Book: Крига. Частини ІII–ІV



Крига. Частини ІII–ІV
Крига. Частини ІII–ІV

Яцек Дукай

Крига

Частини III-IV

Частина III

Шляхи Мамутів

«Ми припускаємо, що дійсно всяка істина вічна, але не всяка істина одвічна. Коли щось є істиною у дану мить, то воно є істиною довіку, від неї починаючи. Істина не гине, ані не перетворюється з часом на оману, так само, зрештою, як брехня не перетворюється на істину. Коли щось існує у дану мить, то існуватиме відтепер довіку. Але не все, що буде істинним колись, завжди було істинним раніше, не кожне судження, яке істинне сьогодні, було таким учора, або яке було істинним учора, було таким позавчора. Є такі судження, які істинами стають у певний момент, є судження, які робляться істинними, істинність яких твориться».

Розділ восьмий

Про Місто Криги

30 червня 1908 року за григоріанським календарем рано-вранці неподалік від річки Підкам’яна Тунґуска в центральному Сибіру — вибух, ураган, землетрус і стовп вогню й диму, так усе почалося.

Уже кілька днів спостерігали у небі барвисті сяйва, не схожі на інші сяйва. Тубільці говорили про лихі сни у тварин, які перешкоджають худобі спокійно спати вночі. Літо було тепле.

Те, що прилетіло, прилетіло з півдня чи південного сходу. Свідки кажуть, що воно залишало за собою на небосхилі довгий хвіст пилу. Вони запам’ятали напрямок — із півдня на Кєжму — і як воно його змінювало: поворот на 70 градусів на схід, через 300 вёрст поворот на 120 градусів на захід, знову 300 вёрст, і тільки тоді воно вдарилося об землю. Вежа диму піднялася на двадцять вёрст. Очевидців безліч, позаяк свідчать навіть особи, які перебували на віддалі у сто російських миль, за межами полярного кола: гуркіт їх майже оглушив, а ті, кого не оглушив, почули відтак тріск і протяжне, ритмічне дудніння. Тих, хто знаходився трохи ближче, жбурнуло на землю; багато тоді постраждали. У факторії Ванавара, за 60 вёрст далі, ударна хвиля піднімала перехожих у повітря на три-чотири аршины, підхоплювала намети тубільців разом із тубільцями, північні олені ширяли над землею, ламаючи собі ноги й хребти.

Ліси палали.

Настало поспіль кілька найясніших в історії ночей, коли перехожі в Кьоніґсберґу, Одесі й Лондоні могли опівночі читати на вулиці газети без штучного освітлення. Червоні, білі й фіолетові сяйва осяювали небеса. Заходи Сонця були неймовірно красиві.

Забобонні люди пов’язували ці явища із несприятливим сполученням планет і таємними астрологічними синерґіями. Люди із конкретнішим стилем міркувань казали, що Земля пройшла крізь хмару космічного пилу, а також про вулканічний вибух, посилаючись на подібні краєвиди чверть століття тому, коли вибухнув Кракатау.

Це у світі, натомість у Сибіру оповідали про віроломний напад Японії. Адже жодне сибірське свідчення негайно не потрапило до Європи, й ніхто не знав про істинні причини явищ у сибірському небі. Загалом від тих днів зберігся тільки один офіційний звіт, а саме з Єнісейська, звідки тамтешній начальник поліції, якийсь Солонін, повідомляв губернаторові: «Сімнадцятого червня, о сьомій годині ранку над селом Кежемсім над Анґарою з півдня у північному напрямку, при ясній погоді, високо на небосхилі пролетів великих розмірів аероліт, який при розрядах видавав звуки, подібні до гарматних пострілів, і зник». Звіт пройшов через місцеве відділення Російського Географічного Товариства до Іркутської маґнетично-метеорологічної обсерваторії. І тут справа застрягла майже на рік.

Навесні 1909 року із півночі стали надходити новини про нові метеорологічні явища, а саме, про невпинну зиму, жорстокі, нечувані морози, які й далі сковували центральний Сибір, попри календарні зміни пір року. Тоді також уперше до наукових інституцій Імперії потрапило свідчення очевидця про лютого. Кореспондент Нікольський писав директору Обсерваторії Вознєсєнському А. В.: «Керуючись вказівками лісових працівників, узявши в провідники найманого мисливця, я проїхав якихось вісімдесят вёрст на північ і північний схід від села Малишевки, де третього дня дуже холодного світанку на засніженому полі ми побачили дивне утворення темної криги. Це утворення (докладаю начерк), здавалося, утримується на висоті на невидимому скельному кістяку. Ми хотіли наблизитися, проте коні відмовлялися коритися. Цьому я приписую наш порятунок, позаяк крига, ота дивовижна, ніби випромінює такий мороз, що не втече від нього живою ні людина, ні тварина, що й продемонстрував я, імпровізуючи такі експерименти: раз, кинув у нього пляшку, повну води, й вода замерзла ще в повітрі, а не в місці розбиття, тобто дуже швидко; два, підходячи якомога ближче проти вітру, який ніс від отієї лютої маси свіжий крижаний пил, і це було украй нерозсудливо, оскільки ударений сильнішим поривом вітру, я враз відчув сильні обмороження на шкірі обличчя (які й через тиждень усе ще дошкуляють). Я виміряв утворення здалеку, оцінивши його у дванадцять аршинов у висоту й двадцять п’ять аршинов у довжину й ширину. Ми переночували на місці, щоб повернутися наступного ранку, й тоді я ще ту річ зауважив, що упродовж ночі усе люте утворення мусило переміститися, судячи зі знаків ґрунту (камені, схили, дерево и т. п.). Чого не розуміючи, тим сумлінніше описую і повідомляю».

Темпи поширення Криги були такі, що першої ж зими вона охопила Кєжму, а наступної зими досягла берегів Байкалу, приблизно через п’ятсот днів після Зіткнення пригнавши лютих на вулиці Іркутська. У понад сімдесятитисячній тоді метрополії з 18 187 будинків, полічених під час останнього перепису, всього лише 1190 було споруджено не з дерева. Місто тигра й соболя мало тривалу й безславну історію пожеж; червневий вогонь у 1879 році знищив сливе три чверті забудови. У Зимі Лютих лихо повторилося, — щоб захиститися від нещадного морозу, користалися будь-якими джерелами тепла, цілковито нехтуючи небезпекою від полум’я, а коли сталася пожежа, перестрибуючи з однієї дерев’яної халупи на іншу, годі було її зупиняти: уся вода замерзла на камінь. Пожежа та перетворила на попіл і згарища мало не увесь старий Іркутськ — тільки виблискуючі крижаним потом силуети лютих стриміли уранці над чорною рівниною після тієї пекельної ночі. За оцінками канцелярії Іркутського генерал-губернаторства, згоріла заживо шоста частина мешканців. Втрати оцінювали у 70 мільйонів рублів.

Була, проте, певність, що місто відбудують, як відбудовували раніше, й воно цілком змінить свій вигляд завдяки новій архітектурі. Уже півроку, як з’їжджалися Транссибом на береги Байкалу експедиції європейських учених різних спеціальностей. Придбаний у тунґусів і мисливців тунґетит вивозили до лабораторій у Санкт-Петербурґу, Кьоніґсберґу, Відні, Парижі. Після пожежі, розкопуючи маси брухту з-під згарищ, крізь які пройшли люті, було знайдено й описано перші студіні крижліза, ще дуже неочищені. Понад Байкалом, на Конному острові на Анґарі, й на північ від міста, на шляху до Алєксандровська й Усолі, виморозилися великі гнізда лютих, там, на півночі, вигулькнув також із-під землі найбільший й найстійкіший з відомих людині бурульник. Улітку 1911 року поруч із ним було побудовано першу експериментальну студницю системи Круппа. Призначений Ніколаєм II у надзвичайному режимі генерал-губернатор Тімофєй Макаровіч Шульц хутко спорудив промислове місто, яке на честь Новоніколаєвська, посталого вісімнадцять років тому на Обі, назвали Зимним Ніколаєвськом.

1912 року, у Році Лютих, Крига вгризається в Європу, й в умовах хаосу й голоду, зумовлених заморожуванням посівів, в умовах щойно розпочатої другої війни з Японією, знову піднімаються революційні, анархістські й національно-визвольні рухи; а в Іркутську — в Іркутську виростають гути й студниці, заводи й підприємства нових технологій, сюди з усього світу стікаються капітали й люди, які шукають роботу чи іншу нагоду для заробітку. Іркутськ, однак, має і власну революційну традицію. Тут оселилися на засланні багато декабристів і петрашевців, впливаючи на його міщанську культуру. Бунт і непокірна власти думка народжується тут частіше й легше. У 1883 році провідник іркутських народників публічно надавав ляпасів генерал-губернаторові Анучіну; відтоді байкальські губернатори уникають виступів перед людом. Від 1890 року діяв в Іркутську комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії. Ще 1902 року Фелікс Едмундовіч Дзержинський організовує на винокурнях Алєксандровська бунт примусових робітників. А 1905-го, під час Першої революції, страйки й демонстрації робітників і службовців стають такими потужними, що до них приєднується також частина війська й козаків, звабивши навіть самого начальника гарнізону. (Згодом охранка арештує усю місцеву РСДРП). Під час Другої революції швидко виникає думка передати Зимний Ніколаєвськ під владу робітничих советов; збирачі тунґетиту й шукачі мамутів об’єднуються у спілки й кооперативи. У відповідь на це, 1913 року, на підставі царського указу, виданого за напучуванням Столипіна, Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев (зрештою, кревний знаменитого Константіна Побєдоносцева, обер-прокурора Священного Синоду Російської Православної Церкви й вихователя Імператора) створив Сибирское Хладо-Железопромышленное Товарищество, яке відтепер контролює торгівлю сировиною Криги й продукцією кріотехнологій. De facto саме Сибирьхожету належить влада в місті, бо, хоча міським головою Іркутська понад двадцять років залишається поляк Болєслав Шостакевіч, а іркутським генерал-губернаторством керує Тімофєй Шульц, до того ж ще й підтриманий царем у тому кріслі ґрафським титулом і почесним подвійним додатком до прізвища, проте ніколи не траплялося так, щоб вони у якійсь істотній справі розсудили проти волі Побєдоносцева. Не лише Зимний Ніколаєвськ, але й сам Іркутськ, відбудований після пожежі, поставали за планом і згідно з інтересами Сибирьхожета. Іркутськ — це Місто Криги, Місто Крижліза, й це кидається у вічі з першого погляду на нього.

Транссибірський експрес вкотився під дахи залів Двірця Муравйова уранці двадцять п’ятого липня. Дивлячись крізь вікно з коридору купейного вагона, не зауважувалося будівлі узагалі, — там, попереду, над колійною плутаниною, ширяла промениста fata morgana, калейдоскопічний клубок сонць, веселок, вогнів, янгольських сяйв. Щойно тоді, коли потяг зупинився посередині й побачилося залу зсередини, в голові постав óбраз будівлі. Так представлявся приїжджим гостям Іркутськ. Отож, увесь Двірець Муравйова стояв на тонких, немов павучі ніжки, крижлізних опорах, а порожнини в стінах і стелі цього крижлізного скелету заповнювали гігантські мороскляні тахлі шиб. Проштовхуючись разом із іншими пасажирами купейного до затканих скупченнями багажу дверей вагона, з цікавістю визиралося крізь затуманені шиби, ховаючи водночас обличчя за потрійним коміром грубого баранячого кожуха, щоби аґент, шпион або інший донощик, поставлений на платформі чатувати на Сина Мороза, випадково не зауважив і не упізнав обличчя у вікні. Випадково, а радше якимось дивом, таки, урешті-решт, зробилося усе, щоб уникнути упізнання — на що дозволяла правда. А вона тепер була найкращим захистом: не дорогі хутра, не персні й парфуми, не єдвабні краватки оповідали правду про Бенедикта Ґерославського: зрештою, таких елеґантів, багатіїв й аристократів із люкса, найменше, й саме вони привертають до себе найбільшу увагу. Зійти на землю Криги мусить той і такий само Бенедикт, який ходив вулицями Варшави: принаймні не оманливе втілення того Бенедикта. Отож — простий важкий кожух, який купилося тут у вірменина, продавши йому зі збитком нову хутряну шубу й шикарне пальто; отож торби рядняні й незугарні клунки замість скринь і шкіряних сакв; отож писок потовчений, зарослий щетиною, темний, а не гладеньке личко петербурзького красунчика. Навіть серед пасажирів другого класу виглядалося не найкраще. Але — хто знає, може царські люди й мартинівці отримали тут реальний опис особи, ще варшавський? На поголений череп було глибоко насунуто шапку. Ще пітнілося у натовпі, в задушливій юрмі в коридорі останнього купейного вагона, хоча вже кожен видих тужавів у повітрі в густу імлу, й мороз, гострий, наче уламок дзеркала, різав горло, — але зіскочивши на каміння перону й вирушивши із багажем до ґотичних арок двірцевих воріт, одразу ж затрусилося від холоду під кожухом, светрами й спіднім. Великі термометричні годинники із мідними дисками й спиртовими вимірниками (ртуть замерзає у Країні Криги) показували двадцять два градуси нижче нуля за Цельсієм. Годинники висіли обабіч крижлізного тимпану, під яким і протікав струмінь подорожніх. Опріч головного перону, де зупинялися ешелони Транссибу й Зимної Північної, під мороскляним дахом було ще два пасажирські перони. Таки правду кажуть — думалося, то тягнучи клунки, то зупиняючись, щоб перевести дух в арктичному повітрі, а тоді, покашлюючи, витріщалося на архітектуру двірцевих залів, як звичайний сибірський селюк. Правду кажуть — Іркутськ є столицею Сибіру. Російське крижлізне art nouveau надало дахам форми трьох великих листків, згорнутих біля землі майже прямовисно, а вгорі, високо над потягами, вони перекривалися навзаєм, наче луски. Ота гладка похилість й уся скісна форма — здогадувалося — були запроектовані, щоби сніг легко з них осувався, і крига не накопичувалася на тафлях мороскла, дозволяючи споглядати крізь чіткі призми веселок небо, дозволяючи сонцю зазирати усередину залів. А проте, однаково хтось мусив, напевно, видряпуватися туди по крижлізних колонах, сформованих на кшталт стебел і жилок того листя, хтось мусив топтати робітничими чоботиськами янгольські палаци, лупаючи кайлом мерзлоту, що поступово вкривала незнищенне, не тріскаюче мороскло, — піднебесні чистильники, пролетаріат лопати й веселки… Мені знову ухопилося за торби й клунки. Певно, якби не той рядняний кожух, уже б підбіг якийсь носильщик. Покликати? Махнути рукою? Слід хіба з гармати вгатити, щоб вони помітили людину в цьому гаморі й метушні, а про це ж бо йдеться, щоби не зауважив ніхто. Побачилося, що в більшости людей обличчя обв’язані шарфами, і вони крізь шарфи дихають: мерщій вчинилося те саме. Хто упізнає людину, позбавлену обличчя? Дійшлося до зали очікування. Біля однієї стіни розклали тут свій крам китайці, євреї, монголи, тузінь представників інших азіатських націй: російських перекупнів, судячи з видимої частини їхніх фізіономій, було акурат найменше. Біля іншої стіни стояли жандарми, які раз у раз кивали на когось рукою й вимагали відкрити обличчя і надати документи; їх супроводжували три козаки із шаблями. Шарпнувши торби, повернулося праворуч, подалі від них. Під дверима каси лежав вовк — пес із вовчим виглядом; дівчинка-инородка, бурятка чи якутка, годувала його з рук. За касою, на чорній крижлізній стіні, над розкладом руху, кількома білими лініями вапна або крейди було накидано криві обриси слона. Хтось мусив скористатися дуже високою драбиною. Підчовгалося з багажем іще ближче. То, мабуть, мамут. Деякі із цих тубільних торговців виклали на шкурах менші й більші фіґурки мамута — виготовлені либонь із мамутової кістки. Інші — поглянулося — пропонували тьмічки, рясний вибір тьмічок, товстих і тонких, довгих і коротких, простих й оздоблених утворами безперечно магічного значення. Тут тьмічки дешеві як борщ. Багато із новоприбулих зупинялися біля цих примітивних крамів і купували, не надто торгуючись: тьмічку, оберіг, мішечок якихось таємничих китайских і тібетських інґредієнтів, мороскляні окуляри… Зауважилося тепер тих, хто над нижньою частиною обличчя, загорнутою у шарф чи іншу ганчірку, приховують його горішню частину за широкими, опуклими скельцями, скельцями розміру великої столової ложки. Овва, й одягнений у форму посадовець залізниці, виходячи із двірця, виймає й чіпляє на носа веселкові, мерехтливі пенсне. Ха, тепер уже ніхто не впізнає! Важко сапаючи, дотягнулося вантаж до відкритих коробів продавців мороскляних окулярів і мовчки придбалося одні такі очки, щоб одразу їх вдягти. Все сповнилось барвами, наче хтось зняв із яскравого малюнка густу, темну вуаль. Жодна річ не була уже винятково білою, і жодна річ не була уже винятково чорною, а чимало барвистих від природи речей мінилися тими барвами із кожним рухом голови, кожним здриганням очей. І відбувалося це не раптовими, як кліпання, перескоками, а подібно до руху рідини, припливу олії: барви об’єднувалися між собою, зливалися, змішувалися, витискали одна одну, вичавлюючись із форм, наче сік із плодів. Поглянулося на подорожніх. Барви, барви, барви. Поглянулося на небо над прозорим дахом. Барви, барви. Поглянулося на руки, ноги, на грязюку на підлозі під ногами. Барви. Поруч косоокий продавець тьмічок заохочував придбати їх помахами рук і співанками ламаною російською. Ухопилося за клунки. Інша долоня у рукавиці з двома відділеннями для пальців схопила найважчий клунок. Піднеслося голову. Аж тут мальчик, посміхаючись щербатою усмішкою, із бляшаним номером носія багажу, прип’ятим до куртки. Отож, усіх багатих подорожніх із експресу вже обслужили й розвезли. Зітхнулося із полегшенням. Мальчик, і далі посміхаючись, розбалакався у відповідь російською, назвавшись Васілієм й оповідаючи дивá про дядька Клячка, який є найчеснішим, найдешевшим, найсправнішим і найталаннішим извозчиком по цей бік Байкалу. Одразу ж підбіг інший носильщик, і вони вдвох упоралися з усім багажем. Піднялося сходами із блакитного мармуру на майдан перед двірцем. У повітрі висіла кольорова сметана, що пливла розлогими потоками, заповнюючи майдан, вулиці, простір між будівлями до висоти третього поверху. Веселкове світло найближчих ліхтарів, які вочевидь світилися тут цілодобово, з труднощами пробивалося крізь молочну суспензію. Люди входили в неї і виходили, немов підводні форми, що виринають і зникають у хмарах мулу над дном річки; переїжджі сани мчали через майдан, залишаючи за собою кільватер повільних вирів, і також зникали в сметані. Як вони у цьому орієнтувалися, яким дивом не губилися? Гомін вуличного руху не був жодною вказівкою, він долинав звідусіль. Дивлячись іще зі сходів Двірця Муравйова, бачилося над островами дахів (також біло-кольорових, бо цілком укритих снігом) тільки два церковні куполи-близнюки віддалік, і в цьому міжхмарному віддаленні — ще монументальніші, а ще далі — самотню вежу, настільки високу, що її верхівка губилася у тьмяній купчастій хмарі. Зійшлося до саней, на які Васілій завантажив багаж, умостилося під пледом й оленячою шкурою. Ага, видно ще одну річ угорі, і ось — другу й третю; обкрутилося на сидінні, оглядаючи класицистичне крило двірця, увінчане великим пам’ятником Ніколаю ґрафові Муравйову-Амурському — й четверту, й п’яту. На десятиаршинных дерев’яних щоглах, наче на древках якихось примарних прапорів, повсюди довкола звисали тут, над Двірцем, над майданом, над містом — старі трупи. Обпатрані тушки чорнявих чоловіків, зачеплених за викручені назад, мов крила, руки, все ще обвішаних фунтами кістяних і залізних оберегів, мотузками, китицями, ланцюгами, але поза тим цілком голих, голих так, що аж до кісток відкриті для публічного огляду. Крига скувала їх у скульптурних позах, вони не висять — здається, немов стоять на тих жердинах, поганські Симеони Стовпники. Внутрішньо затремтілося. А з глибини міста, від серця метрополії, з біло-кольорових глибин долинає усе ще приглушене, басисте дудніння, повільний пульс мамута. Щільніше обгорнулося шарфом, нижче насунулося шапку. Таким представляв себе приїжджим гостям Іркутськ.



Куди вельможний пан бажають, питає Клячко, обертаючись на передку й позираючи через плече, й сльоза брудної сіризни стікає з матеріалу його зношеної шинелі на бородате обличчя під хутряною шапкою, а звідти переливаються на коміри й рукави Клячка потоки рожевости, білости й чорноти. Куди? Торкається язиком ясен. А чи знаєте ви, чоловіче добрий, якийсь готель, заїзд, якийсь пансіон з людськими цінами, але не надто кепський? На що Клячко широко посміхнувся у кудлату бороду, причому здалося, що навіть щербатий він був identico, як Васілій. Родичі! Кров слабких зубів і швидкої мови! Бо він уже ляснув батогом і смикнув за віжки, сани рушили, задзвонили важкі балабони на упряжі, а Клячко торочить: вельможному панові пощастило, що натрапив на чоловіка, який знає місто як свої власні підштанки, тобто до останньої дірки, але має добре серце, й не до нори якоїсь закопёрщицкой пана завезе, а до готелю дешевого й цілком пристойного, де й шваґер його працює, тож поручитися за нього може, а був то свого часу заїзд дорогий і славний, лише втратив репутацію й клієнтуру, як увесь район Уйський і бывшее Глазковское Предместье, коли на лівому березі в останні роки стали осідати гуртом китайці й безземельні селяни, із сибірських столипінських сіл вічною зимою вигнані. Так, так, Ваша Вельможносте, все те зло через чужих приблуд і крижаних дияволів, щоб їх Бог до пекла вогнем змів. Ну, пошел!

Запиталося його про мороскляні окуляри. Каже, що це було проти снігової сліпоти й на Черное Сияние. Запиталося його про тушки на щоглах. А, пане, то вже справа бурятських шаманів, Побєдоносцевим і міською владою найнятих. І чутно, як спльовує, однією рукою хрестячись, а іншою, з батогом, вказуючи на крижлізний палець — вежу Сибирьхожета, що стримить над містом до неба. Але навіщо вони їм, допитується, оті небіжчики, що в небі поневіряються, ображаючи Бога й людей. Стережуть, каже, щоб ворог не підкрався Шляхами Мамутів. Значит, отой мамут на стіні Двірця також задля цього? Хлоп хреститься знову, взиваючи до імені Спасителя. Помалювали, каже, на знак війни зі своїми братами, щоб пани могли більше рублів заробляти на скарбах підземних. А той бубон, той бубон дедалі гучніший — що це? То — люті.

Старий Іркутськ постав на правому березі Анґари; Уйський район, що виріс після Великої Пожежі, лежить на лівому березі, на північ від Іркута й Кайської гори. Ніби й слід повернути до Мосту Шелєхова, проте всі їдуть по льоду: річка не розмерзалася чотирнадцять років. Правду кажучи, важко навіть розгледіти тут берегову лінію Анґари. На льоду прокладено тракти й вулиці, що не відрізняються від міських. А те, чим тепер іще їдемо, — це найважливіша вулиця, пояснює Клячко, в якого рот не закривається ні на мить, попри мороз, хоча може для нього й справді не надто докучливий. Ця вулиця Главная, що тягнеться від Анґари, Ящика й пам’ятника Государю Императору Александру III через увесь правобережний Іркутськ, це — Амурская, а оце майдан Тихвинский, натомість отам відходить вулиця Тихвинская, де стоїть стара церква з копією чудотворної ікони, до якої паломники з цілого Сибіру прибувають: вона Божою волею від пожеж уціліла, бо, для прикладу, не врятувався від них великий Казанський собор, про який мусив, напевно, вельможний пан чути, не чули? Як люди усе забувають, як проминає матерія світу сього! Отам далі, онде, на його місці спорудили хладопромышленники Собор Христа Спасителя, ще більший, посмотрите, посмотрите! Клячко розмахує батогом навсібіч в імлі, де не видно нічого з того, про що він говорить. Бачиться зате дрібні поблиски потьміту на його шапці, на карку, на бороді, коли повертає голову, на рукаві шинелі; поблиски дрібні, але дуже виразні, — а може, це мороскло чинить їх такими яскравими? Споглядається понад скельцями. Тепер іще яскравіше. Довго тут живете, питається Клячка. Е, пане, та я народжений був у Краї Байкальському, я сибіряк! Приглядається крізь окуляри. Правду казав Поченґло, половина з них — лютовці.

Коли сани їдуть по льоду Анґари, вітер, що дме вздовж широкого русла річки, мабуть, від самого Байкалу, розганяє морозні випари, й можна поглянути трохи далі на північ і на південь, на старий залізничний міст, яким оце щойно приїхалося на східний берег, — на новий міст імені Ґріґорія Шелєхова, увесь із крижліза, який видніється майже винятково завдяки веселкам, відблискам і блакитним загравам — настільки делікатна й мереживна його конструкція, позбавлена прольотів, балок й опор, як фантастичне бурульне утворення, а може гігантське гніздо лютих, що височіє на Конному Острові, наріст на нарості, мов руїна кришталевого палацу Королеви Зими посеред білобарвної рівнини криги; а оскільки імла вже розступилася, то на все спливає жваве сонце літнього ранку, яскріючи срібними вогниками на кризі й снігу, й розпалюючи на мості крижлізні відблиски. Видно також міський рух на Анґарі, туди й сюди простують групи й потоки пішоходів, ковзають десятки саней, переважно запряжених одним чи парою коней, такі ж як Клячкові, але є й тройки, є й важкі вантажні сани, запряжені четвериками й шестериками й догори закладені купами товарів на продаж, кошами вугілля, стосами дров; і всі, окрім гучних дзвінків, споряджені ще й мороскляними лампами, однією ззаду, однією спереду. Тож навіть в імлі, якщо вона не надто щільна, можна побачити, як мчать у хмарах білости подвійні зірки, розгойдані, мерехтливі, наче в калейдоскопі, — й чується безугавне дзеленчання дзвінків.

В’їхавши у лівобережний Іркутськ, назад у холодну вологу, вітром непорушну, зауважується зміну тону балабонів: голоси по-іншому лунають в імлі. Деякі звуки вона притишує, деякі наближає до вуха, — як оте сонне дудніння, розтягнуте в часі, наче скрегіт грамплатівки, котра гальмує обороти. Що це? Якийсь лютий сидить на Уйській? Клячко, звертаючи на широкий проспект, показує батогом на південний схід. Як оце стоять старий двірець і руїни Иннокентьевского з часів до пожежі, каже, так тут пролягла найближча Дорога Мамонтов. Бо через «Дідькову Руку» морозяник не проходив уже понад рік. Тпруу! Зупиняє сани. Що за «Дідькова Рука», допитується. А ось, сміється хлоп, зіскочивши з передка й хапаючись уже за багаж, — ось ваш обіцяний готель, прошу! Мороскляні ліхтарі горять обабіч від вивіски, на якій намальована пазуриста лапа, вкрита чорним волоссям. Чорнота лапи перетікає жирними бульбашками на біло-сірий фасад мурованого будинку, а ота білість й ота сірість у свою чергу скапують на сніг; імла натомість точно відтворює барви ліхтарів на всій довжині та ширині проспекту. Заплющується на мить очі. Навіть як нема вільного місця, то знайдеться, шварґотить Клячко, я вашу вельможність поселю у готелі. Видихається з легенів хмару теплої пари й входиться до «Дідькової Руки».

Господар перелічує послуги, цінники й враховані в них розкоші (скажімо, каналізація і ванна кімната на кожному поверсі, а так само постіль, вільна від паразитів). Клячко вніс багаж, увіпхнулося йому щедру плату. Треба нарешті позбутися цих марнотратних звичок графа Ґ’єро-Саського — за кімнату платиться уже тільки за два дні наперед, однорубльовими банкнотами, відлічуваними з невеликого сувертня. Кашляється крізь рукавицю. Чоловік утомився після тривалої подорожі, говориться хрипко, залагодимо справи з паперами, коли висплюся. Кремезний китаєць підносить без зусиль усі торби й клунки водночас. Господар веде на третій поверх, тут уже тепло, розщіпається кожух, знімається шапку. Господар і китаєць позирають на вкриту синцями голову. Але документи, каже власник, найпізніше завтра вранці. Відчиняє кімнату, дає ключ. Але чому назва така не надто гостинна, запитується, щоб змінити тему, чому «Дідькова Рука»? А-а, бо тут знаменитий відьмак англійський колись мешкав, на ймення Кроулі; приїхав лютих вивчати, чарами своїми розумовими до них промовити, навіть із вельможним Алєксандром Алєксандровічем Побєдоносцевим балакав; але якось пішов на сходження на Хамар-Дабан у бурульник і не повернувся, унизу маємо столик із його шахами, в які він грав довгі партії з отцем Платоном із Собору Христа Спасителя, майбутнім екзархом. Ми також маємо його, тобто Кроулі, фото, на якому він чорним спалахом у камеру дивиться. А якби ви хотіли щось з’їсти поза визначеними годинами, попередьте раніше. Й не докладайте самі до печі, бо додамо до рахунку. Спокійного сну, спіть-забудьте.

Вони пішли.

Спіть-забудьте — що саме забути? Сілося безвладно на високому ліжку, застеленому бляклим покривалом і прикрашеному п’ятьма подушками, одна на одній, менша на більшій. З кутка, від великої печі із прикрашеними квітами й тваринами кахлями, йшли хвилі тепла. Інстинктово помасувалося праве плече. На протилежній стіні висіла невелика тьмяна ікона, на столі під вікном стояли дві наполовину спалені тьмічки. Шиби в віконницях були мароскляні, й навіть знявши окуляри, увесь світ за вікном розливався довкола, наче фарби на палітрі п’яного маляра; весь світ, тобто імла й ті кілька дахів у імлі, й широка плахта неба, а на ній — чорна гомілкова кістка вежі Сибирьхожета й тунґетитові куполи Собору Христа Спасителя. Били бубни.

Прислухалося. Били бубни й грала музика. Район цей і справді не найвищого пошибу, ще полудня нема, й п’ятниця, прецінь, робочий день, а тут із сусіднього будинку гучна музика й співи, й викрики п’яниць долинають, попри товсті мури й щільно позамикані вікна. Корчма, не корчма, проте забава там іде горою, тільки й чекати відгомону сварки й бійки. Під звуки гармошки й гуслей мужики горланять вульґарні частушки, регочучи донесхочу після кожної наступної.

Зміряв шваб, француз обмацав,

китайчук давав отрути,

вилаяв поляк за кривди —

обісрав їх льодом лютий!

Роздягнулося, умилося у не надто холодній воді в мисці. Перекладаючи речі з торб до шафи, знайшлося стару Біблію, підписану родиною якихось Фойцевих. Відкрилося її навмання і тицьнулося пальцем у рядок.

Йов, звичайно. Тридцять сім, десять. «Від Божого подиху лід повстає».

Одразу пригадалася біблійна проповідь Зєйцова. Чи ж бо світ, заморожений у єдиноістинності та єдинохибності, буде ближчим Богові? «Так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого». Загорнулися на мить коси імли над дахами, й ген віддалік, підвішений на березі Анґари, заблищала на сонці округла форма лютого. Так-так.

За Распутіним цар гине,

той прем’єру мне борідку,

Струве вкляк біля Мартина —

вмерзли в лід байкальський швидко!

Річ у тім, що я дійсно втомився, невиспаний. Адже ще від станції Зима не заплющилося очей. Перелічивши й згорнувши разом усі банкноти, їх за давнім звичаєм поклалося у бумажнику разом із документами у головах ліжка. З-поміж паперів вийнялося рекомендаційного листа Альфреда Тайтельбаума. Через день, через два — доведеться постати перед чиновниками Міністерства Зими й сказати виразно й голосно: так і так. (Ні й ні.) Але краще спочатку скористатися зі знань і порад прихильного туземца — когось, із ким не познайомилося у Транссибірському експресі, хто не чув про Сина Мороза, не знає брехні про Бенедикта Ґерославського. Розпитати його про людей, про владу, про діяльність Сибирьхожета, — може намір Міністерства виявиться занадто очевидним, може вдасться просто перечекати план Раппацького. Може з нього легко викрутиться, і бодай та одна проблема розв’яжеться сама собою. Перш ніж іще доїде сюди доктор Тесла зі своїми машинами, перш ніж машини запустить, перш ніж випробує їх на лютих, і перш ніж винайдеться спосіб перевезти теслектричні помпи й двигуни до…

Кров холоне, очі зизом,

хоч топіться в ложці ви,

як побачите мармизу

ви Побєдоносцева!

Засмикнулося ситцеві штори: корчемного галасу й повільного бубніння це не притлумило, але принаймні холодне крижане світло, сонячний блиск, профільтрований крізь імлу, перестав проливатися усередину покою. Всунулося Ґросмайстера під подушку. Сінник муляв під простирадлом, крутилося на скрипучому ліжку в різні боки. Тільки за мить зрозумілося, чому сон не хоче приходити, якої саме поживи йому бракує: ритмічного постукування коліс потяга. Вдалося так до нього звикнути, ніби все життя провелося у подорожі, — ніби уся ця подорож у комфорті люксу справді була усім минулим життям, тією мірою істинним, якою його пам’яталося.

Аж ось приїхалося на місце.

Стали пити та гуляти,

мамуту надерли гуза —

по рублю за це буряту,

і якуту, і тунґусу!

Про цвинтарну ніч і ранок воскресіння з могили

Голос і голос.

— Венедикт Филипович Ерославский.

— Спит.

— Ну да.

Сон про Варшаву повертається, наче хвиля, відбита від берега: що увійшли, що біля ліжка зупинилися, що витріщаються і розмовляють. Западається углиб, ховаючи голову під хвилею. Під хвилею, під подушкою, під периною, у клубку гарячого тіла, в нагрітій постелі — спи-забудь… А вони стоять похилені над сном і щось уперто шепочуть. Потім відбувається витрушування зі сну, й усе заливає чорне, задушливе марево, з якого пам’ятається власне воно саме, тобто темрява в голові й відчуття душіння.

Будить мороз. Тіло тремтить, охололе, дрижать кінцівки, дрож трусить тулубом, аж сон до решти витрушується з голови й розплющуються очі: пітьма.

Пітьма, твердо, зимно, тиша, хімічний сморід, шорстке дерево під пальцями, годі поворухнутися — замкнутий, луп-луп-луп, нога, рука, голова, залишається лише валити в це дерево, в усі боки — замкнутий у труні!

Панічний зойк народжується у горлі, нижче, в грудях, нижче, десь у самих нутрощах. Проте жоден звук не пройде крізь горлянку, стиснуту в тваринній судомі.

Борсається між неструганими дошками, марно дряпаючи пальцями й короткими, обкусаними нігтями будь-які щілини, місця зачіпок, аби шарпнути, виламати, розбити труну. Тільки й того, що уся скриня починає трястися й теліпатися, стукаючи об підлогу. Через це гарячий піт обливає шкіру: а отже, не похований! А отже, це не могила!

Метається із ще більшою енерґією. Упершись ногами у в’язаних шкарпетках, пхаються колінами дошки віка труни — і з’являються між ними тонкі лінії світла, поздовжні риски жовтого блиску, спочатку майже засліплюючи.

Напирається на них, стукається кулаком.

— Спокійно там! — кричить хтось російською і тричі постукує у віко.

— Відчиніть! — хрипиться з горла, повного холодної слини.

— Спокійно, кажу!

Завмирається, прислухаючись. Човгання, грюкання, скрипіння — двері, мабуть, — кроки, далекі голоси, виття пса й коротке його скавуління, коли хтось ударив собаку, копнув. Не чутно корчемної музики, не чутно гри на бубні. Це не «Дідькова Рука». Хімією якоюсь запаморочили, викрали, в труні вивезли, Бог знає куди.

Ну, якби справді хотіли вбити…

— Прокинувся.

— Та чув я, чув.

— Прийшли?

— Еге ж. І мороз, як Бог велів.

— То де?

— Ну, могила викопана, чекає.

— Лєв Іґнатьєвіч сказали…

— Але це вже ось-ось! Бо до світанку треба засипати й спалити на рівно.

— То не стій, як лютий, берися за обценьки.

Вони почали працювати над труною. Стружка сипалася в очі, очі заплющилося. Коли їх знову розплющилося, віко було вже зняте, а обидва мартинівці стояли поруч під самотньою гасовою лампою, зі схрещеними руками, зацікавлено приглядаючись.

Вони не допомогли: вибралося з труни самотужки, ледь не впавши на землю. Сталося, притулившись до стіни повітки, складеної із кривих колод.

— Д-дайт-те щось, заради Б-б-бога, зам-м-мерзну в самих підштанках!

Вони глянули один на одного, поділяючи однакову зневагу. Зимно йому! Самі вони були у полотняних штанях і в самих лише светрах, не надто товстих; тільки на головах мали хутряні шапки.

— А це вже, як вам завгодно. Знайдете щось для себе, то й добре; й так усі в одну кригу йдете. Аби тільки швидко!

Роззирнулося по повітці. Вони тримали тут знаряддя — лопати, кайла, тачки, відра, якісь бутлі й кошики, мотузки й мішки — та матеріал для трун: нефарбовані дошки; а також самі труни, вже збиті, готові. Старший мартинівець вказав рухом підборіддя на двох, що лежали на землі біля дверей. Підійшлося. Там спочивали решки старого у старомодному смугастому костюмі, й селянина із розбитою головою у закривавленому лахмітті. Обидва стискали руки на грудях на латинських хрестах. Здригнулося, але чи з відрази, чи з холоду, цього несила було втямити із самого відруху тіла. Повернулося до гробарів спиною: вони хрипко шепотілися між собою.

Здираючи з трупів закоцюблими пальцями замерзлий одяг, намагалося зібрати докупи думки, які шарпав панічний трепет. Могилу вже викопано! Всі до криги! Це мартинівці, іркутські мартинівці, кохані діти лютих, упіймали, викрали, живим не відпустять — чи знають вони про Єкатеринбург, чи знають вони про П’єлку, що вони взагалі знають, чого вони хочуть — убити, закопати в землю холодну, заморозити? Ніхто не допоможе, не трапиться жоден чудесний порятунок, слід рятуватися хитрим викрутом і… і… і брехнею, немає іншого вибору, надо врать.



Дрож наростає, надмірний резонанс страху розкришить кістки, розтрощить череп, виб’є з мозку останні доладні думки: залишиться протяжний, плаксивий зойк.

Чи вони повірять, що це помилка? Що не є Бенедиктом Ґерославським?

Або, що принаймні не є Сином Мороза? Що все це — маячня Раппацького та його людей, сибірська казка й придворна леґенда?

Що не малося нічого спільного зі смертю єкатеринбурзьких мартинівців? Що геть не хочеться Росію розморожувати, що не є ворогом лютих? Що не мається щодо них жодних планів? Захочуть — то присягнеться на всіх святощах, ікону святого Мартина поцілується, станеться навколішки перед портретом царя…

Але все це слова й порожні жести, відомо, що перед лицем смерти кожен скаже, що від нього вимагатимуть. Чому б то вони мали повірити, — не повірять. Їм слід сказати щось таке, в чому вони побачать для себе вигоду відмовитись від убивчих намірів: слід дати їм якусь брехню велику, сліпучу, красиву. Це мартинівці заморозницькі, распутінські, боронять лютих, боронять Росію у Кризі… Чи знають вони про Теслу, про задуми імператора божевільних, про машини для війни з морозяниками?

Ось воно! Видати їм Теслу! Так!

І що щільніше закутувалося в одяг трупів, що тепліше загорталося у криваве лахміття і смугастий костюм, просякнутий старечим смородом, то глибше входив лихий трепет у тіло й розум, то сильніший стиск блокував щелепи — цілком закусилося зуби від того страху й розпачу. А мартинівці з-під кривої лампи — вони дивилися.

Відчинилися двері, дихнуло з темряви ночі міцним морозом, наступний мартинівець встромив голову всередину.

— Усі вже! Давайте його.

Вхопили попід руки, потягли, кульгавого. Вийшлося на цвинтар.

Потім довідалося, що це був найстаріший цвинтар Іркутська, перетворений на християнське священне місце ще з поганських полів умирання. Тут ховали православних, ховали також католиків, мали свої могили протестанти, а поруч лежав єврейський кіркут; далі поневірялися під відкритим небом кістки бурятів і тунґусів. Схил збігав на захід, у бік нічних мороскляних вогнів і крижлізних сяйв міста, вкритого густим туманом: сюди, на цю висоту, імла не сягала або сягала уже м’якою, розрідженою. Отож із синьої її принадности виринали хвилі хрестів, засніжених надгробків, ряди невиразних могил під рапатим панциром льоду. Подібні надгробки тяглися на північ і на південь, увінчані гребенями замороженого березняку. Це узгір’я називають Єрусалимським. Потім також довідалося, що повітка гробарів постала на фундаменті згорілої церкви. Вціліла одна підупала стіна, похила руїна. Під її осмоленим крилом чекали решту мартинівців, група бодай із тузіні чоловіків, усі легко одягнуті, один зимівник навіть напівголий, із синім торсом, виставленим на кусючий мороз, тільки в шапке-ушанке, натягнутій на бородату довбешку. Вони одразу ж загукали один до одного, випускаючи з рота хмаринки пари, дуже темні в примарному світлі півмісяця: загукали й пішли униз схилом, до щойно викопаної могили, навколо якої палали гасові вогнища. Пішлося за ними — крижані гробарі мовчки тягли за собою.

Упалося на коліна між тими вогнями, головою до ями, де зібралася чорна вода, закриваючи дно. Багаття палали на купах вибраної знизу землі, стирчали там іще з-за диму й іскор держаки лопат, встромлених у твердий ґрунт.

Вони дивилися. Не мусилося очей підводити й зазирати в їхні обличчя, рум’яні від близького жару: бачилося усе досконало в голові. Як вони витріщаються на людину, котра стоїть навколішки, труситься між морозом і теплом, в лахмітті з трупів, огидному, надто великому й замалому, з макітрою, вкритою фіолетовими синцями й у грязюку втиснутою, як хрипко дихає той Син Мороза, — що їм такий Син Мороза може сказати, щоби вони від заповідей віри крижаної бодай на мить відвернулися, якою брехнею їх ця карикатура на єдиноістину святу наверне?

Під холодним черепом беззвучний, і в гортані замерзлій чутний, ріс на струні тремкої мокроти один жалюгідний протяжний стогін.

— З холоду в холод людина народжується, у холод відходить, холодний Бог, із холоду в холод, — завів басом сивобородий мужик, замашисто хрестячись і цілуючи крижлізний медальйон.

— З холоду в холод!

— Людей у лихоманці —

— Заморозить!

— Похоті палкі —

— Заморозить!

— Гріхи вогнисті —

— Заморозить!

— Кров гарячу —

— Заморозить!

— Душі розгарячковані —

— Заморозить!

— Вогні пекельні —

— Заморозить!

— Світ у полум’ї —

— Заморозить!

— Житіє попелисте —

— Заморозить!

— Слово Мартина!

— Слово! Помилуй, Христе Боже наш, Христе Спасителю наш, Криги чекаємо, Кригою живемо, в Кригу віримо, в Кригу йдемо.

— Амінь.

— Бачите, брати, навіть найкращий чоловік, на цьому світі живучи, не вибирає між добром і злом, а лише між злом і злом, і благо таке найбільше у час передсмертний, що владний він відвернутися від зла розуму до зла серця, від зла для власної вигоди до зла на благо людей, на благо світу, так. Погляньте: ось пан із Великої Землі, Вєнєдікт Філіповіч Єрославський, сином Батюшки Мороза оголошений. Погляньте: він.

— Він.

— Сказали нам отці: оцей знаряддя зла розтальницького, оцей їде родителя свого на згубу лютих навернути, за дорученням міністерства ворогів Криги, за намовою дворян, котрі батьківщину ненавидять і запроданців підлих. Так?

— Так. Так. Так.

— Ось зло перед нами: кров пролити цього чоловіка безборонного. Та брат Єрофєй каже: перш ніж узяти його на наше сумління, віддати слід на випробування Мартинове, як у пророцтвах записано: заморожений у землі святій, тринадцятого дня Криги встане живий, із землі вийнятий. Але чому це брат Єрофей про оце випробування могилою просив? Якого він тут об’явлення чекає? Га?

Піднеслося очі. Вони дивилися на мартинівця, який стояв збоку зліва, біля верхнього краю поздовжньої ями. Впізналося його завдяки криво зашитій рубашке й давніх відмороженнях, завдяки червоній рані на скроні й щоці, оку, опухлому від уламків розбитого інтерферографа.

І все стало ясно й очевидно: що так хутко знайшли у випадково обраному готелі, навіть у гостьову книгу під прізвищем іще не вписаного, що упізнали — отой харцизяка із бурулькою, отой не сповна розуму мужик зі Старої Зими, не втік наосліп у сніговицю, ні, а пробрався в експрес до Іркутська, сховався десь у потязі, й очей не спускав, стежив від самого двірця, або спіймав потім Клячка й видушив із нього адресу, а відтак до «Дідькової Руки» прокрався, побратимів своїх уночі привівши, братів-гробарів із санами поховальними, із труною приготованою — янгол зі сну, він підвівся, він упізнав: «Бенедикт Філіповіч Ґерославський». Усе стало ясно й очевидно — окрім того одного: що сáме сказала йому на пероні Зими панна Муклянович.

— По-іншому слово петербурзьке бринить на землі Криги, — сказав харцизяка, глипаючи понад вогнем єдиним живим оком. — Добре знаєте, не раз так бувало.

— Що скажеш, брате Єрофєю? — спитав сивобородий. — Маємо його в мерзлоту закопати?

— Нехай він скаже! — закричав одноокий мартинівець, вказуючи крізь дим випростаною рукою.

Підвелося з колін. Смикнулося за рукав смугастого піджака, перекрутилося галстук, переступилося на глинястому краю могили з хворої ноги на здорову, обидві в занадто мале взуття втиснуті.

— Бенедикт… — не почули; відкашлялося й повторилося голосніше: — Бенедикт Філіповіч Ґерославський, так.

Стиснулося кулаки, щоб зупинити тремтіння. Як від ляскання батога, хвиля збудження мусить зійти з людини в якомусь пункті, розрядитися на кінцях її членів.

У цю мить пригадалася сцена біля ніг княгині Блуцької, у камінній залі люксу, отой вибух.

— А робіть, що вам веліли! — крикнулося з відчаєм у цвинтарну ніч. — Мені це байдуже! Хр! І ваш Мартин! І ваш Бог! Плювати мені!

І захлинулося, прагнучи справді сплюнути, але кашляючи далі, з розмаху мало не полетілося сторчголовою у мокру могилу, зігнувшись навпіл.

Вони не поворушилися, нічого не сказали. Лише дехто подивився на Єрофєя. Єрофєй стояв і чекав.

— Мій батько, — сказалося за мить, уже спокійніше, погляд від них відвівши, — є якимось вибриком Криги, я не знаю мого батька, у мене немає батька. А тепер маю намір: розморозити його, забрати звідси, подалі від лютих. Не Крига, не політика, Історія, релігія, не Росія, не справи божеські й імператорські. Батько. Й тільки. Усе. Вже. — Поглянулося скоса на викопану могилу. — Мені туди спуститися? Засиплете мене живцем? — Шморгнулося носом. — Холерний Мартин. Зі страху. Кгр. Ну то що? Спускатися? Га? Вже, стрибаю, будь ласка.

Такий словесний потік міг тривати ще довго, але ось насамперед сивобородий старий, а потім наступні мартинівці — повернулися, відступили, розійшлися в імлистий досвітній морок. Дивилося схвильовано їм услід, схрестивши руки на грудях, хухаючи в піднятий комір трупового піджака. Вони навіть не озирнулися. Залишили лопати й вогнища — аж поки не вигорять.

Останнім залишився одноокий Єрофєй, який мало не став убивцею у Зимі. Дивилося на нього тупо, а з уст тремтячих сипалися каскадою жалібні зойки:

— Ну що, ну що, що це мало бути, настрашити, так, настрашити, забава така, чи як, щоб умер від самого жаху, га, кгр, танцюючи над могилою, про це йшлося, ніч, викрадений, цвинтар, із труни ще, щоб уже серце лускало, й поглянь, яма викопана, до ями підеш, настрашити, так, настрашити?!

Єрофєй похитав головою.

— То як?! — вереснулося, мало не скочивши до нього через оте синє полум’я. — То що?! Нібито пару слів — і вистачить? Що я, ідіот?! — дерлося. — Про що тут ідеться! Не про це ж, урешті! Я міг будь-що! Що це за театр! А якби я! Те, се, нажаханий. Дурість! Бо я сказав, — буцімто правду?! Буцімто правду?! Адже ви не тому відпустили! Чому?!

На що Єрофєй тільки притулив до грудей стиснутий кулак й оте єдине слово сказав тихо, рішуче:

— Замерзло.

Згодом, згодом, згодом… Сиділося у вітальні «Дідькової Руки» під оправленою у згущене мороскло світлиною Алістера Кроулі й пилося гарячий чай, коли за вікнами літнє Сонце сходило понад іркутською імлою. Заспаний ґарсон приніс завтрак. На вулиці дзеленчали перші сани, починався міський рух в Уйському районі, субота, 26/13 липня 1924 року, Місто Криги прокидається до роботи, із Зимного Ніколаєвська повертається додому із нічної зміни пролетаріат крижліза й тунґетиту. На столику із шахівницею, на якій стояли фіґурки незавершеної партії Кроулі, хтось поклав попільничку із непогашеною цигаркою. Постало враження, наче англієць ледве відійшов від столика, зараз повернеться і докурить її. Намагалося їсти, але більше часу займало прочищення носа й відкашлювання мокроти. Трусилися руки, підстрибували стопи, шарпані спазмами промерзлих м’язів. Мусилося піднятися спершу нагору до покою і, переодягнувшись, забралося також ціпок із дельфіном: на ліву ногу вже майже годі було стати. Попри те, що більшу частину шляху з Єрусалимського пагорба на західний берег Анґари — Ланінською і попід гігантською Тріумфальною Брамою, що височіє над Московським Трактом, — відбулося на санах Єрофєя, але знову опухле коліно відмовлялося слухатися, ба, відмовлялася слухатися уся потовчена кінцівка. Оте тремтіння, яке почалося ще в труні, все ніяк не могло до решти припинитися: як не дрож, то нервовий тік, як не тік, то судоми, як не судоми, то дивні посмикування голови, а як не вони, то знову дрож. Єрофєй позичив шкуру північного оленя, їхалося загорнутим у неї та в якийсь плед, витягнутий з-під мішків. Мартиновець нічого не промовив, але принаймні поводився небрутально, навіть ґречно вклонився. Чи справді вони дарували життя? Що скажуть отцям секти, що відрапортують Распутіну? А якщо прийде новий наказ? А може, їх більше — не одна лише фракція распутінська й ще ота, до якої належав П’єлка, але чимало тих, хто бояться впливу Сина Мороза на Історію, і чимало тих, хто боронитимуть усе, що від Батька Мороза походить, — може, отож, за мить наступні фанатики вистежуватимуть і захочуть поховати живцем? Стискалося щелепи, щоб зуби не цокотіли від дрожу. Що то за дивний примус, сюрреалістична ситуація: викрали, поклали в труну, хотіли вбити, а тепер їдеться поруч із мужиком, який ледь не став убивцею, і навіть не вистачає сміливости в обличчя це йому кинути; ще й із вдячністю приймається від нього брудну ковдру, мало не дякуючи уголос. Але він не соромиться, він нічого не соромиться — у цьому клопіт із людьми віри, із підданцями абсолюту, божого чи людського, що поки вони виконують його накази, вони не чинять нічого лихого, якими б ті накази не були. Задушать тобі дітей, а потім ласкаво запросять на підвечірок, і дивуватимуться, якщо ти не прийдеш. Ось така вона, людина, що ж и в е в п р а в д і. Й ще одна річ, про яку Єрофєя не запиталося, позаяк про такі речі не питається: чому він просив випробувати й вислухати невірного, приреченого його мартинівськими зверхниками, невірного, якого попереднього дня сам хотів убити? Що такого трапилося? Але він не відізвався до кінця. Перевіз через річку, висадив, оком глипнув. — З Богом. — Покульгалося без жодного слова. Рука тепер тремтить, коли підноситься склянку з чаем. У пальцях іще стирчать скалки із дошок труни. Піти до поліцейського відділка? Він нічого не казав, бо знав, що Син Мороза цього не зробить.

Не вдалося проковтнути булку, навіть у гарячому молоці розмочену: затиснуте горло не бажало відкритися. З іншого боку столика Кроулі сів снідати товстий вірменин, усе ще у витрішкуватих мороскляних окулярах. Вихлептавши чорну каву, він розгорнув свіже число двомовного «Курьера Ангары». На першій сторінці було щось про поляків — поглянулося, по-чорногузячому перехиливши голову, — про поляків, але називали їх іще «японцями»; кілька днів тому хтось підірвав Зимну Залізницю, лінію на Кєжму, й підозрювали «польських терористів». Пригадалися жандарми й козаки на Двірці Муравйова. Це не через бомбу Не-Веруса; тут тривають інші змагання, у яких питання Тесли й лютих становить лише дрібну марґіналію. Вірменин повернув скельця молочного кольору над газетою. Викрутилося у кріслі, відрухово тікаючи поглядом, — убік, угору, на образ над шахами.

На цій збільшеній до розмірів портрета світлині гладко поголений чоловік у дворядному костюмі стояв перед фронтоном готелю, тоді ще під іншою вивіскою, а в тлі й праворуч, понад сірою імлою, яка замазувала більшу частину фото, висіли в небі вугільні колонади. Кроулі мав м’ясисте обличчя з устами, викривленими в іронічній посмішці, що було дуже виразно видно у контрасті з укритим кригою фасадом будівлі й довколишнім снігом, оскільки шкіра Кроулі, його зуби між губами й особливо очі — все це відбилося на знімку рівною напругою чорноти; темною була також хмарка, що зависла над головою в англійця: його тьмітляне дихання. Як довго Кроулі тут мешкав? Як хутко він перетворився на такого закоренелого лютовця? Господар казав, що Кроулі ходив до бурульників. Чи криється у тому якийсь прихований спосіб насичення тьмідиною, природний, тобто без допомоги машин доктора Тесли, й не потребуючий довгих років мешкання у Краї Лютих? Так зарядитися теслектрикою завдяки спілкуванню з лютими, що навіть від ока камери не втече отой мерехтливий потьміт, пекельна чорнота на тілі й довкола тіла, і янгольське світіння. Тоді люті мусять бути справжніми резервуарами тьмідини, — й справді, адже часто їхній лід здається темним, наче блискуча склянка, наповнена чорнилом? Алістер Кроулі знайшов спосіб пити його просто з джерела. Він стоїть на морозі з непокритою головою, із глузливою посмішкою на товстих губах. Чи йому холодно? Чи тремтить він в імлі? Чи мерзне? Він уже замерз, у тому то й річ. Затрусилося від раптової дрожі, впущена ложечка задзеленчала на блюдці. Вони ж попереджали — Поченґло, Разбєсов, Зєйцов — попереджали: це інший світ, ним керують інші закони, і якби ж то вони обмежувалися тільки фізичними царинами!..

Замерзло. Єрофєй ніяк цього не пояснив, це була сама собою зрозуміла річ. Чи сказалося правду, чи може збрехалося — чи справді такі щирі думки про батька, чи тільки дрож відчаю — ніч, цвинтар, вогні, Місяць, викопана могила, — сказалося — й замерзло.

Скільки разів ми здивовано зупиняємося, почувши щойно сказані нами уголос слова, особливо в політичних і релігійних суперечках, чи в розмовах про почуття: сказалося, а отже тепер уже знається власне судження; сказалося, а отже, тепер уже знається, кого ненавидіти, кого вподобати. Долучися до сварки — пізнаєш свій розум. Кинься у смертельний бій — пізнаєш своє серце. Або, принаймні, відчуй азарт високих ставок. Ще краще: зазирни усередину своєї могили, в оту чорну воду. Те, що про себе пізнаєш, у Літі пізнаєш лише на мить, й одразу ж утратиш певність знання, але в країнах Криги годі так пізнати щось, що не є цілковитою істиною або цілковитою оманою.

З а м е р з л о. Чи таким чином річ, яка істиною не була, раптом нею стає, і вже довіку нею залишиться? «Є такі судження, які істинами стають у певний момент, є судження, які робляться істинними, істинність яких твориться». Але ж навіть Котарбінський мав на увазі винятково минулі факти. Несила таким чином заморозити людину, тобто також те, чого ця людина ще не зробила. Несила в дослівному значенні с т в о р и т и і с т и н н і с т ь, як створюється ремісничий твір, плід у лоні, математична формула або магнетний заряд в організмі. Навіть машини, які помпують тьмідиною, навіть люті цього не роблять. Висякалося ніс, влилося ром у затиснуту горлянку. Вірменин зняв окуляри, в нього були очі маленької дитини, він дивився із дитячою зухвалістю. Знову відвелося погляд. Над шахівницею Кроулі завис сірою стрічкою тютюновий дим. Пішов і не повернувся; вирушив у похід до лютих і не повернувся; увійшов у бурульник і не повернувся. Похиталося головою. Несила жодним фізичним актом накинути істинність!

А потім, потім пригадалося палець пана Тадеуша Кожинського.

Про принади родинного життя

— Оніромантія шириться у країнах Криги! — гримів із амвону отець Рузґа. — A погляньте-но, милі мої, на отих невільників снів, котрі губляться наяву, як людина у марí нічній губиться, чинячи із сонного переконання усе те, до чого сон її провадить; але чому, але навіщо, але чи й справді вона хотіла це вчинити, — прецінь сплячий не скаже; тож здається йому іноді, що його самого вві сні немає зовсім, що сон якоюсь своєю внутрішньою силою веде його від однієї таємничої сцени до іншої, сплячого-неіснуючого. Хіба ми не знаємо таких снів? Ми знаємо такі сни! Сестри мої, брати! Оніроманти й ворожбити усіх мастей жирують на наших слабкостях! Погляньте на тих, ким уже керують їхні сни: чи сонные рабы осягнули завдяки цьому бодай якесь щастя? То не сни пророкують їм майбутнє, а пережите майбутнє стає подібним до снів! Насамперед вони втрачають розуміння наслідків власних вчинків: не тому діточки вдома голодні й холодно в избе, що муж по шинках цілий Божий день блукає і праці чесної не тримається, — але ж бо собака кульгавий йому дорогу перебіг, бо зірка з неба йому зблиснула, й тінь лютого вказала на північ. Згодом вони взагалі перестають бачити сенс і значення будь-яких вчинків, бо що б зробили, або не зробили, сон бо й так підхопить їх своєю течією, пропливе життя навколо них, і діятиметься те, що має статися. І так вони свято в це вірять, що ніхто їх не переконає! Ви їх знаєте — дайте відповідь у душі самі собі: чи це християни? Як же може слідувати тій чи іншій заповіді Господа нашого така жертва оніромантії? Чи увійдуть після смерти сонные рабы в браму Петрову? Ні, й ви добре знаєте, чому: у світі снів немає добра й зла, немає правди й брехні, немає гріха й немає спасіння! Християнин, католик, поляк — це не той, хто чекає на об’явлення і необхідності, й піддається очевидностям, що замість нього роблять, замість нього думають, замість нього живуть, — а той, хто сам робить, і знає, чому робить, і знає, навіщо живе, обирає, і сам обирає, навіть усупереч тим необхідностям та очевидностям, а якщо й грішить, то теж він грішить, і це його гріх, який із його живої душі бере свій початок, щирий і притомно согрішений. Той, хто сидить і чекає на камені при дорозі, не потрапить у Царство Небесне; Царство Небесне для тих, хто іде, хто біжить, хто прагне до мети, й навіть коли падає від болю й здирає шкіру з ніг на очах у тих, які відпочивають на узбіччі й не стомлені, — то їм і на гадку не спаде, щоби зійти зі шляху й полишити його. Й навіть якщо в лихий бік той шлях іде, одне їм буде враховано: що йшли, що йшли і йшли! Не вірте, отож, ворожбитам — особливо тим, що ворожать правдиво!

Такі проповіді отець Рузґа правив польським мільйонерам у латинському костелі Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну, храмі сибірської римо-католицької парафії, найбільшої парафії у світі.

Слухалося священика без особливої уваги, виглядаючи з-за колон описану жебраками постать пана Войслава Веліцького, — а мав то бути дебелий чолов’яга, два аршины дванадцять вершков зросту, з показним черевом, щільно стиснутим у корсеті під шикарним сурдутом, зі світлою бородою, розділеною навпіл, і ще тим значний, що на пальці лівої руки великий тунґетитовий перстень із діамантом цариці носить. І справді: ледве до святого причастя встали, як зауважилося його серед панів на найближчих до вівтаря лавах: зріст, борода, черево, перстень — йота в йоту. Пересунулося до стіни, щоб не втратити його з очей; люди поступилися кульгавому, який кашляє і спирається на ціпок. Войслав Веліцький сидів одразу ж позаду за лавкою міського голови Шостакевича й пана Іґнація Собещанського. Поруч сиділи дві жінки бальзаківського віку й троє маленьких дітей у віці либонь від трьох до семи років. Веліцький нетерпеливився наприкінці літургії і кілька разів позирав на нишком вийнятий з камізельки годинник. Він поспішив до виходу, не чекаючи завершення співів: покульгалося вслід за ним.

Засталося його біля санів на Тіхвінській, він жваво розмовляв із візником і про щось інструктував двох слуг, які одразу ж розвернулися на каблуках і кинулися виконувати доручення. Пан Войслав застебнув хутряну білячу шубу й власне натягував на долоні, наче два буханці, палеві рукавички, коли посталося перед ним. Віруючі почали групками виходити із неоґотичного храму, жебраки заходилися хором зойкати. Тут, від перехрестя до берега Анґари жебрачий рай: Спаська церква, Богоявленський Собор, та ще й польський храм. Подумалося, що Веліцький усе ж одразу віджене, як жебрака: тож, перш ніж будь-що сказалося, підсунулося йому під ніс лист.

Він поглянув без найменшого подиву.

— Ви від кого?

— З Варшави, прочитайте, від Альфреда, кгрр, Тайтельбаума.

Навіть якщо він і не пригадав цього прізвища, то не показав виду. Веліцький насадив на носа pince-nez, вийняв папір. Мороз був за іркутськими мірками невеликий, шкода слів: якихось п’ятнадцять нижче нуля; хмарки тьмітлової пари відпливали від патріяршої бороди Веліцького із секундною затримкою, без мороскла на очах виразно бачилося світіні, що повзали в складках хутра пана Войслава.

— Ага, то це ви Бенедикт Ґерославський.

Насторожено випросталося.

— Кгрр, ви мене звідкись знаєте, кгрр, чули, чи не так?

— Пан Альфред пише мені, що ви його щирий приятель!

Він склав листа, закліпав з-за пенсне.

— Просто з Конґресівки, кажете. Але… але ви мені щось скрутно виглядаєте!

— Я б хотів… чи міг би я… річ у тім, що чиновники з Міністерства Зими…

— Знаємо про таке, знаємо. Не бійтеся, Веліцький не дасть землякові згинути. Ви впевнені, що ви не хворі?

Знову закашлялося: після виходу з теплого приміщення на мороз важко запанувати над подразненим горлом.

— Я потрапив у халепу по дорозі, їдучи Транссибом, кгрр, ну й бачите… — постукалося ціпком.

Він схопився за голову.

— То ви приїхали отим підірваним бомбистами потягом! І нічого не кажете! Де ви зупинилися?

— В «Дідьковій», кгрр, «Руці».

Найбагатші віруючі сідали в свої сани, вишикувані вздовж вулиці, тож постала штовханина й сум’яття, а ще до Войслава підбігли його діти в маленьких хутряних шубках, запорошені свіжим снігом, у непропорційно великих шапках на маленьких голівках, що тільки носики й кругленькі щічки можна було побачити в світлі літньо-зимового Сонця; він упіймав одне, підсадив друге, підніс третє. Відсунулося, щоб пропустити жінок, ціпок ковзнув по льоду, ліве коліно зігнулося, наче ґумове, захиталося.

— Але, заради Бога, зізнайтеся, я ж бачу, що ви хворі, вас лихоманка трясе, ви ледве на ногах тримаєтеся.

— Я перемерз минулої ночі, кгрр. Пане Войславе…

— Дозвольте представити, Бенедикт Ґерославський, моя дружина, Галінко, поглянь на пана Бенедикта, чи я не правий?

— Але ж я справді…

— Нісенітниця! — І кивнув візникові. — Як повернеться Трифон із Зимного, пошли його до «Дідькової Руки» за речами пана Бенедикта. Діти, діти, не лизати льоду, я ж вам казав, урешті-решт! Ну ж бо припильнуй їх, Мартусю, спасибі. Ну, вже, вже, сідайте. Розповісте нам усе, що в Старому Краї чувати, й про всю терористичну авантюру теж, чи ви знаєте, мої любі, що пан Ґерославський, знаменитий варшавський математик, прибув до нас отим четверговим експресом, котрий висадили бомбою? Шановний пане, ну чому ж ви не сідаєте!

— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, кгрр, син Філіпа, — сказалося поволі, дуже виразно, понад вигуками візників, форканням коней і шаманською грою на барабанах неподалік. — Мого батька тут шукають згідно з гончим листом; його заслали в тисяча дев’ятсот сьомому, тепер він приятелює з лютими. Міністерство Зими тримає мене на мушці. Будуть клопоти.

— Будуть клопоти! Ви не зазнаєте клопотів, якщо чимдуж не потрапите під перину! Погляньте-но на нього, приїхав й одразу герой солёный! Сідайте й не мерзніть більше, будьте ласкаві, чи ж то щодня нам трапляються такі відвідини на краю світу Божого!

Таким ото чином потрапилося під дах родини Веліцьких.

Тільки оглянувшись у великому дзеркалі в передпокої їхнього будинку, позбулося останніх підозр щодо щирости мотивів пана Войслава: справді, булося уособленням злиднів і розпачу, до старих рубців, синців і струпів додалися ще дуже нездоровий рум’янець, блиск холодного поту на чолі й недобрий блиск в очах із великими чорними півколами, нехибною ознакою хвороби. Кашлялося часто, довго й з мокрим відлунням у глибині грудей. А знявши верхній одяг, показалося на додачу потовчений череп і пальці в жорстких перев’язках. Звідки це, пане Бенедикте? Та це результат халеп у потязі. І у жінок Веліцького визволилися найгірші опікунські інстинкти.

Пан Войслав Веліцький володів триповерховою кам’яницею у відбудованій після пожежі дільниці на правому березі Анґари, на вулиці Цветистой, поперечній із Заморською; вікна виходили на лід Анґари й південну околицю Кінного острова, а поглянувши з наріжних покоїв, бачилося у далині понад імлою трупні щогли Иннокентьевского Поселка, селища залізничників. Як і кожен заможний мешканець Іркутська, Веліцький тримав напоготові для своєї родини запасне приміщення: поверх у невеликому палаці за Уйською, за річкою Каєю. Вони там мали другу комору, другі ґардероби; кілька слуг утримували порожнє помешкання готовим до приїзду родини; всі слуги були навчені мистецтва швидкого переселення. Коли місто відбудовували, пояснив пан Войслав, ми ще не знали Шляхів Мамутів.

З-поміж трьох жінок у будинку — його дружини, його сестри та його матері — найгамірнішою була й найбільше уваги приваблювала найстаріша, яку першого дня сприйнялося як істинного главу сім’ї й управителя садиби, як це часто буває за звичаєм іще з минулого століття, коли мати або овдовіла бабуся за відсутности чоловіків у розквіті життя, котрі перебували або на роботі, на війні, на засланні або ще в якійсь іншій життєвій експедиції, тримає залізною рукою усю родину й родинний маєток. Проте наступного дня зрозумілося, однак, що саме наймолодша, Марта Веліцька, ухвалює, по суті, всі ключові рішення у цьому домі, і її тихе слово переважає над барвистими вибухами материних афектів. Третього й четвертого, зрештою, аж до сьомого дня, не тямилося нічого, оскільки лежалося уже цілковито зануреним у гарячкову маячню, коли два оплачувані паном Войславом лікарі — один поляк, а інший німець — сперечалися над ліжком, чи це запалення легенів, чи інфекція іншого внутрішнього органа, а може, початок Білої Пошести. Наступного тижня, коли вже підвелося з ліжка й ходилося по будинку, харчуючись за столом родини Веліцьких, бавлячись з їхніми дітьми й проводячи післяполудневу пору з жінками, а вечори з паном Войславом у його наріжному кабінеті, з якого завдяки великим мороскляним вікнам відкривався вид на лід і лід, й імлу, отож, наступного тижня дізналося про найтихішу істину: не управителем, а справжньою господинею дому на Цветистой сімнадцять була Галіна Веліцька de domo Ґурґала, адже це саме вона володіла серцем пана Войслава Веліцького.

Діти — хлопчик, дівчинка й хлопчик — вилазили усім на голову, в дослівному й переносному сенсах. Не раз бачилося пана Войслава, який вибігав із кабінету (й то навіть тоді, коли він там після настання темряви, або в святковий день приймав якихось відвідувачів), голосно кричав і тупотів по паркеті в слонячому галопі, що супроводжувалося пищанням і хихотінням синочка чи донечки, або й двох дітей водночас, яких він виносив, посадивши на широкі плечі, тримаючи під пахвами, а якось навіть ухопивши в зуби за комір найменшого Пйотра-Павла, й так його відтранспортував, висловлюючи величезне обурення, що малюки йому перешкоджають працювати, чому, звичайно, ніхто вдома не повірив. Бачилося його, коли він дрімає після недільного обіду в шезлонґу в вітальні, важке рамено з’їжджало йому разом із газетою на підлогу, випиналося з-під сюртука куполоподібне черево, попри те, що дуже щільно запнуте, й на це величезне пузо, як на зачаровану гору, видряпувалася, прикусивши язичка, Міхася, щоби зайтися сміхом, коли пан Войслав прокидався уже з дочкою, яка зручно мостилася у нього на екваторі: вона підстрибувала тоді, ніби на надутому м’ячі, а пан Войслав видавав кумедні звуки. Або ж удавав, що спить далі, й тільки хропів дедалі голосніше, від чого хвилювалися його пишні вуса й довга борода, а черево колихалося, від чого, згідно з ритмом глибоких вдихів і видихів батька, дівчинка підносилася й опадала, врешті падаючи пласко й хапаючись кулачками за ту бороду, щоб не впасти, отакі шалені то були родео.

Сказалося пані Галіні, що либонь у них виростуть страшенно розпещені діти. Зовсім інший лад виховання у добрих домах міщанства й багатої шляхти Конґресівки.

Вона дуже здивувалася.

— Розпещені? Пане Бенедикте, ми їх не розпещуємо, ми їх любимо.

— Отож, власне.

Вона тільки здивовано подивилася.

Пані Галіна, жінка пересічної вроди, але надзвичайної делікатности й тепла, улаштовувала ритм сімейного життя у час відсутности чоловіка, себто більшу частину дня, коли пан Войслав їздив студницями й заводами Зимного Ніколаєвська, або перебував на своїх придвірцевих складах. Пані Галіна рідко віддавала розпорядження навіть прислузі (а якщо й чинила це, то з дивною сором’язливістю, майже пошепки). Насправді, однак, вона не мусила нічого наказувати, позаяк усі досконало знали своє місце й повинності, й увесь дім був улаштований за задумом пані Галіни. Коли лежалося у ліжку після лихоманки, то вона зайшла якось після сніданку з оберемком книжок і часописів, пропонуючи почитати хворому; й відтоді щодня заходив хтось о цій порі, під тим або тим приводом підтримуючи товариство, — невже вона їм так веліла? Моглося побитися об заклад, що вона не сказала жодного слова.

Господиня принесла кілька старих Сенкевичів, Дікенсів, два романи Мнішек, шахтарську епопею Забжицького-Балута, кримінальні пригодницькі повісті Марчинського й Вілька, подорожній роман Фердинанда Антонія Оссендовського, п’ять романів Вацлава Сєрошевського, надрукованих тут, в Іркутську, в тому числі знамениту «Приморозь», із якої довідалося історію Великої Пожежі й заснування Зимного Ніколаєвська. Крім того, кілька чисел ілюстрованого щотижневика «На суші й на морі» з мандрівними повістями Карла Мая «В ущелинах Балкан» і «Різдво». Сучасну польську літературу знайшлося у відновленому петербурзькому «Краї», який публікував уривки із «Не дочекаєтеся» Жеромського й «Люди літа й зими» якоїсь Домбровської.

Проте цікавішою здавалася щоденна преса Європи й Сибіру. Із Санкт-Петербурґа й Москви Транссибірський експрес привозив її із тижневим спізненням, Веліцькі передплатили «Русские ведомости», «Русское слово» й «Биржевые ведомости», а також «Сибирскую Жизнь» із Томська. У пресі європейської частини Росії знаходилося більш-менш цензуровані звістки про західну політику й світові події: про спірну ініціативу щодо скликання Атлантичного Суду, проголошену президентом Злучених Держав Америки Джеймсом Коксом, про хвилі демонстрацій у промислових містах Німеччини й Великобританії, зумовлені скороченням заробітної плати й звільненнями, про ірландські побоїща, про замороження третьої балканської війни, навіть повідомлення з Китаю: про чергову змову Крайової народної партії проти імператора, за участь у якій начебто засуджено й публічно обезголовлено в один день двісті шістдесят осіб.

У сибірській пресі, натомість, читалося про місцеві дивовижі. В «Голосе Байкала» банкір Сусліков опублікував оголошення: якщо комусь у ніч проти восьмого липня цього року снилися лілії, що цвітуть із газового устаткування, рівно ж про іржу на шкірі, просимо зв’язатися за такою й такою адресою, о такій-то годині; передбачена винагорода в розмірі п’яти рублів і більше. Поруч оголошення іркутського гуртка Христових Соціалістів: товариші Елянти А. С. і Павліков Ґ. Ґ. виявилися зрадниками або провокаторами, від самого початку підісланими з метою дискредитації ХС, а підіслали їх Північні Меншовики Плеханова, що й доводиться цим до відома усім зацікавленим. Знову-таки якась родина Толєків, пара томських комуністів, викриті як провокатори охранки. Але, чи провокацією було також саме подружжя? «Пані Толєк, цілковито віддана революції, не змогла пережити зради чоловіка, й у нападі меланхолії наклала на себе руки, скориставшись сталевим шильцем».

На наступній сторінці реклама китайського костоправа, а під нею реклама чудодійної мазі проти відморожень. Є й культурні анонси. Первое Общественное Собрание запрошує до своєї домівки на етнографічну вечірку, присвячену знахідкам із розкопок на терені Військового госпіталю у Знамєнскому й Ґлазкові, де знайдено перші в Росії поховання і предмети культу людини кам’яної доби; лекцію прочитає професор Базов К. Ю.; вхід вільний. Далі: розміром на півшпальти оголошення про відкриття «салону чорноаптечних послуг на проспекті Пєтра Великого, номер чотири, відкритого вдень і вночі». Спиталося панну Марту, що це за «чорноаптечні послуги». Виявилося, що в Краї Лютих тимчасом виросла цілком потужна галузь фармацевтики, заснована на мікстурах, пілюлях і настоянках, що містять розтертий на порошок тунґетит. За цією новою хімією не стояли жодні медичні авторитети, й голоси щодо дієвости цих засобів розділилися, що не завадило чорноаптекарям миттю збагачуватися на легковірних, які шукають чудодійних ліків од раку, Білої Пошести або безпліддя.

