Book: Філософські етюди



Філософські етюди

Оноре де Бальзак

Філософські етюди

ЕЛІКСИР ДОВГОЛІТТЯ

ДО ЧИТАЧА

Сюжет цього етюда дав авторові, коли той тільки починав своє життя в літературі, один його друг, давно покійний; а згодом автор натрапив на цей-таки сюжет в одному збірнику новел, виданому на початку нинішнього століття, — досить імовірно, що це одна з фантазій берлінського письменника Гофмана, надрукована в якомусь німецькому альманасі й забута видавцями, що випустили друком зібрання його творів. У «Людській комедії» вистачає оригінальних знахідок, і автор не соромиться признатися читачам у невинному запозиченні; за прикладом славетного Лафонтена, йому іноді трапляється неумисне переказати на свій лад той чи той уже відомий сюжет. Подану далі новелу не слід вважати за один із жартів, модних у 1830 році, коли кожен автор прагнув написати щось жахливе на втіху молодим дівчатам. Коли ви довідаєтеся про те, як вишукано Дон Жуан відправив на той світ батька, спробуйте уявити собі, як би повелися в дев’ятнадцятому сторіччі за схожих обставин порядні люди з тих, хто погодився виплачувати літній людині довічну ренту, сподіваючись, що якась хвороба не дасть їй дожити до глибокої старості, або хто віддав унайми старій жінці помешкання, взявши з неї платню до кінця її днів. Захотіли б вони воскресити тих, чия смерть для них вигідна? Нехай ті, хто міряє людську совість, поміркують, наскільки Дон Жуан скидається на батьків, що одружують своїх дітей для вдоволення власних амбіцій. Чи вважає людське суспільство, яке, коли вірити філософам, іде шляхом прогресу, чи вважає воно за крок уперед звичку покладати всі свої надії на чиюсь смерть? Звідси виникла ціла наука й почесні професії, представники яких живуть коштом смерті. Чекати, коли сконає та або та людина, для подібних спритників — ремесло, вони просто-таки чатують на смерть, вони щоранку умовляють її скоріше забрати недужого, а ввечері перевіряють, приходила вона чи ні. Це коад’ютори, кардинали, позаштатники, учасники тонтіни тощо. Додайте сюди людей делікатних — а їх чимало, — що накинули оком на маєток, ціна якого їм не по кишені, отож вони з холодною розважливістю оцінюють, скільки лишається прожити на світі їхнім вісімдесятирічним чи сімдесятирічним батькам, свекрухам чи тещам, кажучи: «Менш ніж через три роки я одержу спадщину, і тоді...» До вбивці ми почуваємо меншу відразу, аніж до шпига. Вбивця, можливо, піддався миттєвому нападу божевілля, йому дозволено покаятись, облагородити себе. Але шпиг завжди лишається шпигом; він шпиг, коли спить у ліжку, коли сидить за столом, коли йде вулицею, він шпиг удень і шпиг уночі; він підлий у кожну хвилину свого життя. Але й убивця може бути не менш підлим, аніж шпиг. Хіба ви не помічали в нашому суспільстві безліч людей, яких наші закони, наші звичаї і порядки спонукають безперервно думати про смерть своїх близьких, палко жадати її? Вони прикидають вартість похорону, коли купують кашемірову шаль для дружини, коли в театрі підіймаються сходами, коли мріють про власну ложу в Італійській опері, про власну карету. Вони чинять убивство і в ту мить, коли милі створіння, це уособлення самої невинності, підставляють їм увечері свої дитячі лобики під поцілунок, кажучи: «На добраніч, тату!» Вони щогодини бачать очі, які їм хотілося б закрити і які щоранку розплющуються на світло, як око Бельвідеро — персонажа з цієї повісті. Одному Богові відо мо, скільки батьковбивств люди здійснюють подумки! Уявіть собі чоловіка, зобов’язаного платити тисячу екю довічної ренти старій жінці, уявіть собі, що обоє вони живуть у селі, розділені лише струмочком, але й це не перешкоджає їм з усією щирістю ненавидіти одне одного, не рахуючись навіть із правилами пристой ності, що змушують носити маску двох братів, з яких одному дістанеться майорат, а другому — лише частка спадщини. Вся європейська цивілізація стоїть на фундаменті передачі майна у спадок і скасувати цей закон було б дурістю. Але чи не слід би — як у машинах, що становлять гордість нашого століття, — поліпшити конструкцію цього важливого механізму?

Якщо автор захотів звернутися з традиційним посланням «До читача» в передмові до твору, де він намагається використати всі можливі літературні форми, то це для того, щоб висловити свої зауваження, які стосують ся кількох його філософських етюдів водночас, хоча насамперед цього. В кожному з них подано більш або менш нові ідеї, виразити які авторові здалося доречним; він міг би навіть претендувати на пріоритет у галузі тих або тих форм і висловлених думок, адже згодом вони перейшли в ужиток сучасної літератури і нерідко там вульгаризуються. Отже, читачі не повинні пропустити повз увагу дату першої публікації, поставлену під кожним етюдом, якщо вони хочуть віддати авторові належне.

Письменство дає нам змогу завести незнайомих друзів, і який то щирий друг — твій читач! Тим більше, що з добре знайомих друзів автора деякі не прочитали жодного рядка з його творів! Автор вважає, що тільки сплачує свій борг вдячності, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS[1].


***

Одного зимового вечора дон Жуан Бельвідеро частував у своєму розкішному феррарському палаці князя з роду д’Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тільки люди, не бідніші за королів, або могутні феодальні сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горіли запашні свічки, семеро веселих жінок утішалися приємною бесідою, оточені прекрасними статуями з білого мармуру, що вирізнялися на тлі стін, обличкованих під червоний камінь, і контрастували з барвистими турецькими килимами. Вбрані в атлас, виблискуючи золотом і діамантами, — менш, проте, яскравими, ніж їхні очі, — усі вони здавалися втіленням пристрастей, однаково палких, але настільки ж розмаїтих, наскільки розмаїтою була 'їхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або відтінок у голосі надавали мові кожної з них своєрідного тону — легковажного, хтивого, меланхолійного або насмішкуватого.

Одна, здавалося, промовляла: «Моя врода зігріє навіть захо-лоле серце старого діда».

Друга: «Я люблю лежати на канапі і п’янити себе думкою про тих, хто мене обожнює».

Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червоніла.

— У глибині серця мене мучать докори сумління, — казала вона. — Я католичка і боюся пекла. Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати і вічним спасінням.

Четверта, перехиляючи келих із хіоським вином, вигукувала:

— Будемо ж веселитись! З кожним світанком я відроджуюся для нового блаженства! Не пам’ятаючи про минуле, ще п’яна після вчорашніх поєдинків, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоєного коханням!

Жінка, яка сиділа біля Бельвідеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. «Мені не знадобляться Ьгауі[2], щоб порішити коханця, якщо він мене покине!» — здавалось, промовляли її очі. Вона сміялася, але її рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними візерунками.

— Коли ж ти станеш герцогом? — запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмішкою і втупивши в нього очі, сповнені вакхічного безуму.

— А коли нарешті помре твій батько? — поцікавилася сьома, засміявшись і хмільним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.

Ця невинна юна дівчина звикла легковажити всім священним.

— О, не згадуйте мені про нього! — вигукнув юний красень дон Жуан Бельвідеро. — На світі існує тільки один вічний батько, і, на моє лихо, він дістався мені!

Крик жаху вихопився в сімох феррарських куртизанок, у Жуанових друзів і навіть у князя, хоча через двісті років, за Людовіка XV, люди з обраного товариства лише посміялися б із такої вихватки. Але оргія лише починалася, і, мабуть, душі ще не зовсім скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум’я свічок, на палкі вигуки, на блиск золотих і срібних чаш, на хмільне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекрасніши-ми жінками, можливо, в глибині тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жевріє там, аж поки гульня не заллє його потоками іскристого вина. Одначе квіти вже зім’ялися, очі посоловіли — сп’яніли уже й сандалії, як висловився Рабле. І ось коли на бенкеті на мить запала тиша, відчинилися двері, і, як на Валтасаровій учті, з’явився дух Божий у подобі старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; він увійшов із сумним обличчям, і від його погляду зблякли вінки, келихи з червоним вином, піраміди плодів, блиск бенкету, пурпуровий рум’янець здивованих облич і яскраві барви подушок, зім’ятих білосніжними жіночими плечима та ліктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навіжену компанію, коли слуга промовив глухим голосом похмурі слова:

— Паничу, ваш батько помирає.

Дон Жуан підвівся, зробивши жест, який гості мали витлумачити так: «Даруйте, таке не щодня трапляється».

Хіба смерть батька не застає молодих людей — і досить часто — посеред розкошів життя, посеред безумних розваг веселої оргії? Смерть у своїх забаганках буває не менш примхлива, ніж норовиста куртизанка. Але смерть завжди вірна, вона ще нікого не обманула.

Коли дон Жуан зачинив за собою двері вітальні й пішов довгою галереєю, темною і холодною, він, як актор на сцені, спробував прибрати належного для такої сумної події вигляду; знаючи, що повинен зіграти роль сина, він відкинув свої веселощі разом із серветкою. Ніч була чорна, хоч око виколи. Мовчазний слуга, що проводив дона Жуана до спальні вмирущого, освітлював дорогу паничеві досить погано, і Смерть, заручившись підтримкою холоду, тиші, темряви, а може, й затуманеної свідомості, яка ще не прочумалася від хмелю, заронила в душу марнотрата деякі роздуми; він подумки переглянув усе своє життя і став замислений, як злочинець, коли його ведуть на суд.

Бартоломео Бельвідеро, Жуанів батько, нині дев’яносторічний дід, більшу частину свого життя віддав торговельним справам. Часто мандруючи по відомих своїми талісманами країнах Сходу, він надбав там величезне багатство і знання, цінніші — як він казав — за золото й діаманти, якими на той час він уже мало цікавився. «Для мене один зуб дорожчий від рубіна, а владу я ставлю понад знання!» — іноді вигукував він, усміхаючись. Добрий батько любив слухати, як Жуан розповідає йому про свої молодечі витівки, і з лукавим виразом казав, осипаючи сина золотом: «Мій любий хлопче, роби всі дурниці, які тобі до вподоби, розважайся, сину!» Це був єдиний на світі дід, який щиро радів, милуючись юнаком; з батьківською любов’ю дивлячись на веселе життя сина, він забував про свою старечу кволість. Бельвідеро було вже шістдесят років, коли він палко закохався в молоду дівчину — янгола лагідності й краси. Дон Жуан став єдиним плодом цього пізнього й короткочасного кохання. Ось уже п’ятнадцять років оплакував бідолашний старий втрату своєї дорогої Хуани. Численні слуги й син думали, що через це горе старий засвоїв такі дивні звички. Усамітнившись у найменш упорядженому крилі палацу, Бартоломео з’являвся на люди дуже рідко, й навіть дон Жуан не смів без дозволу заходити до батькових покоїв. А коли цей добровільний відлюдник ішов через двір або вулицями Феррари, він мав такий вигляд, ніби шукав якусь загублену річ; ступав замислено, нерішуче, заклопотано, як людина, котра зосередилася на одній думці або намагається щось пригадати. Поки молодий панич влаштовував пишні учти і палац наповнювався веселим гамором, поки коні били у дворах копитами, а пажі сварилися, сидячи на сходах і граючи в кості, Бартоломео з’їдав за день сім унцій хліба і пив тільки воду. Іноді йому подавали й птицю, та лише для того, щоб він міг кидати кістки чорному пуделю, своєму вірному другові. На гамір у домі Бартоломео ніколи не нарікав. У ті дні, коли його змагала хвороба, а звуки мисливського рогу та гавкіт собак не давали йому заснути, він обмежувався словами: «А, це дон Жуан повертається з ловів!» Такого лагідного й поблажливого батька, мабуть, іще не було на світі, отож юний Бельвідеро, звикши ставитися до нього без церемоній, набув усіх вад розпещеної дитини: він жив із Бартоломео, як вередлива наложниця живе зі старим полюбовником, усмішкою домагаючись прощення за нахабство, торгуючи своєю ніжністю й великодушно дозволяючи любити себе.

В уяві дона Жуана промайнули роки дитинства, юності, й він подумав, що йому нема в чому дорікнути батькові — той незмінно був добрий до нього. Відчуваючи, як у глибині його серця озвалися докори сумління, Бельвідеро, поки йшов галереєю, майже простив батька за те, що той зажився на світі. Він готувався знову стати шанобливим сином, як злодій готується стати чесною людиною, коли здобуває можливість пожити в розкошах на вкрадені мільйони. Незабаром молодик уже йшов через холодні, з високими стелями зали, з яких складалися батькові апартаменти. Вдосталь надихавшись вогким і затхлим повітрям, нанюхавшись запаху старих гобеленів і шаф, укритих грубим шаром пороху, він опинився у старовинній спальні, де біля майже згаслого каміна стояло ліжко Бартоломео, від якого віяло важким духом смерті. Через нерівні проміжки часу лампа на столику, зробленому в готичному стилі, освітлювала ліжко то яскравими, то слабкими спалахами, й обличчя старого весь час змінювало вигляд. Крізь нещільно зачинені вікна свистів холодний вітер, і сніг шмагав по шибках із глухим шумом. Ця картина була в такому разючому контрасті з бенкетом, який щойно покинув Жуан, аж він мимоволі здригнувся. А коли підійшов до ліжка і сильний спалах вогню, роздмуханого поривом вітру, освітив батькову голову, його пройняло холодом: уже риси вмирущого спотворилися, а шкіра, що туго обтягувала кістки, набула зеленавого кольору — він здавався ще жахливішим на тлі білої подушки, на якій лежала голова старого вельможі. З роззявленого беззубого рота, зсудомленого від болю, вилітали зітхання, моторошно підхоплювані завиванням бурі. Та попри ці ознаки руйнування плоті, обличчя сяяло якоюсь надприродною могутністю. Високий дух, що жив у цьому тілі, змагався зі смертю. Очі, глибоко запалі від хвороби, дивилися напрочуд пильно. Здавалося, своїм передсмертним поглядом Бартоломео намагався вбити ворога, що вмостився біля його постелі. Гострий і холодний, цей погляд здавався ще страшнішим через те, що голова лишалася нерухома, схожа на череп, який лежить на столі у лікаря. Таким же нерухомим було й тіло, добре видне під складками простирадла. Усе вмерло — жили тільки очі. Белькотіння, що вихоплювалося у вмирущого з рота, здавалося чисто механічними звуками. Жуанові стало трохи соромно, що він підходить до батькового смертного ложа, притискаючи до грудей букет, який кинула йому куртизанка, і принісши із собою пахощі гулянки та хмільний дух вина.

— Ти розважався! — прошепотів батько, побачивши сина.

У ту саму мить чистий і дзвінкий голос співачки, яка співала на втіху гостям, і акорди її віоли пересилили виття хуртовини й долетіли до кімнати вмирущого. І Жуанові хотілося б не чути цієї брутальної відповіді на батькове запитання.

— Я не гніваюся на тебе, сину, — сказав Бартоломео.

Від цих лагідних слів Жуанові стало зле — він не міг простити батькові його доброти, що разила, наче кинджал.

— О, мені так соромно, тату! — мовив він лицемірно.

— Бідолашний Жуаніно, — провадив умирущий глухим голосом, — я завжди ставився до тебе так добре, що ти мені не бажаєш смерті, правда?

— О, я віддав би частку свого життя, аби врятувати від смерті вас!

«А чом би мені цього й не сказати? — подумав марнотрат. — Адже обіцяють жінці кинути їй до ніг увесь світ!»

Тільки-но він це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створіння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.

— Я знав, сину, що можу на тебе покластися! — прошепотів умирущий. — Я житиму. Атож, я подарую тобі таку радість. Я залишуся живий, і жодного дня із твого власного життя віддавати за це не треба.

«Він марить», — подумав дон Жуан.

І сказав уголос:

— Атож, дорогий тату, ви проживете ще стільки, скільки житиму я, бо ваш образ до кінця моїх днів збережеться у мене в серці.

— Не про таке життя йдеться, — сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб підвестися, бо раптом у нього виникла підозра — одна з тих, які народжуються лише на смертному ложі. — Послухай, сину, — провадив він голосом, який ослаб від цього останнього зусилля, — мені так само не хочеться вмирати, як тобі не хочеться відмовитися від коханок, вина, коней, соколів, собак і золота.

«Ще б пак», — подумав син, опускаючись навколішки біля узголів’я ліжка і цілуючи мертвотно-бліду руку Бартоломео.

— Але ж, тату, мій дорогий тату, треба скоритися волі Божій, — сказав він уголос.

— Бог — це я, — промурмотів старий.



— Не блюзніть! — вигукнув молодик, бачачи, якого грізного виразу прибрало батькове обличчя. — Стережіться, адже ви взяли останнє причастя, і я ніколи б не втішився, якби ви померли нерозкаяним.

— Вислухай же мене! — промовив умирущий, скреготнувши зубами.

Дон Жуан замовк. Залягла моторошна тиша. Крізь завивання хурделиці знову долинули звуки віоли й чарівний голос, слабкі й ніжні, наче барви світанку. Вмирущий посміхнувся.

— Дякую, що ти привів співачок, запросив музик. Святковий настрій, молоді красуні з білою шкірою й чорним волоссям! Усі втіхи життя! Хай усе це буде, а я оживу!

«Марить, уже нічого не усвідомлює», — подумав дон Жуан.

— Я відкрив засіб, як воскреснути. Слухай уважно! Висунь із мого столу шухляду, а для цього натисни кнопку, сховану під грифоном.

— Висунув, тату.

— Знайди в ній пляшечку з гірського кришталю.

— Знайшов.

— Двадцять років витратив я... — У цю мить старий відчув, що смерть уже поряд і, зібравши останні сили, промовив: — Як тільки я випущу останній подих, ти натреш мене всього цією рідиною, і я воскресну.

— Таж її тут зовсім мало, — відповів молодик.

Хоч Бартоломео уже не міг заговорити, він зберіг здатність бачити й чути. У відповідь на ці слова голова старого рвучко повернулась до Жуана, і його шия заклякла в цьому повороті, як шия мармурової статуї, що за скульпторовим задумом дивиться вбік; широко розплющені очі застигли в жаскій нерухомості. Старий вельможа помер, утративши свою єдину, останню ілюзію. Він сподівався знайти притулок у синовому серці, а знайшов там могилу, куди глибшу, ніж та, в яку закопують на кладовищі мерців. І ось жах розметав його волосся, а страшно вирячені очі дивилися майже живим поглядом. Здавалося, цей батько гнівно волає з гробниці, вимагаючи в Бога помсти!

— Еге! — скрикнув дон Жуан. — Та старому вже каюк!

Він так квапився піднести таємничу кришталеву посудину до лампи — як ото пияк у кінці трапези дивиться на пляшку проти світла, — що й не помітив, як згасли батькові очі. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяїна, то на еліксир, і дон Жуан так само по черзі дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче світло струменіло від лампи. Ніщо більше не порушувало глибокої тиші, віола замовкла. Бельвідеро здригнувся — йому здалося, ніби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, він закрив старому повіки — так зачиняють віконниці, якщо вони стукотять на вітрі в осінню ніч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цілий світ думок. Зненацька тишу порушив різкий звук — ніби заскрипіла іржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тілі дрібними росинками виступив піт — холодніший, ніж лезо кинджала. Розфарбований дерев’яний півень вискочив над годинником і тричі прокукурікав. То був вигадливий механізм, який тогочасні вчені винайшли, щоб він нагадував їм, коли треба було сідати до праці. Світанок уже зароже вив вікна. Десять годин провів дон Жуан у роздумах. Старий годинник вірно виконував свій обов’язок перед Бартоломео, на відміну від його рідного сина. Механізм годинника складався з дерев’яних паличок, блоків, шворочок та коліщат, а в Жуані був механізм, який називається «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцінної рідини, скептично настроєний спадкоємець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить він почув у галереї приглушений гомін, неясні голоси, здавлений сміх, легкі кроки, шелестіння шовку — одне слово, наближалася компанія гуляк, що намагалися стримувати свої веселощі. Двері відчинилися. Увійшов князь, а за ним Жу-анові приятелі, семеро куртизанок, співачки — строкатий гурт дівчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранішніми променями, коли сонце ще змагається з блідими вогниками свічок. Усі вони з’явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоємцеві співчуття у його невтішному горі.

— Ну й дивина! Таке враження, ніби сердега Жуан сприйняв цю смерть цілком серйозно, — сказав князь на вухо Брам-біллі.

— Але ж його батько і справді був дуже добрий, — відповіла вона.

Тим часом після нічних роздумів Жуанове обличчя набуло такого дивного виразу, що все товариство замовкло. Чоловіки стояли нерухомо. Жінки, чиї губи пересохли від вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами від поцілунків, опустилися навколішки й почали молитися. Дон Жуан мимоволі здригнувся, побачивши, як розкіш, радість, сміх, співи, юність, краса, влада — усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовій Італії розпуста й релігія так тісно поєднувалися між собою, що релігія там ставала розпустою, а розпуста — релігією! Князь зі щирим співчуттям потис Жуанові руку; потім на всіх обличчях промайнула та сама напівзасмуче-на, напівбайдужа гримаса, й фантасмагоричне видіння щезло, зала спорожніла. То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рівабареллі:

— Оце диво так диво! Дон Жуан, безвірник і нечестивець, любить свого батька! Хто б міг подумати?

— А ви помітили чорного пса? — спитала Брамбілла.

— Тепер Жуан казково багатий, — зауважила Б’янка Каватоліно, зітхнувши.

— Ну то й що? — зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.

— Як «ну то й що»? — вигукнув князь. — Таж зі своїм золотом він тепер не менш могутній володар, ніж я.

Спочатку дон Жуан, вагаючись між тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли він порадився зі скарбами, які надбав батько, і надвечір повернувся до кімнати, де лежав покійник, його душа була повна страхітливого егоїзму. В залі зібралися всі слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покійну ясно-вель можність завтра мали виставити напоказ посеред безлічі запалених свічок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим неповторним видовищем.

— Залишіть мене тут самого, — сказав дон Жуан зміненим голосом. — Ви увійдете згодом, коли я вийду.

Незабаром кроки старого слуги, який пішов останнім, стихли на кам’яних плитах підлоги. Тоді дон Жуан поквапно замкнув двері й, переконавшися, що він залишився з мерцем наодинці, вигукнув:

— Ану спробуймо!

Тіло Бартоломео лежало на довгому столі. Щоб приховати від людських поглядів бридкий труп старезного діда, дряхлого і кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тіло саваном, залишивши відкритою тільки голову. Ця подоба мумії лежала посеред кімнати, обриси тіла виразно проступали під м’якою тканиною, і видно було, що воно вкрай висхле, сама шкіра та кості. Обличчя уже вкрилося великими ліловими плямами, які нагадували про те, що треба якомога скоріше закінчувати бальзамування. Попри весь свій скептицизм, дон Жуан тремтів, відкорковуючи кришталеву посудину з чародійним зіллям. Коли він підійшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину — так його тіпало. Але цього молодика ще в ранній юності вкрай розбестили звичаї розпусного двору; отож роздуми, гідні герцога Урбінського, а ще гостра цікавість надали йому хоробрості; здавалося, сам нечистий прошепотів слова, які луною відбилися в самій глибині його серця: «Намочи око!» Він узяв рушника й, обережно вмочивши ріжечок у дорогоцінну вологу, легко провів ним по правій повіці трупа. Око розплющилося.

— Ага! — сказав дон Жуан, міцно стискаючи в руці пляшечку — так уві сні ми хапаємося за гілочку, що втримує нас над прірвою.

Він бачив око, ясне, мов у дитини, живе око мертвої голови, світло мерехтіло в ньому, яскріючи в росинках свіжої вологи; опушене гарними чорними віями, воно світилося, мов далекий самотній вогник, що його подорожній бачить зимового вечора посеред безлюдного поля. Це блискуче око, здавалося, от-от кинеться на дона Жуана, воно мислило, звинувачувало, проклинало, погрожувало, судило, промовляло, кричало, впивалося в дона Жуана. Усі людські пристрасті відбивалися в ньому: і палке благання, і царствений гнів, і почуття закоханої дівчини, яка благає ката помилувати її; одне слово, це був справді розпачливий погляд — такий погляд посилає людям засуджений на смерть, коли ставить ногу на останню сходинку ешафота. Стільки життя променіло з цього воскреслого уламка, що дон Жуан відступив, охоплений жахом. Він пройшовся по кімнаті, не сміючи подивитись на око, яке ввижалося йому на килимах, на підлозі, повсюди. По всій кімнаті мерехтіли іскорки, сповнені вогню, життя, розуму. Скрізь блищали очі, що переслідували його, немов зацькованого звіра.

— Він прожив би ще сто років! — вихопилося в Жуана, коли диявольська сила підштовхнула його до батькового ложа і він знову прикипів поглядом до ясної зіниці.

Аж раптом у відповідь на його слова наділена розумом повіка опустилася й піднялася, як то буває в жінки, коли вона дає згоду. Якби мрець вигукнув: «Так!», дон Жуан менше перелякався б.

«Що ж робити?» — подумав він.

Він знайшов у собі мужність спробувати закрити оживлену повіку. Його зусилля виявилися марними.

«Розчавити око? А чи не буде це батьковбивством?» — подумки запитав себе він.

«Так», — відповіло око, підморгнувши з жахливою насмішкуватістю.

— Он воно що! — вигукнув Жуан. — Тут якісь чари!

І підійшов ближче, щоб розчавити око. Велика сльоза скотилася по проваленій щоці трупа і впала на руку Жуанові.

— Яка гаряча! — скрикнув він і опустився на стілець.

Цей поєдинок стомив його так, наче він боровся з янголом, як біблійний Яків.

Нарешті дон Жуан підвівся й сказав:

— Аби тільки не було крові!

І зібравши всю мужність, необхідну для того, щоб учинити підлоту, він крізь рушник роздавив око. Несподівано пролунав чийсь жахливий стогін. Дико завивши, здох бідолашний пудель. «Невже він був батьковим спільником і знав про цю таємницю?» — подумав спадкоємець, дивлячись на вірного пса.

Дон Жуан Бельвідеро здобув славу шанобливого сина. Він спорудив на батьковій могилі пам’ятник із білого мармуру — статую на ньому вирізьбили найзнаменитіші скульптори того часу. Цілковитий спокій повернувся до нього лише тоді, коли статуя батька, уклякнувши перед алегоричним зображенням Релігії, своїм величезним тягарем придавила могилу, на дні якої син поховав єдиний докір сумління, що тривожив його серце у хвилини тілесної втоми. Підбивши рахунок величезним багатствам, що 'їх зібрав старий знавець Сходу, дон Жуан став скнарою, адже гроші йому були потрібні аж на два життя людські.

Його гострий допитливий погляд проник у саму суть суспільного устрою і тим краще збагнув світ, що бачив його крізь замогильний морок. Він глибоко дослідив людей і речі, щоб раз і назавжди покінчити з Минулим, яке витлумачує нам Історія; із Сучасним, що існує в строгих рамках Закону; з Майбутнім, таємницю якого розкривають Релігії. Він узяв душу й матерію, кинув їх у горнило життя, нічого там не знайшов і відтоді став отим самим знаменитим Дон Жуаном!

Підкоривши собі всі ілюзії, молодий і вродливий, він кинувся у вир життя, зневажаючи світ і підкоряючи його собі. Його щастя не могло обмежитися тим міщанським добробутом, який задовольняється незмінною вареною яловичиною, теплою грілкою — на зиму, лампою — на ніч і новими пантофлями кожні три місяці. Ні, він осягнув саму суть життя — так мавпа хапає кокосовий горіх і, недовго з ним церемонячись, спритно обчищає його від грубої шкаралупи, щоб з’їсти солодку м’якоть. Поезія й високі злети пристрасті були вже не для нього. Він не повторював помилки, властивої людям могутнього розуму, які, уявивши собі, що дрібні душі схиляються перед душами великими, живуть високими помислами майбутнього і лише зрідка розмінюють їх на дрібну монету повсякдення. Він міг би, як і вони, ступати по землі, а головою торкатися неба, але він волів сидіти й осушувати поцілунками ніжні жіночі губи, запашні й свіжі; всюди, де він проходив, він, подібно до смерті, усе безсоромно пожирав, прагнучи кохання всевладного, кохання у східному дусі, з тривалими й легкими насолодами. У жінках він любив лише жінку, й іронія стала його звичайною манерою. Коли його коханки використовували ложе кохання як засіб, щоб піднестися на небо й там забутися в п’янкому екстазі, Дон Жуан супроводжував їх туди з тією серйозністю, безпосередністю й щирістю, які вміє напустити на себе німецький студент. Але він казав: «Я!», коли його кохана безумно й палко твердила: «Ми!» Він досконало вмів дозволити жінці, щоб вона його звабила. Він настільки володів собою, що легко вдавав, ніби тремтить перед нею, як юний школяр, котрий, уперше в житті танцюючи з дівчиною, запитує її: «А ви любите танці?» Але він умів і грізно загарчати, коли так було треба, і вихопити з піхов шпагу, і розбити статую командора. Під його простотою ховалася насмішка, а під сльозами — сміх, бо він завжди міг заплакати, як ото жінка, коли вона каже своєму чоловікові: «Купи мені карету, бо інакше я помру від сухот». Для купців світ — це пака товару або жмут банкових білетів; для більшості молодиків світ — це жінка; для деяких жінок — чоловік; для любителів гострого слова — салон, гурток, квартал, місто; а для Дон Жуана — він сам собі був усесвітом! Взірець вишуканості й благородства, чарівний і розумний, він був готовий причалити свого човна до будь-якого берега; та коли його везли, він плив лише туди, куди сам хотів. Чим довше він жив, тим більше сумнівався в усьому. Вивчаючи людей, він здебільшого бачив, що хоробрість — це тільки зухвальство, обачність — боягузтво, великодушність — хитрощі, правосуддя — злочин, порядність — простакуватість, чесність — передбачливість; і він відкрив, що людей справді хоробрих, обачних, великодушних, справедливих, порядних і чесних ніхто не шанує.

«Яка холодна насмішка — це земне життя! — подумав він. — Воно не може бути творінням Бога».

І тоді, зрікшись надії на життя потойбічне, він уже ніколи не скидав капелюха, коли перед ним вимовляли священне ім’я, а на статуї святих у церквах дивився як на витвори мистецтва. А проте, досконало вивчивши механізм людського суспільства, він ніколи не виступав проти забобонів відкрито, знаючи, що могутність ката вища за його могутність. Але він навчився вишукано й дотепно обдурювати суспільні закони, як це чудово зображено у сцені з паном Діманшем. Отоді і став він типом, пізніше виведеним в образах мольєрівського Дон Жуана, ге-тевського Фауста, байронівського Манфреда і Матьюренового Мельмота. Величні образи, начертані знаменитими геніями Європи, для яких ніколи не забракне ні акордів Моцарта, ні, можливо, навіть ліри Россіні! Увічнений злим началом, що існує в людині, цей грізний образ переходить у кількох копіях із століття в століття. То він починає переговори з людьми, втілюючись у Мірабо; то воліє діяти мовчки, як Бонапарт; то таврує всесвіт іронією, подібно до божественного Рабле; або сміється з людей, замість осуджувати порядки, як маршал де Рішельє; або — і це, мабуть, його найсильніший прояв — глузує і з людей, і з порядків, як це робить найславетніший із наших посланників. Але глибокий геній Дон Жуана Бельвідеро випередив усіх цих геніїв. Він нічого не сприймав серйозно. Його життя було знущанням із людей, речей, ідей і порядків. А що стосується вічності, то якось він півгодини невимушено розмовляв із папою Юлієм II і наприкінець розмови сказав йому, сміючись:

— Якщо вже конче треба вибирати, то я все-таки волію вірувати в Бога, а не в диявола. Могутність, поєднана з добрістю, обіцяє більше вигоди, ніж могутність, яка творить тільки зло.

— Так, але Бог вимагає, щоб люди на цьому світі відбували покуту...

— То ви все думаєте про свої індульгенції? — сказав Бельвідеро. — Щодо мене, то я встигну покаятись: для цього випадку я тримаю про запас іще одне життя.

— Ну, якщо ти так розумієш старість, — вигукнув папа, — то гляди, тебе ще зарахують до святих!

— Усе може статися, якщо навіть ви зійшли на папський престол.

І вони пішли подивитись, як муляри споруджують грандіозний собор Святого Петра.

— Святий Петро — геніальна людина. Це він дав нам подвійну владу, і він заслуговує на такий пам’ятник. Та іноді вночі мені спадає на думку, що новий потоп зітре все це мов губкою, і все доведеться починати наново...

Дон Жуан і папа засміялися, вони зрозуміли один одного. Дурень пішов би наступного дня розважитись із папою Юлієм II у Рафаеля або на пречудовій віллі «Мадама», але Бельвідеро подався в собор на папську службу, щоб остаточно впевнитись у своїх сумнівах. А то під час гульні папа міг би сам себе спростувати і ще заходився б тлумачити Апокаліпсис.

Одначе ми переповідаємо цю легенду не для того, щоб постачити матеріалами людей, які захочуть написати історію Дон Жуана, наша мета — довести, що Бельвідеро не загинув у двобої з кам’яною статуєю, як зображено на деяких літографіях. Коли Дон Жуанові стукнуло шістдесят років, він оселився в Іспанії. Там на старості віку він одружився з юною чарівною андалус-кою. Але Дон Жуан не став ні добрим батьком, ні добрим чоловіком — і то з умисного розрахунку. Він давно зрозумів, що жінки ніжно кохають нас лише в тому випадку, коли ми майже не звертаємо на них уваги. Донья Ельвіра, яку тітка виховала в суворих правилах віри в глибині Андалусії, в замку неподалік від Сан-Лукара, була сама відданість і сама чарівність. Дон Жуан угадав, що з цієї дівчини вийде одна з тих жінок, які довго змагаються з пристрастю, перш ніж їй поступитися, і тому він сподівався зберегти її вірність до самої своєї смерті. Це був ніби жарт, задуманий цілком серйозно, партія в шахи, яку він захотів зіграти на схилку життя. Навчений помилками свого батька Бартоломео, Дон Жуан вирішив прожити старість так, щоб уся його поведінка сприяла успішній розв’язці драми, яка мала розігратися на його смертному ложі. Тому велику частину свого багатства він сховав у підвалах феррарського палацу, куди навідувався дуже рідко. А другу половину свого статку помістив у довічну ренту, щоб і діти й дружина були зацікавлені в тому, аби він прожив довше, — хитрість, до якої слід було б удатись і його батькові.



Та в цій оборудці, гідній самого Макіавеллі, особливої потреби, власне, й не було. Юний Філіп Бельвідеро, його син, виріс побожним іспанцем, не менш побожним, аніж батько був нечестивим, ніби виправдовуючи прислів’я: «У скупого батька син марнотрат». Для духовного напучення герцогині де Бельвідеро й Філіпа Дон Жуан обрав абата із Сан-Лукарського монастиря. Цей служитель віри був людиною святого життя; високий на зріст, досконало збудований, із жагучими чорними очима, з головою Тиберія, виснажений постами, блідий від самокатувань, він, як і всі самітники, щодня терпів спокуси. Можливо, старий вельможа розраховував, перед тим як закінчиться термін його першого життя, додати до своїх гріховних подвигів ще й убивство ченця. Та чи абат мав силу волі не меншу ніж у самого Дон Жуана, чи донья Ельвіра виявилася обачнішою й доброчеснішою, ніж того вимагає Іспанія від своїх дочок, але Дон Жуан мусив доживати вдома свої останні дні в мирі та спокої, мов старий сільський парох. Іноді він із приємністю помічав, що син і дружина моляться Богові не з належною ревністю, і владно вимагав, щоб вони відбували всі обов’язки, які святий Рим накладає на вірних дітей католицької церкви. Одне слово, він почував себе невимовно щасливим, слухаючи, як галантний сан-лукарський абат, донья Ельвіра та Філіп обговорюють яке-небудь питання совісті. Та хоч як надміру турбувався сеньйор Дон Жуан Бель-відеро про свою персону, настали дні старечої немочі й старечих хвороб, а з ними надійшла пора жалібних зойків та нарікань, тим розпачливіших, чим яскравішими були спогади про бурхливу юність та зрілість, віддану любострасним утіхам. Людина, котра настільки зневажала людей, що вселяла їм віру в засади й закони, з яких сама нещадно глузувала, засинала тепер увечері, повторюючи: «А може?..» Взірець вишуканого світського тону, герцог, що не знав утоми в оргіях, красень, незрівнянний у залицяннях, який подобався геть усім жінкам, чиї серця він підкоряв своїм забаганкам так само легко, як селянин згинає лозину, — цей геній страждав тепер від невиліковних мокрот, від надокучливого запалення сідничного нерва, від жорстокої подагри. Він бачив, як його зуби зникають один за одним — так у кінці балу одна за одною виходять білосніжні, вичепурені дами, й вітальня залишається порожньою та неприбраною. Нарешті почали тремтіти його зухвалі руки, підгинатися стрункі ноги, й одного вечора апоплексичний удар здавив йому шию своїми крижаними гачкуватими пальцями. Від того фатального дня він став понурий і жорстокий. Він засумнівався у відданості сина й дружини, часто твердячи, що вони не турбувалися б про нього з такою зворушливою, делікатною й ніжною увагою, якби він не вклав увесь свій статок у довічну ренту. В таких випадках Ельвіра та Філіп проливали гіркі сльози й ще ласкавіше доглядали лукавого діда, який раптом надавав своєму тріснутому голосу ніжного тону й казав їм:

— Друзі мої, люба моя дружино, ви мені пробачте, гаразд? Я вас трохи мучу. О пресвятий Боже! Ти обрав мене знаряддям, щоб випробувати ці небесні створіння! Я мав би бути їхньою втіхою, а став їхньою карою.

У такий спосіб він прикував сина й дружину до свого ліжка і за якусь годину, щедро обдаровуючи 'їх новими й новими скарбами свого чару та вдаваної ніжності, змушував їх забувати про цілі місяці жорстокого вередування. То була батьківська система, що спрацювала куди успішніше, ніж та, яку колись його батько застосував до нього. Нарешті хвороба притисла Дон Жуана так невблаганно, що тепер, укладаючи його в постіль, з ним доводилося морочитися, наче з фелюкою, коли треба її провести крізь вузький фарватер. А потім настав і день смерті. Блискучий скептик, чий розум уцілів посеред страхітливої тілесної розрухи, потрапив до рук лікаря та духівника, хоч усе життя з неприязню ставився до обох. Але він навіть жартував із ними. Може, за завісою небуття йому ввижалося світло? За тією самою завісою, свинцевою для інших і прозорою для нього, на якій легкими тінями миготіли незрівнянні втіхи його молодості.

Був чудовий літній вечір, коли Дон Жуан відчув наближення кінця. Дивовижною чистотою сяяло небо Іспанії, від помаранчевих дерев розтікалися ніжні пахощі, зорі випромінювали ясне й миготюче світло, і здавалося, сама природа дає певну запоруку воскресіння; побожний і слухняний син дивився на батька з любов’ю й пошаною. Близько одинадцятої години Дон Жуан захотів лишитися сам на сам із цим щирим створінням.

— Філіпе, — сказав він голосом таким ласкавим і ніжним, що юнак здригнувся і заплакав від щастя; суворий батько досі ніколи не вимовляв його імені з таким почуттям. — Послухай мене, сину, — провадив умирущий. — Я великий грішник. Тому все своє життя я думав про смерть. Колись я дружив із великим папою Юлієм Другим. Знаменитий первосвященик боявся, щоб моя надмірна запальність не спонукала мене вчинити смертний гріх перед самим сконом, уже після миропомазання, й він подарував мені пляшечку зі святою водою, яка колись бризнула в пустелі з-під каменя. Я нікому не розповів про це розкрадання церковного скарбу, але мені було дозволено відкрити таємницю своєму синові in articulo mortis[3]. Ти знайдеш пляшечку в шухляді готичного столика, який завжди стояв і тепер стоїть біля мого узголів’я. Дорогоцінна рідина зробить тобі велику послугу, мій любий Філіпе. Поклянися своїм вічним спасінням, що виконаєш мою останню волю!

Філіп подивився на батька. Дон Жуан умів читати на обличчях людські почуття й міг спочити в мирі, довірившись такому погляду, тоді як його батько помер у розпуці, зрозумівши з синового погляду, що йому довіритися не можна.

— Ти був гідний кращого батька, — вів далі Дон Жуан. — Осмілюся признатися тобі, сину, що коли шановний абат проводжав мене в дорогу останнім причастям, я думав про те, що несумісні дві такі сили, як Божа могутність і могутність диявола...

— О тату!..

— ...і я міркував так: коли Сатана погодиться укласти з Богом мир, він поставить за неодмінну умову прощення своїх прихильників, інакше він виявив би себе жалюгідним нікчемою. Моє грішне життя страшить мене, сину. Я неминуче потраплю до пекла, якщо ти не виконаєш мою волю.

— О, повідайте ж її мені скоріше, тату!

— Як тільки очі мої заплющаться — а це станеться, можливо, вже через кілька хвилин, — вів далі Дон Жуан, — ти візьмеш моє тіло, ще не охололе, і покладеш його на стіл посеред кімнати. Потім погасиш лампу — тобі вистачить і світла зірок. Роздягнеш мене і, читаючи «Pater» і «Ave»[4], а помислами звертаючись до Бога, ти старанно змочиш цією святою водою мої очі, губи, всю голову, а тоді й інші частини тіла. Пам’ятай, сину, що могутність Богова безмежна, і нічому не дивуйся!

У цю мить Дон Жуан відчув, що смерть зовсім поруч, і додав страшним голосом:

— Гляди, не впусти пляшечку.

Потім він тихо сконав на руках у сина, чиї рясні сльози капали на мертвотно-бліде обличчя, з якого навіть смерть не стерла іронічного виразу.

Було близько півночі, коли дон Філіп Бельвідеро поклав батьків труп на стіл. Поцілувавши його грізно насуплений лоб і сиве волосся, він погасив лампу. У мерехтливому місячному світлі, що затопило і поля, й кімнати палацу, Філіп бачив батькове тіло, що вирізнялося білою плямою в сірій сутіні. Юнак змочив хустинку в рідині й, прочитавши молитви посеред глибокої тиші, слухняно зволожив священну для нього голову. Він виразно чув якесь дивне шарудіння, але подумав, що то вітер шелестить у верхів’ї дерев. Та коли він обтер вологою праву руку, то відчув як ця рука — рука молода й дужа, але батькова рука! — міцно обхопила його за шию! Він перелякано зойкнув і впустив пляшечку, яка впала на підлогу й розбилася. Рідина вмить випарувалася. Збіглася вся челядь замку із смолоскипами в руках. Цей крик наполохав їх і вразив не менше, ніж якби всесвіт раптом задвигтів від трубних звуків сурми, що скликала б смертних на Страшний суд. В одну мить кімната наповнилася людьми. Тремтяча від страху юрма побачила, що дон Філіп знепритомнів, але стоїть на ногах, утримуваний могутньою рукою батька, що здавила йому шию. А потім присутні побачили щось і справді надприродне: обличчя в Дон Жуана було юне і прекрасне, наче в Антіноя — чорне волосся, блискучі очі, червоні уста. А його голова страшно смикалася, нездатна зрушити кістяк, до якого була прикріплена.

Старий слуга вигукнув:

— Чудо!

І всі іспанці повторили:

— Чудо!

Донья Ельвіра була надто побожна і навіть у думці не могла припустити, що тут ідеться про чудеса магії. Вона відразу послала по абата Сан-Лукарського монастиря. Коли пріор побачив чудо на власні очі, то, будучи людиною кмітливою, вирішив здобути з нього вигоду. Зрештою, хіба абат насамперед не повинен дбати про збільшення прибутків своєї обителі? Він негайно оголосив, що сеньйора Дон Жуана, безперечно, приєднають до святих і врочиста церемонія відбудеться в Сан-Лукарському монастирі, який віднині називатиметься, додав абат, монастирем Святого Жуана Лукарського. На ці слова мрець скорчив блазенську гримасу.

Усім відомо, як іспанці полюбляють такі торжества, а тому неважко собі уявити, якими релігійними феєріями відсвяткувало Сан-Лукарське абатство перенесення тіла блаженного Дон Жуана Бельвідеро в церкву. Через кілька днів по смерті знаменитого вельможі звістка про чудо його часткового воскресіння, переходячи від села до села, поширилася уже більше ніж на півсотні льє навколо Сан-Лукара, і юрби цікавих відразу ж посунули по всіх дорогах, являючи очам досить кумедне видовище; вони йшли зусібіч, приваблювані «Te Deum»[5], яке ченці співали при світлі смолоскипів. Старовинна мечеть Сан-Лукарського монастиря, чудовий храм, збудований маврами, під склепінням якого ось уже три століття лунало ім’я Ісуса Христа, а не Аллаха, не могла вмістити юрму, що зійшлася подивитись на церемонію. Збившись до купи, мов мурахи, стояли під колонами храму ідальго в оксамитових плащах, озброєні своїми славними шпагами, бо не знайшлося місця, де вони могли б опуститись навколішки — а навколішки вони ставали тільки перед Богом. Чарівні селянки у спідницях-баскінах, під якими вгадувалися знадливі форми, приходили під руку із сивими дідами. Молодики з вогненними очима стояли біля вичепурених літніх жінок. Були тут і парочки, що тремтіли від утіхи, були дівчата, які згорали від цікавості, приведені сюди своїми женихами, були щойно одружені молодята, були діти, які боязко трималися за руки. Величезний натовп мерехтів барвами, мінився контрастами, миготів розмаїттям квітів та строкатими вбраннями і тихо вирував серед нічної тиші. Розчинилася широка церковна брама. Ті, хто запізнився й не зміг протиснутися у храм, залишилися на паперті й здалеку, через три відкриті портали, милувалися видовищем, про яке легкі декорації сучасних опер можуть дати лише слабке уявлення. Святенники та грішники, кваплячися здобути прихильність новоспеченого святого, запалили на його честь тисячі свічок по всій величезній церкві — корисливі вогники, що надали монументальній будівлі чарівного вигляду. Чорні аркади, колони й капітелі, глибокі ніші каплиць, що виблискували золотом і сріблом, галереї, сарацинське декоративне різьблення з усіма його найвитонченішими візерунками виразно проступали в потоках світла — так у червоних сполохах багаття виникають усілякі химерні постаті. А над цим океаном вогнів панував позолочений вівтар у глибині храму, де височів головний престол, що сяяв, як сонце. І справді, перед ракою, в яку поклали Дон Жуана, блідло мерехтіння золотих світильників, срібних канделябрів, хоругов, пишних китиць, статуй святих і обітних підношень. Тіло нечестивого грішника яскріло коштовним камінням, квітами, кришталем, діамантами, золотом, білосніжними, мов янгольські крила, перами і зайняло на престолі те місце, яке відводять образу Христа. Навколо горіли незліченні свічки, від них хвилями розходилося сяйво. Поважний сан-лукарський абат у ризах священнослужителя, в митрі, прикрашеній коштовними самоцвітами, і з золотою патерицею в руці сидів як владика вівтаря у схожому на трон пишному кріслі посеред свого кліру, що складався з незворушних сивоголових священиків, одягнених у тонкі стихарі, — вони стояли навколо нього, як на картинах отці-святителі стоять навколо Творця. Староста хору та чільні особи капітулу, прикрашені блискучими відзнаками свого високого церковного сану, ходили туди-сюди, окутані хмарами ладану — так світила здійснюють свій шлях у небесних сферах. Коли настав час великого прославляння, дзвони розбудили луну в усіх навколишніх полях, і величезне збіговисько народу проспівало перші слова хвали Господові, якими починається «Те Беиш».

Скільки було високого почуття в цих словах! Чистим і ніжним голосам жінок, що молилися в екстазі, вторували густі й могутні голоси чоловіків, і навіть орган не міг перекрити цього тисячоголосого співу, хоч як потужно гуділи його труби. І тільки дзвінкі ноти, що їх виводив хор хлопчиків, та розлоге гудіння перших басів, збуджуючи в кожному найщасливіші спогади про дитинство і захват перед силою людського почуття, вирізнялися посеред чудового розмаїття голосів, злитих у єдиному палкому пориві:

— Te Deum laudamus!

І полився з глибини собору, де чорніли вкляклі жіночі та чоловічі постаті, спів, подібний до світла, що зненацька спалахує в темряві ночі, і мовби перекоти грому розкололи навколишню тишу. Голоси полинули у високість мовби на хмарах ладану, що голубим прозорим серпанком огорнули фантастичні дивовижі мавританської архітектури собору. Всюди було багатство яскравих барв, пахощі, світло і мелодійні звуки.

У ту мить, коли ця могутня музика любові й подяки піднеслася до престолу, Дон Жуан, надто чемний, щоб не подякувати за увагу, надто розумний, щоб не відчути, як із нього глумляться, вибухнув у відповідь моторошним реготом і з нахабною безцеремонністю перевернувся на бік у своїй пишній раці. Бо диявол уселив йому острах, що його хочуть видати за звичайнісіньку людину, за одного із святих угодників, за якого-небудь Боні-фація або Панталеоне, і, щоб порушити божественну мелодію любові, він моторошно завив, і до того виття приєдналася тисяча голосів із пекла.

Земля благословляла, небо проклинало.

Церква здригнулася на своєму стародавньому підмурку.

— Te Deum laudamus! — волав натовп богомольців.

— Котіться ви до чортів, тварюки! Усе вам Бог та Бог! Паскудне ви поріддя, тупе бидло, йолопи безмозкі разом із вашим немічним стариганом Богом!

І з горла у святого вихопився цілий потік лайки — так вивергається з кратера розжарена лава, коли вибухає Везувій.

— Deus Sabaoth!.. Sabaoth![6] — вигукнули християни.

— Ви ображаєте велич пекла! — відповів Дон Жуан, заскреготівши зубами.

І його жива рука піднялась над ракою, пригрозивши богомольцям жестом, у якому був розпач і глум.

— Святий нас благословляє! — сказали старі жінки, діти та юні наречені — тобто люди найлегковірніші.

Отак ми часто помиляємося, коли поклоняємось кому-не-будь. Людина видатна глузує з тих, хто її вихваляє, а іноді вихваляє тих, з кого вона в душі глузує.

— Sancte Iohannes, ora pro nobis[7], — заспівав абат, простершись ницьма перед престолом.

— Дурень, — пролунало йому у відповідь.

— Що там відбувається? — вигукнув помічник пріора, помітивши в раці якесь вовтузіння.

— Святий біснується, — відповів абат.

І тут жива голова одним посмиком відірвалася від мертвого тіла й упала на жовту лисину простертого ницьма священнослужителя.

— Згадай про донью Ельвіру! — крикнула голова і вгородила зуби в абатову голову.

Абат жахливо зойкнув, урвавши церемонію. Збіглися священики й оточили свого пріора.

— Ну що, бовдуре, існує Бог чи не існує? — пролунав голос у ту саму хвилину, коли абат, укушений у мозок, випускав дух.


Париж, жовтень 1830 р.



ІСУС ХРИСТОС У ФЛАНДРІЇ

Вам, дочці Фландрії, одній з тих, хто творить її нинішню славу, присвячується ця наївна фламандська легенда.

Де Бальзак

У незапам’ятні часи історії Брабанту людей з острова Кадзант до узбережжя Фландрії перевозили човном, який щодня ходив через протоку. Мідельбург — столиця острова, згодом уславлена в анналах протестантизму, — мав у ту давнину не більше як двісті — триста дворів. Багате нині Остенде було тоді нікому не відомою гаванню, біля якої лежало невеличке селище, де жили рибалки, бідні торговці та зухвалі корсари. А проте селище, яке складалося з двох десятків будинків і трьохсот хатин, критих соломою і часто стулених з уламків розбитих кораблів, мало свого намісника, своїх жандармів, шибеницю, монастир, свого бургомістра — одне слово, всі ознаки розвиненої цивілізації. Хто правив у ті часи Брабантом, Фландрією, Бельгією? Про це історія мовчить. Та чи нам не байдуже? Адже від нашої повісті струменить дивний аромат неясного, непевного, чудесного, того самого, чим дихали легенди славетних співців, які безліч разів скрашували довгі фламандські вечори своїми епічними піснями, настільки ж розцвіченими яскравою поезією, наскільки суперечливими у відтворенні історичних подій. Ця легенда, яку не одне покоління дідів розповідало біля домашнього вогнища своїм дітям та онукам і вдень, і ввечері, у кожному столітті набувала нового забарвлення. Схожа на архітектурні пам’ятки, які в різні епохи перебудовувалися за примхою того чи того будівничого і які так приваблюють поетів своїми похмурими та химерними формами, вона здатна довести до розпачу сумлінних істориків, що звикли пильно досліджувати тексти, події, дати. Проте оповідач вірить їй, як вірили їй забобонні жителі Фландрії, не ставши через це ні більш ученими, ні менш розумними. Правда, неможливо було узгодити між собою всі версії легенди, і в нашому переказі вона, можливо, втратила свою неповторну романтичну наївність, зате зберегла сміливість вигадки, створеної уявою й відкинутої істориками, істинно християнську мораль і прихований зміст, доступний кожному, хто тягнеться до мудрого слова. Хай всяк знайде в ній поживу на своє вподобання і візьме на себе клопіт відокремити зерно від полови.

Човен, що перевозив людей з острова Кадзант в Остенде, збирався відчалити. Перш ніж відчепити залізний ланцюг, яким човен був припнутий до кам’яної тумби на молу, перевізник кілька разів просурмив у ріг, скликаючи тих, хто запізнювався, бо на сьогодні то був останній перевіз. Наближалася ніч, сонце заходило, і в його останніх променях береги Фландрії уже ледь-ледь виднілися, тому важко було розгледіти, чи не лишилося на острові запізнілих подорожан, чи не йде хто-небудь попід земляним валом, який оточував поля, або у високому болотному рогозі. Човен був уже повний, і хтось вигукнув: «Чого ми чекаємо? Відпливай!» У цю мить за кілька кроків від молу з’явилася людина; човняр, який не чув, щоб хтось підходив до причалу, вкрай здивувався. Запізнілий подорожній, здавалося, раптово виринув з-під землі, ніби селянин, який ліг полежати на полі, чекаючи, поки покличуть від’їжджати, і схопився на ноги, тільки-но почув, що сурмлять у ріг. Чи він, бува, не злодій? А може, митник або стражник? Коли він підійшов до човна, семеро людей, які стояли на кормі, квапливо повсідалися на лави, щоб не дати затесатися у свій гурт чужому. Думка про це виникла в них підсвідомо й одночасно, думка, яка може виникнути лише в людей вельможних і багатих. Четверо з тієї компанії належали до найвищої фламандської знаті. Був там молодий рицар з двома чудовими гончаками. Його довге волосся вибивалося з-під шапочки, всипаної дорогоцінним камінням; він подзеленькував золотими острогами і раз у раз із зухвалим виглядом підкручував вуса, зневажливо позираючи на попутників. Біля нього сиділа гоноровита молода дівчина; вона тримала на руці сокола й розмовляла лише з матір’ю та з поважним священнослужителем — мабуть, їхнім родичем. Ці четверо говорили гучно й усі водночас — так, наче крім них у човні не було нікого. А тим часом тут-таки сидів і закутаний у широкий плащ гладкий буржуа з Брюгге — особа в тих краях вельми значна. Його слуга, озброєний до зубів, охороняв два мішки, туго напхані грішми. Поруч примостився вчений муж, доктор наук Лувенського університету, що вибрався в дорогу зі своїм писарем. Усіх цих людей, що потай зневажали одне одного, відокремлювала від носової частини суденця лава з веслярами.

Коли запізнілий пасажир ступив у човен, він окинув швидким поглядом корму, побачив, що там місця для нього немає, й перейшов на ніс, сподіваючись якось примоститися там. На носі зібрався убогий люд. Побачивши чоловіка в скромному сурдуті й коротких штанях із брунатного камлоту, в простих брижах із накрохмаленого полотна, з непокритою головою і без шапочки чи капелюха в руці, без гаманця і без меча на поясі, всі подумали, що це який-небудь бургомістр, глибоко шанований своїми городянами, добрий і привітний, схожий на старих фламандців, чию щиру вдачу так добре відтворили на своїх картинах живописці тієї країни. Отож бідняки на носі човна зустріли нового пасажира шанобливо, що викликало насмішкуваті перешіптування багатіїв на кормі. Старий солдат, стомлений від багаторічної служби та поневірянь, відступив незнайомцеві своє місце, пересівши ближче до борту, де, щоб утримати рівновагу, він уперся ногами в дерев’яну поперечку, схожу за формою на ребро риб’ячого кістяка, — такими поперечками скріплюють дошки човна. Посунулася, щоб дати більше місця новоприбулому, й молода жінка з дитиною на руках, що, мабуть, належала до ремісничого стану Остенде. В цьому її русі не було ні догідливості, ні погорди. Він свідчив про увагу до ближнього, в якій бідняки, звикши високо цінувати послужливість і братню турботу, розкривають свою просту й щиру душу, таку наївну у виразі і добрих, і поганих почуттів. Незнайомець подякував жестом, сповненим шляхетної гідності, й сів між молодою матір’ю та старим солдатом. Зра-зу за ним сидів селянин із десятирічним сином. Безтурботна горопаха — стара зморшкувата жебрачка в лахмітті — скулилася на купі линв у самому носі човна.

Один із веслярів, старий моряк, що колись знав її багатою та вродливою, пустив її туди «бога ради» — за чудовим народним висловом.

— Красно дякую, Томасе, — сказала йому стара. — Сьогодні ввечері прочитаю за тебе два «отченаші» й двічі помолюся Богородиці.

Хазяїн човна ще раз просурмив у ріг, окинув поглядом безлюдний берег, кинув ланцюг собі під ноги і, пробігши понад бортом, узявся за стерно. Він стернував стоячи і, коли уже вийшли у відкрите море, подивився на небо.

— Ану, наляжте на весла! — голосно гукнув він. — Нам слід поквапитися! Море — чортова колиска — пахне штормом! Я чую, як воно нуртує в глибині, аж стерно мені вивертає, та й мої рани занили перед бурею.

На ці слова, мовлені на морському жаргоні й зрозумілі тільки вухам, звичним до шуму хвиль, помахи весел почастішали, але з ритму при цьому не збилися; якщо раніше одностайні рухи веслярів можна було порівняти з кінською риссю, то тепер вони перейшли в галоп. Добірне товариство, що сиділо на кормі, з відвертою зневагою дивилося на жилаві руки, на засмаглі обличчя з палахкотючими очима, на перенапружені м’язи людей, що з’єднали свої зусилля, аби за мізерну плату перевезти їх через протоку. Вельможне панство не тільки не співчувало бідолахам, а навпаки, вони ще й показували на веслярів пальцями і сміялися, поглядаючи на їхні обличчя, спотворені від страшної напруги. А солдат, селянин і стара жебрачка жаліли матросів, бо жалість властива людям, які живуть працею і знають, що таке гарячкова перенапруга, коли доводиться докладати неймовірних, а іноді й надлюдських зусиль. Крім того, постійно живучи просто неба, вони з вигляду хмар зрозуміли, яка небезпека їм загрожувала, й відразу притихли, посерйознішали. Молода мати заколисувала дитинча, наспівуючи йому мелодію старовинного церковного гімну.

— Якщо ми доберемося сьогодні до берега, — сказав солдат селянинові, — значить, наші душі поки що Господові не потрібні.

— На все Його воля, — озвалася жебрачка. — Але здається мені, що він уже готується покликати нас до свого престолу. Гляньте, яка заграва!

І порухом голови вона показала на захід, де по бурих, підсвічених червонястим сяйвом хмарах, з яких, здавалося, от-от вихопиться на волю ураганний вітер, зміїлися вогненні блискавиці. Море глухо гуркотіло — так гарчить собака, перш ніж люто загавкати. Та до Остенде, зрештою, було вже зовсім близько. В цю мить небо й море являли собою видовище, якого ні живопис, ні поезія увічнити не можуть. Людина у своїй творчості шукає разючих контрастів. Тому митці звичайно прагнуть, щоб природа поставала перед ними яскравою й екзотичною; мабуть, вони просто неспроможні передати у своїх творіннях високу поезію її буденних проявів, хоча спокій і тиша хвилюють людську душу не менше, аніж буря й сум’яття. Була хвилина, коли всі у човні замовкли і стали вдивлятися у небо та в море, скоряючись чи то лихому передчуттю, чи то священному смутку, який опановує майже нас усіх у годину молитви надвечір, коли замовкає природа й озиваються дзвони. Море тьмяно мерехтіло, переливаючись безліччю відтінків сталевого полиску. Небо було суцільно сіре. На заході його перетинали довгі вузькі смуги, схожі на криваві хвилі, на сході купчилися хмари, зморщені, ніби чоло старезного діда, а між хмарами то спалахували, то гасли сліпучо-яскраві, мовби наведені тонким пензлем, лінії. Отже, море й небо утворювали тьмяне з бляклими розводами тло, на якому особливо вирізнялася зловісна заграва на заході. В ці хвилини лик природи вселяв у душу жах. Якщо нам дозволять присмачити літературну мову сміливими народними виразами, то ми слідом за солдатом повторимо, що погода зазнала поразки, або наведемо слова селянина: «Небо насупилося, мов катова пика».

Зненацька налетів східний вітер, і хазяїн човна, що не відривав погляду від моря, побачив, як воно збилося на обрії.

— Хо-хо! — крикнув він.

На цей сигнал матроси перестали веслувати й опустили весла у воду.

— Хазяїн знає діло, — незворушно мовив Томас, коли човен злетів на гребінь величезної хвилі, а потім ковзнув, здавалося, на саме дно моря, яке розверзлося під ним.

При цьому запаморочливому падінні в порожнечу, куди пожбурив човна раптовий спалах океанського гніву, люди на кормі зблідли і з жахом зойкнули:

— Ми гинемо!

— Стривайте, ще ні, — спокійно відповів їм керманич.

У цю мить над самим човном вітер роздер сіру запону.

Тим часом як на сході й на заході зі зловісною поквапливістю громадилися кучугури хмар, крізь щілину, яка утворилася під натиском вітру, ринуло світло надвечірнього сонця й осяяло людські обличчя. І тоді всі у човні — вельможі, багатії, матроси та бідняки — на якусь мить заціпеніли з подиву, побачивши пасажира, який прийшов останнім. Розділене на прямий проділ золотаве волосся облямовувало спокійне відкрите чоло і густими хвилями спадало на плечі, виокремлюючи на тлі сірого неба обличчя, що сяяло добротою та неземною любов’ю. Цей чоловік не гордував смертю, він знав, що вона не владна над ним. Навіть ті, хто сидів на кормі, на мить забули про невблаганну лють розбурханої стихії, яка погрожувала їм загибеллю; та незабаром до них вернувся звичний егоїзм.

— Добре цьому йолопу бургомістрові! Він навіть не усвідомлює, яка небезпека над нами нависла! Він тупий, мов скотина, і помре без агонії, — сказав учений муж.

Не встиг він промовити цю глибокодумну фразу, як буря завила з нестямним шалом. Вітри засвистіли зусібіч, човен закрутився, мов дзиґа, і в нього ринула вода.

— О моє бідолашне малятко! Дитино моя, дитино! Хто врятує тебе? — в розпачі заволала мати.

— Ви самі, — відповів незнайомець.

Його голос, мов органна музика, проник у серце молодої жінки і вселив їй надію; вона почула ці сповнені доброти слова, незважаючи на завивання шторму, на крики переляканих людей.

— Пресвята Діво, заступнице Антверпенська, жертвую тобі тисячу фунтів воску і поставлю статую, якщо ти врятуєш мене від цієї біди! — вигукнув багатій із Брюгге, стоячи навколішки на своїх мішках із золотом.

— Та нема її, вашої Святої Діви, ні тут, ні в Антверпені, — сказав йому вчений.

— Вона на небесах, — промовив голос, який, здавалося, долинув із дна морського.

— Хто це сказав?

— Мабуть, сам диявол! Він сміється з Богоматері Антвер-пенської! — закричав слуга.

— Дайте спокій своїй Пресвятій Діві, — сказав стерновий пасажирам. — Візьміть-но ліпше черпаки та вихлюпуйте воду з човна. А ви, — гукнув він до матросів,— наляжте на весла! Буря дала нам хвилину перепочинку, так в ім’я сатани, який ще держить нас на цьому світі, послужімо самі собі провидінням! Усім відомо, що коли на морі буря, то в цій вузькій протоці сам чорт ногу зламає, але ось уже тридцять років мій човен тут плаває. Хіба мені вперше змагатися із штормом?

І він далі міцно тримав у руках стерно, пильно вдивляючись то в море, то в небо, то поглядаючи на свого човна.

— Він завжди сміється з усього, наш хазяїн, — стишеним голосом сказав Томас.

— Невже Бог допустить, щоб ми загинули разом з усім отим набродом? — спитала рицаря гоноровита молода дівчина.

— Ні, ні, шляхетна панно! Ось послухайте, що я скажу. — Він притяг її до себе за стан і прошепотів їй на вухо: — Я добре плаваю — ви тільки мовчіть! Я вхоплюся за ваше прекрасне волосся й обережно допливу з вами до берега. Але я зможу врятувати тільки вас одну.

Дівчина подивилася на свою стару матір. Та стояла навколішках і просила єпископа, щоб відпустив їй гріхи, але той нічого не чув. У очах своєї прекрасної дами рицар прочитав слабкі проблиски дочірнього почуття і сказав їй стишеним голосом:

— Покоріться волі Господній! Якщо Бог покличе вашу матір до себе, то заради її ж таки щастя... на тому світі, — сказав він уже зовсім пошепки.

«Та й заради нашого на цьому», — подумав він. Адже дамі з Рюпельмонда належали аж сім ленних володінь, не рахуючи баронського маєтку поблизу Гавра. Дівчина з надією слухала голос, що обіцяв їй життя і кохання, і то був голос вродливого шукача пригод, юного безвірника, який, проте, вчащав до церкви, де шукав собі здобич — багату наречену, що принесла б йому дзвінкі золоті монети.

Єпископ хрестив хвилі й наказував їм утихомиритись, хоч аніскільки не вірив у те, що цей засіб подіє. Він думав про свою наложницю, яка чекала його, приготувавши розкішну вечерю; можливо, в цю саму мить вона приймала ванну, або напахчувалася, або вбиралася в оксамит, або приміряла свої намиста та інші коштовні оздоби. Далекий від думок про всемогутність святої церкви, нездатний ні втішити ближніх, ні переконати їх, щоб вони поклалися на ласку Божу, розбещений єпископ домішував до священних слів молитви слова жалю за мирськими втіхами і за земним коханням.

При слабкому світлі, що осявало бліді обличчя, можна було бачити, які різні почуття нуртують у різних душах. Зненацька хвиля високо підкинула човна, а з височини жбурнула його в провалля, і, здригаючись, як осінній лист під ударами холодного вітру, суденце затріщало біля корми, наче ось-ось мало розламатися надвоє. Розпачливі зойки приречених на загибель людей змінювалися хвилинами моторошної тиші. Прості люди в носовій частині човна становили разючий контраст із багатіями та вельможами, які сиділи на кормі. Молода мати пригортала до себе дитину щоразу, коли хвилі загрожували поглинути вутле суденце; але в її серці жевріла надія, яку заронили слова незнайомця, вона прикипіла до нього поглядом і перейнялася вірою, сильною вірою слабкої жінки — вірою матері. Поклада-ючи всі свої надії на Слово Боже, на слово любові, яке злетіло з уст дивного чоловіка, наївне створіння довірливо чекало, коли здійсниться його обіцянка, і майже перестало боятися небезпеки. Вчепившись у борт човна, солдат очей не зводив із незвичайного попутника, з незворушних рис його обличчя; підсвідомо він намагався брати з нього приклад, і на його грубому, засмаглому обличчі відбивалися розум і воля, які він проніс майже нерозтраченими через усе життя, сповнене послуху і важких машинальних зусиль. Прагнучи наслідувати спокій і витримку вищої істоти, він — мабуть, сам того не усвідомлюючи — прилучився до таємного джерела духовної сили. Його захват вилився в безмежне фанатичне поклоніння і віру в цю людину; так солдати переймаються палкою любов’ю до свого полководця, коли він — улюбленець слави, наділений могутньою силою волі, — знов і знов одержує блискучі перемоги.

Стара жебрачка бурмотіла:

— Ох, я ж безсоромна грішниця! Хіба досить страждала я, щоб спокутувати нечестиві втіхи, яким я віддавалася в юності? Навіщо ти, нещасна, тішилася життям, наче валлійка, проживала церковне майно з ченцями і бідняцькі статки з жадібними збирачами податків? Ох, завинила я, завинила тяжко! Дозволь же Мені, Господи, відмучитися за мої гріхи в цьому земному падолі! Свята Діво, Мати Божа, змилуйся наді мною!

— Заспокойся, матінко, Господь Бог не дріб’язковий лихвар. Хоч я й порішив на своєму віку без розбору чимало людей, і лихих, і добрих, я не боюся Страшного суду.

— Ох, пане вояк, і пощастило ж отим благородним дамам, адже біля них єпископ, свята людина, і він, звичайно, відпустить їхні гріхи, — далі приказувала стара. — От якби й мені почути від священика: «Твої гріхи відпустяться тобі», — я б йому повірила!

Незнайомець обернувся до неї, й вона затремтіла під його поглядом — стільки в ньому було милосердя!

— Перейміться вірою, — сказав він, — і віднайдете спасіння.

— Хай воздасть вам Бог, добрий пане, — відповіла жебрачка. — Якщо ви правду кажете, я ладна босою дійти до Богоматері Лоретської, щоб помолитися і за вас, і за себе.

Селянин із сином сиділи мовчки; звикши підкорятися стихії бездумно, як тварини, вони змирилися з долею і звірилися на волю Господню. Отже, з одного кінця човна — багатство, гординя, наука, розпуста, злочин, одне слово, людське суспільство в тому вигляді, яким формують його мистецтво, мислення, освіта, вищий світ та його закони; але саме ці люди — і тільки вони — кричали з розпачу, мордуючись убивчими сумнівами і гнітючим страхом. А над цими жалюгідними створіннями височів хазяїн човна, чоловік за стерном — сильний, непідвладний ваганням, чоловік, який звик наказувати, вірив у свою щасливу зірку й сам творив свою долю. Він кричав: «Святий черпак!» замість «Свята Діво!», він кидав виклик бурям і врукопаш воював із морем. А в протилежному кінці човна зібралися істоти слабкі. Мати, що колисала дитинча, пригортаючи його до грудей, а воно всміхалося бурі. Жінка, колись непутяща, а нині опанована пекучим каяттям. Солдат, посмугований шрамами, який за свою незламну відданість, за знівечене життя і скалічене тіло одержав лише змочений слізьми шматок хліба; і попри все це він сміявся з усього й безтурботно йшов дорогами життя, радіючи, коли йому щастило окропити давню славу кухлем пива або похвалитися перед захопленою молоддю колишніми подвигами; своє майбутнє він безтурботно довірив Богові. І нарешті, двоє селян, двоє чесних трудівників — саме втілення тяжкої праці, без якої немислиме життя на землі. Ці простодушні створіння не цікавилися скарбами думки, завжди готові поступитися ними заради віри, яка була напрочуд міцна, адже вони ніколи не міркували й не сперечалися про неї; сумління в цих незайманих натур було чисте, а почуття — сильні; каяття, знегоди, любов і праця загартували, очистили, зміцнили, подеся-тирили їхню волю, а тільки воля й нагадує в людині про те, що мудреці назвали душею.

Коли, скоряючись чародійному мистецтву стернового, човен майже доплив до Остенде й до берега лишилося футів із півсотні, не більше, шквальний порив бурі знову відніс його в море, й він перекинувся. За мить до того осяйноликий незнайомець сказав зневіреним людям:

— Хто вірує — врятується! Ходіть за мною.

І, переступивши через борт, він упевнено пішов по хвилях. Молода мати з дитиною на руках відразу подалася за ним. Солдат підхопився на ноги і сказав своєю простою говіркою:

— Щоб я пропав! Та я піду за тобою хоч і до дідька в зуби!

І ступив у море, навіть не здивувавшися, що воно тверде під його ногами.

Стара грішниця, яка вірила у всемогутність Бога, теж пішла по воді за незнайомцем.

Селянин із сином подумали:

«Якщо вони йдуть по морю, то чом би й нам не піти?»

