Book: Століття жадання



Століття жадання

Артур Кестлер

Століття жадання



Однак історія ця не плід фантазії, що створює картини далекого майбутнього; вона просто переносить нас у часі на один крок уперед — до середини 50-х років XX століття. Інтерлюдію між першою та другою частинами можна розглядати як розділ з іще не написаного підручника з історії.

А. К. Фонтейн-ле-Порт, липень 1950 року

Передмова до виходу книжки у видавництві «Деньюб»

Коли мій перший роман «Гладіатори» був перевиданий у видавництві «Деньюб», я написав післямову до нього, що починалася словами: «Романи мають говорити самі за себе; коментарі автора не повинні ставати між читачем і книжкою — принаймні доки він не дочитає її до кінця. І тому я замість передмови пишу післямову».

Та коли мені довелося знову перечитати «Століття жадання», — а з часів його написання минуло вже двадцять років, — я дійшов висновку, що передмова все ж таки може бути корисною для читача. Адже вона допоможе йому пригадати політичну ситуацію в Європі кінця 40-х років XX століття, що є тлом для всіх подій роману.

Радянська Росія з приголомшливою брутальністю перетворилася із союзника на ворога. Холодна війна була в розпалі, як і терор Сталіна. Те, що він страждав на параною, тоді ще тримали під страшним секретом, що розкрився тільки багато років потому завдяки мемуарам його доньки та промовам наступного правителя Радянського Союзу. Так чи інакше, а через цю хворобу Сталіна життя як на Сході, так і на Заході сповнилося непередбачуваних загроз. Росією безроздільно керував буйний божевільний. І неможливо було передбачити, куди він направить свій наступний удар і які обвинувачення для цього вигадає. Очевидна абсурдність обвинувачень і зізнань у провині перетворила їх на якийсь містичний ритуал: кордон між вірогідним та парадоксальним був давно стертий. Словом, це був світ, описаний у романі «1984». І відбувалися ці події саме в той період, коли він створювався.

У світі поза межами Росії настали часи так само непередбачуваних конфліктів, насилля, капітуляцій та відступів. Блокада Берліна. Корейська війна. Серія coups d’état[1] що перетворила Польщу, Угорщину й Чехословаччину на однопартійні «народні демократії» (див. згадку про Кролячу Республіку в розділі V). Дефенестрація Масарика в Празі. Серія чисток та показових судових процесів у країнах-сателітах: кожне таке дійство поставлене за тією самою схемою, неначе телесеріал за написаним рукою Кафки сценарієм. І кожне закінчується ліквідацією колишніх прем’єр-міністрів, героїв Опору та ветеранів війни в Іспанії: Райка, Клементіса, Сланського, Каца.

Також це були часи Руху за мир, що зібрав під стягом із голубом Пікассо мільйони наївних людей і переконав їх у тому, що мир в усьому світі запанує лише тоді, коли всі визнають принципи зовнішньої політики Росії. А також у тому, що Європу об’єднати можна лише за допомогою «залізних завіс», мінних полів та колючого дроту. Розділ «Шабаш відьом» описує типовий «мітинг за мир» цього періоду.

«Мирний фронт» передусім орієнтувався на прогресивних інтелектуалів із середнього класу. А от новозаснований Комінформ узявся організовувати в Західній Європі «революційну боротьбу робітничого класу». В Італії, а також у Франції, де я мешкав у післявоєнний період, комуністична партія стала найсильнішою й провадила войовничу революційну політику. У 1947–1948 роках обидві ці країни сколихнули хвилі політичних страйків та збройних повстань, і це загрожувало перерости в громадянську війну.

Страх породжує потенційних колабораціоністів, «п’яту колону» і, що найголовніше, взаємну недовіру. А Франція за тих часів була просто нашпигована страхом, як і її інтелігенція — симпатиками всіх мастей: від дезорієнтованих простачків до цинічних опортуністів. Ситуацію загалом найкраще змальовує вислів Жана-Поля Сартра: «Якщо мені доведеться вибирати між де Голлем і комуністами, я оберу комуністів». Марксистсько-екзистенціалістський журнал Сартра «Les Temps Modemes» став щомісячним оракулом для французьких інтелектуалів. Одним із його натхненників був професор Мерло-Понті — наступник Анрі Бергсона у Колеж де Франс, який у своїй серії статей підтримував сталінські чистки та його пакт із Гітлером в ім’я «історичної необхідності», засуджуючи англо-американську політику «імперіалістичної агресії» та будь-яку критику на адресу Радянського Союзу (мовляв, це прихована агресія). Між іншим, ця серія статей називалася «Йог та пролетарці» — полемічне перефразування моєї збірки есе «Йог та комісар», що перетворила мене на фашистського шакала в очах французьких інтелектуалів. Кілька років потому Мерло-Понті прозрів та припинив свою співпрацю із Сартром, як це зробили до нього Камю й Руссо. Але в цей період шабаш відьом усе ще був у розпалі.

Отже, післявоєнний період, що є тлом для подій роману, показаний у ньому одночасно схожим і несхожим на 70-ті роки XX століття. Союз із Росією під час війни та хоробрість комуністів-макі[2] ще не вивітрилися з голів і сердець людей, чим успішно користувались і агресивний Комінформ, і об’єднання хрестоносців-пацифістів під стягом із білим голубом. У Німеччині все ще панував хаос; блокада Росією Західного Берліна тривала; Франція та Італія переживали гостру економічну й моральну кризу; маоїстський Китай, що мав згодом стати третьою вершиною трикутника влади, був ще на шляху до цього. Тож Росія досі мала змогу направити всю силу своєї зовнішньої політики на те, щоб скористатися зі слабкості Європи. Згодом, у 50-ті роки XX століття, — коли американська фінансова допомога разом із зародженням спільного ринку стабілізувала ситуацію, — тріумф комунізму в Західній Європі став неможливим без прямого втручання Росії. І за тих часів, коли відбуваються події роману, імовірність цього була дуже великою. Звідси й атмосфера приреченості на похованні мсьє Анатоля. Звісно ж, це не було задумано як пророцтво — просто як застереження, написане в розпал сталінського терору.

Оце всі відмінності між тим, що можна назвати раннім (або класичним) періодом холодної війни, та складнішими подіями після нього. З іншого боку, потреби в тому, щоб підкреслювати паралелі, немає: вони є тяжкими й неминучими наслідками діяльності зазначених ідеологічних і матеріальних сил. Зараз, коли я пишу цю передмову, стерв’ятники, які прикидаються голубами, шматують чергову Кролячу Республіку. Та сьогодні ми можемо спостерігати ще огиднішу тенденцію: справжні голуби — учорашні демократи — починають, підхопивши заразу, поводитися як стерв’ятники.


Лондон, лютий 1970 року



Частина перша

I. День взяття Бастилії

Полковник випив так багато вина, що, почувши свист ракети, ледь не сховався за парапетом балкона. Його рука вже схопилася за вкриті кіптявою залізні поручні, а сам він похитувався, заплющивши очі. Якусь мить до нього лишень долинав багатоголосий гамір гостей, а потім він відчув, як його імпульсивно обіймає за плечі донька. Розплющивши очі, полковник побачив ракету, що золотистою кометою злетіла високо в зоряне небо, а тоді без жодного звуку вибухнула дощем із пурпурових та зелених крапель. Десь над Лувром вистрелила «римська свічка», а на Новому мості запалили бенгальський вогонь, і Сена немовби спалахнула синім полум’ям. З набережної долинуло захоплене зітхання натовпу; полковник відчув, як пасмо доньчиного волосся торкнулося його щоки, наче подих теплого літнього вітерцю.

Річка, острів, нічне небо — усе попливло перед очима полковника Андерсона (неначе під час посадки літака), а тоді знову «стало на місце». Він одразу почувся тверезим і щасливим. І однією рукою обійняв свою доньку Гайді, яка була на зріст майже такою, як він (поряд ці двоє були схожі на масивну римську статую й тоненьку колону).

— На якусь мить я геть сп’янів, — обдумавши цю репліку, мовив полковник (а раптом донька це помітила...). — Жодна порядна людина не витримає чотирьох змін вина за одну вечерю. Цікаво, як французи таке витримують?

— Вони просто п’ють по одному келиху кожного сорту чи навіть менше, — не відводячи захопленого погляду від феєрверків, мовила Гайді. — І не мають виразки шлунка.

— Але ж це було так смачно... До того ж мені весь час підливали, — поскаржився він.

На поручнях Королівського мосту шість вогняних коліс, обертаючись, вивергали іскри шести різних кольорів, і Гайді заворожено — до запаморочення в голові — спостерігала за ними. І раптом у височінь злетіло, мабуть, півсотні ракет одночасно: вони пронизали темряву нічного неба (неначе то був цигарковий папір) і, вибухнувши, розсипалися гігантським барвистим павичевим хвостом, що простягнувся від мансард Сіте аж до місяця.

З набережної залунали захоплені крики. Гості на балконі видали довге сласне зітхання, а кілька молоденьких дівчат аж завищали від задоволення, неначе діти на американських гірках. Гайді — теж із криком захоплення — різко обернулася назад, щоб показати рукою на три стовпи різнокольорового диму, що злетіли у височінь над Сакре-Кер. Але чоловік, який стояв поряд із нею з іншого боку, саме нахилився вперед, і її оголений лікоть з усієї сили вдарив його в обличчя. Її рука ніби продовжувала відчувати дотик чужої шкіри — гарячої та твердої (вона вдарила гостя в перенісся). І відчуття це було ще неприємнішим від того, що цей незнайомець трохи раніше окинув дівчину поглядом, який змусив її почутися ніяково.

Гайді розгублено вибачилася; чоловік, якого вона вдарила, коротко й водночас елегантно кивнув їй. Але тієї миті, коли він нахилив голову, з його носа на чисто поголену ділянку над верхньою губою викотилася крапля темної крові. Чоловікові цьому було, напевно, тридцять п’ять чи сорок років. Зросту він був трохи меншого за середній, одягнений у фланелевий костюм — чужоземний і стандартний — яскравого (можливо, занадто) синього кольору. Обличчя незнайомця — відкрите й симпатичне — було таким само чужоземним і стандартним, як і його вбрання. Кругла голова з густим світлим волоссям (зараз, щоправда, волосся це було по-військовому коротко підстрижене) виказувала його приналежність до слов’ян. Але між широкою верхньою частиною голови й такими само широкими вилицями була помітно вужча ділянка (через що голова ця нагадувала пісочний годинник) — ознака домішки монгольської крові. Його повні губи, напевно, часто всміхалися, однак через цю конфузну ситуацію були міцно стиснуті. Вогняні колеса все ще сипали іскрами, і світло від них надавало обличчям усіх гостей синьо-зеленого відтінку (це було схоже на неонове освітлення). А краплина крові, що повільно стікала до верхньої губи чоловіка, здавалася густо-фіолетовою. На якусь мить Гайді відчула майже непереборне бажання злизати цю краплю язиком.

— Ой, у вас кров! — скрикнула дівчина, схопивши чоловіка за руку й відчувши через цупку тканину піджака, яка вона важка й сильна.

— Пусте, — роздратовано всміхнувся він, витерши краплину крові тильним боком руки.

— Не маєте носової хустинки? — вигукнула Гайді. — Зараз я із сумочки дістану...

Наступної миті вона подумала, що краще б їй було відкусити собі язик: обличчя незнайомця почервоніло (враховуючи химерне освітлення феєрверків, правильно було б сказати «стало густо-синім»). Незграбним порухом руки він видобув із нагрудної кишені носовичок і стер ним кров із тильного боку другої руки. А тоді знову кивнув дівчині (це мало до смішного церемонний вигляд) і відвернувся: мовляв, інцидент вичерпано, тож прощавайте. Гайді зрозуміла, що завдала чоловікові не тільки фізичного болю, тому не змогла просто розвернутися до феєрверків та продовжити захоплено милуватися ними.

— Але ж кров іще йде! — вигукнула вона.

І справді, тепер із його носа на верхню губу стікала вже цівка крові. Але чоловік замість того, щоб витерти її носовою хустинкою, удавав, що нічого не помічає.

— Вам холодною водою треба вмитися! — розпачливо скрикнула Гайді. — Ви знаєте, де тут ванна кімната?.. Ходімо, я вас проведу.

Дівчина знову взялася за його сильну, важку руку, відчуваючи цупку тканину піджака. На якусь мить вона подумала, що незнайомець висмикне руку. Але він, збагнувши, мабуть, що це було б геть безглуздим вчинком, здався і, пройшовши разом із Гайді через французькі двері, попрямував за нею до salon мсьє Анатоля. П’ять чи шість гостей, які залишалися на балконі, були надто захоплені феєрверками, щоб дивитися на дівчину та її жертву. Що ж до полковника — він спостерігав за інцидентом зі сконфуженим виглядом, а потім вирішив, що краще йому просто відвернутися та продовжувати милуватися візерунками з різнокольорових іскор.

Мсьє Анатоль сидів спиною до каміна; костури свої він приставив обабіч крісла. Це було єдине зручне крісло на всю простору й незатишну вітальню, розкішно обставлену в стилі Людовіка П’ятнадцятого: куди не глянь — хиткі меблі з кривими позолоченими ніжками, шовковими покривалами, що давно вицвіли, і жмутками набивки, що стирчала з диванів, мов цупкі волосинки з носів та вух старезних дідів. Обабіч крісла — біля костурів — стояли, наче вірні вартові (чи каріатиди), син і донька мсьє Анатоля. Сам же він виголошував якусь промову до тих нечисленних гостей, яким хотілося його слухати. Коли ж до вітальні увійшла Гайді разом зі своїм супутником, який неохоче плентався за нею, жваві світло-блакитні (мов у галки) очі господаря дому одразу ж прикипіли до цих двох. А потім на них витріщилися і всі гості.

— Ти ба! — вигукнув мсьє Анатоль. — До нас завітав громадянин Нікітін — запізніла жертва штурму Бастилії. Усе ще проливається кров людей третього стану... ой, вибачте, четвертого, що у вас називається «революційним пролетаріатом».

Він замовк, а гості продовжували з цікавістю дивитися на Гайді та Нікітіна.

— Це... випадково сталося, — зашарівшись, промимрила дівчина. — Я ненароком ударила його ліктем по носі.

Вона знала, що це звучить непереконливо й ніхто їй не повірить.

— Отже, це почалося! — захихотів мсьє Анатоль. — Усі війни світового масштабу розгоряються завдяки отаким незначним випадковостям...

До Нікітіна підійшла донька господаря. Це була бліда, наче міль, істота невизначеного віку; як усі знали, вона свого часу могла вийти заміж, але не зробила цього, щоб залишитися поряд із батьком-інвалідом.

— Я проведу вас до ванної кімнати, — проказала вона безбарвним голосом.

— Та не треба... — відповів Нікітін.

Він говорив із вираженим іноземним акцентом, хоча його приємний баритон і згладжував це враження. Але в salon саме настала тиша, і цей голос пролунав із неочікуваною силою. Від цього гість, певно, почувся ще більш ніяково і, надувши губи, церемонно вклонився господареві.

— Дуже вдячний вам за гостинність, — проказав Нікітін, — але я мушу йти.

— Але ж ви не можете піти в піджаку, заляпаному кров’ю, — знову втрутилась Аґнес, донька мсьє Анатоля. — Плями можна швиденько відіпрати холодною водою, але зараз же, поки вони не висохли. Будь ласка, дайте мені піджак.

Дівчина рішуче — мов медсестра у своєму лікарняному кабінеті — узялася за комір піджака Нікітіна. Той кинув роздратований погляд на кров, що заляпала його новий фланелевий костюм (його жовті туфлі з телячої шкіри теж були новісінькі, аж скрипіли), і на якусь мить став схожим на школяра, який ось-ось закотить несамовиту істерику. Такі-бо ситуації аж ніяк не входили до ретельно розробленої програми підготовки, яку він пройшов перед виїздом за кордон. Тож коли мадемуазель Аґнес узялася за комір його піджака, щоб допомогти звільнитися від нього, — м’яко, але наполегливо (як вона вже звикла поводитися зі своїм батьком — вередливим хлопчиськом-стариганом) — він ненадовго втратив свою природну гожість рухів, піддавшись, певно, нападу паніки. І Гайді знову схопила його за рукав.

— Та ви подивіться — інші чоловіки сюди без піджаків поприходили, — мовила вона.

І справді, цей липневий паризький вечір був жарким і задушливим.

— Правильно, — закрякав мсьє Анатоль. — Засукайте рукави, та й годі.

Старий узяв один зі своїх костурів і махнув його гумовим наконечником у бік Нікітіна. Той різко — майже грубо — висмикнув руку з руки Гайді й віддав піджак мадемуазель Аґнес.

— Ну ж бо! — вигукнув господар дому, розмахуючи костуром (руки його все ще були міцними, а груди — широкими, як і в усіх старих чоловіків, які замолоду вчилися фехтування й проводили дуелі в Булонському лісі). — Ну ж бо, поговорімо відверто. Два століття тому ми штурмували Бастилію, а тепер ви, наспівуючи революційні пісеньки, будуєте нові Бастилії. То що, уся наша робота пішла котові під хвіст, чи що? Підійдіть-но сюди й дайте нам відповідь.

Нікітін, який уже встиг опанувати себе, уклонився мсьє Анатолю, ввічливо всміхнувся йому та проказав, ретельно добираючи слова:



— Народ моєї країни захоплюється героями Французької революції. І ми продовжуємо їхню справу, щоб завершити її.

Коли Нікітін скинув піджак, стало краще видно його пряму спину та м’язисті плечі. Обличчя ж у цього іноземця було відкрите й просте, без жодного натяку на підступність. От тільки в його сірих очах зі злегка вузьким розрізом не можна було — хоч як придивляйся — нічого прочитати: зіниці, здавалося, тільки вбирали світло, не відбиваючи його. Розмовляючи з господарем дому, чоловік стояв спиною до Гайді, і вона помітила широкий шрам на його чисто поголеній потилиці. Мадемуазель Аґнес із перекинутим через руку піджаком безшумно вислизнула з кімнати; аж тут із нагрудної кишені піджака на килим випав блокнот, також без жодного звуку. Усі, з’юрмившись навколо крісла мсьє Анатоля, були зайняті розмовами, крім Гайді, яка стояла трохи віддалік, занурена в докори сумління. Вона підібрала блокнот і підійшла до гостей, щоб віддати його Нікітіну, який, уже повністю відновивши контроль над собою, лаконічно й чітко відповідав на запитання старого своїм приємним голосом із вираженим іноземним акцентом. Невже їй доведеться знову братися за його руку, щоб віддати блокнот? Зі спини він здавався їй неприступним. А його грубість тієї миті, коли він висмикнув руку, — наче Гайді була хворою на проказу... Дівчина, вагаючись, трохи постояла біля юрби гостей, які оточували мсьє Анатоля. А тоді, знизавши плечима, вийшла на балкон, поклала записник до своєї шовкової сумочки та взяла під руку свого батька.

Видовище з феєрверків добігало кінця: петарди, бураки, вогняні колеса, снопи, стріли й стовпи невдовзі мали програти битву дощу. Його перші великі краплі вже почали падати, а коли він пішов сильніше, різнокольорові іскри поступово розчинилися в сірому тумані, що пахнув порохом. Потім нічне небо стало таким, як і завжди, — темним. Останніми з феєрверків були хитромудра піротехнічна модель переможеної Бастилії, що горіла у вогні, та напис із трьох слів, що символізують Французьку революцію. Але в небі встигли з’явитися тільки літери «LIB»[3], а всі інші — разом із розмаїтими сонцями, фонтанами й водоспадами — потонули в дощових хмарах.


— А куди це ви, любонько моя? Ні-ні, побудьте зі мною... — наполовину нахабно, наполовину жалібно мовив мсьє Анатоль. — Я нізащо не відпущу вашу рученьку. Яка ж вона малесенька та м’якесенька, наче пташенятко, що смикається в пазурах старого яструба... Та годі вже, ваш батько стоїть поряд. Однак інші вже пішли, тож складіть мені компанію хоч ненадовго. Я ж усього-на-всього старий дід, який однією ногою вже в могилі. Хоча другою все ще хвицається...

Мсьє Анатоль, який страждав на безсоння, терпіти не міг, коли розходилися останні гості, хоча більшість із тих, хто приходив по п’ятницях на його звані вечори, були, як він вважав, страшенно нудними, тому лише дратували його. Буття чоловіка стало схожим на кімнату-пастку з двома протилежними стінами, що невблаганно насувалися на нього: одна — нудне перебування серед юрби гостей, друга — жах перед самотністю. І він знав, що на смертному одрі буде роздушений цими двома стінами, що нарешті зійдуться. Його оточуватимуть родичі й друзі: бліда, наче міль, донька, син-махінатор, сестра-вдова, якій кортить скоріше отримати спадщину, і вірний друг, який обов’язково впише його останні слова у свої мемуари. І він буде зносити свої останні муки, наче гладіатор, який чекає посеред арени на церемоніальний coup de grace[4]. Тож мсьє Анатоль тримав у своїх долонях руку Гайді, немовби всотуючи в себе її тепло. Його руки не були схожими на яструбині лапи — вони були ніжні й доглянуті, з довгими пальцями. Але нігті старого стали зовсім безбарвними, шкіра — майже прозорою. А блякло-руде ластовиння на цій шкірі змусило Гайді здригнутися від огиди. Ніяковіючи, вона залишила свою руку в його долонях, наче Авішаг[5], яка теплом свого тіла зігрівала Давида в останні дні його життя. Другою рукою дівчина тримала під руку свого батька, оскільки вони вже збиралися йти. Мадемуазель Аґнес уже пішла спати, а її брат Гастон, який заступив замість неї на вахту, стояв біля крісла свого батька, ввічливо приховуючи, що йому тут нудно. Мсьє Анатоль свого часу розраховував на те, що його син займатиметься після нього справами видавництва. Проте у двадцять років Гастон — вродливий та зіпсований хлопець, жертва тиранічних батькових костурів — став напівпрофесійним танцюристом і ледь не скотився до способу життя жиголо. Тільки завдяки грошам, що перепадали йому від батька, за ним у цій справі так і залишився непевний статус любителя. Зараз же він займався аферами, пов’язаними з уживаними спортивними автомобілями, та зрідка брав участь у перегонах. На килимі, схрестивши ноги, сиділа й похитувалася з блаженним виразом обличчя його теперішня коханка — дещо перезріла, проте надзвичайно приваблива жінка; у руці вона тримала пляшку бренді, розбавленого водою. Ця жінка, як і Гайді, була американкою, проте належала до зовсім інших покоління й типу людей: такі, як вона, після Першої світової війни заполонили кав’ярні Монпарнасу, після Другої — ті ж таки заклади Сен-Жермен-де-Пре, а якщо буде Третя, напевно, цокатимуть після неї високими підборами, вишукуючи серед руїн бульварів імпровізовані забігайлівки, де продають абсент. Крім неї, єдиним гостем, який ще залишався тут, був граф Борис — протеже мадемуазель Агнес. Цей біженець зі Сходу був дуже струнким, мав кощаве обличчя й розмовляв тенором. Свого часу він побував у засланні десь за Полярним колом і підхопив там складну форму туберкульозу, що мучив його й досі.

— Не йдіть, любонько моя, — повторив мсьє Анатоль, погладжуючи м’яку руку доньки полковника.

Що ж до останнього — він обережно сів на старенький диванчик і запалив сигару, визнаючи цим перемогу господаря, якому завдяки правилам хорошого тону вдалося спіймати Гайді в пастку, обмежену крихітною ділянкою перед його кріслом. Полковник уже звик приймати як належне будь-які страждання, які йому доводилося терпіти через доньку.

— Ми всі неабияк пораділи, — продовжував мсьє Анатоль, — коли ваша донька, полковнику, змусила цього неандертальця отак сконфузитися в нашій присутності.

— А що він у біса взагалі за один? — обізвалася Ґастонова коханка, виринувши зі стану абсолютного блаженства.

— Піжон-неандерталець, — повторив старий. — Інакше кажучи, посол із Нової Візантії.

Ґастон, одним із синівських обов’язків якого було розшифровування найтуманніших батькових висловлювань, люб’язно пояснив:

— Федір Нікітін — один з аташе з питань культури посольства Вільної Співдружності[6].

— Культурний аташе! — вигукнув Борис, випроставшись так різко, що благенький стілець під ним заскрипів. — То він працює на...

Коли граф вимовляв літери фатальної абревіатури, що за тих часів вселяла в мільйони людей майже містичний страх, його тенор зірвався на підлітковий фальцет.

«Боже милий, знову починається!» — подумала Гайді, у якої вже підкошувалися ноги від стояння мов за командою «Струнко!» перед мсьє Анатолем.

Утім за допомогою хитромудрого маневру дівчина змогла всістися, схрестивши ноги, на килим. І спробувала поступово звільнити свою руку з долонь старого.

— Ні-ні, я вас нізащо не відпущу, — ніжно проказав той. — Ви, молоді мешканці молодого континенту, повинні вчитися віддавати, і віддавати, і знову віддавати... не очікуючи нічого у відповідь. Адже Франція протягом двох століть була країною, що віддавала все іншим. А тепер ваша черга. Тож ваша, дитя моє, рученька — ленд-ліз[7] підступному стариганові. А ваш батько спостерігає за нами без жодного занепокоєння — ми ж бо з ним уже давно дружимо.

— Стережися, Гайді, — мовив полковник. — Мсьє Анатоль — ніхто інший, як старий вовчисько в овечій шкурі.

— Не слухайте його, — радісно проказав господар. — Він заздрить нещасному старому, який скоро помре. Якщо не вірите, спитайте мою доньку, і вона розкаже вам про мої цироз печінки, перепади кров’яного тиску й тому подібне. Прибутковий податок на пороки підвищується з кожним прожитим нами роком, а наприкінці життя прибутків уже немає — лише податок... Так, я приречений. Але колись помрете й ви, моя чарівна дівчинко, і ваш батько, і мій непутящий син. Кожен із нас загнаний у пастку, бо є частиною цивілізації, приреченої на смерть. Усі ми лише танцюристи на сцені, що стає все темнішою від тіні неандертальця, яка нависає над нею...

Мсьє Анатоль почав виголошувати одну зі своїх знаменитих промов. Ці публічні виступи під кінець п’ятничних прийомів були розв’язанням його дилеми — способом уникнути як нудних розмов із гостями, так і нестерпної для нього тиші. Він мав уже сімдесят п’ять років і протягом останньої чверті століття майже не вслухався в слова інших — лише у власні. Одного разу хтось спитав його, чи не набридає йому це. А він відповів, що це йому, навпаки, подобається: мовляв, я почув усе, що тільки можна було почути, до того, як мені виповнилося п’ятдесят. І ще додав, що так живуть актори, поети, державні мужі та всі інші відомі люди: після п’ятдесяти тільки те й роблять, що виголошують промови, а коли доводиться-таки слухати когось іще, занурюються в думки про свою печінку та малолітніх дівчаток.

Мсьє Анатоль сидів, притулившись спиною до спинки крісла, і продовжував свій монолог, що приносив так чи інакше його слухачам не менше задоволення, ніж йому самому. Через лискучі білі брови, жовту козлячу борідку й чорну шапочку старий був схожим на саркастично-меланхолійного лемура, який удає, що йому тут цікаво й весело, а насправді тужить за звичним для себе кліматом (у випадку мсьє Анатоля це Париж часів Барреса й Ґонкурів, Мішле й барикад тисяча вісімсот сорок восьмого року, Людовіка Чотирнадцятого й Мансара, а передусім — Шатобріана й Генріха Четвертого). Але навіть коли його монолог набував ліричного забарвлення, мсьє Анатоль висловлював свої думки не менш чітко — з театральною красномовністю французького адвоката, який виступає перед судом.

Погладжуючи руку Гайді, старий продовжував:

— …..і ось що, любонько моя, певною мірою мене втішає: не лише мені доведеться пропасти на шкуродерні — уся наша цивілізація страждає на гіпертонію, атеросклероз і затвердіння залоз... — захихотів він. — Запалення простати в Європи... перекошена фізіономія Заходу в перерві між двома припадками... Це, врешті-решт, утішає того, хто дожив до абсурдного віку, коли чоловічої сили вже немає, а бажання ще є, тому єдиною насолодою для нього залишається розглядання специфічних картинок для любителів...

— Отакої... — солоденьким голосом урвала його мову Ґастонова подружка. — А ви нам їх покажете? Мені страшенно кортить це побачити...

Мсьє Анатоль, удавши, що не почув цього, продовжив:

— Але, з іншого боку... з іншого боку... От тільки не треба так посміхатися, дитя моє, — сердито перервав він свій монолог. — 3 чого ви смієтеся? З отих картинок? З єдиного задоволення, що може собі дозволити на самоті нещасний старий? От подивився б я на вас у цьому віці... Ми, латиняни, відвертіші стосовно таких речей. І взагалі, що ви скажете про ваших політиків, коли вони цитують Геттісбурзьку промову[8], Джефферсона чи Конституцію?

— Не розумію, про що ви, — жалібно мовила Гайді у відповідь на тріумфальний погляд мсьє Анатоля.

— Та це ж те саме, — почав пояснювати він. — Ваша демократія розтлінна й безсила. І коли ваші політики цитують Лінкольна чи Джефферсона, вони дістають від цього таку саму жалюгідну насолоду, що й старі блудники, які хтиво спостерігають за актами вдоволення молодої плоті, що їм самим не до снаги. «Ми вважаємо за аксіому те, що всі люди...» «Свобода, рівність, братерство», барикади березня 1848 року, Комуністичний маніфест — чотирнадцять пунктів[9], чотири свободи[10], тридцять два положення любові[11]... Усе це той самий тріумф безсилля, той самий пожадливий погляд на минуле й фальшиві переконання в тому, що воно ще триває. Голосуйте за нашого кандидата, за справедливість, прогрес та соціалізм, за непристойні картинки, непристойні картинки!..

Мсьє Анатоль, який довів себе до непідробної люті, гамселив костуром об килим; очі його більше не були схожими на очі сумного лемура — вони аж налилися кров’ю від болю та гніву.

— Ось так... — зітхнувши, проказав він уже спокійнішим голосом. — Хай що б вони вам казали — не вірте їм, дитя моє. Революції, реформи, програми, партії — за всім цим криється одна й та сама картинка: «Проблиск Раю» або «Що вгледіла покоївка в замковій щілині». А «Полум’я пристрасті» завжди розігрують одні й ті самі стара шльондра та старий сутенер. Так, хтось сказав, що для засудженого на смерть через електричний стілець єдина втіха — це знати, що до нас підлітає комета й саме тієї миті, коли стілець увімкнеться, комета знищить усю нашу планету. Але для мене знати, що цей світ — а він був, добре це чи погано, нашим світом — наближається до свого кінця подібно до Помпеїв, Римської імперії чи Франції епохи Людовіка П’ятнадцятого... словом, ця думка ще болючіша, ніж спазми в моїй печінці. А цироз печінки — це надзвичайно боляче, дитя моє.

— Якщо ви вважаєте, що все на світі прогнило, і ні в що не вірите, я не розумію, чому ви так переймаєтеся, — мовила Гайді (вона, може, і була сьогодні налаштована на смиренність, але вже встигла розізлитися через те, що з нею, двадцятитрилітньою жінкою, поводяться, мов із дитям, і весь час погладжують її руку).

— Хто вам сказав, що я ні в що не вірю? — вигукнув мсьє Анатоль, якого ці слова справді зачепили за живе. — Я не знаю, дитя моє, хто ви за переконаннями — католичка, комуністка чи суфражистка. Та й у вашому віці — ще й з отакою привабливою зовнішністю — переконання є розкішшю. Але якщо старий цинік у щось вірить, це наче віра виснаженої посухою рослини в ґрунті, що дає їй таку-сяку вологу. Це не догма й не переконання — це субстанція, з якої рослина черпає життя.

— То в що ви вірите? — спитала Гайді із запалом і водночас із передчуттям розчарування.

— Це можна сказати одним словом, — відповів мсьє Анатоль.

Зробивши паузу, він мовив, супроводжуючи кожен із чотирьох складів стуком костура об килим (але голос його залишався спокійним):

— На-ступ-ни-цтво.

— Тобто традиції? — спитала Гайді, розчарована (чого вона й очікувала).

— Ні, на-ступ-ни-цтво. Традиції виникають з інертності. А на-ступ-ни-цтво — це вміння пам’ятати минуле саме як минуле, а не теперішнє чи майбутнє. Намагатися відтворювати минуле й відмітати його геть — це рівносильні гріхи проти життя. Саме тому всі реакціонери страждають на запор, а революціонери — на пронос.

— Це доведений факт? — спитав полковник, який вірив у статистику.

— Це повинно бути так, — відповів мсьє Анатоль. — Адже цього висновку можна дійти логічним мисленням.

Зітхаючи та крекчучи, старий із допомогою сина підвівся з крісла та й подався, пересуваючись на своїх костурах із неочікуваною легкістю, на балкон, де жестом підкликав до себе гостей. Дощ уже вщух, і на небі знову засяяли зірки — так яскраво, ніби їх тільки-но відполірували; мабуть, вони вирішили влаштувати виставу з нагоди свята. У спокійній річковій воді полум’яніли відображення червоних та зелених вогнів, що світилися на мостах. А з площі Сен-Мішель, де люди й досі танцювали, долинали протяжні звуки акордеона.

— Вам краще як слід на це надивитися, — проказав мсьє Анатоль. — Розплющте очі ширше й милуйтеся, адже це довго не триватиме.

Спираючись на синове плече, старий поклав свій правий костур на поручні та провів його кінчиком «лінію» від обрисів Собору Паризької Богоматері на сході до скупчення вогнів на площі Згоди.

— Ця панорама — найкращий приклад того, що я маю на увазі під словом «на-ступ-ни-цтво», — пояснював він. — Чи знаєте ви, що парижани зробили після того, як розвалили Бастилію? Вони взяли її камені й збудували з них верхню частину мосту Згоди. А ви знаєте, скільки часу знадобилося людям, щоб перетворити площу Згоди на таке диво градобудівництва, яким вона є зараз? Три століття, друзі мої. Розпочав цю справу Ґабріель за Людовіка Чотирнадцятого, а продовжувалася вона й за Людовіка П’ятнадцятого, і за часів Революції, і за Наполеона. І завершилася, урешті-решт, за Луї-Філіппа. І всі, хто вершив її, послуговувалися тим самим планом, тим самим баченням. І план цей поступово втілювався в дійсність протягом століть, незважаючи на політичні перевороти, пожежі, голод, війни та епідемії. Тільки не подумайте, що я сентиментальний. Ні, сентиментальність огидна мені. Просто я за допомогою наочного прикладу пояснюю вам сутність явища під назвою «наступництво». І ви повинні зрозуміти мене правильно. Якщо якась будівля — скажімо, собор чи палац — протягом трьох чи більше століть реставрується й перебудовується — то звична річ. Але ж площа Згоди не будівля, а ділянка організованого простору. І коли ви стоїте на цій площі, бачите, що цей організований простір тягнеться на милю на захід, тобто до Тріумфальної арки. А на північ — на півмилі, до церкви Мадлен. А через Сену — до Бурбонського палацу. Якщо ви поглянете на північ, побачите два палаци, збудовані в сімнадцятому столітті. А між ними — саме на тій відстані, що забезпечує бездоганну перспективу, — стоїть грецький храм, зведений у першій половині дев’ятнадцятого століття. Просто жахлива ідея! Проте разом це справляє враження довершеної краси: маленьке-бо розчиняється у великому, і будівлі різних епох зливаються в гармонії на-ступ-ни-цтва. А якщо ви подивитеся на південь — через міст, побудований із руїн Бастилії, — то побачите ще один старовинний фасад. А саме — Бурбонський палац, що є частиною ансамблю, розпочатого в північній частині площі. Але що тут найсмішніше — це те, що справжній фасад палацу розташований із його протилежного боку. А цей збудували на його задвірках два століття потому. Ще одна жахлива вигадка! А на заході що? Єлисейські Поля з отією потворною Тріумфальною аркою в кінці! А разом усе це справляє враження досконалого шедевра. Але щоб збудувати щось бездоганне з безлічі отаких потворних частинок, необхідно мати бачення, що охоплює багато століть, ховаючи плоди минулого в землю, щоб виростити з них майбутнє. Для цього необхідне на-ступ-ни-цтво...



Знизу, де все ще танцювала юрба, долинали сміх, радісне верещання й ритмічне тупотіння багатьох ніг. Дощ не зміг розігнати задушливої спеки, і ніхто, схоже, не збирався спати цієї ночі: у багатьох мансардах світилися вікна, мов на горищах лялькових будиночків, куди понаставляли свічечок.

— Можливо, — знову заговорив мсьє Анатоль, — сьогодні наш останній День Бастилії перед пришестям неандертальця. Чи передостанній. Або ж перед-передостанній... яка різниця? Мешканцям Помпеїв пощастило, адже вони не знали наперед своєї долі. Тож дивіться, друзі мої, доки ще не пізно. Погляньте на острів Париж-Сіте, звідки взяла початок Європа: він має овальну форму, наче запліднена материнська клітина. І з неї виросла решта нашого міста: не так, як розростаються сучасні міста — подібно до ракових пухлин. Ні, воно виросло, наче кристал, наче живий організм. Просто перед вашими очима — на площі перед Собором Паризької Богоматері — оте саме місце, де сперматозоїд з’єднався з яйцеклітиною, місце перетину древнього шляху, що веде з Риму на північ, і річки Сени. Саме тут Північ була запліднена Середземномор’ям; усе, що трапилося далі, було продовженням цієї події. Адже чарівність Парижа саме в тому, що середземноморське життя з його базарами, кафе просто неба та urinoirs[12] унікальним чином поєдналася в ньому з урбаністичною цивілізацією Півночі. Тут обвінчалися Готика та Відродження. От уявіть собі, що буде, якщо всенький Париж розрізати навпіл по горизонталі десь на висоті цього балкона, тобто близько п’ятдесяти футів над землею? Унизу залишаться Відродження, бароко й модерн, а вгорі здійметься готичне місто: горища, труби, шпилі... Фасади споруджували з плином часу, але ці нові будівлі не підминали під себе Середньовіччя, а підіймали його на своїх плечах у небо. Тож там — серед дахів, шпилів і мансард — воно й знайшло свій вічний спокій...

Літній служник (він скидався на спрощену версію свого хазяїна) з’явився перед гостями з тацею, повною круглих келихів шампанського. Келих мсьє Анатоля був наповнений лише наполовину. Старий пробурчав щось нерозбірливе на знак протесту, та це було так — для годиться. Він-бо знав, що ні гнів, ані прохання не допоможуть: шампанського в його бокалі не побільшає. Тож, спираючись на синове плече, мсьє Анатоль жадібно випив свою порцію, наче виснажене голодом немовля, якому перепало трохи молока.

— Скінчено, — оголосив господар (було незрозуміло, що він має на увазі — шампанське чи Париж). — Вичерпано й поглинуто. Наступництву кінець. Синтез руйнується, наче ніжний живий організм, облитий кислотою. Бо ж саме цей крихкий баланс між розвинутою промисловістю й працьовитістю Півночі та розслабленим гедонізмом і гультяйством Півдня зробив цивілізацію долини Сени зразком для всього світу. Саме ця цивілізація навчила всі інші найважливішого з-поміж усіх мистецтв — мистецтва жити...

У короткій тиші, що запала після монологу мсьє Анатоля, усі почули, як Гайді, нервово ковтнувши, проказала:

— А чому ви не навчили весь світ мистецтва помирати? — Помирати? Це не мистецтво, а необхідність, дитя моє. — Звідки ви це знаєте? — з войовничим запалом мовила Гайді (вона вже почала отямлюватися після інциденту з Нікітіним і ролі школярки, яку її змусив грати мсьє Анатоль). — Як ви можете це знати? Мистецтво помирати, що показали нам Сократ, Христос і святий Франциск, вище за ваше мистецтво жити. Але ви знищили це мистецтво вашим Просвітництвом та Культом Розуму. Ніде люди не помирають у таких муках і в такій самотності, як у Франції. Наче вони шолудиві собаки, а не люди... Я була в «Сальпетрієрі». І просто не доберу слів...

Полковник обережно стиснув руку доньки: мовляв, замовкни. А мсьє Анатоль поглянув на неї з деяким замішанням.

— Яке незвичайне дитя... — промимрив він. — Невже всі незаймані дівчата-американки отакі?

— Я? Незаймана? — обурено вигукнула Гайді.

— О... pardon... — пробелькотів ошелешений старий.

— Моя донька, — квапливо втрутився полковник, — вийшла заміж у дев’ятнадцять років, а нещодавно розлучилася. Виховувалася вона в англійському монастирі. І щойно хотіла сказати, що... смерть без віри — негідна смерть.

— То ви католичка! — вигукнув мсьє Анатоль.

Гайді здалося, що він от-от почне виголошувати монолог про Просвітництво.

— Ні, — заперечила вона, відчуваючи, що її нерви натягнуті до максимуму. — Але... була колись.

І замовкла.

На щастя, паузу наповнили звуки акордеона, що знову заграв на вулиці. Усі раптом почулися втомленими — разом із господарем дому, який, здавалося, став іще меншим на зріст, ніж був. Тож він, усе ще тримаючись за плече свого зажуреного сина, не став заперечувати, коли гості почали розходитися. Гайді відчула, що його рука стала холодною та безвільною, наче лапа хворої мавпи. А він подумав, що вип’є зараз три... або й чотири... пігулки снодійного й зможе, мабуть, заснути на кілька годин. І це буде невеличкою репетицією переходу до вічної порожнечі, що чекала на нього.


Федя Нікітін пробивав собі шлях через юрбу, розшукуючи таксі. Він іще припускав можливість того, що залишив блокнот у своїй кімнаті, коли викладав із кишень усе, що там було, щоб переодягтися в новий костюм. Уже десятий — чи, може, п’ятнадцятий — раз Федя прокручував у голові кожен свій рух за останні кілька годин. Перш ніж іти на званий вечір до мсьє Анатоля, він поїв — на самоті — у ресторанчику неподалік від гуртожитку. Їжа там була, м’яко кажучи, «ніякою», а офіціантка — набундюченою. Але це було надійне місце, рекомендоване Службою: саме там йому радили їсти, коли тільки-но випадала можливість, для того щоб продемонструвати, що він аж ніяк не збирається «вирушати до Капуї». У Капуї армія Ганнібала розслабилася, піддавшись спокусам занепадницької цивілізації, давнішої та вишуканішої. Час від часу — незважаючи на ретельні методи відбору — траплялося так, що ті, яких відправляли за кордон із завданням, тікали від Служби й «вирушали до Капуї». Це було схоже на хворобу, що з’являлася так само несподівано, як висипи на тілі чи напад сказу. І, як правило, захворювали на неї ті, від кого менш за все цього чекали — найбільш надійні, високоморальні й дисципліновані. Федя знав, що з ним такого не трапиться. Пуританином він не був, тож користувався всіма насолодами, що пропонувала йому Капуя. Але водночас пам’ятав, що їх пропонує Капуя. Найправильніші стосунки з дияволом полягають у поході з ним до ресторану, але так, щоб пригощав він.

Самовдоволення полишило Федю, варто йому лишень було повернутися до відтворення в думках подій вечора. Поївши в ресторані, він повернувся до гуртожитку переодягтись у святковий костюм та черевики (подумки Федя завжди називав цю споруду «гуртожитком», хоча насправді це був звичайний паризький готель, тільки-от контролювала його Служба). Він скинув піджак, щоб піти поголитися. Аж тут зайшов Смирнов, який жив у сусідній кімнаті, і попросив у нього цигарку. Тож Феді довелося з удаваною недбалістю знову надягнути піджак: Смирнов обіймав значно вищу посаду, і до нього треба було виявляти повагу, хоч і розмовляли вони начебто на рівних, як друзі. Питання було ось у чому: чи поклав він речі, що витрусив із кишень, назад до піджака, знаючи, що Смирнов скоро піде й він почне перевдягатися? Федя запалив цигарку Смирнова зі своєї запальнички: йому це запам’яталося, бо то була нова запальничка, куплена в Парижі. І Смирнов, помітивши це, між іншим зауважив, що віддає перевагу вітчизняним запальничкам. Федя ж на це відповів: мовляв, я теж ціную наші запальнички вище від закордонних, просто купив цю, щоб подивитися, на що здатна французька індустрія товарів широкого вжитку порівняно з радянською. ...Однак цей факт нічого не доводив — запальничку-бо він завжди носив у кишені брюк. І тому, що цілком імовірно, міг викласти все з кишень піджака, залишивши кишені брюк на потім. Якби лишень він спромігся пригадати, чи була під час розмови зі Смирновим у його нагрудній кишені авторучка, проблему було б вирішено. Але саме це випало з його пам’яті, залишивши там порожнє місце, і порожнеча ця була стійкою та щільною, наче стіна... Одного разу він був присутній на допиті, що проводив його приятель Ґлеткін. І в процесі допиту підозрюваний почав битися головою об стіну. Ґлеткін втручатися не став — просто спостерігав за цим, спокійнісінько сидячи за своїм столом. Але пізніше пояснив Феді, що в такий спосіб ніхто не може завдати собі серйозної шкоди. Хіба що персонажі художніх книжок... Федя раптом відчув, що його непереборно тягне додому, за письмовий стіл.

Навколо не було жодного таксі — лише люди, які просто на вулиці танцювали, цілувалися, галасували... словом, чудово розважалися. Це були представники дрібної французької буржуазії, які святкували річницю своєї буржуазної революції, що відбулася два століття тому. Але що вони встигли зробити за цей час? Спочиваючи на лаврах, подарували світу кількох письменників-декадентів і художників-нездар. І програли всі свої війни, крім тієї, коли останньої миті їх урятували американці, які занепокоїтися через загрозу втрати ринків збуту. Звісно ж, французи вміють святкувати. Але варто лишень порівняти їхній День Бастилії з вражаючими першотравневими демонстраціями на Батьківщині — і стає зрозуміло, у який бік дме вітер історії.

Три молоденькі продавчині, тримаючись під руки, підбігли до Феді. Він спробував утекти від них, але вони вперто бігли за чоловіком, запрошуючи його на танець. Дівчата хихотіли й називали його «капустинкою». Ну й чудні ж у них ласкаві слова... От хто в його рідній країні називав би свого коханого, скажімо, «борщиком»? Настирні продавчині вхопилися за його піджак, іще вогкий після відпирання плям крові. А він, вичавивши із себе веселу усмішку, вивільнився з їхніх пальчиків. Дівчата продовжували хихотіти; найменш приваблива з них показала йому язик. Федя знову всміхнувся своєю білозубою усмішкою, але не зміг відігнати думки про те, що ці дівки страшенно безкультурні, хоч і гарно вбрані. Може, це були повії — хтозна... За інших обставин Федя не відмовився б провести ніч у компанії однієї з них. Але зараз йому аж здавлювало груди оте непереборне бажання опинитися вдома, за письмовим столом.

Смирнов? Підозра знову заволоділа ним, і знову він відігнав її геть. Смирнов працював в іншому відділі; те, що йому наказали ще й наглядати за Федею — узагалі, можливо... але навіть якщо так воно і є, який, власне, мотив має Смирнов, щоб організовувати пастку для нього? Залишити блокнот на якісь там кілька хвилин на столі в присутності старшого за посадою товариша навряд чи є кримінальною необережністю. А може, і так — хтозна? Вимоги революційної пильності не мають меж, а Смирнов — саме педант (варто лишень згадати його зауваження стосовно запальнички). У цьому випадку Смирнов міг прихопити із собою блокнот Феді, щоб довести його недбалість. Але знову ж таки, якщо він має якийсь мотив або ж точить на нього зуби. Але чого б це Смирнову точити зуби на Федю? Адже він, Федя, ні проти кого не мав лихих намірів. А може, Смирнов просто вирішив його розіграти? Але ж це був би фатальний розіграш — із тих, що призводять щонайменше до усунення з посади й відклику. Ба навіть і до заслання за Полярне коло... У думках Феді знову запанувала порожнеча.


Лише кілька людей продовжували танцювати (але робили це вже без запалу) перед кафе на бульварі Сен-Жермен.

Полковник після званого вечора вирушив додому. Гайді ж помандрувала разом із підстаркуватою американкою та поляком Борисом паризькими кафе, де вони пили розбавлений водою бренді та витріщалися на людей, які танцювали просто неба, аж поки американка не поїхала додому на таксі. Борис і Гайді залишилися в кафе, почуваючись жертвами зніяковілого мовчання, що виникає між чужими людьми, які, познайомившись на вечірці, зустрічаються дорогою додому на вулиці. Хтось на званому вечорі мсьє Анатоля розповів Гайді, що граф Борис був засланий за Полярне коло, де валив ліс. А потім у нього відмовили одна легеня й половина другої. Дівчина відчула, — що було здоровим відчуттям, — як її наповнює страх перед цим біженцем: вони ж бо, біженці, завжди змушують інших почуватися винними. У сентиментальних книжках бідні люди завжди виконують саме цю роль; насправді ж прибиральниці та нічні портьє мають власний стиль життя, тому жаліти їх — дурість. А от біженці не мають ні індивідуальності, ні стилю життя, крім звички ховати обличчя від інших. Вони утворили особливий міжнародний контингент мешканців нетрищ. І ті з них, які жили в розкішних готелях, винятком не були.

Поляк був високим, із запалими грудьми та різкими рухами. Риси його змученого обличчя були несхожі на слов’янські — він радше нагадував сержанта-індіанця, який підхопив малярію.

— Мабуть, час нам уже по домівках, — мовила нарешті Гайді.

— Як хочете, — відповів граф. — Але я, відколи мені не вдається засинати до третьої години ночі, перестав розуміти, чому інші марнують життя, лягаючи спати так рано. Я навіть зневажаю їх за це — як і, гадаю, кожен збоченець зневажає нормальних. А хвороба — це те ж саме, що збочення. Особливо якщо це хвороба грудей... Ви читали «Чарівну гору»? Пам’ятаєте, там є клуб «Половинка легені»? Так от, усі хворі люди — члени свого клубу. І ті, яких засилали за Полярне коло, також. Ви гарненька і, можливо, дуже розумна жінка, проте не належите до нашого клубу. Якби навіть ми з вами одружилися, ви б усе одно залишилися мені чужою. Розмови з чужими людьми цікаві й захопливі, та після цього завжди залишається тільки роздратування... бо між нами, власне, ніяк не може бути спільної мови.

Гайді була надто п’яною, щоб ці графові слова, вимовлені безбарвним голосом, змусили її почуватися ніяково.

— А що ви робите до третьої години, якщо не можете заснути? — спитала вона.

— Та... просто сиджу в кафе й теревеню. Кафе — це дім для біженця. Саме тому всі емігранти завжди прагнули дістатися Парижа. Кафе — радше не домівки, а зали очікування, і це чудово. Нормальні люди чекають тут, доки не настане час обідати чи вечеряти, або ж повертатися на роботу, або ж іти спати. А ми, члени клубу, просто чекаємо тут, поки щось не відбудеться. Звісно ж, нічого й ніколи не відбувається, і ми це знаємо. Але тут це зносити легше, ніж у будь-якому іншому місці.

Гайді відпила зі свого келиха й подумала, що перед нею сидить іще одна людина, яка живе в переносній скляній клітці. Майже всі люди, яких вона знала, були саме такими — зачиненими всередині невидимої телефонної будки. Їхні слова долинають до тебе, наче зі слухавки зіпсованого телефону. А здебільшого вони взагалі помиляються номером, навіть якщо лежать із тобою в одному ліжку. І все ж Гайді відчувала непереборне бажання розбити скло цих будок. Якщо кафе — це домівка для людей, які втратили свою рідну країну, то ліжко — святилище для тих, які втратили віру. Ну й жалюгідний же вигляд у цього графа зі стиснутими від злості й туги вустами... Дивлячись холодним та ясним поглядом на згорблений стан Бориса, який сидів навпроти неї за столиком, дівчина подумки роздягнула його. Вона знала, що чоловіки роблять так із жінками, майже не усвідомлюючи цього, тому привчилася робити з ними те саме. На тілі графа Гайді побачила нездорову бліду шкіру, натягнуту на гострі ребра. Потім — пласкі соски, що нагадували потворні бородавки, та запалий живіт. А під ним — ріденькі волоски навколо атрибута його статі, що мав на цьому виснаженому тілі так само недоречний вигляд, який мав би на скульптурах Ісуса Христа. Піджак графа висів на його худих плечах, мов на вішаку.

— Ви схожі на мсьє Анатоля: так само ні в що не вірите, — мовила дівчина.

— Не вірю? — байдужим тоном перепитав він. — Якщо ви маєте на увазі політику, я ніколи нею не цікавився. Я вірю у звичайні речі: у те, що моїй країні повинні дати спокій, а її людям треба просто дозволити жити своїм життям. Але все це стало вже фантазією — видіннями, що бачать отруєні гашишем наркомани. За рік... чи за п’ять років... від Європи не залишиться нічогісінько. Чик-чик — і гаплик.

На останній фразі Борис клацнув язиком, що викликало в Гайді відразу, і провів ребром долоні по своїй горлянці.

— А чого це ви так упевнені? — роздратовано спитала дівчина.

— Якщо гангрена поглинула ногу людини до коліна, як можна впевнитися, що вона там не зупиниться? Та дуже просто: угледів — і зрозумів. І я все бачив, тому знаю, що кажу. Я бачив живу плоть моєї країни, що чорніла й гнила від гангрени. Але я знаю, що ви мені не вірите: гадаєте, що я схильний перебільшувати або ж просто істеричний. Тут усі так і вважають, тому їх ніщо не врятує. Вони ж бо спокійнісінько чекають, поки гангрена знищує їхні ноги...

Кощаві Борисові руки були зціплені на столику, ніби він намагався їх розчепити, та не міг: лише тріщали білі суглоби.

— Найстрашніше з усього цього — знати, але бути не в змозі переконати інших, — продовжував граф. — У міфології греків безліч жахіть. Але вони забули придумати найгірше з них — оніміння Кассандри в найважливіший момент: щоб з її вуст не вийшло жодного звуку й ніхто, крім неї самої, не почув її крику застереження. Один лікар, з яким я спілкувався, казав, що кожна хвороба бере початок у голові. Я вісімнадцять місяців спав без ковдри у вбранні, задубілому від мого власного замерзлого поту, і залишався здоровим. А потім я потрапив сюди, і в мене майже повністю відмовили легені. Можливо, причина цьому — отой крик, що не зміг вийти назовні.

Гайді почулася втомленою. Феєрверки та парижани, які танцювали під звуки акордеонів, вивітрилися з її голови, наче привид, якого прогнав геть крик півня. І вона повернулася до пустки реальності. Полковник Андерсон був задіяний у місії, що полягала у вивченні можливості стандартизування європейської зброї. Після другого келиха сухого мартіні всі добропорядні американці, які скупчилися в Європі, починали говорити точнісінько так, як оцей поляк: кожен із них почувався Кассандрою, яка оніміла. Гайді ходила на вечірки з коктейлями, що влаштовували її співвітчизники, задіяні в тій чи іншій місії з урятування Європи. І в неї виникало відчуття, що ці люди — спортсмени, які веселяться, але знають, що час їхніх звершень уже минув. І що чутливішими вони були, то більше це усвідомлення власного безсилля завдавало їм страждань.

— А що ви робили до того, як це сталося? — спитала вона.

— Ну... був фермером і офіцером запасу. Моя дружина Марія іноді малювала картини. Вона була зовсім юною, коли ми одружилися...

«Боже... — подумала Гайді. — Починається...»

— Їй було вісімнадцять, — продовжував Борис. — І вона була зовсім несхожою на вас: білявою, низенькою й тоненькою. Ми побралися одразу після того, як вона закінчила навчання в монастирській школі.

— Якого ордену?

— Пресвятої Діви.

— А я теж навчалася в школі цього ордену! — вигукнула Гайді. — Тільки в Англії.

— Справді? — байдужим тоном мовив граф. — Дехто казав, що моя дружина чудово малює. Ми з нею жили тихим, спокійним життям: це було схоже на букет мімоз у блакитній вазі. Цю вазу нам подарували на весілля... А ще ми ростили донечку Дуняшу.

Це слов’янське ім’я з протяжними голосними прозвучало дуже мелодійно. Але потім — коли Борис ізнову перейшов на французьку — голос його став скрипучим, як і раніше.

— Наша дівчинка була гарненькою, — продовжував граф, — але ми непокоїлися через її неправильний прикус. Дантист запропонував поставити їй золоту скобу, проте ми на це так і не зважилися, хоча дитині й треба було б носити її лише до восьми чи дев’яти років...

— А що з ними сталося?

Поляк, зробивши такий само бридкий звук язиком, як дещо раніше, знову провів ребром долоні по своїй горлянці, а тоді відповів:

— Чик-чик! Їх заслали невідомо куди: родини ж бо за депортації завжди розлучають — це якщо ви не в курсі. Мені, звичайно ж, не сказали, куди їх відправили. А їм не сказали про мене. Однак я, вибравшись з-за Полярного кола, випадково дізнався, що їх заслали в Казахстан, де вони й повмирали від дизентерії... Але ж це вам зовсім нецікаво, тож поговорімо про щось інше. Ви любите грати в теніс? А в бридж? Чи, може, віддаєте перевагу кінотеатрам?..

Чому все це зробило його таким нестерпним, гострим на язик? Як щодо всім відомого очищення душі, що приходить до людей після страждань? Деякі люди, настраждавшись, стають святими. Деякі після цього перетворюються на чудовиськ, які тільки й думають про помсту. А деякі стають невротиками. Щоб засвоїти страждання, людина мусить мати дуже хорошу травну систему, бо інакше заробить виразку. З боку Господа нерозумно посилати страждання всім без розбору: це наче призначати послаблювальний засіб як ліки від усіх видів хвороб.

— О, сюди йдуть мої друзі! Вони в тому самому клубі, що і я, — з полегшенням мовив Борис. — Так і думав, що вони тут з’являться... Разом ми тріумвірат. І зветься він «Три ворони Ніколи-Більше».

Один із друзів графа був низеньким, із товстими ногами й дуже неприємним обличчям із гострими рисами. Його відрекомендували Гайді як професора Варді. Він потиснув їй руку із сором’язливою церемонністю, властивою всім коротунам. А тим часом очі його, сховані за товстими скельцями окулярів без оправи, почали зовсім не сором’язливо роздивлятися її. Третій член тріумвірату, Жульєн Делаттр, був поетом, досить відомим у тридцяті роки. Цей худенький чоловік, одягнений у спортивний светр замість піджака, трохи кульгав. Він мав високе чоло, де коли-не-коли можна було розгледіти синю жилку, що пульсувала. І тому верхня частина його обличчя справляла враження витонченості й беззахисності. Але враження це псував рот поета, скривлений у гірку гримасу. А ще — цигарка, що неначе прилипла до його верхньої губи й надавала йому дещо вульгарного вигляду.

На якийсь час запала тиша: двоє Борисових друзів висунули стільці з-за столика й сіли, не знаючи, як поводитися з Гайді. Вона ж у цей час почувалася непроханою гостею. Професор наче вбирав у себе кожну деталь її зовнішності, та коли вони зустрілися поглядами, він став дивитися в інший бік, удаючи, що йому до неї байдуже. Делаттр усміхався дівчині, не кажучи ні слова. Вона тільки зараз помітила великий багряний шрам від опіку, що спотворив більшу частину його щоки. Поет-бо навчився майстерності повертатися до своїх співрозмовників неушкодженою частиною обличчя.

Гайді напружила пам’ять, щоб пригадати, що з творінь Жульєна їй доводилося читати.

— Я колись прочитала томик ваших віршів, — нарешті заговорила вона до нього, — але, якщо відверто, це було п’ять чи шість років тому, і я вже забула заголовок.

Делаттр, як не дивно, зашарівся й заблимав за димовою завісою від своєї цигарки (очевидно, завіса ця слугувала йому захисним екраном).

— Пусте, — мовив він. — Що забуто — те забуто.

— Мабуть, це була «Ода НК», — встряв у розмову різкий голос професора.

— «Ода ЧК», — повторив поляк зі смішком, що перейшов у кашель. — Якими ж дурнями ви себе виставили... і це було якісь там десять років тому.

— Не всі народжуються отакими безгрішними, як ти, — відповів професор.

— Ой, пригадала! — вигукнула Гайді. — «Елегія на смерть трактора» і «Наруга над доданою вартістю — ораторія».

— Хотів би я, — мовив Жульєн, — щоб люди забували помилки минулого інших людей так само, як забувають власні.

— Навіщо це? — обернувся до нього Барді. — Соромитися помилок минулого — боягузтво. Хто стане вдавати, що в конкретних обставинах того періоду було помилкою вірити у Світову революцію та присвячувати їй життя? Так, я визнаю, що наша віра була породжена ілюзією. Але понині вважаю, що це була гідна ілюзія — помилка, ближча до істини, ніж гнилі обивательські висловлювання про лібералізм і демократію. Так, обивателі довели свою правоту, проте люди можуть бути правими завдяки неправильним причинам. А ми виявилися неправими, проте люди можуть бути неправими завдяки правильним причинам.

— Та стули вже пельку! — сказав Жульєн. — Розвів тут свою діалектику...

Борис, виринувши зі своїх гірких роздумів, заговорив до професора:

— Ти маєш на увазі, що на небесах більше радіють одному грішникові, який розкаявся, ніж десятьом праведникам? Хай мені біс — я не можу второпати, чому це має бути так. Уявіть собі: на небеса потрапляють десятеро людей, які все життя намагалися бути чесними, порядними й мудрими. І раптом там здіймається метушня: усі зустрічають огидного суб’єкта, подібного до Жульєна, який писав оди НК. І цей суб’єкт стає там почесним гостем, і всі чесні й порядні люди мають розступитися, щоб дати йому дорогу. Грішник, який розкаявся, — це звучить красиво й побожно. Але поки Жульєн писав оди певній організації, ця сама організація змусила моїх дружину й доньку померти, лежачи у власній крові та екскрементах... Прошу пробачення: я не хотів зачіпати вашої чутливої душі.

Цю останню фразу Борис мовив, припинивши кусати безкровну нижню губу, до Гайді.

— Годі вже! — відповіла вона. — Ну чому ви завжди намагаєтеся мені допекти?

— Допекти? — перепитав граф. — Можливо, я й справді поводжуся негідно через те, що ви маєте такий незіпсований життям вигляд... Прошу мені пробачити.

Останні слова він проказав зі старосвітською церемонністю; його плечі опустилися.

— Кхм! — сказав професор. — Тут справа не в особистих трагедіях. Усі ми їх усвідомлюємо, але вони нічого не доводять...

Він говорив агресивно, з талмудистським запалом. І Гайді подумала, що отаке різке ставлення до Бориса наймилосердніше. Але було очевидно, що цьому коротунові найкраще вдається саме такий вид милосердя.

Зрештою, неоднозначніше милосердя буває в хірургів.

— Нічого не доводять! — повторив Барді, різко змахнувши рукою з короткими й товстими пальцями. — Ми можемо мати конструктивний погляд на життя, лише позбувшись хибного почуття провини за своє минуле. Протягом першого періоду Революції, що подавав надії, по той бік барикад були самі реакціонери.

— Саме так, реакціонери, подібні до мене, — відповів Борис. — Фермери, які замість доктрин захищали свої клаптики землі, дружин і малих дітей.

Гайді подумала, що граф говорить про свою дружину й доньку, точнісінько як євреї — про своїх дідів, які загинули від погрому. Це лише спосіб нажити політичний капітал на іменах загиблих. Але хіба церква з її культом святих мучеників не робить того самого? А французи зі своєю Жанною? І англійці зі своєю жменькою людей, які врятували багатьох? Мертвим ніколи не дають спокою... Дівчина почулася втомленою, виснаженою: усе її тіло поникло, навіть груди. Вона мимоволі кинула погляд на свою блузку, щоб подивитися, чи справді це так.

— Звісно ж, ти ніколи не помилявся, — уїдливо відповів полякові Барді. — Ти й твоя каста завжди все знали... Мій двоюрідний брат загинув у вашій тюрмі, у Брест-Литовську. А коли його ховали, щури вже відгризли йому половину обличчя. Він навіть революціонером не був — усього-на-всього чесним перед Богом соціал-демократом. Якщо мені доведеться вибирати між вашими щурами та їхніми, — чи між музичним автоматом і газетою «Правда», — я навіть не знаю, яким буде мій вибір.

— Та невже? — обізвався Жульєн, блимаючи через свою завісу цигаркового диму.

— Якщо ти не знаєш, чому досі перебуваєш тут, а не там? — заговорив Борис. — А тому, що в цьому кафе ти можеш читати нам лекції та вести диспути. А там ти міг би виголошувати промови хіба що пацюкам на Луб’янці. І лише пошепки, бо там навіть пацюки могли б на тебе донести.

— Варді б не заперечував, якби лишень то були пацюки-радикали, — мовив Жульєн. — Вони для нього ближчі за духом. І їхні укуси теж.

— Ближчі, — незворушно відказав професор. — Як і для тебе, хай якими б цинічними були твої вчинки. А з Борисом зараз ми потрапили до одного човна, проте між його світоглядом і нашим, без сумніву, величезна прірва відмінностей.

— Ваша правда, професоре, — погодився граф. — І основна з цих відмінностей у тому, що ви працювали в бібліотеках, а я — у шахтах за Полярним колом.

— Ти несправедливий до Варді, — зауважив Жульєн. — Хай що б із ним відбувалося, він не випустить із рук своєї іржавої зброї.

Поет усміхнувся до Гайді та продекламував англійською:

— «Праві є праві, а ліві є ліві, і їм не зійтися вдвох...»[13] — Після цього знову заговорив французькою: — От тільки обидва ці слова вже позбавлені будь-якого значення.

— Та ти що! — люто вигукнув професор. — На мою думку, вони були й залишаються єдиними дороговказами в цьому хаосі. І значення їхні так само важливі, як значення слів «майбутнє» і «минуле», «прогрес» і «занепад». Інакше чого б ти, подавшись до Іспанії, підставляв себе під кулі? Та ще й опік «заробив»...

Шкіра навколо очей Жульєна злегка засмикалася.

— Це могло б статися точнісінько так під час війни Червоної та Білої троянд, — заговорив він. — Ланкастери і Йорки, янсеністи та єзуїти, жирондисти та якобінці, дарвіністи й ламаркісти, праві й ліві, соціалісти й капіталісти — усі ці протилежні сторони колись та й були дороговказами в хаосі. Кожна епоха мала свої дороговкази, що здавалися тоді найважливішими у світі, — аж поки історія не проходила повз них, знизуючи плечима. І тоді люди починали дивуватися: а заради чого вони, власне, так завзято воювали?

— Те, про що ти говориш, — просто діалектичний рух від тези до антитези, — мовив професор.

— Та нехай їй біс, цій діалектиці... Католики століттями воювали з протестантами, а де ж синтез? Найбільші диспути в історії зазвичай заходили в глухий кут. А після цього визрівала нова — зовсім іншого характеру — проблема, що притягувала до себе всі пристрасті й позбавляла сенсу старе протистояння... Люди втратили інтерес до релігійних воєн, коли в них почала прокидатися національна свідомість; вони не переймалися монархією чи республікою, коли на перший план вийшли економічні проблеми. Зараз ми саме в глухому куті, і вийдемо звідти тоді, коли в нашій свідомості відбудуться перетворення, що змістять її на зовсім інші цінності. А коли це станеться, бойові кличі нашої епохи здаватимуться людям не менш дурними, ніж причина війни ліліпутів: сварка між тими, хто розбивав яйця з гострого кінця, і тими, хто розбивав їх із тупого...

— Браво, браво! — вигукнув Борис. — Ти просто сидітимеш і чекатимеш на зміни у своїй свідомості. А якщо тим часом антихрист вириватиме нутрощі з твоїх друзів та рідних, тим гірше для них.

— Не будь ідіотом, — відповів Жульєн. — Для мене очевидне те, що людина має битись, якщо їй потрібно захистити своє життя й мінімально гідні умови цього життя... ну, і так далі. Я всього-на-всього хочу наголосити на тому, що це не має нічого спільного з дороговказами й діалектикою Барді. І з лівими та правими, капіталізмом та соціалізмом... та й будь-яким іншим «ізмом». Ці слова, як на мене, тхнуть відхожим місцем.

— Не сприймайте його серйозно, — мовив професор до Гайді. — Він щасливий лише тоді, коли може битись, як ого в Іспанії. А в той самий час переконувати себе, що в цих битвах немає жодного сенсу.

Борис, певно, виринув із напівзабуття, куди час від часу провалювався, та обвів усіх сердитим поглядом. І Гайді нарешті збагнула, що в його обличчі бентежить її: усі зморшки на ньому були вертикальними. Вони починалися біля запалих скронь і спускалися щоками, що провалилися у вилиці, до загостреного підборіддя.

— Слова, слова... — мовив граф неприродно рівним голосом. — Я ж уже казав, що є один простий вихід...

— Та чули ми про цей простий вихід, — втрутився Барді. — Замахи на життя політиків — панацея для дилетантів: розстріляй злодія — і все буде добре!

— Слова, слова, слова... — сказав Борис. — Книжки, книжки, книжки... Їдьте ви, професоре, до Луб’янки та й читайте там лекції щурам.

— Щури всіх країн, єднайтеся! — обізвався Жульєн. — Вам-бо нічого втрачати, крім своїх пасток.

Широко змахнувши рукою над столом, він зачепив склянку з бренді, від чого та перекинулася. Липка жовта рідина, повільно розтікаючись, утворила на мармуровій поверхні щось на кшталт чорнильної плями з тесту Роршаха[14]. І Гайді вона здалася схожою на голову Нікітіна з витягнутими в усі боки щупальцями.

— Мені час додому, — сказала дівчина, підводячись.

— Я знайду вам таксі, — мовив Жульєн.

Заплативши за випивку, чоловік закульгав до виходу з кафе. А граф і професор продовжили свою дискусію, ледь помітно кивнувши Гайді, коли вона чемненько — як будь-яка хороша дівчинка — сказала їм «добраніч».

На вулиці вже поволі розвиднялося; деякі двірники почали підмітати сміття, яке розкидали ті, хто святкував День Бастилії.


Коли вони сіли в таксі, Жульєнові довелося трохи пововтузитися, щоб знайти підходяще положення для своєї хворої ноги.

— Як вам наш зоопарк? — спитав він після того, як Гайді сказала шоферові свою адресу.

Англійська вимова Жульєна була ретельною й точною, як в однієї черниці-француженки з її школи, у яку вона колись була закохана.

— …..Пам’ятаєте «Одержимих»? Це була юрба маніяків, які викликали заздрість. А ми знедолені, бо не маємо віри. Ми фізично чи духовно бездомні. Палаючий фанатик небезпечний; згаслий фанатик жалюгідний. Борис жадає помсти, та вже не вірить у неї, бо знає, що переможений. Варді подобається доводити, що він, хоч і був колись неправий, але в той час це було єдине, що могло бути правильним. Я ж... а ви вмієте слухати, — раптом змінив він тон.

— Бо я одна зі знедолених.

— То ви теж брали участь у Русі? — з надією спитав Жульєн.

— Ні... тобто не у вашому. Я з іншого приходу.

— Байдуже. Хай який би вигляд мав ваш храм, усім їм настає однаковий кінець. Усі руїни схожі між собою, саме на цьому тримається наш тріумвірат. Мені треба було б написати книжку під назвою «Повернення хрестоносця». Молодий хлопець тисяча сто дев’яносто першого року від Різдва Христового полишає свою домівку, щоб здобути Новий Єрусалим і побудувати там Царство Небесне... ну, і так далі. А йде він тим самим шляхом, що й інші: ґвалтує, грабує, убиває маврів, підхоплює сифіліс, набиває гаманець Філіппа Августа. І нарешті повертається додому — один, який вижив із десяти. А всі його добропорядні сусіди займаються тим, що й раніше: ходять до церкви, купують індульгенції та жертвують гроші на черговий хрестовий похід...

— І як же він чинить?

— Саме це неважливо. Може, він намагається розповісти всім правду про хрестові походи, і його спалюють як єретика. Або ж помовкує та й гниє поволі від свого сифілісу... Що насправді важливо — то це «Балада про повернення хрестоносця». Балада про людину, позбавлену віри. Про ідеаліста-сифілітика, який знає, що живе в приреченому на загибель світі... от тільки не має жодного уявлення про те, яким повинен бути новий світ, що замінить старий.

— То чому ви не напишете цієї книжки?

— Тому що я більше нічого не пишу... Добраніч.

Таксі зупинилося перед багатоквартирним будинком, де мешкала Гайді.

— Добраніч, — відгукнулася дівчина, вибираючись з автомобіля значно жвавіше, ніж того вимагав етикет.

Натиснувши кнопку біля парадного, дівчина обернулася, щоб помахати Жульєну на прощання (від чемної Аліси в Країні Чудес, подумала вона, очікують хоча б цього). І побачила, що він сидить, витягнувши хвору ногу й притулившись спиною до спинки сидіння, а чолом — до віконного скла. Водій же незворушно сидів за кермом, чекаючи.


Полковник досі не спав; тоненька жовта смужка світла під дверима його кімнати здалася Гайді межею, що відділяла неспокійний світ від затишної гавані: лише переступи її — і ти в безпеці. Але щоб зробити це, вона мусила відчинити двері. І тоді смужка перетворилася на яскраво освітлену кімнату. А її батько — з абстрактного втілення спокою та затишку на силует із посрібленим сивиною волоссям, який схилився над письмовим столом, занурений у написання звіту. Незважаючи на це, полковник обернувся до доньки з привітною усмішкою.

