Book: Розкоші і злидні куртизанок



Розкоші і злидні куртизанок

Оноре де Бальзак

Розкоші і злидні куртизанок



Його ясновельможності, князю Альфонсо Серафіно ді Порча[1]


Дозвольте мені поставити ваше ім’я на початку цього твору, суто паризького, але обміркованого у вашому домі останніми днями. Чи не природно подарувати вам квіти красномовства, що зросли у вашому саду, зрошувані жалкуваннями, які примусили мене взнати тугу за батьківщиною, і які ви пом’якшували, коли я ходив під кущами, де берести нагадували мені Єлисейські поля? Можливо, що цим я спокутую злочин — мріяти про Париж, мавши перед очима Міланський собор, прагнути до наших брудних вулиць на чистих і елегантних плитах Порта Ренци. Коли в мене буде готова до друку яка-небудь книга, гідна того, щоб її присвятити міланським жінкам, я матиму щастя знайти імена, вже дорогі вашим старим італійським оповідачам, серед імен осіб, яких ми любимо і яким я прошу вас нагадати про

щиро відданого вам де Бальзака.

Липень 1838



ЧАСТИНА ПЕРША

ЯК КОХАЮТЬ ВЕСЕЛІ ДІВЧАТА

1824 року на останньому балу в Опері багато масок були вражені красою юнака, що походжав по коридорах і фойє, наче особа, що чекає жінку, яку несподівані обставини затримали дома. Секрет такої ходи, то лінивої, то поквапливої, відомий тільки старим жінкам і заслуженим гультяям. Коли стільки народу збирається для побачень, юрба мало стежить за юрбою, інтереси її палкі, саме безділля заклопотане. Молодий денді так захопився уважним шуканням, що навіть не помічав свого успіху; глузливо-захоплених вигуків деяких масок, серйозного подиву, уїдливих дотепів, найніжніших слів — нічого цього він не чув і не бачив. Хоча краса ставила його в ряд з тими рідкими відвідувачами балів у Опері, що приїздять сюди заради пригоди і чекають її так, як чекали щасливої ставки в рулетку ще за життя Фраскаті[2], — він здавався по-міщанськи впевненим у своєму успіхові; очевидно, він був героєм однієї з тих таємниць з трьома учасниками, таємниць, які становлять саму суть маскарадів у Опері і відомі лише тим, хто в них відіграє певну роль; адже для молодих жінок, які відвідують бал тільки для того, щоб сказати: “Я бачила”, для провінціалів, для недосвідчених юнаків, для іноземців Опера має бути в такому разі палацом утоми й нудьги. Для них ця чорна юрба, то повільна, то покваплива, що товчеться, в’ється, крутиться, повертається, піднімається, спускається, — подібна до мурашок на купі дерева, — не більше зрозуміла, ніж Біржа для селянина з Нижньої Бретані, який і не чув про існування гросбуха. У Парижі чоловіки, за рідкими винятками, не маскуються; чоловік у доміно[3] здається смішним. У цьому виразно виявляється національний характер. Люди, що бажають приховати своє щастя, можуть піти на бал в Опері, але не потрапити туди, а маски, змушені за будь-яку ціну ввійти, негайно виходять звідти. Одне з найцікавіших видовищ — це метушня біля входу, що утворюється з самого початку балу, коли потік людей, які тікають, зіштовхується з тими, які піднімаються туди. Отже, чоловіки в масках — це або ревнивці, що прийшли шпигувати за своїми жінками, або жонаті зальотники, що уникають шпигунства з боку своїх дружин; в обох випадках ситуація однаково комічна. Тим часом юнака непомітно для нього переслідувала маска вбивці — гладкий і маленький чоловік, що котився, мов барило. Кожен постійний відвідувач Опери вгадав би в цьому доміно адміністратора, маклера, банкіра, нотаріуса, взагалі будь-якого буржуа, що підглядає за зрадницею. Справді, у вищому товаристві ніхто не бігає за доказами ганьби. Вже кілька масок встигли, сміючись, показати одна одній на цього дивовижного чоловіка, інші гукали його, дехто з молоді глузував з нього; його кремезна фігура і манери виявляли підкреслену зневагу до всіх цих марних спроб зачепити його. Він ішов слідом за юнаком, наче переслідуваний дикий кабан, який не звертав уваги ні на свист куль біля вух, ні на гавкання собак позаду себе. Хоча, на перший погляд, і розвага і турботи вкрилися однаковим уславленим венеціанським чорним убранням, хоч і переплуталось усе на балу в Опері, але окремі кола паризького товариства знову зустрічаються там, пізнають і спостерігають одні за одними. Для деяких обізнаних є такі точні ознаки, за якими вони можуть читати цю чорну книгу інтересів, як цікавий роман. Отже, для постійних відвідувачів було ясно, що цей чоловік — не щасливий зальотник, бо в такому разі він мав би якусь умовну позначку — червону, білу або зелену, яка говорить про наперед передбачений успіх. Чи йшлося тут про помсту? Побачивши маску, що так близько йшла за щасливцем-юнаком, дехто з нероб знову придивлявся до того гарного обличчя, на якому позначалося божественне сяйво втіхи. Юнак викликав зацікавлення; чим далі йшов він, тим більше зростала цікавість. Адже все в ньому виявляло елегантні звички. За фатальним законом нашої епохи, цей чарівний юнак, якого ще недавно душила серед Парижа залізна рука злиднів, — і фізично і морально не дуже відрізнявся від найвитонченішого, найвихованішого з синів якого-небудь герцога або пера. Можливо, краса, молодість маскували в ньому глибокі безодні, як і в багатьох молодих людей, що бажають відігравати роль у Парижі, не маючи потрібного для своїх претензій капіталу, і щодня ризикують усім ради всього, приносячи жертви Випадкові — найбільш шанованому богові цього міста королів. А втім, його вбрання, його манери були бездоганні, він топтав класичні паркети фойє, як постійний відвідувач Опери. Хто ж не помічав, що тут, як і в усіх сферах Парижа, є така манера поводитись, яка виявляє, хто ви, що ви робите, звідки прийшли і чого хочете!

— Гарний юнак! Звідси зручніше повернутися, щоб подивитись на нього, — сказала маска, в якій постійні відвідувачі Опери вгадували світську даму.

— Хіба ви його не пригадуєте? — відповів їй її кавалер. — Адже пані дю Шатле рекомендувала його вам...

— Як! Це той самий син аптекаря, в якого вона закохалась і який став журналістом, коханець мадемуазель Коралі?

— Я гадав, що він надто низько впав, щоб колись знову піднятися; не розумію, як він може знову з’являтись у паризькому світі, — сказав граф Сікст дю Шатле.

— Він тримається, як князь, — сказала маска, — і навряд чи та актриса, з якою він жив, навчила його цього; моя кузина, що знайшла його, не зуміла його відшліфувати. Хотілося б мені знати, хто коханка цього Саржіна[4]. Розкажіть мені що-небудь з його життя, щоб я могла його заінтригувати.

У цей час широкоплеча маска особливо пильно приглядалась до цієї пари, що, пошепки розмовляючи, йшла за юнаком.

— Любий пане Шардон, — сказав префект Шаранти, беручи того денді під руку, — рекомендую вам особу, яка бажає поновити з вами знайомство...

— Любий граф Шатле, — відповів юнак, — ця особа відкрила мені, наскільки смішне те ім’я, що ви мені даєте. Королівський наказ повернув мені ім’я моїх предків з боку матері — Рюбампре. Хоч газети оголосили про цей факт, але він стосується такої незначної особи, що я не соромлюся нагадувати про нього моїм друзям, моїм ворогам і тим, хто байдужий до мене; ви можете зарахувати себе до якого хочете розряду, але я певен, що ви не засудите того заходу, якого я вжив за порадою вашої дружини, коли вона була ще тільки пані де Баржетон.

Цей тонкий дотеп викликав усмішку маркізи, але префекта Шаранти вій примусив нервово здригнутись.

— Скажіть їй, — додав Люсьєн, — що я тепер маю червоний герб з лютим биком зі срібла на зеленому полі...

— Лютим... зі срібла... — повторив Шатле.

— Пані маркіза пояснить вам, якщо ви не знаєте, чому цей старий герб кращий, ніж камергерський ключ і золоті бджоли Імперії на вашому гербі, що приводять у відчай пані Шатле, народжену Негрпеліс д’Еспар, — жваво промовив Люсьєн.

— Якщо ви мене впізнали, я вже не можу вас заінтригувати і не можу висловити, наскільки ви інтригуєте мене, — сказала йому пошепки маркіза д’Еспар, вражена зухвалістю й апломбом цього чоловіка, якого вона колись зневажала.

— Дозвольте мені в такому разі, пані, зберегти єдиний шанс на те, щоб бути предметом ваших думок, залишаючись у цьому таємничому сутінку, — сказав він, усміхаючись, як людина, що не хоче ризикувати забезпеченим щастям.

Маркіза не могла стримати ледве помітного сухого руху, відчувши себе “зрізаною”, як кажуть англійці, точним висловом Люсьєна.

— Вітаю вас зі зміною становища, — сказав граф де Шатле Люсьєнові.

— Приймаю ваше привітання з таким самим почуттям, — відповів Люсьєн, вклоняючись маркізі з безмежною елегантністю.

— Фат! — шепнув граф пані д’Еспар, — він таки нарешті завоював собі предків.

— Коли на нас спадає зухвалість таких юнаків, вона майже завжди свідчить про любовне щастя в дуже високих сферах; а серед осіб вашого віку вона є ознакою невдачі. Отже, мені хотілося б взнати, яка з наших подруг взяла цього красеня під свою опіку; тоді я, мабуть, змогла б розважитись сьогодні ввечері. Анонімна записка, яку я одержала, це, очевидно, злісна витівка якої-небудь суперниці, адже в ній йдеться про цього юнака; його зухвалість, мабуть, кимось йому продиктована; простежте за ним. Я візьму під руку герцога де Наваррена, ви мене легко знайдете.

У ту саму хвилину, коли пані д’Еспар підходила до свого родича, таємнича маска стала між нею та герцогом і сказала їй на вухо:

— Люсьєн вас любить, він автор записки; ваш префект — найгірший його ворог, чи міг він зізнатися при ньому?

Незнайомець пішов, залишивши пані д’Еспар ще більше здивованою. Маркіза не знала в товаристві нікого, хто міг би зіграти роль цієї маски, вона злякалася пастки, сіла в куточку і сховалась. Граф Сікст дю Шатле, якому Люсьєн урізав його гордовите “дю” з афектацією, що свідчила про давно вимріяну помсту, пішов віддалік слідом за цим дивним денді і скоро зустрів молодого чоловіка, з яким він наважився говорити відверто.

— Слухайте, Растіньяк, бачили ви Люсьєна? Він у новій шкурі!

— Якби я був таким красенем, як він, я був би ще багатшим, ніж він, — відповів елегантний юнак легковажним тоном, але з відтінком аттичної глузливості.

— Ні, — сказала йому на вухо товста маска, відповідаючи на тисячу насмішок однією — самим лише тоном, яким вона вимовила це односкладове слово.

Растіньяк був не з тих, хто мовчки ковтає образи, але тут він був немов вражений громом і дозволив залізній руці, яку не в силах був скинути, завести його в нішу вікна.

— Ви, молодий півнику з курника матусі Воке, ви, що не наважились захопити мільйони батька Тайфера, коли найважче вже було зроблено, знайте, в інтересах вашої особистої безпеки, що в разі якщо ви не будете поводитися з Люсьєном, як з улюбленим братом, ви — в наших руках, тоді як ми — не в ваших. Мовчання й відданість, — або я встряну у вашу гру і перекину ваші кеглі. Люсьєн де Рюбампре перебуває під опікою найвищої в наші дні влади — церкви. Обирайте між життям і смертю. Ваша відповідь?

Растіньяк остовпів, немов людина, що заснула в лісі і прокинулася поруч із голодною левицею. Він злякався, але без свідків: найвідважніші люди піддаються страхові в таку хвилину.

— Тільки він може знати... і наважитись... — сказав він півголосом.

Маска стиснула йому руку, щоб не дати закінчити фразу:

— Робіть так, начебто це був він, — сказала вона.

Тоді Растіньяк повівся, як мільйонер на проїжджій дорозі, побачивши себе під прицілом бандита: він зразу капітулював.

— Любий граф, — сказав він Шатле, повернувшись до нього, — якщо становище ваше вам дороге, то поводьтеся з Люсьєном де Рюбампре, як з людиною, що колись підніметься значно вище за вас.

У маски вихопився ледве помітний жест задоволення, і вона пішла слідом за Люсьєном:

— Ви дуже швидко змінили свою думку про нього, друже мій, — відповів справедливо здивований префект.

— Так само швидко, як ті, що належать до центру і голосують з правими, — відповів Растіньяк цьому депутатові-префекту, який кілька днів тому перестав голосувати за міністерство.

— Хіба тепер є погляди? Є тільки інтереси, — відгукнувся де Люпо, почувши їх розмову. — Про що саме йдеться?

— Про вельможного пана де Рюбампре; Растіньяк хоче мене переконати, що це значна персона, — відповів депутат генеральному секретареві.

— Любий граф, — поважно відповів де Люпо, — пан де Рюбампре — найдостойніший молодий чоловік, і він має таку високу протекцію, що я був би радий поновити своє знайомство з ним.

— Дивіться, він зараз потрапить в осине гніздо крутіїв нашої епохи, — сказав Растіньяк.

Троє співрозмовників обернулись до кутка, де зібралось кілька більш-менш уславлених дотепників і чимало франтів. Ці пани ділилися своїми враженнями, обмінювались дотепами і уїдливими зауваженнями, намагаючись розвеселитись або чекаючи якої-небудь розваги. У цьому гурті, досить дивного складу, були люди, з якими Люсьєна колись споріднювали стосунки, сповнені явної доброзичливості і прихованих каверз.

— Ну, Люсьєн, дитино моя, коханий мій, ось ми знов полагодились, підлатались. Звідки це ми? Це ми знов осідлали коня за допомогою подарунків із будуару Флоріни? Браво, хлопче! — сказав йому Блонде, випускаючи руку Фіно з тим, щоб фамільярно схопити Люсьєна за талію і притиснути до своїх грудей.

Андош Фіно був власником журналу, в якому Люсьєн працював майже задарма; Блонде збагачував його своїм співробітництвом, мудрістю своїх порад і глибиною своїх думок. Фіно і Блонде уособлювали собою Бертрана і Ратона[5], тільки з тією відмінністю, що лафонтенівський кіт, врешті, помітив свою дурість, а Блонде, хоч і помічав, що його обдурюють, а все ж служив Фіно. Цьому блискучому найманцю пера справді довгий час довелось бути рабом. Фіно приховав брутальну волю під незграбною зовнішністю, під машкарою зухвалої дурості, здобреної дотепністю, як хліб чорнороба часником. Він умів приберегти все — ідеї і монету, — що назбирав на ниві безладного життя літераторів і політичних ділків. Блонде, на своє нещастя, віддав свої сили на службу власним порокам і лінощам. Завжди перебуваючи в скруті, він належав до злиденного клану тих видатних людей, які можуть усе зробити для добробуту інших, і нічого — для свого власного, — тих Аладінів, що позичають іншим свою лампу. Ці дивні порадники мають проникливий і точний розум, поки не втручаються особисті інтереси. В них діє не рука, а голова. Звідси їхня розбещеність, осуд з боку тих, хто нижчий розумом. Блонде ділився гаманцем з товаришем, якого він образив напередодні, він обідав, пив, ночував з тим, кого міг зарізати завтра. Його кумедні парадокси виправдували все. Вважаючи весь світ за жарт, він не хотів, щоб і до нього самого ставилися серйозно. Молодий, всіма любимий, майже уславлений, щасливий, вій не дбав, як Фіно, про те, щоб збити собі статки, потрібні для літньої людини. Люсьєнові треба було значно більше сміливості, щоб зрізати Блонде так само, як він тільки що зрізав пані д’Еспар і Шатле.

На жаль, утіхи чванливості перешкоджали в ньому проявам гордості — цієї справжньої основи багато чого великого. Його чванливість справляла перемогу під час попередньої зустрічі: він показав себе багатим, щасливим і зневажливим до двох осіб, які колись зневажали його, бідного і знедоленого. Але чи міг він, поет, грубо порвати, немов старий дипломат, з двома, так би мовити, друзями, що давали йому притулок у дні злиднів і недолі? Ганебна спілка єднала колись його, Фіно і Блонде, вони вкупі поринали в оргії, які поглинали не тільки гроші їхніх кредиторів. Наче солдат, що не вміє користуватися своєю відвагою, Люсьєн зробив тоді те, що робить багато парижан: він знову принизив свою гідність, прийнявши руку Фіно, не ухилившись від ласки Блонде. Всякий, хто був колись або й досі причетний до журналістики, змушений вклонятися людям, яких він зневажає, всміхатися найгіршому ворогові, миритися з найсмердючішими підлотами, бруднити свої руки, бажаючи відплатити своїм ворогам їхньою ж монетою. Звикаєш бачити, як роблять лихо, і не втручатися; спочатку згоджуєшся, потім сам робиш. Нарешті душа, заплямована ганебними й безнастанними компромісами, дрібнішає, пружини благородних думок іржавіють, шарніри тривіальності протираються і починають крутитися самі собою. Альцести стають Філентами[6], характери розслаблюються, таланти розпорошуються, віра в прекрасні твори зникає. Той, хто хотів пишатися своїми сторінками, витрачається на мізерні статті, які власне сумління рано чи пізно визначить як погані вчинки. Збираєшся, як Лусто, як Верну, стати великим письменником, — а виявляється, що став безсилим писакою. Тому не можна надто вшановувати людей, у яких характер стоїть на височині таланту, які вміють, як-от д’Артез, ступати твердою ходою серед рифів літературного життя. Люсьєн не знайшов відповіді на лестощі Блонде; розум цієї людини, яка не дарма ж зіпсувала його колись, зберігав для нього непереможну звабливість; крім того, Блонде мав прекрасне становище в товаристві через свої зв’язки з графинею де Монкорне.



— Ви одержали спадщину від якогось дяді? — глузливо запитав Фіно.

— Я стрижу дурнів, як і ви, — відповів у тон йому Люсьєн.

— У пана, мабуть, є свій журнал чи газета? — провадив Андош Фіно із зухвалою самовпевненістю, яку зазвичай виявляє експлуататор до експлуатованого.

— У мене є щось краще, — відповів Люсьєн; його чванливість, вражена підкресленою самовпевненістю головного редактора, повернула йому усвідомлення його нового становища.

— Що ж таке ви маєте, любий?..

— У мене є своя партія.

— Є така партія Люсьєна? — всміхнувся Верну.

— Фіно, ось тебе й випередив цей хлопець! Я тобі казав, що так буде. Люсьєн талановитий, ти його не пильнував, ти його експлуатував. Кайся, гладкий дурило! — провадив Блонде.

Чуйний, як кабарга, Блонде помітив у голосі, у жесті, у виразі обличчя Люсьєна чимало таємниць; підмащуючи його, він у той же час зумів затягти своїми словами вуздечку. Він хотів узнати причину повернення Люсьєна до Парижа, його плани, його засоби існування.

— На коліна перед вищістю, якої в тебе ніколи не буде, хоч ти й Фіно! — провадив він. — Визнай негайно, що пан — із числа тих сильних людей, яким належить майбутнє: він наш! Дотепний і гарний — чи не повинен він досягти успіху твоїми ж таки quibuscumque viis?[7] Ось він у своїй добрій міланській броні, з могутнім кинджалом, напіввитягнутим із піхов, і з піднятим стягом! Їй-богу! Люсьєн, де це ти вкрав цей гарненький жилет? Тільки кохання може відшукати таку матерію. А де саме ми живемо? Мені зараз треба мати адреси друзів, бо я не маю де ночувати. На сьогоднішній вечір Фіно вигнав мене під вульгарним приводом любовної удачі.

— Любий мій, — відповів Люсьєн, — я дотримуюсь аксіоми, за допомогою якої можна з певністю прожити спокійно: Fuge, late, tace![8] Я залишаю вас.

— Але я тебе не залишу, доки ти не поквитаєшся зі мною за один священний борг, — скромненька вечеря, га? — сказав Блонде, який надто полюбляв гарну їжу і прагнув, щоб його частували, коли не мав грошей.

— Яка вечеря? — спитав Люсьєн, не стримавши нетерплячого жеста.

— Ти не пам’ятаєш? Ось із чого видно, що друг благоденствує: він утратив пам’ять.

— Він знає, що винен нам, я ручуся за його серце, — підхопив жарт Блонде.

— Растіньяк, — сказав Блонде, беручи під руку молодого франта в ту хвилину, коли він підходив у глибині фойє до колони, біля якої стояли ці, так би мовити, приятелі, — йдеться про вечерю: ви візьмете участь... Хіба тільки цей пан, — провадив він серйозно, показуючи на Люсьєна, — не буде вперто відмовлятись від боргу честі; він це може.

— Ручуся, що пан де Рюбампре не здатний на це, — сказав Растіньяк, який і не думав про містифікацію.

— Ось Біксіу! — скрикнув Блонде. — Він теж буде: без нього завжди чогось не вистачає. Без нього шампанське склеює мені язик, і все здається мені прісним, навіть перець дотепів.

— Друзі мої, — сказав Біксіу, — я бачу, що ви зібралися навколо сьогоднішнього чуда; наш дорогий Люсьєн знов починає Овідієві метаморфози. Так само, як боги перетворювалися на дивні овочі і подібне до них, щоб зваблювати жінок, так він перетворив Шардона[9] на дворянина, щоб звабити — кого? Карла X! Любий Люсьєн, — провадив він, взявши його за ґудзик фрака, — журналіст, що стає вельможею, заслуговує на чудову бучу. На їх місці, — сказав нещадний насмішник, показуючи на Фіно і Верну, — я б тебе зачепив у газеті; ти б їм дав сотню франків — десять шпальт дотепів.

— Біксіу, — сказав Блонде, — амфітріон для нас священний протягом доби перед і півдоби після бенкету: наш іменитий друг частує нас вечерею.

— Аякже! Якже! — підхопив Біксіу. — Хіба це не потрібна справа — врятувати велике ім’я від забуття, наділити вбогу аристократію талановитою людиною? Люсьєн, преса поважає тебе, свою колишню найкращу оздобу; ми тебе підтримаємо. Фіно, передову в столичній газеті! Блонде, підступну статтю на четвертій сторінці твого журналу! Оголосимо про вихід з друку найкращої книги нашої доби “Стрілець Карла IX!” Благатимемо Доріа видати якнайшвидше “Маргаритки” — ці божественні сонети французького Петрарки! Понесімо нашого друга на щиті з гербового паперу, який створює і руйнує репутації!

— Якщо ти хочеш вечеряти, — звернувся Люсьєн до Блонде, бажаючи позбутись цієї банди, що загрожувала зрости, — здається, тобі не було потреби вдаватись до гіпербол і парабол зі старим другом, немов це якийсь дурень.

До завтрашнього вечора, у Лоентьє[10], — швидко сказав він, побачивши якусь жінку, що підходила, і кинувся до неї.

— О! О! О! — сказав Біксіу щоразу, змінюючи тон з кожним вигуком немов упізнаючи маску, назустріч якій кинувся Люсьєн. — Це варто підтвердити!

І він пішов слідом за гарною парочкою, випередив її, оглянув пронизливим оком, і повернувся, чим дуже були задоволені всі ці завидники, що цікавились, звідки походить зміна долі Люсьєна.

— Друзі мої, ви здавна знаєте, як щастить вельможному панові де Рюбампре, — сказав їм Біксіу, — це колишній “щур”, що був у де Люпо.

“Щури” були одним із розкішних збочень, поширених на початку цього століття, а тепер забутих. “Щур” слово застаріле, — означало дівчинку десяти-одинадцяти років, статистку якого-небудь театру, найчастіше — Опери, яку розпусники виховували для пороку й безчестя. “Щур” був чимсь на зразок інфернального пажа, хлопчиськом жіночої статі, якому дарували всякі вихватки. “Щур” міг все робити, його треба було остерігатись, як небезпечної тваринки; він вносив у життя елемент веселощів, як колишні Скапени, Сганарелі і Фронтени в старовинній комедії. “Щури” коштували надто дорого: вони не давали ні честі, ні користі, ні втіхи, мода на них пройшла так радикально, що тепер мало хто знав про цю інтимну деталь елегантного побуту до Реставрації, поки деякі письменники не взяли цього “щура”, як новий сюжет.

— Як, занапастивши Коралі, Люсьєн забере в нас і Торпіль[11]? — сказав Блонде.

При цьому імені в маски атлетичної будови вихопився жест, хоч і стриманий, але помічений Растіньяком.

— Це неможливо! — відповів Фіно, — Торпіль не має й копійки для нього; мені казав Натан, що вона позичила у Флоріни тисячу франків.

— О панове, панове!.. — сказав Растіньяк, намагаючись захистити Люсьєна від таких огидних обвинувачень.

— Та що, — скрикнув Верну, — хіба колишній “утриманець” Коралі такий манірний.

— О! Саме ця тисяча франків, — сказав Біксіу, — доводить мені, що друг наш Люсьєн живе з Торпіль...

— Якої непоправної втрати зазнав цвіт літератури, науки, мистецтва й політики! — сказав Блонде. — Торпіль — єдина з веселих дівчат, яка є матеріалом для прекрасної куртизанки. Освіта її не зіпсувала, вона не вміє ні читати, ні писати: вона б зрозуміла нас. Ми дали б нашій добі одну з тих прекрасних Аспазій, без яких не обходилося жодне велике століття. Дивіться, як Дюбаррі прекрасно пасує до вісімнадцятого століття, Нінон де Ланкло до сімнадцятого, Маріон де Лорм до шістнадцятого, Імперіа до п’ятнадцятого, Флора — до римської республіки, яку вона зробила своєю спадкоємицею і яка сплатила державний борг цією спадщиною! Чим був би Горацій без Лідії, Тібулл без Делії, Катулл без Лесбії, Проперцій без Цинтії, Деметрій без Ламії — жінок, завдяки яким вони уславились?

— Блонде, що говорить у фойє Опери про Деметрія, вже надто нагадує “Journal des Débats[12], — сказав Біксіу на вухо сусідові.

— А чим була б імперія цезарів без усіх отих цариць? — провадив Блонде. — Лаіса і Родопа — це Греція і Єгипет. Всі вони, зрештою, є поезією свого віку. Цієї поезії бракувало Наполеонові, адже вдова його великої армії — це не більш як казармений жарт; у революції була поезія, бо в неї була пані Тальєн[13]! Тепер у Франції, де кожен може владарювати, трон, безперечно, вільний. Спільними силами ми могли б створити королеву. Я б дав Торпіль тітку, бо, як добре відомо всім, мати її вмерла на полі безчестя; дю Тільє оплатив би їй будинок, Лусто — екіпаж, Растіньяк — лакеїв, де Люпо — кухаря, Фіно — шапочки (Фіно не зміг стримати руху, діставши цю насмішку у вічі); Верну дав би їй рекламу, Біксіу — свої дотепи! До вашої Нінон приїздила б розважатись аристократія, ми б привели туди художників під загрозою вбивчих статей у пресі. Нінон II чарувала б своєю зухвалістю і вражала б розкошами. Вона мала б свої погляди. У неї читали б заборонені драматичні шедеври, які, в разі потреби, навмисно для цього й написали б. Вона не була б лібералкою, — куртизанки, по суті, монархістки. Ах, яка втрата! Маючи обійняти цілу добу, вона милується з якимось юнаком! Люсьєн вимуштрує її для себе, немов мисливську собаку!

— Жодна з тих впливових жінок, яких ти назвав, не тинялись на вулиці, — сказав Фіно, — а цей гарненький “щур” вивалявся в багні.

— Як насіння лілеї в перегної, — підхопив Верну, — вона там покращала й розквітла. Ось її перевага. Хіба не треба знати все, щоб створювати в усьому сміх і радощі?

— Він має рацію, — сказав Лусто, який до цього часу мовчки спостерігав. — Торпіль уміє сміятись і смішити. Це вміння великих авторів і великих акторів належить тому, хто пройшов через усі соціальні глибини. У вісімнадцять років ця дівчина знала вже найвищі розкоші й найгірші злидні, знала чоловіків з кожної верстви. Вона наче тримає магічну паличку, розв’язуючи нею брутальні апетити, стримувані силоміць у чоловіків, які ще зберігають мужність, займаючись політикою, наукою, літературою або мистецтвом. Немає в Парижі такої жінки, яка могла б, як вона, сказати тварині: “Виходь!” і тварина залишала свою клітку та поринала в ексцеси; вона загодовує вас по горло, вона допомагає вам пити, курити. Одне слово, ця жінка, як сіль, оспівана у Рабле: кинута на матерію, вона її оживлює і підносить до чудесних сфер мистецтва; вбрання її — це нечувана пишнота, з пальців її вчасно спадають самоцвіти, як з уст її — усмішки; все в ній до ладу й до речі; говірка її виблискує гострими дотепами; вона володіє секретом найбарвистіших звуконаслідувань, що надають усьому найкращого забарвлення; вона...

— Ти втрачаєш сто су за фейлетон, — сказав Біксіу, перериваючи Лусто. — Торпіль незрівнянно краща за все це: всі ви були в тій чи тій мірі її коханцями, але ніхто з вас не може сказати, що вона була його подругою; вона завжди може вас мати, а ви її ніколи не будете мати. Ви добиваєтесь, силоміць вдираєтесь до неї, ви просите її ласки...

— О! Вона великодушніша, ніж отаман розбійників, якому щастить, і відданіша, ніж шкільний товариш, — сказав Блонде, — їй можна довірити свій гаманець і таємницю. Але через що я обрав би її королевою, то це через її бурбонську байдужість до колишнього фаворита.

— Вона, як і мати її, занадто дорога, — сказав де Люпо. — Прекрасна голландка пожерла б прибутки толедського архієпископа, вона проковтнула двох нотаріусів...

— І годувала Максіма де Трай, коли він був пажем, — сказав Біксіу.

— Торпіль надто дорога, як Рафаель, як Карем[14], як Тальйоні[15], як Лауренс[16], Буль[17], як усі геніальні художники, що були надто дорогі, — сказав Блонде...

— Ніколи Естер не мала такого вигляду світської жінки, — сказав Растіньяк, показуючи на маску, яку вів під руку Люсьєн. — Парі, що це пані де Серізі.

— Немає сумніву, — скрикнув дю Шатле. — І багатство пана де Рюбампре тепер зрозуміле.

— О! Церква вміє вибирати своїх левітів; який гарненький секретар посольства буде з нього! — сказав де Люпо.

— Тим більше, — провадив Растіньяк, — що Люсьєн — талановита людина. Панове мали не один доказ цього, — додав він, глянувши на Блонде, Фіно і Лусто.

— Справді, цей хлопець скроєний так, що далеко піде, — сказав Лусто, який лопався від заздрощів, — до того ж він має те, що ми звемо “незалежністю думок”...

— Це ти його виховав, — сказав Верну.

— Так ось, — сказав Біксіу, дивлячись на де Люпо, — я апелюю до пам’яті пана генерального секретаря і доповідача державної ради: ця маска — Торпіль, держу парі на вечерю...

— Приймаю парі, — сказав дю Шатле, що прагнув узнати правду.

— Ну, де Люпо, — сказав Фіно, — спробуйте впізнати вашого колишнього “щура” по вухах.

— Немає потреби в злочині образи маски, — сказав Біксіу. — Нехай Торпіль і Люсьєн, обходячи фойє, пройдуть повз нас, і я берусь довести вам, що це вона.

— Значить, наш друг Люсьєн знову сплив на поверхню, — сказав Натан, приєднавшись до групи. — А я думав, що він назавжди виїхав в Ангулемську область. Чи не винайшов він якогось способу проти кредиторів?

— Він зробив те, чого ти так швидко не зробиш, — відповів Растіньяк, — він усе сплатив.

Товста маска кивнула головою на знак похвали.

— Пристосовуючись до ладу в такому молодому віці, людина дуже розладнується, втрачає сміливість, стає рантьє, — провадив далі Натан.

— Е, цей завжди буде вельможею, і в ньому завжди буде така високість думок, яка його ставитиме вище багатьох так званих вищих людей, — відповів Растіньяк.

Тим часом усі ці журналісти, денді, нероби розглядали чарівний предмет свого парі, як баришники розглядають коня для продажу. Ці судді, що постарілись у вивченні паризької розпусти, всі, хоч і різною мірою, позбавлені забобонів, всі однаково розбещені, однакові розбещувачі, всі віддані нестримному честолюбству судді, що звикли все підозрювати, все вгадувати, захопленим поглядом дивились на замасковану жінку, яку тільки вони могли впізнати. Тільки вони та кілька постійних відвідувачів балів у Опері вміли розпізнавати під довгим саваном чорного доміно, під капюшоном, під великим коміром, що робить жінок невпізнаними, округлість форм, особливість постави і ходи, рухи талії, спосіб тримати голову, — речі найвиразніші для них, хоч і найменш помітні для звичайних очей. Отже, не зважаючи на цей безформний одяг, вони зуміли побачити одне з найбільш хвилюючих видовищ — жінку, запалену справжнім коханням. Чи то була Торпіль, чи герцогиня, де Мофріньєз, чи пані де Серізі, перший, чи останній щабель соціальної шкали, — однаково: це було чарівне створіння, сяйво щасливих мрій.

Ці старі юнаки, однаково, як і молоді старигані, відчули таке гостре почуття, що позаздрили Люсьєнові у його вищому дарі — перетворювати жінку на богиню. Маска йшла так, немов вона була сама з Люсьєном, для неї не існувало десятитисячної юрби, важкого й повного куряви повітря; ні, вона була під небесним куполом кохання, як мадонни Рафаеля під своїм овальним золотим сяйвом. Вона не відчувала штовхання, полум’я її очей линуло крізь отвори маски до очей Люсьєна, і тремтіння її тіла, здавалося, відповідало кожному рухові її друга. Звідки походить це полум’я, що сяє навколо закоханої жінки, відзначаючи її з-поміж усіх? Звідки ця легкість сильфіди, що, здається, порушує закони тяжіння? Чи то не душа виривається на волю? Чи щастя має фізичні властивості? Наївність дівчини, грація дитини виявлялись під доміно. Ці дві істоти, хоч вони йшли окремо, були подібні до групи Флори й Зефіра, майстерно зліплених найумілішими скульпторами, але це було щось більше за скульптуру, — найвище з мистецтва: Люсьєн і його гарне доміно були схожі на ангелів з квітами і пташками, яких пензель Джана Белліні вмістив під образом діви-матері; Люсьєн і ця жінка належали до світу фантазії, вищої від мистецтва, як причина вища від наслідку.

Коли ця жінка, що забула все, була за два кроки від групи, Біксіу крикнув:

— Естер!

Нещасна швидко обернулась, наче людина, яка чує, що її кличуть, впізнала підступника і схилила голову, немов умираючий під час останнього подиху. Пролунав пронизливий регіт, і група розтанула в натовпі, мов зграя переляканих польових мишей, що кидаються з дороги у свої нори. Тільки Растіньяк не пішов далі, ніж треба, щоб не здавалося, нібито він тікає від палаючих поглядів Люсьєна; він міг бачити два однаково глибокі, хоч і приховані страждання: по-перше, бідну Торпіль, немов громом вражену, і потім таємничу маску, яка єдина з групи залишилася на місці. Естер щось сказала на вухо Люсьєнові в ту хвилину, коли ноги її підігнулись, і Люсьєн вийшов, підтримуючи її. Растіньяк, заглиблений у думки, проводив поглядом цю гарну пару.

— Звідки взялося в неї це ім’я — Торпіль? — спитав похмурий голос, що пройняв його наскрізь, бо тепер цей голос вже не був штучно змінений.

— Так, напевне він знов утік... — сказав сам до себе Растіньяк.

— Мовчи або я заріжу тебе, — відповіла маска зміненим голосом. — Я задоволений тобою, ти дотримав слова, отже, ти можеш розраховувати на нашу допомогу. Будь німий, як могила; але перш ніж замовчати, ти повинен відповісти на моє запитання.

— Ну, ця дівчина така чарівна, яка приголомшила б імператора Наполеона; вона могла б приголомшити й когось стійкішого, приміром, тебе! — відповів Растіньяк, відходячи.

— Зажди, — сказала маска. — Я покажу тобі зараз, що ти мене ніде й ніколи не бачив.

Чоловік зняв маску, і Растіньяк на хвилину завагався, не знаходячи в ньому нічого спільного з тією огидною людиною, яку він колись знав у пансіоні Воке.



— Чорт допоміг вам змінити все, крім очей, яких не можна забути, — сказав він йому.

Залізна рука стиснула йому лікоть, наказуючи вічно мовчати.

О третій годині ранку де Люпо і Фіно знайшли елегантного Растіньяка на тому самому місці, біля тієї ж колони, де залишила його жахлива маска. Растіньяк сповідався перед самим собою: він був і священиком, і покутником, і суддею і звинуваченим. Він дозволив відвести себе снідати і повернувся додому зовсім п’яний, але мовчазний.


Вулиця Ланглад, так само як і прилеглі вулиці, спотворює Пале-Рояль і вулицю Ріволі. Ця частина одного з найблискучіших кварталів Парижа довго зберігала бруд, що залишився тут від пагорбів сміття зі старого Парижа, на яких стояли колись млини. Ці вузькі, темні й брудні вулички, де процвітають малоохайні промисли, вночі мають вигляд таємничий і сповнений контрастів. Ідучи з яскраво освітлених кварталів вулиць Сент-Оноре, Нев-де-Пті-Шан і Рішельє, де безперервно метушиться юрба, де виблискують шедеври промисловості, моди й мистецтва, будь-яка людина, необізнана з вічним Парижем, буде пройнята сумним страхом, коли потрапить у сплетіння вуличок, що оточують це світле місце, від якого відблискує навіть небо. Густа тінь заступає тут струмені газового світла. Де-не-де тьмяний ліхтар кидає своє непевне й чадне світло, яке вже не досягає деяких чорних закутків. Прохожі йдуть швидко, і їх небагато. Крамнички зачинені, а ті, що відкриті, мають непоказний вигляд: це або брудна й темна пивничка, або ж крамничка білизни, де продається одеколон. Нездоровий холод огортає ваші плечі своїм вогким плащем. Екіпажі проїздять рідко. Серед найпохмуріших закутків особливо відзначаються вулиця Ланглад, кінець проїзду Сен-Гільйом і кілька вуличних заворотів. Міська управа нічого досі не могла зробити, щоб очистити цей лепрозорій, бо тут здавна розташувалася головна квартира проституції. Для паризького світу, можливо, й добре, щоб ці вулички залишались у такому огидному стані. Проходячи ними вдень, не можна собі уявити, які вони стають вночі: там блукають дивні істоти, невідомо з якого світу; напівголі білі постаті туляться до стін, сутінь сповнює життя. Між стіною й прохожим прослизають вбрання, що рухаються й говорять. Двері, відкриваючись, раптом починають сміятись на все горло. Лунають слова, що, як писав про них Рабле, замерзли і тепер тануть; каміння бруку повторює звуки, що колись лунали. Шум досить виразний, він щось означає: коли він хриплий — це голос; але коли він скидається на спів, у ньому вже немає нічого людського, він наближається до свисту. Часто чути свистки. Нарешті тупіт чобіт має в собі щось задерикувате й глузливе. Все це разом викликає запаморочення. Атмосферні умови там незвичайні: жарко взимку й холодно влітку. Але яка б не була погода, ця дивна природа завжди виглядає однаково: це фантастичний світ берлінця Гофмана. Навіть найприхильніший до математичної точності касир не знайде тут нічого реального, коли проходить цими провулками, що ведуть до пристойних вулиць, де є прохожі, крамниці й ліхтарі. Сучасна адміністрація і політика — погордливіші або сором’язливіші, ніж королеви й королі старих часів, які не гребували піклуватися про куртизанок, — не наважується взятися за цю болячку столиці. Звичайно, заходи мають змінюватися з часом, а коли йдеться про окремих осіб і їх волю, то це справа делікатна, але чи не слід було б виявити щедрість і сміливість щодо умов чисто матеріальних — як-от повітря, світло, приміщення? Мораліст, художник і мудрий адміністратор шкодуватимуть за старими дерев’яними галереями Пале-Рояля, що були притулком для цих овечок, які завжди йдуть туди, де гуляє публіка; чи не краще, щоб публіка йшла до них? Що ж трапилось? Тепер найкращі частини Бульварів, це чарівне місце прогулянок, зробилися ввечері неприступними для родин. Поліція не зуміла скористатися можливостями, надаваними їй деякими пасажами, щоб урятувати загальне місце прогулянки.

Дівчина, вражена вигуком на балу в Опері, вже один чи два місяці жила на вулиці Ланглад у будинку огидного виду. Ця будівля, приліплена до стіни величезного дому, погано обштукатурена, дуже вузька й страшенно висока, дивиться вікнами на вулицю і надто скидається на жердину для папуги. На кожному поверсі є квартира на дві кімнати. Цей будинок обслуговується вузенькими сходами, приліпленими до стіни, що якось дивно освітлюються вікнами, крізь які ззовні видно сходи, і де на кожній площадці є помийниця — одна з найжахливіших особливостей Парижа. Крамничка й антресоль належали в той час жерстяникові; домовласник жив на другому поверсі; інші поверхи були заняті дуже пристойними гризетками. Домовласник і швейцарка ставились до них з пошаною тому, що важко було здавати в найми по-чудернацьки збудований і розташований будинок. Призначення цього кварталу має свою причину в існуванні досить великої кількості подібних будинків, непридатних для комерції, які можна експлуатувати тільки невизнаними, випадковими й недостойними способами.


О третій годині дня швейцарка, побачивши, що молодий чоловік привіз о другій годині ранку ледве живу мадемуазель Естер, тільки що радилася в гризеткою з верхнього поверху, яка перш ніж сісти в екіпаж, щоб їхати кудись на прогулянку, висловила їй свою тривогу з приводу Естер — вона не чула в її квартирі ніяких звуків. Напевне, Естер ще досі спала, проте, цей сон здавався підозрілим. Будучи сама в приміщенні, швейцарка шкодувала, що не може піти дізнатися, що трапилось на п’ятому поверсі, де жила Естер. У ту хвилину, коли вона вже вирішила довірити синові жерстяника охорону своєї кімнати, тобто ніші в стіні антресолі, — до дому під’їхав фіакр. Чоловік, загорнутий з голови до ніг у плащ — з очевидним наміром приховати свій одяг або своє звання, — вийшов з, екіпажа й запитав про мадемуазель Естер. Тоді швейцарка цілком заспокоїлась, їй здалося, що тиша й спокій самітниці знайшли собі пояснення. Коли відвідувач ішов сходами над її кімнатою, швейцарка помітила срібні пряжки на його черевиках і, здається, чорну бахрому на поясі сутани; вона спустилася, запитала візника, і добре зрозуміла його безсловесну відповідь. Священик постукав, не дістав відповіді, почув легке зітхання і висадив двері ударом плеча з силою, якої йому, мабуть, надало милосердя; у всякого іншого ця сила здалася б звичкою. Він кинувся в другу кімнату і побачив бідну Естер, що стояла на колінах, або, краще, впала зі складеними руками перед пофарбованою гіпсовою святою дівою. Гризетка вмирала.

Жаровня зі спопелілим вугіллям розповідала історію цього жахливого ранку. На підлозі лежали капюшон і плащ доміно. Ліжко було застелене. Бідне, смертельно вражене створіння, очевидно, приготувало все, повернувшись з Опери. Гніт свічки в застиглому воскові у розетці свічника казав про те, як Естер була заглиблена в свої думки. Змочена слізьми хусточка доводила щирість розпачу Магдаліни, класичною позою якої була цього разу поза куртизанки-безвірниці. Ця повнота каяття викликала усмішку в священика. У своїй невмілій спробі самогубства Естер залишила двері відчиненими, не зваживши на те, що повітря двох кімнат потребувало більшої кількості вугілля, щоб зробитись задушливим; чад її тільки запаморочив, свіже повітря зі сходів поступово повернуло її до страждань. Священик стояв, заглибившись у похмурі думки; його не зворушувала божественна краса цієї дівчини, і він спостерігав її перші рухи так, немов це була якась тварина. Його погляд за видимою байдужістю переходив від цього пониклого тіла до різних речей навколо. Він оглянув умеблювання цієї кімнати, де червона, стерта, холодна підлога була ледве прикрита поганеньким килимом, витертим аж до мотузок. Пофарбоване дерев’яне ліжко старомодного фасону з жовтою перкалевою запоною з червоними розетками; єдине крісло і два стільці, так само з пофарбованого дерева, оббиті тим самим перкалем; з нього ж зроблені й завіски на вікні; сіренькі шпалери з квіточками, почорнілі від часу, засмальцьовані; робочий столик з червоного дерева; камін, завалений кухонним приладдям найгіршого сорту; дві початі в’язки дров; на кам’яній полиці — перемішані скляночки й дорогоцінності, ножиці; брудна подушечка для шпильок; білі, надушені рукавички; чудесний капелюшок, кинутий на глечик з водою, шаль від Терно[18], заткнута у шибку вікна, пишне вбрання, почеплене на гвіздок, маленький твердий диванчик без подушок; огидні поламані дерев’яні човганці й гарнесенькі черевички, яким позаздрила б королева; щербаті тарілки з поганого фаянсу з рештками останньої їжі і зваленим на купу мельхіоровим столовим приладдям — цим сріблом паризької бідноти; кошик з картоплею й брудною білизною, а зверху — чистий газовий чепець; погана дзеркальна шафа, відкрита й порожня, на полицях якої було видно ломбардні квитки, — таке було це дивне нагромадження речей, сумних і радісних, жалюгідних і розкішних.

Ці сліди розкошів у черепках, все це господарство, що так відповідало богемному життю цієї дівчини, пониклої в своїй розхристаній білизні, наче кінь, що впав, заплутавшись у своїй упряжі, під переломаною голоблею, — чи примусило задуматись священика це дивне видовище? Чи не казав він собі, що блудне створіння було принаймні некорисливе, якщо воно поєднувало таке злиденне життя з коханням багатого юнака? Чи не приписував він безладдя в кімнаті безладному життю? Чи відчував він жаль, страх? Чи було зворушене його милосердя? Побачивши його, зі схрещеними руками, з заклопотаним чолом, зі стиснутими губами, з жорстким поглядом, всякий подумав би, що він поринув у похмурі, люті почуття, в суперечливі думки, у фатальні задуми. Напевне, він був нечутливий до чарівної округлості грудей, майже стиснутих вагою схиленого торса, до чудових форм цієї Венери напочіпки, форм, які видно було під чорною спідницею — так важко вмираюча схилилась під тягарем власного тіла. Ні похилена голова, що ззаду відкривала для очей білу, ніжну й гнучку шию, ні прекрасні, розкішно розвинені плечі не хвилювали його; він не підняв Естер, не чув, здавалося, пронизливих зітхань, що виявляли повернення до життя; тільки коли дівчина жахливо заридала й кинула на нього страшний погляд, він зласкавився підняти її й віднести на ліжко з легкістю, яка свідчила про незвичайну силу.

— Люсьєн! — прошепотіла вона.

— Оживає любов, оживе й жінка, — сказав священик з якоюсь гіркістю.

Жертва паризької розпусти помітила одяг свого рятівника і сказала з усмішкою дитини, що знайшла бажану річ:

— То ж я вмру, примирившися з небом!

— Ви можете спокутувати свої гріхи, — сказав священик, змочивши їй лоб водою і давши понюхати оцту з пляшечки, яку знайшов десь у кутку.

— Я відчуваю, що життя, замість покинути мене, повертається до мене, — сказала вона у відповідь на клопоти священика, виявляючи йому вдячність жестами, сповненими щирості.

Ця принадна пантоміма, гідна своїми чарами самих грацій, цілком виправдовувала прізвище цієї дивної дівчини.

— Вам краще? — спитав служитель церкви, давши їй випити склянку води з цукром.

Здавалось, що ця людина не вперше у цьому дивному господарстві — він немов усе тут знав. Він почував себе як дома. Цей привілей — бути скрізь у себе дома — належить тільки королям, гулящим дівкам і злодіям.

— Коли ви почуватимете себе зовсім добре, — провадив цей дивний священик після паузи, — то розповісте мені про причини, які штовхнули вас до останнього вашого злочину, до цього вчиненого вами самогубства.

— Моя історія дуже проста, — відповіла вона. — Ще три місяці тому я жила в розпусті, в якій я народилась. Я була останнім і найганебнішим створінням; тепер я тільки найнещасніша з усіх. Дозвольте мені нічого вам не розказувати про мою бідну матір, убиту...

— …..Капітаном у підозрілому домі, — сказав священик, перебиваючи свою покутницю... — Я знаю про ваше походження, знаю також і те, що коли якій-небудь особі вашої статі можна взагалі пробачити ганебне життя, так це вам, бо ви не бачили добрих прикладів.

— На жаль, мене не хрестили, мене не навчили ніякої релігії.

— Отже, все це можна виправити, — сказав священик, — якщо тільки ваша віра, ваше каяття щирі й некорисливі.

— Серце моє сповнене Люсьєном і богом, — сказала вона зі зворушливою наївністю.

— Краще було б сказати: богом і Люсьєном, — відповів священик, усміхаючись. — Ви нагадуєте мені про мету, заради якої я прийшов. Не приховуйте нічого, що стосується цього юнака.

— Ви від нього? — спитала вона з таким закоханим виразом, що зворушив би всякого іншого священика. — О! Він догадувався про те, що трапилось.

— Ні, — відповів він, — турбуються не про вашу смерть, а про ваше життя. Ну, розкажіть про ваші стосунки.

— У двох словах, — сказала вона.

Бідна дівчина тремтіла від різкого тону слуги церкви, проте, в ній відчувалась жінка, яку ніяка брутальність вже давно не вражає.

— Люсьєн — це Люсьєн, — сказала вона, — найвродливіший юнак, найкраще створіння в світі; та коли ви його знаєте, моє кохання для вас цілком зрозуміле. Я зустрілася з ним випадково, три місяці тому, в театрі Пор-Сен-Мартен, куди я пішла у вільний день, бо в домі пані Мейнарді, де я тоді була, щотижня кожна з нас мала вільний день. Ви розумієте, що наступного дня я втекла без дозволу. Кохання ввійшло в моє серце і так мене змінило, що, повернувшись з театру, я вже не могла пізнати себе: я сама себе злякалася. Люсьєн нічого не взнав. Замість того, щоб сказати йому, де я була, я дала йому адресу цієї квартири; тут жила тоді моя подруга, яка люб’язно передала її мені. Заприсягаюсь Богом...

— Не треба клястись...

— Хіба це клятва — заприсягатись Богом? Так ось, з того самого дня я працювала в цій кімнаті, як несамовита, шила сорочки по двадцять вісім су за штуку, щоб жити чесною працею. Протягом місяця я їла тільки картоплю, щоб бути чесною й гідною Люсьєна, який любить і шанує мене, як найдоброчеснішу з доброчесних. Я подала в поліцію заяву по формі, щоб мені повернули права, і перебуваю тепер під наглядом на два роки. Вони так легко заносять нас у списки безчестя, але знаходять стільки труднощів, щоб викреслити нас звідти. Все, чого я просила в неба, — це підтримки в моєму вирішенні. У квітні мені буде дев’ятнадцять років. У такому віці ще є надія. Мені здається, що я народилася тільки три місяці тому... Щоранку я благала бога зробити так, щоб Люсьєн ніколи не дізнався про моє минуле життя. Я купила собі цю святу діву, яку ви бачите; я молилась їй по-своєму, бо я не знаю ніяких молитов. Я не вмію ні писати, ні читати, я ніколи не була в церкві, я бачила святі дари тільки в процесіях, з цікавості.

— Що ж ви кажете Святій Діві?

— Я розмовляю з нею, як в Люсьєном, з тим зворушенням, від якого він плаче.

— Ах, він плаче?

— З радощів, — жваво сказала вона. — Бідний котик! Ми розуміємо один одного так добре, наче у нас обох одна душа! Він такий лагідний, такий ніжний серцем, розумом і поведінкою!.. Він каже, що він поет; я знаю, що він бог... Пробачте! Ви, священики, не знаєте, що таке любов. Адже тільки ми знаємо чоловіків досить, щоб оцінити такого, як Люсьєн. Він, бачите, така сама рідкість, як і безгрішна жінка; зустрівши його, вже нікого іншого не можна любити. Ось! Але для такого створіння потрібна подібна йому пара; отже, я хотіла стати гідною любові мого Люсьєна. Звідси моє нещастя. Вчора в Опері мене впізнали молоді люди, що мають не більше серця, ніж жалості у тигрів. Та з тигром я б порозумілась! Покривало невинності впало з мене; їх сміх розкраяв мені голову й серце. Не думайте, що ви мене врятували, я помру з розпачу.

— Покривало невинності? — запитав священик. — Значить, ви поводилися з Люсьєном якнайстрогіше.

— О отче, як можете ви, знаючи Люсьєна, питати таке? — відповіла вона з величною посмішкою; — богові не чинять опору.

— Не зневажайте Бога, — лагідно сказав слуга церкви. — Ніхто не може рівнятися з Богом. Перебільшення не пасує до справжнього кохання, ваше кохання до цього ідола не було істинним, чистим. Якби ви відчули зміну, якою похваляєтесь, ви набули б чеснот, властивих юності, ви зазнали б утіх цнотливості, принади сором’язливості, — це гордощі молодої дівчини. Ви не любите.

Естер зробила рух жаху, помічений священиком, але це не похитнуло байдужості цього духівника.

— Так, ви його любите заради себе, а не заради нього, заради короткочасних утіх, що приваблюють вас, а не заради самої любові; якщо ви заволоділи ним так, то ви не відчули священного тремтіння перед цим створінням, яке бог позначив печаттю найдивніших досконалостей. Чи спало вам на думку, що ви принижували його своїм колишнім брудом, що ви готові зіпсувати цю дитину тими жахливими втіхами, які надали вам вашого уславленого й ганебного прізвиська? Ви були непослідовні самі до себе і до вашої одноденної пристрасті.

— Одноденної? — повторила вона, зводячи очі.

— Як назвати кохання, що не вічне, що не з’єднує нас з любимим у християнському майбутньому?

— Ах, я хочу бути католичкою! — скрикнула вона таким глухим і пристрасним голосом, що наш спаситель, безперечно, помилував би її.

— Невже дівчина, яка не отримала хрещення ні від церкви, ні від науки, не вміє ні читати, ні писати, ні молитись, яка не може зробити жодного кроку без того, щоб каміння не кричало про її засудження; жінка, що відрізняється тільки даром хвилинної краси, яку, можливо, завтра ж знищить хвороба, невже це створіння, ганебне, пропаще і свідоме свого падіння... (якби ви нічого не знали й менше кохали, вас легше було б пробачити), невже ця майбутня жертва самогубства й пекла могла б стати жінкою Люсьєна де Рюбампре?

Кожна фраза, немов кинджал, проходила їй у глибину серця. Ридання, що зростали з кожною фразою, буйні сльози дівчини в розпачі свідчили про те, з якою силою світло проходило водночас і в її чистий, як у дикуна, розум, в її нарешті пробуджену душу, в усю її істоту, на яку розпуста поклала шар брудного льоду, що танув тепер під сонцем віри.

“Чому я не вмерла?” — ось єдина думка, яку вона висловлювала серед потоків думок, що струмували в її мозку, спустошуючи його.

— Дочко моя, — сказав грізний суддя, — є кохання, в якому не признаються перед людьми, але те признання вислуховують ангели з усмішкою щастя.

— Яке?

— Кохання безнадійне, коли воно дає натхнення життю, коли воно вкладає в нього дух самопожертви, коли воно облагороджує всі вчинки прагненням ідеальної досконалості. Так, ангели схвалюють таке кохання, воно веде до пізнання бога; вдосконалюватись безперервно, щоб зробитись гідною того, кого кохаєш, приносити йому тисячу потайних жертв, поклонятися йому здалека, віддавати свою кров крапля за краплею, жертвувати йому своє самолюбство, не виявляти перед ним ні гніву, ні гордощів, ховати від нього навіть жорстокі ревнощі, які він запалює в серці, давати йому все, чого він хоче, хоч би на шкоду собі самій, любити те, що любить він, ніколи не спускати його з ока, стежачи за ним без його відома, — таке кохання релігія вам дозволила б, воно не ображало б ні божих, ні людських законів, і повело б іншим шляхом, ніж ваша брудна хіть.

Почувши цей жахливий вирок, висловлений єдиним словом (яким словом! І з яким виразом було воно сказано!), Естер відчула досить законне недовір’я. Це слово було, мов удар грому, що провіщав близьку грозу. Вона глянула на священика, і серце її похололо, як це буває в найвідважнішої людини перед обличчям неминучої небезпеки. Ніякий погляд не міг прочитати того, що відбувалось тоді в цій людині; але й найщасливіші скоріше здригнулися б, ніж відчули надію від погляду цих очей, колись прозорих і жовтих, як у тигра, а тепер, від суворого життя й злиднів, повитих серпанком, подібним до того, що вкриває горизонт у середині літа: земля тепла й світла, але марево робить її контури невиразними, тьмяними, вони майже невидимі. Цілком іспанська поважність, глибокі зморшки, огидні й схожі на розбиті колії, наслідок безлічі шрамів від жахливої віспи, — покопали його оливкове обличчя, обпалене сонцем. Суворість цього обличчя ще більше підкреслювалась зношеною й обскубаною перукою — чорною, з червонуватим відтінком на світлі — перукою священика, який не дбає про свій вигляд. Його атлетичний торс, руки старого солдата, кремезна постать, могутні плечі — нагадували тих каріатид, якими архітектори середньовіччя оздоблювали деякі італійські палаци; їх недосконале наслідування бачимо на фасаді театра Пор-Сен-Мартен. Навіть зовсім недальновидний глядач подумав би, що палкі пристрасті або незвичайні випадки кинули цю людину в лоно церкви: тільки найразючіші громові удари могли б змінити її, якщо взагалі подібна натура була здатна змінюватись. Жінки, що провадили життя, від якого так рішуче відмовилась Естер, набувають цілковитої байдужості до зовнішності чоловіка. Вони схожі на сучасного літературного критика, якого можна де в чому порівняти з ними і який набуває цілковитої зневаги до канонів мистецтва: він прочитав стільки творів, стільки їх пройшло повз нього, він так звик до писаних сторінок, пережив стільки розв’язок, бачив стільки драм, написав стільки статей, не висловлюючи своєї думки, так часто зраджував інтереси мистецтва ради приятелів і ворогів, що набуває огиди до всього, а проте не припиняє судити. Треба якогось чуда, щоб такий літератор створив що-небудь, так само, як треба чуда, щоб у серці куртизанки розквітло чисте й благородне кохання. Бідній дівчині, для якої зовнішність не мала значення, тон і манери священика, який наче зійшов з картини Зурбарана[19], здались ворожими; і вона відчула себе не стільки предметом піклувань, скільки необхідною дійовою особою якогось плану. Не вміючи відрізнити улесливість особистого інтересу від благодаті милосердя — бо треба сторожко держатись, щоб розпізнати фальшиву монету, подану другом, — вона відчула себе в пазурах потворного хижого птаха, який кинувся на неї після довгого кружляння. Пройнята жахом, вона сказала тривожним голосом:

— Я гадала, що священики мають нас утішати, а ви мене вбиваєте!

Почувши цей крик невинності, служитель церкви зробив рух і замовк: перше ніж відповісти, він замислився. З хвилину ці дві особи, сполучені так дивно, потай розглядали одна одну. Священик зрозумів дівчину, тим часом як дівчина не могла зрозуміти священика. Він, очевидно, відмовився від якогось вирішення, що загрожувало нещасній Естер, і повернувся до своїх попередніх думок.

— Ми лікарі душ, — сказав він лагідно, — і ми знаємо, які ліки потрібні для їхніх хвороб.

— Треба багато чого дарувати злиденним, — сказала Естер.

їй здалося, що вона помилилася, вона сповзла з ліжка, простерлась біля ніг цього чоловіка, поцілувала його сутану і з глибоким смиренням звела на нього очі, зрошені сльозами.

— Я думала, що вже багато зробила, — сказала вона.

— Слухайте, дитино моя. Ваша згубна репутація завдала скорботи родині Люсьєна; вона побоюється і не без підстав, щоб ви не затягли його в марнотратство, у вир безумств...

— Це правда, я притягла його на бал, щоб заінтригувати.

— Ви досить гарні для того, щоб йому схотілося пишатися вами перед очима світського товариства, показувати вас і зробити з вас щось на зразок парадного виїзду. Якби він витрачав тільки гроші!.. але він витрачатиме час, сили, він утратить охоту до прекрасної долі, що готується йому. Замість зробитися в майбутньому послом, багатим, уславленим, предметом захоплення для всіх, він буде, подібно до багатьох розпусників, що втопили свої таланти в паризькому бруді, коханцем нечистої жінки. Щодо вас, то ви згодом повернетесь до колишнього існування, тільки на час піднявшись у сферу світського життя, бо вам бракує сили, яку дає добре виховання, щоб не піддатись порокові й дбати про майбутнє. Вам не вдасться порвати з вашими подругами, як не вдалося порвати з людьми, що зневажили вас учора вночі в Опері. Справжні друзі Люсьєна, стурбовані коханням, яке ви викликаєте в нього, пішли за ним, все взнали. Пройняті жахом, вони надіслали мене до вас, щоб дізнатися про ваші наміри й вирішити вашу долю. Але, якщо вони досить могутні для того, щоб очистити шлях цього юнака від перешкоди, то вони й милосердні. Знайте, дочко моя: особа, яку любить Люсьєн, має право на їхню повагу, бо справжній християнин обожнюватиме й бруд, коли в ньому випадково блисне божественне світло. Я прийшов з тим, щоб здійснити благодійний намір, але якби я побачив вас до краю зіпсованою, безсоромною, підступною, розбещеною до кісток, глухою до голосу каяття, я б покинув вас на волю їхньому гніву. Громадянське й політичне поновлення в правах, яке так важко дістати, яке поліція має рацію затримувати в інтересах суспільства, і якого ви, я чув, бажали за палкістю справжнього каяття, — ось воно, — сказав священик, витягаючи з-за пояса якийсь папір офіційного вигляду. — Вчора вас помітили, а це повідомлення датовано сьогоднішнім числом: ви бачите, які могутні ті люди, що цікавляться Люсьєном.

Коли Естер побачила цей папір, її так охопило конвульсивне здригання від несподіваного щастя, що на устах застигла посмішка, наче в божевільної. Священик замовк, дивлячись на неї, щоб перевірити, чи витримає стільки вражень ця дитина, не обдарована тією страшною силою, яку розбещені люди беруть із самої розбещеності, дитина, що повернулася до своєї крихкої й ніжної натури. Якби Естер була ще обманщицею й куртизанкою, вона розіграла б комедію, але, ставши знов невинною й правдивою, вона могла вмерти, як оперований сліпий може знов утратити зір, вражений надто яскравим світлом. Отже, цей чоловік наскрізь бачив у цю хвилину людську природу, але він залишився у спокої, жахливому своєю нерухомістю: це була холодна, біла, близька до неба гора, незмінна й похмура, з гранітними схилами, а проте благодійна. Продажні дівчата — мінливі створіння, що переходять безпідставно від остовпілої недовіри до цілковитого довір’я. Вони в цьому нижчі від тварини. Надмірні в усьому — в радощах, в розпачі, в релігії, в безбожжі — вони майже всі кінчали б божевіллям, якби властива їм смертність не косила їх і якби щасливий випадок не підносив декого з них над брудом, в якому вони живуть.

Досить було глянути на буйне захоплення Торпіль біля ніг священика, щоб зрозуміти, до якого хвилинного безумства доходить подібне створіння, і таким чином пробратись у саму глибину цього знедоленого й жахливого життя. Нещасна дівчина дивилась на папір, що визволяв її, з виразом, про який забув Данте, і який перевершував усі витвори фантазії в його Пеклі. Але реакція настала разом зі слізьми. Естер підвелась, обвила руками шию цього чоловіка, схилила голову йому на груди, зросила її слізьми, поцілувала грубу тканину, що закривала це сталеве серце, немов бажаючи проникнути в нього. Вона обняла його, вкрила його руки поцілунками; вона застосовувала в священному запалі вдячності всю ніжність своїх котячих пестощів, вона надавала йому найніжніших прізвищ, повторюючи серед улесливих фраз безліч разів: “Дайте мені його!” — кожного разу з новим відтінком огортала його своєю ніжністю, кидала на нього очима зі швидкістю, що захопила його несподівано, і нарешті вона приглушила його гнів. Священик зрозумів, чим ця дівчина заслужила своє прізвисько. Він зрозумів, як важко було встояти перед цим чарівним створінням, раптом розгадав, чому покохав її Люсьєн, що могло полонити в ній поета. Подібна пристрасть ховає серед тисячі принад гострий гачок, що насамперед встромляється у високе серце художника. Подібні пристрасті, незрозумілі для юрби, прекрасно пояснюються тим бажанням високого ідеалу, яке відзначає творчі натури. Хіба зробити чистим подібне створіння не означає бути схожим на ангелів, яким доручено повертати винних до кращих почуттів, хіба це не означає творити? Яка привабливість у тому, щоб погодити красу моральну з красою фізичною! Яке задоволення для гордощів, якщо матимеш успіх в цьому! Який прекрасний вчинок, зроблений без іншого знаряддя, крім кохання! Цей союз, освячений до того ж прикладом Арістотеля, Сократа, Платона, Алківіада, Цетегуса[20], Помпея і такий потворний на погляд юрби, базується на тому почутті, яке примусило Людовика XIV збудувати Версаль, яке кидає людей на всякі марнотратні заходи: перетворити міазми болот на ароматні купи, оточені проточними водами; створити озеро на горбі, як це зробив принц де Конті в Нуантелі або швейцарські види в Кассані, як зробив генеральний відкупник Бержере. Коротше — це мистецтво.

Священик, соромлячись, що піддався ніжності, різко відштовхнув Естер, яка сіла, теж засоромлена, бо він сказав їй:

— Ви все ще куртизанка!

І він знов байдужно сховав документ за пояс. Наче дитина, що має одне тільки бажання, Естер не відводила очей від того місця, де був папір.

— Дитино моя, — провадив священик після паузи, — ваша мати була єврейкою, і ви не хрещені, але вас не водили й до синагоги: ви ще перебуваєте в дитинстві щодо релігії...

— В дитинстві! — повторила вона розчулено.

— …..Так само, як у списках поліції ви тільки цифра поза соціальними одиницями, — провадив байдужий священик. — Якщо кохання, що майнуло перед вами, примусило вас повірити три місяці тому в друге народження, то тепер ви повинні відчувати, що з того дня ви справді перебуваєте в дитинстві. Отже, треба вами керувати, як дитиною; ви повинні цілком змінитись, і я берусь зробити вас невпізнанною. Насамперед ви забудете Люсьєна.

Серце нещасної дівчини розбилось від цих слів; вона звела очі на священика й похитала головою на знак того, що не згоджується; вона була неспроможна говорити, знову побачивши ката в рятівникові.

— Принаймні, відмовтесь бачитися з ним, — провадив він, — я відведу вас у церковний дім, де виховуються дівчата з найкращих родин; там ви станете католичкою, там вас навчать християнських обрядів, там ви навчитесь релігії; ви матимете змогу вийти звідти досконалою панною, невинною, чистою, добре вихованою, якщо...

Він підніс палець угору і зробив паузу.

— Якщо, — провадив він, — ви відчуваєте в собі силу залишити тут Торпіль.

— Ах! — скрикнула нещасна дитина; для неї кожне слово було музикою, під звуки якої поволі відкривались райські двері. — Ах, якби можна було тут пролити всю мою кров і отримати нову...

— Слухайте мене.

Вона замовкла.

— Ваше майбутнє залежить від сили вашого забуття. Поміркуйте про величезні ваші обов’язки: слово, жест, що викривають Торпіль, убивають дружину Люсьєна. Слово, сказане уві сні, мимовільна думка, нескромний погляд, нетерплячий рух, найменший слід розпусти, який-небудь огріх, рух голови, який виявив би, що ви знаєте чи знали на ваше горе...

— Далі, далі, отче, — сказала дівчина в нестямі святої. — Ходити в розпечених до червоного залізних черевиках і всміхатись, жити одягнутою в корсет з вістрями і зберігати грацію танцюристки, їсти хліб, посипаний попелом, пити полин — все буде солодко, легко!

Вона знов упала на коліна, поцілувала черевики священика, зросила їх слізьми, обняла його ноги й притиснулась до них, шепочучи беззмістовні слова крізь викликані радістю сльози. Її прекрасне біляве волосся розсипалось хвилястими пасмами й утворило немов килим під ногами цього небесного посла, що виглядав, проте, суворо й похмуро, коли, підвівшись, вона подивилась на нього.

— Чим я образила вас? — сказала вона, злякавшись. — Я чула про жінку, таку, як я, що вмила пахощами ноги Ісуса Христа. Ох! Чеснота зробила мене такою бідною, що крім сліз мені нема чого вам дати.

— Хіба ви не чули мене? — жорстоко відповів він. — Кажу вам, що треба вийти з того дому, куди я вас відведу, настільки зміненою фізично й морально, щоб ніхто з тих, хто знав вас, не насмілився крикнути вам “Естер!” і примусити вас обернутись. Вчора кохання не дало вам сили так сховати веселу дівчину, щоб вона ніколи більше не з’являлась; вона з’являється знов у цьому обожнюванні, яке належить тільки Богові.

— Хіба не він надіслав вас до мене? — спитала вона.

— Якщо Люсьєн побачить вас, поки триватиме ваше виховання, все пропаде, — провадив він, — обміркуйте це добре.

— Хто втішить його? — сказала вона.

— У чому ви його втішали? — спитав священик, і голос його вперше за весь час нервово затремтів.

— Не знаю, він часто приходив сумним.

— Сумним? — провадив священик, — чи казав він вам, чому саме?

— Ніколи, — відповіла вона.

— Вів був сумний від того, що кохає таку дівчину; як ви! — вигукнув він.

— Ах! Він не міг не сумувати! — підхопила вона з глибокою покорою. — Я найганебніше створіння моєї статі, і я не могла виправдати себе в його очах інакше, як тільки силою мого кохання.

— Це кохання повинно надати вам сміливості сліпо слухатись мене. Якби я повіз вас негайно в той заклад, де вас виховуватимуть, то тут кожен сказав би Люсьєнові, що сьогодні, в неділю, ви виїхали зі священиком; він міг би натрапити на ваш слід. А якщо я не повернусь сюди протягом тижня, швейцарка вважатиме мене не за того, ким я є насправді. Отже, через тиждень, о восьмій годині вечора, ви потай вийдете й сядете на візника, що чекатиме вас у кінці вулиці де Фрондер. Протягом цього тижня уникайте Люсьєна під різними приводами, накажіть не пускати його, а якщо він прийде, вийдіть до подруги; мені буде відомо, якщо ви його побачите, і в цьому разі всьому буде кінець, я навіть не повернусь сюди більше. Цей тиждень потрібний вам для того, щоб зробити собі пристойне вбрання, позбутися вигляду проститутки, — сказав він, поклавши на комин гаманець. — У вашому вигляді, у вашому одязі, є щось таке, що добре знають парижани, воно відразу свідчить, хто ви. Чи не бачили ви колись на вулиці або на бульварі скромну й чесну молоду особу в супроводі її матері?

— О, так, на моє горе. Бачити матір з дочкою — це одна з найбільших наших мук, це збуджує докори сумління, сховані в глибині нашої душі, нестерпні для нас!.. Я надто добре знаю, чого мені бракує.

— Отже, ви знаєте, якою повинні бути наступної неділі, — сказав священик, підводячись.

— О, — сказала вона, — навчіть мене справжньої молитви перед тим, як піти, щоб я могла молитись богу.

Це було зворушливе видовище — дівчина, що повторювала за священиком французькою мовою “Богородицю” і “Отче наш”.

— Як це гарно! — сказала Естер, повторивши нарешті без помилок ці два прекрасні й загальновідомі вислови католицької віри.

— Як ваше ім’я? — спитала вона священика, коли він попрощався з нею.

— Карлос Еррера; я іспанець, вигнаний з батьківщини.

Естер взяла його руку й поцілувала її. Це була вже не куртизанка, це був ангел, що підводився після свого падіння.


На початку березня цього року пансіонерки уславленого своїм аристократичним і релігійним духом виховного закладу помітили в понеділок вранці, що до їх чарівного товариства прилучилася нова вихованка, краса якої, безперечно, перевершувала не тільки красу всіх її подруг загалом, але й ті окремі гарні риси, що досягали досконалості в кожної з них.

У Франції дуже рідко можна натрапити — щоб не сказати ніколи — зразу на всі ті уславлені тридцять досконалостей, які змальовано в перських поезіях, вирізьблено, як кажуть, у сералі, — що потрібні жінці для того, щоб вона стала ідеалом краси. Якщо у Франції мало загальних зразків, то є чарівні деталі. Що ж до імпозантного цілого, яке намагається відтворити скульптура і яке вона відтворила в кількох нечисленних шедеврах, як от Діана і Калліпіга, то воно становить перевагу Греції і Малої Азії. Естер походила з колиски людства, з батьківщини краси — її матір була єврейка. Хоч євреї так часто втрачають тип, стикаючись з іншими народами, але серед їхніх численних племен можна зустріти рудні жили, що зберегли найвищий тип азіатської краси. Коли вони не відштовхують своєю потворністю, вони являють чудові риси вірменських облич. Естер взяла б у сералі приз: вона мала всі тридцять чар, гармонійно злитих докупи. Зовсім не пошкодивши закінченості форм, свіжості оболонки, її своєрідне життя надало їй якоїсь жіночості: це вже не тверда й гладка тканина зелених плодів, це ще не теплий тон стиглості, це — все ще цвітіння. Якби вона провела ще якийсь час у розпусті, вона б набула огрядності. Це багатство здоров’я, ця тваринна досконалість у створіння, якому насолода заміняє думку, повинні бути важливим фактом в очах фізіолога, її руки — незрівнянного благородства (рідкий, щоб не сказати неможливий, випадок для молодих дівчат) — були м’які, прозорі й білі, як руки жінки, що має народити вдруге. Її ноги й волосся були такі, якими справедливо уславилась герцогиня Беррійська; волосся, якого не могла втримати рука перукаря, таке воно було густе, і таке довге, що, спадаючи на землю, утворювало на ній кільця, — адже Естер була того середнього зросту, що дозволяє поводитися з жінкою, як з іграшкою, брати її на руки, залишати, знов брати й носити без утоми. Її шкіра тоненька, як китайський папір, теплого кольору амбри, відтінена червоними венами, була блискуча без сухості, ніжна без вологості. Надзвичайно нервова, хоч лагідна зовні, Естер відразу притягала до себе увагу помітною рисою, яка позначає фігури, наймастерніше намальовані пензлем Рафаеля, бо Рафаель — художник, що найбільше вивчав і найкраще відтворював єврейську красу. Ця чудова риса утворювалась глибиною дуги, під якою рухалось око — немов вільне від свого обрамлення, — дуги, що нагадувала чистотою ліній край склепіння. Коли молодість забарвлює своїми чистими й прозорими кольорами цю прекрасну дугу, вкриту густими бровами, коли світло, прослизнувши в округлу ямку під нею, стає світло-рожевим, то тут ховаються скарби ніжності, що можуть задовольнити коханця, скарби краси, від яких може збожеволіти живописець. Ці світлі складки, де тінь набуває золотистих відтінків, ця тканина з консистенцією нерва й еластичністю найтоншої мембрани, — є останнє досягнення природи. Око в спокійному стані схоже на чудесне яйце серед шовкових ниток. Пізніше це чудо стає жахливо смутним, коли пристрасті підведуть чорнотою ці тонкі контури, коли страждання, вкриють зморшками цю сітку волокон. Походження Естер виявлялось у східній лінії розрізу очей з турецькими повіками; шиферно-сірий колір її очей набував при вечірньому освітленні синього відтінку воронового крила. Тільки надзвичайна лагідність її погляду пом’якшувала їх блиск. Тільки в племен, що походять із пустелі, очі мають здатність зачаровувати всіх (бо одного когось жінка зачаровує завжди); безперечно, їх очі зберегли в собі щось від тієї безкрайності, на яку вони дивились. Чи природа в своїй передбачливості не надала їх сітківці якоїсь рефлекторної оболонки, яка дозволяє їм зносити марева пісків, потоки сонця й палаючу блакить ефіру? Чи не сприймають люди, як і інші істоти, щось із того оточення, в якому вони розвиваються, чи не зберігають вони протягом століть набуті властивості? Можливо, що розв’язання цієї великої проблеми рас і полягає в самому питанні. Інстинкти — живі явища, їх причина полягає в підкоренні потребі. Різновиди тварин — наслідок практичного застосування цих інстинктів. Для того, щоб переконатись у цій істині, якої так часто шукають, треба тільки поширити на отари людей спостереження, зроблені недавно над отарами іспанських і англійських овець, що пасуться, щільно скупчившись на низовинних луках, де багато трави, і розбігаються в горах, де трава рідка. Відірвіть ці дві породи овець від батьківщини, перевезіть їх у Швейцарію або у Францію. Гірські вівці й на низькій луці пастимуться окремо; вівці з рівнин пастимуться, щільно скупчившись і на горі. Кілька поколінь лише незначно змінюють набуті й передані інстинкти. Протягом ста років гірський дух знову виявляється в непокірливому ягняті; так, після тисяча восьмиста років вигнання, Схід блищав в очах і фігурі Естер. Її погляд не мав у собі жахливих чар, він випромінював лагідне тепло, він зворушував, не вражаючи, і найстійкіша воля танула в його полум’ї. Естер перемогла ненависть, вона вразила паризьких розпусників, а її погляд і ніжність її чудової шкіри заслужили їй жахливе прізвисько, через яке вона тільки що мало не зійшла в могилу. Все в ній гармонійно відповідало цим рисам пері серед пекучих пісків. Лоб її був прямий і гордовито окреслений. Ніс її, як в арабів, був тонкий, з овальними, добре побудованими ніздрями, з загнутими краями. Рот її, червоний і свіжий, був як троянда, без жодної ознаки в’янення, оргії не залишили на ньому жодного сліду. Підборіддя, такої форми, начебто закоханий скульптор відшліфував його контури, було біле, як молоко. Тільки одна риса, якої вона не могла позбутись, виявляла в ній куртизанку з низів — пошкоджені нігті, так спотворені наймізернішою господарською працею, що потрібен був час, щоб вони знову набули гарної форми.

