[221].

Одеан почав вивчати звітність щодо торгових угод на основі 10 тисяч брокерських рахунків приватних інвесторів за семирічний період. Він зміг проаналізувати кожну транзакцію, здійснену через конкретну брокерську фірму (загалом майже 163 тисячі угод). Такий великий обсяг матеріалу дозволив Одеану визначити всі випадки, коли інвестор продавав частину акцій однієї компанії і незабаром купував акції другої. Такі дії інвестора означали, що він (більшість інвесторів були чоловіки) мав чітке уявлення про майбутнє цих акцій: він очікував, що акції, які він вирішив придбати, зростатимуть у ціні, а ті, які збирається продати, — падатимуть у ціні.

Щоб визначити обґрунтованість цих уявлень, Одеан порівняв прибутковість акцій, проданих і придбаних приватними інвесторами, через рік після транзакції. Результати виявились однозначно невтішними. У середньому, прибутковість проданих акцій суттєво (на 3,2% річних) перевищила прибутковість придбаних акцій, що набагато перевершувало витрати на здійснення обох транзакцій.

Важливо пам’ятати, що тут ідеться про середні значення: хтось досягав кращих результатів, хтось — набагато гірших. Проте цілком очевидно, що для більшості приватних інвесторів було б корисніше прийняти душ, розслабитись і взагалі нічого не робити, ніж утілювати в життя свої ідеї. Подальші дослідження Одеана і його колеги Бреда Барбера підтвердили цей висновок. У статті під назвою «Трейдинг небезпечний для вашого здоров’я» дослідники показали, що найбільш активні приватні трейдери загалом досягають гірших результатів, тоді як індивідуальні інвестори, які рідше здійснюють ринкові операції, одержують вищі доходи. В іншій своїй статті під назвою «Хлопці лишаються хлопцями» дослідники показали, що чоловіки частіше діють під впливом власних навіжених ідей, а жінки, порівняно з чоловіками, навпаки, досягають кращих результатів в інвестуванні[222].

Зрозуміло, що завжди існує хтось по інший бік кожної угоди: зазвичай це фінансова установа чи професійний інвестор, готовий скористатися помилкою приватного інвестора, який вибирає акції для купівлі-продажу. Подальші дослідження Барбера й Одеана пролили світло на ці помилки. Приватні інвестори схильні зациклюватися на своїх прибутках від продажу «переможців», тобто акцій, які постійно росли в ціні з часу їх придбання, і залишають собі «переможених»[223]. На нещастя для індивідуальних інвесторів, ці «переможці» виграють лише в короткому забігу, а тому продавати їх — невдала тактика. На додаток до цього приватні трейдери роблять невигідні придбання, передбачувано скуповуючи акції великих компаній, які часто згадуються у ЗМІ. Професійні інвестори критичніше ставляться до повідомлень у мас-медіа[224]. Цей факт якоюсь мірою виправдовує ярлик «розумні гроші», який професійні фінансисти використовують стосовно своєї діяльності.

І хоча професійні інвестори неабияк наживаються на помилках аматорів, мало хто з фінансових аналітиків має необхідні вміння для того, щоб рік у рік регулярно вигравати на ринку[225]. Професійні інвестори, зокрема й керівники інвестиційних фондів, не витримують простого тесту на вміння і навички — перевірку регулярності досягнень. Про набуття будь-якої навички чи вміння можна говорити, лише коли індивідуальна відмінність у їх застосуванні регулярно однакова. Логіка проста: якщо за рік людина досягла успіху лише завдяки везінню, то рейтинг інвесторів і фондів варіюватиметься хаотично, а кореляція між роками дорівнюватиме нулю. Натомість наявність уміння забезпечує стабільніший рейтинг. Постійність індивідуальних відмінностей — це та величина, за якою ми визначаємо майстерність гольфістів, продавців автомобілів, стоматологів або спритних касирів, які збирають гроші за проїзд платними автобанами.

Пайовими інвестиційними фондами керують досвідчені та працьовиті професіонали, що купують і продають акції з метою досягнення найкращого для своїх клієнтів результату. Однак дані п’ятдесятирічних досліджень підтверджують, що для більшості керівників фондів вибір активу — швидше гра в кості, ніж у покер. Зазвичай принаймні два з трьох пайових фондів в окремо взятий рік мають інвестиційний рейтинг нижчий за рівень ринку[226].

Ще важливіше, що рік у рік кореляція доходів пайових фондів залишається надзвичайно низькою, заледве вище нуля. Успішні фонди в будь-якому році виявляються на висоті завдяки простому везінню — їм регулярно таланить. Серед дослідників побутує загальна думка, що майже всі фінансові аналітики, знають вони про це чи ні (більшість — не знає), грають у рулетку. Суб’єктивне відчуття трейдера підказує йому, ніби він здійснює розумний, обґрунтований вибір у досить непевній ситуації. Однак на високоефективних ринках обґрунтований вибір аж ніяк не точніший за тицяння пальцем у небо.


Кілька років тому мені випала незвичайна можливість безпосередньо вивчити ілюзію фінансового вміння. Мене запросили виступити перед групою інвестиційних консультантів фірми, що надає фінансові рекомендації та інші послуги вельми заможним клієнтам. Я попросив надати мені якісь дані для підготовки презентації й отримав справжній скарб — фінансову звітність результатів різних інвестицій двадцяти п’яти анонімних консультантів за вісім років поспіль. Річні показники кожного консультанта (більшість із них були чоловіками) фактично зумовлювали розміри їхніх річних премій. Неважко було скласти рейтинг консультантів відповідно до успішності їхньої діяльності, визначити, чи спостерігалися в них стійкі відмінності в уміннях і чи постійно, з року в рік, ці консультанти забезпечували для своїх клієнтів високі прибутки[227].

Щоб відповісти на це питання, я обчислив коефіцієнти кореляції рейтингу консультантів для кожної пари років: за перший і другий рік, потім за перший і третій, перший і четвертий тощо, аж до сьомого і восьмого років. У такий спосіб я одержав 28 значень коефіцієнта — по одному на кожну пару років. Я знав теорію і був готовий до того, що знайду лише слабкий доказ існування постійного вміння. Однак результат мене вразив: середнє значення коефіцієнта дорівнювало 0,1. Іншими словами, він був практично нульовий. Стійкої кореляції, що вказує на існування відмінностей у майстерності, виявити не вдалося. Результати були схожі на результат кидання гральних костей, а не процес визначення вмінь.

Ніхто в цій компанії не підозрював про природу гри, в яку грали фінансові аналітики. Самі аналітики при цьому відчували себе компетентними професіоналами у своїй справі, що виконують серйозну роботу, — начальство було такої самої думки. У передвечір’я семінару ми з Річардом Талером вечеряли в компанії вищого керівництва фірми — осіб, які визначали розмір щорічних премій. Ми попросили наших співрозмовників вгадати щорічну кореляцію рейтингів індивідуальних консультантів. Вони вирішили, що знають, до чого ми хилимо, і з посмішкою відповіли, що «кореляція невисока» і «показники напевно коливаються». Та дуже швидко з’ясувалося, що ніхто з присутніх не очікував, що середня кореляція дорівнює нулю.

Ми хотіли, щоб керівництво компанії збагнуло, що принаймні в тому, що стосується створення інвестиційних портфелів, вони заохочують везіння, хоча вважають це вмінням. По суті, це повідомлення мало б їх шокувати, але ж ні. Не було жодної ознаки, що вони нам не вірять. Та й хіба були підстави? Зрештою, ми проаналізували ті дані, які вони нам самі й надали. До того ж вони були достатньо розумними й освіченими людьми, щоб самостійно зробити для себе висновки, тож ми утрималися від підказок. Ми спокійно продовжили вечерю, і я анітрохи не сумнівався, що і наші відкриття, і висновки керівництва виявилися марними, а життя цієї компанії і далі пішло по накатаній без будь-яких змін. Ілюзія вміння — це омана не окремої особи; вона глибоко закорінена в самій культурі фінансової галузі. Факти, які спростовують цю ілюзію (і таким чином створюють загрозу джерелам існування і почуттю власної гідності фінансистів), просто не сприймаються. Розум їх не засвоює. Це твердження частково справедливе і щодо статистичних досліджень ефективності праці, де подається інформація про базові відсотки, яку люди зазвичай ігнорують, якщо вона суперечить їхньому особистому досвіду.

Наступного ранку ми ознайомили фінансових консультантів із результатами своїх досліджень і зіткнулися з аналогічною реакцією. Їхній власний досвід виважених рішень у складних завданнях здавався консультантам переконливішим, ніж абстрактні статистичні факти. Коли ми закінчили, один із керівників, з якими ми вечеряли напередодні, відвіз мене в аеропорт. Дещо ображено він зауважив: «Я багато зробив для нашої компанії, і цього в мене ніхто не забере». Посміхнувшись, я промовчав, але водночас подумав: «Саме це я у вас і забрав. Якщо своїм успіхом ви здебільшого зобов’язані просто випадку, то на яке ж визнання ви насправді заслуговуєте?».