Публікована в Іркутську «Новая Сибирь», хоча й російськомовна, на другий погляд виявилася часописом, редагованим майже винятково поляками, а на третій — трибуною політики областничества. Нарешті зрозумілося, про що казав у потязі прокурор Разбєсов. У статті «Чому повинні постати Злучені Держави Сибіру» якийсь Павловський (підписаний як професор Томського університету) викладав необхідність «проголошення незалежности сибірських колоній від імперіалістичних потуг Великої Землі». «Великою Землею» тут було, мабуть, названо європейську частину Росії. Павловський («сибірський патріот», що б це не означало) представив торговельний та інвестиційний баланс сибірських провінцій і вражаюче несправедливу структуру бюджетних видатків імперії. Областники вимагали «деколонізації Сибіру» уже давно; идея мала багато відмін, починаючи від задуму Земли и Воли так само про напівавтономію «сибірських колоній» від європейської частини Росії, через Свободославие, до якого начебто був прихильний навіть граф Муравйов-Амурський (можливо, він бачив себе у кріслі її першого президента) до федерації инородческих держав під владою «сибірського сенату». Були соціалістичні версії. Були версії польсько-самостійницькі (адже польське повстання у Сибіру в 1833 році на чолі зі священиком Сєроцінським і доктором Шокальським було покликане спонукати до всесибірського бунту). Звичайно, все це була Історія у версіях та інтерпретаціях авторів «Сибири».

«Новая Сибирь» також друкувала розлогі репортажі про поступ у будівництві тунелю до Аляски. Й знайшла теж місце для солоденького звіту про відкриття двох нових притулків для «закрижанілих» (тобто тих людей, на будинках яких угніздилися люті), притулків, побудованих «віддалік від мамутових трактів» філантропічною фундацією пана Гаррімана. Все це мало вигляд аж надто прозорої пропаґанди.

«Сибирский Вестник» був напівофіційним голосом російської влади, що легко прочитувалося зі самого стилю статей. Тут рекламувалися найбільші фірми Іркутська, всі наймогутніші підприємства Зимнього Ніколаєвська. Концерн Тіссена інформував про створення акціонерного товариства Тіссен і Тіхольєв із резиденцією в Іркутську, про шістдесятивідсоткову участь Тіссена й двадцятивідсотковий внесок із цінних паперів, вільно доступних на ринку, придбання яких цим заохочується: товариство створене для експлуатації «первісних родовищ природного крижліза». У свою чергу, Азовське металурґійне товариство оголошує відкриті торги на спорудження «спеціальної студниці для виточування крови лютих, призначеної для промислових процесів»; за управу підписалися Ст. Сємашко, Т. Гандке. Про урочисте відкриття резиденції своєї іркутської філії заявляє Ческа Банка. Спілка католицьких кравців Сибіру запрошує на показ «антипаризької моди», Дёгтевская, 22. В Іркутському новому театрі поставлено французький фарс «Хто приносить квіти», який, проте, було негайно знято з репертуару після прем’єри на вимогу царської цензури; редактор Вішний просторікує про крах моралі в декадентській Європі й розклад здорової соціальної тканини Імперії, ураженої аморальною пошестю уже згнилого Заходу.

«Іркутские Новости» були натомість типовим пополудневим виданням, повним звістками про скандали в горішніх і долішніх сферах, нових кримінальних вчинках відомих преступников, про заморські дива й бридоту, а також історії раптових збагачень і ще раптовіших банкрутств. Цілі колонки тут займали товариські плітки й чудернацькі звіти із так званих подій, тобто прийнять у палацах іркутських крезів, балів у губернатора, театральних прем’єр, весіль, похоронів і судових процесів. Ці звіти часто були підписані ексцентричними псевдонімами або лише ініціалами, а пропорції в уміщених інформаціях мали такий вигляд: одна частина на саму подію, дев’ять — на докладний опис одягу й зачісок дам, які в ній брали участь. Можливо, так само виглядали газети в Царстві, — проте там їх не читалося; тільки хворіючи, тільки лежачи в ліжку, доходиш до такого стану засушення почуттів, що читаєш найбезглуздішу газету від першої до останньої шпальти, й ще дрібні оголошення, а потім вивчаєш ґравюри.

У «Новостях» прочиталося також про процес шайки Вінемана. Це був інженер-металурґ прусського походження, який під час чергової поїздки на північне сорочище загубився сорокам і тунґусам у крижаній країні, й тільки через півроку знову з’явився на берегах Байкалу, з однією відмороженою рукою й одним оком, закрижанілим аж до мозку. Він стверджував, що здатний тим оком зазирнути просто в Підземний Світ, і що він цілі жили Криги й луки мамутів бачить, і за хорошу плату вкаже крижлізним компаніям нові багатства; здатність цю він нібито набув, «живучи в природному стані серед лютих». Жоден із маґнатів крижліза не повівся на Вінеманові казочки, проте завжди знайдуться в Іркутську наївні з грошима, які шукають легких і прибуткових інвестицій. Яким же було здивування, коли і один, і другий, і третій з-поміж тих, хто заплатив Вінеманові, поверталися зраділі, справді знайшовши поклади у вказаних місцях. Дедалі більші компанії купували у Вінемана мапи й координати. Його згубила жадібність: він мав би втекти раніше. Врешті, однак, іркутський обер-поліцмейстер додав двічі по два й пов’язав випадок Вінемана із рапортами про старателів і приватних геологів, котрі занадто часто почали останнім часом зникати без сліду. Бандитів упіймали, коли вони катували наступну жертву, щоб вирвати в неї таємницю її знахідки. Кригоокий інженер був корисний для них як показне прикриття — бо люди легко повірили, що він справді тим бурульним оком заглядає під землю: явні чуда замикали уста недовіркам. Тільки згодом хтось привіз із Пруссії звістку, що Вінемана, який і справді мав технічну освіту, на батьківщині вже багато років розшукували за двоєжонство й торгівлю краденими породистими псами.

У «Новостях» публікували щоденну мапу Іркутська із нанесеними векторами переміщення лютих; подібну інформацію друкував «Кур’єр Варшавський», хоча й удаючись у набагато менші деталі й то не щодня, урешті-решт, та й передусім сильно завуальовані в страху перед цензурою Міністерства Зими. Тут, зі зрозумілих причин, свобода була більша. В «Новостях» уміщали вуличні списки закрижанілих будинків, а також «шаманські гороскопи», тобто пророцтва бурятских глашатаев стосовно пересування лютих у найближчі дні. Ці «гарольди», які грали перед лютими на бубнах, — як пояснив, глузливо порскаючи при цьому, пан Войслав, — не були жодними шаманами, а першими-ліпшими тубільними зимовиками, яких міський голова наймав, аби якось попередити людей у цій імлі. Трапляється, що люті десь виморожуються, тиць-гриць прямо з-під поверхні ґрунту, тож не одного заспаного городянина ті глашатаи вже врятували. Звичайно, якщо увійде ґляцій крізь центр підвалу прямо угору, то вже нічого не вдієш. Тому в Іркутську багатші мешкають вище. Родина Веліцьких мешкали в своєму будинку на третьому поверсі, за десять аршинов над вулицею. А сам Алєксандр Алєксандровіч Побєдоносцев мешкав на вершині вежі Сибирьхожета, в небі над Іркутськом.

У Варшаві подібних клопотів ніколи не було. Але ж це були зовсім різні міста Зими: на вулицях Варшави ніколи не перебувало більше п’яти лютих водночас, а тут, у Місті Криги й околицях, від Байкалу до Зимного Ніколаєвська й Алєксандровська, від самого початку підрахунків завжди бурлакували над землею не менше ста морозяників водночас. Шляхи Мамутів, зітхнув пан Войслав і пахкав з люльки густий димок. Суботній ілюстрований додаток «Иркутских Новостей» публікував також нотування геологічних лотерей, — за гнізда й бурульники, розташовані далеко від Шляхів, платили у відношенні один до двохсот, один до двісті сорока. Жеребкування земських кредитів відбувалися в Омську, результати, запечатані в конвертах, привозили Транссибом.

Тут також багато писали (в тоні захопливої сенсації) про висадження в повітря японцями лінії Зимної Залізниці на Кєжму. Уже було відомо, що ці «японці» — аж ніяк не родовиті піддані імператора Хірохіто, а поляки з Японського Леґіону. При цій нагоді нагадали про старий ордер на арешт государственного преступника Юзефа Пілсудського: 57 років; зріст — два аршина, шість вершков; обличчя — під чорним заростом; очі — сірі; волосся — темний блондин; бакенбарди — рідкі, світлий блондин; рот — нормальний; зуби — не всі; особливі прикмети — брови зростаються над носом, на кінчику правого вуха бородавка. За видачу нагорода в розмірі семи тисяч рублів. І п’ятсот рублів за кожного японця чи іншого польського втікача, схопленого зі зброєю.

Поляки в Іркутську були сильно розділені в своїх судженнях про методи Пілсудського, його політичні цілі й союз із Японською імперією.

— Це фатально для ділових інтересів, пане Бенедикте, навіть важко сказати, якою мірою фатально, — хитав головою Войслав, засівши в своєму наріжному кабінеті з вечірньою люлечкою. Умостилося у кріслі, приставленому до печі, біла мереживна накидка пахла під щокою лісовими травами, а тютюн пана Войслава, закручений довгою стрічкою у повітрі, — гарячою живицею. Світилася тільки одна гасова лампа під парасолькою з японського паперу; будинок, як і більшість в Іркутську, було електрифіковано, проте часті аварии електромережі й відключення струму зумовлювали те, що всі більше покладалися на гас. Тож, попри пізню годину, здавалося, що назовні світліше, ніж у напівтемному кабінеті, там, під рідкими хмарами білого снігу, які байкальський вітер ніс над крижаним річищем Анґари, над Кінним островом і лівобережними районами. Унизу, на льоду й у молочно-сірій імлі, зблискували подвійні зірочки санів, які снували через річку в обидва боки. А позаяк дивилися на все це крізь мороскляні шиби, то вже без мруження очей і без сонної замрії бачилося барви снігу, барви неба, барви міських і санних вогнів, — як вони зливаються, перетікають, міняються місцями. Вітер прогнав хмари, над Іркутськом зійшли сибірські зірки, срібнобарвні на чорнобарвному небі. Повернувся спогад про сон із диму шамана: чорнильні сузір’я і геометричне кутасте Сонце… На пальці в пана Веліцького зблиснув великий діамант.

— Фатально, фатально. Уже сам факт, що ми відтяли постачання із сорочиськ і північних копалень, — а що ми мали зробити, замкнути ураз студниці, зупинити заводи, — а наші ділові партнери… шкода слів. Скільки довелося комбінувати, благати, попереплачувати посередникам, щоб лише видобути запаси крижлізних руд попереду конкурентів — ет, що я вам скажу, пане ласкавий, багато, багато лихого вони наробили.

Пригадалося сцену із храму на Тіхвінській, і як ще в церкві він не міг усидіти, усе глипав на цибулину.

— Але вже полагодили?

— Рейки? Та звідки! Пілсудський знав, де їх висадити, — якийсь міст перед Кєжмою увесь обвалився, хутко цього не відремонтують.

— То ви вважаєте, що така боротьба не має сенсу, що, як каже Порфірій Поченґло, від гнобителя слід відкупитися, а не вбивати його.

Веліцький бавився якийсь час мороскляним ножем для паперу, добираючи відповідні слова в хмарі пахучого диму.

— Я чудово розумію, чому вони роблять те, що роблять. Японці, інші до них подібні. Пілсудський розраховує згідно з залізною логікою воєнних стратегій: стань союзником неприятеля ворога свого. Що більше війна з Японією струсоне Російською імперією, то більше шансів, що вдасться повторити тисячу дев’ятсот дванадцятий рік. І навіть не так важливо, чи й справді імператор Японії дотримає дане слово, бо ж японські війська ніколи не увійдуть до Європи. То чому ж пілсудчики тепер висаджують сибірські лінії крижлізної залізниці й завдають шкоди іркутській промисловості?

— Щоб зашкодити мирним переговорам Росії з Японією.

— Ну власне, логіка цієї політики незаперечна. Боже мій, ви думаєте, що в тисяча дев’ятсот дванадцятому ви б знайшли тут якогось поляка, котрий не молився б за успіх тих повстань і революцій, і за падіння самодержавства? Ну, може, хіба якісь фанатичні лоялісти. Але більшість, але ми, я, такі, як я, неважливо, менш чи більш заможні, — о, руку б дали відтяти! — Він аж повернув вузький ніж і на мить притиснув веселкове лезо до зап’ястя. — тільки що Історія, пане Бенедикте, оскільки ви так любите говорити про Історію, отож Історія не дає нам такого вибору: пожертвуй тим і тим, й отримаєш у нагороду вітчизну. У цьому полягає найбільша трудність. Скільки з них хапаються за ґвинтівку, бо збройна боротьба дає найкращі шанси на успіх, бо не спроможні уявити собі іншої перемоги, ніж в и б о р о т и Польщу?

— Щось подібне власне казав Поченґло. Гроші замість ґвинтівки.

— Чи я чую докір? — Войслав добродушно розсміявся. — Я чую докір!

— Ні, ну що ви, я ж нікого не закликаю…

— Не закликаєте! Але ставите в провину! — Пан Веліцький почухав ножем підборіддя. — Ви бували в Америці? Ні, не бували. Я поплив туди кілька років тому на запрошення спільників, до Злучених Держав, до Сан-Франциско. Погляньте з нашої перспективи на їхню історію. Люди різних націй, різної державної приналежности, або фактично позбавлені власного урядування, або ті, хто не зміг знайти собі місця у країні народження, — оселяються на новій землі, створюють нову державу, мають нову вітчизну. Тож чи перемогли вони, чи програли? Чи «вибороли» незалежність, чи навпаки: відреклися від неї? Вони патріоти чи зрадники?

— А чи не те саме пише «Новая Сибирь»? Ви говорите, як областники, пане Войславе. Вони відібрали в нас Польщу, то створімо — викупімо — Злучені Держави Сибіру!

— Ні. Поченґло мало чим відрізняється тут від Пілсудського, тільки що Пілсудський стоїть за країну, якої вже не існує, а пан Порфірій — за країну, якої ще не існує. Я ж намагаюся сказати вам щось інше, мгм, спробую ще раз. Погляньте-но. Ті, хто змагаються за Польщу, за що змагаються? За назву, географію, мову й польські грошові знаки, — чи за щось, чому всі ці речі служать, для чого є засобом, символом, за вище благо? Га? Що в такому разі мусить вчинити розумна людина, визначивши, що за даних обставин інший засіб для цього ефективний, а той, старий — цілком шкідливий?

Не моглося відвести очей від діамантового персня пана Войслава, камінь вихоплював світло гасової лампи, виблискував гострими відображеннями в приміщенні, сповненому м’якими напівблисками й напівтінями.

— Кгм, але чим воно є, оце вище благо?

Прочинилися двері, до кабінету увійшла пані Галіна.

— Вибачте. Любий, чи не міг би ти зазирнути до малюків, Міхася не хоче засинати, надокучає Маші.

Пан Войслав зірвався важкою тушею з-за письмового столу.

— Уже, вже, mon coeur, я забалакався з паном Бенедиктом, вибачте, вже, вже.

Діамант упіймав останнє світло, коли пан Войслав прибрав руку із фрамуги; воно негайно згасло в тіні коридору, де зник увесь Веліцький, його борода, його твердий крок і його голос.

А історія персня з діамантом пана Войслава була така:

Виграний у карти в Єкатєріни II лейтенантом її лейбгвардии, шляхом не цілком ясних успадкувань він потрапив до рук Хустава Ойденка, амстердамського ювеліра, який 1914 року відкрив свій Діамантовий Дім в Іркутську; натомість походив цей діамант із колекції Великих Моґолів, викраденої 1739 року Надир-шахом зі скарбниці в Делі. Хустав Ойденк носив його на пальці як своєрідну рекламу й фірмовий знак. Геологи, відправлені в Році Лютих на береги Підкам’яної Тунґуски, збираючи тунґетит і шукаючи природні рудні родовища під Кригою, натрапили серед іншого на поклади ґрафіту (який не був уже ґрафітом) й алмазів (які й далі були алмазами). Й оскільки геологи упевнилися, що алмази трапляються не тільки на Уралі, то їх заходилися шукати нарівні з тунґетитом. Войслав Веліцький, який у ті часи керував батьковим текстильним складом і не мав якихось певних перспектив на власний інтерес, повірив у почуті від знайомих мисливців перекази якутів про поклади алмазів біля витоків річки Вілюй і ризикнув узяти велику позичку й профінансував експедицію, найнявши литовського геолога з африканським досвідом. Експедиція повернулася майже через півроку зі зразками дво- й трикаратових алмазів і мапами потенційних родовищ. Войслав вирушив із цим просто до Хустава Ойденка, якому запропонував продати мапи й знання свого геолога за участь в алмазній спілці, оскільки сам він більше не мав жодних живих коштів, а лише борги. Після складних переговорів, на яких ніхто не ощаджував горілки й кав’яру, панове дійшли згоди, один з найориґінальніших пунктів якої передбачав, що коли означена спілка упродовж перших трьох років своєї діяльности знайде камінь, бодай у половину розміру діаманта, який прикрашає палець mijnheer Ойденка, цей діамант стане власністю пана Веліцького.

Через чотири роки Войслав Веліцький продав за шестицифрову суму решту акцій у компанії Вілюйські Діаманти, щоб створити власну гуртову торгівлю крижаними рудами.

Загадка: чи міг він зазнати невдачі? У який момент з а м о р о з и в с я пан Веліцький: грубуватий багатій, алмазний товстун, глава щасливої родини?

Шукалося фальші в тій нормальності родинного життя Веліцьких, фальші між Войславом і Галіною, між Галіною і її свекрухою, між Галіною і сестрою її чоловіка, брехні, встромленої десь поміж ними. Не вдалося нічого подібного зауважити. Всі нещасливі сім’ї схожі одна на одну; кожна щаслива родина інша, бо вкрай незвична у своєму щасті. Зокрема, для того, хто дивиться ззовні. Зєйцов гірко б тут розчулився. Терпляче придивлялося до них. Запитай їх про щастя, вони скажуть те, що й усі: ох, скільки клопотів, скільки турбот, діти постійно чимось хворіють, щодня переходячи з морозу в нагріте повітря і навпаки, Войслав так рідко буває удома, запрацьований від світанку до заходу сонця, тим більше зараз, коли так багато студниць і заводів зупинилося, а він журиться, як поставки цінної сировини відновити, а тут ще постійні побоювання про ту війну японську й чутки про Білу Пошесть… Бачилося, що вони щасливі, що це щастя. Споглядалося ці óбрази з німим подивом.

Чи Веліцькі були якимись винятковими людьми, чи принаймні добрими людьми? Де там! Про літню пані Веліцьку, для прикладу, мало хто сказав би інакше, як «ненаситна карга». Вона могла половину вечора міркувати вголос про здоров’я найближчих родичів, перелічуючи очікувані спадки згідно з порядком смертей і успадкування, і чому вони не вмирають раніше, а вуйко Ґрудкевич уже ж тільки спить і п’є, і спить, а кузен Гушба двічі з ґанґрени дивом вирятувався, чи ж не міг би Господь Бог швидше забрати їх до себе, та ж не житимуть один із другим вічно!..

Щастя не походило, отож, від їхніх особистих рис. Воно не залежало від окремих елементів, а від самої форми, в яку вони уклалися, тобто від родини. Чи лихі люди можуть бути щасливі? Можуть. Щастя, якого зазнають у житті земному, не має нічого спільного з добром і злом, зробленим у тому житті. Якби, згідно з філософією князя Блуцького, світ було побудовано таким чином, що людина в нагороду за добрі вчинки отримує щастя уже в царстві тіла, то люди підпорядкувалися б Десятьом Заповідям, як добре навчені собаки підпорядковуються наказам господаря, — теж одразу отримуючи нагороду за слухняність. Коли чинити добро — слушно, вигідно й практично, зло стає ознакою шляхетности душі.

Тож спостерігалося Веліцьких із холодним захопленням, трохи подібним до захоплення, із яким дитина підглядає за життям мурах, або коли склеротичний буркотун, нічого не розуміючи, дивиться на хаотичні ігри дітвори.

Щойно після того, коли стару Веліцьку зацíпило на мить після довгого слововиверження, вона із занепокоєнням запитала, чому пан Бенедикт нічого не каже, чому так сидить і мовчить, чи справді добре він уже почувається, може банки ще треба поставити, — тоді зауважилося, що й справді весь вечір у товаристві не відізвалося жодним словом. Чи не комплекс Herr Блютфельда? Навіщо говорити, коли все банальність; перш ніж людина відкриє рот, вона вже соромиться очевидности, яку має сказати. Але ні, не про це йшлося. Зміна була більша, вона стосувалася не лише багатослівности чи мовчазности. Хвороба справді поляризує характери. Пропасниця не була ні занадто важкою, ні занадто тривалою (хоча, якби не опіка Веліцьких, і смертю могла би закінчитися), проте вийшлося з неї дещо тихішим, спокійнішим, повільнішим у словах і жестах, дещо старшим. Це тепер бачилося. Неначе із семи потами, із чорною лихоманкою, витягнутою на шкіру під банками, — вийшла з потом й отрута духовної лихоманки, тієї внутрішньої розхитаности між Бенедиктом Ґерославським і Бенедиктом Ґерославським, яка під час подорожі Транссибірським експресом прирікала на наступні фальшиві ігри, компрометації і самоспалення від сорому. Отож, минулася пропасниця: п р о х о л о л о с я. Чи може просто пристосувалося поволі до середовища, тобто прижилося у Краї Криги: вирівнювалося внутрішній рівень тьмідини із зовнішнім, тобто вбиралося оту тьмідину, як бібула, занурена в чорнило, — не на кільканадцять годин після квапливого пострілу із теслектричної машини, після ін’єкції зі слоїка з кристалами солі, а твердо, глибоко, до самої суті людської природи. За якими ознаками можна впізнати лютовця, чи тільки за мерехтінням отьміту? Слушно сказалося доктору Конєшину: не опишеш істину іншої землі мовою землі старої. Слід викручувати слова, виламувати думки з мізків. Скажімо, про що отець Рузґа волав на проповіді? Деякі найстаріші лютовці, мабуть, меншого розуму або слабшої волі, потерпають від своєрідного хронічного déjà vu: живуть відповідно до своїх снів, відповідно до символів, читаних щодня зі світу, позаяк усе для них — це ворожба й знак необхідности. Між істиною і оманою у них не залишилося місця навіть для жеребу. Китайські медики, тибетські шарлатани й лами готують і продають зела, що нищать іще до пробудження пам’ять про сон; їх п’ють профілактично, бо сонные рабы, звичайно, пити їх уже не хочуть. Усілякі ворожіння — карти, кості, гаптування морозу, сліди тварин на снігу — є сильнішим чи слабшим знаком необхідности. Отож, не мають жодного сенсу ігри, на них засновані; в Краї Лютих ніхто ніколи не кинув п’яти шісток і не отримав на руки покер. Якщо добре описують дійсність медичні знання, яких варшавські професори учили Зиґу, й мозок Homo sapiens справді є таким барабаном напіввипадкових електричних замикань, у якому наші думки обертаються і завдяки електричним міні-блискавкам поєднуються навзаєм, — то не дивно, що в країнах Криги нікчемні залишаються нікчемними, мужні мужніми, говіркі говіркими, й ніхто не стає мудрішим, ніж був, і, як казав Нікола Тесла, тут годі винайти щось нове, незмога в тіні лютих натрапити на революційну думку. Як викреслюють ізотермічні й ізобаричні мапи, поєднуючи ізолініями пункти рівного тепла, рівного тиску, так само можна викреслити ізоалетеїчну мапу, на якій ми побачимо, як сходять широкими терасами від вершини на берегах Підкам’яної Тунґуски фронти нелюдського максимуму тьмідини, що мабуть, зрештою, значною мірою перетинаються із термічними фронтами; й так само, як людина, занурена в крижану воду врешті замерзне, досягаючи температури води, так і людина, котра живе під рекордним тиском тьмідини, — просякає нею, поглинає її, засвоює. У цьому немає нічого незвичного; в кожних двох поєднаних посудинах рівень води вирівнюється. Це фізика. Тільки новий її об’єкт: ота чорна, тьмітьлова сила, й електрика єдиноістини та єдинохиби. Незабаром постануть інститути, катедри й університети чорної фізики, запишуть її закони, накреслять рівняння. Вони скажуть поділити час експозиції на масу тіла й алетеїстичний параметр — і визначиться за таблицями день, годину й хвилину, коли вийшла з душі лихоманка. Це математика.

… Бо, чи хотілося змінитися? Чи була взагалі така думка: менше говорити, менше робити, менше бути — щоб бути б і л ь ш е? Навіть не зналося про зміну, поки інші не вказали на неї пальцями. Не малося отож наміру зміни й не зналося її значення. Але, якщо вже вона відбулася, то не малося також наміру усе повертати назад. Таким замерзлося.

Звичайно, за кожної нагоди вони розпитували про Варшаву: що чутно в Старому Краї, які новинки з Європи, як живеться, що носять, що кажуть, як думають. Тоді відчулося оту спокусу, про яку так багато говорила панна Єлена: базікати, оповідати якісь фантастичні історії, побрехеньки — не задля власної вигоди, не задля будь-якої цілі; а тому, що можна, й тому, що вони повірять. Брехня спокушала. У правді немає жодної творчости, казати правду — це відтворювати, копіювати, розносити світом, — а яке ж то задоволення можна отримати від безглуздого газетного повідомлення? От, балачки. Але — збрехати!.. Збрехати, тобто додати щось від себе, вбудувати в їхній óбраз світу творіння власного розуму, покликати до життя неіснуючих людей, предмети, події. О, як чудово розумілося панну Муклянович!..

І вже відкриваючи рот, щоб відповісти на запитання панни Марти, — а в голові тузінь варшавських фікцій, — пригадалося перший день у Транссибірському експресі й оту оманливу легкість, із якою брехня, навіть найменша, навіть не словами, а мовчанням породжена, обплутує, опановує людину й оволодіває нею, аж врешті те, що не існує, стає сильнішим за те, що існує, і жодної правди неможливо вже сказати, бо не залишилося у людині нічого певного, сталого, що вдалося би вірно відтворити словами міжлюдської мови.

— Ах, панно Марто, — зітхнулося протяжно, — вже хотів було вам гидко збрехати. Не вірте мені, я не оповім правди, лише мої сни про Варшаву. Хочете послухати казочки?

Радо натомість розповідалося казки дітям, вони поглинали фантастичні побрехеньки із роззявленими ротиками; що більше фантастичні й разючі, то сильніше полум’янів рум’янець на пухкеньких щічках. У цьому знайшлося несподівану втіху — адже хто б міг подумати: оповідач казок!.. Вони згодом домагалися отих несамовитих казок, розсідалися навколо на підлозі, Міхася видиралася на коліна, зрештою, іноді там і засинала, особливо, якщо сиділося у вітальні перед каміном, у якому затишно палахкотів вогонь, коли за вікнами ревіла зимова завія; дівчинка засинала поволі, а хлопчик смикав за ногавиці — іще, іще, що далі. Безневинна брехня, брехня очевидна плила вільним потоком: про докторів-ракоходів, які ходять задкуючи, говорять з-за спини й живуть у минулому, які здатні скасувати будь-яку хворобу й відвернути будь-яке нещастя, ніхто їх, однак, не може упіймати й до цього змусити, бо як зв’язати того, хто задкує усе своє життя від миті до миті; про душі козаків, висаджених у повітря на вулицях Варшави, які блукають тепер на конях-привидах під час нічних хуртовин, і лише так їх можна побачити й почути на Повіслі, на Волі, на Празі, — посвист нагаїв у посвисті вітру, чорні силуети на темному тлі ночі, постріл із рушниці опівночі; про крижану Попелюшку, єврейську сирітку, котра замерзла на смерть, викинута з дому родичами, аж пройшов Налєвками лютий, і вморозився у землю разом із дівчинкою, і тепер з’являється вона, замкнена в кризі, завжди, коли завулками міста блукає якась загублена дитина — замороженятко простягає тоді до цієї дитини срібні бурульки, відкриває колиску-сніговика й гукає потріскуванням льоду: ходи-ходи-ходи; про підземних математиків, які обраховують знизу геологічні гороскопи людей, що живуть над ними, так само, як ми читаємо гороскопи із зірок, — вони ж бо вираховують долю з наших кроків, викреслюють сузір’я міських фундаментів, чорні плеяди, й кожна могила для них — ясна зоря, а кожна кров, що в землю просочується, — світлова туманність, — і як тікаючи льохами Цитаделі, відважний повстанець зійшов у царину геоматематиків, і навчився від них обчислювати майбутнє, й обчислив дні смерти своїх ворогів, й обчислив долі своїх друзів і родичів, і вийшов із могили, щоб запобігти неминучим нещастям, а кожен його математично певний крок на землі змінював геометрію підземних прогнозів…

Чи чари якісь кинули, дивну месмеричну чарівність, — що забулося тоді про всі потреби зовнішнього світу, як ніби насправді світ поза межами помешкання на Цветистой сімнадцять не існував, навіть те, що бачилося крізь мороскляні шиби, було тільки спокусливою ілюзією змішаних барв, образом наступної страшної казки, може, приспаним, може пригаданим із дитячої уяви. Тут — тепло, тиша, цокання напільних годинників, приглушені голоси прислуги за стінами, іноді тупцяння крихітних ніжок і писклявий сміх, іноді скреготлива опера з патефона, запахи гасу, печених тістечок і запарюваного чаю; а там — виття вітру, різнобарвна білість, фантастичні краєвиди міської криги, піднебесні веселки ажурного мосту через річку, вкриту сталевим льодом, округлі вежі кріофортеці на обмороженому острові на цій річці, каравани світляків, які пересуваються у розхвильованій усіма барвами мороскла імлі, щогли з трупами, що стирчать із імли, а ще вище понад імлою — проста, наче шибениця, карикатура Ейфелевої вежі, вкритої хмарою вічної пітьми; й виринаючі з тієї імли, мов плавці акули із хвиль морських, — сталаґмітові гребені лютих. Ставалося отак біля вікна, заклавши руки за спину, майже торкаючись шиби, щоб теплий подих злегка вкривав її парою, стоялося так і дивилося на білобарвну панораму Міста Криги. Тут — дім; там — страшна російська казка. Бо переступилося було магічну лінію, увійшлося у захисне коло, куди не мали доступу мартинівці, петербурзькі аґенти, терористи й вершителі Історії. Вони залишилися назовні. Тут, удома, вони були нереальні. Не було чого боятися. Удома навіть серце б’ється повільніше, в такт із цоканням старих хронометрів, зі скрипінням паркету під ногами дідуся-вугляра. Руки, в які втуляються дитячі пальчики, забувають форми кулака, відмерзають від револьверного руків’я; мовою надвечірніх розмов не висловити жаху звірячого вбивства. Ввічливість за столом і тепла усмішка врятують людство від воєн і найбільших злочинів.

Призвичаювалося до нормальности щасливого подружжя завдяки самому лише перебуванню під цим дахом. Перший тиждень, ще в хворобі, але другий, третій — уже харчуючись за їхнім столом, уже живучи серед них, розділяючи їхні радощі й турботи, навіть якщо тільки як гість. Але найбільші зміни відбувалися у моменти, які неможливо описати мовою другого роду, коли насправді нічого не діється, ніхто нічого не каже, от, сидиться увечері в четвер за столом у вітальні, длубаючи ложкою у холоднику з сиром, пан Войслав поруч переглядає ще нечитані газети, теж мовчки, кіт спить на скрині під вікном, стара пані Веліцька в кріслі під зеленим ляндшафтом куняє над молитовником, мерехтять електричні лампи, цокає дзиґар, нічого не говориться, нічого не діється, а все ж відчувається, як кожна секунда замерзає у цій родині — правда й очевидність і конечність Бенедикта Ґерославського — коли бавилося машинально на тарілці залишками холоднику.

Прибіг Мацюсь.

— Я можу торкнутися язиком носа!

— Е-е, це неможливо.

— О! Побачите! O!

І гордо станувши з піднесеною головою, напружується стократно, мало піт на чолі не виступає, лиш би сягнути висолопленим язичком кінчика носа.

— Справді!

— Ви бачили? Я можу!

— А язичком до вуха? Або вухом до носа?

— Ааа, як?..

— Ну що, зумієш?

Він аж насупився від великого інтелектуального зусилля, намагаючись наочно уявити ці анатомічні ексцеси, й ця задума виробляла дивні речі з його веснянкуватим обличчям, бо ані на мить не переставали ворушитися його висолоплений язик, кирпатий носик і насуплені брови; либонь, він дуже серйозно ставиться до своєї кар’єри мімічного атлета.

— Е-е, це неможливо, — ухвалив він нарешті.

— А коли я це зроблю — то що виграю?

— Ви цього не зробите!

— А як зроблю?

Хлопчик підозріливо зиркнув.

— Носом до вуха?

— Носом до вуха.

— Мгм.

— Йди-но сюди. Ну, ближче. Ближче. — Нахилившись іще, торкнулося носом його вуха. — Прошу.

Мацюсь образився.

— Тааату, пан Бенедикт ошукує!

Пан Веліцький хихикав за столом, протираючи пенсне клаптиком замші.

— Перша річ, пане Мацею, — сказав він нарешті, підкрутивши вуса, — що ви муситимете навчитися у ділових інтересах: завше слід заздалегідь домовитися про умови угоди.

— Я не займатимусь інтересами, — заявив Мацюсь. — Я літатиму на алероплянах!

— На чому?

Служниця покликала пана Веліцького до дверей; він вийшов, далі сміючись.

— На алеропланах, фрррр! — фуркотів Мацюсь, бігаючи колами по кімнаті з випростаними убік ручками, аж йому від того запаморочилося у голові, й він ляпнувся на сіднички в кутку під жардиньєркою. — Фррр, фррр! Бррр, фррр! — Він висолопив язика, торкнувся ним носа, підборіддя, носа, йому ще більше запаморочилося у голові й він заховався на увесь ріст. Розплющивши очі, Мацюсь зазирнув під спід жардиньєрки. — О, хробачок! А коли він так висить догори ногами, йому не стає недобре? От, якби посадити хробака на аероплан…

Повернувся Веліцький. Зауважилося, що міна в нього була зовсім інша, серйозна.

— Хто це був?

Пан Войслав простягнув діамантову руку із якимось офіційним листом, напівскладеним.

— Гонець із Міністерства Зими, я мусив підписати. Це до вас, пане Бенедикте. Ви муситимете з’явитися у них завтра о десятій.

Про міністерських мамутів і картографію Підземного Світу

Представництво Міністерства Зими містилося у будівлі іркутської митниці, неподалік Сорочого базару, навпроти Східносибірського відділення Імператорського Російського Географічного товариства, яке перебралося сюди з іншого кінця вулиці Головної, з-над Анґари, де після Великої Пожежі на місці Сибиряковского палацу генерала-губернатора постала схожа на неоковирно обтесану каменюку Цитадель, широко розперта на сусідні ділянки. Якби не імла й не масив Собору Христа Спасителя, вежі Цитаделі було б видно й з базару.

Через перехрестя від митниці між дахами висіли два люті, а третій вже виморожувався з-під тротуару. Від важкого, повільного ритму великих бубнів глашатаев здригалися мороскляні шиби в митних бухгалтеріях і міністерських канцеляріях. Швейцар у витрішкуватих окулярах, у яких білість переливалася із синявою, стояв перед ворітьми із піднесеною над головою лампою, розмахуючи нею навсібіч і розвертаючи сани, що минали митницю; під’їжджаючи, побачилося в імлі спершу оте світло, що заточувало півкола, й лише згодом зі сіробарвної суспензії виринули колонади, карнізи, вежки й спадисті дахи шестиповерхової будівлі. Як заведено в архітекторів Краю Криги, нижній поверх було запроектовано дуже високим, бодай на десять аршинов — в’їхалося у браму, немов у ворота середньовічного замку. У дворі панувала тіснява від саней і коней, і північних оленів, був також один собачий запряг: тільки ведмедя на ланцюзі бракувало.

Тіснява й рух не дивували, митниця після переїзду з К’яхти до Іркутська стягувала тут мито на усі далекосхідні товари, що мандрували далі на захід, себто на більшу частину всього, що проходило крізь порти Владивостока й Ніколаєвська-Амурського: вовну й бавовну з Англії, борошно, машини й зброю із Сан-Франциско, меблі, цукор, вино й промислові товари з Німеччини, чай із Китаю. Самого лише чаю надходило щороку на сорок мільйонів рублів (доки не почалася війна). Від мита було звільнено товари, призначені для сибірського ринку, зокрема продукти харчування, — що тільки відкривало нові можливості для крутійства й посилювало бюрократію. Митники займали чотири поверхи просторої будівлі; іркутське представництво Міністерства Зими містилося на двох верхніх поверхах.

Була дев’ята година й п’ятдесят хвилин, коли ступилося на брудну підлогу вестибюля. На шкурах, розкладених у кутку біля дверей, сидів старий бурят із рубцями замість очей, він витріщався просто себе із посмішкою; поруч вартували два козаки в мороскляних захисних окулярах, сіризна їхніх плащів перетікала на стіни, з яких спливала на людські обличчя вапняна білість. Знялося веселкові окуляри. Бурят поглянув і посміхнувся іще ширше. На протилежній стіні висіли старі воєнні плакати, на яких карикатурні російські солдаты й матроси (вусаті мужики зі світло-пшеничними обличчями й м’язами-буханами, що кипіли під смугастими сорочками) затоптували в землю і зіштовхували в море карикатурних японських солдатов і матросів (утричі менших, подібних до пацюків істот з óчками, наче коми). Веліцькі розповідали, що в розпал воєнних дій увесь Іркутськ було обліплено плакатами, що остерігали перед японськими шпигунами; китайською дільницею безугавно ходили патрулі, котрі обшукували перехожих, перевіряли документи, шукали одних жовтих серед інших жовтих. Напередодні першої війни із Росією Японська імперія залила Сибір масою еміґрантів, які знаходили тут роботу лакеїв і ґувернанток у багатих домах, а також шевців, кравців, кухарів, перукарів і повій у святилищах утіх. Після початку війни всі вони зникли, зібравши Бог знає які відомості. Імперія планувала на багато років уперед, дуже в цьому схожа на Російську імперію. Відома була історія хороброго японського офіцера, який вирушив у самотню мандрівку верхи із Владивостока до Петербурґа: вражені героїзмом учинку росіяни гостили його на усьому шляху з почестями, не приховуючи жодних таємниць країни, — й тільки згодом ця експедиція виявилася однією із найзухваліших і найуспішніших шпигунських операцій. Тож слід поводитися обережно. Желтые шпионы подкарауливают всюду!

Увійшлося на сходи, жваво постукуючи ціпком. Споруда — як і більшість представницьких будівель Іркутська — була зведена із байкальського мармуру, його крупнокристалічного різновиду білої, рожевої і блакитної барв. У ніші на сходовому майданчику стояла статуя Пєтра Великого, виморожена в крижаному піщанику, камінь парував у холодному повітрі, наче щойно облитий окропом. Є такі закрижанілі руди, такі проморожені матеріали, розповідав пан Войслав, які обертають теплові процеси навиворіт, так само, як обертає їх тунґетит: візьмеш молоток, удариш по залізі — залізо розігріється; але лупонеш молотком по тунґетиті — тунґетит охолоне. Подібно буває і з деякими крижлізами. Показалося йому тоді Ґросмайстера й чорні набої до нього. Войслав погладив бороду. Чи можу я щось порадити вам, пане Бенедикте? Але ж я із самого початку сподівався власне на пораду, нічого більше.

Піднімаючись на шостий поверх, уже в розстебнутому кожусі, оберталося подумки уривчасті спогади про нічну нараду в кабінеті пана Веліцького, адже щойно надійшов виклик із Міністерства, Веліцький послав за адвокатом Кузмєнцевим. Пан Войслав запевнив, що має до Кузмєнцева цілковиту довіру як в інтересах, так і в приватних справах. Кузмєнцев — завдяки друзям в адвокатурі й іркутській думе й серед радників Сибирьхожета — мав доступ у найвищі політичні сфери Сибіру. Він не раз бував у гостях у генерал-губернатора Шульца-Зимового, котрий цінував його обізнаність у міжнародних питаннях, — Кузмєнцев у юності подорожував Європою, Індіями й Антиподами, відвідав навіть відкриті китайські міста. Тепер він був уже старий, мав сиву бороду, не менш імпозантну, ніж Войславова, й гриву волосся кольору борошна з перцем. На вулиці його завжди супроводжував кремезний слуга, підтримуючи хазяїна, щоб старий не перевернувся на ковзькій кризі, утім паркетами пан адвокат пересувався із дошкульною енерґією.

— Ви взяли в них гроші, — сказав він, сівши біля печі. Товстий шар потьміту ліг на поручень фотеля, на місце тіні й тіні всупереч. — Тисячу рублів, так? Ви підписали квит, так? І якесь зобов’язання теж, так? Чи маєте зі собою той документ?

— Вони мені його не дали.

— А що ви знаєте про його зміст, Вєнєдікте Філіповічу, — що ви зобов’язалися вчинити?

— Я повинен поговорити з батьком.

— Поговорити?

— Поговорити.

— Його батько, — втрутився пан Веліцький, який увесь час збентежено дріботів від одного чорного вікна до іншого чорного вікна, — значна постать, принаймні для тих, хто вірить у вищі сенси Криги, розкажіть, будь ласка, пане Бенедикте.

Розповілося.

— Отож, ви запитуєте, — Кузмєнцев понюхав табаки й чхнув, аж у кабінеті потемніло, — раз, чиє то слово в Міністерстві Зими вас сюди спровадило, два, якими є наміри стосовно вас і вашого фатера, три, чи вірять вони тут у Бєрдяєва, чи вірить ота особа, яка ухвалила рішення, чотири, який це має стосунок до розтальницької політики й планів доктора Тесли — Так? Так?

— І п’ять, Модесте Павловічу: чи можу я…

— … тепер із цього усього виписатися.

— Бо якщо…

— Із боку заморозників.

— Ба більше…

Сибирьхожет проти Тесли.

— Або Побєдоносцев, або Раппацький. Не можна…

— … Історії…

— … лютих…

— … якщо її розтопиться. Так.

Він знову понюхав тунґетитову табаку й сказав похмуро:

— Справа, яка загрожує карою на горло.

Мовчки підтакнулося. Питання були висловлені, залишилися тільки очевидності. Тьмідина пульсувала в м’яких тінях від гасової лампи, у нічній набряклості за плечима в пана Войслава. Стоялося там кілька хвилин у мовчанні, рівному їхньому мовчанню, — так, ні, так, ні, Herr Блютфельд, народжений у Країні Лютих, до смерти не сказав би ні слова.

Ідучи, адвокат Кузмєнцев пообіцяв якомога хутчіше довідатися, що і як, а тимчасом настійно рекомендував нічого нового Зимі не обіцяти, й уже звісно не підписувати, й узагалі якомога менше там говорити, тільки вуха нашорошити й очі мати широко розплющені. Генеральним директором є Зиґфрід Інґмаровіч Ормута, проте він уже кілька місяців як живе вві сні; керують усім чиновники, раз той бере гору, раз інший. Якби що — ось моя візитна картка.

Найперша річ, подумалося, входячи до палати прохачів представництва Зими, це гроші. Чиновник запитав ім’я. Бенедикт Філіповіч Ґерославський. Він перевірив у книжці. Узявши ціпок під пахву, непомітно переклалося тисячорубльовий стос із бумажника в кишеню піджака. Чиновник написав пропуск. На поверх вище, коридор ліворуч, до кінця, спитати повноважного комісара Шембуха. Проте, ледве повернулося до дверей, він схопився з-за письмового столу й зник у задньому виході. Ого.

Шембух мав іншу зустріч; секретар, гладкий товстун із татарськими рисами обличчя і м’якими світінями, розтягнутими під підборіддями, мов білі нагрудники, сказав почекати на лаві під стіною. Знялося кожух. З коридору долинав відгомін гнівної розмови російською, китайською і бурятською мовами. Секретар незабаром вийшов, залишивши двері прочиненими.

На голому тиньку ліворуч висів перекошений портрет Ніколая II. Підійшлося, поправилося його в горизонтальному положенні. Монгол у шкіряному плащі, огорнутий шарфом, наче удавом боа, переступив поріг і непевно зупинився, бгаючи в руках папери: під пахвою він мав білий череп пса або вовка. Він сказав щось своєю мамлуватою мовою. Відповілося, що секретар вийшов. Монгол вказав на двері за порожнім письмовим столом. Відповілося, що він перебуває на зустрічі. Монгол закліпав, чхнув і пішов геть; після нього залишився сморід тваринного лою. Вирівнявши портрет царя, рукавом стерлося з нього пилюку. Цар докірливо позирав на стіну навпроти, де висів портрет міністра Раппацького, перехилений в інший бік.

Порівняно з варшавськими бюро Зими, внутрішнє убранство її іркутської садиби було не надто представницьким. Помітилося по дорозі стоси паперів попід стінами, на підлозі — смуги грязюки, на високій стелі — патьоки; навіть тріщини в тиньку й отвори в ліпнині. А ще хтось щохвилі руйнував підвищеним голосом офіційну тишу, як оті, хто сварився у коридорі. Знадвору долинало приглушене гавкотіння псів. Блрумм, блрумм, глашатаи товкли в барабани в імлі, дзеленчали шиби. Небо за вікном виливало свою синяву на засніжені дахи Іркутська. Увійшов якийсь худий чоловік у мороскляному pince-nez.

Господин Ґерославський! — Він простягнув руку. — Просимо, просимо!

Ухопивши за плече, він потягнув за собою крізь бічні двері, передсінок бюро, звідки долинало клацання рахівниць і скрипіння паркету, а також через порожній секретаріат, до кабінету із високими вікнами, які виходили понад вулицею Головною на подвійний масив Собору Христа Спасителя. Матова чорнотá спливала з його потужних візантійських куполів на ріки імли, що текли між будинками: коли дивитися на це доволі довго, то побачиться місто, занурене в пекельну смолу.

Худий чоловік був у свіжо випрасуваному службовому мундирі з відзнаками, світле волосся він зачесав із наполеонівським чубчиком. Коли він зняв пенсне, виявилося, що в нього молоді, жваві очі — він не міг бути набагато старшим. Пригадався вірменин з «Дідькової Руки», було щось такого в очах лютовців, а радше в контрасті їхніх очей і облич: вони наче старіли в іншому темпі, обличчя швидше, очі повільніше.

Чоловік широко посміхнувся, негарно роззявивши рота: йому бракувало кількох зубів, кілька інших повністю почорніли. Темне дихання сходило йому по язику рваними хмарками.

— Ми вже боялися, що ви не з’явитеся! Коли до нас дійшла новина про той вибух бомби — Боже мій, террористы тут, террористы там, що за часи, — а ви доїхали щасливо! Але ми чекали, чекали, й усі вже були упевнені, що з вами трапилося щось лихе.

— Я хворів.

— Еге ж, ми це власне почули. Сідайте, будь ласка.

Роззирнулося по заставленій меблями кімнаті.

— Почастуєтеся? — Він вийняв із кишені крижані льодяники. Потім зі столу — торбинку мальвових цукерок. Потім коробку мінеральних содових таблеток Фая (дуже здорові!). Потім капшук махорки, банку гарбузового насіння. Він також вийняв зі сейфа коробку цигар і з заохотою відхилив кришку. Вибралося одну, розгорнулося бандероль. Він запропонував ґільйотинку й вогонь. — Бачите, це навіть не біда, що ви спізнилися: поки замкнута Зимна Залізниця, і так доведеться чекати. Важливо, щоб не змарнувати часу, коли вже Кєжма відкриється.

Затягнулося димом.

— Я нічого не знаю.

— Що?

— Мені в Варшаві нічого не сказали. Дали мені квиток і гроші… — швидким рухом вийнялося тисячу рублів і поклалося їх на заваленому паперами столі. — Можете вважати, що я не дотримав угоди…

— Але ж! — Він пирхнув. — Ну знаєте! Ми дуже раді, що ви тут до нас потрудилися. — Чоловік закліпав, поглянув уважніше. — Що вам наоповідали?

— Хто?

Прикусивши цигару, він підскочив до службової шафи, відімкнув горішні дверцята, вихопив з-над голови рулон паперів і картонок і заходився ними в якійсь бібліофільській злості розмахувати навсібіч, розвиваючи й згортаючи, поки не знайшов один великий пожовклий аркуш паперу, й, відсапуючи тютюновим духом, розпластав його поверх канцелярського балагану на дубовій стільниці. Чоловік кивнув, кваплячи. Сталося поруч із ним. Він постукав відкритою долонею.

— Погляньте.

— Що це?

— Шляхи Мамутів. Бачите? Тут, тут і тут, і там і тут. — Він тицяв брудним нігтем у місця, позначені хрестиками й описані завитками кирилиці. — Звіти про Філіпа Філіповіча Ґерославського. За часом — погляньте, як я пересуваю палець, — так переміщується Батько Мороз Шляхами Мамутів. Бачите останню дату?

— Я нічого не знаю.

Він зціпив зуби (скільки йому їх там залишилося).

— Поляк, ну так. Вам ідеться про батька — хочете отримати посвідку про амністію? Вони можуть її вам залагодити, генерал-губернатор підпише. Але навіщо вам амністія для крижаної брили? Вони вам цього не скажуть, але я скажу все. Маєте, читайте.

Він витягнув зі жмутка опечатаний папір, встромив у руку.

Повернулося до вікна.

«… на сідлі долини, коли сходив уночі, й так побачили ми його на світанку, шість на вісім, у крижаному поході, по землі, деревах і бурульках. Перший термометр: мінус сорок один кома сім. Другий термометр: мінус сорок шість кома два. Третій термометр: мінус шістдесят чотири нуль. Розпізнано: руку, профіль обличчя (лівий), відбиток стопи (масштаб один до чотирьох). Морозився жилою на північний схід…»

— Про що вони тут пишуть?

— Про вашого батька.

Кашлянулося чорним димом.

— Ви думаєте, що?.. — Шембух переставив попільничку з парапету на стіл, відклав на неї ледве почату цигару. — Що ми його тут десь тримаємо в міністерській тюрьме? Або що можна так просто піти й відвідати Батька Мороза в якомусь таємному притулку мартинівців або таборі бродяг? Що ви сідаєте навколо багаття й обговорюєте справу за самогоном? Боже Всемогутній, вони вам нічого не сказали! Ви поблідли, присядьте. Ви думали, що «Батько Мороз» — це лише така мартинівська кличка, ім’я сектантське таке? Ви так думали! — Він аж сам присів на табуреті, присунутому до столу. Службовець обперся ліктем на мапу, скинувши при цьому офіційні листи; він навіть на них не поглянув. — Хочете чогось напитися? — спитав тихо.

— Я знав, що він заморожений, тобто, просякнутий тьмідиною, розумієте, що Крига його скувала — «потвора Криги». Але… це… щось інакше… це… люті…

— Тааак.

Піднеслося погляд.

— Чи він живий? — спиталося за мить, і почулося у голові — як відлуння скляного дзеленчання — високий голос комісара Прайса: «Чи Філіп Філіповіч Ґерославський живий?! Чи живий він?!» Блммм, блммм.

— Справа виглядає так. Шляхи Мамутів… — Блондин вказав очима на кістяну фіґурку в вітрині біля дверей, де за склом (звичайним) стояли розмаїті етнографічні експонати, деякі дивної примітивної краси, з нефриту, яшми, агату, онікса, а передусім із білої, біло-жовтої кістки. — Мамут, тобто «маманту», ескімоське слово, а означає: «той, хто живе під землею». Ви чули напевно, як тіла й рослини зберігаються у нашій вічній мерзлоті роками, століттями й ерами. Не раз ми тут маємо такі випадки, например у Знаменском і під Кайськом: копає чоловік фундамент під будинок, розтоплює землю, і що він раптом витягує нагору з грязюки? Свіжий труп, наче вчора похований, — воїн у якійсь шкурі й зі списом, доєрмакових часів. Або тварина: сьогоднішня, вчорашня. Ну і є тварини, яких можна знайти тільки під землею: мамути. Запитайте будь-якого тубільця. Він ніколи не бачив їх під небом, але в Підземному Світі — авжеж: там живуть мамути. Їх не зустрінеш у тайзі, коли вони бігають між деревами, по трав’янистих рівнинах. Їх можна тільки в і д к о п а т и. Розумієте? Мамут, отож, — це підземна тварина, вона пасеться під землею, під землею мандрує великими стадами, і чутно ці їхні мандрівки, коли ґрунт трясеться і довгий, низький рик долинає з-під каміння. Дехто каже, що власне тварини Середнього Світу — ведмеді, північні олені, щуки — після смерти, після переходу в Долішній Світ, стають мамутами. Інші знову ж оповідають цілі леґенди про вигнання туди мамутів людьми на спілку з богами. Особливо шамани — вони то вже бачать самі тільки чудеса: від наших асимільованих тунґусів я чув, що, подумайте лише, мамут — це «риба з рогами».

… А люті виморожуються з-під землі, з мерзлоти. Перші ґляціометричні мапи було укладено ще до пожежі Іркутська, на зорі крижлізного промислу. Адже ми тепер також отримуємо майже винятково копії з Атласів Криги Сибирьхожета, хоча й жорстко цензуровані, Побєдоносцев дає кошти університетам й інститутам, а тут — ось, Географічне Товариство — це практично філія Сибирьхожета. Адже найважливіше те, щоб уміти передбачити переміщення лютих, знати оті підземні русла перетікання Криги. Бо ж існують виразні закономірності, в містах і поза містами, але тут ми найкраще можемо за ними спостерігати; існують геологічні протяжності, якісь термопроводи в мерзлоті, якими виморожуються люті, щоб тут або там вигулькнути на поверхню, — найчастіше власне неподалік від такого підземного шляху. Спілки, що добувають крижлізо, й крижлізоварні товариства віддали б маєтки за повну й до йоти акуратну ґляціометричну мапу Сибіру.

— Карту Ґроховського.

— Еге ж. А поки що над цим сушать голови професори, ворожбити, шарлатани, хто лише може похвалитися тим, що його прогноз збувся. Наші місцеві хладопромышленники не конче походять із найосвіченіших середовищ, як ви вже, мабуть, мали нагоду з’ясувати. Вистачило одного-двох шаманів, котрі під звуки бубна й у священному диму качаються по землі, щоб переконати їх у якихось прибуткових методах.

— Збуваються? Їхні пророцтва. Шаманів.

Він знизав плечима.

— Іноді так, іноді ні. Вони бувають корисними, не заперечую, я сам користуюся їхніми послугами. Фактом є те, що частіше зустрінеш лютого в тих місцях, де викопано свіжих мамутів. Ну, але саме тому їх там викопано, що добре збереглися у потужній мерзлоті, в кризі, а люті — це рухома крига. Шамани кажуть, що в трансі полишає їх дух і входить безпосередньо в Долішній Світ, де вони бачать мандрівки мамутів, — і тому шамани знають рухи лютих. Зрештою, спитайте тунґуса або якута — скажуть навпаки, аби наперекір бурятові. Мусите остерігатися, коли між ними обертаєтеся, щоби ненароком якоїсь нової-старої суперечки не порушити знову. Чи вам не пояснили цих речей? Якщо ви йдете з бурятами, зважуйте кожне слово про лютих і Кригу. «Малугун», «Малюсу» — це «Крига» бурятською. Ми маємо тут між дикунами богословську війну, лише подумайте, розкол такий на рівні юрти й п’яної тундри. Ще в тисячу вісімсот п’ятдесят першому понад тридцять тисяч узятих із бурятів чоловіків було перетворено на козаків: вірою і правдою служили вони, й далі служать, це корисний народ. Ну, але як на них не дивитися, все ж — нецивілізовані дикуни, иноплемённые язичники. «Бурят» — це монгольською «зрадник». А чому вони працюють на Сибирьхожет? Різниця полягає, як я казав, у їхніх віруваннях.

— Дух править матерією.

— І так буває, доводилося чувати, хоча я й не ходжу на спіритичні сеанси. Отож буряти вбачають у лютих прибульців із Горішнього Світу: те, що в тисяча дев’ятсот восьмому прилетіло, прилетіло з неба. Але тунґуси та якути кажуть навпаки: люті — це діти Підземного Світу. По-перше, що чортівня ударила на півночі, а північ якось мішається у їхніх головах із Долішнім Світом, може тому, що там найхолодніше. По-друге, вони ж виморожуються з-під землі. Діти вічної мерзлоти. Абааси, тобто духи Долішнього Світу, підземні тіні, що випасають там потворні стада на залізних луках… Що?

— Нічого. Хороша цигара.

— Така їхня віра, Вєнєдікте Філіповічу. Так само, як мартинівці виглядають з-поміж лютих крижаного Антихриста, чи що вони там у кінцевому підсумку чекають, — так якути бояться пришестя найголовнішого лютого-абааса, на ймення Арсан Дуолай, Черево Землі, Підземний Дракон. Колись вони вигнали усіх абаасів із Середнього Світу, а тепер бачать, що ті повернулися. Ну, а що чинять у цій ситуації буряти? Замість того, щоб допомогти знову їх прогнати, служать Сибирьхожету, який тільки жирує на лютих. Цим зумовлена духовна війна між бурятами та якутами й тунґусами. Побєдоносцев шаленів, руками й ногами впирався, але врешті-решт мусив погодитися, і поставили скрізь навколо ці щогли з трупами. Це, бачте, загата проти душ вражих шаманів, які нападають на бурятів, і духів абаасів.

— Ви справді…

— Але ж! Не в тому, прецінь, річ! Та доки їх не встановили, бурятські шамани взагалі не бажали зазирати на Шляхи Мамутів, і підприємці з крижлізної галузі не давали Побєдоносцеву спокою, буцімто вони щодня втрачають через це мільйони, програють через недобросовісну конкуренцію, і далі в тому ж дусі, допоки той скорився. Ну й бачите.

— Але до мого батька…

— Отож, власне! Немає іншого методу знайти його, як іти Шляхами Мамутів. Але що б мені дали навіть мапи Ґроховського, якби я не знав, якими Шляхами ходить Філіп Ґерославський, які його звичаї? Бо якщо навіть порахувати найвідвідуваніші Шляхи, оці відзначені потрійною лінією, — то це десятки тисяч вёрст!

— Ці звіти…

— Ви бачите дату останнього. Полковник жандармерії Ґайст, він керівник охранки в Іркутську, відсилає нас до поліції. Начальник поліції, у свою чергу, — до охранки. Ми навіть думали, чи не найняти якихось місцевих шукачів, північних, тунґуських. Але потім приїхав зі своєю історією інженер Ді П’єтро, й ми це покинули. Тут особливий випадок: не йдеться про накреслення Шляхів як таких, лютий — це лютий, не відрізниш, зморозяться разом, розморозяться на два, три, чотири — як їх відрізниш? Всё равно. А Батько Мороз один, окремий, особливий. То що нам залишається? Мапа, й ота збірка відомостей і координат. Ви математик, чи не так? Так. Тож і буде до вас найперше прохання, та й завдання ваше найперше очевидне, якщо хочете взагалі з батьком побачитися: візьміть ці цифри й вирахуйте нам Шляхи Мамутів. Ну ж бо. Подумайте, що це рівняння, яке ви мусите розв’язати, бо таки мусите розв’язати, ці цифри й Шляхи Мамутів, це рівняння зимне — вашого батька. Вирахуйте.

Він тицьнув у руки стос паперів. Поглянулося на них мабуть із міною, яка не свідчила про найвищу інтеліґентність, ба більше, свідчила радше про хворобливе недоумство, бо худий службовець заклопотано повернувся до шафи й вийняв хутко з-за порцеляни карафку з водою, і розглядався довкола за склянкою.

Бгалося бумаги в спітнілих руках. «Шість на вісім, у крижаному поході, по землі, деревах і бурульках». Адже навіть якщо вже гадалося, що він утік від ордеру на арешт кудись у сибірські нетрі, й доведеться його розшукати без відома Міністерства Зими, — то не припускалося, що самé Міністерство залишається у цій справі безпорадним. «А коли поговорите, то й це вже буде гаразд». Коли ми втрачаємо віру в могутність інституції, то що залишається? Дійсно, тільки шамани.

— Тож як сильно він замерз?

— Прошу? — Шембух присів у кутку біля шафи, знайшов бляшане горня, відкинув, знайшов порцелянове.

— Йому міряли температуру. У цьому донесенні…

— Ах! Я не знаю, це не так досліджується.

— Навіть зробили три виміри.

— Три термометри-пращі — бо силу лютого вимірюють не температурою його криги, бо вона в кожного завжди однакова, й не температурою, заміряною на однаковій відстані від нього, бо вона залежить від різниці з огляду на теплоту середовища, яка тут одна, там інша, а отам — ще інша. Натомість вимірюється ґрадієнт температури, розрахований з приросту за три, шість і дев’ять аршинов від лютого, найкраще по лінії його маршу від фронту. Може бути в чарці?

— Але мій батько не лютий!

— Але вони цього не знали.

Грюкнули від гучного поштовху двері, в кімнату влетів подібний на бульдоґа якийсь старий, у розстебнутому під шиєю мундирі вищого чиновника. Побачивши блондина з карафкою у руці, він узявся під широкі боки.

— То це отак! — сапнув він. — То ви отаке вчиняєте, як тільки я на вас не дивлюся! Ви думаєте, я вам цього не зарахую? Зачекайте-но тільки!

— Та зараховуйте, що вам заманеться. Господин Ґерославський…

— Чия це справа? Чия це відповідальність, га?!

Худий знизав плечима.

Переводилося погляд від одного до іншого. Що більше бульдоґ надимався, напружувався і розбухав од гніву, то більше чорнозубий блондин заспокоювався, ущухав і наче втрачав інтерес до усієї події: врешті, дивно здригнувшись, він відставив карафку й повернувся спиною, дивлячись у вікно на небобарвні куполи собору.

— Підете зі мною, — скомандував старший чиновник. — Ну, беріть речі. Уповноважений комісар Шембух Іван Драґутіновіч. Чому ви не прибули, як вам було наказано?

— Я чекав у секретаріаті, я думав…

— Так довго?

Сховалося папери під кожух. Шембух — справжній Шембух — повів назад, через секретаріат, присінок і сам секретаріат, у своє бюро. Тут вікна також виходили на монументальну церкву. Над двома робочими столами із рівно укладеними документами схилився огрядний татарин. Шембух прогнав його жестом. Вказав мені на призначене для прохачів крісло. Сілося. Ставши за столом, він енерґійним ривком відкрив товсту канцелярську папку й схрестив руки на грудях.

— Десята двадцять вісім, — сказав він, глянувши на напільний годинник. — Я втратив через вас добрячих чверть години, перш ніж узагалі побачив вас, а ще раніше я втратив цілі тижні.

— Я хворів.

— То приходиться і подається документ, що засвідчує хворобу! — заревів Шембух через стіл.

— Але ж Зимна Залізниця стоїть, тож…

— А що вас обходить та чи та залізниця? Ваш собачий обов’язок прийти, доповісти, чекати на наказ!

— Я не…

— Ви не покинете Іркутська без дозволу. Покажіть пашпорт. Ну, вже, давайте! — Він розгорнув картку, поглянув, пирхнув і кинув документ у шухляду, замкнувши її коліном: гахнуло, як із гармати, каламарі підскочили на стільниці, а перо упало на підлогу. — Міхаїл випише вам тимчасовий вид на жительство. Й будете тут реґулярно відзначатися і чекати наказу? Зрозуміли?!

— Так.

— Де ви — ага, у земляка на Цветистой. Ну там і сидіть. Добре. — Він упав у крісло. — Голова мені тріщить. — Він узяв кришталеву посудину із темною рідиною і капнув собі на вивалений на підборіддя язик кілька крапель. — Ух! — увесь затрясся. — Добре. Тепер кажіть. Що ви знаєте про Філіпа Філіповіча? Де він волочиться? Що ви знаєте про його мартинівців?

— Нічого. Вибачте, але чи Ваше Благородие могли б мені сказати, навіщо я взагалі потрібен? У Варшаві мені сказали, що я маю з ним поговорити, з батьком, тобто; але якщо тепер ви кажете мені, що я повинен чекати, й навіть не відомо доки, а я ж… — змовкалося поволі, врешті замовкнувши цілком; адже Шембух не уривав і не реаґував узагалі, тільки сидів за столом із міною бульдоґа, зі складеними пласко перед собою лапами й розлюченим поглядом, націленим просто на стілець прохача. Блруммм, блруммм, дрижали шиби. Стислося руками коліна.

— Ідіот! — вереснув Шембух раптом без жодного попередження, не змінюючи пози, просто пику роздерши так, що підгорля затряслося йому, наче бородавка в індика. — Дурень останній, певно! Що! Як смієте! Нахабний гівноїд! Пошел вон! Виблядок! Ще жартує тут! Геть! Геть! — При цьому він запльовувався чорною слиною, а тьмідина набухала в нього під шкірою мозаїчними плямками темнішої крови.

Поволі підвелося, притискаючи до грудей кожух, обгорнутий довкола ціпка, й руки з паперами.

— Гроші я повернув, — сказалося, переводячи дихання після кожного слова. — Арештуйте мене, якщо хочете. Першим же експресом я повертаюся до Європи. Прощавайте.

Розвернулося і вийшлося з кабінету комісара Шембухa й, переступивши поріг, одразу ж подумалося, що, звичайно ж, не повернеться до Царства — слід залишитися, рятувати батька. Важко сілося на лаву перед столом секретаря. Не виїдеться, а тим більше експресом: без пашпорта навіть не купиться квитка. Застряглося у цьому Іркутську. Підібгати хвоста, вповзти туди назад, вибачатися перед Шембухом? Гаряча мокрота Сорому вже піднялася до горла, вище, затопила уста, вище, витікає тепер з-під затиснутих повік. Навіть дудніння бубнів глашатаев не чутно, тільки пульсацію крови.

— … занадто довго.

— Прошу? — розплющилося очі.

Татарин нахилився конфіденційно над стільницею, світіні сплинули йому на груди білої сорочки.

— Ви не бійтеся, — лагідно прошепотів чоловік, — нічого він вам не може зробити, Шульц уже про все знає, відмовився відвідати Побєдоносцева, послав козаків, тепер мусить вести переговори.

— Що? З ким?

Товстун тоненько хихикнув.

— З лютими.

Із кабінету комісара долинув наступний галас, і секретар знову зіщулився над паперами. Заговорилося до нього ще й ще раз, але він уже нічого не сказав, тільки підсунув, делікатно притиснувши до нього перед тим велику печать, тримісячний документ на Іркутське генерал-губернаторство. Татарин не підніс очей. Сховалося цей документ разом із документами худого службовця, пробурмотілося щось на знак подяки й вийшлося, не озираючись назад.

Так закінчилися перші відвідини в іркутському представництві Міністерства Зими.

Повернувшись додому, сілося над мапами Мамутових Шляхів і копіями міністерських звітів. Діти поїхали з пані Галіною на ковзанку під Звёздочку на Іркуті, панна Марта спала після нічної міґрені, а стара Веліцька сиділа внизу на кухні. Камердинер приніс каву з молоком і холодні штройзелі з минулого вечора. Із тістечками й кавою, за важким дубовим, щойно навоскованим столом, у білому світлі, яке сочилося крізь мороскляну шибу, до половини заліплену снігом, — ступилося на Шляхи Мамутів.

Найголовніша мапа, опечатана як затверджений для внутрішнього огляду передрук із Ґляціометричного Атласу Сибирьхожета («Карта Льда 1923»), включала в себе все Іркутське генерал-губернаторство, землі до Льодового океану на півночі, до китайського кордону на півдні й частину Амурського генерал-губернаторства на сході. Місце удару Криги над Підкам’яною Тунґускою означене п’ятикутною зіркою. Мапа була описана потрійною леґендою: по-перше, йшлося про самі Шляхи Мамутів; по-друге, про геокріологічні фронти; по-третє, про виявлені родовища корисних копалин-студіней.

… Шляхи Мамутів перетинали Азію мережею підповерхневих жил, в проляганні яких, попри придивляння до мапи здалеку й зблизька, й крізь лупу, не вдалося виявити жодних істотних реґулярностей. Можливо, геологам легше зауважити в цьому лад, можливо, тут існують залежності зі скельними формаціями, типом підложжя, історією земної кори. Були терени, розлогі на сотні миль уздовж й упоперек, які не перетинав жодний Шлях; і були такі, — як власне Прибайкальський Край, — де гущину товстіших і тонших ліній годі було відчитати без збільшувального скла. Подекуди Шляхи пролягали рівнобіжно одні одним, подекуди — перетиналися, наче вулиці в місті; саме цим вони були несхожі на річки. Втім, дещо таки зауважилося. Не існувало жодного центру цієї мережі; з певністю не було в її структурі виділене місце удару Криги, розташоване серед великих білих плям. Не завжди, але дуже часто Шляхи Мамутів пролягали згідно з потоками прилеглих річок. Жоден Шлях не пролягав під Байкалом.

… Тут, однак, одразу ж подумалося: мапа проте не показує дійсности такою, якою вона є, лише зображує людські знання про неї, — тож ж як люди могли б виміряти рухи лютих під льодом? Очевидно, що озеро становить білу пляму. Так само, як і великі пустелі й лісові масиви Центрально-Сибірської височини, — ніхто не бачить, як часто люті там виморожуються, і чи виморожуються взагалі; виплюнуту землею падлину мамутів там поїдають хижаки й стервоїдні, перш ніж на неї натрапить тунґус, якут чи інший мисливець. Чи перетинаються Шляхи, чи ні, цього також завдяки двомірній мапі не дізнаєшся: вона не показує третього виміру, глибини. Той самий принцип слід застосувати до міст. Іркутськ, Нижньоудінськ, Красноярськ, Кєжма, Усть-Кут, Якутськ, Чита, Благовєщенськ, Хабаровськ — усе під Кригою, усі потято Шляхами Мамутів. Але важко припустити, щоб люди століттями засновували свої поселення власне в місцях якихось таємничих геологічних явищ. Отож, чи люті сходяться до людських мурашників, позаяк тут пролягли Шляхи Мамутів, чи просто тому, що їм тут забажалося угніздитися? Як їх відрізнити — Шлях як шлях і шлях як лінію на мапі, укладеній людиною?

… Скажімо, марсіяни пана Велса спостерігають так за людськими мандрівками, зовсім не бачачи матеріальних основ людської цивілізації, не бачачи географічних формацій Землі. Чи не виснували б вони за якийсь час форму наших шляхів і ліній залізниці? Чи не відкрили б вони таким методом межі суходолу й морів, розташування гірських хребтів? Чи не відтворили б вони державних кордонів? Але як вони могли б відрізнити політичний кордон від фізичного? Перший і другий стримують міґрацію Homo sapiens. Можливо, люті пересуваються Шляхами Мамутів тільки тоді, коли їм так зручно; проте коли вони прагнуть до мети, куди не провадить жоден Шлях, то просто сходять із них. А картографи Сибирьхожета й Міністерства Зими скрупульозно поєднують на своїх мапах точки занотованих виморожень, відповідно до їх часу, частоти й потужности, виміряної трьома термометрами, й кожна така лінія є для них водночас Шляхом Мамутів, хоча жодного слонячого трухла біля неї ніхто ніколи не знаходив.

… Але ось уже зробилося сміливе припущення: що люті мислять, що вони обирають собі цілі, що вони мають свідомість, що вони є чимось більшим, ніж проявами безглуздої стихії нелюдського Морозу, які підносяться над поверхнею Землі, як хвилі підносяться на збуреній воді.

… Геокріологічні фронти визначали поступ мерзлоти. То була своєрідна метеорологія скельної породи. Іркутськ, для прикладу, містився між ізотермами 1909 і 1910 років. Чому не визначали радше геотермічних фронтів? Чи не вдалося б відшукати Шляхи Мамутів власне завдяки вимірюванню температури мерзлоти? Знайшлося чистий аркуш і записалося це запитання під числом 1. А під числом 2: якщо мерзлота приростає разом із поширенням Криги (мерзлота вочевидь є одним із аспектів Криги), то чи на поглинутих нею територіях постають нові Шляхи Мамутів? Адже «Карта Льда 1923» показувала Шляхи й поза лінією 1908 року. Проблема в тому, що найстарші ізотерми, іще до створення Сибирьхожета й до початку оплачуваних ним дослідницьких експедицій геокріологів, накреслено тоненькою пунктирною лінією: просто бракувало надійних даних для визначення тодішніх меж вічної мерзлоти. Було відомо, які міста стояли тоді на мерзлоті, а які ні; й власне нічого більше. Натомість між найновішими ізотермами картограф Сибирьхожета наважився запропонувати низками крапок лише кілька гіпотетичних Шляхів. У леґенді мапи вручну було дописано посилання на меморіал професора Герца. Погорталося документи. Отож, професор Герц висунув гіпотезу, що в доісторичні часи Сибір й Азія загалом не раз зазнавали «припливів» і «відпливів» мерзлоти: буцімто бували часи, коли увесь континент сковував підземний мороз. Висновок очевидний: Шляхи Мамутів уже колись там існували — тепер вони просто в і д к р и в а ю т ь с я.

… Кожне зазначене на мапі родовище крижліза чи інших корисних копалин-студіней мало законного власника, власника виключних прав на його експлуатацію. (Значит, занотовано винятково ті, про які вже писали в газетах). Окремі мапки було присвячено вугільному басейнові Анґари, на північ від Іркутська, копальням лосняків на захід від Байкалу, великому басейну крижлізних руд на північний захід від Усть-Кута й золотоносним ділянкам Лензолота на Становому нагір’ї, угорі й у пониззі річки Вітім. Неподалік Бодайбо було розташовано єдину копальню пухзолота, найкоштовнішого в світі дорогоцінного металу: золота, остудженого до густини збитої сметани, й з питомою вагою іркутської імли.

… Тимчасових кар’єрів і сорочиськ на мапах не зазначали, хоча саме з них походив майже увесь тунґетит і більшість «природних» руд студіней. Проте цих місць було занадто багато, й подібні мапи залишалися актуальними не довше ніж один сезон. А більшість гірничодобувних спілок і сорочих товариств, звісно, узагалі не публікували цих даних. Тож украй складно оцінити кореляцію перебігу Мамутових Шляхів із розташуванням родовищ крижліза. Адже, врешті-решт, люті не сідали «спеціально» на копалини. Й увесь задум студниць Зимного Ніколаєвська був заснований на потребі штучного, промислового остудження «теплих» руд. Проте Сибирьхожетo реґулярно розсилало Сибіром загони геологів, щоб ті вишукували поклади «природного» крижліза. Околиці кожного бурульника ретельно обстежували; на місці довготривалих гнізд лютих бурили отвори й висаджували мерзлоту динамітом.