Молоді вихованки спочатку заздрили цим чудесам краси, але кінчили тим, що намилувались ними. Не минуло й тижня, як вони привернулись до наївної Естер, зацікавившись таємничими нещастями вісімнадцятирічної дівчини, яка не вміла ні читати, ні писати, для якої була новиною всяка наука, всяке навчання і яка незабаром мала подарувати архієпископові славу навернення єврейки на християнство, а монастиреві — свято її хрещення. Вони пробачили їй красу, бо вважали себе вищими за вихованням. Естер скоро засвоїла манери, лагідність голосу, поставу і жести цих вихованих дівчат; нарешті вона знайшла свою первісну природу. Зміна була настільки повна, що вже при перших відвідинах Еррера був здивований, — хоча його, здавалося, ніщо в світі не повинно було дивувати, — і начальниці вітали його з такою вихованкою. Ці жінки протягом своєї виховної діяльності ще ніколи не зустрічали ні приємнішої природності, християннішого смиренства, щирішої скромності, ані такого великого бажання вчитись. Коли дівчина відстраждала весь той біль, що гнітив бідну вихованку, і коли вона чекає такої нагороди, яку іспанець пропонував Естер, вона може створити чудеса, гідні перших днів церкви, поновлені єзуїтами в Парагваї.

— Вона повчально-побожна, — сказала начальниця, цілуючи її в лоб.

Все сказано цим по суті католицьким висловом.

У перервах Естер потроху розпитувала своїх подруг про найпростіші звичаї світського життя, дивуючись їм, як дитина при першому знайомстві з життям. Коли їй сказали, що в день хрещення й першого причастя на ній буде все біле, пов’язка з білого атласу, білі стрічки, білі черевички, білі рукавички, у волоссі білі банти, вона розридалась серед здивованих подруг. Це була цілковита протилежність сцені з Ієвфаєм на горі. Куртизанка злякалася, щоб про неї не догадались, вона приписала цей прояв жахливої меланхолії тим радощам, які вона наперед відчувала від церемонії. Від тих звичаїв, які вона кидала, до тих, які вона переймала, відстань була, звичайно, не менша, ніж від дикунства до цивілізації; отже, в неї була грація, наївність і глибина, що властиві чудесній героїні “Американських пуритан”. У серці її, несвідомо для неї, жило кохання, що жерло її, дивне кохання, жадоба жінки, яка пізнала все, жадоба сильніша, ніж у дівчини, яка нічого не знає, хоч ці бажання мають однакову причину і однакову мету. Протягом перших місяців новизна цього замкненого життя, несподіваність навчання, робота, якої її навчали, релігійні обряди, палкість благочестивого наміру, ніжні почуття, які вона збуджувала, нарешті розумові здібності, що почали розвиватись, — усе допомагало їй боротися зі спогадами, навіть зусилля нової пам’яті, яку вона формувала в собі, бо їй доводилось стільки ж забувати, скільки й запам’ятовувати. В нас є кілька видів пам’яті: тіло має свою пам’ять, розум — свою; туга за батьківщиною, наприклад, це хвороба тілесної пам’яті. На третій місяць палкість дівочої душі, що на розкритих крилах поривалась у рай, була хоч не подолана, але затримана якимсь глухим опором, що його причина була невідома самій Естер. Як шотландські вівці, вона хотіла пастись окремо, неспроможна бувши подолати інстинкти, що розвинулись у розпусті. Чи не кликали її знов брудні вулиці Парижа, яких вона зреклась? Чи не тримались на ній забутими кільцями розірвані кайдани огидних звичок, і вона відчувала ще їх так, як старі солдати страждають — на думку лікарів — від болю в членах, що вже не існують? Чи не проникли в неї пороки так глибоко, що свята вода ще не досягла демона, схованого там? Чи не потрібно їй було бачити того, заради кого вона зробила стільки ангельських зусиль, їй, кому бог повинен був дарувати змішування любові людської з любов’ю святою? Одна любов привела її до другої. Чи відбувалось у ній переміщення життєвої сили, що тягне за собою неминуче страждання? Все сповнено сумніву й темряви в таких випадках, яких наука не схотіла вивчати, вважаючи цей предмет занадто аморальний і компрометуючий, начебто лікар і письменник, священик і політик не були поза всякою підозрою. Тільки один лікар мав сміливість розпочати студії, що залишились незакінченими через його передчасну смерть. Можливо, чорна меланхолія, яка опанувала Естер і затьмарила її щасливе життя, походила від усіх цих причин; можливо, що, не вміючи вгадати їх, вона страждала, як страждають ті хворі, що не знають ні медицини, ні хірургії. Дивний випадок. Цілком достатня й здорова їжа, що замінила їжу огидну й збуджуючу, не живила Естер. Чисте й правильне життя, де навмисне помірна праця чергувалася з відпочинком, життя, що замінило собою те безладдя, в якому втіхи були такі самі жахливі, як і страждання, — це життя розбивало сили молодої дівчини. Відживлюючий відпочинок, найспокійніші ночі, що заступили гнітючу втому й найжорстокіші хвилювання, викликали в неї гарячку, симптомів якої не могли вловити пальці та очі доглядальниці. Нарешті заміна лиха й недолі добром і щастям, тривоги — безпекою, була для Естер так само згубна, як і ті минулі злидні були б згубні для її юних товаришок. Вона зросла і розвинулась у розпусті. Її пекельна батьківщина ще справляла на неї свій вплив всупереч вищим наказам волі. Те, що вона ненавиділа — було для неї життям, те, що вона любила — вбивало її. Вона мала таку палку віру, що побожність її радувала душу. Вона любила молитись. Душа її відкрилась для світла істинної релігії, сприймаючи його без будь-яких зусиль, без вагань. Священик, що керував нею, був захоплений. Але тіло її завжди суперечило душі.

З мулистого ставка виловили коропів і пустили їх у мармуровий басейн з прекрасною чистою водою, щоб задовольнити бажання пані де Ментенон, яка годувала їх крихтами з королівського стола. Коропи зачахли. Тварини бувають відданими, але ніколи людина не заразить їх проказою підлещування. Хтось із двірських сказав у Версалі про цей мовчазний опір. “Вони — як я, — сказала та неявна королева, — вони тужать за своєю темною тванню”. У цій фразі вся історія Естер.

Іноді нещасна дівчина починала бігати по прекрасних монастирських садах, заклопотано переходила від дерева до дерева, безнадійно кидалась у темні закутки, шукаючи там — чого? Вона не знала сама, але піддавалась демонові, кокетуючи з деревами, звертаючись до них зі словами, що застигали в неї на устах. Увечері вона, як вуж, прослизала іноді вздовж стін, без шалі, з розкритими плечима. Часто в каплиці, під час відправи, вона стояла, втопивши очі в розп’яття, і всі милувались нею; сльози лилися з її очей, але плакала вона від люті: замість священних видінь, які вона хотіла бачити, перед нею поставали палаючі ночі, коли вона диригувала оргією, як Габенек[21] диригує в консерваторії симфонію Бетховена, ночі, сповнені сміху й любострасності, нервових рухів, нестримного реготу, ночі безладні, божевільні, брутальні. Зовні вона була тендітна, як діва, що належить до землі тільки своїм жіночим образом, але всередині її буяла владна Мессаліна. Тільки вона сама знала таємницю цієї боротьби ангела з демоном. Коли начальниця робила їй зауваження з приводу зачіски, зробленої вишуканіше, ніж це дозволялося правилами, вона перечісувалась з чарівною поквапливістю й покірністю; вона з охотою обрізала б волосся, якби мати-начальниця наказала це. Ця нудьга за батьківщиною була зворушливо-чарівна в дівчині, яка воліла краще загинути, ніж повернутись у нечисті краї. Вона змарніла, змінилася на лиці, схудла. Начальниця скоротила години навчання і викликала цікаве створіння до себе, щоб розпитати про її становище. Естер була щаслива, їй дуже подобалось бути з подругами, вона не відчувала болю ані в одному зі своїх органів, а проте вся її істота була вражена. Вона не шкодувала нічого, вона нічого не хотіла. Начальниця, здивована відповідями своєї вихованки, не знала, що й подумати, бачачи, що її силу підточує руйнівна туга. Коли становище молодої вихованки почало здаватися небезпечним, викликали лікаря, але він не знав колишнього життя Естер і не міг нічого підозрювати. Він скрізь знайшов життя, хвороби не було ніде. Хвора відповідала так, що усі припущення руйнувались. Залишався тільки один спосіб розв’язати сумніви вченого, в якого з’явилась жахлива думка: Естер дуже вперто відмовлялася від лікарського огляду. При цій небезпеці начальниця звернулась по пораду до абата Еррери. Іспанець прийшов, побачив безнадійний стан Естер і недовго розмовляв віч-на-віч з лікарем. Після цієї секретної розмови вчений заявив духівникові, що єдиний засіб — це подорож до Італії. Абат не хотів, щоб ця подорож відбулася, раніше ніж Естер буде хрещена і отримає перше причастя.

— Скільки часу ще треба? — спитав лікар.

— Місяць, — відповіла начальниця.

— Вона помре, — відказав лікар.

— Так, але в стані благодаті і спасіння, — сказав абат.

Релігія панує в Іспанії над політичними, громадянськими й життєвими питаннями; лікар не заперечував іспанцеві, він повернувся до начальниці, але грізний абат затримав його за руку.

— Ні слова, пане! — сказав він.

Не зважаючи на свою релігійність і монархічні погляди, лікар глянув на Естер очима, сповненими жалю. Дівчина була гарна, як лілея, що схилилась на своєму стеблі.

— На милість божу, в такому разі! — скрикнув він, виходячи.

У той самий день, коли відбулася ця нарада, опікун Естер повіз її у “Роше де Канкаль”[22]; бажання врятувати її штовхало священика до найдивовижніших заходів; він випробував два ексцеси: чудовий обід, який міг нагадати дівчині її оргії, і Оперу, в якій вона побачила б кілька світських образів. Потрібен був весь його гнітючий авторитет, щоб юна свята наважилася на таку профанацію. Еррера так змінив свій вигляд, перебравшись військовим, що Естер ледве впізнала його; він подбав про те, щоб його супутниця взяла вуаль, і посадив її в ложу, сховавши від поглядів. Цей тимчасовий засіб, безпечний для невинності, так серйозно відвойованої, скоро втратив свою дію. Вихованка відчула відразу до обідів свого опікуна, пройнялась релігійною огидою до театру і її знову опанувала меланхолія.

“Вона вмирає від кохання до Люсьєна”, — сказав собі Еррера, що хотів заглянути в глибину цієї душі й знати все, чого можна від неї вимагати.

Настав момент, коли тільки душевна сила підтримувала нещасну дівчину, а тіло її готове було піддатись.

Священик вирахував надходження цієї хвилини з жахливою практичною прозорливістю, що колись відзначала катів у їх майстерності допитувати. Він знайшов свою вихованку в саду, на лаві біля альтанки, під пестливим промінням квітневого сонця. Здавалось, що їй було холодно і вона там гріється; подруги з цікавістю дивились на її зеленувату блідість, на очі вмираючої газелі, на меланхолійну позу. Естер підвелась, щоб зустріти іспанця з жестом, що виявив, як мало в ній життя і, більш того, — як мало в неї бажання жити. Ця бідна циганочка, ця дика поранена ластівка вдруге викликала жаль у Карлоса Еррери. Цей похмурий служитель, якого бог, напевне, посилав тільки виконувати кари, зустрів хвору з посмішкою, в якій було стільки ж гіркоти, скільки й лагідності, стільки ж помсти, скільки й милосердя. Привчившись до самотніх міркувань, до заглиблення в себе під час її майже монастирського життя, Естер вдруге відчула недовір’я, побачивши свого заступника, але, як і в перший раз, її негайно заспокоїли його слова:

— Ну, люба моя дитино, чому ж ви ніколи не говорите зі мною про Люсьєна?

— Я вам обіцяла, я заприсягалась вам, — сказала вона, конвульсивно здригнувшись від голови до п’ят, — не називати цього імені.

— Ви все ж не переставали думати про нього.

— Тільки в цьому, пане, моя провина. Весь час я думаю про нього, і коли ви оце ввійшли, сама до себе казала це ім’я.

— Розлука вас убиває?

Замість відповісти, Естер схилила голову, як це роблять хворі, що вже відчувають подих смерті.

— Побачити його знов?.. — сказав він.

— Це значило б жити, — відповіла вона.

— Чи думаєте ви про нього тільки душею?

— Ах, пане, кохання неподільне.

— Дочка проклятого племені! Я все зробив, щоб урятувати тебе; повертаю тебе до твоєї долі: ти знову побачиш його!

— Чому ви зневажаєте моє щастя? Хіба я не можу кохати Люсьєна і перебувати в чесноті, яку люблю так само, як і його? Хіба я не готова вмерти тут ради неї так само, як готова була б умерти ради нього? Хіба я не помру через свій подвійний фанатизм: через чесноту, яка зробила мене гідною його, і через нього, що кинув мене в обійми чесноти? Так, я готова вмерти, не побачивши його, готова жити, побачивши його знов. Бог мені суддя!

Краска знов забарвила її щоки, блідість набула золотистого відтінку. До Естер знову повернулась її чарівливість.

— Наступного дня після того, як омиєтесь водою хрещення, ви побачите Люсьєна і, якщо ви думаєте, що можете жити чесно заради нього, ви більше не розлучатиметесь.

Священик був змушений підвести Естер, бо ноги її підломились, і нещасна дівчина впала, немов земля вислизнула в неї з-під ніг. Абат посадив її на лавку, і вона спитала, як тільки знову змогла говорити:

— Чому не сьогодні?

— Чи ви хочете позбавити його преосвященство нагоди урочисто відсвяткувати ваше хрещення і навернення на християнство? Ви надто близькі до Люсьєна, щоб не бути далеко від Бога.

— Так, я ні про що більше не думала!

— Ви ніколи не належатимете ні до якої релігії, — сказав священик з виразом глибокої іронії.

— Бог добрий, — відказала вона, — він все читає в моєму серці.

Подоланий чарівною наївністю голосу, погляду, рухів і пози Естер, Еррера вперше поцілував її в лоб.

— Розпусники добре прозвали тебе: ти спокусиш самого Бога-отця. Ще кілька днів — це конче потрібно, — а потім ви обоє будете вільні.

— Обоє! — повторила вона в радісній нестямі.

Ця сцена вразила вихованок і наглядачок, що були оддалік. Коли вони порівняли Естер з тією, якою вона була раніше, то їм здалося, що вони тільки що бачили якусь магічну дію. Дитина змінилась уся, ожила. Вона знов з’явилась у своїй справжній любовній натурі, — мила, кокетлива, дражлива, весела, одне слово — вона воскресла!


Еррера жив на вулиці Кассет, біля церкви св. Сульпіція, до причту якої був зарахований. Церква, суворого й сухого стилю, пасувала до іспанця, благочестивого на зразок домініканців. Відкинуте дитя підступної політики Фердинанда VII[23], він шкодив конституційній справі, знаючи, що його відданість буде нагороджена тільки після поновлення “Rey netto[24].

І Карлос Eppepa віддався душею й тілом камарильї[25] в ту хвилину, коли, здавалося, не могло бути й мови про скинення кортесів. На думку світського товариства, така поведінка свідчила про високу душу. Похід герцога Ангулемського[26] завершився, король Фердинанд панував, а Карлос Еррера не їхав у Мадрид вимагати нагороди за свої послуги. Захистившись від цікавості дипломатичним мовчанням, він пояснював своє перебування в Парижі великою прихильністю до Люсьєна де Рюбампре, завдяки якій цей юнак уже мав королівський наказ, що стосувався зміни його прізвища. А втім Еррера жив, як звичайно живуть священики, що виконують секретні доручення, дуже таємниче. Він виконував свої релігійні обов’язки в церкві св. Сульпіція, виїздив з дому тільки в справах, завжди ввечері і в екіпажі. День його заповнювався іспанською сієстою, що присвячує сну весь час між сніданком і обідом, час, коли Париж сповнюється шумного й ділового життя. Іспанська сигара теж відігравала свою роль, потребуючи стільки ж часу, скільки й тютюну. Лінощі — це така ж сама маска, як і поважність, що також є видом лінощів. Еррера жив в одному крилі будинку на третьому поверсі, а Люсьєн — у другому крилі. Обидва приміщення з’єднувались і водночас відокремлювались просторими апартаментами, античні розкоші яких однаково пасували і поважному служителеві церкви, і молодому поетові. Двір цього будинку був темний. Високі й густі дерева затіняли сад. Тиша й скромність поєднуються в житлах, обраних священиками. Приміщення Еррери можна описати одним словом: келія. Квартира Люсьєна, блискуча, розкішна й умебльована з комфортом, сполучала в собі все, чого вимагає світське життя денді, поета, письменника, честолюбця, розпусника, гордого й суєтного разом, сповненого недбалості, хоч він і прагне порядку, одного з тих незавершених геніїв, які мають досить сили, щоб побажати й задумати (можливо, що це одне й те саме), але не мають сили виконати задумане. Люсьєн і Еррера разом становили політика. У цьому, очевидно, і полягав секрет їхнього зв’язку. Старі, в яких життєва діяльність змінилась і перенеслась у сферу ділових інтересів, часто відчувають потребу в гарному знарядді, молодому й палкому акторі, який реалізовував би їхні задуми. Рішельє надто пізно знайшов гарне біле личко з вусами, щоб кинути його жінкам, яких йому треба було розважати. Незрозумілий для молодих вітрогонів, він був змушений вигнати матір свого владаря і налякати королеву після марної спроби закохати в себе і ту і другу, хоч його постать була не з таких, що подобаються королевам.

Що б не робила людина, якщо вона честолюбна, вона неодмінно зіткнеться з жінкою в такий момент, коли найменше чекає цього. Яким би могутнім не був видатний політичний діяч, йому потрібна жінка, щоб протиставити її жінці — так само, як голландці шліфують алмаз алмазом. Рим у часи своєї могутності корився цій необхідності. Подивіться також, чим відрізнялося щодо влади життя Мазаріні, італійського кардинала, від життя Рішельє, французького кардинала! Рішельє стикається з опором вельмож, він пускає в хід сокиру, помирає під час розквіту своєї могутності, виснажений поєдинком, в якому єдиним секундантом в нього був капуцин. Мазаріні був не прийнятий буржуазією й знаттю, об’єднаними, озброєними, іноді переможними, що прогнали геть королівську владу.

Але слуга Анни Австрійської не стинає нікому голови, він зуміє подолати цілу Францію і створити Людовика XIV, який завершив справу Рішельє, задушивши дворянство золоченими шнурами у великому Версальському сералі. Коли пані де Помпадур померла, Шуазель[27] загинув. Чи пройнявся Еррера цією високою наукою? Чи визнав він свою власну слабкість раніше, ніж це зробив Рішельє? Чи обрав він у Люсьєні якогось Сен-Марса[28], але Сен-Марса відданого? Ніхто не міг відповісти на ці запитання, ніхто не міг виміряти честолюбства цього іспанця, ані передбачити його кінця. Ці запитання, поставлені тими, хто міг скинути оком на цей — протягом довгого часу прихований — зв’язок, мали на меті дізнатись про жахливу таємницю, відому Люсьєнові лише кілька днів. Карлос був честолюбний за двох, — ось що доводила його поведінка особам, які його знали, і які думали, що Люсьєн — незаконна дитина цього священика.

Трохи більше як через рік після того, коли Люсьєн з’явився в Опері, передчасно зіткнувшись зі світом, в який абат хотів ввести його тільки остаточно озброєним проти світу, в його стайні було троє прекрасних коней, карета для вечірніх та кабріолет і тільбюрі для ранкових виїздів. Він обідав у місті. Те, що передбачав Еррера, здійснилось: марнотратство захопило його вихованця; але він вважав за потрібне відтягти юнака від нерозсудливого кохання до Естер, яке все ще було у його серці. Витративши приблизно сорок тисяч франків, Люсьєн після кожного безумства ще палкіше повертався до Торпіль, вперто шукав її, але не знаходив, і вона через це ставала для нього тим, чим стає дичина для мисливця. Чи міг Еррера зрозуміти природу кохання поета? Коли це почуття оселиться в голові одного з цих великих чоловічків, — воно вже запалює серце й усі п’ять почуттів, цей поет стає настільки ж вищий від людства своїм коханням, наскільки він вищий своєю фантазією. Завдячуючи примсі інтелектуального покоління своєю рідкою здатністю висловлювати природу в образах, що водночас відбивають почуття й думку, він і коханню своєму надає крил свого розуму; він почуває й малює, діє й міркує, множить свої почуття думками, потроюючи переживане раювання надіями на майбутнє й спогадами про минуле; він домішує до нього витончені душевні втіхи, що роблять його першим серед художників. Тоді пристрасть поета стає великою поемою, що часто перевищує людські масштаби. Чи не ставить тоді поет свою коханку вище того рівня, на якому самі жінки хотіли б бути? Він перетворює, як великий Ламанчський рицар, діву полів у принцесу, він для себе користується чарівною паличкою, торкаючись кожної речі, щоб зробити її чудесною, і підсилює таким чином насолоду кохання прекрасним світом ідеалу. Отже, таке кохання — зразок пристрасті: воно надмірне в усьому — в надіях, розчаруваннях, гніві, меланхолії, радощах. Воно літає, стрибає, плазує, воно не схоже на жодне з хвилювань звичайних людей; порівняно з міщанським коханням — воно те саме, що вічний альпійський потік порівняно зі струмочком долини. Цих прекрасних геніїв так рідко розуміють, що вони витрачають себе на невиправдані надії, чахнуть у пошуках ідеальних коханок, вмирають майже завжди, як ті оздоблені найпоетичнішою примхою природи для любовного свята гарні комашки, що бувають розчавлені в стані незайманості ногою прохожого. Але є ще й інша небезпека; зустрівши гарну форму, що відповідає їхньому духові, проте, часто належить пекарці, вони роблять як Рафаель, як красива комаха — вмирають біля своєї Форнаріни. Люсьєн дійшов до цього. Його поетична натура, в усьому — в доброму й злому — надмірна, побачила ангела в дівчині, яка скоріш була забруднена розбещеністю, ніж розбещена: він завжди бачив її білосніжною, крилатою, чистою й таємничою, — такою, якою вона зробилась для нього, зрозумівши, чого саме він від неї хотів.

У кінці травня 1825 року Люсьєн утратив усю свою жвавість. Він уже не виходив із дому, обідав з Еррерою, був задуманий, працював, читав збірку дипломатичних трактатів, сидів по-турецьки на дивані й викурював три-чотири кальяни на день. Його грум більше прочищав і напахчував трубки цього гарного приладу, ніж чистив коней та прикрашав трояндами збрую для прогулянок у Булонському лісі. Того дня, коли іспанець побачив, що чоло Люсьєна зблідло, що на ньому позначились сліди хвороби від шаленства незадоволеного кохання, він схотів дістатися до глибини серця цієї людини, на якій він базував своє життя.

Одного прекрасного вечора, коли Люсьєн, відкинувшись у кріслі, байдуже дивився на захід сонця крізь дерева саду, повільно й рівномірно видихаючи завісу димних пахощів, як це роблять зосереджені курці, — його задумливість була порушена глибоким зітханням.

Він повернувся й побачив абата, що стояв зі схрещеними руками.

— Ти був тут! — сказав поет.

— Вже давно, — відповів священик, — мої думки стежили за ходою твоїх...

Люсьєн зрозумів.

— Я ніколи не вважав себе за таку сталеву натуру, як ти. Життя для мене — по черзі то рай, то пекло; коли ж трапляється, що воно ні те, ні те — воно набридає мені, і я нудьгую...

— Як можна нудьгувати, маючи перед собою стільки чудових надій?..

— Коли цим надіям не віриш або коли вони занадто туманні...

— Без дурощів! — сказав священик. — Буде гідніше і тебе і мене відкрити мені своє серце. Між нами є щось, чого не повинно бути ніколи: таємниця! Ця таємниця триває вже шістнадцять місяців. Ти кохаєш жінку.

— Далі?..

— Брудну дівку, на прізвисько Торпіль.

— Ну, й що ж?

— Дитино моя, я дозволив тобі взяти коханку, але з двірських, молоду, гарну, впливову, щонайменше — графиню. Я обрав для тебе пані д’Еспар, щоб без докорів сумління зробити з неї знаряддя твого успіху; бо вона ніколи не зіпсувала б твого серця, вона залишила б його вільним... Кохати проститутку найгіршого сорту, коли не маєш змоги, як королі, зробити її благородною, — це величезна помилка.

— Хіба я перший, що відмовився від честолюбства, щоб іти туди, куди тягне невгамовна пристрасть?

— Хай так, — сказав священик, піднімаючи мундштук кальяна, що Люсьєн упустив на підлогу, і подаючи йому. — Я розумію твій натяк. Хіба не можна поєднати честолюбство з коханням? Дитино, ти маєш у старому Еррері безмежно віддану матір...

— Знаю, старий, — сказав Люсьєн, беручи його руку й стискаючи її.

— Тобі схотілось іграшок, багатства, — ти їх маєш. Ти хочеш пишатись, і я тебе спрямовую шляхом влади, цілую досить-таки брудні руки, щоб просувати тебе, і ти просунешся. Зачекай ще, і ти матимеш усе, що тільки подобається чоловікам і жінкам. Подібний до жінки своїми примхами, ти — мужній розумом. Я все зачав від тебе, я все тобі пробачаю. Тобі варто тільки слово сказати, і всі твої одноденні пристрасті будуть задоволені. Я зробив твоє життя значнішим, поклавши на нього печатку, яка примушує більшість поклонятись, — печать політики й влади. Ти будеш настільки великий, як зараз — малий. Але не треба ламати балансира, яким ми карбуємо монету. Я дозволяю тобі робити все, крім помилок, що знищили б твоє майбутнє. Відкриваючи для тебе салони передмістя Сен-Жермен, я забороняю тобі порпатись у канавах. Люсьєн! Я буду для тебе немов залізний брус, я все знесу від тебе заради тебе. Адже я перетворив твою невмілу гру в життя на спритність досвідченого гравця...

Люсьєн підвів голову шалено-різким рухом.

— Я викрав Торпіль!

— Ти!? — скрикнув Люсьєн.

У припадку тваринної люті поет скочив, кинув золотий з коштовним камінням мундштук в обличчя священикові і штовхнув його з такою силою, що цей атлет упав.

— Я! — сказав іспанець, підводячись і зберігаючи свою грізну суворість.

Чорна перука впала; гладенький, наче в кістяка, череп повернув цій людині її справжнє обличчя; воно було жахливе. Люсьєн залишився на дивані, опустивши руки; пригнічений, дивився він тупо на абата.

— Я викрав її, — повторив той.

— Що ти зробив з нею? Ти викрав її на другий день після маскараду?..

— Так, на другий день після того, як я бачив, що створіння, що належить тобі, зневажили нероби, яким я не дав би й коліном під...

— Нероби, — сказав Люсьєн, перебиваючи його, — скажи: страхіття, порівняно з якими й ті, кого гільйотинують, ангели! Чи знаєш ти, що зробила нещасна Торпіль для трьох із них? Один був протягом двох місяців її коханцем. Вона жила в злиднях, збираючи крихти на вулиці. Він не мав ні шага, він уже збирався, як і я, коли ти мене зустрів, кинутись у річку; хлопець уставав вночі, йшов до шафи, де стояли рештки її обіду, і з’їдав їх. Нарешті вона помітила цю штуку, зрозуміла цей сором; вона намагалась залишати більше їжі і була дуже щаслива. Вона розповіла про це тільки мені, коли ми поверталися з Опери в фіакрі. Другий прокрався, але, перш ніж помітили цю крадіжку, вона дала йому грошей, і він устиг покласти їх на те ж саме місце, але так і забув повернути гроші цій нещасній дитині. Що ж до третього, то вона влаштувала його щастя, розігравши комедію з геніальністю Фігаро: удавши з себе його дружину, вона зробилась коханкою дуже впливового чоловіка, який вважав її за найчеснішу з буржуазних дам.

Одному — життя, другому — честь, третьому — становище в світі, а це ж тепер усе! Ось як вони нагородили її...

— Хочеш, щоб вони померли? — спитав Еррера, і на очах його виступили сльози.

— Оце добре! Я впізнаю тебе...

— Ні, взнай тепер усе, запальний поет, — сказав священик. — Торпіль більше не існує.

Люсьєн кинувся на Ерреру з такою силою і так схопив його за горло, що всякий інший упав би, але руки іспанця втримали поета.

— Вислухай, — сказав він холодно. — Я зробив з неї жінку невинну, чисту, добре виховану; релігійну, статечну жінку; вона на шляху освіти. Вона може зробитись під владою твого кохання новою Нінон, новою Маріон Делорм чи Дюбаррі, як казав той журналіст в Опері. Ти визнаєш її своєю коханкою або залишишся за завісою своєї творчості — останнє буде розумніше. І те й те принесе тобі користь і гордощі, втіху й успіх, але коли ти такий самий видатний політик, як і поет, Естер буде тільки твоєю коханкою; а пізніше вона, можливо, визволить нас зі скрути — адже вона варта своєї ваги на золото. Пий, та не напивайся. Якби я не взяв у руки вудила твоєї пристрасті, що б тепер було з тобою? Ти скотився б разом з Торпіль у той злиденний бруд, звідки я тебе ледве витяг... Ось, читай, — сказав Еррера так само просто, як Тальма[29] в трагедії “Манлій”, якого він ніколи не бачив.

Папір упав на коліна поета і вивів його з екстатичного остовпіння від цієї жахливої відповіді; він узяв його й прочитав перший лист, написаний мадемуазель Естер:


“Панові абату Карлосу Еррері.

Мій любий заступнику, чи не подумаєте ви, що вдячність переважає в мене кохання, бо це я, з метою висловити вам свою подяку, вперше користуюсь здатністю викладати свої думки, замість застосовувати її для змалювання любові, може, вже забутої Люсьєном. Але вам, божественній людині, скажу те, чого не наважилася б сказати йому, досі прив’язаному, на моє щастя, до землі. Вчорашня церемонія сповнила мене дарунками благодаті. Отже, я знову віддаю свою долю у ваші руки. Якщо я повинна вмерти, залишаючись далеко від мого коханого, я вмру очищеною, як Магдалина, і душа моя буде для нього суперницею його ангела-охоронця. Чи забуду я коли-небудь вчорашнє свято? Чи можна бажати зректись того славного трона, на який я зійшла? Вчора я змила з себе весь бруд водою хрещення й прийняла святе тіло нашого спасителя; я зробилась однією з його дарохранительок. У ту хвилину я почула ангельські співи, я була більше ніж жінкою, я народжувалась для світлого життя серед земних вітань, серед загального захоплення, сп’яніла в хмарах фіміаму й молитов, убрана, немов незаймана дівчина для свого небесного нареченого. Відчувши себе гідною Люсьєна, чого ніколи не сподівалась, я зреклась усякого нечистого кохання, і не хочу йти іншими шляхами, крім шляхів чесноти. Якщо тіло моє слабше, ніж моя душа, — хай воно загине! Будьте моїм суддею, і якщо я вмру, скажіть Люсьєнові, що я вмерла ради нього, народившись для Бога.

Неділя, ввечері”.


Люсьєн звів на абата очі, зрошені слізьми.

— Ти знаєш квартиру товстухи Кароліни Бельфейль на вулиці Тебу, — сказав іспанець. — Ця дівчина, кинена її судовим службовцем, була в жахливій скруті, їй загрожував арешт; я наказав купити її квартиру з усім, що було в ній. Вона виїхала звідти зі своїм лахміттям. Естер, цей ангел, що хотів злетіти на небо, спустилась туди і чекає тебе.

У цю хвилину Люсьєн почув, як коні б’ють копитами на дворі, він не міг висловити свого захоплення тією відданістю, яку тільки сам він міг оцінити: він кинувся в обійми людині, яку тільки що образив, виправив усе єдиним поглядом і мовчазним вибухом своїх почуттів, потім збіг сходами, сказав на вухо своєму грумові адресу Естер, і коні побігли, немов пристрасть їхнього господаря надавала жвавості їхнім ногам.


Наступного дня чоловік, якого прохожі, дивлячись на вбрання, могли б вважати за перевдягненого жандарма, походжав по вулиці Тебу проти одного будинку, немов чекаючи, поки хтось вийде. Хода його виявляла схвильованість. Ви часто можете зустріти в Парижі таких неспокійних фланерів: справжніх жандармів, що вислідковують дезертира з національної гвардії; судових приставів, що готуються когось заарештувати; кредиторів, що обмірковують каверзи проти свого боржника, який замкнувся вдома; коханців або ревнивих і сповнених підозри чоловіків; друзів, що стоять на варті ради друзів. Проте, дуже рідко побачите ви обличчя, на якому позначилися б такі дикі й суворі думки, як на похмурому обличчі атлета, що походжав із задумливою рвучкістю ведмедя за ґратами туди й сюди під вікнами мадемуазель Естер. Опівдні прочинилося вікно, з нього висунулась рука покоївки, щоб розчинити ставні, пооббивані м’яким. Через кілька хвилин Естер у ранковому вбранні підійшла до вікна подихати свіжим повітрям. Вона спиралася на Люсьєна. Всякий, побачивши їх, взяв би їх за оригінал ніжної англійської віньєтки. Естер відразу ж зустріла пронизливі, немов у василіска, очі іспанського священика, і нещасне створіння, як уражене кулею, скрикнуло з жахом:

— Ось цей жахливий священик, — сказала вона, показуючи на нього Люсьєнові.

— Він! — сказав Люсьєн, усміхаючись, — він такий самий священик, як і ти.

— Хто ж він? — спитала вона, злякавшись.

— Це старий пройда, що вірить тільки в чорта, — сказав Люсьєн.

Якби на місці Естер була менш віддана істота, це світло, необережно кинуте на таємницю священика, могло б назавжди згубити Люсьєна. Ідучи зі спальні до їдальні, куди їм тільки що подали сніданок, коханці зустріли Карлоса Ерреру.

— Чого ти прийшов сюди? — різко сказав йому Люсьєн.

— Благословити вас, — відповів цей сміливий чоловік і затримав пару в маленькій вітальні. — Вислухайте мене, мої любі! Втішайтесь, будьте щасливі, це дуже добре. Щастя за всяку ціну — ось моя доктрина. Але ти, — сказав він до Естер, — яку я витяг із бруду, чию душу й тіло я відіправ, чи не думаєш ти стати поперек дороги Люсьєнові? Щодо тебе, друже, — провадив він після паузи, дивлячись на Люсьєна, — ти вже не досить поет, щоб підкоритись новій Коралі. Ми прозаїки. Чим може стати коханець Естер? Нічим... Чи може Естер бути пані де Рюбампре? Ні... Отже, моє малятко, — сказав він, торкаючись руки Естер, яка затремтіла, наче від дотику змії, — світ не повинен знати, що ви існуєте, зокрема світ не повинен знати, що якась мадемуазель Естер кохає Люсьєна, і що Люсьєн закоханий у неї... Ця квартира буде вашою в’язницею, моє малятко... Якщо ви схочете виходити і ваше здоров’я цього вимагатиме, ви гулятимете вночі, коли вас ніхто не побачить, бо ваша краса, юність і манери, яких ви набули в монастирі, були б негайно помічені в Парижі. День, коли хто-небудь дізнається, — сказав він, жахливо підкреслюючи слова і супроводжуючи їх ще жахливішим поглядом, що Люсьєн ваш коханець, або що ви його коханка, цей день буде вашим передостаннім днем. Ми добились для цього молодшого паростка своєї родини наказу, що дозволяв йому носити ім’я і герб його материнських предків. Але це ще не все. Нам іще не повернули титул маркіза. А щоб одержати його, він мусить одружитися з дівчиною знатного роду, заради якого король нам зробить цю ласку. Цей шлюб введе Люсьєна у двірський світ. Дитина, з якої я зумів зробити чоловіка, стане спочатку секретарем посольства, потім послом при одному з німецьких дворів і з допомогою божою або моєю (це певніше) згодом сяде на лаву перів...

— Або на лаву... — сказав Люсьєн, перебиваючи його.

— Мовчи! — скрикнув Карлос, закриваючи Люсьєнові рот своєю широкою рукою, — таку таємницю — жінці?! — прошепотів він йому на вухо.

— Естер — жінка? — скрикнув автор “Маргариток”.

— Знову сонети[30]!.. — сказав іспанець, — знову дурниці! Усі ці ангели рано чи пізно знов стають жінками. А в жінки скрізь є хвилини, коли вона водночас і мавпа, і дитина — дві істоти, що можуть вбити вас заради сміху. Естер, моя люба, — сказав він своїй переляканій вихованці — я знайшов вам покоївку, яка віддана мені, немов дочка. За кухарку у вас буде мулатка, — це надає домові гарного тону. З “Європою” та “Азією” ви зможете жити на тисячу франків у місяць, як королева... на сцені. Європа була швачкою, модисткою й статисткою; Азія служила в одного мілорда-ласуна. Ці двоє створінь будуть для вас, як дві феї.

Поруч із цією людиною, яка завинила щонайменше в блюзнірстві й фальшуванні, Люсьєн мав вигляд маленького хлопчика, і жінка, освячена його коханням, відчула в глибині свого серця безмежний жах. Не відповідаючи, вона потягла Люсьєна в спальню, і сказала йому:

— Чи він диявол?

— Ще гірше... для мене, — швидко відказав він. — Але якщо ти любиш мене, намагайся вдавати відданість і корись йому під страхом смерті...

— Смерті?.. — повторила вона зі ще більшим жахом.

— Смерті, — повторив Люсьєн. — Ах, моя кізочко, ніяка смерть не може зрівнятися з тією, що чекала б мене, якби...

Естер зблідла, почувши ці слова, і мало не знепритомніла.

— Ну, що ж, — гукнув до них псевдоабат. — Чи ви й досі ще не обірвали всіх своїх маргариток?

Естер і Люсьєн вийшли, і бідна дівчина відповіла, не насмілюючись глянути на таємничу людину.

— Вас слухатимуться, як бога, пане.

— Прекрасно, — відповів він, — ви можете протягом певного часу бути цілком щасливою і... вам доведеться замовляти собі тільки домашні й нічні туалети, це буде дуже економно.

Коханці пішли до їдальні, але опікун Люсьєна затримав жестом цю гарну пару.

— Я тільки що казав вам про ваших слуг, дочко моя, — сказав він Естер, — я мушу представити їх вам.

Іспанець двічі подзвонив. Увійшли дві жінки, яких він назвав Європою і Азією, і тоді стала зрозумілою причина таких прізвищ.

Азія, що здавалась народженою на острові Ява, мала страшне обличчя мідного кольору, властиве саме малайцям, плоске, як дошка; ніс здавався на ньому силоміць притиснутим. Дивне розташування щелепних кісток робило нижню частину обличчя схожою на морду якоїсь мавпи з великих порід. Лоб, хоч і плоский, свідчив про певний розум, породжений звичкою до хитрощів. Блискучі очі залишалися спокійними, як у тигра, але не дивились прямо в обличчя. Азія, здавалося, боялась налякати присутніх. Між синювато-блідими губами видно було сліпучо-білі, але перехрещені зуби. Загальний вид цієї тваринної постаті був підлий. Волосся, блискуче й жирне, як і шкіра на обличчі, спадало двома чорними косами на коштовну шовкову хустку. Вуха, дуже гарні, були оздоблені двома великими темними перлинами. Маленька, кремезна Азія подібна була до тих чудних створінь, що їх китайці малюють на своїх ширмах, або, певніше, на тих індуських ідолів, чиї обличчя, здавалося б, не існують насправді, але, кінець-кінцем, все ж трапляються мандрівникам. Побачивши це страхіття, вбране у білий фартух поверх шерстяного плаття, Естер здригнулася.

— Азіє, — сказав іспанець, і жінка підвела голову майже так, як собака, що дивиться на свого хазяїна, — ось ваша пані.

І він показав пальцем на Естер, одягнену в пеньюар. Азія глянула на юну фею з виразом майже болісним, але в той же час її очі, сховані між короткими густими віями, блиснули, як іскра пожежі, на Люсьєна, який, одягнений у розкішний розстібнутий халат, сорочку з тонкого полотна і червоні панталони, з його білявими довгими кучерями, що вибивалися з-під фески, являв собою божественну постать. Геній італійців може створити образ Отелло, хист англійців може його показати на сцені, але тільки сама природа має право бути в одному своєму погляді, виявляючи ревнощі, повнішою й чудовішою, ніж Англія й Італія. Цей погляд, помічений Естер, примусив її схопити іспанця за руку, залишивши на ній слід своїх нігтів, як зробила б кішка, що чіпляється кігтями, боячись упасти в безодню. Тоді іспанець сказав азіатському страхіттю кілька слів невідомою мовою, і воно стало навколішки, підповзло до ніг Естер і поцілувало їх.

— Вона, — сказав іспанець до Естер, — не кухарка, а справжній кухар; сам Карем збожеволів би від заздрощів до неї. Азія вміє варити все. Вона зварить вам звичайну страву з квасолі так, що вам здасться, ніби ангели спустились з неба, щоб додати туди райських трав. Вона ходитиме щодня на ринок і битиметься, як справжній демон, щоб не переплатити; цікаві стомляться від її мовчазності. Оскільки ви вдаватимете з себе особу, що була в Індії, Азія дуже допоможе вам зробити цю байку правдоподібною, бо вона одна з тих парижанок, які народжуються з тим, щоб вибирати собі батьківщину за власним бажанням; але мені здається, вам нема чого ставати іноземкою... Європа, що ти скажеш на це?

Європа становила цілковиту протилежність до Азії; вона була найчарівнішою субреткою, яку Монроз[31] обрав би собі за партнершу на сцені. Струнка, пустотлива на вигляд, з мордочкою ласочки, з гострим носиком, Європа являла при уважнішому розгляді обличчя, стомлене паризькою розпустою, білясте обличчя дівчини, годованої сировими яблуками, лімфатичної й жилавої, млявої й цупкої. Виставивши свою маленьку ніжку, заклавши руки в кишені фартушка, вона вся тремтіла, залишаючись на тому ж самому місці, — стільки в ній було життя. Гризетка й статистка одночасно, вона, напевне, не зважаючи на свою молодість, вже спробувала чимало професій. Розбещена, як усі дівчата з “Маделонет” вкупі, вона, можливо, обікрала колись своїх родичів і вешталась по лавах виправної поліції. Азія викликала страх, але її можна було розпізнати за одну мить, вона походила по прямій лінії від Локусти, тим часом як Європа викликала неспокій, що весь час зростав при користуванні її послугами, і її зіпсованість здавалася безмежною. Вона, очевидно, вміла, як то кажуть, гори зрушити з місця.

— Пані могли б бути з Валансьєна, — сухо сказала Європа, — я звідти. Пане, — звернулась вона до Люсьєна педантичним тоном, — чи не будете ви ласкаві повідомити нас, яке ім’я ви думаєте надати пані.

— Пані Ван Богсек, — відповів іспанець, перевернувши прізвище Естер. — Пані — єврейка, походить із Голландії, вона вдова комерсанта, хворіє на печінку, з цією хворобою вона приїхала з Яви... Не дуже багата, щоб не збуджувати цікавості.

— Тільки на прожиток, шість тисяч ренти, і ми будемо скаржитись на її скнарість? — сказала Європа.

— Так, — сказав іспанець, хитнувши головою. — Бісові штукарки! — скрикнув він жахливим голосом, помітивши, що Азія і Європа обмінялись поглядами, які мало сподобались йому, — пам’ятаєте, що я вам казав? Ви служите цій королеві, ви зобов’язані шанувати її, як королеву, ви будете її пестити, як пестили б помсту, будете віддані їй, як мені. Ні швейцар, ні сусіди, ні пожильці, ніхто в світі не повинен знати, що тут робиться. Ваша справа — відвести всяку цікавість, якщо така виникне. А пані, — додав він, поклавши свою широку волосату руку на ручку Естер, — не повинна робити ані найменшої необачності, ви втримаєте її в разі потреби, але... скрізь з повагою. Європа, ви вестимете зносини із зовнішнім світом у справі туалетів пані, подбайте, щоб це було економно. Одне слово, ніхто, навіть з найнезначніших осіб, не повинен входити в квартиру. Ви двоє мусите вправлятися з усією роботою. Красуне моя, — сказав він до Естер, — коли ви схочете виїхати ввечері в екіпажі, ви скажете Європі, вона знає, де шукати ваших людей, адже у вас буде й гайдук, теж на мій смак, як оці дві рабині.


Естер і Люсьєн не могли вимовити ні слова, вони слухали іспанця і дивились на цих двох дивних осіб, яким він давав накази. Якій таємниці був він зобов’язаний відданістю, що позначалась на цих обличчях — одному лютому й меткому, другому — глибоко жорстокому? Він угадав думки Естер і Люсьєна, що здавались остовпілими, як Поль і Віргінія, побачивши двох жахливих змій, і сказав їм тихо, лагідним голосом:

— Можете покладатись на них, як на мене, не ховайте від них нічого, це буде їх тішити... Іди, подавай, маленька моя Азіє, — сказав він кухарці. — А ти, малятко, постав ще комплект столового посуду, адже можуть ці діти хоч почастувати татуся сніданком.

Коли жінки вийшли й зачинили двері й іспанець почув, як Європа ходить по дому, він сказав Люсьєнові й дівчині, розкривши свою широку руку:

— Я держу їх!

Слова й жест його проймали тремтінням.

— Де ти їх знайшов!? — скрикнув Люсьєн.

— Що ж, чорт забирай, — відповів іспанець. — Я шукав їх не біля трону. Європа вийшла з бруду й боїться повернутись туди... Лякайте їх “паном абатом”, коли вони вас не задовольнятимуть, і ви побачите, що вони затремтять, як миші, почувши про кішку. Я присмирюю диких звірів, — додав він, усміхаючись.

— Ви здаєтесь мені демоном! — скрикнула Естер, граціозно тулячись до Люсьєна.

— Дитино моя, я намагався повернути вас небові; але весела дівчина, що розкаялась, завжди буде містифікацією для церкви; коли б і знайшлась така, вона знов стала б у раю куртизанкою. Ви від цього виграли, бо вас забули, і ви стали скидатись на статечну жінку, бо навчились того, чого ніколи не взнали б в огидному оточенні, де ви жили раніше... Ви нічим мені не завдячуєте, — сказав він, побачивши чарівний вираз вдячності на обличчі Естер, — я все це зробив для нього... (і він показав на Люсьєна). Ви дівчина легкої поведінки і такою залишитесь до самої смерті, бо всупереч усім спокусливим теоріям дресирувальників, не можна в цьому світі зробитись чимсь іншим, ніж ти є. Той вчений, що вивчає шишки, має рацію: у вас шишка кохання.

Іспанець був, що можна помітити, фаталістом, як Наполеон, Магомет і багато великих політиків. Дивна річ: майже всі активні люди схильні до фаталізму, в той час як більшість мислителів схиляється до віри в провидіння.

— Я не знаю, що я таке, — відповіла Естер з лагідністю ангела, — але я кохаю Люсьєна і вмру, обожнюючи його.

— Ідіть снідати, — грубо сказав іспанець, — і моліть бога, щоб Люсьєн одружився не скоро, бо тоді ви вже не побачите його більше.

— Його одруження було б для мене смертю, — сказала вона.

Вона пропустила вперед лжесвященика, щоб непомітно стати навшпиньки й наблизити свої уста до вуха Люсьєна..

— Це твоя воля, — спитала вона, — щоб я залишалась під владою цієї людини, що приставив до мене двох гієн?

Люсьєн нахилив голову. Нещасна дівчина поборола смуток і удавала веселу, але була страшенно пригнічена. Треба було понад рік постійних і самовідданих піклувань, щоб вона звикла до тих жахливих створінь, яких абат називав “двома сторожевими собаками”.


Поведінка Люсьєна після його повернення до Парижа була позначена такою глибокою політичністю, що він мав викликати й викликав заздрощі усіх своїх колишніх друзів, яким він помстився лише тим, що розлютував їх своїми успіхами, своїм бездоганним виглядом і своєю манерою тримати всіх на віддалі. Цей поет, колись такий товариський, експансивний, зробився холодним і потайним. Навіть де Марсе, цей визнаний паризькою молоддю зразок, не вкладав у свою розмову й свої вчинки стільки міри, як Люсьєн. Що ж до розуму письменник і журналіст дав свого часу чимало переконливих доказів. Де Марсе, якому багато хто охоче протиставляв Люсьєна, віддаючи перевагу поетові, дріб’язково дувся на це. Люсьєн, бувши у фаворі в осіб, які таємно тримали владу в руках, настільки радикально облишив думки про літературну славу, що цілком байдуже поставився до успіху свого роману, перевиданого під справжнім його заголовком “Стрілець Карла IX”, і до шуму, який викликала збірка сонетів “Маргаритки”, розпродана у Доріа за один тиждень.

— Це посмертний успіх, — відповів він, сміючись, мадемуазель де Туш, коли вона вітала його.

Грізний іспанець залізною рукою спрямовував своє створіння тим шляхом, в кінці якого фанфари й трофеї перемоги чекають терплячих політиків. Люсьєн найняв парубоцьку квартиру Боденора на набережній Малаке, щоб бути ближче до вулиці Тебу; а його порадник оселився в трьох кімнатах того ж самого будинку, на п’ятому поверсі. У Люсьєна тепер був тільки один верховий кінь і один виїзний, лакей і конюх. Він обідав якщо не в місті, то в Естер. Карлос Еррера так добре наглядав за слугами на набережній Малаке, що Люсьєн витрачав на все не більше десяти тисяч франків на рік. Десяти тисяч франків вистачало й для Естер, завдяки постійній, нез’ясованій відданості Європи та Азії.

Люсьєн вдавався до крайніх заходів обачності, їдучи на вулицю Тебу і повертаючись звідти. Він завжди приїздив у фіакрі зі спущеними завісами і завжди в’їздив у двір. Таким чином його пристрасть до Естер й існування гніздечка на вулиці Тебу, залишившись зовсім невідомі в світі, ні в чому не зашкодили його справам і зв’язкам; ніколи не обмовився він жодним словом про цю делікатну справу. Подібні помилки в його стосунках з Коралі під час першого перебування в Парижі зробили його досвідченим. Життя його насамперед набуло тієї правильності гарного тону, під яким можна ховати багато таємниць: він провадив у товаристві всі вечори до першої години ночі; його можна було застати дома від десятої години ранку до першої. Потім він виїздив у Булонський ліс та робив візити до п’ятої години. Його рідко бачили пішки, таким чином він уникав своїх старих знайомих. Коли його вітав “який-небудь” журналіст, він відповідав кивком голови досить чемним, щоб не можна було образитись, але з помітною глибокою зневагою, що вбивала французьку фамільярність. Таким чином він швидко позбувся тих осіб, яких не хотів знати. Давня ненависть не давала йому піти до пані д’Еспар, що кілька разів висловлювала бажання бачити його в себе; зустрічаючи її у герцогині де Мофріньєз, чи у мадемуазель де Туш, чи у графині де Монкорне або десь інде, він поводився з нею надзвичайно чемно. Не менша ненависть з боку пані д’Еспар примушувала Люсьєна триматися сторожко, і ви побачите, як він розпалив цю ненависть, дозволивши собі помсту, яка, до речі, спричинилася до гострої догани від абата.

— Ти ще не досить сильний, щоб мститись хоч би кому, — сказав йому іспанець. — Коли йдеш дорогою під пекучим сонцем, то не зупиняєшся, щоб зірвати навіть найпрекраснішу квітку...

У Люсьєна було таке велике майбутнє, така справжня перевага, що молоді люди, яких зачепило або налякало його повернення до Парижа та його незрозуміле щастя, були б раді зіграти з ним яку-небудь штуку. Люсьєн, знаючи, що в нього багато ворогів, знав також і про ці лихі наміри своїх друзів. Адже абат пильно застерігав свого прийомного сина проти зрадництва світу, проти необережностей, таких фатальних для молоді. Люсьєн повинен був розповідати йому і розповідав щодня про найдрібніші події. Завдяки порадам свого ментора, він обеззброював найспритнішу цікавість — світську цікавість. Під охороною своєї чисто англійської серйозності, підсилений редутами, які споруджує дипломатична обачність, він нікому не давав права або нагоди кинути погляд в його справи. Його молоде й гарне обличчя набуло нарешті в світському товаристві байдужого виразу, як обличчя принцеси під час церемонії.

Приблизно в середині 1829 року виникло питання про його одруження зі старшою дочкою герцогині де Гранльє, яка мала тоді аж чотирьох дочок на виданні. Ніхто не сумнівався, що король ласкаво повернув би Люсьєнові, завдяки цьому шлюбові, титул маркіза. Цей шлюб мав вирішити політичну кар’єру Люсьєна, який, очевидно, був би призначений на посольську посаду при одному з німецьких дворів. Останні три роки життя Люсьєна відзначилися особливо бездоганною розсудливістю; де Марсе влучно сказав якось про нього:

— Напевне, за цим юнаком стоїть хтось дуже сильний!

Таким чином, Люсьєн майже став значною особою. Зрештою, його пристрасть до Естер дуже допомагала йому грати роль поважної людини. Таке почуття врятовує честолюбців від багатьох дурниць: байдужі до інших жінок, вони не підпадають впливові фізичної сторони на моральну. Щастя Люсьєна було здійсненням усіх мрій злиденних голодних поетів з мансард. Естер, ідеал закоханої куртизанки, нагадувала Люсьєнові Коралі, актрису, з якою він жив протягом року, і разом з тим зовсім її затьмарювала. Всі жінки, коли вони закохані й віддані, вигадують відлюдність, життя інкогніто, життя перлини на дні морському, але в більшості випадків це лише чарівна примха, предмет розмов, доказ кохання, який вони мріють дати, але ніколи не дають; тим часом як Естер, що завжди наче переживала перше раювання, весь час наче була під владою першого палкого погляду Люсьєна, за чотири роки жодного разу не виявила цікавості. Весь свій розум прикладала вона до того, щоб лишатись у межах програми, накресленої рукою іспанця. Більше того! Серед найп’янкіших утіх вона не зловживала тією безмежною владою, якої надають любимій жінці невгамовні бажання коханця, і не розпитувала Люсьєна про Ерреру, що, до речі, все ще жахав її. Вона не наважувалася думати про нього. Мудрі благодіяння цієї незбагненної особи, якій Естер завдячувала і грацією вихованої панни, і манерами статечної жінки, і своїм переродженням, здавалися нещасній дівчині авансами від самого пекла.

“Я сплачу за все це коли-небудь”, — казала вона сама собі з жахом.

Якщо ніч була гарна, вона завжди виїздила на прогулянку в найманій кареті. Вона їхала швидко — очевидно, за наказом абата — в один із чарівних лісів біля Парижа — в Булонь, Венсен, Роменвіль або Віль д’Авре, часто з Люсьєном, іноді сама з Європою. Вона гуляла там, не боячись, бо за нею йшов, коли вона була без Люсьєна, високий гайдук, пишно одягнений, озброєний справжнім мисливським ножем; його обличчя, так само які суха мускулатура, свідчили про страшну атлетичну будову. Цей сторож мав, за англійською модою, ціпок, що зветься “довгим кийком”; він добре відомий фехтувальникам на палицях, і ним можна відбити кількох нападаючих. З наказу абата, Естер ні разу не сказала цьому гайдукові жодного слова. Коли пані хотіла повернутись додому, Європа гукала гайдука, гайдук свистів візникові, що чекав завжди на віддалі. Якщо Люсьєн гуляв з Естер, то Європа й гайдук залишались на сто кроків від них, немов двоє тих пекельних пажів, яких у казках “Тисячі і однієї ночі” чарівник дав своїм вибранцям. Парижани й особливо парижанки не знають принад прогулянки серед лісу гарної ночі. Тиша, місячне сяйво, самотність заспокоюють, немов купіль. Звичайно Естер виїздила о десятій, гуляла з дванадцятої до першої і поверталась о пів на третю. Вікон у неї ніколи не відчиняли раніше одинадцятої ранку. Вона приймала ванну і займалась детальним туалетом, не знайомим більшості парижанок, бо він потребує надто багато часу і практикується майже тільки куртизанками, лоретками[32] або знатними дамами, бо в їхньому розпорядженні є цілий день. Тільки-но вона була готова, як приходив Люсьєн, і вона завжди з’являлася перед ним у вигляді щойно розквітлої квітки. У неї не було іншого клопоту, як щастя її поета. Вона належала йому, як його річ, тобто давала йому повну волю. Ніколи не кидала вона погляду за межі тієї сфери, де панувало її сяйво. Абат енергійно рекомендував їй колись таку поведінку, бо до планів цього глибокого політика входило, щоб Люсьєн одержував любовні перемоги. Щастя не має історії, і всі оповідачі всіх країн зрозуміли це настільки добре, що фраза “Вони були щасливі” закінчує всі любовні пригоди. Отже, можна тільки пояснити, якими засобами досягалося це щастя, справді фантастичне в Парижі. Це було щастя в його найпрекраснішій формі, поема, симфонія на чотири роки! Всі жінки скажуть “Це багато!” Ні Естер, ні Люсьєн не сказали — “Це занадто!” Нарешті формула: “Вони були щасливі” — була для них ще точнішою, ніж у казках про фей, бо у них не було дітей. Таким чином, Люсьєн міг кокетувати в світі, віддаючись примхам поета і, скажемо відверто, тим обов’язкам, які покладало на нього його становище. Повільно посуваючись своїм шляхом, він зробив кілька секретних послуг політичним діячам, взявши участь у їх роботах. Це він скромно замовчував. Він часто бував у товаристві пані де Серізі, з якою він був, як казали в салонах, в найближчих стосунках. Пані де Серізі відібрала Люсьєна у герцогині де Мофріньєз, що, як кажуть, вже не дорожила ним, — одне з тих словечок, якими жінки мстяться, коли заздрять чиєму-небудь щастю. Люсьєн був, так би мовити, в самому лоні двірського духівництва, і інтимно зв’язався з деякими дамами, близькими до архієпископа паризького. Скромний і стриманий, він терпляче чекав. Тому слова де Марсе, який саме тоді одружився й примусив свою жінку жити так само, як Естер, містили щось більше, ніж просте спостереження. А втім, підводні небезпеки в становищі Люсьєна з’ясуються в подальшому перебігу нашої історії.

Такі були обставини, коли однієї гарної серпневої ночі барон де Нюсінжен повертався до Парижа з маєтку одного іноземного банкіра, який оселився у Франції і в якого він пообідав. Цей маєток був на відстані восьми миль від Парижа, в глибині Брі. Кучер барона похвалився, що відвезе свого пана туди й назад його власними кіньми, і тому дозволив собі їхати повільно, коли настала ніч. Ось який був стан коней, слуг і пана при в’їзді у Венсенський ліс. Кучер, якого щедро почастували в буфетній уславленого короля міняйл, спав, тримаючи віжки в руках, щоб замилювати очі прохожим. Лакей, сидячи ззаду, хропів, мов дзиґа з Німеччини — цієї країни маленьких різьблених дерев’яних фігурок, міцних рейнських вин і дзиґ. Барон хотів віддатись думкам, але, починаючи з моста Турне, солодка дрімота, спричинена травленням, склепила йому очі. Коні відчули стан кучера через слабко натягнені віжки; почувши протяжний бас лакея на варті ззаду, вони відчули себе панами і скористалися з цієї вільної перерви, щоб рухатись, як їм заманеться. Як розумні раби, вони дали злодіям нагоду обікрасти одного з найбагатших капіталістів Франції, найспритнішого з тих, кого нарешті почали досить енергійно називати “біржевими хижаками”. Нарешті, опанувавши становище, під впливом цікавості, яку кожний може помітити в домашніх тварин, вони зупинилися на якомусь роздоріжжі — перед іншими кіньми, звичайно, сказавши їм кінською мовою: “Чиї ви? Що робите? Чи щасливо живете?” — Коли коляска зупинилася, барон прокинувся зі своєї дрімоти. Йому спочатку здалося, що він усе ще в парку свого колеги; потім його вразило небесне видіння, що застукало його несподівано, без звичайної його зброї — розрахунку. Місяць світив так яскраво, що можна було б прочитати все, що завгодно, навіть вечірню газету. Серед лісової тиші, в цьому ясному освітленні, барон побачив самотню жінку, яка, увіходячи в найману карету, подивилася на дивне видовище — заснулу коляску. Коли барон Нюсінжен побачив цього ангела, його немов осяяло внутрішнім світлом. Помітивши, що на неї захоплено дивляться, молода жінка боязким жестом спустила вуаль. Гайдук хрипко крикнув; значення цього крику, очевидно, було зрозуміле для кучера, бо карета помчала стрілою.

Старий банкір відчув жахливе хвилювання: кров, відлинувши від ніг, несла вогонь у голову, голова надсилала полум’я в серце; горло стискалося. Нещасний злякався розладу травлення, але, не зважаючи на цю найсерйознішу небезпеку, підвівся на ноги.

— Галопом! — повдур, що спить! — крикнув він, — сто франків, коли наздоженеш цю карету!

Слова “сто франків” збудили кучера; лакей, безумовно, почув їх крізь сон. Барон повторив наказ, кучер пустив своїх коней галопом, і йому пощастило наздогнати біля Тройської застави карету, дещо схожу на ту, в якій Нюсінжен бачив божественну незнайому; але в цій кареті насправді сидів, пишаючись, головний прикажчик якоїсь багатої крамниці зі “статечною жінкою” з вулиці Вів’єн.

Ця помилка приголомшила барона.

— Якпи я фсяв Шорша (це значить — Жоржа) самість тебе, ширний турень, він, бевна річ, найшов пи цю шінку, — сказав він кучерові, поки митники оглядали карету.

— Е, пане барон, сам диявол, здається, сидів ззаду у вигляді гайдука; він і підсунув мені цю карету замість своєї.

— Тіафол не існує, — сказав барон.

Баронові де Нюсінжену в той час було — як сам він казав — шістдесят років, до жінок він зробився цілком байдужий, тим більше до власної дружини. Він похвалявся, що ніколи не знав кохання, яке доводить до дурниць. Він вважав за щастя, що розквитався з жінками, з яких, казав він, не соромлячись, жодна, хай би вона була подібною до ангела, не варта своєї ціни, навіть коли вона віддається задарма. Казали, що він такий пересичений, що вже не купує за якихось дві тисячі на місяць приємність бути обдуреним. Сидячи в своїй ложі в Опері, він холодними очима дивився на кордебалет. Ніхто вже не переморгувався з ним із цього небезпечного рою підстаркуватих дівчат і молоденьких бабусь — добірного цвіту паризьких розваг. Барон купив свого часу все, пізнав усе — природну любов, фальшиву любов із самолюбства, любов ради пристойності та чванства, любов-смакування, любов статечну й подружню, любов ексцентричну, — все, крім справжньої любові. Ця любов раптом впала на нього, немов орел на свою добич, так само, як вона впала колись на Генца[33], довіреного його світлості князя Меттерніха. Відомі ті дурощі, які вчинив цей старий дипломат ради Фанні Ельслер, що її репетиції цікавили його значно більше, ніж європейські інтереси. Жінка, яка тільки що збурила цю залізну касу, що звалась Нюсінженом, з’явилась перед ним, як одна з жінок, що не мають собі рівних в цілому поколінні. Невідомо, чи були коханка Тиціана, Леонардова Монна Ліза, Рафаелева Форнаріна такі ж самі прекрасні, як божественна Естер, у якій найдосвідченіший погляд найспостережливішого парижанина не ніг би помітити й знаку куртизанки. Найбільше вразило барона те благородство й велич, які в найвищій мірі були властиві Естер — цій любленій, оточеній, розкошами й коханням жінці. Щасливе кохання — це для жінок наче коронування: всі вони стають тоді гордими, немов імператриці. Барон протягом тижня щоночі їздив у Венсенський ліс, потім в Булонський, потім у Віль д’Авре, потім в Медонський, нарешті по всіх околицях Парижа, проте, не міг зустріти Естер. Божественне єврейське обличчя, яке він називав “піплійним обличчям”, завжди стояло перед його очима. У кінці другого тижня він утратив апетит. Дельфіна де Нюсінжен і дочка її Августа, яку баронеса почала вивозити в світ, спочатку не помітили зміни в бароні. Мати й дочка бачили пана де Нюсінжена тільки вранці за сніданком і ввечері за обідом, якщо вони всі разом обідали дома, що траплялось тільки тоді, коли Дельфіна приймала гостей. Але через два місяці барон, охоплений гарячкою нетерпіння, в стані, подібному до нудьги за батьківщиною, збентежений безсиллям мільйонів, змарнів і здавався таким тяжко хворим, що Дельфіна потай сподівалась стати вдовою. Вона досить лицемірно почала жаліти свого чоловіка й примусила дочку сидіти дома. Вона засипала чоловіка запитаннями; він відповідав так, як англійці під час спліну: не відповідав майже нічого. Дельфіна де Нюсінжен влаштовувала щонеділі званий обід. Вона обрала цей день, помітивши, що у вищому світі ніхто не їздив у неділю в театр, і цей день залишався вільним. Через наплив купецтва й міщанства, неділя в Парижі майже такий самий дурний день, як він нудний у Лондоні. Отже, Дельфіна запросила на обід уславленого Десплена, щоб можна було порадитися з ним всупереч бажанню хворого, бо Нюсінжен запевняв, що почуває себе прекрасно. Келлер, Растіньяк, де Марсе, дю Тільє, всі друзі дому дали зрозуміти баронесі, що такий чоловік, як Нюсінжен, не повинен померти несподівано; його величезні справи вимагали заходів обачності, треба було точно знати, що робити. Ці пани були запрошені на обід так само, як і граф де Гондревіль, тесть Франсуа Келлера, кавалер д’Еспар, де Люпо, доктор Б’яншон, улюблений учень Десплена, Боденор з дружиною, граф і графиня де Монкорне, Блонде, мадемуазель де Туш і Конті, і нарешті Люсьєн де Рюбампре, до якого Растіньяк зберігав протягом п’яти років найпалкішу дружбу, але “з наказу”, кажучи мовою офіційних оголошень.

— Оцього ми легко не позбудемось, — сказав Блонде Растіньякові, побачивши Люсьєна, що входив до вітальні, — гарного, як ніколи, чарівно одягненого.

— Краще зробити з нього друга, бо він небезпечний, — сказав Растіньяк.

— Він? — сказав де Марсе. — Я вважаю за небезпечних тільки осіб з визначеним становищем, а його становище — скоріше неатаковане, ніж неприступне. З чого, скажіть, будь ласка, він живе? Звідки його багатство? У нього, я певен, тисяч шістдесят боргу.

— Він знайшов в особі одного іспанського священика надзвичайно багатого покровителя, дуже прихильного до нього, — відповів Растіньяк.

— Він бере шлюб зі старшою дочкою де Гранльє, — сказала мадемуазель де Туш.

— Так, — сказав кавалер д’Еспар, — але від нього вимагають, щоб він купив землю з прибутком у тридцять тисяч франків і тим забезпечив належну частку своїй нареченій; а для цього йому потрібний мільйон, що не валяється під ногами хоч би якого іспанця.

— Це дорого, бо ж Клотильда дуже негарна, — сказала баронеса.

— Пані де Нюсінжен взяла звичку називати мадемуазель де Гранльє на ім’я, немов вона, народжена Горіо, завжди відвідувала це товариство.

— Ні, — заперечив дю Тільє, — дочка герцогині не буває негарною для нашого брата, зокрема коли вона приносить титул маркіза й дипломатичну посаду; але найбільша перешкода для цього шлюбу — шалене кохання пані де Серізі до Люсьєна: вона, напевне, дає йому багато грошей.

— Тепер мене не дивує, чому Люсьєн такий серйозний; очевидно, пані де Серізі не дасть йому мільйона, щоб він одружився з мадемуазель де Гранльє. Він, напевне, не знає, як вийти з цього становища, — провадив де Марсе.

— Так, але мадемуазель де Гранльє палко кохає його, — сказала графиня де Монкорне, — і за допомогою молодої особи він, можливо, доб’ється легших умов.

— Що він робитиме зі своїми сестрою та зятем з Ангулема? — спитав кавалер д’Еспар.

— Але ж, — відповів Растіньяк, — його сестра багата, і він називає її тепер пані Сешар де Марсак.

— Якщо й будуть які-небудь труднощі, то він же такий красень... — сказав Б’яншон, підводячись, щоб привітатися з Люсьєном.

— Добридень, любий друже, — сказав Растіньяк, обмінюючая з Люсьєном палким стисканням руки.

Де Марсе вклонився йому холодно, після того як Люсьєн привітався перший. Перед обідом Десплен і Б’яншон, що, жартуючи з бароном де Нюсінженом, в той же час оглянули його, визнали, що хвороба була душевного порядку; але ніхто не міг вгадати її причини, оскільки здавалося неможливим, щоб цей глибокий біржовий політик був закоханий. Коли Б’яншон, не знайшовши ніякого іншого пояснення для патологічного стану банкіра, крім кохання, сказав про це кілька слів Дельфіні де Нюсінжен, вона посміхнулась, як жінка, яка здавна знає, що думати про свого чоловіка. Все ж таки після обіду, коли чоловіки вийшли в сад, найближчі друзі оточили банкіра і, почувши запевнення Б’яншона, що Нюсінжен, мабуть, закохався, схотіли з’ясувати цей незвичайний випадок.

— Знаєте, барон, ви дуже схудли, — сказав йому де Марсе, — підозрюють, що ви порушили закони фінансового світу.

— Ніколи ф сфіті! — сказав барон.

— Запевняю вас, — заперечив де Марсе, — насмілюються гадати, що ви закохані.

— Це прафда! — жалісно відповів Нюсінжен. — Я сітхаю са чимсь нефітомим.

— Ви закохані, ви!.. Ви хизуєтесь! — сказав кавалер д’Еспар.

— Пути сакоханим у моєму фіці, я снаю топре, що нема нічого турнішого; та що ж фі хочете? Це так!

— У світську даму? — спитав Люсьєн.

— Але ж, — сказав де Марсе, — барон може так спадати з тіла тільки від безнадійного кохання; грошей у нього вистачить, щоб купити всіх, хто тільки хоче й може продатись.

— Я її совсім не снаю, — відповів барон. — І я мошу фам сказайт — бо пані де Нюсінжен у салоні — то цього часу я не снаф, що це таке кохати. Кохати?.. Я тумаю — це осначає худнути.

— Де ви зустріли цю юну діву? — спитав Растіньяк.

— У кареті, опівночі, у Фенсенському лісі.

— Її прикмети? — спитав де Марсе.

— Капелюх с пілого казу, рошефе плаття, шарв пілий, фуаль піла... опличчя спрафті піплійне! Очі як фогонь, схітний колір лиця.

— Це вам приснилось! — сказав, усміхаючись, Люсьєн.

— Це прафта, я спаф, як скриня... як повна скриня, — поправився він, — це пуло, коли я пофертафся с опіду фід мого труга са містом...

— Вона була сама? — спитав дю Тільє, перебиваючи біржового хижака.

— Так, — сказав барон смутно, — крім гайдука ззаду карети і покоїфка...

— Люсьєн має такий вигляд, немов він її знає! — скрикнув Растіньяк, помітивши посмішку коханця Естер.

— Хто ж не знає жінок, що здатні виїхати опівночі назустріч Нюсінженові? — сказав Люсьєн, викручуючись.

— В усякому разі, ця жінка не буває в світі? — спитав кавалер д’Еспар, — інакше барон упізнав би гайдука.

— Я не пачив її ніде, — відповів барон, — і ось сорок тень, як я її шукаю через боліцію, що не снаходить її.

— Нехай вона коштує вам краще кілька сот тисяч франків, ніж життя: у вашому віці незадоволене кохання небезпечне, — сказав Десплен, — від нього можна вмерти.

— Так, — відповів барон Деспленові, — що я їм — не шифить мене, пофітря здається мені смертельним. Я їжджу у Фенсенський ліс, щоп пачити місце, де я її попачив!.. Ось моє життя! Я не міг сайнятись останньою посикою, я свернуфся то моїх колег, що пошаліли мене... Са мільйон хочу снати цю шінку, я п фіт цього фиграф, по я пільше не ходжу на піршу. Спитайте тю Дільє.

— Так, — відповів дю Тільє, — у нього огида до справ, він змінився, це ознака смерті.

— Оснака кохання, — відказав Нюсінжен, — тля мене це отнаково!

Наївність цього старого, що перестав бути хижаком, побачивши вперше в житті щось святіше й вище, ніж золото, зворушила компанію цих пересичених життям людей. Одні обмінялись усмішками; інші дивились на Нюсінжена і на їх обличчях читалася думка: “Така сильна людина, і ось до чого дійшла!..” Потім усі повернулись у вітальню, розмовляючи про цю подію. Це справді була подія, що могла викликати велику сенсацію. Пані де Нюсінжен почала сміятись, коли Люсьєн відкрив їй таємницю барона; але, почувши глузування дружини, барон взяв її за руку й завів до ніші вікна.

— Матам, — сказав він їй пошепки, — чи я касав коли хоч одне слофо насмішки с прифоду фаших бристрастей? Чому ш фі смієтся с моїх? Топра трушина топомогла б свому шолофікові фикрутитись, не клузуючи, як фі робите...

З того, що казав банкір, Люсьєн впізнав свою Естер. Розлючений вкрай вже тим, що помітили його посмішку, він скористався з хвилини загальної розмови за кавою, щоб зникнути.

— Куди ж подівся пан де Рюбампре? — сказала баронеса де Нюсінжен.

— Він вірний своєму девізові: Quid те continebit?[34] — відповів Растіньяк.

— Що означає: “Хто може мене затримати?” — або ж: “Я невгамовний” — як вам більше сподобається, — сказав де Марсе.

— В той час, коли пан барон говорив про свою незнайомку, він не втримався від усмішки, яка дозволяє мені думати, що він її знає, — сказав Орас Б’яншон, не усвідомлюючи небезпеки такого природного зауваження.