— Де це ти була так довго? — спитав він.

Важко опустившись на диван, Гайді розповіла батькові про графа Бориса й тріумвірат «Три ворони Ніколи-Більше». Час від часу полковник та його донька відважно намагалися встановити теплі родинні стосунки та інтелектуальне спільництво. Проте обоє вони знали наперед, що кожна з цих спроб урешті-решт лише роздратує. Полковник подумки називав Гайді сентиментальними словами «моя темноволоса німфа», а вона його — «спантеличеним лібералом». Але вони — кожен у своїй скляній клітці — сором’язливо червоніли від самої лише думки про те, щоб вимовити ці слова вголос.

— Бідолашний граф... — протяг полковник, потерши долонею своє рожеве чоло без жодної зморшки, незважаючи на посивілі вже скроні. — Отак утратити дружину й дитину... Подумати тільки — така сама доля спіткала в наш час мільйони людей!

— Та не в цьому ж справа! — нетерпляче відгукнулася Гайді. — Найжахливіше тут — не самі страждання, а їхня безглуздість.

— Ну, стосовно цього нічого не можу сказати, — відповів полковник. — Не знаю, чи є бодай якийсь сенс у випльовуванні своїх легень. Так чи інакше, а це лише квіточки: тільки-но почнеться справжня катавасія...

— Господи... — протягла Гайді. — Знову за своє...

— Ну, може, я й не повинен був цього казати, — утомлено глянув на неї батько, — але новини справді тривожні.

— Це добре: кожна криза супроводжується затишшям. І лякають мене тільки оці затишшя.

— Так. Еге ж... але ця ситуація дещо інша, — вагаючись, помовчав він. — Я... теє... справді не повинен був цього казати. Але мені здається, що ти особливий випадок. І, я гадаю, саме особливий випадок — причина кожного витоку інформації.

— Не хочу нічого чути, — мовила Гайді, яка найдужче зараз хотіла лежати у своєму ліжку з міцно заплющеними очима.

— Але я хочу, щоб ти знала... — сказав полковник.

Дівчина раптом збагнула, що він досі не ліг спати, бо чекав на неї, аби про щось розповісти. Це було аж ніяк не схоже на її батька: востаннє він наполіг на тому, щоб вона його вислухала всупереч своєму небажанню, багато років тому. Гайді була тоді підлітком... та ні — ще дитиною: може, тринадцять, а може, чотирнадцять. Її мати була, як завжди, п’яна. І мала не більш страхітливий вигляд, ніж звичайно... Дівчинка не знала, що за люди повели її — з такою професійною обережністю — невідомо куди. Але батько, заговоривши до Гайді спокійним, безбарвним голосом, пояснив їй, хоч вона цього й не хотіла, чому її матір забрали до лікарні для душевнохворих.

— Справа ось у чому, — продовжував тим часом полковник. — Коли ти ввійшла, я писав звіт... хоча це не зовсім звіт. Я складав список із двадцяти прізвищ французів, вибраних із тих, яких знаю завдяки своїй роботі. Ці двадцятеро — зауваж: не більш ніж двадцять... а краще було б, якби й менше — зможуть увійти до летючого ковчега, коли розгуляється Потоп і нам треба буде вшиватися звідси. Гадаю, певній кількості наших людей, задіяних тут у різних місіях, доводиться зараз виконувати такий самий наказ, що й мені, — складати отакі списки. Припустимо, таких людей сотня. Тож до повітряних Ноєвих ковчегів увійде близько двох тисяч пасажирів. А ті сорок із гаком мільйонів людей, які залишаться, муситимуть лишень сподіватися на краще.

— А як щодо родин тих, хто увійшов до твого списку?

— Тут зазначено: «Проблема родичів обмірковується», — знизав він плечима, копирсаючись у своїх паперах. — Ідея, на мою думку, полягає в тому, що ці люди зі списків повинні вважати себе кимось на кшталт відправлених у відрядження за кордон. У майбутньому вони стануть ядром визвольної армії та визвольного уряду... Якби ж лишень усі ми припинили визволяти одне одного...

Останню фразу полковник проказав, утомлено сідаючи на свій стілець.

— Але чому тобі необхідно було про це мені розповідати?

— Я подумав, — знову потер він чоло, — що ти маєш бути готова до того, щоб ми з тобою в разі потреби швидко забралися звідси...

— …..і що ми зробимо це зі спокійнішим сумлінням, коли ти відправиш свій список?

— Гадаю, що так, — утомлено відказав полковник. — Хоча й не розумію, до чого тут сумління. Ми ж у біса не створювали Європи... і Азії теж.

— Але чи не стали ми сильнішими завдяки гарантіям, оборонним пактам і тому подібній всячині?

— Мабуть, так. Якби ми цього не зробили, нас усі почали б називати егоїстичними ізоляціоністами. А тепер вони скажуть, що ми поткнули свого носа не у своє діло й залишили їх у біді.

— А що для тебе важливо? — спитала Гайді неголосно, але з викликом. — Те, що вони говорять? Чи те, що з ними трапиться?

З-поміж кількох інтонацій доньки полковникові найбільше не подобалася саме ця.

— Мабуть, ти маєш рацію, — сухо мовив він. — І якщо в тебе є план щодо того, що ще ми можемо зробити, повідом про це містера Президента.

— Пробач — це ж я просто базікала, — підвелася Гайді. — Я завжди базікаю просто так, коли не знаю, що сказати.

Легенько поцілувавши батька, вона вийшла з його кімнати.

А він подумав, що доньчині самозвинувачення звучать іще пихатіше, ніж її осудження порочності цього світу. Усе це почалося, коли Гайді пішла навчатися до монастирської школи. Відтоді вона стала для полковника пазлом з експресіоністською картинкою: про те, щоб зібрати його докупи, і думати годі. А як же інакше, коли не добереш, куди вставляти шматочок із носом? Начебто туди, де голова. .. а може, поряд із пупком?

Зітхнувши, полковник повернувся до складання свого списку.


Гайді повільно роздяглася. І — як зазвичай перед сном — зустрілася поглядом зі своїм відображенням у дзеркалі.

— І коли ти вже подорослішаєш? — спитала вона дзеркальну оголену жінку. — Ні власного обличчя, ні особистості... хоча ні: саме їх забагато.

І справді з росіянином вона поводилася, наче незграбна дівчинка-підліток, з мсьє Анатолем — немов невинна діва, з Борисом — ніби старша сестра. І при цьому вона не прикидалася — просто в неї якось саме собою виходило грати ту роль, що нав’язував їй той чи інший співрозмовник. Жінка-хамелеон: ні внутрішнього стрижня, ні віри, ні твердих переконань... Той росіянин справді мав рацію, коли дивився на неї з огидою.

Гайді пильно розглянула себе в дзеркалі з голови до ніг. Хай яке б дороге вбрання вона вдягала — з її зовнішністю завжди було щось не так. А тепер — залишившись без одягу — вона так само бачила в собі цю невідповідність. Звісно ж, справа була здебільшого в її ногах — дуже товстих і надто безформних. Вони аж ніяк не личили до вузеньких плечей та стрункого стану. Овальна форма її обличчя, карі очі та м’яке, зачесане на проділ каштанове волосся — усе це було, без сумніву, симпатичним. Але воно знову ж таки не пасувало до її тіла нижче талії. Гайді завжди могла сказати, вагітна жінка чи ні, лишень глянувши їй в обличчя. А щодо вродливих жінок із некрасивими ногами чи якимсь іншим прихованим недоліком — вона теж навчилася вирізняти їх серед інших: у виразі їхніх облич завжди було щось зворушливе, беззахисне, наче кожна з них просила пробачення за свій недолік.

Одягнувши нічну сорочку, Гайді стала навколішки на старий ослінчик для молитов (його вона всюди возила за собою, відколи пішла з монастиря). Міцно зчепивши пальці й заплющивши очі, дівчина глибоко зітхнула двічі. А тоді повільно проказала:

— НЕХАЙ Я В ЩОСЬ ВІРИТИМУ.

Після цього вона лягла в ліжко і, взявши свою сумочку, почала копирсатися там у пошуках аспірину. Аж тут намацала записник Нікітіна й відчула, що її просто розпирає від цікавості. Варто їй лишень було розкрити цей блокнот — і вона зрозуміла, що підсвідомо чекала цієї миті протягом усього того часу, коли він лежав у її сумочці.

Записник зі сторінками в лінійку не був поділений на дні, як блокноти-щоденники. Деякі його сторінки були чисті, а на деяких були написані акуратним, дрібним почерком слова, що складалися з літер іноземної абетки. Це скидалося на вірші: рядки були розташовані стовпчиками, а з обох боків залишалися поля. Але кожен рядок містив лише по два (максимум — по три) слова, а в кінці деяких із них стояли крихітні позначки — плюси, мінуси, знаки питання чи знаки оклику. Помітивши, що в кирилиці є точно такі літери, як у латиниці, Гайді спробувала прочитати вголос ці слова. І раптом зрозуміла, що це були ніякі не вірші, а списки імен. Можливо, мсьє Нікітін записував сюди імена людей, з якими знайомився на вечірках. Цей росіянин був, мабуть, педантичною людиною — позаписував же їх усіх. Але хтось у мсьє Анатоля сказав, що він культурний аташе. Отже, це, найпевніше, частина його службових обов’язків. А щодо знаків після імен — вони, напевно, означали ставлення мсьє Нікітіна до всіх цих людей: хто йому подобався, а хто — ні. Або їхні політичні погляди. Або ж він у такий спосіб записував імена чоловіків, з якими хотів би побалакати за обідом у кафе, і жінок, з якими хотів би переспати. Огидно... Але ще огидніше чинила сама Гайді, встромляючи носа в блокнот цього бридкого іноземця й читаючи ці списки людей. Треба буде завтра ж відшукати спосіб повернути записник власникові...

А що, як він один з отих огидних шпигунів? Усяке буває... Але здоровий глузд підказував Гайді, що шпигуни не ходять серед людей зі списками своїх агентів у кишенях. У блокноті Нікітіна були десятки імен, і дівчина спромоглася розібрати, що серед них чимало Жанів, П’єрів і Максимів. А останнє ім’я на останній сторінці було, без сумніву, «Борис». І це доводило, що Нікітін записував імена людей одразу ж після того, як знайомився з ними. Цікаво, а її ім’я теж тут записане? Ні, у списку немає жодного імені, бодай трошки схожого на «Гайді»... А якби він усе-таки записав туди її ім’я, який знак поставив би поряд із ним? Може, знак оклику? Та ні, найімовірніше, хрест. Щоб вона скоріше врізала дуба і її поховали...

Дівчина поклала записник до сумочки, вимкнула світло та вмостилася в ліжку, щоб заснути зі звичним для неї відчуттям порожнечі всередині.


II. Запрошення до опери

Наступного ранку Гайді зателефонувала до будинку мсьє Анатоля, і мадемуазель Аґнес продиктувала їй номер готелю, де зупинився Нікітін. Там слухавку взяла сварлива консьєржка, яка примусила дівчину тричі вимовити прізвище Нікітіна по літерах, а потім — назвати своє ім’я. Чекати довелося кілька хвилин. І ось нарешті низький голос аташе, чий іноземний акцент у слухавці звучав іще різкіше, мовив:

— Так?

Гайді відрекомендувалася й спитала:

— Ви мене пам’ятаєте?

Після коротенької паузи голос — знову без жодної емоції — проказав:

— Так.

— Я телефоную, щоб повідомити, що знайшла ваш блокнот. Чи, може, ви ще не знаєте, що його загубили? Він випав із кишені вашого піджака, коли його забирали, щоб відіпрати плями. Я поклала блокнот до своєї сумочки... мені справді шкода — це ж я в усьому винна...

Гайді замовкла, і голос — знову після паузи — мовив: — Так.

— То ви хочете, щоб я вам його повернула?

— Так.

— Я б вам його надіслала, та в мсьє Анатоля не знають вашої адреси, лише номер телефону. Може, скажете, куди можна його надіслати... чи краще десь зустрінемося?

Останні слова дівчина проказала, зрозумівши, що пізно до цього додумалася. Це ж найменше, що вона може зробити, спричинивши всі ці неприємності.

Голос Нікітіна — знову ж таки після короткої паузи — мовив:

— Зустріньмося.


Федя Нікітін подумки здивувався: як же це він учора не помітив, що Гайді навіть серед парижанок вирізняється своєю незвичайною вродою? Сьогодні на ній були овальні темні окуляри, у яких вона нагадувала кокеток в атласних масках, що пурхають, мов тендітні метелики, на венеціанському карнавалі.

На Феді був той самий костюм яскравого (занадто яскравого) синього кольору. Він поволі пройшов на терасу кафе «Вебер» із таким виглядом, ніби йому не було призначено ніякої зустрічі. Гайді він, певно, відшукав поглядом одразу, адже попрямував через юрбу до її столика (хоча на його обличчі не з’явилося й тіні усмішки). На її подив, Нікітін церемонно поцілував їй руку. А потім, відсунувши (чи, радше, штурхонувши) стілець ногою, сів поруч із нею за столик. Між цими двома діями — старомодно-церемонною та безкультурною — був такий чудернацький контраст, що дівчина розсміялася.

— Звідки у вас ця звичка? — спитала Гайді.

— Яка звичка? — ввічливо перепитав Нікітін.

— Цілувати дамам руку. Ми цього не робимо, а ви, я гадала, теж... принаймні, після вашої Революції.

— Француженкам це подобається, — обережно (наче обходячи пастку) відповів чоловік. — Якщо їдеш до іншої країни, мусиш пристосовуватися до тамтешніх звичаїв.

— Це ж страшенно негігієнічно.

— Так.

Після цього запала тиша. Обличчя Нікітіна залишалося безпристрасним — анінайменшого натяку на усмішку. Може, їй треба зараз же віддати йому блокнот? Ні, це буде надто грубо та по-діловому: після цього єдине, що їй залишатиметься, це підвестися й попрощатися.

— Чи відіпралися плями на вашому піджаку? — спитала дівчина, обводячи поглядом його лацкани (сьогодні він одяг якусь ідіотську краватку, певно, нещодавно куплену).

— Пусте, — відповів Нікітін, кинувши, однак, швидкий погляд на свій піджак про всяк випадок.

— Мені невимовно прикро...

— Пусте, — повторив чоловік.

Гайді подумала, що цей аташе поводиться, мов пихатий хлопчак. Але це здалося їй доволі милим.

— Ось, я принесла ваш блокнот, — мовила вона, сподіваючись, що це його підбадьорить.

Але коли дівчина почала копирсатися в сумочці, Нікітін раптом швидко простяг руку й закрив сумочку з голосним «клац».

— Не тут, — заперечив він. — От коли ми сядемо в таксі...

— Але чому? — збентежено здивувалася Гайді.

Її цікавий погляд зупинився на пальцях Нікітіна. Він мав великі руки сільського хлопця; під його доглянутими нігтями можна було, якщо придивитися, розгледіти темні обідки.

На запитання дівчини чоловік не відповів. Натомість, уперше поглянувши просто їй у вічі, спитав:

— Чому ви взяли блокнот?

Голос його був рівним, майже безтурботним. А от погляд... Широко розставлені сірі очі Нікітіна були на тому самому рівні, що й невеличка вузька ділянка голови між скронями та вилицями. І дивилися ці очі на Гайді з пронизливою прямотою, що відмітала геть чемні світські балачки, відкидала всі формальності так само, як він щойно штурхонув ногою стілець.

— Я не знаю... — мовила вона, відчуваючи, як блідне шкіра її обличчя під косметикою відтінку засмаги. — Я підібрала блокнот, коли він випав із вашої кишені. І збиралася віддати його вам... але з вами заговорив мсьє Анатоль. Тож я поклала записник до своєї сумочки й забула про нього...

— Забули? — з іронією перепитав він, зневажливо посміхаючись.

— Гадаю, що так...

Тепер Гайді відчула, як її обличчя, що якусь мить тому зблідло, починає червоніти, мов у дівчинки, яку спіймали на брехні.

— Кому ви його показували? — майже грубо спитав він.

— Показувала?

Брови дівчини поповзли вгору й вигнулися; вона безпорадно витріщилася на Нікітіна. А тоді мовила:

— Ви сказилися, чи що?..

Аташе дивився на неї таким само пильним поглядом. Коли ж він побачив, що її справді ошелешило оце «показували», його вигляд поступово змінився. М’язи розслабилися (Гайді ніби почула, як він полегшено зітхнув), погляд став уже не таким пронизливим і на якусь мить опустився нижче — на шию, плечі й груди дівчини. Потім він знову глянув їй у вічі з дещо насмішкуватим виразом обличчя. І спитав:

— То це була просто цікавість, еге ж?

— Еге ж... — винувато проказала вона.

— А ви самі відкривали блокнот?

Погляд Нікітіна знову став дещо напруженим.

— Відкривала... перед сном, у ліжку.

Гайді розізлилася на себе: ну навіщо їй було повідомляти йому такі подробиці? Але водночас дівчина знала: що дужче вона почувається спійманою на шахрайстві, то більш ангельський вигляд має. Татусева сумна німфа... Якось у дитинстві вона, удавши, що спить, почула від свого батька ці ніжні слова.

— Ви знаєте кирилицю? — спитав Нікітін.

— Ні. Але я здогадалася: ви записуєте імена всіх людей, з якими знайомитеся на вечірках. Мабуть, ви часто ходите на звані вечори...

Його обличчя знову набуло насмішкувато-веселого виразу.

— Я ж задіяний у культурній місії, — мовив він.

— А що означають оті значки після імен? — з цікавістю спитала Гайді.

— А здогадайтеся. Ви ж така розумничка...

Ці слова чоловік мовив із неймовірно відвертою зневагою. А ще неймовірнішим було те, що вона дозволяла йому так із собою розмовляти.

«Так тобі й треба!» — подумки мовила дівчина.

А вголос проказала з усмішкою учениці-відмінниці:

— Гадаю, ви ставите всім оцінки: може, за характер, а може, за політичні погляди... чи за сексуальність... чи за щось іще. Я правильно кажу?

— Авжеж, — відповів він, продовжуючи доброзичливо-насмішкувато дивитися на неї. — Усі ми любимо гратися в отакі маленькі таємні ігри, еге ж?

— Але я вважаю, що отак ділити людей на категорії просто огидно.

— Огидно? Чому це? — напевно, по-справжньому здивувався Нікітін.

— Бо це наче таврувати худобу. Чи робити позначки на деревах для вирубки.

— Але чому це неправильно? Треба ж розрізняти категорії...

Гайді стенула плечима на знак того, що більше не бажає сперечатися.

— Чому б вам не пригостити мене випивкою? — запропонувала вона. — Я ж стільки всього через вас перетерпіла...

Нікітін підняв свій короткий товстий палець, і страшенно зайнятий офіціант — це було мов якесь чаклунство! — помітив цей жест одразу. І почав просуватися до них, лавіруючи в проходах між столиками на терасі. Гайді була вражена.

— Якби я складала такі списки, поставила б вам знак оклику.

— За що?

Щоразу, коли Нікітін не розумів, до чого хилить дівчина, його обличчя набувало сповненого підозри, майже розлюченого виразу, мов у роздратованого підлітка.

— За те, що ви отак змогли привернути увагу офіціанта, — пояснила вона. — Ми, жінки, вважаємо таких чоловіків... тими, які пройшли перевірку.

— Ну, тепер зрозуміло. Перевірка на владність, еге ж? — усміхнувся аташе, вражений, певно, такою проникливістю жіночого розуму.

Коли офіціант підійшов, Гайді замовила перно.

— Ви п’єте... оце? — захоплено глянув на неї Федя.

— Обожнюю цей напій.

— Він же дуже міцний. Якщо випити надто багато, від нього можна осліпнути. І...

— Втратити потенцію? — люб’язно підказала Гайді.

Нікітін удруге подивився на дівчину з отією пронизливою прямотою. І від цього в неї аж подих перехопило... Він нічого не відповів, і вона щосили напружила мозок: треба ж було щось сказати. І вирішила пірнути з головою в незвідані води:

— У вас там що, усі отакі святенники?

Але це був, як виявилося, стрибок у теплувату воду басейну, що був осквернений тисячами й тисячами людей, які купалися там від початку часів.

— Святенники? Удома ми говоримо про природні речі природно.

— Тоді чому ви були так ошелешені моїм зауваженням про те, до чого може призвести зловживання перно?

— Бо ви говорите не природно, — неочікувано м’яко сказав Нікітін, — а вульгарно.

Офіціант приніс їм келихи з перно. Гайді, спостерігаючи за тим, як жовта рідина в її бокалі хмаркою туману клубочиться навколо кубика льоду, спіймала себе на тому, що кусає губу. Поганий знак... Тим часом Федя, відмахнувшись від офіціанта з графином води, одним ковтком випив келих чистого перно.

— Ще два, — мовив він отетерілому офіціантові.

— Господи! — вигукнула Гайді. — Не можна отак пити перно...

— Але чому? — широко всміхаючись, відповів він. — Удома ми саме так і п’ємо.

— Але ж це не горілка.

— Ні. Це parfumé[15].

Федя спокійно поставив келих на столик. Подумати тільки — у них навіть випивка пахне парфумами! Віроломна Капуя... Лагідні сонячні промені гріли плетені стільці на терасі кафе, де сиділи красуні, які тільки й думали про те, з ким би їм іще переспати. На площі Згоди утворився затор через черговий парад із нагоди річниці взяття Бастилії; таксі та інші автомобілі без упину сигналили через свою безкультурну нетерплячку. Цікаво, скільки ще доведеться чекати офіціанта з другою порцією випивки? Йому ж зараз страшенно кортить випити, щоб зняти стрес після вчорашньої втрати записника. Адже за якісь там кілька хвилин до того, як його покликали до телефону, він тільки про те й думав, яке йому приготують заслання: до Караганди чи за Полярне коло... І все це через оцю юну дамочку з фізіономією хтивого янгола!

— Чи не хочете піти зі мною до опери? — легенько вклонився Федя Гайді, знову розігруючи галантного джентльмена.

Це запитання пролунало так неочікувано, що дівчина ледь не підстрибнула на стільці. До цього-бо вона встигла зануритися в думки про те, чому взагалі в це вплуталася, і як тепер виплутатися, і... чи хочеться їй виплутуватись.

— А вам... подобається слухати оперу? — невпевнено мовила Гайді.

— Аякже, це ж найдемократичніший вид музики, що поступається в цьому сенсі лише хоровому співу.

— А чому «демократичний»?

— Якщо глядач утомився від слухання музики, він може спостерігати за тим, що відбувається на сцені. А якщо втомився спостерігати, слухай собі музику... Так неосвічені народні маси можуть прилучитися до високого мистецтва. Адже, якщо повести бригаду колгоспників на симфонічний концерт, вони позасинають, та й годі.

— По-вашому, людина мусить дивитися на все з погляду освіти?

— А як же інакше? Навіть аристократ Лев Толстой так казав. А ще грецький філософ Платон. І тільки ваші декаденти називають організоване прилучення мас до мистецтва тиранією та муштруванням. Ну, то хай собі базікають...

Коли Нікітін намагався щось пояснити Гайді, він говорив до неї спокійним, м’яким голосом, наче терплячий учитель — до учня-двієчника. Також дівчина помітила, що його французька в розмовах на абстрактні теми одразу ж ставала правильнішою, як зазвичай це буває з людьми, які знають іноземну мову з книжок.

— Але у вас творчість поетів і композиторів обмежена цензурою. Хіба ж це не жахливо?

— Цензура завжди була, — поблажливо всміхнувся він. — Просто зі змінами в класовій структурі суспільства змінювалася й вона. Данте, Сервантес, Достоєвський — усі вони творили за часів цензури. Література й філософія завжди перебували, як ви кажете, під тиранією. І це була тиранія церков, королів, законів або ж реакційних забобонів суспільства.

— А як щодо Греції?

— Ви про те, що сталося із Сократом, еге ж? Щодо людей, які поширюють неправильну філософію... у таких випадках ми застосовуємо культурніші методи.

Нікітін випив залпом другий келих перно та всміхнувся Гайді. Ну зовсім інша людина — не те, що вчора ввечері... Яка надзвичайна суміш суперечностей! Але хай що б він казав — усе це звучало з простотою, що може йти лише від абсолютної переконаності. Саме в цьому полягала його вищість відносно неї: він у щось вірив, і це змушувало дівчину згоряти від заздрощів. І робило його в її очах невимовно чарівним, на відміну від інших чоловіків. Він був геть несхожим на таких, як її батько, що вже казати про «Трьох воронів Ніколи-Більше». Нарешті вона зустріла когось, хто не живе в скляній клітці!

У таксі, куди Нікітін сів, щоб відвезти Гайді додому, вона віддала йому блокнот. А він недбало запхнув його до кишені піджака.

— То чому ви не хотіли, щоб я віддала його вам у кафе?

— Тому, — відповів він з усмішкою у світло-сірих очах, — що тоді я не встиг би запросити вас до опери.

Удома дівчину повідомили, що телефонував мсьє Жульєн Делаттр і залишив свій номер.


III. Туга тілесна

Спогад про те, як її збудила вдягнена в білу шовкову сукню матір, — один із перших, що врізалися в пам’ять Гайді. Жінка у святковій сукні заходить до дитячої, залишивши двері відчиненими. І до кімнати проникають звуки грамофона й людських голосів, що розмовляють і сміються. Джулія Андерсон стоїть, спираючись однією рукою на Дональда Дака, намальованого на стіні дитячої. Вона немов намагається відсунути від себе цю стіну, похитуючись, наче люди на кораблі під час хитавиці (Гайді одного разу плавала на кораблі, і її нудило). Дівчинка бачить в очах матері, яка схилилася над її ліжечком, безформну рожеву масу, що розповзається з куточків — наче в сенбернара — і утворює щось на кшталт обідка між верхньою повікою та білком ока.

Сонна й налякана, Гайді починає плакати. А її мати стоїть, хитаючись і не відриваючи від неї погляду; одна рука жінки весь час намагається відсунути стіну. Джулія всміхається до Гайді (але через налиті кров’ю очі замість усмішки виходить страхітлива гримаса) і шепоче якісь незрозумілі для дівчинки слова, при цьому не припиняючи хихотіти й видавати голосне «гик!»; з її рота жахливо тхне. Гайді відсувається від неї та притуляється до стіни. Але пальці з гострими, вкритими лаком нігтями вчіплюються в неї... Нарешті до дівчинки доходить, що мати хоче пограти з нею в конячку.

— Я конячка... гик!.. як татко, як татко! — із запалом торочить Джулія.

І раптом валиться на підлогу й стає навкарачки. Потім починає з безперервним хихотінням кружляти кімнатою в такому положенні; її чудова вечірня сукня рветься й рветься, аж поки поділ не повисає клоччям. Нарешті вона знову наближається до ліжечка Гайді та вчіплюється в неї.

— Серденько моє, спустімося сходами, — пропонує вона, з несподіваною силою хапаючи доньку й саджаючи собі на спину. — І чому ти хлопчиком не народилася, любонько моя? їздила б тоді верхи як слід...

Мати несе Гайді на спині до дверей. Потім дівчинка відчуває, як усе засмикалося-закрутилося... розуміє, що вона падає... і провалюється в темряву. А коли отямлюється, бачить свого батька, який сидить поряд із ліжечком.

— Усе гаразд, Гайді, — заспокоює він. — Твоя мати лежить у ліжку. У неї мігрень.

Життя в будинку ділиться на довгі проміжки часу, коли Джулію лікують від мігрені в лікарні, і так само довгі — коли вона лікується вдома. Жінка ходить кімнатами, мов сновида: завжди мовчить, обличчя бліде, аж сіре (і часто залите слізьми). Вона майже нічого не їсть: коли всі сидять за столом, раптово підводиться і йде. Слуги ходять навшпиньках, і весь будинок схожий на радіо, що грає ледь-ледь чутно. Гайді знає, що їй слід уникати матері: вона-бо тільки наганяє на хвору ще більшу нудьгу. І ще дівчинка знає, що в усьому винна, бо не вродилася хлопчиком... Напруження від постійних намагань бути невидимою та мовчати сковує її. Чи, радше, душить, наче пухова ковдра, накинута на голову.

Між цими довгими проміжками часу трапляються й короткі перерви: будинок напхом напханий гостями, грамофон годинами гримить музикою, мати весела й збуджена. Проте кожна з таких перерв закінчується тією чи іншою огидною сценою, що назавжди врізається в пам’ять Гайді. Наприклад, одного разу в неділю (у слуг був вихідний) вона побачила свою матір, яка майже голою лежала на дивані, а поряд із нею — чоловіка, який намагався зробити з нею щось жахливе. А одного вечора Джулію (на ній була вечірня сукня) притягли додому якісь два чоловіки; жінку тоді знудило просто на килим. А ще була така ніч, коли Гайді знову прокинулася від того, що до її кімнати зайшла Джулія. Цього разу мати забажала відверто поговорити з донькою про її внутрішнє життя.

— Ми ж так рідко бачимося, любонько моя... — сказала тоді жінка. — Тобі, певно, страшенно кортить відкрити мені всі свої маленькі секрети. То й розкажи мені про все те, чого сама соромишся. Усе-усе розказуй...

Гайді від цього аж скулилася: їй-бо стало так ніяково й страшно, що навіть ота «гра в конячку» здавалася не настільки жахливою. І щоразу, коли, уже подорослішавши, дівчина відчувала бажання розповісти комусь про своє «внутрішнє життя», перед її очима поставала ця сцена з минулого, і вона заклякала. Отак навколо неї почала утворюватися скляна клітка.


Гайді було чотирнадцять, коли мати назавжди зникла з дому і з її життя. Сталося це несподіваніше й швидше, ніж якби вона померла: за нею не можна було плакати й згадувати її. Ця ж чужа для Гайді жінка з налитими кров’ю очима сенбернара, яка стояла колись над нею, сміючись, гикаючи та похитуючись, усе ще була жива. Хоч і невідомо де... А наступного дня після того, як забрали з дому її матір, у дівчинки почалася перша менструація, тож ці дві події в її свідомості злилися в одну. Поряд із нею не було тоді нікого, хто міг би допомогти й утішити; хоч вона й звернулася до медичного словника, усе одно почувалася оскверненою, приховуючи свій огидний секрет. Нечиста донька нечистої матері... Вона тоді читала всі книжки підряд і ось натрапила на слова з Першого послання до Коринтян: «Сіється в тління, в нетління встає, сіється в неславу, у славі встає, сіється в немочі, у силі встає...»[16]

Ці слова блискавкою проштрикнули все єство дівчинки. А після цього раптового спалаху світла її огорнуло дивне відчуття спокою, наче від звуку перших крапельок дощу після удару грому. Та довго це не тривало, і протягом кількох місяців Гайді переслідував той самий сон: вона сидить на спині в матері, а тоді падає... провалюється в темряву... Після цих снів дівчинка прокидалася від власного уявного крику. Адже насправді вона не видавала жодного звуку: крик застрягав у неї в грудях і висихав, як і її сльози, що залишали на щоках солоні доріжки. Удень же дівча, щоб не викликати ще більшого занепокоєння в батька, напускало на себе веселість — таку саму фальшиву й крихку, як «штукатурка» для обличчя. А коли її тіло вперше відчуло пестощі (ініціатива, власне, ішла від неї), ніяк на них не відгукнулося. Розізлившись, школяр-старшокласник спитав її:

— Якщо ти нічого не відчуваєш, чого в біса затіяла оцей цирк?

А вона щиро відповіла:

— Щоб довести собі, що я чиста.

Коли Гайді було п’ятнадцять, її батька відправили до Англії як військового аташе. І дівчину — за її власним бажанням — віддали до школи-інтернату при монастирі Ордену Пресвятої Діви, де настоятелькою була рідна сестра Джулії Андерсон. Після народження Гайді мати наполягла, щоб її охрестили в католицькій церкві (щоправда, на цьому все піклування жінки щодо релігійного виховання доньки й закінчилося). І, потрапивши у древні кам’яні стіни монастиря на Котсуолдських пагорбах, дівчина побачила навколо себе новий світ — такий далекий від нашого, холодний і спокійний, якою була б поверхня Місяця, якби на ній можна було жити. Навіть вдихання запаху ладану було для неї незвіданим досі відчуттям. Цей чистий, цілющий аромат проникав, здавалося, у пори її шкіри та виводив звідти всі нечистоти, наче косметика з небес. І вона, огорнута цим новим відчуттям спокою, трималася на відстані від своїх однокласниць. Адже майже всі ті дівчатка були англійками, розвиненими як фізично, так і розумово менше за Гайді; поряд із ними вона почувалася дорослою та досвідченою.

Першого ж місяця в новій школі дівчина почала плекати в собі Schwaermerei[17] про молоду вчительку французької мови — гарненьку, повненьку й міцненьку черницю з Перигору. А коли зізналася їй у цьому, отримала сувору, майже грубу відмову. Було це так: сестра Бутійо ішла собі парковою доріжкою після хокейного матчу (вона була капітаном команди). Гайді ж, подавшись за нею, підбігла й ухопила її за руку. І, важко дихаючи, мовила:

— Ви грали просто божественно... Як же я вас люблю!

Сестра Бутійо різко зупинилася й вирвала руку з пальців дівчини. Обличчя черниці палало гнівом, наче Гайді тільки-но сказала до неї щось образливе та непристойне.

— Прикметник «божественний» стосується Бога, а не хокейних матчів, — проказала вчителька із сильним французьким акцентом, що надавав англійським словам незвичної для Гайді милозвучності.

Вони стояли біля кам’яної лавки на тінистій липовій алейці. Перед лавкою було розп’яття, просте дерев’яне розп’яття з фарбованого дерева.

— Якщо вже ти маєш стільки нерозтраченої любові, — продовжувала черниця, — то краще тобі спрямувати її до Нього.

З цими словами жінка показала на фігуру, що висіла на хресті, та й попрямувала далі. Аж тут помітила в очах дівчини сльози. І, помовчавши трохи, додала вже м’якшим голосом:

— Це найкращий méthode... В англійській Біблії є просто чудові переклади псалмів. Ось, послухай: «Му soul thirsteth for thee, my flesh also longeth for thee in a dry and weary land, where no water is...»[18]

Цитату цю черниця проговорила, дуже ретельно стежачи за правильністю вимови. А потім її уста (вони були молоді, та вже набули кольору пелюсток троянди, що в’яне) ледь-ледь усміхнулися, і вона мовила:

— Поміркуй над тим, що я сказала, — це ж бо найкращий méthode...

Кивнувши дівчині, сестра Бутійо розвернулася й пішла, полишивши її саму біля лавки під липами.

Гайді стала розглядати дерев’яне розп’яття. Воно було дуже старе, і дерево тріснуло в тому місці, де була голова Христа. Це скидалося на глибоку, жахливу рану на голові, що посилювала враження від страждань тіла. Дівчині здалося, що гвіздки можуть будь-якої миті прорвати руки Христа, і тоді все тіло впаде на землю, укриту опалим осіннім листям. Власне, дерево на долонях прогнило у тих місцях, де їх проштрикували гвіздки, і це нагадувало гангрену. Пальці ж були не пласкими та стилізованими, а зігнутими, наче Христос хапав ними повітря у своїх страшних муках. А на обличчі було написане безнадійне, безкінечне страждання... Гайді відчула, як у неї всередині все ніби зав’язується у вузол від жалощів — жалощів до цього тіла, страждання якого були зображені так відверто й правдиво. І її скляна клітка, здавалося, розплавилася від цього пекучого жалю; однієї миті одразу два спогади постали перед нею так чітко, ніби вона повернулася в ті часи. Перший — про весняне генеральне прибирання в домі (було це кілька років тому). Покоївка зняла з дивана ситцеве покривало, і Гайді раптом побачила його потерту обшивку — зім’яту і в дірках (крізь них стирчали жмутки кінського волосу). І їй зробилося так шкода старого дивана в усій його неприкритій незугарності, що вона заплакала. А другий спогад — про ту саму ніч, коли Джулія раптом стала навкарачки поряд із її ліжечком. Біла шовкова сукня жінки тоді порвалася, утворивши величезну діру від коліна до стегна, і Гайді уздріла вкриту волоссям шкіру землистого кольору. До цього моменту дівчина пам’ятала тільки свій страх перед матір’ю; тепер же вона усвідомила, що, побачивши її оголену хворобливу плоть, не тільки злякалася, а й відчула жаль.

Ці два спогади сяйнули перед Гайді та й зникли — тільки оте відчуття жалю залишилося. Але тепер то було зріліше, глибше й чистіше відчуття, несхоже на співчуття до себе. І дівчина зрозуміла, що зробила невимовно велике, важливе відкриття — таке велике, що жодними словами його не опишеш. Роззирнувшись навколо, вона ніби побачила все — і дерева, і силует черниці, яка потроху віддалялася від неї — по-новому: з них наче зняли завісу з пилу. І перед її очима постало невимовно чудернацьке видовище: усе навкруги тепер було позбавлене свого звичного захисного покриву, і вона розглядала оголену плоть. І плоть ця відчувала те саме страждання... І Гайді раптом збагнула, що все на світі пов’язане між собою: маленькі частинки утворюють єдине ціле, бо так задумано. І вона сама теж одна з оцих частинок! Ця думка змусила її відчути, як усе її єство наче розчиняється в солодкому болю. Якою ж сліпою й дурною вона була раніше: не могла-бо второпати такої простої істини! «Душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою...» Це ж так просто... І чому людям не відкривається оця таємниця? Усі вони живуть на сухій, виснаженій землі, приречені на безглузді страждання, бо позбавлені благодаті. А чому? Тому що позбавлені жалю. Адже жаль — це сила, що тримає на собі, зв’язує в одне ціле цей світ, як гравітація тримає планети на їхніх орбітах. Без жалю цей людський світ загине, наче зоря, розірвана зсередини вибухом.

Гайді знову поглянула на фігуру, яка висіла на хресті: долоні зі схожими на гангрену ранами, скрючені пальці, тріщина-рана на голові... І як тільки люди можуть верзти стільки нісенітниць про релігію, коли все таке очевидне й просте? Завдання Христа полягало винятково в тому, щоб навчити людство жалю. І Христос досяг цього найпростішим і найкоротшим шляхом — вистраждавши отакі тілесні муки, щоб люди навіть через тисячу років дивилися на розп’яття й вчилися жалю. І стверджувати, що завдяки цим стражданням людству простилися гріхи, безглуздо. Вона-бо ніколи не могла збагнути, як завдяки чиїйсь смерті, що сталася безліч років тому, їй можуть проститися гріхи. Це ж просто якесь безглузде непорозуміння, адже єдиним зв’язком між тією далекою подією та життям Гайді був ось цей момент, коли вона дивилася на розп’яття. І відчувала, як відлуння Христового болю пробуджує в ній жаль через неймовірну відстань у часі й просторі (подібно до того, як Місяць, перебуваючи так далеко від Землі, спричиняє припливи та відпливи на її морях). Адже очевидно, що мільйони інших людей відчували те саме, споглядаючи розп’яття. Їхні душі наповнювала хвиля жалю, і в них виникало оте невиразне відчуття, що все на світі — одне ціле. А звідти й любов. Тому що любов — оце відчуття болю-насолоди — виростає з жалю. А тілесне бажання безжальне й нечисте, наче хвороблива сверблячка. Це вічне прокляття первородного гріха, скоєного якимсь амебоподібним предком людей. Рослини розмножуються, розсіюючи сухий пилок, що завдяки вітру потрапляє на ароматні приймочки; тільки звірі злягаються в огидних норах inter faeces et urinam[19]. Цю думку раптом щось розмило й затулило, і погляд дівчини став підозрілим, наче у Феді, коли він не міг уторопати значення чиїхось слів. Але ця хмара швидко зникла, і після цього Гайді відчувала тільки важливість і велич свого відкриття. Її наповнювали блаженство й спокій, наче від звуку перших крапельок дощу після удару грому.

Іноді вона втрачала це відчуття через оту «сверблячку» свого юного, сповненого жадання тіла. Проте щоразу їй вдавалося повернутися до стану внутрішнього спокою, спокою тіла й розуму. І постійне перебування в цьому стані здавалося Гайді єдиною радістю й метою життя. Віра, що брала початок як у почуттях дівчини, так і в її свідомості, була всеохопною. І вона вважала свої переконання абсолютними аксіомами, через що невдовзі втратила здатність розуміти людей, які не поділяли її світогляду (та й власний світогляд до навернення теж). Навчання в школі давалося Гайді легко, але ніякої цікавості й захоплення, що були властиві їй раніше, вона не відчувала. Ботаніка, географія, королі та історичні битви все ще збуджували її уяву, та не на довший час, ніж пазли чи гра в китайські тіні; вони не впливали на її сприйняття реальності та інтереси. Дівчина не присвячувала молитвам більше часу, ніж її однокласниці, і уникала прохань до Всевишнього. Адже для того, щоб підтримувати в собі споглядальну рівновагу розуму, їй досить було посидіти на самоті біля дерев’яного розп’яття. І щоразу липовою алейкою проносилася хвиля ніжності, неначе свіжий осінній вітерець, що кидав купки опалого листя до її ніг. І хвиля ця, обмивши її та забравши геть усі нечисті почуття (а разом із ними саме відчуття її окремого «я»), неквапно котилася далі.

Гайді бралася читати записи містиків, але слова там були настільки заяложеними, що заважали їй зануритися в переживання прочитаного. Дівчина не бачила жодної причини для сумнівів у тому, що свята Тереза Авільська володіла даром левітації, і час від часу її тіло зненацька ставало легеньким, наче бульбашка повітря в склянці води, тож вона підлітала аж до стелі. Але якщо судити з того, якими словами бідолаха Тереза описувала свій екстаз, у неї, мабуть, хмільні бульбашки в голові бродили, та й годі. Упродовж якогось часу Гайді була просто одержима ідеєю стати святою. Вона в усьому бачила знаки з небес, що свідчили про її приналежність до покликаних. Постила по кілька днів, думаючи, що цього ніхто не помічає. І носилася з химерною ідеєю, що небеса, якщо вона дійсно одна з обраних, позбавлять її прокляття менструацій. Одного разу в неї справді сталася затримка більш ніж на тиждень. І це був тиждень духовного екстазу, протягом якого вона, зберігаючи начебто повний спокій, ловила на собі цікаві погляди однокласниць і безмовно-осудливі — черниць. Аж раптом оця щомісячна подія вирішила-таки статися — і саме тоді, коли вони із сестрою Бутійо прогулювалися отією липовою алейкою (а прогулянки такі траплялися рідко). Гайді дременула до своєї кімнати, ридма ридаючи від люті й приниження. Але після того, як вона розповіла про все це на сповіді й у голосі священика їй почулися нотки насмішки, до неї дійшла вся мерзотність її ідей і сподівань. І, переживши цей інцидент, дівчина стала врівноваженішою та дорослішою.

Тепер вона усвідомлювала, що не тільки святості їй досягти не легше, ніж дістати зорю з неба. Її ж бо й до Ордену Пресвятої Діви навряд чи приймуть, якщо вона не навчиться хитрувати й прикидатися. Дівчина вже знала, що політика цього ордену полягала в тому, щоб у жодному разі не підтримувати бажання учениць стати черницями. Робилося це, по-перше, для того, щоб випробувати твердість рішення потенційних кандидаток і виявити, хто з них справді належить до покликаних. А по-друге, — через те, що репутація й саме існування цієї школи залежали від її утримання від ловлі душ. Сестра Бутійо розтовкмачила це Гайді з особливим — певно, прибереженим спеціально для неї — єхидством.

— Тобі ніколи не стати хорошою католичкою, дівчинко моя, — сказала їй черниця. — Адже хороші католики виростають не в хмарочосах, а в латинських країнах, серед виноградників.

— А як же ірландці? — заперечила Гайді. — Я ж наполовину ірландка!

Дівчина була на кілька дюймів вищою за черницю-француженку; коли вони йшли поруч, складалося таке враження, ніби Гайді — стрункий паж (чи молоденький ідальго), який галантно супроводжує поважну, дещо розповнілу даму. От тільки аж ніяк не тендітні ноги «пажа» не зовсім вписувалися в цю картину.

— Справді, ірландці — це кельти, а отже, майже галли, — відповіла сестра Бутійо. — Вони походять із Середземномор’я. Але баварці — подумати тільки! — прикидаються католиками, хоча насправді є boches[20] — дикунами з величезними зобами, які літрами дудлять пиво з глиняних кухлів. Католицизм несумісний із пивом, що є протестантським напоєм — безсмачним, fade[21] та прісним. А щодо тебе, дівчинко моя, — ти будеш пити коктейлі. Фі!

Низенька черниця зневажливо скривила свій кирпатий носик. І Гайді — хоч і знала, що її випробовують (з яких причин — вона, хоч і не була певна, але здогадувалася), утім не втрималася й, збліднувши, розревілася. В одну мить без усяких схлипувань та зойків.

— От тобі й маєш: хоче бути католичкою, а жартів не розуміє! — мовила сестра Бутійо.

Та й пішла собі геть швидко й бадьоро, як і завжди.

Хоча ніхто з інших черниць не розмовляв із Гайді з таким єхидством, як сестра Бутійо, вона опанувала мистецтво приховувати прагнення своєї душі, а також глибину й силу своєї віри. Дівчина-бо знала, що інакше її тітка-настоятельниця — висока худюща причепа з грізним обличчям, яка в спілкуванні з нею була втіленням крижаної стриманості, — вважатиме за свій обов’язок усе розповісти полковникові. А це могло призвести до виключення її зі школи.

Слухаючись інстинкту самозахисту, Гайді навчилася приховувати свої справжні почуття, і це стало для неї звичним. Вона розігрувала перед іншими веселість і вдавала, що більше цікавиться навчанням. Намагалася менше мріяти й занурюватися в себе. Ось так її справжня особистість стала для неї самої далекою та незрозумілою — вона-бо не могла бути собою. Натомість дівчина стала розігрувати ті ролі, яких очікували від неї інші, так майстерно, що входила в образ непомітно для самої себе. Під час прогулянок із сестрою Бутійо вона перевтілювалася в юного пажа з невидимою шпагою на поясі. Коли з нею розмовляла настоятельниця, опускала погляд і червоніла, як дівчинка-підліток. А зі своїми однокласницями Гайді поводилася, наче типова американка, — балакуча любителька гри в хокей на траві, яку зовсім не цікавлять нудні роздуми на самоті. Парадоксальність поведінки дівчини була схожа на ситуацію в історії, розказаній одного вечора в шкільній спальні її однокласницею єврейського походження.

— Як ви, може, знаєте... — почала після відбою розповідати своїм слухачкам дівчина, яку звали Міріам Розенберг, — чи, може, не знаєте... так от, у євреїв прийнято на великі релігійні свята робити вхід до синагоги платним. Місця на лавках продають за квитками: що ближче до вівтаря — то дорожче.

І ось одного дня — це був День спокути, що є найбільшим єврейським святом, — синагога в рідному містечку мого дідуся була напхом напхана бородатими євреями, які гамселили себе кулаками в груди й хором сповідалися, голосячи й підвиваючи, у своїх гріхах. Це найурочистіший момент в усій святковій службі. Аж тут до воріт синагоги підійшов якийсь обідранець і спитав дозволу поговорити з моїм дідусем, який сидів у першому ряду, біля самісінького вівтаря.

Служитель обвів його підозрілим поглядом і спитав: «А квиток ти купив?», — на що той відповів: «Ні, мені лише треба поговорити з Мойсеєм Розенбергом, і це дуже й дуже терміново». А служитель відказав: «Знаю я, шахраю, твої хитрощі: ти помолитися хочеш...»

Усі дівчата вибухнули сміхом. А Гайді ще довго реготала: ця розповідь довела її ледь не до істерики.


Минав місяць за місяцем, і віра дівчини поступово змінювалася, як змінюється тканина, з якої шиють одяг, підганяючи під чиюсь фігуру. Дотримання релігійних звичаїв, слова священика після її сповіді та нечасті, але обов’язково болючі розмови із сестрою Бутійо — усе це формувало її віру. Спочатку розум Гайді повставав проти прийняття догми, відчайдушно опираючись тому, щоб її тонкі й летючі, наче вітер, емоційні переживання замикали в клітці умовностей та підганяли під певну послідовність дат і подій. І, незважаючи на всю свою обережність, вона здогадувалася, що її наставники завжди точно знають, про що вона думає. Одного дня — це було під час прогулянки із сестрою Бутійо — дівчина, не втримавшись, іронічно висловилася про догматичну форму віри (мовляв, це абсурд). Вони тоді саме дійшли до кінця улюбленої алейки Гайді, де був невеличкий ставок. І після паузи черниця мовила:

— Яка ж ти диво-розумниця, дівчинко моя... чи не так? Ти ж вигадала істинну релігію — точнісінько як отой мешканець глухого російського села, який тисяча дев’ятсот тридцять шостого року винайшов велосипед!

Гайді зашарілася, і вони попрямували далі мовчки. А коли підійшли до ставочка, черниця зупинилася й заговорила:

— Споглядання, роздуми й містичні переживання — це, як ти вважаєш, усе, що потрібно вірянинові. Але почуття наче рідина: ось вони наповнюють тебе, а ось — витікають із тебе через крихітний отвір, зроблений малесенькою гострою спокусою. Малесенький грішок — наприклад, злість — подібний до уколу голкою. Зараз ти повна спокою і, може, благодаті. І відчуваєш, як ми кажемо, дружбу з Богом... Аж тут раз! Крихітний укол — і оболонка лопається. І всьому твоєму спокою та благодаті гаплик. Почуття виливаються з тебе: кап-кап — і твоя душа висушена й порожня. Але поглянь ось на цей ставок із водяними ліліями: його теж наповнює рідина, проте він завжди зберігає свою форму. Чому? А тому, що ставок тримають у собі береги — обмеження жорсткої, точної догми. І без оцих обмежень, без цього суворого dogmatisme берегів рідина просто витекла б, і ніякого тобі ставка. Voilá[22]...

Вона помовчала трохи, а тоді всміхнулася (уста кольору пелюсток троянди, що в’яне, були єдиною підвладною старінню частиною її обличчя) і додала:

— D’ailleurs[23], коли ти погоджуєшся з тим, що в ставка мають бути береги, — розумієш, що його форма не може бути іншою, ніж вона є. Il n’y a que le premier pas qui coûte[24], а все інше піде саме собою, як ти потім побачиш. Ти можеш прийняти це чи відкинути, а от змінити не можеш...

Посмішка черниці стала ще іронічнішою, а от голос — м’якішим, ніж зазвичай:

— Здається, ти вже дозріла, щоб це прийняти. І це завжди найкращий méthode... Без упину винаходити велосипеди — це заняття, що втомлює навіть отаких розумничок, як ти. Правда ж?

Сестра Бутійо, як і завжди, мала рацію. Одного разу Гайді, будучи ще дитиною, читала один із романів Жюля Верна, і її надзвичайно вразила історія про озеро, що не замерзало навіть у найлютіші морози; але його поверхня за кілька секунд перетворилася на кригу — варто лишень було хлопчакові кинути туди камінчик. Цей процес, що хіміки називають інокуляцією, був, на думку Гайді, найбільше схожим на кристалізацію її віри, що відбулася протягом наступних кількох тижнів. Тепер-бо віра ця набула чітко окресленої форми й твердої, хитромудро сплетеної структури. Під час чергового візиту дівчини до Лондона батько, походивши якийсь час околяса, з дещо несміливим та зніяковілим виглядом спитав її, чому вона прийняла доктрину церкви. І Гайді, не замислюючись, відповіла:

— Як це «чому»? Вона правильна, от і все.

Полковник не став сперечатися з донькою.

У сімнадцять років — коли вона вже два роки провчилася в монастирській школі — Гайді почала відчувати впевненість у тому, що виграла перший тур змагання. Адже в ставленні до неї черниць — за винятком сестри Бутійо, але враховуючи настоятельницю — відбулися незрозумілі їй зміни. Так, їй усе ще треба було поводитися обережно під їхніми непомітними, але уважними поглядами, що скрупульозно фіксували кожну її дію. Але дівчина вже не так сильно боялася їхнього неусипного спостереження за нею: давно-бо знала, що вони помічають не лише кожен її рух, а й кожен заглушений порив душі та кожну невисловлену думку. Якою ж наївною вона була, уявляючи, що може ввести їх в оману! Іноді це постійне — ненав’язливе, але всюдисуще — спостереження наповнювало Гайді панікою (саме так вона уявляла відчуття громадянина поліцейської держави). Але поступово — разом із пристосовуванням її віри до оточення, яке ліпило з неї потрібну йому форму — її страхи зменшувалися. А впевненість, що підживлювалася з джерела мовчазного схвалення наставників, зростала. Якими ж далекими були тепер оті дні, коли вона вірила в Бога по-своєму й казала собі (так, тільки собі, але ж...), що співчуття — це головне в християнстві й завданням Ісуса було ніщо інше, як навчити людей жаліти одне одного! Тепер Гайді знала, що такі переконання — це пантеїстична (у кращому випадку деїстична) єресь. І це особливо небезпечно, бо пробуджує спонтанні емоції — оті біль-насолоду та екстаз душі, що тепер здавалися дівчині майже такою самою непристойністю, як і потурання ницим плотським бажанням.

Колись сестра Бутійо порівнювала віру Гайді з текучою субстанцією, але зараз віра ця більше нагадувала кристал із твердою, проте ламкою поверхнею, що потребувала захисту від порізів та інших пошкоджень. Якщо якомусь переживанню все-таки вдавалося проникнути через захисні зони її свідомості, дівчина по кілька днів ходила засмученою. Хоча тепер їй завжди були готові прийти на допомогу черниці: напади сумнівів були для них звичною річчю, і вони знали способи їх подолання. І Гайді знову — як і на першому етапі свого навернення — дивилася на своє колишнє «я», немов на чужу людину, яка викликала в неї огиду та зневагу. І оця нетерпимість дівчини до власного минулого почала поширюватися й на її ставлення до інших людей. Адже вони перебували в дуже добре знайомому їй стані невігластва й самовдоволеності. Вони застрягли на тій стадії духовного розвитку, яку вона давно вже пройшла. І вперто чіплялися за свої кричущі помилки, торочачи, немов папуги, ті самі дешеві, заяложені та надзвичайно розумні виправдання. Гайді всміхалася до них із ввічливою поблажливістю, але насправді вони змушували її здригатися від гніву подібно до того, як дорослі густо червоніють, спостерігаючи за дурощами, що чинять підлітки: ці ж бо безглузді вчинки відбивають, мов криве дзеркало, їхні власні помилки минулого. Хай як би вона старалася, їй бракувало терпіння на цих людей. І для неї було очевидним, що тільки жорсткими методами можна врятувати душі цих сліпих і глухих духовних калік.

Під час одного з таких раптових спалахів духовного прозріння, що траплялися з нею все частіше (сестра Бутійо, без сумніву, мала рацію, коли казала, що важким є тільки перший крок), їй відкрилася глибока мудрість войовничої церкви минулих століть. Ох уже це сповнене дурості пащекування про інквізицію! Вона прочитала кілька книжок на цю тему, і в неї аж очі на лоба полізли від усвідомлення власної тупості. Як же вона раніше не бачила цих фактів під правильним освітленням? Як могла настільки довго залишатися осліпленою перебільшеннями й сповненими лукавства перекручуваннями, що поширювалися серед людей стараннями ворожого табору? Гайді ледве дочекалася наступної прогулянки із сестрою Бутійо, щоб поговорити з нею про все це, хоча дівчина й знала, що черниця завжди тримає напоготові сповнену сарказму відповідь на будь-яке її запитання. Звичайно ж, так воно й сталося: на слова Гайді, ретельно дібрані й сказані спокійним, майже недбалим тоном, француженка відповіла своєю звичною єхидною посмішкою.

— Як же шкода, що Торквемада й Лойола були чоловіками! Чи не так, дівчинко моя? Звісно ж, була ще й Жанна д’Арк, — от тільки англійці не дуже-то й захоплюються дівчатами в обладунках. Ох, якби лишень ти була чоловіком...

Це було боляче, але вже не зачіпало Гайді за живе так, як раніше: еластична захисна оболонка її розуму всотувала цей біль, не даючи йому дістатися до кристалічного ядра віри. Враження, що надходили з навколишнього світу (разом з усім, що вона читала й чула), могли досягти цього дорогоцінного ядра, тільки пройшовши через численні захисні призми, що заломлювали їх під правильним кутом. Адже справжня віра черпає для себе підкріплення з кожного переживання, мов листя, що перетворює всі кольори світла на зелений. І переживання ці, досягнувши глибинного кристала віри, змушували його сяяти потужним, яскравим світлом. І світло це було видно в очах, голосі й жестах дівчини, чого навіть чужі їй люди не могли не помічати.

Коли Гайді давала свої перші обітниці, їй уже виповнилося вісімнадцять. І ця молода дівчина була просто створена для плідного служіння ордену. Під час єдиної своєї розмови за всі ці роки зі свояченицею — настоятелькою монастиря — полковник спитав її з тужливою покорою:

— Моя донька збирається стати святою?

— З неї вийде нікудишня свята, — холодно відповіла настоятелька. — І ми потурбувалися про те, щоб вибити цю ідею з її голови. Нам потрібні не святі, а хрестоносці. І, на щастя, це саме те, що властивіше моїй небозі Клодах.

Це було друге — ірландське — ім’я Гайді, і саме ним її завжди називала тітка-настоятелька.

Дівчина була тоді такою щасливою, як ніколи до чи після того. Лише іноді — подібно до вибуху на Сонці, що утворює на ньому чорну пляму, — світло її віри затуляв раптовий напад паніки. Це були короткочасні шквали страху, що казав їй, ніби все це надто добре, щоб бути правдою. І що одного разу вона знову зануриться в безкінечну темряву, де людські душі корчаться в судомах від страшних мук спраги.


IV. Атоми й мавпи

Дідусь Арін був родом із Турецької Вірменії. Саме на Різдво тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого року тисяча двісті вірменських чоловіків, жінок і дітей були спалені живцем у кафедральному соборі міста Урфи. Дружина й шестеро дітей Аріна загинули у вогні, але йому самому дивом вдалося уникнути смерті. Палаюча балка, звалившись просто на нього, зламала йому хребет. Але щоб убити Аріна, треба було обвалитися просто на нього щонайменше всьому куполу. Його тіло вище пояса назавжди залишилося злегка нахиленим уперед, але калікою він не став — просто нагадував дерево, що постраждало від удару блискавки, втім вижило. Арін був дуже високим, і кут, що утворився між верхньою та нижньою частинами його тіла, надавав йому незвичного, чудернацького вигляду: він ніби весь час кланявся своїм співрозмовникам на знак величезної поваги. Арін мав неширокі, але міцні плечі, довгу шию та голову старого яструба, що завжди була гордо піднята всупереч його зігнутій спині.

Протягом кількох днів — а може, і тижня — Арін пролежав у канаві, тож турецькі солдати подумали, що він мертвий. А тоді прийшли місіонери й підібрали його. І переховували, доки він знову не зміг ходити.

— Що ж ти будеш далі робити, горопашний чоловіче? — спитала його якось зі сльозами на очах дружина місіонера.

А він підвів голову і, поглянувши на неї пронизливим поглядом своїх чорних, близько посаджених очей, відповів:

— Знайду собі іншу дружину, і вона народить мені шістьох дітей. От тільки цього разу всі вони будуть хлопчиками.

За ремеслом Арін був шевцем — звичайно ж, неписьменним. Але він приєднався до таємної спілки, що прагнула відновити вільну, незалежну Вірменію. Деякі члени цієї спілки вчилися або працювали в Росії чи навіть у Німеччині, і від них Арін наслухався сучасних європейських ідей. І через багато років передав ці ідеї Феді — своєму внукові.

— Таємниця життя — це атом, — пояснював дідусь Арін, гойдаючи хлопченя на колінах. — Бога немає: то був старезний дід, який давно помер від розриву серця. І все тепер залежить від атомів — цих крихітних бісенят. А щодо походження людства — спочатку була мавпа, яка звалася Адамом. За тих прадавніх часів мавпи були володарями світу й воювали між собою. І ось мавпа з найміцнішими атомами стала людиною. Одразу було видно, що це чоловік, а не мавпа: він-бо мав гідність.

Коли хлопчик Федя трохи підріс, дідусь Арін пояснив йому це докладніше — так, як сам розумів:

— Мавпи спаровуються через живіт. Але Адам перевернув свою дружину і, поцілувавши її в чоло, увійшов у неї. Отак він здобув гідність і став людиною.

Одужавши завдяки місіонерам, Арін пішов вірменськими вілаєтами[25] Туреччини до Єревана, що входив до складу Росії. Гроші на прожиття він заробляв своїм ремеслом шевця та розповідями про атоми й гідність першого чоловіка, який перетворився з мавпи на людину. Арін шукав собі нову дружину, але його народ нещадно винищували. А ті вірменські дівчата, що вижили, були геть усі збезчещені турецькою солдатнею. Крім того, Арін хотів дістатися до Росії, бо про її царя казали, нібито він захищає вірменський народ та ще й пообіцяв подарувати йому незалежність.

Однак у Єревані на нього чекало розчарування. На вузьких, брудних вуличках із землянками замість будинків стояли табором сотні горопах-біженців зі своїми дітьми та речами. І саме того дня, коли туди прибув Арін, половину з них російські солдати випровадили назад за турецький кордон — туди, звідки вони втекли від смерті. І він зрозумів, що російський цар нічим не кращий за турецького султана, а всі солдати однакові, хай яку б уніформу носили. Тому Арін того ж таки дня вирушив далі — через гірський хребет Малого Кавказу до Тифліса. І там — у цьому великому, сповненому гамору й сміху багатонаціональному місті — він нарешті відчув, що відійшов на достатньо далеку відстань від своїх спогадів: крики, дим і запах горілого волосся більше не переслідували його. Проходячи однією вузенькою вулицею, Арін побачив біля дверей шевської крамниці дівчину з невимовно прекрасними очима. Увійшовши до крамниці, він запитав, чи не знайдеться там, бува, для нього роботи, і зауважив, що йому байдуже, яка буде платня. І швець узяв його за помічника. Дівчину звали Тамар; начальник Аріна — старий батько Тамар — був грузином, тобто ворогом Вірменії. Але грузин цей був, як і Арін, атеїстом і вірив у силу атомів. Крім того, він був членом таємної спілки, що боролася за свободу та незалежність Грузії. Ця спілка мала назву «Дашнакцутюн»[26], Арінова ж — «Хунтсхагіст»[27]. Але яка тут, власне, різниця? Вони були гілками одного дерева — дерева прагнення людини до гідності та просвітлення.

Минуло три місяці, і Арін узяв дівчину з пронизливим поглядом за дружину; ще шість місяців — і вона подарувала йому дитинку. Та його незгоди на цьому не скінчилися: атоми, певно, були налаштовані проти нього. Пообіцяв собі, що стане батьком шістьох синів, а народилася донька. Крім того, її мати прожила після цього лише три дні: померла від септичної лихоманки.

Після цієї болючої для обох чоловіків утрати крихітне дівча поєднало їх іще міцнішими узами, ніж їхня приналежність до таємних спілок. Вони цілими днями сиділи над своєю роботою в невеличкій крамниці на грузинському базарі (ця крамниця не мала стіни, що відгороджувала б їх від вулиці). І, неквапно вганяючи дерев’яні цвяхи в старі туфлі, балакали й спостерігали за тим, як дівчинка (назвали вони її Тамар на честь матері) грається біля їхніх ніг. Дитина успадкувала материні тонкі й видовжені риси обличчя, а також її небалакучу вдачу й надзвичайно красиві очі. Арін та Ніко, старий грузин, часто вели філософські розмови про їхню спільну втрату. І дійшли висновку, що це сталося не через Божу волю чи жорстоку примху природи, а через бруд і недбалість повитухи. І ще через те, що в Тифлісі не було лікарів для вбогих. Трагедії, подібні до їхньої, траплялися на цьому базарі щодня; будь-який батько міг вважати себе щасливцем, якщо з п’яти його дітей виживало хоча б двоє. Страшенно безглуздо, але... чим тут зарадиш? У таємних спілках говорили про свободу та незалежність, але не знали, як усунути отаку бідність, що вбиває людей. Так, свобода необхідна для людини, мов повітря, тільки-от черево нею не напхаєш. Двоє чоловіків багато говорили про це, вигадуючи плани й відкидаючи їх. Обидва вони були розсудливими людьми, які здобули свої мудрість і гідність у стражданнях. Але жоден не був письменним; вони знали, що на їхнє запитання мусить бути відповідь, однак не могли її знайти.

Минуло кілька років (почалося нове століття), і ця відповідь таки прийшла до них в особі молодого робітника нафтоочисного заводу братів Нобелів у Баку. Цього хлопчину звали Гриша; він був невеличким на зріст і мав кругле, вкрите засмагою та ластовинням обличчя. Голова його за формою нагадувала більярдну кульку, а суглоби були гнучкими й пружними, наче спеціально створеними для кавказького танцю на п’ятках.

Гриша прийшов до крамниці одного вечора тисяча дев’ятсот п’ятого року, — року російсько-японської війни та першої російської революції, що була придушена. Чутки про все це проникли до Тифліса й ширилися базаром, але двоє неписьменних шевців ніяк не могли розкумекати, через що почалася ця катавасія: її начебто затіяли українські євреї та шпигуни мікадо, які підбурювали народ на заколоти, і це через них збунтувалися моряки Чорноморського флоту. Раз чи двічі якісь навіжені юнаки намагалися розповсюджувати на базарах листівки. Але їх заарештовували й нещадно били — як і тих, у кого потім ці листівки знаходили (незважаючи на те, що ці люди не могли, власне, їх прочитати). Протягом кількох місяців Арін та Ніко прожили в стані надзвичайного нервового збудження: вони-бо знали, що до відповіді на їхнє запитання рукою подати й навколо них відбуваються надзвичайно важливі події. Тільки-от події ці так чи інакше оминали їхню крамничку подібно до того, як бурі та землетруси обходили осторонь королівство сплячої красуні.

Першою дивного хлопчину помітила дев’ятирічна Тамар. Він, здавалося, блукав без певної мети вулицями, зазираючи до крамниць, але нічого там не купуючи. Щось у його вигляді, певно, зацікавило дівчинку: може, його чоботи, що сягали колін, а може, густе, коротко підстрижене світле волосся й кругле веснянкувате обличчя. Вона мовчки дивилася на чужинця, тому її батько та дід незабаром теж подивилися в його бік. Гриша Нікітін підійшов — досить нерішуче — до їхньої крамниці та й увійшов усередину. Якийсь час він мовчав, але погляд його світлих очей — дуже спокійних і задумливих (на відміну від його зазвичай усміхненого обличчя) — пройшовся спочатку по Аріну, потім — по старому Ніко і, нарешті, по дівчинці.

— Полагодите мій чобіт? — запитав він. — А я тут зачекаю.

Грузин кивнув, і Гриша сів на стілець, призначений для клієнтів і сусідів, які заходили в гості. Коли він зняв правий чобіт, стало видно, що його бавовняна шкарпетка аж затверділа від поту й крові з мозолів, що полопалися. Ніко уважно оглянув чобіт і мовив:

— Та він же цілий...

— Авжеж, — відказав чужинець, а тоді заговорив, не змінюючи тону: — Сховаєте мене тут на ніч? Я тікаю від поліції Баку.

Арін, який сидів, схилившись над банкою з клеєм, повільно підвів голову й подивився на хлопця. І двоє шевців обвели його спокійним, стримано цікавим поглядом. Але серця їхні аж закалатали від хвилювання, наче у двох старих дів, які глянули на свій поріг і побачили, що їм підкинули дитину. Адже тієї самої миті вони збагнули, що до них таки прийшла довгоочікувана відповідь — світло, здатне розсіяти морок їхнього невігластва.

— То ти злодій? — спитав старий Ніко, щоб не втратити свого почуття самоповаги.

— Та ні... — відповів Гриша, силкуючись запхнути ногу назад у чобіт і кривлячись від болю. — Я ж вам казав, що прибув із Баку.

Останню фразу він мовив так, ніби вона все пояснювала.

Тамар не зводила погляду з обличчя чужинця, відколи вгледіла його на вулиці. Дівчинка мовчки взяла чобіт із Гришиних рук і запалила примус, щоб нагріти води. Коли ж вона принесла тазик із водою та опустилася навколішки, щоб змити з його ніг згуслу кров, він погладив її по голівці, наче кошеня. І занурив пальці в її довге чорне волосся.

— Вона згодиться для того, щоб розносити повідомлення, а може, навіть листівки, — проказав Гриша так, ніби вже домовився з шевцями на взаємовигідних умовах.

У крамниці була єдина спальня — кімнатка без вікон, де лежали дві циновки (там спали Арін та Ніко), а між ними — напханий соломою матрац (ложе Тамар). Біля однієї зі стін (на неї були направлені ноги господарів, коли вони спали) виявилося достатньо місця, щоб уклався спати й гість. Протягом наступних років — щоразу, коли Гриша приїжджав у справах до Тифліса — він спав на голій долівці біля їхніх ніг, немов здоровезний сторожовий собака. І це були щасливі роки для них усіх. Гриша був членом фракції більшовиків Революційного комітету Баку. І коли він розпочав проливати світло на політичне невігластво господарів крамниці, передусім заходився пояснювати, у чому полягає найважливіша різниця між більшовиками й меншовиками. Вони, виявляється, посварилися кілька років тому на партійній конференції в Лондоні — столиці Англії. І відтоді ненавидять одні одних більше, ніж свого спільного ворога — царя. Гриша, який був зазвичай веселим і врівноваженим, палав гнівом, коли говорив про меншовиків. Вони ж бо з якихось дуже заплутаних причин здобули більшість у Революційному комітеті Баку. Ні Аріну, ні старому Ніко спочатку не було до ладу зрозуміло, чим, власне, відрізняються більшовики від меншовиків. Але одного дня Тамар — замість того, щоб, як завжди, мовчати — з незвичним для неї палким нетерпінням мовила:

— Гришина партія хоче всього, а інші — тільки половину. І тому вони не отримають нічого.

Гриша погладив дівчину по голівці на знак згоди. Останнім часом у нього з’явилася звичка намотувати її довге волосся собі на руку, коли вона сиділа біля його ніг, а він розмовляв із двома шевцями, зайнятими своєю звичною роботою. Без жодних слів було зрозуміло, що вони одружаться, тільки-но Тамар виповниться п’ятнадцять.

За рік до цієї події старий Ніко помер тихою, спокійною смертю від розриву серця. І Арін із донькою жили тепер тільки Гришиними візитами, що стали рідшими, ніж до того: у його партії справи йшли не дуже добре. Адже між більшовиками часто спалахували сварки, і їхні ватажки — майже всіх із них відправили в заслання після провалу революції тисяча дев’ятсот п’ятого року — продовжували сваритися й у вигнанні.

Хоча Гриша й не розповідав про себе, Арін та його донька знали, що зараз він керівник революційної організації, розташованої в Баку. Іноді Гриша приносив до крамниці примірник газети під назвою «Бакинський пролетарій», що таємно друкували його друзі, та й читав якусь статтю вголос. Арін, який за всі ці роки так до ладу й не навчився розмовляти російською, розумів хіба що половину з усього почутого. А от дівчина немовби всотувала в себе кожне слово (не так вухами, як широко розплющеними чорними очима, що назавжди прикипіли до Гришиного обличчя). Гриша вчив її читати й писати, а інколи відправляв із повідомленнями своїм друзям або ж за рукописом, що написав хтось із них для бакинської газети.

Одного дня Гриша відправив дівчину з таким дорученням на другий кінець міста.

— Тільки не ходи повз будинок губернатора, — наказав він їй.

А тоді показав на дорогу, що вела далеко в обхід цієї споруди. Тамар безмовно кивнула: вона ж бо ніколи не сперечалася з Гришею. Доки Арінова донька не повернулася, хлопець місця собі не знаходив, що було незвичним для нього станом, адже він, перебуваючи в крамниці, зазвичай лежав на долівці в спальні й читав якусь статтю чи книжку, «відключившись» від навколишнього світу. Тож Арін, почекавши трохи, спитав його, чи не відбувається чогось особливого.

— Незабаром почуєте, — похмуро відповів Гриша.

За годину весь базар уже гудів від новин про терористів, які кинули бомбу під палац губернатора, убили дюжину (чи приблизно стільки) людей, пограбували поштовий фургон із величезною сумою грошей (звісно ж, він ретельно охоронявся) та й зникли. Такі акти грубої сваволі за тих часів траплялися досить часто, і старий Арін їх не схвалював.

— Такі методи визвольної боротьби зовсім не гідні, — мовив він до Гриші.

— Ваша правда, — погодився той. — І майже всі з наших проти цього. Але інші переконані в тому, що нашій партії конче потрібні гроші й мета виправдовує засоби. Тож на сьогодні наше керівництво це підтримує... Хай що б там було, а ці терористичні акти — лише тимчасові заходи: коли наше становище хоч трошки покращиться, ми вже не матимемо потреби використовувати отакі методи.

Аріна ці слова переконали тільки наполовину, але він не знаходив аргументів, щоб сперечатися з Гришею.

Однієї ночі Арін прокинувся в кімнатці, де спали вони втрьох, і почув приглушені крики та часте дихання. Ось і сталося те, чого було не уникнути... Але старий швець був уже давно готовий до цього й знав, що честь його роду не постраждає. За кілька місяців Тамар виповниться п’ятнадцять і вони з Гришею одружаться: хоч атомам і начхати на таїнство шлюбу, а традиції та звичаї треба шанувати. Може, внуки Аріна (він пообіцяв собі, що матиме щонайменше шістьох онуків) побачать початок нового світу, коли останні з нащадків ненаситної мавпи згинуть і людство здобуде мир та гідність.