Що підкріплює ілюзії вміння та значущості?

Когнітивні ілюзії часто стійкіші за візуальні. Ваше знання про ілюзію Мюллера-Лаєра ніяк не впливає на сприйняття довжини ліній, але воно змінює вашу поведінку. Ви розумієте, що не можна вірити першому враженню про довжину ліній зі стрілками, і також знаєте, що в цій стандартній ілюзії не можна вірити тому, що ви бачите. Коли у вас запитають, яка лінія довша, ви висловите своє осмислене переконання, а не ту ілюзію, яку продовжуєте бачити. Однак коли ми з армійськими колегами дізналися, що наші тести на оцінку лідерських якостей мало що показують, то розумом сприйняли цей факт, але це ніяк не вплинуло на наші почуття чи подальші дії. Реакція фінансових консультантів на наші з Талером висновки була ще екстремальнішою. Я переконаний, що і керівники, і пересічні працівники одразу ж сховали їх кудись у темні закутки своєї пам’яті, де вони не могли б жодним чином зашкодити.

Чому ж інвестори (як аматори, так і професіонали) уперто вірять, що можуть збільшити ринок, усупереч економічній теорії, яку самі ж визнають, і попри те, на що вказує неупереджена об’єктивна оцінка їхніх особистих досягнень? Чимало тем, порушених у попередніх розділах цієї книги, можуть пояснити панування і перманентність ілюзії вміння у фінансовому світі.

Найважливіша психологічна причина цієї ілюзії полягає в тому, що фінансові аналітики у своїй роботи залучають уміння вищого рівня. Вони звіряються з економічними даними і прогнозами, вивчають декларації про доходи та балансові відомості, оцінюють якості керівників компаній і їхніх конкурентів. Усе це — серйозна робота, що потребує інтенсивної підготовки, і люди, які цим зайняті, паралельно набувають безпосереднього (і вагомого) досвіду застосування своїх умінь. На жаль, уміння оцінювати бізнес-перспективи компанії недостатньо для успішного інвестування, де ключове питання полягає в тому, чи інформацію про справи фірми вже враховано у вартості акцій. Очевидно, трейдерам бракує навичок для відповіді на це вирішальне питання, але вони наче і не підозрюють про своє невігластво. Спостерігаючи за курсантами на смузі перешкод, я зрозумів, що суб’єктивна впевненість трейдера — це відчуття, а не судження. Наше розуміння ролі когнітивної легкості й асоціативної когерентності дає змогу зробити висновок про належність суб’єктивної впевненості до компетенції Системи 1.

Нарешті, ілюзії значущості та вміння підтримуються потужною професійною культурою. Ми знаємо, що люди можуть непохитно вірити в будь-яке твердження, яким би абсурдним воно не було, якщо цю віру поділяє співтовариство однодумців. З огляду на характер професійної культури фінансистів, зовсім не дивно, чому так багато людей уважають, що вони належать до числа небагатьох обраних, які вміють те, чого не вміє решта.


Ілюзії експертів

Сама думка про те, що майбутнє непередбачуване, щодня спростовується так само легко, як, на нашу думку, можна пояснити й минуле. Як зауважив Нассім Талеб у своєму «Чорному лебеді», наша схильність конструювати когерентні наративи про минуле і вірити в них ускладнює прийняття того факту, що наші здібності до передбачення вкрай обмежені. У ретроспекції все має сенс, і саме цим користуються фінансові експерти, які пропонують нам переконливі підсумки подій дня. Ми неспроможні придушити голос інтуїції, який шепоче нам, що сьогоднішнє усвідомлення сенсу вчорашніх подій означає, що їх можна було передбачити. Ілюзія того, що ми розуміємо минуле, дає нам надмірну впевненість у своїх здібностях прогнозувати майбутнє.

Поширене поняття «марш історії» передбачає послідовність і спрямованість процесів. Марш, на відміну від прогулянки, явище невипадкове. Ми вважаємо, що здатні пояснювати минуле, зосереджуючись або на суспільних рухах та культурному й технічному прогресі, або на діях і намірах видатних особистостей. Думка про те, що визначні історичні події зумовлені випадковістю, глибоко нас шокує, хоча вона правильна і давно доведена. Важко уявити собі історію ХХ століття, з її потужними громадськими рухами, не враховуючи ролі Гітлера, Сталіна і Мао Цзедуна. Однак колись у минулому був момент — незадовго до зачаття, — коли існувала п’ятдесятивідсоткова ймовірність того, що ембріон, який згодом став Гітлером, може розвинутися в особину жіночої статі. Комбінація цих трьох подій дозволяє обчислити, що з імовірністю один до восьми ХХ століття могло минути без будь-кого з цих великих лиходіїв, і немає сенсу заперечувати, що без них хід історії ніяк не змінився б. Запліднення трьох яйцеклітин мало доленосні наслідки, і тому сама ідея передбачуваності довгострокових змін — це не більше ніж жарт.

Однак ілюзія обґрунтованого передбачення залишається непохитною, і цим успішно користуються всі, хто заробляє на прогнозах: не лише фінансові аналітики, а й експерти в галузі бізнесу й політики. Радіо і телебачення мають у своєму штаті експертів, чия робота — коментувати події і давати прогнози на майбутнє. У глядача, читача або слухача складається враження, ніби вони отримують якщо не ексклюзивні, то вкрай цінні відомості. І, без сумніву, згадані експерти та їхні промоутери щиро вірять, що пропонують таку інформацію. Філіп Тетлок, психолог із Пенсильванського університету, пояснив суть так званих «експертних прогнозів» у книжці «Експертне політичне судження: наскільки воно слушне? Як нам про це дізнатися?», що вийшла друком у 2005 році і в якій він опублікував результати свого двадцятирічного дослідження. Своєю працею Тетлок встановив своєрідний стандарт дискусій на цю тему.

Тетлок опитав 284 особи, що заробляють на життя наданням «коментарів або рекомендацій на політичні та економічні теми». Він попросив респондентів оцінити ймовірність деяких подій найближчого майбутнього, як у сфері їхньої спеціалізації, так і в інших галузях, про які вони мали лише загальне уявлення. Чи вдасться скинути Горбачова внаслідок перевороту? Чи воюватимуть США в Перській затоці? Яка країна стане наступним великим ринком, що розвивається? Загалом Тетлок зібрав понад 80 000 подібних прогнозів. Також він запитував експертів, на підставі чого вони дійшли своїх висновків, якою була їхня реакція, коли передбачення не збулись, яким чином вони оцінювали факти, що не підтвердили їхньої думки. Респондентів також просили оцінити ймовірності трьох альтернативних закінчень кожної події: збереження статус-кво, зростання чи зниження певних показників (наприклад, політичної свободи чи економіки).

Результати були приголомшливі. Експерти виступили б краще, якби віддали рівні частки ймовірності всім трьом потенційним варіантам. Іншими словами, люди, які заробляють на життя вивченням конкретного питання, роблять прогнози гірше, ніж мавпочка, яка, кидаючи дротики в дартс, зрештою рівномірно розподіляє їх по різних секторах мішені. Навіть у тій галузі, в якій експерти орієнтувалися найкраще, вони показали майже такі самі результати, що й дилетанти.

Той, хто знає більше, передбачає події не набагато краще від того, хто знає менше. Покладатися не можна навіть на найкращого знавця. Причина полягає в тому, що в людини, яка набула багатьох знань, розвивається ілюзія вміння, і вона стає понадміру самовпевненою. «Ми стрімко досягли тієї точки, коли цінність передбачень, що ґрунтуються на знаннях, стає вкрай малою, — пише Тетлок. — В нашу епоху надмірно вузької спеціалізації науки немає підстав вважати, що ті, хто публікуються в провідних виданнях — відомі політологи, регіонознавці, економісти й інші вчені, — бодай якось перевершують звичайних журналістів або просто вдумливих читачів «Нью-Йорк Таймз»[228] у тому, що стосується “розуміння” поточних ситуацій». Як з’ясував Тетлок, що відоміший прогнозист, то екстравагантніші його прогнози. «Запитувані експерти, — стверджує він, — зазвичай більш самовпевнені, на відміну від своїх колег, чия діяльність не виставлена напоказ».

Тетлок також з’ясував, що експерти вперто відмовляються визнавати свої помилки, а коли їх до цього змушують, знаходять масу виправдань: вони помилилися лише в часі події, сталося щось непередбачуване, була вагома причина помилятися тощо. Зрештою, експерти теж люди. Їх засліплює власна слава, вони ненавидять визнавати свої помилки. Тетлок стверджує, що експертів уводять в оману не так їхні переконання, як спосіб їхнього мислення. Він використовує образи з есе Ісаї Берліна про Толстого під назвою «Їжак і лисиця». Їжаки «знають одну важливу річ» і мають свою теорію про все на світі. Вони вбудовують окремі події у межі узгоджених уявлень. Вони нетерпимо ставляться до тих, хто бачить світ і речі в ньому не так, як вони. Їжаки завжди впевнені у своїх прогнозах й особливо вперто не хочуть визнавати своїх помилок. Якщо прогноз не справдився, для них це «лише питання часу» або «незначна хиба». Вони категоричні у своїх судженнях, і саме тому продюсери полюбляють запрошувати їх на свої телешоу. Адже два їжаки, які дотримуються різних позицій, критикують і висміюють «ідіотські думки» суперника у прямому ефірі, створюють неабияке видовище.