І кинулися наздоганяти гурт. Море не розверзлося й під ними.

Томас вирішив наслідувати 'їхній приклад, але його віра хиталася, й він тричі провалювався під воду, але тричі виринав і нарешті теж пішов по хвилях. Відважний керманич схопився за уламок свого човна і прилип до нього, наче молюск. Скнара-багатій теж перейнявся вірою і підхопився на ноги, але він хотів забрати із собою золото, й воно потягло його на дно морське.

Коли незнайомець запропонував усім, хто в човні, йти за ним, учений почав глузувати з дурисвіта та з йолопів, які йому повірили, і море поглинуло нечестивця. Молоду дівчину потяг у безодню її поклонник. Єпископ і стара дама відразу пішли на дно, адже вони не знали ні милосердя, ні істинної віри і були обтяжені багатьма злочинами, а ще дужче — безвір’ям, прихильністю до суєтних утіх, святенництвом.

А тим часом кілька людей, яких укріпила віра, твердо ступали сухими ногами по розбурханих водах. Навкруги жахливо завивала буря, але величезні буруни розступалися перед ними. Чиясь незламна сила приборкувала океан. Крізь туман натхнені вірою розгледіли вдалині слабенький вогник, що блимав на березі у вікні рибальської хижки. Кожному, хто, долаючи страх, прямував на цей вогник, вчувалося, ніби в гуркоті океанських хвиль він чує крик того, хто йшов поруч: «Тримайся!» А насправді жоден не промовив і слова — всі душевні сили було віддано на боротьбу з небезпекою.

Так вони дійшли до берега. Коли усі нарешті посідали біля вогнища в рибальській хатині, вони стали шукати очима свого осяйноликого супутника, та його серед них уже не було. У ці хвилини він сидів на скелі й дививсь, як ураган викинув до її підніжжя стерничого, що вчепився в дошку з такою силою, на яку здатні лише моряки у двобої зі смертю. Тоді чоловік спустився зі скелі, підібрав напівмертвого стерничого і сказав, простерши милосердну руку над його головою:

— Нехай цього разу все буде гаразд, але надалі так не чини, а то послужиш для інших поганим прикладом.

Він завдав моряка на плечі й доніс до рибальської хижки, постукав у двері й попросив, щоб нещасливця впустили до скромного притулку. Відразу по цьому Спаситель зник.

На тому місці моряки спорудили монастир Милосердя і там, як твердить легенда, ще довго зберігалися відбитки ніг Ісуса Христа, які залишилися на піску. В 1793 році, коли французи увійшли до Бельгії, ченці перенесли кудись-інде цю дорогоцінну реліквію, свідчення про останнє зішестя Христа на землю.

Саме в тих краях і опинився я незабаром після революції 1830 року, почуваючи себе стомленим від життя і в усьому зневіреним. Та якби ви запитали, в чому причина моєї зневіри, я навряд чи зміг би відповісти — така млявість, така порожнеча панували в моїй душі. В голові не лишилося жодної думки — вони повилітали звідти під натиском західного вітру. З неба віяло чорним холодом, темно-бурі хмари дихали зловісною погрозою. Море здавалося неозорим, і вся насуплена природа ніби казала мені: «Сьогодні ти помреш чи завтра — яка різниця, коли однаково ти помреш?» — і таке інше в такому ж дусі... Отак я блукав, думаючи про непевне майбутнє, про свої ошукані надії. Весь під владою цих похмурих роздумів, я машинально ввійшов до монастирської церкви, сірі вежі якої бовваніли крізь туман, наче привиди. Без особливого захвату дивився я на ліс колон, на чиїх прикрашених листяними візерунками капітелях лежали легкі красиві аркади, утворюючи прегарний лабіринт. Я став безтурботно прогулюватися в бічних нефах, що розкривалися переді мною, ніби закручені у спіраль портики. В сутіні осіннього дня ледве-ледве можна було розгледіти вгорі кам’яні замки склепінь і витончене мереживо кутів, під якими сходилися і розходилися арочні ансамблі. Орган мовчав. Лише звуки моїх кроків гучно відлунювали в занурених у темряву бічних вівтарях. Я сів біля однієї з чотирьох колон, які підтримували головне склепіння, поблизу хорів. Звідти я міг бачити весь храмовий ансамбль, на який я дивився цілком бездумно. Мій погляд ковзав по неозорому лабіринту високих колон, по величезних, круглих вікнах-розетках із густим плетивом шибок над бічними дверима і над головною брамою, по зовнішніх галереях, де між мініатюрними колонами блищали вітражі, оправлені в рами у вигляді арок, трилисників або квітів, філігранно вирізьблених у камені. В глибині хорів мерехтів скляний купол, наче оздоблений дорогоцінним камінням у чудовій оправі. Праворуч і ліворуч до цього склепіння — місцями білого, а місцями розфарбованого в барвисті кольори — сходилися два глибокі нефи, оповиті сутінню, в глибині якої бовваніли невиразні обриси сотні сірих колон. Я так пильно вдивлявся в ці чудові аркади, в арабески, у фестони, у спіралі, в усі ці чудернацькі сарацинські візерунки, які перепліталися між собою, осяяні химерними відблисками, що мої чуття втратили гостроту. Я наче опинився на межі між фантастикою й реальністю, потрапивши в пастку оптичних ілюзій і майже приголомшений розмаїттям видів. Якось непомітно всі ці вирізьблені в камені картини затяглися маревом, і я бачив їх мовби крізь серпанок із золотої куряви, схожої на ту, яка витає в осяйних смугах, що їх прокреслюють у кімнаті сонячні промені. У глибині цієї туманної атмосфери, що ніби розмила всі форми, зубці вікон-розеток несподівано замерехтіли. Кожна стрілка в склепінні, кожна вирізьблена в камені грань, кожна рисочка заблищали сріблястим блиском. Сонце підпалило вітражі, й вони заяскріли розмаїттям усіх своїх барв. Колони схитнулися, їхні капітелі ледь помітно заколивалися. Будівля задвигтіла, мовби від легкого землетрусу, фризи заворушилися з граційною обережністю. Рухи кількох грубезних колон здалися мені виваженими й серйозними — це скидалося на танець статечної вдови, яка на загальне прохання погоджується в кінці балу виступити в останній кадрилі. Декілька мініатюрних струнких колон, увінчаних трилисниками, почали сміятися й підстрибувати. Вивершені гострим кутом аркади зійшлися з високими вікнами, довгими та вузькими, схожими на тендітних середньовічних дам, які носили герб свого дому, вигаптуваний на золототканих уборах. Танець аркад у митрах із елегантними вікнами скидався на поєдинок у рицарському турнірі. Незабаром у будівлі храму забринів кожен камінь, хоча ніщо не зрушило з місця. Озвався орган, і я почув божественну гармонію, в якій поєдналися голоси ангелів і незвичайна музика, під акомпанемент приглушеного першого басу дзвонів, бамкання яких сповістило, що дві колосальні вежі загойдалися на своїх квадратних підмурках. Цей дивний шабаш видався мені чимось цілком природним — мабуть, я втратив здатність дивуватися з будь-чого, після того як побачив Карла X, скинутого з престолу. Я й сам злегка розхитувався, ніби сидів на гойдалці, яка давала мені відчуття нервової втіхи, але осмислити, що ж то зі мною діється, я не міг. І ось посеред цієї палкої вакханалії церковні хори здалися мені холодними, ніби там було царство зими. Я побачив на них багато жінок у білому, нерухомих і мовчазних. З кадильниць заструменіли приємні пахощі, які проникли мені в душу і збадьорили її. Свічки яскраво запалахкотіли. Аналой пішов вистрибом, веселий, наче підхмелений співець. Я зрозумів, що собор обертається навколо своєї осі, й так швидко, що всі речі, здавалося, лишаються на місці. Величезний Христос, який стояв на престолі, посміхався мені з лукавою доброзичливістю, аж я збентежився і перестав дивитись на нього, замилувавшись блакитним маревом, що напливало між колонами, надаючи їм невимовної краси. На фризах заворушилися кілька прекрасних жіночих постатей. Діти, які підтримували грубі колони, залопотіли крильми. Я відчув, як божественна сила підносить мене у височінь, занурюючи в безмежну радість, у приємний і солодкий екстаз. Я, мабуть, віддав би життя, аби продовжити цю фантасмагорію, як раптом чийсь різкий голос крикнув мені в саме вухо:

— Прокинься й іди за мною!

Кощава жінка взяла мене за руку, і жахливий холод передався від неї всім моїм нервам. Крізь поморщену шкіру мертвотно-блідого, майже зеленого обличчя виднілися всі кістки черепа. Ця миршава холодна бабця була в чорній сукні, яка тяглася за нею по підлозі, а на шиї в неї щось біліло — я не наважився роздивитись ту річ ізблизька. В її нерухомих, піднятих до неба очах я побачив одні білки. Вона повела мене через церкву, залишаючи за собою сірий слід — з її сукні сипався порох. Коли вона йшла, зуби в неї клацали, як у скелета. Позад себе я чув теленькання дзвоника — різкі звуки, що відбивалися в моєму мозку, мов цигикання гармонії.

— Треба страждати, треба страждати, — повторювала моя поводатарка.

Ми вийшли з церкви й далі простували найбагнистішими у світі вулицями. Вона завела мене в якийсь чорний дім, де притягла до себе й закричала голосом, тріснутим, мов дзенькіт розколотого дзвона:

— Захисти мене, захисти мене!

Ми піднялися крученими сходами. Коли вона постукала в темні двері, їх відчинив мовчазний чоловік, схожий на інквізитора. Незабаром ми опинилися в кімнаті, обвішаній старими дірявими гобеленами, де було повно ганчір’я, злинялого мусліну, позолоченої міді.

— Ось вічні багатства, — сказала вона.

Я затремтів від жаху, виразно побачивши в ту мить при світлі довгого смолоскипа та двох свічок, що ця жінка, мабуть, тільки недавно встала з могили. В неї зовсім не було волосся. Я хотів кинутися навтіки, але вона простягла свою кощаву руку й обхопила мене наче сталевим обручем, утиканим гостряками. І коли вона зробила цей рух, біля нас пролунав крик із кількох мільйонів горлянок, жахливий зойк торжества мерців!

— Я хочу зробити тебе щасливим навіки, — сказала вона. — Ти мій син.

Ми сіли біля каміна, в якому лежав давно остиглий попіл. Миршава бабця стиснула мені руку з такою силою, що я не міг і ворухнутися. Я пильно подивився на неї і з вигляду лахів, у яких вона гнила, спробував розгадати історію її життя. Та чи існувала вона? Це лишалося для мене загадкою. Хоча я добре роздивився, що колись вона була схожа на грецьку статую з непорочним чолом — вродлива і юна, одягнена з вишуканою простотою.

— Ага, — сказав я, — тепер я тебе впізнав! Нещасна, навіщо ти стала продаватися чоловікам? Досягши віку зрілості і ставши багатою, ти забула про свою чисту і ніжну юність, про свої високі поривання, про свої невинні розваги, про свою живодайну віру, і ти зреклася своєї первісної могутності, своїх духовних переваг задля могутності плоті. Відмовившись від свого лляного вбрання, від вистеленого мохом ложа, від гротів, осяяних божественним світлом, ти заяскріла діамантами, захопилася розкошами і любострастям. Зухвала, горда, всього жадаючи і всього домагаючись, усе нищачи на своєму шляху, ти перетворилася на модну повію, яка прагне лише плотських утіх, ти вдавалася до кривавих злочинів, наче королева, що знавісніла від хоті. Чи пригадуєш, як іноді ти бувала вкрай тупою? А тоді раптом ставала дивовижно розумною — таким буває Мистецтво, коли пориває з оргією. Ти була поетесою, художницею, співачкою, любителькою блискучих церемоній, та чи протегувала ти мистецтву лише з примхи і з бажання спати під чудово оздобленою стелею? Тобі годилося бути скромною і цнотливою, а ти зрештою все придавила своїм черевиком, ти скидала з трону князів, наділених усім у цьому земному падолі: владою, грішми, талантом. Ти ображала чоловіків, ти знаходила радість у тому, щоб побачити, до чого може дійти людина у своїй дурості, ти то наказувала своїм коханцям плазувати перед тобою навколішках, то веліла їм віддавати тобі їхні багатства, скарби і навіть жінок, коли ті були чогось варті! Ти без усякої на те причини винищила мільйони людей, ти посилала 'їх, немов піщані хмари, із Заходу на Схід. Ти спустилася з верховин мислі, щоб усістися поруч із можновладцями. Замість утішати чоловіків, ти — жінка! — мучила їх і кривдила! Ти вимагала крові, знаючи, що матимеш її скільки завгодно. А колись же, як ти витала у високості, ти задовольнялася жменькою борошна, ти їла чорний хліб і доливала вино водою. У всьому оригінальна, ти забороняла своїм голодним коханцям їсти — і вони не їли. Чому дійшла ти до таких химер, щоб вимагати від людей неможливого? Чому, ніби куртизанка, зіпсута поклонниками, ти дратувалася через дурниці й не виводила з омани людей, які тлумачили або виправдовували всі твої помилки? А якими були останні спалахи твого любострастя! Пристрасть жінки, якій за сорок, жахлива — і ти рикала, мов тигриця у своєму останньому пориві, ти хотіла обняти всесвіт, а всесвіт від тебе вислизнув. Потім уже не юнаки припадали до твоїх ніг, а безпорадні діди, і 'їхнє залицяння зробило тебе відразливою. І в той же час деякі люди з орлиним зором остерігали тебе, й не раз: «Ти ганебно загинеш, бо ти вдалася до ошуканства, ти не виконала обіцянок, які дала молодою дівчиною. Замість бути янголом із проясненим чолом і дарувати всім мир, світло та щастя, ти стала Мессаліною, полюбивши криваві побойовиська на арені цирку та розгнуздані оргії, зловживши своєю владою. Ти вже ніколи не станеш невинною дівчиною, тобі потрібен хазяїн. Твій час близько. Ти вже відчуваєш подих смерті. Твої спадкоємці вважають тебе багатою, вони тебе вб’ють і не одержать нічого. Спробуй принаймні скинути з себе лахи, що давно вийшли з моди, стань такою, якою ти була колись. Але ні, вже пізно! Ти сама заподіяла собі смерть!» Хіба це не твоя історія? — сказав я їй на закінчення. — Тепер ти стара, дряхла, беззуба, холодна, всіма забута, і ніхто навіть глянути на тебе не хоче. Ти тепер носиш жалобну сукню і ні в кого більше не розбуджуєш жадання. Навіщо ж ти живеш? Де твоє багатство? Ти бездумно його розтринькала! Де твої скарби? Навіщо ти занапастила красу?

На це запитання миршава бабця випростала свій кістяк, скинула з себе лахи, виросла, посвітліла, всміхнулася, вийшла зі своєї чорної шкаралупи. Як ото злітає з пальмової гілки новонароджений метелик, ця екзотична істота раптом постала переді мною білою і юною, вбраною у лляну сукню. Її золотаві коси спадали на плечі густими хвилями, очі в неї заблищали, її огорнула осяйна хмарка, золотий німб спалахнув навколо її голови. Вона підняла довгий вогненний меч, показала ним у простір і промовила:

— Дивись і віруй!

І я побачив удалині тисячі храмів, схожих на той, у якому я щойно був, але прикрашених картинами й фресками; і з кожного линув божественний спів. Навколо церков метушилися тисячі людей, як мурахи в своєму мурашнику. Одні переносили книги, другі переписували манускрипти, треті давали милостині біднякам, майже всі щось читали або слухали проповідників. Посеред незліченних юрмищ здіймалися велетенські статуї, поставлені людьми. Від якогось джерела, не менш яскравого, аніж сонце, струменіло фантастичне світло, і в його променях я прочитав на цоколях статуй: НАУКИ. ІСТОРІЯ. ЛІТЕРАТУРА.

Світло згасло, і я побачив біля себе ту саму дівчину, яка поступово повернулась у свою холодну оболонку, у свої мертвецькі лахи і знову перетворилася на стару бабу. Її родич приніс трохи попелу, щоб вона підсипала його в грілку для ніг, бо по-года була холодна; потім він засвітив тій, для якої колись сяяли тисячі свічок, тьмавого каганця, щоб уночі вона могла читати молитви.

— Більше ніхто не вірить!.. — сказала вона.

Ось у якому жалюгідному стані побачив я найпрекраснішу, найграндіознішу, найправдивішу, найпліднішу в історії силу.

— Прокиньтеся, пане, вже замикають двері, — почув я хрипкий голос.

Обернувшись, я побачив потворне обличчя церковного служника, який роздавав святу воду, він торсав мене за плече. Собор уже весь закутався в сутінь, наче людина — в плащ.

«Вірити — це жити! — сказав я сам собі. — Нещодавно на моїх очах поховали Монархію. Треба рятувати ЦЕРКВУ!»


Париж, лютий 1831 р.



ЧЕРВОНА КОРЧМА

Присвячується маркізові де Кюстіну

Не пам’ятаю вже, якого то року паризький банкір, що мав широкі комерційні зв’язки в Німеччині, давав обід на честь одного із своїх приятелів, якого знав давно, але того дня побачився з ним уперше; таких друзів негоціанти заводять повсюди, завдяки діловому листуванню. То був голова досить солідної нюрнберзької фірми, добродушний і гладкий німець, людина освічена і з добрим смаком, заядлий любитель люльки; він мав приємне, широке, чисто нюрнберзьке обличчя з квадратним, майже геть облисілим лобом, з кількома жмутиками ріденького білявого волосся на скронях, являючи собою взірець синів цнотливої Німеччини, такої благородної і багатої на статечні характери, Німеччини, яку досі вважають миролюбною, навіть після семи нашесть. Німець сміявся простодушно, слухав уважно, пив охоче і, мабуть, любив шампанське не менше, аніж палевий йоганнісберг. Звали його Германом, як майже всіх німців, що їх письменники зображують у своїх книжках. Либонь, він усе звик робити ґрунтовно і тепер, зручно всівшись за банкіровим столом, їв з уславленим на всю Європу німецьким апетитом, віддаючи належну шану знаменитій кухні великого Карема. В честь гостя хазяїн дому запросив близьких друзів — капіталістів, комерсантів, кількох гарненьких і приємних дам, чиє миле базікання та невимушені манери вельми пасували до німецької простоти гостя. Коли б ви, як я у той вечір, мали приємність поспостерігати за цією веселою компанією людей, які поховали пазурі наживи, щоб віддатися втіхам життя, ви далебі забули б про те, що на світі існують високі лихварські відсотки і трапляються прикрі банкрутства.

Людина не може завжди творити зло. Навіть серед піратів, певне, бувають приємні години, коли на 'їхньому розбійницькому кораблі можна почувати себе, як у кріслі-гойдалці.

— Сподіваюся, гер Герман на прощання розповість нам яку-небудь страшну історію в німецькому дусі.

Ці слова промовила за десертом одна юна особа, бліда й білява, яка, звичайно ж, начиталася Гофманових казок і романів Вальтера Скотта. Чарівне створіння було єдиною дочкою банкіра — хазяїна дому, і своє виховання дівчина нині завершувала в театрі Жімназ, не пропускаючи жодної п’єси з тих, які там ставилися. В ті хвилини гості вже перебували в щасливому стані солодкої знемоги, який опановує нас після розкішної трапези, коли ми трохи переоцінили можливості свого травлення. Кожен сидів, відкинувшись на спинку стільця, і, делікатно поклавши руку на край столу, грався позолоченим десертним ножиком. Як і завжди, коли обід закінчується, хтось із гостей неодмінно крутив у пальцях зернятко груші; інший скочував кульку з хлібної м’якушки; закохані складали з огризків фруктів безформні літери; скнари підраховували кісточки від плодів і вишиковували їх на тарілці — так ото драматург розставляє статистів у глибині сцени. Про ці маленькі радощі втішання щедрою трапезою чомусь не згадав у своїй книжці Брія-Саварен — автор, загалом кажучи, надзвичайно сумлінний. Слуги вийшли. Стіл з десертом скидався на ескадру після бою — усе розкидане, напівз’їдене, понівечене. Тарілки безладно пересували туди-сюди, хоча господиня дому докладала неабияких зусиль, щоб розставити їх як треба. Кілька гостей роздивлялися краєвиди Швейцарії, розвішані на двох протилежних стінах їдальні. Ніхто не нудьгував. Нам ще не доводилося зустрічати людину в сумному гуморі, коли вона перетравлює вишуканий обід. У такі хвилини ми любимо посидіти в спокої, що являє собою ніби золоту середину між замріяністю мислителя і ситим задоволенням жуйної тварини, — цей стан було б доречно назвати меланхолією натоптаного шлунка. Отож не дивно, що всі гості дружно подивилися на добродушного німця, радіючи, що зараз почують яку-небудь баладу, хай навіть геть нецікаву. Посеред такої блаженної тиші голос оповідача має властивість мовби зачаровувати наші притуплені почуття і сприяти втішанню, так би мовити, негативним щастям. Я люблю все мальовниче і тут мимоволі замилувався цими обличчями, розквітлими від усмішок, освітленими сяйвом свічок, розчервонілими від смачної їжі; їхні розмаїті вирази на тлі канделябрів, порцелянових кошичків, фруктів та кришталю створювали вельми цікаву й химерну картину.

Несподівано мою уяву вразила зовнішність гостя, який сидів навпроти мене. Це був чоловік середнього зросту, досить угодований, поважний, з манерами біржового маклера і — як мені здалося — веселий на вдачу і небагатий на розум. Досі мій погляд жодного разу на ньому не зупинився, але в цю мить його обличчя — мабуть, завдяки грі штучного світла — раптово змінилося, прибрало землистого відтінку, вкрилося ліловими плямами. Достоту обличчя тяжкохворого, що ось-ось стане трупом. Він застиг нерухомо, наче постать, зображена на діорамі, тупо дивлячись на скляний корок, що виблискував кришталевими гранями; та, либонь, він нічого перед собою не бачив і забув про все, споглядаючи якесь видіння зі свого минулого або теперішнього. Я довго розглядав це химерне обличчя, і мене обсідали всілякі здогади: «Чи йому нездужається? А може, надто багато випив? Чи розорився на біржі? Чи міркує, як обшахрувати кредиторів?»

— Гляньте! — звернувся я до своєї сусідки, показавши їй на незнайомця. — Яка пика! На ній мовби наліплене оголошення про банкрутство.

— О, в такому разі він був би веселіший, — відповіла вона і, граційно похитавши голівкою, додала: — Якби такий розорився, про це, мабуть, знали б у всьому світі! Лише в земельні володіння у нього вкладено мільйон! Він колишній постачальник імператорських армій, досить оригінальний тип. Одружився він удруге з розрахунку, але, уявіть собі, дружина в шлюбі з ним дуже щаслива. У нього гарненька дочка, яку він довго не хотів визнавати за свою. Та коли сталося нещастя з його сином — хлопець загинув на дуелі, — він змирився і взяв її до себе, бо вже не може мати дітей. Ось так убога дівчина несподівано стала однією з найбагатших наречених у Парижі.

Але після смерті єдиного сина цього славного чоловіка мучить глибока туга, й іноді йому не вдається приховати її.

В цю мить колишній постачальник підвів на мене очі, і я здригнувся — така похмура задума була в його погляді. Здавалося, він виразив у ньому все своє життя. Та раптом обличчя його проясніло; він узяв скляний корок, машинально закрив ним карафу з водою, що стояла біля його тарілки, і з усмішкою обернувся до пана Германа. Безперечно, цей чоловік просто втішався радощами пообідньої ситості й не мав у голові жодної думки, жодних турбот. Отож мені навіть стало соромно, що свій дар розгадування характерів я застосував до такого примітивного створіння, як тупий фінансист. А тим часом, поки я провадив свої марні френологічні спостереження, добродушний німець заклав у ніс понюшку тютюну і почав свою розповідь. Мені було б важко переказати цю історію в тих самих виразах, що й оповідач, з усіма його паузами та багатослівними відступами від головної теми. Тому я записав її своїми словами, пропустивши все те, що видалося мені пустим розбалакуванням нюрнбержця, і залишивши все, з мого погляду, цікаве та поетичне: при цьому я виявив ту наївну безпосередність, яка властива більшості письменників, котрі частенько забувають написати під заголовком своєї книжки: «Перекладено з німецької».

ЗАДУМ І ДІЯ

Десь наприкінці вандем’єра VII року республіканської ери, а за звичайним календарем — 20 жовтня 1799 року, двоє юнаків, які вранці виїхали з Бонна, перед самим заходом сонця дісталися до Андернаха, містечка, що притулилося на лівому березі Рейну, за кілька льє від Кобленца. В ті дні французьке військо під командуванням генерала Ожеро маневрувало на очах у австрійців, що закріпилися на правому березі річки. Штаб республіканської дивізії, яка входила до корпусу Ожеро, розташувався в Кобленці, а одна з її півбригад отаборилася в Андернаху. Двоє подорожніх були французи. Глянувши на їхні сині мундири з білою лямівкою та червоними оксамитовими вилогами, на їхні шаблі, а головне — на капелюхи, обтягнуті зеленою клейон-кою і прикрашені триколірним плюмажем, навіть німецькі селяни впізнали б у них військових хірургів, людей вчених і гідних поваги, яких любили не тільки в армії, а й у країнах, де стояли наші війська. В ті часи, згідно з недавнім законом про набір в армію, який проводив генерал Журден, багатьох юнаків із пристойних сімейств відірвали від медичного стажування, і, природно, вони й на полях битв прагнули робити своє діло, а не нести стройову службу, бо це не відповідало ні їхній освіті, ні мирному призначенню їхнього фаху. Ці молоді служителі науки, люди незлобливі й працьовиті, творили добру справу в епоху, коли повсюди панувало зло, і вони ж таки з великим співчуттям ставилися до вченої братії тих країн, які підкоряла своєму впливу жорстока цивілізація Французької республіки. Обидва мандрівники мали при собі подорожню та наказ про призначення їх на посаду молодших лікарів, за підписами Коста й Бернадота, і прямували у півбригаду, до якої були зараховані. Юнаки були родом з Бове й належали до буржуазних родин, не дуже багатих, але таких, де провінційна доброзвичайність та порядність передається від покоління до покоління як частина батьківської спадщини. З’явившись на театрі воєнних дій раніше, ніж їм належало вступити на посаду, вони з цікавості, притаманної молодим людям, здійснили поїздку на диліжансі до Страсбурга. Хоча обачливі матері дозволили синам узяти на дорогу зовсім небагато грошей, вони вважали себе багатими, маючи кожен по кілька луїдорів — справжній скарб у часи, коли асигнації були вкрай знецінені, а золото коштувало значно дорожче, ніж срібло. Обидва молодші лікарі мали не більше як по двадцять років і з молодечим ентузіазмом сприймали поетичну сторону свого нового становища. Дорогою від Страсбурга до Бонна вони побували в палаці курфюрста і помилувалися берегами Рейну як митці, філософи й натури, схильні до спостережень. Люди, які обрали собі долю вченого, мають у такому віці безліч захоплень. Навіть у любовних пригодах та в мандрах лікар-початківець повинен накопичувати спостереження, що в майбутньому допоможуть йому домогтися багатства, а то й слави. Отже, обидва молодики віддали данину глибокому захвату, який опановує людей освічених, коли вони бачать рейнську долину та швабські краєвиди; природа тут яскрава, багата, на крутих пагорбах розкидано чимало середньовічних замків, усе навкруг буяє зеленню, але скрізь можна помітити сліди вогню та меча. Людовік XIV і Тюренн свого часу спалили дощенту цей незрівнянний край. То там, то сям бовваніють руїни, які свідчать про гордість, а може, про передбачливість версальського монарха, що звелів зрівняти з землею прекрасні замки, які колись прикрашали цей куточок Німеччини. Милуючись чудесним краєм з його лісами, з мальовничими пам’ятками Середньовіччя, оберненими в руїни, ви неодмінно перейметеся мрійливим і містичним німецьким духом. Проте поїздка двох молодих приятелів у Бонн мала на меті не тільки розваги, а й науку. Саме в палаці курфюрста було обладнано головний госпіталь франко-голландської армії та дивізії Ожеро. Новоспечені молодші лікарі приїхали туди, щоб навідати товаришів, віддати начальству рекомендаційні листи й освоїтися з першими враженнями від свого ремесла. Але водночас там, як і в інших місцях Німеччини, вони позбулися деяких упереджень щодо виняткової краси вітчизняних пам’яток старовини та вітчизняних краєвидів. Мармурові колони, які прикрашали курфюрстів палац, вразили їхню уяву, а подорожуючи далі, вони знову й знову милувалися грандіозною величчю німецьких будівель, на кожному кроці наштовхуючись на справжні скарби стародавнього або сучасного зодчества. Час від часу та або та дорога, по яких мандрували двоє друзів, прямуючи до Андернаха, приводила їх на вершину гранітного стрімчака, що височів над іншими скелями. Звідти крізь лісову прогалину або гірську ущелину їм відкривався Рейн, облямований пісковиковими урвищами або зубчастими смугами буйних зелених хащів. Від долин, стежок, дерев струменіли осінні пахощі, які навіюють задуму; вершини лісів починали золотіти, а де-не-де вже проступали теплі й темні тони — ознака старості. Листя опадало, але небо ще було ясно-блакитне, зовсім сухі дороги жовтими лініями змережували краєвид, освітлюваний скісними променями призахідного сонця. До Андернаха друзям залишилося проїхати близько половини льє, не більше. Стояла тиша, така глибока, ніби й не було війни, яка пустошила цей чудовий край. Юнаки звернули на стежку, яку кози протоптали через високі кряжі із синюватого граніту, між якими шумує Рейн. Незабаром вони уже спускалися по крутосхилу ущелини, на дні якої розташувалося невелике містечко, кокетливо притулившись до річки в тому місці, де вона утворює зручну для суден гавань.

«А чудова країна, ця Німеччина!» — вигукнув один з двох подорожніх на ім’я Проспер Маньян, побачивши розфарбовані в яскраві кольори будиночки Андернаха, зібрані в купку, наче яйця в кошику, й розділені деревами, садами, квітами.

Якийсь час Проспер замилувано дивився на гостроверхі дахи, з-під яких стриміли балки, на дерев’яні сходи, на мирні оселі, що утворювали ніби галереї, на човни, які тихо погойдувалися біля пристані на хвилях...

В ту мить, коли гер Герман вимовив ім’я Проспера Маньяна, колишній постачальник схопив карафу, налив у склянку води і вихилив її одним духом. Цей порух привабив мою увагу, й мені здалося, я помітив, що руки в багатія злегка тремтіли, а на лобі в нього заблищали краплі поту.

Як звати колишнього постачальника? — спитав я у своєї люб’язної сусідки.

— Тайфер, — відповіла вона.

— Вам нездужається? — вигукнув я, побачивши, як зблід цей дивний чоловік.

— Ні, ні, — відповів він, подякувавши мені за увагу чемною усмішкою. — Я слухаю, — сказав він, кивнувши головою гостям, бо всі обернулися до нього.

— Як звали другого молодика, я забув, — вів далі гер Герман. — Але пам’ятаю, Проспер Маньян розповідав мені, що його товариш був темноволосий, худий і веселий. З вашого дозволу я назву його... ну, скажімо, Вільгельмом, щоб надати моїй розповіді більшої ясності.

Охрестивши француза німецьким ім’ям без усякої поваги до романтизму та його вимог дотримуватися місцевого колориту, товстун німець став розповідати далі:

— Коли молодики нарешті в’їхали в Андернах, було вже зовсім поночі. Розміркувавши, що їм доведеться згаяти багато часу на пошуки начальства, на пояснення, хто вони такі, й на отримання білета на постій у місті, переповненому солдатами, друзі вирішили останню ніч, якою вони ще могли вільно розпорядитися, перебути в корчмі, що стояла за сто кроків від Андернаха, — побачили вони її ще з вершини кряжу й зами-лувалися багатими тонами її забарвлення, які здавалися ще гарнішими в полум’ї вечірньої заграви. Вся пофарбована у червоний колір, вона вирізнялася посеред краєвиду великою багряною плямою, що різко контрастувала і з барвистим розмаїттям міських будиночків, і з зеленим листям дерев та кущів, і з сіруватою смугою покритої брижами річки. Своєю назвою корчма завдячувала кольору своїх стін, який фантазія її засновника обрала ще в незапам’ятні часи. З цілком поясненних забобонних і комерційних міркувань наступні власники цього закладу, добре відомого рейнським водникам, старанно зберігали його зовнішній вигляд.

Почувши цокіт кінських копит, хазяїн «Червоної корчми» вийшов на поріг.

«Богом присягаюся, панове, — вигукнув він, — якби ви під’їхали ще на кілька хвилин пізніше, вам довелося б заночувати просто неба, як і більшості ваших співвітчизників, що розбили бівуаки по той бік Андернаха. У мене жодного вільного місця! Якщо ви неодмінно хочете поспати в ліжку, я можу надати вам лише свою власну кімнату. А вашим коням я звелю постелити соломи в кутку подвір’я. Сьогодні навіть у моїх стайнях покотом сплять християнські душі. А ви з Франції приїхали, панове?» — запитав він після короткої мовчанки.

«З Бонна! — вигукнув Проспер. — І від самого ранку в нас і ріски в роті не було».

«О, щодо їства, то не турбуйтеся! — сказав корчмар, закивавши головою. — Побенкетувати в «Червону корчму» приїздять з усієї округи — навіть ті, хто живе звідси за десять льє. Почастую вас стравою, гідною королів, — подам свіжу рейнську рибу. Нарікати не будете, бігме, не будете».

Доручивши стомлених коней турботам корчмаря, який так і не зміг докликатися слуг, наші лікарі увійшли в загальну залу корчми. Густі хмари білястого диму, що огорнули безліч курців, спочатку не дозволили їм роздивитися, в яке товариство вони потрапили; та коли молодики всілися за стіл з філософською терплячістю подорожніх, які з досвіду знають, що галасливі вимоги не дають бажаних наслідків, вони поступово розгледіли крізь димову завісу неодмінні прикмети німецького заїзду: піч, настінний годинник, столи, кухлі з пивом, люльки з довгими цибухами, людей з різними обличчями — євреїв, німців; грубі лиця судновиків. Мов у тумані поблискували еполети французьких офіцерів, дзеленькали об плиткову підлогу остроги й шаблі. Одні грали в карти, інші сперечалися, мовчали, їли, пили, ходили по кімнаті. Низенька гладуха з усіма прикметами, властивими для німецьких корчмарок — чорним оксамитовим чепчиком на голові, голубим корсажем із срібною вишивкою, клубком вовни, в’язкою ключів, срібною брошкою на грудях, укладеними навкруг голови косами (а її костюм, зрештою, з такою точністю зображено на сотнях гравюр, що немає сенсу описувати його) — вельми спритно то заспокоювала нетерплячку двох приятелів, то розпалювала її. Помалу-малу балачки стихали, постояльці розійшлися по кімнатах, хмара диму розсіялась. Коли на стіл поставили тарілки для лікарів і подали знаменитого рейнського коропа, пробило вже одинадцяту, й зала була порожня. В нічній тиші виразно чулося і форкання коней, і хрускіт сіна в них на зубах, і плюскіт рейнської води, і безліч найрозмаїтіших звуків, які лунають у напхом напханому заїзді, коли постояльці вкладаються спати: розчинялися й зачинялися двері та вікна, чувся невиразний гомін голосів, із спалень долинали якісь оклики. В ці хвилини тиші й сум’яття від річки долинув плюскіт весел та хрипкі крики човнярів, що підводили судно до пристані. Обидва французи і корчмар, який нахваляв їм Андернах, свою вечерю, свій рейнвейн, республіканську армію та свою жінку, з цікавістю нашорошили вуха. Хазяїн корчми, мабуть, добре розумівся на тому, що означали ці гортанні викрики, — він швидко вийшов і незабаром повернувся з низеньким товстуном, за яким двоє човнярів внесли важку валізу та кілька тюків. Коли все це склали на підлозі, товстун сам підсунув валізу впритул до себе — мабуть, не бажаючи й на мить розлучатися з нею — і без церемоній усівся за стіл навпроти двох лікарів.

«Ідіть переночуйте в човні, — сказав він своїм людям, — бо, як бачите, заїзд ущерть набитий народом. Гадаю, у човні ви краще влаштуєтеся».

«Добродію, — сказав корчмар, — ось усе, що в мене є на сьогодні з їства».

І він показав на страви, подані для французів.

«Більше в домі не лишилося ні крихти хліба, ні навіть обгризеної кістки».

«А квашеної капусти нема?»

«Вискребли й дно у діжці! І як я мав уже честь повідомити, я не можу надати вам іншого ліжка, крім стільця, на якому ви сидите, і іншої кімнати, крім загальної зали».

На ці слова низенький чоловічок окинув корчмаря, залу та двох французів поглядом, у якому відбилися обачність і страх...

— Тут я хочу зауважити, — сказав гер Герман, уриваючи свою розповідь, — що нам так і не пощастило взнати ні справжнього прізвища, ні історії цього незнайомця. Його папери, в яких він значився під прізвищем Вальгенфер, повідомляли, що він прибув з Аахена, де володів досить великою фабрикою біля Нейвіда — на ній виготовляли шпильки. Як усі тамтешні фабриканти, він носив сюртук із грубого сукна, короткі панталони, темно-зелений оксамитовий жилет, чоботи й широкий шкіряний пас. Обличчя в нього було кругле, манери відверті й щирі. Але того вечора йому не вдавалося приховати, що його гнітять якісь таємні побоювання, а може, гнітючі турботи. Корчмар потім казав, що цей німець-фабрикант, мабуть, утікав із своєї країни. Згодом я довідався, що його фабрика згоріла внаслідок нещасливого випадку, які так часто трапляються за часів війни. Незважаючи на стурбований вираз, обличчя фабриканта свідчило, що він людина дуже добродушна. Його риси були приємні, а чорна краватка так виразно підкреслювала молочну білість товстої шиї, що Вільгельм, усміхаючись, звернув на це увагу товариша...

Тут Тайфер знову випив склянку води.

— Проспер люб’язно запропонував пізньому гостеві розділити з ними вечерю, і Вальгенфер не став відмагатися як людина, що відчуває себе спроможною відплатити за таку щиросердість. Він поклав свою валізу на підлогу, поставив на неї ноги, потім скинув капелюха і зручніше вмостився за столом, стягши рукавиці та відчепивши два пістолети, які висіли в нього за поясом. Корчмар відразу приніс для нього прибор, і троє постояльців заходилися мовчки вгамовувати голод. У кімнаті було так жарко, стільки дзижчало в ній мух, що Проспер попросив корчмаря відчинити вікно, яке виходило на пристань, щоб трохи вивітрилася задуха. Вікно було укріплене залізним брусом, загнаним у гнізда, зроблені в кутках віконної ніші. Для більшої певності віконниці теж кріпилися двома прогоничами, які зсередини загвинчувалися гайками. Випадково глянувши на вікно, Проспер побачив, яким складним способом хазяїн відчиняє його...

— Та оскільки я заговорив про місце дії, — сказав нам гер Герман, — я повинен описати розташування кімнат у корчмі; ці подробиці допоможуть вам краще зрозуміти мою історію. Зала, де сиділи три дійові особи, про яких я розповідаю, мала двоє дверей. Одні двері виходили на андернахську дорогу, що тяглася понад берегом Рейну. Там, перед корчмою, було обладнано невеличку пристань, куди й причалив човен, якого фабрикант найняв для своєї подорожі. Другі двері виходили на подвір’я заїзду. Оточене високими мурами, воно було в ту ніч забите худобою та кіньми, бо навіть у стайнях покотом спали люди. Ворота були так старанно забарикадовані, що для швидкості корчмар провів у залу фабриканта і човнярів крізь двері, які виходили на дорогу. Відчинивши на прохання Проспера Мань-яна вікно, він заходився замикати ці двері, взяв їх на кілька засувів, позагвинчував гайками прогоничі. Хазяйська кімната, де мали ночувати лікарі, була суміжна із залою й відокремлювалася тонкою перегородкою від кухні, де, мабуть, збиралися перебути ніч корчмарка та її чоловік. Служниця щойно вийшла пошукати собі притулку в яслах, або в коморі, або десь-інде. Неважко здогадатися, що зала, хазяйська кімната та кухня були трохи осторонь від інших приміщень корчми. На подвір’ї держали двох великих собак, їхній гавкіт давав знати, що корчму охороняють сторожі люті й пильні.

«Яка тиша, яка чудова ніч!» — дивлячись на небо, сказав Вільгельм, коли корчмар перестав брязкати засувами і чувся лише тихий плюскіт річкової хвилі.

«Панове, — сказав фабрикант, звертаючись до молодих французів, — дозвольте мені поставити кілька пляшок вина, щоб зросити вашого коропа. Трохи випивши, ми скинемо з себе втому після важкого дня. З виразу ваших облич та й з одягу видно, що сьогодні вам, як і мені, довелося подолати чималу дорогу».

Двоє приятелів відмовлятися не стали, і корчмар вийшов на кухню, щоб спуститися в льох, мабуть, влаштований під цією частиною дому. Коли він приніс і поставив на стіл п’ять солідних бутлів, його дружина вже подала всі страви; вона окинула стіл, а потім і залу хазяйським поглядом і, переконавшися, що задовольнила всі бажання постояльців, повернулася на кухню. Четверо товаришів по чарці — хазяїна корчми теж запросили до гурту — не чули, як вона вкладалася спати; але згодом і приятелі, і передусім сам корчмар не раз посміхалися, коли в паузах, що западали між їхніми балачками, до них долинало могутнє хропіння, ще підсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько півночі співрозмовники ще сиділи за столом, на якому залишилися тільки бісквіти, сир, сухі фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв’язалися, а надто в обох молодих французів. Вони заговорили про свою батьківщину, про свої заняття, про війну. Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утікача фабриканта до сліз, коли з притаманною пікардійцям відвертістю та наївністю доброї і лагідної натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли її син перебуває так далеко від неї, на берегах Рейну.

«Мені здається, я виразно бачу її, — сказав він. — Лягає спати і перед сном проказує вечірню молитву. І про мене в ній не забула. Думає: «Де ж він зараз, мій бідолашний Проспер?» А якщо вона виграла кілька су, граючи в карти з сусідкою — може, з твоєю матір’ю, — додав він, штовхнувши Вільгельма ліктем, — то напевне вкинула їх у великого череп’яного горщика, куди вона складає гроші, сподіваючись зібрати суму, необхідну для купівлі тридцяти арпанів землі, що вклинилися в її невеличкий маєток Лешвіль. Ці арпани коштують тисяч шістдесят франків, не менше. Зате які там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати їх, я все життя прожив би в Лешвілі, зрікшися шанолюбних амбіцій. Скільки разів мій батько мріяв уголос про ті тридцять арпанів, про струмок, що протікає там через луки! Але помер, так і не змігши купити 'їх. Я часто грався там у дитинстві».

«Пане Вальгенфер, а у вас немає свого «hoc erat in votis»?[8]» — спитав Вільгельм.

«Є, добродію, звісно ж, є! Моє заповітне бажання вже майже здійснилося, а тепер... »

І товстун замовк, не докінчивши фрази.

«А от я, — озвався корчмар, чиє обличчя злегка розчервонілось, — я років десять усе збирався купити одну діляночку і торік нарешті купив».

Так вони розмовляли, як то буває, коли вино розв’яже людям язики, і вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми ніколи не скупуємо в мандрах, і коли настав час іти спати, Вільгельм навіть запропонував фабрикантові своє ліжко.

«Ви з чистим сумлінням можете прийняти цю дружню послугу, — сказав він. — Ми ляжемо вдвох із Проспером. Для нас це буде не вперше і, звичайно, не востаннє. Ви серед нас найстарший, ми повинні шанувати старість».

«А знаєте, — сказав корчмар, — на ліжку в моєї жінки кілька матраців, один я зніму, й ви постелите його на підлозі».

Потім з розумної остороги він пішов зачинити вікно й довго брязкав прогоничами.

«Гаразд, я згодний, — сказав фабрикант. — Щиро вам признаюся, я навіть радий, — додав він, стишивши голос і дивлячись на двох приятелів. — Мої човнярі видалися мені людьми підозрілими. Я аж ніяк не розчарований, що цю ніч мені доведеться перебути в товаристві двох хоробрих і славних молодиків, двох французьких військових! Ось тут у моїй валізі сто тисяч франків — золотом та діамантами».

Молоді французи зустріли це необачне признання з такою лагідною стриманістю, що добряк німець остаточно заспокоївся. Корчмар допоміг подорожнім розібрати одну з двох постелей. Нарешті, коли все улаштувалось якнайкраще, він побажав своїм гостям на добраніч і пішов спати. Фабрикант і лікарі пожартували з того, на яких своєрідних подушках їм доведеться спати. Проспер підклав собі в узголів’я, під матрац, дві скриньки з хірургічними інструментами — свою власну і свого друга, — що утворили ніби диванний валик, а Вальгенфер з надмірної обачності підмостив собі на місце подушки валізу.

«Ми обидва спатимемо на своєму багатстві; ви — на золоті, а я — на хірургічних ножах. Цікаво, чи мої скальпелі принесуть мені стільки золота, скільки нажили ви?»

«Будемо сподіватися, — відповів фабрикант. — Чесною працею всього досягнеш. Наберіться лише терпіння».

Незабаром Вальгенфер та Вільгельм уже спали. Але Проспер Маньян ніяк не міг склепити очей: чи то занадто тверде ложе було причиною його безсоння, чи то надмірна втома, чи фатальний поворот, який відбувався в його душі. В ній мовби мимоволі стали виникати погані думки. Знову й знову вони зверталися до одного: до ста тисяч, що правили за подушку фабрикантові. Для Проспера сто тисяч франків були величезним багатством — і ось воно само просилося в руки. Спочатку він став вигадувати тисячі способів, як би він застосував ці сто тисяч, будуючи всілякі химери, — так усі ми з приємністю мріємо в нічній тиші, коли сон уже затуманює нам свідомість, породжуючи в ній неясні образи, а то й наділяючи думки чародійною силою. У мріях Проспер здійснив заповітне материне бажання — купив тридцять арпанів лугу, взяв собі за дружину одну панну з Бове, домагатися чиєї руки йому досі не дозволяла різниця в статках. На ці сто тисяч він улаштував собі блаженне життя, він бачив себе щасливим батьком родини, багатієм, його шанували в усій окрузі, його навіть обирали мером Бове. Голова в палкого пікар-дійця пішла обертом, і він став міркувати, як обернути мрії на дійсність. З палким натхненням він почав обдумувати злочин — поки що в теорії. В уяві він уже бачив фабриканта мертвим — і блиск його золота та діамантів сліпив йому очі. Серце в нього калатало. Самі думки Проспера були вже, безперечно, злочином. Йому ввижалася гора золота, і він чманів від цього сяйва, міркуючи, як справжній убивця. Він запитував себе, навіщо цьому бідолашному німцеві жити на світі, й уявляв, що його ніколи й не існувало. Коротко кажучи, він у всіх подробицях обміркував і те, як він здійснить убивство, і те, як йому потім уникнути кари. На протилежному березі Рейну стояли австрійці; під самим вікном — пристань, а там човен з веслярами; він переріже німцеві горло, скине тіло в Рейн, схопить валізу, вибереться крізь вікно, дасть човнярам золота і втече до Австрії. Він дійшов до того, що став міркувати, чи досить вправно навчився володіти хірургічними інструментами і чи зуміє перетяти жертві горло так, щоб вона не встигла навіть зойкнути...

Пан Тайфер утер чоло і випив ще води.

— Обережно й зовсім нечутно Проспер підвівся. Переконавшися, що нікого не розбудив, він одягся і вийшов до зали. Потім з тією фатальною кмітливістю, яка, буває, раптом пробуджується в людині, з осторогою і водночас рішучістю, які ніколи не підводять ні втікачів із тюрми, ні злочинців, коли вони здійснюють задумане, він відкрутив гайки, без найменшого шереху витяг із гнізд залізні прогоничі, приставив їх до стіни і відчинив віконниці, сильно натискаючи на завіси, щоб вони не заскрипіли. До кімнати полилося бліде місячне сяйво, і Проспер невиразно розрізнив предмети в тій кімнаті, де спали Вільгельм і Вальгенфер. І в цю мить, як розповідав мені сам Проспер, він завмер на хвилину. Серце його гупало так сильно, такими рвучкими і лункими поштовхами, що його охопив жах. Він раптом злякався, що не зможе діяти холоднокровно. Руки в нього тремтіли, а ноги йому пекло, ніби він стояв на розжареному вугіллі. Але він так успішно виконав першу половину свого задуму, що побачив у цьому добрий знак для себе, особливу прихильність долі. Він відчинив вікно, повернувся в кімнату, де вони спали, відкрив скриньку й вибрав там хірургічний інструмент, яким було б найзручніше довести свій злочинний задум до кінця.

«Підходячи до ліжка, я машинально попросив допомоги в Бога», — розповідав він мені. В ту мить, коли Проспер, зібравши усі сили, вже підняв руку, в ньому раптом озвався якийсь голос, а перед очима мовби спалахнуло світло. Він кинув скальпель на свою постіль, вибіг до зали і став біля вікна. Там його опанувала глибока відраза до себе; та відчувши, що голос добра в ньому ще звучить слабко, боячись знову піддатися лихій спокусі, він виліз крізь вікно на дорогу і довго ходив по березі Рейну, ніби сторож, який охороняє корчму. Не раз швидкими кроками доходив він до самого Андернаха, не раз наближався до гірського схилу, по якому вони з приятелем учора сюди спустилися. Нічна тиша була така глибока, і він так покладався на сторожових собак, що іноді втрачав з виду вікно, яке залишив відчиненим. Йому хотілося виснажити себе й у такий спосіб прикликати сон. І ось, ходячи отак під ясним небом, милуючись прекрасними зорями, зачарований чистим нічним повітрям і меланхолійним плюскотом річкової хвилі, він поринув ніби в замріяність, що привела його до глибоко доброчесних думок. Розум кінець кінцем остаточно розвіяв миттєве запаморочення. Настанови його вихователів, правила віри, а надто, — розповідав він мені, — спогади про скромне життя, яким він жив під батьківським дахом, узяли гору над лихими думками. Коли Проспер отямився після тривалої задуми, в яку він запав, сидячи на березі Рейну і спершись ліктем на великий камінь, він міг би, за його власними словами, не лише спати, а й просто сидіти біля цілого мільярда золотих монет. І в ту мить, коли його чесність вийшла гордою і сильною з цієї боротьби, він в екстазі опустився навколішки й палко подякував Богові, почуваючи себе щасливим, з легкістю в душі, як у день свого першого причастя, коли йому здавалося, що він став рівний ангелам, бо за весь день не згрішив ані словом, ані вчинком, ані помислом. Він повернувся до корчми, зачинив вікно, уже не боячись забрязкотіти, і відразу впав на ліжко. Душевна й фізична втома віддала його беззахисним під владу сну, і, тільки-но опустивши голову на матрац, він поринув у сповнену фантастичних видінь першу дрімоту, яка завжди приходить перед глибоким сном. У такі хвилини наші чуття притуплюються, життя в нашому тілі поступово завмирає, думки розпливаються, і останній трепет наших відчуттів уже видається сонною маячнею. «Яке важке повітря, — ще подумав Проспер. — Так ніби я вдихаю вологу пару». В нього промайнула невиразна думка, що це враження пояснюється різницею між задухою, яка панувала в кімнаті, й чистим нічним повітрям. Потім йому вчулися рівномірні звуки, дуже схожі на стукіт водяних крапель, коли вони капають із крана. Пойнятий якимсь підсвідомим жахом, він хотів був підхопитися на ноги, покликати корчмаря, розбудити фабриканта або Вільгельма; але, на своє лихо, в ту саму мить він згадав про дерев’яного настінного годинника і, начебто впізнавши в загадкових звуках цокіт маятника, заснув із цим невиразним і розпливчастим відчуттям...

— Вам хочеться пити, пане Тайфер? — спитав господар дому, побачивши, що банкір машинально взявся за карафу.

Вона вже була порожня.

Після короткої паузи, що запала після банкірової репліки, гер Герман став розповідати далі:

— Вранці Проспера Маньяна розбудив гучний гомін. Йому вчулися пронизливі крики, і всі його нерви затрепетали, як буває, коли, пробуджуючись, ми ще не звільнилися від тяжких марень, які переживали уві сні. В нашому організмі тоді відбувається особливе фізіологічне явище — струс, якщо вжити слово з просторіччя, — явище не досить вивчене, хоча воно, можливо, включає в себе феномени, цікаві для науки. Це почуття гнітючої туги, спричинене, можливо, надто раптовим об’єднанням двох начал людського єства, під час сну майже завжди роз’єднаних, за звичайних обставин швидко розвіюється. Але в бідолахи Проспера воно не тільки не розвіялось, а й перейшло в моторошний жах, коли між своїм матрацом і ліжком, на якому спав Вальгенфер, він побачив калюжу крові. Голова бідолашного німця лежала на підлозі, а тіло — на ліжку. Вся його кров вилилася з перетятої шиї. Побачивши нерухомі застиглі очі відрубаної голови, плями крові на своїх простирадлах і навіть у себе на руках, помітивши на своїй постелі скальпель, Проспер Маньян зомлів і впав у калюжу Вальгенферової крові.

«Я сприйняв це як кару за свої думки», — розповідав він потім мені.

Прийшовши до тями, Проспер побачив, що сидить у залі. Навколо його стільця стояли французькі солдати, а перед ним зібрався цілий натовп людей, що дивилися на нього з напруженою цікавістю. Він тупо глянув на офіцера республіканської армії, що допитував свідків і, мабуть, складав протокол. Він упізнав корчмаря, його жінку, двох човнярів і служницю заїзду. Хірургічний скальпель, яким скористався вбивця...

Тут пан Тайфер кахикнув, дістав хустинку, висякався, утер лоба. Ніхто, крім мене, не звернув уваги на ці досить природні рухи. Всі гості очей не зводили з оповідача, жадібно ловили кожне його слово. Колишній постачальник сперся ліктем правої руки на стіл, підпер щоку долонею і теж втупив у Германа пильний погляд. Після цього він уже не виявляв видимих ознак хвилювання або цікавості, але його обличчя і далі залишалося замисленим і землистим, як у ті хвилини, коли він крутив у пальцях корок від карафи.

— ...Хірургічний скальпель, яким скористався вбивця, лежав на столі, там-таки були Просперові папери, скринька і течка. Погляди людей, що з’юрмилися в залі, по черзі зверталися то на ці докази скоєного злочину, то на молодого лікаря, який, здавалося, був при смерті й нічого вже не бачив згаслими очима. Знадвору долинав глухий гомін: на вулиці теж зібралася велика юрма, приваблена до готелю чуткою про вбивство і бажанням подивитися на вбивцю. Кроки вартових, поставлених під вікнами зали, побрязкування їхніх рушниць вирізнялися на тлі приглушеного стінами гамору, але корчма була зачинена, на спорожнілому подвір’ї панувала тиша. Проспер Маньян не підводив очей, неспроможний витримати погляд офіцера, який складав протокол; аж раптом він відчув, як йому потиснули руку, й захотів глянути, хто ж йому поспівчував серед цього вороже настроєного натовпу. По мундиру він упізнав, що біля нього стоїть старший хірург півбригади, розквартированої в Андернаху. Але той дивився на нього таким пронизливим, таким суворим поглядом, що бідолашний юнак весь затремтів, і голова його закинулася на спинку стільця. Солдат дав йому понюхати оцту, і він прийшов до тями. Одначе вираз його обличчя був таким зацькованим, а очі здавалися такими мертвими й божевільними, що хірург, помацавши у Проспера пульс, сказав офіцерові:

«Капітане, зараз його неможливо допитувати, бо... »

«Гаразд! Відведіть його!» — відповів капітан, урвавши хірурга і звертаючись до капрала, що стояв позаду Проспера.

«Підлий боягуз! — упівголоса сказав йому капрал. — Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродків німців, не ганьби Республіку!»

Ці слова ніби пробудили Проспера Маньяна, і він підвівся, ступив кілька кроків; та коли двері на вулицю відчинилися і його овіяло свіжим повітрям, коли він побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, коліна в нього підкосилися, й він похитнувся.

«Та за одне боягузтво цього плюгавця слід розстріляти! Ану йди!» — казали двоє солдатів, які підтримували його під руки.

«Ось він! Ось він! Падлюка! Ось він!»

Просперові вчувалося, ніби ці слова викрикує один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою і зростав з кожним кроком. Тупіт юрби та солдатів, що супроводжували його, гомін розмов, голубінь неба, свіжість повітря, видиво Андернаха і плюскіт Рейну — все це вливалося в душу молодого лікаря, поки вони йшли від корчми до в’язниці, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як і всі відчуття, що наринули на нього, відколи він пробудився. Іноді йому здавалося, розповідав він потім мені, що його вже не існує...

— Тими днями я сидів у в’язниці, — сказав гер Герман, уриваючи нитку своєї оповіді. — Як і всі ми у двадцять років, я був тоді сповнений палких мрій, я хотів захищати батьківщину і командував загоном добровольців, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кілька днів до цього вбивства мої розвідники зрадили нас, і наш загін уночі потрапив в оточення; французів було вісімсот чи близько того, а нас чоловік двісті, не більше. Мене вкинули до андернахської тюрми й хотіли навіть розстріляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширші каральні заходи, але вбивство, за яке вони хотіли помститися на мені, було здійснене не в курфюрстових володіннях. Мій батько домігся, щоб страту на три дні відклали, а за цей час він з’їздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, і з першого погляду відчув глибоку жалість до нього. Хоча він був блідий, з виразом розпачу на обличчі, в ньому відчувалося щось наївне, щире, і це вразило мене. Я бачив ніби віддзеркалення Німеччини в його довгому білявому волоссі, в синіх очах. У ньому мені привидівся образ моєї поневоленої країни, і я мав таке враження, що переді мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили під моїм вікном, він раптом усміхнувся — я не знаю кому — гіркою й журливою усмішкою божевільного, в чиїй свідомості зненацька зблиснула іскра розуму. Вбивця не зміг би так усміхнутися. Коли до мене прийшов тюремник, я став розпитувати його про нового в’язня.

«Та він і слова не сказав, відколи його сюди посадили. Сидить, обхопивши руками голову, і дрімає, а може, думає про своє становище. Французи кажуть, ніби завтра вранці йому оголосять вирок, а не пізніше як через добу розстріляють».

Коли ввечері мені дозволили вийти в тюремний двір на коротку щоденну прогулянку, я весь цей час простояв під вікном нового в’язня. Ми з ним поговорили, і він з наївною відвертістю розповів мені про все, що з ним сталося, і досить розумно відповів на мої запитання. Після цієї першої розмови я вже не сумнівався, що він невинний. Того ж таки дня я домігся дозволу навідати його в камері і пробув у нього кілька годин. Отже, ми бачилися не один раз, і бідолашний хлопець нелукаво втаємничив мене у всі свої думки. Він вважав себе невинним і водночас злочинцем. Згадуючи страхітливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, він усе ж таки боявся, що міг уві сні підвестися й у стані лунатизму здійснити злочин, який стільки обмірковував наяву.

«А ваш товариш?» — натякнув я.

«Що ви! — з палкою переконаністю вигукнув Проспер. — Вільгельм нездатний... »

Він навіть не договорив. На ці палкі слова, сповнені юної чистоти, я потис йому руку.

«Коли він прокинувся, — сказав Проспер, — то, звичайно, перелякався, втратив голову і втік».

«Не розбудивши вас, — сказав я. — Але в такому разі захищатися вам буде легко, якщо тільки Вальгенферову валізу не вкрадено».

Зненацька Проспер залився слізьми.

«О, я невинний, невинний! — вигукнув він. — Я не вбивав. Я згадав, що мені снилося. Я бігав наввипередки з товаришами на шкільному подвір’ї. Ні, я не міг відтяти голову тому бідоласі, якщо уві сні я бігав наввипередки».

Та незважаючи на проблиски надії, що повертали йому трохи спокою, він знову й знову мучився каяттям. Адже він усе-таки підняв руку, щоб перерізати людині горло. Він суворо осуджував сам себе, він не міг вважати, що його сумління чисте, після того як він скоїв злочин у думках.

«А я ж загалом добрий! — вигукував він. — О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грає в імперіал із сусідками у своїй невеличкій вітальні, обтягнутій шпалерами. Якби навіть вона знала тільки те, що я надумав убити людину і вже підняв на неї руку... О, вона вмерла б! А я ж у тюрмі, й мене звинувачують у справжньому вбивстві. Хай навіть я невинний у смерті того бідолахи — у смерті своєї матері я буду винний...»

Белькочучи ці слова, він не заплакав, але раптом у нападі шалу, характерного для пікардійців, кинувся до стіни і, якби я його не схопив, розчерепив би собі голову.

«Дочекайтеся суду, — сказав йому я. — Ви невинний, вас неодмінно виправдають. І ваша мати...»

«Моя мати! — з люттю вигукнув він. — Насамперед їй повідомлять, у чому мене звинувачують. Так уже заведено в малих містечках. І бідолашна помре від горя. Та й не можу я вважати себе невинним. Хочете знати правду? У мене таке відчуття, ніби я навіки втратив чистоту совісті».

Сказавши ці жахливі слова, він сів, схрестив руки на грудях, похилив голову і втупив похмурий погляд у підлогу. В цю хвилину увійшов тюремний наглядач і звелів мені повернутися в свою камеру. Засмучений тим, що доведеться покинути товариша в таку хвилину, коли він зовсім занепав духом, я міцно його обняв як друг.

«Потерпіть трохи, — сказав йому я, — можливо, все ще закінчиться добре. Якщо думка чесної людини може полегшити ваші сумніви, то знайте, що я шаную вас і люблю. Прийміть мою дружбу і покладіться на моє серце, якщо своєму серцю ви не довіряєте».

Наступного дня о дев’ятій годині ранку по нього прийшли четверо солдатів і капрал. Почувши шарудіння їхніх кроків, я визирнув у вікно. Коли молодого лікаря вели через тюремний двір, він подивився на мене. Ніколи не забуду я того погляду — стільки було в ньому думок, передчуттів, смирення і якогось лагідного тихого смутку. То був безмовний, але цілком очевидний заповіт, за яким людина передавала в руки останнього друга своє пропаще життя. Якою, мабуть, тяжкою була для нього остання ніч, яким самотнім він себе почував! Та вираз його блідого обличчя свідчив, що, можливо, з віднайденої поваги до самого себе він почерпнув новий стоїцизм. Можливо, він очистився каяттям і вважав, що омив свою провину в своїх стражданнях і ганьбі. Він ішов твердою ходою, і на ранок він уже повідмивав плями крові, в яку неумисне вимастився. «Адже мої руки вмочилися у кров з фатальної випадковості, коли я спав, бо сон у мене завжди неспокійний», — сказав він мені напередодні з жахом і розпачем у голосі. Я довідався, що його судитиме військово-польовий суд. Через день дивізія мала рушати далі, й командир півбригади не хотів покинути Андернах, не покаравши злочину в тому самому місті, де його було скоєно. Поки відбувався суд, мене мучила жорстока тривога. Нарешті десь ополудні Проспера Маньяна привели назад до в’язниці. Я саме відбував свою щоденну прогулянку в тюремному дворі; побачивши мене, він кинувся в мої обійми.

«Кінець! — сказав він. — Мені кінець, і не лишилося найменшої надії. Отже, всі вважатимуть мене вбивцею. — Він гордо підвів голову. — Ця несправедливість повернула мені відчуття невинності. Жити мені однаково було б тяжко, зате помру я бездоганно. Та чи існує життя потойбіч смерті?»

Усе вісімнадцяте сторіччя відбилося в цьому несподіваному запитанні. Проспер поринув у глибоку задуму.

«Стривайте, — сказав йому я. — Які вам ставили запитання і як ви відповідали? Невже ви не розповіли їм про все так само щиро, як розповідали мені?»

Якусь мить він пильно дивився на мене і після цієї моторошної паузи заговорив з гарячковою жвавістю і поквапністю:

«Спершу вони мене запитали: «Ви виходили вночі з корчми?» Я відповів: «Так». — «В який спосіб?» Я почервонів і відповів: «Виліз у вікно». — «Отже, ви його відчинили?» Я відповів: «Так». — «Ви проробили це дуже обережно — корчмар нічого не чув!» Я не знайшов, що відповісти. Човнярі посвідчили, що бачили, як я прогулювався вночі, ходячи то до Ан-дернаха, то до лісу. За їхніми словами, я пройшовся цією дорогою кілька разів. Виходить, я закопав золото й діаманти. Адже валіза зникла! А до всього мене там ще й мучили докори сумління. Як тільки я хотів сказати щось на своє виправдання, безжальний внутрішній голос кричав мені: «Ти ж хотів, хотів його вбити!» Усе було проти мене, навіть я сам!.. Коли запитали про мого товариша, я став палко захищати його. Тоді вони сказали: «Шукати вбивцю слід між вами, вашим товаришем, корчмарем і його дружиною. Адже всі вікна та двері вранці виявилися замкненими!» Почувши ці слова, — провадив Проспер, — я занімів, позбувся сил, душа у мене завмерла. Я вірив своєму другові більше, аніж самому собі, й не міг його звинуватити. Мені стало очевидно, що нас обох вважають співучасниками вбивства, але мене не таким спритним, як він! Я спробував пояснити злочин моїм можливим лунатизмом і виправдати друга; але тут я заплутався й остаточно занапастив себе. В очах суддів я прочитав собі вирок. Вони не могли втриматися від глузливих посмішок. Отже, всьому кінець. Усе ясно. Завтра мене розстріляють. Про себе я вже не думаю, — сказав він, помовчавши, — я думаю про свою бідолашну матінку! — Він замовк, подивився на небо і не зронив жодної сльозинки. Його очі були сухі, але повіки судомно посмикувались. — Фредерік...»

— Ага, згадав! Того другого звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім’я! — вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.

Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.

— А що як його звати Фредерік? — прошепотіла сусідка мені на вухо.

У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: «Помовчіть!»

Герман відразу повернувся до своєї розповіді.

— «Фредерік підло мене покинув! — вигукнув Проспер. — Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір’ї. Яка моторошна таємниця! — провадив він після хвилинної мовчанки. — Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті — і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі, — про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п’ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?»

Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.

«Ходімо, — сказав мені він, — я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком, — можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє, — мовив він, уриваючи спогади. — А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: «Націляйся! Плі!» Гуркіт барабанів — і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим. — Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе. — Ви єдина людина, якій в останню свою годину я можу звірити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви — моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: «Він невинний!», втіште її цими словами. Вона вам повірить, — прошепотів він. — Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас — мого останнього друга! Тут, — сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів, — ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною».

Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма законними засобами, щоб захистити своє життя. Але він не мав сумніву, що завтра вранці його поведуть на розстріл, і провів ніч, пишучи листа матері.

«Ну от, ми обидва скоро дістанемо волю, — сказав він з усмішкою, коли вранці я зайшов до нього в камеру. — Я випадково почув, що генерал підписав вам помилування».

Я нічого не відповів і тільки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’яті його риси. А він раптом скривився гидливо і сказав:

«Ви собі не уявляєте, який з мене боягуз! Усю ніч я благав оці стіни, щоб мене помилували, — і Проспер показав на стіни своєї камери. — Так, так, — провадив він, — я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливі муки передсмертної агонії. Адже вночі я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди... Мужність — це як святковий костюм. Я повинен умерти з гідністю... Тому...»

ДВА ПРАВОСУДДЯ

— Ох, не доказуйте!.. — вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його. — Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю ніч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?

Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:

— Його розстріляли, так?

— Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.

— Справді? Та як ви змогли...

— Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.

— Ну і як, відвідали ви її?

— Після укладення Ам’єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: «Він невинний!» Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє «прощай», послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.

— А якби вас підвели до одного з гостей, що тут зібралися, і сказали: «Ось він — убивця!»? Хіба в цьому не було б нової драми? — запитав я, уриваючи його.

Гер Герман узяв свого капелюха й пішов.

— Ви по-хлоп’ячому несерйозні у своїх висновках, — сказала мені моя сусідка. — Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у кріслі біля каміна, а мадемуазель Фанні підносить йому чашку кави. Він усміхається. Хіба вбивця, для якого розповідь про цю драму була б мукою, міг би зберігати такий спокій? Дивіться, у нього цілком патріархальний вигляд!

— Справді, але запитайте в нього, чи був він у Німеччині, коли там ішла війна?

— А чом би й не запитати?

І з тією зухвалістю, на яку здатна майже кожна жінка, коли її приваблює або збуджує якась таємниця, моя сусідка підійшла до колишнього постачальника.

— Вам доводилося бувати в Німеччині? — спитала вона.

Тайфер мало не впустив із рук чашку.

— В Німеччині? Ні, не доводилося.

— Що ти говориш, Тайфере! — урвав його банкір. — Адже ти постачав провіант під час Ваграмської кампанії!

— А, справді, — відповів Тайфер. — Того разу я там таки був.

— Ви помиляєтеся. Він людина порядна, — сказала моя сусідка, повернувшись до мене.

— Ну, стривайте! — вигукнув я. — Ще сьогодні я витягну душогуба з багнюки, в яку він упірнув, щоб заховатися!

Щодня на наших очах відбувається духовний феномен напрочуд глибокої значущості, але такий простий, що ніхто на нього не звертає уваги. Якщо в чиїйсь вітальні сходяться двоє чоловіків, причому один з них має право ненавидіти або зневажати другого, бо знає про нього якийсь інтимний і нікому не відомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навіть готує йому помсту, — двоє таких чоловіків завжди розгадають один одного і відчують, яка безодня розділяє 'їх чи має розділяти. Вони мимоволі стежать один за одним, перебувають у постійній напрузі, погляди й жести видають їхні наміри, й обох, наче магнітом, 'їх тягне один до одного. Я не знаю, що притягує дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подібно до священиків, які не можуть правити месу в присутності злого духа, обидва вони тримаються напружено, підозріливо. Один з них виявляє підкреслену чемність, другий похмуро мовчить — не знаю, котрий із двох; один червоніє або блідне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як і його жертва. Мало хто здатний скоїти зло, навіть у разі потреби; і більшість мовчать чи прощають з відрази до скандалів або остерігаючись трагічної розв’язки. Ось у такому взаємопроникненні душ і почуттів і розпочалася таємна боротьба між колишнім постачальником та мною. Після першого запитання, з яким я звернувся до нього під час розповіді гера Германа, він уникав моїх поглядів. А може, він не зважувався глянути у вічі не лише мені, а й іншим гостям. Він почав розмову з наївною Фанні, дочкою банкіра, мабуть, відчувши, як усі злочинці, потребу побути біля невинної душі в надії знайти біля неї спокій. Та хоч я і сидів далеко від нього, я дослухався до його слів, і мій проникливий погляд мовби заворожував його. Іноді йому здавалося, що він може нишком за мною постежити, але відразу ж наші погляди зустрічались, і він опускав очі. Змучений цим катуванням, Тайфер вирішив знайти від нього порятунок у грі в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душі прагнучи втратити свої гроші. Моє бажання здійснилося, і тоді я сів на місце того, хто програв; у такий спосіб я й опинився віч-на-віч із Тайфером.

— Будьте ласкаві, добродію, змішайте рахунок, — сказав я, коли він почав здавати карти.

Тайфер поквапно пересунув свої фішки з лівої сторони на праву. Моя сусідка підійшла до мене, і я подивився на неї промовистим поглядом.

— А знаєте, пане, я бував у багатьох ваших родичів у Бове, — звернувся я до колишнього постачальника. — Адже вас звуть Фредерік Тайфер?

— Так, добродію, — відповів він.

Зненацька карти випали у нього з рук, він зблід, схопився руками за голову й підвівся, попросивши гостя, який поставив на нього заклад, замінити його у грі.

— Тут така задуха, — промовив він. — Боюся, що...

Тайфер не доказав фрази. Зненацька його обличчя болісно скривилося, і він вийшов з кімнати. Господар дому пішов за ним, усім своїм виглядом виказуючи найщиріше співчуття. Ми з моєю сусідкою переглянулися, і я побачив, що її обличчя затьмарилося тінню гіркого смутку.

— Ну хіба можна бути таким безжальним? — сказала вона, підійшовши зі мною до віконної ніші, коли я, програвшись, підвівся з-за картярського столу. — Ви берете на себе сміливість читати в душах? Нехай такі справи з’ясовує суд — людський чи божий. Якщо першого злочинець і уникне, то від другого нікуди він не втече. Невже вам приємно брати на себе обов’язки слідчого? І навіть більше — ви сьогодні по суті зіграли роль ката.