За кілька тижнів Гриша одружився з Тамар і забрав її до Баку. Арін же залишився сам-один у своїй крамниці, і це були найтужливіші часи його життя: так самотньо йому не було навіть під час подорожі з Урфи до Єревана. Проте він і не збирався тут залишатися: знайде, кому продати крамницю, та й подасться до доньки й зятя.

Федя, повне ім’я якого було Федір Григорович Нікітін, народився тисяча дев’ятсот дванадцятого року в темному й сирому підвальному приміщенні. Гриша, який мешкав у Чорному місті, — тобто в східній частині Баку, — тепер працював начальником цеху нафтоочисного заводу. Найперші спогади Феді були просякнуті всюдисущим запахом нафти: нею тхнуло в кімнаті й на вулиці; нею пропахли буханці хліба, а також батько хлопчика. Коли Гриша повертався додому з роботи, передусім ставав у жерстяний таз із водою й відмивав, як міг, себе від цього запаху за допомогою жорсткої щітки й рідкого мила, при цьому ще й співаючи. Для Тамар така чоловікова поведінка була нечуваною річчю, і вона так і не змогла до цього звикнути. І тому, схопивши Федю на руки, забивалася в куток та сідала навпочіпки обличчям до стіни, щоб вони обидва не бачили, як Гриша, стоячи в тазу, миється й світить своїм білим, як сметана, грішним тілом. Жінка не вважала за непристойне кохатися зі своїм чоловіком в одній кімнаті з Федею, який спав — чи прикидався, що спав, — майже впритул до них на килимі: аби лишень було темно. Її ж бо скромність закінчувалася з настанням ночі: не бачиш — то й усе пристойно. Майже всі робітники нафтоочисного заводу, які мешкали в Чорному місті, були татарами-мусульманами, і їхні жінки закривали обличчя чорними покривалами. Грузинки ж таких покривал не носять, і Тамар почувалася ніяково, опинившись серед меншості жінок, які ходили вулицями з неприкритим обличчям. Гриша часто піддражнював її за «святенництво», і малий Федя — іще зовсім не розуміючи, що тут до чого, — завжди ставав на бік батька. Адже в хлопчика з’являлося незрозуміле тепле відчуття: мамі подобається, коли її отак піддражнюють. І тому він повторював батькові слова, щоб показати матері, що любить її.

Після водних процедур Гриша зазвичай ішов на свої збори. Але іноді — коли його звалював приступ малярії — до нього приходили товариші. Це були чесні, добрі й прямодушні, як і сам Гриша, чоловіки, які не сюсюкали з Федею, проте гарно ставилися до нього й розмовляли з ним, наче з дорослим. Один із них був бородатим лікарем, другий — адвокатом у пенсне, третій — співаком із Бакинської опери (він мав подвійне підборіддя); усі інші — робітниками, які добували нафту. Федя завжди чекав на ці короткочасні напади малярії в батька, щоб до нього прийшли оці чоловіки і, повсідавшись на циновках, наповнили кімнату звуками голосів та блакитними хмарками махоркового диму. Сам же хлопчик ніколи не хворів ні на малярію, ані на золотуху, що робила майже всіх дітей Чорного міста схожими на недужих цуценят, адже в них безперестанку сльозилися очі. А ще вони мали чудернацькі — бо дуже великі — голови, роздуті животи й тоненькі скрючені ноги, і через це їхня хода ставала хиткою та невпевненою. Феді, який був міцненьким хлопчиком, вони подобалися: визнавали-бо, що слабші за нього, і дозволяли йому собою командувати. Але його батько казав, що незабаром усе зміниться й усі діти будуть не менш міцними та здоровими, ніж Федя. Ця перспектива якоюсь мірою викликала в хлопчика тривогу, але її відганяло геть його нестримне бажання побачити оті грандіозні переміни. Гриша та його друзі без упину про них розмовляли, а от Феді базікати на цю тему за межами дому забороняли. І він не розпатякував цієї таємниці, хай як було іноді важко тримати язика за зубами. Хлопчик знав: одна маленька необережність — і ті чоловіки вже ніколи не прийдуть до них у гості, а батька заберуть невідомо куди солдати. Але оті неминучі переміни, огорнуті таємницями, лишень ставали від цього загадковішими та чудеснішими. Щоранку Федя, прокинувшись, біг до вікна, щоб подивитися, чи не настали вже ці переміни. Він-бо був переконаний, що після цього все навкруги стане іншим: небо змінить колір із сірого на червоний; зліплені з цегли та багнюки халабуди перетворяться на палаци з мармуру, що аж сяятиме й буде на дотик так само прохолодним, як мамина щока; у повітрі ширитимуться квіткові аромати, точнісінько як від отого букетика маленьких білих квіточок, що батько одного дня (він тоді був у гуморі) приніс додому й зі сконфуженим обличчям подарував мамі. А вона заплакала радісно-гіркими сльозами (позаяк букетик цей страшенно дорого коштував).

Однак жодних перемін поки що не відбувалося. Чорний сніг із нафтових вишок та величезних труб нафтоочисних заводів цілодобово кружляв у завжди сірому небі, а тоді опускався на круті, вузенькі вулички міста. І тому чорною там була пилюка, а ще — слина хворих людей і те, що можна видобути, поколупавшись у носі. За Чорним містом було розташоване Біле місто, але воно також було чорним. А довкола широчезним колом розкинулися ділянки з нафтовими свердловинами. Кожна з них мала прегарне ім’я: Сурахані, Балахані, Баладшарі, Бібі Айбат. Батько Феді одного разу сказав, що міг би, якби його повезли цими ділянками із зав’язаними очима, розрізнити їх за запахом — точнісінько так, як кавказькі виноградарі вміють визначати, у якому винограднику робили вино в пляшці, лишень понюхавши його. Широке коло землі з нафтовими вишками ніби оточувало місто потворним лісом, де оці вишки правили за дерева, хитросплетіння нафтопроводів — за ліани та повзучі рослини, слизька глина — за зелений мох, а грязьові гейзери — за струмочки (тож замість дзюркотіння водички там булькав і шипів газ, що просочувався назовні через тріщини в землі). Але зблизька нафтові вишки вже не були схожими на дерева: вони нагадували рій гігантських комарів, які стояли на високих, тоненьких лапках і смоктали довгими хоботками чорну кров Землі. Як слід придивившись, можна було розгледіти, що вишки не схожі одна на одну: одні з них були дерев’яними, інші — металевими; одні мали поки що лише скелет-каркас, інші ж були добудовані з усіх боків. Новенькі вишки стриміли над свіжими ранами в землі, а старі й почорнілі — над рубцями, що вже засохли. І ці потворні залишки поволі гнили чи іржавіли, щоб урешті-решт бути перемолотими гігантськими зубами Часу.

Протягом задушливих літніх місяців Чорне місто огортали хмари їдкого диму. По ночах було чутно, як свистять і гудять, вирушаючи до Туркестану й Персії, нафтові танкери. Дорогу їм указував маяк під назвою «Дівоча вежа»: там-бо колись тримав своїх коханок божевільний хан. Кілі танкерів плавно рухалися над дахами будинків та мінаретами міста, що тепер лежало під водою: його поглинуло й потопило багато століть тому Каспійське море.

Усе це змішалося в голові Феді з Великими Перемінами. Деякі діти белькотіли щось про дідугана, який сидить на троні високо над нафтовими вишками, серед хмар диму з труб нафтозаводів. І вишукує хлопчаків, які крадуть яблука в продавців на базарі, і насилає на них кару. Федя знав від свого батька, що все це забобони, вигадані людьми, які звуться капіталістами. І саме вони винні в тому, що інші люди бідують, вдихають шкідливі запахи та хворіють на золотуху й малярію. Оскільки капіталісти вигадали всі ці безглузді речі, щоб завадити настанню Великих Перемін. Але ж вони все одно прийдуть, і ніщо не зможе цьому перешкодити. А коли це станеться, місто, що потонуло в каспійських водах, вирине на поверхню. І прекрасні дружини божевільного хана повиходять, танцюючи, з маяка. І скрізь — у будинках і на вулиці — будуть кружляти справжні сніжинки, що не смердять нафтою.

Федя ніколи не втрачав віри в це. Згодом він зрозумів, що переміни можуть відбуватися тільки поступово. І вони не падають із небес, а творяться спільними зусиллями людей, до яких належить і він сам. І на шляху до головної мети можуть траплятися довгі кружні дороги, звідки її може бути й зовсім не видно. Коли Гришу вбили, а Тамар незабаром після цього померла, прагнення до перемін злилося в голові Феді з прагненням помсти. Але віра у Великі Переміни залишалася, незважаючи на все це, провідною зіркою всіх його думок і дій — свідомих і не дуже. Вона була коренем і джерелом — так само глибоким, як ті, що вириваються фонтанами з-під землі в «лісі» з нафтових вишок.


Феді було п’ять років, коли одного зимового вечора до них додому прибіг адвокат у пенсне. І, перечепившись об поріг, ледь не гепнувся на долівку. А тоді жбурнув свій капелюх куди попало (замість того, щоб акуратно повісити його, як завжди, на гвіздок), та й заволав, аж захлинаючись, незвично хрипким голосом:

— Почалося! Це почалося! У Пе-тер-бур-зі!

Федя одразу зрозумів, що саме почалося. Він пострибав на одній нозі до вікна (пообіцяв-бо собі, що цілісінький день отак стрибатиме, коли це почнеться), щоб подивитися, чи не почервоніло вже небо. Ні, воно залишалося так само сірим. А от у кімнаті незабаром почали відбуватися незвичайні речі: Гриша, який за мить до того лежав на килимі, трусячись — аж зуби стукали — від малярії, схопився в самій сорочці на рівні ноги. І вони з адвокатом стали обійматися, цілуватися й верещати, мов малі діти, а тоді закружляли кімнатою, вистрибуючи й витанцьовуючи, наче божевільні. Незабаром у розчахнуті двері ввійшов бородатий лікар, і Тамар (вона саме виходила з кімнати з порожньою пляшкою в руках) потрапила просто до його обіймів. І вони теж почали цілуватися, і це було найнеймовірнішим, адже мама Феді, якщо взагалі розмовляла з іншими чоловіками, то тільки скромно опустивши очі.

З цієї миті все перетворилося на справжнісінький розгардіяш. Кімната наповнилася чоловіками, які галасували всі разом і гамселили один одного по плечах могутніми ударами. Тамар повернулася з повною пляшкою, а тоді принесла ще одну; аж тут підоспів тенор з оперного театру, який приніс повну миску ікри (на смак вона виявилася гіркою й просто жахливою). А Федю посадили на плечі лікареві та й сказали, щоб він посмикав того за бороду (а цього хлопчикові завжди хотілося). Тим часом тенор пішов і приніс пляшки з корками, що стріляли, наче пістолети. Федю почастували рахат-лукумом і сказали, щоб він випив склянку рідини з пляшки, що «стріляла». І після цього він дійсно побачив переміни: знайома кімнатка здалася йому незвичною та прекрасною: засяяла-бо яскравими барвами; небо за вікном стало безкраїм, а місяць і зорі — неймовірно яскравими. Хлопчик відчував таку радість, що вона не вміщувалася в ньому. Тож він стрибав і стрибав на одній нозі, аж поки стіни кімнати не захиталися та всі звуки не перетворилися на оглушливий грім. І тоді його шлунок, скрутившись у жахливому спазмі, видав назад оте «щастя». Після цього Федя відчув спокій, і всі навколо, здавалося, віддалилися від нього на величезну відстань. І навіть коли мама стала вкладати його спати, він немовби здалеку бачив її овальне, обрамлене чорним волоссям обличчя й білозубу усмішку, що була ще лагіднішою завдяки чорненькій дірочці (передній зуб у неї був зламаний).

Прокинувшись наступного ранку, Федя відчув, що нездужає. Усі події, що трапилися від цього дня й до подорожі до Москви разом із дідусем Аріном (це було кілька років потому), залишалися заплутаними й незбагненними. Переміни почалися, але в іншому місті, дуже далеко. І до Баку вони наближалися вкрай повільно: це, мабуть, було схоже на те, як тінь від мінарету за їхнім будинком довгими літніми днями ледь-ледь повзла вуличною пилюкою. Тож на їхнє прибуття треба буде чекати довго: може, тиждень, а може, весь рік. Отак це розумів Федя. Однак подій, що відбувалися навколо нього, неможливо було зрозуміти, хоча Гриша й намагався все пояснити хлопчикові, розмовляючи з ним, наче з дорослим. І тільки багато років потому хаос цих двох років зміг розкластися по поличках у голові Феді. Це були стрімкі хвилі воєн, змін урядів, страт і нашесть іноземних окупантів. Подібно до стін кімнати, що ходили ходором того вечора, коли він уперше сп’янів, танцювала свій смертоносний танок війна, косячи людей по всій території на південь від Кавказьких гір. Спершу була Закавказька Федеративна Республіка, потім — татарське повстання та проголошення Мусульманської Незалежної Республіки. А тоді війна російського та вірменського народів із мусульманами, після чого проголосили Революційний уряд, що протримався зовсім недовго: його скинула Диктатура Центрокаспію[28], тож ніяких великих змін він звершити не встиг. Відтак британська окупація, а після неї — турецька (між ними була ще невеличка війна з Вірменією). І кожна зміна режиму супроводжувалася арештами й стратами попередніх правителів — учорашніх представників закону та уряду. Гриша став жертвою одного з таких блискавичних переворотів: його заарештували британські окупанти після того, як скинули Першу Бакинську Раду. Спільно з товаришами (разом з адвокатом у пенсне й бородатим лікарем) Гришу повезли на кораблі через Каспійське море, завели в Каракуми, застрелили й закопали в розпечений сонцем пісок. З-поміж усіх людей, що приходили до них у гості, лише оперний співак зумів, хитромудро замаскувавшись, утекти. І став високопоставленою особою після того, як Революційна армія визволила Баку. Розстріляли ж його набагато пізніше — під час великої чистки тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.

Гриша переховувався в підпіллі, коли його знайшли й заарештували. Але солдати (вони були п’яні) привели його додому — хотіли обшукати кімнату: а раптом знайдеться золото чи зброя. Шестирічний Федя прокинувся від шуму кроків і загледів солдатів, які вели його батька на мотузці, немов козла. Гришині руки були скручені цією мотузкою в нього за спиною; він стояв посеред кімнати, прямий і усміхнений, як завжди. Але хлопчик одразу зрозумів, що батько лише намагається прикидатися, ніби нічого не сталося й руки за спиною він тримає з власної волі. Тож Федя заправив сорочку в штанці, взувся і, ставши попереду мами, заспокійливо взяв її за руку: мовляв, я тебе захищатиму. Поголена й кругла, наче більярдна кулька, голова хлопчика, його веснянкувате обличчя й світлі очі з дещо вузьким розрізом — усе це було точнісінько таким, як у Гриші. Той схвально кивнув; з його обличчя збігла усмішка, і тепер він дивився своїми зеленими очима просто в зелені очі сина, передаючи йому безмовне послання. І Федя зрозумів, що послання це з тих, що не можна забувати. І не забув його... Там були ненависть, жорстокість і прагнення помсти; була й любов, а ще — непохитна віра у Великі Переміни й дитяча віра в чудеса й щастя, які вони приносять. Солдати обшукали всю кімнату, хоч там, власне, ніде й нічого було шукати: усе багатство цього помешкання утворювали килими, циновки й полиця зі сковорідками та книжками. Але непрохані гості були п’яні, і з їхніх голів не виходила думка про золото, невідомо яке невідомо де сховав Гриша. Тож вони почали бити його, щоб він усе їм виклав. Перший удар був кулаком в обличчя, і після нього Гриша потрусив головою — наче боксер під час бою — і сказав упівголоса:

— Тільки не на очах у мого сина... Виведіть мене надвір.

То були єдині слова, які він мовив упродовж усієї цієї сцени (і, як вважав Федя, узагалі останні його слова). І це, схоже, подіяло на солдатів: їх-бо, напевно, чекали вдома такі самі маленькі сини. Тож вони поштурхали його ногами по колінах та проміжності, але без особливого напору. Гриша ж, упершись поглядом в обличчя Феді, а ногами — у підлогу, стояв рівно й не виказував ні болю, ані люті (він завжди спілкувався із сином, як із дорослим, і оце безмовне послання, передане в погляді, також було звернене до дорослої людини). Потім один із солдатів, лайливо прокричавши щось про золото, угатив його прикладом рушниці по маківці. І Гриша повільно звалився на коліна; очі його — після останнього пильного погляду на сина — заплющилися, а м’язи розслабилися. І ось його нерухоме тіло бахнулося об підлогу... Солдати якийсь час постояли, вагаючись, а тоді схопили Грищу й потягли його геть із кімнати за мотузку. Голова його безвільно схилилася йому на плече, немовби чоловік спокійно, міцно заснув.

Наступного дня в матері Феді стався викидень. Її доглядала стара татарка в чорному покривалі, а хлопчика взяли до себе сусіди-татари, які мали шістьох дітей і не заперечували проти сьомого. Діти ці спали покотом на долівці, і Федя ліг поруч із дванадцятирічною дівчинкою, яка й навчила його різних любовних пестощів (на його думку, це було таким самим задоволенням, як жувати рахат-лукум). Другої — чи третьої — ночі хлопчика розбудили й повели до мами, яка вмирала від зараження крові. Вона не впізнала сина, та й саму її важко було впізнати — такою змученою й потворною вона стала: обличчя аж посіріло, замість щік і скронь неначе ями. Тож хлопчик був охоплений не так горем, як шоком. І, коли татарка наказала йому поцілувати маму в чоло на прощання, він силоміць підкорився. А коли Федю привели назад до сусідів, подружка схопила його в пристрасно-співчутливі обійми. І він, притулившись до її теплого тіла, заспокоївся й заснув. Наступного дня Тамар померла точнісінько так, як і її мати, яку теж звали Тамар і яка згасла зовсім молодою від пологової гарячки. Але життєвий шлях тієї Тамар теж був повторенням — точним повторенням життів і смертей незліченних Тамар із минулого.

Що ж до Феді — його доля також була схожою на долю інших дітей пролетарів у цих широтах під час Революції та Громадянської війни. Хоча пощастило йому більше, ніж іншим незліченним безпритульним сиротам, яких Великі Переміни розбризкали величезним материком (так розтікається нафтовим родовищем грязьова маса з гейзерів: куди не глянь — усюди бульбашки, що лопаються). Федя не підхопив сифілісу, і йому не довелося стати «професійним» злодієм (хоч іноді він і крав). А ще в нього була подружка, яка дарувала йому материнські любов і турботу. Кілька ж місяців потому хлопчину взяв під свою опіку дідусь Арін, якому вдалося продати крамницю незадовго до того, як Вірменія напала на Грузію й грузини в Тифлісі почали винищувати всіх тамтешніх представників ворожої нації. Арін прийшов, щоб забрати свого внука далеко на Північ — Кавказ усе ж таки був надто близько до Урфи, тож спогади про все, що він там пережив, знову переслідували Аріна. Злість, жадоба й невиправна тупість невразливої мавпи тепер поглинули й другу його сім’ю; з його численних нащадків вижив лише Федя; десь існувала казкова країна, що першою змусила мавпу відступити, тож він вирішив забрати внука туди. Раніше Арін бачив хлопчика лише раз, коли той був іще немовлям. А тепер здивувався (проте не засмутився), побачивши його разючу схожість із Гришею. У зовнішності Феді не було нічогісінько від його вірменських і грузинських предків; Азія, здавалося, не втручалася в процес його створення (те саме можна було сказати про Гришу та його предків, якщо не брати до уваги дещо вузького розрізу очей, що свідчив про незначні домішки татарської крові).

Федя одразу ж прихилився душею до височенного старигана, який пропах махоркою й мав зігнуту спину, кошлаті білі брови та близько посаджені очі, що дивилися гордо й пронизливо (якби не його здоровезні ноги й мозолисті руки, він був би схожим на аристократа). Вони вирушили у свою довгу подорож до столиці, передчуваючи великі пригоди; Федя забув навіть попрощатися зі своєю подружкою. Подібно до свого діда — і на відміну від своєї матері — він міг кохати з надзвичайною пристрастю, але й забувати це кохання дуже швидко й назавжди; він був наділений цінним даром — майже автоматично викидати з голови та серця свої втрати. Навіть сцена німого прощання з батьком перетворилася на далекий, туманний спогад: це було надто важким, щоб плавати на поверхні думок хлопчика, тому не згадувалося йому щодня. Для Феді було достатньо знати, що він, непорушно стоячи й ловлячи батьків погляд і його мовчазне послання, дав безмовну клятву, суворішу за будь-яку монастирську обітницю.

їхня мандрівка тривала кілька місяців. Подорожували пішки або на запряжених волами візках, а ще пробиралися до військових потягів, щоб перетнути кордон (це доводилося робити кілька разів). Жодних документів вони, звісно ж, не мали. І, коли їх запитували, хто вони й куди прямують, Арін завжди відповідав однаково: «Я старий швець з Урфи, а цей хлопчик — мій онук, який лишився без батьків». Раз чи двічі солдати обвинувачували їх у шпигунстві та погрожували Аріну повішенням чи розстрілом. Але він прикидався дурником і торочив своє: «Я старий швець з Урфи, а оце мій онук, який лишився без мами й тата». І якийсь офіцер, — чи комісар, — якого вразили горда зовнішність і поведінка старого і який не хотів брати на себе відповідальність за дитину, наказував солдатам відпустити їх. Утім, зазвичай солдати їх не чіпали — навпаки, ділилися з ними їжею (принаймні давали шматок хліба). А іноді пропонували ще й кілька копійок, однак Арін від них відмовлявся. Федю рідко будь-що лякало, і, що далі вони з дідом просувалися вглиб територій, де панувала Революційна армія, то менше він боявся. Дедалі сміливіше просив солдатів нагодувати й прихистити їх: знав-бо, що перебуває тепер серед батькових товаришів. Одного разу їх привели до високопоставленого комісара, який виявився так само прямодушним і добрим, як Гришині друзі, які приходили до нього в гості. Цей комісар поставив Аріну кілька запитань, але відповідь отримував ту саму. Тож він розвернувся до Феді й проказав таким тоном, ніби вони були давніми друзями:

— Скажи-но своєму дідові, щоб не придурювався й говорив як слід.

Хлопчик одразу ж відповів:

— Якби він не звик придурюватися, нас обох давно вже вбили б, як...

— Як кого?

Федя, повагавшись якусь мить, подивився йому в очі та відповів суворо й гнівно:

— Як мого батька.

— А де його вбили?

— У Чорному місті, що в Баку.

— А як його звали?

Хлопчик сказав, і комісар обвів його цікавим поглядом.

— Назви-но імена когось із батькових друзів, — мовив він.

І Федя назвав так само суворим, твердим голосом імена бородатого лікаря, адвоката в пенсне й співака з оперного театру.

— То ти справді син Григорія Нікітіна? — вигукнув комісар.

Федя подумав, що це запитання зайве, і промовчав.

— Він сирота, а я старий швець з Урфи... — знову почав бубнити своє Арін, хвилюючись, як би все це не вилізло їм боком.

Комісар тим часом пильно-пильно глянув Феді у вічі, і хлопчик відповів йому таким самим твердим поглядом. І тоді комісар нарешті заусміхався.

— А ти знаєш, — мовив він, — що твій батько був визначним діячем Революції й буде навіки прославлений у нашій історії?

— Ні, — відповів Федя. — Мій тато був начальником цеху нафтоочисного заводу братів Нобелів у Баку.

До Москви вони прибули навесні тисяча дев’ятсот двадцятого року; Феді на той час уже виповнилося вісім.


V. Шабаш відьом

Коли Гайді сказали, що телефонував Жульєн Делаттр і залишив свій номер, вона одразу ж зателефонувала йому. Учора ввечері дівчина не відчувала анінайменшого бажання знову зустрічатися з ним чи з двома іншими «воронами Ніколи-Більше». Але останнім часом вона не могла відмовити нікому, хто її кудись запрошував, а особливо якщо це був хтось із нових знайомих. Гайді керувала надія на щасливу несподіванку, а ще вона боялася проґавити свою долю, що могла чекати на неї просто за рогом. І дівчина бігла на кожну вечірку та приймала кожне запрошення в гості (так бігає невиліковний хворий від одного лікаря-шарлатана до іншого).

Жульєн пробурмотів якусь туманну фразу про те, що він перепрошує за вчорашній вечір. А потім запропонував Гайді вечерю в ресторані та візит до «надзвичайно цікавого місця». Він розмовляв із нею англійською, як і вчора в таксі. І його точна вимова — це було чутно й у слухавці — знову викликала в її уяві незрозумілу асоціацію із сестрою Бутійо.

— А що це за «цікаве місце»? — насторожено спитала Гайді.

— Ну... щось на кшталт шабашу відьом. Там не занудьгуєш, можу вас запевнити.

— Сумнівні нічні клуби вже в печінках у мене сидять.

— Нічний клуб? Ні, моя любонько, я запрошую вас на мітинг за мир і прогрес.

Гайді подумала, що з цим «любонько» він дещо поквапився, але вирішила поставитися до цього спокійно: французи є французи. Їм подали дуже смачну вечерю в ресторані, що мав вигляд дешевенької забігайлівки, але насправді був дорогим. Крім них, у цьому закладі вечеряли переважно огрядні буржуа середнього віку, які мали вигляд бідняків, а насправді були багатими. За столиком, найближчим до їхнього, із суворою зосередженістю поглинали їжу двоє таких — чоловік і жінка. Чоловік був схожий на заможного м’ясника в недільному костюмі, але шпилька з перлиною на його краватці та золоті запонки виказували в ньому щонайменше avocat[29], а може, і дрібного промисловця. Заправивши серветку під комір, він мовчки ум’яв перше, друге й третє, не перемовившись під час цього жодним словом зі своєю дружиною. Ця жінка була вбрана в чорне; її неправдоподібно великі груди, схожі на повітряні кульки, підпирав корсет (ще трохи — і вона могла б покласти на них своє підборіддя). Обличчя в обох зробилися густо-червоними; жінка час від часу витирала свої масні губи серветкою, а чоловік, доївши якусь страву, видавав свистячі звуки, виколупуючи з-поміж зубів шматочки їжі, що застрягли. Якщо не зважати на це, вони їли й пили в цілковитій тиші.

— Погляньте-но на цих людей, — мовив Жульєн (одне око в нього нервово сіпалося). — Це наша буржуазія, кістяк Франції. Справжнісінький, істинний середній-середній клас... Колись їх називали «третім станом». Їхні предки штурмували Бастилію; вони подарували світові права людини й проголосили епоху Лібералізму. Минуло всього-на-всього півтора століття з тих часів — це щонайбільше п’ять поколінь змінилося. Можу побитись об заклад, що прадід отого суб’єкта у вас за спиною бив у барабан під час битви під Вальмі. А тепер погляньте лишень: чи не нагадують вони вам бідолашних супутників Одіссея, які перетворилися на свиней, скуштувавши каші з ячмінного борошна й жовтого меду на острові Ея?

— У школі ми не вивчали грецької літератури, — відповіла Гайді. — І що ж сталося з ними далі?

— Одіссей урятував їх, застосувавши трохи магії та перемігши Цирцею за допомогою меча. Інакше кажучи, він здійснив революцію, щоб повернути своїм супутникам людську подобу. І це була, напевно, єдина революція, що досягла цього. Але Одіссею, якщо по правді, допомагали боги, тож він не мусив писати оди НК. А ще йому вдалося залишитися живим та неушкодженим.

Жульєн сидів, як завжди, у профіль до Гайді, щоб вона бачила тільки здорову частину його обличчя. Їй захотілося сказати йому, що він надто переймається через свій шрам (власне, вона вже практично перестала помічати цю його ваду). Але поет здавався дівчині таким напруженим і сповненим сарказму, що вона не наважилася це вимовити, натомість запитала:

— І що ж змусило вас розпочати вашу «Одіссею»?

— Уперше я побачив, — допивши вміст свого келиха й запаливши цигарку, заговорив Жульєн, — як люди втрачають свою людську подобу, у день поховання моєї бабусі. Це сталося немов за помахом чарівної палички: ось я — нормальний тринадцятирічний хлопець — сиджу собі в дальньому кінці столу, накритого для поминальної трапези; наступної миті — раз! І всі мої дядьки, тітки, двоюрідні брати й сестри... словом, усі вони втратили свій звичайний вигляд і перетворилися на стадо якихось чудернацьких істот із багряними обличчями та свинячими очиськами. І всі звуки, які вони видавали, були схожі на рохкання чи вищання. Тривало це враження недовго, але згодом поверталося до мене під час різноманітних подій...

Жульєн замовк на якийсь час. Дивлячись на його верхню губу з цигаркою, що прилипла до неї, Гайді подумала, що він, мабуть, ніколи й не був «нормальним тринадцятирічним хлопцем». Його, певно, покалічили задовго до того, як він «заробив» свій шрам та ушкодив ногу. За грубою, вульгарною манерою говорити — мов за прозорою, невагомою завісою — ховалася вразлива людина; він був одним із приречених бути мішенню для пращ та стріл, як і вона сама. Тому дівчина й почувалася поряд із Жульєном, наче в себе вдома. І тому вона ніколи не ляже з ним в одне ліжко: це ж буде просто кровозмішення. Але він, звісно ж, подумає, що вона гидує ним через його хвору ногу та шрам на обличчі...

Тим часом поет (одне око в нього було заплющене, а затиснута в його зубах згасла цигарка — націлена на Гайді, немов дуло пістолета) знову заговорив:

— Суть цієї історії в тому, що моя бабуся померла гротескною смертю, проживши гротескне життя. І всі разом зі мною знали це, утім прикидалися, що не знають. Мій рід походить із Ландів — благочестивого й консервативного краю на південь від Бордо, де жінкам вдається труїти своїх чоловіків миш’яком та виходити сухими з води частіше, ніж у будь-якому іншому куточку світу. Моя бабуся була однією з найбагатших і найжадібніших людей у цьому краї. Їй належали акри землі, де розкинувся уславлений виноградник. А ще вона володіла гончарнею, де працювало чимало робітників: чоловіки, жінки й діти. Вони спали в тісному бараку, як і всі робітники за тих часів. І барак той був обладнаний хитромудрим винаходом моєї бабусі — рядом дощок, що слугували там подушками. Дошки ці були з’єднані в одну систему за допомогою тросів та блоків, а над бабусиним ліжком висів шнурок для керування цією системою. Щоранку — рівно о пів на п’яту — вона тягла за цей шнурок, і всі ці «подушки» в бараку валилися на підлогу. .. І не дивіться на мене таким недовірливим поглядом: про це написано в розділі про дитячу працю «Капіталу» та в «Умовах життя робітничого класу в Англії» Енгельса. Так, там ідеться про те, що мало місце на початку дев’ятнадцятого століття. Але Франція завжди пасла задніх, відстаючи на кілька десятиліть. А моя бабуся, як я вже сказав, померла в дев’яносторічному віці.

Жульєн запалив нову цигарку й усміхнувся до Гайді неушкодженою половиною обличчя.

— Мій батько був наймолодшим з її сімох синів, — продовжував поет. — У двадцять два роки він таємно заручився з моєю матір’ю, але бабуся була проти цього шлюбу. Наш-бо рід займався виноробством, а материн — вирощуванням пшениці, що в Ландах вважається заняттям людей із нижчих прошарків суспільства. Протягом чотирнадцяти років старій вдавалося протистояти шлюбу молодшого сина: вона погрожувала залишити його без жодного пенні. Моїй мамі було тридцять три, коли їй дісталася спадщина. І кохання в такий спосіб перемогло жадібність моєї бабусі. Але до самісінької своєї смерті вона не перемовилася жодним словом із моєю матір’ю...

З вулиці залунали пронизливі крики хлопчаків-газетярів: вийшов спеціальний випуск вечірньої газети. Чоловік за сусіднім столиком із похмурою міною покликав офіціанта, щоб розрахуватися.

— Ви ще не розповіли мені, як саме померла ваша дорогенька бабуся, — мовила Гайді.

— Дах її будинку потребував ремонту. Але коли майстер прислав їй рахунок, бабуся подумала, що той хоче її надурити. І вирішила взяти драбину й полізти на дах, щоб перевірити, скільки черепиці він там замінив. Коли ж вона долізла туди, упала й зламала шию, принісши всім оточуючим неабияке полегшення.

Жульєн помовчав трохи, а тоді продовжив:

— Моя бабуся начебто й нетиповий випадок. Але насправді це не так: якби ви могли зазирнути в історію предків отієї пишногрудої дружини буржуа, яка сидить за сусіднім столиком, побачили б там не одну подібну історію. Я ніколи не забуду тих червневих днів тисяча дев’ятсот сорокового року, коли сто тисяч сімей покинули свої домівки й подалися геть із країни, рятуючись від нашестя німців. Наші добродії-селяни тоді, витріщаючись на потік біженців, які проходили повз них, пропонували їм воду за ціною один франк за склянку... Жадібність та егоїзм перетворили половину мешканців цієї країни на свиней, хоча вони й лицемірно прикидаються людьми. Не дивно, що другій половині французів кортить позаколювати їх на м’ясо. І не дивуйтеся також, що нащадок респектабельних буржуа писав оди НК: моє покоління прийняло марксизм, наче людина, змушена приймати гіркі пігулки, щоб її перестало нудити.

Один із газетярів зайшов до ресторану та обійшов усі столики. Майже кожен відвідувач купив у нього по газеті, а тоді, кинувши погляд на великі літери заголовка першої сторінки й зітхнувши, з таким самим спокоєм і ще більшим апетитом вони продовжили поглинати вміст своїх тарілок. Офіціанти, обслуговуючи клієнтів, зазирали їм через плече й читали газетні шапки зі стриманими, непроникними обличчями. У ресторані запанувала тиша — схоже було на те, що сюди занесли покійника. Господиня закладу, протерши очі хустинкою, узялася було за коліщатко радіоприймача, щоб налаштуватися на хвилю новин. Але її чоловік суворим голосом сказав «Не треба!» й зі сповненим огиди обличчям випив одним ковтком півсклянки вина. Жульєн придбав усі газети та заходився продивлятися їх із напівзаплющеними очима (цигарка, як завжди, прилипла до його верхньої губи).

— Що там написано? — запитала Гайді.

— Усього-на-всього ще одна криза. Здається, Вільна Співдружність ось-ось проковтне чергового кролика. А ваш уряд оголосив про свою конкретну прихильність до цього конкретного кролика. І про те, що в будь-якому разі більше не зносить навіть запаху кролячого рагу... Ви зараз маєте по-традиційному пригнічений вигляд. Але чому? Десь усередині вас теж має палати жадання покінчити з усім цим раз і назавжди. Адже всі ми охоплені ностальгією за апокаліпсисом...

— Мені здається, що люди, які сидять за іншими столиками, такого не відчувають.

— Відчувають! Інакше зараз вони б не сиділи тут і не жували собі спокійнісінько. Не слід недооцінювати витонченої підступності інстинкту смерті: Танатос має не менше масок, ніж Ерос... Ну, а зараз час нам вирушати на шабаш відьом.

Жульєн і Гайді спіймали таксі й поїхали до «Велодрому» — величезного закритого стадіону для велогонок, що зараз слугував переважно для проведення масових політичних заходів. Що ближче вони під’їжджали до цього стадіону, то більше змінювався вигляд вулиць. Низки поліцейських фургонів у строгому порядку розташувалася на стратегічних перехрестях; біля кафе стояли невеликі компанії людей, які про щось сперечалися; незважаючи на пізню годину, до «Велодрому» прямував неквапний, але широкий людський потік. Хоча на інших перехрестях тривало святкування Дня Бастилії: люди невтомно танцювали під звуки акордеонів чи гучномовців. Хай як дивно, ті, які танцювали (це були переважно молоденькі продавці та продавчині, хоча де-не-де можна було побачити й літні пари), мали похмуро-рішучий вираз облич. А от у тих, хто прямував на мітинг, обличчя були радісно-нетерплячими.

Що ближче таксі під’їжджали до місця призначення, то гарячішою ставала вулична атмосфера. За одним поворотом Жульєн і Гайді побачили двох чоловіків, які билися на тротуарі. Один із них збив іншого з ніг; кілька перехожих приєдналися до переможця й заходилися бити чоловіка, який упав. Гайді зблідла, а Жульєн наказав шоферові зупинитись, утім той, навпаки, додав газу. Тоді поет спробував відчинити дверцята й вистрибнути з машини. Але водій, простягнувши одну руку назад, міцно вхопився за ручку дверцят і поїхав іще швидше, несамовито сигналячи. За іншим поворотом вони побачили групу поліцейських, які балакали, стоячи біля громадських пісуарів. Шофер під’їхав до них.

— Я проїжджав повз бійку, — байдужим тоном мовив він.

— Де бійка? — спитав один із поліцейських.

— За рогом, на бульварі.

— Нехай вони хоч голови одне одному позносять — займайтеся своїми справами, та й годі, — наказав поліцейський.

Шофер знизав плечима й поїхав далі. Гайді ж опустила віконне скло, щоб затіяти суперечку з поліцейським. Але Жульєн ухопив її за руку й затиснув їй рота своєю долонею.

Коли вони проїхали ярдів зо сто, він відпустив її.

— Боягузе! — важко дихаючи, мовила вона (його рука пропахла цигарками, і тепер дівчина почувалася так, ніби їй напхали повнісінький рот тютюну).

— Якби ви встряли в суперечку з поліцейськими, — кинув на неї іронічний погляд Жульєн, — вас забрали б до Комісаріату. І позаписували б там дати народження ваших бабусь та дідусів, а години за дві чи три відпустили з ввічливими вибаченнями. І все це аж ніяк не допомогло б отому бідоласі, якого звалили в канаву. А от ви через це проґавили б шабаш відьом.

Він стер зі своєї долоні пляму від помади, перед цим понюхавши її. Гайді згадала цівку крові, що стікала з носа Феді, і подумала, що впродовж останніх двадцяти чотирьох годин була, здається, приреченою на те, щоб вступати в найнеочікуваніші форми фізичного контакту з чоловіками.

Проїхавши трохи далі, вони побачили вулицю, запруджену машинами, і кілька довгих черг людей, які просувалися до воріт «Велодрому». Коли Жульєн заплатив за таксі, водій сказав:

— На вашому місці я повів би оцю молодичку в кіно.

— Друже мій, — відповів поет, — ви старомодна людина. Ніщо так не збуджує жінку, як прояви масового безумства.

— Теж красиво, — погодився шофер. — Вік живи — вік учись...

Пройшовши повз черги разом із Гайді, Жульєн дістав два помаранчеві журналістські пропуски, і вони удвох пробилися до входу. Фасад будівлі був оточений ланцюгом поліцейських, а за їхніми спинами неквапно проходжалися туди-сюди пікетники (їх було близько десяти) із плакатами на грудях та спині; їх освистували люди, які з’юрмилися по той бік поліцейських. Одним із пікетників був граф Борис. Худющий і похмурий, він стояв, притулившись спиною до стіни й дивлячись на юрбу сповненим нудьги поглядом. На плакаті, що був навішений на його груди, кричущими кольорами були намальовані двоє чоловіків: один стояв навколішках зі скрученими за спиною руками, другий стріляв йому в потилицю з револьвера. Під цим зображенням був напис: «Ось що вони зробили з моєю країною! Хочеш, щоб із твоєю Батьківщиною сталося те саме — приєднуйся до мітингу».

Перш ніж Жульєн увійшов разом із Гайді всередину, він помахав рукою Борисові, на що той вигукнув їм побажання весело провести час. Після цього люди, які разом із ними проштовхувалися через двері головного входу, стали кидати на них недобрі погляди. І Гайді відчула, як її спиною пробігає щось схоже на холодок: це був не страх, а раптове відлуння того безіменного жаху, що заволодів нею після виключення з монастирської школи. Тож вона схопила Жульєна за руку й притиснулася боком до його боку. Він же, здавалося, не помітив цього — просто продовжував із суворою зосередженістю вести її через натовп. Згаслий недопалок, що прилип до вуст поета, як ніколи, уподібнював його до сутенера з Монмартру (а якщо зважити на їхнє оточення, подумала Гайді, це навіть на краще).

Вони то підіймалися сходами, то просувалися заплутаним лабіринтом коридорів, де орієнтирами слугували різнокольорові стрілочки. А тоді пройшли через оббиті чимось м’яким двері й раптом побачили, що перебувають на гальорці — високо-високо над величезним, темним залом, розташованим амфітеатром. Навколо та під ними дихала, ворушилася й пульсувала юрба з приблизно п’ятдесяти тисяч людей, наповнюючи величезний стадіон теплом та запахами тіл.

Кілька прожекторів було направлено на трибуну; їхні промені, розташовані навхрест, пронизували темряву високо над головами незліченних глядачів, наче перед виступом повітряних гімнастів у цирку. Поки Гайді разом із Жульєном просувалися до свого місця, її очі звикли до напівмороку, тож вона змогла розгледіти внизу цілий ліс людських голів. Але тільки-но дівчина глянула на яскраво освітлену трибуну, юрба глядачів неначе знову розчинилась у безформній, безіменній темряві.

На трибуні виступав здоровезний, дуже вродливий негр. Сповненим гніву голосом він осуджував людей, які гнобили й мучили представників його раси. Над головою промовця сяяли величезні транспаранти, що розхвалювали переваги миру, роззброєння та демократії, а також таврували чуму імперіалізму, мілітаризму й агресивно-провокаційного породження диявола під назвою «Кроляча Держава». На примості — за трибуною й під транспарантами — сиділи члени Комітету, серед яких був і Федя Нікітін (на ньому красувався той самий яскраво-синій святковий костюм). Навіть на відстані можна було розгледіти його вродливе обличчя з масивними щелепами та вузькою ділянкою на рівні скронь.

— Ви його знаєте? — спитала Гайді.

Громовий голос негра, підсилений десятком гучномовців, давав змогу розмовляти притишено (навіть шепотіти не було потреби). Власне, більшість глядачів неголосно розмовляли, своїм м’яким, рівним гудінням привносячи до зали теплу атмосферу.

— Кого — негра? Це кінозірка з комплексом провини. Усі кінозірки зараз стають палкими революціонерами: вони торгують патокою та мріють роздобути синильну кислоту, щоб відновити баланс.

— Та ні, отого чолов’ягу в синьому костюмі. Він третій ліворуч від трибуни.

— Ви про Нікітіна? Це культурний... хтось там... з Вільної Співдружності.

— Ваш друг Борис казав, що він шпигун, — мовила Гайді, раптом згадавши слова графа на званому вечорі мсьє Анатоля (тоді вона одразу ж про них забула).

— Для Бориса будь-хто звідти шпигун, — знизав плечима Жульєн.

— А інші люди з Комітету — хто такі? І чому ви називаєте цей мітинг шабашем відьом? Він організований досить респектабельно й цивілізовано.

— У тому, власне, й уся справа: більшість із присутніх тут не усвідомлює, що перебуває під впливом злих чарів. Узяти хоча б он того здоровезного неохайного чолов’ягу зі скуйовдженим густим волоссям, який сидить першим ліворуч від трибуни й куняє. Це професор Едвардс. Лорд Едвардс, ексцентричний науковець-фізик і чемпіон любительських змагань із важкої атлетики; друзі називають його Геркулес Розщепи-Атом. Англійці обожнюють своїх диваків і часто плутають ексцентричність із геніальністю, але свого часу Едвардс був справді дуже хорошим фізиком. От тільки він навіть у свої п’ятдесят п’ять років не може припинити корчити із себе хлопчака-шибеника. Він приєднався до Руху тридцять років тому здебільшого через те, що для англійського аристократа отакий учинок є найбільшою капостю, що тільки можна уявити. І отоді на нього поступово почали діяти злі чари...

Власне, лорд Едвардс замолоду зробив оригінальний внесок у теорію Леметра про Всесвіт, що розширюється. Але незабаром після цього Центральний комітет Співдружності проголосив, що Всесвіт не розширюється й уся ця теорія є нічим іншим, як витвором фантазії буржуазних науковців, породженим прагненням імперіалістів захоплювати все нові й нові ринки. «Шакали експансіоністської космології» стали жертвами ретельних чисток. Едвардс же, який у себе в Англії перебував у цілковитій безпеці, видав книжку з доведенням того, що Всесвіт існує в повному спокої та балансі, навіть не думаючи нікуди розширюватись. А після Другої світової війни, коли Співдружність почала підкоряти собі сусідні республіки і її кордони поповзли все далі на схід і захід Центральний комітет вирішив, що Всесвіт таки розширюється, а теорія статичного Всесвіту є нічим іншим, як витвором фантазії буржуазних учених, породженим тенденцією капіталістичної економіки до застою та загнивання. Тож після того, як близько двадцять мільйонів колгоспників та робітників заводів одностайно виголосили резолюцію «Смерть паразитам, які породжують гниття!», Едвардс видав іншу книжку — з доведенням того, що Всесвіт справді розширюється, завжди розширювався й буде розширюватися ad infinitum[30].

Зараз же Едвардс, певно, спав міцно, мов немовля.

— Лишень погляньте на його милу, невинну усмішку, — мовив Жульєн, торкнувшись ліктя Гайді. — Якщо ви скажете йому, що він перебуває під дією злих чарів, отримаєте у відповідь запевнення в тому, що ви збожеволіли, бо у двадцятому столітті не існує відьом та їхнього чаклунства.

Виступ негра добігав кінця. Голос його тремтів від бурхливих емоцій; він промовляв, здійнявши руки над головою та зчепивши пальці. Де-не-де серед глядачів почулися жіночі схлипування. Аж раптом хтось вереснув на весь зал:

— Скільки їх було?!

Негр, який не звик, щоб його промови переривали, наївно перепитав:

— Кого?

— Негрів, яких лінчували цього року! — пролунав той самий різкий, високий голос.

Інші глядачі нерішуче зашипіли на нього, адже не знали ще, друг він чи ворог. Тим часом негр-кінозірка безпомічно витріщився на голову (це був поет-француз середнього віку з обличчям підстаркуватого херувима), який підвівся й проказав:

— Значення має не кількість жертв, а варварський менталітет, що є причиною цих дій. Якщо вбивають навіть одного з наших братів-негрів на рік, то для нашої цивілізації це незгладима пляма.

Зал вибухнув оплесками, проте їх одразу ж пронизав той самий верескливий голос:

— А як щодо двох мільйонів мордвинів, яких заслали цього року на соляні копальні?

Це був ворог. Залом прокотилося могутньою хвилею громове рикання, що потопило в собі вереск порушника порядку. Коли його — уже з розбитим носом — викидали геть, прокинувся Геркулес. І, угледівши бійку, засукав правий рукав свого піджака та з комічною гримасою показав ворогові кулак. Гнів натовпу одразу ж перейшов у веселощі; залом прокотилася вже інша хвиля — тепла хвиля братської єдності.

— C’est un original, le camarade anglais[31], — проказав голос поряд із Гайді.

Голова розвернувся до Едвардса й мовив із хитруватою посмішкою:

— Нам потрібні ваші мізки, професоре, а не кулаки. Наші борці за мир подбають про всіх провокаторів як тут, так і будь-де...

Лорд Едвардс, знизавши плечима, скорчив комічно-розчаровану гримасу й поправив свої рукави. Глядачі відреагували на це новою хвилею оплесків.

Після негра-кінозірки почав виступати відомий французький філософ — професор Понтьє. Високий, схожий на неотесаного селянина, він справляв враження невпевненої в собі людини. Піднявшись на трибуну, професор виклав на пюпітр текст своєї промови — товстелезний стос паперів (інші промовці, які чекали своєї черги, поглянули на цей стос із певною тривогою) і, поправивши окуляри, заговорив:

— Дозвольте мені бути справді чесним перед вами. Я не член Партії...

Тут він зробив паузу, і голова — чого ніхто від нього не чекав — почав аплодувати, утупившись суворим поглядом у глядачів. Тож вони приєдналися до нього — щоправда, дещо мляво. Професора, здавалося, це зворушило.

— Дякую вам, — сказав він. — Такий теплий прийом каже мені про те, що тут зібралися люди з широкими поглядами, які вміють проявляти терпимість. І це специфічна ознака прогресивних революційних рухів у всій історії людства.

— А це що за один? — запитала Гайді.

— Професор філософії. Він може довести все, у що вірить, а вірить у все, що може довести.

Понтьє почав пояснювати принципи неонігілізму — філософії, яка була започаткована в його відомій праці «Заперечення й позиція», а після Другої світової війни стала просто шалено модною. Світ побачила неонігілістська драматургія, а також неонігілістські нічні клуби; люди почали коїти неонігілістські злочини (одним із найвідоміших таких злочинів була справа Дюваля — драпірувальника-дальтоніка, який перерізав горлянки своїм трьом дітям та дружині, а на запитання «Чому ви це зробили?» відповів класичним «А чом би й ні?»). Це призвело до утворення радикальної гілки неонігілістів, які називали себе «чомбийністами». Вони заснували нічний клуб, що став неабияким конкурентом іншим переважно завдяки тріо гарненьких співачок під назвою «Сестри-чомбийністки»: на їхні-бо виступи ходила більшість американських туристів-інтелектуалів. Професора Понтьє вжахнув такий розвиток подій: він-бо, щирий мораліст і діалектик, свято вірив у революційну місію пролетаріату. І це, як він невтомно пояснював у потоці книжок та брошур, було істинною сутністю неонігілістської філософії.

Кліпаючи від яскравого світла прожекторів, Понтьє продовжував розповідати про своє ставлення до всесвітньої кризи цінностей. Говорив він уривчасто, з очевидною щирістю; слова його супроводжувалися різкими жестами, як буває в несміливої людини, яку розпирають сильні емоції. В основу майже всього, що казав професор, було покладено заперечення. Він не є, як уже наголошував на цьому, членом Партії. І протистоїть, як істинний гуманіст, усім обмеженням свободи особистості. Але це не означає, що революційний процес, породжений прагненням народних мас до змін, повинен підкорятися жорстким вимогам законності. Він не вірить, що Співдружність Волелюбних Народів розв’язала всі свої проблеми й стала земним раєм. Але ось не менш беззаперечний факт: Співдружність є вираженням шляху історії, що методом спроб і помилок намагається створити нову форму суспільства. І тому всі, хто перешкоджає цьому процесу, є реакціонерами, які розчищають дорогу сутичкам та війнам. І це найгірший злочин проти людства...

На цьому місці в Понтьє, який втратив свого єдиного сина під час нещодавньої війни, стало злегка тремтіти підборіддя. І він, заплутавшись у тексті своєї промови, перегорнув сторінку й виголосив, двічі грюкнувши кулаком об стіл та перекинувши склянку з водою:

— Людина вірна собі лише тоді, коли перемагає обмеження, закладені в ній природою.

Він, зробив паузу, і голова зааплодував. А тоді, усе ще аплодуючи, підійшов до пюпітра й поставив на місце склянку з водою. Глядачі мляво підхопили його оплески, а відтак професор продовжив говорити: мовляв, лише в плановому суспільстві людина може переступати через власні обмеження, добровільно прийнявши необхідність обмеження своєї свободи. Як правило, історія досягає своїх цілей, заперечуючи власні заперечення. Отже, за певних обставин демократія може скидатися на диктатуру, коли, як в інших ситуаціях, під шкурою демократії ховається справжня диктатура. Також слід пам’ятати, що відкинути націоналізм не означає прийняти космополітизм. І він, професор Понтьє, — прихильник світового уряду, однак виступає проти будь-яких утисків державного суверенітету. Він засуджує свавільні арешти й позбавлення волі без суду та слідства, але визнає право поборників прогресу безжально винищувати представників реакційних ідей. Він людина епохи Просвітництва, тому вважає релігію небезпечним наркотиком, але славить Вільну Співдружність за її прагнення зберегти релігійні звичаї людей усіх рас і віросповідань. Він палкий прихильник всесвітнього роззброєння, але виступає проти будь-якого зовнішнього тиску в перетворенні прогресивних держав на могутні оплоти миру. Після ще кількох варіацій на цю тему професор висловив свою прихильність до руху боротьби за мир у різних куточках світу. А тоді подякував усім присутнім за те, що терпляче вислухали його очевидно єретичну промову, і побажав їм успіхів у справах, що підтримують Мир, Свободу та Прогрес.

Глядачі гучно зааплодували, а деякі члени Комітету потиснули руку професорові Понтьє. Він же, скромно зсутулившись, пояснив, що все, щойно сказане, — це просто застосування на практиці неонігілістської методології.

Голова підійшов до трибуни й сказав, що, перш ніж запросити до мікрофона наступного промовця, він хоче зробити важливе оголошення: до цього мітингу щойно дійшла радісна звістка про страйк усіх паризьких транспортників, що розпочався на знак підтримки Вільної Співдружності, котрій загрожують провокації Кролячої Держави. І він, голова, сподівається, що цієї знаменної години всі, хто прийшов на цей мітинг, підуть на невеличку жертву: вирушать по домівках пішки, а перед цим залишаться, щоб вислухати промовців, які ще не виступали. Зараз же він має честь запросити до мікрофона мадемуазель Тіссьє — члена Виконавчого комітету Федерації прогресивних шкільних учителів, яка також є автором класичного тритомника «Співдружність Волелюбних Народів». Власне, вона тільки-но повернулася з нетривалої подорожі до цієї країни.

Залунали громові оплески, що не зовсім, однак, заглушили голосне човгання: приблизно третина глядачів заквапилася до виходу під осудливе гудіння голосів решти публіки. Мадемуазель Тіссьє виявилася тендітною, невисокою жіночкою з великими й зовсім юними очима на зморшкуватому обличчі. Гайді подумала, що її з легкістю можна було б прийняти за одну з черниць монастирської школи. Усмішка цієї жінки була доброю та по-дитячому чарівною. Коли ті глядачі, які залишилися, припинили шипіти на тих, які пішли, вона підняла руку й проказала чистим, дзвінким голосом:

— Будьмо, товариші, терплячими. Ті, хто пішов, напевно, далеко живуть.

— Нарешті розумна жінка! — сказала Гайді.

Коли публіка знову заспокоїлася, мадемуазель Тіссьє почала говорити просто й скромно. Мовляв, це був її п’ятий візит до Вільної Співдружності — на жаль, досить короткий. І це вперше вона вирушила туди сама... Глядачі притихли, а потім почулося легеньке співчутливе гудіння голосів. Натяк-бо зрозуміли всі: під час усіх попередніх подорожей мадемуазель Тіссьє супроводжував нині покійний (помер він кілька місяців тому) П’єр Шарбон — співавтор її уславленої книги, який був для неї не лише колегою, а й супутником життя. Книжник із м’яким характером — майже так само низенький і тендітний, як мадемуазель Тіссьє. Ці двоє були нерозлучними й надзвичайно відданими одне одному. І скромно прожили майже п’ятдесят років у гріху: через свої принципи відмовилися від шлюбу. Усе це стало частиною революційного фольклору, що згладжувало криваву пам’ять про Дантона[32], Бланкі[33] та Шарлотту Корде[34].

Мадемуазель Тіссьє говорила далі. Мовляв, ця подорож виявилася коротшою, ніж планувалося, і вона зараз же пояснить чому. Адже народ Вільної Співдружності повною мірою усвідомлює зловісну загрозу, що над ним нависла. Ці люди знають, що за кордоном плетуть свої підступні плани лиходії, які прагнуть, щоб інші страждали від жахіть іще однієї війни. Також їм відомо, що шпигуни та конспіратори день за днем перетинають їхні кордони, часто прикидаючись їхніми друзями. Тож немає нічого дивного в тому, що вони мають здорову недовіру до всіх чужоземців незалежно від намірів останніх. І вона зрозуміла це, тільки-но перетнувши кордон, і відчула, що зараз не час для тривалих візитів. І тільки ворог Співдружності міг ображатися на ці заходи безпеки її уряду, необхідні для того, щоб захистити народ. Тож після відвертої товариської розмови з представниками тамтешньої влади вона, висловивши повну згоду з їхніми діями, вирішила скоротити свою тривалу подорож, тобто обмежитися візитом до столиці. Хай там як, а вона мала змогу побачити, як ідуть справи на новому тракторному заводі, і навідатися до кількох дитячих садків та шкіл. І може запевнити всіх тут присутніх, що в жодній іншій країні світу не бачила настільки працьовитих дорослих і таких слухняних та доглянутих дітей. Також вона присягається своїм слухачам (тут на кутиках її вуст ізнову заграла сповнена юної чарівності усмішка), що, незважаючи на всім відомі газетні статті, не бачила, щоб там людей хапали просто на вулицях схожі на чудовиськ представники Державної поліції. І вулицями там не водять невільників, які, брязкаючи ланцюгами, тужливо співають «Дубинушку»!

Мадемуазель Тіссьє, усміхаючись, почекала, поки стихне сміх у залі. А тоді продовжила: мовляв, незважаючи на те, що вона певною мірою була засмучена через скорочення свого візиту, їй усе ж довелося пережити захопливу пригоду — таку, що не згодишся проґавити нізащо у світі. Хочете вірте, а хочете — ні, але її... заарештували як шпигунку! На цьому місці жіночка зробила паузу, тихенько захихотівши від спогадів про нещодавню пригоду; глядачі ж зайшлися реготом. Та ні, продовжувала вона, це дійсно було так! Ось як усе трапилося. Як безнадійно мрійлива та необачна людина, вона примудрилася загубитись у натовпі на станції метро й залишитися без свого гіда, перекладача та янгола-охоронця в одній особі, який супроводжував її завдяки люб’язності уряду. І ось вона — мов та овечка, яка заблукала, — опинилася в бурхливому людському потоці на залізничній станції. Що це був за потік! Справа в тому, що у Вільній Співдружності люди на станціях поводяться зовсім не так, як статечні французькі буржуа: вони волають не своїм голосом, штовхаються й хвицаються, наче веселі дітлахи. І це чудовий наочний доказ того, що в представників цієї здорової, сильної нації життєва сила ллється через край. Так от, мадемуазель Тіссьє спочатку втратила в цьому потоці свою валізу, а потім — капелюшок. А тоді — перш ніж вона встигла второпати, що й до чого, — у ній упізнали іноземку, і її затримали двоє здоровезних, суворих поліцейських у бездоганно чистій формі. Звісно ж, вона спробувала все пояснити, але перекладати ці слова було нікому, а пред’явлення паспорта проблеми не розв’язало. Відверто кажучи (тут жіночка перейшла на серйозніший тон), якби їй пощастило народитися громадянкою Співдружності, вона б не бачила жодної причини довіряти людині з паспортом нашої країни... На ці слова глядачі відреагували бурхливими оплесками, після чого мадемуазель Тіссьє знову перейшла на пустотливо-жартівливий тон і стала розповідати, як її притягли до поліцейської дільниці, відтак — до другої, а тоді, нарешті, — до величезної, цілком сучасної споруди Центральної тюрми. А там її — незважаючи на те, що вона старалася привернути до себе увагу, — протримали в камері три дні в цілковитій самотності. Потім її, нарешті, привели до чистої, добре освітленої кімнати з електричною вентиляцією. Там сидів дуже ввічливий поліцейський у бездоганно чистій формі, який чудово розмовляв французькою. І він сказав, що їй краще у всьому зізнатися: влада, мовляв, знає про неї геть усе й має низку доказів того, що вона шпигунка!

Публіка знову вибухнула реготом, а після цього мадемуазель Тіссьє розповіла, як намагалася пояснити, що її, певно, з кимось переплутали, але цей милий поліцейський дуже розгнівався через те, що пояснювала вона все неймовірно сумбурно. І під час трьох довготривалих допитів її так заплутали, що їй самій уже було незрозуміло, хто вона така — хлопчик чи дівчинка. І вона вже ладна була повірити, що й справді шпигунка!

А тепер, мовила мадемуазель Тіссьє, вона підійшла до головної думки цієї історії, через яку, власне, вважає її гідною того, щоб розповідати. Отой милий поліцейський дуже серйозно поставився до своїх обов’язків, що за таких часів є більш ніж природною річчю. Тож він знову й знову ставив їй запитання, аж поки вона не заснула просто під час допиту, після чого її розбудили, що викликало в неї почуття пекучого сорому. Нарешті, після того, як вона знову й знову заперечувала, що є шпигункою, її відвели назад до камери (до речі, це була чудова, добре освітлена, ідеально чиста камера, відведена винятково для неї). Що ж із нею робили потім? Катували, били й тримали в кайданках за те, що вона відмовлялася зізнаватися? їй дуже прикро через те, що її наступні слова розчарують охочих до сенсацій журналістів, які, можливо, — а може, і ні, — прийшли на цей мітинг... Тут глядачі несхвально зашуміли й почали крутити головами: а раптом хтось із них підступний непроханий гість? Мадемуазель Тіссьє тим часом повторила, що їй страшенно шкода закінчувати цю історію так тихо й безхмарно. Але факт у тому, що її замість четвертування в «жахливій камері тортур Державної Поліції» (тут вона з іронічним виразом обличчя «намалювала» вказівним пальцем у повітрі лапки) просто відпустили наступного дня. І без зайвої метушні відвезли на вокзал і посадили на потяг до Парижа. Ось і все.

Яка ж мораль цієї захопливої пригоди? По-перше, мешканці Вільної Співдружності добре пильнують свою країну. І тому всіх лиходіїв-інтриганів, які намагаються посіяти там невдоволення й затіяти саботаж, неодмінно спіймають і як слід надають по руках. По-друге, сам факт перебування мадемуазель Тіссьє в стінах тюрми Вільної Співдружності запевнив її — вона ж сама все це пережила! — що всі безчесні голослівні твердження (тут її слабенький голосок затремтів від гніву) про тортури, заслання та все інше — цілковита маячня. І, нарешті, по-третє, ось він — прямий доказ того, що людей там іноді заарештовують через непорозуміння, але їм нічого боятись, якщо за ними немає жодної провини. Тож усе, що їм треба в такому випадку робити, — це запастися терпінням і чекати, поки не з’ясується правда. Інакше, якщо вже людина — хай якою б високопоставленою вона була — зізналася там у злочині, то це справді злочинець, готовий понести справедливе покарання...

Знову залунали оплески — щоправда, дещо неохочі та мляві порівняно з попередніми. Мадемуазель Тіссьє скромно повернулася до свого місця поряд із лордом Едвардсом, який поплескав її по плечу з такою геркулесівською сердечністю, що ледь не зламав їй ключицю. Голова тим часом оголосив наступного промовця — Лева Миколайовича Леонтьєва. Це був прославлений письменник із Вільної Співдружності — лауреат кількох академічних премій та кавалер медалі «Герой культури», який нещодавно отримав ще й почесне звання «Радість народу» (а від цього самого народу — подарунок у вигляді басейну).

Леонтьєв виявився кремезним, неповоротким чолов’ягою з низьким чолом, глибокими зморшками та густими бровами, що вже починали сивіти. Поки він крокував до трибуни (у його ході відчувалася військова виправка), глядачі аплодували, проте на його суворому обличчі не з’явилося й тіні усмішки. Помилитися тут було неможливо: виступати йшов справжній Герой культури — син країни, де до цієї самої культури ставляться з належною серйозністю, не допускаючи ні декадентської фривольності, ані ескапістської пустотливості. І в державі цій усі вежі зі слонової кістки були підірвані та зрівняні із землею так само, як злодійські притони. А романісти там стали воїнами культури — дисциплінованими, з чистими помислами. І вони завжди готові за першим покликом горнів спрямувати вогнемети свого натхнення саме туди, куди треба.

Герой культури й Радість народу Лев Миколайович Леонтьєв у цей час був, мабуть, найвпливовішим командиром літературного фронту. Його «накази по військах» друкували щоп’ятниці жирним шрифтом на першій шпальті газети «Свобода й культура». Від його слова залежало, кого з простих смертних прославлятимуть, а кого — освистуватимуть. Він вирішував, чиїм творам бути макулатурою, а чиїм — друкуватися на японському папері. Також він був головою на засіданнях трибуналу, де всі, кого обвинувачували у формалізмі, неокантіанстві, посттроцкізмі, веритизмі та всіляких інших «ізмах», діставали заслужене покарання. Тож не дивно, що його любили й поважали не лише письменники Вільної Співдружності, а й ті, хто мешкав за кордоном, але приєднався до Руху (таких час від часу судили заочно, втім через неможливість виконання присуду справа зазвичай обмежувалася символічним актом покаяння та єпитимії[35]).

Оголосивши Леонтьєва в мікрофон, голова, якого звали Еміль Наварен, не зійшов із трибуни — дочекався промовця й сердечно привітався з ним за руку. І саме цієї миті — неначе за сигналом — заклацали фотоапарати представників преси. Кадр повинен був вийти справді зворушливим: французький поет з усмішкою підстаркуватого херувима й похмурий Герой культури Вільної Співдружності потискають одне одному руки. Тож Наварен, учепившись у руку Леонтьєва (той аж скривився від зневаги), не відпускав її доти, доки не вщухла друга хвиля спалахів фотоапаратів. Ці світлини точно мали стати сенсацією: як знали всі втаємничені, Еміль Наварен переживав досить важкий період. Річ у тім, що всього кілька днів тому в останньому випуску «Свободи й культури» Леонтьєв натякнув на своє негативне ставлення до поета, назвавши його «паразитом-декадентом», який, мовляв, прогриз собі дорогу до Руху за допомогою систематичних обманів та дворушництва. А от тепер — тільки-но побачать світ оці фотографії — для всіх стане очевидним, що період опали скінчився: навіть якщо Леонтьєв намагатиметься перешкодити публікації знімків, його слово не матиме жодного значення для корумпованої преси країни, де панує культурна анархія.

Нарешті Наварен залишив трибуну, а Леонтьєв, діставши з лівої нагрудної кишені текст промови, поклав його на пюпітр і почав було говорити. Аж раптом йому подали записку, і він, читаючи її, злегка підняв свої густі брови, а потім замінив текст промови на інший, що був у нього в правій нагрудній кишені. А тоді почав виступати.

Аж до цього моменту Гайді, наслухавшись саркастичних коментарів Жульєна, вважала Леонтьєва дещо комічною фігурою. Але тільки-но він почав виголошувати промову — її ставлення змінилося. Вимова письменника нагадала дівчині акцент Феді, але завдяки глибокому, неочікувано м’якому й мелодійному голосу цей акцент звучав у нього не так різко. Спершу вона лише слухала його розкотистий, сповнений незвичайної переконливої сили голос. Але потім стала вслухатися і в зміст промови, що принесло їй навіть іще приємніше здивування. Промова ця не лише була разючим контрастом відносно всього, що говорилося тут до того: уважно вслухавшись у слова Леонтьєва, Гайді збагнула, що він прямо заперечує те, що казали попередні промовці. Письменник не лаяв реакційні уряди, не згадував підступних гадюк, мілітаристів та дворушників-підлабузників і навіть не висловлював саркастичних коментарів про «безстрашних мучеників». Темою його промови було незнищенне культурне надбання людства та грандіозний шлях людини до світла, що чекає на неї попереду, і внутрішнього прозріння. І верстовими стовпами на цьому шляху є Мойсей та Христос, Спіноза й Галілей, Толстой та Фрейд! Що довше Леонтьєв говорив до публіки, то більше теплішав вираз його обличчя: очі, що дивилися на глядачів із-під густих брів, засяяли короткозорим меланхолічним світлом, тож він уже не здавався їм грізним воїном.

Наварен помітно зблід: він-бо закликав у своїй вступній промові до того, щоб викладати історію в школах починали з тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, а все, що було до того, відкинули геть як непотріб. Може, мало хто з глядачів не забув цих його слів чи виявив їхню розбіжність із промовою Леонтьєва. Але незважаючи на це й на хитрість із фотографіями, його, Наварена, слова на багато місяців застрягнуть у нього в горлянці, і йому доведеться весь цей час посипати голову попелом. Тим часом лорд Едвардс кивав з урочистим виглядом, ніби на нього щойно зійшло божественне натхнення й перед його очима замиготіли рядки диференційних рівнянь, що доводять непорушну стабільність Усесвіту й відсутність у нього будь-яких тенденцій до розширювання. На обличчі негра не відбилося жодної емоції, позаяк він узагалі не помітив жодних розбіжностей між цією промовою та попередніми: власне, його не цікавило нічого, крім проблем його замордованої раси. Професор Понтьє мав злегка спантеличений вигляд, прокручуючи в голові свою промову й думаючи над тим, чи не заперечує вона якихось думок із виступу Леонтьєва. Нарешті він виявив, що не заперечує, хоча йому й слід було зробити трохи більший акцент на оцих конкретних думках. І лише мадемуазель Тіссьє здавалася цілком спокійною та щасливою. Вона слухала Героя культури уважно та із захопленням: ось він — незаперечний доказ (якщо потреба в такому доказі взагалі є) того, що Співдружність завжди провадила ліберальну, космополітичну, пацифістську політику. І на політику цю ніяк не можуть вплинути наклепи збіговиська реакціонерів.

Леонтьєв завершив свою промову рішучим засудженням усіх агресивних тенденцій стосовно як політичної, так і культурної царини:

— Якою метою може послуговуватися письменник чи політик, який ганьбить культурне надбання, уряд та інституції своєї рідної країни? Якщо він гадає, що в такий спосіб допомагає поширюватися миру й прогресу, то з його боку це прикра та безглузда помилка. Така людина може називати себе революціонером, але насправді це ізгой, зрадник своєї країни. А Вільна Співдружність не жалує зрадників ні у своїх межах, ані за кордоном. Наша держава не допускає втручання у свої внутрішні справи, а також ніколи не втручається в справи інших. Наш-бо світ достатньо великий для того, щоб умістити нації та соціальні устрої всіх кольорів і відтінків. І завдання митця — примножувати культурне надбання людства, що поєднує всіх мешканців Землі.

Наостанок він поділився з публікою своєю особистою заповітною мрією, а саме — збудувати Міжнародний Пантеон усіх героїв культури, які живуть нині чи жили колись: поетів, художників, філософів та композиторів. І щоб привітанням для відвідувачів слугував напис: «Нехай відродить у собі надію кожен, хто сюди зайде».

По закінченні промови залунали оглушливі овації. Голова дещо квапливо оголосив про закриття мітингу, і публіка, проспівавши революційний гімн, розійшлася у вельми піднесеному настрої.

— Це означає, — заговорив Жульєн (вони з Гайді вже прямували назад до Сени разом із вдоволеним натовпом, що тепер просувався спокійно, мов широкий потік після дощу), — що криза минула. Кару для Кролячої Республіки відкладено, напруження у відносинах між державами слабнутиме й ми будемо жити в мирі принаймні місяців шість відсьогодні.

У голосі його було більше саркастичної безнадії, ніж завжди, і навіть цигарка понуро звисала з його вуст.

— Звідки ви це знаєте? — спитала Гайді.

— Хіба ви не бачили, як йому передали записку й він після цього видобув із кишені текст іншої промови? У нього було заготовлено два варіанти виступу — так завжди робиться, коли криза в розпалі. Але новини про те, що криза минула, дійшли до нього саме вчасно. Тож завтра автобуси їздитимуть, як звичайно, і всі відчуватимуть полегшення й радість подібно до хворого між двома нападами.

— Не розумію, звідки у вас стільки безнадії, — мовила Гайді. — Хай що б ви там казали, а цей Леонтьєв говорив щиро. Це була проста, прекрасна промова, і він вкладав душу в кожне її слово.

Відшукавши кафе, вони сіли на терасі, де підлога була засмічена конфеті й залишками паперових обгорток. На вулицях іще танцювали нечисленні любителі святкування Дня Бастилії. Вони були геть виснажені, але вперто бажали вичавити зі свята всі веселощі до останньої унції. І це справді вражало.

— Звісно ж, він говорив із душею й був щирим. Зрештою, Леонтьєв — поет старої гвардії, пісні на чиї вірші співали мільйони людей під час Революції. Сьогодні він був у хорошій формі, бо слова його промови саме збіглися з його власними переконаннями. Але якби йому не подали цієї записки, він би спокійнісінько почав читати зовсім іншу промову. А якби записку подали посеред промови, він, не змигнувши оком, змінив би текст. Йому вдалося вижити лише завдяки тому, що він став повією. І те, що ви назвали щирістю, — це всього-на-всього туга старої шльондри за тими далекими днями, коли вона була незайманою.

Гайді захотілося, щоб поруч із нею зараз сидів не Жульєн, а Федя. Так, Федя був дикуном, але... о, з яким полегшенням вона б зітхнула, позбувшись безпросвітного мороку думок одного з «Трьох воронів Ніколи-Більше»! Згадавши, що завтра піде з Федею до опери, дівчина зашарілася від задоволення. І це змусило її почуватися винною перед Жульєном, у якого почала смикатися брова: зараз вона ще чіткіше побачила, що за його незмінним сарказмом криється вразлива душа.

— Я лише хотіла сказати, — відповіла вона, — що туга старої шльондри за незайманістю — це те, що робить її не зовсім пропащою. І, поки вона не втратила цього відчуття, у її словах є своєрідна, притаманна лише їй щирість. І ви не маєте права над цим насміхатися.