Лисиці, на відміну від їжаків, мислять ширше. Вони не вірять, що рушій історії — це щось одне й визначне (наприклад, вони навряд чи погодяться з тим, що Рональд Рейґан одноосібно припинив холодну війну, гідно прийнявши виклик Радянського Союзу). Натомість лисиці усвідомлюють, що дійсність постає із взаємодії багатьох сил і факторів, зокрема й сліпого випадку, що часто породжує суттєві та непередбачувані наслідки. Саме лисиці перемогли в дослідженнях Тетлока, хоча навіть їхні прогнози виявилися не дуже надійними. Порівняно з їжаками, лисиць рідко запрошують виступати в теледебатах.


Експерт не винен. Просто світ — це складна річ

Головна ідея цього розділу полягає не в тому, що люди, які намагаються передбачити майбутнє, припускаються багатьох помилок; це і так зрозуміло. По-перше, варто визнати, що помилки в прогнозах неминучі, адже наш світ — непередбачуваний. По-друге, надмірній суб’єктивній впевненості не варто довіряти як показникові точності прогнозів (невпевненість дасть кращий, інформативніший результат).

Короткострокові тренди можна передбачити, а поведінку та досягнення можна досить точно спрогнозувати на підставі попередньої поведінки і колишніх успіхів. Водночас нам не слід очікувати, що поведінка курсанта на смузі перешкод покаже, яким він буде в офіцерській школі і в бою, адже в реальному світі занадто багато особливих факторів визначають поведінку в кожній із цих ситуацій. Заберіть найбільш наполегливого з восьми кандидатів у групі, і решта учасників проявлять себе зовсім інакше. Варто кулі снайпера пролетіти в кількох сантиметрах від вуха офіцера, і його дії зміняться. Я не заперечую важливості всіх цих тестів: якщо якийсь із них дозволяє спрогнозувати важливий результат із достовірністю 0,20 або 0,30, то його варто застосовувати. Але вам не слід чекати більшого. Пам’ятайте, що аналітики з Волл-стрит, які сподіваються перехитрувати ринок своїми прогнозами майбутніх цін, помиляються майже завжди. І вже напевне не слід чекати багато від експертів, що здійснюють довгострокові прогнози, хоча вони і можуть поділитися цінною порадою про найближче майбутнє. Межу, яка відокремила б передбачуване і непередбачуване далеке майбутнє, ще поки не проведено.


Розмови про ілюзії вміння

«Він знає, що, з огляду на результати обстеження, передбачити розвиток цієї хвороби практично неможливо. То як він може бути такий упевнений у цьому випадку? Це схоже на ілюзію значущості».

«Усі свої знання вона вибудувала в чітку систему, і ця узгодженість допомагає їй почуватися впевнено».

«Чому він уважає, що в змозі перехитрити ринок? Хіба це не ілюзія вміння?»

«За своєю вдачею вона їжак. У неї є теорія, яка все пояснює. Саме тому в неї виникає ілюзія розуміння світу».

«Питання не в тому, чи досвідчені ці експерти, а в тому, чи передбачуваний наш світ».



Розділ 21

Інтуїція проти формул

Пол Міл був чудовою і незвичайною людиною та одним із найбільш різнобічних психологів ХХ століття. В Університеті Міннесоти він у різний час викладав психологію, юриспруденцію, психіатрію, неврологію і філософію. Його публікації також присвячені питанням релігії, політології. Одна з тем, які він досліджував, — здатність щурів до навчання. Як дослідник він застосовував не лише складні статистичні моделі і завзято критикував необґрунтовані твердження в клінічній психології — Міл був психоаналітиком-практиком. Він написав кілька глибоких статей про філософські підвалини психологічних досліджень, які я під час навчання в аспірантурі майже вивчив напам’ять. Я жодного разу не зустрічався з Мілом особисто, але відтоді, як я прочитав його працю «Клінічний прогноз проти статистичного: теоретичний аналіз та огляд фактів», він став одним із моїх кумирів.

У цій невеликій роботі, яку він пізніше називав «моя провокативна книжечка», Міл розглянув результати 20 досліджень, у яких було проаналізовано, що точніше — клінічні прогнози, які ґрунтуються на суб’єктивних уявленнях лікарів-професіоналів, чи статистичні прогнози, здійснені за суворими правилами на підставі поєднання різних оцінок і даних. У типовому експерименті соціальні педагоги прогнозували оцінки першокурсників наприкінці навчального року. Кожного студента опитували впродовж сорока п’яти хвилин. Педагоги також мали доступ до результатів навчання в старшій школі, підсумків тестів на профорієнтацію та чотиристорінкового есе абітурієнта. У статистичному алгоритмі було використано цю інформацію лише частково, а саме — оцінки зі старших класів школи та результати одного тесту на виявлення здібностей. Проте алгоритм виявився точнішим, ніж 11 із 14 педагогів. Подібні результати Міл отримав, проаналізувавши й низку інших прогнозів, зокрема ймовірність порушення режиму умовно-дострокового звільнення, успішного проходження програми підготовки пілотів та кримінальних рецидивів.

Не дивно, що «книжечка» Міла викликала в багатьох психологів-клініцистів острах і недовіру, а порушена в ній полеміка дала початок цілому напряму досліджень, які тривають і сьогодні — понад півстоліття після її публікації. Кількість досліджень, які порівнюють клінічні та статистичні прогнози, зросла до двох сотень, але рахунок у протистоянні «людина проти алгоритму» відтоді не змінився. Близько 60% досліджень довели, що прогнози, здійснювані відповідно до алгоритму, — точніші. Інші зіставлення показали рівні за точністю результати, але нічия тотожна перемозі статистичних законів, адже використовувати статистику дешевше, ніж наймати експертів. Жодних переконливих винятків із цього правила засвідчено не було.

Відтоді сфера прогнозування суттєво розширилась, і станом на сьогодні вона охоплює медичні показники, такі як очікувана тривалість життя онкохворих, тривалість госпіталізації, діагностування серцевих захворювань, імовірність синдрому раптової дитячої смерті; економічні показники, такі як перспективи успішності нових підприємств, оцінювання банками кредитних ризиків, а також майбутня задоволеність працівників своєю роботою; показники, важливі для державних установ, зокрема відповідність певним критеріям кандидатів на роль прийомних батьків, шанси рецидиву в неповнолітніх правопорушників, а також вірогідність інших форм протиправної поведінки. Зрештою прогнози застосовуються практично скрізь, де необхідно спробувати щось передбачити — для оцінки наукових презентацій, для вгадування переможців футбольних матчів чи визначення майбутньої ціни вин бордо. Кожній із цих сфер притаманна суттєва невизначеність та непередбачуваність, тому ми називаємо їх «середовищами низької достовірності». Але в будь-якому випадку якість експертних прогнозів навіть у цих галузях тотожна або ж поступається точності прогнозів, одержаних за допомогою простого статистичного алгоритму.

Як із виправданою гордістю зауважив Міл через тридцять років після виходу своєї книги, «у суспільних науках немає жодної такої суперечності, яка спровокувала б так багато якісно різних досліджень, що однозначно рухалися в одному напрямку»[229].

Принстонський економіст і поціновувач вин Орлі Ашенфельтер переконливо продемонстрував переваги простої статистики над думкою всесвітньовідомих експертів. Ашенфельтер хотів передбачити зміну цін на бордо на підставі інформації, доступної в рік урожаю. Це важливий момент, бо вишуканим винам на дозрівання та досягнення своєї найвищої якості потрібно кілька років. Ціни на витримані вина з того самого виноградника, розлиті з інтервалом у 12 місяців, можуть відрізнятися в десятки разів чи й більше[230]. Здатність прогнозувати майбутні ціни дуже важлива, тому що інвестори вкладають кошти в марочні вина як у твори мистецтва, сподіваючись, що з роками вони будуть дорожчати.

Загальновідомо, що на смак марочного вина впливає лише зміна погоди в період дозрівання винограду. Кращі вина отримують у роки з сухим і теплим літом, тож винороби Бордо успішно користуються наслідками глобального потепління. Сприятливою для цієї галузі буває ще й дощова весна, бо підвищує врожайність винограду, не позначаючись на якості. Ашенфельтер трансформував усі ці відомості у статистичну формулу, яка дозволяє спрогнозувати зміну цін на вино конкретного виробника і конкретного врожаю за трьома метеорологічними показниками: середня температура влітку, кількість опадів у період збирання врожаю і їх кількість упродовж попередньої зими. Його формула забезпечує точний прогноз цін на найближчі роки і навіть десятиліття. Завдяки їй справді можна визначити ціни на витримані вина точніше, ніж на щойно вироблені молоді. Цей новий приклад «схеми Міла» піддає сумнівам як здібності експертів, чия думка формує ранню ціну, так і всю економічну теорію, згідно з якою ціни повинні відображати всю наявну інформацію, зокрема й погодні умови. Формула Ашенфельтера дає надзвичайно точний результат — кореляція між справжньою і передбаченою ціною перевищує 0,90.