— Ви ж самі розбуркали мою цікавість і поділяли її, а тепер читаєте мені мораль!

— Ви змусили мене замислитися, — відповіла вона.

— Отже, мир убивцям, війна нещасним і слава золоту? Але облишмо це, — додав я, засміявшись. — Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увійшла до вітальні.

— Ну й що?

— Три дні тому я її побачив на балу в неаполітанського посла і закохався в неї до нестями. Благаю, скажіть, як її звати? Ще жодна дівчина так мені не...

— Це панна Вікторина Тайфер.

Я був приголомшений.

— Мачуха недавно забрала дівчину з монастирського пансіону, де вона здобула освіту, хоч і трохи запізно. Досить довго батько відмовлявся визнати її за дочку. В цьому домі вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.

Ці слова супроводжувалися ущипливою посмішкою. Аж раптом ми почули нестямні, хоч і приглушені зойки. Долинали вони десь із сусідніх покоїв і слабко відлунювали в саду.

— Та це ж голос Тайфера! — вигукнув я.

Ми напружили слух і почули жахливий стогін. Банкірова дружина підбігла до нас і зачинила вікно.

— Не хочу істерик, — сказала вона. — Якщо панна Тайфер почує ці зойки, з нею може статися нервовий напад.

Банкір повернувся до вітальні, знайшов Вікторину і щось сказав їй упівголоса. Дівчина скрикнула і вибігла в двері. Картярі урвали гру. Кожен розпитував сусіда. Гомін у вітальні посилювався, гості почали збиратися купками.

— Невже Тайфер... — почав був я.

— ...наклав на себе руки? — докінчила за мене моя насмішкувата сусідка. — Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.

— І все ж таки, що з ним сталося?

— Бідолаха страждає від рідкісної хвороби, — відповіла господиня дому. — Ніяк не можу запам’ятати її назви, хоча пан Бруссон не раз мені її повторював. От і сьогодні в нього напад.

— А як вона проявляється, ця хвороба? — раптом запитав один з гостей, судовий слідчий.

— О, це дуже тяжка недуга! — відповіла господиня дому. — Лікарі не знають жодних засобів проти неї. Одного разу з бідолахою Тайфером стався напад, коли він гостював у мене в маєтку, і я не витримала, поїхала до сусідки, аби тільки не чути його зойків. Він кричав тоді жахливо, хотів смерть собі заподіяти; дочка мусила прив’язати його до ліжка й надіти на нього гамів-ну сорочку. В такі хвилини бідолашному здається, ніби якісь звірята залізли йому в голову й гризуть мозок, ніби його смикають за нерви, перепилюють їх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний біль іноді буває в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкіру, щоб приглушити ці муки іншим болем, але він цього навіть не відчув. Та коли він узяв за домашнього лікаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання — запалення нервів, тому слід ставити йому п’явки на шию та примочки з опію на голову; і справді, напади порідшали, тепер вони трапляються тільки раз на рік, наприкінці осені. Оклигавши, пан Тайфер знову й знову повторює, що радше згодний, аби його колесували, ніж терпіти такі муки.

— Значить, це справді сильні муки, — зауважив біржовий маклер, салонний дотепник.

— Ще б пак! — підтвердила господиня дому. — Торік він мало не помер. Напад стався, коли він був сам-один у своєму маєтку, виїхавши туди в терміновій справі; а що ніхто допомогти йому не міг, то він пролежав двадцять дві години задубілий, як мрець. Його врятували тільки гарячими ваннами.

— Так це у нього ніби правець? — спитав біржовий агент.

— Не знаю, — відповіла вона. — Ця хвороба мучить його ось уже років тридцять — він здобув її, ще коли служив у війську. Здається, йому встромилася в голову гостра скіпка, коли він якось упав у човні. Але Бруссон сподівається вилікувати його. Кажуть, ніби англійці винайшли безпечний спосіб застосовувати синильну кислоту проти цієї недуги.

В цю мить у домі розітнувся зойк ще пронизливіший, ніж досі, й усі ми заціпеніли від жаху.

— Чуєте? Отак він кричав у мене в маєтку, — сказала бан-кірова дружина. — Я аж підскакувала — ці зойки наче сіпали мене за нерви. Але дивна річ! Бідолаха Тайфер терпить справді нечувані муки, та загрози для життя ці напади не становлять.

Коли нестерпний біль дає йому кілька годин перепочинку, він їсть і п’є, як звичайно. Дивовижна природа людська! Один німецький лікар сказав йому, що ця хвороба — ніби подагра голови, і таким чином його висновок майже збігається з думкою Бруссона.

Я відійшов від гурту гостей, що зібралися навколо господині дому, і вийшов разом з панною Тайфер, яку викликав лакей.

— О Боже! О Боже! — вигукнула вона з плачем. — Чим мій батько прогнівив небо, за що йому такі муки? Адже він добрий!

Я спустився разом з нею сходами і, допомагаючи дівчині сісти в карету, побачив її батька, зігнутого в три погибелі. Панна Тайфер намагалася приглушити стогін батька, затуляючи йому рота хустинкою. Та, на свою біду, Тайфер помітив мене; риси його обличчя ще дужче спотворилися, страшний зойк розітнув повітря, він кинув на мене дикий погляд, і карета поїхала.

Цей обід, ця вечірка жорстоко вплинули на моє життя і на мої почуття. Я закохався в панну Тайфер і тим сильніше, що почуття честі й порядності не дозволяло мені поріднитися з убивцею, хоч би яким він був добрим батьком і сім’янином. Щось незбагненне й фатальне приваблювало мене в ті доми, де я міг зустріти Вікторину. Не раз, давши собі слово честі більше не шукати з нею зустрічей, я того ж таки вечора опинявся біля неї. І почував себе безмежно щасливим. Моє цілком виправдане почуття було, проте, сповнене химеричних докорів сумління і набирало відтінку злочинної пристрасті. Я зневажав себе за те, що вклоняюся Тайферові, коли зрідка він з’являвся в світському товаристві разом з дочкою, але я вклонявся йому! До того ж, на мою біду, Вікторина не просто вродлива дівчина. Вона освічена, обдарована талантами і дуже мила — ані найменшого хизування чи бодай натяку на манірність. Говорить вона стримано, і її вдача вражає меланхолійною чарівністю, проти якої ніхто нездатний встояти. Вона кохає мене чи принаймні дає мені підстави так думати. Мені вона всміхається зовсім інакше, ніж іншим, а коли розмовляє зі мною, її голос звучить особливо ніжно.

О, вона кохає мене! Але ж вона обожнює батька, в розмовах зі мною постійно вихваляє його добрість, лагідність, високі душевні якості. Ця хвала — для мене як ніж у серце. Одного дня я мало не став співучасником злочину, на якому стоїть усе багатство родини Тайферів: я мало не попросив руки Вікторини. І тоді я вирішив утекти від неї, подався подорожувати, побував у Німеччині, в Андернаху. Але я повернувся. Я знову побачив Вікторину — вона зблідла, схудла! Якби вона залишилася такою, як і колись, квітучою, веселою, я врятувався б! А так моя пристрасть розгорілася з незвичайною силою. Боячись, щоб моя вимогливість не перетворилася на хворобливу манію, я вирішив скликати синедріон людей із чистим сумлінням, аби пролити хоч якесь світло на цю проблему із сфери високої моралі та філософії. Адже після мого повернення становище ускладнилося ще дужче. Отож позавчора я зібрав у себе кількох своїх друзів — тих, у кого я більше, ніж у інших, знаходжу честі, і порядності, й витонченості почуттів. Я запросив двох англійців — секретаря посольства й одного чоловіка пуританських поглядів; колишнього міністра, наділеного розумом досвідченого політика; кількох молодиків, які ще не втратили чару невинності; одного старого священика; мого колишнього опікуна, чоловіка вкрай простодушного, який подав мені найсумлінніший звіт про опіку, що стало вікопомною подією в Опікунській раді; одного адвоката, одного нотаря, одного суддю — тобто представників чи не всіх галузей суспільної думки, обдарованих чи не всіма практичними чеснотами. Спочатку ми смачно пообідали і жваво погомоніли, причому кожен намагався перекричати всіх. Потім за десертом я щиро розповів про своє нелегке становище і попросив, щоб мені дали розумну пораду, хоча, звичайно, не назвав на ім’я дівчину, про яку йшлося.

— Порадьте, друзі, як мені бути, — сказав я на завершення. — Обговоріть докладно це питання, як обговорюють у палаті депутатів який-небудь законопроект. Сюди принесуть урну та більярдні кулі, й кожен подасть голос «за» чи «проти» мого шлюбу з дотриманням усіх умов таємного голосування.

Відразу запала глибока тиша. Нотар від участі в голосуванні відмовився.

— Не маю права, — сказав він. — Адже тут ідеться про шлюбний контракт.

Мій колишній опікун так упився, що втратив дар розмови. Йому самому тепер була потрібна опіка, щоб без пригод дістатися додому.

— Зрозуміло! — вигукнув я. — Не сказати своєї думки — це найпевніший спосіб дати мені наздогад, як я повинен діяти.

Мої гості зворушилися.

Один помічник, який вніс пожертву на користь дітей генерала Фуа і на пам’ятник генералові, вигукнув:

Як і чеснота теж, буває злочин різним!

— Пустобрех, — пробурмотів колишній міністр, підштовхнувши мене ліктем.

— А в чому, власне, проблема? — спитав герцог, чиї маєтки склалися із земель, конфіскованих у непокірних гугенотів після скасування Нантського едикту.

Підвівся адвокат.

— З погляду науки права, — сказав він, — випадок, поданий до нашого розгляду, не становить ніяких труднощів. Герцог має рацію! — вигукнув трубадур закону. — Хіба не існує статті про термін давності? Що сталося б із нашим суспільством, якби ми почали дошукуватися, звідки походить кожне багатство? Це питання совісті. Якщо вже вам так хочеться обговорити даний казус, зверніться у духовну консисторію.

На цьому кодекс законів, утілений в людську плоть, замовк, сів і вихилив келих шампанського. Тоді підвівся священик, чиїм обов’язком було тлумачити Святе Письмо.

— Бог створив нас слабкими, — сказав він переконано. — Якщо ви любите дочку злочинця, одружуйтеся з нею, але задовольніться посагом, який дістанеться їй від матері, а батькову спадщину роздайте вбогим.

— Даруйте! — вигукнув один із завзятих сперечальників, яких часто можна зустріти у світському товаристві. — А може, її батько вигідно одружився лише завдяки тому, що сам забагатів? Хіба всі його успіхи не стали можливими внаслідок скоєного злочину?

— Сама ця суперечка вже є рішенням. Існують речі, над якими людина ніколи не замислюється, — вигукнув мій колишній опікун, якому, либонь, закортіло просвітити товариство своєю п’яною мудрістю.

— Авжеж! — сказав секретар посольства.

— Авжеж! — вигукнув священик.

Ці двоє ніколи не розуміли один одного.

Підвівся доктринер, якому при ста п’ятдесяти п’яти виборцях не вистачило тільки півтори сотні голосів, щоб бути обраним до палати.

— Панове, цей феноменальний випадок належить до сфери інтелектуальної й виходить поза рамки, характерні для нормального стану нашого суспільства, — сказав він. — Отже, рішення, яке ми маємо прийняти, не повинне залежати від нашого сумління, це має бути присуд цілком імпульсивний, що дасть повчальний приклад миттєвого нюансу душевних переживань або раптових осяянь, у яких проявляються людські вподобання і смаки. Починаймо голосувати.

— Атож, голосуймо! — хором вигукнули мої гості.

Я звелів подати кожному по дві більярдні кулі — білу і червону. Біла — символ невинності — мала означати осуд цього шлюбу, а червона — схвалення. Друзів у мене зібралося сімнадцять — отже, для абсолютної більшості треба було не менше як дев’ять голосів. Кожен підходив і опускав свою кулю в кошичок з вузьким отвором у вигляді шийки, в якому перед партією в більярд перетрушують нумеровані кулі, коли гравці витягують номер своєї черги у грі. Всі ми неабияк схвилювалися, збуджені гострою цікавістю, адже розв’язувати голосуванням чисто моральну проблему — це, погодьтеся, спосіб досить оригінальний.

Коли дійшло до підрахунку голосів, я вийняв з кошичка рівно дев’ять білих куль! Цей результат мене не здивував; але раптом мені спало на думку порахувати, скільки молодиків мого віку виявиться серед обраних мною суддів. Таких казуїстів я нарахував дев’ять. Безперечно, всі вони й були однієї думки.

«Оце так! — сказав я сам собі. — Ось вони, два таємні й одностайні рішення: одне за мій шлюб, друге — проти. Як же знайти вихід із цієї скрути?»

— А де живе твій майбутній тесть? — необережно запитав один з моїх шкільних односумів, менш обачний, ніж інші.

— Тестя більше не існує! — вигукнув я. — Раніше моя совість сама говорила так голосно, що ваша порада була б зайвою. Але тепер її голос притих — і ось причина моїх вагань: спокусливий лист, якого я одержав два місяці тому.

І я дістав з гамана ось цього папірця, показавши його всім присутнім:

«Запрошуємо вас узяти участь у похоронній процесії, заупокійній відправі та похованні пана Жана-Фредеріка Тайфера, глави фірми «Тайфер і К°», колишнього постачальника провіанту для імператорських військ, кавалера ордена Почесного легіону й ордена Золотої остроги, капітана першої гренадерської роти Другого легіону Паризької національної гвардії, що впокоївся 1 травня в своєму домі по вулиці Жубера...

Похоронні урочистості відбудуться... тощо.

Від імені невтішних... тощо».

— Як же мені тепер бути? — провадив я. — Я хочу поставити це питання в ширшому плані. Звичайно, на землях панни Тайфер стоїть ціла калюжа крові, а спадщина її таточка — справжнє Ха-цельдама. Я це знаю. Але Проспер Маньян нащадків не залишив; не пощастило мені розшукати і родичів фабриканта шпильок, зарізаного в Андернаху. Кому ж повернути статок?

І чи маю я право розголосити таємницю, яку мені вдалося розкрити, додати відтяту голову до посагу ні в чому не винної дівчини, домогтися, щоб вона бачила жаскі сни, забрати в неї прекрасну ілюзію, умертвити її батька вдруге, сказавши: «Кожне екю вашого статку вимащене кров’ю»? Я взяв почитати в одного старого священнослужителя «Тлумачний словник питань совісті», але відповіді на свої сумніви не знайшов і там. Віддати гроші церкві на поминки душ Проспера Маньяна, Валь-генфера і Тайфера? Але ж ми живемо в дев’ятнадцятому сторіччі! Побудувати притулок, установити премію за доброчесність? Премію за доброчесність присудять пройдисвітам. А більшість наших притулків нині стали, як мені здається, розплідниками зла. І хіба спокутуєш цей давній злочин, віддавши злочинне багатство для цілей, які хіба що тільки потішать моє самолюбство?

Та й чому я повинен про це думати? Зрештою, я кохаю, кохаю палко. Моє кохання — це моє життя. Якщо, не пояснюючи причин, я запропоную молодій дівчині, яка звикла до розкоші, до мистецтва, дівчині, котра любить слухати музику Россіні, сидячи в замріяній позі в Італійській опері, якщо я запропоную їй віддати півтора мільйона свого статку на користь отупілих дідів або шолудивих голодранців, вона із сміхом повернеться до мене спиною, а її компаньйонка вважатиме мене за лихого жартівника; якщо в любовному екстазі я почну розхвалювати їй принади скромного існування і мій будиночок на березі Луари і попрошу її пожертвувати втіхами паризького життя заради нашого кохання — то це, по-перше, буде доброчесною брехнею, а по-друге, я цілком імовірно нічого не доб’юся і втрачу серце дівчини, закоханої в бали, в розкішні убори і в мене поки що теж. Її відіб’є в мене офіцер із закрученими вусами, стрункий і чепуристий, який бренькатиме на фортепіано, вихвалятиме лорда Байрона і хвацько триматиметься в сідлі. Що ж робити? Благаю, панове, дайте мені розумну пораду!

Чесний англієць із пуританськими поглядами на життя, вельми схожий на батька Дженні Діне, англієць, про якого я вже тут згадував, і який досі не промовив жодного слова, стенув плечима і сказав мені:

— Дурню, навіщо було запитувати, чи він родом із Бове?


Париж, травень 1831 р.



НЕВІДОМИЙ ШЕДЕВР

І. ЖІЛЕТТА

Одному лордові

Одного холодного грудневого ранку десь наприкінці 1612 року перед дверима дому, що стояв на вулиці Великих Августинців, у Парижі, прогулювався легко вдягнений молодик. Проходивши отак досить довго, ніби нерішучий закоханий, що не сміє увійти до своєї першої коханої, хоч би якою вона була доступною, він нарешті переступив поріг і запитав, чи вдома метр Франсуа Порбус. Стара служниця, яка підмітала сіни, відповіла ствердно, і молодик став повільно підійматися крученими сходами, зупиняючись на кожній приступці, ніби новоспечений царедворець, що тремтить від страху, думаючи про те, як зустріне його король. Діставшись до сходового майданчика, він якусь мить постояв, мабуть, вагаючись, перш ніж простягти руку до химерного молотка, що прикрашав двері майстерні, де в цей час, напевне, працював придворний живописець Генріха IV, якого Марія Медічі забула заради Рубенса. Молодик переживав те глибоке хвилювання, яке, либонь, змушувало калатати серця всіх великих художників, коли в юності, палко закохані в мистецтво, вони уперше наближалися до геніальної людини або до якогось знаменитого твору. У людських почуттів буває пора першого цвітіння, коли буяють благородні пориви, які з плином років дедалі слабнуть, аж поки щастя перетворюється на спогад, а слава — на лжу. Серед цих недовговічних душевних переживань ніщо так не скидається на кохання, як юна пристрасть митця, коли він тільки прилучається до солодких мук, що чекають його на шляху слави й нещасть, пристрасть зухвала й сором’язлива, сповнена невиразної надії і неминучої зневіри. У того, хто в роки убогості й молодості свого таланту не тремтів від страху перед першою зустріччю з великим майстром, завжди бракуватиме однієї струни в серці, якогось уміння нанести останній мазок пензлем, якогось почуття в творчості, якогось відтінку в поезії. Лише йолоп здатний назвати розумним самовпевненого хвалька, котрий надто рано переймається вірою у своє блискуче майбутнє. З цього погляду все свідчило на користь юного незнайомця, якщо справді талант можна оцінювати за початковими проявами боязкого поклоніння, за непоясненною сором’язливістю, яку люди, створені для слави, швидко втрачають, постійно обертаючись у сферах мистецтва, — так втрачають свою наївність вродливі жінки, постійно вправляючись у кокетуванні. Звичка до тріумфів послаблює сумнів, а сором’язливість, мабуть, не що інше, як різновид сумніву.

Сам дивуючись власній зухвалості, бідний новачок, певно, так і не наважився б увійти до художника, якому ми завдячуємо чудовим портретом Генріха IV, якби на допомогу йому не прийшов несподіваний випадок. Він побачив, що сходами підіймається якийсь старий дід. З його химерного костюма, з розкішного мереживного коміра, з поважної, впевненої ходи молодик здогадався, що перед ним або високий заступник, або друг художника; він відійшов убік від дверей, щоб поступитися йому місцем, і став пильно його роздивлятися, сподіваючися знайти в ньому або доброту, властиву митцям, або люб’язність, притаманну тим, хто поклоняється мистецтву; але в обличчі старого було щось диявольське, щось дивне, невловне, таке привабливе для людей з художнім світобаченням. Уявіть собі високий, опуклий із залисинами лоб, що видавався вперед і низько нависав над маленьким носом, розплесканим і кирпатим на кінчику, як у Рабле або в Сократа; губи насмішкуваті й у зморшках; коротке, гордо задерте підборіддя; сиву, підстрижену клином бороду; очі кольору морської хвилі, які, здавалося, зблякли від старості, але зіниці, що плавали в перламутрі білка, мабуть, ще здатні були у хвилини гніву або захвату випромінювати магнетичний погляд.

Обличчя здавалося зів’ялим, і не так від старості, як від думок, що однаково зношують і душу, і тіло. Вії вже повипадали, а на надбрівних дугах лишилося по кілька волосинок. Притуліть цю голову до кволого і слабкого тіла, облямуйте її білосніжним мереживом дивовижно тонкої роботи, накиньте на чорний камзол важкий золотий ланцюг, і ви дістанете приблизний портрет цієї людини, якій тьмяне освітлення сходів до того ж надавало фантастичного забарвлення. Ви сказали б, що це персонаж із Рембрандтової картини, який покинув свою раму і нечутно пересувається в сутіні, такій любій для знаменитого художника. Старий скинув на молодика проникливим поглядом, тричі постукав і сказав хирлявому чоловікові років сорока, що відчинив двері:

— Добридень, метре.

Порбус шанобливо вклонився; він впустив і молодика, подумавши, що той прийшов зі старим, і далі вже не звертав на нього уваги, тим більше, що новачок завмер у захваті, як завмирає кожен природжений художник, коли вперше потрапляє до майстерні, де відкриває для себе доти невідомі йому прийоми мистецтва. Світло падало згори крізь вітражне вікно; спрямоване на мольберт, де було закріплене полотно лише з трьома-чотирма білими мазками на ньому, воно не досягало темних закутків просторого приміщення, але мерехтливі промінчики, пробиваючись крізь червонясту сутінь, то яскріли сріблястими відблисками на металі рейтарської кіраси, яка висіла на стіні, то чіткою світляною смугою вимальовували різьблений карниз старовинної шафи, заставленої рідкісним посудом, то всіювали блискучими цятками пухирчату поверхню старої завіси із золотої парчі, зібраної в складки, що, мабуть, правила за натуру для якоїсь картини. Гіпсові зліпки м’язів, уламки й торси античних богинь, любовно відполіровані поцілунками століть, захаращували полиці та консолі. Незліченні ескізи, етюди, зроблені трьома олівцями, сангіною або пером, вкривали стіни аж до стелі. Ящички з фарбами, пляшки з оліями та есенціями, перекинуті табурети залишали тільки вузький прохід, по якому можна було дістатися до світляної плями, що її утворювали сонячні промені, пробиваючись крізь вікно до майстерні, тепер вони падали на бліде обличчя Порбуса й на голу, кольору слонової кістки, лисину дивного гостя.

Незабаром усю увагу юнака прикувала до себе лиш одна картина, яка стала знаменитою навіть у ту тривожну епоху заколотів та розбрату, і її вже приходив дивитися дехто з тих упертих людей, що їм ми завдячуємо збереженням священного вогню в часи лихоліття. Ця чудова сторінка мистецтва зображувала Марію Єгипетську, яка збиралася заплатити за перевіз через річку. Цей шедевр художник створив на замовлення Марії Медічі, яка згодом продала його, коли для неї настали дні бідувань.

— Твоя свята подобається мені, — сказав старий Порбу-сові, — і я заплатив би тобі за неї на десять екю більше, ніж дає королева. Але, чорт забирай, спробуй-но позмагайся з нею!

— То, на вашу думку, картина мені вдалася?

— Хе-хе, чи вдалася вона тобі, кажеш? І так, і ні. Твоя жіночка непогано збудована, але вона нежива. Ви, сучасні живописці, вважаєте, ніби всього досягли, коли правильно намалювали обличчя й тіло, домігшись, щоб усе було зображене, як того вимагають закони анатомії! Потім ви розфарбовуєте лінійний малюнок фарбою тілесного тону, заздалегідь приготовленою на вашій палітрі, намагаючись, щоб одна сторона була темніша, ніж друга, а що вряди-годи ви поглядаєте на голу жінку, яка стоїть перед вами на столі, ви вважаєте, ніби вам пощастило відтворити природу, ви уявляєте, ніби ви — художники — і викрали таємницю в самого Бога!.. Пхе! Для того, щоб бути великим поетом, не досить досконало знати синтаксис і не робити мовних помилок! Подивися на свою святу, Порбусе! На перший погляд, вона здається прекрасною; але, подивившись на неї вдруге, зразу помічаєш, що вона в тебе приклеєна до полотна і що навколо її тіла не можна було б обійти. Це тільки силует, зображення ніби вирізане з картону, в нього лише один лицевий бік, це подоба жінки, яка не змогла б ні обернутися, ні змінити позу. Я не відчуваю повітря між цією рукою і тлом картини, тут бракує простору й глибини. І водночас ти ні в чому не порушив законів відстані й повітряної перспективи; та, попри твої похвальні зусилля, я не повірю, щоб це прекрасне тіло міг оживити теплий подих життя. Мені здається, якби я взяв у руку цю пругку та округлу грудь, я відчув би, що вона холодна як мармур! Ні, мій друже, кров не струменить у цьому тілі кольору слонової кості, життя не розливається ясно-червоними цівками по жилах і прожилках, що переплітаються під бурштиновою прозорістю шкіри на скронях і на грудях. Оце ось місце пульсує, а оце нерухоме, життя і смерть змагаються в кожній деталі; ось тут у тебе жінка, он там статуя, а далі — труп. Твоє творіння недосконале. Ти зумів вдихнути в нього лише частку своєї душі. Прометеїв смолоскип не раз гаснув у тебе в руках, і небесний вогонь не торкнувся багатьох місць на твоїй картині.

— Чому ж у мене так вийшло, дорогий учителю? — шанобливо спитав Порбус у старого, тоді як юнак насилу стримував бажання врізати йому ляпаса.

— А ось чому! — сказав хирлявий дідок. — Ти вагався між двома системами, між рисунком і барвою, між флегматичною дріб’язковістю та жорсткою точністю старих німецьких майстрів і сліпучою пристрастю та щедрим розмаїттям італійських художників. Ти водночас наслідував Ганса Гольбейна і Тиціана, Альбрехта Дюрера і Паоло Веронезе. Це був намір, гідний найвищої похвали, звичайно. Але що ж у тебе вийшло? Ти не досяг ні суворого чару сухості, ні магічної ілюзії світлотіні. Ось тут багаті й золотаві тони Тиціана прорвалися крізь строгі контури Альбрехта Дюрера, в які ти 'їх втиснув, — так розтоплена бронза проривається крізь тонкі стінки плавильної форми. Але подекуди рисунок вчинив опір і стримав чудове розмаїття венеціанської палітри. В твоїй картині не досягнуто ні досконалості рисунка, ні досконалості колориту, і повсюди на ній видно сліди твоєї злощасної нерішучості. Якщо ти не почував у собі творчої снаги, щоб сплавити на вогні свого генія обидві суперечні манери живопису, то слід було рішуче обрати якусь одну з них — тоді принаймні ти досяг би єдності, яка відтворює одну з особливостей живої натури. Ти правдивий лише посередині, твої контури неправильні, в них не видно живої опуклості, й за ними нічого не сподіваєшся відкрити. Отут ти досяг правдивості, — сказав старий, показуючи на груди святої .— І отут, — додав він, тицьнувши пальцем у точку, де на картині закінчувалося плече. — Але тут усе неправильно, — сказав він, повертаючись до грудей і вказуючи на улоговинку між ними. — Краще облишмо розбирати твою картину, а то ти впадеш у розпач.

Старий сів на табурета, сперся підборіддям на долоні й замовк.

— І все ж таки, вчителю, я пильно вивчав ці груди на голому тілі. Та, на наше лихо, деякі ознаки, важливі для сприйняття речей у природі, видаються неймовірними, коли їх переносиш на полотно.

— Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а в тому, щоб виражати її! Ти не жалюгідний копіювальник, ти — поет! — жваво вигукнув старий, урвавши Порбуса владним жестом. — Інакше скульпторові вистачило б зняти гіпсову форму з жінки — і його робота готова! Ну що ж, спробуй, зніми гіпсову форму з руки своєї коханої і поклади її перед собою — ти не побачиш найменшої схожості, це буде рука трупа, і тобі доведеться звернутися до митця, який не стане виготовляти точну копію, а своїм різцем передасть рух і життя. Ми повинні схоплювати дух, внутрішню суть і характерні прояви речей та істот. Враження? Але ж вони тільки випадковості життя, а не само життя. Рука — якщо я уже взяв цей приклад — не тільки частина людського тіла, вона виражає і розкриває думку, яку треба схопити й передати. Ні живописець, ні поет, ні скульптор не повинні відокремлювати враження від причини, адже вони неподільні, вони — одне в одному. Ось у чому мета нашої боротьби. Чимало художників здобувають у ній перемогу чисто інстинктивно, навіть не здогадуючись про таке призначення мистецтва. Ви малюєте жінку, але ви не бачите її! Не в такий спосіб щастить вирвати таємницю в природи. Хоч ви того й не усвідомлюєте, ваша рука знову й знову відтворює модель, яку ви запозичили колись у свого вчителя. Ви не досить близько пізнаєте форму, ви не досить любовно і вперто йдете за нею в усіх її поворотах і викрутах. Краса сувора і норовлива, вона не дається в руки так легко, треба підстерегти слушну хвилину, вистежити її, схопити і тримати міцно, щоб примусити її здатися. Вона — як Протей, куди невловніший і верткіший, ніж Протей у грецькому міфі; тільки після тривалої боротьби можна змусити її показатись у своєму справжньому вигляді. А що ви? Ви задовольняєтесь першою подобою, в якій! вона погоджується перед вами постати, щонайбільше — другою або третьою.

Не так роблять ті, кому відома радість перемоги. Ці незламні художники не дозволяють ошукати себе всілякими вивертами, вони вперто домагаються свого, аж поки примусять природу показатися зовсім голою і у своїй справжній суті. Так робив Рафаель, — сказав старий і скинув при цьому чорну оксамитову шапочку, щоб виразити свій захват перед королем живопису, — його велика перевага над іншими в тому, що він був наділений внутрішнім почуттям, яке спонукало його ламати форму. Форма у нього — лише посередник для передачі думок, відчуттів, безлічі поетичних вражень; тим самим вона має бути й для нас. Усяке зображення — цілий світ, портрет, за модель для якого правило величне видіння, осяяне світлом, указане нам внутрішнім голосом; таке видіння постає перед нами в оголеному вигляді тільки тоді, коли небесний перст укаже нам засоби виразу, джерело яких — усе колишнє життя. Ви вбираєте своїх жінок у чудові одіння плоті, прикрашаєте 'їх плащем розпущених кіс, але де ж кров, яка породжує спокій чи пристрасть і спричиняє особливе зорове враження? Твоя свята — чорнява, але ось ці барви, мій бідолашний Порбусе, ти взяв у блондинки. Отож люди на ваших картинах — тільки розфарбовані привиди, яких ви показуєте нам безліч і називаєте це живописом і мистецтвом! Ви намалювали щось більше схоже на жінку, ніж на будинок, і вже уявляєте собі, ніби досягли мети, горді тим, що вам немає потреби писати під вашими картинами сигш8 уєпшіш[9] або риісЬег Ьиошо[10], як робили перші малярі, ви уявляєте себе великими майстрами живопису! Ха-ха! До цього вам ой як далеко, мої славні колеги, вам ще доведеться зламати чимало олівців, заляпати фарбами чимало полотен, перш ніж ви станете художниками. Справді жінка так тримає голову, як у тебе тут намальовано, так у житті вона піднімає спідницю, так у її очах відбивається знемога і з таким виразом покірливої ніжності наповнюються вони слізьми, тріпотлива тінь її вій саме так мерехтить у неї на щоках. Усе в тебе так — і все не так. Чого ж тут бракує? Дрібнички, але ця дрібничка — все. Ви зображуєте видимість життя, але не помічаєте його буяння, яке хлюпає через вінця, ви не передаєте того невловного, що, можливо, і є душею і що вкутує оболонку майже прозорим маревом, ви не схоплюєте тієї квітучої суті життя, яку вміли виразити Тиціан і Рафаель. Якщо почати з найвищої точки ваших досягнень і піти далі, можна, мабуть, створити чудовий живопис, — але ви надто швидко втомлюєтеся. Пересічні люди вами захоплюються, але справжній знавець посміхається. О Мабузе, о вчителю мій! — вигукнув цей дивак. — Ти злодій, бо ти забрав із собою в могилу життя! І все ж таки, — провадив він, — твоя картина краща, ніж мазанина того йолопа Рубенса з його горами фламандського м’яса, притрушеного рум’янами, з його потоками рудого волосся і крикливими барвами. У тебе тут принаймні є колорит, почуття і рисунок — три істотні складові частини Мистецтва.

— Але ж ця картина чудова, добродію! — голосно вигукнув юнак, пробуджуючись із глибокої задуми. — І в обличчі святої, і в обличчі перевізника проступає витонченість художнього наміру, невідомого італійським майстрам, і я не знаю нікого, хто зумів би так передати вираз нерішучості в перевізника.

— Цей хлоп’як прийшов із вами? — спитав Порбус у старого.

— О метре, пробачте за мою зухвалість,— відповів новачок, зашарівшись.— Я нікому не відомий, маю потяг до малювання і зовсім недавно прибув у це місто, джерело всіх знань.

— Ану покажіть, що ви вмієте! — мовив Порбус, подаючи йому червоний олівець і папір.

Незнайомий юнак швидко і вправно скопіював штрихами постать Марії Єгипетської.

— Ого! — вигукнув старий.— Ваше ім’я?

Юнак підписався під малюнком: «Ніколя Пуссен».

— Зовсім непогано як на початківця,— сказав старий дивак, що виголошував такі химерні думки.— Я бачу, при тобі можна говорити про живопис. Я не звинувачую тебе за те, що ти захоплюєшся картиною Порбуса. Для всіх його Марія Єгипетська — великий витвір, і лише ті, хто прилучився до найглибших таємниць мистецтва, можуть збагнути, в чому її вади. Але ти гідний моєї науки, ти здатний її сприйняти, і тому я покажу тобі, якої дрібнички треба, щоб завершити цю картину. Дивись обома й напруж усю свою увагу — подібна можливість повчитися навряд чи коли повториться. Дай-но мені свою палітру, Порбусе.

Порбус пішов узяти палітру й пензлі. Якимись конвульсивними рухами миршавий стариган закасав рукави і просунув великого пальця в різноколірну, густо наквацяну фарбами палітру, яку подав йому Порбус; він майже вихопив у нього з рук жмут пензлів усіх можливих розмірів, і його клинцювата борода раптом грізно заворушилася, виражаючи своїми рухами буйство розтривоженої палкої фантазії. Тицьнувши пензель у фарбу, він пробурчав крізь зуби:

— Ці тони слід викинути за вікно разом із тим йолопом, що 'їх складав, вони огидно різкі й фальшиві — як ними малювати?

Потім із гарячковою поквапністю він доторкнувся кінчиком пензля до різних фарб, кілька разів пробігши всю гаму, швидше, ніж пальці церковного органіста пробігають по клавішах при виконанні пасхального гімну «О Аііі»[11].

Порбус і Пуссен стояли обабіч полотна, поринувши в напружене споглядання.

— А дивись-но, хлопче, — заговорив старий, не обертаючись, — як за допомогою трьох-чотирьох штрихів і одного світло-голубого мазка можна домогтися, щоб повіяв вітерець біля бідолашної святої угодниці, яка, певне, задихалася й пропадала в цьому задушливому повітрі. Поглянь, як заколивалися тепер оці складки — і стало очевидно, що ними грається вітерець! А раніше здавалося, що це накрохмалене та ще й приколоте шпильками цупке полотно. Чи помічаєш ти, як атласний відблиск, який я щойно поклав на груди, правдиво відтворює оксамитову пругкість дівочої шкіри і як оцей змішаний тон — буро-червоний із кольором паленої охри — відразу зігрів оцю затінену поверхню, сіру й холодну, де кров застигла, замість дзюркотіти в жилах? Юначе, юначе, жоден учитель не навчить тебе того, що зараз показую тобі я. Один Мабузе знав таємницю, як вдихнути життя в постаті, зображувані на картинах. А в Мабузе був лише один учень — я. У мене ж не було жодного — і я вже старий. Ти маєш досить тями в голові і зрозумієш те, чого я не сказав прямо.

Говорячи так, старий дивак водив пензлем по різних місцях картини: сюди клав два мазки, туди — один, і завжди так доречно, що виникав ніби новий живопис — живопис, густо насичений світлом. Він укладав у свою роботу стільки шаленої пристрасті, що росинки поту заблищали на його жовтій лисині; він малював так швидко, такими різкими нетерплячими рухами, що молодому Пуссенові здавалося, ніби в тіло старого дивака вселився Демон і супроти його волі водить його рукою, як йому заманеться. Надприродний блиск очей, судорожні рухи пензля, коли рука ніби долала чийсь опір, надавали неабиякої ймовірності цьому припущенню, такому спокусливому для юнацької фантазії. А старий трудився далі, примовляючи:

— Торк, торк, торк! Ось як змащують полотно, хлопче! Ану, мої мазочки, розігрійте оці крижані тони! Нумо, нумо! Отак, отак, отак! — говорив він, оживляючи частини, які здавалися йому неживими, кількома цятками фарби усуваючи неузгодженість між тілесними барвами й темпераментом, відновлюючи єдність тону, що відповідав би вдачі палкої єгиптянки. —Як бачиш, хлопче, зоровий ефект дають тільки останні мазки. Порбус наклав їх тут сотні, я ж кладу один. Ніхто не цінуватиме художника за те, що він наквацяв на споді. Затям це добре!

Нарешті демонічний дід опустив руку й, обернувшись до Порбуса та Пуссена, що заніміли від захвату, сказав:

— Хоч цій картині ще далеко до моєї «Прекрасної Нуазези», під таким твором уже можна підписати своє ім’я. Так, я підписався б на цьому полотні,— додав він, підводячись, щоб узяти дзеркало, в якому почав його роздивлятися. — А зараз ходімо снідати, — сказав він. —Запрошую вас обох до себе. Почастую шинкою і добрим вином. Хе-хе, незважаючи на тяжкі часи, ми побалакаємо про живопис! Ми все-таки щось та означаємо. Ось і цей хлопчина має здібності, — додав він, плеснувши Пуссена по плечу.

Тут, помітивши, яка жалюгідна курточка на юному нормандцеві, старий дістав із-за пояса шкіряний капшук, понишпорив у ньому, витяг дві золоті монети і мовив, простягши 'їх Пуссенові:

— Я купую твій малюнок.

— Бери, — сказав Порбус Пуссенові, побачивши, що хлопець здригнувся й почервонів від сорому, бо в ньому озвалася гордість бідняка. — Бери, у нього капшук напханий тугіше, ніж у короля.

Утрьох вони вийшли з майстерні й, розмовляючи про мистецтво, дійшли до гарного дерев’яного будинку, що стояв неподалік від мосту Сен-Мішель. Пуссен був у захваті, побачивши його декоративні прикраси, дверний молоток, віконні рами, чудові арабески. Молодий хлопець, що тільки мріяв стати художником, зовсім несподівано для себе опинився в затишній вітальні біля розпаленого каміна, поблизу столу, заставленого смачними наїдками, і — яке нечуване щастя! — у товаристві двох великих художників, котрі поставилися до нього дуже приязно.

— Молодий чоловіче, не дивіться надто довго на це полотно, а то впадете в розпач, — сказав Порбус, побачивши, що новачок прикипів поглядом до однієї з картин.

Це був «Адам», якого Мабузе намалював, щоб викупитися з в’язниці, куди надовго запроторили його кредитори. Адамова постать була справді позначена такою могутньою реальністю, що з цієї хвилини Пуссенові став зрозумілий зміст неясних балачок старого. А той дивився на картину з виразом самовтіхи, але без захвату, ніби кажучи подумки: «Я можу й краще намалювати!»

— У ній є життя, — сказав він, — мій бідолашний учитель тут перевершив себе, але в глибині картини він не досяг цілковитої правдивості. Людина тут жива, ось-ось вона підведеться й підійде до нас. Але тут немає ні повітря, яким ми дихаємо, ні неба, яким ми милуємося, ні вітру, який ми відчуваємо своєю шкірою. Та й людина тут — лише людина. А тим часом у цій першій людині, яка вийшла з рук Бога, мало б відчуватися щось божественне, а ми нічого такого не відчуваємо. Мабузе сам у цьому признавався з досадою в ті хвилини, коли не бував п’яний.

Пуссен поглядав то на старого, то на Порбуса з якоюсь тривожною цікавістю. Він підійшов до Порбуса і, мабуть, хотів запитати в нього, як звуть господаря дому. Але художник із таємничим виглядом притулив пальця до уст, і юнак погамував свою цікавість і змовчав, сподіваючись, що рано чи пізно яке-небудь слово дасть йому змогу вгадати ім’я того, хто запросив його в гості, людини, безперечно, багатої і щедро обдарованої талантом, про що свідчила і та повага, з якою ставився до свого вчителя Порбус, і чудесні твори мистецтва, якими була наповнена зала.

Побачивши на темній дубовій панелі чудовий жіночий портрет, Пуссен вигукнув:

— Який прекрасний Джорджоне!

— Ні , — відповів старий. — Перед вами одна з моїх ранніх дрібничок.

— О Господи, значить, я в гостях у самого бога живопису, — простодушно мовив Пуссен.

Старий усміхнувся, як людина, що давно звикла до таких величань.

— Метре Френхофер, учителю мій, — сказав Порбус, — чи не дасте ви мені трохи вашого чудового рейнського вина?

— Два барила, — відповів старий. — Одне в нагороду за втіху, яку я мав сьогодні вранці, милуючись твоєю прекрасною грішницею, а друге — на знак дружби.

— Ох, якби я так часто не хворів, — сказав Порбус, — і якби ви дозволили мені подивитися на вашу «Прекрасну Нуазезу», я зміг би тоді створити картину велику, з глибокою перспективою, з постатями в людський зріст.

— Показати тобі мою картину? — вигукнув старий із хвилюванням у голосі. — Ні, ні! Я ще повинен її завершити. Учора ввечері, — провадив він, — я був подумав, що вже закінчив свою Нуазезу. Її очі здалися мені вологими, а тіло живим. Її коси ворушилися — вона дихала! Та хоч я винайшов спосіб зображувати на пласкому полотні опуклості й округлості натури, сьогодні вранці, при денному світлі, я роздивився, що тут мені ще не все вдалося. О, щоб досягти такого блискучого результату, я глибоко вивчив творчі досягнення великих майстрів колориту, я шар за шаром дослідив і розглянув картини Тиціана, короля світла; як і цей видатний майстер, я спочатку намалював обличчя мазками світлими й насиченими, адже тінь — випадковість, затям це, юначе. Потім я повернувся до своєї праці й напівтонами та глазур’ю, яку робив усе густішою, передав тіні — аж до чорних, аж до найбільш глибоких. У пересічних художників живопис у тому місці, де на нього падає тінь, як правило, складається мовби з іншої речовини, ніж у місцях освітлених, — це дерево, бронза, усе що завгодно, тільки не затінене людське тіло. Враження таке, що якби постаті на картині змінили своє положення, затінені місця не виступили б із темряви, не освітилися б. Я уникнув цієї помилки, якої припускалися багато з найвидатніших художників, і білий колір тіла проступає в мене під найгустішою тінню. Я не пішов за прикладом багатьох художників-невігласів, які вважають, ніби вони правильно малюють, бо вони, бачте, ретельно виписують кожну лінію, і не став окреслювати свою постать різкими контурами, не став вимальовувати найдрібніших анатомічних деталей, бо людське тіло не обмежується лініями. У цьому скульптори підійшли ближче до істини, ніж ми, живописці. Натура складається з низки взаємосполучних округлостей. Строго кажучи, рисунка не існує. Не смійтеся, юначе! Хоч якими дивними здаються вам ці слова, коли-небудь ви збагнете, в чому 'їхня суть. Лінія — це засіб, за допомогою якого людина дістає уявлення про те, як освітлення впливає на зовнішній вигляд предмета. Але в природі, де все опукле, ліній немає; щоб намалювати якусь річ, треба змоделювати її, тобто вихопити з того середовища, в якому вона існує. А видимість тілам надає тільки світло, розподілене завжди нерівномірно. Тому я уникав чітких обрисів, я сховав контури під легким серпанком світлих і теплих півтонів, отож у мене не можна точно вказати пальцем на те місце, де контур зустрічається з тлом. Зблизька моя робота видається ніби пухнастою, розпливчастою, але відступіть на два кроки — і все стає виразним, стійким, ясно оформленим, тіло ворушиться, набирає опуклості, а навколо нього відчувається повітря. І все ж таки я досі невдоволений, мене мучать сумніви. Можливо, не слід було проводити жодної лінії, можливо, краще малювати людську постать від середини, беручись спочатку за найосвітленіші місця і потроху переходячи аж до найтемніших. Хіба не так робить сонце, божественний художник світу? О природа, природа! Чи вдавалося кому зловити твій мінливий вираз? Але тільки подумайте: надмірне знання призводить до заперечення — так само як і незнання! Я сумніваюся у своєму творі!

Старий замовк на хвильку, потім провадив:

— Ось уже десять років, юначе, як я працюю над своєю картиною. Але що означає десяток коротких років, коли йдеться про те, щоб оволодіти живою природою! Хіба ми знаємо, скільки часу знадобилося скульпторові Пігмаліону, щоб створити ту єдину із своїх статуй, яка ожила!

Старий поринув у глибокі роздуми і, втупивши очі в одну точку, машинально крутив у руках ножа.

— Це він розмовляє зі своїм духом, — сказав Порбус стишеним голосом.

Коли Ніколя Пуссен почув ці слова, незбагненна цікавість, властива митцям, опанувала його. Старий з вицвілими очима, зосереджений на чомусь і мовби заціпенілий, став для нього більше ніж людиною, він видався йому дивним генієм, що живе в невідомих сферах. Він будив у Пуссеновій душі тисячі невиразних думок. Такі чари є явищем чисто духовного порядку, і 'їх так само неможливо описати, як неможливо передати хвилювання, що опановує вигнанця, коли він чує пісню, яка нагадує йому про батьківщину. Відверта зневага, з якою цей старий говорив про найвищі досягнення мистецтва, його багатство, вишукані манери, глибоко шанобливе ставлення до нього Порбуса, його картина, так довго приховувана від світу, твір, створюваний ціною великого терпіння і, безперечно, геніальний, якщо судити з ескізу голови Богоматері, якою так щиро захоплювався юний Пуссен і яка здавалася прекрасною навіть поруч із «Адамом» Мабузе, свідчачи про божественну майстерність одного з некоронованих володарів у світі мистецтва, — усе в цій людині виходило за межі людської природи. Дивлячись на це надприродне створіння, Ніколя Пуссен з його палкою уявою ясно й відчутно розумів тільки одне: що перед ним ідеальний образ природженого митця, одна з тих безумних натур, наділених майже необмеженою владою, якою вони часто зловживають, ведучи за собою тверезий розум пересічних людей і навіть любителів мистецтва по тисячах кам’янистих стежок, де ті нічого не знайдуть; тоді як такій душі з білими крильми, невгамовній у своїх фантазіях, ввижаються там грандіозні епопеї, палаци, творіння високого духу. Такі люди бувають водночас насмішкуватими й добрими, всемогутніми у вищих сферах і безпорадними в буденному житті. Таким чином в очах Пуссена цей старий раптом перетворився на само мистецтво, мистецтво з усіма його таємницями, злетами і поривами.

— Атож, мій любий Порбусе,— знову заговорив Френхо-фер, — мені ще не вдалося зустріти жінку, чиє тіло й форми були б досконало прекрасні, а колір шкіри... Але чи існує вона де-небудь, — сказав він, уриваючи сам себе, — ця Венера в античному уявленні, якої досі нікому не щастило знайти; ми так жадібно шукаємо її, але знаходимо тільки окремі розрізнені часточки її краси. О, якби мені бодай на мить побачити божественну натуру, саму досконалість — одне слово, ідеал, — я віддав би все своє багатство! Та я і в загробний світ пішов би тебе шукати, о небесна красо! Як Орфей, я спустився б у пекло мистецтва, щоб привести звідти життя!

— Мабуть, ходімо звідси, — сказав Порбус Пуссенові. — Він уже нас не чує й не бачить.

— А загляньмо в його майстерню, — відповів зачарований молодик.

— О, старий рейтар подбав про те, щоб ніхто туди не зміг пройти. Його скарби оберігаються добре. Не у вас першого виникла така думка й таке бажання, я й сам не раз намагався проникнути в його таємницю.

— Отже, тут є таємниця?

— Звичайно, — відповів Порбус. — Старий Френхофер — єдиний учень Мабузе, той більше нікого не захотів узяти. Ставши його другом, рятівником, заступником, Френхофер потратив на вдоволення пристрастей Мабузе більшу частину свого багатства; натомість той передав йому секрет зображення на площині опуклостей, своє вміння надавати постатям тієї надзвичайної життєподібності, тієї природності, якої ми так марно прагнемо досягти, але Мабузе володів цією майстерністю досконало, і коли йому трапилося пропити квітчасту шовкову мантію, в яку він мав убратися для присутності на врочистому виході Карла V, він супроводжував туди свого покровителя у вбранні з паперу, розмальованого під квітчастий шовк. Незвично яскраві барви костюма Мабузе привабили увагу самого імператора, який захотів висловити благодійникові старого пияка свій захват із цього приводу й таким чином сприяв розкриттю обману. Френхо-фер — людина, палко залюблена в наше мистецтво, він зазирає вище й далі, ніж інші художники. Він віддавався глибоким роз-думам про барви, про абсолютну правдивість ліній, але внаслідок своїх досліджень дійшов до того, що став сумніватися в самому предметі своїх зацікавлень. У хвилини розпачу він твердить, що рисунка не існує, що лініями можна передати лише геометричні фігури. Це, звичайно, неправильно, адже зображення створюють і за допомогою одних ліній та чорних плям, які, власне, не мають кольору. Це доводить, що наше мистецтво, як і природа, складається з безлічі елементів: рисунок дає кістяк, колір — життя, але життя без кістяка — це щось менш досконале, аніж кістяк без життя. А найважливіше те, що практика й життя для художника — все, і коли розумове та поетичне сприйняття світу заходить у суперечність із пензлем, людина починає сумніватись, як наш старий, — митець напрочуд глибокий, але не меншою мірою божевільний. Чудовий живописець, він мав нещастя народитися багатим, що дало йому змогу надто часто віддаватися роздумам. Не наслідуйте його! Працюйте! Художник повинен розумувати лише з пензлем у руках.

— Ми проникнемо в його майстерню! — сказав Пуссен, уже не слухаючи Порбуса і готовий на все заради здійснення свого наміру.

Порбус усміхнувся, почувши, з якою палкою наївністю вигукнув ці слова юний незнайомець, і розлучився з ним, запросивши приходити до нього.

Ніколя Пуссен повільною ходою вернувся на вулицю Лагарп і, сам того не помітивши, спочатку проминув убогий готель, у якому знайшов для себе притулок. Швидко піднявшись жалюгідними сходами, він пройшов у комірчину, розташовану на самому горищі, під дахом, з якого стриміли крокви, — простою і легкою покрівлею будинків у старому Парижі. Біля єдиного віконця комірчини, крізь яке ледь соталося тьмяне світло, юнак побачив дівчину — на скрип дверей вона підхопилася в любовному пориві, упізнавши художника з того, як він натис на клямку дверей.

— Що з тобою? — спитала дівчина.

— А зі мною те, — вигукнув він, задихаючись від радості, — що сьогодні я відчув себе художником! Ще вчора я сумнівався в собі, але сьогодні вранці повірив у свій талант! Я стану знаме-нитим! Так, Жілетто, ми будемо багаті, щасливі! Мої пензлі принесуть мені золото!

Та несподівано він замовк. Його серйозне і жваве обличчя втратило радісний вираз, коли він порівняв свої безмежні надії зі своїми жалюгідними засобами. Стіни комірчини були обклеєні простими шпалерами, які були змережані безліччю ескізів, зроблених олівцем. У нього не знайшлося б і чотирьох чистих полотен. Фарби в ті часи коштували неймовірно дорого, й палітра в бідолахи була майже порожня. Живучи в такій убогості, він водночас почував себе володарем неймовірного духовного багатства, геніальності, яка тривожно нуртувала в його душі, перехлюпуючи через вінця. У Париж він приїхав, послухавшись поради одного з приятелів-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, і тут випадково познайомився зі своєю коханою, однією з тих шляхетних і некорисливих душ, які, поєднуючи свою долю з великими людьми, ділять із ними горе й нестатки, намагаються зрозуміти їхні примхи і залишаються стійкими у випробуваннях злиднями та любов’ю — як ото інші без страху кидаються в гонитву за розкошами і хизуються своєю нечулістю. Усмішка, що грала на устах у Жілетти, позолочувала комірчину і змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце світило не завжди, а вона була весь час тут, віддаючись пристрасті без останку, прикипівши серцем до свого щастя і свого страждання, втішаючи генія, який, перш ніж оволодіти мистецтвом, кинувся у вир кохання.

— Ходи до мене, Жілетто, послухай.

Слухняно й радісно дівчина вмостилася художникові на коліна. Вона була сама чарівність, сама врода, прекрасна, як весна, і щедро дарувала коханому всі скарби жіночої знади, осяяні полум’ям її високої душі.

— О Боже! — вигукнув молодий художник. — Та я ніколи не зважуся їй сказати...

— У тебе таємниця? — спитала Жілетта.— Ану кажи, я хочу її знати.

Пуссен мовчав, заглиблений у свої роздуми.

— Ну кажи ж бо!

— Жілетто, серденько моє любе!

— О, тобі чогось треба від мене...

— Так.

— Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобі, як того разу, — сказала вона, надувши губки, — я нізащо не погоджуся, бо в ці хвилини твої очі нічого мені не говорять. Ти зовсім про мене не думаєш, хоч і дивишся на мене.

— Тобі було б приємніше, якби мені позувала інша жінка?

— Можливо, — відповіла Жілетта. — Хай тільки вона буде геть потворна.

— Ну, а якщо задля моєї майбутньої слави, — провадив Пуссен серйозним голосом, — задля того, щоб допомогти мені стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь іншому?

— Ти мене випробовуєш, — сказала вона. — Ти ж добре знаєш, що на це я ніколи не погоджуся.

Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнічена тяжким горем або приголомшена несподіваною радістю.

— Я казала тобі, Ніколя, і ще раз скажу, — мовила дівчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеної куртки, — я ладна заради тебе віддати життя, але я ніколи не обіцяла тобі, поки я жива, відмовитися від свого кохання.

— Відмовитися від кохання? — скрикнув Пуссен.

— Якщо в такому вигляді я покажуся іншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негідна тебе. Скорятися твоїм забаганкам — це так просто і так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордістю і радістю — навіть якщо мені не хочеться. Але робити це для іншого! Яка бридота!

— Прости мене, моя Жілетто, — сказав художник, упавши перед нею навколішки. — Атож, краще я збережу твоє кохання, ніж досягну слави. Для мене ти дорожча, аніж багатство й почесті. Викинь же мої пензлі, спали ескізи. Я помилявся. Моє покликання — кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине — і мистецтво, і його таємниці!

Жілетта милувалася коханим — щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неї він зрікається мистецтва і кидає його їй до ніг.

— Але цей художник — зовсім старий дід, — знову заговорив Пуссен. — Він бачитиме в тобі лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!

— Чого не зробиш заради кохання! — вигукнула Жілетта, уже готова поступитися своєю сором’язливістю, щоб винагородити коханого за всі жертви, які він їй приніс. — Але тоді я загину, — провадила Жілетта. — О, загинути ради тебе! Хіба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобі в голову!

— Справді мені спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, — мовив він з деяким каяттям у голосі. — Виходить, я негідник.

— Може, порадитися з дядечком Ардуеном? — запитала Жілетта.

— О ні! Хай це лишиться таємницею між нами.

— Ну, гаразд, я піду, але ти зі мною не заходь, — сказала вона. — Стій за дверима з кинджалом напоготові. Якщо я закричу, вбіжи і вбий художника.

Пуссен пригорнув Жілетту до грудей — він уже думав тільки про мистецтво.

«Він не кохає мене більше», — подумала Жілетта, коли залишилася сама.

Вона вже шкодувала, що погодилася. Але незабаром її опанував жах, болісніший, ніж це каяття. Страшна думка зродилася в серці Жілетти, й вона марно намагалася прогнати її. Їй раптом здалося, що сама вона вже менше любить художника, відтоді як запідозрила, що він менше гідний поваги.

II. КАТРІН ЛЕСКО

Через три місяці після першої зустрічі з Пуссеном Порбус прийшов навідати свого вчителя Френхофера. Старий переживав напад того глибокого і несподіваного розпачу, причиною якого, коли вірити математикам від медицини, є погане травлення, вітер, спека або набряк у підребер’ї, а на думку спіритуалістів — недосконалість нашої духовної природи. Насправді Френхофер просто втомився, закінчуючи свою таємничу картину. Він знеможено сидів у просторому кріслі з різьбленого дуба, обтягнутому чорною шкірою, і, не змінюючи своєї меланхолійної пози, глянув на Порбуса так, як дивиться людина, вже призвичаєна до безнадії.

— Ви журитеся, вчителю? — запитав Порбус. — Може, ультрамарин, по який ви їздили в Брюгге, виявився поганим? Чи вам не вдалося розтерти свої нові білила? Чи олія попалася неякісна? Чи пензлі надто жорсткі?

— Ет! — вигукнув старий.— Мені було здалося, що я завершив свою працю. Але тепер очевидно, що в якихось незначних деталях я помилився, і я не заспокоюся, поки не проясню своїх сумнівів. Я вирішив податися в мандри: поїду в Туреччину, в Грецію, в Азію, пошукаю там собі модель і порівняю свою картину з різними типами жіночої краси. А може, у мене в майстерні, — сказав він, задоволено всміхнувшись, — сама жива краса. Іноді я навіть боюся, щоб якийсь повів не пробудив цю жінку і вона не втекла від мене.

І він рвучко підвівся, ніби вже готуючись у дорогу.

— Он як! — відповів Порбус. — То я прийшов саме вчасно, щоб вибавити вас від дорожніх витрат і втоми.

— Як то? — здивувався Френхофер.

— Юного Пуссена кохає жінка дивовижної вроди, що не має видимих вад. Але, дорогий учителю, якщо він погодиться відпустити її до вас, вам щонайменше доведеться показати нам своє полотно.

Старий аж завмер на місці, приголомшений цією зухвалою вимогою.

— Та ти що! — вигукнув він нарешті з болем у голосі. — Показати моє творіння, мою дружину? Роздерти завісу, за якою я цнотливо ховав своє щастя? Але це було б розпустою, жахливою непристойністю! Ось уже десять років, як я живу з цією жінкою, вона моя і тільки моя, вона любить мене. Хіба не всміхалася вона мені з кожним новим мазком, який я клав на неї? Вона має душу, і душею обдарував її я. Вона почервоніла б, якби хтось інший, а не я подивився на неї. Показати її! Але в якого чоловіка чи коханця стане ницості, щоб вивести свою дружину на безчестя? Коли ти малюєш картину на замовлення двору, ти не вкладаєш у неї своєї душі, ти продаєш царедворцям лише розфарбовані манекени. Мій живопис — це не живопис, це само почуття, сама пристрасть. Народжена в моїй майстерні, прекрасна Нуазеза повинна там і залишитися і може вийти звідти тільки вдягненою. Поезія і жінка віддаються голими лише своїм коханим! Хіба володіли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелікою, яку створив Аріосто, Беатріче, яку створив Данте? Ні, ми бачили тільки форму, тільки зображення цих жінок. Ну, а мій витвір, який я бережу в себе у майстерні за міцними замками, — виняток у мистецтві. Це не полотно, це жінка — жінка, з якою я плачу, сміюся, розмовляю і думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився з щастям, яке тривало десять років, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я ні сіло ні впало відмовився від радості бути батьком, коханцем і богом? Ця жінка не просто людське створіння, вона — творіння. Хай приходить твій юний друг, і я віддам йому картини Корреджо, Мікеланджело, Тиціана, я цілуватиму в поросі сліди його ніг; але зробити його своїм суперником — яка ганьба! Ха-ха, та я ще більшою мірою коханець, аніж художник. Та в мене стане мужності спалити мою прекрасну Нуазезу з останнім своїм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неї іншому чоловікові, юнакові, художнику? Ні, ні! Я вб’ю того, хто осквернить її поглядом! Я вб’ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколішки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом і віддав її на поталу безглуздої критики тупих йолопів? О, кохання — це таїнство, воно живе тільки в глибині сердець, і все пропало, якщо чоловік каже хай навіть своєму другові: «Ось та, кого я люблю!».

Здавалося, старий помолодшав. Його очі засяяли й ожили, бліді щоки вкрилися яскравим рум’янцем. Руки в нього тремтіли. Порбус, здивований жагучою силою, з якою було мовлено ці слова, не знав, як поставитися до цього незвичайного, але такого глибокого почуття. При своєму розумі Френхофер чи збожеволів? Володіла ним фантазія митця чи думки, які він висловив, походили від того непоясненного фанатизму, що виникає, коли людина довго виношує в собі великий твір? Чи є надія про щось домовитися з чудієм, одержимим такою химерою?

Опанований всіма цими думками, Порбус сказав старому:

— Але ж питання стоїть так: жінка за жінку. Хіба Пуссен не погоджується дозволити вам подивитися на свою кохану?

— Яка там кохана, — відповів Френхофер. — Рано чи пізно вона його зрадить. А моя завжди буде мені вірна.

— Ну, то не станемо більше про це говорити, — сказав Пор-бус. — Але ж, поки ви зустрінете, хай навіть в Азії, жінку не менш прекрасно й досконало збудовану, ніж та, про яку я вам кажу, ви можете померти, не завершивши своєї картини.

— О, моя картина завершена,— відповів Френхофер.— Якби хтось міг подивитися на неї, він побачив би живу жінку, яка лежить на оксамитовому ложі під балдахіном. Біля неї золота тринога, звідки струмують дивні пахощі. Ти мимоволі простяг би руку, щоб узятися за китицю шнура, який підтримує запону, і тобі здалося б, що ти бачиш, як дихають груди Катрін Леско, красуні куртизанки, котру прозвали Прекрасною Нуазезою. Та все ж я хотів би переконатися...

— Що ж, їдьте в Азію,— сказав Порбус, помітивши в погляді Френхофера якесь вагання.

І рушив до виходу.

Але саме в цю мить до Френхоферової оселі підійшли Жілетта й Ніколя Пуссен. Коли дівчина вже збиралася увійти, вона раптом випручала руку з художникової руки й відступила назад, ніби охоплена якимсь передчуттям.

— Ну чого, чого я сюди йду? — сказала вона з болем у голосі, втупивши в коханого пильний погляд.

— Жілетто, я надав тобі право самій вирішувати й готовий підкоритися тобі в усьому. Ти — моя совість і моя слава. Повертайся додому, й, можливо, я буду щасливіший, ніж коли ти...

— Чи можу я розпоряджатися собою, коли ти так зі мною говориш? О ні, я тоді почуваю себе просто дитиною. Ходімо, — сказала вона, мабуть, роблячи над собою величезне зусилля. — Якщо наше кохання загине, якщо я гірко каятимуся, хіба твоя слава не буде винагородою за те, що я підкорилася твоєму бажанню? Ходімо! Я все ж таки житиму, якщо спогад про мене залишиться на твоїй палітрі.

Відчинивши двері, закохані зіткнулися з Порбусом, і той, вражений красою Жілетти, чиї очі блищали від сліз, схопив її за руку, підвів, тремтячу, до старого і сказав:

— Ось вона! Хіба вона не варта всіх шедеврів світу?

Френхофер здригнувся. Жілетта стояла перед ним у поставі простій і невинній, схожа на юну грузинку, цнотливу і злякану, яку розбійники викрали і привели до работорговця. Сором’язливий рум’янець пашів на її обличчі, вона потупила погляд, руки в неї безвільно повисли, здавалося, сили от-от покинуть її, а сльози на очах блищали наче німий докір проти насильства над її сором’язливістю. У цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дістав цей скарб зі свого горища. Коханець витіснив у ньому художника, і тисяча сумнівів стали шарпати йому серце, коли він побачив, як помолоділи в старого очі і, за звичкою художників, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дівчину поглядом, угадуючи всі таємниці її тіла аж до найзаповітніших. У ту мить Пуссен спізнав жорстокі ревнощі справжнього кохання.

— Жілетто, ходімо звідси! — вигукнув він.

Почувши ці слова, почувши крик молодого художника, його кохана радісно підвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обійми.

— О, ти все-таки мене кохаєш! — сказала вона й залилася слізьми.

Проявивши стільки мужності, коли треба було приховати своє страждання, вона уже не знайшла в собі сили, щоб стримати радість.

— О, відпустіть її зі мною на хвилину, — сказав старий художник, — і ви порівняєте її з моєю Катрін. Я згодний на ваші умови.

У словах Френхофера все ще відчувалася любов до створеної його пензлем жінки. Видно було, що він пишається красою своєї Нуазези і наперед тішиться тріумфом, який його творіння здобуде над прегарною дівчиною з плоті й крові.

— Не відмовляйтеся від свого слова! — вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу.— Плоди кохання недовговічні, плоди мистецтва безсмертні.

— Хіба я для нього не більше, ніж просто жінка? — сказала Жілетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.

Вона гордо підвела голову й кинула на Френхофера палахко-тючий погляд, та раптом помітила, що її коханий милується картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли він уперше сюди прийшов.

— Гаразд, я піду з вами,— сказала вона.— На мене він ніколи так не дивився.

— Діду, ти бачиш оцей кинджал? — озвався Пуссен, якого Жілеттин голос пробудив із задуми. — Він прониже твоє серце, тільки-но ця дівчина скрикне, потім я підпалю твій дім, і ніхто з нього не вийде. Ти мене зрозумів?

Ніколя Пуссен був похмурий, і його слова звучали грізно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоїли Жілетту, й дівчина майже простила молодому художникові за те, що він приносить її в жертву мистецтву та своєму славному майбутньому.

Порбус і Пуссен залишилися за дверима майстерні. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор «Марії Єгипетської» дозволив собі кілька вигуків: «Роздягається... Він велить їй повернутися до світла... Порівнює її з...» — та незабаром він замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоч старі художники нехтують подібні забобони, такі дріб’язкові у порівнянні з мистецтвом, Порбус у ці хвилини захоплювався поведінкою Пуссена — таким милим і наївним він здавався. Стискаючи руків’я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тіні, художники скидалися на двох змовників, які чекають слушної миті, щоб убити тирана.

— Заходьте, заходьте, — сказав їм старий, сяючи від щастя. — Моє творіння досконале, й тепер я можу з гордістю показати його. Ніколи жоден художник не створить пензлем на полотні суперниці для моєї Катрін Леско, прекрасної куртизанки.

Охоплені нетерплячою цікавістю, Порбус і Пуссен вибігли на середину просторої майстерні, де все вкрилося порохом, де панував цілковитий безлад, а на стінах то там, то там висіли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зобра-женням напівголої жінки в людський зріст, яке привело їх у захват.

— О, на цю річ не звертайте уваги, — сказав Френхофер. — Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нічого не варта. А ось тут мої помилки, — провадив він, показуючи на чудесні композиції, розвішані на стінах.

Тоді Порбус і Пуссен, приголомшені цією зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.

— Ось вона! — сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп’янілого від кохання. — Ага! — вигукнув він. — Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відокремлюються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся — як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте...

— Бачите ви що-небудь? — спитав Пуссен у Порбуса.

— Ні. А ви?

— Нічогісінько.

Давши старому змогу умлівати у своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.

— Так, так, не сумнівайтеся, це картина, — повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ре-тельного огляду. — Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.

І схопивши один із пензлів, він простодушно показав його художникам.

— Старий хитрун сміється з нас, — мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. — Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.

— Ми помиляємося — гляньте! — заперечив Порбус.

Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якої-небудь Ве-нери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого міста.

— Під цим схована жінка! — вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.

Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.

— Він щиро вірить у те, що каже, — промовив Порбус.

— Атож, друже, — озвався старий, прокидаючись із задуми, — вірити необхідно. Треба дуже вірити в мистецтво і треба зжитися зі своєю творчістю, щоб намалювати таку картину. Деякі з цих тіней завдали мені чималої мороки. Гляньте, ось тут, на щоці, під оком, лежить легка півтінь — у природі вона майже невловна, і ви навряд чи її помітите. От і уявіть собі, яких надлюдських зусиль довелося мені докласти, щоб передати цей ефект на полотні! А ще, мій дорогий Порбусе, уважно придивись до моєї картини, і ти краще зрозумієш те, що я тобі колись казав про опуклості та про контури. Подивись, як освітлені груди, і ти збагнеш, як за допомогою кількох легких та кількох густо накладених мазків мені пощастило створити ефект справжнього світла, поєднавши його з лискучою білістю ясних тонів, і як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрібно розмелюючи фарбу та накладаючи її якомога тоншим шаром, я згладив контури постаті, а за допомогою півтонів, по суті, стер рисунок і знищив будь-яку штучність, надавши тілу заокругленості, яка існує в природі. Підійдіть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку її не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своїм великим досягненням.

І кінчиком пензля він показав на густий мазок світлої фарби.

Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.

— А ви знаєте, що ми вважаємо його справді великим художником? — сказав він.

— Він більше поет, ніж художник,— серйозно відповів Пуссен.

— Ось тут і кінчається наше земне мистецтво,— мовив Пор-бус, доторкнувшись до уявної картини.

— І звідси воно вже підноситься в небеса, — підхопив Пуссен.

— Скільки пережитих насолод відбилося на цьому полотні! — вигукнув Порбус.

Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників — він усміхався своїй уявній жінці.

— Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! — вигукнув Пуссен.

— На моєму полотні нічого нема? — спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на двох художників, то на свою уявну картину.

— Що ви накоїли! — сказав Порбус Пуссенові.

Старий чіпко схопив молодика за руку й закричав йому:

— Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе, — провадив він, обертаючись до свого учня, — невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?!

Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:

— Самі дивіться!

Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини й раптом схитнувся.

— Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!

Він сів і заплакав.

— Отже, я схиблений йолоп, божевільний дурень! Немає в мене ні таланту, ні здібностей, а є тільки гроші, і я марно прожив на світі! І нічого, нічого я не створив!

Крізь сльози він подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнівний погляд.

— Присягаюся душею, кров’ю і плоттю Христа, ви просто заздрісники! Ви запевняєте, ніби картина зіпсована, щоб украсти її в мене. Але я бачу її, бачу! — заволав він. — Вона дивовижно прекрасна!

В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстерні плаче Жілетта, про яку всі забули.

— Що з тобою, мій янголе? — спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.

— Убий мене,— сказала дівчина.— Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти мені вселяєш жах. Я люблю тебе і водночас відчуваю, що вже тебе ненавиджу.

Поки Пуссен слухав Жілетту, Френхофер затуляв свою Кат-рін зеленою саржею так само спокійно і дбайливо, як замикає шухляду ювелір, запідозривши, що має справу зі спритними злодіями. Старий скинув на обох художників похмурим поглядом, сповненим зневаги й підозри, потім мовчки з якоюсь судорожною поквапністю провів їх за двері майстерні і сказав їм на порозі свого дому:

— Прощавайте, мої голуб’ята.

Від такого прощання в обох художників мороз пішов поза шкірою.

Назавтра, тривожачись за свого вчителя, Порбус пішов провідати його і довідався, що Френхофер помер уночі, перед тим спаливши всі свої картини.


Париж, лютий 1832р.



ЛУЇ ЛАМБЕР

Луї Ламбер народився 1797 року у вандомському містечку Монтуарі, де в його батька була невелика чинбарня. Ламбер-старший хотів зробити сина своїм наступником, але в Луї дуже рано проявився потяг до науки, і це змінило батьківські наміри. Чинбар та його дружина любили Луї, як люблять тільки єдиного сина, і ні в чому не могли йому суперечити. Книги Старого і Нового Заповіту потрапили до рук Луї ще в п’ятирічному віці. Й ці дві книги, які містять у собі стільки книг, визначили його долю. Чи своєю дитячою уявою він міг проникнути в таємничу глибінь Святого Письма і летіти за Духом Святим крізь неозорість світів? Чи його полонили тільки романтичні принади, якими напоєні ці східні поеми? Чи у своїй дитячій невинності його душа перейнялася високою благодаттю, якою божественні руки освятили ці книги? В нашій оповіді деякі читачі знайдуть відповідь на такі запитання. У всякому разі, один наслідок перше читання Біблії дало: Луї став ходити по всьому Монтуару в пошуках книжок, і їх йому давали, бо ніхто не здатний чинити опір чарам, таємниця яких відома лише дітям. Віддаючись цим заняттям, яких ніхто не спрямовував, він досяг десятирічного віку. У ті часи знайти заміну для призовника було важко, й люди багатші наймали добровольців заздалегідь, щоб не опинитися без заміни, коли дійде до жеребкування. Мізерні статки бідних чинбарів не дозволяли їм найняти хлопця, який пішов би до війська замість їхнього сина, тому вони вирішили, що закон дав їм єдиний засіб уберегти Луї від рекрутського набору — вивчити його на священнослужителя. Отож у 1807 році вони послали його до дядька по матері, який служив священиком у Мері, невеликому містечку, що стоїть на Луарі неподалік Блуа. Таке рішення водночас задовольняло і потяг Луї до наук, і бажання батьків не наражати його на жахливі небезпеки війни. Любов до вчення і рано розвинутий інтелект давали надію, що Луї Ламбер досягне високого становища на церковному терені. У свого дядька, досить освіченого ора-торіанця, Луї прожив три роки, а на початку 1811 року покинув його і вступив до Вандом-ського колежу, куди його помістили і де утримували на кошти пані де Сталь.