— Ви не знаєте, про що говорите, і в цьому ваша біда, — різко мовив Жульєн (це вперше він звернувся до неї так нелюб’язно). — Ви ніколи не мали справи з повіями — чи то справжні, чи політичні шльондри. Ота туга, що так вас вразила, ніщо інше, як прояв дешевої, жалюгідної сентиментальності. І це аж ніяк не заважає повії залазити людям до кишені та «ощасливлювати» їх сифілісом. Отак і нашому Героєві культури ніщо не перешкоджає доносити на своїх колег і конкурентів Державній поліції.

— Але я зовсім не це мала на увазі. Я хотіла сказати, що ви й ваші друзі, можливо, маєте рацію, ненавидячи їх. Але ж лише на ненависті далеко не заїдеш. Сентиментальність Леонтьєва — це те, чого ви не хочете бачити або ж, якщо бачите, відгороджуєтеся від цього цигарковим димом. Однак я відчуваю, що в цьому полягає вся різниця. Так, отой французький поет-голова — просто патякало. Проте інші — Геркулес і навіть філософ — схожі на дурненьких старих дів, які сповнені оцієї щирої туги. Я хочу сказати, що вони мають віру, хай якою б хибною вона була. Можливо, їхня віра — просто міраж. Утім хіба не краще вірити в міраж, ніж узагалі ні в що не вірити?

Жульєн глянув на неї холодно, майже зі зневагою.

— Звісно ж, ні, — відповів він. — Міражі заводять мандрівників у нетрі пустелі. Тому серед піщаних просторів так багато людських скелетів. Почитайте як слід історію: караванні шляхи всіяні кістками людей, спраглих до віри. І віра ця змушувала їх пити солону воду та їсти пісок, ніби манну небесну.

— Ох, навіщо нам сперечатися? — мовила Гайді. — Ходімо...

У таксі вона, забившись у куток, відчула знайомий пекучий біль усередині — біль порожнечі. Їй хотілося проказати: «А як щодо тих, хто навіть цієї спраги не відчував?» Таким не загрожує небезпека блукати за міражем: вони просто приречені все своє життя кружляти пустелею, не бачачи ні пальмового деревця, ні криниці, нехай навіть уявного деревця чи примарної криниці.

Жульєн та його друзі відчували цю спрагу. Але їм довелося втамовувати її солоною водою, і тепер вони на все життя отруєні гіркотою цієї води. Тож бачать лише отруту в усіх Божих річках та озерах.

Таксі виїхало на бульвар Сен-Жермен, що зараз був уже безлюдним.


VI. Виховання почуттів

Комісар, якого Арін та Федя зустріли на шляху до Москви, дав їм рекомендаційний лист, адресований столичній владі. Тож вони через якийсь час отримали там кімнату, і старий Арін став контролером у шевському кооперативі, а Федю записали до школи.

Кімната їхня була частиною просторої квартири в центрі міста, де колись мешкав заможний торговець деревиною. Коли спалахнула революція, торговець зі своєю родиною втік за кордон, а його квартиру розподілили між людьми, які стали на бік нової влади. І тепер у цих семи кімнатах мешкало дванадцять родин: найбільші кімнати були розділені перегородками на дві (ба навіть на три) частини. Аріну й Феді пощастило: їм виділили окрему кімнатку, де колись мешкали слуги. Коли вони вперше туди ввійшли, у Феді аж мову відібрало, і його суворі сірі очі наповнилися слізьми: він іще ніколи не бачив такої розкоші. Замість утоптаної ногами долівки тут була паркетна підлога; зі стелі звисала електрична лампочка з паперовим абажуром. З меблів у кімнатці було мідне ліжко, а ще стіл і стілець (щоправда, їх доводилося на ніч виносити в коридор, щоб звільнити місце для матраца, де спав Федя). Хлопчикові знадобився певний час, щоб він остаточно повірив, що все це дійсно належить їм. І тоді він зрозумів, що Велика Переміна справді настала.

Для Аріна їхнє нове життя також стало втіленням у дійсність його предавньої мрії: тепер було кому читати йому вголос. Щовечора — після трапези, що складалася з хліба, чаю та солоних оселедців, — старий, сидячи на своєму ліжку й пускаючи хмарки махоркового диму, слухав Федю, який сидів за столом і читав. На щастя, у ці ранні роки після Великої Переміни школярі не мали жодних домашніх завдань: їх відмінили разом з усіма іншими формами рабства. Ідея полягала в тому, щоб діти вчилися не з примусу, а за інтересами: що хочеш вивчати — вивчаєш, чого не хочеш — не вивчаєш. Покарань, оцінок та іспитів не було, і за класами дітей не розподіляли. Вони самі мали розподілятися на групи — чи бригади — і вчитися за власним розкладом. Після серйозних розмов із дідусем Аріном Федя, якому йшов дев’ятий рік, вирішив присвятити свої шкільні роки вивченню історії пригноблених народів і класів. Першими книжками, що він читав Аріну, були праці Фрітьйофа Нансена[36] й пастора Лепсіуса[37] про гоніння вірменського народу. Федя читав текст, а старий Арін підтверджував його історіями про те, що трапилося в Урфі, та про те, що відбувалося до цього. Отож історія та життя сплелися в голові хлопчика в одне ціле назавжди. Інші діти вивчали історію як розповіді про абстрактні події з абстрактного минулого. А от для Феді реальне життя слугувало частиною історії — дійством, де акторами були старий Арін, покійний нині Гриша й він сам.

Ці дві книжки — Нансена й Лепсіуса — стали для хлопчика чимось на кшталт Біблії. Багато з того, що він читав, лишилося незрозумілим для нього, утім деякі уривки на все життя врізалися йому в пам’ять. Російський цар прагнув захопити Вірменію, але йому не потрібен був її впертий народ. Тож він і нацькував цей народ проти турків, тоді як його посол підбурював турків убивати вірмен. Усе це можна було висловити однією класичною фразою — порадою князя Ростовського султанові Абдулу Хаміду: «Massacrer, Majesté, massacrer...»[38]

Отак російський цар, турецький султан, папа римський та британський уряд стали для Феді змовниками, через чиї сатанинські прагнення загинули живцем у вогні Арінова дружина й шестеро дітей. Враження від прочитаного підсилювалося тим, що автори цих книжок подавали всі події не з погляду ненависті. Їхні сповнені жалю й скорботи тексти, що викривали аморальність можновладців та лицемірство священнослужителів, у поєднанні з холодною мовою процитованих документів були для хлопчика неспростовним доказом того, що до Великої Переміни людство захлиналося в пороках, і того, що світ треба перевернути так, як плуг перевертає шматки ґрунту під час оранки. Він не міг збагнути, чому людство так довго й терпляче зносило світ, де королі були душогубами, державні мужі — брехунами, а жменька багатих торговців та аристократів знущалася над іншими людьми, перетворивши їх на рабів. Однак Арін знав відповідь на це запитання: люди терпіли все це через те, що були невігласами — неписьменними й безкультурними. А от їм, Аріну й Феді, пощастило жити в епоху Великої Переміни, коли люди починають жити з нуля, мов земля після повені.

Життя на початку двадцятих років двадцятого століття просто п’янило хлопчика. Незабаром після закінчення війни з Польщею їжі з’явилося стільки, що будь-який продукт роздобудеш, аби гроші були. Це стало можливим завдяки явищу під назвою «неп», про котре було тільки й чутно, але ні Арін, ані Федя не розуміли до ладу, що тут до чого. Невеличкий шевський кооператив, де працював Арін, виготовляв і продавав більше взуття, ніж будь-коли до того. А на обід онук і дідусь тепер часто їли білий хліб, та ще й свої звичні оселедці коли-не-коли наминали зі шматком ковбаси чи жменею пресованої червоної ікри. Та що там — вони стали частенько пити чай із цукром: поклав жовтеньку грудочку на язик — і сьорбай собі солодкий, дуже смачний гарячий чай. І Федя тепер ходив у черевиках зі справжньої шкіри, а на носі Аріна красувались окуляри в сталевій оправі. Раз на тиждень вони ходили в кіно дивитися, як влаштовують перестрілки неотесані американські ковбої або ж як банди злочинців намагаються вбити прегарну дівчину, яка, однак, має дев’ять життів, наче кішка (згідно з написом, що з’являється на екрані, вона була спадкоємицею капіталістів, але потім перетворилася на героїню Революції). А приблизно раз на рік профспілка надавала їм у порядку черги квитки на оперу чи балет у Большому театрі. Словом, таке життя до Переміни вели хіба що князі.

Навчання в школі було не менш захопливим. Федя, якби хотів, міг би сидіти вдома чи вештатися вулицями, але він майже ніколи не пропускав шкільних занять. Школа ця була однією з найкращих у столиці — там навчалися діти, чиї батьки вершили Революцію або ж загинули в битві за неї. Оскільки Федя був сином Гриші Нікітіна, — одного з комісарів Баку, який прийняв мученицьку смерть і вже став легендою, — він із самого початку мав певний авторитет серед інших дітей. У тринадцять років хлопчик став командиром піонерської дружини, метою якої було звершити революцію в ботаніці, перейменувавши всі рослини подібно до того, як після Французької революції перейменували всі місяці в календарі. Об’єднана рада учнів і вчителів, що керувала школою, з ентузіазмом схвалила цей задум і попросила вчителя історії допомогти піонерам вигадати підходящі назви для рослин. Тож дуб у них став «стовпом революції», плакуча верба — «деревом ліберального декадентства», а квіти дістали імена героїв-революціонерів. Що ж до рослин-шкідників, вони були всі разом перейменовані на «буржуазні рослини-паразити». Але через кілька тижнів стало очевидно, що цей задум провалився: видів рослин було значно більше, ніж нових назв. Піонерська дружина висунула вчителеві історії, який до Революції належав до інтелігенції, обвинувачення в саботажі. Однак старий помер від пневмонії, оскільки на фронті були труднощі з розподіленням палива, тож суд над ним так і не відбувся.

Поступово старі вчителі, які ще залишалися, звільнялися (чи їх звільняли) або ж просто не наважувалися з’являтися учням на очі, бо ті їх зовсім зацькували. На зміну ж їм приходили вчителі нового типу — члени Партії чи комсомолу, які відгукнулися на поклик уряду щодо термінового формування нових кадрів у галузі освіти. Це була міцна молодь, яка походила переважно із селянського й робітничого класів. Вони завоювали повагу своїх підопічних завдяки тому, що самі були ще дітьми — як зовні, так і розумом — і дивилися на світ юними очима, сповненими жаги мандрувати захопливим світом знань. Їхня професійна підготовка складалася з курсів, що тривали кілька місяців і були переважно вечірніми. Тож у своїй освіченості ці вчителі не набагато випереджали своїх учнів, до того ж у них «кульгав» правопис. Частенько бувало так, що вони з добродушним виглядом дозволяли комусь із дев’яти- чи десятикласників, які навчалися ще за старого режиму, виправляти їхні помилки та завершувати за них урок. Але все це було неважливим: що мало значення — то це відчуття початку грандіозної пригоди, котрого були сповнені як діти, так і їхні вчителі. Вони ж бо жили в перші дні створення Всесвіту, коли небо й земна твердь лише починали відділятися від первісного хаосу. Тож перед ними лежав цілий світ, котрий потрібно було пізнати й підкорити. Вони не були, подібно до інших школярів та вчителів, обтяженими перспективою страшенно нудного зубріння фактів, схожих на нескінченні дороги, стоптані до них багатьма ногами. Як для юних учнів, так і для їхніх юних наставників знання, накопичені в минулому, були непотребом, наче руїни світу, що затонув. Поезія того світу була просто сентиментальною маячнею, історія — суцільною брехнею, філософія — способом колишніх правителів задурювати голови підданцям-невігласам. Усе, мов після потопу, мусило початися з нуля. І діти були сповнені жаги до знань і культури, але ці знання й культура мали бути абсолютно новими, без коріння, що чіпляється за минуле. Серед тем, що обговорювалися в класі, де вчився Федя, були такі: «Як можна змінити клімат нашої планети?», «Коли та як наука переможе смерть?», «Чи залишатимуться школи необхідними після світової революції?» та «Соціальне походження батьківської тиранії». Протягом свого третього року в школі Федя міг претендувати на авторство кількох резолюцій, прийнятих його піонерською дружиною після запальних дебатів: за відміну шлюбів, за звільнення рабів-негрів в Америці, за обов’язкові щеплення, проти шкідливої теорії, що стверджує, ніби чищення зубів — один із капіталістичних забобонів; за теорію існування у Всесвіті інших планет, заселених людьми.

Досягнувши віку статевого дозрівання, Федя місця собі не знаходив: школа вже не задовольняла його жаги до знань — він прагнув занурюватися в таємниці життя глибше й глибше, щоб докопатися до атомів, що були згідно з переконаннями Аріна «бісенятами», які вершать долю світу. Читав він багато й усе підряд: це були пошарпані книжки зі старою орфографією — фізика, астрономія, історія й навіть поезія. Через незнання наукових азів хлопчик розумів прочитане лише уривками, і це бентежило його. Він-бо — піонер, який заслужив повагу інших, — незабаром стане членом комсомолу, а тоді — і Партії. А член Партії мусить знати все на світі, щоб бути готовим виконувати будь-які покладені на нього обов’язки. Він повинен випромінювати сяйво мудрості, загартованого характеру й сили волі. Але звідки було Феді взяти ці якості? Велика кількість старших за нього піонерів була охоплена такими самими сумнівами, що й він. Тож вони створили спеціальну піонерську дружину «За підкорення вершини Знань», що засипала вчителів протестами й вимогами. Учителі ж виявилися безпомічними: більшість старих підручників заборонили, а нові ще не з’явилися. Школам бракувало всього: приміщень для занять, олівців, паперу, дощок, крейди, а найголовніше — кваліфікованих учителів. Чому ж так сталося? І чому прогрес Великої Переміни припинився, поступившись місцем повному штилю? Коли Феді було десять, усі говорили: мовляв, готується світова революція, що принесе людям вічні мир, щастя й достаток. І ось йому вже скоро виповниться п’ятнадцять, а цей задум так і не втілився в дійсність. Ба більше, подейкували, що революція так і обмежиться однією країною, оточеною кровожерливими ворогами, і облога ця буде тривати бозна-скільки. А що ще гірше — тут, удома, усе також пішло не так, як повинно було: знову з’явилися бідні й багаті. Так, заможних тепер називали непманами, і їх усі зневажали. Але ж факт залишався фактом: ці люди могли їсти й купувати все, що хотіли, інші ж не мали такої змоги.

Невдовзі одна за одною почали відкриватися істини, що все пояснювали. І вони розвіяли всі сумніви Феді й відновили його віру. Ні, основа цієї віри завжди була непохитною: являла-бо собою таку саму частину його єства, як м’язи чи кістки: він навіть не усвідомлював, що має якусь конкретну віру й для неї можуть бути якісь альтернативи. Просто вершечки цієї віри трошки надламалися й забруднилися протягом останніх років, коли переміни сіли на мілину й стало страшенно нудно й сумно, адже кінцева мета цих перемін кудись віддалилася й зникла. Однак після виключення з Партії колишнього комісара з військових справ, а також інших викриттів, що сталися після цього, відкрилися справжні причини всіх труднощів. Минуле було мертвим і лежало в могилі, але ця могила поросла рослинами-шкідниками, здатними отруїти, задушити майбутнє. Чужоземні інтервенти були переможені революційною армією, проте імперіалістські уряди просто вичікували, поки з’являться перші ознаки слабкості чи порушення єдності й можна буде завдати нового удару країні майбутнього, ненависній для них, наче смерть: уже своїм існуванням країна ця, безсумнівно, передвіщала їхній кінець. Щоб знешкодити Інтернаціонал робітників-революціонерів, вони створили свій Інтернаціонал агентів, — шпигунів і шкідників, — здатних маскуватися під кого завгодно. Агенти ці були контрреволюціонерами — силами зла, що нишпорили всюди й мали підтримку дореволюційної інтелігенції. А інтелігентів доводилося терпіти навіть на високих посадах, позаяк вони мали професійні знання. Тож не дивно було, що товари зникали й так здорожчали: мета промисловців — як зізнався в цьому під час великого показового суду інженер Рамзін — єдина: розвалити економіку країни. Навіть деякі з найвидніших вождів піддалися спокусі й стали агентами контрреволюції. І Партія мусить боротися з ними, ведучи безперервні бої на багатьох видимих і невидимих фронтах. Будь-яке усміхнене, життєрадісне обличчя — твого вчителя чи найкращого друга — може виявитися маскою, що приховує за собою пику спокусника. І поки останнього з них не буде викрито й знищено, Велика Переміна не зможе розгорнутися на повну силу.

На піонерському мітингу жінка-посланець Партії розповіла історію про хлопчика Павлика Морозова, який героїчно загинув після того, як доніс на власних батьків, тому що вони сховали від уряду зерно: його вбили невігласи-селяни. І Федя подумав, що йому неабияк пощастило: його батьки були борцями за Революцію. А донести на них — чи навіть на старого Аріна — було б неприємним обов’язком. Утім, подумав він, якби вони були контрреволюціонерами, жорстокими, підступними й віроломними, донести на них було б справжнісіньким задоволенням. Хлопчикові подобалося розв’язувати задачі, і він був задоволений, що розв’язав і цю.

Щойно Феді виповнилося п’ятнадцять, як тривожне затишшя непу несподівано скінчилося: оголосили перший п’ятирічний план, і це сколихнуло всю країну, мов раптовий удар грому. А луна від цього удару прокотилася всеньким світом. І корабель Революції, що стояв у тихій гавані, вирвався з неї та полетів уперед, поскрипуючи щоглами з роздутими вітрилами. Федя тоді ще не знав, що хитавиця не припиниться до кінця його життя. Не знав він також, скількох його товаришів змиє за борт величезними валами, що будуть час від часу прокочуватися кораблем. Велика Переміна вступила у свій останній етап — ось усе, що усвідомлював Федя. І протягом наступних п’яти років усі століття, змарновані під гнітом правителів-реакціонерів, будуть компенсовані. А коли йому виповниться двадцять, він побачить пришестя Золотого Віку, де буде панувати безкласове суспільство.

Дисципліна в школах стала суворішою: кожен клас, як пояснювали вчителі, повинен вважати себе майбутнім штурмовим батальйоном у битві за Утопію. Голова Феді аж гуділа від визубрених цифр плану: стільки-то мільйонів тонн чавуну за перший рік, стільки-то мільйонів кіловат-годин, стільки-то мільйонів неписьменних, перетворених на культурних членів суспільства. Ці грандіозні цифри, що означали кількість виробленого народом для народу, п’янили Федю. Кіловат-години, тонни, бушелі, галони й кілометри стали персонажами героїчної саги. І місцем цієї битви гігантів була величезна мапа, що займала цілу стіну класної кімнати. Мапа ця була втикана прапорцями, що позначали головні поля бою п’ятирічного плану. Далеко-далеко на Півночі — за Полярним колом, куди можна було дістатися лише за допомогою драбини, — поставили відмітки олівцем, що позначали шлях майбутнього каналу — найдовшого з усіх каналів, збудованих людиною. Червона стрічка, прикріплена до мапи канцелярськими кнопками, показувала, де проходитиме майбутня Туркестансько-Сибірська залізниця. На Уральських горах ліс прапорців показував місцеположення майбутніх комплексів із виплавки сталі. Червоним колом обвели Дніпробуд — найпотужнішу електростанцію в усьому світі. А крихітні автомобілі й трактори, вирізані з паперу, указували на місця спорудження заводів, де будуть випускати ці блискучі дива техніки.

Кожні учень і учениця класу були «відповідальними» за ту чи іншу галузь виробництва й регулярно доповідали про успіхи в їхній роботі. Найкращі учні були обрані для «нагляду» за основними видами сировини й ключовими галузями промисловості. Інші ж «відповідали» за товари широкого вжитку (зокрема, найслабший учень-дурник «відповідав» за виробництво запонок, що й довело його до манії). А коли на першотравневому параді директор у святковій промові сказав, що в інших країнах і за інших часів діти позначали прапорцями на мапах місця битв не за життя й розвиток промисловості, а за смерть і руйнування, — учнівською публікою прокотилася хвиля недовіри. Але коли директор додав, що ніколи ще юнь не жила за такого крутого повороту в історії та не брала в ньому участі з такою повною обізнаністю, — усі відчули своїми розумами й серцями, що він каже цілковиту правду.

Це першотравневе свято стало днем вершини життя Феді, позаяк саме тоді закінчилося становлення непохитного фундаменту його віри. У майбутньому будова цієї віри мусила знести багато видозмін. Власне, були такі часи, коли її фасад майже постійно перебудовувався, наче за наказами божевільного архітектора. Проте це були перебудови поверхневої частини — цілісність фундаменту не порушувалася. Перший камінь цього фундаменту заклав колись давно ще Гриша, який посіяв у дитячому серці віру в загадковий грандіозний катаклізм, слідом за котрим настане Золотий Вік. Другий же камінь був закладений старим Аріном, який розповідав хлопчакові про таємницю життя: мовляв, світом керують маленькі бісенята-атоми. І ось промова директора школи завершила формування святої трійці віросповідання Феді. Віднині він знав, що щастя може вимірюватися лише в кіловат-годинах, бушелях і тоннах. Це ж бо єдина дорога до перемоги над епохою темряви та ворогами народу, які так уперто й підступно робили все, щоб усе зло минулого тривало вічно. Це беззаперечні факти, а все інше — просто невіглаські забобони, єресь та відступництво (як оті щорічні премії за літературу й мир, засновані тими самими братами Нобелями, яким належали нафтоочисні заводи в Баку і які винайшли динаміт).


Коли Федя навчався вже в останньому класі, у його життя увійшла закоханість в особі стрункої білявої Надії Філіппової — його товаришки з комсомолу. Вона мала сімнадцять років і була як вродливою, так і розумною. Її захопленням було вилазити на дерево й читати звідти вірші Маяковського, балансуючи на гілляці, що небезпечно розхитувалася. Як донька хірурга, — представника дореволюційної інтелігенції, — дівчина мала кращу освіту, ніж Федя. Але про цей факт вони згадували тільки під час сварок. Незважаючи на те, що Надія була на кілька місяців молодшою за Федю, а також на її запальний характер і схильність до різких перемін настрою, бували миті, коли вона проявляла до нього таке саме материнське ставлення, як і його подружка дитинства — маленька татарка з Баку. Одного разу — коли Федя, що бувало рідко, пішов наперекір своїй підлітковій зарозумілості — він спитав її:

— Чому ти — значно культурніша за мене — зустрічаєшся з таким хлопцем, як я?

А вона, провівши долонею по його коротко підстриженому волоссю, відповіла:

— Бо ти простий, надійний та з чистими помислами. Точнісінько як хлопець із пропагандистського плаката з написом «Наша пролетарська молодь».

їхні стосунки тривали лише рік, доки батька Надії не заарештували як члена опозиційного підпілля й ворога народу. Федя, якому дівчина дуже подобалася, намагався докласти всіх зусиль, щоб допомогти їй у ці скрутні для неї часи. Звичайно ж, робив він це в межах, дозволених політичною свідомістю й вимогами революційної пильності. У комсомолі до Надії ставилися дуже добре, і навіть товариші з райкому не збиралися, найпевніше, уживати щодо неї надто суворих заходів. Адже якщо озирнутися на роки юності Феді, це були часи майже неприпустимої терпимості й поблажливості. Тож біда, що спіткала дівчину, була спричинена цілковито її власною впертістю.

Федя зустрів Надію на вулиці за кілька хвилин до призначеного для її явки перед контрольною комісією часу. Обличчя дівчини було неочікувано блідим, певно, через аборт, що вона мусила зробити кілька днів тому. Федя одночасно пишався цим і відчував провину — щоправда, тільки злегка. Хоча винуватити себе йому було ні за що: це ж Надія наполягла на тому, щоб наплювати на всі запобіжні заходи. Хай там як, вона й не намагалася здіймати щодо цього бучу. Але зараз — коли почалася ця історія з її батьком — дівчина, здавалося, зовсім з глузду з’їхала. Замість привітання вона мовила до Феді:

— Моя мати розлучилася з ним. Ну й погань же вона... Можеш собі таке уявити?

— А що тут дивного? — добродушно розсміявся Федя. — Він же виявився контрреволюціонером.

Надія обернулася до нього з такою люттю, — роздуваючи ніздрі й цідячи слова крізь зуби, — що йому одразу ж згадалося, як поводяться розсерджені гуски.

— Тільки скажи це ще раз, — прошипіла вона, — і я розіб’ю твого клятого веснянкуватого носа!

Злегка примружившись, він засміявся й сказав:

— Ти засмучена через той аборт. Але тобі треба заспокоїтись: явка перед комісією — це надзвичайно важливо.

Не промовивши жодного слова, Надія дуже швидко пішла вперед, уперто не потрапляючи в ногу з Федею. І він, щоб покращити їй настрій, намагався підлаштувати свою ходу під її ритм (зазвичай це було навпаки: дівчина, мабуть, намагалася чимось урівноважити той факт, що вона була трохи вищою за Федю).

Коли вони підійшли до будівлі, хлопець проказав:

— А тепер пообіцяй мені, що будеш там поводитись, як розумна людина.

Нічого йому не відповівши, вона ввійшла до класної кімнати, де мали відбутися збори, з таким гордим виглядом, що це одразу ж налаштувало всіх проти неї. Стільці були розставлені півколом перед столом, де мали сидіти товариші з райкому (на стіні над цим столом висіли репродукції написаних олією портретів двох вождів — попереднього й теперішнього). Але товариші ще не прибули, і комсомольцям (їх було близько двадцяти п’яти чи тридцяти) довелося чекати понад півгодини, балакаючи й лузаючи соняшникове насіння. З появою Надії гудіння розмов стихло, і кілька неприродно напружених голосів привіталися з нею. А потім комсомольці продовжили свої балачки. Коли-не-коли хтось із них крадькома зустрічався з дівчиною очима, проте вона відповідала на це таким люто-пронизливим поглядом, що людина одразу ж відверталася, напустивши на себе повну байдужість. Дівчина підійшла до стільця в самому кінці другого ряду й сіла. Від інших її відділяли б тепер чотири порожні стільці, якби не Федя, який сів майже поруч із нею. Хлопець вибрав цю позицію — за один стілець від Надії й за два від інших — як оптимальну. Адже якби він сів поруч із нею, це мало б такий вигляд, ніби він демонстративно відділяє себе від товаришів або навіть намагається утворити свою політичну фракцію. А якби він полишив дівчину саму, це мало б вигляд демонстративної байдужості до неї. Чекаючи на комісію, вони не перемовились ані словом: Надія сиділа, дивлячись просто перед собою з блідим обличчям і зосередженим, але водночас байдужим до всього поглядом; Федя читав «Комсомольську правду».

Нарешті прибули товариші з райкому. Їх було троє: низенький брюнет із веселим обличчям і м’яким голоском, робітниця фабрики з хустиною на голові й круглим, дещо тупуватим обличчям (вона одразу ж зміряла Надію недобрим поглядом) та суб’єкт в окулярах із непривітною фізіономією бюрократа. Коротун-брюнет, якого звали «товариш Єсенський», розпочав збори словами про необхідність виконання обов’язку революційної пильності й важливість захисту кадрів від проникання соціально неблагонадійних елементів. А після цього почалися довгі розпити Надії про її досягнення, переконання, соціальне походження батьків...

Відповідала дівчина лаконічно, точно й до діла, проте зверхнім тоном. Виявилося, що два попередні покоління її родини походили із середнього класу: дід — батьків батько — також був лікарем (до того ж спеціалістом), який мешкав у власному будинку в Петербурзі. Що ж до другого її діда, він був торговцем зерном, тобто соціальним паразитом par excellence[39]. Тож до комсомолу дівчину прийняли тільки завдяки тому, що її батько за кілька років до Революції став членом Партії й був під час Громадянської війни партизанським командиром...

— То він і тоді вже був шпигуном-контрреволюціонером? — спитала жінка в хустці.

Надія поглянула на товариша Єсенського, який вів збори, і запитала:

— Невже я мушу відповідати на такі ідіотські запитання?

— Мусиш, — м’яко мовив брюнет. — І тобі не слід використовувати такі грубі слова в спілкуванні зі старшими товаришами. Якщо людина виявилася контрреволюціонером, припущення, що вона стала ним іще десять років тому, зовсім не ідіотське.

— Ви не маєте права називати мого батька контрреволюціонером, — мовила Надія злегка тремтячим (вона ж бо вже була близька до істерики) голосом. — Людина вважається невинною доти, доки її провину не доведуть на суді.

— Де це ти нахапалася такої ліберально-буржуазної філософії? — з цікавістю спитав голова.

Надія, помовчавши трохи, нерішуче відповіла:

— Прочитала в якійсь книжці...

— Не сумніваюся, що ця книжка належала твоєму батькові, — сказала жінка в хустці.

Кімнатою пронеслося притишене гудіння голосів.

— Ні, — затремтів сильніше голос Надії.

— Брешеш, — мовила робітниця.

Голова заговорив своїм незмінно м’яким тоном:

— Ти дійсно вважаєш, що наші товариші з Відділу державної безпеки заарештували б людину, не маючи доказів її вини? Думай над тим, що кажеш, — квапливо додав він. — Бо якщо відповіси ствердно, це буде з твого боку обвинуваченням товаришів із Відділу державної безпеки в арештах невинних людей, тобто в контрреволюційній діяльності.

Надія закусила губу.

— Тут могла бути помилка, — проказала нарешті вона.

— Органи Відділу державної безпеки працюють украй обережно та обачливо, що виключає можливість помилок, — відповів голова. — Ти заперечуєш це?

— Ні, — безбарвним голосом відповіла Надія.

— Можеш сісти, — сказав він. — Хто хоче висловитися стосовно товаришки Надії Філіппової?

Кілька членів комсомольської ланки вийшли вперед. Їхні промови були не дуже змістовними й помітно заперечували одна одну. Дівчина, про яку всі знали, що вона запала на Федю, сказала, що завжди вважала Надію вовком в овечій шкурі. Та коли голова попросив її вказати конкретні факти, що пробудили в ній такі думки, вона, спантеличившись, не змогла назвати жодного. Хлопець, що висловлювався на захист Надії, сказав, що вона дуже відповідально ставилася до виконання всіх завдань, доручених їй ланкою. Але коли жінка в хустці запитала, чи не могло це бути точно розрахованим лицемірством, що маскувало її справжні наміри, він відповів, що цього ніхто не може знати. Інший хлопець сказав, що Надія завжди поводилася зарозуміло, що доводить її буржуазне походження. Та коли хтось перервав його словами про те, що дівчина нещодавно дала йому відкоша, він почервонів, і його відповідь заглушив голосний сміх. Товариш Єсенський стукнув долонею об стіл.

— Це серйозна справа, — мовив він. — Якщо ніхто більше не хоче нічого сказати, я викликаю товариша Нікітіна. Тебе, Федю Григоровичу, високо цінують твої товариші, і ми всі знаємо, що ти був другом Надії Філіппової. Тож розкажи нам усе про її характер, а також благонадійність як соціальний елемент.

Коли Федя підводився, запала цілковита тиша. Хлопець же, відсунувши на потилицю свій чорний кашкет, поглянув на Єсенського задумливо й ніскілечки не зніяковіло.

— Ось що я думаю про цю справу, — почав Федя. — Надію я знаю добре: ми вже майже рік знайомі. Допоки я не дізнався новину про її батька, у мене жодної підозри щодо неї не виникало.

Він замовк: напевно, сказав усе, що вважав за необхідне. А жінка в хустці спитала:

— Тож тобі відкрилася правда тільки тоді, коли ти довідався про її батька? Ну й пильний же ти товариш, скажу я тобі...

— Може, я й був тоді, так би мовити, сліпим, — задумливо почухав маківку хлопець, — але не помічав у ній нічого підозрілого.

— Звісно ж, нічого, — проказала жінка. — Крім того, що її батько — ворог народу й захисник куркулів. І вона весь цей час знала про його намагання завдати шкоди Партії та Уряду. І дуже вдало задурювала голови всім вам, виставляючи напоказ свої ноги й безсоромно пускаючи бісики.

Жінка обвела всіх комсомольців солідним, залізно-суворим поглядом. І тільки-но хлопці зустрічалися з нею очима, одразу ж втуплювалися поглядами у свої черевики. І без усяких слів було помітно, що в їхніх юних головах починає розгорятися світло прозріння.

— Ти щойно сказав, — обернувся товариш Єсенський до Феді, — що не підозрював нічого до того, як її батька заарештували. А що вона казала чи робила після цього, щоб її поведінка в минулому постала перед тобою в новому світлі?

Хлопець якийсь час ретельно обмірковував свою відповідь. Відтак проказав:

— Ну... були тільки дрібниці — нічого важливого. Вона злилася через те, що її мати розлучилася з її батьком. І це мене здивувало, бо ця жінка, дізнавшись усю правду про нього, учинила правильно. Ну, і тут, на зборах, Надія поводилася так, ніби перебуває серед ворогів. Це змусило мене замислитися: доводить-бо, що вона почувається не зовсім однією з нас...

— Це все? — кахикнувши, спитав Єсенський.

— Так.

Чорні очі голови пробіглись обличчями комсомольців і, зустрівшись з очима Феді, знову набули якоюсь мірою веселого виразу.

— Не дуже й змістовна промова, — сказав Єсенський. — Ураховуючи, що Надія нічого не знала про злочинну діяльність свого батька, — що згідно з правилами політичної конспірації найімовірніше, — його раптове викриття мало бути болючою несподіванкою для неї. А як ти сам поводився б у такій ситуації?

Федя знову підвівся й почухав маківку, намагаючись відшукати правильну відповідь.

— Такого не могло б зі мною трапитися, — нарешті мовив він. — Тож я не можу відповісти на ваше запитання.

— Цілком правильно, — сказала жінка в хустці. — Такі речі можуть траплятися лише в родинах нащадків куркулів. Про це ми й говоримо...

Малозмістовні розмови тривали ще деякий час, а тоді збори було оголошено закритими. І всі пішли з класу, крім товаришів із райкому й самої Надії, яку попросили залишитися й детальніше висловитися на свій захист. Інші члени ланки якийсь час поблукали порожніми шкільними коридорами, обговорюючи цю справу. Усі вони досить вороже ставилися до дівчини, але дійшли згоди, що її на рік виключать із комсомолу. У такий спосіб із неї зіб’ють пиху, що їй, однак, не завдасть особливої шкоди. Але оскільки рішення райкому мало бути оголошене щонайменше через тиждень, комсомольці незабаром розійшлися у своїх вечірніх справах. Дехто мав іти на збори шкільного комітету з гігієни, деякі — на педраду, а на декого чекала годинна поїздка трамваєм до заводу для складання звіту про перебіг виконання п’ятирічного плану; інші ж були зайняті в пунктах ліквідації неписьменності. Федя також поспішав, позаяк мав прочитати лекцію з діалектичного матеріалізму в приміському Будинку культури. Але він подумав, що спершу йому треба провести Надію додому, як справді культурному хлопцеві. І байдуже, що він у такому разі залишиться без обіду.

Десь за півгодини Надія нарешті вийшла на вулицю. Обличчя її було ще блідішим, ніж раніше, а очі блищали нездоровим блиском, неначе в неї піднялася температура. Усім своїм виглядом вона демонструвала Феді, що не хоче його бачити. І, високо задерши ніс, пробігла повз нього (наче кіношна принцеса, подумав він). Тож юнакові довелося терпляче наздоганяти її. Та коли він порівнявся з дівчиною й спробував піти з нею в ногу, усі його спроби закінчувалися невдачею, тому що вона, певно, навмисне змінювала ритм ходи. І хлопець подумав, що і це, і її вперта мовчанка — уже занадто. Але ж із дурненькими жінками треба бути терплячим, тож він запитав:

— Ну, і як усе пройшло?

Різко зупинившись посеред вулиці, Надія просичала:

— Як ти смієш... Як ти посмів до мене заговорити?

— А чому ні? — здивувався Федя.

Утім жодної змістовної відповіді він не отримав — тільки шипіння:

— Ти огидна, паскудна, жалюгідна свиня... Після твоїх слів на зборах ти просто...

І пішло-поїхало: мовляв, зрадник, донощик... і таке інше. Федя терпляче намагався пояснити їй, що всього-на-всього виконував свій обов’язок — казати правду. Не міг же він збрехати Партії та стати злочинцем лише через те, що вони з Надією вступали у фізичний зв’язок за взаємною згодою... Щойно він це мовив, вона дала йому ляпас і побігла геть (так швидко, що ледь не потрапила під трамвай). Хлопець провів її вельми спантеличеним поглядом, зсунувши кашкет на потилицю. А тоді різко насунув його на чоло: з мене, мовляв, годі. І подумав він це, відчуваючи певну полегкість.

Федя ніколи більше не бачився з Надією. У школі вона не з’являлася, а потім хлопець дізнався, що її відправили працювати кудись до Середньої Азії — чи то на завод, чи то в колгосп. Але минув тиждень, і Федя отримав повідомлення, де йому було сказано зателефонувати за певним номером. А коли він так і зробив, у слухавці почувся привітний голос, який сказав йому, куди й коли приїхати, а ще нікому про це не казати .

Федя знав, що на нього чекає зустріч із товаришем із Відділу державної безпеки, тому сповнився радісного хвилювання. Знав він також, що зустріч ця має бути пов’язана з Надією. А коли подумав про неї, намагаючись скласти в уяві її цілісний образ (треба ж було підготувати зв’язну розповідь для товариша з Відділу державної безпеки), його охопило чудернацьке відчуття. У пам’ять чітко врізався тембр голосу дівчини, і він не забув її звички покусувати його губи (це страшенно його збуджувало). Пам’ятав і приємне відчуття, що дарували йому дотики до пружної шовковистої шкіри її грудей та сідниць. Але це були лише уламки спогадів, що ніяк не хотіли складатися в одне ціле: хлопцеві запам’яталися деякі окремі якості Надії, проте не вся вона. Образ її як живої людини побляк у його свідомості, мов стара фотографія (чи, радше, потріскався й розпався на купу уламків). І, хай як він намагався, відновити в уяві цілісний образ Надії не вдавалося. Ця дівчина перестала бути для нього реальною особистістю — він уже ладен був засумніватися, чи була вона взагалі.

Поміркувавши ще трохи, Федя дійшов висновку, що в цьому немає нічого дивного. Адже він знав, що так звана особистість — це ніщо інше, як усього-на-всього сукупність частинок: певних якостей, запахів, голосу тощо. А поза цими частинками особистості не існує — це просто ілюзія, що розчиняється в цілковитій порожнечі. Тож не дивно, що він більше не може зібрати докупи частинки граматичної вигадки, що звалася Надією. Так, вуста хлопця ще зберігали пам’ять про неї, у його вухах іще бриніли звуки її голосу, а долоні немовби досі відчували дотик до м’якої та еластичної жіночої шкіри. Але поза цим Надії не існувало. Її взагалі ніколи не було... Задоволений тим, що йому вдалося вирішити чергове завдання, Федя вдяг свій кашкет та й подався до Відділу державної безпеки — приголомшливо масивної будівлі (майже хмарочоса). Хлопець завжди милувався цією спорудою, коли проходив повз. Адже він чув, що вона збудована не наспіх, як американські хмарочоси (там же понад усе швидкий прибуток). І тому ніколи не буде труситися й хитатися, як і всяка непохитна реальність, що не має нічого спільного з вигадкою.

Чоловік, до чийого кабінету відвели Федю (спочатку йому довелося чекати, а потім довго йти численними коридорами), підвівся з-за свого письмового столу та потиснув хлопцеві руку — щиро, по-дружньому. Тільки-но глянувши на товариша Максимова, Федя зрозумів, що той належить до тієї самої особливої категорії людей, що й Гришині друзі — лікар і адвокат у Баку (а ще комісар, який зустрівся їм з Аріном на шляху до столиці, і товариш Єсенський із райкому). Максимов так само уважно його слухав і ставився до нього, зеленого юнака, мов до свого однолітка, — без усілякої поблажливості. А ще переходив одразу до справи й відмітав усе неважливе, мов павутиння, рішучим помахом руки. Хоча Максимов був одягнений у цивільне вбрання, ходив він так, ніби досі носив галіфе й важелезні чоботи до колін, як і всі, хто брав участь у Громадянській війні та влаштовував збори в кімнатках із долівкою замість підлоги до Великої Переміни. Ноги в таких чоловіків наче почуваються не у своїй тарілці, коли на них надягають звичайні брюки: вони-бо тужать за своїм партизанським минулим. Звичайно ж, першими словами, які хлопець почув від товариша Максимова, були:

— Я знав твого батька, Федю Григоровичу.

Максимов знову сів за свій стіл, а хлопець залишився стояти, ввічливо чекаючи, доки йому запропонують сісти. Оскільки після цього запала тиша, — очевидно, Феді треба було щось сказати, — він запитав:

— Де? У Баку?

— Так. Я був комісаром на одному з нафтових танкерів, що таємно перевозив нафту через Каспійське море, до наших військ. Але ти надто молодий, щоб це пам’ятати.

— Ні, я пам’ятаю. Мій батько часто казав: «Сьогодні вночі ми відправляємо нафту для запальнички Ілліча».

Ілліч — це так у народі називали тепер уже мертвого вождя Революції. Максимов на якусь мить усміхнувся, почувши знайому фразу.

— Нафта для запальнички Ілліча... — повторив він, мов підстаркуватий бонвіван, який мугикає мотив давно забутого вальсу. — Скільки тобі було тоді років?

З цими словами його обличчя знову стало серйозним і привітним водночас.

— Шість... чи сім, — відповів Федя.

— Саме так... Сідай. Я тебе викликав, щоб поговорити про твою подругу Надію Філіппову. Що ти про неї знаєш?

— Я вже розказав усе на зборах ланки. І вона мені більше не подруга.

— Не подруга? Чому? Ти вважаєш її контрреволюціонеркою?

— Не знаю. Але я думав про все це й зрозумів, що вона завжди була соціальним відщепенцем із точки зору класової свідомості.

— То ти шкодуєш про свої стосунки з нею?

Федя обміркував це запитання й нарешті відповів:

— Ні. На той час я не знав того, що знаю тепер. Тож я не міг діяти інакше й не можу про це шкодувати.

— Але ж ти визнав, що припустився помилки.

— Так.

Мозок Феді напружено працював, і на його відкрите обличчя лягла тінь настороженого, підозрілого виразу.

— Ні, — виправився він. — Оскільки я нічого не знав, це не могло бути помилкою.

Його напружений погляд раптом засвітився полегшенням.

— Так. Це була помилка, тому що я нічого не знав.

— Але ти щойно сказав, що повторив би цю саму помилку в такій самій ситуації.

— Саме так. Я винен, бо діяв неправильно. Але я помилявся, бо не міг діяти інакше.

— Якщо ти винен, мусиш бути покараний.

— Так.

— Але оскільки ти не міг діяти інакше, маєш бути виправданий?

— Ні.

— Чому?

— Помилятися не означає заслуговувати на виправдання.

— Ти розгнівався б на людину, яка припустилася помилки?

— Ні.

— Але покарав би її?

— Так.

— І ліквідував би того, хто становить загрозу для суспільства?

— Так.

— За що?

— За те, що дії цієї людини зробили її загрозою для суспільства.

Товариш Максимов, з цікавістю глянувши на Федю, запалив цигарку й мовив:

— Ти досі не запитав мене, що сталося з твоєю Надією.

— Я знаю, що тут від мене чекають відповідей, а не запитань.

— Знаєш... тобі не слід сильно хвилюватися за неї.

— А я й не хвилююся.

Максимов знову поглянув на хлопця з цікавістю (на що той, злегка примружившись, відповів прямим, чистим поглядом підлітка). А тоді нарешті заговорив:

— Що ж, повернімося до справи. П’ятирічний план вимагає від людей жертв, але відсталі шари народних мас не розуміють, для чого їм доводиться йти на ці жертви. Вони розуміють лише одне — що в них на столах зараз менше їжі, ніж торік. І цією ситуацією користується ворог: куркулі гноять своє зерно й ріжуть худобу, а контрреволюціонери підтримують їх. Вони намагаються знищити Партію, а їхні діти отримали завдання зробити те саме з комсомолом. І ми маємо докази, що Надія Філіппова була однією з ватажків цієї диверсійної змови...

Максимов зробив паузу, щоб його слова справили на Федю належне враження. Але — от що дивно! — коли він говорив, очі його не дивилися на хлопця, утупившись замість цього в порожній куток кабінету, неначе там відбувалося щось надзвичайно цікаве. А голос його став навдивовижу безбарвним. Однак Федя був надто схвильованим, щоб помітити цю дивну поведінку товариша Максимова. Тож у відповідь на його слова хлопець мимоволі присвиснув, а тоді, почервонівши від сорому за таку нахабну витівку, проказав:

— То справа набагато серйозніша, ніж я думав... Нуйпаскудниця ж вона!

Йому згадалось усміхнене обличчя князя Ростовського, який нашіптував у султанове вухо своє «Massacrer, majesté, massacrer». Хай яким би пильним ти був, ворог зі своєю хитрістю й віроломством завжди знайде спосіб тебе ошукати. Федя подумав про бісівську звичку Надії покусувати йому губи, і відчув, як його спина вкривається гусячою шкірою.

— Ну й паскудниця! — повторив він.

Наступної ж миті немовби побачив перед собою Гришу в той момент, коли його били в живіт, а він непорушно стояв посеред кімнати і, зустрівшись очима із сином, передавав-переливав йому поглядом своє безсловесне послання.

Товариш Максимов, відірвавши погляд від порожнього кутка кімнати, спрямував його на руки Феді, зчеплені так міцно, що квадратні нігті вп’ялися в шкіру долонь.

— Тепер, коли ти знаєш усю правду, — утомлено сказав Максимов, — тобі краще розповісти все, як воно є. І це у твоїх-таки власних інтересах.

— Та я ж уже все розказав, — протяжно зітхнув хлопець.

— Коли вона вперше спробувала втягнути тебе в тенета саботажу?

— Але вона не втягувала... От бісова дівка — така хитрюща, така слизька, що я нічого й не помічав. Хіба що...

— Що?

— Деякі її вислови. Тоді я вважав їх просто виявом дурості, але зараз...

Обличчя Феді знову засвітилося полегшенням: він розв’язав задачу.

— Продовжуй, — без ентузіазму сказав товариш Максимов, беручи олівець і блокнот. — Що це були за вислови?

— Наприклад, коли оголосили про початок будівництва метро. Ми на сьомому небі тоді були від захоплення, а от вона сміялася з нас. І казала, що в інших країнах теж є метро, тож захоплюватися тут нічим.

— Ти їй повірив?

— Я сказав, що це брехня, але вона відповіла, що може показати нам фотографії метро в Парижі... чи в Лондоні... я вже забув, де саме.

— І вона показала тобі ці світлини?

— Так. Вони були в якійсь енциклопедії...

— То вона того разу не брехала?

— Так не в цьому ж справа. Вона не мала права насміхатися з нашого метро й вихваляти паризьке чи лондонське. Особисто я не заперечував, адже знав, що ми відстала країна порівняно з капіталістичними. Але інші з нашої ланки почувалися ошуканими, коли побачили ці фотографії Парижа. Вона не мала права нам їх показувати, щоб підірвати наш бойовий дух, як...

— Як що?

— Та... нічого.

— Усе одно скажи.

— Та... я щойно згадав своє дитинство в Баку. Там — у Білому місті — був ставок. Мій батько Гриша зробив мені кораблик зі шматка деревини та клаптика своєї старої сорочки.

Федя замовк на якийсь час, а тоді заговорив суворим, холодним голосом:

— А коли я пустив той кораблик у ставок, до мене підійшов хлопчик, одягнений, мов лялька, у синій матроський костюмчик. А за ним ішла гувернантка, яка несла величезну модель корабля з двома щоглами, мотором і гвинтом. І той хлопчак подивився на мене й висолопив язика...

Товариш Максимов підвівся й почав міряти кроками свій кабінет. А тоді з притиском запитав:

— Чи казала вона ще щось подібне до тих висловів про метро?

— Так. Вона часто кепкувала отак із нас. Я пам’ятаю, як одного разу хтось почав говорити про велике досягнення — перевиконання плану з виробництва марганцю. А вона й каже: «Шкода, що не можна марганцем черево напхати...» А ще пам’ятаю, як ми з нею ходили в кіно, де показували фільм про вождя революції з іншої країни. Його катували в підземеллі реакційні ченці, аж поки робітники-революціонери не взяли монастир штурмом. Вона хихотіла весь фільм, а коли він закінчився, сказала, що нічого дурнішого в житті не бачила...

Товариш Максимов, зупинившись, сухо мовив:

— Але на зборах ланки ти казав, що вона завжди старанно виконувала будь-яке завдання, що їй доручали.

— Це правда. Вона виконувала всі завдання, але не так, як ми. Для неї ці доручення були чимось на кшталт гри чи спортивного змагання. А це... — замовк він на деякий час, підшукуючи потрібне слово. — Це легковажне ставлення... Вона ніколи по-справжньому не старалася, виявляючи легковажність у ставленні до будівництва соціалізму.

Товариш Максимов знову сів за стіл з утомленим виглядом. Певно, на нього так подіяли розмови з Федею, хоча хлопець і не міг збагнути чому. Та це не вельми його хвилювало: свій обов’язок — казати правду — він виконує. І не має значення, чи подобається ця правда товаришеві Максимову. Нарешті той проказав:

— Слухай мене уважно. Я сказав тобі, що ми маємо проти неї докази. А якщо я лишень хотів налякати тебе й ніяких доказів немає — тільки підозра? У такому разі її доля залежить від твоїх свідчень. Ти повторив би їх іще раз?

— Звичайно. Це ж бо все правда.

Товариш Максимов почав крутити в пальцях свій олівець. І мовив дуже серйозним голосом:

— Ти знову скажеш, що Надія намагалася підірвати бойовий дух своїх товаришів?

— Так.

— І вона робила це навмисне?

— Я не знаю. Та яка тут різниця? Вона так поводилася через своє соціальне походження.

Федя подумав, що цікаво було б знати, до чого хилить товариш Максимов, ставлячи такі чудні запитання. Це майже скидалося на те, ніби він хоче захистити цю саботажницю. Вороги є скрізь: вони навіть здатні обіймати найважливіші посади та проникати до таких організацій, де їх, здавалося б, не може бути. Навіть архізрадник свого часу співпрацював із Червоною армією. Але може бути й так, що товариш Максимов просто випробовує його, Федю.

Після довгої паузи Максимов раптово проказав:

— Гаразд.

Після цього він підняв слухавку й викликав до кабінету стенографістку. А поки вони чекали на неї, мовив:

— Можливо, настане день, коли ти зрозумієш, що накоїв. Але, найпевніше, до тебе це ніколи не дійде.

Незважаючи на байдужий тон Максимова, він мав за мету образити Федю, який сидів навпроти нього за письмовим столом. І хлопець, зрозумівши це, міцно стулив губи та злегка примружився. Коли ж прийшла стенографістка, товариш Максимов швидко та стисло продиктував їй свідчення Феді. Були там і вислови про метро та марганець, і точно процитовані слова хлопця про легковажне ставлення Надії Філіппової до будівництва соціалізму, і висновок: своєю поведінкою вона прагнула підірвати бойовий дух товаришів. Федя слухав дуже уважно, щоб переконатися, що будуть зафіксовані геть усі його свідчення. І Максимов нічого не пропустив. Якщо він і саботажник, то надзвичайно вміло маскується.

Після того, як Федя підписав свої свідчення й секретарка пішла з кабінету, Максимов запитав холодним тоном:

— Куди ти збираєшся після школи?

— Буду вчитися в університеті.

— Ти колись думав про те, щоб працювати у Відділі державної безпеки?

— Ні.

— А хотів би?

— Так.

— Ти, схоже, саме годишся для цієї роботи. Може, ми дамо тобі знати... До побачення.

Ось і все. Останні слова Максимова були, мабуть, найбільшим компліментом, що тільки мріяв почути на свою адресу Федя. Але сказано це було таким тоном, що скидалося на ще одну образу. Ба навіть гірше — на вияв зневаги. Але хтозна: може, це випробування на міцність, що також є частиною їхньої системи.

Федя був радий знову опинитися на свіжому повітрі. Нехай йому біс, цьому товаришу Максимову! Угледівши переповнений трамвай, що саме проїжджав із грюкотом повз нього, хлопець щільніше нап’яв на голову свій кашкет. І кинувся трамваєві навздогін, щоб заскочити на підніжку. Це йому вдалося — от тільки він наступив на ногу якомусь старому обідранцеві в окулярах, який пробелькотів щось нерозбірливе собі під ніс. І Федя, поглянувши на колись вишукане пальто цього діда, збагнув, що перед ним представник дореволюційної інтелігенції. Ось чому він не посмів вилаятися вголос... Хлопець добродушно всміхнувся. Та нехай їм усім біс — і цьому діду, і товаришу Максимову, і решті старої братії! І неважливо, чи є вони членами Партії: їхні часи вже в минулому. І взагалі, що вони такого зробили, що так собою пишаються? Затівали змови, кидали бомби, билися в партизанських загонах... Але все це ніщо інше, як дешева й недовговічна романтика. Ці люди не збудували жодного заводу й не мають найменшого уявлення про п’ятирічний план. Навіть батькові друзі з Баку — лікар і адвокат — стали б на цей час просто старими маразматиками, схожими на млявих мух, які повзають туди-сюди рамою вікна в Майбутнє... Феді раптом стало надзвичайно весело: і він, і його однокласники матимуть лише по двадцять років, коли п’ятирічний план буде виконано. І саме вони будуть командувати парадом за таких часів, що ніколи ще не мали місця в історії людства.

Хлопець знову насунув кашкет на потилицю й почав насвистувати: нехай цей старий бурчить собі й далі! А йому, Феді, пощастило бути юним саме за цих героїчних часів. І може виявитися так, що Максимов говорив серйозно і його, Федю, колись відправлять за кордон — до варварів-багатіїв у циліндрах і фраках — як виконавця місії з урятування людства. Вони можуть закатувати й вбити його, — як убили Гришу та винищили багатьох Арінових співвітчизників, — але він цього не боїться. Єдине, чого він боявся в житті, просто не могло б ніколи статися: його ніколи не викинуть із Руху, як Надію. Він ніколи не опиниться в безмежній темряві. Ніколи не стане вигнанцем, змушеним блукати вічно сухою, виснаженою пустелею, де немає ні краплини води.


VII. Теляча голова з шампанським

— Я гадав, що ви вдягнете шовкову вечірню сукню та прикраси... — розчаровано протяг Федя.

Він сів, штурхонувши ногою стілець, але цього разу не став цілувати Гайді руку (першою сюди, як і минулого разу, прийшла вона). Коротко підстрижене волосся вдягненого в чорний костюм Феді було ретельно прилизане, але неслухняні волосинки поступово випрямлялися одна за одною. І ось уже всі вони стояли сторчма, як і раніше. Гайді заворожено спостерігала за цим процесом — точнісінько як тоді, коли задивилася на те, як смажиться з гучним тріском попкорн.

— Я не вдяглася для опери, бо ми туди не підемо, — пояснила вона.

— Але чому? Я вже купив квитки, тож нам треба піти.

Обличчя Феді стало таким спантеличеним, що на Гайді накотила хвиля ніжності, і вона мовила піднесеним тоном:

— Поведіть краще мене вечеряти до якогось недорогого ресторану й розкажіть там про себе. Це буде значно цікавіше, ніж слухати демократичну музику.

Федя подивився на неї отим сповненим невизначеності й підозрілості поглядом, що був їй уже знайомим. Аж раптом у його очах блиснув здогад.

— О, я второпав: це одна з несподіваних примх зіпсованої американки!

Гайді, розреготавшись, проказала:

— Оце навішування ярликів на все навколо — воно ощасливлює, чи що?

— Аякже! Завжди треба розуміти, що спричиняє ту чи іншу подію... Але зараз нам треба поквапитися.

— Чого це?

— Бо я ще маю до початку вистави встигнути спіймати вам таксі й провести додому. Це ж було б неввічливо — полишити вас у цьому кафе.

Федя підвівся й галантно зачекав, доки Гайді теж устане. Дівчина ж, закусивши губу, повагалась якусь мить (вона була переконана, що погляди всіх відвідувачів кафе спрямовані на неї) та й попрямувала, ні на кого не дивлячись, до виходу. Федя пішов слідом за нею, і вони почекали на вулиці, доки приїде таксі. На якусь мить — коли Гайді підводилася з-за столика — він відчув невпевненість, але вона розсіялася, тільки-но дівчина, проходячи повз нього, зачепила плечем його плече: топографія цього місця дозволяла легко обходитися без такого тісного контакту. Коли таксі зупинилося біля них, Федя з усмішкою відчинив для Гайді дверцята. І вона, зайшовши всередину, безбарвним голосом проказала водієві:

— До опери.

Умостившись на своєму сидінні, — так далеко від Феді, як тільки можна було, — дівчина ледь стримала сльози. Вона ж бо ще ні до кого не відчувала такої ненависті, як до цього аташе з його чудернацькими костюмами й манерами. Треба буде, коли вони доїдуть до опери, сказати водієві, щоб відвіз її додому... та ні, вона цього не зробить, і їй доведеться витримати три акти жахливої опери «Ріголетто». А потім що?

Біля церкви Мадлен таксі застрягло в заторі. Гайді втупилася поглядом у грецькі колони споруди, освітлені рожевими променями прожекторів.

Усе ж таки Париж — страшенно бридке та жорстоке місто, де люди, охоплені розпачем самотності, живуть у задушливих квартирах зі зловісними закопченими поручнями на балконах... Аж раптом сталося дещо таке, що змусило дівчину підскочити: важка долоня Феді лягла на її руку.

— То ви справді не хочете йти на «Ріголетто»! — стиха мовив він.

Гайді лишень похитала головою, оскільки несила було сказати бодай щось.

— Тоді чому ви не сказали мені цього в середу, коли я вас запросив?

Вона безпорадно знизала плечима.

— Ви мали б сказати — тоді я не подумав би, що це всього-на-всього примха. Та якщо вам справді не подобається «Ріголетто», то ми підемо до недорогого ресторану.

Гайді захотілося обхопити його за шию та розцілувати, але вона розважливо відмовилася від цього наміру. А натомість дещо тремтячим голосом сказала шоферові адресу невеличкого ресторану на Лівому березі. Відтак витягла пудреницю й заходилася підфарбовувати губи та припудрюватися, щоб заспокоїтися.

— Шкода, що вам «Ріголетто» не подобається, — мовив Федя. — Сюжет цієї опери — вдалий приклад корумпованості феодалів до буржуазної революції. А також самоприниження, убитого в голови жертвам феодальної структури суспільства. Ну, і ще там дуже гарна музика.

Гайді подумала, що ніколи не зможе розрізняти, коли Федя говорить серйозно, а коли — ні.

— А «гарною музикою» ви називаєте арію «La donna е mobile»? — спитала вона. — Чи не так?

— А що означають ці слова?

— «Жінки мінливі й легковажні». Це італійська.

— О, це чудова арія. Музика просто прекрасна. От тільки слова...

— А що там не так зі словами? Ну чому ви такий педантичний? — безпорадно зітхнула вона.

Він лишень знизав плечима, а потім заходився пояснювати терплячим тоном:

— Усі ці балачки про те, що жінки легковажні, примхливі й так далі... Усе це маячня, та ще й надзвичайно нудна. Коли суспільство продажне, продажними стають людські інстинкти й мораль. І продажні митці заробляють собі на життя, красиво прославляючи у своїх творах корупцію подібно до композитора, який написав цю арію. Такі митці, як Леонтьєв написав у своїй останній статті, схожі на хробаків, які витанцьовують балет на трупі.

— Тобто у вашому непродажному суспільстві всі жінки вірні своїм чоловікам?

— Завжди є винятки. Деякі люди мають сильні інстинкти, що доводять їх до конфлікту із суспільством та його інституціями. Але зазвичай, коли жінка має дітей, кохає свого чоловіка й він задовольняє її сексуальні потреби, вона не є «легковажною» чи «мінливою», як ви сказали, а відчуває надійну опору під ногами. Можливо, коли-не-коли до неї навідуються думки про те, щоб зробити один маленький легковажний вчинок. Однак у нормальних родинах нормального суспільства цим маленьким бажанням не надають великого значення. А у вашому суспільстві, що загниває й не має ні віри, ні переконань, ані твердої опори, ставляться до таких бажань страшенно серйозно. І це тому, що ви не маєте більше нічого, до чого могли б серйозно поставитися.

— Знаєте... мій дід по батькові казав точнісінько те саме.

— То він брав участь у революційному русі? — з цікавістю спитав Федя.

— Ні, він був власником замку й знаменитої зграї мисливських собак у графстві Клер.

— Незважаючи на це, він висував надзвичайно прогресивні ідеї, — твердо мовив Федя. — Але не сварімося. Я лишень хотів висловити свою позицію щодо арії з «Ріголетто»: коли жінки поводяться, мов навіжені, це означає, що вони живуть у суспільстві, позбавленому віри.

— Цілком із вами згодна, — похмуро відповіла дівчина.


Ресторанчик на набережній Сени, який Гайді обрала для вечері, мав вигляд безсумнівно недорогого закладу. Картата скатертина аж ніяк не сяяла чистотою, сільниця була вищербленою, а з-під шкіряної обшивки дивана — тільки-но вони сіли на нього — вискочила пружина.

— Чому вам подобаються такі місця? — розчаровано спитав Федя.

— Хіба ж це не рай? — показала вона йому на краєвид за дещо замурзаним вікном (їхній столик стояв окремо від інших у неглибокому алькові). — Звідси можна дивитися на Собор Паризької Богоматері й спостерігати за рибалками на мосту. Їм ніколи не вдається зловити там жодної рибини, але вони ніяк не здаються. Ось вам і віра, навіть у буржуазному суспільстві...

Федя нетерпляче урвав її мову:

— Але ж на цій набережній є багато ресторанів, чистіших і культурніших за цей...

З цими словами він знову поглянув на дівчину отим підозрілим, недовірливим поглядом, що завжди викликав у неї страх: це було дещо гірше за скляну клітку — стіна, що розділяла два материки. Раптом очі в нього засвітилися здогадкою, від чого вираз його обличчя знову пом’якшився.

— Ваш батько дуже багатий? — спитав він.

— Не дуже, але достатньо, — скромно відповіла дівчина.

— Тепер я розумію... Це надзвичайно цікаве явище.

— Ви про що? — спитала вона, відчувши полегшення від того, що все знову стало гаразд.

— Найцікавіше в тому, що ви самі не усвідомлюєте, чому вам подобаються такі місця, як оце. Але ж ви, певно, читали Веблена?

— Боже милий... Я завжди прикидалася, що читала його. Тож вам краще було б розказати мені, що він там написав про паризькі бістро.

— Про паризькі бістро — нічого. Але він роз’яснює закони еволюції смаку в панівних класах суспільства. Поки певний клас — от як капіталістична буржуазія — усе ще займається примноженням свого багатства, його представники змагаються в марнотратстві, щоб вразити один одного. Тож на цьому етапі розкіш вважається гарним смаком. Але коли вони стають дуже багатими, їм уже немає потреби доводити, що вони багаті. І в розкоші живуть лише ті, які насправді не дуже-то й заможні, але хочуть такими видаватися. Або ж ті, хто розбагатів нещодавно. І вже на цьому етапі розкіш вважається непристойністю: Рокфеллер веде аскетичний спосіб життя, а ви вважаєте старі, брудні забігайлівки культурними місцями тільки тому, що вони є старими й брудними.

— У ваших словах лише частка істини, — розсміявшись, мовила Гайді. — Це схоже на зображення скелета людини, що є лишень частиною правди про неї. Бістро, наприклад, не тільки старі та брудні — вони мають свою атмосферу.

— О, так, атмосферу! Це атмосфера вбогості, «простолюддя», малої буржуазії. А ви походите з великої буржуазії, і тому можете гратися в Гаруна ар-Рашида[40]. Для вас бістро — така сама екзотика, як Схід для туристів.

Найдужче Гайді зачепив за живе тон Феді — не агресивний, а лише з ледь помітним відтінком іронії. Він немовби дивився на неї, нахиливши голову, з висоти неприступної фортеці своєї віри. І їй залишалося тільки заздрісно позирати вгору й здригатися від холоду й страху, що охоплюють усіх, хто перебуває за стінами цієї фортеці.

— Дозволите мені замовити вечерю? — спитала дівчина. — Тут принаймні добре готують, і я знаю їхні коронні страви.

Він добродушно погодився, наче дорослий, який дозволяє дитині вдовольнити свою примху. І дівчина замовила устриць у вині, омлет і телячу голову під оцтовим соусом. Власник закладу — похмурий товстун — потиснув їм обом руки (очевидно, він подарував їм таку честь заради Гайді).

— Зараз ви дуже пишаєтеся своєю демократичністю, еге ж? — з посмішкою мовив Федя, коли господар уже відійшов від них.

— У вас дивовижна здатність усе псувати... Чому ви так робите?

— Бо не люблю лицемірства.

— Яке ж лицемірство ви побачили в тому, що мені подобається цей товстий patron? Ви б його дружину бачили: вона ще товстіша за нього й так затягує свого корсета, що груди ледь не підборіддя сягають.

— А ви запросили б їх до себе на звану вечерю?

— Вони б не вписались у компанію інших гостей. Але це неважливо.

— Отже, насправді вони вам не подобаються.

— У таких іграх ви завжди перемагаєте, — у розпачі знизала вона плечима.

— Яких іграх?

— «Припри людину до стіни»... чи щось таке.

— Я не розумію: якщо йде бійка й тебе приперли до стіни — ти програв.

— Але ж я не хочу з вами битися.

Він подивився на неї отим прямолінійним котячим поглядом, що вже їй запам’ятався.

— Тоді що ж ви збираєтеся зі мною робити?

— Бог його знає... Напевно, лягти з вами в ліжко — та й по всьому.

Нарешті Гайді відчула задоволення, побачивши на обличчі Феді непідробний шок. Очі в нього зробилися величезними й круглими, а на щоках дуже чітко проступило ластовиння — напевно, він отак червонів.

— Тепер, я так розумію, ви вважатимете мене дуже «безкультурною», — єхидно мовила дівчина.

Незважаючи на це, вона вже зайняла оборонну позицію, готова знову начепити маску слухняної учениці, тільки б випала така можливість. Але відчула полегшення, коли побачила раптовий проблиск розуміння в погляді Феді: йому вдалося розгадати чергову загадку, тож усе вже гаразд.

— Не безкультурною, а лише трохи зіпсованою, — відповів він. — Це вульгарність класу нероб. І ви кажете ці слова, мов дитина, яка вимовляє непристойності, але ще не розуміє їхнього значення.

Гайді не стала на це нічого відповідати. А незабаром їм принесли устриць. Дівчина відчувала величезну порожнечу всередині й у шлунку теж.

«Боже, тільки б він не сказав, що їсти устриці — це прояв безкультурності чи зіпсованості!» — подумала вона.

Але Феді, схоже, сподобалася ця страва зі смаком часнику... і трошки чогось іще.

— Вам подобаються устриці? — обережно спитала Гайді, сподіваючись, що це нейтральне запитання.

— Вони дуже смачні, — ввічливо відповів Федя. — Французи полюбляють цю страву.

— А які страви насправді до вподоби вам?

Його обличчя аж засяяло.

— Шашлик. І шушкбаб... — трошки засоромився він. — А на десерт рахат-лукум.

— То ви кавказець?

— Як ви здогадалися?

— Усі ж знають, що шашлик — це кавказька страва.

— Я народився в Баку, у Чорному місті.

Міцне рейнське вино, що подали їм до устриць, схоже, подіяло на Федю дещо пом’якшувально.

— Може, розкажете мені щось про ваше життя? — несміливо спитала Гайді.

— Вам буде нецікаво.

— Ні, цікаво. Я ж не маю анінайменшого уявлення про те, яке воно — життя по той бік.

— Наш народ працює дуже сумлінно. І ми щасливі, тому що будуємо так наше майбутнє.

— Амінь. А тепер про себе розкажіть.

Федя поставив свій келих на столик, відсунув тарілку й подивився на дівчину, потираючи з кумедним виразом обличчя своє густе волосся, що вже зовсім висохло й стояло сторчма, наче щітка. Гайді раптом збагнула, якої деталі бракує, щоб доповнити його обличчя: кашкета з м’якої чорної тканини. Залежно від настрою він би відсував цей кашкет на потилицю чи насував на чоло, щоб не видно було очей.

— Це не дуже-то й цікаво, — повторив він. — Мій дідусь був ремісником та походив із пригнобленого вірменського народу. І через це походження ледь не загинув і був змушений тікати, а всю його родину повбивали. Мій батько був представником революційного пролетаріату, і його вбили контрреволюціонери. Моя мати жила в невігластві й бідності, як усі жінки Сходу. А померла від хвороби... Після цього я разом із дідусем подолав шлях із Баку до Москви; тоді саме йшла Громадянська війна. У Москві я став учитися в школі, потім приєднався до молодіжного руху, а згодом — і до Партії. Коли селяни-багатії опиралися колективізації, щоб провалився п’ятирічний план, я був мобілізований Партією та відправлений на Кавказ, щоб допомагати тим, хто доставляв звідти врожай робітникам, зайнятим у містах будівництвом нашої промисловості. Після цього Партія відправила мене до університету. А коли я його закінчив, був задіяний у різноманітних справах на культурному фронті...

Він широко всміхнувся їй, наче дядечко, який щойно вручив маленькій небозі подарунок.

— Тепер я все про вас знаю, — покрутивши в руці свій келих, дзвінко мовила Гайді.

— Так.

— А що ви в університеті вивчали?

— Історію, літературу, діамат... ну, і культуру загалом.

— А «діамат» — це що?

— Діалектичний матеріалізм. Це наука про історію, — терпляче пояснив Федя.

— А це ваше перше відрядження за кордон?

— Я бував і в інших країнах, — туманно відповів він.

— І що ви там робили?

— Виконував культурні місії — такі, як оця... Ну, а тепер ваша черга розповісти мені все про себе.

— Гаразд. Я походжу з панівного класу, що загниває. Предки моєї матері були ірландськими кровопивцями-землевласниками. А предки мого батька — найманими вояками з Вест-Пойнту. Розтлінність буржуазного суспільства довела мою матір до алкогольної залежності, а батька — до донкіхотської манії: мовляв, він мусить урятувати Європу. Я ж пішла вчитися до монастирської школи... Ну, ось тепер і ви про мене все знаєте.

— Так, — м’яко мовив Федя. — Знаю. Не все, але вже чимало, незважаючи на те, що ви вважаєте свої слова жартом. Ви намалювали скелет, як самі казали. Проте за скелетом уже можна впізнати істоту.

— Є тільки одне «але»: скелет завжди вишкіряється. Ви розумний та «культурний», але ваша культура мов скелет: самі лише вишкірені зуби й голі кістки щелепи.

— Чому ви пішли з монастиря? — спитав Федя з усмішкою, ніби вона нічого й не сказала.

— Ну... з тих самих причин, що й інші. Але мені не хотілося б говорити про це.

— Чому ні?

— Якби ви збиралися йти з Партії, чи хотілося б вам обговорювати це за тарілкою омлету?

— Але це зовсім інше, — знову всміхнувся Федя. — З Партії не йдуть. Утім ваш монастир — породження забобонів, і ви це знаєте...

— А якби ви дізналися, що ваша Партія — це також забобони? Ви б звідти пішли?

— Ви говорите про такі речі, яких не розумієте, — продовжуючи всміхатися (але дуже вже натягнуто), мовив він. — Я спитав: чому ви пішли з монастиря?

Його тон був таким нелюб’язним, що Гайді вирішила зробити останнє зусилля, щоб зберегти свою гідність.

— Я їм омлет, — неприродно рівним голосом мовила вона, відчуваючи калатання свого серця.

Федя наповнив її келих, а тоді допив вино зі свого.

— Чому ви пішли з монастиря? — пильно подивившись їй у вічі, знову спитав він.

«Це перетворюється на якусь фантасмагорію», — подумала Гайді.

Але це не допомогло — серце закалатало ще частіше.

— Це допит, чи що? — з хороброю усмішкою спитала вона.

— То ви не відповісте на моє запитання?

— Хотіла б я знати, ким ви себе уявляєте й що дає вам право так зі мною розмовляти...

— Гаразд, — поклавши ніж та виделку на столик і спершись на нього обома ліктями, з таким самим пильним поглядом заговорив він. — Ви не дурна, тому зрозумієте це. Ми зустрічаємося на балконі. Через вас трапляється отой інцидент. Ви берете мій блокнот і читаєте мої записи. А потім телефонуєте мені й пропонуєте зустрітися, щоб його повернути. Ви ведете зі мною люб’язні розмови та приймаєте моє запрошення на «Ріголетто». А сьогодні вирішуєте не йти на «Ріголетто» через бажання зі мною поговорити. Ви ставите мені запитання про моє життя. А коли я запитую вас про ваше, кажете, що хочете доїсти омлет. Ви надзвичайно зіпсована жінка з класу багатіїв. А про мене думаєте, що я походжу з країни безкультурних дикунів. Тому вважаєте, що можете поводитися так, як зараз поводитеся.

— Боже мій... — силкуючись, мовила Гайді, зім’явши в руці носову хустинку. — Присягаюся, ви не так мене зрозуміли... будь ласка, повірте...

— Судячи з виразу вашого обличчя, ви зрозуміли, що поводилися неправильно. Тож тепер ви збираєтеся заплакати, бо гадаєте, що після цього все буде гаразд.

