ДОРОГОЮ СЛІЗ

1

По гребеню гори йшло двоє. Чорні згорблені постаті різко вимальовувалися на тлі холодного грудневого неба. В сонячній тиші безкрайнього степу сіявся дрібний срібний сніжок, білою наміткою покривав землю, чіплявся за лапатий сухий бур’ян.

Замерзла грудкувата дорога раптом круто повернула вниз.

Високий виснажений старець лівою рукою тримався за плече підлітка років п’ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий костур. Спіткнувшись об грудомаху землі, він мало не засторчував носом, але хлопець придержав. Велика торба з невибіленого сирового полотна, що теліпалась у старого за спиною, відлетіла і торохнула по худому висохлому тілі. Почувся тихий бренькіт струн.

— А хай тобі чорт, Яцьку! — гнівно пробурчав старець. — Ведеш мене по якихось горбах та чорториях… Ще кобзу розтовчу і ноги поламаю.

— Не поламаєте, діду, — спокійно відповів хлопець, шморгнувши посинілим від холоду носом. — Уже недалеко… Ген і Січ видно!

— Що ти мелеш? Яка Січ? Де?

— Та перед нами ж!

— Справді?

Старий зупинився і витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в синій морозяний простір глибокі чорні ями замість очей. з ям текли сльози.

В обличчя війнуло вітром.

Старий враз важко задихав і так міцно вчепірився кістлявими пальцями в поводиреве плече, що той аж поморщився від болю. Потім опустився на коліна, скинув кудлату овечу шапку і схилив попелясто–сиву голову в низькому поклоні. З грудей вирвався чи то стогін, чи то плач. Згодом хлопець почув нерозбірливе ламкотіння: старий, мабуть, молився.

— Ходімо вже, діду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продимає ж наскрізь! — заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комір старої свитини. — Знайшли де молитись!.. Чей же не в церкві!

Але старий мов не чув тих слів. Полою витер заплакане обличчя, підвівся і кілька разів вдихнув повітря, ніби принюхувався до чогось.

— Справді, Січ! — промовив глухо. — Пахне димом із кузні… Гарячою окалиною несе… Мабуть, ковалі передержали залізо в горні… Та ще свіжоспеченим хлібом… Чуєш, Яцьку?

Яцько промовчав: він нічого не чув. Лише насмішкувато покрутив головою. І вигадає ж таке старий! Окалина! Свіжоспечений хліб! Та до Січі ще добрих п’ять верст! Попомахаєш костуром! По–похукаєш у закоцюблі руки, най їх мамі!.. Хоч би рукавиці які–небудь, то якось би терпів! А то хоч плач! У пучки зашпори зайшли: болять, мов поодрубувані… А навкруги — голий степ. Вітрець невеликий, а пронизує до кісток!

— Ну, чого ж мовчиш? — розсердився старий. — Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Січ видно? Га? Покепкував з незрячого?

— Була б охота, — буркнув Яцько. — Сам до неї поспішаю, мов до матінки.

— А може, то й не Січ? — засумнівався старий. — Скажи мені, ти бачиш там ріку в улоговині?

— Та кажу ж вам — Січ!.. Гоно — Дніпро виблискує молодим льодком проти сонця. Чи водою, — хто його розбере звідси… Блищить, мов срібло!.. А на півострові — фортеця. Добре бачу стіни високі з гострим частоколом. І вежу над ворітьми… Тільки не розберу, що там усередині понабудовано. Далеко. Та й вітер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! — І Яцько кулаком протер очі.

Старий тремтів, як у лихоманці:

— А церкву… церкву посеред фортеці… бачиш?

— Ще б пак! Он як виблискує золоченими банями!

— Це — вона! Мати наша… Січ! — прошепотів старий і направив чорні діри в той бік, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. — Добрався–таки! Аж через двадцять п’ять років, а добрався!.. Сліпий, немічний, нікчемний… Та все ж помру серед свого товариства!

Його довга худа постать ніби застигла на тлі синього неба. Старий чимось скидався на велетенського птаха: і простягнута вперед, мов крило, рука, і великий гачкуватий ніс, і тонкі ноги у білих полотняних штанях, — достоту немічний птах видерся на скелю, щоб з неї, мов з висоти пташиного лету, востаннє глянути на рідну землю, яку мав покинути.

— А перед фортецею що? Чи є там слобідка? — допитувався він.

— Є. Мов село, велике і файне.

— Справді Січ! — Старий заметушився, заспішив і знову схопив хлопця за плече вузлуватою, у синіх прожилках, рукою. — То ходімо ж швидше! Не гаймося! Ходімо!.. Щоб до заходу сонця бути там…

Яцько підтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув костуром по дзвінкій мерзлій землі, і вони підтюпцем поколивали з гори.

2

Корній Метелиця, високий, огрядний запорожець з довгим сивим оселедцем і золотою сережкою у правому вусі, відбивався зразу від трьох — Сікача, Товкача й Арсена звенигори. В обох руках він мав по шаблі й орудував ними так уміло, що молодики, хоч і насідали на старого, з острахом поглядали на крицево–сині блискавиці шабель знаменитого на Запорожжі рубаки. Дарма що це лише гра: один необережний рух — і гостре лезо розпанахає руку до кісток або ковзне по тім’ю.

Низьке зимове сонце схилялося на захід, за високі, з дубовим частоколом вали січової фортеці і засліплювало очі нападаючих. Хитрий Метелиця навмисне ставив своїх молодих супротивників у невигідне становище. У бою все важить: і вміння вибрати час для нападу, і відступ, коли потрібно, і обманний випад, щоб навести ворога під удар, і місцевість, і освітлення. Усім цим старий козарлюга користувався якнайспритніше, ще й до того кепкував зі своїх учнів.

— Сікачику, підтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до біса козак без штанів? Та очкур затягни міцніше!

Під сміх і регіт козаків, які юрмилися довкола, Сікач підсмикнув лівою рукою широкі червоні шаровари і, розгніваний, ще завзятіше кинувся вперед. Але могутній удар відразу охолодив його запал: шабля вилетіла з руки і з брязкотом упала на землю. Сікач розгублено зупинився, шкребучи цупкими пальцями виголену до блиску високу потилицю, і, мов ошелешений, заморгав очима.

А Метелиця не вгавав:

— Агов, Товкачику, а ти чого розімлів, як лин у юшці? Повертайся моторніше, сучий сину! Козаком будь, а не бевзем неотесаним! — гаркнув він і плазом шаблі оперіщив неповороткого товстуна по широкій спині.

Той зашпортнувся, як спутаний кінь, плюнув і, витираючи рукавом спітнілого лоба, вийшов з гри.

Лишився один Арсен Звенигора.

Метелиця враз споважнів. З лівої руки викинув шаблю. На поораному зморшками і шрамами обличчі набрякли вузлуваті жили. Видно було, що він шанує цього супротивника.

В юрбі теж поволі затих гамір: тільки тепер починалася справжня гра.

Звенигора з ходу пішов у наступ — від його удару з шабель віялом бризнули голубі іскри.

Виший середнього зросту, гнучкий і тугий, як молодий дубок, з густим темно–русявим закучерявленим чубом, а не з довгим віхтем–оселедцем — традиційною зачіскою запорожців, — таким був цей молодик. Він розпашівся од бою і з ясним веселим усміхом тіснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчі цвів яскравий червінь–рум’янець, а бистрі світло–сірі очі під виразними розльотистими бровами блищали від молодецького захоплення.

Шаблі не зупинялися ні на мить, під ногами бійців гула порепана від морозу земля. Арсенові дуже хотілося якимось сильним чи хитрим ударом обеззброїти Метелицю чи загнати у суточки між куренями, що теж означало б поразку старого. Він не зважав на те, що його сукняна камізелька в двох місцях уже розбатована наскрізь, а лівий рукав білої сорочки зачервонів вище ліктя гарячою кров’ю, — натискав так, що Метелиця змушений був відступати.

— Іч, сатана, який завзятий! — лагідно басив той: видно, любив козака. — Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедеві! Але й сам бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О–о, я бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути мені черево! Одначе ж — бійся Бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горілки. А якщо ти зробиш у моєму грішному пузі дірку, то мені доведеться тільки ковтати слину, як питимуть інші…

Огрядний Метелиця вправно відбив шаблю свого молодого супротивника, яка небезпечно наблизилася до його чималенького–таки черева. Звенигора відступив на кілька кроків, перевів подих, потім знову пішов у наступ і потиснув старого аж під мазаний, з очеретяною стріхою курінь.

Глядачі захвилювались. Молоді козаки вигуками і свистом почали підбадьорювати Звенигору.

— Арсене, давай! Сильніше!

— Випусти дідові Метелиці барило крові! Це йому, старому чортові, не завадить — менше до молодиць лазитиме!

— І справді! Поперед нього не потовпишся!

— Го–го–го! Ха–ха–ха!

— Так його! Так! Мат–тері його ковінька!

— А що, діду Метелице, жарко стало? Це тобі не бліх ловити в кожусі! Тут треба шабелькою орудувати!

Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей виривався важкий свист.

Зате старі козаки, без сумніву, стояли на боці Метелиці. Маленький, темношкірий, висохлий на тараню дідок Шевчик, смикаючи довгого білого вуса, стрибав збоку дрібненькими ніжками, радив своєму другові:

— Зліва бий, Корнію, зліва! Не піддавайся молокососові, хай йому грець!

Усі розуміли, що це жарт, що двобій мирно закінчиться біля бочки з горілкою, але, як і всяка гра, поєдинок розпалив пристрасті, і натовп хвилювався не менше, ніж самі бійці.

Нарешті, притиснутий до стіни, Метелиця кинув шаблю в піхви.

— Став, чортів сину, кварту горілки за науку! і не дуже задирай носа, що переміг самого Метелицю! — сказав він і лагідно додав: — А все ж бережись ударів зліва!.. Дід Шевчик правильно підмітив…

— Дякую, батьку, — шанобливо відповів, одягаючись, молодий козак і теж заховав шаблю в піхви. — Матиму на оці… Ще раз дякую за науку! Я радий, що моїм учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Ніколи вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повірили, що мої слова щирі, ставлю барило горілки — промочимо горло!

— Ну, це діло боговгодне, — крякнув Метелиця, потираючи руки. — Від чарки та від сварки я ще ніколи в житті не тікав! Особливо, коли випити можна на дурничку! Га–га–га! Чи не так, брате Шевчику?

Шевчик засміявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, від чого став схожий на печену грушу.

Гурт козаків з гомоном, сміхом і жартами потягнув до бочки з горілкою, що стояла посеред майдану. На дубових кілочках, забитих у стовп, висіли дерев’яні ковшики–корці. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в’яленої риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, поміж рибою здіймалися купки нарізаного великими скибками житнього хліба, що лоскотав ніздрі запахом смачної, засмаженої до блиску шкоринки.

Біля бочки та привабливих для козацького, часто напівголодного живота наїдків походжав рудий, з жаб’ячими очима корчмар Омелько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козаків грошей чортма і вони знову проситимуть у борг. Та й козаків тих — одна жменька! На зиму майже всі потягли по домівках та зимівниках. Зостались самотні бурлаки, парубки та безрідні старі козаки, яким нікуди було податися. На Січі вони всеньку зиму несли військову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортеці лід, щоб ворог не проник зненацька в Січ, виготовляли порох та зброю.

Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро — краще віддати в борг або під заклад. Козацьке слово в цьому ділі тверде — повернуть колись. І він уже прикидав, скільки зібралось тут козаків і чи вистачить на всіх риби.

Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срібного таляра. Гукнув:

— Пригощайтеся, браття!

Та не встигли козаки наповнити корці, як у ворота вступив сліпий з поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав.

— Сюди, сюди, діду! — гукнув Сікач, мастак до танцю. — Вип’єш чарку та ушквариш нам горлиці!

Поводир підвів сліпого до гурту. Зупинився.

— Це ми вже в Січі, Яцьку? — спитав старий.

— Атож. Чуєте — козаки навколо.

Кобзар скинув шапку і, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив на них порожні орбіти очей. Потім низько вклонився. А коли підвів голову, то всі побачили, що по щоках старого течуть сльози.

— Невже це я в Січі, братове? Не віриться!

— В Січі, діду! В Січі! — загули козаки. — Чого ж це тобі не віриться?

— Багато розповідати, друзі… Ось уже двадцять шостий рік, як мене були схопили кримчаки і продали в неволю. Аж під самий Царград… Двадцять п’ять років я не пив води з нашого Дніпра… А все рвався до нього!.. За те й очей позбувся!.. А тепер — хоч перед смертю — я знову в Січі! Дома!.. Спасибі фортуні, що на старості уподобала мене і повернулася до мене лицем!..

— Ба, ба, ба! — раптом прогув Метелиця. — Чи ти часом, брате, не Данило Сом?

У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тінь, ніби він силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуваті руки тремтіли, м’яли шапку.

Над майданом запала тиша.

— Побий мене грім, не впізнає, старий хрін! — Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. — Метелиці не впізнає! Та чи видано таке?.. Мабуть, добре ж, братику, забили тобі баки прокляті нехристи!

— Метелиця! — Кобзар широко розкинув руки. — Корнію! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрів тебе! — Вони обнялися.

А збоку вже тиснулись інші старі козаки. Сом з одних обіймів переходив до інших. Виявилося, що багато хто пам’ятає його.

— Ну, як же ти!

— Звідки? Розповідай, Даниле!..

— Ти наче з того світу з’явився!..

— Стривайте, братове, — промовив Сом. — Усе розповім. Тільки пізніше трохи. А зараз проведіть мене до кошового… Маю до нього пильну і наглу справу.

— Іди, йди, Даниле, та повертайся скоріше, поки в бочці ще є, а то осушимо без тебе! — зареготав Метелиця і наказав Товкачеві: — Проведи старого до Сірка!

Товкач узяв кобзаря за рукав, повів через майдан до великого будинку з широким фарбованим ґанком і високими вікнами з різноколірними шибками.

Тепер погляди козаків звернулися на кобзаревого поводиря.

Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Він із захопленням розглядав Січ.

То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості — поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш^[1] чи новий кожух до станка…

Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців — сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного — шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах — овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній Гуцульщині!

Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах–куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними — тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою^[2]. На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.

Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:

— Добридень, панове козаки!

— Здоров, парубче! — відповів за всіх Метелиця. — От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани — там! — кивнув на будинки січових старшин. — Зрозумів?

— Зрозумів.

— Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай — звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

— Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору.

Козаки здивовано перезирнулися.

— О, у Звенигори родич об’явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

— Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати…

Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

— Що ж ти маєш передати мені, хлопче? — спитав він стривожено.

— Я з Дубової Балки, я…

— Ти з Дубової Балки? — аж кинувся козак.

Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні — мати, сестра, дідусь…

— Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? — Він схопив хлопця за плече. — Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

— Мати ваша захворіла. Передавали, щоб ви прибули…

— Мати! Що з нею? Ти бачив її?

— Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

— То ти сам не з Дубової Балки?

— Ні, вуйку^[3], я з Карпат… Коли знаєте — із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мав надію козакувати, якщо приймете…

Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів’я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв’ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня — десь за три–чотири дні доскакав би!

— Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, — звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. — Чи не дав би ти мені коня під заставу?

— Ти хочеш їхати додому? — спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

— Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

— А якщо ти заженеш його? — примружився корчмар.

— То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, що сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

— Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш мені по чвірці злотих. Згода?

Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішком по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

— Зайдеш до мене на хутір — скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло — в комірчині, — пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

— Гаразд, дякую, — кивнув Арсен і вклонився товариству: — Бувайте здорові, друзі! Не згадуйте лихом! До зустрічі!

Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:

— Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!

Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку–бирку.

— О, тепер не сором і під вінець! — задоволено оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: — і першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!

Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.

Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.

— Я з радістю… Чого ж… Бери, Арсене! — пробубонів він. — Хіба мені жалко для друга?

Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м’ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.

— Ох–хох–хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза — і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! — Арсенові ж сказав: — А від мене, синку, маєш люльку і кисет! Пали на здоров’ячко!

— Спасибі, батьку! Спасибі, друзі! — дякував розчулений Звенигора.

В цю мить на ґанку військової канцелярії з’явився джура кошового.

— Арсене! — гукнув він. — Арсене–е!

— Чого тобі? — обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.

— Швидко до кошового! Не гайся!

Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.

3

— Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! — привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним — сам отаман. — Маю до тебе пильну справу… Невідкладну і таємну…

Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із–за столу і сказав:

— Я тут сам, кобзарю… Сідай — кажи…

Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.

Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров’ям. З–під зламаних кострубатих брів проникливо дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м’які сап’янові чоботи, та білий жупан з фрізького^[4] сукна — оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол.

Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків.

— Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? — запитав Сірко.

Кобзар підвів жовте, спотворене обличчя, і на його вустах промайнула гірка усмішка:

— Ти не впізнаєш мене, Йване?

Сірко заперечно похитав головою, ніби сліпий міг те побачити.

— Ні, не впізнаю.

— Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли… Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам’яті, пригадаєш козака Данила Сома…

— Чекай!.. Невже це ти той Сом, що під Берестечком приніс Хмельницькому звістку про зраду татар?

— Атож… Справді, то був я, проклятий…

— Чому ж проклятий?

— Аякже! Коли б я не дізнався про таємний від’їзд хана і не сповістив про те гетьмана, може, все було б інакше… Може, хан підступно не захопив би у полон Богдана і не завіз аж на інгулець…

— Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..

— Гетьман узяв не тільки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли він гнався за татарами. Багатьох із нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам… Майже двадцять п’ять років з мене не скидали заліза. Воно в’їлося мені аж до кісток. Ось… — Кобзар відтягнув рукав свитки і показав Сіркові сині рубці від ран. — Не витерпів — утік… Та хіба втечеш? На Дунаї спіймали — очі випекли… Тільки тоді й пустили… Цілий рік никав по

Волощині, поки добрався до Покуття… А звідти вже сюди… До тебе… Приніс звістку про брата…

— Про брата? Якого брата? — У Сірка сіпнулася ліва щока.

— А хіба в тебе не було братів?

— Були… Але ж вони давно загинули! Максим на Тікичі — від татарської стріли… Сам бачив… А Нестор… Хоча… невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?

— Чому ж про смерть? Він живий…

— Живий? — вражено вигукнув Сірко. — Ти хочеш сказати, що він був разом з тобою у неволі?

— Так, ми були разом з Нестором у неволі. Останні роки нерозлучно.

Сірко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здіймалися. Він сполотнів і закусив сріблястого вуса.

— Неймовірно!.. Сам подумай — скільки років ми всі вважали Нестора загиблим… Його вдова вдруге вийшла заміж… Море води стекло! і раптом — така звістка! Полковник Яким Чорнобай говорив мені, що Нестор загинув у нього на очах…

— Яким Чорнобай? — Старий підхопився, стукнув костуром. — Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто він!.. Він би міг тобі розповісти правду про брата, коли б захотів… Але він цього не зробить!.. А Нестор мені розповідав, як це було… В бою, коли татари потисли наших, під Нестором упав кінь. Чорнобай був поряд. Він міг виручити товариша. Але натомість плазом шаблі ударив свого огиря — і втік… А незабаром надбігли татари — заарканили Нестора… А Чорнобай каже…

— Гаразд, сідай, Даниле, — заспокоївся Сірко і теж сів. — Не про те будемо говорити… Де Нестор? Як можна визволити його?

— Ми весь час були в одного спагії^[5], багатого турка. Недалеко від Бургаса, у Болгарії… Село Рудник… Звідти я тікав… А Нестор, напевне, і досі там.

— Якщо живий.

— Живий. Він молодший за мене. І дужчий. Що б же з ним сталося?

— Чому ж він не тікав з тобою?

— Останній рік я був пастухом і жив вільніше. Без нагляду. А він працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем… Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагія відпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповістити. Він так сподівався на твою допомогу! Особливо тоді, коли довідався, що ти став кошовим…

— Дякую, Даниле. Ти зробив мені велику послугу.

— Я радий, що прислужився тобі, Йване… Але слухай далі — козак Сом приніс ще одну важливу звістку. Дуже важливу…

— Яку? — Сірко здивовано глянув на старого.

— Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ…

Сірко схопився з лави. Нахмурився.

— Де чув таке, Даниле? Це справді дуже важлива звістка!

— У Волощині й Молдові про це говорять… Чутки, звичайно… Але ж диму без вогню не буває!

— Безперечно… Спасибі тобі ще раз — і за цю пересторогу, і за звістку про брата. Я все зроблю, щоб визволити його. Чужих скількох визволяв, а за брата — життя віддам! За грішми діло не стане! От тільки як це зробити? Не їхати ж самому до султана в гості… Хоча — стривай… Є в мене один козак на приміті… Молодий, а по–турецькому лопоче, мов турок…

Сірко подзвонив у невеличкий срібний дзвоник, що стояв на столі. Ввійшов джура.

— Поклич Звенигору!

Джура зник за дверима.

Сом підвівся з лави, почав рукою намацувати костур.

— Та ти сиди, сиди, — притримав його Сірко. — Чи не терпиться до товариства?.. А з ким ти прийшов у Січ?

— З Яцьком. Це поводир мій… Сирота… Ми зустрілися з ним біля Кам’янця в одному селі, — усміхнувся невесело Сом. — Я сидів на колодках під тином — жував сухий окраєць. Коли чую голос: «Діду, дайте шматочок хлібця». Я мало не вдавився з несподіванки. «Еге, — думаю, — ти ще не жебрак, Соме, якщо знайшлися нещасніші і голодніші за тебе!» Витягаю з торби окраєць, питаю: «Ти хто такий?» — «Яцько», — відповів хлоп’ячий голос. «Звідки і куди йдеш?» — «Простую на Запорожжя, — каже. — Утік від пана». От, думаю, сам Бог посилає мені тебе. Козак з тебе не скоро буде, а поводирем станеш добрим. «Ну що ж, Яцьку, я теж іду на Запорожжя. Приставай до мене, — кажу. — Ти будеш моїми очима, а я тебе хлібом годуватиму… Поки маю кобзу та голос, то не пропадемо». — «Добре, діду, — відповідає. — Дайте ще кусочок хлібця…» Ось так він прибився до мене. А тепер став наче рідний…

Сом нашорошив вуха і раптом замовк. З ґанку долинуло гупання чиїхось ніг.

4

— Чолом тобі, кошовий отамане! — привітався Арсен, увійшовши до світлиці. — Ти кликав мене, батьку?

— Кликав. Проходь!

Сірко уважно оглянув козака. Від його пильного погляду не сховалася зміна в зовнішності Звенигори. Він помітив і якийсь неспокій у його очах.

— Ти зібрався кудись, Арсене?

— Так, батьку, їду в Дубову Балку. Вістку маю — мати тяжко захворіла… Провідати хочу.

— Он як, — сказав замислено Сірко. — А я хотів звернутися до тебе з просьбою… З великою просьбою… Тепер і не знаю, чи й казати. У тебе свого клопоту вистачить.

— Я слухаю, батьку. Кажи.

— Гаразд. Але знай: від мого прохання ти можеш відмовитись, бо справа дуже тонка, а головне, важка і небезпечна. Розумієш?

— Розумію, — тихо проказав Арсен. — Яка ж справа?

— Я хочу послати тебе в Туреччину. Одного. Таємним послом. А що це означає — сам знаєш. Тому й кажу ще раз — можеш відмовитись від мого доручення.

— Що я там повинен зробити?

— Викупити мого брата… Кобзар приніс звістку, що він у неволі… Але найпильніше твоє завдання — розвідати, чи й справді турки готують напад на Україну. Бо є такі чутки. І якщо готують, то коли, як, якими силами…

Сірко замовк. Зовні він здавався спокійним. Та неважко було помітити, як високо піднімалися під білим жупаном його груди. Косий промінь сонця прорвався крізь шибку і впав йому на вуса. Сиві волосинки заблищали, мов скроплені слізьми. Від того здавалося, що кошовий плаче.

— Я поїду, — твердо сказав Арсен.

Сірко рвучко підійшов до нього, обійняв за плечі.

— Спасибі тобі, синку! — Кошовий був зворушений. — Спасибі. Тоді не гаймо часу, бо й ти ж поспішаєш. Провідаєш матір, а вже звідти — в путь… Моя справа не нагла — встигнеш… Соме, розкажи козакові, де знайти Нестора. А я приготую все, що треба.

Кошовий пройшов до сусідньої кімнати, що служила йому за опочивальню. Через півгодини з’явився з невеличким сувоєм паперу, перев’язаним голубою стьожкою, і широким шкіряним поясом — чересом.

— Оце — лист мурзі Кучук–бею, — протягнув сувій. — Хоч ми з ним не раз зустрічалися в полі і схрещували шаблі, за мирного часу він привітна і гостинна людина. Він пропустить тебе через орду і виведе до Дунаю. А в Волощині і в Болгарії ти вже сам даси собі раду.

— Там я ходив з караванами — дорогу знаю. Та й звичаї теж… Аби татари не пристьобнули…

— Кучук–бей пропустить. Він мій боржник: я відпустив з полону двох його небожів… Це не забувається… А цей черес надінь на себе під шаровари і бережи як зіницю ока! В ньому зашиті золоті монети — польські злоті, англійські гінеї, іспанські дублони… Гадаю, вистачить. І для викупу Нестора, і для тебе на дорогу. Пояс старий, незавидний, але, як бачиш, дорогий…

Черес на вигляд справді був непривабливий — потертий, обшмульганий, та коли Арсен узяв його в руки, то відчув, що він досить важкенький.

— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.

— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.

— От і добре. Кінь — біля ґанку.

— Спасибі. Бувай здоровий, батьку кошовий! Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назад!

— Хай щастить тобі, синку! — Сірко обняв козака і тричі поцілував у щоки.

Арсен затягнув під сорочкою пояс, вийшов на ґанок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. «Омелько побачить — позеленіє з досади, — подумав козак, уздрівши баского огиря. — Аякже! Втратив такий заробіток! За стару шкапину! Навесні купив би за виручені гроші цілий табун!»

Козак швидко збіг з ґанку, вставив ногу в стремено і хвацько стрибнув у сідло. Застояний кінь затанцював під ним, прищулив вуха.

Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами, Арсен лише на мить зупинився біля гурту:

— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!

— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця.

Тут підскочив Омелько:

— А як же з нашим договором? Про коня?

Арсен засміявся:

— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!

— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.

— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!

Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.

5

Грудень 1676 року почався для нього в дорозі.

Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах. Їхав навпростець — степом.

Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м’яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур’ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.

На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темносизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з–за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.

Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.

На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум’я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.

Татари!

Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир^[6]: чоловіки, жінки, підлітки.

Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він не задумуючись кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!

Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум’ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.

В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під’їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров’ю.

— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха–ха–ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили… Бачиш?.. А я стала зозулею — ку–ку, ку–ку!.. Полечу за Михайликом… Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку–ку! Спіть, мої дітоньки, ку–ку, ку–ку!..

Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.

Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.

Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб’ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.

Виїхавши на гору, Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.

Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ґанком та дерев’яними хлівами, колодязь з високим журавлем.

«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного^[7] війська чи від яничарів^[8]!»

Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цідячи крізь зуби.

По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.

Підійшов літній селянин з дерев’яними цеберцями на коромислі. Ще здалеку скинув шапку перед козаком.

— Дай Боже здоров’я! — вклонився.

— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?

— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай… Дорошенківського полковника Якима синок… Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив… чужими руками…

«А–а, Чорнобай… Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.

Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив’язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.

Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!

— Пам’ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді… Фортеця — надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.

— Татари? Де? — Селянин здригнувся.

— Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул^[9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…

Селянин змінився на виду:

— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…

Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.

Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з–під мокрої груднини озивалася селезінка.

Заспокоївся тільки тоді, коли в’їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.

Вечоріло.

На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в’юнилися до нього лісом, позаростали бур’янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам’яні жорна.

Арсен прив’язав коня до обгризеної конов’язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.

Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?

Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.

Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладені міцним дубовим кілком.

«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»

Двері зі скрипом відчинилися.

— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.

У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з–за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.

— Хто тут? — знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.

Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений, Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв’язані мотузками, в роті — ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.

— Хто ви? Як опинилися тут? — Вирвав кляпи, шаблею розрізав мотузки.

Перелякані, задубілі дівчата ледве звелися на ноги. Але, ступивши кілька кроків, посідали в знемозі. З тривогою і недовір’ям поглядали на незнайомця.

Вони були дуже вродливі. Навіть у сутінках Арсен звернув на це увагу і почав здогадуватись, яка доля закинула їх у цей покинутий вітряк.

Дівчата тремтіли, як вишеньки в грозу.

— Звідки ти? — звернувся до русокосої, що сиділа найближче.

— З Чигирина, — тихо відповіла дівчина. — Попівна я… Мене викрали з дому якісь невідомі…

— А ви? — глянув на двох чорнявих.

— З Корсуня… Нас схопили в дорозі, коли ми їхали з братом до Черкас, де живе наша тітка… Брата нападники забили, а нас от завезли хтозна–куди… і не знаємо, що з нами буде…

— Не важко здогадатися, — тихо сказал Арсен. — Вас хочуть продати у гарем… Якісь мерзотники злигалися з людоловами і торгують живим товаром!

Дівчата залилися слізьми. Сестри обнялись, а русокоса простягла руки до Звенигори:

— Відпусти нас! Врятуй, добрий чоловіче!

— А я вас розв’язав не для того, щоб тримати. Ви вільні! Тікайте звідси якнайшвидше!

Дівчата знову схопилися на ноги. Однак щастя їхнє було дуже коротке, вони не встигли навіть вибігти надвір. За стіною пролунав стукіт копит — перед вітряком зупинилися три вершники. Побачивши біля конов’язі коня і відчинені двері, вони стрімголов посплигували на землю і кинулись до вітряка, на бігу витягаючи шаблі.

Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю — став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.

То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!

— Зупиніться! — крикнув Арсен. — Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу — не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!

— і переступимо! — вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.

«Гм, я один, а їх троє, — подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. — Зовсім кепсько… Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!»

Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобая. За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.

Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.

— Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно! — глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.

— Ти знаєш, як мене звати? — скрикнув вражений Чорнобай.

— А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам’ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, — не торгував би тепер нашими дівчатами!..

Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.

— Хлопці! — прохрипів він.

Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись — і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.

Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:

— Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!

Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішно кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.

Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…

А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:

— Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха–ха–ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! — Він говорив про себе в третій особі. — Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! — він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в’язав дівчат. — Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть… Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха–ха–ха!

Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.

Пахолки кинулись до козака. Один руків’ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.

— Не вбивайте! — крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. — Я сам!

Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно–дикою гримасою…

«Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?» — промайнуло в козаковій голові.

Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев’яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: «А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося… А мати? Бідолашна моя!»

Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:

— Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть — посадимо це падло на палю! Та швидше!

Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу.

В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге.

Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.

— Назад! — гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. — Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!

Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв’язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.

До них під’їхав верхівець.

— Що там? — тихо спитав Чорнобай.

— Хтось їде узвозом нагору.

— Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету!

Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.

— Ну, гайда! — Чорнобай скочив на коня. — Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки — ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!

Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.

Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.

У Арсена задерев’яніли зв’язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Він намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.

Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.

— Їдьте за нами, — наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир — захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по–приятельськи.

— Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

— Ай–вай! Якші! Туже топре! — плутав він татарські й українські слова. — Якші ханум!^[10] Ага^[11] знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з’явитися в Кафу^[12].

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

— Ай–вай, якші ханум, — задоволено повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

— Скільки?

— Півтори тисячі цехінів!^[13]

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

— Ай–вай. Ти збожеволів, труже!.. П’ятсот!

Чорнобай заперечливо похитав головою.

— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися…

— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?

— Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?

— Вісімсот — і ні цехіна більше!

— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки… Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!

З–під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

— А цього батира за скільки?

— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.

— Жаль. Видно, міцний батир. Був би тобрим веслярем на каторзі! і гроші за нього дали б тобрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезирнулися. Один з них аж крякнув, певне бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

— Ні, він мені потрібен. Прошай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петро! Хай береже тебе Аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п’яти вершників пірнув у темряву.

6

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур’ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п’яний, і, здавалось, от–от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв’язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив’язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого. — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив’яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві…

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

— Ви нічого не чуєте?

Всі зупинились.

— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О–о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.

— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від’їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це…

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

— Хто ви? — запитав збентежено.

— А ти хто? і куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.

— Я їду в Чорнобаївку.

— До кого?

— До Петра Чорнобая.

— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під’їжджай сюди!

Вершник трохи під’їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

— Ху, це таки ви, пане! — Він стьобнув коня і під’їхав упритул. — Я від полковника…

— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?

— Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього, їдьмо!.. Дорога кожна мить!

— Мати Божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…

— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

— Їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…

Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з–за кущів на шлях, спитав:

— Що він сказав, Митрофане?

— Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

— Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! і хоч би було з–за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам — дулю з маком!.. Повернемося додому — ні за що буде й горло промочити.

— То що ти радиш? — запитав спроквола Митрофан. — Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

— Який ти недоумкуватий, Митрофане, — пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. — Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який–небудь зиск…

— Зиск? — вирячився пахолок.

— Давай повернемося зараз до Алі, — швидко зашепотів Тхір, — і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув — він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?

— Ти що — здурів? — аж відсахнувся Митрофан. — Чорнобай дізнається — голову зніме! У нього мова — коротка!

— А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро — пошукає… Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.

Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.

— Ну, чого тут довго думати? — не вгавав Тхір. — Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?

— Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката… ^[14]

— А то зразу розбагатієш! Алі заплатить — не перший раз маємо з ним справу. Їдьмо, поки не світає. Бо татари знімуться — шукай тоді вітра в полі!

Митрофан пошкріб рукою потилицю:

— Страшнувато, правда…

Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхореві більшого й не треба. Він швидко повернув коней і погнав назад.

…Алі довго не торгувався. Помацавши м’язи, зрозумів, що перед ним якнайкращий товар, і зразу ж заплатив гроші. Закляклого Арсена зняли з коня і прив’язали до гурту невільників.

7

Потяглися довгі дні важкого переходу. Ногайці^[15] найчастіше нападали і брали ясир пізньої осені і взимку, коли позамерзають ріки. За багато десятиріч шлях до Криму був усіяний кістками нещасних, скошених простудою і виснаженням, гострою шаблею і голодом.

Алі був досвідчений людолов. Він знав потаємні стежки, на яких рідко чатували козацькі дозори, і завжди щасливо виводив з України переобтяжений здобиччю чамбул. Але й він боявся раптового козацького наскоку, тому, не жаліючи невільників, батогом і шаблею гнав їх без відпочинку по п’ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворів чи до крові підбив або відморозив ноги, без жалю зносив голову.

Бранців гнали пішки. Лише молодих красивих дівчат, призначених для гаремів, везли на конях: то був коштовний товар. Літніх жінок і дітей не зв’язували. Зате за чоловіками наглядали суворо: десятками приторочували до сідел і тягли, мов худобу.

Арсен у своєму десятку йшов перший: за спиною сирицею скручено руки, довгий міцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед і вперед — у Крим, у неволю, на смерть.

На другий день, коли чамбул поспішно, шоб здалеку не помітила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси.

У Звенигори радісно тьохнуло серце. Невже запорожці?

Він гарячково занишпорив поглядом навкруги, сподіваючись побачити розсипаний стрій вершників. Але всюди тільки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?

Ось від чамбула відірвалося п’ятеро вершників і чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур’яну важка зграя ситих дрохв.

Арсен глянув у той бік, куди помчали вершники, і в нього стиснулося серце. На протилежному схилі долини йшло двоє подорожніх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де він їх бачив?

Тим часом вершники зникли в долині. Подорожні зупинились, мабуть, помітили татар. Потім швидко подерлися на гору. Даремні потуги! Хіба втечеш від прудконогих татарських коней? Хіба заховаєшся від гострого ока людолова в цьому голому безлісому степу?

Ось один оглянувся, кинув свого товариша і прудко помчав уперед. Задній зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потім, широко розкинувши руки, почав і собі тікати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав і весь час забирав ліворуч.

«Сліпий! — жахнувся Арсен, і враз упізнав кобзаря Сома і його поводиря Яцька. — І занесло ж нещасних! У самісінькі лапи до степових хижаків!»

Їх привели, коли чамбул спустився в долину.

Яцько плакав і злякано озирався, мов зацькований звірок. Сом тримався спокійно. Його поставили перед Алі. Старий підвів сиву голову — шапку він десь загубив — і втупився в татарина страшними дірами, в яких колись були очі.

Алі презирливо посміхався.

— Хлопця прив’яжіть! Та міцніше! Щеня прудке — ще втече по дорозі!.. А старого… старого відпустіть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, іди собі геть! Чуєш?

— Спасибі тобі, — глухо промовив Сом і ступив непевно вперед.

Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:

— Діду! Діду! Куди ж ви? А я?

Почувши Яцьків голос, кобзар зупинився і намацав рукою полу мурзиного кожуха.

— Відпусти хлопця, чоловіче добрий, і Аллах не обмине тебе своєю милістю. Він малий… Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери гріха на душу! — благав він.

— іди! іди геть, гяуре! — заверещав Алі й оперезав старого нагайкою по голові.

Сом схопився за скривавленого лоба і шарпнувся вбік. Його довгі тонкі ноги плутались у бур’яні, мов диби. Торба відлітала, била по спині. Глухо стогнала кобза.

Алі схопив лук. Наклав стрілу.

— Діду, вони хочуть убити тебе! Тікай швидше! — загукав Яцько.

Алі відтягнув тятиву. Почувся різкий короткий посвист чорної стріли. Кобзар спіткнувся, змахнув руками — і впав лицем у бур’ян.

Татари зареготали. Котрийсь вийняв шаблю — кинувся до старого, щоб прикінчити, але мурза зупинив:

— Здохне й так! Я добре влучив!

Він під’їхав, нагнувся і висмикнув стрілу зі спини.

— Смердючий пес! Розбійник! Навіщо убив дідуся? Що він тобі завинив? А–а–а!.. — закричав Яцько.

Алі оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум’ям блиснув гнів. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмішкою. Він рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спині. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечі.

— Тікай сюди! — гукнув Арсен.

Яцько шмигнув у гурт невільників. Ті зімкнули ряд.

Алі притримав коня, брудно вилаявся.

— Гяур! Собака! — прошипів від’їжджаючи і дав знак переднім рушати.

Засвистіли нагаї, пролунали різкі гортанні крики. Після вимушеної зупинки ординці ще швидше погнали бранців.

Яцько, тремтячи всім тілом, притулився до Арсена. Ясно–голубі очі злякано визирали з–під білявого волосся, що нависло на лоба.

— Куди вас несло, нещасні? — з жалем спитав козак. — Сиділи б собі у Січі!

— Дід Сом хотів родичів провідати, — схлипнув хлопчина. — Десь тут недалеко жиють… От і доходилисьмо! Дід віддав Богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове… У–у–у!

Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.

…Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.

Крим! По–татарськи — Кирим^[16].

Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир — на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, — вони обов’язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири–урядовці^[17], які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак — податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.

Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки людей і майже нікого не повертала назад.

З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа виступала на ній та ріс ядучо–духмяний полин.

Ніколи не думав Арсен, що і йому доведеться йти в неволю цією проклятою дорогою. А довелося! Зв’язаним, брудним, змученим рабом!

Після Перекопу ще цілий день ішли перешийком, і тільки надвечір Алі зупинив загін на березі великого непривітного озера з важкою мертвою водою. Тут він дав знак ділити ясир.

Зчинився страшенний лемент. Здобичники позіскакували з коней і почали шикувати окремо чоловіків, жінок, дітей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовні, в баранячих та лисячих шапках–малахаях, у незграбних чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожі на диких звірів, що раптом ошаленіли і накинулися на свою беззахисну здобич.

Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок–красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.

Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо–терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.

На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.

Але найгірше було попереду.

Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з–поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.

— Зупиніться, шайтанові діти! Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею! Всім вистачить, лихий би вас побрав! — кричав він, бігаючи від гурту до гурту.

Його очі дикувато виблискували. З–під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.

До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.

— Відійди, мурзо! Ти вже своє забрав — і не втручайся до нас! — викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. — Відійди по–доброму!

Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.

Алі зупинився, опустив шаблю.

— Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться — хоч показіться!

Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на ґвалт і дикий вереск, що лунали позаду.

А там саме зчинилася суперечка між двома здобичниками з–за підлітка, власне, хлопчака років дванадцяти. Вони мало не розірвали його, тягнучи в різні боки. Хлопець кричав, пручався, але не міг вирватися й уп’явся зубами в руку татаринові. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потім схопив шаблю і одним махом зняв хлопчині голову.

— Ха–ха–ха! Забирай його тепер собі! — крикнув убивця суперникові, що відскочив убік.

Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нікому не дістався.

Не бажаючи сваритися зі своїми людьми, мурза скочив на коня і наказав рушати. Кілька найближчих його родичів, одержавши свою частку здобичі, приєдналися до нього. Зменшений більше ніж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера і покотив сухим степом на південний схід, до Кафи. Він тут почував себе в безпеці, і бранців розв’язали. Куди втечеш? Навколо — чужина, море!

Ішли швидко. Зупинялися тільки на нічліг та на обід. Кочовики їли сиру конину, порізану тонкими пластівцями і спарену під повстяним чепраком на спині коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку відвертався од неї, та голод допікав, мусив їсти. Заплющивши очі, гриз сире, в червоній піні м’ясо, запивав з рівчаків, що вряди–годи зустрічалися на путі, гіркуватою каламутною водою.

Тільки на сьомий день з гори відкрилося море і показалося велике місто з високими стрімкими вежами мінаретів. Алі зупинив загін, зняв з шиї пештимал^[18], розіслав на землі, став на коліна — довго молився, дякуючи Аллахові за щасливий похід на невірних.

Кафа зустріла їх галасом приморського ринку, запахом риби і смаженої баранини.

Алі погнав свій живий товар до караван–сарая. На другий день меткі горласті цирульники–греки постригли і поголили чоловіків, а наймити принесли на дерев’яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алі не скупився: ситий, невиснажений раб ішов на базарі по дорожчій ціні. Жінок він приберігав надалі. Їх ще треба добре підгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть їх олією і пахучими травами, підрівняють брови, покладуть під очима легку голубувату тінь.

Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.

Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, ґелґотала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.

Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.

Весь лівий край базару — невільничий. Від міста його відділяла висока кам’яна стіна, викладена з ніздрюватого біластого вапняку. Попід стіною — забиті в землю палі. До них прив’язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв’язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш — винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов’яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З–під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

— Гріємося, батьку? — невесело спитав Арсен.

— Гріємося, синашу, — усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. — А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

— А хто тебе розбере, — відповів козак. — У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

— Донський козак я. У нас борода — звичайна річ.

— О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя — рукою подати.

— Давно з України?

— Два тижні. Весь час були в дорозі.

— Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть — хто знає… Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти — навіть думати про домівку нічого… Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!

— Не каркай, друже, не наврочуй біди, — вона сама нас знайде.

Дончак похмуро посміхнувся.

— Е–е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? — Він показав на свої зв’язані руки. — Нема гірше, як бусурменська неволя!

— Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачити! — сказав Арсен і додав: — Дивись, той купець сюди простує… Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!

До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.

Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.

— Ага, прошу сюди! — вигукнув Алі. — У мене всі невільники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Віддам поцінно! Ось помацай м’язи цього запорожця — вони мов з криці! Не оминай мого товару, високошановний ага, — такого більше ні в кого в Кафі не знайдеш!

— Подивися, ефенді^[19], на цього козака! — гукав сусід Алі, показуючи на напівголого дончака. — Це дикий степовий тур! Сила його незмірна! Вміє доглядати коней і домашню худобу! На каторзі гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира!

Покупець підійшов до Алі, почав обмацувати м’язи невільників, заглядав у рота, ніби коням. Охоронці відводили вбік тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж.

Турок зупинився перед Арсеном, витер розкішною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було років сорок, але надмірна повнота старила його. Він примружив припухле повіко і поклав важку руку на плече козака.

Арсен мимовільним нетерпеливим порухом скинув її, як щось бридке.

Турок спалахнув од гніву. Каламутні очі вирячились, наче мали вискочити з орбіт. Він зціпив кулак і щосили ударив невільника в лице.

Лють затуманила Арсенові розум. Мов несамовитий, рвонувся він уперед, аж затріщало мотуззя. Покупець відсахнувся, скрикнув, та було пізно. Могутній удар у ліву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетів і впав у пилюку.

Все це трапилось так несподівано — навіть для самого Арсена, — що всі на якусь мить остовпіли. Алі зблід і судорожно шарив біля боку, шукаючи руків’я нагая. Охоронці кинулись піднімати хазяїна. Невільники притихли, з жахом дивлячись на перекошене від злоби обличчя турка і на невільника, що, важко дихаючи, відійшов під стіну.

Першим опам’ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсенової голови: за вухом репнула від удару шкіра, по шиї потекла кров.

Потім підскочили охоронці. Звалили козака з ніг. Він закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сірка, ще в караван–сараї забрав Алі. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку і тіло. Арсен підкотився під стіну, щоб хоч трохи зменшити силу ударів. Але охоронці стали біля ніг і коло голови, як молотники на току — один проти одного. Тепер стіна не заважала їм. Від виду крові, що виступила на спині козака, вони осатаніли ще дужче й били смертним боєм.

Арсен звивався, як вуж. Зціпив зуби, щоб не крикнути, тільки глухо стогнав.

Алі хапав купця за руки, кричав:

— Ага, хто мені заплатить за невільника? Ви ж заб’єте його на смерть!

Раптом дончак відштовхнув Алі і впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сіряк сповз із його плечей. Кілька ударів зразу збасамужили білу спину. Господар кинувся до нього, щоб відтягти. Може ні за що загинути такий міцний раб! Але тут втрутився турок. Він уже трохи заспокоївся і похмуро дивився, як катують невільника.

— Осман! Кемаль! Досить! Ви заб’єте його до смерті. Залиште трохи і для мене. Я куплю його… і цього теж, — показав він на дончака. — Скільки вони коштують?

Охоронці кинули батоги, відійшли, відсапуючись.

Алі враз став улесливий і хитро примружив очі. Здається, Аллах скаламутив розум купця: можна погріти руки. І він загилив таку ціну, що сусіда тільки охнув, ай–вай! Але сам за дончака запросив стільки ж.

Турок не торгувався, одразу відлічив за обох невільників гроші.

Дончак допоміг товаришеві по нещастю підвестись.

— Спасибі, друже, — тихо промовив запорожець. — Як тебе?

— Роман… Роман Воїнов. Туляк я, а став донським козаком… Утік від німця–барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю… Ех–ма!.. Дай я обітру тобі кров — бач, як відшмагали, прокляті! Шкіра висить клаптями…

Роман, як умів, перев’язав сорочкою спину Арсенові, накинув на плечі жупан.

У той же день їх загнали на великий сандал — швидкохідний вітрильник — і замкнули в тісному, смердючому трюмі. Тут було темно, сиро, тхнуло цвіллю й овечими шкурами.

НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ–ІРМАКУ

1

За кілька днів, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом і почала свербіти. Це була вірна ознака того, що рани загоюються.

Підпливали до маленького турецького містечка, і невільників вивели на палубу.

З моря дув холодний вітер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою і солоною морською піною. Чомусь довго не подавали трапа.

З корми долітали збуджені голоси капудан–аги^[20] і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.

— Не потрібен мені невільник! — кричав роздратовано капудан–ага. — Ми домовлялися, Гамід–бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!

Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:

— Не розрахував я, капудан–ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога — потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси — матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…

— Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече — і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє — і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв’язувався б з тобою!

— Прив’яжи свій язик, капудан–ага, бо загубиш! — підвищив голос Гамід. — І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!

— Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат — з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…

— Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!

Після обміну такими «люб’язностями» капудан–ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.

— Оцього, — капудан–ага ткнув пальцем Романові у груди. — І забирайся до всіх чортів з моєї посудини!

Охоронці Осман і Кемаль повели Романа знову в трюм.

— Прощай, Арсене! — гукнув дончак. — Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому — передай у станицю Бобровську… Товаришам, бо сім’ї не маю…

За ним з гуркотом зачинилася ляда.

По хистких дошках невільників звели на берег. Тут же, в невеликій закопченій кузні, всім на руки наділи кайдани. А Звенигорі — й на ноги. Тільки Яцько лишився незакований.

Вирушили опівдні. Гамід їхав на коні попереду каравану, що складався з десятка віслюків, навантажених покупками. За невільниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованів, що горбилися на маленьких осликах. Але вухаті сухоребрі тварини ніби не відчували їхньої ваги і поволі тюпали, повісивши голови.

На путі караван час від часу зустрічав мовчазних перехожих з темними, ніби кам’яними, обличчями і бистрими поглядами чорних очей, загони озброєних спагіїв на конях і піших яничарів, поважних волів, що тягли незграбні гарби на велетенських дощаних колесах, обідраних жебраків…

Невеличкі села дивували невільників своїм незвичайним виглядом. Круглі низенькі хатки із цегли–сирцю ліпилися в ущелинах, попід скелями або на крем’янистих берегах каламутних струмків. Обмиті дощами, випалені сонцем, з мазаними глиняними покрівлями, вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами. То дивилися на перехожих вузькі отвори дверей і незасклених віконець.

Багата приморська вічнозелена рослинність скоро зникла. Почалися плоскогір’я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками і зграями шакалів та гієн, що вечорами виходили на пошуки здобичі.

Арсен важко ступав по нерівній розбитій дорозі, підтримуючи руками холодне залізо кайданів. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнілий. Руки засунув у рукава. Комір свитини настовбурчив — з нього виглядав загострений посинілий носик.

Позаду горбився високий незграбний селянин з–під Черкас на прізвище Квочка. Зітхнувши, він пробубонів:

— Пропадемо ми тут, як руді миші. Здохнеш — викинуть шакалам на поживу. Ніхто й не поховає…

— А ти гадав — зроблять тобі труну з клен–дерева? — озвався інший голос. — Рабові одна шана — роби, поки здохнеш. А потім — на смітник тебе… А ти ж як думав?.. Така рабська доля!

«Така рабська доля, — повторив у думці Арсен. — Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день і ніч, літо й зиму, рік у рік працювати, як віл, на того клятого товстуна–багатія, якого до цього часу не знав і знати б не хотів?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степові розбійники–людолови? Я сам? А може, Сірко, що випровадив у дорогу? і що таке доля?..»

Скрипіли, погойдуючись, зустрічні гарби, ревли зголоднілі віслюки, дзвеніли брудні заржавілі кайдани. А думки снувались і снувались, безконечні, як ця ненависна чужа дорога.

«І ніякої надії на втечу! Правда, є золото, — він непомітно мацав шкіряний пояс і дивувався, що, попри всі пригоди і злигодні останніх тижнів, ніхто не обшукав його і не відібрав грошей. — Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужі звичаї і жорстокі люди…

А між чужиною і вітчизною — широке бурхливе море… Коли б ще був десь на березі моря, то мав би надію на козаків, які іноді нападають на прибережні міста. А так далеко в глиб країни вони ніколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас цей мовчазний Гамід?»

Від думок ставало сумно на серці. У майбутнє заглядав, як у власну домовину. І чим далі йшли вони кам’янистим шляхом на південь, тим холоднішим і темнішим здавалося сонце. Тим більше гасла надія на повернення коли–небудь додому… А Гамід? Чи забуде він сутичку в Кафі? Звичайно, ні. Недаремно ж тільки йому наклав на руки й ноги такі важкі кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися… Та й чому він узяв у голову, що неодмінно коли–небудь повернеться на Україну? Хіба не так само сподівались і сподіваються на повернення тисячі інших невільників? і хіба ж вони не такі дужі й сміливі, як він? і не такі спритні? А пригадай — багато їх повернулося? Одиниці! Дехто втік, декого виручили козаки, іншого викупили родичі або товариші… Повертались іноді старі, немічні, сліпі… Турки жорстоко розправляються з втікачами — їм випікають очі і відпускають на всі сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать інші невільники і жахаються необдуманих вчинків… іноді добрі люди спроваджували їх через Болгарію і Волощину на Україну, як діда Сома, і там вони розтікалися по селах і хуторах, ставали співцями–лірниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачів розповідями про страхіття агарянської каторги…

Невже й тебе чекає така доля?

2

Якось надвечір караван Гаміда спустився з плоскогір’я в широку долину і звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортеці, що стояла на горбі, недалеко від широкої і бурхливої ріки.

Гримкочучи кайданами, невільники в супроводі наглядачів пройшли через вузьку браму в двір фортеці і зупинилися під розложистим горіхом, що самотньо стояв посеред кам’яного громаддя. Стомлені довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холодні кам’яні плити, якими було вимощене все подвір’я.

Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом і гамором. Заметушилися на внутрішніх галереях будинку жінки в темному одязі, заверещали від радості, сподіваючись на подарунки, дітваки, що, мов зграя горобців, висипали назустріч Гамідові. Повиходили слуги.

Арсен без цікавості дивився на чуже життя. Нили натерті залізом ноги, хотілося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, він підвівся і заглянув через колючий живопліт, яким було відгороджено від решти двору невеличку ділянку за горіхом. Там у великій камінній чаші вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколішки і зачерпнув у пригорщ холодної, мов лід, води. Вона була трохи гіркувата, ніби настояна на звіробої, і тоненькими голочками поколювала в роті.

Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено підвівся. Зненацька пролунав крик:

— Стережись, Арсене!

Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по голові. Від несподіванки і болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижі жупана і відкинув убік. Нагай знову кілька разів зі свистом прорізав повітря.

— Поганий гяуре! — прошипів над бранцем Гамід. — Ти осквернив джерело, з якого п’ють правовірні!.. Але, крім того, ти ще й замахнувся на моє життя! Я добре запам’ятав тебе! — Він мимоволі торкнувся щоки. — Запам’ятав так, що ти довіку шкодуватимеш, що не здох раніше! Тебе варто повісити за ці дві провини, але смерть — не найбільша кара. От коли твоє життя стане нестерпним і ти сам захочеш відійти в кращий світ, тоді ти зрозумієш, про що я зараз говорю, собако! А тепер — геть з–перед моїх очей!

Гамід знову вдарив козака нагаєм, і той кинувся в гурт невільників, які прикрили його собою.

Наглядачі загнали їх у глибокий похмурий погріб під будинком. Крізь маленьке заґратоване віконце під самою стелею пробивався жмут сірого світла. Десь шаруділи щури. З кам’яної стелі і стін текли патьоки іржавої води.

Невільники зупинилися посеред погреба.

— Отут нам, хлопці, й могила, — глухо промовив Квочка. — Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навіть соломки підіслав, щоб не муляло в боки. І солома не свіжа?.. Авжеж ні! Перед нами тут теж жили невільники. Від них і лишилася… — І він люто штурхнув ногою купу ячної соломи.

На превеликий подив невільників, звідти почувся слабкий голос, ніби зарохкало немічне порося:

— Яка там зараза штовхається? Чи тобі повилазило, чи так засліпило баньки? Хіба не бачиш, що тут люди сплять?

— Тю на тебе! — вигукнув вражений селянин. — Звідки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? і хто ти такий, що по–нашому балакаєш?

Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла бридка істота.

Невільники з острахом розглядали незнайомця.

Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.

— Що? Гарний? — хрипко засміявся він. — Аж страшно дивитись? Не лякайтеся — самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і Богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий…

А тепер — сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.

— Як же тебе звати, чоловіче? — спитав Арсен.

— Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.

— Скільки ж вам років, діду?

— Років? Хе–хе! — скривився у посмішці блідий рот. — А років мені всього сорок…

— Не може бути!

Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.

— Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного — правду, мовляв, казав старий…

— Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м’яко, та, мабуть, і їси не солодко…

— Тут тебе нагодують! Доженуть — та й ще раз дадуть! — Многогрішний засміявся.

Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися — здавалося, що от–от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.

Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:

— Ох, Боже мій, Боже, пропала моя голівонька!

Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:

— Ну, нічого тут нюні розпускати! і без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.

— Та я ж нічого, — почав оправдуватися Квочка. — Просто — стало важко на душі…

— Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися — і вивернеться коли–небудь!

— Слова… Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти у їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз’ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.

Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.

— О холера ясна, — вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, — тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню — запалимо свічку!

Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов’яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.

— Побий мене перун! — знову загримів чолов’яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. — Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство — припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, — штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, — звільняй місце!

Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:

— А ти що за птиця?

— О, стонайцять дзяблів!^[21] Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?

— Ну й що з того, що ти — військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я — Гервасій Квочка… Чув?

— Не доводилося, — збентежився пан Спихальський.

— Отож–то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!

— А що ж ти за єден?

— Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше — вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я — раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди…

Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні — лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.

— О Матка Боска! — підскочив пан Спихальський. — То пан єсть земляк? із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку — що нового в наших краях?

— А коли пан звідтам?

— Уже чотири роки.

— А я — п’ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…

— О! Як?

— А так. Надумав я з друзями втекти в степи. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців — підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам’ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

— О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…

— Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня — притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…

— Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки — не як–небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…

Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

— Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, — сказав він спокійно. — Сам Господь Бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

— Занадто ти мудрий, пане Квочка! — вигукнув сердито Спихальський. — Пана гетьмана — і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!

Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

— Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

— А чим, — розважно відповів Квочка, — віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…

— Як же він сів?

— А він не сів — ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

— Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

— Ні, пане Мартине…

— Ти знаєш, як мене звати? — здивувався Спихальський. — Сконд? Звідки?

— Аякже! Я й досі пам’ятаю все кодло пана гетьмана…

— Но, но, не забувай, з ким говориш! — знову набундючився пан Спихальський. — Відповідай на питання!

— Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі — це всім було відомо — вчащали ви.

— Кгм… кгм… — закашлявся пан Мартин.

— А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…

— Цо?

Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

— Що ти сказав? — розгублено перепитав пан Спихальський. — Невже пані Вандзя…

— Про це теж усі знали, крім пана.

Пан Спихальський стиснув кулаки.

— Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

— Як перед Богом!

— Прокляття! — вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам’яну стіну. — Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло — чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..

Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.

— Досить вам зуби скалити! — гримнув на сміхунів Арсен. — Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…

Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам’янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.

3

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позаду нього — кілька турків–наглядачів. «Поженуть на роботу», — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий — з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

— За втечу — смерть! За непослух — канчуки! За лінощі — теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

— Ось ти і ти, — Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, — вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом.

Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

— А ти, запорозька собако, вийди теж, — звернувся він до Арсена. — З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

— Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип’є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в’язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

— Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі. Чи побачить він ще коли–небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в’язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

— Заходь! — І штовхнув у спину.

Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього Гамід!

Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

— Ти хто, друже? — Питання було вимовлене по–турецькому.

— Невільник.

— Болгарин? Чи, може, козак? Урус? — раптом запитав той по–болгарськи.

— Козак, — відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. — А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?

— Підійди ближче — я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина… Я хочу слухати твій голос, голос людський… Бо караюся вже тут багато років… Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гаряча! Це рука воїна, тверда і чесна… Слава Аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох — і воно здаватиметься нам наполовину легшим… Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?

Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.

— Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? — роздумував в’язень. — Він здатний на таку вигадку…

— Може, й так, — погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. — Думаю, що я тут довго не затримаюсь…

— Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий… Я мандрівний дервіш–меддах^[22]… По–вашому — кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію — від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда…

— За що ж це він тебе?

— Це давня історія. Я розповім її тобі… Щоб вона не вмерла разом зі мною… Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.

Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.

— Глухонімий, бідолаха, — пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. — Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах… Та тепер і він не показується.

— Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, — нагадав Арсен.

— Я не забув, козаче… Я обов’язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато–багато років… Сідай і слухай.

4

— Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, — розпочав меддах. — Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара^[23], яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві^[24] бейлер–бея^[25]. Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії^[26] або за картами.

Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.

Життя наше текло вільно, розмірено. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван–сараях^[27] і ахчийницях^[28] та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.

Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали — в який раз — болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.

Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралася і їй не видно було кінця.

Нам явно не фортунило. Гайдуки^[29] добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв–горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.

А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї — а було їх тільки два — і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможемо вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер–бею з просьбою про допомогу.

— Піде два сміливці, — говорив паша. — Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою Аллаха добереться до Загори.

Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:

— Я готовий доставити пакет, шановний пашо!

— Похвально! — вигукнув паша. — Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб–ага. Хто ж буде другим?

Він обвів очима старшин.

І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.

— Якщо Якуб–ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, — сказав він і додав: — Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер–бея.

Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м’якого міндера^[30] і обняв Гаміда.

— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три–чотири дні, коли війська бейлер–бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере^[31], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах^[32] або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер–бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір’ями на густо–синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по–болгарському вигукнув:

— Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по–турецькому. Пролунав постріл з яничарки^[33], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з–за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене… і я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вісті!

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам’яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев’яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

Потім я знову впав у забуття. А коли опам’ятався, то побачив біля себе хлопчика років п’яти–шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по–дитячому миле, наївне.

Його права рука нижче ліктя була обв’язана шматком сірого полотна.

— Хто ти такий? — спитав він мене по–болгарськи.

З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців–гайдуків.

— Мене звати Якуб, — відповів я по–турецькому. — А тебе?

Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

— А мене — Ненко, — відповів він і додав: — Я — гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують — перев’язано таким же полотном, як і хлопця,— певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

— А я — турок.

Однак моє признання не збентежило його.

— А чому ж ти не страшний? — здивувався він.

— Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, — відповів я йому в тон.

— Гайдуки — це герої, які борються за волю Болгарії, — гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. — І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків^[34], які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

— Хто ж твій тато, Ненко?

— Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько — воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

— А маму як звати?

— Маму звати Анка, — коротко відповів Ненко.

— А що в тебе з рукою?

Хлопчик глянув на пов’язку.

— Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я–як схопить мене — та до себе!.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

— Дуже болить?

— Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов’язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап’ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

— Ти й не плакав?

— Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!

— Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку?

Хлопець швидко зав’язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев’язку.

— Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.

— Златку?

— Це моя сестричка, — пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчинку років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому — синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп’ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас — і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з’явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані^[35].

— Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

— Я слухаю казки. Не заважай нам! — незадоволено відповів хлопчина.

Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав — то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

— Я розповів усе, Младен–ага, — сказав Гамід. — Ви знаєте тезкере на наступні п’ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей — ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

— Не поспішай, ага, — відповів другий голос. — Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію — що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…

— Я не втік би далеко… Мене обов’язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.

— Для чого ж було стріляти в свого товариша?

— Я не хотів мати свідка.

Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюка! Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед очима у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці.

Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.

Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжка і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. «Ні, Якубе, лежи! — нагадав він мені. — Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!»

Відчинилися двері — і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м’яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.

— Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще?

Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, — вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колись, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про мене!

— Младене! — вигукнув я, перемагаючи біль. — Младене, невже це ти?

— Як бачиш, Якубе, це справді я, — відповів він, потискуючи мені руки. — Ось як, друже, довелося нам зустрітися, — ти в одному стані, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я і є воєвода Младен, якого проклинають в усіх мечетях і на всіх перехрестях імперії! Та й сам, мабуть, не раз посилав мені чортів у печінку і хотів бачити мою голову на спагіївському списові…

— Ти не перебільшуєш, Младене, — відповів я. — Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров’ї, хоча маю сумнів, що при повному розумі.

— Чому?

— Нічим іншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собі твою участь у цьому нещасному повстанні, яке з самого початку приречене на загибель.

— Ти помиляєшся, Якубе, — заперечив воєвода. Голос його дзвенів, як туго натягнута тятива лука. — Як тобі відомо було, я болгарин, у якого султан відняв усе, крім імені, — батьківщину, землю, худобу. Залишилась тільки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гніт і несправедливість.

Султан захопив наші родючі землі, поділив їх і роздав своїм воїнам. Наші хлібороби тепер змушені працювати на них, платити десятину, що тільки називається десятиною, а насправді сягає третини їхніх прибутків. А ще ж військовий податок — харадж, подушний — джизьє і, нарешті, проклятий іспендж — податок кров’ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силоміць забирає у батьків і віддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарів. Турки закривають наші церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер–беї, санджак–беї і паші, як чорне вороння, насіли на Болгарію, на всі Балкани і запускають криваві пазурі в саме серце народу! Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки? Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливістю? Хіба воно кам’яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров’ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогодні воєводою болгарських гайдуків, повстанців, борців за свободу свого народу і своєї країни!

Він говорив натхненно. Очі його горіли вірою у справедливість тієї справи, за яку він вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя світилося розумом. Відкритий білий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкі темні вусики робили обличчя виразним, привабливим.

Мені стало соромно за свої слова.

— Младене, — сказав я, — коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти — болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком почесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі… Хай береже тебе Аллах!

— Спасибі, Якубе, — промовив Младен. — Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

— Я чув вашу розмову…

— А, тоді зрозуміло… Гамід — негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він — спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша… Але я дав йому слово, слово честі — відпустити.

— Коли?

— Коли дав слово чи коли відпущу?

— Коли відпустиш?

— Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

— Тобто після нападу на наш полк?

— Так.

— Младене, дай мені зброю — я уб’ю його сам! — вигукнув я. — Ти дав слово відпустити — ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

— Заспокойся, Якубе, — нахилився до мене Младен. — Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

— Коли–то я повернуся до своїх?

— Повернешся… Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного — по службі, а другого — по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти… Зараз пришлю до тебе лікаря.

Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

— Я не хочу бути з бабкою Пекою! Я хочу з турком!

Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум’яна від швидкої ходи дружина воєводи.

— Що мені робити з ним, Младене? — поскаржилась вона, показуючи на сина. — Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає…

— Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто — він не навертатиме нашого сина до ісламу… Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив’язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

— Що там?

— О Боже, немає Ненка і Златки! — простогнала вона. — Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік…

Ця звістка приголомшила мене.

— А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

— Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п’ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

— А діти? Як же він їх захопив?

— Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок… Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди… Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив’язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі…

Жінка рвала на собі коси, металася, мов несамовита, по кімнаті.

— Що робити? О, що робити? — стогнала вона, стиснувши голову руками.

— Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! — вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

— Я вже посилала… Але вони повернулися ні з чим, — крізь сльози промовила вона. — Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? і хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх…

Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч–на–віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це… і ось — маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли–небудь взагалі…

Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій полк був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись. Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув загін і помчав на розшуки. З’явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Він із своїми людьми об’їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір’я, де нишпорили турецькі роз’їзди, пощастило натрапити на діда–пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер–бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в Загору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер–бея.

Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв:

— Спасибі тобі, Якубе.

За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по–дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв’язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.

— Чому? — аж скрикнув я.

— Гамід зараз у великій пошані у бейлер–бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом… За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

— О Аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?

— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому полку спагіїв у долині Бялих скель.

Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі полкові таємниці… Ми захопили полкову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер–бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб’ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді… Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув’язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня… А тебе вважають зрадником.

— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коня! Я повинен викрити і покарати негідника!

Але Младен остудив мій запал.

— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати… Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити… Але ти не можеш з’являтися відкрито в ставку бейлер–бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч пісень, казок, легенд, умів добре грати на сазі^[36], і мені не важко було б зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і придбати відповідний одяг і саз. Я сказав про це воєводі, і він схвалив мою вигадку.

Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці^[37] і поношеному джеббе^[38], стоптаних чарухах^[39] з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою — таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького стану і попрямував до Загори.

Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого–ліпшого гайдука, від імені бейлер–бея обіцяна винагорода.

Там я дізнався, що малого Ненка бейлер–бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.

В одному я не мав успіху — ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер–бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер–бея тижнів два чи три тому.

Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.

І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.

Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив’язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.

Коли вони під’їхали ближче, я мало не скрикнув: то справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його пізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.

Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я ніби онімів — стою і не можу вимовити й слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима й усміхаюся, мов бовдур, усміхаюся від радості, що зустрів його після стількох років пошуків.

Нарешті я схаменувся і вклонився.

— Слава Аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, — сказав я. — В цих горах я звик зустрічати самих пастухів і каратюрків^[40]. І всі вони такі бідні, що меддахові доводиться живитися черствими коржами і джерельною водою.

— Якщо ти потішиш нас солодкозвучними піснями, то можеш розраховувати на добрячий шмат смаженої баранини з перцем і глек холодного айрану^[41], — сказав Гамід.

— Дякую, ефенді, — відповів я з радістю, бо запрошення до замку наближувало, як я думав, час помсти. — Коли завітати до вас?

— Надвечір.

Перед заходом сонця я був у замку. Під джеббе мав пістоль, а в потайній кишені — невеликий кривий кинджал.

Весь день я не знаходив собі місця, думаючи про майбутню зустріч з Гамідом. Мені уявлялися різні картини цієї зустрічі, подумки я повторював слова, які мав йому сказати. Мені привиджувалось Гамідове обличчя, його вираз, коли ми залишимося наодинці і він дізнається, хто я такий… Чомусь я думав, що мене залишать ночувати в замку, я вночі проберусь у спальню Гаміда — і він помре в своєму ліжку! З такими думками я переступив поріг селямлика^[42].

Про себе я не думав. Страху не було.

Крім Гаміда, що, мов султан, сидів не на міндері, а у високому м’якому кріслі під шовковим балдахіном, в залі було два чи три охоронці, а на галереї, задрапованій квітчастим серпанком, чулися жіночі й дитячі голоси. Гамід, видно, зібрав усіх домочадців, щоб послухати мандрівного меддаха.

Слуги розіслали посеред зали гарний килим, поклали для мене широку подушку, а збоку поставили глек айрану, щоб я міг, коли співатиму, промочувати собі горло.

Я почав хвилюватися. Стара ненависть, помножена на багаторічні злигодні й поневіряння, яких я зазнав, шукаючи Гаміда, розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого полку, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?

Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що–небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?

Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.

Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.

Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.

— Ти непогано навчився співати, Якубе, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друга!

Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо я в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.

Гамід голосно скрикнув і схопився за плече. «Погано влучив», — подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки — і зчепився б з Гамідом вручну! Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні–охоронці тримали мене, як люті пси.

Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:

— Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не меддах — це підісланий убивця! Я потім допитаю його!

Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рота мій власний каук. Охоронці вивели на подвір’я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля…

З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю — як довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушно лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.