Протекцією знаменитої жінки Ламбер завдячував випадку або, точніше, провидінню, яке завжди торує дорогу невідомому генію. Але ми звикли ковзати поглядом лише по поверхні сущого, й випадковості, на які таке багате життя великих людей, видаються нам наслідком цілком природного явища, адже для більшості біографів голова геніальної людини здіймається над натовпом, ніби прегарна рослина, що своєю красою приваблює погляд ботаніка, коли він блукає полями. Це порівняння можна застосувати й у випадку з Луї Ламбером, який завжди приїздив до батьків, коли дядько відпускав його на вакації; але замість того, щоб, за прикладом школярів, віддаватися радощам чудового far niente1, яке приємне для нас у всякому віці, він зранку брав із собою хліб, книжки і йшов читати та віддаватися роздумам у лісові хащі, уникаючи в такий спосіб прискіпувань матері, якій такі вперті заняття науками здавалися небезпечними. Материнський інстинкт непомильний! На той час читання стало для Луї чимось на зразок спраги, якої ніщо не могло втамувати: він поглинав книжки усіх різновидів і без розбору годувався творами релігійними, історичними, філософськими та фізико-математичними. Він розповідав мені, що тішився неймовірно, читаючи словники, коли напохваті не було інших книжок, і я охоче вірив йому. Який школяр не знаходив задоволення, розшукуючи можливе значення невідомого йому іменника? Аналіз слова, його значення, його історії був для Ламбера джерелом тривалих роздумів. Та вони не були схожі на ті інстинктивні роздуми, за допомо-гою яких дитина призвичаюється до мінливостей життя, намагається збагнути духовні та фізичні істини; така мимовільна культура згодом проявляється і в манері мислити, і в характері. Ні, Луї охоплював факти одним поглядом, з проникливістю дикуна він зазирав у саму їхню суть і бачив наслідки. Ось так завдяки одній із моторошних витівок, до яких іноді вдається природа, створюючи такі незвичайні істоти, як Луї Ламбер, він уже в чотирнадцять легко формулював ідеї, глибина яких відкрилася мені лише через багато років.

— Часто, — розповідав мені Луї, згадуючи про свої читання, — ухопившись за якесь слово, я здійснював дивовижні подорожі в безодні минулого, наче комаха, що пливе за течією річки, примостившись на бадилинці. Покинувши Грецію, я добирався до Стародавнього Риму, а потім проходив крізь усі пізніші сторіччя. Яку чудову книжку можна було б написати, розповідаючи про життя і пригоди якого-небудь слова! Немає сумніву, що, служачи різним подіям, воно набирало різних відтінків значення, в різних місцях пробуджувало різні ідеї. Та чи не здасться воно ще величнішим, якщо розглянути його в трьох вимірах: душі, тіла та руху? А розглядати слово, залишаючи осторонь його функції, наслідки та вплив, хіба не означає поринути в океан роздумів? Хіба більшість слів не забарвлені зовні тим змістом, який вони виражають? Якому генію завдячують вони своїм існуванням? Якщо потрібен могутній розум, щоб створити одне тільки слово, то який же вік у людської мови? Сполучення літер, їхня форма, обриси, яких вони надають слову, точно малюють — для кожного народу по-своєму — невідомих істот, що живуть у спогадах наших сучасників. Хто нам по-філософському пояснить, як відчуття переходить у думку, думка — у слово, слово — в його ієрогліфічний знак, як з ієрогліфа виникає абетка, а з абетки — письмове красномовство, яке вражає послідовністю образів, розкласифікованих риторами, образів, що являють собою ніби ієрогліфи думки? Хіба стародавній звичай малювати людські уявлення в зоологічних формах не визначив перші знаки, якими схід скористався для створення письменства на своїх мовах? І хіба ця традиція почасти не передалася й у наші сучасні мови, які поділили між собою рештки первісної мови стародавніх народів, мови величної й урочистої, і велич, і урочистість якої зменшуються в міру того, як старіють суспільства. Відлуння цієї мови, ще таке дзвінке в юдейській Біблії, таке гарне в античній Греції, слабне з поступом наших цивілізацій, які змінюють одна одну. Чи не цьому духу стародавності завдячуємо ми таємницями, схованими в кожному людському слові? Чи не існує в слові «правда» чогось на зразок чарівної прямоти? Чи не міститься в розкотистому звучанні, з яким його вимовляють, невиразний образ цнотливої оголеності, простоти істинного в усіх його значеннях? Це коротке слово дихає дивовижною свіжістю. Я взяв для прикладу формулу абстрактної ідеї, не бажаючи пояснювати проблему словом, яке зробило б її надто легкою для розуміння, — наприклад, словом «лет», що безпосередньо впливає на чуття. І хіба не те саме відбувається з кожним словом? Усі вони несуть у собі відбиток живодайної сили, якою наділяє 'їх людська душа і яку вони їй повертають завдяки чудесній взаємодії між словом і думкою. Хіба не кажуть, що коханець спиває з уст коханої стільки ж любові, скільки їй віддає? Одним своїм зовнішнім виглядом слова пробуджують у нашій свідомості образ тих створінь, для яких вони правлять за одяг. Як і для всіх живих істот, для них існує тільки одне середовище, де вони можуть діяти й розвиватися. Але ця проблема, можливо, містить у собі цілу науку!

І він знизував плечима, ніби хотів сказати мені: ми й надто могутні, й надто нікчемні!

Свою пристрасть до читання Луї мав змогу задовольняти цілком. У кюре Мера було дві-три тисячі томів. Цей скарб він придбав під час Революції, коли громили сусідні монастирі та замки. Як священик, котрий присягнув Революції, добряк міг вибрати найкращі твори з дорогоцінних зібрань, що продавалися на вагу. За три роки Луї Ламбер засвоїв усе найістотніше з тих книжок дядькової бібліотеки, які заслуговували на увагу. Зміст прочитаного він засвоював у вельми своєрідний спосіб: його око схоплювало водночас сім-вісім рядків, а розум ковзав по них так само швидко, як і погляд; часто одного слова йому вистачало, щоб схопити значення всієї фрази. Пам’ять у нього була дивовижна. Він зберігав у ній і думки, набуті внаслідок читання, і ті, що виникли у нього під час роздумів або в розмові з кимось. Луї володів усіма видами пам’яті: він запам’ятовував місця, імена, слова, речі, обличчя. Коли йому хотілося, він не тільки згадував різні предмети, а й бачив їх точно такими, як у ту мить, коли на них дивився, бачив, як вони розташовані, освітлені, забарвлені. Ця здатність поширювалась у нього і на майже невловні відтінки у сфері мислення. За його словами, він пам’ятав не лише те, в якому оточенні була думка в книжці, звідки він її взяв, а й те, з яким настроєм читав він ту книжку в ті уже далекі часи. Він був наділений особливим незвичайним даром відновлювати в пам’яті розвиток своєї думки і все своє духовне життя — від найдавнішої ідеї, яку він сприйняв хтозна-коли, до найостаннішої, недавно розквітлої, від найтуманнішої до цілком виразної. Його мозок, у якому ще з дитячих років розвинувся важкий механізм концентрації людських сил, видобував із цього багатого сховища безліч образів, дивовижних за реальністю і свіжістю, якими він і живився під час своїх тривалих і проникливих споглядань.

— Коли я хочу, я опускаю на очі вуаль, — казав він мені своєю особливою мовою, якій його невичерпна пам’ять надавала виняткової оригінальності. — І тоді я раптом заглиблююсь у самого себе й ніби опиняюсь у темній кімнаті, де явища природи відтворюються в чистішій формі, аніж та, в якій вони спочатку з’явилися перед моїми зовнішніми чуттями.

Коли Луї виповнилося дванадцять років, його уява надзвичайно розвинулася внаслідок постійного застосування всіх його здібностей, і це дозволяло йому здобувати таке точне уявлення про речі, які він пізнавав лише з книжок, що відповідний образ не міг би закарбуватися в його душі чіткіше, навіть якби він спостерігав його в природі. Можливо, він досягав цього завдяки аналогіям, а може, був обдарований другим зором, яким охоплював геть усе.

— Читаючи про битву під Аустерліцем, — одного разу сказав мені він, — я бачив її в усіх подробицях. Гарматні залпи, крики воїнів так виразно лунали в моїх вухах, аж у мене все холонуло всередині; я вдихав запах пороху, я чув іржання коней і голоси людей; я милувався рівниною, на якій билися озброєні народи, так ніби стояв на Сантонському пагорбі. Це видовище здалося мені не менш моторошним, ніж видіння Апокаліпсису.

Коли Луї цілком віддавався читанню, він ніби переставав жити фізичним життям й існував лише посеред яскравих спалахів своєї уяви, причому обрії його внутрішнього світу неймовірно розширювалися; він, за його власним висловом, «долав простір». Але я не хочу забігати наперед, оповідаючи, як розвивався його інтелект. Я й так уже несамохіть порушив порядок, у якому повинен би переказати історію цієї людини, котра всю свою діяльність перенесла в царину думки, як ото інші віддають усе своє життя діяльності.

Його просто-таки невтримно вабило до творів містичного змісту.

— Abyssus abissum[12], — казав він мені.

Наш дух — безодня, і йому подобається поринати в інші безодні. Діти, дорослі, старі діди — усі ми захоплюємося таємницями, хоч би в якому вигляді вони нам являлися.

Для Луї Ламбера така схильність була фатальною, якщо, звісно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцінювати щастя іншої людини за власною міркою або залежно від суспільних забобонів. Цей потяг до потойбічного — або, як він висловлювався, цей mens divinior[13] — розвинувся, можливо, завдяки впливу книжок, прочитаних у дядька. Тему Біблії продовжили для нього свята Тереза і пані Гюйон, їм віддав він перші плоди свого рано сформованого розуму, і вони пробудили в його душі той живий відгук, виявом і наслідком якого стає екстаз. Вивчення цих високих тем, ця схильність піднесли йому серце, очистили його, ушляхетнили, розвинули в ньому пристрасть до божественного й обдарували його почуттям майже жіночої витонченості, якої інстинктивно набувають усі великі люди; можливо, найвищим проявом їхнього духу є притаманна саме жінці потреба самовідданості, але перенесена у вищі сфери. Завдяки цим своїм першим враженням Луї зберіг у колежі чистоту духу. Ця шляхетна невинність почуттів неминуче призвела до посилення жару в його крові й до вигострення можливостей його думки.

Баронеса де Сталь, вислана з Парижа й позбавлена права жити ближче ніж за сорок льє від столиці, вирішила провести кілька місяців вигнання в маєтку, розташованому поблизу Ван-дома. Прогулюючись одного разу в парку, вона побачила на узліссі чинбаревого сина, хлопчину, вбраного майже в лахміття, який сидів, захопившись читанням. То був переклад книжки «Небо і пекло». В ті часи на всю французьку імперію тільки Сен-Мартен, де Жане та кілька французьких письменників, наполовину німців за походженням, знали ім’я Сведенборга. Вкрай здивована, пані де Сталь з притаманною їй різкістю, яку вона завжди підкреслювала у своїх запитаннях, поглядах і жестах, узяла книжку; потім, кинувши погляд на Ламбера, запитала:

— Хіба ти це розумієш?

— А ви молитеся Богу? — відповів хлопчик запитанням на запитання.

— Ну... звичайно.

— І ви його розумієте?

Приголомшена баронеса на мить заніміла, а тоді сіла біля Ламбера і стала з ним розмовляти. На жаль, моя пам’ять, хоч узагалі непогана, не може рівнятися з пам’яттю Луї, і я геть забув, про що вони там говорили, крім перших слів. Та розмова дуже вразила баронесу де Сталь; повернувшись до свого замку, вона мовчала, хоч потреба висловитись у неї завжди виливалася цілими потоками красномовства; вона здавалася вельми стурбованою після зустрічі з Луї. Єдиний із досі живих свідків, котрий зберіг спогад про ту подію і котрого я розпитував, щоб узнати бодай кілька слів із тих, які вихопилися тоді в пані де Сталь, насилу пригадав, що баронеса казала про Ламбера: «Це справжній ясновидець». В очах світського товариства Луї не виправдав чудових сподівань своєї заступниці. Її тимчасову прихильність до нього пояснювали жіночою примхою, однією з фантазій, властивих митцям. Як казала пані де Сталь, вона хотіла визволити Луї Ламбера з-під влади імператора і з-під влади церкви, щоб він міг віддатися високій меті, яка була йому призначена. Він здався їй таким собі новим Мойсеєм, врятованим із води. Перед від’їздом вона доручила одному зі своїх друзів, панові де Корбіньї, який був тоді префектом у Блуа, в належний час помістити її Мойсея у Вандомський колеж; потім вона, очевидно, забула про нього.

Ламбер вступив до колежу на початку 1811 року — на той час йому виповнилося чотирнадцять — і мав вийти з нього в другій половині 1814 року по закінченні курсу філософії. Я сумніваюся, щоб за весь час навчання добродійниця Луї бодай раз згадала про нього, і чи можна вважати справжнім добродіянням те, що вона три роки платила за утримання хлопця, зовсім не думаючи про його майбутнє, після того як змусила його зійти з того життєвого шляху, на якому він, можливо, знайшов би своє щастя! Обставини тієї епохи та характер Луї Лам-бера можуть цілком виправдати і безтурботність, і щедрість пані де Сталь. Коли юнак закінчив колеж, чоловік, якого вона обрала за посередника між собою та Луї, уже покинув Блуа. Байдужість пана де Корбіньї до баронесиного протеже легко пояснити в часи, коли відбувалося стільки грізних політичних подій. Автор «Корінни» більше нічого не чула про свого Мойсея. Сто луїдорів, що їх вона дала панові де Корбіньї, який, здається, помер у 1812 році, не були настільки великою сумою, щоб пробудити спогади пані де Сталь, чия екзальтована душа повсюди знаходила собі поживу, а інтереси були цілком поглинуті подіями 1814—1815 років. Луї Ламбер був у ту пору і надто бідний, і надто гордий, щоб розшукувати свою добродійницю, яка мандрувала по Європі. І все ж він пройшов пішки від Блуа до Парижа, щоб із нею побачитися, та, на своє лихо, прибув до столиці в той самий день, коли баронеса померла. Два листи, які раніше написав Ламбер, залишилися без відповіді. Спогад про добрі наміри пані де Сталь щодо Луї зберігся лише в кількох юних умах, вражених, як і я, цією дивовижною історією. Тільки той, хто навчався в нашому колежі, може уявити собі, як хвилювала нас поява новачка і які почуття пробудила в наших душах незвичайна історія, що сталася з Ламбером.

Тут необхідно бодай коротко описати суворі й прості порядки нашого навчального закладу, наполовину військового, наполовину релігійного, щоб читач міг краще уявити собі, яким життям віднині належало жити Ламберові.

До Революції орден ораторіанців, що, як і орден єзуїтів, присвятив себе народній освіті й успадкував від нього не одну школу, мав у провінції кілька навчальних закладів, найвідомішими з яких були колежі в містечках Вандомі, Турноні, Ла-Флеші, Пон-ле-Вуа, Сорезі та Жюйї. Наскільки мені відомо, у Вандом-ському колежі — як, до речі, й у інших — виховувалася певна кількість молодших синів, яких готували до служби у війську. Декрет Конвенту про закриття колишніх шкіл мало вплинув на становище Вандомського колежу. Коли минула перша криза, він знову оселився у своїх стінах, ораторіанці, що розбрелися по околицях, повернулися назад і відновили колеж, зберігши його стародавній статут, звички, правила й традиції, які надавали йому цілком особливих рис, — нічого подібного не бачив я в жодному з навчальних закладів, де мені довелося побувати, після того як я вийшов із Вандома.

Розташований у центрі міста на березі річечки Луар, яка омиває його будівлі, колеж утворює велику, дбайливо обгороджену територію, де стоять усі будівлі, необхідні для такого закладу: каплиця, театр, лазарет, пекарня, а також сади і криниці. До цього колежу, найвідомішого з тих, які існують у центральних провінціях Франції, посилали в науку дітей із цих же таки провінцій та з колоній. Великі відстані не дозволяли батькам часто навідувати своїх нащадків. А статут колежу забороняв відпускати учнів на вакації. Вступивши до цього закладу, вихованці виходили з нього тільки по закінченні курсу. Все було розраховано так, щоб тут панувала монастирська дисципліна, — виняток становили лише прогулянки за місто під наглядом отців-вихователів. За моїх часів ще зберігся живий спогад про отця-коректора, а традиційний ремінець, яким били учнів по руках, з честю виконував свою грізну роль. Покарання, винайдені колись єзуїтами, однаково жахливі як у моральному плані, так і в фізичному, зберігалися цілком за первісною програмою. Листи до батьків були обов’язкові в певні дні, так само як сповідь. Отже, не тільки наші гріхи, а й наші почуття були суворо регламентовані. На всьому лежав відби-ток монастирського розпорядку. Серед інших допотопних правил я пригадую інспекцію, якій ми підлягали щонеділі. Ми вбиралися в парадну форму, шикувалися, як солдати, і стояли, виструнчені, чекаючи двох директорів, котрі в супроводі постачальників та вчителів обстежували нас із погляду вбрання, гігієни, моралі.

Двісті—триста учнів, яких міг умістити колеж, ділилися за давнім звичаєм на чотири групи, що традиційно називалися: малюки, молодші, середні й старші. Малюки навчались у двох класах — так званих восьмому й сьомому; молодші вихованці — в шостому, п’ятому і четвертому; середні — в третьому й другому; і нарешті старші учні вивчали риторику, філософію, спеціальну математику, фізику й хімію. Кожен із цих ніби окремих колежів мав свій корпус, свої класні кімнати і свій двір на великій загальній площі, куди виходили з класних кімнат і яка тяглася аж до їдальні. Ця їдальня, гідна старовинного релігійного ордену, вміщувала усіх школярів. На відміну від правил, запроваджених в інших навчальних закладах, під час трапези нам дозволялося розмовляти, ораторіанська терпимість не забороняла обмінюватися стравами залежно від своїх уподобань. Ця застільна комерція становила одну з найвишуканіших утіх нашого шкільного життя. Скажімо, котрийсь із середняків, посаджений на чолі столу, віддавав перевагу порції червоного гороху над десертом — бо нам давали й десерт, — і тоді з уст до уст передавали пропозицію «десерт за горох», аж поки якийсь ласун приймав її, і його порція гороху переходила з рук у руки, кінець кінцем доходила до учня, який запропонував обмін, і той посилав тією ж таки дорогою свій десерт. Помилок ніколи не виникало. У випадку кількох однакових пропозицій, 'їх нумерували й казали, наприклад, так: «Перший горох за перший десерт». Столи були довгі, й над ними безперервно ходили туди-сюди наші передачі. Отож під час трапези ми розмовляли, їли й поводилися жваво та весело. Балаканина трьохсот хлопчаків, біганина слуг, що приносили страви, забирали порожні тарілки й подавали хліб, постійний нагляд вихователів створювали з їдальні Вандомського колежу єдине у своєму роді видовище, яке завжди вражало гостей.

Щоб скрасити наше життя, відокремлене від зовнішнього світу, позбавлене ласки батьків, нам було дозволено розводити голубів і вирощувати садові рослини. Двісті-триста наших куренів, тисяча голубів, що гніздилися попід муром, і близько тридцяти садків утворювали видовище не менш цікаве, ніж наші трапези. Та читач знудився б, якби я став розповідати про всі подробиці, завдяки яким Вандомський колеж відрізняється від усіх інших шкіл і залишає безліч спогадів у душі кожного, хто провів там дитинство. Котрий із нас, незважаючи на всі прикрості навчання, не згадує залюбки про втіхи й рідкісні розваги нашого монастирського життя? Солодощі, куплені потай під час прогулянок; на вакаціях — дозвіл грати в карти і влаштовувати театральні вистави; дрібні крадіжки та відчуття свободи, породжене самотністю; ще виразніше згадується військова музика — те, що нам лишилося від колишнього військового навчання; наша академія, капелан, отці-вчителі; і, нарешті, наші особливі ігри — і заборонені, і дозволені: перегони на дибах, взимку — ковзання на обледенілих доріжках стукіт наших дерев’яних галльських підошов, а особливо товари в крамничці, яка була в нас у дворі. Ту крамничку держав такий собі метр Жак, і в нього як дорослі, так і діти могли купити безліч усякої всячини, переліченої в спеціальному оголошенні: коробочки різної форми та розмірів, диби, інструменти, голубів із барвистими шиями, з кошлатими лапками, требники (цей товар купували рідко), складані ножики, папір, пера, олівці, чорнило всіх кольорів, м’ячі, кульки. Одне слово, тут можна було знайти безліч найцікавіших товарів дитячого вжитку — від соусу з голубів (бо нам іноді доводилося їх убивати) до череп’яних горщиків, у яких ми зберігали на завтрашній сніданок рис, що залишився від вечері. Хіба може хтось із нас забути, як калатало у нього серце, коли його погляд падав на цю крамничку. По неділях — у наш вихідний день — вона відчинялася, й ми по черзі заходили туди витратити свої гроші; та оскільки батьки давали нам на кишенькові витрати зовсім мізерні суми, доводилося вибирати між речами, такими спокусливими для наших душ. Молода дружина, якій у перші дні медового місяця чоловік дає гаманець із золотом, обіцяючи дарувати такого гаманця дванадцять разів на рік — розкішний бюджет її забаганок! — чи коли-небудь мріяла вона так палко про стільки різних покупок, кожна з яких здатна поглинути всю наявну суму, як мріяли ми напередодні першої неділі місяця? Всю ніч ми не стуляли очей і за шість франків володіли всіма скарбами невичерпної крамнички! Свої таємні підрахунки ми провадили й під час меси, раз у раз уриваючи їх, коли треба було відповісти на вигук священика. І хто з нас може похвалитися, що в нього лишалося бодай кілька су і він міг купити хоч якусь дрібничку в другу неділю місяця? І, нарешті, хто вже тоді не підкорявся суспільним законам, то жаліючи, то зневажаючи нещасливців, яких батьківська скнарість або вбогість залишали без грошей, а іноді й допомагаючи їм?

Отже, досить уявити собі усамітненість великого колежу з його монастирськими будівлями в центрі невеликого містечка, чотири парки, де ми розміщалися за ієрархією, і стане зрозуміло, з яким інтересом завжди зустрічали ми новачка, нового пасажира на нашому кораблі. Жодна юна герцогиня, уперше відрекомендована при дворі, ніколи не ставала мішенню для стількох дошкульних дотепів, як новачок, коли його вперше до нас приводили. Повідомлення: «Завтра з’явиться новачок!» чули насамперед підлесники, які під час вечірнього відпочинку перед молитвою крутилися біля одного з двох отців-вихова-телів, які наглядали за нами по черзі, кожен протягом тижня. І тоді негайно в усіх дворах здіймався багатоголосий крик: «Новачок! Новачок!» Ми збігалися звідусіль, з’юрмлювалися навколо класного керівника й наполегливо допитувалися: «Звідки він? Як його звати? У якому класі він навчатиметься?»

Навколо появи Луї Ламбера виникла легенда, гідна казок із «Тисячі й однієї ночі». Я тоді навчався в четвертому класі, серед молодших. Вчителювали у нас два мирянини, яких ми, проте, за традицією називали отцями. У ті часи у Вандомському колежі залишалося тільки троє ораторіанців, яким це звання належало законно. А в 1814 році й вони знайшли собі притулок на сільських парафіях, за прикладом мого дядька — кюре в містечку Мер, а колеж відтоді став цілком світським закладом. Отець Огу, наш вихователь, що чергував на тому тижні, був чоловік славний, хоч і не володів великими знаннями та відчуттям такту, яке допомагало б йому зрозуміти різні дитячі характери й призначати покарання залежно від здібностей та здоров’я того або того учня. Отець Огу охоче розповів нам про дивовижні події, внаслідок яких завтра тут мав з’явитися незвичайний новачок. Усі ігри вмить припинилися, й малюки мовчки з’юрмилися навколо вчителя, щоб вислухати історію про Луї Ламбера, якого пані де Сталь знайшла в глухому закутні лісу, мов осколок метеорита. Отець Огу мусив розповісти нам і про пані де Сталь. Протягом усього того вечора я уявляв її зростом у десять футів. Згодом я бачив картину «Корінна», де Жерар теж зобразив її дуже високою й дуже гарною. Проте ідеальна жінка, створена моєю уявою, переважала її настільки, що справжня пані де Сталь завжди тьмяніла у моїй свідомості перед цим образом, навіть після того як я прочитав її цілком чоловічу книжку «Про Німеччину». А Ламбер тоді уявлявся нам ще дивовижнішим чудом: мовляв, коли завідувач навчальної частини пан Маре-шаль зробив йому іспит, то він — так розповів нам отець Огу — навіть завагався, чи не помістити його у старший клас. Ламбера довелося залишити в четвертому, бо він слабо знав латину, але, безперечно, він щороку перескакуватиме через клас, і як виняток його приймуть до академії.

Отже, ми матимемо честь побачити серед молодших сурду-тик, прикрашений червоною стрічкою, яку носили академіки Вандомського колежу. Академіки в нас мали великі привілеї. Їх часто запрошували на обід за директоровим столом, а двічі на рік для них влаштовували літературні вечори, на яких ми знайомилися з їхніми творами. Академік був у Вандомі знаменитістю в мініатюрі. Всякий вандомець, якщо тільки він не захоче покривити душею, признається, що справжній академік справжньої Французької академії ніколи не здавався йому таким дивовижним створінням, як хлопчик-гігант, прикрашений хрестом та неоціненною червоною стрічкою — відзнаками нашої академії. Здавалося неможливим увійти до цієї уславленої компанії, не досягши другого класу, адже на вакаціях академіки щочетверга повинні були влаштовувати публічні читання, де ми вислуховували їхні оповідання, поеми, послання, трактати, трагедії і комедії, а вважалося, що така творча діяльність недо-сяжна для учнів молодших класів. Я довго зберігав у пам’яті одне оповідання під назвою «Зелений віслюк» — як на мене, найвидатніший твір цієї мало кому відомої академії. І ось учень четвертого класу стане академіком! Серед нас житиме хлопець, якому тільки чотирнадцять років, а він уже поет, улюбленець пані де Сталь і майбутній геній — так сказав нам отець Огу; чарівник, здатний написати твір або зробити переклади за ті хвилини, поки в класі роблять перекличку, і вивчити уроки, прочитавши їх лише один раз. Луї Ламбер збурив усі наші думки. Цікавість, яку виявляв сам отець Огу, його нетерпляче бажання скоріше побачити новачка ще дужче розпалювали нашу й без того розтривожену уяву.

— Якщо він має голубів, для нього не знайдеться куреня. Усі вже зайняті. Як шкода! — вигукнув один з нас, той, хто згодом став уславленим агрономом.

— А з ким він сидітиме? — запитав інший.

— Як би я хотів бути його односумом! — схвильовано вигукнув третій.

На жаргоні нашого колежу слово «односум» (в інших школах кажуть однокашник) має значення, яке майже неможливо перекласти. Так називали друга, який по-братському ділив із тобою не тільки радість, а й прикрощі нашого дитячого життя, мав із тобою одні інтереси, виступав на твоєму боці й у бійках, і в замиреннях, у наступі й у обороні. Але дивна річ! У мої часи я не знав такого випадку, щоб рідні брати були й односумами. Якщо людина живе почуттями, вона, либонь, боїться збіднити себе, домішуючи до природженої прихильності прихильність набуту.

Враження, яке того вечора справили на мене розбалакування отця Огу, залишилося одним із найяскравіших вражень мого дитинства, і я можу порівняти його хіба з читанням «Робінзона Крузо». Саме завдяки спогаду про ті дивовижні відчуття у мене значно пізніше виникла думка — можливо, цілком нова — про те, що однакові слова по-різному діють на різні уми. У слові немає нічого абсолютного — ми самі більше на нього впливаємо, ніж воно впливає на нас; його сила в образі, який ми у нього вкладаємо; але детальний опис цього явища вимагає досить глибокої наукової розвідки — недоречної у творі такого жанру. У ту ніч я довго не міг заснути; між мною і моїм сусідом по дортуару спалахнула гостра суперечка про дивовижне створіння, яке мало з’явитися серед нас завтра. Цей сусід, Баршу де Пеноан, згодом став офіцером, а потім письменником великої філософської глибини, не зрадивши ні свого призначення, ні випадку, що поєднав в одному класі, під одним дахом і на одній парті тих двох єдиних учнів, про яких у Вандомському колежі говорять і нині. (На той час, коли вийшла друком ця книжка, наш товариш Дюфор ще не ступив на парламентську стежку.) Баршу — сьогодні він перекладач Фіхте, коментатор і друг Баланша — уже тоді цікавився, як і я, питаннями метафізики. Ми часто верзли з ним удвох усіляку нісенітницю про Бога, про нас самих, про природу. Тоді він оголошував себе послідовником пірронізму. Ревниво прагнучи грати свою роль, він заперечував Ламберові здібності; а що я тільки недавно прочитав «Знаменитих дітей», то я так і сипав доказами, посилаючись на малого Монкальма, на Піко делла Мірандолу, на Паскаля — одне слово, на всі рано сформовані інтелекти, на знамениті аномалії в історії людського духу, на людей, яких можна було вважати попередниками Лам-бера. У ті часи я палко приохотився до читання. Мій батько хотів послати мене до Політехнічної школи і тому оплачував для мене приватні уроки з математики. Виконуючи в колежі обов’язки бібліотекаря, мій репетитор дозволяв мені користуватися книжками і не надто стежив за тим, що саме виносив я з бібліотеки, затишного притулку, куди у вільний від обов’язкового навчання час я ходив до нього брати уроки. Я думаю, що він або не вмів давати їх, або був заклопотаний якоюсь важливою справою, бо охоче дозволяв мені читати під час занять, а сам працював, не знаю над чим. Отож ми наче уклали між собою мовчазну угоду: я не скаржився, що мене нічого не навчають, а він мовчав про те, що я беру книжки. Захоплений цією несвоєчасною пристрастю, я занедбав обов’язкові уроки і складав поеми, які, звичайно, не вселяли великих надій, якщо судити з одного довгого віршованого рядка, що став серед моїх товаришів знаменитим, — з нього починалася епопея про інків:

О Інка! Повелитель нещасливий і невдатний!

Кепкуючи з моїх творчих спроб, товариші дражнили мене Поетом, але 'їхні глузи не могли мене виправити. Я й далі римував рядки, попри мудру пораду пана Марешаля, нашого директора, який спробував вилікувати мене від моєї застарілої хвороби, розповівши мені притчу про лихі пригоди кропив’янки, яка випала з гнізда, бо захотіла літати раніше, ніж у неї виросли крила. Я все читав і читав і став найбездіяльнішим, найледачішим, найзамисленішим школярем молодшого відділення, а отже, мене й карали частіше, ніж інших. Цей автобіографічний відступ має пояснити, чому з таким хвилюванням я чекав появи Ламбера. Мені було тоді дванадцять років. Я відразу почув невиразну симпатію до хлопця, з яким у мене була певна схожість у темпераментах. Я сподівався знайти нарешті спільника у своїх мріях і роздумах. Ще не знаючи, що таке слава, я пишався, що моїм товаришем буде хлопець, якому пані де Сталь провістила безсмертя. Луї Ламбер здавався мені гігантом.

І ось настало довгосподіване завтра. За кілька хвилин до сніданку ми почули на безлюдному подвір’ї кроки пана Марешаля та новачка. Усі голови негайно обернулися до дверей класу. Отець Огу, котрий поділяв із нами муки цікавості, не засвистів, як звичайно, щоб урвати перешіптування в класі й закликати нас до праці. І ось ми побачили славнозвісного новачка — пан Марешаль тримав його за руку. Наш вихователь спустився з кафедри, і директор, згідно з етикетом, урочисто сказав йому:

— Пане вчителю, я привів до вас пана Луї Ламбера. Він навчатиметься в четвертому класі й завтра прийде на уроки.

Потім, тихо перемовившись із отцем Огу, директор голосно запитав:

— Де ви його посадите?

Було б несправедливо заради новачка потривожити котрогось із нас, а що була вільна одна тільки парта, поруч зі мною, — бо я останній прийшов у клас, — то Луї Ламбер за неї і сів. Хоч урок ще не закінчився, ми всі попідхоплювались на ноги, щоб подивитися на Ламбера. Пан Марешаль чув наші розмови, він зрозумів, що ми вкрай збуджені, й мовив із тією добротою, за яку ми його так любили:

— Принаймні не бешкетуйте, не заважайте навчатися іншим класам.

Цими словами він трохи раніше відпустив нас на перерву, під час якої ми снідали, й ми всі оточили Ламбера, поки пан Марешаль прогулювався у дворі з отцем Огу. Нас було близько вісімдесятьох чортенят, зухвалих, як шуліки. Хоч кожному довелося пройти крізь жорстокі випробування вступу в колеж, ми ніколи не давали пощади жодному новачкові; щоб посоромити неофіта, на нього сипалися глузи, запитання, його дражнили, під’юджували і в такий спосіб випробовували його звички, силу, характер. Ламбер — чи то незворушний, чи то приголомшений — не відповідав на наші запитання. Тоді хтось вигукнув, що новачок, мабуть, закінчив школу Піфагора. Вибухнув загальний сміх, і Луї Ламбер на все своє перебування в колежі дістав прізвисько Піфагор. І водночас його пильний погляд, зверхній вираз, яким він відповідав на наші дитячі вихватки — хоча зверхність була йому невластива, — спокійна поза, в якій він стояв, його видима сила, що була в гармонії з віком, — усе це викликало певну повагу навіть у найбешкетніших із нас. Щодо мене, то я стояв біля нього й мовчки спостерігав.

Луї мав чотири з половиною фути зросту, він здавався худим і тендітним. Засмагле обличчя й почорнілі від сонця руки начебто свідчили про фізичну силу, а насправді він був слабкіший, ніж йому належало бути в його віці. Через два місяці після вступу до колежу, коли внаслідок постійного перебування в класі первісна засмага з нього зійшла, ми побачили, що він блідий і білий, мов жінка. Усіх вразило, яка в нього велика голова. Кучеряве волосся прегарного чорного кольору надавало дивовижної краси чолу, що здавалося величезним навіть нам, цілком байдужим до висновків френології — науки, яка була тоді лише в зародку. У прегарних обрисах цього чола ввижалося щось незвичайне, пророче, завдяки чистій лінії надбрівних дуг, ніби вирізьблених в алебастрі над блискучими вуглинами очей; ці дуги сходилися на переніссі й видавалися ідеально симетричними, що буває дуже рідко. А втім, важко було скласти чітке уявлення про Лам-берове обличчя з його досить-таки неправильними рисами, зате його очі дивували багатством та мінливістю виразу, вони, здавалося, віддзеркалювали душу. То світлий і дивовижно проникливий, то ніжний і неземний, їхній погляд тьмянів, ставав ніби безбарвним у ті хвилини, коли Луї віддавався спогляданню. Тоді його очі ставали схожі на віконні шибки — щойно вони яскріли бризками сонця, і раптом на них насунула тінь. Сила і голос Луї мали ту саму властивість, що й погляд: вони то завмирали в нерухомості, то примхливо змінювалися. Його голос то звучав ніжно, мов голос жінки, котра признається в коханні, то робився натужним, ламким, нерівним, якщо цими словами можна виразити незвичайні відтінки звуку. Щодо його фізичної сили, то звичайно він стомлювався від найлегшої гри і здавався кволим, майже калікою. Але в перші дні його життя в колежі, коли один із наших розбишак посміявся з цієї хворобливої тендітності, що робила його нездатним до бурхливих розваг, якими ми захоплювалися, Ламбер ухопився обома руками за кінець столу, що складався з дванадцяти парт-пюпітрів, збитих у два ряди спадами в протилежні боки, уперся спиною в кафедру, а ногами в нижню поперечину парт і сказав:

— Беріться вдесятьох і спробуйте зрушити стіл!

Я був при цьому і можу засвідчити: Ламбер справді виявив тоді фантастичну силу, і видерти стіл з його рук десятеро учнів не змогли. Він володів здатністю зосереджувати в собі у певні хвилини надприродну могутність, збирати всі сили і спрямовувати 'їх до якоїсь однієї мети. Але діти — втім, як і дорослі — звикають про все судити за першими враженнями, а за Луї вони спостерігали тільки в перші дні по його приїзді. А тоді він ні в чому не виправдав пророцтва пані де Сталь і не здійснив жодного чуда, яких від нього сподівалися.

Після першого випробувального триместру Луї стали вважати за звичайного пересічного учня. Отож мені одному пощастило проникнути в цю високу душу — і чому б мені не назвати її навіть божественною? Хіба є щось ближче до Бога, ніж душа геніальної дитини? Завдяки спільності вподобань і думок ми стали друзями й односумами. Наша братська приязнь стала такою міцною, що товариші стулили наші прізвиська в одне. Їх більше не вимовляли окремо і, щоб покликати одного з нас, гукали: «Поет-і-Піфагор!» Правда, разом вимовлялися імена й декотрих інших учнів. Отож протягом двох років я був шкільним товаришем бідолашного Луї Ламбера, і моє життя у ті часи було настільки тісно поєднане з його життям, що сьогодні я можу написати історію його духовного розвитку.

Довгий час я не розумів, які багатства сховані в серці й у мозку мого товариша. Мені треба було дожити до тридцяти років, щоб мої спостереження достигли й відстоялися, щоб промінь живого світла осяяв їх знову, щоб я зрозумів значення явищ, наївним свідком яких мені довелося бути; я втішався ними, не усвідомлюючи собі ні їхньої величі, ні механізму, деякі з них я навіть забув і запам’ятав лише найяскравіші; але сьогодні моя пам’ять упорядкувала їх, і я прилучився до таємниць невичерпного розуму Луї, спогадуючи чудові дні нашої дитячої дружби. Тільки час допоміг мені проникнути в суть подій і фактів, що 'їх було так багато в цьому житті, яке минуло в невідомості, подібно до життя багатьох інших людей, втрачених для науки. Отож із погляду опису та оцінки фактів історія наших взаємин сповнена анахронізмів чисто духовного порядку, та, можливо, це не зашкодить її своєрідному інтересу.

Протягом перших місяців перебування у Вандомі Луї страждав від хвороби, симптоми якої були непомітні для вихователів, а проте вона неминуче мала перешкодити виявленню його видатних здібностей. Звикши до свіжого повітря, звикши сам здобувати освіту, не скоряючись нічиїм розпорядженням, оточений ніжним піклуванням старого кюре, що обожнював племінника, звикши думати просто неба, Луї Ламбер нелегко звикав до шкільних правил, йому було тяжко марширувати в загальній шерензі, скніти в чотирьох стінах класу, де вісімдесят підлітків мовчки сиділи на дерев’яних лавах, кожен за своєю партою-пюпітром. Його чуття були такі вигострені, що це розвинуло в ньому виняткову душевну витонченість, і він дуже страждав від цього життя у великому гурті. Випари, які псували повітря, змішані із запахами брудного класу, завжди засміченого рештками наших сніданків та підвечірків, дратували його нюх, це чуття, що перебуває в тіснішому зв’язку із системою мозку, ніж інші, й, подразнюючись, викликає спочатку непомітні зміни в органах мислення. Були й інші причини того, що повітря в класах постійно псувалося: там стояли ящики, де ми зберігали свою здобич: голубів, забитих до свята, або страви, тайкома поцуплені з їдальні. Нарешті, у класних кімнатах були кам’яні постаменти; там завжди стояло по два відра з водою, і ми сходилися туди щоранку, мов коні до корита, й у присутності вчителя по черзі ополіскували собі обличчя та мили руки. Звідти ми переходили до столу, де жінки причісували нас і пудрили. Прибирали наше приміщення лише раз у день, перед нашим пробудженням, і воно завжди було брудне. Хоч вікон у ньому було багато, а двері — високі, запахи умивальника, перукарських знадобів, ящиків, де зберігалися речі кожного учня, не кажучи вже про випари від вісімдесяти скупчених тіл, постійно лоскотали нам нюх. Цей шкільний humus, змішаний із багнюкою, яку ми весь час приносили з двору, утворював ніби купу гною, і смерділо від неї страх! Брак чистого, запашного повітря, яким він досі дихав у полях та в лісах, переміна звичок, дисципліна — усе це пригнічувало Ламбера. Поставивши лікоть правої руки на парту й підперши щоку долонею, він усі уроки дивився на листя дерев у дворі або на хмари в небі. Здавалося, він учить урок, але, бачачи, що його перо нерухоме, а сторінка лишається чистою, вчитель кричав йому:

— Ви нічого не робите, Ламбере!

Знову й знову шпигала Луї в саме серце ота шпилька: «Ви нічого не робите!» Через те в нього ніколи не було вільного часу, на перервах його змушували писати «пенсуми». «Пенсум» — кара для учня, в різних колежах вона була різною; у Вандомі тому, хто завинив, належало за перерву переписати стільки-то рядків. Ми з Ламбером були так завалені «пенсумами», що за два роки нашої дружби навряд чи мали бодай шість днів відпочинку. Якби не книжки, що їх я приносив з бібліотеки — тільки вони підтримували життя в нашому мозку, — подібне існування довело б нас до цілковитого отупіння. Відсутність фізичних вправ впливає на дітей фатально. Звичка поводитися по-царському, засвоєна з юних літ, кажуть, помітно псує будову тіла в монарших осіб, якщо вони не кидають виклик долі, розвиваючи свої м’язи на полях битви та на ловах. Коли навіть закони придворного етикету до такої міри впливають на спинний мозок, що роблять тазові кістки королів жіночними, розм’якшують їхню мозкову речовину і призводять до виродження, то якої глибокої шкоди, і фізичної, і духовної, завдає школярам постійна нестача свіжого повітря, руху, веселощів? Отож каральна система, якої дотримуються в наших колежах, неодмінно повинна привернути увагу авторитетів у галузі народної просвіти, коли серед них з’являться мислителі, що думатимуть не лише про себе.

Ми накликали на себе «пенсуми» з тисячі причин. У нас була така добра пам’ять, що уроків ми ніколи не вчили. Досить було, щоб хтось із наших товаришів прочитав уривок з латини, французької або граматичне правило, і ми запам’ятовували його; але якщо, на наше лихо, вчитель у першу чергу запитував нас, а не когось іншого, ми часто навіть не знали, що було задано, й тоді призначався «пенсум», хоч як ми хитрували та викручувались. У всякому разі, приготування уроків ми завжди відкладали до найостаннішої миті. То нам треба було дочитати книжку, то ми поринали у мрії, забуваючи про уроки, і знову заробляли собі «пенсуми». А як часто встигали ми написати свій переклад за той час, поки учень першого класу, якому доручали зібрати 'їх, по черзі підходив до кожного школяра! До моральних труднощів, які переживав Ламбер, звикаючи до життя в колежі, додавалося не менш важке випробування, крізь яке пройшли ми всі: треба було витерпіти безліч найрозмаїтіших тілесних страждань. Дитяча шкіра надзвичайно чутлива й вимагає пильного догляду, а надто взимку, коли доводиться часто переходити з крижаного повітря в жарко натоплений клас і навпаки. Отож через відсутність материнської турботи малюки та молодші учні були суціль укриті болячками та тріщинами від обмороження, такими болючими, що під час сніданку їм вводилося робити спеціальні перев’язки, але, звісно, робили їх не дуже дбайливо, бо надто багато було зранених рук, ніг і п’ят. А втім, чимало дітей терпіли біль, не вдаючись до лікування. Адже їм часто доводилось обирати: чи закінчувати приготування уроків, чи втішатися ковзанням на кризі, чи йти на перев’язку, яку недбало накладали і так само недбало берегли. До того ж шкільні звичаї запровадили моду сміятися з бідолашних слабаків, які ходили на перев’язку, й не один учень сам зривав бинти, що їх санітарка намотала йому на руку. Тому взимку в багатьох боліли пальці й ноги були покриті виразками; звичайно ж, їм було не до навчання, і їх карали за те, що вони не вчилися. Дуже часто отець-вихователь, якого обманювали вигаданими хворобами, не зважав і на хвороби справжні. Учні були на повному утриманні колежу — це входило у плату за навчання. Тому про одяг і взуття для школярів дбала адміністрація, влаштовуючи з цією метою торги; звідси і щотижневий огляд за участю постачальників, про який я вже згадував. Вигідний для шкільного начальства, такий метод мав найсумніші наслідки для самих учнів. Горе було малому, схильному до поганої звички стоптувати або рвати черевики, або передчасно протирати підметки через якусь ваду ходи чи внаслідок човгання на уроках, коли дитина скоряється властивому для її віку бажанню рухатися. Протягом усієї зими бідолаха терпів під час прогулянок люті муки: відморожені місця шпигали болем, як під час нападів подагри; гачки на черевику ламалися, а шнурки рвалися; через стерті підбори клятуще взуття погано прилягало до ноги; малому доводилося ходити, човгаючи по закрижанілих доріжках або глибоко грузнучи в глинистій багнюці Вандома; вода і сніг проникали крізь тріснуті шви, крізь дірочки, з яких повипадали цвяхи, нога мерзла й опухала. З шістдесяти хлопчаків не було й десятка, які ходили б, не відчуваючи болю; проте на прогулянках ніхто ніколи не відбивався від гурту, всі скорялися загальному ритму — так ото й дорослих людей само життя затягує у свій потік. Скільки разів благородний малюк, плачучи від гніву, знаходив мужність, щоб примусити себе йти вперед або повернутися у свій брудний закапелок, попри нестерпний біль! Так боїться в цьому віці недосвідчена душа і насмішки, і співчуття — двох видів знущання. В колежі, як і в суспільстві, сильний уже зневажає слабкого, не розуміючи, в чому проявляється істинна сила. Та то були ще дрібниці. Ніхто з наших не носив рукавичок. Якщо, бувало, батьки, санітарка або директор давали їх комусь із найслабших, вартівники або старші учні клали 'їх на грубку і сушили, поки вони зморщувалися; ну а коли й щастило видерти рукавиці в бешкетників, вони відволожувались і швидко жолобилися від недба-лого користування. Жодні рукавиці не витримували такого. Їх вважали за привілей, а діти прагнуть рівності.

Усі ці муки терпів і Луї Ламбер. Усі люди, схильні до роздумів та замріяності, часто розвивають у собі звичку до якогось машинального руху, і він постійно човгав черевиками, зношуючи 'їх дуже швидко. Ніжна, як у жінки, шкіра на його обличчі, вухах і губах тріскалася від найменшого холоду. Його руки, такі м’які і білі, робилися червоними й шкарубкими. У нього був постійний нежить. Отож Луї натерпівся чимало, поки нарешті й він пристосувався до вандомських звичаїв. Тривалий та жорстокий досвід, часті неприємності змусили його «потурбуватися про свої справи», як казали в нас у колежі. Йому довелося приділити увагу своєму ящику, парті, одягу, своїм черевикам; не дозволяти красти в себе книжки, чорнило, зошити, пера; одне слово, подумати про тисячу подробиць нашого дитячого життя, про які так ретельно дбали егоїсти та пересічні душі, що їм незмінно діставалися нагороди за відмінне навчання і зразкову поведінку, нагороди, до яких байдужісінько ставився хлопець, обдарований справді блискучими здібностями, хлопець, котрий під тиском майже божественної уяви палко віддавався потокам своїх думок. Та це було ще не все. Між учителями й учнями скрізь і завжди точиться боротьба, нещадна боротьба, яку в суспільстві можна порівняти хіба тільки з боротьбою опозиції проти уряду за конституційного правління. Але журналісти та оратори опозиції навряд чи вміють так швидко користатися з тієї чи тієї переваги, так жорстоко дорікати за якусь провину, так дошкульно глузувати, як це вміють діти у своєму спілкуванні з людьми, яким доручено 'їхнє виховання. Навіть янгол утратив би терпець, займаючись такою професією. Отож навряд чи варто ставити на карб бідолашному, часто не вельми проникливому вчителю, якому до того ж і платять погано, коли він іноді дратується і буває несправедливий. Постійно відчуваючи на собі насмішкуваті погляди, оточений пастками, він іноді мститься за свої помилки, що їх діти помічають умить.

Коли йшлося не про великі провини, за які карали іншими способами, ultima ratio patrum1, у Вандомі був ремінь. За невиконані домашні завдання, за погано вивчені уроки, за бешкетні витівки було досить і «пенсума», але за ображене самолюбство вчитель віддячував нам ремінцем. З усіх фізичних страждань, які доводилося нам терпіти, найдужче дошкуляв той біль, коли розлючений учитель з усієї сили шмагав по наших слабких руках шкіряною смужкою завширшки десь у два пальці. Засуджений до цієї класичної кари повинен був стати навколішки посеред класу. Спершу він мав вийти з-за парти, а потім уже вклякнути біля кафедри під цікавими, а часто й глузливими поглядами товаришів. Для вразливих душ то були подвійні тортури — так ото колись засуджений на смерть здійснював подорож від зали суду до ешафота на Гревській площі. Залежно від характеру одні кричали або плакали гіркими слізьми до чи після шмагання, інші мужньо терпіли біль, але навіть найстійкіші в чеканні кари ледве втримувалися від конвульсивної гримаси страху. Луї Ламбер постійно наражався на покарання ременем, і то завдяки одній властивості його вдачі, про яку він і сам довгий час нічого не знав. Коли вигук учителя: «Ви нічого не робите!» — брутально відривав його від роздумів, він часто — і спочатку цілком несвідомо — кидав на вихователя погляд, сповнений якоїсь дикої зневаги і заряджений думкою, як заряджена електрикою Лейденська банка. Цей погляд, звісно, дошкуляв учителеві, й, роздратований такою безмовною епіграмою, він прагнув відучити учня від його палахкотючих поглядів. Першого разу, коли вихователь перехопив зневажливий погляд Луї, що вразив його, наче блискавка, він промовив фразу, яку я запам’ятав:

— Якщо ви ще раз так подивитеся на мене, Ламбере, я вас почастую ременем.

На ці слова усі носи задерлися, й учні стали зиркати по черзі то на вчителя, то на Луї. Погроза прозвучала так по-дурному, що хлопець метнув на отця-вихователя ще один блискавичний погляд. Так між учителем і Ламбером виникла напруга, яка розряджалася тільки шмаганням учня по руках. Отоді Луї й відкрив разючу силу свого погляду.

Бідолашний поет із його чутливими нервами, часто істеричний, мов жінка, пригнічений хронічною меланхолією, хворий своїм генієм, як юна дівчина хворіє коханням, якого прагне, ще не знаючи його, цей хлопчина, такий сильний і водночас кволий, хлопчина, що його Корінна відірвала від рідних полів і запхала в жахливу матрицю колежу, де кожен інтелект, кожне створіння, незалежно від свого таланту, свого темпераменту, мусить пристосовуватися до правил, до однієї форми (так золото перетворюється на круглі монети під карбувальним пресом), отож Луї Ламбер витерпів усі різновиди болю, які могли вразити його тіло й душу. Ніби прикутий до лави за своєю партою, битий ременем, змучений хворобами, ображений у всіх своїх почуттях, здавлений зашморгом неприємностей, скоряючись безлічі тиранічних вимог навчального розпорядку, він глибоко страждав, і вся його тілесна оболонка терпіла люті муки. Подібно до святих мучеників, що всміхалися під тортурами, він утікав на небо, куди підносила його думка. Може, це внутрішнє життя й допомогло йому заглянути в таємниці, в які він так вірив.

Наше прагнення до незалежності, наші незаконні заняття, наше позірне неробство, замріяність, у якій ми постійно перебували, безперервні покарання, наша відраза до уроків та «пен-сумів» здобули нам незаперечну славу дітей нікчемних і невиправних. Вчителі зневажали нас, а товариші, від яких ми приховували свої таємні захоплення, боячись їхніх глузів, ставилися до нас із жахливим презирством. Ця подвійна недооцінка була несправедлива з боку вчителів, але цілком виправдана з боку учнів. Ми не вміли ані грати в м’яча, ані бігати, ані ходити на дибах. У дні амністії або коли нам випадала вільна хвилина, ми не брали участі в жодних розвагах, що були тоді у моді в колежі. Чужі забавам наших товаришів, ми усамітнювалися від усіх і в задумі сиділи під яким-небудь деревом на подвір’ї. Поет-і-Піфагор були винятком, вони жили поза життям школярської громади. Притаманний дітям проникливий інстинкт та вразливе самолюбство були причиною того, що одні школярі відчували в нас вищу духовну силу, а другі — нижчу; одні ненавиділи нашу мовчазну аристократичну гординю, інші — зневажали нашу нікчемність. Такі почуття виникали в нашому середовищі незалежно від нашої свідомої волі, й, мабуть, я розгадав їх лише сьогодні. Отже, ми жили, наче двоє щурів, ховаючись у кутку класу, де були наші парти, і нам доводилося сидіти там не лише на уроках, а й на перервах. Це виняткове становище мало призвести і призвело до того, що ми опинилися у стані війни з учнями нашого відділення. Майже завжди всіма забуті, ми сиділи там спокійні й майже щасливі, ніби дві рослини або дві прикраси, що випадали у класній кімнаті з гармонії загального стилю. Бувало, найзабіякуватіші з учнів ображали нас, прагнучи показати, що можуть безкарно зловживати своєю силою, а ми на їхні прискіпування відповідали презирством; і не раз закінчувалося це тим, що на Поета-і-Піфагора сипався град ударів.

Ламбер сумував за домівкою кілька місяців. Я не знаю, чи можна описати його журбу. Принаймі в мене це не вийшло — Луї зіпсував мені не один шедевр. Обидва ми були в ролі «Прокаженого з долини Аости» і спізнали почуття, описані в книжці пана де Местра, значно раніше, ніж прочитали про них у його красномовному переказі. Звичайно, літературний твір не може оживити спогади дитинства, але заглушити їх йому ніколи не вдасться. Ламберові зітхання звучали для мене набагато прекраснішими гімнами смутку, ніж найнатхненніші сторінки «Вер-тера». Та, можливо, не слід порівнювати страждання, яких завдає справедливо чи несправедливо осуджена нашими законами пристрасть, з муками бідолашної дитини, яка прагне сонячного проміння, мріє про росяні долини, про волю. Вертер був рабом одного бажання, а в Луї Ламбера була поневолена вся душа. Хоч геній у всьому однаково талановитий, але якщо він передає почуття зворушливе, засноване на щирих, а отже, й цілком чистих бажаннях, це виходить у нього переконливіше, ніж коли він бідкається й нарікає. Бувало, Ламбер довго дивився у вікно, милуючись листям липи, а тоді казав мені одне тільки слово, але в тому слові розкривалася неозора мрія.

— На моє щастя, — вигукнув він якось, — у мене бувають радісні хвилини, коли мені здається, що стіни класу обвалились і я далеко звідси, в полях! Яка втіха летіти за своєю думкою, як летить пташка в синьому небі! Чому зелений колір такий поширений у природі? — запитував він мене. — Чому в ній рідко зустрічаються прямі лінії? Чому в творіннях людини так мало кривих? Чому лише людина відчуває пряму?

Ці слова свідчили, що він уже довго блукав широкими просторами, й милувався краєвидами, і вдихав пахощі лісу. Він сам здавався живою і трепетною елегією, завжди мовчазний, готовий скоритися своїй недолі; він страждав і не осмілювався сказати: «Я страждаю!» Цей орел, який мріяв ширяти над усім світом, був замкнений між чотирма вузькими й брудними стінами; і тому він став жити — у повному значенні цього слова — життям ідеальним. Сповнений презирства до пустого вчення, на яке ми були приречені, Луї йшов своєю піднебесною дорогою, цілком відірваний від речей, що оточували його. А я, підкоряючись властивій дитинству потребі наслідувати когось, намагався погодити своє існування з його життям. Особливо заражав мене Луї своєю пристрастю до того напівдрімотливого стану, в який занурюється тіло, коли людина віддається глибокому спогляданню, тому що я був молодий і вразливий. Наче двоє коханців, ми звикли разом думати, звіряти один одному свої мрії. Його інтуїтивні відчуття уже й тоді були гострі, як духовні прозріння великих поетів, такі близькі до божевілля.

— Чи здатний ти, як я, — спитав він мене одного разу, — мимоволі відчувати уявні страждання? Наприклад, коли я думаю про те, що я відчув би, якби в тіло мені увійшло лезо складаного ножика, мене раптом пронизує гострий біль, ніби я й справді порізався — не вистачає тільки крові. Причому це відчуття опановує мене зненацька, наче крик, що розриває глибоку тишу. Думка завдає фізичних страждань! Ну, що ти на це скажеш?

Коли він висловлював такі тонкі думки, ми обидва віддавалися наївним мріям. Ми шукали в нас самих незбагненні явища, які мали стосунок до виникнення думки, — Ламбер сподівався простежити її в найменших проявах, щоб коли-небудь мати змогу описати невідомий механізм її утворення. Потім, після суперечок, часто по-дитячому несерйозних, Ламбер втуплював у мене осяйний погляд, стискав мою руку, і з його душі вихоплювалися слова, якими він намагався підвести підсумок.

— Мислити — це бачити, — сказав він одного разу, збуджений якимсь нашим міркуванням про основи психічної організації людини. — Усе людське знання спирається на дедукцію, тобто на повільне роздивляння від причини до наслідку й у зворотному напрямі — від наслідку до причини. Навпаки, поезія, як і інші види мистецтва, прагне до ширшого виразу і проявляється в миттєвому баченні явищ.

Ламбер був спіритуалістом; але я не наважувався суперечити йому, озброївшись його ж таки спостереженнями й доводячи, що розум — продукт фізичних взаємодій. Обидва ми мали слушність. Можливо, терміни «матеріалізм» і «спіритуалізм» виражають дві сторони одного й того самого факту. Дослідження Луї про субстанцію думки давало йому мужність майже з гордістю приймати нелегке життя, на яке нас прирікали наші лінощі та зневага до шкільних уроків. Він знав собі ціну, і це підтримувало його в духовних пошуках. З якою приємністю піддавався я впливу його душі на свою! Скільки разів сиділи ми на нашій лаві, читаючи одну книжку, й, не розлучаючись, забували один про одного, і разом із тим відчували, що обидва ми плаваємо в океані ідей, наче дві рибини, що живуть в одній воді! Отож зовні наше життя здавалося рослинним, але ми жили тільки серцем і розумом. Почуття й думки були єдиними подіями в нашому шкільному побуті.

Ламбер так сильно впливав на мою уяву, що я й досі відчуваю цей вплив. Я слухав його розповіді, які занурювали мене в атмосферу чудесного, з тією самою жадібністю і втіхою, з якою діти — а також дорослі — поглинають казки, де дійсність набуває найбезглуздіших форм. Його пристрасть до таємничого і властива дітям довірливість часто спонукали нас заводити розмови про рай і пекло. У таких випадках Луї, пояснюючи мені погляди Сведенборга, намагався переконати мене, щоб я розділив його віру в янголів. Навіть у найсумнівніших міркуваннях Ламбера вже тоді прозирали дивовижні спостереження над могутністю людини, що надавали його словам того відтінку правдивості, без якого неможливе жодне мистецтво. Він вважав, що людство чекає романтичний кінець, і це розбуркувало в ньому властиву непорочній уяві схильність до віри. Хіба не в пору юності народи створюють собі догми та ідолів? А надприродні істоти, перед якими вони тремтять, — хіба вони не втілюють у перебільшеному вигляді 'їхні почуття, 'їхні потреби? Ось короткий виклад того, що залишилось у мене в пам’яті від наших із Ламбером напоєних поезією розмов про шведського пророка, чиї твори я згодом прочитав із чистої цікавості.

У людині поєднуються дві різні істоти. За Сведенборгом, янгол — це людина, в якій істота духовна перемогла істоту матеріальну. Якщо людина хоче розвивати в собі янгольське покликання, вона повинна всіляко плекати витончену природу оселеного в ній янгола — як тільки думка розкриє перед нею двоїстість її буття. Якщо їй не вдасться здобути просвітлене знання про своє призначення, вона, замість того щоб зміцнювати своє духовне життя, дозволяє запанувати в собі тілесному началу, усі її сили згорають у полум’ї зовнішніх відчуттів, обидві сховані в ній істоти матеріалізуються, і янгол поступово гине. В протилежному ж випадку, коли людина зуміє підтримати свій внутрішній світ необхідними йому есенціями, душа торжествує над матерією і прагне відокремитися від неї. Коли таке відокремлення відбувається у формі, яку ми називаємо смертю, янгол, досить сильний, щоб звільнитися від своєї оболонки, не гине і починає своє справжнє життя. Тільки цією двоїстістю буття можна пояснити, чому існують стільки індивідуальностей, які відрізняються одна від одної; вони служать доказом такого роздвоєння і допомагають зрозуміти його. Справді, очевидна відстань між людиною, чий бездіяльний розум прирікає її на тупість, і людиною, яку внутрішній зір обдарував певною духовною силою, змушує нас припустити, що між людьми геніальними й людьми пересічними існує не менша різниця, ніж та, яка існує між зрячими і сліпими. Ця думка, що до нескінченності розширює всесвіт, дає в якомусь розумінні ключ до небес. Хоч зовні видається, ніби ці істоти на землі перемішані одні з одними, насправді вони поділені на окремі сфери залежно від досконалості їхнього духовного «я». В кожній такій сфері свої звичаї і своя мова. У невидимому світі, як і в світі реальному, якщо котрийсь житель нижчої сфери досягне вищого круга, не будучи його гідним, він не лише не розуміє ні його звичаїв, ні розмов, а й сама його присутність паралізує голоси та серця вищих істот. У «Божественній комедії» Данте, можливо, проявилася невиразна інтуїція щодо цих сфер, які починаються у світі скорботи і кругами здіймаються до самих небес. Учення Сведенборга — витвір проясненого духу, що показує, в яких незліченних формах янголи з’являються серед людей.

Це вчення, яке сьогодні я намагаюся викласти стисло й логічно, Ламбер подав мені як таємниче одкровення, огорнуте поволокою особливої фразеології, притаманної містикам; то були туманні й сповнені абстрактних узагальнень розмови, що впливали на мозок не менш сильно, ніж книжки Якоба Беме, Сведенборга або пані Гійон, при уважному читанні яких пробуджуються фантазії, розмаїті, наче марева, породжені опієм. Ламбер розповідав мені про такі дивовижні містичні явища, він так сильно впливав на мою уяву, що в мене паморочилася голова. А проте я любив поринати в цей таємничий неприступний для зовнішніх відчуттів світ, у якому всім подобається жити і тоді, коли він являється в туманних обрисах майбутнього, і тоді, коли вбирається в барвисті одіння казки. Ці могутні відгуки душі на пережиті нею ж таки відчуття попри мою хіть переконували мене в незаперечній реальності духовного світу і привчали до поглиблених роздумів.

Щодо Ламбера, то своєю теорією про янголів він пояснив мені геть усе. Скажімо, чисте кохання, таке, про яке мріють у юності, він уявляв собі як зустріч двох янгольських душ. Отож можна собі уявити, з яким палким жаданням мріяв він зустріти жінку-янгола. А хто сильніше, ніж він, міг би вселити й відчути кохання? Що може яскравіше свідчити про дивовижну витонченість душі, як не мила невимушеність і дух доброти в його почуттях, словах, діях, у кожному, навіть незначущому, жесті, нарешті, у братській приязні, яка нас поєднувала і яку ми виражали в слові «односуми». Не було ніякої різниці між нашими думками або вчинками. Ми навчилися підробляти почерк один у одного, щоб один міг робити уроки за двох. Коли котрийсь із нас дочитував книжку, яку ми повинні були повернути моєму вчителеві математики, він міг читати її, не відриваючись, бо другий тим часом робив за нього й урок, і «пенсум». Ми виконували уроки з таким відчуттям, ніби платили податок, що забезпечував нам спокійне життя. Якщо пам’ять мене не зраджує, Ламбер часто виконував 'їх бездоганно. Та оскільки нас обох вважали за ідіотів, учитель перевіряв наші завдання під впливом цього фатального упередження й мав звичай відкладати їх, щоб розважити ними наших товаришів. Пригадую, якось надвечір наприкінці уроку, що тривав від другої до четвертої, учитель узяв Ламберів переклад. Текст починався словами: «Caius Gracchus vir nobilis»[14]. Цю фразу Луї переклав так: «У Кая Гракха було благородне серце».

— Де ви бачите «серце» у слові nobilis? — різко запитав учитель.

Учні засміялися, а Ламбер втупився в учителя приголомшеним поглядом.

— Що скаже пані баронеса де Сталь, коли довідається, що ви спотворюєте при перекладі значення слова, яке означає приналежність до шляхетного роду, патриціанське походження?

— Вона скаже, що ви йолоп, — упівголоса промовив я.

Та, на біду, вчитель почув мою репліку.

— Пане Поет, ви на тиждень сядете в карцер, — оголосив він.

Ламбер подивився на мене невимовно ласкавим поглядом і тихо повторив:

— Vir nobilis!

Пані де Сталь часто була для Ламбера джерелом прикростей. З усякого приводу вчителі та учні кидали йому в обличчя це ім’я, то з іронією, то як докір.

Луї не забарився й сам потрапити до карцеру, щоб скласти мені товариство. Там ми почували себе більше на волі, аніж будь-де, й могли розмовляти цілими днями посеред тиші, яка панувала в дортуарах, де кожен учень мав власну нішу в шість квадратних футів із ґратами в горішній частині перегородки; двері з просвітами щовечора зачиняли і щоранку відчиняли під пильним оком отця-наглядача, зобов’язаного бути присутнім і при нашому пробудженні, і коли ми вкладалися спати. Скрипіння дверей, які слуги дортуарів відчиняли надзвичайно швидко, було однією з прикметних ознак нашого колежу. Ці тісні алькови також правили нам і за карцер — траплялося, нас замикали туди на місяць, а то й на більше. За учнями, посадженими в клітку, стежило пильне око наглядача, якого тут називали «префектом», — він приходив, намагаючись ступати нечутно, і в точно визначені години, і несподівано, щоб перевірити, чи не базікаємо ми замість виконувати «пенсуми». Але горіхові шкаралупки, розкидані по сходах, і витонченість нашого слуху майже завжди дозволяли нам почути кроки наглядача здалеку, й тому ми могли спокійно віддаватися своїм улюбленим заняттям. А що читати нам було заборонено, то години, проведені в карцері, ми звичайно присвячували метафізичним дискусіям або розповідям про різні дивовижні випадки, які стосувалися чудесних проявів думки.

Я хочу розповісти тут про один такий випадок, і не лише тому, що йдеться про Ламбера, а й тому, що він, можливо, вирішив наукову долю мого друга. Згідно з правилами колежу днями відпочинку були неділя й четвер, але церковні відправи, на які ми мусили ходити, так заповнювали неділі, що четвер ми вважали своїм єдиним вихідним днем. Прослухавши месу, ми могли розпоряджатися часом вільно й використовували своє дозвілля для тривалих прогулянок в околицях Вандома. Особливо любили ми ходити в замок Рошамбо, можливо, тому, що дорога до нього була неблизька. Молодші учні рідко здійснювали таку далеку прогулянку; але раз чи двічі на рік учителі дозволяли їм похід у Рошамбо як винагороду за зразкову поведінку. Ми з Луї вперше вибралися туди наприкінці весни 1812 року. Бажання побачити знаменитий маєток, хазяїн якого іноді частував школярів молоком, змусило нас усіх поводитися бездоганно. Отож ніщо не перешкодило прогулянці. Ні я, ні Ламбер ніколи не бачили прегарної долини Луари, де стояв замок. Тому і його, і моя уява були вельми збуджені напередодні прогулянки, якій у колежі завжди раділи. Ми розмовляли про неї цілий вечір і всі гроші, які нам пощастило приберегти усупереч вандомським законам, збиралися витратити на фрукти та молоко. Назавтра, пообідавши, ми вирушили о пів на першу дня в дорогу; кожен отримав по кубічному шматку хліба, який нам видавали на полуденок. Нас був цілий гурт, і ми йшли до знаменитого замку так легко, наче летіли, і з таким завзяттям, що спершу зовсім не відчували втоми. Коли всі вибралися на пагорб, звідки можна було милуватися замком, що приліпився на протилежному схилі, і звивистою долиною, де блищала річка, петляючи по красиво закруглених луках, — одним із тих чудесних краєвидів, яким невимовного чару надають тільки неповторні враження юності або кохання, і тому ніколи не слід дивитись на них уже в зрілому віці, — Луї Ламбер раптом сказав:

— Але ж усе це я вже бачив уві сні, минулої ночі.

Він упізнав і гайок, у якому ми зупинилися, і обриси крон та просвіти в листі, і колір річкової води, і вежі замку, і пагорки та узвишшя, і далечінь, і нарешті всі подробиці краєвиду, який сьогодні бачив уперше в житті. Обидва ми були ще дітьми, а надто я — адже мені тоді не виповнилося й тринадцяти років; і хоча Луї у свої п’ятнадцять іноді мислив, як геній, у ту пору ні він, ні я не могли брехати один одному навіть у дрібницях — така міцна була наша дружба. Якщо, завдяки могутності свого розуму, Ламбер і передчував значення деяких фактів, він був далекий від того, щоб оцінити їх у повному обсязі, отож спочатку він лише здивувався, та й годі. Я спитав, чи не бував він у Рошамбо в дитинстві. Моє запитання вразило його, але, поміркувавши, він відповів, що ні, не бував. Той випадок, — а таке трапляється уві сні з багатьма людьми, — засвідчив, що вже тоді у Ламбера пробудилися неабиякі здібності, бо на цьому окремому явищі він зумів побудувати цілу систему; озброївшись фрагментом думки, він створив усеосяжну теорію, як зробив колись Кюв’є в іншій науковій сфері.

Ми сіли під старим дубовим пеньком. Луї замислився на кілька хвилин, а тоді сказав:

— Якщо цей краєвид не приходив до мене — а таке припущення малоймовірне, — значить, я сам приходив сюди. Якщо ж я був тут у той час, коли спав у себе в алькові, то хіба це не доводить можливість повного відокремлення мого внутрішнього «я» від тіла? Хіба це не свідчить, що дух здатний у якийсь спосіб пересуватися в просторі або що існують духовні явища, подібні до пересування тіла? Ну а якщо мій дух і моє тіло змогли роз’єднатися під час сну, то невже мені не вдасться відокремити 'їх одне від одного, коли я не сплю? Я не бачу ніякого третього розв’я-зання між цими двома можливостями. Але ходімо далі, розгляньмо подробиці. Або розглянуті факти відбулися завдяки таємній силі, що приводить у рух іншу істоту, для якої моє тіло править за футляр, бо ж я бачив краєвид, нікуди не виходячи з алькова, а це спростовує безліч систем; або все сталося в якомусь нервовому центрі, де киплять почуття, центрі, назви якого ми ще не знаємо, чи в тому осередді мозку, де утворюються думки. Це останнє припущення породжує досить дивні запитання. Я ходив, я бачив, я чув. Рух не можна мислити поза простором, звук проявляється лише в кутках і на поверхнях, а забарвлення не сприймається без світла. Якщо вночі із заплющеними очима я бачив у собі забарвлені предмети, якщо чув звуки у цілковитій тиші й без тих неодмінних умов, за яких вони утворюються, якщо, перебуваючи в нерухомості, я пересувався в просторі, то, виходить, ми наділені внутрішніми здібностями, незалежними від зовнішніх фізичних законів. Виходить, дух здатний проникнути в матеріальну природу. Чому досі люди так мало замислювалися про явища, з якими ми стикаємося уві сні і які доводять, що людина живе подвійним життям? Хіба це явище не відкриває перед нами нової науки? — додав він, сильно ляснувши себе по лобі. — Та навіть якщо його й не можна покласти в основу нової науки, воно, безперечно, свідчить про наші необмежені можливості і, в усякому разі, доводить, що роз’єднання наших двох «я» — факт, над яким я давно міркую, — відбувається досить часто! Я знайшов нарешті доказ того, що наші приховані чуття переважають чуття зовнішні! Homo duplex!1 Але, — провадив він після паузи, висловлюючи сумнів мимовільним жестом, — можливо, і немає в нас ніяких двох істот? Може, ми просто обдаровані внутрішніми якостями, які можуть удосконалюватись, і, розвиваючи які, ми відкриваємо в собі здатність до активності, прозирання, світобачення, здатність, що про неї ми раніше й не підозрювали? У своїй любові до чудесного, породженій гордістю, ми схильні називати ці явища виплесками нашого другого поетичного «я», бо ми ніколи не розуміли 'їхньої суті. А так зручно обожествляти незрозуміле! О, повір, я плакав би, коли б довелося попрощатися з цією ілюзією. У мене потреба вірити в роздвоєність нашої природи і в Сведенборгових янголів. Невже нові знання їх уб’ють? Адже дослідження наших невідомих здібностей вимагає начебто матеріалістичної науки, бо дух використовує, розділяє, оживляє субстанцію, але він не може зруйнувати її.