То чому ж прогнози експертів гірші за алгоритми? Міл припустив, що одна з причин полягає в тому, що вони намагаються бути раціональними, мислити творчо й у формуванні своїх прогнозів брати до уваги складні комбінації факторів. В інших випадках складність допомагає, але найчастіше вона знижує достовірність прогнозів. Тож краще виходити із простих комбінацій факторів. Дослідження продемонстрували, що люди, які ухвалюють рішення, поступаються в точності формулам, навіть коли їм відомий результат, спрогнозований за допомогою цієї формули! Їм здається, що вони можуть відкинути цей результат, бо володіють додатковою інформацією, але найчастіше вони помиляються. Як стверджує Міл, лише в кількох випадках є сенс звертатися до експертів, а не до формули. У знаменитому мисленнєвому експерименті він описує формулу, за якою можна спрогнозувати, чи піде якась людина цього вечора в кіно, й одразу зауважує, що формулу можна сміливо відкинути, якщо відомо, що цього дня людина зламала собі ногу. Так з’явилося й усталилося «правило зламаної ноги». Звичайно, сенс правила в тому, що перелом — подія рідкісна, але ключова.

Інша причина того, що думки експертів виявляються не такими точними, як формули, — невиправна непостійність та непослідовність людських суджень під час узагальнення складної інформації. Якщо попросити експертів оцінити ті самі дані двічі, вони здебільшого дадуть різні відповіді. Ступінь такої непослідовності часто викликає серйозну тривогу. Досвідчені рентгенологи, які оцінюють рентгенограми грудної клітки на наявність чи відсутність патології, суперечать самі собі в 20% випадків, коли повторно бачать ті самі знімки[231]. Опитування 101 незалежного аудитора, яким запропонували визначити надійність внутрішньокорпоративних аудиторських перевірок, виявило аналогічну непослідовність[232]. Огляд 41 незалежного дослідження про надійність суджень, які висловили аудитори, патологи, психологи, менеджери компаній та інші фахівці, дозволяє припустити, що така частота суперечностей типова, навіть якщо повторна оцінка матеріалу проводиться всього за кілька хвилин після першої[233]. Ненадійні оцінки не можуть бути основою точних прогнозів будь-чого.

Можливо, непостійність суджень така поширена через надзвичайну залежність Системи 1 від контексту. Ми знаємо з досліджень у галузі праймінгу, що непомічені впливи навколишнього середовища суттєво позначаються на наших думках та діях. Ці впливи змінюються щохвилини. Приємна прохолода вітерцю в спекотний день може налаштувати вас на оптимістичний лад і позначитися на вашій думці, незалежно від того, що саме ви обмірковуєте чи оцінюєте в цей момент. Шанси злочинця на дострокове звільнення дуже коливаються залежно від графіка роботи суддів, а саме від розкладу перерв на прийоми їжі[234]. Ви рідко безпосередньо усвідомлюєте, що відбувається у вашій голові, а тому й не здогадуєтесь, що навіть найнезначніші обставини здатні радикально змінити ваші судження чи рішення. Натомість обставини не можуть впливати на формули. Якщо вихідні дані ті самі, вони завжди видають ту саму відповідь. Коли передбачуваність низька, як у більшості досліджень, проаналізованих Мілом і його послідовниками, непостійність і непослідовність виявляються вкрай деструктивними для будь-якої прогностичної валідності.

Результати дослідження дозволяють зробити несподіваний висновок: щоб максимально підвищити прогностичну точність, кінцеві рішення слід довірити формулам, особливо в сферах низької достовірності. Наприклад, під час зарахування абітурієнтів до медичних вишів останнє слово залишається за викладачами, які проводять з ними співбесіду. Нечисленні свідчення дозволяють припустити, що співбесіда, швидше за все, знижує точність процедури відбору, коли інтерв’юери ухвалюють остаточні рішення. Це зумовлено тим, що інтерв’юери зазвичай надмірно впевнені у власній інтуїції і занадто часто покладаються на власні спостереження, не звертаючи при цьому уваги на інші джерела інформації; зрештою це знижує достовірність їхніх оцінок[235]. Подібним чином експерти з оцінки якості молодого вина одержують інформацію, яка швидше погіршує, ніж поліпшує точність прогнозів його майбутньої вартості: їм дозволяють дегустувати вино. Навіть якщо експерти чітко усвідомлюють, що якість вин насамперед залежить від погоди, їхні висновки не можуть дорівнятися до формули за сталістю, послідовністю та узгодженістю.


Найважливішим досягненням у цій галузі науки після роботи Міла можна вважати знамениту статтю Робіна Доуза «Груба краса неточних лінійних моделей в ухваленні рішень»[236]. У суспільних науках переважає статистична практика приписувати вагу кожному предикторові[237] відповідно до алгоритму, який називається множинною регресією[238]. У наш час цей алгоритм вбудований у типове програмне забезпечення для аналізу даних. Логіку множинної регресії неможливо спростувати: вона дає змогу знайти оптимальну формулу для поєднання зваженої комбінації предикторів. Однак Доуз виявив, що складність статистичного алгоритму майже не підвищує його результативності. Так само можна відібрати лише кілька показників, які мають певну значимість для прогнозування результату, і скоригувати їхні значення, щоб зробити їх зіставними (за стандартними позиціями чи рангами). Формула, що поєднує всі ці предиктори з рівною вагою, швидше за все, буде такою ж точною в прогнозуванні нових випадків, як і формула множинної регресії, оптимальна для початкової вибірки. Останні дослідження пішли ще далі: згідно з ними, формули, що надають рівної ваги всім предикторам, часто перевершують інші, бо на них не впливає випадковість вибірки[239].

Приголомшливий успіх рівноважних схем має важливе практичне значення: він уможливлює розробку корисних алгоритмів без попередніх статистичних досліджень. Прості рівноважні формули, які ґрунтуються на наявній статистиці або на здоровому глузді, дають змогу добре спрогнозувати важливі результати. На одному прикладі, який дуже легко запам’ятовується, Доуз показав, що стабільність шлюбу можна спрогнозувати за формулою:


частотність, з якою подружжя кохається, мінус частота сварок


Вам напевне не хочеться, щоб результат обчислень у вашому випадку був величиною від’ємною.

Важливий висновок із цього дослідження полягає в тому, що складений поспіхом алгоритм за результативністю часто може позмагатися з оптимально зваженою формулою і вже напевне легко перевершить прогноз експерта. Це правило можна застосувати до багатьох сфер — від вибору акцій для інвестиційного портфеля до вибору лікарями чи пацієнтами методу лікування.

Класичне застосування цей підхід знайшов у простому алгоритмі, який урятував життя сотням тисяч немовлят. Акушери знають, що дитина, яка не починає дихати нормально в перші хвилини після народження, наражається на ризик отримати ушкодження головного мозку або й померти. До втручання анестезіолога Вірджинії Апґар у 1953 році лікарі й повитухи оцінювали стан новонародженого, покладаючись на власні клінічні судження. При цьому різні фахівці звертали увагу на різні показники: одні вивчали проблеми з диханням, інші відстежували, коли пролунає перший крик. Без стандартизованої процедури ознаки небезпеки часто оминали увагою, і чимало новонароджених помирало.

Якось за сніданком лікар-початківець запитав доктора Апґар, як проводити комплексну оцінку стану новонародженого[240]. «Це просто, — відповіла вона. — Треба зробити таке...» Й Апґар нашвидкуруч записала п’ять параметрів (пульс, дихання, вираженість рефлексів, тонус м’язів, колір шкірних покривів) і три варіанти оцінки (0, 1, 2 — залежно від ступеня вияву ознаки). Усвідомивши, що вона здійснила неабиякий прорив, адже її метод можна легко застосувати в будь-якій пологовій палаті, за цією шкалою Апґар почала оцінювати немовлят через хвилину після народження. Дитина із загальним показником 8 і вище зазвичай була рожевенькою, кричала, звивалася і кривилася, мала пульс понад 100 ударів на хвилину, тобто в цілому була в хорошій формі. Водночас дитина з показником 4 і нижче була синюшного кольору, млява, малорухлива, зі слабким пульсом, тобто, без сумніву, потребувала термінової медичної допомоги. Шкала Апґар стала для персоналу пологових відділень постійним стандартом для визначення, якій дитині загрожує небезпека, що допомогло значно знизити смертність серед немовлят. Шкала Апґар й досі щодня використовується в усіх пологових будинках. Хірург Атул Ґаванде нещодавно опублікував книгу «Маніфест контрольного переліку», в якій навів безліч прикладів переваг шкал і простих правил[241].