… Описи трьох із семи занотованих у документах Міністерства Зими зустрічей із Батьком Морозом походять зі звітів про саме такі геологічні експедиції. Посортувавши папери, уклалося ці витяги за датами й записалося під числом 3 усі координати:

61°57’N 101°16’E — 17 червня 1919

61°55’N 99°07’E — 8 лютого 1921

54°41’N 102°50’E — 17–18 жовтня 1921

60°39’N 100°33’E — 4–7 січня 1922

67°32’N 109°22’E — 28 березня 1922

61°57’N 101°16’E — 3 грудня 1923

56°44’N 110°11’E — 17, 19 квітня 1924

… Потягнувши олівцем по мапі так, як водив би по ній брудним пальцем службовець Зими, вималювалася форма, подібна до карячкуватої літери К, з однією нижньою відногою, спертою понад Окою і понад лінією Транссибірської залізниці, другою нижньою відногою — встромленою у Станове нагір’я над північним краєчком Байкалу, й верхньою відногою, що сягала багатого на алмази Вілюя. Причому між розкритими на схід раменами літери, неподалік від точки перетину, було розташоване місце Зустрічі, епіцентр Криги понад Підкам’яною Тунґускою. Насправді чотири зустрічі з Батьком Морозом — перша, друга, четверта й шоста — трапилися не далі, ніж за 250 вёрст на захід від епіцентру. То був невеликий, площею у кількадесят вёрст терен, розташований за 200 вёрст на північ і на захід від Кєжми, на захід від факторії Ванавара.

… Свідомість, яка не відрізняє передумов від імплікації, хутко виснує з цього, що саме там Батько Мороз буває найчастіше. Насправді залежність зворотна: околиці місця Зустрічі — не найближчі йому терени, однак настільки, наскільки людина може ввійти у Зиму, їх винятково часто відвідують різні наукові експедиції, промислові геологи й сороки, котрі збирають тунґетит, отож там простіше будь-що зауважити.

… Зазвичай їхні описи обмежувалися короткими нотатками в щоденниках подорожей. Того й того дня, у місці тому й тому, побачили ми кригу, яку спершу узяли за фраґмент лютого, що виморожувався з землі, а потім зауважили людину. Двійко мисливців засвідчили в представництві Зими, що от «крижана людина, побачивши їх, зробила неприязний рух». Геологи Гірничодобувної спілки Мюллера й синів, заснувши увечері біля гасового вогнища, зауважили на світанку, що «присіла між ними ґляціальна постать», яка «схилилася над вогнем, наче прагнучи розтопитися, із простягнутими до нього руками й бурульками». Росіянин, одружений з жінкою-юкаґіркою, поспішав замерзлим Вілюєм із хворою дитиною до лами-знахаря; вони тоді пройшли повз «чоловіка в кризі, який простував по коліна в замороженій річці».

… Найбільше уваги в Міністерстві Зими приділили повідомленню інженера Ді П’єтро, який зустрів Батька Мороза на Становому нагір’ї у квітні цього року. 17 квітня, прямуючи із табору експедиції до визначеної точки вимірювань, він ішов глибокою ущелиною між горами під звисом високого урвища. Й тоді він зауважив у сутінках рукою і ногою зануреного глибоко в крижану кірку, що стікала по стіні урвища, «замороженого чоловіка під великими бурульками». Керуючись науковою цікавістю, він хотів підійти до нього й придивитися зблизька, проте одразу ж — пише він — «такий холод відчув, що змушений був відступитися». Оскільки він був навчений мати справу з лютими, то вийняв термометр і повертів ним на віддалі дев’яти й шести аршинов; на три він уже не підійшов. Що ж привабило його увагу, й чому він не подумав, що це просто ще один нещасний, замерзлий у льодах Сибіру? А те, що той чоловік був оголений, стояв, а не лежав, а до того ж мав розплющені очі, які «здавалося, поглядають на мене крізь лід і фірн цілком притомно, хоча й нерухомо». Через півтора дня, повертаючись із вимірювань тією самою ущелиною, він не зауважив там Батька Мороза. Проте, вийшовши вище, Ді П’єтро побачив відблиск льоду на вершині провалля й вийняв далекогляд. «Муж той крижаний, — пише він, — виринув уже по груди зі скелі за звисом, руками вчепившись у величезні бурульки». З цього інженер Ді П’єтро дійшов висновку, що «Батько Мороз способом лютих мандрує Шляхами Мамутів».

… Оце й уся конкретика. Більшість повідомлень про Батька Мороза походило, однак, із чуток, леґенд і розповідей мартинівців; і ці чутки ширилися спершу між сектантами, а потім — між робітниками-зимовиками, й урешті їх можна було почути по шинках, притулках і біля вогнищ у тайзі, разом із іншими сибірськими казками. Що він увійшов і вийшов з бурульника. Що «об’їздив лютих». Що «говорить усіма мовами морозу». Що харчується снігом і бурульками. Що ґляції його усиновили. Що він перший апостол Антихриста Криги. Що отримав у нагороду «життя вічне в кризі», оскільки «те, що в тунґетитову мерзлоту раз занурилося, ніколи не умре й не зогниє». Кружляли десятки казок — оповіді, розказані знайомим знайомих знайомого — про заблукалих мисливців і сорок, яким Батько Мороз урятував життя в обмін на те, що вони склали якусь не надто зрозумілу «присягу Кризі». Дехто із зимовиків клявся, що власне від Батюшки Мороза отримали дар виняткової стійкости до холоду. Що стосується звинувачень, на підставі яких було видано ордер на арешт Філіпа Ґерославського, то вони походили ще з 1918 року, коли батько після помилування і справді зв’язався з якимись мартинівськими рухами, щоправда, — тоді леґальними; жив іще в ті часи сам Мартин, буцімто він і зустрічався з батьком. Його пов’язували з кількома крижаними убивствами й двома масовими самозамороженнями влітку 1919 року. Бракувало прямих доказів (усі потенційні свідки увійшли в Кригу), проте були переконливі непрямі свідчення, у тому числі зізнання жандарма, який розмовляв із батьком в одному з отих сіл за два дні перед самозамороженням; додано було також копію заяви зимовика чеського походження, який стверджував, що Філіп Ґерославський зізнався йому, що повів людей на обидва ті замороження, і навіть хвалився цим, як «заслугою перед лютими». Й насамкінець, о жах, було підшито зізнання бурятського шамана, якогось Юріґу Кута. Він урочисто заявив, що бачив ці акти добровільних і невільних заморожень очима своєї душі, яка мандрувала тоді Шляхами Мамутів, і там узріла людей, котрі сходили в Підземний Світ, і яких підганяв чоловік, що виглядав точнісінько так, як показаний йому на фото європеєць. Боже мій, яке невігластво!

… Число 4. Швидко полічилося відстані на «Карте Льда» й час спостережень, ділячи вёрсты на дні й години. Місця четвертої і п’ятої зустрічі були віддалені одне від одного на понад 700 вёрст; батько подолав їх за 80 днів. Це давало мінімальну швидкість у 390 метрів на годину, що в кілька разів вище, ніж швидкість лютих, підрахована для Шляхів Мамутів, а що вже казати про пересування поверхнею ґрунту. Й що це доводило? Що батько не є лютим?.. Ха!

Стоячи обличчям до білобарвного краєвиду за вікном, закурилося цигарку. На що сподівався блондин-чорнозуб, передаючи всі ці документи? Навіть якщо вирахується час і місце для зустрічі з батьком, то однак його ж не зрадиться зі щирої вдячности жодному чиновнику. Ба, а чи тут узагалі є матеріал для розрахунків? Чи можна розрахувати поведінку людини, й завдяки цим підрахункам передбачити її пересування, немов ідеться про заведений механізм? У кращому разі можна говорити про ймовірність: якщо його чотири рази бачили на берегах Підкам’яної Тунґуски, то слід туди їхати й чекати його появи.

Але з іншого боку — погляньмо бодай на мапу пересування пана Войслава Веліцького (якби хтось уклав її із подібних уламків знань). Дім, робота, робота, робота, дім, і знову; й так воно є певно з кожною людиною. Ми творимо схеми, життя замерзає у реґулярному, наче зірка паморозі, візерунку, і хто ж може щиро сказати про себе, що він н е п е р е д б а ч у в а н и й?

Не усвідомлюючи цього, не бачачи цього і не відчуваючи, ми все-таки рухаємося у відповідності з підземними Шляхами Мамутів — у щоденному циклі, щотижневому, річному, а передусім — на шкалі життя, тобто від народження до смерти. Згодом настає картографування Історії, і рисують на підставі наших учинків, слів і мандрів мапи отих Шляхів. Таємні мережі потоків Підземного Світу не визначають вибору людини, але ваблять її до найлегших шляхів, котрими найчастіше й простують. Ходив до школи, оженився, працював, наплодив дітей, помер. Може, боровся. Може, статки накопичив. Може, світу побачив. Може, злочин учинив. (Уже лінії поодинокі, уривчасті). Що б там не було, залишаються тільки окремі спостереження, пам’ять про факти, розкидані в часі й просторі: дата весілля, день винесення вироку, невиразні світлини з родинного дому, під деревами, перед церквою, розмиті спогади про уламки сцен останніх років, — що ще можна записати міжлюдською мовою. І якщо протягти між цими підвішеними в неіснуючому минулому точками траєкторію життя, то яка форма постане? Яка підповерхнева структура виявиться?

Пан Войслав повернувся з роботи далеко після смеркання. Оповілося йому чимдуж про клопоти з міністерством. Він послав із люб’язним проханням до адвоката Кузмєнцева. Ледве зачинилися за камердинером двері кабінету Веліцького (для пана — бренді, для нового гостя — келишок сливовиці), старий Кузмєнцев узявся до діла.

— Шембух, так? — Він погладив свою бороду. — Шембух — людина Крущова, Крущов — заморозницька опозиція Раппацькому.

— Отож, це заморозники мене сюди спровадили?

— Ні. Наказ надійшов від Ормути.

— Ормута — сонный раб, ви самі сказали.

— Тоді він ще жив наяву. Потерпіть, юначе, я пояснюю політичну анатомію. Чиєю людиною був Ормута? Ормута був людиною генерал-губернатора Шульца-Зимового.

— Вони разом полювали на зубрів, — пробурмотів пан Войслав, ковтнувши алкоголь.

Видихнулося повітря з легенів.

— То ось чому Шембух велів мені чекати! Ормута — сомнамбула, й він тепер не знає, що зі мною вчинити! Ані що вчинити з моїм батьком. Що це узагалі за суміш функцій у представництві — наче на два Міністерства розділилися, одні діють проти інших. Мало горлянок один одному не перегризли в мене на очах. Що то за чиновники, Боже милий!

Кузмєнцев добродушно зареготав, розігрітий сливовицею; красиві рум’янці засяяли над його сивою бородою.

Чиновники, так? Але тут Азія, тут Сибір, тут Крига! Що ви збагнули з усього вашого візиту? Посади чиновников, Вєнєдікте Філіповічу, як і посади придворних сановників, здебільшого вже спадкові. Тобто, вони не переходять одразу за лініями кревної споріднености, однак, набагато важче отримати їх людині ззовні: ті, хто їх роздають, самі надто залежні від чиновников. Так? А хто раз умостився у кріслі чиновника, той до кінця життя має уже запевнені успіх і добробут; ну, хіба що виявиться винятковим йолопом, або раптом диявол йому під шкіру влізе, проте на це вже немає ради.

— Ви говорите про корупцію, Модесте Павловічу, про взятки за незаконні привілеї.

— Але ж ні! Це може в англійців так буває, — але погляньте на це як росіянин. Які рішення ухвалює чиновник, який вибір засвідчує від імені держави й Государя Императора своїм пером і печаткою? Набагато частіше йому доводиться обирати між можливостями, кожна з яких однаково слушна й логічна: яку б він не обрав, вона залишиться у рамках закону. Він не мусить його порушувати, а тому все залежить від його бажань й уподобань. Так? І бенефіціари цих ухвал чудово про це знають: він міг би комусь іншому дарувати благо, а дарував нам. Чи йому це забудуть? Не забудуть — інші чиновники не були б до них настільки прихильні. Тож через багато років, коли чиновник полишає посаду… Або ще за його урядування, але не йому, а його родичам, приятелям, кревним… Абсолютно леґально: посаду, контракт, торговельні знайомства, спільні інвестиції… Як не сам бенефіціар, то хтось, хто зобов’язаний йому послугою. А це накопичується, примножується саме собою, з покоління у покоління, бо, як уже було сказано, посади й державні функції здебільшого успадковують, чи не так? Отож ми маємо цілі роди чиновников, невелику імперію нагромаджуваного століття і більше багатства, знайомств, привілеїв, а часто й свояцьких мереж, бо вони одружуються між собою. Ніхто не має жодного інтересу руйнувати ці угруповання, оскільки кожен, будучи їхньою частиною, отримує завдяки цьому більше користи, а людина, яка ззовні в цей уклад б’є, з таким самим успіхом могла би голим чолом товкти об мармур.

— То чому триває ота війна всередині іркутського представництва Зими?

— Бо, бачите, тут, у Краї Лютих, складніше…

— Ах! Ті вибори однаково-логічні й однаково-слушні…

— Так. Видно, що…

— Конче.

Чиновники

— Марніють.

— Замерзають.

Глистюки Літа, гнильні паразити світу, розтопленого між істинним і хибним. Яка робота їм залишається у світі, цілковито залитому тьмідиною, замкненому в Кризі? Стільки влади чиновничей, скільки логіки Котарбінського.

— Усі чиновники в душі розтальники, — сказалося тихо.

— Ну, розтальники, може й ні, але слушно, вони не палають любов’ю до Зими. — Відставивши порожню склянку, Кузмєнцев потягнувся за табакеркою, набрав табаки на довгий ніготь, втягнув у волохату ніздрю, потер ніс. — І тут виявляється перша причина сум’яття. Міністерство Зими створене для опанування Криги, чи не так? Для того, щоб організувати життя у Зимі. На чолі його поставили Пєтра Раппацького, столипінського демократа, якого тепер вважають розтальником, бо він виступав за Конституцію. У свою чергу, Сибирьхожетo було створено, щоб отримувати прибуток від Криги, чи не так? Для Побєдоносцева, що більше лютих сидить на родовищах, то більший дохід. І доки жодна зі сторін не має реального впливу на Кригу, подібні суперечності ні в чому не перешкоджають, але я розпитав людей у канцелярії із канцелярії генерал-губернаторства, й що виявилося? Послухайте, це здебільшого мої домисли, бо, звичайно, мені не сказали цього відверто, але — саме так воно замерзло.

… Отож, у середині червня приходить із Особистої Його Імператорської Величности Канцелярії лист до генерал-губернатора Шульца-Зимового з розпорядженням підготувати приміщення, людей і ресурси, що дало б змогу для нової наукової праці в Іркутську над лютими: термін місячний, а в додатку — ретельні інструкції і вимоги. Шульц передає наказ Географічному Товариству й Імператорській Академії, але, звичайно ж, цікаво мені, що сам Император Всероссийский втручається у справи якогось науковця, коли інженерів тут много, самих лише наукових закладів докрижаної епохи в нашому місті півсотні. Тому Шульц пише своїм інформаторам при дворі. Ті йому відписують, що…

— Нікола Тесла з арсеналом Літа.

— Так. А тепер спробуйте відслідкувати міркування губернатора Шульца: ліворуч у нього Міністерство Зими, праворуч Сибирьхожетo, вгорі Імператор, який радше за все оголосив війну лютим. Протистояти побажанням Його Величности — не може! Так? Так. Але допустити знищення Криги й крах усієї промислової потужности Сибіру — теж йому не вільно. Я його знаю, це не та людина, котра буде сидіти, склавши руки, й дивитися, як золотоносне королівство знову перетворюється на забутий Богом, імператором і людьми край засланців і виселенців. Ну й він серед іншого вигадав наступний спосіб: домовитися з лютими.

Кузмєнцев потужно чхнув, уславив Господа і утер носа.

— Як порозумітися з лютим? Ніяк. Але ось губернатор знаходить на своєму столі ордер на арешт преступника еретического мартынового, польського засланця Філіпа Єрославського, Батька Мороза, який — написано чорним по білому — балакає з лютими. А де той Батько Мороз? Як до нього добратися?

… Зрозуміли?

Сілося випростано.

— Ви знаєте генерал-губернатора, Модесте Павловічу, правда ж? Від часу, як він сюди приїхав. Ви знаєте, як — яким він замерз. Скажіть, чи він людина чести?

Старий адвокат підняв бороду, подивився з-під важких повік.

— Так.

— Ви думаєте з ним домовитися, пане Бенедикте? — спитав Веліцький. — Бо якщо ви хочете зустрітися із ним за плечима чиновников Зими, то це не буде…

— Я не знаю, не це мене турбує.

— Що ж тоді?

— Доктор Тесла. Я зовсім про нього забув. Він мав уже дістатися до Іркутська. З машинами, з усім. Той секретар Шембухa згадував, що послав кудись козаків.

— Для охорони доктора?

— Але з того, що каже Модест Павловіч, ясно видно, що граф Шульц-Зимовий — заморозник чистої води, тобто чистої криги, навіть якщо не з сердечного переконання, то з політичного розрахунку. Адже ніщо б його більше не втішило, як лише те, щоб усе тут залишилося, як є, — заморожене. Я питаю, чи він людина чести — чи був би він здатний найняти аґента-вбивцю, щоб той усунув загрозу, перш ніж вона взагалі прибуде до міста?

Пан Войслав ударив себе в груди, аж задудніло.

— Що нібито отой терорист із бомбою.., ви це хочете сказати? — за дорученням Шульца потяг підірвав?

— Я дивлюся на обставини. Заморозники мали там свого аґента, який працював в охранці. Але він видав себе ще до від’їзду. Й негайно послано іншого аґента. А навіщо посилати іншого, якщо не тому, що вони вже дізналися про невдачу попереднього? Але хто про це міг довідатися? Хто має таких інформаторів в охранці? Й чи Шульц мусив сам наймати цього чоловіка? Прецінь йому вистачило б лише підсунути інформацію заморозникам. Чорт його знає, чи отой аґент узагалі мав зелене поняття, на кого працює. Але, зверніть увагу також на те, що атакували відкрито. І де? В Зимі, в межах іркутського генерал-губернаторства. Випадковість, збіг різних обставин? Проте, завдяки цьому він міг сподіватися на юрисдикцію свого довірителя: кинув бомбу, убив Теслу, знищив машини, а відтак спокійно здався б і шукав справедливости в графа Шульца.

Кузмєнцев похитав головою.

— Не такий він чоловік, не такий.

— Ваше слово, Модесте Павловічу, мороз правильный.

Доказ від характеру: Веліцький ручається за Кузмєнцева, який ручається за Шульца. Місяць тому висміялося б таку думку. Але сьогодні, тут — це міркування має силу математичного рівняння, C дорівнює B, B дорівнює A, ergo C дорівнює A: «Не така це людина».

— … слушно, бо Шульц неминуче боронить заморозницькі принципи й мусить, мусить сприяти Побєдоносцеву, так? Як жоден директор Сибирьхожета не може бути розтальником, так само губернатор Краю Лютих не може бажати танення Криги. Й тут, юначе, маємо другу причину сум’яття. — Кузмєнцев глибоко зітхнув, підносячи на бороді сиву хвилю. Зчепивши руки на камізельці на животі, він прибрав позу стурбованого мудреця. — Бо, припустимо, що ви через батька свого домовитеся з лютими про якесь перемир’я, якусь географічну угоду: до цього місця Крига, не далі; стільки Зими, стільки Літа; відтепер Відлига.

Відвелося погляд. ПЕТЕРБУРҐ – МОСКВА – КИЇВ – КРИМ…

— Скажімо, все піде за задумом генерал-губернатора, — продовжував адвокат Кузмєнцев. — Що тоді діється? Раз, Весна в Європі. Так? Два, о, але два — це велике питання, найбільше: чи тієї Весни розтане тільки земля й природа, — чи щось більше, згідно з думкою Бердяєва і йому подібних? Бо коли так, то одна кома, один наголос в отій вашій угоді з лютими — й падають монархії, спалахують революції, держави руйнуються на порох, і війни йдуть континентом, від Ґданська до Владивостока, від Кьоніґсберґа до Одеси, від Камчатки до Пекіна. Так? Так?

Прикрилося обличчя рукою.

— Убити Історію.

— Войслав Хрістофоровіч, пильнуйте його добре.

— Я звик захищати свої інвестиції, — розсміявся пан Войслав.

Глянулося на нього крізь пальці. Чому б це раптом він вирішив за потрібне нагадати про позичку в чотириста рублів?

— Тож, яка вам моя порада? — Кузмєнцев важко зітхнув. — Ви самі вже сказали, що вам слід зробити: виїхати звідси якомога хутчіше. Ви не маєте пашпорта, так, але це Сибір, тут люди непомнящие губляться у тайзі сотнями. Я не хочу знати про деталі, господин Веліцький вам напевно пояснить, що і як. І не до Привисленского Краю їдьте, бо там уже теж Зима; попливіть до Америки, може на Антиподи.

— Ні.

Кузмєнцев підняв угору кошлату брову.

Віднялося руку від обличчя.

— Я розморожу мого батька, це він утече.

Пан Веліцький притиснув кулак до грудей.

Старий адвокат був дуже незадоволений, навіть у дверях він іще хитав головою. — Ну й навіщо він мені це сказав, навіщо?..

Гадалося, що Войслав також матиме претензії. Але він тимчасом мовчки іншим переймався.

— У вас кружляє ота отрута підозріливости, — сказав він, завагавшись, у коридорі, вже повернувшись у напрямку спальні. — Вона у вас добряче вмерзла.

— Ви невдоволені, що я кинув тінь на губернатора?

— Ви його не знаєте, це здавалося логічним, я сам би, мабуть, так подумав. Але, — Войслав змахнув над головою, ловлячи слова, які тікали йому з язика, — але ви це вчинили так легко, так хутко, так природно…

— Що ви насправді намагаєтеся мені сказати?

Веліцький видихнув повітря крізь ніс.

— Ви підозрілива людина, пане Бенедикте. Ви не довіряєте людям, ви сподіваєтеся від людей самого лише зла, й від себе, певно, теж. — Він потер великанські долоні, покрутив діамантовий перстень на пальці. — Вам потрібен хтось, щоб захистити вас від цього зла.

Про старих і нових знайомих і незнайомих

— Це мені не подобається, — буркнув Чинґіз Щекєльніков й ухопився за баґнет. — Одягніть окуляри. Темно, як у сраці в Побєдоносцева.

В усіх вікнах, дверях і коминах будинку Фізичної обсерваторії Імператорської Академії Наук палали тьмічки. В середміській хмарі ночі тільки час од часу зблискували важкі світіні, заслоняючи інтенсивну темряву, коли між джерелами тьмітла проходили, пораючись у воротах і на подвір’ї Обсерваторії, робітники й вантажники, мабуть, цілий рій солдатов і заклопотані співробітники самої Обсерваторії. Далі, від вулиці й майдану, за межами досяжности тьмітла зібралося кілька ґав; зрештою, зупинялися майже всі перехожі, та й сани виразно гальмували. Перед головними воротами на широких полозах, обв’язані ганчірками й соломою, засипані снігом, лежали великі циліндри теслектричних флюменаторів. Між ними стояли козаки з азіатськими обличчями, закритими широкими мороскляними захисними окулярами, і з ґвинтівками в руках.

Побачене крізь мороскло тьмітло вже не так засліплювало. Пройшлося між санами й козаками, їхніми сірими невиразними силуетами. Безбарвні плями перетікали з тіні в тінь — одна з плям припала, схопила за руку, вигукнула здивовано й відступила.

Господин Ґерославський!

— Тихо, Стєпане, тихо.

Старий охранник провів через головний вхід нової будівлі Фізичної обсерваторії. Тут теж стояли козаки, які курили цигарки й жували махорку. Тьмітло сочилося ззовні й з-під бічних вікон, але всередині горіли яскраві електричні жарівки, й у цій постійній боротьбі світла із тьмітлом, наче в бовтанці молочно-смоляного супу, наступні фраґменти стін, підлоги, стелі, монументальних крижлізних колон і мамутячих меблів — то виринали, то потопали в сірості, в темряві, в мороку підземному.

Розстебнулося кожух, знялося шапку й окуляри. Подих завис у морозному повітрі. Кивнулося Стєпанові. Йому також уже тьмідина в печінках сиділа, не було жодної потреби говорити щось уголос: він похилив голову й побіг у морок.

Роззиралося по великій залі, тепер брудній і захаращеній. Під стелею висів усіяний барвистими блискітками глобус. Стіну високого передпокою Обсерваторії (перший поверх висотою у сім аршинов) вкривала гігантська фреска із зображенням літнього сибірського краєвиду, хвиль біло-зеленого лісу й неба, блакитного, наче перевернуте озеро.

Чинґіз Щекєльніков поглянув і гучно відхаркнув.

— Ненавиджу берези, особливо влітку. Вони такі білі — ніби птахи їх геть-чисто обісрали.

— Ви тут екстраординарний естет.

Пройтися вулицями Іркутська, й незвичному до культури Імперії європейцеві вуха зів’януть, такими бридкими й лихими словами насичена мова мешканців східної Росії: Щекєльніков не був у цьому відношенні винятком. Квадратний чолов’яга із квадратними ручищами й зламаним під прямим кутом носищем, що нависав над квадратною кісткою підборіддя, втиснутий у стару гимнастёрку під подвійним кожухом, повстяні пимы до колін, обтягнуті шкірою, — від культурної особи в нього було тільки те, що він гладко голився і не плював на килими. Коли пан Веліцький представив його як людину перевірену й метку, а до того ж хороброго серця, котра ще в перші алмазні експедиції для голландців ходила, одразу ж подумалося, що це якийсь кривавий харцизяка, який тому в Сибіру об’явився, що його з Великої Землі за діла огидні за Урал до кінця життя слушно вигнали. Але він був родовитим сибіряком, начебто народився у Желтугинской Республіці понад китайським Амуром. Злочини — чинив, не чинив, проте напевно успадкував злочинну кров. Панна Марта охоче поділилася історією Чинґіза. Отож, іще до шістдесятих-сімдесятих років минулого століття заселення Сибіру російською людністю відбувалося так повільно й неохоче, що адміністративні органи вдавалися до різних нелегальних способів задля цієї мети, зокрема, губернатор Муравйов-Амурський, відомий своїми ориґінальними ініціятивами, щоб підняти на кілька тисяч статистику «добровільного» заселення, вигадав таку методу: позбирав у східному Сибіру всіх повій і вуличних дівок, скреслив рівну кількість каторжників, звільнив їх від решти покарання, а відтак власноручно підібрані пари оженив і відправив «на поселення». Чинґіз Щекєльніков був нащадком одного з таких амурських подружжів. Важко сказати, чи в ньому перемогли гірші риси батька, чи матері. Він не представлявся отчеством. Не подавав руки. Не кланявся. Не кліпав (ця ящірчина інтенсивність погляду найбільше в ньому бентежила). Він носив великі, опуклі мороскляні окуляри в кістяній оправі й колупався довгим баґнетом під квадратними нігтями.

Пана Веліцького дуже стурбували листи, які почали приходити на Цветистую сімнадцять уже наступного дня після першого візиту до Міністерства Зими. Не всі вони були адресовані «Ґерославському Б. Ф.»; деякі надписано так: «Особисто в руки Синові Мороза, Паничеві Зими», або й гірше: «Йому». Заходили також якісь особи, абсолютно незнані панові Войславу, гупали в двері о дивній порі, чіплялися до слуг Веліцького. Хтось укинув крізь вікно камінь, загорнутий у папір із погрозами. Оголосилося у зв’язку з цим про переселення назад до «Дідькової Руки», щоб не наражати на небезпеку родину Веліцьких. Проте ні пан Войслав, ні, зрештою, пані Галіна навіть чути про це не хотіли.

Не було жодної можливости, щоби «гірничий удар» у представництві Міністерства Зими не набув гучного відлуння в усьому Місті Криги. Особливо, коли така істина уже для усіх замерзла: до Іркутська прибув син Батюшки Мороза. Цей камінь зруйнував також магічний захисний щит, який досі відокремлював володіння Веліцького від решти світу. Й раптом повернулися усі страхи, якими жилося в експресі: що кожна людина в Іркутську мусить бути явним ворогом або якимось підступним аґентом, що вистежать, уб’ють, застрелять, ножа під ребра встромлять, — ледве тільки ступиться на іркутський брук. І справді, першої ж ночі викрали домовинним способом й хотіли заживо поховати в могилі, чи не так? Дай їм тільки нагоду — розірвуть на шматки. Пам’яталося отой гарячковий трепет душі й тіла, що виникав при самій лише думці про ці погрози: страх, думка про прийдешній страх — тоді, коли булося боягузом.

Завжди завбачливий пан Веліцький велів додатково працювати робітникам зі свого гуртового складу, трьом здорованям у грубо залатаних плащах, загорнутим у повстяні ганчірки з голови до ніг так, що тільки білобарвні півкулі захисних окулярів стирчали в них по-комашиному з-під цих шмат. Паруючи чорнотою, вони охороняли будинок від подвір’я й від вулиці, від річки й від перешийка між кам’яницями, удень і вночі. Коли сім’я Веліцьких виходила до саней, здоровані кланялися паням і посміхалися дітям крізь хустки, сором’язливо ховаючи за плечима великі киї-костоломи.

Кого вони відстрашили, того відстрашили: проте не всіх. Через два дні пізно ввечері, коли запала темрява, в будинку на Цветистой пролунав грюкіт і гучне бряжчання. Загиджений брудною лайкою папір, обгорнутий навколо крижаної брили, що розбила вікно на другому поверсі, був тим разом обривком шпальти «Иркутских Новостей». Ґжеґож, камердинер Войслава, приніс його на кухню й показав, розпрямивши. Споряджена невиразною копією фото Ніколи Тесли, який гордо стояв з руками, затиснутими на голках блискавководів, у кущистому ореолі мільйоновольтного розряду, стаття називалася: «Владний над блискавками доктор прибуває до Іркутська!» З жирним знаком оклику, авжеж, і з чудернацьким підкресленням. Послалося слугу за свіжими газетами. Про приїзд Тесли повідомили всі газети. «Голос Байкала» відтворив світлину доктора, підписавши: «Чарівник у лабораторії у Колорадо-Спрінґс». Тут Тесла сидів, спокійно читаючи книжку, під товстими, наче пні, й довгими в кількадесят аршинов зміями білих розрядів; це справляло чимале враження. Частина журналістів спекулювала на тему замовлених у винахідника власниками Сибирьхожетo чудотворних машин для виробництва й обробки крижліза; проте інші слушно вбачали тут руку Імператора й дуже заплутані мотиви. Нервово горталося пресу. Жоден писака не доскіпався до деталей, але дуже тривожним був сам факт, що взагалі знайшовся хтось, хто пов’язав між собою прізвища Ніколи Тесли й Бенедикта Ґерославського. Хто знав, що їхалося тим самим експресом? Чи витік трапився із Міністерства Зими — одна фракція поширює чутки проти іншої? А може, сам серб комусь проговорився, підохочений співрозмовником? Він має схильність до манії величі, нерв до театральної драматургії, як сказала б mademoiselle Філіпов. Але вміє також бути по-параноїчному скритним, тижнями не вистромлюючи носа зі своїх лабораторій.

Питання: якою людиною замерзне — замерз — Нікола Тесла?

Люди змінюються, — аж ось перестають змінюватися.

Але він, він відсмоктує зі себе щодня перед сніданком істину й оману відрами, бутлями, пудами чорної солі, галонами тьмідини. Він обіцяв допомогти? Що з цього — помпуючи себе вщент, переляканий перспективою розумового Морозу, він здатний водночас дотримати й не дотримати слова, водночас змовчати й зрадити, допомагати розтальникам і допомагати заморозникам, служити цареві й служити Побєдоносцеву, в той само час рятувати Батька Мороза й видати його в руки Шульца, однаково щиро, розумно й логічно.

Цим і зумовлений ранковий візит, в пору перед другим теслектричним ритуалом.

Пан Щекєльніков міряв василісковим поглядом козаків, які диміли цигарками біля вугільного кошика попід протилежною стіною (він умів годинами дивитися так гнівно й запекло на чужу людину), й не помітив, коли з глибини сіней, з-під арки сходів з’явилася висока постать Ніколи Тесли. За довгоногим сербом намагався устигнути Стєпан, услід за яким дріботів по п’ятах інший сивочолий чоловік в окулярах. Тесла відігнав їх жестом руки в білій рукавичці й спритно оминув Чинґіза. Серб був в елеґантному однобортному костюмі, на плечі він накинув чорну хутряну шубу з розлогим коміром. На розчесаному симетрично від центрального проділу волоссі блищала помада й виблискували світіні й чорні іскри. Він залишив позаду вугільний післяобраз, як низку астральних проекцій, що поступово згасали: найбільш бляклі з-поміж них ще стояли на сходах, сходили на підлогу коридору й тільки підносили голову, втішившись при вигляді несподіваного гостя.

— Пане Бенедикте.

— Докторе.

Він широко посміхнувся. Потислося йому руку.

— Отож.

— Так.

Тесла придивлявся із гарячою симпатією, нахилившись, мов опікун.

— Ви хворіли.

— Погано виглядаю.

— Уже краще.

— Але.

— Так. І по очах.

— Очах?

Він торкнувся пальцем у бавовні нижньої повіки.

— Орган, який поглинає промені тьмітла…

— Ах!

Отож сам він був тепер знетьміднений, не могло бути сумніву.

З-за доктора виринув квадратний Чинґіз, сплюнув, помацав баґнет.

Серб добродушно поглянув на нього.

— А це хто? — спитав Тесла, далі уживаючи німецьку мову.

— Мені це не подобається, — повторив собі під ніс Щекєльніков, недовірливо позираючи на костистого серба.

— Він чимось хворий? — зацікавився Тесла.

— Здоровий, здоровий. Тільки вкрай підозріливий.

— А чому?

Почухалося під густим заростом.

— Він найбільш недовірливий і найменш невдоволений чоловік, якого вдалося знайти поцейбіч Байкалу.

— І навіщо він вам?

— Ба! А чий це задум, оці тьмічки?

Тесла проводив поглядом наступну бляшану скриню, внесену з темряви чотирма задиханими вантажниками.

— Ну, так. Стєпан і якийсь місцевий охвицер, якого нам сюди прислали, дуже бояться шпигунів і журналістів, котрі нібито, уявіть собі, сфотографують імператорські машини, й через це трапиться скандал, або якийсь політичний крах.

— Нам потрібно поговорити наодинці.

— Знаю.

— Машини.

— Мгм? Що «машини»?

Так, знетьміднений до рівня дитячої розсіяности.

— Усе залежить від того, в якому стані вони вціліли.

— Непоганому. Більшість.

— Скільки це триватиме?

Тесла поправив шубу на плечах, глибше застромив у кишеню хустинку й раптом напівобернувся до нижчого більш ніж на голову Щекєльнікова.

— Він нас підслуховує, — ствердив Тесла, уражений відвертим нахабством прямокутного розбишаки.

— Усі вони дивляться, — сказалося трохи насмішкувато. — Погляньте: Стєпан й отой сивий, вони чекають на вас…

— Мгм, час, час, так, сьогодні ми маємо розпочати палити колодязі. В такому разі ласкаво просимо до «Нової Аркадії»! Крістіна втішиться. І коли я тут облаштуюся — зазирніть якомога швидше. Я покажу вам… Зрештою… Але це приємно, приємно вас побачити! Ах — він перестрибував із асоціації до асоціації — скажу вам, що…

— Сьогодні в мене домовлена зустріч на обід, може, завтра.

— Завтра напевно!

Розсміялося.

— Напевно.

Він знову простягнув руку.

— Нас не повинні були побачити тут разом, — прошепотів він, схопивши рукою у рукавичці руку в рукавичці.

— Нічого не вдієте, докторе, — зітхнулося. — Замерзло.

Він кивнув головою.

Піднялося ціпок.

— Пане Щекєльніков!

Чинґіз насадив на носа мороскла.

— Бачили, господин Є-Ґе-Ґерославський, як він перепудився? Я знаю циганів, з циганами ніколи нічого доброго. Рахуйте гроші в кишенях! Бачите, який то дебелий лютовець, — а ніби тільки щойно приїхав. Це… це темна справа, кажу я вам. Та, ебал їх лютий.

Ебал їх лютий, кригою рило скуте. Хто дорогу питає, той на морозі здихає. Повія зимна — мати винна; повія гаряча — така в батька вдача. Такі й подібні поговорки й вуличні мудрощі, уквітчані пишною матерщиной, завжди можна було почути з уст Чинґіза Щекєльніковa. Панна Марта ніколи не пускала його вище першого поверху: сходилося від Веліцьких, а він чекав у високих сінях унизу. Тут теж із ним прощалося. Не подавши руки, не кивнувши головою, не пробурмотівши ні слова, він розвертався і пхав шестикутні кулачиська в кишені подвійного кожуха. Певного ранку зайшлося до кухні внизу й засталося його в товаристві двох здорованів Веліцького, — вони мовчки сиділи втрьох за столом, стискаючи в лаписьках горнята із самогоном і похмуро дивлячись просто себе. Єдина різниця полягала в тому, що здоровані не голилися.

Насправді, якщо відняти новоприбулих із Великої Землі й вищі сфери, то властиво не бачилося тут безбородих чоловіків: при голінні мужчина нищить природну насиченість шкіри жиром, а відтак згодом хуткіше трапляються обмороження. Глянулося у дзеркало. Борода встигла відрости, хоча іще не до варшавських розмірів; відросла також чуприна. Покликалося камердинера, щоб знову стяв кучері й зняв після них щетину. Що замерзло, те замерзло.

Рубці на щоках укрила борода, тільки один був помітний, найдовший, який ішов до самого ока. Натиснулося шкіру. Від чого, властиво, це знамення? Від падіння з експресу? Від залізного листя Підземного Світу? Від бурульки мартинівця Єрофєя? Поглянулося у дзеркало знову, вже після бритви, — голий череп, чорний заріст, який спотворює риси обличчя, погляд сухотника з-під чорних брів. Отож, була в паперах Міністерства Зими одна стара світлина батька, споряджена для тюремних документів після його прибуття на каторгу, датована осінню 1907 року: Філіп Ґерославський, вік — двадцять дев’ять років, із распутінською бородою, поголений, як і належиться засланцеві, у зім’ятому піджаку й старій сорочці. Скинулося одяг. Під час хвороби схудлося ще більше, можна було тепер рахувати ребра й обмацувати кістки. Сталося у профіль, сталося спиною, дивлячись через плече. Небагато треба, подумалося, тіло — це картковий будиночок: доторк, подмух — і все розпадається. Крига — що не кажи, це якийсь вихід. Хто може ствердити, як перекрутиться людський розум після десяти років тяжких робіт у лісових ротах і шахтарських командах? Богоявлення Зєйцова не було чимось незвичайним. Усі пророки й гностики приходять із пустелі, із великого безлюддя. У палестинський пустелі бачиться неопалиму купину й вогнистих янголів, а у Сибіру — апостолів криги.

Одягаючи останній уцілілий костюм (транссибірські ексцеси обійшлися приблизно в половину придбаного за Юдині рублі ґардеробу), подумалося, що може, однак, розсудливіше буде почати прораховувати батькові Шляхи Мамутів з іншого кінця, тобто не від морозних об’яв, а ще від каторги, від перших років на засланні, й того, що його тоді привело до Мартина, в якому напрямку він ішов, дійшовши туди, куди йшов знову, і куди піде далі — куди пролягла тонка, уривчаста лінія його Шляху, на якій його можна буде випередити й зустріти.

А найкращий костюм був конче потрібен — на званих обідах у родини Веліцьких бувають різні славнозвісні постаті з іркутського вищого світу й фінансисти, ба більше, із владних сфер також, як-от Ґермєс Даніловіч Футьяков, член міської думи, якому пророкували, що він найближчим часом замінить у кріслі міського голови Болєслава Шостакевича. Футьяков завжди приходив на годину раніше, вони замикалися у кабінеті з паном Войславом, звідки радний виходив розігрітий і сяючий. — Господин Футьяков, — поінформував Войслав пошепки, нахиляючись через стіл, — це дуже чесний злодій. — Він казав це легко й із посмішкою, але жилося вже в Краї Лютих достатньо довго, щоби на льоту схопити важливість цих слів. А дорівнює В, В дорівнює С, С дорівнює D, ergo Ґермєс Даніловіч Футьяков — чесний злодій. І далі: П’єр Івановіч Шоча з роду, посвояченого зі швабськими Гогенцоллєрнами через якийсь румунський мезальянс, юнак тендітної статури й андрогінної вроди, який знехотя виїдає лише по півшматочка зі страви. — Знаменитий ловелас і морфініст, уроджений ледацюга, — каже пан Войслав. А тут знову ж — ну, хто? Порфірій Поченґло власною персоною, директор Металурґійного й гірничодобувного товариства Коссовського й Буланже. — Геній із палким серцем. — Далі: Біттан фон Азенгоф, один зі старих іркутських багатіїв, промисловець докрижлізної епохи, тепер уже настільки ситий багатством, що задля розваги хапається щоразу за інші афери й інтереси: співвласник домів розпусти й організатор сумнозвісних анґарських катань на санах на масницю. — Несчастный победитель. — Далі. Андрєй Юше, молодий банкір, нещодавно одружений з племінницею рабина Ізраеля бен Коена. — Добре вихований боягуз. — Пан Сатурнін Ґживачевський, заступник директора в Круппа, завзятий мисливець, який при кожній нагоді тікав у тайгу: ліве плече в нього не цілком справне, після зустрічі з ведмедем залишився великий шрам, його видно з-під манжету сорочки. — Працьовитий егоїст. — Пан Єж Вулька-Вулькевич, який пише кореспонденції до петербурзького «Краю» і тижневика «Tygodnik Ilustrowanу». — Явний пілсудчик, розгніваний на увесь світ і половину Америки. Слід вам знати, що під псевдонімом пан Єж редагує також часопис «Wolnу Polak». — Et cetera, et cetera; й усі вони суворі лютовці з тьмідиною, всмоктаною у шкіру, й гострим потьмітом, що повзає їхніми обличчями, волоссям й одягом.

Щоразу, дивлячись уздовж столу, повторювалося подумки Войславові характеристики цих людей, наче належні гостям за правилами етикету титули й невід’ємні почесті. Як же це — вигукне освічений європеєць, начитавшись фройдів і берґсонів, — як же це, людина ж бо не вимірюваний об’єкт, матеріальна брила, описана в масштабах і якостях: що отой — такий і сякий, а оцей — такий, і не інакший, а тамтой — достоту отакий. Як же це? Замкнути людину в словах — ба! Двома словами істину про неї висловити — це неможливо! Немає боягузів і немає відважних, немає шляхетних і підлих, немає святих і грішників. Годі сказати правду про людину жодною міжлюдською мовою! А тут скажуть: уроджений ледацюга — й це правда! Чесний злодій — правда! Працьовитий егоїст — правда! А коли спробуєш збрехати — збрешеш із повним усвідомленням брехні.

Розглядаючи їх крадькома з-над тарілки, пересувалося язиком уздовж піднебіння, шукаючи того смаку й відчуття, що запам’яталося із потяга після сесії у доктора Тесли. Отож, чи й справді існує таке місце — такий час — у Кризі, під абсолютною владою Мороза, коли алетейметри досягають до кінця шкали, тьмідина кристалізується у венах, і теслектрика стріляє з пальців чорними блискавками — таке місце, такий час, що мова другого ґатунку стає тотожною з мовою першого ґатунку, й можна висловити те, що годі висловити?

Від першого званого обіду ні про що інше не мріялося, тільки щоб підслухати якось у гомоні бесідників слово, яке шепоче пан Веліцький на вухо комусь із гостей, — слово про Бенедикта Ґерославського.

— … est-ce possible? C’est à peine croyable.

Nullement, я ж сам цим спокусився, це один із тих китайських лікарів. Погляньте-но, пані, — ось цих пальців я не міг випростати взагалі. Alors, лягаєш на жорсткий матрац, утім, не найчистіший, і китаєць встромлює тобі в тіло тунґетитові голки. Це називається Мистецтвом Чень-Цю. Особливо від ревматизму й вікових недуг помічне. Доктор запалює якісь пахощі, жар до голок прикладає, і тоді така заспокійлива прохолода м’язами розходиться…

— Я також чув про китайських лікарів, які готують на тунґетиті опійні суміші, — сказав П’єр Шоча. — Може, ви мали змогу скуштувати і їх?

— А ні, ви знаєте, якось не склалося.

— Отож, бачите, в чому нібито незвичність чорноопійного одурманення — сонный раб нічого не потребує, скоріше навпаки: зела в нього заливають, аби перетягти його на бік яви, — але чорний опій, ах! — Розмріявся юнак і в тій мрійливості настромив на вилку й поклав до рота цілу картоплину. — Мгм, чорний опій, він діє абсолютно по-іншому.

— Ви вживаєте?

— Як пан Ґживачевський гарно висловився, «якось не склалося».

— Але знаєте когось, хто вживає?

— І тут наступна перешкода. Я знаю, чи радше знав двох знайків східної медицини, які стверджували, що таким чи таким чином заволоділи цим порошком. Звичайно, цікавлячись його властивостями, я казав їм пообіцяти мені, що одразу ж опишуть щиро усілякі свої сни й пережиті відчуття, байдуже: приємні й неприємні. Але завжди потім уже зустрітися не доводилося: зникли кудись обидва без сліду, імла морозная їх поглинула, мгм.

— Усе це витівки тих китайських шаек, — пробурчав Ґермєс Даніловіч. — Тих тріад, чи як їх там називають. Білий Лотос! Діти Доктора Суня! Кулак в Ім’я Справедливости і Єдности! Хто їх так називає? Кара Божа, китаєць і китаєць — маєш, відрізни мураху від мурахи. Й, звісно, російською теж не говорять. А ми довідуємося тільки, як знову якась гидота від них містом розлізеться, або як раптом вогнепальну зброю у них знайдемо.

— Може ви, панове, боїтеся китайської революції? — засміявся редактор Вулька-Вулькевич.

— Е, там, дорогий пане, китайці ніколи в жодні соціалізми не повірять, вони надто родинні люди, щоб віддати власність, накопичувану впродовж кількох поколінь, або мудрість натовпу поставити понад мудрістю літніх людей. Щороку постає у їхній імперії сотня нових заводів на мільйон юанів. Я знаю, що кажу, я з ними торгую. На китайських хитрощах не одну потужність збудуєш! А водночас, яка та нація стійка до пишномовних ідей — у них одна ідея: практичність. Ви читали Конфуція? Одні нації, як-от поляки, нехай уже вибачають шановні господарі, могли жити в свободі завдяки благоденству земель, що течуть молоком і медом, і тому ніколи не навчилися дисципліни й одностайности, конче потрібних для наддержавних починань, а інші нації, як-от китайська, споконвіку для великої праці регулювання річок мусили організовуватися, щоби взагалі вижити, й завдяки цьому маємо Велику Стіну, завдяки цьому маємо чотиритисячолітню імперію.

— Може, я помиляюся, — сказав Андрєй Юше, — а може — й не помиляюся, але якщо я не помиляюся, то є так, що революційна антиманджурська партія тільки й чекає можливости виступити проти імператора, а оскільки ще немає лютих на півдні Китаю, то там поширюються селянські повстання, доктор Сунь збирає війська, й оскільки немає Криги в Гонконґу, то…

— Ви пробачте мені, — простогнав фон Азенгоф, — у мене від цього голова болить, мозок набрякає і носом витікає, коли я чую про Кригу й Історію. Нісенітниця, шановні, мартинівська нісенітниця, ні пришити, ні прилатати!

— Як ви можете, справді! — спалахнула пані Ґживачевська, кидаючи переполохані погляди з іншого кінця столу.

Фон Азенгоф ударив відкритою долонею по скатертині.

— А яке мені діло до того, що нібито в домі повішеного не говорять про силу тяжіння? Пан Ґерославський мені вибачить. А як не вибачить, то я його не хочу знати, бо й навіщо це мені? — Він знову розсміявся. — Маю охоту на дрібку нахабства до тієї качки, nota bene, відмінної, цілую ручки пані Галінці: на дрібку нахабства сьогодні. Що скажете, шановний пане?

— Я теж так думаю, — відповілося, кроячи м’ясо для Міхасі. — Що це нісенітниці.

— Ай-я-яй, але чому ж ви одразу мусите зі мною погоджуватися? Ви мали б набундючитися, уражені в найкращих почуттях, обрáзами мене обкласти, й узагалі, кинути столове приладдя на тарілку й грюкнути дверима. O!

— Тож я мусив би певно взагалі до міста не виходити й замкнутися у кімнаті, як Побєдоносцев у вежі.

— Ха, а ви знаєте, чому Побєдоносцев на світло не виходить? Зачекайте, є свіжа плітка. Отож, кажуть, що французька хвороба так його пожерла, що він власного вигляду стерпіти не може й…

Herr Біттан! — вигукнув з іншого кінця столу розгніваний пан Веліцький.

— Та я ж і кажу, — продовжував фон Азенгоф, — качка досконала, досконала.

Слід додати, що Біттан фон Азенгоф був із вигляду літній пан благородної, патриціанської вроди, із ледь притрушеним сивиною волоссям, в елеґантному костюмі з англійської вовни, з моноклем, що висів на вилозі, й діамантом у краватці. Він приходив на обіди до Веліцьких сам: фон Азенгоф овдовів іще в минулому столітті.

Дружина Андрєя Юше була близькою приятелькою дружини пана Войслава, вони безугавно пліткували через стіл і майже нічого не їли; зрештою, жінок, так щільно затиснутих у корсети, як тут, в Іркутську, не пам’яталося з Царства жодної. Вони розмовляли про любовні справи, нещодавно відкриті крамниці, любовні справи, дітей, любовні справи, міґрені від Чорного Сяйва, любовні справи, ціни матеріалів на бальні сукні, любовні справи, любовні справи й ще раз любовні справи. Лютовці дуже легко закохуються, подумалося, відсуваючи крісло Міхасі: дівчинка побігла до тата на коліна. Чи є щось таке в явищі загущення тьмідини, що спонукає людей до сердечних афектів? Адже це форма безумства, а раптова зміна в натурі людини не мала б тут траплятися.

Проте, якщо усе навпаки, якщо помиляються усі поети, хибують усі романтики, — й любов жодною мірою не є незвичним станом, а власне природною основою істини про людину, від якої тільки відступається, гублячись у світі між «так» і «ні»… Людина закохана простіша й істинніша, ніж людина не закохана. Складнощі й непевності зростають у міру віддалення від любови. Зєйцов би, мабуть, під цим підписався. Це можна перевірити бодай на парафіяльних реєстрах шлюбів і хрещень генерал-губернаторства. Безумство — це існування без почуттів, хвороба — це безпристрасність, збочення — це порожнє життя після кохання. Хто кохає, той здоровішає. Відчуття промовляють мовою догматичної певности; адже саме із сухих міркувань, позбавлених пристрасти й хоти походить усяка невизначеність, усілякі напівправди й напівбрехні. Поглянути на Міхасю, притулену до Войславової камізельки: так дитина замерзає в істині дитини; й не існує жодної єдиноістини в дитині, відірваній від батька.

Присілося на звільнене крісло праворуч від редактора Вульки-Вулькевича.

— Я чув, що ви були знайомі з Філіпом Ґерославським.

Він збентежився й у першому відруху гнівно наїжачився.

— Від кого ви це чули?

— Отже, ви були знайомі! Ви тут зустрілися?

Він повернувся передом, сперши сиву голову на руку, втиснуту між посудом.

— Дорогий хлопче, ви втягуєте старого в спогади за вином, це занадто жорстока забава. — Він хрипко захихотів. — Передусім, це було не так.., але, але, що ви насправді знаєте про його підпільну діяльність?

— Нічого.

— Нічого? Нічого. Мгм. Отож, передусім це було зовсім не так, що ми зійшлися, як якісь політичні брати, вояки однієї ідеї.

Він помахав служниці, вказуючи на келих; дівчина, зґрабно оминувши дітей, які розсілися на килимі, пов’язуючи великий бант котові, котрий гучно при цьому нявкав, налила повну чару червоного плодово-ягідного. Пан Вулька-Вулькевич протяжно сьорбнув, зітхнув і кивнув, запрошуючи наблизитися ще трохи. Підсунулося разом із кріслом. Пан Єж заклав ногу на ногу, поправив метелика під помітним адамовим яблуком, хухнув.

— Та-а-а. Коли я розмовляю тепер із молодими, або коли їм доводиться щось викласти в полеміці на шпальтах преси, я бачу, як важко показати їм наше минуле у всьому його русі, змінности, плинности, неоднозначности. Тим більше тут, під Кригою, де все здається таким певним й одвічним. Прокляття! Як витлумачити, що булося кимось іншим, ніж тепер? Як промовити щиро від імені неіснуючого?

— Виправдати помилки молодости.

— Ну, власне ні, мій хлопче, не помилки. Ви припускаєте, що тоді були кращі рішення, які не втілилися через дурість чи вади характеру. Але, чи дитина розумує, як дорослий? Чи це помилка дитини, що вона думає, як дитина? Чи були це наші помилки, коли ми думали так, як думали?

… Візьміть тисячу дев’ятсот п’ятий. Навіть раніше, тисячу дев’ятсот четвертий, коли Польська соціалістична партія почала розпадатися на тлі першої японської війни. Тепер ви чуєте: «Пілсудський» і думаєте: «терорист», «бойовик, який висаджує у повітря потяги», «японський диверсант», «сибірський ватаг». Але ж, прецінь, упродовж багатьох років він був першим соціалістом Польщі, підпільним діячем ПСП, за публікацію часопису «Роботнік», який намовляв пролетаріат до революції, на нього полювала уся царська поліція, і саме за це він потрапив до в’язниці. Щоправда, тоді мало хто про нього чув. А ще раніше: чи взагалі це було б сприйнято, як серйозна революційна діяльність, якби його до Сибіру не заслали безневинного, після отого процесу Народної Волі в справі замаху на царя Алєксандра? Мабуть, він не став би жодним підпільником, якби спершу його не засудили за висмоктану з пальця підпільну діяльність на п’ять років! Так омана завдяки випадковості стає істиною. Літо!

— Але який це має стосунок до мого фатера?

— Бо в його випадку усе те саме! Ви може думаєте, що він мав уроджені соціалістичні переконання? Є такі часи, коли ідеї входять у людей, як мікроорганізми, що переносяться разом із флюїдами, як звичайний ґрип — чи Пілсудський, чи Бжозовський, джерело ідей одне, — годі вберегтися від пошести, питання тільки в тому, як швидко видужаєш. А тоді всі хворіли на соціалізм.

Раптом він нервово визирнув з-за келиха.

— А ви, спитаю отак просто з мосту, як стоїте політично?

— А я, отак просто з мосту скажу, що політично я сиджу в кутку.

— О, то це така тепер мода в Конґресовому Царстві!

— Ні, шановний пане. У Конґресовому Царстві Зима.

Він пирхнув.

— У Конґресовому Царстві Зима, а тут що? Партія Тих, Хто Сидів у Кутку безславно вписалася в історію Польщі. Ви гадаєте, що коли мовчите з приводу політичних питань, то це вже не політика? Це також політика, тільки найглупіша з усіх можливих! — Він аж загарчав, роз’юшений. — У моєму поколінні ви знайдете небагато подібних бевзів. Пан Філіп же був людиною гарячої крови. Він не міг довго всидіти на місці. А тим паче в кутку, еге. До першої японської війни соціалістичні ідеї, мабуть, уже цілковито вивітрилися йому з голови. Ні, ми не були тоді знайомі. Він мені трохи розповідав. До ПСП він либонь ніколи не вступав. Але в тисяча дев’ятсот п’ятому уже виразно сприяв «старим»: цей розлам відбувся по лінії революції пролетаріату й національного повстання. Пілсудський обрав тоді «бецію», тобто: Бойову організацію і військо. Пан Філіп не звірявся мені аж до таких подробиць своєї діяльности, засланці стають на каторзі дуже обережними в цих питаннях, еге, прізвища, місця, дати, ні, цього я вам не можу сказати.

— Тому я й не питаю. — Прикрашений бантом кіт обтерся об ногавицю: ухопилося його за хребет, піднялося. Він згорнувся у клубок на колінах і перевернувся черевцем догори. Чухалося його лівою рукою, правою подаючи в писочок ласі шматочки зі столу. Він облизувався із котячим задоволенням, мружачи очі, але не без певних підозр: годує, це добре, та може припинити годувати, може раптом збіситися, хто його там знає, ту людину. — Коли його звільнили в тисяча дев’ятсот сімнадцятому…

— Так, тоді я його зустрів у Верчинського. Верчинський утримував тут будинок допомоги для засланців. — Не відводячи очей, пан Єжи переніс погляд в інше місце, а радше в інший час: він задивився у минуле. — Пан Філіп мав дуже нужденний вигляд, дуже нужденний. Він узагалі чоловік не надто потужної статури, а каторга завжди людей виснажує, вони мізерніють, гаснуть. І я найкраще запам’ятав, як він скипів, коли йому запропонували якісь пожертви милосердя. Після десяти років робіт він стояв прямо, високо тримав голову, дивився в очі, подавав руку, як вільна людина, мав виразний і чистий голос; у лахмітті, виснажений тілом, проте тримався як шляхтич. Я це добре пам’ятаю, пане Бенедикте. Ваш батько справляє на людей враження, що не витікає з пам’яти, як будь-який інший принагідний знайомий-незнайомий: зустрівши Філіпа Ґерославського, добре знаєш, кого зустрів. І в цьому він справді схожий на Пілсудського, теж далеко не Валигору.

… Я хотів допомогти Філіпу, — мабуть, саме тому, що він не хотів допомоги. Я попросив його записати власну історію: я заплатив би йому за кожне слово. Зрештою, я знав його прізвище, читав деякі його речі, в нього було гостре перо, можливо, не надто легке, але гостре, гостре.

— І що, записав?

Пан Вулька-Вулькевич скривив своє борсуче личко, прикрашене білим пензлем вусів.

— Він відвідав мене в редакції. Я видавав тоді «Сибирь поляка». Він пообіцяв мені десять сторінок під назвою «Як я став революціонером», і може б ще щось більше накидав. Але він одразу познайомився з різними особами… — Пан Єжи знову скривився.

— Із ким? Із пілсудчиками? Може, із мартинівцями?

Старий редактор відвернувся, миттєво прикриваючи збентеження гнівним роздратуванням.

— Я усе розумію, син шукає батька, багатолітня розлука, родинна трагедія et cetera, проте коли ви починаєте питати мене про…

— Прізвища, місця, дати.

— Може, колись мене на старість спіткає dementia — але тоді, дякувати Богу, я нарешті забуду й оті небезпечні таємниці.

Що ж, це думка, яка усім рано чи пізно спадає на гадку: син змовника, якого розшукує Імперія, прибув сюди з волі й за рахунок Імперії, і врешті ж не в кайданах, — то кому він насправді лояльний? Польських промисловців і буржуев це не турбує, але люди покрою Вульки-Вулькевича безугавно чуються напоготові.

— Проте ви, напевно, можете вказати осіб, які знали тоді мого батька, проте не були втягнуті в жодні політичні незаконні діяння: були ж такі, либонь.

— Ну-у, звичайно. Але звідки б то я мав би їх знати?

— Де мешкав? Чим заробляв на прожиття?

— А й справді! — Пан Єж відкашлявся, сполоскав горло плодово-ягідним вином, знову відкашлявся. — Так, у Верчинського він зупинився ненадовго. В Іркутську він мешкав… Але, що ви витворяєте з цим котом!

— Ух, тварюка ненаситна. Він мешкав?..

— У якогось шевця, вони, ймовірно, перебували в одній роте, той швець отримав п’ятірку за контрабанду чи торгівлю краденим, хвилинку, таке простацьке прізвище — Куцба? Хуцпа? Вуцба? Вуцба! Генрик Вуцба!

Генрик Вуцба, швець, тисяча дев’ятсот сімнадцятий.

Де він тримає в Іркутську шевську майстерню? Їдучи наступного дня до «Нової Аркадії», спиталося у Чинґіза Щекєльніковa. Той не знав. Обіцяв розпитати: зайдеться туди одразу ж уранці.

«Нова Аркадія», побудована на місці «Аркадії» дев’ятнадцятого століття, підтримувала традицію найдорожчого готелю Іркутська, а в інших Нікола Тесла зупинятися не звик. Особиста Імператорська Канцелярія, чи хто там оплачував витрати Тесли, мабуть, не ставила фінансових обмежень у подібних питаннях, а може не сміли відмовити йому після нещасних випадків на Транссибі. Він мешкав у шестикімнатному апартаменті на найвищому, дев’ятому поверсі. З вікон відкривався вид на імлу, дахи й імлу. Дудніння бурятських бубнів майже не було чутно. Готельна обслуга накрила стіл на чотири персони. Коли увійшлося, підхопилися сполохані панни Крістіна і Єлена.

Спинилося на місці напівпаралізованим.

Панна Муклянович чарíвно спалахнула, потупивши очі й розтягнувши уста. Вона посміхається власній пам’яті й спалахує рум’янцем при згадці про минуле — уже самі лише спогади про не вчинене в останню ніч подорожі Транссибом важливіші за усе вчинене.

Mademoiselle Крістіна прикрила уста чималим манжетом блузки. — То я піду по Ніколу.

Стоялося і дивилося. Єлена поволі наблизилася, крок за крочком. Узялося її долоню, піднеслося до уст. Вона відрухом стиснула її в кулачок.

— Пане Бенедикте…

— Панна мáла…

— Але потяги…

— … до санаторію…

— … висадив у повітря…

— Справді, тож ви чекаєте.

— Чекаємо.

Вона відкрито посміхнулася. Поцілувалися знову кісточки худих пальчиків, одну, другу, третю, четверту.

— Слід було бодай листа прислати.

— Навіщо листа?

— Щоб я знав!

— І що б ви зробили?

Є у цьому ритм — у дражнінні, в дівочому капризуванні, — є мелодія.

— Ви не хочете мене тепер на очі бачити, так.

— Ми ж побачилися. Але! Нехай-но я подивлюся на вас. — Не відпускаючи руку, вона відвернулася від вікна. — Ви конче мусите так страшити? З цієї бородою на додачу — ви виглядаєте, наче втікач із каторги. Чи мені здається, чи ви справді схудли?

— Я хворів.

— Нога?

— Ні, мороз. — Зробилося суворий вираз обличчя. — Мартинівці хотіли мене тут живцем поховати.

— Та що ви кажете! — Обійнявши за поперек, вона потягла ближче до вікна, за яким сіризна хмар стікала на засніжені дахи, а білість дахів стікала на затінені фасади. — Ви вже з ним говорили? — спитала вона тихіше, і її вологий подих залоскотав щоку й шию.

— Він тепер розгулює Шляхами Мамутів, балакає мовами криги.

— Але ви його з доктором Теслою…

— Панно, про це…

— Нікому, я ж знаю. Тільки, що…

— Що?

Вона видихала слова із дивним поспіхом. — Я над цим. Чи не здається вам. Бодай на мить. Холодно. Тобто… Що коли не.., якщо ви справді поговорите з ним, а він із лютими, й вони відморозять Історію, як ми би того…

— Панно Єлено, ми ж уже…

— Я знаю, що це ваш батько й…

— Ви хочете…

— … чи в а р т о його розморожувати?

— Ви про політику!

— Вітчизна, політика, Історія, але — чим би ви пожертвували? Пам’ятаєте Зєйцова? — шепотіла вона. — Авраама й Ісаака? Тож не те, чи батько сина, а те, чи син батька…

— Що на вас найшло?!

Вона вирвалася.

— Нічого, нічого.

Придивлялося до неї уважно потім, за обідом. Вона зробила іншу зачіску, стягнула смолянисте волосся у грецький вузол, це придало їй серйозности. Оксамитку з рубіном замінило густе мереживо чорного collarette. Вона не підмальовувала губ. Під її хворобливо блідою, тонкою шкірою, уздовж ліній блакитних вен уже укладалися м’які плямки тьмідини, під віями сніжили точкові світіні. Пригадалося сцену на станції у Старій Зимі, а також мить, коли панна перейшла межу. Бо ким фактично є замерзла Єлена Муклянович, віртуоз брехні, яку годі відрізнити від правди? Кажучи щось по-французьки докторові, вона машинально пересунула сільничку на край стільниці. Відповілося аґресивною реорганізацією батареї карафок. Вона поглянула, вражена. Це ігри Літа, під Кригою позбавлені найменшого значення й сенсу.

Природно, що замерзаючи, вона мусила змінитися — з усіх можливих Єлен в одну істинну Єлену.

Ба, та чи треба для цього їздити аж у серце Зими, чи треба терпеливо просякати тьмідиною? Подорож — це маґічний час, це правда; але кожна подорож колись закінчується.

— Ви перестали обгризати нігті, — зауважила упівголоса mademoiselle Крістіна, коли їй доливалося вершків.

Чимдуж оглянулося пальці. Й справді, не віддавалося оніхофагії уже кілька тижнів.

Позаяк обидві панни й так були втаємничені в справу, вільна розмова за кавою у наріжній вітальні природно зійшла на проект потаємного відмороження й вивезення батька зі Сибіру.

— … і ми вже мали виїжджати із цього містечка. Загалом, ми б не стояли там стільки часу, але нагода була виняткова: поранений лютий, убитий лютий — чи це взагалі можливо? Я хотів принаймні побачити, що трапиться з усією цією поверженою Кригою.

— І що?

— Нічого, переморозився далі, але, оскільки пан Бенедикт відрубав йому ногу, з висоти струтив, то вирушив ґляцій просто по землі, через рейки, й униз, у мерзлоту. Anyway. Приходжу наступного ранку, й що я бачу? Мовчазна юрба стоїть на колії, і вздовж колії, як перон іде на вантажний роз’їзд, де наш ешелон чекав на запасній колії; вони стоять усюди навколо. Сто осіб, може й більше. Вірно, Крістіно?

En effet, неймовірна панорама. Бо ви це, пане Бенедикте, мусите уявити в цілості óбразу: блідий світанок, щойно тільки перестав падати сніг, скрізь біло, руїни двірця присипані, на обрії один-другий лютий, а тут стоять вони, мужики, баби, молодші й старші, стоять усі в цілковитій мовчанці. Тиша така, що сніг вистрілює під ногами, як товчені горіхи. Й тільки хмарки пари над людьми, пуф, пуф, власне, як тіні на снігу. Ах, що за tableau!

— Вони б не підпустили нас, — дивувався Тесла. — Тільки як місцевий поліцейський побіг до попа, як піп освятив вагони, увійшов навіть усередину й там якісь молитви прочитав: тоді відступили.

— У місті принаймні можна не боятися юрми забобонних селян.

— Порівняно з Побєдоносцевим й усім Сибирьхожетом… Я віддаю перевагу мужикам. — Доктор невесело засміявся. — Люди з охранки навіть хочуть змонтувати навколо Обсерваторії рефлектори з мороківками, щоб ніхто не міг вистрелити здалеку, чи бомбу кинути крізь вікно, чи навіть підійти без потужної світіні.

— Може, вам хтось погрожував?

— Ха! — Серб підхопився і зник за дверима кабінету; повернувся він із сірим конвертом. Доктор Тесла вийняв із нього маленьку картку. — Погляньте, чи це погроза.

«Братство Боротьби з Апокаліпсисом запрошує пана Ніколу Теслу до співпраці в найбільшій справі людства». Підпис: Хавров Е. Ґ. І внизу герб чи може стилізована емблема: квітка на мертвому черепі. «Воскреснемо!»

— Є якась адреса? Хто він такий, отой Хавров?

— З усіх дивних листів цей був найдивнішим, — зітхнула mademoiselle Філіпов, дивлячись дещо із розпорошеною увагою понад філіжанкою шоколяду на білобарвне місто, на танки вогників саней, потоплених в імлі. — Ми також отримали дружні листи від місцевих соціалістів-революціонерів і від якоїсь секти, створеної для жахливого самокалічення. Показати їх Стєпану? Переселили б нас до козачих казарм, бозна-де.

— І мені пишуть різні ориґінали й темні типи. Господар найняв дужих хлопців; зі мною також ходить один такий антихарцизяка. Проте немає іншого способу, як зробити тут якомога швидше своє діло; хіба що одразу підібгати хвоста й утекти. А ви ж контракт підписали. З Імператором!

— Ви, пане Бенедикте, виїжджаєте першим потягом до Кєжми? То разом із Єленкою.

— Ні, не думаю. — Зиркнулося на панну Муклянович, яка також перевела погляд на вечірній Іркутськ. — Міністерство забрало мій паспорт. Імператорські чиновники борюкаються з Шульцем і Побєдоносцевим. Важко сказати, як усе це обернеться. Тимчасом ніхто взагалі не знає, де знайти Батюшку Мороза.

Mademoiselle Крістіна відклала філіжанку й простягла над столиком турботливу долоню.

— Пане Бенедикте, то що ви тепер вдієте? Як ви його врятуєте? Як розморозите й вивезете із Сибіру?

— Богом і правдою присягаю, ці затримки мені на користь. Доктор казав про два місяці. Адже треба все це спершу перевірити, адже обладнання ще ніяк не тестували, чи не так?

Тесла покрутив головою.

— Для того ми сюди й приїхали.

— Себто, — панна Єлена провела по нижній губі нігтями, наче вивчаючи в задумі форму власних уст, — себто, як ви, пане Бенедикте, міркуєте втілити це на практиці? Скажімо, вони його знайдуть. Ну й скерують вас на місце. Але, звичайно ж, не самого. А ви, наскільки я розумію, мусите взяти зі собою відповідні машини доктора, це можуть бути чималі вантажі — наскільки великі?

— Помпа, — мугикнув доктор Тесла, — й кабелі, й двигун до помпи, або бататеї, або…

— На корбі, чи не вдасться скористатися корбою? Як у вашому генераторе.

— Може, й вдасться. Це також слід перевірити: який тиск тьмідини потрібен, у якому темпі вільно це з людини витягувати, як фізична залежність пов’язує тьмідину з температурою, мгм. — Старий винахідник вийняв із кишені ручку й почав щось нотувати на звороті запрошення від Братства Боротьби з Апокаліпсисом, зручно вмостившись у високому тиковому кріслі, простягнувши довгі ноги перед собою. — Бо поки що ми знаємо лише кілька граничних exempli, але не знаємо правил, усе це тільки переді мною, для цього ми сюди й приїхали. Я написав перший підручник електричної інженерії і напишу…

— Що?

— Перший підручник чорної фізики!

Панни обмінялися розуміючими поглядами, Крістіна підняла очі до стелі. Мішалося ложечкою у філіжанці. Тесла довго споглядав кудись у сніжнобарвний простір, а потім раптом перевів погляд на mademoiselle Філіпов.

— Я казав тобі, щоб ти щось зробила із цими сережками! — захарчав він.

Крістіна мимоволі притисла руку до вуха, опустивши голову таким чином, що її світлі локони закрили їй половину обличчя.

Панна Муклянович втягнула зі свистом повітря.

— Ну то, — мовила вона голосно, — нехай навіть із невеликою, ручною помпою, — але як її перевезти на очах у людей із Міністерства? Пане Бенедикте? Як потім на місці ви знетьмідите батька? Як переправити його назад? Адже вам не дозволять! Заарештують!

— Знаю, — сказалося спокійно. — Я мушу це ретельно обдумати.

— Ви ще не маєте жодного плану, чи не так?

— Пан Бенедикт однак узагалі не вірить у майбутнє.

— На щастя, тут простіше втілювати навіть найскладніші стратегії, — відповілося.

— Але спершу їх слід винайти! — вигукнув Тесла. — Найперше слід придумати раніше не мислену думку, створити щось із нічого! Ви знаєте, як це важко, mon ami. Найважче!

Не відвелося очі під інтенсивним поглядом серба.

— Де? — спиталося.

— Тут, — вказав він на кабінет.

— Зараз?

Він розвів руками.

My machines are your machines.

Підвелося. Пані Єлена театрально зойкнула. Відкашлялося, розгладилося занадто велику камізельку й піджак. Нікола Тесла слідував попереду.

У його кабінеті штори були затягнуті, горіли електричні лампи; він ще запалив гасову на широкому столі із волоського горіха. В її м’якому світлі висока постать у чорному костюмі розмивалася на краях, мов нагріта воскова фіґура. Тільки долоні з довгими пальцями в білих рукавичках відбивалися двома яскравими плямами, приваблювали погляд, немов руки престидижитатора на сцені, під сценічним рефлектором, мимоволі водилося за ними очима — коли вони вхопилися за ручку великої дерев’яної валізи, коли двигнули її на стільницю, коли віднайшли замки й підняли віко, показуючи керамічно-сталево-тунґетитові тельбухи пристрою. Під віком було припнуто спіралі кабелів. Тесла розгорнув кілька аршинов дротів і вправно закріпив їх у кронштейні настінної електричної лампи, єдиної, що не світилася, з якої було знято абажур і жарівку. Повернувшись до столу, він протягнув інший кабель до слоїка сірих кристалів, що стояв на полиці над лампою; третій кабель він тримав у руці в білій рукавичці: то був той, що завершувався голкою зі спуском.

— Уже? Тягне? Уже?

Тесла вклав ліву руку усередину валізи. Задзижчало.

Він лукаво посміхнувся.

— Я сам мушу тут впорскувати тьмідину кілька разів на день, бо либонь дістав би розумового закрепу. Знаєте, після отого випадку, я встановив запобіжники, щоб…

Ухопилося за крижлізо.

… голос панни Єлени.

— Як два алкоголіки! Боже милий!

Обперлося на пруг столу; світло в кабінеті пульсувало над головою у приголомшливому ритмі.

Дихаючи крізь уста, придивлялося до панни Муклянович.

— Ну що? — розсердилася вона. — Що знову вам у голову стрелило? — Стоячи на порозі, вона узялася руками в боки.

Після першого кроку спіткнулося на килимі; утрималося, приклякнувши. Заточившись іще, вхопилося панну за плече й потяглося до столу. Вона була занадто приголомшена, щоб опиратися. Доктор Тесла підняв кошлаті брови. Узявши кабель за ізоляцію, подалося панні Єлені блискучу голку. Й далі вражена — в цьому німому враженні схожа на здивовану, зачаровану дитину, — вона взяла її обіруч.

Потім вона стояла нерухомо, поволі дихаючи; тільки її очні яблука рухалися, стежачи за невидимими óбразами. Кристали в слоїку тьмяніли в темпі, непомітному для людини — немає, мабуть жодної іншої міри знетьміднення, як феномени тьмітла й суб’єктивні враження. Але, якщо все одно всі тут відходять від теслектричної норми в інший бік, то як дізнатися, яка мерехтлива світінь на одязі панни зумовлена різницею плюсових потенціалів, а яка — мінусових? Якби вставити знетьмідуваній людині термометр у рот — або міряти локальну електропровідність шкіри…

Можливості знову потекли у збуджених струменями думках, не встигалося запам’ятовувати дивовижні уявлення.

Потрусилося головою.

— Ви думаєте, що це розсудливо? — пробурмотів Тесла, підкручуючи щось, бозна як там воно називається, у переносній помпі.

— Ні. Так. Дідько його знає. — Прикусилося губу. — Слід кинути монету.

Увійшла mademoiselle Крістіна й пронизливо зойкнула. Панна Єлена здригнулася і випустила кабель. Доктор Тесла вимкнув машину.

Підскочилося до панни, яка втрачала рівновагу. Але замість спертися на помічне плече, вона вислизнула й утекла до вікна, чіпляючись за важку матерію штор.

— Холодний мерзотник! — закричала вона й кинула вхопленою з етажерки якоюсь цяцькою.

Ухилилося. Порцеляна розбилася об стіну.

Вищирилося зуби й почалося підкрадатися до панни на напівзігнутих ногах, згинаючи руки в ліктях у карикатурній пантомімі.