Луї замислився, посмутнів. Можливо, мрії юності здалися йому пелюшками, які скоро доведеться викинути.

— Зір і слух, безперечно, тільки футляри для чудесних інструментів, — сказав він, засміявшись із власного порівняння.

Розмовляючи зі мною про рай і пекло, він мав звичай розглядати природу як її володар; але, вимовляючи ці останні слова, насичені глибоким знанням, він ширяв над краєвидом сміливіше, ніж будь-коли, а чоло Луї, здавалося мені, ось-ось розколеться під натиском його генія; його сили, які я назву духовними, поки немає кращого терміна, так і струменіли крізь органи, призначені для їхнього вияву: очі Ламбера випромінювали мисль, його піднесена рука, його стиснуті тремтячі губи говорили, його палахкотючий погляд метав іскри. Та ось його голова впала на груди, ніби раптом стала надміру важка або знемоглася від надто бурхливого вияву почуттів. Цей хлопчик, цей титан думки похнюпився, потім узяв мою руку і стиснув її у своїй, що змокріла від жару, розпаленого в ньому гарячковим пошуком істини; помовчавши хвилину, він сказав:

— Я стану знаменитим! І ти теж, — швидко додав він. — Ми вдвох створимо хімію людської волі.

Яке шляхетне серце! Я визнавав його вищість, але він усіля-ко прагнув не дати мені її відчути. Він ділився зі мною скарбами своїх думок, дарував мені якусь частку своїх відкриттів і залишав мені у цілковиту власність мої нікчемні міркування. Завжди лагідний, як любляча жінка, він виявляв свої почуття сором’язливо, з тією душевною делікатністю, яка вносить стільки радості й блаженства в наше життя.

Уже наступного дня він почав писати працю, яку назвав «Трактат про волю». Унаслідок своїх роздумів він часто змінював і план твору, і метод дослідження, але перший поштовх, безперечно, дали йому події того знаменного дня — так від-чуття електричного струму, що завжди виникало в Месмера при наближенні одного слуги, стало джерелом його відкриттів у магнетизмі, науці, колись захованій у глибині таємничого культу Ізіди, в Дельфійському храмі, у проваллі Трофонія і знову віднайденій цим дивовижним ученим безпосередньо перед Лафатером, попередником Галля. Осяяні тим раптовим спалахом, Ламберові ідеї набрали грандіозних пропорцій; спочатку він розібрався в кожній окремій істині з тих, які сам відкрив, а потім, наче ливарник, сплавив їх в одне ціле. Півроку наполегливо працював Ламбер, аж поки його труди розбуркали цікавість наших товаришів і стали предметом жорстоких глузувань, що призвели до фатальних наслідків. Якось один із наших переслідувачів, котрий неодмінно захотів побачити рукописи, під’юдивши ще кількох мучителів, силоміць видер у нас із рук скриньку, де лежав неоціненний скарб, який ми обидва, і я, і Ламбер, захищали з нечуваною хоробрістю. Скринька була замкнена, й вороги не змогли відкрити її; але під час бою вони спробували її зламати, і ця чорна злість змусила нас підняти розпачливий крик. Кілька товаришів, натхнені духом справедливості, а може, вражені нашою героїчною обороною, радили дати нам спокій, ображаючи нас презирливою жалістю. Але тут, приваблений шумом битви, втрутився отець Огу, зацікавившись, чому виникла колотнеча. Вороги відірвали нас від виконання «пенсумів», і вчитель прийшов захистити своїх рабів. Щоб виправдатися, нападники сказали отцеві Огу про існування рукопису. Грізним голосом вихователь звелів віддати скриньку йому. Якби ми стали чинити опір, він, мабуть, звелів би розбити її, і Ламбер віддав йому ключ. Отець Огу взяв рукопис, погортав його, а тоді сказав, забираючи папери собі:

— То оце та нісенітниця, задля якої ви нехтуєте свої обов’язки?

Великі сльози покотилися з очей у Ламбера; він плакав і від усвідомлення ображеної гідності, і від незаслуженої кривди, і через підлу зраду товаришів. Ми кинули на наших обвинувачів докірливий погляд: адже вони нас виказали спільному ворогові! Якщо згідно з неписаними законами школи вони мали право відлупцювати нас, то хіба не повинні вони були зберігати мовчанку про наші провини перед учителем? Тому протягом кількох хвилин їм було соромно за свою підлість.

Отець Огу, не маючи уявлення про наукову цінність «Трактату про волю», мабуть, продав рукопис вандомському бакалійникові на обгортковий папір, і зародки геніальних Ламберових думок розійшлися по руках невігласів.

Через півроку по тому я покинув колеж. Не знаю, чи поновив свою працю Ламбер, якого наша розлука вкинула в чорну меланхолію. В пам’ять катастрофи, що спіткала книгу Луї, я використав у повісті, з якої починаються мої «Філософські етюди», для вигаданого твору заголовок, справді придуманий колись Ламбером, і дав ім’я дорогої для нього жінки одній зі своїх героїнь — молодій самовідданій дівчині. Але це не єдине запозичення, яке я в нього зробив: його характер, його заняття дали мені багато для цієї повісті, сюжет якої виник зі спогадів про роздуми, що їм ми віддавалися в колежі. Вона написана з метою поставити скромний пам’ятник тому, хто заповів мені найдоро-гоцінніший скарб — свої думки. У своєму дитячому трактаті Ламбер розвинув ідеї дорослої людини. Зустрівши згодом кількох учених, що дуже серйозно досліджували явища, які нас колись вразили і які Ламбер так чудесно проаналізував, я тільки через десять років зрозумів важливість його висновків, забутих, як дитяча забава. Отож я присвятив кілька місяців, щоб пригадати головні відкриття свого бідолашного друга. Упорядкувавши свої спогади, я маю всі підстави твердити, що уже в 1812 році він у своєму трактаті установив, передбачив і розглянув кілька вельми важливих фактів, істинність яких, казав він мені, рано чи пізно буде доведено. За його філософські розвідки Луї Лам-бера, безперечно, можна зарахувати до великих мислителів, що вряди-годи з’являються серед людей, аби відкрити їм у первісному вигляді засади майбутньої науки, коріння якої розростається повільно, але потім приносить у царині розуму чудові плоди. Так бідний ремісник Бернар, що колупався в землі, прагнучи розгадати таємницю емалі, ще в XVI сторіччі з непохитною авторитетністю генія проголосив геологічні істини, доведення яких уславило в наші дні Бюффона та Кюв’є. Я сподіваюся дати читачеві деяке уявлення про Ламберів трактат, виклавши головні засади, що лежали в його основі; та незалежно від своєї волі, я муситиму очистити їх від багатьох побічних ідей, які теж належали Ламберові. Оскільки я йшов іншою стежкою, аніж він, я брав із його досліджень тільки ті, які служили моїй власній системі. Я лише учень Ламбера, і я не певен, чи зможу точно викласти його думки, після того як я засвоїв їх до такої міри, що надав їм власного забарвлення.

Для нових ідей потрібні були нові слова або розширені чи точніше означені смисли давно відомих слів. Щоб виразити фундаментальні принципи своєї системи, Ламбер узяв кілька слів буденної мови, значення яких невиразно відповідали його задумам. Слово воля означало для нього середовище, в якому розвивається думка, або, якщо висловитися менш абстрактно, згусток сили, за допомогою якої людина може творити поза межами самої себе дії, що складають її зовнішнє життя. Хотіння — слово, запозичене в Локка, — означало акт, яким людина здійснює свою волю. Слово думка виражало найістотніший продукт волі, але також середовище, де народжуються ідеї, для яких воно править за субстанцію. Ідея — загальна назва для всіх витворів мозку — означало акт, за допомогою якого людина реалізує свою здатність мислити. Отже, воля, думка позначали творчі сили; хотіння, ідея — їхні утворення. Хотіння він сприймав як ідею, котра з абстрактної стадії перейшла в конкретну, із рідкого стану — в майже твердий, якщо тільки в цих словах можна сформулювати міркування, що їх так важко розмежувати. Згідно з Ламбером, думка (мислення) та ідея — це дії і прояви нашого духовного організму, а хотіння й воля — вияви зовнішнього життя.

Луї вважав, що воля первинна, а думка — вторинна. «Щоб думати, треба хотіти», — мав звичай казати він. Багато живих створінь існують на стадії волі, не добираючись до стадії мислення. На півночі життя триває довго, на півдні — коротко; але водночас на півночі воля ціпеніє, а на півдні — безперервно збуджується, і таке можна спостерігати аж до тих кліматичних поясів, де від надмірного холоду або від надмірної спеки органи стають майже нечутливими.

Своє поняття середовища він запозичив з одного спостереження, яке зробив у дитинстві, ще не усвідомлюючи, наскільки виявиться воно важливим, але воно здалося малому Луї таким дивним, що не могло не вразити його витончену уяву. Його мати, тендітна і нервова, ніжна й ласкава, була одним із тих створінь, які втілюють жінку в усій досконалості її якостей, хоча немилосердна доля закинула її на саме дно суспільства. Вона надто любила і через те багато страждала, померши молодою і всю себе віддавши материнському почуттю. Шестирічний Луї спав біля материного ліжка у великій колисці, але засинав не відразу й часто бачив, як сипляться з материних кіс електричні іскри, коли вона розчісувалася. П’ятнадцятирічний підліток використав для науки цей факт, який дитині здавався грою, факт тим більше незаперечний, що такою властивістю наділені майже всі жінки, чия доля складалася трагічно, чиї нерозтрачені почуття прагнуть виразити себе, а надмір сил — вирватися назовні.

Ламбер не тільки запропонував нові означення, а й висунув кілька проблем, які вимагали розв’язання, кинувши цим сміливий виклик науці. Він сподівався розв’язати їх, поставивши перед собою такі запитання: чи принцип, який породжує електрику, не входить як основа в особливий флюїд, з якого виникають наші ідеї і наші хотіння? Чи не утворює волосся, яке то знебарвлюється, то світлішає, то випадає почасти або цілком, залежно від ступеня розпорошення або кристалізації думок, таку собі систему сполучених посудин, яка або всмоктує, або виділяє електричні струми? Чи флюїди нашої волі — субстанція, яка виникає в нас і несподівано починає діяти внаслідок досі не досліджених причин, — чимось відрізняються від тих невидимих, невідчутних флюїдів-струмів, які утворюються у вольтових елементах і діють на нервову систему мерця? Чи формування і постійне випромінювання наших ідей — явище більш загадкове, ніж випаровування невидимих, але надзвичайно активних часточок, скажімо, з мускусного зерна, яке начебто втрачає 'їх, а проте не зменшується у вазі? Чи апарат кровообігу — враховуючи, що шкірний покрив нашої тілесної оболонки виконує тільки захисні функції, лише поглинає та виділяє піт і реагує на дотик, — не сприяє передачі імпульсів волі, подібно до того як циркуляція нервових флюїдів сприяє передачі думок? І нарешті, чи активність потоку цих двох цілком реальних субстанцій не залежить від більшої або меншої досконалості в будові органів тіла, будові, яку слід усебічно вивчити?

Установивши ці засади, Ламбер визнав за потрібне поділити явища людського життя на дві серії різних ефектів і наполегливо, з палкою переконаністю вимагав для кожної з них спеціального аналізу. Ці два ряди неоднакових явищ він простежив майже в усіх створінь і дійшов висновку, що такий розподіл притаманний самій нашій природі. Ламбер назвав цей життєвий антагонізм: дія і протидія.

— Бажання, — казав він, — це явище, здійснюване виключно нашою волею, перш ніж воно відбудеться у зовнішньому світі.

Таким чином, сукупність хотінь та ідей складає дію, а сукупність зовнішніх проявів — протидію.

Коли значно пізніше я прочитав про спостереження над дуалізмом зовнішніх відчуттів, які проводив Біша, мене мов оглушило спогадами, і я відкрив разючий збіг між ідеями цього знаменитого фізіолога й Ламберовими. Обидва вмерли передчасно, й обидва йшли до істин, які так і лишилися нерозкритими. Природа любить давати подвійне призначення різним механізмам, якими вона наділяє живі істоти, й роздвоєна діяльність нашого організму — факт, нині цілком доведений і до того ж щодня підтверджуваний безліччю очевидних доказів, — не лишає сумніву у правильності Ламберових висновків з приводу дії та протидії. Створіння дії — так Луї назвав невідоме внутрішнє «я» людини, таємниче поєднання волокон, яке визначає різноманітні й досі мало досліджені вияви мислення та волі; згідно з його уявленнями, це поки що умовно назване створіння, здатне бачити, діяти, доводити усе до кінця, усе здійснювати, перш ніж з’являться будь-які тілесні прояви такої діяльності, не повинне, якщо воно цілком відповідає своїй природі, скорятися жодній із фізичних умов, які визначають і обмежують активність створіння протидії — або зовнішнього «я», тобто людини видимої. Ця теорія давала змогу логічно пояснити безліч найдиво-вижніших виявів роздвоєності нашої натури і внести істотні поправки до деяких систем, водночас правильних і хибних. Декотрі люди, спостерігаючи окремі факти, в яких виявляє себе створіння дії, надто захопилися і під впливом своєї палкої душі, закоханої в поезію, одурманеної потягом до божественного начала, вийшли за межі реального світу — як Сведенборг. І, мабуть, кожному, хто, не розуміючи причин, милувався наслідками, хотілося обожествити цей внутрішній механізм, побудувати містичний усесвіт. Звідси й янголи! Чарівна ілюзія, від якої не хотів відмовитися й Ламбер; він милувався своїми янголами й у ту мить, коли меч його наукового аналізу обтинав їхні сліпучі крила.

— Рай, — казав він мені, — це, зрештою, тільки потойбічне існування наших удосконалених здібностей, а пекло — небуття, в якому зникають здібності недосконалі.

У ті століття, коли всі наукові теорії були просякнуті релігійними та спіритуалістичними уявленнями, які панували в історичному проміжку від Христа до Декарта, від Віри до Сумніву, чи можна було пояснити таємничі прояви нашої внутрішньої природи інакше як втручанням божественних сил? У кого ж, як не в самого Бога, могли вчені шукати пояснення того, звідки взялося невидиме створіння, таке чутливе до дій і до протидій, обдароване багатогранними якостями, здатними вдосконалюватися в процесі діяльності, й такими могутніми за певних окультних умов, що іноді воно за допомогою видінь або пересувань спроможне подолати величезні відстані у часі й у просторі, з яких перша — це відстань розумова, а друга — фізична? Те саме створіння, яке володіє здатністю поновлювати минуле, проникаючи в нього поглядом або в таємничий спосіб відроджуючи його, — так людина з обрисів чи оболонки одного зернятка або зародка в ньому довідується про безліч відтінків, пахощів і форм, яких колись прибирала квітка цієї рослини. Створіння, яке, хоч і не зовсім точно, вміє провіщати майбутнє, то вивчаючи першопричини, то завдяки фізичному передчуттю.

Інші люди, менш поетичні й менш релігійні, люди холодні та схильні до раціоналізму, а може, й до шарлатанства, ентузіасти більше розумом, аніж серцем, теж спостерігали окремі такі явища і вважали їх незаперечними, проте не розглядали як випромінювання з одного спільного центру. Кожен із них на підставі одного окремого факту прагнув створити цілу науку. Звідси й виникли демонологія, астрологія, чаклунство та всілякі ворожіння, засновані на явищах чисто випадкових, таких, які різняться залежно від темпераменту індивіда, від обставин, досі зовсім не вивчених. Але саме з цих наукових помилок, із церковних процесів, коли через свої виняткові здібності загинуло стільки мучеників, виникли блискучі докази чудесної могутності, якою володіє створіння дії, яке, на думку Ламбера, може цілком відокремитися від створіння протидії, розбити свою оболонку, повалити стіни, що обмежують його всемогутній зір. Це явище, за словами місіонерів, індуси називають Шктёе. А завдяки іншим своїм здібностям створіння дії може прочитати в мозку, посеред його найгрубіших звивин, ідеї, які там формуються або сформувалися, і весь пройдений свідомістю шлях.

— Якщо видіння можливі, — казав Ламбер, — то вони відбуваються завдяки нашій здатності схоплювати ідеї, що зображують людину в її чистій субстанції, тобто людину, чиє життя — можливо, незнищенне — наші зовнішні чуття не сприймають, але воно може стати відчутним для нашого внутрішнього «я», коли заховане в нас створіння дії досягає високого ступеня екстазу або духовного прозріння.

Сьогодні я знаю, що крок за кроком простежуючи, як проявляються думка та воля в усіх своїх різновидах, з’ясувавши закони цих проявів, Ламбер зумів пояснити безліч явищ, які доти слушно вважалися незбагненними. Таким чином, цілком природне пояснення дістали чаклуни, одержимі, люди, наділені другим зором, і всілякі демонічні натури — ці жертви доби Середньовіччя, — і сама простота такого пояснення часто здавалася мені запорукою істини. Дивовижні здібності, за які ревнива до чудес римсько-католицька церква карала вогнищем, були, на думку Луї, результатом спорідненості між первісними началами матерії та мислення, які походили з одного джерела. Коли людина з ліщиновим прутиком у руці знаходить підземну воду, вона скоряється якимсь незбагненним для неї самої силам притягування або відштовхування; саме незвичайність таких явищ і забезпечила багатьом із них історичну достовірність. Про випадки таємничого притягування відомо мало. Тут ідеться про втіху, а про це люди, щасливі, що обдаровані такими здібностями, розповідають рідко, лише в тому разі, коли явище вражає їх своєю незвичайністю, — і розповідають завжди по секрету в інтимній атмосфері, де все забувається. Але відштовхування виникає внаслідок порушення спорідненості, і його помічали досить-таки часто, особливо коли йшлося про людей знаменитих. Так у Бейля починалися корчі, коли він чув дзюркотіння води. Скалі-гер бліднув, побачивши хрінницю. Еразма лихоманило від запаху риби. Ці три випадки відштовхування спричинялися водяною субстанцією. Герцог д’Епернон втрачав тяму, коли бачив зайця, Тіхо Браге — лисицю, Генріх III — кота, маршал д’Альбре — порося; усі ці випадки можна пояснити дією тваринних випарів, часто відчутних на величезній відстані. Шевальє де Гіз, Марія Медічі та кілька інших історичних персонажів почували себе зле, коли дивилися на троянди, хай навіть намальовані. Канцлерові Бекону ставало погано під час місячного затемнення, незалежно від того, знав він чи не знав, що воно відбувається; і поки воно тривало, його життя було в небезпеці, та тільки-но воно закінчувалося, він умить одужував і потім уже не почував ні болю, ні слабості. Цих незаперечних явищ відштовхування, вибраних із числа випадково відзначених історією, досить, щоб зрозуміти і менш відомі явища притягування. Вищенаведені фрагменти з трактату Луї Ламбера, які мені пощастило пригадати, дають уявлення про метод, що ним він керувався у своїх дослідженнях. Гадаю, нема потреби наголошувати, що наукові студії Галля і Лафатера близько споріднені з теорією, яку створив Ламбер; вони стали ніби її продовженням, і кожен, хто бодай трохи знайомий із науковим методом, помітить відгалуження, якими сполучаються з нею френологічні спостереження одного та фізіогномічні дослідження другого. Месмерове відкриття, таке важливе і досі так мало оцінене, цілком укладається в розвиток одного з положень Луї, хоча мій друг не був знайомий з трудами — дуже лаконічно, до речі, викладеними — знаменитого швейцарського лікаря. Прості й логічні виновки зі своїх принципів навели Ламбера на думку, що внутрішнє «я» людини може концентрувати волю, а потім рвучко випліскувати її назовні й навіть передавати матеріальним предметам. Таким чином людина має змогу подіяти на когось іншого всією своєю силою і пронизати його чужою для нього сутністю, якщо він не захиститься від нападу. Доведення цієї теореми «людинознавства» стають усе численнішими, але прямих свідчень на користь її істинності немає. Потрібні були або катастрофічна поразка Марія і звернення до Кімвра, який мав убити його, або врочистий наказ однієї матері флорентійському левові, щоб деякі блискавичні удари думки ввійшли до історії. Для Ламбера воля, думка були живими силами; і говорив він про них так, що ви починали поділяти його переконання. Для нього ці дві сили були в якомусь розумінні й видимі, й відчутні. Думку він сприймав як повільну або швидку, важку або легку, ясну або темну; він наділяв її всіма якостями рухливих істот, змушував її борсатися, відпочивати, пробуджуватися, виростати, старіти, стискатися, відмирати, воскресати; він вивчав її життя, позначаючи її вияви рідкісними словами нашої мови; він уловлював її раптовість, силу та інші якості за допомогою особливої інтуїції, яка допомагала йому розпізнати усі властивості цієї субстанції.

— Часто посеред тиші і спокою, — казав він мені, — коли наші внутрішні здібності засинають, коли ми віддаємося блаженству відпочинку, коли усе в нас ніби занурюється в темряву і ми спрямовуємо всю увагу на споглядання зовнішнього світу, несподівано вихоплюється яка-небудь ідея і зі швидкістю блискавки мчить крізь неозорий простір, уявлення про який дає нам внутрішній зір. Ця блискуча ідея, спалахнувши, мов перебіжний вогник, зникає без сліду, її існування швидкоплинне, як життя тих дітей, котрі приносять батькам і глибоку радість, і глибоке горе; вона схожа на мертвонароджену квітку на рівнинах мислі. Іноді, замість рвучко вилетіти з нас і вмерти неоформленою, ідея починає проростати в бездонних глибинах тих органів, які її спородили; вона виходить із нас повільно і в муках, розвивається, стає плідною, виростає в зовнішньому світі, прикрашена всіма принадами юності та ознаками довговічності; вона витримує найцікавіші погляди, приваблює їх і ніколи не втомлює; вона вимагає, щоб її обмірковували, і викликає захват, як усякий ретельно оброблений витвір. Іноді ідеї народжуються роями, одна веде за собою іншу, вони утворюють ланцюг, потім розпадаються, вони тривожать нас, метушаться, наче опановані безумом. То вони утворюються бліді, розпливчасті й швидко гинуть, бо їм бракує сили, бракує поживи, не вистачає життєвої субстанції. А то в якісь певні дні вони скочуються в провалля, щоб освітити бездонні глибини; вони жахають нас і гнітять нашу душу. Ідеї утворюють усередині нас завершену систему, схожу на одне з царств природи, скажімо, на флору, точний опис якої коли-небудь складе геній, що його, вельми ймовірно, оголосять безумцем. Атож, усі факти — і внутрішні, і зовнішні — свідчать про існування цих чудесних створінь, які я порівнюю з квітами, завдяки сам не знаю яким одкровенням щодо їхньої природи. Процес утворення ідей у людині — по суті, те саме, що й утворення пахощів та кольорів у рослині. Можливо, пахощі — теж ідеї! Коли ми погодимося, що лінія, де кінчається плоть і починається ніготь, ховає в собі незбагненну таємницю безперервного перетворення наших флюїдів у рогівку, то чи слід дивуватися іншим чудесним перемінам людської субстанції? А хіба у світі духовному не буває явищ руху й тяжіння, схожих на подібні явища у світі фізичному? Розгляньмо, наприклад, чекання, яке гостро переживає кожна людина, — чому воно здається таким гнітючим? Тільки завдяки закону, згідно з яким вага тіла збільшується залежно від швидкості. Хіба гнітючість почуття, спричиненого чеканням, не зростає внаслідок безперервного додавання смутку, пережитого раніше, до смутку нинішнього? Нарешті, хіба не електричній субстанції слід приписати магічну властивість, завдяки якій воля владно зосереджується в погляді, щоб за велінням генія знести всі перешкоди, гримить у голосі або, незважаючи на лицемірство, просочується крізь людську оболонку? Потік цього володаря флюїдів, який під високим тиском думки або почуття котиться хвилями або вичерпується, перетворюється на тонку струминку, а потім знову збирається, щоб розрядитися стрілами блискавиць, і є тим таємничим знаряддям, якому ми завдячуємо згубним або добродійним впливом мистецтва і пристрастей; а ще інтонації голосу — грубі, лагідні, грізні, хтиві, різкі, знадливі, інтонації, які вібрують у серці, нутрощах або в мозку, залежно від нашої хоті; а ще чари дотику — джерело розумової снаги, яка керує творчими руками стількох художників, котрим після безлічі накиданих із палким хвилюванням начерків щастить відтворити на полотні природу; а ще нескінченне розмаїття поглядів, від безвиразного й байдужого до палахкотючого й грізного. В цій системі Бог не обмежується в правах. Матеріальна думка розкрила мені в ньому нову велич!

Вислухавши ці міркування Луї Ламбера, прийнявши в душу як осяяння його погляд, було важко не піддатися на його переконання, не захопитися красою його аргументів. Таким чином, думка з’явилася переді мною як чисто фізична сила в супроводі своїх незліченних породжень. Вона лишалася людською, але прибрала зовсім нової форми. Цього короткого огляду законів, із яких Ламбер виводив формулу нашого мислення, досить, щоб уявити, з якою дивовижною активністю його душа поглинала себе саму. Докази на користь своєї теорії Луї полюбляв знаходити в історії великих людей, чиє життя, переказане біографами, дає чимало цікавих подробиць про особливості 'їхнього мислення. Пам’ять Луї підказала йому факти, які згодилися для обґрунтування його поглядів, і він розмістив 'їх у тих розділах трактату, де вони могли служити прикладами, — і завдяки цьому його висновки набували характеру майже математичної достовірності. Справді неоціненний матеріал дали Ламберові твори Кардано, людини, обдарованої дивовижною могутністю прозріння. Він не забув ні Аполлонія Тіанського, який провістив смерть тирана й описав його муки в Римі, хоча сам у ті хвилини перебував в Азії; ні Плотіна, який відчув, що Порфирій збирається накласти на себе руки, і прибіг до нього, щоб відмовити його; ні події, яка сталася вже у XVIII сторіччі за панування найагресив-нішої за всю історію людства невіри і яка приголомшила людей, звичних перетворювати сумнів на зброю проти самого Бога, але видалася цілком буденною для більшості віруючих: Альфонс-Марія де Лігуорі, єпископ Святої Агати, дав останнє напучення папі Климентові XIV, який бачив його, чув, відповідав йому; і в той самий час, на дуже великій відстані від Рима єпископа бачили у нього вдома — він сидів, поринувши в екстаз у кріслі, де мав звичай сидіти, коли повертався з церкви. Прийшовши до тями, єпископ побачив, що всі слуги стоять круг нього навколішки, вважаючи його мертвим. «Друзі мої, — сказав він їм, — святий отець щойно впокоївся». Через два дні прибув кур’єр і підтвердив цю новину. Папа помер саме в ту мить, коли єпископ опритомнів. Ламбер не пропустив повз увагу й пригоди, ще ближчої до нас у часі, яка сталася в минулому сторіччі з молодою англійкою: палко закохана в одного моряка, вона виїхала до нього з Лондона і знайшла його самого, без провідника, в північноамериканській пустелі, де вона опинилася саме вчасно, щоб урятувати йому життя. Луї посилався на античні містерії, на діяння святих мучеників, де можна знайти найуславленіші приклади могутніх виявів людської волі, на демонологію середніх віків, на кримінальні процеси, на медичні дослідження, з дивовижною проникливістю знаходячи повсюди правдиві випадки, вірогідні явища. Ця багата колекція науково обґрунтованих фактів, вибраних із безлічі книжок і гідних усілякої довіри, пішла, безперечно, на виготовлення паперових кульків; ось так судилося загинути науковому трактату мого друга, щонайменше дуже цікавому й породженому просто-таки дивовижною людською пам’яттю. Серед доказів, що збагачували Ламберову працю, була й історія, яка сталася в його родині й про яку він мені розповів, перш ніж почав писати трактат. Цей факт, що стосувався потойбічного буття внутрішнього «я» людини, — якщо мені дозволено утворити новий термін для означення ще не названого явища, — вразив мене так сильно, що я запам’ятав його з усіма подробицями. Батько й мати Ламбера мали позиватися в суді, і якби вони програли процес, це плямою лягло б на 'їхню честь — єдине добро, яким вони володіли у світі. Отож вони страшенно хвилювалися, коли заходила мова про те, чи доведеться їм поступитися перед несправедливими вимогами позивача, чи вдасться захиститися від його домагань. Однієї осінньої ночі вони влаштували нараду, яка відбувалася біля печі, що топилася торфом, у кімнаті чинбаря та його дружини. На нараду запросили двох-трьох родичів і прадіда Луї по материнській лінії; то був старий селянин, уже геть спорохнілий, але з благородним і величним виразом обличчя, світлими очима та рідкими пасмами сивого волосся, яке ще збереглося на пожовклому від старості черепі. Подібно до обі в негрів або сагамори у дикунів, він був ніби оракулом, з яким радилися в надзвичайно важливих випадках. Онуки обробляли його землю, вони годували свого діда й доглядали. Він провіщав їм дощ і сонячну погоду і вказував час, коли вони мали косити або звозити снопи та сіно до стодоли. Барометрична точність його застережень здобула йому бучну славу і ще підсилила довіру та пошану, з якою всі ставилися до нього. Цілими днями старий просиджував нерухомо на своєму стільці. Цей стан екстазу став для нього звичним після смерті дружини, до якої він плекав щиру й незмінну прихильність. Суперечка відбувалася при ньому, але він, здавалося, не слухав.

— Діти мої, — сказав він, коли його попросили висловити свою думку, — це справа надто серйозна, щоб я міг з’ясувати її сам-один. Мені треба порадитися з дружиною.

Старий підвівся, взяв свого ціпка й вийшов на превеликий подив присутніх, які подумали, що він змалів розумом. Та незабаром дід повернувся й сказав:

— Мені не довелося йти аж на кладовище; ваша бабуся вийшла мені назустріч, і ми поговорили з нею біля струмка. Вона сказала, що в одного нотаря в Блуа ви знайдете квитанції, які вам допоможуть виграти процес.

Ці слова він промовив твердим голосом. Уся його поведінка й вираз обличчя свідчили, що такі видіння були для нього звичні. Справді, згадані квитанції знайшли, і справу було залагоджено без суду.

Ця історія, що відбулася під батьківським дахом на очах у Луї, якому було тоді дев’ять років, чимало сприяла тому, що він повірив у чудесні видіння Сведенборга, котрий за своє життя дав не один доказ прозорливості свого внутрішнього «я». Стаючи дорослішим і в міру того, як розвивався його розум, Ламбер майже неусвідомлено став шукати в законах людської природи причину чуда, яке з дитинства привернуло його увагу. А як інакше назвати випадок, що зібрав навколо нього безліч фактів та книжок, які стосувалися цих явищ, і перетворив його на сцену, де відбувалися грандіозні й чудесні вистави в царині думки, й водночас на актора, котрий на тій сцені грав? Луї мав би право на славу навіть у тому випадку, якби висунув тільки ось це психологічне твердження (а він висунув його в п’ятнадцять років!): «Події, в яких виражається діяльність людства і які є продуктом людського інтелекту, мають причини, де вони наперед угадані, оскільки наші вчинки здійснюються в думках, перш ніж знаходять зовнішній вираз; передчуття або пророцтва — перший натяк на ці причини», і я переконаний, що в його особі слід оплакувати втрату генія, рівного Паскалю, Лавуазьє, Лапласові. Можливо, химеричні уявлення про янголів надто довго панували над його трудами; але хіба не в пошуках золота алхіміки, самі того не усвідомлюючи, створили хімію? Адже недарма Ламбер згодом заходився вивчати порівняльну анатомію, фізику, геометрію та інші науки, які мали зв’язок із його відкриттями; немає сумніву, що він мав намір зібрати факти й піддати 'їх аналізу, а це єдиний смолоскип, який може провести нас крізь найтемніші, найтуманніші сфери буття. Звичайно ж, він мав досить тверезого глузду, щоб плутати в лабіринті теорій, які можна викласти в кількох словах. Хіба в наші часи найпростіший досвід, що спирається на факти, не вартий більшого, ніж найдосконаліші системи, хай навіть обґрунтовані блискучими умовисновками? Правда, я не спілкувався з ним у ту пору життя, коли його дослідження були, безперечно, найпродуктивнішими, і можу тільки припускати, ґрунтуючись на перших міркуваннях та роздумах Луї, яку велику вагу мали його наукові розвідки.

Легко зрозуміти, в чому була слабкість «Трактату про волю». Хоч Ламбер і був обдарований якостями, властивими видатним людям, він усе ж таки був іще дитиною. Хоч він уже вмів мислити абстрактно, умів звертатися до глибоких і блискучих аналогій, його розум легко піддавався принадливим віруванням, до яких такі схильні молоді люди. Його концепція була позначена зрілістю генія лише в кількох пунктах, у більшості ж — вона була сформована тільки в зародку. Для людей, закоханих у поезію, найбільша вада Ламбера видалася б привабливою. Його творіння несло на собі сліди боротьби, яка точилася в цій прекрасній душі між двома великими принципами — спіритуалізмом та ідеалізмом; скільки геніїв переживали цю душевну боротьбу, й жоден не наважився злити ці начала воєдино! Спершу Ламбер був спіритуалістом у чистому вигляді, але він неминуче мусив рано чи пізно визнати матеріальність думки. Розбитий виснов-ками аналізу, проведеного в ту пору, коли серце ще спонукало його милуватися рожевими хмаринками, розсіяними в Сведен-боргових небесах, він не знайшов у собі зразу мужності створити цілісну, строгу, злиту воєдино систему. Звідси й виникли певні суперечності, які відбилися навіть у моєму короткому нарисі про його перші дослідження. Та хоч яким незавершеним видається нині його творіння, чи не було воно чернеткою нової науки, таємниці якої він мав намір згодом дослідити, ретельно опрацювавши її засади, вивівши та пов’язавши наслідки?

Через півроку після того, як у нас вилучили «Трактат про волю», я покинув колеж. Наша розлука була раптовою. Моя мати, стривожена тим, що в мене протягом тривалого часу не спадала висока температура і що внаслідок сидячого способу життя в мене може початися коматозний стан, симптоми якого вона помітила, забрала мене з колежу, оформивши все за чотири чи п’ять годин. На звістку про мій від’їзд Ламбер дуже зажурився. Ми сховалися, щоб разом поплакати.

— Чи побачу я тебе коли-небудь? — ніжно казав він мені, стискаючи мене в обіймах. — Ти, звісно, житимеш, — провадив він, — а от я умру. Якщо зможу, я явлюся тобі.

Тільки підліток може вимовити подібні слова з такою переконаністю в голосі, що вони сприймаються як провістя, як обіцянка, жахливого здійснення якої слід справді остерігатися. Довго переслідувала мене думка про цю з’яву, яку пообіцяв мені мій найближчий друг. І досі я знаю дні смутку, сумнівів, страху, самоти, коли змушений гнати від себе спогад про те журливе прощання, яке, правда, було не останнім. Коли ми йшли через двір до виходу, Ламбер припав до одного із заґратованих віконець їдальні, щоб востаннє подивитись на мене. Тоді я попросив матір здобути для Луї дозвіл пообідати з нами в готелі. Надвечір я провів його до фатальних воріт колежу. Ніколи коханець зі своєю коханкою не проливали стільки сліз при розлуці, скільки пролили ми.

— Прощай же! Я залишуся сам-один у цій пустелі, — сказав він мені, показуючи на двір, де гралися й галасували дві сотні дітей. — Коли я повертатимуся, стомлений, напівмертвий, після тривалих мандрів по просторах своєї думки, в чиєму серці знайду я спочинок? Щоб сказати тобі все, досить було одного погляду. А хто зрозуміє мене тепер? Прощай! Краще б я ніколи не зустрічав тебе, я не знав би тоді, чого мені так бракуватиме.

— А зі мною, що станеться зі мною? — відповів я йому. — Хіба моє становище не жахливіше? — І додав, ляснувши себе по лобі: — Я не маю тут нічого, що могло б мене втішити.

Він сумно й водночас граційно похитав головою, й ми розлучилися. В ту пору Луї Ламбер мав п’ять футів і два дюйми зросту — більше він уже не виріс. Його обличчя, в ті роки надзвичайно виразне, свідчило про добру вдачу. Божественна терпимість, розвинута поганим ставленням, постійна зосередженість, якої вимагало споглядальне життя, стерли з його погляду вираз зухвалої гордості, що на обличчі Луї справляв приємне враження, хоч наші вчителі читали в ньому виклик. Тепер на його обличчі завжди відбивався спокій, його чарівливу погідність ніколи не порушували ні іронія, ні насмішка, бо природжена доброзичливість Луї пом’якшувала в ньому відчуття своєї духовної сили та вищості. У нього були тонкі, гарні руки, майже завжди вологі. Його тіло було гідною моделлю для скульптора, але наша сіра, мов залізо, форма із золотими ґудзиками та коротенькі штанці надавали нам такого непривабливого вигляду, що милуватися досконалістю пропорцій та м’якістю обрисів Ламберового тіла можна було тільки в лазні. Коли ми плавали в нашій купальні на Луарі, тіло Луї різко відрізнялося своєю білістю від шкіри інших учнів, що набувала найрозмаїтіших тонів — пухирилася від холоду, ставала у воді ліловою. Його форми були витончені, постава граційна, шкіра мала ніжне забарвлення; виходячи з води, він ніколи не тремтів, можливо, тому, що завжди уникав затінку і шукав сонця; Луї скидався на квітку, з тих, які завдяки особливій чутливості вмить закривають свої чашечки, коли повіє прохолодний вітрець, і прагнуть цвісти лише під безхмарним небом. Він їв дуже мало, пив тільки воду; крім того — чи інстинктивно, чи скоряючись своїм уподобанням — він був скупий на рухи, що вимагали витрати сил; його жести були прості й стримані, як у людей Сходу або в дикунів, для яких поважність — стан природний. Взагалі, у своїй поведінці він уникав манер, що могли б здатися вишуканими. Він мав звичку нахи-ляти голову ліворуч і так часто спирався на лікоть, що рукави нової курточки протиралися вмить. До цього начерку портрета Луї я хочу додати короткий опис його духовного обличчя, бо, думаю, тепер я можу судити про нього неупереджено.

Хоч від природи Луї був релігійний, він не визнавав дріб’язкової обрядності римо-католицької церкви. Його погляди були особливо близькі до поглядів святої Терези, Фенелона та кількох отців церкви і святих, яких у наші часи оголосили б єретиками й безвірниками. До церковної служби він був байдужісінький. Молився поривами, під певний душевний настрій, який навідував його вряди-годи; він скорявся своїй природі й не хотів ні думати, ні молитися у точно визначений час. У церкві міг і віддаватися роздумам про Бога, й обмірковувати яку-небудь філософську ідею. Ісус Христос був для нього найдовершенішим зразком його системи. Et verbum carro factum est[15] — здавалися йому високими словами, призначеними особливо наочно виразити традиційну формулу волі, слова, дії. Те, що Христос не завважив своєї смерті, що божественними діяннями він довів своє внутрішнє «Я» до високої досконалості і його безплотний дух зміг навіть явитися перед учнями, нарешті описані в Євангелії чудеса, магнетичні зцілення Христа і його здатність говорити всіма мовами були для Луї Ламбера доказом правильності його вчення. Пригадую, як він колись сказав із цього приводу, що найпрекрасніший трактат, який можна було б у наші дні написати, — це історія перших років християнської церкви. Ніколи не висловлювався він поетичніше, як у ті хвилини, коли під час наших вечірніх розмов говорив про чудеса, здійснені силою волі в добу великої віри. Він знаходив найпереконливіші докази на користь своєї теорії майже в усіх історіях про мучеників, загиблих у першому столітті християнства, яке він називав «великою ерою мислі».

— Хіба явища, які відбувалися тоді, коли християни героїчно терпіли муки у славу своєї віри, не доводять, що матеріальні сили ніколи не зможуть протистояти силі ідей або людській волі? — казав він. — Кожен може оцінити можливості своєї волі на підставі того, як вона проявляється в інших людей.

Я не вважаю за потрібне говорити про його погляди на поезію та історію або на шедеври нашого письменства. Чи цікаво було б викладати тут думки, які нині стали майже загальноприйнятими, але тоді, та ще в устах дитини, могли видатися незвичайними? Луї в усьому був на висоті. Щоб у двох словах розкрити його талант, досить сказати, що він написав би «Заді-га» не менш дотепно, ніж Вольтер; він подав би діалог між Сул-лою й Евкратом так само сильно, як і Монтеск’є. Благородство поглядів спонукало Ламбера передусім прагнути, щоб його твір був корисний людям, а витончений розум вимагав новизни, і не лише від форми, а й від змісту, до всього, що не улягало цим вимогам, він ставився з глибокою зневагою. В моїй пам’яті збереглося одне з його найгеніальніших літературних означень, яке дає уявлення про суть усіх інших і водночас показує глибину і ясність його аналізу: «Апокаліпсис — це записаний екстаз». Він розглядав Біблію як уривок із традиційної історії допотопних народів, до якої мало стосунок і сучасне людство. Він вважав, що джерелом міфології стародавніх греків були і єврейська Біблія, і священні книги Індії, але цей залюблений у красу народ переказав усе на свій лад.

— Неможливо, — казав він, — сумніватися в тому, що священні книги народів Азії мають пріоритет над нашим Святим Письмом. Для кожного, хто повірить у цю історичну істину, межі світу розступляться неймовірно. Хіба не на азіатському плоскогір’ї знайшла собі притулок жменька людей, котрі зуміли пережити катастрофу, що спостигла нашу земну кулю, якщо, звичайно, люди існували до того землетрусу або удару? Відповідь на це дуже важливе запитання записана у глибинах морів. Отож антропогонія Біблії — це генеалогія тільки одного рою, який вилетів з людського вулика, що завис на гірських кручах Тибету, між вершинами Гімалаїв і Кавказу. Первісні уявлення орди, яку той, хто дав їй закон, назвав божим народом (мабуть, із метою зміцнити її єдність і щоб цей народ краще зберіг його настанови, адже Мойсейові книги не тільки дають закон, а й визначають систему управління, державного й релігійного), позначені печаттю жаху: могутня думка пророка пояснила двигтіння земної кулі помстою божества. А що цей народ не пережив жодної з радостей, яку дає життя на землі предків, то лихі пригоди кочівництва підказали йому поезію лише похмуру, величну й криваву. У протилежність цьому індуси, спостерігаючи, як швидко поліпшувалися умови життя на землі, завжди осяяній благодійним промінням сонця, склали собі веселі уявлення про блаженство кохання, про культ вогню, створили незліченні образи відтворення життя. Цих чудесних образів немає у священних книгах юдеїв. Необхідність зберігати себе перед лицем небезпек, що постійно чигали на них у тих країнах, через які їм доводилося проходити на своєму шляху до Землі обітованої, породили у євреїв почуття власної винятковості й ненависті до інших націй. Священні книги трьох народів — греків, юдеїв та індусів — це архіви світу, який пішов у небуття. Ось у чому таємниця грандіозної величі 'їхніх мов та міфів. Велична історія ховається під іменами людей та місцевостей, під легендами, що приваблюють нас невтримно, хоч ми й не знаємо чому. Можливо, вони доносять до нас повітря стародавньої батьківщини нинішнього людства.

На думку Ламбера, в цих трьох літературах зосередилося все мислення людей. Відтоді, вважав він, не з’явилося жодної книги, змісту якої, бодай у зародку, не можна було б у них знайти. Звідси видно, як глибоко дослідив він Біблію вже після першого її прочитання і куди це його привело. Він завжди ніби ширяв над суспільством, яке знав тільки з книжок, і судив його холодно й неупереджено.

— Закони, — казав він, — ніколи не перешкоджають задумам можновладців та багатіїв і завжди карають людей слабких, які, навпаки, потребують захисту.

Отже, доброта Луї не дозволяла йому співчувати політичним ідеям; але його система приводила до пасивної покори, приклад якої подав Ісус Христос.

В останні дні мого перебування у Вандомі Луї вже не мріяв про славу. В якомусь абстрактному розумінні він уже натішився нею; подібно до стародавніх жерців, котрі роздивлялися майбутнє в серцях відданих на офіру людей, він розітнув цю химеру й нічого не знайшов у її нутрощах. Відтоді Луї почав ставитися зневажливо до особистих почуттів. «Слава — це обожнений егоїзм», — казав мені він.

Перш ніж закінчити оповідь про це незвичайне дитинство, я, мабуть, повинен востаннє окинути його швидким поглядом.

Незадовго до нашої розлуки Ламбер сказав мені:

— Існують загальні закони нашого організму, формулювання яких, можливо, принесе мені славу, але життя окремої людини — це рух, який унаслідок невідомих нам впливів особливим чином розподіляється в кожному індивіді, зумовлюючи діяльність мозку, серця, нервів. Ці три начала, названі словами нашої повсякденної мови, поєднуючись у різних пропорціях із субстанцією, яку вони всотують у тому середовищі, де живуть, сприяють утворенню незліченних різновидів людської породи.

Він замовк, ляснув себе по лобі, а тоді сказав:

— Дивна річ! У всіх великих людей, чиї портрети привернули мою увагу, коротка шия. Можливо, природа хоче, щоб серце в них було ближче до мозку?

Потім він провадив:

— Звідси й розмаїття дій, що складають суспільне життя. Людина, яка живе нервами, випромінює активність або силу. Людина, в чиєму організмі панує мозок, — геній. Людина серця — віру. Але, — додавав він засмучено, — вірі приступні лише тумани святилищ, і тільки янгол досягає світла.

Сам він, згідно з його власною теорією, підкорявся тільки серцю й мозкові.

У моєму уявленні життя його інтелекту поділяється на три фази.

Змалку він був приречений на завчасну активність, спричинену, безперечно, якоюсь хворобою або надмірним розвитком певних органів. Уже в дитинстві його сили проявлялися у грі внутрішніх почуттів і в надмірному утворенні нервових флюїдів. Як людина інтелекту він відчував постійну потребу самовдосконалюватися — його мозок прагнув засвоювати всі нові ідеї. Звідси — любов до читання. А міркування над прочитаним дозволили йому звести усе суще до найпростішого виразу, всотати його в себе, щоб потім піддати науковому дослідженню. Благодійні наслідки цього чудового періоду, який у житті інших людей настає лише після тривалого навчання, Ламбер спізнав у пору свого тілесного дитинства; то було дитинство щасливе, розцвічене успіхами дослідника й радощами поета. Межа, до якої тільки прагнуть більшість інтелектів, для нього стала відправним рубежем, звідки одного дня він мав вирушити в пошуках нових духовних світів. Так, сам того не усвідомлюючи, він створив собі життя, сповнене вимогливості й жадібно-ненаситне. Щоб тільки жити на світі, хіба не мусив він безперервно наповнювати безодню, яка розкрилася в ньому? Хіба не міг він, подібно до деяких світських шанолюбів, загинути через брак поживи для своїх надмірних ошуканих прагнень? Чи не влаштував він у себе в душі оргію, яка мала призвести там до пожежі — так раптово згорають тіла, насичені алкоголем? Ця перша фаза інтелектуального розвитку Луї була мені невідома; тільки тепер я зміг її собі уявити, пояснивши в такий спосіб її дивовижні наслідки. Ламберові було тоді тринадцять років.

Мені пощастило, і я дістав змогу бути біля нього на початку другої фази його духовного розвою. Ламбер — і, можливо, це його врятувало — мусив пережити всі нещастя життя в колежі, й на це він потратив надмірне багатство своїх думок. Після того як він очистив свої відчуття від усього зайвого, перевів слова в їхню ідеальну субстанцію, від субстанції дійшов до принципів, після того як зумів від усього абстрагуватися, він, щоб жити, став мріяти про нові творчі зусилля розуму. Пригнічений тяжким існуванням у колежі і кризами свого фізичного життя, він заглибився в роздуми, осягнув почуття, відгорнув завісу нових наук, поринув у море ідей. Зупинений на бігу і надто слабкий для того, щоб роздивлятися вищі сфери, він присвятив себе самоспогляданню. У ті часи він показав мені боріння думки, яка намагалася проникнути сама в себе й прагнула розкрити таємниці природи, провадячи спостереження подібно до лікаря, що стежить за розвитком власної хвороби. Перебуваючи в цьому стані сили і слабкості, дитячої привабливості й надприродної могутності, Луї Ламбер на своєму прикладі подав мені найпое-тичніший і найправдивіший образ створіння, яке ми називаємо янголом. Правда, цей образ подала мені також одна жінка, чиє ім’я, риси і життя я хотів би приховати від світу, щоб залишитися єдиним охоронцем таємниці її існування і поховати цю таємницю в глибині свого серця.

Третю фазу мені не судилося спостерігати. Коли вона почалася, я вже розлучився з Луї, який вийшов із колежу тільки близько середини 1815 року. Йому було тоді вісімнадцять. Десь за півроку до закінчення колежу Луї втратив батька й матір. Не маючи з рідні більше нікого, з ким міг би зблизитися душею, як і раніше щирою, але після нашої розлуки завжди пригніченою, він знайшов притулок у дядька, призначеного йому в опікуни; на той час старого вигнали з парафії за те, що колись він присягнув на вірність Республіці. Отож Луї оселився в Блуа і жив там деякий час. Та незабаром його опанувало бажання завершити освіту, яку, звичайно, він вважав незакінченою, й він вирушив до Парижа, щоб там побачитися з пані де Сталь і одержати знання з найавторитетніших джерел. Старий священик почував велику слабкість до свого племінника й дозволив йому оселитися в Парижі, де за три роки Луї і проїв свій спадок, що складав кілька тисяч франків, хоч і жив там у жахливих злиднях. До Блуа він повернувся десь на початку 1820 року, вигнаний із Парижа стражданнями, на які приречені там бідняки. Весь час, поки Луї там жив, він, напевне, був під владою таємних гроз, жахливих ураганів думки, які шаленіють у душах людей, схильних до мистецтва, так принаймні можна судити з єдиного факту, що залишився в пам’яті його дядька, і з єдиного листа з тих, які написав йому Луї в ту пору; цього листа дядько зберіг, мабуть, тому, що він був останній і з усіх найдовший.

Спочатку опишемо згаданий факт. Одного разу Луї був у Французькому театрі й сидів у другій галереї біля одного з тих стовпів, між якими розміщені треті ложі. Підвівшись під час першого антракту, він побачив жінку, яка щойно увійшла в сусідню ложу. Молода, вродлива, вишукано вдягнена — можливо, декольтована, — вона була в супроводі полюбовника, для якого її обличчя сяяло усіма чарами кохання. Ця жінка справила на душу й на почуття Ламбера таке болісне враження, що він мусив вийти із зали. Якби він не скористався останніми проблисками глузду, який ще не згас у перші секунди цього безумного почуття, він, мабуть, піддався б раптовому і майже неподоланному бажанню вбити молодика, якому призначалися погляди тієї красуні. Хіба не було б це сліпучим спалахом пристрасті в дикуна, що раптово опинився в паризькому світі, дикуна, який кидається на жінку, мов хижак на свою жертву, виявом звіриного інстинкту, злитого з яскравим поривом душі, досі придавленої громаддям думок? Чи це не стало б тим самим уявним ударом складаного ножика, який Луї пережив у дитинстві і який у дорослому віці проявився блискавичним пробудженням найна-гальнішої людської потреби — потреби кохання?

А ось і той лист, у якому Луї описує стан своєї душі, приголомшеної видовищем паризької цивілізації. Безперечно, в тій безодні егоїзму його серце почувало себе вельми незатишно, і він завжди страждав. Цілком можливо, він не зустрів там ані друзів, котрі втішили б його, ані ворогів, які урізноманітнюють життя. Змушений постійно замикатися в собі, він, мабуть, шукав духовного притулку в екстазі, ні з ким не ділячись своїми вишуканими радощами й бажаючи жити майже рослинним життям, як відлюдники перших віків християнства, котрі в такий спосіб зрікалися світу, де панував розум. Лист начебто вказує, що Луї плекав саме такий задум, який надихає високі душі в усі епохи, коли відбувається суспільне оновлення. Але це рішення дехто приймає, прагнучи зовсім іншого: зібрати всі сили протягом тривалої мовчанки, щоб потім її порушити, набувши здібності правити світом за допомогою слова або дій. Звісно, Луї пережив чимало гірких хвилин, обертаючись серед людей, тому й ставився до суспільства з такою жахливою іронією, тому й не шукав собі вигоди, тому й вихопився у нього — у нього, бідняка! — такий розпачливий зойк і виникло бажання, яке з’являється в можновладців унаслідок пересичення і своєю могутністю, і всім на світі. Можливо, він замкнувся в самотині, щоб завершити великий твір, неясні обриси якого миготіли в його мозку? Кожен охоче повірить у це, читаючи уривки думок, у яких відбилися боріння його душі в ті дні, коли юність для нього закінчувалася й починав розквітати фатальний хист до творчості, що йому Ламбер завдячував своїми зрілими творами. Цей лист має безпосередній зв’язок із пригодою в театрі. Думки, викладені на папері, пояснюють ту подію, душа й тіло були настроєні на один тон. Ця буря сумнівів і категоричних тверджень, хмар і спалахів блискавки, що закінчується палким поривом до небесного сяйва, в достатній мірі освітлює третій період духовного виховання Ламбера, щоб я міг зрозуміти його весь цілком. Коли читаєш ці недбало накидані рядки, які він то уривав, то повертався до них залежно від примхливих випадковостей паризького життя, в уяві постає образ дуба в процесі внутрішнього зростання, коли тріскається його гарна зелена кора, коли поступово вона стає нерівною, шкарубкою і з плином часу утворюється величне й могутнє дерево, якщо, звичайно, воно не впаде раніше від грому небесного або людської сокири.

Отже, цим листом як для мислителя, так і для поета закінчуються дивовижне дитинство і юність, якої ніхто не зрозумів. У ньому вимальовуються обриси його духовного зародку; філософи пошкодують його зелене листя, вражене приморозками ще в бруньках, але, безперечно, вони побачать і квіти, що розпустили пелюстки у сферах вищих, аніж найвищі гори на землі.

«Париж. Вересень-листопад 1819 року

Любий дядечку, скоро, мабуть, я покину це місто, де мені дуже важко жити. Я не зустрів тут жодної людини, яка любила б те, що люблю я, робила б те, чим захоплююся я, дивувалася б із того, що дивує мене. Змушений замикатись у собі, я живу одними роздумами і страждаю. Довго й терпляче вивчав я суспільство, поки прийшов до дуже сумних висновків і до глибоких сумнівів. Тут відправна точка для всього — гроші. Гроші потрібні навіть на те, щоб обходитися без них. Та хоч цей метал потрібний і людині, яка хоче спокійно віддаватися роздумам, я не почуваю бажання будувати на ньому своє життя. Щоб скласти статок, треба обрати для себе поле діяльності, тобто за допомогою клієнтури або певних привілеїв, законних чи вміло створених, купити собі право щодня брати в чужому гаманці невеличку суму, яка за рік утворить скромний капітал; а через двадцять років такий капітал почне приносити людині, котра живе чесно, чотири або п’ять тисяч ліврів ренти — і не більше. У такий спосіб адвокат, нотар, крамар — усі трудівники з патентом — років через п’ятнадцять-шістнадцять після того як закінчують навчання, забезпечують собі хліб на старість. Я зрозумів, що я на таке нездатний. Я віддаю перевагу думці над дією, ідеї — над діловою оборудкою, спогляданню — над рухом. Мені бракує зосередженої уваги, необхідної тому, хто прагне досягти успіху. Будь-яка ділова афера, пов’язана з випрошуванням у когось грошей, для мене закінчиться погано, і я швидко розорюся до цурки. Якщо в мене нічого немає, то принаймні я досі нічого нікому не заборгував. Тому, хто поставив собі за мету звершити високі діяння у сфері духу, не потрібне багатство; та хоч для мого насиченого трудами дозвілля й вистачило б двадцятьох су на день, я не маю навіть таких засобів. Я хочу віддатися роздумам, а нужда виганяє мене зі святилища, де нуртує моя уява. Що станеться зі мною? Злидні мене не лякають. Якби жебраків не садовили до в’язниці, не таврували ганьбою, не зневажали, я залюбки просив би милостиню, щоб спокійно працювати над проблемами, які мене цікавлять. Але це високе смирення, завдяки якому я розкріпачив би свою думку, звільнивши її від тіла, мало чим мені допоможе: однаково гроші потрібні на проведення деяких дослідів. Якби не це, я змирився б із видимою вбогістю мислителя, якому водночас належать і земля, й небо. Щоб бути великим у вбогості, досить ніколи не принижуватися. Людина, яка бореться і страждає, прямуючи до благородної мети, — це, звичайно, чудове видовище. Але в кого вистачить снаги боротися? Можна дертися на скелі, та кому охота вічно брьохатися в багні? Тут усе перешкоджає прямолінійному польоту душі, яка рветься в майбутнє, я не боявся б жити в печері посеред пустелі, але тут я боюся. В пустелі я жив би наодинці з собою, і ніщо не відвертало б моєї уваги; тут же людина стикається з безліччю потреб, які принижують її. Коли ви виходите на вулицю, замріяний, заклопотаний, голос бідняка кличе вас назад у світ голоду й спраги, просячи у вас милостиню. Тут потрібні гроші навіть для того, щоб прогулятися. Безперервно стомлюючись від дрібниць, ваші органи ніколи не відпочивають. Нервове збудження поета тут безперервно руйнується, і те, що має бути його славою, стає для нього мукою: уява перетворюється на його лютого ворога. Тут знаходять притулок і увагу покалічений робітник, жебрачка з немовлям, хвора повія, дитина-підкидьок, старий інвалід, пороки, навіть злочини — і водночас світ безжальний до винахідника, до мислителя. Тут від усього чекають негайного результату; тут глузують із дослідів, які спочатку не вдаються, хоча згодом вони можуть привести до великого відкриття; тут не шанують наполегливих і глибоких наукових студій, які вимагають тривалої напруги сил. Держава могла б оплачувати послуги генія, як оплачує вона послуги багнета; але вона боїться, що людина з інтелектом ошукає її, так ніби генієм можна прикинутись, не будучи ним насправді. О дядечку, коли люди зруйнували хатини святих відлюдників, що тулилися біля підніжжя гір під зеленою, мовчазною тінню дерев, хіба не повинні вони були спорудити притулки для стражденних душ, які лише своєю думкою поліпшують добробут народів або готують поступ науки?

20 вересня

Вам відомо, що привела мене сюди жадоба до знань. Я знайшов тут людей по-справжньому освічених, часто гідних захвату; але роз’єднаність наукових пошуків зводить нанівець майже всі 'їхні зусилля. Ні освітою, ні наукою ніхто не керує. Ви маєте можливість послухати в Музеумі професора, який доведе вам, що його колега з вулиці Сен-Жак верзе несосвітенну нісенітницю. Викладач Медичного факультету паплюжить викладача з Французького колежу. Відразу по своєму приїзді я пішов послухати старого академіка, який доводив п’ятистам молодикам, що Корнель — могутній і гордий геній, що Мольєр незрівнянний, Вольтер дуже розумний, а Боссюе й Паскаль — люди надзвичайно високого інтелекту. Професор філософії стає знаменитим, пояснюючи, що Платон — це Платон. Інший складає історію із слів, анітрохи не турбуючись про ідеї. Один тлумачить Есхіла, другий переможно доводить, що міські комуни були комунами, а не чимось іншим. Ці нові блискучі теорії, що їх пережовують по кілька годин, і складають ту вищу освіту, завдяки якій людські знання повинні просуватися вперед велетенськими кроками. Якби уряд міг мислити, я запідозрив би його в тому, що він боїться справжньої геніальності, боїться, що пробуджені таланти підкорять суспільство владі інтелекту. Нації тоді пішли б уперед надто далеко і надто швидко, а професорам дісталася б роль йолопів. Як інакше пояснити викладання без методу, без ідеї майбутнього? Інститут міг би стати урядом у світі духовності й розуму, але його недавно зруйнували, поділивши на окремі академії. Отож людські знання розвиваються без керівництва, без системи і спрямовуються невідомо куди. Така недбалість і непевність характерні не лише для науки, а й для політики. У світі природи засоби прості, а результат чудовий; у науці ж засоби могутні, а результат нікчемний. Ця сила, яка в природі рухається розміреною ходою і додає результат до результату, ця формула А + А, яка лежить в основі процесу творення, руйнівна для суспільства. Сучасна політика протиставляє людські сили одні одним, щоб нейтралізувати їх, замість об’єднувати і спрямовувати до певної мети. Якщо говорити тільки про Європу, то від Цезаря до Константина, від маленького Константина до великого Аттіли, від гуннів до Карла Великого, від Карла Великого до Лева X, від Лева X до Філіппа ІІ, від Філіппа II до Людові-ка XIV, від Венеції до Англії, від Англії до Наполеона, від Наполеона до Англії я не бачу постійності в політиці, її безперервне нуртування не спричинило ніякого поступу. Нації засвідчують свою велич або пам’ятниками, або добробутом громадян. Та хіба сучасні пам’ятники можна рівняти зі стародавніми, я в цьому сумніваюся. Мистецтва, породжені творчістю індивідів, витвори людського генія або людських рук дуже мало розвинулися. Лукуллові втіхи нічим не відрізняються від утіх Самюеля Бернара, Божона або баварського короля. Тривалість людського життя не збільшилася — навпаки. Отож, якщо судити неупереджено, нічого, по суті, не змінилося, людина лишилася тією самою: сила для неї — єдиний закон, успіх — єдина мудрість. Ісус Христос, Магомет, Лютер лише розфарбовували в різні кольори той круг, у якому оберталися народи. Жодна політика не зупинила цивілізації, не знищила її багатств, не скасувала її звичаїв, її ідей, не зруйнувала союзу сильних проти слабких, не вплинула на її пристрасть кочувати з Мемфіса в Тір, із Тіра в Баальбек, з Тедмора в Карфаген, з Карфагена — в Рим, з Рима — в Константинополь, з Константинополя у Венецію, з Венеції в Іспанію, з Іспанії в Англію; причому сьогодні жодних слідів не лишилося ні від Мемфіса, ні від Тіра, ні від Карфагена, ні від колишнього Рима, ні від колишніх Венеції та Мадрида. Дух покинув ці величезні тіла. Ніщо не змогло врятуватися від руїни, ніхто не розгадав аксіоми: коли наслідок втрачає зв’язок із причиною, настає дезорганізація. Найпроникливіший геній не може виявити зв’язку між цими грандіозними суспільними явищами. Жодна політична теорія не існувала вічно. Уряди зникають, як і люди, не залишаючи після себе ніякого досвіду, і жодна система не була досконалішою за ті, які її породили. Що можна сказати про політику, коли уряди, які спиралися на Бога, загинули і в Індії, і в Єгипті; коли уряди меча і тіари без сліду зникли; коли уряд, де править один, валиться; коли уряд, де правлять усі, ніколи не існує довго; коли жодна теорія про могутність інтелекту не витримує зіткнення з матеріальними інтересами, і нині все вимагає переробки, як і в кожну історичну епоху, коли людина кричала: «Я страждаю!» Кодекс законів, що його вважають найдовершенішим творінням Наполеона, найбільш драконівський з усіх, які я знаю. Доведена до нескінченності територіальна подрібненість, в основі якої лежить рівний розподіл спадків, неминуче призведе до виродження нації, до загибелі мистецтв і наук. На невеличких ділянках землі можна вирощувати тільки збіжжя, там зберігається лише невисока рослинність; ліси, а отже, й більшість джерел зникнуть; ніхто більше не розводитиме ні биків, ні коней.

Народ утратить засоби як для нападу, так і для захисту. Почнеться вторгнення чужоземців, народ буде розчавлений, він утратить волю до опору, втратить своїх вождів. Ось історія пустель! Отже, політика — це наука без певних засад, без твердих основ; вона дозволяє розв’язувати лише сьогоденні проблеми, застосовувати силу залежно від вимог нинішнього дня. Людина, здатна заглянути на два сторіччя вперед, помре на ешафоті від прокляття народу; або — і це видається мені навіть страшнішою карою — буде затаврована ганьбою, осипана градом глузувань. Нації — ті ж таки індивіди, вони не мудріші й не сильніші за окремих людей і мають однакову з ними долю. Міркувати про людину — хіба не означає думати про народ? Дивлячись на наше суспільство, в якого такі хисткі основи, й те, що на них стоїть, — і причини, і наслідки, на суспільство, в якому філантропія — чудесна помилка, а поступ — нісенітниця, я утвердився в переконанні, що справжнє життя всередині нас, а не зовні; що піднестися над людьми, аби керувати ними, — це майже те саме, що грати роль класного керівника в школі; і що люди, достатньо сильні, аби піднятися на вершину, звідки вони можуть утішатися, одним поглядом охоплюючи світи, не повинні дивитися собі під ноги.

5 листопада

Я, безперечно, заклопотаний серйозними думками, я йду до певних відкриттів, неподоланна сила вабить мене до світла, яке з юних літ сяяло в сутінках мого духовного життя; але як назвати силу, що зв’язує мені руки, затикає рота і тягне мене в сторону, протилежну від мого покликання? Доведеться покинути Париж, попрощатися з книгами тутешніх бібліотек — з цими прекрасними вогнищами просвіти, — попрощатися з ученими, такими поблажливими й приступними для спілкування, з молодими геніями, до яких я відчуваю щиру прихильність. Що звідси мене відштовхує? Випадок? А може, провидіння? Ідеї, позначені цими двома словами, непримиренні між собою. Якщо нічого випадкового не буває, то лишається тільки прийняти фаталізм, згідно з яким усі явища нерозривно пов’язані й відбуваються не стихійно, а за чітким планом. Чому ж тоді ми чинимо опір? Якщо людина у своїх вчинках не вільна, то що таке мораль? Якщо ж вона сама визначає свою долю, якщо завдяки своєму вільному вибору вона може зупинити здійснення загального плану, то що таке Бог? Навіщо я прийшов у світ? Коли я досліджую самого себе, я це розумію — я знаходжу в собі зародки сил, які можна розвинути. Але навіщо мені дано могутні здібності, коли застосувати 'їх мені не дозволено? Якби мої муки послужили для когось наукою, я погодився б страждати далі; але ні, я мучуся в цілковитій невідомості. Моя фатальна доля нагадує долю квітки, яка вмирає у гущавині пралісу, де ніхто не вдихне її пахощів, не натішиться її барвами. Як вона марно розливає в самотині свій аромат, так і я створюю тут, у себе на горищі, ідеї, яких ніхто не сприймає. Учора біля свого вікна я вечеряв хлібом і виноградом у товаристві молодого лікаря на ім’я Мейро. Ми розмовляли як люди, що їх лихо зробило братами, і я сказав йому:

«Я йду звідси, а ви лишаєтеся. Візьміть мої наукові ідеї й розвиньте їх!»

«Я не зможу, — відказав він мені з гірким смутком. — У мене надто слабке здоров’я, щоб витримати такі труди, і я помру молодим, змагаючись із нуждою».

Ми подивились на небо й потисли один одному руки. Ми познайомилися на лекціях із порівняльної анатомії й не раз зустрічалися в галереях Музеуму. Нас захоплювала одна проблема — єдність побудови живих організмів. Для нього це було передчуття генія, посланого, щоб відкрити новий шлях на цілині інтелекту; для мене — висновок із загальної системи. Моя думка прагне з’ясувати, які реальні зв’язки існують між людиною і Богом. Хіба не в цьому найнагальніша потреба епохи? Без віри у високі істини неможливо накласти шори на суспільство, дух доскіпливого сумніву й дискусій розбестив його, і воно кричить сьогодні: «Ведіть нас дорогою, де ми не ризикуємо звалитися в прірву!» Ви запитаєте в мене, який стосунок має порівняльна анатомія до питання, такого важливого для майбутньої долі людства? Чи не слід переконати себе, що людина — мета всіх земних можливостей, а потім уже запитати, чи не є вона можливістю, яка не знайде свого завершення? Якщо все пов’язане з людиною, то чи немає чогось над нею, з чим вона пов’язана у свою чергу? Якщо вона кінцевий результат непоясненних змін, що сходяться в ній, то чи не є вона сполучною ланкою між видимою й невидимою природою? Діяльність світу не абсурдна, вона прагне до певної мети, і такою метою не може бути суспільство, подібне до нашого. Між нами й небом існує жахлива прогалина. В нашому нинішньому становищі ми не можемо ні весь час веселитися, ні весь час страждати; необхідні величезні переміни, щоб ми відчули рай і пекло, — а без цих понять Бог не існує в очах загалу. Я знаю, люди вигадали душу, щоб вийти із цього скрутного становища, але мені прикро думати, що Бог приймає як належне людську підлість, зневіру, огиду й занепад.

І чи маємо ми право вважати, що несемо в собі божественну іскру, якщо її можуть загасити кілька склянок рому? Хіба можна уявити собі надматеріальні здібності, які обмежені рамками матерії і застосування яких можна скувати одним зернятком опію? Як уявити собі, що ми будемо щось відчувати, коли позбавити нас умов, за яких проявляються наші відчуття? Якщо субстанція здатна мислити, то невже від цього загине Бог? Хіба одухотворення субстанції в її численних різновидах, прояви її інстинктів легше пояснити, аніж діяльність мислення? Хіба руху, притаманного світам, не досить, щоб довести існування Бога, не звертаючись до всіляких безглуздь, породжених нашою гординею? Хіба для створіння, яке відрізняється від інших тільки досконалішими інстинктами, не досить знати, що після всіх життєвих випробувань воно може досягти кращого буття, хоч в одному відношенні й приречене на загибель? Якщо в царині моралі не існує жодного принципу, який не вів би до абсурду або не суперечив очевидності, то чи не пора зайнятися пошуками догматів, начертаних у глибині самої природи сущого? Чи не слід переглянути всю філософську науку? Ми дуже мало цікавимося так званим небуттям, що нам передувало, і намагаємося ретельно дослідити небуття, яке нас чекає. Ми складаємо на Бога відповідальність за майбутнє і не вимагаємо від нього звіту про минуле. А тим часом нам не менш важливо знати, чи не маємо ми коріння в минулому, аніж те, на що приречені ми в майбутньому. Якщо ми були богопоклонниками чи безбожниками, то тільки з одного боку. Чи вічний світ? Створено його чи виник він сам собою? Ми не уявляємо собі нічого середнього між цими двома твердженнями. Одне з них правильне, друге помилкове — вибирайте! Хоч яким буде наш вибір, велич Бога, такого, яким ми собі його уявляємо, применшиться, що рівнозначно його запереченню. Припустімо, світ вічний: у такому разі Бог йому підлеглий, сумніватися не доводиться. Припустімо, світ створено — і тоді існування Бога неможливе. Хіба міг він існувати цілу вічність, не знаючи, що в нього виникне задум створити світ? Невже він заздалегідь не знав, як воно буде? Звідки він узяв матеріал? Звичайно, із самого себе — звідки ж іще? Якщо світ від Бога, то звідки зло? Якщо зло виникло з добра, ми приходимо до абсурду. Якщо зло не існує, то як могли виникнути суспільства з їхніми законами? Всюди безодні! Всюди прірва для розуму! Значить, треба докорінно перебудувати науку про суспільство. Ось що я вам скажу, дядечку: поки якийсь високий геній не пояснить очевидну нерівність інтелектів, загальну суть людства, до слова «Бог» завжди будуть прискіпуватись, і суспільство стоятиме на сипучих пісках. Таємницю духовних зон, через які проходить людина, буде розгадано в процесі аналізу тваринного світу в цілому. Досі тваринний світ розглядали лише в його відмінностях, але не в явищах схожості; у його органічних зовнішніх виявах, а не в справжніх властивостях. Тваринні властивості поступово вдосконалюються згідно із законом, який ще треба дослідити. Ці властивості відповідають силам, які їх виражають, і ці сили матеріальні за своєю суттю й можуть ділитися. Матеріальні властивості! Вдумайтесь у ці два слова. Адже це питання так само нерозв’язне, як і питання про те, що привело матерію в рух, — досі не досліджена безодня, труднощі якої Ньютонова система більше змістила, ніж розв’язала. А постійне сполучення світла з усім живим на землі? Тут є над чим поміркувати. Одна й та сама тварина буде не такою в жарких краях, як у холодних, у Індії буде іншою, ніж на півночі. Залежно від того, як падає на землю сонячне проміння, прямовисно чи похило, розвиваються різні форми живої природи, єдині за своєю суттю, але не схожі за результатами ні внутрішньо, ні зовнішньо. Те, що вражає наш зір у світі зоологічному, коли ми порівнюємо бенгальських метеликів з європейськими, ще яскравіше проступає у світі духовному. Потрібен точно визначений кут обличчя, точно визначена кількість мозкових звивин, щоб одержати Колумба, Рафаеля, Наполеона, Лапласа, Бетховена; долина, куди не проникає сонце, породжує кретинів — зробіть із цього висновки. Звідки такі відмінності в людях, залежні від більш або менш вдалого розподілу світла? А хіба легко пояснити, чому безліч людей, і освічених, і неосвічених, страждають, живучи більш або менш діяльно, годуючись більш або менш пристойно? Думаючи про це, мимоволі засумніваєшся в справедливості Бога. Чому коли ми щасливі по-справжньому, у нас виникає бажання покинути землю, чому в кожного створіння з’являється і з’явля-тиметься мрія піднестись у височінь? Рух — це неозора душа, злиття якої з матерією не легше пояснити, ніж утворення думки в людині. У наші дні наука єдина, неможливо вивчати політику, не торкнувшись духовності, а духовність пов’язана з усіма проблемами. Мені здається, що ми напередодні великої битви людства; військо вже зібралося, я тільки не бачу полководця...