— Топре! — сказав сам до себе біржовий хижак.

Як усі безнадійно хворі, барон вважав за припустиме все, що здавалось йому надією, і вирішив наказати стежити за Люсьєном іншим людям, а не агентам Лушара, найспритнішого з агентів паризької торгової поліції[35], до якого він звернувся два тижні тому.

Перед тим як поїхати до Естер, Люсьєн мусив перебути в палаці Гранльє дві години, що робили Клотильду-Фредеріку де Гранльє найщасливішою дівчиною Сен-Жерменського передмістя. Обережність, якою відзначалась поведінка молодого честолюбця, підказала йому, що треба негайно повідомити Карлоса Ерреру про враження, яке справила його посмішка, викликана портретом Естер, змальованим бароном де Нюсінженом. Кохання барона до Естер і його думка послати поліцію на розшуки незнайомки були, до того ж, подіями достатньої ваги, щоб переказати про них людині, яка шукала під прикриттям сутани того притулку, який злочинці знаходили колись у церкві. А з вулиці Сен-Лазар, де жив тоді банкір, на вулицю Сен-Домінік, де був палац де Гранльє, дорога вела Люсьєна повз його дім на набережній Малаке. Коли Люсьєн увійшов, його грізний друг курив свій “молитовник”, тобто обкурював трубку, перед тим як піти спати. Цей чоловік, скоріше чужий для всіх, ніж чужоземець, нарешті відмовився від іспанських сигар, які здавались йому надто неміцними.

— Це стає серйозним, — відповів іспанець, коли Люсьєн все йому розповів. — Барон, що користується Лушаром для розшуків дівчати, напевне, догадається пустити шпигів слідком за тобою і все взнає. Мені до завтрашнього ранку ледве вистачить часу приготувати карти для партії, яку я мушу зіграти проти барона, щоб довести йому насамперед безсилля поліції. Коли наш хижак утратить усяку надію знайти свою овечку, я берусь продати її йому за стільки, скільки вона варта для нього...

— Продати Естер! — скрикнув Люсьєн, в якого перше поривання завжди було прекрасне.

— Отже, ти забуваєш наше становище? — скрикнув Карлос Еррера.

Люсьєн схилив голову.

— Грошей нема, — провадив іспанець, — а шістдесят тисяч боргу треба сплатити! Якщо ти хочеш одружитися з Клотильдою де Гранльє, ти мусиш купити землі на мільйон, щоб забезпечити цій поганульці спадщину на випадок твоєї смерті. Так ось, Естер — дичина, за якою я примушу бігати того хижака, та й витисну з нього мільйон. Це моя справа...

— Естер ніколи не схоче...

— Це моя справа.

— Вона умре від цього.

— Це справа похоронного бюро. Та й що ж, зрештою?.. — скрикнув цей дикий чоловік, спиняючи елегії Люсьєна самою своєю позою. — Скільки генералів умерло за імператора Наполеона в розквіті віку? — спитав він Люсьєна після хвилинної паузи. — Жінок можна завжди знайти! У 1821 році для тебе не було жінки, яка дорівнювалася б Коралі, а все ж знайшлась Естер. Після цієї дівчини буде... знаєш хто?.. невідома жінка, ось хто! і найкраща з усіх жінок, і ти будеш шукати її в столиці, де зять герцога де Гранльє буде послом і представником короля Франції... Крім того, скажи ж, пане дитятко, чи справді Естер помре від цього? Нарешті, чи може чоловік Клотильди де Гранльє зберегти Естер? А втім, дай мені волю діяти, це не обходить тебе — обмірковувати все — це моя справа. Ти обійдешся без Естер тиждень або два, хоч і будеш їздити на вулицю Тебу. Ну, йди тепер буркотати на свій голубник і добре грай свою роль, передай потай Клотильді той палкий лист, що ти написав сьогодні вранці, і принеси мені звідти гаряченького листа! Вона нагородить себе за скруту писанням. Ця дівчина для мене підходяща. Естер ти побачиш трохи смутною, але скажи їй, щоб вона скорилась. Йдеться про нашу ліврею чесноти, про мундир чесності, про ширму, за якою вельможі ховають свою підлоту... Йдеться про моє прегарне “я”, про тебе, кого ніколи не повинна торкнутись ніяка підозра. Випадок прислужився нам краще, ніж моя думка, що вже два місяці працювала марно.

Кидаючи ці жахливі фрази одну за одною, як постріли з пістолета, лжеабат одягався, збираючись вийти.

— Видно, що ти радий! — скрикнув Люсьєн. — Ти ніколи не любив бідної Естер і з насолодою чекаєш хвилини, коли позбудешся її.

— Ти ніколи не стомлювався кохати її, правда ж?.. А я ніколи не стомлювався її ненавидіти. Та хіба я не діяв завжди так, начебто був щиро прихильний до цієї дівчини? Я, що тримав її життя через Азію в своїх руках. Кілька поганих грибів у рагу, і всьому був би край... А проте, панна Естер жива!.. Вона щаслива!.. Чи знаєш ти, чому?.. Тому, що ти її кохаєш! Не будь дитиною. Вже чотири роки ми чекаємо випадку — за нас або проти нас, — так ось тепер треба виявити щось більше ніж талановитість, щоб розгризти горішок, який кинула нам сьогодні доля: в цій рулетці є і добре і лихе, як скрізь. Знаєш, про що я думав, коли ти ввійшов?

— Ні...

— Зробитись тут, як у Барселоні, спадкоємцем старої богомолки, за допомогою Азії...

— Злочин?..

— Залишався тільки цей спосіб, щоб забезпечити твоє щастя. Кредитори непокояться. Якби тебе почали переслідувати судові пристави і якби тебе вигнали з палацу де Гранльє, — що з тебе було б? Настав би час розплати з дияволом.

Лжесвященик показав жестом, як людина кидається у воду, потім він спрямував на Люсьєна один із тих пильних і пронизливих поглядів, через які воля сильних людей проходить у душу слабких. Цей причаровуючий погляд, який зламав усякий опір, свідчив, що між Люсьєном і його порадником були не тільки таємниці життя і смерті, але й почуття, які стояли настільки вище від звичайних почуттів, наскільки цей чоловік був вищий за своє низьке становище.

Примушений жити поза світом, куди йому закон назавжди заборонив повернутись, виснажений пороком і лютим жахливим опором, але обдарований душевною силою, що жерла його, цей чоловік, огидний і великий, невідомий і уславлений, палаючи у гарячці життя, відроджувався в прекрасному тілі Люсьєна, душа якого стала його душею. Люсьєн, якому він передав свою стійкість і залізну волю, заступав його в соціальному житті. Для нього Люсьєн був більше ніж сином, більше ніж коханою жінкою, більше ніж родиною, більш ніж життям, — він був його помстою; а що сильні душі дорожать почуттям більше ніж існуванням, то він прив’язав його до себе нерозривними путами.

Купивши життя Люсьєна в момент, коли поет зробив у розпачі крок до самогубства, він запропонував йому одну з тих пекельних угод, що трапляються тільки в романах, але жахлива можливість яких часто була доведена в трибуналі славетними судовими драмами. Даючи Люсьєнові всі втіхи паризького життя, доводячи йому, що він може створити собі прекрасне майбутнє, він зробив його своєю річчю. До того ж, ніяка жертва не здавалась тяжкою цій страшній людині, коли йшлося про його друге “я”. При всій своїй силі він був такий поблажливий до примх свого улюбленця, що нарешті повідав йому свої таємниці. Можливо, що ця моральна спільність була між ними зайвою ланкою. З того дня, коли була викрадена Торпіль, Люсьєн знав, на якому страхітті базується його щастя.

Сутана іспанського священика приховувала Жака Коллена, уславленого каторжника, який десять років тому жив під міщанським ім’ям Вотрена в пансіоні Воке разом з Растіньяком і Б’яншоном. Жак Коллен, на прізвисько Дурисмерть, що втік із рошфорської[36] каторги майже негайно після того, як його туди повернули, скористався прикладом славетного графа де Сент-Елен[37], уникнувши всього того, що було помилкового в сміливому вчинку Куаньяра. Підмінити собою яку-небудь чесну людину й провадити далі життя каторжника — завдання, дві частини якого так суперечать одна одній, що це нарешті призведе до фатальної розв’язки, особливо в Парижі; бо, пробравшись у яку-небудь чесну родину, засуджений в десять раз збільшує небезпеку. Крім того, щоб бути убезпеченим від розшуків, чи не треба поставити себе понад усі звичайні життєві інтереси? Світська людина підлягає випадковостям, які рідко загрожують тому, хто не стикається зі світом. До того ж, сутана — найнадійніше з переодягань, якщо можна доповнити його зразковим самотнім і бездіяльним життям.

— Отже, я буду священиком, — сказав сам до себе цей громадянський мрець, який хотів за всяку ціну воскреснути для соціального життя, щоб задовольнити свої пристрасті, такі ж дивні, як і він сам.

Громадянська війна, яку конституція 1812 року розпалила в Іспанії, куди пустилась ця енергійна людина, дала йому змогу крадькома вбити з засади справжнього Карлоса Ерреру. Незаконний син вельможі, давно покинутий своїм батьком, він не знав, якій жінці завдячує народженням; цей священик мав політичне доручення у Францію від короля Фердинанда VII, якому його рекомендував один єпископ. Єпископ, єдина людина, яка цікавилась Карлосом Еррерою, помер у той час, коли цей блудний син церкви подорожував із Кадікса в Мадрид і з Мадрида у Францію. Щасливий з того, що зустрів таку бажану особу, до того ж за найсприятливіших умов, Жак Коллен поранив собі спину, щоб знищити фатальні букви, і змінив собі обличчя за допомогою хімічних реактивів. Змінюючи свою зовнішність перед трупом священика, перш ніж знищити його, він спромігся надати собі деякої подібності до свого двійника. Щоб завершити цю метаморфозу, майже таку саму чарівну, як і перетворення того дервіша з арабської казки, який, бувши старим, навчився входити в молоде тіло за допомогою магічних слів, — каторжник, який говорив іспанською мовою, вивчив латинь, наскільки її треба було знати андалузькому священикові.

Бувши скарбником трьох каторжних в’язниць, Коллен був багатий завдяки вкладам, довіреним його визнаній, хоч і вимушеній чесності: між такими компаньйонами помилка оплачується ударом кинджала. До цієї суми він додав гроші, видані єпископом Карлосу Еррері. Перед тим як залишити Іспанію, він зумів заволодіти скарбами однієї барселонської святобожниці, якій він відпустив гріхи, пообіцявши відшкодувати гроші, викрадені за допомогою вбивства, вчиненого нею колись, — звідки й походило майно покутниці. Зробившись священиком, мавши таємне доручення, що забезпечувало йому найсолідніші рекомендації в Парижі, Жак Коллен вирішив нічого не робити такого, що могло б компрометувати його звання, і поклався на свою нову долю, коли зустрів Люсьєна на шляху з Ангулема до Парижа. Хлопець здався священикові чудовим знаряддям для досягнення влади, він врятував його від самогубства, сказавши йому:

— Віддайтесь служителеві божому так, як віддаються дияволові, і ви матимете всі шанси на нову долю. Ви будете жити, немов уві сні, а найгіршим пробудженням буде смерть, яку ви самі собі хотіли заподіяти.

Спілка цих двох людей, яким судилося злитися в одну істоту, базувалась на цьому високому міркуванні, яке Еррера зміцнив тим, що спритно зробив Люсьєна своїм співучасником. Обдарований талантом розбещувача, він згубив чесність Люсьєна, кидаючи його у жорстокі злидні і витягаючи з нестатків, завдяки його мовчазній згоді на лихі або ганебні вчинки, що залишали самого Люсьєна незаплямованим, чесним і благородним в очах світу. Люсьєн був світським блиском, у сутінку якого хотів жити лжеабат.

— Я автор, ти будеш драмою. Якщо тобі не пощастить, то освистаний буду я, — сказав він одного разу, зізнавшись у блюзнірстві свого переодягання.

Карлос ішов обережно від признання до признання, пристосовуючи огидність звірюваних таємниць до міри своїх успіхів і потреб Люсьєна. Отже, Дурисмерть відкрив свою останню таємницю тільки тоді, коли звичка до паризьких розваг, успіхи, задоволена суєтність підкорили йому тіло й душу слабовільного поета. Растіньяк устояв проти цього демона, але не встояв Люсьєн, спритніше керований, майстерніше скомпрометований, переможений головним усвідомленням, що він досяг високого становища в світі. Зло, що його поетичне обличчя зветься дияволом, застосувало до цього напівчоловіка-напівжінки найпривабливіших спокус і спочатку вимагало від нього мало, даючи багато. Улюбленим доводом абата була та сама вічна таємниця, яку Тартюф[38] обіцяв Ельмірі. Повторні докази цілковитої відданості, схожої на відданість Сеїда Магометові, завершили жахливу справу завоювання Люсьєна Жаком Колленом.

У цей час Естер і Люсьєн не тільки витратили запаси, довірені чесності каторжного банкіра, якому загрожував заради них жахливий розрахунок: денді, куртизанка і лжесвященик мали ще й борги. І коли Люсьєн мав досягти всього задуманого, найдрібніший камінець під ногою однієї з цих трьох істот міг би повалити фантастичну споруду щастя, так сміливо побудовану. На балу в Опері Растіньяк впізнав Вотрена з пансіона Воке, але він знав, що буде вбитий, якщо не мовчатиме. Отже, коханець пані де Нюсінжен обмінювався з Люсьєном поглядами, в яких і з того й з того боку ховався страх під видимістю дружби. У хвилину небезпеки Растіньяк, звичайно, з величезною насолодою приставив би воза, який одвіз би Дурисмерть на ешафот. Тепер кожний може уявити собі, яка темна радість опанувала Карлоса, коли він узнав про кохання барона де Нюсінжена і підрахував у думці, який зиск повинен мати чоловік такого гарту з бідної Естер.

— Ось бачиш, — сказав він Люсьєнові, — чорт допомагає своєму священикові.

— Ти куриш над пороховим льохом.

— Incedo per ignes[39], — відповів Карлос, усміхаючись, — таке вже моє ремесло.

Рід Гранльє поділився на дві лінії в середині минулого століття: по-перше, герцогський рід, засуджений на вимирання, бо в теперішнього герцога були самі тільки дочки, по-друге, віконти де Гранльє, що мають дістати в спадщину титул і герб старшої лінії. Герцогська лінія має на червоному полі три золоті алебарди чи бойові сокири по “середній горизонталі”, а уславленим “Caveo, non timeo[40] — девізом, який охоплює собою всю історію цього роду.

Герб віконтів поділено на чотири частини; з них дві, як у Наварренів: червоне поле з золотою зубчастою смугою по середній горизонталі, він оздоблений лицарським шоломом з девізом “Великі діла, великий дім!” Теперішня віконтеса, вдова з 1813 року, має сина й дочку. Хоч вона й повернулась з еміграції нібито без майна, але повернула собі, завдяки відданості повіреного де Дервіля, досить значний достаток.

Повернувшись 1804 року герцог і герцогиня де Гранльє були предметом загравань імператора; побачивши їх при своєму дворі, Наполеон повернув їм усе, що тільки перейшло від дому де Гранльє до казни — близько сорока тисяч ліврів ренти. З усіх вельмож Сен-Жерменського передмістя, які дозволили Наполеонові улестити себе, тільки герцог і герцогиня (зі старшої лінії Ахуда, спорідненої з Браганца[41]) не зреклись імператора та його благодіянь. Людовик XVIII зважив на цю вірність, коли передмістя Сен-Жермен стало закидати це подружжю де Гранльє, але, можливо, що Людовик XVIII хотів цим лише подражнити свого брата. Вважали ймовірним шлюб молодого віконта де Гранльє з Марією-Атенаїс — останньою дочкою герцога, якій тоді було дев’ять років. Сабіна, передостання, одружилася з бароном дю Генік після Липневої революції. Жозефіна, третя, стала пані д’Ахуда-Пінто, коли маркіз утратив свою першу жінку, мадемуазель де Рошфід (інакше кажучи — Рошгюд). Старша пішла в монастир у 1822 році, друга — мадемуазель Клотильда-Фредеріка, якій минуло на той час двадцять сім років, була глибоко закохана в Люсьєна де Рюбампре. Нема чого й питати, які чари мав для Люсьєна палац герцога де Гранльє, один із найкращих на вулиці Сен-Домінік; кожного разу, коли величезні ворота відчинялися, щоб пропустити його кабріолет, він відчував те суєтне задоволення, про яке казав Мірабо.

— Батько мій був простим аптекарем в д’Умо, а я ось в’їжджаю сюди!

Така була його думка. Тому він погодився б і на гірші злочини, угоди, ніж спілка з лжеабатом, аби тільки зберегти право йти догори східцями ґанку, аби тільки чути, як доповідають — “Пан де Рюбампре!” — у великому салоні в стилі Людовика XIV, зробленому при Людовикові XIV за зразком версальських салонів, — де перебувало добірне товариство, “вершки” Парижа або, за тодішнім виразом “малий двір”.

Благородна португалка, одна з тих жінок, що не люблять виходити зі своїх покоїв, більшу частину часу була оточена сусідами — Шольє, Наварренами, Ленонкурами. Гарна баронеса де Макюмер (народжена Шольє), герцогиня де Мофріньєз, пані д’Еспар, пані де Камп, мадемуазель де Туш, споріднена з Гранльє (вони з Бретані), часто навідувались до неї, їдучи на бал або повертаючись з Опери. Віконт де Гранльє, герцог де Реторе, маркіз Шольє, який мав стати колись герцогом де Ленонкур-Шольє, його дружина Мадлена де Морсоф, онучка герцога де Ленонкура, маркіз д’Ахуда-Пінто, принц де Бламон-Шоврі, маркіз де Босеан, Відам де Пам’є, родина Ванденесс, старий принц де Кадіньяк і син його, герцог де Мофріньєз — були постійними відвідувачами цього грандіозного салона, де дихалось двірським повітрям, де манери, тон, дотепи відповідали благородству господарів, що їх високоаристократичний стиль примусив нарешті забути їхнє догоджання Наполеонові.

Стара герцогиня д’Юксель, мати герцогині де Мофріньєз, була оракулом цього салону, куди пані де Серізі ніколи не могла пробратись, хоч вона й була з роду де Ронкероль.

Введений пані де Мофріньєз, яка умовила свою матір рекомендувати Люсьєна, що звів її з розуму вже два роки тому, — чарівний поет тримався там завдяки двірському духівництву й архієпископові паризькому. Він був допущений, проте, не раніше, ніж добився наказу, що повертав йому ім’я і герб роду де Рюбампре. Герцог де Реторе, кавалер д’Еспар і ще дехто з тих, хто заздрив Люсьєнові, періодично настроювали проти нього герцога де Гранльє, розповідаючи анекдоти з минулого життя Люсьєна, але благочестива герцогиня, оточена вельможами церкви, і Клотильда де Гранльє підтримали його. Зрештою Люсьєн пояснив цю ворожість своєю пригодою з кузиною пані д’Еспар — пані де Баржетон, нині графинею Шатле. Потім, відчуваючи необхідність бути прийнятим у такій могутній сім’ї, Люсьєн, підштовхуваний таємним порадником на те, щоб звабити Клотильду, виявив сміливість вискочки: він приїздив до п’яти разів на тиждень, чемно ковтав ущипливі слова, викликані заздрощами, витримував зухвалі погляди, дотепно відповідав на глузування. Його постійна присутність, чарівні манери, догоджання нейтралізували нарешті підозрілість і зменшили перешкоди. Все ще в найкращих стосунках із герцогинею де Мофріньєз, що її палкі листи з часів кохання зберігались Карлосом Еррерою, ідол для пані де Серізі, прихильно прийнятий у мадемуазель де Туш, задоволений тим, що ці три доми для нього відкриті, — він навчився в абата бути надзвичайно стриманим у своїх зв’язках.

— Не можна бути відданим трьом домам відразу, — казав йому його таємний порадник. — Хто буває скрізь, той ніде не знайде до себе живого інтересу. Вельможі дають протекцію тільки тим, хто змагається з їхніми меблями, кого вони бачать щодня і хто вміє стати для них потрібною річчю, як той диван, на який сідають.

Звикнувши вважати вітальню де Гранльє полем бою, Люсьєн приберігав свою дотепність, свої слівця, новини й двірські якості для вечорів, які там провадив. Закрадливий, ласкавий, попереджений Клотильдою про рифи, які треба було обминати, він лестив дрібненьким пристрастям пана де Гранльє. Клотильда, що спочатку заздрила щастю герцогині де Мофріньєз, безтямно закохалась у Люсьєна.

Бачивши всі переваги такого шлюбу, Люсьєн грав свою роль закоханого так, як грав би її Арман[42], нещодавній “перший любовник” французької комедії. Він писав Клотильді листи, що були, безперечно, шедеврами літератури найвищого стилю, і Клотильда відповідала йому, щосили намагаючись висловити свою шалену любов, бо вона не вміла кохати інакше. Люсьєн ходив кожної неділі до обідні в церкву св. Фоми Аквінського, вдаючи з себе палкого католика, і розливався в монархічних і релігійних проповідях, що викликали захоплення. Крім того, він писав у газетах, що обстоювали справу конгрегації[43], дуже видатні статті, не бажаючи одержувати за них грошей і підписуючись тільки буквою Л. Він складав політичні брошури на вимогу короля Карла X або двірського духівництва, не жадаючи ніякої нагороди.

— Король, — казав він, — стільки вже зробив для мене, що моя кров належить йому.

Ось уже кілька днів, як точилася розмова про те, щоб призначити Люсьєна на посаду особистого секретаря першого міністра. Але пані д’Еспар налаштувала стільки людей проти Люсьєна, що “метр Жак”[44] Карла X — вагався розв’язати справу. Не тільки становище Люсьєна було невиразне, і слова: “з чого він живе?”, що з’являлись у всіх на устах в міру того, як він ішов угору, потребували відповіді, але й цікавість прихильників, так само як і ворогів, переходила від одного розслідування до другого, знаходячи не одне тонке місце в броні честолюбця. Клотильда де Гранльє служила своїм батькам невинною шпигункою.

Кілька днів тому вона потягла Люсьєна до ніші вікна, щоб повідомити його про спротив з боку родини.

— Коли у вас буде земля вартістю в мільйон, ви одержите мою руку — така була відповідь моєї матері, — сказала Клотильда.

— Потім вони спитають, звідки в тебе ці гроші, — сказав Карлос Люсьєнові, коли Люсьєн передав йому це нібито останнє слово.

— Мій зять, як видно, розбагатів! — скрикнув Люсьєн, — ми матимемо в його особі відповідального видавця.

— Отже, бракує тільки мільйона! — скрикнув Карлос, — я подбаю про це.

Щоб краще пояснити становище Люсьєна в палаці де Гранльє, треба сказати, що він там ніколи не обідав. Ні Клотильда, ні герцогиня д’Юксель, ні пані де Мофріньєз, яка завжди прекрасно ставилася до Люсьєна, не могли одержати від старого герцога цієї ласки, настільки цей аристократ не довіряв тому, кого він називав “вельможним паном де Рюбампре”. Цей відтінок, помічений всім товариством у салоні, болісно вражав самолюбство Люсьєна, який відчував, що його тут тільки терплять. Світ має право бути вибагливим, він так часто буває обдуреним! Бути видатною особою в Парижі, не маючи майна, джерела якого відомі, не маючи визначеної професії, — це таке становище, яке не може залишатись тривалим, не зважаючи на яку завгодно спритність. Отже, в міру піднесення Люсьєна дедалі гострішим ставало запитання: “З чого він живе?” Він був змушений сказати у пані де Серізі, якій завдячував підтримкою генерального прокурора Гранвіля і міністра графа Октава де Бована, голови однієї з найвищих судових палат:

— Я страшенно грузну в боргах.

В’їжджаючи в двір будинку, де перебувало узаконення його суєтності, він гірко казав собі, думаючи про міркування Дурисмерті:

— Відчуваю, як усе тріщить у мене під ногами.

Він любив Естер і хотів взяти шлюб з мадемуазель де Гранльє? Дивне становище! Доводилось продати одну, щоб мати другу. Була тільки одна людина, яка могла зробити цю комерційну операцію так, щоб честь Люсьєна не постраждала від цього, це — лжеіспанець; хіба ж обидва вони не повинні були однаково мовчати один про одного? В житті не складають двічі такої угоди, де кожен по черзі то владар, то підвладний.

Люсьєн прогнав хмари, що затьмарювали його лоб, і ввійшов веселий, сяючий, у вітальню палацу де Гранльє. Вікна були відчинені, пахощі саду сповнювали вітальню, жардиньєрка, що стояла посередині, являла очам піраміду квітів. Герцогиня, що сиділа в кутку на софі, розмовляла з герцогинею де Шольє. Група, що складалася з багатьох жінок, відзначалась різноманітними позами, які відбивали різні в кожної дами способи виявляти удаване страждання. У світі ніхто не цікавиться нещастям і болем, там усе — самі слова. Чоловіки походжали по салону або по саду. Клотильда і Жозефіна були зайняті біля чайного стола. Відам де Пам’є, герцог де Гранльє, маркіз д’Ахуда-Пінто, герцог де Мофріньєз грали в кутку в свій “віск”[45] (sic). Доповіли про Люсьєна, він пройшов вглиб салону і привітався з герцогинею, спитавши її про причину смутку, що позначався на її обличчі.

— Пані де Шольє тільки що отримала жахливу звістку: її зять барон де Макюмер, колишній герцог де Соріа, помер. Молодий герцог де Соріа і його жінка, що виїхали в Шантеплер, щоб доглядати брата, написали про цю смутну подію. Луїза в жахливому стані.

— Таке кохання, як кохання чоловіка до Луїзи, не трапляється двічі, — сказала Мадлена де Морсоф.

— Це буде багата вдова, — провадила стара герцогиня д’Юксель, дивлячись на Люсьєна, чиє обличчя зберегло байдужий вираз.

— Бідна Луїза, — сказала пані д’Еспар, — я її розумію й жалію.

Обличчя маркізи д’Еспар набуло задумливого виразу, властивого сердечній і щирій жінці. Хоч Сабіні де Гранльє було всього десять років, вона звела на матір свої розумні очі, але погляд матері відразу ж приборкав їх майже глузливий вираз. Це й називається добре виховувати дітей.

— Якщо моя дочка витримає цей удар, — сказала пані де Шольє з виглядом найніжнішої матері, — її майбутнє турбуватиме мене. Луїза дуже романтична.

— Не розумію, — сказала стара герцогиня д’Юксель, — звідки у наших дочок такий характер.

— Важко в наші часи, — сказав старий кардинал, — примирити серце й благопристойність.

Люсьєн, якому не було чого казати, пішов до чайного стола привітатися з панночками де Гранльє. Коли поет був за кілька кроків від групи жінок, маркіза д’Еспар нахилилась до вуха герцогині де Гранльє.

— Так ви думаєте, що цей хлопець дуже любить вашу Клотильду? — сказала вона.

Зрадливість цього запитання може бути зрозуміла тільки після побіжного опису Клотильди. Ця молода особа двадцяти семи років в дану хвилину стояла; її поза дозволяла глузливим очам маркізи д’Еспар обвести її сухорляву й тонку постать, що цілком скидалася на спаржу. Корсаж бідолашної дівчини був такий плоский, що не припускав навіть колоніальних ресурсів того сорту, який модистки називають “фальшивим фішю”. Отже, Клотильда, свідома достатніх переваг свого імені, ні трохи не намагалась приховати цю ваду, а героїчно виставляла її напоказ. Затягаючись у вузькі плаття, вона досягала ефекту чіткого й прямолінійного рисунку, який скульптори середньовіччя шукали в своїх статуетках, профілі яких вимальовуються на тлі ніш у соборах. Клотильда була п’яти футів чотирьох дюймів зросту. Якщо буде дозволено вжити фамільярного вислову, який, принаймні, має перевагу цілковитої зрозумілості, — вона вся пішла в ноги. Це порушення пропорцій робило її тулуб якимось безформним. Смаглява, з чорним жорстким волоссям, з дуже густими бровами, з блискучими очима в уже почорнілих ямках, з вигнутим, як місяць у першій чверті, обличчям, з опуклим лобом, — вона становила карикатуру на матір, одну в найвродливіших жінок Португалії. Природа тішиться такими штуками. Часто можна бачити в тій самій родині сестру надзвичайної краси, а в її брата риси являють завершену бридоту, хоч обоє схожі між собою. Клотильда зберігала на своїх дуже запалих губах стереотипний вираз зневаги. Отож її губи краще ніж будь-яка інша риса обличчя виявляла потайні рухи її серця, бо ніжне почуття накладало на них чарівний вираз, — тим більше, що щоки, надто смагляві, щоб червоніти, та чорні, завжди суворі очі не промовляли нічого. Не зважаючи на стільки дефектів, не зважаючи на дошкоподібну фігуру, вона зберігала від виховання й породи гордовиту постать, словом те, що зветься “щось таке”, що, можлива річ, спричинялося сміливою відвертістю її костюма і виявляло в ній дівчину знатного роду. Вона вигідно використовувала своє волосся, буйність, густота й довжина якого могла вважатись за красу. Її поставлений голос чарував, — вона прекрасно співала. Клотильда була саме з тих молодих осіб, про яких кажуть: “у неї гарні очі”, або “у неї прекрасна вдача!” Коли хто-небудь звертався до неї на англійський манір: “Ваша милість”, — вона відповідала “кажіть мені “ваша тонкість”.

— Чому б не кохати мою бідну Клотильду? — відповіла герцогиня маркізі. — Знаєте, що вона мені казала вчора? “Якщо мене кохають ради честолюбства, я доб’юся того, що мене покохають ради мене самої”. Вона дотепна й честолюбна; є чоловіки, яким подобаються ці риси. Що ж до нього, моя люба, то він гарний, немов мрія, і якщо він викупить назад землі Рюбампре, король поверне йому, з пошани до нас, титул маркіза... Нарешті, мати його — остання з Рюбампре...

— Бідний хлопець, де ж він візьме мільйон? — сказала маркіза.

— Це нас не обходить, — відповіла герцогиня, — в усякому разі, він не здатний його вкрасти... Зрештою, ми не віддамо Клотильди за інтригана або за нечесного чоловіка, хоч би він був красень, поет і юнак, як пан де Рюбампре.

— Ви спізнилися, — сказала Клотильда, з безмежною грацією всміхаючись Люсьєнові.

— Так, я обідав у місті.

— Ви часто буваєте в світі останніми часами, — сказала вона, ховаючи в усмішці ревнощі й занепокоєння.

— У світі? — відказав Люсьєн. — Ні, я тільки з якогось дивного випадку обідав цілий тиждень у банкірів — сьогодні у Нюсінжена, вчора у дю Тільє, позавчора у Келлерів...

Можна бачити, що Люсьєн добре засвоїв зневажливий тон вельмож.

— Ви маєте багато ворогів, — сказала йому Клотильда, передаючи (і з якою грацією) чашку чаю. — Моєму батькові переказували, що у вас шістдесят тисяч боргу, що скоро Сент-Пелажі[46] буде вам за дачу. Якби ви знали, чого мені коштують усі ці наклепи!.. Все це пригнічує мене. Я кажу вам не про те, як я страждаю (деякі погляди мого батька розпинають мене), а про те, що мусите відчувати ви, якщо це хоч найменшою мірою справедливо...

— Не турбуйтесь про ці дурощі, кохайте мене, як я вас кохаю, і не відмовте мені в довір’ї на кілька місяців, — відповів Люсьєн, ставлячи на срібну різьблену тацю порожню чашку.

— Не показуйтесь батькові, він вам скаже що-небудь зухвале, а ви не стерпите цього, і ми загинемо... Та лиха пані д’Еспар сказала йому, що ваша мати була доглядальницею при породіллях, а сестра прасувальницею.

— Ми були в найгірших злиднях, — відповів Люсьєн, і очі його зросились слізьми. — Це не наклеп, а вдале лихослів’я. В цей час сестра моя — більш ніж мільйонерша, а мати померла два роки тому... Ці відомості приберігали на той випадок, коли мене чекатиме тут успіх...

— Але що таке ви заподіяли пані д’Еспар?

— Я мав необережність розповісти жартома у пані де Серізі, в присутності де Бована і де Гранвіля, історію процесу, який вона вела, щоб віддати чоловіка, маркіза д’Еспар, під опіку, як мені розповів Б’яншон. Думка пана де Гранвіля, підтримана Бованом і Серізі, примусила міністра юстиції змінити свій погляд. І той, і той відступили перед “Судовою газетою”, перед скандалом, і маркізі дали по руках у судовому вироку, що поклав край цій огидній справі. Якщо пан де Серізі вчинив необачно, через що маркіза й стала моїм найлютішим ворогом, зате я виграв його заступництво, заступництво генерального прокурора, і графа Октава де Бована, яким пані де Серізі розповіла про небезпеку, під яку вони мене підвели, не приховавши джерела цих відомостей. Маркіз д’Еспар вчинив недоречність, зробивши мені візит, як ініціаторові сприятливого закінчення цього огидного процесу.

— Я вас звільню від пані д’Еспар, — сказала Клотильда.

— Як це? — скрикнув Люсьєн.

— Моя мати запросить молодих д’Еспарів; вони чарівні і вже досить дорослі. Батько й обидва сини будуть тут вас вихваляти, і ми зможемо бути певні, що ніколи не побачимо матері ...

— О Клотильда, ви чарівні, і якби я не любив вас ради вас самої, я любив би вас за ваш розум!

— Це не розум, — сказала вона, виявляючи посмішкою всю силу свого кохання. — До побачення, не приходьте кілька днів. Коли ви побачите мене в церкві св. Фоми Аквінського з рожевим шарфом, значить, настрій мого батька змінився. Відповідь вам пришпилена до спинки крісла, на якому ви сидите, можливо, вона втішить вас у нашому розлученні. Покладіть лист, що ви принесли, в мою хустку...

Цій молодій особі було, очевидно, більше двадцяти семи років.

Люсьєн найняв фіакр на вулиці Ла Планш, вийшов з нього на Бульварах, взяв іншого біля церкви Магдалини і наказав в’їхати у ворота на вулиці Тебу.

Об одинадцятій годині, входячи до Естер, він знайшов її в сльозах, проте, одягненою так, як вона одягалась, щоб потішати його! Вона чекала своєго Люсьєна, лежачи на дивані з білого атласу з золотистими квітами. На ній був чарівний пеньюар з індійського мусліну з вишневими бантами, без корсету; волосся її було просто зв’язане на голові, ноги — в гарненьких бархатних черевичках на вишневій атласній підбивці. Всі свічки були засвічені, кальян приготований. Але цього кальяна вона не курила, він стояв перед нею не запалений, наче ознака її стану. Почувши, як відчиняються двері, вона витерла сльози, скочила, як газель, і обвила Люсьєна руками, немов тканина, що, підхоплена вітром, обвиває дерево.

— Розлучені, — сказала вона, — невже це правда?

— Та що! На кілька днів, — відповів Люсьєн.

Естер випустила Люсьєна і, як мертва, впала на диван. У такому становищі більшість жінок лопочуть, мов папуги. Ах, як вони вас кохають!.. Після п’яти років — вони немов на другий день щастя; вони не можуть розлучитися з вами, вони просто прекрасні в обуренні, розпачі, коханні, люті, скаргах, жаханні, смутку, передчуттях! Одне слово, вони гарні, як сцена з Шекспіра. Та знайте, — ці жінки не люблять! Коли вони насправді є всім тим, чим вони себе змальовують, вони роблять, як Естер, як діти, як справжнє кохання: Естер не казала ні слова, вона лежала обличчям у подушки і вмивалася слізьми. Люсьєн намагався підвести її і казав їй:

— Але ж, дитино моя, ми не розлучені... Після майже чотирьох років щастя, ось як ти приймаєш мою незначну відсутність! — “Що я зробив усім цим дівчатам?..” — сказав він сам до себе, Пригадуючи, що Коралі так само кохала його.

— Ах, пане, ви такий гарний! — сказала Європа.

Зовнішні почуття мають свій ідеал краси. Коли ж до цієї краси, такої принадної, прилучається лагідність характеру, поетичність, якими відзначався Люсьєн, можна добре зрозуміти шалене кохання цих натур, винятково чутливих до зовнішніх дарів природи і таких наївних у своєму захопленні. Естер тихенько схлипувала, залишаючись у позі, що виявляла її надзвичайну скорботу.

— Але ж, дурненька, — сказав Люсьєн, — хіба тобі не сказано, що йдеться про моє життя?..

При цих словах, навмисно сказаних Люсьєном, Естер скочила, як дикий звір, розв’язане волосся оповивало її божественну постать, немов листя; вона втупила свій погляд у Люсьєна.

— Про твоє життя!.. — скрикнула вона, підводячи руки й знов опускаючи їх жестом, властивим тільки дівчатам у небезпеці. — Та це правда, записка цього дикуна говорить про серйозні речі.

Вона витягла з-за пояса папірець, але, побачивши Європу, сказала їй:

— Залишіть нас, люба.

Коли Європа зачинила за собою двері, вона сказала:

— Ось, дивись, що він мені пише, — і подала Люсьєнові лист, тільки що надісланий Карлосом; Люсьєн прочитав його вголос.


“Ви виїдете завтра о п’ятій годині ранку, вас відвезуть до лісника в глибині Сен-Жерменського лісу, ви будете там жити в кімнаті на другому поверсі. Не виходьте з кімнати без мого дозволу; вам нічого не бракуватиме там. Сторож і його жінка — вірні люди. Не пишіть Люсьєнові. Не підходьте вдень до вікна, але вночі можете гуляти в лісі в супроводі охоронця, якщо забажаєте пройтись. Їдучи, закрийте завіси — йдеться про життя Люсьєна”.

“Люсьєн прийде сьогодні ввечері попрощатись. Спаліть це при ньому...”


Люсьєн негайно спалив записку на свічці.

— Слухай, мій Люсьєн, — сказала Естер, прослухавши цю записку, як злочинець слухав смертний вирок, — я не казатиму тобі, що кохаю тебе, це було б по-дурному... Ось уже скоро п’ять років, як мені здається, що кохати тебе так само природньо, як дихати, як жити... У перший день, коли щастя мов почалось тут під опікою цієї незбагненної істоти, що посадила мене сюди, немов цікаве звірятко в клітку, я дізналася, що ти мусиш одружитись. Шлюб — неминуча ланка в твоїй долі, і боронь мене Боже перешкоджати твоєму щастю. Твоє одруження — моя смерть. Але я не завдам тобі неприємності, я не вчиню, як гризетки, що заподіюють собі смерть за допомогою жаровні й вугілля; вистачить з мене й одного разу, а вдруге це може остогиднути, як каже Марієтта. Ні, я поїду далеко, геть із Франції. Азія знає секрети своєї батьківщини, вона обіцяла навчити мене спокійно вмерти. Роблять собі укол — паф! — і всьому край. Я прошу тільки одного, мій обожнюваний ангел, щоб ти мене не обманював. У мене свої рахунки з життям: я пережила з того дня, коли вперше тебе побачила, в 1824 році, аж до сьогодні стільки щастя, що вистачило б на десять життів щасливих жінок. Тому бери мене такою, яка я є: сили у мене стільки ж, скільки й слабості. Скажи мені: “Я одружуюсь”, — я прошу тільки ніжного прощання, і ти ніколи більше не почуєш про мене.

Після цього визнання, щирість якого можна порівняти хіба тільки з наївністю жестів і відтінків голосу, на хвилину запанувало мовчання.

— Йдеться про твоє одруження? — спитала вона, втоплюючи чарівничий і блискучий, як лезо кинджала, погляд в сині очі Люсьєна.

— Ось уже півтора роки, як ми працюємо над улаштуванням мого одруження, і воно досі ще не завершене, — відповів Люсьєн. — Я не знаю, коли воно завершиться, та справа не в тому, моя любонько!.. йдеться про абата, про мене, про тебе... Ми під серйозною загрозою... Тебе бачив Нюсінжен...

— Так, — сказала вона, — у Венсені; виходить, він мене впізнав?

— Ні, — відповів Люсьєн, — але він закоханий у тебе так, що готовий загубити свою грошову скриню. Після обіду, коли він описував тебе, розповідаючи про вашу зустріч, я не стримав мимовільної усмішки — необережної, бо в світі я немов дикун серед пасток ворожого племені. Карлос, що бере на себе думати за мене, вважає, що становище небезпечне, він береться перехитрити Нюсінжена, якщо той здумав шпигувати за нами, — а барон на це цілком здатний. Він мені казав про безсилля поліції. Ти вчинила пожежу в старому димарі, повному сажі...

— А що хоче зробити твій іспанець? — тихенько сказала Естер.

— Нічого не знаю; він сказав, щоб я ні про що не клопотався, — відповів Люсьєн, не насмілюючись глянути на Естер.

— Коли так, я слухаюсь тебе з собачою покірливістю, це ж моє ремесло, — сказала Естер і, взявши Люсьєна під руку, повела його в свою кімнату, кажучи: — Чи добре ти пообідав у цього підлого Нюсінжена, мій Люлю?

— Після кухні Азії ніякий обід не здається смачним, хоч би який був уславлений куховар у домі, де обідаєш. Але Карем приготував обід так, як і завжди в неділю...

Люсьєн мимоволі порівнював Естер з Клотильдою. Коханка була така гарна, така незмінно мила, що досі не дозволила наблизитись потворі, яка жере найсильніше кохання, — пересиченню!

“Яка шкода, — сказав він сам до себе, — коли маєш жінку у двох видах. З одного боку, поезія, насолода, кохання, відданість, краса, принада”...

Естер метушилась, як метушаться жінки перед сном; вона ходила, наспівуючи, по кімнаті, літала, наче метелик. Ви сказали б — колібрі.

“... З другого боку — знатність, порода, почесті, гідність, визнання світу!.. і ніякої змоги сполучити їх в одній особі!..” — скрикнув Люсьєн.

Наступного дня, о сьомій годині ранку, прокинувшись у цій чарівній біло-рожевій кімнаті, поет побачив себе на самоті. На його дзвінок прибігло фантастичне створіння — Європа.

— Чого треба панові?

— Естер!

— Пані виїхала о п’ятій без чверті. Згідно з наказом пана абата, я знайшла, з приставленням до дому, нову особу.

— Жінку?

— Ні, пане, англійку... одну з тих жінок, що вештаються вночі, але ми маємо наказ поводитися з нею, начебто це була — пані: що думає пан робити з цією шкапою?.. Нещасна пані, як вона плакала, коли сідала в карету! “Що ж поробиш, так треба, — скрикнула вона. — Я покинула бідного котика, коли він спав, — сказала вона мені, витираючи сльози — Європа, якби він глянув на мене й озвався, я б залишилась, готова вмерти з ним разом”. Знаєте, пане, я так люблю пані, що не показала їй її заступницю; є багато покоївок, які б завдали їй цієї муки.

— Значить, незнайома тут?

— Так, пане, вона ж приїхала в тій кареті, яка відвезла пані, я її переховую в своїй кімнаті, згідно з наказом...

— Вона гарна?

— Настільки гарна, наскільки може бути гарною випадкова жінка, але їй не важко буде грати свою роль, якщо пан гратиме свою, — саркастично сказала Європа, виходячи, щоб привести лжеЕстер.


Напередодні всемогутній банкір дав перед сном своєму лакеєві відповідний наказ, і він уже о сьомій ранку вводив уславленого Лушара, найспритнішого з агентів торговельної поліції, в маленьку вітальню, куди барон вийшов у халаті і туфлях.

— Фі насміялися з мене! — сказав він у відповідь на поклони агента.

— Інакше не могло бути, пане барон. Я дорожу своєю посадою і мав честь доповідати вам, що не можу втручатись у справи, чужі моїм обов’язкам. Що я обіцяв вам? Зв’язати вас з тим із наших агентів, який, здавалось мені, найкраще вам прислужиться. Але пан барон знає про розмежування між людьми різних професій... Коли будують дім, не дають тесляреві робити те, що стосується слюсаря. Так ось, існують дві поліції: — поліція політична і поліція кримінальна. Ніколи агенти кримінальної поліції не втручаються до справ політичної поліції, і навпаки. Якби ви звернулись до начальника політичної поліції, треба було б отримати дозвіл міністра, щоб узятись до вашої справи, а ви не наважилися б розповісти про неї генеральному директорові королівської поліції. Агента, що взявся б за поліційну справу на свій страх, усунули б з посади. А кримінальна поліція така сама обачна, як і політична. Таким чином, ніхто в міністерстві внутрішніх справ або в префектурі не рушить інакше, як тільки в інтересах держави або в інтересах правосуддя. Якщо йдеться про змову або злочин, та боже мій! начальники будуть до ваших послуг, але зрозумійте ж, пане барон, що в них є серйозніші справи, ніж п’ятдесят тисяч паризьких любовних пригод! Що ж до нас, то ми повинні втручатись тільки в справи арешту боржників, і коли справа торкнеться чогось іншого, ми підлягаємо великій небезпеці в разі порушення чийого-небудь спокою. Я вам надіслав одного з моїх людей, але застеріг, що не відповідаю за нього. Ви наказали йому знайти в Парижі жінку. Контансон “вимантачив” у вас тисячу франків, пальцем не поворухнувши. Однаково, що шукати голку в річці, що парижанку, яку підозрюють у поїздці в Венсенський ліс, і яка за описом схожа на всіх гарних парижанок.

— Гонданзон (Контансон), — сказав барон, — хіпа не міг сказайт мені прафту, самість фімантачити тисячу вранків?

— Слухайте, пане барон, — сказав Лушар, — дайте мені тисячу екю! я вам дам... продам одну пораду.

— Чи варта вона тисяші екю, фаша порада? — спитав Нюсінжен.

— Мене не впіймаєте, пане барон, — відповів Лушар. — Ви закохані, ви хочете знайти предмет вашої пристрасті, ви сохнете по ньому, як салат без води. Вчора до вас приходили, як казав мені ваш лакей, два лікарі й сказали, що ви в небезпечному стані; тільки я можу доручити вас спритній людині... Та, чорт забери, хіба не варте ваше життя тисячі екю?

— Скажіть мені ім’я цієї зпритної людини, і рахуйте на мою щедрість.

Лушар взяв капелюх, вклонився, пішов.

— Бісова людина, — скрикнув Нюсінжен, — ходіть сюти! Тершіть!..

— Майте на увазі, — сказав Лушар, — перше ніж узяти гроші, що я продаю вам винятково й просто довідку; я дам вам ім’я, адресу єдиної людини, що може вам прислужитись, але це майстер...

— Забирайсь під дри шорти! — скрикнув Нюсінжен, — тільки ім’я Варшільда коштує тисяшу, та й те коли воно пітписане піт токумент... Я пропоную тисяша франків...

Лушар, дрібненький пройдисвіт, що не зумів влаштуватись ні на посаді довіреного, ні нотаріуса, ні судового пристава, ні адвоката, — багатозначно скидав очима на барона.

— Для вас тисяча екю — ніщо, ви їх повернете за кілька секунд на біржі, — сказав він.

— Пропоную тисяша франків!.. — повторив барон.

— Ви будете виторговувати й золоту жилу! — сказав Лушар, вклоняючись і виходячи.

— Матиму атресу са п’ятсот франків! — скрикнув барон і наказав лакеєві надіслати до нього секретаря.

Тюркаре[47] більше не існує. На сьогодні, найбільший і найменший банкір поширює свої злісні хитрощі на кожну дрібницю: він торгується в мистецтві, благодійності, коханні, він готовий торгуватися з Папою за відпущення гріхів. Отже, слухаючи Лушара, Нюсінжен раптом подумав, що Контансон, бувши правою рукою агента торговельної поліції, повинен знати адресу того майстра шпигунства. Контансон за п’ятсот франків дасть те, що Лушар хотів продати за тисячу екю. Ця швидка комбінація доводить, що хоч серце цього чоловіка було сповнене кохання, голова все ще залишалась головою біржового хижака.

— Ітьте самі, пане, — сказав барон своєму секретареві, — до Гонданзона, шпигун Лушара, акент сутової боліції, але ітьте в капріолеті туше скоро, і негайно привезіть його. Я шекаю!.. Фі пройдете сатову фіртку, бо трепа, щоб ніхто не пачив цю осопу у мене. Ви його профедіть у маленький пафільйон у сату. Потпайте фіконати моє дорушення розумно.

До Нюсінжена приходили в справах, але він чекав Контансона, мріяв про Естер, казав собі, що скоро вже побачить жінку, якій він завдячує несподіваним хвилюванням; він відсилав усіх, кажучи щось невиразне, даючи двозначні обіцянки. Контансон здавався йому найзначнішою особою в цілому Парижі, він щохвилини поглядав у садок. Нарешті, наказавши скінчити прийом, він звелів подати собі сніданок у павільйоні, що був в одному кутку саду. У конторі поведінка й вагання найхитрішого, найпронизливішого, найполітичнішого в паризьких банкірів здавалась незрозумілою.

— Що таке з патроном? — питав один із біржових маклерів старшого службовця канцелярії.

— Ніхто нічого не знає; кажуть, здоров’я його викликає побоювання. Вчора баронеса викликала лікарів Десплена й Б’яншона, обох разом...

Одного разу іноземці схотіли бачити Ньютона саме в ту хвилину, коли він давав ліки одній зі своїх собак, що звалась Б’юті — тій, що, як відомо, знищила величезну його роботу і якій він сказав тільки: “Ах Б’юті, ти й не знаєш, що ти зараз знищила...” Іноземці пішли геть, шануючи працю великої людини. В усіх грандіозних біографіях можна знайти маленьку собачку Б’юті. Коли маршал де Рішельє приїхав вітати Людовика XV після взяття Магона[48] — одного з найбільших воєнних подвигів XVIII століття, — король сказав йому: “Знаєте велику новину? — бідний Лансматт помер!” Лансматт був швейцар, обізнаний з любовними пригодами короля.

Ніколи паризькі банкіри не дізнались, чим вони завдячують Контансонові. Цей шпигун був причиною того, що Нюсінжен дозволив їм провернути без себе величезну аферу, залишивши їм свою, власне, вже забезпечену за собою частку. Цей біржовий хижак щодня міг обстріляти чиї завгодно фінанси артилерією спекуляції, але сам він, як людина, цілком залежав від щастя.

Уславлений банкір пив чай, жував тартинки з маслом, як людина, що її зуби вже давно не були нагострені апетитом, коли почув звук екіпажу, який зупинився біля хвіртки саду. Незабаром секретар Нюсінжена привів до нього Контансона, якого знайшов тільки в кафе біля в’язниці Сент-Пелажі, де агент снідав на чайові, одержані від одного боржника, ув’язненого на пільгових умовах, за які з них сплачують окремо. Контансон був, сказати б, цілою паризькою поемою. Глянувши на нього, ви відразу вгадали б, що Фігаро Бомарше, Маскаріль Мольєра, Фронтени Маріво і Лафлери Данкура — ці великі образи сміливості в шахрайстві, хитрощів у скруті, спритності в ту хвилину, коли перерізано нитки інтриги, — всі вони є чимось мізерним порівняно з цим велетнем дотепності й злиднів. Коли в Парижі ви зустрічаєте тип, це вже не людина, це видовище! це вже не хвилина життя, а ціле існування, багато існувань! Обпаліть три рази в печі гіпсовий бюст, — і ви матимете якусь фальшиву видимість флорентійської бронзи. Так ось, блискавки безлічі нещасть, скрута жахливих становищ бронзували голову Контансона, немов жар печі тричі змінював колір його обличчя. Часті зморшки вже не могли розправитись, це були довічні згортки, білі в глибині. Жовте обличчя було геть усе в зморшках. Череп, схожий на череп Вольтера, був нечутливий, як у мерця, і якби не кілька волосинок ззаду, можна було б сумніватися, чи належить він живій людині. Під нерухомим лобом бігали очі, що нічого не виявляли, як у тих китайців, що їх виставляють під склом біля дверей чайної крамниці, — штучні очі, що вдають життя, ніколи не змінюючи свого виразу. Ніс, провалений як у смерті, зневажав долю, а рот, стягнутий, як у скнари, був завжди відкритий, і все ж мовчазний, як щілина поштової скриньки. Спокійний, як дикун, зі смаглявими руками, маленький і сухорлявий, Контансон мав ту діогенівську безтурботну фігуру, що ніколи не згинається в шанобливих поклонах. А які коментарі до його життя — для тих, хто вміє читати, — написані на його костюмі!.. Що то за штани!.. Штани шпига, чорні й блискучі, як матерія під назвою “креп”, з якої шиють адвокатські мантії! Жилетка куплена в Тамплі, але з шалевим коміром і вишивана!.. фрак чорний, з червонуватим відтінком!.. І все це почищене щіткою, більш-менш чисте, прикрашене годинником на ланцюжку з фальшивого золота. На плісированій сорочці з жовтого перкалю блищала шпилька з фальшивим діамантом. Бархатний комірець нагадував ошийник каторжника і підпирав червоні, немов у караїба, складки шкіри. Циліндр блищав як атлас, але з тульї можна було б натопити на два каганці сала, коли б який-небудь бакалійник купив його на перетоплювання. Мало перерахувати всі ці деталі, треба ще вміти відтворити ту надмірну претензійність, якої надав їм Контансон. Було щось надзвичайно кокетливе в комірі фрака, в тільки що начищених чоботях з підошвами, що просили їсти, — чого не може відтворити жоден французький вислів. Одне слово, щоб дати якесь уявлення про цю мішанину різноманітних відтінків, треба сказати таке: спостережлива людина зрозуміла б з вигляду Контансона, що, якби він був не шпигом, а злодієм, все це лахміття, замість викликати посмішку, примусило б здригнутися від жаху. Зважаючи на костюм, спостерігач сказав би: “Ось негідник, що п’є, грає, має пороки, але не напивається, не шахрує; це не злодій, не вбивця”. Контансона справді не можна було визначити, поки не спадало на думку слово “шпигун”. Ця людина займалась стількома невідомими професіями, скільки є відомих. Тонка усмішка його блідих губ, блимання зеленуватих очей, гримаска його плоского носа свідчили, що він був не дурень. Обличчя його було жерстяне, мабуть, і душа була подібна до обличчя. Тому міни на його обличчі були скоріше гримасами, викликаними чемністю, ніж виявом його внутрішніх почуттів. Він лякав би, якби не смішив. Контансон, один із найцікавіших продуктів того шумовиння, що спливає на поверхню паризького казана, де все шумує, намагався бути насамперед філософом. Він без гіркоти казав:

— У мене великі таланти, але таланти одержуєш даром; це однаково, якби я був кретином!

І він засуджував себе, замість того, щоб звинувачувати інших. Чи багато знайдеться таких незлостивих шпигів, як Контансон?

— Обставини проти нас, — казав він часто своїм начальникам, — ми могли б стати кришталем, а залишаємось піщинками та й край.

Його цинізм щодо одягу мав певне значення: дбаючи про свій звичайний одяг не більше, ніж актори, він був незрівнянний у переодяганні, у гримі; він міг би навчити самого Фредеріка Леметра[49], адже він міг, якщо треба було, ставати навіть денді. Напевне, колись, за молодих років, він належав до розбещеного товариства відвідувачів веселих домів. Він висловлював глибоку антипатію до кримінальної поліції, бо належав за часів імперії до поліції Фуше, якого вважав великою людиною. Після скасування міністерства поліції він вирішив, за браком кращого, взятися до справи торговельних арештів, але його всім відомі таланти, його спритність зробили з нього цінне знаряддя, і анонімні шефи політичної поліції залишили його ім’я в своїх списках. Контансон, так само як його товариш, був тільки одним зі статистів драми, де перші ролі належали їхнім шефам, коли йшлося про політичну роботу.

— Йдіть геть! — сказав Нюсінжен, жестом відпускаючи секретаря.

“Чому ця людина живе в палаці, а я в мебльованій кімнатці? — казав до себе Контансон, — він тричі обкрутив своїх кредиторів, він — злодій; я ніколи не вкрав і шага. Я талановитіший за нього”.

— Гонданзон, мій люпий, — сказав барон, — фі фідурили ф мене тисяшу франків.

— Моя коханка заборгувалась богові і чортові!..

— Ти маєш коханку? — скрикнув Нюсінжен, дивлячись на Контансона з захопленням, змішаним із заздрощами.

— Мені тільки шістдесят шість років, — відповів Контансон, немов людина, яку порок зберіг молодою, даючи фатальний зразок для інших!

— А що фона ропить?

— Вона допомагає мені, — сказав Контансон. — Коли чесна жінка полюбить злодія, то або вона стає злодійкою, або він — чесною людиною. Я залишився шпигом.

— Топі сафжди треба гроші? — спитав Нюсінжен.

— Завжди, — відповів, усміхаючись, Контансон, — мені личить бажати їх, як вам — заробляти: ми можемо порозумітись: ви накопичуйте, а я берусь витрачати. Ви будете колодязем, я відром.

— Хочеш саропити панкнот у п’ятсот франків?

— Навіщо питати! Та я ж дурень — адже ви запитуєте мене не для того, щоб виправити несправедливість моєї долі!

— Совзім ні, я додаю його до панкнота в тисяшу франків, що ти ф мене взяв; значить, я тобі даю тисяшу п’ятсот франків!

— Добре, ви мені даєте тисячу франків, які я взяв, і ви додаєте п’ятсот франків.

— Прафда, так, — сказав Нюсінжен, кивнувши головою.

— Це все ж таки становить тільки п’ятсот франків, — незворушно сказав Контансон.

— Витрати?.. — казав барон.

— Прибутку. Добре, а на яку ж цінність пан барон міняється?

— Мені сказали, шо в Парижі є шоловік, статний снайти шінку, яку я кохаю, а ти снаєш атресу... Отне слово, майстер жбигунства.

— Це правда...

— Ну, тай його атресу, і ти матимеш п’ятсот франків.

— Де вони? — жваво спитав Контансон.

— Ось фони, — сказав барон, витягаючи банкноту з кишені.

— Ну, давайте, — сказав Контансон, простягаючи руку.

— Таю, коли ти таєш! Ітьмо потифитися на того шоловіка, і ти маєш гроші, бо ти міг пи продати мені пагато атрес за цю Ціну.

Контансон засміявся.

— Справді, ви маєте право так думати про мене, — сказав вів, немов картаючи себе, — чим огидніше наше становище, тим більш треба чесноти. Та, бачите, пане барон, покладіть шістсот франків, і я вам дам добру пораду.

— Тафай, і покладись на мою шетрість...

— Я ризикую, — сказав Контансон, — але я граю велику гру. В поліції, бачите, треба пробиватись потайними ходами. Ви кажете: “Ну, до справи”... Ви багаті, і думаєте, що все купується за гроші. Правда, гроші важать чимало, але з грішми, як каже дехто з наших розумників, можна купити тільки людей. А є такі речі, про які не згадуєш і яких не можна купити!.. Випадку не підкупиш. Отож у політиці і поліції так не робиться. Ви хочете поїхати зо мною в кареті? Нас, напевне, зустрінуть. Випадок може бути нам і на користь і на шкоду.

— Правта? — спитав барон.

— Звичайно, пане. Підкова, піднята на вулиці, привела префекта поліції до викриття пекельної машини[50]. Отже, якби ми сьогодні вночі поїхали у фіакрі до пана де Сен-Жермена, то і йому було б незручно, якби ви до нього зайшли, і вам, якби вас побачили дорогою.

— Це правта, — сказав барон.

— Ах, це найспритніший зі спритних, заступник правої руки Фуше — славетного Корантена, якого вважають за незаконного сина Фуше, — кажуть, що він його породив, бувши священиком. Та це дурниці, Фуше вмів бути священиком, так само як і бути міністром. Так ось, цю людину ви не примусите працювати менше ніж за десять тисяч франків... Подумайте про це... Але ваша справа буде зроблена, і добре зроблена. Я муситиму попередити пана де Сен-Жермена, і він призначить вам рандеву в такому місці, де ніхто нічого не побачить і не почує; адже він ризикує, займаючись поліційними справами для приватних осіб. Та чого ви хочете!.. Це чесна людина, перший з людей, людина, що зазнала багато переслідувань — та ще за те, що рятувала Францію! Як і я, як і всі, хто її рятував!

— Топре, ти мені напишеш про час рантефушки, — сказав барон, усміхаючись своєму плоскому жартові.

— Пан барон не хоче посріблити мені ручку?.. — сказав Контансон принижено і разом з тим загрозливо.

— Шан, — крикнув барон садівникові, — піти спитай у Шорша твадцять франків і принеси мені.

— Якщо пан барон не має інших відомостей, крім тих, що дав мені, я все ж таки сумніваюсь, щоб той майстер міг щось зробити.

— У мене є ше інші! — сказав барон з хитрим виразом.

— Маю честь попрощатися, пане барон, — сказав Контансон, взявши двадцятифранкову монету, — буду мати честь прийти сказати Жоржу, куди пан повинен приїхати ввечері, бо в політиці та в поліції ніколи не слід нічого писати.

“Тивно, які ці молотці тотепні, — сказав до себе барон, — це в боліції сjвзім як уф аферах”.

Залишивши барона, Контансон спокійно попрямував з вулиці Сен-Лазар на вулицю Сент-Оноре в кафе “Давид”. Він зазирнув у вікно і побачив старого, що був там відомий під ім’ям татуся Канкоеля.

Кафе “Давид” на вулиці де Ла Монне, на розі вулиці Сент-Оноре, мало протягом перших тридцяти років цього століття своєрідну славу, хоч вона й обмежувалась так званим кварталом де Бурдонне. Тут збирались старі колишні негоціанти і великі комерсанти, які ще вели справи: Камюзо, Леба, Тільєро, Попіно, а також кілька домовласників, як-от татусь Моліне. Можна було зустріти там зрідка старого Ґільйома, що приходив з вулиці дю Коломб’є. Там точилися розмови про політику — проте, з обачністю, бо погляди кафе “Давид” були ліберальні. Там розповідали місцеві плітки, — адже люди відчувають велику охоту глузувати один з одного!.. Це кафе, як і всі кафе взагалі, мало свого оригінала в особі татуся Канкоеля, що приходив туди з 1811 року і здавався настільки схожим з чесними людьми, які збирались там, що ніхто не боявся говорити про політику в його присутності... Іноді цей старигань, що часто викликав жарти постійних відвідувачів своїм недоумством, зникав на місяць чи два, але його відсутність приписували завжди нездужанню або старості (бо вже в 1811 р. йому можна було дати понад шістдесят років), і це ніколи нікого не дивувало.

— Що з татусем Канкоелем? — запитували касиршу.

— Здається мені, — відповідала вона, — що одного прекрасного дня ми дізнаємось про його смерть із “Дрібних оголошень”[51].

Вимова татуся Канкоеля виразно свідчила про місце його походження; він казав “естатуя”, “еспеціальний”, “побулярний” і “тюрський” замість “тюркський”. Його ім’я походило від маленького маєтку під назвою Канкоель (це означає в деяких провінціях — “хрущ”), в департаменті Воклюз, звідки він приїхав. Нарешті почали називати його просто Канкоель замість де Канкоель, і старигань не сердився: дворянство, на його думку, вмерло 1793 року; зрештою, маєток Канкоель йому не належав: він був молодшим членом молодшої лінії. Костюм татуся Канкоеля тепер здався б дивним, але з 1811 до 1820 року він нікого не дивував. Старий носив черевики зі сталевими гранчастими пряжками, шовкові панчохи з білими й синіми поперечними смужками, короткі шовкові штани з овальними пряжками, схожими на пряжки черевиків. Біла вишивана жилетка, старий фрак із зеленувато-каштанового сукна і сорочка з плісированим гладким жабо доповнювали цей костюм. На середині жабо блищав золотий медальйон, в якому крізь скельце видно було малесенький сплетений з волосся храм, — одна з тих чарівних сентиментальних дрібниць, що заспокоюють чоловіків так само, як опудало лякає горобців. Чоловіків у більшості випадків лякають і заспокоюють дрібниці. Штани татуся Канкоеля підтримувались пряжкою, яка, за модою минулого століття, стягувала їх вище живота. З пояса паралельно звисали два сталеві ланцюжки, що складалися з кількох тонесеньких рядків і закінчувалися пучком брелоків. Білий галстук застібався ззаду невеличкою золотою пряжкою. Нарешті голова, білосніжна й напудрена, ще 1816 року оздоблювалась муніципальним трикутним капелюхом, якого носив також і пан Трі, голова трибуналу. Цей капелюх, такий дорогий для стариганя, татусь Канкоель замінив недавно (він думав, що мусить зробити цю жертву добі) бридким круглим капелюхом, проти якого ніхто не наважувався виступити. Маленька косиця, стягнута стрічкою, викреслювала на його спині напівкруглий слід, де бруд зникав під тонким шаром пудри. Зупинившись на визначній рисі його обличчя — на носі, горбкуватому, червоному, гідному фігурувати на блюді з трюфелями, ви подумали б, що цей чесний старий — роззява, що він має простодушний, придуркуватий і дуже лагідний характер, і були б обдурені ним так само, як і всі в кафе “Давид”, де ніхто ніколи не придивлявся до спостережливого лоба, до сардонічних губ і холодних очей цього старого, порочного з дитинства, спокійного, як Вітеллій[52], що його імператорське черево немов палінгенетично відродилося в цьому старому.

У 1816 році один молодий комівояжер, на ім’я Годіссар, постійний відвідувач кафе “Давид”, напився між одинадцятою її дванадцятою годиною ночі з відставним офіцером. Він мав необережність говорити про змову, організовану проти Бурбонів, — досить серйозну й готову вибухнути. У кафе не було нікого, крім татуся Канкоеля, що, здавалося, заснув, двох слуг, які дрімали, та касирші. Через двадцять чотири години Годіссар був арештований: змову було викрито. Двоє загинули на ешафоті. Ні Годіссар, ні хто-небудь інший не запідозрів, що виказав татусь Канкоель. Відпустили слуг, цілий рік стежили один за одним, лякаючись поліції, разом з татусем Канкоелем, що хотів уже, як казав він, забиратись із кафе “Давид”, надто ненавидячи поліцію.

Контансон увійшов у кафе, замовив скляночку горілки, не дивлячись на татуся Канкоеля, що заглибився в газети. Тільки перехиливши скляночку, він витяг золоту монету барона й покликав слугу, різко стукнувши три рази по столу. Касирша й слуга розглянули золоту монету з дуже образливою для Контансона уважністю, але їх недовір’я було зрозуміле, бо зовнішність Контансона викликала здивування у відвідувачів.

“Крадіжкою чи вбивством здобуте це золото?”

Така думка майнула в кількох розумних і проникливих людей, що дивились на Контансона поверх окулярів, удаючи, ніби вони читають газети. Контансон, який усе бачив і нічому ніколи не дивувався, зневажливо витер губи хусткою з тільки трьома латками, одержав решту, засунув усі мідяки в кишеньку, де колись біла підкладка зробилась такою чорною, як сукно штанів, і не дав ні одного су слузі.

— От шибеник! — сказав татусь Канкоель панові Пільєро, своєму сусідові.

— Е! — відповів, звертаючись до цілого кафе, пан Камюзо, єдиний, хто не виявив жодного подиву, — це Контансон, права рука Лушара, вашого торговельного пристава. Ці молодці, мабуть, мають піймати кого-небудь у вашому кварталі...

Через чверть години старий Канкоель підвівся, взяв парасолю і спокійно вийшов.

Чи треба пояснювати, яка жахлива й значна людина ховалася під зовнішністю татуся Канкоеля, так само, як в абаті Карлосі ховався Вотрен! Цей чоловік, що походив з півдня, народився в Канкоелі, єдиному маєтку його родини, до речі, досить статечної, і мав ім’я Пейрад. Він справді належав до молодшої лінії дому Пейрад, до старої, але бідної родини в графстві, яка ще володіла маленьким маєтком Пейрад. Бувши сьомою дитиною в сім’ї, він 1772 року прийшов у сімнадцять років пішки в Париж з двома екю по шість ліврів у кишені; його штовхали пороки палкого темпераменту, невгамовне бажання піднестись, яке притягає багатьох мешканців півдня в столицю, коли вони зрозуміють, що батьківський дім не може дати їм змоги задовольнити свої пристрасті.

Про юність Пейрада легко дати уявлення, сказавши, що в 1782 році він був довіреною особою і героєм головного управління поліції, де його дуже цінували пани Ленуар і д’Альбер, два останні генерал-лейтенанти поліції. Революція не мала поліції, вона її не потребувала. Шпигунство, дуже поширене тоді, називалось громадянським обов’язком. Директорія, — уряд дещо впорядкованіший, ніж комітет громадського порятунку, — змушена була поновити поліцію, а перший консул завершив її організацію, утворивши поліційну префектуру й міністерство поліції. Пейрад, людина традицій, набрав штат разом з Корантеном, молодшим, але, до речі сказати, значно спритнішим, ніж сам Пейрад, який виявляв талант тільки у поліційних підземеллях. У 1808 році величезні послуги Пейрада буди відзначені призначенням його на високу посаду головного комісара поліції в Антверпені.

За задумом Наполеона, ця своєрідна поліційна префектура дорівнювалась міністерству поліції і мала стежити за Голландією. Після закінчення походу 1809 року, Пейрада за наказом імператорського кабінету вивезли з Антверпена, спішно доправили в Париж під конвоєм двох жандармів і кинули в тюрму Ла Форс[53]. Через два місяці він вийшов із тюрми на поруки свого друга Корантена, витримавши три допити префекта поліції по шість годин кожний. Чи не потрапив Пейрад у неласку через дивну ретельність, з якою він допоміг Фуше захищати атаковані береги Франції, — подію, що пізніше дістала назву Вальхеренської[54] експедиції, коли герцог Отрантський виявив здібності, що злякали імператора? Це було правдоподібно в свій час щодо Фуше; але тепер, коли всі знають, що саме відбулось у той час на нараді міністрів, скликаній Камбасересом[55], правдоподібність перетворилася на впевненість. Приголомшені звісткою про замах Англії, яка намагалась відплатити Наполеонові за Булонський[56] похід, і застукані без господаря, який у той час укріплявся на острові Лобау, де Європа вже бачила його загибель, міністри не знали, на що наважитись. Загальна думка була за те, щоб надіслати кур’єра до імператора, і сам тільки Фуше насмілився накреслити план кампанії, який і почав реалізувати.

— Робіть, як хочете, — сказав йому Камбасерес, — але я надішлю донесіння імператорові, бо дорожу своєю головою.

Відомо, який безглуздий привід висунув імператор після свого повернення на засіданні державної ради, щоб позбавити свого міністра ласки і покарати його за врятування Франції у свою відсутність. Починаючи з цього дня імператор подвоїв неприязнь князя де Талейрана неприязню герцога Отрантського, двох єдиних видатних політиків, породжених революцією, які, може врятували б Наполеона в 1813 році. Щоб усунути Пейрада, обрали банальний привід — хабарництво: він нібито сприяв контрабанді, ділячись деякими прибутками з великими комерсантами. Таке ставлення було нестерпне для людини, що заслужила маршальський жезл головного комісара великими послугами, які зробила державі. Ця людина, постарівшись на справах, знала таємниці всіх урядів, починаючи з 1775 року, доби, коли вона вступила в головне управління поліції. Імператор, вважаючи себе за досить сильного, щоб створювати потрібних йому людей, не зважив на міркування, які пізніше були висловлені на користь людини, яку вважали за одного з найвірніших, найспритніших і найхитріших невідомих геніїв, призначених піклуватися про небезпеку держави. Він думав, що може замінити Пейрада Контансоном, але Контансона в той час засипав своїми справами Корантен. Пейрад був тим болісніше вражений, що, як розпусник і ласун, він перебував щодо жінок у ролі кондитера, який любить ласощі. Порочні звички стали його другою природою; він не міг обійтись без гарного обіду, без гри, нарешті без того вельможного — хоч і без блиску — життя, якому віддаються всі високообдаровані люди, що створили собі потребу непомірних втіх. Крім того, він до цього часу жив широко, ніколи не дбаючи про показність, проїдаючи свої гроші без пишноти, бо ні з ним, ні з його другом Корантеном не рахувалися. Цинічно-дотепний, він, зрештою, був задоволений своїм становищем, як філософ. Одне слово, на якому б щаблі не перебував шпиг у поліційній машині, він так само, як і каторжник, не може повернутись до чесної або вільної професії. Відзначені, зареєстровані раз і назавжди шпиги й каторжники, набувають, як і слуги церкви, невиправних ознак. Є такі істоти, що їх соціальний стан позначив фатальною долею.

На своє нещастя Пейрад шалено покохав гарненьке дівча, власну дочку, як він сам добре знав, від одної славетної актриси; він зробив колись актрисі певну послугу, і за це вона була йому вдячна протягом трьох місяців. Виписавши свою дитину з Антверпена, Пейрад опинився таким чином без будь-яких засобів для існування в Парижі, одержуючи тільки річну допомогу в тисячу двісті франків, призначену поліційною префектурою старому учневі Ленуара. Він оселився на вулиці де Муано, на п’ятому поверсі, в невеличкій квартирі з п’яти кімнат за двісті п’ятдесят франків.

Якщо людині судилось оцінити користь і принаду дружби, то кому ж саме, як не хворому на моральну проказу, як не тому, кого юрба називає шпигом, народ — лягавим, влада — агентом? Пейрад і Корантен були друзями, як Орест і Пілад. Пейрад сформував Корантена, як В’єн[57] сформував Давида: учень швидко перевищив учителя. Не одну справу провели вони спільно. Пейрад, радіючи, що вгадав у Корантені талант, зробив йому кар’єру, підготувавши його тріумф. Він примусив свого учня скористатися коханкою, що зневажала його, як принадою для того, щоб піймати одного чоловіка. А Корантенові тоді ледве було двадцять п’ять років! Корантен, залишившись одним із генералів під керівництвом міністра поліції — їх головнокомандувача, зберіг при герцогові де Ровіго[58], високу посаду, яку займав при герцогові Отрантському. А із загальною поліцією справа стояла тоді так само, як і з карною. У кожній більш-менш значній справі укладали, так би мовити, угоду з трьома, чотирма або п’ятьма найздатнішими агентами. Міністр, повідомлений про будь-яку змову, попереджений про який-небудь замах, завжди казав комусь із поліційних начальників:

— Скільки вам треба, щоб досягти такого чи такого результату?

Корантен, Контансон відповідали після уважного обмірковування:

— Двадцять, тридцять, сорок тисяч франків.

А далі, після того, як було дано наказ діяти, всі кошти й потрібні люди давались на вибір і на розсуд Корантена або визначеного агента. Кримінальна поліція, очолювана славетним Відоком[59], діяла, зрештою, так само і щодо викриття злочинів.