За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів–мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.

Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев’язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.

Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.

Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді він приходить до мене, б’є нагайкою по голові, примовляючи: «У тебе занадто чіпка пам’ять, Якубе! Чи не так? Але я виб’ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!»

Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коли закінчиться — відомо одному Аллахові!

5

— Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб–ага. Коли–небудь скінчиться це лихо, — втішив старого Арсен.

— Авжеж, коли–небудь скінчиться, — в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. — Ти мудрий, козаче, і добре говориш по–нашому… Звідки ти? Хто ти?

Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло його душу, збудило спогади. Перед очима пропливло далеке дитинство, юність. Здається, все було тільки вчора: і рідний дім, і дитячі ватаги, і школа, і милі неньчині руки, що голубили його темно–русе кучеряве волосся, і скупа батьківська ласка, і дзвінкий сміх маленької сестрички Стехи…

Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам’яті давно минулі картини — і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?

— Мені двадцять три роки, Якуб–ага, — промовив тихо. — Я більше як наполовину молодший за вас… Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом’яло і дечому навчило.

Місто мого дитинства — Кам’янець на Поділлі. Каменіче — як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі^[43] привів незчисленні свої полки і кинув на приступ… Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.

Наш дім стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дім дерев’яний, але просторий, з багатьма темними і таємничими закапелками, забитими різним старим мотлохом, серед якого я ховався від батька, коли мені набридало допомагати йому в майстерні. Батько мій був добрий майстер–різьбяр. Вироби його славилися на всьому Поділлі і навіть залюбки купувалися в Польщі та Туреччині. Це приносило батькові, як я пізніше зрозумів, непогані заробітки. Його обрали цеховим старостою. І він, колишній бідняк гуцул, підмайстер, вибившись у люди, задумав дати синові освіту. Він віддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегіуму^[44]. Хотів бачити мене священиком… Там навчали Закону Божого, піїтики, риторики, а також латині… Однак я був непосидющий і, хоч наука легко лізла мені в голову, дуже швидко зрозумів, що це не мій шлях. Мені хотілося волі, простору. Я міг годинами стояти на плацу і дивитися, як фехтують, навчаючись, жовніри, як стріляють вони з аркебузів і самопалів. Слухав розповіді бувалих людей про війни, про герці. Мені й самому хотілося стати вояком.

По сусідству з нами жила багата вірменська сім’я. Варпет^[45] Ованес Кероненц мав торговий ряд у місті і споряджав великі каравани в Туреччину. Він добре ставився до мого батька — не раз закуповував у нього вироби цілого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Кероненци забули свою мову і говорили по–турецькому, то і я навчився її від Хачика і дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.

Напевно, це спонукало його після того, як я втік з колегіуму і заявив батькові, що нізащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я супроводжував його разом з Хачиком та слугами в поїздках по Волощині, Болгарії та Туреччині. За три роки я тричі побував за Балканами. З Хачиком ми жили як брати, ділячи навпіл і хліб, і сіль. Разом стояли за прилавком, разом читали Бакі^[46] і задушеного з дозволу султана Омера Нефі^[47], разом скакали на баских конях, маючи при боці шаблю і пістолі, коли супроводжували караван старого купця…

Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над містом не забив на сполох дзвін. З півдня сунула турецька навала. Сам султан з’явився під стінами Кам’янця.

Поки ще виходи з міста були вільні, батько відправив матір, мою дванадцятирічну сестричку і дідуся, материного батька, у Вінницю. А мені дав зброю — і ми пішли на міську стіну.

Розпочалася облога.

Це було пекло. Місто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди гинули, будинки палали в огні. На моїх очах полягли обидва Кероненци — старий Ованес і Хачик, а також мій батько. Я поховав їх на подвір’ї, де вже нічого не лишилося, крім головешок.

Незабаром яничари ввірвались у Кам’янець. Що робилося! Під ятаганами падали старі і діти. Жінок в’язали і тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.

Доля була ласкава до мене. Хоча я бився поряд з іншими, жодна краплина крові не пролилася з мого тіла. Увечері, коли впали останні польські корогви і рештки уцілілих воїнів почали здаватися переможцям, я переодягнувся яничаром (їхніх трупів теж було вдосталь навкруги) і пройшов через ворожий табір. На ранок уже був далеко по дорозі на Вінницю.

Всюди по путі я бачив сплюндровані села і містечка, трупи людей: татари, мов сарана, прокотилися нашим краєм. Я розумів, що єдиний порятунок для нас — тікати на лівобережжя, під владу московського царя.

Забравши рідних, я вирушив у путь. Ми йшли вночі, ховаючись удень від татарських чамбулів. Мати, Стеха й дідусь не переставали плакати за батьком і гаразд навіть не тямили, куди я їх веду. По дорозі до нас приставали такі ж вигнанці–втікачі, як і ми, і наш загін, коли ми біля Черкас перебралися через Дніпро, налічував близько сотні чоловік.

Лівобережжя зустріло вигнанців привітно, як рідних. Лубенський полковник виділив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, і ми там до осені поставили хутір. Я з дідусем збудував хатину, розорав шмат землі… Але, видно, не судилося мені стати хліборобом. Захотілося потримати шаблю в руці. Та й час був дуже неспокійний, жорстокий.

Молодь ішла до війська гетьмана Самойловича. Я, залишивши рідних, подався на Запорожжя — став козаком. Ну а звідти вже доля закинула мене сюди… Але про це іншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досі надворі стоїть глуха ніч.

Гримкочучи кайданами, вони лягли на холодну долівку. Якуб ще довго вертівся, зітхав. А молодий Звенигора заплющив очі і враз міцно заснув.

6

Минула коротка турецька зима. Безконечні розмови в’язнів ще скоротили її. Якуб умів яскраво розповідати, і Арсен в уяві мандрував з ним по безмежній Османській імперії, заходив у темні хижі каратюрків–селян і світлі просторі зали спагіїв, у казарми яничарів і в похмурі вежі замків, бродив по гамірливих вулицях і майданах Стамбула… Так наче менше відчувалися голод і сирість підземелля, забувалось нерадісне життя і не таким похмурим уявлялося темне майбутнє.

Одного разу замість глухонімого наглядача на порозі з’явився Осман і гучно крикнув:

— Гей, ти, невірна собако, виходь!

Арсен підвівся, потис руку Якубові і вийшов надвір. По очах боляче різнуло давно не бачене яскраве сонячне світло. Примруживши очі, він поспішив стати у тінь горіха, що вже вкрився молодим ніжно–зеленим листям.

На подвір’ї панувала тиша. Осман десь зник. Призвичаївшись до світла, Арсен оглянувся. На подвір’ї — нікого.

Раптом з галереї пролунав сміх. Арсен підвів голову і стрівся поглядом з Гамідом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловіком у дорогому одязі.

По обличчю Гаміда перебігла гримаса гидливості.

— Фе, яка брудна свиня! — скривився він, дивлячись на козака. — Поглянь, друже Ферхад, на це чудовисько. Не людина, а звір! Заріс, мов гяурський піп! Нігті на пальцях аж позаверталися. А тхне від нього так, що аж сюди чути. І це падло хотіло мене вбити!

— Ну що ж, убий ти його, — спокійно промовив Ферхад, ніби мова йшла й справді про якого–небудь звіра.

— Убити мало! Смерть ворога приносить насолоду тільки тоді, коли ти бачиш його муки й жах, що спотворює йому обличчя. Дух ворожої крові п’янить, як добре настояне вино! Я приберіг цього гяура до твого приїзду, Ферхад–ага, щоб потішити тебе незвичайним видовищем… Гей, Осман, відчиняй клітку!

Арсен ще не знав, що приготував для нього Гамід. Однак у його словах відчув смертельну небезпеку для себе. Обвівши поглядом подвір’я і галереї, він переконався, що єдиними глядачами є Гамід і його гість.

Отже, затівається криваве видовище. Щоб не застукали зненацька, став спиною до горіха.

— А–а, боїшся! — зареготав Гамід. — А мені казали, що запорожці й самого шайтана не бояться.

Що йому відповідати? Краще промовчати.

Ліворуч, під вежею, почувся скрип завісів. Стукнули дерев’яні дверцята. Арсен різко повернувся і побачив пругке тіло в’юнкого плямистого барса. Звір вийшов із клітки, вмурованої в стіну фортеці, і зупинився.

По тілу козака пробіг холодок. Он яке видовище приготував для гостя Гамід! Хоче нацькувати лютого голодного звіра на беззбройну, виснажену і заковану в кайдани людину!

Що робити?

Думка запрацювала блискавично. Плигнути на дерево? Ні, це не врятує. Барс і там дістане. До того ж Гамід зніме з дерева стрілою або кулею. Тікати? Куди? Всі двері зачинені, ворота на замках…

Вступити з барсом у єдиноборство? Саме на це розраховує Гамід. Та що це дасть? Голими руками звіра не візьмеш. Хіба схопити каменюку? То вже хоч яка–небудь зброя! Гострою каменюкою можна розкраяти череп хижакові. А може, вичікувати? Може, звір і не нападе.

Барс ще не бачив людини. Потягнувся, позіхнув, широко роззявивши ікласту пащу, а потім облизався тонким рожевим язиком. Тільки після того нюхнув повітря, ступив кілька кроків наперед — і зустрівся поглядом з напруженими сірими очима… Зупинився, присівши на задні лапи, ніби роздумував, що за дивна істота перед ним. Потім, напевне, вирішив, що це здобич, яка може наситити його порожній шлунок, бо вже другий день його не годували і він відчував нудотний пекучий голод. Правда, людина — небезпечний ворог. Барс це знає. В усякім разі, не заєць і не козуля. Навіть не гірський баран. Та вибирати ні з чого. Голод допікає все дужче, і барс зажмурює жовті вузькі очі, щоб краще виважити і розрахувати стрибок.

Арсенові м’язи теж напружилися. Він повільно почав підводити вгору брудні руки з закрученими довгими нігтями, схожими на пазурі хижака.

Тихо забряжчали кайдани. Звір насторожено підняв вуха, збентежений підозрілим, досі не чуваним звуком.

З галереї долинуло схвильоване дихання Гаміда і Ферхада. Арсен на мить скосив око, глянув угору. Його вразила зловтіха, що світилася в Гамідових очах. Спагія наперед смакував криваву битву звіра і людини.

Барс напружився, готуючись до стрибка. Та стрибнути не встиг. На нижній закритій галереї почулися тупіт, сміх і вереск. З грюкотом відчинилися двері. З них прудко вибігла молода дівчина в барвистих шароварах. Від швидкого бігу її обличчя пашіло рум’янцем. Пухнасте чорне волосся розвівалося за спиною. Слідом за нею вискочила, сміючись, молодша, тендітніша, і кинулась доганяти втікачку.

Гамід і Ферхад схопилися з місць, перелякано закричали:

— Назад! Назад!

— О Аллах екбер^[48], врятуй їх!

Дівчата побачили барса — зупинилися. Пронизливий зойк забринів смертельним жахом. Дівчата кинулись назад, але менша спіткнулась, упала під ноги подрузі, й обидві покотилися по землі.

Барс не довго роздумував, на кого нападати. Звичайно, на того, хто тікає, а не на того, хто рішуче чекає нападу. В повітрі промайнуло його плямисто–жовте тіло.

На галереї заверещав Гамід. Ферхад перехилився через поручні вниз і теж витиснув з горла хрипкий дикий крик.

Арсен не встиг обдумати своїх дій. Якась внутрішня нестримна сила метнула його вперед, коли звір був у повітрі. Тіла зіткнулися. Удар — і барс покотився по землі. Та за якусь блискавичну мить звір уже схопився і, зрозумівши, що йому не уникнути сутички з нападником, кинувся на нього. Паща звіра люто ошкірилась. Хижо блиснули гострі ікла.

Арсен простягнув уперед сковані кайданами руки. Барс, замість того щоб учепитися зубами й пазурами в живе тіло, ударився грудьми об холодний метал. В ту ж мить ланцюг обкрутнувся навколо його шиї, щосили здавив горло.

Звір дико заревів, заборсався, намагаючись пазурами дістатися до ворога. Щоб не дати йому змоги порвати груди, Арсен подався назад. Барс захрипів, забив задніми лапами об землю. Передніми рвав ланцюг, але визволитись із петлі не міг. Вона все дужче врізувалась йому в шию. Барс робив відчайдушні зусилля, щоб дотягнутися лапами до грудей людини. І коли це йому щастило, з одягу летіло шмаття, забагрене кров’ю.

Та Арсен уже не відступав. Напружував усі сили, щоб якнайдужче затягнути металеву петлю.

Хряснули кістки. Звір завив од болю і замовк. Опустилися передні лапи. З пащі перестало вириватися важке хрипіння. Тіло хижака обм’якло, обважніло.

Та переможець все ще боявся послабити зусилля: барс — живучий звір. Навіть напівзадушений, він може в останню мить завдати противникові смертельного удару.

Нарешті руки самі не витримали нелюдського напруження. Ланцюг розімкнувся на здавленій шиї звіра, і мертвий барс упав на землю.

Знесилений, важко дихаючи, Арсен обіперся спиною об стовбур горіха. Перед очима пливли жовті кола, ноги тремтіли. Хотілося впасти і забути про все.

Але змушений був стояти: до нього наближалися дівчата. Попереду — старша, позаду — молодша. Як погано не почував себе, все ж не міг не відзначити, що подібної красуні, як ця, передня, йому ніколи в житті не доводилося зустрічати. Вона мала не більше шістнадцяти років — той вік, коли дівчина, особливо на півдні, розквітає пишним квітом. Легке сіре вбрання окреслювало її струнку постать. Обличчя довгасте, ніжне, ледь покрите легким весняним загаром. Затінені рясними чорними віями очі здавалися і синіми, і темними одночасно.

Дівчина зупинилася за кілька кроків і, все ще здригаючись від страшного потрясіння і навіть забувши, що стоїть перед чужим мужчиною з відкритим обличчям, тихо промовила:

— Дякую. Ти врятував нас, батире!

Арсен помітив, що, крім вдячності, в її погляді промайнув подив і прихована відраза, і йому до сліз стало соромно за свої брудні руки з велетенськими пазурами, за нечесані, збиті в ковтюхи патли, за подертий одяг і важкий дух, що йшов од його давно не митого тіла. Він ще не звик відчувати себе річчю в руках іншої людини, а тому не міг допустити думки, що ця дівчина та її подруга дивляться на нього не як на людину, а як на тварину, що належить їй чи членам її сім’ї.

Вона стояла перед ним і дякувала за порятунок, а він охоче провалився б крізь землю, бо усвідомлював, яким нікчемним, бридким і навіть огидним здавався дівчині, хоч захистив її від смерті.

— Я радий, що все скінчилось для вас так щасливо, джаним^[49], — сказав хрипко, з трудом підбираючи від хвилювання і слабості турецькі слова. — А для мене…

— Для тебе теж, — сказала молодша дівчина. — Скажи йому, Адіке!

— Безперечно,— задумливо промовила синьоока. — Хатче правду каже. Хатче — батькова пестунка, улюблениця нашого хазяїна. Вона попросить — і ти станеш вільний.

— Ну, це ще побачимо, — похмуро відповів Арсен. — Хазяїн, мабуть, думає інакше…

Внизу рвучко розчинилися двері — вискочив переляканий Осман, а за ним вибігли Гамід і Ферхад. Товсте одутле обличчя спагії посіріло від страху. Він кинувся до Хатче, обняв доньку.

— Хатче, дорога моя, ти жива? Слава Аллаху, що урятував тебе!

— Це він урятував нас, таточку, — і дівчина показала пальцем на невільника. — Цей нещасний…

Гамід підняв голову. Два погляди, мов дві шаблі, схрестилися на цілу хвилину в напруженій тиші. Арсен помітив, як щось здригнулося в каламутних волових очах спагії, ніби там відкрилась якась темна холодна заслінка.

— Ти заслужив смерті, гяуре, — промовив Гамід після довгого роздуму. — І ти прекрасно це знаєш…

— Таточку! — Хатче вчепилась у руку батька. — Прошу тебе! Заради мене й Адіке — прости йому! Хай живе!..

Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:

— Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада–аги. — Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. — А також — Адіке… Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!

Арсен мовчки вклонився. Як–не–як — йому подаровано життя.

— Може, у тебе є яке–небудь прохання до мене? — спитав Гамід, трохи заспокоївшись.

Арсен ступив крок наперед:

— Є, господарю.

— Кажи. Але…

— Я багато не прошу, — перебив його невільник. — Хочу саму мізерію — побувати в руках цирульника і помитися…

— Ти занадто сміливий, гяуре, — буркнув Гамід. — Але хай буде по–твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.

— Слухаю, ага, — і Осман подав Арсенові знак іти за ним.

…Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам’ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.

— Одягайся! Та швидше! — гримнув похмуро.

Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все–таки народ турки!

Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.

Знову брязнули замки кайданів — і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п’янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.

На подвір’ї Осман залишив Арсена одного — пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.

Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:

— Візьми! То тобі!

Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.

— Спасибі, джаним! — кивнув головою.

Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою. На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.

Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна–звідки і як з’явилося у його житті.

Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся — марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося…

Осман одвів його у погріб для невільників і замкнув двері. Однак скрегіт ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Після холодного темного підземелля, після того, як він змив з себе кількамісячний бруд і побачив в очах тієї дівчини співчуття, навіть цей льох виглядав затишно й привітно. То дарма, що віконце пропускає зовсім мало світла, а на підлозі солома геть перетрухла! Головне — він живий, молодий, здоровий… А все інше якось влаштується!

Вийнявши з–за пазухи пакунок, підійшов до віконця і розгорнув його. Там лежав чималий пиріжок, шмат баранини і тонкий шовковий шарфик, що зберігав якісь незнані пахощі — троянд, любистку чи небачених заморських трав. Пиріжок і баранина — це зрозуміло! А для чого шарфик? Невже дівчина, вкладаючи його, хотіла тільки висловити ще раз свою вдячність? Чи, може… Ні, навіть думати смішно! Схаменися, козаче! Не тіш себе марними мріями!

Однак на душі було і радісно, і тривожно. Перед очима вставала гнучка постать Адіке, пишна чорна коса і смутні очі, що зазирали в серце голубими весняними зорями. Арсенові здавалося, що доля навмисне послала дівчину в ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не він її та Гамідову дочку врятував, а вони його!..

До речі, хто ж така Адіке? Гамід називав донькою тільки Хатче. Може, племінниця чи якась далека родичка? Хто зна…

Увечері почали сходитися невільники. Першим зайшов, подзвонюючи ланцюгами, пан Спихальський. За ним важко ступав довготелесий Квочка. Від обох гостро пахло димом і свіжою ріпаковою олією. Важка втома проглядала з їхніх пожовтілих змарнілих лиць.

Зі світла вони не зразу впізнали Звенигору. Квочка, як тільки переступив поріг, зразу повалився в куток, а Спихальський почав згрібати солому і намощувати собі пухкіше ложе.

— Сто дзяблів його мамі, — лаявся він. — Працюєш, як віл, а спиш, як свиня, прошу пана! За день так очманієш у диму і накрутишся біля котка, що голова йде обертом. А прийде ніч — навіть не відпочинеш як слід! Той паскудний Гамід, най би його шляк трафив, свіжої соломи жаліє…

— Він нічим не гірший за вельможного пана Яблоновського, пане Мартине, — втомлено сказав Квочка. — Той теж своїх хлопів мав за бидло. Та, врешті, пан Мартин про це добре знає, бо сам не раз, на втіху гетьманові, відбирав у хлопів їхні пожитки і залишав голих і холодних серед розорених халуп.

— Е, нащо згадувати старе…

— Для перестороги на майбутнє, — втрутився в розмову Арсен і вийшов на середину, де було світліше.

— А–а, пан запорожець! Сердечне вітаннячко! — вигукнув радісно Спихальський. — Живий?

— Живий, як бачите.

Квочка теж схопився, потиснув руки.

— А ми вже думали, що тебе й на світі нема. Виходить, нашого брата не так легко відправити до Вельзевула в пекло! Ми раді тебе бачити!

— Спасибі. А де ж Яцько? Де мій юний друг?

— Яцька немає з нами, — люто блиснув очима Квочка. — Ще взимку Гамід його і Многогрішного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бік!

Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів’яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.

СЕЛЬ

1

На крем’янистому березі бурхливого Кизил–ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака^[50]. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам’яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.

Дим і чад виїдають очі.

Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев’яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто–зелений від густої тягучої олії.

Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників–каратюрків:

— Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам?^[51]

— Байрам.

— Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?

— Цить, гяуре! — шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. — Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!

І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз^[52]? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.

Юсупа заспокоює Бекір:

— Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу…

— А я відробляю батьків борг, — сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов’яга, і сплюнув набік. — Як запрігся з п’ятнадцяти років, то й до цього часу… і, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився — мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж… і так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з’явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий… Плюну я на все та піду до нього!

— Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід — пропала твоя голова, — зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. — Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!

Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.

По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. Її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плече. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.

Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.

Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров’ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.

— Стривай, Османе, — спинив його Гамід, під’їжджаючи на красивому коні. — Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!

Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.

— Та замовкніть, дияволи! — гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.

Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.

— Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, — сказав Гамід. — Скільки їй років?

— П’ятнадцять, ага, — відповів похмуро Бекір.

— Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі…

Вони зупинилися на горбочку.

— Йок! Йок!^[53] — вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. — Не чіпай її, Гамід–бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина…

Але Гамід наполягав на своєму.

— Ти вже багато років відробляєш позичку, яку взяв на будівництво хати, Бекіре, а борг не зменшується, бо, крім того, треба ще їсти й пити… А так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!

— Я сам відроблю тобі свій борг, Гамід–бею! Я працюватиму ще два роки, але доньки в замок не пошлю! То місце не для молодих дівчат!

Гамід спалахнув.

— Думай, що мелеш, Бекіре! — вигукнув роздратовано. — Однак рано чи пізно муситимеш послати її до мене. Борг давно прострочений… Ну, чого упираєшся? Одумайся!

— Ні, Гамід–бею, цього не буде! — рішуче відповів Бекір. — Усім відомо, що дівчат, які слугували в замку, ніхто не бере заміж! Невже ти хочеш зробити нещасними зразу чотирьох людей: мене, мою дружину, доньку і її жениха Ісмета?

— Поганий собако! — верескнув спагія. — Ти ще пожалієш! Я не забуду цих слів!.. Паршива свиня, смердюча гієна, як ти смієш базікати про свого господаря?.. Даю тобі тиждень для сплати боргу! Якщо не сплатиш чи не відробиш разом зі своєю дружиною і дочкою, я викину тебе з хати і вижену з Аксу!

— Ла хавла!^[54] — підняв догори руки Бекір. — Хай буде те, що має бути! Але дочки я тобі не віддам! Візьмеш її тільки після моєї смерті, Гамід–бею! Це моє останнє слово!

Бекір сказав це так рішуче, що всі з подивом глянули на нього. До цього часу він ніколи ні в чому не суперечив ні Гамідові, ні його охоронцям, що ні на крок не відступали від хазяїна. Тому Гамід, вважаючи його за розумного і досвідченого олійника, настановив старшим над іншими батраками і невільниками. Виконував він свою роботу старанно, і Гамід був ним задоволений. А зараз просто не можна впізнати Бекіра — очі палають, кулаки стиснув, скажи йому ще слово — так і вчепиться в горлянку!

Гамід нічого не відповів. Тільки пильно глянув на Іраз, що визирала з–за плечей олійників, мов злякане звірятко, скочив на коня і погнав чвалом. Осман поколивав слідом.

— Собака! Брудна свиня! — прохрипів Бекір. — Я вільний турок, а він хоче перетворити мене на раба. Він хоче посягнути на честь моєї доньки і на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший! Недарма з’явився Мустафа Чорнобородий у наших краях: він знайде стежку і до замку Аксу.

— Хвалилася курка, що буде на байрамі в турка, та й справді побувала — смаженою на столі! — охолодив його запал Юсуп. — Ти даремно роздражнив цього дикого кабана! Тепер не жди від нього пощади. А можна було обійтися ладком — він і не приставав би до Іраз. Він правовірний, і серце у нього таке, як і в нас…

— Він звір, а не людина! і серце в нього кам’яне! — вигукнув Реджеп. — Рожна йому в бік — ото і вся з ним мова!

Бекір обвів усіх довгим каламутним поглядом і враз якось зів’яв. Плечі опустилися, на обличчі з’явилася винувата посмішка.

Він підійшов до Іраз, обняв її за плечі, ніби хотів захистити від нещастя, відібрав кошик з їжею і тихо сказав:

— Сідай отут у холодку і чекай на мене — додому підемо разом!

Дівчина сіла на лавочці під стіною олійниці, а робітники, товплячись у низькі двері, почали заходити в приміщення.

«Он яка Туреччина, — подумав Арсен, кладучи заковані руки на балку і напираючи на неї грудьми. — І тут, як і в нас, бідні низом, а багаті — горою! Правда мовчить, зціпивши зуби, а кривда безсоромно розперезалася і сліпо, нахабно бреде по людських горбах».

За ті кілька тижнів, що Арсен працює в олійниці, він зміцнів після перебування в підземеллі, випитав у Бекіра, якими шляхами найзручніше і найшвидше можна добратися до моря, і почав подумувати про втечу. Його ніщо не лякало: ні злигодні в дорозі, ні переслідування, ні навіть загибель. Хотілось одного: щоб на той час не було дома Гаміда. Але хазяїн, здається, ближчим часом нікуди не збирався виїжджати. і це ускладнювало здійснення давно обдуманих намірів.

2

Увечері, коли Бекір привів невільників до фортеці, Осман розлютувався. Навіть у сутінках було видно, як гнівно блиснули його круглі очі. Він пхнув Бекіра в спину і почав виштовхувати за ворота.

— Геть звідси, негіднику! і не потикай сюди свого кривого носа, червонопикий лисе!

У Бекіра справді ніс дивився трохи набік, а вимазане в олію обличчя відбивало червоною міддю.

Бекір огризнувся:

— Забери руки, Османе, а то дуже довгі маєш!

— Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? — Він знову штурхнув Бекіра в спину, так що той засторцював до воріт. — Іди, іди — там я тобі покажу, скільки важить мій кулак, дурню!

Лаючись, Осман випхнув Бекіра за ворота. На деякий час невільники залишилися самі. Пан Спихальський і Квочка сіли в знемозі під стіною на кам’яну плиту, а Арсен відійшов убік і зупинився перед вікном, де колись бачив Адіке.

З того часу дівчина з’явилася у вікні ще раз і, як йому здалося, зробила рукою якийсь знак. Але наглядачі швидко загнали невільників у погріб, і він не зрозумів, що вона хотіла сказати. Вітала його? Чи ще раз дякувала за порятунок? А може, поманила, щоб підійшов ближче, і знову кинула б шматок пирога?

У вікні промайнула легка тінь. Адіке! З–під покривала показалась біла рука, і на землю полетіла якась маленька чорна річ.

Арсен оглянувся — чи ніхто не слідкує? А потім швидко нагнувся. Серце радісно тьохнуло: то був ключ від кайданів! Він сунув його в кишеню і вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душі сподіваючись побачити ту, котра заради нього так ризикувала. Але у вікні вже нікого не було. Дівчина зникла.

Окрилений радісною надією на визволення, він не звертав уваги на лайку і штурхани, якими розлютований Осман заганяв їх у погріб. У голові без угаву дзвеніла думка: «Незабаром буду вільний! Незабаром буду вільний! А там усе залежатиме від щастя. Тільки б дістатися до моря! Я мушу виконати наказ Сірка! Обов’язково мушу!»

— Ти чого це такий раденький? — спитав Квочка.

— Пригадав, що рік тому його вгощали варениками з сметаною… Тепер приємно облизатися, прошу пана! — засміявся Спихальський.

У погребі зашелестів смішок, але Арсен не образився. Ліг на своє місце навпроти віконця під стіною, заклав під голову руку й задумався. Треба серйозно обмізкувати всі можливості втечі. Тікатиме сам. Піймають — ніхто не нарікатиме на нього. Випечуть очі — йому одному. Та самому й легше всюди пройти і сховатися… А головне — на нього покладено таке важливе завдання! Без виконання його він не може, не має права повернутися на батьківщину!.. Ключа ж обов’язково віддасть товаришам. Захочуть тікати — хай скористаються!..

Він уявив себе без кайданів — і тихий усміх заблукав на стомленому обличчі. Очі поволі склеплювалися. Розслаблене тіло приємно нило. На мить в уяві зринула гнучка постать Адіке, він простягнув до неї руки, пішов назустріч, та раптом спіткнувся і полетів у якесь чорне бездонне провалля…

На другий день опівдні почало збиратися на грозу. В повітрі зависла важка задуха. На півночі, в горах, загриміло. Небо встелили чорні, з багряно–бурим відсвітом хмари. Їх раз у раз розтинали сліпучо–білі блискавиці. І хоча на Аксу яскраво світило сонце, батраки–каратюрки занепокоїлись.

— Буде сель, — сказав Реджеп. — Треба йти додому, поки не пізно.

Арсен не знав, що таке сель і чому так стривожилися турки.

— Справді, буде сель, — сказав Бекір і, поглянувши на купу підсмаженого сім’я, додав: — Давайте швидше закінчимо і підемо! Не можемо ж ми кинути оце все так!..

— А чому б і ні? — спитав Реджеп. — Не твоє ж… Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере!

— Коли б не вчорашня сутичка, — відповів Бекір. — А тепер страшно… Дізнається Гамід — буде мені ще гірше. А втім, я вас не тримаю. Ідіть! Ми з урусами самі закінчимо…

Коли всі пішли, Бекір гаряче взявся за роботу. Поспішав, літав, мов на крилах. Насипав насіння у полотняні ворочки, закладав під прес. На його круглій голеній голові рясно виступив піт. Загоріле худе обличчя розпашілося.

Невільники не відставали теж. Бекір завжди добре ставився до них, і їм хотілося допомогти йому в біді. Все ж роботу закінчили тільки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутінки.

Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил–ірмак. Його завжди переходили вбрід або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.

Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:

— Сель!

Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.

Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.

— О Аллах, там у мене хвора дружина й донька! — простогнав розпачливо. — Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина — і знесе її… Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот… А хто допоможе моїм?

— Люди допоможуть і твоїм, — втішив його Арсен.

Але Бекір безнадійно махнув рукою:

— Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись — і пішли, а ти лишайся, як хочеш… Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені — я вмію плавати… і тут, здається, не так глибоко. А ви, — звернувся він до невільників, — ідіть самі до замку… Ви ж не втечете, правда?

Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся — і поплив. Сильна течія підхопила, закрутила у вирі, понесла до Кизил–ірмаку. Бекір намагався пливти, але безуспішно. Його зносило на середину потоку. Раптом він зник під водою. Потім зразу ж виринув, і над шумом і ревом повені пролунав жахливий крик:

— А–а–а!..

Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.

— Ти здурів! Куди? — крикнув Квочка.

Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!

Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.

Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:

— Спасибі, друже… Допоможи підвестися… Треба йти! Рятувати своїх!

Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.

Густішали сутінки. На чистому небі розгоралися зірки. Вдалині чорними примарами здіймалося громаддя гір. З селища долітали крики людей, рев худоби і завивання собак.

Бекір і Арсен звернули у вузеньку бічну вуличку. Тут вода доходила до пояса. Попереду хтось бовтався і лаявся, не знаходячи в темряві дороги. Десь жалібно нявчала на покрівлі кішка. По вулицях, вигороджених глиняними тинами, пливло різне лахміття, солома, сухий хмиз.

За рогом вони наткнулись на темну постать.

— Це ти, Бекіре? Поспішай! У тебе нещастя…

— Яке? — кинувся той.

— Зникла Іраз.

— Втопилася? О Аллах!

— Ні, її схопили Гамідові люди.

— Гамідові люди? Прокляття! — Бекір простягнув до неба худі руки. — Невже це правда? О Аллах, як же ти допустив до цього?

Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалів? Моя Іраз, моя єдина втіха!..

Він кинувся вперед, охоплений відчаєм. Арсен ледве встигав за ним.

Ще здалеку вони почули жіночий плач. Бекір мов несамовитий закричав:

— Гюрю, чому ти не вберегла Іраз? Як це трапилось? Гнів Аллаха на твою голову, нещасна! Чому ти не вберегла Іраз?

Розпатлана мокра жінка впала на плече Бекіра, забилася в нестримному риданні:

— Я не пускала її… Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття. О моя донечко!.. Там її і схопили…

— Хто?

— Осман… Хто ж іще?

— Скажений собака! А Ісмет уже знає?

— Знає… Страшно дивитися на нього. Прибігав рятувати мене від повені. Взяв деякі клунки і вигнав скотину… Та ось він знову йде!

До них підійшов забрьоханий юнак. Не вітаючись, тихо запитав:

— Ага Бекір, про Іраз нічого нового не чули?

— Нічого…

— Я вб’ю Гаміда!

— Ні, це я повинен його убити! — сказав Бекір твердо.

— Тоді ми вб’ємо його разом! Я не заспокоюся доти, поки не обмию свої руки його скаженою кров’ю!

— Гаразд, синку. Ми це діло зробимо разом, — погодився Бекір.

Вони стояли по груди в воді і розмовляли так, ніби йшлося про купівлю бичка чи поїздку на базар.

— Про що ви говорите! — вигукнула Гюрю. — Не додавайте до одного лиха іншого. Рятуйте майно. Незабаром усе затопить.

Чоловіки мовчки взяли мокрі клунки і побрьохалися в темінь ночі. Арсен з лантухом під рукою йшов позаду.

По підгір’ю палахкотіли багаття. Снували люди. Ревла налякана худоба. Ніхто не спав.

Бекір кинув свою ношу біля Реджепового багаття. Люди розступилися, даючи йому місце. Всі вже знали про його горе і щиро співчували йому і Гюрю. Навіть черствий набожний Юсуп пройнявся гнівом до Гаміда.

— Не сумуй, Бекіре, — сказав він. — Аллах покарає того розбійника! Наші сльози віділлються йому на тому світі!

— До того світу довго чекати. Вони віділлються йому кров’ю ще на цьому світі! — вигукнув Ісмет, викручуючи мокрий одяг.

Юсуп пожував сухими губами, ніби роздумував, що б йому сказати у відповідь, але, так нічого й не придумавши, одійшов мовчки від гурту.

Гюрю трясла пропасниця. Вона страшно кашляла. Їй дали сухий одяг, закутали в теплу вовняну хустку, та це мало допомагало, її очі блищали хворобливим блиском, а на худих блідих щоках виступили малинові плями. Вона лежала поблизу вогню і тремтіла від холоду, що підкрадався до її висохлого тіла.

Бекір тримав руку дружини в своїй руці і відчував, що це кінець. Давня хвороба, яку вселив у неї шайтан, втрата Іраз доконали бідну жінку.

— Гюрю, рідна моя, втіхо мого серця, — шепотів він, вдивляючись божевільним поглядом у змучене обличчя дружини. — Не йди від мене! Не тікай у країну предків наших! У країну райських снів!.. Ми ще розшукаємо нашу Іраз!.. Нашу пташку!.. Ми ще будемо щасливі!.. Чуєш, Гюрю?

Гюрю чула, але відповісти не мала сили. По холонучих щоках текли скупі сльози, що проти полум’я здавалися прозорими краплинами крові.

— Гюрю! — вигукнув Бекір. — Клянусь бородою Аллаха, я відомщу Гамідові за нашу Іраз і за тебе! Я вже не повернуся в Аксу, хай буде прокляте це наймення! Я помчу до Ешекдагу!.. Там Мустафа Чорнобородий збирає каратюрків–бідарів, щоб відплатити нашим кривдникам!.. Ти пам’ятаєш Мустафу, Гюрю? Нашого давнього безталанного сусіду… Він довгий час переховувався в чужих краях після невдалого нападу на спагію, а тепер знову з’явився тут… Його шабля знайде дорогу до серця Гаміда. Я допоможу йому в цьому. Аллах свідок!

Гюрю заплющила очі і заперечно похитала головою:

— Не проливай крові, Бекіре. Аллах покарає тебе за це!

Та Бекір, розпалений гнівом і власними пекучими словами, не слухав її. Схопивши Ісмета і Реджепа за рукава, гаряче шепотів:

— Ми засмажимо Гаміда на вогні, мов жирну дрофу! Ви чуєте? Я хочу бачити, як він конатиме! Як проситиме у мене пощади! Але пощади йому не буде! Не буде — хоч би Аллах потім кинув на мою голову всі кари — земні й небесні!.. Ви підете зі мною, друзі?.. Ти, Ісмете, підеш?

— Піду!

По сухому блиску очей і по міцно стулених вустах видно було, що він не відступить од своїх слів.

— А ти, Реджепе?

Реджеп промовчав. Тільки виразно глянув на дружину, що саме, відвернувшись, годувала немовля, а потім ствердно кивнув головою.

Арсен вслухався в цю розмову і з подивом відзначив у думці, що люди скрізь у горі однакові. Горе зближує їх, розкриває серця. Подумав також про те, що зараз дуже зручно втекти. Ключ від кайданів у кишені. За ніч одійде від Аксу верст за сорок — і шукай вітра в полі! Треба тільки непомітно вийти з табору… Але, згадавши про товаришів, облишив цю думку. Ні, треба обов’язково передати їм ключ. Може, ще кому всміхнеться доля і пощастить добратися додому? Врешті, немає, мабуть, жодного невільника, який не думав би про втечу, про визволення. Всі мріють про волю, марять нею. Тож він мусить допомогти товаришам.

Він сидів віддалеки і, задумавшись про своє, уже не чув, що говорив Бекір. Сон поволі склепив йому обважнілі повіки. Так, сидячи, і заснув…

Прокинувся від голосного плачу Бекіра. Вогнище догоріло. Жевріли, потріскуючи, головешки. Навколо юрмилися люди. Позаду чулося зітхання і схлипування жінок.

Арсен схопився на ноги і заглянув через голови. Там, у колі, на чорному савані, лежала нерухомо Гюрю. Біля неї кричав, б’ючи себе в груди, Бекір.

На сході піднімався край неба.

3

Сель спав так само швидко, як і нахлинув.

Вранці, коли зійшло сонце, Арсен поволі пішов понад берегом Кизил–ірмаку. Чалапав по рідкому глею, тягнучи обважнілі кайдани.

Над рікою здіймався рожевий ранковий туман.

Глухо воркотіли каламутні води. Їхній шум нагадував рокіт дніпровських порогів.

Арсен зупинився над обривистим берегом, дихаючи на повні груди запашним весняним повітрям, тішачись волею і широкими краєвидами, що відкривалися вдалині.

Зненацька позаду пролунав тупіт коней.

— Ось де він, Гамід–бею! — почувся радісний оклик Османа. — Піймали–таки, собаку!

Три вершники підскочили до Арсена.

— А я й не думав тікати, — пояснив він. — Я ввечері рятував Бекіра, коли той топився, перепливаючи Аксу. Там і заночував…

Та Гамід люто вигукнув:

— Не викручуйся, гяуре! Ніхто не примушував тебе рятувати того негідника. Хай би був потонув!.. Ти знав, що кожного вечора мусиш бути в замку? Тебе не навчило перебування в казематі? Ти примусив нас усю ніч не спати!.. Гей, хлопці, відріжте йому вухо! Тоді пам’ятатиме, що він раб. Та й іншим буде наука!

Осман схопив невільника за плече, йому на допомогу кинувся Кемаль, на ходу виймаючи з–за пояса невеликого кривого ятагана.

Арсен метнув швидкий погляд навкруги, мов шукав порятунку, і раптом, відштовхнувши наглядача, плигнув з високого берега вниз, у руді води Кизил–ірмаку.

— Держіть його! Ловіть! — закричав Гамід, не злазячи з коня. — Гей, ви, неповороткі віслюки, наздоженіть собаку!

Швидка течія підхопила втікача і понесла на середину ріки. Охоронці бігли понад берегом, кидали камінням. Та жоден з них не влучив. Вони, напевно, жаліли, що не взяли з собою луків або пістолів, бо тепер тільки стріла чи куля могла наздогнати невільника.

Посеред ріки Арсен відчув під ногами мілину і зупинився перепочити. Це було дуже до речі, бо, хоча він плавав, як риба, залізо тягнуло на дно.

Гамід кричав з берега:

— Все одно не втечеш, рабе! Повертайся назад, поки не пізно! А то поплатишся життям!

Арсен мовчки дивився на розлютованого хазяїна, і гнівні думки хвилювали його серце. В одну мить пригадав усе те погане, що чув про спагію і що сам зазнав від нього, і аж затремтів. Чому досі не вбив мерзенну тварюку! Ця людина скрізь сіє кривду, всім приносить нещастя і завжди виходить суха із води!

Він погрозив Гамідові кулаком, підібрав ланцюг і кинувся у бурхливу течію вузької, але небезпечної протоки.

Протилежний берег був похмурий, пустинний. Ніде ні душі! До самої води понависали дикі кам’яні скелі, подекуди порослі кущами кизилу та дроку.

Звенигора ледве видерся нагору. Гамід усе ще гарцював конем на тому березі, а охоронці біля олійниці лаштували човен. Отже, незабаром перепливуть на цей бік. Тепер надія — на власні ноги!

Швидко діставши ключа, відімкнув кайдани, жбурнув їх у кущі і, не гаючись, кинувся навтьоки.

Біг до самого полудня без відпочинку, не відчуваючи ні втоми, ні голоду. Страх підганяв його. Він боявся переслідувачів, випадкових перехожих, бо вони могли затримати його, боявся заблудитися і повернутися назад до річки, страшно було зірватися зі скелі і переламати ногу чи руку. Тепер, коли він дихнув свіжим повітрям свободи, коли зарожевіла надія вирватися з неволі, він боявся якоїсь несподіваної перешкоди, що могла б усе звести нанівець.

Ішов без відпочинку до самого вечора. Обминув два селища, непоміченим прокрався повз виноградники, де працювало кілька жінок і підлітків, перетнув сухий непривітний гірський кряж і, нарешті, зупинився на нічліг у ліску. На товстому розкарякуватому дереві намостив з гілля й листу гніздо і, хоча допікав голод, заснув міцним безпробудним сном.

Прокинувся, коли сходило сонце. Ліс дзвенів пташиним співом і щебетанням. Не гаючи ні хвилини, спустився на землю, пожував гіркуватої — з росою — трави, щоб утамувати спрагу, і пішов насупроти сонцю.

Місцевість почала поволі змінюватись. Гірські кряжі лишались позаду. Перед утікачем відкрилася горбовиста рівнина, на якій подекуди стирчав кущик колючого терну чи молодого полину. Не поспішав. Погоні не було та, напевне, й не буде — мабуть, не натрапила на слід.

Другу ніч провів у печері, заклавши вхід брилами каміння, бо кілька разів чув виття гієн і шакалів. Сон був нетривкий, з кошмарами, та все ж відновив трохи сили, а хмарний ранок вселив надію, що буде дощ.

Видершись на крутий шпиль, подивився довкола. Позаду синіли гори, але, хоч там була вода, повертатися до них було і далеко, і небезпечно: ще нарветься на переслідувачів. Попереду — безмежна пустеля, суха, безлюдна. Лиш ліворуч, в далекій імлі, невисокі гори. Ну що ж, туди! Там, напевно, можна знайти воду і їжу. А в них зараз порятунок. Особливо — у воді. Отже, тільки туди!

Ішов швидко. З пологих схилів біг підтюпцем. З надією поглядав на сіре хмарне небо, чекав від нього хоч краплини дощу. Та хмари блідішали, танули, і незабаром крізь них блиснули перші ранкові промені сонця.

Опівдні Арсенові здалося, що далі йти не зможе. Всередині палить нестерпним жаром. У скроні бухає гаряча, мов розтоплене олово, кров. Безжалісне сонце висмоктує з тіла останні краплини вологи, немилосердно пече неприкриту голову. Ноги підламуються в колінах, відмовляються нести обважніле тіло.

Але він не зупиняється. Ні, ні, тільки не зупинитися, не впасти, бо то — смерть!

Йому ввижається, як він лежить десь тут, на кам’янистій, розпеченій, як присок, землі і до нього підкрадаються шакали та гієни. В руках і ногах немає сили звестися, відігнати звірів, які вичікують тієї хвилини, коли можна буде поласувати нежданою здобиччю. А потім прилетять орли–стерв’ятники, обглемедають те, що залишиться од звірів, і рознесуть білі кості в різні кінці пустелі. Бр–р–р!..

Ні, йому ніяк не можна тут загинути. Десь далеко–далеко, на Україні, його виглядає ненька. Виходить на високий шпиль над Сулою і довго дивиться в степ — чи не їде Арсен, її син коханий, її надія? Потім мовчки спускається вниз, до хатини, розмовляє з дідусем і Стехою. Нарешті лягає спати. Але сон десь бариться, не йде до неї, бо туга оповила її серце, а непрошені сльози, мов ропа, до ранку виїдають очі. Ні, він мусить перебороти все, навіть смерть, мусить іти далі, щоб одного радісного дня усміхнулася від щастя ненька і ластівкою впала синові на груди.

Йому не можна безслідно зникнути ще й тому, що на совісті лежить важкий, наче камінь, обов’язок перед кошовим Сірком, перед усім січовим товариством. Гай–гай, як покладався на нього кошовий отаман! Як надіявся, вірив, що поїздка буде успішна, що Арсен і брата з неволі викупить, і важливі вісті привезе з Туреччини… Та не так сталось, як гадалось! Замість щасливого повернення, сам потрапив у неволю, як стрепет у сильце. Що то думає кошовий? Виглядає?

Сподівається? Жде? Марні надії: нескоро, мабуть, доведеться козакові ступити на рідну землю. Та й чи доведеться? А все з–за Чорнобая!

Чорнобай — ось ще хто міцно тримає його на світі! Пекуча ненависть розпирає груди, штовхає все вперед і вперед! Вижити, повернутись — і зустрітися з недолюдком віч–на–віч!

Арсен витирає брудним рукавом обличчя, облизує розпухлим, ніби повстяним, язиком порепані губи і вперто йде далі.

Четвертого дня після полудня, зовсім знесилений, видерся на гребінь гори і побачив широку розлогу долину, на протилежному боці якої паслася велика отара овець.

Серце радісно забилося. Там люди! Там вода! Пастухи ніколи не відходять від неї далеко. Поблизу, напевно, є колодязь або струмок, де вони напувають овець.

Він зупинився і перевів дух. На радощах мало не кинувся бігти вперед, але вчасно подумав, що зустріч з пастухами може скінчитися для нього неволею. Пастухи, безперечно, озброєні луками, списами, ножами, а в нього тільки голі руки, та й ті ледве піднімаються від утоми, голоду й спраги.

Козак перетворився на мисливця, що висліджує дичину. Обережно, ховаючись за кожний кущик, за кожну брилу, що траплялась на шляху, почав кружним шляхом наближатися до отари. В голові стугоніло, руки й ноги тремтіли. Але він підповзав усе ближче і ближче.

Найкраще було б звернути вбік і сусідньою долиною обійти пастухів, але Арсен відчував, що в нього не вистачить сил зробити це. Крім того, він запримітив під скелею над багаттям закіптюжений казанок, з якого долинув приємний лоскотливий дух вареного м’яса. Той казанок мов приворожив утікача.

Майже півгодини потратив на те, щоб наблизитись до багаття непомітно. Ішов з підвітряного боку. З гострим каменем у руці причаївся за вапняковою брилою, вичікуючи слушного часу, щоб стукнути пастуха по голові.

Бородатий підстаркуватий пастух у поношеному джеббе і гостроверхому повстяному кауку довгим блискучим ножем помішував у казанку. Потім відклав ножа вбік, витяг із шкіряної торбини вузлик із сіллю і почав присолювати вариво, мугикаючи собі під носа якусь пісеньку.

Це був слушний час для нападу. Зайнятий своєю справою пастух не чув тихих скрадливих кроків позад себе. Арсен на мить зупинився, ніби збираючись із силою перед сутичкою. Поволі заніс над головою камінь. І в цей час його ніби щось ударило в груди: рука з каменем затремтіла й опустилася вниз. До свідомості долинула рідна, знайома ще з дитинства пісня:

Він подався наперед і глухо скрикнув:

— Брате! Земляче!

Пастух від несподіванки випустив торбину з сіллю й отетеріло глянув на важенний камінь, що упав біля ніг незнайомця.

— Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка — згинь к бісовій мамі! — пробурмотів він, відступаючи назад.

Арсен з подивом і радістю пізнав у пастухові Свирида Многогрішного. Поспішив заспокоїти його:

— Не бійся мене, дядьку Свириде, я такий же невільник, як і ти… Пам’ятаєш запорожця Звенигору?.. У Гаміда, будь він проклят, погибали разом… А зараз помираю від спраги… Пити!.. Ради всього святого, дай мені пити! А потім розповім, як тут опинився…

Пастух, усе ще недовірливо поглядаючи на обшарпаного, зарослого, здичавілого незнайомця, в якому важко було пізнати дужого запорожця, витяг з–під кошми овечий бурдюк і дерев’яну чашку, налив сивуватого овечого молока, розбавленого водою.

— Пий, це айран…

Арсен жадібно припав до чашки, одним духом опорожнив: айран відгонив бурдюком, але був прохолодно–кислуватий і добре тамував спрагу. Після четвертої чашки відчув полегшення. Вогонь, що пік у грудях, поволі почав затухати…

Він сів біля багаття. Тепла п’янка млість розлилася по всьому тілу. З казанка запахло розвареним м’ясом і лавровим листом.

Арсен втягнув ніздрями запашний дух, наперед смакуючи ситий обід. Це помітив Многогрішний і гукнув свого напарника, що був коло отари.

— Гей, хлопче, ходи обідати!

Через кілька хвилин підійшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то був Яцько.

— Як ти сюди потрапив, братику?

Хлопець упізнав козака. Очі його заблищали від радості, ніби він зустрів рідного батька.

— Нас Гамід подарував зятеві Ферхаду. Не хотілося їхати від своїх людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене поставили підпасичем до дядька Свирида. — І тихо додав: — Дядько Свирид став потурнаком…^[55] Через те йому деяка полегкість. Бачиш — ходимо без наглядачів, маємо що їсти й пити, на ногах і руках не бряжчить залізо… А іншим невільникам — біда! Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звірі…

Тим часом Свирид Многогрішний навитягував з казана на потріскане і досить брудне дерев’яне блюдо тушкованої баранини, розкинув на землі засмальцьовану бурку:

— Прошу, земляче. Чим багаті, тим і раді.

Арсенові здалося, що ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Пастухи підкладали йому більші й ніжніші шматки м’яса, які він запивав кислуватим айраном. Коли втамував голод, розповів землякам про втечу від Гаміда і поневіряння в пустелі. Подиву слухачів не було меж. Яцько дивився на Звенигору з захопленням. Дізнавшись, що втікач за три дні перетнув безводну пустелю, вигукнув:

— Не може бути! Тут майже п’ятдесят фарсахів! Турки це нагір’я називають Карашайтаном — чорним чортом, бо не один сміливець знайшов там загибель.

— Мені пощастило, я натрапив на вас, — усміхнувся Арсен. — Інакше б і я наклав головою.

Після ситого обіду його потягло на сон. Очі злипалися, голова падала на груди.

Це помітив Многогрішний.

— Е–е, друже, ти не тільки пити і їсти захотів, а й спати… Ось я простелю тобі в холодочку — і спи на здоров’ячко!

Він розіслав під скелею кошму, в узголів’я помостив джеббе. Арсен ліг, з хрускотом розправив стомлене тіло.

— Розбудите, коли що, — попросив пастухів, засинаючи.

Він проспав мало не добу і прокинувся від того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очі, побачив перелякане обличчя Яцька.

— Арсене, вставай! Тікай за скелі! Їде наш хазяїн Ферхад! — шепотів хлопець.

Сон — мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тікати вже було пізно. До них галопом під’їхав молодий круглолиций турок на карому коні. Арсен зразу впізнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього сукна. На голові — білий тюрбан, при боці — крива шабля, всипана дорогоцінним камінням, а за поясом — пістолі, оздоблені перламутром. Кінь важко поводив спітнілими боками: видно, верхівець полюбляв швидку їзду або ж поспішав.

— О, Ферхад–ага! Салям! — вклонився Яцько. — Ви самі? Що змусило шановного господаря їхати на пасовище? А де ж наглядачі?

— Наглядачі помчали до інших отар… А я — сюди, щоб розім’яти застояного коня, — промовив скрипучим голосом Ферхад. — Женіть отару додому. Приїхав покупець — продавати будемо. Та не баріться! Чуєте?

— Чуємо, — відповів Яцько.

Ферхад скочив з коня.

Не звертаючи уваги на Арсена, — він, мабуть, прийняв його за дядька Свирида, — кинув повід Яцькові. Пройшовшись біля вогнища і розім’явши ноги, оглянувся і тільки тоді помітив незнайомця. Лице його витяглося від подиву. В очах промайнула підозра. Він поклав руку на ефес шаблі і запитав Яцька:

— Це хто?

Яцько на мить завагався.

— Це подорожній, — сказав невпевнено і показав рукою в бік пустелі. — Він прийшов звідти…

Ферхад обвів поглядом заросле обличчя втікача, розбите в дорозі взуття і припорошений одяг. Його не задовольнила туманна відповідь. Він підійшов ближче, витягнув уперед щелепасте обличчя, ніби хотів обнюхати незнайомця.

— Хто ти?

— Я погонщик мулів у каравані одного купця з Болгарії, відбився від каравану і мало не загинув у пустелі.

— А, гяур, — процідив турок. — А може, ти просто втікач–невільник? Га? Ану, покажи руки?

Він раптом схопив Арсена за рукав, закотив його і побачив червоно–сизі рубці від кайданів.

На якусь мить турок розгубився від несподіванки і відсахнувся. Цим скористався Арсен. Могутній удар у щелепу звалив Ферхада на землю. Вирвавши у ворога з–за пояса пістоль, ще двічі стукнув руків’ям по голові. Ферхад зіпнув ротом і затих.

Усе трапилося так несподівано, що Яцько встиг лише вигукнути:

— О лихо! Що ж тепер буде!?

З долини біг, розливаючи з дерев’яного відра овече молоко, Многогрішний.

Арсен скинув з себе дрантя і нарядився в дорогий одяг Ферхада, причепив до бока шаблю, за пояс засунув пістолі. Коли прибіг Многогрішний, то спочатку не впізнав козака, прийнявши його за якогось незнайомого турка, і почав голосити над тілом хазяїна. Та зрештою старий помітив, що хазяїн лежить майже голий. Він ошаліло глипнув на Звенигору.

— Що ти наробив, розбишако? — з кулаками налетів пастух. — Тепер же нас живцем з’їдять! Ти сів на коня — та й шукай вітра в полі! А нас… О ідоле проклятий, ти й не знаєш, які муки придумає старий господар! Випустить з нас усю кров — крапля по краплі! Сотатиме живцем з нас кишки, випече очі, відріже вуха, вирве язик!.. Ніхто ж не посвідчить, що це не ми з Яцьком убили Ферхада. Вся вина упаде на нас. Сьогодні вечором або завтра вранці нас схоплять, як шакалів, і закатують до смерті… О–о!

Яцько стояв збоку розгублений і мовчки спостерігав, як дядько Свирид то виказував Звенигорі, то кидався до тіла хазяїна, то бив з розпуки себе в груди, рвав на голові чуприну. Арсен з посмішкою дивився на переживання старого, але скоро це йому набридло.

— Годі, старий! Замовкни! — гукнув сердито. — Знайшов родича, дідько б його забрав! Невже ти довіку найнявся до нього в найми?

— Довіку? — перепитав збентежено Многогрішний і закліпав маленькими почервонілими очима, та, бачачи, що Звенигора не збирається його бити, знову підвищив голос: — Довіку чи ні, а раніше строку не хочеться помирати. Якщо тобі, запорожцю, забажалося до чортів у пекло, то не тягни за собою інших!..

— Чому в пекло? Тікайте разом зі мною! Дивись, доля усміхнеться — будемо дома!

— Дурний піп — дурна його й молитва! — знову розсердився Многогрішний. — Чи ти не збожеволів, парубче? Звідси ніхто ще не тікав. Треба півсвіту відмахати, щоб потрапити додому. І всюди на тебе чигає небезпека — неперехідні ріки й моря, військова стража і кожен озброєний турок, голод і спрага! Легко сказати — тікайте! А ти подумав, як це зробити?

Тут втрутився Яцько:

— Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тікати треба! Самі ж кажете — закатує хазяїн…

— і ти теж? — визвірився на хлопця Многогрішний. — Дурню, ми тут майже вільні, маємо що їсти й пити. Чого тобі ще треба?

Арсена охопило обурення. Так ось як міркує цей проклятий потурнак! Начхати йому на волю, на рідну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там — до всього байдуже. Ех, ушкварити б шаблюкою по його дурній голові, щоб репнула, як переспілий гарбуз! Та жаль — покористувався гостинністю. Тому стримано сказав:

— Волі треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дітей, до дружини, до рідних? А якщо їх нема, то просто в наші просторі степи, де пахне чебрецем і пшеницею, любистком і медоцвітними гречками!

Многогрішний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. І знову на Звенигору глянули спідлоба маленькі злі очиці.

— Не каламуть моєї душі, запорожцю! Іди собі геть!

— Ну й піду. Залишайтесь! Хай вам грець! — вигукнув спересердя Арсен і скочив на коня.

— Чекай! — кинувся до нього Яцько. — Я теж з тобою!

Він стрибнув на круп коневі, і вони вмить зникли з–перед очей ошелешеного Многогрішного, який, понуривши голову, залишився стояти над розпростертим тілом свого молодого хазяїна.

ПОРАЗКА

1

Кілька днів вони петляли по гірських хребтах і долинах, поки добралися до зелених схилів Кизил–ірмаку.

Відточивши на камені кинджал, Арсен поголив голову, підрізав бороду і став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя з густими темно–русими бровами і трохи горбкуватим носом було красиве і погордливе. Зустрічні каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися мало не до землі.

На багатолюдних шляхах більшу частину путі Яцько йшов пішки, приторочений до сідла. Він вдавав із себе раба і, коли на дорозі з’являлися перехожі, похнюплено плентався попереду коня. Тоді Арсен покрикував на нього по–турецькому і замахувався нагайкою. Зате коли звертали на безлюдну гірську стежку, хлопець вилазив коневі на спину, і вони мчали навскач.

Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада відкривав перед ними двері придорожніх харчевень. Ніхто не наважувався приставати до знатного мандрівника з розпитуваннями, хто вони і куди їдуть. Це навело Арсена на думку перетнути таким чином усю Туреччину і досягнути Чорного моря.

На правий берег Кизил–ірмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога йшла понад річкою: то звертала в гори, то збігала аж до обривистого берега. З ранку до вечора подорожні уперто просувалися на північ, і за два дні встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахів шляху.

Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, із заростей їм напереріз вискочило кілька озброєних людей. Арсен осадив коня. Чорні похмурі постаті з короткими ятаганами і гострими списами в руках кинулися до нього. Передній схопив коня за гнуздечку, двоє наставили списи.

— Злазь, ефенді! — наказав передній, похмурий чолов’яга із чорним, подзьобаним чи то віспою, чи окалиною обличчям. — Приїхали!

Арсен сплигнув на землю, розвернувся — стусонув того в зуби. Та його враз обеззброїли і зв’язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що на нього ніхто не звертає уваги, хлопець помалу відступив до узбіччя і непомітно шаснув у кущі.

Не встиг Арсен опам’ятатися, як йому дали під боки духопелів, накинули на шию аркан і потягли з дороги на ледь помітну лісову стежку.

Довго піднімалися вгору. Позаду вели коня. Попереду і з боків ішла сторожа зі списами.

Через деякий час загін зупинився на березі невеликого гірського озера. Тут сновигало чимало озброєних людей. Під скелями сіріли намети з кошми. Горіли вогні. Над ними на триногах висіли казани.

Посеред галявини перед печерою на барвистому килимі сиділо кілька чоловік. Арсена підвели до них. Вони з цікавістю оглянули його багатий одяг і зброю, яку воїни поклали перед ними на килим.

— Хто ти? — спитав чорнобородий чоловік середніх років, судячи по одягу і зброї, напевне, старший цього загону.

— Спочатку розв’яжіть, — похмуро сказав Арсен, відчуваючи, як німіють туго затягнуті руки.

Чорнобородий кивнув сторожі, і хтось кинджалом розрізав мотузки.

— Крім того, я хотів би знати, до кого я потрапив і на якій підставі мене затримали? — знову промовив Арсен.

— Ефенді, у тебе, напевно, Аллах відняв розум! — підвищив голос Чорнобородий. — Твій час запитувати закінчився. Тепер відповідай, хто ти? Як твоє ім’я?

— Я невільник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точніше.

— О! — Чорнобородий багатозначно підняв вказівний палець. — Я ж казав, що ефенді зі страху втратив глузд або насміхається з нас. Але даремно він хитрує! Адже його ім’я вибите на цій зброї, яку відібрали у нього мої воїни. Чи не так, високоповажний ефенді Ферхад?

— Я не Ферхад, — почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.

— І знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось більш імовірне. Який же простак повірить тобі, що у втікача–невільника чистокровний кінь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець із динарами й курушами?^[56]

«Що йому відповісти? — подумав Арсен. — Що я вбив Ферхада і забрав його речі? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий… Чи не накаже повісити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець і не пояснювати, звідки у мене речі і зброя Ферхада, теж небезпечно… Виходить: чи верть–круть, чи круть–верть — однаково смерть!.. То краще говорити правду!»

— Я вбив Ферхада і забрав його речі, — сказав твердо. — Якщо вже хочете судити мене, то судіть за мою власну провину, а не за чужу.

— Це щось нове, — глузливо промовив Чорнобородий і звернувся до своїх поплічників: — Як, друзі, повіримо йому на цей раз?

— Я повірю тільки тоді, коли він зателіпається на гілляці, собака! — вигукнув чолов’яга, що керував нападом на дорозі. Він люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичці штурхонув кулаком.

— Я теж не вірю, — вставив один із тих, що сиділи на килимі поряд з Чорнобородим. — Ми всі чули про жорстокість Ферхада. А тепер дізналися і про його брехливість… Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспіває спагія, коли стане босими ногами на палаючу жаровню…

— А так! А так! — закивали головами й інші. — Допитати вогнем!

Арсен зблід.

Чорнобородий плеснув у долоні — до нього підбіг молодий воїн, що стояв на чатах поблизу.

— Принеси жаровню!

Через кілька хвилин принесли жаровню з вугіллям і ковальське причандалля — обценьки, молоток, широку залізну штабу. До жаровні приступив знайомець з підбитим оком, усунув штабу в жар.

— Ну, зараз Ахмед Змія примусить його заговорити! Цей розв’яже йому язика! — почулися голоси.

Арсен рвонувся в цупких руках охоронників, але його вдарили чимось важким по голові, а на шию накинули аркан з петлею.

«Ну от, — подумав, — попався, як заєць у капкан, спробуй тепер вирватись!»

— Починайте! — наказав Чорнобородий.

Його підштовхнули до жаровні.

— Стійте, стійте! — крикнув щосили. — Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невільник!

— Припечіть його! Відразу заспіває іншої! — кинув хтось із почту Чорнобородого.

Ахмед Змія схопив із жаровні обценьками розжарену штабу і наблизив до Арсенових ніг. На почорнілому обличчі коваля на мить промайнула розгубленість.

Він уперше мав допитувати людину і ще не звик до таких незвичайних обов’язків. Але на нього дивилися владні очі Чорнобородого та інших ватажків загону: вони змушували, наказували. І коваль, зажмурившись, почав поволі наближати розпечене залізо до живого людського тіла…

В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, і штаба впала на землю.

Крізь натовп оторопілих воїнів прорвався обірваний замурзаний хлопчина, відштовхнув Ахмеда Змію і впав на ноги полоненого.

— Не руште! За віщо?

То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.

Ахмед Змія, застидавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:

— Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий?

Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:

— Ви ж подивіться — це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільником Гамід–бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги — з них ще не зійшли сліди від кайданів!..

І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап’ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:

— Гнів Аллаха на ваші голови! Що це все означає?

— Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, — відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. — Цей хлопець — пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.

Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:

— Салям!

— Салям! Хай береже тебе Аллах, Бекіре! — підвівся Чорнобородий. — Які новини?

— Ми перехопили посланця Гамід–бея до паші. Гамід–бей просить для охорони замку загін спагіїв. А тим часом озброїв слуг і не показує носа зі свого барлога. Мені пощастило заслати до нього під виглядом покоївки одну жінку, яка сповістила, що моя дочка Іраз там, хай будуть довгі дні її! Вона також сповістила, що сьогодні вночі викине з вікна східної вежі камінь, до якого буде прив’язана вірьовочна драбина…

— Це ж чудово, Бекіре! Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогодні ми поквитаємося із проклятим Гамід–беєм!.. Ти стаєш мені у великій пригоді, друже! Дарма, що тиждень у загоні!

— Я розумію твою радість, Мустафа, бо нас об’єднує спільна ненависть до нашого ворога. Але радіти передчасно. Гамід–бей хитрий, мов лис, а стіни його замку високі. Тільки милість Аллаха допоможе ним оволодіти ними! Тільки Аллах подарує нам перемогу!

— Хай славиться ім’я його! — склав набожно руки Мустафа Чорнобородий. — Ти йди, Бекіре, відпочинь перед походом, а ми підготуємось і вирішимо справу з цими людьми, що називають себе невільниками.

Бекір оглянувся, і його очі розширились від подиву. Він упізнав Звенигору.

— Аллах екбер! Та це ж Арсен! — І звернувся до ватажка загону: — Мустафа, в чім провинився мій друг, що ти хочеш допитувати його? Я бачу тут жаровню і Ахмеда Змію! Невже ви припікали його вогнем?

З тими словами Бекір зірвав з шиї Звенигори аркан і обняв невільника.

Глухий гомін пролетів над юрбою. Чорнобородий розвів руками, не знаючи, радіти йому чи гніватись від такої несподіванки.

А визволений козак, з одного боку притискуючи до себе Бекіра, а з другого — Яцька, весело блискав білими зубами і говорив, звертаючись до Мустафи:

— Мустафа–ага, тепер ти переконався, хто я такий… Друг твого друга не може бути твоїм ворогом! Якщо ти повернеш мені зброю

Ферхада чи даси іншу, то поповниш свої ряди ще одним воїном, який ненавидить Гамід–бея так само, як ви з Бекіром.

— Поверни йому зброю, Мустафа, прошу тебе, — кинувся до Чорнобородого Бекір. — Арсен знає замок Аксу краще, ніж будь–хто з нас. Він довгий час був невільником Гамід–бея і допоможе нам під час нічного нападу.

— Але ж він гяур…

— То й що з того? Гамід — правовірний мусульманин, а гірше чужинців обдирає нас, знущається з наших дочок, відбирає нашу землю…

Чорнобородий обвів поглядом своїх товаришів. Усі чекали його відповіді.

— Інч Алла! Хай буде воля Аллаха! — промовив він урочисто. — Віддайте зброю цьому хороброму гяурові, який переміг скаженого пса Ферхада–ефенді! Ми сподіваємося, що цей північний вовк коли–небудь перегризе горло і мерзенному шакалові Гамід–беєві! А зараз — усім готуватися до походу. Виступаємо, як тільки тінь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера!

2

Загін швидко просувався плутаними гірськими дорогами. Місяць поливав землю холодним сяйвом. Густо–синє, аж чорне небо низько висіло над головою, здається, простягни руку — і схопиш блискучу золоту зорю.

В темних ущелинах бовваніли стрункі кипариси, примарними тінями чорніли лапаті лаври. Від них віяло холодом і гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голодні гієни і тривожно кричали нічні птахи.

Арсен пильно вдивлявся в чужу ніч. Гори стояли насторожені, мовчазні. Від них відлунював тупіт кінських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не відставав ні на крок. Перед походом йому дали на озброєння лук, десяток стріл у шкіряному сагайдаці, а також кривий турецький кинджал. І він почував себе справжнім воїном.

В Аксу прибули опівночі. Там їх зустрів Ісмет, якого Бекір залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамід не сподівався нападу. Тільки у вузькій амбразурі східної вежі мерехтів одинокий жовтий вогник.

Мустафа розділив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до загону Бекіра, на який покладалося найважливіше завдання — проникнути непомітно в замок і відчинити ворота.

Бекір віддав короткий наказ, і всі рушили за ним, залягли в рові, якраз навпроти східної вежі. Проти місяця зубчасті стіни замку скидались на гребенясту спину велетенського ящура.

Через годину, що здалась повстанцям вічністю, між зубцями стіни промайнула закутана в чорне покривало жіноча постать, по камінню ковзнула плетена драбина.

— Пора, — прошепотів Бекір і подерся нагору.

За ним піднявся Арсен. Згодом до них приєднались інші повстанці. Останнім виліз Ісмет. Витягши драбину, він обережно опустив її в двір. Там було темно, як у колодязі. Тільки у приміщенні для сторожі тьмяно блимала свічка.

— Я полізу перший, — сказав Арсен. — Я знаю, як відчинити браму.

Він обережно почав спускатися в двір: мов велетенський чорний птах, поволі погойдувався на хисткій драбині, опускаючись усе нижче й нижче.

Заглянувши з драбини у вікно вежі, побачив трьох охоронників, які при світлі воскової свічки грали в гроші. Всупереч наказові господаря, вони залишили свої пости у вежах і коротали ніч за більш приємною справою. На столі лежали купки мідних акче^[57]. Сива кіптява свічки снувала попід стелею.

Арсен усміхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронників, коли через хвилину він одчинить ворота і в замок увірвуться повстанці. Але в цю мить десь у внутрішніх кімнатах другого поверху пролунав жахливий жіночий зойк. Він зразу ж і затих, обірвавшись на найвищій ноті, та все ж устиг підняти тривогу.

Охоронники, почувши крик, схопилися з–за столу й очманіло кинулися до зброї. Хтось із них зачепив свічку — стало темно. Почулась лайка. Грюкнули двері.

Арсен стрибнув додолу. Затріщали кущі, заторохтіла порожня бочка, хтозна для чого поставлена в закутку.