Вона кинула наступним предметом. Не влучила. Захихотіла.

Підстрибнулося на лівій нозі, підстрибнулося на правій нозі й раптом скочилося до панни Єлени.

Вона писнула й сховалася за столом.

— Діти, діти! — вигукував Нікола Тесла, махаючи довгими руками над не замкнутою до кінця валізою. — Що ви робите!

— Як упіймаю, то зжеру!

— Упіймає і зжере! — Вона заламала ручки.

— Як упіймаю, цноту по… порахую!

— Цноту порахує! — Вона насупилася. — А що це таке?

Оминулося меблі з іншого боку. Вона стрибнула за доктора, але заплуталася у незгорнутому кабелі й упала на повен зріст. Вона намагалася підвестися, але зміркувала, що не встигне, й замість цього з індіанським вигуком ухопила за ноги, коли підбіглося до неї — і так звалилося поруч на килим, мало не здруливши слоїка, натоптаного теслектричними кристалами.

Панна відкотилася убік. Ухопилося її без зусиль, бо вузька спідниця сковувала її рухи.

— І що, й не втечете мені тепер.

— Ой!

— Негарно, негарно.

— Що негарно? Так мене обхитрували! — Вона хухнула на підтвердження тінистим подихом.

— Майже місяць сидите в місті й знаку не даєте! Дуже негарно!

— А може я й справді не хотіла кавалера бачити на очі?

— Ха! Бо вас поліція розшукує, вони знайшли Єлену Муклянович і полюють на шахрайку, ви ховаєтеся і до жодного санаторію Криги не їдете!

— Саме так! — вона надула губи. — Я прослизаю у хуртовину й входжу крізь задні вікна! Хто мене бачив, а не виказав, тому п’ять років Сибіру!

Притиснулося чоло до її чола. Жасмин затопив ніздрі.

— Що ви поробляєте? — спиталося тихо.

Вона зітхнула.

— Рисую. Навіть зайнялася малярством. Краєвиди криги — білість, ще більше білости. Портрети також пробую малювати. Ходимо до польських салонів, до садиби Собєщанських, на прогулянки в Інтендантський Сад.

— Закохані панове крижлізні маєтки кидають панні до ніжок.

— Ревнивець! — зраділа вона. — Ой-йой, бідний пан Бенедикт тепер буде стежити за мною в імлі щодня…

— Грр!

— І щоб ви знали! Пан Порфірій, наприклад!

— Що?

— Приходить щодня, — шепотіла вона, — квіти живі приносить, подарунки для мене й для тітки, на обіди запрошує, на танці, ковзанки, опери.

Бреше, чи каже правду?

Годі визначити.

Засміялося радісно і цмокнулося її у носик.

— Мабуть, накажемо прислузі викинути їх. — Шкіряна пантофелька mademiselle Крістіни зупинилася біля самої голови панни Єлени. — На морозі хутко протверезіють. Ота твоя машина схиляє людей до непристойних речей.

— Це минеться, — неуважно докинув доктор Тесла й закурив, а відтак почав говорити сам зі собою невідомою мовою.

Але й справді — ступивши на тротуар перед готелем, надягаючи рукавиці й махаючи ціпком за санами, уже після трьох ковтків морозного повітря (мінус тридцять вісім на термометрі «Нової Аркадії»), заспокоїлося пульсацію тіла й пульсацію думки. Та-ак. Панна Єлена. Нікола Тесла. Батько. Губернатор Шульц. Його Величність Ніколай II. Юзеф Пілсудський. Порфірій Поченґло.

Областник. Гарріман. Америка! Кгр.

Чинґіз, який міряв своїм нестерпним поглядом високого на зріст швейцара, повернув голову на звук слів, придивився, ще більше зморщившись, і, мабуть, зауважив різницю у лютівському потьміті, бо бухнув крізь ніс чорною парою і з розгону сплюнув.

— Усе гаразд, пане Щекєльніков, — сказалося і кашлянулося. — Влада переслідує, жінки брешуть, а вороги погрожують. Живеться!

Під’їхали сани. Вечірній вітер від Анґари завіював на вулицю скручені в спіралі хмари снігу, вони перетинали імлу, немов сибірські джини, розтанцьовані іфрити морозу.

Чинґіз Щекєльніков насунув глибше на очі козацьку папаху.

— Не подобається це мені.

Про дивне сяйво Атри Аврори

Привезли пресу із Конґресового Царства й Галичини. Перед сніданком прочиталося у «Часі» екзальтовану політичну полеміку про нові автономні права, надані імператором Францом Фердинандом, а також обширну статтю про великі Іконоборчі Меси, поставлені паном Пшибишевським на Краківських Блонях, що ці спектаклі деморалізують численні юрмища публіки й доводять жінок до непритомности й істерії. Поза тим щодо політики — згадано про речі найбільшої ваги. «Сейм, Львів. Пос. Щелібоґуський подав запит з вимогою вчинення ретельного контролю у залізничних книгарнях і на крамничних вітринах через нестерпне поширення порнографії».

У свою чергу в газеті «Кур’єр Варшавскій» у напівзнущальному тоні йшлося про якогось Авґуста Фондзелю, родом з-під Житомира, який є Людиною-Маґнетом і притягує невидимою силою усіляке залізо. Молотки й ковадла клеяться йому до тулуба. Опубліковано було навіть невиразний рисунок, над пупком у чоловіка висіло щось, наче серп і зв’язка ключів, і корпус праски. Може, це побрехенька, подумалося, може, побрехенька та ярмаркові хвастощі, а може, й ні, може, є люди, в яких маґнетична енерґія нагромаджується понад міру, а вони самі не мають на це жодного впливу, й це не їхня заслуга й не заслуга їхніх батьків. Тож, може, подібні відмінності між людьми присутні й у інших фізичних галузях, у тому числі чорній фізиці, тобто в теслектричних масштабах. Одні народжуються надприродно стійкими до тьмідини, витісняючи її з організму; інші надприродно легко її поглинають. Температура їхнього тіла завжди на частку градуса нижча (або вища). Вони легше замерзають (або замерзають власне важче). Не розуміючи, в чому насправді полягає їхня інакшість, ми їх урешті розпізнаємо — принаймні дехто — якимось шостим чуттям або інстинктом, набутим завдяки життєвому досвіду, бодай роботі в суді, як-от прокурор Пйотр Лєонтіновіч Разбєсов.

— До вас був посильний із листом. Ви просили про сани? — спитав пан Войслав, проказавши молитву перед сніданком.

— Так, може щось дізнаюся про батька.

— Будьте обережні, — порадила панна Марта. — Зійшло Чорне Сяйво.

— Це небезпечно?

Пан Войслав окреслив ложкою у повітрі синусоїду.

— Люди по-різному реаґують.

— Лешишехоши, — заплямкав Мацусь.

— Їж пиріг із грибами, тримай язика за зубами.

— Світиться уночі!

Відтак підійшлося до вікна й визирнулося на місто й Анґару. День був надзвичайно похмурий, аура темна, хмари вкривали все небо. (Прогноз іркутської метеостанції у «Новостях»: «Хмарно, іноді дощ, поміркований вітер, стан без змін, сталий»). Але поглянулося уважніше — це були не хмари, а Сонце ж бо світило яскраво над дахами й імлою. Від північного небокраю на обрії росли хвилі тьмітла, які укладалися повільними й ритмічними зморшками й розтяжками в поземні смуги. Стиснулося пальці на зап’ясті. Один, два, три, чотири, довелося чекати понад сто ударів серця, такими ледачими припливами й відпливами Черное Сияние накладалося на себе в послідовних амплітудах і в зворотних фазах гасло. У моменти піднесення хвилі смуги тьмітла ставали такими виразними, що навіть здавалося, ніби хтось розвісив там понад пругом рівнобіжні блоки ґрафіту, умістив вуглецеві каменюки розміром з гору на місці хмар, і кожна з них обтесана геометрично. Подумалося, що це, ймовірно, значною мірою ілюзія мороскла. Проте, вийшовши на вулицю, ще тримаючи окуляри в руках, коли піднялося голову до Сяйв, — їхнє тьмітло вдарило в очі зі сліпучою інтенсивністю, і майже втратилося рівновагу, мацаючи навколо в пошуках опори; під повіками розлилася чорна смола.

Лише Щекєльніков допоміг сісти в сани.

— Та ж для цього й слід носити окуляри! Чи ж жоден мудрак вам цього не сказав? Дурак дураку кум!

Виїхавши на перехрестя, коли вже повернувся зір, поглянулося у напрямку, вказаному лініями тіні, на північний захід, і понад веселковобарвною імлою — побачилося там друге Сонце, що променисто яріло над Містом Криги. Коли сани доїхали на вулицю Амурську, моглося дивитися мало не просто на цей палаючий вогонь, що гуркотів із висоти феєріями й каскадами. Пригадалося полум’я, що спалахнуло з черева крізь рожеву руку під час сеансу в княгині Блуцької в експресі. Ще три перехрестя — й побачилося, як вогнище в небі розділяється навпіл. То були візантійські куполи-близнюки Собору Христа Спасителя.

— Хтось за нами стежить, — сказав Чинґіз Щекєльніков.

— Що?

Він подивився через плече в напрямку серпанку, який заліплював перспективу вулиці, де мерехтіли десятки блідих і невиразних удень ламп санів, що плавали між високими ореолами мороскляних ліхтарів, яких ніколи не гасять.

— Їдуть за нами від Цветистой. — Щекєльніков вказав рукавицею якусь точку в молочній суспензії.

— Себто, ви якось відрізняєте ці вогники? Пам’ятаєте, які саме?

— А що?

Знизалося б плечима, якби не важка хутряна шуба, занадто велика (позичена Веліцьким у черговому нападі безкомпромісної гостинности).

— Та нічого. Але що нам у зв’язку з цим слід зробити? Зачаїтися десь у провулку?

Щекєльніков знизав своїми квадратними плечима без проблем.

— Я думав, що, може, господин волів би не приводити їх туди, куди господин їде.

— Боже мій, ми ж їдемо до чоботаря!

— Увесь день тільки молотком товче, й цвяхи в роті: шевці — підлі сучі діти.

Сумнівний зиск від такого знання — підозри чоловіка, який від душі підозрює всіх і вся.

Шевська майстерня під вивіскою «Копита Вуцби» містилася у підвалі пролетарського прибуткового будинку на одній із темних вулиць району Пепелище, неподалік од лінії правобережної вузькоколійки, що з’єднує Іркутськ із Зимним Ніколаєвськом, званої Мармеладница, а це пов’язано із нелюдською тіснявою, яка панує у пасажирських потягах, котрі перевозять робітників до студниць, гут і заводів промислового містечка й назад. Пепелище було розташоване на перетині якихось поважних Шляхів Мамутів (звідусюди тут долинали відгомони бубнів глашатаев), і взагалі, це була околиця, яка in plus вирізнялася тільки одним, а саме низькими цінами на нерухомість і платою за помешкання. Те, що Вуцба мусив працювати тут у приміщенні, розташованому нижче рівня землі, було доказом геть-чисто самогубних злиднів.

Щекєльніков увійшов першим, струсивши перед порогом сніг із пімів. Східці закрижаніли, спиралося на ціпок і цеглини, що стирчали зі стіни.

У чималій майстерні (вона займала, мабуть, увесь простір підвального приміщення), окрім двох печей, палали ще чотири коші вугілля; повітря було темне й гірке від диму. Проте й він не зміг забити характерний запах шкіри й шевського клею. Кашлянулося кілька разів. Чинґіз вказав на дві постаті у фартухах, ліворуч, де гасові лампи освітлювали робочі місця чоботарів. Шлях клієнтові з обох боків перекривали купи взуття, старого, ушкодженого, розбитого, розібраного на першоелементи, а також іще не обробленої шкіри й повсти, не викінчених зимових чобітків із високими халявами, чоботисьок, іноді достоту гігантських розмірів, черевичків, офіцерських чобіт і пімів.

Сивий швець підвівся від правил, витер руки об ганчірку, підкрутив полум’я в лампі й злегка вклонився.

— До ваших послуг, вельможні!

— Генрик Вуцба?

— Прошу?

— Ви Вуцба? — спиталося польською мовою, розстібаючи шубу. — Я шукаю власника, Генрика Вуцбу.

— А, панове земляки!

— Землякам-полякам чобіт зробим цяцю! — проскандував, шалено луплячи в копил інший, молодший швець: він був циганської вроди, і марно намагався приховати під рясними вусами заячу губу. Світіні розпухали йому в рукавах і на зсунутій набакир шапці.

Сивий копнув у його бік дзиґлик і повернувся знову із широкою посмішкою.

— Зняти панам мірку ноги?

— Генрик Вуцба.

— Панове в особистій справі? Майстер Вуцба, упокій Господи його душу, — вже три-чотири роки буде, як му ся померло.

Кинулося Щекєльнікову промовистий погляд: стільки польською він розумів. Той знову тільки знизав плечима.

— Вивіска залишилася, — сказалося.

— Ая. Люди привикають. Як вже щось западе їм у голову, то важко потім відбрехатися.

— Але ви знали того Вуцбу? Як ви перейняли майстерню?

— Від вдови по майстрові Генрику. Я му часто помагав, як він не встигав робити замовлення, то…

— То може пам’ятаєте чоловіка, який мешкав тут у тисяча дев’ятсот сімнадцятому, вісімнадцятому. Філіп Ґерославський. Маєте тут куток нагорі?

— Ех! Хіба го бачив раз чи два.

— Вуцба казав вам щось про нього?

— Ніби шляхтич із каторги, так? — швець закліпав, потер чоло. — То ви його шукаєте, га? Я нічого про то не знаю, куди си подів.

— Так, так! — загукав молодший швець. — Яке нам діло до ваших справ! Сідайте, майстре. Нам чоботи робити! — Він гнівно стукнув молотком. — Взуття, взуття, взуття!

— А заший си їдало, як я з клієнтами гомоню!

— Я ж чую, що вони не сапоги замовляти прийшли! Пана лише пани обходять, люд простий пани скородять. А для того, щоб по людях топтатися, панам сапоги тверді, важкі потрібні, — ми шановним клієнтам навіть панцерні підошви наготуємо, щоб міцніше й вигідніше їм було нас топтати. Сідай, майстре, до роботи! Наше діло — шить чобóти!

— Хрясни си тим молотком, таку си революцію у дурній довбешці зробити можеш, таку си роби — твоя лепета, твоя кров. Боже мій, як си подумаю, що такі недорозперезані візьмуть си молоткувати чужі голови — ото виклепаєш нарід новий і панів нових: квадратних, трикутних, півкруглих, зубчиком, кутиком і навхрест — людей з одного копилу — то й матимеш рай однокопильний!

— А щоб ви знали! Рай! Там один молотковий іншому молотковому не муситиме насилу чоботи ґлянцувати й не буде кожен собачий хвіст у хутрі за сто рублів ставити майстра струнко, бо, бач, може ласкаво йому ламаний гріш з гнилосердя свого лисопанського кинути! Вот і рація однокопильних! Бо як ні, то завжди, майстре-клейстере, знайдеш когось іншого, із кращого копила набитого, щоб йому в пояс кланявся і клепало перед ним лизав!

Майстер вхопився за голову.

— То це така твоя скабка дурносрака! То це таке тебе гризе в душі, кишкою підшитій, що є на землі вищі люди, що дивитися угору на них треба. В тому й цвях революції: молотком їх у ґрунт затовкти, щоб більше понад тебе не стирчали! З того революція ваша — із сорому! Із амбіцій перешумованих, у трутизну душ обернених! Аніж самому в пани піти й над народом стати, то все засрати, як у твоїй дірі!

— Жах, жах, жах! — закричав молодець і підкинув туфлею аж під закопчену стелю. — У пани піти! А яка різниця, хто над ким із рублів скрученим батогом стоїть, поки є ті, що стоять, і ті, що клячать?! Але щоб узагалі ті амбіції можна було здійснити!.. Та ж для того й ліворуцію треба, що хоч би й мільйон чобіт пошив, і так із цієї темної нори не вылезеш, і хоч би й мільярд чобіт пошив, у ніякі салони тебе за це не впустять. Праворуція тримає владу! Чоботарем народився, чоботарем помреш. Замерзло!

— Вибачте, — втрутилося, — чи могли б ви бодай сказати, чоловіче добрий, де ту вдову Вуцби знайти?

— На станції Ольхон у заїзді єврейському готує, — кинув майстер й одразу ж повернувся до підмайстра. — Мільйон чобіт! І ви би-сьте хотіли на такі салони амбіціювати, де за пошиття чобіт пускають? Ну то маєте! — Він копнув одне, друге, третє дрантя. — Вуаля! Зараз тут собі салони шевські пороблю! Повій чоботярських наведу, горілкою чоботярською поллю, шевський рай однокопильний накажу. Ото буде рівно, брудно й гівняно!

Вийшлося поквапом на вулицю, ковзаючись на східцях: відгомону шевських пристрастей вже не було чутно за межами підвалу. Втягнулося у легені чисте, морозне повітря. Ще трохи приголомшено обмінялося поглядами з Чинґізом.

— Що з ними?

Він знизав плечима.

— Це сяйва.

Поїхалося до Тесли, до Фізичної обсерваторії Імператорської Академії Наук.

Важка хмара тьмітла вкривала півкварталу — отьмітлені будинки, отьмітлена крига й сніг, отьмітлена вулиця і нечисленні перехожі на ній, у веселковобарвних окулярах і з янгольськими світінями позаду; принишклі в одних й інших воротах жандарми теж отьмітлені. Заїхалося перед головний вхід, відкинувши довгий блиск від саней, із боків до середини обрізаний дальшими пучками тьмітла. То були не тьмічки й не чорні смолоскипи, навколо Обсерваторії мусили розпалити справжні вогнища й рефлектори тьмітла.

Охоронець був, певно, поінструктований, бо пропустив господинa Ґерославського без нарікань. Чинґіз Щекєльніков залишився у монументальних сінях, під глобусом і літніми фресками; скрутивши собі цигарку, він позирав то на швайцара, то на охоронців, то на сонячні краєвиди, розтягнуті на світлому вапні.

Доктор Тесла зайняв для себе частину складів Обсерваторії (обладнаних власне під лабораторії) і підвал північного крила будівлі.

— Річ у тім, що підвалів вони тут насправді не мають, — казав він, хутко крокуючи бічним коридором, запнутий по шию у робочу шинелю; звук важкого термометричного кия, яким серб ударяв у підлогу що другий крок, відлунював під високим склепінням. — Усю цю Обсерваторію збудували чи перебудували заледве кілька років тому: усе поставили на мерзлоті, на крижлізному скелеті, не копаючи глибоких фундаментів. Там натомість залишилися муровані підвали від попередньої забудови, спалені до тла.

Він штовхнув двері. На стільці в кутку передсінка куняв вусатий козак із шаблею і наґаном. Тесла приязно йому кивнув і відчинив інші двері. Кам’яні сходи провадили в чорнильну пітьму.

Bloody hell, знову струм здох. Тут не можна покладатися на електрику, це найбільший клопіт.

— Ви думаєте, що це через Сяйво?

— Раніше теж щоразу щось псувалося. Уважайте на голову, тут усе будували для ліліпутів.

Запаливши від козакової лампи іншу гасову лампу, він пішов униз.

— Псується їм від самого початку, тобто від тисяча дев’ятсот десятого. Одразу ж після приїзду я зазирнув на тутешню електрівню. Ужитковий радіус дії передачі змінного струму в них іноді буває не набагато більший, ніж радіус дії сталого струму. Чорний розпач, друже мій. Якщо немає інших, то вже цієї причини достатньо для розправи з Кригою.

Рахувалося сходини. Східці закручувалися ґвинтом. Сорок сім, сорок вісім, зійшлося на нерівну підлогу льоху. Льох — бо інакше годі було й думати про ці підземелля. Стіни з необтинькованої цегли, низьке склепіння, підперте розкришеними арками колон, між колонами кіптіли електричні лампи з вугільною ниткою. На вбитих у цеглу гаках висять гасові лампи, їхнє м’яке цинамонове світло зумовлює те, що палата здається ще більше зруйнованою і старою, достоту древньою. Бракує тільки пацюків і ланцюгів із кайданами. Й людських кісток.

Зате звідкись із глибин темних казематів долинає рівномірне відлуння пекельного грюкоту.

— Кгм, принаймні площа чимала, — сказалося.

Іншого краю льохів не було видно. Тесла поставив лампу на скриню біля сходів і рушив уздовж в’язанки кабелів, які спускалися з-під стелі сходової клітки на підлогу, вкриту подрібненою жорствою, піском і тирсою.

— Ці теж ні до чого?

— Ми підключилися до ґенератора Обсерваторії. Десь я мушу взяти струм для моїх флюменаторів. Інакше доведеться, либонь, перекинутися на парові машини. Або…

З гасового чвертьмороку виринули постаті м’язистих робітників, одна, друга, третя, їх там було п’ятеро, вони схилялися над дерев’яною конструкцією, вбитою в землю; далі стриміли вайлуваті корпуси двох флюменаторів й інших крижлізних машин доктора Тесли; кабелі розходилися навсібіч, розділені на в’язанки на збитому із неструганих дощок скелеті; тим часом на стелі й довкола стовпів на залізних затискачах й оковах висіли лампи з увігнутими сталевими дзеркалами. За імпровізованим столиком віддалік на вкритій складеними ковдрами бочці сиділа mademoiselle Філіпов у розстебнутому кожушку, загорнута у вовняну шаль, і гортала якийсь математичний атлас, до якого зазирав їй через плече сивий дідусь в окулярах із лінзами, гризучи рештками зубів синій олівець.

Лунали ритмічний гуркіт, бряжчання металу й тихі покрикування робітників, які рахували до трьох, — на «три» вони впускали мотузки й корби, щоб на «один» тягнути й крутити їх знову. П’ятий рабочий стояв поруч із відром, підвішеним на меншому блоці.

Підійшлося ближче. Дерев’яна конструкція оточувала колодязь, викопаний у підложжі підвалу; позаду за флюменаторами, в мороці, купчилися відвали викопаної породи. Зазирнулося усередину розкопу. На глибині п’яти-шести аршинов працювало двійко роздягнутих до сорочок мужиків, довбаючи мерзлоту крижлізним вістрям, яким було споряджено масивний копер, що його піднімала й опускала четвірка сибірських геркулесів. Нерівні стіни колодязя, який видовбували більш-менш у формі кола, молочно-синьо виблискували в гасовому полум’ї.

Нікола Тесла підійшов до Крістіни, перевірив щось у паперах. Цинамонові світіні рухалися у складках його шинелі надзвичайно енерґійно. Напевно, тут, в Обсерваторії, він знетьміднюється досхочу.

Поцілувалося вимащену чорнилом руку mademoiselle Філіпов. Вона представила сивенького старого. — Професор Клімєнт Руфіновіч Юркат. — Потиснулося тендітну долоню. Професор сором’язливо посміхнувся. То був старий лютовець, тьмідина забарвлювала його шкіру, наче плинні синці.

— Я думав, що ви одразу візьметеся до експериментів на лютих, — сказалося німецькою мовою Теслі. — Й на людях.

Серб устромив термометричний кий у землю, зняв білі рукавички й почав намащувати шкіру рук якоюсь масною маззю з алюмінієвого пуделка.

— І це теж. Потерпіть, юначе. Ми тільки почали лаштуватися на складах угорі. Губернатор має прислати мені в’язнів-зимовиків. Перспектива цих експериментів не сповнює мене ентузіазмом. Найохочіше…

— На собі, так. Сьогодні пишуть, що Зимну залізницю мають знову запустити — через шість тижнів.

— Тотальні рішення завжди кращі, ніж часткові; універсальні закони кращі, ніж винятки. Пізнавши фундаментальні моделі, можна легко виснувати з них детальні описи. — Знову натягнувши рукавички, він підійшов до криниці. Власне видобули відро свіжої руди. Доктор Тесла покопирсався у ньому палицею, і лише тоді дозволив робітникові викинути виробіток у відвал. — Мені дали на вибір кілька місць, кілька будівель. Як ви думаєте, чому я вирішив обрати саме це?

Іноді здавалося, що тьмідина пропливає тут серед людей у самих словах, настільки очевидною є відповідь, якщо питання уже поставлене.

— Тут пролягає Шлях Мамутів.

— Одразу під нами. — Він постукав палицею по підлозі. — Провід третього рівня сили за оцінками геокріологів Побєдоносцева. Щокроку ми перевіряємо теплоту, геологічну композицію, барву криги й тиск теслектричного струму. Докопаємося. А тоді…

— Ви підключите помпи тьмідини безпосередньо до Шляхів Мамутів.

Він похитав головою чи то на «так», чи то на «ні».

— Тут відкривається більше можливостей. Поки що я волію не переборщувати.

Відбулася зміна серед копачів, двійко нових стрибнули на місце втомлених робітників. Ті, видершись на поверхню, вхопили пляшки й потягнули добрячі ковтки. Із просяклих вологою сорочок парував піт.

— Вони там не мерзнуть?

— Це феномени сибірського льоду. Запитайте пана професора, це його царина. Клімєнт Руфіновіч! Яка температура?

— Чотири кома сім, тримається. — Старий узяв записник під пахву, протер рукавом окуляри й вказав огризком олівця на драбину, покладену під стіною. — Я зараз спущуся на замір, побачимо, чи щось змінилося. Що сказав Павєл Павловіч? — спитав він Теслу.

— Нічого не вийде, він боїться, що все впаде йому на голову.

Поглянулося здивовано.

— Ми думали про прискорення робіт завдяки застосуванню невеликих зарядів вибухівки на скельних породах, — зітхнув Нікола Тесла. — Професор каже, що він ужив цей метод у Якутську.

— Щоправда, не під стоячою будівлею, — визнав професор Юркат.

— Чи не мудріше було б розтопити ґрунт? — спиталося.

Клімєнт Руфіновіч посміхнувся у вуса.

— Ну, тільки це найнадійніший спосіб обвалити на себе всю будівлю. Простіше керувати потужністю точкового вибуху, ніж вогнем у землі. Але це питання взагалі не стоїть. Ви бачите цей лід?

— Який?

Сивий старий підійшов до блока й вказав на протилежну стінку колодязя, на глибині якихось чотирьох аршинов від поверхні.

— Бачите, як у цьому перерізі проходять крізь землю жили й опори, й цілі стіни криги? Як змінюється її барва? Ось тут, під піском і жорствою ми маємо шари глинистого лосняку, а знову там молочно-біла жила, що так світиться, — це кришталева, квітчаста крига.

Він подибав на звалище й повернувся із чималою грудкою глинокриги. Показав: на прямому боці, зрізаному, мов у геометричної фіґури, укладалися у мозаїку кришталеві зірочки, іскристі пуп’янки льоду.

— Крига буває різна. Ви думаєте, що тут йдеться про замерзлу воду? Я міг би показати вам місця, де вода бухкає ґейзерами із крижаної землі при мінус шістдесяти градусах. А знову ж, коли б’єш фундаменти у вічній мерзлоті, то чекаєш, щоб випіт замерз, і щойно тоді куєш лід. У землі творяться нові протоки, нові крижані бар’єри, які перенаправляють потоки води. Крига сама собі шалює стіни. Так само й тут: при чотирьох градусах будь-чого вистачить, щоб відкрити воді новий вихід, і ми мали б тут справжній колодязь — залитий аж до точки замерзання. Треба було б видовбувати заново.

— При чотирьох градусах?

— Ха! — загорівся Клімєнт Руфіновіч. — У тридцятих роках минулого століття Російсько-американська компанія замовила в Якутську дослідження глибини мерзлоти. Купець Шерґін почав бити шурф у дворі свого будинку: він ішов як ми, перевіряючи шари й вимірюючи теплоту. Після кільканадцяти аршинов компанія перестала давати йому гроші, бо не було жодних змін: усе чотири градуси нижче нуля і чотири градуси нижче нуля. Але Шерґін заповзявся, платив із власної кишені; що глибше, тим дорожче. Сорок, п’ятдесят аршинов. Шістдесят. Сімдесят. Незмінно чотири градуси. Бідака збанкрутував, але ні до чого не докопався.

— До якої глибини він дійшов?

— Сто шістдесят три аршины. Й далі чотири градуси нижче нуля. Ті колодязі, зрештою, можна оглянути, коли хто заїде до Якутська. — Професор підніс уламок льоду до світла. — Бачте, це справжній філософський камінь, твердий горішок для пізнання. У будь-якому місці на Землі, на будь-якій глибині, незалежно від температури поверхні — чотири градуси нижче нуля. Робітники в копальнях Сибирьхожета насправді живуть у штольнях, бо навіть при найсуворіших морозах там температура ніяк не змінюється: усе чотири й чотири.

— Мгм, а на Шляхах Мамутів?

— Отож-то! Це виклик! Побачити лютого під землею, тобто виміряти його в перерізі, коли він пересувається Шляхом, перш ніж він виморозиться на поверхню чорною кригою, — дослідити його раніше, під, під, у середовищі ґранітів, пісковиків і кременів, розтягнутого ґрадієнтами температур не в повітрі, а в намулах, глинах, вапняках!

… У мерзлоті все записано. Що ми про неї знаємо, крім того, що вона була тут мільйони років? Може, якісь люті вже колись відвідали Землю, а вічна мерзлота — це їхні рештки, підземний, віком мільйони років бурульник? Може, вона сама по собі, байдуже фізичне явище, мертвий осередок, який лише будучи вдарений відповідним матеріалом, і з відповідною силою, — як у тисяча дев’ятсот восьмому, — резонує і збурюється, на ньому підіймаються хвилі, немов хвилі на морі, — й так «народжуються» люті?..

Mademoiselle Філіпов згорнула папери й, прошепотівши щось на вухо згорбленому Теслі, поквапилася до виходу із сувоями під пахвою.

Професор гукнув робітників. Вони урвали видовбування, вхопилися за драбину. Посапуючи, він спустився у колодязь.

— Ориґінал, — пробурмотілося. — І давно він так «полює» на лютих?

— Від самого початку, — сказав Нікола Тесла. — Але що це ви такий похмурий? Певно знову доведеться вас знетьміднити до самого дна, щоб ви усмішку із себе викресали. — Він ухопив попід руку й потягнув за дві колони далі. — Пане Бенедикте, я зовсім не забув про вашого батька. Ви схилилися до одного методу, й може й справді дійде до того, що ми відправимо вас у Сибір з якоюсь помпою тьмідини для використання у польових умовах, сподіваючись, що вам пощастить нишком її протягти під оком Міністерства Зими й застосувати якось крадькома на батькові. Але цей шлях має незначні шанси на успіх, погодьтеся. Прошу не боятися, я ітиму й у цьому напрямку також; зазирніть через кілька днів, коли ми вирушимо з роботою у лабораторію нагорі. А тим часом дозвольте мені пошукати інші рішення. Прошу вірити мені. Це, — він вказав палицею на колодязь, — я хотів вам показати, бо якщо все вдасться… можливо, жодної артилерії, жодної зброї на лютих ми не потребуватимемо, й не треба буде осібно розморожувати Батька Мороза. Дайте мені час, щоб перевірити певні гіпотези. Завтра я їду на Байкал, там, як я чув, якісь біологи провадять стрижневе буріння на кілька десятків аршинов, кажуть, можна побачити коріння ольхонського бурульника в кризі озера. Професор Юркат стверджує, що в Томському технологічному інституті німці вимірюють щільність і розклад мерзлоти на підставі змін електричного опору в прямовисних зондах; я спорядив теслектрометр із соляною батареєю і…

— Бурульник на острові Ольхон?

— Так. Ви…

— То ся…

— Ах! Із задоволенням!

— Завтра…

— Одразу ж уранці.

Професор Юркат вибрався з розкопу. — Уфф! — Він вийняв нотатник, лизнув олівець. — Чотири й сім, як бритвою полоснув.

Проте, коли йшлося назад до сходів, доктор Тесла кожні кілька кроків зупинявся, встромлюючи з-над голови з усього розмаху у тверде підложжя термометричний кий і відчитуючи після довгої хвилі покази на горизонтальній шкалі.

— Усі мені повторюють, щоби начуватися, — відповів він на запитання. — Як нам тут ґляцій раптом виморозиться перед сходами…

— Смертельна пастка.

C’est la vie sur les Routes des Mammouths.

Відтак поїхалося на обід до ресторану Варшавського готелю, де домовилося із паном Поченґлом: на вчорашню записку із запрошенням він сьогодні лаконічно відповів, повідомивши місце й годину. Виявилося, однак, що це марна трата часу.

Ресторан, звісно ж, не містився на першому поверсі. Крізь подвійні мороскляні тахлі з високого поверху виднівся імлистий бульвар і виринала з туману колонада чоловічої лазні. Між згаслими вже коминами наступного будинку висів лютий. Порошив сніг, й увесь злитий зі змінених барв образ міста, розм’якшений іще світлом тьмічок на столиках, нагадував рухому ілюстрацію до казки Андерсена. Сілося біля зарезервованого столика, заставленого на двох. Старший кельнер, убраний у фрак грек із сивенькою бородою, хутко приніс карту вин; на пласкому підносі він подав конверт. Вийнялося добре вже знану візитну картку Порфірія Поченґла. «Прошу вибачити, нагальна обставина, перенесімо справу на завтра», — написав він на звороті. Але ж завтра їдеться на Байкал! Розгнівано замовилося три багаті страви й пляшку каліфорнійського Цінфандела, Сонома 1919 року, просто із Сан-Франциско via Владивосток. Ламаючи хліб, подумалося про батька, який у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому ходив уже Шляхами Мамутів. Ну добре, отримує він помилування, вирок водворения стає на заваді його поверненню до Європи, — але чому він іде назад, на північ, поміж лютих? Чи, може, він справді щиро повірив у містичне белькотіння Мартина? Судячи з оповіді Вульки-Вулькевича, батько тоді потрапив, радше, в політичне товариство; зрештою, чи каторга бодай трохи вилікувала його від політики?

Ледве впоралося з неаполітанським супом, як у ресторані потемніло, наче в грудневі сутінки. Залою прокотився гомін; відвідувачі гукали, щоб їм принесли тьмічки. Визирнулося у місто. Чёрное Сияние чорніло на небі зі сходу до заходу — вже не мерехтливі тьмітелка, смуги темних барв, а плями монолітної темряви, мов дірки на небосхилі, з яких виливається рідке вугілля. Тунґетитова біжутерія світилася дедалі інтенсивніше. На відкритих крижлізних частинах будівель, транспортних засобів, ліхтарів, на крижлізно-тунґетитових рекламах торговельних домів, банків й асекураційних товариств розщеплювалися довгі коси веселок, проникаючи крізь імлу й забарвлюючи її по-павиному, коралово. Навіть потьміти лютовців, які обідали у Варшавському готелі, хворобливо опухли. Кельнери пройшли уздовж вікон, установлюючи на підвіконнях ряди тьмічок. Затягнувши відтак важкі завіси, вони запалили тьмічки. Світіні від їхнього заслоненого тьмітла прояснили залу. Не надто розумілося принципи чорної фізики. Чи не вистачило б відтяти саме тьмітло Сяйв? Чим одне тьмітло відрізняється від іншого? Чи й справді, хвилі тьмітла, на відміну від світлових хвиль, не додаються чи гаснуть, а — в и т і с н яю т ь одні одних? Але ж це взагалі не хвилі, не тут, не в Краї Криги. Повернулося найперше питання чорної фізики: чи пустка, відсутність — відсутність світла, себто те, чого не існує, — може впливати на те, що існує? Небуття — витісняти буття? Червоне вино, пропалене яскравою світінню, фарбувало скатертину й тарілки малиновою аквареллю. Піднеслося келих перед очі. Від столика за три вікна далі йшов шпакуватий джентльмен у немодному двобортному сурдуті дев’ятнадцятого століття, із мороскляним моноклем в оці, нервово бгаючи в пальцях білу хустину. Ого! Чи пана Щекєльніковa слід уже брати із собою і до ресторану? Непомітно схопилося ніж від ростбіфа.

— Пан Ґерославський?

— Ми знайомі?

— Ні. Але — чи дозволите?

— Я чекаю на певну особу.

— Вибачте. — Попеляста потьміта хвилювалася навколо нього, немов дим навколо полум’я. Він дивився білобарвним оком крізь монокль із дикою жадібністю. — Схожість непомильна, так, — ви той його син.

— Ви були знайомі з Філіпом Ґерославським?

— Дозвольте представитися — Ізидор Хрущинський.

Всталося, потислося йому руку.

— Бенедикт Ґерославський.

— Я залишаюся боржником вашого батька. Коли матимете час, — він вийняв футляр для візитних карток, — запрошую. Сам я тепер із клієнтом. — Він озирнувся через плече.

«Хрущинский & Сыновья, Склады Спирта, Проспект Туманный 2».

— Й ось так ви мене з якогось дива — впізнали?

— Бачите, — обвів він жестом руки з хустиною залу в світінях, — тепер такі речі трапляються. — Він кивнув. — Але… остерігайтеся Пілсудського.

— Вибачте?..

— Він прийде за вами.

Сховалося його картку разом із карткою Поченґла.

«Тепер такі речі трапляються». Тепер — себто під Сяйвом? Після виходу з Варшавського побачилося вулицю, перетворену на тунель тьмітла, в якому перевалювалася сіробарвними бовванами густа імла, а в ній мляво мерехтіли світла саней і ліхтарів. За шибами всіх вікон обабіч палали тьмічки. У небі над Іркутськом висіла велика гора оніксу. Навіть бубон глашатаев з-за будівлі лазні бив квапливіше, ніж зазвичай.

Сілося у сани, загорнулося у шкури, мороз щипав у щоки, розігріті алкоголем.

— Навіщо вони палять ті тьмічки, га?

Господин, не дивіться, — гаркнув Чинґіз Щекєльніков.

— Що?

Господин, одягніть ці кляті окуляри. Це шкідливо для здоров’я.

— Але навіщо тьмічки?

— А ви бачили тіні від Чорного Сяйва?

Піднялося руку в рукавиці над колінами. Бліда світінь лягла на нерівно підгорнутій бараниці. Спочатку вона тільки тремтіла на пругах, звиваючись неритмічно й пухнучи назовні, як кожна звичайна світінь. Але минулося кілька холодних вдихів — і почало добачатися у її формі та метаморфозах форми клопіткі значення, підозріле кореспондування óбразу із думкою. Ось профіль обличчя — чий? — Уже передчувається, уже знається. А це купинá розщеплених блискавок. А це прямокутна банкнота. Револьвер. Знову обличчя.

Сонные рабы кажуть, що так починається.

— Що?

— Необхідність. — Він схопив за руку й брутально потягнув її униз, гасячи світінь. — Значит, правда драна.

Їхалося через занурене в імлу й неприродну темряву Місто Криги, під післяполуденним Сонцем, під метеорологічним явищем тьмідини. Навіть люті мали барву попелу (на моросклі вона стікала з них у сніг і парувала в небо). Озирнулося на вежу Сибирьхожета. Її вершина, найвищі поверхи із апартаментами Побєдоносцева, була зовсім невидима, її проковтнуло Чёрное Сияние. Царство Тьми. Мурашки пробігли по спині, коли згадалися óбрази зі сну: небо Підземного Світу, перетворене на свій неґатив, неґативне Сонце з кривими променями, перевернуті світло й тінь, блиск і морок, день і ніч, життя і смерть, буття і небуття. Покійники морозять свої діряві кістки при тьмітлі чорних вогнів.

Але, звичайно, — сьогоднішні спогади про спогади сну мають стільки спільного з істиною, що й гороскоп на наступний рік.

Наступного ранку виїхалося з доктором Теслою, Стєпаном і Чинґізом із Двірця Муравйова. Потяг на Байкал простував колією Транссибірської маґістралі. Відтоді, як Байкал замерз, Транссиб перетинає озеро не поромом до Мисової, а рейками, укладеними на льоду. Через це втратили своє значення розташовані біля витоку з Байкалу Анґари Ліствянка, Груба Губа й Порт Байкал, який більше не був портом. А Кругобайкальськая залізниця (найдорожчий відтинок залізниці в світі) роками залишалася недіючою. Кругобайкалка постала саме для того, щоб уникнути потреби забарної переправи через озеро ешелонів кораблями, — але Байкал лежить серед стрімких гір, між порослими тайгою урвищами, глибокими на багато сотень аршинов, у поздовжній вирві в карколомних скельних породах, і щоб прокласти колію довкола його берега, слід було здійснити чудеса суходільної інженерії, з якими доведеться рівнятися тільки Аляскинській залізниці. Було прорубано близько сорока тунелів, половину від того збудовано високих ґалерей, одну десяту частину Кругобайкальской залізниці прокладено всередині скелі. Наслідок був такий, що вже після появи Криги ця залізниця стала смертельно небезпечною, один лютий у тунелі або на ґалереї міг призвести до катастрофи, а через ці гори ґляції проморожувалися раз у раз. Тому було прокладено крижлізні рейки на льоду Байкалу; на станції Ольхон, за кілька вёрст від селища Хужир, залізничні лінії розходилися на п’ять боків. Станція Ольхон не була розташована на острові Ольхон — її також поставили на льоду, у найзручнішому з погляду інженерії місці. Звідси також було близько до ольхонського бурульника, куди досі їздили групи вчених і фахівців зі спілок Сибирьхожета. На станції Ольхон починалася траса Зимної залізниці до Кєжми — до якої, мабуть, така назва пристала, що перші її кількасот вёрст біжать по льоду Байкалу. Це було справжнє роздоріжжя Сибіру. Вистачить поглянути на веселку крижлізних рейок: на південний захід — Іркутськ, на північ — Нижньоанґарск і Кєжма, на схід — Верхньоудинськ і Чита, на північний схід — Усть-Барґузин, на захід — Сарма.

Утім, висівши на крижаний перон після семигодинної подорожі, навіть пальці витягнутої руки годі було розгледіти: така скажена завія йшла білою рівниною, така щільна хмара снігу вирувала горизонтально перед дерев’яними будами станції. Про імлу шкода й мови; знамениті байкальські вітри, харахайхы, верховики, култуки, баргузины, які раптово сходять з гір понад воду й непередбачуваними нападами здатні перевернути цілі рибальські флотилії і затопити пороми, розганяли будь-яку імлу — але ті ж вітри у часи Криги й ґляціальних атмосферних революцій укривали замерзлий Байкал майже безперервною заслоною жорстокої заметілі, удень і вночі, мороз менший, мороз більший, буря чи ясне небо, що б там не було, тут в обличчя перло липкою мерзлотою, білий вітер накочувався хвилями зусібіч, і не знати було, як повернутися, щоб перевести подих, такий вітер потрафить посилити фактичний мороз удвічі-утричі. Зійшлося на лід і негайно пошкодувалося. Попри шарф, щільно обмотаний довкола обличчя, і великі мороскляні окуляри на носі, попри хутряну шубу пана Веліцького й білячу шапку, — мороз миттєво вгризся у кістки.

Застрибнулося назад на сходинки вагона, вхопилося Ніколу Теслу за руку.

— Домовляємося! — вигукнулося крізь свист завії. — Тут! Де! Година!

— Той заїзд! Ваш! Шоста!

— Шоста!

— Вечір!

— Не знаю! Чекайте!

— Сьогодні! Так!

— Чекайте!

Побіглося до будинку станції, Чинґіз Щекєльніков швидко висунувся уперед. Уже через кільканадцять кроків, коли в хмарі позаду зник потяг, втратилося орієнтацію: де острів, де західний берег озера, де північна лінія.

Начальник станції вказав шлях до заїзду Еліяша Лєткіх. Вказівки були засновані на двох аксіомах: що людина відрізняє лівий бік від правого й що вона не проходить крізь стіни. Між будинками станції Ольхон і довкола них було встромлено кільканадцять тинів із вузьких, висотою на два аршины палиць, настільки надійних, аби зупинити пішохода, а водночас таких, щоб не чинили опору вітрові й не призводили до утворення снігових заметів. Начальник дозволив собі ще на порозі розповісти злостивий анекдот про мандрівників, які зійшли, щоб розім’яти кості, чи потребували пересадки, й загубилися одразу в заметілі, й, поблукавши рівниною крижаної білости, померли десь на Байкалі, замерзнувши на брилу: тоді й здогадалися встановити тут керункові тини.

Тож, спотикаючись на грудках сніжної мерзлоти й намацуючи руками закрижанілі палиці, дісталося під ліхтарі заїзду Лєткіх, — для цього знадобилося якихось п’ять хвилин, не більше: Лєткіх побудувався неподалік від хатин станції, при колії. Мабуть, уся тимчасова архітектура станції Ольхон була орієнтована входом до однієї з колій.

У сінях одразу ж з’явилася служниця і, кланяючись у пояс, повела до зали шинку. На першому поверсі й у прибудові були приміщення для подорожніх, які очікували на потяг, їх наймали на десять годин і на добу, тепер, імовірно, вони зовсім порожні в зв’язку із закриттям Зимної Північної. У залі біля каміна дрімав старий в обшарпаному урядничому мундирі; зарослий бродяга жував у кутку чорний хліб. Обтріпалося шубу від снігу, струсилося його із взуття. Матеріалізувався сам пейсатий власник, у потертому чорному сурдуті, натягнутому на товстий светр; крім того, маючи пухке рожеве обличчя, він був схожий на плюшеву ляльку старозавітного орендаря. Покій для вельможних панів? Два покої? За півціни! Найкращі! Й обід гарячий, картошка з маслом, наваристі м’ясні щи, жирні шаньги! Сілося біля печі, попросилося ґлінтвейну, ухи й омуля у тісті. Але омуля вже давно не було; був червоний кав’яр, із горбуші, дуже дешево, взятий просто з корейських транспортів. При благодушній балачці про методи приготування тих чи інших страв легко зійшлося на особу кухаря, — а може, у вас на кухні працює стара пані Вуцба? Лєткіх підозріло глянув, зморщив чоло, схопився за бороду. Вуцба, кажете, ваше благородие? Вуцба? Зрештою, його переконала монета, засунута в карман сурдута.

Спітніле бабисько в очіпку, який щільно обпинав крихітну голівку, пришкандибало із запліччя, тягнучи за собою тьмітлисту пару й букет млосних кухонних запахів. Вона стала поруч зі столом, склавши розпарені руки мало не як до молитви, й нізащо не хотіла сісти; Щекєльніков мусив посадити її на лаві ледь не силоміць. Тоді вона опустила погляд на ті переплетені долоні, щоб уже до кінця його не підвести.

Великих зусиль вимагало видобути від неї щось більше, ніж просто підтвердження чи заперечення згаданого в запитанні факту. Гадалося, що вже сама лише польська мова зробить її довірливішою і балакучішою; але ні. Стягнулося шапку й сиділося перед нею у розстебнутій шубі; жінка не підносила очей, але ж мусила бачити, з ким розмовляє, — утім не помітилося у ній найменших ознак упізнання. Тож зізналося їй відверто: кревний, що прибув із вітчизни, шукає засланця, допоможіть, добра жінко. Й ще сягнулося по бумажник, кинулося на стільницю рубль, і ще рубль. Проте Вуцба була рідкісною тетерею: вона ще більше від того насторожилася, затиснулася, замкнулася у собі й сиділа так перестрашена на краєчку лави, наче її исправник допитував із нагоди якоїсь антицарської змови, а не людина, котра платить живі гроші, розпитує про тривіальні спогади. Аж їй піт на чоло під білим очіпком виступив, аж їй тьмідина на зморшкуватому обличчі набрякла й попід очі натекла, тож вона здавалася ще більше хворою, втомленою і нещасною жінкою. Що відбувається! Може, їй єврей Лєткіх страху нагнав! Може, капосний зиз Щекєльніковa її бентежить, — відіслалося Чинґіза від столу. А Вуцба, як Вуцба, простогне півслова й знову камінь. Питалося щоразу голосніше, повторюючись і стукаючи кулаком об стіл. Чи її чоловік-небіжчик мав у тисяча дев’ятсот сімнадцятому й вісімнадцятому чоботарську майстерню на Пепелище? Чи тоді мешкав у них мужчина на прізвище Ґерославський? А докладніше — відколи й доки? Чим він займався? Що казав? Чи платив Генрикові? Звідки брав деньги? Наскільки добре вони були знайомі? Куди він переселився? Виїхав? Куди? Коли? Чи відвідували його якісь гості? Які?

Якщо спитати її про щось, на що вона не може просто відповісти «так», киваючи покірно головою, то замовкає замислено із напіврозкритим ротом і не відповідає узагалі.

— Пан Ґерославський, — бурмотіла вона поволі, — якщо він так називався, бо я не знаю, не пам’ятаю, хіба мешкав хтось такий, так, так, якщо ви так кажете. Добре? Добре?

Ну ж розпач і безвихідь! Забулося уже, яким тупим і нетямущим може бути польське селянство, бо занадто довго жилося у місті, занадто багато оберталося серед собі подібних і міської голоти, — яка врешті-решт зовсім інша, ніж сільська голота, а вже особливо в Варшаві, де кожний вуличний спритник, у своєму кривоміщанському середовищі залишений, переважить уродженою і набутою метикуватістю п’ятьох повітових шляхтичів, а власника маєтку і його управителя візьме на закуску. А ця бабушка — чи їй тут хтось погрожує? Що слід їй чогось боятися? Потерпає вона від чогось?

— Але ви пам’ятаєте, чи ні?! — вже майже вилося. — Скажіть правду, бабо клята, я ж вам нічого не зроблю!

— Так, так, так, вибачте, пане.

Схопилося її і зупинилося посеред руху, бо вона вже на коліна кинутися хотіла, за ноги обіймати.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — повторювала вона, — все, як вам завгодно.

Прогналося її геть, перш ніж зло спалахне в людині, й справді вчиниться якусь кривду Богу духа винній жінці. Засапаним, червоним знялося шубу й жбурнулося до шапки. Причовгав нищечком єврей із ґлінтвейном і супом. Старий біля каміна очуняв і загукав горілки. Стерши слину із підборіддя, він продовжив перервану на сон або уві сні оповідь про потоплених у Байкалі священними вітрами рибалок, яким спів пісків провістив пекельне посмертне життя, і що тепер вони з’являються під поверхнею гладіні, щоб вийти поміж людей у світлі Місяця і Чорного Сяйва — а як, а так: у брилах геометричних, кутастих ув’язнені, рибалки й кожен нещасний сибірський потопельник, бо сплили вони усі Шляхами Мамутів до Священного Моря, себто озера Байкал, як увесь Сибір до нього спливає, але тільки одна Анґара з нього витікає, а власне не витікає, скована морозом до дна, й так ото з кожним місяцем більше й більше невоскреслих трупів клубочаться і з тріском крижаним навзаєм товчуться під білою гладью всекриги, щоразу тісніше їм у льоді, й щоразу міцніший натиск пре на них із глибин пітьми, із підземного світу, тож коли хто вийде тут надвір у рідкісну спокійну ніч і погляне вдало-невдало на широчінь замерзлого Байкалу, то, буває, почує і побачить лускання і раптовий гуркіт льодовикових мас, наче залп гармат під льодом, і, Господи помилуй, трупа в брилі молочній, напівпрозорій, вистреленого до зірок з-під льоду, як я був побачив, — казав дід до вогню.

Повернувся Щекєльніков.

— Вона підглядає за нами, — прошепотів він, по-змовницьки схилившись над мискою. — Підслуховує, стежить з-за дверей, крізь шпару.

Тільки подивилося похмуро.

— Увесь час, — цідив він із задоволенням, — і потім, як уже пішла.

— Хто?

— Мені піти знайти?

— Іди.

Він вихлептав рибну юшку, посидів ще якийсь час, закурив, подумал і пішов.

Копирсалося шпичкою у дірці від зуба. Питається про минуле — й дивується, коли з’ясовується, що минулого немає? А скажімо, баба скаже те чи се, — то що? Як це нібито допоможе накреслити майбутні батькові Шляхи? Чи не занадто багато сподівається від Криги? Палець пана Кожинського! Що позаяк можна тут створити істинність і знищити хибність, — як створилося єдиноістинного убивцю в експресі, — то так створиться істинного батька?..

Повернувся Щекєльніков.

— Ходімо.

— Що? Куди?

— Хапайте шубу й ходімо, поговоримо під стайнею, вона втекла ненадовго з очей єврея і матері.

— Що?

Квапливо вдягнувшись, попрямувалося за Чинґізом. Ненадовго вийшлося на мороз і сніг; одразу скрутилося під глибокий навіс у тіні вигину, між якоюсь невеликою добудовою і, мабуть, стайнею, на боці, протилежному колії; тут, у кутку, за сажнями дров стояла щільно загорнута в хустки й шалі молода дівчина-смуглянка, яка хухала тьмяно в долоні й покашлювала перлистим світінням.

— Ліва Генриківна Вуцба, — сказав Чинґіз, мало не посміхаючись. — Господин Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський.

— Ви, панно, дочка Генрика Вуцби? Чоботаря із Пепелища?

— Так. Вельможний пан шукає свого батька, правда ж?

— Чи я завдаю вам цим клопоту? Наражаю на небезпеку? В цьому є якась таємниця? Що ви так ховаєтеся, а ваша мати…

— О, ні, — збентежилася вона. — Ви не розумієте…

— Чого?

— Мати… — Лівушка загорнулася у хустки й шалі ще щільніше, так, що тільки карі очка зблискували між тканинами; але й очка теж згасли, коли вона відвела погляд. — Ви думаєте, що ми працюємо в єврея на кухні в холодному завошивленому заїзді на краю світу, посеред крижаної пустелі, — бо так нам через тупість жіночу побачилося? — Раптом вона розплакалася. — Уже б нам хіба померти від голоду, замерзнути десь по підвалах довелося! Боже мій! Які люди підлі! Вуйко Стефан, який нам після батька майстерню відібрав і на брук викинув, — а мати, а матері, а матері… — Їй перехопило подих. — Ви не зрозумієте, що можна розхворітися від самої лише нужди, що можна від злиднів розум втратити. Матір тепер інша жінка. Ви думаєте, що людина боїться чогось, когось — того, отого, тамтого. Але вона вже боїться взагалі усього, ви бачили, вона вже тільки в утомі й болю знаходить утіху, й у молитві за це страждання; вона тоді щаслива, коли після дня вбивчої роботи може запропонувати Богові увечері страждання і нещастя свої, тоді слабка усмішка на її обличчі — Ісусе Христе! Я не можу! Не можу!

— Тссс, ну вже, заспокойтеся, панно. — Іноді вистачить звуків рідної мови на чужині — й уже греблі рве.

Вона втерла очі рукавом.

— Ваш батько добра людина, я це хотіла сказати, ваш батько учив мене читати й писати, книжки мені давав, сідав уночі біля мого ліжка й розказував про історію Польщі… Ваш батько — те, що я не замерзла такою, як мати, — все завдяки панові Філіпу. Тож, якби я могла чимось…

— Він мешкав у вас.

— Так.

— Коли він виселився?

— Вже в тисяча дев’ятсот вісімнадцятому. Це загалом тривало менше ніж рік, так. — Вона шморгнула. — Мені його потім дуже бракувало, я набридала батькам: а коли вуйко Філіп повернеться, а куди він виїхав…

— І куди він виїхав?

— Я не знаю, чи, бува, на сорочиська не їздив. Тато щось згадував… Пан Філіп, мабуть, працював у якісь крижаній спілці…

— Так?

— Я не знаю, може щось наплутала.

— Він платив вам за куток?

— Либонь, так. Він виходив на цілі дні, повертався пізно — я знаю, бо чекала його. Щоб він мені казку розповів, — о, за такі казки, як він розповідав, — пане Бенедикте, я вам заздрю за ті сказки. Потім він виїжджав на щораз довше — на день, два, на тиждень.

— Гості заходили?

— Ну, так, так, але я не пам’ятаю, — якісь панове… не знаю.

— А як він з’їхав…

— То вже його жінка вам розкаже.

— Прошу?

— Ну, він же до неї, мабуть, переселився, так? Одружився? Пане Ґерославський?

— Ви знаєте її прізвище?

— Ах! — вона притулила ручку до уст, схованих за шаллю. — Я бачила їх, бувало, в церкві або на вулиці. Статна женщина, жива, реготуха; довга пшенична коса, шкіра — сонячне ластовиння… І — зараз! Зараз! — Вона працює у тому Будинку Моди в Раппапорта, навпроти Нового Театру! Минулого місяця, коли мене Мацек, — бо, бачте, я заручена з паном Мацеєм Лішкою, я не збираюся тут життя змарнувати, в цій вологій халупі, проклятій, — вона копнула в стінку, — як мамуня, замучити себе злиднями до смерти, довести себе бідністю до глупоти — ні! Хоч би я… хоч би я… не знаю, що — я не мо-о-ожу!

— Тссс, тссс, — обійнялося Лівушку, міцно пригорнулося, а вона втулила голову в хутро, тремтячи.

— Такі чудові казки, — схлипнула вона й підняла темні заплакані оченята. Чудово зналося, завдяки чому цей потік спогадів і що тепер панна бачить… кого… чиє обличчя.

— Господар до вас добре ставиться? — спиталося, поцілувавши її по-батьківськи у чоло.

— Господар — це господар, — вона знизала плечима, вже випростовуючись і знову ловлячи дихання.

Вишукалося у пуляресі два червінці, й ще один, і ще рубликів пару — втиснулося їх девушке в кулачок.

— Прошу. Їдьте звідси, заберіть матір. Наречений вам допоможе, правда ж? Не чекайте, не можна чекати, людина звикає.

Вона прудко сховала деньги під хустку.

— Дякую, дякую, вельможний пане.

— Не дякуйте, це свого роду плата.

Вона схопила за руку, не вбралося рукавиць, вона схопила за голу долоню, притиснула її до губ під вологою тканиною, розвернулася й утекла.

— Обманула вона вас, — рикнув Чинґіз. — Кожному так, певно, слёзы ллє, добрий інтерес на тому робить.

— Ви знаєте, що це не так, — сказалося, задумливо визираючи з-під навісу на завірюху над замерзлим Байкалом. — Ідеться про те, пане Щекєльніков, щоб дати милостиню і могти поглянути обдарованому в очі. Тямите?

Була під час завії коротка мить, коли розійшлися у боки білі завіси, опала вуаль паморозі й показався чистий виднокіл під полуденним Сонцем і Чорним Сяйвом. Зблиснув тоді на північному заході — на лінії крижаної гладіні, на тлі схилів і скель Іжимея і Хобоя, під обрисом Приморських гір — гострий, блискучий, прегарний діамант: великий ольхонський бурульник.

Нікола Тесла з’явився, як і домовилися, о шостій вечора; шостій, бо чверть по шостій відходив потяг до Іркутська. Байкал о цій порі був іще білішим, — можливо, щось затьмарило Чёрное Сияние, відтяло потоки тьмітла, й тому білість засяяла жвавіше, електрично заіскрилися сніг і лід, і морозяний пил, який насувався рівниною поземними хвилями. Надягнулося мороскляні окуляри — не проти Сяйва, а для захисту від арктичної сліпоти. Сани Тесли тільки зупинилися на мить перед заїздом Еліяша Лєткіх, хутко сілося. Схований під важким капюшоном извозчик цвьохнув батогом. Озирнулося ще з-над спинки. Кривобока дерев’яна конструкція — будинок, позбавлений фундаментів, покладений на вугілля, — здавалося, тремтить і гойдається, наче п’яниця на вітрі; якби не шум вітру, почулося би скрипіння і стогін гнутих дощок. У перекошеному віконці під кривим піддашшям кривого даху майнула бліда пляма — жіноче обличчя — удови Вуцби? Дочки Вуцби? Вихор знову закрутився — і заїзд Лєткіх перехилився на інший бік.

У потязі Тесла одразу ж вийняв записник й олівець.

— Ви довідалися, пане докторе, щось корисне?

— Цікаве — о, напевно. Вони досі не пробилися до води!

Окремо від табору інженерів Сибирьхожета на острові Ольхон стояв табір натуралістів Дибовського-Байкальського, які вивчали не бурульник, а самé озеро. Настільки всеосяжне й триваюче багато років його заледеніння загрожувало цілковитим винищенням унікальної байкальської фауни — вже безповоротно загинули байкальські тюлені, може виживуть тільки ракоподібні й глибоководні риби. Сам старий Дибовський їздив до генерал-губернатора Шульца із проектами побудови штучно огріваних акваріумів-ополонок. Проте це була б надто дорога розвага. Натомість Географічне Товариство й Львівська Академія фінансували біокріологічні дослідження: у кризі бурили трубним методом вузькі шурфи для зондування глибини льоду й проникнення у таємниці життя під ним.

— Не завжди буває так, що при нулі градусів за Цельсієм завжди й обов’язково вода перетворюється на тверде тіло. Слід брати до уваги, наприклад, тиск. Адже що вище тиск, то нижча температура потрібна для того, щоб зав’язався лід. А як ви, напевно, знаєте, в глибинах морських тиск значно вищий: на кожному квадратному метрі стоїть усією своєю масою стовп води, дедалі важчий у міру того, що нижче ми спускаємося, бо тим більше води над нами. Погодившись, отож, що мерзлота має якусь сталу температуру, — бодай оті чотири-п’ять градусів професора Юрката, — легко обчислити граничну глибину, нижче якої мороз виявиться уже занадто слабким, щоб скувати воду в кригу.

— Але ж чи те саме не можна сказати про землю? А що казав Юркат? Заглибилися на сто аршинов, а й далі мали оті чотири градуси мерзлоти.

— Ото ж то, пане Бенедикте, ото ж то! Й ці лімнологи натрапили тут на загадку: свердлять і свердлять, а й далі лід. Ба, ще гірше, ніж у випадку вічної мерзлоти, бо тут температура на глибині спадає!

— Умерлим тісно…

— Що?

— Нічого, нічого. Мені тільки-но спало на гадку… Дозволите? — закурилося цигарку. — Гіпотезу таку — дозволите?

Тесла згорнув нотатник, нахилився через купе.

— Коли ви помпувалися? Позавчора? Ви мусите частіше до мене заходити. Щодня! Ну, але кажіть, приятелю, кажіть.

Примруживши очі, задивилося крізь цигарковий дим на білий краєвид за вікном потяга, що мчав по льоду. Спокійний ритм постукування коліс по крижлізі — длук-длук-длук-ДЛУК — свідомість у стані гіпнотичного розслаблення. Повільніше говорилося і повільніше думалося, — але із якоюсь розміреною рішучістю, притаманною механічним процесам, інерції сталевих мас: що кожне слово й кожна думка не тільки можлива, а й слушна, слушна й необхідна.

— Коли ви розповідали про підручник чорної фізики… Перша річ полягає у виведенні формули, що пов’язує теслектрику, тьмідину й тунґетит із силами маґнетизму й електрики, зі світлом, із температурою.

— Так, так, власне це…

— Мабуть, це через Чорне Сяйво, — коли той п’яниця у заїзді оповідав про свою маячню, — не тільки в світінях, а вже в кожній фразі людина вбачає дивну символіку, переможні стани, якщо ви мене розумієте, докторе. Сюди впадають сотні річок, а витікає одна лиш Анґара — котра власне не витікає. Ви бачили атласи Сибирьхожета, Шляхи Мамутів довкола Байкалу? Байкал — це біла пляма; вони лише вказали, що люті їм крізь тунелі Кругобайкальской залізниці наполегливо виморожуються. Тож подумайте про це озеро як природний резервуар Сибіру, фільтр води. Підземний відстійник нечистот у лютих. Я мешкаю тепер у чоловіка, який продає на гурт крижлізні руди й тунґетит: хочеш не хочеш, чую різні речі. Є ще річки не до кінця замерзлі, і є річки, сковані кригою до дна. На деяких Лензото далі провадить видобуток, миє золото з-під льоду, тобто із маси землі, які промислово пересіюють у гарячих резервуарах. І з деяких отих шурфів походить так званий пісковий тунґетит: Лензото продає посередникам легкий тунґетит, виполосканий із руди після золота. Отож, ви бачите, що існує якась хімічна або фізична залежність, природний процес, у якому тунґетит впливає на температуру…

— Ах! На дні Байкалу!

— На дні Байкалу, під льодом. Нанесений із водою, поки не замерз байкальський вододіл…

— Тонни чистого тунґетиту.

— Які реакції там відбуваються? Під таким тиском — у темряві…

— Під корінням бурульника.

— Яка глибина Байкалу?

Глупої ночі потяг минув Порт Байкал і Ліствянку, проїхав крізь широку на версту Браму Анґари. Снігова завія послабшала, понад гонитвою білого пилу виднілося тьмітлисте небо, тобто чорна діра між зірками. Надягнулося знову мороскляні окуляри, зняті при вході до потяга. Доктор Тесла зі свого боку затягнув заслінку — бліда світінь танцювала на підлозі купе й на чоботях дрімаючого Стєпана.

— Я думав скористатися тими їхніми буріннями власне для замірів, щоб зібрати комплексні дані для теслектричних таблиць. — Серб заклав ногу на ногу, постукав олівцем об оправу записника, білість його рукавичок спливала на ногавиці, а їхня темно-сіра барва всякала в дерево сидіння. — Земля не є настільки однорідним осередком, занадто багато змінних слід урахувати, я довго про це говорив із професором Юркатом. А тут — чистий лід. Спершу спущу тьмідинопоглинальний зонд. Потім слід буде пробити кілька дуже віддалених один від одного отворів. У центральному пункті я запущу тунґетитовий ґенератор і приглянуся до поширення тьмідини. — Він розгорнув свій нотатник і почав щось рисувати. — Як теслектричні хвилі розходяться у кризі, в земній корі? Яка частота теслектричного пульсу планети? Бо коли я це знатиму… — він писав, бурмочучи щось рідною мовою.

Світінь на підлозі купе ластилася біля його ніг, лякливо відстрибуючи при кожному русі старого винахідника.

Наступного дня слід було з’явитися для перевірки до Міністерства Зими. Зранку перебувалося у паскудному настрої. Саме пробудження не віщувало нічого доброго: сон урвало наростаюче дудніння бубнів глашатаев. Від Анґари наближався лютий, якщо до завтра він не поверне чи не вморозиться назад під землю, доведеться покинути Цветистую сімнадцять. За сніданком Міхася дуже вередувала; закінчилося тим, що вона скинула зі столу маслянку й, хлипаючи, втекла від бонни. Маслянка перевернулася на штани із останнього пристойного темного костюма. — Ну, з моєї фіґури то я вам нічого не зможу позичити, — розсміявся пан Войслав, — але, може, Ґжеґож знайде щось у себе. Мусите домовитися із кравцем. — Зараз зайду в Будинок Моди, там, певно, мають верхній одяг і ґалантерею для чоловіків. — Проте спершу мусилося з’явитися біля Сорочого базару, в представництві Зими. Поїхалося у тих поплямованих штанях, сяк-так відчищених картопляним борошном і спиртом. Над Іркутськом розверзлися уста чорнильця, який плювався наче чорним чорнилом, потоки тьмітла заливали вулиці міста, каламутили імлу; ранкове сонце не цілком змогло крізь них пробитися. Цвіли тінисто-світінні веселки. На Амурській стояв в імлі монументальний морозяник, об’їжджалося навколо, виник затор. Пригадалася сцена з перехрестя Маршалковської і Єрусалимських алей, гасовий вогонь під ґляціальною медузою. На моросклі все це блимало нервово, пломенисто. Є певні зображення (лютий над серединою вулиці), сама композиція яких надає їм слушности й ваги; так само око й рука рисувальника завжди прагнуть до центра кола, а рівносторонній трикутник більше доречний, ніж різносторонній. А може, просто Чёрное Сияние вже лягло на умисл. — Їде слідом за нами, — мимрив пан Щекєльніков, — стежить від будинку. — Навіть не спиталося. З мосту Шелєхова зійшла колона піхоти. Мабуть, Імперія перекидає війська з японського фронту на Камчатку, на спорудження Аляскинського тунелю; частину підрозділів, утім, найвиразніше відправили на захід, — може вони застрягли в Іркутську не випадково, а через зростання активности Японського Леґіону? До того ж зі стіни передпокою у митниці вже зірвали воєнний плакат. Сидячи в секретаріаті комісара Шембуха (товстий Міхаїл знову кудись подівся), не могло не зауважитися, свєю чергою, портрета царя на протилежній стіні — чи його тут хтось навмисно криво вішає? Устати, підійти, поправити? Сиділося з шубою на колінах, яка прикривала масні плями. Увійшов сивий вусань у мундирі високого сановника, став посеред покою, гучно перднув, низько вклонився перед зображенням Ніколая II Алєксандровіча й сів на лаві під ним. Глипнулося обережно (що було важко, зважаючи на те, що одне обличчя уміщене навпроти іншого, як портрет царя — навпроти портрета міністра). Чиновник сидів, випроставши спину, наче кий проковтнув, спершись потилицею до стіни, задерши погано поголене підборіддя і витріщаючись просто себе. Не вдалося розпізнати цієї гри поглядів. Чи це погляд гнівний, осудливий? Чи цей сивак споглядає так «згори» з презирством? З обуренням? Претензією? З приводу? Поправилося шубу на колінах, ширше її розкладаючи. Бачить плями? Не бачить? Бачить. Відвелося погляд. Він сидів нерухомо, потьміт виливався йому з-за спини на білий тиньк, мов піна, що стікає з браги. Чи він узагалі дихає? Принаймні не кліпає. Проковтнулося слину, відчуваючи, що, попри всі зусилля і присяги, чинені в душі, на обличчя виповзає гарячий рум’янець, червона квітка сорому. — Я чекаю добрих п’ятнадцять хвилин, комісар, мабуть, знову кудись вийшов, — сказалося, що два слова підвищуючи голос. Сивак не реаґував. У голові почали вибухати дедалі химерніші ідеї, — може він справді не дихає, бо якось непомітно зазнав серцевого нападу? Й сидить зараз навпроти холонучий труп? І говориться із трупом? Зі статечним трупом схрещується погляди? Зринув образ великої зали очікування у бюро Імперії, де лава за лавою сидять у тиші й нерухомості живі й мертві прохачі, й ті, що оце в очікуванні на прихильність чиновника поволі конають. А коли настає черга трупа, швейцари вносять його, застиглого, сидячи, перед лик референта, прокуратора чи іншого канцеляриста, адже прусський чиновний ритуал мусить бути дотримано й не можна образити серйозність Установи. Увійшов секретар-татарин. Зауваживши вусатого сивака, він дещо зблід. Чемно вклонившись, він сів за письмовий стіл і встромив носа в папери. Спробувалося упіймати його погляд, дати йому знак очима, делікатно переказати запитальну міну, — проте він жодного разу навіть не підняв голови. Ситуація ускладнилася ще більше. Ті масні огидні плями, певно, видно з-під шуби. Палалося. Раптом старий підхопився з лави — мало не підскочилося самому. Він підійшов, простягнув руку. Мимоволі всталося і потислося її, незґрабно підтримуючи лівою хутро.

— Вітаю, — сказав він голосно й виразно. Очманіло подякувалося. Він ще кивнув головою, ухопив не дивлячись якісь бумаги зі столу, а відтак вийшов маршовим кроком.

— Хто це був? — спиталося приголомшено.

— Пан генеральний директор Зиґфрид Інґмаровіч Ормута, — відказав напівпошепки секретар Міхаїл. Зітхнулося. А кажуть, що в Краї Лютих немає божевільних!..

В Будинку Моди Раппапорта насамперед звернулося у чоловічий відділ, де без зайвих церемоній придбалося (як би не лічити, все одно за гроші Веліцького) два легкі чесучеві костюми, в міру добре припасовані, проте дешеві, бо шиті на мірку манекена, й брудно-коричневого кольору, а також пару чорних штанів окремо. Перебравшись одразу в примірочній, розпиталося продавця, і той спрямував на п’ятий поверх, під вивіску модистки. Якщо опис Вуцби не брехав, то жінку звали Леокадія Ґвуждж; «пані Ґвуждж» — заміжня або вдова. Щекєльніков підійшов на сходах і прошепотів на вухо:

— Не дайте їй грошей.

— Скаже, то віддам цілий гаманець.

— У-у, серце прогіркле.

— Зникніть.

— Вона легка ручка до чужого, — знущався він далі.

Розгарячілося.

На «Складі Чепурно Вбраної Панни» між ґалереями дзеркал, у які розглядалися шикарно вдягнуті манекени, між напівкруглими шафами, повними виблискуючих свіжістю вечірніх суконь, скопійованих із віденських журналов, між стояками з хутрами, що блищать, мов свіжа роса, із зимовими пальтами, пальтами на хутрі, палантинами, муфточками, накидками, обшитими хутром, під високими полицями, на яких пінилися барвисті тканини, круазе, шеніли, батіки, тафти, адамашки, орґанді, крепдешини, креп-марокани, мусліни, м’якенькі під самим лише поглядом, як дитячий сон, від однієї до іншої вітрини головних уборів, одних вигадливих, інших скроєних за зразком русской шапки, отак, кружляючи від красивої спокуси до ще красивішої, пропливали мармуровою доріжкою, облицьованою кокосом, не менш чепурні жіночки, ніколи не самі: групками по дві-три особи, або з чоловічим товариством біля плеча. То були найвищі рівні шику.

З глибини алькову, світлом медвяним залитого, тривала атака на наступний орган чуття. Кришталеві скарбнички парфумерії пропонували дорогоцінні пахощі в чудернацьких мороскляних флакониках, де перепліталися веселкові папужі зблиски із веселками спокусливих запахів. Вистачило пройти вздовж першої секції, і навіть людина з наполовину затканим носом скорялася якійсь чарíвності, вистачило прочитати етикетки на крижлізних бляшках, виставлених під емблемою Еда Піно: Paquita Lily, Jasmin De France, Violette Princesse, Persian Amandia, Blue Nymphia, Bouquet Marie Louise… Чи відчуття запаху — це відчуття, яке оперує невидимим, нечутним, недоторканним, — чи воно не найближче до позаматеріального світу?

Уява одразу ж підсунула образ панни Вуцби у несміливому товаристві не набагато заможнішого нареченого, як вони прогулюються перед Будинком Моди пополудні їхнього єдиного вільного дня на тижні, або й упродовж усього місяця, щоб принаймні надивитися на прекрасні óбрази, проходячи, торкнутися вищого життя, позахоплюватися елеґантними панами й вишуканими панями, старшими удвічі від такого підлітка, бо ж для них кроїться мода, для зрілих жінок, понад тридцятилітніх, вони — ідеал жінки: жінка довершена, сповнена, а не девушка незріла, себто половина, чверть жінки. La passion se porte vieux. А тимчасом можна принаймні подихати повітрям багатства — втягнути в легені ці запашні міазми розкоші…

— Пані Ґвуждж?

— Отам.

Упізналося її завдяки русій косі й ластовинню. Гарної статури жінка бальзаківського віку, із видатним бюстом і широкими, міцними долонями. Вона не мала обручки.

Почекалося, аж поки вона відійде від клієнтки; тоді підійшлося і ввічливо їй представилося.

Жінка мимоволі поглянула крізь вітражне вікно на вуличну світінь.

— Я так і подумала.

— Вибачте?

— Я вас снила на цвинтарі. — Вона зітхнула, потрусила головою, затиснула губи. — Почекайте, я відпрошуся у клерка.

Вона з’явилася через кілька хвилин, уже в пальті із дещо вицвілим видряним коміром, у хутряному круглому капелюшку.

Жінка хутко збігла сходами, натягуючи рукавички.

— Не стійте так, шановний, знову почнуться пересуди.

— Це погано?

Нарочито узялося її попід руку.

Вона раптом розсміялася, оголивши зуби, майже всі ще білі й рівні.

— Та будь ласка! — Вона нахилила голову, підставивши пухку щоку. — Дівка обцілована, щастя від самого ранку.