— Але ж це просто жахливо... Ви все не так зрозуміли. Я не хотіла нічого у вас вивідати... і я не зіпсована... і не зневажаю вас... і не почуваюся вищою за вас — зовсім навпаки. І саме тому я не хотіла говорити про... ну, про те, як я втратила віру. Це ж бо возвеличує вас порівняно зі мною.

— Чому?

— Та хіба ж ви не розумієте? Ви маєте в що вірити, а я... ми... не маємо.

Федя помітив, що її рука нервово смикається — отже, вона під столом торсає свою носову хустинку; обличчя її аж перекосилося від нервового збудження. І він знав, що слова жінки в такому стані — завжди правда.

— То ви поводилися так зі мною, бо заздрили? — мовив він. — Заздрили мені як частинці Руху, де я можу бути корисним для суспільства?

— Навіщо взагалі про таке говорити? Слова роблять усе безглуздим і сентиментальним.

— Вам так здається, бо ви зарозуміла й зіпсована. От ми, якщо зізнаємося у своїх помилках, робимо це привселюдно. І тоді той, хто зізнається, отримує прощення чи покарання залежно від того, який злочин учинив. Але ви не захотіли відповідати на моє запитання, бо не достатньо скромні, щоб визнати свої помилки. І ще тому, що насправді не очистилися від своїх шкідливих переконань через визнання їх перед усіма брехнею та забобонами.

— Боже... Невже ми не можемо це припинити?

На якусь мить голос Феді здався дівчині відлунням її останньої розмови зі священиком, що неначе видирала з неї всі нерви. Його ж бо голос звучав із такою самою безжальною монотонністю, і це діяло на неї, як нищівні удари по її духовній гордості, позбавляючи здатності опиратися. Тож звуки голосу Феді через полуду цього спогаду, здавалося, повертали її до далекого минулого.

— Як хочете, — говорив цей голос. — Це ж у ваших власних інтересах. Ви скаржитеся, бо не маєте в що вірити, але це лишень через те, що ви не наважуєтеся вирвати зі свого серця забобони та брехню... Ну, а тепер повернімося до нашого омлету. А потім я відвезу вас додому, бо вже пізно.

Patron приніс їм телячу голову, пробурчавши Гайді щось про те, що цю страву краще їсти гарячою, та зиркнувши на Федю з похмурою неприязню. Дівчина сиділа з блідим, змученим обличчям, мовчки копирсаючись виделкою в телячій голові, щоб patron не засмучувався. І раптом — несподівано для самої себе — вона почула власний голос, що звучав майже так рівно, як у людини, яка говорить щось, аби лишень розвіяти нудьгу:

— Коли йшла війна, одне крило нашої школи відвели під лікарню. І деякі з нас працювали там як сестри милосердя. Зокрема, ми доглядали солдатів, які потребували пластичної хірургії. Це були переважно двадцятирічні хлопці-льотчики, які дістали опіки, коли збивали їхні літаки. Тож я бачила людей без носів, які були через це схожими на сифілітиків. А одному хлопцеві відірвало нижню щелепу. І ще був такий, якому дихати доводилося через гумову трубочку, що стирчала в нього з горлянки. А деякі з них мусили по кілька днів валятися з рукою чи ногою, пришитою до підборіддя, щоб прижилася пересаджена шкіра. Вони були схожими на ембріонів-переростків... Я бачила людей зі скрюченими, наче пташині кігті, руками. А ще таких, які спали, мов риби, з розплющеними очима, бо в них згоріли повіки. А в одного взагалі мало що від обличчя лишилося: воно було геть усе забинтоване. І цей хлопець, схожий на Людину-Невидимку з фільму за романом Веллса, перед своєю смертю нашкрябав на дощечці слова: «К бісу Бога. Щиро ваш...» Це мало б мене вжахнути, але я зрозуміла, що... згодна з ним. І, може, колись я, незважаючи ні на що, забула б про це. Але якось одна з дівчаток, які навчалися в нашій школі, захворіла на церебральний менінгіт. Вона мала всього-на-всього вісім років, але була дуже розвинутою як на свій вік, гарненькою та веселою. Ця дівчинка прихилилася до мене душею, тож я наполягла на тому, що буду її доглядати... За церебрального менінгіту, як ви, можливо, знаєте, людина відчуває найсильніший головний біль, що тільки-но може бути спричинений хворобою. Ця дитина зі смішним ім’ям Тугу, перш ніж упасти перед смертю в кому, пролежала на спині вісімнадцять годин. І весь цей час вона без упину крутила головою й кожні тридцять секунд видавала характерний для менінгіту зойк, схожий на пронизливий пташиний писк. А потім на якусь мить їй стало легше, і її очі — а там було видно вже тільки білок — глянули на мене. Я нахилилася й прошепотіла їй якісь безглузді слова про те, як сильно Бог любить нас. А вона зашепотіла у відповідь: «Гайді, Гайді, мені страшно: я гадаю, Він із глузду з’їхав». Після цього — як я вже казала — вона впала в кому, пролежала так три дні й померла. Але ці слова восьмирічної дитини глибоко врізалися мені у свідомість. Адже на той час я вважала, що ще нікому у світі це не спадало на думку. Мені здалося, що це багато чого пояснює: лиховісну дурість сили, що прирекла цю дитину на нелюдські страждання й змушувала її пищати, мов пташка; жахіття, що я бачила у відділенні пластичної хірургії; а потім газові камери й потяги смерті, засипані хлоркою. Розумієте: я не могла уявити собі світ без Бога. Це так само, як я не тямлю себе без свідомості: так-бо я була б лише згустком живих тканих. І, можливо, я не можу собі цього уявити навіть зараз. Тож якщо вважати, що ніщо у світі не відбувається без Його волі, то всім цим жахіттям може бути єдине пояснення: Бог — це буйний божевільний...

Гайді замовкла, опанувала себе і, починаючи підфарбовуватись, мовила:

— Ось вам моя сповідь — точнісінько, як у церкві...

— Це просто приголомшливе явище, — заговорив Федя, який до цього з цікавістю спостерігав за нею. — Людина, яка походить із класу інтелігенції, у двадцятому столітті йде до монастиря й будує божевільні теорії про те, що Бог з’їхав із глузду. А ваші батьки — вони були побожними?

— О, ні, до жаху прогресивними.

— Ну, тепер ви все розумієте. За часів Середньовіччя забобони були звичною річчю. Але ви, народившись у часи першого п’ятирічного плану, повернулися до Середньовіччя, куди вас закинула ущербність вашого суспільства. І те саме відбувається з багатьма вашими поетами та науковцями: вони здаються й повертаються до Середньовіччя, бо не можуть знести життя в пустелі.

— То ви читали Еліота? — захоплено вигукнула Гайді.

— Звичайно, читав. Я ж казав, що вчився в університеті.

— І його там вивчають?

— Деякі його вірші студенти вивчають як приклади того явища, що я тільки-но вам описав.

— Зрозуміло...

— А що було з вами потім, коли ви пішли з монастиря?

— Та... нічого особливого. Я вийшла заміж за першого-ліпшого, а тоді розлучилася з ним. Відтак стала одержимою ідеєю розбивання скляних кліток. А якщо ви читали Еліота, про все інше здогадаєтеся самі...

З цими словами Гайді притулилася спиною до спинки стільця і, з посмішкою дивлячись Феді в очі, повільно продекламувала:

— Щоб я зігрівсь — у вогнищі,

Що очищає холодом, згорю...


— Оцього я не розумію, — відповів він їй порожнім поглядом. — Це формалізм якийсь...

— Не зважайте... Ми з вами тепер знаємо одне одного набагато краще: наприклад, мені на сьогодні вже відома серія виразів вашого обличчя. Перший — сповнений підозри й недовіри, коли у ваших очах немовби закриваються жалюзі. Другий — яскравий спалах, спричинений розгадкою, що ви знайшли для чергової загадки, поставленої перед вами нашим розтлінним світом. Третій — безтурботний, доброзичливий: ви ніби зсуваєте на потилицю кашкет, який носили ще хлопчаком. Четвертий — сексуальний... але краще мені про це промовчати. І, нарешті, останній — м’який та поблажливий. Він супроводжується добрим, співчутливим голосом, що ви завжди використовуєте, коли пояснюєте закони історії своїй неосвіченій та покірній служниці...

З цими словами Гайді легенько вклонилася.

Федя засміявся. І це вперше дівчина почула від нього сміх, що йшов від щирого серця. Неначе зсунувши на потилицю свій невидимий кашкет, він постукував долонею по столику від надлишку почуттів. І вона зашарілася від гордості, але одразу ж відчула зневагу до себе.

— Це було просто віртуозно, просто блискуче! — мовив Федя з наївним захопленням. — Треба це запам’ятати — потім друзям розкажу... То скільки ви нарахували в мене виразів обличчя?

— П’ять. Я їх на пальцях перелічила.

Він знову розреготався, а тоді проказав:

— А тепер вип’ємо трохи шампанського.

Дівчина хотіла заперечити: мовляв, шампанське не дуже-то й годиться до такої страви, як теляча голова. Але чоловік наполіг на своєму, і patron приніс їм пляшку шампанського у відерці з льодом, усім своїм виглядом демонструючи філософську зневагу й старанно уникаючи погляду Гайді. Щойно офіціант пішов, Федя взяв пляшку з відерця й спритно відкоркував її. Пролунав гучний хлопок, неначе вистрелили з пістолета.

— А тепер, — проголосив він, — ми вип’ємо по п’ять келихів: кожний — за один із п’яти виразів мого обличчя.

— Ви ж не думаєте, що я вип’ю один за одним п’ять келихів шампанського?

— Думаю. Ви ж маєте бути азартною, як і всі американці. Чи не так? А я мінятиму вираз обличчя перед кожним келихом. Це буде надзвичайно весело!

Скорчивши підозріло-неприступну міну, чоловік дзеленькнув своїм келихом об бокал Гайді й випив усе одним ковтком. Вона зробила так само, і Федя знову наповнив келихи. Решту вистави він відіграв зі щирим старанням, неначе добродушний дядечко, який корчить гримаси, щоб розвеселити дитину.

Patron, у якого це викликало огиду, пішов до кухні. А Гайді, не бажаючи знову затівати сварку, покірно випила свої п’ять бокалів, одночасно шкодуючи й радіючи тому, що Федя, напоївши її, отак бездарно провалив свій план. Він-бо не міг знати, що вона, коли нап’ється, втрачає свою католицьку терпимість плоті. І тоді з-під погано підігнаної під її стан мантії розпусниці починає визирати роздвоєне копито пуританки.

— А тепер відвезіть мене додому, — сказала дівчина, відчуваючи, як у неї злегка паморочиться в голові. — Інакше я буду п’яна як чіп.

— Оце вже ні, — радісно відповів Федя. — Спочатку ми вип’ємо каву з бренді, а потім поїдемо до мене, увімкнемо грамофон і слухатимемо музику... Це буде арія з «Ріголетто».

Останні слова він мовив з усмішкою.

— Я згодна, але тільки щодо кави з бренді, — сказала Гайді.

Побачивши, що він їй не вірить, вона злякалася: ось-ось розіграється чергова сцена. Аж раптом із барвистого покривала сп’яніння, що огортало її з усіх боків, на дівчину зійшло натхнення. І вона, скромно втупившись поглядом у свою чашку кави та скорчивши мелодраматичну міну, мовила:

— Ви ж бажаєте лише мого тіла, але не душі...

Ефект від цих слів набагато перевершив її сподівання: замість того, щоб проголосити душу породженням фантазій буржуазного суспільства, Федя почав із запалом пояснювати, що вона несправедливо докоряє йому — це ж бо глибоко ранить його найдорогоцінніші почуття. І, замовивши ще бренді, він сказав їй: мовляв, не буду придурюватися, що ніколи не спав із жінками, але робив це тільки з тими, у чиї тіло й душу був палко закоханий. А потім поскаржився на свою самотність у Парижі й додав, що вона, Гайді, справила на нього незабутнє враження тієї самої миті, коли він уперше її побачив.

Дівчина слухала ці слова жадібно, з величезним задоволенням — ну просто мед і нектар! Мабуть, це саме відчуття приходить до старих дів, які втамовують свою душевну спрагу, отримуючи й читаючи листи кохання, написані й відправлені ними ж самими.

Коли вони сіли в таксі, Гайді дозволила Феді на якусь мить пригорнути себе й поцілувати межи очі. Потім вона випручалася з його обіймів. Але навіть цієї миті було достатньо, щоб дівчина відчула, як бездоганно їхні тіла дичать одне одному: його шкіра неначе відчуває, як треба торкатись її шкіри, і навпаки. Однак у її душі одразу ж відкрився шлюз відчуття провини, що випустив на волю потоки бридливості. Тож вона, щоб уникнути огидної боротьби, що могла завершитися лише приниженням Феді, застосувала одіозний прийом — збрехала, що в неї зараз «хворі дні». І це одразу ж спрацювало: він прибрав руки і, навіть не намагаючись приховати невдоволення й розчарування, сказав водієві її адресу. На той час, коли вони прибули, Федя вже настільки опанував себе, що галантно попрощався з нею, навіть руку поцілував. Але про наступне побачення не сказав ані слова.


Коли Гайді ввійшла до їхньої з батьком квартири, побачила, що в його кімнаті досі горить світло. Полковник, який сидів за письмовим столом, привітався з донькою, розвернувши до неї свій стілець.

— Де це ти ходила? — мовив він свою звичну фразу.

То було саме привітання, а не запитання про те, як минув у Гайді сьогоднішній вечір. Але під цим треба було розуміти, що, хай де б вона «ходила», могла накоїти не більше, ніж якісь прості пустощі. Тож це забезпечувало їй відпущення гріхів на будь-який випадок. Крім того, якби Гайді з кимось переспала, пішла б одразу до своєї кімнати.

— Я вечеряла з отим росіянином, який був на званому вечорі в мсьє Анатоля.

— З Нікітіним? І що, добре розважилася?

Голос полковника був рівним, без емоцій. Дівчина всілася на дивані, скинула туфлі й підібгала під себе ноги.

— Ми з ним переважно сварилися. Його розум неймовірно примітивний, однак разом із цією неотесаністю йому притаманна своєрідна гострота, що спрощує все на світі. І всі наші дорогоцінні складнощі для нього — усього-на-всього великий пшик.

— Так, я це помітив, коли мені доводилося мати з ними справу.

— То вони всі такі, чи що?

— Ну-у... ти ж знаєш про того хлопця, який вважав, що всі французькі офіціанти рудоголові. Але, як на мене, там справді в усіх офіціантів руде волосся...

— Ти радий, що тобі не треба більше складати списки? — захотіла Гайді змінити тему.

Полковник, утомлено всміхнувшись, притулився спиною до спинки стільця.

— Ти нещодавно казала, що буваєш справді наляканою лише під час затишшя. Ну ось, зараз саме таке затишшя й настало. Про списки вже забуто — усім дещо ніяково від того, що марно панікували. Тож нічого не буде зроблено до наступного нападу паніки, коли, можливо, виявиться вже пізно. Ми маємо кілька місяців, а може, кілька років, що знову будуть змарновані.

Гайді пожалкувала, що взагалі завела цю розмову. І водночас її зворушив вираз рожевого батькового обличчя: це був вираз «спантеличеного ліберала». Такий безпорадний і милий...

— Біда в тому, — продовжував чоловік свої балачки, — що не можна врятувати того, хто не хоче, щоб його рятували. З Європою щось сталося: Бог його знає, через що... але вона перелякана й спантеличена. Гадаєш, весь континент може якимсь чином втратити волю до життя? Якщо це так, нам треба вшиватися звідси, поки й ми не підчепили цих смертоносних мікробів.

— Це ж неправда... Скажу навіть більше: ти сам знаєш, що це не так, — дзвінко мовила Гайді.

— Знаю, чорт забирай... Але ж не можна весь час обдурювати самого себе. А якщо припинити себе обдурювати, це навіть гірше... От що може запропонувати суспільству твоє покоління? Молодь здебільшого має власні програми й запатентовані розв’язки проблем, а старше покоління для них — просто купка маразматиків. Якщо про це добре поміркувати, найстрашнішою тенденцією твого покоління є величезна повага до старших. Це дуже поганий знак.

— Хтось сказав, що є такі ситуації, що просто не передбачають жодного виходу з них. Не можна плисти в підошві хвилі.

— І це все, що ти можеш сказати? Оце так, оце так... — потер він гладеньку шкіру свого чола. — Звичайно ж, у четвертому столітті нашої ери навіть найбільший мудрець не міг знайти панацеї проти стрімкого розпаду Римської імперії... Гадаю, треба мені Фрейда почитати — може, знайду щось про цих смертельних мікробів. Історія нічого не вчить: у ній повно аналогій, що обрубують обидва кінці... Дідько, має ж бути якийсь вихід!

— Особисто я зараз вийду звідси, вип’ю склянку віскі з льодом та й ляжу собі спати.


VIII. Пропащі янголи

Наступного дня після вечері з Федею в невеличкому бістро Гайді вже шкодувала про свою перемогу. Майже всі її думки про нього були епідермічного характеру, наче вона думала шкірою, а не мізками. Їй не хотілося йому телефонувати: вона-бо знала, що її відчуття переповзуть до нього телефонними дротами. Відчуття ці нагадували їй радіацію, що не знає перешкод і проникає всюди, або ж особливий вид телепатії. І ця шкірна телепатія була зараз саме тим, чого вона, Гайді, бажала.

Після обіду їй довелося піти крамницями, і це відволікло від думок про Федю. І разом із цим порушенням телепатичного контакту дівчина відчула всередині порожнечу. Вона подумала, чи не піти їй на вечірку з коктейлями, але натомість зателефонувала Жульєну. Адже він був повною протилежністю Феді, тому спілкування з ним мало відновити оту перервану подачу «електричного струму» шкірної телепатії проходженням через негативний полюс.

Жульєн, який, судячи з голосу, зрадів дзвінку Гайді, запросив її до себе в гості: мовляв, він саме позапрошував до своєї квартири друзів. Але на той час, коли дівчина добралася до Жульєнового помешкання (це була невеличка квартира на третьому поверсі старого будинку в Сен-Жерменському передмісті), там залишився єдиний гість — професор Варді. Вікна кабінету господаря виходили на невеличкий непоказний готель, розташований по той бік вузенької вулички (вікна цієї будівлі наводили на думку про силуети жінок, які ввечері роздягаються, запнувши штори). У квартирі приємно пахло присипаними пилом книжковими полицями, і це створювало неочікувану для Гайді атмосферу мудрості й затишку. Навіть професор Варді, який сидів у кріслі з келихом солодкого вермуту в руці, здавався тут спокійнішим, ніж завжди. Коли Жульєн ввів Гайді до кабінету, професор залишився сидіти. І вона сприйняла це як чудернацький, але комплімент: її прийняли тут як свою.

— Вам пощастило, що ви приїхали так пізно, — мовив Жульєн, готуючи їй коктейль (інгредієнти мали досить сумнівний вигляд). — Ви пропустили одну з отих нудних, сповнених колючого єхидства дискусій, що нібито закінчуються масною крапкою, але за першої ж можливості починаються знову.

— Суперечка з напівнезайманими, — вставив своє пояснення Варді.

— О, як цікаво! — ввічливо відгукнулася Гайді. — І ви намагалися їх звабити?

— Ха-ха... — відповів професор (сміх його складався з двох чи трьох ввічливо-безрадісних вигуків, що мали означати веселощі). — Ми звемо напівнезайманими певну категорію інтелектуалів, які, фліртуючи з Революцією та насиллям, водночас намагаються залишитися непорочними лібералами.

— З іншого боку, — зробив Жульєн широкий жест рукою з келихом, — ми — ті, хто віддали свою невинність, яка вже ніколи не повернеться, — є пропащими янголами.

З цими словами він притулився спиною до полиць, заставлених рядами пошарпаних, обгорнутих у папір книжок (це надавало кабінету, як і всім французьким бібліотекам, вигляду літературного кладовища).

— Сьогодні тут було троє таких, — вів далі Жульєн. — А саме письменник, художник і молода жінка. Вона заміжня за письменником, якого кохає, але спить із художником, якого терпіти не може. І кожні шість місяців намагається — щоправда, невдало — накласти на себе руки. Оцим вони насамперед і займаються впродовж останніх п’яти років: ми ж бо, французи, — надзвичайно консервативний народ і любимо, щоб навіть безлад у нашому житті мав характерну рису організованого наступництва. Друге ж їхнє головне заняття — це Революція, що уможливить прихід Царства Небесного та визволить їх із полону їхнього трикутника й усіх інших проблем. Варді та я аж ніяк не хотіли починати дискусію, але він ненароком згадав нашого спільного друга, якого нещодавно стратили в отій країні. І вони — усі втрьох — накинулися на нас, наче фурії: по-перше, мовляв, його не страчували; по-друге, він, як не крути, був зрадником; по-третє, Революція має право вбивати навіть невинних людей заради вищої мети... ну, і ще сім мішків гречаної вовни намололи. Ви ж розумієте, що цей вид інтелектуального збочення був би лише безглуздими балачками, якби не мав, усупереч поширеним уявленням, істотного впливу...

Жульєн замовк, щоб перепочити від власного пафосу. І цим скористався Варді:

— Уточнімо: в усьому стосовно позитивних ідей чи покращання художнього смаку інтелігенція має незначний вплив на широкі маси. Але в усьому негативному вона — як провідник деградації та руйнування — має величезний вплив. Принаймні так воно є в нашій країні.

— І наймерзотніше тут те, що цих інтелектуальних напівнезайманих практично неможливо вилікувати, — знову заговорив Жульєн. — Людина, яка переспала з Революцією, знає, що каже. Але вони, безкінечно фліртуючи з нею, не віддаються їй повністю — хіба що, фантазуючи про неї наодинці, удовольняють самі себе. А якщо спробувати сказати їм, чим насправді є об’єкт оцих їхніх фантазій, вони просто назвуть тебе песимістом, розчарованим у житті. Або ж параноїком...

Він зробив паузу, кліпаючи від уявного цигаркового диму.

— І чому ви через це так переймаєтеся? — спитала Гайді. — Якщо ви вже вирішили стати відступником, мали підготуватися до такого.

— Дозвольте зауважити, — подивився на неї професор похмуро-доброзичливим поглядом, — що ви неправильно вжили слово «відступник», бо тут не той контекст. Якщо ми відмовилися йти за Революцією, то тільки через те, що вона відмовилася йти за своєю ідеєю. Наша позиція проста: заперечувати заперечення.

Барді говорив, ретельно добираючи слова, з притаманним йому гнівливим талмудистським пафосом. Але він, незважаючи на це, посідав оборонну позицію: схоже було на те, що ним керувала постійна потреба виправдати себе. Як професор, так і поет були помітно пригніченими своєю невдалою спробою переконати людей, які цьому, як вони знали, не піддаються.

— Та стули пельку! — роздратовано втрутився Жульєн. — Гайді має рацію. Людям байдуже, якщо ти зрадив усе людство, але якщо ти зрадив свій клуб, одразу ж перетворюєшся на відступника. А відступників — хай які б були їхні мотиви — не люблять. Тобі ніколи не спадало на думку, що навіть атеїсти поважають своїх колишніх однодумців, які навернулися на католицьку віру? А от священика, який став атеїстом, усі зневажають... Можеш заперечувати це скільки завгодно, але нам ніколи не пробачать того, що ми не визнали своєї помилки.

— Ти невиліковний мазохіст, — відповів професор. — Помилки припустилася Партія, а не я. І тому мені нічого не визнавати.

— Любий мій друже, відступник — завжди відступник: нехай папа римський хоч із власного сестрою спить...

— Жив колись один хлопець на ім’я Савонарола[41]...

— …..з яким ти маєш дещо спільне. А його, до речі, спалили живцем...

— І що це доводить? — обернувся професор до Гайді. — От скажіть мені: що це доводить?

Дівчина весь цей час ходила туди-сюди вздовж книжкових полиць, розглядаючи заголовки та прислухаючись до суперечки чоловіків. Слова Жульєна про священиків, які перетворюються на атеїстів, здалися їй цілковитою правдою. Тож вона почувалася в цьому помешканні, як у себе вдома: її ж бо з Жульєном — ба навіть із Варді з його пафосною самовпевненістю — поєднували якісь чудернацькі узи. Вона теж належить до пропащих янголів, до «Трьох воронів Ніколи-Більше». І справа не тільки в тому, що їх за невизнання власних помилок не пробачать інші: вони й собі неспроможні цього пробачити.

— Я вважаю, — мовила Гайді дзвінким, радісним голосом (так вона завжди розмовляла на вечірках), ставлячи назад на полицю одну з книжок, — що факт спалення Савонароли живцем доводить правоту Жульєна.

— Це ж дуже просто, — обізвався поет. — Людям завжди була не до вподоби продажність священиків, але монахів-відступників вони ненавиділи ще більше.

— Маячня, — відповів професор. — А як же тоді Лютер? А Генріх Восьмий?

— Обидва вони були чужинцями для Риму, — сказав Жульєн. — Тож їх вважали не відступниками, а повстанцями, яких зробила сильнішими нова хвиля національної свідомості. Крім того, Лютер подарував народу Біблію. А що ми з тобою можемо йому дати, Варді?

— Мені шкода, — в’їдливо відгукнувся професор, — але ніяких пророцтв я запропонувати не можу. Я просто педантичний, категоричний радикал із чітко сформульованою програмою, який виступає проти як анархії капіталізму, так і тиранії держави з тоталітарним режимом. І проти військових блоків як на Заході, так і на Сході.

— От і сидиш на нічийній землі між двома таборами, — сказав Жульєн. — Чи, радше, висиш між Небесами й Землею, наче Мухаммедова труна[42]...

— …..з ретельно продуманою програмою, — повторив, не звертаючи уваги на репліку поета, Варді. — І програму цю — дозвольте вже мені з усією скромністю наголосити — підтримує дедалі більше людей із тих, які вміють думати.

Після цих слів професор обернувся до Гайді й додав:

— Скажу більше: Жульєн — один зі співавторів цієї програми. І коли він перебуває в нормальному гуморі, проявляє себе як активний учасник нашої Ліги.

— Еге ж... — мрійливим тоном відгукнувся поет. — Як ти зауважив, нас підтримує дедалі більше людей. Наприклад, протягом останнього року кількість наших послідовників, зросла на п’ятдесят відсотків. Тобто було восьмеро, а стало дванадцятеро...

— Ха-ха! — підводячись, вичавив із себе Варді. — Жарт не новий, але завжди спрацьовує. А зараз мені час іти. Сподіваюся, оцей твій напад мазохізму скоро мине... Розумієте, Гайді, з ним час від часу трапляються такі напади, схожі на малярію. Може, ваша присутність подіє на нього позитивно...

— Може, і так, — холодно відповіла дівчина. — Однак мені теж час іти.

— Ну не йдіть... — попрохав Жульєн. — Невже ви хоч келиха зі мною не вип’єте?

— Гаразд, але що подумає про нас професор?

— Найгірше, ха-ха, — відповів Барді таким тоном, щоб галантно дати Гайді зрозуміти, що її просто не можна запідозрити в непристойній поведінці.

І професор, церемонно й трохи незграбно потиснувши їй руку, пішов.


— Ну, і як вам мій друг? — спитав Жульєн, залишившись із Гайді наодинці.

— Минулого разу цей професор справив на мене просто жахливе враження. А тепер мені здається, що він дуже милий.

— Вам не слід недооцінювати Барді. Його мозок схожий на швейцарський наручний годинник, що сам заводиться. Але — повірите ви цьому чи ні — у нього комплекс щодо жінок, які вищі за нього на зріст. Це його пригнічує, тому він і поводиться у вашій присутності з такою помпезністю.

— Комплекси інших людей — завжди загадка, — зітхнула Гайді, подумавши про те, що Жульєн і досі не полишив манери повертатися до неї тим боком обличчя, що без шраму від опіку.

— Саме так. Наприклад, я ніколи в житті не доберу, чому ви комплексуєте через те, що пішли з монастиря. Хай там як, а це гризе вас так само сильно, як нас — те, що ми свого часу порвали з Партією.

— Хіба я вам про це щось казала?

— Ні, але якісь натяки були. А про решту вже неважко здогадатися.

Він сидів на підвіконні неглибокого алькова, притулившись спиною до залізного поруччя. На вузеньку вуличку спускалися сутінки; в одному чи двох вікнах готелю навпроти загорілося світло, і за жалюзями замиготіли нечіткі тіні.

— Marcel! Marcel! Tu as oublié ta bicyclette![43] — прозвучав на вулиці жіночий голос.

Те, що якийсь Марсель пішов собі, забувши, що приїхав на велосипеді, здалося Гайді однією з маленьких поетичних таємниць, що ніколи не будуть розгадані. У її голові промайнула нечітка думка про те, що таким життєвим загадкам треба приділяти більше уваги: а раптом їхні розгадки містять якісь важливі підказки? З келихом у руках вона сіла на інший край підвіконня, спершись ліктем на поруччя, і поглянула на вулицю. Там неквапно по двоє чи по троє з характерним човганням просувалися — напевно, щоб випити аперитиву, — типові парижани з Лівого берега. Це видовище заспокоювало нерви Гайді. Аж раптом вона усвідомила, що вже кілька годин не думала про Федю, і одразу ж відчула, як стискається від солодкого болю серце. Тим часом Жульєн знову заговорив — цього разу на іншу тему (щоправда, у зміст перших кількох речень вона не вникала):

— …..З якої причини Європа пустилася берега? А от із якої: вона прийняла як істину твердження про те, що зі смертю для людини все закінчується. І цим актом відречення ми розірвали свій зв’язок із безкінечністю, ізолювали себе від Усесвіту — чи, якщо хочете, від Бога. І оця втрата усвідомлення себе частинкою космосу, що виражена скрізь, — у раціоналістичному характері сучасної поезії, живопису, архітектури й усього іншого, — привела до поклоніння новому Ваалові — суспільству. Я не маю на увазі поклоніння тоталітарній державі — ба навіть державі як такій. Ні, справжнє зло — це ідол, зроблений із суспільства. Соціологія, суспільні науки, соціальна інтеграція... ну, і тому подібне. Коли ми почали вважати смерть кінцем існування, суспільство замінило нам космос. Людина вже не має жодного прямого зв’язку зі Всесвітом, зірками, таємницею життя. Усі її космічні зв’язки монополізовані, а трансцендентні імпульси всотуються ідолом на ім’я Суспільство. Ми вже не кажемо про homo sapiens — людину. Ми говоримо про «індивідуум». Ми більше не прагнемо творити добра: наша мета — «соціальна інтеграція». Антропологи більше не вивчають людських звичок — вони працюють «у сфері суспільства». І тому...

— І тому що?

— Та ви ж нудьгуєте від моїх балачок, — нервово скривився Жульєн. — Краще б нам із вами в ліжко лягти.

— Насправді ліпше було б, якби ви продовжували свої балачки.

— Припустімо, що ви маєте рацію, — дещо вдавано засміявся він. — Але чому?

— Тому що я чудово вмію слухати. Крім того, мені справді цікаво.

— Гаразд, — із виглядом переможеного зітхнув Жульєн. — Ось що я хотів сказати: оскільки релігійні переконання було замінено на поклоніння суспільству, то ми приречені на загибель. Адже так ми стаємо жертвами ідолопоклонства всьому мирському.

— А це хіба не те саме, що загинути в релігійній війні?

— Ні. У релігійній війні людину втішає щонайменше її переконання в тому, що вона потрапить до раю, а ворог — до пекла. Проте справа тут, власне, і не в цьому. Суть ось яка: ідолопоклонство суспільству призводить до культу логістики й раціональності. А тепер уявіть собі раціональність як єдину рушійну силу, що керує людством. І помножте цей фактор на вражаючі можливості сучасної технології. А тоді уявіть: те, що вийшло в результаті, без обмежень задіяне в конфлікті між людьми, які поклоняються, мов ідолу, мирським речам. Чого в такому разі не уникнути? Повного винищення людства — от чого. Єдина, одна-єдина надія запобігти цьому — прихід нової трансцендентної віри, що вивільнить людську енергію із «соціальної сфери» та спрямує її в космос. І це відновить зв’язок між людиною та Всесвітом, а також діятиме як гальмо для двигунів раціональності. Інакше кажучи, має виникнути нова релігія, що наверне людей до космосу. Релігія, догми котрої прийняла б людина двадцятого століття...

— І хто ж винайде таку релігію?

— У тім-то й причина. Релігій не винаходять — вони матеріалізуються самі. Це схоже на процес перетворення газоподібної речовини на рідку.

— То ми тільки й можемо, що чекати, поки це станеться?

— Ну, люди завжди можуть вигадувати якісь програми та платформи. Але на них далеко не заїдеш: де сядеш — там і злізеш.

Вулицею внизу проносилися голоси та інші характерні звуки життя в час сутінок, коли долину Сени огортає особливе блакитне світло. На відкритому прилавку молочної крамниці численні сорти сиру почали розпливатися в тьмяний натюрморт: «Fromages Variés[44], 195...» Поліцейський знічев’я розглядав спочилих у мирі кроликів, що звисали з гаків перед м’ясною крамницею; складеними за спиною руками він крутив свій білий жезл. Аж тут пролунав той самий жіночий голос (його володарка стояла за своїми дверима, невидима для Гайді та Жульєна):

— Marcel! Marcel! Tu as encore oublié ta bicyclette![45]

Загадка стала ще незрозумілішою подібно до того, як дедалі густішали вечірні тіні. За рогом вулиці Університетської вже засвітилися вогники газових ліхтарів.

— Чому б вам чогось не написати замість того, щоб працювати над програмами та сперечатися з напівнезайманими? — спитала Гайді.

— Тому що я більше нічого не пишу, — відповів Жульєн байдужим тоном. — Я вам уже казав про це першого вечора, коли відвозив вас додому на таксі. Щоправда, тоді я був дещо п’яний, тому говорив із драматизмом.

Уставши з підвіконня, поет став безцільно походжати туди-сюди кімнатою. Гайді вже зовсім забула про його хвору ногу, але зараз він кульгав сильніше, ніж зазвичай. Проте хода його стала рівнішою, щойно він помітив, що дівчина за ним спостерігає.

— Оце, — скривившись, проказав Жульєн, — та ще шрам у мене на фізіономії — мої здобутки в битві при Теруелі, рік тисяча дев’ятсот тридцять сьомий від Різдва Христового. Іспанія відіграла останній акт в отій комедії невинності — клімакс і апофеоз грандіозної буфонади, що передувала падінню. До речі, Варді теж брав участь у тій битві. Це вас дивує, чи не так? Його рушниця поступово розвалювалася, і він ніколи не був упевнений, у якому напрямку фронт. Але вистояв до кінця... Я саме лежав у шпиталі, коли вичитав у газеті про «останніх із могікан» Революції, які всі до одного зізналися в шпигунстві й почали випрошувати пустити їм кулю в потилицю, наче хворі, які корчаться від болю, благаючи, щоб їм дали морфію.

— Ви наче не розповідали про те, чому не можете писати.

— Ну, якщо вам справді цікаво, я можу навести цілий список причин. Щодо поезії, з цим було покінчено того дня, коли я пішов із Партії. Пропащі янголи не пишуть віршів. Є лірична, духовна поезія, а ще любовна, бунтарська... Але поетів-відступників не існує. Протягом якогось часу це бентежило мене, та потім я прийняв це як емпіричний факт і взявся писати романи замість віршів. Перший мій роман мав неабиякий успіх. Це мав бути початок трилогії, але мої плани зруйнував початок війни. Потім були поразка, Опір і так далі... А коли все це скінчилося, я зрозумів, що ніколи не напишу другого тому трилогії. І взагалі ніколи більше не писатиму романів.

— Але чому?

Жульєн усе ще стояв на відстані кількох футів від Гайді — між письмовим столом та вікном. Тьмяне світло вечора, що згасав, падало на його обличчя так, що краще видно було неушкоджену частину. А шрам від опіку та скривлені в гірку посмішку губи з незмінним недопалком цигарки — усе це залишалося в густій тіні.

— Мистецтво — це споглядання, — мовив нарешті він. — Причому безжальне споглядання: письменник повинен або безжально писати про те, що вважає істиною, або помовкувати собі. А я зараз вважаю істиною той факт, що Європа приречена: цей розділ історії буде ось-ось дописаний до кінця. Оце моя споглядальна правда. І, дивлячись на світ як сторонній спостерігач, — з позиції вічності, — я бачу, що тут навіть немає через що перейматися. Проте я вірю ще й в етичний імператив боротьби зі злом — навіть якщо знаєш, що все одно програєш бій. Для цього мені достатньо лишень згадати, що сталося з родиною Бориса... І в цій площині моя споглядальна правда перетворюється на пропаганду поразки, тобто на аморальну річ. З дилеми між спогляданням і дією не знайти виходу. Так, в історії були ідилічні періоди, коли одне йшло поряд з іншим, але зараз їх не поєднаєш, і я не виняток із правила. Європейське мистецтво вимирає, тому що не може існувати без правди. А правда ця перетворилася на смертельну отруту...

Жульєн зробив паузу, і Гайді похитала головою.

— Ваші слова звучать цілком логічно, але ви наче виправдовуєтеся...

Проте поет, проігнорувавши її репліку, заговорив знову:

— У мистецтві повинна бути ще одна річ — об’єктивність. Припустимо, що я зробив вас і вашого друга Нікітіна героями свого роману, — подивився він на неї задумливим поглядом фотографа, який спостерігає за фотомоделлю. — Близько двадцяти сторінок будуть написані легко. А потім усе розвалиться: хай що б я робив, а персонаж Нікітін вийде в мене прісним, несправжнім. Розумієте, про що я?

— Ні, не розумію. А ми обов’язково повинні переходити на особистості?

— Обов’язково. Ви спитали мене, чому я більше не пишу. А це ще інтимніше, ніж запитати чоловіка, чому він став імпотентом. Крім того, у мене й на думці немає казати нічого образливого про справжнього Нікітіна: я розмірковую про нього як про героя роману. Знаєте, що було б не так із цим вигаданим героєм? А те, що він не вигадка, а реальна людина.

— Я все одно не розумію...

— Скажімо так: реальність не можна отак просто взяти й перенести в художню літературу. Її треба перетравити, щоб вона змішалася з твоєю кров’ю, а тоді вийшла з тебе маленькими краплями, наче піт. Усі ж знають: якщо хочеш написати про вбивцю, мусиш проковтнути його й сам стати вбивцею. Так робили дикуни: ковтали серце вбитого ворога, щоб його мужність перейшла до них. От і письменник повинен проковтнути й вичавити із себе, наче піт, убивство. Це схоже на гіпнотичну магію; письменник мусить мати травну систему канібала — від цього залежить якість його творів. Але Нікітіна перетравити неможливо: він лежить, наче тверда каменюка, у мене в шлунку. Про Нікітіна не хоче писати моя ручка: у ній згортаються чорнила...

— Але чому ви обов’язково маєте писати про Нікітіна?

— А про що ж іще писати? Того, хто сидить у камері для смертників, цікавить одна-єдина людина — кат. Але моя уява відмовляється перетворюватися на Нікітіна. Вона — тобто моя уява — може бути жадібною, ненаситною, аморальною, хтивою людожеркою. Але коли справа стосується Нікітіна, вона починає викаблучуватися, стаючи раптом педантичною, непорочною, повною моралістичного гніву та естетичної огиди. Лише погляд Нікітіна, спрямований на неї, змушує її бажати податися до монастиря або читати проповіді. А коли письменник перетворюється на проповідника, йому гаплик.

— Тобто ви ненавидите Федю так сильно, що не здатні бути об’єктивним, змальовуючи з нього персонажа роману?

— То його звуть Федя? А я й не знав, що в нього християнське ім’я... Для мене він просто продукт серійного виробництва — древній неандерталець із сучасним мозком робота. І, як я вже казав, у мене й на думці немає чимось образити його.

Гайді підвелася і, спершись обома руками на поруччя та наполовину обернувшись спиною до Жульєна, поглянула на вулицю.

— Ви не казали нічого образливого, — упівголоса зауважила дівчина. — Ні, ви просто заздрите...

Він урвав було її мову, але вона захитала головою.

— Я не маю на увазі, що ви заздрите йому як чоловікові. Ви заздрите, бо він вірить у те, у що ви припинили вірити.

— Це цілком очевидно, правда ж? Питання в тому, чи вважаєте ви його віру вартою заздрості.

— А це не має значення. Ви заздрите йому, бо втратили одну віру й не можете знайти іншої. Я це знаю, бо й сама така: іноді почуваюся змією, яка скинула стару шкіру, а нову наростити не може. Це змушує людину почуватися оголеною, беззахисною. Але ви натягаєте на себе не свою шкіру...

— А хто ж, любонько моя, цього не робить?

— Федя. І мсьє Анатоль... А що мені особливо у вас не подобається, — вела вона далі тихим, розсудливим тоном, — то це ваша поза набундюченої людини з розбитим серцем.

Жульєн відповів їй зі свого кутка напівтемної кімнати пильним поглядом та посмішкою. А тоді мовив:

— Туше...

— Та мені байдуже... — проказала вона ще безбарвнішим, тихішим і задумливішим голосом. — Що я хочу від вас почути — то це те, як закінчилася б моя з Федею історія, якби ми були героями вашого роману.

Він спробував поглянути їй в обличчя, щоб побачити вираз очей. Але вона дивилася униз, на вулицю.

— Чому ви хочете це знати? — спитав Жульєн.

Гайді мовчки чекала на його відповідь, не підводячи погляду.

— Вона може завершитися лише двома класичними варіантами, — проказав тоді він. — Перший — «Приборкання норовливої». Другий — історія Самсона й Даліли.

Дівчина не відповідала. І він дивився на її стан, зігнутий над підвіконням (тепер цей стан уже перетворився на нечіткий силует). А тоді додав дещо невпевненим тоном:

— Є, звичайно ж, і третій можливий варіант — «Юдита й Олоферн»...

Хоча Жульєн і затинався, коли вимовляв ці слова, та все ж на якусь мить вони здалися Гайді навдивовижу чіткими та зрозумілими.

— Гадаю, ви божевільний, — стиха проказала вона. — Мені вже час іти.

— Marcel! Marcel... — знову залунав на вулиці жіночий голос.

— Хто це? — спитала дівчина.

— Ви про кого?

— Про жінку, яка щойно кликала якогось Марселя.

— Кликала?.. Я не звертаю уваги на вуличні шуми.

— Але ж вона кричала комусь, що він велосипед свій забув...

— Що-що?

Жульєн спантеличено витріщився на неї зі свого кутка огорнутої напівтемрявою кімнати. І її раптом охопило сильне відчуття déjá vu.

— Може, світло ввімкнете? — проказала вона.

— Звичайно... Вибачте.

Жульєн увімкнув світло і, блимаючи, відчинив їй двері.

А тоді мовив:

— До речі, Бориса до лікарні забрали.

З того вечора, коли Гайді розмовляла з цим озлобленим поляком, і аж до сьогодні вона майже не думала про нього. Але зараз його кістлявий стан постав перед її очима надзвичайно чітко.

— Наскільки це серйозно? — спитала вона.

— Він у критичному стані. Якби лишень ви його навідали, якщо у вас знайдеться час між зустрічами з містером Нікітіним...

У голосі Жульєна не було в’їдливих ноток — лише холодна неприязнь. І Гайді збагнула, що він думає про Нікітіна не як про людину, пов’язану з нею: для нього Федя був передусім пов’язаний із Борисом.

— Я б залюбки, але ми з ним дуже мало знайомі, — відповіла вона, проігнорувавши останні слова Жульєна. — Крім того, у мене тоді виникло чітке відчуття, що я йому не подобаюся.

— Та Борису ж узагалі ніхто не подобається. Але якщо до нього прийде жінка з букетиком квітів... Не думаю, що він знайомий хоча б з однією незаміжньою жінкою в Парижі.

— Добре, давайте адресу.

Жульєн написав щось на папірці. Це виявилося відділення державної лікарні для нужденних.


Вийшовши на вулицю, Гайді замислилася: повечеряти в ресторані самій чи комусь зателефонувати? Проте голоду вона не відчувала, та ще й знала, що набере номер Феді, тільки-но опинившись у телефонній будці. Оскільки дівчина відмовилася від Жульєнового запрошення на вечерю, сказавши, що їй уже призначена зустріч, він переконаний, що вона вечерятиме з Федею... Отак Гайді й стояла, вагаючись, сама-самісінька на бруківці бульвару Сен-Жермен, поки до неї не почали чіплятися двоє студентів-американців. І вона відшила їх таким яскравим бостонським діалектом, що вони, вибачившись, поквапилися дати їй спокій. Тієї самої миті їй здалося, що в її квартирі в Пассі дзеленчить телефон. Хутенько спіймавши таксі, вона пообіцяла водієві заплатити вдвічі більше, якщо він відвезе її туди швидко. І, вже відмикаючи ключем двері, зачула наполегливе дзеленчання, що звучало для неї, наче докір: мовляв, хтось її вже давно розшукує. Але саме тієї миті, коли дівчина доторкнулася до слухавки, телефон замовк. І вона зрозуміла, що тепер у неї попереду нескінченні години очікування. І вони, можливо, розтягнуться на завтра — ба навіть на післязавтра. Гайді прийняла цей факт зі смиренністю людини, у якої виявили хронічну хворобу. Тож тепер нарешті в неї з’явилася сміливість, щоб визнати: це серйозно.

Дівчина машинально зайнялася необхідними приготуваннями: віднесла до своєї кімнати їжу, яку знайшла в холодильнику, дві пляшки (з шотландським віскі та із содовою), томик віршів, детективний роман і три грамплатівки. І, розклавши все це на відстані витягнутої руки від ліжка, роздяглася й лягла, навіть не поглянувши в дзеркало. Тепер вона була готова до облоги.

Біла пластикова слухавка, що спокійно собі лежала на телефонному апараті, стала центром кімнати; її мовчання наповнювало собою приміщення. Гайді знала, що намагатися не дивитися на слухавку — марна справа (так само, як і намагатися силою думки примусити її подати голос). Події повинні розвиватися за визначеним наперед порядком; нічого з того, що вона зробила чи, навпаки, не зробила, не може цього змінити.


IX. Виснаження синапсів

Лев Миколайович Леонтьєв уже три години вичавлював із себе вісімсот слів телеграфного варіанта своєї промови, призначеного для домашнього вжитку. Щоб у п’ятничному випуску «Свободи й культури» встигли надрукувати цей текст, його треба було до восьмої години вечора доставити до урядового агентства новин Співдружності. Зараз була шоста вечора, І з агентства вже двічі телефонували щодо тексту. У Леонтьєва залишилося дві години, щоб завершити цю справу та переодягтися для званого вечора, що влаштовував на його честь мсьє Анатоль. Письменник рвучко підвівся й закрокував м’яким килимом до французького вікна.

Цей готель був однією з уславлених старих споруд неподалік від вулиці Ріволі; вікна номера Леонтьєва виходили на Вандомську площу, що на початку цього спекотного літнього вечора мала навіть іще монументальніший та задумливіший вигляд, ніж зазвичай. Це місце зберігало на-ступ-ни-цтво, як сказав би старий друг Леонтьєва — мсьє Анатоль. Письменник спробував пригадати — як антидот — нетрі Белльвілля, та цього йому не вдалося: натомість він неначе побачив перед собою Палаццо Веккіо, що у Флоренції.

Він повернувся до витонченого столика епохи регентства й продовжив свою працю. Труднощі полягали в тому, що недостатньо було переробити текст промови, надавши йому жорсткого візантійського стилю ритуальної термінології та перебудувавши на низку запитань і відповідей. Леонтьєв мав написати абсолютно новий текст із майже протилежним оригіналу змістом, що, однак, не містив би прямих заперечень цього оригіналу. Ба більше: деякі фрази з оригінального тексту треба було перенести туди як сполучні ланки. Письменник уже вшосте чи всьоме взявся за цю роботу, але знову застряг на першій фразі, де закреслив прийменник і перемістив його. Але так виникли проблеми із синтаксисом, тож йому довелося викреслити ціле речення. Отак він мучився над цим текстом із третьої години дня.

Йому були добре знайомі ці симптоми. Професор Ґрубер називав їх «виснаженням синапсів». Синапси — це перетинки між мозковими клітинами, що пропускають через себе нервові імпульси. А в мозку таких перетинок мільйони. Іноді з ними стає щось негаразд, і тоді імпульси не можуть пройти через них, що призводить до блокування певних думок та дій. Як стверджував Ґрубер, причина цьому — токсичні речовини, що виробляються в мозку за виснаження й накопичуються в синапсах, паралізуючи їх. І речовини ці, таким чином, спроможні блокувати думки — точніше, певні види думок. Інші види токсичних речовин, звісно ж, мають протилежні властивості — це терпляче пояснював йому Ґрубер. Вони знижують нормальну опірність перетинок, і в такий спосіб широко відкриваються певні канали думок, котрі в нормальному, здоровому мозку завжди завбачливо й милосердно перекриті. Відносно безпечною речовиною такого типу є алкоголь. Але є й інші, менш безпечні. Вони здатні перебудовувати всю ієрархію мозкових перетинок, унаслідок чого закриваються такі канали думок, що зазвичай відкриті, а відкриваються ті, що зазвичай закриті. Цікаво було слухати Грубера, який емоційно пояснював, що можна зробити з людиною, яка перебуває в такому стані. Вона, мовляв, здатна повірити в неймовірно чудернацькі речі, якщо їх убити їй у голову з належною силою. Її можна змусити повірити, що вона Цезар, Брут, герой чи злочинець. Звісно ж, для цього людина повинна мати деяку потенційну схильність до того, щоб стати кимось із них, — схильність, зазвичай заблоковану мозковими перетинками. Але, якщо подумати, хто її не має? Хто з нас не вбивав свого мандарина?

— Що-що? — неуважливо перепитав тоді Леонтьєв.

І Грубер, який того вечора був навдивовижу збуджений та говіркий (наче й сам перебував під дією якогось наркотику), почав йому пояснювати:

— Це психологічний тест, який винайшов один розумник-француз. Якби ти міг розбагатіти, натиснувши на кнопку та вбивши в такий спосіб китайського мандарина, якого ніколи в очі не бачив, знаючи при цьому, що ніхто й ніколи про це не довідається... чи зробив би ти це? Без зайвих слів очевидно, що кожен із нас колись та й убивав подумки свого мандарина...

Грубер зробив паузу, а тоді продовжив (судячи з інтонацій, він докладав зусиль, щоб приховати свій ентузіазм):

— А тепер слухай далі. У чому полягає принадність впливу на синапси? Ми відкрили методи, що дають змогу примусити людину вірити в те, що вона дійсно вбила свого мандарина. І щиросердно зізнатися в цьому зі всіма подробицями: що мандарин цей мав золоту коронку на верхньому лівому кутньому зубі, і вбив ти його там-то й там-то, і тоді-то й тоді-то. І вбивство було скоєне в такий-то й такий-то спосіб із допомогою співучасників X, Y та Z... Чорт забирай, та якби нам було дозволено опублікувати результати наших досліджень, колеги з американських університетів збагнули б, що відстають від нас років на десять!

Раптом Грубер замовк, і на якийсь час запала тиша. І протягом цього часу — як це нерідко траплялося в тій країні за тих часів — Леонтьєв зрозумів, що професор пізно схаменувся, сказавши дещо таке, чого не слід було казати. Їхні думки луною відгукувались одна на одну, і кожна хвиля цієї луни посилювала їхній острах. Ці двоє чоловіків були приблизно однолітками: мали вже майже по шістдесят років. Однак Леонтьєв із його міцною статурою та військовою виправкою здавався зовні молодшим за Грубера років на десять. Останній був повністю лисим, тримав, наче птах, голову схиленою набік і безперестанку совався на місці. А рухи його були такими різкими, що Леонтьєв не здивувався б, якби професор застрибнув на буфет, а тоді далі говорив, дриґаючи ногами: таку-бо звичку він мав, коли вони навчалися в університеті.

За тих часів ці двоє приятелювали; потім же їхні шляхи розійшлися, і протягом останніх двадцяти років Леонтьєв не бачив Грубера й нічого не чув про нього. Як виявилося, тоді Грубера взагалі ніхто не бачив — він, здавалося, крізь землю провалився. Остання опублікована ним праця — про вплив на людський організм двох маловідомих екзотичних препаратів — спричинила невеличку сенсацію в академічних колах. Грубер та його колега — інший молодий психіатр — вивчали дію цих речовин, ставлячи досліди на собі впродовж трьох місяців. Ширилися чутки, що вони обидва стали наркоманами. А за кілька місяців після публікації тієї наукової праці колега Грубера застрелився. Невдовзі після цього Ґрубер зник зі столиці: хтось казав, що для проходження курсу лікування, а хтось — ніби йому доручили якусь дослідницьку роботу в армії. Ширилися й інші чутки, підкріплені деякими бентежними натяками від певних кіл суспільства, що мали належний ефект: ім’я Грубера більше не згадували ні публічно, ні в приватних розмовах, а незабаром і взагалі забули. Але за кілька тижнів до того, як Леонтьєв вирушив до Парижа, він раптом почув це ім’я знову, коли наприкінці якогось офіційного бенкету почав скаржитися своєму давньому другові на те, що йому все менше й менше вдається плідно працювати й він боїться, що це призведе до нервового зриву. Друг цей належав до вищого кола правлячої ієрархії, але поповзли чутки, нібито він зараз в опалі: на останньому першотравневому параді його не бачили на офіційній трибуні; у газетах його більше не згадували. Словом, схоже було на те, що його відставка неминуча. Того вечора він, уже добряче напившись, слухав Леонтьєва зі співчутливою усмішкою.

— То в тебе криза, га? — мовив він після цього. — Чому б тобі на консультацію до Грубера не сходити?

Леонтьєв, який не витримав би тридцяти років боїв на культурному фронті, якби не навчився бездоганно контролювати свої емоції, лише злегка кивнув. Але потім — після деяких роздумів — вирішив, що йому можна й здивуватися трошки.

— Грубер? — перепитав він. — Так-так... А я й не знав, що він консультує.

— То ти не знав? — відповів його друг, допивши вміст свого келиха. — І як же ти збираєшся писати хроніку нашого часу, якщо нічого не знаєш про Грубера?

Усвідомлюючи, що на них зараз може бути спрямований чийсь погляд, він припинив усміхатися. І додав байдужим тоном:

— Ні, не консультує, хіба що в особливих випадках. Але я гадаю, що Герой культури й Радість народу — це саме особливий випадок. Подивлюся, що зможу зробити... Буде так: або він прийде до тебе завтра, або ж узагалі забудь, що я тобі про нього щось казав.

Наступного дня Грубер приїхав у величезному лімузині до заміського будинку Леонтьєва. Професор кинув схвальний погляд на тенісний корт і басейн господаря. А потім приклав до його грудей стетоскоп із таким виразом обличчя, ніби вони востаннє бачилися лише вчора. Трохи пізніше — за пляшкою бургундського в кабінеті Леонтьєва — Грубер пояснював йому, що таке «виснаження синапсів». І так захопився (а може, бургундське було надзвичайно міцне або ж він захотів поговорити після двадцятирічної розлуки), що почав розповідати про вплив хімічних речовин на мозок: мовляв, людині в кров можна ввести почуття провини за допомогою звичайної стерилізованої голки або ж вставити в неї кримінальне минуле, як вставляють кістковий трансплантат у череп, що тріснув.

— А знаєш, що тут найсмішніше? — несподівано захихотів професор, мов малий хлопчак (у поєднанні з його зморшкуватим обличчям і лисою головою це справляло неприємне враження). — Нам, власне, не дозволено публікувати результати наших досліджень. Але насправді цьому давали найбільший розголос з усіх новин, що тільки-но були за наших часів.

Після цього в кабінеті знову запала раптова тиша: професор і письменник зважували наслідки того, що прочитали в думках один одного.

— Звісно ж, ти розумієш, що все це жарт, фантазія, — мовив нарешті Грубер. — Я перед тобою просто комедію грав.

— Так, звичайно, — відповів Леонтьєв, усміхнено подивившись йому в очі своїм славнозвісним меланхолійним поглядом. — Ти завжди любив грати перед нами комедію, навіть коли ми студентами були. Але... я ось що хотів спитати: чи не можеш ти якось розблокувати оце... виснаження синапсів, що заважає мені писати?

— Ну... тут раз на раз не випадає. Наука не чаклунство, і я не можу створити за тебе твого мандарина. Я повинен мати якийсь фундамент, основу — щось справжнє. І нехай це була б лишень десята частка всієї партії товару... Я завжди намагався втовкмачити це нашим телепням.

— Щось я не доберу...

— Та невже? А я гадав, що ази ти знаєш... Ти ж усе-таки письменник, а ця професія вимагає розвинутої до певного рівня уяви.

З цими словами Грубер знову почав нервово соватися на місці. Своєю лисою головою яйцеподібної форми й худорлявим тілом він справляв на Леонтьєва враження величезного старого ембріона. Хоча враження це псувала якась деталь, що роздратувала письменника, — деталь, котрої він ніяк не міг вловити оком. Аж раптом до нього дійшло: це були пофарбовані в чорний колір брови професора, що видавалися надзвичайно рухливими.

— Висловлюйся трошки чіткіше, — сказав Леонтьєв.

— Чіткіше? — захихотів Ґрубер. — Сердешний мій друже, це остання річ, про яку ти мав би просити: по-перше, ти митець, а по-друге, згадай-но про деякі особливості нашої епохи...

Професор спохмурнів, а потім знизав плечима. Після цього він, здавалося, прийняв рішення. І мовив:

— Гаразд. Якщо ти справді хочеш, щоб я тобі допоміг... А як там Зіна?

— Нормально. А дітей у нас немає.

— Скільки їй зараз років?

— Скоро буде п’ятдесят. І вона досі вродлива... Принаймні я так вважаю.

— Понині віддані одне одному, наче пара голубів?

— А ти неодружений, — усміхнувся Леонтьєв.

— Це не для мене...

Запала тиша. І раптом професор спитав рівним голосом:

— А чому б тобі не гайнути звідси?

Спершу письменник подумав, що щось не так зрозумів. А потім начепив на обличчя маску суворості й подивився на Грубера грізним поглядом з-під густих брів (погляд цей змушував таких, як поет Наварен, бліднути).

— Я тебе не зрозумів... принаймні сподіваюся на це, — похмуро мовив він.

— Ну добре, добре, досить. Можеш, щойно я піду, кинутися до телефону й донести на мене. А я скажу, що навмисне це казав, щоб тебе спровокувати. А може, я саме це й роблю — хтозна? Хай там як, ти один із небагатьох щасливчиків, яким дозволено час від часу бувати за кордоном — на конгресах і схожих заходах. Але щоразу ти, звісно ж, мусиш залишати тут Зіну як заручницю. Ось який у тебе вибір: або пожертвувати Зіною, або ж мистецтвом, правдою, своїми принципами... ну, і так далі. Усе це особисто для мене жодного значення не має. Але я знаю, що для деяких людей має. І значення це настільки велике, що через конфлікти цього типу в такої людини всі синапси догори дриґом перевертаються... Я спостерігав за твоєю реакцією й можу побитися об заклад: ти вважаєш, нібито сховався від мене за так званою маскою непроникності. Тож я знаю, що ти, з одного боку, знемагаєш від бажання вшитися звідси й написати бодай одну чесну книжку за все своє життя. А з іншого, — надто сильно боїшся мук сумління, що чекатимуть на тебе, якщо ти залишиш Зіну саму й вона заради твоєї Чесності, Правди тощо проведе решту життя за Полярним колом... Ану стули пельку! Навіть не намагайся урвати мою мову! Ти ж хотів, щоб я висловлювався зрозуміло?.. Хай там як, розв’язання твоєї проблеми номер один — це згинути через почуття до Зіни. А номер два — тут усе складніше. Ти зіштовхуєшся з проблемами, коли пишеш; ці проблеми все збільшуються й збільшуються; незабаром ти взагалі не зможеш нічого писати. Ніхто не може без кінця ґвалтувати своє сумління. Хоча слово «сумління» я вжив, бо воно було першим, що спало мені на думку. А взагалі це визначення не для мене: я мав на увазі певний напрямок, течію мислення. Ти можеш рухатися проти неї протягом якогось часу, але це вимагає від тебе все більше й більше зусиль. І тільки-но у твоєму мозку починають накопичуватися токсичні речовини, тут тобі й гаплик. Єдиний вихід — змінити напрямок цієї течії мислення. Мені вдавалося це зробити в багатьох випадках — от тільки на меті я мав дещо інше... хи-хи-хи... Якщо ж ти мрієш про долю християнського мученика, я міг би це влаштувати без жодних проблем...

— Ти верзеш безглузду, протизаконну маячню, — з гідністю мовив Леонтьєв. — А тепер я змушений попросити тебе...

— Правильно! Ти бездоганно дібрав саме ті слова, що є правильними... А тепер слухай сюди. Чому я так зацікавився тобою? А спробуй-но сам відповісти на це запитання. Мені ти ніколи особливо не подобався. А порівняно з тими часами, коли ми з тобою востаннє бачилися, ти перетворився на роздутого від власного пафосу індика. Проте я ніколи не мав нагоди спробувати себе на отаких випадках, як ти. А моя робота, щоб ти знав, починає мені набридати: надто вже одноманітна. Твій же випадок вимагає інших методу та мети. Я відчуваю... як би це сказати... творчу сверблячку. Мені здається, що я міг би не лише усунути всі перешкоди, що заважають тобі писати: завдяки мені ти спромігся б написати справжній шедевр, не виходячи з жорстких рамок нашої ортодоксії. Це може здатися тобі дещо фантастичним, але всі штучки, що виробляли наші так звані вбивці мандаринів, були не менш фантастичними...

— Припустимо, що я хоч трошки повірив у твої божевільні протизаконні фантазії, чого насправді не відбулося. І в який спосіб, дозволь мені проявити цікавість, ти б отаке зробив?

Грубер зареготав і, простягнувши руку через стіл, поплескав Леонтьєва по плечу.

— Бездоганно! — захихотів професор. — Ти найгеніальніший актор-нездара, якого я бодай колись бачив... А тепер про метод. Він неймовірно простий, і я можу вкластися тут в одну-єдину фразу.

Зробивши паузу, він сказав з особливою виразністю: — Я зроблю так, щоб ти вірив у те, про що пишеш.

Запала тиша. Письменник ледь не мовив грізним, величним голосом «Та як ти смієш?», але натомість здався. Вони ж бо обидва вже зайшли надто далеко. І тепер доля Леонтьєва була в руках Грубера, і навпаки. Аж раптом Леонтьєв відчув, що йому вже байдуже. І він замість «Як ти смієш?», ледь усміхнувшись, спитав:

— І як же ти це робитимеш?

— О! Розумний хлопчик... Зробити це буде не так важко, як ти собі думаєш. Усе, що мені, як я вже казав, потрібно, — це щось справжнє, що слугувало б фундаментом, основою. Згадай-но старого Архімеда: «Дайте мені точку опори — і я переверну Землю». Звісно ж, має бути щось, у що ти досі віриш... Зараз подивимося... Ти віриш у взяття Бастилії?.. Чудово. А в барикади тисяча вісімсот сорок восьмого року? А в Комуну тисяча вісімсот сімдесят першого? А в прокламацію тисяча дев’ятсот сімнадцятого?.. Що далі — то краще: тепер я вже бачу напрямок течії. Ти віриш, що за своєю сутністю всі наші задуми були правильними, але на якомусь етапі — через певних людей і збіг обставин — усе пішло шкереберть. Що ж, якщо ти в це віриш, твій випадок не надто складний. Усе, що тобі потрібно, — це повірити ось у що: так сталося не випадково, бо мало статися. І оскільки наші задуми були правильними, то результат їхній — це воля історії, яка ex hypothesi[46] завжди має рацію. Це ж надзвичайно просто, правда ж?

— Еге ж, надзвичайно...

— От тільки ти не віриш жодному моєму слову. І моя робота полягатиме в тому, щоб переконати тебе в їхній правдивості.

— Як? Уколами й таблетками?

— Здебільшого аргументами. Вони будуть дещо одноманітними й певною мірою грубими, але в цьому полягає суть відновлювальної терапії. Грубість створена для того, щоб вивільнити в людини головне джерело опірності — її уявлення про самоповагу й таке інше. А хімічні препарати потрібні лишень для того, щоб вона краще сприймала ці аргументи. І робиться це за допомогою блокування одних каналів мислення й розблокування інших. Мине лише кілька тижнів — і вся «мапа» твого мозку зазнає так само радикальних змін, як мапа Європи після останньої війни. Ти віритимеш в усе, що писатимеш. І тому писатимеш від щирого серця, як і належить Героєві культури...

Знову запала тиша. А потім Леонтьєв сказав:

— Ти маєш рацію: це надзвичайно просто. А ще надзвичайно мерзенно.

— Аякже! Немає нічого огиднішого, ніж спостерігати за кіноакторкою, яка чепуриться: накладає на обличчя «штукатурку», затягується в корсет, накручує волосся на електробігуді. Але ж результат виходить просто фантастичний. Ну, а ці процедури здаються огидними лише людям, які задурені наївними ілюзіями щодо людського тіла. І моя пропозиція огидна для тебе, бо ти маєш такі самі наївні ілюзії стосовно роботи людського мозку.

— Може, і так. Але я на це не піду.

— Я так і думав. І це невезіння для мене, а для тебе — навіть гірше. Я не зроблю експерименту, який хочу зробити, а ти втратиш унікальну можливість стати першим письменником в історії, який зазнав штучного впливу на свій мозок. Але мені щось ніколи не таланило в переконуванні пацієнтів добровільно брати участь у моїх експериментах, навіть якщо це був хтось із «Безстрашних мучеників». Можливо, мені слід посадити тебе під замок для нашої взаємної вигоди, а ще для вигоди читацької публіки...

— Не здивувався б, якби ти так і зробив.

— Ми обидва вже не в тому віці, коли щось може здивувати. Та все ж таки я дивуюся, бо виявив у тебе одну особливість. Ти, як я вже казав, роздутий від пафосу індик, актор-нездара та безсовісний негідник. Але тобі притаманна, незважаючи на все це, якась особлива наївність... Одного разу — у місті, де панував голод і вулиці були заповнені юрбами жебраків та безхатченків, — я випадково наступив на дитину, яка спала, згорнувшись клубочком під дверима. Це була дівчинка років восьми-дев’яти. Вона прокинулася, протерла очі й зробила мені непристойну пропозицію в таких висловах, що від них почервонів би будь-який капрал. Відтак продовжила таким самим сонним голосом: «Ну, добре, дядьку, не хочете — тоді хоча б казочку розкажіть...» Так от ти такий самий наївний, як ця розбещена дитина.

Вони поговорили ще трохи, відтак Грубер пішов. І перед очима Леонтьєва ще довго стояла картина: професор махає йому рукою на прощання, висунувши з вікна величезного чорного лімузина свою лису голову; його пофарбовані в чорний колір брови ходять ходором, наче в клоуна.


Леонтьєв порвав аркуш паперу, а тоді знову підійшов до вікна, щоб глянути на площу, що тихенько дрімала внизу. Руки письменника, стиснуті в кулаки, були запхнуті глибоко в кишені синього фланелевого халата. Це був подарунок від Зіни на десяту річницю їхнього весілля (відтоді минуло вже майже двадцять років). І він узяв собі за звичку вдягати цей халат щоразу, коли сідав працювати. Звичка ця стала такою сильною, що тепер він уже просто не міг би писати в якомусь іншому одязі (як сказав би Грубер, класичний приклад умовного рефлексу). Також протягом цих останніх двадцяти років Зіна, коли входила до його кабінету й бачила, що він стоїть біля вікна, запхавши кулаки в кишені халата, широко розставивши ноги й розправивши плечі — ну просто козацький гетьман, який споглядає степові простори! — незмінно промовляла своїм ніжним, мелодійним голоском українки: «Не відтягуй так кишені, Льовочко: вони ж провиснуть». Спершу це його злило, а потім стало чимось на кшталт ритуалу, що був невід’ємною частиною його робочого дня (як зауважив би Грубер, іще один умовний рефлекс). Кабінетом йому спершу слугував відгороджений простирадлом куточок їхньої кімнатки, що правила і за кухню, і за спальню, і за вітальню. Потім це була крихітна комірчина в комуналці, де колись мешкала покоївка. Ну, і нарешті, — величезна бібліотека їхнього заміського будинку, прикрашена бухарськими килимами й акваріумами із золотими рибками. Але перш ніж сідати за роботу, він одягав той самий халат, а дружина казала йому своїм ніжним голоском ту саму фразу. Незмінним залишалося і його знання про її тіло зі всіма його округлостями й плавними лініями: Зіна була українською селянкою — пристрасною, але сором’язливою — і за всі тридцять років їхнього шлюбу жодного разу не оголилася перед ним. Він вивчав тіло дружини, мов незрячий, за допомогою дотиків; неспішний ритм її рухів у темряві завжди був для нього наче відлунням звуків її мелодійного голосу. А зараз письменник ладен був віддати що завгодно, аби тільки почути, як Зіна відчиняє двері кабінету, зітхає втомлено-поблажливо й каже: «Льовочко, ну не відтягуй кишені...» Він був певен, що це спрацювало б, одразу надавши йому снаги закінчити переробляти текст промови.

Була вже майже сьома — у Леонтьєва залишилася одна-однісінька година. Якби він прикинувся хворим, повідомив би аташе з питань культури. І той одразу ж потурбувався б, щоб до нього відправили посольського лікаря. Проте людина може зобразити будь-яку емоцію, прикинутися переконаною в будь-чому... от тільки не може вдати застуджену — ба навіть хвору на розлад травлення чи мігрень. І це доводить правильність філософії, що навчає серйозно ставитися лише до тіла й відмітає геть саме поняття про якийсь гіпотетичний розум. Хоча, якщо вірити Груберу, розум, хай там що, здатен безпосередньо впливати на тіло, зумовлюючи славнозвісне виснаження синапсів. Зараз Леонтьєв почувався так, ніби його мозкові клітини роз’їдає одразу безліч отруйних речовин — усі токсини, що накопичилися там за тридцять років. Але якщо він прикинеться хворим, це точно викличе підозру. Адже в цих людей напрочуд розвинений «нюх» на такі речі. Звісно ж, він міг і вийти сухим із води, але все одно це було б іще одним записом у графі «дебіт» такої бухгалтерської книги, де ніхто не може перевірити свого балансу й напевне дізнатися, скільки ще йому залишилося кредиту й чи не виникло в нього заборгованості. І система ця була тим специфічна, що ніхто не міг, заборгувавши лише раз, погасити цей борг. Крім того, якщо він повідомить про свою «хворобу», то не зможе піти на прийом до мсьє Анатоля. А перспектива завітати до нього в гості була для Леонтьєва єдиним позитивним моментом у всьому цьому відрядженні. Він-бо відчував майже фізичне жадання побачити, як люди веселяться на вечірці й не кидають косих поглядів через плече, боячись якихось невидимих тіней. Він жадав почути вульгарну, легковажну, безтурботну балаканину людей, які не намагаються силоміць здобути собі побільше кредиту в невидимій книзі, а просто патякають, щоб позмагатися в дотепності й дати роботу своєму голосовому апарату. Звичайно ж, він сам не зможе отак балакати з ними: йому доведеться корчити із себе пам’ятник Героєві культури — суворому воїнові, який грізно дивиться на всіх із-під густих брів. Та все ж таки він почує, як ці люди балакають, розповідаючи одне одному свіжі плітки, і весело сміються. І побачить, як вони невимушено веселяться й наминають бутерброди... Востаннє йому дозволили поїхати в закордонне відрядження п’ять років тому. А наступного разу, можливо, і не буде ніколи. І отакий званий вечір — один-однісінький званий вечір! — був потрібен йому більше, ніж будь-що інше. Але до мсьє Анатоля він зможе піти лише після того, як завершить роботу над телеграфним варіантом промови... Отже, він завершить цю роботу — і нехай ті синапси хоч луснуть! Ну їх до дідька лисого...

Стиснуті в кулаки руки письменника сильно відтягнули кишені халата. Він уже розвернувся, щоб сісти за письмовий стіл, аж тут відчув, як під його правим кулаком утворюється діра. Це шов правої кишені, не витримавши такого знущання, узяв та й порвався вперше за двадцять років. Леонтьєв збентежено витріщився на розірвану кишеню, але вмить почув дзеленчання телефону. Прикривши кишеню — наче рану — долонею, він підняв слухавку. Швейцар шанобливим тоном повідомив, що внизу чекає посильний, який просить дозволу прийняти його: мовляв, це стосується телеграми.

— Скажіть йому, нехай почекає, — відповів письменник. — Телеграма буде готова за півгодини.

— Так, мсьє... — здивувався швейцар. — Яка телеграма, мсьє? Посильний каже, що він приніс вам телеграму й має передати її особисто.

На якусь мить Леонтьєв утратив здатність мислити. А тоді сказав, щоб посильного пропустили.

— Так, мсьє, — мовив швейцар, коли в слухавці повисло мовчання. — Щось іще, мсьє?

— Так... голку з ниткою.

— Вам треба щось зашити, мсьє? Я зараз же пришлю до вас людину...

— Не треба. Просто нехай принесуть голку з ниткою.