Тепер — швидше до вежі!.. Тут на нього налетів переляканий вартовий. Та, побачивши блиск шаблі, кинувся в протилежний бік. Арсен устиг підставити йому ногу, і він сторч головою впав на землю.

Десь нагорі загуло багато стривожених голосів. Заплакали жінки, заверещали діти.

Не чекаючи підмоги, Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблі вибив важкий залізний засув, і під натиском повстанців, що напирали зовні, брама відчинилася навстіж. Чорний грізний натовп з ревом хлинув на подвір’я замку.

З селямлика і з верхньої галереї гарему пролунало кілька пострілів. Запалали смолоскипи, освітлюючи похмурий двір, що враз перетворився на розворушений вируючий мурашник.

Нарешті вибігла надвірна варта Гаміда. Зав’язався рукопашний бій. Арсен разом з усіма кудись біг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли перші вартові впали і повстанці почали штурмувати двері будинку, з галерей і вікон на голови їм посипались різні речі: металеві підсвічники, скляні вази й череп’яні глеки, ковдри й пуховики, важкі дубові лави і посуд.

— Зачиняйте двері! Заставляйте їх шафами! — почувся згори голос Гаміда. — Ми перестріляємо цю погань з пістолів!

— А, ти тут, скажений шакале! — вигукнув Мустафа Чорнобородий. — Клянусь Аллахом, настав твій смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний двобій! Я відомщу тобі за мою родину, яку ти пустив по світу жебраками, поки я у війську захищав нашого падишаха від невірних! За мою землю, яку ти загарбав насильством і обманом! За наругу над нашими дочками й сестрами!.. Мовчиш? Боїшся? Ти знаєш, мерзенний, що пощади тобі не буде, трясешся над своїм паскудним життям! Трясись! Ми скоро дістанемо тебе!.. Гей, друзі, давайте вогню — викуримо лисицю з її гнізда!

— Чекай, Мустафа! — крикнув Бекір. — Там моя донька Іраз! Не треба палити! Ми й так візьмемо Гаміда і його собак! Ісмете, Арсене! Друзі! Несіть сюди колоду — протаранимо двері! Захопимо Гаміда живцем!

Ошалілий гурт з криками й свистом ударив раз і другий міцною колодою в дубові двері. Затріщало дерево. Здригнулися муровані стіни. В чорну дірку, звідки блиснуло полум’я пострілу, ринули повстанці.

Арсен вскочив усередину одним із перших, позаду із смолоскипом у руці біг Яцько. Хлопець ні на крок не відставав од свого старшого товариша. Бій, мов гра, захопив його: обличчя розпашілося, ясні очі палали молодецьким завзяттям. Справжній тобі воїн!

В кривавих сутінках похмурих переходів селямлика вони раптом упізнали Гамід–бея, котрий вибіг з бокової кімнати і, побачивши повстанців, чкурнув кудись у темряву.

— Стій! Стій! — закричав козак і вистрілив з пістоля.

Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагії зникла в пітьмі. Назустріч Арсенові вискочили охоронці Гаміда — Осман і Кемаль. Пізнавши невільника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшні прокляття.

На просторі вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тісному приміщенні, освітленому тільки смолоскипом Яцька, заважали один одному, і Арсен тіснив їх обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом.

Та враз на майданчику стало вільніше. То Осман, як хитріший і винахідливіший, залишив Кемаля битись із повстанцем один на один, а сам у темряві оббіг поза колоною і напав з тилу.

— Арсене! — вигукнув Яцько, помітивши ворога.

Однак у запалі бою козак не почув попередження: відбивши випад Кемаля, він пронизав йому клинком груди.

Тоді, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османові і в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип.

Жахливий крик перекрив гамір і гуркіт бою. Осман випустив ятаган і, відсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетів у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля і впала на блискуче голене тім’я ворога.

Осман важко осів і з глухим гуркотом покотився вниз по дерев’яних сходах.

— Спасибі, братику, — обняв Арсен хлопця. — Молодець! З тебе буде неабиякий воїн. Бери Османову зброю — вона твоя по праву.

Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, він мовби підріс і ладен був кинутися навіть у саме пекло.

…Тим часом люди Чорнобородого ввірвалися в гарем. Звідти линув дикий жіночий вереск і плач дітей.

Попереду всіх летів Ісмет. Зі смолоскипом в одній руці і шаблею в другій, він мчав вузькими переходами, ногою відчиняючи двері в кімнати.

— Іраз! Іраз! — гукав голосно.

Але крик його тонув у загальному шумі й лементі. Іраз не відкликалася. Напевно, в гаремі її не було, бо перелякані на смерть Гамідові домочадці клялися, що вперше чують про дівчину на ім’я Іраз.

Повстанці, що набилися в гарем і тягли з кімнат одяг та дорогоцінності, менше всього, звичайно, думали про Іраз, хоча знали, що то дочка одного з їхніх товаришів. Своїми криками, біганиною та лайкою вони лише заважали Ісметові, хлопець утратив надію знайти наречену і кинувся до виходу.

Тут йому пощастило. В дверях він зіткнувся з опецькуватим євнухом Алі Різою, що намагався непомітно шаснути в якийсь темний закапелок.

Ісмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стіни.

— Де Іраз, кизляр–ага?^[58] Скажи мені, де Іраз?

Той виряченими від жаху очима дивився на хлопця й не впізнавав його, а тільки щось белькотав незрозуміле.

Ісмет ще раз повторив запитання.

— Н–не знаю… Аллах свідок — не знаю! — відповів євнух.

— Я уб’ю тебе, Алі Різа, як смердючу свиню, і твій жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш мені, де Гамід подів Іраз? Ти чуєш? Ну, відповідай!

Він замахнувся ятаганом.

Євнух скрикнув і затулився рукою.

— Я скажу… Я покажу тобі, добрий ага, — пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.

Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр–агу.

— Де вона? Веди!

По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев’яну шафу.

— Тут.

— Де тут? — не зрозумів Ісмет.

— Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.

Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів великий залізний ключ. Ісмет повернув його — дверцята зі скрипом відчинилися.

— Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? — гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.

Темрява відповіла йому мовчанкою.

Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.

— Іраз! — З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. — Іраз!

Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.

Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мов струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею — і дівчина впала йому на руки, її холодне тіло здалося юнакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.

Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.

— Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?

Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна тиша, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.

В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.

— Бери, батьку, — промовив глухо. — Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі… Дурненька… Але, клянусь Аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!

Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.

По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір’я. На підлозі заструмували червоні патьоки.

На той крик і ґвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.

В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.

— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!

Почувши ім’я Адіке, Арсен метнувся вперед.

— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!

— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Златка!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..

Арсен на мить закам’янів, вражений почутим.

А Ісмет на розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.

— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!

Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров’ю очима похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.

Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею, Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.

Біль протверезив повстанця.

— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.

— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — і відпустив руку юнака.

Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:

— Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?

Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.

Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.

— Адіке, не бійся мене, — промовив козак, подаючи їй руку. — Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім’я? Його щойно вимовила твоя няня…

— Де вона? — шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.

— Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…

Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:

— Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.

Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.

Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже — і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Взяти з собою в загін? А потім?

Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:

— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду!

На подвір’ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.

— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!

Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:

— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.

— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по–дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова…

Тим часом небо стало ясно–голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.

Повстанці зносили на подвір’я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.

Збивши на дверях до підземелля замок, Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір’ї.

— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!

Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.

— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!

Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став виший на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно–радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.

— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!

Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.

— Будь другом, ковалю, — усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, — розкуй моїх земляків! Вік Аллаха молитиму за тебе!

Той бухнув свою здобич на землю.

— А чим? Не голими ж руками!

— Тут є кузня. Ходімо!

Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:

— Ану, підходь!..

Його обступили радісно–збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.

Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.

— Якуб–ага, ти живий?

Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:

— Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!

— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб–ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..

— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…

— замок у руках повсталих каратюрків, Якубе. — І Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.

Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.

Тим часом з–за далеких гір зійшло сонце.

Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір’ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.

Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.

— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід–бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!

Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:

— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.

— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.

— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!

— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги.

Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев’яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум’я. Затріщало сухе дерево. Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.

На подвір’ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.

Ахмед змія розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями відрізав йому чуприну. Арсен приніс одяг. Старий метушився, поспішав одягнутися, все ще не вірячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Він жмурився, з його очей чи то від яскравого світла, чи від радості текли сльози.

А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею і перекидався на дах і внутрішні приміщення. В дворі, як у кам’яному казані, ставало жарко. Повстанці поспішно залишали замок.

Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загоні порядок, найспритніші підпалили олійницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом.

3

Побачивши, як крізь проламані двері в селямлик хлинула юрба повстанців, гамід зрозумів, що все втрачено і потрібно рятуватися самому. Тому кинув усіх напризволяще і метнувся до потайного ходу. Поки охоронці вели бій у коридорі, спустився в підземелля. А через півгодини, брудний, спітнілий, відхилив добре замасковану ляду, виліз з нори і опинився в долині, порослій чагарником.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боці якої стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустріч кинувся кудлатий пес, але, пізнавши хазяїна, замовк. На гавкіт із шопи вийшов заспаний старик–сторож.

— Кого тут носить? — спитав, вдивляючись в імлу.

— Швидше коня!

Сторож упізнав господаря, мовчки повернув назад і вивів осідланого огиря. гамід вирвав із рук старого поводи, скочив у сідло. застояна тварина рвонулася навскач. На оторопілого сторожа полетіли кім’яхи вогкої берегової землі й грязюки.

Тільки надвечір Гамід відчув, що сили залишають його і що коневі теж потрібен перепочинок. замість того, щоб їхати прямо до санджак–бея^[59], звернув праворуч, переправився поромом через Кизил–Ірмак і незабаром в’їхав на просторе подвір’я свого давнього приятеля і свата Енвера Ісхак–бея.

Слуга взяв повід, допоміг ледь живому вершникові зійти на землю.

— Що трапилося, дорогий Гамід–бею? — поспішив йому назустріч з простягнутими для привітання руками високий і чорний, як галка, Енвер Ісхак–бей. — В такому вигляді! Кінь весь у милі! Ти ніби тікав від смертельної небезпеки!

— Це й справді так, мій добрий друже. Мій нещасний вигляд і мій пошарпаний одяг промовисто говорять, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанці, мерзенні каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крім мене…

— О Аллах, що діється на світі! — вигукнув Ісхак–бей. — Я гадав, що тільки у мене горе.

— У тебе теж горе? Яке?

— Якийсь розбійник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамід–бею. Врятував його вірний слуга з гяурів. Тепер йому краще, і він буде радий дорогому гостю… Прошу, заходь, Гамід–бею.

До вечері вийшов і Ферхад. Він знав про нещастя тестя і стримано привітав його, бо не личить правовірному проявляти надмірну цікавість до горя ближнього.

Гамід уже мав кращий вигляд: помився і переодягся в пристойний одяг.

Після того як гість трохи втамував голод і випив келих солодкого шербету, господар сказав:

— Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід–бею.

— Я був би радий бачити вас у себе, — чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак–бей сам пояснить її.

— Мій невільник–пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник–утікач…

— Мій невільник? — вигукнув схвильовано Гамід. — Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..

— Ми спіймаємо його, — вставив слово Ферхад. — Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.

— Як?

Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.

— Поклич Свирида!

Після того як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак–бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з’явився хижий блиск. На товаришів–невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.

Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:

— Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід–бею! — вклонився окремо колишньому господареві.

Ісхак–бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.

— Алекюм юсселям, Свирид–ага, — відповів старий хазяїн. — Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.

— Свирид–ага, напевно, добре запам’ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? — запитав Ферхад.

— Так, ефенді.

— Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид–ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…

— Що я мушу зробити? — запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.

— Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.

— Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.

Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.

— Дозволь мені, шановний Ісхак–бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак–бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два–три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.

На другий день вранці на подвір’я влетів султанський чауш–гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак–бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.

— Воля і слово падишаха! — стомлено об’явив замість привітання чауш.

— Хай славиться ім’я його! — схилилися в низькому поклоні спагії.

— Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? — спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.

Той мовчки витягнув з–за пазухи паперовий сувій. Ісхак–бей здивовано вигукнув:

— Фірман^[60] султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!

Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов’язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована. Їхати самому?

Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак–бей дав волю почуттям.

— О вай, вай! — захитався він уперед і назад, піднявши молитовно вгору руки. — Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім’я і славу падишаха! Ферхад — одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!

— Не всі гинуть у поході, — намагався втішити старого Ферхад. — Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?

— Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…

Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:

— Високоповажний Ісхак–бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров’ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак–ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.

Ферхад намагався протестувати, але Ісхак–бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.

— Спасибі, Гамід–ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!

— У всьому воля Аллаха! — промовив урочисто Гамід.

4

Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.

Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м’яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п’яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п’яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

— Ти забагато береш на себе, урусе, — незадоволено промовив Мустафа. — люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться…

— Військова справа — це важка наука, — не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. — А наші люди не вміють зброї тримати в руках… Порядку немає.

— Замовкни, урусе! — гаркнув Чорнобородий. — Не твоє діло! Дякуй Аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по–турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав якийсь шум і галас, що раптом зчинився по той бік намету.

— Що там? — роздратовано спитав Мустафа вартового.

— Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

— Давай його сюди, — наказав Мустафа. — Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв’яжемо йому язика, клянусь Аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

— Ой Боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! — приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. — Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося сполосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. з розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

— Хто ти? — спитав його Мустафа.

— Я раб спагії Енвера Ісхак–бея, хай буде прокляте його ім’я і ім’я його сина Ферхада! — вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. — Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів…

— Чому в долині Трьох баранів? І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

— Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід–бея і Ферхад–бея? — вигукнув вражений Многогрішний.

— Гамід живий! Пощастило втекти собаці! — заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

— А, це ти, шибенику! — закричав він. — Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає…

— Не про це зараз мова, — перебив його запорожець. — Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?

— Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг… Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше… У нього теж наволоч різна.

Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:

— Чому вони стоять у долині Трьох баранів?

— Вони чекають підкріплення від санджак–бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів…

— Які їхні наміри?

— А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір’ях! Особливо лютий Гамід… Такий лютий, що ладен без допомоги санджак–бея напасти на вас…

— А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?

— Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба…

— Чому ж ти втік від нього?

Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.

— Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик… Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.

Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.

— Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, — роздумливо обізвався Чорнобородий. — Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак–бей. До долини Трьох баранів — два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.

— А якщо Гамід заманює нас у пастку?

— Ти підозріваєш цю людину у зраді? — швидко спитав Мустафа. — Він твій земляк. Тобі видніше.

— Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.

— Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо… А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив — гнів Аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!

5

Сонце швидко спускалося за далекі узгір’я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла повстанців.

Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, що її обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць — баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.

— Слухай, урусе, — звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. — Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил–Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе Аллах!

Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і, хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.

Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:

— Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім’я Пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живим! Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп’ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрип! Збережіть його живим!

— Гаразд, отамане, — відповів Арсен і звелів рушати.

Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти — перерізати ятаганом горло.

Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.

Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з–за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.

Многогрішний біг разом з усіма. Від нього не відставав Ахмед Змія. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрілою по–встанець, Многогрішний нагнувся і вихопив з холодіючих рук убитого ятаган.

— Не смій брати, гяуре! — гукнув коваль.

Та Многогрішний або не почув, або ж не звернув уваги на ті слова і прудко помчав уперед. Ахмед Змія кинувся за ним.

Попереду вже зав’язався рукопашний бій.

Сп’янілий від думки, що на цей раз Гамід не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загін. Гаміда ніде не помітив. А ворожі воїни були схожі не на слуг спагії, а скоріше скидалися на добре вишколених яничарів. Вони закривалися міцними щитами з дерева та буйволячих шкур і поволі відступали на середину долини під натиском повстанців.

«Де ж Гамід? Невже це інший загін? Невже той старий гяур обдурив нас? — думав ватажок загону. — Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!»

Він побачив Ахмеда Змію, що на цілу голову височів над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабіч долини пролунав грізний багатоголосий бойовий клич.

Очі Чорнобородого розширились від жаху. З потайних засідок, ущелин і печер, з–за кущів і кам’яних скель виринули свіжі ворожі загони і почали швидко оточувати повстанців.

«Зрада!» — майнуло в голові Мустафи.

Першим його поривом було забити мерзенного гяура–зрадника, що завів їх у пастку. Та не встиг він зіскочити з каменя, як Многогрішний раптом повернувся до свого охоронця і всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змія недоладно змахнув руками, зівнув великим чорним ротом і поволі осів на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустріч воїнам Гаміда.

— Прокляття! — проревів Чорнобородий. — Затримайте його! Убийте собаку!

Кілька повстанців кинулися вслід за втікачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, і переслідувачі, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, їхні розпачливі крики та зойки внесли в ряди повстанців невпевненість і страх.

Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерілий, дивився він на дві хвилі, що от–от мали зійтись і захлюпнути собою непризвичаєних до бою каратюрків. Загін опинився в пастці. Де шукати порятунку? Невже його несерйозність і легковажне довір’я призведуть до загибелі всього загону, всієї справи, на яку він підняв цих людей? Що робити? Побачивши, що Звенигора вдарив на ворога з тилу, Мустафа скочив з каменя і, вимахуючи над головою довгою кривою шаблею, рвонувся в саму гущу бою.

— Вперед, друзі! На супостатів! — загримів його голос. — За мною! За мною!

Впевненість ватажка надала людям сміливості й снаги. Гучний поклик: «Алла, алла!» — підстьобнув їх і погнав уперед. Заблискотіли над головами шаблі, замиготіли в синюватій вечірній імлі темні списи.

Натиск був такий сильний і несподіваний, що враз чимало ворожих вояків упало під ноги повстанців.

— Натиснемо, натиснемо ще, друзі! — заохочував Мустафа Чорнобородий своїх людей. — Вперед! Вперед! Не дамо оточити себе! Бекіре, проривайся правим краєм!..

Бекір із гуртом повстанців і сам намагався пробитися вперед, але ніяк не міг. У нього залишилося зовсім мало воїнів. Решта або полягли, або були поранені. Однак він одважно налетів на ворожу лаву, шаблею прокладаючи дорогу товаришам. За ним ринули інші…

6

Златка з Яцьком сиділи під скелею і прислухалися до далеких криків. Яцько був не в настрої. Йому зовсім не хотілося охороняти цю туркеню, за яку так уболівав Арсен. Навпаки, хотілося стати учасником справжнього діла. Штурм замку він до уваги не брав. Хіба ж то був бій? Кудись біг, щось кричав несамовито. Штрикнув смолоскипом якомусь туркові в пику — і все… А хлопцеві уявлялося, як на нього налітають десятки ворогів, а він одним помахом шаблі розтинає їх від плеча аж до пояса!.. І всі дивуються незвичайній хоробрості молодого героя.

— Я піду з тобою, Арсене, — просився Яцько, коли той збирався в бій. — Ну, дозволь!.. Златка сама посидить…

— Мовчи і роби, що наказую! — суворо відрізав тоді Арсен і підійшов до дівчини.

Златка підвелася, зітхнула. В останні дні життя закрутило її, мов тріску на бистрині. Не встигла прийти до пам’яті після нападу повстанців на замок Аксу, як розповіді Арсена, а потім Якуба про її далеку батьківщину і рідних ще дужче роз’ятрили душу. Серце леденіло від усвідомлення того, що лишилася сама–самісінька, як відламана гілка на шляху. Хіба може вона сподіватися на зустріч з батьками? Вони існують ніби в іншому часі й іншому світі, зустрітися з ними так само неможливо, як і з тими, хто в могилі. Дівчину охоплював страх. І тільки ласкаві Якубові слова і ніжний погляд загадкового козака, що вже двічі рятував її від смерті, утримували від розпачу.

— Златко, — сказав Арсен, беручи дівчину за руку, — наступає хвилина, яка може навіки розлучити нас. Іду в бій. А там усе можливе — навіть смерть! Тож я хочу тобі сказати, що мені дуже жаль буде загинути саме тоді, коли зустрів тебе… Коли покохав тебе…

Златка спалахнула й опустила очі. Але руки не вирвала. Серце її стислося. Приємно чути це, однак не хотілося, щоб оті заповітні слова, про які мріє кожна дівчина, було вимовлено за таких обставин.

Арсен ніби прочитав її думки і, помовчавши якийсь час, сказав:

— Якщо мене не стане, довірся Якубові. Він знайде шлях до Болгарії… А якщо і його вб’ють, тоді твоїм захисником залишиться один Яцько. Хай прикинеться глухонімим, і ви, як брат і сестра, зможете, допомагаючи одне одному, подорожувати, куди захочете, — в Болгарію чи й на Україну. Світ широкий, і ти ще знайдеш своє щастя… А щоб легше було в дорозі, я залишу тобі свій пояс — у ньому золото. Поки я живий, воно не належить мені, але якщо загину, ти можеш використати його.

Він простягнув їй важкий широкий черес.

— Надінь на себе!

Златка заховала пояс під покривало.

В цю мить з долини долетіли крики. Арсен потис холодні пальці дівчини, шепнув:

— Златко… Люба…

— Хай береже тебе Аллах, — промовила дівчина ледь чутно. — Іди! Я ждатиму тебе…

Потім гукнув Яцькові:

— Ти все зрозумів, що я тобі наказував?

— Так.

— Дивися ж — без витівок! Побачу на полі бою — відшмагаю, як хлопчиська, при всіх! — Він здерся на скелю, окинув поглядом місцевість і махнув рукою. — Вперед, друзі!

Загін вибрався із засади й помчав у долину на допомогу товаришам…

Яцько примостився на вершечку скелі, не дуже турбуючись тим, що його можуть помітити ворожі стрільці з луків, бо непохитно вірив у перемогу повстанців. Хоча вже сутеніло, йому ще добре було видно всю долину, що мала в довжину більше як півмилі. Ближче до нього, кроків за двісті, Чорнобородий робив відчайдушні спроби прорватися крізь ворожі лави. Загін Арсена врізався з тилу. Вороги похитнулися, але, побачивши підкріплення, що сунуло з боків, стали спинами один до одного і почали відчайдушно відбиватися від повстанців.

Яцько здогадався, що то були не слуги Ферхада чи Гаміда, а добре озброєні й вишколені воїни, які протиставили великій кількості повстанців виучку і військову майстерність. Вони сплутали всі розрахунки Чорнобородого. Хоча багато їх упало на полі бою, решта затримувала повстанців до того часу, поки не прибуло свіже підкріплення.

Ряди повстанців швидко ріділи.

У Яцька стислося серце, коли він побачив, як дві ворожі лавини, що виринули з засідок, оточили повстанців з усіх боків. Почалася ще лютіша битва. Звенигора зі своїм загоном міг би випорснути з кільця, але, мабуть, не думав про це, бо врубувався все глибше в стрій яничарів, і полиск його шаблі наводив жах на ворогів: вони розступались перед ним, як отара перед розлютованим биком. Поряд з ним ішли Якуб з Ісметом, і ця трійка, мов клином, розколювала густі лави нападників.

Та сонце зайшло, і в глибокій гірській ущелині стало враз темно. Все злилося в Яцькових очах, і тепер йому здавалося, що то копошиться великий мурашник. А згодом імла чорною пеленою окутала і його. Долітали тільки страшні крики ошалілих людей, брязкіт зброї та стогін і прокляття поранених.

Поволі гомін бою почав ущухати, а в серці хлопця наростала тривога. Він уже не тішив себе думкою про перемогу повстанців, бо занадто нерівні були сили. Залишалося одно: сподіватися, що хто–небудь із своїх урятується і він не зостанеться самотній у цій кривавій долині.

Та ось до його слуху долинув Арсенів голос:

— Яцьку, тікай! Не жди нас! Тікай!

Яцько здригнувся і напружив усю увагу, намагаючись хоч що–небудь побачити внизу або ще раз почути голос старшого друга. Та більше нічого не почув і не побачив. Битва закінчилася. Запанувала тиша, яку вряди–годи порушували передсмертні хрипи умираючих та радісні крики переможців.

Що ж робити! Тікати з Златкою подалі від цього страшного місця? А як же Арсен? Може, він, поранений, лежить десь під кущем і чекає на допомогу?

Златчині плечі здригалися від нечутного ридання.

— Всі наші загинули, — чи то ствердила, чи запитала вона.

— Може, й ні, — утішав її Яцько, — стемніє, піду подивлюся…

Ця думка — піти подивитися — виникла раптово і не давала спокою хлопцеві. Він ледве діждався хвилини, коли в долині стихла метушня переможців, які зносили своїх поранених до вогнищ, що запалахкотіли під горбами, осторонь від поля бою.

Здалеку було чути, як перегукуються вартові.

Наказавши Златці нікуди не відлучатися, Яцько сповз зі скелі і улоговиною, поміж кущами, поплазував на бойовище.

Більше години никав він там, намагаючись серед багатьох трупів розпізнати Арсена. Ніч була темна, від далеких вогнів долітали слабкі відблиски. Хлопець піднімав голови вбитих, повертав до вогню і тихо опускав на землю: Арсена ніде не знаходив.

Де ж він? Може, поранений і в полоні?

Здобувши повну перемогу, ворожі вояки повмощувалися довкола вогнищ на спочинок. Лише кілька вартових бовваніло довкола табору.

Яцько обережно підкрався ближче і заліг під кущем. Почувся тихий стогін, що долетів з мороку ночі, а вслід за ним груба лайка:

— Буду я ще шукати для тебе воду, собако! Здохнеш і так до ранку! Замовкни, а то прикінчу, негіднику!

Кому це так відповідає вартовий? Напевно, не своєму пораненому, а полоненому повстанцю.

Яцько шуснув попід кущами й опинився насупроти вартового, котрий сидів на камені, підмостивши під себе якусь лахманину. Перед ним у неглибокому ярку, виритому дощовими потоками, лежало кілька зв’язаних бранців. Яцько не міг розпізнати, чи серед них був Арсен, бо найближче вогнище вже почало пригасати.

Серце хлопця забилося швидше. Отже, не всі повстанці загинули! Може, й Арсен серед них, адже в самому кінці бою був ще живий.

Він задумався: як же допомогти полоненим визволитися?

Найпростіше — вбити вартового. Спершу так і хотів зробити: підкрастися й ударити ятаганом по нахиленій шиї. Але той міг крикнути, зчинити тривогу — і тоді все загине. Ні, так не годиться. Може, почекати, поки засне?

Та вартовий, мов на зло, не засинав, а тихо мугикав собі під носа якусь пісеньку, погойдуючись з боку на бік.

Яцько був у розпачі. Час ішов, минав безповоротно. Перед ранком зійде місяць, і тоді взагалі нічого не зробиш. Треба на щось зважитись! А на що?

Витягнувши ятаган, юнак поволі поповз уперед, завмираючи при найлегшому шорохові. Серце лунко калатало в грудях. Від хвилювання спітніли руки і пересохло в роті. Це ж він уперше в житті має вбити людину! Хай і ворога — та все ж людину!

Однак убивати не довелося. Вартовий заворушився, підвівся і поколивав до вогнища, на ходу збираючи сухий хмиз. Яцько полегшено передихнув, миттю пригинці перебіг відкриту місцину і плигнув у яму. Скотившись крутим схилом на дно, ударився обличчям об щось тверде.

— Що за диявол тут товчеться! — почувся голос.

— Арсене! — прошепотів Яцько. — Це ти? Живий? Не поранений?

— Яцько? — зрадів козак. — Як ти сюди потрапив? Сам знайшов чи, — в голосі почулася тривога, — привели?

Яцько не відповів. Гарячково намацав зв’язані руки і ятаганом розрізав вірьовку.

— Швидше! Поки нема вартового, тікаймо!

— Тут ще, крім мене, Ісмет і Якуб. Ісмет поранений. Дай ятаган!..

Він швидко звільнив від пут товаришів і виглянув із ями. Вартовий повертався назад.

— Жаль, не встигнемо вшитися до його приходу. Доведеться відправити до прабатьків! Ти ляж, Яцьку, ми з Якубом самі. Якщо зчиниться тривога, тікай, не чекаючи на нас!

Арсен і Якуб причаїлися в тіні під каменем. Вартовий, нічого не підозріваючи, вмостився на своєму джеббе і солодко позіхнув, заплющивши від задоволення очі. В ту ж мить шорсткий вовняний кляп затулив йому рота, а міцні руки здушили шию. Вартовий заборсався, намагаючись вирватись, захарчав, але швидко замовк.

— Гайда, друзі! — шепнув Арсен і взяв на оберемок Ісмета.

Хмиз, який яничари підкинули в цей час на вогнище, пригасив вогонь. Три постаті непоміченими прослизнули через похмуре бойовище, де лежали впереміш мертві повстанці і яничари. На землі подекуди блищала зброя. Втікачі взяли по шаблі і шаснули в ущелину, де ховалася Златка. Забравши з собою дівчину, швидко пірнули в густу темряву.

Опівночі досягли берега Кизил–Ірмаку. Почав сходити місяць, і каламутні хвилі ріки заграли мерехтливими сріблястими відблисками. Ліворуч виднілося якесь невеличке село. На кілках, убитих у землю, сохли рибальські сітки. Біля причалу темніло кілька гостроносих човнів

Ісмет не приходив до пам’яті. Його поклали на землю і прикрили вовняною ковдрою.

— Що робитимемо, друзі? — спитав Арсен. — Незабаром ранок, і по наших слідах кинуться переслідувачі. Якубе, ти між нами найстарший і добре знаєш країну, порадь, як нам бути?

— Моя думка така: тікати звідси якнайшвидше і якнайдалі. Найзручніше — спуститися на човні вниз по Ірмаку. Течія в ньому швидка, ми до ранку відпливли б на десять, а то й п’ятнадцять фарсахів… Правда, на річці є пороги, але я їх знаю. Перепливемо.

— А що — це було б непогано! Розумна порада! Гайда!

Вони кинулись до причалу. Одв’язали чималий човен. Заміст весел вирубали довгі кілки. Та раптом до їхнього слуху долетів глухий стогін. Потім почувся тупіт ніг. Утікачі завмерли, причаїлися за кущами. Не сумнівалися, що по їхньому сліду йде погоня, тож випливати на середину ріки було небезпечно, і Арсен тримався руками за гілля, що добре захищало їх від стороннього ока.

Хтось швидко наближався. Під ногами шелестіла трава, тріщало сухе галуззя.

Якуб прикрив обличчя Ісмета кауком, щоб стогін пораненого не викрив їх. Яцько стискав у руці ятаган. Златка зіщулилась на лавочці, тремтячи від нічної прохолоди і страху. Тільки Арсен, уловивши вухом, що йде хтось один і з важкою ношею, спокійно чекав, поки незнайомець зникне в мороці ночі.

Однак незнайомець зупинився за кущем, якраз навпроти човна і щось пробурмотів нерозбірливе. Арсен подумав досадливо, що доведеться, мабуть, відправити непроханого гостя до чорта в пекло. Тримаючись лівою рукою за гілляку, обережно почав виймати з піхов шаблю. Та в цей час з–за кущів долинув знайомий голос:

— Кинь мене тут, пане Мартине. Не тягни… Однак я не жилець на білому світі… Рятуйся сам, поки не пізно.

— Е, пане Квочко, це було б не по–лицарськи, — прогув у відповідь голос Спихальського. — Нєх мене Перун заб’є, якщо я залишу товариша в біді!

— І сам загинеш — і мене не врятуєш.

Арсен сунув шаблю назад у піхви і, полегшено зітхнувши, покликав:

— Сюди, пане Спихальський. сюди! Неси пораненого на човен!

— О Матка Боска! — вигукнув Спихальський. — Ти чуєш, пане Квочко? Там наші! Тепер ми врятовані!

До берега вийшов, зігнутий під важкою ношею, мокрий від крові і поту поляк. Арсен перехопив у нього пораненого, поклав на дно човна.

— Сідай швидше, пане Мартине. Відпливаємо!

Спихальський сів на лавочку. Арсен і Якуб сильно відштовхнулися від берега, і човен, підхоплений стрімкою течією, поплив на середину ріки.

ФЕЛЮКА В МОРІ

1

Цілу добу пливли без відпочинку. Тільки на другий день, коли допік голод, причалили біля якогось невеличкого сільця до берега, і Якуб купив кілька десятків сухих ячних коржів і торбу овечого сиру.

На третій день поховали у водах Кизил–Ірмаку Ісмета. А на восьмий добралися до заболоченого, зарослого очеретами гирла, так схожого на неозорі дніпровські плавні. Важке зелене море болотяної рослинності весело хлюпалося під поривами свіжого вітру. Зграї різнобарвного птаства шугали над безмежними просторами заростей. На спокійних плесах і в каламутних заводях ліниво сновигали незграбні рибальські човни.

Пізно ввечері вигреблися до одного з островів, намитих морським прибоєм і річковими наносами. Там помітили у вузькій протоці біле вітрило.

На березі палахкотів вогонь. Навіть на віддалі чути було, як смачно пахне варена риба. Біля багаття сиділи рибалки і їли з казанка духмяну юшку. Вони не помітили в темряві човна, що тихо причалив до їхньої фелюки.

Утікачі здерлися на судно і відштовхнулися від берега. Нахилившись на лівий бік, фелюка ковзнула в протоку, що сполучала гирло ріки з морем.

Тільки тоді почувся пронизливий крик рибалок, але він незабаром розтанув у шумі прибою.

Арсен стояв біля стерна, і радість розпирала йому груди. Перед ним прослався шлях на батьківщину! Час, проведений у неволі, здавався важким сном, що минув безповоротно. Тепер він бажав тільки одного — попутного вітру й удачі. А там…

Фелюка йшла шпарко. Поскрипували снасті, гуло вітрило. Рвучкий вітер усе далі й далі відгонив судно від чужих темних берегів.

Два дні минули без пригод. Кілька кораблів, що зустрілися втікачам, не звернули на них уваги і пропливли мимо. В трюмі було вдосталь води в бочці та в’яленої риби. Ніщо не віщувало лиха. Ще день–другий — і ось–ось покажуться пологі береги Буджака^[61] або Добруджі^[62]. А там — рукою подати до Дніпра…

Та біда нагрянула раптово, коли її ніхто не чекав.

На третю ніч зник вітер, і парус повис, мов ганчірка. Фелюка зупинилась. Однак море було чомусь неспокійне. Воно тривожно дихало, глухо стогнало, легко колишучи невелике суденце на своїх могутніх грудях. Місяць зайшов за хмари, і навколо запала непроглядна темрява. Стало важко дихати.

— Збирається на грозу, — сказав Якуб.

Арсен перехилився через борт, приклав до вуха долоню. До його слуху долинуло ледь чутне рокотання, що піднімалося мовби з самих глибин. Він знав: такий гул у степу — вірна ознака, що десь далеко йде кінна орда. А на морі… Невже буря? Невже, коли до дніпровського гирла лишилося день чи два ходу, їм на путі стане непереборна перешкода?

— Опустіть вітрило! Укріпіть бочку з водою! Та не забудьте люка закрити! Поспішайте, друзі! — гукнув він, вслухаючись у глухий наростаючий гул.

У темряві нелегко було справитися з великим і важким вітрилом. Вірьовки заплутались. Їх довелося обрубати шаблями. Полотнище впало вниз, і його запхнули в трюм.

Тим часом грізний гул, що йшов, як здавалося, зі всіх боків, раптом переріс у важкий рев і свист. Фелюка здригнулася, нахилилася на лівий бік. Арсен наліг на стерно і поставив судно кормою до вітру, який підхопив її, мов пір’їнку, затряс, завертів і поніс у темряву ночі.

Холодні хвилі перекотилися через палубу. Арсен виплюнув з рота солону воду.

— Якубе, Яцьку, йдіть униз! Вам тут нічого робити! Ми залишимось нагорі удвох з Мартином.

Мокрі з ніг до голови Якуб і Яцько, тримаючись за снасті, пробралися в носову частину фелюки. Відчинили ляду і втиснулися в тісну комірчину. В кутку, гойдаючись у підвішеній на металевих ланцюжках лампадці, жовтавим вогником коптіла свічка. Златка сиділа на лавці, за невеличким столиком, а Квочка лежав просто долі. Рана його загноїлась, нога розпухла. Від гострого болю йому хотілося кричати, вити, але не було сили, і він жалібно стогнав.

Якуб і Яцько переступили через Квочку і вмостилися в кутку, молячись своїм, таким не схожим богам, щоб урятували від розлютованої стихії.

Буря дужчала. Навкруги все ревло, клекотіло, біснувалось, мов у киплячому казані. Пронизливий вітер згинав щоглу, жбурляв на палубу важким громаддям хвиль, ніби хотів будь–що закрутити, перевернути утле суденце, злизнути з поверхні моря, мов росинку з листка. В його обшивці щось скрипіло, стогнало, тріщало, і здавалося, фелюка от–от розсиплеться й розвіється в бурхливому мороці.

Арсен навалився грудьми на стерно, відчуваючи, що воно перестає слухатись його. Спихальський з другого боку вчепився руками, тягнув щосили на себе.

— Витримає?

— А кат його знає! Будемо сподіватися на краще. Якщо буря не посилиться, то, може, якось минеться! — прокричав у відповідь Арсен.

Новий порив вітру підняв їх на гребінь велетенської хвилі, а потім рвучко кинув у бездонну прірву. Затріщала щогла і з грюкотом упала на носову надбудову. Наступна хвиля змила уламки в море.

Блискавиці били безперервно. Спихальський помертвілими губами шепотів: «Єзус, Марія!» Арсен відчував, що і в нього похололо під серцем. Яке безглуздя! Вирватися з неволі, подолати такі труднощі — і потонути в морі!

Так минула ніч. Уранці Спихальський помітив попереду між хвилями щось темне.

— Скеля, Арсене! — вигукнув злякано.

Обидва налягли на стерно. Фелюка круто повернула вбік, підставивши правий борт натискові оскаженілого вітру, майже лягла на гребінь водяного валу. І тут Арсен побачив, що то не скеля.

— Це корабель!.. Галера… Потопає… Скоро піде на дно… Тримайся, пане Мартине, зараз ударимось об неї!

Вони ще дужче налягли на стерно, намагаючись просковзнути мимо перевернутого догори днищем судна. Але відстань до нього швидко скорочувалась, і уникнути зіткнення було вже неможливо. Фелюка поковзом черкнула кормою об галеру. Пролунав оглушливий тріск — стерно переламалось і зникло у хвилях.

Від удару Спихальський перелетів через борт і опинився у воді. Добре, що вони ще звечора прив’язалися вірьовкою до залізної скоби, то його не затягло у вируючу безодню, а Арсен допоміг вибратися на палубу.

— А, най його мамі, давненько я не купався з таким задоволенням, як ниньки! — не втримався від сумного жарту переляканий, мокрий з голови до ніг шляхтич.

Тепер, коли стерно зламалося і фелюка затанцювала на хвилях, як хотіла, їм нічого було робити на палубі, і вони втиснулись у мокру темну комірчину.

— Ну, що там? — простогнав Квочка. — Буря ще більше розігралася? Ми думали, що вже потопаємо, — так тріснуло щось…

— Поки що не потопаємо, але… потонемо, будьте певні, пане Квочко, — похмуро відповів Спихальський, здригаючись від холоду. Тільки тепер до нього дійшло, що був на волосину від смерті, і йому стало по–справжньому страшно.

— Потонемо? — Квочка надовго замовк, а потім тихо сказав: — Це через мене…

— Як то? — спитав Арсен.

— Я чув старе козацьке повір’я: якщо на море випливе грішник, то обов’язково накличе на себе і своїх товаришів біду. Буря потопить або розметає по морю їхні човни. А я великий грішник… Коли тікав од пана Яблоновського, обіцяв матері і братові вирвати і їх з лядської неволі, забрати з собою. Щоб не знущалась над ними панська сволота…

— Ну, ну, пане Квочко, не так круто! — підняв голос пан Спихальський. — Можна знайти інше слово!

— А й кажу: панська наволоч щоб не знущалась над ними! А як пішов — та й до цих пір. Проклятий! Забув матір і брата… Немає мені прощення! За це Бог і карає мене, а разом зі мною і вас.

— Не мели дурниць! — підвищив голос Арсен, зрозумівши, до чого той верне. — Всі ми грішники, крім Яцька та Златки.

— Не вмовляй мене, брате, — заперечив Квочка. — Я відчуваю, що наступає час, коли мушу стати перед Богом. Тож в останню хвилину, може, зараджу вашому лиху. За Квочкою плакати ніхто не буде: жінка й діти в неволі, мати, мабуть, померла… А братові не до сліз — встигав би вичухуватись від панських канчуків, чума б їх побрала!

— Кгм, кгм, — закашлявся пан Спихальський, але промовчав.

А Квочка говорив далі:

— Чув я від старих людей, що коли такий грішник добровільно кинеться під час бурі в море, то воно прийме жертву, і буря стихне.

— Дурниці! — знову вигукнув Арсен, але голос його прозвучав невпевнено. — Я не дозволю тобі зробити це!

— Друже, навіть Господь Бог не має влади над смертю. А ти хочеш зупинити її. Даремні намагання!

Вони замовкли. Фелюку кидало з боку на бік, мов суху шкаралупу. Все в ній тріщало, скрипіло. Кожна хвилина могла бути для неї останньою.

Після особливо могутнього удару грому і пориву вітру, коли здавалося, що судно стало сторчма і от–от перекинеться, Квочка, стогнучи, зіп’явся на ноги, пересунувся по лаві до ляди, відчинив її.

— Ти куди? — схопився Арсен.

Але Квочка зупинив його, піднявши перед собою руку.

— Прощайте! Я однак не жилець на білому світі! А вам ще, може, пощастить добратися до рідної землі. Поклоніться їй від мене… Мало я її орав, скородив, засівав… Хай пробачає… Але скажіть, що любив безмежно! Хоч і не наша була, а панська!.. Любив…

В його словах вчувалася якась незвичайна сила і проникливість. Арсен здригнувся, бо зрозумів, що так можна говорити тільки перед смертю, тому не посмів затримати цього змученого, але сильного духом чоловіка.

Квочка помахав рукою, усміхнувся й, обіпершись здоровою ногою об поріг, вистрибнув на палубу. В ту ж мить велетенська хвиля накрила його з головою і понесла у киплячу вируючу каламуть.

— О свята Марія! — прошепотів побілілими губами пан Спихальський.

Усі мовчали.

Наступний день теж не приніс затишшя. Від нещадної хитавиці і морської хвороби обличчя втікачів позеленіли. Світ перекидався їм перед очима: то провалювався в безодню, то ставав дибки, лізучи на стрімку водяну стіну.

Лише на третій день буря почала вщухати. По небу пливли похмурі сірі хмари, море важко здіймалося, стогнало і кидало фелюку, мов стеблинку. Куди вона пливла, без стерна і вітрила, ніхто не знав. Крізь хмари годі було побачити сонце чи зорі, щоб визначити напрям. Доводилося сидіти й терпеливо чекати своєї долі.

До всіх бід фелюка поволі почала кренитися на один бік. Відкривши трюм, побачили, що він до половини затоплений водою.

Десь протікало. Якщо не запобігти лиху, судно через кілька годин піде на дно.

Арсен плигнув униз — вода сягнула йому попід руки. Чим же вичерпувати? Він згадав про бочку з прісною водою. Намацав її в кутку під вітрилом, вибив ногою дно, відв’язав і подав Спихальському на палубу. Той приладнав до неї канат, утворивши якусь подобу велетенського відра. Його витягали втрьох. Вода в трюмі не спадала, але й не прибувала. Це вже був порятунок.

Минув день, а потім ніч. Утікачі працювали без відпочинку. Яцько намагався не відставати від дорослих, та під ранок зовсім знесилів, і Арсен відіслав його в комірчину. Яцько не послухався, сів на палубі під зламаною щоглою.

Раптом скочив на ноги і хрипко вигукнув:

— Берег! Я бачу землю!

Всі глянули в той бік, куди показував хлопець. Крізь сіру ранкову імлу виразно вимальовувались обриси гористого берега, порослого лісом. Вітер гнав фелюку просто на нього.

Втомлені втікачі кинули бочку і втупились очима в невідому землю. Куди їх прибило? Знову до Туреччини? До Криму? Чи, може, до Болгарії?

Арсен знав напевне — це не гирло Дніпра і не береги Добруджі чи Буджака, низькі і безлісні. Отже…

Та гадати ніколи. Фелюка швидко наближається до бурунів. Уже чути шум прибою.

Стривожені втікачі домовились, як поводитися, коли виявиться, що вони знову опинилися в Туреччині. Все залежатиме від обставин. Але всі погодилися, що Якуб удаватиме з себе купця з Трапезонту, Златка — його доньку, а Звенигора, Спихальський і Яцько — невільників.

Біля берега сіріла вузька піщана коса. Їх несло на неї. Зустріч могла бути фатальна не тільки для судна, а й для людей. Хоч буря ущухла, прибій був дуже сильний.

Арсен став біля Златки, щоб допомогти їй. Якуб молитовно склав руки, наче благав Аллаха послати їм порятунок. Один Яцько почував себе спокійно, не уявляючи, що зустріч з берегом може обернутися чиєюсь смертю або каліцтвом.

— Берег зовсім дикий, — сказав хлопець, вдивляючись у гори, що уступами спускалися майже до самого моря.

Та йому ніхто не відповів. Фелюка раптом ударилась об підводну скелю, затріщала, похилилась, і люди з криком полетіли сторчма в пінисту каламутну воду.

КОЛИБА НАД МОРЕМ

1

Берег тільки здавався пустельним. Насправді, коли б Яцько мав можливість уважніше роздивитися, то помітив би в затишній улоговині, під захистом покручених морськими вітрами дерев стару чорну колибу з грубо обтесаних соснових колод.

Низькі двері хатини були розчинені. На порозі сидів старий, тримаючи рибальську сітку, усіяну тугими поплавками з кори. Старий перебирав її вузлуватими зморшкуватими пальцями, знаходив дірки і вправно заплітав суканими конопляними нитками.

Обличчя в діда темне, пооране зморшками, але по–старечому красиве. Сиве волосся обрамлює високого загорілого лоба і спадає на боки важкими хвилями. Примерхлі чорні очі пильно дивляться з–під кострубатих брів. Чиста біла сорочка, стягнута на комірі синьою стьожкою, свідчить, що в колибі є дбайливі жіночі руки.

Справді, з–за колиби вибігла присадкувата пишнотіла дівчина з дерев’яним цеберком у руці і, розхлюпуючи густе козине молоко, кинулась до старого:

— Леле, мале!^[63] Гляньте, дідусю, на море! Там потопає корабель!

З нього попадали у воду люди!.. Допоможімо їм! Нумо швидше на берег! Ну ж, не баріться!

Старий відкинув сітку, підвівся і, приклавши руку до лоба, глянув на море. Там, де проходить прибережна піщана коса, чорніло над водою перекинуте судно. Прибій шарпав його, наближав до берега. Віддалеки бовталися у воді люди. Крізь шум вітру ледь проривались розпачливі крики.

— Швидше! — вигукнув старий і прудко, що ніяк не пасувало до його статечної постаті, помчав за дівчиною до моря.

У невеликій, але добре захищеній од вітру затоці стояв рибальський човен. Дівчина добігла перша. Старий поспішав за нею.

— Чекай, Марійко! Я з тобою!

Під дужим помахом весел човен швидко виплив з затоки і полинув навперекіс бурунам до потерпілих.

Першим видерся на нього Яцько. Він допоміг нежданим рятівникам витягти з води Златку і Якуба, що вже зовсім знесилів.

Звенигора і Спихальський, взявшись руками за борти, пливли поряд.

До колиби Якуба принесли на руках і поклали на старих сітках, застелених ліжником. Марійка подала холодної джерельної води, однак йому було ще погано.

— Це твій батько? — поцікавилась дівчина.

— Так, — відповіла Златка.

— А мама де?

— Нема. Я сирота.

Це була майже правда. Адже Златка не знала своїх батьків. Та й невідомо, чи живі вони зараз.

— Бідненька, — пожаліла Марійка гостю і принесла сухий одяг, щоб Златка переодяглась. — Не горюй. Добре, що сама зосталася жива. А сиріт багато на світі. Я теж сирота.

— А хіба то не твій тато?

— Ні, то мій дідусь. Він один у мене з рідні. Тата й маму я не пам’ятаю навіть. Їх було страчено, коли я була ще зовсім маленька…

— Страчено? Ким?

Марійка запнулась, ніби завагалася — казати чи ні? Її засмагле кругле обличчя посмутніло, а очі заблищали вологою. У дівчини міцні натруджені руки, широкі, як у чоловіка, але по–жіночому округлені плечі. Невисока, повна, туга, як молодий огірок, вона була міцна і по–своєму гарна. Всі, хто знав Марійку, навіть дідусь, звали її дундою, тобто товстункою. Вона не ображалась і радо відгукувалась на прізвисько.

— Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, — сказала Марійка тихо. — Яничари дізналися про те, наскочили — спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…

— А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? — Златка понизила голос.

— А чого це тебе цікавить?

— Страшно стало… Ще сюди прийдуть…

— Дурненька… — Марійка засміялась. — Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по–нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.

— У мене няня була болгарка.

— От воно що…

Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.

— Ой леле! Я й забула, що в мене чорба^[64] вариться!

2

Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган — поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле обличчя.

— Поголи, пане добродзею, — сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. — Тільки вусів не чіпай. Вуса — то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!

— Ну, і де ж ті маєтки? — спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шкребучи тугу щоку шляхтича.

Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.

— Е–е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. — Він підняв угору палець. — Воля — то найліпший маєток, прошу пана!

— Але ж пан усе–таки одружився, наскільки я пам’ятаю з розмов?

— То був чорт у подобі янгола! Але дай–но мені добратися додому!.. — почервонів Спихальський.

Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно–голубими очима і як налилося кров’ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.

— Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.

— Дуже просто! З Туреччини втекли, а з Болгарії — і поготів!

— Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. — І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.

Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.

— Що ж, тоді й ми зостаємося, — сказав він. — Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.

З колиби вийшов старий. З–за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.

— Будь обережний, дідусю, — шептала. — Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?

— Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити.

Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.

— Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.

— Спасибі, бай^[65] Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, — відповів Арсен. — Бо, правду кажучи, добре–таки охляли за ці дні…

— А звідки путь держите, другарі? І хто ви?

Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:

— З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…

— Руснаки, виходить! — зрадів старий. — То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б — та в море, невіру! А самі — гайда додому!

Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.

— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, — відповів Арсен. — Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш, Якуб, добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе — захищатимемо. Чи не так, друзі?

— Авжеж! — вигукнув Спихальський. — За пана Якуба живіт покладемо!

— Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, — засумнівався Момчил. — Ну, та Бог з ним… Ходімо обідати!

Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.

Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.

Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.

Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.

Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:

— Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!

Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?

Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.

«Еге, тут щось не гаразд, — подумав Арсен. — Чи не затіває старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спійманого невільника–втікача платять добрі гроші».

Він хотів розбудити товаришів, але передумав. Утрьох у цій непроглядній темряві вони зчинять такий шум, що Момчил і його спільники зразу почують їх. Ні, краще самому про все дізнатись.

Ще вдень він, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище і помітив, що в зашитому дошками причілкові є невеликі дверцята, через які, напевне, Момчил заносив сіно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стінки. На щастя, дверцята були не замкнені. Він тихо відчинив їх і виглянув надвір.

Прямо перед ним, на тлі зоряного темно–синього неба, чорніли гори. Десь позаду, по той бік колиби, шуміло море. Арсен виглянув з–за причілка на подвір’я. Там, схилившись один до одного, стояло кілька чоловіків. Серед них біліла чуприна Момчила. Збоку Марійка тримала за поводи двох мулів.

Чоловіки про щось говорили, але Арсен не зміг розібрати їхніх слів: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:

— Пора!

Марійка сіпнула мулів за поводи і пішла попереду. За нею рушили чоловіки.

Арсен сплигнув з даху і кинувся за ними назирці.

Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити їх у темряві. Раптом помітив збоку, між брилами каміння, темну постать, що, як і він, таємно скрадалася за Момчилом та його товаришами.

Невідомий не бачив Арсена і, пригинаючись, поволі просувався вслід за старим та його супутниками.

Біля обривистої кам’яної кручі Момчил зупинився і щось сказав Марійці. Дівчина притримала мулів. Чоловіки зникли в низькій печері, вимитій у вапняках дощовими потоками. Через кілька хвилин вийшли звідти з важкими клунками.

— Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, — сказав один із супутників старого. — Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар–бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов’яними гостинцями…

— Тут п’ять пудів олова і стільки ж пороху, — відповів Момчил. — Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п’ятьох мулів та й грошей не забудь — треба заплатити наперед.

— Я передам воєводі…

Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.

Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.

Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.

Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.

— О Аллах! — скрикнув незнайомець.

— Ти хто? — притиснув його Арсен. — Що тут робиш?

Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.

На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них — молодий сухорлявий юнак, а другий — незграбний, дужий велетень у білій кожушині без рукавів.

— Це ти, руснаку? — вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. — Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?

Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.

— А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте…

Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.

— Ба, це Василев, кехая^[66] з Кам’яного броду. Помак. Дурна і зла людина!.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, — звернувся старий до сухорлявого юнака, — вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.

— А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? — спитав Драган. — Я боюся за вас.

— За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, — усміхнувся в сиві вуса Момчил. — Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море — ніхто й не знатиме, де він подівся.

— Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, — промовив Драган. — Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.

— Як хочеш, — відповів Момчил і звернувся до велетня: — Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив’яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.

Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мов то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:

— Уже.

— Відніс?

— Закинув.

— Як закинув? Куди? — збентежився Момчил.

— У море. Взяв за ноги — розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!

— Ех, що ж ти зробив, Ганчо! — вигукнув Момчил. — Його ж приб’є до берега!

— Не приб’є, — похмуро відповів велетень.

— Якщо Ганчо закинув, то не приб’є, — засміявся Драган. — Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!

Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.

— Не ходи! Треба поспішати додому. Все–таки боюся — Василев не сам тут вештався. — І звернувся до Арсена: — А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!

3

До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, — рукою подати.

Але про це він поки що мовчав.

Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль. Її гнучка постать то з’являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп’яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п’янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні… Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.

Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звенигори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:

— П’ю за здравіє хороброго юнака^[67] Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!

З хатини знову долинув стогін Якуба.

— Крім нашого друга Якуба, — вставив Арсен. — Бо не кожен вашенець^[68] — приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин — ворог… Буває свій — гірше ворога: продасть і гроші полічить…

Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.

Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:

— Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня.

Арсен витер долонею рота.

— Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Якуб — наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в’язниці. І ніякий він не купець… Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогти нам — спасибі велике, не захочете — ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.

Момчил заперечливо похитав головою:

— Що ти, другарю! Балканджії з діда–прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.

— Віват! Hex жиє! — рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. — Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому — вишлю панові з оказією бочку мальвазії^[69], а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстем!

— Замовкни, пане Мартине, — нахмурився Арсен. — А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.

— Пане! — спалахнув Спихальський.

— Не сердься, пане Мартине, — примирливо сказав Арсен. — Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.

— До Рудника? — перепитав Момчил. — Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе, Арсене, їхати туди?

— Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.

— Але ж ти сам не справишся в дорозі.

— Мені допоможе пан Мартин…

— Атож, — буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.

— Я не про те, — заперечив Момчил. — Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я попливу з вами. Я знаю дорогу, звичаї…

— Ні, дідусю, — втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, — якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться…

— А й справді, — замислився Момчил. — Мені не випадає їхати. Доведеться тобі, Марійко, супроводжувати наших гостей.

Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд.

— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан–джійок! Марійка варта доброго юнака.

— Дідусю! — зашарілася дівчина.

— Не буду, не буду, внучко! іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. і не барись. Ви повинні через годину вирушити.

4

Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.

На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.

Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з–за моря, Арсен і Марійка вирушили в дорогу. ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.

Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках. Їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.

Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.

Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.

— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!

То був кам’яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян–кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.

Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір’я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.

— Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.

— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.

Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір’я.

— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.

Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.

— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.

Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.

— Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу–ага, — вклонився Арсен. — Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.

Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м’яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.

— Мені казали, що ти маєш до мене справу, — промовив глухо турок, відступаючи на крок.

— Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників…

— Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток, або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.

— Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен.

Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:

— Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.

— Чи не можна було б глянути на них?

— Чому ж? Ходімо.

Вони вийшли на подвір’я.

Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам’яниці.

— Випусти отих ледацюг, — наказав господар.

Сторож брязнув ключами.

— Виходьте! Ви! — гукнув, одімкнувши замок.

Арсен здригнувся: Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?

З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудні, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.

— За цих дорого не візьму, — проскрипів спагія. — Купуй, якщо бажаєш!

Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.

— Здорові будьте, люди! — привітався він схвильовано.

— Здоровий будь, молодче, — врізнобій відповіли ті.

— Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?

— Нестора Сірка? — здивувалися невільники. — Хто ж ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?

Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.

— Та відповідайте ж, коли вас питають! — крикнув гнівно.

— Його нема серед нас, — відповів один тихо.

— Немає? А де ж він?

— Господар продав його… Кажуть, на галери…

— Продав? Коли?

— Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п’ятдесят, але він ще міцний.

Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.

— Може, ви знаєте, куди його повели? — спитав тихо.

— Де там! — відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. — Повели — та й кінець… Сам спагія не знає куди… — Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: — А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?

— Так, — безнадійно махнув рукою Арсен.

Невільники враз загаласували:

— То викупи нас!

— Синку, вік Бога молитимемо за тебе!

— Все майно віддамо, коли прибудемо додому…

Всі, наче змовившись, упали на коліна. Арсен розгублено глянув на спагію.

— Чого вони? — спитав той здивовано.

— Просять, щоб я викупив їх.

— Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони — зайві роти. Їдять як не в себе! А роботи з них — катма! Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…

Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали:

— Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!

— Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…

— Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!

Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, — в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому — твердо, мов камінець, замуляло почуття обов’язку. Невільників усюди багато — всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?

Однак почуття жалю перемогло. «Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам».

— Скільки хочеш за них, ага?

Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.

— За всіх — п’ятсот курушів.

— Це багато. Двісті. І ні куруша більше!

Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п’ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.

Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:

— і ні куруша більше!

— Діла не буде! — затявся спагія. — Ти хочеш мене обманути, гяуре!

— Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?

— Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.

— Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.

— Ну, чотириста мусиш дати.

— Двісті п’ятдесят. Це моє останнє слово.

— Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! — вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. — Гаразд, давай!

— Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай — я маю зовсім мало часу!

Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.

— Синку, — шепотів крізь схлипування, — тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині — не оминай моєї хати…

— А я з Корсуня…

— А я з Брацлава…

Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…

Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:

— Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеться! Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там — на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнують!.. Донесете цю звістку на батьківщину — вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?

Старі упали на коліна. Крук запевнив:

— Зрозуміли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобі, синку! Бережи себе!

Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обіймів, схопив Марійку за руку і подався геть. А діди, ошалівши від щастя, ще довго стояли на горбі і дивились йому вслід почервонілими від сліз очима.

Пізно ввечері Арсен і Марійка побачили море. До нього було ще далеко, але під місячним сяйвом воно мерехтіло тисячами таємничих вогників і, мов живе, швидко наближалося їм назустріч. Вони прискорили ходу. Під ногами здіймалася їдка пилюка, на зубах тріщав сухий пісок. Та ось прошелестів, дихнув свіжий вітерець, остудивши їхні стомлені, спряжені сонцем тіла, — і з горба відкрилося у місячному сяйві широке гирло ріки, де в очеретах на них чекає Спихальський з човном.

Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя — ш–ш–ш!..

Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.

— Пане Мартине! Де ти? — окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.

Прислухався — ніякої відповіді.

Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.

А в серце закрадається неясна тривога:

— Пане Мартине! Агов! Озовися!

Та ніхто не озивається.

Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно… Так ні ж — це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось — знайомий кущ верболозу… Трохи далі — темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина… А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка… Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка…

Тиша. Ні душі.

Де ж Спихальський?

Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло…

Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?

— Пане Мартине! — з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.

Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно гнітюча тиша.

5

Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б’ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.

— Яцьку, — промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, — у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з–за кам’яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?

Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.

— То вам здалося…

Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:

— Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть…

— Звичайно, припливуть, — упевнено сказав Яцько. — Звенигора не в таких бувальцях бував, а живим вертався. А це так собі прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен — козак!..

Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:

— Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь… Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. — Він попрямував до колиби.

Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті, Златка йому постелила великий Момчилів кожух.

Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.

Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно–сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.

Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.

Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров’ю. Але не це кинулось їй у вічі. Її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з’являється мужній юнак — дарма що невільник! — І рятує її від страшних пазурів дикого звіра! Вона була безмежно вдячна козакові і намагалася хоч чим–небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання…

Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.

Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.

— Ви чуєте?

Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?

— Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, — підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. — Ви турки, вас не зачеплять!

Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.

До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, — п’ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під’їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:

— Хто такий?

— Здравей, ага! — вклонився той. — Я Момчил Крайчев. А ти хто?

Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.

— Гей, дайте вогню!

Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.

— Ближче! — наказав передній.

— Слухаю, Сафар–бею! — І воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.

Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії^[70]. Так ось який він, Сафар–бей, цей кат болгарських райя, селян–кріпаків, гроза балканджіїв–гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності. Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини… Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам–невільникам і посилає на шибениці повстанців–гайдуків?

Поки в голові старого Момчила снувалися ці думки, Сафар–бей саркастично всміхався, цвьохаючи в повітрі нагайкою. А потім сказав:

— Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакал! Брудне болгарське ганчір’я!.. Ми давно підозрівали, що ти служиш воєводі Младену — гнів Аллаха на його мерзенну голову! — а сьогодні пересвідчилися в тому… Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Наші люди знайшли біля берега його тіло, поїдене рибами.

— Я нікого не вбивав, — спокійно відповів Момчил.

— Іншої відповіді я й не чекав від тебе, розбійнику! — скрикнув Сафар–бей. — Ви всі, болгари, брехливі, як раби!.. Тоді ти, може, скажеш, де сховав посланця від воєводи Младена? Ну?

Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджії приском падало йому на серце. Він розумів, що йдеться про Драгана, який мав сьогодні чи завтра прибути сюди. Яничари, мабуть, вислідили хлопця і прийшли до колиби по його слідах.

— Чого ж мовчиш? — Сафар–бей штурхнув старого в плече. — Чи хочеш, щоб ми силою змусили тебе говорити?

— Мені нема чого сказати, шановний Сафар–бею, хай Аллах продовжить твої літа. Хіба що таке: злі язики оббрехали мене, а ти повірив їм, ага… Про воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю його. І ніякого посланця від нього у мене немає… Не вірите — шукайте!

— Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось підозріле — негайно до мене!

Аскери спішились і метнулись на всі боки.

— Показуй свій барліг, старий! — Сафар–бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.

Вони зайшли до колиби.

Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом. Сафар–бей підозріло глянув на них:

— Гайдуки?

— Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, — промовив спокійно Якуб.

Сафар–бей повернувся до Момчила:

— Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?

— Хіба не бачиш, ага, — це ваші люди. З Трапезонта. Їхній корабель розбився… Я врятував їх, — відповів старий.

— Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, — відмахнувся Сафар–бей і схопив Златку за руку. — Ану, відкрий обличчя, пташко! Може, ти з вусами й бородою?

Златка відсахнулася. Та Сафар–бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.

Сафар–бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.

— О Аллах, яка неземна краса! — вигукнув Сафар–бей. — Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійки! З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами…

Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось–ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб:

— Опам’ятайся, ага! Перед тобою не рабиня–гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак?^[71] Я протестую! Я жалітимусь бейлер–бею або й самому візирові в Стамбулі!

Сафар–бей приклав руку до грудей:

— Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки… Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. — Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.

— Ми залишимося тут, ага, — перебив його Якуб.

— Ви не залишитеся тут! — твердо промовив Сафар–бей. — Цього старого я підозріваю в зв’язках з гайдуками і кину до в’язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.

— Але…

— Ніяких «але»! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!

Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись, їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.

На подвір’ї вони побачили зв’язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.

— Ну що? — спитав їх Сафар–бей.

— Не знайшли нікого, ага.

— Підпалюйте колибу!

Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум’я шугнув у темне тривожне небо.

Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам’янілому обличчю текли скупі сльозинки.

Якуб наблизився до Сафар–бея, вклонився:

— Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Він урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радість серця мого — любу доньку Адіке.

— Адіке… Яке красиве ім’я, — вставив Сафар–бей, кинувши багатозначний погляд на дівчину.

— Відпусти його, ага, — благав Якуб. — Це безневинна людина.

— Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук! — відрізав Сафар–бей і дав наказ рушати.

Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.

Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір’я чорною стіною. Переконавшися, що турки від’їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на кущі дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з–під нього почувся глухий скрик.

Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.

— Чекай, ти хто такий? — спитав незнайомець.

— Яцько, — заїкаючись від страху, відповів хлопець. — А… ти хто?

— А–а, Яцько… Руснак! Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар–бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винен!..

— Ти винен? Як?

— За мною ув’язався якийсь підозрілий балканджій… Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед… Сюди… І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар–бея, хай буде прокляте його ім’я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, — я відплив у море і сидів у воді за скелею, — але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар–бей. «Це робота старого розбійника Момчила! — кричав він. — Я давно підозрівав, що його колиба — це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева — справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам–гяурам!» У мене мов що обірвалося всередині. Я знав, як розправляється Сафар–бей з болгарами, — вирізує цілі сім’ї, спалює живцем, садовить на палі або продає в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей — до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? — Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: — Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала… Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар–беєві стримало мене од відчайдушного вчинку — забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.

— Даремно впадаєш у розпач, Драгане, — сказав Яцько. — Марійки якраз не було вдома — вона з Звенигорою і Спихальським попливла до Бургаса… А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.

— Як? То Марійка жива? — вигукнув Драган, схопивши хлопця в обійми.

— Та кажу ж — жива! Арсен от–от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора… А з ним прибуде і Марійка…

Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танець.

6

Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.

— Леле, мале, що тут трапилося! — вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.

Вловивши в її голосі жах, Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений.

Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!

Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.

Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.

— Жива! — вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. — Жива!

Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.

Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар–бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар–бея рідко хто з болгар виривався живий.

Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.

— Коли це трапилося?

— Вчора ввечері, — відповів Яцько. — Я встиг заховатися під човном і чув, як Сафар–бей лаяв дідуся Момчила, а потім наказав його схопити.

— Куди їх погнали?

— Напевно, в Сливен, — підійшов Драган. — Не проходить тижня, щоб він там не повісив кого–небудь або не закатував.

— Тоді й ми підемо в Сливен! — рішуче сказав Арсен.

— Ні, ми підемо в Чернаводу, — заперечив Драган. — У Сливені нас одразу схоплять люди Сафар–бея. А в Чернаводі — воєвода Младен. Він дасть пораду, як визволити Момчила. Він любить старого.

Арсен вражено глянув на Драгана. Воєвода Младен? Та це ж, напевно, батько Златки!.. Але своїх почуттів не виявив нічим, лише спокійно сказав:

— Воєвода Младен! А так. Безперечно, ми повинні негайно вирушити до нього. Він зробить усе, щоб визволити Момчила й Златку. Драгане, ти тут знаєш усі стежки–доріжки — тобі і вести нас. Друзі, не будемо гаяти ні хвилини. В дорогу!

— А пана Спихальського хіба не чекатимемо? — спитав здивований Яцько.

— Спихальського нема. Він або загинув, або знову в неволі, — відповів Арсен. — Наша поїздка була дуже нещаслива, як бачите.

— Тоді рушаймо, — сказав Драган. — До вечора ми мусимо відійти звідси якомога далі…

ЧЕРНАВОДА

1

На третій день добралися до Гайдуцької криниці. Тут починався гайдуцький край. На перевалі їх зупинили дозорці.

— Хто? — пролунало з кущів.

Всі зупинилися. Драган вийшов наперед.

— Драган, другарі.

— Скажи паролу!^[72]

— Бий железото, докато є горещо! — тихо проказав хлопець.

— Так, бия се до победа! — почулося у відповідь.

З кущів вийшли два гайдуки. Один з них був велетень Ганчо. Подали Драганові руки і запитально глянули на його супутників. Драган коротко пояснив, хто вони, і додав:

— Ми поспішаємо до воєводи Младена.

— Щось трапилось?

— Так, дуже важлива справа.

Сивовусий гайдук кивнув своєму товаришеві, довгорукому велетневі, що стояв збоку.

— Ганчо, проведи їх до Петкова.

Ішли мовчки. Вже сутеніло, коли добралися до невеликого гірського села, що причаїлося в глухій ущелині серед лісів. Ганчо щосили загрюкав в одні ворота тупим кінцем списа. Оглядове віконце у брамі відчинилось, і звідти долинув сердитий голос:

— Хто там? Чого треба?

— Відчини, Савчо! Це я… хіба не впізнав? — сказав Ганчо і гримнув: — Та не кричи дуже! Розкричався!

Ворота розчинились, і стомлені подорожні зайшли на тісне, вимощене камінними плитами подвір’я. Посередині сірів чималий будинок. Сторож Савчо поволі поколивав до нього і незабаром вийшов з похмурим чолов’ягою, зарослим по самі очі чорною бородою.

— Хто такі? — спитав чолов’яга. — В якій справі? Я кмет^[73] Петков.

— Ми хочемо бачити воєводу Младена, — виступив наперед Драган. — У мене важливі вісті для нього. Дайте нам їсти і коней, щоб доїхати до Чернаводи!

— Чекай, чекай, їхати не треба. Воєвода у мене. Ви його зараз побачите.

Господар завів їх до світлиці, великої похмурої кімнати, посередині якої стояв незграбний смерековий стіл. Попід стінами — широкі лави, покриті шкурами і килимами. На стінах — зброя: шаблі, ятагани, луки з сагайдаками, рушниці–яничарки та два боздугани^[74] з міцними ремінними шлейками на руків’ях.

На столі, у високому мідному підсвічнику, горіла воскова свічка. Тут же стояли миски зі стравами, чарки і череп’яна сулія з вином.

За столом сидів тільки один чоловік. Драган шанобливо вклонився:

— Здравей, воєводо!

Арсен прикипів поглядом до цієї незвичайної людини, про яку так багато розповідав Якуб. Так ось який воєвода! Скоріше середній на зріст, обличчя вродливе, бліде. Густе хвилясте волосся зачесане назад, по ньому іскриться срібляста паморозь.

Воєвода рвучко схопився з місця, підняв вгору підсвічник.

— Ти, Драгане? Що трапилося? Чому ти тут?