На вулиці сáме вона повела, одразу повернувши на Головну й до видимих крізь імлу будівель Географічного Товариства й Митниці, звідки щойно приїхалося.

— Ви — пан Бенедикт? — упевнилася вона, вийнявши із торбинки мороскляні окуляри й настромивши їх на носа. Вона зупинилася, щоб натерти обличчя якоюсь маззю, а відтак огорнула білим шарфом, оздобленим численними довгими френзелями, що спливали по пальті бодай до пояса.

— Він вам казав?

— Він казав, що має дітей. Як ви про мене довідалися?

Сказалося.

— Але чому ви здивовані? — спиталося. — Адже він міг урешті-решт писати додому.

— Про мене? — Присягнулося б, що вона під шарфом знову посміхнулася.

Поганий ранковий гумор хутко повернувся.

— Ви знаєте, що моя мати померла лише рік тому, рік і три місяці.

— І ви думаєте, що вона знала?

— Ні. Він не писав.

— Тож, напевно, вона померла не через мене. Для мене вона не існувала.

— Для батька, мабуть, також не існувала.

— Ах! І ви тепер приїхали, щоби — що? Кинути все це йому в обличчя? А тут іще таке неподобство! Пфі!

— Ви погоджуєтеся, що знали, що він був одружений.

Вона мовчала досить довго. Змінила ритм дихання, і коли вже відгукнулася, то змінила й тон.

— Так ми, шановний, не розмовлятимемо. — Жінка не висмикнула руку, але відчулося, що думала, чи не вчинити так; нарешті вона відпустила руку вільно. — Ви не засоромите мене жодним моїм щирим почуттям. Я кохала Філіпа. Кохаю. Кохала.

Убралося мороскляні окуляри.

— Вибачте.

— Але за що? Ви соромитеся за мене!

Дивилося у білобарвну імлу.

— Як ви познайомилися?

— Він — сильна людина. Вам же це якнайкраще відомо. Я ніколи не знала нікого сильнішого. Мій батько, який чверть століття керував Горным Управлением на Амурі, каже, що силу людини можна пізнати завдяки нещастям, які на неї спадають. Хто гнучкий, тонкий і лагідний, той без проблем скоряється течії і вітрові й вписується у будь-які обставини; а хто твердий, той чинить опір, і що міцніше на своєму наполягає, то важче життя проти нього пре. Врешті він відчуває, немов увесь світ на нього тисне зі самої лише злостивости: зламайся, зламайся, зламайся! Все інше пригнулося, розмилося, піддалося, — а тут одна колючка стирчить й у бік коле. Тож увесь тягар світу падає на цю колючку: зламати, вирвати, знищити. Є такі люди-колючки, — ви знаєте про це, пане Бенедикте? Що вони колючі. Завжди усіх колють. Подібними сильними характерами можна щиро захоплюватися і щиро їх кохати, але з ними неможливо жити.

— Ви розійшлися.

— Так. — Шарф її обличчя посивів від тьмітлистого дихання. — Але — як ми познайомилися! Ми познайомилися таким чином, що він відлупцював мого кузена, а потім приніс його до нас додому, щоб його перев’язати.

— Вірю. — Закашлялося: мороз входив у горло, ріс у грудях. Піднеслося хутряний комір, ховаючи в ньому рота й носа. — Він мешкав тоді у Вуцбів, так? Коли ви останній раз чули про нього?

— Він пішов напровесні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Згодом — якісь плітки, чутки. Якось до нас заходили люди з охранки, вони теж допитувалися, чи не мала я від нього вісток.

— Він не писав.

— Ні. — Вона хрипко засміялася. — Не писав.

— Він сказав вам, чому, кгр, чому він це зробив?

Вийшлося на вулицю Головну й повернулося на схід, залишивши Базар, Митницю і Географічне Товариство й твердиню генерал-губернатора позаду.

Дивне почуття росло в людині, у міру того, як вона прогулювалася вулицями Міста Криги: що вона прогулюється на самоті. Що нікого більше на цих вулицях немає; навіть якщо хтось пішки з дому вийшов, одразу ж його ковтала імла. Інших перехожих бачилося украй рідко, себто тоді, коли майже на них наштовхнешся, оминаючи в останній момент. Звуки їхніх кроків, їхні голоси, шум вуличного руху — все загрузало в цій вологій ваті. Споряджені лампами сани минали, брязкаючи дзвіночками ліворуч, у річці синьобарвних випарів. Небо мало барву неба, позаяк насправді мало кольору Чорного Сяйва, проте на мороскло воно пролилося назад, як жовток розбитого яйця, хлюпнутий назад у шкаралупу.

— Той побитий кузен, — сказала вона, — працює у Зимному Ніколаєвську на студницях, має камрадів-зимовиків, глибоко віруючу братію. Від них я і чую ці плітки. Батько Мороз — порятунок або знищення світу, Посол Підземелля.

— Ви в це не вірите.

— Він ніколи не розповідав мені багато про минуле, але ж я знаю, що вирок він отримав за політичні справи, за збройні напади. Так?

— Ну, а як це стосується до…

— Бо я довго вважала, що йому це вже минулося, у кожному разі відхворів, вимучив це із себе, постатечнішав, — сімейна людина, котра любить свою родину, позбувається утопічних амбіцій, вони — привілей молодости. Але потім я зміркувала…

— Колючка.

— Навесні того року, одразу після сенсації довкола Німого Повітроплавця, коли Філіп перестав повертатися вночі з роботи й щойно тільки від кузена через його знайомих із «Руд Горчинського» я вивідала, що якісь люди після настання темряви його там, у Ніколаєвську, відвідують, що нібито Юзеф Пілсудський зі своїми Сибірськими Стрільцями через Ніколаєвськ їхав, і тоді…

— Зачекайте! — Стиснулося пані Леокадію за лікоть. — Мій батько працював у «Рудах Горчинського»?

Вона повернула голову, подивилося крізь мороскло в мороскло, барви цілком розбовталися ув очах.

— То ви не знали? — вжахнулася вона здивовано. — Філіп — освічений геолог! І чим він тут мав займатися? Його взяли, ще й руку поцілували, Горчинський навіть про дипломи не питав.

— Тоді чому він так довго в чоботарів у холодній норі мешкав?

— А про це я спитаю його рідного сина: чому Філіп Ґерославський такий, яким є? Може, син мені швидше на це відповість! Чому він не може жити нормальним життям, як інші люди, чому сам себе жене від пригоди до пригоди, від однієї життєвої неможливости до іншої, завжди сам себе в глухий кут заганяє, що врешті-решт тільки зубами скреготнути залишається і на диво якесь для нього сподіватися! Чому!

Відкашлялося.

— Але ви хотіли його таким.

Вона зняла на мить окуляри, щоб осушити очі (дуже нерозсудливо плакати на морозі) й витерти носа хустинкою.

— Але ж я знаю, що я ніякий не богатырь, я не народжена, не замерзла для товариських леґенд. Хто ви?

— За фахом? Математик.

— Математик. Що, ви конче візьмете собі дружину, вправну в цифрах? Ні. Вона вийде заміж за Бенедикта Ґерославського-нареченого, а не Бенедикта Ґерославського-математика. Ми дивимося на людей тільки з одного боку, кожен зі свого; це Бог може побачити людину миттю зусібіч: і згори, й знизу ще, ха, й зсередини.

— Тож власне, пані Леокадіє, дивлячись із вашого боку…

— Бо він мене кохав! — Вона упіймала подих. Барви тьмяного пальта спливали з неї в імлі, пані Ґвуждж щохвилі ставала дедалі більш імлобарвною і майже прозорою. Трималося її міцно попід руку. Вона йшла хутко, дивлячись уперед. — Чи маю я опуститися до вульґарних слів? На адресу його сина? Це непристойно. Чому ви питаєте? Ви не знаєте справжньої пристрасти? Га? То як ви про неї іншим людям розповісте? Як поясните?

— Ці речі годі оповісти, — мугикнулося. — Ці речі немислимі.

— Так! Так! — Вона розсміялася горловим сміхом, з-під діафраґми, як ніби зазнала раптом великої полегші від чогось. — Щоб ви колись спіткали таку любов жінки, таку пристрасть, яка душу пожирає, — жагу справді сильної людини, що поглинає вас безумовно, — не тому, що ви хочете, а тому, що вас жадають…

— Ближчий Богові щирий розпусник…

— А щоб ви знали!

Бурятський бубон бив попереду дедалі гучніше. То вже були околиці міста за Ланінською; ішлося понад півгодини. Вичекавши мить на імлу, чисту від вогнів і тиху від дзвіночків упряжі, перебіглося на інший бік стрімкої вулиці. З імли виринула табличка. Третья Солдатская.

Пані Леокадія озирнулася.

— Якийсь лиходій крадеться за нами, — зауважила вона тоном неуважного подиву.

— A! То мій лиходій.

— Ви колекціонуєте осіб з-під темної зорі?

— Дехто зичить мені зла. Зате пан Щекєльніков зичить зла усьому живому.

— Вам не спадало на гадку дотримуватися здоровіших для духу стратегій? Любити своїх ворогів.

— Мені легше їх любити й співчувати їм, коли я думаю, кгр, що їм пан Щекєльніков зробить своїм ножем.

— Якби ж то кожна людина мала власного Щекєльніковa! — Вона грубо зареготала. — Одразу ж настало би на Землі Царство Боже.

— На все свій час. А поки що панове Сміт і Вессон продають просто чудові револьвери.

Вона пирхнула крізь шаль рідкою світінню.

— Ви, мабуть, перша принада в усіх салонах!

— У салонах я занадто багато думаю, кгр, втрачаю здатність говорити й виглядаю кретином.

Так балакаючи, вийшлося на ґрунтову дорогу, тобто тракт закрижанілої грязюки між полями білобарвного снігу, який одразу повертав просто на схід і ще вгору, бо провадив на вершину схилу Єрусалимського узвишшя. Упізналося наче крізь сон, наче уві сні, — й цей шлях, і цей пагорб.

Тепер прискорилося ходу, і пані Леокадія мусила встигати дертися крутим схилом. Вона не показувала дорогу, бо ж зналося, куди йдеться. Упізналося виростаючі над поверхнею імли сусідні пагорки, із їхніми березовими хащами, теж прикритими снігом, упізналося нерівні ряди хрестів, простих і православних із поперечкою, похилених над могилами під льодом, і руїни спаленої церкви, й повітку гробарів упізналося теж. Тут імла лежала низько над землею, брелося крізь неї, мов крізь той опар газів, виплюнутих лютим на станції Стара Зима, — білобарвна суспензія каламутилася від кожного кроку. Чёрное Сияние затоплювало цвинтар сірим тьмітлом, світіні від хрестів були майже непомітні на білесенькому снігу.

Опустилося комір, щоб втягнути безпосередньо в легені крижане повітря, може воно протверезить; але ні, не допомогло. Йшлося серед могил, топчучи твердий, тріскучий наст, чорне дихання парувало на устах. Поволі увесь потьміт набув у мороскляних окулярах отруйних гострих кольорів, невідь-звідки висмоктаних; тут не було жодного крижліза, з якого веселки могли би їх украсти. Було натомість гаряче вересневе сонце в небі й дві зірки холодного вогню над містом: тунґетитові куполи Собору Христа Спасителя, немов очі архангела помсти, — й завдяки їм усі цвинтарні хрести набули барв Сонця, тобто палали білий жаром, білішим, ніж крига. Чорне небо отьмітнювало стежку.

Пані Леокадія схопила за руку. Зупинилося перед маленьким двораменним низьким полум’ям. Хтось дбав про могилку, недавно табличку відчистили від паморозі: вистачило струсити з неї сніг.

С. П.

Емілія Дарія Ґвуждж

На світ прийшла 9 січня Року Господнього 1919

Бог забрав невинну душу малечі до Янголів

27 лютого 1919

Хто порахує сльози

за життя, якого не було

Пані Ґвуждж упала на коліна, перехрестилася. У материних моросклах текли біло-блакитні річки. Відвелося погляд. Ця могила… ці хрести… повітка там, яма тут… Могила, в який малося бути похованим заживо, була не далі, ніж за п’ять аршинов звідси. Сьогодні на ній уже стояв свіжий надгробок.

Пані Леокадія не читала молитви — вона щось оповідала своїй донечці мелодійним голосом, як говорять до немовлят. Хрест іскристо палав. Поглянулося у бік світіні від стіни церкви — напівголий чоловік із лопатою вийшов у тьмітло, повернув голову, зиркнув єдиним оком. Натягнуто вклонився. Торкнулося рукою у рукавичці краю шапки. Єрофєй злегка посміхнувся під рубцем і вдарив затиснутим кулаком себе в посинілі груди. Стиснулося руку в кулак і вдарилося у груди теж.

То був час дивних чорних сяйв, і багато речей, чинених у їхньому тьмітлі, радше були подібні до вчинків, що приснилися у доконечному сні.

Про зламану копейку

— Продавцем, наприклад, або помічником у канцелярії чи рахівником у якійсь бухгалтерії.

— Але ж, пане Бенедикте! На милість Божу! Ніхто вас не виганяє! — Пан Войслав аж за серце у великому афекті схопився (щоправда, помилившись при цьому боком тіла). — Ми справді раді вас гостити! Діти вас люблять! Дуже! Панії теж — бо мають із ким поговорити. Хіба не так вони кажуть? — Що ви добірний слухач — чи не так?

— Бо я мало говорю.

— Пане Бенедикте! Якщо ви журитеся тими кількома сотнями…

— Я мушу заробляти, — повторилося із тупою упертістю. — Я мушу повернути борги.

— Але чи я вас питаю про терміни?! Чи вимагаю повернення?! Ні!

— Ви аж занадто гостинні, одного лихого слова не можу сказати. Але що ж? — Місяць, другий, хто знає, коли Шембах мене відпустить, — а я тут мушу нахлібником-недорікою жити, як стара тітка, котра на утриманні родини повільно доживає віку? Я не збираюся іти вимагати утримання від Зими! Тож я й подумав про ті крижлізні спілки, — кожне друге прізвище чую там польське, — а ви усіх знаєте.

Ковтнулося решту настою, відставилося філіжанку. Поглянулося при цьому мимоволі на нігті: не те, чи обкусані (бо ні), а те, що вже усі блідо-сині, без бодай смужки рожевої унизу. Це був один із видимих наслідків низькотьмідинової дієти у високотьмідиновому середовищі Краю Криги. Й далі малося теж враження, що потьміт, який спливає з тіла й одягу, інший, ніж потьміт лютовців: та само інтенсивність відхилення світла, його протилежний вектор. Люди, однак, не звертали на це уваги.

— Я навіть не кажу про пана Порфірія, це, ймовірно, було б незручно, — але хто такий Горчинський?..

Пан Войслав змахнув рукою, наче муху відганяв.

— Де ж то ви про дідуся Горчинського почули? Горчинський давно Круппові випродався за харбінські розписки, шістнадцять від ста, бідолаха він. — Пан Веліцький поплескав себе по череві, потягнув за бороду й поглянув запитливо, наче по-новому дивлячись на людину, з явною підозрою у шахрайстві.

Може, він це побачить, подумалося, — але не відвелося очей, тільки власне поглядом на погляд відповілося, ще й піднявши голову й стягнувши губи. Може, він розкусить: що завмерло, не може так раптово змінити свою форму.

Але ні — бо й звідки пан Веліцький мав би знати таємниці чорної фізики?

Він видихнув.

— І добре складається! — плеснув пан Войслав у долоні. — Чоловік мусить мати заняття, чоловік мусить чути вартість у руках. Як не може сам заробити, то мусить покладатися на доброту інших людей, жити, як жінка на утриманні, — маєте рацію! — Він схопився за ланцюжок, поглянув на опуклий кишеньковий годинник. — Пошлю Трифона, пан Цвайґрос устигне відповісти. То готуйтеся, пане Бенедикте, поїдемо!

— Уже? Я щойно повернувся.

— А куди це ви так на світанку останнім часом даєте драла, добродію? Снідаєте десь у місті? А може, вже красавицу якусь, пане Бенедикте, звабили, га? То я б тоді скоріше зрозумів ваші вечірні походеньки, хе-хе. Не вас першого Амур тут би підстрелив.

Було 13 вересня, святого Івана Золотоустого, субота, ранок після пізнього сніданку в домівці в родини Веліцьких. Крижані промені літнього Сонця осяювали високі вікна їдальні, плинні мороскляні вітражі. Лютий відморозився назад в Анґару, що всіх на Цветистой дуже підбадьорило. Мацюсеві вночі випав молочний зуб, він отримав за нього від батька важкого півімперіала — тепер він світив ним собі в очі, стоячи біля вікна й пускаючи крізь мороскло золотих зайчиків. При цьому він широко відкривав ротика, нишпорячи язичком під щоками; малюк тільки тоді припиняв копирсатися у яснах, коли хтось новий входив до покою — старий камердинер Ґжеґож, покоївка, кухарка, бонна, Трифон, — на що Мацюсь повертав до нього відполіровану монету й лоскотав його по обличчі світелком.

— Гросі маю! — оголошував він. — Маю гросі!

Поїхалося із паном Войславом до каварні Віттеля — на віддалі одного перехрестя від вулиці Головної, четвертий поверх величної будівлі в стилі модерн, над вивіскою нью-йоркської «Ґерманії», вхід від боку фліґеля. На сходах розминулося із череватим напівазіатом, котрий квапливо одягав на себе шубу.

— Що, тікаєте? — запитав його пан Войслав. — Куди так квапитеся? — Той лише пирхнув і побіг галопом униз. — Ужецький, — пояснив пан Веліцький. — Від матері китайской, але православний старовір, робить великі гроші на пресованому чаї, чолов’яга коштує півмільйона живцем. — Зрозумілося, у яке товариство входиться.

Ще до того, як пан Войслав устиг віддати шубу ґардеробникові, Веліцького упіймав молодий семіт із прилизаними чорними кучерями, накручений нервовою енерґією: видно, він зауважив Веліцького крізь скляні двері вестибюля.

Юнак наздогнав його й почав навпростець:

— Сім тисяч пудів брудної чартушки, через три дні на вітці в Иннокентьевском Один, оплата авансом сорок відсотків, моя людина приймає векселі Штурца й Ґорубєва, жиро Бруге й спілка, Фішенштайн щойно давав мені двадцять шість із половиною, півтретя рухомого складу П’єтрицького, й що ви на це скажете, пане Веліцький?

— Він давав, чому ви не узяли?

— Хто сказав, що я не узяв? Чи я умом тронулся, щоби не брати, коли дають? Я взяв! Я вас питаю, що ви скажете, бо знаю, що ви заповзялися на Фішенштайна.

— Але який тут ґешефт, пане Рибко?

— Ґешефт завжди є! — Молодик, яким далі тіпало, потягнув Веліцького убік, не знати навіщо, бо голосу не стишив нітрохи. — Я можу мати ще п’ять тисяч пудів наступної суботи й можу їх тоді продати за двадцять сім або й вісім. Але…

— Але до наступної суботи Шульц десять разів устигне оголосити про відкриття Зимної залізниці.

— Тож я би їх продав вам сьогодні за двадцять п’ять, ну, нехай мене Бог за нерозсудливість покарає, двадцять чотири тисячі й сім сотень, і ви смієтеся панові Фішенштайнові в обличчя, зелений черв’як жере Фішенштайна!

— Ви мені продаєте чужий ризик, пане Рибко. — Веліцький легко вирвався з його рук, штовхнув двері до головної зали. — Я нині кауфну вашу руду, яка прибуде наступного тижня, а в понеділок прочитаю у «Вестнике» про відкриття лінії на Кєжму, й тоді мені сміятимуться у лице.

— Повторите мені це через тиждень, коли не знайдете ніде напівочищеної чартушки нижче тридцятки!

— Здоров’ям присягаюся, ви, мабуть, платите Пілсудському, пане Рибко.

— Що? Я? Це кому?

Увійшлося до зали. Пан Веліцький одразу попрямував до столика під гігантським люстром у позолочених рамах.

— Де Вальдусь? — спитав він двох сумних блондинів у пом’ятих костюмах.

— У Цвайґроса. Читали це? Кара Божа!

— Що там у вас?

Блондин праворуч ляснув по газетній плахті, розгорнутій між чаем і сушнею, упереміш з горіхами.

— Чи підпишуть мир, чи не підпишуть, воєнний податок збережуть тут принаймні на рік через — цитую — потребу відбудови військового потенціалу Імперії.

— Де це тут? A! То ще не офіційно.

— Іду до Педущика, — заявив похмуро блондин ліворуч. — Подам йому свою голову на таці. Якщо Побєдоносцев знову урадить віддати Дірявий Палац у виняткове користування Тіссенові, я розпродуюся. Хай мене лютий утне, розпродуюся!

— Де там, розпродастеся!.. — пирхнув пан Войслав, умостившись, сапаючи, в кріслі поруч і махнувши кельнерові. — Коли б ви хотіли розпродатися, то зробили б це, як був страйк шаманів. Скільки ви заробили на варшавських трамваях, п’ятдесят тисяч? Пане старший, самовар сюди, будь ласка!

— Ви продали крижлізо на рейки в Варшаві? — втрутилося. — А чи має там хтось контракт на водогін?

— Чого?

— Як це виглядало в містах, які раніше потрапили під Кригу? Труб не міняли?

— Пан Бенедикт Ґерославський, — формально представив Веліцький. — Нещодавно прибув із Варшави. Послухайте, Ужецький вискочив звідси, як ошпарений, — це через цей податок?

— Останні нотування з Европы, Гамбурґ і решта бірж, акції Банкферайн полетіли в канаву на чотириста п’ять крон і п’ятдесят галерів.

— Покажіть-но!

— Рубель тримається на двісті шістнадцяти коронах із дещицею.

— То ви ще й спекулянт видатний, хто б подумав, увесь у чотирипроцентних гіпотечних заставних й урядових обліґаціях.

— Сказав фахівець від тринькання маєтків.

Сумні блондини — це були брати Ґаврони, сини Якуба Ґаврона із Лодзі, селянського сина, котрий доробився на швейних машинах і вивчив дітей в європейських школах; поперхнувшись кісточкою сливи, він зійшов зі світу труду й грошви у віці сорока чотирьох років, залишивши близнюкам Янові та Янушові понад триста тисяч рублів готівкою плюс кілька інвестицій у Лодзі. Інцидент зі сливкою трапився року тисяча дев’ятсот десятого. До тисяча дев’ятсот тринадцятого брати встигли проциндрити майже увесь маєток. Проциндривши бáтьків, вони заходилися купчити власний, а Іркутськ епохи крижліза видався їм найкращим для цього місцем. У цьому вони не помилилися. Тим часом Ян одружився і сплодив дочку й сина — так росло нове покоління Ґавронів. Можливо, весь цикл повториться знову.

За чаєм і птіфурами, за кавою і запеченими в гарячому тісті фруктами пан Веліцький обговорював тут, у Віттеля, напівповажні каварняні інтереси. Ненадовго до столика підійшов згаданий уже Фішенштайн, статечна постать із сивою гривою, сивими пейсами, в чорному халаті. Він спирався на товстий, наче держак хоругви, костур, ліве око в нього було мертве й вибране, він його замістив у запалій очниці мороскляною кулею із тунґетитовою зіницею, — залежно від того, на що він скеровував напівсліпий погляд, йому одразу ж мінилися барви й світіні, що пропливали в цьому нелюдському очиську. Пан Войслав підвівся, вони дуже люб’язно привіталися, зі звичною повагою між статечними купцями. Зав’язалася розмова польською, російською та їдиш із численними диґресіями, в якій — як нарешті зорієнтувалося — ішлося про те, хто за який проект віддасть свій голос на найближчій раді Сибирьхожета, зокрема кому які переморозні концесії уділять. Брати Ґаврони уважно дослухалися. Ні Веліцький, ні Фішенштайн не були членами ради директорів чи акціонерами Сибирьхожета, проте обидва мали певний вплив на голоси засідателів. Зрозумілося, що саме таким чином відбувається іркутська політика, таким є голос народу й таким є тут його вплив на вироки влади: не через думу й низову політику, а завдяки голосу грошей.

Коли Веліцький пішов провести Фішенштайна до виходу, Ґаврони охоче пояснили кілька речей, забарвлюючи з’ясування жалібними скаргами. Сибирьхожетo могло голосувати, скільки заманеться; на ділі сам Побєдоносцев розсуджував питання щодо прав на експлуатацію гніздищ лютих Зимового Ніколаєвська, а також усього Сибіру. Найтривкіші й найглибші гніздища містилися у так званому Дірявому Палаці, потенціал трансмутації якого оцінювався у понад п’ять мільйонів пудів річно. Крижлізоварний концерн Тіссена до спілки з товариством Бєлкова-Жильцева отримав більшість контрактів із Міністерством Війни Росії, у тому числі майже усі контракти на крижлізо для побудови кораблів Тихоокеанського Зимового Флоту.

— Єдине, що податками гнітять, — бурчав Ян.

— Для того й податок, щоб чесних людей ним гнітити, — вторував йому Януш.

— Але інша річ, що, доки вони воєнні пріоритети утримуватимуть, ми не зможемо пропхатися до студниць.

— Знову ціна природних покладів злетить до небес.

— Сороки й геологи-старатели будуть у тайзі стрілятися.

— Процеси за землю заблокують.

— Розбійників намножиться.

— Красти будуть, красти.

— І шаманів підкуповувати.

— На Шляхах Мамутів убивати.

— Як на харбінській біржі крижлізо сталевої проби подолає сім рублів за пуд, знову спалахне війна в Підземному Світі.

— Фішенштайн — мудрий чоловік, що інвестує у нерухомість.

— Хто коли втратив на торгівлі землею? Тут уже немає навіть де людей ховати.

— Цвинтарний інтерес! Це думка. Вони прибувають тисячами. Й що роблять? Помирають.

— Аби тільки добрі правила через міську думу провести, щоб міська управа платила за усіх бедняг.

— Не бійся, не бійся, витягнемо на шпальти газет попів і м’якосердих дружин сановників наших. Хто підніме руку проти християнського милосердя? Га?

Пригадалося тоді про іркутських гробарів, які, вочевидь, уже чудово урядують самі.

— Це не так, пане Бенедикте. Єрусалимський цвинтар було закрито ще в дев’ятнадцятому столітті; тепер там ховають власне тільки католиків. Ну, чинне або не чинне, але кладбище мусить тримати на варті пильних гробарів, щоб ті вписували в реєстр могил кожне вимороження лютого з-під землі. Потім треба за ним йти й збирати рештки покійників, і знову в могилу класти — таких повторних чвертьпоховань ми трохи маємо, в Іркутську великий цвинтар знайдеш при кожній церкві, а церков тут много. Бо, бачте, ота матерія, що в морозянику вулицями города суне, то не лише вода, лід себто, а й різні випадкові частки, які він там прихопив морозом своїм із землі. Тобто шматки тіл померлих, похованих під хрестом, якщо він акурат крізь них пройшов. Чи хотілося б вам матір свою, покійницю, розтягнутою по дахах і тротуарах побачити? За це ми й платимо гробарям.

Розглядалося по залі. До полудня у суботу гостей ще можна було полічити на пальцях. Мабуть, і справді то були переважно поляки. Не зауважилося теж жодної жінки.

Під сонячним ландшафтом навпроти сидів рудий похмурий чолов’яга із поставою Лонґінуса Подбіп’єнти, лиш із дивно маленькою головою, причепленою на довгій дугоподібній шиї, на цей момент — низько опущеної носом у кухоль. Проте очі під гнівно насупленими бровами стежили за кожним рухом у каварні, й, мабуть, нічого не минало вух рудого: знаком підвищеної уваги був червоний блиск у зіницях і міцний стиск на кухлі лаписьок, якими природніше було б стискати сокиру.

— Це пан Левера, наш місцевий графоман, — прошепотів Веліцький, повернувшись назад до паруючого чая. — Раджу не підходити.

— А що, кусається?

— Коли прочитає щось добре, але не його. — Він розсміявся у вуса. — А вже нізащо в світі не згадуйте в присутності Левери про Вацлава Сєрошевского, ані жодних його творів. Левера йому до кінця життя не подарує. Подумайте лише, він замислив стати бардом Нового Сибіру, але що б він не заходився писати, завжди на півроку швидше це зробить Сєрошевский.

За два столики далі цідив каву кремезний бородань у прикрашеній барвистою вишивкою хрестиком рубашке. Такий собі Ґорубський, єдиний тут росіянин. А під дзиґарем за ним сидів доктор права Зенон Мишлівський, секретар пана Цвайґроса.

— Він стоятиме біля дверей і вітатиметься з усіма, — продовжив пан Войслав упівголоса. — Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку: якщо подасть, це добре, увійдіть. Сядьте тоді десь під стіною і там сидіть і слухайте, поки ми не вдаримо по руках. Потім можете говорити про посаду.

Потерлося ребро лівої руки, де ще поколювало під шкірою.

— Я сподівався, що ви мене комусь порекомендуєте, — може, комусь від Круппа.

— Ой, та я ж саме це й роблю! Коли ви сюди увійдете — то вже кращої рекомендації не треба, питайте й прохайте сміливо. — Він грубо відкашлявся. — Було б пристойно, якби я сам вам…

— Але ж! Дійсно!

— Ні, ні, я маю у фірмі тузінь вакансій, на яких міг би вас випробувати. Але, бачите, такі часи, якби не Пілсудський, хто знає, — але тепер я мусив звільнити людей від роботи на кілька тижнів. Отож…

— Ви мене бентежите, пане Войславе.

— Ні, ні, ні, — він змахнув хусточкою, заклопотано посміхаючись. Сьорбнувши чая, поглянув на годинник. — Половина на дванадцяту, будуть сходитися.

І справді, відвідувачів поволі більшало: заходив один, другий, третій. Усі тут зналися; спершу гості переходили від столика до столика, обмінюючись привітаннями, згодом знаходили собі місце й клацали пальцями до кельнера.

Ненадовго заскочив торговець хутрами Козєльцов, шукаючи когось. Побачивши Ґорубського, він, однак, почервонів увесь на обличчі й почав труситися, мов у пропасниці; спираючись обома руками на свій посріблений ціпок, він випльовував театральним шепотом брутальні обрáзи.

— Що з ним? — спиталося.

— Козєльцов і Ґорубський були кумами сердечними, разом тримали здорову частину торгівлі державними хутрами.

— Державними?

Значит, из ясака. Але Козєльцову впала в око дочка Фелікса Ґнєвайли, закохався, бідачисько, до смерти. Вітаю, вітаю, пане Порфірію!

До столика підсів Порфірій Поченґло.

— Коли це діялося, — продовжував пан Веліцький, — сива давнина — в тисяча дев’ятсот сьомому, мабуть.

— А що, отой Ґорубський теж до неї смалив халяви?

— Ні, ні. Просто пан Фелікс Ґнєвайло був шляхтичем гордовитим і не збирався видавати дочь за цезаропапіста. Ну й Козєльцов перекинувся на римський обряд. Бо, бачите, це було після указа про віротерпимість Ніколая Алєксандровіча, тож акурат він мав право вчинити конверсію; Столипін незабаром знову замкнув релігії. Але — трапилося, Козєльцов став римо-католиком, одружився з полькою, і сам заходився хутко полячитися. Ґорубського мало грець не ухопив. Він намагався умовляти його й так і сяк, приводив йому попів, дияконів учених, ба навіть до дочки Ґнєвайла викликати в кума огиду намагався, — усе марно. Вони жорстоко посварилися. Що більше Козєльцов був католицьким, то більше Ґорубський — православним. Що більше Козєльцов польським, то більше Ґорубський — російським. І так із усім. Козєльцов скуповує велику рогату худобу, то Ґорубський акурат продає велику рогату худобу, навіть якщо собі в збиток. Козєльцов — розтальник, то Ґорубський — незламний заморозник. Згодом би, певно, якось зійшлися і помирилися, але тим часом настала Крига й — замерзло.

Пан Поченґло кивав головою, підтакуючи. Всі вже спостерігали за скандалом, який красиво розпалювався між Козєльцовим і Ґорубським.

— Мої ґрунти, рік тому обіцяні! — булькотів Козєльцов польською, дещо розтягуючи слова.

По-русски уже не говоришь? — заглузував на це Ґорубський, навіть не підвівшись від кави.

— А щоб тобі бодай який прибуток з того вийшов!

— Нехай тебе голова не болить за мій прибуток, мої гроші.

— Реакція клята, ви всі собаки на сіні, самі не зароблять, й іншим не дадуть!

— А йди, йди, роби що завгодно, — але не за мого життя на цьому світі! Ані дітей моїх! Візьміть і заткніться на якомусь хуторе посеред тайги, як ті скопці чи інші кривовіри, на відлюдді, де нікого своїм неподобством не обурите, й ріжтеся там, партеся зі свинями, топіть у печах рублями й іконами, — чи що там тепер найпалкіші поступовці світу планують.

Козєльцов був уже червоний, як китайський лампіон: здавалося, що підголена по-сарматському чуприна справді димить потьмітом.

— Ви, пане, хуй, рило й пропаґанда!

— Пане? Пане? — реготав Ґорубський. — Тепер уже наді мною панувати будеш?

Товариство за столиком уже насилу стримувало сміх.

— Може, нехай хтось їх заспокоїть, — сказалося. — Зараз вони один на одного кинуться з кулаками.

— Та де там, це все тільки балачки.

— Щось від них занадто політикою відгонить.

— Козєльцов замерз великим демократом, — мугикнув Ян Ґаврон, поклав під язик цукор, ковтнув чаю і враз змінив тему. — Щось ви говорили про труби, — це може бути правда. Тунґусская Хладо-Железопромышленная Компания продала в силу петербурзького контракту чотириста тисяч пудів крижліза із високим умістом вуглецю. Але це завжди торги з міськими думами, чи хто там акурат контролює публічні закупівлі, — доводиться густо підмащувати, стелитися перед чиновниками. Хіба що без указу почнуть одні й другі домовласники або водогінні товариства проводити заміну. Мґм. Варшавські труби — з чого ви це висновуєте?

— Бо гідравліка в стінах лускає і вода замерзає у кранах.

Пан Поченґло пересунув самовар і нахилився над столом.

— Вибачте за вчора, пане Бенедикте, інтереси. Про що ви хотіли…

Скривилося.

— Не тут, не тепер.

Гримнуло. Це луснула молочно-біла шиба в дверях, якими розлючено грюкнув, вибігаючи, Козєльцов. Ґорубський тільки ширше розсівся на ампірній софі й гукнув ще горілки.

— Навіщо він узагалі сюди прийшов?

— Певно, саме для цього.

Пожувалося шоколадну ґалету.

— Часто такі історії трапляються?

— Які?

— Спольщених росіян.

Поченґло відкрив свою срібну цигарницю, оздоблену гербом міста тигра й соболя, почастував усіх довкола, закурив; теж закурилося.

— Пан Бенедикт, як уродженець Конґресового Царства, тільки одну рацію між поляками й росіянами бачить. — Він затягнувся, заклав ногу за ногу, зітхнув. — Пам’ятаю ваше здивування у Транссибі. Ви в романтичних оманах живете! Ви думаєте, що поляки — це нація, з Божої волі сама до гніту й кровопивства не здатна? А хоча б і тут, у Сибіру, — инородцы добре пам’ятають польського пана Яна Кшижановського, який у сімнадцятому столітті так вогнем і мечем тунґусів винищував, сваволячи за найгіршими звичаями Лаща й Стадницького, що спричинився до справжнього бунту місцевої людности в Охотську.

— Вони про це пам’ятають?

— Це пам’ять нації, а не людей. Чи ж ми не пам’ятаємо ґерманцям Ґрюнвальду? — Пан Порфірій дмухнув провокаційно тютюновим димом понад столом. — Скажу вам, що якби інакше історія обернулася, то ми б правили росіянами від князівства Московського до Чорного моря, і це росіяни виплакували б тепер жалюгідні скарги перед портретами короля Польщі й Литви, скимлячи про урядову полонізацію і денаціоналізування, а їхні кар’єристи наввипередки приймали б католицьку віру й у польські шати наряджалися.

— Ви марите.

— Та ні! Сибір — це найкращий доказ. В Історії завжди є якісь заплутаності, якісь події й об’єктивні обставини, що викривлюють образ, їх годі змінити, тож важко взяти людину й людину, націю й націю — і порівняти: той талановитіший, той менше, той дав собі раду, той ні, оці — матеріал на Імперію, а ті лише випадково чвертю земної кулі трясуть. Але, якщо був узагалі десь колись такий полігон Історії, порожнє поле, Історією не торкнуте, однаково важке для усіх, із прихованими можливостями великого успіху для здібних і сильних волею, і з неминучим покаранням на горло для тупих і ледачих, — то власне Сибір є цим полігоном.

… І погляньте-но тепер: щось із нічого. Тут нічого не було: ні культури, ні промисловости, ні людей для неї. Ще століття-півтора томý ви б проїхали через усю область і не зустріли б жодної письменної людини. Тож ким можна було будувати, ким мусила користуватися навіть влада Імперії, якщо потрібна була людина інтеліґентна, освічена, здатна самостійно приймати рішення? А між іншим, саме таких засилали сюди в політичних справах! Тож передусім засланці заповнювали усі функцій у державній і приватній владі, для яких бракувало в Сибіру охочих. А серед засланців одразу після росіян мало не найчисленнішими були поляки. Але вироки минали, а вони часто залишалися і селилися тут без судового примусу водворения; одружувалися або привозили дружин; виросли наступні покоління; а з вітчизни приїжджали нові, за працею і сподіваючись розбагатіти, уже з власної волі — для зиску! Й розбагатіли! Й збудували! Щось із нічого — ось якою могла бути Польща, якби Історія грала з нами чесно.

… Погляньте: пан Іґнацій Собєщанський, тридцять із вершком мільйонів рублів, перший салон Іркутська, десятки шахт від Єнісею до Амура, крісло праворуч від Побєдоносцева, голова Вугільної конвенції, віце-президент Сибірської Державної ради з питань палива. А коли він прибув сюди за часів Першої Революції, у тисяча дев’ятсот п’ятому, то мав у кишені тільки диплом інженера Петербурзького інституту. Він постановив, що зробить кар’єру, й доти блукав горами й узгір’ями, доти річками бурлакував і копирсався у землі, аж натрапив на поклади заліза, міді, вугілля, вольфраму. Тепер він сам бере на роботу переважно поляків. Ви бували в його маєтку? Справжній «Пан Тадеуш»!

… Погляньте: Казімєж Новак, цей одружився із жінкою з роду Козєлл-Поклевських. Кажуть, що поляки споїли Сибір, — Козєлл-Поклевські завоювали росіян сибірською горілкою. Заїдете до найдальшої факторії чи забутої у тайзі станції — на столі «пан Поклевський» і «пані Поклевська». Тюменські склади, падунські винокурні й тутешні, алєксандровські, фабрики свічок і тьмічок, кислот і фосфору. Це вони заснували річкову пароплавну навіґацію за Уралом. А скільки католицьких храмів, скільки польських шкіл побудували, садочків для сиріт, відкритих кухонь і благодійних домів!..

… Інженер Шимановський із Товариства Дебальцевського механічного заводу, мільйон двісті; пан Віцовський із Нового Іркутського банку, два мільйони; панове Бецький і Вартиш, паї у вугіллі, гасі й взутті Спасовича, півмільйона й більше; інженер Решке із Північної Мамутячої компанії, паї у півтузіні студниць, двадцять мільйонів річного обороту на самому лише тунґетиті; пан Масємлов, експорт-імпорт через Тихий океан і колоніальні склади, після відкриття Довколасвітньої залізниці коштуватиме щонайменше шість мільйонів; пан Отремба, король на Иркутском Солеварном Заводе, навіть попри високу щільність там лютих, має мільйон чотириста на усольських солеварнях.

… Але всі ми живемо тут, як паразити в чужорідному організмі Держави, — а уявіть собі Державу, нашими зусиллями й задля нашої моці збудовану! Вам би не хотілося такої Історії?

Не для того сюди прийшлося, не з таким наміром, і не така думка була в голові провідною — проте теслектричний потік був занадто сильним, органічно відчувалося оте дрижання, тремтіння від кожної клітини пальців, що хутко стукали по стільниці столика, до кожної нервової клітини головного мозку, в якій чорні, мов тьмідина, блискавки стріляють під черепом, розігруючи в цьому лотерейному барабані наступні óбрази безконечних можливостей, ні істинних, ні хибних.

— Ні! — гаркнулося. — Я не хочу такої Історії!

— Овва!

— Польська міць замість російської! Чи, як ви волієте, сибірська міць, — бо ви областник, ви тут хочете побудувати сибірську державу, чи не так?

— Так!

— А яка різниця, хто над ким утримує владу і якою мовою розмовляють чиновники? Знову жандарми ловитимуть ночами антисибірських повстанців і знову топитимуть байкальські повстання у крови. Не кажіть, що ні: ви вже це вимріяли й у сні про могутність на це погодилися, — я бачу — замерзло.

— А ви б як хотіли — як? Без влади? Без закону? Ви — анархіст!

Мені одразу пригадалася сварка в тайзі між доктором Конєшиним і Herr Блютфельдом. Гнівно потрусилося головою.

— Ні! Мусить бути порядок і сила для захисту від тих, хто заміряються нас поневолити. Але не може бути жодної держави, жодної влади, яка із земних престолів диктує добро й зло, — ніщо суще не може стояти понад людиною.

Пан Порфірій від душі розсміявся.

— Ото вже ви у вухо зацідили! Учений логік! Держава й недержава! Влада й не-влада! Вольність і не-вольність! Отлично! Коли вже вигадаєте, як подібні парадокси втілити, обов’язково дайте мені знати, неодмінно скористаюся рецептом.

Пан Порфірій допив чай, вибачився і пішов у вбиральню. Охололося, остигалося хутко. У головній залі каварні збиралися і далі гості, не сідаючи уже навіть, вони обмінювалися привітаннями й пліткували в групах по кілька осіб. Їх було загалом понад сорок, панове огрядні, добре одягнені, із золотими й тунґетитовими перснями на пальцях, із діамантами й пухзолотом, демонструючи багатство, що в Європі мало б непристойний і доволі вульґарний вигляд. Гомін польських голосів заповнив каварню. Загасилося цигарку. На дзиґарі була за десять дванадцята. Тепер доза тьмідини, подумалося, тепер теслектрична динамо-машина придалася б, — заморозитися на ці годину-дві. Бо як знову щось дивне в лиху мить у голову стрелить…

Повернувся Поченґло. Підхопилося й упіймалося його ще наодинці, біля стіни, між акварелями.

— Якось не було нагоди, — почалося здавленим голосом і з очима, втупленими в акварельну панораму Байкалу, — а я ж бо давно мав би це робити: я хочу перепросити вас за мою поведінку тієї ночі в Транссибірському експресі. — Й тільки сказавши це, змоглося повернутися поглядом до пана Порфірія.

Він якось дивно глянув з-під тих своїх, мов у кречета, надбрівних дуг, відблиски світіні промайнули в його блакитних очах. Якщо приховалося сором, то не під маскою байдужости, — Поченґло, напевно, зараз міркує, звідки цей гнів, чому похмурий, ворожий вираз на обличчі в Бенедикта Ґерославського.

— Так?

— Прошу вибачити мені. Я хочу, щоб між нами не було жодної обрáзи.

— Я обрáзи не маю, — сказав він обережно.

— Я не хочу жодної обрáзи, бо мушу просити вас про іншу, для мене важливу річ. Ви буваєте в панни Єлени Муклянович.

— Ах!

— Про що ви тоді мене питали, ви пам’ятаєте, сердечні питання тощо. — Спробувалося розплутати на обличчі мімічні вузли, проте, мабуть, безуспішно. Принаймні витрималося погляд Поченґли не кліпаючи. — Чи… чи… чи дасте ви мені слово чести, що… стосовно панни Муклянович… що ви думаєте про неї… що ваші наміри — тільки найсерйозніші?

Він завагався.

— А якщо дам?

— Тоді я благословлю вас. Але якщо ні, або якщо тут замерзне брехня…

— То чому ж ви сам не… Ну так, Le Fils du Gel, c’est très fâcheux. Ви збираєтеся чекати? Скільки? Вона виїде, а ви…

— То як воно буде?

Він приклав стиснутий кулак до серця.

Кивнулося головою.

— Це диявольський пакт, — сказав він за мить. — Не те, що пакт щодо жінки, хоча… два чоловіки й жінка, в це завжди дідько мішається. Але ви добре знаєте, що я нічого більше не прагну, ніж Відлиги й змін, визволення Сибіру. А після Відлиги — після Відлиги настане новий світ і будуть нові істини. Отож ви укладаєте пакт про жінку — й уже знаєте, в чому не будете переконувати батька. Чи це доречно — продати Історію за жіночий шарм?

— Ви надто довго живете в Краї Лютих. У Літі ми також знаємо, що таке честь.

Він знову здивовано поглянув.

— Ви мене, однак, дивуєте, пане Ґерославський. Є у цьому якесь божевілля, себто таємниця. — Під суворим поглядом він утримався від сміху, яким намірявся розрядити ситуацію. — То ви про це хотіли поговорити зі мною у Варшавському?

— Ні.

Пробило полудень.

Пробило полудень — і враз усі підвелися з-за столиків, шеф зали разом із паном Мишлівським стали в подвійних дверях віддалік, обер-кельнер натиснув клямку й уклонився до пояса. За дверима завирувала червона завіса, він встромив у неї руку й відхилив матеріал, вказуючи шлях. Гості наближалися по черзі, обмінювалися кількома словами з Мишлівським і зникали між карміновими складками. Пішли брати Ґаврони, пішов пан Поченґло, пішов пан Веліцький. Зауважилося редактора Вульку-Вулькевича, який проходив крізь двері після короткої балачки з доктором права. Незабаром, окрім купця Ґорубського й графомана Левери, в залі не залишилося нікого. Облизалося губи, провелося рукою по щетині, якою заростав череп (тепер поколювало шкіру на голові), й підійшлося рішучим кроком. — Так? — Пан Мишлівський підбадьорливо посміхнувся. — Бенедикт Ґерославський. — Бенедикт Ґерославський, — повторив він, ніби мусив почути ім’я із власних уст. Чи слід сказати що-небудь іще? Чи першого разу тут слід пройти випробування? За якими критеріями Мишлівський відокремлює тих, хто входить, від тих, кому увійти зась? Зобов’язує ритуал; зобов’язує традиція. Але пан Войслав не дав жодних інструкцій! «Представтеся йому ґречно й дивіться, чи подасть він руку». Тим часом чоловік у дверях стояв мовчки, не роблячи цього жесту, цілком виразно чогось чекаючи. Вклонитися йому ще раз? Стрелити підборами? Простягнути правицю? Відізватися — конче. Але що сказати? Що булося приведеним Войславом Веліцьким? Що є ся сином Батька Мороза? Сказати, що не знається, що сказати? Може, просто слід запитати. Веліцький мав би попередити! Стоялося, наче кам’яна статуя, дивлячись із не надто приязною затятістю просто себе, мабуть навіть затамувавши подих, і тільки теслектричний потік, струмінь пекучої мінус-тьмідини рухався під поверхнею тіла, жилами й нервами. Тлік-тляк, тлік-тляк, цокав, потішаючись, годинник. Шеф зали вдавав, що не дивився на сцену перед ним, напівобернувшись із рукою у червоній драперії. З кожною секундою зростав примус — ота внутрішня сила, яка, прецінь, ззовні до людини приходить і не має з людиною нічого спільного, — безособовий примус, який напружує м’язи обличчя, роззявляє по-собачьему уста, палить вогні під шкірою. Зараз усміхнеться винувато, зараз сором здолає. Стоялося, як статуя. Пан Мишлівський підняв відкриту долоню. І ледве за хвилю зреаґувалося, беручи й потискаючи її навально. Обер-кельнер запросив жестом. Увійшлося у м’яку червінь.

За нею були вузькі ґвинтові сходи, що вели на верхній поверх, а нагорі другі двері, відчинені настіж, і тільки за ними — обширна клубна зала, приблизно рівна розміром залі каварні унизу. Центральне місце в ній посідав стіл, поставлений у формі літери Т, за яким сиділи гості-члени клубу. Посередині поперечної частини столу, на тлі вікон, що виходили на вулицю Головну, сидів старий, спотворений численними обмороженнями, з трубкою, прикладеною до вуха, — мабуть пан Цвайґрос. Зауважилося там також панів Поченґла, Ґживачевського й Собєщанського. Кільканадцять осіб зайняли місця у кріслах, на отоманках і лавах, розташованих уздовж стін, між горщиками з азаліями, араукаріями й рододендронами. Живі кімнатні рослини — це в Місті Криги чимала розкіш. Сілося під білою квіткою, поруч із Вулькою-Вулькевичем. Хотілося йому одразу ж поставити запитання, але літній редактор, віднявши перо від сторінок записника, торкнувся ним губ, звелівши мовчати. Далебі, ніхто нічого не казав, чувся посвист крижаної віхоли з-за вікон і розбавлене імлою відлуння бубнів. Поглянулося на стіну над головою — там висів портрет чоловіка у вбранні сімнадцятого або вісімнадцятого століття. Узагалі, зала була прикрашена безліччю картин: і портретами, й зображеннями сибірської природи або жанровими сценами на її тлі. Прочиталося латунні ґравірування на оправах кількох найближчих картин: Йоахім Лешневський, Фердинанд Бурський, Леопольд Неміровський, Генрик Новаковський, Станіслав Вронський. Може, то були відомі малярі, а може, колеги Левери в галузі пензля, не малося тут надмірної обізнаности. Тотожности зображених на портретах осіб не намагалося угадати. Не викручуючи вже шиї, прочиталося ґравіювання на стіні праворуч: «Господар Мамутів — Кароль Богданович — 1864–1922 — Його вугілля, Його залізо крижане». З портрета споглядав присадкуватий сивочолий чоловік із короткою шиєю, масивною головою, глибоко втиснутою у плечі, відхиленим назад чолом, із вусиками й цапиною борідкою над жорстким білим комірцем і чорною краваткою.

Пан Мишлівський зачинив двері. Всі підвелися, пан Цвайґрос проказав молитву. Пролунало голосне «просимо Тебе» й «Амінь». Усі сіли. Залишався на ногах лише Цвайґрос, спираючись кощавим кулаком у стільницю. Він коротко подякував усім прибулим, оголосив про трагічну загибель одного з членів клубу, попросив про щедрі пожертви для Благодійного товариства імені отця Шверніцького (цього місяця основним завданням було врятувати промерзлу Польську Бібліотеку), а відтак надав слово провідникові зібрання пану Собєщанському. Інженер Собєщанський прочитав із листка три проекти ухвал для прийняття клубом; ішлося, зокрема, про якісь статті з наклепами на міського голову Шостакевича й про відмежування «польських промислових кіл Сибіру» від дій японців Пілсудського. Це спровокувало досить гостру суперечку між кількома членами клубу. Вулька-Вулькевич пильно нотував.

Тим часом, коли за столом дискутували про наступні пункти, вільна думка відірвалася від сьогочасности й повернулася до тієї нещодавньої миті перед дверима унизу. Якщо то було випробування — то в чому воно полягало? І яким чином його пройшлося? Нічого не чинячи, нічого не кажучи, стовбичачи перед Мишлівським, як мертва лялька. Чи, може, правильна реакція полягала саме в відсутності реакції, тобто в нехтуванні? Не слова, а відсутність слів? Не жест, а відсутність жесту? Невчинене — важливіше, ніж учинене. Але про що оте невчинене мало б свідчити? Якщо увійшов той, хто не просив, не вклонявся, не допитувався, — то чи проганяли тих, хто прохав, наполягав? Либонь, не в цьому річ. Пан Мишлівський дивився оком оцінюючим, пронизуючим душу — старий лютовець — доктор права й чинний адвокат, досвідчений у недугах людського характеру, що на землі Криги є величиною певною і вимірюваною, наче тепло тіла або просторові розміри матеріального об’єкта. Не могло не згадатися прокурора Пйотра Лєонтіновіча Разбєсова. Казка! — вигукнулося подумки. — Як же це? Хвилина, дві, жодних слів, поглянув — і вже знає? Уже людину р о з п і з н а в? Казка! Крім того, постійно чулося у тілі перетікання теслектрики, знетьмідненої помпою Котарбінського на світанку. Якби було навпаки, якби натьмідилося, якби заморозилося — ну, то може Мишлівський мав би що побачити в людині. Але тепер, у розшаруванні між Бенедиктом Ґерославським і Бенедиктом Ґерославським? Кого сáме він побачив? Кого тут за поріг пустив? Нервово чухалося ребро долоні.

Проголосувавши за ухвали, запропоновані інженером Собєщанським, члени клубу почали обговорювати основний пункт зібрання, тобто поставу щодо реформи гірничого законодавства в губерніях Криги, заявленої прем’єр-міністром Струве. Досі в Імперії був чинним принцип, що власність на землю також включає у себе всі її природні багатства, а земля, що належить державі (тобто Росії Романових, але не самим Романовим), залишається відкритою для видобутку корисних копалин. Тепер це мало змінитися. Пйотр Струве намірився одержавити Шляхи Мамутів. Отоді за столом спалахнула вже гаряча суперечка із стуканням кулаком по стільниці, взаємним перекрикуванням і дзеленчанням у скло для утихомирення розгарячкованих, — що давало незначний ефект. Дехто із тих, хто сиділи під стінами, підходили до членів клубу, шепотіли їм щось на вухо; кружляли документи. Клуб однодумно виступав проти пропозиції Струве, натомість радикальні розбіжності постали в питанні методів протистояння проектові. Позаяк він однаково поціляв у всіх промисловців крижліза, незалежно від їхньої національности, фракція на чолі з Порфірієм Поченґлом наполягала на тому, щоб скористатися цією нагодою, аби створити всезагальний фронт прихильників відокремлення, котрий прагнув би оголосити бодай про економічну незалежність Сибіру. Вірнопідданська фракція не хотіла й чути про жодні подібні «провокації проти Імператора». Полоноцентрична фракція устами Іґнація Собєщанського заявляла питання про незалежність Польщі в контексті незалежности Сибіру — чи шанси першої завдяки другій збільшаться, чи зменшаться? І згідно з якими геополітичними планами це розраховувати? Лунали, врешті, доволі численні голоси членів клубу, щоби бути обережнішими, переважно з боку старшого покоління, яке сумнівалося у можливості проведення будь-яких глибших змін під Кригою — «А чи справді ми хочемо позбутися Криги?» — й побоювалися загрози з боку Японської імперії у разі, якби Сибір покинули війська Імперії. Хто нас тоді захистить, голодранці Пілсудського? Поченґло товк мороскляною попільничкою об стіл і волав: — Держава! Держава!

Інші курили — і собі закурилося цигарку.

— Вони в цьому не зізнаються, — зауважив кусюче редактор Вулька-Вулькевич, смикаючи гнівно за метелика, який заплутався високо на борлаку. — Буржуи брехливі! Я міг би пальцем вказати на тих, хто давав гроші Пілсудському й старій ПСП. Тепер, коли вони втратили сотні тисяч через замкнуту Кєжму, жоден не признається.

— Як же це, найбільші капіталісти оплачують діяльність соціалістів?

— Звичайно! А хто іще? Таж не бідота, якій самій на хліб бракує. Нападами на потяги масову збройну боротьбу не профінансуєш.

— Але де тут логіка? Вони платять за власну згубу!

— Ви живете в його домі й досі не відрізняєте карикатури на буржуя від істинного буржуя! Пане Бенедикте, це переважно добрі люди.

— Прошу?

— А що поганого ви можете сказати про свого господаря? Чи нема у нього доброго серця? Чи він не любить людей? А має гроші. Чому б йому не пожертвувати на боротьбу про спрямування Історії до загальної справедливости? Чи не болить йому нерівність, чи не засоромлює власне багатство на тлі нужди інших людей?

Глянулося на пана Веліцького, який акурат енерґійно щось просторікував; веселкове сонце зблискувало в діаманті mijnheer Ойденка.

— Він?..

— Я не кажу, що це пан Войслав, — але саме такі люди, саме такі. Ви думаєте, що той, хто доробився грошей, то ким би він раніше не був, завдяки якимось магічним чарам набуває раптом реакційних, нелюдяних поглядів? Здатність заробляти гроші ніяк не стосується політичного смаку. Вони експлуатують, не знаючи, що експлуатують, і щиро вірячи в цей порядок світу. Авжеж, деякі більші лицеміри можуть, збагатившись, діяти з малого, дурного страху, всупереч щирим своїм переконанням, особливо, якщо повірять у карикатури соціалізму, в різні лєнінські й троцькістські бачення класового терору, — але глупота, непорядність і лицемірство рідко йдуть у парі з характером, приреченим на успіх в інтересах. Серед свіжих мільйонерів Росії ви знайдете більше конституційних демократів і струвівських соціалістів, ніж серед дрібних землевласників і старого дрібного міщанства, не кажучи вже про забобонне неосвічене селянство. А спитайте, скільки скупих і побожних євреїв жертвують — не на популярну філантропію, а на ті чи інші соціальні рухи! Чому? Бо вони добрі люди.

Він теж закурив: подалося йому вогню.

— А друга обставина, пане Бенедикте, та, що Пілсудський же тепер не за революцію пролетарську змагається, а за Польщу. А ПСП… Зрештою, ситуація в партії за останні роки дуже скаламутилася. Знову сваряться за майно, вирване після відокремлення, марний арбітраж Міжнародного соціалістичного бюро, через двадцять років стосовно друкарень і стосу книжок узялися за пелехи. Може, ви читаєте підпільні видання або краківську пресу? «Молоді» в колишньому Царстві й Галичині міцно вхопилися за віжки. Революційна фракція не дуже тямить, як стати між ними й Пілсудським. А Пілсудський уже навіть не хоче створювати тут нову партію, він тільки чекає нагоди для застосування військової сили. Проте доки Мороз держить усе від Тихого океану до Одеру, різниця між одним марним сподіванням й іншим марним сподіванням невелика.

Затягнулося задумливо димом. Мгм, не бралося до уваги, що в ПСП розкол не менший, ніж у мартинівців. Власне, з якої політичної фракції походив той безвухий варшавський пееспівець? Може, він узагалі не був пілсудчиком; може, власне тому їхні люди не можуть роками дістатися до Батька Мороза, що Пілсудський тут, на місці, блокує їм доступ, перехоплює гінців. Гризуться між собою.

— А скажіть мені, пане редакторе, яке угруповання у ПСП зичило би собі такої Відлиги: на заході до Дніпра, не далі, Росія ціла під Кригою, а Японія вільна. На копил Шульца: щоб тут лютих залишити в спокої, не ламати Криги. Чия це політика?

— А відколи ж то існує політика Відлиги? Якби ж то ми могли щось вирішувати в таких справах!.. — Він вжахнувся й одразу ж заходився виправдуватися. — До вас із цим приходять, га? Батько Мороз і синочок його, ну так. — Він заворушив по-борсучому вусиками. — Мгм, були про це статті в «Роботніку», в «Трибуні», в «Вольному Поляку», либонь, теж, — але, розумієте, лише за тим принципом, за яким міркують про всі напрямки розвитку подій, як-от смерть царя, балканська війна, революція на Заході або братовбивче безумство Віллі, Нікося і Фердинанда. Тож тут «молоді» відрізняються своїми сподіваннями від «старих» і Пілсудського.

… Перші розраховують на цілковиту Відлигу, тобто передусім у Росії, бо таким чином спалахнула б робітнича революція в усій Імперії, — а якщо й на польських землях, то принагідно народилася б із того незалежна Польща, але це взагалі дальша справа.

… Другі обраховують політичні шанси інакше: по-перше, не в тому, прецінь, річ, щоб звільнити тільки російську займанщину, а всю Польщу, тож сама лише Відлига не змінить раптово політику Габсбурґів і Гогенцоллернів; по-друге, немає жодної певности, що Росія, досягши поступу в Історії, увійде в Революцію і соціалізм, охочий дарувати волю поневоленим націям Імперії, а не, наприклад, виросте до Імперії ще потужнішої, сучасної, керованої на копил Бісмарка. Держава! Розумієте? Держава переживе все.

— Так.

— І цією арґументацією Пілсудський переконав урешті Перля і товаришів із революційної фракції, із бойової організації, і стрільців у Польщі.

— І таким чином Юзеф Пілсудський став заморозником, — зітхнулося. — Боронить Росію закрижанілу, чи не так?

— Ну-ну, не жартуйте так, хлопче. — Невисокий редактор аж підскочив від роздратування. — Це людина, яка принаймні має конкретний план і впродовж багатьох років невтомно його втілює. Він знає, чого він хоче, знає, як цього домогтися, і робить усе для цього. Про скількох наших пивничних політиканів і каварняних ідеологів можна таке сказати? Скільки з-поміж них узагалі вірять, що Польща є чимось, що ми можемо побудувати, створити, вибороти, здобути своїми власними руками, а не завдяки щасливому оборотові долі, вдалому розташуванню зірок, якійсь удатній війні між Троїстим союзом й Антантою, або завдяки примсі чужинських потуг, яким тому слід за всяку ціну сподобатися, — чи навіть завдяки якійсь магічній силі Історії? Га? Але чи люди його розуміють? Чи цінують? Ха! — Він палко хукнув і, перемістивши цигарку в інший куток рота, згорбився над нотатником.

Через понад годину проголосували постанову щодо питання гірничого законодавства; Поченґло програв, переміг варіант, який схилявся до сухого протесту, листа з інструкціями для петербурзьких депутатів й очікування на розвиток подій. Але одразу ж з’ясувалося, що пан Порфірій аж ніяк не має наміру скласти зброю, це була тільки увертюра до справдешньої битви, яку йому довелося влаштувати довкола справи, порушеної перед клубом із його приватної ініціативи. Отож Поченґло через своїх людей (найпевніше торговельних аґентів в Америці) роздобув інформацію про те, що конкурент Гаррімана з Уолл-Стриту й тамтешній маґнат сталі й міді, Джон Пірпонт Морґан, послав морським шляхом через Сан-Франциско й Владивосток посольство із наміром блокувати роботи над Аляскинським тунелем і Довколасвітньою залізницею — сполучення такою транспортною лінією Аляски й Америки зі Сибіром обійшлося б Дж. Пі. Морґану цілим маєтком через біржові й контрактні збитки, й втратою сировинних монополій. Купуючи двадцять років томý в Карнеґі «U. S. Steel», він заплатив чверть мільярда доларів; сьогодні концерн вартий більше, ніж усі багатства Росії разом узяті, — це вже сфери, де гроші керують політикою, а не навпаки. (Нашорошилося вуха). Врешті-решт, Довколасвітня залізниця була ключовим проектом для тріумфу ідеї областничества. Із суто економічних причин залізницю підтримував Побєдоносцев, та й Шульц-Зимовий, звісно ж, охочий був до більшої незалежности свого генерал-губернаторства від Європи. Інакше справа малася з імператором і дворянами й узагалі заморозниками з Великої Землі. Були відомі прецеденти мільйонних взяток, які міняли курс російської політики. Морґанові вистачить грошей для такого хабара. Він зовсім не мусить підкуповувати хмари чиновников і придворних радників; вистачить забезпечити прихильність Распутіна. (Котрий керує царем — сонна мара й самурайський меч — немає логіки понад божественну забаганку самодержця). Пан Поченґло геть усерйоз викладав, що чистий розрахунок зисків велить крижлізним підприємцям докласти усіх зусиль і, щоб запобігти місії Дж. Пі. Морґана, увійти в контакт із мартинівцями й захистити спорудження тунелю. Його запитали, що конкретно він пропонує вчинити. Він відказав, що конкретні дії мали б перебувати у компетенції таємного комітету, створеного задля цієї мети клубом. — Ганьба! — загукали окремі з присутніх. — За кого ви нас маєте, за розбишак якихось! Побійтеся Бога! — Й так далі, й так далі, довго це тривало, хоча до жодних конкретностей Поченґло вже не дійшов, і суперечка залишилася на рівні інвектив і загальних закликів до порядности, християнських чеснот тощо. Потому голосували, й пропозиція пана Порфірія пройшла у відношенні три до одного, із чималою кількістю тих, хто утримався. Поченґло встав, уклонився, подякував. — Спитайте, скільки з них мають паї у залізниці Гаррімана, — прошепотів редактор Вулька-Вулькевич.

Пан Цвайґрос підвівся із крісла, підніс келих із червоним вином у тості за успіх в інтересах і польське багатство Сибіру. Випили. Стоячи всі члени клубу простягнули руки під серветки на тарілочках, покладених праворуч, й узяли пальцями обох рук невеликі монети. Пролунав протяжний тріск, наче звук битої порцеляни. Зібрання закінчилося.

Почалася неофіційна частина зустрічі, мабуть важливіша за офіційну, як це зазвичай буває у політиці. Всі посходилися у групки й гуртки близьких знайомих, залу сповнив гомін вільних розмов. Розглядалося за паном Ґживачевським, який загубився десь у натовпі, не будучи помітної статури. Тільки за якийсь час зауважилося, що поруч хтось стоїть і придивляється з привітною посмішкою. Хто? Озирнулося. Інженер Решке із Північної Мамутової компанії.

— Вибачте…

— Я…

— Дозвольте…

— Бенедикт Ґерославський.

— Так, так. Решке, Ромуальд Решке. Чи могли б ми…

— Слухаю.

— Сподіваюся, що ви не будете на мене гніватися. Так трапилося, що я перекинувся кількома словами про вас із паном Войславом. Ну добре, визнаю, — підморгнув він, — я розпитував про вас. Від самого початку ми дуже цікавимося ініціативами доктора Тесли. Ви, як я чув, близько з ним знайомі… — він раптом змінив тему. — Ви вже говорили із губернатором?

— Ні.

— Думаю, ви переконаєтеся, що він дуже розсудлива людина, а пропоновані ним рішення — єдино слушні в нашій ситуації. Чим швидше все це визначиться, тим краще. Я випадково почув, що ви тим часом шукаєте тут посади, й…

Зрозумілося, до чого Решке так лавірує: як перекупити, не промовляючи уголос непристойного слова. Зрозумілося: усі вони дуже багато втратять — цілі маєтки, — коли Крига відступить. Втратить і Веліцький. Ось його інвестиція: вдячність Сина Мороза! Якби вони могли, то висадили б Теслу в повітря разом із його машинами.

Ах, ні! Вони ж бо «добрі люди»! Стрималося кусюче хихотіння. Забракло Чинґіза Щекєльніковa, нема кому боронити від їдкої отрути підозріливости, споживаючи її: вона вже знову отруює душу. Відшукалося поглядом бадьоре обличчя пана Войслава. «Чи нема в нього доброго серця? Чи він не любить людей?»

— … з доктором Теслою?

Plaît-il?

— У зручних для нього часі й місці, звичайно. Бачте, ми намагаємося зв’язатися з ним, була людина від нас у нього в готелі й в Обсерваторії, але…

Зробилося глибокий вдих.

— Це не має сенсу, пане інженере. Мабуть, вам доводилося мати справу з людьми науки, подібними до доктора Тесли. Немає такого багатства, задля якого він зрікся б своїх відкриттів і слави першовідкривача, батька чорної фізики. Вибачте.

Пройшлося зиґзаґом між членами клубу до Ґживачевського.

Він упізнав після другого моргання.

— Пан… Бенедикт.

Потислося йому руку, оту здорову, правицю: стиск у нього був, наче в лещатах.

— Я чув, що ви були знайомі з Філіпом Ґерославським.

— Перепрошую?..

— Ну то вибачте.

Пан Сатурнін Ґживачевський відправив рухом голови попереднього співрозмовника й відійшов від групки, відступивши у внутрішній куток столу.

— Пан Веліцький мені казав. Якби я міг чимось допомогти, — він вийняв візитну картку, — не вагайтеся.

Та-ак, кожен другий крижлізний промисловець хоче тут за півдармо купити вдячність Сина Мороза. Що може бути простіше, ніж нехитро дозволити їм це зробити? Попросити позичку — дадуть не бідкаючись тисячу, дві, п’ять, що це для них.

Здригнулося, мов від шмагання живим вогнем. Стиснулося кулаки; шкіра вже майже не пекла. Клятий Мишлівський, доктор права і суддя-кат.

— Я шукаю чесної праці, — сказалося твердо, майже театрально. — Реґулярної посади.

Пан директор Ґживачевський, «працьовитий егоїст» (потьміт, наче чорний ореол), тільки кивнув головою.

— Яку ви маєте кваліфікацію? Працювали коли-небудь у гірничодобувній промисловості, в металурґії, може в торгівлі?

— Ні.

— Мовами володієте?

— Російською і німецькою. Французькою нічого собі. Із класичними впораюся у письмовій формі.

— Чим ви, власне, займалися у Царстві?

— Математичною логікою. — Схрестивши руки на грудях, цмокнулося з-під ясен. — Експериментальною логікою. Боюся, що — нічим придатним у практиці торгівлі чи промисловости.

— Експериментальною, кажете. Отже, ви науковець. Зачекайте-но, маю задум. — Схилившись над столом, він накидав на зворотному боці візитної картки кілька слів. — З’явіться із цим у понеділок у нашому бюро в Зимному Ніколаєвську, вас скерують до доктора Вольфке. Побачимо, чи ви підійдете. Тоді й обговоримо умови.

— Дуже дякую. А про яку платню…

— Якщо Вольфке вважатиме, що ви придастеся, то поговоримо. Потім, потім.

— Гаразд.

Він буркнув іще щось обнадійливе й пішов геть.

Невідь-чому, подумалося у цю мить про панну Юлію. Чому у Варшаві ідея постійної оплачуваної роботи залишалася такою неймовірною, що ніколи навіть не шукалося посади? Криза, справді, всі роботу шукають, таких убогих студентів повсюди стукає кільканадцять у день, — а все ж пан Кожинський і йому подібні безумовно допомогли б в ім’я пам’яті про батька. Якби людина справді заповзялася, якби доклала зусиль… А тут Сибір: як казав пан Поченґло, освічених людей беруть на посади навіть із-поміж засланців. Але не в тому річ. Розтулилося кулак, поклалося долоню пласко на стільниці, біла картонна картка упала на червоне дерево. Сині нігті, цеглянисті плями під шкірою… Тьмідина, відкачувана літрами в кристали, в кінцевому підсумку також нічого не пояснює, — адже яке врешті-решт може тут бути пояснення? Пізнається мову опису світу, але не пізнається себе. Щось зробилося, тепер здогадується, чому воно зробилося. І навіть якщо здогад буде правильним, — його годі висловити, бо ці речі годі висловити мовою другого роду. Щонайбільше, можна спитати пана Поченґла або пана Мишлівського, — й вони не бентежачись висловлять судження про чужого, й таким ото чином глянеться на мить на Бенедикта Ґерославського із зовнішнього боку. Бенедикта Ґерославського, який є таким й отаким, бо поводиться так й отак: ба, навіть ще перш ніж будь-яким чином повівся.

Задзеленчало скло. Пан Вулька-Вулькевич спотикався об крісла. Користуючись нагодою безкоштовної випивки, редактор припав уже до посуду з трунками й, попри ранню годину, встиг улити в себе чималу дозу алкоголю, — ніс у нього блищав, розчервонілося несвіже обличчя, над сивими бровами виступив піт, а жорсткі вусики безугавно тремтіли, мов комашині ніжки.

— Бачу, що ви також уже вдарили по руках, — буркнув він, скоса поглядаючи на візитну картку директора Ґживачевського. — Це як пошесть, знаєте, ця атмосфера, ця енерґія, — він змахнув рукою із келихом, вино хлюпнуло йому на манжет, він не зауважив, — ця гонитва, тут світ швидше обертається, дні швидше минають, година вгризається у годину, людина в гоні від ранку до вечора, й аж ніяк не тому, що її женуть працювати, не через голод і злидні, а тому, що завжди можна заробити на рубель більше, завжди є нагода, зиск якийсь на овиді, — й уже блиск в очах, нова сила в м’язах; вони можуть так мчати дні й ночі, від рубля до рубля, хижаки ринку. Ви думаєте, що я цього не відчуваю, теж відчуваю, хоча, звичайно, молоді стократ сильніше. Коли вони роблять гроші, то більше живі, а коли випускають гроші з рук, втрачають життя. Вас також прихопило, еге?

— Може. Трохи.

— Будете засновувати власну фірму?

Скривилося глузливо, але одразу ж посміх зійшов із обличчя. Сілося до столу, штовхнувши ліктем тарілочку під серветкою: мабуть, це було місце, призначене для члена клубу, який не з’явився на зібрання.

Власну фірму… Машинально почухалося між суглобами. Збудувати власний інтерес від нуля не вистачить часу: слід було б увійти з паями в існуючий. Хтось же мусить займатися перевезенням устаткування і провіанту на далекі сорочиська за Кєжмою. А це було б ідеальним прикриттям. Але де взяти капітал? Чи не краще найняти людей на один раз? Немає потреби будувати завод для виготовлення молотків, щоб забити тузінь цвяхів.

— Хочете зайнятися крижлізом? — допитувався Вулькевич.

— Мгм? Ні, ні. Я мусив би, зрештою, спершу розглянутися, вивчити умови…

Що за ідіотська думка! Фірму заснувати! Людина у своєму житті не мала ніколи навіть власних чотирьох стін, а тут раптом про паї, капітали, підприємства мріє! Новий напад божевілля, — либонь ще не вирівнялися рівні тьмідини в мозку.

Вулька-Вулькевич підняв майже порожнім келихом наполовину глузливий тост. — Здесь родится следующий капиталист.

— Та-а, капіталіст без капіталу.

— Капітал? Маркс не знався на людях! Погляньте, епх, погляньте на євреїв: приїжджають без шага за душею, і через двадцять років половина крамниць у містечку належить їм. Капітал припливає і відпливає — а людина або замерзла до грошей, або ні.

Пересунулося руку стільницею, великий палець натрапив під серветкою на монету. Узялося її з тарілочки, підкинулося у руці. То була мідна копейка минулого століття із двоголовим орлом на зворотному боці, маленька й легка. До того ж її підпиляли по діаметру між головами птаха так, що обидві половинки поєднувала тільки тоненька лінія металу. Узялося її у пальці. Дитина би зламала.

Про те, що годі відчути

Уже втретє працювалося тут у ролі моделі.

— Чи ви, пане Бенедикте, можете не рухатися!

— Я ж не рухаюся.

Стілець був незручний. Коли вперше відвідалося панну Єлену в пансіонаті Кірічкіної, панна вся була перемащена вугіллям, чорні пальчики, смуга під оком, пляма на носику, аж рука сама потягнулася за хустинкою. Єлена почала від розгонистих начерків на великих аркушах картону. Вона також мала мольберт, придатний, коли панна пробувала себе в жанрі портрета — тітки, покоївки, mademoiselle Філіпов, пана Поченґла. Пан Поченґло подарував їй набір малярських аксесуарів, включно з підрамниками вісім на десять, великою палітрою і коробкою фарб. Єлена малювала в наріжній кімнаті, користуючись сонячним світлом, підбіленим кригою і снігом, стілець було поставлено між вікнами. Зручніші крісла й фотелі виявилися занадто низькими, панна Муклянович мусила мати обличчя моделі на належній висоті: підходив тільки цей важкий сосновий стілець.