Леонтьєв поклав слухавку; думка про те, що хтось чужий буде лагодити подарунок Зіни, була просто нестерпною. Оглянувши розірвану кишеню, він побачив, що порвався не тільки шов, а й сама тканина. І його передчуття неминучої біди перетворилося на холодну впевненість. Коли ж почувся стукіт у двері, йому вже було відомо, що за біда сталася (принаймні потім йому здавалося, що він це знав). Хай там як, письменник не міг пригадати, щоб у нього з’явилося бодай найменше відчуття несподіванки, коли він прочитав ту коротеньку телеграму. Сповіщалося там про те, що того ранку його дружина загинула «від внутрішнього крововиливу, що стався внаслідок автомобільної аварії». Телеграму прислали з телетайпу агентства новин Співдружності півгодини тому. До неї був прикладений лист від голови агентства, де було зазначено:


«Прийміть наші глибокі співчуття. Зважаючи на ці обставини, ми не будемо обтяжувати вас роботою над текстом промови й зробимо її самі. Але якщо ви вже все зробили, віддайте, будь ласка, текст посильному».


Посильний — худенький блідолиций хлопчина зі жвавими очима — не відводив від Леонтьєва сповненого цікавості погляду. Він, цей хлопець, походив із родини робітників, які жили в передмісті, і був членом Партії. Йому ще ніколи не доводилося бачити ні Героя культури, ні отакого розкішного номера в готелі, і поєднання цих двох видовищ дещо бентежило його; а от старий халат із порваною кишенею справив на нього приємне враження. Цей посильний мав одну неподобну таємницю, котрої не міг нікому розкрити: це ж бо аж ніяк не властиве революційно свідомим людям. Таємниця полягала в тому, що він збирав автографи. Ба навіть гірше: уже зібрані автографи були отримані переважно від боксерів, чемпіонів велогонок та кінозірок. А це паразити розтлінного суспільства, єдина мета яких — відволікати увагу народних мас від революційної боротьби за покращення їхньої відсталої економіки. І от нарешті йому випав шанс прикрасити свою колекцію автографом від справжнісінького Героя культури.

Ця велика людина стояла, обернувшись до нього спиною та споглядаючи краєвид за вікном. І хлопець зрозумів, що Леонтьєв уже й забув про його присутність. Ба більше, спина й плечі письменника наче казали йому: «Не чіпай». Але він підбадьорив себе думкою, що вони з ним товариші по зброї, члени одного Руху. І сказав:

— Кхм... Мсьє!

Вигук цей у тиші готельного номера прозвучав на неочікувано високих нотах. Леонтьєв розвернувся й витріщився на хлопця так, що в того промайнула думка: «Чи не сліпий він?»

— Кхм... Будь ласка, розпишіться отут для мене, мсьє, — мовив він уголос, простягаючи письменникові дешевенький альбом для автографів і намагаючись говорити якомога впевненіше.

Леонтьєв дивився на посильного, наче не бачачи його. Кулаки він Досі тримав у кишенях халата, аж раптом згадав, що права кишеня порвалася, і, висмикнувши з неї руку, наче прийшов до тями.

— Так, — мовив він. — Я розпишуся.

Узявши альбом, письменник утупився похмурим поглядом у чисту сторінку. І раптом у його очах сяйнув якийсь чудернацький спалах (посильний подумав, що це було схоже на коротке замикання в глибині його очних западин).

— Хвилинку... — проказав Леонтьєв. — Я хочу написати дещо для голови агентства.

Він ступив три швидкі кроки і, опинившись за столом, почав щось писати в альбомі, наче заведений. Хлопець роззявив рота від здивування, та не наважився нічого сказати на знак протесту. І, спостерігаючи, як він пише, раптом помітив: обличчя Героя культури було похмурим, а щелепи — так міцно стиснутими, що аж стало видно, як напружилися м’язи; незважаючи на це, у кутиках його вуст зачаїлась якась чудернацька усмішка. Ось що він написав:


«Я не дозволяю ставити моє ім’я під зміненим текстом промови. Її треба залишити такою, як в оригіналі. Якщо там буде змінено бодай слово, уся відповідальність за це ляже на вас».


Зітхнувши, він віддав альбом посильному. І той побачив, що перед ним наче зовсім інша людина, в очах якої немовби горять іскорки.

— Ось, візьми, — простягнув Леонтьєв юнакові гроші. — Купиш собі...

Затнувшись, письменник подивився на нього з якоюсь чудернацькою неуважливою цікавістю. А тоді спитав:

— А що взагалі купують собі хлопці твого віку в цій країні?

Посильний не відповідав — його мозок працював із шаленою швидкістю: на що він витратив би оці незвично щедрі чайові? Пішов би з подружкою в кіно... а може, на танці? Та ні, треба сказати щось притаманніше людині з твердою класовою свідомістю.

— Та... по-різному буває... — обережненько мовив він, не припиняючи подумки підшукувати підходящий варіант.

Від подальшого знущання над своїм мозком його врятував стукіт у двері. До кімнати ввійшов працівник готелю, вбраний у форму зі смугастою жилеткою — ну точнісінько як у кіно. І хлопець, скориставшись щасливим шансом, пробурмотів якусь нерозбірливу фразу, що означала подяку, та й вислизнув за двері.

— Ви просили голку з ниткою, мсьє, — мовив працівник готелю, з виразом глибокої зневаги в очах простягаючи Леонтьєву ці речі на невеличкій срібній таці.

Письменник уже й забув про своє прохання. І йому здалося, що це через те, що відтоді вже минула купа часу.

— Чому ви так довго? — суворо запитав він. — Мені вже їх не треба.

— Чудово, мсьє, — розвернувся працівник, щоб піти.

— Заждіть, — зняв Леонтьєв свій халат. — Ось, візьміть це. Дуже хороша тканина...

Працівник узяв халат двома пальцями, витягнувши на знак огиди мізинець в інший бік. І сказав:

— Чудово, мсьє. Я передам його якійсь благодійній організації.

— Добре, — немовби не бачачи його, пробурмотів Леонтьєв. — І принесіть мені бренді.

— Для цього є персонал, який обслуговує номери, мсьє, — мовив чоловік, із люттю натиснувши на кнопку виклику офіціанта, перш ніж піти.

Цей працівник готелю був членом Національного Об’єднання й ненавидів усіх іноземців, а надто зі Співдружності.

Щойно за ним зачинилися двері, як знову задзвонив телефон. Цього разу Леонтьєв почув у слухавці голос Нікітіна, який телефонував із посольства. Спочатку аташе сказав, що тільки-но дізнався про його біду й висловлює йому співчуття від імені посла й від себе особисто. А потім — що він отримав інструкцію переказати Леонтьєву отаке: незважаючи на те, що всі співчувають його нещастю, він усе-таки має піти на званий вечір до мсьє Анатоля. Культурна пропаганда, мовляв, зараз важливіша за будь-що інше.

— Звісно ж, я піду, — відповів письменник і поклав слухавку.

У двері знову постукали, і ввійшов старий офіціант із бакенбардами, спитавши, чого бажає Леонтьєв. Той відповів, що нічого. Старий же ввічливо заперечив: мовляв, ви ж натискали кнопку виклику. Письменник раптово розлютився й почав лаяти його своєю рідною мовою: мовляв, забирайся під три чорти й дай мені спокій. Офіціант відповів йому здивованим поглядом (він-бо не розумів цієї мови), а тоді попрямував ображено-гордовитою ходою до дверей.

— Чекайте, — мовив Леонтьєв уже французькою. — Я бренді хотів...

— Чудово, мсьє, — відповів старий.

Цей офіціант, який був членом Об’єднання роялістів, переконався, що цілком правильно вважав усіх мешканців Співдружності невихованими дикунами.

Знову задзвонив телефон: то був секретар із відділу кадрів посольства, який повідомив, що для Леонтьєва взяли квиток на літак, тож уже завтра о восьмій ранку він вирушить додому.

— Мені вже не треба, — відповів він таким самим тоном, як працівникові готелю про голку з ниткою.

Секретар почав щось говорити збентеженим голосом, але письменник поклав слухавку.

У двері знову постукали, і ввійшов старий офіціант із великим келихом бренді на таці. Леонтьєв випив уміст келиха одним ковтком і сказав, щоб йому принесли ще один. А тоді почав перевдягатися для званого вечора.

Коли з приготуваннями було покінчено, письменник вирішив не викликати таксі, а пройтися пішки. Він глянув на свій масивний золотий годинник, що подарував йому на п’ятдесятиріччя Маршал Миру. Як виявилося, лише півгодини минуло відтоді, як порвалася кишеня його халата й події понеслися вперед, невпинно прискорюючись. Тепер же — коли бренді й холодний душ освіжили його розум — усі ці події здалися йому схожими на фільм, що показували без звуку. Цим звуком слугували його власні хаотичні думки під час того, як він розмовляв із посильним, писав записку, відповідав на телефонні дзвінки, віддавав халат працівникові готелю й лаяв офіціанта. Усе це він робив зовсім несвідомо, наче ввімкнений механізм. І лише відчувши своєю шкірою холодні струмені води, знову почав мислити, ніби увімкнувся звук. Зараз він усвідомлював, що його дружина мертва й він тепер мусить сам-один нести тягар своєї свободи.

Подивившись у дзеркало, Леонтьєв із подивом угледів, що в його зовнішності нічого не змінилося. Він розклав на столі мапу міста, котру свого часу попросив в аташе з питань культури, бо не любив розпитувати людей на вулицях і довірятися таксистам. Як виявилося, до будинку мсьє Анатоля можна було дійти пішки за якісь там десять хвилин. Леонтьєв знав, що протягом наступних кількох годин перебуватиме в безпеці. А до готелю краще не повертатися, але речі залишити: нехай номер матиме такий вигляд, ніби його господар не на зовсім пішов звідси. Йому не шкода було цих речей — за винятком хіба що шести нових сорочок, куплених учора. Удома-бо ніде не знайдеш речей такої високої якості... Ця думка змусила його вперше за довгий час згадати про свою бібліотеку в заміському будинку й басейн. Так, без Зіни цей будинок перетвориться на склеп, але ж і примиритися з думкою про втрату плодів тридцятирічної праці нелегко. П’ятдесят вісім років — це непростий вік для чоловіка, який залишився сам і збирається почати життя спочатку. Утім від цієї перспективи в нього аж дух перехоплювало.

Обвівши кімнату прощальним поглядом, Леонтьєв передумав: узяв паперову упаковку з-під шести куплених сорочок, загорнув у неї дві з них, а ще — бритву й зубну щітку (цей невеличкий пакунок не повинен був ні в кого викликати підозри, бо скидався на подарунок). Щоб не їхати ліфтом, він спустився на перший поверх встеленими м’якою килимовою доріжкою сходами. Швейцар і коридорні шанобливо кивнули йому, коли він з’явився у вестибюлі. Цікаво, кому з них заплатили, щоб він стежив за кожним його рухом? Однак зараз працівники втупилися в нього поглядами, сповненими ще більшої цікавості, ніж звичайно... а може, це йому тільки здається?

Коли Леонтьєв ішов вулицею Ріволі, сині сутінки літнього вечора тільки-но почали згладжувати контури будинків та дерев. Крокував він так легко, ніби магія паризьких доріг була сильнішою за гравітацію. Досі в Парижі йому довелося побувати лише раз двадцять років тому. Тоді тут також відбувся мітинг за мир — то були часи Народного фронту. Цього ж разу йому майже вдалося отримати дозвіл на те, щоб Зіна поїхала з ним. Але «майже» — це ще не вдалося... Жінка мужньо знесла цю поразку, хоча побувати за кордоном бодай разочок — це була її найзаповітніша мрія, що так і не здійснилася. Проте чоловік розповідав їй про Париж так, як розповідав би незрячому про живопис. Вони говорили про те, що колись та й настане час їхньої спільної подорожі до цього міста, ніби засуджені на довічне ув’язнення — про амністію. Він показував їй світлини Собору Паризької Богоматері й набережних, розповідав про кабаре на Монмартрі, про майданчики для танців на вулиці Лапп і про цибулевий суп, який йому доводилося куштувати вдосвіта на ринку, що в центрі Парижа. Ну, а зараз, прямуючи площею Курсель з її знаменитим видовищем, — дві милі газових ліхтарів, що мерехтять, наче казкові вогники, у синіх вечірніх сутінках, — він подумки розповідав Зіні про те, що бачив, і в його вухах звучали її коротенькі вигуки наївної радості. А коли вийшов на міст і зупинився, обв’язавши палець мотузочкою, котрою зав’язав свій «подарунок», припинив уявну розповідь і багатозначно замовк. Почув мелодійний голосок дружини: «Ох, Льовочко, цього просто не може бути насправді...» А тоді відчув невиразний біль у правому вказівному пальці: мотузочка, що міцно обвилася навколо цього пальця, перекрила доступ крові до його кінчика. І тепер цей кінчик посинів і набряк.

«Зіно, залиш мене самого, я повинен дещо зробити», — безгучно, але дуже чітко мовив Леонтьєв.

У відповідь жінка, покірно кивнувши, кудись зникла. І він пішов далі мостом.


X. Званий вечір у мсьє Анатоля

У будинку мсьє Анатоля панував надзвичайно піднесений настрій. Адже песимісти — ці похмурі вісники апокаліпсису — знову, як виявилося, помилилися. Вони ж бо передрікали, що настання війни неминуче, проте цього вдалося уникнути. Вони казали, що Співдружність хоче проковтнути маленьку Кролячу Республіку, але ось же вона, жива-живісінька. Причому цього вдалося досягти ціною якихось там невеличких поступок: відправлення у відставку її прем’єр-міністра — цього архіреакціонера, який і заварив, як виявилося, усю цю кашу; розпуску Зборів і проведення в найближчому майбутньому нових виборів. А поки що тимчасовий уряд Республіки згодився, щоб довести свої мирні наміри, на висунуту урядом Співдружності умову: обидві сторони повинні прибрати свої оборонні укріплення з кордону. Ця угода, що могла бути продиктована тільки здоровим глуздом, спростувала твердження всіх засліплених ненавистю й параноєю людей про те, що Співдружність нібито мала агресивні наміри. Отож вдалося не лише уникнути війни, що мала б ось-ось настати: з’явилися чутки про те, що невдовзі відбудеться конференція Великої Двійки. Мовляв, вона покладе край усім конференціям, після чого нарешті настануть всеохопні й непохитні мир та спокій. Тож здоровий глузд ізнову здобув перемогу над панікою; не дивно, що в будинку мсьє Анатоля панував надзвичайно піднесений настрій.

Господар оселі сидів перед каміном у своєму незмінному кріслі, розмістивши поряд із собою костури, неначе скіпетри царства тіней, куди все частіше були спрямовані його думки й куди він незабаром мав назавжди відійти. Костури ці були зроблені за його спеціальним замовленням з ясена, чорного дерева й свинячої шкіри. Усі знали, що його заповіт містив пункт про те, що їх повинні будуть поховати разом із ним, аби йому було бодай трошки зручніше існувати в пеклі. Біля лівого підлокітника крісла стояла, як і зазвичай, мадемуазель Аґнес у вицвілій сіро-перловій шовковій сукні (це вбрання вона завжди вдягала на звані вечори, тож ніхто не міг пригадати, щоб на ній бодай колись була якась інша святкова сукня). Ну, а праворуч — почесний гість Лев Миколайович Леонтьєв, Герой культури. Сьогодні проводили особливо урочистий захід, тож двері їдальні та другого залу для званих вечорів (його називали Блакитним салоном) були розчахнуті, і на гостей чекала буфетна стійка з холодними закусками, гідна самого Гаргантюа.

Гості проходили по двоє чи по троє повз мсьє Анатоля, який посів свою стратегічну позицію. І він знайомив їх із почесним гостем та неодмінно пускав на їхню адресу якусь шпильку. На Леонтьєва це все справляло враження ретельно відрепетируваного балету, що посилювалося з кожним випитим келихом шампанського (а по келиху він випивав кожні десять хвилин). Письменник подумки переконував себе в тому, що вбрання цих людей, їхня жвава жестикуляція й маски люб’язності на обличчях — усе це природне для них і їхньої епохи. Та все одно йому не вдавалося позбутися чудернацького відчуття, ніби цей званий вечір — ніщо інше, як сценічне дійство, де актори намагаються відтворити власну епоху та свої особистості настільки яскраво, наскільки їм дозволяли їхні скромні акторські здібності.

У салоні з’явилося ще двоє гостей: дебелий чолов’яга, убраний у вибілену рясу славетного монастирського ордену, та суб’єкт у святковому костюмі, схожий на актора (коли вони підійшли до крісла мсьє Анатоля, священик лагідно взяв свого супутника під руку). За ними, тримаючи дистанцію в кілька кроків, ішла струнка, надзвичайно вродлива дівчина. Вираз же її очей був настільки порожнім, наскільки вона була гарна. А її нижня губа була так виразно відкопилена, немовби вона промовляла: «Я глибоко зневажаю цей світ і навіть не знаю точно чому».

Мсьє Анатоль звернувся до почесного гостя:

— Шановний Леве Миколайовичу, дозвольте познайомити вас з отцем Мілле та мсьє Жаном Дюпремоном — нашим провідним письменником-порнографом, який нещодавно прилучився до пастви святої церкви. А оця юна леді, — учепився він, наче мавпа в банан, у тоненькі холодні пальчики дівчини, — нібито небога отця Мілле...

Священик розреготався своїм славнозвісним сміхом, схожим на лев’яче рикання.

— Але ж вона справді моя небога, — без особливого напору заперечив він. — Правда ж, дитя моє?

— Час би вам уже новий жарт вигадати, — мовила дівчина.

Ледь висмикнувши свої пальчики з клешні мсьє Анатоля, вона попрямувала до Блакитного салону.

— Ми зі святим отцем розмовляли про секту «Безстрашні мученики», — звернувся Жан Дюпремон до Леонтьєва. — Це, без сумніву, надзвичайно цікаве й загадкове явище. Чи можу я спитати, якої ви про них думки... якщо це не надто нескромне запитання?

Спершу Леонтьєв помітив у Дюпремоні лише те, що він дуже вродливий чоловік латиноамериканської зовнішності: високий, темноволосий, з тоненькими вусиками. Але поки Герой культури обмірковував свою відповідь, він угледів іще дещо: з одним Дюпремоновим оком було щось негаразд. Може, то був скляний протез, а може, Дюпремон просто страждав на якийсь чудернацький вид косоокості. Так чи інакше, через це його обличчя викликало якесь незрозуміле відчуття відрази. Коли ж він потиснув Леонтьєву руку своїми вогкими, в’ялими пальцями, це відчуття посилилося. Стосовно священика — той мав широке, жваве обличчя й сині очі, що дивилися іноді з дитячою наївністю, а іноді з пронизливою вдумливістю. І тепер ці двоє чоловіків нетерпляче чекали на відповідь Героя культури.

Леонтьєву на цьому званому вечорі ще не ставили прямих запитань. А тепер ось вона, можливість уперше за чверть століття сказати, ні на що не зважаючи, саме те, що він думає. Але йому було добре відоме ще й от що: щойно він це скаже — спалить таким чином за собою всі мости й одним рішучим кроком увійде до чудернацького, зовсім чужого йому світу. І раптом він розізлився на себе: відчув-бо, що серце шалено калатає, неначе в актора-дебютанта. Тиша навколо стала важкою, і мсьє Анатоль уже обернувся до Леонтьєва й зібрався щось сказати, аж тут Герой культури нарешті заговорив. Мова його була, як завжди, лаконічною та нібито непродуманою, але сповненою владності. Він сказав, що захоплюється мужністю цієї маленької секти, але знає про них небагато: цензура-бо його країни не пропускала туди жодної інформації про «Безстрашних мучеників».

Усі, хто почув ці слова, ошелешено витріщилися на Леонтьєва. І він лише зараз усвідомив, що вони не мають жодного уявлення про все, що трапилося з ним протягом останніх двох годин, тому досі вважають його високопоставленою особою Вільної Співдружності. Великі круглі очі священика стали задумливими: він намагався зрозуміти, з чим же пов’язана така різка зміна поглядів Леонтьєва. Тишу порушив не дуже впевнений голос мсьє Анатоля:

— Tiens, tiens[47]... То ви симпатизуєте цим єретикам?

Леонтьєв подивився на своїх слухачів суворим поглядом з-під густих брів і повільно, смакуючи кожне незвичне для нього слово, відповів:

— Справжній революціонер ніколи не заперечуватиме своєї симпатії до меншини, що з істинною вірою в серцях бореться зі своїми гнобителями.

Мсьє Анатоль витріщився на нього з непідробною тривогою. Священик же заговорив рівним і спокійним, як і завжди, голосом (але відчувалося, що він, так би мовити, іде навпомацки):

— Кхм... Якщо я правильно розумію, ці люди практикують самобичування й самокалічення. Словом, вони секта... зважуся висловитися мовою сучасної науки... збоченців-мазохістів?

— Неправильно ви розумієте, — відповів Леонтьєв. — їхні дії ґрунтуються на цілком логічній та слушній теорії, що полягає ось у чому: основна причина того, що люди дозволяють тиранам керувати собою, — страх. Отже, якщо позбутися страху, тиранію буде скинуто й запанує свобода. Чого бояться люди? Фізичних і розумових мук, спричинених тортурами, виснажливою працею, проживанням у нелюдських умовах, розлукою з рідними та друзями. Крім того, людина страждає, коли завдають болю її супутникові життя, батькам чи дітям...

Зробивши паузу, Леонтьєв помітив, що гостей, які слухали його, обступивши колом, побільшало. З похмурим задоволенням він побачив серед них поета Наварена, лорда Едвардса й професора Понтьє.

Що ж до мсьє Анатоля — він із величезним ентузіазмом махав костурами: мовляв, підходьте сюди, підходьте... І Леонтьєв за звичкою (і без усвідомлення цього) почав виголошувати промову, ставлячи запитання й відповідаючи на них:

— Отже, якщо основні методи залякування людини — це погрози розлукою з її рідними й близькими, а також фізичним знущанням над нею чи тими, кого вона любить... і так далі... то як людям припинити боятися? Безсумнівно, це стане можливим тільки тоді, коли в них з’явиться стійкість проти різноманітних форм страждань, що посилюють їхні страхи... Хто не боїться щось утратити? Той, хто втратив усе. Хто не боїться тортур? Той, хто звик до тілесних страждань та опанував свій страх перед ними. Якщо ви маєте дружину, яку любите, як вам звільнитися з ярма страху, коли ви тремтите лише від думки, що вона постраждає через якісь ваші дії? Ви повинні піти від неї — і тоді цей страх утратить владу над вами. Ось чому Ісус у Кані сказав власній матері: «Що тобі, жоно, до Мене?»[48] — відштовхнувши її в такий спосіб від Себе...

Поки Леонтьєв говорив, поет Наварен непомітно вислизнув із кола гостей-слухачів. І, начепивши на обличчя свою херувимську усмішку, подався шукати надійного товариша, який зміг би підтвердити, що Леонтьєв дійсно говорив оці слова, сам собі копаючи могилу. Що ж до Дюпремона, той також поквапився геть, а саме — до буфету, щоб першим розповісти там сенсаційну новину про те, що Леонтьєв, напевно, з’їхав із глузду й став відступником. Тим часом навколо Героя культури та мсьє Анатоля зібрався вже цілий натовп гостей. І господар будинку відганяв тих, хто підходив надто близько до його крісла, не сильними, але досить болючими ударами костурів.

— Овва! — захоплено вигукнув професор Понтьє. — Це ж майже неонігілістська філософія. Невже ви хочете сказати, що її доктрина перетнула нарешті кордон Співдружності?

— Про що це він? — отетеріло витріщившись на професора, запитав Леонтьєв мсьє Анатоля.

— Гадки не маю, — весело проверещав старий. — Хоча... начебто про якийсь новий спосіб удоволення своїх сексуаль... тобто інтелектуальних потреб наодинці для інтелектуальних підлітків усіх вікових категорій.

— Та дайте ж мені пояснити... — почав було Понтьє, аж підстрибуючи від нетерпіння.

Однак усі інші гості одразу ж почали його зацитькувати, а дебелий отець Мілле відштовхнув убік.

— Шановний Герою культури, — заговорив священик, вимовляючи це звання з такою самою безбарвною інтонацією, як люди вимовляють звертання «шановний генерале» чи «графе». — Шановний Герою культури, ваша симпатія до цієї, як я вважаю, надзвичайно небезпечної секти, справді здивувала мене. Стійкість до страху — це, як на мене, так само шкідливо для людства, як узаконення анархії. І ще небезпечніше, ніж відкриття ядерного розпаду.

— Слушно! Правильно! — прозвучав громоподібний голос Геркулеса Розщепи-Атом з останнього ряду юрби (його кошлату шевелюру, однак, було добре видно звідусіль: вона бовваніла над натовпом).

Цей вигук був підтриманий схвальним гудінням голосів, разом із котрим прозвучали й поодинокі вигуки незгодних.

— То ви хочете сказати, — заговорив Дюпремон, який знову приєднався до кола слухачів у компанії набундюченої небоги отця Мілле, яку він із поблажливою доброзичливістю обіймав вогкою долонею за оголені плечі, — що це справді можливо — позбутися страху перед тортурами, завдаючи болю самому собі? Надзвичайно цікаво...

— Я не знаю, — тільки й сказав Леонтьєв.

Його короткий спалах ентузіазму вже згас, і зараз він відчував лише нудьгу та огиду до себе й своїх слухачів. Але вони чекали на його подальші слова, тож він продовжив:

— Людина має зрозуміти, що боятися страждань — як розумових, так і фізичних — безглуздо. Біль — це таке саме відчуття, як і всі інші, і воно має свою психологічну межу. Коли організм досягає цієї межі, він перестає усвідомлювати себе. А отже, нестерпного болю немає.

Леонтьєв відшукав поглядом обличчя отця Мілле й заговорив далі, неначе звертаючись лише до нього:

— Ви хотіли знати, що мені відомо про їхню теорію, і я вам усе сказав. Ці люди намагаються побороти свій страх у різноманітні способи, щоб зробити себе нечутливими до погроз гнобителів. Вони вірять: якщо до них приєднається достатня кількість послідовників, це призведе до безкровного повалення тиранії, що керує людьми, залякуючи їх.

Його слухачі забули на якийсь час, що вони свідки сенсаційної події — Герой культури став відступником! — і просто стежили за його думкою. Але тепер вони, згадавши все, знову отетеріло витріщилися на дебелого, з позбавленим емоцій обличчям Леонтьєва, у кремезності якого відчувалася військова виправка. Аж раптом густий жіночий голос зневажливо мовив:

— Це просто контрреволюційний перифраз Гандизму. Ви комедію перед нами вирішили пограти, чи що?

Голос цей належав жінці з рішучим виглядом та жвавим обличчям — дружині професора Понтьє, яка була членом крайньої гілки неонігілістського руху, що підтримувала політику Співдружності. Почувши цю репліку, небога отця Мілле, вивільнившись з обіймів Дюпремона, протиснулася через натовп до мадам Понтьє, яка своєю чергою поклала руку їй на плечі.

— Ні, — відказав Леонтьєв. — Це радикальніший рух, ніж Гандизм. Там-бо все засноване на пасивному запереченні насилля. А ця секта практикує активну боротьбу зі страхом.

— А які їхні релігійні переконання? — спитав отець Мілле.

— Я не знаю.

— А яка їхня політична програма? — запитав хтось із гостей.

— Я не знаю.

— А скільки там людей?

— Я не знаю.

— Як на мене, — обізвався лорд Едвардс, — вони просто купка мерзотників.

І він, скорчивши бридливу міну й забурмотівши щось собі під ніс, вийшов із юрби слухачів та попрямував до буфету. Кілька гостей пішли за ним, і щільне коло почало розбиватися на пари й невеличкі групи, які заходились обговорювати можливі причини такого незрозумілого й небувалого явища, як отакі промови — та з вуст Леонтьєва. Серед тих небагатьох, що ще залишалися стояти біля нього, були мадам Понтьє та небога отця Мілле, яка з апатичною міною схилила голову їй на плече. По інший же бік від дружини професора стояв поет Наварен, усміхаючись своєю незмінною херувимською усмішкою. Він прошепотів їй щось на вухо, і вона, ствердно кивнувши, мовила своїм густим, рішучим голосом:

— Товаришу Леонтьєв, дозвольте поставити вам пряме запитання. Ви до Капуї вирушили, чи що?

У кімнаті вмить запала повна тиша; навіть мсьє Анатоль зі своїм м’яким чорним кашкетиком і білою козлячою борідкою мав вигляд спантеличеного немічного лемура. І в голові Леонтьєва промайнула думка: якби всі ці люди на нього дивилися не просто так, а через збільшувальне скло, від його чорного костюма вже пішов би дим. Випроставшись, він став схожим на солдата більше, ніж будь-коли. І мовив по-військовому різко, уривчасто:

— До Капуї — ні. До Каносси[49] — можливо.

На якусь мить ізнову запала мертва тиша. Потім же — немовби за помахом диригентської палички — усі маленькі групи гостей ожили й загомоніли, тож уся кімната задзижчала, немов бджолиний вулик. І мсьє Анатоль, розмахуючи костурами, відігнав останніх гостей, які ще стояли навколо Леонтьєва.

— Досить, досить! — вигукнув старий. — Лев Миколайович — мій гість, і ви зараз же дасте йому спокій.

Останнім від них відійшов отець Мілле. А перед цим сказав Леонтьєву:

— Мені було надзвичайно прикро все це чути. Я мав передчуття, що ми з вами ось-ось порозуміємося, тож чекав на цей званий вечір так нетерпляче, що ви уявити цього не можете. І саме сьогодні ви наговорили отаку небувалу єресь...

Видавши гучний, мов лев’яче рикання, але недовгий сміх, священик узяв під руку вірного Дюпремона, який, пригладжуючи свої акуратні вусики, зі скорботною міною спостерігав за тим, як небога отця Мілле прямує до Блакитного салону в компанії якогось невідомого молодика.


— Ха! — вигукнув мсьє Анатоль, коли нарешті залишився у своєму кріслі біля каміна наодинці з Леонтьєвим і мадемуазель Аґнес. — Ви зрозуміли, про що вам казав отець Мілле?

— Ні, — відповів Леонтьєв, галантно вклоняючись доньці господаря, яка саме наповнювала його келих. — Я взагалі дуже мало зрозумів із того, що казали ці люди.

— Я вам усе поясню, — із задоволенням мовив старий. — По-перше, отець Мілле був прикро вражений через ваші...

Він замовк на якийсь час (на його обличчі знову відбилося замішання — найневластивіший йому стан), а тоді продовжив:

— Його стривожили ваші слова, бо не за горами вже мирна угода. Якщо Рим та Візантія дійдуть згоди, їм уже не потрібні будуть єретики. А хто може сумніватися, мій друже, що вони за елементарною логікою повинні рано чи пізно помиритися? Звісно ж, у кожної зі сторін залишаться якісь невисловлені думки, та це вже навряд чи матиме значення... Чи знаєте ви, друже мій, наскільки незначною може раптом виявитися різниця між витонченими хитрощами й несосвітенною дурістю?

Леонтьєв запалив цигарку й повільно випив вміст свого келиха. Він почувався спійманим у тенета повної невизначеності, але водночас відчував, що тенета ці ніскілечки не заважають йому легко, без жодної тривоги просуватися в цьому хаосі.

— Який чудовий званий вечір! — захихотів мсьє Анатоль. — Я надзвичайно вдячний вам, любий мій друже. Завдяки вашому блискучому виступу оце стояче болото, де всі ми борсалися й квакали, мов жаби, розхвилювалося, наче туди кинули камінь. Ви ж бачите, що хвильки дійшли вже до буфету. А завтра вони розійдуться всім Парижем, а тоді — усією Францією та Європою. Потім же ці хвилі розіб’ються об скелі наших східних берегів та й побіжать назад — до вас, загрожуючи вам помстою... Але сьогоднішній вечір іще належить вам, тож протягом наступних кількох хвилин я вас відволікатиму своїми балачками. Відтак ви полишите мене, щоб відшукати для себе досконаліше задоволення. Адже я гадаю, що для вас — прибульця з іншого світу — усе, що ви тут бачите, є таким дивним і незвичним, що збиває з пантелику. Лишень уявіть себе Данте, а мене — Вергілієм; я обожнюю цю роль. Звісно ж, я не зможу показати вам ні чистилища, ні пекла: їх-бо позакривали за наказом префектури. Тож мені до снаги лише провести вас канавками до нашого болітця, де прокляті й приречені веселяться собі в очікуванні бригади ваших інженерів, які вдеруться сюди зі своїми дренажними трубами й бульдозерами... Ага, знову вона — небога отця Мілле! Сьогодні ця дівчина змусила ті мої відчуття, що вже згасають, розгорітися. Точніше, якщо враховувати мої вік та стан, це подібно до поколювання голками. Що за прегарна ідіотка! Ви помітили, як вона весь час корчить зневажливу міну, закопилюючи губу? І це позиція всієї нашої jeunesse[50]. А як виразно говорить про це все її тендітне тіло! У неї не тільки губи надуті, а й груди, і навіть її прегарні сіднички. Як я вже казав, це позиція всього її покоління. Звісно ж, вони зневажають нас за немічність, скнарість і, що найголовніше, за наші застарілі ідеали й жалюгідні ілюзії. Але їм нічого запропонувати натомість, тож вони просто ходять зі зневажливими гримасами. Хлопці її віку навіть гірші за дівчат: вони напускають на себе такий вигляд, ніби все на світі знають і ніщо не може ошелешити чи зачарувати їх. Вони розмовляють із дівчатами, наче природжені souteneurs[51], читають книжки, не розрізаючи сторінок, і вважають усяке філософське вчення цілковитою маячнею. І водночас не можуть відрізнити бургундського від кларету, а Шекспіра — від Анрі Бернштейна. Ох, друже мій... Якби лишень можна було заборонити людям бути молодшими за двадцять п’ять років!

Леонтьєв усміхнувся.

— Я наганяю на вас нудьгу, — сказав мсьє Анатоль. — Лишень підтвердіть, що це так, і я відпущу вас, щоб ви могли спокійно насолоджуватися спогляданням надутих форм небоги отця Мілле.

— Мені щойно спала на думку цікава гіпотеза, — мовив Леонтьєв. — Взаємна неприязнь між різними поколіннями — це в діалектиці природи. За нормальних часів прояви цієї неприязні нешкідливі, та коли настають часи революції, усе відбувається зовсім по-іншому. Революція змушує природні чвари між поколіннями набувати форми політичної боротьби. І може трапитися, наприклад, що хитрий старий вовк, приєднавшись до молодих самців зграї, підбурить їх роздерти на шматки всіх інших старих вовків.

— Але ж... — почав відповідати мсьє Анатоль (ці слова він найдужче любив вимовляти на початку своїх реплік у дискусіях, навіть якщо ще не знав, що скаже після цього). — Але ж усі зусилля хитрого старого вовка врешті-решт виявляться марними: молоді-бо вовки роздеруть і його.

— Я б так не сказав, — заперечив Леонтьєв.

Оце вперше за чверть століття письменник дозволив собі говорити на такі теми. І тому в нього з’явилося таке відчуття, ніби кожна клітина його мозку почала всотувати кисень, а синапси — оживати, ніби від подиху цілющого весняного вітерцю.

— Я не стверджував би цього, — повторив він, — тому що молоді вовки, прийнявши отого старого як свого ватажка, стануть пов’язаними з ним узами провини за пролиту кров їхніх батьків. І після цього він стане батьком для всіх них, і вони будуть сліпо боготворити його та підкорятися йому. Власне, я кажу про те, як це відбулося насправді — тільки от раніше я цього не розумів.

— Але ж... — почав було мсьє Анатоль, та потім нетерпляче урвав власну мову. — Можливо, можливо... Авжеж, ви, напевно, маєте рацію. Але хіба вам не хотілося б дізнатися більше про отця Мілле та його небогу?

Господареві дому не подобалося, що Леонтьєв говорив із ним про не дуже зрозумілі йому речі. Крім того, він боявся, що його монолог уже вироджується в діалог, і прагнув запобігти цьому. Тож, прийнявши мовчання Леонтьєва як знак згоди, старий радо почав свої багатослівні пояснення.

— Отже, повернемося до небоги отця Мілле, — показав він костуром на дівчину, яка перебувала зараз в іншому кінці кімнати. — Уся справа тут у тому, що вона дійсно небога отця Мілле. Проте всі, щоб угодити йому, прикидаються переконаними в тому, що вона або його коханка, або донька, яку він десь нагуляв, або ж і те, і інше одразу. Це безкінечно лестить отцю Мілле, хоча насправді він праведник із праведників, який тільки тим і займається, що рятує душі, що заблукали у світі мистецтва й літератури, та повертає їх до лона церкви. Звісно ж, ви можете спитати: чому ж людина, яка так ревно вершить праведні діла, корчить із себе абата-розпусника з вісімнадцятого століття? Може, він начитався Рабле чи отієї сміхотворної псевдолітератури Бальзака? Ні, друже мій, причини цього виду інтелектуального збочення глибші. У нас, французів, розпуста вважається цілком природною річчю, а праведність — пережитком минулого. І тому навіть отака благочестива людина змушена приховувати свою непорочність, наче смертний гріх. І корчить він грішника не лише перед іншими, щоб вони не вважали його шмаркачем, а ще й перед самим собою, щоб не втратити самоповаги. Я не здивуюсь, якщо цей святий отець так увійшов у роль, що тепер і сам уже вірить у свій уявний гріх, плодом якого є ця дівчина...

Леонтьєв усміхнувся: у нього-бо в уяві вималювалась яскрава картина: Грубер зі своїми колегами за допомогою кількох аргументів і таблеток перебудовують ієрархію синапсів отця Мілле, і ось уже ошелешений світ слухає його щиросердне «я Распутін».

— Що ж до його небоги, — не вгавав мсьє Анатоль, — то це тендітне й чарівне, проте обділене розумом створіння — зараз головний об’єкт одного з тих таємничих нападів безумства, що час від часу оволодівають світом мистецтва й літератури. Її зображують — не дуже-то й видозмінюючи, але розписуючи безліч інтимних подробиць — у численних неонігілістських романах і п’єсах. І жоден автор чи критик — незалежно від статі — не може розраховувати на схвальну оцінку читача, якщо не переспав — або не пустив чутку, що переспав, — із нею. І все це при тому, що всі визнають: вона така сама безнадійна нездара в ліжку, як і в розмовах. І взагалі на всьому Лівому березі немає надутішої, нестерпнішої юної шльондри, ніж вона... А як ви з вашою діалектикою поясните це таємниче явище, мій друже?

— Усесвіт любить, щоб у ньому порожнечі було побільше, — відповів Леонтьєв, кліпаючи героїчними синіми очима.

— Непогано, — захихотів мсьє Анатоль. — Це просто диво, що після тридцяти років перебування в середовищі, де людям безперестанку задурюють голови, у вас іще збереглася іскорка дотепності... Але я ще не доказав: ви можете собі уявити, що ніхто навіть не знає її імені? Вона для всіх «небога отця Мілле», та й годі. Нашій епосі притаманна нездорова жага досконалості, і ця дівчина — саме досконале й чарівне порожнє місце. Вона надута Астарта неонігілістів, яка «нападає й руйнує усе навкруги, Як гризуть в склепі труп молоді хробаки». Це написав сотню років тому наш поет-архісимволіст[52]. А щоб змінити метафору та поглянути на цей сучасний культ Астарти з іншого боку, згадаймо байку Лафонтена «Собаки й ліхтар». Жили собі в одному селі собаки щасливо й безтурботно. Та одного дня поставили на базарі новий ліхтар, і один собака, пробігаючи повз нього, за звичкою приділив йому увагу. І відтоді всі собаки, послуговуючись отим загальновідомим і загадковим покликом собачої зграї, неодмінно приділяли свою увагу саме цьому ліхтарю й нічому більше. Ось так і зароджуються культи... А тепер стережіться, друже мій: я бачу Святого Георгія. Зараз буде зіткнення, тож пристебніться...

Поглянувши туди, куди показав йому костуром господар дому, Леонтьєв угледів худорлявого темноволосого чоловіка, який улетів у кімнату, справляючи таке враження, ніби кожна частина його тіла аж потріскує від надлишку життєвої сили. Те саме можна було сказати про кожен м’яз його обличчя: усі-бо вони безперестанку смикалися. Руками й ногами він рухав незграбно, наче підліток, але водночас із дивовижною енергійністю. Голова ж його була виставлена вперед, неначе він збирався вгатити нею якогось ворога в живіт. Гості, які стояли в салоні маленькими групами, розступилися, даючи йому дорогу, і зашепотілися за його спиною. І навіть небога отця Мілле крадькома кинула на нього сповнений благоговіння погляд.

— Це Жорж де Сент-Ілер, письменник-романіст і мандрівний лицар, — прошепотів мсьє Анатоль. — Ми звемо його Святим Георгієм, бо варто йому лишень угледіти дракона, — породження фашизму, комунізму чи ще чогось такого, — як він кидається в бій. Сент-Ілер бився на боці абіссінських аборигенів та групи «Штерн» у Єрусалимі, а минулого року вирушив на моноплані підривати Кремль, утім не долетів, бо забракло пального. Але ця людина не лише мандрівний лицар, а й мудрець, якого важко зрозуміти; порівняно з ним Лоуренс Аравійський був просто плоскостопим обивателем. З його промов можна зрозуміти хіба що одну фразу з десяти, але перейматися не варто: у вас усе одно не буде можливості сказати бодай щось у відповідь. Проте оці десять відсотків варті того, щоб його слухати.

Сент-Ілер наблизився до їхнього кутка кімнати, розмахуючи довгими руками (м’язи його обличчя так само невпинно смикалися), і почав говорити, будучи ще за кілька ярдів від них.

— Salut, — привітав він мсьє Анатоля. — Запитання про стан вашого здоров’я було б зовсім недоречне, тому вашу ситуацію краще оцінювати за допомогою прецедентів, наприклад випадку з ірландським Мафусаїлом, хоча слід пам’ятати, що він не їв м’яса, і це виключає таку паралель, а також він не мав любовних зв’язків, з чого виникає запитання: чи ваше прагнення залишитися з нами через гедоністичні переконання справді того варте? Гаразд, а тепер про нашу проблему...

З цими словами Сент-Ілер обернувся до Героя культури і, вчепившись в один із ґудзиків на його піджаку, продовжив:

— Шанси на реакліматизацію, звичайно ж, лише частково залежать від психологічного віку — так само, як слова «надто пізно» чи «вже» визначаються не плином часу, а різноманітними чинниками, що слід проаналізувати... гаразд. Оскільки частота отаких випадків відступництва й ментального харакірі зростає обернено пропорційно до їхньої ефективності, питання практичної мети, безсумнівно, слід відкинути, залишивши ціну такого вчинку як таку; ми ж бо не повинні забувати, що сам цей вчинок — незалежно від мети — дає людині можливість проявити всю свою гідність... гаразд. Ми обоє знаємо, що усвідомлення гідності, яка проявляється в цьому вчинку, — визначному і, можливо, божевільному, але не дурному, — лише здається переходом від прагматичної до естетичної шкали цінностей: життя людини у Всесвіті охоплює обидві ці шкали, що не можуть існувати окремо одна від одної. Як ви знаєте, Кеплер у своєму пошуку планетарних законів більше послуговувався естетичною метою, ніж прагматичною, що й дає змогу нам вважати прагнення планет рухатися еліптичними орбітами так, щоб квадрат періоду обертання залишався пропорційним до куба їхньої найбільшої відстані від Сонця, одним із витончених задумів Бога. І тому ви погодитеся, що, коли ми здобудемо владу, нам не доведеться каструвати Понтьє, бо ми знаємо, що його мошонка напхана тирсою; урешті-решт, високопоставлені особи другої династії Мін вважали за цілком достатню міру покарання зрадника затикання його анального отвору цементом третього ступеня твердості й годування його кожні дві години якоюсь масною стравою із соєю та рисом із зеленої нефритової чаші... гаразд. Ми обидва знаємо, що найголовніше — це завоювати майбутнє, неначе воно є не майбутнім, а минулим. Зрештою, людська доля полягає в тому, щоб завжди жити на протилежному березі; подробиці ми обговоримо пізніше.

З цими словами він пішов геть, перед цим досить приязно усміхнувшись Леонтьєву (з огляду на безперервне смикання м’язів його обличчя це було схоже на промінчик сонця, що пробився через густі безформні хмари).

— Ну, що я вам казав? — захихотів мсьє Анатоль. — Звісно ж, він ненавидить Понтьє та неонігілістів, бо сам є, можливо, єдиним істинним нігілістом, який іще залишився в цьому світі. І ті, хто тепер називає себе цим словом, мають у своїх мошонках лише тирсу, як він і сказав.

— Він відірвав ґудзик від мого піджака... — тужливо зітхнув Леонтьєв.

Герой культури замислився: чи знайде Зіна такий самий ґудзик у своїй багатій колекції, що зберігалася в старій коробці з-під цукерок? Аж раптом згадав, що Зіни більше немає, і на якусь мить відчув, ніби стоїть не на паркетній підлозі, а на люку, що відкрився просто під ним. Однак іще один келих шампанського допоміг йому повернути рішучий намір у будь-якому разі насолодитися цим званим вечором.

— Це був знак, що ви йому сподобалися, — мовив мсьє Анатоль. — Він-бо завжди чинить отак із людьми, до яких у нього з’являється симпатія — така вже в нього манія. Колись я робив коктейль, а він узяв кубик льоду й поніс його додому в кишені брюк. А одного разу відірвав ручку від дверей вбиральні президента Академії, через що позбувся будь-яких шансів стати академіком.

Тим часом Сент-Ілер уже мчав — ніби всередині в нього був реактивний двигун — до протилежного кінця салону, щоб поговорити з одним із гостей. Гість цей був молодим американцем — із тих випускників університетів, у яких сором’язливість поєднується з помірною впевненістю в собі (виникає ця впевненість у результаті примирення зі своєю сором’язливістю як із природним недоліком, наприклад короткозорістю). Тож американцеві вдавалося навіть коли-не-коли вставляти слівце в розмови інших. Поки з ним спілкувався Сент-Ілер, навколо них невпинно кружляв порнограф Дюпремон, якому хотілося послухати, про що говорить Святий Георгій. Останній же, нібито цілковито поглинутий власною красномовністю, обертався до Дюпремона спиною щоразу, коли той намагався до нього підійти. Тож ці троє повільно пересувалися кімнатою туди-сюди, наче маятник, допоки Дюпремон не махнув рукою й не подався до буфету. А мсьє Анатоль, який із неабияким задоволенням спостерігав за цими маневрами, заходився пояснювати:

— Дюпремон, мабуть, найчудакуватіша жаба з усіх, які борсаються в нашому болітці. Його перший роман «Voyage autour de mon bidet»[53] мав приголомшливий успіх: критики називали автора новим Золя, Данте й Бальзаком в одній особі. Не варто й казати, друже мій, що я обожнюю порнографію. Але водночас вважаю, що її повинні читати лише чоловіки мого віку, позбавлені будь-якої втіхи; молодь же має присвячувати Пріапові щонайбільше дії та щонайменше думок. Звісно ж, Дюпремон мусив побудувати навколо свого bidet певну філософію — дещо таке, що здатне заспокоїти його сумління й дозволити йому жити ілюзією, нібито він створює книжки для збагачення культури... хоча читачі все одно цю філософію пропускають. Але — це ж треба! — критики зробили виняток саме через оцю філософську ахінею: мовляв, це змусило їх червоніти від сорому. Після кожної нової книжки вони закликали його не відхилятися від суті — тобто від bidet, але саме це він відмовлявся робити. Тож у кожній наступній Дюпремоновій книжці оргії все більше поступалися місцем роздумам про життя, смерть та безсмертя, аж поки видавці остаточно не забили на сполох. Бачите: навіть успішний порнограф може піддатися ностальгії за досконалим, що є хворобливим жаданням, притаманним нашій епосі. На щастя, саме в цей час він познайомився з отцем Мілле, який і навернув його до католицької віри. І, наскільки я знаю, Дюпремон справді цього хотів. Звісно ж, він забажав назавжди відмовитися від порнографії та почати писати релігійні трактати. Але йому пояснили, що є безліч людей, які цим займаються. А от він, Дюпремон, популярний серед читацької публіки, до якої блага звістка не дійде інакше, ніж за допомогою книжок, написаних у звичному для нього стилі. Тож йому слід і далі створювати отакі книжки, уникаючи прямої атаки й обходячи ворога з тилу. І це, мушу зауважити, надзвичайно влучна метафора... І тому тепер усі щасливі: Дюпремон, наче мученик, вигадує все нові й нові оргії з безліччю яскравих подробиць, керуючись єдиною метою — змусити грішника розкаятися за допомогою останнього розділу, якого, щоправда, ніхто не читає. Він вважає bidet посудиною спасіння — точнісінько так, як колись якобінці вважали гільйотину священним знаряддям, за допомогою котрого людство ввійде у свій Золотий Вік. Moralité: чи замислювалися ви коли-небудь, мій друже, над долею тих, хто, якщо говорити словами жорстокої притчі, належить до покликаних, та не до обраних? Я вам скажу, що з ними відбувається: вони вирушають на пошуки Царства Небесного і, зупинившись у борделі, твердо переконані, що майже досягли своєї мети... А тепер вам краще полишити мене й піти до буфету, щоб перекусити й пустити ще кілька хвильок нашим болотом. Я втомився.

Обличчя старого раптом неначе зробилося ще зморшкуватішим. І мадемуазель Аґнес, яка невідступно й безмовно стояла біля нього, не проявляючи жодного інтересу до того, що відбувалося навколо неї, мовчки допомогла йому підвестися з крісла та обхопила за тонкий стан. І він швиденько й також мовчки покинув кімнату, спираючись на свої костури.

Леонтьєв раптом почувся покинутим: незважаючи на те, що він був тут почесним гостем (а може, саме через це), ніхто й близько до нього не підходив. Отак він і простояв, наче самотній солдат, кілька хвилин біля порожнього крісла перед каміном. А після цього вирішив, що тут йому вже нічого робити, тож треба йти геть. Але ж іти було ще рано; крім того, він іще не насолодився повного мірою цим унікальним, незабутнім званим вечором. До того ж іти йому, власне, було нікуди. Тож він, розправивши плечі й спрямувавши погляд героїчних синіх очей уперед, поволі попрямував до розчахнутих дверей їдальні. Випивши хтозна-скільки келихів шампанського натщесерце, Герой культури не відчував, однак, дії алкоголю на свій організм і не усвідомлював, що, по-перше, досить помітно похитується під час ходьби, а по-друге — що всі інші це помічають. Майже дійшовши до дверей їдальні, він угледів кругле веснянкувате обличчя аташе з питань культури Нікітіна, який саме входив до будинку. На цьому обличчі сяйнула на якусь мить переможна посмішка; він обвів кімнату поглядом, удаючи, що не помічає Леонтьєва. Отже, йому вже все відомо... До нього одразу ж підбіг поет Наварен, і вони, привітавшись за руку, мов найкращі друзі, про щось зашепотілися, старанно уникаючи поглядів у напрямку Героя культури (йому була добре відома ця манера поведінки: він-бо сам нерідко її застосовував, коли зіштовхувався з кимось зі своїх опальних колег), який, знову розправивши плечі та ще вище піднявши голову, продовжив свій шлях до їдальні. Перечепився він на цьому шляху лише раз, — об куток товстого килима, — проте одразу ж відновив рівновагу та знову напустив на себе величний вигляд.

Узявши в буфеті холодної курятини, шинки й усяких салатів, він раптом відчув страшенний голод. А коли просувався зі своєю тарілкою до їдальні, зіштовхнувся з лордом Едвардсом, який, набравши собі цілу гору м’яса, шукав подібно до хижого звіра спокійний куточок, де можна було б усе це з’їсти. Налетівши на Леонтьєва, Геркулес пробурчав щось нерозбірливе — чи то вибачення, чи то якісь образливі слова. Потім же — на подив Героя культури — закрокував за ним до алькова біля вікна, де більше нікого не було. Обоє почали їсти, і Леонтьєв удавав, що не помічає Едвардса. Останній же весь час силкувався щось сказати, але кожна така спроба закінчувалася нерозбірливим бурчанням. Аж раптом він, підсунувши наполовину обгризену курячу лапку просто під ніс Леонтьєву, видав якийсь утробний звук і проказав:

— То ти... теє... справді пішов — і все?

Його низький голос прозвучав із незвичною невпевненістю, мов у підлітка, охопленого хтивою цікавістю, який не втримався-таки від страшенно непристойного запитання. Леонтьєв перевів погляд зі своєї тарілки на Геркулеса, проте той уже зосереджено дивився в інший бік; його обличчя з кошлатими бровами мало винуватий вигляд.

— Так, я пішов, — безбарвним голосом відповів Леонтьєв.

— Гкхм... — тільки й мовив Геркулес.

А тоді проказав несподівано буркотливим тоном, немовби читаючи мораль якомусь зі своїх студентів:

— Тобі має бути соромно: у такому віці, і...

Це прозвучало настільки недоречно, що Леонтьєв не стримав усмішки.

— А яке значення тут має вік? — з цікавістю спитав він.

— Велике, товаришу мій, велике, — пирхнув Едвардс. — У нашому віці — а нам із тобою вже обом за п’ятдесят перевалило — підданства не змінюють. Це просто непристойно, от що.

Останні слова він радше пробурчав, ніж проказав. А тоді, щоб позбутися завершальної тіні сумніву, вдоволеним тоном повторив:

— Просто непристойно — от і все.

Леонтьєв не знайшов, що йому відповісти. Адже він читав колись книжку «Аліса в Країні Чудес», тому знав: сперечатися з англійцем за допомогою логіки — марна справа.

— То що ти робитимеш далі, га? — продовжував Едвардс. — Приєднаєшся до зграї шакалів? Дідька тобі лисого!

Хоча самі ці слова й були образливими, про інтонацію Едвардса цього не можна було сказати. Леонтьєв розчув у голосі лорда ту саму невпевненість, ту саму цікавість, що звучали в першому його запитанні. І це проявлялося не тільки в словах Геркулеса, а й у поведінці деяких інших гостей на цьому званому вечорі.

Водночас Леонтьєв усвідомлював, що сам факт розмови Едвардса з ним — це вже якоюсь мірою сенсація для інших відвідувачів їдальні. А ще відчував, що йому набагато затишніше від того, що в цьому алькові хтось перебуває поряд із ним. Аж тут до кімнати зайшов Наварен, і Леонтьєв згадав, що якісь там кілька днів тому — коли його фотографували на мітингу — відчував зневагу до цього суб’єкта через його підлабузництво. І холодно відповів Геркулесові:

— А мені начхати на те, що ти думаєш.

— Маячня! Ти просто диявол, який прикидається монахом.

Едвардс учепився зубами в курячу ніжку, відкусив половину кістки і, розжувавши, проковтнув. А тоді проказав надзвичайно задоволеним тоном:

— А ти можеш отак?

— Під час голоду в Громадянську війну ми перемелювали кістки й робили з цього кашу.

— Вічно ти про якусь гидоту торочиш! — умить розчервонівшись, пирхнув Геркулес.

Жбурнувши з бридливою міною залишки кістки в попільницю, він якийсь час простояв, набундючений, мовчки. І раптом проказав:

— А все ж таки для чого ти це робиш?

— Саме це я й збираюся з’ясувати.

— Ха! Можу тобі розказати про результати цього експерименту: ти приповзеш назад навколішках і благатимеш, щоб тобі дали можливість спокутувати провину. А саме протримали років із п’ять у таборі...

— З таборів не повертаються, — усміхнувся Леонтьєв.

Геркулес пробурмотів щось нерозбірливе, а тоді проказав осудливим тоном:

— Значить, ти вже приєднався до шакалів.

Відповіді не було.

Лорд захрускотів курячим крильцем, — разом із кістками, — але передумав і викинув кістки в попільницю.

— А все ж таки, — спитав він, — чому ти робиш це зараз, а не п’ять, десять чи п’ятнадцять років тому?

— Я мав обов’язок перед своєю дружиною. А тепер вона мертва.

Едвардс відкрив рота, щоб щось сказати, але він продовжив:

— Над тобою вони не мають ніякої влади. Чому ж ти...

Геркулес ізнову розчервонівся. І, помахавши пальцем перед обличчям Леонтьєва, пробурчав:

— Це надзвичайно недоречне запитання. Просто недоречне, та й годі...

Поставивши порожню тарілку на підлогу, він штурхонув її ногою, запхнув руки у свої глибоченні кишені й почав нервово розхитуватися на підборах. А невдовзі проказав, не дивлячись на Леонтьєва:

— Кажу ж тобі: цього робити не варто. Ти сам незабаром це зрозумієш... Крім того, якщо ти вкладав свій капітал у якусь компанію протягом тридцяти років, то забирати його звідти немає сенсу в нашому з тобою віці. Кажу ж тобі: це непристойно. Просто непристойно, і край.

Він з огидою втупився поглядом у гостей, які юрмилися біля буфету чи стояли трохи віддалік, розбившись на невеличкі групи. Майже всі ці люди вже розчервонілися й повеселішали від випитого алкоголю. І монотонне гудіння голосів у трьох кімнатах для званих вечорів поступово гучнішало, перетворившись на настирливе дзижчання, що все набирало й набирало силу; іноді лунав чийсь верескливий сміх чи вигук — наче вибухали невеличкі феєрверки.

— Ну й красунечка ж оця шльондра... — раптом пробурчав Геркулес.

Це небога отця Мілле, зайшовши сюди з Блакитного салону, неквапно й без певної мети просувалася — неначе пливла — кімнатою. За нею прямував професор Понтьє, який, зсутулившись, обережно ніс порожню тарілку й келих до буфету. Угледівши його, Едвардс гукнув своїм басом так голосно, що це аж змусило всіх гостей у їдальні підстрибнути:

— Агов, професоре!

Розвернувшись у їхній бік, Понтьє почав просуватися через натовп, усе ще несучи тарілку й келих. Небога отця Мілле з невідомої причини теж попрямувала-попливла в цей бік, ніби сновида.

— Ну, професоре... — рикнув Едвардс, звертаючись до Понтьє, але не зводячи погляду з дівчини. — Що ви на це скажете? Пішов він, бачте...

— Так отож, так отож... — заторохтів було професор, нервово всміхаючись Леонтьєву й підсліпувато кліпаючи.

— Це ганьба! — не дав йому висловитись Едвардс. — Буде скандал і справжня біда...

— Безсумнівно, — підтвердив Понтьє. — А з іншого боку...

— Як гадаєте, — знов урвав його мову Геркулес, звертаючись цього разу до небоги отця Мілле з прискіпливістю професора, який приймає іспит у студентки, — чому люди чинять отак безглуздо?

Дівчина, здавалося, пробудилася від сну, де її намагався звабити якийсь неймовірно нудний юнак. Її густі вії поволі піднялися, наче поповзла вгору важка театральна завіса, і вона неквапно, ледачо знизала тендітними оголеними плечима. І протягла ніжним голоском:

— А чом би й ні?

— Що «чом би й ні»? — устряла в розмову мадам Понтьє.

Вона спостерігала за ними з Блакитного салону, де розмовляла з молодим американцем. І поквапилася взяти участь у битві, щоб її чоловік не почав розводити з Леонтьєвим філософські бесіди замість жорстких і влучних слів, котрих вимагала ситуація. Молодий американець, якого звали Альберт П. Дженкінс-молодший, попрямував за нею, тримаючи в руці келих із коктейлем. Хитка рівновага між його сором’язливістю й упевненістю в собі, схоже, зсунулася — хоч і незначною мірою — у бік упевненості. Він крадькома кинув на небогу отця Мілле, у якої сповзла з плеча бретелька, сповнений благоговійного захоплення погляд. А потім, коли після запитання мадам Понтьє запала тиша, зібрав усю свою хоробрість і, підійшовши до Леонтьєва; голосно мовив:

— Дозвольте привітати вас, шановний, зі здійсненням такого надзвичайно сміливого вчинку!

На якусь мить усі неначе оніміли. На обличчі Понтьє, який усе ще нервово всміхався, відбилася гуманістична терпимість; кошлата шевелюра Геркулеса ледь не стала дибки. Дженкінс же тим часом досить нерішуче потис руку Леонтьєву, який, уперше за останні кілька годин скориставшись своїм знаменитим суворим поглядом з-під густих брів, відповів на привітання легеньким, сповненим гідності поклоном. Усі гості в їдальні витріщилися на них. А мадам Понтьє, до якої нарешті повернулася здатність говорити, обійняла за плечі небогу отця Мілле, ніби хотіла захистити її від шкідливого випромінювання, що йшло від Леонтьєва, і розпочала своїм густим голосом гнівну тираду:

— Чудово! Просто чудово... Він близько години тому пішов зі своєї футбольної команди, і ось йому вже пропонують місце в іншій. Не забудьте, — звернулася вона, глузливо розтягуючи слова, безпосередньо до Леонтьєва, — полюбити жувальну гумку й набути звички випльовувати її в обличчя неграм, які траплятимуться вам на очі. Бо інакше ви не зможете стати Героєм культури в Нью-Йорку.

— Тихше, Матильдо, тихше... — заспокійливо проказав Понтьє, вигинаючи своє худорляве тіло, мов заклинатель змій.

Першим поривом Леонтьєва було розвернутися до них спиною та піти геть із величним виглядом, як робили це делегати на міжнародних конференціях, коли приймалося рішення, що не збігалося з їхньою думкою. Але потім він вирішив, що треба протриматися до кінця.

— Дивно... — мовив Герой культури, пильно вдивляючись у правильні риси обличчя мадам Понтьє, що вже починало старіти. — Я нерідко чув отакі слова в наших радіопередачах. Але ж вони для домашнього вжитку... чи, як ми кажемо, для відсталих народних мас.

— Стривай, Матильдо! — заторохтів охоплений непідробним душевним болем Понтьє. — Уже Геґель указував на протиріччя між двома ідеями: перша — якщо людина впевнена в правильності того чи іншого вчинку, вона повинна діяти саме так, незважаючи на можливі наслідки; друга й не менш обґрунтована — що оці самі можливі наслідки мають бути єдиною мірою доцільності тих чи інших дій. Згідно з цією точкою зору, ви, звісно ж, завдали величезної шкоди прогресивному руху, зміцнивши сили реакціонерів...

Тим часом Едвардсу, в очах якого запалали пожадливі іскорки, — наче у ведмедя, який втягує ніздрями запах меду з бджолиного вулика, — удалося зробити те, чого йому так сильно хотілося. А саме — нахилитися до небоги отця Мілле з висоти свого гігантського зросту й пробасити:

— Може, підемо до буфету й вип’ємо трохи шампанського, га?

Вії дівчини знову піднялися, неначе важка завіса, і вона повільно перевела погляд на молодого американця, який зосереджено слухав суперечку. Наступної ж миті дівчина вивільнилася з обіймів мадам Понтьє та, надувши губки, проказала:

— Чом би й ні?

Поправивши легким порухом руки бретельку й відновивши тим самим гармонію в обрисах свого точеного бюста, вона почала просуватися до буфету. Слідом за нею попрямував Геркулес, наче величезний океанський лайнер, що тягнеться за крихітним буксиром. А тим часом на Леонтьєва знову пішла в словесну атаку мадам Понтьє, цього разу не переходячи на особистості, а розвиваючи узагальненіші думки, що не були безпосередньо пов’язані з цією суперечкою:

— Ви гадаєте, що перебуваєте тепер у вільній країні. Але не розумієте, що країна ця перебуває під іноземною окупацією, поступово перетворюючись на колонію, — промовляла вона із запалом, що жеврів десь глибоко всередині неї. — Тут не знайдеш жодного кафе, що не було б напхом напхане американцями, які поводяться так, ніби є господарями закладу. Вони дають офіціантам на чай силу-силенну грошей, через що ті так і увиваються біля них, а до французьких відвідувачів ставляться, мов до собак. Отак ми незабаром дійдемо до того, що жоден француз, який себе поважає, не показуватиметься в публічних місцях. І ми всі сидітимемо, наче в’язні, у своїх чотирьох стінах. А містом будуть розгулювати окупанти...

Альберт П. Дженкінс-молодший, який стояв поряд із Леонтьєвим, надзвичайно зосереджено протираючи свої окуляри в роговій оправі, мовив до мадам Понтьє ввічливо-винуватим тоном:

— Згідно з результатами опитування, проведеного дослідниками Чиказького університету, вісімдесят два відсотки американців отримують задоволення від шуму, що постійно їх оточує. Що ж до інших вісімнадцяти відсотків, які уникають життя в шумі, — дві третини з них страждають на психоневрози. Ми, американці, ще не навчилися розважатися впівголоса. Згідно з останніми новинами, опублікованими в періодичному виданні Гарварда, родинам, які тривалий час були заможними, потрібно буде ще три з половиною покоління, щоб опанувати це мистецтво.

— Як цікаво! — сказав професор Понтьє. — Я гадаю, що ця статистика — потужна рушійна сила досягнення взаєморозуміння між людьми. Крім того, нам із тобою, моя люба, не слід забувати, що нашій країні потрібні туристи з доларами...

— Туристи! — знову розійшлася мадам Понтьє. — Це неподобство, котре ми мусимо терпіти. І я кажу не про самих туристів, а про їхні військові місії, пропагандистські заклади тощо. Усе це колоніальна адміністрація, що стала нашим урядом та опустила нас до рівня племені аборигенів. От ви турист? Б’юся об заклад, що ні: ви належите до якогось там військового штабу, що втовкмачив вам у голову, ніби нас треба рятувати від кровожерливих азійських дикунів.

Юнак, який уже протер свої окуляри, одягнув їх, але побачив, що вони ще недостатньо чисті. Тож він, знову знявши їх, заходився протирати носовою хустинкою. І зніяковіло заговорив:

— Власне, я прибув сюди, щоб утілювати в життя проект об’єднання й перебудови американських військових кладовищ категорій А і В у Франції. Поясню докладніше: А — це кладовище для вбитих у Першій світовій війні, В — у Другій. Ідея полягає в тому, щоб перетворити їх на Парки упокоення каліфорнійського типу; ну, ви знаєте: з музикою, що постійно лунає з гучномовців, фонтанами й кипарисами з підсвічуванням... ну, і так далі. Але це може призвести до обурення з боку місцевого населення: мовляв, загиблих іноземців у нас ховають із більшими почестями, ніж нас. Тож мене задіяли в проведенні опитування мешканців тутешньої сільської місцевості, поблизу цих кладовищ. Результати цього опитування покажуть, наскільки обґрунтовані наші здогади. Крім того, дехто у Вашингтоні вважає за доцільне заздалегідь планувати категорію С, щоб уникнути додаткових проблем і витрат наступного разу...

— Наступного разу! — вигукнула мадам Понтьє (у її голосі чулося тепер більше розпачу, ніж запалу). — Ви це чули, громадянине Леонтьєв? Наступного разу... А що ви, юначе, узагалі знаєте про останню війну? І про ту, що була перед нею? Про те, що діялося тут, коли ви, американці, удерлися до нас і почали бомбити? Звісно ж, деякі з ваших друзів загинули в Нормандії та Фландрії замість того, щоб розбитися на машині, допившись до зеленого змія. От тільки не кажіть мені, що вони пішли воювати на нашому боці за прекрасні очі. Що їм було відомо про Францію? Будинки розпусти, «Фолі Бержер» та Ейфелева вежа — ось і все. Не будьмо сентиментальними: вони полізли в битву, бо полюбляють битися, як ви сказали б, «заради спортивного інтересу». А ще тому, що Волл-стрит аж ніяк не хоче втрачати Європу як ринок збуту...

— Ну, годі тобі, Матильдо... — благально мовив Понтьє. — На цю тему не можна говорити в такій емоційній манері. Зрештою...

Але мадам Понтьє не звернула на його репліку жодної уваги. Вона, схоже, начисто забула навіть про присутність Леонтьєва, звертаючись лише до Дженкінса-молодшого:

— Ви гадаєте, бодай хтось у Європі бажає ще одного визволення á l’américaine[54]?!

Юнак раптом почувся хлопчаком на побігеньках у бакалійника, на якого гримає розлючена паризька домогосподарка, виявивши, що він намагався її надурити.

— Ви гадаєте, — продовжувала мадам Понтьє, — що ми забули про ваші повітряні нальоти, що принесли нам більше руйнування, ніж армія загарбників? І про ваших пияків-солдатів, які змушували наших дівчат спати з ними, а потім давали їм за це цигарки й ходили, задираючи носа: мовляв, ми рятівники Франції?! Мій любий юначе, вам не потрібно проводити ніяких опитувань серед нашого населення, щоб зрозуміти: ми, французи, хочемо єдиного — щоб нам дали спокій...

Молодий американець нервово заторсав свої окуляри.

— Так, звичайно, мадам, — шанобливим тоном мовив він. — От тільки... чи дали б вам спокій, якби ми не...

— От не треба цього, — урвала його мову мадам Понтьє дещо захриплим голосом. — Воюйте деінде — це все, про що ми вас просимо.

— Як ви гадаєте, шановний, — обернувся юнак до Леонтьєва, — чи можливо таке, щоб Європа залишалася нічийною землею?

— Аж ніяк. Природа противиться порожнечі.

— Просто дивуюся вашій поміркованості, громадянине Леонтьєв, — із сарказмом заговорила мадам Понтьє. — Я ж бо гадала, що ви скажете: мовляв, якби не захист цього юнака, армія Співдружності зараз же примчала б до узбережжя Атлантики.

— Примчала б. Я гадав, що це всім відомо.

Мадам Понтьє, здавалося, була готова видати ще одну сповнену гніву тираду. Але замість цього вона, нервово знизавши плечима, проказала із твердою впевненістю:

— Я в це не вірю. Хай що б там казали ви й такі, як ви, а я відмовляюся в це вірити. Але якби мені довелося вибирати, я б краще сотню разів станцювала під балалайку, ніж раз — під музичний автомат.

— Але я не допускаю, — різко заперечив Понтьє, — аж ніяк не допускаю такого фаталістичного погляду на необхідність цього вибору. Я протестую й протестуватиму до кінця проти цієї, як називає її Геґель, «хибної дилеми». Я відмовляюся...

Він весь затремтів від надлишку емоцій, наче маріонетка, яку смикають одразу за всі ниточки.

— Годі тобі, Понтьє, заспокойся... — утомлено проказала його дружина та обернулася до інших. — Розумієте, його син від першого шлюбу загинув на війні. Ну, а я так само втратила двох братів. Тому жодна французька родина не палає бажанням пережити ще одне «визволення»... У нас утворилося надто багато проріх, і ми латаємо їх за допомогою імпортних матеріалів: поляків — на півночі, італійців — на півдні. Незабаром латок цих стане більше, ніж, власне, первинного матеріалу...

Вимовляючи ці слова байдужим тоном, вона крадькома кидала погляди на небогу отця Мілле, яка з ледачою покорою приймала ведмежі залицяння лорда Едвардса в буфеті. Можливо, мадам Понтьє була прикро вражена поведінкою дівчини, а може, просто відчула повну безнадію. Так чи інакше, вона продовжувала говорити, але вже іншим, сповненим нетерпіння голосом:

— Хай там як, а все це маячня. Європа — це маленький півострів на краю Азії, Америка ж — острів, розташований десь в океані. Який сенс робити щось наперекір географії? Ви ніколи не встигнете вчасно, щоб урятувати нас. Ви тільки й можете, що влаштовувати нам «визволення» за допомогою новітньої техніки, що стирає на порох усе, що ще залишається в нас цілого... Крім того, жертва ґвалтівників не дуже-то й хоче, щоб її рятували без її на те згоди. Та й хто ви, власне, такі, щоб повертати нам честь? Знаємо ми ваших милих, благочестивих любителів гарненьких дівчат, які, в одній руці тримаючи Біблію, другою залазять їм під спідницю...

— Матильдо, — втрутився Понтьє, хвилювання якого все зростало, — тут же не в цьому суть. Незважаючи на...

— Суть тут у тому, — з лютою відвертістю урвала його мову охоплена розпачем дружина, — що якщо людина знає наперед про своє зґвалтування, то вона може підсолодити пілюлю, переконавши себе в тому, що ґвалтівник — чоловік її мрії. А якщо раптом виявиться, що від нього смердить часником, — ще й у тому, що вона обожнює цей запах. Для чого ще існує діалектика?

— Щось я не доберу, мадам... — мовив американець, який знову заходився протирати свої окуляри.

— Та не беріть у голову, юначе. Нишпорте тут і далі зі своїми опитуваннями населення — може, вони відкриють вам життєві факти. Ми ж, європейці, не потребуємо такої кількості статистики, щоб їх зрозуміти. Нам-бо їх надто часто запихали в горлянку...

На обличчі мадам Понтьє раптом відбилася нудьга: їй страшенно набридли її співрозмовники. І вона кинула наостанок:

— І взагалі ви напівцивілізований народ, який знущається з негрів і яким керують банкіри й гангстери. А ваші супротивники вже пережили капіталізм і мають хоч якісь думки в голові. Ось так...

Повернувшись на підборах, жінка витягла зі своєї сумочки дзеркальце й закрила її з голосним клацанням: мовляв, я все сказала. Потім вона відійшла подалі від людей і стала розглядати в дзеркальце своє обличчя, що, очевидно, не принесло їй жодного задоволення. А тоді пригладила своє закручене в класичний вузол волосся і, покликавши офіціанта, попросила склянку мінеральної води.