Ворожість до алгоритмів

Із самого початку клінічні психологи відреагували на ідеї Міла ворожо і недовірливо. Очевидно, що вони перебували в полоні ілюзії вміння, а саме — вміння давати довгострокові прогнози. Якщо вдуматися, то можна легко побачити, чим зумовлена ця ілюзія, а також поспівчувати клініцистам через їхнє заперечення праць Міла.

Статистичні докази недосконалості клінічних оцінок суперечать щоденному досвіду фахівців, пов’язаному з якістю їхніх суджень. Психологи-практики під час кожної терапевтичної зустрічі з пацієнтом роблять безліч припущень про те, як пацієнт відреагує на втручання і що станеться наступної миті. Чимало цих здогадів підтверджуються, що начебто доводить існування професійного клінічного вміння.

Проблема полягає в тому, що правильні судження передбачають короткострокові прогнози в контексті терапевтичного опитування — вміння, яке терапевти набувають з роками наполегливої практики. Завдання, яке їм не до снаги, — це довгостроковий прогноз на майбутнє для конкретного пацієнта, адже це набагато важче, і навіть формули лише частково можуть впоратися з таким завданням. Окрім цього, клініцисти не мають практичної можливості набути навичок довгострокового прогнозування, адже, щоб встановити зворотний зв’язок, замість негайного підтвердження своїх гіпотез під час клінічної сесії вони змушені чекати надто багато років. Однак межа між тим, що психологи вміють робити добре, і тим, чого вони не можуть, досить розмита і не завжди очевидна для них самих. Вони знають про свої навички і професіоналізм, але рідко коли розуміють, чим вони обмежені. Тож не дивно, що сама ідея про те, що механічна комбінація кількох змінних дає результати, кращі за вишукану складність людського судження, видається досвідченому терапевтові безсумнівно хибною.

Дискусії про переваги і недоліки клінічного і статистичного методів прогнозування завжди мали моральне підґрунтя. Статистичний метод, як зауважує Міл, досвідчені клініцисти критикували як «механічний, атомістичний, куций і сухий, штучний, нереальний, випадковий, неповний, мертвий, педантичний, уривчастий, банальний, вимушений, статичний, поверховий, відсталий, вихолощений, стерильний, школярський, псевдонауковий і сліпий». З іншого боку, прихильники клінічного методу вихваляли його як «динамічний, всеосяжний, глибокий, продуманий, цілісний, майстерний, чутливий, гнучкий, структурований, організований, широкий, глибокий, істинний, точний, вдосконалений, реальний, життєвий, конкретний, природний, близький до реального життя і зрозумілий».

Ми всі можемо зрозуміти таку позицію. Коли людина змагається з машиною, — байдуже чи це Джон Генрі[242], який довбає скелю швидше парового молота, чи шаховий геній Гаррі Каспаров, який грає партію проти суперкомп’ютера, — ми неодмінно співпереживатимемо з людиною. Антипатія до алгоритмів ухвалення рішень, які впливають на людей, закорінена у стійкому переконанні, що багато людей віддадуть перевагу природному, а не синтетичному чи штучному. Якщо запитати в людей, яке яблуко вони хотіли б з’їсти — органічне з села або ж куплене в магазині, більшість обере «натуральне». Хоч опитуваних і попередили заздалегідь, що обидва яблука не відрізняються за смаком, однаково поживні та екологічно чисті, вони все-таки віддадуть перевагу органічним фруктам[243]. Навіть виробники пива виявили, що можна збільшити продажі, написавши на етикетці «Лише натуральна сировина» і «Без консервантів».

Потужний опір демістифікації професійних умінь яскраво ілюструє реакція європейських виноробів на формулу Ашенфельтера для визначення ціни на бордо. Здавалося б, його формула стала відповіддю на молитви гурманів і можна було очікувати, що вони будуть вдячні за шанс точно визначати, які вина будуть добрими, а які — ні. Однак не так сталося, як гадалося. Відгуки французьких виноробів, за словами оглядачів «Нью-Йорк Таймз», були «посередніми між агресивними та істеричними». Ашенфельтер зазначає, що один цінитель вин назвав його відкриття «сміховинним і безглуздим», а інший кепкував: «Це наче оцінювати фільми, навіть їх не бачивши».

Упередження проти алгоритму посилюються, коли рішення мають важливі наслідки. Міл писав: «Я не знаю, як подолати страх, що відчувають деякі клініцисти, яким здається, що виліковному, на їхню думку, хворому відмовляють у терапії, бо “сліпе, механічне” рівняння зараховує його до іншої групи». Натомість Міл та його однодумці наголосили на тому, що неетично покладатися на інтуїтивні судження в тих важливих рішеннях, коли наявний алгоритм дасть змогу зменшити кількість помилок. Їхній раціональний аргумент справді переконливий, але він суперечить суворій психологічній реальності: для більшості людей особливе значення має причина помилки. Історія дитини, що померла через помилку алгоритму, викликає більше обурення, ніж якби та сама трагедія сталася через людську помилку, а сама різниця в потужності емоційних переживань швидко формує моральні преференції.

На щастя, вороже ставлення до алгоритмів, можливо, буде слабшати в міру збільшення їхньої ролі в повсякденному житті. Коли ми добираємо для себе книжки або музику, то зазвичай беремо до уваги рекомендації спеціальних програм. Ми приймаємо як належне, що наш кредитний ліміт визначається без прямого людського втручання. Нам дедалі частіше доводиться дотримуватись порад, що мають форму простих алгоритмів, як, приміром, співвідношення «хорошого» і «поганого» холестерину в організмі, якого нам слід досягти. Сьогодні громадськість набагато краще розуміє, що в спортивному світі в деяких критичних випадках краще покладатися на формулу, ніж на рішення людини (наприклад, скільки слід заплатити за нового гравця професійної спортивної команди тощо). Розширення списку завдань, що виконують алгоритми, можливо, дасть людям змогу позбутися відчуття дискомфорту, коли їм уперше доводиться мати справу з їх результатами, які Міл описав у своїй «провокативній книжечці».


Вчимося в Міла

У 1955 році я, двадцятиоднорічний лейтенант Армії оборони Ізраїлю, отримав наказ розробити загальноармійську систему проведення співбесід. Якщо вас здивувало, що відповідальність такого рівня було покладено на таку молоду особу, не забувайте, що самій державі Ізраїль тоді було всього сім років, усі державні інституції лише створювались, і хтось мусив їх розбудовувати. Як не дивно це звучить сьогодні, я зі своїм дипломом бакалавра вважався найосвіченішим психологом в армії, а мій безпосередній начальник був блискучим дослідником-хіміком.

Коли мені доручили це завдання, в армії вже існувала процедура проведення співбесід. Кожен призовник проходив безліч психометричних тестів, а тих, кого відбирали на бойові завдання, опитували, щоб визначити особисті якості. Усе це робилося для того, щоб оцінити загальну бойову підготовку кожного новобранця і з’ясувати, де він може проявити себе якнайкраще — в артилерії, піхоті, бронетанкових військах тощо. Проводили співбесіди спеціально обрані для цього завдання такі самі молоді новобранці, які мали найвищі показники інтелекту і бажання спілкуватися з людьми. Більшість інтерв’юерів були жінки, яких у той час не допускали до бойових завдань. Кілька тижнів їх навчали проводити співбесіди тривалістю п’ятнадцять-двадцять хвилин; вони отримували настанови обговорити низку різних тем і скласти загальне враження про майбутні успіхи призовника на службі.

На жаль, наступні оцінювання солдатів на службі довели, що результатів співбесід можна було не брати до уваги, тому що вони не давали змоги спрогнозувати майбутні успіхи призовників. Мені наказали змоделювати сценарій співбесіди так, щоб вона стала більш інформативною, але не забирала більше часу. Також мені доручили апробувати новий тип співбесід та оцінити його точність. З погляду досвідченого професіонала, я був підготовлений для цього завдання не більше, ніж для спорудження моста через Амазонку.

На щастя, я був знайомий із «книжечкою» Пола Міла, яка вийшла лише за рік до того. Мене переконали його аргументи на користь того, що прості правила статистики перевершують інтуїтивні судження експертів. Я дійшов висновку, що усталена тоді процедура співбесід виявилася невдалою почасти тому, що дозволяла інтерв’юерам робити те, що, на їхню думку, було найцікавішим, — досліджувати динаміку психіки респондента. Натомість слід було б використовувати час, який вони мали у своєму розпорядженні, для отримання якнайбільшої кількості різнопланової інформації про життя новобранців у звичному для них середовищі. Інший урок, який я засвоїв завдяки Мілу, полягав у тому, що слід відмовитися від процедури, у якій на ухвалення рішень впливає загальна оцінка новобранця. Міл стверджував, що таким оцінкам не можна довіряти; більш достовірне статистичне зведення окремо оцінених якостей респондента.