Політична поліція, як і поліція кримінальна, набирала людей переважно серед агентів відомих, зареєстрованих, звичних, які були нібито солдатами цієї таємної сили, такої потрібної урядам, всупереч усім декламаціям філантропів і дрібненьких моралістів. Але надзвичайна довіра до двох чи трьох генералів гарту Пейрада й Корантена давала їм право користуватись послугами невідомих осіб, хоч і здаючи звіт міністру у важливих випадках. Досвід, тонкість Пейрада були надто цінні для Корантена, який після закінчення бурі 1810 року використовував свого старого друга, завжди радився з ним і щедро допомагав йому в скруті. Корантен знайшов спосіб давати Пейрадові близько тисячі франків на місяць. Зі свого боку, Пейрад зробив великі послуги Корантенові. 1816 року, з нагоди викриття змови, куди вскочив бонапартист Годіссар, Корантен спробував поновити Пейрада на службі генеральної поліції королівства, але вплив невідомої особи відсунув Пейрада. Ось чому Пейрад, Корантен і Контансон, прагнучи зробитись незамінними, організували з ініціативи герцога Отрантського контрполіцію для Людовика XVIII, де працювали найкращі агенти. Людовик XVIII помер, обізнаний з таємницями, що так і залишаться таємницями навіть для найдосвідченіших істориків. Боротьба генеральної поліції королівства і контрполіції короля породила жахливі справи; таємниця їх збережена кількома стратами на ешафоті. Тут нема ні місця, ні потреби вдаватись у подробиці з цього приводу, бо “Сцени паризького життя” — не “Сцени політичного життя”; досить показати, з яких засобів існував той, кого в кафе “Давид” називали “татусем Канкоелем”, якими нитками він був зв’язаний із жахливою і таємничою владою поліції. З 1817 по 1822-й рік Корантен, Контансон, Пейрад і їх агенти часто одержували завдання стежити за самим міністром. Це може пояснити, чому міністерство відмовилося використати Пейрада і Контансона, на яких Корантен без їх відома скерував підозри міністрів, щоб використовувати таким чином свого друга, коли його відновлення здавалося йому неможливим. Міністри довірилися Корантенові, вони доручили йому стежити за Пейрадом, що викликало усмішку у Людовика XVIII. Корантен і Пейрад залишались у той час цілком панами становища. Контансон, пов’язаний довгий час з Пейрадом, ще служив йому. Він пішов у розпорядження торговельних приставів з наказу Корантена й Пейрада. Насправді, внаслідок якогось запалу, що виникає в улюбленому ремеслі, обидва генерали охоче призначали своїх найспритніших солдатів кругом, де можна було дістати багато відомостей. До того ж, пороки Контансона, його розбещені звички, через які він спустився нижче від двох своїх друзів, вимагали грошей і примушували його більше працювати. Контансон, не вчинивши ніякої нескромності, сказав Лушарові, що знає єдину людину, яка спроможна задовольнити барона де Нюсінжена. Справді, Пейрад був єдиним агентом, що міг безкарно провадити розшуки для приватної особи. Коли помер Людовик XVIII, Пейрад утратив не тільки все своє значення, але й вигоди від становища особистого шпика його величності. Вважаючи себе людиною незамінною, він провадив те ж саме життя. Жінки, добра їжа і клуб іноземців не дали зробити ніяких заощаджень цьому чоловікові, що, як і всі люди, створені для пороку, мав залізний організм. Але а 1826-го по 1829-й рік, досягши майже сімдесяти чотирьох років, він, за власним висловом, загальмував. Щороку Пейрад бачив, як підупадає його добробут. Він був свідком похорону поліції, він з сумом дивився, як уряд Карла X відмовлявся від її добрих традицій. З кожною новою сесією Палата зменшувала асигнування, потрібні для існування поліції через свою ненависть до такого способу управління із упертим наміром зробити моральнішою цю інституцію.

— Це те саме, що й куховарити в білих рукавичках, — казав Пейрад Корантенові.

Корантен і Пейрад передбачали 1830 рік вже у 1822-му. Вони знали, яку особисту ненависть плекає Людовик XVIII до свого наступника; це пояснювало його поблажливість до молодшої лінії, і без цього мотиву його королювання й політика були б нерозв’язною загадкою.

Старіючи, Пейрад дедалі ніжніше любив свою незаконну дочку. Для неї він набув буржуазного вигляду, бо хотів видати Лідію за якого-небудь порядного чоловіка. Отже, особливо за останні три роки, він прагнув улаштуватись у поліційній префектурі або в управлінні генеральної поліції королівства на якій-небудь посаді, — явній, якої не треба приховувати. Нарешті він таки вигадав посаду, потрібну, як він казав Корантенові. Справа полягала у створенні при поліційній префектурі так званого довідкового бюро, яке було б посередньою інстанцією ніж поліцією власне паризькою, поліцією карною та поліцією королівства; через нього головне управління мало б змогу використовувати всі ці розкидані сили. Тільки старий Пейрад міг, після п’ятдесяти років стриманості, бути ланкою між трьома поліціями, бути архіваріусом, до якого зверталися б за поясненнями у деяких випадках і політика, і правосуддя. Пейрад сподівався таким чином за допомогою Корантена дістати змогу придбати придане та чоловіка для своєї маленької Лідії. Корантен уже розмовляв з цього приводу з генерал-директором поліції королівства, не називаючи Пейрада, а генерал-директор, народжений на півдні, вважав за потрібне, щоб цю пропозицію висунула префектура.

У ту хвилину, коли Контансон тричі вдарив золотою монетою по столу в кафе — умовний знак, що означав: “Мені треба поговорити з вами”, — старшина поліційних агентів обмірковував таку проблему: “Через яку особу і якими інтересами можна зрушити теперішнього префекта поліції?” При цьому він мав вигляд йолопа, що студіює “Французький кур’єр”.

“Наш бідний Фуше, — казав він сам до себе, тюпаючи вулицею Сент-Оноре, — ця велика людина вмерла! Посередники між нами й Людовиком XVIII — у неласці! До того ж, як казав мені вчора Корантен, вже не ймуть віри спритності й розумові сімдесятирічного. Ах, навіщо привчився я обідати у Вері[60], пити найкращі вина... співати “Мамуню Годішон”... грати, коли є гроші? Щоб забезпечити собі становище — не досить розуму, як каже Корантен, треба ще вміти поводитись! Любий пан Ленуар правильно прорік мені долю, коли скрикнув з приводу справи про намисто[61] — “Ви ніколи нічим не будете!” — дізнавшись, що я не залишився під ліжком дівчини Оліва”.

Якщо шановний батько Канкоель (дома його звали батьком Канкоель) не залишав свого помешкання на вулиці де Муано на п’ятому поверсі, будьте певні, що в розміщенні квартири він знайшов деякі обставини, що сприяли виконанню його жахливих обов’язків. Будинок, що стояв на розі вулиці Сен-Рок, з одного боку не мав сусідів. Сходи поділяли будинок надвоє, і таким чином на кожному поверсі були дві цілком ізольовані кімнати. Ці кімнати виходили на вулицю Сен-Рок. Над п’ятим поверхом були мансарди; одна в них слугувала кухнею, друга — приміщенням єдиної служниці батька Канкоеля, фламандки Кат, що вигодувала Лідію. Канкоель улаштував у першій з двох ізольованих кімнат свою спальню, в другій — кабінет. Товста проміжна стіна ізолювала кабінет у глибині. Вікно, що виходило на вулицю де Муано, було проти глухого закутка стіни. На всю широчінь кабінету від сходів його відокремлювала спальня, отже, обидва друга не боялись ніякого ока, ніякого вуха, коли розмовляли про справи в цьому кабінеті, навмисно зробленому для їх жахливої професії. З обачності Пейрад спорудив поміст із соломи, сукна і дуже товстого килима в кімнаті фламандки, під приводом зробити вигоду годувальниці своєї дитини. Крім того, він замурував камін і користався піччю; димар був виведений через зовнішню стіну на вулицю Сен-Рок. Нарешті він застелив підлогу кількома килимами, щоб пожильці нижнього поверху не могли почути жодного звука. Досвідчений у справах шпигунства, він обслідував щотижня проміжну стіну, стелю й підлогу, оглядав їх, немов винищуючи шкідливих комах.

Певний того, що тут не буде ні свідків, ні слухачів, Корантен улаштовував у цьому кабінеті наради, коли їх не можна було влаштувати в себе. Квартира Корантена була відома тільки генерал-директорові поліції королівства і Пейрадові; він там приймав осіб, обраних міністерством або двором на посередників у яких-небудь важливих справах; але ніхто з агентів або нижчих службовців не приходив туди, і він обмірковував деталі ремесла у Пейрада. Ніхто не знав, що в цій кімнаті складались плани, робились ухвали, що дали б матеріал для дивовижних літописів і цікавих драм, якби стіни могли говорити. Там розглядались між 1816 і 1826 роками питання величезної ваги. Там були виявлені в зародку ті події, які мали лягти тягарем на Францію. Там Пейрад і Корантен, такі ж передбачливі, як і генеральний прокурор Беллар, але краще обізнані, казали вже 1819 року:

— Якщо Людовик XVIII не хоче завдати такого чи такого удару, позбутися того чи того принца, значить, він ненавидить свого брата, значить, він хоче залишити йому в спадщину революцію?

На дверях Пейрада була грифельна дошка, на якій він іноді знаходив дивні знаки, цифри, написані крейдою. Ця пекельна алгебра мала для обізнаних дуже виразне значення.

Навпроти цього мізерного приміщення Пейрада була квартира Лідії, що складалася з передпокою, маленької вітальні, спальні й туалетної кімнатки. Двері квартири Лідії, так само як і двері кімнати Пейрада, були зроблені з листового заліза дев’ять міліметрів завтовшки, вміщеного між двома товстими дубовими дошками; ціла система замків і петельних гаків робила їх такими ж неприступними, як і двері тюрми. Не зважаючи на те, що в будинку був прохідний двір і крамничка й не було швейцара, Лідія жила, не маючи чого боятись. В їдальні, маленькій вітальні і спальні були на вікнах висячі квітники, ці кімнати були по-фламандському охайні й розкішні.

Годувальниця-фламандка ніколи не залишала Лідії й звала її дочкою. Вони дуже акуратно відвідували церкву, і тому бакалійник-рояліст, що мав крамницю на розі вулиці де Муано і Нев-Сен-Рок, був прекрасної думки про старого Канкоеля. Сім’я, кухня і прикажчики цього бакалійника займали перший і другий поверхи. На третьому поверсі жив домовласник, а на четвертому вже двадцять років мешкав гранувальник. У кожного квартиранта був ключ від фіртки. Бакалійниця охоче приймала листи й пакети, адресовані цим трьом мирним родинам, тим більше, що в бакалійній крамничці була поштова скринька. Без цих подробиць ні іноземці, ні особи, що знають Париж, не могли б зрозуміти таємничості і спокою, відлюдності і безпечності цього будинку, особливо для Парижа. Після півночі батько Канкоель міг задумувати які завгодно каверзи, приймати міністрів і шпигів, дівчат і жінок так, що ніхто в світі цього не помітив би. Пейрада, про якого фламандка сказала куховарці бакалійника: “Він і мухи не скривдить”, усі вважали за чудову людину. Він нічого не шкодував для дочки. Лідія, учениця Шмукке, була такою освіченою музиканткою, що могла складати власні композиції. Вона малювала сепією, гуашшю і аквареллю. Щонеділі Пейрад обідав з дочкою. В цей день старий був виключно батьком. Поважна без святенництва, Лідія говіла перед Пасхою, щомісяця ходила сповідатися. Все ж вона дозволяла собі подеколи піти в театр. Гарної погоди вона гуляла в Тюїльрі. У цьому й полягали всі її розваги, бо вона жила дуже відлюдно. Лідія, обожнюючи свого батька, і гадки не мала про його фатальні таланти й темні справи. Жодне бажання не збурило чистого життя цієї чистої дитини. Струнка, гарна, як її мати, з чарівним голосом, тонким личком в обрамленні прекрасного білявого волосся, вона скидалася на тих скоріше містичних, ніж реальних ангелів, яких деякі примітивні художники вміщують на задньому тлі своїх “святих сімейств”. Її сині очі, здавалося, проливали небесне проміння на того, кого вона обдаровувала поглядом.

Від її вбрання — скромного, без надмірностей моди, тхнуло чарівним ароматом буржуазності. Уявіть собі, що в ангела батько — старий сатана, який відновлюється цією божественною близькістю, і ви матимете уявлення про Пейрада та його дочку. Якби хто-небудь забруднив цей діамант, батько вигадав би для його знищення одну з тих жахливих пасток, в які потрапляли за Реставрації нещасні, що склали свої голови на ешафоті. Тисячі екю було досить для Лідії і Кат, яку вона називала нянею.

Повертаючись вулицею де Муано, Пейрад помітив Контансона; він обігнав його, увійшов першим, почув за собою на сходах кроки свого агента, і провів його до себе перш ніж фламандка висунула свого носа з кухонних дверей. Дзвоник що дзвонив, коли відчиняли ґратчасті двері на четвертому поверсі, де жив гранувальник, попереджав мешканців четвертого й п’ятого поверху про відвідувача. Нема чого й говорити, що після півночі Пейрад закладав дзвоник ватою.

— Що за спішна справа, філософе?

“Філософ” було прізвисько, яке Пейрад дав Контансонові, і цей Епіктет шпигунства цілком заслужив його. Ім’я Контансона приховувало — на жаль! — одне з найстаровинніших імен феодальної Нормандії.

— Та можна заробити щось із десять тисяч.

— Що саме? Політика?

— Ні, дурниці! Барон де Нюсінжен, знаєте, цей патентований злодій, страждає за жінкою, яку він побачив у Венсенському лісі, і треба знайти її йому, або він помре від кохання. Вчора скликали консиліум лікарів, якщо вірити його лакеєві... Я вже видурив у нього тисячу франків під приводом розшуків тієї принцеси...

І Контансон розповів про зустріч Нюсінжена з Естер, додавши, що барон має деякі нові відомості.

— Добре, — сказав Пейрад, — ми знайдемо цю Дульсінею, скажи баронові, щоб він приїхав сьогодні в кареті на Єлисейські поля, авеню Габріель, на ріг алеї Маріньї.

Пейрад випроводив Контансона і постукав до дочки таким способом, як між ними було умовлено. Він увійшов радісно: як тільки йому нарешті трапилася нагода, що дасть йому бажану посаду. Поцілувавши Лідію в лоба, він сів у зручне вольтерівське крісло й сказав їй:

— Заграй мені що-небудь!

Лідія заграла йому фортепіанну п’єсу Бетховена.

— Добре заграла, моя кізочко, — сказав він, становлячи її між колін. — Знаєш, нам уже двадцять один рік! Треба одружуватись, бо нашому батькові понад сімдесят років.

— Я щаслива тут, — відповіла вона.

— Ти любиш тільки мене, мене, такого бридкого, старого? — спитав Пейрад.

— А кого ж мені ще любити?

— Я обідаю з тобою, моя кізочко, попередь про це Кат. Я думаю влаштуватись на посаді і шукати тобі чоловіка, гідного тебе... якого-небудь гарного, талановитого юнака, яким ти колись будеш пишатись...

— До цього часу я бачила тільки одного такого, з яким я хотіла б одружитись.

— Ти бачила такого?

— Так, у Тюїльрі, — відповіла Лідія, — він проходив під руку з графинею де Серізі.

— Його звуть?..

— Люсьєн де Рюбампре... Я сиділа з Кат під липою, ні про що не думаючи. Поруч сиділи дві дами, і одна сказала: “Ось пані де Серізі і красень Люсьєн де Рюбампре”. Я глянула на парочку, на яку дивились дами. “Ах, моя люба, — сказала друга, — є ж такі щасливі жінки!.. Їй усе вибачають, ось оцій, бо вона народжена де Ронкероль, і чоловік її має владу”. “Але, люба моя, — відповіла друга дама, — Люсьєн їй дорого коштує...” Що це означає, тату?

— Це дурниці, які завжди кажуть світські люди, — відповів Пейрад дочці з добродушним виразом. — Можливо, що вони натякали на які-небудь політичні обставини.

— Ну, ви мене запитали, я вам відповідаю. Якщо хочете віддати мене, знайдіть мені чоловіка, що був би схожим на цього юнака.

— Дитина! — відповів батько. — Краса в чоловіків не завжди є ознакою порядності. Юнаки, обдаровані приємною зовнішністю, не зустрічають на початку життя ніяких труднощів, не розвивають своїх талантів, світ їх псує своїми авансами, і пізніше їм доводиться сплачувати проценти за свої переваги!.. Я хотів би знайти для тебе такого чоловіка, якого міщани, багатії й дурні залишають без допомоги й протекції...

— Кого ж це, тату?

— Чоловіка з невідомим талантом... Та добре, люба моя донечко, я маю змогу обшукати всі паризькі мансарди й виконати твоє бажання, давши твоєму коханню такого ж гарного юнака, як той негідник, про якого ти говориш, але з великим майбутнім, — одного з людей, призначених для слави й багатства... О, я й не подумав ось про що: у мене, очевидно, є ціла отара племінників, а серед них, можливо, знайдеться гідний тебе!.. Я напишу, або скажу написати в Прованс!

Дивна річ! Саме в цю хвилину юнак, що вмирав з голоду й утоми, ідучи пішки з департаменту Воклюз, один із племінників Канкоеля, входив у Париж повз італійську заставу, шукаючи свого дядька. У мріях сім’ї, яка нічого не знала про долю цього дядька, Пейрад був предметом надії: думали, що він повернувся з Індії мільйонером! Під впливом таких родинних мрій, один із внучатих племінників на ім’я Теодоз, вирушив у навколосвітню подорож, шукаючи свого фантастичного дядька.

Втішившись протягом кількох годин радощами батьківства, помивши й пофарбувавши волосся (пудра була його маскуванням), Пейрад, одягнений у гарний сюртук з синього сукна, застібнутий до підборіддя, і в чорний плащ, взутий у високі чоботи на товстих підошвах, мавши при собі особисте посвідчення, повільно походжав вздовж авеню Габріель, де Контансон, переодягшись старою торгівкою овочами, зустрів його перед садами Елізе-Бурбон.

— Пане Сен-Жермен, — сказав йому Контансон, називаючи свого колишнього начальника його бойовим прізвищем, — ви дали мені заробити п’ятсот монет, але я вартую тут саме для того, щоб сказати вам, що проклятий барон, перед тим як дати їх мені, їздив довідатись у дім (у префектуру).

— Ти, напевне, будеш мені потрібний, — відповів Пейрад. — Візьми наші номери сьомий, десятий, двадцять перший; ми зможемо скористатися цими людьми так, що ні в поліції, ні в префектурі нічого не помітять.

Контансон знов пішов до карети, де пан де Нюсінжен чекав Пейрада.

— Я пан де Сен-Жермен, — сказав південець баронові, піднімаючись до дверцят.

— Топре, зідайте зо мною, — відповів барон, наказавши їхати до тріумфальної арки на площі Етуаль.

— Ви були в префектурі, пане барон? Це негаразд. Чи не можна взнати, що саме ви сказали панові префекту і що він вам відповів? — спитав Пейрад.

— Перш ніш дайти п’ятсот франків такому молотшику як Гонданзон, я хотів пи тізнатись, чи фін заропиф їх. Я просто говорив префекту поліції, що пашаю фікориздати акента на ім’я Бейрад са кортоном с отним телікатний торушенням і спитав, чи мошна мати то нього неопмешене товір’я... префект мені фітповів, що фі найзпритніша і найшесніша лютина... і фсе.

— Пан барон розповість мені тепер, коли йому сказали моє справжнє ім’я, в чому саме полягає справа?

Після того, як барон багатослівно і довго розповів своєю жахливою польсько-єврейською говіркою про свою зустріч з Естер, про крик гайдука, що був за каретою, про свої марні розшуки, він закінчив учорашнім епізодом, коли Люсьєн де Рюбампре не стримав усмішки, а Б’яншон та кілька денді подумали, що між невідомою й цим юнаком є якийсь зв’язок.

— Слухайте, пане барон, ви мені перш за все дасте десять тисяч франків на витрати; бо для вас у цій справі йдеться про життя, а оскільки життя ваше — це ціла фабрика справ, то нічим не можна нехтувати, аби тільки знайти цю жінку. Ах! Ви таки піймались!

— Дак, я біймався...

— Якщо треба буде більше, я вам скажу, барон, покладіться на мене, — провадив Пейрад. — Я не шпиг, як ви, мабуть, думаєте. У 1807 році я був головним комісаром поліції, і тепер, коли Людовик XVIII помер, я можу вам признатись, що протягом семи років я керував його контрполіцією... Отже, зі мною не торгуються. Ви прекрасно розумієте, пане барон, що не можна скласти кошторис на підкупи сумління, перш ніж вивчиш справу. Та не турбуйтесь, мені вдасться. Не думайте, що ви задовольните мене якою-небудь сумою, я хочу іншої нагороди...

— Апи се не пуло королівство!.. — сказав барон.

— Для вас це ніщо.

— Се топре!

— Ви знаєте Келлерів?

— Туше топре!

— Франсуа Келлер — зять графа де Гондревіля, а граф де Гондревіль обідав у вас учора з зятем.

— Який шорт міг вам скасати? — скрикнув барон. — Се пефне Шорш савжди пазікає!

Пейрад посміхнувся, і, помітивши цю посмішку, барон відчув дивне підозріння щодо свого слуги.

— Граф де Гондревіль може мене влаштувати в поліційній префектурі на посаду, яку я хочу одержати, і про створення якої префект матиме доповідну записку через сорок вісім годин, — провадив Пейрад. — Просіть для мене посаду, зробіть так, щоб граф де Гондревіль захотів активніше втрутитись у цю справу, — цим ви віддячите за послугу, яку я зроблю вам. Я чекаю від вас тільки слова, а якщо ви не додержите його, то рано чи пізно проклянете день свого народження... Слово Пейрада!

— Я таю фам слофо шесті зропити все мошлифе...

— Якби я зробив для вас тільки можливе, цього було б надто мало.

— Топре, я буду діяти фід широго серця.

— Від щирого серця... Ось усе, що мені треба, — сказав Пейрад, — щирість це єдиний хоч трохи новий подарунок, який ми могли б зробити один одному.

— Фід широго серця, — повторив барон. — Де фі хочете, шоб я фас фісатив?

— За мостом Людовика XVI.

— До моста Палати, — сказав барон до виїзного лакея, що підійшов до дверцят.

— “Скашіть, я матиму неснайому”, — сказав до себе барон, їдучи далі.

“Яка дивна річ! — казав до себе Пейрад, повертаючись пішки до Пале-Рояля і маючи на думці потроїти десять тисяч франків на придане Лідії. — Я мушу розбиратись у дільцях юнака, що зачарував з першого погляду мою дочку. Це, очевидно, один із тих чоловіків, що мають “око” на жінок, — сказав він сам до себе, — вживаючи один зі своєрідних висловів мови, вигаданої ним для власного користування; таким способом він і Корантен стисло висловлювали свої спостереження з допомогою зворотів, що, часто силуючи мову, саме тому й набували енергії і мальовничості.

Коли барон де Нюсінжен повернувся додому, його не можна було впізнати; він дивував слуг і жінку своїм рум’яним, оживленим обличчям і він був веселий.

— Акціонери, стережись! — сказав дю Тільє Растіньякові.

Всі саме пили чай, повернувшись з Опери, у маленькій вітальні Дельфіни де Нюсінжен.

— Дак, — сказав усміхаючись барон, зрозумівши жарт свого спільника, — я почуваю пажання взятись до спраф.

— Ви, значить, бачили вашу незнайому? — спитала пані де Нюсінжен.

— Ні, — відповів він, — тільки маю натію знайти її...

— Чи люблять коли-небудь так власну дружину?.. — скрикнула пані де Нюсінжен, відчувши легкі ревнощі або вдаючи, що ревнує.

— Коли вона буде вашою, — сказав дю Тільє баронові, — ви покличете нас вечеряти з нею, бо мені дуже цікаво подивитись на створіння, що зробило вас таким молодим.

— Се шетефр творіння, — відповів старий банкір.

— Він піймається на гачок, як хлопчак, — сказав Растіньяк на вухо Дельфіні.

— Е, він заробляє досить, щоб...

— Щоб трошки розтрусити, чи не так?.. — сказав дю Тільє, перериваючи баронесу.

Нюсінжен походжав по салону, немов йому не сиділось на місці.

— От зручна хвилина, щоб умовити його сплатити ваші нові борги, — сказав Растіньяк баронесі на вухо.

У цю саму хвилину Карлос, що прийшов на вулицю Тебу з останніми інструкціями для Європи, яка повинна була грати головну роль у комедії, вигаданій для обдурення барона де Нюсінжена, виходив сповнений надії. До бульвара його проводив Люсьєн, досить стурбований виглядом цього напівдемона, переодягненого так добре, що він сам пізнав його тільки по голосу.

— Де, чорт забери, знайшов ти жінку, красивішу за Естер? — спитав він у свого спокусника.

— Сину мій, цього в Парижі не знайдеш, такий колір обличчя у Франції не виробляється.

— Ти бачиш, я ще досі приголомшений нею. Венера Калліпіга не краща! Можна втратити душу через неї... Та де ти її взяв?

— Це найвродливіша дівчина в Лондоні. Напившись джину, вона вбила у припадку ревнощів свого коханця. Коханець — негідник, якого позбулась тепер лондонська поліція, а це створіння вислали на деякий час у Париж, щоб справу забули... Ця шельма була прекрасно вихована. Вона — дочка пастора, говорить французькою мовою, як рідною; вона не знає й ніколи не взнає, для чого вона тут. Їй сказано, що коли вона тобі сподобається, то зможе витягти в тебе мільйони, але що ти ревнивий як тигр; їй дали такий самий розпорядок життя, як і той, що був у Естер.

— А якщо Нюсінженові вона сподобається більше, ніж Естер?

— Ага! Ось ти й дійшов до цього!.. — скрикнув Карлос. — Сьогодні ти вже боїшся, що не здійсниться те, що так лякало тебе вчора. Заспокойся. Ця білява й біла тілом дівчина має сині очі: це протилежність прекрасній єврейці; тільки очі Естер можуть збудити такого зіпсованого чоловіка, як Нюсінжен. Ти ж не міг би переховувати в себе поганулю, чорт забери! Коли ця лялька зіграє свою роль, я її відішлю з довіреною особою в Рим або в Мадрид, де вона розпалить чимало пристрастей.

— Якщо вона у нас тільки на короткий час, — сказав Люсьєн, — то я повертаюсь до неї...

— Іди, синочку... втішайся... Завтрашній день теж твій. А я чекаю одну особу, якій я доручив дізнатись, що робиться у барона Нюсінжена.

— Кого саме?

— Коханку його камердинера; адже треба завжди знати, що робиться у ворога!

Опівночі Паккар, гайдук Естер, зустрівся з Карлосом на мосту Мистецтв, у найсприятливішому в Парижі місці, для того, щоб обмінятись двома-трьома словами, яких ніхто не повинен чути. Розмовляючи, гайдук поглядав в один бік, а його господар у другий.

— Барон сьогодні їздив у поліцейську префектуру між четвертою й п’ятою годиною, — сказав гайдук, — а ввечері похвалявся, що знайде жінку, яку він бачив у Венсенському лісі, йому обіцяли...

— За нами стежитимуть! — сказав Карлос. — Але хто?

— Вже користувались Лушаром, торговельним приставом.

— Дитячі іграшки, — відповів Карлос. — Нам слід боятись тільки поліцейських агентів карного розшуку, а оскільки він не діє, можемо діяти ми!..

— Є ще одна річ!..

— Що саме?

— Друзі з “левади”... Я вчора бачив Лапурая... Він “пришив” одну сім’ю, і в нього десять тисяч “брязкачів” по п’ять “монет” золотом.

— Його заарештують, — сказав Жак Коллен, — це вбивство на вулиці Буше.

— Які будуть накази? — спитав Паккар з таким шанобливим виразом, немов у маршала, що приходив до Людовика XVIII одержати пароль.

— Будете виїздити щовечора о десятій годині, — відповів лжеабат. — їхатимете швидко у Венсенський, Медонський або Віль д’Аврейський ліс. Якщо хто-небудь буде наздоганяти й стежити, не заважай, піддавайся, будь балакучий, підкупний. Говори про ревнивість де Рюбампре, який, мовляв, нестямно закоханий у пані і, головне, не хоче, щоб у світі знали, що в нього така коханка...

— Розумію. Чи треба озброїтись?

— Ні в якому разі! — жваво сказав Карлос. — Зброя!.. Навіщо це? Аби лиха наробити. Ні в якому разі не застосовуй свого мисливського ножа. Коли можна переламати ноги найдужчій людині тим ударом, який я тобі показував... коли можна битися з трьома озброєними фараонами з впевненістю, що вкладеш двох, перш ніж вони витягнуть свої оселедці, — чого ж боятися? Хіба ти не маєш ціпка?..

— Правильно! — сказав гайдук.

Паккар, на прізвище “Стара Гвардія”, “Лихий трусик”, “То й край”, людина із залізними литками, сталевими руками, італійськими бакенбардами, артистичною шевелюрою, бородою сапера, з блідим і байдужим обличчям, як у Контансона, приховував свій запал у собі і відзначався постаттю тамбурмажора, що відкидала будь-які підозри. Втікач з Пуассі або Мелена[62] не матиме такої поважної самовпевненості й віри в свою гідність. Бувши у ролі Джафара при Гарун-аль-Рашиді з каторги, він виявляв до нього таке саме товариське захоплення, як Пейрад до Корантена. Цей цибатий велетень мав не дуже широкі груди, небагато м’яса на кістках і поважно виступав на своїх довгих кеглях. Ніколи права нога не ступала, поки праве око не дослідить зовнішні обставини з характерною для злодіїв і шпигів лагідною швидкістю. Ліве око не відставало: що крок — то погляд! Сухий, спритний, щохвилини до всього готовий, Паккар, якби він не мав таємного ворога, так званого “напою хоробрих”, був би довершеною, як казав Жак, людиною, такі він мав значні таланти, потрібні для людини, яка воює з суспільством. Але господареві вдалось умовити раба, що брав участь у ділі, пити тільки ввечері. Повернувшись додому, Паккар ковтав рідке золото, яке потроху наливала йому незграбна, товста дівка з Данцига.

— Дивитимемося уважно! — сказав Паккар, вклонившись тому, кого він називав “своїм сповідальником”, надягаючи знову свій розкішний капелюх з пір’ям.

Ось за яких обставин такі спритні люди, якими були Жак Коллен, Пейрад і Корантен кожний у своїй сфері, — зійшлись і зіткнулись на одному й тому самому ґрунті, де кожен з них повинен був розгорнути свої таланти в боротьбі за власні інтереси й пристрасті. Це був один із потайних, але жахливих боїв; тут на винахідливість, ненависть, лють, наступи, контрнаступи і підступи витрачається стільки сили, скільки треба, щоб здобути справжнє багатство. Люди й засоби — все зберігалось у секреті Пейрадом, якому у цій експедиції, що була для них майже дурницею, допомагав його друг Корантен. Отже, історія мовчить про це, як вона мовчить і про справжні причини багатьох революцій.

Проте, ось результат.

Через п’ять днів після побачення пана де Нюсінжена з Пейрадом на Єлисейських полях, чоловік років п’ятдесяти, з обличчям білим, як свинцеві білила, яке надало дипломатам світське життя, одягнений у сине сукно, досить елегантний, з виглядом мало не міністра, вийшов ранком з розкішного кабріолета, кинувши віжки своєму лакеєві. Він спитав, чи можна бачити барона де Нюсінжена; лакей, що стояв на східцях перистиля, з пошаною відчинив перед ним розкішні скляні двері.

— Як скажете доповісти? — спитав слуга.

— Скажіть панові барону, що я з авеню Габріель, — відповів Корантен. — Якщо у барона хто-небудь є, стережіться голосно казати це, бо вас виженуть.

Черев хвилину лакей повернувся і повів Корантена в кабінет барона через внутрішні апартаменти.

Корантен і банкір обмінялись непроникними поглядами, і чемно вклонились один одному.

— Пане барон, — сказав гість, — я від Пейрада.

— Топре, — сказав барон, відходячи, щоб засунути засувки на обох дверях.

— Коханка пана де Рюбампре живе на вулиці Тебу, в колишній квартирі мадмуазель де Бельфей, що була коханкою пана де Гранвіля, генерального прокурора.

— Ах, так плизько фід мене, — скрикнув барон, — як це шудно!

— Я охоче вірю, що ви розгубились від цієї розкішної особи, я з великою насолодою дивився на неї, — відповів Корантен. — Люсьєн так ревнує цю дівчину, що забороняє їй показуватись. І вона теж дуже кохає його, бо вже протягом чотирьох років користується обстановкою й помешканням тієї Бельфей, але ніколи ні сусіди, ні швейцар її не бачили. Принцеса гуляє тільки вночі. Вона виїздить у кареті зі спущеними завісами і закрита вуаллю. Люсьєн ховає цю жінку не лише через ревнощі: він має одружитися з Клотильдою де Гранльє, а зараз він у близьких стосунках з пані де Серізі. Природно, що він дорожить і показною коханкою, і нареченою. Отже, ви господар становища, бо Люсьєн пожертвує своєю втіхою заради власних інтересів і честолюбства. Ви багаті, йдеться, можливо, про ваше останнє щастя, будьте ж щедрі. Ви можете діяти через покоївку. Дайте цій субретці тисяч десять франків, вона сховає вас у спальні своєї пані; а для вас це варто грошей!

Ніяка риторична фігура не може відбити уривчасту, чітку, владну мову Корантена; барон помітив цю особливість, виявивши на своєму завжди байдужому обличчі давно вже незвичне для нього здивування.

— Я прошу вас дати п’ять тисяч франків для мого друга Пейрада, який загубив п’ять ваших банкнот... невеличке нещастя! — провадив Корантен зухвало-владним тоном. — Пейрад надто добре знає Париж, щоб витрачатись на оголошення, і покладається на вас. Але це не має такої ваги, — сказав Корантен, стримавши тон, щоб не надавати грошовому питанню особливого значення. — Якщо ви не хочете мати клопоту на старість, влаштуйте Пейрада на посаду, про яку він просив, — це вам легко зробити. Генерал-директор поліції королівства, напевне, вчора одержав доповідну записку щодо цього. Треба тільки, щоб Гондревіль поговорив про це з префектом поліції; отже, скажіть Маленові, графу де Гондревілю, що треба зробити послугу одному з тих, хто допоміг йому позбутись панів Сімез, і він буде діяти...

— Ось, пане, — сказав барон, виймаючи п’ять тисячних банкнот і передаючи їх Корантенові.

— Покоївка має дружка, високого гайдука на ім’я Паккар, що живе на вулиці де Прованс у каретника; він наймається за гайдука до осіб, що вдають вельмож. Ви дістанетесь до покоївки пані ван Богсек через Паккара, — шельму-п’ємонтця, що дуже полюбляє вермут.

Очевидно, це повідомлення, красиво кинуте, як постскриптум, було оцінене в п’ять тисяч франків. Барон намагався розгадати, до якої породи людей належить Корантен; його розумність свідчила, що це скоріше керівник шпигунства, ніж шпигун. Але Корантен усе ж залишався для нього тим, чим є для археолога напис, в якому не вистачає щонайменше трьох чвертей букв.

— Як свуть бокоївку? — спитав він.

— Ежені, — відповів Корантен, вклонившись баронові, і вийшов.

Барон де Нюсінжен, не тямлячись від радощів, покинув свої справи, контору і повернувся додому в тому щасливому стані, в якому буває юнак двадцяти років, що чекає першого побачення з першою коханкою. Барон взяв зі своєї особистої каси всі тисячофранкові банкноти — суму, якою міг би ощасливити ціле село, — п’ятдесят п’ять тисяч франків! і поклав їх просто в кишеню. Але щедрість мільйонерів можна порівняти тільки з їх жадібністю до зиску. Як тільки йдеться про примху, про пристрасть, — гроші втрачають вагу для цих крезів. Справді, їм важче отримати бажане, ніж золото. Втіха — річ, що найрідше трапляється в їх пересиченому житті, сповненому хвилювань від великих спекуляцій, що висушили їх притуплені серця. Приклад: один із найбагатших паризьких капіталістів, який до того ж уславився своїм дивацтвом, зустрів одного разу на бульварі надзвичайно гарненьку молоду робітницю. Гризетка йшла в супроводі матері під руку з юнаком у підозрілому вбранні; він похитував стегнами, як завзятий баламут. З першого ж погляду мільйонер закохується в цю парижанку: він іде за нею аж до дому, входить, розпитує про її життя, в якому чергуються бали у Мабіля і дні без хліба, розваги і праця. Він зацікавлюється й залишає п’ять тисячофранкових банкнот під монетою в сто су: знеславлена щедрість. Наступного дня славетний мебляр Браншон приходить по розпорядження до гризетки, меблює вибрану нею квартиру, витрачає на це щось із двадцять тисяч франків. Робітниця плекає фантастичні надії; вона пристойно одягає свою матір, сподівається влаштувати свого колишнього коханця на посаду в страховому товаристві. Чекає день, чекає другий, потім тиждень... ще тиждень. Думає, що повинна зберігати вірність, заборговується. Капіталіст, викликаний у Голландію, забув робітницю; жодного разу він не прийшов у рай, де примістив її і звідки вона впала так низько, як тільки можна впасти в Парижі. Нюсінжен не грав, Нюсінжен не меценатствував, отже, він повинен був кинутись у свою пристрасть до Естер з тим засліпленням, на яке розраховував Карлос Еррера.

Після сніданку барон покликав Жоржа, свого камердинера, і сказав йому піти на вулицю Тебу просити мадемуазель Ежені, покоївку пані ван Богсек, прийти до контори у важливій справі.

— Ти її профадшай, — додав він, — у мою кімнаду, скажеш їй, що її шастя готофе.

Жоржеві важко було умовити Європу-Ежені прийти. Пані, казала вона йому, ніколи не дозволяє їй виходити; вона може втратити посаду тощо. Отже, Жорж дуже вихваляв свої заслуги перед бароном, який дав йому десять луїдорів.

— Якщо пані цієї ночі виїде без неї, — сказав Жорж своєму панові, в якого очі блищали, мов карбункули, — вона прийде близько десятої години.

— Топре! Ти прийтеш мене фтягати... пришісувати о деф’ятій... я хошу фіглядати якнайкраще... Я тумаю, що я попачу мою кохану, апо гроші не є гроші...

Від полудня до першої години барон фарбував собі волосся й бакенбарди. О дев’ятій барон, що перед обідом прийняв ванну, одягся, немов молодий, побризкався парфумами, причепурився. Пані де Нюсінжен, довідавшись про цю метаморфозу, завдала собі втіхи подивитись на свого чоловіка.

— Боже мій, який ви смішний!.. Та зав’яжіть чорний атласний галстук замість цього білого, який ще більше підкреслює жорсткість ваших бакенбард, до того ж, це ж стиль “ампір”... ви скидаєтесь на стариганя, на колишнього парламентського радника. Викиньте ці діамантові запонки по сто тисяч франків кожна; та мавпа випросить їх у вас, ви не зможете їй відмовити; а замість віддати їх дівці, краще вже зробити мені сережки.

Бідолаха-фінансист, вражений справедливістю зауважень своєї дружини, з незадоволенням корився їй.

— Змішни! Змішни! — я ш фам ніколи не касав, шо фі змішні, коли фі шепурились тля вашого панка те Раздіньяк.

— Сподіваюсь, що ви ніколи не бачили мене смішною. Хіба я така жінка, щоб робить грубі помилки в туалеті? Ану, поверніться!.. Застібніть фрак до верху, як робить герцог де Мофріньєз; залишіть тільки дві верхні петельки незастібнутими. Взагалі спробуйте здаватись молодшим.

— Пане, — сказав Жорж, — прийшла мадемуазель Ежені.

— На фсе топре, пані... — скрикнув банкір.

Він провів дружину за межу їх особистих апартаментів, щоб бути певним, що вона не підслухає розмови.

Повернувшись, він узяв Європу за руку й повів її з іронічною пошаною в свою кімнату.

— Так ось моя люпа, фі душе шасливі, бо фі слушите найкрасифішій шінці цілого світу... Ваше шастя готофе, коли фі хошете говорити за мене, захишати мій індерес.

— Цього я не зроблю й за десять тисяч франків, — скрикнула Європа. — Ви розумієте, пане барон, я перш за все чесна дівчина.

— Дак. Я маю на тумці топре оплатити фашу шесність. Це те, шо комерсія насифає — цікава річ.

— Потім, це ще не все, — сказала Європа. — Якщо пан не сподобається пані, а це дуже можливо! — вона розгнівається, вижене мене... а посада моя дає мені тисячу франків на рік.

— Капітал на тисяшу франків — це тватцять тисяш, і коли я їх вам дам, фі нічого не втратите.

— Про мене, коли розмова така, татусю, — сказала Європа, — то це зовсім змінює справу. Де вони?

— Ось... — відповів барон, показуючи одну по одній банкноти.

Він стежив за кожною блискавкою, що спалахувала в очах Європи при кожній банкноті і виявляла жадібність, якої він чекав.

— Ви оплачуєте посаду, але чесність, сумління?.. — сказала Європа, піднімаючи свою хитру мордочку й кидаючи баронові погляд seria-buffa[63].

— Сумління не фарте посати; але тотамо ше п’ять тисяш франків, — сказав він, додаючи п’ять тисячофранкових банкнот.

— Ні, двадцять тисяч за сумління, і п’ять тисяч за посаду, якщо я її втрачу.

— Як хошет... — сказав він, додавши п’ять банкнот. — Але шоп їх заропити, треба хофати мене в кімнаді тфоя пані вноші, коли фона путе сама...

— Якщо ви мені пообіцяєте, що ніколи не скажете, хто вас провів, я згодна. Але попереджаю: пані сильна, як турок, вона шалено кохає пана де Рюбампре, і хоч би ви їй дали банкнотами мільйон, ви не примусите її зрадити його!.. Це безглуздо, але вона вже така: коли любить — вона тоді гірша за чесну жінку, — ось що! Коли вона виїздить гуляти в ліс разом за паном, то пан рідко залишається потім у неї; сьогодні вони поїхали, отже, я можу сховати вас у своїй кімнаті. Якщо пані повернеться сама, я по вас прийду; ви будете у вітальні, я не зачиню дверей у спальню, а решта... чорт забери, решта залежить від вас... Приготуйтесь!

— Я топі там тватцять п’ять тисяш франків у фітальні... мені тають — я таю.

— А! — сказала Європа, — так оце ваше довір’я? Вибачайте, це вже занадто!

— Ти матимеш пагато нагот обтурити мене... Ми ж тільки снайомимось.

— Ну, добре, будьте на вулиці Тебу опівночі; але беріть тоді з собою тридцять тисяч франків. Чесність покоївки коштує після опівночі значно дорожче, так само, як фіакр.

— З оперешності, я топі там шек на панк.

— Ні, ні, — сказала Європа, — банкнотами, або ж нічого не вийде...

О першій годині ночі барона де Нюсінжена, схованого в мансарді, де ночувала Європа, мучили всі тривоги, властиві чоловікові під час любовної пригоди. Він справді жив, кров, здавалось, кипіла в нього у пальцях ніг, голова готова була луснути, немов перегріта парова машина.

— Я морально вітшував насолоту пільш, ніш на сто тисяш екю, — сказав він дю Тільє, розповідаючи йому про цю пригоду.

Він прислухався до найменших вуличних шумів, і о другій годині ночі почув ще з бульвару карету своєї коханої. Коли у воротях заскрипіли завіси, серце забилось так, що випинало шовк його жилетки, отже, він знову побачить небесне, сяюче обличчя Естер!.. В серці його відбився звук відкинутого підніжка і зачинених дверцят. Чекання блаженної хвилини хвилювало його більше, ніж якби йшлося про втрату всього багатства.

— Ах! — скрикнув він. — Оце шиття! Нафіть надто шиття, я не смошу совзім нішого.

— Пані сама! Йдіть, — сказала Європа, з’явившись, — головне, не робіть шуму, товстий слон!

— Товстий злон, — повторив він сміючись, і йдучи, немов по розпеченому залізу.

Європа йшла попереду зі свічником у руках.

— На, полічи, — сказав барон, увійшовши до вітальні й даючи Європі банкноти.

Європа взяла тридцять банкнот з серйозним виразом, і вийшла, замкнувши банкіра. Нюсінжен попрямував у спальню, де була прекрасна англійка, яка запитала:

— Це ти, Люсьєн?

— Ні, прекразни титя!.. — скрикнув Нюсінжен, але не закінчив...

Він остовпів, побачивши жінку, — цілковиту протилежність Естер: біляве волосся замість чорнявого, млявість — замість сили, що захопила його! Лагідна ніч Британії — замість блискучого сонця Аравії.

— Що це?! Звідки ви?.. Хто ви?.. Чого вам треба?.. — сказала англійка, сіпаючи дзвоник, але він не дзвонив.

— Я самотаф тсфоник, але не пійтесь... Я піду, — сказав він. — Ось я фікинув дридцять тисяш франків у фоту. Фі назбрафті коханка пан Люсьєна те Репамбре?

— Трошки, приятелю, — відповіла англійка, що добре говорила французькою мовою. — А хто ті є? — сказала вона, наслідуючи вимову Нюсінжена.

— Лютина, яка топре фскошила! — відповів він жалісно.

— Хіпа це фскошити, сахопити гарну шінку? — спитала вона жартівливо.

— Тосфольте мені натіслати фам зафтра прикрасу на бам’ять про парона ті Нішінгена.

— Не снай такого, — сказала вона, регочучи, як несамовита, — але прикрасу з охотою прийму, мій гладкенький порушнику домашнього спокою.

— Фі уснаєте його! На все топре, пані. Фі — короліфський шматошок, але я дільки підний панкір більше шістдесяти років, і фі мені тали зросуміти, яка могутня та шінка, яку я кохаю, бо фаша натлюдська краса не змогла бримусити мене сабути її.

— Еге, це душе мило, те, шо фі кашете мені, — відповіла англійка.

— Не дак мило, як фі, шо надихаєте мене...

— Ви говорили про тридцять тисяч франків... Кому ви їх дали?

— Ваша шельма — бокоївка.

Англійка гукнула, Європа була недалеко.

— О! — скрикнула Європа, — в спальні у пані чоловік, і це не наш пан!.. Який жах!..

— Він дав вам тридцять тисяч франків, щоб ви його провели?

— Ні, пані; ми ж бо обидві цього не варті...

І Європа почала так голосно кричати “Рятуйте!” — що переляканий барон побіг до дверей, і Європа спустила його зі сходів...

— Гладкий негіднику! — крикнула вона йому, — ви на мене виказуєте пані!.. Рятуйте! Рятуйте!

Закоханий барон у розпачі ледве дістався своєї карети, уникнувши небезпеки, але тепер він не знав, на якого ж шпика покладатись.

— Може, пані надумала відібрати в мене мої прибутки? — сказала Європа, немов фурія повертаючись до англійки.

— Я не знаю французьких звичаїв, — відказала англійка.

— Та мені досить слово сказати панові, і пані викинуть завтра ж за двері, — зухвало відповіла Європа.

— Ся броклята бокоїфка, — сказав барон Жоржеві, який, природна річ, спитав його, чи він задоволений, — потягла в мене дридцять тисяш франків... але се моя брофина, моя туше фелика брофина!..

— Отже, туалет пана не прислужився йому. Чорт забери, не раджу вам, пане, марно вживати ваші таблетки.

— Шорш, я помираю з розбачу... Мене морозить... У мене літ під серцем... Нема Естер, труше мій!

Жорж завжди був другом свого пана у важливих обставинах.


Через два дві після цієї сцени, про яку Європа розповіла значно цікавіше, ніж у цьому оповіданні, бо вона ілюструвала її мімікою, Карлос снідав віч-на-віч з Люсьєном.

— Треба, мій любий, щоб ні поліція, ні хтось інший не втручались у цю справу, — сказав він йому тихенько, запалюючи сигару від сигари Люсьєна. — Це було б недобре. Я винайшов сміливий, але єдиний спосіб вгамувати нашого барона та його агентів. Ти підеш до пані де Серізі, будеш дуже милим з нею. Скажеш їй між іншим, що, бажаючи допомогти де Растіньяку, якому набридла пані де Нюсінжен, ти згодився бути ширмою й ховати його коханку. Пан де Нюсінжен, шалено закохавшись у жінку, яку ховає Растіньяк (це її розсмішить), взявся вистежити за допомогою поліції тебе, неповинного в гультяйстві твого земляка, і твої інтереси можуть бути компрометовані у Гранльє. Ти попросиш графиню забезпечити тобі підтримку в її чоловіка, щоб звернутись у поліційну префектуру. Коли будеш там у пана префекта, пожалійся, але як політик, який незабаром увійде до складу великої машини управління, щоб стати одним із найважливіших її поршнів. Як державний муж, ти казатимеш, що розумієш поліцію, захоплений нею, зокрема префектом. Але найкращі механізми залишають, мовляв, плями від мастила або бризкають. Гнівайся, але в міру. Ти не звинувачуєш префекта; але попроси його наглядати за своїми людьми; вислов співчуття з приводу того, що йому доводиться робити догани своїм людям. Чим лагідніший, чим благородніший ти будеш, тим грізнішим буде префект до своїх агентів. Нас тоді не чіпатимуть, і ми зможемо повернути Естер, яка, напевне, стогне, як лань, там у лісі.

На той час префектом був колишній судовий службовець. З колишніх судових бувають надто недозрілі поліційні префекти. Пройняті правом, сидячи верхи на законності, вони ще не досвідчені в тому свавіллі, яке часто буває неминуче в критичному становищі, коли дія префектури повинна бути схожа на дії пожежника, що має загасити вогонь.

У присутності віце-президента державної ради префект приписав поліції більше недоліків, ніж вона мала насправді, скаржився на зловживання й згадав про візит барона де Нюсінжена, коли той запитував відомості про Пейрада. Префект обіцяв покласти край зловживанням агентів, подякував Люсьєнові за те, що той звернувся безпосередньо до нього, і обіцяв йому зберегти таємницю з таким виглядом, немов розумів цю інтригу. Гарними фразами про особисту волю, про недоторканність житла обмінялись міністр і префект, якому пан де Серізі зауважив, що хоч вищі інтереси королівства й потребують інколи таємних порушень закону, але застосування цих державних заходів у приватних інтересах буде злочином.

Наступного дня Пейрад прямував у своє улюблене кафе “Давид”, де він тішився виглядом буржуазних відвідувачів, як художник тішиться, коли бачить зростаючі квіти; на вулиці підійшов до нього жандарм, переодягнений у цивільний одяг.

— Я йшов до вас, — сказав він йому на вухо. — Маю наказ відвести вас у префектуру.

Пейрад найняв фіакр і сів без заперечень разом з жандармом.

Префект поліції, походжаючи по алеї садочку поліцейської префектури, що тягся того часу вздовж набережної дез Орфевр, накинувся на Пейрада так, немов той був останнім доглядачем каторги.

— Не безпідставно, пане, вас 1809 року викинули з адміністрації. Чи ви не знаєте, якому ризикові піддаєте ви нас і себе?..

Догана закінчилась громовим ударом: префект грубо заявив Пейрадові, що не тільки скасовується його річна допомога, але за ним запроваджується персональний нагляд. Старий сприйняв цей душ із найспокійнішнм виглядом. Немає нічого непорушнішого й безстрашнішого, ніж людина, вражена громом. Пейрад спустив усі гроші в грі. Батько Лідії розраховував на посаду, а тепер у нього не залишалось інших засобів існування, крім милостині від його друга Корантена.

— Я був префектом поліції і визнаю за вами справедливість, — спокійно сказав старий пихатому судовому урядовцеві, який виразно знизав при цьому плечима. — Але дозвольте мені, не маючи наміру виправдовуватись, зауважити вам, що ви мене не знаєте, — провадив Пейрад, гостро подивившись на префекта. — Ваші слова або надто грубі для колишнього головного комісара поліції в Голландії, або не досить суворі для простого шпика. Тільки, пане префект, — додав Пейрад після паузи, бачивши, що префект мовчить, — запам’ятайте те, що я матиму за честь зараз сказати вам. Я не втручаюсь у вашу поліцію, не виправдую себе, — але ви матимете нагоду побачити, що в цій справі хтось обдурений: в цю хвилину — ваш слуга; згодом ви скажете: “Це був я”.

І він уклонився префектові, який залишався задуманим, щоб приховати подив, і повернувся додому з розбитими ногами й руками, пройнятий холодною люттю до барона де Нюсінжена. Тільки цей товстошкірий капіталіст міг виказати таємницю, сховану в головах Контансона, Пейрада і Корантена. Старий винуватив банкіра за те, що він, досягши мети, уникає зобов’язання платити. Одного-єдиного побачення було для нього досить, щоб угадати хитрощі цього найхитрішого з банкірів.

“Він банкрутує з усіма, навіть з нами, але я помщуся, — говорим сам собі старий. — Ніколи нічого не просив я у Корантена, але попрошу його допомогти мені помститися цій безглуздій касі. Проклятий барон! — Ти взнаєш мене добре, коли одного прекрасного ранку твоя дочка буде збезчещена... Та чи любить він свою дочку?”

Ввечері того дня, коли трапилася ця катастрофа, що знищила надії старого, він здавався на десять років старішим. Розмовляючи з другом своїм Корантеном, він перемішував скарги з слізьми, згадуючи про сумне майбутнє, яке він мав залишити в спадщину своїй дочці, своєму кумирові, своїй перлині, своїй божій жертві.

— Ми розберемось у цій справі, — казав йому Корантен. — Треба, по-перше, довідатись, чи це барон виказав тебе. Чи було з нашого боку розумно спиратись на Гондревіля?.. Цей старий Мален надто багато чим завдячує нам, щоб не спробувати проглинути нас; тому я наказав стежити за його зятем Келлером, йолопом у політиці, що здатний вплутатись в яку-небудь змову, скеровану на те, щоб скинути старшу лінію на користь молодшій. Завтра я буду знати, що робиться в Нюсінжена, чи бачив він свою кохану, і хто це хоче нас загнуздати... Не впадай у розпач. Насамперед, префект недовго залишиться на своїй посаді... Час породжує революції, а революції для нас — це каламутна вода.

Своєрідний свист пролунав на вулиці.

— Це Контансон, — сказав Пейрад і поставив світло на вікно, — трапилось щось таке, що стосується мене особисто.

Через хвилину вірний Контансон з’явився перед двома поліцейськими гномами, яких він обожнював, наче геніїв.

— Що трапилося? — спитав Корантен.

— Є новини! Я виходжу зі сто тринадцятого[64], де я все втратив, і кого ж бачу я в пасажі?.. — Жоржа! Барон, підозрюючи, що він шпигун, вигнав його.

— Ось наслідок усмішки, якої я не стримав, — сказав Пейрад.

— О, скільки я бачив катастроф, спричинених посмішкою!.. — сказав Корантен.

— Не рахуючи тих, що спричинені ударом батога, — сказав Пейрад, натякаючи на справу Сімез. — Та кажи, Контансон, що ж трапилось?

— Ось що трапилось, — провадив Контансон. — Я розв’язав язик Жоржеві, частуючись разом з ним і за його рахунок чарками найрізноманітніших кольорів; він сп’янів; щодо мене, то я, очевидно, подібний до перегінного куба! Барон наш їздив на вулицю Тебу, напхавшись гаремними таблетками. Він там знайшов відому вам красуню; чудова штука! Ця англійка зовсім не його “неснайома”... Він витратив тридцять тисяч франків, щоб підкупити покоївку... Дурість! І таке ось шиється у великі люди тому, що робить дрібненькі справи за допомогою великих капіталів; переверніть фразу, і ви матимете ту проблему, яку розв’язує геній. Барон повернувся в жалюгідному стані. Наступного дня Жорж, граючи свою роль вірного слуги, сказав своєму панові: “Чому пан користується цими шибениками? Якби пан волів звернутися до мене, я б йому знайшов незнайомку, бо мені досить опису, зробленого паном; я перетрушу весь Париж”. — “Хай так, — сказав йому барон, — я тебе добре нагороджу!” Жорж мені все це розповів, додаючи найбезглуздіші подробиці. Та... хіба знаєш, коли грім гримне! Другого дня барон одержав анонімного листа, в якому писали приблизно таке: “Пан де Нюсінжен помирає від любові до незнайомки, він уже витратив дурнісінько силу грошей; якщо він буде сьогодні опівночі в кінці моста Нельї і сяде в карету, ззаду якої буде гайдук з Венсенського лісу, та дозволить зав’язати собі очі, то побачить ту, кого кохає... Оскільки його багатство може викликати побоювання щодо чистоти намірів тих, що діють таким способом, пан барон може взяти з собою свого вірного Жоржа. В кареті не буде нікого”. Барон їде туди з Жоржем, нічого йому не кажучи. Обом зав’язують очі і накривають голову покривалом. Барон пізнає гайдука. Через дві години карета, що їхала, як карета Людовика XVIII (нехай господь упокоїть його душу! Цей король добре знався на поліції), зупиняється серед якогось лісу. Барон, якому розв’язують очі, бачить у кареті, що зупинилась поблизу, свою незнайомку, яка — фіть! — і зникає. І карета (з такою ж швидкістю, як у Людовика XVIII) привозить його на міст Нельї, де чекає його власна карета. У руку Жоржеві покладено записочку з такими словами: “Скільки тисячофранкових банкнот дасть пан барон на те, щоб зв’язатись зі своєю незнайомкою?” Жорж передає записочку панові; і барон, не маючи сумніву, що Жорж хоче обдурити його в змові або зі мною або з вами, пане Пейрад, викинув Жоржа за двері. От іще йолоп — цей банкір! Треба було вигнати Жоржа тільки після того, як він “боспаф з незнайомою”.

— Жорж бачив жінку? — сказав Корантен.

— Так, — відповів Контансон.

— Ну! — скрикнув Пейрад. — Яка ж вона?

— О! — відповів Контансон, — він сказав мені тільки одне: справжнє сонце краси!..

— Нас ошукують шахраї, сильніші за нас! — вигукнув Пейрад. — Ці собаки дорогенько продадуть свою жінку баронові.

— Ja, mein Herr![65] — відповів Контансон. — До того ж, узнавши, що ви отримали ляпаса в префектурі, я примусив Жоржа видати себе.

— Я б дуже хотів знати, хто зробив мені капость, — сказав Пейрад, — ми помірялися б пазурами.

— Треба зробитися стоніжками, — сказав Контансон.

— Він має рацію, — сказав Пейрад, — прослизнімо в щілини, щоб слухати, чекати...

— Ми простудіюємо цей варіант, — сказав Корантен, — у цю хвилину мені нема чого робити. Будь розумний, ти, Пейрад! Будемо й далі слухатись префекта...

— Панові де Нюсінжену добре було б пустити кров, — зауважив Контансон, — у нього надто багато тисячофранкових банкнот у венах.

— Адже посаг Лідії був там! — сказав Пейрад на вухо Корантенові.

— Контансон, ану ходімо, нехай татусь поспить... Залишімо Пейрада шукати собі ради! До завтра!

— Пане, — сказав Контансон Корантенові за порогом, — який дивовижний обмін мав зробити старий!.. Га!.. Видати дочку за гроші... Ого! За цим сюжетом можна було б написати чудову п’єсу, ще й повчальну, під назвою “Посаг молодої дівчини”.

— Ах ви, як же ви організовані!.. Які у вас вуха!.. — сказав Корантен Контансонові. — Серйозно, соціальна природа озброює всі види властивостями, потрібними для тих послуг, яких вона чекає від них! Суспільство — це друга природа!

— Те, що ви оце кажете, дуже філософічне, який-небудь професор зробив би з цього цілу систему.

— Будь у курсі всього, — провадив Корантен, усміхаючись і йдучи разом зі шпигуном по вулицях, — що робитиме пан де Нюсінжен з незнайомкою... загалом... без мудрувань...

— Подивимось, чи курять там димарі, — сказав Контансон.

— Така людина, як барон де Нюсінжен, не може досягти щастя інкогніто, — провадив Корантен. — До того ж, для нас люди — це карти, і ми не повинні дозволяти, щоб вони нас розігрували.

— Чорт забери! Це ж все одно, якби засуджений відтяв заради втіхи голову катові, — скрикнув Контансон.

— Ти завжди щось таке скажеш дотепне, — відповів Корантен, і посмішка ледве позначилась зморшками на його обличчі, подібному до гіпсової маски.

Ця справа була вже сама по собі надзвичайно важливою, незалежно від результатів. Якщо не барон видав Пейрада, то хто ж іще був зацікавлений піти до префекта поліції? Для Корантена важливо було взнати, чи не було зрадників серед його агентів. Лягаючи спати, він казав собі те саме, що турбувало й Пейрада:

“Хто ходив скаржитись до префекта? Кому належить ця жінка?”

Таким чином, не знаючи один про одного, Жак Коллен, Пейрад і Корантен, невідомо для себе, наближались один до одного. А нещасна Естер, Нюсінжен, Люсьєн мали потрапити в уже розпочату боротьбу, яка мусила бути жахливою через властиве поліцаям самолюбство.

Завдяки спритності Європи, найгіршу частину шістдесятитисячного боргу, що тяжів над Естер і Люсьєном, було сплачено. Довір’я кредиторів навіть не похитнулося. Люсьєн і його спокусник могли вільно дихати деякий час. Як два переслідувані дикі звірі, що сьорбнули води з болота, вони знов могли далі бігти по краю безодні, вздовж якої сильна людина вела слабку — до шибениці або до щастя.

— Тепер, — сказав Карлос своєму вихованцеві, — ми граємо ва-банк; але карти, на щастя, помічені, а понтери дуже молоді.

Протягом деякого часу Люсьєн, за наказом свого ментора, старанно відвідував пані де Серізі. Справді, треба було відхилити підозру, що Люсьєн має коханку — дівчину на утриманні. До того ж, він черпав сили для забуття у приємності бути коханим, у розвагах світського життя. Слухаючись наказу мадемуазель Клотильди де Гранльє, він бачився з нею тільки в Булонському лісі і на Єлисейських полях.

На другий день після того, як Естер замкнули в будинку сторожа, до неї прийшла ця загадкова й жахлива людина, що була для неї тягарем, і запропонувала їй підписатись під трьома чистими аркушами гербового паперу з таким значущим і катуючим текстом: на першому — “Акцептовано на шістдесят тисяч франків”, на другому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”, на третьому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”. Разом акцептованих зобов’язань на триста тисяч франків. Проставляючи “дійсно на” ви робите звичайний вексель. Слово “акцептовано” стверджує вексель і примушує сплатити під страхом арешту. Той, хто необережно підпишеться під цим словом, ризикує п’ятьма роками ув’язнення — кара, до якої майже ніколи не засуджує трибунал поправної поліції і яку суд присяжних накладає тільки на злочинців.

Закон про примусову сплату — це залишок варварських часів, в якому безглуздість сполучається з надзвичайною якістю — недоцільністю, бо він ніколи не карає шахраїв (див. “Втрачені ілюзії”).

— Треба, — сказав іспанець до Естер, — виручити Люсьєна зі скрути. У нас шістдесят тисяч франків боргу, і з цими трьома сотнями ми, можливо, викрутимось.

Проставивши дати на цих векселях попереднім числом, Карлос перевів їх на Естер, визначивши на них, як ім’я кредитора, ім’я чоловіка, якого не оцінила виправна поліція і пригоди якого, не зважаючи на сенсаційність, скоро забулись, загубились у звуках великої симфонії липня 1830 року.

Цей молодий чоловік, один з найзухваліших пройдисвітів, син судового пристава в Булоні біля Парижа, зветься Жорж-Марі Дестурні. Його батько, змушений за несприятливих умов продати свою посаду, залишив 1824 року сина без жодних засобів для існування, давши йому блискуче виховання — це безумство дрібних буржуа щодо їх дітей. Маючи двадцять три роки, молодий і блискучий студент-юрист уже зрікся свого батька, написавши на своїх візитних картках:

“Жорж д’Естурні”.

Картка надавала його особі аристократичного відтінку. Цей денді наважився найняти тільбюрі, грума і відвідувати клуби. Все пояснюється просто: він грав на біржі на гроші куртизанок, які довіряли йому. Нарешті його заарештувала виправна поліція, звинувачуючи в уживанні надто щасливих карт... У нього були спільники, розбещені ним юнаки, чим-небудь зобов’язані йому поплічники, його куми по шику і кредиту. Змушений втекти, він не сплатив різниці на біржі. Цілий Париж, Париж біржових хижаків і клубів, бульварів і промисловців, ще досі здригався від цієї подвійної справи.

У часи розкошів, Жорж д’Естурні, красень, добрий хлопець, щедрий, як ватажок злодіїв, протегував Торпіль протягом кількох місяців. Лжеіспанець побудував свій розрахунок на зв’язку Естер з цим уславленим шахраєм, — випадок, звичайний для жінок такого сорту.

Жорж д’Естурні, який посмілішав у своєму честолюбстві від успіху, взяв під свою опіку одного чоловіка, що приїхав із глибокої провінції робити справи в Парижі; ліберальна партія хотіла винагородити його за те, що він сміливо протистояв обвинуваченням під час боротьби преси проти уряду Карла X; переслідування преси пом’якшилося при міністерстві Мартіньяка, і тоді помилували пана Серізе, відповідального редактора, прозваного “відважним Серізе”.

Отже, Серізе, якого для виду протегувала верхівка лівої партії, заснував фірму, що одночасно була й діловим агентством, і банком, і комісійною конторою. У комерційній сфері це було щось подібне до тих служників “за все”, які публікуються в “Дрібних оголошеннях” Серізе був дуже щасливий зв’язатись з Жоржем д’Естурні, який закінчив його виховання.

Можна було видати Естер, як в анекдоті про Нінон, за найвірнішу охоронницю частини капіталу Жоржа д’Естурні. Незаповнений вексельний бланк з підписом Жоржа д’Естурні зробив Карлоса Ерреру господарем створених ним цінностей. Ця фальшивка була цілком безпечна з того моменту, коли мадемуазель Естер або хто-небудь інший за неї міг або мусив сплатити. Зібравши відомості про фірму Серізе, Карлос упізнав у ньому одну з тих таємних осіб, що вирішили збити собі достатки, але... законним шляхом. Серізе, справжній охоронець капіталів д’Естурні, був забезпечений великими сумами, що призначались для біржової гри на підвищення і дозволяли Серізе вдавати із себе банкіра. Все це буває в Парижі: там зневажають людину, але не зневажають її грошей.

Карлос пішов до Серізе з наміром обробити його по-своєму, бо він випадково довідався про всі таємниці цього гідного компаньйона д’Естурні.

Відважний Серізе жив на першому поверсі на вулиці Гро-Шене, і Карлос, наказавши таємничо доповісти про себе, як про особу, що прийшла від Жоржа д’Естурні, застукав так званого банкіра дуже блідим від цієї звістки. Абат побачив у скромному кабінеті маленького чоловічка з рідким білявим волоссям, і впізнав у ньому, за описом Люсьєна, Іуду справи Давіда Сешара.

— Чи можемо ми тут розмовляти так, щоб ніхто нас не почув? — сказав іспанець, який тільки що раптом перетворився на англійця з рудим волоссям, синіми окулярами, чистенького й охайного, як пуританин, що йде слухати проповідь.

— А чому, пане? — сказав Серізе. — Хто ви?

— Містер Вільям Баркер, кредитор пана д’Естурні; та я доведу вам, якщо хочете, потребу замкнути двері. Нам відомо, пане, які були ваші стосунки з Пті-Кло, з Куанте, з Сешарами, що в Ангулемі.

Почувши це, Серізе кинувся до дверей і замкнув їх, підійшов до других дверей — у спальню — і зачинив їх на засув, потім сказав невідомому:

— Тихіше, пане!

І, розглядаючи фальшивого англійця, він спитав:

— Чого ви хочете від мене?..

— Боже мій! — провадив Вільям Баркер. — Кожен дбав за себе в нашому світі. Ви маєте капітали цього шельми д’Естурні... Заспокойтесь, я не маю наміру вимагати їх у вас. Але, під моїм натиском, цей шахрай, що, між нами кажучи, заслуговує шибениці, передав мені цінні папери, кажучи, що може трапитись нагода реалізувати їх. Оскільки я не хочу позиватись від свого імені, він сказав, що ви не відмовите мені у вашому.

Серізе подивився на векселі й сказав:

— Але його вже немає у Франкфурті.

— Я знаю, — відповів Баркер, — та він міг ще бути там в той час, про який кажуть дати.

— Але я не хочу бути відповідальним, — сказав Серізе.

— Такої жертви я не прошу, — провадив Баркер, — вам може бути доручено прийняти їх. Акцептуйте, і я берусь сам стягти їх.

— Мене дивує таке недовір’я до мене з боку д’Естурні, — провадив Серізе.

— У його становищі, — відповів Баркер, — не можна засуджувати його за те, що він порозсовував капітали в різні руки.

— Невже ви думаєте?.. — спитав дрібний ділок, повертаючи лжеанглійцеві акцептовані по формі векселі.

— Я думаю, що ви охоче зберегли б його капітали, — сказав Баркер, — я певен цього! Вони вже кинуті на зелене сукно біржі.

— Мій достаток залежить від...

— Явної їх утрати! — сказав Баркер.

— Пане!.. — скрикнув Серізе.

— Ось бачите, любий пане Серізе, — холодно сказав Баркер, перебиваючи його, — ви зробили б мені послугу, якби полегшили мені це стягання. Будьте ласкаві написати мені лист, в якому ви зазначите, що передаєте мені ці цінності, акцептовані на користь д’Естурні, і що судовий пристав, стягаючи за позовом, повинен буде вважати подавця цього листа за власника цих трьох векселів.

— Ви мені скажете ваші імена?

— Ніяких імен! — відповів англійський капіталіст. — Пишіть: подавець цього листа й цінностей... Вам добре заплатять за цю послугу...

— Як саме?.. — сказав Серізе.

— Одним тільки словом. Ви залишитесь у Франції, правда ж?..

— Так, пане.

— Так ось, Жорж д’Естурні ніколи не повернеться сюди.

— Чому саме?

— Є більше ніж п’ять осіб, які, я це знаю, готові його вбити, і він це теж знає.

— Тепер мене не дивує, що він просить у мене грошей, щоб спекульнути в Індії! — скрикнув Серізе. — На нещастя, він сказав мені вкласти все в державні фонди. Ми вже винні різницю банкові Тільє! Я живу з дня на день.

— То залишайте гру!

— Ах, якби я це знав раніше! — скрикнув Серізе. — Я проґавив своє щастя!

— Останнє слово, — сказав Баркер. — Таємниця!.. на це ви спроможні; далі — це вже не таке певне — вірність! Ми ще побачимось, і я допоможу вам збагатіти.

Кинувши в цю брудну душу надію, що мала на довгий час забезпечити його мовчання, Карлос, усе ще в вигляді Баркера, пішов до пристава, на якого він міг покластись, і доручив йому одержати остаточне вирішення проти Естер.

— Буде сплачено, — сказав він приставу, — це справа честі, ми тільки хочемо, щоб усе було по закону.

Баркер репрезентував Естер у комерційному суді повіреним, щоб не бракувало дебатів зацікавлених сторін. Пристав, якого попросили поводитись чемно, поклав у конверт судові акти, і сам пішов накласти арешт на рухоме майно на вулиці Тебу, де його прийняла Європа. Була оголошена примусова сплата під загрозою арешту, і Естер опинилась перед фактом понад трьохсот тисяч франків незаперечного боргу.

Карлосові не доводилось витрачати на це багато винахідливості. Цей водевіль з фальшивими боргами дуже часто розігрується в Парижі. Там є підставні Гобсеки, підставні Жігонне, які згодні за винагороду взяти участь в такому “каламбурі”, розважаючись цими підлими каверзами. У Франції все робиться жартома, навіть злочини. Таким способом визискують або впертих батьків, або пристрасті всіх, хто поскупився б, але скоряється перед неминучою потребою або уявним безчестям. Максім де Трай дуже часто вдавався до цього способу, позиченого в комедії старого репертуару. Проте, Карлос Еррера, бажаючи врятувати честь свого сану і честь Люсьєна, вдався до фальшивки цілком безпечної, але так часто вживаної, що тепер правосуддя непокоїться. Кажуть, що біля Пале-Рояля є біржа фальшивок, де за три франки ви можете купити підпис.

Перше ніж розв’язати питання про сто тисяч екю, що мали призначення вартувати біля дверей спальні, Карлос вирішив примусити пана де Нюсінжена сплатити ще сто тисяч франків, і ось яким способом.

За його наказом, Азія з’явилася до закоханого барона у вигляді старої жінки, що знає становище справ прекрасної незнайомки. До цього часу письменники виводили на сцену багато лихварів, але забули про лихварку, цю сучасну пані “Підмогу”, надзвичайно цікаву особу, що для пристойності зветься “продавчинею приношених туалетів”. Цю роль могла грати люта Азія, яка мала дві крамнички, одну в Тамплі, другу на вулиці Нев-Сен-Марк — обидві під доглядом відданих їй жінок.

— Ти влізеш у шкуру пані де Сент-Естев, — сказав їй Карлос.

Еррера схотів подивитись, як переодяглась Азія. Фальшива зводниця з’явилась у платті з квітчастого адамашку, очевидно, з віконних завіс якого-небудь опечатаного за борги будуару, в кашеміровій шалі, зім’ятій і зношеній, з тих, що вже не годяться на продаж і доживають вік на плечах подібних жінок. На ній був комірець з розкішного, але дірявого мережива, і жахливий капелюшок. Але взута вона була в черевики з ірландської шкіри; поверх черевиків її тіло випиналось, немов валик чорного ажурного шовку.

— А пряжка на поясі!.. — сказала вона, показуючи підозрілу ювелірну оздобу, що випиналась на її животі кухарки. — Га? Який тон! А ця шаль! Як мило вона мене спотворює! О! Пані Нуррісон хвацько мене вдягла!

— Будь спочатку солодкувата, — сказав Карлос, — будь майже боязка, недовірлива, як кішка, і головне примусь барона почервоніти через те, що він звернувся до поліції; але покажи, що тобі нема чого боятись агентів. Нарешті, дай клієнтові зрозуміти, що ніяка в світі поліція не знайде красуні. Добре замітай сліди... Коли барон дасть тобі право ляскати його по череву і називати “гладкий розпусник!” — стань зухвалою і командуй ним, немов лакеєм.

Під загрозою не побачити більше модниці, якщо він вдасться до найменшого шпигунства, Нюсінжен бачився з Азією крадькома; ідучи пішки на біржу, він заходив у жалюгідну квартиру на першому поверсі на вулиці Нев-Сен-Марк. Скільки разів і з якою насолодою закохані мільйонери прокрадались цими брудними завулками! — про це знає паризький брук. Пані де Сент-Естев, кидаючи барона від надії до відчаю, чергуючи одне з одним, довела його до того, що він хотів знати Все, що стосується незнайомої, за будь-яку ціну!

Тим часом судовий пристав діяв успішніше, не зустрічаючи ніякого опору з боку Естер, він робив свою справу в законний строк, не втрачаючи жодного дня.

Люсьєн, з наказу свого ментора, п’ять або шість разів відвідав самітницю Сен-Жерменського лісу. Жорстокий керівник махінацій вважав ці побачення за потрібні, щоб не дати Естер зачахнути, бо її краса була капіталом. Коли надійшов час залишити лісну сторожку, вів повів Люсьєна і бідну куртизанку на пустинне місце біля дороги, звідки видно було весь Париж і де їх ніхто не міг почути. Всі троє сіли на стовбур зрубаної тополі в світлі сонця, що сходило, перед одним із найкращих у світі краєвидів: видно було течію Сени, Монмартр, Париж, Сен-Дені.

— Діти мої, — сказав Карлос, — сон ваш кінчився. Ти, моє малятко, не побачиш більше Люсьєна; або ж якщо і побачиш, то пам’ятай, що була з ним знайома п’ять років тому всього кілька днів.

— Значить, смерть моя прийшла! — сказала вона, не проливши ні сльозинки.

— Таке! Вже п’ять років ти хвора! — відповів Еррера. — Припусти, що в тебе сухоти, і вмирай, не набридаючи нам своїми елегіями. Але ти побачиш, що можеш іще жити й навіть прекрасно жити. Облиш нас, Люсьєн, піди, позбирай сонети[66], — сказав вів, показуючи йому поле поблизу.

Люсьєн кинув на Естер благальний погляд, один із поглядів, властивих слабким і жадібним людям, сповнений ніжності в серці й підлоти в характері. Естер відповіла йому рухом голови, який немов казав: “Я вислухаю цього ката, щоб знати, як мені покласти голову на плаху, і в мене вистачить мужності, щоб гідно померти”. Це було так чарівно й воднораз сповнено такого жаху, що поет заплакав; Естер побігла до нього, схопила його руками, випила його сльози і сказала: “Заспокойся” — одне з тих слів, що їх вимовляють жестами і очима, маячним голосом.

Карлос почав пояснювати точно, недвозначно, часто жахливими в своїй прямоті словами, критичне становище Люсьєна, ставлення до нього в домі де Гранльє, його щасливе життя, коли він переможе, і нарешті потребу того, щоб Естер пожертвувала собою заради цього розкішного майбутнього.

— Що треба робити? — скрикнула вона у фанатичному захопленні.

— Коритись мені сліпо, — сказав Карлос. — І на що могли б ви скаржитись? Тільки від вас залежатиме — зробити свою долю прекрасною. Ви станете тим, чим є Туллія, Флоріна, Маріетта і Валь-Нобль, ваші колишні подруги, — коханкою нелюбого багача. Наша справа щасливо розв’яжеться, а наш закоханець досить багатий, щоб зробити вас щасливою.