Ні вона, ні троє її співрозмовників, які досі стояли в алькові біля вікна, не помітили раптової переміни в атмосфері дому: ним розповзалася напружена тиша — з Блакитного салону до їдальні. І ось уже поступово замовкли всі групки гостей, і деякі з них попрямували до головного салону, звідки чувся чийсь скорботний голос. Незабаром туди подалися й інші гості, тож у їдальні не залишилося нікого, крім задіяного в проекті перебудови кладовищ молодого американця, Понтьє та Леонтьєва. Понтьє затіяв з американцем нову суперечку; Леонтьєв, який давно вже їх не слухав, утупився суворим поглядом у порожню кімнату. У голові в нього панувала порожнеча, що було приємним відчуттям. От тільки іноді відчуття це затьмарювалося легкою тривогою: йому ж бо ніде було сьогодні спати. Але це здавалося Героєві культури далекою від нього проблемою, позаяк він угледів офіціанта, який обходив гостей із тацею, повною келихів шампанського. Усе навкруги наче огорнулося спокійним, сонним туманом, тож Леонтьєв навіть не здивувався, коли в порожню кімнату вихором влетів поет Наварен, попрямувавши просто до нього. На блідому обличчі поета не зосталося й сліду його звичної херувимської усмішки.

— Леонтьєв... — прохрипів він, буцімто йому бракувало повітря. — Леонтьєв, ви ще нічого не знаєте? Помер Батько народів!


Інтерлюдія

Упродовж якогось часу панувала незвична погода. Спершу синоптики повідомляли про нібито звичайні речі, наприклад «найжаркіший день одинадцятого вересня з тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року», «найсильніший шторм в Атлантиці за останні двадцять сім років» і тому подібне. Дані ці збирали поважні бородані з Метеорологічного бюро, які звалися, напевно, «метеостатистиками» і «помічниками метеостатистиків». Єдиною амбіцією в житті цих людей було отримати такі дані, щоб оголосити, що гряде «найграндіозніший снігопад у день п’ятнадцятого липня за всю історію метеостатистики». Хоча серед них, може, і була опозиційна фракція, що нетерпляче чекала на «день п’ятнадцятого липня, що найбільше відповідає середньостатистичним даним» чи «найбільш середньостатистичне літо з тисяча вісімсот сорок восьмого року». Можна також припустити, що ці два ворожі табори, котрі з гідністю іменували себе «фракцією апокаліпсису» та «фракцією Середньостатистичних даних», ненавиділи один одного з такими самими ідеалізмом і запеклістю, як, скажімо, дві політичні партії — або філософські школи, або ж урядові заклади чи літературні угруповання — з протилежними поглядами.

Проте цього разу фракція апокаліпсису здобувала перемогу за перемогою, залишивши своїх суперників далеко позаду. Після «найжаркішого дня одинадцятого вересня з тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року» вони незабаром оголосили «найжаркіший вересневий день із тисяча вісімсот п’ятдесят другого року», а тоді — і «найжаркіший вересень за всю історію метеорологічних спостережень». На той час інформація про погоду в щоденних газетах поступово перемістилася зі свого традиційного місця — унизу першої колонки на останній сторінці — на верхню частину першої сторінки. Бородаті метеостатистики святкували тріумф і мріяли про орден Почесного легіону чи перство Британської імперії. Вони ж бо, наче везучі гравці в рулетку чи власники щасливого лотерейного білета, почувалися так, ніби завдяки якимсь чудернацьким обставинам усі ці сенсаційні зміни в погоді — справа їхніх рук.

Однак мало хто з інших перебував у такому піднесеному настрої. Спека й посуха (а вони були спричинені найменшою кількістю опадів у вересні з тисяча вісімсот шістдесят шостого року) погубили пізні посіви, спалили деякі знамениті англійські газони та зоставили без води численні гідроелектростанції. Це, звичайно ж, призвело до вельми неприємних наслідків, а саме до закликів влади заощаджувати воду та електроенергію, зниження подачі енергії для промислових потреб тощо. Мешканці Європи, у яких за останні кілька років з’явилася алергія на всі види економії та закликів влади до народу, ставали дедалі дратівливішими й усе ретельніше стежили за прогнозами погоди. Авіазагони з численних аеропланів та гелікоптерів були задіяні в штучному викликанні дощу розпиленням нітрату срібла й сухого льоду над такими-сякими перистими хмарками, що вдавалося знайти високо в тропосфері. Проте в такий спосіб удалося викликати хіба що невеличкі короткочасні грози. А з багатьма льотчиками сталися нещасні випадки через нетривалі, але дуже потужні шквали, спричинені розпиленням хімікатів. Газети рясніли статтями про плями на Сонці, одинадцятирічні цикли й магнітні бурі; ширилися чутки про загадкові наслідки останніх випробувань атомної бомби й радіоактивні хмари. Чутки ці виникли завдяки гарячому протистоянню між пресою Співдружності й Америки, спричиненому нещодавнім вибухом атомної бомби в Уральських горах.

Хвилі від цього надзвичайно потужного вибуху зафіксували сейсмографи з більшої частини земної кулі, а туман офіційного мовчання, котрим огорнула цю подію Співдружність, був надзвичайно густим. Це мовчання тривало цілий тиждень, після чого агентство новин Співдружності оприлюднило інформацію про вибух найбільшої у світі атомної бомби як результат звичайних випробувань, що був оцінений як «задовільний» (пролунало це лаконічне повідомлення майже таким тоном, ніби Співдружність була виправдана). Але одразу ж після цього розсіяння туману Державний департамент США передав пресі серію фотознімків, яку зробив такий собі капітан Богаренко. Капітан цей служив у ВПС Співдружності, і йому доручили висотний розвідувальний політ над ділянкою випробувань. І він, побачивши те, що там можна було побачити, пережив такий шок, що тієї ж таки миті прийняв рішення «вирушити до Капуї». Та й, спрямувавши літак на південь, дістався Персії (для цього йому довелося двічі поповнювати запас пального — в Аральську й Ташкенті). А там подався до американського посольства.

На знімках не було помітно нічого жахливого. Панорама, сфотографована з великої висоти, являла собою досить мальовничу долину, оточену горами із зубчастими верхівками; у центрі долини був розташований кратер середніх розмірів. Навколо кратера виднілися нечіткі концентричні кола, мов біля вулкана, котрий споглядаєш із висоти пташиного польоту; кола ці, очевидно, позначали ділянку руйнування. Проте через збільшувальне скло можна було розгледіти крихітні плями правильної форми, що й пробудили в капітанові Богаренку цікавість. Завдяки цьому він став поступово знижуватися, незважаючи на суворі застереження щодо небезпеки від радіоактивного випромінювання. І зробив інші світлини, — із середньої та малої висоти, — що й відкрили йому жахливу правду, котра змусила його дременути за кордон. Як виявилося, бомба вибухнула в самісінькому центрі великого сучасного густонаселеного міста з високорозвиненою промисловістю. Судячи з кількості й розміру будинків, мешкало там щонайменше півмільйона людей.

Лише кілька будівель не було там зруйновано вщент, але єдиного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти: це були нещодавно збудовані залізобетонні споруди. Великі правильні куби й довгі — у формі цеглини — будівлі, де розміщувалися електростанції, підстанції та лінії електропередачі. Словом, усе це очевидно були заводи й лабораторії. Саме ж місто мало правильну напівкруглу форму, завдяки чому ставало зрозуміло, що воно було спроектоване й збудоване для певної мети.

Капітан Богаренко (а був він добродушним та енергійним, однак не відзначався особливо гострим розумом), покружлявши над мертвим містом, дійшов висновку, що воно було нещодавно збудоване, заселене й обладнане всім необхідним для життя з однією-єдиною метою — знищення під час проведення експерименту. І цей експеримент здався йому жорстоким і марнотратним, але він, можливо, так би й полетів звідти, знизавши плечима. Так Богаренко часто реагував до того на інші незрозумілі йому рішення свого уряду; власне, цей енергійний жест (коли він знизував плечима, рухалися не тільки вони, а й уся верхня частина його тіла) був у нього найвиразнішим. Але коли він знизився ледь не до рівня верхівок будинків, угледів серед уламків кількох людей, які повзали навкарачки серед обгорілих трупів. Напевно, вони зачули шум літака й виповзли, щоб покликати на допомогу. Але рухалися якось не так: жоден-бо з цього десятка (чи трохи більше) людей не стояв на ногах: певно, їм бракувало на це сил. Було неможливо визначити, через що вони могли лише повзати: може, через те, що осліпли, а може, через нестерпний біль чи божевілля. А якщо через усе це, разом узяте?.. Так чи інакше, угледівши це видовище, капітан Богаренко вкрився гусячою шкірою. І, перебуваючи в стані «тимчасового порушення розумової рівноваги» {так англійські коронери полюбляють казати про людей, які наклали на себе руки), розвернув літак у напрямку Персії. І тільки тоді, коли було вже надто пізно, адже він уже про все розповів {щоправда, дещо заплутано й недоладно) та віддав зроблені світлини, — на нього зійшло прозріння.

Правда, котру він раптово зрозумів, полягала, звісно ж, у тому, що те місто було знищено не навмисне, а випадково. Та й узагалі — це ж так чудово видно на світлинах! — то було не місто, а величезний завод для виготовлення атомних бомб {і, можливо, ще якоїсь експериментальної зброї), що був спеціально збудований саме на одній із найважкодоступніших ділянок уральських просторів. І про його місцезнаходження нещодавно дізналась американська влада, яка, однак, не розголошувала цього. Просто неможливо уявити, щоб уряд Співдружності свідомо знищив плід свого найновішого й найбільшого зусилля зберегти мир за допомогою сили. Мабуть, якийсь експеримент з атомними ядрами вийшов з-під контролю. Або ж хтось із фізиків, які там працювали, вирішив, що підірвати себе, завод і все інше буде найрозумнішим учинком із їхнього боку. Хай там що, а відбувся, як сказали б метеостатистики, «найбільший вибух в усій відомій історії людства», що став небувалим потрясінням для Співдружності.

Після оприлюднення світлин Співдружність знову замовкла на цілий тиждень. А тоді стався ще один вибух, тільки цього разу не в буквальному сенсі: весь світ струсило, наче хвилі від вибуху бомби, офіційне комюніке від Співдружності. Повідомлялося там про те, що «Урядова комісія Співдружності з вивчення причин нещодавнього вибуху на території Автономної Республіки Казахстан» виявила неспростовні докази нападу Збройних сил «ворожої держави»: мовляв, на ту долину скинули з літака надпотужну атомну бомбу американського виробництва. І цей безпрецедентний акт злочинної агресії призвів до «загибелі десятків тисяч чоловіків, жінок і дітей», які були задіяні у великомасштабному мирному проекті, а саме перетворювали безплідні гірські ділянки на розкішні виноградники й бавовняні поля. Тож уряд Співдружності Волелюбних Народів залишив за собою право вжити всіх заходів, необхідних для самозахисту й боротьби проти агресії ворожої держави, яка вчинила цей малодушний напад без оголошення війни. І вже здійснив часткову мобілізацію Збройних сил і перекрив кордони держави для всіх видів транспорту, а також телеграфного й телефонного зв’язку.

Того ж дня в газетах Співдружності з’явилося коротеньке повідомлення, набране дрібним шрифтом: мовляв, директора їхнього агентства новин, що випустило оте перше комюніке про «успішні випробування», заарештували за «дезінформацію щодо причин вибуху». І злочинець уже зізнався у своєму діянні.

Звісно ж, на це нове викриття з боку Співдружності обидві півкулі Землі відреагували потужними спалахами гніву й паніки що спричинило масові безлади. Зокрема, у Франції та Італії прогриміли страйки державного масштабу, що супроводжувалися грандіозними демонстраціями під гаслом «За мир!» та сутичками з поліцією. Страйкарі розбили вщент шибки в кількох консульствах СІЛА та спалили в портах кілька партій американського апельсинового соку. Ультраліві організації Франції вимагали, щоб президента США негайно віддали під суд як військового злочинця. А в консервативних газетах була висловлена ідея щодо проголошення Європи нейтральною територією, де американський президент і новий Батько народів змогли б зустрітися та обговорити проблему укріплення миру на Землі. Прогресивні пацифістські організації оголосили про збір коштів на допомогу знищеному місту як жест доброї волі світового масштабу. Кількість відгуків на цей клич була просто неймовірною: з усіх країн світу одразу ж рікою полилися гроші й подарунки, неначе жертвоприношення для умилостивлення розгніваних богів. А оскільки збори коштів на благодійність завжди супроводжуються поривами співчуття й доброзичливості, Співдружність іще багато років користувалася найгарячішою прихильністю з боку інших народів. Адже навіть найзапекліші вороги мусили визнати, що вона проявила — принаймні в цьому випадку — небачену витримку, не розпочавши одразу ж воєнних дій.

На уряд Сполучених Штатів, звісно ж, лягла настільки грандіозна пляма недовіри, наскільки величезним було захоплення всього світу витримкою Співдружності. Що частіше американці повторювали «ми цього не робили», то більше підозр викликали навіть у своїх прихильників. А зовсім нікудишніми їхні справи стали після заяви одного сенатора, який був головою комісії з асигнувань (чи щось таке) і дуже полюбляв виступати перед публікою. Сенатор цей під час телевізійного інтерв’ю проголосив із надзвичайно солідною міною: «Я напевне знаю, що наше сумління в цій справі чисте. Це, безсумнівно, зробив хтось інший». Після такої заяви похитнулася офіційна теорія про те, що вибух був результатом трагічної випадковості (та й на той часу цю теорію вже ніхто не вірив). Новий Батько народів у своїй чотиригодинній промові (аж дві з цих чотирьох годин були присвячені дотепним іронічним висловам стосовно ключових подій в історії людства очима СІЛА з їхньою «теорією випадковостей») зазначив: «Не сумніваюся, що відтепер усі діти в так званих школах так званих Сполучених Штатів читатимуть у підручниках, що Брут убив Цезаря випадково (сміх у залі), імператор Нерон спалив Рим через необережність (сміх), Тит знищив Єрусалим, але насправді цього не хотів (сміх), а турки взяли Константинополь із якихось незрозумілих причин (сміх) і так далі». Коли Батько народів після години подібних прикладів добрався до Наполеона, який випадково спалив Москву (а потім його армію випадково розбили росіяни), геть усі глядачі вже захрипли й ледь дихали від сміху, ковтаючи сльози. І відтоді жодна людина з прогресивними поглядами не могла згадувати «теорію випадковостей», не червоніючи при цьому, наче варений рак. А саме слово «випадок» стало жартом міжнародного масштабу.

Це, між іншим, була перша промова нового правителя Співдружності до народу. І виступ цей справив на людей незвичне, небувале враження: вони були просто в захваті від того, що на зміну дещо нудним та повчальним промовам попереднього Батька народів прийшов тонкий гумор, названий потім «соціалістичним сарказмом на службі миру». Цей «соціалістичний сарказм» і став — майже одразу ж — стилем життя Співдружності, що запанував у її літературі та мистецтві. Усі до однієї газети Співдружності друкували портрети Серафима Панферовича Полушкіна — стахановця сарказму, який проказав п’ятсот сорок сім саркастичних висловів за якусь годину. Багатьох редакторів, художників та письменників звільнили з роботи й публічно засудили за «недостатнє приділення уваги боротьбі на фронті соціалістичного сарказму». Але всі ці веселощі не відміняли того факту, що будь-якої миті могла спалахнути війна. Тож у людей, на яких лилися бурхливі потоки соціалістичного сарказму, від страху стукотіли зуби.

Потім — дещо запізно — Державний департамент виступив із пропозицією скликати міжнародну експертну комісію, яка зайнялася б розслідуванням причин катастрофи й оголосила світу про його результати. Уряд Співдружності одразу ж прийняв цю пропозицію, завдяки чому всі зітхнули з полегшенням. Рада безпеки, що не збиралася вже кілька років, була поспішно відновлена для розробки належної процедури. Однак дебати затягнулися: дві сторони ніяк не могли домовитися про зміст резолюції. У варіанті, запропонованому Сполученими Штатами, було зазначено, що «органи влади Співдружності мають надати Комісії всю наявну інформацію та посприяти, наскільки це буде необхідно, їй у проведенні розслідування на місці катастрофи». Співдружність же наполягала на іншому варіанті: «Органи влади Співдружності мають надати Комісії всю наявну інформацію та посприяти, наскільки це буде необхідно, їй у проведенні розслідування». Першим ставили на голосування варіант Співдружності. Та незважаючи на те, що різниця між двома варіантами була лишень у трьох словах, США та їхні сателіти проголосували проти, після чого делегати Співдружності з ображеним виглядом вийшли за двері. Отож уряд США ще раз був затаврований прогресивними державами світу як саботажницький: мовляв, підриває мир і взаєморозуміння між народами.

І саме тоді, коли напруга досягла критичної межі, уряд Співдружності випустив нове комюніке, що надзвичайно здивувало весь світ і миттю остудило розжарену атмосферу. У комюніке йшлося про те, що експертна комісія уряду Співдружності завершила своє розслідування причин вибуху, що стався на території Автономної Республіки Казахстан, і її попередні висновки — «надпотужну атомну бомбу американського виробництва скинули з літака, що належить до Збройних сил ворожої держави» — підтвердилися. Але ця комісія виявила ще деякі неспростовні докази, що дали їй змогу ідентифікувати цю «ворожу державу». І була це Кроляча Республіка. Головним же доказом її вини було виявлення місцезнаходження й арешт пілота, який за наказом свого уряду й скоїв цей малодушний злочин, а після арешту в усьому зізнався. Скинувши бомбу, він змушений був вистрибнути з літака, що більше не піддавався керуванню. І приземлився з парашутом десь у безлюдних Уральських горах, а тоді кілька днів проблукав там, після чого на нього наштовхнувся патруль Служби безпеки Співдружності. Виявляється, пілот на той момент усе ще носив при собі документ — наказ уряду скинути бомбу — разом із детальною мапою місця вибуху. Коли його заарештували, він оголосив: «Визнаю себе винним у злочині проти людства, що був скоєний мною за наказом мого злочинного керівництва. І бажаю очистити сумління, розповівши про всі диявольські махінації мого уряду, спрямовані проти Співдружності Волелюбних Народів». Показовий судовий процес над ним мав відбуватися протягом наступних кількох днів.

Як уже було зазначено, усім світом прокотилася гігантська хвиля полегшення. І в ній повністю потонуло слабеньке верещання — знак протесту з боку уряду Кролячої Республіки, що був негайно скинутий і замінений на членів Об’єднаної партії миру й прогресу. Коли ж вони звернулися до армії Співдружності з проханням забезпечити їм захист від внутрішнього ворога, виявилося, що навіть просити не треба було: великодушна держава й сама збиралася це зробити. Що ж до Сполучених Штатів та їхніх сателітів, усі вони були раді-радісінькі, що їм тепер можна надрукувати звичні для них ноти протесту на стандартних бланках, обмежившись цим.

Ці бланки для нот протесту, що нещодавно були надані для користування дипломатам, надзвичайно спростили роботу різноманітним канцеляріям. Створили ж їх на основі формуляра звіту про автомобільну аварію, котрим користувалися компанії, що займалися страхуванням авто. Дещо красномовні вислови з цього формуляра красувалися тепер, набрані курсивом, на бланках. Тож заповнювати від руки потрібно було тільки рядки для дати, сутності й місця порушення договору чи закону, — або ж законних інтересів однієї сторони, — що нібито скоїла друга сторона. Бланки для нот протесту розподіляли на п’ять категорій: «S» (дружня), «C» (холодна), «S» (гостра), «G» (серйозна), «G2» (дуже серйозна) і «G.S.2» (серйозна й дуже гостра). Зазвичай під час дипломатичних суперечок відбувався успішний обмін нотами протесту, надрукованими й написаними на цих бланках: іноді — якоїсь однієї, а іноді — і всіх п’яти категорій (від «F» до «G.S.2»). Коли ж доходило до «G2» чи «G.S.2», те, через що було подано першу ноту протесту, вважали вже fait accompli[55]. Так об’ємні зашифровані інструкції, що урядовці раніше надсилали своїм послам, зменшилися до розмірів лаконічних указівок, узятих із жаргону гравців у популярну картярську гру. І зазвичай указівка ця була «зробіть йому рейз на два блайнди».

Отже, хмари знову було розігнано, але знову не в буквальному значенні. Справжня-бо хмара — ота, що нависла над мертвим містом на фотографіях, які зробив капітан Богаренко (за формою вона була схожа на змію, яка згорнулася кільцями) — усе ще бентежила людей. Що буде далі? Чи розсіється ця хмара? А може, вона, навпаки, збільшиться? Або ж її кудись віднесе вітром? А якщо так, то куди саме? Експерти стверджували, що ніякої загрози немає, і висміювали думку про те, що радіоактивна хмара, виявлена місяць тому в Уральських горах, може якось вплинути на клімат Західної Європи. Проте в забобонних головах гніздилися підозри щодо якогось таємничого зв’язку між вибухом надпотужної бомби й аномальною погодою.


Другого жовтня найжаркіші за всю історію метеостатистики осінні дні нарешті скінчилися. Полилися рясні дощі, температура повітря знизилася до норми, а представники «фракції Середньостатистичних даних» почали вилазити зі своїх нірок та доводити: мовляв, якщо взяти за точку відліку останнє зимове сонцестояння, то загальна сума опадів і середня температура повітря в тіні за цей період будуть ближчими до середньостатистичних значень, ніж будь-якого іншого року, починаючи з тисяча дев’ятсот третього. Минуло два тижні з початку дощів, і на людей з їхніми й без того виснаженими нервами звалилося нове нещастя: невідома досі форма грипу. Перший етап хвороби був триденним (у середньому) нездужанням із симптомами звичайної застуди, от тільки супроводжувалося воно високою температурою. Потім людина нібито одужувала й протягом десяти-п’ятнадцяти днів перебувала в стані ейфорії, наче під впливом якогось наркотику. Третя й остання стадія характеризувалися блюванням, дуже сильним головним болем і порушенням зору невралгічного типу: поле зору хворого ніби розділялося на дві частини — або по вертикалі, або ж по горизонталі. І все, що людина бачила в одній частині, залишалося таким, як і завжди. Лоту другій усе ставало або перекривленим, або розмитим, або ж узагалі зникало. Ці симптоми тривали знову ж таки від десяти до п’ятнадцяти днів, після чого, якщо вірити всім пацієнтам, наставало повне одужання. Показник смертності від цієї хвороби був низьким; нечисленні летальні випадки були спричинені або ускладненнями, або ж загальною ослабленістю організму.


На жаль, одним із перших, хто захворів на цю нову форму грипу, став капітан Богаренко, який, за словами одного американського телекоментатора, «спожив більше супу з редиски[56], ніж будь-яка інша людина в усьому світі». Це породило нову хвилю забобонних чуток — таку сильну й усеохопну, що невідому досі епідемічну хворобу в народі охрестили «грипом Богаренка», незважаючи на те, що світила медицини в один голос запевняли: мовляв, радіоактивне зараження аж ніяк не може спричинювати таких симптомів. А невдовзі Кроненберґ і Даєтл з Інституту Джонса Гопкінса визначили природу «грипу Богаренко»: виявляється, це була мутація звичайного вірусу грипу, загнаного в глухий кут нескінченним потоком нововинайдених антибіотиків. Мовляв, на прогрес науки вірус відповів своїм прогресом, а саме новими штамами, стійкими до хімічних препаратів. Отак необґрунтованість острахів народу ще раз було підтверджено залізними аргументами.

Незважаючи на це, народ нервувався й хвилювався. І його тривоги зросли, коли на початку листопада завбачливий британський уряд прийняв рішення безкоштовно видати кожному власникові картки державної реєстрації кишеньковий лічильник Гейгера й протирадіаційну парасольку. Як пояснив міністр внутрішніх справ у першому з численних звернень до народу по радіо, завдяки цьому суто профілактичному заходу всі навчаться мислити як сучасні люди, що живуть в епоху надпотужної зброї, а також почуватимуться в безпеці, тож знову будуть упевненими в собі. «Ніхто з вас не забув, — сказав міністр у кінці своєї промови, — як диявольськи незручно було протягом усієї останньої війни носити при собі протигази. Та ще й, як виявилося, марно ми їх тягали... Сподіваюся, що настане час, коли виявиться, що оці лічильники й парасольки ми теж марно із собою носили. І я певен, що ви, незважаючи на це, триматимете їх напохваті й у робочому стані: на них-бо пішли чималі гроші, які брали винятково з кишень платників податків, тобто з ваших».

Промова ця спричинила численні гнівні протести з боку єпископів та інших церковних служителів через безпрецедентне вживання слова «диявольськи» по радіо. «Де ми опинимося, — написав архієпископ Кентерберійський, — якщо міністри будуть подавати народу приклад вживання нецензурних слів?» Тож це питання поставили на обговорення в Палаті общин, і кілька молодих лейбористів заходилися доводити, що нічого нецензурного той міністр не сказав, адже вислови «диявол», «пішов ти до біса», «якого дідька» тощо настільки міцно вкоренилися в розмовній мові — а отже, і в художній літературі — Сполучених Штатів, що їх уже навряд чи можна вважати нецензурною лексикою. «Але ж ми не в Штатах живемо», — відповіло кілька голосів із місця. Урешті-решт вибачатися перед народом довелося і міністру внутрішніх справ, і Британській корпорації радіомовлення. Після цього всі заспокоїлися, і про ці події незабаром було забуто.

Однак цього не можна було сказати про Францію: там-бо кілька приватних підприємств розпочали серійне виробництво лічильників Гейгера і протирадіаційних парасольок — та й пішла торгівля... На відміну від громіздких та незручних британських лічильників, що скидалися на старовинні кишенькові годинники з ланцюжками (кишені від них аж тріщали), французькі були стилізовані під авторучки для чоловіків і губну помаду чи пудрениці для жінок. Одна фірма навіть випускала лічильники у вигляді браслетів на ногу, що мали клацати, мов кастаньєти, за потрапляння в зону радіоактивності. Що ж до парасольок, виробники, давши волю своїй безмежній фантазії, випускали їх на будь-який смак: вибирай які завгодно колір, форму та дизайн. Оскільки ж захищати від радіації ці парасольки мали завдяки вбудованій електросхемі, було більш ніж доцільно вмонтувати туди ще й крихітний радіоприймач.

Французькі бульвари ще ніколи не мали такого чарівного вигляду, як у ті сонячні деньочки кінця листопада, коли люди цілими юрбами прогулювалися під парасольками всіх кольорів веселки, поринувши в неголосну музику, що линула з хвилі «Національне радіомовлення»; картина ця була схожа на процесію фігурок на музичному годиннику. І навряд чи хтось переймався через те, що надто чутливі лічильники весь час «казилися», фіксуючи смертельні дози радіації щоразу, коли поряд починав працювати порохотяг чи холодильник. Стосовно ж парасольок — вони заряджали своїх власників статичною електрикою, тож потискання рук, поцілунки та інші фізичні контакти іноді супроводжувалися тріском та іскрами. Це було, звісно, справжнім подарунком із небес для всіх карикатуристів та поетів-піснярів: наприклад, пісня «Моя радіоактивна крихітка» стала хітом сезону.

Незабаром, однак, із лівого флангу здійнялися настирливі вигуки протесту. Ці ж бо професійні сварливі зануди, які завжди перешкоджали людям спокійно розважатися, обурилися через неспроможність «широких мас» дозволити собі придбання таких дорогих речей. Тож простий народ, мовляв, залишився без захисту від радіації — цієї розкоші, доступної лише для привілейованої буржуазії. Попри це, вони, однак, висловили думку, що лічильники й парасольки, продані довірливим людям, насправді ніщо інше, як мотлох, що ні від чого не захищає. І це якоюсь мірою суперечило першому твердженню: якщо багатії накупили собі мотлоху, вони не більш захищені, ніж бідняки, які нічого не купували; отже, справедливість і демократія знову торжествують. Потім розпочався загальновідомий «Scandale des Parapluies»[57]: власником одного з найбільших пакетів акцій компанії, що випускала протирадіаційні парасольки («Société Апопуте pour la Fabrication des Parapluies Anti-Radioactives»[58]; скорочено — «SAPAR»), виявився міністр оборони — радикальний соціаліст. Уряд змушений був подати у відставку; почалися нові страйки та демонстрації. Нарешті новий уряд урочисто пообіцяв, що забезпечить кожного громадянина країни безкоштовними лічильниками Гейгера та протирадіаційними парасольками найнадійніших моделей, тільки-но вони з’являться в достатній кількості. Проте ліві — як партійні, так і безпартійні — знову здійняли бучу: мовляв, ця заява уряду — найпереконливіший доказ його політики мілітаризму й агресії, вигідної для банкірів із Волл-стрит. Щодо поміркованих лівих, вони обмежилися висловленням жалю через те, що уряд отак непродуктивно розбазарює державні кошти: міг би, мовляв, замість цього зосередити всі свої зусилля на підвищенні рівня життя в країні. Крайні ж ліві закликали народні маси не допомагати імперіалістам, які прагнуть розпалити війну, тобто відмовлятися від їхніх мерзенних подарунків. Однак усе це протистояння так і залишилося словесним: перша-бо партія замовлених урядом лічильників та парасольок уже була поглинута чорним ринком і переправлена до Бельгії, де її вдалося збути за вельми вигідною ціною.

Отже, дні золотої осені приходили та йшли, мов процесія пілігримів: деякі з них були залякані бродячими розбійниками, деякі — сповнені тривоги, а деякі — веселощів і захопливих подій. І що далі просувалися ці дні-пілігрими, то більше їх утомлювала подорож невідомо куди, тож ночі ставали довшими. І це повільне, проте неухильне зменшення — на одну-дві хвилини щодоби — світлового дня породжувало якесь чудернацьке відчуття приреченості. Звісно ж, після зимового сонцестояння світловий день знову подовжуватиметься. Але хто за таких часів, як тепер, може бути впевненим навіть у цьому ? Спочатку найжаркіший вересень за всю відому історію людства, потім епідемія найнезвичайнішої хвороби з усіх, що бодай колись переживало людство. А тепер ще й усі ці чудернацькі збої в радіомовленні та плями у вигляді зірочок із нерівними кінчиками та блискавками, що «гуляють» телеекранами... Урешті-решт люди — за винятком найзабобонніших — припинили асоціювати всі ці загадки зі згорнутою в кільця змією-хмарою, що нависла над Уральськими горами. Схоже було на те, що сама природа розпочала психологічну війну проти свого останнього блудного нащадка.



Частина друга

I. Повернення блудного сина

— Якщо говорити коротко, — мовив Барді, — мене запросили читати лекції з новітньої історії у Віднеградському університеті, тож я повертаюся додому. І це мій прощальний візит до тебе.

В ошелешеного Жульєна випав із рота недопалок.

— Мені надали справді надійні гарантії, — спокійнісінько вів далі Варді. — Сторінку минулого перегорнуто. Мені вручили лист із підписом нашого нового посла, де написано, що мені гарантують безпеку. І цей документ я можу залишити тут, у юриста. Розумієш, вони більше не ганяються за тими, хто не оплатив старих рахунків. Їм потрібні фахівці для відродження країни.

— Ти що, зовсім сказився?! — вигукнув Жульєн, з розпачем витріщившись на коротуна Варді, який стояв перед ним із напрочуд спокійним виразом обличчя.

— Може, сісти мені запропонуєш? — нарешті мовив з усмішкою гість.

Господар мовчки закрокував, кульгаючи, туди-сюди своїм кабінетом. А тоді проказав:

— Я чекаю на твої пояснення.

— А як щодо випивки? — спитав професор, умощуючись у кріслі й усе ще стримано всміхаючись.

Жульєн присунув до нього пляшку й келих. У пляшці був солодкий вермут — єдиний спиртний напій, що подобався Варді.

— Я чекаю, — повторив господар, притулившись спиною до книжкової шафи та втупившись поглядом у професора.

— І чого ти такого драматизму на себе напустив? — відказав той. — Це довга історія. Розслабся...

— А ти, бува, не розігруєш мене?

— Ні.

— Тобто ти стверджуєш, що віриш у їхні гарантії?

— Більш-менш. Після смерті старигана там відбулися певні зміни.

— Ти що, зовсім сказився?! — удруге спитав Жульєн.

Варді ковтнув зі свого келиха й поставив його на місце. А тоді заговорив:

— Слухай... я можу відповісти тобі як коротко, так і розгорнуто. Якщо коротко, вісім років я вважався червоним емігрантом, коли моєю країною керували білі. А коли до влади прийшли червоні, десять років пробув білоемігрантом. Разом виходить вісімнадцять років безплідної ненависті й так само безплідних надій. Коли я залишив рідну країну, був перспективним тридцятирічним молодиком. А тепер уже підходжу до цифри «п’ятдесят». І тому вирішив, що час мені вже привести до ладу свою діалектику.

— Я все ще слухаю тебе, — мовив Жульєн.

— Ти мені, напевно, збираєшся нагадувати про табори за Полярним колом, Державну поліцію й так далі... Можеш не напружуватись: усе це включене в рівняння.

— І яке воно — це рівняння?

— Дуже просте: майбутнє проти минулого. Двадцять перше століття проти дев’ятнадцятого.

— Ти написав три книжки, щоб довести, що майбутнє їм не належить, бо вони не на його боці.

— Я також прочитав десятки лекцій на цю тему. Самообман — потужний двигун, що може керувати людиною протягом усього її життя. Але варто цьому двигуну зупинитися хоч раз — і йому гаплик.

Жульєн нічого не відказав. Тож Варді продовжив:

— Звісно ж, ти можеш мене запитати, чи не керує мною новий самообман. Але я ретельно все обміркував. Самообман завжди супроводжується безґрунтовними мріями. А вони означають надію. Проте відтоді, як я припинив себе дурити, мною керує вже не надія — лише смиренність. Тому тут і не може бути самообману.

Жульєн ступив два кроки, щоб наблизитися до Варді, трусонув його за плече й мовив:

— Та отямся ж! Викинь це геть із голови... Якби ми жили кілька століть тому, я б сказав, що в тебе демон вселився.

— Зовсім навпаки, — спокійно зняв професор його руку зі свого плеча. — Я нарешті позбувся демона, який крутив-вертів мною всі ці роки. Та й чого ти, власне, такий здивований? Лишень пригадай нашу останню дискусію, коли з нами була ще ота американка й ти виголошував їй песимістичні промови. Ти мав би бути здивований менше за всіх.

— Заради Бога... Ти все ставиш із ніг на голову!

— Я не пригадую, щоб коли-небудь у моїх думках був такий порядок, як зараз. А пам’ять у мене, як ти знаєш, працює з неабиякою чіткістю. Під час тієї дискусії — як і під час багатьох інших — ти докоряв мені через те, що я сиджу на нічийній землі між двома ворожими таборами. І тепер я визнаю, що ти мав рацію, і збираюся посісти реалістичнішу позицію. Ти маєш неабияк пишатися тим, що допоміг хоча б одній людині привести до ладу свої думки. Одна людина — це, може, і небагато. Але ж останнім часом ти не мав великого кола слухачів.

Цього разу Жульєн не одразу знайшовся, що відповісти. У його вухах зазвучали, наче луна, слова Гайді: «А що мені особливо у вас не подобається — то це ваша поза набундюченої людини з розбитим серцем». Прокульгавши до алькова, поет усівся на підвіконня та сперся підборіддям на свої руки, стиснуті в кулаки. У светрі з високим коміром він скидався на велосипедиста, виснаженого щойно програним змаганням.

— Ну, а тепер моя черга слухати, — проказав Варді.

Шкіра навколо Жульєнових очей засмикалася в нервовому тику, але майже тієї ж миті він усвідомив це й опанував себе. І, не намагаючись приховати від погляду Варді спотворену половину свого обличчя, повільно мовив:

— Ти можеш обвинувачувати мене в тому, що я даю волю своєму песимізму, не думаючи про його згубну дію на свідомість інших. І я визнаю, що це справді так. Але не будеш же ти стверджувати, що це я винен у твоєму рішенні перебігти на їхній бік, тобто вчинити самогубство?

— Навіщо всі оці метафори? Я мислю конкретно. Був час, коли я сам собі задурював голову вірою в те, що послідовний нейтралітет можливий. Але зараз цьому самообману настав кінець, і ти той, хто мені допоміг до цього кінця прийти. І я у свої майже п’ятдесят років зіштовхнувся з необхідністю приєднатись або до однієї сторони, або ж до другої. І прийняв рішення на користь тієї, на котру вказує логіка історії.

— Заради Бога... Який це провидець відкрив тобі, куди вказує логіка історії?

— Я вважаю це риторичним запитанням. Ти знаєш, що я ніколи не втрачав віри в діалектичний метод, що дає змогу бачити порядок у так званому хаосі. Це завжди було головною відмінністю між мною й тобою.

Варді говорив із більшим пафосом, ніж зазвичай у розмовах із Жульєном, коли вони залишалися наодинці. Закинувши одну коротеньку ногу на другу, він попивав свій вермут із дещо силуваною усмішкою, наче безмовно казав господареві квартири: «Я втілення вищого спокою та врівноваженості». І Жульєн зрозумів, що професор уже не передумає, хоч чим його переконуй.

— Авжеж, — повільно заговорив поет. — Я завжди вважав тебе середньовічним схоластом, який чомусь народився в нашому столітті...

— Дозволь зауважити, — урвав його мову Варді, — що ти вже двічі за сьогодні відсилаєш мене до Середньовіччя. Пам’ятаєш, ти казав, що в мене демон вселився? А тепер що? Проводитимеш паралель між схоластичними міркуваннями послідовників Аристотеля та соціальним аналізом, що базується на марксизмі?

— Саме так. Ми з тобою надзвичайно добре розуміємо одне одного, тож ти, напевно, визнаєш, що цю паралель я проводжу не безпідставно. Трійця «Геґель — Маркс — Ленін» має приголомшливу спорідненість із трійцею «Платон — Аристотель — Александр». Що зробив Маркс із філософією Геґеля? Перейняв її основну суть, а тоді перевернув її догори дриґом. А Ленін, своєю чергою, зробив із марксизмом те саме, що й Александр Великий — з ученням Аристотеля. Протягом понад чотирьох століть схоласти називали Аристотеля «просто Філософ»: мовляв, у його вченні останнє слово мудрості на всі часи до скінчення віку. Отак ти ставишся до Маркса. Результат в обох випадках той самий — безплідність і в’їдливий догматизм.

— Цим ти лишень демонструєш своє дилетантство, — відповів Варді вже з природнішою усмішкою (зачепили-бо близьку для нього тему). — 3 дев’ятого століття й приблизно до кінця чотирнадцятого вчення Аристотеля, безсумнівно, залишалося найпліднішим пагоном дерева філософії. Зараз же діалектика Геґеля — це єдиний доцільний метод вивчення логіки історії. Якщо ти звеш мене схоластом, я приймаю це як комплімент. Якщо я безплідний, як Абеляр, і незламний, як Оккам, і в’їдливий, як святий Фома Аквінський, мені залишається тільки пишатися собою.

— А ти, бува, не забув, що провідні схоласти благословляли хрестові походи, переслідування єретиків і тому подібне?

— Звісно ж, не забув. Це були болючі, але необхідні спазми, котрими супроводжувалося народження Ренесансу. Подивися лишень з цієї позиції на теперішню ситуацію на Сході — і збагнеш, чому я вже без страху приймаю логіку історії.

— Ось що я тобі скажу, — утомлено зітхнув Жульєн. — Усі ці аргументи — палиці на два кінці... якщо не на три. Наприклад, я поставлю під сумнів необхідність отих жахливих кривавих прелюдій. А ти відповіси мені: мовляв, події відбуваються так, як мають відбуватися, і ніяк інакше. І, оскільки цього ніяк не змінити, то будь-які звірства й тупа жорстокість — це невід’ємна частина «логіки історії».

— Цілком слушно. Основна різниця між нами полягає в тому, що я прихильник історичного детермінізму, а ти припинив ним бути, спіймавшись на вудку отієї ахінеї про свободу вибору, етичні абсолюти тощо. Різниця в аксіомах обов’язково призводить до різниці у висновках.

— То й що?

— А те, що ми з тобою більше не маємо спільної мови.

Жульєн знову закульгав туди-сюди кімнатою: усі його аргументи було вичерпано, і він прагнув знайти якийсь інший спосіб не дати Варді піти. Але професор і не збирався йти просто зараз: наливши собі другий келих вермуту (хоча зазвичай обмежувався одним), він продовжив дискусію:

— Забудь про Аристотеля й визнай факти: мине кілька десятиліть — і світ об’єднається; зараз наша планета переживає щось подібне до того, що відбувалося з трьома сотнями розрізнених німецьких князівств у середині дев’ятнадцятого століття — перед тим, як Бісмарк об’єднав їх у Рейх. Бісмарк аж ніяк не був непоказною особистістю, але на його боці була ще й історія. Такі-от фігури, за допомогою яких історія вершить свої діяння, рідко є об’єктами народної любові. Та коли минає століття чи два, людям стає байдуже, якими методами ці фігури користувалися. Про жертв забувають, про результат — ні.

— Отже, тобі остогиділо бути жертвою? — тихенько спитав Жульєн.

— Саме так. І я ціную відсутність сарказму у твоєму запитанні. А також готовий визнати, що бувають ситуації, коли історія може виправдовувати перебування людини на боці переможених. Я радше був би одним з останніх захисників Фермопіл чи Паризької Комуни, ніж солдатом Ксеркса або генерала Ґаліфе...

— Чому? — урвав його мову Жульєн. — Хіба перси й воїни Ґаліфе не були фігурами, завдяки яким вершилася історія?

— Ні, — стояв на своєму Варді. — Вони були епізодичними персонажами. Слід розрізняти брижі й припливну хвилю. Афінська демократія, Французька революція та Революція тисяча дев’ятсот сімнадцятого року — це фази того самого припливу. Паризька Комуна за всієї її передчасності й незавершеності була частиною грандіозного припливного процесу. І з діалектичної позиції в таких випадках правильно бути на боці переможених. Але тільки в таких випадках. У перебуванні на боці приречених немає жодних істинних цінностей, як і нема ні цінностей, ні сенсу в донкіхотстві. Історія чітко розмежовує мучеників і дурнів. Комунари з Пер-Лашез були мучениками; швейцарські гвардійці, які, захищаючи Марію-Антуанетту, загинули в Тюїльрі, дурнями... Подібні приклади можна дібрати за допомогою логічного мислення. То які ідеали я захищав би, залишаючись разом із тобою на боці переможених?

— Наприклад, законне право й фізичну можливість говорити скрізь так само відверто, як ми з тобою зараз розмовляємо.

— Я це високо ціную, бо й сам протягом останніх двадцяти років дотримувався цієї думки. І зігрівав себе нею, коли мерз у брудних дешевих готелях. І черпав із неї сили, коли голодував. І весь час дивувався: чому ж вона так невпинно втрачає свою дієвість? Та ось я нарешті збагнув: це священне право говорити чесно втрачає будь-який сенс, коли говорити, власне, нічого.

Варді налив собі ще один келих вермуту. Він явно поставив собі за Мету переконати і Жульєна, і себе самого в тому, що їхня справа безнадійно програна. Жульєн знав, що сперечатися з ним марно: професор-бо мав готову відповідь на будь-який аргумент. Та вони, власне, наперед знали відповіді один одного, наче гравці в шахи, які вже вкотре розігрують той самий дебют. І Жульєн мусив визнати, що право сперечатися втрачає будь-який сенс у такій безнадійній ситуації. Ось вони — двоє інтелігентних людей доброї волі (хай що б там означав цей вислів), які ходять по колу, мов ті звірі в клітці. Може, у них щось негаразд із головою? Може, вони чомусь стали схожими на піддослідних щурів, які здатні повертати лише в один бік? А може, з клітки, у котру вони потрапили, справді немає виходу?..

Варді сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу й випроставшись так, ніби проковтнув кілок. Товсті скельця окулярів професора поблискували в передвечірніх сонячних променях; його тонкі вуста були вкриті маслянистою плівочкою від солодкого вермуту, і це мало огидний вигляд.

— Змінімо краще тему, — сказав він. — Припустімо, що я вирішив повернутися додому через свій абсолютний опортунізм, бо змарнував вісімнадцять років, б’ючись із вітряками, а тепер ситий цим по саме горло. Я просто скучив за домом і хочу жити в рідній країні та плідно працювати замість того, щоб розводити з тобою дискусії та поволеньки втрачати клепки, як Борис... Так от, навіть якщо я висловлю отаке цинічне припущення, чи осудиш ти мене? А якщо так, в ім’я якого принципу чи цінностей? Кхм...

Висловившись, Варді втупився через свої окуляри в Жульєна саркастичним і водночас жадібним поглядом.

— Я б не назвав це припущення цинічним, — відказав поет.

— Воно було б таким, — різко мовив професор, — якби я не був переконаний, що майбутнє на їхньому боці.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму.

— Я хотів сказати, що не можна називати опортунізмом той стан людини, коли вона аж пищить — так хоче штовхати разом з іншими колісницю історії в бік майбутнього. Хто штовхає цю колісницю вперед — правий, хто намагається втримати її на місці — неправий. І немає жодної іншої моральної оцінки.

— Ми вже обговорювали це раніше.

Запала тиша. У невеличкому готелі через дорогу якась жінка наспівувала мотив давньої пісні «Parlez-тоі d’Amour»[59]:

— Розкажи ти мені про кохання,

І про ніжність мені розкажи...


Варді знову кахикнув і процідив крізь зуби:

— Я просто хочу, щоб ти сказав, що не осуджуєш мене.

Жульєн, який знову сів на підвіконня, знизав плечима й запалив цигарку.

— Хто буде осуджувати людину, яка прагне вчинити самогубство? — мовив він.

— То це, по-твоєму, самогубство... Тоді як ти можеш розмірковувати про опортунізм?

— Це не я про нього розмірковував, а ти.

— Я просто озвучував твої думки.

— Якраз це не мої думки. Я вважаю, що ти одержимий якимось скаженим і хитромудрим демоном, що наказує тобі накласти на себе руки.

— Якщо ти не вважаєш це опортунізмом, то не маєш права мене осуджувати, — уперто повторив професор.

Жульєн більше не міг дивитися на Варді, у якого з кутика вуст до підборіддя стікала липка цівочка вермуту. Це мало дещо недоречний вигляд, але професор цього не помічав. Він сидів, закинувши одну коротеньку ногу на другу, поклавши руки на підлокітники крісла й випроставшись, наче пацієнт стоматолога, який щосили намагається не показувати, як йому страшно. Відвівши від нього погляд, Жульєн проказав:

— Вони змусять тебе зізнатися, що ти завіз туди пляшку з бактеріями бубонної чуми.

— Краще вже тифу, — безрадісно всміхнувся Варді. — Але ж ти все одно в це не повіриш.

— Ти знаєш, як вони страчують людей?

— Це всім відомо: пускають кулю в потилицю, — зазирнув він Жульєнові в обличчя з такою самою сумною усмішкою. — Якщо ти намагаєшся мене залякати, у твоїй голові ще менше розуму, ніж я думав.

— Ти не знаєш однієї маленької подробиці: вони ставлять людину обличчям до стіни, кажуть їй, щоб відкрила рота, і вкладають туди гумову кульку.

— Навіщо? — не припиняючи всміхатися, спитав професор.

— Це дуже раціонально. Завдяки гумовій кульці — хоч вона й продірявлюється кулею — на стіну нічого не потрапляє, тож не потрібно щоразу її білити.

— І що ж у цьому викликає в тебе осуд?

На скельця окулярів професора знову потрапили сонячні промені, і завдяки цьому здавалося, що він начепив собі на очі маску з двох білих кругляків.

— І які ж, по-твоєму, шанси, що вони дотримають свого слова стосовно твоєї безпеки?

— Гадаю, один проти двох. Зважаючи на теперішні обставини, я вважаю це допустимим ризиком.

— Як на мене, один проти десяти — ба навіть менше.

— Отут ти помиляєшся. Після смерті старигана там справді сталися зміни. Я отримав достатньо надійну інформацію...

— …..тобто проковтнув їхню наживку.

— Ти знаєш мене досить добре, тому розумієш, що я не вчора народився.

— Хто це все тобі наплів? Наш друг Нікітін?

— Нашому другові Нікітіну лишилося жити лічені дні.

— Це щось новеньке... — не зміг приховати страшенного здивування Жульєн.

— І це не єдина новина, що до нас прийде.

На обличчі Варді — уперше з того моменту, коли він сюди зайшов, — відбилося деяке замішання.

— Ти ж мусиш розуміти, — сказав він, — що в наших із тобою стосунках сталися докорінні зміни. Поки ми говоримо на загальні теми, усе залишається таким, як раніше. Але якщо справа стосується конкретних політичних подій, ми перебуваємо вже по різні боки барикад.

— Розумію...

— І не напускай на себе стільки сарказму. Ти ж чудово знаєш, що це не стосується тебе як людини. Хай там як, я двічі розмовляв із нашим послом, і це були довгі й відверті бесіди. І не тільки з ним я спілкувався... Знав би ти, як сильно змінилася там атмосфера! Ми втратили зв’язок із ними багато років тому, Жульєне. А картина того, що перебуває по той бік барикад, завжди виходить спотвореною. Вони аж ніяк не дурні й цинічні, як ми з тобою думали.

У голосі Варді зазвучали благальні нотки. Жульєн же відповів:

— Мені невимовно пощастило народитися в цій країні, а не в їхній. Інакше я, може, і піддався б спокусі наслідувати твій приклад. Це ж звучить, мов ідилія...

— Ідилія — ні, — проігнорував професор його сарказм. — Але тільки-но переступаєш їхній кордон — опиняєшся в іншому світі. Там панують самовіддана праця, упевненість у своїх силах і абсолютна, непохитна віра в те, що майбутнє належить їм...

— А чому «їм», а не «нам»?

Варді всміхнувся.

— Я подумав, що це може зачепити тебе за живе й прозвучати провокаційно, у чому немає потреби. Але ж я серйозно, Жульєне, — заторохтів він. — Ти б здивувався, якби побачив отой зовсім інший світ. Ми з тобою обидва забули, яким він був двадцять років тому. І стали озлобленими та в’їдливими, наче підстаркуваті дівки... Тільки-но минуло первинне напруження, усе для мене раптово змінилося. Це важко пояснити, я наче... знову помолодів.

З готелю через дорогу вдруге донісся жіночий голос, що виспівував — тепер уже на повну силу — ті самі слова:

— Parlez-moi d’amour

Dites-moi des choses tendres...


Судячи з голосу, це була бабця-прибиральниця зі скуйовдженим волоссям, яка, напевно, саме змітала пилюку й недопалки з потертого килима під шафу, де їх не буде видно (хоча запах нікуди не дінеться).

— Ви з послом, напевно, плакали в обіймах один одного? — спитав Жульєн.

— Не зовсім. Майже вся наша перша розмова — а тривала вона понад годину — була присвячена розгорнутому обговоренню моїх книжок. Посол, який прочитав їх усі, зробив мені кілька дивовижно влучних зауважень. І ця критика була аж ніяк не ортодоксальною й такою само відвертою, як наші з тобою дискусії. Він належить до нашого покоління: Іспанія, п’ять років ув’язнення в одиночній камері, Опір... і так далі. Словом, він міг би бути одним із нас — от тільки ніколи не втрачав віри в кінцевий результат. І проніс її через вогонь і багнюку...

Професор нарешті помітив цівочку вермуту, що вже засохла під кутиком його вуст, і злизав її кінчиком язика. І Жульєн побачив, що язик у нього вкритий білуватим нальотом (певно, через проблеми з травленням). Поет підвівся, відчувши, що йому конче потрібно випити бренді.

— Я спілкувався ще з однією людиною, — продовжував тим часом Варді. — Його прізвище — Смирнов, і він непрямо пов’язаний із Нікітіним та його місією. Зі мною він був так само щирим, як і посол. Що за людина! За вісімнадцять років вигнання я не зустрічав нікого, схожого на Смирнова чи нашого посла, а там таких тисячі. Коли я зізнався йому, що терпіти не можу таких, як Нікітін, бо вони є раковими клітинами в тілі Революції, він засміявся й сказав, що я, мабуть, проспав події останніх кількох місяців. І що Феді Нікітіну та подібним до нього гаплик. А потім він мовив кілька нецензурних фраз про покійного Батька народів...

— І це тебе вразило?

— Ти мусиш визнати, що кілька місяців тому про таке й подумати не можна було.

— І він переконав тебе в тому, що зі смертю Першого там розпочався Золотий Вік?

— Ні. Але він дав мені зрозуміти, та й годі. Але чи не вважаєш ти, що заради цього варто ризикнути? Це ж Перший створив Нікітіних, і я не бачу жодних підстав для того, щоб вони не зникли разом із ним.

— Згідно з твоєю теорією про події, котрих не уникнути, і Першого, і Нікітіних створила Революція.

— Ти знову помиляєшся. Епоха Першого була просто епізодом — і все. Це ключовий факт, якого ти не хочеш визнавати. І без кінця правиш із похмурою міною свої песимістичні теревені, що відповідає твоєму темпераменту мазохіста. Ти ж дочекатися не можеш приходу апокаліпсису...

— Я повірю кожному твоєму слову, тільки-но там оголосять загальну амністію, відродять недоторканість особистості, відмінять цензуру... і так далі.

— От саме для цього там і знадобляться такі люди, як Смирнов, наш посол і я. Кажу ж тобі: з’явився шанс — і не більше. Але його буде втрачено, якщо ніхто не захоче ризикнути. Коли Перший врізав дуба, двісті п’ятдесят мільйонів людей зітхнули з полегшенням. А одночасне зітхання двохсот п’ятдесяти мільйонів людей — це вже цілий шквал. І діяти ми повинні згідно з перефразованою давньою приказкою: коваль клепле, поки тіло Першого тепле.

— А в тебе, я бачу, з’явилося специфічне почуття гумору...

— Та я, власне, повторив слова Смирнова.

— А тебе не дивує їхнє надзвичайно палке прагнення якнайскоріше поділитися з тобою цими таємницями? Вони ж, як я розумію, зобов’язані помовкувати про свої плани.

— Кажу ж тобі: не можна втрачати такого шансу. Вони про мене все знають, і зокрема те, що я ніколи не переходив на протилежний бік. Навіть перебуваючи в опозиції до їхнього режиму, я залишався одним із них. Та й я не єдиний, до кого вони звернулися... Власне, наш задум полягає в об’єднанні всіх опозиціонерів та виправленні злодіянь Першого й Нікітіних. Словом, нам треба повернутися до того, з чого все й починалося тисяча дев’ятсот сімнадцятого року...

Варді зробив паузу, узявшись за келих із вермутом (судячи з ритму його дихання, він старанно намагався приховати свою схвильованість). А коли випив, підвівся й проказав з рішучим виглядом:

— Можливо, тепер тобі відкрилася чіткіша картина причин моїх намірів. Я, власне, не збирався розповідати тобі всього цього — ось чому спершу ходив околяса. Але ж я знаю, що можу тобі довіряти. Ми вже багато років знайомі, і я не хочу, щоб у тебе склалося хибне враження про мене зараз, коли ми розлучаємось...

Він якийсь час постояв зніяковіло, а тоді втретє повторив настирливим тоном своє прохання:

— Я хочу, щоб ти сказав, що не осуджуєш мене.

Хоча голос його й звучав холодно та педантично, у ньому відчувалися нотки жадібного очікування. І це очікування можна було побачити й у виразі його некрасивого інтелігентного обличчя. Жульєн подумав, що не вдовольнити прохання Варді майже неможливо, бо це буде просто не по-людськи. Але він, примружившись (до його вуст, як і завжди, неначе прилипла цигарка) і напустивши на себе якомога більше безтурботності, мовив:

— Не намагайся шантажувати мене — це марна справа. Я не скажу тобі цих слів, бо ти не маєш жодних шансів і чудово це знаєш. Для пропащих янголів не буває воскресіння. І це не я страждаю на хворобливе жадання власного знищення, а ти.

Варді розвернувся на підборах; на якусь мить він скривився, немовби йому дали ляпаса. Але тільки на мить... Він попрямував на своїх коротеньких ногах до дверей; Жульєн зліз зі свого підвіконня й закульгав за ним. Біля дверей поет узяв професора за лікоть, але той висмикнув руку й став спускатися сходами. І Жульєн залишився стояти на сходовому майданчику. Коли ж Варді пройшов один проліт і мав розвернутися на майданчику до наступного, то не глянув угору, а попрямував далі чіткими й ритмічними кроками, наче низькорослий солдат. Жульєн сперся ліктями на поруччя й уперше помітив на маківці професора, який цієї миті перебував просто під ним, невеличку лисину, немов чернецьку тонзуру.


II. Кохання серед білого дня

— Не так швидко! — вереснула Гайді. — Ти ж мені всю блузку порвеш!

Це була доволі гарна блузка з високим комірцем, оздобленим вишивкою, а Федя зривав її з тіла Гайді, мов нетерплячий підліток. Тож вона випручалася з його обіймів і втекла в куток кімнати, де була раковина. І вже там зняла блузку через голову, усміхаючись Феді. А потім звільнилася від спідниці, неначе манекенниця, яка роздягається перед глядачами так, ніби їх немає. І Феді залишалося тільки спостерігати з кислою міною, як Гайді лягає в ліжко.

— Що таке? — вмощуючись під ковдрою, запитала вона. — Ти що, не збираєшся роздягатися?

Отетерілий Федя почувався ошуканим і розгубленим. Оце вони з нею вдруге — лише вдруге! — кохаються, а вона роздяглася перед ним так безсоромно, ніби в них позаду роки й роки подружнього життя. І це о сімнадцятій годині! Першого разу вона досить охоче пішла з ним до гуртожитку, але щойно опинилася в його досить-таки вбогій та незатишній кімнаті — усе її бажання, здавалося, згасло. Тож вона почала ввічливо відмовлятись, і йому довелося брати її ледь не силоміць. І він глибоко переконаний (хоча й ніколи не сказав би цього вголос), що саме так це й має відбуватися. А її сьогоднішня прозаїчна поведінка не тільки позбавила Федю ключового моменту задоволення — підкорення жінки, яка опирається (і нехай цей опір — усього-на-всього кокетливе кривляння, але ж його подолання є врешті-решт природною чоловічою поведінкою), а ще й прикро вразила його вульгарністю й безкультурністю. Що ж, вік живи — вік учись: тепер він знає, як це — мати подружку-американку найшляхетнішого походження. Виявляється, такі жінки роздягаються й лягають у ліжко до коханця з таким виглядом, ніби готуються до гри в теніс.

Хай там як, а личко Гайді на подушці та її оголені плечі, що визирали з-під ковдри, викликали в нього нестримне бажання. Та й дівчина була не зовсім роздягненою — не захотіла-бо скидати спідню білизну за ввімкненого світла. І поки Федя обережно, але з притаманним йому дикунським нетерпінням звільняв Гайді від білизни, до нього повернувся гарний настрій, і вони обоє відчули, як у них починає грати кров. Дівчина ще встигла прошепотіти йому «Зніми свій жахливий костюм...», але він обмежився тим, що скинув піджак (тієї миті в нього промайнула думка: «Що ж такого жахливого в цьому костюмі?»). Тим часом Гайді скинула на підлогу лампу, що стояла на столику біля ліжка, і та розбилася з оглушливим «дзелень-крррах!», після чого кімнату поглинула темрява. І кожен із них помчав своєю окремою стежиною до їхнього спільного самозабуття. І що далі вони підіймалися цим крутим схилом, то частішим ставало їхнє дихання. А коли майже дісталися вершини, їх закинув туди запаморочливий порив урагану. Щойно ураган вгамувався, навколо них ізнову запанував штиль. Протягом нетривалого часу вони ще могли, немовби розчиняючись у розрідженій висотній атмосфері, відчувати отой дивовижний спокій тіла й розуму — нагороду всіх підкорювачів гірських вершин. Відтак це відчуття перебування на великій висоті поволі зникло, і хмари, що затуляли від них землю, розсіялися. І ось вони повернулися до задрипаного номера в готелі, де їх і досі огортала милосердна темрява. Та поступово їхній зір звик до неї, і вони вже змогли розгледіти обриси кімнати (передусім раковини). Якийсь м’який предмет, що кришився, спочатку торкнувся чола Гайді, а потім сповз, описуючи криву лінію, нижче. Це Федя намагався знайти в темряві її рот, щоб вставити туди цигарку. Вона розтулила вуста й наступної миті вже затисла цигарку в зубах. І не розплющувала очей, допоки Федя не запалив сірника й не дав їй — а потім і собі — прикурити.

— Ти дуже вродлива, — мовив він, задувши сірник.

Гайді почувалася задоволеною і, підкоряючись пориву ніжності, провела рукою по його волоссю й грудях (сорочка на ньому була розстібнута). А тоді, блаженно зітхнувши, умостилася на подушці, щоб насолодитися цигаркою.

Дівчина ще ніколи не мала отакого примітивного й неуважного коханця. Та незважаючи на те, що на шляху до вершини він не зупинявся, щоб почекати на неї, і не допомагав їй на крутому підйомі, йому першому вдалося довести її до цієї найвищої точки насолоди. Молодий англієць-мистецтвознавець, за якого вона вийшла заміж через три місяці після того, як пішла з монастиря, у коханні був схожим на пташку: клюнув легесенько — та й усе. Федя ж був повною його протилежністю: кохання з ним нагадувало Гайді наїзд кур’єрського потяга. Після мистецтвознавця й до Феді вона вступала в тілесний контакт із трьома — та ні, чотирма — чоловіками: в одного була закохана, до другого відчувала фізичний потяг, третій привабив її репутацією віртуозного коханця... ну, і був іще один, з яким вона одного разу напилася. Остання з цих походеньок завершилася катастрофічною ганьбою, інші ж — одночасно виснажливі й хвилюючі — принесли їй певне задоволення, що, однак, ніколи не сягало вершини (навіть із віртуозом, хоч він і пнувся зі шкіри, щоб виправдати свою репутацію). Ніхто з цих чоловіків не спромігся повністю зруйнувати її скляної клітки; з кожним із них вона тремтіла, неначе в крижаному очисному вогні, але ніколи, обпікаючись і жевріючи, не згоряла повністю. Що більше наближалася до неї ота недосяжна абсолютна вершина (її плоть жадала сходження на цю вершину так само палко, як колись душа — знаку з небес, що засвідчив би її приналежність до обраних Богом), що сильніше дражнилася, насміхалася з її несамовитого бажання, то гіркішим було розчарування, коли вона, майже досягнувши мети, зривалася донизу. І щоразу після такого падіння її переповнювали ридання, спричинені нервовим виснаженням... І ось сталося справжнісіньке диво: там, де всі інші зазнавали поразки, громадянин Нікітін досяг успіху.

Гайді вдихнула дим цигарки Феді й почула голосне хлюпання: це він відкрив кран у раковині. Ні, його не можна було назвати ні тактовним, ні віртуозним коханцем. Чому ж тоді саме він і ніхто інший спромігся підняти її на вершину, зруйнувавши невидиму перешкоду? І звідки (це ще більша загадка) він знав заздалегідь, що йому це вдасться? Виходить, лише йому були відомі якісь чарівні слова на кшталт «Сезам, відчинися», що подіяли на неї, наче гіпноз? Гайді відчула, як її спиною пробігає холодок: раптом згадала ще одну людину, яка — це вона інстинктивно відчувала — могла отак її гіпнотизувати, — священика в монастирській школі. Що спільного було в цих двох людей? Нічого, крім їхньої віри, що нестримно вабила її й змушувала схилятися перед ними в акті поклоніння без найменшого почуття провини. Віра ця робила їх здатними підняти Гайді — слухняну й готову на все — на висоту їхніх розкішних райських садів, де просто неможливо заблукати, де добро та зло чітко визначені й на всіх перехрестях є дороговкази. Федя знав відповіді на ті запитання, над котрими інші ламали голову; він був настільки впевненим у собі, наскільки Жульєн соромився навіть травми ноги, яку дістав у славній битві. Федя непохитно стояв на тверді своїх переконань, тоді як інші стрибали й борсалися в болоті. Оце й було чарівною паличкою, що змусила плоть Гайді підкоритися Феді з готовністю й радістю.

Дівчина почула, як заскрипіла від його кроків дерев’яна підлога. І раптом — без попередження — він увімкнув верхнє світло. Гайді заблимала й побачила, що Федя стоїть біля дверей, одягнений у жалобу — чорний костюм із чорною краваткою. Його світле волосся було пригладжене й змочене водою; широко всміхаючись їй, він захоплено споглядав її напівприкрите тіло.

— Ти що, вставати не збираєшся? — спитав він. — Час випити аперитив.

Поки Гайді одягалася біля умивальника (її голова то з’являлася над паперовою ширмою, то зникала, неначе вона займалася шведською гімнастикою), Федя сидів на ліжку й курив цигарку, поринувши в роздуми. Проминуло два місяці відтоді, як помер Перший, і напруга почала дещо слабшати. Чутки про те, що всіх співробітників, задіяних у закордонних місіях, відкличуть додому, виявилися неправдою: життя в посольстві й відносини в Службі залишалися практично такими, як і раніше. Відкликали тільки посла та ще п’ятьох чи шістьох співробітників — як високопоставлених, так і не дуже. Про них відтоді нічого не було чутно, і їхніх імен, як того вимагали правила доброго тону, більше не згадували. Одним із них був Смирнов — колишній сусід Феді по гуртожитку. І після його зникнення Федя зітхнув із деяким полегшенням. Очевидно, усі ті, кого відкликали, були замішані в політичній боротьбі, тож винуватити їм було нікого, крім себе. Напевно, вони — як і багато інших — переоцінили послаблення дисципліни після смерті Першого. Федя ж ніколи не плекав ілюзій щодо цього: він, як і всі інші, відчув полегшення від того, що стариган врізав нарешті дуба. І його повеселила дотепність наказу про те, що всі співробітники, задіяні в дипломатичних місіях, весь рік мають носити жалобу. Безперечно, стариган зі своїми примхами, мстивістю й постійними вибриками вже давно став нестерпним тягарем для всіх. І неодмінно треба було зробити з нього щось на кшталт ідола, позаяк відсталі народні маси ще не мали достатнього рівня культури, щоб їх вели до їхнього-таки щастя без вождя, якому вони могли б поклонятись. Якби на кожній стіні в кожному помешканні країни не висів портрет Першого, люди знову понавішували б туди старих ікон, та й годі. Їхня потреба в поклонінні комусь або чомусь — це пережиток темного минулого; щоб позбутися його, треба чекати, поки виростуть ще два чи три покоління. Крім того, народна демократія, оточена ворогами з усіх боків (і зсередини теж) неминуче набуває форми централізованої піраміди, а піраміда мусить мати верхівку. Тож Батько народів — необхідна частина системи. А мешканці зарубіжжя, які висміюють зовнішні прояви цього культу, не мають жодного уявлення про діалектику історії. Вони мов ті дикуни в оперному театрі, які пориваються застрелити злодія на сцені, бо не розуміють, що все це вистава й слугує вона вищій меті, тож культурні люди в залі сприймають її серйозно. Одного разу Федя спробував пояснити це Гайді (звісно ж, лише за допомогою натяків і алегорій), і дівчина, незважаючи на свій спотворений менталітет, що є наслідком виховання людей її соціального кола, збагнула бодай те, що не все тут так просто. І він, Федя, не такий уже й простачок, яким його вважають її співвітчизники. Однак усе це ніяк не впливало на те, що Перший був доволі гнітючим ідолом і його смерть для інших стала, безумовно, неабиякою полегкістю.

Дурники за кордоном сподівалися, що відпадання верхівки призведе до руйнування всієї піраміди. І це знову ж таки доводило їхні незнання діалектики історії та невміння розрізняти реакційну тиранію й революційну диктатуру. Коли вмирає тиран-реакціонер, увесь його режим падає, мов тулуб без голови. А от революційна диктатура схожа радше на оте міфічне чудовисько, у якого на місці відрубаної голови одразу ж виростала нова. Навіть церква не загинула разом із папою римським, хоча люди, коли він був живий, цілували його туфлі. Церква-бо колись була втіленням ідеології римського пролетаріату й лише потім поступово виродилася в реакційне знаряддя.

І все ж останні кілька тижнів були досить напруженими. Особливо це відчувалося протягом перших двох із них, коли ще не було оприлюднено імені наступника Першого, тож доводилося обмірковувати кожнісінький свій крок, ретельно дивлячись під ноги. От хоча б остання розмова Феді зі Смирновим, коли Смирнов ввійшов до його кімнати нібито через якусь дрібницю і, перекинувшись із ним кількома нейтральними фразами, раптом спитав недбалим тоном:

— Ти не знаєш, бува, коли жив Марій?

— Марій? — перепитав Федя. — Який Марій?

— Римський демократичний трибун, який розпочав громадянську війну проти диктатора Сулли.

— A-а, цей... — протяг Федя. — Ти що, пишеш історичну статтю?

Замість відповіді Смирнов простягнув йому цигарку, і обидва витягли свої запальнички. Це нагадало Феді зауваження Смирнова щодо його запальнички, купленої у Франції (саме того дня Гайді заволоділа його блокнотом). Але то була вже давня історія, і Федя, завжди готовий зробити товаришеві послугу, напружив мозок, щоб згадати бодай щось про трибуна Марія. Однак єдиною датою з римської історії, що він знав, були сімдесят третій — сімдесят перший роки до нашої ери, коли відбувалося повстання Спартака.

— Стривай... — сказав Федя. — Коли почалася пролетарська революція під проводом Спартака? У сімдесят третьому році до нашої ери, якщо пам’ять мені не зраджує. Значить, ось що я знаю про трибуна Марія: він жив або до Спартака, або ж після й нічим особливим не відзначався через свою буржуазну ліберальну ідеологію.

Федя був цілком задоволений отакою своєю відповіддю. Але Смирнов лишень посміхнувся в чорні вуса.

— Марій був тим, хто зруйнував Римську імперію, — сказав він.

Федя не міг зрозуміти, до чого хилить Смирнов, але вже передчував недобре й шкодував, що взагалі підтримав цю розмову.

— І як йому це вдалося? — байдужим тоном спитав Федя.

— Він замінив стару армію, що складалася з римських громадян, яких призивали на військову службу, армією солдатів-найманців.

— Ну, то й дідько з ним, — ухилився від ґрунтовного коментаря Федя.

— Коли виросло наступне покоління, — вів далі Смирнов, — уся влада вже перейшла від сенату до армії. І ця армія садовила на трон одного кесаря за іншим і крутила ними, як хотіла.

Тепер уже Федя збагнув, що замислив Смирнов: він був за Партію, тобто проти армії. І зараз хотів вивідати, чи поділяє Федя його переконання. Але він якраз не мав ніяких чітких переконань щодо цього питання, що на сьогодні відігравало єдину значущу роль у наступництві їхньої влади. Він-бо не політиком був, а співробітником Служби, який просто виконував свої обов’язки. Проте якщо навколо цього наступництва врешті-решт здійметься буча й за кулісами почнеться несподівана чистка учасників вистави, навіть тим із них, які надто ревно стоятимуть за нейтралітет, це може потім вилізти боком. Тож Федя обережненько мовив:

— Я надто мало знаю про історію римської класової боротьби. На щастя, у нашому випадку такої небезпеки бути не може, тому що як армія, так і Партія — це знаряддя, що тримає в руках наш народ. Звісно ж, іноді вони по черзі займають провідну позицію залежно від конкретної ситуації.

Ця відповідь сама по собі була правильною, але якраз через свій ідеальний нейтралітет являла собою непряме заперечення позиції Смирнова. Народні маси очікували, що залізні лещата режиму хоч трохи їх попустять, тобто їм видадуть таку собі «панахидку». З цим були, безперечно, згодні вони обидва: і Федя, і Смирнов. Але Смирнов, найпевніше, плекав надії на внутрішнє омолодження Партії — про це ж бо ширилися деякі обережні чутки-натяки (з’явилися навіть статті в зарубіжній пресі, де йшлося про обмежену амністію для опозиціонерів). Федя, своєю чергою, був переконаний (це підказував йому радше інстинкт, ніж логіка), що Партія не може собі дозволити отакого жесту примирення й послаблення дисципліни, адже цим запустить фатальний механізм, що призведе до її знищення. Та все ж таки потрібно було зробити дещо для того, щоб вдовольнити колосальні сподівання народних мас, породжені звільненням від старигана. А оскільки ситуація не дозволяла по-справжньому відпустити віжки, то єдиним логічним рішенням було перекласти певну відповідальність за непопулярні заходи (а також частину тягаря виконавчої влади) на армію.

Сказавши ще кілька фраз на загальні теми, Смирнов пішов до своєї кімнати, і відтоді Федя його більше не бачив. Історія кинула гральні кості, тож обидва вони оголосили свої ставки: Смирнов — через своє невситиме бажання грати, Федя — через те, що мусив, як не крути, це зробити. Кості випали так, що Федя виграв, а Смирнов програв. Якби ж трапилося навпаки й Федю, скажімо, обвинуватили в плануванні встановлення військової диктатури — він без жодних заперечень визнав би свою провину, бо цього вимагають правила гри. Тільки в цивілізації, приреченій на загнивання, люди думають, що можна всидіти одночасно на двох стільцях; тому вони, власне, і приречені. Вони живуть у Капуї політичної розбещеності й ліберального потурання своїм бажанням. Їхні парламенти — це борделі, де кожен може вибрати з дюжини фракцій ту, яка йому до смаку. Їхня преса — це розсадник єресі та численних чвар. Але те, що солдати Ганнібала розслабилися в Капуї, призвело до знищення Карфагену.

— Я готова, — виходячи з-за ширми, сказала свіжа, немов щойно полита квітка, Гайді.

— О, чудово! — схвально кивнув Федя, який зовсім забув про її присутність.