Двері у вітальню, де похропувала тітка Уршуля, залишалися відчиненими, щоби дотриматися decorum. Говорилося впівголоса, щоб її не розбудити. Одразу праворуч, на відстані плювка, подиху, малося віконну мороскляну тахлю, залиту всіма відтінками білости; на панну Єлену доводилося оглядати скоса лівим оком. Вона малювала, вбравши завеликий сарафан, мабуть придбаний у покоївки: тепер увесь у мазках вугілля і фарб. Незначними здриганнями викручувалося голову, щоби вловити Єленин напівпрофіль у тому чарівному забутті, коли її цілковито поглинало мистецтво малювання: виставивши язичка, губи прикусивши, потішно зморщившись, нахиляючи голівку й так і сяк, аж чорні завитки спадали їй на чоло, на очі, на рожеві щічки. Тоді вона сердито дмухала, таким чином відгортаючи волосся; або ще більше забувалася і простягала руку, й тоді поставав на обличчі в девушки плямистий maquillage, барвистий, мов квітуча лука.

— Ну, добре, але він у такому разі не був двоєженцем?

— Ні, тут із цією Леокадією Ґвуждж вони жили на віру.

— Попри все — яке нечуле серце! Вибачте, пане Бенедикте, але ж у Варшаві тоді помирала його дружина! Правда ж? Я добре знаю гидку людську натуру, — навіть дивно, що ніякий «доброзичливець» не написав їй про все, з чистої злостивости.

— Незаміжня жінка з дитиною, — ви думаєте, що вони бували тут у якомусь товаристві? У російській провінції це може б якось минулося, але в Іркутську? Вони власне з цим крилися, мабуть ніхто не знав про пані Ґвуждж і донечку.

— Голову рівніше! Отож… отож ви вважаєте, що це через смерть дитини. Ах! Це ж була ваша сестра, ваша зведена сестричка, — а як же звалася ота нібито ним застрелена?

— Емілія, Емілька.

— Ви знову поворушилися. — Вона підійшла, схопила за лікоть і зап’ястя, уклала так, уклала по-іншому, нахилила голівку, примружила око, втягнула щоки, — ні, й далі погано.

— Ав! Вивихнете мені руку.

Повернувши долоню, вона придивилася до неї зблизька.

— Ну, бачите, ви чухаєтеся і чухаєтеся, може до лікаря слід піти із цим, то якась екзема…

— Важко стриматися, коли…

— Мазь. Або носити бавовняні рукавички.

— Мгм. Як доктор Тесла.

— О, саме так! І, будь ласка, ще трохи витримайте! У мене чудове світло на профіль і плече.

На моросклі плавали форми будинків, туманів і лютих. Пансіонат Кірічкіної був розташований у південній частині старого Іркутська, в Греческом переулке, неподалік від Иннокентьевского посёлка. Костомаший палець вежі Сибирьхожета уже звично ділив краєвид метрополії навпіл, проте Собору Христа Спасителя звідси не було видно. Однак бронзові дзвони гриміли досить голосно. Сніг не падав, небо ясніло чисте, безхмарне, гладкий лазурит, Сонце стояло високо над хмарами; Чёрное Сияние вигасло цілковито. То був один із нечисленних днів, коли побачений із висоти Іркутськ відкривався перед людським зором щирою панорамою, гідною фресок або власне монументального образу. Уже дорогою із латинського храму Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну до Інтендантського Саду, сидячи в санях поруч із пані Уршулою, зауважилося незвичайний спокій, недільну тишу й нерухомість, що передалася також атмосфері: вітри вщухли, з неба зійшли хмари, навіть імла порідішала й опала на вулиці низько між будинками. Вперше можна було насолодитися барвистими віконницями іркутських хатин, синіми, зеленими, жовтими, прикрашеними розмаїтими, подібними до паморозі візерунками, вирізьбленими й у чудернацькій симетрії, і в більш неоковирній геометрії. Повітря було дивовижно прозорим, як буває у погожі морозні дні; найдальша форма на обрії чітко й виразно виділялася. Бліде світло мороскляних ліхтарів і веселки, які розщеплювалися на крижлізі, яж ніяк не каламутили зображення, а обрисовували його товстішими контурами тіні, тож кожен предмет, кожен силует, здавалося, були обведені стрічкою дорогоцінного матеріалу, — неначе на великій рухомій іконі. Й бубни принишкли, й перекупні горлянку не дерли, й узагалі не говорилося у санях — тільки балабони бряжчали на кінській збруї. Дзринь-дзрунь, сунулося крізь білобарвну ікону Міста Криги…

Интендантский Сад було засновано на березі Ушаковки понад півстоліття тому, згодом двічі вщент знищений, і тільки через кілька років після Великої Пожежі постав у міській думі Іркутська задум, аби місце оце, призначене для спілкування городян із природою, повернути до життя і дійсности, не зважаючи на кошти; це украй важливо в часи, коли Крига й вічна зима відтинають метрополію від природи. Серед засновників проекту були найпомітніші хладопромышленники, їхні прізвища та назви фірм і товариств, відлиті в щирому тунґетиті, прикрасили мармурові плити, встановлені біля входу в Сад, тобто біля шлюзу, де збирали плату за вхід у розмірі двох із половиною рублів від особи, один рубель від дитини. Оплата служила інструментом соціального фільтрування, оскільки жодна робітнича родина не могла собі дозволити таких витрат на коротке задоволення від прогулянки в теплі; крім того, утримання Саду дійсно пожирало щороку величезні кошти. Повітродувки, які подавали тепле повітря під мороскло, працювали безперервно, їх приводили у рух дизельні двигуни. Зимовики, яких наймали тузінями, лазили вночі, коли Сад було замкнуто для публіки, по конструкції гігантської теплиці, очищаючи крижані нарости й шукаючи бодай найменших щілин. Конструкція стояла на мереживній крижлізній рамі, котра представляла ту саму архітектурну манеру, що й Двірець Муравйова, бо народилася у голові того самого архітектора. Рубєцкій К.І. вигадав Сад, укритий перевернутими чашами веселкових лілій. У сонячні днини, як-от сьогодні, небесне світло, розчесане на моросклі в м’які семиколірні заграви, спадало тут просто на річечки, містки, гайки, квітучі луки, ставки й фонтани, білі лавки й альтанки, на дам і джентльменів, які прогулювалися піщаними алейками, на малечу, що вовтузилася у зéлені, вбрана в панчішки й фальбани à la Маленький лорд Фаунтлерой, у моряцький одяг із солом’яними капелюшками canotier. Відбувається театр літа, зобов’язує брехня одягу, поведінки й слова. Пані відкривають із-під хутряних шуб і палантинів, залишених у шлюзі, яскраві сукні з єдвабними нижніми спідницями, легкі англійські костюмы й асиметричні японські крої на високих корсетах, а все це ще й під весняною парасолькою, що начебто й справді заслонює від сонячного жару, і яку стискає ручка, обтягнута білою рукавичкою. Панове в літніх незастебнутих костюмах-трійках брешуть казанками й капелюхами, тонкими тростинами, начищеними лакованими туфлями із гострими носаками. Гуркотіння нагрівальних машин прокочується Садом в одностайному ритмі, так б’ється механічне серце цієї зéлені. Крізь веселку хвилястого даху видно хащі щогл із трупами, що оточують Интендантский Сад, — проте вони не зупиняють лютих. Щоразу, коли крізь Сад пройде морозяник, слід знову садити траву, прищеплювати дерева, відновлювати ідилічний краєвид квітка за квіткою — усю брехню. Струмочки не витікають і не впадають в Ушаковку; вони кружляють тут дивними вигинами, підтримувані прихованими устройствами, відокремлені від мерзлоти ізоляційним футером — брехня, брехня. Прогулюється повільною, статечною ходою, зрідка сідаючи на лавці, зупиняючись перед живописным ручьем. Ґречно кланяється знайомим і незнайомим. Обмінюється пустими люб’язностями — ні слова про інтереси, ні згадки про правдиве крижане життя, борони Боже про родинні турботи чи клопоти зі здоров’ям якісь згадати! Адже тут — Літо. Тут — тепленька фальш, наче накинута на плечі муслінова cache-nez. Чим би була bourgeoisie, позбавлена права брехати про себе? Ні аристократією, ні пролетаріатом; ні життям духу, ні життям матерії. Належить, отож, принаймні раз у тиждень прогулятися під міщанським Сонцем у найкращому світлому костюмі, із гарно вбраною жінкою попід руку. Коли потрапилося під командування панни Єлени — скільки ж це тижнів тому? — в храмі на службі Божій, сівши під її наглядом, то вона вже не відпустила й рішучим фліртом змусила супроводжувати її в Інтендантському Саду. Там проводиться годину-дві в нагрітому повітрі, охоче погодившись на цей компроміс із істиною. Тітка Уршуля перебуває на пристойній відстані, можна вільно розмовляти з панною Муклянович, і тим вільніше, що це знову прогулянка уральською лукою, веселкова балачка з експреса Котарбінського — можна казати найщирішу правду, діамантово правдиву — чи впізнає: істина це чи омана? — зупинившись на алебастровому містку під межею тепла, що йде від заводських машин, підставивши розрум’яніле лицо пестощам зефіру, із напівопущеними повіками…

— Які у вас сни, пане Бенедикте?

Перекрутилося на стільці.

— Сни?

— Вас не остерігали? Мене остерігають безнастанно. Й священик знову сьогодні на проповіді казав.

— Мені нічого не сниться.

— Усім щось сниться.

— Не всі пам’ятають сни.

— Може, ви вживаєте оті китайські трави на сон грядущий?

— Мусить трапитися щось справді важливе, щоб я потім пригадав сон.

— А, бо ви сните про минуле! Але, — панна почухалася держаком пензля над бровою, — ви ж не вірите в минуле. Ви не вірите, що самі існуєте, чи не так? То як ви сните?

— Уві сні, панно Єлено, уві сні я існую.

— Не розумію.

— Чого ви не розумієте? С н и т ь с я, щ о і с н у є т ь с я. Інші снять так усе життя.

— Ха! То що сниться неіснуючому?

— Власне це. — Пересунулося на стільці, напружуючи й розслабляючи м’язи. — Снилося, наприклад… Уявіть собі такий різновид захворювання: психічна дебелість. Що дедалі більше й більше їсться. Пожирається, поглинається у власне існування дедалі більше й більше, крок за кроком, поза усякі межі здоров’я. Бо насамперед стається самим джерелом чуттів, якоюсь точкою, відсунутою за очі, за вуха, під шкіру. В голові, в мозку. Але потім пожирається решту тіла, тулуб, кінцівки: не перебуваєте в голові, а самі стаєте головою; ви також є ногами, й пальцями також, і ніготь, який злазить із великого пальця, — це також ви. Чи це здорóво? Гладшаєш далі: не тільки тіло, бо якщо ніготь, то й предмети довкола вас, найближча матерія, повітря, яке вдихаєте, видихаєте, повітря довкола. Ба більше. Дім. Земля, якою ступаєте. Межа між матерією тіла й матерією, яка торкається тіла, розмивається і зникає: це ви, й оце ви, може дещо слабше, — але ви, ви, ви. Й так усмоктується наступні царини матерії, годі стриматися. Ви бачили справжніх ненажер? Як вони їдять?

… Існування — це різновид хворобливої нав’язливої звички.

Вона серйозно подивилася з-над мольберта.

— Якби ви перестали труїтися цією теслектрикою!.. — зітхнула панна після довгої паузи.

— Ай-яй-яй, одразу ж труїтися!

— Я ж бачу, коли ви до мене заходите просто від Тесли, як це на вас діє.

— Ну і як?

— Голова!

— Уже, вже замерзаю.

— Ви думали, що спокусите мене, — коли хто раз засмакує, то пропав назавжди, так?

— А власне, які у вас заперечення? Наслухалися mademoiselle Філіпов, ну звісно.

— Боже мій, ви здивовані! Та це ж небезпечно! Ніхто не знає, як воно діє, що робить із людиною; навіть доктор Тесла!

— Тож звідки ви знаєте, що це небезпечно?

— Як ви мене сердите цими своїми мудруваннями!

— Вибачте.

— Він мало не вмер від цього!

— Усе можна передозувати, навіть кисень, зі смертельними наслідками.

— …

— Вибачте.

— Але навіщо, навіщо, скажіть мені, навіщо!

— Бо сáме тоді стається кимось більшим.

— Прошу?

— Ні, не можу.

— Спробуйте, пане Бенедикте.

— Ти той, ким є, думаєш те, що думаєш, відчуваєш те, що відчуваєш. Але якщо маєш вийти поза, якщо маєш перевести думку, яку ніхто раніше ніколи не переводив, — як маятник, вихилений з положення рівноваги, — то мусиш виштовхати себе зі себе. Бути водночас і собою, і кимось іншим від себе.

— Забрехатися.

— Збрехати. Може. Йдеться про те, що… Що більше ми замерзаємо, то менше можемо. Що більше ми… правдиві — то менше відчуваємо, менше мислимо, меншими… вужчими… обмеженішими людьми є.

— А ви, пане Бенедикте, хочете…

— Мислити немислиме.

— Відчувати невідчутне. — Утерши чоло рукавом лляної блузки, панна Муклянович невпевнено розсміялася. — Але ж це абсурд!

— Чи ви гадаєте, що відчуття, на які ви здатні, — це всі можливі відчуття?

— Ну, а які ще?

— Я маю ректи слово, для якого ви не маєте слів? Розкажіть про смуток людині, яка ніколи про смуток не чула.

— Я не сміюся. Мені хочеться плакати. Світ огидний. Він рухається без енерґії. Знеохочений.

— Ви описуєте поведінку.

— Так. — Вона задумалася. — Як ви вже сказали це в потязі…

Як серцю висловить себе?

Чи ж зрозуміє хто тебе?

Не зрозуміє слóва він,

Бо думка висловлена — тлін.

Зірвалося зі стільця, вхопилося за вухо, потягнулося до шиби й почалося стрімко лизати мороскло; друга рука підстрибувала в суглобах, мов розлючена змія, вимахуючи розчепіреною рукою в усі боки; ліва нога копала праву; нявчалося при цьому жалісно й вирячувалося очі.

Вона здригнулася.

— Божевілля.

— Це… це… це ваше тепер відчуття, — відсапнулося між лизанням і зойканням, — але що відчуваю я?

— Бруд на язику. Покиньте вже, що за витівки, тітоньку розбудите.

Відчепилося від шиби. Сплюнулося до плювальниці, поправилося сурдут.

Панна Муклянович, відійшовши від мольберта, витерла руки в хустку.

— Власне, в чому ви мене переконуєте? Що той чорний струм обертає людині мозок навиворіт?

— А ви, панно Єлено, не пам’ятаєте? Що ви відчували? Як поводилися? Ким були?

Вона знизала плечима.

— Є й інші способи вийти за межі себе. Алкоголь, наприклад.

— Алкоголь — це нездоровий замінник. Він заміняє одну в’язницю на іншу, Мороз на Мороз. — Підійшлося. — Ви завершили?

Вона завагалася.

— Я казала вам, що не покажу…

— Але я про-ошу.

Зазирнулося над мольбертом.

Мазня була несамовита.

— Що за схожість!

Вона радісно спалахнула.

— Ви, пане Бенедикте, справді так думаєте?

— Двоє очей, два вуха, й навіть носа видно.

Вона кинула пензель у куток.

— Бо ви безперервно рухаєтеся, і вертитеся, і крутитеся, і руками розмахуєте! Тільки погляну, щоразу іншу форму бачу, — то як я маю добру конкретику змалювати?

— А як малюють фантастичні сцени, вигадані?

Відпочилося потім у вітальні біля високого стола із сандалового дерева. Покоївка в неділю мала вихідний день, панна Муклянович сама притягла самовар і сервіз, не дозволила собі допомогти. З колоніальних складів у сусідній кам’яниці вона мала бляшанки різних зелених, червоних і чорних чаїв, і сумішей китайських прянощів, що мали короткі, дивні назви, і звучали подвійно екзотично, коли їх вимовляла панна Єлена. Покоями розійшлися пахощі трав’яного чая, майже бачилося цю барвисту смугу, яка снує у повітрі над килимами, комодами, отоманками, голландськими печами, креденсами й жардиньєрками, над похропуванням тітки Уршулі. Тітка прокинулася ненадовго, плямкнула й щільніше закуталася у шаль, аби заснути знову.

Бурульки за вікном блищали блакиттю.

На підвіконні, поруч із російськими виданнями пригодницьких романів Майн Ріда, лежало декілька товстих книг: російсько-італійські словники, італійська граматика, антологія італійських віршів. Панна Муклянович отримала їх від Порфірія Поченґла, вона надумала почати вивчати італійську мову, «щоби згаяти час». Нещодавно в Іркутську відкрив свою філію Всесвітній інститут іноземних мов для пань і панів The Berlitz School. — Мова, як вода! — захоплювалася вона, відтак розгортала том на випадковій сторінці й читала кілька речень, анітрохи не розуміючи їхнього сенсу. — Як плине, як шумує, як перлисто виблискує, як хвилюється!

Перш ніж сісти, вона не змінила поплямованого сарафана, тільки помила руки. Ножем із кістяною ручкою панна нарізувала черемховий хліб, намащувала княженікою.

Настоящая хозяйка.

— Пан Порфірій казав мені перед богослужінням, як ви переконували його одружитися зі мною.

Захлинулося.

— Ні. Тобто… Не так. Може він… — Ковтнулося чая. — Я ж бо… виїду… або… що з батьком… не знаю, як буде зі мною. Отож… Щоб вчинити чесно…

— Це ж як?

— Вибачте, не гнівайтеся на мене.

— Що ви сьогодні з цим вибаченням!..

— Правду кажучи, я уже взагалі не мав би до вас заходити.

Задумавшись, вона злизувала з пальців джем.

— Але, пане Бенку, але чому? — тихо спитала вона.

Також стишилося голос.

— Ви мене тепер знову питаєте про речі, для яких бракує слів.

Вона зі свистом втягнула повітря.

— Ви закохалися, у цьому немає нічого осоромного. — Вона пошукала під столом руку; після секунди нерішучости стиснулося у долоні холодну долоню панни. Великий палець пересунувся від зап’ястя по лінії п’ястка до маслачків. Тут пульсувала в ритмі ударів серця Єлени підшкірна жилка. Зупинилося великий палець на жилці. Найвища й найскладніша форма щирости тіла…

— Спробую, — прошепотілося, піднімаючи погляд на зосереджене обличчя девушки, із лівим профілем, освітленим крижаним блиском; блиск лягав на панну, на стільницю, на самовар, стріляв відображеннями з леза ножа. Сонячні промені, відбиті від панорами білого міста, потрапляли до салону, відфільтровані крізь калейдоскопічне мороскло, білість мала тисячу живих відтінків, білість вгризалася у тканину, в дерево, в тіло, білість правила миттю, думки були білими й слова білими, й голос білим.

— Спробую, спробується. Alors. Чи мені закохалося? Як мається сказати правду? Панно Єлено, так воно буває, коли перекладається внутрішню мову міжлюдською мовою. Звідки знається, що закоханий? Бо таке слово між людьми, коли квіти, поцілунки, побачення, пристрасть, записки, погляди крадькома, в дошлюбних зізнаннях і в романтичних ситуаціях, у поривах жінки й чоловіка й у нестямі молодости. Бачите, панно? Поведінка, поведінка. Якщо так поводиться — то мусить бути закоханий. Але не навпаки, не починаючи від відчуття, — бо як перекладеш, як витлумачиш? Не витлумачиш. Дістав у морду, повернувся і пішов геть — боягуз. А звідки ми знаємо, що боягуз? Бо повівся, як боягуз. — Закліпалося від засліплення. — Чи є ся закоханим, бо поводиться, як закоханий? Як порівняти душу однієї людини із душею іншої людини? Немає такої міри, немає такої ваги. Проявляються лише рухи матерії: жести тіла, звуки, що з уст видобуваються, химерні форми паморозі. Але, позаяк ми живемо в цьому із дитинства й не знаємо іншої мови, то самі себе вмовляємо й віримо в це щиро, що оскільки рух матерії подібний, то й рух душі той сам, так само званий — що то не паморозь, що ця форма щось означає, що існує сама собою. Боягузтво. Відвага. Ненависть. Любов. Боже мій, чи ви й справді гадали, що почуття, на які ви самі здатні, є усіма можливими почуттями?!

Вона поволі звільнила долоню зі стиску, провела нею по ножі, по лезу й гладкій ручці.

— То які ж іще? — спитала вона ледь чутно.

Упалося перед нею на коліна, встромилося вказівний палець в уста й прокусилося тіло, а потім, поцілувавши поділ сукні, забрудненої фарбами, зробилося теплою кров’ю у панни на устах потрійний знак. Вона здригнулася. Іншою рукою схопилося девушку за ногу вище щиколотки, замкнулося долоню як залізні кайдани. Полічилося до десяти, відчуваючи теслектричний потік, який припливав в організмі. Щоразу, коли панна відкривала уста, щоби щось сказати, міцніше стискалося хват: аж допоки вона вже нічого не хотіла сказати. Дивилося мовчки, не кліпаючи, накладаючи погляд на погляд. І Єлена повільно, дуже повільно кивнула головою. Voilà! З радісною посмішкою билося відтак кулаком по паркеті, поки не здерлося шкіру на долоні. А тоді сілося знову в крісло, щоб допити китайський чай.

Панна Єлена зняла з вікна важкий том: розгорнула, не дивлячись. Тільки зупинивши ніготь на обраному наосліп вірші, піднесла книгу до білости й співучо прочитала:

Qualsivoglia.

Смакувалося слово на язику: як вода, як хвиля, як піна.

Qualsivoglia.

Про кров лютих

Першого дня роботи в Круппа зупинилася чверть студниць у Зимному Ніколаєвську, й страйк зимовиків струсонув крижаною промисловістю.

Почалося з того, що паном Веліцьким знову опанував ґонор і він навіть чути не хотів жодних пропозицій про повернення грошей, які ж бо мусив викласти із власної кишені, оплачуючи здорованів-костоломів, найнятих для охорони будинку, ну й пана Щекєльнікова, що все разом триває уже другий місяць. А чи вони ще узагалі навіщось потрібні? Чи ще хтось кидає камінням у вікна, чи нападають на вулиці послідовники змовницьких теорій Криги? Уже скоро люди почнуть сміятися, що чоловік усюди тягає за собою кремезного грубіяна, настраханий дивак.

Так дражнячись, зійшлося із паном Войславом понеділкового ранку до сіней на першому поверсі, й там засталося здорованів у товаристві Щекєльнікова, які притискали до землі якогось галасливого мужика, підозріло легко одягнутого, завдяки чому одразу ж зміркувалося про його зимівничу натуру. — До Батюшки Мороза! — верещав він. — Поки не буде запізно! — верещав він. — Вы хуи горбатые! — верещав він. — Пустіть! — Вартові лупцювали його по хребті й сідницях кедровими ломаками. Пан Веліцький стримав ревних служак. Виявилося, що упійманий зимовик намагався прослизнути до возівні, коли звідти виводили сани. І його вже мали назад за ворота викинути, коли зауважили блиск медальйону на посинілих грудях, у розрізі сорочини. Спиталося його, чи сповідує він віру Мартинову. Він тільки сплюнув кров’ю. Запиталося його:

— Занадто пізно для чого?

Отож, історія розвивалася від учорашньої пообідньої пори, коли генерал-губернатор Шульц-Зимовий несподівано знову відхилив запрошення Алєксандра Алєксандровіча Побєдоносцева, ба більше — відмовився побачитися з його Янголом, натомість прийняв у себе в Цитаделі «якихось чотирьох американців». Після чого події поточилися стрімко, бо ще недільного вечора вийшов із Канцелярії генерал-губернатора документ, яким наказано пожвавити заходи проти крижаних сект, і морозної ночі з неділі на понеділок військо й жандарми розійшлися Іркутськом і Зимним Ніколаєвськом, десятками арештовуючи зимовиків і незимовиків, усіх підозрюваних у належності до віри Мартинової. Через усе це вже сам пан Веліцький став відверто нервуватися й заходився розпитувати мужика: той рік щось мляво про отеплювані студниці й заворушення в Иннокентьевске Другому, проте було ясно, що він знає небагато, й просто його охопив страх перед арештом, а тому, ошалілий після панічної ночі, постукав у двері дому Сина Мороза. Таких може нагодитися ще більше. Пан Войслав звелів здорованям замкнути ворота й махнув Чинґізові Щекєльнікову, заявивши, що сам також вирушає просто до Зимного Ніколаєвська. Поїхалося на Північний Двірець.

Мармеладница відходила зранку що п’ятнадцять хвилин, а о шостій у робочі дні йшли два подвійні потяги, щоб умістити усіх робітників денної зміни, які квапилися до Ніколаєвська. На критому пероні, де стояли вагони, поділені на секції, якими їздили директори, й інженери, й уся надпролетарська братія Ніколаєвська, Веліцький зустрів кількадесят так само стривожених знайомих. Угледілося директора Ґживачевського в оточенні співробітників; перш ніж подали потяг, Сатурнін Ґживачевський устиг відправити з розпорядженнями трьох гінців. Усі панове в хутряних шубах і фасонистих кожухах, у шапках-вушанках і великих окулярах позирали на довгий відкритий перон, де збиралися сотнями й тисячами іркутські робітники, чоловіки й жінки п’яти віровизнань, тузінь націй, три раси. Мороскла ефективно перешкоджали відчитати погляди панів. На засніженому термометричному щиті змієподібна стрілка вказувала тридцять вісім градусів за Цельсієм нижче нуля.

У потязі пан Войслав курив, глибоко затягуючись цигарками із манчжурським тютюном, аж йому червоні іскри-вуглинки летіли на шубу й у широко розчесану бороду, переповідав уголос щоразу нові теорії, почуті від інших тутешніх пасажирів. Позаяк одразу здалося очевидним, що оті «американці», котрі обідали в Шульца, були людьми Дж. Пі. Морґана з місії на погибель Гарріманові та його Довколасвітній залізниці, яких відправили в Росію, купно із Веліцьким намагалося тепер допасувати дії губернатора до плану Морґана. Що було логічно неможливо — план Морґана, як його представив пан Поченґло на зібранні Клубу Ламаної Копейки, робив ставку на протилежні стратегії, а саме — союз із Распутіним, який мав би переконати Імператора припинити спорудження Аляскинського тунелю. Але як це узгодити із раптовою операцією арештів мартинівців?

— Але чому ви припускаєте, що вони бодай у чомусь переконали Шульца? — зауважилося, підносячи голос понад гамір, який панував у довгому отделении. — Сам Поченґло, зрештою, казав, що губернаторові також до вподоби більша незалежність і наближення Сибіру до Америки.

— Це спокуса всіх губернаторів Сибіру, — погодився пан Войслав, — починаючи від першого, князя Ґаґаріна із Тобольська. Пан Порфірій нас завжди зануджує цими оповідями. Ще за Єкатєріни ІІ існувало тут Сибірське Царство, карбували монету з його гербом; то була колонія Імперії, що нічим не відрізнялася від американських колоній Британської Корони. Мало бракувало, щоб міська дума Іркутська не створила власний сибірський уряд під владою спадкових царів-губернаторів. У Петербурзі добре про це пам’ятають. Кого б не послали сюди урядувати… Цей край сам собою осувається на схід, — він показав рухом руки з цигаркою, — у бік Тихого океану, до Японії, до Америки. Слушно лякаються.

— Тож янкі просто не пощастило: Шульц побачив їх наскрізь. Адже вони розтальники, хоч як не крути. Морґана б ніщо більше не втішило, ніж цілковита Відлига й повний крах крижліза. Шульц знає, що йому загроза.

— Тільки навіщо їх тепер арештовувати? Распутін теж заморозник.

— От із ким оті диверсанти-янкі мали б змовитися, — втрутився молодий клерк у мороскляному pince-nez, відірвавшись од ранкової газети, — то це передусім із отим винахідником, якого Його Імператорська Величність найняв для убивства лютих.

Пирхнулося.

— Ну, то Пірпон Морґан плюватиме собі в бороду, бо доктор Тесла радше з дідьком укладе угоду, ніж із будь-ким, кого Морґан порекомендує. Уже багато років між ними гостра ворожнеча: Морґан начебто утік із капіталом із фірми Тесли, довівши доктора до банкрутства.

— Тож їхній єдиний шанс, — зважував пан Веліцький, — налякати Його Величність Ніколая Алєксандровіча відокремленням областников, небезпечною самодіяльністю місцевих володарів на іншому кінці Імперії. Що коли постане залізниця через Берінґову протоку, то тоді губернаторам у головах беркицьнеться. Ніщо так не лякає самодержця, як автаркія підвладних.

— А Шульц про це не знає? Шульц про це знає. І знає, що в Морґана вистачить грошей, щоб так чи інак дістатися до імператорського вуха.

Нині не встиглося зайти до Тесли, потриматися за помпу Котарбінського. Організм і далі перебував на мінусі тьмідини після вчорашнього знетьміднення, відчувалося теслектричний прилив на піднебінні й під шкірою долонь; проте з кожною годиною замерзалося дедалі швидше.

Думалося про крижану математику психології: характер А, тож характер B, тож характер C. Зрештою, усі вони — раби єдиноістини про людину — вони це усвідомлюють так само добре, навіть якщо не можуть представити феномену в жодній зґрабній теорії.

— Але це укладається цілком логічно, подумайте лише, панове. Адже, що міг Шульц зробити, щоб авансом заспокоїти Ніколая Алєксандровіча щодо своєї лояльности й вірнопідданости? — Випростовувалося по черзі пальці. — Арештувати сектантів. Наслати охранку на областников. Не давати попуску демократам і соціалістам. Поб’ємося об заклад? Пан Поченґло й редактор Вулькевич теж, певно, мають сьогодні гостей у мундирах. «Новая Сибирь» — закрита. У помешканнях видних політичних розтальників — охранка. А в післяобідніх виданнях ми прочитаємо про новий наступ на японців Пілсудського.

— Справді, справді, — кивав головою клерк, а сніжна білість і коричнева барва дерев’яної обшивки вирували на його пенсне. Перегорнувши газету на інший бік, він ударив верхом долоні по папері. — Ось які знаки нам чиновники подають!

«Шпигунський скандал. Із Алєксандровська повідомляють: Акційне тов. «Тунґусія» нещодавно прийняло на роботу до себе такого собі Колєра, єврея, слюсаря за фахом, людину дуже інтеліґентну й добропорядну на вигляд. Впадало у вічі, що Колєр, попри невисоку платню, жив у достатку, утримував дружину й дитину. Минулої п’ятниці приїхав до Алєксандровська аґент поліції і, викликавши на допомогу жандармерію, арештував Колєра. Під час проведеного в його помешканні трусу було зібрано багато журналів і брошур. Колєр прибув до Алєксандровська з Кьоніґсберґа, й кажуть, що він займався шпигунством».

На пероні в Зимному Ніколаєвську клубочився натовп рабочих. Вони мали одразу вихлюпнути з-під довгого навісу на засніжені вулиці індустріального міста й приліпленого до нього зі сходу робітничого містечка, Иннокентьевска Другого, а тим часом вони стояли тут гуртом під хмарами людської пари, палахкотячи якоюсь неспокійною, гнівною енерґією. Небом, затягнутим димами й крижлізними веселками й патьоками млявої сніговиці, прокочувалися одна за одною хвилі пекельного виття сирен, що кликали на студниці, заводи, гути, морозниці й бурульникові зáклади, — а вони стояли. Ті, хто ви΄сіли із Мармеладницы, перемішалися з ними; менший натовп, злившись із більшим натовпом, одразу набув властивостей того другого: рух, гнівний гомін, вигуки й човгання ногами — на місці. Панове директори уже не зупинялися, не приглядалися — вони чимдуж тікали з перону, перестрибуючи на другий бік колії, під крила сяйв, розіпнутих на павукоподібних кранах і стрічкових конвеєрах.

— У Харбіні крижлізо поб’є усі рекорди, — зітхнув пан Войслав, обгортаючи обличчя товстим шарфом. — І чому я не радий?

— Ходімо швидше, — пробурчав Чинґіз Щекєльніков, вирісши раптом поруч. — Мені це не подобається. Сто селян — начувайся пан. Де ті козаки, коли вони найбільше потрібні!

Контора Friedrich Krupp Frierteisen AG містилася на п’ятому поверсі Вежі П’ятої Години, що було відповідником принаймні двадцятого поверху у хмарочосах Літа. Иннокентьевский Другий — це бараки на чотири кімнати й низькі нетрі, — проте ніколи в житті не бачилося стільки хмародерів, як тут, у Зимному Ніколаєвську. Будуючи на щільному сплетенні Шляхів Мамутів, зодчі були приречені на висотну архітектуру, а використання крижлізної сталі дозволило поставити найважчі конструкції на тонких і легких колонах, у цій завірюсі цілком невидимих. Зналося усі причини й відалося, чого очікувати, проте все одно булося захопленим зненацька, побачивши підвішені в повітрі на висоті шістдесяти аршинов класицистичні споруди, часто із мороскляними округлими ґалереями, під башточками й візантійськими куполами, із майданчиками ґвинтових сходів і трубами пасажирських підойм під сподом — увесь цей архітектурний балаган, видимий крізь заслони снігу, сам суто засніжений і закрижанілий, укритий бурульками, оповитий барвистим блиском. Вони виринали несподівано одна за іншою, коли вітер закрутить або спадуть на мить паморозяні завіси, — вежа ліворуч, вежа праворуч, вежа за вежею, а по суті будівля, створена наполовину із закрижанілого байкальського мармуру, а наполовину з мороскла, кільканадцять нижніх поверхів якої стерто з існування, наче нарисований крейдою начерк із класної дошки: куди сягнула ганчірка в руці малюка, там усе й зникло. Зрештою, й уцілілі піднебесні поверхи теж зникали на кожному кроці, коли витікали з них барви на скельці захисних окулярів, а вільне місце заповнювала всевладна білість. Нізащо не відрізнилося б однієї вежі від іншої; добре, що Щекєльніков показував шлях.

Увесь цей терен, — тобто центр Зимного Ніколаєвська, орієнтований у напрямку Дірявого Палацу й прилеглих до нього промислових гнізд, і залізниця зі складами й суміжними ділянками, — справляв враження радше одного великого будівельного майданчика або місця стихійного лиха, яке тепер звільна порядкували. Земля була перекопана нереґулярними ровами та ямами, щокроку в ній зяяли шахти, вкриті полотном на стояках. Палали гасові вогнища. Вкриті льодом дошки провадили пішоходів покрученими стежками від одного калікуватого будинку до другого, від бурульника до бурильника: коли проходив лютий, дошки переносили, укладаючи з них інший шлях. А позаяк тут у постійному русі завжди було зо два тузіні лютих, то план вулиць Зимного Ніколаєвська становив щось на кшталт графічної загадки чи поля для гри двох супротивників, які один одному перекладають бирюльки.

Транспортування видобутку й товарів до і з Мармеладницы відбувалося не поверхнею землі, а повітрям напнутими в небі струнами крижліза. Їхнє переплетення залишалося невидимим навіть у нечасті погожі дні, а що вже нині. Мені мало не злякалося, коли раптом із пухнастої хмари вигулькнула в’язка чорних рейок і, подзвякуючи, мов скло, посунула до крана над колією. Дивлячись проти вітру, зауважилося ще кілька таких вантажів, що поволі пливли над Зимним Ніколаєвськом, здавалося б, усупереч законам фізики: тисячі пудів металу левітували над цехами, машинами, будинками, шахтами, вогнями, лютими й людьми. Згодом довідалося, що тут ніколи не спостерігалося лютого вище, ніж п’ятдесят аршинов над поверхнею землі; якби Іркутськ почали відбудовувати на кілька років пізніше, певно він увесь висів би в повітрі на крижлізних скелетах.

На пасажирську підойму під Вежею П’ятої Години чекало півтузіня чоловіків. Пан Щекєльніков вказав на сходи. Покрутилося головою. Дивлячись просто вгору, бачилося великий чорний квадрат «дна» вежі. Але навіть звідси її ажурні бічні колони були невидимі. Задираючи голову, обійшлося по всьому периметру «фундаменти» конструкції. Вежу Сибирьхожета було спроектовано й побудовано одразу після Зими Лютих, але до європейського Року Лютих, коли ще небагато знали про крижлізо, тож зробили її трохи схожою на Ейфелеву вежу, втім, навіть попри це, вона здавалася масивною; натомість Дзиґарні Вежі, — як із недовірою ствердилося, — стояли на ніжках, тонших, ніж стовпи вуличних ліхтарів. Їдучи угору торохтливою і деренчливою пасажирською підоймою (вітер прострілював усередину струмки білого пилу), не могло опануватися ірраціонального тремтіння: а якщо раптом усе це завалиться? Люди, які тулилися у підоймі, обмінювалися похмурими жартами про військо, котре за наказом генерал-губернатора втихомирює робітників на студниці, й про Фелікса Дзержинського, який повертається до Іркутська на чергове повстання пролетаріату. Хтось згадав Распутіна, хтось — Мартина. Вийшлося і піднялося ще на чотири поверхи сходами з дзеркального ґраніту. На сходових майданчиках росли у горщиках великі білі кактуси. За панорамними вікнами вирувала зелена сніговиця. На четвертому поверсі повернулося наліво й опинилося у юрбі відвідувачів під дверима бюр Friedrich Krupp Frierteisen AG. Чинґіз Щекєльніков глянув похмуро, висякав одну ніздрю, висякав другу.

— Я маю кий. — У нього таки був кий.

— Уперед. Я буду вибачатися.

Friedrich Krupp Frierteisen AG. 1909 року управління концерном перебрав Ґустав Крупп фон Болєн унд Гальбах. Одним із найвдаліших його починань виявилося хутке рішення про залучення компанії до вивчення і розробки крижлізних технологій. Ґустав не походив із роду Круппів: його оженили із шістнадцятилітньою спадкоємицею маєтку Круппів, проте він обійняв владу в концерні після того, як її батько Фрідріх Альфред Крупп наклав на себе руки через скандал із юнаками, котрих доправляли з Капрі для тілесних утіх. Кайзер благословив подружжя і помазав нового генерала німецької сталі прізвищем Круппа.

Багато подібних історій почулося від пана Веліцького ще вчора увечері. Природність, із якою він перейшов від ролі привітного господаря до майже побратима в братстві Людей Грошви, була справді гнітюча. Шукалося роботи, щоби погасити борги, і не засновувалося жодної власної фірми! Втім, докторові Мишлівському й членам Клубу Зламаної Копейки краще знати. Вулька-Вулькевич заморозився сердитим редактором-п’яничкою, а Бенедикт Ґерославський… Бенедикт Ґерославський має під рукою помпу Котарбінського. У вежі було тепло, в тисняві перед конторою — задушливо й жарко; втиснувшись урешті в чергу за дверима, розстебнулося шубу, знялося шарф, стягнулося шапку, окуляри сховалося до кишені. У дзеркальному ґраніті відобразився худорлявий бородань із вузьким черепом, укритим темною щетиною. Поправилося краватку і жорсткий комірець: білесенький vatermörder. Голову вгору! Усього можна навчитися — зокрема мистецтва заробляти гроші.

— Насамперед, пане Бенедикте, ви повинні визнати, що гроші роблять, — правив був Веліцький. — Багатство не постає унаслідок крадіжок бідаків, ані завдяки перетіканню багатства із рук в руки. Якби люди ставали заможнішими, тільки відбираючи майно в інших, — коли тут більше, то там менше, — ну то від початку світу ми б біднішали з покоління у покоління, оскільки доробку для розподілу було б стільки ж, а людей для поділу — дедалі більше. Бог усе це влаштував, проте, по-іншому: той, хто має кебету, волю й силу, бажання працювати, той робить щось із нічого, збагачуючи цим себе й людство. Тому разом із інстинктом розмноження Господь дав нам інстинкт збагачення.

Утім, не думалося тут жить и работать ані на день довше, ніж потрібно, щоб розморозити й вивезти батька із Сибіру. Велика й незбагненна сила дзеркал.

Ґустав Крупп фон Болєн унд Гальбах (орлиний ніс, підрізані вусики, опукле чоло) споглядав із сіро-сепієвого фото, уміщеного у внутрішній залі контори над письмовим столом першого клерка. Фото підписане: 12. Oktober 1922. То була пам’ятка про відвідини президентом концерну Країни Лютих. Навколо Ґустава стояли в шубах і підбитих хутром пальтах кільканадцять чоловіків: начальство іркутського відділення концерну. Для фото усі зняли окуляри, дехто навіть шапки з голів стягнув. Herr Direktor виділявся як єдина особа із чистим обличчям і світлими очима; інші висвітилися на плівці з перебарвленими обличчями, у масному потьміті. Другим праворуч від Herr Ґустава стояв пан Сатурнін Ґживачевський. На тлі виднів кривий масив Дірявого Палацу й обриси піднебесних Дзиґарних Веж.

Проштовхавшись до столу, показалося клеркові візитну картку директора Ґживачевського. Клерк — типовий приклад нової сибірської людности, специфічна суміш монгольських й європейських рис — прочитав, постукав у зуби porte-plume, глянув на годинника й покликав гінця.

— Ви ж до вечора не зачекаєте.

— Ні. А в чому річ?

— Доктор Вольфке сьогодні сидить у Майстерні. Тримайте. — Він повернув картку Ґживачевського. — Покажете, якби вас не хотіли впустити.

— Хто?

— Ну, на той випадок, якби про вас подумали, що ви шпион Тіссена або Бєлкова-Жильцева.

— Ну знаєте!..

Иди, иди. У мене для вас немає часу, бачите, який тут Аїд від самого ранку. — Не підводячись з-за книг, рахівниць, рахунків і ще більших стосів розкиданих бумаг, він обвів рукою із пером усю контору, виповнену галасливим людським гомоном і рухом. Клієнти майже затоптували один одного, пручи до дверей і кабінетів, і пюпітрів, що стриміли на половину аршина над підлогою, звідки бухгалтери й інші скнари на службі в компанії гнали їх, але безуспішно: йшли в рух кулаки, папери розліталися, їх топтали, розсипалися банкноти, необережно втиснуті комусь у жменю, банкноти теж топтали, поки один із другим не впали на коліна, висмикуючи їх з-під засніжених чобіт, тож топтали й оті хтиві пальці; гроші висіли в повітрі. — Що то буде, що то буде, дýрні всюди, ідіот при владі. Шість студниць стоять! Иди, иди.

Проштовхалося назад, Щекєльніков пхав людей києм. Гонець виявився підлітком-бурятом у тіснуватому піджачку: натягнувши кожуха з баранячим каптуром, він кинувся сходами униз, мусилося підбігти, аби не відстати. Він не чекав на підойму — смикнув крижлізні двері, й вийшлося знову на мороз і сніговій. Закрижанілими східцями сходилося, щокроку судомно хапаючись за зимні поручні. Між заслонами сніговиці показувалися розмиті фраґменти панорами Зимного Ніколаєвська: Дірявий Палац, Дзиґарні Вежі, журавлі, й люті, й студниці, й відкриті бурульники, й дахи заводських цехів, дими й вогні, й бліді веселки, й хаос ліліпутських хатинок Иннокентьевска Другого. Гонець на мить зупинився, щоб вказати випростаним раменом меншу коробку, прибудовану до більшої коробки, не більш ніж за версту на схід від Дірявого Палацу. Ми йдемо туди.

У Майстерні при Другій Студниці Friedrich Krupp Frierteisen AG доктор Мечислав Вольфке точив кров із лютих. Вгодований пан середнього віку, із обличчям, дещо подібним на морду бульдога, із невеликими вусиками й високо підголеною на скронях чуприною, стояв із непокритою головою на кривій драбині, підтримуваній двома помічниками-азіатами, й віддавав звідти крізь рупор інструкції групі зимовиків, які на віддалі двадцять аршинов, у переході до головного цеху студниці, маніпулювали важким крижлізним апаратом, підвішеним на дуже складній системі блоків, важелів і противаг; інші кінці утримуваних ними довгих консольних стріл, радше подібних на піки й списи, губилися у молочних хмарах пари, що витікала з боку катованого ними лютого.

Чоловік у шапці з ведмежими вухами перегородив шлях, коли хотілося підійти, зазирнути зимовикам у залиті тьмідиною обличчя. Мовилося до нього раз і другий, але він тільки похитав головою. Згодом познайомилося з ним, то був Бусічкін Г. Ф., помічник доктора Вольфке ще з Політехніки в Карлсруе. Бусічкін був німий.

Перш ніж утекти, гонець вказав на робочі бюра навпроти студниці; в Майстерні було холодніше, ніж надворі, а бюра огрівали. Розстебнулося там шубу, приклалося долоні до груби. На столах і на сотнях полиць панував невимовний безлад, скрізь валялися частини крижлізних механізмів, безліч мороскла, видутого в різних формах, мензурки, ампули, лабораторні склянки, канюлі, пароконденсатори, випарники, ексикатори, ректифікатори, ареометри, тузіні термометрів, книжки й часописи; між вікнами — й тими, що виходили назовні, й тими, що виходили в цехи Майстерні, — висіли білі дошки, густо пописані чорною крейдою. Знялося мороскляні окуляри, біле й чорне повернулися на належні місця. На дошках було намальовано схеми якихось пристроїв, чимало також було чисел, зіставлених у стовпчиках, і рівнянь, розписаних чи обірваних без чіткого фіналу, із підставленнями невідомих символів, натомість математика здавалася більш-менш простою, означені диференціали й скінченні послідовності. На дошці біля печі, мабуть, рахували тепловий баланс, до рами було приколото картки із каліграфічно виписаними результатами вимірювань температури — вони коливалися від градуса до трьох.

Книжки також стосовно змісту представляли образ ірраціонального хаосу: п’ять мов, теми від ліса до біса, нерідко, до того ж, тільки один том із багатотомного видання — акурат виділялася серед них польська назва: перший том «Великої Універсальної Ілюстрованої Енциклопедії». (Разрешено цензурой). Погорталося його від задньої обкладинки. A, A, A, A.

Амбіція, це слово походить від латинського ambire = обходити, й означає бажання піднестися, оскільки в Стародавньому Римі кандидати, які клопотали про державні посади, зазвичай обходили громадян міста, збираючи їхні голоси на свою користь. (Див. Амбітний).

Адже за чим можна розпізнати в людині амбіцію? Тільки за рухом матерії. Що більший рух між людьми, то амбіція у душі запальніша. Стигнучи, ми менше товчемося об людей і поступово губимо амбіції. Отака це міра швидкости, перерахована з порядку першого ґатунку на мову другого ґатунку.

Далі. Є й гасла з математики.

Алґоритм (Algorismus), числення, а точніше метод числення, набір знаків, уживаних у певному численні; звідси можна говорити про алґор. пропорцію, про алґор. диференціального числення. Це слово походить від імені арабського математика аль-Хорезмі (див. алґебра), твір якого в латинському перекладі має назву «Algoritmi (тобто, аль-Хорезмі) de numero Indorum» і починається зі слів: «Каже Algoritmi». Згодом ім’я автора забулося, а слово Algoritmi стали розглядати як genitivus латинського слова Algoritmus, Algorismus. Таким чином ім’я людини стало назвою речі. Зокрема, а. означав те саме, що арифметика. Так, скажімо, найдавніший виклад арифметики польською мовою священика Томаша Клоса від 1538 р. має назву «Algoritmus, тобто наука лічби».

До контори вбіг рудий із великою фотокамерою під пахвою.

— Панове — чого вам? — прохрипів він.

— До доктора Вольфке, за рекомендацією директора Ґживачевського.

— Уже тиждень ми маємо обіцяну винятковість! Можуть собі страйкувати, ми не віддамо ні години!

Він говорив по-російськи з помітним акцентом. Чоловік представився Генріком Іртеймом. Коли він зняв малахай і мороскляні окуляри, над рудим заростом з’явилася фізіономія немов із кошмару: рубці, відмороження, клапті шкіри, забарвлені тьмідиною, отвори в тілі майже до кісток. Це був ветеран чорної фізики, який перебував на фронті науки про Кригу від самого початку, тобто від Зими Лютих, — він першим виміряв їхній мороз, він першим виточив їхню кров. Чим пан Іртейм поквапився похвалитися, ледве тільки його заспокоїлося, що прийшлося сюди в пошуках роботи.

— Я зуби на цьому з’їв! — погукував він, гріючи собі в мороскляній колбі на пальнику Бунзена молоко з часником і маслом. — Коли ми будували перші експериментальні студниці, тут не було жодного міста, лише крижаний переліг і купа лютих. Перші контрольовані трансмутації відбувалися у войлочном наметі, який ледь захищав від вітру. Люди замерзали в мене на очах. Одному бурятові так обморозило руку, що долоня відпала, мов шматок глини; ми тримаємо її у студниці, можете оглянути, гри-гри, для перестороги.

Відклавши «Енциклопедію» і відгорнувши стос поплямованих брошур, присілося на краєчку низького столу.

— Чому тут такий безлад?

— А чого ви сподівалися? Центр Зимного Ніколаєвська, студниця на чверть мільйона пудів, перехрестя Шляхів Мамутів, — щомиті ми мусимо тягати все у Вежу й назад.

Погорталося старий випуск «Leiden Communication» зі статтею про якісь поліпшення у створенні «каскадної кріомашини». Наприкінці, під гуртовим фото команди із кількадесяти осіб, зауважилося прізвище Іртейма. Хто із цих грізних бороданів у чорних костюмах — це Іртейм? Світлина не передавала кольору волосся.

Натомість без труднощів упізналося округле обличчя доктора Вольфке.

— Власне тому, — сказав Іртейм, спостерігши об’єкт лектури. — Коли ми опублікували перші результати, доктор Вольфке покинув оптику й повернувся до фізики низьких температур. У Лейдені в Камерлінґ-Оннеса він займався кріотехнікою рідкого гелію. Крупп його перекупив у Цейсса.

— Рідкого гелію?

— Кров лютих! — загарчав Іртейм, що зазвучало, як прокляття, чи бойовий клич вікінґа, а відтак ковтнув із колби гарячого молока.

Обтерши уста й вуса, він підійшов, подав руку; потиснулося потовчену правицю — на ній бракувало двох пальців. Попри це, в нього був хват, гідний лісоруба; він ухопив і не відпустив, ухопив і тягнув, силоміць ламаючи стереометрію поглядів незнайомця й незнайомця.

— Географічне Товариство?

— Ні.

— Томський інститут.

— Ні.

— Ви не фізик?

— Математик.

— Ну, для доброї кількісної теорії нам ще багато усього бракує. — Він вищирив щербаті зуби й нарешті відпустив долоню. — Ви займалися статистичним аналізом?

Не чекаючи відповіді, Іртейм сягнув до найвищої полиці імпровізованого стелажу й зняв зі стосу течок найтовщу. Розплутавши неслухняними пальцями ремінці, він вийняв два стосики аркушів, густо записаних червоним чорнилом. Спершу подумалося, що це якісь мозаїчні діаграми або орієнтаційні мапи.

— Це наші, — розклав він, — а ці з Томська. Погляньте.

— Мгм?

— Лабораторні підкидання монети.

OPOPOPOPOPOPPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPPOPOP

OPOPOPOPOPOPOOPOPOOPOPOPPOPOPOPOPOPOPO

POPPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPPOPOPOPOPOPOPO

POPOPOPOPOPOPOOPOPOOPOPOPOPOPOPOPOPOPO

POPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPO

POPPPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPO

POPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOOPOPOPOPOPOPO

OPOPPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOPOOPOP

OPOPOPOPOPOPOPOPOPOPPOPPOPOPOPOPOPOPOP

— Так?

— Ви не бачите тут нічого надзвичайного? Але погляньте на томські.

OPOPPOPPOOOPOPPOPOOOPOOOPPOPOPPPOOPOPO

OOOOOPOOOPOOPOOOOOOPPPPPPPPPOPPPPOPPOP

OPOOPOOOPOPPPPPOPPPPOPOOPPPPOPOPOPPOOO

OOOPOPOPOPPPOOOOOPOOOPPPOPPOPOOOPOPPPO

PPPPPPPPOPOOPPOPOOOPPOOPPPOOOPPPOOOOOP

OOOPPPPPPOPOOPOOPPPOOPOPOOOOPOOOOPOOPP

PPOPOOOOOPOOPOOOOPPOOPOPOPOOPOOOPOPPOP

OOOPPPOPPPOPOOPOPOPOPOPPPOOPOOOOOPPOOP

POOPPPOPOOOPOOOOPOPPPOPPOOPOOPOOPOOPPP

— Вища нереґулярність, — ствердилося. — Принаймні на перший погляд. Це постійна різниця? Навіть кілька спроб нічого не свідчать, це, врешті, обчислення ймовірностей.

— Тут, — він струснув течкою, — ми маємо результати з тузіння інших місць. Слід це порядно опрацювати статистично, з урахуванням географічних координат, ізотерм і Шляхів Мамутів.

— Під Кригою вони дають меншу варіацію, більш упорядковані, більш, как это сказать, однозначні. Так?

Він глипнув з-під кошлатих брів.

— Ви не надто цікавилися тунґетитовою кріотехнікою, правда ж?

Відклалося папери.

— Ні, пане Генрику, я потрапив сюди з іншої причини. Я шукаю посади, так. Але — Крупп кілька років тому викупив Горчинського — там працював мій батько, Філіп Ґерославський, геолог. Отож… Може, ви його коли-небудь зустрічали?

Іртейм ляснув себе долонею по чолі.

— Ґерославський, справді! — вигукнув він із видимим полегшенням.

— Значить, ви його знали!

Він відвів погляд, наче сягаючи ним у минуле, а наче поглядаючи на цех (де доктор Вольфке вже спустився з драбини й зазирав в окуляр якогось схожого на далековид приладу, крижлізної труби, що вела до лютого).

— І рече їй ангел Господень: оце ходиш важкою, і вродиш сина, й даси йому ім’я Ізмаель; бо Господь почув тісноту твою. Сей буде дикий чоловік. Рука його проти всякого чоловіка, й усякого чоловіка рука проти його, й сидітиме він у всіх родичів своїх на шиї.

Вітер дув за вікном.

Почухалося тильний бік долоні.

— Мій фатер… — промовилося, щоб урвати незручне мовчання.

— Наші зимовики іноді згадують його під мартинівським іменем; він завжди більше тримався з робітниками. Але я називаю його Ізмаель.

Іртейм присів на скрині під дошкою, вийняв люльку й капшук, натоптав, запалив, дмухнув протьмітленим димом. Під розстебнутим кожухом він мав іще білу бекешу, стиснуту ремінними пасами. Зауважилося тепер, що те, як Іртейм тримає голову на хребті, мов на прямовисній щоглі, як він відхиляється назад і з цієї постави вдивляється у співрозмовника, — все це дуже схоже на Разбєсова.

— Людина, — сказав рудий каліка, й після «людина» пустив із ніздрів вільний дим, — щоб жити серед інших людей, мусить набути певних товариських навичок. Навичку замовчування правди: зустрічаєш знайомого, то не кажеш йому у відповідь на привітання, що він свиня, хоча він є свинею; вітаючись із дамою, не кажеш їй, що набридла, хоча й набридла. Навичку уживати формули ввічливости: «Приємно познайомитися з вами», — коли власне ще людини не знаєте, то що в цьому такого приємного? Навичка годитися з універсальністю зла: навіть найкращі люди часто чинять зло бездумно, безкорисливо, в повсякденних і маловажливих справах, водночас чинячи велике добро у питаннях найважливіших, — слід сприймати одне з другим: грубіянство, хвалькуватість, крикливість, сварливість, ревнощі й егоїзми; з тим і святі на небо йдуть. Людина обачлива заплющує на це очі, не називає на ім’я, живе поруч із цим, не прикладає десяти заповідей до дрібниць, про які Біблія мовчить.

— Це різновиди брехні, ви говорите про брехню.

— Не можна жити зовсім без брехні. Себто можна, але хіба так, як ідіот Достоєвського, або ваш фатер, як Ізмаель: надокучаючи собі й ближнім, врешті стати, як той дикий чоловік — рука його проти всякого чоловіка, й усякого чоловіка рука проти його. Будучи слабшої волі, хтось такий хутко гіркне й замикається у собі, й тікає в облудність. Але ваш батько не тікав, і тим більше збуджував гнів і провокував чвари.

… Була, для прикладу, одразу після придбання «Руд Горчинського», справа нічного сторожа Фєдойчука. Від начальства прийшов приказ звільнити п’ять осіб, бо навіщо дублювати посади. Фєдойчука всі любили, людина сердечна, хоч до рани прикладай, четверо малих дітей, до того ж на жарти хвацький. Але Філіп Ґерославський, як тільки довідався про негаразди, доповів керівництву, що сторож виносить нишком додому паливо компанії, — і Фєдойчук опинився на вулиці; ще й справу кримінальну на нього завели.

… Або ще один із геологічної групи Горчинського, інженер Павлюшка, який тут, у Зимному Ніколаєвську, непристойні зображення з-під поли продавав. Пан Філіп Ґерославський спалив йому одного разу всеньку ту порнографію. Вгадайте, кого обстоювали люди: Павлюшку зі спокусливими образками чи Ізмаеля?

… Або справа картографічного архіву, — про це я знаю від інших, від людей з геологічного відділу фірми. «Руди Горчинського» замикали контори, й Крупп переймав усі матеріали, адже він придбав також інформацію, зібрану сороками й геологами Горчинського. Проте не всі встигли перенести її на папір до моменту укладення угоди. Дехто перебував тоді на півночі, архіви вони зберігали в своїх головах. Повернувшись, отримали винагороду. Чесно, законно й порядно було б переказати Круппові також ці незаписані знання, — але хто так вчинив? Тільки Ізмаель. А позаяк цим він звернув увагу начальства на інших винагороджених, — можете собі уявити, як вони були йому вдячні. А потім ще й поновили його на посаді: отже, продався.

… Але, чи Ізмаель зважає на те, як його люди бачать? Ні. Він завжди краще знає, чи зробив щось лихе. Ізмаеля не присоромиш.

— Його ненавиділи.

— Перерва.

Озирнулося у той бік, куди дивився Іртейм: доктор Вольфке оголосив перекур, зимовики відірвалися від машинерії, рана в горбі в лютого хутко замерзала; решта товариства — Вольфке, Бусічкін, чоловік із записником, чоловік із пітьмівковим рефлектором — поверталися до отеплювальних приміщень.

Іртейм стрибнув за грубу, загримотів залізяччям, — виявилося, що там тримають старий самовар; голландець підкрутив тепер вогонь, вийняв заморожений брусковый чай. Компанія увійшла, негайно зачинивши двері, й заходилася затуляти шпару над порогом ганчірками. Розсілися безладно, дихаючи чорнотою, хухаючи в жмені, кашляючи й гукаючи окропу. Доктор Вольфке вмостився біля груби, де тримав на полицях свої книжки. Він ухопив томище, погортав і задоволено сапнув. Тоді він підняв голову й побачив непрошених гостей. Пан Щекєльніков під таблицею тиску й температур газів чистив нігті вістрям довжиною на півліктя. У доктора Вольфке зробилися круглі очі. Чимдуж представилося.

— Директори прислали нам математика, — сказав mijnheer Іртейм, подаючи докторові чай: при цьому він підморгнув. — Ваш земляк.

— Дорогий пане Генрику! — зойкнув Вольфке й мимоволі перейшов на польську. — Математик, навіщо тут комусь математик! Я ж просив амстердамських склодувів і хіміків-металурґів, — а вони мені математика!

У доктора Вольфке була особлива вимова: «мачематик», «амсчердамськех», «шкльодуви».

— Мусить хтось із головою на плечах упорядкувати врешті результати вимірювань. Door meten tot weten! — прохрипів Іртейм. — Ми ж у цьому потопаємо. Врешті, наприкінці року в Берліні очікують наш звіт. Хто його писатиме — ви? Я? Пан Бусічкін? Може, пані Пфецер?

Доктор Вольфке роздратовано замахав руками.

— У мене немає часу, у мене немає часу! Якби іншого було мало! Слышали, — він махнув тим часом у напрямку цеху, — якщо це триватиме й далі, зимовики підуть і від нас, вони вже попередили: солідарність мартинівської братії і вірність крижаному віровизнанню і таке інше.

— Ви дивуєтеся? Ви не мали б дивуватися.

(Потім довідалося, що Мечислав Вольфке — видатний масон, Великий майстер Національної Ложі).

— Але робота, мої дорогі, робота в полі! Ви перевірили щільність вуглецевої камери?

— Манометр замерз.

Доктор Вольфке вийняв хустину, мабуть вирізану з чверті обруса, й висякав у ту плахту носа, сильно почервонілого.

— Усе замерзає.

«Вше шамершає». Або на додаток до катару він хворий на серйозне запалення горла й горлянки, або мав уроджений дефект вимови. Намірялося звернутися тепер до нього з полум’яним проханням, показати рекомендацію, жваво арґументувати, проте уста не розтулялися. Почухалося ребро долоні. Вікна запітніли, протерлося голою рукою мороскло, волога водяна пара залишилася на шкірі. У цеху Майстерень зимовики посідали на ящиках і бочках з-під гасу (уся крижлізна машинерія, що тягнулася до лютого й у глиб студниці, пересувалася туди й сюди по рейках, і щоразу після переміщення ґляція доводилося стоплювати з них кригу). Шість чоловіків, пів на пів із непокритими головами й у хутряних шапках, із легкими куртками на плечах, або й навіть у самій сорочці чи светрі, натягнутому на голе тіло, — вони сиділи, гомоніли, жували скибки хліба, запивали крижаним напоєм.

Застебнулося шубу, вийшлося на мороз. Вони навіть не глянули, доки не сілося поруч на перевернутій тачці.

Не вбралося ні шапки, ні окулярів. Сивобородий плечистий старий у шкіряному фартуху, той, що сидів найближче, упізнав одразу. Не булося певним, чи пам’ятається обличчя мужика у вушанці, який сидів навпочіпки, але щодо старого сивобородого — так. А ще як відізвався — той його голос, яким він виспівував над викопаною могилою літанію святого Мартина, — це точно він, він.

Господин Ерославский.

Решта замовкли, повернулися, щоб подивитися.

— Вєнєдікт Філіповіч Єрославський, — повторив старий і, проковтнувши останній шматок хліба, обтрусив руки. — Ви нас шукали?

— Я сюди потрапив Шляхами батька.

Він придивлявся якийсь час. Робітники-зимовики мовчки прислухáлися. Чорні хмари пари підносилися із них у протьмітненому повітрі.

— Як ви сказали, так замерзло, — сказав він.

— Так. Ні. — Шкіра свербіла на морозі, але стрималося. Уклалося долоні глибоко в рукави. — Замерзає.

— Нападав хто на вас?

— Хто?

— Єретики, віроломники.

— Ні.

— І добре.

— Схоже, я тут працюватиму.

Вони подивилися одні на одних.

— Ох!

— Скажіть мені дещо, люди добрі. Ви слухаєте батька з Великої Землі, — чи він вас слухає?

Сивобородий нахилив голову.

— Що дізнаюся, те й повторюю, а чи слухає — це його воля.

— Слово Распутіна має силу багато тут змінити. Ви знаєте, що ці нічні арешти — все це зі страху Шульца-Зимового перед страхом Батюшки Царя. Приїхало посольство від пана з Америки, будуть шукати довіри при дворі Его Императорского Величества. Будуть підбурювати проти Сибіру. Губернатор мусить заздалегідь довести свою вірність. Першими під ніж пішли областники, ви ж це знаєте.

— Але якби людина з людиною не була в нещасті солідарна, з’їли б нас пани без солі.

Зимовики замугикали на знак згоди.

— То одне лиш продумайте, — відказалося, — чи завдяки цій солідарності ви зміцнюєте Кригу, чи прискорюєте подібним чином Оттепель. Що підтримує Шульц-Зимовий, а що — областники? Що сказав би на це святий Мартин ваш? Га?

Вони зніяковіли.

— Ви не вірите в Мартина, — буркнув сивобородий.

— Чи правда менш правдива, коли лунає з уст невірного?

На це вже вони нічого не відповіли. Коли повернувся доктор Вольфке, робітники, не кажучи ні слова, підвелися до роботи, вхопилися за крижлізну машинерію, ступили в промисловий мороз. Стоялося на межі повітря, придатного для дихання, тіниста пара проникала крізь шарф, загорнутий під самі окуляри; повернулося за шапкою. Але й так більше ніж кілька хвилин важко було витримати: мусилося підходити до коксових вогнищ, розставлених по кутках Майстерні, повертатися до робітні з грубою, де смалив свій тютюн mijnheer Іртейм.

Студниця системи Круппа, — на відміну від студниць Барнеса чи Жильцева, — працює відкритим способом, що змушує більше перебувати на морозі. Крізь отвір у стіні, що розділяє Майстерню від студничного цеху, підглядалося за процесом трансмутації. На лискучо-чорній крижаній масі відсвічували електричні вогні — по гладінях морозяників, спресованих в одну гігантську кріоскульптуру, пливли хвилі потьміту й блідої світіні — крижлізні ґрати, поворотні крани, ланцюги й мостові крани, машини завбільшки з будинок і машини більші, ніж будинки, оточували, заслоняли, обплутували гніздо. Люті тут дуже маліли поруч із людськими машинами; а людина — далека постать того чи іншого зимовика, який обслуговував у студниці оборот руди, — здавалася уже цілком неважливою дещицею величних процесів, масштабів й темпів дійсно ґляціальних. Веселкосяйні ажурні плечі кранів рухалися з театральною гідністю. Пара зі зріджуваного й вивільнюваного знову у газ повітря вирувала в хмарах, наче вали збитих вершків; червоні очиська ламп-орієнтирів криваво її забарвлювали. Коли дивилося крізь мороскляні окуляри, це одного разу стало схожим на видиво найнижчого пекла, а іншого — на небо понад хмарами, пречисте, залите холодною барвою. Десь там палали вугільні вогнища й гатили нищівні палебійні молоти, їх годі було побачити крізь отвір, від них лише розходилася по студниці глуха луна: посилене й розтягнуте в часі механічне відлуння бубнів глашатаев.

Діра, як і більшість каліцтв архітектури Зимного Ніколаєвська, постала саме внаслідок повторюваних проморожувань ґляціїв: на такому, як цей, вузлі Шляхів Мамутів невигідно постійно робити ремонт. На самому початку, тобто одразу ж після Великої Пожежі Іркутська, коли ще не було жодних мап Підземного Світу, вирішено побудувати тут, довкола великого бурульника з прилеглими гніздами лютих, промисловий молох, гідний Рурського вугільного басейну: із цехами, висотою на десятки аршинов, і залізними куполами, шириною у сотні. Проте уже незабаром було покинуто дальші ремонти й реконструкції, добудовуючи за потреби лише додаткові підпори, щоб споруда не завалилася: люті проморожувалися вільно. Так постав Дірявий Палац, як чорносніжний монумент Зимного Ніколаєвська, своєю калічною архітектурою не схожий на будь-яку іншу архітектуру світу. Мапа Шляхів Мамутів відображалася тут на поверхні землі хворобливою кривобокістю забудови.

Студниця системи Круппа працює відкритим способом, тобто люті проморожують руду назовні гнізда, над рівнем поверхні. Методи, що передбачають глибше проникнення, є водночас дорожчими, адже вимагають прокопування під гніздо і довкола нього, оббудовування його герметичною крижлізною машинерією, яка до того ж надійно транспортує тисячі пудів виробітку при напрочуд низьких температурах. І ніколи не можна мати ґарантії щодо того, як довго це гніздо утримається в одному місці. Щоправда, великий бурульник Зимного Ніколаєвська становить поки що виразний пункт зосередження ґляційних гнізд — єдиний такий у світі, — але хто б дав голову на відсіч, що усе це гуртом не вморозиться впродовж тижня назад у землю, й ціле промислове місто не залишиться тоді лише марним реліктом минулої слави, неначе оті вимерлі шахтарські містечка в Америці, коли вичерпалися їхні золоті жили? Адже насправді про Кригу нічого певного не відомо.

Ділова людина прагне захистити свої інвестиції. Крупп і його конкуренти поставили собі за головну мету досягнення незалежности від присутности лютих виробництва крижліза та його похідних; поки що це не вдалося, проте в цьому напрямку були зосереджені всі дослідження доктора Вольфке й учених, які працювали для інших концернів. Навіть Петербурзький гірничий інститут й Імператорське Російське Географічне Товариство, які прямо чи опосередковано служили тим самим інтересам, намагалися знайти відповіді на ці питання. Які фізико-хімічні процеси відбуваються в «органах» лютих? У чому полягає «життя» Криги? Яка зміна в промороженій матерії відповідає за зміну її фізико-хімічних якостей? На які енерґетичні процеси спирається трансмутація? Іншими словами, що таке Крига?

Зимовики доктора Вольфке прохромлювали лютих тунґетитовими списами й наточували у вакуумні мороскляні кріостати їхню кров — то був гелій. Гелій, helium, сонячний елемент, адже його було відкрито щойно в електромагнітній дуговині Сонця, є інертним газом, тобто байдужим до будь-яких хімічних спокус: він не утворює зв’язків, які могла би легко знайти й вивчити людина. Професор Гейке Камерлінґ-Оннес із кріофізичної лабораторії у Лейдені, споживаючи при спробах зрідження гелію значні його кількості, мусив гуртом скуповувати через Амстердам монацит (він мав брата-торгівця на високому становищі). Крига ударила 30 червня 1908 року; КамерлінґОннес перетворив гелій на рідину через дев’ять днів. Температура кипіння гелію, температура, при якій він переходить із рідкого стану в газоподібний, менша, ніж п’ять градусів за Келвіном. Для того, щоб досягти такого остудження, голландці мусили вдатися до складної системи компресорів і детандерів, які успішно дозволяли сходити дедалі нижче, — конденсувати до рідкого стану кисень, азот і повітря, а відтак водень, і врешті — гелій. Це був незмірно енерґоємний і тривалий почин, що давав змогу тільки ненадовго утримати таку низьку температуру, й при найменшій нещільності призводило до навального потепління субстанції. Тимчасом у лютих гелій циркулював вільними потоками.

Задумалося, як теж узагалі виміряти подібні крайнощі морозу. Звичайний термометр показує зміни теплоти завдяки зміні обсягу якоїсь зразкової субстанції, наприклад ртуті або спирту. Температурні таблиці, які рисували в робітні при Майстерні Круппа, жодним чином не включали шкалу Цельсія, розписану від нуля, тобто точки замерзання води при звичному тиску, тут ішлося про абсолютну шкалу лорда Келвіна, де нуль є абсолютним нулем: нижчої температури взагалі не існує, так само, як немає часу до початку часу.

— Але що ж це тоді означає? — спиталося, повернувшись на припічок випити горня гарячого чая. — Що два кома два градуси, що один кома вісім. Якщо наприкінці є абсолютний нуль, себто відсутність тепла — що це таке? Як виміряти абстракцію?

— Справді, дуже довго ми мали тільки порожню математичну модель, — погодився Іртейм, випустивши куточком уст ароматний дим. — Якщо температура є мірою розтягування, розширення матерії, а рідина більш розширена, ніж тверда речовина, відтак і газ більш розширений, ніж рідина, то межею розширення газу є температурна межа. Ми беремо певну кількість повітря і…

— Охолоджуємо, після чого вимірюємо зміну обсягу, тобто тиску, й вивівши залежність, підставляємо нульовий тиск…

— Так.

— Чи газ може мати неґативний тиск? Не може. Мгм.

— Звідси в температурі абсолютний нуль. Рівняння показує межу на двохстах сімдесяти трьох градусах нижче нуля за Цельсієм.

— І так ви це вимірюєте? Тиском газу?

— Нічого не вдієш, при температурі, близькій до абсолютного нуля, метода підводить. Електричні термометри теж не найнадійніші, електропровідність при низьких температурах — ще одна загадка. Але річ у тому, пане Ґерославський, що справді близька до абсолютного нуля температура…

— У серці лютого.

— Ба! — Mijnheer Іртейм зняв ноги зі стільця, поглянув на графіки, вивішені між зовнішніми вікнами, ухопив те, що потрапило йому під руку, довгу брудну піпету, й нею, наче баттутою, вказав на лінійку, прямовисно прибиту біля одвірка. На висоті чверті лінійки (а вона мала у довжину понад аршин) було приліплено синю стрілку. Унизу виднів вирізаний на дереві великий, округлий, мов яйце, нуль. — Такі наші найкращі оцінки останніх вимірювань.

— Чверть градуса?

— Пфх! Уся ця дошка — це одна сота Келвіна, — засміявся голландець.

Ковтнувши гарячого чаю, зробилося спантеличену міну.

— А ніби чим відрізняється нуль кома нуль, нуль три градуси від нуль кома нуль, нуль два?

— Уявіть собі газ на молекулярному рівні. Ви видихаєте повітря до скляної колби. — Він дмухнув дим усередину мороскляної колби, миттю заткавши її долонею з люлькою; за склом завирували сині клуби диму, хутко набуваючи жовтої барви. — Що відбувається? Міріади часточок потрапляють із одного об’єму в інший. Ф’ю-ю-ю! — Голландець змахнув піпетою над головою. — Ганяють, де лише можуть. Яке відношення об’єму легенів до об’єму колби?

— А коли дмухнути в порожнечу?

— Припустимо.

— Що більший простір, то нижчий тиск. — Потерлося маслачки до зарослої щоки. — Що нижчий тиск, то нижча температура. Але тепло — це енерґія, куди щезає ця енерґія?

— Отож, ви власне відкрили Перший Закон Термодинаміки. А як виміряти тиск? — Іртейм втиснув у колбу з-під молока широкий корок. — Я кладу на колбу щільний тягарець. Що штовхає його знизу?

— Удари цих частинок.

— Я покладу удвічі важчий тягарець. Він спаде нижче. Зменшиться об’єм, збільшиться тиск, підвищиться температура. Я нагрів повітря.

— Це міра руху молекул. Суми їхніх енерґій, імпету, з яким вони б’ються у цей тягарець.

— Але тільки частково. — Він тричі постукав піпетою у колбу, це зазвучало, як дзвінок священика, котрий править літургію. — Саме тут ми приходимо до Другого Закону. Робота, рух перетворюються на тепло належним чином, — але вже тепло перетворюється на роботу завжди із втратами енерґії. Якби мені треба було підняти той мій уявний тягарець на висоту вдвічі легшого тягарця шляхом підігрівання повітря у колбі, я б мусив витратити в цьому вогні більше енерґії, ніж я витратив на стиснення повітря. Ця різниця, ця зникаюча енерґія — це ентропія, шановний.

… Погляньте на цей наш тутешній безлад. — Скляна паличка окреслила коло. — Для того, щоб довести робітню до такого стану, потрібна енерґія, щоб перемістити кожен предмет із місця в упорядкованому ладі в довільне інше місце. Але щоб тепер усе це назад до ладу поскладати, не вистачить уже тільки тої енерґії, щоб перемістити предмети в довільне інше місце. В кращому разі безлад залишиться колишнім, але, найпевніше, навіть збільшиться. Ентропія зростає.

… Коли я розтоплюю лід, ентропія зростає: я мав крижаний кристал, тепер маю рідину, що вільно перетікає. Коли я випаровую рідину, ентропія зростає: я мав рідину, організовану на поверхні посуду, тепер маю хмару частинок, які літають, де їм заманеться.

… Чи зауважили ви залежність?

— Що холодніше, то менша ентропія.

— А це, за словами панів Нернста й Планка, означає, що при абсолютному нулі ентропія кожної системи дорівнює нулю. — Mijnheer Іртейм шпигнув себе мундштуком у рубець від обмороження під оком, постукав задумливо в оголену кістку. — У Лабораторії ми маємо рентґенівську лампу для просвічування крижліза, — зауважив він, а відтак, пробубнівши щось у вуса, вчинив мляву спробу боротьби із місцевою ентропією: одна полиця, друга полиця, шафка, ящик із паперами, стос течок, третя полиця, урешті знайшов альбом, устромлений під коротшу ногу стояка вакуумної помпи. Трипалою рукою він погортав тьмяні кліше. — Оця. — Вийняв, підніс її до світла. — Латунь, день після сплавлення.