25 листопада

Повірте, дядечку, важко без жалю зректися життя, яке нам властиве. Я повертаюся в Блуа, але моє серце болісно стискається. Я помру й заберу із собою в могилу істини, дуже потрібні людству. Жоден особистий інтерес не оскверняє мого жалю. Чого варта слава для людини, яка знає, що може піднестись у вищу сферу? Я не почуваю ніякої любові до двох складів «лам» і «бер»: вимовлять 'їх над моєю могилою шанобливо чи неуважно, це нічого не змінить у моїй потойбічній долі. Я почуваю себе сильним, енергійним, і я міг би стати могутнім; я почуваю в собі життя таке осяйне, що воно могло б оживити світ, але я наче поміщений у якийсь мінерал — так само, либонь, просвічують крізь мінерал чудесні барви, які переливаються на шиях у птахів з Індійського півострова. Щоб переробити цей світ, треба було б обняти його, обхопити. Але ті, кому щастило отак схопити його й переплавити, хіба не були спочатку коліщатками в машині? Я ж коліщатком бути не міг — мене відразу розчавило б. Маго-метові — меч, Ісусові — хрест, а мені — смерть у невідомості. Завтра я приїду в Блуа і через кілька днів ляжу в домовину. А знаєте чому?

Бо я повернувся до Сведенборга, після того як довго й терпляче вивчав різні релігії; я прочитав усі твори, які сумлінна Німеччина, Англія та Франція опублікували за шістдесят років, і довів самому собі глибоку істинність своїх поглядів на Біблію, які сформувалися ще в ранній юності. Немає сумніву, що Сведенборг підбиває підсумок усім релігіям, чи, точніше, єдиній релігії людства. Якщо культи й існують у нескінченно розмаїтих формах, то їхній зміст і їхня метафізична структура ніколи не зазнавали змін. Одне слово, людина завжди мала лише одну релігію. Шиваїзм, вішнуїзм і брахманізм — три перші людські культи, що виникли в Тибеті, в долині Інду та на широких рівнинах Гангської низовини, ще за кілька тисяч років до появи Христа закінчили свої війни прийняттям індійського Трімур-ті. Трімурті — це наша Трійця. З цього вчення утворилися: у Персії — магізм; у Єгипті — африканські релігії та маздеїзм; потім кабіризм і греко-римський політеїзм. Поки промені культу Трімурті, рознесені по світу мудрецями, яких люди перетворили у напівбогів (Мітру, Вакха, Геракла та інших), насаджували азіатські міфи в кожній країні, куди вони досягали, в Індії з’являється Будда, славетний реформатор трьох первісних релігій, і засновує свою церкву, до якої й сьогодні належить на двісті мільйонів більше людей, ніж до християнської, проголошує вчення, що згодом живило могутню волю Христа й Конфуція. Потім підносить свій стяг християнство. Згодом Магомет зливає докупи християнство і маздеїзм, Біблію та Євангеліє в одну книгу Коран, де він пристосовує ці вчення до духовного світу арабів. І нарешті, Сведенборг бере з магізму, брахманізму, буддизму та з християнського містицизму все те, що є спільного, реального та божественного в чотирьох великих релігіях і надає їм, так би мовити, математичного доведення. Для того, хто поринає в ріки цих релігій, не всі засновники яких нам відомі, цілком очевидно, що Зороастр, Мойсей, Будда, Конфуцій, Ісус Христос, Сведенборг керувалися одними засадами й ставили перед собою одну мету. А останнього з них, Сведенборга, мабуть, назвуть Буддою Півночі. Хай які темні та неясні його книги, в них можна виявити елементи грандіозного суспільного вчення. Його теократія чудова, і це єдина релігія, яку може прийняти високий дух. Тільки Сведенборг дає можливість торкнутися божества, пробуджує потяг до віри, він звільняє велич Бога від пелюшок, у які загорнули її інші культи. Він залишив Бога там, де Він перебуває, змусивши притягуватись до нього усі створені Ним речі та істоти через «послідовні перетворення, які малюють нам майбутнє ближчим і природнішим, ніж католицька вічність. Він змив із Бога докір, який роблять Йому добрі душі, докір у тому, чому Він призначає вічну кару за помилки однієї хвилини, адже в такому порядку немає ні справедливості, ні доброти. Кожна людина має право знати, чи судилося їй жити іншим життям і чи має цей світ якийсь сенс. От я й хочу провести такий дослід. Моя спроба може врятувати світ не менш успішно, аніж хрест Єрусалима і меч Мекки. Обидва ті пророки були синами пустелі. З тридцяти трьох років Ісусового життя нам відомі лише дев’ять; роки його невідомості підготували його славу. І мені — мені теж потрібна пустеля!»

Незважаючи на труднощі такого задуму, я вважав за свій обов’язок спробувати описати Ламберову юність, це приховане від усіх життя, якому я завдячую єдиними щасливими годинами і єдиними приємними спогадами зі свого дитинства. За винятком двох років дружби з Луї, усе моє життя було сповнене тривог і прикрощів. Якщо згодом мене й навідувало щастя, воно завжди було неповним. Я, звичайно, був дуже багатослівним, але той, хто не проникне в глибину серця й розуму Ламбера — ці два слова вельми приблизно виражають нескінченне розмаїття його внутрішнього життя, — навряд чи зрозуміє останню фазу його інтелектуального розвитку, однаково невідому як світу, так і мені, хоч протягом кількох годин я й спостерігав її окультну розв’язку. Всі ті, у кого ця книжка ще не випала з рук, я сподіваюся, зрозуміють події, про які мені залишається розповісти, події, що якоюсь мірою становлять ніби друге існування цієї людини; чому б не сказати — цього творчого духу, у якого все було незвичайним, навіть його кінець?

Коли Луї повернувся до Блуа, дядько всіляко намагався його розважити. Але бідолашний священик жив у цьому побожному містечку як прокажений. Ніхто не хотів бачити в себе позбавленого сану священнослужителя, який колись присягав Революції. Отож його товариство складали лише кілька осіб, вірних, як тоді казали, переконанням ліберальним, патріотичним або конституційним, — до цих людей він іноді ходив зіграти партію у віст або в бостон. У першому такому домі, куди привів його дядько, Луї зустрів молоду особу, яку обставини змушували залишатися в цьому товаристві, осуджуваному людьми великого світу, хоч статок у неї був чималий і можна було припустити, що згодом вона знайде собі чоловіка серед найвищої аристократії краю.

Поліна де Вільнуа була єдиною спадкоємицею багатств, зібраних її дідом, євреєм на прізвище Соломон, який, усупереч звичаям свого народу, одружився в старості з католичкою. Він мав сина, вихованого у вірі своєї матері. По смерті батька молодий Соломон купив посаду, яка давала дворянство, й перетворив землі Вільнуа на баронство, здобувши право на цей титул. Помер він неодруженим, але залишив незаконну дочку, якій і заповів більшу частину свого статку й зокрема маєток Вільнуа. Опікуном сирітки він призначив у заповіті одного зі своїх дядьків, пана Жозефа Соломона. Цей старий єврей так прихилився до своєї підопічної, що був готовий на будь-які жертви, аби почесно видати її заміж. Та через упередження, які збереглися в провінції проти євреїв, панну де Вільнуа, попри її багатство та багатство опікуна, не приймали в те обране аристократичне товариство, яке слушно чи неслушно називають шляхетним. Правда, пан Жозеф Соломон запевняв, що, за браком провінційного дворянчика, його підопічна поїде в Париж і там знайде собі чоловіка серед перів — лібералів або монархістів; що ж до її щастя, то добрий опікун вважав за можливе забезпечити його особливими умовами шлюбного контракту. Панні де Вільнуа виповнилося тоді двадцять років. Дивовижна краса і витончений розум давали їй більше підстав сподіватися на щастя, ніж на багатство. В її рисах можна було побачити високий зразок найчистішої єврейської краси: бездоганний овал обличчя виражав дівочу невинність і щось невимовно ідеальне, дихаючи всіма втіхами Сходу, голубінню його неба, щедрістю землі та казковим багатством життя. Чудові мигдалеподібні очі були затінені густими загнутими віями. Біблійна невинність осявала чоло. Шкіра була матово-біла, як одіння левітів. Вона здебільшого мовчала, але її жести, її рухи свідчили про стриману чарівність, а в словах пробивалася м’яка і ласкава жіночність. Одначе в неї не було ні рожевої свіжості, ні яскравого рум’янцю, що палахкотить на щоках у жінки в її безтурботні літа. Рум’янець на цьому обличчі замінювали оливково-брунатні відтінки, свідчачи про рішучу вдачу та нервову збудливість — риси характеру, яких багато чоловіків у жінках не люблять, але в яких інші розпізнають ознаку цнотливої вразливості й горду силу пристрасті. Коли Ламбер побачив панну де Вільнуа, він угадав під цією оболонкою янгола. Багатство його душі, його схильність до екстазу — все це вилилося в неосяжну любов, першу любов молодого хлопця, в ту пристрасть, яка й у інших буває надзвичайно бурхливою, в Луї — людини палких і невтримних почуттів, особливого складу ідей та замкнутого способу життя — вона набула незмірної могутності. Ця пристрасть стала для нього безоднею, куди бідолаха кинув усе, безоднею, куди страшно й заглянути, бо навіть думка самого Ламбера, така гнучка й сильна, потонула в ній. Тут усе таємниця, бо все відбулося в духовному світі, закритому для більшості людей, але чиї закони відкрилися для Ламбера, можливо, йому на лихо. Коли випадок звів мене з його дядьком, старий провів мене до кімнати, де мешкав Луї в ту пору свого життя. Я сподівався знайти там які-небудь сліди його праць, якщо він їх залишив, але знайшов серед безладно розкиданих паперів — дядько поставився до цього безладу з повагою, просякнутою гідним подиву співчуттям, характерним для старих людей, — кілька листів, написаних надто нерозбірливо, щоб 'їх можна було послати панні де Вільнуа. Я добре знав Ламберів почерк, і це допомогло мені з часом розшифрувати ієрогліфи цієї стенографії, створеної гарячковим нетерпінням пристрасті. Підхоплений почуттями, він писав, не помічаючи кострубатості своїх рядків, що не встигали за потоком його думок. Мабуть, він потім переписував ці безформні начерки, де літери часто наповзали одна на одну. Крім того, він, певне, боявся, що надає своїм думкам не найкращої форми, і тому не раз уривав листа десь на початку й на цьому ж таки аркуші писав його заново. Хай там як, але знадобився весь мій запал, роздмухуваний культом його пам’яті та своєрідним фанатизмом, який находить на людину за подібних обставин, щоб розгадати й відновити зміст наведених нижче п’ятьох листів. Ці папери — а я зберігаю 'їх майже з релігійною шанобою — єдині матеріальні свідки його палкої пристрасті. Панна де Вільнуа, звичайно, знищила чистовики надісланих їй листів, красномовних літописів гарячкової маячні, яку вона розбудила. В першому листі — мабуть, і задуманому як чернетка, дивному за формою й багатослівному — розкривалися вагання Луї, тривоги серця, нескінченні побоювання, викликані бажанням сподобатися, а суперечливі й плутані фрази свідчили про невпевненість, що опановує молодика, який пише першого любовного листа; такий лист пам’ятають завжди, кожне його речення виникає внаслідок тривалих роздумів і палких мрій, кожне слово будить тривожні сумніви; як ото велетень, що низько нахиляється, коли входить у хатину, так і найбурхливіше почуття шукає якомога стриманішого виразу, прикидається скромним і боязким, щоб не сполохати душу юної дівчини. Жоден антиквар не вивчав свої палімпсести з більшою увагою, ніж я вивчав і відновлював ці скалічені пам’ятки мук і радощів, священних для тих, хто спізнав у своєму житті такі самі муки й такі самі радощі.

І

«Мадемуазель, коли ви прочитаєте цього листа — якщо все-таки ви його прочитаєте, — моє життя буде у ваших руках, бо я вас кохаю; а сподіватися, що й ви мене покохаєте — це жити. Можливо, інші, говорячи про себе, уже багато разів вживали слова, якими я користуюся, щоб змалювати вам стан своєї душі; і все ж таки повірте у правдивість моїх запевнень, вони жалюгідні, але цілком щирі. Можливо, не годиться отак признаватися вам у коханні. Атож, моє серце радило мені мовчки ждати, поки ви помітите мою пристрасть, а тоді затамувати її, якщо ці німі ознаки вам не сподобаються; або виразити її ще цнотливіше, ніж у словах, якби я помітив милосердя у вашому погляді. Я довго скорявся голосу розважливості, який радив мені не тривожити ваше юне серце і, пишучи вам тепер, я скоряюся інстинкту, який зриває марні зойки з уст умирущого. Мені знадобилася вся моя мужність, щоб подолати гордість, притаманну людям нещасливої долі, і переступити через стіну, яку поставили між нами суспільні забобони. Мені довелося пригнітити в собі чимало застережливих думок, щоб покохати вас, незважаючи на ваше багатство. Осмілившись написати вам, хіба не ризикував я наразитися на зневагу, якою жінки часто зустрічають освідчення в коханні, сприймаючи його лише як зайвий комплімент. Воістину треба з усієї сили шарпнутися до щастя, потягтися до життя й кохання, як тягнеться до світла рослина, відчути себе глибоко нещасливим, щоб подолати муки і тривоги таємних вагань, коли тверезий розум у тисячу способів доводить марність наших жадань, схованих на самому дні серця, і все ж таки надія змушує ризикнути всім. Я був невимовно щасливий, мовчки спостерігаючи за вами, я забував про все на світі, споглядаючи вашу прекрасну душу. Ні, я все-таки не зважився б написати, якби не почув звістку про ваш від’їзд. Яких страждань завдало мені це одне слово! Моє горе змусило мене оцінити силу мого кохання — йому немає меж! Мадемуазель, ви ніколи не спізнаєте — принаймні я хочу, щоб ви ніколи не спізнали, — горя, що виникає від страху втратити єдине щастя, яке розквітло для тебе на землі, єдину радість, що кинула бодай промінчик світла в темряву безнадії. Учора я відчув, що відтепер моє життя не в мені, а у вас. У всьому світі для мене існує тепер одна тільки жінка, а в моїй душі жевріє одна лише думка. Я не смію признатися, перед яким вибором ставить мене моє кохання до вас. Прагнучи здобути вашу прихильність лише з вашої доброї волі, я не повинен показувати вам усю глибину свого безталання; адже горе впливає на благородні душі куди сильніше, аніж щастя. Отож я багато про що мовчатиму. Так, моє уявлення про любов надто прекрасне, щоб я затьмарив його невеселими думками. Якщо ваша душа гідна моєї, якщо життя моє чисте, ваше серце великодушно відчує це, і ви мене зрозумієте. Чоловікові судилося пропонувати себе тій, котра змусила його повірити в щастя; але ваше право відкинути це найщиріше почуття, якщо воно не узгоджується з неясними покликами вашого серця, — я знаю. Коли доля, яку ви мені готуєте, не виправдає моїх сподівань, я звертаюся до вашої ніжності, до вашої дівочої душі, до шляхетного милосердя, притаманного жінці, і благаю вас, благаю навколішках — спаліть мого листа, забудьте про все. Не смійтеся зі святого почуття, воно закарбувалося в моїй душі надто глибоко і зникнути не може. Розбийте моє серце, але не терзайте його. Хай признання в першому коханні, коханні юному й чистому, відгукнеться в серці, так само юному й чистому! Хай замре воно в ньому, як завмирає молитва в лоні Бога! Я дякую вам за радісні години, які я провів, милуючись вами, відда-ючись найсолодшим у моєму житті мріям; не гасіть же це тривале, але тимчасове щастя насмішкою, що так властиво молодій дівчині. Задовольніться тим, що залиште мене без відповіді. Я зумію правильно витлумачити вашу мовчанку, і ви мене більш не побачите. Якщо я приречений на те, щоб, зрозумівши, в чому моє щастя, відразу його втратити; якщо мені судилася доля грішного янгола, який зберіг спогад про небесне блаженство, але навічно прикутий до світу скорботи, то що ж, я збережу і таємниці свого кохання, і таємницю свого горя. Прощайте! Атож, я доручаю вас Богові, я молитимуся за вас, я проситиму, щоб Він дав вам прекрасне життя; бо навіть вигнаний із вашого серця, куди я проник крадькома, супроти вашого бажання, я вас не покину ніколи. Інакше яку вартість мали б святі слова цього листа, моє перше і, можливо, останнє прохання? Якби одного дня я перестав думати про вас, кохати вас, щасливий чи нещасливий, хіба це не означало б, що я негідний своїх страждань?

II

Ви не від’їжджаєте! Отже, я вам любий! Я — бідолашне, нікому не відоме створіння! О кохана моя Поліно, ви не знаєте сили свого погляду, але я повірив йому, ви подарували його мені і сказали ним, що обрали мене — ви, молода і прекрасна, біля чиїх ніг лежить весь світ! Щоб ви зрозуміли, який я щасливий, я повинен розповісти вам про своє життя. Якби ви мене відштовхнули, для мене усе було б скінчено. Я страждав надто багато. Атож, моя любове, ця благодійна й чудесна любов була останнім поривом до щастя, якого прагнула моя душа, уже надломлена в марних зусиллях, змучена страхом, що змушував мене сумніватися в самому собі, роз’їдена розпачем, який уже не раз штовхав мене на самогубство. Ні, ніхто у світі не знає, який жах уселяє мені моя фатальна уява! Вона часто підносить мене до небес і раптово кидає на землю з величезної висоти. Внутрішні пориви сили, рідкісні й таємні свідчення особливого ясновидіння підказують мені іноді, що можливості мої необмежені. Тоді я охоплюю думкою світ, я виліплюю його, створюю, проникаю в нього, я розумію його чи думаю, що розумію; але несподівано прокидаюся сам-один, жалюгідний, оточений непроглядною ніччю; я забуваю про осяйні простори, що відкривалися моїм очам, я почуваю себе безпорадним, і немає серця, де я міг би знайти притулок! Знегоди життя духовного відбиваються і на моєму фізичному існуванні. Природа мого духу така, що я безоглядно віддаюся і радісним відчуттям щастя, і жахливому ясновидінню мислі, яке руйнує їх, піддаючи нещадному аналізу. Обдарований прикрою здатністю однаково ясно бачити перешкоди й успіхи, я щасливий або нещасливий, залежно від миттєвого настрою. Ось чому, зустрівши вас, я відчув у вас янгола, я вдихав повітря, що остуджувало мої розпалені груди, я слухав у собі той голос, який ніколи не обманює, і він провіщав мені щасливе життя; але я усвідомив також, який високий бар’єр нас розділяє, я вперше зрозумів, наскільки невблаганні забобони суспільства, я збагнув усю їхню дріб’язковість, і перешкоди почали тривожити мене дужче, аніж хвилювала можливість щастя. Відразу я пережив той жахливий стан, коли моя палка душа замикається в собі, усмішка, що завдяки вам розквітла на моїх устах, перетворилася на гірку гримасу, і я спробував напустити на себе байдужий вигляд, хоча кров моя кипіла, збуджена тисячею суперечливих почуттів. Одне слово, я знову спізнав болісне хвилювання, до якого мене досі не привчили мої двадцять три роки, повні стримуваних зітхань та признань, яких ніхто не хотів зрозуміти. А проте, Поліно, погляд, яким ви пообіцяли мені щастя, умить зігрів моє життя і перетворив моє горе на радість. Тепер я шкодую, що страждав надто мало. Моє кохання несподівано набуло величі. Моя душа досі була неозорим краєм, якому бракувало благодійних променів сонця, а ваш погляд зненацька осяяв її світлом. Дорогоцінне провидіння! Ви будете всім для мене, бідолашного сироти, який не має іншої рідні, крім старого дядька. Ви мій єдиний скарб, ви станете для мене сім’єю, ви — мій всесвіт. Хіба не обдарували ви мене всіма багатствами світу, подивившись на мене своїм цнотливим, щедрим і сором’язливим поглядом? Атож, ви вселили мені віру в себе, ви пробудили в мені неймовірну сміливість. Я здатний тепер на будь-який подвиг. Адже в Блуа я повернувся зневірений. П’ять років навчання в Парижі вселили у мене переконаність, що світ — в’язниця. Я осягав науки й не зважувався заговорити про них. Слава здавалася мені шарлатанством, якому не повинна піддаватися істинно висока душа. Отож мої ідеї могли здобути розголос тільки в тому випадку, коли б ними зацікавилася людина, достатньо смілива, щоб піднятися на кін преси й громовим голосом звернутися до йолопів, яких вона зневажає. Мені самому такої хоробрості бракувало. Я жив, надломлений осудом юрби, не сподіваючись, що коли-небудь вона захоче вислухати мене. Я був водночас і на вершині, й на самому дні. Я ковтав свої думки, як інші ковтають приниження. Я дійшов до того, що став зневажати науку, докоряючи їй за те, що вона нічим не може сприяти істинному щастю. Але від учора у мені все змінилося. Заради вас я тепер палко прагну пальмового вінка слави і всіх тріумфів таланту. Я хочу, щоб погляди всього світу впали на мою голову, коли я покладу її вам на коліна, я хочу прикрасити своє кохання всіма своїми ідеями, всією могутністю знань! Тільки сила генія гідна найвищої похвали. І я зможу, коли захочу, встелити ваше ложе лаврами. А якщо мирна хвала науці вас не задовольнить, то я вихоплю вогненний меч слова і вмить зійду на вершину почестей і шани, куди інші повзуть черепашачою ходою. Наказуйте, Поліно, і я стану тим, ким ви захочете, щоб я був. Моя залізна воля здатна на все. Мене кохають! Озброєний такою впевненістю, чоловік примусить усе схилитися перед ним! Усе доступне тому, хто прагне всього. Будьте винагородою за успіх, і я вже завтра вийду на арену. Щоб здобути такий погляд, яким ви мене вчора обдарували, я переступлю через найглибше провалля. Завдяки вам мені стали зрозумілі легендарні подвиги рицарів і найхимерніші оповідки з «Тисячі й однієї ночі». Тепер я вірю в найфантастич-ніші історії про кохання і в успіх найбезнадійніших спроб, до яких удаються в’язні, щоб вирватися на волю. Ви розбудили тисячу чеснот, які в мені дрімали: терплячість, смирення, усі сили серця, усю могутність душі. Я живу вами і — яка солодка думка! — для вас. Тепер усе в цьому житті має для мене сенс. Я все розумію, і мені близьке навіть марнославне прагнення забагатіти. Я ловлю себе на думці, що хотів би кинути до ваших ніг усі перли Індії. Мені так приємно уявляти, як ви лежите або серед прекрасних квітів, або на чудових тканинах, і всі скарби землі здаються мені ледве чи гідними вас; заради вас я хотів би розпоряджатися осяйною музикою янгольських арф і блиском зірок у небі. Бідолашний раб науки й поезії! Я пропоную вам скарби, яких у мене нема, і все, що я можу вам дати, це моє серце, де ви царюватимете вічно. У ньому всі мої багатства. Та хіба мало скарбів у вічній вдячності, в усмішці, вираз якої безперервно змінюватиметься від непохитного щастя в постійному прагненні мого кохання вгадати бажання вашої люблячої душі? Хіба ваш небесний погляд не сказав мені, що ми завжди зрозуміємо одне одного? Відтепер я щовечора звертатимуся до Бога з молитвою, в якій благатиму: «Дай, Господи, щастя моїй Поліні!» А ви хіба не наповните собою мої дні, як уже наповнили моє серце? Прощайте, я можу доручити вас тільки Богові!

ІІІ

Поліно! Скажи, чим я міг скривдити тебе вчора? Відмовся від гордості серця, яка змушує нас таємно терпіти біль, завданий коханим створінням. Свари мене! Від учора якийсь невиразний страх, що я образив тебе, огортає смутком моє серце, якому ти принесла стільки щастя й радості. Часто найтонша вуаль між душами перетворюється на бронзову стіну. В коханні не буває дрібних провин! Якщо ти оволоділа духом цього прекрасного почуття, ти повинна відчувати і притаманні йому страждання, і нам треба постійно дбати про те, щоб не образити одне одного якимсь необережним словом. Отож, моя кохана, провина тут, безперечно, моя, якщо справді хтось із нас завинив. Я не настільки самовпевнений, щоб претендувати на розуміння жіночого серця в усій повноті його ніжності, в усій глибині його відданості; я тільки спробую завжди вгадувати, яка ціна таємниць твого серця, що 'їх ти захочеш мені відкрити. Озвися, дай мені відповідь! Жахлива та печаль, у яку вкидає нас відчуття провини, вона лягає тягарем на життя і змушує сумніватися в усьому. Сьогодні я цілий ранок просидів над яром, у якому в’ється стежка, дивлячись на вежі Вільнуа і не зважуючись підійти до нашої загорожі. Коли б ти знала, які видіння виникли у мене в душі, які сумні привиди маячили переді мною під цим сірим небом! Від нього віяло холодом, і це тільки погіршувало мій і так смутний настрій. У мене виникли зловісні передчуття. Я відчув страх, що не зможу дати тобі щастя. Треба все тобі сказати, кохана моя Поліно. Бувають хвилини, коли мене ніби покидає дух, яким я осяяний. Тоді я наче втрачаю сили, усе мене гнітить, усі фібри мого тіла завмирають, почуття слабнуть, погляд затьмарюється, язик німіє, уява гасне, бажання вмирають, і підтримує мене тоді одна лише фізична сила. Навіть якби в цю мить ти була поруч у всьому сяйві своєї краси, навіть якби ти обдаровувала мене своїми найяснішими усмішками і найла-гіднішими словами, в мені пробудилася б зла сила, вона засліпила б мене і перетворила б на безладні звуки найчарівнішу мелодію. У такі хвилини — так принаймні мені здається — з’являється якийсь розважливий дух і розкриває переді мною безодню небуття на дні найбагатшої скарбниці. Цей невблаганний диявол скошує всі квіти, сміється з найніжніших почуттів і каже мені: «Ну гаразд, а що далі?» Він знебарвлює найпрекрасніші творіння, показуючи 'їхню основу, він розкриває мені механізм речей, ховаючи гармонійний результат 'їхньої дії. У жахливі хвилини, коли злий янгол оволодіває моїм єством, коли з невідомої причини божественне сяйво гасне в моїй душі, мені стає сумно, і я страждаю, я хотів би оглухнути й оніміти, я прагну смерті, вбачаючи у ній відпочинок. Ці години сумніву й неспокою, можливо, необхідні, принаймні вони вчать мене не пишатися поривами, які підносять мене в небеса, де я повними пригорщами черпаю ідеї; бо саме після цих тривалих мандрів по неосяжних просторах розуму, після просвітлених роздумів я падаю, знемо-жений і стомлений, у те пекло, про яке згадував. У такі хвилини, мій янголе, жінка матиме підстави засумніватися в моїй ніжності, така думка неминуче в неї промайне. Буваючи примхливою, недужою або засмученою, вона зажадає скарбів ласки, захоче проникливої ніжності, а в мене не знайдеться навіть погляду, щоб її втішити! Мені соромно, Поліно, признатися, що в такі хвилини я залюбки поплакав би з тобою, але жодна сила не змусила б мене усміхнутися. А тим часом жінка знаходить у коханні силу, яка допомагає їй приховувати свій біль! Для своєї дитини і свого коханого вона вміє засміятись і тоді, коли страждає. Невже заради тебе, Поліно, я не зможу наслідувати жінку в її витонченій делікатності? Від учорашнього дня я сумніваюся в самому собі. Якщо одного разу я зміг прикро тебе вразити, якщо не зрозумів тебе, я боюся, мій фатальний демон часто виноситиме мене за сферу, в якій ми знайшли своє щастя. А якщо в мене буде багато таких жахливих миттєвостей, якщо моє безмежне кохання не допоможе мені легко пережити похмурі години життя, якщо мені роковано лишитися таким, який я є? Фатальні запитання! Могутність — це згубний дар, якщо нестямні пориви мого розуму — справді могутність. Поліно, жени мене геть від себе, покинь мене! Краще я знесу всі страждання, всі миттєві знегоди, ніж мучитимуся свідомістю, що ти нещаслива з моєї вини. Але, може, демон так оволодів моєю душею тільки тому, що не було поруч лагідних білих рук, які прогнали б його? Ніколи ще жодна жінка не пролила на мене бальзаму втішань, і я не знаю, чи не пробудяться в моєму серці нові сили, якщо у хвилину втоми наді мною розгорне крила кохання. Можливо, ці жорстокі напади журби — просто наслідок моєї самоти, біль покинутої душі, яка стогне і платить за свою втіху нечуваними муками. Легким радощам — легкі прикрості; незмірному щастю — люті страждання. Який вирок! Якщо це правда, чи не повинні ми тремтіти від страху — адже ми так по-нелюдському щасливі? Якщо природа відпускає нам усе за найвищою вартістю, в яку ж безодню судилося нам упасти? Чи не найбагатше обдаровані ті закохані, які помирають разом у розквіті молодості й кохання? Як це сумно! Чи не передчуває моя душа гіркого майбутнього? Я досліджую себе і думаю, чи немає в мені чогось, що могло б завдати тобі найменшого клопоту. Можливо, я тебе кохаю як егоїст? Можливо, я покладу на плечі коханої ношу, яка переважить радість, що її дає твоєму серцю моя ніжність? Якщо справді існує в мені незбагненна сила, якій я скоряюся, якщо я проклинатиму, коли ти складатимеш руки для молитви, якщо смуток гнітитиме мене, коли я хотів би сісти біля твоїх ніг і гратися з тобою, як дитя, то хіба не ревнуватимеш ти мене до цього вимогливого й химерного духа? Серце моє, чи ти розумієш, що я боюся не належати тобі цілком, що я залюбки відмовився б від усіх скіпетрів, від усіх пальмових вінків світу, щоб зробити тебе своєю вічною думкою; щоб у нашому чудесному коханні бачити прекрасне життя й прекрасну поему; щоб утопити в ньому мою душу, віддати йому всі сили й від кожної години вимагати всіх радощів, якими вона може нас обдарувати? Але тепер, коли на мене напливають спогади кохання, хмари мого смутку розвіюються. Прощай, я йду від тебе, щоб належати тобі ще більше. Душе моя кохана, я чекаю одного слова, яке поверне мир моєму серцю. Я хочу знати, чи справді засмутив я свою Поліну, чи то якась швидкоплинна хмарка на твоєму обличчі обманула мене. Після стількох щасливих годин я не хотів би докоряти собі, що прийшов до тебе без усмішки, яка сяяла б коханням, без ласкавого слова. Засмутити кохану жінку — для мене злочин, Поліно. Скажи правду, не треба великодушної брехні, але якщо ти даруєш мені прощення, то й не будь надто жорстокою.

УРИВОК

Чи можна вважати щастям таку всеосяжну любов? Звичайно, бо навіть роки страждань не рівноцінна плата за одну годину нашого кохання. Учора крізь мою душу промайнула швидкоплинною тінню твоя ледь помітна зажура. Стало тобі просто сумно чи ти страждала? Твій смуток передався мені. Звідки ця печаль? Напиши мені скоріше. Чому я сам про все не здогадався? Значить, ми ще не цілком поєдналися в думках. Я повинен однаково відчувати твій біль і твою журбу і за два, й за тисячу льє від тебе. Я не повірю у своє кохання, поки моє життя не зіллється з твоїм нерозривно, щоб у нас було одне життя, одне серце, одні думки. Я повинен бути там, де перебуваєш ти, бачити те, що ти бачиш, відчувати те, що ти відчуваєш, і всюди ходити за тобою в думках. Хіба не я перший дізнався, що твій екіпаж перекинувся, що тобі було боляче? Бо в той день я по-думки був із тобою, я бачив тебе весь час. Коли дядько спитав мене, чому я раптом зблід, я сказав йому: «Панна де Вільнуа щойно впала!» Чому ж учора не зміг я заглянути в твою душу? Може, ти хотіла приховати від мене причину свого смутку?

Правда, я здогадався, що ти намагалася схилити на мою користь, хоч і невдало, грізного Соломона, один вигляд якого заморожує мою кров. Ця людина не з нашого неба. Чому ти прагнеш, щоб наше щастя, не схоже на жодне інше, підкорялося законам суспільства? Але я надто люблю твою сором’язливість у всіх її нескінченних проявах, твою віру, твої забобони і ладен скорятися найменшим твоїм забаганкам. Усе, що ти робиш, має бути прекрасним; нема нічого чистішого, ніж твоя думка, як нема нічого гарнішого, ніж твоє обличчя, в якому віддзеркалюється божественна душа. Я чекатиму від тебе листа, перш ніж помчу назустріч солодкій миті, яку ти мені подаруєш. О, коли б ти знала, як я тремчу, коли дивлюся на вежі твого замку, обрамлені світлом місяця — нашого друга, нашого єдиного повірника!

IV

Прощай слава, прощай майбутнє, прощай омріяне життя! Віднині, моя кохана, уся моя слава в тому, щоб належати тобі, бути тебе достойним; моє майбутнє — лише в надії бачити тебе; а моє життя хіба не в тому, щоб бути біля твоїх ніг, засинати під твоїм поглядом, дихати на повні груди в небесах, які ти для мене створила? Усі мої сили, усі мої думки повинні належати тобі, тобі, яка сказала мені п’янкі слова: «Я хочу розділити твої муки!» Віддавати час науці, ідеї — світу, вірші — поезії хіба не означало б викрадати радощі в кохання, хвилини — в щастя, почуття — в твоєї божественної душі. Ні, ні, дорогоцінне моє життя, я хочу все зберегти для тебе, подарувати тобі всі квіти душі своєї. Чи серед земних скарбів і скарбів людського розуму існує що-небудь достатньо прекрасне, достатньо чудесне, щоб винагородити таке щедре, таке чисте серце, як твоє, а я ж іноді наважуюся поєднувати з ним своє серце! Атож, іноді я маю зухвалість вірити, що вмію кохати так само сильно, як ти. Але це неправда, ти ж бо жінка-янгол. У твоїх почуттях завжди буде більше чару, ніж у моїх, більше гармонії у твоєму голосі, більше делікатності в усмішці, більше чистоти в погляді. О, дозволь мені вірити, що ти створіння з вищої сфери, аніж та, в якій живу я; ти можеш пишатися тим, що спустилася з неї, а я тим, що тебе заслужив, я сподіваюся, ти не будеш розчарована, прийшовши до мене, бідного й нещасливого. І якщо серце, віддане жінці, — найкращий для неї притулок, ти завжди будеш володаркою мого серця. Жодна думка, жодна дія ніколи його не затьмарять, і воно залишиться дорогоцінним святилищем, поки ти погодишся царювати в ньому; а хіба ти не залишишся в ньому навіки? Хіба не дала ти мені чудової обіцянки: «І нині, і завжди!»? Et nunc et semper! Я закарбував під твоїм портретом ці ритуальні слова, гідні тебе, як вони гідні самого Бога. «І нині, і завжди» триватиме моє кохання до тебе. Ні, ні, я ніколи не вичерпаю того, що величезне, нескінченне, неосяжне; а таке моє почуття до тебе, я збагнув його безмір, як осягаємо ми простір, вимірявши якусь із його частин. Саме так переживав я невимовні радощі, години солодких роздумів, пригадуючи один твій жест, один відтінок твоєї фрази. Отже, згодом виникнуть спогади, які розчавлять мене своєю вагою, коли навіть невиразна згадка про одну годину ніжної приязні змушує мене плакати від щастя, пестить мою душу, проникає в неї і стає невичерпним джерелом блаженства. Кохати — це жити життям янголів. Мені здається, я ніколи не вичерпаю втіху, яку переживаю, дивлячись на тебе. Ця втіха найскромніша з усіх, — хоч і для неї ніколи не вистачає часу, — вона допомогла мені зрозуміти, що таке одвічне споглядання Бога, якому віддаються серафими та вищі духи; у цьому немає нічого дивного, якщо з його субстанції променіє світло, не менш багате почуттями, ніж сяйво твоїх очей, твого величного чола, твого прекрасного обличчя — небесного образу твоєї душі; а душа — це наше друге «я», чия чиста безсмертна форма надає безсмертя й нашому коханню. Я хотів би, щоб існувала інша мова, а не та, якою я користуюся, щоб описати тобі втіхи свого кохання — а вони постійно розквітають у мене в серці. А проте існує вже одна така мова, яку ми створили, адже наші погляди — це живі слова, і хіба не слід нам бачити одне одного, щоб чути очима запитання й відповіді наших сердець, такі виразні й такі проникливі, що ти сказала мені одного вечора: «Мовчіть!», хоч я не промовив жодного слова? Ти пам’ятаєш про це, радосте моя? Та хіба не змушений я користатися словами людської мови, надто слабкими, щоб виразити божественні почуття, коли я блукаю далеко від тебе, в сутінках розлуки?

Слова принаймні допомагають виявити сліди, які ці почуття залишили в моїй душі — так слово «Бог» недосконало відтворює наше уявлення про таємниче начало начал. Та незважаючи на глибину і неосяжні можливості людської мови, я ніколи не знаходив у ній виразів, які могли б передати блаженство обіймів, які єднають нас, зливаючи моє життя з твоїм, коли я про тебе думаю.

І якими словами закінчити листа, якщо я однаково не розлучаюся з тобою, хоч і перестаю писати? Прощання — хіба не смерть? А хіба смерть — прощання? Хіба моя душа не зіллється з твоєю іще повніше? Хіба моя думка не вічна? Раніше я вже пропонував тобі навколішках своє серце і своє життя; чи ж я знайду у себе в душі квіти почуття, яких я тобі досі не дарував? Чи це не те саме, що послати тобі часточку скарбів, якими ти володієш цілком? Хіба не в тобі моє майбутнє? Як шкодую я за минулим! Я хотів би віддати тобі й ті роки, над якими ми вже не маємо влади, щоб ти царювала й над ними, як царюєш нині над моїм життям. Та який сенс мало моє існування до того, як я взнав тебе? Я міг би назвати його небуттям, якби не пережив за той час стільки нещасть і горя.

УРИВОК

Мій коханий янголе, який чарівний вечір ми провели учора! Скільки скарбів у твоєму дорогому для мене серці! Отже, твоє кохання так само невичерпне, як і моє? Кожне слово несло мені нові радощі, а кожен погляд робив їх ще глибшими. Спокійний вираз твого обличчя відкривав безмежний обрій для наших думок. Атож, усе було нескінченним, як небо, і ніжним, як його голубінь. Витончені риси твого любого обличчя відбивалися не знаю вже якими чарами у твоїх лагідних рухах, у кожному твоєму жесті. Я добре знав, що ти вся — чарівність, що ти вся — любов, але я не уявляв собі, наскільки розмаїті твої чари. Все поєдналося, щоб розбудити в мені палке жадання, щоб спонукати мене просити першої ласки, в якій жінка завжди відмовляє, безперечно, лише для того, щоб примусити коханого викрасти її в неї. Але ти, дорогоцінна душе мого життя, ти ніколи не знатимеш, скільки ти можеш дати моєму коханню, але даватимеш, можливо, не усвідомлюючи цього сама. Ти правдива, і тому скоряйся тільки своєму серцю. Як твій ніжний голос зливається з лагідною гармонією прозорого повітря і безхмарного неба! Ні пташиного щебету, ні подмуху вітерцю — пустеля і ми! Нерухоме листя навіть не тріпотіло, залите чудовими барвами надвечірнього сонця, в яких поєднувалися світло й тіні. Ти відчула цю небесну поезію — ти, в якій поєдналося стільки почуттів! — і так часто звертала погляд у небо, аби не відповідати мені! Ти, горда і сміхотлива, скромна і деспотична, ти, яка цілком віддаєшся душею і думкою, але уникаєш найцнотливішої ласки! Дорогоцінне кокетство серця! Вони ще бринять у моїх вухах, ще перекочуються там і грають, ці невимовно ніжні, схожі на дитячий лепет слова, які не були ні обіцянками, ні признаннями, але залишали коханню осяйні надії, не затьмарені ні страхом, ні тривогами. Який цнотливий спогад на все життя! Як пишно розцвіли квіти, народжені в глибині душі! Вони можуть зав’янути від будь-якої дрібнички, але нині все допомагає їм буяти й розквітати. Так буде завжди, правда ж, моя кохана? Згадавши вранці живі й свіжі почуття, що в ту мить звучали приглушено, я відчув у душі блаженство, яке дало мені зрозуміти, що справжнє кохання — це океан вічних і завжди нових почуттів, у який занурюєшся з дедалі більшою насолодою. Кожен день, кожне слово, кожна ласка, кожен погляд повинні віддати данину колишнім радощам. Атож, серця достатньо благородні, щоб нічого не забувати, повинні з кожним ударом жити всіма минулими втіхами, як і тими, що їх обіцяє майбутнє. Ось про що я колись мріяв, і сьогодні це вже не тільки мрія. Хіба не зустрів я на землі янгола, який дав мені спізнати всі радощі, щоб, можливо, винагородити мене за те, що я витерпів стільки страждань? Янголе небесний, я вітаю тебе поцілунком.

Я посилаю тобі цей гімн, що вихопився з мого серця, я повинен був проспівати його тобі. Але він надто недосконало висловить мою вдячність і вранішні молитви, що їх моє серце кожного ранку посилає тій, яка переказала мені всю євангелію серця одним божественним словом: «Сподівайся!»

V

О, невже, серце моє кохане, невже немає більше перешкод?! І ми вільно належатимемо одне одному щодня, щогодини, щомиті, завжди? І ми зможемо втішатися щастям у всі дні нашого життя, як тепер утішаємося лише крадькома і в рідкі хвилини! Невже справді? Невже наші почуття, такі чисті, такі глибокі, наберуть чарівливої форми незліченних ласк, про які я мріяв? Твоя маленька ніжка роззується для мене, і ти вся будеш моєю! Це щастя убиває мене, пригнічує. Моя голова надто слабка, вона розламується під натиском думок. Я плачу і сміюся, я марю. Кожна втіха, мов розжарена стріла, пронизує мене й обпікає. В моїй уяві ти з’являєшся перед моїм захопленим, затуманеним зором у незліченних і примхливих образах, створених любострастям. Усе наше майбутнє життя ось тут, переді мною, із своїми бурхливими потоками, годинами відпочинку, радощами; воно кипить, розливається, засинає; потім прокидається молодим, свіжим. Я бачу обох нас разом, ми йдемо однією ходою, живемо однією думкою, завжди серце біля серця, розуміючи одне одного, чуючи одне одного, ото луна підхоплює звуки і повторює їх через простір. Чи можна прожити довго, отак щомиті пожираючи своє життя? Чи не помремо ми в перших своїх обіймах?

І що це буде, адже вчора увечері наші душі уже злилися в ніжному поцілунку, який забрав усі наші сили, короткому поцілунку, який став розв’язкою усіх моїх бажань, безсилим виразом стількох молитв, що чаїлися на самому дні мого серця як докори сумління і вихоплювалися з моєї душі тільки під час нашої розлуки? І я, той, хто ховався в кущах живоплоту, щоб підслухати твої кроки, коли ти поверталася в замок, я зможу милуватися тобою скільки захочу, коли ти що-небудь робитимеш, сміятимешся, розважатимешся, розмовлятимеш, ходитимеш! Яка безмежна радість! Ти не знаєш, яку втіху я відчуваю, коли бачу, як ти ходиш туди-сюди! Треба бути чоловіком, щоб збагнути всю глибину цих відчуттів. Мати радіє менше, коли спостерігає, як грається або спить її дитя, ніж радію я, милуючись кожним твоїм рухом. Я кохаю тебе всіма своїми чуттями водночас. Принадність кожного твого жесту щоразу нова для мене. Мені здається, я всі ночі дихав би твоїм диханням, я хотів би проникнути у всі твої справи, бути субстанцією твоїх думок, бути тобою. Нарешті я зможу ніколи з тобою не розлучатись! Жодне людське почуття не потурбує більше нашу любов, нескінченну у своїх перетвореннях і чисту, як усе, що єдине; нашу любов, неозору, як море, неосяжну, як небо! Ти моя! Ти вся цілком належиш мені! Тепер я зможу заглядати у глибінь твоїх очей і бачити там дорогу мені душу, яка то ховається, то з’являється, зможу вгадувати кожне твоє бажання! Моя кохана, послухай, зараз я скажу тобі те, чого досі не зважувався сказати, але в чому сьогодні можу признатися. Я відчував у душі якусь сором’язливість, що не давала мені повністю виразити свої почуття, і я намагався убрати 'їх у форму думок. Але тепер я хотів би оголити своє серце, сказати тобі про те, якими палкими були мої мрії, як бурхливо кипіло шанолюбство моїх почуттів, роздратованих самотою, в якій я жив, завжди розпалених сподіванням щастя і розбуджених тобою, такою досконалою у своїх формах, такою привабливою в манерах! Та хіба можна висловити, як хвилююся я в передчутті невідомого блаженства, що його дає володіння коханою жінкою, коли дві душі, поєднані коханням, зливаються в безумному пориві! Знай же, моя Поліно, я годинами перебував у заціпенінні, породженому силою твоїх палких жадань, поринаючи у відчуття незнаної ласки, як падають у б ездонну прірву. В такі хвилини усе моє життя, мої думки, мої сили плавилися й зливалися в те, що я називаю жаданням, бо не знаходжу слів, якими міг би виразити це п’янке марення почуттів. Тепер я можу тобі признатися, що в той день, коли я, виявивши жалюгідну розважливість, яка змусила тебе засумніватися в моєму коханні, відмовився взяти твою руку, простягнуту мені таким чарівним рухом, я був під владою одного з тих нападів божевілля, коли чоловік здатний на вбивство, щоб оволодіти коханою жінкою. Атож, коли б я відчув ніжний потиск, який ти мені запропонувала, так само виразно, як відлунював у моєму серці твій голос, я не знаю, куди привело б мене шаленство моїх жадань. Але я можу мовчати і довго страждати. Навіщо говорити про ці печалі, коли мої марення скоро стануть дійсністю? Отже, тепер мені буде дозволено перетворити наше життя на безперервну ласку! Люба моя, кохана, бувають такі від-блиски на твоїх чорних косах, що я годинами зі слізьми на очах милувався б тобою, дорогоцінний мій скарбе, якби ти не казала мені, відвертаючись: «Годі! Мені ж соромно!» Отже, завтра про наше кохання стане відомо всім! О, Поліно, серце моє стискається, коли я думаю про те, що треба буде знести погляди сторонніх, цікавість юрби. Поїдьмо у Вільнуа, житимемо далеко від усього. Я хотів би, щоб жодне створіння з людським обличчям не заходило до святилища, де ти станеш моєю; я навіть хотів би, щоб після нас воно не існувало, щоб було зруйноване. Атож, я хотів би сховати від усього живого в природі щастя, яке можемо зрозуміти, відчути тільки ми двоє, щастя, таке незглибиме, що я кидаюсь у нього, аби померти, — бо це безодня. Не лякайся сліз, які зросили мого листа, — це сльози радості. Моє єдине щастя, отже, ми ніколи більше не розлучимося!»

У 1823 році я їхав диліжансом із Парижа в Турень. У Мері кондуктор посадив пасажира до Блуа. Завівши його в те відділення екіпажа, де сидів я, він жартома сказав:

— Вам тут не буде тісно, пане Лефевр!

Справді, я був сам-один.

Почувши це прізвище, побачивши старого з білим волоссям, якому було років вісімдесят, не менше, я, цілком природно, згадав про Ламберового дядька. Після кількох навідних запитань мені стало ясно, що я не помилився. Старий щойно впорався зі збиранням винограду в Мері й тепер повертався до Блуа. Я відразу спитав у нього про свого колишнього «односу-ма». При першому ж моєму слові обличчя старого ораторіанця, і так поважне та суворе, мов обличчя солдата, якому довелося багато вистраждати, спохмурніло й посмутніло. Зморшки на його чолі ніби поглибшали, він стиснув губи, скоса глянув на мене і запитав:

— То ви з ним не зустрічалися після колежу?

— Правду кажучи, ні, — відповів я. — Але ми обидва однаково винні, якщо забули один про одного. Ви ж бо знаєте, коли молоді хлопці покинуть шкільну лаву, в них починається життя, в якому буває стільки пригод і пристрастей, що їм треба зустрітися, аби зрозуміти, як люблять вони один одного. Та все ж таки іноді зринають спогади дитинства, і неможливо усе забути, а надто таку міцну дружбу, яка була в нас із Ламбером. Нам навіть дали одне прізвисько — Поет-і-Піфагор.

Я сказав старому, як мене звуть, і він спохмурнів ще дужче.

— Отже, ви не знаєте, що з ним сталося? — запитав він. — Мій бідолашний небіж мав одружитися з найбагатшою спадкоємицею в Блуа, але напередодні весілля він збожеволів.

— Ламбер збожеволів? — приголомшено вигукнув я. — З якого дива? Я не зустрічав людини, яка мала б таку багату пам’ять, так бездоганно організований розум, уміла б так проникливо схоплювати суть речей! Могутній геній, може, трохи надміру захоплений містикою; але найблагородніше серце у світі! Мабуть, із ним сталося щось справді надзвичайне?

— Я бачу, ви його добре знали, — сказав мені старий священик.

Усю дорогу від Мера до Блуа ми розмовляли про мого бідолашного товариша, причому обом довелося робити довгі відступи від головної нитки подій, щоб ознайомити один одного з подробицями, які я вже повідомив читачам з метою описати події в тій послідовності, що надала б їм найбільшого інтересу. Я розповів дядькові Луї про наші таємні дослідження, про те, що найдужче цікавило в ті часи його небожа; потім старий розповів мені, що сталося в житті Луї, відколи ми розлучилися. За словами пана Лефевра, у Ламбера з’явилися деякі ознаки божевілля ще до його одруження; але ті прояви нічим не відрізнялися від тих, які бувають у всіх палко закоханих, і мені вони здалися ще менш вартими уваги, коли я довідався про силу його пристрасті та познайомився з панною де Вільнуа. У провінції, де мало хто цікавиться ідеями, людина, котра мислить не зовсім звично і перебуває під владою системи, як Ламбер, може видатися щонайменше диваком. Його мова мала вражати людей тим дужче, що озивався він досить рідко. Він казав: «Ця людина не з мого неба», в тих випадках, коли інші казали: «З ним каші не звариш». Кожна талановита людина іноді висловлюється не так, як усі. Чим глибший геній, тим яскравіше проступають у нього дивацтва, що позначають різні ступені оригінальності. А в провінції оригінала вважають напівбезумцем. Тому вже після перших слів пана Лефевра я засумнівався в божевіллі свого товариша. Слухаючи розповідь старого, я в душі ставився до неї критично. Найсерйозніший випадок стався за кілька днів до весілля. У Луї був напад каталепсії — дуже характерний, протягом п’ятдесяти дев’яти годин він лишався нерухомий, втупивши погляд в одну точку, не їв і не пив; суто нервовий стан, у який западають деякі люди, охоплені бурхливою пристрастю. Це явище рідкісне, але його ознаки добре відомі кожному лікарю. Більше дивувало те, що доти Луї ніколи не хворів на цю хворобу, хоч до неї схиляли і його звичка часто поринати в екстаз, і суть ідей, які він розвивав. Але зовнішня та внутрішня будова його організму були настільки досконалі, що змогли довго витримувати надмірну витрату душевних сил. Екзальтація, в яку, мабуть, привело його сподівання найвищого фізичного блаженства, ще підсилена в ньому цнотливістю тіла та могутністю душі, певне, й спричинила цю кризу, наслідки якої відомі не більше, аніж її причина. Втім, листи, що випадково збереглися, досить ясно передають, як він перейшов від чистого ідеалізму, в якому жив, до яскраво вираженої чуттєвості. Свого часу ми назвали дивовижним подіб -не явище людської природи, коли, як вважав Ламбер, дві наші основи несподівано розділяються і внутрішнє «я» завдяки якимсь своїм невідомим власти-востям і під дією ще нерозгаданої причини цілковито зникає. Хвороба Луї — прірва не менш глибока, ніж сон — мала безпосередній стосунок до системи доказів, яку він сам-таки дав у своєму «Трактаті про волю». У ту мить, коли пан Лефевр заговорив зі мною про перший напад, який стався в Ламбера, я раптом пригадав розмову, що відбулася в нас на цю тему після прочитання однієї медичної книжки.

— Глибока медитація, повний екстаз, — сказав тоді Луї на завершення, — це, можливо, каталепсія в зародку.

У той день, коли він так коротко сформулював думку, він намагався пов’язати духовні явища ланцюжком взаємозалеж-ностей, крок за кроком простежуючи усі прояви розуму, починаючи від найпростіших, інстинктивних, чисто тваринних порухів, якими задовольняються чимало людей, а надто тих, хто витрачає усі свої сили на чисто механічну роботу; потім він переходив до виникнення думок, до 'їхніх сполучень, до порівняння, обмірковування, споглядання і нарешті до екстазу й каталепсії. Звичайно, вишикувавши в такий ряд різні ступені внутрішньої могутності людини, Ламбер з усією наївністю юного віку вирішив, що в нього виник план чудової книжки. Пригадую, що внаслідок однієї з випадковостей, які змушують повірити у фатальну невідворотність долі, ми натрапили на Великий мартиролог, де подаються дивовижні факти про цілковите пригнічення тілесного життя, якого людина досягає завдяки неймовірному напруженню духовних сил. Міркуючи про наслідки фанатизму, Ламбер прийшов до думки, що згустки ідей, названі почуттями, можуть являти собою матеріальні потоки якого-небудь флюїда, що його люди виробляють більше або менше залежно від способу, яким 'їхні органи всмоктують живодайні субстанції з навколишнього середовища. Ми не на жарт захопилися каталепсією і з тим запалом, з яким діти віддаються своїм витівкам, намагалися терпіти біль, думаючи про щось інше. Ми виснажували себе, роблячи різні експерименти, уподібнюючись до причинних релігійних фанатиків минулого сторіччя, чий досвід коли-небудь згодиться для науки. Я ставав Ламберові на живіт і стояв на ньому по кілька хвилин, причому він не відчував найменшого болю; та, незважаючи на ці шалапутні витівки, ніхто з нас не зазнав нападу каталепсії. Цей відступ здався мені необхідним, щоб пояснити сумніви, які виникли у мене спершу і які пан Лефевр цілком розвіяв.

— Коли напад минув, — сказав мені він, — мій небіж поринув у стан глибокого жаху, в меланхолію, якої ніщо не могло розвіяти. Він вирішив, що вражений безсиллям. Я став стежити за ним із турботливістю матері й, на щастя, встиг зупинити його в ту саму мить, коли він хотів зробити собі операцію, якій Оріген начебто завдячував своїм даром. Я негайно повіз його до Парижа, щоб доручити там турботам пана Ескіроля. Під час подорожі Луї майже весь час дрімав і не впізнавав мене. У Парижі лікарі оголосили його хворобу невиліковною й одностайно порадили залишити його в цілковитій самоті, помістити в прохолодній кімнаті, де завжди панувала б сутінь, і намагатись не порушувати тиші, необхідної для його малоймовірного одужання. Панна де Вільнуа, чиє весілля вважали розладнаним і від якої я приховав стан Луї, — провадив старий, закліпавши очима, — приїхала до Парижа й довідалася про вирок лікарів. Вона негайно захотіла побачитися з Луї, який ледве її впізнав. Після цього вона вирішила, як то властиво шляхетним душам, присвятити себе турботам, необхідним для його одужання. «Я повинна була б зробити це для свого чоловіка, — сказала вона. — Невже для коханого треба робити менше?» Отож вона забрала Луї у Вільнуа, де вони й живуть ось уже два роки.

Замість їхати далі в Турень, я зійшов у Блуа, маючи намір побачитися з Луї. Добрий священик зажадав, щоб я зупинився в його домі, де він показав мені кімнату племінника, книжки та всі речі, що йому належали. Під час цього огляду з грудей у старого раз у раз вихоплювався журливий вигук, що свідчив і про ті надії, які пробудив у ньому рано сформований геній Ламбера, і про гірку скорботу, спричинену непоправною втратою.

— Цей юнак знав усе, шановний добродію, — сказав він, кладучи на стіл том із творами Спінози. — Як усе-таки такий бездоганно організований розум міг схибнутися?

— До цього, пане, якраз і могла призвести розумова напруга, в якій він жив, — відповів я. — Якщо справді він став жертвою тієї ще не вивченої у всіх своїх наслідках кризи, яку ми називаємо «божевіллям», я схильний вважати причиною всього пристрасть. Наукові дослідження Луї, спосіб життя, яке він провадив, довели його сили та здібності до такої напруги, що його дух уже не міг витримати найменшого додаткового збудження; отож кохання мало або зламати його, або піднести до незвичайних виявів духу, які, можливо, ми дарма принижуємо, іменуючи їх «божевіллям» без належного розуміння 'їхньої суті. А могло бути й так, що у втіхах шлюбу він побачив перешкоду на шляху вдосконалення своїх внутрішніх почуттів і свого польоту через світи духовності.

— Ваші міркування, добродію, мабуть, вельми логічні, — відповів старий, уважно вислухавши мене. — Та навіть якби я 'їх зрозумів, чи це сумне знання допомогло б мені змиритися з утратою племінника?

Дядько Ламбера належав до людей, які живуть лише серцем.

Наступного дня я пішов у Вільнуа. Старий провів мене до околиці Блуа. Коли ми звернули на дорогу, що вела до маєтку, він зупинився й сказав мені:

— Ви ж розумієте, я туди не ходжу. Але не забудьте того, що я сказав. При панні де Вільнуа не показуйте виду, що Луї здається вам божевільним.

Він нерухомо стояв там, де я з ним розлучився, і дивився мені навздогін, аж поки втратив мене з очей. Я йшов до замку Вільнуа, опанований глибоким хвилюванням. Я поринав у дедалі глибшу задуму з кожним кроком, який ступав по дорозі, де Луї проходив безліч разів, коли його серце було сповнене надії, а душа збуджена любовним томлінням. Кущі, дерева, примхливі закрути дороги з неглибокими рівчаками обабіч — усе набувало для мене незвичайного інтересу. Я намагався перейнятися тут враженнями й відгадати думки свого бідолашного товариша. Безперечно, що вечірні розмови біля пролому в мурі, куди приходила до нього на побачення кохана, прилучили панну де Вільнуа до таємниць цієї душі, такої шляхетної і багатої, як кілька років тому прилучився до них і я. Та поряд із майже релігійним почуттям, яке мене сюди привело, мою увагу привертав і пробуджував у мені гостру цікавість один факт — непохитна віра панни де Вільнуа, про яку повідомив мені старий. Чи з часом вона заразилася божевіллям коханого, чи так глибоко проникла йому в душу, що могла зрозуміти всі його думки, навіть найтуманніші? Я губився перед цією дивовижною загадкою почуття, що виявилося сильнішим за найнатхненніше кохання, за найшляхетнішу самопожертву. Померти за іншого — жертва майже буденна. Жити, залишаючись вірною єдиному коханню, — це героїзм, який приніс безсмертя панні Дюпюї. Якщо навіть великий Наполеон і лорд Байрон у своєму коханні мали наступників, то тим більшого захвату гідна вдова Болінгброка. Але панна Дюпюї могла жити спогадами про кілька років щастя, тоді як панна де Вільнуа спізнала тільки перші хвилювання пристрасті, і тому саме вона була для мене взірцем відданості у найглибшому значенні цього слова. Сама майже збожеволівши, вона досягла небаченої духовної висоти; але, розуміючи й пояснюючи безумство коханого, вона додавала до скарбів свого шляхетного серця гідний для вивчення ідеал пристрасті. Коли я побачив високі вежі замку, на які стіль-ки дивився, тремтячи від хвилювання, сердешний Ламбер, моє серце закалатало. Я, так би мовити, яскраво уявив себе на його місці, згадавши про нашу юність. Нарешті я перейшов через широке пустельне подвір’я і проник у передпокій замку, нікого не зустрівши. На шум моїх кроків з’явилася літня жінка, якій я й передав листа від пана Лефевра до панни де Вільнуа. Незабаром та сама жінка повернулася і привела мене в залу з низькою стелею, з опущеними шторами, вистелену плитами з білого та чорного мармуру. В глибині тієї зали я невиразно побачив Луї Ламбера.

— Сідайте, пане, — сказав мені ніжний голос, що проникав у саме серце.

Я й не помітив, коли панна де Вільнуа опинилася поруч мене і безшумно підсунула мені стілець, на який я сів не зразу. Було так поночі, що в першу мить панна де Вільнуа і Луї видалися мені двома чорними силуетами, які вирізнялися на тлі сірої сутіні. Я сів, весь під владою почуття, яке мимоволі опановує нас під темними склепіннями церкви. Мої очі, ще засліплені блиском сонця, лише поступово звикали до цієї штучної ночі.

— Цей добродій — твій товариш по колежу, — сказала панна де Вільнуа, звертаючись до Луї.

Він нічого не відповів. Я зміг нарешті його роздивитися, й то було одне з тих видовищ, які навіки закарбовуються в пам’яті. Він стояв, спершись обома ліктями на виступ, утворений дерев’яними панелями і, здавалося, гнувся додолу під вагою схиленої голови. Волосся, довге, як у жінки, спадало на плечі й обрамляло обличчя, надаючи йому схожості з бюстами великих людей доби Людовіка XIV. Обличчя було дуже бліде. За своєю давньою звичкою він машинально й безупинно тер ногу об ногу, і постійне шарудіння від тертя кістки об кістку справляло гнітюче враження. Біля нього лежав на дошці матрац, набитий мохом.

— Іноді він лягає, хоч і дуже рідко, — сказала мені панна де Вільнуа. — Але щоразу спить по кілька діб поспіль.

У тій позі, в якій я його побачив, Луї стояв і днями, й ночами, стояв, утупивши погляд в одну точку, ніколи не опускаючи й не піднімаючи повік, як ми звичайно робимо. Спитавши в панни де Вільнуа, чи не зашкодить Ламберові, якщо впустити до кімнати трохи більше світла, я з її згоди трохи відхилив штору й зміг роздивитися обличчя свого друга. Гай-гай! Це обличчя уже вкрилося зморшками, побіліло, його очі ніби віддзеркалювали світло, ставши скляними, як у сліпого. Усі його риси, здавалося, судомно витяглися вгору. Я кілька разів спробував заговорити з ним, але він мене не почув. Це був осколок людини, викопаний із могили, перемога життя над смертю або смерті над життям. Я пробув у тій залі близько години, поринувши в непоясненну задуму, під владою тисячі скорботних думок. Панна де Вільнуа з усіма подробицями розповіла мені про це життя — життя дитини в колисці. Несподівано Луї перестав терти ногу об ногу й протяжним голосом сказав:

— Янголи — білі.

Я не можу передати, яке враження справили на мене ці слова, звук дорогого голосу, що його я так болісно прагнув почути, уже втративши на це всяку надію. Мимоволі мої очі наповнилися слізьми. Несподіване передчуття промайнуло в моїй душі й змусило мене засумніватися, що Луї втратив розум. А проте я був цілком певний, що він не бачить мене й не чує. Але гармонія його голосу, що, здавалося, виражала небесне блаженство, надала його словам неподоланної сили. Ця фраза відбилася в наших душах, як чудесний церковний передзвін серед глибокої ночі, в ній ми відчули неповне одкровення якогось невідомого нам світу, і я більше не дивувався, що панна де Вільнуа вважала Луї цілком при здоровій тямі. Можливо, життя душі поглинуло в ньому життя тіла. Можливо, подруга Луї, як і я в ті хвилини, була опанована невиразним відчуттям іншої природи, мелодійної і квітучої, яку ми називаємо небом у найширшому розумінні. Ця жінка, цей янгол, завжди перебувала тут, сидячи за кроснами, і щоразу, витягуючи голку, вона дивилася на Ламбера із сумним і ніжним почуттям у погляді. Неспроможний далі витримати це жахливе видовище, бо мені не вдалося, як панні де Вільнуа, проникнути в усі його таємниці, я вийшов, і ми погуляли кілька хвилин, розмовляючи про неї і про Ламбера.

— Звичайно, Луї може здатися божевільним, — сказала мені вона. — Але він не божевільний, якщо так називають тих, у кого з невідомої причини занедужує мозок і вони перестають усвідомлювати свої вчинки. Поведінка мого чоловіка цілком осмислена. Якщо він не впізнав вас фізично, не думайте, що він вас не бачив. Він зумів визволитися від свого тіла і бачить нас в іншій формі, не знаю, в якій. Коли він починає говорити, то висловлює дивовижні думки. Але часто він тільки закінчує словами думку, що вже розвинулася в його душі, або, навпаки, починає якусь фразу, та закінчує її подумки. Іншим людям він видається безумним; я живу в атмосфері його мислення, і всі його ідеї мені зрозумілі. Я йду дорогою, яку прокладає його дух, і, хоч не знаю всіх її поворотів, сподіваюся, що дійду до мети разом із ним. З ким не траплялося — і не раз, — що, почавши думати про дрібничку, він приходив до дуже важливої думки через низку ідей або спогадів? Часто, заговоривши про щось малозначуще, мислитель використовує це як відправну точку перебіжної думки, потім забуває або замовчує довгий ланцюг абстрактних зв’язків, що приводять його до певного висновку, і знову заговорює тільки тоді, коли йому лишається подати останню ланку цього ланцюга роздумів. Люди пересічні, для яких незвичне таке швидке нанизування думок та образів, не здогадуючись про напружену внутрішню діяльність душі, починають сміятися з мрійника й оголошують його безумцем, якщо в нього часто трапляються подібні провали пам’яті. А Луї завжди такий: він зі швидкістю ластівки невтомно літає в просторах думки, і я вмію стежити за всіма звивинами його лету. Ось історія його божевілля. Можливо, коли-небудь Луї повернеться до життя, в якому ми нидіємо; але якщо він почав дихати повітрям небес раніше, ніж це судилося нам, то чому ми маємо прагнути, щоб він знову опинився серед нас? Для мене велика радість чути, як б’ється його серце, і все моє щастя в тому, щоб бути біля нього. Хіба він не належить мені цілком? За останні три роки двічі він був моїм протягом кількох днів: у Швейцарії, куди я його возила, і в глибині Бретані, на острові, де він приймав морські ванни. Двічі я була дуже щаслива! Я вмію жити спогадами.

— Але чи записуєте ви слова, які в нього вихоплюються? — запитав я.

— Навіщо? — відповіла вона.

Я змовчав, людська наука здалася мені нікчемною порівняно з цією жінкою.

— Коли він тільки почав говорити, — сказала вона, — я, здається, записала кілька його фраз, але потім перестала це робити; тоді я нічого не розуміла.

Я поглядом попросив показати мені її записи; вона мене зрозуміла, і ось що мені вдалося врятувати від забуття.

І

Усе на землі походить від ефірної субстанції, спільної основи для явищ, відомих під неточними термінами: електрика, теплота, світло, гальванічний і магнетичний струм тощо. Усі види перетворень цієї субстанції і складають те, що в просторіччі називають матерією.

II

Мозок — посудина, в яку живе створіння поміщає все, що всмоктує із названої вище субстанції за допомогою цього досконалого органу та зовнішніх чуттів. У мозку субстанція перетворюється на волю.

Воля — це флюїд, притаманний кожному створінню, здатному рухатися. Звідси незліченні форми, яких набуває живе створіння внаслідок різноманітних сполучень із субстанцією. Його інстинкти породжені необхідністю, яку обумовлює середовище, де воно розвивається. Звідси розмаїття живого світу.

III

В людини воля стає характерною для неї силою, що переважає за напругою волю всіх інших різновидів живого.

IV

Воля залежить від субстанції, постійно живлячись нею, знаходячи її у всіх своїх перетвореннях, проникаючи в неї думкою, яка є особливим утворенням людської волі в поєднанні з різними видами субстанції.

V

Незліченні форми, яких набуває думка, залежать від більшої або меншої досконалості системи людських органів.

VI

Воля знаходить вияв через органи, які в буденній мові називають п’ятьма чуттями, хоча насправді вони зводяться до одного: здатності бачити. Дотик, смак, слух і нюх — це той-таки зір, але пристосований до перетворень субстанції, яку людина може сприймати в двох станах: перетвореному й неперетвореному.

VII

Всі речі, що завдяки формі потрапляють у сферу єдиного чуття — здатності бачити, — зводяться до кількох елементарних тіл, начала яких у повітрі, світлі або у повітрі й світлі водночас. Звук — це видозміна повітря. Усі кольори — видозміни світла. Всякий запах — це комбінація світла й повітря. Таким чином, чотири аспекти матерії в її відношенні до людини: звук, колір, запах і форма — мають спільне походження; бо недалеко той день, коли всі визнають спорідненість двох начал — світла й повітря. Думка, породжена світлом, виражається в словах, породжених звуком. Отож усі різновиди звуку пов’язані із субстанцією, перетворення якої відрізняються лише кількістю, тобто певним дозуванням, пропорції якого виробляють індивіди або речі, приналежні до того, що ми називаємо царствами природи.

VIII

Поглинаючи субстанцію в достатній кількості, людина перетворюється на інструмент могутньої сили, який вступає у взаємодію з основою субстанції і впливає на природу, організовану за принципом великого потоку, що поглинає усі дрібні струмочки. Цю силу, цілком незалежну від думки, приводить в рух акт хотіння, і вона, завдяки своїй концентрації, набуває деякі властивості субстанції, такі як швидкість світла, усепроникність електрики, здатність насичувати тіла, до чого слід додати здатність усвідомлювати свої можливості. Але в людини є первісна і визначальна сутність, яка не піддається жодному аналізу. Якщо людину розчленувати на складові частини, то, можливо, вдасться виділити елементи думки і волі; та завжди там виявиться таке собі непояснене «х», через яке колись спіткнувся і я. Це «х» — слово, воно спалює і пожирає тих, хто не підготовлений сприйняти його. Слово породжує субстанцію — і безперервно.

IX

Гнів, як і всі вияви наших пристрастей, — це потік людської сили, що діє, як електричний струм. Коли він проривається, виникає струс, що впливає на всіх присутніх осіб, навіть якщо вони не є ні його об’єктом, ні причиною. Хіба не зустрічаються люди, які актом своєї волі очищають почуття мас?