— Біда, воєводо. Сафар–бей спалив колибу Момчила, а самого господаря забрав з собою. Боюсь…

Драган раптом замовк і сумно глянув на Марійку. В дівчини затремтіло підборіддя. Воєвода поспішив загладити промах хлопця.

— Будемо сподіватися на краще. Коли схопили Момчила?

— В суботу.

— Отже, Сафар–бей досі в Сливені, якщо не робить інших безчинств по дорозі. Ну що ж, ми дізнаємося про все і постараємося визволити Момчила.

— Спасибі, воєводо, — прошепотіла Марійка і, знесилена, опустилася на лаву.

— Господарю, — звернувся воєвода до кмета Петкова, — запрошуй другарів до вечері.

Кмет підсунув лаву до стола. Всі посідали, почали їсти.

— Ти не з балканджіїв, друже? — перегодя запитав воєвода Арсена. — Я щось не пам’ятаю твого обличчя.

— Я козак, бай Младене… З України, — відповів Арсен. — Ми тікали з турецької неволі разом з Якубом…

— Яким Якубом?

— Вашим другом по медресе Якубом Махмет–агою…

— Що–о? Ти знаєш Якуба Махмет–агу?

— Так, він мій друг.

Воєвода рвучко підвівся з–за столу. Його бліді щоки порожевіли від хвилювання.

— Подумати! Стільки років я не мав звістки про Якуба — і ось на тобі! Виявляється, він живий–здоровий і тікає разом з козаком–руснаком з турецької неволі!.. Дивина!.. Друже, ти мусиш негайно розповісти мені все, що знаєш про Якуба!

— Розповім, бай Младене, — підвівся Арсен, — але тільки наодинці. Я маю для вас ще інші важливі вісті.

Воєвода проникливо подивився на козака і раптом зблід. Неймовірна думка вразила його в серце.

— Ти хочеш сказати, що… Стривай! Ми підемо зараз звідси. Петков, проведи нас у свою опочивальню.

Голос воєводи затремтів. Кмет Петков підозріло подивився на незнайомця, обмацуючи поглядом кожну складку одягу, ніби хотів пересвідчитися, чи немає там зброї.

— Бай Младене, але…

— Не думай нічого поганого, Петков. Проведи нас.

Кмет провів їх до невеликої кімнати, що служила йому за спальню, засвітив свічку і, підкоряючись твердому поглядові воєводи, з великою неохотою вийшов і причинив за собою двері.

— Ти знаєш щось про мого сина, друже? — спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

— Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

— Тоді що ж ти маєш мені сказати?

— Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію.

Воєвода схопився рукою за серце.

— Златка! Моє дитя! — прошепотів задихаючись. — Де ви її з Якубом залишили?

— І Я куба, і її захопив Сафар–бей.

— Що?

— Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

— Їй загрожує небезпека?

— Не думаю. Якуб — турок…

— Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар–бея!

— Я теж такої думки, — сказав Арсен.

— Ми зараз їдемо в Чернаводу!

Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.

2

Опівночі загін вершників прибув у дику й малодоступну ущелину на Чернаводі, де високо над прірвою, на вузькому уступі, чимало років тому гайдуки збудували невеличку, але міцну кам’яницю, обнесену дубовим палісадом і приховану від стороннього ока густим ялинником. Тільки довірені люди знали про це таємне гайдуцьке гніздо, де жив воєвода, де зберігалися казна загону, зброя і харчові припаси і куди доставляли поранених та хворих, щоб вилікувались та відлежалися в теплі і затишку.

Ця кам’яниця не була фортецею, але при потребі могла захистити від несподіваного нападу. І гайдуки упродовж років берегли її від хижого ока султанських вивідачів.

Ніч була тепла, місячна. Безмовні Балкани спокійно спали, оповиті голубими туманами. Тільки десь глибоко внизу, на дні ущелини, глухо вуркотів гомінкий невсипущий потік.

На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася — гайдуки взяли коней і, освітлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, підвели до дверей невеликого кам’яного будинку. Коли всі спішились, воєвода сказав:

— Другарі мої, всі ви стомились, а тому справи відкладемо на ранок. Зараз вас одведуть на нічліг… Але я хочу попередити про заведений тут порядок. Як би хто пізно не ліг, зі сходом сонця мусить бути на ногах. Спіть спокійно, вас розбудять… На добраніч, другарі!

Вранці до Арсена підійшов гайдук.

— Друже, воєвода чекає на тебе. Іди за мною!

У невеликому покої, куди він завів козака, було прохолодно і напівтемно, але воєвода сидів біля столу і щось швидко писав. Привітавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав написане піском, відклав аркуша набік.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити про справи, — сказав неголосно, жестом запрошуючи Арсена сідати. — Так трапилося, друже, що ти опинився в самій гущі подій, які хвилюють мене вже кілька місяців. Небезпечних подій.

— Ви маєте щось нове про Златку?

— Про Златку — ні. А про інші справи маю.

Воєвода пильно глянув на козака, ніби хотів проникнути в його найпотаємніші думки.

Тепер, при ранковому освітленні, Арсен помітив і втому, що просвічувала в чорних очах воєводи, і сітку дрібних зморшок попід очима, і сиві скроні. На вигляд йому років п’ятдесят. Одягнутий невибагливо, але зі смаком. Чорний сукняний чепкен^[75] щільно облягає міцні плечі. За широким шкіряним поясом два пістолі, а при боці — багато оздоблена шабля.

— Дорогий мій друже, — підвівся воєвода, — дозволь познайомити тебе з моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослівний. Нас чекають інші важливі справи…

Воєвода відчинив важкі дубові двері, що вели до внутрішніх кімнат, гукнув:

— Анко!

Зразу ж на порозі з’явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її, Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Адіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.

— Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, — сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. — Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий друже!

— Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька…

— Ви впевнені, що вона так схожа на мене?

— Безперечно. Ті ж очі — такі темно–сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос — усе ваше, пані Анко… Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів… Тепер він зник, і я радію разом з вами.

— Радіти рано… Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.

— Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар–бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити її!

Воєвода переглянувся з дружиною.

— Ми всю ніч думали про це, — сказав він. — Я вже послав вірних людей у Сливен — завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.

— Так, у мене своя дорога… Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам Господь Бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар–беєм!

Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити, і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.

Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.

— Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.

— Я теж так думаю, — сказав спокійно козак. — Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.

— Безперечно… Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!

Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев’яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.

Воєвода наповнив ракією чари і сказав:

— Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя… За твоє здоров’я, друже! За наш успіх!

— За ваш успіх, воєводо! — з почуттям сказав Арсен. — За гостинну Болгарію!

— Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? — оживився воєвода Младен. — Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?

— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба… Зараз бачу сам на власні очі.

— Ти співчуваєш нам?

— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого я не маю права повертатися на Україну…

— Яке? Ми не могли б допомогти тобі?

Арсен розповів. Воєвода розвів руками.

— Тілький щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника, так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого… то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України… Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов’язково доведеться зіткнутися близько з Сафар–беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця…

— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять…

— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Московією… До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір’я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, ми знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку воєводи Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині і московському цареві.

Арсен був вражений обізнаністю воєводи Младена в подіях, що відбуваються далеко від його рідних Балкан.

А воєвода, ніби вгадуючи козакові думки, говорив далі:

— Болгарія — маленька країна. Наших власних сил для боротьби з Портою мало. Занадто мало. До того ж ворог посіяв розбрат серед нашого народу: багато болгар стали помаками, потурнаками по–вашому. Але, на щастя, ми не самотні! З нами і серби, і волохи^[76], і молдавани, по той бік Чорного моря — вірмени, грузини… Греки теж з нами! Араби! Вони тільки чекають слушного часу… Та наша найбільша надія на вас, другарі! На Русь!.. Хай–но засуне пихатий султан голову в пащу північному ведмедеві! То буде початок його кінця і нашого визволення!.. Тепер ти розумієш, друже, чому й мене так цікавлять ті чутки.

Воєвода замовк і запитливо глянув в очі козака.

— Розумію, — сказав Арсен. — І згоден усе зробити, що треба!

— Але ти не уявляєш небезпеки, з якою зустрінешся там. Я хочу попередити про це…

— Я ніколи не уникав небезпеки.

— То було зовсім інше: в бою, коли поряд друзі, небезпека не здається такою страшною. А тут ти зустрінешся з Сафар–беєм.

— Ну й що?

— Це наш найзапекліший ворог! Фанатичний прихильник ісламу і мужній воїн. Усього два роки він очолює великий загін, а лиха тут накоїв більше, ніж багато хто з турецьких воєвод за двадцять років. Палить села… Вбиває всіх, на кого падає підозра у зв’язках з нами, нещадно розправляється з захопленими у полон гайдуками. Ми давно полюємо на нього, але безуспішно. Це хитрий і підступний ворог! Добре володіючи болгарською мовою, він часто сам переодягається в якого–небудь селюка, ходить по базарах, підслуховує, висліджує необачних балканджіїв, а потім зненацька налітає зі своїми головорізами на оселі і все пускає з димом. Я впевнений, що і про Момчила він щось пронюхав. Момчил — мій давній другар, моє око на побережжі, моя надійна рука там… Я завжди знав, скільки і якого війська турки перекинули морем. Через Момчила ми одержували від дубровницьких купців порох, олово і фузеї^[77]… Тепер старого схоплено. Його смерть запишеться теж на рахунок Сафар–бея!.. Цьому негіднику треба… — Воєвода зробив різкий помах рукою, що мав означати одне — зняти голову з плеч.

— Розумію, — кивнув головою Арсен.

— Але основне твоє завдання, Арсене, друже мій дорогий, — визволити Златку… Про це мусиш думати передусім…

— Чекайте!.. У мене є ще одне прохання! — На порозі стояла Анка. Вона ввійшла тихо і, очевидно, чула кінець розмови. — Багато років минуло з того часу, як було викрадено наших дітей. Тепер ми натрапили на слід Златки. А Ненко?.. У мене ще й досі жевріє в серці надія, що я зустріну коли–небудь нашого Ненка… Він живий! Материнське серце чує… Може, вам доведеться, друже, зустрінути кого–небудь, хто пам’ятає негідника Гаміда, розпитайте обережно про ту давню історію. Чого доброго, це наведе нас на слід сина…

Воєвода нахмурився й одійшов до вікна. Анка зупинилась перед Арсеном.

— Я постараюся дізнатися, — тихо сказав козак. — Але минуло стільки років…

— Не думайте, що ми не шукали його! — жінка зблідла. Очі її затуманились. — Младен не жалів ні зусиль, ні грошей… Однак нічого певного ми не дізнались. Гамід ніби у воду впав. А з ним зникли і діти… Одна–єдина звістка дійшла до нас від старої ахчийки^[78] з Ямболя. Вона розповіла, що одного разу в харчевні зупинився молодий чорбаджія з почтом. З ним було двоє дітей, яких чорбаджія наказав ахчийці викупати… Дівчинка сиділа тихо в кутку і злякано, мов зацьковане звірятко, дивилась на чужих людей, а хлопчик плакав, відбивався, відмовлявся від їжі і був дуже брудний. Стара вмовила малого роздягнутись і посадила в ночви, почала купати. Коли турок на хвилину вийшов, вона запитала, як хлопчика звати. «Ненко», — відповів він. Та чорбаджія в цей час повернувся знадвору і наказав замовкнути. Так ахчийка не встигла розпитати малого, хто він і звідки. Однак добре запам’ятала: у хлопчика на правій руці, нижче ліктя, три білі шрами… Такі шрами були у нашого Ненка…

Голос жінки затремтів, вона замовкла. Воєвода обняв її за плечі, втішаючи, і непомітно дав знак Арсенові, щоб залишив їх.

3

На другий день на перевал Вратник виїхала чимала купецька валка. Змилені коні з натугою тягли важкі криті вози. Візники то підбадьорювали стомлених тварин вйоканням, то періщили батогами.

Попереду валки, відірвавшись кроків на сто, їхало двоє верхівців. То були Арсен і Драган. Але їх годі було впізнати: Арсен переодягнувся заможним купцем–турком, при боці в нього — кинджал і два пістолі, що виграють проти сонця перламутровими руків’ями. Драган одягнутий скромніше, широкі криси капелюха затіняють худе засмагле обличчя; в руці — важкий дубовий кийок.

Кам’яниста дорога круто здіймалася вгору. Обабіч похмурою темною стіною стояли соснові й смерекові ліси. Зелена тиша, напоєна густими пахощами трав і смоли, дихала тривожним спокоєм, примушувала подорожніх уважніше вдивлятися в густі зарості.

— Скоро вже? — спитав Арсен.

— Зараз і перевал, — відповів Драган. — За цим поворотом нас чекатимуть. А залога стражників — трохи далі… Почують стрільбу — прибіжать.

Через кілька хвилин валка досягла вершини перевалу. Тут було просторо. В одному місці дорога розширилась настільки, що утворився чималий майдан, порослий вереском і захаращений дрібним камінням. Ліворуч майдан закінчувався стрімким урвищем, праворуч стояв непролазний ялинник.

— Тут, — сказав Драган і, підвівшись, свиснув.

У ту ж мить у лісі затріщали постріли з пістолів і яничарок. Візники зупинили коней, почали квапливо завертати вози назад. Постріли загриміли знову. Над головами просвистіли кулі. Кинувши напризволяще валку, Арсен і Драган ударили під боки коней, погнали вперед, волаючи:

— На допомогу! На допомогу! Розбій!

Здалеку долинуло бемкання дзвонів. Драган зарепетував ще дужче:

— Сюди! На допомогу! Грабують!

Стрілянина вщухла. Вози розвернулись, і візники погнали коней униз. На дорозі лишилося десятків два озброєних нападників, що вискочили з лісу. Кілька з них були погналися за Арсеном і Драганом, але, побачивши кінний загін стражників, які зі свистом і криками, зі списами напереваги зненацька виринули з–за червонястої скелі, повернули назад і приєдналися до своїх товаришів.

— Що тут скоїлося, гнів Аллаха на ваші голови! — гаркнув, зупиняючись перед утікачами, огрядний підстаркуватий халавуз^[79] з окладистою сивою бородою.

Арсен скочив з коня, вклонився, ударив руками об поли каптана:

— Розбійники! О Аллах! Доганяйте негідників! Вони забрали всі мої вози з товарами! О вай, вай! Що я тепер робитиму, нещасний?.. Прошу вас — доганяйте! Я щедро заплачу!..

Однак стражники не рушили з місця. Халавуз приклав руку козирком до лоба і поглянув на дорогу, де вдалині виднілись гайдуки.

— Їх багато?

— А хто зна, — втрутився в розмову Драган. — Може, двадцять, а може, й п’ятдесят… Як стрельнули, як крикнули, то я мало не вмер з переляку! Налетіли з лісу, мов шайтани, завернули коней — погнали назад… Нам пощастило втекти, а трьох наших супутників кинули вниз, у прірву… Ви не чули крику?

— Йок, йок, — похитав головою халавуз. — Ні, ні!

Стражники похмуро слухали, з острахом поглядаючи на глибочезну долину, а Драган усе згущував фарби.

— Як же це ви могли не чути? Мені той крик і досі у вухах стоїть! Я–як схоплять бідного, я–як кинуть!.. Летить і кричить!..

Драган почав перегравати, і Арсен різко обірвав його мову.

— Замовкни, зевзеку^[80]! — гримнув він і звернувся до стражників: — Чого ж ви стоїте? Доганяйте волоцюг! Заверніть мої вози! Покарайте вбивць!.. О вай, вай!

Відчай його був такий щирий і глибокий, що халавуз заходився втішати, однак не виявляв наміру доганяти гайдуків.

— Заспокойся, ефенді. Я співчуваю твоєму горю, хай Аллах усемилостивий допоможе тобі!.. Але ж не треба втрачати глузду! Тримайся мужньо! Адже сказано: гроші втратив — нічого не втратив…

— Не говоріть так багато — доганяйте! — вигукнув мнимий купець.

— Хіба тепер доженеш? — заперечив халавуз, розгладжуючи пишну бороду. — А хоч би й наздогнали, то що ми вдесятьох зробимо проти такої зграї? і нас переб’ють, і вам перепаде! Краще ми проведемо тебе до Сливена… Подалі від лиха.

— Більшого лиха не буде, як трапилось! Все моє майно загинуло! А мій добрий старий батько потрапив у полон.

— Ніхто не просив тебе їхати через Вратник, добродію, — огризнувся халавуз. — Є інші перевали через Планину — Шипкинський, Троянський… А тебе понесло сюди, прямо в пащу гайдукам!.. Чи гадаєш, ми заради твоїх возів поліземо під кулі?

— То для чого ж ви тут поставлені, шайтан би вас побрав?

Стражники обурено загомоніли.

— Це не твоя справа, гяуре! Дякуй Аллаху, що живий зостався!

— Я не гяур! Я правовірний!

— Тим краще. Аллах допоможе тобі набути нове багатство.

«Купець» похилив голову, а потім безнадійно махнув рукою, вдаючи, ніби тепер йому все одно.

— Гаразд. Проведіть мене до Сливена. Звідти я вже якось доберуся до Загори…

Надвечір «купець» у супроводі двох стражників прибув у Сливен, невелике містечко в південних передгір’ях Серединної Планини. Одержавши бакшиш, стражники повернули назад, а Арсен і Драган кривими вуличками пройшли до базарного майдану, поминули конак^[81] і завернули в хан, заїжджий двір, де можна було попоїсти і переночувати. Господар хану, старий, але рухливий Абді–ara, добре розбирався в людях і відразу, по одягу, оцінив нового постояльця:

— Весь мій дім до твоїх послуг, ага…

— Асан, — підказав Арсен, переінакшивши своє ім’я на турецький лад.

— Прекрасно… Отже, я до твоїх послуг, Асан–ага, — вклонився господар. — Чого зволиш?

— Кімнату для мене і мого провідника. Вечерю на двох. І спокій. Хочу відпочити після всього, що я пережив на Вратнику…

— Ти хочеш сказати, що на перевалі на тебе напали розбійники?

— Так. Вони захопили мого батька і забрали все майно, яке я віз із самого Каменіче.

— Аллах екбер, яка втрата!

— І що найгірше — я міг би повернути мої вози, коли б не боягузтво стражників, які побоялись погнатися за гайдуками. Полохливі ішаки! Я пожаліюсь бейлер–бею на них, будьте певні!

— О–о, ага — смілива людина, якщо справді зважиться на таке!

— Ти думаєш, це небезпечно?

— Для нас — так. Але ж ти чужоземець. До речі, я хотів би дати раду, якщо мені буде дозволено…

— Будь ласка.

— Тобі не треба їхати до бейлер–бея. Як мені відомо, сливенський каймакам^[82] Каладжі–бей і бюлюк–баша^[83] Сафар–бей мають надзвичайні повноваження вершити всі діла в окрузі. Звернися до них!

— Ця порада варта уваги. Дякую, Абді–ага.

— Нема за що. І вибачай, я мушу йти: хочу розповісти сусідові про таку важливу новину. Він споряджає караван у Сучаву, тож має знати, що Вратник небезпечний… А ви відпочивайте. Все буде до ваших послуг.

Коли Арсен і Драган залишились нарешті в кімнаті самі, козак з усмішкою сказав:

— На завтра ми будемо найвідомішими людьми в Сливені: про це подбає наш господар. Новина облетить містечко мов блискавка. І не я буду, якщо це не допоможе нам зустрітися з Сафар–беєм.

— Я з нетерпінням чекаю цієї хвилини. Коли б не запізнитись… Як ти думаєш — де зараз Момчил, Златка і Якуб?

— Не будемо гадати, а сядемо краще до тушкованої баранини, з якою, чую нюхом, слуга стоїть у нас під дверима.

САФАР–БЕЙ

1

Після сніданку Арсен поголився перед невеличким тьмяним дзеркалом і почав одягатися. Дорогий одяг, роздобутий людьми воєводи Младена, був тіснуватий на нього, зате добре підкреслював стрункість постаті і тугі м’язи плечей.

— Ну й «купець»! — усміхнувся Драган. — Справжній тобі Самсон! Не звик я бачити торгашів з поставою воїна.

— Тс–с–с! — підморгнув Арсен, підкидаючи на долоні туго набитий грішми гаманець. — Ось доказ того, що я купець. Спасибі воєводі, не поскупився!.. Ну а на випадок чого треба мати при собі і шмат гострого заліза. Признатись, я до нього звик більше, ніж до золота. — Він пристебнув до потайного пояса невеличкий кривий ятаган у м’якому сап’яновому чохлі, що заховався у широких брижах шароварів.

Почувся скрип східців, і до кімнати зайшов господар хану, вклонився:

— Мир вам, правовірні! Я радий бачити вас у доброму здоров’ї.

— Спасибі, ага, — відповів Арсен. — Мені доводилося бувати в багатьох ханах, але такої гостинності, як у тебе, не зустрічав ніде. Відтепер усі мої друзі і я будемо зупинятися тільки тут!

— Ти будеш ще вищої думки про твого покірного слугу, ефенді, коли дізнаєшся, що я приніс радісну звістку, — розплився в усмішці турок і вклонився знову.

— Що? Схопили тих розбійників? Повернули мої багатства?

— На жаль, ні. Але тебе запросив до себе каймакам Каладжі–бей. Він бажає з перших уст почути про напад гайдуків на купецьку валку.

— І всього? — Арсен зобразив на лиці розчарування, хоча був дуже радий такому повороту подій.

— Хіба цього мало? — здивувався турок. — Не кожного чужоземного купця, хай навіть правовірного, наш каймакам удостоює такої високої честі!.. Але скажу тобі, не в цьому сила. Мені стало відомо, що там буде і Сафар–бей, гроза гяурів, славний захисник ісламу!..

— Він може допомогти мені в моїй біді?

— Ну безперечно! Зараз уся військова влада в околії в його руках. Досить одного його слова, щоб на пошуки твоєї валки вирушили сотні аскерів… А це що–небудь важить!

— Тоді я й справді дуже тобі вдячний, Абді–ага, за таку звістку. Я постараюся скористатися з твоєї поради.

— Бажаю успіху. Не забудь, що то я доклав зусиль, аби Каладжі–бей якнайскоріше дізнався про твоє нещастя і зацікавився ним.

— Я не забуду цього, Абді–ага. Якщо тільки мені повернуть мою валку, ти дістанеш штуку найліпшого гданського сукна на жупан і шаровари…

— Наперед дякую за ласку. І прошу, поспішай: паша чекає.

Абді–ага вийшов.

Арсен уважно поглянув на Драгана:

— Здається, усе складається якнайкраще. Треба йти.

На майдані, перед конаком, товпилися, стиха перемовляючись, військові та цивільні урядовці. А далі стояли похмурі, чимось стривожені міщани. Їх було так багато, що, здавалося, сюди висипали всі мешканці міста.

Коли Арсен і Драган підійшли до дверей конака, дорогу їм перегородили аскери:

— Пускати не велено!

— Але ж мене запросив паша Каладжі–бей, — здивувався Звенигора. — Як же так?

— Ваше ім’я?

— Купець Асан–ага.

— Зараз, — і аскер зник за дверима.

Дуже скоро він повернувся зі слугою, який запросив «купця» йти за ним. Драган зостався на майдані.

Дерев’яними рипучими сходами Арсен піднявся на другий поверх і слідом за слугою зайшов у чималу залу, де невеличкими групками стояло десятків два ошатно вбраних людей.

Слуга низько вклонився і голосно проказав:

— Купець із Ляхистану!^[84]

Арсен ступив кілька кроків наперед і теж вклонився:

— Хай буде мир домові цьому! Я вітаю тебе, найясніший господарю Каладжі–бей! Спасибі, що дозволив ступити перед твої очі й усолодити свій слух твоїми мудрими словами!

Всі присутні одразу замовкли і втупились у злощасного купця, про якого вчора й сьогодні тільки й говорилося в місті.

Паша Каладжі–бей, каймакам сливенської округи, невисокий носатий товстун, попри свою огрядність, швидко пройшов на середину зали і зупинився перед Звенигорою. На відміну від гостей, він був одягнутий по–домашньому: в чорний шовковий халат, підперезаний тонким шовковим поясом з барвистими китицями на кінцях. Його сиві кострубаті брови від подиву поповзли вгору: він не сподівався, що якийсь там купчик з далекої, варварської країни зуміє так тонко улестити йому. А лестощі у вищих колах Османської імперії вважалися ознакою хорошого тону і ні в кого не викликали осуду й огиди. Від задоволення булькаті брунатні очі паші заблищали. Він сказав:

— Я радий вітати в своєму домі купця з дружнього нам Ляхистану! Ми чули, що нашого друга спіткало нещастя: все його майно захопили розбійники. Я і мої друзі щиро співчуваємо тобі… е–е–е… вельмишановний… е–е–е…

— Асан–ага, — підказав «купець».

Паша кивнув головою і заговорив знову:

— Я докладу всіх зусиль, щоб покарати розбійників…

— І повернути мені моє майно, — вставив Арсен.

Але паша вдав, що недочув цих слів.

— Я запросив тебе, ага, щоб дізнатися про обставини нападу… Може, це наведе наших славних захисників падишаха, непереможних воїнів володаря трьох суходолів, на слід мерзенних грабіжників.

Арсен став почувати себе невимушено. Все йде добре. Легкий дрож, що пройняв його перед вступом до зали, зник. Появилась упевненість, що все закінчиться успішно.

— Дякую за співчуття, ефенді. Справді, я був дуже зажурений тим, що трапилося. Але, на щастя, більша частина мого багатства була при мені у вигляді коштовностей, і я зміг урятувати його.

— О! — вихопилось у Каладжі–бея.

— А тому дозволь, мій найсолодший господарю, засвідчити тобі свою повагу скромним подарунком… — І «купець» вийняв із кишені золотий перстень з коштовним камінцем.

По залі прокотився стриманий гомін. Присутні витягували шиї, щоб роздивитися і на подарунок, і на незвичайного купця.

Від пильного Арсенового погляду не приховалось, як пожадливо блиснули очі паші. Він із задоволенням прийняв перстень, насунув його на палець, деякий час милувався самоцвітом, підставляючи його під сонячні промені, а потім узяв «купця» під руку.

— Дякую, мій друже! Дозволь познайомити тебе з моїми гістьми. Це найкращі люди нашого міста, а також відважні воїни сонцеликого падишаха, хай продовжить Аллах його літа!

Він ішов уздовж ряду гостей і називав їхні прізвища. Нарешті Арсен почув ім’я, що не виходило у нього з голови:

— Сафар–бей! Бюлюк–паша сливенської залоги!

Перед ним стояв молодий красивий ага. Він був середній на зріст, худорлявий, але широкий у плечах. Видно, мав неабияку силу і спритність. На блідому обличчі, що скоріше пасувало б ченцеві, а не воїнові, чорніли допитливі очі.

— Ти знаєш мене? — спитав Сафар–бей, завваживши, як оживився, почувши його ім’я, цей чужоземний купець.

— Ще б пак! — Арсен внутрішньо зібрався, відчуваючи небезпеку. — Хто ж не чув про подвиги доблесного воїна Сафар–бея! Ще на тому боці Балкан мені розповідали про твої перемоги над гайдуками, що, мов сарана, вкрили цей край. Чув я і про клятву Сафар–бея винищити до ноги повстанців воєводи Младена.

— Собаки Младена! — вигукнув Сафар–бей, і очі його зловісно блиснули.

— І всіх, хто підтримуватиме їх, — підхопив Арсен. — Тож можеш уявити, як я зрадів, почувши таке славетне ім’я!

— Дякую, — стримано сказав бюлюк–баша, більше нічим не проявляючи своїх почуттів і ніяк не реагуючи на лестощі.

— Коли я почув твоє ім’я, то подумав: сам Аллах посилає мені цього відважного воїна! Якщо він захоче, то зуміє знайти і покарати злочинців, які пограбували мене.

— Можеш бути певен, Асан–ага, — встряв у розмову Каладжі–бей, — що вони не вислизнуть із рук Сафар–бея!

— Тоді я наперед дякую йому за майбутнє визволення мого батька, якого гайдуки поранили і взяли в полон.

— Твій батько потрапив до рук тих злочинців?

— Так. І тому я вирішив бути тут доти, поки не визволю його або не дізнаюся про його долю. А тобі, високошановний Сафар–бею, дозволь на знак моєї щирої приязні і поваги подарувати одну дрібничку… Золотий медальйон… У Ляхистані польські лицарі, коли йдуть у похід, зберігають у таких медальйонах пасма волосся своїх коханок…

Арсен підняв тонкий золотий ланцюжок, і медальйончик захитався, мов маятник, виблискуючи коштовними самоцвітами.

У Сафар–бея блиснули зуби, обличчя ледь зарожевілось. Видно, золото подіяло і на цього суворого воїна. Однак він стримано промовив:

— Дякую. Подарунок зобов’язує відплатити дарителеві добром. У мене немає нічого, крім зброї та рук, які її тримають. Клянусь Аллахом, найкращий подарунок для нас усіх — це винищення гайдуків. Отож я не складу зброї до того часу, поки хоч один болгарський розбійник дихатиме цілющим повітрям Балканських гір! Я відплачу їм сповна за твої втрати і за твого батька, чужинцю! Ти задоволений?

«Одержимий! — подумав Арсен. — Недаремно воєвода Младен бажає його смерті. Це й справді небезпечний ворог».

А вголос сказав:

— Задоволений, Сафар–бею! Розбійники — найлютіші вороги мирних купців, що приносять країні процвітання і добробут.

В цей час через відчинене вікно з майдану долинув якийсь тривожний гул. Усі почали прислухатися. Каладжі–бей проникливо глянув на Сафар–бея і сказав:

— Панове, наш добрий друг Сафар–бей хоче показати нам наслідки свого першого великого в цьому році походу на невірних, тобто на розбійників–гайдуків. Прошу вас усіх на майдан! А тебе, Асан–ага, теж ласкаво прошу з нами. Зараз ти матимеш змогу пересвідчитися, що розбій на дорогах влада сонцеликого падишаха викорінює так само успішно, як і завойовує довір’я чужоземних купців своїм ласкавим до них ставленням.

2

Вийшовши з будинку, Арсен помітив, що, поки він був на прийомі у паші, на майдані сталися зміни.

Замість поодиноких, розрізнених куп аскерів і міщан стояв великий чотирикутник, внутрішній бік якого становили аскери, а зо–внішній — мешканці міста. Всередині чотирикутника метушилося кілька людей, щось ладнаючи.

Паша Каладжі–бей із знатними міщанами й військовими старшинами піднявся на дерев’яний поміст, оточений вартою, взяв Арсена під руку, довірливо шепнув:

— Зараз ми потішимо тебе прекрасним видовищем!

Він кивнув головою чорбаджії, що порядкував на майдані. Той помчав виконувати розпорядження, відоме йому, напевне, заздалегідь.

Серед натовпу зростала тривога, поволі спадав людський гул і гамір, перестали колихатись похмурі строкаті ряди аскерів. Загриміли барабани. Пролунав протяжний, надривний звук зурни. Воїни виструнчились. Почулась уривчаста команда — і в прохід у рядах вийшов велетень у чорному одязі і в такому ж чорному ковпаці, що закривав обличчя. Крізь прорізи для очей блищали очі. В правій руці велетень ніс, мов іграшку, важку широколезу сокиру.

Кат!

Арсен здригнувся. Передчуття справдилися: тепер ясно, на яке видовище запросив його паша.

Кат повагом пройшов у середину квадрата, утвореного рядами воїнів, вклонився паші й старшинам і рвучко стягнув покривало із свіжообтесаної колоди. Ввігнав у дерево сокиру, відступив на крок і застиг, мов статуя, схрестивши на грудях жилаві волохаті руки.

В ту ж мить почувся тупіт кінських копит, гуркіт коліс — і на майдан виїхала велика гарба, в якій стояло п’ять зв’язаних простоволосих чоловіків. Коли гарба наблизилася, Арсен мало не скрикнув з несподіванки: серед приречених до страти він упізнав Момчила. Старий стояв попереду. Легенький вітерець ворушив його довгу сиву чуприну. В погляді не було страху, лише вгадувалася прихована туга.

«Що робити? Що робити? — гарячково запрацювала думка. — Як врятувати старого? Просити пашу? Сафар–бея? Але чим пояснити таке прохання? Воно може накликати важку підозру на нього. А де Златка? Що з нею? З Якубом? Невже і вони тут, серед глядачів цього жахливого видовища?»

Смертників стягли з гарби, поставили вряд, обличчям до помосту.

Наступила зловісна тиша. З гір війнуло вітром. Залопотіли знамена. Майдан завмер.

Каладжі–бей знову махнув рукою. З–посеред його почту на край помосту вийшов високий худий казі–ясахчі^[85] у білій чалмі з сувоєм паперу в руці і гучним голосом почав читати. Товмач зразу ж, слово в слово, перекладав на болгарську мову.

«Указ околійного каймакама високоповажного паші Каладжі–бея. іменем нашого найяснішого падишаха Магомета Четвертого я, сливенський управитель, наказую всім підданим падишаха вишукувати і винищувати зрадників і розбійників–гайдуків, їхні родини висилати у дальні вілайєти^[86], а майно і землі передавати у власність Османської держави.

Усіх, хто знає що–небудь про гайдуків і не оповістить місцеву владу, заарештовувати, а їхні будинки спалювати.

Тих же, хто підтримує зв’язок з розбійниками, допомагає їжею, зброєю чи просто співчуває їм, нещадно бити батогами, а найбільш упертих і злісних — страчувати.

Загони яничарів і спагіїв доблесного бюлюк–баші Сафар–бея, на якого покладено обов’язок винищувати розбійників і підтримувати мир і спокій в околії, схопили кілька десятків злочинців. Усіх бито батогами, а п’ятьох з них, а саме: Момчила Крайчева, Івана Ненкова, Герасима Букова, Райка Драгоманова і луку Дуба наказую стратити привселюдно як ворогів падишаха. Хай кожен бачить, яка доля чекає тих, хто підніме руку на освячену Аллахом владу Османів!»

Останні слова товмача потонули у гуркоті барабанів, завиванні зурн і ріжків, до яких приєднались вигуки воїнів: «Алла, алла!»

У Арсена по спині пробіг дрож. Він боявся, що Драган зважиться на якийсь відчайдушний крок, щоб урятувати старого, і загине сам. Він шукав його поглядом, щоб застерегти від необдуманого вчинку, але Драгана ніде не було. Та хіба знайдеш його в такому натовпі?

Галас поволі почав стихати. Кат підняв сокиру, пальцем лівої руки попробував, чи добре відточене лезо. Не можна було гаяти ні хвилини. Арсен нахилився до управителевого вуха, зашепотів:

— Шановний Каладжі–бею, даю сто курушів, якщо відкладете страту отого старого болгарина, що стоїть попереду… П’ятсот курушів, якщо помилуєте його і віддасте мені…

Здивований паша витріщив очі. В них промайнув переляк:

— Що це все означає, мій дорогий гостю?

— Я подвоюю ціну… Ви нічим не ризикуєте. За голову старого — тисячу курушів! Неймовірна плата!.. Я впевнений, що цей дідуган, з огляду на старість, не завдасть вам ніякої шкоди, а я за нього зможу виміняти у гайдуків свого батька… Прошу вас, ефенді!

Галас на майдані майже затих. Кат утупився поглядом у пашу, чекаючи наказу розпочати свою криваву справу.

Арсен розумів, на яку небезпеку наражає себе, якщо паша запідозрить у ньому гайдуцького вивідача і накаже схопити.

Що ж відповість Каладжі–бей? Чому він мовчить? Ось уже зовсім стих майдан. Усі напружено чекають, що буде далі.

Арсен відчув, як у нього тремтять від напруження руки. Під серцем прокотився неприємний холодок. Невже все пропало?

Ось Каладжі–бей повертається до Сафар–бея і щось довго шепоче йому на вухо. На холодному, непроникному обличчі бюлюк–баші з’являється подив. Однак ненадовго. Бюлюк–баша ствердно киває головою і, оглянувшись, довго і пильно дивиться на «купця», ніби хоче проникнути в його потаємні думки.

Тепер усе! Не може бути сумніву: наказано схопити його. Лишається одно — вбити Сафар–бея і пашу!

Та тут до слуху долітають слова паші:

— Реджеп, страта Момчила Крайчева відкладається… з огляду на його старість… Передай це катові і скажи, хай починає!

Молодший ага Реджеп, притримуючи рукою шаблю, побіг виконувати наказ. У Арсена відлягло від серця. До щік почала припливати кров. Здається, його несподіване прохання не викликало у турків підозри.

Почалася страта. Щоб заглушити крики жертв і міщан, Сафар–бей наказав безперервно бити в барабани. Їхнє тривожно–надсадне дудніння заповнило все місто. Арсен зціпив зуби. Йому доводилося бачити немало смертей, але то все було в бою, коли люди охоплені шалом і жадобою перемоги. Тут же відбувалося вбивство зв’язаних і, можливо, ні в чому неповинних балканджіїв.

Коли останню жертву тягли до колоди, Каладжі–бей повернувся до Арсена, підморгнув брунатним оком.

— Бридко, але корисно! Чи не так?.. Пролита кров остудить занадто гарячі голови!

— А може, ще більше розпалить?

— Не думаю. А втім, побачимо. В усякім разі, сьогоднішня страта — добра наука для непокірних болгар! Так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на могутність Порти!

Востаннє упала катова сокира. По майдану пронеслося тихе зітхання. Замовкли барабани. Обірвали свій тривожний спів зурни.

Каладжі–бей обернувся до почту. Всі розступилися. Паша глянув на Звенигору:

— Я буду радий бачити тебе, Асан–ага, у себе за обідом. До побачення!

— До побачення, ефенді, — вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті–решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар–бея.

3

Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.

— Ми запам’ятаємо цей день, хай буде він проклятий! — долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балканджієм.

— Відплатимо око за око! — додав його супутник.

— Скрутимо собаці Сафар–беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.

Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам’ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам’яних, дерев’яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.

Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. і хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.

Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.

— Сафар–бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!

— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!

Сафар–бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. «Особиста варта Сафар–бея… Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… і сподіватися на краще».

За рогом Сафар–бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми — бюлюка.

Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.

Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар–бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.

— Прошу до мого дому, — сказав Сафар–бей, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…

Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам’яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ґанком. До нього вела широка доріжка з кам’яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.

— О, та тут справжній рай! — вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. — Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини… Ба–ба–ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! — І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.

Сафар–бей задоволено усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.

— А ти непоганий співрозмовник, Асан–ага, — похвалив він купця.

Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.

До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки — і все пропало!

Сафар–бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам’яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от–от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:

— Дорогий Сафар–бею, бачу, на цей раз я помилився… Б’юсь об заклад, це твої родичі — батько й сестричка!

— Ти знову помиляєшся, Асан–ага, — похмуро відповів Сафар–бей. — У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю… Ці люди — мої добрі друзі…

— Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями…

— Перед тобою теж купець, — показав Сафар–бей на Якуба.

— Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, — війна…

— Турки — природжені воїни, — не без пихи сказав Сафар–бей, кинувши виразний погляд на дівчину. — Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і коштовностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…

— Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, — Арсен проникливо глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.

— О ні, — усміхнувся Якуб. — Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни — життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один — пан або пропав! Смерть або каліцтво!

— І купці терплять збитки, — заперечив Сафар–бей. — Ви, Якуб–ага, на морі, а наш новий друг, Асан–ага, — в дорозі, від розбійників.

— Трапляється, — погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. — Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов’янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…

— Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, — заперечливо похитав головою Сафар–бей, підходячи до ґанку. — Я залишусь воїном!

— Ну що ж, кожному своє!

Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев’яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя — шаблі, пістолі, луки, сагайдаки — була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк–баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Якубові.

— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.

— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки! Ми повинні вирвати її з рук Сафар–бея!

— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в’язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

— О! А вона?

— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар–бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.

Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:

— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з’їжджаються купці з усього світу!

В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар–бей.

— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.

Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.

— Якуб–ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар–бей.

Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк–баша сів супроти «купця» на м’який міндер і сказав:

— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…

Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?

— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі–бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…

Сафар–бей замовк і проникливо глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк–баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі–бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар–бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!

Але Сафар–бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:

— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?

— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.

— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них.

«Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?

— Скажи, що віддав гроші мені.

— А це тобі не зашкодить?

— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер–беєві, а не каймакамові.

— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?

— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?

— Я знайду шлях… Мені допоможе Абді–ara, господар хану, де я зупинився.

— Абді–ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді–ага. Звичайно, за гроші… Ха–ха!

— Гм, з тебе, Сафар–бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і…

— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха… Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має меч, а той, хто має великий гаман!

— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу таким, як ти.

— Ти не помилився… Свій меч я піднімаю в ім’я і славу Аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш… Всюди біднота!..

— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.

— Не ми розпочинали війни. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!

— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь… То землі багаті і многолюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати–козаки^[87] їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?

Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.

— Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…

До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв’яжуть велику війну!

4

Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:

— Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.

— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.

— Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…

— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…

— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.

«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:

— Хіба є надія, що роздобудеш?

— Не сьогодні–завтра йду в похід.

— Але ж це небезпечно! — вихопилося в Арсена.

— Ти гадаєш, що мене вб’ють?

— На війні все буває.

— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість Аллаха.

— Якщо так, тоді я молитиму Аллаха, щоб зберіг тобі життя.

— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар–бей. — Отже, я можу сподіватися?

— Безперечно. Скільки тобі потрібно?

— Крім тих п’яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайчева, ще п’ятсот… Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.

— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?

— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб–ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!

— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.

— Чудово! — вигукнув Сафар–бей. — І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу… Та доведеться.

— Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? — Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.

— Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв’язати Якуба словом.

— Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарно!

— Ти маєш рацію. Спасибі тобі, — сказав Сафар–бей, ховаючи гроші. — Куди накажеш доставити старого?

— Я зупинився в хані Абді–аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди… Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.

— Отже, ми зустрінемося. До побачення!

Сафар–бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.

— Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий–здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».

На подвір’ї і справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв’язаний старий.

— Я купець, Асан–ага, — сказав Арсен і кинув воякові куруша. — Розв’яжи вірьовку і йди собі геть!

Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.

Арсен обняв Момчила.

— Я радий бачити тебе живого, батьку! і на волі!.. Але затримуватися тут вам з Драганом не слід. Якомога швидше тікайте звідси. Драгане, проведи дідуся в безпечне місце, а сам з другарями повертайся і чекай на мене в Синіх Каменях, біля струмка, як домовились. Ну, гайда!

Драган з Момчилом поспіхом рушили з хану, а Звенигора зайшов до кімнати.

За дві години до заходу сонця він поволі простував міським майданом. Після денної спеки з гір почала скочуватися свіжа прохолода. Дихалося легко й радісно. Поки що все йшло добре. Драган приведе людей, і вони, тільки–но Сафар–бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.

На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.

Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.

Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.

— Дорогі гості, дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном–агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім’я Аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.

— Я весь до ваших послуг, — уклонився Арсен і раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамід і виряченими від подиву очима дивився на свого колишнього невільника.

— Аллах екбер! — вигукнув Гамід. — Урус Арсен! Звідки ти тут узявся?.. Сам Всевишній посилає тебе мені в руки!

Він схопився за ефес шаблі. Але витягти її не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенів ятаган. Та вістря тільки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнім одягом. Невдача! Розуміючи, що вдруге нанести удар не пощастить, Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замішанням, вискочити на майдан. А там — тільки б упасти на чийогось коня!..

Розштовхуючи оторопілих гостей, козак вибіг на середину зали. Чийсь відчайдушний крик підстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у двері, побачивши в руках утікача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вільний.

Але в останню мить пружинистий Сафар–бей підставив ногу, і втікач з розгону полетів на підлогу. Сафар–бей, мов дика кішка, плигнув на нього, закрутив за спину руки.

— Тримайте його! В’яжіть!

Кілька чоловік, у тому числі й Гамід, ринулися вперед, насіли на розпростерте тіло козака. Арсен напружив усі сили, запручався, заборсався, але ворогів навалювалося все більше. Він уже не зміг поворухнути жодним м’язом, лежав, розпластаний, мов лист, під вагою багатьох тіл. Хтось в’язав руки, завертаючи їх мало не до лопаток.

— Міцніше! Дужче!

— Вирвіть у нього ятаган!

— Підніміть гяура!

Арсенові стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар–бей болюче вдарив ногою під бік:

— Вставай, собако!

Арсен підвівся спершу на коліна, потім на ноги. Ззаду його тримали за зв’язані руки, обабіч стали з ятаганами два молоді дужі яничари. Переляканий Гамід і зблідлий Сафар–бей ще не отямилися від несподіванки і поводили очима, важко відсапуючись.

В залі запала тиша. Всі з острахом і цікавістю дивилися на полоненого. Отетерілий паша, мов риба на березі, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всім кинулась в очі пухка рука паші, на якій недоречно виблискував камінцями коштовний перстень, подарунок «купця» з Ляхистану.

«Як добре, що свій медальйон я подарував Адіке! — подумав Сафар–бей. — А то б і я мав такий жалюгідний вигляд, як паша!.. Обвів нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися із смішного становища, в яке ми всі потрапили через того дурня пашу!»

— Дорогий гамід–бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!

— Д–дозволь, як тебе розуміти, Сафар–бею? — пробелькотів Каладжі–бей, вирячуючи жовті білки очей.

— Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити…

— Бюлюк–баша, перед тобою старший! — обурився сливенський управитель. — Як ти смієш!

— Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід–бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер–бею!

Каладжі–бей побагровів:

— Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок від цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар–бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! — Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. — Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!

— Авжеж, авжеж, — підтримали пашу міські урядовці. — Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура! Він усе скаже!

— Чекайте, чекайте! — вигукнув Гамід. — Це мій раб! Утікач! Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно… О–о–о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!

— Ні, Гамід–бею, — заперечив Сафар–бей, — він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв’язаний із гайдуками… Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар–бей, коли не розв’яжу його брехливого язика!

Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:

— Ну, йди, собако!

5

Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам’яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.

— Лежи, гяуре! — крикнув Сафар–бей з порога, бачачи, що в’язень намагається підвестись. — Ми скоро повернемось!

Грюкнули двері. Стало тихо.

Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубого передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.

Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. Призвичаївшись до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?

Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняку. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!

Стиснув зв’язані за спиною кулаки. Ех! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган — тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!

Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!

Треба швидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьовки. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім’явши затерплі руки, підступив до гаків. Ех, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.

Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар–бей кожної хвилини може надійти… Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь–ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.

Ну, разом — гу–ух!

Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужче! Натискуй! Отак! Іде! Майже непомітно для ока, але згинається…

Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну…

І знову зривається.

Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга… Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед — назад! Вперед — назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця…

Стає темно.

Стомлений в’язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи — і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.

Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар–бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.

Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.

«Ех, проспав! Спізнився!» — різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.

Попереду спускався Сафар–бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.

— Ну, як ся маєш, купчику? — злорадно посміхнувся Сафар–бей. — Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?

Арсен мовчав.

— А–а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв’яжіть його! Та міцніше!

Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в’язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар–бей притримав його за руку:

— Ні, ні, треба взяти живцем!

Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч–в–руч, насіли, звалили на землю, зв’язали.

— Підтягніть до гака! — наказав Сафар–бей. — Підвісьте його!

Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї, Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.

— Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! — прошипів Гамід.

— Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! — з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.

— Слава Аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! — замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: — Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це за те, що я тебе ненавиджу!

Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров’янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.

— А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! — лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.

Сафар–бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п’янив, як вино.

— Стривай, Гамід–бею, ти заб’єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! — крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.

Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.

Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар–бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці — від ліктя вниз до кисті — по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися зарубцьовані вузькі шрами.

Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?

Сафар–бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп’ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.

— Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена… Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?

Сафар–бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев’яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім’я? О, Аллах екбер! Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена… Він пам’ятає своє колишнє дитяче ім’я!.. Але що лишилося в його пам’яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

— Розв’яжи мене, Сафар–бею… Я все розповім. Тільки якщо тут не буде…

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

— Для чого ти вистрілив, Гамід–бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар–бей. — Навіщо ти вбив його?

Він стис кулаки і весь напружився.

— А–а, чого панькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорога! Паскудний раб!

— Що ти наробив, Гамід–бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам’ятати!

— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падло!

Сафар–бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що–небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

— Лист від бейлер–бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.

— Гаразд. Іди!

Сафар–бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

— Гамід–ага! Слухай, що пише бейлер–бей! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: «Сафар–бею, бюлюк–баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл–аги. Вам підпорядковується також загін Гамід–бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід–бею?

— Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну… Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів! Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі… Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!

— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо!

Вони вийшли надвір.

— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар–бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар–бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар–бей.

— Ага, там… унизу… зовсім не мертвий… той гяур… Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?

— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені — живий той гяур!

Сафар–бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В’язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди–годи дрож. Сафар–бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк–баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев’язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар–бей опустився біля нього на коліно.

— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею… Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар–бей підвівся:

— Джаббар, залишаю цього в’язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар–бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам’яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім’я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов’язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле!

Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки…

Нахмурений Сафар–бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку–гяура бюлюк–баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.

НЕНКО

1

Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар–бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А–а… Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків… Супроти Младена!..

Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою — туга пов’язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам’ятає, щоб перев’язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар–бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..

Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.

В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.

Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір’ї — ні душі! Мовби всі вимерли… А було ж людно і гамірно! Цікаво — чи його вартують?

Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.

— А–а, гяур! Тобі краще? Очумався?

— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.

— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк–баша.

— А коли він повернеться?

— Як тільки зловить отого розбійника Младена.

Отже, Сафар–бей…ні, не Сафар–бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! і як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар–бей, Адіке… Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув’язнений!

Тим часом Сафар–бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи… У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер–бея.

Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар–бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар–бей загинув од руки Младена чи його воїнів.

Але як попередити? Як вирватися звідси?

Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже… Таки потрібна зброя!

Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.

Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З–за дверей почувся голос:

— Що тобі, гяуре?

— Ой, щось мені погано! Сюди! Сюди!

Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з’явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в’язня.

— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк–баші, що я мушу доглядати тебе як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтан!

У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.

Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.

Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із–за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.

Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар–беєвого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.

У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.

— Спішний наказ Сафар–бея! — стукнувши в шибку, гукнув Арсен.

Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з’явився на ґанку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім’ю звалився додолу. Спритно зв’язавши йому руки й ноги, Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.

З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.

— Златко! Якубе? Ви тут?

— Хто там? Це ти, Арсене? — почувся голос Якуба.

— Я! Відчиняйте!

— Легко сказати! Ми на замку!

Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.

— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночі! — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар–бей?

— Краще запитай, хто такий Сафар–бей!

— Як тебе розуміти?

— Сафар–бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..

Якуб і Златка отетеріли. Їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.

— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?

— Хто зна, де він зараз! Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..

— О Аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився, Арсене? Може, Сафар–бей зовсім не син воєводи?

— Я бачив у нього на руці три довгі шрами… Пам’ятаєш?..

— Як не пам’ятати!

— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»… Він щось пригадує… І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда, ні Сафар–бея вже не було.

— То й Гамід тут?

— Атож.

— Аллах екбер! — простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!

— Ми повинні випередити їхню зустріч! Найкраще розповісти Сафар–беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.

— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?

— Ви вільні.

— А наш вартовий?

Арсен показав на ноги, що стирчали з–під ліжка.

— Він нам не заважає. Ходімо!

2

Урочище Чернавода — маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в’юнився між чорними кам’яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, — гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока оберігали його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно. Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників — бейлер–беїв, санджак–беїв, пашів, айянів та їхніх прихвоснів.

Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.

Зразу після сумнопам’ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. і Сливен дав йому найвизначніших ватажків — Богдана–воєводу, Мирчо–воєводу, Тимануша–воєводу, Страхила–воєводу, Стояна–воєводу та багатьох інших воєвод, байрактарів^[88] та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.

Ніколи не затухали тут іскри народного гніву. То розгоралися вони дужче і спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але ніколи не затухали зовсім.

Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини і чети збиралися на Юр’їв день, у травні, — гайдуки давали перед воєводою і товариством клятву на вірність, приймали урочисту присягу і після цього починали бойові дії. А розпускалися у вересні, на Хрестів день. Тоді більшість із них розходилися хто куди — хто додому, хто до вірних друзів, ятаків^[89], які допомагали їм у всьому, а дехто навіть у Стамбул, де переховувався зиму серед збіднілого міського люду — ремісників, дрібних торговців, старців та волоцюг. і тільки найбільш завзяті і найвідоміші, котрим небезпечно було з’являтися в людних місцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберігаючи зброю, порох, одяг на інші припаси.

Таким постійно діючим зборищем, окрім Аглікиної поляни, Гайдуцької печери, Гайдуцького колодязя та деяких інших, була і Чернавода воєводи Младена, котрий ось уже більше двадцяти років очолював гайдуцькі дружини і чети старопланинського краю. Для нього і для Анки, а також для їхніх найближчих друзів це поки що таємне гніздо стало рідним і надійним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.

Після того як Драган сповістив про можливий напад Сафар–бея, Младен стягнув усі свої чети, що налічували близько трьохсот вояків, до Чернаводи і перекрив нижню дорогу. На верхній, потайній, поставив чотирьох вартових, які в разі небезпеки мали запалити на вершині гори бочку смоли. В самому замку залишив п’ятнадцять гайдуків — особисту варту. Чекав нападу не раніше суботи. Тож послав двох гінців до воєводи Вилкова, свого давнього приятеля і соратника, з проханням прибути на допомогу.

3

Загін піших яничарів ішов у голові колони. Боячись раптового нападу гайдуків, Сафар–бей вислав сильні дозори, які пильно вдивлялись у кожну підозрілу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорів онбаші^[90] Хапіча був молодий яничар на прізвисько Карамлик. Він не відзначався ані сміливістю, ані силою, ані військовою хитрістю чи вмінням. Лише природна здатність Карамлика побачити на фарсах або далі людину, точно описати її одяг і зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця і виділила серед товаришів. Його звільняли від тяжких та набридливих вояцьких обов’язків, зате під час походів призначали в дозор.

Ось і зараз він ішов з товаришем високою полониною, пильно вдивляючись у далину. Раптом зупинився і присів за кущем. Товариш поспішив зробити те ж саме.

— Дивись, гайдуки! — сказав Карамлик.

— Де? Я нікого не бачу.

— Ось поглянь на той бік долини, вони йдуть нам напереріз… Двоє. У кожушках–безрукавках, у білих штанах. Зброї не видно, але я не сумніваюся, що вона у них схована під кожушками.

Яничар подивився туди, куди показував рукою Карамлик, але нічого не побачив. Карамлик розсердився:

— Та не витріщай очей! Мчи негайно до онбаші, скажи, щоб поспішав сюди! Я слідкуватиму за ними.

Яничар поплазував назад. А Карамлик, ховаючись за скелями й за кущами, рушив уперед. Він спритно перебігав від схованки до схованки. Кругла, мов кавун, голова його розгойдувалась на тонкій шиї, а чіпкі, широко посаджені очі невідривно стежили за незнайомцями.

Невдовзі до нього підповз онбаша Хапіч з кількома вояками.

— Де гайдуки? — спитав тихо.

— Ген переходять дорогу. Внизу, над потоком… О, вже здираються на гору з нашого боку!.. Дивіться!

Тепер усі побачили двох балканджіїв, які швидко піднімалися на кам’янистий схил. Онбаша суворо наказав:

— Перетнути дорогу! Взяти живцем! Але не зчиняти шуму.

Яничари шаснули в кущі, миттю пробралися на вершину гори і якраз на шляху балканджіїв улаштували засідку. Чекати довелося недовго. Балканджії, очевидячки, поспішали. Вони хутко дерлися по крутому схилу, допомагаючи собі міцними сукуватими палицями. Та не встигли піднятися нагору й перевести віддих, як їх оточили яничари, зім’яли, заткнули роти ганчірками, а руки скрутили мотузками.

— Швидше до Сафар–бея! — наказав онбаша. — А ти, Карамлик, з Мустафою — вперед! Пильнуйте! Це розвідники, за ними можуть бути й основні сили розбійників.

Сафар–бей страшенно зрадів несподіваній удачі. По–перше, він допитає полонених, а по–друге, це щаслива, на його думку, прикмета: Аллах провіщає перемогу!

Війську було віддано наказ зупинитись, і вояки відразу поховалися від пекучого сонця в затінок. Сафар–бей зі своїм почтом і полоненими теж відійшов у тісну ущелину, захаращену камінням.

— Хто ви? — звернувся до полонених.

Перед ним стояли два хлопці, дуже схожі один на одного. Навіть побіжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тільки старший мав темне волосся і голені щоки, а молодший, русявий, був ще майже хлопчина. Його тонкого, по–дівочому ніжного обличчя не торкалося лезо бритви. Синіми очима з жахом дивився він на турецьких старшин і грізного Сафар–бея, про жорстокість якого вже багато наслухався.

Хлопці мовчали.

— Як вас звати? Відповідайте! У мене обмаль часу гратися з вами у мовчанку. Гайдуки? Ну?..

— Ні, ми не гайдуки, ага, — відповів старший. — Ми прості балканджії з Жеравни…

— Тоді для чого ж у вас пістолі, гайдуцьке плем’я? — Сафар–бей відкинув полу кожушка–безрукавки в старшого і витягнув із–за пояса пістоль. — Ви гадаєте, що я вам так і повірю? Ні, голубчики, Сафар–бея не так легко обдурити!.. Відповідайте: де Младен? Скільки у нього гайдуків? Як пройти в Чернаводу?.. Скажете — будете вільні.

— Ми нічого не знаємо, ага.

— Прокляття! — вигукнув Сафар–бей розлютовано. — Ви забули, щенята, хто я такий! Гей, всипте цьому розбійникові півсотні канчуків!

Він показав на старшого, але, побачивши якийсь дивний вогник в очах полоненого, змінив свій намір.

— Ні, ні, спочатку катуйте молодшого! Я бачу, що це брати. Хай послухає старший, як затріщать кістки в молодшого братика, то буде зговірливіший і розповість про все, що нас цікавить!

Молодшого схопили, зірвали одяг. У нього теж за поясом знайшли пістоль, а в шкіряних піхвах — короткий ятаган. Йому вивернули руки, ударили об землю.

— Як звати? — Сафар–бей став йому ногою на груди.

— Славчо… Влахов…

— Гайдук?

— Ні.

— Брешеш! Ламайте кістки!

Велетень яничар схопив важкий камінь, підняв над головою, щоб кинути полоненому на ноги. Але Сафар–бей зробив ледь помітний знак. Камінь застиг у повітрі.

— Як звати твого брата?

— Петр.

— Ти його дуже любиш?

— Дуже.

— А він тебе?

Славчо промовчав. Петр рвонувся з рук яничарів. Лице його потемніло від напруження. Очі скажено забігали, ніби мали от–от вискочити з орбіт.

— Ага, не губи хлопця!.. Славчо ні в чому не винен!.. Мене катуй, я гайдук!

— Петр, що ти кажеш! — закричав Славчо. — Опам’ятайся!

Але Сафар–бей уже повернувся до Петра:

— Ти із загону Младена?

— Так.

— Як непоміченим пройти до Чернаводи?

— Я не знаю. Туди є одна дорога — і вона охороняється. Вам по ній не пройти!

— Я чув, що є друга! Потайна! Вибирай: або ти скажеш, де вона проходить, або ви обоє помрете лютою смертю!

Обличчя Петра спотворилось від болю, що рвав йому серце. Якої непоправної помилки він допустився, взявши в цю небезпечну дорогу Славча! Та хіба він сподівався потрапити до рук яничарів? Він дуже любив брата, обіцяв матері, коли вирушали в гайдуцький загін, доглядати його, берегти. І справді був йому за батька й за матір. Завжди, коли було тому важко, підставляв свої плечі, заступав собою. На запитання воєводи, кого хоче взяти собі в напарники, не задумуючись відповів: Славча! Бо думав, що з ним братові ніщо не загрожуватиме. І от маєш! Дивитися тепер, як проклятий Сафар–бей поламає йому кістки, випече очі, вирве ніздрі, відріже язика! Саме так цей жорстокий ага розправляється з гайдуками… О небо ясне! Чому ти не впадеш на ці нещасні гори і не розчавиш мерзенних ворогів? Чому не заклубочишся чорними хмарами і не вивергнеш на голову Сафар–бея смертоносні стріли?

Він почав у думці молитися. Мужність поступово залишала його.

Сафар–бей втрачав терпіння:

— Починай, Абдагул!

Велетень Абдагул жбурнув камінь на ногу Славчеві. З розтрощеної стопи бризнула кров, Славчо дико скрикнув. Смертельна блідість розлилася по ніжному юнацькому обличчю.

Петр закусив губу. Відчувши солонуватий присмак на язиці, наче збожеволів і швидко–швидко заговорив:

— Не треба! Не треба, ага! Я розповім! Усе до кінця! Тільки не ламай ніг братові! Я заклинаю тебе Аллахом, пожалій хлопця! Він нічого не знає і ні в чому не винен! Це все я! Я потягнув його в гайдуцтво, хай буде проклятий той день, коли Бог скаламутив мій розум!

— Петр, що ти надумав? — простогнав Славчо.

Але Петр уже не зважав на нього. Коли б катували його, він і слова не сказав би! Але дивитися, як мучиться Славчо, це понад його сили! До того ж хотілося відтягнути вирішальну хвилину: він сподівався на якесь чудо, що врятує їх.

— Я знаю потайну дорогу до Чернаводи, ага, — сказав тихо.

— Як потрапити на неї?

— Спершу покляніться, що відпустите нас. Тоді я скажу.

— Клянусь честю!

— Покляніться Аллахом! — Петр знав, яка честь у Сафар–бея.

Сафар–бей презирливо посміхнувся. Чого хоче цей гяур? Принизити його? За такі слова він зітнув би йому голову. Але зараз… Можна навіть пропустити мимо вух цю образу. Хай тільки покаже, як проникнути непоміченими в гайдуцьке гніздо!

— Клянусь Аллахом!

— Треба йти через Чорну гору, ага.

— Ти проведеш нас, Влахов! Покажеш дорогу!

— Якщо ви зараз відпустите Славча!

— Я не можу цього зробити. Ми заберемо його з собою. Тоді я буду певен, що ти не зрадиш нас і проведеш до Чернаводи. Але я дав клятву і відпущу вас.

— Гаразд. Ходімо.

Славчо не міг сам іти, тому Сафар–бей наказав спорудити для нього з молодих ялинок носилки. Бюлюк^[91] безшумно знявся з місця.

Петр ішов поряд з носилками. Хлопець тихо стогнав од болю і відвертався від брата. Вибравши хвилинку, коли на них не звертали уваги, Петр тихо промовив:

— Не сердься на мене, Славчо! Невже було б краще, коли б тобі поперебивали обидві ноги?

— Зрадник поганий, іуда! Геть з–перед моїх очей! — з ненавистю вигукнув молодший брат.

До них, почувши розмову, підійшов Сафар–бей. Петр нахмурився і трохи відстав.

Опівдні загін Сафар–бея розділився на дві частини. Одна під проводом Гаміда, щоб відтягнути на себе основні сили гайдуків, мала штурмувати в лоб головну дорогу. Друга звернула на Чорну гору, що відділяла південні відроги Планини од Чернаводської ущелини. Її повів сам Сафар–бей.

Перед виходом на вершину гори бюлюк–баша вислав уперед лазутчиків на чолі з Карамликом, а сам не відходив од братів Влахових.

Петр, понуривши чубату голову, поволі здирався вгору. Він знав, що недалеко гайдуцька застава, і чим ближче підходив до неї, тим більше його терзало сумління. Він пригадав, як урочисто перед товаришами й воєводою давав обітницю чесно служити, не жаліти живота свого за товариство і Болгарію, а тепер проявив таку непоправну легкодухість! «Ах, братче Славчо, чого ти ув’язався за мною?

Чому я не відіслав тебе до матері в наш Плехів? Через тебе я став зрадником, братче! Заради тебе і нашої старої матері творю це чорне діло… Але Всевишній бачить, що я не винен! Я роблю це з великої любові до брата, люди!»

Він намагався виправдати себе у власних очах, але розумів, що то хистке виправдання. Тоді в нього виринула думка закричати на всю Чорну гору, щоб почули дозорці і своєчасно повідомили воєводу про небезпеку. Після цього була б смерть, але швидка, легка, бо Сафар–беєві ніколи було б довго мучити їх. Але в Петра не вистачило мужності і на це.

З Чернаводської долини раптом донісся шум бою. То Гамід напав на передові гайдуцькі заслони. Сафар–бей наказав іти швидше. Спітнілі яничари, важко хекаючи, дерлися на гору, дотримуючись, однак, тиші.

— Де ж та потайна дорога? — допитувався ага.

— Оце вона і є. Власне, ніякої дороги немає, — пояснював Петр. — Є тільки стежка, яка веде до ущелини. На ній стоїть варта…

Він раптом зрозумів, що ляпнув зайве. Але було пізно. Сафар–бей підскочив мов ужалений. Стрепенувся і Славчо, котрий не знав цього. Очі юнака загорілися радістю.

— Де варта? Далеко? — швидко спитав бюлюк–баша.

— Та…

— Кажи правду, гяуре! — Ага замахнувся ятаганом.

— Якраз на вершині гори. Незабаром вони побачать нас.

— Зупиніть передніх! — наказав Сафар–бей, обдумуючи становище. — Ми повинні захопити дозорців!

Неждано пролунав пронизливий крик. То Славчо підвівся на своїх носилках, витягнувши шию, і заволав щосили:

— Гайдуки! Пильнуйте! Зрада! Ге–ей!

Удар ятагана обірвав той крик, а разом і юнацьке життя. Славчо здригнувся і замовк. Петр збожеволілим поглядом утупився в закривавлене нерухоме тіло брата. Шарпнувся до нього, але міцна рука велетня Абдагула перетнула йому шлях, стисла за горло. Абдагул заніс над ним ятаган, та Сафар–бей випередив його, схопивши за руку:

— Чекай, Абдагул! Він ще пригодиться нам. Тримай його міцно, веди за нами! Вперед, вперед!

За кілька хвилин яничари здерлися на вершину Чорної гори.

А тут уже йшов бій. Дозорців було четверо. Троє з них, ставши плечем до плеча, стримували натиск Карамлика і його п’ятьох товаришів. А четвертий роздмухував трут, щоб підпалити смолу в бочці, що стояла на кам’яній брилі.

З трьома було покінчено відразу. Їх оточили і порубали шаблями. Четвертий же, побачивши, що підпалити смолу не встигне, кинув трут, плигнув убік і зник з очей. Коли яничари підбігли до урвища, перед ними відкрилася вся Чернаводська долина — вузька, похмура, з прямовисними стінами скель. Внизу, на неширокому уступі, серед предковічного лісу, виднілися будівлі гайдуцького стану, обнесені високим, міцним палісадом. Туди вів один шлях — довга, обшмульгана до блиску глиця, сточена з кількох ялинових ворин. Поряд погойдувалася під вітром міцна вірьовочна драбина з дерев’яними щаблями — лише по ній можна було піднятися вгору.

Помітивши гайдука, котрий стрімголов спускався по глиці донизу, Сафар–бей вихопив з–за пояса пістоль і вистрілив. Гайдук розціпив руки — і каменем полетів у прірву.

— Дорога вільна! — вигукнув бюлюк–баша. — Вперед!

Та не встиг ніхто з яничарів ступити й кроку, як Петр, вирвавшись із рук Абдагула, кинувся до глиці, обхопив її руками й ногами і шпарко шугнув униз.

— Прокляття! Стріляйте! — вигукнув Сафар–бей.

Онбаша Хапіч вистрілив, але промахнувся і ринувся по ворині слідом за ним. За Хапічем помчали Абдагул, Сафар–бей, а там, один по одному, почали спускатись і яничари.

Петр знав, що в замку спокійні за чорногірські стіни, бо дозорці при найменшій небезпеці подадуть димовий сигнал. Смерть брата так потрясла його, що він раптом осягнув усю мерзенність свого вчинку і вирішив будь–що попередити товаришів про небезпеку.

На сторожовій вежі не видно було нікого. Певно, бій в ущелині відвернув увагу дозорців од цієї стіни. Яка легковажність! Хоча б один гайдук лишився тут, на своєму посту!

Петр сплигнув з ворини і біг до палісаду, картаючи подумки безпечних дозорців, наче не сам привів сюди яничарів. «Якщо Сафар–бей має мотузяні штурмові драбини, то через кілька хвилин проникне всередину! Що ж тоді буде? Всі загинуть…»

— Браття! — крикнув з натугою. — Другарі! Сюди! Пильнуйте чорногірську стіну–у!

Позаду почувся тупіт. Петр оглянувся і побачив перекошене від злоби обличчя Абдагула, занесену з ятаганом руку. В ту ж мить ятаган блиснув проти сонця вузьким лезом і вп’явся юнакові в шию.

— Собака! — вигукнув Абдагул, вирвав ятаган і ще двічі пронизав ним уже мертве тіло.

Надбіг Сафар–бей. З гори один по одному спускалися яничари. У кожного за плечима, в торбині, міцна мотузяна драбина з важким залізним гаком–лапою.

— На штурм! На штурм! — закричав бюлюк–баша.

Зі свистом метнулися вгору гаки. Одні впали назад, додолу, деякі зачепилися за палісад. По драбинах подерлися вгору перші сміливці; на вітрі залопотіли широкі червоні шаровари.

За першою хвилею нападаючих поліз і Сафар–бей.

Стіну було взято без опору. Тільки тоді, коли з півсотні яничарів проникли в двір, ударив на сполох дзвін. Злякано закричали гайдуки, не розуміючи, звідки взялося лихо.

Воєводи Младена у стані не було. Як тільки долинув шум бою на сливенській дорозі, він залишив півтора десятка гайдуків, а з рештою помчав на допомогу своїм. За старшого призначив Ганчо, сміливого, дужого, але не дуже розумного гайдука. іншим разом воєвода не довірив би йому оборону зборища, але тепер, коли на Чорній горі стояли надійні дозорці, а на сливенській дорозі розгорався запеклий бій, на Ганча, подумав він, можна було цілком покластися.