— Щасливою!.. — сказала вона підводячи очі до неба.

— Ви мали чотири роки райського життя, — провадив він, — хіба не можна жити з такими спогадами?..

— Я слухатимусь вас, — відповіла вона, витираючи сльозинки в куточках очей. — Не турбуйтесь про інше. Ви правду сказали. Моє кохання — смертельна хвороба.

— Це ще не все, — провадив Карлос. — Ви повинні зберегти красу. У двадцять два з половиною роки ви на вищому щаблі своєї краси, завдяки вашому щастю. Одне слово, перш за все — станьте знов Торпіль. Будьте пустотливою, марнотратною, хитрою, безжальною до мільйонера, якого я вам доручаю. Слухайте!.. Ця людина, що пограбувала великі багатства, була нещадна до багатьох, вона розжиріла на достатках вдів і сиріт; ви будете їх месницею!.. Азія приїде по вас у фіакрі, і сьогодні ввечері ви будете в Парижі. Якщо ви тільки дасте привід підозрювати ваш чотирирічний зв’язок з Люсьєном — вважайте, що ви вистрелите з пістоля йому в голову. Вас спитають, що з вами було. Ви скажете, що вас завіз у подорож надзвичайно ревнивий англієць. Ви колись мали досить розуму, щоб плести всякі небилиці, отож набудьте знову цього розуму...

Чи бачили ви коли-небудь, як кружляє в небесах сяючий, весь у золоті, паперовий змій, цей велетенський метелик дитинства?.. Діти на хвилину забувають про мотузочку, прохожий перерізує її, метеор, як кажуть школярі, “клює носом” і падає з жахливою швидкістю. Так було і з Естер, що слухала Карлоса.



ЧАСТИНА ДРУГА

ЩО КОШТУЄ КОХАННЯ СТАРИМ

Вже тиждень, як Нюсінжен майже щодня ходив у крамничку на вулиці Нев-Сен-Марк торгуватись, щоб викупити його кохану. Азія, то під ім’ям Сент-Естев, то під ім’ям своєї креатури пані Нуррісон, царювала там серед найрозкішніших убрань, що дійшли до того жахливого стану, коли плаття — вже не плаття, але ще й не лахміття. Оправа відповідала тому образові, якого надала собі ця жінка, бо подібні крамнички — одна а найпохмуріших особливостей Парижа. Тут можна побачити дрантя, кинуте кощавою рукою смерті, і почути хрипіння сухот під шаллю, і вгадати агонію злиднів під гаптованим убранням. У тонкому мереживі немов написана історія жорстокої боротьби між розкошами і голодом. Можна уявити собі образ королеви під тюрбаном з пір’ям, поза якої нагадує й майже відтворює відсутнє обличчя. Огидне в гарному! Бич Ювенала, яким потрясає офіційна рука поціновувача, роздирає обшарпані муфти, зношені хутра дівчат, що дійшли до крайньої скрути. Це гній з квітів, в якому де-не-де блищать троянди, зрізані тільки вчора, ношені один день; тут завжди сидить напочіпки двоюрідна сестра Лихварства — стара, лиса, беззуба Випадковість, готова продати те, що всередині, настільки вона звикла купувати те, що зовні, однаково — вбрання без жінки або жінку без убрання! Азія була там, наче наглядач на каторзі, наче гриф з почервонілим від трупів дзьобом, у рідній своїй стихії; вона була жахливіша, ніж той дикий жах, від якого здригається інколи прохожий, здивовано побачивши раптом, що один з найсвіжіших юних спогадів його висить у брудній вітрині, за якою кривляється справжня Сент-Естев у відставці.

Від збудження до збудження, від десяти тисяч франків до ще десяти, барон дійшов до того, що пропонував шістдесят тисяч франків пані де Сент-Естев, яка відповіла йому відмовою з такими гримасами, яким позаздрила б макака. Одного ранку, після неспокійної ночі, зрозумівши, якого безладу наробила Естер у його думках, а до того ж реалізувавши несподівані прибутки на біржі, він нарешті прийшов з наміром дати сто тисяч франків, які вимагала Азія, але він хотів витягти з неї якнайбільше відомостей.

— Ти, значить, зважився, гладкий пустуне? — сказала Азія, ляснувши його по плечу.

Найобразливіша фамільярність — це перший податок, який стягають такого сорту жінки з розгнузданих пристрастей або зі скрути, що довірилась їм. Вони ніколи не підносяться до свого клієнта, а навпаки, садовлять його біля себе на купу багна. Азія, як можна бачити, прекрасно виконувала наказ свого господаря.

— Трепа свашитись, — сказав Нюсінжен.

— І тебе не обкрадають, — відповіла Азія. — Продавали жінок і дорожче, ніж ти сплатиш за цю, якщо порівняти. Є жінки різні! Де Марсе дав за покійну Коралі шістдесят тисяч франків. Твоя жадана коштувала сто тисяч франків з перших рук. Але для тебе, бачиш, старий розпуснику, це питання пристойності.

— Але те ш фона?

— Ах, ти її побачиш. Я така ж як ти — даю, коли дадуть... Ах, любий мій, твоя пасія накоїла дурниць! Ці дівчатка — нерозсудливі. Принцеса зараз є чимось таким, що ми звемо нічною красунею...

— Нішною...

— Та не придурюйся. Лушар женеться за нею, я їй позичила п’ятдесят тисяч франків...

— Кажи краше — тватцять п’ять, — скрикнув банкір.

— Чорт забери, звичайно двадцять п’ять за п’ятдесят, — відповіла Азія. — Ця жінка, треба визнати, сама чесність! У неї не було нічого, крім себе самої, і вона мені сказала: “Голубонько, пані Cент-Естев, мене переслідують, тільки ви можете врятувати мене, дайте мені двадцять тисяч франків, у заклад даю вам моє серце!” О! В неї гарненьке серденько!.. Лише тільки я знаю, де вона. Нескромність позбавила б мене моїх двадцяти тисяч франків!.. Раніше вона жила на вулиці Тебу. Перше ніж виїхати... (На меблі був накладений арешт... через витрати... Ах, ці шельми пристави!.. Ви знаєте, ви ж розумієтесь у біржових справах). Так ось, вона не дурна, здала на два місяці свою квартиру англійці, прегарній жінці, коханці того хлопчиська... Рюбампре, і він так її ревнував, що возив гуляти тільки вночі... Але, оскільки меблі продаватимуться, англійка вибралась, тим більше, що вона була надто дорога для такого цвіркуна, як той Люсьєн.

— Фі ропите панк, — сказав Нюсінжен.

— Натурою, — сказала Азія. — Я позичаю гарним жінкам, і це дає прибуток, бо дисконтуєш дві цінності зразу.

Азія розважалась тим, що шаржувала роль тих жінок, що жадібніші, але й підлесливіші, лагідніші, ніж малайка, які виправдують свою торгівлю найпрекраснішими мотивами. Азія удавала з себе жінку, що втратила ілюзії, п’ять коханців, дітей, і що дозволяє всім обкрадати себе, хоч яка вона досвідчена. Вона показувала ломбардні квитки, щоб довести, що її торгівля підлягає нещасливим випадковостям. Вона нібито була в скруті, в боргах. Словом, вона була так щиро бридка, що барон, врешті, повірив у ту особу, яку вона удавала.

— Топре, якщо я там сто тисяш, де я її попачу? — сказав він з жестом людини, що зважилась на всякі жертви.

— Гладкенький мій татусю, ти проїдеш сьогодні ввечері в своїй кареті, скажімо, навпроти театру Жімназ. Це по дорозі, — сказала Азія. — Спинишся на розі вулиці Сент-Барб. Я буду там на варті, ми поїдемо до мого закладу з чорнявим волоссям... О! В неї чудове волосся, у мого скарбу! Виймаючи гребінець, Естер закривається волоссям, наче запоною. Та коли ти й розумієшся на цифрах, то в усьому іншому ти, на мою думку, бевзь; раджу тобі якнайкраще сховати дівчатко, бо її запакують у Сент-Пелажі хутенько, завтра ж, якщо знайдуть... а... її шукають.

— Ши не мошна фікупити фексель? — спитав непоправний біржовик.

— Вони в пристава... та тут нема за що вхопитись. Дівчинка розквиталась з одним захопленням і проїла майно, яке в неї вимагають. Ну, ясно, воно ж любить пожартувати — двадцятидворічне серце!

— Топре, топре, я се флаштую, — сказав Нюсінжен з властивим йому хитрим виразом. — Свишайно, я пуду їй састубник.

— Е, гладка тварино, це твоя справа, щоб вона тебе покохала; в тебе досить грошей, щоб купити таку подобу кохання, що варта справжнього! Передаю тобі до рук твою принцесу; вона мусить іти за тобою, інше мене не обходить ... Але вона звикла до розкошів, до найуважнішого ставлення. Ах, голубе мій, вона ж порядна жінка... Якби не це, хіба дала б я їй двадцять тисяч франків?..

— Ну, топре, кінесь з цим. То вешора!

Барон знову взявся до весільного туалету, колись уже випробуваного, але на цей раз певність успіху примусила його подвоїти дозу таблеток. О дев’ятій він зустрів огидну жінку на призначеному місці і посадив з собою в карету.

— Кути? — спитав барон.

— Куди? — повторила Азія. — Вулиця Перлини, на Болоті: адрес пасує до випадку, адже твоя перлина в болоті, але ти її вимиєш.

Приїхавши, фальшива пані де Сент-Естев сказала Нюсінженові з жахливою посмішкою:

— Ми пройдемо кілька кроків пішки, я не така вже дурна, щоб давати справжню адресу.

— Ті бро фсе тумаєш, — відповів Нюсінжен.

— Така моя професія, — сказала вона.

Азія провела Нюсінжена на вулицю Барбет, на четвертий поверх, в мебльовані кімнати, господарем яких був відомий у кварталі мебельник. Побачивши в мізерно обставленій кімнаті Естер, одягнену як робітниця, за вишиванням, мільйонер зблід. Через чверть години, протягом яких Азія пошепки про щось розмовляла з Естер, помолоділий старигань ледве міг розмовляти.

— Матмуасель, — сказав він нарешті бідній дівчині, — чи бриймаєт фі мене, як свого састубника?

— Доводиться, пане, — сказала Естер, і з її очей покотились дві великі сльози.

— Не плаште, я зроплю фас шасливішою за всіх шінок... Тосфольте тільки мені кохати вас, фі побашит.

— Люба моя, пан дуже розсудливий, — сказала Азія, — він добре знає, що йому минуло шістдесят шість років, і він буде поблажливий. Одне слово, ангел мій, я тобі знайшла немов батька... — Це так треба казати, — сказала Азія на вухо невдоволеному банкірові. — Ластівок не ловлять, стріляючи в них із пістоля. Ідіть-но сюди, — сказала Азія, проводячи Нюсінжена в сусідню кімнату. — Пам’ятаєте наш договір, ангел мій?

Нюсінжен витяг з кишені свого фрака гаманець і відрахував сто тисяч франків. Карлос нетерпляче чекав їх, сховавшись у комірчині, і кухарка принесла їх йому.

— Ось сто тисяч франків, вміщених нашим чолов’ягою в Азії, тепер ми його примусимо вмістити стільки ж в Європі, — сказав Карлос своїй довіреній, коли вони вийшли на ґанок.

Давши інструкції малайці, він зник, а вона повернулась у кімнату, де Естер умивалась слізьми. Дівчатко, немов засуджений до страти, створило собі цілий роман з надій, але фатальна година надійшла.

— Любі дітоньки, — сказала Азія, — куди ж ви поїдете?.. Адже барон де Нюсінжен...

Естер глянула на славетного банкіра з прекрасно розіграним жестом здивування.

— Дак, титино моя, я парон те Нішінген.

— ….. Барон де Нюсінжен не повинен, не може залишатись у такій халупі. Слухайте... Ваша колишня покоївка Ежені...

— Ішені! З фулиці Депу? — скрикнув барон.

— Так, так, охоронниця меблів за дорученням суду, — провадила далі Азія, — що найняла квартиру прекрасній англійці.

— Га! Я сросумів! — сказав барон.

— Колишня покоївка пані, — з пошаною провадила Азія, показуючи на Естер, — вона вас прекрасно прийме цієї ночі, і ніколи в світі торговельний пристав не здумає шукати пані в її колишній квартирі, з якої вона виїхала вже три місяці...

— Шудофо, шудофо! — скрикнув барон. — То того ш, я снай доргофий пристаф, і снаю слофо, шоб вони сникли.

— Ви матимете в Ежені тонку бестію, — сказала Азія, — це я її дала пані...

— Я снаю її, — скрикнув барон, сміючись. — Ішені мені боцубила тритцять тисяш франків...

Естер зробила такий жест жаху, що, повіривши йому, людина з серцем довірила б їй свій достаток.

— О! З моєї профини, — провадив барон, — я пігав са фами...

І він розповів про непорозуміння, яке постало через те, що квартиру найняла англійка.

— Бачите, пані, — сказала Азія — Ежені нічого вам про це не сказала, така хитра! Проте, пані дуже звикла до цієї служниці, — сказала вона баронові, — залишіть її все ж...

Азія знов одвела барона вбік і сказала йому:

— Платіть п’ятсот франків на місяць Ежені, щоб округлити її капіталець, і ви знатимете все, що робить пані; хай вона їй буде за покоївку... Ежені буде тим відданіша вам, що вона вас уже обдурила... Ніщо так не прив’язує жінку до чоловіка, як те, що вона обдурить його. Проте, візьміть в шори Ежені, ця дівка за гроші все зробить; просто жах!

— А ті?

— Я, — сказала Азія, — я відшкодую собі збитки.

Нюсінжен, така прониклива людина, був немов із зав’язаними очима: він дозволив робити з ним усе, як дитина. Дивлячись на цю чисту й обожнювану Естер, яка, витираючи сльози, схилялась зі статечністю юної діви над своїм вишиванням, закоханий старий знов переживав почуття, що захопили його у Венсенському лісі. Він віддав би ключ від своєї каси! Він почував себе молодим, його серце було сповнене палкого кохання, він чекав, поки вийде Азія, щоб мати змогу кинутись на коліна перед цією мадонною Рафаеля. Цей раптовий розквіт дитинства в серці старого хижака — одне із соціальних явищ, які найлегше може пояснити фізіологія. Приглушена тягарем ділового життя, задавлена безперервними розрахунками, постійною гонитвою за мільйонами, юність зі своїми чудовими мріями відроджується, зростає й цвіте, як причина, як забуте зерно, що їх наслідки, їх розкішне цвітіння залежить від випадку, від спізнілого сонячного променя. Бувши з дванадцяти років прикажчиком у старій фірмі Альдріггера зі Страсбурга, барон ніколи не ступав у світ почуттів. Отже, він залишався безпорадним у присутності свого кумира, і хоч тисячі фраз крутились у його голові, проте жодна не злетіла з його уст; тоді він скорився брутальному бажанню, в якому виявився чоловік шістдесяти шести років.

— Хошете їхати на вулиця Депу? — сказав він.

— Куди хочете, пане, — відповіла, підводячись, Естер.

— Кути хошете... — захоплено повторив він. — Фі ангел, що збустився з непа, і я вас люплю, немоф я буф нікшемний юнак, хоч у мене сифе фолосся...

— Ах, кажіть краще — біле! Бо воно надто вже гарного чорного кольору, щоб бути тільки сивим, — відказала Азія.

— Ійди геть, пітла торгіфка лютським тілом. Ті маєш свої гроші, не ляпай мені на сю шудову квідку! — скрикнув банкір, винагороджуючи себе цим диким вигуком за всі грубіянства, яких він наслухався.

— Старий пустуне! Ти в мене спокутуєш за цю фразу! — сказала йому Азія, загрожуючи банкірові жестом, гідним базару; він знизав плечима. — Між пелькою глечика й пелькою пияка є місце для гадюки, і ти таки знайдеш мене там!.. — сказала вона, обурена зневагою Нюсінжена.

Мільйонери, чиї гроші переховує французький банк, палаци охороняють цілі загони лакеїв, а їх особа має на вулиці захист у вигляді швидкої карети з англійськими кіньми, — не бояться нічого; отже, барон холодно скинув очима на Азію, як людина, що тільки-но дала їй сто тисяч франків.

Ця величність справила враження. Азія відступила, бурмочучи, і на сходах виголосила дуже революційну промову, згадавши навіть про ешафот.

— Що таке ви їй сказали?.. — спитала “діва за вишиванням”, — вона ж бо добра жінка.

— Фона фас бродала, фона фас обікрала...

— Коли ми в злиднях, — відповіла вона з таким виразом, від якого і в дипломата серце б розірвалось, — у кого ж знайдуться гроші та добре ставлення до нас?

— Пітна титиночко! — сказав Нюсінжен, — не салишайтесь тут пільше ні хфилини!

Нюсінжен взяв Естер під руку і повів її, у чому вона була, посадовив в карету, мабуть, з більшою пошаною, ніж він виявив би до прегарної герцогині де Мофріньєз.

— У фас пуде гарний екіпаш, найкрасивіший у Бариж, — казав Нюсінжен дорогою. — Фас буде отошувати фсе, що дільки є брекрасного й розкішного. Жотна королева не пуде багатшою за фас. Фас пудуть шануфати як німеську нарешену: я хочу, шоп фі пули фільні... Не плаште, злухайте... Я збравті люплю фас шистим коханням. Кошна фаша зльоза розбифає моє зерце...

— Хіба можна кохати справжнім коханням куплену жінку?.. — чарівним голосом спитала бідна дівчина...

— Йосифа протали його прати шерес його краса. Це є ф піплїї. То того ш, на Сході купляють своїх саконних шінок.

Приїхавши на вулицю Тебу, Естер не могла бачити без болю арену свого минулого щастя. Нерухомо сиділа вона на дивані, витираючи одну за одною свої сльози, не чуючи тих дурниць, які бурмотів їй банкір. Він став на коліна, вона не заперечувала; не забирала в нього своїх рук, коли він їх брав, але, так би мовити, не розуміла, — якої статі була ця істота, що гріла їй ноги, холод яких відчув Нюсінжен. Гарячі сльози Естер лились на голову барона, а він грів її льодові ніжки; — ця сцена тривала з півночі до другої години ранку.

— Ішені, — сказав нарешті барон, покликавши Європу, — скашіть ше фашій пані, щоб фона лягала...

— Ні! — скрикнула Естер, скочивши, як переляканий кінь, — тут — нізащо!..

— От бачите, пане, я знаю пані, вона лагідна й ласкава, як ягнятко, — сказала Європа банкірові, — тільки не треба її займати, треба брати її обережно. Вона ж була тут така нещасна! Гляньте! Меблі досить-таки зношені!.. Дайте їй волю чинити, як вона хоче. Умеблюйте десь гарнесенько хороший будиночок. Може, вона, побачивши все новеньке, почує себе інакше, може, ви їй здаватиметесь красивішим, ніж ви є, і вона стане лагідна, як ангел... О, немає жінки, подібної до пані! Ви можете похвалитись, що придбали щось надзвичайне: добре серце, прекрасні манери, тоненькі щиколотки, шкіра, наче троянда. Ах! І така дотепна, що розсмішить і смертника... Пані чутлива до приязні... І як вона вміє одягатись!.. Одне слово, якщо це й дорого коштує, то чоловік матиме вже, як то кажуть, на свої гроші. Тут усі її плаття запечатані, отже, її туалет відстав від моди на три місяці. Але пані така добра, бачите, що навіть я її люблю, хоч це моя господиня! Та будьте ж справедливі: такій жінці, як вона — бачити себе серед опечатаних меблів!.. І через кого? Через якогось хлоп’ягу, що обдурив її... Бідолашна крихітка! Вона себе не тямить!

— Есдер... Есдер... — казав барон, — лягайте спати, ангел мій. Ах! Коли це фі мене боїтесь, я салишайсь туд, на цьому тифані, — скрикнув барон у розпалі найчистішого кохання, бачачи, що Естер весь час плаче.

— Добре, — відповіла Естер, взявши руку барона й поцілувавши її з виразом такої вдячності, що на очі цього хижака навернулося щось дуже схоже на сльозу, — я буду вам вдячна за це.

І вона побігла в спальню, замкнувши за собою двері.

— Дут шось незбагненне, — казав собі Нюсінжен, збуджений своїми пілюлями. — Що скашуть тома?

Він підвівся, подивився у вікно:

— Моя карета фсе ше тут... Ось уше скоро тень!..

Він пройшовся по кімнаті:

— Як бані те Нішінген сміялася б з мене, якпи фона дофідалась, як я перебуф цю ніч!..

Він підійшов до дверей спальні і приклав до них вухо, бо йому здавалось, що лежати надто вже безглуздо.

— Есдер!..

Ніякої відповіді.

— Поше мій! Фона все ще плаше! — сказав він собі, повертаючись і лягаючи на диван.

Хвилин через десять після того, як зійшло сонце, барон де Нюсінжен, що заснув поганим, вимушеним сном у незручній позі на дивані, раптом був розбуджений Європою серед тих сновидінь, які бувають у таких випадках; їх швидка й заплутана зміна є одним з нерозгаданих для медичної фізіології явищ.

— Ах, боже мій! Пані! — кричала вона. — Пані! Солдати!.. Жандарми! Поліція! Вас хочуть арештувати.

У ту хвилину, як Естер відчинила двері й вийшла, накинувши пеньюар, у туфлях на босу ногу, з неприбраним волоссям, така прекрасна, що спокусила б самого ангела Рафаїла, двері вітальні виригнули потік людського багна, яке на десяти лапах кинулось до цієї небесної діви, що стояла, немов ангел на фламандській релігійній картині. Один з них вийшов наперед. Контансон, огидний Контансон, поклав руку на ніжне плече Естер.

— Ви мадемуазель Естер ван..? — сказав він.

Європа з розмаху вдарила Контансона по щоці, і примусила його в ту ж мить зміряти на весь зріст килим, ударивши його по ногах так різко, як уміють бити ті, що вправляються в мистецтві французького боксу.

— Назад! — загорлала вона, — геть руки від моєї пані!

— Вона мені переламала ногу! — голосив Контансон, підводячись, — мені за це заплатять...

З групи п’яти шпигів, що були одягнені, як шпиги, і не скинули своїх жахливих капелюхів з іще жахливіших своїх голів, шпигів з обличчями, наче червоне дерево з жилками, з косими очима, подекуди без носів, з перекривленими ротами, — висунувся Лушар; одягнений він був охайніше, ніж його люди, але теж не скинув капелюха; обличчя його було водночас лицемірним і глузливим.

— Мадемуазель, я вас арештую, — сказав він Естер. — Щодо вас, доню, — сказав він Європі, — весь бунт буде покарано і будь-який опір — марний.

Звук рушниць, що грюкали прикладами об підлогу їдальні й передпокою, сповістивши, що до пристава пристав цілий загін вартових, підтвердив ці слова.

— А за що ж мене арештовувати? — невинно сказала Естер.

— А наші позичаннячка?.. — відповів Лушар.

— Ах, правда! — скрикнула Естер. — Дайте ж мені одягтися.

— На жаль, мадемуазель, мені треба впевнитись, що ви не маєте ніякої змоги втекти з вашої кімнати, — сказав Лушар.

Все це сталось так швидко, що барон не мав часу втрутитись.

— А! топре, я дебер торгую лютським тілом, парон те Нішінген, — вигукнула жахлива Азія, прослизаючи поміж шпигами до дивана і удаючи, ніби вона вперше помітила банкіра.

— Пітла шельма! — скрикнув Нюсінжен, підводячись в усій своїй фінансовій величності.

І він кинувся між Естер і Лушаром, який зняв капелюх, почувши вигук Контансона:

— Пан барон де Нюсінжен!..

На знак Лушара шпики звільнили кімнату, познімавши з повагою капелюхи. Тільки Контансон залишився.

— Чи буде пан барон платити?.. — спитав пристав, тримаючи капелюх у руках.

— Я платшу, — відповів він, — але дреба знати, бро яку суму йтеться.

— Триста дванадцять тисяч франків і кілька сантимів, разом з витратами, але арешт сюди не входить.

— Триста тисяш франків! — скрикнув барон. — Це надто тороге пробудшення тля лютини, яка проспала ніш на тифані, — додав він на вухо Європі.

— Чи правда, що це барон де Нюсінжен? — спитала Європа в Лушара, супроводжуючи свій сумнів таким жестом, якому позаздрила б мадемуазель Дюпон, субретка у французькому театрі.

— Так, мадемуазель, — сказав Лушар.

— Так, — відповів Контансон.

— Я фідпофідаю са неї, — сказав барон, якого дошкулив сумнів Європи; — тосфольте мені сказати їй отне злово.

Естер і її старий закоханець пішли в спальню, до замка якої Лушар вирішив за потрібне прикласти вухо.

— Я люплю фас пільше, ніж сфою точку, Есдер; але нашо тафати фашим кретиторам гроші, тля яких незрівнянно краще пуло б у фашому гаманці? Ійдіть у тюрму: я зумію фікупити ці сто тисяш екю за сто тисяш франків, і фі матимете двісті тисяш франків піля сепе...

— Цей спосіб, — крикнув йому Лушар, — марний. Кредитор ні трохи не закоханий у мадемуазель!.. Розумієте? І він хоче одержати більш ніж усе, дізнавшись, що ви в неї закохані.

— От турний! — крикнув Нюсінжен Лушарові, відчиняючи двері і вводячи його в кімнату. — Ті не снаєш, що кажеш! Я там топі тфатцять просент, коли ти флаштуєш спрафу...

— Неможливо, пане.

— Хіба ж, пане, у вас вистачить жорстокості, — сказала, втручаючись, Європа, — дозволити, щоб пані пішла в тюрму!.. Може, хочете мої заощадження, моє утримання? Беріть їх, пані, в мене є сорок тисяч франків...

— Ах, бідненька моя, я ж і не знала тебе! — скрикнула Естер, стискаючи Європу в обіймах.

Європа залилась слізьми.

— Я плашу, — жалісно сказав барон, витягаючи книжечку; він взяв із неї один із тих маленьких квадратних шматочків друкованого паперу, що їх видає банкірам банк; їх треба тільки заповнити цифрами й буквами, щоб зробити з них чеки на подавця.

— Не варто турбуватись, пане барон, — сказав Лушар, — я маю наказ стягти суму тільки золотом або сріблом. Заради вас я задовольнюсь банкнотами.

— К шорту! — скрикнув барон, — покажіть мені нарешті токументи.

Контансон подав три справи в синій обгортці; барон взяв їх, дивлячись на Контансона, і сказав йому на вухо:

— Ті краще п саропив, якпи попередив мене.

— Е, хіба я знав, що ви тут, пане барон? — відповів шпиг не зважаючи на те, чує його Лушар, чи ні. — Ви багато втратили, позбавивши мене свого довір’я. Вас обдирають, — додав цей глибокодумний філософ, знизуючи плечима.

— Се прафта, — сказав барон. — Ах, моя любонько, — скрикнув він до Естер, побачивши векселі, — фі жертфа шахливого шахрая! Справшнього негідника!

— Ах, це так, — сказала бідна Естер; — але він мене дуже любив!..

— Як пи я снав... я б опротестував судофий фірок фід фашого імені.

— Ви втрачаєте глузд, пане барон, — сказав Лушар, — є ще третій пред’явник.

— Так, — провадив барон, — є дретій прет’яфник... Той Серісе, що сафшди протестує проти уряду!

— В нещасті він дотепний, — сказав, усміхаючись, Контансон, — він каламбурить.

— Чи не напише пан барон пару слів своєму касирові? — сказав Лушар. — Я надішлю Контансона й відпущу людей. Час біжить, усім стане відомо...

— Ійти, Гондансон! — скрикнув Нюсінжен, — мій касир шиве на розі фулиця де Мадюрен і Аркат. Ось саписка, шоб фін пішов до ті Діле, або до Келлер, якщо в нас не снайдеться сто тисяш екю, бо ваші гроші фсі в панку. Отягайтесь, мій ангел, — сказав він до Естер, — фі фільні. Старі шінки непезпечніші, ніж молоті, — скрикнув він, глянувши на Азію...

— Піду посмішити кредитора, — сказала Азія, — він мені дасть грошей, щоб розважитись сьогодні. Не бам’ятайте лиха, пане парон!.. — додала Сент-Естев з жахливим реверансом.

Лушар узяв з рук барона документи і залишився з ним віч-на-віч у вітальні, куди через півгодини прийшов касир у супроводі Контансона. Естер з’явилась у чарівному, хоч і імпровізованому туалеті. Коли гроші були перераховані Лушаром, барон схотів розглянути документи; але Естер схопила їх котячим жестом і заховала в свій секретер.

— Що ви дасте на братву?.. — сказав Контансон Нюсінженові.

— Фі пули не туше шемний, — сказав барон.

— А моя нога!.. — скрикнув Контансон.

— Лушар, фі тасте сто франків Гондансонові з решти тисяшфранковик.

— Це туше гарний шінка! — казав касир баронові де Нюсінжену, виходячи з вулиці Тебу, — але вона коштує туше торого панові парону.

— Зберігайт таємницю! — сказав барон; Контансона й Лушара він теж просив про це.

Лушар пішов разом з Контансоном, але торговельного пристава затримала на бульварі Азія, яка чекала його.

— Судовий пристав і кредитор там у фіакрі, вони знемагають від нетерпіння! — сказала вона, — а є чим розговітись.

У той час, як Лушар рахував гроші, Контансон мав змогу розглянути клієнтів. Він помітив очі Карлоса, розпізнав форму лоба під перукою, яка здалась йому дуже підозрілою, він занотував номер фіакра, вдаючи цілковиту байдужість до всього, що тут відбувалось; Азія і Європа надзвичайно інтригували його. Він подумав, що барон — жертва надзвичайно спритних людей, тим більше, що Лушар, прохаючи нагороди за послуги, був напрочуд скромним. Нарешті той стусан Європи вразив його не в саму тільки гомілку.

— Цей удар тхне Сен-Лазаром, — подумав він, підводячись.

Карлос відпустив пристава, щедро заплативши йому, і сказав кучерові, даючи йому гроші:

— Пале-Рояль, до під’їзду.

— Ах, штукарі — сказав сам до себе Контансон, почувши наказ. — Тут щось є!..

Карлос приїхав у Пале-Рояль так швидко, що за ним не встигли б простежити. До того ж він пройшов крізь галерею по-своєму, найняв другий фіакр на площі Шато-д’О, наказавши:

— Пасаж Опери, з вулиці Пінон.

Через чверть години він входив у квартиру на вулиці Тебу. Побачивши його, Естер сказала:

— Ось ці фатальні папери!

Карлос взяв векселі, розглянув, потім пішов до кухні й спалив їх там.

— Штуку зіграно! — сказав він, показуючи триста десять тисяч франків, згорнутих у пачку, яку він витяг з кишені свого сюртука. — Оце, та ще ті сто тисяч франків, які поцупила Азія, дають нам змогу діяти.

— Боже! Боже! — скрикнула бідна Естер.

— От дурна, — сказав безжальний калькулятор, — будь явною коханкою Нюсінжена, і ти зможеш бачити Люсьєна; він друг Нюсінжена, я тобі не забороняю кохати його!

Естер помітила просвіток серед темряви свого життя й зітхнула з полегшенням.

— Європа, доню, — сказав Карлос, відводячи це створіння в куточок будуару, де ніхто не міг би розібрати ні слова з їх розмови, — Європа, я задоволений тобою.

Європа підвела голову і подивилась на цього чоловіка з виразом, який настільки змінив її зблякле обличчя, що Азія, побачивши цю сцену від дверей, де вона стояла на варті, спитала себе, що глибше: чи той інтерес, який зв’язував Європу з Карлосом, чй її власна відданість йому.

— Але це не все, доню. Чотириста тисяч франків для мене ніщо... Паккар передасть тобі фактуру на срібло приблизно на тридцять тисяч франків, на якій є помітки про часткове одержання за рахунок. Але наш ювелір Бідден, очевидно, мав витрати, завтра, напевне, буде оголошено про продаж наших меблів, заарештованих ним. Піди до Біддена, він живе на вулиці Арбр-Сек, він дасть тобі ломбардних квитків на десять тисяч франків. Ти розумієш: Естер замовила собі срібло, не заплатила за нього й заставила його; їй загрожує обвинувачення у шахрайстві. Отже, треба дати тридцять тисяч франків ювелірові і десять тисяч франків у ломбард, щоб викупити срібло. Разом сорок три тисячі франків з додатковими витратами. Це срібло дуже низькопробне, барон купить нове, ми видуримо в нього на це ще кілька тисяч франків. Ви винні кравчисі... скільки?

— Щось із шість тисяч франків, — відповіла Європа.

— Добре: якщо пані Августа хоче одержати гроші і зберегти клієнтку, вона повинна написати рахунок на тридцять тисяч франків за чотири роки. Така ж сама угода з модисткою. Ювелір Самюель Фріш, єврей з вулиці Сент-Авуа, дасть тобі розписки — ми нібито винні йому двадцять п’ять тисяч франків, і в нас, мовляв, було на шість тисяч франків ювелірних оздоб у ломбарді. Ми повернемо ювелірові дорогоцінності, в них буде половина фальшивих самоцвітів; отже, баронові не слід розглядати їх надто зблизька. Зрештою, ти примусиш нашого понтера викинути за тиждень ще сто п’ятдесят тисяч франків.

— Пані повинна мені трошки допомогти, — відповіла Європа; — поговоріть з нею, бо вона весь час немов запаморочена і примушує мене бути вигадливішою, ніж три автори разом в одній п’єсі.

— Якщо Естер почне придурюватись, ти мене попередиш, — сказав Карлос. — Нюсінжен мусить подарувати їй екіпаж і коней, вона схоче вибрати й купити все сама. Ви виберете того самого баришника й каретника, що постачав господареві, в якого працює Паккар. Ми матимемо чудових, дуже дорогих коней; через місяць вони почнуть кульгати, і ми їх замінимо.

— Можна ще витягти шість тисяч франків за допомогою рахунку від парфумера, — сказала Європа.

— О! — відказав він, похитуючи головою, — рухайтеся повільно, добивайтесь одної поступки за другою. Нюсінжен встряй у махінацію тільки рукою, а нам потрібна його голова. Мені треба, крім усього цього, п’ятсот тисяч франків.

— Ви зможете дістати їх, — відповіла Європа. — Пані стане поблажливою до цього гладкого йолопа, коли справа дійде до шестиста тисяч, і випросить у нього чотириста тисяч, щоб кохати його дужче.

— Слухай-но, доню, — сказав Карлос. — У той день, коли я одержу останню сотню тисяч франків, ти дістанеш з неї двадцять тисяч.

— Навіщо це може мені придатись? — сказала Європа, опускаючи руки, немов людина, якій існування здається неможливим.

— Ти могла б повернутись у Валансьєн, купити добру крамницю, стати чесною жінкою, якщо хочеш. Є різні смаки. Паккар теж думає про це часом; у нього чисті плечі, майже нічого на сумлінні, ви можете порозумітись, — відповів Карлос.

— Повернутись у Валансьєн!.. Чи подумали ви, пане? — скрикнула перелякана Європа.

Народившись у Валансьєні, в родині дуже бідних ткачів, Європа у сім років була послана на прядильну фабрику, де сучасна промисловість зловживала її фізичними силами, а порок передчасно зіпсував її; зваблена в дванадцять років, ставши матір’ю в тринадцять, вона зв’язалася із зовсім зіпсованими людьми. Їй довелося виступити свідком на суді присяжних з приводу вбивства. Шістнадцятирічна дівчина, під впливом залишків чесності й страху перед правосуддям, сприяла своїми свідченнями тому, що обвинуваченого засудили на двадцять років каторжних робіт. Цей злочинець, один із тих рецидивістів, в натурі яких закладена жахлива мстивість, сказав дівчинці в присутності суду:

— Через десять років рівно, Прюданс (Європу звали Прюданс Серв’єн), я повернусь, щоб “угробити” тебе, хоч би мене за це й “скосили”.

Голова суду намагався заспокоїти Прюданс Серв’єн, обіцяючи їй підтримку правосуддя; але бідолашне дівча до того перелякалось, що захворіло й залишалося понад рік у госпіталі. Правосуддя — це уявна істота, репрезентована колекцією індивідів, склад яких весь час поновлюється, і їх добрі наміри, так само, як і вони самі, дуже мінливі. Ні прокурорський догляд, ні суди не можуть запобігти злочинам, вони вигадані для того, щоб приймати їх вже вчиненими. З цього погляду превентивна поліція була б для країни благодіянням; але слово “поліція” лякає в наші часи законодавця, який розучився розрізняти зміст таких слів: управляти — адмініструвати — складати закони. Законодавець прагне того, щоб держава поглинула все, немов вона може діяти. Каторжник весь час думає про свою жертву і помститься саме тоді, коли правосуддя забуде про обох. Прюданс, зрозумівши інстинктивно, так би мовити, в загальних рисах ту небезпеку, що загрожувала їй, залишила Валансьєн і приїхала в сімнадцять років у Париж, щоб сховатись тут. Вона змінила чотири професії, найкращою з яких була професія статистки у маленькому театрі. Вона зустрілася з Паккаром і розповіла йому про свої поневіряння. Паккар, права рука Жака Коллена, його фанатичний прибічник, розказав своєму господареві про Прюданс; а той, коли йому стала потрібна рабиня, сказав до Прюданс:

— Коли ти служитимеш мені, як служать дияволу, я тебе визволю від Дюрю.

Дюрю — це і був той каторжник, той Дамоклів меч, що висів над головою Прюданс Серв’єн. Без цих подробиць багато критиків вважали б відданість Європи дещо фантастичною. Нарешті ніхто не зрозумів би того театрального ефекту, який справили наступні слова Карлоса.

— Так, дитино, ти можеш повернутись у Валансьєн... Стривай, читай-но!

І він передав їй газету за вчорашнє число, показавши пальцем таку замітку:

“Тулон. — Учора відбулась страта Жана-Франсуа Дюрю... Зранку гарнізон, і т. д.”

Прюданс випустила газету з рук, ноги її підломились під вагою тіла, вона оживала, бо, як сама вона казала, від того часу, коли почула загрозу Дюрю, вона була мертва.

— Бачиш, я додержав слова. Треба було чотири роки, щоб призвести Дюрю до страти, затягши його в пастку... Тепер, закінчивши тут моє завдання, ти будеш господинею в невеличкій торгівлі на батьківщині, з достатком у двадцять тисяч франків і одружишся з Паккаром, якому я дозволяю повернутись до чесноти, коли він піде у відставку.

Європа знов узяла газету й жадібними очима прочитала всі подробиці, які невтомно наводять газети протягом двадцяти років з приводу страти каторжників: урочисте видовище, духівник, що завжди вміє навернути покутника, старий злочинець, що напоумлює своїх колишніх поплічників, націлена артилерія, каторжник на колінах; далі банальні міркування, які нічого не змінюють у порядках каторги, де кишить вісімнадцять тисяч злочинів.

— Треба знову влаштувати тут Азію, — сказав Карлос.

Азія підійшла, нічого не розуміючи в пантомімі Європи.

— Щоб вона стала тут знову за кухарку, ви насамперед почастуєте барона таким обідом, якого він ніколи не їв; потім скажете, що Азія програла свої гроші й знову найнялась. Гайдука нам не треба: Паккар стане за кучера, кучери залишаються завжди на козлах, — до них там важко дістатись; шпигуни менше чіпатимуть його. Пані накаже йому носити пудровану перуку, трикутній капелюх грубого фетру з галунами — це його змінить; крім того, я його загримую.

— У нас будуть слуги? — спитала Азія, скошуючи очі.

— У нас будуть чесні люди, — відповів Карлос.

— Всі вони недоумкуваті! — зазначила мулатка.

— Якщо барон найме будинок, то у Паккара є приятель, що може бути швейцаром, — провадив Карлос. — Нам треба буде тільки лакея й мийницю посуду, ви зможете стежити за двома чужими...

У ту хвилину, коли Карлос збирався вийти, з’явився Паккар.

— Не йдіть, на вулиці народ, — сказав гайдук.

Ці прості слова були страшні. Карлос пішов у кімнату Європи, і залишався там, поки не прийшов по нього Паккар; він найняв фіакр, що заїхав у двір. Карлос спустив завіси, і поїхав так швидко, що угнатись за ним було неможливо.

Приїхавши в передмістя Сент-Антуан, він вийшов за кілька кроків від біржі візників, пішов туди пішки і повернувся на набережну Малаке, уникнувши, таким чином, надто цікавих очей.

— Ось глянь, дитино, — сказав він Люсьєнові, показуючи йому чотири сотні тисячних банкнот, — сподіваюсь, що можна внести в рахунок плати за землю Рюбампре. З цієї суми ми ризикнемо сотнею тисяч. Тільки що пустили омнібуси, парижани захопляться цією новиною; через три місяці ми потроїмо наш капітал. Я розуміюсь у цій справі: щоб пустити в хід акції, треба дати прекрасний дивіденд на капітал... це оновлена ідея Нюсінжена. Повертаючи собі землі Рюбампре, ми сплатимо не все зразу. Ти підеш до де Люпо, попросиш його рекомендувати тебе особисто одному повіреному, на ім’я Дерош, світовому крутію, до якого ти підеш у контору. Ти скажеш йому поїхати в Рюбампре, вивчити місцевість; ти запропонуєш йому двадцять тисяч франків гонорару, якщо він зуміє, купивши тільки на вісімсот тисяч франків землі навколо руїн замку, забезпечити тобі тридцять тисяч ренти.

— Як ти крокуєш! Все далі й далі!

— Я скрізь крокую. Та облишмо жарти. Ти обернеш сто тисяч екю на облігації державної скарбниці, щоб не втрачати процентів; можеш залишити їх Дерошу, він настільки чесний, наскільки й шахрай... Зробивши це, вирушай в Ангулем, добийся в сестри та її чоловіка згоду, щоб вони взяли на себе невеличку офіціозну брехню. Хай твої родичі скажуть, що вони тобі дали шістсот тисяч франків, щоб полегшити твоє одруження з Клотильдою де Гранльє, в цьому немає нічого безчесного.

— Ми врятовані! — скрикнув Люсьєн у захопленні.

— Так, ти врятований! — відповів Карлос. — Але тільки тоді, коли вийдеш із церкви св. Фоми Аквінського з Клотильдою як дружиною...

— Чого ж ти боїшся? — спитав Люсьєн, здавалося, сповнений цікавості до свого порадника.

— За мною стежать... Мені треба вдавати справжнього священика, а це дуже нудно! Чорт позбавить мене своєї протекції, побачивши мене з требником під пахвою.

У цей час барон де Нюсінжен, під руку зі своїм касиром, підійшов до дверей свого дому.

— Я туше поюсь, — сказав він ввіходячи, — що зропив богану... спрафу... Та ба! Ми своє фізьмемо!..

— На нещастя, пан парон насфав сфоє ім’я, — відповів добрий німець, який турбувався тільки про зовнішні речі.

— Так, моя офісіальна коханка пофинна мати станофище, гітне мене, — відповів цей Людовик XIV банківського світу.

Певний того, що рано чи пізно він оволодіє Естер, барон знову став тим самим великим фінансистом, яким був. Він знову так увійшов у керування справами, що його касир, побачивши його другого ранку о шостій годині в кабінеті за перевіркою цінностей, потер собі руки.

— Рішуче, пан парон зропив економію за остання ніш, — сказав він з усмішкою справжнього німця — наполовину хитрою, наполовину недоумкуватою.

Якщо багатії, подібні баронові де Нюсінжену, мають більше шансів, ніж інші, втрачати гроші, вони, разом з тим, частіше мають нагоду заробляти, навіть тоді, коли віддаються своїм примхам. Хоч фінансова політика славетного банку Нюсінжен описана в іншому місці[67], слід, проте, зазначити, що такі величезні багатства не набуваються, не складаються, не збільшуються, не зберігаються під час комерційних, політичних і промислових революцій наше доби без того, щоб не відбулось величезних утрат капіталу або, якщо хочете, величезних оподаткувань приватного капіталу... Дуже мало нових цінностей вливається в загальну скарбницю світу. Всяке нове нагромадження становить нову нерівність у загальному розподілі. Держава повертає те, що вона стягає, але який-небудь банк Нюсінжен, забравши щось, залишає його собі. Цей зрадницький удар не карається законом з тих самих причин, з яких Фридрих II був би Жаком Колленом або Мандреном[68], якби замість оперувати провінціями за допомогою боїв, він працював, як контрабандист, або оперував рухомим майном. Примушувати європейські держави укладати позики на двадцять чи десять процентів, заробляти ці десять або двадцять процентів на громадських капіталах, широко стягати гроші з промислових підприємств, захоплюючи сировину, простягати підприємцеві рятівний канат, щоб підтримати його на поверхні, поки витягнуть його задушене підприємство, — кінець-кінцем, всі ці виграні грошові бої і становлять високу фінансову політику. Звичайно, при цьому банкір, як і завойовник, ризикує, але так мало людей, спроможних брати участь у таких боях, що овець усе це не стосується: ці великі справи розв’язуються між пастухами. Отже, оскільки “екзекутовані” (термін, вживаний на жаргоні біржі) самі завинили тим, що хотіли надто багато заробити, їх нещастя, спричинене комбінаціями різних Нюсінженів, викликає дуже мало співчуття. Нехай спекулянт пустить собі кулю в лоб, біржовий маклер утече, нотаріус розорить сотню родин, — а це гірше ніж убити людину, нехай банкір оголосить себе банкротом, — усі ці катастрофи забуваються в Парижі за кілька місяців і їх скоро вкривають немов морські брижі цього великого міста. Величезні капітали різних Жак-Керів, Медичі, Анго з Дієппа, Оффреді з Ла-Рошелі, Фуггерів, Тьєполо, Корнерів були в свій час чесно набуті через привілеї, до яких спричиняло незнання джерел усіх коштовних товарів, але тепер географічна освіта так поширилася серед мас, конкуренція настільки обмежила зиск, що всяке раптове збагачення є наслідком або випадку чи винаходу, або законної крадіжки. Розбещена скандальними прикладами, дрібна торгівля, зокрема за останні десять років, відповіла на зрадництво великої торгівлі підлими замахами на сировину. Скрізь, де застосовується хімія, не п’ють більше вина, отже, виноробство занепадає. Щоб уникнути акцизу, продають фальсифіковану сіль. Суди налякані цією загальною нечесністю. Одне слово, французька торгівля є підозрілою в очах цілого світу; Англія теж деморалізується. Причина лиха полягає в нас у політичному законодавстві. Хартія оголосила царство грошей, отже, успіх стає найвищим мірилом атеїстичної доби. Тому зіпсованість вищих сфер, при всьому блискові успіху та зовнішній пристойності мотивацій, незмірно підліша, ніж тривіальна і майже особиста розбещеність нижчих сфер, що їх деякі риси надають цьому оповіданню трагічного, якщо хочете, комізму. Уряд, що боїться всякої нової думки, вигнав з театру елементи злободенного комізму. Буржуазія, менш ліберальна, ніж Людовик XIV, тремтить, чекаючи свого “Весілля Фігаро”, забороняв грати політичного “Тартюфа” і, звичайно, не дозволила б тепер грати “Тюркаре”, бо Тюркаре став владарем. Відтоді комедія переходить в оповідання, і книга стає хоч не такою швидкою, але певнішою зброєю поетів.

Цього ранку серед візитів відвідувачів, серед наказів, серед кількахвилинних нарад, що роблять кабінет Нюсінжена чимось на зразок фінансового трибуналу, один з маклерів повідомив його про зникнення одного з найспритніших, найбагатших членів цього товариства, Жака Фалле, брата Мартіна Фалле і спадкоємця Жюля Демаре. Жак Фалле був офіційним маклером фірми Нюсінжен. У згоді з дю Тільє і Келлерами барон з такою бездушністю підготував банкрутство цього чоловіка, немов ішлось про те, щоб заколоти ягня на пасху.

— Фін не міг удриматись, — спокійно відповів барон.

Жак Фалле зробив величезві послуги ажіотажеві. Під час кризи, кілька місяців тому, вів врятував становище сміливим маневруванням. Але чекати вдячності від біржових хижаків — хіба ж це не однаково, що намагатись розжалобити взимку українських вовків?

— Бідолаха! — відповів маклер, — він майже не думав про такий кінець і обставив будиночок для своєї коханки на вулиці Сен-Жорж, витративши на картини й меблі півтораста тисяч франків. Він так любив пані Валь-Нобль!.. Та ось вона змушена все це кинути... Там усе взято на борг.

“Туше топре, — сказав сам до себе Нюсінжен, — ось нагода фідшкотувати мої втрати минулої ноші...” Так фін нішого не сплатив? — спитав він у маклера.

— Е! — відповів маклер, — де той нечемний постачальник, який не дав би в кредит Жакові Фалле? Здається, там повний льох добірних вин. Між іншим, будинок продається, Фалле думав його купити. Умова на його ім’я. Яка дурість! Срібло, меблі, вина, карета, коні, все піде дешево, а що матимуть з цього кредитори?

— Брийдіть сафтра, — сказав Нюсінжен. — Я піту подифіться на фсе, і коли не путе оголошено банкрутстфо, трепа влаштувати фсе са сгодою, я фам торучу бропонуфати помірну ціну са ці меплі, і скласти угоду...

— Це можна прекрасно влаштувати, — сказав маклер. — Підіть зараз же туди, ви там побачите одного з компаньйонів Фалле і постачальників, що бажають закріпити за собою переважне право; але у Валь-Нобль усі їх рахунки на ім’я Фалле.

Барон де Нюсінжен негайно послав одного зі службовців до свого нотаріуса. Жак Фалле казав йому про цей будинок, який коштував щонайбільше шістдесят тисяч франків, і він схотів негайно стати його власником, щоб скористатися з привілеїв найму.

Касир (чесна людина!) прийшов довідатись, чи втратив його господар що-небудь на банкрутстві Фалле.

— Нафпаки, мій топрий Вольфганг, я поферну сопі сто тисяш франків.

— Як же це?

— Е, я матиму пудиночок, що його сей підолах Валле готував тля своєї коханки сілий рік. Я куплю фсе, забропонуфафши п’ятдесят тисяш франків кредиторам, а пан Гаржо, мій нотаріус, отершить мій наказ про пудинок; адже господар у скруті... Я це снав, але моя голофа пула не моя. Скоро моя пожестфенна Есдер пуде жити в нефелишкому балаці... Валле мені показував; се спрафшнє дифо, і са тфа кроки сфідси... Се мені якраз пітхотить.

Банкрутство Фалле примусило барона піти на біржу, але він не міг, ідучи з вулиці Сен-Лазар, не пройти вулицею Тебу; він і так уже страждав, не бачивши кілька годин Естер, йому хотілося, щоб вона завжди була біля нього.


Бариш, який він думав одержати від пожитків свого маклера, надзвичайно полегшував для нього вагу вже втрачених чотирьохсот тисяч франків. Захоплений думкою сповістити “сфого ангела” про переїзд з вулиці Тебу на вулицю Сен-Жорж, де вона буде в “невелишкому балаці” і де спогади вже не будуть заважати їх щастю, — він не чув землі під собою, йшов, наче юнак, і був сповнений юнацьких мрій. На повороті вулиці Труа-Фрер, серед своїх мрій, він побачив Європу, що йшла до нього серединою бруку зі збентеженим виразом.

— Кути ти йтеш? — спитав він.

— Ах, пане, я йшла до вас. Ви мали рацію вчора! Я тепер розумію, що краще було бідолашній пані піти в тюрму на кілька днів. Та хіба ж розуміються жінки у фінансових справах?.. Коли кредитори пані дізнались, що вона повернулась додому, всі вони на неї кинулись, як на здобич... Вчора о сьомій вечора, пане, наліпили жахливу об’яву про продаж її меблів у суботу... Та це ще нічого... Але пані, в якої таке добре серце, в свій час допомогла тому страховищу, знаєте?

— Який страховиш?

— Та тому ж, якого вона кохала, тому д’Естурні; ах, це був чарівний хлопець; він грав, от і все.

— Фін грав з міченими картами.

— Ну, що ж з того, а ви?.. — сказала Європа. — Що ви робите на біржі? Та стривайте, я розкажу. Одного разу, щоб не дати Жоржеві, як він казав, пустити собі кулю в лоб, вона заставила в ломбарді все своє срібло, свої самоцвіти, за які ще не було заплачено. Тепер, дізнавшись, що вона щось сплатила одному з кредиторів, усі прийшли й зчинили галас... Загрожують виправною тюрмою... Ваш ангел на лаві підсудних!.. Хіба від цього не стане дибом перука, а не саме тільки волосся?.. Вона вмивається слізьми, говорить, що в річку кинеться... О, вона кинеться!..

— Коли я піту то фас, брощай, піржа! — скрикнув Нюсінжен. — А се немошливо, шоб я не пішов туди, бо я там щось фіграю тля неї... Ійти, саспокій її: я сплачу її борги, я брийту до неї о шетвертій готині. Але, Ішені, скаши їй, шоб фона мене трошки кохала...

— Як то так — трошки? — дуже!.. Стривайте, пане, тільки щедрістю можна завоювати жіноче серце... Звичайно, ви вберегли б якусь сотню тисяч франків, якби вона пішла у в’язницю, але ніколи її серце не було б вашим... Як вона мені казала: “Ежені, він був такий великодушний, такий щедрий... Це прекрасна душа!”

— Фона сказала се, Ішені? — скрикнув барон.

— Так, пане, мені самій.

— На ось, фізьми десять луіторів.

— Дякую... Але вона в цю хвилину плаче, плаче з учорашнього дня так, як свята Магдаліна наплакала б за цілий місяць... Ваша кохана в розпачі, і це через борги, які не вона зробила! О, ці чоловіки! Вони обдирають жінок так, як жінки обдирають старих. Їй-богу!

— Фони фсі такі... заборговуються! Ах, ніколи не сліт заборговуватись... Хай фона пільше нічого не підписує. Я блачу, але якщо фона ше рас підпише... я...

— Ну, то що ж ви тоді зробите? — задерикувато спитала Європа.

— Поше мій! Я не маю ніякої флади нат нею... Я пуду керуфати її маленькими дільцями... Ійти, ійти, фтішай її, і скажи їй, шо шерес місясь фона пуде шити в нефелишкому балаці.

— Ви вмістили, пане барон, капітал на високих процентах у серце жінки! Стривайте! Я бачу, що ви помолодшали; я тільки покоївка, але я часто бачила таке явище... Це від щастя!.. Щастя дає якийсь відблиск... Якщо ви мали якісь витрати, не шкодуйте, ви побачите, що це дасть зиск. Насамперед, я сама казала пані: вона була б найостаннішою з останніх шльондрою, якби не покохала вас, бо ви її врятували з пекла... Та коли в неї не буде більше турбот, ви взнаєте, що то за жінка. Між нами кажучи, я можу вам признатись, — тієї ночі, коли вона стільки плакала ... та що ви хочете! Нам дорога повага чоловіка, якай буде утримувати нас... вона не наважилась розказати вам це все... хотіла втекти.

— Фтекти! — скрикнув барон, переляканий цією думкою. — Але піржа! Піржа! Йти, йти, я не сайду... але шоб я побачив піля фікна... се надасть мені батьорість...

Естер усміхнулась панові де Нюсінжену, коли він проходив мимо будинку, і він попрямував важкими кроками далі, кажучи собі:

— Це ш ангел!

Ось як Європа взялась до того, щоб досягти неможливого. Близько пів на третю Естер закінчила свій туалет, немов чекала Люсьєна; вона була чарівна. Побачивши її такою, Прюданс сказала, дивлячись у вікно:

— Ось пан!

Бідна дівчина кинулась, чекаючи Люсьєна, і побачила Нюсінжена.

— Ах, як ти болісно мене вражаєш! — сказала вона.

— Не було іншого способу примусити вас удати, ніби ви цікавитесь цим бідолашним стариганем, що сплатить усі ваші борги; адже, нарешті, всі вони будуть сплачені.

— Які борги? — скрикнуло це створіння, думаючи тільки про те, щоб утримати те кохання, яке відганяли від неї грізні руки.

— Ті, що пан Карлос наробив пані.

— Як? Уже ж заплачено майже чотириста п’ятдесят тисяч франків! — скрикнула Естер.

— У вас іще є боргів на півтораста тисяч франків. Але барон усе це прекрасно сприйняв... він вас візьме звідси, оселить вас у “нефелишкому балаці”. Та що! Ви не такі вже нещасні! На вашому місці, я, задовольнивши Карлоса, примусила б барона подарувати мені будинок і ренту. Пані, звичайно, найкрасивіша жінка, яку я тільки бачила, і найпринадніша, але хіба багато треба, щоб змарніти? Я була свіжа й гарна, та ось бачите... Мені двадцять три роки, майже стільки, як і пані, а мені дали б на десять років більше... Досить захворіти... Ну, а коли маєш у Парижі будинок і ренту, нема чого боятись кінчити на вулиці.

Естер не слухала Європи — Ежені — Прюданс Серв’єн. Отже, воля цієї людини, обдарованої генієм спокуси, знов занурила Естер у бруд, з тією ж силою, з якою витягла її звідти. Ті, кому відоме безмежне кохання, знають, що не можна відчувати його втіх без того, щоб не набути його чеснот. Після сцени в своїй халупі на вулиці Ланглад, Естер зовсім забула своє колишнє життя. Вона жила до цього часу дуже чеснотливо, замкнувшись у своїй пристрасті. Отже, щоб уникнути перешкод, досвідчений спокусник зумів так підготувати все, що бідній відданій дівчині залишалось тільки погоджуватись на шахрайства вже здійснені або що мають здійснитись. Виявляючи вищість спокусника, ця хитрість показує, яким способом він підкорив Люсьєна. Створити грізну потребу, вирити підкоп, заповнити його порохом і в критичний момент сказати співучасникові: “Кивни тільки головою, і все полетить у повітря”. Колись Естер, пройнята властивою куртизанкам мораллю, вважала всі ці штуки такими природними, що поважала тільки тих своїх приятельок, які вміли примусити чоловіка витрачатись. Розтринькані достатки — це немов почесні відзнаки для цих створінь... Карлос не помилився, покладаючись на спогади Естер. Всі ці воєнні хитрощі, стратегеми, тисячу разів використані не тільки такими жінками, а й марнотратниками, не бентежили Естер. Бідолашна дівчина відчувала тільки своє падіння. Вона кохала Люсьєна, а ставала визнаною коханкою барона де Нюсінжена: в цьому полягало для неї все. Нехай лжеіспанець бере гроші в заставу, нехай Люсьєн споруджує будівлю свого щастя з каміння могили Естер, нехай єдина ніч насолоди коштує старому банкірові більше або менше тисячофранкових білетів, нехай Європа витягне з нього кілька сот тисяч франків більш-менш геніальними способами, — все це ніяк не цікавило закохану дівчину. Та ось сум, що гриз їй серце: вона бачила себе протягом п’яти років чистою, як ангел! Вона кохала, була щаслива, не вчинила найменшої зради; і це прекрасне чисте кохання мало забруднитись. Її розум не протиставляв цього прекрасного безвісного життя майбутньому огидному існуванню. Це не було в ній ні розрахунком, ні поезією, вона тільки відчувала невиразне почуття безмежної сили: з білої ставала вона чорною, з чистої — нечистою, з благородної — підлою. Ставши за власним бажанням горностаєм, вона не могла знести цього морального забруднення. Отже, коли барон почав загрожувати своїм коханням, їй спало на думку кинутись у вікно. Крім того, Люсьєна вона любила безмежно, так, як дуже рідко жінка кохає чоловіка. Жінки, що запевняють у своєму коханні, що самі вірять у своє кохання — танцюють, вальсують, кокетують з іншими чоловіками, чепуряться для світу, шукають там захоплених поглядів; але Естер виконала без жодної жертви чудеса справжнього кохання. Вона кохала Люсьєна протягом шести років, як кохають актриси й куртизанки, що, вивалявшись у бруді й багні, жадібно прагнуть благородства, відданості справжнього кохання, виявляючи його виключність (чи не слід створити нове слово, щоб відтворити ідею, яка так мало реалізується?). Народи, що зникли, Греція, Рим і Схід, завжди позбавляли жінку волі; жінка, що любить, повинна була б сама себе позбавити волі. Отже, зрозуміло, що, виходячи з фантастичного палацу, де відбулося це свято, ця поема, щоб увійти в “нефелишкий балац” холодного старого, Естер переживала щось подібне до морального захворювання. Залізна рука штовхнула її по пояс у безчестя, перш ніж вона змогла подумати; але ці два дні вона думала, і серце її проймав смертельний холод.

Почувши слова “кінчити на вулиці”, вона схопилась і сказала:

— Кінчити на вулиці?.. Ні, краще кінчити в Сені...

— В Сені?.. А пан Люсьєн?.. — сказала Європа.

Це єдине слово примусило Естер знов сісти в крісло; вона залишалася, втупивши очі в квітку на килимі, і сльози її немов висихали від вогню, що палав у її голові! О четвертій годині Нюсінжен побачив свого ангела, заглибленого в той океан думок і рішень, по якому плавають жіночі душі і з якого вони виринають за допомогою слів, незрозумілих для того, хто не бував з ними в такому плаванні.

— Розглатьте фаш лоп, моя кразуне! — сказав їй барон, сідаючи біля неї. — Фі фше не матимете поргів... я умофлюсь з Ішені і фі шерес місяць покинете цю кфартиру, щоб переїхати в нефелишкий балац... О, гарненька рушка!.. Тайте, я поцілую. (Естер дозволила взяти руку, як собака дає лапку.) — Ах, фі таєте рушку, але не зерце... а я кохаю зерце...

Це так щиро було сказано, що бідна Естер глянула на старого з виразом глибокого жалю; він майже розгубився від цього погляду. Закохані, так само як мученики, почувають себе братами в муках. Ніхто в світі не розуміє так одне одного, як люди, що однаково страждають.

— Бідний! — сказала вона, — він кохає!

Почувши ці слова і невірно їх зрозумівши, барон зблід, кров закипіла йому в жилах, він немов дихав райським повітрям. У таких літах мільйонер ладен заплатити за подібне почуття стільки золота, скільки зажадає жінка.

— Я люплю фас, як сфою дочку!.. — сказав він, — і пошуваю тут, — провадив він, поклавши руку на серце, — шо я не мошу пачити фас інакше як шаслифою.

— Якби ви згодились бути мені тільки за батька, я вас дуже любила б, ніколи не покинула б, і ви побачили б, що я не погана жінка, не продажна, не корислива, як вам тепер здається.

— Фі зропили маленькі турниці, — провадив барон, — як усі гарненькі шінки, ось і фсе. Облишмо цю розмофу. Наша збрава — саропляти грошей тля вас... Будьте шасливі: я згоден бути фашим патьком кілька тнів, я розумію — фам треба сфикнути до мого нешасного фігура.

— Правда? — скрикнула вона і в ту мить скочила йому на коліна, охопила його шию рукою й пригорнулась до нього.

— Брафта, — відповів він, намагаючись викликати усмішку на своєму обличчі.

Вона поцілувала його в лоб, повіривши в неймовірну угоду: залишатись чистою й бачитися з Люсьєном. Вона так пестила банкіра, що в ній ожила Торпіль. Зачарований старий обіцяв залишатись батьком протягом сорока днів. Ці сорок днів були потрібні, щоб купити і обладнати будинок на вулиці Сен-Жорж. Вийшовши на вулицю і йдучи додому, барон казав собі:

— Я таки турило!

Справді, бувши дитиною в присутності Естер, без неї він знов ставав хижаком, зовсім подібно до того, як Картяр[69] кожного разу, коли в нього не було жодного су, закохувався в Анжеліку.

— Півмільйона, і ше не снай, яка її нога, це фше санатто турно; але ніхдо, на шастя, не вснає цього, — казав він через три тижні.

І він вирішував покінчити з жінкою, яку так дорого купив. Але в присутності Естер він витрачав весь час, який міг їй приділити, на те, щоб спокутувати брутальність першого знайомства.

— Я не мошу, — казав він їй в кінці місяця, — пути завшди патьком.

У кінці грудня 1829 року, напередодні переселення Естер у маленький будинок на вулиці Сен-Жорж, барон попросив дю Тільє привести туди Флоріну, щоб вона оглянула, чи все відповідає багатству Нюсінжена, чи були втілені слова “нефелишкий балац” тими художниками, яким доручили зробити цю клітку гідною пташки. Всі новинки, визнані розкошами перед революцією 1830 року, робили цей будинок зразком гарного смаку. Грендо, архітектор, бачив у ньому найкращий витвір свого мистецтва декоратора. Сходи, оздоблені мармуром, ліпні прикраси, тканини, помірно застосована позолота, якнайдрібніші деталі, — так само як і великі речі, перевершували все, що доба Людовика XV залишила Парижу в цьому дусі.

— Оце моя мрія — такий будинок і чеснота! — сказала Флоріна, усміхаючись. — А для кого ж це ти так витрачаєшся? — спитала вона Нюсінжена. — Чи не для якої-небудь діви, що злетіла з неба?

— Це шінка, що пітноситься тути сноф, — відповів барон.

— Отже, ти граєш роль Юпітера, — відповіла актриса. — Коли ж ми її побачимо?

— О! В день, коли справлятимуть входини! — вигукнув дю Тільє.

— Не раніж... — сказав барон.

— Треба буде як слід почиститись, зашнуруватись, причепуритись, — провадила Флоріна. — Е, ото вже завдадуть жінки клопоту своїм кравцям і перукарям перед цим днем!.. А коли ж саме?

— Я не госпотар.

— Ото, видно, жінка!.. — скрикнула Флоріна. — Ах, як би мені хотілось побачити її!..

— І мені теш, — наївно відповів барон.

— Як! Жінка, будинок, меблі — все буде нове?

— Навіть банкір, — сказав дю Тільє, — бо ж мій друг здається мені зовсім молодим.

— Доведеться йому, — сказала Флоріна, — хоч на хвилинку стати двадцятирічним.

З перших днів 1830 року всі в Парижі говорили про пристрасть Нюсінжена і про казкові розкоші його будинку. Бідолашний банкір, виставлений напоказ, висміюваний, розлючений, як це легко уявити, поєднав тоді в своїй голові волю фінансиста із шаленою пристрастю, що сушила йому серце. Він хотів, справляючи входини, скинути одяг благородного батька і відшкодувати собі за стільки жертв. Все ще зазнаючи поразки від Торпіль, він вирішив вести справу про свій шлюб через листування, щоб одержати від неї власноручно підписане зобов’язання. Адже банкіри вірять тільки векселям. Отже, біржовий хижак встав рано в один із перших днів того року, замкнувся в кабінеті й почав складати такий лист, написаний гарною французькою мовою, бо якщо він погано вимовляв, то писав прекрасно:


“Люба Естер, квітка моїх думок і єдине щастя мого серця! Говорячи вам, що я люблю вас, як дочку, я обманював вас і себе самого. Я тільки хотів висловити вам святість свого почуття, не схожого ні на яке з тих почуттів, що їх переживали люди, по-перше — тому, що я старий, по-друге — тому, що я ніколи не кохав. Моя любов до вас така, що якби ви коштували мені всього мого багатства, я кохав би вас не менше. Будьте справедливі: більшість чоловіків не побачили б у вас ангела; а я ніколи не заглядав у ваше минуле. Я люблю вас водночас і так, як свою дочку Августу, єдину мою дитину, і так, як я любив би свою дружину, якби тільки дружина змогла любити мене. Якщо успіх — єдине виправдання для закоханого старого, то спитайте себе, чи не граю я смішну роль. Я зробив з вас утіху, радість своєї старості. Ви знаєте, що до самої моєї смерті ви будете щасливі, як тільки може бути щаслива жінка, знаєте також, що після моєї смерті ви будете досить багаті, щоб вашій долі заздрило багато жінок. В усіх угодах, які я укладаю з того часу, як мав щастя розмовляти з вами, ваша частка відраховується насамперед, і ви маєте свій рахунок у банку Нюсінжен. Через кілька днів ви ввійдете в будинок, який, рано чи пізно, буде вашим, якщо він вам сподобається. Що ж, чи будете ви й там приймати мене, як батька, чи, може, я стану нарешті щасливим?.. Пробачте мені, що пишу вам з такою відвертістю; але у вашій присутності я втрачаю сміливість і занадто відчуваю, що ви моя владарка. У мене немає наміру образити вас, мені тільки хочеться розповісти вам, як я страждаю і як тяжко чекати в моєму віці, коли кожен день забирає в мене надії й утіхи. Делікатність моєї поведінки гарантує, зрештою, щирість моїх намірів. Чи діяв я хоч раз, як кредитор? Ви — як фортеця, а я чоловік не молодий. На мої ремствування ви відповідаєте, що йдеться про ваше життя і, слухаючи вас, я починаю вірити цьому. Але дома я знову поринаю в найпохмуріший смуток і в сумніви, що знеславлюють і вас, і мене. Ви здались мені такою ж доброю, як і прекрасною, але вам подобається спростовувати мої переконання. Міркуйте самі! Ви кажете, що плекаєте в своєму серці пристрасть, жорстоку пристрасть, і не хочете назвати мені людини, яку ви кохаєте... Чи це природно? Ви зробили з досить сильної людини людину нечувано слабку!.. Бачите, до чого я дійшов! Через п’ять місяців я змушений запитувати вас, яке майбутнє готуєте ви моїй пристрасті. Треба ще знати, яку роль гратиму я на відкритті вашого дому! Гроші для мене ніщо, коли йдеться про вас; я не буду таким дурним, щоб вихвалятись цією байдужістю до них; але, якщо кохання моє безмежне, то багатство моє обмежене, і я потребую його тільки для вас. Так ось, якби віддавши вам усе що маю, я міг би, злидар, добитись вашої приязні, я б волів бути злидарем, аби ви мене кохали, ніж багатим і зневаженим. Ви змінили мене так, люба моя Естер, що ніхто мене не впізнає: я заплатив десять тисяч франків за картину Жозефа Брідо, бо ви мені сказали, що він талановитий і невизнаний художник. Нарешті, я даю всім жебракам, яких зустрічаю, по п’ять франків заради вашого імені. Чого ж просить нещасний старий, що розглядає себе, як вашого боржника, коли ви йому робите честь прийняти що-небудь від нього?.. Він хоче тільки надії, але якої надії, Боже великий! Чи не є це певність, що від вас буде одержано тільки те, що візьме моя пристрасть? Але вогонь мого серця допоможе вашим жорстоким обманам. Ви бачите, що я готовий виконати всі умови, які ви поставите перед моїм щастям, моїми рідкими втіхами; але принаймні скажіть, що в той день, коли ви вступите у володіння вашим домом, ви приймете серце й рабську службу того, хто залишається до кінця життя

вашим рабом

Фредеріком де Нюсінженом”.


— Е, він мені набридає, цей горщик з мільйонами! — скрикнула Естер, що знову стала куртизанкою.

Вона взяла аркушик паперу й списала його весь відомою фразою, що стала прислів’ям на славу Скріба[70]:

“Візьміть мого ведмедя”.

За чверть години Естер, пройнята докорами сумління, написала такого листа:


“Пане барон!

Не звертайте найменшої уваги на лист, що ви отримали від мене: я вдалася до дурощів мого юнацтва: пробачте ж, пане, бідній дівчині, яка повинна бути рабою. Ніколи я так не відчувала усієї огидності свого становища, як з того дня, коли була передана вам. Ви заплатили, я вам винна саму себе. Немає нічого священнішого, ніж борг безчестя. Я не маю права збанкрутувати, кинувшись у Сену. Завжди можна було б сплатити борг тією жахливою монетою, що має вартість тільки з одного боку: отже, я буду до ваших послуг. Я хочу однією ніччю заплатити всю суму, внесену на мій рахунок до цієї фатальної хвилини, і я певна, що одна моя година варта мільйонів тим більше, що вона буде єдина й остання. Цим ми поквитаємось, і тоді я зможу залишити життя. Чесна жінка має надію піднятись після падіння, але ми, ми падаємо занадто низько. Отже, моє рішення таке непохитне, що я прошу вас зберегти цей лист, як свідчення про причину смерті тієї, хто на один день буде вашою служницею

Естер”.


Тільки-но цей лист був надісланий, Естер пошкодувала. Через десять хвилин вона написала третього листа. Ось він:


Вибачте, любий барон, це знову я. Я не хотіла ні глузувати з вас, ні образити вас; я тільки хочу, щоб ви поміркували над такими простими словами: якщо ми залишимось у стосунках батька й дочки, ви матимете малу, але тривалу втіху; якщо ж ви зажадаєте виконання умови, вам доведеться мене оплакувати. Більше не буду докучати вам: день, коли ви виберете втіху замість щастя, буде для мене останнім.

Ваша дочка Естер”.


Від першого листа барона пройняло тією холодною люттю, від якої мільйонери вмирають; він глянув у дзеркало, подзвонив.

— Ношну фанну! — крикнув він новому своєму лакеєві.

У той час, коли він приймав ножну ванну, надійшов другий лист; прочитавши його, він знепритомнів. Мільйонера перенесли в ліжко. Коли він опритомнів, пані де Нюсінжен сиділа біля ліжка.

— Дівчина має рацію! — сказала вона. — Навіщо ви хочете купувати кохання?.. Хіба воно продається на ринку? Покажіть, що ви писали.

Барон дав їй кілька чернеток; пані де Нюсінжен прочитала їх, усміхаючись. Надійшов третій лист.

— Це дивна дівчина! — скрикнула баронеса, прочитавши останній лист.

— Шо ропити, бані? — спитав барон у своєї дружини.

— Чекати.

— Чекати! — відповів він, — брирода пезжалісна...

— Заждіть, любий, — сказала баронеса, — ви, нарешті, почали чудово ставитись до мене, я дам вам добру пораду.

— Фі топра шінка!.. — сказав він. — Ропіть порги, я плашу.

— Те, що трапилося з вами, коли ви одержали листи від цієї дівчини, зворушує жінку більше, ніж витрачені мільйони, чи ніж будь-які прекрасні листи; подбайте про те, щоб вона про це дізналась стороною, можливо, що ви оволодієте нею. Але... не бійтесь, вона від цього не помре, — сказала вона, оглянувши свого чоловіка з голови до п’ят.

Пані де Нюсінжен зовсім не знала натури куртизанки.

“Яка бані де Нішінген росумна”, — сказав сам до себе барон, коли дружина вийшла.

Але що більше він захоплювався тонкістю поради, яку тільки що дала йому дружина, то менше міг він уявити собі, як скористатись нею; і він не тільки здавався дурним, але й казав це сам собі.