Я розробив процедуру, згідно з якою інтерв’юери мали виділяти кілька значущих особистісних характеристик й оцінювати кожну з них окремо. Кінцева оцінка боєздатності повинна була обчислюватися за стандартною формулою без будь-яких додаткових втручань з боку інтерв’юерів. Я склав список із шести характеристик, важливих, як мені здавалося, для виконання бойових завдань: відповідальність, комунікабельність, чоловіча гордість та ін. Потім сформулював питання про кожну рису, що переважно стосувалися життя новобранця до призову, зокрема місць його роботи, того, чи відповідально і пунктуально він ставився до роботи або навчання, як часто зустрічався з друзями, які мав спортивні інтереси і в яких змаганнях брав участь тощо. Ідея полягала в тому, щоб якомога об’єктивніше визначити, як новобранець проявив себе в кожній із цих сфер.

Зосередившись на стандартних, фактологічних питаннях, я сподівався подолати ефект ореолу, коли перше позитивне враження впливає на подальші судження. Щоб запобігти цій помилці, я запропонував інтерв’юерам проводити опитування, суворо дотримуючись послідовності цих шести характеристик: перш ніж перейти до наступної, вони мали оцінити кожну з них за п’ятибальною шкалою. Але це ще не все. Я порадив інтерв’юерам не перейматися майбутнім призовників в армії, адже їхнім єдиним завданням був тільки пошук важливих фактів про минуле новобранців і застосування цих відомостей для оцінки їхніх особистісних якостей у балах. «Ваша справа — заміри, а прогностичну оцінку залиште мені», — сказав я своїм підопічним, маючи на увазі формулу, яку мав розробити, щоб поєднати їхні оцінки за всіма параметрами.

Інтерв’юери були на межі бунту. Тямущим дівчатам і хлопцям не сподобалося, коли хтось трохи старший за них наказав їм «вимкнути» інтуїцію і цілковито зосередитися на нудних фактологічних питаннях. Дехто з них почав нарікати: «Ви перетворюєте нас на роботів!». Тож я пішов їм назустріч: «Проведіть опитування точнісінько так, як я сказав, а коли закінчите, заплющте очі, уявіть цього новобранця як солдата і поставте йому бал від одного до п’яти».

За новим методом було проведено кількасот співбесід, а кілька місяців по тому ми зібрали дані про успіхи солдатів від офіцерів тих підрозділів, у яких опинилися новобранців. Результати нас порадували. Як і стверджувалося в роботі Міла, нова процедура співбесіди значно перевершила стару. Комплексна оцінка за шістьма показниками давала змогу спрогнозувати майбутні успіхи новобранця набагато точніше, ніж колишній метод, хоча цей підхід теж був аж ніяк не досконалий. Ми прогресували від «абсолютно марного» до «помірно корисного» відбору.

Найбільше мене вразило, що інтуїтивні судження інтерв’юерів за методом «заплющте очі» також добре себе зарекомендували — результат був не гірший за механічне підсумовування шести окремих оцінок. Завдяки цим результатам я отримав урок, якого ніколи не забуду: інтуїція виявляється корисною навіть у разі справедливо розкритикованої відбіркової співбесіди з новобранцями, але лише після вдумливого збору об’єктивних даних і такого само вдумливого підрахунку балів за кожним параметром. Оцінкам, одержаним унаслідок застосування методу «заплющте очі», я надавав такої самої ваги, як і сумі оцінок за шістьма параметрами. Загалом я навчився не довіряти інтуїтивним судженням — як своїм, так і чужим, — але водночас і не відкидати їх зовсім.

Якісь сорок п’ять років по тому, коли я отримав Нобелівську премію з економіки, то впродовж деякого часу був в Ізраїлі невеличкою знаменитістю. Під час одного з моїх візитів комусь спала на думку ідея провести мені екскурсію по моїй колишній військовій базі, де все ще існує відділ, відповідальний за співбесіди з новобранцями. Мене познайомили з командиром психологічного підрозділу. Вона розповіла мені про сучасну практику проведення співбесід із новобранцями, яка, як виявилося, не сильно змінилася порівняно з розробленою мною системою: дані значної кількості досліджень засвідчили, що така процедура проведення співбесід працює добре. Завершуючи описувати процедуру співбесіди, офіцер додала: «І тоді ми їм кажемо: “Заплющте очі”».


Зроби сам

Основну ідею цього розділу легко застосувати не лише для ухвалення рішень, які стосуються особового складу військовослужбовців, але й для низки інших завдань. Впровадження процедур співбесіди в дусі Міла і Доуза потребує відносно невеликих зусиль, але суттєвої дисциплінованості. Припустімо, вам потрібно найняти торгового представника для вашої фірми. Якщо ви маєте серйозні наміри взяти на цю посаду найкращого кандидата, вам слід зробити так: спочатку виберіть кілька особистісних рис, необхідних для успішного виконання роботи на цій посаді (наприклад, технічна підготовленість, небайдужість до справи, надійність тощо). Не перестарайтеся — шести рис буде цілком достатньо. Властивості, які ви оберете, не повинні повторюватися й перегукуватися між собою, і ви маєте знати, що їх можна об’єктивно оцінити, поставивши кілька простих фактологічних питань. Потім складіть список таких питань для кожної характеристики і подумайте над тим, як їх оцінювати — скажімо, за п’ятибальною шкалою. Ви мусите чітко уявляти, що мається на увазі під висловами «сильно виражена» або «слабко виражена» риса.

Ці приготування заберуть у вас близько півгодини, але зрештою можуть суттєво вплинути на результат, адже ви знайдете людину, яка має потрібні вам професійні якості. Щоб уникнути ефекту ореолу, опрацьовуйте дані окремо по кожній рисі, і лише потім переходьте до наступної. Не перестрибуйте навмання у списку. Щоб оцінити кожного кандидата, підсумуйте бали за шістьма параметрами. Останнє рішення за вами, тож вам не потрібно «заплющувати очі». Ви маєте твердо вирішити, що наймете того кандидата, чий кінцевий бал буде найвищий, навіть якщо інший кандидат сподобався вам більше: спробуйте відкинути власне бажання переінакшити результати і не вигадуйте ніяких відмовок. Величезна кількість досліджень підтверджує, що ви швидше знайдете кращого працівника, якщо скористаєтесь описаною процедурою, ніж якщо вчините так, як зазвичай робить більшість людей у подібних ситуаціях — прийдете на співбесіду непідготовлені й довіритеся голосу своєї інтуїції, що шепотітиме вам на вухо: «Він мені одразу сподобався».


Розмови про експертів і формули

«Якщо вже не можна замінити людські судження формулами, то принаймні задумаймося над цим».

«Він уважає, що його міркування складні та проникливі, але простий підрахунок балів, очевидно, принесе більше користі».

«Визначмося заздалегідь, наскільки для нас важливі результати попередньої діяльності кандидатів. Інакше ми ризикуємо надати надмірної ваги нашим враженням після співбесіди з ними».



Розділ 22

Інтуїція експертів: коли їй можна довіряти?

Суперечки на професійні теми змушують учених показувати свої найгірші якості. Наукові журнали періодично публікують подібні дискусії, які часто починаються з критичних відгуків на чиюсь роботу, що, зі свого боку, викликає зустрічну критику. Ці дебати завжди видавалися мені марнуванням часу. Якщо перший відгук особливо різкий, подальші часто стають вправлянням у тому, що я називаю «сарказмом для початківців», а інколи — й «сарказмом вищого рівня». У відповідях, окрім в’їдливої критики, майже ніколи немає нічого посутнього, й автор такої статті ніколи не зізнається, що первісна критика в дечому була необґрунтована чи й загалом хибна. У кількох випадках я відповідав на критику, яка, на мою думку, була вкрай несправедливою: мовчання в такому разі тотожне визнанню своєї помилки. Однак я ніколи не вважав ворожі нападки одне на одного бодай трохи конструктивними. У пошуках способів дати раду розбіжностям, я кілька разів долучався до так званого «формату співпраці суперників», коли вчені, які сперечалися з якогось питання, працювали над спільною публікацією, в якій розглядали питання з різних позицій, або інколи навіть проводили спільне дослідження. В особливо напружених ситуаціях процес дослідження модерує окремий арбітр[244].

Найприємніше і найпродуктивніше мені працювалося з моїм антагоністом Ґері Кляйном, інтелектуальним лідером групи вчених і практиків, яким була не до вподоби моя робота. Ця група називає себе дослідниками «природного ухвалення рішень», або ПУР, і переважно працює в організаціях, що вивчають роботу різних експертів. Члени ПУР рішуче відкидають дослідження упереджень в евристиках та власне підхід до дослідження упереджень. У цій моделі вони критикують те, що в ній приділено надто багато уваги невдалим судженням і вона в цілому побудована на результатах штучних умоглядних експериментів замість дослідження живих людей, що роблять важливі справи. Вони вкрай скептично ставляться до можливості застосування жорстких алгоритмів замість експертної думки людини, і Пол Міл у жодному разі не належить до їхнього пантеону героїв. Ґері Кляйн красномовно відстоював цю позицію впродовж багатьох років[245].