Та Ганчо підвів. Після від’їзду воєводи більшість гайдуків згромадилися на західній стіні, звідки було добре видно бій у долині. Сюди ж вийшла й Анка. Ганчо з п’ятьма гайдуками стояв на південно–східній стіні, якраз проти Чорної гори. Та коли зі сливенської дороги донеслися гучні крики й постріли, не витримав і перейшов на західну стіну. А товариші, не дуже шануючи його як старшого, один по одному перейшли туди теж.

Поява яничарів у тилу приголомшила всіх. Почулися розпачливі вигуки: «Нас обійшли! Ми пропали!»

Ганчо відразу збагнув, якої помилки припустився. Виправити її можна було хіба що ціною власного життя. В усякому разі здати стан і живим з’явитися перед очі воєводи він і в гадці не мав. Треба рятувати те, що можна!

— Драгомире, — звернувся до старого гармаша, — дай сигнал воєводі, що ми в небезпеці! А ви, Стояне і Павелчо, рятуйте Анку! Виведіть її в безпечне місце! Решта всі за мною! Виб’ємо яничарів або помремо, другарі!

Він перший кинувся назустріч ворогам, що вже спускалися в двір. Водночас пролунав гучний постріл з єдинорога^[92]: то гармаш сповіщав воєводу про небезпеку.

Побачивши, що відкинути яничарів не пощастить, Ганчо вирішив зупинити їх між колибами, які розділяли двір навпіл.

— Ставте бочки! Тягніть сюди все — перегородимо прохід! — кричав він, наносячи шаблею удар яничарові, що випередив своїх товаришів. — Протримаємось, поки прийде воєвода!

В одну мить вузький прохід було перегороджено. Крім кількох великих бочок з–під води сюди полетіли столи, лави, соснові колоди, заготовлені на дрова… Ганчо видерся на верх загороди і, заохочуючи товаришів, спритно орудував залізним боздуганом.

Бій заклекотав, завирував. Гайдуки запекло відбивали наступ. Упали передні яничари. У нападників охолов запал. Ніхто не хотів лізти вперед, де свистів, наводячи жах, боздуган Ганчо. Сафар–бей вистрілив із пістоля, але Ганчо, мов зачарований, лишився неушкоджений. Тільки усміхнувся зловісно і телепнув боздуганом щосили одного з яничарів по голові.

— Бийте поганців! — гримів його дужий голос. — За Болгарію! За Болгарію!

Ззаду підступив Павелчо, смикнув гайдука за холошу штанів:

— Ганчо, Анка відмовляється тікати. Що робити?

Ганчо оглянувся і завмер. Через подвір’я до бійців простувала дружина воєводи — в чорному вбранні, струнка і сувора, з мечем у руці. За нею, щось говорячи, поспішав Стоян, молодий русявий гайдук. Видно, благав, умовляв її повернутися, але вона мовби не чула його слів.

Ганчо сплигнув з воза:

— Анко! Мати наша! Зупинись! — Він розпростер перед нею руки. — Я не пущу далі! Там смерть! Що скаже воєвода?

— Ми не повинні здати зборище, Ганчо! Я залишусь тут. Яничари прорвуться в тил Младена тільки через мій труп!

Хоч який недалекий був Ганчо, він збагнув, що ніякі вмовляння тут не допоможуть. Анка не відступиться від свого. Що ж, хай зостається. Він шепнув Стоянові, щоб той не відходив від жінки. А вголос сказав:

— Майко^[93], ми не відступимо ні на крок. Будь певна! Але дуже прошу, благаю, не підходь до нас! Заховайся в будинок або в підворіття! Ну ж!..

— Ти добрий, Ганчо. Та не треба зайвих слів… Дивись, яничари рвуться вперед! Твоє місце там!

Ганчо повернувся — бій закипів з новою силою. Подекуди яничари вже здерлися на загату. Блискотіли гарячі шаблі. Падали з криком поранені і вбиті. Гайдуки ледве стримували шалений натиск ворога.

Почувся голос Сафар–бея:

— Вперед, молодці! Рубайте гяурів! Не жалійте нікого! Візьміть живою тільки оту вовчицю–воєводиху!

Ганчо, мов розлютований барс, метнувся в саму гущу бою. Боздуганом, як довбнею, розтрощив голову якомусь товстому яничарові, зіпхнув з воза другого і побачив багато вбраного агу. Сафар–бей! Ось до кого б йому добратися!

Але між ним і Сафар–беєм два ряди яничарів! Хіба прорвешся? Лишається одно — розпрощатися з боздуганом, який вірою і правдою служив йому кілька років… Ганчо зірвав з зап’ястя ремінну петлю, розкрутив над головою боздуган, пустив… Тут би й розпрощався Сафар–бей з життям, якби не пробігав між ним і Ганчом яничар. Бідолаха сам налетів на важку залізну булаву з гострими шипахами і зразу впав, мов підкошений.

Переляканий Сафар–бей з огидою витер обличчя, заляпане кров’ю нещасного, який корчився в передсмертних судорогах. Поряд лежав гайдуцький боздуган.

— Великий Аллах! — прошепотів помертвілими губами ага, уявивши себе на місці яничара.

До нього підбіг Карамлик. Швидко витягнув з сагайдака стрілу:

— Зараз я того мерзенного гяура! Собаку!..

Ганчо сіпнувся всім тілом, схитнувся назад. Близько був від нього Карамлик, мав вірне око і міцну руку: стріла пронизала груди гайдукові під самим серцем, мов голка лляну кошулю. Ганчо схопився обіруч за неї, з подивом глянув на тендітне чорне оперення, ніби питав: невже це смерть? — а витягти з рани уже на мав сили. Очі поскляніли, міцні, витривалі ноги, що носили гайдука мало не по всій неосяжній високій Планині, підкосились, і Ганчо впав додолу. Встиг тільки крикнути:

— Тримайтесь, браття!

Яничари завили від радості. Сафар–бей рубонув по руці якогось гайдука і вискочив на загату, захаращену тілами убитих та поранених.

Гайдуки падали один за одним, але не відступали. Ось їх залишилось тільки п’ятеро. Проти кожного билося по двоє і троє ворогів. Решта яничарів розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися бочки, розсунулися колоди.

Яничари заверещали, кинулись до Анки.

Дружина воєводи підняла меч, поволі пішла їм назустріч.

— Да живея Болгарія! — вигукнула голосно.

Попри свої сорок п’ять років і тяготи гайдуцтва, вона була струнка, підтягнута, красива. «Наша мати» — так звали її гайдуки і вкладали в ці слова всю свою сувору і ніжну любов.

Яничари перезирнулись. Хто знає, чи пам’ятали вони наказ Сафар–бея взяти жінку живцем? Анка ж сміливо йшла їм назустріч, гордо піднявши голову.

Раптом її заступив Стоян.

— Другарі, до мене! — вигукнув розпачливо, розуміючи, що сам недовго зможе протриматись. — На поміч!

Вдруге пальнув єдиноріг. На цей раз гармаш повернув її жерлом на подвір’я, і кам’яне ядро зі свистом врізалось у гущу яничарів. Кинувши непотрібну тепер гармату, старий Драгомир плигнув зі стіни і, стрясаючи над головою боздуганом, ринувся вперед:

— Тримайся, Стояне! Іду!

Він підбіг вчасно: над молодим гайдуком заблискотіли яничарські шаблі. Драгомир збив одного нападника з ніг. Другий позадкував сам. Підбадьорений допомогою, Стоян насів на нього і прикінчив влучним ударом шаблі.

Та сили були нерівні. Впали останні захисники, що відстоювали зроблену нашвидкуруч загату. Один Павелчо, заюшений кров’ю, з перерубаною рукою, ще сяк–так відбивався.

— Арканьте їх! Беріть живцем! — наказав Сафар–бей.

Павелча збили з ніг, схопили. Над Анкою, Стояном і Драгоми–ром прошуміли тонкі довгі аркани з намиленими, щоб блискавично затягувалися, зашморгами. Анка встигла один перерубати, але другий обкрутився навколо її тіла, і жінка впала.

Стоян і Драгомир не давали заарканити себе. Стали спина до спини і шаблями рубали вірьовки. Бачачи, що Анці вже не допоможуть, почали поволі відходити до воріт. Яничари юрмою переслідували їх.

За стінами почулися крики, тупіт ніг. Підмога! Гайдуки подвоїли зусилля. Стоян, який стояв обличчям до брами, зробивши могутній випад, прорвав кільце ворогів, метнувся в підворіття і ефесом шаблі вибив засув. Під натиском багатьох тіл брама широко розчинилася. В замок влетіло кілька десятків гайдуків на чолі з воєводою.

Те, що вони побачили на подвір’ї, вразило їх мов громом. Довкола — самі яничари. Лунає багатоголосе «алла». В першу хвилину навіть воєвода розгубився, зблід. Врятувати стан майже неможливо. А де ж Анка? Що з нею?

Ніби відповідаючи на його думки, Стоян вигукнув:

— Вона там! Її схопили!

В ту ж мить він схитнувся: стріла вп’ялася йому в плече. Хлопець вирвав древко, відкинув убік.

— Нічого! Це пройде! — прошепотів. — Рятуйте майку Анку!

Ці слова вивели воєводу з остовпіння. Він окинув оком поле бою: ворог, вражений появою свіжих сил, перешиковував ряди. Воєвода правою рукою вихопив шаблю, а лівою з–за пояса — пістоль і перший кинувся вперед. За ним помчали гайдуки.

Бій закипів з новою силою. Хоча гайдуків було набагато менше, завдяки тісноті, вони билися майже один на один — з одинаковою кількістю ворогів. Тільки на місце загиблого яничара зразу ж ставав інший, а замість убитого чи смертельно пораненого гайдука — легко поранені продовжували битись — не ставав ніхто. Повстанці подвоювали і потроювали свої зусилля, щоб замінити тих, що вибули.

Б’ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в’язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.

— Анко–о!

Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:

— Младене!

Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.

Воєвода розрядив у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Це було нерозважливо, бо за ним встиг проскочити один Стоян, який, перев’язавши рану, вступив у бій. Решта ж гайдуків лишилася поза строєм яничарів, котрі зразу ж зімкнули розірваний ряд.

Сафар–бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.

— А–а, попався, гірський беркуте! — прошепотів сам до себе. — Ну, тепер не виприснеш! — Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. — Ви бачите того гайдука? В чорному чепкені. То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!

Сафар–бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар–бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.

Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.

— Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм Аллахом, ага…

— Сафар–бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім’я, гайдуцький собако! — криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар–бей.

— А–а, Сафар–бей! Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!

Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар–бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар–бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!

Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів Сафар–бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.

Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев’язували рани і… з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.

Сафар–бей закусив губу. Такого він не сподівався. Замість того щоб одразу покінчити з верховодою гяурів, мерзенні пси вирішили потішитися з незвичайного видовища! «Ну, стривайте ж! Хай Аллах тільки допоможе мені вирвати перемогу, я не так позловтішаюся над вами, поганці!»

Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трупами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.

— Стояне, слухай мене уважно, — повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. — Зараз ми відступимо до воріт… Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!

— Гаразд, — шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.

З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з рук супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.

Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар–бея!

Сафар–бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.

Бюлюк–баша відчув, що досить йому спіткнутись — і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з–під шаблі проклятого гяура.

Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Карамлик. З криком: «Він уб’є його!» — яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.

Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.

Сафар–бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.

Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:

— Ненко!

4

Сафар–бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в’язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар–бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, сказав:

— Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от–от прикінчите воєводу. А я ж пам’ятаю ваш наказ — узяти його живим…

— Гаразд, Карамлик, дякую, — відповів Сафар–бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.

Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово «Ненко», що переслідує його все життя? Він оглянувся.

Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Сафар–беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи то пак — козак… Ні, невільник… Тьху!.. Втім, один Аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?

— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар–бей, ще не вірячи своїм очам.

— Я. Слава Богу, встиг вчасно! — промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.

— Що це все значить? Як ти опинився тут?

— Про це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, — і додав тихше: — наодинці…

Сафар–бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.

Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.

Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк–баші.

Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар–бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:

— Бачиш цього яничара? — показав поглядом на Арсена.

— Так, ага.

— Невідступно слідкуй за ним!

— Слухаю, ага.

Сафар–бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.

У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, — шукали гайдуцьких дорогоцінностей.

— Геть звідси! — накинувся на них Сафар–бей. — В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!

Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.

Сафар–бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою — сіра стеля. Підлога, як і стіни,

застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна–бійниці. Попід стінами — важкі дерев’яні лави. Посередині — такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, — низенькі двері до бічних кімнат.

Якась згадка зринула в пам’яті аги. Радість — нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, — поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не сон! Він справді тут бував. Тільки не пригадує — коли!?

Сафар–бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам’яті?

А Сафар–бей справді напружував пам’ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої… «О Аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?» — прошепотів Сафар–бей, відчиняючи темні дубові двері.

Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч — двері до сусідньої кімнати… Сафар–бей заглянув і туди. Зразу за дверима — широке дерев’яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним — роги гірського оленя…

Сафар–бей розгублено подивився на Арсена, що невідступно ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.

— Геть звідси! Не набридай!

Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.

— Чому ти назвав мене Ненком? — без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар–бей.

— Про це дізнаєшся, Сафар–бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш… У присутності воєводи і його дружини…

— То ходімо до них, — погодився ага.

Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля столу, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей, Сафар–бей мовчки пройшов повз них, але ніби передчуваючи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.

Тільки після того рвучко відчинив двері.

Це була чимала кімната, напевне спальня. Воєвода і Анка — обоє зв’язані — сиділи на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар–бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили. Їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.

Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар–беєм — той наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.

Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.

— Арсен? Тут? З Сафар–беєм? Зраднику! — прохрипів він. — Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О Боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би її кусюче жало!

— Заспокойтесь, воєводо, — промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізуючи вірьовки на руках полонених. — Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан… Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! — звернувся він до Сафар–бея. — Закоти рукав!

Сафар–бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

— Ненко!

Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар–беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг.

— Син! — Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. — Синок! Ненко! Як же це?.. Ти… Сафар–бей?

Вона схитнулася. Сафар–бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

Арсен не пам’ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

— Младене, він поранений! — вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар–бея капає кров. — Подай мені полотно!

Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев’язала рану.

Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий–такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар–бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

— Я хочу сказати, — виступив він наперед, — що знайшлася Златка…

Младен і Анка стрепенулись.

— О небо, що за день сьогодні! — вигукнув Младен. — Де вона?

— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова… Там вони будуть у безпеці.

— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав… Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.

— Я хочу також сказати Сафар–беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямлюватися. — Златка — твоя сестра… Це Адіке.

Сафар–бей зблід ще дужче.

— Що? Ти жартуєш!

— Я не жартую. Адіке — твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.

— Гамід? А він при чому?

— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем–огланів^[94], а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою…

— Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

— Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар–бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…

Він не змінив пози: як сів — так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такою! Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар–бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці… А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже — серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з’явився на світ…

Сафар–бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп’явся в бильця ліжка.

— Тепер мені все зрозуміло… — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк–баша? Де Сафар–бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, заґелґотали:

— Слава Аллаху, перемога! Нас прислав Гамід–бей!

— Взято в полон кілька десятків гайдуків!

— Багатьох порубано!

Сафар–бей підняв руку. Галас стих.

— А де ж сам Гамід–ага?

— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…

— Умгу. — Сафар–бей замислився. — Гаразд. Ідіть… Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

— Сафар–бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен.

Ага не відповів на його слова.

— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…

Арсена вивели. Сафар–бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю… Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив Аллаха, що він насміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводи!

— Ненко! — вигукнув Младен. — Опам’ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…

— Я дякую за це Аллахові! — гордовито перебив його Сафар–бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджія! Така честь випадає не кожному!

Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:

— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?

— Краще б ви не знаходили мене!

Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів’яла, знітилася. В очах заблищали сльози.

— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь.

Сафар–бей стрепенувся:

— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід?

Батьки мовчали.

— Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.

— Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, — сказав воєвода.

— Він не вийде разом з вами! — рішуче відповів Сафар–бей. — Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?

Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев’яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.

Сафар–бей сумно посміхнувся:

— Лізьте!

Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар–бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.

— Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!

Він швидко зник у темряві.

Сафар–бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.

«О Аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, — тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о Аллах, — я все це роблю в ім’я твоєї могутності і слави!.. Я — твій раб, я — твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»

Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…

Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…

І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?

А Гамід?..

Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам’ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… «О Гамід! — скрикнув люто. — Ти не людина — гадина! Шайтан! З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У–у!»

Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: «Адіке… Златка… Сестра… О Аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!..»

Пригадав, що служба в єні чері — новому війську, тобто яничарському корпусі — не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…

«Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонцеликого султана, — виправдовувався перед самим собою. — В ім’я Пророка! В ім’я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о Аллах?»

Подумав і про Звенигору…

Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…

Інакше?

Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер–беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?

Він здригнувся. Ні, добре, що Аллах не допустив до цього!.. і зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака–уруса. Це був хвилевий порив — звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, оправдовуватись. і що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!

Різні думки тіснилися в Сафар–беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, — всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар–бей, — син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!

Сафар–бей в нестямі підняв руку і сильно вдарив по ліжку. З рани сповзла пов’язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.

5

Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.

— Слава Аллаху, ти прийшов до пам’яті, мій хлопчику! — вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар–бея, він важко опустився на його ліжко. — Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!

Від несподіваної зустрічі у Сафар–бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.

— Ох, як ти зійшов кров’ю! — ніби з туману пробивався Гамідів голос. — Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..

— Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? — тихо спитав Сафар–бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.

Гамід якось недоумкувато глипнув на молодого агу:

— Як тебе розуміти, хлопчику?

— Не називай мене так, Гаміде! — скрикнув Сафар–бей. — Я все знаю!

— Що ти знаєш?

— Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен — мій батько… Анка — мати… А ти… — Сафар–бей замовк і пронизливо глянув на спагію.

Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от–от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:

— Сафар–бею, опам’ятайся! Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! — Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.

Сафар–бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.

— Не прикидайся невинним ягням, Гаміде! Ти на нього зовсім не схожий… Не викручуйся, мов черв’як, — не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою…

— Сафар–бею! — перебив Гамід. — Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі Аллах, нещасний!.. Подумай сам — я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк–башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько–розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке… Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею… Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну… А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер–беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об’явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар–бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!

Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар–бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче… Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з–перед його очей!

— Спасибі, Гаміде, — іронічно промовив Сафар–бей. — Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою… Зроби мені послугу — поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку — подзвони!

— Сафар–бею…

— Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе… А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена… Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба–аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову… Дзвони!

Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.

ЗНОВУ В НЕВОЛІ

1

Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам’янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.

Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап’єшся з нескаламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.

Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці… Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми… З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові — Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.

Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.

На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.

Бранців зігнали з дороги. Повз них проходили піші й кінні воїни, мерехтіли зброєю і різнобарвним одягом. Пишно вбрані аги гарячили вороних і білосніжних коней. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, спокійно коливалися невидані на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.

«Почалося! — подумав Арсен. — Скільки ж їх іде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою!.. і чи знають там, на Україні, про лихо, що незабаром чорним смерчем прокотиться по безкраїх степах?»

Він сидів на обочині дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокалі берні пістолі. Загони акинджіїв^[95], що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.

Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.

Нарешті, одного дня показався Стамбул. Величезне місто здиблювалося на крутих пагорбах стрімкими шпилями мінаретів, банями якихось невиданих кам’яних будов. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блискотів під сонцем вузький Золотий Ріг^[96].

Невільників до міста не пустили — голову валки направили в обхід до пристані. Тут їх завели в обгороджене високим кам’яним муром тюремне подвір’я, вишикували і передали якомусь сонному азі. Коли стрій завмер, ага поволі обійшов його, перелічив усіх, потім сказав хрипким голосом:

— Віднині ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух — канчуки! За втечу — смерть!.. Хто краще працюватиме, одержуватиме їжу двічі на день. Хто гірше — тільки один раз!.. Козакам, якщо є такі, вийти на п’ять кроків наперед!

Чоловік двадцять вийшло із строю. Трохи повагавшись, вийшов і Арсен. Запитливо глянув на агу. Для чого йому потрібні козаки?

— Ви підете зі мною, — сказав ага. — Решті можна розійтись…

Стрій враз зламався. Люди розбрелися по рудих горбах, усіяних земляними льохами, мов кротовинням.

Козаки пішли за агою і незабаром опинилися в темному цвілому підземеллі, звідки на них війнуло застояне, смердюче повітря і випари нечистот. Арсен мимоволі відсахнувся, але міцний стусан між лопатки примусив його прискорити ходу.

В підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудній долівці, другі сиділи попід стінами. Треті товпилися біля ґратчастих дверей, де було свіжіше повітря. Обірвані, зарослі, мов дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх — залізні кайдани. У декого — тамга^[97] на щоці або на лобі.

Позаду загриміли двері, брязнув засув.

Новачків оточили в’язні–старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там дома, на Україні. Арсена обняв якийсь високий зарослий бородатий чоловік, притис до грудей:

— Невже це ти, друже?

Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки тут знають його? Невже хтось із запорожців?

Раптом світло упало на обличчя бороданя, на копицю пшеничного волосся на голові. Той усміхнувся — заблищали білі зуби і великі голубі очі.

— Роман Воїнов! Донський козак! — зрадів Арсен. — Оце так зустріч!

Вони обнялися, поцілувались. Навіть забули про кайдани, що обтяжували руки й ноги.

Запитанням не було кінця. Хоч яка коротка була зустріч у Кафі, вона навіки зблизила двох козаків — запорожця й дончака. Добре слово і добре діло ніколи не забуваються!

— Ну, а з тобою що трапилося? — спитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.

— У мене все вийшло простіше. Але не легше, — з сумом відповів Роман. — Привезли до Стамбула, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому^[98]…

Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було задушно від безлічі брудних, немитих тіл. Моторошно від голосних викриків і болісного стогону хворих…

Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди–куле^[99]. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам’яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам’яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.

Козаків завели на широке подвір’я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам’яним ґанком, де виднілися обковані залізом двері.

Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:

— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?

— А ти думаєш, галушки даватимуть?

— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?

— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.

— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!

— Тихше! Тихше! Виходять!

Двері розчинилися. На широкий кам’яний ґанок вийшов гурт людей. Посередині став козацький старшина, в червоному жупані, з шаблею при боці. На голові — горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пір’їнами і камінцем–самоцвітом… Він був дуже блідий і дивився прямо на стрій невільників, не повертаючи голови. Маленькі чорні очі нерухомо сиділи в набряклих, червонястих від запалення повіках. Позад нього стояло кілька старшин, козаків і яничарів. У них з–за плечей виглядав старий понурий православний піп. До старшини в червоному жупані підійшов сивовусий непоказний чолов’яга.

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м’язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

— Браття козаки! — Голос його звучав приглушено. — Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці Божій — і ось я сьогодні вільний і при зброї! і для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.

— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола.

Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:

— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.

По рядах прокотився глухий гомін.

Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!

Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!

Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.

Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов’яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ґанку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:

— Простіть мене, браття, і не проклинайте! — Він похилив чубату сиву голову.

— Заклечаний, що ти робиш? — крикнув хтось.

— Несила терпіти більше, браття, — відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ґанку, вклонився. — Я готовий служити тобі, пане гетьмане!

Той зробив знак рукою. Із–за ґанку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани.

Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:

— Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!

Вийшов ще один — невисокий блідий юнак, майже підліток.

Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.

Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?

Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:

— Ти часом не здурів, Арсене?

Але той відмахнувся і швидко пішов до ґанку.

Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.

— От бачите! — вигукнув він. — Є між вами розумні люди!

— А є, потурнаку проклятий! — сказав, підходячи, Арсен. — Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. — Він пальцем показав на тих, що стояли на ґанку, а потім повернувся до невільників. — Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил–Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

— Арсене, стережись! — пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

— Проп–пад–ди, с–соб–бако! — прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою — подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ґанку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів — усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

— Арсене! Брате! Зустрів–таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу.

А розлютовані невільники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усіх боків простягалися страшні скоцюрблені руки, щоб схопити потурнаків за горлянки.

Переляканий Юрій Хмельницький і його почет позадкували до дверей.

— Варта! — заверещав Многогрішний, ховаючись за спину міцного горбоносого турка.

Яничари заступили собою двері, наставили гострі харби^[100].

— Вургун! Дур! Стій! Назад, погані свині!

Варта відтіснила невільників. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами щабель, зганяючи на середину двору.

Арсен і Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цій людській круговерті, поволі просувалися до брами, де над головами виднілася пшенична кучма Романа Воїнова.

— На каторги всіх! — закричав позаду якийсь ага. — До опачин!

Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями ніг, валка невільників поповзла рудою, спеченою під гарячим сонцем дорогою назад, до моря.

2

Коли запопадливий на новини і різні історії Спихальський задовольнив свою цікавість, вислухавши докладну розповідь Арсена про все те, що з ним сталося після їхньої розлуки в очеретах біля Бургаса, запорожець у свою чергу спитав:

— Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут?

— Серед козаків?.. Я мав надію, що здибаю кого–небудь із знайомих, прошу пана. і не помилився.

— Та ні. Як потрапив до рук яничарів?

Спихальський закліпав очима і зніяковів.

— О, то длуга гісторія…

— А коротко?

— Прошу пана… Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблів їй у пельку! Якраз по вашому відході. Я намостив собі був у човні гарненьку постіль з сухого очерету і трави. Приліг і…

— І закуняв? — усміхнувся Арсен, знаючи про цю слабість товариша. — Ох, пане Мартине, пане Мартине!

Спихальський зніяковів ще дужче.

— Так, прошу пана, закуняв… Аж раптом прокидаюсь від неґречного стусана під бік. Дивлюся — стоять наді мною два турки, глипають чорними очима, ще й регочуть, трикляті! Ну, я схопився і, не довго думаючи, двигонув єднего в пику, а другого в живіт. Враз облишили сміх, прошу пана! Ніби заціпило обом! «Що тут діяти? — подумав о тій миті. — Тікай, пане Мартине, до лясу!..» Стрибонув я з човна на берег — та в очерет! Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю і почали періщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опісля накинулися всі ті штири здрайці, зв’язали — і, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звідтам — сюди, на каторгу. От так…

— Сумна історія трапилася з нами, — промовив замислено Арсен. — Зовсім сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скількох злигоднів витерпіли — і маєш: знову в неволі! Та ще в якій — на галері… Одна втіха, друзі, — ми знову разом.

Вранці, з першими променями сонця, важка, але швидкохідна каторга «Чорний дракон», що мала три ряди весел, м’яко відчалила від кам’яного причалу стамбульського військового порту.

Глухо і спроквола загув на нижній палубі барабан — бум–бум, бум–бум! В такт його ударів одночасно піднімалися і опускалися по обидва боки судна міцні довгі весла. Хлюпотіла за бортом голуба вода, іскрилася міріадами сріблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садів, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського міста вривалася в тісні, затхлі приміщення для пайзенів — невільників–веслярів.

Арсен сидів на одній лаві з Романом і Спихальським у носовій частині судна.

Вчора, потрапивши на «Чорний дракон», вони до самого вечора вантажили у трюм разом з іншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в’ялену і солону рибу. А пізно вночі, коли робота була закінчена, невільників посадили до опачин. Звичайно кожну трійку веслярів приковували до брусів, на яких трималися залізні кочети. Але тут — чи то за браком часу, чи з якихось інших причин — їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормі був наглухо прикріплений до міцної дубової стіни, а в носовій частині замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий поміж закованими ногами невільників, звивався, мов чорна гадюка, і не давав змоги ступити від лави далі ніж на два кроки.

По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руці. А в темному закапелку, під сходами, біля діжки з водою, куняв старий, нездатний до важкої роботи пайзен. Його обов’язком було подавати гребцям воду і їжу.

Скрипіли від великої напруги у розбитих гніздах кочети, хлюпотіли за бортом блискучі весла. Стиха гомоніли, перекидаючись словами, невільники.

Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотілося. Товариші мовчали теж. Міцно стиснувши зуби, щосили тягнули всі втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу і швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тоді випростовувались і знову тягнули весло на себе. Вперед–назад, вперед–назад!..

Безперервно гуде, відбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спітнілі люди.

Корабель швидко мчить мимо крутих берегів Босфору, чужих і непривітних, все далі і далі на північ, на широкі простори Чорного моря. Попутний південний вітер і сила багатьох десятків невільницьких м’язистих рук невпинно штовхають його вперед і вперед.

Та швидше за нього лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!

Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися після втечі з Сливена. Він поспішав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Якубом і Драганом мали пробиратися далі. Дівчина тоді нічого не сказала. Тільки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, і Арсен відчув на губах солонуватий присмак дівочих сліз. То вона плакала від щастя й від горя одночасно.

«Златко, де ти зараз? Чи зустрінемося ми знову? Чи наші дороги розійшлися навіки?» — шепотів він у напівзабутті.

Потім думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над сріблястою Сулою. З імлистої далини, як зі сну, випливли змарнілі, тужні очі матері. Самі очі! Йому хотілося побачити все обличчя, але ніяк уявити його повністю не міг. Одні очі, виплакані, сумні, стояли перед ним в голубій імлі, через степи і моря, через гори і долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, ніби питали: «Синку, де ти? Як тобі там, у чужих далеких світах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?»

Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очі, труснув головою. Видіння щезло, мов ластівка. Знову заскрипіли давно не мазані кочети, забряжчали іржаві ланцюги на ногах і руках. Пролунав пронизливий свист гарапника — і хтось голосно зойкнув.

Потім знову настала тиша. І думка линула далі.

Враз почувся гамір Січі. Спливли в уяві дебелі постаті Метелиці, Сікача і Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид діда Шевчика… І раптом з’явився сам кошовий Іван Сірко. Він був суворий і мовчазний. Пронизливий погляд його крицево–сірих очей бентежив козакові душу, хвилював невисловленим питанням: «Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звістки?..»

«Як же не подаю? — вдарило в серце. — Хіба ж не дісталися на батьківщину викуплені у спагії діди? Ними ж переказував — ждіть навали з півдня!.. Хіба не добрався до Січі посланець Младена зі звісткою про похід візира Ібрагіма–паші? Батьку, як же? І переказував, і попереджав! Готуйтеся! Набивайте гаківниці і мушкети, сідлайте вороних коней! Хай пильнують дозорці на сторожових вежах у степу і вчасно підпалять бочку з смолою — знак, що в полі з’явився ворог. От тільки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя і передати тобі, батьку кошовий, усе, що бачив тут і чув… Та й чи прибуду коли–небудь?»

Шумить попереду відкрите море, розвіює важкі невільницькі думи, що напливають, мов хмари. Свіжішає вітер — уже аж гуде в снастях корабля і мчить, не зустрічаючи перепони, вдалину, здіймаючи високі пінисті буруни.

Невже пропливли Босфор?

Так. Уже море. І «Чорний дракон», вийшовши на широкі сині простори, змінює напрям і пливе прямо на північ.

НА КАТОРЗІ

1

Каторга — успадковане турками новогрецьке слово, що означає загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами–пайзенами на каторги в країнах Середземномор’я брали рабів, військових бранців та злочинців, засуджених до найтяжчих робіт. Усіх цих нещасних приковували до лав або ж з’єднували одним суцільним ланцюгом, пропущеним поміж забитими в кайдани ногами і примкнутим до кормової і носової перегородок міцними хитромудрими замками. Тут, підстьобувані батогом наглядача, пайзени беззмінно сиділи біля важких довгих весел, тут їли і спали, тут же часто божеволіли або помирали від виснаження і хвороб.

Не було страшнішої неволі, ніж робота на каторзі, або галері, як її стали називати значно пізніше. Тому і ввійшло це слово майже у всі європейські мови як синонім нелюдських мук, найтяжчого покарання.

До весла невільники були приковані по троє: скраю від проходу — Арсен Звенигора, посередині — Спихальський, а Роман Воїнов сидів третім, біля борту, в темному низькому закутку.

Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбільший хід, тому сюди вибирали найміцніших невільників, бо тут доводилося прикладати найбільше сил. Арсен же виглядів дужим, м’язистим молодиком.

Крайнім, як правило, найчастіше перепадало від наглядача: вони завжди на виду, і кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися від його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, і на плечі винуватого зі свистом падав замашний гарапник із вимоченої в морській воді бичачої шкіри.

Коли «Чорний дракон» з Босфору вийшов у море і заколивався на його могутніх грудях, барабан на палубі забив надсадніше й частіше. Це був знак гребти дужче, швидше.

Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків–в’язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:

— Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі — піднімай, опускай. Піднімай, опускай!

Весла літали, мов крила птаха. Монотонно брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував — там–там, там–та–там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував — греби, греби! Скільки є сили в руках — греби! Інакше…

Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капудан–азі тим, що примушував своїх колишніх товаришів по нещастю гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди–годи вривалося трохи свіжого повітря.

Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув важким тьмяним оком на Арсена, котрий у цей час перекинувся словом зі Спихальським. Дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його устах з’явилася легка усмішка.

— А–а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! — зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.

Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Арсен здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який було вкладено всю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув огрядного Абдурахмана на вичовгану дерев’яну підлогу — він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.

Це сталося так несподівано, що пайзени перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.

Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.

Всі гребці повернули голови назад і з цікавістю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався підвестися, але ніяк не міг і тільки ошаліло поводив переляканими круглими очима.

— На Бога, Арсене, що ти наробив! — вигукнув вражений Спихальський і настовбурчив давно не стриженого рудого вуса. — Він же, холера ясна, тебе заб’є ниньки!

Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

Арсен сидів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб’є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла в голову. Та й що тут придумаєш?

Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

Та ось його погляд упав на Арсена. Бридка гримаса спотворила кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків’я гарапника.

Він ступив крок уперед. Але, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив крупні щербаті зуби.

— Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що Аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть — на кінчику мого гарапника, нещасний, — зловісно прошепотів наглядач і звіддаля почав люто шмагати невільника. — Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші пайзени. Кричали на різних мовах, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

— Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? — почулося з корми. — Ти забув, як сам сидів біля опачини?

— Скажений віслюк!

— Негідник! Чума б тебе забрала!

— Стамбульський злодюга! Розбійник!

Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може, й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

— Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? — розлігся гучний владний голос. — Де Абдурахман, гнів Аллаха на його голову!

Абдурахман виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисати донизу.

— Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан–ага Семестаф, — пролепетав він здерев’янілим голосом. — Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

Наглядач тицьнув руків’ям гарапника в бік Арсена Звенигори.

Капудан–ага Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивува–тою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позад нього стали два корабельні аги.

— Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? — похмуро запитав капудан–ага.

— Я саме цим і займався, всемилостивий мій повелителю, — вклонився Абдурахман. — Але цей гяур ударив мене в обличчя.

Капудан–ага Семестаф глянув на Арсена. В тому погляді не було цікавості чи теплоти — так дивляться на річ, що невідомо як потрапила під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.

— Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло — досить з нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!

Та невільник, на подив капудан–аги, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:

— Шановний капудан–ага помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!

Капудан–ага з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.

— Ти турок? — спитав Семестаф–ага. — Як ти тут опинився?

— Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться Аллах, хай славиться його ім’я!

— Як тебе звати?

— Белук, ефенді. Асан Белук, купець і син купця, а тепер — раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!

— Гм, цікаво, — буркнув Семестаф–ага. — І багатий твій батько?

— Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як «Чорний дракон», і поставити на нього гребців.

— О! — вирвалося у капудана–аги. — Чому ж він не викупив тебе?

— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістку про себе. Як ага догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його Аллах, живе в Ляхистані, в місті Львові… А це не близький шлях…

Арсен хотів зацікавити капітана можливістю одержати викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням зашмагати невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді капудан–ага, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне — уникнути не–безпеки зараз. А що буде через рік чи два — про те він не хотів і думати.

— Ну, ось що, Белук–ага, — сказав капітан, — ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?

— Чую, ваша милість, — зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.

— А тепер за роботу, негідні свині! — раптом закричав капудан–ага, — якщо хочете одержати свою миску чорби, за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?

Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!

— За весла, прокляті гяури! За весла!

Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного — всіх почастував, окрім Арсена, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це капітан судна.

2

Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути — стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.

Арсена вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі… Прив’язаний вірьовкою до дерева, Арсен не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром — ось–ось він увіп’ється в око, і настане вічна пітьма!

Козакове чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути — і не може. Всі м’язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло… І в останню мить, коли залізо, здається, от–от штрикне в око, він прокидається.

Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Арсен полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в’ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку

Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?

Він обережно, щоб не розбудити товаришів, підводиться, сідає на лаві і починає перебирати в думці всі можливі варіанти визволення.

Нападуть на судно запорожці — захоплять його. От і вільний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять років — і, врешті, не діждавшись, загинути у відчаї?

Можна використати Сіркове золото… Але як? Капітан Семестаф дізнається — просто відбере! Пропаде пояс із монетами ні за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволі Спихальський і Роман. А такого він і в гадці не має. Якщо визволятися, то тільки разом!

Перебити сторожу і захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити — ніякої можливості. І передусім через ці прокляті кайдани і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.

І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення — перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один–два кроки.

Арсен у темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі вдосталь — їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.

Та як?

Порвати? Не перервеш! Перерубати чи перепиляти? Нічим.

Що ж робити?

Арсен перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.

Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.

От коли б дістати шматок каменю–пісковика — ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!

Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам’янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір’я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам’ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзвенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.

— Сильний наш Циган, — сказав тоді малий Арсенко.

— Не в силі справа, — відповів батько. — Глянь–но сюди — бачиш? — І показав обривок ланцюга.

Арсенко був вражений. Ланки ланцюга в місцях з’єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.

— Чи ти ба! — здивувався тоді він. — Таке міцне залізо — а перетерлося…

— Час і залізо переїдає, сину, — відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

— Уставайте! Та вставайте ж бо! Годі спати, холера б вас не побрала!

— Що трапилось? Сніданок дають? — очамріло спитав Спихальський. — Але ще ж рано, пся крев!

Арсен затулив йому рота.

— Тс–с–с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

— Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба розколошкати чоловіка серед ночі? — розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

— Нишкни, пане Мартине! — прошепотів з кутка Роман. — Дай послухати! Кажи, друже!

Арсен нахилився, прошепотів:

— Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

І Роман, і Спихальський схопили запорожця за руки:

— Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

— Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку — залізо об залізо! Чи вам доводилося коли–небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами, могли б легко розірвати?

— Ланцюг перетерти? — розчаровано прошепотів Спихальський. — О Матка Боска!

— Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

Спихальський промовчав.

А Роман, напираючи по–тульському на «а», швидко заговорив:

— іншого виходу у нас справді нема! і чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати — буду до самого ранку працювати! Та ще як! і самого чорта перетру!.. А наступну ніч Арсен, а там — ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

— Діло кажеш, Романе, — схвалив Арсен. — Працюватимемо тільки вночі.

— Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? — спитав Спихальський. — Чей же не кошачі очі маємо?

— Е, якби тільки ця перешкода була найважча, — промовив Арсен. — Зав’яжемо на сусідній ланці стьожку якусь — от і мітка! — Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

3

Минуло літо. Непомітно, прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, — натомість дедалі частіше схоплювалися високі буруни, і важкі бризки залітали на нижню палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнули. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.

«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Москви та України під Чигирином, і стотисячне військо великого візира ібрагіма–паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване в Україні багатство та ясир — живий товар.

З кінця літа, коли ібрагім–паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Капудан–ага Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б’ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зу–силля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов’язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що покривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.

Все літо Абдурахман обминав Арсена, пам’ятаючи його розмову з Семестафом–агою, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Арсен думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

Одного разу Семестаф–ага спустився вниз до невільників — а він вряди–годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:

— Белук–ага, я одержав вісті зі Львова… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Белука серед них немає. Чим це пояснити, Белук–ага?

Арсен не сподівався, що турок так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам’явся:

— Як немає? Невже він помер?

— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір’я — викинув кілька курушів на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив безповоротно!

Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

— Дивно, — сказав Арсен. — Може, ваша людина помилилась, ефенді?

— Не думаю. Їй не вперше це робити.

— І все ж її було обмануто!

— Ким?

— Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

— Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! — різко промовив капудан–ага і, круто повернувшись, вийшов геть.

В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп’ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним: таволга стала від крові червоною.

Кров’янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Молодший корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву, Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана, що не міг заснути.

— Треба щось придумати, братове, — шепотів він. — Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай–гай, як руді миші, на цій проклятій каторзі, Перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена!.. Абдурахман, пся крев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!

— Що тут надумаєш, пане Мартине? — озвався Роман, щосили тручи цеп. — Ось зірвемося з прив’язу, тоді будемо гадати… Вже небагато зосталося — більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!

— Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!

— Ну що ж — треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам’ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті зашмагати батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…

— Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, — промовив Спихальський. — А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, Перун би вас побрав!.. То зустріли–сьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може, й ти, пане Арсене, такий же, як і вони? Га?

— Всі ми з одного тіста, пане Мартине, — морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. — Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!

— Га–га–га! — зареготав Спихальський. — Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах^[101], як Костка Наперський^[102]. О пан Єзус!

— Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.

— А то так, прошу пана… Отож і я мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя? Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана та не уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?

— А чого ж. Це славна думка! — погодився Арсен. — Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!

Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи на снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся також стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.

4

Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення пайзенів, Арсен зрозумів одне: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

— Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі… Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!

— Для чого ризикувати? — здивувався Роман.

— В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач — як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!

— Не розмовляйте, собаки! — закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Арсена, кілька разів ударив гарапником.

Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.

— Ну, зачекай, пся крев, — прошепотів Спихальський, — потрапиш ти мені до рук!

Весь день Арсен і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще дужче.

Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.

Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги — невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.

Ніхто не знав, що трапилося. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.

І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.

— Браття, тонемо! — пролунав чийсь переляканий голос

— Єзус–Марія! — прошепотів Спихальський.

Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.

— Тихо! — гаркнув ага. — Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Слава Аллаху, капудан–ага Семестаф — хай живе він сто літ! — майстерно ввів його в тиху бухту, і ми там перебудемо бурю! Розберіть весла! — всі за роботу! Треба відтягнути судно в безпечніше місце, щоб заночувати.

Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.

Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.

Арсен і Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський — аж стогнав, а тягнув, щоб не вибитися з розміреного ритму, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.

Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.

Раптом він тихенько скрикнув:

— Друзі, готово! — Від радощів голос його тремтів. — Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг… Такий удар був!

Спихальський на радощах підстрибнув на лаві:

— Ха, холера ясна! Діждались! Нарешті!

— Тс–с–с! Спокійно, панове–браття! — прошепотів Арсен одними устами. — Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні… Поговоримо вночі!

Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.

За стінами корабля шаленів північний вітер.

5

«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної високими горбами.

Коли було кинуто якорі, капудан–ага Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовно складені руки і прошепотів:

— О Аллах! Всемогутній і всемилостивий Аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю — мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним — своє життя і честь. Хай славиться твоє ім’я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!

Підвівшись, він роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув загибелі. Тепер можна спокійно поспати!

Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам’янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава Аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день–два буря вщухне — і знову можна буде випливати в море.

Під шум вітру і плин власних думок капудан–ага непомітно заснув.

Здавалося, спав увесь корабель. Вартові — на кормі і на носі судна — понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі накидки і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах моряки. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

Десь опівночі Роман обережно витягнув з–поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

Пересилюючи біль, що пронизував спину, Арсен перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

— Чекай, Арсене! Дай–но я! — заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. — Пся крев! Добрався я ниньки до тебе!

Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

— Арсене, розтлумач пся вірі, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

— Не треба! Кінчай, пане Мартине! — прошепотів Арсен. — У нас обмаль часу!

Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

— Єден готовий! — коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

Тим часом Роман збудив усіх невільників:

— Тихо, братове! Витягайте ланцюг! Зараз скінчиться наша неволя!

Невільники швидко витягли з–поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив’язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

— Та тихше, чорти! — прошепотів Арсен. — Варта ж почує!

Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут — викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно–жовте світло вихопило з темряви напружені, закам’янілі обличчя веслярів.

Арсен вийшов наперед.

— Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег — рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно — зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб’ємо кайдани — і хто куди! Там уже кожен — пан своїй долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

— Я, пане Звенигора, — пролунав з корми голос.

Там поволі підвелася височенна постать.

— Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? — спитав здивовано Арсен.

— Грива я. Пам’ятаєш Семивежний замок у Стамбулі?

Ну, як не пам’ятати! Арсен зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В Семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців–зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов’яга!

— Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

— Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко — не з руки було! — прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою підпирав низьку стелю.

Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

Звенигора, Воїнов, Спихальський і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву — ледь–ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Арсен з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.

Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.

Арсен миттю зняв з нього ятаган, шаблю, вихопив з–за пояса пістоль. Потім, здерши одяг і зв’язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?

Ті виринули з–за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по–змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:

— Єще єден!

Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Арсен мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:

— Тепер — добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити кого–небудь!

Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

Арсен з Романом і Спихальським зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває — пото–не!» — майнула думка. Та він її одразу ж прогнав — потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз’їдала рани, хотілося аж криком кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

Нарешті відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами — галька і зернистий пісок.

Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

— Ждати не будемо, — сказав Арсен. — Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій землі таким гуртом небезпечно. Судячи з усього, ми, мабуть, знаходимося в Болгарії, бо до Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках — тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?

— Так, так, — погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртками розтікатися по узбережжю.

З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, пішли геть від моря. Його грізний важкий шум поволі згасав, стихав і незабаром зовсім заглух.

Починало світати. З–за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Арсен надів каптан і шаровари яничара–вартового, за пояс застромив пістоль, який не міг стріляти, бо порох підмок, до боку причепив шаблю, а за пояс застромив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса — і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани по спині роз’ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.

— Вставайте, шайтанові діти! — весело підморгнув товаришам. — Вперед! Вперед! Наш порятунок — довгі ноги!

6

В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, дізналися, що потрапили знову в Болгарію.

Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв, Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Арсен — яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, — все це викликало у добросердих балканджіїв співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, кисле молоко, овечий сир і сушений виноград.

Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.

За перші два дні пройшли в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Арсен вів товаришів до Чернаводи, бо сподівався знайти десь там гайдуцьку дружину воєводи Младена і Златку.

Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. і чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдуцького краю, тим більше поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його було розгромлено в тому нещасливому бою… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар–бея або спагіїв Гаміда?

Ішли найчастіше манівцями, вряди–годи розпитуючи дорогу у пастухів. Пересічена відрогами Старо–Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.

Перебрівши бурхливу Луду–Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.

Дорога круто піднімалася вгору.

Вечоріло.

Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.

Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до уст:

— Тс–с–с!

— На Бога, що там? — спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.

— Хатина! і в ній хтось є… Бачите — з димаря димок в’ється.

Втікачі зупинилися, визирнули з–за кущів.

Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев’яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.

Навколо — ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.

Друзі переглянулись.

— Обминемо чи зайдемо? — спитав Арсен.

Всі помовчали. Потім Роман сказав:

— Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби — перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що–небудь поганого?

— Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! — підтримав Романа Спихальський. — До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена — зброя… Чи ж нам кого боятись, панство?

— Тоді ходімо, — погодився Арсен.

Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх — заглянув усередину.

— Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?

Ніхто не відповів.

Арсен відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби… Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп’яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски — дві дерев’яні ложки. Хліб. В кутку — лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.

— Гм, здається, ми тут непрохані гості, — сказав Грива. — З усього видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!

— Але тутай ще є одні двері, прошу вас, — показав Спихальський на темну дерев’яну стіну, що перегороджувала колибу навпіл. — Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймі один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче ніздрі своїм душком, холера!

З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

— Здравей, пане господарю! — привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

— Здравейте, — відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: — Хто ви?

Арсен виступив наперед.

— Друже, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати — дозволь переночувати!

Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву:

— Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєї страви.

— Спасибі, — подякував Арсен. — Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

— Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, — відповів старий. — А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

«Гм, хитрий старий — викрутився, — подумав козак. — Однак мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

— Не подобається мені його таємничість і замкнутість, — тихо промовив Роман. — Блимає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще дременути нам звідси, поки не привів яничарів?

Однак його ніхто не підтримав. Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м’яку постіль. Арсен зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

— Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, а я до півночі повартую, — здався Роман. — А потім розбуджу пана Мартина.

Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в’язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька похмурих незнайомців стояли над втікачами, держачи в руках пістолі.

Інші в’язали руки.

Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав його назад. Дістали своє і Арсен з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну, і, видно, не до кінця второпав, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його було вже міцно скручено сирицею.

Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов’язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Арсена ногою вбік:

— Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

— Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдуки? — спитав обурено Арсен, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. — Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував — і видав цим розбишакам?

Старий балканджій, просвердлюючи їх палаючим поглядом відповів:

— Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги. і не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по–доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

— Ніхто нас не прислав. Ми самі прийшли.

— Хто ж ви такі? Яничари?

— Звідки ви це взяли?

— Не викручуйся, по шкурі бачимо!

Арсен оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдуків, якщо це справді гайдуки. Хоч його одяг був забрьоханий, зім’ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

— Шкуру можна скинути!

— Це однак тебе не врятує, яничаре!

— А може, і врятує! Розв’яжіть руки!

Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит:

— Розв’язати, Косто?

Той ствердно хитнув головою.

Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Арсен поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув — і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла:

— Дивіться!

В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.

— О леле! — вигукнув Косто. — Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!

Замість відповіді Арсен, перемагаючи біль, спитав:

— Теперь скажіть, хто ви?

— Ми гайдуки!

Арсен важко присів на лаву. Гострий біль пронизував усе тіло. Однак він полегшено зітхнув.

— Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!

Коста перезирнувся зі своїми товаришами.

— Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?

— Так.

— Хто ж ти і твої товариші?

— Ми невільники. Втекли з каторги.

— Руснаки?

— Так.

— Гм. От так притичина! — почухав голову Коста. Він не знав, як бути. — До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що — передам я вас байрактарові Драгану, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?

Гайдуки на знак згоди закивали головами:

— Так, так.

— Драганові? Та це ж, напевно, мій другар! — вигукнув Арсен, намагаючись підвестися. — Ведіть нас швидше до нього!

Однак сили, врешті, зрадили його. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров’ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.

— Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! — бурчав пан Мартин. — Лайдаки!

МАТИ ТА СИН

1

Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в’ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.

Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на плоскому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, — від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.

На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід з тісної улоговини на широкий простір, стоїть спершись на дубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в’ється між скелями.

— Ох, горе нам! — голосно вигукнув він. — Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана — бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика — і вертайся назад! Так ні ж…

— Кого ж то, татку? — схопилася дівчина.

— Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Румен, за ним Бойко… Ноші несуть… Біля них — не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?

— Драгана? — підбігла Златка. — Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.

Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.

За час перебування в гайдуцькому стані, у віддаленому дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балкан–джіїв, уміння вести нехитре гайдуцьке домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.

Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з’явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.

Це вже була не та Златка, що півроку тому, — так змінило її життя.

Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкою — така вона була стривожено–гарна, — але зараз було не до того.

— Стривай! — вигукнув він. — Не треба лякати Марійку! Ген, здасться, і Драган з хлопцями… Він трохи відстав… А на ношах хтось інший… Біжи лишень — приготуй все, що треба, для пораненого!

Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.

— Що з тобою, дочко? — злякався воєвода. — Що там побачила?

— Татку, ти казав — якийсь вусатий. Та то ж Спихальський. Я тобі розповідала про нього…

Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку:

— Не хвилюйся, люба. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським має бути і Арсен?

— Не знаю… Але мені чогось так моторошно стало на серці…

— Дурнесенька, заспокойся! Зараз ми про все дізнаємося.

Златка тремтіла, як вишенька під вітром. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводі, коли врятувалась тільки третина гайдуцького загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.

І ось з’являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?

Гайдуки наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.

— Златко! Златко–о! — долинув його голос.

Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдукам. Голос Яцька сказав їй усе.

— Арсен?

— Він! Живий! — Яцько весело усміхнувся. — Утік з друзями з галери…

Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.

Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся. Аж кинувся:

— Златко! Люба моя!

Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакові руку, стримуючи почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.

З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.

2

Щастя, як вино — п’янить… Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Арсен відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.

Після перших коротких привітань його занесли в колибу.

— Де ж пані Анка? — спитав Арсен, не бачачи її серед гайдуків, які зустрічали його.

На обличчя воєводи впала тінь. Очі враз посмутніли.

— Вона не може вийти. Тяжко захворіла… Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.

Якуб і Драган допомогли Арсенові роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками й ранами.

— Пізнаю таволгу, — гнівно промовив старий. — Яка мерзота!

— Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки…

— Ну, потерпи трохи, джаним, — я допоможу тобі. Зараз скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю… і всемилостивий Аллах поставить тебе на ноги, — пообіцяв Якуб.

Він зрадів Арсенові, як рідному синові, і докладав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.

На другий день, увечері, коли Арсен, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган і Якуб.

В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.

Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Арсен уже знав, що молодий гайдук останнім часом став байрактаром, правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.

— Другарі, — промовив воєвода, — ми всі раді, що зібралися разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п’ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.

— Трапилося щось надзвичайне? — спитав стривожений Арсен.

— Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з’явилися Сафар–бей з Гамідом, — тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом: — Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив розвідувальний наїзд до Сливена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма–паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по Волощині та Болгарії. Повернулися до Сливена також Гамід та Сафар–бей зі своїми загонами.

— Невже вони помирилися, Драгане? — швидко спитав Якуб.

— Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного каймакама.

— Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію, — спинив друзів Арсен. — Про яку сварку між Сафар–беєм і Гамідом іде мова?

— Справді, ти цього не знаєш, Арсене, — сказав Младен. — Пам’ятаєш нашу розмову з Сафар–беєм у Чернаводі? Після того бюлюк–баша мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу… Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар–бея…

— Ненка, — вставив Якуб. — Не Сафар–бея поставив я на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені… Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Млалена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив зі своїм бюлюком у похід на Україну…

— Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар–бей повернулися цілі й неушкоджені, — з гіркотою в голосі сказав Младен.

— Младене!.. Не говори так про Ненка!

— У мене немає сина, Якубе.

— Але Анка думає інакше!

— Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троє — Якуб, я, Арсен — маємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Сливені. Тож скористаймося з цього, другарі!

— Я давно про це говорю, Младене, — сказав Якуб.

— Так. Але ж Гамід тільки зараз з’явився в наших краях.

— Я не хотів би вбивати його з–за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом! — гарячкував Якуб.

— Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?

— Я Гаміда не знаю, — сказав Драган. — Однак я з вами.

— А я пристаю до вашої спілки, — промовив Арсен. — У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!

— Через два тижні ти будеш здоровий. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, — заспокоїв козака Якуб.

— Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда, — сказав Младен. — Драгане, повідом наших людей у Сливені, щоб слідкували за кожним його кроком!

— Він дуже обережний, собака, — сказав Драган. — З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.

— Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника! — Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні. — Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від цього договору! Якщо смерть спіткає кого–небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!

— Клянемось!

3

Минув місяць. Арсен видужав, набрався на гайдуцьких харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум’янці, а в очах з’явився життєрадісний блиск.

Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно–синіх очей дуже личило гайдуцьке вбрання: білий кожушок з чорно–червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м’які юхтові чоботи. Арсен жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніше закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.

Та радощів у гайдуцькому стані не було: тяжко хворіла Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.

Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули, завихріли білі заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдуки з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.

Воєвода Младен схуд і постарів.

Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдуки висипали надвір. Арсен і Драган зайшли до воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.

Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.

Арсен і Драган зупинилися біля порога.

Воєвода схилився до дружини, шепотів: — Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни — тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору — звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Арсен і Драган опустили голови.

Анка усміхнулась болісно, винувато.

— Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… і не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… А так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

Вона замовкла і відвернулась до стіни. Младен розгублено поглянув навколо.

— Але ж, люба, це неможливо зробити, — сказав він тихо. — Ненко — яничар. Він у Сливені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…

В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

— А він може прибути сюди! — раптом пролунав Арсенів голос.

Анка стрепенулась, підвела голову:

— Як?

Младен здивовано і з обуренням поглянув на козака. Але Арсен не помітив того.

— Ми привеземо його сюди!

Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

— Арсене, ти розумієш, що кажеш? — І, понизивши голос до шепоту, додав: — Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Наступні дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, це вб’є її відразу!

— Він приїде! Не може не приїхати. А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

— Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Сливені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…

— Младене, це моя остання просьба до тебе, — тихо промовила Анка.

Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою:

— Гаразд.

4

День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у глибоких ущелинах Синіх Каменів, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо–колючі бризки холодили обличчя. Гайдуки куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив’язали до низькорослих дерев. Біля них залишився Стоян. Він обняв усіх:

— Щасливо, другарі!

Коли стемніло, Драган, Якуб і Арсен увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого не видно, постукав у віконницю чималого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

— Хто тут? — спитав, приглядаючись до темних постатей.

— Бай Димитре, поклін вам від воєводи, — прошепотів Драган, заходячи до сіней.

— Прошу до хати, другарі, — також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: — Майко, майко, дай нам чого–небудь підкріпитися!

Господареві було років п’ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, але в глибоко посаджених очах світилася молодеча сила і тверда суворість. Це був ятак Димитр Ганчев.

Коли на столі з’явилася тушкована баранина, а потім — карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

— Знав би Сафар–бей, що у нього під боком четверо гайдуків п’ють за його здоров’я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він — син воєводи Младена!

— Що ви дізналися про нього, бай Димитре? — спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

— Вивідав усе, що потрібно. Сафар–бей розквартирував своїх горлорізів у яничарських бюлюках, а сам зупинився у багатого спагії–онбаші.

— Це добре. В бюлюках його важче було б узяти.

— Будинок онбаші теж добре охороняється. Сафар–бей всюди поставив сторожу.

— Он як!

— Але поряд з онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, — усміхнувся бай Димитр. — Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, — нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам’яну стіну, що відокремлює обійстя онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, — я приготував…

— Спасибі, бай Димитре.

— Тепер дивіться сюди. — Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. — Оце будинок онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, — там завжди стоїть яничар… Другий вартовий — на розі, біля ахчийниці. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди–небудь… Решта яничарів — щось більше десятка — живуть в одній із кімнат у будинку онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар–бей засиджується допізна.

— Біля його дверей нема вартового?

— Всередині будинку нема. А от у саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар–бея, після того як ага лягає спати, обов’язково стає один з яничарів. Тому нам треба не спізнитись.

— Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра — Гаміда! Цього буде нелегко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

5

Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло. Перед дверима стояв вартовий яничар.

— Вургун! Стій! Хто такий? — заступив він Якубові дорогу.

— Карамлик! — зрадів Якуб. — Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

— А–а, старий! Звідки ти взявся? — витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

— Почув, що бюлюк–баша з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров’я. Та й справа є в мене до нього…

— Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі.

— Тільки вечір. А вдень Сафар–беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

— Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

Якуб не відповів на запитання.

— То можна пройти?

— Та йди вже… Спочатку прямо, а потім — останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

— Я теж уявляю, — сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар–бея рвучко відчинив їх і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих ніжках, сидів Сафар–бей. Він зразу ж схопився:

— Якуб? От не чекав! Заходь, сідай — гостем будеш! Салям!

— Салям! Правда, у гяурів–урусів є приказка: непроханий гість — гірше татарина!

— Ну що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

Якуб сів на низьку м’яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар–бей — на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з’явилася зморшка.

— Як воювалося, Ненко?

— Не називай мене так, Якубе, — скривився чорбаджія і з гіркотою в голосі додав: — Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! і хоча під Чигирином наших було більше, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

— Чим же це пояснити?

— Аллах відступився від охоронців слави падишаха!

— Ні, Ненко, не обвинувачуй Аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.

— Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?

— Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіше діло. Нас тут ніхто не почує?

— Ніхто. Говори сміливо.

Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар–беєві на передпліччя.

— Ненко, помирає твоя мати.

— Що? — Видно, Сафар–бей сподівався будь–чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. — Моя мати?

— Так, мій дорогий Ненко. Твоя мати!

— Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

— Вона хоче тебе бачити.

— Але ж це неможливо! — вигукнув вражений Сафар–бей.

— Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

Сафар–бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м’яли складки широких шароварів.

— Куди їхати? Далеко? — спитав глухо.

— Я проведу тебе… Післязавтра ти будеш знову в Сливені.

— І гайдуки не побояться ввести мене в свій табір?

— Ми зав’яжемо тобі очі. Гайдуки змушені будуть зробити це.

— Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдук…

— Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

— Мені жаль розчарувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо бейлер–беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

— На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

— То зовсім інше. Там ішла війна.

— Це твоє останнє слово?

— Так.

Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар–бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак чорбаджія нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

— Я думав, у тебе м’якше серце, Ненко.

— Коли б у мене було м’яке серце, я не був би воїном, Якубе.

За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар–бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба:

— Що там?

— Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує.

Двері розчинилися — в кімнату безшумно прослизнув Арсен, а за ним — Драган. Сафар–бей кинувся до стіни, де висіла зброя. Та Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

— Спокійно, Сафар–бею! Салям! Хіба так приймають гостей?

— Що вам потрібно? — зблід ага.

— Шановний Якуб–ага все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.

— Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я забрав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…

— Я знаю про це, — відповів Арсен. — Якуб мені розповідав. і хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мститися я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В’яжи, Драгане.

В одну мить руки Сафар–бея було зв’язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.

Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.

— Сюди! — почувся тихий голос Димитра.

Обережно перелізли через високу кам’яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, Димитр вивів невеликий загін з міста. Тут Драган зав’язав Сафар–беєві очі, і гайдуки попрощалися зі своїм провідником.

6

Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдуків, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.

Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п’ять вершників. Гайдуки мовчки дивилися на них, власне, на одного — з зав’язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.

— Швидше! Швидше! — загукав зі скелі Яцько. — Поспішайте! Дорога кожна хвилина!

Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдуки догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.

Нарешті вершники виринули з–за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір’я, затягнуте сніговою імлою.

— Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! — привітався Драган, сплигуючи з коня. — Какво правите?^[103] Як Анка?

— Здравейте! Нетерпляче ждали вас! Їй погіршало! — Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар–беєм. Допоміг йому злізти з коня, зняв з очей пов’язку.

Запала глибока тиша. Всі затамували подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдуків повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він, Сафар–бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він довго призвичаювався до світла, озираючи жагучими чорними очима гайдуцький стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдуків.

Впізнавши воєводу, застиг у напруженні.

— Здравей, сину! — тихо промовив Младен, пильно приглядаючись до обличчя яничарського чорбаджія.

Сафар–бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Арсен, котрий стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.

— Здравей, тату!

Великого зусилля, видно, коштували Сафар–беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.

Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.

— Спасибі, сину, що приїхав. Ходімо до колиби, — сказав Младен. — Там твоя майка… Жде на тебе… О Боже, як довго вона тебе ждала, бідна!

Вони рушили до колиби. Гайдуки натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.

— Ми зараз там зайві, — промовив Якуб. — Хай самі…

Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.

До колиби зайшли: воєвода, Сафар–бей і Арсен.

Тут горіла свічка, пахло воском і глицею. Анка лежала в кутку, на широкому дерев’яному ліжку. Її чорно–сріблясте волосся розсипалося по високо намощених подушках, а на блідих щоках палали два невеличкі, яскраво–хворобливі рум’янці. Очі блищали. Вона важко дихала.

Заплакана Златка сиділа на низенькому, наспіх збитому стільчику біля хворої, помішувала ложкою в дерев’яній чашці якесь питво.

Три чоловіки мовчки зупинилися посеред кімнати.

Анка враз напружилася, намагаючись підвестися, але підвестися не змогла. Тільки руки, що лежали поверх ковдри, злетіли вгору і затріпотіли, мов білокрилі птахи.

— Ненку! Сину мій! — прошепотіла схвильовано. — Це ти!.. Приїхав!.. Нарешті… Я так ждала тебе, коли б ти знав!.. Так ждала… Думала — не діждуся… Спасибі тобі, дорогий мій…

В її очах бриніли сльози. Їй важко було говорити.

— Анко, тобі не можна хвилюватись, — промовив тихо воєвода.

Але хвора махнула рукою:

— Нічого, Младене, коханий мій… Тепер це не страшно… Мій син зі мною! — І звернулася до Сафар–бея: — Ненку, сядь біля мене… біля своєї мами…

Сафар–бей поволі наблизився, сів на край ліжка. Анка жадібно схопила його руку — стиснула щосили своїми слабкими холодіючими пальцями.

— Це ти… мій маленький Ненко… Посидь, а я подивлюся на тебе… То нічого, що ти яничар… Не твоя в тому вина… Все одно… ти мій син… Ти віриш у це?

Сафар–бей кивнув головою:

— Вірю… Занадто багато доказів цьому.

— І ти не радий?

— Хіба це має значення? Діти не вибирають батьків, а приймають їх такими, якими вони є.

— Спасибі й за це… Ти вже почав, бачу, дещо розуміти… Та я не для того тебе кликала, щоб намовляти до чогось чи переконувати в чомусь… Ні, я просто хочу… надивитися на тебе. — Вона важко задихала й замовкла, пильно вдивляючись в нього своїми великими очима. — Посидь отак… А я дивитимусь… бо за життя не надивилась…

В колибі знову запала тиша.

Анка не зводила погляду з синового обличчя. Здавалося, вивчала кожну рисочку, кожну цятку на ньому. В її очах стояли сльози.

Воєвода, Златка й Арсен затамували подих. Кожен розумів, що вона прощається з сином. Назавжди. Навіки. і жодним порухом не хотіли порушити цього священнодійства.

Зрозумів це і Сафар–бей. Вірніше, відчув підсвідомо, бо, не без подиву, раптом помітив разючу схожість між собою і цією вмираючою жінкою. Так, безперечно, він її син! і знайшов її, щоб відразу ж утратити…

У нього здригнулися плечі, на очах заблищали сльози. Він обома руками стис її холодну руку. Хрипко вимовив:

— Майка… мама…

Анка стрепенулася:

— Ненку, любий мій… Нахилися до мене!..

Сафар–бей нахилився.

Вона погладила його по голові, мов маленького, притягла до себе — поцілувала в лоба.

— Нарешті… я знайшла тебе… Нарешті…

Воєвода, Златка і Арсен не приховували сліз. Але плакали мовчки, не порушуючи тиші, яка знову надовго запала в колибі.

Десь над дахом глухо шумів вітер. Потріскувала свічка. і з–за викладеної з дикого каміння лежанки, де малиново дотлівав жар, доносилося монотонне сюрчання цвіркуна.

Та ось хвора ворухнулася, перевела погляд з Сафар–бея на Звенигору.

— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.

Арсен підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.

— Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Арсен зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?

Запитання було несподіване, і Арсен збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:

— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум’янцем щоки.

— А ти, доню?

— Я теж, — прошепотіла Златка.

Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:

— Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдуцькому стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…

У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Арсен відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар–бей сидів блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.

Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.

Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.

— Ненку, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам’ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам’ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам’ятаю кожний твій крок від першого дня і до тої ночі, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так легко впізнала тебе після довгої розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…

Вона судорожно стиснула Сафар–беєві пальці. Широко розплющеними очима дивилася на нього, мов хотіла навіки запам’ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.

— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…

Арсен і Златка підійшли до ліжка хворої, виконали її наказ.

— А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки… хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте зброї на мого сина!..

— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.

— Клянусь! — глухо озвався Арсен, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!

Запала тиша. Німа, тривожна.

— Ненко, а ти?..

— Клянусь! — промовив з натугою Сафар–бей і опустив очі.

Арсенові здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім’ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.

Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.

— Не плачте, — прошепотіла Анка. — Не треба… Ми ж усі разом… однією сім’єю… Я така щаслива…

Голос її раптом обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар–бея і впала на білу вовняну ковдру.

На крик Златки в колибу почали заходити гайдуки.

7

Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било — найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.

Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.

З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо–білим снігом, глибокі темні ущелини, густо–зелені соснові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.

— Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, — сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. — Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір’ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля — знай: живий твій Мла–ден, живі твої ясні соколи–гайдуки! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..

— Так, так, воєводо! Так, батьку наш! — відгукнулись гайдуки.

— Ну, то й кінчайте! Хай спить вічним сном наша мати!

На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдуки витягли з–за поясів пістолі — і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.

— Тату, ходімо, — сказала Златка, торкнувши батька за рукав.

— Ідіть. Я прийду потім, — тихо відповів воєвода.

Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.

Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.

Арсен обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого спуску, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар–бей. На тлі ясно–голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…

Тільки перед вечором Младен і Сафар–бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар–бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.

— Драгане, пошли людей — хай проведуть його до Сливена, — коротко наказав воєвода.

— А як же…

Драган хотів спитати, чи зав’язувати знову очі Сафар–беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.

— Ні, ні, пов’язки не треба! — сказав поспішно. — Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.

ФІРМАН

1

Гамід сидів у кімнаті Сафар–бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину старого Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари — Карамлик і велетень Абдагул.

— Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай–ай–ай! — промовив Гамід спокійно. — Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити це. Скажи, де подівся Сафар–бей!

— Не знаю, ага, — прохрипів Станко.

— Але ж сліди ведуть на твоє подвір’я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?

— Вдесяте вам кажу: Аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар–бей!

— Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!

— Я вперше чую це ім’я.

— Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар–бея з вулиці. Його бачив аскер Карамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши бюлюк–башу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

— І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

— Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

Велетень Абдагул схопив болгарина за посивілий чуб, ударив у груди, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого.

— Нелюди! — прошепотів нещасний. — Сил більше немає терпіти…

Гамід подав знак припинити катування.

— Ну, говори!

— Дайте води.

Карамлик підніс до запечених, обкусаних губ катованого кухоль води. Старий жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спагії.

— Я чекаю, — процідив Гамід. — Де подівся Сафар–бей?

Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв’язані руки задерев’яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підвішено до стелі, він упав би на підлогу, мов лантух.

— Я його і в вічі не бачив, ага.

— Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

— Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

— Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи — де він? Куди ви поділи Сафар–бея?

— Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар–бея, ні про Якуба.

Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

Проклятий гяур! В ньому тільки душа держиться, — а правди не каже! Але він розв’яже язика затятому гайдукові! Мусить розв’язати і допитатися, де подівся Сафар–бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

Сьогодні вранці, повернувшись від бейлер–бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар–бея. Ця звістка приголомшила спагію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато–багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під’їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно–тьмяні очі вп’ялися в його обличчя.

— Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, — прокаркала стара.

Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав:

— Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи охмурюють твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку — і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

Гамід завагався. Майбутнє лякало його. Навздогад сказані циганкою слова про кров влучили прямо в ціль. Може, й справді стара відьма прозирає майбутнє?

Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету — засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.

— Ясне твоє майбутнє, добрий ага, — знову прокаркала вона. — Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав грізний удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв’язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…

— Говори, стара! — гаркнув стривожений Гамід.

— Позолоти руку, щасливчику!

Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:

— Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…

Гамід посірів. Голос його затремтів:

— Тих дітей?

— Тих, що супроводять тебе, ага.

Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з’явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв’язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі цих гайдуцьких вишкребків? Невже, щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?

Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли бейлер–бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім’ям Сафар–бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім’я Адіке.

Коли ж сьогодні дізнався, що Сафар–бей зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар–бея викрадено. Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина — Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв’яже йому язика!

Гамід сам схопив батога і почав шмагати Станка по руках, по обличчю, по спині.

— Ти признаєшся, гяурський собако! — хрипів спагія, вкладаючи в удари всю силу. — Заговориш нарешті!

— Я нічого не знаю, — простогнав Станко.

— Де Якуб? Куди ви поділи Сафар–бея?

— Я їх не бачив, ага. Бог — свідок.

Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Карамлик відступили під стіну, боячись, що їх зачепить.

Несподівано рипнули двері — і на порозі з’явився Сафар–бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах — і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.

— Що це все означає, Гамід–бею? — спитав Сафар–бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою розгромлену кімнату. — Салям!

Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар–бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар–бей вдав, що не помічає пориву спагії..

— Так що тут коїться, Гамід–ага? — повторив він запитання.

Гамід кинув батога. Споважнів.

— Коли зникає з своєї кімнати яничарський бюлюк–баша, я мушу дізнатися, де він подівся.

— і тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?

— Я дізнався, від аскерів, що в тебе був Якуб…

— А ще що?

— Більш нічого. Але й цього досить для мене.

— Якуб — мій друг, — холодно сказав ага.

Гамід вимушено усміхнувся:

— Сафар–бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від бейлер–бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?

— Гаразд, — погодився Сафар–бей.

— Тоді накажи вивести цього гайдуцького собаку і кинути у льох.

Сафар–бей похмуро кивнув аскерам:

— Виведіть його і відпустіть!

Карамлик і Абдагул кинулись відв’язувати Станка. Гамід незадоволено засопів.

— Сафар–бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!

— Ти сам помиляєшся, Гамід–ага, — спокійно відповів Сафар–бей. — Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.

— Куди?

— Це моя невеличка таємниця, Гамід–ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож маєш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін…

Гамід недовірливо подивився на Сафар–бея, але не сказав нічого. Карамлик і Абдагул вхопили Станка попід руки і поволокли з кімнати.

Сафар–бей щільно причинив двері, підбив на м’якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.

— А тепер поговоримо, Гамід–ага. Що нового у бейлер–бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?

2

Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдуків. Усюди в малодоступних місцях — на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів — стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами–балканджіями з наказу гайдуцьких воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.

В одну з таких засніжених, похмурих долин, до Гайдуцької печери, привів свою дружину воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Сливена жадоба помсти над Гамідом.

Поки гайдуки рубали дрова, розтоплювали в колибах лежанки, готували гарячу страву, Драган, перевзувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи:

— Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.

— Ти стомився, Драгане.

— Однак відпочивати ніколи. Сафар–бей досі прибув до Сливена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…

— Ти справжній юнак, Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! — сказав з почуттям воєвода. — Ну, що ж, іди! Але будь обережний…

Драган пішов.

Повернувся він несподівано швидко. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

— Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

— Так. Але не сам. Зі мною — Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Сливена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Сливена, де марно розшукував би його, — тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

— Де ж Димитр? Клич його сюди! — Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. — Він, певне, має багато чого розповісти…

— Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум’я освітило обличчя ятака. На ньому лежала важка втома, — видно, нелегко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила Димитра покинути Сливен і самому, не чекаючи гайдуцького гінця, вирушити в гори.

— Що трапилося, бай Димитре? — спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

Димитр важко зітхнув:

— Станка скатовано…

— Як? Хто це зробив?

— Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар–бей. А також цікавився Якубом.

— Ну?..

— Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

— Жаль Станка, — сказав Драган. — Він живий? У безпечному місці?

— Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

— Щось важливе? — спитав воєвода Младен.

— Дуже важливі новини сповістив мені Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га? Ось чому я поспішав до вас…

— Спасибі тобі, друже Димитре, — з почуттям сказав воєвода. — Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

— А що це воно таке, фірман? — спитав спроквола поважний Грива.

— Фірман, другарі, — то султанський указ, — пояснив воєвода. — Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід султана на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

— Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! — вигукнув Спихальський.

— Безперечно, — підтримав його Арсен. — Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Сливена…

Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть, у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

— Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? і хто піде на це?

— Гамід мешкає в хані Абді–аги, — вставив Димитр. — Його охороняють.

— Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, — промовив Арсен. — Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

— Ні, краще втрьох, мабуть, — засумнівався Драган.

— Тоді я третій! — схопився Спихальський.

— Ні, ні, пане Мартине, — Арсен поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. — Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

— Тоді я піду, — промовив Якуб. — Мені…

Але Златка несподівано перебила його:

— Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з–поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому настрої…

— Ну, що ти, Златко, — почав Арсен. — Там потрібен вояка, який би умів…

Дівчина не дала козакові закінчити думку:

— Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! — звернулась вона до воєводи.

Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю, він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, — сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?

Він завагався.

— Так, Златка навчилася добре стріляти, — промовив перегодя. — І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, — звернувся до неї, — проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді–аги?

— Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці. А без неї ж — як?

Тут втрутився Драган:

— Я гадаю, — сказав він, — Златка може нам бути корисна більше, ніж будь–хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову — вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.

Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдука. Але Арсен був незадоволений словами друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив суперечку.

— Я згоден, — промовив він. — Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуймо все якнайкраще — і в путь!..

3

Із–за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Сливена задзюрчали гомінкі струмки.

Біля хану Абді–аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські чорбаджії і молоденький аскер–джура. Прив’язавши коней до конов’язі, вони попростували до дверей.

У хані було напівтемно і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, котрі після ситого обіду дрімали в кутку за столом, та самого каведжі^[104] Абді–агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, каведжі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям:

— Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.

Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді–ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.

— Нічліг і обід на трьох, — промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл дзвінку монету.

Абді–ага низько вклонився високому красивому спагії, котрий з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він іспанський інфант.

— Все буде до ваших послуг, високошановний ага.

Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.

— Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, — сказав Абді–ага і, глянувши на високого спагію, спитав: — Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробути в нашому місті?

— Це буде залежати від багатьох обставин, каведжі–ага.

— Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…

— Помиляєтесь, каведжі–ага. Я вперше в Сливені і не мав приємності вас знати, — відповів спагія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.

— Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, — промимрив господар, задкуючи до дверей.

— Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? — спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки каведжі затихли вдалині.

— Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, не те що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, — відповів Арсен, скидаючи смугастий спагіївський архалук з дорогого сукна. — Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.

— А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, — сказав третій спагія. — Мене він не впізнав.

— Іди, Драгане, але не гайся, — погодився Арсен. — Гамід от–от має прибути…

Драган вийшов.

В кімнаті настала та тривожно–радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з–під аскерської шапки.

— Златко!

Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіла радість. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки:

— Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія…

— Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив…

— А я не дозволяю, — він пригорнув її. — Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!

— З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все закінчиться щасливо…

Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано–солодким вогнем, що проник у саме серце…

— Ой!

— Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, — шепотів Арсен. — Що тобі ніщо не загрожує… Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?

— Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, — відповіла Златка. — Я не хочу пережити тебе…

Арсен зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

— Він таки впізнав тебе, Арсене! — скрикнув приглушено.

Арсен і Златка кинулись до гайдука. Але Драган заспокоїв їх.

— Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді–ага не став нам на перешкоді!

— Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

— Я спустився вниз дуже вчасно. Абді–ага саме підійшов де спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Каведжі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» — запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

— Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

— Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

— Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

— Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер — куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

— Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! — сказав Арсен.

— Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

Арсен на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля — не возився б він зі спагією!

Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий вузький напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв вартовий. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

— Салям! — привітався Арсен. — А що, шановний, Гамід–ага вже повернувся додому?

Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спагію:

— Ви знаєте Гаміда–агу?

— Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Ферхада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака–ефенді…

— О, ага знає моїх добрих господарів! — зрадів аскер. — Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

— Не так давно. — Арсен по–приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. — Всього місяць…

Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затисла йому рота, а Арсен вхопив в обійми, як у залізні лещата, Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдуки в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як зв’язують йому руки й ноги.

— Хочеш жити — лежи тихо! — промовив Арсен. — Увечері тебе знайдуть твої друзі…

Його прив’язали до ліжка.

— На всяк випадок, — пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

Гайдуки вийшли в коридор. Златка зробила знак, що тут усе спокійно. Можна було братися за Гаміда.

— Сюди, праворуч, — прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

Арсен і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тиша. Отже, Гамід у кімнаті сам… Арсен витягнув з–за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав:

— Що трапилось, Енвер?

— Салям, Гаміде! — промовив Арсен, направляючи дуло пістоля в спину спагії.

Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня шелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

— Звенигора? О Аллах!

— Не тільки, — виступила наперед Златка, знімаючи шапку. — Салям, ага!

— Адіке! — простогнав Гамід, бліднучи. — Що ви від мене хочете?

— Султанський фірман! — Арсен підступив ближче.

— Фірман? — Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. — У мене його немає…

— Де ж він?

— Я віддав Сафар–беєві.

— Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе.

Гамід отетеріло мовчав.

— Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

Златка кинулась на пошуки.

— Чекайте! — скрикнув спагія. — Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по–доброму: я вам — фірман, а ви мені — життя. Згода?

Він усвідомлював безвихідність свого становища — це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О Аллах, що трапилося! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар–бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату бейлер–бей накаже віддати до суду, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з бейлер–беєм буде потім… потім… А може, й зовсім не буде! Врешті, головне — врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О великий Аллах!

— Ми не торгаші, — суворо сказав Арсен. — Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар–бея!

— Він ось! — скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла на столику, цупкий сувій паперу. Гамід зірвався з місця.

— Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

— Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, — сказав Арсен. — Златко, прочитай!

Златка пробігла очима написане на пергаменті.

— О! Це справді важливий наказ! — вигукнула вона. — Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з–під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім–паша і хан Криму Селім–Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром призначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Туреччину і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом Османської імперії!

— Адіке! — прошепотів Гамід. — Ти розумієш, нещасна, що робиш! Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай–вай, Аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, — навчив читати й писати, що суперечить духові Корану, о вай–вай!

— Даремно Гамід–ага побивається за якимось фірманом. Це всього–на–всього шмат цупкого паперу, — сказав Арсен. — Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.

Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін:

— Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її? Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, Аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…

Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалася, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.

В її очах блиснули сльози. Вона благально глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.

— Досить говорити, Гаміде! — сказав Арсен. — Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… і не подумай що–небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!

— Я не з тобою говорю, гяуре! — ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.

— Арсене, залишмо його… — Голос Златки тремтів. — Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…

Вона не договорила. Широко розчинилися двері — і в кімнату зайшов Сафар–бей, а за ним — розгублений Драган.

4

Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав біля ніг дівчини, Сафар–бей зупинився. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці — зведений пістоль.

— Що це все означає? — вигукнув ошелешено. — Златко, як ти опинилася тут?

Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар–бея з–за пояса пістоль, а з піхов — шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

Становище суттєво змінилося. Арсен перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар–бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар–бея, зв’язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар–бей себе зв’язати? Напевне, учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А окрім усього цього, не виключена можливість, що Сафар–бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

Поки вони обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар–бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив — і все зрозумів. В одну мить збагнув, у яке складне становище потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше — не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам’ятав, як гайдуки, в тім числі і Звенигора, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Арсенові чи Драганові натиснути собачку пістоля — і спагія опиниться в райських садах Аллаха! Але він, Сафар–бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдуки убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні бейлер–бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

— Арсен–ага, ти тут найстарший, то маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом–агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити — внизу, крім воїнів Гамід–аги, сидить п’ятеро моїх сейменів. Якщо вони почують постріли…

— Я зрозумів тебе, Сафар–бею, — сказав Арсен, відбираючи в Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. — Що ж ти пропонуєш?

— Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя — три життя!

— Хай гяур поверне мені султанський фірман, — пробелькотав, приходячи до пам’яті, Гамід.

Арсен глузливо посміхнувся, а Сафар–бей удав, що не почув цих слів.

— Не гайнуй часу, Арсен–ага!

Арсен глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, мовляв, згода.

— Сафар–бею, нам доведеться тебе і Гаміда зв’язати, щоб ви не перешкодили нам безборонно вибратися з міста.

— Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. — Сафар–бей гірко усміхнувся. — Хіба я дозволю поглумитися з неї?

— Гаразд. Ми віримо, — сказав Арсен. — Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!

Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.

— Знаємо слово честі яничара, — пробубонів при цьому. — Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!

— Маємо щось важливіше, — Арсен поплескав себе по пазусі, де був захований фірман. — Ну, гайда! Швидше!

Вони спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар–бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані — ані душі. Арсен допоміг Златці сісти в сідло — і за мить три вершники виїхали з воріт.

І тут з хану долинув різкий Гамідів голос:

— Аскери! Пильнуйте! Гайдуки виїжджають із міста!

Він висунувся з вікна і волав на весь Сливен. Арсен схопився за руків’я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар–беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар–бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.

— Вперед, другарі! — вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких сливенських вуличках.

За ним мчала Златка на гнідому огирі. Арсен трохи відстав. Звертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдуцької засідки — майже два фарсахи… І дорога йде весь час угору.

Вулицями втікачі промчали без перешкод. З–під кінських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски — Сині Камені.

Та розглядатися ніколи. Вперед! Швидше вперед!

З високого горба Арсен оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом — їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, — подумав Арсен. — Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось–ось посуне з півдня».

Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний шурхіт паперу і продовжував гарячково думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій–небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою…Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!

Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Арсенові здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:

— Урус, здавайся!

Арсен ударив коня, хоча той і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось–ось вони наздоженуть його.

Вдалині синіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Арсен пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?

Ось і ущелина! Ще півмилі!

Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Арсен крикнув щосили:

— Драгане, тікай! Мчи до своїх!

Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.

Ну, конику–коню, виручай! Ось уже й Сині Камені!

Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.

— Златко, дорога моя, — прошепотів Арсен, — візьми фірман! Заховай! Вези в загін — а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…

— Арсене, що ти надумав?

— Кінь довго не витримає… За мене не турбуйся… Тікай! — Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився — подерся на гору.

Частина спагіїв спішилась — кинулася за ним. Арсен почув голос Гаміда:

— Живого чи мертвого — дістаньте мені його!

Більша частина загону помчала за Златкою.

5

Яцько здерся вище за всіх: осідлав стрімку скелю, з якої відкривався широкий вид на Сливен і приміські околиці. Яскраво сяяло весняне сонце, і хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся в далину.

Внизу, неподалік від дороги, у затишній улоговині, зупинився гайдуцький загін. Усі мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час від часу кидаючи тривожні погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.

А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв’язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці.

Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Сливені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді–аги. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, — не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре… Звичайно, рядові гайдуки, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Арсенові й Драганові під час їхнього наскоку на місто… Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Арсен рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману турків і вільно проникнути в кімнату спагії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він погодився.

А тепер малював одну картину страшнішою за іншу. І картав себе, кленучи свій хвилинний порив, що, може, призвів дівчину до загибелі.

— Їдуть! — раптом загукав зі скелі Яцько. — Мчать щодуху!.. Троє!

Гайдуки подерлися на скелі. Младен застиг на горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.

Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Арсена і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він закричав:

— Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!

Гайдуки вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі скорочується.

— Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! — скрикнув Младен. — Займайте свої місця!

Гайдуки залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з–за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.

— Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! — шепотів зблідлими устами пан Мартин. — О пан Єзус, захисти їх!

Коли під Златкою упав кінь, гайдуки скрикнули. Воєвода схопився за голову. Глухий, болісний стогін заклекотів у його грудях.

Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдуків нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.

Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдуцької засідки. За ними по п’ятах гналися вороги.

Гайдуки лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного знаку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам’янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.

Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.

У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.

Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.

Нарешті Драган і Златка вихором промчали повз гайдуків. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.

— Вогонь! — скрикнув воєвода.

Гримнув залп. Луною віддався в горах. Болісно заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.

Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдуків. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.

— Тату, врятуй Арсена! — скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.

Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.

Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих воїнів, які, очевидячки, готувалися до бою.

— Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, — сказав воєвода. — Арсен — сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей.

Загін займав вигідне для оборони місце. Високі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдуків від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдуками. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглася глибока долина, поросла чагарником і лісом, — вона була зручна для відступу.

Не маючи уявлення про кількість гайдуків, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Сливена мчали поодинокі вершники. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар–бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.

Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір’ях. Друга частина — більша — лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдуків збоку.

— Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче — і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! — поучав своїх соколів воєвода. — Нас менше, але за нами — правда! Да живея Болгарія!

Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов’яні кулі.

Гайдуки берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння. В першому ж наступі Гамід недорахувався більше десятка воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Сливена.

Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани — і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Арсена. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б з’явився у розташуванні гайдуків. Отже…

Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно, як на долоні, весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч.

6

Тим часом Арсен лежав зв’язаний у ямі під скелею, яка закривала його від Яцька. Неподалік сидів довгов’язий аскер і пантрував за ним, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.

Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою прямовисною скелею. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.

— Здавайся, гяур! — кричали.

Арсен прудко побіг вперед, з надією позираючи, чи нема де місцини, якою вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочили ще кілька спагіїв і кинулися навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох.

Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, та нападники виявилися спритними й міцними людьми — звалили його додолу, зв’язали.

Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив — запустив руку за пазуху бекеші… Арсен іронічно усміхнувся:

— Даремно шукаєш, ага!

— Мовчи! Ні слова! — верескнув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.

Але і там нічого не знайшов.

Гамід відіслав аскерів наперед. А коли ті пішли, спитав:

— Де фірман, урус?

— Я його заховав, ага. Бачиш же — при мені немає…

— Де заховав? Чи передав кому?

— Ні не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. — Козак насмішкувато повів оком.

— Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!

Арсен прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що–небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, що у Гаміда жевріла надія добитися свого.

— Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід–бею, домовимося: я тобі повертаю фірман, ти мені збережеш життя!

Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді–аги… Все–таки хитромудра штука — життя! Не встигнеш оком кліпнути, як вона враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався…

Гамід зразу повеселішав:

— Я тобі обіцяю це. Давай фірман!

— Е–е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!

Тут гримнув гайдуцький залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під’їхав, берегти полоненого як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.

І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер — нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі і дивиться на рябе, побите віспою обличчя вартового.

— Гей, ага–джан, — звертається Арсен до нього, — ти бачиш — я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!

— Не втопишся!

— Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова!

Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що це не звичайна птиця. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І він виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.

Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Сливена. Серед загону яничарів промелькнуло обличчя Сафар–бея. Бюлюк–баша був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Арсена, осадив коня.

— Ти? — Він був здивований і вражений.

— Так, Сафар–бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…

Сафар–бей мовчки відвернувся і швидко помчав услід за своїми воїнами.

Увечері, після невдалого наступу на гайдуків, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдуків: перевага була на їхньому боці. Зі Сливена прибули підводи з припасами — і зголоднілі люди накинулися на вечерю.

Гамід і Сафар–бей підійшли до Арсена. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.

— Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, — промовив Гамід. — Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!

— Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.

— Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!

— Чекай, Гамід–бею, — втрутився Сафар–бей. — Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.

— Але ж його при ньому нема! Я певний, що він устиг передати фірман гайдукам…

— То ми можем запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від бейлер–бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдуки не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.

Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар–бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдуків, сподобалась йому.

— Ну, що ж, гаразд, — буркнув похмуро. — Я згоден. Як же це зробити? Боюсь, що до ранку від тих розбійників і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?

— Нікуди вони звідси не підуть, — сказав Сафар–бей. — Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого–небудь на переговори.

— Гаразд, — погодився Гамід і гукнув вартового.

Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Арсена ніхто не потурбувався, і він, зв’язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ноги.

Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.

Перед світом Арсенові здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв’язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.

Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Арсен насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.

Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Арсен відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв’язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана — і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.

Обережно, щоб не наробити шуму, Арсен порачкував до скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі. Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:

— Ой, хто це?

Арсен впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рота. Так от хто його рятівник!

— Це я! Тікаймо мерщій!

Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!

Яцько упевнено повз уперед. В’юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Запорожець стиснув його в обіймах.

— Спасибі тобі, Яцьку, що вдруге визволив мене, — прошепотів на вухо. — Не побоявся пробратися у саме лігво ворогів! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий?

— Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був від нього.

— Як! Він був поряд з тобою, коли ти розрізував на мені мотузки…

— Мотузки? — ще більше здивувався Яцько. — Я не розрізував ніяких мотузків…

— То хто ж мене визволив?

— Як хто? Я гадав, ти сам…

— Гм, — задумався Арсен. — Дивно… Невже… — Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому мозок — невже то був Сафар–бей? Але ж ні, це неможливо…

Тоді хто ж? Більше нікому… Безперечно, Сафар–бей!

Мабуть, розкололася, роздвоїлася його яничарська душа, збурилася і завихрилася совість — і в серце все наполегливіше, все настирливіше застукало давно призабуте, а тепер силою обставин відроджене ім’я — Ненко. І воно поволі почало входити в його свідомість, як друге «я». Чи ж коли–небудь переважить і витіснить воно ненависне ім’я — Сафар–бей?

7

Гайдуки намагалися втекти від спагії Гаміда і півдня петляли по міжгір’ях і таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку переслідував загін Младена і наздогнав в урочищі Джемдендере.

Тут розгорівся бій. Гайдуки засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь–що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх людей у наступ, незважаючи на втрати.

Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдуки набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.

— Алла! Алла! — ревіли страхітливо роззявлені роти.

— До шабель, другарі! — пролунав голос воєводи Младена. — Не осоромимо землі болгарської! До шабель!

Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним пішли Драган і Арсен. Всі гайдуки, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.

Дві лавини зустрілися в похмурій кам’янистій ущелині. Заскреготала криця — впали перші вбиті. Чулися поодинокі вигуки бійців та стогони поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові.

У гайдуків виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, — перший мав вістрям Младена, Арсена і Драгана, другий — Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.

— Згинь до дзябла! — гримів його голос. — Пся крев!

Свистіла шабля — і поляк просувався на один крок наперед.

— Го, го, лайдаку, а ти що за єден! — звернувся він до нового ворога, що напав на нього. — Звідкіля узявся, скурвий сину! Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..

Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, — і з висоти свого зросту окидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.

Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим спагією легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.

Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров’ю, корчилися під ногами у бійців.

Арсен і Драган пильно оберігали Младена.

Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» — кинувся на гайдуцького ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Арсен прикінчив нападника. Та тепер усі вороги побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.

Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдукам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар–бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу–ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.

Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.

— Драгане, накажи винести поранених у безпечне місце, — кинув через плече Младен. — Хай Златка і Якуб супроводять їх!

Драган вийшов з бою.

Арсен мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдуками, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.

Один спагія, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч–на–віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Арсен не дав упасти — встиг підхопити попід руки, та в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдуки зразу ж заступили його, а Арсен виніс у тил.

На крик підбіг Драган.

— Яке нещастя! — схопився він за голову. — Швидко до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала плече, а шабля розпанахала бік.

Якуб наклав тугі пов’язки, Златка зі слізьми на очах підтримувала батькову голову.

Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

— Як там? — спитав кволо.

— Тримаються, — відповів Арсен коротко.

— Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив чети з бою! Досить ми поклали ворогів! — Воєвода замовк, зціпивши зуби.

Його посадили в сідло. Златка сіла на другого коня, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

— Рушайте, — сказав Арсен. — Ми наздоженемо вас.

Звістка про поранення Младена миттю поширилася між гайдуками. Кожен з них ще чинив опір ворогові, та бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Арсен помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдуків, і те, що крок за кроком гайдуцька лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох спагіїв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

— Драгане, виводь загін з бою, — шепнув Арсен молодому байрактарові. — Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

Бій ущухав. Гайдуки поволі відходили, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе помилився. Хоча вони й не кидалися в рукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з воєводою, і з його загоном.

Так і йшли манівцями, по темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду — гайдуки, позаду — спагії, одні відступали, другі не насмілювались поки що нав’язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдукам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар–бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тому й сподівався, що настане час, коли стомлених, виснажених гайдуків буде легко перемогти.

8

Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з–за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

Арсен ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого байрактара лягла відповідальність за долю дружини. Очі його палали, він схуд, потемнів на лиці.

— Так ми перейдемо всю Планину, — промовив глухо. — Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

Арсен мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два–три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

— Ми йому нічого не скажемо, — відповів байрактар. — Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

— Ну, що ж, я згоден.

Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишному і спокійному місці десь у колибі пастухів–балканджіїв.

Арсен сповістив про такий намір Драгана товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Арсен повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу рушив на захід.

Гамід поспішив за ним. Але не пройшов і півфарсаха, як його наздогнав захеканий воїн у заболоченому одязі.

— Осмілюся доповісти, ага, що гайдуцький загін розділився надвоє, — сказав він.

— Звідки ти це взяв? — сполошився Гамід.

— Я трохи відстав. Наздоганяючи своїх, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдуків усього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, вдалині побачив невеличкий гурт людей — шестеро піших і двоє на конях. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір’ї два загони — гайдуцький і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

— Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

— Я бачив їх, як ось бачу вас, — образився воїн.

— Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, — сказав Гамід і, відібравши два десятки найсміливіших і найвитриваліших спагіїв, повернув назад. — Веди нас! Та швидше!

Він поспішав. У долині сам пересвідчився, що гайдуки справді обманули його. На м’якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з його рук!

— Швидше! Швидше! — підганяв він своїх людей, котрі стомилися не менше, ніж гайдуки, і брели понуро, опустивши голови.

Тим часом Арсен зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признаватися в цьому. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перевзутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев’янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько відразу впізнав Гаміда.

Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

— Арсене, поглянь! — скрикнув він. — Нас наздоганяють!

Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам’янистий схил, де–не–де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно–сірі архалуки спагіїв.

— Пся крев! Холера! Обхитрив нас! — вигукнув Спихальський, ударивши шапкою об землю. — Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

— П’ять, — промовив Яцько ображено. — Прошу пана, п’ять.

Спихальський пацнув хлопця по голові.

— Так, так, п’ять… Пробач, пане Яцьку! — І невесело усміхнувся.

— Справді, нам доведеться тепер туго, — погодився з думкою товариша Арсен. — Вперед, друзі. Тільки — вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

Гайдуки швидко рушили далі.

— Нам би перевалити за хребет, — промовив Младен. — Біля кладенця^[105] Студена Вода — гайдуцький стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо прибути туди… Але попереду — найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з–під ніг виприскувало каміння і з гуркотом летіло вниз.

Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч — голий, кам’янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, — то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.

Арсен попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився позаду. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ. На серці у нього було тяжко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.

Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.

— Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені! — крикнув здалеку Гамід. — Все одно не втечеш!

Арсен не відповідав. Прикинув оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагато — всього щонайбільше півмилі. Але що їх чекає потім?

Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Арсен оглянувся — спагії були за якихось сто кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.

Він вихопив пістоль — звів курок. Обережно визирнув з–за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягувалися цепом. Жаль, Гамід далеко позаду. Його огрядна постать — добра ціль для кулі!

Попереду поспішав молодий дужий спагія. В руках — яничарка. З її цівки в’ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.

Арсен підвів пістоль, прицілився. Спагія, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув постріл — і він з криком полетів униз, зачіпаючи каміння, що з гуркотом покотилося за ним.

Переслідувачі миттю подалися назад. Арсен міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головне — виграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.

— Вперед! Вперед! — почувся голос Гаміда.

Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам’яний виступ, за яким сховався гайдук. Про щось говорили, сперечалися, але їхні слова не долітали до слуху козака.

Через деякий час почали роздягатися. Скидали важкі архалуки, сукняні жупани. Це здивувало Арсена. Для чого? Та коли вони з одягу зв’язали щось на зразок великого і товстого щита і один з них, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Арсен занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до скелі майже впритул.

Коли спагія зі щитом був кроків за десять. Арсен вистрілив йому в ноги. Той скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, продовжував обережно просуватися далі.

Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім спагією ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць влучити їх.

Отже, тепер можна подумати і про себе. Вистріливши ще раз, швидко побіг по вузькому приступку. З–під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз. Він не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його; спагії не вміли цілитися в рухому мішень.

9

Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Арсен похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків’я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:

— Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!

— Без твоєї обіцянки — я живий і на волі! — гукнув у відповідь Арсен і глянув назад: його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.

— Поверни мені листа — і забирайся геть, гяуре! — гарячкував Гамід.

Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова. Щоб не дізналися про його викрадення ні бейлер–бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.

— Іди візьми його, Гаміде! — засміявся козак. — Ну, ти ж хоробрий!

— Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніше. Місцина була досить широка і дозволяла наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців — великих і малих, які ковзалися під ногами і утруднювали біг.

Арсен вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, однак настирливо лізли вперед.

Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу, став з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.

— Хто ступить ще крок, розтрощу тому башку! — крикнув униз.

Спагії здригнулися, зупинились.

— Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! — підбадьорював своїх воїнів Гамід і вистрілив з яничарки.

Арсен відчув, як щось тупо ударило в живіт. «Поранений!» — майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє невелика дірка. Невже куля застряла в сукняному жупані?.. Чекай — чому в жупані? А може… А може, то Сірків пояс врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов’яної кулі!

Швидко розстебнувши бекешу і жупан, Арсен зірвав з–під сорочки широкий і важкий ремінний черес. Золото — ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!

Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.

— Аскери! — крикнув голосно. — Я віддаю вам усе, що у мене є цінного! Ось — ловіть!

Він сійнув монетами по кам’янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися — кинулись один з–поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.

— Вперед! Вперед! Гнів Аллаха на вас, шайтанове насіння! — гримів Гамід. — Ми повернемося назад — і все буде ваше!

Його ніхто не слухав. Кільком воїнам пощастило — вони зразу знайшли по три–чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагали, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.

Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав:

— Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!

Спагії притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!

Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустішала імла. Тільки західна половина неба догорала малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Арсен прослідкував за своїм загоном — він піднявся на протилежний крем’янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках не побачили, в якому напрямку він піде!

Та раптом Гамід викрикнув:

— Воїни, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдуцьку казну! Доженемо його — і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!

Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.

— Стійте! — гукнув Арсен. — Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..

Він широко сійнув по крутому схилові жменю золотих монет, мов кинув пшеницю в ріллю.

Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся — ніщо не помагало. Люди мов ошаліли — кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.

Тоді Арсен надів на себе черес, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.

Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.

Опівночі втікачі прибули до кладенця Студена Вода.

В гайдуцькому стані зробили короткий перепочинок. Старий пастух–балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.

— Гадаю, нам не завадить переодягнутися, — сказав Младен. — По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним пропуском…

— Гарна думка, — знову погодився Арсен, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: — Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць–другий турки розпочнуть похід…

Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.

— Що ж ти пропонуєш? — нарешті порушив мовчанку воєвода.

— Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки… Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легко подолаємо цей шлях!

— Младенові важко буде їхати так далеко верхи, — промовив Якуб.

— Нам би тільки дістатися до Дунаю. А там купимо у волохів добру каруцу^[106]…

Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже. Порушила тишу Златка.

— Поїдемо, тату, — промовила тихо. — Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган — надійний байрактар…

Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов’язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав. Довго думав. Потім замислено промовив:

— Я згоден, другарі. Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а тому — на користь Болгарії!

Арсен полегшено зітхнув. Ось він — шлях на батьківщину!

В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць–другий — і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато–гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип’є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, міцно пригорне до грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри та дідуся?

Солодко–болючі видіння з’являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.

Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.

О рідна земле! Ти, як мати, — єдина і неповторна! Ти не обов’язково найкраща, найгарніша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолії — зі свіжістю грозових південних вітрів.

Та що з того?

Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівському серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.

В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров’ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б’ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!

10

Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під’їжджав до Канева. Те, що Арсен і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорені, села спалені. Тисячі чоловіків, жінок і дітей людолови потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, куди не ступала нога завойовника, подекуди позоставалися несплюндровані хутори. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.

Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п’ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.

— Ех, і почастую вас, браття! — вигукував він, коли був у доброму настрої. — Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п’ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!

Але минали спалене село чи містечко — він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.

Коли перебралися через Рось, він весь час їхав попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, раптом зупинився і спішився. Тут і наздогнали його друзі.

Він стояв, мов кам’яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…

Всі надовго заніміли, вражені, пригнічені.

Нарешті Арсен торкнув Гриву за плече:

— Поїдемо, Степане!..

Грива мовчки рушив і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір’я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.

— Тут була моя хата, — промовив глухо, ніби сам до себе.

Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні шули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори — і застиг так у німому горі.

У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплені. Чим же розважиш товариша?

Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх:

— Ха–ха–ха! Приїхали, бусурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!

Арсен аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.

Так ось як зустрічає його рідна земля!

Він швидко оглянувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому темному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп’яхи. Видно, стара ночувала в бур’янищах.

— Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим лихом, неприкаяні! — Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. — Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!

Тільки тепер Арсен зрозумів, що вона вважає їх за турків. Її ввів в оману їхній спагіївський одяг.

— Ми не турки, матінко! — кинувся він до неї. — Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… повернувся.

Він показав на похилену постать товариша.

Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої:

— Тітко! Тітко Катерино!

— Степане!

Вони обнялися.

— Де ж… мої? — видавив Грива.

Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев’янілість, що так вразила Арсена спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.

— Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!..

— Хто спалив?

— Татари… А привів їх проклятий Юрась Хмельниченко.

— Де спалили? Тут? У хаті?

— Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…

— А потім?

— Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Замкнулися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…

На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах — відчай і лють.

— Ходімо до церкви. — І рушив перший.

На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого–небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб’язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.

— Носитиму вас біля серця, — сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, — до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. — Щоб, поки житиму, не згасла в ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!

Він підійшов до коня. Скочив у сідло.

— Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров’ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо… Прощайте, тітко Катерино?

Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Арсен скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.

СЕСТРА

1

Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур’янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.

В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.

— Стехо, доню! — загукав перший голос. — Пора вставати! День білий надворі!

— Так уже й день, — почувся з клуні невдоволений, але приємний голос молодої дівчини. — Самі, мамо, з дідусем товчетесь від світу до смерку та й іншим не даєте поспати…

Мати підійшла до клуні, розчинила двері.

— Та ти викукни, зозулько, на світ Божий! Глянь — уже сонце купається в Сулі. Пора гусей гнати на луг! Та й снідати час…

— Зараз! Іду!

Мати пішла до хати. Перегодя з клуні вийшла дівчина, потягнулася, тріпнула розкішною русявою косою, глянула на сонце.

— А й справді, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! І щастя своє проспиш, небого! — докоряла сама собі.

Перебігши двір, порослий моріжком, відчинила дверцята виплетеного з лози, обмазаного рудою глиною сажа.

— Гиля, гиля! — гукнула на гусей.

Перший вийшов горбоносий гусак–герготень. Поважно оглянувся навкруги, потім широко розпростав сірі крила, радісно заґерґотав і пішов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двір враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком.

Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до річки, а сама обережно зайшла по коліна в холодну воду і заглянула в неї, мов у дзеркало.

— Фе, яка заспана! — повела грайливо тонкою бровою і показала своєму відбиткові у воді язика.

Але з усього було видно, що дівчина задоволена собою. Та й чому б ні? З води на неї глянуло ясно–голубими очима молоде, ніжне личко. Коси після ночі ще не заплетені і розсипаються по плечах, як шовк. Біла сорочка вишита вирізуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан…

Стеха нагнулася, набрала повні жмені води, що пахла, лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потім ще й ще… Озирнувшись, чи ніхто не підглядає, підійшла до жовто–зелених кущів верболозу, підняла білі подолки сорочки і витерлась ними.

Свіжа, рум’яна, відчуваючи силу в усьому тілі, дівчина закинула назад руки і почала пальцями, мов гребінцем, розчісувати коси. Їй хотілося співати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усі милувалися нею. Хотілося звідати того солодкого, як мед, почуття, що у піснях зветься коханням… Та ба! Чорна жура за братом, що зник, щез невідомо де і як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хіба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дідусь ходить, мов хмара, важко зітхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспівала впівголоса:

Стеха зітхнула. Співала про кохання, а думала про Арсена. Бідний братику, що з тобою? Де ти? Скільки часу минуло, як від тебе була остання звістка… Ох!

Раптом шелеснули кущі. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кінським потом, міцно затулила рот. Стеха заборсалась, як перепілка в сильці, намагаючись вирватись. Смертельний жах залізними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотіла крикнути і не змогла: ганчір’яний кляп забив їй рота, на голову накинуто темний ковпак з прорізами для повітря, а руки й ноги зв’язано цупкими вірьовками.

Двоє — це вона ясно відчувала — підняли її і понесли. По тому, як шелестів верболіз, зрозуміла: несуть до лісу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий від весняної зелені, він широко розкинувся попід горами і на горах, що високо здіймалися по правому березі Сули.

«Матінко, голубонько, порятуй мене! Дідусю, лебедику, підіймай хуторян — доганяй злодіїв і посічи їх шаблею, триклятих! Визволь мене від каторги агарянської, неволі бусурманської! — благала вона в думці, зрозумівши, яке страшне лихо впало на неї. — Не дайте ж пропасти, людоньки–и!»

Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нічого не могла вдіяти. Її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомін їхніх голосів.

Нарешті її поклали на землю, а перегодя кинули на коня і прив’язали до сідла вірьовками. Хтось гукнув: «Вйо!» — І під копитами кількох коней загула земля.

Куди її везуть?

Спочатку їхали лісом, — це Стеха визначила по хльосканню гілля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невідомі їй вершники загомоніли голосніше, ударили ногами коней — і таємничий, хижий загін людоловів шпарко помчав у невідому далину.

2

Тільки опівдні, коли Стеха не з’явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.

— А може, вона, знаєш–маєш, того… і справді втопилась? — розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш–маєш, за його безглузду приповідку, або Іваником за малий зріст. — Треба пошукати в Сулі!

— Ой Боже мій, дитино моя! Голубонько сиза! — побивалася в невтішному горі мати. — Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!

Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одяг.

Ні тіла, ні одягу не знайшли.

— Знаєш–маєш, вона того… на глибочінь запливла, — продовжував відстоювати свою думку Іваник. — А там того… і втопилась.

— В одязі попливла, чи що? — спитав дід Онопрій. — Верзеш казна–що!

— То де ж вона поділася… того… знаєш–маєш?

Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.

Мати голосила. Жінки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дівчиною непокірливою, навіть норовистою, — тож, може, їй забаглося піти десь у ліс і там затрималась. Чи гайнула до сусіднього села… «Витрішки продавати», — додавали стиха найбільш язикаті.

— Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової каші в одне місце, то б не голосила зараз! А то зманіжила дочку, ніби та панянка яка, потурала їй, а тепер — плачте, очі, хоч повилазьте! — пащекувала на вулиці огрядна червонощока молодиця.

Інша з гурту їй заперечила:

— І що–бо ви, Зінько, говорите! Стеха зовсім не зманіжена дівчина. Красива, роботяща, скромна! І Звенигориха не пестила її. Може, й справді дівчина втопилась.

Різноголосий шум, розмови, плач, зітхання і пересуди, що лунали на дворищі Звенигор та на вулиці поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надією й острахом вдивляючись у загін дивно вбраних вершників, які вискочили з лісу і повернули прямо до хутора.

— Матінко! Турки! — зойкнула якась жінка.

— Де б вони тута взялися?

— Справді — турки! Гляньте!

Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матір і дідуся. Жінки й діти відступили на подвір’я, чоловіки, особливо козаки, які ніколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.

Тим часом загін наближався. З нього вирвався один вершник і погнав коня чвалом. З–під копит сірого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, і кінь, присівши на задні ноги і бризкаючи піною з роздертого вудилами рота, зупинився.

— Люди, що тут трапилося? — вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку–яничарку.

— Арсен! Арсен Звенигора! Живий! — загомоніли в натовпі.

— Так, це я… Але ради всього святого, скажіть — у нас дома нещастя? Чому тут стільки людей? Увесь хутір…

Підстаркуватий селянин, чухаючи п’ятірнею потилицю, виступив наперед.

— Та бачиш, козаче, і самі не знаємо — нещастя чи ні… Стеха зникла… Твоя сестра… Погнала вранці гусей на луг — і от маєш! Чи пішла куди, чи втопилася, може… Ніхто нічого до пуття не знає… Мати плаче, побивається… Та ось і вона!

Хтось уже встиг сповістити Звенигорисі, що приїхав син. Жінка схопилася за серце і подибала на вулицю. За нею підтюпцем поколивав дід Онопрій. Люди і собі посунули з двору.

— Арсене! — зойкнула мати, і в тому зойкові забриніли одночасно і радість і горе. — Стехи немає!

Арсен пригорнув матір до грудей. Почав утішати:

— Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю… Щось будемо робити! Знайдеться Стеха… Не голка ж… Не плачте, рідненька!.. А ось і дідусь! — Козак почоломкався з дідом. — Посивів ще більше…

— Хіба тут не посивієш, за вами побиваючись?

— Не тужіть! Знайдеться Стеха! — заспокоював рідних Арсен, хоч у самого війнуло холодком попід серцем. — А зараз приймайте гостей… Моїх друзів… З самої Туреччини добиралися…

Під’їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько, Якуб. Між двох коней, у міцній попоні, лежав Младен.

Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхні обличчя.

— Перун ясний! — пробубонів Спихальський.. — І тутай лихо! Коли ми позбудемося його!

Подорожні завели коней у двір. Дід Онопрій виніс із клуні сіна. Младена занесли в хату, поклали на ліжко.

Хуторяни почали розходитися. Тільки діти та найбільш цікаві видивлялися на смаглявого срібноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по–польському.

Раптом до двору прибіг схвильований Іваник.

— Знайшов! — вигукнув він. Побачивши Арсена і незнайомих людей, зніяковів і вже тихше додав: — Знаєш–маєш, того… знайшов слід!

— Де?

Всі кинулися до нього. Обступили. Арсен схопив чоловіка за плече:

— Розповідай! Де Стеха? Куди ведуть сліди?

— Е–е, знаєш–маєш, того… я цього не знаю… Я тільки знайшов біля кущів кісник дівочий… Ось!

Він розціпив невеликого кулачка. На долоні зачервоніла шовкова стрічка.

— Це Стешина! — скрикнула мати.

Арсен довго не роздумував:

— Веди! Покажи те місце, де знайшов кісник, Іванику!

Всі повалили на луг.

— Ось тут! — показав Іваник на столочену траву під розложистим кущем верболозу.

Арсен пильно оглянув сліди. Вони чітко виднілися на вологому наносному глею. Ось слід невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин… Тут вона довго стояла. Мабуть, розчісувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кісник. А ось і кілька русявих волосинок на гілці верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку — сліди від чобіт…

— Романе, поглянь! — Арсен показав другові на них.

Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд.

— Крім дівчини, тут було двоє чоловіків, — сказав він упевнено. Як і запорожці, дончаки навчалися мистецтву знаходити по сліду дичину, а якщо треба, то й ворога. — Бачиш — сліди різні: один, від чобіт, вузький, довгий, з підтоптаними закаблуками, а другий — коротший, на ньому ясно видно відбитки підків…

— Отже, це не татари! Татарські чирики не залишають таких слідів та й ніколи не бувають на підковах.

— Без сумніву, не татарські… Але чиї?

Арсен не відповів. Махнув Романові рукою і, придивляючись до притоптаної трави і покошлачених кушів верболозу, шуснув у зарості. Роман поспішив за ним.

Незабаром слід вивів їх у ліс. Козаки мимоволі стишили хід. Земля тут була суха і не зберігала слідів. Тільки збита ногою головка сон–трави чи зламаний плечем гнилий сучок на дереві показували шлях.

У яру, під горою, натрапили на рештки нічлігу. Витоптане кінськими копитами зілля, свіжий помет і недогризки сухарів свідчили про те, що тут ночувало кілька верхівців і що вони поїхали звідси не раніше, як сьогодні вранці.

Прослідкувати, в якому напрямі вони попростували, було зовсім не важко; ковані коні залишали після себе такий виразний слід, що й менш досвідчені, ніж Арсен і Роман, не могли з нього збитися. Під горою Роман знайшов підкову і поклав собі до кишені.

Це була щаслива прикмета.

Видершись нагору, де кінчався ліс і починався степ, і побачивши, що звідси сліди повертають на південь, у напрямку до Дніпра, козаки зупинилися.

— Не доженеш, — промовив скрушно Роман.

— Так, піхотою не доженеш, — погодився Арсен. — Та маємо коней!.. Крім того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.

— Чия?

— Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього… Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!

— А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?

— Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв’язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки… Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!

На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.

— Ну що, сину? — кинулась мати, коли козаки повернулися.

Арсен обняв матір за плечі.

— Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці, її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем… Не плачте — ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обіду — в путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє…

— Гаразд, синку, — прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.

3

З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п’ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.

— А, хай їде! — махнув рукою і зразу ж пожалів.

Ледве встиг Іваник скочити з дровітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, як у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з–під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.

— А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку! — заверещала. — В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепер на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?

«Шибайголова» і «харцизяка» знітився і зблід, — від того здавався ще меншим.

— Зінько, перестань кричати, — заблагав тихо. — Люди ж навкруги! Що подумають… знаєш–маєш!

— Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бач — він розприндився, що жінка неласкавим словом назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей — і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А чиряка на задницю не хочеш?

— Зінько…

— Що — Зінько? Я вже у тебе вісім років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів’я та ще й коня веде! Не прожила з тобою, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепер ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!

Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от–от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..

— Зінько! — верескнув він високим голосом. — Не чіпай! Бо от тобі… того… знаєш–маєш… хрест — кину все і піду на Запорожжя козакувати… знаєш–маєш!

— Що? Ти мене ще лякати? — Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. — Ану, злазь! Теж мені запорожець знайшовся! Знаєш–маєш!..

Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали.

Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсах

нулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.

Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум’янець, нижня губа затремтіла:

— Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!

Але чоловік навіть не оглянувся — помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знову блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:

— Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!

Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено зацмокав язиком, хвацько крутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік:

— Ну й кобєта^[107], пане Гриво! Га? — І прицмокнув язиком. — Є на що подивитися, холера ясна!

— Та вже ж! — погодився Грива. — Не те, що ваші зманіжені шляхтянки!

Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.

Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили–рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.

4

На третій день, надвечір, Арсен з товаришами прибув до Чорнобаївки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір’я.

— Господар дома? — спитав Арсен.

— Відпочивають, — відповів, позіхаючи, пахолок.

— Проведи нас до нього!

— Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?

— За віщо?

— За те, що розбудив… Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.

— Не чубитиме, — усміхнувся Арсен. — Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.

— Ну, якщо так… — Пахолок розвів руками і пішов попереду.

Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.

Арсен, Роман і Спихальський попростували до будинку. Надворі — ані душі.

— Де ж челядь пана Чорнобая?

— Господарчий двір ген там, внизу, над річкою… Там і челядь… А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі…

«Добрий знак, — подумав Арсен. — Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги… Чи не з Дубової Балки?»

Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.

З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.

— Хазяїн сплять, — прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Арсен випередив його:

— Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!

Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Роман Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.

Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці — шабля, а на стіні, в узголів’ї — багато оздоблені пістолі.

Арсен постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота:

— Вставай, сотнику! Проснись!

Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутним поглядом, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Та, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом підвівся і сів на ліжко, втупившись у незнайомця.

— Ти хто такий? Звідки? — В його голосі почувся страх.

— Не впізнаєш, Чорнобаю? — спитав Арсен, виймаючи з–за пояса пістоль і зводячи курок.

— Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..

Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.

Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.

— Боже! Звенигора! — скрикнув він. — Звідки?

— З того світу, пане Чорнобаю! Ти таки ще не втратив пам’яті!.. Спасибі, що впізнав. І шаблю мою зберіг — пригодиться!.. Виходь у світлицю — там поговоримо! — Арсен схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яку подарував Арсенові Товкач.

Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Арсен став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!

— Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?

Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.

— Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?

— Чого ти від мене хочеш? — прохрипів Чорнобай.

Арсен рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе:

— Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!

— Я там не був, — прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Арсен зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.

— Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, — ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!

— Її нема у мене!

— Але ж ти був у Дубовій Балці!

— Не був!

Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа:

— А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?

Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.

— Чого ж мовчиш? — струснув його Арсен.

— Та що з ним говорити, панове! — вигукнув Спихальський. — Пальнути з пістоля — хай гине до дзябла!

— І справді! — підтримав товариша Роман.

Арсен мовчки подивився на друзів. Він ще вагався:

— А як же сестра?

— Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!

— Ну, якщо так — смерть негідникові! — Арсен підняв пістоль.

— Стривайте! — прохрипів Чорнобай. — Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!

Арсен перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.

Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев’яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.

Арсен і його друзі стояли посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.

Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт — схилений у поклоні Чорнобай зник із очей. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.

— Прокляття! — вирвалось у Арсена.

Всі кинулися вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев’яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.

Арсен заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди, та Роман схопив його за руку.

— Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! — Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна — пороховий дим заволік неширокий отвір.

Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.

— Стій, пся крев! — метнувся за ним Спихальський.

Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива, притиснув до стіни. Арсен ледве встиг одвести важку руку товариша.

— Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! — І до пахолка: — Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?

— Господар мене заб’є. Помилуйте, вашмосць!

— Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!

— У нього кілька тайників…

— Кажи всі!.. Один — у вітряку — я сам знаю…

— Два тут, у фортеці. Один — у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…

— А другий?

— Покляніться, що відпустите мене живого.

— Відпущу. Ось тобі хрест!

Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув:

— Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між стайнею і коморою.,. Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці — собака… Зрозуміли?

— Зрозуміли. А більше нема ніде?

— Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.

— Ясно. Як же тебе звати?

— Минкою.

— Ну, от що, Минко, якщо сказав правду, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!

5

Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романової кулі. Він клубком скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.

Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого — ятаган і поспішно вийшов на подвір’я.

Тут вешталося чимало людей — наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву — саме сіяли гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.

Побачивши господаря, всі враз заметушилися.

Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:

— До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!

Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю — шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох — і уривчасті згуки дзвона полинули ген–ген по околиці.

— Сідлайте коней!

Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.

Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.

— За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!

Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!

Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела на гору, до фортеці.

6

Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.

— Тут, — сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.

Арсен з Романом підняли досить–таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою. В густій темряві годі було що–небудь розгледіти.

— Стехо, — тихо погукав Арсен, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. — Стехо! Сестричко!

У нього над головою згромадилися товариші й односільчани. Всі затамували подих.

З льоху долинуло легке шемрання, почувся шелест соломи. Хтось завовтузився.

— Стехо! Ти тут? Це я — Арсен! — гукнув козак щосили, відчуваючи, що серце от–от вирветься з грудей.

— Арсене! — не крик, а зойк вихопився з ями.

До того зойку прилучилися поклики ще кількох дівчат. Пролунав тупіт ніг, і внизу, якраз під отвором, з’явилося четверо дівочих облич. З темряви показалися змучені очі Стехи, скуйовджені коси. Дівчина простягнула вгору тонкі руки.

— Драбину! — гукнув Арсен.

Принесли драбину, опустили в яму. Бранки одна по одній піднялися наверх. Арсен підхопив Стеху, пригорнув до грудей:

— Сестронько! Люба моя!

— Братику! Де ти тут узявся?

Вони обнялися.

В цей час внизу, над річкою, забив на сполох дзвін. Низькі уривчасті звуки тривогою одізвалися в серцях козаків. Усі нараз принишкли. Минку мов вітром здуло — десь зник, скориставшись тим, що про нього забули.

— Чорнобай скликає своїх людей, — сказав Роман.

— Так, проґавили ми його, собаку! — глухо відгукнувся Арсен. — Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для полонянок осідлайте Чорнобаєвих!

Поки сідлали, Арсен віддавав накази:

— Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду. На допомогу візьміть ще кого–небудь. Ну, хоча б Іваника, — і тихо додав: — З нього мені мала допомога, а вам усе–таки жива душа… — Потім голосно: — Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас у Глибокому байраці. Зрозуміли?

— Зрозуміли.

— Тоді — в путь! і не гайтеся!

Сонце зайшло — на землю почали спадати сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними — решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений, бурчав:

— Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? Невже так і поїдемо, не відплативши тому лотрові?

— Не треба, — скрушно махнув рукою Арсен. — Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна! Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви.

— Як знаєш, пане добродзею, — не давав себе переконати Спихальський. — А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!

Арсен промовчав. Йому й самому було досадно, що випустив з рук Чорнобая, свого найлютішого ворога. Та що з того? Палити будівлі? Знищувати добро, надбане кривавою працею наймитів і пахолків? Це було б нерозумно.

Коні летіли навскач. Всі мовчали, поприпадавши до грив. Арсен теж пригнувся, не випускаючи однак з поля зору ні свого переднього загону, ні того, що робилося довкола.

Ось із узвозу виринув Чорнобай. У нього чимало людей, — тож устрявати в рукопашний бій небезпечно. Навіщо даремні втрати? і Арсен миттю вирішує мчати слідом за Романом у надії, що скоро настане вечір і темрява сховає їх від переслідувачів.

Та Чорнобай розгадав цей задум і, зрізавши кут, утворений двома дорогами, кинувся навперейми. Цим він відразу скоротив відстань, що відділяла його від втікачів. Не останню роль в цьому зіграло, мабуть, і те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.

Почалася погоня.

Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села — і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа,

Гриву та Іваника підтримувати їх, щоб не попадали, а це, в свою чергу, уповільнювало втечу.

Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Арсен на ходу крикнув:

— Приготувати мушкети! Стріляти залпом! Цілитися не в вершників, а в коней! Буде більше шансів, що влучимо!

Вершники зірвали з–за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити кого–небудь із своїх. Ладналися на ходу.

На невисокому пологому пагорбі Арсен подав знак зупинитися. Всі повернулися впівоберта назад. Тісною купою, збиваючи хмару куряви, швидко наближалися переслідувачі. Сто кроків… вісімдесят… шістдесят…

— Готуйся!

Вмить звелися вгору довгі цівки кремінних рушниць. Прикладами — до пліч. Курки — на бойових зводах.

— Пали!

Гримнув залп.

Загін переслідувачів, мов наткнувшись на невидиму перепону, раптом зашпортнувся. Кілька коней, придавлюючи своєю вагою їздців, упало на землю. Інші здибилися, злякано заіржали. Почулися прокляття і стогони поранених.

Потім з одного боку насунулася хмарка сірої куряви, а з другого — їдкого мушкетного диму і, зійшовшись над Чорнобаєвим загоном, накрила його густою непроглядною завісою.

— Вперед! — гукнув Арсен.

Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал — і понесли. Постріли, крики, болісне іржання, запах диму стривожили їх, наддали нових сил. Втікачі прудко помчали до лісу.

Через дві–три сотні кроків Арсен оглянувся. В грудях радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.

Незабаром вечірні сутінки погустішали і темно–сизою пеленою покрили степ. Ну що ж — тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.

7

Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам’яті, і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, та ніхто з ним не поїхав. Тому наказав підібрати поранених і вертатися додому.

У фортеці, кинувши поводи пахолкові, процідив:

— Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном! Хай зайдуть!

А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі — застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався.

Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба. Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший–ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.

Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.

Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця:

— Підійди ближче! А ви — геть звідси!

Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.

— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?

— Батечку, їй–богу, нічого! — забелькотав Минка. — Хай мене грім поб’є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…

— Ти чув, що вони тут говорили?

— Чув.

По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.

— Кому про те розповідав? Тільки правду!

— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!

— Забожись.

— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?

— Гаразд. Іди!

Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг забитого і знову сів на лаву.

Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері:

— Це ти, Митрофане?

— Я, — почувся протяжний голос.

— А Тхір з тобою?

— Та вже ж.

— Заходьте.

Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися, Митрофан перехрестився:

— Невже Минка?

Чорнобай не відповів. Зачинивши щільно двері, він підштовхнув збентежених хлопців на середину кімнати і став насупроти.

Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу. Тхір, невеликий, верткий, норовив заховатися за довготелесого товариша. Але Чорнобай крикнув на нього:

— Чого крутишся, мов сміття в ополонці? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячково думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

— Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі:

— Якого Звенигору?

— Не прикидайся дурнішим, ніж є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

— А–а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж казав тобі!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

— Ми продали його Алі, пане.

— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

— Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Будучи людиною невеликого розуму, він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя:

— Готовий!

Чорнобай зловісно усміхнувся.

— І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? — спитав тихо. — Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна — поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка:

— Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя!

— Простіть, добрий господарю! — схлипнув Тхір. — Не інакше — диявол попутав! Але, клянусь Богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вас… Я завжди служив вірою і правдою. Ну, а раз схибив — позаздрився на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, — і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе:

— Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

— Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

— Ні, не знає.

— От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

— Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Арсен зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Арсен, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

— Прошу, дівчата… Це, знаєте–маєте… того, не перина, та все ж м’якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте–маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв’язались, — більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Арсен усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час — потрапить птаха до сильця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

— Вранці я залишу вас, — сказав друзям тихо. — Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

— Арсене, що ти вигадав? — здивувався Роман.

— Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

— Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

— Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

— Е, ні, пане–брате, так негоже.

— Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!

— Тоді ми теж з тобою. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?

— Атож. Півсвіту одмахали разом, та тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мені всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото буде метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, Перун ясний!

— Але ж, пане Мартине, я гадаю, що ти поспішаєш до пані Вандзі на свій хутір…

Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.

— Поспіємо з козами на торг! — буркнув пан Мартин. — Пані Вандзя чекала на мене п’ять лят, почекає єще єдне — буде шість!

— Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!

Арсен намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони — друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердий Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива — всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг–побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі — не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша — то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.

Охоплені спільним почуттям, друзі довго гомоніли впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо–синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів цвіркуни, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.

В долині форкали стриножені коні.

Нарешті на всіх налягла дрімота.

— Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, — сказав Арсен.

Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи і оберігаючи сон дівчат і товариства.

Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від’їжджали. Іваник, якого Арсен призначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:

— Ну, рушайте!

Хуторяни вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Арсен скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.

НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ

1

Третього дня, пізно ввечері, четверо подорожніх зупинилися під брамою січової фортеці. Арсен руків’ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.

Десь угорі, в темряві, скрипнуло оглядове віконце, і басовитий сонний голос незадоволено запитав:

— Який там чорт, прости Господи, товчеться?

Арсен мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби і не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар–бея, гайдуків Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули, а звідти — до Січі. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він з цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця!

Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Арсен уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.

Голос загримів знову:

— Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?

Тепер уже Арсен не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не боїться ні Бога, ні чорта, він сподівався почути від свого колишнього учителя.

— Пізнаю своїх! — промовив крізь сльози і сміх. — Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?

Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.

— Вставайте! Та вставайте–бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі вам рухтити! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..

По дерев’яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув — і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.

— Арсене! Чортяко! — вигукнув Метелиця і згріб молодого козака в свої ведмежі обійми. — Живий! Прилетів, соколику! Ох ти Боже!..

Він міцно притис його до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.

Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.

— Арсене! Брате!..

Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.

— Без зупинки з–за самого Дунаю, батьку, — сказав Арсен. — Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що — кошовим і досі Сірко?

— А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав — старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…

— Мені б одразу до нього…

— Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч — а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся — а тоді роби що знаєш! — охолодив Арсена Метелиця. — Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стай–ні! А ти, Сікачу, роздобудь чого–небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!

Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.

Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, чого він зазнав. Та Арсен, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі.

Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, на лемківській говірці, частенько ввертаючи в розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса–списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.

Проходячи мимо гурту, Арсен зустрівся поглядом з паном Мартином — йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:

— А єднего разу — то було юж на Дністрі — послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів. Аж патчу — біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо — і, о, панство! — почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…

— Га! га! га! — зареготали навколо запорожці.

— Патчу — лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…

Арсен не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.

У світлиці військової канцелярії Арсена зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.

— Ти повернувся–таки! Слава Богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!

— Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…

Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.

— Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти не даремно їздив: прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагім–паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім–паша і хан Селім–Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни — ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім–паша з Селім–Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки — шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях^[108], знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога — то вже наполовину виграна баталія!

— Я радий чути це, батьку, — скромно відповів Арсен. — Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!

Сірко уважно подивився на козака:

— Ти маєш певні вісті?

— Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. — З цими словами він видобув з–за пазухи цупкий сувій паперу і подав кошовому.

Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув до столу долонями. Довго вдивлявся в нього:

— Про що пише султан?

Арсен прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показувати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто виголене круте підборіддя, лишалося непроникним.

Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій, Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.

— Ось воно як, — нарешті тихо промовив Сірко. — Отже, цього літа щонайменше двісті тисяч турків і татар топтатимуть наші степи, палитимуть села й хутори, руйнуватимуть міста!.. А хто скаже, скількох наших людей уб’ють, скалічать, потягнуть у неволю агарянську нечестиву!.. Бідна земле наша, чим ти провинилась перед Богом, що він насилає на тебе одну напасть за одною! Скільки горя зазнала ти і скільки ще впаде на твою нещасну голову!.. Вже рівно сорок літ, з часу гетьмана Якова Острянина, не випускаю я шаблі з руки… Походи великого Богдана… Булава Вінницького полковника… Кошовий славного Низового товариства… Безконечні війни з татарами… Відчуваю, вже не ті у мене сили, що були раніш. Слабіє мій зір, і кволіше б’ється серце… Боже! Низпошли на мене свою благодать: збережи в моїх руках сили рівно стільки, скільки потрібно буде, щоб відвести загрозу від вітчизни моєї дорогої, а в очах збережи зір, щоб я міг побачити, як тікатиме Кара–Мустафа з своїми недобитками з землі нашої! А потім хоч і упокой мя, Господи!

Арсен затаїв подих. Ніколи не доводилося йому так близько і так гостро відчути душу цієї незвичайної, могутньої людини, як тепер. Ось уже багато років Сірко перебував на Січі й очолював запорожців у їхній смертельній боротьбі з султанами і ханами. Десятки великих боїв і сотні дрібних сутичок, виграних ним, принесли йому славу непереможного воїна. Вороги боялись одного імені Сірка. Часто показували козакам хребет, навіть не вступивши в бій, а лише дізнавшись, що перед ними Урус–шайтан, тобто руський чорт, як прозвали його бусурмени… Земляки ж називали його Ганнібалом і грозою кримчаків–людоловів. Справді–бо, сотні й тисячі бранців з України, Москви, Польщі визволяв з козаками Сірко, перестріваючи в степу переобтяжені здобиччю хижі татарські чамбули; десятки улусів, містечок і фортець у Криму, в Ногайській та Буджацькій ордах спалив, зруйнував він, відомщаючи за грабіжницькі вторгнення в Україну; не один раз на легкокрилих чайках виривався на простори Чорного моря, розбиваючи галери й сандали і визволяючи невільників! Тому його ім’я наводило на ворогів жах, а земляками прославлялось і оспівувалось у думах та піснях. Запорожці безмежно вірили в свого ватажка і щиро любили його. Кожен з них, не роздумуючи, міг кинутися за ним хоч і до чорта в пекло! Після паузи, ніби застидавшись свого душевного пориву, Сірко досадливо поморщився, грубувато сказав:

— Тьху, розпустив нюні, старий базікало!.. Арсене, синку, — він знову обняв козака, — спасибі тобі від усього коша за ту звістку, якій і ціни нема! Твої зусилля, твої страждання окупилися сторицею торік і, вірю, окупляться цього літа… Ми підозрівали про можливість нового турецького нападу, а тепер упевнилися в цьому і зробимо все, щоб Кара–Мустафа поламав собі об Чигирин зуби, як і паша ібрагім!.. Треба негайно сповістити про це гетьмана Самойловича і воєводу Ромодановського. Поїдеш сам — одвезеш султанський фірман. Може, гетьман–скупій розкошелиться і нагородить запорожця–нетягу сотнею золотих! Та ще, чого доброго, цар–батечко пришле подарунок — і зразу станеш багатієм… Це вже не враховуючи нашого подарунка… Від коша…

— Що ви, батьку! Я й так скільки ваших грошей розтринькав! Ні злотого не привіз додому… — І козак розповів Сіркові, як рятувався з друзями від Гаміда і його людей.

— Що впало, те пропало, — заспокоїв його кошовий. — Гроші — річ набутна, — були б тільки ми живі та здорові… А на дорогу вони просто необхідні — сам знаєш!..

Він підійшов до столу — вийняв з шухляди оксамитовий капшук.

— Тут не багато, але вистачить, щоб десяток запорожців не відчували нужди в дорозі до Чигирина… А тепер — слухай! Спочатку заїдеш у Чигирин, покажеш фірман окольничому Ржевському, — він знатиме, що треба робити. То досвідчений воїн… Після торішнього штурму, коли Чигирин було наполовину зруйновано, він відновив стіни, полагодив ворота міські, поповнив запаси. А коли дізнається, що незабаром прийматиме таких нежданих гостей, то приготується ще краще! З Чигирина мчи у ставку гетьмана. За Дніпро. Гадаю, там же зустрінеш і воєводу Ромодановського… У них фірман і залишиш — хай шлють цареві… Ну, ти мусиш знати, що ні до першого, ні до другого у мене особливої приязні немає… Гетьман спить і бачить у своїй руці поряд з гетьманською булавою ще й пернач кошового. Але всім відомо, що то рука слабка, однак загребуща, і пернач кошового їй видався б не під силу… А з Ромодановським у мене давні рахунки. Коли він захотів, було, закріпостити наших слобожан, я з запорожцями та слобожанами за часів Степана Разіна трохи пошарпав його людей під Білгородом, і він поклав на мене зло. Підступно схопив, забив у кайдани і заслав аж у Сибір… Розповідаю це тобі для того, щоб знав, як вестися з ними обома, щоб захищати нашу Січ. Поки йдеться про боротьбу з Портою і Кримом, гетьман і воєвода вбачають у запорожцях надійного спільника, але як тільки війна пригасає, вони обидва намагаються прибрати нас до рук!

— Що ж мені робити?

Сірко уважно подивився на козака.

— Самойлович намагатиметься примусити запорожців приєднатися до його війська, щоб гуртом захищати Чигирин… Треба таємно переконати Ромодановського, щоб не схилявся до думки гетьмана, розумно довести йому, що ми не можемо залишити Січ напризволяще. Якщо ворог займе нашу укріплену фортецю, то ми самі відчинимо двері до своєї хати. А кожному ясно, що Січ — то надійний захист України від кримських ханів і турецьких султанів. Доки існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ–мати!.. Отож, тут ми принесемо більше користі загальній справі, нападаючи на тили турецького війська і загрожуючи Кримові, ніж коли б приєдналися до лівобережних полків.

— Розумію, батьку.

— Ти вже був дома? — раптом спитав кошовий.

— Один день всього.

— Мало. Але сам знаєш, який час настає… Тому, побувавши у гетьмана і воєводи Ромодановського, повертайся назад! Будеш тут потрібний. А зараз — іди! Вибери собі добрих попутників — і чекай. Я приготую листи — гукну тебе…

2

З гори, від Суботівського шляху, Арсен і його товариші побачили Чигирин і припинили коней.

Ліворуч, на стрімкій кам’яній скелі, височить похмурий старовинний замок. Він піднісся так високо, що здається, пливе в бездонному синьому небі, як велетенський корабель. Схожості з кораблем йому надавала і гостроноса форма, і ціла низка гармат, що виглядали чорними жерлами з вузьких бійниць, і високий, гострий, мов щогла, шпиль оглядової башти.

Праворуч, попід Чигиринською горою, що звалася ще в народі Кам’яною, розкинулось місто, обнесене земляним валом з дубовим палісадом по ньому. Замість багатьох будинків — попелища або руїни. То сліди торішньої турецької облоги.

Вдалині, за містом, витікаючи крутим коліном з–за Чигиринської гори, вузькою блискучою стрічкою в’ється по широкому зеленому лузі Тясмин. За річкою темніє в легкій імлі густа Чигиринська діброва.

Одначе козакам ніколи було милуватися чудовим краєвидом, і вони погнали стомлених коней до Кримських воріт.

Двір коменданта був запруджений військовим людом.

Козаки спішилися, прив’язали коней до конов’язі. Старий Метелиця пішов роздобувати сіна, Сікач і Товкач метнулися в пошуках їстівного, а Арсен зі Спихальським, Гривою та Романом Воїновим попростували до великого кам’яного будинку коменданта. Арсен вирішив, що з його боку було б не по–товариському самому вручати високим воєначальникам спільно привезений з Туреччини фірман. Тому йшли всі гуртом.

Молодий, бравий стрілецький старшина, якому Арсен розповів про мету їхнього приїзду, на хвилину задумався.

— Коменданта, окольничого Ржевського, немає зараз у місті, — нарешті промовив він, не знаючи, як бути йому із запорожцями. — Хіба провести вас до полковника?

Арсен розміркував, що у нього нема підстав відмовлятися. Врешті, він привіз таку звістку, яку треба широко розголосити серед війська і народу. Тому сказав:

— Давай і до полковника.

Старшина завів їх до великої порожньої зали. Лише під однією стіною стояла довга широка лава, на якій сиділо кілька вартових стрільців з протазанами. Двоє дверей вело до сусідніх кімнат. З однієї з них доносився гомін голосів. Старшина обсмикав на собі каптан і сховався за дверима.

— Султанський фірман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! — долетів крізь нещільно причинені двері гучний голос. — Або зачекайт! Я сам виходіль… Панове офіціри, гераус^[109]! Запорожці привозіль султанський фірман… Я хочу бачіль його негайно!.. Ком, ком^[110]!