X

Фанатизм і всі інші почуття — це живі сили. Такі сили в деяких людей стають потоками волі, які об’єднують і підхоплюють усе.

XI

Якщо простір існує, то деякі здібності дають можливість долати його з такою швидкістю, що це рівнозначно знищенню простору. Від твого ліжка до межі світу лише два кроки: воля — віра!

XII

Факти — ніщо, вони не існують, після нас залишаються тільки ідеї.

XIII

Світ ідей ділиться на три сфери: інстинкту, абстракцій та ясновидіння.

XIV

Найбільша частина доступного для спостереження людства — частина найслабкіша — живе у сфері інстинкту. Люди інстинкту народжуються, трудяться й помирають, так і не піднявшись до другого ступеня людського інтелекту — абстракції.

XV

Сферою абстракції починається суспільство. Якщо порівняно з інстинктом абстракція — майже божественна сила, то порівняно з даром ясновидіння вона — нікчемна слабкість; тільки за допомогою ясновидіння можна пояснити Бога. Абстракція охоплює собою всю природу в зародку, хоч і менш явно, аніж зерно, яке містить у собі всі властивості рослини та її плодів. З абстракції народжуються закони, мистецтва, ділові інтереси, соціальні ідеї. Вона і слава, і лихо світу. Слава тому, що суспільство виникло завдяки їй, лихо — бо вона звільняє людину від необхідності підноситись у сферу ясновидіння, через яку проходить одна з доріг до нескінченності. Людина судить про все на підставі своїх абстракцій — добра, зла, доброчесності, злочину. Вона все зважує на терезах формул своїх законів, її правосуддя — сліпе. Правосуддя Бога зряче — і в цьому суть. Між царством інстинкту і царством абстракції неминуче існують проміжні створіння, в яких інстинкт і абстракція змішані в найрізноманітніших пропорціях. У одних більше інстинктивного, ніж абстрактного, в інших — навпаки. Є також істоти, в яких обидві ці дії нейтралізуються, бо проявляються з однаковою силою.

XVI

Ясновидіння полягає в здатності однаково добре бачити не тільки предмети матеріального світу, а й світу духовного у всіх його розмаїтих проявах та наслідках.

Найпрекрасніші генії людства — це ті, хто покинув темні лабіринти сфери абстракції й піднявся до світла ясновидіння. (Ясновидіння — це здатність «бачити наскрізь», оцінити й збагнути будь-яку річ.) Ісус був ясновидцем: він у кожному явищі бачив його коріння й плоди, бачив минуле, яке його породило, його існування в теперішньому, його розвиток у майбутньому. Ісусів погляд проникав і у свідомість інших людей. Досконалість внутрішнього бачення породжує дар ясновидіння. Ясновидіння породжує інтуїцію. Інтуїція — одне з чуттів внутрішнього «я», отже, ясновидіння — його властивість. Інтуїція діє за допомогою невловного відчуття, не усвідомлюваного тим, хто йому скоряється: Наполеон підсвідомо відступав від того місця, куди мало влучити гарматне ядро.

XVII

Між сферами ясновидіння й абстракції, як і між сферами абстракції та інстинкту, перебувають істоти, в яких різноманітні властивості двох царств зливаються, породжуючи змішані створіння — геніальних людей.

XVIII

Ясновидець — це, звичайно, найдосконаліший вияв людини, сполучна ланка, що поєднує світ видимий зі світами вищими; він діє, бачить і відчуває своїм внутрішнім «я». Абстрактивіст міркує. Інстинктивіст діє.

XIX

Звідси три щаблі для людини: інстинктивіст перебуває нижче середнього рівня; абстрактивіст — на рівні; ясновидець — вище. Ясновидіння виводить людину на її істинну дорогу, воно відкриває перед нею нескінченність, завдяки йому вона передбачає свою долю.

XX

Існують три світи: природний, духовний і божественний. Людство проходить через природний світ, який змінюється і в своїй основі, і в проявах. Духовний світ, незмінний у своїй основі, але рухливий у проявах. Світ божественний не змінюється ні в основі, ні в проявах. Отже, існують три культи: матеріальний, духовний, божественний, яким відповідають три форми, що виражаються дією, словом, молитвою, тобто існують факт, розуміння, любов. Інстинктивіст шукає фактів, абс-трактивіст має справу з ідеями, ясновидець бачить кінцеву мету — він прагне до Бога, тому що він передчуває Його або споглядає.

XXI

Отож коли-небудь зворотний зміст вислову «Et verbum caro factum est»1, можливо, виразить суть нової Євангелії, яка проголосить: «І плоть стане словом, і вона стане СЛОВОМ БОГА».

XXII

Воскресіння здійснюється вітром із небес, який розвихрює світи. Янгол, несений вітром, не каже: «Мертві, встаньте!» Він каже: «Хай встануть живі!»

Такими були думки, яким я не без зусиль зумів надати форми, приступної нашому розумінню. Були в нього й інші, які Поліна дуже точно запам’ятала, не знаю, з якої причини, і я 'їх записав із її слів. Та вони доводять до розпачу, коли, знаючи який геній їх висловив, намагаєшся їх збагнути. Я наведу кілька з них, щоб завершити малюнок цього образу. Можливо, їх варто навести й тому, що в цих висловлюваннях Ламберова теорія охоплює світи повніше, ніж у попередніх, які переважно мають стосунок до живої матерії. Але між обома фрагментами існує взаємозв’язок, очевидний для тих небагатьох, кому до вподоби поринати в безодні таких ідей.

І

Усе на землі існує тільки в русі й у числі.

ІІ

Рух — це якоюсь мірою число в дії.

III

Рух походить від сили, породженої словом і опором, який інакше називають матерією. Без опору рух не мав би наслідків, його дія була б нескінченною. Ньютонове всесвітнє тяжіння не закон, а тільки наслідок закону універсального руху.

IV

Між рухом та опором виникає певна рівновага, яка і є життям. Як тільки одна з цих двох сил перемагає, життя припиняється.

V

Ніде рух не буває безплідним, повсюди він породжує число. Але він може бути нейтралізований опором великої сили, як, наприклад, у мінералі.

VI

Породжуючи всіляке розмаїття, число створює водночас і гармонію, яка у своєму найвищому значенні являє собою зв’язок між єдністю і частинами.

VII

Без руху все було б однією й тією самою єдністю. Результати руху, однакові у своїй суті, відрізняються лише числом, яке породжує їхні властивості.

VIII

Людина залежить від властивостей, янгол — від суті.

IX

Прилучаючи своє тіло до елементарної дії, людина може прилучитися своїм внутрішнім «я» до світла.

X

Число — розумний свідок, властивий тільки людині, і саме завдяки йому вона приходить до розуміння слова.

XI

Є число, якого нечистий не може переступити. Це число, що ним закінчується творіння.

XII

Єдність була відправною точкою для всього створеного; в результаті виникли складні сполучення, але їхній кінець має бути схожий на початок. Звідси духовна формула: складна єдність, змінна єдність, єдність усталена.

XIII

Всесвіт — це розмаїття в єдності. Рух — засіб. Число — результат. Кінець — це повернення всього сущого до єдності, яка і є Бог.

XIV

Три і сім — найвагоміші числа в духовному світі.

XV

Три — це формула створених світів. Воно — духовний знак творіння й матеріальний знак кола. Справді, Бог творив лише за допомогою сферичних ліній. Пряма лінія — знак нескінченності. Отож людина, яка прозирає нескінченність, використовує пряму у своїх творіннях. Два — число розмноження. Три — число, яке виражає існування, куди входить розмноження і його плоди. Додайте четвірку, і ви одержите сім — тобто формулу небес. Бог вищий від усього цього, Він — єдність.

Після того як я ще раз побачився з Ламбером, я розлучився з його дружиною і знову опинився під впливом ідей, таких суперечних суспільному життю, що хоч я їй і пообіцяв навідатись у Вільнуа знову, я так туди й не поїхав. Від зустрічі з Луї в мене залишилося гнітюче і якесь зловісне враження. Я боявся знову опинитися в тій п’янкій атмосфері, де екстаз здавався таким заразливим. Кожен на моєму місці відчув би бажання кинутися в нескінченність; так ото солдати, стоячи табором біля Булоні, усі накладали на себе руки, опинившись у будці вартового, де один з них заподіяв собі смерть. Відомо, що Наполеонові довелося спалити ту будку, заражену уявленнями, які дійшли до стану смертоносних міазмів. Можливо, в кімнаті Луї відбувалося те саме, що й у тій будці? Ці два факти можуть служити зайвим доказом правильності його вчення про передачу вольових спонук. Я пережив незвичайне хвилювання, яке годі порівняти навіть із тривожними мареннями, що виникають під впливом чаю, кави, опію, сну, лихоманки, таємничих збудників, які часто роздмухують у нашому мозку справжнє полум’я тривог і маячні. Можливо, я міг би створити завершену книгу з тих уривків думок, зрозумілих лише для деяких умів, що звикли нахилятися над краєм безодні у надії побачити її дно. Розповівши з усіма подробицями про духовні видіння цієї людини, чия незмірна сила, а може, слабкість надавали їй рис створіння ніби незавершеного, я, мабуть, створив би життєпис цього грандіозного розуму, який, безперечно, почав розпадатися, як розпадається занадто велика імперія. Але я волів просто описати свої враження, ніж створювати художній твір у вузькому розумінні цього слова.

Ламберові було двадцять вісім років, коли 25 вересня 1824 року він помер на руках у своєї подруги. Вона поховала його на одному з островів у парку Вільнуа. На його могилі стоїть простий кам’яний хрест без імені, без дати. Квітка, що виросла на краю безодні, в безодню й упала, ніхто не бачив її кольору, не вдихав її аромату. Подібно до багатьох людей, яких ніхто не розуміє, Луї часто прагнув гордо провалитись у небуття, забравши таємницю своїх роздумів із собою. І все ж таки панна де Вільнуа мала право написати на тому хресті ім’я Ламбера, приєднавши до нього своє. Хіба по смерті чоловіка цей новий союз не залишився її єдиною надією? Але гординя скорботи чужа вірним душам. Маєток Вільнуа стоїть занедбаний. Ламберова дружина не живе там більше — безперечно, тому, що здалеку вона виразніше бачить себе в ньому такою, якою була в той час. Усі чули, як вона недавно сказала:

— Мені належить його серце, а Богові — його геній.


Замок Саше. Червень-липень 1832 р.



ПОШУКИ АБСОЛЮТУ

Пані Жозефіні Деланнуа, уродженій Думерк

Дай Боже, пані, щоб цьому твору судилося довше життя, ніж мені самому. В такому разі моя вдячність до вас, яка, сподіваюся, не поступиться вашому доброму, майже материнському ставленню до мене, переживе термін, призначений нашим почуттям. Цей високий привілей — духовно жити в своїх творах і по смерті (хоча не кожному авторові це вдається) — цілком утішає в тих муках, яких зазнає кожен, хто його домагається. Отож я знову повторюю: дай Боже!

Де Бальзак

У місті Дуе, на Паризькій вулиці, стоїть будинок, зовнішній вигляд, внутрішнє розташування кімнат і різні деталі якого більше, аніж будь-де, зберегли характер давніх фламандських будівель, так наївно пристосованих до патріархальних звичаїв цієї доброї країни. Але, перш ніж описувати цей дім, мабуть, варто, в інтересах письменників, обґрунтувати необхідність подібних повчальних вступів, проти яких нерідко протестують люди необізнані й нетерплячі, які прагнуть почуттів, але зовсім не цікавляться причинами, що їх породили, хочуть зривати квіти, але не хочуть сіяти зерна в ґрунт, прагнуть мати дитину, але не бажають, щоб жінка ходила вагітною. А хіба мистецтво має жити за іншими законами, ніж природа?

Події людського життя, і громадського, і приватного, так тісно пов’язані з будівлями, що більшість спостерігачів можуть відновити життя нації або окремих людей, 'їхній побут та звичаї, вивчаючи рештки споруд громадського призначення або те, що лишилося від домашніх осель. Археологія для суспільної природи — те саме, що порівняльна анатомія для природи живої. Яка-небудь мозаїка дає відомості про ціле суспільство — так у скелеті іхтіозавра можна роздивитися весь тогочасний тваринний світ. Усе поєднується в один ланцюг — хоч би з якого кінця почати. Причина веде до наслідку, а від наслідку можна піднятися до причини. Саме в такий спосіб учений воскрешає лице давньої епохи — аж до бородавок на ньому. Тому опис будівель і набуває такого величезного інтересу, якщо, звичайно, фантазія письменника не спотворює реальної картини до не-впізнання; адже кожен за допомогою строгих умовисновків може пов’язати цю картину з картиною життя людей у минулому, а люди, зрештою, сприймають минуле майже так само, як і майбутнє, — розказати їм, що було, хіба, в переважній більшості випадків, не означає повідати їм, що буде? Адже рідко буває, щоб картина тих місць, де минало її життя, не нагадала людині про невиконані обітниці або юні надії. У контрасті між теперішнім, що завжди ошукує потаємні бажання, і майбутнім, яке може здійснити їх, вона знаходить невичерпне джерело смутку або солодкої втіхи. Так, читач неодмінно буде розчулений, якщо письменник зуміє точно відтворити середовище, в якому жили і живуть фламандці. Чому? Можливо, тому, що жодне інше життя не ставить такі вузькі межі для притаманних людині сумнівів, для невпевненості. Життя фламандців — це й неодмінні сімейні свята, і домашній затишок, і жирне самовдоволення, яке свідчить про постійний добробут, і відпочинок, близький до блаженства; та насамперед — це спокій й одноманітність наївно-почуттєвого щастя, де втіха завжди випереджає бажання. Хай би як високо цінувала людина з палкою вдачею сум’яття почуттів, вона ніколи не байдужа до суспільства, в якому життя організоване так, що серця там завжди б’ються розмірено. І лише той, хто мислить поверхово, може звинуватити 'їх у холодності. Адже юрба здебільшого надає перевагу силі невтримній, силі, що вихлюпує з берегів, перед силою цілеспрямованою і постійною. Юрба не має ні часу, ні терпіння переконатися в тому, яка величезна могутність ховається під нічим не примітною зовнішністю. Щоб справити враження на юрбу, під-хоплену потоком життя, пристрасть, як і великий митець, може вдатися лише до одного засобу — переступити через межу; так робили Мікеланджело, Б’янка Капелло, панна де Лавальєр, Бетховен і Паганіні. Тільки люди мудрі й розважливі дотримуються думки, що переступати через межу ніколи не слід, вони цінують насамперед уміння все робити досконало, що надає будь-якому витвору людських рук того чару, який так вражає кожного, хто мислить непересічно.

Спосіб життя фламандців, людей ощадливих за самою своєю суттю, цілком відповідає поширеним уявленням про щастя — як у суспільному, так і в домашньому житті. Найвишуканіша матеріальність характерна для всього фламандського побуту. Скажімо, англійському комфорту властиві сухі відтінки, строгі тони; а у Фландрії старовинна обстава помешкань тішить око м’якими барвами, приємним затишком; вона свідчить про невтомну працю; люлька курця говорить про вдале застосування неаполітанського far niente{

Байдикування (італ.).

}; тут панує урівноважене художнє чуття, його найнеобхідніша умова — терплячість і запорука його довговічності — сумлінність. Весь фламандський характер у цих двох словах: терплячість і сумлінність; може здатися, що вони виключають собою багаті відтінки поезії і роблять звичаї країни нудними, як її широкі рівнини, холодними, як її захмарене небо. Насправді ж усе не так. Цивілізація скористалася своєю могутністю, щоб змінити тут усе, навіть наслідки клімату. Якщо уважно придивитися до виробів, створюваних людьми в різних країнах світу, то насамперед дивує, що там, де клімат помірний, їм властиві сірі та бурі кольори, тоді як у жарких краях вони відзначаються надзвичайно яскравими барвами. Звичаї, безперечно, теж підкоряються цьому закону природи. Але обидві Фландрії, де колись переважав темний колір і панував смак до одноманітних барв, знайшли засіб пожвавити свою похмуру, як сажа, атмосферу, вряди-годи віддаючись бурхливим політичним потрясінням, які підкоряли їх то бургундцям, то іспанцям, то французам і побратали 'їх із німцями та голландцями. Від Іспанії вони запозичили розкіш червоногарячих тканин, блис-кучий атлас, яскраво-строкаті килими, плюмажі, мандоліни та придворні манери. Від Венеції за своє полотно та мережива дістали фантастичні вироби зі скла, в яких вино світиться і здається приємнішим на смак. Від Австрії взяли громіздку дипломатію, що, як кажуть у народі, не відріже, поки сім разів не відміряє. Завдяки торгівлі з Індією сюди проникли чудернацькі витвори з Китаю та японські дивовижі. А проте, незважаючи на терплячість фламандців, на їхню звичку все накопичувати, нічого не віддавати, все витримати, обидві Фландрії можна було вважати не більше як такий собі загальноєвропейський склад, аж поки відкриття тютюну поєднало димом розрізнені риси їхнього національного обличчя. Відтоді, попри роздрібненість своєї території, весь народ фламандський об’єднався у своїй пристрасті до люльки та пива.

Коли ця країна — за своєю природою тьмяна й позбавлена поезії — завдяки здержливості й ощадливості засвоїла смак до розкоші та погляди своїх володарів і сусідів, у ній склалося своєрідне життя і характерні звичаї, анітрохи не заплямовані рабським наслідуванням. Мистецтво втратило тут свій ідеальний зміст, зберігши тільки зовнішню форму. Отже, не вимагайте від цієї країни, де народилася пластична поезія, ні комедійної дотепності, ні драматично напруженої дії, ні зухвалих поривів оди або епопеї, ні геніальних сплесків у царині музики; але вона щедра на відкриття та вчені дискусії, які вимагають часу і світла лампи. Тут усе позначене печаттю скороминущих земних утіх. Людина бачить тут тільки те, що є, її гнучка думка так добре пристосовується до потреб життя, що навіть у творах мистецтва не виходить за межі реального світу. Єдина політична ідея, спрямована в майбутнє, виникла в цього народу з чисто економічних міркувань, його революційна сила народилася, коли він захотів сісти у себе вдома з ліктями за стіл і мати цілковиту волю самому розпоряджатися у своїх стайнях та під своїми повітками. Відчуття добробуту і навіяний багатством дух незалежності тут раніше, аніж будь-де, породили той потяг до свободи, який згодом став хвилювати Європу. Таким чином, завдяки сталим поглядам на життя та впертості, яку фламандці набували з вихованням, вони колись стали грізними оборонцями своїх прав.

Цей народ нічого не звик робити недбало — ні будинків, ні меблів, ні гребель, ні трудитися на землі, ні бунтувати. Тому він не має суперників у всьому, за що береться. Вміння виробляти мережива та полотно — а це вимагає терплячого вирощування льону і ще терплячішої праці на фабриках — передається тут у спадщину від батька до сина. Якби виникла потреба показати людську постійність у її найчистішій формі, то найсправедливі-ше, думаю, було б узяти для цього портрет доброго нідерландського бургомістра, здатного, як не раз і траплялося, чесно та скромно померти за інтереси свого Ганзейського союзу.

Тиха поезія такого життя проявиться сама собою, як тільки ми почнемо описувати будинок — один з останніх у Дуе будинків, які ще зберігали свій патріархальний вигляд у ті часи, коли починається наша історія.

З усіх міст Північного департаменту Дуе — на жаль! — найшвидше змінюється на сучасний лад; дух оновлення зробив тут найбільші успіхи, а любов до суспільного поступу поширилась як ніде. З кожним днем у Дуе зникають старовинні будівлі й стираються давні звичаї. Паризький тон, моди, манери тут переважають, і незабаром у мешканців Дуе тільки й залишиться від колишнього фламандського життя що доброзичливість і гостинність, іспанська ґречність, голландська пишнота та охайність. Білокамінні особняки прийдуть на зміну будинкам із червоної цегли. Невпорядкована гармонія батавських форм поступиться мінливій витонченості французьких новинок.

Будинок, де відбулися події, описувані в нашій повісті, стоїть майже насередині Паризької вулиці, й ось уже понад двісті років, як у Дуе його знають під назвою «дім Клаасів». Ван-Кла-аси належали колись до найуславленіших ремісничих родин, котрим Нідерланди завдячують комерційною першістю у багатьох виробництвах, яку вони зберігають і досі. Довгий час Кла-аси очолювали в Генті багате цехове братство ткачів, передаючи свою владу від батька до сина. Коли це велике місто збунтувалося проти Карла V, що хотів скасувати його привілеї, найба-гатший із Клаасів брав у повстанні надто активну участь і, передбачаючи катастрофу та будучи змушений розділити долю своїх товаришів, потайки послав під захист Франції свою дружину, дітей та багатства ще до того, як війська імператора обложили Гент. Передчуття синдика ткачів цілком виправдалися. Коли місто здалося на ласку переможця, його, разом із кількома іншими городянами, повісили як заколотника, хоч насправді він був оборонцем незалежності Гента. Смерть Клааса та його товаришів принесла свої плоди. За ці марні страти іспанський монарх поплатився згодом втратою більшості своїх володінь у Нідерландах. Кров мучеників, пролита на землю, — це той засів, урожай від якого пожинають найраніше. Коли над Дуе простер свій залізний скіпетр Філіпп II, що карав заколотників аж до другого покоління, Клаасам пощастило зберегти свої багатства, поріднившись із дуже вельможним родом де Моліна, чия старша гілка, на той час убога, згодом так забагатіла, що змогла викупити графство Ноуро в королівстві Леон, яке доти належало їй тільки за титулом.

На початку XIX століття після багатьох мінливостей долі, опис яких не становить ані найменшого інтересу, представником тієї гілки роду Клаасів, що оселилася в Дуе, був Валтасар Клаас-Моліна, граф де Ноуро, який волів називатися просто Валтасар Клаас. Його предки, котрі приводили в рух тисячу ткацьких верстатів, наскладали величезне багатство, і Валтасар дістав від них у спадок близько п’ятнадцяти тисяч ліврів річного прибутку з маєтків, розташованих в околицях Дуе, і дім на Паризькій вулиці, одна обстава якого була варта цілого багатства. Що ж до земельних володінь у королівстві Леон, то вони стали предметом судової тяганини між Моліна фламандськими і тією гілкою цього роду, що залишилася в Іспанії. Леонські Моліна виграли процес і прийняли титул графів де Ноуро, хоча носити його мали право тільки Клааси. Проте гординя бельгійських городян переважала кастильську дворянську пиху, і після запровадження Цивільного кодексу Валтасар Клаас знехтував лахміття своєї іспанської вельможності заради своєї слави гент-ського громадянина. Патріотичне почуття буває таке сильне в родинах, які змушені жити у вигнанні, що навіть наприкінці XVIII століття Клааси лишилися вірні своїм традиціям, побуту і звичаям. Вони ріднилися тільки з предковічною буржуазією: нареченій треба було мати серед своїх предків не менше як стільки-то і стільки старшин та бургомістрів, щоб Клааси погодилися прийняти її у свою родину. Крім того, щоб увічнити звичаї свого домашнього вогнища, вони брали собі дружин лише в Брюгге або в Генті, у Льєжі або в Голландії. Коло людей, з якими вони підтримували близькі взаємини, з плином років дедалі зменшувалося і на кінець минулого сторіччя обмежувалося сі-мома-вісьмома родинами судейської знаті, чия поведінка, чия тога з великими складками й сувора напівіспанська поважність не заходили в суперечність із їхніми звичаями. Жителі Дуе почували до роду Клаасів майже святобливу пошану, схожу на забобон. Непохитна чесність Клаасів, їхня бездоганна порядність і незмінна добропристойність — усе це перетворило їх на предмет не менш закоренілого марновірства, аніж традиційне свято Геяна, марновірства, яке чудово виражалося в словах «дім Клаасів». Одвічним духом старої Фландрії віяло від цієї оселі, що становила для любителів буржуазної старовини типовий взірець скромних будинків, які в середні віки ставили для себе багаті городяни.

Головною окрасою фасаду були двостулкові дубові двері, оздоблені великими головками цвяхів, забитих у шаховому порядку; в центрі дверей Клааси з гордості звеліли вирізати два схрещені ткацькі човники. Дверний отвір, вимуруваний з пісковику, вивершувався загостреною аркою, на якій у маленькій увінчаній хрестом башточці виднілася статуетка святої Жене-в’єви, що сиділа за прядкою. Час, звичайно, наклав свій відбиток на витончені прикраси дверей і башточки, але слуги так дбайливо доглядали за ними, що перехожі й тепер могли роздивитися їх у всіх подробицях. Мініатюрні колонки, які утворювали одвірок, теж зберігали свій темно-сірий колір і блищали, наче їх недавно покрили лаком. Обабіч дверей у нижньому поверсі було по два вікна, таких самих, як і всі інші вікна будинку. Їхнє обрамлення з білого каменю нижче підвіконня закінчувалося пишно оздобленою раковиною, а вгорі — двома аркадами, розділеними навпіл стояком хреста, що ділив вікно на чотири неоднакові шибки, бо для того, щоб утворювався хрест, поперечка розміщувалася вище, і дві нижні шибки були майже вдвічі більші, ніж заокруглені верхні. Подвійна аркада була охоплена бордюром із трьох рядів цеглин, що нависали один над одним, причому цеглини то вгрузали в стіну, то виступали на дюйм уперед, утворюючи грецький орнамент. Великі шибки були не суцільними, а складалися з малесеньких ромбоподібних шибочок, вставлених у тонке залізне плетиво віконної рами, пофарбованої в червоний колір. Стіни, вимурувані з цегли, скріпленої білим вапном, були зміцнені на кутах і через рівні проміжки по фасаду кам’яною в’яззю. На другому поверсі було п’ять вікон, на третьому лише три, а в мансарду світло проникало крізь великий круглий отвір, облямований пісковиком, розділений на п’ять частин і пробитий посеред трикутного фронтону зі шпилем, наче роза над соборним порталом. Над гребенем даху крутився флюгер у вигляді веретена з прядивом. Бічні сторони великого трикутника, який утворювала стіна, вивершена вгорі шпилем, були вимурувані з прямокутними виступами — своєрідними сходами, що вели аж до верхньої лінії другого поверху, де ліворуч і праворуч дім був прикрашений пащами фантастичних звірів — ринвами для стікання дощової води. Внизу попід стіною тяглася призьба, викладена з брил пісковику. Нарешті ще один слід старовинних звичаїв: по обидва боки дверей, між вікнами виходили на вулицю два люки, крізь які спускалися до льохів, — їх накривали дерев’яні, окуті широкими залізними смугами, ляди. Відтоді, як дім було збудовано, його фасад дбайливо чистили двічі на рік. Якщо десь випадав шматочок вапна, ямку негайно замазували. Шибки, підвіконня, стіни протирали від пилюки ретельніше, ніж протирають у Парижі най-дорогоцінніший мармур. Тому на фасаді будинку не було помітно найменшого занепаду. Хоча цегляні стіни потемніли від давності, дім зберігся так само добре, як зберігається дорога для любителя стара картина або стара книга, що завжди залишалися б новими, коли б не зазнавали в нашій атмосфері згубного впливу шкідливих газів, які загрожують і нам самим; захмарене небо, вологе повітря Фландрії й постійна тінь на вузькій вулиці часто затьмарювали блиск цієї будівлі, якому вона завдячувала своєю вишуканою охайністю, що, проте, надавала їй холодного і похмурого вигляду. Поет захотів би, щоб крізь віконця башточки пробилися кілька травинок, щоб у розколинах пісковикових брил зазеленів мох; він волів би, щоб цеглини потріскалися, щоб під аркадами вікон між червоних квадратиків їхнього потрійного орнаменту зліпила собі гніздо яка-небудь ластівка. Отож надто опоряджений і охайний фасад, напівстертий від постійної чистки, надавав будинку вигляду сухої доброчесності та статечної пристойності, й романтик, либонь, став би шукати собі інше мешкання, якби йому довелося поселитись навпроти. Коли гість смикав за сплетену з дроту шворку, яка звисала уздовж одвірка, і служниця, з’явившись на дзвінок, відчиняла одну стулку дверей із заґратованим віконцем посередині, ця стулка під дією власної ваги виривалася з рук і гримала так, ніби була відлита з бронзи, — відлуння глухо розкочувалося під склепіннями просторої галереї з плитковою підлогою та в глибині дому. Розмальована під мармур, завжди прохолодна й посипана дрібним пісочком, галерея вела у великий квадратний внутрішній двір, вимощений широкими глазурованими плитами зеленавого кольору. Ліворуч були кухні, челядня, комірчина, в якій прасували білизну; праворуч — дров’яна повітка, склад кам’яного вугілля та різні служби, двері, вікна і стіни яких були вкриті розписами й підтримувалися у винятковій чистоті. Світло, проникаючи у двір, оточений чотирма червоними стінами з білими смугами, віддзеркалювалося і грало рожевими відтінками, які надавали фігурам та найменшим деталям розпису таємничої витонченості й фантастичності.

Другий будинок, у якому, власне, й жила родина (у всьому схожий на той, що виходив на вулицю), стояв у глибині двору — у Фландрії такі будівлі називають заднім помешканням. Перша кімната нижнього поверху там правила за вітальню, освітлювана двома вікнами з боку подвір’я і ще двома, які виходили в сад, такий самий завширшки, як і будинок. Одні скляні двері виводили в сад, другі — у двір, а що двері в сад були якраз навпроти дверей на вулицю, то гість, який прийшов сюди вперше, міг уже на порозі охопити поглядом і внутрішню обставу цієї оселі, й зелені хащі в глибині саду. Передній дім, призначений для прийомів, — там, на третьому поверсі, були й покої для приїжджих гостей, — звичайно, містив у собі предмети мистецтва та розкоші, нагромаджені протягом віків; але ні в очах Кла-асів, ні з погляду знавця ніщо не зрівнялося б зі скарбами, які прикрашали помешкання, де впродовж двох сторіч минало життя родини. Клаас, який помер за свободу Гента, ремісник, про котрого читач дістав би надто слабке уявлення, якби історик забув відзначити, що він нажив на виготовленні вітрил для всемогутнього венеційського флоту близько сорока тисяч срібних марок — цей Клаас мав другом знаменитого різьбяра по дереву Ван-Гуїзія з Брюгге. Не раз митцеві доводилося черпати з ремісникового гаманця. Незадовго перед повстанням Гента Ван-Гуїзій, що на той час забагатів, приготував для свого друга несподіваний подарунок: вирізьбив для нього з великого шматка чорного дерева грандіозний барельєф, де було подано головні сцени з життя Артевелде, пивовара, який свого часу був правителем обох Фландрій. Ця дерев’яна панель складалася з шістдесяти окремих панно, на яких було зображено близько тисячі чотирьохсот тільки головних персонажів, і її вважали за найви-датніше творіння Ван-Гуїзія. Капітан, що стеріг городян, яких Карл V звелів повісити у день свого в’їзду в рідне місто, кажуть, пообіцяв влаштувати Клаасові втечу, якщо той подарує йому шедевр Ван-Гуїзія; але ткач уже відіслав панно до Франції. Вся вітальня оздоблена цими панно, що їх, із глибокої пошани до страченого мученика, Ван-Гуїзій власноруч повставляв у дерев’яні рами, пофарбовані ультрамарином із золотими прожилками, і сьогодні найменші клаптики найдосконалішого творіння великого майстра цінуються на вагу золота. Сам Ван-Клаас, якого Тиціан намалював у костюмі голови суду в справах розділу майна, дивився з простінка над каміном і, здавалося, досі керував родиною, яка шанувала в ньому великого предка. Високий камін, змурований з простого каменю, в минулому столітті обличкували білим мармуром; на ньому стояли старовинні дзиґарі та два свічники, виготовлені з масивного срібла, кожен з п’ятьма крученими відгалуженнями досить поганого смаку. Чотири вікна були задраповані широкими шторами з червоної в чорну квітку камки, підбитої білим шовком; такою самою тканиною було обтягнуто й меблі, якими залу обставили наново за часів Людовіка XIV. Явно сучасний паркет складався з білих дерев’яних плиток великого розміру, облямованих дубом. Стелю, поділену на кілька картушів з вирізьбленим у центрі маска-роном роботи Ван-Гуїзія, залишили в первісному вигляді, й вона зберегла темні тони голландського дуба. В чотирьох кутках зали височіли зрізані колони зі свічниками, такими, як і на каміні; посередині стояв круглий стіл. Обабіч зали, уздовж стін, були розставлені картярські столи. В ті часи, коли починається наша повість, на двох мармурових поличках, підтримуваних позолоченими консолями, стояли дві наповнені водою скляні кулі, де над піском та мушлями плавали червоні, золоті і сріблясті рибки. Зала здавалася водночас осяйною й похмурою. Стеля звичайно поглинала промені, нічого не віддзеркалюючи. Хоча з боку саду вливалося щедре світло, виблискуючи на чорному дереві різьблених панно, але крізь вікна, які виходили у двір, його соталося так мало, що на протилежній стіні тільки ледь-ледь зблискували золоті прожилки. Тому у вітальні, де все сяяло в сонячний день, здебільшого панували темні барви, червонясті, меланхолійні тони, такі, як ото осіннє сонце сипле на верховіття дерев. Немає потреби далі описувати дім Клаасів, хоча різні сцени нашої історії відбуватимуться, звичайно, і в інших кімнатах, поки що вистачить загального погляду.

В один з останніх днів серпня 1812 року біля вікна, яке виходило в сад, сиділа у глибокому кріслі жінка, котра щойно повернулася з недільної вечерні. Навскісні промені вечірнього сонця падали на будинок, перетинали вітальню, химерними зблисками завмирали на різьблених дерев’яних панно, що прикрашали стіну з боку подвір’я й охоплювали жінку пурпуровим світінням, яке відкидала камкова штора на вікні. Навіть пересічний художник, просто змалювавши жінку цю так, як вона сиділа, либонь, створив би шедевр — таким глибоким смутком, такою скорботою було затьмарене її обличчя. Положення тіла й витягнутих ніг свідчило про пригнічений настрій людини, яка так зосереджено віддалася одній невідчепній думці, що навіть перестала усвідомлювати своє фізичне буття; її думка відкидала промінь у майбутнє — так іноді, сидячи на березі моря, можна бачити, як пробивається крізь хмари сонячний промінь і прокреслює на обрії світляну смугу. Руки в жінки звішувалися з підлокітників крісла, а голова відкинулася на спинку, мовби була занадто важка для неї. Дуже простора сукня з білого перкалю не давала змоги судити про форми тіла, а перса й стан ховалися під складками шарфа, зав’язаного на грудях. Навіть якби світло й не падало їй на обличчя, мовби умисне його вирізняючи, то й тоді кожен зосередив би увагу виключно на ньому; і най-безтурботнішу дитину вразила б глибока пригніченість, що проступала в його заціпенілому виразі, холодному, незважаючи на кілька гарячих сльозинок. Немає нічого страшнішого, як спостерігати таку безнадійну скорботу, що лише зрідка перехлюпує через край і знову застигає на обличчі, ніби лава навкруг вулкана. Можна було подумати — це мати, яка, помираючи, залишає своїх дітей у безодні вбогості, без найменшої надії, що якась людська душа прихистить 'їх і догляне. В обличчі цієї жінки — хоч їй було років сорок, але на той час вона виглядала гарнішою, ніж будь-коли в юності — не було жодної риси, характерної для фламандок. Густі чорні коси облямовували щоки і спадали на плечі. Чоло, опукле і звужене в скронях, було з жовтавим відтінком, але під ним сяяли чорні палахкотючі очі. Її суто іспанське обличчя, смугляве, майже без рум’янцю, подзьобане віспинками, приваблювало погляд бездоганним овалом своєї форми; незважаючи на трохи спотворені риси, його контури зберегли тонкість і величну вишуканість, що іноді проступали аж надто виразно, коли якийсь порух душі повертав їй її первісну чистоту. Найбільшого благородства надавав її мужньому обличчю орлиний ніс, і хоч через високу горбинку він здавався неправильним, усе ж у його будові переважала витонченість, яку годі описати; носова перегородка була тоненька, аж прозора, й відсвічувала рожевим. Широкі, густо покриті зморщечками губи виражали гордість, навіяну високим походженням, але разом із тим несли на собі відбиток природженої доброти й привітної вдачі. Можна було заперечувати красу цього обличчя, водночас рішучого й по-жіночому лагідного, але воно приковувало до себе увагу. Низенька на зріст, горбата й кульгава, ця жінка свого часу довго просиділа в дівках ще й тому, що їй уперто відмовляли в розумі; проте не один чоловік, глибоко зворушений виразом палкої пристрасті та невичерпної ніжності, що відбивався на її обличчі, свого часу підпадав під її чари, здава-лося б, несумісні зі стількома фізичними вадами. Вона багато в чому була схожа на свого діда, герцога де КасаРеаль, іспанського гранда. В цю мить чари, що колись так деспотично впливали на закохані в поезію душі, струменіли від її обличчя ще сильніше, ніж у будь-яку хвилину її минулого життя, але вони були спрямовані, так би мовити, в порожнечу, виражаючи чаклунську волю, всемогутню у стосунку до людей, але безпорадну перед фатальною долею. Раз у раз її погляд відривався від скляної кулі, від рибок, на яких вона дивилася, не бачачи їх, і тоді вона підводила очі вгору, ніби в розпачі волаючи до небес. Її страждання, здавалося, були з тих, про які признаються одному Богові. В глибокій тиші чутно було тільки, як стрекочуть і сюрчать коники та цвіркуни в саду, звідки пашіло жаром, мов із печі, як у суміжній із залою кімнаті, де слуга накривав на стіл, глухо подзенькують столове срібло й тарілки, як стукотять там стільці. Зненацька засмучена дама прислухалась і, здавалося, опанувала себе; вона взяла носовичок, утерла сльози, спробувала всміхнутися і з таким успіхом стерла з обличчя вираз скорботи, закарбований на всіх її рисах, що можна було подумати, ніби ніщо її не хвилює, ніби життя її позбавлене будь-яких тривог. Чи тому, що постійно сидячи вдома через свої недуги, вона звикла помічати деякі явища, непривітні для інших, але надзвичайно важливі для людей, охоплених неспокоєм або хвилюванням, чи тому, що природа винагородила її за фізичні вади, обдарувавши тоншими відчуттями, ніж у істот, зовні начебто куди досконаліших, — хай там як, але вона почула чоловічі кроки в галереї, збудованій над кухнями та службовими приміщеннями; та галерея сполучала передній будинок із заднім. Шарудіння кроків чулося все виразніше. Незабаром уже й людина стороння, не обдарована здатністю долати душею простір і возз’єднуватися зі своїм другим «я», що часто буває властиво палким натурам, подібним до цієї жінки, легко почула б чоловічі кроки — уже на сходах, які вели з галереї в залу. Почувши цю ходу, найнеуважніша людина стривожилася б, тому що неможливо було слухати її холоднокровно. Хода кваплива або уривчаста лякає. Коли людина підхоплюється на ноги з криком: «Пожежа!» — її кроки волають не менш красномовно, ніж голос.

Якщо це так, то й хода протилежна за змістом має розбуджувати в душі не меншу тривогу. Поважна, некваплива хода того чоловіка, мабуть, тільки роздратувала б людину, не схильну до роздумів; зате натури спостережливі або неврівноважені спізнали б почуття, близьке до жаху, почувши ті розмірені кроки, здавалося, позбавлені життя, але такі важкі, що дошки рипіли під ними, ніби по них хтось раз у раз бив важкими залізними молотами. У тих кроках ви впізнали б нерішучу й важку ходу старого діда або величний поступ мислителя, який тягне за собою цілі світи. Зійшовши з останньої приступки сходів і нерішуче ступивши обома ногами на плиткову підлогу, він на мить зупинився посеред широкого майданчика, куди виходив коридор, який вів від челядні, і звідки можна було потрапити і до зали, і до їдальні — крізь однакові двері, розташовані поруч і майже не помітні на тлі майстерно вирізьблених панно. У цю мить легке тремтіння, схоже на те, яке спричиняє електрична іскра, пробігло по жінці, що сиділа у кріслі; але водночас найніжніша усмішка торкнула її уста, а обличчя, схвильоване очікуванням радості, засяяло, як у італійської мадонни; вона вмить знайшла в собі сили затаїти свій моторошний страх на самому дні душі й обернула голову до різьблених дверей у кутку вітальні, які зворухнулися, а тоді відчинились так поривчасто, що бідолашна жінка здригнулася.

Валтасар Клаас увійшов, ступив кілька кроків, не глянувши на дружину, а може, й глянувши, та не помітивши, і зупинився посеред зали, підтримуючи правою рукою ледь похилену голову. Жахлива мука, до якої ця жінка досі не могла звикнути, хоч переживала її по багато разів на день, стиснула їй серце, розвіяла усмішку й поглибила борозенку на смуглявому чолі між бровами, яка утворюється як слід сильних пристрастей, що спалахують надто часто; її очі наповнилися слізьми, але вона зразу 'їх утерла, глянувши на Валтасара. Годі було без глибокого хвилювання дивитися на главу родини Клаасів. Замолоду він, мабуть, був схожий на того прекрасного мученика, який погрожував Карлові V, обіцяючи стати новим Артевелде; але тепер йому можна було дати років шістдесят — хоч насправді йому не виповнилося й п’ятдесяти — і передчасна старість знищила цю благородну схожість. Його високий стан злегка горбився — чи то робота змушувала Клааса часто нахилятись, чи то спинний хребет скривився під вагою голови. Він мав широкі груди, могутній торс; але нижня частина тіла, хоч і мускулиста, була слабо розвинена, і ця невідповідність у будові тіла, колись, очевидно, збудованого досконало, інтригувала спостерігача і спонукала шукати пояснень, завдяки яким особливостям у способі життя виникла така фантастична зовнішність. Густе русяве волосся, рідко розчісуване, спадало на плечі на німецький зразок, але в безладі, що пасував до химерного вигляду цього чоловіка. На широкому чолі проступали ґулі, в яких Галль поміщав поетичні світи. Ясні, бездонно сині очі іноді раптом яскраво спалахували — таке трапляється, як помічено, у захоплених дослідників таємничих явищ природи. Його ніс — колись, мабуть, бездоганний за формою — тепер подовшав, а ніздрі мовби усе більше й більше розширялися внаслідок мимовільного напружування нюхальних м’язів. Волохаті вилиці сильно випинали, і через те уже збляклі щоки здавалися ще більш запалими; прегарно окреслений рот був затиснутий між носом і коротким, різко задертим підборіддям. Обличчя було не так овальне, як довге; отож наукова система, яка твердить, ніби кожне людське обличчя схоже на голову якоїсь тварини, знайшла б собі зайве підтвердження у Валтасарі Клаасі, в чиїх рисах легко було помітити щось коняче. Його шкіра щільно обтягувала кістки, наче її безперервно сушив таємний вогонь; а вряди-годи, коли він дивився в простір, мовби шукаючи там здійснення своїх надій, так і здавалося, що він вивергає крізь ніздрі полум’я, яке спалювало йому душу. Глибокі почуття, що одухотворюють великих людей, відбивалися на цьому блідому, змережаному глибокими зморшками обличчі, на цьому чолі, насупленому, мов у старого короля, змученого турботами, але насамперед в очах — вони палахкотіли й від цнотливого горіння, підтримуваного тиранічною ідеєю, і від внутрішнього полум’я, яке роздмухував могутній інтелект. Темні круги біля глибоко запалих очей, мабуть, з’явилися внаслідок безсонних ночей та жахливих ударів вічно ошукуваної надії, яка знову й знову відроджувалась. Непробудний фанатизм, навіяний захопленнями в царині мистецтва або науки, проявлявся, крім того, в постійній і чудернацькій неуважності цього чоловіка, про яку свідчили його вбрання та манери, що цілком відповідали дивовижній і страховинній зовнішності. Широкі волосаті долоні були брудні, під довгими необрізаними нігтями виднілися чорні смужки. Його черевики завжди були або нечищені, або без шнурків. У всьому домі лише хазяїн міг дозволити собі таку дивну примху — бути вкрай неохайним. Вкриті плямами панталони з чорного сукна, незастебнута камізелька, збита набік нашийна хусточка, роздертий зеленавий фрак доповнювали те фантастичне поєднання жалюгідного і значущого, яке б у когось іншого свідчило про злидні, породжені порочним життям, але у Валтасара Клааса було просто недбалістю генія. Надто часто порок і геніальність призводять до однакових наслідків, збиваючи з пантелику юрбу. Хіба геніальність — не постійне надуживання, яке поглинає час, гроші, тіло і приводить до лікарні ще скоріше, аніж шкідливі пристрасті? Здається, люди шанують порок навіть більше, ніж генія, бо генію вони відмовляють у кредиті. Мабуть, таємні труди вченого через те так нескоро приносять вигоду, що суспільство боїться розрахуватися з ним за життя, воно воліє поквитатися з ним інакше — не прощаючи йому ні його вбогості, ні нещасть. Хоч Валтасар Клаас ніколи не пам’ятав, де він є і що навколо нього робиться, усе ж таки, коли він відривався від своїх таємничих споглядань, коли лагідний і приязний вираз пожвавлював обличчя мислителя, коли втуплений кудись у простір погляд втрачав суворий блиск і в ньому спалахувало щире почуття, коли він озирався навкруг себе, повертаючись до життя реального і буденного, важко було тоді не віддати належне привабливій красі цього обличчя, тонкому розуму, що відбивався у його виразі. Отож кожен, хто бачив його в такі хвилини, жалкував, що ця людина більше не належить світському товариству, кажучи: «А, певно, гарний він був замолоду!» Поширена помилка! Ніколи Валтасар Клаас не здавався таким поетичним, як тепер. Безперечно, Лафатер захотів би вивчити це обличчя, на якому відбивалися терплячість, чисто фламандська порядність, духовна чистота, де все було широким і величним, де пристрасть здавалася спокійною, тому що дихала силою. Звичаї цього чоловіка, мабуть, були цнотливими, слово — святим, дружба — вірною, відданість — бездоганною; але воля, яка спрямовує ці переваги на користь батьківщині, суспільству або сім’ї, внаслідок фатального збігу обставин дала їм інше призначення. Цей громадянин, якому належало оберігати спокій домашнього вогнища, дбати про достаток, спрямовувати дітей до чудового майбутнього, жив поза колом своїх обов’язків та прихильностей у спілкуванні з якимсь близьким йому духом. Священикові він видався б сповненим благодаті, художник привітав би в ньому великого майстра, фанатик вирішив би, що перед ним ясновидець Сведенборгової церкви. В цю мить його роздертий, зношений костюм дивно контрастував з чарівливою вишуканістю жінки, яка так скорботно ним милувалася. Люди з фізичними вадами, але розумні й обдаровані чудовою душею, виявляють у своєму вбранні витончений смак. Вони або вдягаються зовсім просто, розуміючи, що їхня привабливість цілком у сфері духовній, або вміють замаскувати свої тілесні вади якими-небудь елегантними дрібничками, що відвертають увагу того, хто дивиться на них, даючи поживу його розуму. А ця жінка не тільки мала добру душу, вона ще й любила Валтасара Клааса тією інстинктивною жіночою любов’ю, яка є прообразом почуття янгольського. Вихована в середовищі найзнаменитіших родин Бельгії, вона могла розвинути свій смак, навіть якби не була обдарована ним від природи; та коли її порадником стало бажання постійно подобатися коханому чоловікові, вона стала вдягатися з чарівною вишуканістю, що не здавалася недоречною попри її тілесні вади. А втім, помітно псували її стан тільки плечі — одне було вище другого.

Вона виглянула крізь вікно у двір, потім у сад, ніби хотіла переконатися, що крім Валтасара поблизу нікого немає, кинула на нього погляд, сповнений покори, яка відзначає фламандських жінок, бо вже давно кохання витіснило у неї з душі гордість, притаманну іспанській знаті, й лагідно мовила:

— Валтасаре, ти, мабуть, дуже заклопотаний?.. Ось уже тридцять третю неділю ти не ходив ні до обідні, ні до вечерні.

Клаас нічого не відповів. Дружина опустила голову, склала руки й чекала, знаючи, що чоловікова мовчанка не означає ні погорди, ні зневаги до неї, а є наслідком тиранічної стурбованості, що опанувала його цілком. Валтасар належав до тих, хто довго зберігає в душі юнацьку делікатність, він відчув би себе злочинцем, якби бодай чимось образив жінку, пригнічену усвідомленням своєї фізичної неповноцінності. Можливо, з усіх чоловіків тільки він розумів, що одне слово, один погляд можуть затьмарити роки щастя і що кривда здається ще жорстокішою, коли заходить у різкий контраст зі звичною добрістю; бо внаслідок своєї природи ми схильні більше засмучуватися несподіваною прикрістю у щасті, ніж утішатися раптовою радістю в горі. Через якусь хвилину Валтасар начебто прийшов до тями, рвучко озирнувся і сказав:

— Вечерня? А, діти пішли до вечерні...

Він ступив кілька кроків, щоб виглянути в сад, де повсюди росли чудові тюльпани; та раптом зупинився, мов укопаний, і вигукнув:

— Чому, чому за належний час не утворюється сполука?

«Чи не збожеволів він, бува?» — вжахнулася його дружина.

Щоб читач відчув усю напругу вищеописаної сцени, нам слід кинути погляд на колишнє життя Валтасара Клааса та онуки герцога де Каса-Реаль.

У 1783 році Валтасар Клаас-Моліна де Ноуро — а йому тоді виповнилося двадцять два роки — мав усі підстави вважатись, як то кажуть у Франції, красенем. Щоб закінчити свою освіту, він приїхав до Парижа, де засвоїв чудові манери у товаристві пані д’Егмонт, графа де Горна, князя д’Аренберга, іспанського посла, Гельвеція, французів бельгійського походження або осіб, які приїхали з Бельгії і яких за давністю їхнього роду або за багатством зараховували до вельмож — законодавців тодішнього світського тону. Молодий Клаас знайшов серед них кількох родичів та друзів, і ті ввели його у вищий світ перед самим його падінням; та, як і більшість молодиків, Валтасара спершу куди дужче вабила слава й науки, аніж марнославна суєта. Він часто зустрічався з ученими, а надто з Лавуазьє, який тоді приваблював увагу публіки більше завдяки своєму величезному багатству — адже він був генеральним відкупником, — ніж своїми відкриттями в хімії; хоча згодом знаменитий хімік цілком витіс-нив у ньому нікчемного відкупника. Валтасар палко захопився наукою, розвиткові якої сприяв Лавуазьє, і став його найвіддані-шим учнем; але він був молодий, вродливий, як і Гельвецій, і незабаром парижанки навчили його дистилювати лише дотепи й кохання. Хоча спочатку Валтасар завзято вкинувся в науку й спромігся заслужити від Лавуазьє кілька похвал, він незабаром покинув свого вчителя і став брати уроки вишуканого смаку в тих наставниць, у котрих багаті молодики завершували свій курс науки життя і прилучалися до звичаїв вищого світського товариства, яке в Європі складає одну родину. Але п’янкі мрії про світський успіх тривали недовго; надихавшись паризьким повітрям, Валтасар вернувся додому, стомлений пустим існуванням, яке не відповідало ні його палкій душі, ні люблячому серцю. Домашнє життя, таке тихе, спокійне, яке зринало йому в пам’яті, тільки-но хтось згадував у розмові про Фландрію, на думку Валтасара, значно більше пасувало до його вдачі та духовних устремлінь. Позолота паризьких салонів не стерла в його душі красу потьмянілої вітальні та садочка, де так щасливо минало його дитинство. Треба не мати ні домашнього вогнища, ні батьківщини, щоб залишитися в Парижі. Париж — місто для космополітів або для людей, які всі свої здобутки в науках, мистецтві або в політиці пов’язують із успіхами на терені вищого світу. Отже, син Фландрії повернувся в Дуе, як голуб у Лафонтена повертається в рідне гніздо, він плакав від радощів, приїхавши до міста в той самий день, коли там влаштовують процесію Геяна. Це свято — джерело забобонних веселощів для всього міста, тріумф фламандських легенд — увійшло в звичай саме тоді, коли родина Клаасів переселилася в Дуе. Після смерті батька й матері Валтасар залишився єдиним хазяїном у домі й протягом якогось часу мусив займатися справами. Коли минуло перше горе, він відчув, що йому пора одружитися, аби надати завершеності тому щасливому існуванню, блаженні принади якого знову підкорили його собі. Не бажаючи відступати від родинного звичаю, він, за прикладом своїх предків, подався шукати собі дружину до Гента, Брюгге, Антверпена; але жодна з дівчат, яких там зустрів Валтасар, не припала йому до вподоби. Мабуть, у нього були якісь особливі погляди на шлюб, бо з юності його звинувачували в тому, що він не ходить торованими стежками. Якось у свого родича в Генті він почув розмову про одну дівчину з Брюсселя, що стала предметом досить жвавої суперечки. Одні вважали, що тілесні вади панни де Темнінк затьмарюють її красу, інші, навіть незважаючи на це, вважали її принади бездоганними. Старий родич Валтасара Клааса сказав своїм гостям, що гарна ця дівчина чи не гарна, але вона має душу, й він сам би з нею одружився, якби був молодший. І розповів, як недавно вона відмовилася від спадку, залишеного їй батьком та матір’ю, щоб улаштувати молодшому братові гідний його імені шлюб, поступившись заради братового щастя своїм щастям і, по суті, принісши йому в жертву своє життя. Адже дарма сподіватися, що панна де Темнінк тепер вийде заміж, будучи вже не першої молодості й без посагу, якщо вона не знайшла собі пари, навіть коли була юною і багатою. А через кілька днів Валтасар Клаас уже домагався руки панни де Темнінк, якій було тоді двадцять п’ять років. Він закохався в неї відразу. Хосефіна де Темнінк подумала, що йдеться про скоро-минущу примху, й відмовилася вислухати освідчення пана Клааса; але пристрасть має притягувальну силу, а для молодої дівчини, неправильно збудованої і кульгавої, любов, яку вона вселила вродливому молодикові, має в собі стільки зваби, що вона дозволила упадати коло себе.

Знадобилася б ціла книжка, щоб з усіма подробицями описати кохання молодої дівчини, яка безвідмовно скорилася суспільній думці, що проголосила її негарною, хоча сама вона почуває в собі неподоланний чар, породжений глибокими почуттями. Це й заздрість до чужого щастя, і невтримне бажання помститися суперниці, яка викрадає бодай єдиний погляд коханого, і, нарешті, тривоги й побоювання, невідомі більшості жінок, про які тут варто згадати трохи докладніше. Сумнів, що призводить до таких драм у коханні, становив би основу цього надзвичайно доскіпливого аналізу, в якому не один знайшов би втрачену, але не забуту, поезію найперших у своєму житті хвилювань: благородний екстаз, схований на самому дні серця, який ніколи не проступає у виразі обличчя; страх, що тебе не зрозуміють, і незглибима радість, коли тебе зрозуміли; вагання душі, замкненої в собі, й магнетичні струми, які надають очам нескінченного розмаїття відтінків; думки про самогубство, що виникають унаслідок одного слова і розвіюються від інтонації голосу, не менш багатої, ніж почуття, постійність якого вона підтверджує попри всі підозри; боязкі погляди, за якими ховається незламна рішучість; раптові бажання говорити й діяти, пригнічувані власною ж таки силою; внутрішнє красномовство, яке знаходить вияв у фразах незначущих, але вимовлюваних схвильованим голосом; таємничі вияви тієї первісної душевної сором’язливості, тієї божественної скромності, яка примушує людину великодушну залишатись у тіні і надає невимовного чару невисловленим признанням; одне слово, усю красу молодого кохання і всю слабість його могутності.

Хосефіна де Темнінк була кокеткою через велич своєї душі. Усвідомлення своїх очевидних вад зробило її такою самою неприступною, якою буває найсліпучіша красуня. Острах, що рано чи пізно її роздивляться й розлюблять, пробудив її гордість, зруйнував довіру і надав їй мужності ховати на самому дні серця перші радощі розбудженого почуття, що їх інші жінки люблять підкреслювати усіма своїми манерами, створюючи собі з них ніби гордовитий убір. Чим сильніше штовхало її до Валтасара кохання, тим більше боялася вона висловити йому свої почуття. Чи не здадуться в ній жалюгідними хитрощами ті жести, погляди, відповіді, запитання, що полестили б чоловікові, якби проявилися в іншої жінки? Жінці вродливій дозволено бути самою собою, світ завжди готовий поблажливо простити їй якусь дурницю або недоладність, тоді як досить одного погляду, щоб зігнати найпривабливішу усмішку з уст жінки негарної, затьмарити острахом вираз її очей, підкреслити незграбність її жестів, скувати бентегою її поведінку. Хіба вона не знає, що лише їй заборонено припускатися помилок, адже ніхто не повірить, що вона здатна залагодити їх, і, крім того, ніхто не надасть їй такої нагоди. Хіба необхідність завжди поводитися бездоганно не гасить її здібностей, не сковує 'їхнього розвитку? Така жінка може жити тільки в атмосфері янгольської поблажливості. Але де ви знайдете серця, здатні виявити поблажливість, не приправлені гіркою й образливою жалістю? Ці думки, які вона засвоїла, коли зрозуміла, наскільки жахливою може бути чемність у світському товаристві, де знаки уваги ранять жорстокіше, ніж образливі випади, підкреслено нагадуючи людині про її нещастя, пригнічували панну де Темнінк, постійно пробуджували в ній ту ніяковість, яка заганяла на дно душі най-принадніші почуття і робила холодними її манери, її розмову, погляд. Вона могла виявити закоханість тільки потай, наважувалася стати красномовною і вродливою лише в самотині. Нещаслива при яскравому світлі дня, вона була б чарівною, якби їй дозволили жити лише вночі. Не раз, щоб випробувати Вал-тасарове кохання, вона свідомо наражалася на ризик утратити його й нехтувала нарядами, які почасти могли б приховати її тілесні вади. Її іспанські очі сяяли чарівною знадою, коли вона помічала, що здається Валтасарові прекрасною й у недбалому одязі. Та все ж недовіра псувала їй рідкі хвилини, протягом яких вона була готова віддаватися щастю. Вона відразу ж починала запитувати себе, чи не тому Клаас хоче одружитися з нею, що йому потрібна в домі рабиня, чи немає в нього якихось таємних вад, і тільки через те змушений він узяти собі бідну, скривджену природою дівчину. Іноді ці постійні тривоги надавали нечу-ваної ціни тим годинам, коли вона вірила в тривалість і щирість кохання, завдяки якому вона мріяла помститися світському товариству. Щоб проникнути в глиб душі коханого, вона, перебільшуючи свою негарність, викликала його на тонкі суперечки, й у таких випадках Валтасар несамохіть висловлював мало втішні для неї істини; але їй подобалося його збентеження, коли вона змушувала його признатися, що дружину люблять насамперед за чудову душу й відданість, які обіцяють постійне безхмарне щастя, і що після кількох років шлюбного життя чоловікові стає байдужісінько, яка в нього жінка — найгарніша чи найпотвор-ніша у світі. Зібравши все, що тільки є правдивого в парадоксах, які ставлять за мету збавити ціну жіночій красі, Валтасар зненацька помічав, як мало в цих міркуваннях приємного для його співрозмовниці, і вся доброта його серця виявлялася в тих делікатних уточненнях, якими він умів переконати Хосефіну де Темнінк, що для нього вона бездоганна. Відданості, яка, можливо, є вершиною жіночого кохання, бідолашній дівчині не бракувало, бо вона вже була втратила усяку надію, що коли-небудь її покохають; до того ж її захопила перспектива боротьби, в якій почуття мало взяти гору над красою; потім вона знайшла велич у тому, щоб віддати своє серце, не вірячи в кохання; і, нарешті, щастя, хай би як недовго воно тривало, для неї коштувало надто дорого, щоб вона відмовилася спробувати його на смак. Внутрішня непевність і душевна боротьба надали цьому благородному створінню такого чару, а її почуттям — такої несподіваної жаги, що Валтасарове кохання набуло характеру майже рицарського поклоніння.

Вони побралися на початку 1795 року. Подружжя поїхало в Дуе, щоб провести перші дні свого спільного життя в патріархальному домі Клаасів, скарби якого Хосефіна де Темнінк побільшила, привізши із собою кілька прекрасних картин Мурільйо та Веласкеса, діаманти, що дісталися їй у спадок від матері, та чудові подарунки, які надіслав їй брат, котрий став герцогом де Каса-Реаль. Небагато жінок були щасливішими, ніж пані Клаас. Її щастя тривало п’ятнадцять років; жодна хмаринка не затьмарила його за цей час, і, мов сонячний промінь, воно проникало в усі куточки її життя, осявало там усе до дрібниць. У багатьох чоловіків бувають відхилення в характері, що призводять до постійних незгод; отож чоловіки, як правило, руйнують гармонію свого домашнього життя, порушують ідеал сімейного щастя; адже більшості чоловіків властиві дріб’язкові вади, а дріб’язкові вади породжують прикрі сварки. Один буде чесний і діяльний, але черствий і непоступливий; інший буде добрий, але впертий; цей любитиме дружину, але не вмітиме проявити твердість характеру, а той, заклопотаний своїми амбіціями, любитиме так, ніби відбуває повинність, і, надавши дружині усі втіхи багатства, позбавить її буденних радощів життя. Одне слово, чоловіки в нашому суспільстві далекі від досконалості, і ніхто не думає винуватити їх у цьому. Люди розумні мінливі, наче барометр, і тільки геній буває добрий по-справжньому. Отож істинне щастя перебуває на двох кінцях драбини духовних цінностей. Тільки несосвітенний дурень і високий геній здатні — один через свою слабкість, другий завдяки своїй силі — на ту рівність настрою, на ту незмінну лагідність, які згладжують шерехатості життя. У одного — це байдужість і млявість; у другого — поблажливість і схильність до високих роздумів не тільки про першооснови буття, а й про повсякденні дрібниці. І той, і той однаково прості й наївні; але в одного — це порожнеча, у другого — глибина. Тому кмітливі жінки, за браком чоловіка геніального, іноді схильні обирати собі дурня як найменше лихо. Так от Валтасар проявив велич своєї душі в найбуденніших життєвих обставинах. Йому хотілося бачити в подружньому коханні витвір мистецтва і, як властиво людям високого духу, що не терплять нічого недосконалого, дати йому розвинутися в усій красі. Його розум постійно вносив розмаїття у спокійне щастя, його шляхетна вдача проявлялася в милосерді й поступливості. Так, хоч Валтасар і поділяв філософські погляди XVIII сторіччя, він аж до 1801 року надав у себе притулок католицькому священикові, зважаючи на чисто іспанську фанатичну пристрасть до католицької віри, яку його дружина всмоктала з молоком матері, і знехтувавши неабияку загрозу для себе з боку революційних законів; а згодом, коли культ у Франції було відновлено, він став щонеділі супроводжувати дружину до меси. Його любов завжди була позначена пристрастю. Ніколи у своєму домашньому побуті не дозволяв він собі виявляти перевагу чоловічої сили, що так подобається жінкам; у відношенні до Хосефіни це могло б здатися виявом жалості. Одне слово, він надзвичайно тонко відчував її настрій, умів потішити її самолюбство і ставився до неї, як до рівної собі, причому іноді прикидався ображеним, як ото ображається чоловік на красуню дружину, що надто любить підкреслювати свої переваги над ним. На його губах завжди сяяла щаслива усмішка, а його мова незмінно дихала ніжністю. Він кохав свою Хосефіну заради неї й заради себе, з тією пристрастю, в якій проявляється глибокий захват перед красою жінки та її духовними якостями. Вірність, яку часто нав’язують чоловікам суспільні закони, релігія або розрахунок, у Валтасара здавалася мимовільним проявом почуттів і не обходилася без милих пустощів, які властиві весні кохання. Ці два однаково люблячі створіння — бо Валтасар Клаас знайшов у Хосефіні де Темнінк постійне і повне втілення своїх надій — не знали такого поняття, як подружній обов’язок. Валтасарове серце тамувало свою жагу, не знаючи переситу, і як чоловік він був завжди щасливий. Іспанська кров дала про себе знати в онуці герцога де Каса-Реаль і наділила її інстинктивним даром нескінченно урізноманітнювати насолоди кохання, але, крім того, Хосефіна виявилася здатна й на ту безмежну відданість, у якій знаходить собі вияв геній жінки, як у жіночій знаді проявляється її краса. Вона кохала чоловіка зі сліпим фанатизмом і по першому його знаку радісно пішла б на смерть. Валтасарова делікатність пробудила в ній най-великодушніші жіночі почуття і вселила їй непереборну потребу давати більше, ніж отримувати. Взаємний обмін щастям, яким вони обдаровували одне одного, помітно розхитав її стриманість, вона любила все палкіше, і це почуття, опанувавши її всю цілком, почало проступати в кожному її слові, погляді, вчинках. Вдячність одне до одного надихала й різноманітила життя їхніх сердець, а упевненість у тому, що для коханої людини ти все на світі, усувала з 'їхнього життя дріб’язковості й надавала значущості кожній подробиці їхнього буденного існування. А крім того, хіба жінка горбата, яку чоловік вважає стрункою, жінка кульгава, яку чоловік і не хоче бачити іншою, жінка вже немолода, яка здається йому молодою, — хіба така жінка не має підстав вважати себе найщасливішою істотою серед своїх подруг? Людська пристрасть не може піднестися вище. Чи не в цьому слава жінки — коли в ній поклоняються тому, що світ вважає каліцтвом? Забути, що жінка кульгава, не може ступати прямо — це хвилинний самообман; але любити її за те, що вона кульгава, — означає обожнювати її фізичну ваду. Чи не слід би в євангелії жіноцтва вигравіювати такий вислів: блаженні негарні, бо царство кохання належить їм? Мабуть, красу треба вважати лихом для жінки, бо ця недовговічна квітка надто впливає на почуття, яке вона вселяє, — чи не схоже таке кохання на шлюб із розрахунку? Зате кохання, яке пробуджує або переживає жінка, позбавлена скороминущих переваг, таких привабливих для синів Адамових, це — кохання воістину справжнє, це — пристрасть правдива й таємнича, це — палкі обійми душ, це — почуття, для якого ніколи не настане день розчарування. Така жінка наділена привабливістю, невідомою для світу, вона вислизає з-під його нагляду, вона прекрасна тоді, коли їй цього треба, й ті хвилини, які змушують її забувати про свої фізичні вади, наповнюють її такою гордістю, що вона скрізь і завжди домагатиметься успіху. Тому найзнаменитіші в історії випадки вірного кохання були навіяні жінками, в яких юрба знаходила той чи той ґандж. Клеопатра, Джованна Неаполітанська, Діана де Пуатьє, панна де Лавальєр, пані де Помпадур — одне слово, більшість жінок, прославлених у царині кохання, — не були позбавлені вад, як тілесних, так і духовних; а от більшість жінок, чию красу вважають бездоганною, не знали щастя в коханні. Це дивне, на перший погляд, явище, певно, має свої причини. Можливо, чоловік не так прагне насолод, як живе духовним почуттям? Можливо, привабливість вродливої жінки — за своєю суттю цілком фізична — має свої межі, тоді як чари жінки нічим не примітної, духовні в своїй основі, нескінченні у своєму розмаїтті? Чи не ця істина становить зміст оповіді, яка лежить в основі «Тисячі й однієї ночі»? Якби дружина Генріха VIII була негарна, вона не склала б голови на ешафоті й подолала б непостійність свого володаря.

Хоч як дивно — а втім, для дівчат іспанського походження це не так уже й дивно, — пані Клаас не була освічена. Вона навчилася читати й писати, але до двадцяти років, коли рідні забрали її з монастиря, вона була знайома лише з творами ченців-аскетів. Увійшовши до світського товариства, вона спочатку зажадала світських розваг і засвоїла лише пусту науку добре вдягатися; та вона була настільки пригнічена усвідомленням свого невігластва, що не зважувалася вступати до розмов, і її вважали дурненькою. Одначе містичне виховання сприяло тому, що почуття в ній збереглися в усій своїй силі, й анітрохи не зіпсувався її природжений розум. Ця спадкоємиця вельможного роду, дурненька й негарна в очах світського товариства, стала розумною і прекрасною для свого чоловіка. У перші роки 'їхнього подружнього життя Валтасар намагався дати дружині знання, яких їй бракувало, щоб вона могла впевнено почуватися у вищому світі. Але, мабуть, було вже пізно, у Хосефіни збереглася тільки пам’ять серця. Вона не забувала жодного чоловікового слова, якщо воно стосувалося 'їх обох; й утримувала в пам’яті найнезначущіші подробиці з їхнього щасливого життя, а вчорашній урок геть-чисто забувала. В іншого подружжя таке неуцтво стало б причиною серйозних непорозумінь, але пані Клаас мала таке наївне відчуття пристрасті, так благоговійно, так свято вона кохала, а бажання зберегти своє щастя робило її такою кмітливою, що вона, здавалося, завжди розуміла чоловіка, й дуже рідко її невігластво знаходило надто очевидний вияв. До того ж коли двоє людей кохають одне одного й так сильно, що для них знову й знову відроджується перший день їхньої пристрасті, це невичерпне щастя має властивості, які впливають на весь триб життя. Хіба тоді не повертається дитинство, якому байдужісінько до всього на світі, крім сміху, радості, задоволення? А коли життя кипить, коли вогнище почуттів яскраво палає, людина надає йому змогу горіти, зовсім про це не думаючи, не сперечаючись, не співвід-носячи засобів і мети. Хай там як, а жодна з дочок Євиних не розуміла свого жіночого покликання краще, ніж пані Клаас. Вона була наділена притаманною фламандкам слухняністю, яка надає стільки чару домашньому вогнищу, а відтінена властивою для іспанок гордістю, ця риса набувала особливої витонченості. Хо-сефіна вміла примусити шанувати себе, вселяла повагу до себе одним поглядом, у якому іскрилося почуття власної гідності і свого високого сану, але перед Клаасом вона схилялася; вона сповідалася йому в усіх своїх діяннях та помислах і кінець кінцем піднесла його так високо, так близько до Бога, що її кохання набуло відтінку святобливого обожнювання і від цього стало ще палкішим. Вона з гордістю перейняла всі звичаї фламандської буржуазії і вважала питанням особистої честі домогтися, щоб у домі всього було вдосталь, щоб його обстава утримувалася в бездоганній чистоті, щоб усе в ньому було тільки найвищого ґатунку, щоб на стіл подавалися тільки найкращі, найвитон-ченіші страви, а домашнє життя минало в цілковитій гармонії з потребами серця. Клааси мали чотирьох дітей — двох хлопчиків і двох дівчаток. Старша з дівчаток, Маргарита, народилася 1796 року. Найменшеньким був трирічний малюк на ім’я Жан-Валтасар. Материнське почуття в пані Клаас майже не поступалося її любові до чоловіка. Через те в душі Хосефіни, а надто в останні дні життя, точилася жахлива боротьба між двома однаково сильними почуттями, з яких одне було ніби ворогом другого. Сльози й жах, що відбивалися на її обличчі в ту мить, коли ми почали оповідь про домашню драму, яка потай визрівала у цьому мирному домі, були спричинені побоюванням Хосефіни, чи не принесла вона своїх дітей у жертву чоловікові.