Останній факт навряд чи можна вважати підґрунтям для теплої дружби, однак на цьому історія не закінчується. Я ніколи не вважав, що інтуїція постійно помиляється. Я став прихильником досліджень Кляйна, присвячених професійним умінням пожежників, коли, в 70-ті роки ХХ століття, вперше побачив результати цих досліджень у чернетці його статті; згодом мене вразила його книжка «Джерела влади», більша частина якої присвячена аналізу того, як досвідчені професіонали розвивають інтуїтивні навички. Я запросив його до співпраці, щоб спробувати визначити межу, яка відокремлює чудеса інтуїції від її помилкових суджень. Він захопився ідеєю спільних досліджень, і ми розпочали проект, не знаючи заздалегідь, чи з цього взагалі щось вийде. Ми поставили перед собою завдання знайти відповідь на конкретне питання: у яких випадках можна довіряти професіоналу, який стверджує, що має розвинену інтуїцію? Було очевидно, що Кляйн, швидше, буде схильний довіряти експертові, тоді як я радше буду налаштований більш скептично. Однак чи зможемо ми дійти згоди щодо базових засад задля пошуку відповіді на загальне питання?

Упродовж семи чи восьми років ми багато дискутували, долали чимало розбіжностей, кілька разів мало не посварилися, написали силу-силенну чорнових статей, потоваришували і врешті-решт опублікували спільну статтю з промовистою назвою: «Умови для інтуїтивної експертизи: коли не виходить не погодитися». Справді, нам так і не трапилася жодна реальна ситуація, що змусила б нас сперечатись, але по-справжньому ми так ніколи й не погодилися один з одним.


Дива і помилки

Бестселер Малколма Ґладвелла «Осяяння» вийшов друком, коли ми з Кляйном працювали над спільним проектом і нам було особливо приємно, що ми дійшли згоди щодо цієї книжки. Ґладвелл починає її з відомої історії про те, як до мистецтвознавців потрапив давньогрецький курос — статуя оголеного юнака-атлета[246]. У кількох експертів одразу спрацювала сильна інтуїція: вони відчули, що цей експонат — підробка, проте не могли це пояснити чи обґрунтувати, і тому почувалися ніяково.

Кожен, хто прочитав цю книгу (а це мільйони людей), запам’ятав цю історію як розповідь про переможний тріумф інтуїції. Експерти погодилися, що вони усвідомлювали, що ця скульптура — підробка, але не знали, звідки їм це відомо: інтуїція як вона є. З цієї історії ніби випливає, що систематичний пошук фактів, які наштовхнули експертів на думку про фальшивку, був би неможливий, але ми з Кляйном відкинули цю ідею. На нашу думку, таке дослідження було необхідне, і якби його провели належним чином (а Кляйн знав, як це слід зробити), то воно однозначно стало б успішним і результативним.

Попри те, що багатьох читачів приклад зі статуєю, очевидно, підкорив представленням інтуїції як своєрідної магії, сам Ґладвелл такого погляду не поділяв. У наступному розділі книжки він описує факт грандіозного провалу інтуїтивних суджень — обрання президентом Америки Гардінга[247], який відповідав високій посаді президента США лише тим, що мав привабливу зовнішність. Його високий зріст, постава і квадратне підборіддя створювали образ сильного і впевненого лідера. У результаті народ проголосував за сильну та впевнену людину без жодних інших, окрім зовнішнього вигляду, аргументів на її користь. Інтуїтивний прогноз того, як Гардінг проявить себе на посаді президента, був результатом підміни одного питання іншим. Читач цієї книги, напевно, здогадується, що подібна інтуїція пов’язана з упевненістю.


Інтуїція як розпізнавання

Досвід, що сформував погляди Кляйна на інтуїцію, кардинально відрізнявся від мого. Моє ставлення до неї склалося після відкриття в собі когнітивної ілюзії значущості і прочитання роботи Пола Міла про недосконалість клінічних прогнозів. Натомість погляди Кляйна усталилися в процесі його ранніх досліджень роботи командирів пожежних бригад. Він їздив із пожежними командами на виклики і спостерігав за гасінням пожеж, а потім цікавився в командирів, як вони ухвалювали рішення. У нашій спільній статті Кляйн зазначає, що він і його колеги


…досліджували, яким чином командири могли ухвалювати правильні рішення, не порівнюючи альтернативних варіантів. Вихідна гіпотеза полягала в тому, що командир зводив свій вибір лише до двох варіантів, але вона не підтвердилася. Насправді командири відразу ухвалювали одне-єдине рішення, якого виявлялося достатньо. Визначити ймовірний варіант виходу із ситуації їм допомагав саме багаторічний досвід, на який вони і спиралися, — як свій, так і чужий. Вони мисленнєво оцінювали, чи спрацює їхній варіант дії у конкретному випадку, наче прокручуючи цю сцену у своїй голові... Якщо сценарій розвитку події здавався їм прийнятним, вони втілювали своє рішення в життя. Якщо командири бачили в ньому недоліки, то модифікували свій первинний план. Якщо вони не могли легко й оперативно його модифікувати, то переходили до іншого, найбільш дієвого сценарію і повторювали цей процес доти, доки не знаходили прийнятного сценарію дій.


Відштовхуючись від цього опису, Кляйн розробив теорію ухвалення рішень на підставі розпізнавання (модель УРР[248]), яку можна застосувати не лише до дій пожежників, а й до інших сфер професійної діяльності, зокрема до гри в шахи. У процесі беруть участь як Система 1, так і Система 2. На першому етапі автоматична функція асоціативної пам’яті (Система 1) генерує пробний план дій. На другому етапі, в ході цілеспрямованого процесу мислення, план піддається перевірці на придатність (працює Система 2). У моделі інтуїтивного ухвалення рішень (через розпізнавання патернів поведінки) знайшли розвиток ідеї Герберта Саймона — можливо, єдиного вченого, якого визнають і яким захоплюються як героєм і засновником напряму досліджень процесу ухвалення рішень усі конкурентні табори науковців і дослідників цієї галузі[249]. Я цитував Саймонове визначення інтуїції у вступі до цієї книги, але, думаю, доцільно повторити його ще раз: «Ситуація дала підказку; ця підказка забезпечила фахівцю доступ до інформації, що зберігається в його пам’яті, і ця інформація дає йому відповідь. Інтуїція — це ніщо інше, як розпізнавання»[250].

Це переконливе твердження позбавляє інтуїцію ореолу магічності і зводить її до буденного процесу роботи пам’яті. Ми здивовано слухаємо історію про пожежника, який відчув раптове бажання втекти з охопленого вогнем будинку за мить до його обвалу, бо пожежник інтуїтивно відчуває небезпеку, але «і сам не розуміє, як він це знає»[251]. Утім, ми теж не можемо пояснити, чому, коли ми заходимо до кімнати, вщерть заповненої людьми, то вмить упізнаємо серед натовпу нашого близького приятеля. Мораль Саймонової тези полягає в тому, що таємниця «знання без розуміння» — не виняткова риса інтуїції. Це норма нашого ментального життя, тобто нашої спроможності мислити.


Набуття вмінь

Яким чином інформація, що забезпечує роботу інтуїції, зберігається в пам’яті? Деякі види інтуїції можна опанувати доволі швидко. Ми успадкували від наших предків прекрасну здатність розпізнавати ситуації, коли варто боятися. У житті справді буває достатньо одного-єдиного досвіду, щоб надовго прищепити страх і відразу до чогось. Багато хто з нас підсвідомо пам’ятає якусь одну сумнівну страву, через яку все ще оминає ресторан, де її скуштував. Усі ми напружуємося на місці, де сталася неприємна подія, навіть якщо немає причин думати, що вона станеться знову. Для мене таким місцем став з’їзд з автомагістралі до аеропорту Сан-Франциско, де багато років тому якийсь знавіснілий водій переслідував мене по шосе, а наздогнавши, відчинив вікно і вилаявся. Я так і не з’ясував, чому він був такий лютий на мене, але коли проїжджаю цю ділянку дороги до аеропорту, то щоразу згадую голос того навіженого.

Мої спогади про той інцидент цілком свідомі і повністю пояснюють емоції, що їх супроводжують. Утім, ми часто почуваємося ніяково в певних місцях чи коли хтось уживає якийсь мовний зворот, хоч і не маємо свідомих спогадів про конкретну подію, яка активізує ці емоції. У ретроспективі ми назвемо цю стривоженість інтуїцією, якщо вона спричинена неприємним досвідом. Такий режим емоційного навчання схожий на те, що відбувалося в дослідах Павлова з вироблення умовного рефлексу в собак, де дзеленчання дзвіночка було сигналом, що їх зараз мають погодувати. Те, чого навчалися собаки, можна було б назвати набутим передчуттям. Натомість страхи набуваються значно легше.