В залу вивернув цілий гурт військових старшин. Попереду йшов рожевощокий полковник. Його ясно–голубі очі з цікавістю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним.

Роман Воїнов здригнувся і хотів було відступити назад, але в залі настала тиша, всі завмерли, і він не посмів порушувати стрій.

— Полковник Трауерніхт! — об’явив хтось із старшин.

Арсен виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до підлоги.

— Ти привозіль фірман? — спитав Трауерніхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.

— Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччині. Кошовий Сірко наказав відвезти до гетьмана і пана воєводи, а по дорозі — показати комендантові Чигирина, щоб він спішно готував фортецю до нової облоги.

— О–о, ві слухаль? Що говорить цей косак?.. Це є знову війна! — вигукнув полковник.

— Так, пане, — підтвердив Арсен, виймаючи фірман і подаючи його полковникові.

Той розгорнув, повертів перед очима.

— Швайнерай^[111], але ж тут написано по–турецьки!

— Так, пане. Дозвольте — я прочитаю і перекладу.

Арсен уже знав зміст листа напам’ять і швидко переказав його.

Трауерніхт не спускав з нього погляду. Видно було, що він вражений не тільки важливою вісткою, а й тим, що звичайний запорожець так вільно перекладає з турецької.

— Панове, надзвичайно інтересант! — вигукнув голосно. — Ми ждали війна, але все–таки сумнівались… і от запорошці привозіль таку важливу новіну… Колосаль! Колосаль! — і поплескав Арсена по плечі. — Данке, майн лібер!^[112] Я завшти віт залорошський косак у захопленні бути… Дуже добрі зольдат, майне гершафтен^[113]!.. Від цих новін воєвода Ромодановський дуже задоволений бути… Я також задоволений… Молодшина, косакен… — І глянув на Арсенових товаришів. — А то твої камераден?^[114]

Він підійшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Німець поблажливо поплескав його по плечі також.

— О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! — І раптом поперхнувся, витріщив очі, а його вид почав наливатися кров’ю. — Доннерветтер!^[115] Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер!^[116] Грабіжник! — він задихнувся, посинівши від люті, що нахлинула на нього. — Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд!^[117] Він ніякий косак єст! То єст мій кріпак… З сільця Плоского, із–під Тули… Бунтівник, підпалювач… Спалив мій маєток… Дуже корош маєток… І втік, ферфлюхтер!.. Н–на!.. Тепер маєш — він став залорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разіна?.. Голюбшику, твоє місце на стайня! Там я покажу, як палить мій тім?.. Зольдатен, схопіть його — забийт у кайдани! В тюрму! — Трауерніхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.

Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.

— Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! — крикнув, пручаючись. — Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!

Арсен кинувся до полковника.

— Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму! Оце така нагорода?

— Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут сапорошський зіч? — промовив глузливо Трауерніхт.

Арсен аж тремтів від люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася до шаблі. Та його раптом відтер плечем Спихальський, а Грива міцно здушив за лікоть.

Пан Мартин став перед полковником, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів:

— Пся крев!.. Пане полковнику, але ж то неподобство творити таке зухвале злочинство над нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось останнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!

Трауерніхт поривався щось сказати, та Спихальський так розійшовся, що не помічав того, і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима:

— Ниньки я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якшо така добра й чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп — теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..

— Холоп — то єст холоп, майн лібер! — вирячився на Спихальського Трауерніхт. — Якщо ви єст справді шляхтич, як заявляйт, то мені дивно слухайт од вас подібну мову!.. Ніхт вар^[118], панове?

— Так, так, пане полковнику, — почулися голоси.

— Ві слухаль?.. На цьому з холопом кінчайт!.. Шпасибі, косакен, за фірман, за надзвичайно важливу звістку… Гадаю, воєвода Ромодановський дасть вам за неї шудесний презент.

— Нам не потрібний ніякий презент! — вирвався знову наперед Арсен. — Звільніть нашого товариша! Інакше ми домагатимемося його звільнення силою зброї! — І він люто стукнув руків’ям шаблі.

— Вас?^[119] Що то означайт, менш?^[120] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвір!

Від гніву та образи кров шугнула Арсенові в голову. Він рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауерніхт скрикнув злякано і поточився назад. Та в ту ж мить між ним і запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого старшини.

— Стоп! — вигукнув він громовим голосом. В його мові теж чувся чужоземний акцент. — Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити її! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справді треба бути обачнішим у виборі слів, адже стоїте не перед татарами чи яничарами… А вам, полковнику, мусить бути соромно за те, що дозволили собі заарештувати одного з запорозьких гінців. Це не міняє справи, що вісім чи дев’ять років тому він був вашим кріпаком і вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старі рахунки!

— Полковнику Гордон! — верескнув Трауерніхт. — Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указу–вайт мені, як я мус поводитися зі своїми кріпаками!

— В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! — Полковник Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. — Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.

— Полковнику, ві перебільшувайт!

— Ніскілечки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не станеться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, полковнику, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.

Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима, Гордон повернувся до Арсена. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.

— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до воєводи або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити полковника Трауерніхта випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!

Арсен мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.

Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Арсен і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті йому це набридло, і він замовк.

Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані:

— Що трапилося?

Арсен розповів про лихо, що скоїлося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!

Гарячкуватий Сікач вихопив з піхов шаблю:

— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б’ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!

— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п’ятірнею.

— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.

— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.

Погляди всіх звернулися на Арсена.

— Є кілька шляхів, — промовив той. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все–таки цей шлях не підходить. Когось ми уб’ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях — законний. Просити воєводу Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…

До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Арсен замовк. Стрільцеві було років під тридцять, але невеличка темно–руса борідка і такий же темно–русий, підстрижений під скобу чуб, що вибивався з–під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Арсена:

— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…

— Про Романа? Хто ти такий! І чому турбуєшся про нього?

— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьмою Рожковим… Я супроводжував полковника Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…

— Ти раніше знав Романа?

— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Афанасій Іванович Трауерніхт… Воєвода він добрий, та з кріпаками поводився, як із собаками… Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.

Запорожці щільніше оточили стрільця. У Арсена загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.

— Де зараз Роман?

— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.

— І варту поставили?

— Атож.

— Як його можна звідти визволити?

— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати, подумати.

— А тим часом німець закатує Романа!

— Не закатує. Ви чули, що сказав мій полковник?

— Гордон?

— Так. Справедливий шотландець. І вояка умілий… Він заступиться за Романа.

— Гм!.. — Арсен задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.

— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене! — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по–турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.

— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, — сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.

— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.

Всі зійшлися на цьому.

Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового, або, як тепер його почали звати, Московського мосту через Тясмин.

3

Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато літ поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.

Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про сина Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.

За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.

— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.

Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі:

— Проси!

До намету ввійшов Самойлович, високий, огрядний, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір’ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.

— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!

— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!

Гетьман важко опустився на канапу.

— Не гостювати я приїхав… Доведеться воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!.. Як торік!..

— Ми це передбачали.

— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…

— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.

— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п’ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п’ятдесят тисяч козаків!

— Мене сповістили, що сюди йде князь Касбулат Черкаський з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде понад сімдесят тисяч. А з козаками — сто двадцять…

— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з Божою допомогою можемо успішно протистояти їм!

— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…

— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету.

— Запорожці?

— Так.

Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.

— Введи гінця із Запорожжя, — наказав Самойлович.

До намету ввійшов Арсен Звенигора. Вклонився:

— Чолом, воєводо! Чолом, ясновельможний гетьмане!

— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.

Арсен вийняв фірман. Переклав.

Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака:

— Спасибі, молодче! — І повернувся до гетьмана: — Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві… Що ми з нього дізналися? По–перше, наші торішні добрі знайомі ібрагім–паша і хан Селім–Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По–друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара–Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі ібрагіма–паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан уже не задовольняється тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа–паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання — не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо… Нарешті, одна із цілей султана — знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували його.

— Безперечно, нам пощастило, — погодився Самойлович. — І я вже відповідним чином нагородив запорожців.

Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Арсенові:

— Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман. Я накажу видати з казни кожному по десять золотих червінців.

Арсен злегка вклонився:

— Красненько дякую, воєводо. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів… Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.

— Що з ним?

— Його схопив полковник Трауерніхт.

— Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство… А за віщо він його заарештував?

Арсен сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.

— То був кріпак полковника… Кілька років тому він утік від нього на Дон.

Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.

— Так об чім же мова! Трауерніхт просто повернув собі те, що йому належало!

— Але ж то людина, а не річ… Низове товариство прийняло його до себе — він став запорозьким козаком!

Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі того промайнули погано приховані досада і роздратування. Не чекаючи, що відповість козакові воєвода, Самойлович відкланявся і вийшов.

Ромодановський став перед Арсеном, насупився:

— Якщо кожен кріпак–утікач об’являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, поміщики, зостанемося без робітних людей, без кріпаків. До того ж вони збираються в гурти, і серед них починається бродіння. З’являється Степан Разін — і ллється дворянська кров!.. Ні, ні, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На місці Трауерніхта я зробив би те саме!

Арсен відчув, як здригнулося серце і все скаламутилося в його душі. Однак він розумів, що говорити далі марно і небезпечно. Не оповіщати ж воєводі про участь Романа у повстанні Разіна! Але ще лишався наказ Сірка. Тому запорожець знову вклонився.

— Ну, що ще? — вже незадоволено промовив боярин.

— Воєводо, — понизив голос Арсен, — хочу передати таємне прохання кошового…

— Кажи.

— Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин… Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з–під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара–Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх… Ми будемо стерегти шлях на Москву…

Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий… Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі? — думає воєвода. Одне слово Трауерніхтові — і той випустить свого колишнього кріпака. Та враз думка воєводи сягає на кілька років назад… Грізні заграви осявають береги Дону і Волги — то проходять повстанці Разіна… Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Московської держави, докочуючись мало не до столиці. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Він пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко… Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень. Тільки настійливі просьби запорожців змусили царя Олексія Михайловича повернути Сірка з Сибіру. Цар «дарував» йому свободу, взявши з нього урочисту присягу, принесену в царських палатах у присутності ближніх бояр і думних людей, — служити його царській величності вірно, ні на які спокуси не піддаватися, намов ніяких не слухати і слів непристойних не вживати… Розуміє боярин, що Сірко — незвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татар, а й од своїх панів… Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним… Ну, що ж — хай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі… А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!

Поки боярин думав, Арсен стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті Ромодановський підвів на нього очі:

— Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листа — відвезеш на Січ. Та, на всяк випадок, запам’ятай: запорожцям — лишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною — напасти на Кизи–Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад–Гірей почував себе під Чигирином мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів.

— Тоді — йди! З Богом!

4

— Ну що? — кинулись запорожці.

— Ет, не питайте! — сказав розчаровано Арсен. — Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакові, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!

— То маємо шаблі в руках! — домагався свого запальний Сікач. — Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!

— А то, панове, думка! — підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. — Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигирина — хай тоді начувається тен шваб!

Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.

— Ви як маленькі діти! — сердився Метелиця. — Шаблями! Шаблями! А що з того вийде — не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трау–увер… Траер… Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!

— Батько правильно мислить, — сказав Арсен. — Наосліп нападати — карк зламати! Пошукаємо іншого шляху — розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це — в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на годинку заглянути додому, якщо ви згодні…

Арсен скучив за рідними, за Младеном, Якубом, а особливо за Златкою. Якщо раніш, навіть у неволі, він спав безтурботним молодечим сном, то тепер вечорами довго не міг заснути. Перед очима зринали картини минулого, довго невідступно стояло миле, трохи сумне обличчя дорогої дівчини. Як їй там, у Дубовій Балці? Що робить? Про що думає? Чи не жалкує, що поїхала з ним у чужу країну?

Товариші зрозуміли його почуття.

— Безперечно, заїдемо, — сказав Сікач.

А пан Мартин аж просяяв: йому й досі згадувалися смачні пиріжки з сиром і сметаною та шулики з медом, якими пригощала їх Арсенова мати. Того дня він уперше за багато років по–справжньому вдосталь поласував смачною їжею. Тепер виникла нова нагода хоч один день пожити по–людськи.

— Ще б пак! — крякнув задоволено пан Мартин. — Чом би нам і не заїхати? Для козака сто верст — не гак, коб лиш попоїсти всмак!

Усі засміялися. Навіть нові друзі поляка — Метелиця, Сікач і Товкач — уже знали, що пан Мартин ласун, і завжди лишали для нього кращі шматки. Незважаючи на щоденні переїзди та турботи, він за час мандрів і життя на Запорожжі від’ївся, налився здоров’ям, викохав чудові вуса, що вже не обвисали вниз, а стрімко розходилися вбоки і навіть трохи випиналися наперед, і, за запорозьким звичаєм, поголив голову, залишивши на тім’ї пишного рудого оселедця. Всім своїм виглядом, навіть одягом він зараз скидався на бувалого запорожця, і тільки окремі словечка та польські звороти в його лемківській говірці видавали його походження.

— Я теж не від того, — підтримав друзів і старий Метелиця.

На тому й порішили.

На другий день вранці ад’ютант воєводи вручив Арсенові Звенигорі листа кошовому і п’ятдесят золотих червінців — нагороду за важливу вістку. Зоставатися надовше в таборі, що кишів військовим людом, не було потреби, і запорожці помчали до Дубової Балки.

5

Ще здалеку, переїжджаючи вбрід Сулу на мілині, запорожці помітили в хуторі якесь дивне і незвичайне пожвавлення. Посеред хутора, на вигоні, стояв натовп, чувся гул стривожених голосів, крізь який проривалися окремі вигуки і голосіння.

— Що воно там за оказія? — спитав пан Мартин.

Арсен стривожився. Підвівшись на стременах, намагався розгледіти, що діється на майдані, але, крім строкатого жіночого вбрання, солом’яних брилів та шапок–бирок, не побачив більш нічого.

Не роздумуючи довго, погнали коней лугом і незабаром вихопилися вузькою хутірською доріжкою на широкий вигін.

Тут зібралося майже все населення Дубової Балки. Одного погляду на зажурених, заплаканих жінок, принишклих дітей, стурбованих старих чоловіків і сивих дідів, а особливо на озброєних по–похідному козаків було досить, щоб зрозуміти, що тут виряджають на війну.

На запорожців усі звернули увагу. До Арсена крізь натовп продерлася заплакана молодиця, схопила за стремено. Арсен стримано привітався.

Молодиця підвела вгору розпухле від сліз обличчя:

— Арсенчику, голубчику, скажи ти моєму кайвірові, — може, хоч тебе він послухає! З того часу, як приїхав з твоєю сестрою, мов підмінило чоловіка, — все видає себе за вояку! Замість того, щоб косити та жати, стрибає на коня і мчить у степ. Там шаблею рубає будякам голови, стріляє з мушкета… Все пнеться в козаки… А сьогодні — голівонько моя бідна! — разом з усіма збирається до війська! Кидає мене з двома дрібними дітками сиротою нещасною… А–а–а!

Вона прихилилась до Арсенової ноги і заридала.

«Кайвір» стояв збоку, похмуро глипав на дружину і на запорожців. Це був Іваник. Він мав при боці шаблю, а в руках — мушкета. Козацький жупан брижився на його утлих плечах, шапка налазила на самі вуха, та чоловічок цього не помічав і хвацько підкручував ріденькі вуса.

— Зінько, годі! Поплакала — і досить! Однак буде по–моєму… Знаєш–маєш… Як надумав — так і зроблю!.. Турки йдуть, а я сидітиму, гадаєш, у запічку? Ні, ні, я воюватиму! Ще, чого доброго, якогось пашу притягну тобі на аркані…

— А щоб тебе потягло до виру, іроде! Як ти оце з мене жили тягнеш! — Огрядна молодиця пустила стремено і накинулась на чоловіка. — Бодай я забула той день, як стала з тобою під вінець, бродяго несусвітний!

Арсен не мав часу слухати прокльони і плач розхвильованої жінки й торкнув коня. Ще здалеку він впізнав Стеху та Златку, які, розштовхуючи людей, бігли до нього:

— Арсене!

Обидві мчали поряд, але перед самим конем козака Златка раптом зупинилась нерішуче, а Стеха пригорнулася до брата. Нахилившись і поцілувавши сестру в розпашілі щоки, Арсен простягнув руки до Златки, ніби підбадьорюючи її. Златка оглянулась навкруги. Сотні очей в цю мить повернулись до неї. З цікавістю слідкували за кожним її рухом і поглядом.

Бачачи, що дівчина все ще вагається, Арсен порівнявся з нею. І раптом, несподівано для всіх і в першу чергу для самої Златки, підхопив її попід руки, підняв і посадив поперед себе на коня.

— Ой, любий, що ти робиш? — шепнула злякано дівчина. — Люди ж!

— Хай дивляться! Щоб знали, що ти моя!.. Тебе тут не зобиджали?

— Ні.

— А з воєводою як?

— Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.

Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Арсен зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.

— Під’їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини — невисловлене запитання.

— Що тобі, сестронько?

Стеха почервоніла.

— Арсене, а що я тебе хочу спитати? — почала несміло.

— Кажи.

— А де подівся отой твій товариш?

— Який? — здивувався Арсен.

— Ну, такий білявий… Романом звати…

Арсен пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А–а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!

На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.

— Він загинув? — спитала швидко.

— Ну, з чого ти взяла? — зволікав із відповіддю Арсен. — Він живий. Залишився в Чигирині…

— Не захотів їхати сюди з тобою? — В її голосі враз забриніли почуття враженої гордості.

— Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи… А тобі що? Ти часом не того…

Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з–під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.

Запорожці в’їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.

Арсен з одних обіймів переходив до інших. Спихальський теж, на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.

Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха та Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на всі боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив’янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.

Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви. Йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом…

— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив’янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт: — М–м–м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!

— Не поспішай, пане Мартине, хвалити, — сказав дід Онопрій, встаючи з–за столу. — Є на світі і дещо смачніше.

Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев’яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.

Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.

— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Що то єсть, пане?

— Мед, пане Мартине… Варений мед.

— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!

Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці зі Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Арсен ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.

— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх, здатних носити зброю, до війська…

— Чекаємо незабаром Кара–Мустафу.

— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!

— Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо Бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!

— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Арсен. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під Богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.

— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий — і ми знову піднімемо людей проти османів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!

Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину, Молдову та Правобережну Україну. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Арсен мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.

Пізно ввечері полягали спати.

Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.

Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе — на тисячу ладів — кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.

Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері — з темряви майнула невеличка біла постать.

— Златко!

Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен міцно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.

— Златко!

— Як я виглядала тебе, Арсене!

— Я теж, мила, ждав цього часу!

— Але ж ти завтра ідеш?

— Мушу, кохана. Насувається війна.

— Я знову ждатиму на тебе.

Він міцно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці вони звернули ліворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.

6

Запорожці в’їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Московський, або Калиновий, міст.

Як змінилося за ці дні місто! Тисячі московських стрільців та українських козаків–сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею, щоб латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, — кашовари готують обід.

Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.

Чигирин ще дуже добре пам’ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.

Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову колоду і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і, не поспішаючи, спустився додолу.

— Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? — запитав Арсен, потискуючи козакові руку. — Роман ще й досі в темниці?

— А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!

— В тому ж самому льосі?

— В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.

— Ви не пробували поговорити з ними?

— Нічого не виходить. Не вступають у розмову.

— Хай йому чорт! Так підкупити треба!

— Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?

— Романа нікуди не виводили? Не допитували?

— Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися — допомогли. Зате маю тепер обов’язки, і не завжди щастить відлучитися.

— Не багато ж ви встигли зробити, — розчаровано промовив Арсен. — Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що–небудь?

Грива ображено знизав плечима:

— Рожков знає те, що й я… Та ось і він!

Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, відразу збагнув причину поганого настрою товариша:

— Що, брате Гриво, перепало вже?

— Перепало, — похмуро сказав той. — Арсен думає, що тут нам легко було.

— Я не думаю цього, — заперечив Арсен роздратовано. — Але могли ж ви до цього часу придумати що–небудь!

— Не треба поспішати, — сказав Рожков. — Поспішиш — людей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив полковника Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.

— Він першого–ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді — шукай вітра в полі! Десь тихо закатує — і не дізнаємося.

— Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…

Арсен з досадою стукнув руків’ям шаблі:

— Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!

— Це можна зробити не раніше вечора, — сказав стрілець. — Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.

Раптом із замку ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі сторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.

— На Бога, що трапилося?

— Турки–и! Турки–и! — пролунав із вежі чийсь гучний голос. — Зачиняйте ворота!

Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Арсен кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.

Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином, ішли яничари.

— Ну от — почалося! — сказав Метелиця.

— Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси, — сказав Арсен, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа. — Що будемо робити, браття?

— А що — їхати на Запорожжя! — висловив загальну думку Метелиця.

Арсен розумів, що залишатися в обложеному місті він не може, не має права. листи від гетьмана і воєводи Ромодановського змушують його спішно мчати в Січ. Та й Романа кидати напризволяще теж не міг. Де ж вихід?

— Друзі, — звернувся він до Рожкова і Гриви, — не гнівайтесь на мене. Бачу, що тільки ви зможете тепер чимось зарадити Романові… Ось гроші — використовуйте їх на свій розсуд!.. А я постараюсь невдовзі прибути до вас. Навіть якщо Чигирин буде оточено з усіх боків, я знайду можливість проникнути в місто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!

Запорожці скочили на коней і помчали до Кримських воріт, маючи надію прослизнути поміж наступаючими турецькими військами і Тясмином у напрямку на Павлиш.

ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ

1

Незвичайна звістка, мов блискавка, миттю облетіла всі курені: в Січ прибули посли від турецького султана.

— Такого ще не бувало! — вигукнув ошелешений Метелиця. — Що їм тута треба, невірам? Га? А ходімо, хлопці, подивимося на них зблизька, — може, котрий упізнає Метелицю та почухає старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мітку на тілі своєю шаблею! Ходімо!

Весь курінь вивернув надвір. Кожному було цікаво подивитися на живих турків: і тим, хто їх ще ні разу не бачив, і тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полі чи на морі. Тільки Арсен Звенигора і Спихальський не поспішали — ішли повагом, поволі наближаючись до строкатого натовпу на майдані.

Ще здалеку, через голови запорожців, вони побачили білі тюрбани спагіїв. Турків було небагато, — вони стояли мовчки, збившись у тісний гурток, і напружено, з острахом глипали на запорожців і на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому світу. Між турками і запорожцями утворилася невелика смуга вільного простору. Там на чатах стояло кілька молодиків з особистої варти кошового.

Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно. Натовп весь час двиготів, гомонів, але не чути було вигуків, лайки чи сміху.

Розштовхавши плечем запорожців, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався і Арсен. Тепер з відстані десяти кроків вони могли спокійно милуватися несподіваним для Січі видовищем: турки в Січі! Не полонені і не купці, а воїни, з шаблями, пістолями і яничарками! На таке варто було подивитись… Та й цікаво, з чим вони прибули сюди!

Раптом Арсена мов вогнем обпекло: серед посланців султана він упізнав Гаміда.

— Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені щось мерещиться? Гамід!

Спихальський, здавалося, отетерів, йому перехопило дихання.

— Пся крев! Холера ясна! Але ж то насправді він — Гамід! — загримів поляк. — Нєх мене шлях трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай–гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку! — І вигукнув щосили: — Гаміде!

Турки зарухалися, щось заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.

Арсен рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спагія скрикнув з переляку. Арсен посміхнувся:

— Гамід–ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходяться… Як же живеться–ведеться, ага? Салям!

— Салям, — пробубонів непевно Гамід.

— Що привело тебе сюди, ага?

— Справи.

— І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?

— Я посол султана. Моя особа недоторканна, — попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.

Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав, які криваві стосунки зв’язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи, допитувався: «Що він сказав, Арсене?» Та той не звертав на його слова уваги.

— Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому… Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в полі… — Арсен витримав паузу, що була красномовніша за слова. — Але в полі, якщо Аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!

— Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки, — набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.

— Гамід–бею, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом? — повернув Арсен розмову в інше русло.

— Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув! — зі злобою вигукнув спагія.

— Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за твої злочини!

— Он як! Ви гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та Аллах береже свого вірного сина…

— А де зараз Ненко, ага? — Арсен не назвав його Сафар–беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде Мова. — Що з ним?

— Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!

— Не відмов, ага, в ласці, — передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам’ятаємо його.

Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився, — від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій поманив його пальцем до себе, сказав:

— Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими.

Отамани привіталися до турецьких послів.

— Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного Війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!

2

— Заходь, Арсене! — почувся голос кошового.

Арсен зайшов — і зупинився біля порога: за столом, що стояв у глибині великої світлиці, сиділи двоє — кошовий Сірко і Свирид Многогрішний. «Що за день сьогодні! — подумав запорожець. — Бракувало ще зустрітися з Сафар–беєм!»

Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Многогрішний погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м’які чоботи на підковах.

— Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?

Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважне встав і згорда вклонився.

— Чолом, козаче. А прибув вітром попутним — до батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а також — як проводжатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.

Арсен мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем і гетьманом України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній «князь» не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, як Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Арсен зрозумів, що він довірена особа Юрія Хмельницького. Але з чим же прибув на Січ цей «посол»?

Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував перервану розмову.

— Бог — свідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам–бусурманам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів наших — бусурменів… Отак і передай князеві своєму і гетьманові Юрію!.. А ще скажи: вони стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну свою — Суботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає… Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!…

Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м’яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам юрій Хмельницький.

Арсенові стала зрозуміла мета приїзду Многогрішного на Січ, він з цікавістю стежив за виразом обличчя посла і чекав, що ж той скаже на сповнені гідності й глибокого почуття слова кошового.

— Спасибі за відверту відповідь, пане кошовий, — тихо промовив Многогрішний. — Не приховаю — вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана–князя глибоко опечалить… Він пам’ятає твою любов і повагу до батька його Богдана Хмельницького і сподівався, що таку любов і повагу ти проявиш і до нього. А виходить…

— Пане посол, — різко перебив Сірко Многогрішного, — ось уже більше сорока років тримаю я в руці шаблю і завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навіть і таким визначним, як наш покійний великий гетьман Богдан, а дорогій нашій вітчизні, і тільки їй одній!.. Так і передай!.. А тепер — іди! Я чую — прийшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.

Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.

Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.

— Ну, от — одного посла відшили… Цікаво, з чим же прибули турки? Проси їх, Арсене!

3

Того ж дня, коли підскарбій і Арсен Звенигора відвели султанських послів до січового передмістя, де височів гарний посольський, чи, як його звали запорожці, грецький дім, і розташували їх там на спочинок, несподівано січовий довбиш щосили загамселив у тулумбас^[121]. Гучні тривожні звуки полинули з Січі, закликаючи запорожців на раду.

Вони притьмом вибігали з куренів, мчали з гарматної, зі зброярні, з корчми, поспішали з гавані, де стояла козацька флотилія, і шикувалися півколом на майдані перед чималим дубовим столом, за яким сидів писар. Обабіч столу стояли старшини. З військової скарбниці винесли клейноди — малинову корогву та бунчук. Потім з військової канцелярії вийшов Іван Сірко. Ставши перед столом, вийняв з–за пояса булаву, підняв угору.

Вишикувані по куренях запорожці поволі заспокоювалися. Врешті над майданом запала тиша. Чулося тільки гучне сопіння Метелиці та бухикання старого Шевчика.

Кошовий виступив наперед, став посеред півкола, утвореного тисячами вояків.

— Браття, отамани, молодці, Військо Запорозьке! — пролунав його дужий голос. — Зібрав я вас на раду, щоб повідомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Січ з депутацією листа. Писар зараз прочитає його, і ви дізнаєтесь, чого хоче намісник Бога на землі, як величає себе султан. Послухайте уважно і самі вирішуйте, що відповісти… А перед тим я хотів би сказати ось що: я не сумніваюся у вашій відповіді, братове, та все ж нагадаю — може, хто забув, — хто ми і чого тут, на Низу, проживаємо… Споконвіку татарські кровожерливі хани та мурзи, а також турецькі паші та султани плюндрували нашу землю, нищили дітей наших, матерів, батьків, а всіх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвіку Військо Запорозьке розбивало татарські чамбули і визволяло невільників з неволі тяжкої, шарпало міста і села Криму й Туреччини, відомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Січ виникла тому, що потрібно було боронитися від лютих нападників з півдня. І житиме вона доти, доки існуватиме ця смертельна загроза… А зараз, браття, відомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Україну війська множество. Чорна пітьма застилає наші степи! Візир Мустафа поклявся бородою Пророка витоптати кіньми всю землю нашу від Кам’янця до Полтави, від Запорогів до Києва! і ось у такий час султан пропонує нам… Та краще самі послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай!

Писар вийшов з–за столу, розправив паперовий сувій, почав читати.

— «Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця і місяця, онук і намісник Божий, володар царств — Македонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний оборонець гробу ісуса Христа, пестун самого Бога, надія і втіха мусульман, острах і великий оборонець християн, — наказую вам, запорозькі козаки: з доброї волі піддайтесь мені без суперечки і мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий».

Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав, тривала якусь хвилину і після того. Потім майдан вибухнув, як вулкан.

Небо наче тріснуло, розкололося — і з нього упала блискавка й покотився грім!

Що скоїлося в Січі!

Натовп — козаки враз порушили стрій — завирував, заклекотів. Зчинився неймовірний галас. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сипалися з усіх боків. Ніхто нікого не слухав. А всяк хотів крикнути так, ніби його неодмінно мали почути аж на берегах Босфору.

Та згодом обурення почало переростати в подив, а подив — у веселий сміх.

Перший гучно зареготав старий Метелиця.

— Га–га–га! — заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево. — Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га–га–га!

Дід Шевчик аж присів до землі.

— Хи–хи–хи–и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаю — удавлюся сміхом!.. Хи–хи–и–и!

— Го–го–го! — заквоктав, мов у діжку, Товкач.

Розгонисто заливався веселий Сікач.

Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.

Та незабаром невтримний сміх знову почав змінюватись злими вигуками. Арсен стукнув кулаком по руків’ї шаблі, вигукнув люто:

— Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!

— А дулі з маком не хочеш? — підтримав його Сікач.

— Вавілонський ти кухар, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, а не лицар! — посварився величезним кулацюгою Метелиця.

— Кам’янецький кат!

— Подолянський злодіюка!

— Самого гаспида внук і всього світу блазень!

— Свиняча морда!

— Різницька собака!

З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві;

— Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха–ха–ха!.. Бач, а ми думали–гадали, як відповісти!..

Писар схопив біле перо — почав швидко–швидко писати. А звідусіль летіло — з гиком, свистом, уїдливими приказками:

— Македонський колесник!

— Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!

— Кобиляча підхвісниця! Га–га–га!

— Хо–хо–хо! Ха–ха–ха! Ге–ге–ге! Хи–хи–хи–и! — на всі лади сміялися козаки.

Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:

— Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?

— Записав, батьку!

— Ану, прочитай! Як то воно вийшло по–вченому!

Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв руку — поволі гамірливий натовп угамувався.

— «Запорозькі козаки турецькому султанові, — почав читати писар. — Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим з…м їжака не вб’єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!»

Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.

Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там скоїлося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і пошесть, заразний, — і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім річ, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскипа і пальнув з гармати.

Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша перначем:

— Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив булавою нижче спини?

Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього:

— То ми батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!

— А хіба що! — охолов кошовий і повернувся до писаря: — Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?

— Підписав, батьку.

— Отепер — гарно! Перепиши начисто — і віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров’ячко!

— Батьку, серед послів — мій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його, — звернувся до кошового Арсен.

— Ні, ні, ми не розбійники! — заперечив Сірко. — Зустрінеш в іншому місці — роби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!

Арсен незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.

Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно–сірі очі під крутими зламами брів блиснули, мов криця.

— Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара–Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Крилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин, Корсунський і Черкаський — на Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Переяславським та іркліївським потягну вниз по Дніпру… Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!

4

Флотилія запорозьких човнів–чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.

Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько–татарської фортеці Кизи–Кермен.

На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м’яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.

Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отамани — ніщо не мине їхнього зіркого ока!

Ось кошовий подав знак — і передня чайка притишила хід.

— Суши весла! Суши весла! — почувся приглушений гомін. — Зібратися в круг!

Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.

— Браття! — промовив Сірко тихо. — Насупроти нас, за оцією косою, — Кизи–Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам’яні, високі — не перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мізком…

Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що–небудь придумає.

А кошовий говорив далі:

— Нам треба, брати–молодці, обманути ворога. Наші вивідачі дізналися, що, крім вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, троє татар стоять на чатах на цьому острові, що перед нами, якраз насупроти головних воріт фортеці. Поки ми їх не знімемо, доти нічого й гадати про успішний напад. Але зняти їх треба без шуму і ґвалту, щоб і не стрепенулися! Метелице, рушай!..

Одна з чайок тихо випливла з гурту і, тягнучи за собою на прив’язі невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течією. Невдовзі вона завернула за порослий верболозом мис острова і зникла з виду.

Провівши її поглядом, Сірко продовжував пояснювати свій задум:

— Якщо Метелиця з товаришами щасливо зніме вартових, то це буде тільки півділа. Головне — захопити ворота!.. Тут уже попрацює Арсен Звенигора зі своїми хлопцями…

Всі мимоволі поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах і лисячих малахаях сиділи їхні товариші. Тільки Арсен був одягнутий по–яничарськи, маючи на голові тюрбан, а при боці — дорогу, інкрустовану сріблом і перламутром шаблю. Ніхто з козаків не здогадувався, для чого так вирядився Арсен з друзями, а самі вони за всю дорогу з Січі не обмовилися й словом. Тільки тепер ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть сміливці.

5

З Метелицею було всього п’ятеро козаків — Сікач, Товкач, Шевчик і два брати Півненки. Брати Півненки, яких для зручності запорожці звали Півнем і Когутом, якраз і були тими вивідачами, які розвідали підступи до Кизи–Кермена.

Всі вони мовчки сиділи поряд на лаві, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий піщаний мис, Півень дав знак стерничому причалити до берега.

— Зразу за цими кущами починається піщана коса. Пливти далі не можна — татари помітять.

Чайка м’яко врізалась у прибережний мул і зупинилась. Гребці кинули весла — миттю відв’язали човен, що плив позаду на прив’язі, і, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потім підняли над водою і обережно опустили, щоб з–під бортів не вийшло повітря.

— Давайте грузила! — прошепотів Метелиця.

З чайки подали кілька великих важких каменів, зв’язаних мотузками попарно, і козаки перекинули їх через мокре днище. Човен занурився у воду.

— Готово! Роздягайтеся, хлопці! — наказав Метелиця.

Він перший скинув з себе одяг. Сікач, Товкач, Півненки і Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайці, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по троє обабіч зануреного човна і обережно потягли його понад берегом.

Від гострої коси, з–за якої відкривався широкий вид на Дніпро і острів Тавань, було видно пологий піщаний берег. Ні каменя, ні кущика. Метелиця і Півень вистромили голови. Кроків за сто від них бовванів невеликий чорний каюк. На ньому сидів обличчям на північ, туди, звідки могли з’явитися запорожці, татарин.

— Тільки один, — прошепотів Метелиця, здригаючись від ранкової прохолоди.

— Двоє сплять, — відповів Півень. — Та й цей, здається, куняє…

— Ну, тоді не гаймо часу!

Козаки пірнули під човен. Тут було темно, як у льосі, пахло мокрим деревом. Засунувши ятагани в заздалегідь приладнані шкіряні чохли, запорожці стали один за одним, уперлися руками в перегородки човна і рушили вперед.

Метелиця йшов перший і відлічував кроки, а також слідкував за глибиною. Тільки так під водою можна було триматись вірного напрямку, не віддаляючись від берега і не боячись, що виринуть набагато раніше чи пізніше. Під ногами був намитий течією твердий пісок, тому йти було легко.

Шевчик кашлянув.

— Ану, цить, старе бухикало! — зашипів Метелиця. — Знайшов, коли кашляти! Татари почують…

— Хай чують! Подумають — шайтан під водою кашляє, — огризнувся Шевчик, захихикавши.

— Помовч! — гримнув Метелиця, збившись із ліку, і продовжував далі шепотіти: — Тридцять два, тридцять три…

Запорозький підводний човен поволі, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Відчувши, що ноги не дістають дна, Метелиця скерував човна ліворуч, поки знову не досягнув потрібної глибини. Нарахувавши сто кроків, Метелиця шепнув:

— Близько! Пильнуйте!

Козаки стишили хід. Тепер човен ледь–ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирішальна хвилина, від якої, можливо, залежав успіх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все більше зростало.

Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.

— Прибули! Виринаємо! Ну, Боже поможи! — промовив старий.

Козаки пірнули у воду.

Коли б перед дозорцем, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладінь Дніпра, з’явився шайтан, то він не так би злякався, ніж тоді, коли перед ним неждано–негадано виринула мокра вусата голова Метелиці. Йому відняло зі страху мову. Він роззявив рота, лупнув очима і в ту ж мить, прошитий з двох боків ятаганами, шубовснув у воду. Його товариші, що спали, скоцюрбившись під кожухами, на дні каюка, навіть не встигли підвестися. Півень і Когут влучними ударами покінчили з ними одразу.

Сходило сонце. Туман швидко розсіювався, і на протилежному боці Дніпра вималювалися нечіткі обриси зубчатих фортечних стін.

Слід було поспішати. Скинувши у воду непотрібні тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду і побіля берега прудко потягли назад, до чайки.

6

Сірко підняв булаву — сотні козацьких очей прикипіли до неї, Все було готове до нападу: гаківниці на носах чайок заряджені, пістолі та мушкети набиті порохом і олов’яними льотками, шаблі пристебнуті до поясів.

Кошовий давав останні розпорядження.

— Арсене, твоя справа — захопити ворота і протриматись у них до нашого підходу! А тоді, синки, — звернувся він до всіх, — рубай, криши невірне сім’я! Щоб аж у Бахчисараї та Стамбулі відчули, як одливаються ворогам сльози і кров наших людей! Та ось і сонечко сходить, а з ним Метелиця знак подає, що дорога через Дніпро вільна… Ну, хлопці, з Богом! Арсене, голубе, на тебе вся надія!

— Не сумнівайся, батьку! — відповів тихо Звенигора. — Зробимо все як слід! — І до своїх на каюці: — Ну, друзі, вигрібаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричіть же не по–нашому, а по–татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла!

Каюк сколихнувся і швидко полетів по спокійному дзеркалі зарічка. За ним рушила вся запорозька флотилія, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна і помітно відстала. Каюк обігнув мис і вирвався на широку гладінь основного русла Дніпра.

Туман майже розвіявся. На тому боці, приблизно за милю від каюка, зажовтіли ніздрюваті стіни Кизи–Кермена, викладені із черепашника. На високій вежі мляво колихалося зелене турецьке знамено з червоною габою по краях і кармінним півмісяцем посередині.

На березі, перед фортецею, незважаючи на ранній час, сновигало кілька рибалок. Побачивши вдалині човен, вони завмерли, повитягали шиї, — намагалися розпізнати людей, що пливли до них.

— Налягай, хлопці, на весла! Дужче! — підбадьорював Арсен козаків. — Раз–два! Раз–два!

Весла замелькали ще швидше.

Човен мчав, як на крилах.

Раптом з–за плавнів виринуло кілька запорозьких чайок. А за ними — ще і ще… Ногайці на березі дико заверещали і помчали до фортеці. На стінах зразу ж з’явились яничари. Вдарила гармата. Ядро зі свистом пронеслося над каюком і шубовснуло у воду.

Рибалки вскочили в фортецю, і за ними зачинилися важкі, окуті залізом ворота.

— Кричіть, хлопці! Бо ті голомозі ще не признають нас за своїх! — сказав Арсен і перший загукав по–турецьки: — Ойє, правовірні! Не зачиняйте брами! Ми із коліна Шаяхмета! Врятуйте нас!

Але було ще далеко, і на стіні, мабуть, не почули, бо пальнули з гармати вдруге.

— Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А то втретє як бабахнуть, то й кісток не позбираємо! — гукнув Арсен на молодика, що недавно вписався до січового реєстру і, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Переяславського куреня. — Крикни, щоб перестали стріляти!

Тхір приклав долоні до рота і загукав:

— Ойє, оглан–джан! Не стріляй! Свої! Свої!

Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, переодягнуті запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушно загрюкали. Ті, хто добре вмів по–татарськи, навперебій волали про допомогу.

Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова.

— Ойє, оглан–джан! — зарепетував Тхір. — Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!

Татарин заморгав очима:

— Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити!

— Ах ти, дурна башка! Поки ти шукатимеш бея — хай Аллах продовжить його літа! — козаки посічуть нас, як неповоротких валахів!

Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки. Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.

Бачачи, що перелякані охоронці фортеці не наважуються впускати їх, Арсен почав лаятись, погрожувати, обіцяючи всі кари, земні й небесні.

— Гей, ви, боязкі шакали! Дурні ішаки! Я посланець великого візира Мустафи–паші! Я везу важливий лист від візира сонцелико–му султанові — хай славиться його ім’я!.. Відчиніть негайно ворота, паршиві свині! Чи ви хочете навмисне віддати мене з важливою звісткою в руки тих гяурів, прокляття Аллаха на ваші голови!

Якийсь повновидий яничарський ага перехилився з бійниці, запитав:

— Ти хто?

— Сафар–бей! Посланець Мустафи–паші! Відчиняйте ворота!

Ага сплеснув руками:

— Сафар–бей? О небо! Яким побитом?.. Чекай, я зараз!

По дерев’яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев’яні підойми — і ворота розчинилися. Запорожці ринули в замок.

— Швидше! Швидше! — гукнув повновидий ага. — Сафар–бею, сюди! Я Мемдух Айтюр… Ти пам’ятаєш мене?

— Звичайно! — відповів Арсен, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.

Ага впав. Яничари, що сторожували ворота, несамовито насіли на Арсена. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав’язався бій.

На крик вартових звідусюди бігли ногайські лучники і яничарські стрільці–сеймени.

— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Арсен молодикові, що крутився біля нього поблизу.

Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він замахав руками:

— Швидше, братове! Швидше!

Запорожці стрибали з чайок, мчали до замку. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.

— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!

Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Арсен з жменькою сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.

Поряд з Арсеном стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов облізлий горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.

Вся залога фортеці вже була на ногах і чинила завзятий опір. Яничари–гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.

Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що обложені з лементом відкотились од брами аж до мурів внутрішньої цитаделі. Там зав’язався жорстокий рукопашний бій. Поволі він розпався на окремі вогнища, що спалахували повсюди: на майдані, в тісних провулках і дворах.

Арсен зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.

Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за ними назирці. Навколо лунали крики, стогін поранених змішувався з хрипом конаючих, козацьке «слава» і турецьке «алла» зливалися в одне страшне протяжне «а–а–а!» Тхір у цьому пеклі не втрачав з ока гнучку постать запорожця… Перестрибнувши через глинобитну стіну, з–за якої, на його думку, було безпечно спостерігати за боєм, Тхір негадано зіткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклі з луком і сагайдаком у руках. Тхір вихопив з–за пояса пістоль і вистрелив старому в груди. Той упав. Тхір схопив лука, висмикнув з сагайдака стрілу з білим оперенням, злодійкувато визирнув з–за стіни. Тим часом Арсен потиснув агу до самої цитаделі і намагався влучним ударом прикінчити його або обеззброїти.

Тхір прикинув відстань, підняв лука. Тятива бренькнула, як струна, — і стріла сліпучою блискавкою шугнула через майдан…

Але Тхір не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Він отетеріло оглянувся — то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.

Тхір зрозумів, що з цього боку йому не загрожує небезпека, і знову виглянув з–за стіни. Він сподівався побачити Звенигору на землі з стрілою у спині. Але замість того уздрів Сікача, який летів до нього через майдан з високо піднятою шаблею. А Арсен тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров’ю стрілу.

— Прокляття! — скрикнув Тхір і кинувся до дівчини.

Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, захищаючись від удару чи благаючи пощади. Однак Тхір не здержав руки — і шабля зачервоніла від дівочої крові.

— Що ти робиш? Навіщо забив дівчину? — почувся голос Сікача.

Тхір спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув:

— Змія! Стріляла із лука в наших… Довелося спочатку батька, а потім — її…

— А–а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цілилась у Звенигору… На щастя, Когут помітив вчасно і затулив собою товариша… Тепер у нього кров цівкою б’є з рани. Жаль буде, якщо помре, — добрий був козарлюга!.. Ходімо, брате! Ще багато роботи!

Сікач побіг до запорожців, що вже повсюдно тіснили охоплених розпачем і відчаєм захисників фортеці. А Тхір, ще не оговтавшись від страху і кленучи в думці Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утік у Крим до Алі, шмигнув у якесь приміщення, щоб поживитися татарським добром.

Біля Арсена і пораненого Когута зібралося кілька найближчих друзів. Арсен обережно витягнув із грудей товариша стрілу. Метелиця дістав з глибочезної кишені штанів плескату пляшечку з горілкою, насипав у неї з порохівниці пороху, розколотив — і ту пекучу сіру суміш вилив на рану. Потім зав’язав чистою полотняною ганчіркою.

— Хлопці, віднесіть його на човен, — наказав Арсен. — Та доглядайте добре!

Старший Півненко підняв брата на руки і разом з Товкачем поніс до Дніпра. А запорожці знову подались у гущавину битви.

Коли впала цитадель, кизи–керменський бей замкнувся з жменькою своїх воїнів у мечеті. З вікон, з мінаретів, з даху відстрілювались вони від насідаючих козаків.

Поодинокі розрізнені яничарські загони з боєм пробивалися до мечеті і під прикриттям своїх стрільців чинили запеклий опір козакам.

— Бийте їх, дітки! Бийте недовірків проклятих! — гримів серед бою голос Сірка. — Не давайте опам’ятатися!

І «дітки», серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною посунули на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров’ю кам’яні плити сходів, дико кричали яничарські аги й татарські мурзи…

Але вже не було сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козаків!

Арсен зі Спихальським увірвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови охоронців, Арсен побачив коменданта — підстаркуватого вилицюватого бея, в очах якого світився неприхований переляк. Він хотів би зараз зникнути, провалитися крізь землю чи хоча б перетворитися на рядового воїна. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цій фортеці.

— Бею, здавайся! — крикнув Арсен, вимахуючи шаблею. — Маєш честь здатися самому Сіркові!

Збоку свистіла важка шаблюка Спихальського. Охоронці подалися назад, придавивши бея до стіни. В тісняві вони не могли вільно орудувати зброєю, заважали один одному. Хтось із них вереснув:

— Урус–шайтан! Урус–шайтан!

Від того крику здригнулися захисники мечеті. Кількома сильними ударами Арсен проклав собі дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.

Бей вирвав з блискучих піхов шаблю. Мабуть, сьогодні вона ще не була в ділі. Схрестив її з козацькою.

Тепер Арсен вже не бачив нічого, крім лискучого одутлого лиця ханського вельможі. Та в пам’яті, мов падуча зірка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафі: холодне сонце, похмуре море, напівроздягнуті невільники і свист батогів, що падали на плечі… Ненависть потроїла його сили. В напівтемній мечеті від схрещених шабель бризнули сліпучі іскри. Бей не мав куди відступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успішно відбивала всі випади козака. Та, видно, страх скував його серце, бо лоб укрився рясними краплями поту.

Арсен відступив на крок й усім тілом відхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Той мимоволі подався слідом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Арсен несподівано і міцно ударив спіднизу. Шабля супротивника мелькнула в повітрі, перелетіла через голову козака і з брязкотом упала на кам’яну підлогу. Бей смертельно зблід, відсахнувся — й уперся плечима в стіну. До його горла діткнулося холодне вістря блискучої криці. Та Арсен в останню мить стримав руку.

— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!

— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!

Спочатку найближчі до бея воїни покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.

В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогнали поранені.

Підійшов Сірко. Обняв козака.

— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.

…Опівдні, важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими, козацька флотилія відчалила від Кизи–Кермена. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.

7

Підпливаючи до Січі, Арсен міркував про те, як крізь ворожі заслони і роз’їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили в Кам’янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прошмигне.

Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.

Не встиг Арсен зійти на берег, як його покликали до кошового, котрий прибув трохи раніше.

Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах — переляк і мольба.

— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас… Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?

Арсен переклав.

— Зрозумів, паша.

Сірко усміхнувся, почувши, як його величає яничар.

— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з–під Чигирина? Чому ішов не на Аджидер, а до річки Корабельної?

Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, що суворо дивилися на нього.

— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.

— Який наказ?

— Ми повинні були добратися до річки Корабельної, що впадає в Буг, і там чекати нашу флотилію…

— Ну?

— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша. А ми мали, здавши поранених та хворих, забрати все те і везти під Чигирин.

— Раніш ви їздили до Аджидера або Очакова.

— Так. Але туди вдвічі далі…

— Отже, Кара–Мустафа відчуває нестачу в припасах, якщо так поспішає отримати їх?

— Відчуває, паша. Війська багато — припасів мало… Розраховували знайти на Україні, але торік Ібрагім–паша так сплюндрував край, що нам цього року нічого не лишилося.

— Сам поживився, як пес макогоном, і свого наступника підвів під дурного хату! — похмуро посміхнувся кошовий. — Скільки ж кораблів має прибути?

— Не знаю, паша… Але судячи з кількості наших возів, мусить бути багато.

— Ну що ж, буде знову робота… Хижі султанські ворони пруться на Україну, як грішні душі до пекла.

— Але ж, батьку кошовий, мені вкрай треба в Чигирин! — вигукнув Арсен розчаровано. — Боюся я за Романа!

— Знаю. Чув. Похвально, що дбаєш про товариша. Але й тут ти не менш потрібний. А може, більше!

Це був наказ, і Арсен не став перечити.

— Відведіть агу! — розпорядився Сірко. — Здається, він сказав правду… Приготуйте все до нового походу: поповніть на чайках запаси ядер, пороху, сухарів, саламахи! Виступаємо на світанку!

8

— Друже, дивися — пливуть! — вигукнув Сікач, сидячи на товстому суку старезної гіллястої верби, що високо здіймалася над іншими деревами.

Товкач примружив проти сонця очі.

— Я щось не бачу… Ти часом не брешеш?

— Їй–богу, пливуть!.. Та куди ти дивишся?.. Ген — проти Краснякова випливають. Завертають, здається, в гирло Корабельної… Та скільки ж їх, матінко!

Тепер уже й Товкач побачив турецьку флотилію.

На широкому, блискучому проти сонця плесі Бугу виринали з–за повороту кораблі… Один, два, три… п’ять… десять… дванадцять… п’ятдесят… вісімдесят… Товкач збився з ліку.

— Це вони! Не гаймо часу! Біжімо мерщій до кошового! — вигукнув Сікач, швидко спускаючись униз.

Вислухавши дозорців, Сірко почепив на шаблю шапку і підняв угору. Це був умовний знак. У ту ж мить десятки чайок виринули з очеретів, з–за кущів верболозу і прудко помчали навперейми турецьким кораблям. Мов бистрокрилі птахи, летіли вони по спокійних водах річки Корабельної, зі всіх боків оточуючи ворожу флотилію.

— З Богом, браття–молодці! — прогримів Сірків голос. — Бийте з гаківниць! Стріляйте з мушкетів! На приступ! На приступ! Приготуйте абордажні гаки!

Над рікою пролунали гарматні постріли. Запорозькі гаківниці, укріплені на носах човнів, ударили картеччю. Турки відповіли ядрами. Пороховий дим заклубочився над кораблями, над зеленими плавнями.

Дві підбиті чайки пішли на дно. Уцілілі запорожці борсалися в воді, скидали з себе одяг і, пирхаючи, завертали до берега.

Сірко стояв на своїй чайці, окидаючи поглядом усе гирло Корабельної, де зав’язався бій. Ворожі кораблі зупинилися, зламали стрій. На них заметушилися, закричали яничари, посилюючи гарматний вогонь.

— Метайте вогненні трубки! Приголомшіть песиголовців! — крикнув Сірко, бачачи, що й ще одна чайка, в яку влучило ядро, перевернулася й пішла на дно.

На кожній чайці було по дві начинені порохом трубки, виготовлені в січових майстернях. Це був чудесний винахід запорожців.

З одного боку трубка наглухо заклепана, з другого — відкрита. Сюди насипався порох, вправлявся просякнутий селітрою гніт. Трубка вставлялася замість ядра в гаківницю. Невеличкий заряд пороху виштовхував трубку з цівки гармати, а також підпалював гніт. Від ґноту загорався порох в самій трубці, мчав її до цілі, де вона з страшним громом і вогнем розривалася…

Почувши наказ кошового, Арсен насипав у запал пороху і приклав смолоскип. Вогненна ракета прокреслила в сизому від порохового диму повітрі яскравий слід і вибухнула в снастях ворожого корабля. Сніп вогню засліпив очі… Турки дико закричали і метнулися гасити пожежу.

Чайка ковзнула боком об борт корабля.

— Кидайте гаки! — почувся голос отамана.

Вгору полетіли важкі залізні гаки з гострими лапами. Заколихалися міцні мотузяні драбини. Над бортом блиснули криві турецькі шаблі. Деякі навіть устигли перерубати дві чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетів — і кілька яничарів з криком шубовснули в воду.

— На приступ! На приступ!

Арсен ухопився рукою за щабель — потягнув до себе: чи міцно ввігнався гак у дерев’яну обшивку корабля? Міцно! Тоді — шаблю в зуби, пістоль — у праву руку, — швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт… На нього налетів яничар, замахнувся шаблею. Арсен вистрелив йому впритул у груди і той без зойку впав навзнак. Арсен переступив через нього і шаблею відбив напад приземкуватого огрядного аги.

А знизу вже лізли Метелиця, Спихальський, Сікач, Півень. На палубі зав’язався короткий, але жорстокий бій. Замовкли пістолі й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.

— Бийте їх, іродів, хлопці! — гримів Метелиця, покриваючи своїм могутнім голосом гамір і крики. — Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!

Його шабля не знала втоми. Разом з Сікачем і Товкачем він тіснив яничарів до корми і скидав там у воду. Біля нього вертівся Шевчик, жалячи, мов ґедзь, тих, що виверталися з–під удару Метелиці.

Арсен бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.

— А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! — приказував, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. — Згинь до дзябла!

Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.

— Налітай, прошу пана! — гримів на всю палубу. — Частуватиму повною чарою!

— Пане Мартине, — крикнув Арсен, — дивись, яка пташка перед нами! Сам капудан–паша!^[122] Та ще й наш знайомий — Семестаф! Вислужився, бач! Живим треба взяти!

В гурті яничарів, що відбивалися від козаків, білів шовковий тюрбан капудана–паші.

— А Перун на його голову! — заревів Спихальський. — Ото, прошу пана, птиця! — І гукнув через голови турків: — Гей, паша, здавайся!

Високий сухорлявий капудан–паша підняв очі, і злісна посмішка спотворила його темно–коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.

— Здавайся, паша!

Капудан–паша люто глипнув на поляка і вихопив з–за пояса пістоль.

— Мартине, стережись! — гукнув Арсен.

Та було пізно. Прогримів постріл: Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.

— Ах, пся крев!.. — Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на палубу…

Арсен, побачивши, що крізь пальці товариша сочиться кров, підхопив його за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.

— Браття, кінчайте їх! — гукнув до козаків. — Але пашу візьміть живцем!

— Друже, облиш… То єсть смерть моя, — простогнав пан Мартин. — Ах, пся крев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!

Арсен відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати капудана–пашу в полон! Помститися за пана Мартина!

Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Капудан–паша стояв під стіною надбудови, схрестивши на грудях руки. По його темних щоках котилися сльози…

Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.

Арсен підняв шаблю:

— Старий пес! Нема тобі пощади!

Козаки перехопили його:

— Опам’ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти живцем!.. Та й беззбройний він

Арсен понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:

— Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! — Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. — Негідник!

Той люто блиснув очима:

— Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся! — Він не впізнав колишнього пайзена.

Арсен скреготнув зубами і відійшов убік.

Бій затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців і поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.

…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла по Бугу до Дніпра.

Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво–срібних верболозів.

Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:

— Мати Божа, Царице Небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука — шаблю держала, ноги — по землі ходили, очі — на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко–поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хаші–нетриша, де Марище бродить, де смерть колобродить, — тьху, згинь, пропади, цур тобі й пек!

Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер беззубого заслиненого рота.

Поки він говорив, Метелиця зневажливо дивився на свого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:

— Твої небилиці — дурниці! Ось дай–но я його полікую! По–своєму!

Він дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху — розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину:

— На, сину, випий половину! — І підвів пораненого.

Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м’яку подушку.

Другу половину Метелиця вилив йому на рану і туго перев’язав чистою ганчіркою.

— Ось так! Відпочивай тепера!

Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув:

— Ну, за твоє здоров’я, козаче!

Підніс ріг до рота, та несподівано почув покашлювання Арсена, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога у воду. Бо знав старий, що в поході за горілку одна кара — смерть!

— Кгм, кгм! — крякнув, витираючи долонею сухі вуса.

Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи сивуватої рідини, смачно облизався.

Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря:

— Арсене, друже… поховай мене на такій високій горі… жеби було видно мі всеньке Поділля… і ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… — Він говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. — А коли доведеться бути… на Лемківщині, то заїдь на мій хутір Круглик… відшукай пані Ванду… Скажи, же я їй… усе прощаю,.. Навіть зраду… Навіть перелюбство з гетьманом… Прощаю… як Бога кохам!..

Арсен відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався… І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все–таки, не важаючи ні на що, кохав… Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по–дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але з тієї шляхти, яку в народі звуть голопузою і яка нічого, крім гонору, не має. Тому ти не цурався простого народу і стояв ближче до нього, ніж до шляхетних магнатів, які гордували тобою і використовували, як хлопчика–козачка, на побігеньках… Ех, пане Мартине, пане Мартине!»

А вголос сказав:

— Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти… Ось допливемо вночі до Січі — візьму коней і помчу з тобою в Дубову Балку… А там Якуб і дідусь Онопрій зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. І хвицатимеш ти, як жеребець копитами… Житимеш — не тужитимеш! До ста літ!

На блідому, покритому холодним потом обличчі Спихальського промайнула слабка усмішка.

— Добрий ти, Арсене, хлопак… Мам тебе за брата!

Він заплющив очі і, знесилений, затих.

ЧИГИРИН

1

Йшов третій тиждень облоги Чигирина. Московські і українські війська, переправившись біля Бужина на правий берег Дніпра, в рішучому бою відкинули турків і татар за Тясмин, захопили Московський міст і встановили зв’язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вісім гармат, вози з порохом, табуни скоту і коней, незважаючи на те, що у витолочених бур’янах лишилися лежати сотні воїнів падишаха, великий візир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у відчай і не повторити торішньої помилки Ібрагім–паші — без генеральної битви знятися з позицій і тікати.

Коли «оборонці ісламу» зупинилися на укріпленому правому березі Тясмину, а уруси, як доносили вивідачі, не проявили наміру форсувати річку і з ходу напасти на них, Кара–Мустафа наказав усім пашам зібратися на військову раду.

Велике розкішне шатро візира ледве вмістило всіх найвищих військових вождів.

Кара–Мустафа сидів похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Паші мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Блідий, мовчазний, з погаслим поглядом нерухомих очей прищулився в кутку Юрій Хмельницький. Тільки гоноровитий і хитрий хан Мюрад–Гірей тримався незалежно, даючи всім відчути, що за його спиною — п’ятдесят тисяч вершників.

Але візир заговорив у незвичному для себе тоні — тихо, без роздратування.

— Доблесні воїни падишаха, Аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижі степи сарматські, мало ненависті в своїх серцях до невірних, мало мужності і гарячого бажання прославити велику державу османів, сонцеликого падишаха і себе… Ось уже наступає четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого міста! А вчора і сьогодні змушені були показати хребет воїнам гетьмана Самойловича і Ромодана–паші… Ганьба нам!.. І я хочу запитати вас, прославлені полководці, — і тебе, Ахмет, паша єгипетський, і тебе, Суваш, паша константинопольський, і тебе, Кур–паша, і тебе, Чурум–паша, і всіх вас, воїнів, у доблесті яких я ніколи не сумнівався, — чому ми, маючи більше війська, ніж є в урусів, змушені сьогодні ганебно тікати з поля бою? Ну?

Запала тяжка мовчанка.

Кара–Мустафа застиг, мов чорна статуя.

Першим підвівся Ахмет–паша. Шовковим шарфиком витер з лоба піт. Заговорив неголосно:

— Великий візире і все доблесне воїнство, по довгих роздумах я дійшов висновку, що з якихось не відомих мені причин Аллах відступив від нас і вже не наділяє своїх захисників милістю своєю… Нічим іншим я не можу пояснити втрату нами вчора і сьогодні багатьох воїнів ісламських і гармат… Моє військо зменшилося на третину. А до урусів прибули з півночі свіжі сили… Я не бачу можливості продовжувати далі цю затяжну і небезпечну для слави нашої війну. Я ніколи не був боягузом, але зараз у моє серце закрадається страх. Аллах відступився від нас, і невірні можуть взяти верх над нами… Тому я за негайний почесний відступ, бо інакше і переможне наше військо ісламське загине, і гармати всі втратимо. Честь держави до самого воскресіння мертвих буде загублена, а ми за це будемо прокляті на віки вічні!

Ахмед–паша уклонився і сів.

Усі мовчали, похмурі, пригнічені. Кожен розумів, що коли майже за місяць не пощастило двохсоттисячному війську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зосталося не більше семи–восьми тисяч украй змучених, виснажених стрільців та козаків, то тепер, після того як уруси стали на лівому березі Тясмину і мають вільний вхід у місто, тільки чудо може допомогти туркам і татарам добитися тут перемоги.

Нарешті мовчанку порушив Кур–паша. З великим зусиллям підняв важке огрядне тіло, відсапнув, ніби здерся на високу гору.

— Великий візире, сила війська вичерпалася. Ні підкопи, ні міни, ні апроші, ні безперервний обстріл з гармат, ні бої на самих стінах — ніщо не допомогло синам Магомета взяти обложене місто. Ми відчуваємо нестачу в усьому: мало хліба, обмаль пороху, лише на один–два штурми — бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих і поранених!

— Чого ж хоче Кур–паша? — спитав візир.

— Почесного відступу.

— Такого, як минулого року? Тоді ми почесно відступили…

Хан Мюрад–Гірей гарячково схопився з місця. Злісно блиснув на Кур–пашу розкосими чорними очима.

— Великий візире, славні і мужні воїни Магомета, достойність віри і держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають від нас одного — перемоги!.. Я пам’ятаю, як торік, майже в цей саме час і на цьому ж місці, мій попередник хан Селім–Гірей на нараді в Ібрагіма–паші казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет–паша і Кур–паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: «Військо ісламське, що перебуває в таборі і в окопах, не може вистояти зараз проти невірних. Якщо облога міста затягнеться ще на днів два, то і переможне воїнство, і снаряди, і гармати наші — все загине, і ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливіше і найкраще буде, якщо ми виведемо з окопів військо, витягнемо гармати та й підемо собі прямо рятівним шляхом відступу…» Хіба не те ж сьогодні кажуть славні паші? Але я вас запитую, де зараз хан Селім–Гірей і великий візир Ібрагім–паша?

Всі мовчали, понуривши голови, опустивши очі в землю. Хан нагадав їм про важку і незавидну долю торішніх полководців.

А хан говорив далі, все більше розпалюючись:

— Вони в ганьбі і неславі, як раби, кинуті на острів Родос… Позбавлені багатства, чинів і заслуг, конають у голоді і загальному презирстві… Невже і вам, паші, хочеться такої ж долі?.. Ні, я не хочу! Мої воїни готові і завтра, і післязавтра, і скільки потрібно буде нести тяготи війни і добитися славної перемоги!.. Хай допоможе нам Аллах!

Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.

Кара–Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров’янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі:

— Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу Аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..

Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічно падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара–Мустафа, пам’ятаючи про гірку долю Ібрагіма–паші, бажав перемоги. Перемоги за будь–яку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо, й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, — це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього — про власне життя і власний добробут. А тут — паші знали — у візира двох думок не було… Більше того, візир був переконаний, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.

— Я хотів би знати, високоповажний хане Мюрад–Гірею, — промовив після паузи візир, — чи твої нукери^[123] привезли сина Ромодана–паші з Бахчисарая, чи ні?

— Привезли, великий візире.

— Хай приведуть його до мене!.. А зараз — усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам Аллах!

Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.

2

Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував капудана–пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Арсена похрускував свіжий сувій паперу — Сірків лист гетьману.

Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Арсен віз його у Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.

Всюди виднілися сліди страхітливої навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди — людські трупи. Здичавілі собаки вили по–вовчому, ховаючись у сухих бур’янах.

Арсен вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз’їзди.

Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.

— Турки! — ще здалеку крикнув він. — Мчать сюди!

Арсен зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! і все ж…

— Уперед! — крикнув стривожено.

Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.

А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Арсен розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на чорних конях, вони виглядали мальовничо і грізно. Здавалося — летять чорні привиди.

Запорожці вихопили шаблі — плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.

— Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку… А пашу — гетьманові! — крикнув на ходу Арсен. — А я з половиною загону зупиню ворога!

— Загинеш, Арсене!

— Долі конем не об’їдеш… Женіть!.. Хто охочий — зоставайся!

Більша частина загону припинила біг.

— Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостатів! Уперед!

Запорожці лавою двинули насупроти спагіїв, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.

Арсен підбадьорював товаришів:

— Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!

Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.

Арсен бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, завдавав невідворотних ударів ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!

— Шайтан! Шайтан! — репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козакові смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. І невідомо було, що його рятувало: щастя чи вміння і сміливість.

Та сили були нерівні, і один по одному запорожці падали додолу. Ось уже їх тільки п’ятеро. Тікати ніяк і нікуди. З усіх боків їх оточили вороги. Більше того — зі степу до спагіїв прибувало підкріплення: примчав ще один загін, і свіжі воїни з ходу вступили в бій. Впало ще троє козаків. Арсен зостався вдвох з Півнем. До них важко було підступитися. Обидва дужі, невтомні і сміливі, вони своїми шаблями ніби окреслили навколо себе невидимий слід, переступити який не наважувався жоден із спагіїв.

Кілька воїнів, що прибули щойно зі степу, сунулися було вперед, але, не витримавши могутнього удару козацької шаблі, кинулися врозтіч.

Їх зупинив голос аги, що сидів на красивому сірому жеребці:

— Куди, боягузливі шакали? Рубайте гяура!

Арсен піднявся на стременах — упізнав Гаміда. Так от чий загін прибув на підмогу спагіям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утікачів і заохочував інших воїнів спробувати щастя у бою з двома козаками.

— Гей, Гамід–ага, мерзенний пес! Виходь зі мною на двобій! Один на один! Не ховайся за спинами сейменів! — гукнув Арсен.

Гамід теж упізнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров’ю, брунатні очі з жовтуватими білками мало не вискочили з орбіт.

— Звенигора! Невірна свиня! — Ага аж задихнувся від злоби і радості, що охопили його. — Здавайся!

— Іди, поміряємося силами, Гаміде! Як личить справжнім воїнам! — Арсен сподівався зачепити агу за живе, вразити його гордість, щоб той лиш погодився на двобій. — Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собі! Ти вже давно не воїн, а жирний євнух! До того ж зрадливий, як шакал!

Спагії в замішанні припинили напад на козаків, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що відповість Гамід. Правду сказати, вони й раді були такому поворотові справи, бо ніхто не хотів лізти під шаблю того шайтана.

Але Гамід розсудив інакше.

— Кидайте аркани! Хапайте його живцем! — гаркнув на воїнів. І звернувся до аги першого загону: — Джаббар–ага, це твоя здобич, але молю тебе Аллахом — віддай мені! Той гяур — мій колишній раб!

— Я з задоволенням віддаю його тобі, Гамід–ага, — відповів молодий красивий ага Джаббар.

— Спасибі тобі, Джаббар–ага. Хай Аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, воїни, вперед! Кидайте аркани!

Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з–за пояса пістоль — і вистрілив у Півня.

— Ох, клятий! — скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.

Арсен стояв самотою проти ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.

Його враз підвели, розтягли на шиї аркан.

Гамід сплигнув з коня, став перед ним:

— І все–таки ти не втік від моїх рук, рабе!

Арсен не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик… Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв — удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви.

Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню — втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев’язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.

— Повісьте собаку! — без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.

Це сподобалося всім.

— Повісити! Повісити! — пролунали голоси.

Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед — шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.

З–за пазухи випав білий сувій паперу.

— Ага, в нього лист! — вигукнув молоденький безвусий спагія, нагинаючись і піднімаючи сувій.

— Лист? — Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по–турецькому, підвів очі на козака. — До кого?

— До великого візира Мустафи, хай береже його Аллах! — відповів, не задумуючись, Арсен.

— Що? — Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на Джаббара–агу, який був вражений не менше, ніж Гамід. — Від кого?

— Від кошового отамана Сірка. Від Урус–шайтана, як ви його звете.

Спагії мовчки переглядалися. Їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара–Мустафа швидкий на розправу! Слава Аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.

І Гамід, і Джаббар–ага мовчали. Джаббар–ага зблід: це, ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.

Нарешті Гамід порушив мовчанку:

— Що пише Урус–шайтан?

Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь–кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку? Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.

— Ну, що ж пише Урус–шайтан?

— Я не маю права читати перед вами листа візирові! — відрізав Арсен, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. — За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.

Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.

— Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?

— А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!

— Я сам передам листа візирові, — раптом заявив рішуче Гамід, зважившись на відчайдушний вчинок. — А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед Аллахом!

— Не руште! — виступив наперед Джаббар–ага. — Гамід–ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! і в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас Аллах!

3

Кара–Мустафа був у відчаї. і ще один «генеральний» штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ та на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію великий візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної…

Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння… Так ні ж — вистояло! Гяури–уруси помирають, але не здаються! Ромодан–паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою… Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару від якого здригнеться сам шайтан!

Кара–Мустафа плеснув у долоні. До намету ввійшов чорбаджія охоронного загону.

— Чи привезли вже пашу Андрія, сина Ромодана–паші?

— Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим.