Примружилося очі.

— Нічого не бачу.

— Ну, так, — збентежився він. — Річ у тому… Були тут десь рисунки. — Голландець знайшов нарешті шматок паперу, вирваний зі старого випуску «Иркутских Новостей», на широких полях якого хтось накидав олівцем схеми. — Так виглядає молекулярна структура латуні через день після сплаву.


Крига. Частини ІII–ІV


— А так — через кілька місяців.


Крига. Частини ІII–ІV


— Атоми міді й цинку упорядкувалися. Сплав о х о л о в. — Він випростався, рівно підняв голову. — Вгадайте тепер, що показують усі рентґенівські знімки студіней крижліза?

— Той ідеальний лад.

— Саме так! Атоми стоять, наче на муштрі, — в найменшій стружці, в найтоншій нитці — мов у кристалі.

Глянулося мимоволі на лінійку сотої частини градуса.

— Тож не йдеться про те, щоб відібрати часткам енерґію, а щоб затримати їх у русі.

— Ні. До абсолютного нуля опускається через…

— Порядкування, однозначність, єдиноістинність матерії, так-так, ні-ні.

Чи ж цього не зналося? Чи не зазналося цього під час цієї подорожі Транссибом? Чим же є Зима, як не зв’язуванням хаотичної, непевної, багатозначної матерії у математичному ладі ідей? Чим же є Літо, як не Царством Ентропії?

— Коли від нуля нас відділяють лише тисячні частини градуса, — мовив Іртейм, — різницю не становить жодна енерґія руху, бо ніщо не повинно рухатися: ні енерґія молекулярної вібрації — бо молекули також вібрувати не повинні, ні навіть порядок атомної структури — бо він також уже абсолютний. Процес порядкування відбувається на значно глибшому рівні.

Тьмідина засвербіла під черепом.

— Проте, якщо ми вже не міряємо тут температуру змінами тиску, то звідки ми знаємо, чи ця зимна енерґія Ладу й Безладу, Правди й Брехні не дозволяє зійти в стани поза математичною моделлю, тобто нижче мінус двохсот сімдесяти трьох градусів за Цельсієм?

Під час однієї з наступних перерв, які команда доктора Вольфке використовувала, щоб зігрітися, mijnheer Іртейм дозволив зазирнути в один із термоскопів, встановлених на залізничних путях між Майстернями і студницею, від якої пересувався проколюваний лютий. Знявши окуляри, обережно похилилося над округлим оглядовим склом у крижлізному корпусі. То був третій з-поміж бічних термоскопів, закріплений у сталому положенні й кутовому нахилі: він слугував для спостереження за дослідами, які проводили з кров’ю лютих в умовах Морозу, тобто в апараті, вставленому в бік ґляція, мов вістря римського списа чи палець Томи Невірного в боці Розп’ятого.

Апарат складався із двох мороскляних мензурок, уміщених одна в другу, в обох містилася кров лютих, причому менша мензурка була підвішена над більшою без безпосереднього із ними пов’язання, її дно розміщувалося за два вершки вище від рівня крови в нижній посудині, а її горішній край височів понад краєм цієї посудини. В експерименті вимірювали темп спонтанного потоку гелію при температурі, близькій до одного градуса Келвіна. В окулярі виразно бачилося, як формується під дном горішньої мензурки крапля морозяникової крови. Чистий гелій — атом, й атом, й атом, й атом — повзли, підштовхувані таємничою енерґією, по стінках високої мензурки вгору, ковзали через її край і сповзали униз по зовнішніх стінках, скапуючи до нижньої посудини. Рух гелію припинявся, коли рівні рідин вирівнювалися. Проте звідки кров лютих в одному контейнері «знала», що мусить починати підніматися? Яка таємнича сила підносила її, усупереч силі тяжіння? Якого порядку досягали в цьому русі молекули гелію, як не кам’яної мертвоти кристалічних структур? Це виглядало майже так, наче один із найпростіших елементів у своїй найпримітивнішій формі раптом набував під Кригою властивостей живого організму. Що більше заморожений — то більше живий. Отакою була чорнофізична фізіологія лютих.

Дослід вимірював темп протікання їхньої крови, позаяк із перших спостережень випливало, що він залишався сталим, незалежно від різниці в розташуванні мензурок чи інших умов; тепер збирали дані, щоб вивести завдяки їм формулу швидкости промерзання лютих над поверхнею землі й Шляхами Мамутів.

У Лабораторії Кріофізики Круппа також спостерігали й інші феномени, про які квапливо повідомляли «Annalen der Physik». Кров лютих була субстанцією, позбавленою в’язкости, в кожному разі її в’язкість була в мільйони разів меншою, ніж в’язкість гелію у Літі. Причому, що вужчі були щілини, крізь які вона протікала, то більшою мірою спадала її в’язкість. Так само теплопровідність гелію у лютих зростала в мільйон разів. Із лабораторій Тіссена, крім того, повідомляли про неможливість визначити питому теплоємність крови лютих при близько 2,2° К в точці найбільшої її густини; апаратура давала тут абсурдні результати.

Однак, за словами mijnheer Іртейма, найбільшим досі успіхом чорнофізиків був опис ефекту, з якого вони сподівалися вивести закони, що відповідають за найдивовижніші властивості тунґетиту й крижліза, тобто їхню контртеплоздатність. Тунґетит (і до певної міри також більшість студеней крижліза), отримавши порцію енерґії — чи то у вигляді електрики, маґнетичної сили, чи кінетичної праці, або просто тепла, — замість розігрітися, знижує свою температуру, не випускаючи, однак, назовні втраченої енерґії жодним іншим вимірюваним чином. Є формули, які окреслюють пропорційність цих змін; доктор Тесла мав би знати про результати цих експериментів, однак фізики, вочевидь, не знали про результати його роботи над теслектрикою, ні принципи тьмідоносних машин. Пошуки тут тривали в напрямку чорної оптики, тобто вимірювання енерґії тьмідини.

Зрозумілося негайно, що відсутнім елементом теорії є тьмідина: енерґія логіки, носій Морозу. Могло би натякнутися Іртеймові чи докторові Вольфке про відкриття Тесли — це, безумовно, гарантувало би роботу в Круппа. Але не встиглося навіть скривити уста при думці про таке: це була б роль промислового шпигуна й узагалі зрадника. Тож не дивно, що Нікола забарикадувався в Імператорській Обсерваторії і раніше отримає запрошення від якихось шарлатанів або іншого Братства Апокаліпсису, ніж від чорнофізиків крижлізних компаній. Не існує науки, цілковито вільної від політики й економіки; навіть висока математика впливає на обличчя світу, на перебіг Історії. Таким чином, є рівняння ліві й рівняння праві, прогресивні й консервативні, розтальницькі й заморозницькі. За Теслою стояв цар-Бог, який самовладно вимагав вигнання лютих із його домініону; за чорнофізиками — грошові потуги, які виросли на Кризі.

І знову опинилося на півдорозі між Кригою й Оттепелью, тобто між молотом і ковадлом Історії.

Не сказалося про Теслу ні слова. Дасть Бог, тут узагалі не дізнаються про це знайомство.

А дослід, який демонстрував підстави контратермізму, виглядав так: у резервуар із кров’ю лютих занурювали до половини, дном догори, колбу із поперечним перерізом, подібним до літери Ω, тобто зі звуженою шийкою. Рівні гелію у колбі й резервуарі були на початку експерименту однакові. У гелії всередині колби містився нагрівач. Отож, після вмикання нагрівача рівень гелію у колбі зростав: замість випаровуватися у газ, який витісняє рідину вниз, гелію прибувало. К р о в л ю т и х п р и н а г р і в а н н і з н и ж у в а л а с в о ю т е м п е р а т у р у.

Дослід, над яким Вольфке порався сьогодні, стосувався, своєю чергою, надпровідности крижліза. В Літі явище надпровідности спостерігалося тільки при дуже низьких температурах; тимчасом деякі студіні крижліза демонстрували нульовий електричний опір і при температурі вище нуля за Цельсієм. Це відкривало шлях до абсолютно нових технологій, починаючи від маґнетних підшипників кочення до надточних гіроскопів. Це були патенти із очевидним військовим застосуванням.

Іртейм і Вольфке скаржилися на необхідність частих і докладних звітів у Берлін; натомість Берлін надсилав їм плани цілих серій експериментів, які слід було провести в Зимному Ніколаєвську. — Нехай собі тут навчених мавп посадять! — бурчав доктор Вольфке за обідом, який теж споживали в робітні біля Майстерень, поспіхом і безладно. Мечислав Вольфке з юних літ захоплювався концепцією міжпланетних польотів, і сам охочіше присвятив би час суто інженерному застосуванню крижліза, наприклад, у проектах великих конденсаторів постійного струму. Від подібних суворих обмежень потерпали також учені Бєлков-Жильцева, якими керували академіки з Томського технологічного інституту. Міт про яловість розумової праці в Краї Лютих був значно поширенішим, ніж гадав Нікола Тесла.

Після полудня допомагалося Бусічкіну й Іртейму у каталогізації зразків крижліза, які після тривалого промороження поверталися до Лабораторії у Вежі для проведення докладних обмірів їхніх фізико-хімічних якостей і просвітлення рентґенівськими променями.

Чинґіз Щекєльніков не зводив очей із зимовиків. Він зайшов на наступній перерві й похмуро заявив:

— Не подобається це мені, пане Ґе. Чому вони не страйкують? Страйкує аж ніяк не більшість. Але вони навіть охоче працюють. Остерігайтеся робітника, який не лінується! Спішиться до роботи — будуть клопоти. — Вот, мудрість російського люду.

Намагалося довести придатність. За власною ініціативою узялося за порядкування паперів, які засмічували столи й полиці: проте це було завдання для Геркулеса. Вольфке, зазирнувши в приміщення з печами, нічого не сказав; він тільки запитав, чи добре знається німецьку, — уся документація у компанії велася цією мовою. Відповілося, що народилося і виховалося у Пруссії.

Після четвертої до Майстерні прийшов вусатий жандарм із розпорядженням, щоб закінчувати на сьогодні всі не конче потрібні роботи в студницях; цивільні особи мали повернутися до Веж. Гадалося, що Вольфке влаштує скандал щодо цих «не конче потрібних робіт»; але ні, він тільки махнув рукою і гучно висякався у хустку.

Лабораторія Круппа містилася у Вежі П’ятої Години на сьомому поверсі, що був чимось на зразок безформної мансарди під шпичастими аттиками, оббудованої панелями із легкого крижліза й промороженого скла. Зала займала увесь поверх і була не менш безладна, ніж робітня у Майстерні. Розставлені повсюди металеві шафи розділяли простір. Сходовий майданчик сягав іще вище, на дах, — щодня за годину до світанку й за годину до сутінків туди видиралися чистильники криги, щоб збити свіжі нарости мерзлоти й струтити сніг. Біля основ Веж, між їхніми стовпами, тоді спалахували червоні застережні вогні. Коли виїжджалося нагору із Бусічкіним і Щекєльніковим, з важкими валізами зразків металів, мужики вже готували вогняні кошики. Із самої Лабораторії, звісно, не бачилося їхнього полум’я. Але за мить, ледь устиглося роздягтися і погріти руки біля грубки, сходами промарширували чотири зимовики в чоботях, набитих цвяхами; вони вийшли на дах — і залунало глухе луп-длуп-луп. Електричні лампи мерехтіли, то роз’яснюючись, то майже гаснучи, — але не від цього лупання, у Краї Лютих воно так завжди. Приглядалося до mijnheer Іртейма, котрий, попри галас, весело передражнювався з квітникаркою, яка підливала рахітичні квіти в горщиках під вікнами. Щекєльніков, якого прогнав доктор Вольфке, перш ніж спуститися до зали підойму, встиг ще виголосити своє кассандрівське пророкування про голландця:

— Доброзичливий, ха, якщо хтось такий до незнайомця доброзичливий, то, напевно, вже ножа за спиною тримає!

Поки той не подріботів за шафи у свій куток, намагалося зазирнути усередину калікуватого інженера очима пана Веліцького, очима пана Мишлівського. Що то за людина? Яка істина про цю людину? Світло мерехтіло, мерехтів потьміт довкола Іртейма, він повертався потворним обличчям у тіні й блиску, раз такий, раз інший, з правої пам’яті — міцний потиск його руки, з лівої пам’яті — отруйні підозри; відчулося цілковито розгубленим, немов супроти чергового безіменного супутника в транссибірській подорожі. Чухалося долоню, хоча вона уже більше не свербіла.

Увечері заметіль явно ослабла, а позаяк Сонце ще не зайшло, то з висоти Дзиґарної Вежі відкрився гарний вид на більшу частину Зимного Ніколаєвська й перші халупи Иннокентьевска Другого. Виглядалося крізь панорамне вікно Лабораторії, орієнтоване на Дірявий Палац, на північний захід. Коли білість насту перетікала на геометричні форми студниць, а на поля снігу й льоду виливалися коричневі й чорні промислові барви, з машин, із випарів, зі складів, — тоді розквітав образ, немов із церковного вітража, роз’яснений блиском, джерело якого перебуває десь поза вітражем, вогонь — під барвами, світло — під землею. Заводські комини, відвали відпрацьованої породи, піднебесні вагони, процесії робітників, залізничні депо, потужні журавлі, вози з вугіллям у запрягах північних оленів, ґрати, колони, тяги, лампи й ліхтарі, дахи фабрик, фабричні ворота, будови заводів, заводи, які запускають в експлуатацію, муляри на будівництві заводів, працюючі заводи, заводські димарі — сяючі, ясні, святі, святі, святі.

Заворушення довкола колії з цієї відстані залишалися майже цілком непомітними. Раз у відтоку барв на склі зауважилося блакитну лаву піхоти із берданками в руках, що зникала за зоряним хребтом лютого. Страйкарі, мабуть, заходилися блокувати Мармеладницу, а це вже годі було стерпіти. Промайнула в хибно-істинній пам’яті цусімська оповідь капітана Насбольдта. Тут, у самому серці Зими, які шанси може мати у війні математичних конечностей спонтанне антидержавне повстання?

Закурилося цигарку. Доктор Вольфке, ставши поруч, витирав носа. Завили протяжно три, чотири сирени. Мурахи людей метушилися на снігу між монументами Морозові й ще більшими пам’ятниками Промисловості.

— Я теж, буває, так думаю, — сказав Вольфке, задивившись. («Теш, пуфає, так тумаю»).

— Десять років.

— Так. Тож який світ крижаних технологій побачать наші внуки?

Струсилося попіл, потерлося долоню.

— Уся Земля під Кригою.

— Ах, то ви також ставите на Оттепель!

— Прошу?

— Усі тутешні поляки мають змішані почуття з цього приводу. — Він протер хустиною мороскляні окуляри, поглянув у перебарвлене відображення вмісту Лабораторії. — Пан Генрик сказав мені про вашого батька. Вибачте, я навіть не встиг привітатися.

Махнулося сердито, залишаючи в повітрі тютюновий знак оклику.

— Справа політична, мене затримало Міністерство Зими. Тому я так до вас пхаюся. Й одне можу вам обіцяти: доки у вас працюватиме Син Мороза, Круппові не забракне зимовиків для роботи в студницях.

На станції Мармеладницы зблиснуло кільканадцять вогників. Жоден звук не досяг звідти Вежі, та й оте світло майнуло без тривалого знаку. Дивилося неуважливо, струшуючи попіл у жменю, червону від слідів нігтів.

Доктор Вольфке гмикнув щось протяжно й простягнув руку.

— Що ж, ласкаво просимо до Лабораторії кріофізики Круппа.

— Шістдесят?

— П’ятдесят.

— П’ятдесят п’ять?

— П’ятдесят. Згодом побачимо.

— Тут усе до непристойности дорого.

— П’ятдесят рублів, любчику, не більше, така ставка для асистентів, і не змінить цього навіть заступництво інженера Іртейма.

— А що з патентами?

— Ви сподіваєтеся на винаходи?

— Різні дивні речі спадають мені на гадку.

— Це вже торгуйтеся з директорством.

Потиснулося його руку.

— П’ятдесят.

— Замерзло.

— Замерзло.

Після другої феєрії спалахів розбігся з-за вагонів до Иннокентьевкого натовп мурах: крихітні чоловічки залишали за собою на снігу червоні краплинки, які одразу ж розпливалися на моросклі в чергову вітражну квітку. Дуже це було красиво, тим більше в русі, — із білобарвними тінями на синьобарвній землі, коли сутінки западають над Зимним Ніколаєвськом, і довга тінь Дірявого Палацу вказує Сьому Годину. Так імператорське військо розганяло робітничі протести.

Мороз царствовал трескучий.

Про смерть у теперішньому часі

Модест Павловіч Кузьмєнцев, зайшовши до Веліцьких на підвечірок, поділився новинами з урядових сфер, тобто з коридорів палацу й Цитаделі генерал-губернатора. Отож, дочка графа Шульца-Зимового Анна Тімофєєвна обручається з таким собі Ґерушиним зі старого поміщицького роду Олонецької губернії; з цієї нагоди в палаці має відбутися великий бал, на який Его Сиятельство запрошує усі знатні родини Байкальського Краю. Панна Марта й пані Галіна стали благати старого адвоката, щоб той замовив слівце, кому слід, і потішив їх, зарезервувавши таке запрошення для Веліцьких. Адвокат гладив себе по сивій бороді, щедро частувався поданими йому ласощами й лагідно мурмотів, задоволений знаками поваги до нього і враженням, яке ця інформація справила. Проте хазяїна дому мало обходили бали й аристократичні родичання; він заходився розпитувати Кузьмєнцевa про господарські справи державної ваги, особливо про нову репресивну політику генерал-губернатора: чи довго ще він думає підтримувати такий терор? Будь-який соціальний неспокій шкідливий для інтересів. Посольство Дж. Пі. Морґана вже покинуло Іркутськ, вирушивши Транссибірським експресом на Велику Землю. Адвокат повідомив, що вони буцімто мають повноваження від Білого Дому, підписані самим президентом Коксом. Утім, нічого в цьому дивного немає, зваживши на те, що Міністерство фінансів ЗДА заборгувало Морґанові силу-силенну мільярдів. Інша новина натомість більше припала до смаку панові Войславу: князь Блуцький-Осєй добре справився у Гонконґу на мирних переговорах із японцями; так добре, що, по суті, його місія перестала бути таємницею, і вже відверто йдеться про переговори Імператора з монархом Хірохіто, найближчим часом про це напишуть в урядовій пресі. Пан Веліцький із цієї нагоди перехилив чарку мадери.

Усівшись у шезлонґу поряд із кріслом поважного старого (сонна Міхася негайно видерлася на коліна), заговорилося упівголоса про перебіг відомої справи, — чи не чув він чогось нового? Може, Шембух тимчасом інші інструкції отримав? Що з Ормутою? Коли якийсь чиновник печатку нарешті поставить і пашпорт назад віддадуть? Що на раді Сибирьхожета про Шульцеву ідею діалогу із лютими кажуть? Чи кажуть бодай щось?

Господин Кузьмєнцев глибоко зітхнув, аж йому світіні заіскрилися у вусах та бороді.

— Справа це політична, й годі її іншими засобами розплутати, лише політичними. Так? Тут нічого не варті різні правничі виверти, процедурні хитрощі, знайомства із чиновниками, взятки й фавори. Щодо вас мусить бути ухвалене політичне рішення, щодо вас і Батька Мороза, Криги й Історії. Доки вони не ухвалять рішення, для чого вас ужити й чи ви взагалі надаєтеся до вжитку, тобто навіщо ви самі тут потрібні, — доти вас нікуди не відпустять, Вєнєдікте Філіповічу, навіть якби завтра уранці колія на Кєжму запрацювала.

— Але якщо я на чийсь бік тут уголос пристану, то одразу ж собі ворогів наживу. Немає, мабуть, такої можливости, щоб я став на чийомусь боці, а водночас не проти когось іншого.

— Ох, юначі самоомани! — добродушно зареготав старий. — То ви ще таку надію плекаєте, що проживете життя приятелем усіх, нікого ворогом не роблячи? Прекрасно.

— Тепер мене принаймні вважають корисним й одні, й інші. Проте, коли я висловлюся на користь Оттепели — заморозники собак на мене спустять; скажу щось на користь Криги — розтальники зацькують.

— Я не знаю гідної поваги людини, яка б не мала смертельних ворогів. — Він ковтнув кави із молоком, плямкнув, утер вуса. — Ви хочете батька з Криги витягти, чи не так? Ви хочете з Іркутська вирватися, чи не так? Ну, то ви мусите замерзнути в тій чи тій політичній конфіґурації, тільки тоді справа зрушиться: хтось — із того чи іншого боку — вступиться за вас із силою і переконанням, переламає цю безвихідь.

— А якщо я не можу так замерзнути? Якщо всі ці ваші ідеї мені однаково чужі й прикрі?

Модест Павловіч розвів руками.

— Що ж! Ваш отец, ваша жизнь: руки свободны.

Міхася міцно заснула; віднеслося її обережно до ліжечка, покликалося Машу. Думка, що слід підтримати одну зі сторін, обрати таку й таку Історію, — бо Зєйцов мав рацію, в остаточному розрахунку вчинків і наслідків ітиметься про вибір Історії, — ця думка не була би такою немилою, якби не усвідомлення, що тут, під Кригою, не можна замерзнути в брехні. Чухаючи долоні й передпліччя, ходилося по кімнаті, аж запала ніч, і ще довго потім; паркет у тихому помешканні порипував під ногами. Якщо замерзнеться розтальником, — то будеться розтальником. Якщо заморозником, — то будеться заморозником. Якщо пілсудчиком, — то пілсудчиком. Якщо буржуєм, — то буржуєм. Якщо соціалістом, — то соціалістом. А коли цинічним безідейним мерзотником, — то й тоді насправді ніхто не матиме сумнівів: мерзотник! Кінець помпі Котарбінського, кінець ранковим знетьмідненням, після яких вирує у голові мільйон барвистих принад і все так чудово плинне, відкрите, можливе й не обов’язкове — не вчинене… тепле… дитинне…

У Лабораторії Кріофізики Круппа зранку панувала велика метушня, а джерелом цього галасу й сум’яття був німий Бусічкін. Ледь усілося за письмовим столом біля вікна (крізь чисте мороскло вливалося ранкове сонце), ледь нагострилося перо, прибіг Бусічкін, панічно розмахуючи руками й за краватку хапаючись, наче в хаотичних спробах задушити самого себе. Традиційно зайшлося ще до світанку в «Нову Аркадію», відпомпувалося тьмідину, аж язик у роті задубів і пальці посиніли, тож тепер не моглося враз утямити, що той Бусічкін хоче: тузінь страшних і дивних фантазій снувало в голові при вигляді ажитації миршавого хіміка. Доктор Вольфке ще не з’явився, інженер Іртейм, мабуть, сидів у Майстерні, решта працівників поховалися десь подалі з очей. Стіл угинався під стосами невпорядкованих звітів про тисячі експериментів, проведених Лабораторією Кріофізики Friedrich Krupp Frierteizen AG, а також копій статей, опублікованих конкурентними лабораторіями; фінансоване за участи Круппа Kaiser-Wilhelm-Gesellschaft für schwarze Physik місяцями домагалося від доктора Вольфке повного звіту, й оце така невдячна робота лягла на плечі його нового асистента. Відірвалося шматок поплямованого чорнилом аркуша з чернетки цього звіту й підсунулося Бусічкіну. ДОПОМОЖІТЬ, написав він, МІЙ САД ЗАМЕРЗ.

Бусічкін, як з’ясувалося, провадив дослідний проект із пограниччя чорної хімії і чорної біології, а саме розводив у великих куветах із тунґетитовим ґрунтом різні ґатунки трав, квітів й овочів. Кувети, щоб не займати місця у Лабораторії, він тримав високо на залізних шафах; частина куветів була щільно заслонена від світла, частина — розкладена біля вікон. Проте всі рослини, звісно ж, вимагали поливу й тепла. Натомість, увійшовши сьогодні на сьомий поверх Вежі, ще перед бригадою криготоптачів, Бусічкін застав залу Лабораторії вихолодженою, із вкритими памороззю вікнами, холодними грубами. Він негайно розпалив вогонь і кинувся рятувати свої плантації. Доводилося обережно знімати з високих меблів важкі скрині, Бусічкін схилявся над кожною, встромляв термометр у ґрунт поруч із рослинками, уміщав зразки під мікроскоп; він мало не хухав на замерзлі листочки й стеблинки. — Аварія? — спиталося його. СТОРОЖ КРЕТИН ЗАБУДЬКУВАТИЙ!!! Якби кому хотілося взятися до чесної праці, оце ж відкривається нагода для пана Щекєльніковa, певно для шкарбуна-пічкура великих кваліфікацій не потрібно. Ще виб’ється у люди! Утім, далі подумалося, що він же старий литовець: як замерз, так і замерз — з усією тією підозріливістю, з похмурою гримасою на квадратній пиці, з ножем.

Проте, оскільки свіжий теслектричний струм невгамовно палахкотів під черепом, на цьому не закінчилися криві й не обов’язкові задуми. — Може, ви виростили якісь їстівні рослини, пане Бусічкін? — Пан Бусічкін вказав на кувету з рослиною жень-шень. КИТАЙСКИЕ ЛІКАРІ ЧОРНИМ КОРІННЯМ ЖЕНЬ-ШЕНЯ НІБИТО ЛІКУЮТЬ ВІД РІЗНИХ КРИЖАНИХ ХВОРОБ. Себто яких? Тягаючи керамічні підставки, народилося негайно дві нові варіації: перша, чи не можна таким чином отримати ліки від Білої Пошести, й скільки за таємницю медикаменту можна б вторгувати на харбінському ринку; друга, що, мабуть, же китайцы не інакше вирощують свій чорний опій, про який чудеса оповідав на обіді в родини Веліцьких П’єр Шоча. Бо чи може це справді бути лише проста суміш, тобто тунґетит у порошку, досипаний у звичайний опій? Чи не мусять вони спершу виростити на ґрунті Криги маки й тільки тоді збирати з їхнього маковиння чорний сік? Забруднилося рукав чесучевого піджака; стираючи пляму послиненим пальцем, виіскрився, наче від тертя бурштину, третій задум: а якщо уся та Біла Пошесть, із якою доводиться боротися на Тихоокеанському флоті докторові Конєшину, не що інше, як звичайна хвороба, що поширюється мікробами, відгодованими тунґетитом, вирослими на тунґетиті? Чи знайшовся уже той Пастер, який би виділив і дослідив під мікроскопом крижані бактерії? Може, цим зумовлений клопіт з лікуванням Білої Пошести, що її бацили не розмножуються, не отруюють і не гинуть, як бацили Літа, а лише править ними біологія і медицина Зими, тобто найбільшого холоду та єдиноістини, найнижчої ентропії, — може, ці моряки й мешканці Владивостока хворі на л а д?

Бусічкін не заспокоївся до полудня; прийшли Вольфке й Іртейм, повернулися їхні асистенти-експериментатори із торбами тунґетиту для нових дослідів, виданого під розписку головним бухгальтером (Вольфке замкнув торби в гігантській броньованій шафі за своїм столом), з’явилася з оберемком мап пані Пфецер, — а Бусічкін усе дріботів від однієї людини до іншої, заламував руки, закочував очі, безсловесно домагався людської справедливости, тобто звільнення шкарбуна-пічкура й прийняття на роботу сумлінного працівника для нагляду за Лабораторією день і ніч.

Під час пополудневої перерви, сьорбаючи із глиняного горщика гарячий бульйон, який розносила о цій порі панна, котра зазвичай готувала усім чай, заглибилося у лабіринт Кріофізичної Лабораторії, щоб довідатися про інші вікопомні роботи доктора Вольфке й спілки. Проходячи під дошками резервації студниць, біля печі, й озирнувшись перше уважно довкола, поцупилося лівою рукою одну з незрілих рослин Бусічкінa, пагін картоплі з бульбою, закопаною у землі. Поклалося її до кишені костюма: ставши за шафою, упакувалося ще картоплину в хусточку. Ніхто не бачив, бо ніхто не дивився.

Інженер Іртейм — фізіономія хоч дітей страшити — куняв, розтягнувшись, на лабораторному столі, між якоюсь дуже складною апаратурою, мабуть, призначеною для дослідження електрики, бо вона була споряджена численними вимірювальними пристроями годинникового зразка, і м’яко та низько гуділа, аж волосся ставало дибки на карку. В плетиві кабелів, позчіплюваних так чи інак, лежали дроти, стрижні, пластини й кільця тунґетиту та студіней крижліза. Викинуте на сміття багатство, скарби на перелозі. Розвернулося і принеслося Іртеймові бульйону. Прокинувшись, він мляво подякував.

Присілося на табуреті поруч.

— Маю задум, — сказалося.

Він позіхнув.

— Вітаю, вітаю.

— Почекайте. Маю задум: ми заробимо маєток на тунґетиті.

— Ага. Значит кто?

— Я можу говорити під словом чести? Послухайте. Бо можливо я помиляюся. — Сьорбнулося бульйончику. Потягнулося за хустиною, щоби витерти вуса, проте рука натрапила на вкрадену картоплину, й тільки почухалося нервово. — Послухайте. Сороки збирають тунґетит, до якого можуть дістатися, а дістатися вони можуть тільки до того, що лежить перед ізотермами, смертельними для людини, тому змагання таке вбивче, й ціни нищівні, й гонитва за дріб’язком. Але ж цілі гори тунґетиту знаходяться у самому епіцентрі Криги, де не ступала людська нога, — чи не так?

— Де рубонуло, там і лежить. — Mijnheer Іртейм машинально сягнув по тунґетитовий молоточок і злегка постукав ним у термометричне ковадло: стрілки апаратів хитнулися. — Якийсь швед-чорнофізик писав нещодавно в «Studien über Thermometrie» про таку гіпотезу: що вся Зима й Крига лише тому постали, що космічна маса тунґетиту, якось просочена гелем просто із Сонця, гепнула в Сибіру. Уявіть собі, якої енерґії був той удар. А тунґетит, як це йому притаманно, обернув усе на Мороз. Вот і Зима, вот і люті.

— Послухайте! Клопіт у тому, що до дев’яноста відсотків тунґетиту люди не мають доступу. Хіба…

— Що?

— Отож, власне. Одне з двох: або ми прищепимо зимовикам якийсь чорнохімічний антидот для ще більшої стійкости до холоду, або — Відлига.

Він постукав молоточком в оголену кістку на скроні.

— Відлига! Та про що ви?

— Подумайте! Коли зійде лід і настане Літо — адже всі ці мінерали не випаруються враз із поверхні Землі! Вони залишаться там, де впали. Не буде лютих для студження крижліза, але тунґетиту буде — ось доти! — Змахнулося горщиком під підборіддям. — А хто перший у часи Відлиги на нього лапу покладе, той буде царем Сибирьхожета!

Іртейм виразно збентежився.

— Якщо ви берете до уваги ринкову вартість сировини, в такому разі ви маєте рацію. Але це така зміна, наче б запитати інженера, чи волів він копальню золота замість технології виробництва сталі. Що це за оборудка, я вас питаю! І чому вам така думка спала на гадку? — Він різко поглянув. — Що, хочете піти й аґітувати пана Філіпа за Відлигу, тобто за смерть лютих?

Замахалося руками.

— Ні, ні! — Вкусилося за язик. Адже не можна проговоритися про арсенал Тесли. — Ви знаєте, що Імператор…

— Імператор! — пирхнув mijnheer Іртейм. — Якщо ви справді думаєте, що тут дозволять на якісь почини проти Криги й руйнування крижлізної промисловости, то ви дітвак. — Він роззирнувся по безладі на столі, нахилився і поглянув під стільницю, зазирнув іще до коша. — Я десь тут мав газету… Великий винахідник Нікола Тесла прибув нещодавно до Іркутська. Що? Не чули? Й знаєте, чому його ще не прогнали геть? Там було його фото, яке багато пояснює. Чарівник! Повелитель блискавок! Дідуган, який живе своєю колишньою славою і морочить дурнуватих російських чиновників, аби повернути борги, яких наробив в Америці. Мало хто тут, у Зимному Ніколаєвську, не вважає його театральним шарлатаном.

Згадався інженер Решке із Північної Мамутячої Компанії, але знову не сказалося нічого.

— Відлига! — вже зовсім прокинувся Іртейм. — Ха! Ви теж цього наслухалися? Імператор злий на Зиму, Зима відійде! — Він знову пирхнув і цюкнув себе молоточком під оком. — Вибийте це собі з мізків.

— У такому разі потрібні якісь більш морозостійкі зимовики…

— Погляньте, — перебив він. — Там, наприклад: холодник. — Він указав на поздовжню сталеву скриню біля риштувань, з якої було випатрано дроти і вали, що заповнювали половину її нутрощів. — Підводимо струм, двигун обертається, механічне тертя студіней крижліза знижує температуру всередині. В стінки дамо мороскляні вакуумні ізолятори й утримуватимемо мороз тижнями, роками. Ми починали з тунґетитових перснів, але поступово доходимо до дедалі дешевших студіней. Ви тямите, який маєток зробить на цьому Крупп, коли ми отримаємо дослідний зразок за ціною, доступною для наших добропорядних міщан?

… Або це. — Він ударив молоточком по невидимій струні, натягнутій між двома ґрайферами: тільки в дрижанні вона пустила тонку веселку, й око вловило образ натягнутої нитки. — Циноморозні волокна. Теж уже запатентовано наліво й направо. З них виготовлять надлегкі літаки, броньовані сорочки й костюми, на них підвісять архітектуру нового Вавилону. Панове із Kaiser-Wilhelm-Gesellschdft уже прислали нам великі плани нових міст, нових машин, нових піднебесних залізниць. А те, чого вони не прислали, — ми можемо припустити. Ці кораблі й гармати, на які Імператор замовляв тут крижлізо, через кілька років доведеться викинути на смітник.

… Зайдіть якось до доктора, може, він покаже вам свою іграшку: криговізор. — Іртейм пласко склав долоні. — Дві тахлі мороскла, долішня із вплавленою крижлізною сіткою, горішня прозора. Між ними суспензія з частками тунґетиту. Побачите, як кольорові зображення ллються по моросклі. У криговізорі вони змінюватимуться і будуть плавно укладатися відповідно до прикладеної напруги. Себто, коли йому це вдасться. — Mijnheer Іртейм схопив горщик, вихилив решту бульйону. — Він каже, що мусить виїхати. Але Крупп його не відпустить.

— Мгм, я розпитував, як тут ведеться із задумами співробітників, і…

Бридкий голландець приязно поплескав по плечу.

— Не хвилюйтеся, юначе, я нікому нічого не скажу.

А власне, чому ні? Чинґіз Щекєльніков мав рацію, щось тут не пасує, математика характеру залишає у рівняннях Іртеймa великі невідомі, або ж правий їхній бік просто не збігається з лівим боком.

— Чи ви сьогодні увечері затримаєтеся на довше? Я це обдумаю, і ще раз обговоримо питання. Чомусь мені здається, що на цьому можна зробити гроші.

Mijnbeer Іртейм заклично помахав рукою.

Повернулося до звіту для Kaiser-Wilbelm-Gesellschaft. Криго-картошку переклалося нишком у карман шуби. Підглядалося і підслуховувалося за паном Бусічкіним, чи не зауважить він крадіжку. У другій половині дня прийшов доктор Вольфке й дуже ввічливо вилаяв німого: не в тому полягає основна робота Бусічкінa, не за тунґетитові посіви Вольфке на килимі в директораті в сірка очей позичає. Адже Бусічкін відповідав за дослідження кріокарбону. Студеному вугіллю, яке походить із проморожених лютими родовищ (його добувають головним чином у черемховських копальнях), притаманно те, що кинуте у вогонь, воно миттю гасить його, а у вибуху тьмітла згоряє при дуже низьких температурах. Найперша загадка, яка стоїть перед чорною хімією, стосується молекулярної будови кріокарбону й інших остуджених, крижлізних матеріалів. Бо одна річ — це студінь вуглецевого крижлізa, тобто, скажімо, протягнута крізь студниці високовуглецева сталь, а зовсім інша — студінь чистого крижлізa Fe/gl й кріокарбон C/gl. У Томську, Санкт-Петербурзі й Берліні вже розписали «Чорні таблиці Менделєєва» крижаної хімії, які, однак, досі чекають підтвердження або спростування. Чи крижана трансмутація відбувається саме на молекулярному рівні? Чи один атом далі залишається кріовуглецем? Чи це, отож, властивість кожного окремого атома — як й електромагнетний заряд, маса або валентність? Чи існує певна особливість матерії на цьому найбільш фундаментальному плані, пов’язана із її корпускулярно-хвильовим характером, з енерґією і станом упорядкування, яка дається взнаки тільки після здобуття доступу углиб матерії, видозміненої таким чином: ми не знали, що живемо в Літі, поки не настала Зима. Якби це було правдою, то існувала би не тільки інша біологія гелію, але й інша біологія студеного вугілля: органічна хімія, заснована на сполуках C/gl — крижані вуглеводні, товщі й білки — крижані рослини й тварини — крижані люди. Чи пан Бусічкін брав на аналіз кров у зимовиків? Чи спалював він її у спектроскопі? Досліджував у хімічних реакціях? Засоромилося тепер за ентузіазм, виказаний перед Іртеймом. Нічого дивного, що його задум не захопив: вони тут, мабуть, роками порпаються у нутрощах зимовиків і комбінують, як би зробити людину більш морозостійкою. Записалося на шматку паперу: «№ 5: Шлях Жадібности — пішов у Мороз за тунґетитом?» Адже батько горнувся до зимовиків, до мартенівців: усі це підтверджують. Він працював у Горчинського, відтак у Круппа, знав, за що біжить у цих перегонах. У тисяча дев’ятсот одинадцятому його роту взяли в одну із перших експедицій углиб Криги; комісар Прайс казав, що більшість із них померли — вони зайшли так далеко, як жоден сорока опісля, адже ізотерми пересуваються, Крига пре. Що вони тоді побачили? Що знайшли? Чи дійшли до місця Удару? Хто ще вижив з цієї експедиції? Добре було б роздобути документи Міністерства Зими. Адже, може, й справді найпростіший Шлях — правдивий Шлях: він пішов у Мороз, бо його спокусили гори тунґетиту: йому нічого було втрачати, а вигравав усе.

Залишилося до глибокої ночі — дахолази погримотіли й пішли, стемніло, згасли лампи в далеких кутках Лабораторії, переказалося пану Щекєльнікову, щоб не чекав, але він наполягав, що чекатиме, — залишилося, доки не вийшли усі, крім Іртейма. Сховалося документи й письмове приладдя під стіл. Трохи розвеселилося, коли побачилося, що пальці стали чорно-синіми від чорнила. Треба буде роздобути канцелярські нарукавники, шкода піджака. Mijnheer Іртейм виринув із лабіринту шаф, уже з малахаем і в окулярах, у старомодній кирее. Помахалося йому, вхопилося за шубу. Спускаючись до підойму, загорнулося у шарф, встромилося руки в рукавиці. Пан Щекєльніков прокинувся, підхопився на рівні. Кліть підойму була акурат унизу; сталося біля вікна за дверима шахти, хухнулося на сніжнобарвну тахлю. Місячні веселки росли від дахів Дірявого Палацу, Зимний Ніколаєвськ плив унизу в озерах зірок. Незугарний інженер стояв поруч, він вийняв з-за пазухи пляшечку, зробив великий ковток. Глянулося понад окулярами. Той показав: молоко. Похиталося головою.

— Як там запал молодого мільйонера? — відкашлявшись, прохрипів він німецькою. — Чи не охолов?

— Ви маєте щодо нього якийсь борг вдячности, — сказалося крізь шарф.

— Що? Ні!

Проте він добре знав, про кого йдеться.

Може, це Крига, а може…

— Ви мене впізнали одразу. Тобто, впізнали його. Я не просив про допомогу, не просив про жодне заступництво в доктора Вольфке.

Він хрипко розсміявся.

— У мене добре серце!

— Ви багато думали про Ізмаеля. — Під’їхала кліть підойми. Пан Щекєльніков смикнув двері, одні, другі. Увійшлося у мороз; залізяки торохкотіли на кожному кроці. Голландець увійшов, зачинив кліть, перекинув стрілку. Рушили. — Я навчився… — Підвищилося голос понад ритмічне деренчання. — Це два боки однієї медалі: сором і зневага, вдячність і ненависть. — Відвелося погляд на панораму промислового міста, що переливалася у темних барвах. — Ці течії несуть нас через межі добра й зла: найбільш піднесені наміри породжують брудну підлість, найчорніші бажання штовхають до актів янгольського милосердя.

— Будете засуджувати мораль, це тепер дуже модно в Європі, у Літі.

— Мораль належить до міжлюдської мови, побудованої на словах, учинках, рухах матерії; тимчасом наші найглибші почуття й мотиви нам самим буває годі описати.

Підойма вдарилася об поверхню. Щекєльніков знову вийшов першим. Ішлося до станції Мармеладница стежкою із нерівно укладених дощок. Стежка була така вузька, що на ній уміщалися пліч-о-пліч тільки два перехожі; коли хтось виринав із імли навпроти, доводилося зупинятися або відходити праворуч. Перон Мармеладницы, звичайно ж, годі було побачити, — мусило орієнтуватися за Дзиґарними Вежами. Не зналося топографії Зимного Ніколаєвська аж так добре. Мені роззирнулося по небу. Світилося у вежі Тіссена, працювали також люди Побєдоносцева із Нагляду в Вежі Полуденної Години.

Сповільнилося, щоб не залишити голландця позаду.

— Ви казали, що з ним важко було ужитися, що всі його ненавиділи, — ви теж?

Інженер щось довго жував за шарфом, під чорнобарвними окулярами.

— Ви надто легко судите про такі речі!

— Бо я навчився розрізняти правду слів від правди реальности, про яку вони оповідають. — Ідучи, пошукалося під шубою цигарницю; вона була порожня. — Те, що ми кажемо, те, що можна висказати, є певним знаком істини, але ніколи не буває істиною.

— Ніколи?

— Ніколи.

Інженер випускав крізь шарф хмари густої тьмітляної пари.

— Я вмираю.

— …

— Рак мене з’їдає, пане Бенедикте. Кажуть, що під Кригою такі хвороби затримуються. Але й ніхто ніколи не вилікував тут недуги, набутої раніше. Я думав поїхати до того санаторію на півночі… Може, й поїду. Я не кажу про це, щоб ви мене шкодували. Я хочу, щоб ви побачили речі в тій самій скалі, що і я. Ми вимірюємо життя мірилом найважчих трагедій, які нам судилися долею. Безтурботні діти, для яких найбільший клопіт — це зламана іграшка, — тож не дивно, що вони плачуть над розлитим супчиком: супчик — це майже половина розваги. Проте, коли людина відчуває у нутрощах пазур Смерти — скількома грошовими клопотами виміряти Смерть? Якими поразками амбіцій? Скількома неприємностями на роботі? Скількома невдалими коханнями виміряти це одне втрачене власне життя? Усе це банальності, банальності, банальності, jongeheer.

Сілося у директорський вагон. Іртейм, позіхнувши — аж йому шарф з бороди з’їхав, — відкинувся на лавці навпроти. Дивлячись крізь брудну шибу, він натоптував люльку.

— Шкодуєш за минулим часом, шкодуєш за невчиненим, це так. — Він закурив. — За втратою приятеля.

— Приятеля? Але ж ви його зовсім не знали!

— Я не кажу, що знав. Зустріти на світі приятеля, пане Бенедикте, важче, ніж знайти добру дружину.

— Але ж ви його навіть недолюблювали! Якщо я добре розумію ваші слова, — ким для вас є Ізмаель — Ізмаель, до якого відчувається інстинктивну нехіть, який відштовхує, як погано повернутий магнет. І зовсім не приятель!

Інші пасажири озирнулися на це, суворо поглянув з-над ґазети пейсатий єврей, насупив брови чиновник у мундирі. Mijnheer Іртейм приклав до губ покалічений палець.

Локомотив засвистів відправлення.

— Чи вам ніколи не трапилася людина, яку ненавидиш з першого погляду? — спитав тихо голландець. — Вона вам нічого лихого не вдіяла, ви ще не встигли уразити один одного ні словом, ні вчинком, але вже, ви вже впевнені, що будете гризтися, мов скажені пси, з будь-якого приводу.

— Мгм, справді, буває…

— Він ваш ворог, іще перш ніж трапиться будь-який вияв ворожости. Ба, був вашим ворогом іще до того, як ви вперше побачилися, уперше почули один про одного. Й це аж ніяк не ворожість до переконань, поглядів, національности, релігії, — а власне до особи, тільки до особи. Тямите? — Він випустив тютюновий дим. — Це передує вчинкам, передує доконаним речам. Кожна людина має сотні найлютіших ворогів, яких ніколи не спіткала, і які ніколи про неї нічого не довідаються. У кожної людини є сотні приятелів, із життям яких доля ніколи не схрестить їхнього життя. Те, що ми їх іноді зустрічаємо, що випадковість, — як у тій серії підкидання монети, хоч і кидає нас близько один до одного, але це окрема річ. Відтак ми можемо вчинити й так, і сяк, познайомитися або відвернутися, заприязнитися або відштовхнути, — але це жодною мірою не змінить того факту, що людина зустріла приятеля. Навіть якщо вона слова доброго про нього не сказала. Навіть якщо видала його в руки катів.

… Ви спитаєте, чому…

— Ні. Не спитаю.

— Я мав тоді нічну зміну, мусив заходити до Майстерень близько другої години ночі, щоб калібрувати решітки з дослідним матеріалом, відповідно до того, як пересувається лютий. Отож, входжу й бачу крізь вікно світло в робітні. Хто там сидить о цій порі? Прислухаюся: начебто польська мова. Зазираю: пан Філіп Ґерославський і якісь підозрілі типи: пики зарослі, лахміття бродяжье; я лише міну здивовану зробив, а вже один із другим за пазуху сягають, дістають зброю. Я утік. А через тиждень або два знову бачу Філіпа Ґерославського вночі біля Майстерні. А що йому там було робити, питаю, що має до роботи геолог у Кріофізичній Майстерні? Й пригадався сторож Фєдойчук, бідолаха; важко, щоб не пригадався. Я пішов і написав доповідну.

… Наступного дня зі самого ранку чую, що пан Філіп уже не з’явився на роботі. Його начебто звільнили, — але звістка розійшлася тому, що туди, в давні ще контори Горчинського, прийшли жандарми разом із людьми з охранки, з ордером на Філіпа Ґерославського.

… Я поняття не мав, що він був засланцем, не знав, що він государственный преступник.

— Коли це сталося?

— Якось навесні тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. — Він пихнув люлечкою. — У березні? У квітні?

— А де ті контори Горчинського розташовувалися?

— Мгм, я не пам’ятаю адреси. Це важливо?

— Може, там щось від фатера лишилося.

Він кивнув.

— Завтра я дам вам адресу, й листа рекомендаційного напишу, якщо знадобиться.

Вийшовши на пероні в Іркутську, він простягнув трипалу руку, ще голу від рукавиці. Потислося її без вагань, тобто навіть без найменшої думки; потислося її, позаяк так замерзли характери з обох боків рівняння.

Наступного дня пішлося з роботи раніше; домовилося із паном Поченґлом про розмову, яка вже давно відкладалася. Він запросив до себе додому, до помешкання у Театральному провулку, неподалік від резиденції генерал-майора Куліґа. На сходах розминулося із заседателем і надзирателем у службових шинелях. Пан Щекєльніков відпровадив їх поглядом, схожим на заряджену дубельтівку. — Самі йдуть, не заарештували, — сказав він. — Значит: оставили в покое. Будьте обережні з такою пташкою! — Це багата людина, багата й зі становищем. — На що Щекєльніков перехрестився раз, удруге й утретє.

Старенький лакей провів до кабінету. Пан Порфірій був у сатиновій світло-жовтій камізельці, яку власне застібав на свіжій сорочці; камердинер в’язав йому краватку й встромляв тунґетитові запонки в манжети — в чому був дуже повільним і незґрабним, оскільки пан директор безугавно виривався, схилявся над столом, хапався за перо, папери й газети розкидав, офіційні документи до світла підносив і прокляття їм у білочорнильні обличчя жбурляв, наче Гамлет, промовляючи над могилою до черепа. Увійшовши, знявши шапку й мороскляні окуляри, засталося пана Поченґла власне в такій позі із багатосторінковим документом, обвішаним численними печатками, в руках, коли він скоса зиркав кутастими очницями на зігнутого поруч уздовж і впоперек камердинера.

— Та запни ж уже це нарешті!

— Пфофу февмоввово пафа фе фофуфифифа! — Другу запонку камердинер тримав у зубах.

— Та де ж із такими пальцями! А, пане Ґерославський! Прокляття тяжіє над нами, пане Бенедикте, не інакше: мушу поквапитися до Цитаделі, кланятися товариству й бумажники чиновникам носити.

— Десять хвилин?

— Десять хвилин, десять хвилин. — Він подивився на годинник. — Пошел вон! — Він луснув слугу паперами по хребті й виставив його за двері. — Ну, давайте. Панна Єлена?

— Ні, не панна Єлена. — Озирнулося, де б тут присісти, проте в кабінеті не було відповідних меблів. А господар стояв. Тож говорилося стоячи, в шубі, із засніженою шапкою в одній руці й окулярами в іншій. — Будь ласка, не заперечуйте, доки не вислухаєте мене. Ви маєте людей в Америці. Маєте людей у Гаррімана; мусите мати. Ви мусите мати угоду з Гарріманом, так само ви зацікавлені в поєднанні Сибіру й Америки Довколасвітньою залізницею. Це справа революційна, без Відлиги ви закінчите, як раніше усі обласники: Шульц уже прикрутив гайки. Отож, гадаю, ви маєте аварійну стратегію: втеча на схід через Тихий океан. Є домовленості з людьми, тут і там, є транспорт, є плани. Я так думаю. Інакше… не вираховується. Отож… отож…

— Так?

— Гроші? Я не можу запропонувати вам суму, яка б щось для вас важила. У вас немає щодо мене жодних зобов’язань…

Пан Поченґло кинув папери на стіл, кинувся до дверей, смикнув за клямку, визирнув у коридор. Нікого.

— Вийдемо, — сказав він сухо.

Він одягнув сурдут, уже на порозі лакей подав йому хутряну шубу й соболину вушанку. На сходах Порфірій довго загортався у білий шарф, вишитий паморозяними візерунками. Щекєльніковa пустилося попереду. Пан Поченґло затримався у воротах, під навісом, який захищав від снігу й вітру; олені біля наготованих саней дзеленчали балабонами, мерехтіли розгойдані лампи. Імла тамувала хрускіт кроків перехожих.

— Ви й ваш фатер, чи не так?

— Двоє осіб.

— Але він буде звичайною людиною, наскільки я розумію.

Значит, розморожений.

— Розморожений. — Поченґло протяжно цмокнув, світіні зблиснули йому під бровами. — Розморожений.

— Він сяде на корабель, між людьми. В іншому разі це взагалі не мало б сенсу. Розморожений, пане Порфірію.

— Документи?

— Без документів. Якщо зможете, фальшиві.

— Ви занадто багато просите.

— Знаю. I…

— Панна Єлена…

— Це не торг за панну Єлену! — гарикнулося раптом. Вдяглося шапку й окуляри, махнулося Щекєльнікову. — Скажіть вашу ціну.

— Добре. Якщо доведеться піти для вас на таку політичну авантюру… — Він постукав ціпком об лід. — Ціна політична. Ви, зрештою, знаєте ціну. Я вже її, мабуть, висловив в експресі; в будь-якому разі, ми про це говорили у Віттеля.

Кашлянулося глухо.

— Я не знаю, чи він мене послухає. Я не знаю, чи люті послухають його. Чи взагалі вони послухають розмороженого. Як би це можна було влаштувати: спочатку нехай із ними поговорить, а потім із Криги його вирвати? Батько Мороз, чи не Батько Мороз. Тим більше, я не знаю, чи Історія слухається лютих. А навіть якщо й так. Історія рухається іще повільніше, ніж льодовикові маси. Минуть роки, щонайменше місяці, перш ніж стане зрозуміло, чи я дав собі раду. Ми не можемо чекати в порту.

— Зніміть окуляри. Даєте мені слово чести.

Піднеслося мороскляні окуляри на чоло.

— Слово Бенедикта Ґерославського: ваша Історія за безпечну втечу з батьком.

Він знову постукав крижлізним окуттям ціпка по кризі.

— Замерзло.

Поченґло повернувся, стрибнув у сани, свиснув візникові, візник ляснув батогом, запряг північних оленів задзеленчав, хруснув, смикнув і зник в імлі.

Квапливо простуючи за адресою, яку дав інженер Іртейм (морози міцнішали з кожним днем), у ритмі гучної задишки оберталося у голові одну думку: чи було це шахрайство?

Зрозумілося, що тут ошукується усіх, із самого початку, попри всі обіцянки правди й щирість намірів. Не в тому річ, що заміряється порушити слово, дане панові Порфірію, — бо ні. Але, може, незабаром такий намір постане: може, скоро все обернеться — правда замість правди — й так само щиро запланується якась велика брехня.

Замерзло, — але розморожується щоранку під помпою Котарбінського у Тесли. Далося слово й, може, його дотримається, — а може, й ні. М о ж е, й н і. У Літі не помітилося б у цьому жодного шахрайства, бо там нічого ні про кого не можна сказати з упевненістю єдиноістини, й кожен мешканець Літа добре про це знає. Але тут — дивляться і бачать: лютовець. Дивляться і бачать: а, це отака людина! С, з чого випливає D, з чого випливає Е, з чого випливає F. 2 + 2 = 4.

Шахрайство жодною мірою не вчинене; шахрайство м о ж л и в е. Навіть якщо до кінця триматися цієї само правди, — відбулося шахрайство, бо м о г л о с я не триматися, м о г л о с я її заперечити. Надалі можеться. Машини доктора Тесли чекають.

Щекєльніков безперервно озирався, наче й справді міг у цій сметанній імлі щось побачити. Підганялося його жестом, не марнуючи дихання на вигуки. Замерзли дихальні шляхи, мороз утискався крізь шарф у напіввідкриті уста. Плиннобарвні óбрази розбовтували форми імли й брил будівель, світло з їхніх високих вікон і від ліхтарів: у такому місті легко заблудитися, проте жоден лютовець не заблудиться. Зупинялося, терпляче чекаючи Щекєльніковa. Пошкодувалося за скупість: слід було найняти сани. Перехожі пересувалися характерним напівклусом, погойдуючись на майже негнучких ногах, роблячи короткі крочки. Іноді спершу чулися їхні хрусткі кроки, тріск грудок фірну й криги, перш ніж із веселкових хмар вирине дивнобарвний людський обрис.

Старі контори Горчинського містилися у будівлі колишньої прогімназії через одне перехрестя далі від вигину Анґари, в районі Знаменского. Солідна мурована прогімназія пережила Велику Пожежу; хіба що новим дахом укрили. Низька архітектура, датована часами до Криги, зумовила те, що за це не найгірше приміщення Горчинський платив усього лише символічну оренду. Він економив копійчину всюди, де міг. Тепер два нижні поверхи не винаймав, мабуть, ніхто, — коли спиталося про це сторожа, дідуся, промерзлого зусібіч, із червоними рубцями на білих, він тільки знизав плечима. Подумалося, що, може, він іще й німий, але пан Щекєльніков пробубонів йому щось на вухо, й дідусь запросив до грубки в покої на першому поверсі й відгорнув ганчірки з чола, показуючи тепер щось більше, аніж порубцьовані щоки, а саме одне сліпе око, примерзле повікою до нагноєного струпа, й вухо, мов клаптик фланелі, обвислий на сивий заріст. Пан Щекєльніков почастував дідуся махоркою: тут це найкращий рекомендаційний лист. Дідусь віддячив, добувши з-за лігва на печі пляшку самогону. Далося знак Чинґізові, щоб виявив повагу. Випилося раз і другий. Дідусь роззявив беззубі ясна й розмотав тужливу російську історію про багатство й занепад пана золотенького Авґуста Раймундовіча Горчинського з Великої Землі. За забитими дошками вікнами від Анґари й Ушаковки дув вітер. Світіні танцювали в роті в старого, як Іванові мушки в спорохнявілому дуплі. Запиталося його, чи залишився тут ще хтось зі старих працівників Горчинського. А де там! Усіх наче вітром здуло! Запиталося його, чи він пам’ятає, де люди пана Горчинського мали свої бюра. Чому ж не пам’ятати! Аякже, пам’ятає! Запиталося його, чи пригадує одного геолога, інженера Ґерославського, який так й отак виглядав. Еге ж, був такий. Покажете, де він работал? Щось узагалі зосталося від Горчинського й «Руд»? Цього я не знаю, мовить дідуньо, вони сиділи нагорі, де теперка канцелярії якісь і кабінети, які на аршины орендують. Як щось залишилося, то перенесли, певно, нижче. Блиснулося срібним рублем. Сторож вийняв з-під кожуха в’язку ключів. Візьміть, панове, лампи, там усюди темно, холодно й страшно. Щекєльніков запалив два старі гасові ліхтарі з тримачем угорі, жовтий, восковий блиск розповзся складом сторожового мотлоху. Темно, холодно, страшно — снував приспів-застрашку жах-дідусь — чуєте Ваші Величності, чуєте? Послухайте! (Блрумм, блруммм, блрумм, блруммм). Вони завжди поруч! Сімнадцять разів уже відтоді морозяник проходив крізь будинок гімназії. Уночі, як голову покладу на печі, я чую їх завдяки дрижанню кахлів: тупіт мамутів під підвалами.

Піднялося на поверх. Сторож відчинив двері в коридор. Усюди лежала снігова мерзлота й тьмяна крига. Погнуті, потріскані меблі, двері, витіснені з покручених одвірків, звивисті й розтрощені знизу, наче після проходження хвилі, яка й цеглу зі собою несе, на цьому усьому дрібніші меблі, що попримерзали в дивних конфіґураціях, — те, на що впало миготливе світло гасової лампи, оживало в тунелі післяльодовикової скульптури, ніби в кишківнику бурульника із оповіді пана Кожинського, що поглинув і перетравив у кризі тисячі предметів людської праці, плодів людського життя. Коридор був вузький, низький, мерзлота нашаровувалася тут роками, наростала, мов соляні нашарування. Зачепилося рукавом за покручену бурульку — кіготь ящерової лапи, що стирчав зі стіни. Мусилося спиратися на ці стіни, чоботи ковзалися, стопи з’їжджали із кривизн, щось ламалося і тріскало під ними з глухим хрустом — крижані кості. Дідусь вказував шлях. На вмороженому в стелю потрійному вішаку висіли канцелярські фартухи, замерзлі навхрест. Набряклий скам’янілим снігом письмовий стіл виповз на поріг свого кабінету й тут здох. Попробиваний сталаґмітами килим зосередився і вистрелив хвилястим горбом до клямки в дверях, заледенілих на ґраніт; не досягнув, крига зламала йому язика. Дві канцелярські шафи згідно упали, обблювавши одна одну томами документів, які так і замерзли між ними в подвійному струмені, униз чорною шкірою важких оправ, угору піною оголених сторінок. Дзиґар із циферблатом із зодіякального кола запав у щілину в стіні, стирчали тільки Бик, Баран і Риби, стрілка показувала на розбите вікно, за яким хмара веселкової імли поволі накручувалася на стовбур мороскляного ліхтаря. Сторож відімкнув наступні двері. В позбавленому вікон складі наприкінці коридору замерзли геометричні піраміди пачок, перев’язаних зеленим шпагатом. Кожна пачка — це півпуда різного шпарґалля, злютованого докупи морозом. Дідусь засвітив ближче, здер паморозь із однієї, другої, третьої картонної обкладинки, побачив печать із кирилицею. — «Руди Горчинського».

Узялося за розковування паперів. Із відламаного плеча канделябра пан Щекєльніков зробив собі імпровізоване кайло, яким довбав архівні поклади. Рубалося у темпі шести пачок за п’ятнадцять хвилин. Сторож притяг кошик із вугіллям, над яким розтоплювалося найбільш багатообіцяючі папки. Листки розліталися, мов пластівці недопеченого тістечка; товсті рукавиці не дозволяли чинити делікатні операції, а коли скинути їх із руки — пальці хутко дерев’яніли від дотику ледяных бумаг. Дідусь послужливо присвічував, зазираючи при цьому через плече. Так читалося бухгалтерські щоденники покійного підприємства.

Уперше натрапилося на прізвище «Ґерославський» у геологічному звіті, датованому липнем тисяча дев’ятсот вісімнадцятого. Це була копія відповіді на якийсь меморандум, надісланий до влади спілки інженером Ф. Ґерославським. Відповідь була заперечна. Відклалося папір, щоб він замерз знову із датою й підписом угорі. Невдовзі Щекєльніков видовбав папку ориґіналів листів сорочого відділу «Руд». Розтоплювалося документи у зворотному порядку за датами; роки й місяці розлазилися під рукавицею у теплий, безформний гамуз. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий, травень: інженер Ґерославський повернувся із геологічної експедиції до Николаевского Завода в нижньоудинському повіті Іркутського губернаторства, мінералогічні таблиці повні відсоткових зіставлень сидериту (насичені понад тридцятивідсоткові руди підкреслені рукою інженера Ґерославського), йдеться про силікати, окисні руди, сульфіди, порфіритові трапи. Наступний звіт: про ймовірність знайдення золота. Кварц, кальцит, сидерит, пірит, галеніт. Довколабайкальські експедиції. Потім знову нічого: товсті томи ялової бухгалтерії й угод про постачання. Приплівся навіть цивільний позов у справі залякування тубільної робочої сили (йшлося про шаманський терор на Шляхах Мамутів).

О третій годині пан Щекєльніков видовбав течку внутрішнього листування між керівником геологічного відділу «Руд», якогось Калоусека, й голови спілки Горчинського. Горішні й долішні частини аркушів цілковито закрижаніли, розпадаючись після відтавання на паморозну грязюку, тож годі було прочитати дати й підписи на цих листах. Іноді поставали сумніви, чи справді це далі пише Калоусек, чи цитує фатера, а може, це лист самого фатера. Не пам’яталося зовсім форми батькового письма. Зрештою, уже зміст третього листа цілком заморозив свідомість — з головою у вугільній хмарі квапливо читалося танучі рукописи, а після прочитання кожен другий розпливався на гамуз і летів брудною грудкою у вогонь.

Калоусек чи батько писав про проекти видобутку з глибин Зими неторкнутих покладів тунґетиту завдяки залученню зимовиків, «відгодованих морозом». Інженер (Ґерославський?) пропонував свої послуги для проведення експерименту на добровольцях, «мотивованих релігійними віруваннями», яких цей експеримент мав би зробити стійкими до холоду, дозволяючи їм чинити кільканадцятиденні мандрівки за межі Останньої Ізотерми. Відліпилося аркуш від аркуша; на звороті письмо було нерозбірливе. Наступна сторінка містила зроблений від руки ескіз пристрою, подібного до шприца або поршня клістиру. Нижче містилася анатомічна схема кровотоку руки або ноги, чи узагалі травної системи, — марно намагалося пригадати подібні малюнки із книжок Зиґи, — схема була споряджена леґендою, де згадувалися, зокрема, «tungeccinum», «морозна жила», «криговід». Шкіра палала під шарфом, ледь стрималося від кашлю у прискореному диханні. Послуговуючись обсмаленою тріскою, відклеювалося сторінку від сторінки. (Брлумм, брлуммм, брлумм, брлуммм). Голова спілки Горчинський: нинішня ситуація фірми не дозволяє уплутуватися у таке коштовне й трудомістке починання. Хоча ми високо оцінюємо наміри й винахідливість наших співробітників, et cetera, et cetera. Повернулося до цього зображення — зберегти його за всяку ціну! Папір уже розпадався на волокна, пасма, сирі млинці, чорнило зникало, мов розталий сніг. Кинулося аркуш на лід подалі від вогню. Даремно: те, що прочитане, що побачене, що досвідчене, — не існує, не має права існувати деінде, крім пам’яті. Не буде матеріальних доказів; усе минуле — це царство ймовірности, Крига не сягає поза тут і тепер. Може, батько це писав, а може, й ні, може, існував, а може, й ні.

Брлумм, брлуммм, круп-друп, Щекєльніков кував, потворний дідусь присвічував: Калоусек чи не Калоусек просить надати йому доступ до орографічних досліджень Кароля Богдановича, депонованих в архівах Сибирьхожета; відповіді немає. Інженер Ф. Ґ. присвятив шість робочих днів оглядові покинутої каналізаційної системи Іркутська. А ось заявка на затвердження проекту гідрографічної експедиції на північ байкальського вододілу. Ось відповідь на лист, який у течці відсутній: у зв’язку з ухвалою щодо продажу підприємства й приєднанням його до концерну Круппа всі засоби, виділені на метеорологічні й геологічні дослідження під керівництвом інженера Ґерославського, будуть заморожені. «Метеорологічні»? Калоусек, слід конче знайти цього Калоусека, поговорити з ним. Кошторис підписаний — о, зберігся підпис, на лід його! — Філіпом Ґерославським, гостре, кутасте письмо. До списку увійшли: шість оленячих запрягів, провіант для людей і тварин, винагорода для тубільців, у тому числі ставки для тунґуських слідопитів і поводирів Шляхами Мамутів, а також дуже дороге бурове обладнання, трубчасті свердла, кількадесят аршинов спеціалізованого крижлізa, ебонітові термометри в металевих гільзах, довжиною у сім аршинов, колінчасті термометри Савінова, динаміт (дві скриньки), обладнання для золотошукачів і сорок, три ізоляційні юрти, тузінь бутлів із гасом… Кошторис був перекреслений, перекреслення парафував якийсь «Г. K». Калоусек? Може, в наступному листі…

Рух тьмяної форми замутив тіні в глибині коридору, й з-поміж брудних крижаних скульптур виринула постать, — миттю підхопилося, впустивши течку в вогонь, — це дебелий вусань у незастебнутій шубі, постукуючи по стінах ціпком, устромив здивоване обличчя у коло жовтого світла. — Що тут діється? Волоцюги якісь, чи злодії, думаю. Панове, на милість Божу!..

— Вже, вже замикаю, — квапливо запевнив дідусь. — Скільки там ще? — спиталося Щекєльніковa. Він вказав кайлом із канделябра: десять пачок щонайменше. Пошлеться його завтра, щоб виніс їх цілком, не розтоплюючи; може, там щось іще знайдеться про долю батька в «Рудах Горчинського». Другий рублик у руки дідуся, то не заперечуватиме. Вклалося ті кілька вцілілих аркушів у картонні обкладинки, зійшлося зі здобиччю під пахвою темними сходами на вулицю, встелену веселковою імлою, ноги самі квапилися у ритмі гарячкової думки, майже мчалося, з головою, бичачими рогами супроти світу нахиленою, із долонями, в хутряні кулаки затиснутими…

Він вискочив з тієї імли, як привид потопельника із глибіні болотної, одразу простягаючи брудну руку й очі оголені з червоного обличчя витріщаючи, а барви шкіри перетікали йому зі шкіри на одяг бродяжий, а барви одягу перетікали з його одягу на довколишню імлу, а її барви — на його шкіру: дух, упир, зимний блідавець. Він схопив за лікоть і видихнув (говорив польською):

Он демон Льда! Тікайте! Батька вашого зжер! Польщу зжере! Не вір Старому! Не…

Удар, імла вдарила його по шиї кривою газовою трубою, й упав блідавець на землю, тобто, на кригу, перестороги своєї не завершивши. Відскочилося до стіни, товстими бульбоподібними рукавицями знову не встигалося розстебнути шубу, щоби дістатися до згортка із Ґросмайстером під нею, — перш ніж другий дух, що вирине з імли із газовою трубою у руках, до решти розтуманиться і набере барв матерії, твердою матерією розтрощивши череп. Він: гарусно-мороскляна маска під ведмежою шапкою, шинеля із вилогами, чоботиська повстяні, обгорнуті шкірою вище колін, чолов’яга кремезний, тьмітлисті подихи випльовує крізь маску, потужна веселкова світінь позаду за ним на імлі.

Він зробив крок, другий — бігти, ноги не біжать, стріляти, Ґросмайстер у ганчір’ї заплутаний, — зробив третій крок, і тоді квадратне лаписько майнуло десь на висоті його вуха, й хлопа залила кров з-під бороди, як у різаного кабана, й звалився хлоп на землю, тобто на кригу, як зарізаний кабан. Плук, упала чавунна труба. Пан Щекєльніков витер баґнет об халяву, лезо по-метеличому замерехтіло.

— Під ліхтарем сконає, дідько свою справу знає. Шановний пане, беріть сраку в жменю, мушу паяца прибрати, поки добряче не примерзне.

— Але!

— Ну вже!

— А той інший?

— Е там, дихає. А що, добити?

— Хто вони взагалі?!

— То ви їх, добродію, не знаєте? Та ж я вам казав, що стежать. Ну, иди, иди. Там почекайте — бачите ці вогні? Корчма якась, чи кабак. Сидіть із горілкою, не сходьте людям з очей. Буду, як упораюся. Ну!

Побіглося клусом до блакитнобарвного віконця корчми. Тільки обтріпуючись від снігу в сінях, зауважилося відсутність течки з документами із архіву «Руд Горчинського»: випала, лежить десь біля трупа. Повертатися за нею — де там! Сілося біля груби в найдальшому кутку, хильнулося одну, другу чарку, й лише тоді рука перестала тремтіти, затиснута на шийці карафки з ніколаєвкою. Пан Щекєльніков мав рацію, це заспокоює: гамір людський й ота специфічна задушливість російських шинків, враження тісняви й близькости ближнього, навіть якщо хата напівпорожня, і двері розчинені настіж. А тут розігріте приміщення, що залишається щільно замкнутим від холоду, й завії назовні, тільки крізь крихітні віконця у невисоких стінах видно снігову імлу. Стеля висить низько, навіть нижче, ніж азійське небо. Людина прилипає до людини.

Із зусиллям відволіклося від думки про напад. Третя чарка розтопила кригу в кістках. У-ух. Розсілося на лавці, заплющилося очі. А отже… а отже… а отже, й справді йдеться батьковими Шляхами Мамутів. Аж страшно, як близько від нього. Ще декілька місяців у Круппа й напевно розписалося би тотожні до дрібниць проекти видобування тунґетиту в серці Зими. Єдина перевага була зумовлена шахрайством: батько не мав помпи Котарбінського, йому нелегко було ступити на менш очевидні стежки. Він мусив доходити до всього з мозолями, поетапно, здогад за здогадом, дослід за дослідом, вузькою стежкою логічних необхідностей. Чи він і справді упорскував зимовикам якусь чорну хімію? Чи бодай якийсь із крижлізних концернів уже розпочав таке дослідження? Як про це довідатися? Адже це була би їхня найбільша таємниця.

… Утім, з іншого боку. В чём дело з метеорологією? Геологія, гідрографія, метеорологія. Може, щось à propos байкальської гіпотези: покійники, що спливають під лід Байкалу, спливання тунґетиту, — але як він спливає, коли тут усе вже замерзло? Мгм, але чи справді замерзло у с е? Що там казав професор Юркат про труднощі копання криниць у вічній мерзлоті?.. А дослідження Бусічкінa — подумаймо, — якщо тунґетит справді є хімічним елементом, то він не втрачає тунґетитових властивостей після згоряння, окиснення, розчинення, синтези, чи будь-якої іншої хімічної обробки його сполук, — урешті-решт його атом завжди залишається атомом тунґетиту. Так само може виглядати справа з усіма крижлізними часточками. Візьмімо оті великі тайгові пожежі, ці повені вогню й диму, які пересуваються на тисячі вёрст територією Сибіру, — бачилося таку стіну стихії. Щоправда, іще поза межами Краю Лютих. Але все це кружляє, обертається, не тікає у космос; метеорологія, гідрологія і геологія утворюють замкнутий обіг. Чи після Удару не палали там ліси? А Велика Пожежа Іркутська? Зрештою, тепер, мабуть, це діється у ще більшому масштабі. Згадалися промислові дими над Зимним Ніколаєвськом. І Чёрное СияниеЧёрное Сияние також підпорядковується законам атмосферної механіки. Є така гіпотеза в німецьких працях із чорної фізики: про тьмітло, яке індукує електромагнетна енерґія або електричні розряди на летких сполуках тунґетиту, що тікають у небо над Краєм Лютих. Конечно, вони не знають праць доктора Тесли, не знають, що не лише тьмітло індукується таким чином. А тоді поспільство ховається за мороскляними окулярами, Щекєльнікови плюють через плече, а священик Рузґа гримить із амвону про сатанинські зваби. Бо як жити щодня серед цих потужних світіней, під диким тьмітлом, яке б’є з небосхилу із силою грози, як жити в постійному сеансі ворожби? А тут іще — люди палять тьмічки, зуживають тунґетитoву табаку, ковтають чорноаптечні порошки, вдихають чорний опій; вони живуть серед крижліза, на крижлізі, в крижлізі. Це входить у їхні організми: вони цього не усвідомлюють, не думають про це, але входить. Каналізація! Усміхнулося про себе. Ось про що йому йшлося! Адже залишки виводяться з організму, й вони стікають разом з іншими нечистотами в землю, і входять у мережу водяних стоків — якщо вони не замерзли. Людські скупчення — це природні колектори тунґетиту. Пригадався сон, зроджений завдяки диму шамана. Зимне залізо суне річками до Підземного Світу.

… Але Шляхи Філіпа Ґерославського ведуть ще далі. Тут шахрується за допомогою помпи Котарбінського, але батько мав головну перевагу, зумовлену участю у тій експедиції, яка підійшла так близько до місця Удару, як жодна інша згодом. Певні речі він уважав безсумнівними, не мусив здогадуватися, не мусив висловлювати гіпотез. Після десяти років каторги його помилували з наказом осісти в Сибіру. Він не пише додому. Він мешкає у шевця-камрада в крижаній дірі. Наймається на роботу до крижлізної компанії. Плодить байстрюченя. Братається з мартинівцями, зимовиками зі студниць. Зав’язує таємні взаємини із пілдсудчиками, — або ж пілсудчики зав’язують таємнощі з ним. Він планує геологічні дослідження сплавів тунґетиту, експерименти в галузі чорної біології людини. Але. Умирає його новонароджена донька. Іртейм насилає на нього охранку. Й батько тікає. Куди? Одразу на північ? Достоту за кілька місяців уже кружляють оповіді про Батюшку Мороза. Буцім він провадить цілі села на самозамороження. Він роками мандрує краями Криги, знову й знову повертаючись на береги Підкам’яної Тунґуски, як випливає зі звітів Міністерства Зими. Розмовляє з лютими.

… Але! Але! Якщо він і справді розмовляє з лютими, — якщо його до цього хтось с х и л и в, — доведеного до відчаю і розпачу після другої смерти Емільки, зацькованого новим поліційним полюванням, у страху, що доведеться повернутися на каторгу, — хтось: Мартин, мартинівці, Пілсудський, члени ПСП із революційної фракції або «молоді», — ступити на Шляхи Мамутів, промовити до лютих про Історію таку й таку — якщо.., т о ч о м у І с т о р і я н е з м і н и л а с я? Минуло п’ять років. Крига суне світом, як і сунула. Послідовники Мартина страждають від утисків, як і раніше. Польщі й досі не видно навіть на обрії. Цар міцно сидить у сідлі. Ба, йому навіть краще ведеться: мир з Японією вивільнить військо, дозволить Струве підмурувати економіку коштовнішими реформами. Тоді що ж? Батьків план зазнав невдачі? Люті його не слухають? У них самих інші плани? А може, батько, зійшовши у Підземний Світ, змінив переконання?