1805 року брат пані Клаас помер, не залишивши дітей. Згідно з іспанським законом сестра не мала права наслідувати земельні володіння брата, пов’язані з передачею родового титулу; але в окремому заповіті герцог відписав їй близько шістдесяти тисяч дукатів, і спадкоємці бічної лінії не могли висунути проти цього жодних заперечень. Хоч почуття, яке поєднувало Валтасара Кла-аса й Хосефіну, не було заплямлене міркуваннями вигоди, все ж вона відчула певне задоволення, одержавши статок, який дорівнював статкові чоловіка, й була щаслива, діставши змогу у свою чергу вдячно запропонувати дещо тому, хто з такою шляхетною безкорисливістю віддав їй усе. Отже, доля захотіла, щоб шлюб, у якому люди розважливі вбачали безумну витівку, виявився успішним і з погляду розрахунку. Одначе знайти застосування цій сумі було нелегко. Дім Клаасів був так багато обставлений меблями, картинами, дорогоцінними дрібничками та витворами мистецтва, що здавалося неможливим додати туди щось гідне цього опорядження. Завдяки властивому для Клаасів вишуканому смаку 'їхня родина зібрала у себе справжні скарби. Якось одне покоління захопилося збиранням чудових картин; а потім виникла необхідність поповнювати вже почату колекцію, і смак до живопису став спадковим. Сто картин, що прикрашали галерею, яка сполучала задній дім з приймальними апартаментами, розташованими на другому поверсі переднього будинку, і ще з півсотні інших полотен, розміщених у парадних залах, були зібрані за три століття терплячих пошуків. То були знамениті творіння Рубенса, Рейсдаля, Ван-Дейка, Терборха, Герарда Доу, Тенірса, М’єріса, Пауля Поттера, Вувермана, Рембрандта, Гоббеми, Кранаха і Гольбейна. Картин італійських і французьких художників було менше, але всі справжні й значущі. Ще якомусь поколінню Клаасів заманулося збирати сервізи з японської та китайської порцеляни. Котрийсь там Клаас захопився колекціонуванням меблів, інший — срібного посуду, одне слово, кожен із них мав свою манію, свою пристрасть, що є однією з найприкметніших рис фламандського характеру. Валтасарів батько, останній уламок славетного голландського суспільства, зібрав одну з найба-гатших колекцій знаменитих у всьому світі тюльпанів. Окрім цих успадкованих багатств, що становили величезний капітал і чудово прикрашали старий будинок, зовні простий, наче мушля, і так само, як мушля, розцвічений усередині перламутровим мерехтінням найбагатших кольорів і відтінків, Валтасар Клаас володів ще й маєтком на Оршійській рівнині. Він не йшов за прикладом французів, які витрачають усі прибутки, й дотримувався прадавнього голландського звичаю споживати тільки одну чверть; але й тисяча двісті дукатів на рік давали йому змогу витрачати на життя не менше, ніж витрачали найбагатші городяни Дуе. З опублікуванням Цивільного кодексу така розважливість стала виправданою. Оскільки тепер спадщину мали розділяти порівну, їхні діти могли залишитися майже бідняками, а з часом розвіялися б і багатства старовинного дому-музею Клаасів. Заручившися згодою Хосефіни, Валтасар розпорядився її статком так, щоб забезпечити кожного з дітей не гірше, ніж були забезпечені батьки. У домі Клаасів і далі жили скромно, а на заощаджені кошти купували лісові угіддя, які трохи постраждали під час недавніх війн, але при належному догляді мали через десять років набути величезної цінності.

Світське товариство Дуе, в якому обертався Валтасар Клаас, так добре зуміло оцінити чудовий характер і високі переваги його дружини, що за своєрідною мовчазною угодою її було звільнено від світських обов’язків, яким у провінції надають неабиякої ваги. Хоч Клааси жили в місті всю зиму, Хосефіна рідко відвідувала світське товариство, і світське товариство почало збиратися в неї. Вона приймала щосереди і давала три парадні обіди на місяць. Усі зрозуміли, що вона краще почувається вдома, де, крім того, її утримували палка любов до чоловіка й турботи, яких вимагало виховання дітей. Так до 1809 року минало життя родини Клаасів, що так мало пристосовувалося до загальноприйнятих звичаїв. Внутрішньо багате любов’ю й радістю, зовні життя цих двох людей було, проте, схоже на будь-яке інше. В палкому коханні Валтасара Клааса, яке дружина вміла підтримувати, мабуть, знайшла застосування, як він сам висловлювався, його природжена схильність плекати щастя, а виплекати щас-тя було, звичайно, не менш важливо, ніж виростити тюльпани, до чого змалку він мав охоту, і це благородне захоплення звільнило його від необхідності віддатися, за прикладом своїх предків, якій-небудь манії.

Та наприкінці 1809 року розум і поведінка Валтасара зазнали зловісних змін, які почалися так природно, що спершу пані Клаас не визнала за потрібне розпитувати його. Якось увечері її чоловік ліг спати в глибокій задумі, шанувати яку вона вважала за свій обов’язок. Жіноча делікатність і звичка до покори змушували її мовчки чекати Валтасарових признань, адже чоловікова любов така щира й надійна, любов, яка не давала Хосефіні найменшого приводу до ревності, дозволяла їй сподіватись і на його відвертість. Вона була певна, що чоловік відповість, якщо вона зважиться запитати його, але почуття невпевненості, яке лишилося в неї ще від перших життєвих вражень, утримувало її. Крім того, духовна недуга чоловіка пройшла через кілька фаз і лише поступово ставала все виразнішою, аж поки набрала тієї грізної сили, яка зруйнувала добробут і щастя родини. Попри свою заклопотаність, Валтасар протягом кількох місяців був балакучим та уважним, як і раніше, а зміна в характері знаходила вияв тільки в тому, що він часто поринав у задуму. Довгий час пані Клаас сподівалася, що рано чи пізно чоловік відкриє їй таємницю своїх занять; можливо, міркувала вона, він не хоче нічого розповідати, поки не доб’ється сприятливих результатів, адже багато чоловіків з гордості приховують труднощі, з якими їм доводиться боротись, і воліють показуватися лише в ролі переможця. Отож настане день тріумфу, і їхнє щастя засяє ще яскравішим світлом, адже Валтасар не міг не помітити, що в його коханні утворилася прогалина, серце неодмінно мало сказати йому про це. Вона надто добре знає свого чоловіка, і вона певна, він дорікає собі за те, що через нього його Пепіта ось уже кілька місяців почуває себе менш щасливою. І Хосефіна й далі зберігала мовчанку, в душі навіть радіючи, адже страждала вона через нього й задля нього — а в її пристрасті був і відтінок іспанського благочестя, яке ніколи не відокремлює віру від кохання й не розуміє почуття без страждань. Отож вона чекала, що чоловік поверне їй свою прихильність, і щовечора повторювала собі: «Це буде завтра!», думаючи про своє щастя, як думають про людину, котра кудись відлучилася. Посеред цих таємних тривог і зачала Хосефіна свою останню дитину, і саме тоді з невблаганною ясністю вона зрозуміла, яке горе чекає її в майбутньому. Віднині кохання стало для Валтасара лише розвагою, може, тільки трохи приємнішою, ніж інші. Жіноча гордість, уперше скривджена, допомогла їй виміряти глибину провалля, що несподівано розверзлося між нею і колишнім Клаасом. А тим часом стан Валтасара дедалі погіршувався. Чоловік, який раніше весь цілком віддавався сімейним радощам, який годинами грався з дітьми, качався з ними у вітальні на килимі або в піску на алеях саду, який, здавалося, й жити не міг, не зазираючи в чорні очі своєї Пепіти, цей чоловік навіть не помітив, що дружина завагітніла, забув про свою родину, забув про себе самого. Що далі пані Клаас зволікала з розпитуваннями про предмет його зацікавлень, то менше вона почувала в собі сміливості. На одну думку про те, щоб звернутися до нього із запитанням, уся кров шугала їй у голову, а голос завмирав. Нарешті вона вирішила, що перестала подобатись чоловікові, й тоді вже неабияк стривожилася. Це побоювання заполонило її думки, довело її до розпачу, до збудження, і тепер по багато годин проводила вона у журливих роздумах та сумних припущеннях. Вона виправдовувала Валтасара й у всьому звинувачувала себе, вважаючи себе негарною і старою; потім їй спало на думку, що то він із великодушності, такої принизливої для неї, хоче бодай формально зберегти їй вірність, а тому шукає забуття в праці, й вона вирішила повернути йому незалежність за допомогою таємного розлучення, в якому й ховається розгадка зовні щасливого існування, що ним утішаються деякі родини. Та перш ніж сказати «прощай» своєму подружньому життю, вона спробувала заглянути в глибину його серця, але воно виявилося закритим для неї. Несамохіть вона помічала, як Валтасар байдужів до всього, що він раніше любив: не звертав найменшої уваги на квітучі тюльпани й зовсім не думав про своїх дітей. Безперечно, він віддався якійсь пристрасті, що не мала стосунку до сердечних почуттів, але такі пристрасті, на думку жінок, висушують серце аж ніяк не менше. Ніхто не викрав у неї чоловікового кохання — воно просто заснуло в ньому. Така втіха не по-легшувала горе Хосефіни. Тривалість цієї кризи пояснювалася одним словом — надія, яке й ховає в собі таємницю таких подружніх взаємин. Коли сердешна жінка доходила до цілковитого розпачу, що додавав їй сміливості звернутися до чоловіка з розпитуваннями, раптом саме тоді випадали їй щасливі хвилини, протягом яких Валтасар доводив їй, що хай навіть він і перебував під владою диявольських думок, вони вряди-годи дозволяли йому знову ставати самим собою. В такі хвилини, коли небо для неї прояснювалося, вона надто поспішала навтішатися щастям і не хотіла порушувати його, надокучаючи чоловікові, а коли нарешті набиралася духу й уже була готова заговорити з Валтасаром, він вислизав від неї в ту саму мить, коли вона уже розтуляла рота, — зненацька йшов геть або поринав у безодню роздумів, від яких ніщо не могло його відірвати. Напружене духовне життя незабаром почало відбиватися руйнівними ознаками на тілі — спершу непомітно, але відчутно для жінки люблячої, бо вона намагалася вгадати таємні думки чоловіка з його зовнішнього вигляду. Не раз Хосефіна ледве стримувалася від сліз, бачачи, як після обіду Валтасар сідав у крісло біля каміна, похмурий, замислений, втупивши погляд у темне панно і не помічаючи мовчанки, яка панувала навколо нього. З жахом відзначала вона майже непомітні зміни, що спотворювали обличчя, в якому вона своїм закоханим поглядом знаходила стільки одухотвореної краси; а тепер із кожним днем воно втрачало свою духовну наснагу, й застиглі риси ставали безвиразними. Іноді очі ніби скляніли — здавалося, його погляд обертався кудись усередину. Бувало, що, поклавши дітей спати, а потім просидівши кілька годин у мовчанці, змучена відчуттям самотності й своїми моторошними думками, бідолашна Пепіта осмілювалася спитати: «Тобі погано, любий?» На таке запитання Валтасар часто зовсім не відповідав, а якщо й відповідав, то здригався, ніби людина, щойно розбуджена від жаского сну, і сухо, глухим голосом казав «ні», яке гострим болем відбивалося в тремтячому серці дружини.

Хоча Хосефіна воліла б приховати від друзів безглузде становище, в якому вона опинилася, їй усе ж таки довелося про це говорити. Як то ведеться в малих містечках, майже в усіх салонах почалися розмови про те, що Валтасар схибнувся, а в деяких гуртках були відомі й такі подробиці, про які Хосефіна нічого не знала. Дехто з друзів вирішив порушити мовчанку, приписувану правилами пристойності, й висловив сильну стурбованість, і тоді Хосефіна поквапилася знайти виправдання чоловіковим дивацтвам. Пан Клаас, пояснювала вона, почав велику роботу, яка поглинає всі його сили, зате її успіх послужить славі його родини та його батьківщині. Це таємниче пояснення вельми полестило амбіціям городян і вплинуло на уми у сприятливий для Клааса спосіб, адже в Дуе більше, ніж у будь-якому іншому місті, люблять свою країну і прагнуть її прославити. Такі припущення Кла-асової дружини здавалися до певної міри слушними. На горищі переднього будинку, куди Валтасар тепер ішов щоранку, довго щось обладнували робітники різних професій. А Клаас затримувався на тому горищі усе довше й довше, до чого дружина та слуги поступово звикли, і нарешті почав пропадати там цілими днями. Але яке нечуване горе! Лише з принизливих для дружини розповідей приятельок, здивованих її незнанням, довідалася пані Клаас, що її чоловік весь час купував у Парижі всілякі фізичні прилади, дуже дорогі хімічні речовини, книжки, устаткування і, як казали, розорявся заради пошуків філософського каменя. Вона повинна подумати про дітей, додавали приятельки, про своє власне майбутнє; було б злочином не застосувати всього свого впливу на те, щоб відвернути чоловіка з хибного шляху, який він для себе обрав. Хоч пані Клаас, віднайшовши в собі всю гордість вельможної дами, зуміла припинити ці безглузді балачки, але, попри зовнішній спокій, її опанував такий моторошний жах, що вона вирішила відмовитися від політики цілковитого послуху. Якось вона влаштувала так, що виникла атмосфера, коли дружина почуває себе нарівні з чоловіком, і, набравшись духу, запитала у Валтасара, чому він так змінився і чому постійно усамітнюється. Фламандець спохмурнів і сказав:

— Люба, ти нічого в цьому не розумієш.

Одного дня Хосефіна стала наполегливо просити, щоб він відкрив їй свою таємницю, ніжно нарікаючи, що не розділяє всіх думок того, з ким розділила життя.

— Якщо це тебе цікавить, — відповів Валтасар, тримаючи дружину в себе на колінах і пестячи її чорні коси, — то скажу тобі, що я повернувся до хімії, і тепер я найщасливіша людина у світі.

Минуло два роки після тієї зими, коли Клаас став хіміком, і все у його домі змінилося. Чи товариство було ображене постійною неуважністю вченого, чи боялося потурбувати його, а може, через свої таємні тривоги пані Клаас стала менш люб’язною, тільки тепер її навідували лише найближчі друзі. Валтасар не покидав свого дому, він зачинявся у себе в лабораторії на цілий день, а бувало, залишався там і на ніч, і виходив до своєї сім’ї лише під час обіду. Наступного року він не захотів провести, як звичайно, літні місяці в селі, і його дружина теж не мала охоти жити там сама. Іноді Валтасар виходив із дому прогулятися й не повертався аж до наступного ранку, не думаючи про те, що пані Клаас усю ніч мучитиметься в смертельній тривозі; вона посилала слуг розшукувати його в місті, але все було марно, а що увечері брами зачинялись, як то заведено у містах-фортецях, то вона не мала змоги послати людей на пошуки за міські мури. Отож нещасливій жінці не лишалося навіть болісної надії, яку дає нам чекання, і вона страждала до ранку. А Валтасар із неуважності просто забував повернутися до міста раніше, аніж зачинять браму, і спокійнісінько з’являвся вранці, не здогадуючись, яких страждань завдає він родині своєю забудькуватістю. Щаслива знову бачити його, дружина, проте, мучилася не менш, ніж від недавнього страху, адже вона мовчала, не зважуючись розпитувати його, бо коли після першої такої пригоди запитала, де він пропадав, Валтасар лише здивовано відповів:

— А що таке? Не можна й прогулятися?

Пристрасть не вміє обманювати. Отож внутрішня тривога пані Клаас тільки підтверджувала чутки, які їй хотілося б спростувати. Уже замолоду вона досить вивчила, що означає ввічливе співчуття світського товариства; щоб не переживати його вдруге, вона ще більше замкнулася у себе вдома, куди перестали приходити навіть найближчі друзі. Безлад в одязі, що завжди так принижує гідність людини з вищих шарів суспільства, дійшов у Валтасара до крайньої межі й служив новою, далеко не останньою причиною для гіркого смутку дружини, бо вона звикла до вишуканої, суто фламандської охайності, якої раніше завжди дотримувався чоловік. Спершу, домовившись із Мюлькіньє, чоловіковим лакеєм, Хосефіна намагалася чистити й лагодити Валтасарову одіж, яка щодня перетворювалася на брудне ганчір’я, але потім довелося відмовитися від цього. І коли потай від Валтасара вона міняла забруднені, роздерті або діряві одежини на нові, він того ж таки дня перетворював їх на лахміття. Ця жінка, що п’ятнадцять років була щасливою, жінка, в чиєму серці ніколи не пробуджувалися ревнощі, ця жінка несподівано відкрила, що вона, мабуть, не займає ніякого місця в серці, де раніше неподільно царювала. Вона походила з Іспанії, й палкі почуття іспанки збунтувалися в ній, коли вона виявила суперницю в науці, яка забрала в неї чоловіка; муки ревнощів терзали їй серце й роздмухували її любов. Але що можна вдіяти проти науки? Як боротися з її безнастанною, тиранічною й дедалі могутнішою владою? Як знищити суперницю, коли та невідчутна й невидима? Хіба жінка, чиї сили обмежені природою, може змагатися з думкою, яка невичерпна у своїх насолодах і завжди нова у своїй привабливості? Як протистояти знадливій могутності ідей, адже вони здаються ще цікавішими і прекраснішими, коли до них треба пробиватися крізь труднощі, й заманюють людину так далеко від реального світу, що вона забуває про найніжніші почуття до своїх близьких? Нарешті, незважаючи на суворі розпорядження Валтасара, його дружина вирішила, що вона принаймні не розлучатиметься з чоловіком, вона замкнеться з ним на тому горищі, де він усамітнюється, й віч-на-віч зітнеться зі своєю суперницею, допомагаючи чоловікові в ті довгі години, які він віддавав своїй жахливій володарці. Вона надумала потай проникнути до майстерні, що так невтримно вабила до себе Валтасара, й домогтися дозволу залишитися там назавжди. Отож вона хотіла принаймні розділити з Мюлькіньє право входити до лабораторії; але, щоб не робити його свідком сварки, якої вона боялася, Хосефіна стала чекати такого дня, коли чоловік працюватиме сам-один, без лакея. Віднедавна вона з гнівним роздратуванням стежила, як знову й знову слуга підіймається на горище: хіба не знав він усього того, що так хотілося знати їй, що чоловік приховував від неї, а вона не сміла його спитати! Своєму слузі Валтасар довіряє більше, ніж їй, дружині!

І ось, тремтяча, майже щаслива, Хосефіна піднялася на горище до чоловіка — але тут уперше в житті вона довідалася, який Валтасар у гніві. Не встигла вона відчинити двері, як він стрибнув до неї, схопив її й грубо виштовхав на сходи, аж вона мало не покотилася вниз.

— Слава Богу, ти жива! — вигукнув Валтасар, підводячи її.

Вся обсипана скалками якоїсь скляної кулі, пані Клаас побачила перед собою чоловікове обличчя — від жаху воно було біле мов крейда.

— Моя люба, я ж тобі заборонив сюди приходити, — сказав він, знесилено сідаючи на приступку сходів. — Тільки святі щойно врятували тебе від смерті. Завдяки якій щасливій випадковості я в ту мить дивився на двері? Ми обоє мало не загинули.

— Я була б така щаслива! — відповіла вона.

— Мій дослід пропав, — провадив Валтасар. — Лише тобі я можу простити жаль, якого завдала мені ця жахлива невдача. Можливо, я розклав би азот. Іди-но, займися своїми справами.

І Валтасар пішов до себе в лабораторію.

— Можливо, я розклав би азот! — повторила бідолашна жінка, повернувшись до своєї кімнати, й залилася слізьми.

Ця фраза була для неї незрозуміла. Звикши завдяки своїй освіченості розбиратися геть у всьому, чоловіки не знають, який то для жінки жах, коли вона не в спромозі збагнути думки того, кого вона любить. Ці небесні створіння поблажливіші за нас, і якщо ми неспроможні збагнути мову 'їхніх душ, вони від нас це приховують; вони остерігаються показати, що їхні почуття тонші, й притлумлюють своє горе з тією самою радістю, з якою мовчать про свої потаємні втіхи; але в коханні вони вимогливіші, аніж ми, й не задовольняються лише серцем коханого чоловіка, вони прагнуть, щоб їм належали і всі його помисли. Пані Клаас нічого не тямила в науці, якою займався її чоловік, і це породжувало в її душі досаду сильнішу, ніж могла б у ній пробудити краса суперниці. Коли жінка змагається з жінкою, то та з них, яка кохає по-справжньому, завжди зберігає одну перевагу — здатність кохати сильніше; але невдача Хосефіни свідчила про цілковиту її безпорадність і принижувала в ній усі почуття, які допомагають нам жити. Вона нічого не розуміла! І це невігластво розлучало її з чоловіком. Але найдужче мучило її пекуче усвідомлення того, що Валтасар часто перебував між життям та смертю, і, будучи зовсім близько від неї — і водночас так далеко! — наражався на небезпеки, яких вона не могла розділити з ним, яких навіть не могла зрозуміти. Все це було наче пекло — або в’язниця, в якій розпачливо борсалася її душа, не бачачи виходу, не знаючи надії. Тоді пані Клаас захотіла принаймні довідатися, чим же так приваблива ця наука, і з книжок почала таємно вивчати хімію. Після цього дім Клаасів перетворився на монастир.

Такими були послідовні фази нещастя, через які пройшла родина Клаасів, перш ніж дійшла до стану своєрідної громадської смерті, що спостигла її на той час, з якого починається наша оповідь.

Це жахливе становище ускладнюється ще й чисто практичною стороною справи. Як усі жінки з палкою душею, пані Клаас відзначалася нечуваною безкорисливістю. Ті, хто справді кохає, знають, яка то дрібничка гроші супроти почуттів і як не хочеться про них і думати. Одначе Хосефіна не могла приглушити в собі гострої тривоги, коли довідалася, що чоловік має триста тисяч франків боргу, позичених під заставу своїх маєтностей. Наявність цих закладних документально підтверджувала, що не марними були тривожні чутки та припущення, які ходили по місту. Опанована цілком зрозумілим неспокоєм, пані Клаас була змушена, пригнітивши гордість, звернутися за поясненнями до но-таря, який вів справи Клааса, втаємничити його у своє горе або принаймні дозволити йому про все здогадатися і нарешті почути від нього таке принизливе запитання:

— То ваш чоловік досі нічого вам не сказав?

На щастя, Клаасів нотар доводився йому майже родичем, і ось яким чином. Дід Валтасара узяв за дружину дівчину з родини антверпенських П’єркенів, що були ріднею П’єркенам із Дуе, які від часів того шлюбу і вважали Клаасів своїми родичами, хоч і не мали з ними якихось близьких взаємин. Пан П’єркен, двад-цятишестирічний молодик, який щойно успадкував справу свого батька, був єдиним, хто досі мав доступ у дім Клаасів. Останні кілька місяців Хосефіна жила в такому цілковитому усамітненні, що нічого не знала про крах, про який говорили в усьому місті. Нотар мусив повідомити їй цю новину. Він сказав, що Клаас, мабуть, заборгував великі суми фірмі, яка постачала для нього хімічні речовини. Навівши довідки про Клаасів статок та про довіру, якою він користувався, фірма приймала всі його замовлення і, незважаючи на великий розмір боргу, без побоювань надсилала йому посилки. Пані Клаас доручила П’єркенові зажадати рахунки на виконані для чоловіка замовлення. Через два місяці Проте й Шифревіль, фабриканти хімічних реактивів, надіслали підсумковий рахунок, що досягав майже ста тисяч франків. Вивчаючи докладений до рахунку опис, пані Клаас і П’єркен дивувалися дедалі дужче. Хоч багато пунктів лишилися для них незрозумілі через ужиті там чисто наукові або комерційні терміни, вони відчули страх, побачивши в рахунку назви багатьох цінних металів і навіть діамантів — правда, в малих порціях. Велика сума боргу легко пояснювалася кількістю замовлених товарів, тим, що пересилання деяких реактивів і дорогих апаратів вимагало застережних заходів, надзвичайно високою ціною хімічних речовин, що пояснювалося або їхньою рідкістю в природі, або складним процесом добування й нарешті дорожнечею фізичних та хімічних приладів, виготовлених за спеціальними замовленнями Клааса. В інтересах свого родича нотар навів довідки щодо Проте й Шифревіля, і добра слава цих торговців не давала підстав сумніватися в правильності 'їхніх розрахунків із Клаасом, якого, до речі, вони часто навіть звільняли від зайвих витрат, повідомляючи його про результати, добуті паризькими хіміками. Пані Клаас попросила нотаря нікому не розповідати в Дуе про ці закупи чоловіка — інакше його визнали б за божевільного. П’єркен відповів, що він, не бажаючи завдавати шкоди добрій славі Клааса, і так до останнього моменту не складав нотаріальних зобов’язань, нині неминучих, оскільки суми, довірені Клаасові його клієнтами на чесне слово, були надто значними. Він відкрив своїй родичці справжні розміри лиха, сказавши їй, що коли вона не знайде способу перешкодити чоловікові так безумно марнотратити свій статок, через півроку спадкова маєтність буде обтяжена іпотечними заставами, які перевищуватимуть її вартість. Що ж до нього, П’єркена, то він уже остерігав свого родича з усією обережністю, необхідною у стосунку до людини, яка здобула собі таку цілком заслужену пошану, але нічого не домігся. Раз і назавжди Валтасар йому відповів, що трудиться заради слави й добробуту своєї родини.

Таким чином, до сердечних мук, які терзали пані Клаас ось уже два роки, накладаючись одна на одну, так що кожна нова прикрість обтяжувалася всіма колишніми, тепер додався і страх — моторошний, невтолимий страх перед майбутнім, яке обіцяло їй жахливі випробування. Жінки наділені передчуттями, правдивість яких іноді межує з чудом. Чому жінки здебільшого бояться, а не плекають радісних надій, коли йдеться про найважливіші життєві інтереси? Чому вони вірять лише у те щасливе майбутнє, яке їм обіцяє релігія? Чому так точно вони вгадують катастрофи з маєтністю або кризи, що загрожують нашим долям? Можливо, почуття, яке єднає їх із коханим чоловіком, допомагає їм навдивовижу добре зважувати його сили, оцінювати здібності, вивчати вподобання, пристрасті, вади і переваги; постійне спостереження за цими рушійними причинами, які завжди діють у них на очах, наділяє жінок справді фатальним даром передбачати наслідки цих причин за всіх можливих обставин. Те, що вони бачать у сучасному, дозволяє їм судити про майбутнє — цю проникливість легко пояснити досконалістю 'їхньої нервової організації, яка дає їм змогу вловлювати найнепомітніші прояви в царині думки й почуттів. Усе в них вібрує в унісон із могутніми духовними струсами. Вони або передчувають, або передбачають. Таким чином, хоч пані Клаас уже два роки була, по суті, розлучена з чоловіком, вона передчувала, що він змарнує свій статок. Вона правильно оцінила нестямний порив Валтаса-рової думки, його незламну впертість; якщо справді він хоче відкрити спосіб виготовляти золото, то він спокійно вкине у горнило дослідів і свій останній шматок хліба; але чого все-таки він шукає? Досі материнське почуття і подружня любов так зливалися в серці цієї жінки, що між ними ніколи не вставали діти, яких однаково міцно любили і вона, і її чоловік. Та іноді вона раптом починала більше почувати себе матір’ю, ніж дружиною, хоча частіше бувала більше дружиною, аніж матір’ю. Вона завжди була готова пожертвувати своїм статком і навіть дітьми заради щастя чоловіка, який обрав її за дружину, покохав, обожествив, чоловіка, для якого й тепер вона була єдиною жінкою в світі, але часто її мучили докори сумління, що вона не досить любить дітей, й обсідали гнітючі сумніви. Як жінка вона страждала за того, кому віддала серце; як мати — страждала за своїх дітей; як християнка — страждала за всіх. Вона мовчала, ховаючи в душі жорстоку бурю, адже тільки чоловікові дано право вирішувати долю родини, тільки йому дозволено влаштовувати 'їхнє життя за своїм уподобанням, і за свої вчинки він звітує лише перед Богом. Та й чи могла вона докоряти Валтасарові за те, що він користується її статком, після того як за десять років подружнього життя він стільки разів доводив свою некорисливість? Чи їй бути суддею його задумів? Проте совість у згоді з почуттям та законами твердила їй, що батьки лише оберігають майно дітей і не мають права позбавляти їх матеріального достатку. Щоб ухилитися від розв’язання цих пекучих питань, Хосефіна воліла заплющувати очі, наслідуючи людей, які відвертають погляд від провалля, на дно якого, вони знають, їм доведеться впасти. Ось уже півроку чоловік не давав їй грошей на домашні витрати. Вона розпорядилася таємно продати в Парижі дорогі діамантові прикраси, які брат подарував їй у день весілля, й запровадила в домі сувору ощадливість. Вона відпустила гувернантку дітей і навіть Жанову годувальницю. В давнину така розкіш, як власні екіпажі, була невідома буржуазії, скромній у своїх звичаях і гордій у почуттях, а отже, й дім Клаасів був непристосований до цього новітнього звичаю, і Валтасар мусив улаштувати стайню та каретний сарай у чужому будинку, який стояв навпроти через вулицю. Але тепер він був такий заклопотаний, що зовсім перестав стежити за цією частиною господарства, яка, звичайно ж, вимагає чоловічого нагляду, і пані Клаас відмовилася від обтяжливих видатків на екіпажі й обслугу — зрештою, цілком зайвих, адже останнім часом жили вони усамітнено; та попри переконливість останнього аргументу, вона не стала прикривати свій вимушений захід слушним приводом. Вона воліла мовчати, бо досі факти майже завжди спростовували її пояснення. До того ж у Фландрії, де, як і в Голландії, вважають безумством витрачати усі прибутки, ощадливість, запроваджена віднедавна в домі Клаасів, і не потребувала виправдання. Правда, Маргариті, 'їхній найстаршій дочці, виповнювалося шістнадцять років, і Хосефіна, звичайно, хотіла б знайти для неї достойного чоловіка і ввести її до світського товариства, як то годилося дівчині, спорідненій з Моліна, з Ван-Острон-Темнінками, з Каса-Реаль.

За кілька днів до того, коли починається наша оповідь, усі гроші, виторгувані за діаманти, було витрачено. А сьогодні, коли пані Клаас вела дітей до вечерні, вона перестріла П’єркена, який саме йшов до неї. Він провів її до самої церкви Святого Петра і дорогою пошепки розповів про становище, в якому опинилася їхня родина.

— Шановна родичко, — сказав він, — я знехтував би дружбу, що поєднує мене з вами, якби приховав від вас справжні розміри небезпеки, яка вам загрожує. Ви повинні поговорити зі своїм чоловіком. Хто, крім вас, зупинить його на краю прірви, куди ви швидко наближаєтеся? Ваші маєтки заставлено, а прибутки з них уже не покривають процентних виплат за позику — отже, вам від цих прибутків не лишається нічого. Якщо ви зрубаєте свій ліс, то позбавите себе єдиного засобу, який міг би врятувати вас у майбутньому. Мій родич Валтасар на сьогоднішній день заборгував паризькій фірмі Проте і Шифревіля тридцять тисяч франків. Чим ви їх заплатите? На які гроші ви збираєтеся жити? І що з вами станеться, якщо Клаас і далі замовлятиме реактиви, скляні колби, вольтові батареї та інший мотлох? Уже й так усе ваше багатство, крім будинку та рухомого майна, розвіялося з газом та сажею. Коли позавчора постало питання про те, щоб віддати в заставу й будинок, знаєте, як мені відповів Клаас? «Ох, чорт!» Оце перша ознака розуму, яка в нього проявилася за останні три роки.

Пані Клаас засмучено потисла П’єркенові руку, піднесла очі до неба і сказала:

— Збережіть усе це в таємниці.

Незважаючи на свою побожність, бідолашна жінка, приголомшена змістом почутого, не могла молитися; вона сиділа між своїми дітьми з розкритим молитовником на колінах, але не перегорнула жодної сторінки; гнітючі роздуми опанували її не менш владно, аніж опанувала чоловіка його наукова гарячка. Почуття іспанської честі, фламандської порядності бриніли в її душі, заглушуючи навіть музику органа. Її дітей розорено! Уже навіть не доводилось обирати між 'їхнім майбутнім і честю 'їхнього батька! Її жахала неминучість близької боротьби з чоловіком. У її очах він був такий великий, він уселяв їй таку повагу, що одна думка про його гнів хвилювала її не менше, ніж якби вона зазіхнула на велич самого Господа Бога. Отже, доведеться їй зректися незмінної покірливості перед Валтасаром, якої доти вона свято дотримувалася. Інтереси дітей змушують її виступити проти вподобань чоловіка, якого вона обожнює. Віднині не раз доведеться докучати йому житейськими справами, спускати його додолу з високих сфер науки, де він ширяє, силоміць відривати від прекрасного майбутнього і занурювати в ницу буденність, таку огидну для митців та великих людей! Для Хосефіни Валтасар Клаас був велетом думки, людиною, створеною для слави. Тільки ради грандіозних задумів міг він забути про свою кохану Пепіту. І він такий розважливий, такий розумний! Скільки разів говорив він при ній про найрозмаїтіші речі і з якою проникливістю! Отож немає сумніву, що він цілком щирий, коли обіцяє прославити і збагатити родину своїми трудами! Мало було назвати його любов до дружини й дітей великою, вона не знала меж. Його почуття не могли згаснути, вони, безперечно, тільки посилилися, знайшовши собі іншу форму виразу. І ось вона, Хосефіна, така шляхетна, великодушна і боязка, змусить тепер цього благородного чоловіка постійно чути слово «гроші» й дзенькіт грошей; вона відкриє йому виразки злиднів і зробить усе від неї залежне, щоб крик розпачу заглушив у його душі мелодійну музику слави. А що як після цього Валтасар любитиме її менше, аніж раніш? Якби не було в неї дітей, вона з мужністю й радістю прийняла б нову долю, вготовану їй чоловіком. Жінки, котрі змалку живуть у багатстві швидко починають розуміти, яка порожнеча ховається під матеріальним достатком; і коли серце такої жінки, більше стомлене, ніж зів’яле, допоможе їй знайти щастя в постійному і справжньому єднанні почуттів, вона ніколи не відступить перед труднощами скромного життя, якщо воно відповідає бажанням чоловіка, чиє кохання зробило її щасливою. У цьому житті, що відбувається ніби поза її внутрішнім «я», джерело всіх помислів і радощів для такої жінки. Втратити його — ось чого найдужче вона боїться. Тому діти віддаляли тепер Хосефіну від її істинного життя, як віддаляла від неї Валтасара наука. Повернувшись додому з вечерні, вона упала в крісло й відіслала дітей, суворо заборонивши їм здіймати галас; потім звеліла переказати чоловікові, що просить його прийти; та, незважаючи на всю свою наполегливість, старий лакей Мюлькіньє не міг витягти Валтасара з його лабораторії. Таким чином у пані Клаас був час поміркувати. І вона не помічала його плину, не рахувала годин, вона забула, який сьогодні день, віддавшись гнітючим роздумам. Думка про борг у тридцять тисяч франків і про те, що немає чим віддати його, розбудила в її душі всі колишні прикрості, об’єднавши 'їх із прикростями теперішніми й майбутніми. Витримати цей вихор розрахунків, думок, почуттів було їй несила, і вона заплакала. Коли увійшов Валтасар, чиє обличчя своїм страшним виразом цілковитої самозаглибленості й відчуженості вразило її в цю мить сильніше, ніж будь-коли, коли він нічого не відповів їй, вона спочатку була заворожена нерухомістю його пустого, тьмяного погляду, нестямною круговертю думок, які клекотіли під його облисілим чолом. І таким гнітючим було це враження, що їй захотілося вмерти. Та коли у нього вихопилися слова, які свідчили, що він весь у полоні своїх наукових проблем у ту мить, коли її серце мало не розривалося від розпуки, мужність повернулась до неї, і вона вирішила боротися проти жахливої сили, яка забрала у неї — коханого, у дітей — батька, в родини — багатство, у всіх — щастя. Проте Хосефіні не вдалося погамувати тремтіння, що опанувало її, бо досі ніколи не доводилося їй переживати сцену, насичену такою моторошною значущістю. Хіба не увібрала в себе ця жахлива мить усе її минуле, хіба не несла в собі зародок її майбутнього?

Отже, люди слабкі, боязкі або такі, на чиїх вразливих чуттях відбиваються найменші труднощі життя, люди, які нездатні стримати мимовільний трепет, коли бачать перед собою вершителів своєї долі, такі люди легко уявлять собі, що за думки тисячами вирували в голові цієї жінки, що за почуття тяжким гнітом лягли їй на серце, коли її чоловік повільно рушив до дверей, які відчинялися в сад. Майже всім жінкам відомі болісні тривоги і внутрішня напруга, з якими змагалася пані Клаас. Отож навіть ті, чиє серце шалено калатало в очікуванні хвилини, коли треба буде повідомити чоловікові про зайву витрату чи неоплачений рахунок у модистки, зрозуміють, наскільки розпачливо воно б’ється, коли все твоє життя поставлено на карту. Вродлива жінка могла б собі дозволити граційно впасти чоловікові до ніг, скорботні пози допомогли б їй здолати його внутрішній опір, але пані Клаас мучилася відчуттям своєї фізичної неповноцінності, й це тільки посилювало її страх. Побачивши, що Валтасар збирається вийти, вона мало не кинулася до нього, та жахлива думка стримала її порив — адже їй би довелось підвестися на весь зріст! Чи не видасться вона кумедною чоловікові, який уже не засліплений любовною пристрастю і може все побачити у справжньому світлі! Хосефіна ладна була всім пожертвувати — і багатством, і дітьми, — тільки б не зашкодити своїй жіночій владі. Вона не хотіла припуститися найменшої необачності в цю урочисту хвилину й тому тільки покликала голосно:

— Валтасаре!

Він машинально обернувся й кахикнув, проте, навіть не глянувши на дружину, пішов сплюнути в один з чотирикутних ящичків, що стояли під стінами на однаковій відстані один від одного, як у всіх оселях Голландії та Бельгії. Людина, чиї думки завжди витали далеко від буденної дійсності, ніколи не забувала, що плюнути слід у плювальницю, — так закоренилася в Клаасові звичка. Дивна увага чоловіка до предметів домашньої обстави була незбагненна для бідолашної Хосефіни й завдавала їй нечу-ваних страждань, але цього разу в серце їй шпигонуло таким лютим болем, що вона вже не могла стриматись і, давши волю всім своїм скривдженим почуттям, нетерпляче вигукнула:

— Я до вас звертаюся, шановний добродію!

— Що ти сказала? — перепитав Валтасар, швидко обернувшись, і метнув на дружину погляд, у якому зажевріло життя і який вразив Хосефіну, наче спалах блискавки.

— Пробач, мій друже, — сказала вона, збліднувши.

Вона хотіла підвестись і подати йому руку, але знеможено відкинулася на спинку крісла:

— Я помираю! — крикнула вона голосом, що уривався від ридань.

Коли Валтасар побачив її в такому стані, з ним — як то буває з людьми, заглибленими в себе, — відбулася різка переміна, і, наче вгадавши таємницю кризи, яку переживала дружина, він підхопив її на руки, відчинив двері до передпокою і так швидко кинувся бігти по старих дерев’яних сходах, аж цілий клапоть із тріском відірвався від дружининої сукні, коли вона зачепилася за пащу одного із страхітливих драконів, що прикрашали перила. Поштовхом ноги він розчинив двері до кімнати, яка правила за спільний передпокій перед їхніми спальнями; але дружинина спальня виявилася замкненою.

Валтасар обережно поклав Хосефіну на крісло, тихо кажучи сам собі:

— О Господи, де ж ключ?

— Дякую, мій друже, — озвалася пані Клаас, розплющуючи очі, — уперше за довгий час я відчула себе так близько до твого серця.

— Куди ж усе-таки подівся ключ? — вигукнув Клаас. — Сюди біжать слуги.

Хосефіна знаком показала на ключ — він висів на стрічці біля кишеньки, пришитої до її сукні. Відчинивши двері, Валтасар поклав дружину на канапу, потім вийшов назустріч переляканим слугам, які підіймалися сходами, й відіслав їх, звелівши накривати стіл для обіду, а тоді поквапно повернувся до дружини.

— Що з тобою, життя моє? — спитав він, сівши біля неї і поцілувавши їй руку.

— Зі мною уже все гаразд, — відповіла Хосефіна, — усе минулося. Шкода тільки, що я не всемогутня, як Бог, і не можу скласти до твоїх ніг усе золото землі.

— Навіщо мені золото? — сказав Валтасар і притяг дружину до себе, обнявши її й поцілувавши в чоло. — Хіба твоє кохання не найдорогоцінніший скарб для мене, моя люба, моя ненаглядна!

— О Валтасаре, своїм голосом ти прогнав з мого серця смуток, але чому ти не розвієш тривоги, яка спостигла нашу родину? Та хай там що, ти такий, як і був, я бачу!

— Про яку тривогу ти говориш, люба?

— Але ж ми розорені, мій друже!

— Розорені?

Він усміхнувся, узяв дружинину руку в обидві свої руки, погладив її і сказав таким ніжним голосом, якого вона давно від нього не чула:

— Може, навіть уже завтра, мій янголе, ми володітимемо справді казковим багатством. Учора, намагаючись розгадати куди важливішу таємницю, я, здається, відкрив спосіб кристалізувати вуглець — речовину, з якої складається алмаз. О моя кохана дружинонько! Через кілька днів ти мені простиш, що я був такий неуважний до тебе. А я справді, мабуть, буваю іноді неуважним. Хіба сьогодні я не повівся з тобою грубо? Але будь поблажлива до чоловіка, який ніколи про тебе не переставав думати, який працював лише для тебе, для нас усіх.

— Годі, годі! — сказала Хосефіна. — Ми поговоримо про все увечері, коханий друже. Я надто страждала від горя, тепер мені аж боляче від радості.

Вона не сподівалася, що його обличчя знову осяє вираз любові, ніжної, як і колись, що його голос зазвучить лагідно, як у давні часи, що вона віднайде, здавалося б, навіки втрачене.

— Гаразд, — погодився він, — увечері ми поговоримо. Я — з великою радістю. Якщо я порину в роздуми й забуду про свою обіцянку, ти мені нагадай. Сьогодні ввечері я облишу свої розрахунки, свою працю й віддамся сімейним радощам, утіхам серця. Бо я потребую цього, моя люба Пепіто, я так за цим знудьгувався!

— Розповіси мені, що ти шукаєш, Валтасаре?

— Ти нічого не зрозумієш, бідолашна дитино.

— Ти так гадаєш?.. Ох мій друже, вже чотири місяці я вивчаю хімію, щоб навчитися тебе розуміти і щоб ти міг поговорити зі мною на цю тему. Я прочитала Фуркруа, Лавуазьє, Шапталя, Ноле, Руеля, Бертоле, Гей-Люссака, Спалланцані, Левенгука, Гальвані, Вольта — одне слово, всі книжки, де йдеться про науку, якій ти поклоняєшся. Тепер ти можеш відкрити мені свої таємниці.

— Ти янгол! — вигукнув Валтасар, упавши перед дружиною навколішки й залившись розчуленими слізьми, аж вона затремтіла. — Тепер ми розумітимемо одне одного в усьому!

— О, я кинулася б у пекельний вогонь, що палає в твоїх горнах, аби тільки почути ці слова з твоїх уст, аби побачити тебе таким, як зараз! — вигукнула Хосефіна.

В передпокої почулися кроки старшої дочки, мати вийшла їй назустріч.

— Тобі чогось треба, Маргарито? — спитала вона.

— Мамо, прийшов П’єркен. Якщо він залишиться обідати, потрібна столова білизна, ви забули її сьогодні видати.

Пані Клаас дістала з кишені в’язку невеличких ключів, подала їх дочці й мовила, показуючи на шафи з антильського дерева, що стояли попід стінами передпокою:

— Візьми, доню, з шафи праворуч, де скатерті «Грендорж».

Потім обернулась до чоловіка й, лукаво всміхаючись, лагідно сказала йому:

— Якщо мій любий погодився на сьогодні знову бути моїм, дай мені його всього цілком, гаразд? Сходи до себе, коханий друже, і перевдягнися, зроби мені таку ласку. Сьогодні в нас обідатиме П’єркен. Скинь із себе своє лахміття, гаразд? Воно все у плямах, бачиш? А оці дірки з жовтими краями — ти, мабуть, обляпався соляною або сірчаною кислотою. Іди і щоб повернувся до мене молодшим. Я перевдягнусь, а тоді пошлю до тебе Мюлькіньє.

Валтасар хотів пройти до себе в кімнату крізь двері, що сполучали її з кімнатою дружини, але забув, що вони були замкнені з того боку. Він пішов через передпокій, де Маргарита саме діставала з шафи скатерть.

Валтасар схопив доньку в обійми, весело повернув до себе й сказав:

— Привіт, моя дівчинко, ти сьогодні дуже гарна в цій мусліновій сукні та з цим рожевим поясом.

Він поцілував її в чоло й ніжно потис їй руку.

Пані Клаас покликала дочку й сказала:

— Маргарито, поклади скатертину на крісло й допоможи мені вдягтися, я не хочу кликати Марту.

— Мамо, тато мене щойно поцілував, — повідомила Маргарита, заходячи до матері. — Він здався мені таким радісним, таким щасливим!

— Твій батько, моя доню, справді велика людина, ось уже три роки, як він працює задля нашої слави та нашого щастя, і тепер він каже, що досяг мети своїх досліджень, цей день має стати для нас усіх святом...

— Наші слуги, мамо, так засмучувалися, завжди бачачи його насупленим, що ми не будемо самотні у своїй радості, — сказала Маргарита. — О, надіньте інший пояс, цей дуже заношений.

— Гаразд, але поквапся, я хочу ще поговорити з П’єркеном. Де він?

— У вітальні, грається з Жаном.

— А де Габрієль і Фелісія?

— В саду, я чую, як вони там кричать.

— Біжи скоріше туди і подивися, щоб вони не рвали тюльпанів! Твій батько ще не бачив 'їх цього року і, може, захоче сьогодні помилуватися ними, коли ми встанемо з-за столу. Скажи Мюлькіньє, хай принесе йому все потрібне для того, щоб перевдягтися.

Коли Маргарита пішла, пані Клаас виглянула у вікно, яке виходило в сад, і побачила, що діти уважно роздивляються жука з блискучими зеленими й плямистими крильцями, якого в народі називають «швачкою».

— Не бешкетуйте, мої любі, — сказала вона, підіймаючи віконну раму, яка ковзала в пазах, щоб провітрити кімнату.

Потім вона тихо постукала в двері, які з’єднували її спальню з чоловіковою, — хотіла переконатися, чи Валтасар знову не поринув у роздуми й не забув про все на світі. Він відчинив їй, і вона весело сказала, побачивши, що він перевдягається:

— Ти ж не залишиш мене надовго саму з П’єркеном? Приходь скоріше.

І Хосефіна так швидко спустилася сходами, що, почувши її кроки, людина стороння ніколи не здогадалася б про її кульгавість.

— Коли пан переносив вас, пані, у спальню, — сказав лакей, перестрівши її на сходах, — сукня зачепилась, і хай би тільки відірвався нікчемний клапоть, так ні, відламалася й щелепа в цієї звірюки, і не знаю, як її туди притулити. Тепер перила зіпсовано, а вони ж були такі гарні!

— Ет, мій любий Мюлькіньє, не клопочи собі голову, це не біда!

«Що ж таке сталося? — міркував Мюлькіньє. — Чому це не біда? Чи не знайшов, бува, пан свого абсолюта?»

— Добридень, пане П’єркен, — сказала Хосефіна, заходячи до вітальні.

Нотар підбіг, щоб подати родичці руку, але пані Клаас звикла опиратися лише на руку свого чоловіка. Отож вона подякувала П’єркенові усмішкою й промовила:

— Ви, мабуть, прийшли з приводу тих тридцяти тисяч франків?

— Так, пані. Коли я повернувся додому, я одержав повідомлення від фірми «Проте й Шифревіль», що вони подали панові Клаасові до сплати шість векселів, кожний на суму п’ять тисяч франків.

— Але сьогодні про це Валтасарові не кажіть, — попросила вона. — Залишайтеся з нами обідати. Якщо випадково він запитає, чому ви прийшли, будь ласка, вигадайте якийсь імовірний привід. Дайте листа мені, я сама з ним поговорю про цю справу. Все буде гаразд, — провадила вона, помітивши на обличчі нота-ря здивування. — Думаю, через кілька місяців мій чоловік розквитається з усіма боргами.

Почувши ці слова, сказані пошепки, нотар подивився на Маргариту, що з’явилася у дверях, які виходили в сад, разом із Габрієлем та Фелісією, і сказав:

— Я ще ніколи не бачив панну Маргариту такою гарною, як сьогодні.

Пані Клаас, яка сіла в крісло, взявши на коліна маленького Жана, підвела голову й подивилася на дочку та нотаря з удаваною неуважністю.

П’єркен був середній на зріст, не гладкий і не худий, із правильними, хоч і досить пересічними, рисами обличчя, зажурений вираз якого свідчив більше про смуток, аніж меланхолію, більше про замисленість безпредметну, аніж насичену думками. Його вважали за мізантропа, але він був надто користолюбний, надто любив пожити, щоб сваритися зі світом насправжки. Погляд, спрямований кудись у простір, байдужий вираз обличчя, підкреслена мовчазливість, здавалося, свідчили про глибину почуттів, а насправді прикривали душевну порожнечу та нікчемну заклопотаність нотаря, який мав справу лише з матеріальними інтересами і був ще не такий старий, аби не почувати заздрощів. Його прагнення поріднитися з домом Клаасів можна було б пояснити почуттям безмежної відданості, якби жадібність не була однією з найсильніших його спонук. Він прикидався великодушним, але ніколи не цурався тверезого розрахунку. Сам того не усвідомлюючи, він тримався з Клаасами по-різному, залежно від обставин: бував, як то властиво всім діловим людям, різкий, грубий і сердитий, коли йому здавалося, що Валтасар розорився; а тільки-но виникало припущення, що труди Клааса можуть принести успіх, як у його манерах прозирали люб’язність, згідливість і навіть низькопоклонництво. То він бачив у Маргариті Клаас принцесу, до якої простому провінційному нотареві навіть наблизитися не можна, то вважав її за вбогу дівчину, яка знетя-миться від щастя, коли він попросить її руки. Він був провінціал, звичайний собі простодушний фламандець, не позбавлений почуття відданості й доброти; але наївний егоїзм не давав цим якостям розвинутись у повну міру, а деякі кумедні риси вдачі псували враження від його особи. У цю мить пані Клаас раптом пригадала, яким сухим тоном розмовляв із нею нотар на паперті церкви Святого Петра, і завважила, що кілька її слів цілковито змінили його поведінку. Вона здогадалася про його таємні наміри і скинула проникливим поглядом на дочку, намагаючись прочитати в її душі, чи має вона бодай якийсь інтерес до 'їхнього родича, але не прочитала там нічого, крім цілковитої байдужості. Кілька хвилин розмова оберталася навколо останніх міських чуток, потім пані Клаас із невимовною втіхою почула, як у Валта-саровій кімнаті зарипіли по паркету чоботи, і незабаром хазяїн дому вже спускався сходами. Ті кроки звістували, що то йде чоловік молодий і жвавий, вони свідчили про цілковите перетворення, й пані Клаас чекала, коли з’явиться чоловік, із таким нетерпінням, що ледве погамувала дрож у тілі, коли нарешті двері до вітальні відчинились і ввійшов Валтасар, одягнений за найновішою модою. На ньому були до блиску наваксовані чоботи із закотами, які не закривали цілком білих шовкових панчіх, сині казимирові панталони із золотими гудзиками, біла камізелька в квіточку й синій фрак. Він поголився, причесав волосся, на-пахтив голову парфумами, підрізав нігті, дбайливо вимив руки і тепер здавався невпізнанним для тих, хто бачив його зовсім недавно. Замість напівбожевільного діда перед дітьми, дружиною й нотарем постав сорокарічний чоловік із привабливим обличчям, з очима, які дивилися весело й привітно. А вираз втоми та пережитих розчарувань, що відбивався на його запалих щоках і туго обтягнених шкірою вилицях, навіть надавав йому своєрідної краси.

— Вітаю вас, П’єркене, — сказав Валтасар Клаас.

Знову ставши батьком та чоловіком, хімік узяв найменшого сина з колін дружини і став підкидати його на руках.

— Погляньте на оцього малюка! — сказав він нотареві. — Чи не виникає у вас бажання одружитися, коли ви дивитесь на таке чарівне створіння? Повірте, друже, сімейні радощі втішають у всіх злигоднях життя. Гопки-гоп! Гопки-гоп! — вигукнув він, високо підіймаючи Жана й опускаючи його додолу. — Гоп-ки-гоп!

Хлоп’як радісно сміявся, то опиняючись під самою стелею, то падаючи майже до підлоги. Мати відвернулася, щоб приховати хвилювання, яке викликала в ній ця гра, здавалося б, така проста, — але для Хосефіни вона означала справжній домашній переворот.

— Подивімось, як ти дибуляєш ніжками, — сказав Валтасар і поставив сина на паркет, а сам відійшов і сів у крісло.

Малий підбіг до батька, приваблений блиском золотих гудзиків, які прикрашали панталони над закотами чобіт.

— Мій малесенький! — сказав батько, обіймаючи сина. — Та ти справжній Клаас, ти ходиш прямо. А як твої успіхи, Габріє-лю? — звернувся він до старшого сина, жартівливо смикнувши його за вухо. — Як ся має отець Морильйон? Сподіваюся, ти мужньо воюєш із перекладами на латину і навпаки? Вгризаєшся в математику?

Потім Валтасар підвівся й підійшов до П’єркена.

— Ви, мабуть, у якійсь справі до мене, друже? — сказав він із притаманною йому витонченою люб’язністю — і, взявши нотаря під руку, повів його в сад. — Хочете глянути на мої тюльпани?

Пані Клаас провела чоловіка поглядом і не могла стримати радості, бачачи, що він знову молодий, приязний, що він став самим собою. Вона підвелася, обняла дочку за стан і поцілувала її, сказавши:

— Люба Маргарито, кохана моя дитино, сьогодні я люблю тебе ще більше, ніж звичайно.

— Давно я вже не бачила, щоб тато був такий веселий, — мовила дівчина.

Мюлькіньє доповів, що обід подано. Пані Клаас, не бажаючи, щоб П’єркен запропонував їй руку, сама взяла Валтасарову руку, й усі попрямували до їдальні.

В цій кімнаті проступали на стелі оголені сволоки та бруси перекриття — правда, прикрашені розписами, які щороку чистили й промивали; на високих дубових мисниках можна було побачити найцікавіші екземпляри старовинного посуду, що передавалися в родині Клаасів у спадок. Стіни були оббиті фіолетовою шкірою, на якій були витиснені золотом сцени мисливських ловів. Над мисниками там і сям виблискували всіма барвами пера екзотичних птахів та рідкісні мушлі. Стільці збереглися ще від початку XVI сторіччя — квадратні, з крученими стовпцями та невеличкою спинкою, обтягнуті тканиною з торочками, стільці, настільки поширені в давнину, що Рафаель зобразив один із них на картині, яку назвав «Мадонна на стільці». Дерево почорніло, але позолочені цвяшки блищали, наче нові, і старанно підновлювана оббивка тішила зір чудовим червоним кольором. Старовинна Фландрія мовби оживала тут упереміш із новинками, колись завезеними з Іспанії. Пузаті карафи та пляшки на столі мали вельми статечний вигляд, якого надавала їм опукла форма — така поширена в давнину. Келихи були на високих ніжках — достоту такі зображено на старих картинах голландської та фламандської школи. Прикрашений кольоровими фігурками у стилі Бернара де Паліссі, фаянсовий посуд був виготовлений на англійській фабриці Вігвуда. Масивні срібні прибори — грановані, з опуклим орнаментом, справжнє фамільне срібло, що складалося з предметів, різних на вигляд, різної форми і карбування, — нагадували про те, що добробут Клаасів почався давно, а з плином часу їхнє багатство усе зростало. Серветки були з торочками, на іспанський зразок. Щодо столової білизни, то кожен би зрозумів — її бездоганна чистота була для Клаасів питанням честі. Всі ці столові прибори, це срібло призначалися для повсякденного користування. У передньому домі, де відбувалися звані обіди, обстава й посуд були куди розкішніші, а те, що вони призначалися лише для вжитку в святкові дні, надавало їм величі, яку втрачають предмети, принижувані, так би мовити, в процесі вжитку буденного. У задньому домі усе носило відбиток патріархальної простоти. І ще одна приваблива деталь: вікна, що виходили в сад, іззовні були з усіх боків обплетені пагонами виноградної лози.

— Ви залишаєтеся вірні традиціям, пані, — сказав П’єркен, одержавши тарілку приправленого чебрецем супу, в який фламандські або голландські кухарки кладуть скачані з м’яса кульки та шматочки підсмаженого хліба. — Ось той самий суп, який мали звичай їсти в неділю наші батьки! Тільки у вашому домі та в домі мого дядька Дераке і подають досі цей традиційний нідерландський суп. О, пробачте, ще старий Саварон де Саварю з гордістю частує цим супом гостей у себе в Турне, але деінде добра давня Фландрія зникає. Тепер меблі виготовляють на античний взірець, повсюди тільки й бачиш, що списи, шоломи, щити та лікторські сокири. Кожен прагне перебудувати свій дім, продати старі меблі, переплавити фамільне срібло або обміняти його на севрську порцеляну, що не варта ні старовинної саксонської, ні китайської. Ну, а я в душі — справжній фламандець! Серце кров’ю обкипає, коли бачиш, як мідники скуповують за ціною деревини та металевого брухту наші чудові меблі, інкрустовані міддю й оловом. Мені здається, в суспільному побуті відбуваються круті зміни. Навіть мистецтво — і те здрібніло. Усі кудись поспішають, і тому все робиться похапцем і недбало. Під час моєї останньої поїздки до Парижа мене водили подивитись на картини, виставлені в Луврі. Чесне слово, тільки на ширми й годяться оті полотна — позбавлені перспективи, позбавлені глибини. Художники ніби бояться покласти зайвий мазок. І вони ж таки, я чув, заперечують досягнення живописців нашої старої школи. Гай-гай!..

— Колись наші художники, — відповів Валтасар, — вивчали різні сполуки та тривкість фарб, піддаючи 'їх дії сонця й дощу. Але ви маєте слушність: матеріальні засоби мистецтва сьогодні розвиваються менше, ніж будь-коли.

Пані Клаас не дослухалася до розмови. Коли нотар сказав, що порцелянові сервізи нині у великій моді, в неї раптом виникла блискуча думка продати масивне столове срібло, яке дісталося їй у спадок після брата, — вона сподівалася, що грішми, виторгуваними в такий спосіб, пощастить сплатити тридцять тисяч франків чоловікового боргу.

— Он як! — відповів Валтасар нотареві, коли пані Клаас знову стала слухати, про що вони розмовляють. — То моїми дослідами цікавляться в Дуе?

— Авжеж, — відповів П’єркен. — Усі чудуються, на які химери ви марнуєте стільки грошей. Учора я чув, як пан голова суду висловив жаль, що людина такого знатного роду, як ви, ударилася в пошуки філософського каменя. Тоді я дозволив собі зауважити, що ви людина надто освічена, аби вперто домагатися неможливого, що ви надто християнин, аби змагатися з могутністю Божою, і надто Клаас, аби гайнувати гроші на якийсь чаклунський порошок. Одначе мушу вам признатися, я поділяю загальний жаль із приводу того, що ви перестали бувати у світському товаристві. І справді, враження таке, ніби вас немає в місті. Далебі, ласкава пані, вам би стало приємно, коли б ви почули, з якою пошаною всі говорили про вас і про вашого чоловіка.

— Ви повелись як добрий родич, відкинувши звинувачення, що, може, й не завдають мені великої шкоди, але виставляють мене в кумедному світлі, — відповів Валтасар. — Ага, то в Дуе вважають, що я розорився! Так от, дорогий П’єркене, через два місяці у нас із пані Клаас річниця нашого весілля, і я влаштую таке грандіозне свято, що мої вельмишановні земляки повернуть мені пошану, яку вони плекають до золотих монет.

Пані Клаас густо зашарілася. Ось уже два роки, як чоловік і не згадував про річницю їхнього весілля. А сьогодні Валтасар був ніжний та ласкавий як ніколи — так у божевільних бувають хвилини просвітлення, коли їхні здібності набувають особливого блиску. Він виявляв надзвичайну уважність до дітей, і його мова чарувала люб’язністю, дотепністю, слушністю зауважень. Цей спалах батьківських почуттів, що не проявлялися так довго, був, безперечно, найрадіснішим святом для дружини; адже знову Валтасар звертав до неї слова і погляд, просякнуті незмінною глибокою симпатією, яка передається від серця до серця і доводить нерозривну єдність почуттів.

Старий Мюлькіньє, здавалося, повеселішав і помолодів, він заходив і виходив з незвичною для себе жвавістю, передчуваючи близьке здійснення своїх таємних сподівань. Несподівана переміна в усій поведінці хазяїна для нього означала навіть більше, аніж для пані Клаас. Якщо родина мріяла про щастя, то слуга — про багатство. Допомагаючи Валтасарові в його трудах, він заразився безумством свого хазяїна. Можливо, він збагнув, у чому суть його досліджень, із тих вигуків, які вихоплювалися в хіміка, коли мета вислизала у нього з рук, можливо, природжена схильність людини до наслідування допомогла йому засвоїти ідеї того, з ким він дихав одним повітрям, — хай там як, а Мюлькіньє перейнявся до свого пана майже забобонним почуттям, до якого домішувалися страх, захват та міркування егоїстичної вигоди. Лабораторія стала для нього тим самим, чим є для народу лотерейне бюро — організованою надією. Щовечора, лягаючи в постіль, він казав собі: «Завтра ми, можливо, купатимемося в золоті».

І прокидався вранці з вірою не менш твердою, ніж напередодні. Прізвище лакея свідчило про його цілком фламандське походження. Колись кожен простолюдин діставав прізвисько, пов’язане або з його фахом, або з місцем народження, або з фізичними особливостями чи духовними якостями. Це прізвисько потім перетворювалося на прізвище, коли такий простолюдин здобував волю і заводив собі родину. Торговця лляним прядивом називали у Фландрії «мюлькіньє», і таким, безперечно, й було ремесло того предка Клаасового слуги, який колись викупився з кріпацтва на волю й став городянином, що, одначе, не завадило нинішньому нащадкові торговця прядивом через якісь життєві невдачі знову перейти в кріпацьку залежність, з тією тільки різницею, що тепер йому давали платню. Отож у прізвищі старого слуги відбивалася чи не вся історія Фландрії, історія її ткацького ремесла й торгівлі. Його вдача і зовнішність не були позбавлені оригінальності. Широке й довгасте обличчя мало форму трикутника й було подзьобане дрібною віспою, що змережувала його безліччю лискучих білих рубців і надавала йому фантастичного вигляду. Він був худий і високий, обличчя його постійно зберігало поважний і таємничий вираз. Очиці, жовтаві, як і гладенька перука в нього на голові, завжди косували. Отож і його зовнішність приваблювала до себе увагу, збуджувала цікавість. Обов’язки підручного, втаємниченого в досліди свого пана, про чиї труди він уперто мовчав, накладали на нього печать чаклунської загадковості. Коли Мюлькіньє ішов Паризькою вулицею, городяни проводжали його зацікавленим і боязким поглядом, бо відповіді, які іноді він їм давав, були темні, наче пророцтва Сивілли, і таїли в собі натяки на казкові скарби. Гордий від усвідомлення того, що пан не може обійтися без нього, він покрикував на інших слуг, часто до них прискіпувався і, ко-ристуючися своєю владою, домагався для себе різних вигод, завдяки яким почував себе майже хазяїном у домі. На відміну від фламандських слуг, які надзвичайно прихиляються до всієї родини свого пана, Мюлькіньє любив одного Валтасара. Мюлькіньє їв хліб із маслом та пив пиво, зберігаючи свою незмінну флегматичність, і в тих випадках, коли пані Клаас була в тяжкій зажурі, і тоді, коли в домі відбувалася якась приємна подія.

Після обіду пані Клаас запропонувала випити кави в саду, біля тюльпанової клумби, розташованої в самому його центрі. Череп’яні горщики з тюльпанами, назви яких були витиснуті на грифельних дощечках, були вкопані в землю так, що утворювали піраміду — її вивершував різновид тюльпана під назвою «драконова паща», якого мав один Валтасар. Ця квітка, відома під науковою назвою Шііра Сіаезіапа1, поєднувала в собі сім кольорів, її довгі вигнуті пелюстки здавалися позолоченими на краях. Вал-тасарів батько, який не раз відмовлявся продати тюльпан навіть за десять тисяч флоринів, уживав таких пильних заходів, аби ніхто не зміг украсти в нього бодай одну насінину, що тримав тюльпан у вітальні й часто милувався ним цілими днями. Стебло квітки — високе, пряме, дуже міцне, чудового зеленого кольору — було в цілковитій гармонії з чашечкою, що відзначалася яскравою чистотою барв, завдяки якій ці пишні квіти й цінувалися так високо.

— Тут у вас тюльпанів на тридцять — сорок тисяч франків, — сказав нотар, поглядаючи то на пані Клаас, то на клумбу, яка мінилася тисячею кольорів.

Хосефіна надто замилувалася квітами, схожими в промінні призахідного сонця на самоцвіти, щоб уловити зміст цього зауваження, просякнутого духом нотаріальної контори.

— Навіщо вам усе це? — провадив, звертаючись до Валтасара, П’єркен. — На вашому місці я б їх продав.

— Ет! Чи мені потрібні гроші? — відповів Клаас, махнувши рукою з недбалістю людини, для якої сорок тисяч франків — сута дрібничка.

На мить запала мовчанка, що уривалася лише збудженими вигуками дітей.

— Глянь-но, мамо, глянь на оцей!

— Який гарний!

— А отой як називається?

— Яка безодня! В ній губиться розум людський! — вигукнув Валтасар, у розпачі заламуючи руки. — Одна й та сама сполука водню з киснем в одному й тому самому середовищі породжує — і з одного й того самого начала! — все це розмаїття барв, спричинене тільки неоднаковим співвідношенням елементів!

Дружина розуміла терміни, які вживав чоловік, але він говорив надто швидко, і збагнути зміст усієї фрази вона не змогла. Валтасар згадав, що Хосефіна вивчала його улюблену науку, і сказав, по-змовницькому глянувши на неї:

— Навіть якщо ти зрозуміла мої слова, ти не знаєш, який зміст я вкладаю в них!

І він, здавалося, знову поринув у свої роздуми.

— Мабуть, що так, — мовив П’єркен, узявши з Маргаритиних рук чашку кави. — Природу людську важко подолати, — пошепки додав він, звертаючись до пані Клаас. — Будь ласка, переговоріть із ним самі, тепер і диявол не витягне його з цієї задуми. До завтра він уже не отямиться.

Нотар попрощався з Клаасом, який удав, ніби нічого не чує, поцілував малого Жана, що його мати тримала на руках, і, низько вклонившись, пішов. Коли за ним із грюкотом зачинилися надвірні двері, Валтасар обняв дружину за стан і, щоб розвіяти в ній тривогу з приводу його замисленості, сказав їй на вухо:

— Це я умисне, щоб спровадити його.

Пані Клаас обернула голову до чоловіка, не соромлячись показати йому сльози, які набігли їй на очі, — вони були такі щасливі! Потім поклала голову Валтасарові на плече й поставила Жана на підлогу.

— Ходімо до вітальні, — сказала вона, помовчавши.

Весь вечір Валтасар веселився, майже як божевільний.

Він вигадував для дітей усілякі розваги і сам так захопився грою, що навіть не помітив, як дружина двічі чи тричі виходила з вітальні. Десь о пів на десяту, коли малого Жана уже вклали до ліжка, Маргарита допомогла своїй сестрі Фелісії роздягтися на ніч і повернулася до вітальні, але побачила, що батько й мати розмовляють: мати сиділа в кріслі, а батько тримав її за руку. Боячись 'їх потурбувати, дівчина хотіла була мовчки піти, але пані Клаас побачила дочку і сказала:

— Ходи сюди, Маргарито, ходи, люба моя дитино!

Вона пригорнула її до себе і з глибокою ніжністю додала:

— Візьми із собою книжку й лягай раніше.

— На добраніч, дорога донечко, — сказав Валтасар.

Маргарита поцілувала батька й пішла. Клаас та його дружина залишилися самі й протягом кількох хвилин дивилися на останні багряні відблиски вечірньої заграви, що згасали на вже темних, розмитих сутінню візерунках листя. Коли зовсім смеркло, Валтасар сказав дружині схвильованим голосом:

— Ходімо нагору.

Спальня фламандки завжди була неприступна для сторонніх — навіть тоді, коли в англійських звичаях ще не закріпилося ставлення до дружининої спальні як до місця священного. Хоча охоронниці домашнього затишку в цій країні анітрохи не хизувалися своєю доброчесністю, але засвоєна ще в дитинстві звич-ка й домашні забобони перетворювали їхню спальню на принадне святилище, де повітря було напоєне ніжними почуттями, де простота поєднувалася з усім найприємнішим, з усім найчистішим у людському житті. На місці пані Клаас з її високою душею і тілесними вадами будь-яка жінка захотіла б оточити себе най-вишуканішими речами; але вона зробила це з особливо витонченим смаком, знаючи, який вплив справляє на почуття навколишня обстанова. Те, що для жінки вродливої було б розкішшю, для неї ставало необхідністю. Вона збагнула глибоке значення вислову: «Гарною жінкою можна себе зробити» — того афоризму, яким керувалася у всіх своїх діях перша дружина Наполеона, часто скочуючись при цьому до фальші, тоді як пані Клаас у своїй поведінці завжди була природна й щира. Хоча Валтасар добре знав спальню своєї дружини, він уже до такої міри забув про побутову сторону життя, що, увійшовши туди, спізнав солодке тремтіння, ніби побачив усе те вперше. Сповнена пишного торжества радість жінки, яка сьогодні пережила справжній тріумф, мінилася розкішними барвами тюльпанів, що гордо тримали свої голівки над довгими шийками майстерно розставлених ваз із китайської порцеляни, сяяла в потоках світла, ефекти якого можна було порівняти хіба з найурочистішою музикою фанфар. Гармонійно мерехтіли у тьмяному сяйві свічок шовкові тканини червоно-сірого кольору, одноманітність яких пожвавлювалася відсвітами на золоті, яке скромно поблискувало на деяких речах, та розмаїтими відтінками квітів, схожих на дорогоцінне каміння. Уся ця краса була навіяна таємною думкою про нього, тільки про нього!.. Більш красномовно Хосефіна не могла б сказати Валта-сарові, що він завжди — джерело всіх її радощів і страждань. Вигляд цієї кімнати сповнював душу відчуттям блаженства й безтурботного, спокійного щастя, проганяючи геть усі сумні думки. Від шпалерної тканини, купленої в Китаї, струменів тонкий запах, що проникав у всі пори тіла, проте не здавався надокучливим. А дбайливо запнуті штори та портьєри свідчили про бажання усамітнитися, про ревнивий намір утримати тут у полоні найтихіші звуки голосу та погляди знову завойованого чоловіка. У прекрасному уборі своїх розпущених кіс, які рівненько спадали обабіч лоба, схожі на два чорні крила, закутана до самої шиї в пеньюар, пані Клаас пішла запнути портьєру-килим, яка не пропускала зовні жодного звуку. Біля самих дверей Хосефіна озирнулась і послала чоловікові, котрий сів біля каміна, веселу усмішку, якою вміє висловити свою палку надію розумна жінка, чия душевна краса відбивається й на обличчі, і воно теж видається прекрасним. Наймогутніші чари жінки — у постійному зверненні до великодушності чоловіка, у милому визнанні своєї слабкості, завдяки якій вона пробуджує в ньому гордість і най-шляхетніші почуття. Признатися у своїй слабкості — хіба не означає пустити в хід усі чари своєї зваби? Коли кільця портьєри з глухим шарудінням ковзнули по дерев’яній рейці, Хосефіна обернулася до чоловіка і сперлася рукою на бильце крісла, ніби хотіла в цю хвилину приховати свої фізичні вади і видатися граційною. То був заклик про допомогу. Спочатку Валтасар замилу-вався її обличчям, оливкова смуглявість якого виразно проступала на сірому тлі, приваблюючи й тішачи погляд, а тоді встав, підійшов до дружини, взяв її на руки й переніс на канапу. Цього їй і хотілося.

— Ти мені обіцяв, — сказала вона, взявши його за руку й утримуючи її у своїх ніби наелектризованих руках, — утаємничити мене в мету своїх пошуків. Погодься, друже, шо я гідна це знати, бо, прагнучи зрозуміти тебе, знайшла в собі навіть мужність вивчити науку, осуджену церквою. Я цікава, і ти нічого не приховуй від мене. Розкажи, що сталося, коли якось уранці ти встав стурбований, хоча напередодні ввечері я тебе покинула цілком щасливим?

— То ти й одяглася так кокетливо для того, щоб поговорити про хімію?

— Вислухати твою сповідь, аби ще глибше заглянути в твою душу — хіба для мене не найвища втіха, не джерело блаженства й радості? Ти сьогодні повернув мені своє кохання в усій його повноті й чистоті, і я хочу знати, яка ідея виявилася настільки могутньою, що змогла забрати тебе від мене на такий тривалий термін. Атож, я ревную тебе до ідеї більше, ніж до всіх жінок світу, любов грандіозна, але вона не безмежна, тоді як наука веде в бездонні глибини, де ти мандруватимеш сам-один, і я не зможу тебе там навіть побачити. Я нена