Придуркуватість фінансиста, хоч вона й стала майже прислів’ям, все ж тільки відносна. З дарами нашого розуму справа така сама, як і з тілесними здібностями. Сила танцюриста — в ногах, коваля — в руках; ринковий носій вправляється в носінні тяжкого, співак працює над своєю гортанню, піаніст зміцнює кисть руки. Банкір звикає комбінувати справи, аналізувати їх, рухати інтереси, так само, як автор водевілів навчається комбінувати ситуації, аналізувати сюжети, придумувати персонажів. Від барона де Нюсінжена не слід вимагати дотепної розмови, так само, як від розуму математика не слід жадати поетичних образів. Чи багато припадає на епоху таких поетів, які одночасно були б і прозаїками або виявляли дотепність у життєвій практиці, як пані Корнюель[71]? Бюффон був важкодум, Ньютон ніколи нікого не любив, лорд Байрон любив тільки себе самого, Руссо був похмурий і мало не божевільний, Лафонтен — неуважний. Рівномірно розподілена людська сила дає дурнів або суцільну посередність; нерівномірність створює ті невідповідності, які називають геніями, і вони, якби їх можна було бачити, здалися б потворами. Той самий закон управляє й тілом: досконалу красу майже завжди супроводжує холодність або дурість. Дарма, що Паскаль — водночас великий математик і великий письменник, що Бомарше — великий аферист, що Заме[72] тонкий царедворець; ці рідкісні винятки стверджують правило про специфічність розумових здібностей. Отже, банкір виявляє в сфері спекуляцій стільки ж дотепності, спритності, хитрощів, стільки різних здібностей, скільки вмілий дипломат — у сфері національних інтересів. Якби банкір залишався видатною людиною й поза межами свого кабінету, — він був би великою людиною. Нюсінжен, помножений на князя де Лінь, на Мазаріні або Дідро — це майже неможлива формула людини, яка, проте, знайшла собі ім’я в Периклі, Аристотелі, Вольтері й Наполеоні. Сонячне сяйво імператорської влади не повинно знецінювати приватну людину: імператорові не бракувало чарівності, він був освічений і дотепний. Пан де Нюсінжен, найчистіший банкір, позбавлений будь-якої вигадливості за межами своїх розрахунків, як і більшість банкірів, вірив тільки у безперечні цінності. Щодо мистецтв, то він завжди мав досить здорового глузду, щоб за допомогою золота в усьому питати поради в експерта, запрошуючи найкращого архітектора, хірурга, знавця картин, скульптури, найдосвідченішого юриста в усіх випадках, коли треба було будувати будинок, подбати про здоров’я, придбати рідкісні речі або землю. Але оскільки присяжного експерта в інтригах і знавця в любовних справах немає, то банкір зазнає великих поразок у коханні й зовсім не вміє поводитися з жінкою. Отже, Нюсінжен не вигадав нічого кращого, ніж те, що він уже робив, тобто дати грошей якому-небудь Фронтенові чоловічої або жіночої статі, щоб той діяв і думав за нього. Тільки пані Сент-Естев могла застосувати засіб, пропонований баронесою. Банкір гірко каявся, що посварився з огидною крамаркою. Проте, переконаний у магнетичній дії своєї каси і в заспокійливих ліках за підписом Гара[73], він подзвонив своєму лакеєві і наказав йому піти на вулицю Нев-Сен-Марк до тієї жахливої вдови і запросити її. У Парижі крайності збігаються через пристрасті. Порок тут завжди поєднує багатого з бідним, великого з малим. Імператриця питає поради у мадемуазель Ленорман[74]. Нарешті, в кожному столітті вельможа знаходить свого Рампонно[75].

Новий камердинер повернувся через дві години.

— Пане барон, — сказав він, — пані Сент-Естев розорилась.

— А, дим краше, — весело сказав барон, — фона моя!

— Ця кумонька, здається, трошки полюбляє гру, — провадив камердинер. — Крім того, нею командує якийсь комедіантик з мандрівного театру; вона його видає заради пристойності за хрещеного сина. Кажуть, що вона прекрасна кухарка, вона шукає місця.

“Ці шортові нишчі генії мають тесять спосопів саропляти гроші і тванадцять спосопів фітрачати їх”, — сказав сам до себе барон, не підозрюючи, що його думка збігається з висловом Панурга.

Він знову послав слугу шукати пані Сент-Естев; вона прийшла тільки на другий день. На запитання Азії, камердинер розповів цій шпигунці про жахливі наслідки листів від коханки пана барона.

— Мабуть, пан барон дуже любить цю жінку, бо він мало не вмер. Я йому радив не ходити туди більше, бо його там скоро улестять і обдурять. Жінка, яка вже коштує панові барону, як кажуть, п’ятсот тисяч франків, не рахуючи того, що він витратив на будиночок на вулиці Сен-Жорж! Та ця жінка хоче грошей і тільки грошей. Виходячи з кімнати пана, пані баронеса казала, сміючись: “Якщо так і далі триватиме, то дівка зробить мене вдовою”.

— Чортовина! — відповіла Азія. — Ніколи не треба вбивати курку, що несе золоті яйця.

— Пан барон має надію тільки на вас, — сказав камердинер.

— Ага! Та вже ж я вмію впливати на жінок!..

— Заходьте ж, — сказав камердинер, підкоряючись цій таємничій силі.

— Що ж це, — сказала фальшива Сент-Естев, входячи зі смиренним виразом до хворого, — пан барон, значить, має маленькі неприємності? Та що ж поробиш! Усі ми страждаємо через свої вади. І я теж зазнала лиха. За два місяці колесо фортуни таки повернулось для мене якось дивно! Ось я шукаю місця... Ми з вами обоє були нерозважливі. Якби пан барон поставив мене за кухарку у пані Естер, я служила б йому, як найвідданіша з відданих і стала б йому дуже в пригоді, щоб стежити за Ежені і за пані.

— Не в тому спрафа, — сказав барон. — Я не мошу фсяти гору, і мене крутять, як...

— Як дзиґу, — перервала Азія. — Ви командували іншими, татусю, тепер дівчатко вас держить і морочить... Небо справедливе!..

— Спрафетлифе? — скрикнув барон. — Я не тля того тепе кликав, шоб слухати мораль...

— Ах, синочку, трошки моралі ніколи не завадить. Для нас — це сіль життя, як порок для святенників. А скажіть-но, чи були ви щедрі? Ви сплатили її борги...

— Дак! — жалісно сказав барон.

— Добре. Ви викупили її речі, це ще краще; але згодьтесь — цього ще не досить: це ще не дає їй нічого зробити, а такі створіння люблять блищати...

— Я їй готую отин сюрприз, на вулиці Сен-Шорш... Фона снає... — сказав барон. — Але я не хочу пути оптуреним...

— Ну, то киньте її...

— Я поюсь, що фона мене фітпустить! — скрикнув барон.

— А ми хочемо мати її за свої гроші, сину, — відповіла Азія. — Слухайте. Ми таки навитягали з публіки цих мільйончиків, хлопче! Кажуть, що у вас їх аж двадцять п’ять.

Барон не міг стримати усмішку.

— Так ось, треба віддати один із них...

— Я п його з оходою фіттав, — відповів барон, — та не всигну я його тати, як у мене сашадають тругого.

— Розумію, — відповіла Азія, — ви не хочете сказати А, боючись, що доведеться йти до Я. Проте, Естер чесна дівчина...

— Туше шесна тіфшина! — скрикнув барон, — фона зготна фіддатись, але так, як сплашують порг.

— Одне слово, вона не хоче бути вашою коханкою, відчуває огиду. Я уявляю собі, це дівча завжди йшло за своїми примхами.. Коли досі мала справу з чарівними юнаками, не дуже то будеш турбуватись про старого... Ви не гарні, гладкі, як Людовик XVIII, трошки дурнуваті, як усі, хто гнався за фортуною замість упадати коло жінок. Так ось, якщо ви не пошкодуєте шестисот тисяч франків, — сказала Азія, — я берусь зробити так, що вона стане для вас усім, чим тільки ви бажаєте.

— Шістсот тисяш франків! — скрикнув барон, аж підскочивши. — Есдер уше коштує мені мільйон!

— Щастя таки коштує мільйона шестисот тисяч франків, мій гладкий розпуснику! Ви ж знаєте за наших часів чоловіків, які проїли зі своїми коханками більше, ніж по мільйону або й по два мільйони. Я навіть знаю жінок, що коштували життя, за яких люди викинули свою голову в кошик... Знаєте того лікаря, що отруїв свого друга?.. Він хотів багатства, щоб ощасливити жінку.

— Дак, я снай; але хоч я й сакоханий, я не турний, бринаймні тут, бо коли я її пачу, я фіттав пи їй сфій пумашник...

— Слухайте, пане барон, — сказала Азія, набуваючи пози Семіраміди, — вам уже досить таки нагоріло. Так само вірно, як те, що я звусь — у комерції, певна річ, — Сент-Естев, я стаю на ваш бік.

— Топре!.. Я тепе нагоротшу!

— Думаю, що винагородите, бо я вже показала вам, як умію мститися. Крім того, знайте, татусю, — сказала вона, жахливо блимаючи на нього очима, — що я маю спосіб відібрати у вас Естер одним пальцем. А я цю жінку знаю! Коли це дівчисько дасть вам щастя, то воно буде вам ще потрібніше, ніж тепер. Ви мені добре заплатили, хоч вас довелось тягати за вуха, але нарешті ви таки виклали гроші! Я ж виконала свої зобов’язання, чи не правда? Ну, так ось, я пропоную вам угоду.

— Кашіть!

— Ви мене влаштовуєте кухаркою у пані, наймаєте на десять років, призначаєте мені тисячу франків платні, за останні п’ять років сплачуєте вперед... завдаток. А як же ви хочете! Влаштувавшись у пані, я берусь налаштувати її до дальших поступок. По-перше, ви надсилаєте їй чудовий наряд від пані Августи, яка знає смак і вимоги пані, наказуєте, щоб новий екіпаж подали до дверей о четвертій годині. Після біржі ви заходите до неї й їдете разом з нею на прогулянку у Булонський ліс. Отже, таким чином ця жінка визнає, що вона ваша коханка, вона зобов’язується перед очима цілого Парижа... Сто тисяч франків... Ви пообідаєте з нею (я вмію приготувати обід такого сорту); ви їдете з нею в театр, у Вар’єте, в літерну ложу, і цілий Париж каже: “Ось старий шельма Нюсінжен зі своєю коханкою...” Хіба не приємно, щоб так думали? Всі ці втіхи — я ж таки добра жінка — входять у згадану сотню тисяч франків. За тиждень, поводячись отак, ви багато чого досягнете.

— Я п спладив сто тисяш франків...

— Наступного тижня, — провадила Азія, вдаючи, що не чула цієї жалісної фрази, — пані наважиться після тих підготовчих кроків залишити свою квартирку й влаштуватись у будиночку, який ви їй пропонуєте. Ваша Естер знову побачить світ, вона зустрінеться з колишніми подругами! Їй схочеться блищати, приймати в своєму палаці! Це природно... Ще сто тисяч франків! Чорт забери, ви в своєму домі, Естер скомпрометована... вона ваша. Залишається дрібничка, яку ви вважаєте за найголовніше, старий слон! (Ну, чого очі витріщив, гладка потворо!). Ну, так я за це берусь. Чотириста тисяч франків... А, товстунчику, за це ти викладеш гроші тільки на другий день... Хіба це не чесність!.. Я тобі більше довіряю, ніж ти мені. Якщо я умовлю пані показатися з вами в ролі вашої коханки, скомпрометувати себе, взяти все, що ви їй подаруєте, — і, можливо, сьогодні ж, — ви повірите, що я маю змогу довести її до того, щоб вона здала вам великий Сен-Бернарський прохід. А це не легко, запевняю вас!.. Тут, щоб провести вашу артилерію треба стільки ж зусиль, скільки довелось прикласти першому консулові в Альпах.

— А шому?

— Серце в неї сповнене кохання, razibus[76], як кажуть ті, що знають латину, — відповіла Азія. — Вона уявляє себе царицею Савською, бо обмилася жертвами, принесеними її коханцеві... так думають подібні жінки. Ах, хлопче, треба бути справедливим, це ж гарно! Мене не здивувало б, якби ця дивачка померла з горя, що належить вам; але що мене заспокоює — я це кажу, щоб підбадьорити вас, — це те, що в ній є добрі задатки для шльондри.

— Ти, — сказав барон, що слухав Азію мовчазно й з глибоким захопленням, — геній спокуси, як я — в панківських спрафах.

— То ми згодні, мій песику? — спитала Азія.

— Згода за п’ятдесят тисяш франків самість ста тисяш!.. І п’ятсот тисяш я там на тругий тень після мого дріумфу!

— Ну, добре, буду працювати, — відповіла Азія... — Ах, ви можете прийти! — провадила вона далі шанобливо. — Пан знайде пані вже ніжною як котяча спинка, і, можливо, вона буде в настрої робити приємне панові.

— Ійти, ійти, люпа, — сказав барон, потираючи руки.

І, всміхнувшись цій жахливій мулатці, він сказав сам до себе:

“Як прафильно роплять ті, хто має пагато грошей!”

Скочивши з ліжка, він пішов у контору і з легким серцем узявся до своїх незліченних справ.

Рішення Нюсінжена було для Естер згубніше, ніж будь-що у світі. Бідолашна куртизанка, уникаючи зради, захищала своє життя. Карлос називав цю, таку природну, оборону “манірництвом”. Отож, Азія, вживши всіх звичайних заходів обачності, пішла до Карлоса, щоб повідомити його про нараду, яка тільки що відбулась у неї з бароном, і про всі ті вигоди, які вона з цього має. Гнів цього чоловіка був такий самий жахливий, як і він сам. Він одразу ж прибув у кареті зі спущеними завісами до Естер, наказавши в’їхати у двір. Цей подвійний брехун з’явився до бідної дівчини ще вкритий смертельною блідістю. Вона стояла, коли побачила його, але ноги в неї немов підломились, і вона впала у крісло.

— Що з вами, пане? — спитала вона, і всі члени її затремтіли.

— Залиш нас, Європа, — сказав він покоївці.

Естер глянула на дівчину, як дитина дивиться на матір, від якої її відривав вбивця, щоб зарізати.

— Чи знаєте ви, куди маєте запроторити Люсьєна? — спитав Карлос, залишившись сам на сам з Естер.

— Куди?.. — спитала вона слабим голосом, насмілюючись глянути на свого ката.

— Туди, звідки я прийшов, моя люба.

В Естер затьмарилось в очах, коли вона дивилася на цього чоловіка.

— На каторгу! — додав він тихо.

Естер заплющила очі, ноги в неї витяглись, руки звисли, вона зблідла. Чоловік подзвонив, увійшла Прюданс.

— Приведи її до притомності, — сказав він холодно, — я ще не закінчив.

Чекаючи, він походжав по вітальні. Прюданс-Європа змушена була попросити пана перенести Естер на ліжко; він узяв її з легкістю, яка виявляла атлетичну силу. Довелось піти по найсильніші ліки, які були в аптеці, щоб повернути Естер усвідомлення її нещасть. Через годину бідна дівчина знову могла слухати того, хто, як живий кошмар, сидів у ногах на її ліжку, втупивши в неї сліпучий, немов розплавлений свинець, погляд.

— Серденько моє, — провадив він, — Люсьєн перебував на роздоріжжі між блискучим, почесним, щасливим, гідним життям, і ямою, сповненою води, мулу й камінців, у яку він хотів кинутись, коли я його зустрів. Сім’я де Гранльє жадає від хлоп’ятка землі на мільйон, перш ніж одержати для нього титул маркіза й простягти йому довгу жердину, що зветься Клотильда, за допомогою якої він піднесеться до влади. Завдяки нам обом, Люсьєн тільки що купив материнський маєток, старий замок Рюбампре, що коштував не так-то багато — тридцять тисяч; але його довірений внаслідок вдалих комбінацій нарешті приєднав до цього на мільйон земель, за які сплачено триста тисяч франків. Замок, витрати, оплата тих осіб, яких висунули, щоб приховати операцію від місцевих жителів, — забрали решту. Щоправда, ми маємо в роботі сто тисяч франків, які через кілька місяців дорівнюватимуть двом або трьом сотням тисячам франків, та все ж іще лишається до сплати чотириста тисяч... Через три дні Люсьєн повернеться з Ангулема, куди поїхав для того, щоб не дати приводу підозрювати, що він знайшов своє багатство, перетрушуючи ваші матраси.

— О, ні, — сказала вона, підводячи очі божественним рухом.

— Я питаю вас, чи тепер час лякати барона? — сказав він спокійно; — а ви позавчора трохи не вбили його! Він знепритомнів, як жінка, прочитавши ваш другий лист. У вас чудовий стиль, вітаю вас. Та якби барон помер, що з нами було б? Коли Люсьєн вийде з церкви св. Фоми Аквінського, як зять герцога де Гранльє, коли хочете... добре, моя люба, пропоную вам руку, щоб удвох стрибнути в Сену. Можна покінчити й таким способом. Але поміркуйте-но! Чи не краще буде жити, щохвилини повторюючи: “ця блискуча доля, ця щаслива сім’я...” адже будуть діти; — діти!.. чи подумали ви коли-небудь про втіху попестити голівки його дітей?

Естер заплющила очі й злегка здригнулась.

— Так ось, дивлячись на це щастя, ми скажемо: “Ось моє творіння”.

Запанувала мовчанка; вони дивились одне на одного.

— Ось що я намагався зробити з людини в розпачі, яка збиралася кинутись у воду, — провадив Карлос. — Чи я егоїст? Ось як люблять! Так віддано служать тільки королям, але я коронував Люсьєна! Якби мене тепер прикували на решту днів моїх до старого мого ланцюга, здається, я спокійно залишався б там, думаючи: “Він на балу, він при дворі”. Душа моя і думка тріумфували б у той час, як дрантя моє було б віддане на волю наглядачам. А ви — жалюгідна самка, ви кохаєте, як самка. Проте, кохання куртизанки повинно бути, як в усіх нижчих створінь, способом стати матір’ю, всупереч природі, яка вас вражає неплідністю! Чи знаєте ви, що я зробив би, щоб не компрометувати Люсьєна, якби під шкурою абата Карлоса Еррери впізнали каторжника, яким я колись був?

Естер з якимсь жахом чекала відповіді.

— Так ось, — провадив він далі після недовгої паузи, — я б умер, як умирають негри, проковтнувши язик. А ви вашими кривляннями наводите на мій слід. Про що я вас просив?.. Щоб ви на шість місяців, на шість тижнів вбрались у спідницю Торпілі і скористались нею, щоб витягти мільйон... Люсьєн ніколи вас не забуде! Чоловік не забуде створіння, що нагадує про себе тим щастям, яке він відчуває, прокидаючись щодня в багатстві. Люсьєн кращий за вас... Він колись кохав Коралі, вона вмирає; добре, він не мав за що її поховати, але він не умлівав, як оце ви тільки що, хоч він і був поет; він написав шість веселих пісень, заробив триста франків, якими й зміг заплатити за похорон Коралі. В мене є ці пісеньки, я знаю їх напам’ять. То складайте ж і ви пісеньки: будьте веселою, будьте шаленою, будьте непереможною і ненаситною! Зрозуміли? Не примушуйте мене повторювати... Цілуйте татуся. Прощавайте...

Коли через півгодини Європа увійшла до своєї пані, вона побачила її на колінах перед розп’яттям у позі, якої найблагочестивіший із художників надав Моїсеєві перед купиною на горі Хорив, щоб змалювати його глибоке й цілковите поклоніння перед Ієговою. Проказавши останні молитви, Естер зрікалась свого прекрасного життя, честі, яку вона сама собі створила, слави, чесноти, свого кохання. Вона встала.

— О, пані, ви ніколи не будете вдруге такою! — скрикнула Прюданс Серв’єн, вражена божественною красою своєї пані.

Вона хутко повернула дзеркало, щоб нещасна дівчина могла побачити себе. В її очах немов затрималась частка душі, яка відлітала на небеса. Обличчя єврейки засліплювало своїми барвами. Її вії, зрошені слізьми, висохлими від жару молитви, нагадували листя літнього дощу, і сонце чистого кохання востаннє переливалося в них діамантами. Її уста немов зберігали вираз останніх благань до ангелів, від яких вона безсумнівно одержала пальму мучеництва, довіривши їм своє чисте життя. Нарешті, її сповнювала велич, що, напевне, осявала Марію Стюарт в ту хвилину, коли вона прощалася з короною, землею і коханням.

— Я хотіла б, щоб Люсьєн бачив мене такою, — сказала вона, затамовуючи зітхання. — А тепер, — провадила вона вібруючим голосом, — починаймо туман пускати...

Почувши ці слова, Європа остовпіла, немов почувши блюзнірство з вуст ангела.

— Ну, чого ти дивишся мені в рот, немов там замість зубів гвоздичка? Я тепер тільки безчесне й брудне створіння, дівка, злодійка, і чекаю мілорда. Нагрій мені ванну й приготуй одяг. Вже дванадцята година, барон напевне, прийде після біржі. Я скажу йому, що чекаю його, і хочу, щоб Азія приготувала йому розкішний обід, мені хочеться звести його з розуму, цього... Ну, йди, йди ж, люба. Будемо сміятись, тобто працювати.

Вона сіла за стіл і написала такого листа:


“Любий друже, коли б кухарка, яку ви мені прислали, ніколи не служила в мене, я могла б подумати, що ви тільки мали намір повідомити мене про те, скільки разів ви умлівали, одержавши мої писульки. (Що ж поробиш! Я того дня була в нервовому настрої, віддавшись спогадам про своє сумне минуле.) Та я знаю щирість Азії. Отже, я не шкодую, що завдала вам прикрості, бо це мені довело, яка я дорога для вас. Такі вже ми, нещасні зневажені створіння: справжнє почуття нас зворушує більше, ніж шалені витрати заради нас. Признаюсь, я завжди побоювалась бути якоюсь вішалкою, на яку ви чіпляєте вашу пустослівність. Мені було досадно не бути для вас нічим іншим. Так, не зважаючи на всі ваші прекрасні заперечення, я думала, що ви вважаєте мене за куплену жінку. Ну, а тепер я буду доброю дівчинкою, тільки за умови, що ви трошки слухатиметесь мене. Коли цей лист може замінити вам лікарський рецепт, ви доведете мені це, зайшовши до мене після біржі. Ви знайдете при повній готовності і прибраною вашими дарами ту, хто на все життя називає себе вашим знаряддям втіхи.

Естер”.


На біржі барон де Нюсінжен був такий веселий, такий щасливий, такий ласкавий, і дозволив собі стільки жартів, що дю Тільє і Келлери, які були там, не могли не спитати про причину його веселості.

— Мене кохают... Ми скоро спрафлятимемо входини, — сказав він дю Тільє.

— Скільки це вам коштує? — гостро спитав Франсуа Келлер, якому пані Кольвіль коштувала, кажуть, двадцять п’ять тисяч франків на рік.

— Ніколи ця шінка, цей ангел, не просила в мене ні шаг.

— Це так ніколи й не робиться, — відповів дю Тільє. — Для того, щоб нічого не просити, вони вигадують собі тіток або матусь.

Ідучи від біржі на вулицю Тебу, барон сім раз сказав своєму слузі:

— Фі не їдете, боганяйте ш коня!..

Він швидко зійшов на сходи і побачив уперше свою коханку такою прекрасною, як ті дівчата, що тільки й дбають про наряд і красу. Вийшовши тільки що з ванни, квітка була свіжа й напахчена так, що збудила б бажання навіть у Роберта д’Арбрісселя[77]. На Естер було чарівне домашнє плаття. Жакет чорного репсу, оздоблений басонами з рожевого шовку, розкривався на сірій атласній спідниці — костюм, який пізніше зробила собі красуня Аміго в “Пуританах”[78]. Косинка з англійського мережива кокетливо спадала на плечі. Рукава були перехоплені тасьмою, що поділяла буфи, якими в останні часи статечні жінки замінили широкі до потворності рукава. На своє прекрасне волосся Естер пришпилила чепчик з бельгійського мережива, так званий “á lafolle”, який немов готовий був упасти, але не падав, надаючи їй вигляду безладного й розпатланого, хоч на її голівці ясно позначались біленькі проділи між пасмами волосся.

— Хіба це не жахливо — бачити пані такою красунею в такій вицвілій вітальні, як оця? — сказала Європа, відчиняючи перед бароном двері вітальні.

— Ну, тоді поїтьмо на фулиць Сен-Шорш, — сказав барон, остовпівши немов собака на стійці перед куріпкою. — Погота шудова, ми погуляємо на Єлизейських полях, а пані Сен-Есдеф з Ішені берефесуть усі фаші дуалет, пілизну і наш опід на фулиць Сен-Шорш.

— Я зроблю все, що ви схочете, — сказала Естер. — Якщо ви зробите мені ласку називати мою кухарку Азією, а Ежені — Європою. Я давала такі прізвиська всім своїм служницям, бо так звали перших, які в мене були. Мені не подобається зміна...

— Асія... Єфропа... — повторив барон, зареготавши. — Які фі смішні... у фас є фандазія... Я б з’їф пагато обід, перш ніш насфати кухарку Асією.

— Це наша професія, бути смішними, — сказала Естер. — Та що ж, хіба бідна дівчина не може примусити Азію годувати її, а Європу — одягати, коли ви, банкіри, користуєтесь благами цілого світу? Це ж міф! Є такі жінки, що з’їли б цілу планету, — а мені треба тільки половину... Бачите!

— Шо са шінка, ця пані Сент-Есдев! — подумав барон, умліваючи від зміни поведінки Естер.

— Європа, любонько, мені треба капелюха, — сказала Естер. — Я мушу надягти чорний, атласний, підбитий рожевим і оздоблений мереживом.

— Мадам Тома ще не прислала його... Ну, барон, мерщій! Лапки вверх! Починайте свою службу чорнороба, тобто щасливого чоловіка! Щастя важке!.. Ваш кабріолет тут, їдьте до мадам Тома, — сказала Європа баронові. — Накажете лакеєві запитати капелюх пані ван Богсек... І не забудьте, — сказала вона йому на вухо, — привезти їй найкращий букет, який тільки знайдеться в Парижі. Тепер зима, постарайтесь дістати тропічних квітів.

Барон пішов униз і сказав своїм слугам:

— То матам Дома.

Кучер привіз свого пана до відомої кондитерки.

— До мотистки, йолоб, а не до сукерниці, — сказав барон; він побіг у Пале-Рояль до мадам Прево, сказав зробити букет за десять луїдорів, тим часом як його слуга поїхав до славетної модистки.

Гуляючи по Парижу, пересічний спостерігач запитує себе, хто ті безумці, що купують казкові квіти в крамниці славетної квіткарниці і делікатеси в європейця Шеве[79], єдиного, хто нарівні з “Роше-де-Канкаль” пропонує справжній і вишуканий “огляд двох Світів...” Щодня в Парижі спалахують сотні пристрастей, на зразок Нюсінженівської, їх виявляють вишуканими рідкісними речами, гідними королев, презентуючи їх на колінах тим дівам, що люблять, як каже Азія, “блищати”. Без цих подробиць чесна буржуазна жінка не могла б зрозуміти, як цілі багатства тануть в руках таких створінь, соціальна функція яких згідно з фур’єристським ученням, полягає, мабуть, у тому, щоб виправляти лихо скупості й корисливості. Це марнотратство грає ту ж саму роль у соціальному організмі, що й удар ланцетом для повнокровного тіла. За два місяці Нюсінжен влив у комерцію більш ніж двісті тисяч франків.

Коли закоханий старий повернувся, букет був зайвий. Взимку на Єлисейські поля їздять між другою й четвертою. Але карета придалась Естер для того, щоб переїхати з вулиці Тебу на вулицю Сен-Жорж, де вона й вступила у володіння “нефелишким балацом”. Ніколи ще, треба сказати, Естер не була предметом такого культу й такої щедрості; вона була вражена, але, як і всі ці невдячні королеви, не виявила й найменшого подиву. Коли ви входите в собор св. Петра в Римі, вам показують — щоб ви могли зважити просторість і висоту цього собору соборів! — мізинець статуї справді якоїсь величезної довжини, який, проте, здається вам мізинцем нормальної величини. Стільки раз уже критикували описи, хоч вони такі потрібні для історії наших звичаїв, що доведеться вжити тут спосіб римського чичероне. Отже, увійшовши до їдальні, барон не міг утриматись, щоб не дати Естер помацати тканину віконних завіс, задрапованих з королівською розкішшю, підбитих білим муаром і оздоблених басонами, які могли б прикрашати корсаж португальської принцеси. Ця шовкова тканина була куплена в Кантоні; на ній за допомогою властивої китайцям терплячості намальовані були азіатські птахи так досконало, як можна бачити тільки на середньовічних пергаментах або в требнику Карла V — предметі гордощів імператорської віденської бібліотеки.

— Фона коштуфала по тфі тисяші франків за лікоть отному мілортові, який бривіз її з Інтії.

— Дуже добре!.. Чудово!.. Як приємно буде пити тут шампанське! — сказала Естер. — Принаймні, його піна не тектиме по підлозі.

— О! пані, — сказала Європа, — гляньте тільки на килим!..

— Килим малювали тля герсога Дорлоніа, мого труга, і фін ввашав його занатто торогий, отже, я купив його тля фас, бо фі королефа, — сказав Нюсінжен.

Через щасливий випадок малюнок цього килима, що належав одному з ваших найкращих художників, пасував до примхливих китайських завіс. Стіни, розписані Шіннером і Леоном де Лора, являли очам грайливі сцени, відтінювані різьбленим ебеном, купленим на вагу золота у дю Соммерара[80]; воно утворювало панно, на якому скромно виблискувала проста золота сітка. Тепер ви можете уявити собі все інше.

— Це добре, що ви мене сюди привели, — сказала Естер, — мені треба буде щонайменше тиждень звикати до мого будинку, щоб не здаватись вискочнем...

— Мого бутинку! — радісно повторював барон. — Скашіть, фі бриймаете?

— Та звичайно ж так, тисячу раз так, дурна тварино, — сказала вона, посміхаючись.

— Тосить пуло б “тфарини”...

— Дурна — це для пестощів, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Бідолашний хижак взяв руку Естер і поклав її собі на серце: він був достатньо твариною, щоб відчувати, але надто дурним, щоб знайти хоч слово.

— Тивіться, як фоно б’єтьзя... са отне маленьке пестливе слово, — сказав він.

І він повів свою богиню (“погиню”) у спальню.

— О, пані, — сказала Ежені, — ні, я не можу тут залишатись! Надто вже кортить лягти в це ліжко.

— Ну, — сказала Естер, — я хочу зробити щасливим чарівника, що робить такі чудеса. Слухай, мій товстий слонику, після обіду ми з тобою поїдемо в театр. Мені раптом дуже захотілося в театр.

Минуло саме п’ять років, як Естер востаннє була в театрі. Весь Париж ішов тепер до театру Порт-Сен-Мартен на одну з тих п’єс, яким талант акторів надає виразу жахливої реальності — “Річард Дарлінгтон”[81]. Як усі щирі натури, Естер так само полюбляла переживати здригання жаху, як і віддаватись сльозам зворушення.

— Ми поїдемо подивитись на Фредеріка Леметра, — сказала вона, — я обожнюю цього актора!

— Це дикий трама, — зауважив Нюсінжен, збентежений там, що треба буде показатись прилюдно.

Барон послав свого слугу взяти одну з двох літерних лож бельєтажу. Ось іще одна паризька риса! Коли успіх на глиняних ногах переповнює залу, завжди, проте, можна дістати літерну ложу за десять хвилин до підняття завіси; директори залишають її за собою, коли не трапиться, що її візьме яка-небудь пристрасть, на зразок Нюсінженівської. Ця ложа, так само як і делікатеси від Шеве, — податок, що його стягають з примх паризького Олімпу.

Про сервізи нема чого й казати. Нюсінжен нагромадив аж три сервізи: малий сервіз, середній і великий. Великий десертний сервіз був весь — тарілки й блюда — з карбованого позолоченого срібла. Щоб стіл не здавався заваленим коштовними золотими й срібними предметами, банкір додав до цих сервізів фарфор найчарівнішої крихкості, на зразок саксонського, який коштував дорожче за срібний сервіз. Щодо столової білизни, то саксонські, англійські, фландрські і французькі скатертини змагались досконалістю своїх витканих квітів.

За обідом настала черга барона дивуватись, куштуючи страви Азії.

— Росумію, — сказав він — чому фі її насфали Асією: це асіатська кухня.

— Ах, я починаю вірити, що він мене кохає, — сказала Естер Європі, — він сказав щось подібне до гострого слівця!

— Нафіть кілька слів! — зауважив він.

— Та він іще більше Тюркаре, ніж кажуть, — скрикнула реготлива куртизанка при цій відповіді, гідній уславленої наївності банкіра.

Страви були заправлені прянощами з розрахунком викликати в барона розлад шлунку, щоб він рано пішов додому; отже, це була єдина втіха, яку він отримав від першого побачення з Естер. На виставі він був змушений випити безліч склянок води з цукром, залишаючи Естер саму під час антрактів. Через збіг обставин, скоріш передбачений, ніж випадковий, на виставі були Туллія, Марієтта і пані Валь-Нобль. “Річард Дарлінгтон” мав той шалений і, треба визнати, заслужений успіх, який можна бачити тільки в Парижі. Дивлячись на цю драму, всі чоловіки розуміли, що можна викинути у вікно свою законну дружину, а всі жінки втішались, бачивши себе несправедливо пригніченими. Жінки казали: “Це вже занадто! Нами тільки нехтують, але це трапляється часто...”

Тим часом така красуня, як Естер, і в такому вбранні, не могла “блищати” безкарно в літерній ложі театру Порт-Сен-Мартен. Отже, вже під час другої дії в ложі танцюристок зчинилось щось подібне до революції, викликаної тим, що прекрасну незнайомку ототожнювали з Торпіль.

— Ого! Звідки ж вона взялась? — сказала Марієтта до пані Валь-Нобль, — я думала, що вона втопилась.

— Та чи це вона! Мені здається, що вона в тридцять сім раз молодша й гарніша, ніж шість років тому.

— Може вона зберігалась, як пані д’Еспар і пані Зайончек, у льоду, — сказав граф де Брамбур, що привів усіх трьох жінок на виставу в ложу бенуар. — Чи це не той “щур”, якого ви мені хотіли прислати, щоб підчепити мого дядю? — спитав він, звертаючись до Туллії.

— Саме так, — відповіла співачка. — Дю Брюель, підіть-но в партер, гляньте, чи це справді вона.

— Ото задається! — скрикнула пані Валь-Нобль, вживаючи чудовий вислів з лексикону веселих дівчат.

— О! — скрикнув граф де Брамбур, — вона має на це право, бо з нею мій друг барон де Нюсінжен. Я піду туди...

— Може, це та сама Жанна д’Арк, яка полонила Нюсінжена і якою нам морочать голову вже три місяці?.. — сказала Марієтта.

— Добрий вечір, любий барон, — сказав Філіпп Брідо, входячи в ложу Нюсінжена. — Оце ви вже й побралися з мадемуазель Естер?.. Мадемуазель, я бідний офіцер, якого ви колись мали витягти зі скрути, в Іссудені... Філіпп Брідо...

— Не пам’ятаю, — сказала Естер, наводячи бінокль на залу.

— Матмуасель, — зазначив барон, — светься тепер не просто Есдер; її ім’я пані те Шампі, за нефелишким маєтком, що я їй купив.

— Якщо ви добре влаштовуєте справи, — сказав граф, — то наші дами кажуть, що пані де Шампі дуже задається... Коли ви не хочете пригадати мене, то чи не будете ласкаві впізнати Марієтту, Туллію, пані Валь-Нобль, — додав цей вискочка, що здобув ласки дофіна завдяки герцогові де Мофріньєзу.

— Якщо ці дами добре поставляться до мене, я рада бути їм приємною, — сухо відказала пані де Шампі.

— Добре поставляться! — сказав Філіпп, — чудово поставляться, вони називають вас Жанною д’Арк.

— Ну, топре, коли ці тами кочуть бути з фами, — сказав Нюсінжен, — я фас покину, бо я надто багато їв. Фаша каред приїте за фами з фашими злугами... Шортова Асія!

— Невже перший раз ви мене залишаєте саму! — сказала Естер. — Та що це! Треба вміти вмирати на посту. Мені потрібен свій чоловік при виїзді. У разі якщо мене зневажать, що ж я, марно кричатиму?..

Егоїзм старого мільйонера мусив поступитись обов’язкам закоханця. Барон страждав, але залишився. Естер мала свої підстави, щоб затримати при собі свого чоловіка. Коли вона прийматиме старих знайомих, то в компанії її будуть не так ґрунтовно розпитувати, як на самоті. Філіпп Брідо поспішив повернутись у ложу танцюристок і розповів їм про стан справ.

— Ах! Це ж вона отримує в спадщину мій будиночок на вулиці Сен-Жорж! — гірко сказала полковникові пані Валь-Нобль, яка, висловлюючись мовою таких жінок, була тепер “на своїх на двох”.

— Можливо, — відповів він. — Дю Тільє мені казав, що барон витратив там утроє більше, ніж бідний ваш Фалле.

— Ходімо ж! Провідаймо її, — сказала Туллія.

— Їй-богу, не хочу! — заперечила Марієтта. — Вона надто гарна; я поїду до неї додому.

— Я вважаю себе досить гарною, щоб ризикнути, — сказала Туллія.

Отже, відважна примадонна під час антракту прийшла поновити знайомство з Естер, яка обмежилась у розмові загальними зауваженнями.

— А звідки ти повернулася, люба дитино? — спитала танцюристка, яка не могла стримати своєї цікавості.

— О, я жила протягом п’яти років у альпійському замку з англійцем-набобом, ревнивим, як тигр. Я звала його “бобом”, бо він був не більший, ніж суддя Феретт. А тепер я потрапила до банкіра, “з Цейлона до караїбів”[82], як каже Флоріна. Отже, повернувшись у Париж, я тепер так хочу розважатись, немов цілий кримінальнавал. У мене буде відкритий дім. Ах! Треба ж мені відшкодувати собі за п’ять років самотності, я вже починаю наздоганяти. П’ять років з англійцем — це вже занадто. За борги — і то ув’язнюють тільки на шість тижнів.

— Це барон подарував тобі мереживо?

— Ні, це залишки від набоба... От не пофортунило мені, моя люба! Він був жовтий, як жовч друзів перед твоїм успіхом. Я думала, що він помре за десять місяців. Та ба! Він був дужий, як самі Альпи. Не треба вірити тим, хто скаржиться на хворобу печінки. Я більше чути не можу про печінку. Занадто вже я покуштувала цієї печінки. Цей набоб пограбував мене, бо вмер, не склавши заповіту, і його родина виставила мене, немов якусь чумну. Тож я сказала цьому товстуну: “Плати за двох!” Ви правильно називаєте мене Жанною д’Арк, я загубила Англію! І помру, мабуть, спалена...

— Коханням? — сказала Туллія.

— І живцем! — відповіла Естер, замислившись над цими словами. Барон сміявся всім цим грубуватим дотепам, але розумів їх не відразу, отже, регіт його нагадував запізнілі вибухи ракет після фейєрверку.

Всі ми живемо в тій чи тій сфері, а мешканці кожної з цих сфер однаково наділені цікавістю. На другий день повернення Естер був новиною куліс в Опері. Вранці, між другою й четвертою, цілий Париж впізнав Торпіль, і нарешті стало відомо, хто саме є об’єктом пристрасті барона де Нюсінжена.

— Знаєте, — казав Блонде, звертаючись до де Марсе у фойє Опери, Торпіль зникла наступного дня після того, як ми впізнали її в коханці того панка Рюбампре.

У Парижі, як і в провінції, все відомо. Поліція з вулиці Жерюзалем не так добре працює, як поліція світського товариства, де за кожним стежать непомітно для нього самого. Отже, Карлос добре вгадав, у чому полягає небезпека становища Люсьєна під час і після перебування на вулиці Тебу.

Нема жахливішого становища ніж те, в якому опинилась пані Валь-Нобль, і вислів “на своїх на двох” прекрасно відтворює його. Безтурботність і марнотратство цих жінок не дає їм думати про майбутнє. У цьому своєрідному світі, значно комічнішому і дотепнішому, ніж зазвичай гадають, тільки жінки, позбавлені справжньої, майже незмінної краси, що кидається в очі, тобто жінки, яких кохають тільки з примхи, — тільки вони думають про старість і заощаджують капітали: чим красивіші жінки, тим вони менш завбачливі. “Ти що, боїшся стати поганулею, що заощаджуєш гроші?” — з цих слів, сказаних Флоріною Марієтті, можна зрозуміти причини їх марнотратства. Отже, в тому випадку, коли спекулянт вкоротить собі віку або марнотратець спорожнить свої мішки, ці жінки із жахливою швидкістю переходять від зухвалих розкошів до глибоких злиднів. Тоді вони кидаються в обійми перекупки ношеного плаття, продають задурно найвишуканіші дорогоцінності, заборговуються заради того, щоб зберегти видимість розкошів, які дозволили б їм знову знайти те, що вони тільки що втратили, — касу, з якої можна брати. Такі злети й падіння в їх житті добре пояснюють дорожнечу зв’язків з ними, які майже завжди справді влаштовуються так, як Азія пристебнула (ще слово з їх лексикону) Нюсінжена до Естер. Отож, парижани, що добре знають Париж, прекрасно розуміють, у чому справа, побачивши на Єлисейських полях — на цьому метушливому й рухливому базарі — якусь жінку в найманій кареті після того, як бачили її рік або півтора тому в екіпажі, що вражав розкошами й витонченим смаком. “Коли потрапиш у тюрму Сент-Пелажі, треба вміти вискочити в Булонський ліс”, — казала Флоріна, кепкуючи разом з Блонде з віконтика де Портандюера. Деякі спритні жінки ніколи не ризикують такими контрастами. Вони залишаються, сховавшись у жахливих мебльованих кімнатах, спокутуючи своє марнотратство таким бідуванням, якого зазнають подорожуючі, що заблудили десь у Сахарі; але від цього вони не набувають ніякої схильності до заощадження. Вони наважуються відвідувати маскаради, подорожують у провінцію, з’являються, добре причепурившись, на бульварах у погожі дні. А втім, у їх середовищі трапляються прояви відданості, властиві зневаженим верствам суспільства. Щаслива жінка з охотою допомагає подрузі, кажучи собі: “І я буду в такому стані в неділю”[83]. А втім, найістотніша допомога — це допомога перекупки плаття. Коли ця лихварка робиться кредиторкою, вона ворушить і перетрушує всі старечі серця для викупу своєї застави з туфлями і капелюшками.

Не мігши передбачити падіння одного з найбагатших і найспритніших маклерів, пані Валь-Нобль була, отже, застукана цілком несподівано для себе. Гроші Фалле вона витрачала на свої примхи і покладалась на нього у всьому, що їй було потрібне для життя і її майбутнього. “Як же, — казала вона Марієтті, — можна було чекати цього від чоловіка, що здавався таким добрячим хлопцем?” Майже в усіх верствах суспільства “добрячий хлопець” — це людина щедра, яка позичає тому і тому кілька екю, не вимагаючи їх назад, яка поводиться згідно з правилами певної делікатності, поза загальновживаною, обов’язковою, ходячою мораллю. Деякі так звані доброчесні люди, подібні до де Нюсінжена, розорили своїх благодійників, а деякі, що були жертвами виправної поліції, надзвичайно чесно ставляться до жінки. Абсолютна чеснота, мрія Мольєра — Альцест — надзвичайно рідкісне явище; і все ж вона трапляється скрізь, навіть у Парижі. “Добрячий хлопець” — продукт певної лагідності вдачі, і це нічого не доводить. Людина буває такою, як і кішка буває шовковистою, як туфля буває припасованою до ноги. Отже, за тим змістом, який вкладали куртизанки в поняття “добрячий хлопець”, — Фалле повинен був попередити свою коханку про банкрутство й залишити їй що-небудь на прожиток. Д’Естурні, галантний шахрай, був “добрячий хлопець”: хоч він пересмикував у грі, але відклав для своєї коханки тридцять тисяч франків. Тому на бенкетах під час кримінальнавалу жінки відповідали там, хто звинувачував його: “Дарма!.. Що не кажіть, а Жорж був добрячий хлопець, у нього були прекрасні манери, він заслуговував на кращу долю!” Цим дівчатам байдуже до законів, вони цінують певну делікатність; вони вміють продаватись, як Естер, за прекрасний свій ідеал, за власну свою релігію. З великими труднощами врятувавши від катастрофи кілька коштовних речей, пані Валь-Нобль знемагала під тягарем жахливого обвинувачення: “Вона розорила Фалле”. Їй було близько тридцяти років, і, хоч вона була в повному розквіті своєї вроди, проте, могла уславитись старою, тим більше, що в такій скруті жінка має проти себе всіх своїх суперниць. Маріетта, Флоріна і Туллія, щоправда, запрошували подругу обідати, де в чому їй допомагали, але, не знаючи цифри її боргів, вони не наважувались заглядати в цю прірву. Шість років перерви утворили між Торпіль і пані дю Валь-Нобль надто велику відстань у хвилях паризького моря, щоб жінка “на своїх на двох” звернулась до жінки в кареті; але Валь-Нобль знала, що Естер дуже великодушна і що вона — за її словами — її спадкоємиця; отже, вона збиралася звернутись до неї, скориставшися нібито випадковою, хоча насправді підготованою зустріччю. Щоб мати нагоду до такої зустрічі, пані дю Валь-Нобль, одягшись, як статечна жінка, щодня гуляла по Єлисейських полях під руку з Теодором Гайаром, який пізніше одружився з нею, а тепер дуже добре поводився зі своєю колишньою коханкою в цих скрутних обставинах: брав для неї ложу в театрі і діставав їй запрошення на всякі гулянки. Вона мала надію, що Естер буде гуляти в погожий день і що вони зустрінуться лицем до лиця. Кучером у Естер був Паккар; її господарство було за п’ять днів організовано Азією, Європою і Паккаром за інструкцією Карлоса так, що будинок на вулиці Сен-Жорж зробився неприступною фортецею. Зі свого боку, Пейрад, спонукуваний своєю глибокою ненавистю, жадобою помститись і, головне, бажанням влаштувати свою любу Лідію, теж прогулювався по Єлисейських полях, довідавшись від Контансона, що там можна побачити коханку пана де Нюсінжена. Пейрад так прекрасно вмів переодягатись англійцем, так добре розмовляв по-французьки шепелявлячи, немов англієць, він так чисто говорив англійською мовою, так досконало знав справи цієї країни, куди його тричі надсилала паризька поліція в 1779 і 1786 роках, що навіть у послів у Лондоні він грав роль англійця, не викликаючи підозри. Пейрад, який мав багато спільного зі славетним містифікатором Мюссоном, вмів перевтілюватися з такою майстерністю, що одного разу його не впізнав сам Контансон. У супроводі Контансона, переодягненого мулатом, Пейрад розглядав своїми нібито неуважними очима, які, проте, помічали все, — Естер та її слуг. Отже, він цілком природно опинився на боковій алеї, де прогулюються пішки власники екіпажів у суху й ясну погоду, саме в той день, коли Естер зустрілася з пані дю Валь-Нобль. Пейрад, у супроводі свого мулата в лівреї, пройшовся з невимушеним виглядом, немов справжній набоб, який думав тільки про себе, слідом за обома жінками, щоб на льоту вхопити кілька слів з їх розмови.

— Ну, що ж, люба моя, — казала Естер до пані дю Валь-Нобль, — заходьте до мене. Нюсінжен зобов’язаний не залишати без грошей коханку свого маклера...

— Тим більше, що він його, як кажуть, розорив, — сказав Теодор Гайар, — і ми могли б посмикати його...

— Він завтра обідає в мене, приходь, люба, — сказала Естер.

Потім вона сказала їй на вухо:

— Я роблю з ним, що хочу, а він ще й стільки не отримав!

Вона приклала ніготь одного зі своїх пальчиків у рукавичці до гарненького зубика і зробила той загальновідомий жест, що виразно означає: “Нічогісінько!”

— Та й держиш ти його!..

— Люба моя, він тільки сплатив мої борги...

— Ото скнара! — скрикнула Сюзанна Валь-Нобль.

— О! — провадила Естер, — боргів у мене було стільки, що відступив би сам міністр фінансів. Тепер я хочу мати тридцять тисяч ренти перш, ніж проб’є північ. О! Він чарівний, я не маю на що скаржитись... Він своє добре робить. Через тиждень ми справлятимемо входини, приходь... Вранці він має подарувати мені купчу на будинок на вулиці Сен-Жорж. Не можна пристойно жити в такому домі, не маючи тридцяти тисяч франків власної ренти... на випадок нещастя. Я вже зазнала злиднів, і більш не хочу. Є такі знайомства, які відразу набридають!

— Ти ж колись казала: “Багатство — це я!” Як ти змінилася! — скрикнула Сюзанна.

— Це під впливом швейцарського повітря; там робишся ощадливою... Слухай, їдь туди, моя люба! Обкрути там швейцарця і ти, можливо, ожениш його на собі! Вони ж бо ще досі не знають таких жінок, як ми... В усякому разі ти повернешся звідти з любов’ю до державної ренти, любов’ю чесною й делікатною... Прощай.

Естер знову сіла в свою розкішну карету, запряжену найпрекраснішими в цілому Парижі кіньми — сірими в яблуках.

— Жінка, що сідає в карету, гарна, — сказав тоді Пейрад англійською мовою Контансонові, — але мені ще більш подобається та, що гуляє пішки; ти підеш за нею й дізнаєшся, хто вона.

— Ось що цей англієць сказав тільки що англійською мовою, — промовив Теодор Гайар, повторивши пані дю Валь-Нобль фразу Пейрада.

Перш ніж ризикнути говорити по-англійськи, Пейрад пустив цією мовою якесь слівце і воно викликало в Теодора Гайара гримасу, яка свідчила, що журналіст розуміє цю мову. Тоді пані дю Валь-Нобль дуже повільно пішла додому, на вулицю Луї Ле Гран в пристойний мебльований дім, оглядаючись, чи йде за нею мулат. Цей будинок належав пані Жерар, якій пані дю Валь-Нобль допомагала в дні свого блиску і яка тепер виявляла до неї вдячність, пристойно її влаштувавши. Ця добра жінка, чесна міщаночка, сповнена чеснот, навіть благочестива, вважала куртизанку за жінку вищого сорту; вона все ще бачила її в розкошах, маючи її за розвінчану королеву; вона довіряла їй своїх дочок; і — річ природніша, ніж можна було б гадати — куртизанка була сумлінна, як мати, коли водила їх в театр, і обидві дівчинки Жерар любили її. Добра й достойна господарка дому нагадувала тих великодушних священиків, які бачать у цих жінках, поставлених поза законом, створіння, що їх треба рятувати. Пані дю Валь-Нобль поважала цю чесну жінку, часто заздрила її чеснотам, коли ввечері розмовляла з нею, ремствуючи на свої поневіряння. “Ви ще гарні, ви можете ще добре влаштуватись”, — говорила пані Жерар. Треба сказати, що пані дю Валь-Нобль пала тільки відносно. Гардероб цієї марнотратниці й чепурухи був іще досить багатий, щоб вона могла принагідно, як у день вистави “Річарда Дарлінгтона”, з’явитись у театрі Порт-Сен-Мартен в усьому своєму блиску. Пані Жерар була ще досить ласкава, платила за карету, потрібну цій жінці “на своїх на двох”, щоб виїздити на обіди, вистави й повертатися звідти.

— Ну, люба моя пані Жерар, — сказала вона цій чесній матері родини, — гадаю, що доля моя зміниться...

— То й добре, пані, тим краще; але будьте розважливі, думайте про майбутнє, не робіть більше боргів. Мені так важко спекатись цих людей, що шукають вас!..

— Е, не турбуйтесь про цих собак, що вже нажили від мене величезні суми. Ось візьміть квитки у Вар’єте для ваших дочок, гарна ложа в першому ярусі. Коли мене хто-небудь питатиме сьогодні ввечері, а мене ще не буде, то хай все ж пройдуть у кімнату. Там буде Адель, моя колишня покоївка. Я її надішлю до вас.

Пані дю Валь-Нобль, не маючи ні тітки, ні матері, була змушена користуватись послугами покоївки (теж “на своїх на двох”), яка мала розіграти роль Сент-Естев перед незнайомим; перемога над ним повинна була дати їй змогу знову піднестись на належний рівень. Вона пішла обідати з Теодором Гайаром, у якого сьогодні мала відбутися “гулянка”, тобто обід, що його влаштовував Натан, сплачуючи програне парі, — одна з тих гулянок, про які кажуть: “будуть жінки”.

Важливі причини примусили Пейрада взяти особисту участь у цій інтризі. А втім, його цікавість, так само як і цікавість Корантена, була так збуджена, що й без тих причин він охоче втрутився б у цю драму. У цей час політика Карла X завершила свою останню еволюцію. Доручивши кермо правління міністрам за власним вибором, король готував завоювання Алжиру, щоб скористатись цією славою, як правом на те, що назвали державним переворотом. Усередині країни не було більше змов. Карл X думав, що в нього немає ворогів. У політиці, як на морі, бувають обманні штилі. Отже, Корантен перебував у цілковитій бездіяльності. У таких обставинах справжній мисливець, щоб набити руку, “за браком чорного дрозда, стріляє сірого”. Доміціан, наприклад, за браком християн, бив мух. Контансон, бувши свідком арешту Естер, з витонченою розсудливістю шпигуна прекрасно оцінив цю операцію. Як ми бачили, шельма не завдав собі клопоту прикрасити свої думки перед бароном де Нюсінженом. “На чию користь оббирають банкірову пристрасть?” — таке було перше запитання, яке поставили перед собою двоє друзів. Вгадавши в Азії дійову особу п’єси, Контансон сподівався дістатися через неї до автора; але вона вислизала в нього з рук протягом деякого часу, ховаючись, наче вугор, у паризькому мулі, і коли вів знайшов її кухаркою у Естер, співробітництво мулатки здалося йому незрозумілим. Отже, вперше трапилося так, що ці два майстри шпигунства наштовхнулися на “текст”, який вони не могли розшифрувати, хоч і підозрювали тут темну історію. Після трьох послідовних і сміливих атак будинку на вулиці Тебу, Контансон натрапив на найупертішу мовчанку. Поки Естер жила там, швейцар, здавалося, був пройнятий глибоким жахом. Азія, мабуть, обіцяла за порушення мовчанки отруйні пілюлі для всієї сім’ї. Наступного дня після того, як Естер виїхала в квартири, Контансон знайшов швейцара трошки розсудливішим; він дуже шкодував, що виїхала ця дамочка, яка, казав він, годувала його рештками зі свого столу. Контансон, переодягнений маклером, торгувався за квартиру і слухав ремствування швейцара, кепкуючи з нього, не вірячи нічому, що той казав, повторюючи: “Чи це можливо?..” “Так, пане, дамочка тут прожила п’ять років і ніколи не виходила; навіть її коханець, ревнивий, хоч вона була бездоганна, вживав найсуворіших заходів обачності, приїжджаючи, входячи й виходячи. Це був, до речі, дуже гарний юнак”.

Люсьєн ще був у Марсаку, в своєї сестри, пані Сешар; але тільки-но він повернувся, Контансон послав швейцара на набережну Малаке запитати в пана де Рюбампре, чи згоден він продати меблі в квартирі, а якої виїхала пані ван Богсек. Швейцар пізнав у Люсьєні таємничого коханця молодої вдови, і Контансон був цілком задоволений. Можна уявити собі глибокий, хоч і стриманий подив, що пройняв Люсьєна й Карлоса, які вдали, ніби вважають швейцара за божевільного і навіть намагалися переконати його в цьому.

За двадцять чотири години Карлос організував контрполіцію, і Контансон був застуканий на місці шпигунства. Контансон, переодягнений базарним носієм, вже тричі приносив провізію, закуплену Азією вранці, і двічі заходив у будиночок на вулиці Сен-Жорж. Діяв, зі свого боку, і Корантен; але реальність особи Карлоса Еррери відразу зупинила його, бо він незабаром довідався, що цей абат, секретний посланець Фердинанда VII, приїхав наприкінці 1823 року в Париж. Проте, Корантен мусив дослідити причини, що спонукали цього іспанця давати протекцію Люсьєнові де Рюбампре. Незабаром Корантен дізнався, що Естер була протягом п’яти років коханкою Люсьєна. Таким чином підміна Естер англійкою відбулася в інтересах цього денді. Тим часом Люсьєн не мав жодних засобів для існування, йому відмовляли віддати за нього мадемуазель де Гранльє, а він тільки що купив за мільйон землі Рюбампре. Корантен спритно спонукав діяти генерального директора поліції королівства, і той дізнався від префекта поліції, що на Пейрада скаржились граф де Серізі і Люсьєн де Рюбампре.

— Знайшли! — скрикнули Пейрад і Корантен.

За одну хвилину друзі накреслили свій план.

— Ця весела дівчина, — сказав Корантен, — мала певні зв’язки, у неї є подруги. Неможливо, щоб серед цих подруг не знайшлося хоч однієї в скруті; один із нас повинен зіграти роль багатого іноземця, який візьме її на утримання; ми примусимо їх товаришувати. Вони завжди потребують одна одної, щоб улаштувати для коханців партію в “трик-трак”, і ми будемо в самому центрі справ.

Природньо, що Пейрад вирішив взяти на себе роль англійця. Йому здавалось дуже приємним провадити розпусне життя протягом часу, потрібного для викриття тієї змови, жертвою якої він був; Корантенові, постарілому від праці й досить кволому, було до цього байдуже. Контансон, переодягшись мулатом, негайно вислизнув з поля зору контрполіції Карлоса. За три дні перед зустріччю Пейрада і пані дю Валь-Нобль на Єлисейських полях, останній з агентів пана де Сартіна і пана Ленуара, з паспортом, виправленим по формі, приїхав з колоній через Гавр на вулицю де Ла Пе, спинившись в готелі “Мірабо”; його коляска була така забруднена, немов нею їхали з самого Гавра, хоч насправді вона пройшла тільки з Сен-Дені до Парижа.

Карлос Еррера, зі свого боку, дістав візи на свій паспорт в іспанському посольстві і підготував усю набережну Малаке до того, що він виїздить до Мадрида. І ось чому саме. Через кілька днів Естер мала стати власницею будинку на вулиці Сен-Жорж і одержати облігації на тридцять тисяч державної ренти. Європа й Азія були досить спритні, щоб навчити її продати облігації і нишком передати гроші Люсьєнові. Люсьєн, нібито збагатівши через щедрість своєї сестри, таким чином остаточно виплатить усю суму за землю Рюбампре. Поведінка його видавалась бездоганною. Сама тільки Естер могла викрити таємницю, але вона скоріше вмерла б, ніж подала б найменший знак. Клотильда тільки що почепила на свою журавлину шию маленьку рожеву хусточку; отже, в домі де Гранльє партія була виграна. Акції омнібуса вже давали втричі більше прибутку. Карлос, зникнувши за кілька днів, відхиляв усякі недоброзичливі підозріння. Людська обережність передбачила все, ніяка помилка не була можлива. Лжеіспанець мав виїхати другого дня після того, як Пейрад зустрівся з пані дю Валь-Нобль на Єлисейських полях. Проте, тієї ж ночі, о другій годині, Азія приїхала в фіакрі на набережну Малаке; вона знайшла кочегара всієї цієї машини в спальні; він курив, обмірковуючи підсумки своєї діяльності, щойно викладені нами, немов автор, що переглядає сторінки своєї книги, щоб виявити і виправити помилки. Подібна людина не хотіла припуститись удруге тієї помилки, яка трапилась, коли він забув про швейцара з вулиці Тебу.

— Паккар, — сказала Азія своєму господареві на вухо, — вчора вдень о пів на третю впізнав на Єлисейських полях Контансона, переодягненого мулатом, слугою англійця, що вже три дні прогулюється Єлисейськими полями, стежачи за Естер. Паккар його сьогодні впізнав по очах, так само, як і я впізнала його, коли він був базарним носієм. Паккар, везучи Естер додому, не спускав цього шельму з очей. Він живе в готелі Мірабо. Але він обмінявся з англійцем такими знаками, які свідчать, що то не справжній англієць.

— За нами стежать, — сказав Карлос, — я поїду тільки післязавтра. Очевидно, цей самий Контансон надіслав до нас швейцара з вулиці Тебу; треба дізнатись, чи фальшивий англієць теж наш ворог.

Опівдні мулат пана Самюеля Джонсона поважно прислужував своєму господареві, який навмисно завжди снідав розкішно, бо Пейрад хотів удавати англійця, що любить випити. Він виходив із дому завжди напідпитку. На ньому були чорні суконні гетри до колін, підбиті ватою, щоб ноги здавалися повнішими. Штани його були на товстенній бумазейній підкладці. Жилет був застібнутий до підборіддя; шия закутана аж до щік синім галстуком; рудий парик закривав йому половину лоба; він зробив себе приблизно на три дюйми вищим, отже, жодний із найстаріших відвідувачів кафе “Давид” не впізнав би його. Дивлячись на його фрак, широкий в плечах, чорний, просторий і чистенький, як в англійців, кожен прохожий мусив вважати його за англійця-мільйонера. Контансон виявляв байдужу зухвалість лакея, якому набоб довіряє, він був німий, бундючний, зневажливий, неохочий до товаришування, і дозволяв собі чудні жести й дикі вигуки іноземця. Пейрад закінчував другу пляшку, коли готельний слуга без доповіді ввів до кімнати якогось чоловіка, в якому Пейрад, так само як і Контансон, впізнали переодягненого в цивільний одяг жандарма.

— Пане Пейрад, — сказав жандарм набобові на вухо, — я маю наказ привезти вас у префектуру.

Пейрад устав без жодних заперечень і взяв свій капелюх.

— Ви побачите біля дверей фіакр, — сказав йому на сходах жандарм. — Префект хотів заарештувати вас, але задовольнився тим, що надіслав для допиту про вашу поведінку поліцейського офіцера, який чекає вас у кареті.

— Чи я повинен залишитися з вами? — запитав жандарм у поліцейського офіцера, коли Пейрад сів у карету.

— Ні, — відповів поліцейський офіцер. — Скажіть тихенько візникові, щоб він їхав у префектуру.

Пейрад і Карлос опинилися вкупі в одній кареті. Карлос тримав напоготові стилет. Карету віз вірний кучер, здатний на те, щоб випустити Карлоса непомітно, і потім, коли приїде на місце, здивуватись, побачивши в кареті труп.

*Смерть шпигуна ніколи не викликає розшуків. Правосуддя майже завжди залишає подібні вбивства без кари, так важко в них розібратись. Пейрад оглянув своїми шпигунськими очима цього урядовця, надісланого до нього префектом поліції. Риси Карлоса здавалися йому задовільними: лисий череп, зморшкуватий ззаду; напудрене волосся; на хворобливих, з червоними повіками очах, які потребували догляду, — тоненькі золоті окуляри, дуже бюрократичного вигляду, з подвійними зеленими скельцями. Ці очі свідчили про огидні хвороби. Перкалева сорочка з плоским плісированим жабо, зношений чорний атласний жилет, штани судовика, чорні шовкові панчохи і зав’язані бантами черевики, довгий чорний сюртук, рукавички за сорок су, чорні, ношені днів з десять, золотий ланцюжок біля годинника. Це був не більш і не менш, як той нижчий судовий службовець, що дуже антиномічно зветься “охоронець загальної безпеки”.

— Любий пане Пейрад, я дуже шкодую, що така людина, як ви, перебуває під наглядом і що ви намагаєтесь підтвердити його потребу. Ваше переодягання не до вподоби панові префекту. Якщо ви думаєте уникнути таким способом нашої пильності, то помиляєтесь. Ви, звичайно, приїхали з Англії через Бомон на Уазі?

— Через Бомон на Уазі?.. — повторив Пейрад.

— Або через Сен-Дені? — провадив лжеурядовець.

Пейрад був збентежений. Це нове запитання вимагало відповіді. Але всяка відповідь була небезпечна. Позитивна відповідь була б насмішкою; негативна, — якщо цей чоловік знав правду, — була б згубна для Пейрада.

“Хитрий” — подумав він.

Він спробував подивитись на поліцейського офіцера, усміхаючись і відповідаючи йому лише посмішкою. Посмішка була прийнята без заперечень.

— З якою метою ви переодяглися, найняли помешкання в готелі “Мірабо” й переодягли Контансона мулатом? — спитав поліцейський офіцер.

— Пан префект може зробити зі мною що йому завгодно, але я зобов’язаний давати звіт у своїх вчинках тільки своїм начальникам, — з гідністю сказав Пейрад.

— Якщо ви хочете сказати, що дієте від загальної поліції королівства, — сухо відказав фальшивий агент, — то ми змінимо напрям і поїдемо на вулицю Гренель замість вулиці Жерюзалем. Я маю найпевніші інструкції щодо вас. Але бережіться! На вас не дуже гніваються, і ви в одну мить можете зіпсувати собі карти. Щодо мене, то я вам не бажаю лиха... Та мерщій!.. Скажіть мені правду...

— Правду — ну, добре, — сказав Пейрад, хитро глянувши в червоні очі свого цербера.

Обличчя фальшивого урядовця залишалося німим, байдужим; він виконував свій професійний обов’язок, всяка правда здавалася йому однаковою, він мав такий вигляд, немов ганив префекта за яку-небудь примху. У префектів трапляються примхи.

— Я шалено закохався в одну жінку, коханку того маклера, що мандрує заради своєї втіхи й на шкоду своїм кредиторам — Фалле.

— Пані дю Валь-Нобль? — сказав поліцейський офіцер.

— Так, — провадив Пейрад. — Щоб мати змогу утримувати її протягом місяця — це коштуватиме мені не більше тисячі екю — я переодягся набобом і взяв Контансона за слугу. Це така правда, пане, що ви можете самі зайти в готель і розпитати Контансона, залишивши мене в фіакрі; слово честі колишнього генерального комісара поліції, я вас буду чекати. Ви не тільки почуєте від Контансона підтвердження того, що я мав за честь вам тільки що сказати, але й побачите покоївку пані дю Валь-Нобль, яка має принести нам сьогодні згоду на мої пропозиції або умови господарки. Така стара мавпа, як я, розуміється в гримасах: я пропонував тисячу франків на місяць, карету; це становить півтори тисячі; п’ятсот франків на подарунки, стільки ж на розваги, обіди, вистави; ви бачите, що я й на сантим не помилився, назвавши тисячу екю. Чоловік мого віку може дозволити собі витратити тисячу екю на свою останню примху.

— Ого! Татусю Пейрад, то ви ще досить полюбляєте жінок, щоб... Та ви мене обдурюєте; мені шістдесят років, і я прекрасно без них обходжусь... Але якщо справа стоїть так, як ви оце кажете, я розумію, що для здійснення цієї вашої фантазії вам треба було набути вигляду іноземця.

— Ви розумієте, що Пейрад або татусь Канкоель з вулиці Ле Муано...

— Так, жоден з них не підходив для пані дю Валь-Нобль, — перебив його Карлос, захоплений тим, що взнав адрес татуся Канкоеля. — До революції в мене за коханку була жінка, яку утримував кат, — його тоді так і називали катом. Одного разу на виставі вона вкололася шпилькою і скрикнула: “Ах, кат його!..” — “Що це, згадка?” — спитав її сусід... Так ось, любий Пейраде, вона кинула свого коханця через це слівце. Я розумію, що ви не хочете наскочити на подібну зневагу... Пані дю Валь-Нобль — це жінка для статечних чоловіків, я її якось бачив в Опері, вона здалась мені дуже гарною. Скажіть кучерові, любий Пейраде, щоб він повернувся на вулицю де Ла Пе, я зайду разом з вами у ваше помешкання і сам розгляну все. Пан префект, напевне, задовольниться усним рапортом.

Карлос витяг із бокової кишені чорну картонну табакерку, зсередини викладену позолоченим сріблом, розкрив її й пригостив Пейрада з чарівною благодушністю. Пейрад сказав собі:

“Он у них які агенти!.. Боже ж мій! Якби пан Ленуар або пан де Сартін встали з труни, що вони сказали б?”

— Звичайно, тут є частина правди, але це не все, друже мій, — сказав фальшивий поліцейський офіцер, кінчаючи втягати носом табак. — Ви втрутились у сердечні справи барона де Нюсінжена, і хочете його, звичайно, затягти в якусь петлю. Ви дали маху з пістолі і тепер націлюєтеся з гармати. Пані дю Валь-Нобль — подруга пані де Шампі...

“Ах, чорт! Коли б не нашкодити собі! — сказав сам до себе Пейрад. — Він сильніший, ніж я думав. Він розігрує мене: каже, що випустить, а сам примушує говорити далі”.

— То що ж ви скажете? — спитав Карлос авторитетним тоном бюрократа.

— Пане, я справді не мав рації, шукаючи для пана де Нюсінжена жінку, в яку він був безтямно закоханий. Це причина неласки, яку я заслужив, бо здається, що несвідомо для себе я зачепив чиїсь дуже важливі інтереси.

Дрібний урядовець залишався байдужим.

— Але я досить добре знаю поліцію після п’ятдесяти двох років роботи, — провадив Пейрад, — щоб утриматись після догани пана префекта, який, безумовно, мав рацію...

— Ви відмовилися б від вашої примхи, якби пан префект попросив вас про це? Я думаю, це був би найкращий доказ щирості того, що ви мені кажете.

“Ого! Ого! — казав сам до себе Пейрад. — Ах, чорт забирай, сучасні агенти варті агентів пана Ленуара!”

— Відмовитись? — сказав Пейрад уголос. — Я зачекаю наказу пана префекта. Проте, якщо ви хочете зайти, ось ми приїхали до готелю.

— Де ж ви берете гроші? — спитав Карлос наполегливо й проникливо.

— Пане, я маю друга... — сказав Пейрад.

— Розповідайте це, — відповів Карлос, — судовому слідчому. Ця смілива сцена була наслідком однієї з тих простих комбінацій, що можуть виникнути тільки в голові такої людини, як Карлос. Він послав уранці Люсьєна до графині де Серізі. Люсьєн попросив особистого секретаря графа спитати в префекта від імені графа відомості про агента, послугами якого користувався барон де Нюсінжен. Секретар повернувся з довідкою про Пейрада — з копією резюме на його справі.

“У поліції з 1778 року, в Париж прибув з Авіньйона за два роки перед тим. Не має статків і моральних принципів, довірений державних таємниць. Живе на вулиці ле Муано під ім’ям Канкоель — назва невеликого маєтку, де живе його родина в департаменті Воклюз, — родина, зрештою, статечна. Недавно його шукав один із його внучатих племінників, на ім’я Теодоз де ла Пейрад (див. рапорт агента, документ № 37)”.

— Це ж він і є той англієць, у якого Контансон служить за мулата, — скрикнув Карлос, коли Люсьєн приніс йому, крім довідки, усні відомості.

Через три години цей чоловік, з активністю головного командувача, знайшов через Паккара якогось нешкідливого співучасника на роль переодягненого жандарма, а сам перевдягся поліцейським офіцером. Тричі вагався він, чи не вбити Пейрада в фіакрі; але він назавжди заборонив собі вчиняти вбивство власною рукою, і вирішив спекатись Пейрада в свій час, показавши на нього, як на мільйонера, якому-небудь звільненому каторжникові.

Пейрад і його ментор почули голос Контансона, який розмовляв з покоївкою пані дю Валь-Нобль. Пейрад зробив Карлосові знак залишитися в першій кімнаті з таким виглядом, немов казав: “Ви матимете змогу переконатись у моїй щирості”.

— Пані згодна на все, — казала Адель. — У цю хвилину пані в однієї зі своїх подруг, пані де Шампі, яка ще на рік має мебльовану квартиру на вулиці Тебу, і, звичайно, передасть її пані. Там для пані буде зручніше приймати пана Джонсона, — меблі ще дуже гарні, і пан зможе купити їх для пані, порозумівшися з пані де Шампі.

— Добре, дитино моя. Якщо це ще не морква, то хоч гичка з неї, — сказав мулат остовпілій дівчині, — та ми поділимось ...

— Ого, оце так темношкірий! — скрикнула мадемуазель Адель. — Якщо ваш набоб — справді набоб, він, звичайно, подарує меблі пані; строк найму закінчується в квітні 1830 року, ваш набоб зможе поновити його, якщо йому там сподобається.

— Моя дуже задоволн! — відповів Пейрад, що, ввійшовши в кімнату, ляснув покоївку по плечу.

І він подав знак Карлосові, той так само знаком показав, що він розуміє, що набоб мусить залишатись у своїй ролі. Але сцена несподівано змінилась через появу особи, з якою ні Карлос, ні префект поліції нічого не могли б зробити. Раптом прийшов Корантен. Він побачив відчинені двері і зайшов мимохідь глянути, як його старий Пейрад грає роль набоба.

— Префект мені скрізь “надокучав”, — сказав Пейрад Корантенові на вухо. — Він викрив мене в набобі.

— Ми повалимо префекта, — відповів Корантен своєму другові на вухо.

Потім, холодно вклонившись, він почав нишком розглядати урядовця.

— Залишайтесь тут до мого повернення, я їду в префектуру, — сказав Карлос. — Якщо я не повернуся, можете виконати свою примху.

Сказавши це Пейрадові на вухо, щоб не компрометувати його особу перед покоївкою, Карлос вийшов, не маючи бажання залишатися далі під поглядом новоприбулого, в якому вів упізнав одного з тих білявих синьооких людей, що викликають крижаний жах.

— Це поліцейський офіцер, якого мені надіслав префект, — сказав Пейрад Корантенові.

— Оце? — відповів Корантен. — Ти таки вскочив. У цього чоловіка три колоди карт у черевиках, це видно з постави ноги; адже поліцейський офіцер не має потреби переодягатись!

Корантен прожогом кинувся зі сходів, щоб з’ясувати справу; Карлос сідав у фіакр.

— Гей, пане абат! — гукнув Корантен.

Карлос повернув голову, побачив Корантена і сів у фіакр.

— Оце й усе, що я хотів знати. На набережну Малаке! — гукнув Корантен візникові, вкладаючи пекельний глум в інтонацію і погляд.

“Ну, — сказав сам до себе Жак Коллен, — я таки вклепався! Вони добрались, треба їх випередити і, головне, взнати, чого вони від нас хочуть”.

Корантен п’ять-шість разів бачив Карлоса Ерреру, а погляду цієї людини не можна було забути. Корантен впізнав насамперед широкі плечі, одутле обличчя і підкладний каблук у три дюйми.

— Ах ти, стариган, тебе розіграли! — сказав Корантен, побачивши, що в кімнаті нема нікого, крім Пейрада й Контансона.

— Хто?! — скрикнув Пейрад, і в голосі його почулося металічне тремтіння. — Решту днів своїх я використаю на те, щоб пекти його на гарячому вугіллі та ще й повертати.

— Це абат Карлос Еррера, очевидно — іспанський Корантен. Все ясно. Іспанець — старий розпусник вищого сорту — він хотів улаштувати кар’єру тому юначкові, вибиваючи гроші з подушки гарної дівки... Тобі краще знати, чи варто змагатися з цим дипломатом; він здається мені промітним, як чорт.

— О! — скрикнув Контансон, — це ж він одержав триста тисяч франків в день арешту Естер, — він був у фіакрі! Я пригадую ці очі, цей лоб, ці сліди віспи.

— Ах, який посаг могла б мати моя сердечна Лідія! — скрикнув Пейрад.

— Ти можеш залишатись набобом, — сказав Корантен. — Щоб мати око в домі Естер, треба зв’язати її з Валь-Нобль; Естер була справжньою коханкою Люсьєна де Рюбампре.

— У Нюсінжена вже видурили більше ніж п’ятсот тисяч франків, — сказав Контансон.

— Їй треба ще стільки ж, — зауважив Корантен, — земля Рюбампре коштує мільйон. Татусю, — сказав він, ляскаючи Пейрада по плечу, — ти ще зможеш дістати понад сто тисяч франків, щоб видати Лідію заміж.

— Не кажи мені цього, Корантен. Якщо твій план не вдасться, не знаю, на що я буду здатний.

— Можливо, що ти їх матимеш завтра! Абат, друже мій, дуже хитрий, нам треба визнати його вищість, це найбільший диявол. Та він у мене в руках, він розумна людина і тому піддасться. Будь дурним, як набоб, і не бійся нікого.


Ввечері цього ж самого дня, коли оті справжні вороги зустрілись віч-на-віч на місці поєдинку, Люсьєн поїхав перебути вечір у домі де Гранльє. Товариство було численне. Герцогиня затримала Люсьєна на деякий час біля себе перед лицем цілого салону і була дуже ласкава до нього.

— Ви зробили невеличку подорож? — спитала вона.

— Так, пані герцогиня. Моя сестра, бажаючи полегшити мій шлюб, пішла на великі жертви, і я мав змогу придбати землі Рюбампре, знову з’єднавши їх. Але мій паризький повірений виявився спритною людиною, він зумів уберегти мене від власників маєтків, що могли б підвищити свої претензії, дізнавшись про ім’я покупця.

— Чи є там замок? — спитала Клотильда, підкреслено всміхаючись.

— Є щось подібне до замку, але найкраще буде скористатися ним, як матеріалом, щоб збудувати дім у сучасному стилі.

Очі Клотильди випромінювали сяйво щастя крізь її задоволені посмішки.

— Ви сьогодні зіграєте робер з моїм батьком, — сказала вона тихо Люсьєнові. — Я сподіваюсь, що через два тижні вас запросять на обід.

— Ну, любий пане, — сказав герцог де Гранльє, — кажуть, що ви купили землю Рюбампре; вітаю вас з цього приводу. Це гарна відповідь тим, хто наділяв вас боргами. Щодо нас, то ми можемо мати явні борги, як Франція або Англія, але, бачите, людям без капіталу, початківцям, не личить такий тон.