Страху також можна навчитися (і, до речі, дуже просто) зі слів інших, а навіть не з власного досвіду. Пожежник із розвиненим «шостим чуттям», мабуть, не раз обговорював та обмірковував ситуації, в яких він ще не бував, і подумки опрацьовував інформацію про те, які сигнали свідчать про небезпеку і як на них слід реагувати. Я пригадую, який зосереджений і напружений був молодий командир взводу без бойового досвіду, коли проводив солдатів крізь вузьку ущелину, адже його вчили визначати місця можливих ворожих засідок. Не так уже й багато потрібно повторювати щось, щоб набути потрібної навички.

Емоційне навчання може відбуватися швидко, але розвиток того, що ми називаємо професійними навичками, потребує значно більше часу. Набуття цих умінь для виконання складних завдань (наприклад, гри в шахи на високому рівні, професійної гри у баскетбол чи боротьби з пожежами) — процес складний і довготривалий, тому що професійні навички в окремій галузі не зводяться до якогось одного вміння, а охоплюють цілий набір міні-вмінь. Доречний приклад — шахи: досвідчений гросмейстер розуміє складність позиції з першого погляду, але, щоб навчитися цього, потрібні роки. Аналіз гри професіоналів показав: щоб опанувати вищий рівень майстерності, необхідно щонайменше 10 000 годин завзятої підготовки (приблизно 6 років гри в шахи по 5 годин щодня)[252]. Упродовж цих годин інтенсивного зосередження на грі серйозний шахіст знайомиться з тисячами комбінацій, що передують перемозі чи ведуть до поразки.

Навчання професійній грі в шахи чимось нагадує навчання читати. Спочатку дитина докладає значних зусиль, щоб вивчити букви і навчитися складати з них склади і слова, а вже дорослий читач сприймає цілі речення. Досвідчений читач набуває здатності складати нові ланцюжки зі знайомих елементів і вміє швидко розпізнавати й правильно вимовляти слово, якого він ніколи раніше не бачив. У шахах повторювані поєднання фігур відіграють роль літер, а комбінації можна порівняти з довгими словами чи реченнями.

Читач із досвідом зможе одразу ж прочитати першу строфу вірша «Бурмоковт» Льюїса Керролла з правильними ритмом та інтонацією й навіть отримати від цього задоволення:


Варчи́лось… Хли́в’язкі тхурки́

Викру́ли, све́рбчись навкрузí,

Жасумновíлі худоки́

Гривíли зехряки́ в чузí[253].


Набуття професійних навичок гри в шахи — процес складніший і повільніший за навчання грамоті, бо в шаховій «абетці» значно більше «літер», і «слова» у цій «мові» довші. Однак після тисяч годин практики майстри прочитують позиції на дошці з одного погляду, а ті нечисленні ходи, які спадають їм на думку, майже завжди сильні й іноді неординарні. Гросмейстери можуть розібрати «слово», з яким раніше не стикалися, або ж знайти новий спосіб інтерпретації вже знайомого.


Контекст уміння

Ми з Кляйном швидко виявили, що сходимося в поглядах на природу інтуїтивного вміння й того, яким чином воно набувається. Однак нам потрібно було досягти згоди ще в одному ключовому питанні: коли можна довіряти експертові з розвиненою, на його думку, інтуїцією?

Згодом ми зрозуміли, що причиною нашої незгоди частково було те, що в нас на думці різні експерти. Кляйн тривалий час працював із командирами пожежних бригад, медсестрами та іншими фахівцями, які мали практичний досвід. Натомість я більше часу спостерігав за тим, як психологи, фінансові аналітики й політологи намагаються скласти необґрунтовані довгострокові прогнози. Не дивно, що Кляйн відчував повагу і довіру до експертів, а я був налаштований скептично. Він був більш схильний прислухатися до інтуїтивних суджень експертів, адже, за його словами, справжній професіонал усвідомлює межі свого знання. Однак я наполягав, що чимало псевдоекспертів не помічають власного невігластва (ілюзія значущості), а суб’єктивна впевненість часто буває невиправдано високою і неінформативною.

У попередніх розділах я показав, що джерело непорушної впевненості — це два споріднені відчуття: когнітивна легкість і когерентність. Ми відчуваємо впевненість, коли складена нами історія легко спливає в пам’яті і в ній немає внутрішніх протиріч. Однак легкість і зв’язність зовсім не означають, що судження, в яке ми віримо, істинне. Асоціативний механізм пристосований для того, щоб придушувати сумніви і витягувати на світ ідеї й факти, сумісні з панівною в конкретний момент часу історією. Відповідно до правила WYSIATI наша свідомість переконується в будь-чому, часто ігноруючи те, чого вона не знає. Тому не дивно, що багато хто з нас схильні вірити необґрунтованим підказкам інтуїції. Ми з Кляйном дійшли згоди стосовно одного важливого принципу: впевненість у власній інтуїції — це не надійне свідчення її значущості. Іншими словами, не піддавайтеся на переконування тих (зокрема й самого себе), хто каже вам, як «сильно» ви маєте довіряти їхнім судженням.

Однак якщо суб’єктивному відчуттю не слід довіряти, як тоді взагалі можна оцінити ймовірну значущість інтуїтивного судження? Коли такі судження відображають реальний досвід і професіоналізм, а коли вони — лише приклад ілюзії значущості? Відповідь можна знайти у двох основних умовах набуття майстерності:

   ● наявності контексту, до того ж досить постійного, щоб стати передбачуваним;

   ● можливості вивчити згадану сталість контексту шляхом тривалої практики.


Коли обидві ці умови задовольняються, інтуїція — це, швидше за все, набута навичка. Шахи — особливий приклад регулярного контексту, або середовища, хоч, скажімо, в бриджі та покері теж існують сталі статистичні закономірності, що дозволяють відточувати вміння. Лікарі, медсестри, спортсмени та пожежники також стикаються зі складними, але за своєю суттю закономірними ситуаціями. Точні інтуїтивні судження, які описав Ґері Кляйн, зумовлені важливими сигналами, які Система 1 експерта навчилася використовувати, навіть якщо Система 2 не знайшла для них найменування. Натомість фінансові аналітики і політологи, які здійснюють довготермінові прогнози, діють у контексті з нульовою достовірністю. Їхні невдачі відображають початкову непередбачуваність тих подій, які ці експерти намагаються спрогнозувати.

Деякі контексти навіть гірші за непостійні. Робін Гоґарт описує так звані «аморальні» контексти, в яких професіонали частіше засвоюють помилкові істини. Він запозичує приклад із робіт Льюїса Томаса — історію про лікаря початку ХХ століття, що часто інтуїтивно діагностував у своїх пацієнтів схильність до захворювання тифом. Щоб встановити діагноз, лікар пальпував язик пацієнта, та, на жаль, не мив рук між прийомами. Якщо пацієнт згодом починав нездужати, це підігрівало віру лікаря в безпомилковість його діагностики. Його прогнози були точні, але не тому, що в нього була розвинена професійна інтуїція.


Клініцисти Міла не були некомпетентними, а їхні невдачі не означали, що вони нездари. Якщо їм щось не вдалося, то лише тому, що поставлені завдання не мали простого шляху розв’язання. Медичний прогноз клініцистів — більш поміркований випадок порівняно із нульовою достовірністю контексту довгострокового політичного прогнозу. Проте низька достовірність контексту, яким оперували клініцисти, також не сприяє високій точності прогнозів. Ми знаємо, що справа саме в цьому, адже навіть найліпші статистичні алгоритми, безумовно, дають кращі результати, ніж судження людини, проте і їхні результати не бувають абсолютно точними. І справді, досліди Міла та його послідовників жодного разу не дали змоги проілюструвати вислів «упіймати на гарячому», коли фахівець не врахував якоїсь очевидної та вкрай важливої підказки контексту, яку натомість виявив алгоритм. Кардинальна помилка такого типу малоймовірна, бо людина зазвичай вчиться таке помічати. Якщо існує надзвичайно важливий для побудови прогнозу сигнал контексту, а людині-спостерігачу надати необхідні умови, вона обов’язково його помітить. У галасливій обстановці статистичні алгоритми показують значно кращі результати за людину з двох причин: вони ліпше розпізнають слабкі значущі сигнали й підказки і ще успішніше підтримують середній рівень точності прогнозу, постійно й послідовно враховуючи ці підказки.

Не можна звинувачувати когось через неточний прогноз у непередбачуваному світі. Натомість цілком справедливо звинуватити професіоналів за віру в те, що вони спроможні впоратися із завданням, яке їм насправді не до снаги. Наполягання на правильності своїх інтуїтивних відчуттів у непередбачуваних ситуаціях — у кращому випадку це банальний самообман. За умови відсутності важливих підказок і сигналів середовища інтуїтивні «осяяння» виявляються або везінням, або брехнею. Якщо цей висновок здається вам несподіваним, то ви все ще вірите в чари інтуїції. Запам’ятайте правило: не можна покладатися на інтуїцію в контексті, позбавленому стабільних закономірностей.