Бар, де вони зазвичай пили аперитив, був досі майже порожнім. Хазяйнували там три бармени — привабливі молодики, яких звали Альберт, Андре й Альфонс. Їхня взаємна симпатія була дуже міцною й дещо химерною; вони були настільки схожими один на одного, що лише постійні відвідувачі могли їх розрізняти. Але кожен із цих трьох молодиків охоче відгукувався на імена двох інших: імена-бо ці вони поклали до спільного котла, куди складали й свій виторг. А мріяли вони про те, щоб назбирати багато грошей, вирушити до якогось містечка в Провансі й відкрити там своє кафе з бензозаправною станцією поряд. Ці бармени віртуозно готували коктейлі, хоча самі пили тільки томатний сік (в особливих випадках — трохи шампанського). Словом, вони були надзвичайно ввічливими й милими юнаками, тому в цьому барі кожен почувався, мов у себе вдома.

Тут панував затишний напівморок; на відвідувачів чекали зручні шкіряні крісла й акваріум, повний чудернацьких різнокольорових рибок, які дивилися на світ витрішкуватими очима (рибки ці заспокійливо діяли на людські нерви). Були часи, коли сюди нерідко навідувалися неонігілісти, аж поки один приятель небоги отця Мілле не вилив в акваріум келих подвійного мартіні, від чого всі рибки спочатку сп’яніли, а потім загинули. За завдання збитків на нього подав у суд власник бару — загадковий джентльмен, якого ніхто й ніколи не бачив на власні очі; ширилися чутки, нібито він аташе з питань торгівлі, який служив в одному з південноамериканських посольств. Через той судовий процес у суспільстві здійнялася неабияка буча: обвинувачуваний — учень професора Понтьє — найняв адвоката, промови якого ґрунтувалися винятково на неонігілістській філософії. Зокрема він зачитував довгі уривки з праці свого вчителя «Заперечення й позиція», щоб довести, що «чомбийністський» світогляд зазвичай має високоморальну мету й виконує важливу соціальну функцію. А в нашому випадку рибки, напевно, відчули перед своєю загибеллю таке задоволення, котрого ніколи не змогли б відчути, якби померли згодом природною смертю. І дії його підзахисного надали їм можливість здобути свободу в найглибшому розумінні цього слова, тобто вийти за межі свого іхтіологічного існування. Однак обвинувачуваний програв-таки справу й повинен був виплатити власникові бару суму збитків у повному обсязі, а це були чималі гроші, бо рибок привезли сюди з тропіків. Розлючені неонігілісти кинули клич у народ: мовляв, збираємо кошти на виплату штрафу. Суддю ж вони охрестили «колабораціоністом», «фашистом» і «ворогом революційного пролетаріату й Співдружності Волелюбних Народів». А також оголосили бойкот горезвісному бару, завдяки чому три милі юнаки-бармени — як і їхня статечніша клієнтура — полегшено зітхнули.

Федя не зраджував своїй звичці пити перно нерозбавленим, але ніколи від цього не п’янів. Гайді з невимовною насолодою слухала спокійну джазову мелодію, що долинала з крихітного радіоприймача за стійкою. Ця музика ідеально гармоніювала із затишною напівтемрявою та граційними порухами плавців рибок за скляними стінками акваріума. Федя тихенько підспівував мелодії; як він раніше казав Гайді, йому подобався цей бар, де панувала справді культурна — хоч і дещо розтлінна — атмосфера. Він міг навіть півгодини отак просидіти, мугикаючи джазовий мотив та випромінюючи абсолютне задоволення життям.

— Про що ти думаєш? — спитала Гайді.

— Ні про що. Я тут наче у відпустці...

Вона почекала: чи не запитає й він її, про що вона думає? Це було так по-дитячому... але їй було б справді приємно, якби він це спитав. Однак йому було, очевидно, начхати на її думки. Він ледь помітно підняв палець, і усміхнений Альберт — чи Альфонс — одразу ж, наче за помахом чарівної палички, підійшов до них, щоб наповнити їхні келихи.

— І цього разу спрацювало, — мовила Гайді.

— Що спрацювало? — з невинним виразом обличчя перепитав Федя.

Звісно ж, йому було цілком зрозуміло, що вона має на увазі: ще з того вечора, коли вони зустрілися в кафе «Вебер», він узяв собі за звичку демонструвати це своє вміння, причому кожного наступного разу з усе більшою майстерністю.

Гайді згадала отой їхній перший вечір. І спитала з дещо мрійливою усмішкою:

— А які позначки тепер стоять біля мого імені у твоєму блокноті?

— Не розумію, про що ти, — відповів Федя, на чиє обличчя одразу ж ніби лягла непроникна тінь.

Гайді миттю пошкодувала, що спитала про це. Але вона вже не мала іншого вибору, крім як продовжити свою думку:

— Звісно ж, розумієш. Я маю на увазі оті твої списки в блокноті.

— Он воно що... — недбалим тоном протяг він. — Та я вже й забув про них. Це була просто дурнувата гра, щоб розважитися.

Гайді раптом відчула бажання швиденько вихопити блокнот у нього з кишені й перевірити, чи не бреше він. Але вчасно зупинилася: розуміла-бо, що цей невинний жарт розлютить Федю. І це змусило її подумати про те, як мало в їхніх стосунках справжньої близькості. До нього жоден чоловік не спромігся по-справжньому вдовольнити її тіло, і вона гадала, що завдяки цьому стосунки з ним будуть особливими. Та незважаючи на те, що він звільняв її зі скляної клітки щоразу, коли вони кохалися, клітка ця за якусь хвилю з’являлася знову.

— А про що ти думаєш? — спитав Федя, лагідно всміхаючись їй.

Однак запитання це прозвучало надто пізно. І Гайді відчула, що воно поставлене не просто так, а саме через отой блокнот.

— Я думаю про те, що іноді мені стає самотньо поряд із тобою, — відповіла вона.

— Невже? — з непідробним здивуванням мовив він. — Але ж не можна весь час розмовляти... чи весь час кохатися.

Власне, він уникав згадок про інтимні моменти як про буденну річ. Розмови про втіхи в ліжку мають бути актом зваблення, тож їх треба вести відповідним тоном, вкрадливо всміхаючись.

— Справа не в цьому, — сказала Гайді.

— А в чому ж тоді? — з неприхованою нудьгою спитав Федя.

— Та... не зважай.

Аж тут скляні двері відчинились і ввійшло троє нових відвідувачів — двоє чоловіків і темноволоса жінка з некрасивим загостреним обличчям і пронизливим поглядом. Гайді аж спала з лиця, упізнавши в одному з чоловіків... Жульєна. Кожен із них, заходячи, кидав погляд на Федю та Гайді. Байдужий погляд жінки пройшовся обличчям Гайді; але варто їй лишень було вгледіти Федю — вона, аж підстрибнувши, витріщилася на нього з непідробним, неприкритим жахом. Якщо Жульєн і був збентежений, він цього не виказав: увічливо кивнув Гайді (до його вуст, як завжди, неначе прилип недопалок) — та й годі. На обличчі ж другого чоловіка, який увійшов останнім, нічого не відбилося. Жінка сказала щось упівголоса Жульєнові, який знизав плечима, усміхнувся й схвально кивнув. І вона, розвернувшись на підборах, вийшла. Жульєн притримав двері, пропускаючи спочатку її, а потім їхнього розгубленого супутника. А тоді вийшов слідом за ними, не дивлячись у бік Гайді й намагаючись не кульгати.

Бармен Альфонс щось проказав до свого напарника Андре, і вони якийсь час розмовляли пошепки, а тоді повернулися до полірування стійки та маніпуляцій із пляшками. Гайді ж нарешті набралася духу, щоб поглянути на Федю. Той залишався спокійним, ніби нічого й не трапилося: мугикав собі мелодію з радіоприймача, та й годі. Тільки очі його тепер були злегка примружені.

— Ти їх знаєш?

— Кого?

Гайді терпіти не могла цієї його звички — удавати, що він не одразу розуміє, про що вона говорить.

— Та отих трьох, які щойно заходили, — нетерпляче проказала вона.

— Ну... я, здається, бачив десь ту жінку й того кутельногу.

— Він не «кутельнога». Його було поранено на війні в Іспанії.

— Справді? Ти, напевно, знаєш їх краще за мене.

— Слухай-но сюди... Не розмовляй так зі мною. Я годину тому з тобою кохалась, а ти...

— Та що я такого сказав? — здивовано та збентежено спитав Федя. — Тільки не треба істерик...

— Ці люди пішли звідси, бо вгледіли тебе.

— Я теж так подумав, — спокійно проказав він. — Можливо, їм не подобаюсь я або ж моя країна. Може, вони твої друзі, та це не робить їх хорошими людьми. Ота жінка втекла зі своєї рідної країни, бо їй не сподобався новий режим, що відібрав землю в куркулів та віддав її голодним селянам. Якщо їй це не до вподоби, нехай собі живе, де хоче. Але вона не має права виголошувати промови й писати статті із закликами до всього світу розпочати війну та вбивати людей, щоб лишень вона повернула собі маєток і знову змусила селян голодувати й жити в невігластві. А той кутельнога, — тобто чоловік, який кульгає, — може, і воював в Іспанії, та це не робить його менш цинічним і розтлінним, а його сумління — чистим. Подумай: якби він мав чисте сумління, чого б йому було тікати від мене разом із тими двома?

Гайді прикусила губу: вона мусила опанувати себе, щоб не влаштувати Феді сцени, а потім не принижуватися, щоб лишень його не втратити. А втратити його їй ніяк не можна... Тож вона проказала, напустивши на себе якомога більше байдужості:

— Він не тікав від тебе, а просто пішов, бо сам твій вигляд йому огидний.

Федя помітив, що дівчина розхвилювалася, і підбадьорливо всміхнувся їй. І, накривши її руку своєю, проказав дуже лагідно, мов до дитини:

— Припустімо, що ти заходиш до якогось публічного місця й бачиш там за столиком жінку, яку терпіти не можеш. Але ж ти не підеш — просто сядеш за якийсь інший столик і прикинешся, що не помічаєш її. А піти тебе змусило б або твоє нечисте сумління, або ж розуміння того, що тій жінці начхати на твою ненависть і вона лише посміялася б із неї. Хіба ж я неправий?

Гайді не знайшлася, що відповісти, хоча й знала, що, промовчавши, учинить підлість відносно Жульєна, Варді, Бориса й самої себе. Вона не знайшла в собі сил навіть витягти свою руку з-під руки Феді: та ж бо ділянка її шкіри, котрої він зараз торкався, була єдиним джерелом живого тепла в отих сухих, безплідних просторах, що розкинулися в її душі. Вона потерлася суглобами пальців об його долоню, і чуттєва насолода від цього дотику наповнила її такою глибокою відразою до себе, що їй стало зовсім зле. І на якусь мить споконвічний жіночий кошмар — думка про небажану вагітність — змусив її забути про все на світі. Її рука непорушно лежала на столику, а мозок займався нудними підрахунками чисел і дат. Він працював, наче касовий апарат, що голосно клацає, а тоді видає чек. І Гайді, витягши руку з-під долоні Феді, тихенько й полегшено зітхнула: на цьому уявному папірці було написано, що їй усе ще нічого не загрожує.

— Хочу випити, — проказала вона.

Федя також відчув полегшення: ці періодичні сцени наганяли на нього невимовну нудьгу.

— Лише один келих, — сказав він. — Інакше ти не встигнеш переодягтися для опери.

Він підняв свій широкий вказівний палець (лише палець, а не руку), і один із барменів, зараз же залишивши свої пляшки, з приємною усмішкою підійшов до них, щоб наповнити їхні келихи.


III. Падіння Героя

Лев Миколайович Леонтьєв сидів у невеличкому готельному номері (розташований цей готель був на схилі Монмартрського пагорба) за новим полірованим письмовим столом, придбаним учора в універмазі. Він думав над тим, чи купувати стіл, близько двох тижнів: щодня, проходячи повз універмаг, спрямовував жадібний погляд на сучасний письмовий стіл із гладенькою поверхнею, що аж сяяла, і зручними шухлядами по обидва боки. Леонтьєв усвідомлював, що, зважаючи на теперішні обставини, купувати цей стіл — просто безумство. Але з кожним днем йому здавалася все переконливішою думка про те, що він не може працювати саме через отой огидний письмовий стіл у його номері. Адже письменника пригнічували круглі плями від склянок із лікером чи зубною пастою, що ставили на стіл попередні мешканці номера. А ще — те, що криві ніжки столу не могли утримувати його в стійкому положенні (Леонтьєв старанно підсовував під них складені в кілька шарів аркуші паперу, та це не допомагало). Він спробував якось поговорити з власниками готелю — набундюченими чоловіком і жінкою, які сиділи у своїй будці зі скляною стінкою й огризалися звідти на мешканців номерів. Але на прохання замінити йому письмовий стіл вони відповіли: мовляв, хочете дорожчі меблі — пошукайте собі інший готель. Він знову й знову вмовляв себе не крутити носом, бо цього більше не дозволяють обставини, і працювати за отим хитким столом, що є. Іноді письменник просиджував за ним аж вісім годин на день, але ніяк не міг зосередитись. І нарешті дійшов висновку, що не купити нового столу — просто дурість, бо ці витрати необхідні. Інакше-бо йому не вдасться написати нову книгу й він лишень марнуватиме свій час і такі-сякі гроші — аванс від видавництва. Якщо він житиме дуже економно, — особливо це стосується випивки, — то цього авансу, напевно, вистачить на три чи чотири місяці. А решту грошей йому виплатять аж тоді, коли він принесе видавцям рукопис або хоча б його більшу частину. Тож учора Леонтьєв нарешті припинив вагатися й придбав цей стіл.

Його доставили сьогодні вранці вантажівкою з універмагу, і її прибуття здійняло неабияку бучу в готелі. Мсьє Марсель — власник і консьєрж — сказав Леонтьєву, що мешканцям номерів не дозволено селитися там зі своїми меблями, та й місця для старого столу в інших номерах не знайдеться. Також він повторив уже сказану раніше фразу: мовляв, не подобається наш готель — пошукайте собі інший. На щастя, працівники універмагу сказали, що їм ніколи вислуховувати ці суперечки: їхня робота — доставити товар покупцеві, а якщо власник готелю заперечує, вони залишать стіл у коридорі біля будки консьєржів, як це завжди робиться в подібних випадках. Гідність Леонтьєва врятував перехід гніву мсьє Марселя з нього на вантажників: тепер він міг спокійно стояти поряд, утупившись суворим поглядом у новенький блискучий стіл. Нарешті зі своєї кухні, що не мала вікон і смерділа часником, припхалася мадам Марсель — нечупарна істота жіночої статі, яка навіть магазинами ходила в капцях. Сказавши вантажникам, що вона про них думає, ця мадам прошепотіла щось своєму чоловікові — мабуть, про те, що стіл можна буде відібрати в Леонтьєва, якщо той не заплатить вчасно за номер. Тож мсьє Марсель, мовивши кілька реплік для збереження своєї репутації, нарешті здався й кивнув вантажникам: мовляв, підіймайтеся на другий поверх — до номера Леонтьєва. Коли ж вони туди дісталися, виникли чергові проблеми: номер був настільки малим, що новий стіл неможливо було туди занести, не винісши спочатку старого. Однак вантажники, які, схоже, симпатизували Леонтьєву, вирішили проблему — охоче винесли старий стіл, спустилися з ним на перший поверх і поставили його просто перед будкою консьєржів. А тоді, вдоволено вишкірившись, пішли собі геть. Найдивовижнішим же було те, що обидва вони — і старший, і молодший — відмовилися від чайових. Молодший устиг спитати Леонтьєва, для чого йому знадобився стіл. Коли ж той відповів, що для написання книги, обидва кивнули з повагою й розумінням. А старший сказав, по-дружньому підморгнувши йому: «Оце правильно. Покажи їм, товаришу!»

Саме ця фраза не давала Леонтьєву змоги зосередитися тепер, коли він сидів за своїм полірованим столом, де лежав акуратний стос глянцевого паперу. Вантажники, побачивши, яким безпомічним виявився він проти грубіяна-консьєржа, автоматично визнали його своїм побратимом. І дійшли цілком логічного висновку, що письменник, який живе в отакій дірі, може працювати лише на благо соціалістичної революції. Якби ці люди лишень дізналися, що за книгу він пише, миттю припинили б усміхатися на знак братерської солідарності, зневажаючи його. Вони б сахалися від нього, мов від хворого на проказу, а стіл, найпевніше, так і не потрапив би до його номера. А найголовніше — він не міг їх ні в чому винуватити. Ба більше: незважаючи на всі свої вроджені схильності й переконання, він був змушений зайняти ту ж саму позицію, що й вантажники, замість власної.

Леонтьєв раптом згадав одну фразу, яку сказав йому отой дивакуватий «Святий Георгій» на грандіозному званому вечорі в мсьє Анатоля: мовляв, ваш перехід на протилежний бік — це ментальне харакірі.

Та все ж протягом перших кількох днів перед ним начебто відкрилися заманливі перспективи: коли наприкінці отого званого вечора прогриміла звістка про смерть Першого, Леонтьєв одразу ж вирішив скористатися цим, тобто винести свої нові сорочки й решту речей із готелю. Він-бо знав, що через переполох, спричинений смертю старигана, співробітники «особливої служби» будуть надто зайнятими, щоб добратися до нього. Тож письменник, повернувшись до свого розкішного номера в готелі, переночував там. Він навіть подумав: а чи не стануться в їхньому режимі такі зміни, що йому вже й не потрібно буде ховатися за кордоном? Хай там як, а він мав іще кілька днів, щоб остаточно визначитися зі своїми планами.

Однак це рішення прийняли за нього інші: після вечірки в мсьє Анатоля всі дізналися про його відступництво, і вже наступного ранку в кількох газетах красувалися заголовки на кшталт «Герой культури вирушає до Капуї» чи «Знаменитий письменник зі Співдружності виступає проти гніту й підтримує окультну секту». Заголовки ці були, звісно ж, набрані меншим шрифтом, ніж за інших обставин: новина-бо про смерть Першого зайняла майже все місце на шпальтах газет. Та все ж уранці біля готелю, де жив Леонтьєв, уже юрмилися репортери. І того ж дня він отримав телеграми від двох американських видавців, які робили йому заманливу пропозицію: написати книжку «Я був Героєм культури» (цікаво, що обидва вони зупинилися саме на цьому варіанті назви).

Тільки-но звістка про його відступництво рознеслася по всіх усюдах, можливість повернення додому відпала сама собою. Хай які б там зміни сталися в режимі, а одного йому точно не пробачать — симпатії до «Безстрашних мучеників».

Леонтьєв ніжно провів рукою по відполірованій стільниці. У самісінькому її центрі лежав стос глянцевого паперу; на верхньому аркуші красувалися акуратно надруковані літери:


Лев Миколайович Леонтьєв

Я БУВ ГЕРОЄМ КУЛЬТУРИ


Оце було й усе, чого він досяг на цей час. Ті півсотні сторінок, що він за останні три тижні вичавив із себе з гігантським зусиллям, були вже викинуті в смітник. Письменник-бо знав, що це мотлох, надто жорсткий, сповнений зайвого єхидства, просякнутий почуттям провини й кричущим пафосом. Треба починати заново...

Але з чого?.. Було б логічно взяти за точку відліку той момент, коли сорок років тому його перший вірш надрукували в підпільній «Іскрі». Або навіть зазирнути ще глибше — у свої дитинство й соціальне походження. Але паризький представник американського видавництва — інтелігентний та енергійний юнак — не згодився з цим: мовляв, обґрунтовані принципи журналістики вимагають, щоб книжка починалася з драматичного та злободенного розділу. І розділ цей повинен розкривати обставини й причини розриву Леонтьєва зі своєю країною, а також усі подробиці терору й залякування, що тяжіють над усіма митцями Співдружності. І все це має бути щедро проілюстроване епізодами з життя відомих людей та контрастувати з описом повної свободи, що панує на демократичному, вільному від забобонів Заході. Ця основна частина книжки повинна мати жвавий, яскравий стиль, що високо цінує американська читацька публіка. А минуле автора й перші роки Революції, котрими цікавиться лише вузьке коло читачів, мають бути згадані в книжці тільки в крайніх випадках, щоб читач зрозумів усю суть теперішніх обставин (напевно, усе це краще зосередити в одному коротенькому автобіографічному розділі). Коли ж юнак побачив, що Леонтьєв несхвально дивиться на нього з-під густих брів, додав: мовляв, ви можете, звісно ж, писати цю книжку так, як хочете — я лише даю вам поради, тому що кожна країна має власну читацьку публіку зі своїм унікальним смаком, а мені справді хочеться, щоб видання мало найбільший матеріальний та моральний успіх, якого тільки-но можна досягти. Це ж аксіома: шанси як на фінансовий успіх, так і на політичний вплив будь-якої книжки різко зростають, якщо написана вона з метою подальшої екранізації, публікації з продовженням у солідних журналах, читання в радіо- й телеефірі...

— Подобається вам це чи ні, — продовжував тоді інтелігентний юнак, — але факт є фактом: за останні близько п’яти років жодна книжка не досягала фінансового успіху без допомоги одного з тих засобів, що я вам перелічив.

Леонтьєв не сперечався з ним — нехай собі базікає. Адже він уже вирішив написати цю книжку саме так, як йому цього хочеться. І це буде, як сказав свого часу цинічний Грубер, «єдина чесна книжка» в його житті.

Він дуже часто мріяв протягом останніх десяти — чи навіть двадцяти — років про те, якою грандіозною сенсацією стала б його книжка, якби там була правда — цілковита правда й нічого, крім неї. Якби лишень повернути словам і фразам їхній первинний зміст і звільнити їх від рабства й проституції, відновивши їхню втрачену честь! Цілі розділи книжки вже склалися в нього в голові, — розділи, що полум’яніли гнівом, немов прекрасні, але руйнівні потоки рідкої вулканічної лави. Розділи, сповнені безмірної туги, неначе Вавилон, що гинув під потоками невблаганних вод; абзаци, що випромінювали або меланхолійну мудрість, або його непохитну віру в абсолютну перемогу справедливості й прогресу... На жаль, з усього цього на папір так і не потрапило жодного слова. За тих-бо часів написати отаке означало б не лише піти на невиправданий ризик, а й довести свої синапси до такого напруження, котрого вони точно б не витримали. Поки ця книжка залишалася у світі мрій Леонтьєва, він іще міг виконувати обов’язки Героя культури (мов чоловік, який потай зраджує свою жінку, але при цьому продовжує виконувати подружні обов’язки). Але йому було чудово відомо: тільки-но він почне викладати свої мрії на папері, одразу ж не лише втратить можливість видавати щороку по патріотичній драмі (а драми ці вже десять років поспіль ставали кульмінаціями театральних сезонів), а навіть не зможе й рядка написати для «Свободи й культури». Крім того, письменник завжди був переконаний, що варто йому буде лишень отримати можливість утекти — як шлюзи синапсів, що роками стримували матеріал для його омріяної книжки, миттю відкриються й усі ці слова й фрази виллються на свободу нестримним гірським потоком.

І що тепер? Замість оцього животворчого потоку з нього вичавилися з колючим болем якісь жалюгідні їдкі крапельки поту...

Леонтьєв знову провів кінчиками пальців по стосу паперу. Дотик до гладенької поверхні аркуша викликав у нього чуттєву насолоду, але водночас пробуджував певні неприємні спогади, що протягом останніх днів блукали десь на задвірках його свідомості. Білосніжні простори цих чистих аркушів, схоже, знущалися з нього, спокушаючи й одночасно паралізуючи. І це змішане відчуття бажання й безсилля було до жаху знайомим... Раптом він згадав — ні, це кінчики його пальців згадали: з отакою безпомічною жадобою пестив він колись іншу гладеньку поверхню. І була це шкіра першої жінки, яку він у своєму житті побачив оголеною. Це була повія (а за тих часів для підлітка-школяра не могло бути інших варіантів), яка являла собою чудовий зразок жіночої вроди: пишні груди, розкішні стегна... словом, вона мала дебелий, але водночас привабливий стан типової селянки. Ця жінка завжди стояла на розі тієї самої вулиці, під тим самим ліхтарем. Тож він бачив її щодня, повертаючись зі школи додому, і весь рік його переслідували еротичні фантазії про неї. Незабаром фантазії ці перетворилися на справжню одержимість: картини, що поставали в його уяві, були надзвичайно чіткими та яскравими. І в тому, як вони вибудовувалися і як скрупульозно були продумані всі подробиці, було дещо спільне з розділами його ненаписаної книжки.

Кілька місяців знадобилося йому, щоб накопичити необхідну суму грошей і, набравшись хоробрості, підійти до тієї повії. Коли ж настала та довгоочікувана мить і вона, роздягнувшись догола (а до того він бачив таке хіба що на скульптурах), уже лежала на ліжку й чекала, він почувся так само безпомічним і паралізованим, як тепер. Сидячи на краєчку ліжка й споглядаючи її розкішні форми та гладеньку шкіру, хлопець несміливо провів кінчиками пальців по її стегну. І його наповнила чуттєва насолода, змішана з ганебним безсиллям — точнісінько як зараз. Повія тоді просто лежала в очікуванні продовження, розвівши свої чудові стегна й поклавши руки під голову: мовляв, я готова втілити в життя твої фантазії. Та ось нарешті її посмішка стала зневажливою, і цією зневагою, здавалося, сповнилася кожна плавна лінія її оголеного тіла. І йому не потрібно було думати-гадати, чому це так: вона-бо, ліниво потягнувшись на ліжку, скорчила презирливу гримасу — зморщила ніс і висолопила язик. І мовила:

— Усе зрозуміло: ти хтивий хлопчисько, який тільки про це й думає і, можу побитись об заклад, тільки цим і займається, коли поряд нікого немає. Ось чому ти зараз нічого не зміг... Хтивий, розбещений хлопчисько — ось хто ти такий. Тож забирайся додому й займайся цим наодинці — це ж усе, на що ти здатен...

Зробивши рукою непристойний жест, повія спостерігала, як він — червоний, мов варений рак, — хапає свій одяг, стримуючи сльози.

— Ну, гайда, розпускай нюні, плаксію хтивий... Ви ж тут усі такі через оце місто й ваших шкільних учителів, — продовжувала вона, явно зловтішаючись і насолоджуючись можливістю принизити його за допомогою своєї селянської філософії. — Вони ж вас у шорах тримають. Замикають у клітках і вибивають дух своїми залякуваннями: «цього не роби», «цього не можна». І так, поки ви вже не можете поводитися природно й чесно. Тож забирайся геть і зачиняйся у вбиральні, де ніхто тебе не побачить, та й забавляйся сам із собою. Це ж усе, на що ти здатен. А от на це — аж ніяк...

Вимовляючи передостанню фразу, жінка повторила свій непристойний жест. А останню проілюструвала, устромивши пальці у своє волохате інтимне місце. І на якусь мить стала схожою на скульптуру богині правди (її Леонтьєв бачив у музеї).

Чоловік підвівся й закрокував туди-сюди своєю тісною кімнаткою, відчуваючи, що йому бракує старого халата — подарунка Зіни. Що з ним узагалі відбувається? Його не залишало неясне відчуття, ніби є зв’язок між отим спогадом про повію й теперішнім безсиллям, що заволоділо ним, коли він сів за новенький стіл і поглянув на чисті, гладенькі аркуші паперу, що наче пропонували йому себе й водночас дражнилися, витріщаючись на нього насмішкуватим поглядом. Він навіть відчув певне задоволення від цієї штуки, що устругнула його пам’ять, а точніше — від того, які чудові символічні паралелі здатен проводити його розум. Але він, хоча й розгледів цю паралель, не міг зрозуміти її до кінця. Який зв’язок може бути між настільки очевидною річчю, як пережита зеленим юнаком ганьба, і оцим принизливим безсиллям, що заволоділо тепер ним — досвідченим сивоголовим письменником? Цю загадку, здавалося, неможливо було розгадати. Та, незважаючи на це, вона мала ще й позитивний бік: хоча цей спогад сповнений ганьби, однак то був лишень швидкоплинний момент. Коли йому вдруге трапилася нагода (уже не за таких прозаїчних обставин) — він не зганьбився. І відтоді, дяка Богові, уже ніколи не зіштовхувався з такими проблемами. Може, і теперішня його проблема теж минеться трохи згодом сама собою? У такому разі найкращим варіантом дій буде не знущатись із себе й дати своїм синапсам заслужений відпочинок...

Та ні, це просто маячня. Треба опанувати себе, стиснути зуби й зосередитися. Урешті-решт, якщо письменник, який був здатен творити за командою — під нестерпним тиском, що принижував його гідність, — раптом не зможе написати книжку в умовах абсолютної свободи, то це буде просто сміхотворним парадоксом. Десятки колег Леонтьєва або втрачали сили через страх чи огиду й занепадали духом, або ж неначе крізь землю провалювалися, припустившись фатальної помилки. Він же — чи не єдиний зі всього свого покоління — витримав перегони, подолавши всі бар’єри. Тож здаватися зараз було б надто абсурдно.

Леонтьєв випив дві таблетки аспірину й знову всівся за стіл: білий папір, як і раніше, немовби глузливо витріщався на нього. А може, справа в похміллі? Ні, жодних симптомів не відчувається. Він ніколи не пив спиртного до вечері, тобто до двадцятої години. Та все ж...

Два тижні тому, коли Леонтьєв іще був у моді, одна молода американська пара (обоє працювали чи то в якійсь газеті, чи то в журналі) повела його до закладу під назвою «Кронштадт». Схожий на нічний клуб, але при ньому був іще й бар, де можна було годинами сидіти на високому стільці, насолоджуючись однією чи двома склянками недорогого бренді зі содовою та спостерігаючи, як відвідувачі танцюють під камерний циганський оркестр, або ж слухаючи спів артистів, які виконували здебільшого польські, українські, чеські та угорські народні пісні. Як ці артисти, так і постійні відвідувачі бару — усі вони свого часу «вирушили до Капуї» — були вихідцями саме з цих країн. Навідувалися до цього закладу й інші — ті, чиєю роботою було шпигувати за ними. А ще — ті, які, не маючи ніякого політичного минулого, просто втекли сюди, коли їхні країни були «визволені» Співдружністю (нещодавно на бар накотила ціла хвиля емігрантів із Кролячої Республіки).

Але в «Кронштадті» не було ні великих князів, ні принцес, ані колишніх генералів, які тепер працювали таксистами. Швейцар цього бару не був колишнім гвардійським офіцером, а офіціантка не танцювала свого часу в Санкт-Петербурзькій опері. Легендарні часи, коли в таких закладах лилися ріки шампанського й височіли гори чорної ікри, залишилися в минулому — між двома війнами. Колоду під назвою «Кронштадт» винесло на берег іншою хвилею — тією, що здійнялася пізніше. Тож замість великих князів і балерин сюди приходили здебільшого юристи, журналісти, колишні заступники міністра сільського господарства й члени парламенту від ліберальної, демократичної та соціалістичної партій. Постійними відвідувачами бару були нечисленні пропащі янголи, які брали участь у Русі, а також деякі екзотичні фігури: есперантист із Бухареста, філателіст із Ковно (на його хобі наклали заборону через космополітичні тенденції та контакти з іноземцями), психоаналітик (послідовник Юнга), генетик (послідовник Менделя), художник із формалістичними схильностями та філософ, який захопився неокантіанським бандитизмом. Усі вони мали сумнівну репутацію: екземпляром, що найкраще відповідав тут поняттю «світський блиск», була балтійська баронеса, яка, утім, мала одну ваду — була колись у своїй країні членом Радикальної партії дрібних землевласників.

«Кронштадт» скидався на довгий, оббитий м’яким тунель, розділений на дві половини плюшевою завісою. У тій половині, що була розташована біля входу, красувалася стійка з червоного дерева, а також кілька невеличких столиків. А до задньої половини, запнутої плюшевою завісою, вели дві сходинки донизу; столики тут стояли вздовж стіни, щоб у центрі залишалася вузька смуга вільного простору для танців і шоу-програми. У дальньому кінці тунелю були двері зі словом «ТУАЛЕТ»: літери світилися, тож їх можна було помітити навіть за дуже слабкого світла; напис цей нагадував своїм виглядом слова, що з’являються в літаках у момент зльоту, щоб пасажири не забули пристебнутися пасками безпеки. В ідеалі завіса мала завжди лишатися запнутою, щоб відділяти глибинне святилище від гамірнішого верхнього бару. Але мсьє П’єр — власник закладу — часто залишав її відкритою, щоб відвідувачі мали змогу слухати своїх улюблених співаків чи спостерігати за танцями. Мсьє П’єр, який мав зовнішність пристаркуватого souteneur із кварталу Піґаль (власне, саме ним він свого часу й був), керував баром із позиції робінгудівської демократії: багатеньких гульвіс обдирав, мов липку, підсовуючи їм розбавлене шампанське; якщо ж котрийсь із постійних клієнтів приходив до нього вже обдертим, люб’язно дозволяв йому сидіти тут годинами, насолоджуючись бренді із содовою у величезному келиху (траплялося — хоч і рідко — і таке, що він відпускав якомусь особливо шанованому клієнтові напої в кредит: мовляв, заплатите протягом тижня).

Того вечора, коли Леонтьєв уперше відвідав «Кронштадт», там його впізнали: деякі клієнти бачили фото Героя культури в газетах. Артисти співали його улюблених пісень; за його столик сіли балтійська баронеса, художник-формаліст, заступник міністра сільського господарства й ще кілька відвідувачів; П’єр оголосив, що пригощає всіх шампанським за рахунок закладу. Американці, які привели сюди Леонтьєва, веселилися від душі й незабаром сп’яніли. Ці чоловік і жінка були молоді, мали дуже радикальні погляди й колись підтримували Рух. І їх обох надзвичайно зворушило пояснення П’єра щодо назви закладу: мовляв, це щоб люди не забували повстання балтійських матросів тисяча дев’ятсот двадцятого року, безжальне придушення котрого стало переламним моментом в історії молодої революційної держави, що почала відтоді вироджуватися в поліційний режим. А ще більше їх зворушили розповіді художника, філателіста й одного з журналістів про гоніння, котрих вони зазнали, і про те, як їм удалося від цього втекти. Ці двоє американців страждали на комплекс провини через те, що підтримували колись тиранічний режим. Слухаючи розповіді, вони час від часу обмінювалися багатозначними поглядами, і чоловік казав дружині: «Убережи нас, Боже, від такого». Що більше пляшок потрапляло на їхній столик і що більше відвідувачів приєднувалося до них, то більше молоді американці переконувалися в тому, що всі ці нещастя й катастрофи сталися саме через них. І вони, щоб спокутувати гріхи свого минулого, частували всіх випивкою, тож невдовзі бар аж загув від веселощів. Урешті-решт молодий американець кудись зник разом із головною жертвою його злочинного минулого — балтійською баронесою — після того, як зізнався їй, що працював на Співдружність як секретний агент-шпигун (це була драматична імпровізація, у котру він із цієї миті й сам повинен був свято вірити). А перш ніж піти, американець залишив половину своїх туристських чеків мсьє П’єру, якому довелося довгенько переконувати його не розлучатися також зі своїми пальтом, краваткою й капелюхом, щоб подарувати їх одній із жертв тиранії та гніту.

Леонтьєв же залишився в компанії американки, що змусило його відчути одночасно зніяковіння й збудження. Він був розслаблений, але ще майже тверезий і завдячував цим, по-перше, своїй здатності багато пити, не п’яніючи, а по-друге, — давній звичці випивати трохи оливкової Олії перед офіційними бенкетами в Співдружності, що були, незважаючи на свою зовнішню безтурботність, сповненими прихованих пасток і капканів. Леонтьєв, провівши американку до її готельного номера, був дещо спантеличений, коли вона запропонувала йому зайти, щоб іще чогось випити. На якусь мить він допустив думку, що це якась пастка. І молода жінка, не так зрозумівши його вагання, почала, щосили намагаючись сконцентрувати на ньому погляд, безтурботним тоном пояснювати: мовляв, мій чоловік повернеться сюди лише вранці, та й ми з ним дали одне одному повну свободу в отаких справах. Коли ж вони ввійшли до номера, американка швидко, вправно і з дотриманням усіх правил гігієни подарувала йому своє кохання та й одразу ж заснула. І тільки після того, як Леонтьєв повернувся до свого номера (пішки, щоб подихати свіжим повітрям), згадав, що навіть не знає імен цих двох гостинних американців-радикалів. Але він вирішив зберегти спогади про них як одні з найкращих у своєму житті.

Минуло кілька днів із того вечора, і Леонтьєв, почуваючись самотнім та пригніченим, знову навідав «Кронштадт» і чудово провів там час, балакаючи з баронесою та художником за пляшкою шампанського. П’єр привітав його, наче давнього й шанованого знайомого, і запросив на «маленьку скромну вечірку», що мала відбутися в п’ятницю з нагоди одруження одного з артистів. Вечірка тривала всю ніч, і Леонтьєв на численні прохання інших відвідувачів прочитав два вірші, написані в перші роки Революції, а тоді виконав сильним, мужнім баритоном одну давно вже забуту партизанську пісню. Відтоді його почали вважати постійним клієнтом, якому було надано привілей пити бренді із содовою замість шампанського, якщо в нього виникав відповідний настрій. Спершу Леонтьєв відвідував «Кронштадт» двічі на тиждень, потім — тричі. Але протягом останніх кількох днів він вирушав туди щовечора, щоб хоч на півгодинки розслабитися за одним-двома келихами бренді. Він ніколи там не п’янів і не ліз нікому в душу, тож усі інші відвідувачі дружньо й тепло, але водночас шанобливо до нього ставилися. Поступово візити до цього бару стали для чоловіка єдиними промінцями світла, що допомагали йому витримувати години сумлінної, але безплідної праці.

«Кронштадт» найбільше приваблював Леонтьєва не можливістю віддаватися ностальгії за минулим, не спиртними напоями й не товариством баронеси, а ось яким чудернацьким фактом: варто було йому лишень випити трохи шампанського чи бренді там, на безпечній відстані від свого письмового столу, — і написання книжки починало здаватися йому зовсім легкою справою, бо він відчував, що в його думках знову можуть вибудовуватися цілі сторінки не написаного ще тексту. Йому спадало на думку навіть «хапати за хвіст» оці ідеї просто в барі, озброївшись папером і ручкою. Але він чомусь так і не втілив цього задуму в життя — певно, тому, що вважав письменницьку працю на публіці чимось на кшталт ексгібіціонізму. Крім того, митець відчував: якщо спробує це — потік ненаписаних слів у нього в голові одразу ж висохне. І він сам собі зіпсує оту єдину радісну, заспокійливу годину свого дня...

Леонтьєв підійшов до вікна й поглянув на безкраї простори шпилястих дахів, осяяні неяскравим ранковим сонцем. Чому це так важко — писати «єдину чесну книжку у своєму житті»? У чому загадка отого невидимого бар’єра між його розумом і стосом лінійованого паперу? На нього хтось неначе прокляття наклав: слова правди, що звучать у його думках, обертаються брехнею, варто лишень йому записати їх на цьому папері. А ще надприроднішим здавалося те, що, хоч він і поставив собі за мету писати книжку так, як йому цього хочеться, тобто почати її з розповіді про своє дитинство й захопливі перші роки Революції, начхавши на всі поради видавця й смаки читацької публіки, — кожнісінька його спроба написати перший розділ виливалася в історію про «відхід до Капуї», чого й хотів від нього отой інтелігентний представник американського видавництва.

«Я був Героєм культури», автор — Лев Миколайович Леонтьєв... Зчепивши зуби, він усівся на твердий стілець перед письмовим столом і вивів на чистому аркуші: «Розділ перший: моя втеча», а тоді списав п’ять сторінок своїм кутастим солдатським почерком, не підводячи голови. Стиль тексту вийшов таким, яким його хотів бачити інтелігентний юнак — «жвавим, яскравим і драматичним». І це, як подумки сказав собі Леонтьєв, не було, звісно ж, його справжнім стилем. Але цього не можна було сказати й про той стиль, у якому були написані всі його твори за останні двадцять років. Певно, він утратив свою індивідуальність на якомусь етапі того довгого й виснажливого шляху. Коли ж саме це трапилося — визначити неможливо: цей процес можна порівняти з тим, як одна за одною безслідно зникають твої носові хустинки, коли ти раз у раз віддаєш білизну на прання.

Перечитавши ці сторінки й порвавши їх, Леонтьєв відчув настільки страшну й тривожну порожнечу у своїй голові, що його охопив напад паніки. І він вирішив сьогодні відвідати «Кронштадт» на годину раніше, ніж звичайно. І ця думка виявилася для нього так само величезним полегшенням, як рятувальний пояс — для людини, яка потопає. Там, за полірованою стійкою, він після першого ж келиха бренді із содовою відчує, як оця нестерпна внутрішня порожнеча зникає, поступаючись місцем приємному теплу. І в цьому він був упевнений так само твердо, як і в тому, що природа не терпить порожнечі.

Напад паніки минувся — залишилося тільки виснаження синапсів. А ще немовби розсіявся туман навколо картини, що наповнювала його уяву: оголена богиня правди з насмішкуватим виразом обличчя лежить на дивані; її чудові стегна розведені, а руки підкладені під голову.


IV. Тінь неандертальця

— Я скликав на ці збори тих, кого журналісти з відділу світської хроніки називають «типовими представниками нашої інтелігенції», — промовляв Жульєн до гостей, які зібралися в його кабінеті, — тому що врешті-решт це буде невиправданою дурістю, якщо ми поводитимемося подібно до овець, яких ведуть на бійню. Пропоную хоча б трохи побекати при тому, що я сам не дуже-то й вірю в результативність такого опору. Однак залишімо песимізм філософам і згадаймо про те, що активні гуманісти завжди сподіваються на краще, навіть якщо вже немає жодних шансів. Нам дуже часто докоряють: мовляв, ви доводите себе до безпросвітного відчаю, качаючись у багнюці приреченості. А це зумовлено, як на мене, тим, що ми недостатньо чітко розділяємо дві паралельні площини в нашій свідомості: площину відстороненого споглядання дійсності з позиції вічності та площину дій в ім’я певних етичних імперативів. Ми повинні визнати одвічне протистояння між ними. І прийняти за істину те, що поразництво й відчай — навіть виправдані логікою — недопустимі з моральної позиції; активний же опір — навіть абсурдний із погляду логіки — наш моральний обов’язок. І тоді ми знайдемо новий підхід до гуманістичної діалектики...

Отець Мілле, який сидів у кріслі біля вікна, видав тихий болісний стогін, наче йому хтось наступив на ногу.

— Знову це слово... — пробурчав він. — Невже не можна обійтися без нього?

— Особисто я не бачу нічого поганого в цьому слові, — встряв професор Понтьє. — Зрештою...

— Pax vobis[60], — мовив отець Мілле. — Беру свої слова назад.

Жульєн, який стояв, притулившись спиною до книжкової шафи, обвів поглядом обличчя своїх сімох гостей, намагаючись приборкати відчуття бридливості. Урешті, кожна епоха освітлюється тими вогнями, що напохваті. Зірки-бо інших епох, найімовірніше, здавалися їхнім сучасникам отак само тьмяними. Отець Мілле, незважаючи на всі свої милі слабкості, — а може, і завдяки їм, — мав, хай там як, найбільший вплив на інтелектуалів із релігійними нахилами. Його нещодавня стаття про Юнга, що скріпила, так би мовити, печаткою священний договір про союз між психіатрією та церквою, здійняла в суспільстві неабияку бучу. Деякі жартуни навіть почали зубоскалити: мовляв, доктора Зигмунда Фрейда ось-ось канонізують. Що ж до професора Понтьє, він залишався улюбленим філософом представників молодого покоління, які полюбили його праці за дивовижну чіткість стилю за надзвичайної розпливчатості змісту. Після справи капітана Богаренка професор Понтьє, однак, пішов із «Руху за мир та прогрес» і поставив свій підпис на маніфесті із закликом надати фінансову допомогу біженцям із Кролячої Республіки. І був за це одразу ж затаврований пресою Співдружності як «павук-сифілітик» (вислів «кровожерливий шакал» там вийшов із моди після впровадження «соціалістичного сарказму»).

Також тут був присутній Дюпремон — романіст, якому нещодавно виданий бестселер приніс нечуваний досі успіх. Він був одним із тих небагатьох письменників, з-під пера яких ще щось виходило. Позаяк в інших джерела натхнення вже повисихали, простори мистецтва й літератури все більше нагадували безплідні, розтріскані від посухи землі. Дюпремон же, напевно, був найнаївнішим з усієї письменницької братії, і саме це давало йому змогу плідно працювати в той час, коли інші вже безсило опустили руки. Його останній роман відзначався особливо оригінальним сюжетом: головний герой — молодий священик — залишається вірним обітниці непорочності, незважаючи на те, що в кожному розділі його переслідують численні спокуси, описані з безліччю яскравих подробиць. І в цих спокусах була зосереджена вся сіль духовної мети книжки: читач, мимоволі ототожнюючи себе з головним героєм, давав можливість своїй уяві занурюватися в багнюку гріха, водночас почуваючись непорочним янголом.

Окрім цих трьох, до Жульєна прийшов Леонтьєв, від якого чекали конкретних порад стосовно можливості організації руху Опору в культурі. А також Борис, який, тільки-но виписавшись із лікарні, був іще більше схожим на ходячий труп, ніж раніше (Жульєн запросив графа передусім через бажання хоч якось розвіяти його безпросвітну апатію). І нарешті ще двоє інтелігентів: редактор найпопулярнішої паризької щоденної газети та представник тієї категорії майстрів слова, які самі займалися невідомо чим, але мали неабиякий вплив на людей (без цього літератора не обходилися жодна комісія, рада чи журі, які скликали в ім’я вищих ідеалів). Восьмим же гостем мав бути Сент-Ілер, але він, як і зазвичай, спізнювався.

Словом, від цієї компанії не слід було чекати особливого запалу. Але, як неодноразово казав собі подумки Жульєн, перші члени Якобінського клубу чи ленінського емігрантського гуртка також збиралися в крихітних кімнатах, де смерділо цигарковим димом. І це теж аж ніяк не було захопливим видовищем.

— Я гадаю, — звернувся Жульєн до присутніх, — що зараз нам краще по черзі висловити свої ідеї щодо наших дій у разі війни чи іншого виду окупації. Знаю, що це звучить досить наївно й по-школярськи, але якщо вже ви прийняли моє запрошення, отже, також відчуваєте цю потребу в обміні ідеями... чи, якщо хочете, відсутністю ідей.

Те, що з вуст Жульєна не звисала, як зазвичай, цигарка, робило його несхожим на себе. Можливо, це було пов’язано з новиною про грандіозний судовий процес у Віднеграді над «шпигунами», серед яких був і професор Варді. А може — з передчуттям неминучої катастрофи, що наповнювало і всіх інших. Від його цинічної байдужості, здавалося, не лишилося й сліду — принаймні вона зникла на якийсь час. Він-бо з майже дитячим нетерпінням чекав цієї миті, коли в нього зберуться люди, які через свою повну несхожість одне на одного, найпевніше, будуть тягти візок у різні боки, та й годі. Деякі гості почувалися ніяково через те, що майже не знали Жульєна. Адже протягом останніх кількох років він переживав занепад у своїй письменницькій діяльності й не з’являвся на літературних заходах і презентаціях. Щоправда, митець писав статті, але дуже рідко, та й сповнені вони були такої в’їдливої й водночас відвертої безнадії, що читачеві ставало ніяково. Зрештою критики досягли між собою безмовної згоди стосовно нього — як часто буває з письменниками, про яких раніше точилися запеклі суперечки. Тож Жульєна одностайно затаврували як «пророка апокаліпсису», дійшовши висновку, що психологічні корені його поразництва виросли з наслідків травми, отриманої на війні в Іспанії: мовляв, хвора нога та шрам на обличчі пригнічують його чоловічу гордість і розвивають у ньому оцей безпросвітний песимізм. Також ширилися чутки про те, що він потрапив нещодавно під вплив отця Мілле й скоро навернеться до католицької віри, тобто вчинить так, як і багато хто з інших колишніх революціонерів. Хай там що, а голос Жульєна в слухавці був таким благальним і водночас наполегливим, що його сьогоднішні гості просто не змогли відмовитися від цього незвичного запрошення, бажаючи принаймні виправдатися перед масним сумлінням. А зараз очевидно, що він скликав ці збори здебільшого саме через оте відчайдушне бажання.

Те, що й сам Жульєн не очікував від цих зборів нічого путнього, подарувало гостям певне полегшення. І редактор впливової газети висловив оце їхнє спільне відчуття, звертаючись немовби до членів ради директорів:

— Нам усім, безумовно, треба висловитися. Відверто кажучи, коли наш друг мсьє Делаттр так люб’язно запросив мене сюди, я спершу був трохи спантеличений: не міг-бо второпати, у чому, власне, полягає мета наших зборів. Але тепер я гадаю, що збагнув це: те, що ми з вами представники зовсім різних верств суспільства й дотримуємося кожен своїх політичних поглядів, може допомогти знайти новий підхід до розв’язання наших спільних проблем. Я згоден із тим, що ми завжди повинні намагатися уникати безглуздих суперечок між нашими політичними партіями і, відшукуючи нові напрямки в мисленні, приймати абсолютно нові рішення. Але чи можливо взагалі знайти отаке рішення за нинішніх обставин? І чи не буде кращим виходом просто з розумінням поставитися до нових ходів на шаховій дошці історії та адаптуватися до них як до неминучих, фатальних змін? Адже якщо ми навідріз відмовимося від співпраці й влаштовуватимемо безвідповідальні провокації, то лише постраждаємо ще більше, накликавши на себе удари у відповідь. Оце перше, про що я хотів би вас запитати...

Мсьє Турен замовк. Це був огрядний чоловік, про чию заможність красномовно свідчили золоті запонки й шпилька з перлиною в солідній, але досить скромній краватці. Як усі знали завдяки всюдисущим журналістам із відділу світської хроніки, він нещодавно придбав будинок біля Касабланки в Марокко й приватний літак, що мав доправити туди його разом із родиною, тільки-но почнеться катавасія. Саме через це він, очевидно, і був налаштований на отакий спокійний, відсторонений підхід до ситуації.

Після його недовгої промови запала тиша — тільки отець Мілле, який зручненько влаштувався в плетеному кріслі (Жульєн позичив його в консьєржа), зневажливо пирхнув. Тож господар квартири змушений був знову заговорити:

— Для мене завжди було загадкою, чому це так важко в присутності понад чотирьох людей казати очевидні речі. Усі ж бо ми знаємо, що нам, можливо, доведеться незабаром розділити долю мешканців Помпеїв — от тільки нас, на відміну від них, про це попередили. І, хоча ми не можемо передбачити, як і коли саме почнеться нашестя, проте можемо в загальних рисах це уявити. З початком конфлікту спалахне громадянська війна, і за кілька днів ми вже перебуватимемо в окупації, — або відкритій, або завуальованій якимсь зручним прикриттям, — тобто ввійдемо до складу Співдружності Волелюбних Народів...

Почулося чиєсь невдоволене бурмотіння. Але Жульєн, повернувшись у той бік спотвореною частиною обличчя, продовжував говорити підкреслено безцеремонним тоном:

— Як я вже сказав, ми перебуватимемо в окупації. Пробачте вже мені, що розкриваю вам голі факти, хоча це й вважають серед інтелектуалів проявом неотесаності. Але так уже сталося, і ви всі про це знаєте: війська Французької республіки не мають ні технічних можливостей, ані бажання битися...

— Cà alors![61] — втрутився мсьє Турен. — Чи не здається вам, що ви надто багато собі дозволяєте?

Він роззирнувся навкруги в пошуках підтримки. Але всі — крім літератора, який видав якісь нерозбірливі сердиті звуки, — сиділи з кам’яними обличчями.

— …..ані бажання битися, — повторив Жульєн. — Не кажучи вже про такі більш ніж очевидні факти, як різниця в кількості дивізій та стратегічна неможливість для американців утримати бодай одну лінію фронту в Європі по цей бік Піренеїв...

— Я не згоден із цим, — урвав його мову Дюпремон, який усе більше хвилювався. — Мені незрозуміло, до чого ви взагалі хилите. Я протестую...

— Дайте йому, в ім’я Господа, доказати! — прогудів отець Мілле.

Запала цілковита тиша, і священик, пирхнувши й зітхнувши, додав:

— Будьмо чесними, панове. Делаттр усього-на-всього вимовляє вголос те, про що всі ми думаємо.

— Мине кілька днів із початку окупації, — вів далі Жульєн, — і почнеться грандіозна чистка. Усю французьку націю з її політичними й культурними інституціями, бібліотеками, традиціями, звичаями та ідеями, наче купу брудної постільної білизни, покладуть до велетенської пральної машини та оброблять гарячою парою. У такий спосіб більшість «білизни» буде знищено — лише найцупкіші простирадла витримають оту чистку. Але навіть вони вийдуть із тієї машини розірваними чи подертими, задерев’янілими від крохмалю... словом, їх буде вже не впізнати. І після цього процесу світ — такий, яким ми його знали, — зникне.

— Кхм... — поглянув на свій наручний годинник мсьє Турен. — Дозвольте спитати: для чого взагалі нам вислуховувати цю проповідь про апокаліпсис?

Жульєн пошкодував про те, що запросив його: марно-бо сподівався завдяки присутності на зборах отакої впливової персони зробити їх менш схожими на беззмістовні посиденьки «рафінованих інтелектуалів».

— Як відомо нам усім, — мобілізувавши всі свої запаси терпіння, продовжував господар квартири, — навіть отакі маленькі неофіційні збори в майбутньому стануть неможливими. Люди, які жили за того режиму, тобто перебували всередині велетенської пральної машини, розповіли мені, що півжиття б віддали за привілей поговорити бодай годинку так само вільно, як ми розмовляємо зараз у цьому кабінеті...

З цими словами він поглянув на Леонтьєва, який, однак, саме спрямував суворий погляд на краєвид за вікном.

— Мине тиждень, — вів далі Жульєн, — або місяць, або ж три місяці — і ми всі також утратимо це право. І тоді кожен із вас відчує, що пішов би на будь-яку жертву заради отакої можливості, як зараз: обговорити з іншими можливі варіанти дій. Але тоді буде вже пізно...

Усі гості почали нервово соватися на місці; Дюпремон заговорив було, та передумав.

Нарешті почувся голос професора Понтьє: мовляв, йому зрозумілий тривожний стан Делаттра перед обличчям критичної ситуації світового масштабу. Але він при всьому цьому вважає, що це перебільшення. Припустімо, що події, які щойно згадав Делаттр, неминуче відбудуться. Та це не означає, що їх наслідки будуть отакими безпросвітно чорними, як він змалював їх. Хай там як, Делаттр сам сказав, що неможливо передбачити конкретні обставини, за яких його прогнози можуть здійснитися, хоча він, професор, уперто не вірить, що це неминуче. А діяти завжди треба згідно з конкретними обставинами. І зараз — коли ми ще не знаємо цих обставин — важко зрозуміти, яке можна прийняти рішення на цю мить і що взагалі можна зараз результативно обговорювати. Однак він, Понтьє, згоден із тим, що чекати катастрофи склавши руки не можна. І для того, щоб захищати мир, демократію та інтереси всіх пригноблених народів і класів, потрібно проявити надзвичайну пильність...

Професор зробив сильний акцент на останніх кількох словах і раптово замовк, щоб до всіх повною мірою дійшов глибинний зміст щойно сказаного. Те, що він згадав спочатку «пригноблені народи», а потім «класи», безперечно, можна було пояснити лише натяком на теперішню ситуацію в країнах Східної Європи. Отак професор Понтьє досяг своєї межі в тому, щоб не спасувати перед насущними проблемами. Але ніхто, схоже, цього не оцінив, окрім Турена, який із неочікуваним ентузіазмом вигукнув:

— Цілком згоден!

З цими словами він підвівся й знову поглянув на свій годинник із лічильником Гейгера замість секундної стрілки. А тоді підійшов до Жульєна.

— Гадаю, — мовив мсьє Турен із примирливою усмішкою, — професор Понтьє надзвичайно чітко змалював нинішню ситуацію. І наразі до цього не можна нічого додати. На цьому дозвольте попрощатися, панове...

Жульєн ввічливо провів Турена до дверей. А коли той уже вийшов у коридор, на його обличчі відбилося замішання й він мовив дещо винуватим тоном:

— Якщо казати зовсім відверто, mon cher... коли ви мені зателефонували, я помилково подумав, що мене запрошують на збори, де обговорюватимуть якийсь новий видавничий проект — літературний журнал чи щось таке. Якщо у вас виникнуть якісь плани в цьому напрямку, одразу ж телефонуйте мені. А поки що дозвольте дати вам одну дружню пораду: не давайте песимізму отак заволодівати вами. Культ апокаліпсису — це горезвісна хвороба нашої епохи.

З цими словами він, міцно затиснувши під пахвою свою протирадіаційну парасольку, помахав Жульєнові на прощання й став обережненько спускатися скрипучими сходами.

Щойно господар зачинив двері, угледів літератора, який не промовив ані слова під час дискусії та, очевидно, теж збирався йти. Це був низенький, дуже охайний літній чоловік у старомодних гетрах.

— Мені шкода, — холодно мовив він, — але я, певно, неправильно зрозумів мету цих зборів. Якщо ви створюватимете тут якийсь комітет, прошу не додавати туди мого імені...

Літератор трохи помовчав, а тоді, беручи свої рукавички й капелюх, додав дещо невпевненим голосом:

— …..або принаймні не на цій стадії. Адже ще невідомо, хто до нього ввійде. Сподіваюся, що ви зможете пізніше надіслати мені список спонсорів, почесних членів... і так далі.


Коли Жульєн повернувся до кабінету, атмосфера там помітно розрядилася: Понтьє затіяв дискусію з Дюпремоном, а отець Мілле розмовляв із Леонтьєвим. Лише Борис витріщався на вулицю сповненим апатії поглядом (він як усівся годину тому на підвіконня, так досі й не поворухнувся).

Отець Мілле перевів пронизливий погляд на Жульєна й запитав:

— І чого було взагалі запрошувати отих двох на такі збори, як ці?

— Вони ніколи мені не подобалися, — стенув плечима господар, — тож я подумав, що треба їх запросити. Це, кажучи вашою мовою, спокута інтелектуальної гордині...

Він закульгав до свого улюбленого кутка кімнати, а тоді притулився спиною до книжкової шафи.

— Я не знаю, — продовжив він, — чи розуміє бодай хтось із вас, навіщо я скликав ці ідіотські збори. Гадаю, це спроба полегшити своє сумління. Річ у тім, що під час минулих воєн інтелектуали проявили себе як жалюгідні невдахи. А я завжди вважав, що для нас, інтелектуалів, найбільший гріх — піти хибним шляхом... знову ж таки, кажучи вашою мовою.

Якусь мить отець Мілле спостерігав, як Жульєн треться спиною об шафу, наче хвора тварина. А тоді сказав упівголоса:

— Чи не означає це, що ти вже готуєшся до того, щоб прийняти мову церкви всерйоз?

Він одразу ж доповнив цю репліку нетривалим вибухом раблезіанського реготу, але погляд його залишався так само пронизливим.

— Я проковтнув би, наче устриць, концепцію непорочного зачаття та всі інші ваші догми, — знизав плечима Жульєн, — якби ти лишень знав, як упоратися з велетенською пральною машиною. Але — благослови, Боже, твоє невинне серце — ти знаєш це не краще за Турена...

Жульєн та отець Мілле вчилися в одній школі й досі зберігали спогади про свою тодішню тісну дружбу. Священик саме зібрався щось йому відповісти, аж тут із підвіконня зістрибнув Борис, неначе скульптура, що раптом ожила. І, випроставшись на повен зріст, осудливо показав тоненькою й кощавою — як і все його тіло — рукою на Понтьє. У кімнаті миттю запала тиша.

— Чому він і досі тут? — вереснув граф. — Це ж зрадник!

Жульєн квапливо закульгав до нього, щоб заспокоїти; Понтьє рвучко підвівся, хапаючи ротом повітря. Інші ж троє досі мовчали.

— Будь ласка, не заперечуйте, професоре, — швидко мовив Жульєн. — Мій друг дуже боляче на все реагує: перебування серед мешканців Співдружності... і таке інше...

Понтьє все ще не міг дібрати слів; голова його злегка затрусилася. Отець Мілле й Дюпремон почали було його заспокоювати, проте приглушене гудіння їхніх голосів проштрикнув іще пронизливіший вереск Бориса:

— Він зрадник!

Після цього граф, обернувшись до професора, мовив несподівано спокійним тоном:

— Ви зрадник, хоч і самі цього не усвідомлюєте. Забирайтеся геть.

Знову загули заспокійливі голоси; навіть Леонтьєв, схоже, повернувся зі світу своїх мрій до дійсності: став-бо з цікавістю спостерігати за Борисом і Понтьє. До останнього тим часом повернулася нарешті здатність говорити.

— Як ви смієте, мсьє? — кілька разів (щоразу з усе більшою гідністю) мовив він.

Здавалося, професор ось-ось вихопить із кишені свою візитну картку й викличе графа на дуель у Булонському лісі. Думка про такий учинок — з усіма можливими наслідками — і справді промайнула в нього в голові. Яку грандіозну популярність принесло б це неонігілістському руху! У газетах надрукували б статтю у витонченому стилі на користь відродження давнього лицарського звичаю, що можна розглядати — з певними уточненнями — як символ неминучої з історичної позиції появи індивідуалістської антитези колективістським тенденціям суспільства.

Тільки-но професор подумав, що так і слід зробити, як згадав, що не має візитної картки. А без картки — чи хоча б рукавички, котру можна було б жбурнути опонентові в обличчя, — цей жест не вийде достатньо переконливим.

— Боюся, що, якщо ваш друг переді мною не вибачиться, одному з нас доведеться піти звідси, — мовив він до Жульєна (голова його знову ледь помітно затрусилася).

— Гадаю, це буде найкращим виходом із цієї ситуації, — відповів, кивнувши, господар квартири.

Та замість того, щоб, як очікував Понтьє, випровадити звідси Бориса, Жульєн підклав дров у багаття, прошепотівши до професора:

— Я вам усе поясню, поки проводжатиму до дверей.

На якусь мить у кімнаті знову запала тиша. І через те, що погляди всіх інших були спрямовані на Понтьє, він знову втратив здатність говорити. А потім проказав до господаря голосом, що мав бути сповненим холодної гордості, та насправді прозвучав з інтонацією вередливого хлопчиська:

— Дякую, я й сам знайду двері.

Його «стратегічний відступ» мав досить жалюгідний вигляд. Жульєн же закульгав слідом за ним і, поки професор одягався, проказав з іронічною посмішкою:

— Схоже, ці збори не принесуть великих результатів.

Понтьє очікував від нього вибачень, але замість цього Жульєн мовчки відчинив двері, мляво знизавши плечима.

— Маю вам сказати, — мовив професор, — що вважаю вашу поведінку просто хамською.

Досі чекаючи на вибачення, Понтьє з жалюгідним виглядом зупинився на порозі, і Жульєнові довелося зробити над собою зусилля.

— Звичайно ж, — утомлено зітхнув він, — оскільки це Борис вас образив, саме його я й повинен був попросити піти. Але, як я вам уже казав, він пережив багато страшних речей...

— Це не виправдовує його поведінки. І вашої теж, — відказав професор, усе ще стоячи на порозі (голова його не припиняла труситися).

— У цьому випадку виправдовує, — дещо жорсткішим голосом мовив Жульєн.

— То ви хочете сказати, що це дає йому право називати мене зрадником? — проскиглив Понтьє голосом вічного хлопчака-студента.

— Він сказав, що ви зрадник, хоча самі цього не усвідомлюєте...

На цьому Жульєн замовк. Та незважаючи на тишу і його імпульсивний жест (він навстіж розчахнув двері), Понтьє все ще не збирався йти.

— А які ж принципи чи цінності я, дозвольте спитати, зрадив? — проскавучав він тим самим тоном вередливого хлопчака.

— О, Боже милий... Я ж вам не суддя й не священик на сповіді.

— Але ж це... просто нечувано... — пробелькотів професор, ледь-ледь стримуючи бурхливі потоки сліз.

Жульєн знав: варто лишень йому попрохати Понтьє залишитися — той із величезною радістю згодиться, забувши про всі образи. Він-бо теж прагнув виправдатися перед власним сумлінням, поки сурми Судного дня ще не змусили його розплачуватися за свої гріхи. Але якщо дозволити йому повернутися до кабінету, він візьметься за старе, заговоривши тим самим тоном, що й до того, як його звідти витурили. І Жульєнові спало на думку, що Понтьє страждає на якусь химерну, але дуже поширену форму божевілля.

— Вам краще піти, професоре, — стиха мовив господар, зачиняючи двері просто перед його носом.


Коли Жульєн повернувся до гостей, Дюпремон та отець Мілле неголосно розмовляли, а Борис нетерпляче міряв кроками кабінет.

— Ну нарешті ти прийшов! — вигукнув граф. — Тепер, коли ти витурив звідси того зрадника, ми можемо обговорити наші справи.

— Слухаємо тебе, — утомлено мовив Жульєн.

Схоже, Борис теж мав уже не всі клепки в голові, але це була дещо інша форма божевілля. Цікаві погляди трьох інших гостей зупинилися на ньому.

— Тепер очевидно, — заговорив граф, не припиняючи ходити туди-сюди кабінетом, — що всі ми були дурнями, бо вважали його звичайною людиною. Але зараз нам нарешті відкрилася беззаперечна істина: він — антихрист. Як ми могли бути отакими сліпцями так довго — я не знаю. Звісно ж, нас навмисне дурили, переконуючи, що наш ворог — це така сама країна чи партія, як і всі інші. Але ми давно вже мусили б зрозуміти, що жодна країна чи партія не робила отаких речей, як цей ворог... Так-так...

Борис нетерпляче відмахнувся від якоїсь уявної перешкоди й усміхнувся отцю Мілле, зупинившись навпроти нього.

— Так-так, — вів далі граф, — ваша інквізиція робила колись огидні, страшні речі. Але то були дитячі пустощі порівняно з оцим. Чи, може, репетиція...

Борису, схоже, сподобалася ця нова для нього ідея.

— Авжеж, то була, радше, репетиція, — урочисто продовжував він, знову міряючи кроками кімнату. — Але цього разу він розпочав уже справжню виставу, а не репетицію. Жінок і дітей заганяють у пустелі й залишають там помирати. Чоловіків відправляють до землі, де панує полярна ніч, і невдовзі вони перетворюються там на звірів. А інших катують чи вколюють їм у вени отруту, щоб вони його прославляли. Синів навчають доносити на своїх батьків, солдатів — зраджувати рідну країну, ідеалістів — служити йому з героїчною самопожертвою. Ми вважали це лишень проявом масового божевілля, але зараз уже стало очевидним, що це чаклунство. Навіть слова там перевертають догори дриґом, спотворюючи їхній зміст; їх змушують стояти на голові, немов чортів на чорній месі.

Звісно ж, ми знаємо про все це вже давно. Але причина цього була нам невідома до сьогодні. Тепер же, коли ми знаємо причину, нам відомий і спосіб її усунути: його треба вбити, розіп’явши догори ногами. Для цього потрібно буде подолати багато технічних труднощів: потурбуватися про паспорти, купити дорогі залізничні квитки, пробитися через силу-силенну охоронців тощо. А часу в нас обмаль. Але тільки-но ми дійдемо згоди в тому, як нам діяти, подолаємо всі перешкоди...

Повернувши до Жульєна своє худюще, мов у скелета, обличчя, він усміхнувся й додав зі старомодною церемонністю:

— Прошу пробачення за те, що я говорив так довго про такі очевидні речі. Але ж ніхто з вас, панове, не палав бажанням сказати вступне слово.

Запала тиша, після чого Жульєн стиха мовив:

— Про кого це ти щойно казав, Борисе?

Граф явно був здивований цим, на його думку, зайвим запитанням.

— Та про антихриста ж... — дещо нетерпляче відповів він.

— Це я розумію, але... у чиїй саме людській подобі?

— У подобі старигана з обличчям, укритим шрамами від віспи, і поглядом убивці.

— Борисе, ти усвідомлюєш, що він помер три місяці тому?

— Звичайно ж... — поблажливо всміхнувся граф. — Який же я дурний: забув про цю казочку... Але ж я не думав, що ви в неї повірите: вони ж її вигадали, щоб його захистити.

Його нервове збудження раптом кудись зникло, і він, обвівши трьох своїх слухачів підозрілим поглядом, проказав:

— Я бачу, що ви не кращі за інших, бо не хочете приймати очевидних фактів. Я, найпевніше, неправильно зрозумів мету цих зборів. Хочеш щось добре зробити — зроби це сам...

Помовчавши якусь мить, він зупинився посеред кімнати — самотній в’язень тиші, що повисла навколо нього.

— Хочеш випити, Борисе? — запитав Жульєн таким тоном, ніби нічого й не трапилося.

Граф спочатку витріщився на нього поглядом сновиди, а тоді, схоже, прийшов до тями.

— Ні, я мушу йти, — похитав він головою. — Ніхто з вас не розуміє, що відбувається насправді. Ви вважаєте мене божевільним — я це по ваших очах зрозумів. Якщо так вам буде спокійніше, вірте в це й далі. Але я ось що вам скажу: мільйони людей умирають від дизентерії. Їх кидають умирати на полях — наче лантухи з ганчір’ям. І вони конають, лежачи у власних екскрементах...

Відчинивши двері кабінету, він по-чудернацьки напруженою ходою вийшов у коридор. Отець Мілле з німим запитанням поглянув у вічі Жульєнові. Той знизав плечима й мовив:

— Тут нічого не вдієш: воно то находить на нього, то минається. Лікар каже, що він безпечний і нашими вулицями ходять сотні отаких людей. Якщо я навідаюся до нього в гості, він лишень почне щось підозрювати і його стан тільки погіршиться.

З цими словами письменник закульгав до коридора, щоб провести Бориса. Той уже вийшов на сходовий майданчик і чекав.

— У мене знову... дах з’їжджав? — винувато спитав він, насилу вичавивши на своєму обличчі скелета усмішку.

— Трошки... Тобі слід опанувати себе, Борисе.

— Я знаю. Варто лишень бовкнути їм зайве — і вони вже вважають тебе божевільним.

— Не починай знову...

— Вони заарештували цього дурня Варді, — усе ще всміхаючись, мовив Борис.

— Так, суд над ним почався кілька днів тому. Хіба ти газет не читаєш?

— Він був божевільний... — нерішуче сперся граф на поруччя.

— Може, повернешся? І ми всі чогось вип’ємо...

— Ні, у мене справи, — похитав головою Борис.

Він іще вагався, коли до них приєднався Дюпремон.

— Боюся, що мені вже теж час іти, — одягнув він чорний фетровий капелюх і, дивлячись на них по-чудернацьки неоднаковими очима, нерішуче пригладив свої вусики. — Це були дуже інформативні збори.

— Ви, певно, також скажете мені, що неправильно зрозуміли їхню мету? — спитав Жульєн.

— Ні, я гадаю, що цілком правильно її зрозумів. От тільки...

Дюпремон обвів двох друзів нервовим поглядом. Якби не його легка, трохи чудернацька косоокість, він був би надзвичайно вродливим чоловіком. Жульєнові ніколи не спадало на думку, що цей романіст, незважаючи на свої світські манери й репутацію автора містико-еротичних бестселерів, надзвичайно сором’язлива людина.

— От тільки... — невпевнено протяг він іще раз, — те, що ви задумали, робити вже пізно... або ж іще рано.

Поторсавши свої тоненькі вусики, він обернувся до Бориса зі словами:

— Може, підкинути вас? Я на машині...

Дюпремон мовив це винуватим тоном, відчуваючи, певно, непідробне замішання від того, що обмовився про свою машину. На подив для Жульєна, граф, який до сьогодні не був знайомий із романістом, одразу ж прийняв його запрошення з легеньким церемонним поклоном. І вони стали вдвох спускатися сходами.


Тепер у кабінеті залишилися тільки Леонтьєв і отець Мілле.

— Ці збори нагадують мені оту історію про десятьох негренят, — мовив священик, щойно до них приєднався Жульєн, який приніс із кухні пляшку бренді й кілька келихів. — О, від випивки я, мабуть, не відмовлюся.

На обличчі Леонтьєва, який угледів келихи та пляшку, також відбилося полегшення: протягом останніх тридцяти хвилин він нетерпляче чекав, доки закінчиться час, що відділяє його від візиту до бару «Кронштадт». Під час дискусії він не мовив жодного слова, позаяк йому нічого було сказати. І все ж відчував, що ці чудернацькі, позбавлені сенсу збори чогось його навчили. Вони-бо дали відповідь на запитання, що збивало його з пантелику відтоді, як він «вирушив до Капуї». І це нове знання, хоч і мало негативне забарвлення, проте було важливим. Адже настав кінець його ілюзіям про могутні сили Опору в Капуї. І це якимсь незрозумілим чином стало останнім із ключів до численних загадок, що постали перед ним під час отієї коротенької зустрічі з подружжям молодих американських радикалів, котра завершилася швидким актом кохання з дотриманням усіх правил гігієни. Леонтьєв нарешті зустрівся віч-на-віч з отією безмежною порожнечею, що прихована, немов найбільша таємниця, у самісінькій середині всього сущого. І це була неприкрита, гірка порожнеча — не оте безтурботне нічого минулих днів, а лаконічне pues nada, абсолютне nihil.

— Ви сьогодні не надто багатослівний, мсьє Леонтьєв, — мовив отець Мілле.

Письменник відповів йому холодним поглядом, пригадавши їхню першу суперечку на званому вечорі в мсьє А