— Ах, пане герцог, у мене ще є п’ятсот тисяч франків боргу за землю.

— Ну, що ж, треба одружитися з дівчиною, яка принесе їх вам, але в нашому передмісті ви навряд чи знайдете партію з таким капіталом, — тут дають мало посагу за дочками.

— Але їм досить імені, — відповів Люсьєн.

— Нас тільки троє для партії у віст — Мофріньєз, д’Еспар і я, чи не хочете бути четвертим? — сказав герцог Люсьєнові, показуючи йому на ломберний столик.

Клотильда повільно підійшла до стола глянути на гру свого батька.

— Вона хоче, щоб я взяв це на свій рахунок, — сказав герцог, поляскуючи по руках свою дочку і скоса поглядаючи на Люсьєна, що залишився серйозним.

Люсьєн, партнер пана д’Еспара, програв двадцять луїдорів.

— Люба мамо, — сказала Клотильда, підійшовши до герцогині, — він був досить розумним, щоб програти батькові.

Об одинадцятій годині, обмінявшися з мадемуазель де Гранльє кількома ніжними словами, Люсьєн повернувся і ліг у ліжко, думаючи про остаточну перемогу, яку він мав одержати через місяць, бо не мав сумніву, що буде прийнятий, як наречений Клотильди, і одружиться перед постом 1830 року.

Наступного дня, в той час, коли Люсьєн курив після сніданку в товаристві дуже заклопотаного Карлоса, їм доповіли, що якийсь пан де Сент-Естев (що за насмішка!) хоче бачити абата Карлоса Ерреру або пана Люсьєна де Рюбампре.

— Чи сказали внизу, що я виїхав? — скрикнув абат.

— Так, пане, — відповів грум.

— Ну, добре, прийми цього чоловіка, — сказав він Люсьєнові, — та не кажи жодного слова, що могло б компрометувати нас, не роби жодного жесту подиву, це ворог.

— Ти чутимеш розмову, — сказав Люсьєн.

Карлос сховався в суміжній кімнаті, і крізь щілину дверей побачив Корантена, але впізнав його тільки по голосу, настільки ця невідома велика людина вміла перетворюватись! У цю хвилину Корантен був схожий на старого директора департаменту міністерства фінансів.

— Я не маю честі бути відомим вам, пане, — сказав Корантен. — Але...

— Вибачте, що переб’ю вас, пане, — сказав Люсьєн, — але...

— Але йдеться про ваш шлюб з мадемуазель Клотильдою де Гранльє, який не відбудеться, — жваво сказав Корантен.

Люсьєн сів, нічого не відповівши.

— Ви в руках людини, яка має змогу, бажання і владу довести герцогові де Гранльє, що за землю Рюбампре буде заплачено грішми, які один дурень дав вам за вашу коханку — мадемуазель Естер, — провадив Корантен. — Легко буде знайти оригінали судових постанов, за якими Естер була переслідувана, можна також примусити д’Естурні сказати правду. Будуть викриті надзвичайно спритні штуки, зіграні з бароном де Нюсінженом... Тепер все ще можна залагодити. Дайте сто тисяч франків, і ви будете в безпеці. Мене це зовсім не обходить. Я просто виконую доручення тих, хто вас шантажує.

Корантен міг говорити хоч цілу годину. Люсьєн курив цигарку з абсолютно безтурботним виразом.

— Пане, — відповів він, — я не хочу знати, хто ви, бо люди, які виконують подібні доручення, взагалі не мають імені, принаймні, для мене. Я дав вам спокійно висловитись: бо я в себе. Мені здається, ви не позбавлені глузду, вислухайте мою дилему.

Запанувала мовчанка; Люсьєн зустрів льодовим поглядом котячі очі Корантена.

— Або ви спираєтесь на цілком брехливі факти, і я не повинен звертати на них ніякої уваги, — провадив Люсьєн, — або ж ви маєте рацію, і тоді, давши вам сто тисяч франків, я надав би вам право вимагати в мене стільки разів по сто тисяч, скільки ваш патрон може знайти Сент-Естевів, щоб надсилати до мене... Але, щоб скінчити відразу з вашим поважним дорученням, знайте, що я, Люсьєн де Рюбампре, нікого не боюсь. Я аж ніяк не причетний до всіх тих каверз, про які ви кажете. Якщо родина де Гранльє буде надто вибагливою, знайдуться інші, дуже благородні дівчата, з якими можна взяти шлюб. Зрештою, не буде для мене соромно залишитись нежонатим, зокрема коли, як ви думаєте, я з таким зиском торгую білими рабинями.

— Якщо пан абат Карлос Еррера...

— Пане, — сказав Люсьєн, перериваючи Корантена, — абат Карлос Еррера в цю хвилину перебуває на шляху до Іспанії, його ніяк не обходить мій шлюб, він нічого не знає про мої грошові справи. Ця державна людина була ласкава допомагати мені довгий час своїми порадами, але вона має дати звіт його величності королю іспанському. Якщо вам треба поговорити з абатом, раджу вам виїхати до Мадрида.

— Пане, — чітко сказав Корантен, — ви ніколи не будете чоловіком мадемуазель Клотильди де Гранльє.

— Тим гірше для неї, — відповів Люсьєн, нетерпляче штовхаючи Корантена до дверей.

— Чи добре ви поміркували? — холодно сказав Корантен.

— Пане, я не можу визнати за вами ні права втручатись у мої справи, ні права позбавляти мене втіхи викурити цигарку, — сказав Люсьєн, кидаючи загаслу цигарку.

— Прощайте, пане, — сказав Корантен. — Ми вже більше не побачимось... але в житті вашому, безперечно, буде така хвилина, коли ви ладні будете дати половину свого багатства, аби тільки повернути собі можливість покликати мене зараз назад зі сходів.

У відповідь на цю загрозу Карлос зробив жест, немов відтинаючи комусь голову.

— Тепер — до праці! — скрикнув він, глянувши на Люсьєна, який пополотнів після цієї жахливої розмови.

Якби серед дуже невеликого числа читачів, що цікавляться моральною і філософською стороною книги, знайшовся хоч один, який повірив би, що барон де Нюсінжен добився свого, — він тим самим довів би, як важко підкорити серце дівчини будь-яким законам фізіології. Естер вирішила примусити бідолашного мільйонера дорого заплатити за те, що він називав своїм “тнем дріумфу”. Отже, в перших числах лютого 1830 року входини ще не були справлені в “нефелишкому баласі”.

— Але, — казала Естер конфіденційно своїм подругам, які переказали це баронові, — під час кримінальнавалу я відкрию свій дім, і мій чоловік буде “наче вареник у маслі плавати”.

Цей вислів став приказкою серед веселих дівчат.

Отже, барон поки що ремствував. Як людина жоната, він був смішним, скаржився своїм близьким, його незадоволення виходило назовні. Тим часом Естер сумлінно виконувала свою роль пані Помпадур при князеві спекуляції. Вона вже влаштувала дві чи три маленькі вечірки виключно з метою ввести в дім Люсьєна. Лусто, Растіньяк, дю Тільє, Біксіу, Матан, граф де Брамбур, — цвіт гульвіс, стали постійними відвідувачами дому. Нарешті Естер прийняла, як актрис для тієї п’єси, яку розігрувала, Туллію, Флорентину, Фанні Бопре, Флоріну, двох актрис і двох танцюристок, далі пані дю Валь-Нобль. Ніщо не може бути сумнішим, ніж дім куртизанки без долі суперництва, гри нарядів і різноманітності облич. За шість тижнів Естер стала найдотепнішою, найцікавішою, найгарнішою й найелегантнішою з парій жіночої статі, з яких складається клас куртизанок. Поставлена на відповідний п’єдестал, вона втішалася усіма насолодами марнотратства, що спокушають звичайних жінок, — але втішалася немов жінка, яку таємна думка підносить вище від її касти. У серці своєму вона зберігала власний образ, який примушував її червоніти і яким вона пишалась; година її зречення завжди стояла перед її сумлінням. В її сарказмах відбивався внутрішній настрій, бо замкнений в куртизанці ангел кохання відчував глибоку зневагу до підлої й гидкої ролі, яку відігравало тіло в присутності душі. Бувши одночасно глядачем і актором, суддею й підсудним, вона реалізовувала чарівний образ арабських казок, в яких майже завжди під ганебним покровом ховається вища істота; праобраз її під ім’ям Навуходоносора можна знайти в книзі книг — Біблії. Дозволивши собі жити до наступного дня після зради, жертва мала право дещо потішатися з ката. Крім того, відомості, зібрані Естер про таємні й ганебні засоби, якими барон досяг свого величезного багатства, зовсім звільнили її від докорів сумління, і їй подобалась роль богині Ате — Помсти, як сказав Карлос. Отже, вона ставала по черзі то чарівною, то ненависною для мільйонера, який жив тільки нею. Коли барон доходив до такої міри страждання, що хотів кинути Естер, вона ніжностями знову привертала його до себе.

Еррера, виїхавши на очах у всіх до Іспанії, доїхав до Тура. Він наказав своїй кареті їхати далі до Бордо; в кареті сидів найнятий слуга, що мусив грати роль пана і чекати його в готелі Бордо. Потім він повернувся в диліжансі, переодягнувшись комівояжером, оселився нишком у Естер, звідки через Азію, Європу і Паккара пильно керував своїми махінаціями, стежачи за всім, особливо за Пейрадом.

Приблизно за два тижні перед днем, призначеним нею для свята, що мало відбутися на другий день після першого балу в Опері, куртизанка, яка ставала небезпечною через свої дотепні слівця, сиділа в Італійській опері в глибині ложі; барон був змушений абонувати для неї ложу бенуар, щоб сховати свою коханку і не з’являтися з нею прилюдно за кілька кроків від пані де Нюсінжен. Естер вибрала таку ложу, звідки було б видно ложу пані де Серізі, яку майже завжди супроводив Люсьєн. Нещасна куртизанка вважала за щастя бачити Люсьєна в середу, четвер і суботу біля пані де Серізі. На цей раз Естер побачила о пів на десяту, як Люсьєн увійшов у ложу графині з журливим, блідим обличчям і майже перекривленими рисами. Ці ознаки внутрішнього розпачу були помітні тільки для Естер. Жінка, що любить, знає обличчя чоловіка, як моряк — чисте море.

“Боже! Що з ним таке?.. Що трапилось? Може йому треба поговорити а цим пекельним ангелом, його ангелом-охоронцем, який живе, сховавшись у мансарді між кімнатами Європи й Азії?”

Заклопотана такими болісними думками, Естер ледве чула музику. Тим легше повірити, що вона зовсім не слухала барона, який тримав обома руками ручку свого “анхел” і щось говорив їй своєю польсько-єврейською говіркою; його чудна вимова завдавала не менше прикрості тому, хто її слухав, ніж читачеві.

— Есдер, — сказав він, випустивши її руку й відштовхуючи її легким рухом незадоволення, — фі мене не злухайте!

— Ах, барон, ви перекручуєте любов так само, як і французьку мову.

— К шорту!

— Я тут не в себе в будуарі, я в Італійській опері. Якби ви не були касою виробу Юре або Фіше, касою, що якимсь чудом перетворилась на людину, ви не робили б стільки галасу в ложі жінки, яка любить музику. Звичайно, я вас не слухаю! Ви шарудите в моєму платті, немов комаха в папері, і мені аж смішно, такий ви жалюгідний. Ви кажете мені — “фі харненькі, фі аббетитні...” Старий фат! А якби я вам сказала: “Ви мені сьогодні менш неприємні, ніж вчора, повернімось додому?” Та я ж помічаю по ваших зітханнях (хоч я вас не слухаю, а, проте, відчуваю), — я бачу, що ви здорово пообідали, у вас починається травлення. Добре запам’ятайте (я вам досить дорого коштую, а тому маю давати подеколи поради за ваші гроші!) — запам’ятайте, любий, що людині із затрудненим травленням, як от у вас, не дозволяється казати коханці байдужим тоном і невчасно: “Фі харненькі...” Блонде каже, що один старий солдат помер від такої завзятості в обіймах... релігії. Зараз десята година, ви скінчили обідати о дев’ятій у дю Тільє з вашим франтом графом де Брамбуром, вам треба перетравити мільйони й трюфелі, — зайдіть завтра о десятій!

— Як фі шорстокі... — скрикнув барон, визнаючи глибоку справедливість цієї медичної аргументації.

— Жорстока!.. — повторила Естер, весь час дивлячись на Люсьєна. — Хіба ви не звертались до Б’яншона, до Десплена, до старого Одрі?.. З того часу, як ви бачите зорю свого щастя, знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Кого?

— Гладкого стариганя, закутаного у фланель, який раз у раз проходжає від крісла до вікна — поглянути, чи не показує термометр температури, корисної для шовковичних черв’яків, яку рекомендував йому лікар.

— Снайте, фі нефдячні!.. — скрикнув барон, втративши надію почути ту музику, яку закохані старі все ж частенько чують в Італійській опері.

— Невдячна! — сказала Естер. — А що ви мені досі дали?.. Багато неприємностей. Слухайте, татусю, чи я можу бути гордою з вами? Ви, звичайно, пишаєтесь мною, я прекрасно ношу ваші галуни і ліврею. Ви сплатили мої борги!.. хай так. Але ви поцупили в свій час досить мільйонів... (Ах, не робіть гримас, ви згодні зі мною!) досить мільйонів, щоб не звертати на це уваги. І в цьому ваша найбільша слава. Дівка і злодій — найкраща пара. Ви спорудили чудову клітку для папуги, яка вам подобається... Чекайте подяки від бразильського ара за те, що ви його посадили в позолочену клітку... Та не дивіться так на мене, наче якийсь бонза. Ви показуєте свого червоного з білим ара цілому Парижеві. Ви кажете: “Хіба є будь у кого в Парижі така папуга?. А як вона цокотить! Як вона влучно добирає слова!..” Входить дю Тільє, вона каже: “Добридень, шельма!” Та ви ж щасливі, як голландець, що володіє тюльпаном-унікумом, немов старий набоб, який живе в Азії на англійській пенсії і якому комівояжер продав першу швейцарську табакерку, що заграла три увертюри. Ви хочете здобути моє серце? Добре, я скажу вам про спосіб завоювати його.

— Кашіть, кашіть!.. Я фсе зроплю тля фас... Мені бриємно, коли фі з мене глусуєте!..

— Будьте молодим, будьте гарним, будьте як Люсьєн де Рюбампре, який он зайшов до вашої дружини, і ви даром одержите те, чого ніколи не зможете купити за всі ваші мільйони.

— Я фас салишай, бо фі сьогодні спрафті шахлифі!.. — сказав біржовий хижак, змінившись на обличчі.

— Прекрасно, на добраніч, — відповіла Естер. — Накажіть “Шоршу”, щоб він вам поклав під голову якомога більш подушок, а ноги держіть нижче, бо у вас сьогодні апоплексичний колір обличчя... Любий мій, ви ж не будете заперечувати, що я цікавлюсь вашим здоров’ям.

Барон стояв, взявшись за ручку дверей.

— Сюди, Нюсінжен! — сказала Естер, погордливим жестом покликавши його назад.

Барон схилився перед нею з виразом собачої приниженості.

— Хочете, щоб я була з вами сьогодні милою й давала вам у себе дома водички з цукром, “пестячи” вас, гладка потворо?

— Фі мені розпиваєте зерце...

— “Розпиваєте зерце”... — розпивають вино, а не серце! — відказала вона, глузуючи з вимови барона. — Ну, так ось, приведіть мені Люсьєна, я хочу його запросити на наш валтасарів бенкет і бути певна, що він прийде. Якщо ви добре виконаєте це моє доручення, я так гарненько скажу тобі, що люблю тебе, мій гладкий Фредерік, що ти повіриш...

— Фі чаріфниця, — сказав барон, цілуючи рукавичку Естер. — Я сгоден злухати цілу годину лайок, якби в кінці савжди пули такі ласкаві слофа.

— Ну-ну! Якщо мене не послухають, то... — сказала вона, сварячись на барона пальцем, як на дитину.

Барон затрусив головою, немов пійманий в тенета птах, що благає мисливця змилуватись.

— Боже мій, що це з Люсьєном? — сказала вона собі, замислившись сама і вже не стримуючи сліз, — ніколи не був він такий смутний.

Ось що трапилось з Люсьєном того самого вечора.

О дев’ятій Люсьєн поїхав, як кожного вечора, в своїй кареті до Гранльє. Піклуючись про свого верхового коня і того, що запрягався в кабріолет, для ранкових виїздів, він найняв, як роблять усі молоді люди, для зимових вечірніх виїздів карету; він вибрав у найкращого каретника найрозкішнішу карету з найкращими кіньми. Все сприяло йому за останній місяць: він три рази обідав у Гранльє, герцог був до нього дуже милий; продавши свої омнібусні акції за триста тисяч франків, Люсьєн мав змогу сплатити ще третину ціни за землю. Клотильда де Гранльє міняла свої чарівні туалети і накладала по десять банок рум’ян на щоки; нарешті вона відверто признавалась у своєму коханні до нього. Деякі високопоставлені особи вже говорили про шлюб Люсьєна і мадемуазель де Гранльє, як про річ імовірну. Герцог де Шольє, колишній посол в Іспанії і, на короткий час, міністр закордонних справ, обіцяв герцогині де Гранльє попросити в короля для Люсьєна титул маркіза. Отже, пообідавши у пані де Серізі, Люсьєн поїхав цього вечора з вулиці Шосе д’Антен у Сен-Жерменське передмістя зі своїм щоденним візитом. Він приїздить, кучер гукає, щоб відчинили ворота, вони відчиняються, він зупиняється біля під’їзду. Виходячи з карети, Люсьєн помічає в дворі чотири екіпажі. Побачивши пана де Рюбампре, один із лакеїв, який відчиняв і зачиняв двері під’їзду, виходить і стає на ґанку перед дверима, немов солдат на варту.

— Його милості нема дома! — каже він.

— Пані герцогиня приймає, — зауважує Люсьєн лакеєві. — Пані герцогиня виїхали, — поважно відповідає лакей.

— Мадемуазель Клотильда...

— Не думаю, щоб мадемуазель Клотильда прийняла пана за відсутності пані герцогині...

— Але є гості, — сказав Люсьєн, вражений немов громом.

— Не знаю, — відповів лакей, намагаючись бути водночас дурникуватим і шанобливим.

Для тих, хто вважає етикет найгрізнішим законом людського суспільства, нема нічого жахливішого за нього. Люсьєн легко вгадав значення цієї жорстокої для нього сцени: герцог і герцогиня не хотіли його приймати. Він відчув, як спинний мозок застигає у нього в хребті, і дрібні краплі холодного поту перлинами проступили на його лобі. Ця розмова відбулась у присутності його власного камердинера, який, взявшись за ручку дверцят, вагався зачинити їх. Люсьєн зробив йому знак, що поїде, але, сідаючи в карету, вів почув кроки людей, які спускалися зі сходів; лакей вигукував раз у раз: “Карету пана герцога де Шольє!”, “Карету пані віконтесі де Гранльє!” Люсьєн тільки сказав своєму слузі: “Мерщій до Італійської опери!..” Не зважаючи на поквапливість, злощасний денді не міг уникнути герцога де Шольє і його сина, герцога де Реторе, з якими він був змушений тільки обмінятись поклонами, бо вони не промовили до нього ні слова. Значна двірська катастрофа, падіння грізного фаворита часто завершується на порозі кабінету одним словом швейцара з обличчям гіпсової маски.

“Як повідомити негайно мого порадника про катастрофу?” — сказав сам до себе Люсьєн, їдучи до Італійської опери. — “Що трапилось?”

Він губився в здогадах. А трапилось тільки що таке. Того ж ранку, об одинадцятій, герцог де Гранльє, увійшовши до маленької вітальні, де снідала родина, і поцілувавши Клотильду, сказав:

— Дитино моя, поки не буде нових розпоряджень, не думай більше про вельможного пана де Рюбампре.

Потім він взяв герцогиню під руку і, завівши її до ніші вікна, сказав їй пошепки кілька слів, від яких бідна Клотильда змінилась на обличчі, бо мадемуазель де Гранльє стежила за своєю матір’ю, яка слухала герцога, і помітила на її обличчі великий подив.

— Жан, — сказав герцог одному зі слуг, — віднесіть цю записку до герцога де Шольє, попросіть його відповісти вам “так” чи “ні”. Я його запрошую пообідати з нами сьогодні, — сказав він дружині.

Сніданок минув дуже сумно. Герцогиня здавалась задумливою, герцог був начебто розлючений на самого себе, а Клотильда насилу стримувала сльози.

— Дитино моя, ваш батько має рацію, слухайтесь його, — зворушено сказала мати своїй дочці. — Я не можу сказати вам так, як він — “не думайте про Люсьєна!” Ні, я розумію твоє страждання (Клотильда поцілувала матері руку). Але я скажу тобі, мій ангел: “Почекай, не роби ніяких спроб, страждай мовчки, бо ти його любиш, і май довіру до піклувань твоїх батьків”. Благородні дами, дитино моя, тому й благородні, що вони вміють за будь-яких обставин виконувати свій обов’язок, зберігаючи благородство.

— Що ж трапилось? — спитала Клотильда, бліда, мов лілея.

— Такі важливі речі, що тобі не можна про них сказати, серденько, — відповіла герцогиня, — бо якщо це неправда, твоя думка буде марно забруднена; а коли це правда, то ти про це не повинна знати.

О шостій годині герцог де Шольє увійшов у кабінет герцога де Гранльє, який чекав його.

— Слухай, Анрі... (Герцоги були на “ти” й називали один одного на ім’я. Це один із відтінків, придуманих для того, щоб відзначати ступінь інтимності, стримувати наплив французької фамільярності і приборкувати самолюбство)... Слухай, Анрі, я в такому скрутному становищі, що можу послухати поради тільки старого друга, що знається на ділових питаннях, як от ти. Дочка моя, Клотильда, як ти знаєш, любить цього пана Рюбампре, якого мені трохи не силоміць нав’язали як її нареченого. Я завжди був проти цього шлюбу; та, зрештою, пані де Гранльє не спромоглася чинити опір коханню Клотильди. Коли цей хлопець купив землю і виплатив за неї три чверті грошей, з мого боку не було більше заперечень. Та ось учора вечері я одержую анонімний лист (ти знаєш, як треба ставитись до таких листів), де мені повідомляють, що багатство цього юнака походить із брудного джерела і що він бреше, нібито його сестра дає йому капітали, потрібні для купівлі. Вимагають, щоб я заради честі своєї дочки і з поваги до нашої родини зібрав відомості, і вказують мені способи, як це зробити. Та ось прочитай сам.

— Я поділяю твій погляд на анонімні листи, любий Фердинанд, — відповів герцог де Шольє, прочитавши лист, — але, зневажаючи їх, слід їх усе ж використовувати, так само, як і шпигунів. Зачини свої двері для цього юнака, і спробуймо зібрати відомості. У тебе є повірений Дервіль, людина, якій ми цілком довіряємо; він знає таємниці багатьох родин, йому можна довірити й оцю. Це людина порядна, поважна, чесна; він хитрий, проникливий, але проникливий тільки в діловій сфері; ти мусиш використати його тільки для того, щоб отримати свідчення, на яке ти міг би зважити. У нас в міністерстві закордонних справ є від поліції королівства незамінна людина для розкриття державних таємниць. Ми часто надсилаємо його з дорученнями. Скажи Дервілеві, що в цій справі у нього буде помічник. Наш шпигун — це “пан”, що зможе з’явитись з орденом почесного легіону, маючи вигляд дипломата. Цей шельма буде полювати, а Дервіль буде просто стежити за полюванням. Твій повірений скаже тобі, чи гора приведе мишу, а чи ти будеш змушений порвати з тим панком Рюбампре. Через тиждень ти вже знатимеш, що робити.

— Молодий чоловік ще не маркіз, щоб образитись, коли не заставатиме мене дома протягом тижня, — сказав герцог де Гранльє.

— Особливо, якщо ти віддаси за нього дочку, — відповів колишній міністр. — Якщо анонімний лист каже правду — що тобі з того? Ти пошлеш Клотильду в подорож з моєю невісткою Мадленою, яка хоче їхати в Італію...

— Ти мене рятуєш! Та я не знаю ще, чи повинен дякувати тобі...

— Почекаймо подій.

— Ax! — скрикнув герцог де Гранльє. — Як же звуть цього пана? Треба повідомити Дервіля про нього... Надішли його до мене завтра близько четвертої години, Дервіль буде в мене, я їх зведу докупи.

— Справжнє його ім’я, здається, Корантен (ім’я, яке ти не повинен знати), але цей пан прийде до тебе під прикриттям свого міністерського прізвища. Він зветься пан де Сент... — щось таке... — А! Сент-Ів... Сент-Валер, одне з двох. Ти можеш покластися на нього, Людовик XVIII абсолютно довіряв йому.

Після цієї розмови мажордом отримав наказ зачинити двері перед паном де Рюбампре; це і було відразу ж виконано.

Люсьєн походжав по фойє Італійської опери, немов п’яний. Він вже бачив себе посміховиськом цілого Парижа. В особі герцога де Реторе він мав одного з тих нещадних ворогів, до яких треба посміхатись, не маючи змоги помститися, бо їх напади відповідають законам світського товариства. Герцог де Реторе знав про сцену, яка тільки що відбулася біля дверей де Гранльє.

Люсьєн, відчуваючи пекучу потребу повідомити про несподіване нещастя свого особистого дійсного таємного радника, боявся зайти до Естер, щоб не компрометувати себе перед людьми, які могли там бути. Він навіть забув, що Естер тут, настільки думки його затьмарились. І при такій розгубленості він мусив розмовляти з Растіньяком, який, ще не знаючи новини, вітав його з близьким одруженням. У цю хвилину Нюсінжен з’явився перед Люсьєном і сказав йому, всміхаючись.

— Зропіть мені бриємність зайти до пані те Жамбі, яка хоче фас зама сапрозити на входини...

— З охотою, барон, — відповів Люсьєн, якому фінансист здавався ангелом-рятівником.

— Залиште нас, — сказала Естер до пана де Нюсінжена, коли він увійшов з Люсьєном; — підіть до пані дю Валь-Нобль — он вона в ложі третього ярусу зі своїм набобом... Багато набобів зростає в Індії, — додала вона, обмінюючись поглядом з Люсьєном.

— А цей, — сказав, усміхаючись, Люсьєн, — страшенно схожий на вашого.

— І приведіть її сюди, — провадила вона, відповівши Люсьєнові знаком і звертаючись до барона, — разом з її набобом, він дуже хоче познайомитись з вами; кажуть, що він надзвичайно багатий. Бідна жінка вже скаржилась мені не знаю скільки разів, що цей набоб не рушить з місця; може, якщо ви йому покажете мету, він буде меткіший.

— Фі снашит маєте нас са метикуватих? — сказав барон, виходячи.

— Що з тобою, мій Люсьєн? — сказала Естер своєму коханцеві на вухо, торкаючись його губами, тільки-но зачинились двері ложі.

— Я пропав! Мене тільки що не прийняли в домі де Гранльє під приводом, нібито нікого нема дома. І герцог і герцогиня були дома, і п’ять упряжів були в дворі...

— Як? Шлюб розладнався? — спитала Естер тремтячим голосом, бо їй уже ввижався рай.

— Я ще не знаю, що саме замислили проти мене...

— Мій Люсьєн, — відповіла вона чарівно пестливим голосом, — чого ти сумуєш? Ти одружишся згодом ще вигідніше. Я тобі зароблю два маєтки.

— Запроси сьогодні до себе на вечерю гостей, щоб я міг нишком поговорити з Карлосом, і, головне, не забудь запросити лжеанглійця й Валь-Нобль. Цей набоб спричинив мою невдачу, він наш ворог, він буде в наших руках, і ми...

Але Люсьєн зупинився і зробив рух відчаю.

— Та що ж трапилось? — спитала бідна дівчина, почуваючи себе немов на гарячому вугіллі.

— Ах, пані де Серізі бачить мене! — скрикнув Люсьєн. — І на довершення лиха з нею герцог де Реторе, один зі свідків моєї невдачі.

Справді, в цю хвилину герцог де Реторе втішався зі страждання графині де Серізі.

— Ви дозволяєте Люсьєнові з’являтися у ложі мадемуазель Естер? — казав молодий герцог, показуючи на ложу і на Люсьєна. — Ви ж цікавитесь ним, отже, вам слід було б сказати йому, що цього не годиться робити. Можна вечеряти в неї, там можна навіть... Але мене, справді, вже не дивує збайдужіння Гранльє до цього хлопця: я тільки що бачив, як його не пустили в дім, біля дверей...

— Ці дівчата дуже небезпечні! — сказала пані де Серізі, наводячи лорнет на ложу Естер.

— Так, — сказав герцог, — як через те, що вони можуть, так і через те, що вони хочуть...

— Вони його розорять! — сказала пані де Серізі, — бо ж вони, як мені казали, однаково дорого коштують, коли їм платять, і коли їм не платять.

— Не для нього!.. — відповів молодий герцог, удаючи здивування. — Вони не тільки нічого йому не коштують, а навіть йому дали б грошей при потребі — вони всі бігають за ним.

У графині трохи нервово сіпнулися губи, і цього ніяк не можна було вважати за усмішку.

— Добре, — сказала Естер, — приходь вечеряти опівночі. Приведи Блонде й Растіньяка. Будуть, принаймні, дві цікаві особи, і всіх буде не більше ніж дев’ять.

— Треба знайти спосіб послати барона по Європу під приводом попередити Азію; ти скажи їй, що трапилось зі мною, щоб Карлос знав про це ще до того, як набоб буде в його руках.

— Все буде зроблено, — сказала Естер.

Таким чином Пейрад мав, очевидно, опинитись, не знаючи цього, під одним дахом зі своїм ворогом. Тигр ішов у лігво лева, та ще й лева, оточеного власною сторожею.

Коли Люсьєн повернувся в ложу пані де Серізі, вона, замість повернути до нього голову, всміхнутись і, прибравши плаття, дати йому місце біля себе, — удавала, начебто абсолютно не помічає того, хто ввійшов, і дивилась в лорнет на залу. Але Люсьєн помітив по тремтінню лорнета, що графиня була охоплена тим жахливим збуренням, яким спокутується недозволене щастя. Все ж він пішов у передню частину ложі поруч із нею, і сів у протилежний куток, залишивши між графинею і собою невелике вільне місце; він сперся на край ложі правим ліктем, поклавши підборіддя на руку в рукавичці, потім повернувся півповоротом і почав чекати, щоб вона заговорила. Пройшла половина дії, але графиня ще нічого йому не казала і ні разу не глянула на нього.

— Не розумію, — сказала вона йому нарешті, — чого ви тут; ваше місце в ложі мадмуазаль Естер...

— Я йду туди, — сказав Люсьєн, і вийшов, не глянувши на графиню.

— Ах, любонько, — сказала пані дю Валь-Нобль, входячи в ложу Естер разом з Пейрадом, якого барон де Нюсінжен не впізнав, — я дуже рада рекомендувати тобі пана Самюеля Джонсона, він поціновувач талантів пана де Нюсінжена.

— Чи справді так, пане? — сказала Естер, усміхаючись Пейрадові.

— O, yes, душе, — сказав Пейрад,

— Бачите, барон, ось французька мова, що скидається на вашу так само, як говірка Нижньої Бретані на бургундську. Мені буде дуже цікаво послухати, як ви розмовлятимете про фінанси... Знаєте, пане набоб, чого я від вас вимагаю, щоб познайомити вас з моїм бароном? — спитала вона, усміхаючись.

— О!.. Д’якуй вас, ві мене рекомендуйт сер баронет.

— Так! — провадила вона. — Зробіть мені ласку, повечеряйте в мене. Немає міцнішої смоли, ніж сургуч від пляшки з шампанським, щоб зв’язати людей, він скріпляє всі справи, особливо ті, в яких люди заплутуються. Приходьте сьогодні, будуть добрі хлопці! А ти, любенький Фредерік, — сказала вона баронові на вухо, — ваша карета тут, поспішайте на вулицю Сен-Жорж, привезіть мені Європу, мені треба сказати їй дещо про вечерю... Я запросила Люсьєна, він приведе до вас двох дотепних чоловіків... Ми розіграємо англійця, — сказала вона на вухо пані дю Валь-Нобль.

Пейрад і барон залишили жінок на самоті.

— Ах, люба моя, якщо тобі пощастить розіграти цього гладкого негідника, значить, тобі не бракує дотепності, — сказала Валь-Нобль.

— Якби це було неможливо, ти мені його позичила б на тиждень, — відповіла Естер, сміючись.

— Ні, ти його не витримала б і половину дня, — зауважила пані дю Валь-Нобль; — цим хлібом і зуби поламаєш! Зарікаюсь на все життя ощасливлювати будь-якого англійця... З них такі холодні егоісти, такі свині в штанах...

— Невже він поводиться нечемно? — спитала Естер, усміхаючись.

— Навпаки, люба моя, ця потвора досі ще не сказала мені “ти”.

— Ні за яких обставин? — спитала Естер.

— Цей нещасний називає мене завжди “пані”, зберігаючи непорушну байдужість, навіть у такі хвилини, коли чоловіки бувають більш-менш милі. Їй-богу, любов — це для нього однаковісінько, як голити собі бороду. Він витирає бритву, вкладає її в футляр і дивиться в дзеркало, немов кажучи: “Я не порізався”. Після цього він поводиться зо мною так шанобливо, що будь-яка жінка збожеволіла б. А хіба цей підлий бульйонщик-мілорд не розважається тим, що він примушує бідолаху Теодора ховатись і простоювати половину дня в моїй туалетній кімнаті! Нарешті він намагається перечити мені в усьому. А скупий!.. Як Гобсек і Жігоне разом! Коли ми їдемо обідати, він не платить за карету, що відвозить мене додому, коли я випадково не замовлю своєї...

— Ну, — сказала Естер, — а що ж він тобі дає за всю цю службу?

— О, люба моя, абсолютно нічого. П’ятсот франків готівкою та оплачує мій виїзд. Але який це виїзд?.. карета, подібна до тих, які наймають бакалійники на весілля, щоб поїхати в мерію, в церкву і в ресторан “Кадран-Бле”... Він мене мучить своєю пошаною. Коли я нервуюся і вдаю, що нездужаю, він не сердиться і каже мені: “Я хоччю щоуб міледі роббила свій баджань, бо нема ніччого хірше — не по-джентлменському, — як сказзайт до один харні джінка: “Ві єсть пак бавовні, ві єсть тоуар!” Ге! Ге! Сі майт справ до член антиалкоголь-тоуаристф і тоуаристф боротьба рабстуо”. І мій дивак залишається сухий, байдужий, показуючи мені, що він поважає мене так само, як поважав би якогось негра, і що це залежить не від його серця, а від його аболіціоністських переконань.

— Не можна бути бридкішим, — сказала Естер, — але я розорила б цього китайця.

— Розорити його? — заперечила пані дю Валь-Нобль. — Для цього треба, щоб він кохав!.. Але навіть ти не схотіла б попросити в нього жодного су. Він вислухав би тебе і сказав би в тих британських висловах, після яких і ляпас здається солодким, що він тобі платить досить дорого за “такий маленький рідж, який єст льюбоув в тфій бідна джизнь”.

— Тільки подумати, що в нашому становищі можна зустріти таких чоловіків! — скрикнула Естер.

— Ах, любонько, тобі пощастило!.. добре доглядай свого Нюсінжена.

— Але в твого набоба є щось на думці!

— Адель теж казала мені це, — відповіла пані дю Валь-Нобль.

— Знаєш, люба, мабуть, цей чоловік вирішив примусити жінку зненавидіти і прогнати його по закінченні строку, — сказала Естер.

— Або він хоче розпочати якісь справи з Нюсінженом, і взяв мене тільки тому, що ми з тобою зв’язані; так думає Адель, — провадила далі пані дю Валь-Нобль. — Ось чому я привела його до тебе сьогодні. Ах, якби я була певна щодо його планів, я прекрасно порозумілася б з тобою і з Нюсінженом.

— Ти не дратуєшся? — спитала Естер, — не кажеш йому часом правду в очі?

— Навіть коли б ти, з твоєю спритністю, спробувала це... то, не зважаючи на всю твою втішність, він тебе вбив би своїми крижаними посмішками. Хоч би ти казала йому які завгодно смішні речі, вія поглянув би та й сказав би “Very good!” — і ти помітила б, що в його очах ти не більше ніж клоун.

— А якщо розгніватись?

— Однаково! Це було б для нього видовищем. Йому можна зробити операцію під лівим соском — він не відчує найменшого болю; очевидно, в нього жерстяне нутро. Я йому так і сказала. Він відповів: “Я єсть дудже радий за такий фізикал диспозишен”... І завжди чемний. Люба моя, в нього душа в рукавичках... Я ще кілька днів постраждаю так, щоб задовольнити свою цікавість. Коли б не це, о, я вже сказала б Філіппові, — а він не має собі рівних у фехтуванні, — щоб він дав мілордові ляпаса. Іншого виходу немає.

— Я тобі хотіла порадити це! — скрикнула Естер; — але тобі перше треба дізнатись, чи він уміє боксувати, бо в цих старих англійців сила хитрощів.

— Другого такого не знайдеш!.. Ні, коли б ти тільки побачила, як він питає мене, які будуть мої розпорядження і о котрій годині він може приїхати, щоб застати мене (ну, звичайно ж!), і яких він вживав шанобливих висловів, як то кажуть.

“джентльменських”, ти б сказала — “це жінка, яку обожнюють”; немає такої жінки, що не сказала б цього.

— І нам ще заздрять, моя люба! — сказала Естер.

— Нехай! — скрикнула пані дю Валь-Нобль. — Знаєш, ми всі більш-менш пересвідчились у своєму житті, як мало на нас зважають; але, люба моя, ніколи ще мене так глибоко, так цілковито не зневажала брутальність, як зневажає повага оцього грубезного бурдюка з портвейном. Коли він напідпитку, він виходить “щоб не бути протиунай”, як він каже Аделі, і не підпадати водночас двом “силлам”: жінці й вину. Він зловживає моїм фіакром, користується ним більше, ніж я. Ах, якби нам сьогодні пощастило напоїти його так, щоб він покотився під стіл!.. Але він, випивши десять пляшок, буває тільки напідпитку, очі в нього каламутні, проте, він бачить прекрасно.

— Це як у тих людей, у яких вікна брудні зовні, але які зсередини бачать, що робиться на вулиці... Я знаю таку властивість чоловіків — ця риса є в найвищій мірі у дю Тільє.

— Подбай, щоб дю Тільє теж був у тебе, і якби вони вдвох з Нюсінженом могли втягти його в яку-небудь комбінацію — це, принаймні, було б помстою за мене!.. Вони б його довели до жебрацтва! Ах, люба моя, потрапити до цього лицемірного протестанта після того бідолахи Фалле, що був такий цікавий, такий добрячий, такий жартун!.. Отож ми попосміялись!.. Кажуть, що маклери дурні... Ну, та цей був дурний тільки один раз...

— Коли він тебе залишив без жодного су? Завдяки цьому ти й взнала неприємності веселого життя.


Європа, привезена де Нюсінженом, просунула в двері свою гадючу голівку і, вислухавши кілька слів, сказаних на вухо господинею, зникла.

О пів на дванадцяту п’ять екіпажів зупинилися біля дверей уславленої куртизанки на вулиці Сен-Жорж. Це був екіпаж Люсьєна, що привіз Растіньяка, Блонде і Біксіу, екіпаж дю Тільє, барона де Нюсінжена, набоба і Флоріни, яку завербував дю Тільє. Потрійні вікна були сховані складками розкішних китайських завіс. Вечерю мали подати о першій годині; свічки палали, маленький салон і їдальня пишалися своїми розкошами. Збирались провести одну з таких розпусних ночей, які під силу хіба що цим трьом жінкам та цим чоловікам. Спочатку грали в карти, бо треба було почекати майже дві години.

— Чи ви граєте, мілорд? — спитав дю Тільє у Пейрада.

— Я грав з О’Коннелем, Піттом, Фоксом, Каннінгом, лорт Бругем, лорт...

— Назвіть відразу цілу безліч лордів, — сказав Біксіу.

— Лорт Фіц-Вільям, лорт Елленборо, лорт Гертфорд, лорт...

Біксіу глянув на черевики Пейрада і нахилився.

— Чого ти шукаєш? — спитав його Блонде.

— Чорт забери! — пружину, яку треба натиснути, щоб спинити машину! — сказала Флоріна.

— Граєте до двадцяти? — спитав Люсьєн.

— Граю все, що ві згодні програйт...

— От крутій! — сказала Естер Люсьєнові, — всі вони вважають його за англійця!..

Дю Тільє, Нюсінжен, Пейрад і Растіньяк сіли за партію віста. Флоріна, пані дю Валь-Нобль, Естер, Блонде і Біксіу залишились біля каміна провадити далі розмову. Люсьєн тим часом перегортав якесь розкішно ілюстроване видання.

— Страва на столі! — сказав Паккар, що був у повному параді.

Пейрада посадили ліворуч від Флоріни біля Біксіу, якому Естер порадила напоїти набоба надміру, підохочуючи його пити. Біксіу був здатний пити без кінця. Ніколи за все своє життя Пейрад не бачив подібного блиску, не куштував подібних страв, не бачив таких гарних жінок.

“Я маю сьогодні ввечері втіхи на всі тисячу екю, яких мені досі коштує Валь-Нобль, — подумав він, — та крім того, я в них виграв тисячу франків”.

— Ось приклад, який треба наслідувати! — крикнула до нього пані дю Валь-Нобль, що сиділа поруч з Люсьєном, показуючи жестом пишноту їдальні.

Естер посадила Люсьєна біля себе й стискала його ногу під столом своїми ніжками.

— Чуєте? — сказала Валь-Нобль, дивлячись на Пейрада, який удавав, що нічого не бачить, — ось як ви повинні впорядкувати мені будинок! Той, хто приїхав з Індії з мільйонами і бажає мати справи з Нюсінженами, мусить стати на їх рівень.

— Я член антиалкоголь тоуаристф.

— У такому разі ви здорово питимете! — сказав Біксіу, — бо в Індії страшенна спека, дядю!

Жарти Біксіу протягом вечері полягали в тому, щоб звертатись до Пейрада, як до одного зі своїх дядьків, що повернувся з Індії.

— Матам ті Фаль-Нопль зказаль мені, шо фі маєте ідей?.. — спитав Нюсінжен, розглядаючи Пейрада.

— Ось те, що мені хотілося почути, — сказав дю Тільє Растіньякові, — обидва калічення мови разом!

— Побачите, що вони нарешті зрозуміють один одного, — сказав Біксіу, згадавши, що саме хотів сказати дю Тільє Растіньякові.

— Сер баронет, я задумайл один літл спекулейшен, о! Бері комфортебль... дудже зисковні і дудже багато приб’ютків...

— Ви побачите, — сказав Блонде до дю Тільє, — що він не поговорить і хвилини без того, щоб не згадати про англійський парламент і уряд.

— Це б’юде в Китай... для опіум...

— Дак, я снаю, — сказав Нюсінжен, як людина, що прекрасно обізнана зі світовою комерцією, — але анклійський урят скорисдався обіумом, щоп відкрити сопі шлях до Кидаю, і фін нам не тосфолить...

— Нюсінжен перший заговорив про уряд, — сказав дю Тільє, звертаючись до Блонде.

— Ах, ви торгували опіумом! — скрикнула пані дю Валь-Нобль! Я тепер розумію, чому від вас очманіти можна — це ж він у вас у серці залишився.

— Пачите! — скрикнув барон, звертаючись до удаваного торговця опіумом і показуючи йому на пані дю Валь-Нобль, — фі дак само, як я: ніколи мільйонер не може вбодопатись шінці.

— Я кохау усяйкі міледі дудже багато і дудже часто! — відповів Пейрад.

— І все через антиалкогольне товариство, — сказав Біксіу, який тільки що примусив Пейрада влити в себе третю пляшку бордо, почати пляшку портвейну.

— О! — скрикнув Пейрад, — іт із вері португальські вайн з Англії!

Блонде, дю Тільє і Біксіу обмінялись усмішкою. Пейрад був здатний змінювати в собі все, навіть розум. Мало таких англійців, які б не запевняли вас, що золото і срібло з Англії краще, ніж десь інде. Курчата і яйця з Нормандії, привезені на лондонський ринок, дають англійцям підставу запевняти, що лондонські курчата й яйця кращі (very fine), ніж паризькі, хоч вони з тієї ж самої місцевості. Естер і Люсьєн були вражені цією досконалістю костюму, мови й відваги. Сміючись і розмовляючи, товариство стільки і так добре їло та пило, що досиділо до четвертої години. Біксіу гадав, що справляє одну з тих перемог, про які так цікаво розповідає Брійа-Саварен. Але в ту хвилину, коли він сказав сам до себе, пропонуючи дядечкові випити: “Я переміг Англію”... — Пейрад відповів цьому жорстокому насмішникові: “Ще раз, хлопче!” — так, що це почув тільки Біксіу.

— Чуєте! Ви! Він такий саме англієць, як і я!.. Мій дядько гасконець!.. Та в мене й не могло бути іншого!

Біксіу був віч-на-віч з Пейрадом, отже, ніхто не чув його викриття. Пейрад упав зі стільця на підлогу. Негайно його забрав Паккар і відніс у мансарду, де той заснув глибоким сном. О шостій годині вечора набоб почув, що його будять, прикладаючи йому вогкий рушник до обличчя; він побачив себе на поганенькому залізному ліжку віч-на-віч з Азією, яка була в масці й чорному доміно.

— А, татусю Пейрад, поквитаємося тепер! — сказала вона.

— Де це я? — сказав він, оглядаючись.

— Слухайте, що я скажу, це вас витверезить, — відповіла Азія. — Якщо ви не любите пані дю Валь-Нобль, то любите свою дочку, чи не так?

— Мою дочку? — прогарчав Пейрад.

— Так, мадемуазель Лідію...

— Ну, то що?

— Ну, то її вже немає на вулиці де Муано, вона викрадена.

У Пейрада вихопилось зітхання, як у солдата, що вмирає від тяжкої рани на полі бою.

— В той час як ви удавали англійця, хтось інший удавав Пейрада. Ваша Лідочка думала, що йде за батьком, вона тепер у надійному місці... О, ви її більш ніколи не побачите, хіба тільки виправите лихо, якого наробили.

— Яке лихо?

— Вчора пана Люсьєна де Рюбампре не прийняли в домі герцога де Гранльє. Це сталось через твої інтриги та через того чоловіка, якого ти до нас надіслав. Ні пари з уст! Слухай! — сказала Азія, побачивши, що Пейрад розтулив рота. — Ти одержиш свою дочку, чисту й недоторкану, — провадила Азія, підкреслюючи свою думку притиском на кожному слові, — тільки на другий день після того, як пан Люсьєн де Рюбампре вийде з церкви св. Фоми Аквінського, одружившись з мадемуазель Клотильдою. Якщо ж через десять днів Люсьєн де Рюбампре не буде прийнятий, як і раніше, у домі де Гранльє, то, по-перше, ти помреш не своєю смертю, і ніщо не зможе тебе врятувати від удару, який тобі загрожує!.. Далі, коли ти відчуєш удар, тобі дадуть перед смертю час подумати: “Моя дочка — проститутка на все життя!” Хоч ти був досить дурний, залишивши цю здобич у наших руках, але, мабуть, у тебе знайдеться досить розуму, щоб обміркувати це повідомлення нашого уряду. Не гавкай, не кажи ні слова, піди до Контансона, переодягнись, повернись додому, Кат розкаже тобі, що Лідочка вийшла за твоїм наказом і не поверталась. Якщо ти поскаржишся або вживеш будь-яких заходів, ми почнемо з того, що я тобі казала про твою дочку — її обіцяли віддати де Марсе. З батьком Канкоелем нема чого розводитись і церемонитись, хіба не так?.. Іди, і не втручайся більше ніколи в наші справи.

Азія залишила Пейрада в жалюгідному стані, кожне її слово було, як удар палицею. У шпигуна дві сльози в очах і дві внизу щік з’єднувались на обличчі мокрими смужками.

— Пана Джонсона чекають обідати, — сказала Європа, з’явившись через хвилину.

Пейрад нічого не відповів, спустився вниз, пішов вулицями до зупинки фіакрів, помчав до Контансона переодягтись; не сказавши йому ні слова, він знов переодягся татусем Канкоелем, і о восьмій годині був дома. Він зійшов нагору з трепетом у серці. Коли фламандка почула голос господаря, вона так наївно спитала “Ну, а де ж панночка”, аж старий шпигун був змушений спертись, щоб не впасти. Удар перевищив його сили. Він увійшов до кімнати своєї дочки і знепритомнів з горя, побачивши, що квартира порожня. Кат розповіла йому про обставини викрадання, проведеного так спритно, немов він сам його організував.

— Ну, — сказав він до себе, — треба скоритись, помщуся потім, тепер треба йти до Корантена... Це вперше ми натрапили на справжнього ворога. Треба, щоб Корантен дав волю цьому красеневі одружуватись хоч з імператрицями, якщо той схоче!.. Ах, я розумію, що моя дочка покохала його з першого погляду... О, іспанський священик розуміється в цьому... Кріпись, татусю Пейрад, випускай свою здобич із пащі.

Нещасний батько не знав про жахливий удар, який чекав його.

Коли він прийшов до Корантена, Брюно, довірений слуга, що знав Пейрада, сказав:

— Пан виїхав.

— Надовго?

— На десять днів.

— Куди?

— Не знаю.

“О, боже мій, я стаю дурнем, питаю — куди?.. Хіба ж ми кажемо їм це?” — подумав він.

За кілька годин до того як Пейрада розбудили в мансарді на вулиці Сен-Жорж, Корантен, повернувшись зі свого маєтку в Пассі, з’явився до герцога де Гранльє в костюмі камердинера з пристойного дому. У петлиці його фрака красувався орден Почесного легіону. Він зробив собі старече лице з пудрованим волоссям, зморшкувате, білясте. Словом, він скидався на старого начальника канцелярії. Коли він назвав своє ім’я (пан де Сен-Дені), його провели до кабінету герцога де Гранльє, де він побачив Дервіля, що читав лист, продиктований Корантеном одному зі своїх агентів, якому було доручено листування. Герцог відвів Корантена набік, щоб пояснити йому все, що Корантенові було вже відомо. Пан де Сен-Дені вислухав байдуже, шанобливо, розважаючись тим, що спостерігав цього вельможу, пробираючись до суті крізь це бархатне вбрання, викриваючи це життя, і тепер і назавжди віддане тільки вісту й повазі до дому де Гранльє. Вельможі настільки наївні зі своїми підлеглими, що Корантенові довелося поставити дуже небагато смиренних запитань перед паном де Гранльє, щоб той почав виявляти свою зухвалість.

— Якщо ви покладетеся на мене, пане, — сказав Корантен Дервілеві, коли його познайомили як слід з повіреним, — ми сьогодні ж увечері поїдемо в Ангулем бордоським диліжансом, що мчить дуже швидко, і нам не доведеться більше ніж шість годин перебувати в Ангулемі, щоб дістати відомості, потрібні панові герцогу. Коли я правильно зрозумів вашу ясновельможність, то досить буде дізнатись, чи могли сестра й зять пана де Рюбампре дати йому мільйон двісті тисяч франків? — сказав він, дивлячись на герцога.

— Цілком правильно зрозуміли, — відповів пер Франції.

— Ми зможемо повернутись через чотири дні, — провадив Корантен, звертаючись до Дервіля, — і жоден із нас не полишить своїх справ на такий час, щоб це могло завдати їм шкоди.

— Ось єдине заперечення, яке я мав зробити його милості, — сказав Дервіль. — Зараз чотири години, я піду попередити мого старшого клерка, скласти речі на дорогу, і, пообідавши, о восьмій годині буду... Але чи дістанемо ми місця? — сказав він панові де Сен-Дені, перебиваючи самого себе.

— За це я відповідаю, — сказав Корантен, — будьте о восьмій годині в дворі головної контори диліжансів. Якщо місць не буде, я накажу зробити їх, бо тільки так треба служити його милості герцогові де Гранльє.

— Панове, — сказав герцог з безмежною ласкою, — я ще не дякую вам.

Корантен і повірений, вважаючи, що цими словами герцог відпускає їх, попрощались і пішли. У ту хвилину, коли Пейрад розпитував слугу Корантена, пан де Сен-Дені і Дервіль, зайнявши місця в кареті бордоського диліжанса, мовчки розглядали один одного, виїжджаючи з Парижа.

Наступного ранку, в дорозі від Ормана до Тура, Дервіль, занудьгувавши, став балакучий, і Корантен зласкавився розважати його, зберігаючи, проте, певну відстань; він залишав його при думці, що належить до дипломатичного світу і сподівається одержати посаду генерального консула за протекцією герцога де Гранльє. Через два дні після від’їзду з Парижа Корантен і Дервіль зупинились у Манлі; це дуже здивувало повіреного, бо він був певен, що вони їдуть до Ангулема.

— У цьому містечку, — сказав Корантен Дервілеві, — ми отримаємо точні відомості про пані Сешар.

— Ви, виходить, знаєте її? — запитав Дервіль, здивований такою обізнаністю Корантена.

— Розпитав візника, помітивши, що він з Ангулема. Він мені сказав, що пані Сешар живе в Марсаку, а Марсак тільки за одну милю від Манля. Я подумав, що нам тут буде зручніше, ніж в Ангулемі, розібратись у справі.

“А втім, — подумав Дервіль, — пан герцог сказав мені, що я маю бути тільки свідком розслідувань, які робитиме ця довірена особа...”

Господарем готелю в Манлі, під вивіскою “Прекрасна Зірка”, був один з тих жирних і гладких людей, про яких думаєш, що не побачиш їх більше, повертаючись, але які й через десять років стоять на порозі з тією ж масою тіла, з тим самим бавовняним ковпаком, тим самим фартухом, тим самим ножем, тим самим засмальцьованим волоссям, тим самим потрійним підборіддям, — стереотипні у всіх романістів, починаючи з безсмертного Сервантеса аж до безсмертного Вальтера Скотта. Хіба не сповнені всі вони претензій щодо кулінарії, хіба не нахваляються всі вони, що можуть подати вам все, що завгодно, і хіба не подають вам нарешті чахле курча та овочі з гірким маслом? Всі вони розхвалюють свої тонкі вина і примушують вас пити місцеві. Але Корантен навчився ще змолоду витягати з господаря заїзду щось істотніше, ніж сумнівні страви й апокрифічні вина. Отже, він поводився, як дуже невибаглива людина, що цілком покладається на найкращого кухаря в Манлі, як він сказав цьому товстуну.

— Не важко бути тут найкращим, бо я єдиний, — відповів господар.

— Подайте нам в окремій кімнаті, — сказав Корантен, підморгуючи Дервілеві, — і, головне, не відмовте запалити камін, бо в нас руки задубіли.

— У диліжансі було холодненько, — сказав Дервіль.

— Чи далеко звідси до Марсака? — спитав Корантен у жінки господаря, яка зійшла згори, коли почула, що диліжанс привіз подорожуючих на ночівлю.

— Ви їдете до Марсака, пане? — спитала хазяйка.

— Я ще не знаю, — відповів він сухувато. — Чи велика відстань звідси до Марсака? — спитав знов Корантен у господарки, давши їй час помітити червону стрічку ордена.

— У кабріолеті можна доїхати за півгодини, — сказала жінка господаря.

— Чи думаєте ви, що пан і пані Сешар живуть там навіть взимку?

— Безперечно, вони не виїздять цілий рік.

— Тепер п’ята година, ми ще застанемо їх о дев’ятій не в ліжку?

— О, до десятої години в них завжди гості — кюре, пан Маррон, лікар...

— Добрі люди? — спитав Дервіль.

— О, пане, вершки суспільства! — відповіла дружина господаря, — щирі, чесні і не честолюбні, їй-право. Пан Сешар живе й тепер у достатку, але, як кажуть, він мав би мільйони, коли б не дозволив викрасти одного свого винаходу в паперовому виробництві; тим винаходом скористалися брати Куенте...

— А, так, брати Куенте, — сказав Корантен.

— Та помовчи, — сказав господар. — Хіба панів може цікавити, чи користується Сешар патентом на винахід у паперовому виробництві, чи ні? — адже ці пани — не паперові комерсанти... Якщо ви маєте на думці перебути ніч у мене, в “Прекрасній Зірці”, — сказав господар, звертаючись до обох подорожуючих, — то ось книга, прошу вас розписатись. У нас такий жандарм, який знічев’я тільки й робить, що чіпляється до нас.

— От чорт! Я ж думав, що Сешари дуже багаті, — сказав Корантен, поки Дервіль записував своє ім’я і звання повіреного при трибуналі першої інстанції департаменту Сени.

— Дехто каже, — відповів господар, — що вони мільйонери; але припинити таке базікання — те саме, що й затримати воду в річці. Батько Сешар залишив двісті тисяч франків у нерухомому майні, і це вже досить добре для чоловіка, який почав робітником. Можливо, що він мав стільки ж і заощаджень, бо нарешті він одержував від десяти до дванадцяти тисяч франків зі своїх маєтків. Отже, припустіть, що він був досить дурний і десять років нікуди не вкладав грошей, — от вам і підрахунок. Та додайте триста тисяч франків, якщо він займався лихварством, як то кажуть, — оце й усе. П’ятсот тисяч франків, це таки далеченько від мільйона. Якби мені перепала різниця, то я не залишився б у “Прекрасній Зірці”.

— Як, — сказав Корантен, — пан Давид Сешар і його дружина не мають двох або трьох мільйонів?

— О, ні! — скрикнула жінка господаря. — Кажуть, що стільки є в панів Куенте, які вкрали в нього винахід, а він одержав з них не більш як двадцять тисяч франків. Та де ж ви хочете, щоб ці чесні люди взяли мільйони? За життя батька вони були в скруті. Без Кольба, їхнього управителя, та без пані Кольб, відданої їм так само, як її чоловік, їм важко було б жити. Що вони мали з Бербері?.. тисячу екю ренти!

Корантен відвів Дервіля набік і сказав йому:

— In vino veritas![84] правда ховається в пляшках! Щодо мене, то я дивлюсь на готель, як на справжній реєстр місцевих, родинних і громадських справ; нотаріус не такий обізнаний з усим, що робиться в містечку, як корчмар. Бачите! Тут вважають, що ми знайомі з Куенте, Коливом і т. д. Господар готелю — це живий список усіх пригод, він, сам того не знаючи, займається шпигунством. Держава повинна утримувати щонайбільше двісті шпигунів, бо в такій країні, як Франція, знайдеться десять мільйонів чесних шпигів. Звичайно, ми ще не можемо покладатися на ці відомості, хоч у такому маленькому містечку знали б уже про мільйон двісті тисяч, що витрачені на сплату за землю Рюбампре... Ми тут недовго побудемо.

— Сподіваюся, — сказав Дервіль.

— І ось чому, — провадив Корантен. — Я вигадав найприродніший спосіб, щоб примусити Сешарів розповісти правду. Я розраховую на те, що ви своїм авторитетом повіреного підтвердите маленьку хитрість, до якої я вдамся, щоб ви могли почути простий і чіткий звіт про їх майно. По обіді ми поїдемо до пана Сешара, — сказав Корантен дружині корчмаря. — Будьте ласкаві приготувати нам ліжка, ми хочемо мати кожен окрему кімнату. Під “Прекрасною Зіркою”, очевидно, досить місця.

— О, пане, це ж ми вигадали назву для вивіски!

— О! Такий каламбур[85] існує скрізь, — сказав Корантен, — ви не маєте монополії на нього.

— Страва на столі, панове, — сказав корчмар.

— А де ж, чорт забери, цей молодий чоловік взяв гроші?.. Мабуть, автор анонімного листа має рацію, і це гроші гарної дівки? — сказав Дервіль Корантенові, сідаючи обідати.

— Ах, це вже буде предметом іншого розслідування, — сказав Корантен. — Люсьєн де Рюбампре живе, як мені казав, герцог де Шольє, з хрещеною єврейкою, що вдає голландку і зветься Естер ван Богсек.

— Який дивний збіг! — сказав повірений. — Я саме шукаю спадкоємицю одного голландця на ім’я Гобсек, — це те ж саме ім’я, тільки приголосні переставлені.

— Добре, — сказав Корантен, — я дістану для вас відомості про її походження, коли ми повернемось у Париж.

Через годину обидва повірені в справах родини де Гранльє виїхали до Бербері — маєтку панів Сешарів. Ніколи Люсьєн не відчував такого глибокого хвилювання, як те, що охопило його у Бербері, коли він порівняв свою долю з долею свого зятя. Двоє парижан мали побачити тут те ж саме видовище, яке кілька днів тому вразило Люсьєна. Все тут було повне тиші й достатку. У той час як мали приїхати двоє чужинців, у вітальні дому в Бербері було чотири особи: кюре з Марсака, молодий священик двадцяти п’яти років, що став на прохання пані Сешар домашнім учителем її сина Люсьєна; місцевий лікар, на ім’я пан Маррон; мер округи; старий полковник на пенсії, що розводив троянди в маленькому маєтку проти Бербері, по той бік дороги. Кожного вечора взимку ці особи приходили, щоб зіграти невинну партію в бостон по одному сантиму, щоб узяти газети або повернути прочитані. Коли Сешари купили Вербері, цей прекрасний будинок, збудований з пісковика і вкритий шифером, садиба його складалася з саду на два арпани. З часом гарна пані Сешар, вкладаючи свої заощадження в садок, розширила його аж до струмочка, жертвуючи виноградниками, перетворюючи їх на газони і групи дерев. У цей час садиба Вербері, оточена парком приблизно в двадцять арпанів, оточеним стіною, була найвидатнішою в окрузі. Будинок покійного Сешара та його господарські будівлі служили тільки для експлуатації двадцяти з лишком арпанів виноградників, залишених ним, крім п’яти ферм з прибутком близько шести тисяч франків і десяти арпанів луків по той бік струмочка, саме проти парку Вербері; тому пані Сешар мала на думці включити і їх до садиби наступного року. В окрузі вже називали садибу Вербері замком, а Єву Сешар — пані де Марсак. Задовольняючи свою пустославність, Люсьєн тільки наслідував цих селян і виноградарів. Казали, що пані Сешар купує у Куртуа млин, мальовничо розміщений на відстані кількох рушничних пострілів від луків Вербері. Якби млин було придбано, то Вербері остаточно набуло б вигляду маєтку першого розряду в цілому департаменті. Пані Сешар, що робила багато добра з такою ж самою уважністю, як і з благородством, користувалась і пошаною і любов’ю. Краса її, що стала розкішною, досягла свого найвищого розвитку. Хоч їй було тоді щось із двадцять шість років, але вона зберегла всю свіжість юності, використовуючи спокій і достаток сільського життя. Бувши й досі закохана в свого чоловіка, вона цінувала в ньому талановиту людину, досить скромну для того, щоб зректись шуму слави. Зрештою, щоб змалювати її, мабуть, досить сказати, що за все життя серце її билось тільки для дітей і чоловіка. Данина, яку ця сім’я платила нещастю, полягала, як можна здогадатись, у глибокому горі, спричиненому життям Люсьєна. Єва Сешар відчувала в цьому житті таємниці і боялась їх, тим більше, що під час свого останнього візиту Люсьєн сухо обривав кожне запитання сестри, кажучи, що честолюбці зобов’язані звітом про свої дії тільки перед самими собою. За шість років Люсьєн три рази бачив сестру і написав їй не більше шести листів. Перший його візит до Вербері відбувся після смерті матері, а під час останнього він мав на меті попросити про ту брехню, що була так потрібна для його політики. Між подружжям Сешарів і їхнім братом це було предметом досить серйозної сцени, яка залишила в серці цих лагідних і благородних людей жахливі сумніви.

Будинок, однаково добре переобладнаний всередині і зовні, був комфортабельний, хоч і без розкошів. Можна було б скласти уявлення про це, кинувши оком на вітальню, де в ту хвилину перебувало товариство. Гарний обюссонівський килим, шпалери з кіперної сірої бавовняної тканини, оздоблені зеленими шовковими галунами, стіни, пофарбовані під дерево, різьблені меблі з червоного дерева, пооббивані сірим кашеміром із зеленими басонами, жардиньєрки, повні квітів, не зважаючи на пору року, — все разом милувало око. Зелені шовкові завіси на вікнах, оздоблення каміна, рами дзеркал були вільні від того несмаку, який все псує в провінції; нарешті найдрібніші деталі, елегантні й чистенькі, давали відпочинок душі й очам тією поетичністю, якої розумна закохана жінка може й повинна надавати домові.

Пані Сешар, ще в жалобі після смерті батька, працювала біля вогню над якимсь вишиванням; їй допомагала пані Кольб, економка, на яку вона покладалась в усіх дрібницях господарства. У ту хвилину, коли кабріолет під’їхав до перших будівель Марсака, до звичайного товариства у Бербері приєднався Куртуа, млинар, удівець, що хотів відпочити від справ і сподівався продати свою власність, якою Єва вочевидь дорожила, а Куртуа знав, чому саме.

— Ось під’їхав якийсь кабріолет, — сказав Куртуа, почувши біля дверей гуркіт повозки, — з того, як він торохтить, можна думати, що це місцевий.

— Це, очевидно, Постель з дружиною завітали до нас, — сказав лікар.

— Ні, — сказав Куртуа, — кабріолет приїхав з боку Манля.

— Матам, — сказав Кольб, високий і гладкий ельзасець, якого ми вже знаємо (див. “Втрачені ілюзії”), — пофірений з Барижа просить тосволу погофорити з паном.

— Повірений?!. — скрикнув Сешар. — Від цього слова в мене починаються кольки.

— Дякую, — сказав мер Марсака, на ім’я Кашан, що був двадцять років повіреним в Ангулемі і колись мав доручення переслідувати Сешара.

— Мій бідний Давид ніколи не виправиться, він завжди був неуважний! — сказала, посміхнувшись, Єва.

— Повірений з Парижа, — сказав Куртуа, — хіба у вас є справи в Парижі?

— Ні, — сказала Єза.

— У вас там є брат, — зауважив Куртуа.

— Аби тільки це не було ... в справі спадщини батька Сешара, — сказав Кашан. — Старий таки накоїв підозрілих справ...

Увійшовши, Корантен і Дервіль вклонились товариству, назвали свої прізвища і попросили дозволу поговорити з пані Сешар і її чоловіком на самоті.

— З охотою, — сказав Сешар. — Та чи йдеться тут про справи?

— Виключно про спадщину вашого батька, — відповів Корантен.

— У такому разі дозвольте, щоб пан мер, колишній повірений з Ангулема, був присутній при розмові.

— Ви пан Дервіль?.. — спитав Кашан, звертаючись до Корантена.

— Ні, пане, ось він, — відповів Корантен, показуючи на повіреного, який вклонився.

— Але ж, — сказав Сешар, — ми тут між своїми, ми нічого не ховаємо від сусідів, отже, нам нема чого переходити в кабінет, де й вогню немає... Наше життя не боїться світла...

— У житті вашого батька, — сказав Корантен, — було кілька таємниць, які вам, мабуть, неприємно було б оприлюднити.

— Хіба це щось таке, що може примусити нас почервоніти? — спитала перелякана Єва.

— О, ні, це грішок молодості, — відповів Корантен, наставляючи з цілковитою байдужістю одну з тисяч своїх пасток. — Ваш батько подарував вам старшого брата...

— Ах, старий ведмідь! — скрикнув Куртуа, — він вас зовсім не любив, пане Сешар, і приховав це від вас, хитрун... Ах, тепер я розумію, що він хотів сказати, коли говорив мені: “Ви побачите щось цікаве, коли я буду похований!”

— О, заспокойтесь, пане, — сказав Корантен Сешарові, уважно поглядаючи скоса на Єву.

— Брата! — скрикнув лікар. — Ось ваша спадщина й поділилась надвоє!

Дервіль удавав, що розглядає прекрасні гравюри без написів на стінах вітальні.

— Заспокойтесь, пані, — повторив Корантен, побачивши вираз подиву, що з’явився на гарному обличчі пані Сешар, — йдеться тільки про незаконну дитину. Права незаконної дитини не дорівнюються до прав законної. Ця дитина в найжахливіших злиднях, вона має право на певну суму, оскільки спадщина значна... Мільйони, залишені вашим батьком...

При слові “мільйони” у вітальні зчинився одностайний галас протесту. В цю хвилину Дервіль уже не розглядав гравюр.

— Батько Сешар? Мільйони? — сказав гладкий Куртуа. — Хто це вам сказав? Який-небудь селянин?..

— Пане, — сказав Кашан, — ви не належите до фіскалів, отже, вам можна сказати правду...

— Будьте спокійні, — сказав Корантен, — даю вам слово честі, що я не урядовець з управління маєтностей.

Кашан, що жестом просив усіх замовчати, не стримав свого задоволення.

— Пане, — провадив Корантен, — хоч би тут був тільки один мільйон, частка незаконної дитини була б чималою. Ми не збираємось розпочинати процес, навпаки, ми хочемо пропонувати вам дати нам сто тисяч франків і з цим ми повернемось.

— Сто тисяч франків! — скрикнув Кашан, перебиваючи Корантена. — Але ж, пане, батько Сешар залишив двадцять арпанів виноградників, п’ять невеликих ферм, десять арпанів луків у Марсаку і жодного су до цього...

— Нізащо в світі, — скрикнув Давид Сешар, втручаючись, — я б не хотів брехати, пане Кашан, і найменше в грошових справах... Пане, — сказав він до Корантена й Дервіля, — батько мій залишив нам крім цих маєтків...

Куртуа і Кашан марно робили знаки Сешарові він додав:

— ….. Триста тисяч франків, отже, загальна цифра спадщини становить приблизно п’ятсот тисяч франків.

— Пане Кашан, — сказала Єва Сешар, — яка частка належить за законом позашлюбній дитині?..

— Пані, — сказав Корантен, — ми не безжальні, ми тільки просимо вас заприсягтись перед цими панами, що ви одержали не більше ста тисяч екю грошима в спадщину від вашого свекра, і ми прекрасно порозуміємось...

— Спочатку дайте слово честі, — сказав колишній ангулемський повірений Дервілеві, — що ви повірений.

— Ось мій паспорт, — сказав Дервіль Кашанові, простягаючи йому складений вчетверо папір, — і цей пан не є, як ви могли подумати, головним інспектором маєтностей. Ми тільки були дуже зацікавлені в тому, щоб узнати правду про спадщину Сешара, і ми її взнали...

Дервіль взяв пані Єву під руку і дуже чемно завів її в куток вітальні.

— Пані, — сказав він їй тихо, — якби честь і майбутнє дому де Гранльє не були зацікавлені в цій справі, я не пішов би на цю хитрість, вигадану отим паном з орденом; але ви його пробачите, бо треба було викрити брехню, за допомогою якої ваш брат обманув довірливість цієї благородної родини. Стережіться тепер давати привід думати, що ви дали мільйон двісті тисяч франків вашому братові, щоб купити землю Рюбампре.

— Мільйон двісті тисяч! — скрикнула пані Сешар, пополотнівши. — А де ж він, нещасний, взяв їх?

— У тому й справа! — сказав Дервіль, — я боюсь, що джерело цих грошей дуже нечисте.

У Єви очі зросились слізьми, і її сусіди помітили це.

— Ми, можливо, зробили вам велику послугу, — сказав їй Дервіль, — не давши взяти участь у брехні, наслідки якої можуть бути дуже небезпечні.

Дервіль залишив пані Сешар, яка сиділа бліда, зі сльозами на щоках, і вклонився товариству.

— До Манля! — сказав Корантен хлопчикові, що правив кабріолетом.

У диліжансі, що проходив з Бордо до Парижа вночі, було одне місце; Дервіль попросив Корантена дозволити йому скористатись цим місцем, посилаючись на справи; але по-суті він не довіряв своєму супутникові; його дипломатична спритність і байдужість здавались йому надто звичними. Корантен залишався в Манлі три дні, бо не було нагоди виїхати; він був змушений написати до Бордо і замовити місце до Парижа, куди він повернувся тільки через дев’ять днів після від’їзду.

Тим часом Пейрад кожного ранку ходив або в Пассі, або в Париж до Корантена дізнаватися, чи він не приїхав. На восьмий день він залишив і в одному і в другому приміщенні листи, написані їх власним шифром, де пояснював, яка смерть йому загрожує, як була викрадена Лідія і до якої жахливої долі її прирекли вороги. Переслідуваний так, як до цього часу він сам переслідував інших, Пейрад, позбувшись Корантена, проте, підтримуваний Контансоном, усе ж залишався в образі набоба. Хоч невидимий ворог викрив його, але він цілком розумно думав, що зможе побачити хоч який-небудь проблиск, залишаючись на арені боротьби. Контансон пустив у хід усі свої знання, щоб вистежити Лідію; він мав надію знайти будинок, де її ховали; але кожний день чіткіше доводив неможливість про що-небудь дізнатись, і це збільшувало розпач Пейрада щогодини. Старий шпиг оточив себе охороною з дванадцяти чи п’ятнадцяти найспритніших агентів. Стежили за околицями вулиці де Муано і за вулицею Тебу, де він жив, як набоб, у пані дю Валь-Нобль. Протягом останніх трьох днів фатального строку, призначеного Азією, щоб відновити Люсьєна у попередньому становищі в домі де Гранльє, Контансон не залишав ветерана колишнього головного управління поліції. Отже, поезія жаху, яку застосовують хитрощі ворожих племен, що воюють у нетрах лісів Америки, і яку так вдало використав Купер, торкнулась найдрібніших деталей паризького життя. Прохожі, крамнички, фіакри, якась особа, що стоїть біля вікна, — все це мало для людей-номерів, яким було доручено захищати життя старого Пейрада, величезний інтерес, так само, як в романах Купера стовбур дерева, житло бобра, скеля, шкура бізона, нерухомий човен, листя на поверхні води.

— Якщо іспанець виїхав, вам нема чого боятись, — казав Контансон Пейрадові, відзначаючи цілковитий спокій, яким вони користувались.

— А якщо він не виїхав? — відповідав Пейрад.

— Один з моїх людей виїхав з ним на задній приступці коляски; але в Блуа мій чоловік був змушений зійти й не міг наздогнати екіпаж.

Через п’ять днів після повернення Дервіля до Люсьєна вранці прийшов Растіньяк.

— Я в розпачі, любий мій, — сказав він йому, — що мушу виконати одне доручення, яке дали мені внаслідок нашого близького знайомства. Твоє одруження розірване, отже, ти ніколи вже не зможеш сподіватись налагодити його знов. Ноги твоєї не повинно бути в домі де Гранльє. Щоб одружитися з Клотильдою, треба чекати смерті її батька, а він став надто егоїстичним, щоб умерти так рано. Старі гравці у віст довго тримаються на борту... ломберного столика. Клотильда поїде в Італію з Мадленою де Ленонкур-Шольє. Бідолашна дівчина так тебе кохає, любий, що довелося наглядати за нею; вона хотіла приїхати до тебе, вигадала якийсь план утечі... Ось тобі втіха в нещасті.

Люсьєн, не відповідаючи, дивився на Растіньяка.

— Зрештою, чи справді це нещастя... — провадив його земляк. — Ти легко знайдеш іншу дівчину, таку ж благородну, але ще красивішу, ніж Клотильда!.. Пані де Серізі одружить тебе з помсти, вона ненавидить Гранльє, які не хотіли приймати її; в неї є племінниця, маленька Клеманс дю Рувр...

— Любий мій, — відповів нарешті Люсьєн, — після нашої останньої вечері ми з пані де Серізі не ладнаємо; вона бачила мене в ложі Естер, вчинила мені сцену.

— Жінка у віці понад сорок років не довго гнівається на такого красивого, як ти, юнака, — сказав Растіньяк. — Я трошки знаю цей захід сонця!.. Це триває на горизонті десять хвилин, а в серці жінки — десять років.

— Вже тиждень, як я чекаю від неї листа.

— Піди до неї!

— Тепер треба буде піти, звичайно.

— Чи ти будеш, принаймні, у Валь-Нобль? Її набоб частує Нюсінжена вечерею у відповідь на ту, що була у Нюсінжена.

— Я запрошений і буду, — поважно сказав Люсьєн.