… Чи, бува, не томý варшавські соціалісти посилають йому зашифровані листи через сумнівного сина?

— Це він, він!

Здригнулося, отямившись. Хтось підсів до столу, хтось нахиляється над стільницею і хухає горілчаним духом просто в обличчя? Єдиний і неповторний Філімон Романовіч Зєйцов!

— Сиджу оце й дивлюся, і думаю собі: він, не він, він, не він — але він, він! Лише ця борода, й що ви зробили зі своїм волоссям, і тінь похмура, крижана над вами: я мусив упевнитися. А це ж навіть не пора Чорного Сяйва!

— Облиште, Зєйцов, — зітхнулося. — У мене немає настрою.

Та він уже причепився, протестувати марно.

— Журбу в горілці втопити, навіщо людина в шинок заходить, сáме для цього, на землі щастя й справедливости подібні святині зяють пусткою; а ще в Краї Лютих, де навіть найбільший п’яниця ніколи не забудеться до решти й собі не заперечить, навіщо пити — на знеболення, на смуток, на розпач болісний, і для того ще може, щоби братів у гріху менш огидними в очах власних на час сп’яніння вчинити, адже й ми самі собі тоді більше подобаємося, — які кумедні! Які мудрі! Які гарні! Хто ж устоїть — немає такої красавицы. О, вода сатани! Вода брехні! Вогонь у тельбухах проти морозу! Проте заморожена голова не забуває, не забуває!

Простогнавши це, він налив собі повну склянку, а хлюпнувши горілку в горлянку, неначе лимонад, загукав за новою пляшкою.

— Ну досить, Філімоне Романовічу, досить, досить, що ви знову забути не можете? Я не сподівався вас іще тут побачити, ви ж мали негайно звідси виїхати до свого наставника, Ачухова, чи не так?

— Сєрґєй Андрєєвіч — ну! — Він схопився. — Так, бачу перст Божий — ви мусите піти зі мною!

— Що?

— Я розповідав йому про вас, про Батька Мороза, розпитував. Я вас познайомлю — хутчіше! Немає часу! Хіба я вам не казав? Він помирає!

— Він помирає, а ви тут очі заливаєте?

— Хробак, хробак злиденний, знаю. Хутчіше!

І шарпати заходився за плече, за комір, під лікоть брати й тягнути, карафку з рук виривати, — аж йому на плече впала важка геометрична лапа, й присів Зєйцов, наче пес покараний.

— Це що, гарно так, примахатися до чоловіка, який собі культурно випиває?

Махнулося.

— Облиште. Старий знайомий.

Пан Щекєльніков ляснув папахою.

— Подивіться на нього! Знайомий! — Тепер він ухопив і потягнув. Відступилося за піч. Зєйцов вистромив голову з-за кахлів. Щекєльніков нахилився до вуха. — Що то за випадки-випадковості сьогодні! Ви, господин, упевнені, що з отим, на вулиці, не знайомі узагалі?

— Чи я знаю! Пика під маскою, слова не сказав, а по статурі судячи, то…

— Не той! — зашипів Чинґіз. — Живий!

— Бо що?

— Він знав, що йому загрожує. Мгм. — Щекєльніков почухався об борлак. — Щось там наплів, перш ніж я його прогнав.

— Ви з ним розмовляли?

— Мгм. Він пхався на Цветистую. Ребята його виштовхали. Він надсилав вам листи. Ви отримали?

Зробилося невизначену міну.

— Було того трохи, різні дурниці.

— І що він не міг інакше, бо вже кілька тижнів за вами лазить той чи інший японець.

— Себто, отой убитий…

— Ну власне. Це якась ваша польська гризня, так?

Щекєльніков блукав поглядом по стелі. Придивлялося до нього з-під лоба. Єдина підозра, від якої не врятує майстер підозр: до нього самого. Адже Чинґізові Щекєльнікову платить Войслав Веліцький: він відданий Войславу Веліцькому. Відданість! Це правда, що в Байкальському Краї людське життя дуже дешеве, й що Чинґіз — варвар із походження і за досвідом, але ж він, мабуть, не задля тих кількох рублів платні ризикує головою, чинячи убивство на вулиці, лише імлою оповитій? Що сáме пов’язує його з Веліцьким? Які саме він отримав розпорядження? Скільки знає? Пригадалася розмова з паном Войславом про Пілсудського і його терористів. Пан Войслав, може, й хороша людина, проте й хороші люди також мають свої власні інтереси. Хто знає, який таємний план він підготував із усією своєю сердечністю.

— Мгм. Бо ви мені втекли на мить із очей, і він уже хотів вас наздогнати в імлі. Перш ніж японець би це помітив.

— Фракційні війни в польській соціалістичній партії, я гадаю. Політика, пане Щекєльніков.

Бо тут, у Сибіру, урядують японці Пілсудського. Й вони це так уявляють: хто має доступ до Філіпа Ґерославського, той має доступ до Історії. А Юзеф Пілсудський… «Батька вашого зжер! Польщу зжере! Не вір Старому!» НЕ ВІР СТАРОМУ — КУР’ЄР ПРИБУДЕ — ЖИВЕШ. Лист не дійде. Не прибуде посланець. Може прибуде син. ПАРТІЯ НАКАЗУЄ ЧАС КОМПЕНСАЦІЇ ТАК РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — УСІ ЗАСОБИ ТАК — УВАГА МОЛОДІ Й РОЗТАЛЬНИКИ ПРОТИ ЗИМИ. Якщо редактор Вулька не помиляється, то цей зашифрований лист написали соціалісти з фракції «старих», прихильні до концепції Пілсудського, що не вільно розморожувати саму Росію, але не певні в Пілсудському, й вони це відверто висловлюють. Вони бояться з його боку — чого? Чи Пілсудський справді заморозник? Він послав людей стежити за Сином Мороза, щоб ті пильнували, — можливо, щоб упевнитися, чи він не аґент охранки, чи не провокатор якийсь, але напевно й для того, щоб цілковито відсікти соціалістів із Конґресового Царства й «молодих». Чи знає він, що «старі» йому також не довіряють? Якби він дізнався про зміст отого листа до батька… Ба, якби він підозрював, що отрималося такий лист, щоб його передати!.. У нього є свої плани щодо Історії. Урешті-решт — чи це не Пілсудський послав батька на Шляхи Мамутів? «Он демон Льда! Тікай!»

Відкашлялося, випльовуючи із горла смак горілки, відхаркуючи з думки алкогольну імлу. Уже раніше отрималося попередження: у Варшавському готелі, під час Чорних Сяйв, від того поляка зі складів спирту. Пілсудський витає над Байкальським Краєм, наче тінь невидимого упиря, друга величезна й невиразна форма, витворена тьмітлом на небі. «Він прийде за вами». Здригнулося.

— Ну то як воно буде, пане мислителю?

— Із чим?

— Із ним.

Озирнулося на Зєйцовa, який нетерпляче крутився.

— Такий день, пане Щекєльніков. Висловимо повагу чоловікові на смертному ложі.

Сєрґєй Андрєєвіч Ачухов умирав дуже рішучо, конкретно, умирав із брутальною певністю смерти, — ніхто не міг мати жодного сумніву, що Ачухов умирає, тим більше, він сам. Позаяк він зрікся Церкви земної, а Церква земна зреклася його, жоден піп не пильнував у ту годину біля Ачухова, не було свічки в руках помираючого, святих олій і молитов за упокій душі. Скромне помешкання на невисокому поверсі пахло гасом і медикаментами. Від печі із перекритим витягом чорно коптило; хазяйка, майже сліпа бабушка, зігнута впоперек, клопотала біля неї, грюкаючи залізяками й бурмочучи дивною мовою прокляття або молитви — годі розпізнати. Ліжко Ачуховa, втиснуте між грубою і вікном, було акурат настільки широким, аби залишити поруч місце для стільців. Їх там поставили два, один біля другого, й сиділи на них, болісно випроставшись, підібгавши ноги й склавши руки на стиснутих докупи колінах, двоє панів у чорних костюмах, із понищеними, зморшкуватими обличчями, обвислими губами, опухлими очима. Зєйцов сказав, що то побратими толстовці, які приїхали з Томська: один записував у зошиті слова умирущого Ачуховa, другий тільки курив одну цигарку за іншою. Вони також намагалися було переконати Ачуховa виїхати, але Сєрґєй Андрєєвіч залишався непохитним. Втративши й цю надію, Зєйцов більше не міг уже сидіти біля ложа умирущого другого батька й вирушив у мандрівку іркутськими шинками. Чому ж Ачухов відхилив пропозицію виїхати із Краю Лютих, якщо з’явилася така цілком законна можливість? Чи він осуджував Філімона Романовіча, що той упав перед «імператором плоті»? Чи хотів померти? Він ясно не відповідав. Жорстокий, задушливий кашель, котрий розривав груди недужого, щохвилі уривав монологи Ачуховa; Ачухов більше шепотів і харчав, ніж говорив. Толстовці, й далі цупко випростані, наче чиновники Зими, нахилялися над ним, ловлячи слова й передслівні зітхання; Ачухов підносив над периною кістляву руку, селянську, широку, — вони хапали її, стискали, клали її назад; він підхоплювався з подушок, шарпаний кашлем або висловленою істиною, — вони вкладали його назад; просив води — подавали воду. Далі він знову тільки мовчав; мовчав й умирав. У сиво-чорній закудланій бороді збиралися краплі слини й кривавого мокротиння. На майже простацькому обличчі з грубими рисами блищали масні намиста поту. Підійти ближче, й понад запахом хімії, гасу й згару ударить запах хвороби й старости, скверни плоті.

Сьогодні, перед смертю, він був при ясному розумі й іще притомно дивився. У нього бували, утім, тривалі періоди, дні й навіть тижні, коли годі було відрізнити його маячню від змістовної мови. Спершу Зєйцов сам записував усе; згодом він оминав питання сумнівного змісту; врешті узагалі перестав нотувати. Косячись на ліжко, освітлене мороскляним блиском, він шепотів тепер про найшаленішу маячню Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa.

Начебто, коли за вікном тьмітилося Чёрное Сияние, явився йому в небі над містом чорний янгол — крила з пір’я крукового, вугільно-чорні шати, волосся циганське, лицо, набрякле тьмідиною, — з оніксовим мечем у руках, у потужному потьміті, й оголосив, що Іркутськ буде знищено. Гнів Господній, рік янгол, спадає на міста, на гріху засновані, які гріхом приростають і гріхові поклоняються, — а немає більшої провини в очах Єдиного, ніж замах людини супроти Творця. Ягве є Богом Ревнивим і Мстивим, а я — Його десниця, стиснута в кулак, прорік янгол. Людина не може знати істину — Бог знає істину, а людина вірить. Людина не може творити Історію — Бог творить Історію, а людина її проживає. Людина не може свідомо діяти проти Божих задумів, а якщо може, тоді грішить, грішить, грішить!

Майстер кликав також до ложа своїх покійних родичів, — шепотів Зєйцов, — кликав також живих, проте відсутніх; гірше те, що вони прибували на поклик умирущого, щонайменше Ачухов поводився так, наче вони й справді прибули: гомонів із ними, мовчки слухав їхні слова, гладив по голівках невидимих діточок і потискав долоні невидимим приятелям юности. Відтак знову корчило його в нападі кашлю або задишки, від чого він перемінно робився синім то червоним, і від утоми западав у неглибокий сон, що уже межував зі смертю. Ніхто не наважувався його будити, — аж він прокидався сам, через п’ятнадцять хвилин, годину або день, і знову відгукувався до своїх гостей, видимих або невидимих, мовою тверезою чи явно лунатичною, чи такою плинною сумішшю, що людина не знала, чи то чує лихоманку мозку з його уст, чи святу мудрість: льодом, льодом його обкласти, може істина замерзне.

— … які гадають, що таким чином спілкуються з Богом. Хррркррр! Але, друзі, запитую вас, чи ж може Бог не знати, що лежить у серці людському, допоки людина Йому цього в молитві, уголос або подумки, не висловить? Не така це розмова! Крррхррр! Не така!

… Не в тому, отож, сила й сенс молитви. Із Богом ми розмовляємо не словами й співами, ані жодними ритуальними жестами, бо все це знаряддя Брехні — хррркррр — кажу вам, знаряддя Брехні! Ні, друзі, з Богом ми розмовляємо тільки через Правду, себто через те, що збрехати несила: через нас самих, тобто, через життя наше й через нашу смерть. Це єдина розмова людини із Богом: що людина є такою, якою є, що вона жила, як жила, що чинила, хрррхррр, як чинила. Й так само Бог промовляє до нас, бо не голосами самозванців, які авторитет Його собі приписують, між якими людина щира нездатна в Правді розсудити, — а через Свій учинок, тобто через Сотворіння, голосом світу, голосом реальности, яка є першою й останньою інстанцією Правди. Тому, крррхррр, і це запам’ятайте, тому найчистішою молитвою Бога є Істина науки, себто мова світу матеріального, який підтримує у бутті тіла людські.

… Але що зі світом духу, питаєте ви. Така є рація для молитви, мені здається. Хрррр. Є ото молитви за терплячість, є молитви за відвагу, молитви за погідність серця, за силу прощення, за витривалість у стражданні, витривалість у кривді й несправедливості. Але грішить забобонністю і вірою у магію нерозумну той, хто дивиться на неї, наче на ті закляття відьмачі: я скажу або подумаю належні слова, стану навколішки, чи ідола золотого поцілую, — і Бог обдарує мене благодаттю, про яку я прошу. Як можна таким гендлярством і крутійством дух свій загаджувати! Кррррхррр! Брехня це! Брехня! Крррхррр!

… Як ми, отож, молимося? А подумайте, брати мої, хіба не чинимо ми в повсякденному житті розмаїтих молитов тіла? Щоб набратися енерґії і розбудити наші кінцівки, ми робимо хуткі рухи, міцні, кров у м’язах розганяючи. Щоб стримати хімію гніву, стискаємо кулаки й зуби, прикушуємо губи. Щоб відновити рівновагу пристрасти й розуму, сповільнюємо дихання, сповільнюємо серцебиття. Чи когось дивують ті й інші, хррр, гімнастичні ритуали, в яких вправляються атлети? Чи дивує муштра солдатська? Або тренування боксерів, борців?

… Проте є між ними така різниця, що молитви духу годі побачити, й одна людина іншу людину навчити їх не в змозі. Зрештою, істинних людей молитви упізнати нескладно — крррхррр! — так само, як легко упізнати спортсменів і гімнастів. Атлет тіла панує над своїм тілом і будує його міць; атлет духу панує над своїми почуттями, над страхом і бажанням, серцем і розумом, і тренує їхню міць. Людина міцного тіла менше лякається за це тіло, хррр, тож вона спокійніша й чесніша в ситуаціях відваги. Людина сильного духу не бреше, навіть якщо це призводить до її переслідування у світі матерії, оскільки жоден тиск матерії не змінить її Істини.

… Остерігайтеся, одначе, мої дорогі, адже так само існують лихі молитви: про ревнощі, про лють, про чорні бажання, про ненависть. Крррхррр! Як часто ми їх промовляємо, не відаючи зовсім, що чинимо! Повторюючи затято гнівну думку, прокляття проти ближнього свого, мов літанію шепочучи, затинаючись у лихих мріях, сни плекаючи про кривду й приниження інших, навчаючись радіти з їхнього нещастя, навчаючись тріумфувати з нагоди їхньої поразки. Крррхррр! Хррр! Ми не знаємо, що молимося, а молимося — про що молимося — кому молимося — Сатані, Сатані, Сатані! Крррррррррр!

Змучений, він упав назад на подушки й найвиразніше знепритомнів. Пан у костюмі простягнув руку, щоб перевірити, чи Сєрґєй Андрєєвіч ще дихає. Дихав. Хазяйка загрюкала коцюбою — усі здригнулися, наче від чарів шаманських раптом звільнені. Відступилося до передпокою.

Зєйцов тим часом запарив кави, утім кепської якости, воняющей, як волога онуча; він тицяв людям філіжанки в руки силоміць, один Щекєльніков устояв. Чинґіз дивився з порога на розтягнутого на смертному одрі Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa й, диво з див, не виголошував одразу жодних обвинувальних коментарів чи солоних поговорок. Він тільки-но убив людину; передусім пішов помити руки, а тепер, сховавшись за одвірком, спостерігав за Ачуховим зі спокійним захопленням.

— Скільки це вже триває?

Зєйцов оповів пошепки про довгі місяці конання у муках. Перед тим, як Філімон Романовіч прибув сюди з царською грамотою і деньгами родителя, Ачухов тулився у якомусь вошивому покої у притулку для закрижанілих, відганяючи від себе лікарів, котрих присилали його приятелі, лише молячись довгими годинами.

— Це правда, що кажуть? — запитав Щекєльніков, коли Зєйцов на хвилю віддалився. — Що вони від цього великої насолоди зазнають?

— Ви питаєте про релігійний екстаз?

Лиходій бридливо похитав головою.

— У розпусті слід знати міру.

Проковтнулося хихикання разом із огидною кавою. Звідки це береться, що людина найохочіше безсоромним сміхом порснула б у подібні миті смертельних трагедій? Ачухов помирає — це смішно? Ні. А проте є у всій цій ситуації щось таке, на що єдиною здоровою реакцією здається вибух простацького гумору. Чи існує нація, яка мала б звичай розповідати на похоронах дотепи?

А може, все це провина тільки теслектричного струму в голові?..

Ніч уже пізня, цікавість задоволено, час повертатися додому. Досить смертей на один день.

— Пане Щекєльніков, тоді на вулиці, в снігу, ви не зауважили, може, течки…

Зєйцов схопився, вихопив чашку з рук.

— Він прокинувся!

Панове толстовці послухалися прохання Філімона Романовіча й звільнили крісла. Ледве стримуючи дурнувату посмішку й нервові рухи, присілося на тому, що стояло далі від ліжка.

Сєрґєй Андрєєвіч пильно споглядав з-під важких повік.

Пошукалося поглядом очі Зєйцовa — Зєйцов утік.

Відкашлялося.

— Вибачте…

Він підняв руку з постелі.

— Що ви тут робите?

— Ах. Пан Зєйцов мене…

— Я вас знаю.

— Ні, ні. Бенедикт Ґерославський. Пан Зєйцов…

— Я вас бачив, — прохрипів він поволі, з копіткою задумою після кожного складу. — Я пам’ятаю обличчя, я пам’ятаю людей.

Чи йому вже цілковито змішалася маячня із реальністю?

— Пам’ять, — пробурчалося, — це знаряддя Сатани.

— Ах! — Він показав в усмішці рештки зубів. — Дуже добре. Наблизься-но, сину. Вони не почують.

— Мені теж може здатися, що я пам’ятаю різні речі. Який сенс питати про істину того, хто не існує?

— Минуле не існує? Ой, тож насправді я не вмираю! Хррр. — Він сміявся. — Філімон добре вас описав.

— Так?

— Як я можу померти — без минулого? Як я можу спастися — без минулого? Як ви можете жити — без минулого?

Підхопилося. Але старий раптом продемонстрував молодечу енерґію: схопив за рукав, притримав. Та ж не будеться шарпатися з людиною, що стоїть над могилою? Сілося знову.

— Зєйцов мене вже підмовляв, — просичалося. — Він думає, що ви мене переконаєте? Бо що, — як умирущий попросить, то на все згода? Пастка така, еге? Так він надумав! Шантаж! Мене ніскілечки не хвилює ваша Історія із Царством Божим на додачу!

Він дедалі більше забавлявся.

— Хррр. Бо ви, хррр, не вірите в Історію, хррр, узагалі. А все ж — хіба ви того не бачите? — якщо немає Історії, то немає Бога. Християнство є істиною про Історію. Відніміть у християнства Історію, — що залишиться? Нічого! Нічого! Кррр! Не існує Бога Літа — там тільки здогади, школи спекуляцій, парламенти божків і дискусійні гуртки пророків. Істинне спасіння можливе тільки під Кригою; істинне християнство — тільки під Кригою; істинне добро й зло — під Кригою.

… Бо якщо немає Історії — немає людини! Кррр. Не можеш сказати правду про минуле, то яку правду скажеш про будь-який свій учинок? Кожен поступок, кожен вибір народжується із минулого в майбутнє. У житії, на одну хвильку, на здригання полум’я свічки розтягнутому, — не учиниш добра ні зла. Тільки той, хто існує в Історії, може мати вільну волю. Як засудиш убивцю, якщо убивство, котре запам’яталося, убивство, котре проминуло й не триває у тебе на очах, — більше не є убивством справжнім, певним? Немає Історії, то немає людини, — є тільки мить хімічних молекул, хррр, й візерунок матерії, вловлений у сучасності.

— Не заперечую.

— Не заперечуєте.

— Я розповім вам таємницю, — захихотілося соромливо, після чого нахилилося над Сєрґєєм Андрєєвічем Ачуховим, аж у ніздрі вдарив сморід хвороби й старости, й спітнілого, брудного тіла. Княгиня Блуцька принаймні користувалася духами. Широко розкрилося уста. — Я не існую.

— Ах! — зажурився він.

— Так, так, — покивалося головою із дитячим задоволенням, наче з утіхи від спритної витівки, учиненої дорослому.

(Може, то провина теслектричного струму в голові, а може, горілки в жилах).

— Яким же ви мусите бути нещасливим… — Він стиснув пальці. — Чи чув хтось про глибший розпач? Яка більша пітьма душі й блюзнірство важче? Мій сину! Навіть самогубець, засуджений на вічні муки, віддає цим злочином данину поваги Творцеві: знищуючи Його творіння, він клякає перед Ним і визнає свою мізерність перед Сущим. Самогубцям життя байдуже, бо вони надміру дбають про себе. Але ви, кррр, ви не дбаєте про себе! Не було ще такого цілковитого нігіліста. Хрррррр!

Він задихнувся кривавою слиною. Подалося хустину. Ліва долоня у нього тремтіла настільки, що він не міг витерти собі рота. Допомоглося йому.

— Хррр, хррр, ви думаєте, хррр, що я вас попрошу замовити слово перед Батьком Морозом і в цьому присягнути. Кррр. Ні. — Він замахав хустинкою, щоб іще ближче нахилитися. — Люди вважають, що перед смертю якісь вищі Софія і Ґноза сходять на людину, а насправді важко тоді думки позбирати навіть у найпростішій справі, так усе болить. Хе, хе. Так ось моя мудрість для вас нерозумна: ідіть напийтеся. Ідіть побешкетуйте з друзяками. Видеріться у горах на високу вершину. Ідіть у тайгу на полювання, станьте віч-на-віч із диким звіром. Знайдіть собі девушку серцем і тілом м’яку, розкішну. Виступіть у якійсь політичній справі проти всіх. Їжте до обжерливости. Подаруйте собі завжди минутку, щоб поглянути на зоряне небо, на сніг, який на гілках іскриться, щоб погладити собаку, притулити дитину. Все, що заробите, витрачайте на матеріальні речі повсякденного вжитку: найкращий одяг із найприємніших на дотик тканин, меблі, наймиліші для ока, дрібнички, що тішать долоню. Якщо маєте вибрати одну з двох страв, — оберіть ту, якої ще не куштували. Якщо маєте обрати одне з двох міст, — оберіть те, в якому ще не бували. Якщо маєте обрати життя, — оберіть оте, ще не прожите.

— Це молитва за існування? Це молитва за тіло!

Він цілком знесилів.

— Крррхррр. Ви й так зробите це, якщо запам’ятали.

Тепер настали години важкої маячні, коли біль став для Сєрґєя Андрєєвіча нестерпним, і він перестав контролювати відрухи тіла, в тому числі звуки, які воно видавало. А позаяк жахлива кава Зєйцова не допомогла (горілка розігріла, горілка в голові все намішала, а тепер горілка присипляла), кунялося у кутку, притуливши скроню до подряпаної стіни. Аж новий крик, заплутаний у кашлі й кривавому хрипінні, виривав із напівсну, й протиралося очі на сцену конання, якої ніколи на полотнах, що оспівують мучеництво святого, не увічнюють. Ачухов, колись кремезний чоловік, висохлий тепер на грубокостий кістяк, кидався у запаскудженому ліжку, кров’ю, мокротою і всілякою огидою плюючи. Хазяйка грубо обертала його на постелі, загортала в ковдри, не даючи йому ворушитися, коли він хотів зірватися й поздирати все навколо. Йому подавали воду, якісь ліки у воді; він задихався.

Зєйцов зник на хвилю і повернувся з пляшкою Поклевської. Він цмулив, невдовзі вже зовсім із тим не ховаючись. Трьох добрячих ковтків він потребував, аби бодай просто увійти й поглянути на Сєрґєя Андрєєвіча в такому стані. Очі в колишнього каторжника одразу зволожувалися, руки тремтіли, жалібні стогони видобувалися з горла. Він уболівав за майстра, за світ, за себе.

— А що ж мені тепер, о Боже, навіщо мені ще жити, нерозумному, й так усе довкола на біль великий і нещастя перетворюється, урятувати темних селян, не врятую, урятувати Росію, не врятую, бодай одну хорошу людину врятувати, ні, ні, все завжди навпаки, — навіщо світові такий Зєйцов Філімон Романовіч, на посміховисько хіба.

— Не маєте тут бодай якоїсь чесної праці?

— Праці! А коли ж то я за свої пив?

— Як протверезієте, зайдіть до Круппа в Дзиґарних Вежах, Лабораторія шукає сумлінного сторожа, — ви ж освічена людина, як добре представитеся, візьмуть і після каторги.

— А що мені там робота, коли батько помирає! Боже! — Й хап за Поклевську.

Щекєльніков уже кілька разів показував від дверей: ходімо звідси. Покрутилося заперечливо головою. Висидиться до кінця. Зєйцов мав рацію, це вже довго не потриває, Ачухов умре цієї ночі: замерзло.

А він тимчасом харчав незрозумілі признання, гнівно волав, невідь чим схвильований, до людей видимих і невидимих, каламутний погляд звертав на стіни, на стелю, на вікно, з ними вів розмови про справи колишні, гріхи давні, осіб із минулого, істинного чи хибного, і дізнатися — незмога; умирав розгарячілий, у лихоманці, тобто в невизначеності. Кликав матір. Кликав братів. Кликав якихось жінок, Зєйцову не знаних. Кликав Бога. Прибували вони, чи ні: про це можна було виснувати тільки з тієї упертости, з якою він кликав знову й знову. Увесь покій уже просмердівся сечею і фекаліями, й старою кров’ю.

Він кликав також Бенедикта Ґерославського — на переміну з Філіпом Ґерославським. Їм він, у свою чергу, оповідав про якийсь Чорний Лабіринт під небом Чорних Сяйв, на полі чорної криги. Світло, харчав він, тут не керується законами світла, й око бачить речі, яких не бачить, тобто Істину, в матерії уміщену. Істина, харчав він, має форму досконалої кулі, і її можна торкнутися. Лабіринт на рівнині знищення існує для того, щоб вигубити тих, хто не бачать Істини. Шестеро пішли, жоден не повернувся. Люті, харчав він, люті плили, мов ріка. Сонце сходило чорне, мов вугілля, і ми ховалися під залізом від живих світіней. Крижані скульптури розповідали нам історію світу: хто побачив себе, провалювався під землю. Ми не мусили їсти, й не мусили пити, й не мусили дихати: не далося померти. Мамути, харчав він, мамути, мамути, мамути вказують шлях.

На світанку трапився перелом. Він трохи заснув. Панове толстовці вклали йому до рук Євангелію. Коли він прокинувся, нажаханий, то приклав собі книгу до уст, але геть не з благочестивим наміром поцілувати її, лише прикрився нею, мов дитина, глипаючи з-за обкладинки налитим кров’ю оком. Смерть була вже близько, — Ачухов міг видобути зі себе тільки хлоп’ячий шепіт. Хто? Хто? Що? Чого хоче? Де? Що? Що? Розгарячілий, він розчинявся у питаннях, щоразу простіших, коротших, дедалі більше розпливчастих, безглуздих, мов хімічна сполука, яка розкладається на першоелементи. Що? Що? Що? Він розкóпав простирадла й ковдри, голою ногою, позначеною чорними жилами тьмідини, забарвленою численними обмороженнями і Бог знає якими іще хворобами, ритмічно товк в обніжок ліжка, ліжко трусилося і підскакувало. Сєрґєй Андрєєвіч від великого афекту вже не міг заспокоїти дихання; з останніми словами він вихаркував із легенів рештки повітря й крови. Не чуєте? Не чуєте, як труситься земля? Мамути, мамути прийшли за мною! Про-про-провалююся. Провалився.

Панове перехрестили його, закрили йому повіки. Хазяйка доклала до печі. Підвелося. Філімон Романович Зєйцов, п’яний, як свиня, стояв навколішки біля ліжка й голосно хлипав, притиснувши щоку до руки покійного. Підійшлося, поглянулося востаннє на Сєрґєя Ачуховa. Не впізналося б його, настільки змінилися риси його обличчя, коли душа покинула тіло. Сперлося на високу раму ліжка, коли запаморочилося у голові. Відчувалося, обов’язково муситься сказати щось піднесене, промовити вагомі слова, а водночас малося ту певність, не затуманену алкоголем, що висловиться тут неминуче якісь блазенські дурниці, котрих потім соромитиметься місяцями й роками, а може, й усе життя. Хитаючись, немов одурманений цією смертю й цим смородом, — чи можна втягнути смерть у легені, немов опійні випари? — Відкрилося рота й…

Пан Щекєльніков вивів на вулицю. Протверезилося від морозу, ясного світанку й міського життя. Сонце ледь показалося з-за основи вежі Сибирьхожета. Пошукалося на небі чистих дахів і веж губернаторської Цитаделі з її тьмітлистими дзиґарями. Світінь на чорному показувала восьму годину. Слід їхати до Зимного Ніколаєвська на роботу. Пан Щекєльніков махнув, однак — у протилежний від Мармеладницы бік, у напрямку куполів Собору Христа Спасителя.

Чинґіз купив тьмічку й зник одразу в нефі. Сталося у притворе. Кроки квадратного здорованя розлягалися коротким відлунням у, мабуть, цілковито порожній святині. Й за кого ж він прийшов помолитися: за пілдсудчика, якого зарізав уночі, чи за Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa? Хрипкий смішок вирвався цього разу із-поміж зціплених зубів. Водячи рукавицею по стіні, з головою, нахиленою уперед, наче проти вітру, подріботілося углиб великої церкви, на схід, себто у світлу пітьму. Увесь неф аж до іконостаса заповнювали навперемін потоки тьмітла й світла. Адже не лише куполи, споруджені на пожертви іркутських хладопромышленников, але й більшість начиння і внутрішніх прикрас було виконано із дорогоцінного тунґетиту, із різнобарвних студіней крижліза, в золотих інкрустаціях. Тьмітло численних тьмічок, падаючи на тунґетит, відбивалося вогнистим блиском, — а він впливав у сфери сутіні, де розчинявся, наче молоко в чорнилі, — інше світло, чисте сонячне світло било крізь вікна, — проте й для тьмітла тут було прочинено вікна, що провадили просто в чорні пекельні глибини: дзеркала, симетрично розвішені між іконами. Тьмітло тьмічок віддзеркалювалося у них навсібіч — той, хто проходив великим порожнім простором від притвора до аналоя, той витьмінював довкола украй потворні світіні, від підлоги до високої стелі, в усі боки святині, на тисячу ікон і незліченні лики Бога й святих, увічнені на них.

Зійшлося чимдуж убік, присілося на лаві біля стіни. Лихий кислотний присмак наростав у роті, не було його чим сполоскати, висохла, мабуть, уся слина. Звідусюди споглядали тьмяні очі небесних постатей, широко розплющені у виразі сумного здивування. Христос Пантократор із головного яруса іконостаса простягав благословляючу руку зі схрещеними пальцями в жесті, яким стримував чи запрошував глядача, важко сказати з такої відстані. Ікона Спасителя Великого Архієрея у деісусному ряді — Бога на крижлізному престолі, з царями, бестіями й лютими біля ніг, — як і Мандильйон унизу, була виконана в тунґетитовій техніці з покровом із пухзолота. Точкові дзеркала скеровували на нього під гострим кутом зливу тьмітла, від якої Спаситель виринав у вражаючому вогні тунґетитового відмороку, в хмарі крижлізних веселок, обрисованный золотою лінією, в ореолі божественної білости. Важко уявити чіткішу символіку архітектури світла. Сховалося обличчя у долонях.

Чи мав Ачухов слушність? Чи це розпач? Вкусилося за язика. Але Сєрґєй Андрєєвіч дивився з іншого боку: не можна вірити в існування Бога, не вірячи в існування людини. Буття й Історія — Історія, себто істина про Буття у минулому, — є основою будь-якої релігії і моралі. А як поглянути зблизька, то й основою характеру людини. Розум може підсунути мільйон арґументів на користь неіснування, але вже те, що не ходиться по вулиці, ображаючи, лупцюючи й стріляючи в першого стрічного, — показує, що розуму тут замало. Кожне вимовлене слово, кожен жест і вираз фізіономії, і прийнятна поведінка — доводять могутність Історії.

Але навіть якби цього щиро праглося, — як можна, просто вирішивши це, почати існувати? Як можна свавільно перейти із небуття у буття?

Це прероґатива Божа, а не людська: божеств покликають до існування, а людей створюють.

Завдання набагато легше: увірувати у власне існування. Але як можна наказати собі вірити? Так само, як і віра в існування Бога, віра в існування людини є або спонтанною, або її нема взагалі. Чи знайдеться хтось такий, хто вислухає богословські арґументи, й — так, ви мене переконали, я хочу вірити, пштрик, et voilà — повірив? Та ж це абсурд!

Розкашлялося у рукавицю. Холодна гіркота заліпила стравохід. Образи Бога й святих споглядали крізь завісу тьмітла й світла. Хтось пройшов віддалік біля клиросов, світіні вибухнули на дзеркалах, на мить Собор Христа Спасителя заповнила нова архітектура контртемряви, образи Тайної Вечері з-над царських врат іконостаса засвітилися пухзолотом і літургійними барвами: червінню, блакиттю, зеленістю і жовтизною. Обернулося голову, обперлося до холодної стіни. Вірять не тому, що хтось їх переконав, а позаяк так замерзли. Ніхто в Краї Криги не втратив віру, й ніхто тут нової віри не набув. Єдине, на що можна сподіватися, то це на помпу Котарбінського й на щасливе підкидання монетки. А монументальні святині є наче твердими формами, в яких замерзає вода. Ой, не слід було заходити у церкву, чи хто бачив в Іркутську православного в Соборі Взяття Пресвятої Діви Марії у Славу небесну? Адже не проганяють їх вогнем і палицями, — але ніхто навіть близько не підходить, уражений очевидністю Істини й Омани. Слушно проводники Транссибу говорили: у краях Криги не може бути двох однаково істинних вір. Істинне православ’я — то не римське католицтво; істинне католицтво — то не православ’я. Досить наслухалося тут від росіян і неросіян. Поляк — а-а, тож єретик! Вони не мають жодних сумнівів щодо істини про історію спадщини Христової. Історія сама розкриває нам цю істину: Перший Рим упав, бо заблукав у католицьку єресь; Другий Рим, Константинополь, так само — упав через кілька років після приєднання до латинської єресі. Залишився Третій Рим. Лінія успадкування ясна й виразна: Київська Русь прийняла хрещення від Візантії; Софія Палеолог, племінниця останнього володаря Візантії, вийшла заміж за Івана III Великого, до того ж доправивши у Москву скарб християнської Софії, велику бібліотеку Константинополя; Московія переймає константинопольський герб із двоголовим орлом; міста середньовічної Русі будують за архітектурними зразками Константинополя, який у свою чергу було створено на замовлення імператора Константина як віддзеркалення Першого Міста, Єрусалима. Годі заперечити — ось воно істинне християнство. Тут не спонукають силою зректися єресі, бо знають, що це неможливо — ти замерз єретиком, але водночас не сумніваються, що ти проклятий у своєму відступництві й разом із усіма священиками, єпископами, костелами й багатством Хибного Риму простуєш осудним шляхом, із кожним кроком віддаляючись від світла єдиноістини Божої, у тьмітло, в гарячу пітьму, що смердить залізом, під чорне сонце Підземного Світу…

Очунялося на мить, але одразу ж голова знову упала на груди. Чи Собор огрівають? Тьмітлиста пара поволі спливає з уст, наче кров із жил. Танцюючі світіні висвітлюють чергові фрески на стіні навпроти. Кишки грають марш, тіло бунтує. Може, то горілка й потім нездорова кава, на майже порожній шлунок спожита, може, сморід смерти, запалий глибоко в легені, а може, алергія самої Істини на Оману, Омани на Істину, — пригадалося тваринну відразу Ґорубського до Козєльцова й Козєльцова до Ґорубського — не слід було, не слід було заходити до церкви! Нахиляється упоперек і блюється на підлогу Собору. Світіні зупиняються на іконах, святі споглядають із подивом, і дивиться приголомшений диякон, який зупинився на півдорозі. Осунувшись на коліна, обтирається рота шарфом; тремтячою рукою мимохіть натягується на очі мороскляні окуляри. Чорнота й білість, золото й срібло, тінь і світло переплітаються навзаєм, образи святих раптом западають у глибокі контрасти в колодязі перспективи, а диякон розпливається в іконічну фіґуру, його очі стають величезними, розтягуються чорні брови, тоншає ніс, обличчя видовжується і набрякає світло-жовтою барвою, риза на кожусі блищить пухзолотом. Усміхається йому винувато, а Сором, надійний друг, зігріває уже нутрощі, груди й щоки. В Літі можна було сховатися за веселковою невизначеністю і навіть забути про самé питання, але в Кризі — в Кризі добре відомо, який Бог дивиться на людину згори. Немає віруючих — є лише ті, хто знають Істину, й ті, хто її ще не пізнали. Диякон підходить, нахиляється, подає променисту руку із неприродно довгими тонкими пальцями. Відштовхується її легенько й, хитаючись попід стіною, виходиться з церкви на вулицю. Хто в Кризі відходить від істинної віри, той чинить це з явного уподобання до Брехні: заблудлих немає. Хто чинить зло, той відкрито виступає проти Бога. А хто в Кризі умирає, той умирає воістину.

Про чорну фізику, про Державу Небуття, про прекрасне мистецтво прощань і слушність авторитетів

24 жовтня рушила Зимна залізниця. Біля відбудованого моста, як повідомляли газети, виставлено посилену військову варту; очікувалися наступні підступи японців Пілсудського. Було офіційно затверджено продовження чинности воєнного податку, зате трохи заспокоїлася ситуація на ринку крижліза й тунґетиту, й генерал-губернатор трішечки попустив віжки: звільнили більшість мартинівців, залишивши в тюрмах переважно проводирів страйків і заворушень, цензура дозволила «Сибирскому Вестнику» вмістити статті про ці події, а делегація промисловців-областников навідалася до Цитаделі. Пан Поченґло не ввійшов до її складу. Відтак пан Поченґло знову їздив у справах усім Сибіром, при цій нагоді цілком безпечно розвозячи таємне листування самостійницького руху й домовляючись зі спільниками по змові. Він прислав картку з прізвищем й адресою у Владивостоці, куди мають з’явитися утікачі для безпечного переїзду через Тихий океан; була там також адреса харбінського посередника у разі виникнення клопотів по дорозі. Два комплекти фальшивих документів довезуть перед виїздом із Іркутська.

Як і належить добропорядному громадянину Імперії, училося помічати перистальтику Історії, читаючи між рядками цензурованих статей. «Як повідомляють із Єнісейська, там убили одного чоловіка, який в управлінні митниці украв значну кількість набоїв. У зв’язку із цим убивством поліція викрила широко розгалужену змову членів таємного клубу. В приміщенні цього клубу виявлено чимало масок, ритуальних знарядь, набоїв, стилетів й іншу зброю. Заарештовано багатьох осіб. Дехто із них дав дуже цінні зізнання».

Проте водночас, попри добре залізничне сполучення із Кєжмою, з Міністерства Зими не надходив жоден сиґнал про ухвалу в моїй справі. Ні люди генерал-губернатора, ні Шембуха, ні Ормути, ні навіть отой чиновник-блондин, чи будь-хто інший не з’явився із новим розпорядженням, і не випитував також про батька: мабуть, вони зовсім не цікавилися Батюшкой Морозом. А проте зналося, що це не так. Під час наступних відвідин у представництві — обіцялося подумки — зажадається конкретики. Розшукається худого чорнозуба. Розпитається більше про ті перші експедиції у Зиму, про участь батька, про Ачухова. Мабуть, зберігся список учасників, якісь рапорти, звіти; імперська бюрократія не дала б справі пропасти без цілої шафи документів і документів про документи. Напевно, вони також мають щось більше про Батька Мороза. Із тих мап і копій, котрі втулив було блондин, годі виснувати щось корисне. За Кєжмою уже Смертельна Ізотерма, — чи туди батько пішов? — утім спершу вдалося зайти далі, мусять бути якісь сороки, котрі це пам’ятають. Але як їх знайти? У цьому й полягає, урешті-решт, їхня робота, що вони не посиденьки справляють в Іркутську, а вештаються цілими місяцями Сибіром лютих. Ну, може, тепер побудуть у місті довше.

Адже надійшли морози байкальської зими; морози, а з ними киселева імла: при мінус п’ятдесяти, мінус шістдесяти градусах за Цельсієм волога в повітрі зсідалася у густу суспензію, яку можна ножем різати. Пан Щекєльніков вийшов до світанку й показав, як він тне: ніж униз, ніж убік, лезом пласко, щоб ширшу лінію потягти, — так він викреслив у стоячій імлі майже метровий квадрат. Фіґура залишилася висіти в нерухомому повітрі. Мороз міцнішав, і здавалося, що потуга Криги вже така велика, що починає сягати й у минуле: озирнулося через плече й бачилося у тій імлі тунель, пробитий рухом тіла, форму цього тіла, залишену для тривалого огляду за п’ять, десять, двадцять кроків — заморожене минуле. Люди, тварини, сани, все, що рухається, відображалося у нерухомій імлі низками отворів, наче матеріальних тіней неіснуючого. Можна було на власні очі побачити й майже торкнутися буття, що проминуло хвилину, чверть години, годину тому (якщо вітер від Анґари слабкий). Мінус п’ятдесят, мінус шістдесят.

Хто не мусив конче виходити, сидів удома на припічку. В печах ревіло, мов у зіпсованих самоварах. Пара згущувалася на мороскляних вікнах, фонтани барв випливали з цієї вологи; мороскло ніколи не заростало памороззю. За вікнами дахи будинків і хребти лютих пропливали понад плинучими дуже повільно струменями синьобарвної імли. А тут — біля гасової лампи й із горням найліпшого чаю, у плюшевому підігрітому чвертьмороці — писалися листи до Польщі.

Тож передусім Зиґмунтові, із переказом на тридцять рублів. Чи кредитори сильно добуваються? Застряглося у цьому Сибіру. Далі Альфредові. Застряглося у цьому Сибіру, велике спасибі за рекомендацію панові Веліцькому, мабуть, він урятував життя нижчеподаному. Теоретичні праці лежать перелогом, зате практикується тут у логічній інженерії, яка й не снилася. Як докторат у Львівському? Чи з’явилося щось цікаве в математичній логіці à propos теорій Котарбінського? Надішли якісь нові статті, з якими можна понепогоджуватися, перш ніж мозок до решти всохне.

Написалося також Болекові, нагадавши про себе через багато років. Як він? Чи здоровий? Як йому ведеться? Скільки уже храмів побудував? Чи, може, одружився? Нехай відпише на цю іркутську адресу. Мається роботу, сталося порядним громадянином, повернеться йому всі позички, ось перший внесок. А може, так доля людська складеться, що й на американський континент потрапиться, — тож нехай повідомить якийсь надійний контакт, за яким його можна буде знайти впродовж року-двох. Люблячий брат Бенедикт.

Коли запали сутінки, після чарки вишнівки, другої і третьої, — настав час для листа до панни Юлії. Що нового, — нічого нового, хіба що заробляється. Ха, панна, мабуть, і не думала, що Бенедикт Ґерославський колись чесною роботою трудитиметься, — як же мандри в екзотичні краї змінюють людину! (Плюс помпа Котарбінського, звичайно ж). Але яких би дивних, зовнішніх причин тут не шукати, яких виправдань не вигадувати, ви ж не скажете, що й це не є правдою про Бенедикта Ґерославського. Тож чому у Варшаві — вошива нора в пані Бернат, приватні уроки й принагідні заробітки, жебранина в євреїв, карти, все це було мислимо, але не жодна посада, не нормальне, банальне майбутнє? Чи ота неоднозначність часу незрілости, ота веселковість характеру насправді в Літі математично, біологічно неминуча, — як форма личинки в комашиному житті? Чи по-іншому воно б усе пішло, якби, власне, не панна, — якби не панни дотик швидкоплинний, теплий, — якби не обіцянки палкі… плани великі… всі ці невтілені майбуття, — це панни Юлії провина! Ваша провина, й ви про це знаєте! Що повірилося тóму, що не існує!

Листи, листи, листи, із формальним вітанням, із шикарними закрутами, на веленевому папері, рясно обклеєні копеечными марками, — це також один із другорядних ритуалів міщанства, як і тихий підвечірок у колі домашніх, недільний обід, серйозна урядова газета за сніданком чи вечірня кава в клeбі для джентльменів, де, як у Віттеля, вільно уголос оповідається про інтереси й коханок, політику й війну.

Придбалося годинник Філіпа на срібному ланцюжку, із вигравіруваним гербом Іркутська на вічку, дуже приємно допасований до руки. Коли тепер стоялося перед дзеркалом у розстебнутому сурдуті, із лискучою півкулею, підвішеною збоку камізельки, із темно-синім англійським галстуком, — зовсім не думалося, кого ж побачать незнайомі, не зважувалося, чи така й отака деталь личитиме до óбразу й що вона може означати з їхнього погляду, й чи не брехня це, бува; не думалося про це навіть під потьмітом, що зблискує у дзеркалі, будучи свіжо знетьмідненим.

Упродовж декількох тижнів не бачилося із Теслою; реґулярно користувалося помпою Котарбінського в його апартаментах у «Новій Аркадії» дорогою до Мармеладницы, але Тесли тоді вже не було в готелі. Mademoiselle Філіпов казала, що Нікола практично не полишає Обсерваторії: там він ночує і навіть їсть там. Він знову перестав спати, розмовляє зі собою багатьма мовами, ходить у легкій лихоманці, пропускає через свою голову кілотенебри тьмідини й кіловольти електричного струму.

Він надіслав листа.

Дорогий Б. Ґ.,

Сподіваюся, що Ви не відвідали мене в новій лабораторії тільки через надмір праці. (А отже, й Ви тепер працюєте над чорною фізикою!) Чи змінилися Ваші плани щодо ОТОГО питання? Гадаю, що я дедалі ближче до вирішення нашої проблеми; прошу не вирішувати нічого, спершу порозмовляймо. Ласкаво прошу!

Відданий Приятель,

TGI

«TGI» означало «Tesla the Great Inventor».

Доктор Тесла облаштувався на першому поверсі Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук, на складах у запіллі. Товсті, наче рука, крижлізні кабелі у волокнистій ізоляції тяглися коридорами й сходами, підвішені до стелі, в нішах, вирубаних у стінах, — до підвалів, до колодязного розкопу, де Нікола «підключився до Шляхів Мамутів». Він, — тобто його машини. Однак це ніколи не становило великої різниці.

Гігантська тунґетитова шпуля — тор, огорнутий сотнями аршинов тунґетитового дроту, — займала усю ширину складу. Її пересунули в сам кінець довгого приміщення, під стіну, адже коли шпуля працювала, ніхто не міг безпечно пройти повз неї. Крижлізні конденсатори й мегафлюменатори було розставлено шеренгою до самого входу. Флюменатори Нікола використовував для контрольованого резонансу при вимірюванні імпедансу, реактивного опору й індуктивної теслектричної потужности шпулі, а також для визначення їхніх чорнофізичних аналогів; проте найбільш вражаючими були досліди, в яких шпуля становила тьмідиноносну систему в поєднанні зі самою Землею, тобто Шляхами Мамутів.

— Я увірвуся до них! — вигукував Тесла — і його шинель, рукавички, захисні окуляри, соболина шапка — смикав за важіль машини, а робітники-зимовики із азіатськими обличчями й товстим шаром отьміту заплющували очі й щодуху тікали з лабораторії. — Я знайду оту частоту, хай мені грець!

Від шпулі бухкало морозом лютих, і матова паморозь укривала її обмотку й обшивку: це згущувалося і замерзало повітря. Від машини густими хвилями розпливалося тьмітло, відкидаючи від найменшого обладнання таку інтенсивну світінь, що без мороскляних окулярів людина не могла на них глянути навіть краєчком ока. Низький, зловісний звук — протяжне гудіння, від якого волосся ставало дибки й свербіла шкіра, — чувся в усій будівлі й далеко на вулиці. («Голос Байкала» друкував листи зі скаргами мешканців навколишніх кам’яниць).

Потім починалися теслектричні розряди. Чорні блискавки, пучкáми по тузіні, по сотні й мільйонові, стріляли від шпулі й, немов голодні п’явки, чіплялися на кілька секунд то одного, то іншого предмета, звиваючись, множачись і ділячись, ламаючись і простуючись, а відтак раптом перестрибували деінде. При цьому лунали тріск і ляскіт, і холодний вітер проймав лабораторію. Деякі вуглисті блискавки діставали до протилежної стіни складу, тобто сягали близько сорока аршинов. Й людині тут ніде було сховатися. У Теслу поцілило уже не раз. Але він тим не журився.

— Навіть не чується холоду, — казав він. — Людина, що стоїть на землі, не створює опору тьмідині.

На сусідньому складі, за дверима поруч, він улаштував куток для праці більш теоретичної, аніж практичної; на третьому поверсі мав кімнату, припасовану під спальню, проте він нею майже не користувався. Тут, унизу, одразу ж над льохами й Шляхами Мамутів, він також тримав у клітках мишей і пацюків, на яких проводив свої досліди, знетьміднюючи й натьміднюючи їх. Білявий росіянин з обличчям, густо вкритим віспяним ряботинням, провадив документацію експериментів: Саша Павліч, рекомендований професором Юркатом біолог, який раніше працював над феноменом життя, приспаним у мерзлоті.

Приміщення огрівалося. Скинувши шинель, Нікола поквапився занотувати нові результати; він не мав письмового столу й зайняв для своїх потреб довгу лабораторну стільницю, присунуту тут до стіни під полицями із різноманітними пристроями й частинами пристроїв. Побачилося там ручну помпу Котарбінського з корбою, а разом із цим — дірявий чайник. У кошику за столом стриміли термометричні киї і ціпки із дугоподібними крижлізними антенами — тьмідинометри, як згодом довідалося.

Саша, власне, у цей час годував мишей, вони тихо попискували. До кожної клітки тягнувся кабель, крижлізний дріт охоплював щільною петелькою одну з кінцівок гризуна. Документація лежала у відкритих коробочках на клітках, відсортована за секторами: Партія Першого Тижня, Партія Другого Тижня, Партія Третього Тижня et cetera. Додані фото зображували чорно-білі тільця тварин, заморожених ущент, — і нутрощі гризунів, посмертно розтятих. Павліч окреслив і підписав області, визначені як осередки хвороб.

Тесла підійшов і, будучи вищим на голову, зазирнув через плече.

— Ну так, поки що тільки миші й пацюки.

— Їх убив теслектричний струм?

Well, як і в усьому, є межі обсягу тьмідини, який організм може безпечно засвоїти. Або якого без шкоди для здоров’я можна позбутися. Напомпованого тьмідиною пацюка убиває побічний ефект переповнення організму: мороз. У пацюка знетьмідненого — кгм, тут причина глибша. Ці плями, — Тесла вказав пальцем у білій бавовні, — це огнища швидкоплинного новотвору.

Вразилося.

— Помпа Котарбінського призводить до раку?!

— Ну-ну, немає причин для занепокоєння. Ми вимірюємо це доволі точно: живий організм такого розміру містить близько семиста скотосів. У будь-якому разі, після відкачування семи сотень продуктивність помпи стрімко спадає. Можна припустити, що теслектрична ємність людини в кількадесят разів вища. Ота помпа, якою ви користуєтеся у мене в готелі, не витягує рушійної сили, вищої ніж одна десята нокти, — то скільки годин вам довелося б помпувати себе? А ефекти новотворів ми спостерегли тільки після цілковитого знетьміднення організму.

Нікола Тесла відчайдушно намагався виразити феномени чорної фізики в кількісній конкретиці, описати її математичними залежностями. Розвішані тут на стінах таблиці були густо заповнені розрахунками, стовпчиками цифр, кривобокими схемами, — вони дуже нагадували оті з кріофізичної робітні Круппа. Тесла більшість обчислень проводив подумки, й подумки конструював свої машини; на дошках писали переважно Павліч і ще один помічник серба, такий собі Фелікс Яґо, присланий за рекомендацією Особистої Імператорської Канцелярії із Петербурзького Інституту: немолодий, аристократичного вигляду інженер, із моноклем і метеликом, котрий тепер рахував у ґумових рукавичках чорні кристали й пакував їх у мороскляні слоїки, які відтак маркував печатями Імператорської Академії Наук.

Прочиталося з таблиць символи чорної фізики Тесли. За одиницю заряду тьмідини він обрав 1 скотос, σ, визначений, як теслектрична ємність 1 грама гігроскопічного ZnCl2. Тьмідина (W), що протікає за час t, характеризується силою (IW), вимірюваною у ноктах, n. IW = ΔW / Δt. Тиск тьмідини, який також називають теслектричною напругою (UW), себто вимірюваною у тенебрах φ «рушійною силою», із якою теслектричний струм заповнює носій, залежить від сили струму й теслектричної ємности носія, — відрізняється для різних матеріалів і структур. Бо тут уже даються взнаки закони, специфічні для теслектрики. Нікола розговорився біля дошки, списаної кількома рівнобіжними системами рівнянь, інших для кожної із показаних угорі систем: сфери, куба, майже двовимірної площини, довгого циліндра. Він вдивлявся у них, наче хотів пропалити дошку поглядом глибоко посаджених очей, тепер дуже карих, наче тьмідиною насичених; біле пасмо спадало йому на гостру вилицю, а він цього навіть не зауважував. Найімовірніше існує якась «структурна стала» Q, яка не зумовлена хімічним складом об’єкта, а винятково його будовою, просторовою формою і тепловими процесами, що відбуваються у ньому, й від цієї сталої залежить тьмідинна ємність об’єкта, а також його поглинаюча здатність і, можливо, навіть швидкість, із якою він ґенерує тьмідину. Адже — так, так, пане Бенедикте, — кожне тверде тіло поступово збирає в собі тьмідину навіть у повній ізоляції від теслектрики, з а в д я к и с а м о м у л и ш е ф а к т у с в о г о і с н у в а н н я. Причому — а ми міряємо це якомога докладніше, — не споживаючи жодної енерґії.

— Ви ж не кажете про perpetuum mobile!

Він скривився.

— Мене часто звинувачували в науковій наївності. Perpetuum mobile, ха! Я запатентував уже кілька версій диску Фарадея. Уявіть собі однополярне електромагнетне динамо, в якому струм індукований магнетним полем Землі. Узявши достатньо великий диск, або якщо він обертатиметься із належною швидкістю, або буде виготовлений з матеріалу з у тисячі разів вищою провідністю…

— Електричні надпровідники?

— Так. Ми мали б самодостатнє динамо: ґенератори, які б черпали енерґію у планети. Або з енерґії космосу: візьміть два такі диски, один на землі, а інший підвішений над нею, виставлений на вплив космічних променів, і приєднайте їх обох до конденсатора. Або візьміть кабель такої довжини, щоб один його кінець був заземлений, а другий — закинутий у космічний простір. Чи це якісь магічні машини, що порушують закони фізики? Ні, це просто безпаливні двигуни: енерґію вони черпають деінде.

… Але тут ми маємо справу з іншим механізмом. У скільки мільярдів скотосів слід оцінити заряд тьмідини Землі? Структурна стала вказує нам найефективніші тьмідиноносні конструкції.

Подумалося про кріофізичну «температуру упорядкування» й міру ентропії. Чи у вимірах цієї сталої Нікола співвідніс із кожним предметом якусь об’єктивну міру ладу, мірило єдиноістини? Чи існують більш і менш «істинні» геометрія і стереометрія? Яка рівнотепла форма представляє більш упорядкований лад: сфера чи куб?

А людина? Наскільки близький до Істини Homo sapiens?

Тьмідина свавільно струмує вздовж лінії теслектричної напруги, проте з людини таким робом не витече, хоча, з іншого боку, людина досконало сприйнятлива до насичення тьмідиною з повітря, землі, води.

Те саме стосується криги, — за допомогою професора Юрката Тесла виділив уже понад сто різновидів криги, кожен із яких по-іншому поводиться у теслектричному струмі.

— Я підозрюю, що це має щось спільне з її молекулярною структурою, — як молекули води уклалися у процесі кристалізації. Зимовики сидять там унизу в колодязі й встромляють крижлізні голки то в одну гляціальну жилу, то в іншу. — Тесла вийняв гострозубцями корок і налив у склянку мінеральної води. Йому доправляли її із «Нової Аркадії». — Дійшло до того, що при сталому тиску на флюменаторах я можу за звуком працюючих машин визначити барву й рівень забруднення криги, в яку увімкнувся.

— Ви помпуєте тьмідину зі Шляхів Мамутів?

Він випив води.

— Ну, помпую, але річ зовсім не в цьому. Флюменатори перетворюють її на електричний струм, у цьому я самодостатній. Тільки, ви ж не думаєте, либонь, що це і є ота зброя на лютих!

— Правду кажучи…

— Ви гадали, що я маю намір відкачати усю тьмідину зі Шляхів Мамутів?

— Коли ви говорили про цілісне вирішення, я подумав було…

— З ложкою на океан! Дорогий пане!

— То як же?

Він хвилю прислухáвся до далекого відлуння бубна глашатая — якась асоціація раптом відволікла його думки від розмови: довелося зачекати добрячу хвилину, тільки тоді він закліпав і повернувся до теми, наче нічого й не сталося.

— Ідея з’явилася у мене ще в дев’яностих роках минулого століття. Звичайно, ви маєте рацію, пане Бенедикте, я тоді нічого не знав про теслектрику й Кригу; ніхто не міг знати. Я працював над системою всесвітнього бездротового телеграфу. Як розпочалася уся ця справа з Марконі, — це інша річ, натомість моя ідея, — як би це вам найдоступніше… Уявіть собі балон, наповнений водою до точки натягу ґуми. У балоні є отвір, куди вставлено трубку з поршнем, — натиснеш поршень, вода нагнітається до балона, балон розширюється. Інсталюйте в різних місцях більше таких поршнів, і вони підніматимуться й опадатимуть у ритмі вашого впорскування. А тепер замініть балон на Землю, хвилі води — на земні течії, і поршні — на приймально-передавальні станції. Хвилі переносять інформацію, але хвилі також переносять енерґію, про що досі мало хто думає. Уявіть знову, що я влаштовую у цій воді вибух, — хвиля прокочується через балон — розпізнаю частоту й помпую поршень згідно з нею, постійно збільшуючи амплітуду, — за певний час балон мусить луснути. Т а к с а м о л у с н е З е м л я.

— Ви хочете знищити плянету? — Розсміялося. — Лютих позбудемося, так, але чомусь я не думаю, що цареві йшлося саме про це.

Тесла поволі обертав склянку, задивившись у перетікання води в ній.

— Тоді я перейшов, якось після полудня, разом зі знайомим від моєї лабораторії на Г’юстон-Стріт поблизу Вол-Стріт до підвалу одного з отих кільканадцятиповерхових будинків. Там саме тривав якийсь ремонт, тож будинок був порожній, безлюдний. У валізці в мене був механічний осцилятор. — Другою рукою він показав невеличкі розміри пристрою. — Я щільно прикріпив його до однієї зі сталевих опор будинку. Налаштував частоту коливань осцилятора, аж опора впала в резонанс. Через кілька хвилин уся споруда тряслася, мов у пропасниці; інші хмародери по сусідству також затремтіли: узагалі ціла околиця виглядала, неначе під час землетрусу. У підвалі здійнялися пил і курява, ми вже чули сирени пожежної варти, тоді я схопив молот і розбив осцилятор. В останню мить ми ледь урятували свої життя. Та-ак. За допомогою цього міні-осцилятора я обрушив би Бруклінський міст менш ніж за годину.

… Земля вібрує з частотою година й сорок дев’ять хвилин. Скажімо, я підриваю тонну динаміту точнісінько в такі проміжки часу, щоразу посилюючи зворотну хвилю. За конечний час Земля мусить розпастися, ви ж у цьому не сумніваєтеся, пане Бенедикте.

— Але ви не хочете розколоти Землю, — сказалося уже без сміху.

Of that you can be sure. — Він потягнув білою долонею по своєму циганському носі, світінь засвітила в темне око. — Проте для теслектричного струму на Шляхах Мамутів також існує резонансна частота. Мусить існувати.

— Звідки ця певність?

— Ви забули, від чого це все почалося? Від удару!

Налилося води до іншої склянки.

— І цього ви намагаєтеся досягти на тунґетитовій шпулі?

— Тоді я збудую тьмітляний молот, який розтрощить усю Кригу. Або, принаймні… — він зітхнув і сів на краєчку масивного лабораторного столу. — Нещодавно я спав і… Не дивуйтеся так, я сплю, сплю.

— І вам снилося…

— Так. Що певного дня я таким чином зруйную усе Місто Криги. Не варто недооцінювати передчуття майбутнього! Я завжди мав талант до ясновидіння: колись я навіть урятував людину від смерти в залізничній катастрофі завдяки подібному одкровенню. — Він замислився. — Смерть моєї матері я теж спершу побачив у хмарах.

— Тут усі застерігають від пасток оніромантії. Ви бачили сонных рабов?

Excusez-moi.

Він пішов до шафки в кутку, вийняв пляшечку, насипав собі щось на рукавичку — питиме таблетки. Відвернулося. Саша Павліч зацікавлено спостерігав із іншого кінця приміщення з-над мікроскопа. Підморгнулося йому. Саша зашарівся і згорбився над окуляром.

Пройшлося уздовж столів попід стінами. Порівняно з балаганом у Лабораторіях Круппа, тут панував майже ідеальний порядок. А це ж бо був перший поверх, над Шляхами Мамутів. Може, пощастило, і їх досі оминали люті. А може, це все рука mademoiselle Крістіни. Пройшлося повз тунґетитове дзеркало із випаленим візерунком, подібним до пентаґрам, машинально повернулося шальки аптекарських терезів, клацнулося раз і другий перемикачем пітьмівки під червоним абажуром (склад на мить втонув у брудній блакиті, немов затоплений морською водою), зазирнулося усередину дзеркальної сфери…

— Не торкайте! — закричав переляканий Тесла.

Відступилося.

Він підбіг, щось роз’єднав біля підстави стояка зі сферою. До неї було приєднано кілька доволі товстих кабелів у протитьмідинній ізоляції. Від сфери горизонтально відходило довге мороскляне плече із примонтованими якимись оптичними пристроями. Внизу було розкладено тузінь вимірювачів із індикаторами годинникового типу.

— Теслектрична бомба, чи що?

— Уфф. Je vous demande pardon. — Він озирнувся на інженера Яґо й стишив голос. — Не бомба; власне — тьмітляна лампа, але… — Він нахилився іще ближче; його поза натякала на сором’язливу дружню відвертість. — Якихось тридцять років тому я сконструював перші ґенератори Променя Смерти, Death Ray Devices. Ті лампи могли за частку секунди дезінтеґрувати цирконій і діамант. Погляньте, будова такої світлової рушниці дуже проста: сфера, викладена усередині матеріалом, що відображає світло, щось схоже на лейденську банку, й грудка відполірованого вуглецю або цирконію, або рубін, підключений до джерела енерґії. Світло відбивається усередині, зосереджуючись, мов лавина, на камені. Пуфф, випаровується! Або вживаємо цинкові пластини й вивільняємо цей накопичений світловий імпульс назовні — яка зброя! Якби я мав кошти, щоби працювати над нею у порівняно значнішому масштабі, — хто б нині воював, якби швидший за погляд промінь спопеляв би за сотні миль цілі армії?

… Ніхто, на жаль, не був зацікавлений у винаході. Тут, однак, я маю нагоду перевірити в дії тьмітляну версію Променя Смерти. Як камінь-зосередник я застосовую кріовугілля або чистий тунґетит. Отриманий тьмітляний промінь має настільки низьку температуру, що мені досі ще не вдалося її належним чином виміряти.

Придивлялося до сфери зі скляним дзьобом, завзято чухаючи ребро долоні.

— Заморожує, але не нищить?

— Я ще не знаю, для чого воно може придатися на практиці, — зовсім не маю часу на ці експерименти. Я думав зосередитися на шпулі T і резонансі тьмідини в Шляхах Мамутів, він, я вважаю, мусить бути головним об’єктом вивчення, — позаду у дворі я будую прототип тунґетитора, — а тут виявляється, що знову якісь політичні інтриґи стають на перешкоді моїй роботі. Начебто місцевий губернатор, як там його…

— Шульц.

— Цілком можливо. Той Шульц шле в Петербурґ пасквілі про те, що я марную державні кошти на приватні дослідження, а Побєдоносцев кидає мені колоди під ноги при кожній нагоді, нам дедалі важче отримати чистий тунґетит, а на саме осердя тунґетитора потрібно шістдесят пудів, — словом, мушу щось продемонструвати, щоб заспокоїти царя. — Ледь помітним рухом голови він вказав на інженера Яґо. — Звідси Бойова Помпа й усі її підручні варіанти, — бачите, друже, я думаю про вас, — я переконав їх, що це такі невеликі рушниці на лютих і що я мушу випробувати їхню дію на організми на Морозі. Quid pro quo, не уявляю, як би ми могли таким чином прогнати лютих і змусити Кригу відступити, — в кращому разі люті зійдуть назад на Шляхи Мамутів — і що тоді? Будуть так копати свердловину за свердловиною, будувати Бойові Помпи кожної версты? А Крига залишиться, як була. Ні, ні, mon ami, слід розправитися з нею біля джерела, so to speak.

… Ну, але щоб мені дали на це час і вільну руку, мушу їм показати ефектний театр. Таке воно життя винахідника й новатора: його ідеї не розуміє ніхто, бо якби розумів, то сам би хутчіш усе вигадав; тож справжній новатор мусить здобувати собі союзників харизмою, переконувати їх вірою, заснованою на його минулих успіхах, або — або власне так: шахрайством, хитрістю, блискучим блефом. Я набув у цьому за довгі роки неабиякої вправности.

Вийнявши їх довгою рукою з-за столу, він показав схеми й ескізи цієї Бойової Помпи, намальовані на аркушах картону. Конструкція загалом справді вражала, — домальована унизу для порівняння людина здавалася мурахою. Пригадалося ілюстрації до «Війни світів» Велса: машини, вищі, ніж будинки, сперті на тонкі, павучі триноги. На цьому ескізі бракувало тільки лютого, що тане від удару Помпи.

— А ось користь від того примусу: чорнобіологічні дослідження. — Нікола махнув на клітки із пацюками й мишами. — Бо найбільші труднощі, звичайно, полягають у тому, що… кого я тут можу розморожувати помпою тьмідини? — Закрижанілі трупи, заморожених тварин, у кращому разі зимовиків-каторжників, — але нікого й нічого бодай близького до стану, в якому перебуває le Père du Gel. Дам я, скажімо, вам таку переносну помпу, випробувану на тих нещасних, а ви, маючи найкращі наміри й уживши її до батька, можете його цим до смерти довести: не знаю, призвівши до якогось термічного шоку чи надміру тьмідини, або іншого непередбачуваного ефекту досягти. — Він повернувся у свій куток і долив собі ще води. — Отож, постає запитання: що зробити, щоб отримати цю впевненість?

— На здоровий глузд… Варто б мати якогось іншого Батька Мороза для дослідів.

That’s right. — Тесла підняв склянку води в тості. — Слід спершу навчитися людей заморожувати, тільки тоді можна їх безпечно розморожувати.

Відвелося погляд.

— Ви питаєте мене, як мій фатер став тим… тим… тим…

— Ви не знаєте.

— Я власне наздогнав його до цього місця на Шляхах Мамутів. — Подивилося на клітки з пацюками, які повільно замерзають після повного протьмітнення, паморозь укрила їхнє хутро, слина крижаніла в писочках. — Чи можу я поговорити з професором Юркатом?

— Він виїхав на тиждень чи два до Томського університету.

— Ех. — Почухалося зап’ястя. Прийшлося сюди просто з «Нової Аркадії», відчувалося теслектричний струм — усмоктування тьмідини в організм — виразно, мов рух холодної води через стравохід. А може, це просто самовмовляння після слів Тесли. — Коли ви думаєте розпочати досліди на людях? Доправили вам тих засуджених?

— Мені насправді хотілося б знати більше, перш ніж ризикувати людськими життями. Ось чому я кажу вам: прошу поки що відмовитися від думки про рятівні експедиції і потаємне розморожування батька десь за полярним колом. Якщо мені пощастить, цар Ніколай отримає те, що хотів, і Крига зникне із Землі узагалі — швидше, ніж будь-хто припускав.

Значит, ви проженете Зиму, ви знищите лютих.

— Є така ідея.

— Звідки ж у вас певність, що le Père du Gel переживе подібну Відлигу?

Нікола Тесла збентежився, розвів руками, опустив голову на білий нагрудник, пробурмотів щось під носа невідомою мовою, знову розвів довгі руки. Тільки в такі моменти проявлялося, який він старий, як втомився: зморшки, темні кола під очима, аж ніяк не від потьміту, шкіра тонка, напнута на гострих кістках. Зазвичай цього не помічалося: Тесла безжально керував своїм тілом, налаштований на вічну невгамовність розум не дозволяв йому відпочити, зупинитися, занепасти.

— Ви маєте виняткового поміж людьми батька, — сказав він, — а це власне така ціна: страх і розгубленість, і невпевненість. — Він відставив склянку. — Хочете мазь для рук?

У представництві Міністерства Зими слід було з’явитися тільки через п’ять годин, а панна Єлена від’їжджала увечері; поїхалося спершу до Польської Бібліотеки.

На аркушику, вкладеному в бумажник, малося виписані питання для вивчення. Останнє, дев’яте, стосувалося Німого Повітроплавця, щодо якого пані Ґвуждж указала термін з точністю до місяця. Бібліотекар, пан із більмом на лівому оці, який пересувався з ціпком, підтвердив, що авжеж, вони мають тут річні комплекти усіх періодичних видань, видаваних у Байкальському Краї, в тому числі щоденної преси Іркутська. Попросилося за 1919 рік. Він провів у сховище на запіллі й указав ціпком на коробки, оббиті бляхою. Що ж, шановний пан сам бачить, що тут діється.

Польська Бібліотека, попри чергову щедру пожертву Клубу Зламаної Копейки, не могла вибратися зі стану постійної катастрофи: з реґулярністю, гідною лихваря або китайського прокляття, вона ставала жертвою лютих, котрі проморожувалися крізь сховища й зали бібліотеки. Не допомагали переїзди в щоразу дорожчі й щоразу дальші від Шляхів Мамутів місця; не допомагали п’яті поверхи й підвальні варти. Уже вп’яте за три роки доводилося поспіхом евакуювати всю збірку. Тепер вони не клопотали вже навіть про нову будівлю, — коли морозяник пішов далі, бібліотекарі очистили й осушили приміщення і розпакувалися тут знову. Проте більшість меблів надавалися лише на розпал; нових іще не придбали, а книгозбірня лежала в стосах коробок і ящиків, таким робом створюючи в порожньому просторі лабіринти, дещо подібні до укладу крижлізних полиць і шаф у Лабораторіях Круппа. Людина переміщувалася усередині бібліотеки, мов глиста в нутрощах сонного монстра. Щомиті — часто просто під ногами — лунав тріск і хруст, від якого волосся ставало дибки: це випростувалися паркетні підлоги, здуті унаслідок пересування ґляцію. Сірий тиньк відпадав від стелі продовгуватими шматками.

Знайшовши річні комплекти, зшиті у великі півпудові книжки, перетяглося їх на стіл біля вікна в головній залі, неподалік од столика бібліотекаря. Старий підсунув зошит для запису. До скриньки для пожертв вкинулося трирубльовку.

Сілося до столу й відкрилося книгу.

Історія почалася 1882 року, коли інженер Саломон Авґуст Андре узяв участь у першій науковій експедиції на Шпіцберґен. Його тоді полонила ідея здобути Північний полюс за допомогою аеростата, тобто в кошику повітряної кулі, наповненої воднем. Саломон Андре працював у шведському патентному бюро, був членом міської ради Стокгольма й пропаґував ідею емансипації жінок унаслідок промислового поступу, а в науці уславився публікаціями про феномен — так, так — феномен теплопровідности. 1896 року він побудував аеростат «Örnen» себто «Орел», справжнє диво тогочасної техніки; пан Андре здобув для свого починання заступництво Шведської Академії Наук і дотації з королівської скарбниці та від Альфреда Нобеля. 11 липня 1897 року «Орел», із панами Андре, Френкелем і Стріндберґом у кошику, вилетів зі Шпіцберґена. У кошику також були кліті з поштовими голубами, з якими Андре мав намір надсилати інформацію про хід експедиції. Останнє повідомлення від «Орла», отримане на Шпіцберґені, було датоване 13 липня, 12 година й 30 хвилин. «На борту все гаразд. Це третє повідомлення, надіслане з голубом. Андре».

… Пошуки повітроплава й екіпажу тривають досі. Шведи не шкодують ні грошей, ні зусиль. Упродовж багатьох років заходами керував брат Саломона Ернест Андре. В лютому 1900 року світ облетіли перші чутки про знайдення оболонки «Орла» в Сибіру. Допомогу запропонував князь Кропоткін, який тоді мешкав у Великобританії, член Британського Королівського Географічного Товариства. Він навіть підготував мапу з зазначеним місцем катастрофи біля витоків Єнісею. Мисливці, золотоискатели й тунґуси роками зносили різні металеві, дерев’яні й полотняні рештки, вимагаючи обіцяних нагород. Ернест Андре телеграфом дискваліфікував ці знахідки. Згодом, після приходу Криги, телеграфне сполучення стало неможливим. Сибіром кружляли подальші чутки, леґенди, міти, щоразу фантастичніші. Між тунґусами жила оповідь про приземлення «літаючого човна» на горі Тоґо Мар. 1918 року Тоґо Мар разом із Якутськом, Алданським плоскогір’ям, Джуґджуром і берегами Охотського моря давно вже перебувала під Кригою. Й ось тоді золотоискатели, які працювали для Лензото, натрапили над Олекмою, у передгір’ях Станового хребта, на чоловіка, якого преса згодом охрестила Німим Повітроплавцем.

… Передусім, він не розмовляв. Чоловік мав фізіономію європейця, що стало виразно помітно тільки тоді, коли його поголили від багаторічного заросту. Він був уже дуже старий і виснажений; йому бракувало усіх пальців ніг, вуха, багатьох пальців рук, зубів теж усіх, мороз забрав його ліве око. Німого знайшли без одягу й багажу, окрім кількох погано зшитих шкур тварин. Звідси постала гіпотеза, що він жив упродовж багатьох років серед тубільців. На російську мову він не реаґував, і, здавалося, узагалі не розумів, що йому кажуть, що намагаються повідомити жестами й виразом обличчя, — а це вже було для Краю Лютих дуже дивно. Каторжників давно не таврували