На другий день після підтвердження нещастя, про яке Азія негайно сповістила Карлоса, Люсьєн прийшов з Растіньяком і Нюсінженом до лженабоба.

Опівночі в колишній їдальні Естер зібрались майже всі дійові особи цієї драми, зміст якої, прихований під самим річищем цих бурхливих потоків, був відомий тільки Естер, Люсьєнові, Пейрадові, мулатові Контансону й Паккарові, що прийшов служити своїй господині. Пейрад і Контансон не знали, що пані дю Валь-Нобль запросила Азію прийти допомагати її кухарці. Сідаючи за стіл, Пейрад, який дав п’ятсот франків пані дю Валь-Нобль, щоб усе було добре зроблено, знайшов у своїй серветці записочку, на якій він прочитав такі слова, написані олівцем: “Десять днів закінчуються в ту хвилину, коли ви сідаєте за стіл”. Пейрад передав папірець Контансонові, що стояв ззаду, сказавши йому по-англійськи:

— Це ти сунув сюди моє прізвище?

Контансон при світлі свічок прочитав це “Мане, Текел, Фарес” і поклав папірець у кишеню; але він знав, як важко встановити тотожність написаного олівцем, зокрема — фрази, написаної великими літерами, тобто лініями майже математичними, бо великі букви складаються виключно з кривих і прямих, за якими неможливо впізнати звичні рухи руки в так званому скорописі.

Вечеря минала без будь-яких веселощів. Пейрад був помітно стривожений. З молодих гультяїв, які вміли пожвавити вечерю, були тільки Люсьєн і Растіньяк. Люсьєн був дуже смутний і задумливий; Растіньяк, який тільки що перед вечерею програв дві тисячі франків, їв і пив, думаючи про те, щоб відігратися після вечері. Три жінки, вражені цим холодним настроєм, поглядали одна на одну. Нудьга позбавляла страви всякого смаку. Вечері, так само як театральні вистави і книги, мають свій успіх і неуспіх.

У кінці вечері подавали морозиво, так званий пломбір. Всі знають, що в цьому сорті морозива є дуже ніжні цукатики; їх кладуть на поверхню морозива, яке подається в скляночках, не позбавлене своєї звичайної пірамідальної форми. Пані дю Валь-Нобль замовила морозиво у Тортоні; його уславлена крамниця була на розі вулиці Тебу й бульвару. Кухарка покликала мулата, щоб сплатити рахунок кондитера. Контансон, якому вимога посланця здалась незвичайною, зійшов униз і приголомшив його таким запитанням:

— Значить, ви не від Тортоні?

І негайно пішов нагору.

Але Паккар скористався з його відсутності, щоб розподілити морозиво між гостями. Ледве мулат наблизився до дверей квартири, як один з агентів, що стежили за вулицею де Муано, гукнув на сходах:

— Номер двадцять сім.

— Що таке? — спитав Контансон, швидко збігаючи вниз до кінця поруччя.

— Скажіть татусеві, що дочка його повернулась, і, боже мій, в якому стані! Хай він іде, вона вмирає.

У ту хвилину, коли Контансон повернувся в їдальню, старий Пейрад, чимало випивши, ковтав вишеньку зі свого пломбіру. Пили за здоров’я пані дю Валь-Нобль; набоб наповнив свою склянку так званим константським і спорожнив її. Хоч як Контансон був збентежений новиною, що мав сповістити Пейрадові, його вразила, коли він увійшов, пильна увага, з якою Паккар придивлявся до набоба. Очі лакея пані де Шампі нагадували два непорушних полум’я. Це спостереження, при всій його важливості, усе ж таки не повинно було затримувати мулата, і він схилився до свого господаря в ту хвилину, коли він ставив на стіл порожню склянку.

— Лідія дома, — сказав Контансон, — і в дуже важкому стані.

У Пейрада вихопилася найбільш французька з усіх французьких лайок з таким різким південним акцентом, що на обличчях гостей позначився глибокий подив. Помітивши свою помилку, Пейрад визнав своє перевтілення, сказавши Контансонові гарною французькою мовою:

— Знайди фіакр ... я тікаю.

Всі повставали з-за столу.

— Хто ж ви? — скрикнув Люсьєн.

— Фі!.. — сказав барон.

— Біксіу запевняв мене, що ви вмієте вдавати англійця краще за нього, а я не вірив, — сказав Растіньяк.

— Це який-небудь банкрут, що його викрили, — сказав дю Тільє голосно, — я так і думав!..

— От дивне місто — Париж! — сказала пані дю Валь-Нобль. — Збанкрутувавши в своєму кварталі, який-небудь комерсант з’являється тут безкарно, як набоб чи денді на Єлисейських полях!.. Ах, я нещасна, банкрутство — це мій черв’як.

— Кажуть, що в кожної квітки є свій черв’як, — спокійно сказала Естер, — мій же схожий на черв’яка Клеопатри, на аспида.

— Хто я такий?.. — сказав Пейрад біля дверей. — Ах, ви ще взнаєте, бо коли я помру, то вийду з могили, щоб тягати вас за ноги щоночі!..

Кажучи це, він подивився на Естер і Люсьєна; потім, скориставшись загальним збентеженням, зник з надзвичайною швидкістю, бо хотів бігти додому, не чекаючи фіакра. На вулиці біля воріт його зупинила Азія, закутана в чорний капюшон, який жінки носили тоді, виходячи з балу.

— Надішли по святі дари, татусю Пейрад, — сказала вона тим голосом, який уже одного разу напророчив йому нещастя.

Тут була карета, Азія сіла і карета зникла, немов віднесена вітром. Стояло п’ять карет, і люди Пейрада ні про що не змогли дізнатися.

Повернувшись до своєї дачі в одному з найвідлюдніших і найчарівніших місць містечка Пассі, на вулиці де Вінь, Корантен, якого тут мали за комерсанта і палкого садівника, знайшов шифрований лист свого друга Пейрада. Замість відпочити, він знову сів у фіакр, який привіз його, звелів їхати на вулицю де Муано і знайшов там саму тільки Кат. Від фламандки він дізнався про зникнення Лідії і був вражений недостатньою передбачливістю Пейрада і своєю.

“Вони мене ще не знають, — сказав він сам до себе. — Ці люди здатні на все, треба дізнатись, чи вони вб’ють Пейрада, бо в такому разі я не здамся”.

Чим підліше життя людини, тим більше вона цінує його; воно стає протестом, безнастанною помстою. Корантен вийшов, пішов додому, переодягся у хворобливого стариганя в зеленуватому сюртучку, в ніби трав’яній перуці і повернувся пішки, керований дружбою до Пейрада. Він хотів дати накази своїм найвідданішим і найспритнішим номерам. Проходячи вулицю Сент-Оноре з площі Вандом на вулицю Сен-Рок, він йшов слідом за дивною дівчиною в туфлях і нічному вбранні. Дівчина, на якій був білий нічний халатик і нічний чепчик, раз у раз не могла стримати ридань і мимовільних гучних ремствувань. Корантен випередив її на кілька кроків і впізнав Лідію.

— Я друг вашого батька, пана Канкоеля, — сказав він своїм природним голосом.

— Ах, ось нарешті людина, на яку я можу покластися, — сказала вона.

— Удавайте, що не знаєте мене, — провадив далі Корантен, — бо нас переслідують жорстокі вороги, і нам треба ховатися. Але розкажіть мені, що з вами трапилось.

— Ах, пане, про це можна сказати, а не розказати... Я збезчещена, занапащена, і сама не знаю як!..

— Звідки ви йдете?

— Не знаю, пане! Я бігла так хутко, пройшла стільки вулиць, стільки поворотів, боячись переслідування... І коли я зустрічала яку-небудь чесну людину, то питала, як вийти на бульвар, щоб дістатись до вулиці де Ла Пе. Нарешті, проходивши вже... Яка тепер година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Корантен.

— Я втекла у присмерку, значить, ходжу вже п’ять годин! — скрикнула Лідія.

— Ну, ви відпочинете, побачите свою добру Кат...

— О, пане, для мене вже немає відпочинку! Я не хочу іншого відпочинку, крім могили; я піду чекати її в монастирі, коли вважатимуть, що я гідна увійти туди.

— Бідна дитина! Ви захищались?

— Так, пане. Ах, якби ви знали, серед яких огидних створінь мене залишили.

— Вас, напевне, приспали?

— Ах, звичайно ж! — сказала нещасна Лідія. — Ще маленьке зусилля і я дійду додому. Мені млосно, мої думки не зовсім ясні... Тільки що мені здалося, немов я в саду...

Корантен взяв Лідію на руки, вона знепритомніла, і він поніс її по сходах.

— Кат! — гукнув він.

Кат з’явилась і радісно зойкнула.

— Не поспішайте радіти, — сказав Корантен повчальним тоном, — дівчина дуже хвора.

Коли Лідію поклали в ліжко, коли при світлі двох свічок, засвічених Кат, вона впізнала свою кімнату, то почала марити. Вона заспівала чарівних пісень, перемішуючи рефрени з якимись жахливими фразами, які вона тільки що чула. На її гарному обличчі були фіолетові плями. Спогади про її чисте життя перемішувалися зі спогадами про ці десять днів ганьби. Кат плакала. Корантен походжав по кімнаті, зупиняючись часом, щоб поглянути на Лідію.

— Вона розплачується за батька! — сказав він. — Чи справді є Провидіння? Ах, як правильно я зробив, не завівши родину... Дитина! Слово честі, мав рацію той філософ, що назвав її заручником у руках нещастя!..

— О! — сказало нещасне дівча, підводячись і не підбираючи свого гарного, розпущеного волосся, — краще було б мені, Кат, лежати не тут, а на піщаному дні Сени...

— Кат, замість плакати, дивлячись на вашу дитину, — це ж бо її не врятує, — ви краще б пішли насамперед по лікаря в мерії, а потім по Десплена і Б’яншона... Треба врятувати це невинне створіння.

І Корантен записав для Кат адреси обох славетних лікарів. У цю хвилину по сходах йшов чоловік, що звик до них; двері відчинились. Пейрад, спітнілий, з багровим обличчям, з налитими кров’ю очима, дихаючи немов дельфін, кинувся від дверей квартири в спальню Лідії з криком:

— Де моя дочка?

Він побачив сумний жест Корантена; очі Пейрада повернулись за жестом. Лідію можна було тепер порівняти тільки з квіткою, любовно вихованою ботаніком, яка впала зі стебла й була розчавлена підкованим чоботом селянина. Перенесіть цей образ у саме серце батьківства, і ви зрозумієте, який удар відчув Пейрад; його очі зросились слізьми.

— Хтось плаче... це батько... — сказала дитина.

Лідія ще впізнала батька; вона встала, опустилась на коліна перед старим у ту хвилину, як він упав у крісло.

— Пробач! Тату!... — сказала вона голосом, що розкраяв серце Пейрада; саме в цю хвилину він почув, як його ніби палицею вдарили по голові.

— Вмираю... Ах, негідники!.. — це й були його останні слова.

Корантен хотів допомогти другові; він прийняв його останній подих.

— “Помер від отрути..” — сказав сам до себе Корантен. — Ах, ось і лікар, — скрикнув він, почувши звук екіпажу.

Контансон, що з’явився, змивши свій мулатський грим, став, наче перетворившись на бронзову статую, коли почув, як Лідія казала:

— Ти, значить, не хочеш мене пробачити, тату?.. Це не моя провина!..

Вона не зрозуміла, що батько її помер.

— О, якими очима він на мене дивиться! — сказала бідна божевільна.

— Треба закрити йому очі, — сказав Контансон, поклавши покійного Пейрада на ліжко.

— Ми вчиняємо нерозумно, — сказав Корантен. — Віднесімо тіло в його кімнату. Дочка його напівбожевільна і остаточно збожеволіє, помітивши, що він помер; вона подумає, що вбила його.

Побачивши, як виносять батька, Лідія остовпіла.

— Ось мій єдиний друг!.. — сказав Корантен, немов зворушений, коли Пейрада поклали на ліжку в його спальні. — За все своє життя він мав тільки одну корисливу думку! І це було заради дочки!.. Хай це тобі буде наукою, Контансон. Кожна, кожна професія має свою честь. Пейрад зробив помилку, втрутившись у приватні справи; нам треба займатись тільки громадськими. Та що б не трапилось, я присягаюся, — сказав він з таким виразом, поглядом і жестом, які вразили жахом Контансона, — помститися за цього бідолаху Пейрада! Я викрию винуватців його смерті і ганьби його дочки!.. Присягаюсь власним егоїзмом, присягаюсь невеликою кількістю днів, які ще мені залишились і якими я ризикую в цій помсті, — всі ці люди скінчать своє життя о четвертій годині, в доброму здоров’ї, гладенько виголені, на Гревській площі!..

— А я вам допоможу! — сказав схвильований Контансон.

Справді, немає нічого більш хвилюючого, ніж видовище пристрасті в байдужої, точної, методичної людини, в якої протягом двадцяти років ніхто не помічав найменшої ознаки чутливості. Це розпечена залізна штаба, яка розтоплює все, що зустрічає на своєму шляху. Отож Контансонове нутро перевернулось.

— Бідолашний батько Канкоель! — казав він, дивлячись на Корантена, — він часто частував мене... І знаєте, — тільки порочні люди вміють робити такі речі, — часто він давав мені десять франків на гру...

Після такої надгробної промови, обидва месники Пейрада пішли до Лідії, почувши, що Кат і лікар із мерії йдуть сходами.

— Піди до поліцейського комісара, — сказав Корантен, — королівський прокурор тут, мабуть, не знайде достатнього приводу для судового переслідування, але ми зробимо так, щоб склали рапорт до префектури, це може стати в пригоді. — Пане, — сказав він лікареві з мерії, — у цій кімнаті ви побачите мертвого чоловіка, — мені здається, що його смерть неприродна; ви зробите розтин у присутності пана поліцейського комісара, по якого я послав. Постарайтесь знайти сліди отрути. Вам у цьому допоможуть через кілька хвилин пан Десплен і пан Б’яншон, по яких я послав, щоб оглянути дочку мого найкращого друга; її стан гірший, ніж стан батька, хоч той і мертвий...

— Мені не потрібні ці пани, — сказав лікар з мерії, — щоб робити свою справу...

“А, добре”, — подумав Корантен. — Не будемо сперечатись, пане, — казав він далі. — Коротко кажучи, ось моя думка: люди, які тільки що вбили батька, збезчестили й дочку.

На світанку Лідія нарешті піддалась утомі: вона спала, коли приїхали славетний хірург і молодий лікар. Лікар, що засвідчує смертні випадки, саме розрізав труп Пейрада і досліджував причину смерті.

— Поки збудять хвору, — сказав Корантен, звертаючись до славетних лікарів, — будьте ласкаві допомогти одному за ваших колег установити одну обставину, безперечно, цікаву для вас. Думка ваша не буде зайвою в протоколі.

— Ваш родич помер від апоплексії, — сказав лікар, — є докази жахливого крововиливу в мозок...

— Огляньте, панове, — сказав Корантен, — і пошукайте, чи немає в токсикології отрут, які викликають подібне явище.

— Шлунок, — сказав лікар, — був украй переповнений їжею, але без аналізу, з допомогою хімічних препаратів, я не бачу ніякого сліду отрути.

— Якщо ознаки крововиливу в мозок чітко визначені, це, зважаючи на вік суб’єкта, цілком достатня причина смерті, — сказав Десплен, показуючи на величезну кількість їжі...

— Чи він їв тут? — спитав Б’яншон.

— Ні, — сказав Корантен, — він дуже швидко прийшов сюди з бульвару і знайшов свою дочку згвалтованою...

— Ось справжня отрута, коли він любив дочку, — сказав Б’яншон.

— Яка отрута могла б так вплинути? — спитав Корантен, обстоюючи свою думку.

— Є тільки одна така, — сказав Десплен, пильно розглянувши все. — Це отрута, близька до стрихніну, яку збирають на Явському архіпелазі з кущів, досі мало відомих; нею отруюють оту грізну зброю... малайські “крісси”[86]. Принаймні, так кажуть.

Прийшов поліцейський комісар; Корантен повідомив йому про свої підозри і попросив його скласти рапорт, сказавши йому, в якому домі і з якими людьми вечеряв Пейрад. Далі він розповів йому про замах на життя Пейрада і про причини становища, в якому була Лідія. Потім Корантен пішов у кімнату бідної дівчини, де Десплен і Б’яншон оглядали хвору; він зіткнувся з ними в дверях.

— Що скажете, панове? — спитав Корантен.

— Влаштуйте цю дівчину в лікарню для душевнохворих.

Можливо, що розум повернеться до неї при пологах, якщо вона вагітна; інакше вона скінчить своє життя в меланхолійному божевіллі. Немає іншого способу лікування, крім материнського почуття, якщо воно пробудиться.

Корантен дав по сорок франків золотом кожному лікареві і повернувся до поліцейського комісара, який тягнув його за рукав.

— Лікар запевняє, що смерть природна, — сказав урядовець, — і я не можу скласти рапорта, тим більше, що йдеться про Канкоеля; він втручався в різні справи, і невідомо, кого ми зачепимо... Такі люди часто вмирають за наказом...

— Моє прізвище — Корантен, — сказав Корантен поліцейському комісарові на вухо.

У комісара вихопився жест подиву.

— Отже, складіть записку, — провадив Корантен, — і надішліть її як конфіденційне повідомлення. Злочину довести не можна, і я знаю, що слідство було б припинене на першому ж кроці... Але я свого часу викрию винних; я буду стежити за ними і спіймаю їх на гарячому.

Поліцейський комісар уклонився Корантенові і пішов.

— Пане, — сказала Кат, — мадемуазель весь час співає й танцює. Що робити?

— Значить, щось іще трапилось?

— Вона дізналася, що її батько вмер...

— Посадіть її у фіакр і везіть просто до Шарантона[87]. Я зараз напишу кілька слів генеральному директорові поліції королівства, щоб її там пристойно влаштували. Дочка в Шарантоні, батько в загальній ямі! — сказав Корантен. — Контансон, піди замов похорон для бідних... Тепер поміряємось силою, Карлос Еррера!..

— Карлос? — сказав Контансон. — Він в Іспанії.

— Він у Парижі! — рішуче відповів Корантен. — У ньому виявляється іспанський геній часів Філіппа II, але в мене знайдуться пастки для всіх, навіть для королів.


Через п’ять днів після зникнення набоба пані дю Валь-Нобль сиділа о дев’ятій годині ранку біля ліжка Естер і плакала, бо відчувала себе на похилій площині злиднів.

— Якби в мене було, принаймні, хоч сто луїдорів ренти! З цим, люба моя, можна було б поїхати в яке-небудь маленьке містечко і знайти собі чоловіка.

— Я можу здобути їх для тебе, — сказала Естер.

— Як? — скрикнула пані дю Валь-Нобль.

— О, дуже просто. Слухай. Удай, що ти хочеш заподіяти собі смерть, розіграй добре цю комедію; поклич Азію і запропонуй їй десять тисяч франків за дві чорні перлини з тонесенького скла, в яких міститься отрута, що вбиває в одну мить. Ти принесеш їх мені, а я тобі дам за них п’ятдесят тисяч франків.

— Чому ж ти сама не попросиш їх? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Азія не продасть їх мені.

— Це часом не для тебе? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Можливо.

— Для тебе! Коли ти живеш серед радощів, розкошів, у власному будинку! Напередодні свята, про яке говоритимуть десять років, яке коштує Нюсінженові двадцять тисяч франків! Кажуть, там подаватимуть полуниці, спаржу, виноград, дині... Хоча тепер лютий місяць!.. Квітів буде в кімнатах на тисячу екю.

— Що ти кажеш? Самих тільки троянд на сходах буде на тисячу екю.

— Кажуть, що твій туалет коштує десять тисяч франків?

— Так, моє плаття з брюссельського мережива, і Дельфіна, його дружина, скаженіє. Але мені заманулося одягтися, як наречена.

— Де ж десять тисяч франків? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Це всі мої гроші, — відказала Естер, усміхаючись. — Відкрий туалетний столик, вони під папером для папільйоток.

— Той, хто говорить про смерть, не вкоротить собі віку, — сказала пані дю Валь-Нобль. — А що, як це для того, щоб зробити...

— Злочин? Ото ще! — сказала Естер, договорюючи думку своєї подруги, що вагалася. Можеш бути спокійна, провадила далі Естер, — я нікого не хочу вбивати. У мене була подруга, дуже щаслива жінка, вона вмерла, я піду за нею... та й усе.

— Ото дурна!..

— Що ж ти хочеш! Ми обіцяли одна одній.

— Дозволь опротестувати цей вексель! — сказала, усміхаючись, подруга.

— Роби те, що я тобі сказала, і йди геть. Я чую, що їде карета, це Нюсінжен, людина, яка збожеволіла від щастя! Оцей мене любить! Чому це ми не любимо тих, хто нас любить, адже, зрештою, вони все роблять, щоб сподобатися нам?

— Ах, — сказала пані дю Валь-Нобль, — це ж історія про оселедець, що є найбільшим інтриганом з усіх риб.

— Чому?..

— Саме тому, що цього ніхто не знає.

— Та йди вже, кізочко! Треба, щоб я випросила для тебе п’ятдесят тисяч.

— Ну, добре, прощай!

Вже три дні, як поведінка Естер з бароном де Нюсінженом зовсім змінилася. Мавпа стала кішечкою, а кішечка ставала жінкою. Естер виливала на старигана цілі скарби ніжності, вона намагалася бути чарівною. Розмова її, без хитрощів і ущипливості, сповнена ніжної закрадливості, переконала тупоголового банкіра. Вона називала його Фріцем, і він думав, що його кохають.

— Бідненький мій Фріц, я тебе досить уже випробувала, — казала вона, — досить тебе мучила, ти виявив чудеса терплячості, ти любиш мене, я бачу це і нагороджу тебе. Ти мені тепер подобаєшся. Сама не знаю, як це трапилось, але я віддаю тобі перевагу перед молодим чоловіком. Можливо, що це внаслідок досвіду... Помічаєш, зрештою, що насолода це багатство душі, і не більша честь бути любимим ради насолоди, ніж бути любимим за свої гроші... До того ж, юнаки дуже егоїстичні, вони думають більше про себе, ніж про нас, а ти думаєш тільки про мене. В мені — все твоє життя. Отже, я більше нічого не хочу від тебе, я доведу тобі, яка я некорислива.

— Я фам нішого не тафаф, — відповів барон у захопленні, — я маю бринести фам дритцять тисяш франків ренти... це мій везільний потарунок...

Естер так пестливо поцілувала Нюсінжена, що він зблід і без пілюль.

— О, — сказала вона, — не подумайте тільки, що я така за ваші тридцять тисяч франків ренти. Це тому, що тепер... я тебе кохаю, мій товстий Фредерік!

— О, поше мій, нафіщо було мене фипробофувати... я міг пути дакий щасливий вше три місяці...

— Трипроцентна чи п’ятипроцентна, друже мій? — сказала Естер, ворушачи пальцями волосся Нюсінжена та пригладжуючи його на свій смак.

— Дриброцентна... у мене їх пула сила...

Отже, сьогодні барон приніс банкноти державної скарбниці. Він прийшов поснідати зі своїм любим дівчатком, спитати, які будуть розпорядження на завтрашній день, знаменну суботу, великий день!

— Ось, моя маленька шінка, моя єтина шінка, — весело сказав банкір, у якого обличчя сяяло від щастя, — ось тут маєте блатити за витрати на кухню на все шиття...

Естер спокійнісінько взяла папір, згорнула його, поклала в туалетний столик.

— От ви тепер задоволені, потворо кривди, — сказала вона, ляснувши Нюсінжена легенько по щоці, — що я нарешті прийняла від вас щось. Тепер я вже не можу казати вам гіркі істини, бо я поділяю плоди того, що ви називаєте своїми трудами. Це ж не подарунок, бідненький мій хлопчику, це відшкодування. Ну, не робіть такої біржової міни. Ти добре знаєш, що тебе люблю.

— Моя брекрасна Есдер, — сказав банкір, — мій ангел кохання, не гофоріть зо мною дак, чуєте... мені пуло б байтуже, якби цілий сфіт мене ффажав за слодія, апи тільки в фаших очах я пув шесною лютиною... Я дедалі пільш кохаю фас.

— Такий був мій план, — казала Естер. — Отже, я тобі ніколи більше не казатиму нікого такого, що тебе засмучує, слоненятко моє маленьке, бо ти став чистим, як дитя... Чорт забери! Гладкий негіднику, в тебе ніколи не було невинності, але треба ж було, щоб вийшли на поверхню ті нахили, з якими ти народився. Та вони так глибоко занурились, що випливли на поверхню тільки після шістдесяти шести років, — коли їх витяг гак кохання. У старих таке трапляється. Тому ж я нарешті покохала тебе; ти молодий, дуже молодий... Тільки я знаю такого Фредеріка... тільки я!.. Бо ти з п’ятнадцяти років був уже банкіром. У школі ти, мабуть, позичав товаришам яку-небудь кульку з умовою, що тобі повернуть дві...

Вона скочила йому на коліна, побачивши, що він сміється.

— Ну, добре, роби що хочеш! Та, боже ж мій! — грабуй людей, я тобі допомагатиму. Люди не варті того, щоб їх любили, Наполеон убивав їх, як мух. Чи не однаково, кому французи плататимуть податки — тобі чи казні?.. З казною кохаються, і, слово честі, чуєш... я це добре обміркувала, ти маєш рацію... Не бережи, стрижи без краю, — як сказано в Євангелії від Беранже... Цілуйте свою Есдер... А! — чуєш, та подаруєш цій бідоласі Валь-Нобль усі меблі з квартири на вулиці Тебу! Крім того, завтра ти їй піднесеш п’ятдесят тисяч франків... це буде з твого боку гарний жест, знаєш, котику. Це ж ти вбив Фалле, про тебе вже кричать... Така щедрість справить враження вавилонських розкошів... усі жінки говоритимуть про тебе. О! Ти будеш найвидатнішою, найблагороднішою особою в Парижі, а світ такий, що Фалле забудуть. Зрештою, це так би мовити, гроші, вкладені в загальну шану.

— Ті маєш рацію, мій ангел, ти снаєш сфіт, — відповів він, — ті пудеш моїм порадником.

— Добре, — провадила Естер, — тепер ти бачиш, як я піклуюсь про справи мого чоловіка, про його становище в світі, про його честь... Іди ж, іди дістань п’ятдесят тисяч франків...

Вона хотіла спекатись пана дю Нюсінжена, щоб послати по маклера й того ж вечора продати на біржі ренту.

— Чому ж сарас? — спитав він.

— Але ж, кицю, їх треба піднести в атласній коробочці, обгорнувши ними віяло. Ти скажеш: “Ось, пані, віяло, яке, мабуть, вас утішить...” Тебе вважають за Тюркаре, а ти дістанеш собі репутацію Божона![88]

— Шудово, шудово! — скрикнув барон, — отже, я пуду тепер тотепним!.. Так, я вже повторюю фаші тотепи!

У ту хвилину, як Естер сіла, втомлена зусиллям, якого докладала, граючи свою роль, увійшла Європа.

— Пані, — сказала вона, — ось посланець, якого надіслав з набережної Малаке Селестен, камердинер пана Люсьєна...

— Хай він увійде!.. А втім, ні, краще я вийду в передпокій.

— У нього є лист від Селестена до пані.

Естер кинулась у свій передпокій, глянула на посланця і побачила в ньому звичайного посланця.

— Скажи йому, щоб зійшов униз! — сказала Естер слабким голосом, опускаючись на стілець, після того як прочитала лист. — Люсьєн хоче заподіяти собі смерть... — додала вона Європі на вухо. — А, зрештою, віднеси йому листа.

Карлос Еррера, що й досі був у костюмі комівояжера, негайно зійшов униз, але, побачивши в передпокої сторонню особу, відразу спрямував свій погляд на посланця.

— Ти ж мені сказала, що нікого нема, — сказав він Європі на вухо. З крайньої обачності він негайно пройшов у вітальню, добре роздивившись посланця. Дурисмерть не знав, що вже деякий час у славетного начальника кримінальної поліції, який арештував його в домі Воке, був суперник, що мав його замінити. Цим суперником і був посланець.

— Правду кажуть, — сказав лжепосланець Контансонові, який чекав його на вулиці. — Той, кого ви мені описали, — в домі; але це не іспанець, і я руку в огонь покладу, що під цією сутаною — наша дичина.

— З нього не кращий священик, ніж іспанець, — сказав Контансон.

— Я впевнений, — сказав агент кримінальної поліції.

— О! Якби ми мали рацію!.. — сказав Контансон.

Люсьєна два дні не було, і цією відсутністю скористались, щоб наставити пастку; але він повернувся того ж вечора, і Естер заспокоїлась.

Наступного ранку, коли куртизанка саме виходила з ванни і знову вкладалась у ліжко, прийшла її подруга.

— Перлини в мене! — сказала Валь-Нобль.

— Покажи! — відповіла Естер, підводячись і спираючись своїм гарненьким ліктем на подушку, оздоблену мереживом.

Пані дю Валь-Нобль простягла подрузі щось подібне до двох ягід чорної смородини.

Барон подарував Естер дві левретки славетної породи, яка буде колись носити ім’я великого сучасного поета, що зробив їх модними[89]; отже, куртизанка, дуже горда, що отримала їх, зберегла за ними імена їхніх предків — Ромео і Джульєтта. Марно говорити про красу, білизну, грацію цих тварин, немов навмисно створених для кімнат; своєю натурою вони нагадують англійську стриманість. Естер покликала Ромео; Ромео прибіг на своїх лапках — таких гнучких і тонких, таких міцних і нервових, що ви сказали б: — це сталеві прути, — і глянув на господиню. Естер зробила рух, немов кидаючи йому одну з перлин, щоб притягти його увагу.

— Його ім’я прирікає його до такої смерті, — сказала Естер і кинула перлину, яку Ромео розтрощив зубами.

Собака не встиг заскиглити; він скрутився і впав мертвим на місці. Все було скінчено, поки Естер казала це надгробне слово.

— Ах, боже ж мій! — скрикнула пані дю Валь-Нобль.

— У тебе є фіакр, візьми з собою покійного Ромео, — сказала Естер, — його смерть зчинила б тут галас. Я нібито подарувала його тобі, а ти його загубила; надрукуй в газеті оголошення. Поспішай, сьогодні ввечері ти одержиш п’ятдесят тисяч франків.

Це було сказано так спокійно і з такою абсолютною бездушністю куртизанки, що дю Валь-Нобль скрикнула:

— Ти справді наша королева!

— Приїжджай якнайраніше і будь якнайгарнішою!..

О п’ятій годині вечора Естер почала свій туалет нареченої. Вона надягла своє плаття з мережива поверх білої атласної спідниці; пояс був білий, черевички білі, атласні; а на красивих плечах — шарф з англійського мережива. Голову вона прикрасила білими живими камеліями, немов юна діва. На її грудях блищало кольє з перлин за тридцять тисяч франків, яке їй подарував Нюсінжен. Хоч о шостій годині туалет був закінчений, вона звеліла нікого не пускати, навіть Нюсінжена. Європа знала, що треба буде провести Люсьєна в спальню. Люсьєн приїхав після шостої години. Європа зуміла провести його до пані так, що ніхто не помітив його приїзду.

Побачивши Естер, Люсьєн сказав сам до себе:

“Чому не поїхати з нею до Рюбампре і жити там, далеко від світу, ніколи не повертаючись до Парижа?.. П’ять років мені сплачували завдаток за таке життя, а моя кохана має таку вдачу, що ніколи не зрадить себе!.. Де знайдеш такий шедевр?”

— Друже мій, ви, з кого я зробила собі бога, — сказала Естер, опускаючись на одне коліно на подушку перед Люсьєном, — благословіть мене...

Люсьєн хотів підняти Естер і поцілувати її, говорячи їй: “Що то за жарти, любонько моя кохана?” Він спробував взяти Естер за талію, але вона визволилася з жестом, в якому відбились водночас пошана і жах.

— Я вже не варта тебе, Люсьєн, — сказала вона, і її очі зросились слізьми. — Благаю тебе, благослови мене і присягнись, що зробиш у лікарню внесок на двоє ліжок... Бо за молитви в церкві Бог простить тільки мені самій... Я надто кохала, друже мій. Скажи ж мені, що я зробила тебе щасливим і що ти іноді будеш про мене думати... Скажи!

Люсьєн помітив у Естер стільки урочистої щирості, що замислився.

— Ти хочеш заподіяти собі смерть!.. — сказав він нарешті і в його голосі звучав глибокий роздум.

— Ні, друже мій; але, бачиш, сьогодні вмирає чиста, непорочна, віддана жінка, яка була твоєю... і я дуже боюсь, щоб горе не вбило мене.

— Бідна дитиночко, почекай! — сказав Люсьєн, — останніми днями я зробив багато зусиль, і вже дістався до Клотильди...

— Знов Клотильда! — сказала Естер з відтінком стриманої люті.

— Так, — відповів він, — ми обмінялись листами. У вівторок вона їде, але дорогою до Італії я матиму побачення з нею в Фонтенебло.

— Ах, так! Що ж за жінки вам потрібні для одруження? Якісь дошки!.. — скрикнула бідна Естер. — Скажи-но, якби в мене було сім або вісім мільйонів, ти б одружився зі мною?

— Люба, я тільки що хотів тобі сказати, що коли все для мене буде кінчено, я не хочу іншої дружини, крім тебе...

Естер опустила голову, щоб сховати раптову блідість і сльози, які вона хутко витерла.

— Ти любиш мене?.. — сказала вона, поглянувши на Люсьєна з глибоким стражданням. — Добре, це для мене благословіння. Не компрометуй себе, вийди потайними дверима, вдай, ніби йдеш з передпокою до вітальні. Поцілуй мене в лоб.

Вона схопила Люсьєна, палко притисла його до серця і сказала знов:

— Іди!.. Іди... або я житиму.

Коли вмираюча з’явилась у вітальні, пролунав крик захоплення. Очі Естер випромінювали безмежність, в яку поринала душа кожного, хто дивився на них. Її синювато-чорне ніжне волосся відтінювало білизну камелій. Коротко кажучи, всі враження, яких шукала ця божественно-прекрасна дівчина, були досягнуті. У неї не було суперниць. Вона була немов найвище вираження розгнузданих розкошів, що оточували її. Крім того, вона блищала дотепністю. Вона керувала оргією з тією холодною й спокійною владністю, яку виявляє Габенек у консерваторії на концертах, де найкращі музиканти Європи досягають найвищої досконалості, виконуючи Моцарта й Бетховена. Проте, вона зі страхом помітила, що Нюсінжен мало їв, не пив і поводився як господар дому. Опівночі ніхто вже нічого не тямив. Розбили склянки, щоб ними більше ніколи не користувались. Були розірвані дві шовкові розмальовані завіси. Біксіу напився вдруге за своє життя. Ніхто вже не тримався на ногах, жінки поснули на диванах і гості не змогли здійснити наперед задуманого жарту — провести Естер і Нюсінжена в спальню, ставши в дві шереги й співаючи “Buona sera”.[90] з “Севільського цирульника”. Нюсінжен сам провів Естер; Біксіу, хоч і п’яний, ще мав силу сказати, побачивши їх, як Рівароль з приводу останнього шлюбу герцога де Рішельє: “Треба попередити префекта поліції... тут має відбутись щось погане...” Насмішник думав, що кепкує, але він був пророком.

Пан де Нюсінжен повернувся додому тільки в понеділок, щось опівдні, але о першій годині маклер повідомив його, що мадемуазель Естер ван Богсек продала на тридцять тисяч державної ренти ще в п’ятницю і тільки що одержала гроші.

— Але, пане барон, — сказав він, — старший клерк пана Дервіля прийшов до мене саме коли я говорив про цей трансферт, і, побачивши справжнє ім’я і прізвище мадемуазель Естер, сказав, що вона дістала спадщину в сім мільйонів.

— Па?

— Так, вона, мовляв, є єдиною спадкоємицею старого лихваря Гобсека... Дервіль має перевірити факти. Якщо мати вашої коханки прекрасна голландка, вона одержує спадщину...

— Я снаю, — сказав банкір, — фона мені розказувала своє шиття... Я напишу кілька слів Дервілеві...

Барон сів за письмовий стіл, написав записочку Дервілеві і послав її з одним зі своїх слуг. Після біржі, десь о третій годині, він повернувся до Естер.

— Пані наказала не будити її ні в якому разі, вона лягла, вона спить...

— А, шорт! — скрикнув барон. — Іропа, фона не розсертиться, коли взнає, що зропилась пагатющою. Фона дістала в сбадщин зім мільйон. Старий Копсек помер і салишив ці зім мільйон, а двоя пані його єтина спадкоємиця, її мати була власна блемінниця Копсека, і фона зробила забовіт. Я не тумав, шоб дакий мільйонер як фін, салишав Есдер у слиднях...

— А, так, значить царюванню вашому кінець, старий блазню! — сказала Європа, дивлячись на барона з зухвалістю, гідною мольєрівської субретки. — У! Стара ельзаська ґаво!.. Вона вас любить, як люблять чуму!.. Боже милостивий!.. Мільйони!.. Але ж вона тепер може одружитися зі своїм коханим! О! Яка вона буде рада!

І Прюданс Серв’єн залишила буквально громом ураженого барона, щоб піти й першою сповістити свою господиню про цю подію. Старий, що сп’янів від надлюдської насолоди і вірив у своє щастя, тільки що отримав холодний душ для свого кохання саме в ту хвилину, коли воно досягло найвищої міри розпеченості.

— Фона мене обманюфала!.. — скрикнув він зі слізьми на очах. — Фона мене обманюфала! О, Есдер, о, шиття моє!.. Турень я такий! Чи одакі квідки ростуть коли тля старих?.. Я фсе мошу купити, дільки не молотість!.. О, поше мій! Шо ропити? То чого фдатись? Фона мав рацію, ця шорстока Іропа! Пагата Есдер утече фід мене ... Чи піти пофіситись? Що таке шиття пез пошественного фогню назолоти, яку я пізнав?.. Поже мій!

І біржовий хижак зірвав з себе накладний чуб, який він уже три місяці домішував до свого сивого волосся. Пронизливий зойк Європи примусив Нюсінжена здригнутися до самого нутра. Нещасний банкір устав і пішов, похитуючись, наче п’яний, від тільки що випитого келиха розчарування, бо ніщо так не п’янить, як вино нещастя.

Вже з порогу спальні він побачив Естер, що витяглась на ліжку, посиніла від отрути, мертва! Він підійшов до ліжка й упав навколішки.

— Твоя прафда... фона казала!.. Фона вмерла фід мене...

Паккар, Азія, всі, хто були в домі, прибігли. Це було видовище, несподіванка, а не горе. Серед слуг помічалась якась непевність. Барон знов став банкіром, у нього виникла підозра і він зробив необачність, запитавши, де сімсот п’ятдесят тисяч франків ренти. Паккар, Азія і Європа обмінялися тоді такими здивованими поглядами, що пан де Нюсінжен негайно вийшов, повіривши в убивство і крадіжку. Європа, помітивши під подушкою пані якийсь загорнутий пакет, м’якість якого видавала банкноти, заходилася “обряджати покійницю”, як вона сказала.

— Піди скажи панові, Азіє! Вмерти отак, не знаючи, що в неї сім мільйонів! Гобсек був дядьком покійної панії, — скрикнула вона.

Паккар відразу зрозумів маневр Європи. Тільки-но Азія відвернулась, Європа розпечатала пакет, на якому бідна куртизанка написала “Передати панові Люсьєну де Рюбампре”. Сімсот п’ятдесят тисяч франків банкнотами кинулись в очі Прюданс Серв’єн, і вона скрикнула:

— Хіба ж з цим не будеш щасливим і чесним на все своє життя!..

Паккар нічого не казав, його злодійська натура переважила його відданість Дурисмерті.

— Дюрю помер, — відповів він нарешті, беручи гроші, — мої плечі ще без клейма, тікаймо вкупі, поділимо суму, щоб не ризикувати всім капіталом зразу, і одружімось.

— Але де сховатись? — сказала Прюданс.

— У Парижі, — відповів Паккар.

Прюданс і Паккар негайно вийшли з будинку з швидкістю чесних людей, що раптом стали злодіями.

— Дитино моя, — сказав Дурисмерть малайці, почувши від неї перші ж слова, — знайди який-небудь лист Естер, поки я буду писати заповіт по всій формі, а потім понесеш і текст заповіту і лист до Жірара; та хай він поспішить, треба підсунути заповіт під подушку Естер ще до того, як все опечатають.

І він написав заповіт:


“Не кохавши ніколи нікого в світі, крім пана Люсьєна Шардона де Рюбампре, і вирішивши краще вкоротити собі віку, ніж знов упасти в порок і підле життя, з якого витягло мене його милосердя, я віддаю і відписую зазначеному Люсьєнові Шардону де Рюбампре все, чим я володію в день моєї смерті з умовою, щоб він замовив постійну месу в приході св. Рока на спомин душі тієї, що віддала йому все, аж до останньої своєї думки.

Естер Гобсек”.


“Це в її стилі”, — сказав сам до себе Дурисмерть.

О сьомій годині вечора заповіт, переписаний і запечатаний, був покладений Азією під подушку Естер.

— Жак, — сказала Азія, знов поквапливо ідучи сходами, — коли я виходила зі спальні, прийшли судовики...

— Ти хочеш сказати, — мировий суддя?

— Ні, синку, мировий суддя теж там, але з ним жандарми. Королівський прокурор і судовий слідчий теж там. Двері охороняються.

— Ця смерть наробила галасу дуже швидко, — зауважив Коллен.

— Зажди! Європа й Паккар не повернулись, я боюсь, що вони поцупили сімсот п’ятдесят тисяч франків, — сказала йому Азія.

— Ах, канальї! — сказав Дурисмерть, — Своїм шахрайством вони нас занапастять!..

Правосуддя людське і правосуддя паризьке, тобто найнедовірливіше, найдотепніше, найспритніше, найуміліше з усіх, навіть занадто дотепне, бо воно щохвилини перетлумачує закони, — нарешті накладало руку на нитки цієї жахливої інтриги. Барон де Нюсіжен, помітивши ознаки отруєння і не знаходячи своїх семисот п’ятдесяти тисяч франків, подумав, що одна з огидних осіб, які йому дуже не подобались, Паккар або Європа, завинили в злочині. У першу хвилину люті він кинувся в поліцейську префектуру. Це був наче удар дзвона, що зібрав докупи усі номери Корантена. Префектура, прокуратура, поліцейський комісар, мировий суддя, судовий слідчий — всі були поставлені на ноги. О дев’ятій годині вечора троє викликаних лікарів були присутні на розтині нещасної Естер і почалося слідство. Дурисмерть, якого попередила Азія, скрикнув:

— Ніхто не знає, що я тут, я можу подихати свіжим повітрям!

Він вийшов крізь вікно мансарди з незрівнянною прудкістю і стояв уже на даху та спокійно, немов бляхар, почав вивчати місцевість.

“Добре! — сказав він сам до себе, помітивши за п’ять будинків звідти, на вулиці де Прованс, садок, — усе гаразд”.

— До твоїх послуг, Дурисмерть! — скрикнув раптом Контансон, виходячи з-поза димаря. — Ти поясниш панові Камюзо, яку це ти обідню правиш на даху, пане абат, а головне, чому ти ховався...

— Я маю ворогів в Іспанії, — сказав Карлос Еррера.

— Ну, то ходімо в Іспанію крізь твою мансарду, — відповів Контансон.

Лжеіспанець удав, що поступається, але, спершись на підпорку віконної рами, він схопив Контансона й кинув його з такою силою, що шпиг упав серед бруку на вулиці Сен-Жорж. Контансон помер на полі честі. Жак Коллен спокійно повернувся в свою мансарду й ліг у ліжко.

— Дай мені чого-небудь такого, щоб я дуже захворів, але не вмер, — сказав він Азії, — бо мені треба бути в стані агонії, щоб нічого не відповідати “цікавим”. Не бійся нічого, я священик і залишусь священиком. Тільки що я спекався, і дуже легко, одного з тих, хто міг зірвати з мене маску.


Напередодні, о сьомій годині вечора, Люсьєн виїхав у своєму кабріолеті на поштових з подорожньою, взятою вранці до Фонтенебло; там він заночував в останньому готелі з боку Немура. Наступного дня о шостій годині ранку він пішов сам пішки в ліс і попрямував до Бурона[91].

“Тут, — сказав він сам до себе, сідаючи на одну зі скель, звідки відкривається гарний краєвид на Бурон, — фатальне місце, де Наполеон сподівався зробити велетенське зусилля за два дні до зречення”.

На світанку він почув гуркіт поштового екіпажу і побачив бричку, в якій їхала челядь молодої герцогині де Ленонкур-Шольє і покоївка Клотильди де Гранльє.

“Ось і вони, — сказав сам до себе Люсьєн, — ну, що ж, розіграймо гарненько цю комедію, і я врятований, — я буду зятем герцога всупереч його волі”.

Через годину почувся звук, з якого легко було впізнати, що їде елегантний дорожчий екіпаж. Дами заздалегідь попросили стишити ходу на Буронському спуску і камердинер, що їхав ззаду, наказав зупинити екіпаж. У цю хвилину підійшов Люсьєн.

— Клотильда! — скрикнув він, постукавши у вікно.

— Ні, — сказала молода герцогиня своїй подрузі, — він не сяде в карету, і ми не будемо з ним самі, люба моя. Я згодна, щоб ви востаннє поговорили з ним. Але це буде на дорозі, — ми підемо пішки, а за нами піде Батіст... День гарний, ми добре одягнені, холоду не боїмось. Карета поїде за нами...

І жінки вийшли.

— Батіст, — сказала молода герцогиня, — кучер поїде поволі, ми хочемо трохи пройтись і ви підете з нами.

Мадлена де Морсоф взяла Клотильду під руку й дозволила Люсьєнові говорити з нею. Так вони всі вкупі дійшли до маленького сільця Гре. Була восьма година, і тут Клотильда відпустила Люсьєна.

— Ну, друже мій, — сказала вона, закінчуючи з благородством цю довгу розмову, — я ні з ким крім вас не одружусь. Я волію вірити в вас, ніж вірити людям, батькові, матері... Правда ж, ніколи ніхто не давав такого доказу прихильності? Отже, постарайтесь розвіяти фатальні упередження, що тяжіють на вас...

Раптом почувся галоп кількох коней і жандарми оточили невеличку групу, на превеликий подив обох дам.

— Чого вам треба? — сказав Люсьєн до них з гордовитістю денді.

— Ви пан Люсьєн де Рюбампре? — спитав королівський прокурор з Фонтенебло.

— Так, пане.

— Ви сьогодні ночуватимете в Ла Форс, — провадив він.

— Я маю наказ заарештувати вас.

— Хто ці дами? — скрикнув бригадир.

— Але ж... Пробачте, пані, ваші паспорти? Пан Люсьєн, наскільки мені відомо, має знайомства з жінками, які заради нього здатні...

— Ви вважаєте герцогиню де Ленонкур-Шольє за гулящу дівку? — відказала Мадлена, кинувши погляд герцогині на королівського прокурора.

— Ви досить гарні для цього, — хитро відказав урядовець.

— Батіст, покажіть паспорти, — відповіла молода герцогиня, усміхнувшись.

— А в якому ж злочині звинувачують пана? — спитала Клотильда, яку герцогиня спонукала сісти в карету.

— Співучасть у крадіжці і вбивстві, — відповів жандармський бригадир.

Батіст посадив зовсім зомлілу мадемуазель де Гранльє в карету.

Опівночі Люсьєн входив у Ла Форс, тюрму на вулиці Пайен-е-Бале. Його відвели в секретну камеру. Карлос Еррера був там з того моменту, як його заарештували.



ЧАСТИНА ТРЕТЯ

КУДИ ВЕДУТЬ ЛИХІ ШЛЯХИ

Наступного дня, о шостій годині, дві карети, які народ своєю енергійною мовою називав “салатними кошиками”, виїхали з Ла Форс і швидко попростували до Консьєржері, до суду.

Мало хто з фланерів не зустрічав цієї тюрми на колесах; та хоч книги в більшості пишуться виключно для парижан, іноземці, безперечно, з цікавістю прочитають тут опис цього жахливого знаряддя нашої кримінальної поліції. Хто знає? Можливо, що поліція російська, німецька або австрійська, судові установи тих країн, де немає “салатних кошиків”, скористаються цим описом, а в багатьох чужих країнах наслідування цього способу перевезення буде, безперечно, благом для ув’язнених.

Ця ганебна жовта карета на двох колесах оббита залізом і поділена на дві частини. Спереду — сидіння, оббите шкірою, над ним — відкидний фартух. Це — відкрита частина “салатного кошика”, вона призначається для пристава й жандарма. Міцні залізні ґрати відділяють на всю висоту й ширину карети цей своєрідний кабріолет від другої частини; тут є два дерев’яні ослони (на них сідають в’язні), поставлені, як в омнібусі, з обох боків коробки; в’язнів вводять туди по підніжці через глухі дверці, що відчиняються ззаду карети. Назва “салатний кошик” походить від того, що колись карета була відкрита з усіх боків, і в’язні там трусились як салат. Для більшої безпеки, щоб запобігти несподіванці, за каретою їде жандарм на коні, особливо коли в ній везуть засуджених на смерть до місця страти. Отже, втеча неможлива. Карету, оббиту залізом, не подолає жоден інструмент. В’язні, ретельно обшукані в момент арешту або ув’язнення, можуть щонайбільше мати при собі пружину від годинника, придатну для перепилювання ґрат, але безсилу проти рівної поверхні. Таким чином, “салатний кошик”, удосконалений генієм паризької поліції, нарешті став зразком для арештантської карети, в якій перевозять каторжників на каторгу, і замінив жахливий повіз, ганебну пляму попередніх цивілізацій, хоч їх і уславила собою Манон Леско.

У “салатному кошику” відвозять, насамперед, підслідних із різних в’язниць столиці до будинку суду, де їх допитує судовий слідчий. На тюремному жаргоні це зветься “ходити на навчання”[92]. Далі звинувачених возять із цих самих тюрем на суд, коли справа стосується тільки поправної юстиції. Потім, коли йдеться про “великий кримінал”, як кажуть судовики, їх перевозять з арештних домів у Консьєржері, що є тюрмою департаменту Сени. Нарешті засуджених на смерть везуть у “салатному кошику” з Бісетра до застави Сен-Жак, — місця, призначеного з Липневої революції для відрубування голів. Завдяки філантропії, ці нещасні не зазнають більше тортур колишнього переїзду в Консьєржері до Гревської площі в повозі, зовсім схожому на ті, на яких возять дрова. Цей повіз використовується тепер тільки для перевезення ешафоту. Без цих пояснень незрозумілим був би дотеп одного славетного засудженого, сказаний ним своєму співучасникові, коли вони сідали в “салатний кошик”: “Тепер справа тільки за кіньми!” Не можна їхати на страту зручніше, ніж їздять тепер у Парижі.

У цю хвилину два “салатні кошики”, що так рано виїхали, були призначені виключно для того, щоб перевезти двох підслідних з арештного дому ла Форс у Консьєржері, і кожний з цих підслідних сидів в окремому “салатному кошику”.

Дев’ять десятих читачів і дев’ять десятих з останньої десятої, напевне, не знають, у чому полягає істотна різниця між словами “притягнений до справи”, “підслідний”, “підсудний”, “арештант”, “арештний дім”, “дім попереднього ув’язнення”, “тюрма”; отже, всі вони будуть, мабуть, здивовані, почувши, що тут ідеться про наше кримінальне право загалом; коротке й яскраве пояснення його буде зараз подано і для їх ознайомлення, і для того, щоб зробити зрозумілою розв’язку цієї історії. До того ж, коли дізнаються, що в першому “салатному кошику” їде Жак Коллен, а в другому — Люсьєн, який кілька годин тому спустився з вершини соціального буття на дно тюремної камери, — цікавість буде вже досить збуджена. Поведінка обох співучасників була характерною. Люсьєн де Рюбампре ховався, уникаючи поглядів, які кидали прохожі на ґрати похмурого, фатального екіпажу під час його переїзду вулицею Сент-Антуан, щоб виїхати на набережну через вулицю Дю Мартруа та аркаду Сен-Жан, під якою тоді проїздили, перетинаючи площу Паризької ратуші. Тепер ця аркада утворює ворота окремого будинку префекта Сени в просторому муніципальному палаці. Сміливий каторжник притискав своє обличчя до ґрат карети, між приставом і жандармом, які, покладаючись на міць свого “салатного кошика”, розмовляли між собою.

Липневі дні 1830 року, їх жахлива буря так заглушили своїм шумом попередні події, політичні інтереси настільки захопили Францію протягом шести останніх місяців того року, що тепер ніхто не пам’ятає або тільки ледве пригадує ті особисті катастрофи — юридичні й фінансові, які становлять річний раціон паризької цікавості і яких не бракувало протягом шести перших місяців того року. Отже, треба сказати, наскільки Париж був тоді, на короткий час, схвильований новиною про арешт іспанського священика, знайденого в куртизанки, та про арешт елегантного Люсьєна де Рюбампре, нареченого мадемуазель де Гранльє, взятого на великому шляху до Італії в сільці Гре, — обох притягнених у справі убивства, що дало зиску близько семи мільйонів; адже скандальність цього процесу перевищувала деякий час величезний інтерес до останніх виборів при Карлі XI.

Насамперед, цей процес був почасти спричинений скаргою барона де Нюсінжена. Далі, арешт Люсьєна напередодні згаданого призначення його на особистого секретаря першого міністра хвилював найвищі верстви паризького суспільства. В усіх паризьких салонах молоді люди згадували, як вони заздрили Люсьєнові, коли його відзначила гарна герцогиня де Мофріньєз, а всі жінки знали, що ним тоді цікавилась пані де Серізі, дружина одного з найперших державних людей. Нарешті краса жертви мала особливу славу серед різних кіл паризького суспільства: в світському колі, фінансовому, у колі куртизанок, у молоді, в літературному колі. Отож цілий Париж уже два дні обговорював ці арешти. Судовий слідчий, якому була доручена ця справа, бачив у ній привід просунутись по службі, а щоб вести процес якнайшвидше, він наказав перевезти обох притягнених до справи з Ла Форс до Консьєржері, зараз після того, як Люсьєна де Рюбампре привезуть з Фонтенебло. Оскільки абат Карлос провів у Ла Форс тільки дванадцять годин, а Люсьєн — половину ночі, нема чого описувати цю тюрму, цілком змінену з того часу; що ж до особливостей ув’язнення, то це було б повторенням того, що має відбутись у Консьєржері.

Але перш, ніж поринути в жахливу драму судового слідства, потрібно, як тільки що сказано, пояснити нормальний хід такого процесу: насамперед, різні фази його краще зрозуміють у Франції і за кордоном; далі, той, хто з ними не обізнаний, оцінить систему кримінального права, як його задумали законодавці при Наполеоні. Це має тим більшу вагу, що прекрасному і великому творові цьому тепер загрожує руйнуванням так звана пенітенціарна система.

Злочин вчинено. У разі, коли злочинців захоплено на гарячому, їх, як “притягнених до справи”, відряджають на найближчу гауптвахту і кидають у конуру, що зветься в народі “скрипкою”, мабуть, через те, що там займаються музикою: галасують і плачуть. Звідти “притягнених” ведуть до поліцейського комісара, який розпочинає слідство і може відпустити їх, коли сталася помилка. Нарешті “притягнених” перевозять у “депо префектури”, де поліція тримає їх у розпорядженні королівського прокурора і судового слідчого, які, бувши більш-менш швидко сповіщені відповідно до важливості даного випадку, приїздять і допитують осіб, що перебувають під попереднім арештом. Залежно від характеру підозр, судовий слідчий підписує наказ про арешт і тим ув’язнює притягнених до справи в арештному домі. У Парижі три арештні доми: Сент-Пелажі, Ла Форс і Маделонет.

Зверніть увагу на вислів: “притягнені до справи”. Наш кодекс законів створив три істотні зміни в стані обвинувачення: притягнення, підслідність, підсудність. Поки не підписано наказу про арешт, винуватці злочину чи тяжкої провини називаються “притягненими до справи”. Під тягарем наказу про арешт вони стають “підслідними” і залишаються просто і тільки підслідними, доки триває слідство. Коли слідство закінчилось і трибунал ухвалив, що підслідні мають стати перед судом, вони переходять у стан “підсудних”, якщо коронний суд після висновку генерального прокурора визнав обвинувачення за достатні, щоб передати їх кримінальному судові. Таким чином, особи, запідозрені у злочині, перш ніж з’явитись перед так званим місцевим правосуддям, проходять крізь три різні стадії, крізь троє сит. На першій стадії невинні мають безліч засобів виправдатись: публіка, сторожа, поліція. На другій стадії вони — перед суддею на ставках зі свідками; їх судить палата паризького трибуналу, або — в департаментах — цілий трибунал. На третій стадії — постають перед дванадцятьма радниками, і ухвала про передання справи до карного суду у випадку помилки або формального порушення може бути оскаржена обвинуваченими в касаційному суді. Суд присяжних і не знає, якого ляпаса дає він місцевій, адміністративній і поліцейський владі, виправдовуючи обвинувачених. Отже, на нашу думку, в Парижі (ми не кажемо про інші судові округи) дуже рідко трапляється, щоб невинний опинився на лаві підсудних у кримінальному суді.

Арештант — це засуджений. Наше кримінальне право створило арештні доми, доми попереднього ув’язнення і тюрми — юридичні поняття, що відповідають поняттям між притягненим до справи, підсудним, засудженим. Тюрма має на меті легку кару, — за найменшу провину. Але ув’язнення — це кара фізична і в деяких випадках — ганебна. Отже, ті, хто тепер пропонує виправну систему, порушують прекрасну систему кримінального права, за якою кари були послідовно розподілені; вони дійдуть до того, що дрібні вчинки каратимуться майже так само суворо, як і найбільші злочини. А втім, можна буде порівняти у “Сценах політичного життя” (див. “Темна справа”) цікаві відмінності між кримінальним правом за кодексом брюмера IV року і правом за наполеонівським кодексом, який замінив його.

У більшості великих процесів, як і в даному, притягнені до справи відразу ж стають підслідними. Судова влада негайно дає наказ про ув’язнення або арешт. Справді, у більшості випадків притягнені або втікають, або ж їх треба негайно захопити. Тому, як ми бачили, поліція, що є в даному разі тільки виконавчим органом, та судова влада з блискавичною швидкістю прибули в будинок Естер. Якби навіть не було мотивів помсти, що Корантен нашептав карній поліції на вухо, то була заява барона де Нюсінжена про крадіжку семиста п’ятдесяти тисяч франків.

У ту хвилину, коли перша карета, де був Жак Коллен, доїхала до аркади Сен-Жан — вузького й темного проїзду — затор примусив кучера спинитись під аркадою. Очі підслідного блищали крізь ґрати, наче два карбункули, не зважаючи на маску вмираючого, яка напередодні примусила начальника Ла Форс повірити в потребу викликати лікаря. Ті палаючі очі, в цю хвилину вільні — бо ні жандарм, ні пристав не обертались до “свого клієнта” — промовляли так яскраво, що досвідчений слідчий, як, наприклад, пан Попіно, впізнав би каторжника в цьому святотатці. Справді, з того часу, як “салатний кошик” виїхав з воріт Ла Форс, Жак Коллен усе розглядав на своєму шляху. Не зважаючи на швидкість їзди, він охоплював жадібним і уважним поглядом будинки від верхнього поверху аж до першого. Він помічав усіх прохожих і аналізував їх. Бог не краще охоплює своє творіння в його засобах і цілях, ніж ця людина охоплювала найменші зміни в масі речей і зустрічних. Озброєний надією так само, як останній з Гораціїв був озброєний своїм мечем, він чекав порятунку. Будь-кому іншому, крім цього Макіавеллі з каторги, здійснення надії здалося б таким неможливим, що він машинально скорився б подіям, як це роблять усі винні. Нікому з них не спадає на думку чинити опір в такому становищі, в яке паризький суд і поліція ставлять підслідних, особливо секретних, як Люсьєн і Жак Коллен. Не можна собі уявити тієї раптової ізоляції, в якій опиняється підслідний: жандарми, що арештовують його, комісар, що допитує його, ті, що ведуть його в тюрму, стражники, що ведуть його в камеру, ті, що беруть його під руки, вводячи в “салатний кошик” — всі істоти, які оточують його з моменту його арешту, — німі або ж занотовують його слова, щоб повторити їх поліції чи судді. Ця абсолютна, таким простим способом досягнена відокремленість підслідного від цілого світу перевертає шкереберть усі його здібності, викликаючи дивну душевну прострацію, особливо коли це людина, що в попередньому житті не була обізнана з ходом правосуддя. Отже, поєдинок між винним і суддею тим жахливіший, що правосуддя спирається, як на помічників, на мовчання стін і непідкупну байдужість своїх агентів.

Проте, Жак Коллен, або Карлос Еррера (треба давати йому одне з цих двох імен залежно від обставин) здавна знав поведінку поліції, тюрми і правосуддя. Тому цей титан хитрощів і розбещеності використав усю силу свого розуму і всі можливості своєї міміки, щоб добре відтворити наївне здивування невинного, розігруючи в той же час перед судовою владою комедію агонії. Як ми бачили, Азія, ця мудра Локуста[93], дала йому розведеної отрути, щоб удати смертельну хворобу. Отже, активність пана Камюзо так само, як і активність поліцейського комісара та допитлива наполегливість королівського прокурора були анульовані дією блискавичної апоплексії.

— Він отруївся! — скрикнув пан Камюзо, переляканий муками лжесвященика, коли його перенесли з мансарди в жахливих конвульсіях.

Четверо агентів насилу довели абата сходами до спальні Естер, де зібрались усі судові урядовці й жандарми.

— Він не міг краще зробити, якщо він винний, — відповів королівський прокурор.

— Ви, отже, думаєте, що він хворий? — спитав поліцейський комісар.

Поліція завжди в усьому сумнівається. Ці троє судовиків говорили, як можна здогадатись, на вухо, але Жак Коллен вгадав по їх обличчях тему розмови і скористався цим, щоб зробити неможливим або звести нанівець попередній допит, що робиться в момент арешту. Він бурмотів фрази, в яких іспанська і французька мови мішались в якусь нісенітницю.

В Ла Форс ця комедія спочатку мала тим більший успіх, що начальник охорони (скорочення слів — начальник бригади таємної поліцейської охорони) Бібі-Люпен, що свого часу арештував Жака Коллена в буржуазному пансіоні пані Воке — був відряджений у провінцію, і його заступав агент, який мав отримати призначення на його місце і не знав каторжника.

Бібі-Люпен, колишній каторжник, товариш Жака Коллена по каторзі, був його особистим ворогом. Джерело цієї ворожнечі полягало в тому, що Жак Коллен завжди брав верх у суперечках, а також у тому, що Дурисмерть користувася певного перевагою над своїми товаришами. Зрештою, Жак Коллен був протягом десяти років провидінням для звільнених каторжників, їх керівником, їх радником у Парижі, їх скарбником, а значить — супротивником Бібі-Люпена.

Отже, хоч і розміщений в секретній камері, він покладався на цілковиту відданість і спритність Азії, своєї правої руки, і, можливо, — на свою ліву руку — Паккара; його він сподівався мати в своєму розпорядженні після того, як цей дбайливий помічник сховає в безпечне місце вкрадені сімсот п’ятдесят тисяч франків. Такі були причини надлюдської уважності, з якою він стежив за всім на своєму шляху. Дивна річ! Його надія незабаром цілком здійснилася.

Обидві міцні стіни аркади Сен-Жан були вкриті на шість футів заввишки шаром давнього бруду, бо на них бризкало з ринви; перехожим тоді нічим було захищатись від безперервного руху екіпажів та від “брикання повозів” — за тодішнім висловом, — крім тумб, давно вже вищерблених ступицями коліс. Тут не раз траплялось, що візок каменяра збивав неуважних перехожих. Таким був Париж тривалий час у багатьох своїх кварталах. Ця подробиця може дати уявлення про вузькість аркади Сен-Жан і про те, як легко було її захарастити. Досить було якому-небудь фіакрові в’їхати туди з Гревської площі саме в той час, коли торговка садовиною і городиною штовхала б туди з вулиці Дю Мартруа свій ручний візочок, повний яблук, — і третій екіпаж уже міг викликати захаращення. Перелякані перехожі втікали, шукаючи тумби, яка могла б захистити їх від ударів старовинних ступиць такої непомірної довжини, що довелося вкоротити їх законодавчим порядком. Коли приїхав “салатний кошик”, аркада була забита однією з отих перекупок, тип яких тим цікавіший, що й досі в Парижі збереглися подібні екземпляри, не зважаючи на дедалі більше зростання кількості фруктових крамниць. Це була така типова вулична перекупка, що сержант муніципальної поліції — якби цей інститут тоді існував — дозволив би їй роз’їжджати, не питаючи в неї перепустки, хоч її зловісне обличчя дихало злочином. Голова була вкрита поганенькою бавовняною клітчастою хусткою; крізь дірки хустки стирчали непокірні пасма волосся, схожого на щетину дикого кабана. Червона й зморшкувата шия була жахлива, а хустка не цілком закривала шкіру, немов видублену порохом, сонцем і брудом. Плаття її нагадувало шпалери. Черевики робили гримаси, немов глузуючи з обличчя, такого ж дірявого, як і плаття. А яка латка на череві!.. Навіть пластир не був би таким брудним. На віддалі десятьох кроків це бродяче й смердюче дрантя мусило вражати нюх чутливих людей. Руки її сто разів збирали врожай! Ця жінка або повернулася з німецького шабашу, або вийшла з притулку для жебраків. Але який погляд!.. Який сміливий розум! Скільки стриманої жвавості, коли магнетичне проміння її очей зустрілося з очима Жака Коллена, щоб обмінятись думкою.

— Забирайся ж, стара вошивице!.. — гукнув хрипким голосом кучер.

— Хіба ти мене роздушиш, катівський гусар! — відказала вона. — Твій товар не вартий мого.

І, намагаючись просунутись між двох тумб, щоб дати проїхати кареті, торговка заняла дорогу на час, потрібний для виконання її плану.

“О! Азія!.. — сказав сам до себе Жак Коллен, відразу впізнавши свою співучасницю, — значить, усе гаразд”.

Кучер усе ще обмінювався з Азією чемністю, а екіпажі скупчувались на вулиці Дю Мартруа.

— Ahe Pécairé fermati. Souni la! Verdem!.. — скрикнула стара Азія з інтонацією диких індіанців Іллінойса, властивою вуличним перекупкам, які так перекручують слова, що вони стають звуконаслідуваннями, зрозумілими тільки парижанам.

Серед вуличного гамору, серед криків усіх візників ніхто не міг звернути уваги на цей дикий вигук, що здавався криком торговки. Але зрозумілий для Жака Коллена, цей вигук доніс до його вуха умовною мовою, — в якій була змішана італійська з перекрученою провансальською, — таку жахливу фразу:

— Твій бідний хлопець арештований! Та я тут, щоб подбати про вас. Ти мене ще побачиш...

Не зважаючи на безмежну радість з приводу перемоги над правосуддям, — адже ж тепер він міг сподіватись зав’язати зносини з зовнішнім світом, — Жака Коллена опанувала реакція, яка вбила б усякого іншого на його місці.

“Люсьєн заарештований!..” — сказав він сам до себе.

Він трохи не знепритомнів. Ця новина була для нього жахливішою, ніж відмовлення в помилуванні, якби він був засуджений до страти.


Тепер, коли обидва “салатні кошики” їдуть по набережній, треба сказати, в інтересах цієї історії, кілька слів про Консьєржері, поки вони туди дістануться.

Консьєржері — історичне ім’я, жахливе ім’я, і ще жахливіша річ, пов’язана з революціями у Франції, зокрема з революціями в Парижі. Вона бачила більшість великих злочинців. Якщо це найцікавіший в усіх пам’ятників Парижа, то водночас і найменш відомий... для осіб, що належать до найвищих верств суспільства; проте, не зважаючи на величезний інтерес цього історичного відступу, він буде такий же швидкий, як їзда “салатних кошиків”.

Хто з парижан, іноземців або провінціалів, хоч би він перебув тільки два дві в Парижі, не помічав чорних стін з трьома товстими баштами й вишками на них — при чому дві з цих башт майже зліплені докупи, — похмурої й темної прикраси набережної Де Люнет? Ця набережна починається нижче мосту Міняйл і тягнеться до Нового мосту. Квадратна башта, так звана Годинникова, з якої було дано сигнал Варфоломіївської ночі, — майже така ж висока, як і башта Сен-Жак Ла Бушері, — показує, де міститься палац правосуддя і утворює ріг цієї набережної. Ці чотири башти, ці стіни, вкриті тим чорнуватим саваном, яким укриваються в Парижі всі фасади, обернуті на північ. Посеред набережної, біля покинутої аркади, починаються приватні будівлі, місце для яких було визначене за Генриха IV спорудженням Нового мосту. Королівська площа була повторенням площі Дофіна. Скрізь та ж сама архітектурна система — цегла, облямована перев’язями з обтесаного камінця. Ця аркада і вулиця Дю Арле відзначають західні межі палацу правосуддя. Колись поліцейська префектура, палац перших президентів парламенту, межувала з палацом правосуддя. Державний контроль і суд у справах податків доповнювали там найвище правосуддя — правосуддя монарха. З цього можна бачити, що перед Революцією палац правосуддя був так само ізольований, як його бажають ізолювати тепер.

Цей квадрат, цей острів будинків і пам’ятників, де знаходиться Сент-Шапель, найкраща дорогоцінність зі скарбниці Людовика Святого, це місце — святиня Парижа, його священне місце, його ковчег заповіту. Насамперед, тут уміщалось колись ціле місто, бо площа Дофіна була тоді лугом, що належав до королівських володінь, де був монетний двір, на якому карбували монети. Звідти — назва вулиці Де Ла Монне, яка веде до Нового мосту. Звідти також назва другої з трьох круглих башт — що зветься Срібною баштою; це, очевидно, доводить, що там колись карбували монети. Славетний монетний двір, що на старих планах Парижа з’явився, мабуть, пізніше від того часу, коли карбували монети в самому палаці правосуддя, і завдячує своїм існуванням удосконаленню карбувального мистецтва. Перша башта, майже приліплена до Срібної, зветься баштою Монтгомері. Третя, найменша, але збережена краще, ніж інші три, бо на ній залишились цілими зубці — зветься баштою Бонбек. Сент-Шапель і ці чотири башти (включаючи Годинникову) прекрасно визначають межу — периметр, як сказав би службовець із земельного управління, — палацу правосуддя, починаючи від Меровінгів і до старшого роду Валуа. Але для нас, внаслідок різних змін, цей палац особливо репрезентує добу Людовика Святого.

Карл V перший віддав палац парламентові, новоутвореній установі, і переїхав жити під захист Бастилії у славетний палац Сен-Поль, до якого пізніше добудували ззаду палац Де Турніль. Далі, за часів останніх Валуа, королі повернулися з Бастилії в Лувр, який був їх першою Бастилією. Перше житло французьких королів, палац Людовика Святого, що зберіг просто назву “Палац”, тобто власне палац, тепер зовсім похований під палацом правосуддя; він становить його льохи, бо був споруджений в Сені, так само як і собор, і споруджений так ґрунтовно, що вода річки за найвищого рівня ледве вкриває перші його сходини. Ці тисячолітні споруди поховані під набережною Годинника приблизно на двадцять футів. Екіпажі їдуть на висоті капітелей товстих колон тих трьох башт, що колись гармоніювали своєю височиною з елегантним палацом, мальовничо виділяючись над водою, бо й тепер іще ці башти змагаються щодо висоти з найбільшими пам’ятниками в Парижі. Коли дивитись на простору столицю з башточки на куполі Пантеона, палац правосуддя разом із Сент-Шапель здаються й досі наймонументальнішими з багатьох монументів. Цей палац наших королів, над яким ви йдете, простуючи нескінченною аванзалою, був дивом архітектури; він ще й досі лишається таким для проникливого ока поета, що вивчає його, розглядаючи Консьєржері. На жаль, Консьєржері поглинула королівський палац. Серце обливається кров’ю, коли бачиш, як висічено камери, закамарки, коридори, каземати, зали без світла й повітря в цій прекрасній споруді, в якій архітектура XII століття поєднала всі три образи старовинного мистецтва — візантійський, романський і готичний. Цей палац становить для історії французьких пам’ятників старих часів те саме, що палац в Блуа — для історії пам’ятників пізніших часів. Як у Блуа (див. “Оповідання про Катерину Медичі” — “Філософські етюди”), в одному й тому самому дворі ви можете милуватись замками графів Блуа, Людовика XII, Франциска І, Гастона, — так і в Консьєржері ви знайдете в одній огорожі ознаки двох перших династій, а в Сент-Шапель — архітектуру Людовика Святого. Члени муніципалітету! Якщо ви асигнуєте мільйони, то призначте разом з архітекторами одного чи двох поетів, якщо хочете врятувати колиску Парижа, колиску королів, подарувавши Франції й вищому судові палац, гідний Франції! Це питання треба вивчити протягом кількох років, перше ніж що-небудь розпочати. Досить збудувати ще одну чи дві тюрми на зразок Ла Рокетт, і палац Людовика Святого буде врятовано.

Численні виразки вкривають тепер цей велетенський пам’ятник, захований під будинком суду і під набережною, немов одна з допотопних тварин у вапняках Монмартра; але найгірша виразка — це Консьєржері! Це слово зрозуміле[94]. У перші часи монархії, коли кріпаки і міщани підлягали міській або сеньйоріальній юрисдикції, вельможних злочинців — власників великих і малих левів — приводили до короля й тримали в Консьєржері. Оскільки ж таких вельможних злочинців ловили мало, то Консьєржері задовольняла потреби королівського правосуддя. Важко точно сказати, де саме містилася ця первісна Консьєржері. Проте, досі ще збереглися кухні Людовика Святого, становлячи тепер так звану “Мишачу пастку”, і тому треба вважати, що перша Консьєржері містилась там, де до 1825 року була Консьєржері судового парламенту, тобто під аркадою праворуч від великих зовнішніх сходів, що ведуть на королівський двір. Аж до 1825 року звідти засуджених вивозили на страту. Звідти вийшли всі великі злочинці, всі жертви політики: дружина маршала[95] д’Анкр, так само як і французька королева, Самблансе[96], так само як і Мальзерб, Дам’єн[97], як і Дантон, Дерю[98], як і Кастен[99]. Кабінет Фук’є-Тенвіля[100], той самий, який тепер є кабінетом королівського прокурора, був розташований так, що громадський обвинувачувач міг бачити, як проїздять у повозках особи, засуджені революційним трибуналом. Ця людина, втілення меча верховної влади, могла таким чином востаннє глянути на свої пожертви для гільйотини.

Після 1825 року, при міністерстві Пейронне[101], в палаці правосуддя відбулись значні зміни. Старий ґратчастий вхід до Консьєржері, де відбувалась церемонія реєстрації і переодягнення в’язня, був зачинений і перенесений туди, де він і досі є, між Годинниковою баштою і баштою Монтгомері, у визначений аркадою внутрішній двір. Ліворуч — “Мишача пастка”, праворуч — ґратчастий вхід. “Салатні кошики” в’їздять у цей двір, досить неправильної форми, і можуть там залишатись, легко повертатись, перебувати там у випадку заколоту, захищені від усякого замаху міцними ґратами аркади; раніше вони не мали ніякої змоги маневрувати в тому вузькому просторі, що відділяє великі зовнішні сходи від правого крила палацу. Тепер Консьєржері ледве вміщує підсудних (треба було б мати місця на триста чоловіків і жінок); вона не приймає ні підслідних, ні арештантів, крім хіба таких випадків, як отой, що змусив привезти туди Жака Коллена і Люсьєна. Всі ув’язнені в Консьєржері мають стати перед судом присяжних. Як виняток, суд допускає перебування там винних із вищого суспільства, які вже досить збезчещені вироком кримінального суду і були б покарані понад усяку міру, якби перебували в Мелені чи Пуассі. Уврар[102] віддав перевагу перебуванню в Консьєржері проти перебування в Сент-Пелажі. В це