— Приведіть його сюди!

Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до кримчаків. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських вельмож, що перебували у нього в полоні.

Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.

— Ти розумієш по–турецьки?

— Трохи, — злегка вклонився той.

— Ти знаєш, що твій батько — воєвода уруських військ під Чигирином?

— Знаю.

— Ти завтра будеш вільний, якщо напишеш йому, щоб здав Чигирин… Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!

— Я цього не напишу, великий візире.

— Я примушу тебе зробити це!

— Навіть Аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.

— Тоді ти вмреш лютою смертю!

— Умру. Всі ми смертні.

Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?

У цей час відкинувся полог намету — ввійшов чорбаджія. Вклонився.

— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака–запорожця з важливим листом від Урус–шайтана Сірка.

— Про що лист?

— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.

— Введи козака!.. Чекай — хто його захопив?

— Джаббар–ага і Гамід–ага.

— Хай увійдуть теж.

Чорбаджія плеснув у долоні — до намету ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід–ага і Джаббар–ага. Вклонилися аж до землі.

Арсен мав зв’язані руки і привітався легким поклоном голови.

— Чому посланець зв’язаний? — нахмурив брови візир.

Джаббар–ага хотів відповісти, але його випередив Гамід, бо це він наполіг, щоб козака було зв’язано.

— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, шоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.

Кара–Мустафа вислухав його неуважно:

— Де лист?

Джаббар–ага подав білий сувій.

— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!

— Я прочитаю, — виступив наперед Арсен.

— О, ти розумієш по–турецькому?

— Так, великий візире.

— Розв’яжіть йому руки!

Блиснув ятаган — і мотузок упав додолу.

— Читай! — наказав Кара–Мустафа.

Арсен узяв папір. На мить зам’явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара–агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи–Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім — однаково смерть!.. Е–е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!

Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя великого візира. Кара–Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи–Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім над головою…

— «…Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Арсен, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п’ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу Семестафа. Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к Турському мосту і заставі, яку, дасть Бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».

— Що це все означає? — вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?

— Ні, великий візире, я обманював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…

— А ти відаєш, що тебе чекає?

Наперед виступив Гамід.

— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милість, мудрий раднику володаря трьох суходолів!

Роздратований Кара–Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув:

— Геть усі звідси! і забудьте про те, що тут чули!

Гамід, Джаббар–ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.

Боярин Андрій торкнувся Арсенового плеча, сказав тихо:

— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.

— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився на закованого в залізо невільника.

— Андрій Ромодановський.

— Що? — вигукнув Арсен. — Ти син боярина Ромодановського?

— Так. А ти знаєш мого батька?

— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.

Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.

Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов чорбаджія.

— Вивести невільника!

Боярина Андрія повели.

Візир встав, підійшов до Арсена. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті промовив:

— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй Аллахові за це!

Арсен запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:

— Ти знаєш, хто цей невільник?

— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.

— Так, син Ромодана–паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!

— Як саме?

— Я зараз напишу листа Ромодану–паші. Віднесеш.

— Тобто…

— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.

Кара–Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака:

— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану–паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!

4

— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м’якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара–Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм Андрія… Що ж казав візир?

Ромодановський був схвильований. Безперервно смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Арсенові:

— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!

— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо вони завдадуть вам болю, — сказав Арсен.

Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо:

— Кажи!

— Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки… Сказав усно: «Передай Ромодану–паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені… Андрій — ще молода людина і хоче жити. Ромодан–паша має змогу врятувати сина, якщо любить його… Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан–паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма–паші!..» Так сказав візир Мустафа.

Арсен замовк. Ромодановський важко підвів голову:

— Що ще сказав візир? Усе кажи!.. Нічого не приховуй!..

— Він сказав: «Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого боярина Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану–паші в подарунок!..» Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.

Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав:

— Боже, навіщо ти посилаєш мені таке страшне випробування!

Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина:

— Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира… Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара–Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин… Ну, то хай бере його!

Помітивши напруження і подив на обличчі козака, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потім, закривши за ним важкий полог, продовжив свою думку:

— Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти…

— Однак турки не можуть його взяти! — заперечив князь. — Сьогоднішній їхній штурм закінчився, як і всі попередні, відступом… До того ж — зруйновано тільки місто, а фортеця майже не пошкоджена! В ній багато гармат, пороху, припасів…

— Але ж, боярине, не забувай і про сина… У мене самого серце кров’ю обливається при одній думці, що Чигирин треба здати. Та що вдієш?.. Чигирин — не Україна і не Москва! Ми зірвемо фортецю, підпалимо місто — і хай тоді Кара–Мустафа виїжджає білим конем на Чигиринську крем’яну гору! Не велика для нього буде радість!

— Що скаже цар Федір Олексійович! — вигукнув боярин.

Видно було, що в душі він погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цілковитого підкорення османами України, а тим більше Москви, та він боявся, що ця здача, від якої залежить життя сина Андрія, розцінюватиметься і в Україні, і в Москві як поразка.

— А що скаже цар, коли турки відступлять? — наполягав на своєму Самойлович. — А що вони відступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз їдять саму конину. Запорожці перетнули всі шляхи, захопили флотилію, — підвозу майже ніякого! Ми маємо сто двадцять тисяч війська, багато ядер, пороху, продовольства… Візир знає про це. Йому лишається один шлях — тікати на південь, у Туреччину. А це означатиме, врешті, що перемогли ми! і військо нам спасибі скаже, бо ми цим збережемо стрілецькі й козацькі голови… Ну, вирішуй, Григорію Григоровичу!

Ромодановський довго мовчав. Потім зітхнув і сказав глухо, крізь сльози:

— Гетьмане, я ціню твою добрість до мене. Однак пристати до твоєї думки не можу… Завтра і позавтрьому Кара–Мустафа почне новий штурм, і ми повинні бути готові до того, щоб відбити його! Тому я сьогодні введу свіжий стрілецький полк, а тебе прошу підкріпити залогу міста полком сердюків.

У Самойловича опустилися руки. Цей наказ — смертний вирок для Андрія. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, підійшов до боярина — обняв за плечі.

Ромодановський довго стояв непорушно, затуливши обличчя долонями, потім болісно застогнав і прошепотів хрипко:

— Сину мій, прости мене!

5

Вийшовши з намету воєводи, Арсен деякий час постояв на піщаному горбі, звідки було видно Чигирин і турецькі окопи по той бік Тясмину. Синя надвечірня імла піднімалася з лугів і поволі окутувала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострілу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася від гарматної стрілянини і вибухів бомб, від тупоту і крику багатьох десятків тисяч вояків.

Арсен намагався крізь імлу розгледіти у місті будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий він?.. Ідучи до князя Ромодановського, мав намір ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому воєводі…

Навпростець, пологим піщаним схилом, попростував він до Калинового мосту.

Чигирин тих часів — досить велике місто, розбудоване на похилій рівнині під стрімкою Чигиринською, або Кам’яною, горою. Земляний вал з палісадами тягнеться від Тясмину аж на південний край Кам’яної гори, на якій височить могутній замок, викладений із рудуватого тесаного пісковика.

Незважаючи на ніч, у місті гамірно. Горять вогнища. Снують чорні тіні стрільців і козаків. Іноді проскаче вершник.

Арсен з Гривою і Кузьмою Рожковим зупинилися біля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття — великий гурт вояків. У колі, на сосновій колоді, сидить кобзар. Червонясте світло падає йому на зморшкувате темне обличчя, на біле волосся, острижене «під макітру». Кобзар поволі перебирає струни кобзи — лунають ніжні мелодійні звуки. Вони полонили слухачів. Вояки завмерли. Хто сидить на землі, хто на колодках під тином, хто стоїть, задумавшись і підперши голову рукою.

Тихо, з щемким болем і лагідно–тривожним смутком лине в темну ніч журлива пісня.

Стоять у задумі воїни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум’я, другий думає про щось своє, потаємне, третій ледь чутно підтягує кобзареві.

А над ними — на тлі темного зоряного неба — бовваніє стрімка, могутня Кам’яна гора.

Чи не з–за неї літали білі голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворі гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею України, жив той кобзар–співець, що склав цю задушевну пісню, якій судилося пережити віки і своїм тихим смутком і глибокою мудрістю тривожити людські серця? Чи не на цьому мості через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кіньми свої марно втрачені літа і прохав їх повернутися до нього в гості?

Арсен стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим і високим нескладним Гривою. Слухав — і дивувався: яку то силу має пісня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибинні сили, які, мов підземні води, до пори до часу здержувані холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню і зануртували могутнім водограєм.

Пісня навіяла спогади про Златку. На козака глянули темно–сині, з іскорками очі, ніби шматочки зоряного неба перед сходом місяця. Тільки смутні і далекі–далекі… Чому?.. Арсен здригнувся. Невже тоді, коли до щастя — один крок, невблаганна війна зруйнує його, проведе між ним і Златкою межу, яку не в силі переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька і водночас далека, ти стала ще жаданішою, ще ріднішою! Ти ввійшла в серце, як пісня, і, як пісня, назавжди залишишся в ньому!

А кобзарева пісня будила вже нові думки і почуття.

Десь там, у темряві, зовсім недалеко, за міськими стінами, причаївся хижий ворог і, може, саме в цю мить готує підкопи, щоб проникнути в місто, набиває порохом гармати, щоб зі сходом сонця посіяти смерть і вбити цю пісню!.. Затоптати в землю її разом з душею людською. А саму землю потім зробити своєю…

Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні — душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Роботар! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, — плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!

У серце Арсенове хлюпнула холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам’яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!

Він глянув на суворі обличчя вояків. Давно не голені, змарнілі, закопчені димом, вони здавалися вирізьблені з каменю, витесані з міцного мореного дуба. Такі не відступлять! Не здадуться!

На душі в Арсена стало легко. Ні, не затопить турецька навала зелених берегів Дніпра! Не буде татарський кінь пити з нього води!

Стихла, завмерла пісня.

Кобзар сидів, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрільці, драгуни і козаки безмовно стояли навколо, і в їхніх серцях, здавалося, ще бриніли невгасимі задушевні звуки…

Арсен, Рожков і Грива непомітно вийшли з кола і, крадучись задвірками, поміж згарищами й руїнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусідню стодолу і незабаром опинилися між чудом уцілілою хатою і зруйнованою вибухом бомби клунею.

— Сюди, — шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.

Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.

Всі троє мовчки спустилися вниз і причинили за собою двері. Рожков викресав вогню — запалив свічку.

На долівці в кутку лежала велика купа глини. В одній із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї — вимазані в глину сокира і заступ.

— Приблизно половину відстані ми вже прокопали, — сказав Рожков. — Ще ліктів п’ять чи шість.

— Встигнемо за ніч?

— Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.

— Тоді не гаймо часу, — заспішив Арсен і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.

З перших же ударів він зрозумів, як важко буде їм тут. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.

Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь–що треба сьогодні визволити.

Лунко цокає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.

Довго тягнеться час. Арсена заступає Грива, а того — Рожков. Що далі, то частіше змінюють один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…

Згоріла одна свічка, потім — друга.

Спітнілі, стомлені, замазані глиною копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.

Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.

— Добралися! — сповістив товаришам Арсен. — Зараз ламатиму стіну!

Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин. Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусід нього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.

Дончак простягнув руки:

— Арсене! Брате!

Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.

6

Рожков, Грива, Роман і Арсен, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замку. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці.

Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці полковника Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто на звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір’я замку і зупинилися біля довгої конов’язі.

— Насамперед, друзі, вмиємося, — сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщу холодної джерельної води. — А то ми схожі на марюк!

Вони вмилися, напилися з дерев’яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам’яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив полковник Гордон:

— Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!

Рожков схопився, винувато закліпав очима. Арсен, Воїнов і

Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.

Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.

— Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! — вигукнув шотландець. — За друга — у вогонь і воду, як ви кажете? Ха–ха! Вітаю! Вітаю!

Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.

— Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара–Мустафа поклявся бородою Пророка, що надвечір його бунчук замає на Чигиринській горі. Він згромадив під містом сорок тисяч війська і майже всі гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї…

— За цим діло не стане, — похмуро сказав Грива. — На валах і нашої, і турецької зброї досить. Скажіть тільки, куди нам іти.

— Рожков піде зі мною. А ви — не з моєї дивізії…

— Ми хотіли б разом, — сказав Роман.

— Атож, гуртом легше й батька бити, — вставив понуро Грива.

— Навіщо ж батька, — усміхнувся полковник. — Турка бийте, молодці! Турка!.. Якщо хочете разом, тоді будете при мені! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вільні птахи — вибирайте!

— А що нам вибирати, — сказав Арсен. — Смерті не боїмося! Бог не захоче — свиня не з’їсть!

— Ха–ха, чудово сказано! Чудово! Тоді — за мною, молодці! Після вчорашніх втрат мені кожен сміливий воїн дорогий! За мною!

Сухорлявий високий полковник, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до південної вежі. За ним поспішав Кузьма Рожков зі своїми новими друзями.

Навколо вже все гуло, гоготало, тріщало. Над головами пролітали бомби і ядра. До стін бігли запізнілі вояки, по драбинах і земляних сходах, укріплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут уже лежали перші на сьогоднішній день убиті й поранені. У свіжому ранковому повітрі відгонило димом і кров’ю.

Полковник Гордон швидко збіг на стіну і глянув на турецькі позиції. По сірій, змережаній окопами землі до міста наближалися густі ряди яничарів. Тисячоголосе «алла» линуло над полем.

Обабіч полковника стали Рожков і його нові друзі–запорожці.

7

Ромодановський з почтом стояв на піщаному горбі на лівому березі Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього під’їжджали гінці, сповіщаючи про хід битви.

Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блідий, змарнілий, з темними кругами під очима. Завжди ретельно розчесані, пригладжені вуса та борода сьогодні були скуйовджені, мов у хворого на лихоманку.

Ніхто з почту не знав справжньої причини такого стану головнокомандувача.

Однак накази його були, як і завжди, чіткі, обдумані, а голос — твердий, рішучий. Припухлі від безсоння очі дивилися пильно, бачили далеко — від максимівських лугів до суботівських круч, — охоплювали все поле бою.

Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зі штурмом Чигирина. Зі сходом сонця ударили турецькі й татарські тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили ріжки. Від тисяч кінських і людських ніг застугоніла земля. Різнобарвні загони акинджіїв, яничарів, спагіїв хвилями перекочувалися через Тясмин і з ходу нападали на стрілецькі окопи та редути. На лівому фланзі кримська орда атакувала в кінному строю козацькі полки.

Все величезне військо османів перейшло в рішучий наступ. На тясминських лугах, на піщаних пагорбах лівого берега, в чигиринській діброві та в рідких узліссях Чорного лісу з самого ранку зав’язалися важкі бої.

Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглі до нього околиці. Ромодановський розумів, що вони хотіли відкинути його з Черкаського шляху, щоб відрізати Чигирин, оточити його з усіх боків. Тоді доля міста була б остаточно вирішена: воно б здалося на милість переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому він з самого ранку кинув сюди Білгородський стрілецький полк — свою опору і гордість.

Пригнічений і заклопотаний, Ромодановський спочатку не помітив гінця і тільки тоді, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильніше на козака:

— Від гетьмана?

— Так, ваша світлість. Гетьман наказав доставити листа і полонених.

— Сам маю полонених досить, — сказав стомлено боярин, розгортаючи папір.

Гетьман писав: «Посилаю тобі, Григорію Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка є зятем хана Мюрад–Гірея… Налякай його гарненько! Скажи, що одріжеш його погану голову і пошлеш у подарунок тестеві, сиріч ханові, якщо той дозволить візирові Мустафі вчинити насильство над твоїм сином… Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз — хай сам Саферелей відправить їх до хана негайно як посланців. Двох — для більшої певності…»

— А, от воно що! — вигукнув боярин і повернувся до гінця. — Спасибі тобі, козаче! Ти приносиш мені маленьку надію…

Він швидко підійшов до низькорослого Саферелея, якого поставили на коліна зі зв’язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо:

— Мурзо, хан Мюрад–Гірей вчинив необдумано, передавши мого сина Андрія туркам. Візир Мустафа погрожує йому смертю. Він сповістив мене, що обдере з його голови шкіру, напхає її соломою і пришле мені в подарунок, якщо я сьогодні до півдня не здам Чигирина… Я захищатиму це місто, поки стане сил моїх! Отже, візир матиме привід виконати свою мерзенну погрозу… Але клянусь, я знайду засіб помститися ханові за мого сина! і першою жертвою цієї помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббілувати — здерти з голови шкіру, теж напхати соломою і відіслати ханові…

Саферелей зблід. У нього пересохло в роті. Він хрипко сказав:

— О Аллах, врятуй бея Андрія!

— Ти допоможеш Аллахові, мурзо!

— Я?

— Якщо хочеш носити голову на плечах, передай ханові через своїх одноплемінників, — Ромодановський кивнув головою в бік двох полонених мурз, що стояли осторонь, — щоб урятував мого сина! Інакше…

— Якші, якші, — швидко залопотів Саферелей. — Я зроблю так, як наказує візир урусів… Але ж усе в руці Аллаховій…

— Безумовно. І передусім твоє життя, мурзо.

Ромодановський відійшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, і ті згідливо кивали головами.

— Якші, якші!

8

Засвіт ударивши по Чигирину, турецькі гармати весь день не припиняли обстрілу. Палаючі бомби та розжарені ядра, креслячи в затягнутому димом небі чорно–вогнисті сліди, з усіх кінців летіли на місто. Трощили поодинокі, уцілілі в попередніх штурмах будівлі, підпалювали все, що ще могло горіти.

Вибухи стрясали скремсану, обгорілу, просякнуту кров’ю землю, рвали її на шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здіймалися високо вгору, сповнюючи повітря пекельною задухою і смородом.

Замок відгукнувся з Кам’яної гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоносні чавунні бомби і ядра. Гармаші, за наказом полковника Гордона, заклали в півтора рази більше пороху, ризикуючи бути розірваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборі спалахнули намети, здибилися, рвучи повіддя, осліплені жахом коні, страшно заревли верблюди, закричали поранені.

Дим чорно–бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крізь нього сердите, криваво–багряне.

Весь день турки не припиняли атак. Тисячі яничарів, спагіїв, ординців з криком, з перекошеними від люті і страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, підтримувані завиванням зурн і гуркотом барабанів, ішли й ішли на приступ. Опівдні злетіла в повітря сторожова вежа Кримських воріт. Не виявлений завчасу підкоп спричинив страшні руйнування в стіні. Густі колони яничарів посунули туди.

Другий вибух потряс усе Нижнє місто. Розлетілася на порох частина стіни на східному, низинному, березі Тясмину. В пролом, як весняна вода в прірву, хлинули чотири тисячі воїнів Капчан–паші. За ними вривалися все нові і нові турецькі загони.

Комендантський дім — колишній дорошенківський больверк^[124] — був розтрощений прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, душа оборони, весь час був разом з стрільцями на стінах. Побачивши, як у пролом ринули турки, він, на чолі жменьки воїнів, кинувся назустріч ворогам, щоб вибити їх у поле, та раптом попереду блиснув вогонь — і гарячий осколок врізався йому в обличчя. Заюшений кров’ю, окольничий, мов підкошений, упав додолу.

З цього часу захисники Нижнього міста, не зумівши відкинути яничарів і забити проломи в стіні лантухами з землею, почали здавати ворогові одну вулицю за одною. Надвечір стало ясно: Чигирин не втримати… І тоді трапилося найстрашніше: рештки сердюцьких і стрілецьких полків покотилися до Калинового мосту. Їх було небагато, та, зібрані в одному місці, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх і відчай уже пойняли серця вояків. До того ж майже всі старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан і Коровка, були або забиті, або поранені. Сотні людей, втративши віру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий підгнилий міст не витримав величезної ваги, тисняви і нестримного бігу — з тріском розвалився, ховаючи під уламками у глибині Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмості! Люди плигали у річку і вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, інші, зокрема поранені та ті, хто не вмів плавати, тонули на глибокій ямі. Та це жахливе видовище не зупиняло задніх: страх перед яничарами був сильніший за смерть у воді…

Гордон з уцілілими воїнами своєї дивізії та сердюками полковника Коровки, які після поранення полковника перейшли під його руку, боячись оточення, зачинився у фортеці. Наступали останні години героїчної оборони Чигирина.

9

Воєвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якої мужності і крові коштувало захисникам Чигирина відбиватися з ранку й до ночі від усе нових яничарських полків. Здається, живі люди, яких до того ж було в десять разів менше, ніж нападників, не могли витримати такого напруження. Злітали в повітря стіни, падали будинки, лопалися, піднімаючи в небо чорну землю, турецькі бомби й міни, дим котився, як осінній туман… Упало Нижнє місто, загинула більшість його захисників… Та Чигирин не здавався — стояв! З фортеці раз по раз гриміли залпи гармат і гаківниць, тріщали мушкети й тульські пищалі, на вежах майоріли прапори: малиновий — козацький, голубий — з ликом сзятого Георгія — дивізії Гордона.

Надвечір турки підтягли гармати — почали обстрілювати замок. До воріт підвезли таран — і глухі удари, що долітали аж за Тясмин, струсонули могутні стіни. Тисячі яничарів дерлися по крутій Кам’яній горі уверх, до фортеці.

Та все ж Чигирин стояв!

Однак у серце воєводи закрадалася неясна тривога. Вона не зменшилась і тоді, коли всюди, крім Чигирина, припинилися бої, і воєначальники сповістили, що утримали всі позиції. Годилося б радіти: витримати і відбити такий скажений натиск — це справжня перемога! То звідки ж тривога? Невже трапилося нещастя з Андрієм? Невже хан обдурив його, приславши гінця зі звісткою про те, що він домовився з візиром про відкладення страти Андрія? Невже Кара–Мустафа виконав свою страшну погрозу, і з часу на час треба чекати, що з імли вирине чорний гонець з кривавою торбиною за плечима?

Ні, про сина він перестав думати опівдні, тобто в час, відведений візиром для здачі міста. Зціпив до болю зуби і змусив себе стежити за ходом боїв. «Усе в руці Божій, — прошепотів при цьому. — Уповаю на тя, Господи!»

Йому стала зрозуміла причина тривоги тоді, коли приїхав Самойлович і розповів, що хан зробив відчайдушну спробу обійти лівий фланг і вдарити в тил стрілецьким і козацьким полкам.

Тил!

Ось що почало непокоїти воєводу, коли він побачив, як захисники Чигирина тікають з Нижнього міста. Поки візир Мустафа докладав усіх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його війська не відходила од обложеного міста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Султанський головнокомандувач і хан передусім постараються відрізати московські та українські війська од Дніпра, перетнуть шляхи для підвозу боєприпасів і продовольства, а потім поволі стискуватимуть лещата. Майже подвійна перевага в кількості людей дозволить їм це зробити.

Вечоріло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент місто курілося. Біля зруйнованого мосту кількасот козаків і стрільців чинили ворогам опір, в той час як їхні товариші плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумніву, що за годину–дві яничари скинуть їх у річку чи перерубають, і тоді фортецю буде повністю оточено й одрізано од своїх військ. Треба вживати якихось заходів.

— Як гадаєш, гетьмане, довго протримається фортеця? — тихо спитав воєвода.

— Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортеці. Мусимо думати про військо. Мене тривожить наша ненадійна позиція. Поки тримався Чигирин, ми стояли міцно. А тепер…

— Так, тепер ми повинні відступити до Дніпра, — підхопив боярин. — На Бужинських висотах, на наших старих позиціях, ми зможемо з успіхом протистояти туркам!

— А фортеця? На Бога, боярине, невже ти надумав залишити її напризволяще? Там же багато наших воїнів!

— Фортецю треба зірвати, а людей вивести! і робити це негайно, бо завтра вже буде пізно!..

— Тоді шли гінця!

— Легко сказати! Навколо фортеці — турки… Та навіть якщо і пробереться на гору, хто відчинить йому ворота?

Гетьман на мить задумався:

— Є таємна лазівка. Нею проникне…

10

Захисники фортеці не помітили, коли впав на землю вечір. Місяць ще не зійшов, але на стінах було видно як удень. Криваві заграви від пожеж і вогненних вибухів осявали все довкола.

Бій не вщухав ні на хвилину. Від ударів ядер, вибухів бомб, від гарматної стрілянини, яку вели стрільці й козаки, від реву тисяч горлянок, скреготу шабель і свисту куль над Кам’яною горою стояв безперервний гул. Тремтіли фортечні стіни, здригалася земля.

Гордон стояв на південній вежі. В руці — довга тонка шпага. На шиї — барвистий шарф. Високий і рівний, мов жердина, він жодного разу не вклонився турецьким ядрам і кулям, що свистіли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, і вітер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому — брудний, закіптюжений, розірваний у багатьох місцях. Але самого полковника не зачепила ні спагіївська шабля, ні яничарська куля.

Зовні він був спокійний. Пильно вдивлявся в лави турецьких сейменів, які грізними хвилями виринали з темряви й котилися до стін фортеці, на пожежі в Нижньому місті і на далекі вогники за Тясмином. Він був упевнений, що зуміє протриматися щонайменше тиждень, бо міцні мури надійно захищали від ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер і продовольства. Неглибокий, вирубаний у камені колодязь постачав на всю залогу фортеці смачну джерельну воду. Що ще потрібно для оборони?

Обабіч нього, біля вузьких бійниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Арсен Звенигора, Роман Воїнов і Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день його особистими охоронцями. Спочатку, боячись переслідування з боку людей Трауерніхта, трималися біля нього, бо сподівалися на його захист, а потім, захоплені відвагою шотландця і відрізані в замку від своїх військ, вирішили до останнього бути з ним. Це було нелегко: полковник, мов навіжений, носився по стінах і весь час був там, де найважче. Його поява в самій гущі битви піднімала дух воїнів, поривала їх знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарів, мов блискавка.

Четверо друзів не відходили від шотландця, який нехтував небезпекою, і їхні шаблі не раз виручали його від вірної загибелі.

Турки не припиняли штурму фортеці ні на хвилину. Після взяття Нижнього міста вони підвезли всі наявні в них гармати на Чи–гиринську гору і звідти почали шалено обстрілювати південну вежу і головні замкові ворота. Фортеця відповідала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала більше години. Від вибуху бомби в дворі замку загорілася стайня — їдкий пороховий дим змішувався з густим димом пожежі і виїдав очі.

Під прикриттям гарматного вогню яничари підтягли до брами ще й стінобитну машину. Важкий, обкований залізом таран загупав у дубові ворота. Затріщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа.

Гордон ткнув униз шпагою:

— Стрільці, перебийте тих псів!

Гримнув залп із мушкетів і пищалей. Кілька сейменів біля стінобитної машини упали на землю. Інші вмить заховалися за товсті бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок між замком і полем.

Таран завмер. На стінах почулися радісні поклики:

— Га! Маєте, собаки!

— Скуштували коржів з маком!

— Може, ще хто хоче — налітайте!

Грива відірвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров’ю очима на трупи яничарів. Зловтішна посмішка спотворила його запечені губи.

— Мало! Ой мало! — прошепотів він, насипаючи з порохівниці пороху в дуло мушкета.

Той пекельний вогонь, що загорівся в його серці на попелищах Канева, не вщухав ані на мить. Оксамитовий кисет із золою, де, напевне, як гадав він, були і перетлілі кісточки його дітей, нестерпним болем пік груди, кликав до помсти. За всі дні облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втіхи від того не мав.

— Ой мало! — скреготів зубами у нестямі.

Коли б він міг, то перебив би без жалю все вороже військо, хоча й відчував, що не вгасив би того полум’я, що палило його зсередини. Душевний біль і жадоба помсти були такі завеликі, що розпирали його, мов хміль — бочку. В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблі. На весь свій велетенський зріст ішов насупроти ворогів, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкрає йому навпіл голову. А може, він і шукав для себе смерті–рятівниці?

Забивши в дуло мушкета тугий заряд, Грива припав до бійниці. Довго вибирав ціль і ще довше прицілювався. Нарешті натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострілу майже не чути було, але з того, яка злобно–радісна посмішка засяяла на його змученому, закіптюженому обличчі, не важко було здогадатися, що під мурами фортеці на одного яничара стало менше.

— Іще один! — вигукнув Арсен, бажаючи підбадьорити товариша і розвіяти його тяжкий настрій.

Але той похмуро покрутив головою:

— Мало! Глянь — скільки їх пре сюди!

З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в’язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик «алла» ширився, наростав, котився до фортеці, обгортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками чорбаджіїв, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге — і важкий удар струсонув браму.

Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам’яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам’яний зубчатий парапет і з гуркотом розсипалися на дрібні скалки.

Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.

Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.

Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:

— Вогонь!

Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали їхні товариші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.

Гармаші гарячково заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, пищалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.

Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз.

— Кидайте каміння! — кричав Гордон, пронизуючи шпагою груди яничара, що виткнувся з–за парапету. — Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!

На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки–сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і негайно вступали у бій.

Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням — сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску — прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Арсен скочив на кам’яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручані вгору руки з кривими ятаганами.

Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев’яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину — і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій пітьмі.

Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворіття, безладна стрілянина — все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.

Судячи з того, з якою люттю турки йшли на приступ, було ясно, що Кара–Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові і нові штурмові загони на стіни замку.

Захисники фортеці втратили почуття часу і реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що ухопив усіх, бажання будь що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.

Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров’ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору. Їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.

В одній із гарячих сутичок, коли османським воїнам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тисняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти, і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Той негайно скористався цим, і його шабля упала на голову дончака.

Роман охнув і заточився. Кров залила очі.

Його підхопив Арсен, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.

— Романе, брате! — вигукнув щосили.

Роман кволо усміхнувся:

— Це ти, друже?.. Я чомусь тебе не бачу.

Арсен витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові очі заблищали від радості: він знову побачив криваве світло і схилене над ним лице товариша.

— Перев’яжи мене, — прошепотів він. — І я зараз устану!

— Чекай, чекай! Куди тобі! — Арсен рвонув на собі сорочку, туго обв’язав Романову голову. — Іди вниз! Я допоможу… Ходімо!

Але Роман заперечив:

— А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наше місце тут!.. Глянь — як напирають, кляті!

Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Арсен похитав головою і рушив за ним.

Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ щаблі і хрипіли конаючі, але у ворога уже не було того запалу, що звечора. люди стомилися. Сеймени не так прудко лізли по драбинах, якось в’яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо–дике, протяжне «алла».

В цей час до Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.

— Пане полковнику, пане полковнику!

— Ну, що тобі?

— Наказ головнокомандувача Ромодановського…

— Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?

— Таємним ходом. Ледве проліз…

— Які ж втішні новини ти приніс, козаче?

— Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане полковнику! — І він подав пакет.

— Що? — вигукнув Гордон. — Ти при своєму розумі, козаче?

Сердюк спалахнув:

— Це наказ головнокомандувача…

Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа від Ромодановського. Гнів розпирав йому груди:

— О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті… Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!

Безтямним поглядом він обвів присутніх.

Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:

— Це наказ головнокомандувача. І боярин просить не зволікати з його виконанням!

Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Арсена, обняв за плечі. На білій пов’язці чорніла кривава пляма.

— Як же це? — прошепотів здавлено. — Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?

Арсен теж тремтів від обурення:

— Справа не в нас… Серце кров’ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталося — турки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю… своїми руками… висадити в повітря. Здати… Боже, що скаже народ!

Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба. Всі дивилися на полковника.

Нарешті він струснув головою, промовив:

— Ну, що ж — думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте на стіни: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! — Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. — Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизні! Але якщо не хочеш…

Рожков виступив наперед. Глухо сказав:

— Дякую, полковнику!

Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима:

— Дозвольте і мені разом з Кузьмою… Один добре, а два краще: все може трапитись…

— Гаразд. Ідіть.

Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни.

Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замку. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.

Було видно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана — то яничари, підбадьорені тим, що уруси не стріляють, посилили натиск.

Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців–аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк.

Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім’яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася крутим схилом вниз, до Калинового мосту,

В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана — піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.

Арсен схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся — яничари запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замку. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що загаявшись, не встигли втекти вчасно.

Палаюча стайня освітлювала все довкола.

У мерехтливо–кривавому світлі пожежі він раптом уздрів Гордона. Довготелесий, худий шотландець прудко біг до порохових погребів.

«Божевільний! Загине!» — майнула думка, і Арсен, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.

До погреба вони прибігли майже одночасно. Гордон рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.

— Кузьма, чого гаєшся! Швидше! — заревів шотландець. — Яничари зараз будуть тут!

У погребі спалахнули голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.

Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Арсен хотів зупинити його, та не встиг. Той вихопив з вогню палаючу лату і прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.

Вскочивши в двері, полковник крикнув:

— Тікайте! Підпалюю! Турки близько!

Йому назустріч метнулася висока темна постать. То був Грива.

— Не смій, чорт! — гнівно заревів він і видер з рук у полковника вогненний смолоскип. — Кузьмо, виведи звідси цього навіженого!

Від несподіванки Гордон аж сторопів. В ту ж мить Рожков схопив його за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Арсена, гукнув:

— Забери його! Тікайте хутчій!

Тим часом яничари вже затопили майже весь двір. Гаятись справді було небезпечно. Арсен потягнув полковника до широкого пролому в стіні, де маячіла схилена постать Романа.

Рожков хотів повернутися до льоху, та Грива загородив йому дорогу:

— Тікай, поки не пізно! Чого обом пропадати? У мене з бусурменами свої рахунки!

Бачачи вагання стрільця, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою:

— Тікай, сатана!

Через густо всіяний трупами майдан до них бігли з шаблями в руках ворожі вояки. Ось–ось вони будуть тут! Вже видно криваві відблиски пожежі на їхніх напружених, спотворених люттю обличчях.

— Тікай! — ще дужче заревів Грива.

Рожков вихором помчав услід за Арсеном. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом Гордона, схопив на оберемок Романа і клубком покотився з ним по стрімкому схилу. Тоді, не довго думаючи, й собі пірнув у той рятівний пролом, просячи в думці всіх святих не зламати йому карк, коли буде котитися вниз. Та раптом відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам’яної гори…

…Тим часом Грива, провівши поглядом стрільця, міцно затис у руці смолоскип і метнувся назад, у погріб. За ним розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди пруть, погналися яничари.

Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев’яних засіках чорнів порох.

Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього. Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.

Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сатанинським сміхом, передні зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам’яним склепінням погреба.

— Ха–ха–ха! — страшно реготав Грива. — Ха–ха–ха! — І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.

Дехто кинувся назад. Тікати! Але тікати нікуди: вузький прохід геть забитий натовпом.

— Ха–ха–ха! — ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…

Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум’я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці — і впали всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.

Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола на багато миль…

…Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу стрільця підхопили чиїсь дужі руки, підвели То був Гордон. Поряд з ним стояв Арсен. Роман лежав на землі.

— Рожков! Живий! — вигукнув полковник і радісно і міцно притиснув стрільця до грудей.

— Живий, — тихо сказав Рожков і сумно додав: — А Грива…

Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.

На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушно бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.

Побачивши, як безславно гинуть його воїни, Гордон скочив у воду, закричав:

— Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!

Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.

Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк сердюків загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старшин, які розгубили своїх вояків у страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю — досягти протилежного берега.

Його вразила несподівана думка — невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша — і тому гинуть безславно…

Хто ж винен?

У думці він кляв усе на світі: Ромодановського — за його необдуманий, поспішний наказ, себе — за сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні…

Поблизу розірвалася бомба — сійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, він не був поранений.

Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега…

За ними вступив у воду Арсен з Романом.

На березі з’явилися яничарі, їхні різкі, гортанні крики залунали над криваво–темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті, хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.

Підтримуючи Романа, Арсен рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу, і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг, каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою, обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.

Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим…

Роман зовсім знесилів. Навіть не міг сам триматися на воді, не те що пливти. Арсен теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни руку — ї вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.

Незважаючи на те, що нічна вода холодила, Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?

Він зціпив зуби і плив по–собачому, люто бовтаючи ногами. Інакше вже не міг. Боявся, що як тільки опустить хоч на мить ноги донизу, то не зможе пливти далі, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.

Берег поволі наближався. До нього — на всьому протязі, скільки сягало око, — простяглися мокрі розчепірені руки тих, хто доплив раніше. Але не всім щастило вибратися на землю. Арсен бачив, як деякі з тих рук безсило ковзали в повітрі, намагаючись ухопитися за яку–небудь рятівну галузку, а потім пірнали під воду і більше не показувалися на поверхні.

Він ледве доплив. Учепився дубіючими пальцями за обшморгану калинову гілку і не мав сили вилізти. Ноги не діставали дна. Обривистий берег з підмивинами і печерами стрімко йшов донизу. Він підтягнув до себе Романа. Відсапнув. Виплюнув з рота воду і баговиння. Намацав коліном вузький припічок, вимитий течією, і став на нього. Серце калатало в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнічений і стомлений, що навіть не відчував радості від того, що врятувався.

Хтось простягнув йому руку. Він спершу подав Романа, потім виліз сам. Романа поклали на березі, і він знесилено стогнав, а Арсен сів під вербою, обіпершись спиною об її кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як криваві відблиски вихоплювали з пітьми темні руїни Нижнього міста і похмуру громаду Кам’яної гори.

Серед пожарищ сновигали темні постаті яничарів.

Арсен важко зітхнув. Здригнувся від раптового холоду, що охопив його груди, стиснув, мов кригою, серце. Невже це не сон? Невже доля судила на власні очі бачити страшні руїни Чигирина і загибель його?.. Він провів долонею по мокрому обличчю, зганяючи невидимі в темряві сльози, і гірко пожалкував, що його не скосила сьогодні ворожа куля або не затягнув у холодну безодню Тясмину киплячий вир.

11

Самойлович і Ромодановський віддали військам наказ відступати до Бужинської гавані на Дніпрі.

Під покровом густого передранкового туману стотисячне московське та українське військо тихо знялося з позицій на лівому березі Тясмину. Всі були пригнічені: позаду, в ворожих руках, лишалися руїни Чигирина, лишалася половина української землі — Правобережжя. І хоча воєначальники, рядові козаки й стрільці розуміли, що це ще не поразка, що поки існує боєздатне військо, доти є надія на щасливе завершення війни, все ж кожен відчував провину і перед вітчизною, і перед загиблими товаришами за цей відступ.

Вранці хан Мюрад–Гірей зразу пронюхав про те, що уруси відступили, і з Кримською та Ногайською ордами кинувся навдогін, напав на праве крило козацьких полків, сподіваючись на легку здобич. Але, наткнувшись на шквальний вогонь з мушкетів і пістолів, татари, озброєні переважно луками й шаблями, відхлинули назад, утративши чимало воїнів, а з ними — й надію поживитися багатим обозом противника.

На поміч ханові незабаром прибули спагії, яничари і загони легкої кінноти акинджіїв. Раптовими нападами вони шарпали ар’єргарди відступаючих. То тут, то там спалахували короткі кровопролитні сутички. Обидві сторони несли відчутні втрати. Весь шлях від Тясмину до Дніпра був усіяний трупами.

Позаду з основними силами поспішав Кара–Мустафа. Окрилений взяттям Чигирина, він сподівався вщент розгромити урусів і переможно закінчити цей важкий похід на північ. З Стамбула його вже квапили, підганяли, бо назрівала велика війна з Австрією.

Надвечір обидва війська зупинилися. Московське та українське уперлося флангами в береги Дніпра й почало спішно окопуватися на високих горбах. Турки мали намір з ходу скинути урусів у ріку, та, зустрівши рішучий опір, відступили і смерком зовсім припинили бойові дії.

В обох станах запанувала напружена тиша. В тилах спалахнули вогні: кашовари лагодилися варити вечерю і водночас завтрашній сніданок. Форкали стомлені коні. На узвишшях бовваніли вартові.

Стрільці, драгуни, козаки й військова обслуга — їздові, фуражири, маркітанти, цирульники — цілу ніч копали шанці, встановлювали на висотах гармати, вбивали перед шанцями в землю гостре кілля, щоб спинити атаку ворожої кінноти, підвозили порох, ядра. Жоден воїн не лягав спати. І хоч ніхто не підганяв, усі працювали до сьомого поту. Знали: доля кожного залежить від того, як буде укріплено табір.

Козаки, крім того, за своїм звичаєм, нарили вовчих ям, а позаду шанців щільно поставили вози з націленими вперед голоблями і дишлами. Для кінноти це були майже непереборні перепони. Та й піхота штурмувала їх з великими труднощами.

На ранок табір став міцною фортецею.

Зі сходом сонця османське військо перейшло в наступ. Бужинські поля і придніпровські кручі сколихнулися від гуркоту гармат. Чорні бомби з тліючими ґнотами важко падали на землю і вибухали страшно, громово, здіймаючи вгору стовпи вогню, піску і людського м’яса.

Кара–Мустафа, розраховуючи саме тут прорвати оборону урусів, скерував головний удар проти Лубенського полку, що стояв на стику з військами Ромодановського.

Тисячі ворожих піхотинців з диким ревом кинулись на штурм земляних укріплень.

Лубенці лежали в шанцях у три ряди: задній ряд заряджав мушкети, середній — передавав передньому, а також при потребі заступав убитих і поранених, а передній вів безперервний вогонь по наступаючих. Яничари падали, скошені кулями, провалювались у вовчі ями, натикалися на гостре кілля. Все більше їх корчилося в передсмертних судорогах.

Але ззаду напирали нові лави. Блискотіли проти сонця шаблі і ятагани, шелестіли на вітрі знамена, заклично виспівували ріжки і зурни, тривожно гриміли тулумбаси. А над усім — нелюдський крик: «Алла! Алла–а–а!»

Залишивши Романа в полковому шпиталі, що містився внизу, біля Дніпра, Арсен пристав до своїх земляків–лубенців і тепер лежав у передньому ряду якраз на стику з дивізією Гордона. Його сусідом ліворуч був Іваник, а праворуч — Кузьма Рожков. Визволення Романа і героїчна смерть Гриви зблизили запорожця зі стрільцем, і вони, скориставшись сусідством своїх частин, залягли в шанці поруч. Добре мати в бою сміливого і вірного товариша!

Перші атаки яничарів захлинулися. Кинувши вбитих і поранених, вони відкотилися назад.

Іваник потирав руки, радів:

— А, матері вашій ковінька, тікаєте! Дали вам чосу, знаєте–маєте! Ну, суньтеся сюди ще раз, чорти голомозі, — тут вам і смерть буде! — Він погрозив маленьким кулачком. — Не на таких напали!

Арсен і Рожков лагідно посміювались над задерикуватим козачком. Хто зна, як поведеться безсилий Іваник у рукопашному бою, а стріляє він досить влучно.

Після короткого перепочинку турки знову пішли в наступ. Ударили тулумбаси — і темні ворожі лави несамовито понеслися на сердюцькі шанці, хлюпнули на них скаженою люттю, як море прибоєм. Залпи з мушкетів не спинили їх. Зав’язався рукопашний бій.

Озвірілі яничари з вереском налітали на сердюків. У шанцях, на горбах, поміж возами тисячі людей, кинувши мушкети додолу, билися на шаблях. Лубенці стояли безстрашно, ні на крок не відступали назад. Поряд з ними — стрільці Гордона.

Серце Арсенове кипіло люттю і завзяттям. Його шабля не знала втоми. Він бачив перед собою ворогів, які безводним південним степом тягли його на аркані, знущалися з нього і катували, мов тварину. Тепер вони прийшли сюди, щоб зробити таке з усім народом… Ні, швидше він ляже кістьми на цих лисих придніпровських горбах, ніж побачить, як басурменська сириця в’язатиме білі руки Златки та Стехи!..

Бій завирував по всьому полю. Але кожному з бійців здавалося, що саме на нього налетіли найзапекліші яничари, що саме він зараз відстоює честь усього війська.

Поряд з Арсеном билися Іваник і Кузьма Рожков. Маленький сердючок виявився напрочуд безстрашною людиною. Він не міг дістати своєю шабелькою ворогів, але нападав на них так люто і безоглядно, що ті, ошелешені несподіваним натиском, а особливо пронизливим виском, з яким накидався на них «малий шайтан», відступали. Та вони не могли утекти від шаблі Звенигори. Ще ніколи запорожець не бився з таким несамовитим піднесенням, як сьогодні. Весь горб, на якому турки оточили їх трьох, геть покрився тілами убитих і поранених яничарів.

— Арсене, стережись! — раптом крикнув Іваник.

Той оглянувся. На нього летів, страшно витріщивши очі, яничарський ага. Довга крива шаблюка високо занесена для удару. Ще мить — і вона увіп’ється в Арсенову голову. А тут, спереду, насідає зразу аж троє… Порятунку нема!

Це зрозумів також Іваник. Його маленьке тіло зібралося в тугу пружину і метнулося прудким клубком під ноги туркові. Ага перечепився і впав. Обоє покотилися по землі. Шабля Рожкова визволила Іваника від неминучої смерті.

Іваник схопився, копнув ногою тепле тіло аги:

— З тебе досить, турчине! Одвоювався, знаєш–маєш! — І знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогів.

На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолі з самим гетьманом. Миргородці обігнали Самойловича, ввірвалися на позиції лубенців, з ходу ударили… Тисячоголосе «слава» сколихнуло землю. Яничари здригнули. Відступили. Намагалися затриматися в передпіллі, та натиск був такий сильний, що тікали аж до своїх шанців.

Другого й третього дня Кара–Мустафа скерував вогонь усіх гармат на курські й московські стрілецькі полки. Після жорстокого обстрілу, що тривав від світанку до снідання, яничари, спагії, сеймени в пішому і кінному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону урусів. Але й тут успіху не мали. Запрудили тілами убитих і поранених шанці, облили кров’ю руді крутолобі пагорби — і знову відступили.

А в ніч на 18 серпня 1678 року московські та українські війська перейшли в рішучий наступ по всьому Бужинському полю.

Бій закипів одночасно на всіх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицій, стрільці й сердюки густими лавами ринули в турецькі шанці. На лівому крилі кінні козацькі полки з ходу глибоко ввігналися в стик між Кримською та Буджацькою ордами.

Ніч була тиха, тепла, місячна. В безхмарному темно–синьому небі мерехтіли летючими світлячками великі сріблясті зорі. Внизу, під горами, голубим кришталем блищав проти місяця Дніпро.

І ніч, і придніпровські пагорби в одну мить здригнулися від тупоту, крику, гуркоту гармат і мушкетної стрілянини. Велетенською підковою — на кілька верст — завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько.

До самого світанку битва лютувала з перемінним успіхом. Яничари й ординці всюди чинили відчайдушний опір. Сили сторін були майже рівні.

Тоді Самойлович і Ромодановський кинули в бій два свіжі піхотні полки. Поріділі ряди турецьких воїнів не витримали навального удару — здригнулися і покотилися назад. Стрільці й сердюки перемахнули через ворожі шанці, врізалися в натовп утікачів, сіючи серед них страх і замішання.

Арсен, Рожков та Іваник опинилися в самій гущі бою. Резервні сердюцький та стрілецький полки наступали якраз на їхній позиції і затягнули з собою і їх у прорив, що утворився в турецькій обороні. Вони бігли разом з усіма, кричали, вимахували шаблями і рубали темні постаті, що виринали зі світанкової імли.

Коли вибігли на горб, побачили, що й праворуч і ліворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними — кроків за сто — на високій могилі мріло велике шатро, біля якого на тонкій тичці майорів бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сірій імлі годі було розпізнати, хто то, але якесь підсвідоме чуття підказало Арсенові, що перед ними — сам візир Кара–Мустафа з почтом… Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок — і…

Тут запорожцеві спало інше на думку. Не раз і не два вчив його старий Метелиця: «Якщо хочеш меншими силами здолати могутнішого ворога, зроби щось таке, щоб посіяти в його серці страх! Убий у ньому віру в перемогу!» А хвилина для того, щоб підсікти бойовий дух яничарів, якнайкраща.

Арсен зупинився, приклав долоні до рота і голосно, щоб пересилити клекіт бою, закричав по–турецькому спочатку в один бік, а потім у другий:

— Ойе, правовірні, уруси обійшли нас! Хан Мюрад–Гірей, хай буде навіки прокляте його ім’я, ганебно відступив з поля бою! Ойє, вай–вай! Вірні сини падишаха, будемо стояти на смерть на цій землі сарматській, але ні на крок не відступимо! З нами Аллах!

Дужий голос козака грімкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленіли у вирі смертельного бою. Страшні слова про відступ і втечу хана, про те, що уруси обійшли і ось–ось ударять з тилу, стократ повторені десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед османського війська. Хай не всі повірили їм, хай аги і паші скільки хочуть спростовують їх — діло зроблене! Ті слова, мов шашіль, підточать бойовий дух вояків, заповзуть холодним, липким страхом у їхні серця, сколихнуть непохитні досі яничарські ряди.

— А тепер — уперед!

Арсен наздогнав Кузьму й Іваника.

Вони повернули трохи ліворуч, де виднівся на тлі ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки воїнів. Попереду безладно відступали, здіймаючи галас, поріділі спагіівські сотні. На горбі, коло шатра, кілька яничарів з почту візира, побачивши, як нестримно накочується на них вал стрільців і козаків, пронизливо закричали:

— Уруси!

Їхній крик сполошив великого візира та його почет. Турки спішно почали сідати на коней.

— Ура–а! — раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. — Хлопці, хапайте Кара–Мустафу!

Стрільці — а їх усе більше й більше вклинювалося в пролом — кинулися до шатра. Їм назустріч розверталися лавою кіннотники. Гостро блиснули шаблі. Ще мить — і схили горба обагряться кров’ю.

Та почет і варта візира не прийняли бою. Чийсь різкий окрик змусив їх повернути коней назад і, прикриваючи собою вершника в білому тюрбані, помчати геть.

Арсен підбіг до шатра, рубонув шаблею по тонкій високій жердині, на вершині якої, на позолоченій перекладині, розвівалося п’ять пишних кінських хвостів, прикрашених самоцвітами, парчовими китицями та барвистими стрічками.

П’ять бунчуків!

Отже, він не помилився. Це справді ставка п’ятибунчужного паші — великого візира і сераскера^[125] Кара–Мустафи!

З другого боку рубонув Кузьма Рожков.

Жердина схитнулася, переламалася. Бунчук, окресливши в блідо–рожевому ранковому небі велике півколо, важко гепнув на землю.

Тим часом меткий Іваник шуснув до шатра і за хвилину вибіг звідти радісно–збуджений, з невеличкою, але багато оздобленою золотом і коштовними камінцями коробочкою в руках.

— Братці! Арсене! Ге–ге! А погляньте, знаєте–маєте, що я дістав!.. Ото зрадіє Зінька, коли привезу їй у подарунок!

Арсен узяв коробочку — розкрив. Це була каптарга, у якій зберігався розкішно виданий і оздоблений Коран — священна книга мусульман.

— Зіньці ні до чого ця штукенція, Іванику. Не стане ж вона молитися, мов туркеня… Подаруй краще полковникові або й самому гетьманові — спасибі скаже!

Іваник на хвилину замислився, а потім хитро усміхнувся і почав пащекувати:

— А що — це думка, знаєш–маеш!.. Нам із Зінькою справді воно ні до чого — ні в піч, ні на піч, ані до порога!.. А гетьманові — гарненька цяцька!.. Підійду та скажу: «Оце, ясновельможний пане гетьмане, молитовник самого великого візира… У бою здобув…. Уклінно дарую його тобі, вашмосць…» А гетьман задоволено примружить очі й відповість: «Дякую, ірой! Чим же нагородити тебе?» А я йому: «Чим ваша ласка зволить». Гетьман тоді: «Дам тобі сім пар волів». А я йому: «Навіщо мені сім пар волів? Я й з одною на своєму полі управлюсь… От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вірну службу залізного панцира й шолома». — «А для чого тобі?» — «Та як же, пане… То буде вірний захист від жінчиного макогона. Як тільки посуне на мене, я панцира на себе, шолома на голову, а тоді — лупцюй, клята, хоч сказися!»

Стрільці зареготали. Найспритніші вже потрошили шатро візира. Арсен і Рожков з висоти могили оглядали поле бою.

На сході світало.

Страшний тривожний крик струсонув османське військо. Не бачачи бунчука над наметом візира, воїни повсюдно схитнулися, пойняті смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обійшли! Правда, що татари втекли! Загальне замішання охопило всіх.

Над Бужинським полем клубочилися чорні дими. Іржали коні. Стогнали поранені. Линули протяжні переможні поклики — ура, слава!

Турки відступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше і швидше котилися степом на південь, до Тясмину, переслідувані переможцями. Військо падишаха знову, як і торік, пішло «рятівним шляхом відступу».

Це була перемога!

Арсен на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на одній нозі і, згрібши в обійми Іваника і Рожкова, міцно притиснув їх до грудей:

— Перемога, браття! Перемога! Го–го–го–о!.. Тікають турки! Тікають, кляті!

Він озирнув весь виднокруг. Скільки сягав погляд, велетенські хвилі людей, і коней швидко відкочувалися з придніпровських висот і щезали в ранковому голубуватому тумані. Вже зник з очей вершник у білому тюрбані — великий візир Кара–Мустафа, зник його почет. За візиром намагалися не відстати паші зі своїми загонами.

Арсен уявив, як серед тієї різномасної і різноликої орави завойовників тікають, якщо живі, Гамід і Сафар–бей, Свирид Многогрішний і кволий безталанний Юрась Хмельниченко… Зв’язані на життя і на смерть з усім військом візира, мчать вони разом з ним без оглядки у каламутну безвість… Арсенові байдужі зараз і Сафар–бей, і Многогрішний. Гамід! Ось із ким хотілося б йому зустрітися і схрестити шаблю! Бо й досі не прохолов у його серці пекельний гнів до жорстокого і підступного спагії. Та ба! Хіба знайдеш його серед цієї круговерті? Тепер, мабуть, навіки розійшлися їхні дороги, і доля ніколи не зведе їх на цій безмежній землі.

З задуми його вивів голос Іваника:

— Арсене, біжімо! Бачиш — турки покидали обоз. Там буде чим поживитись!

І він перший прудко збіг з горба і, швидко перебираючи маленькими ніжками, помчав до покинутого ворогом табору.

ЖИЄМО, БРАТЕ!

1

Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зостались позаду чигиринські руїни і политі кров’ю бужинські поля, попереду, в синьому мареві, тремтіла срібна стрічка Сули, широкі, трохи прижовклі луги і знайомий ліс під горою. Кінь почуває близький спочинок, пряде вухами й поривається вперед. Та Арсен притримує його. Йому не хочеться від’їжджати далеко від воза, на якому лежить поранений Роман.

Кілька молодих козаків чвалом поскакали в хутір, і там уже, мабуть, знають про їхнє прибуття — виглядають на вигоні.

Усі поспішають. Підстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Іваникові. Він уперше в житті так довго не був дома і скучив за дітьми та й, чого гріха таїти, за дружиною. У турецькому таборі він таки встиг нахапати різного добра: одягу, посуду, взуття, кілька шабель та ятаганів — і поспішав викласти все те перед Зінькою. Їхав з гордовитим виглядом і всю дорогу розповідав односельцям, як він бив турків. Спочатку козаки насміхалися з нього, та коли Арсен підтвердив, що Іваник і справді врятував його від смерті, а капторгу візира, добуту ним у бою, передав гетьманові, примовкли. Одні дивувалися, інші пройнялися повагою. Деякі молодики навіть перестали називати його Іваником, а почали величати дядьком Іваном, хоч було тому «дядькові» всього тридцять років. Таким з особливим задоволенням він розповідав про свої подвиги.

— Аж ось дивлюся — пре на мене п’ять турчинів, — брехав він, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тільки три. — Матінко рідна! Всі чорні та здоровенні, як бугаї!.. Понаставляли шаблі сторчма — ціляться чоловікові просто в живіт… А ще ж треба дивитись, як там управляються Арсен Звенигора і Кузьма Рожков, теж — мушу сказати вам — не останні козарлюги! А то — не дай Бог — уб’ють котрого, все життя совість мучитиме… То я тоді я–як розвернуся — та одним махом…

— Всіх п’ятьох! — випереджає хтось із серйозним виглядом.

— Та ні — спочатку тільки двох… А потім іще з одним упорався. А ті два, побачивши, що непереливки, так і дали драла! Тільки смуга лягла!.. А я — на допомогу своїм хлопцям!.. Дивлюся — аж…

Арсен, який краєм вуха слухав Іваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усміхнувся в невеличкі темні вуса, що густо висіялися за час війни, і поскакав у голову валки. Зараз — тільки спуститися узвозом — і Дубова Балка. За ним помчали й інші кінні козаки. Позаду тюпали погоничі та піші сердюки.

На вигоні вже стояв натовп. Побачивши козаків, що вискочили верхи на конях із лісу, він сколихнувся і посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповісти, кого поранено, а кого й забито.

Арсен відразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. «Невже помер?» — ударила в серце думка, але швидко відігнав її і пришпорив коня.

Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули до нього. Арсен зразу обох підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці шоки:

— Любі мої!

Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько вирвався наперед, а мати, зойкнувши, витерла щасливі сльози, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.

Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Арсен. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і неволю, і тяготи військового походу, і рани, і злигодні.

Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.

Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною.

Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись з гори, узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочухана від Зіньки. За віщо — і сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!

Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьми — де ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла з двома дрібними дітками на видному місці, від хвилювання не помітив–таки, аж поки не пролунав вигук:

— Іванику!

В ту ж мить відчув, як якась могутня сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:

— Іванику! Серденько! Любий!

Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А він — у неї на руках, як колись давно–давно у мами… Знизу до нього пнулися дитячі рученята:

— Таточку!

На радощах він цмокнув Зіньку в рум’яну, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.

— Живий! — не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя. — Не вбили турки! Слава Богу!

— Замалим не вбили, — погодився Іваник, випрямляючи утлі груди. — Як налетіло на мене вісім турчинів — матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні… Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт…

— Ой! — сполотніла Зінька.

— А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков… Треба і за ними дивитись, щоб — не дай Бог — не вбило котрого, — входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головне — його слухають. — Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..

Навколо Іваника почала збиратися юрма: кожному цікаво послухати, що розповідає про війну бувалий чоловік.

Арсен, усміхаючись, покрутив головою і перестав прислухатися до пащекування хвалькуватого козачка. Саме під’їхали підводи з пораненими, і він допоміг Романові злізти з воза. Тут же помітив, як його друг переглянувся із Стехою і як Стеха, побачивши на пов’язці, що закривала Романові півголови, запечену чорну кров, раптом зблідла. «Гм, і коли вони встигли?» — подумав Арсен, а сам мимоволі, підсвідомо повернувся до Златки. Чи вона помітила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливості, але її, видно, полонили зовсім інші почуття, — вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя її світилося тихою радістю…

Нарешті Арсен наважився запитати:

— Де ж пан Мартин?

— В хаті. Зле йому, — відповів Якуб.

— То ходімо ж до нього!

У хатині, заклечаній свіжою лепехою і пахучим зіллям та віттям дерев, на білих подушках лежав Спихальський. Його важко було впізнати — схуд, пожовк, очі горіли хворобливим блиском. Він зробив зусилля, щоб підвестися, але не зміг і тільки болісно, винувато посміхнувся.

— Пане Мартине! Друже, ну, як тобі? — кинувся до нього Арсен, потискуючи простягнуті поверх рядна схудлі руки.

— Жиємо, брате! — прошепотів пан Мартин, і в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. — Жиємо…

2

В хатині життя боролося зі смертю. На боці життя стояло могутнє здоров’я пана Мартина, знання й уміння Якуба та діда Онопрія, піклування Златки, Стехи та Яцька, батьківське співчуття Младена і материнське серце старої Звенигорихи. На боці смерті — одна маленька, кругла, мов горішок, олов’яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського і вперто штовхала його до могили. Ці дві сили було кинуто на шалі терезів — котра переважить?

Пан Мартин відчував себе зовсім зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати від болю, закушував губи, так що аж чорніли. Його безперервно била пропасниця і мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного різко–кислого сирівцю, і пан Мартин, цокаючи зубами об череп’яний кухоль, жадібно пив, важко віддихаючись. Майже нічого не їв — тільки пив.

— А най його мамі, чим тільки чловєк жиє! — пробував жартувати, з’їдаючи за день дві–три ложки рідкої пшоняної каші з молоком.

Від нього не відходили Златка та Стеха. Цілими днями навпереміну доглядали, підбивали подушки, міняли заюшені кровлю та брудом сорочки та рядна. Яцько заступав їх уночі.

Дід Онопрій з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках — шукали зілля та коріння. Потім варили пахучі настої, якими тричі на день поїли пораненого, готували мазі.

Але все це допомагало небагато. Панові Мартину ставало все гірше й гірше. На спині, під лопаткою, нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потім посиніла, зрештою, стала багровосиза. В ній пекло, як вогнем, і пан Мартин, не маючи спочинку від нестерпного болю ні вдень ні вночі, зовсім звівся.

На другий день після приїзду Арсена йому, видно, ввірвався терпець, і він заволав:

— О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо візьми мою душу! Але прошу — не муч!.. Адже видиш — то вже така біда чоловікові, що ліпше — кінець!..

Якуб довго дивився на гулю, потім почав мовчки длубатися в своїх речах. З ремінного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вістрям.

— Треба різати, — сказав тихо.

Дід Онопрій скрушно похитав лисою головою:

— Гей–гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тіло, Якубе. Зачекаємо, поки сама прорве… Розрізати ніколи не пізно, вашець. От чи зашиєм потім? Зачекаймо, кажу тобі!

Якуб завагався. Але Спихальський гарячково прошепотів:

— Ріж, Якубе! Ріж до дзябла! Все єдно смерть…

— Але ж то дуже боляче, голубе, — почав умовляти його дід Онопрій.

— і так не легко… Юж вшисткі сили стратив, терплячи… Але мам сподіванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамі!

Арсен узяв його на руки — виніс на двір. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасіці бджоли. З–над Сули повівав запашний осінній вітрець. Пан Мартин вдихнув його на повні груди — і закашлявся. Бризки крові упали на широкий дерев’яний тапчан, на якому він сидів, підтримуваний Арсеном.

Пан Мартин не сказав нічого. Тільки по змарнілій жовтій щоці поволі поповзла одинока сльоза і загубилася в давно не стриженому обвислому вусі.

Якуб зняв пов’язку. Проти сонця велика, мов слива, ґуля на спині пораненого блищала зловісно–багрово.

— Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобі Аллах!

В Якубових руках блиснув ножик.

Жінки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав із сінешніх дверей. Арсен міцніше притиснув до себе Спихальського, поклав його голову собі на плече. Дід Онопрій тримав великий шмат білого полотна і горнятко з маззю.

Якуб стиснув зуби — твердо провів ножем по гулі. Спихальський ойкнув — і затих. Із рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.

— Аллах екбер! Куля! — вигукнув радісно Якуб. — Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!

Він витер ганчіркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радісний усміх. Спихальський і собі усміхнувся. Взяв кулю, потримав на долоні, оглянув зі всіх боків, а потім міцно затиснув у кулаці:

— А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию — привезу в дарунок пані Вандзі… Скажу: «На, малжонка, дарунок від турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзі агарянській…» Ух, як мені ниньки стало любо! Юж не пече під лопаткою… Дзенькую бардзо тобі, пане Якубе… Якщо і помирати доведеться, так не страшно… Бо легко мі стало… Ожиємо єще, панове, ожиємо!

— Слава Богу, йому полегшало, — прошепотів дід Онопрій, намазуючи шмат полотна коричневою маззю і прикладаючи до рани.

Спихальський облизав пошерхлі губи і витер долонею спітнілого лоба. Йому й справді зразу стало легше. І вперше за багато днів у його серці загорілася маленька іскорка надії. Він попросив, щоб його віднесли знову в хату. Йому захотілося спати.

3

Спокій, радість і дух закоханості поселилися у білій хатині над тихою Сулою. Обидва поранені — і Роман, і пан Мартин — поволі видужували. Прозора медова осінь з черленим золотом гаїв, бабиним літом і неповторними запахами опеньок, кисло–терпкої калини та приємного гіркуватого димку на городах довго була тепла, суха і сприяла поправці недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до самої Пилипівки лежав у ліжку, та гострий блиск очей і, головне, вуса, які поступово — не знати якою силою — знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кінчиках, кольору і пружності, що змушувала їх пнутися вгору, свідчили про те, що справи поляка пішли на краще.

Він навіть закохався. У Стеху. Розумів, що безнадійно, але нічого не міг подіяти з собою. Мимоволі глипав ніжним поглядом на дівчину, випинав груди, підкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому і вдатному до кохання шляхтичеві. Однак дівчина ніби не розуміла всього того й не помічала палких, як думав сам пан Мартин, поглядів. Вона шукала синьо–волошкові очі Романа і з радістю пірнала в них.

Тоді ображений пан Мартин відвертався від Стехи і розпочинав розмову з старою Звенигорихою і дідусем Онопрієм. Улюбленою темою їхніх розмов були пригоди Арсена в Туреччині та інших далеких краях. Про них Спихальський умів розповісти мальовничо і з захопленням. Звичайно, якщо в хаті не було Арсена.

— Ваш син, паніматко, то єсть найперший у світі лицар! — вигукував пан Мартин. — В одному бою біля турецької річки Кизил–Ірмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарів! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, — і кришив, бив, розтинав їх шаблюкою до самого пояса, нєх буду проклятий, якщо брешу!.. А на морі! О, виділи б ви, як він змагався з розлютованою стихією! Три доби тримав стерно, поки не доправував корабель до берега… Потім нас вшисткіх визволив з неволі агарянської, нечестивої… Привів до рідної землі і тутай, під Чигирином і на Дніпрі, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як Бога кохам!

Звенигориха схлипувала, радіючи і страхаючись за сина. Дід Онопрій гладив почервонілу від хвилювання лисину. А Стеха аж світилася від захоплення! От який у неї брат!

Але як тільки Спихальський кидав знову на неї ніжний погляд, дівчина відверталася або виходила з хати.

Роман теж відвертався, щоб пан Мартин не помітив у його очах веселих іскринок сміху. «Ну й пан Мартин, пан Мартин, — думав дончак. — Славний ти чолов’яга! І вдатний до всього: і ворога бити, і горілочку пити, і впопад добре слово мовити… А от накидати оком на Стеху — тут тобі, пане Мартине, зась! Тут ти облизня піймаєш, їй–богу! Дай–но тільки мені зовсім видужати — так і зашлю сватів до Стехи… Славна дівчина!.. І нікуди я вже з–над Сули не поїду: ні на Дон, де в мене ні кола ні двора, ні в рідне сільце під Тулою, де Трауерніхт з мене живого шкуру спустить!» І він крадькома ніжно поглядає на Стеху, милуючись її красою.

Арсен найчастіше проводив дні зі Златкою і Младеном. Младен зовсім видужав і поривався у Болгарію. Затримували його різні причини: спочатку рана, потім хотів дочекатися Арсена з війни, тепер — усі гуртом вирішили, що поїде він тоді, коли Арсен і Златка повінчаються і відгуляють весілля. Весілля ж відкладали через хворобу Спихальського.

А коли Младен особливо гостро відчував тугу за Болгарією, за своїми побратимами по зброї і поривався в путь, Арсен говорив:

— Ще встигнете, воєводо, схрестити шаблі з Гамідом!

— Ти ж схрестив! — уколов у відповідь Младен.

— Не все те можеться, що хочеться.

— Я не дорікаю, Арсене. Навіть радий, що Гамід залишився живий. Помститися над ним — то мій привілей!

Вони багато і довго говорили про майбутнє життя Златки, про можливість зустрічі з Младеном. Старий воєвода обіцяв через кілька років, коли рука вже не в силі буде тримати яничарку, назовсім приїхати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, і кожен мимоволі думав про те, чи вижив бюлюк–баша під час неодноразових штурмів Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастіше згадували Анку, і ці спогади, сумні і світлі, найдужче зближували їх.

У житті Златки й Арсена це був найщасливіший час. Минули, канули в безвість важкі злигодні й небезпеки, які стрічалися на їхньому шляху. Відшуміла, мов горобина ніч, спустошлива кривава війна… Їхні почуття, ніжні, сильні, красиві, з якими вони вже не таїлися, ніби вихлюпували з їхніх молодих сердець. Златка від кохання розквітла, її очі, теплі, сині, мов літне море, шукали Арсенових очей і не могли відірватися від них. Жартуючи, вона погрожувала своєму милому, що поїде в Січ і випише його з запорозького реєстру, щоб він був завжди з нею.

— Жінок у Січ не пускають, — сміявся Арсен.

— Я вже якось доберуся до вашого кошового.

Та на Запорожжя довелося виїхати не Златці, а Арсенові, і то дуже спішно.

Одного дня прискакав гонець і сповістив, що всі запорожці мусять прибути до Січі на раду.

— Це ненадовго, — втішав Арсен Златку.

— Але небезпечно.

— Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового. Напевне, це знову буде Іван Сірко, якщо не захворіє старий… Вип’ємо на радощах кілька бочок горілки та меду — і додому…

Златка нічого не сказала. Тільки волошкові очі потемнішали від хвилювання.

За кілька днів у Дубову Балку заїхали запорожці з Лубен і Лохвиці, і Арсен з Романом поїхали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хаті. Зажуреним поглядом дивився на від’їжджаючих, побивався:

— А най його мамі, яке лихо спіткало чоловіка! Ні тпр–у–у, ні ну! Сиди, пане Мартине, на припічку, як пес на прив’язі! Тьфу!

ПОБОЇЩЕ В СІЧІ

1

Лист запорожців дійшов до султана. Розлютований невдалими походами під Чигирин, Магомет Четвертий ошаленів від такого нечуваного нахабства якихось, на його думку, волоцюг, голодранців, що посміли насміятися з намісника Бога на землі. Драгомана з полонених козаків, який прочитав і переклав листа, звелів негайно скарати на горло, а сувій жовтавого цупкого паперу кинув собі під ноги — потоптав, а потім спалив над свічкою.

— Я знищу Запорожжя! — закричав несамовито.

Той крик долинув до всіх закутків великого султанського палацу. Здригнулася двірцева варта. Зблідли паші і чауші, впали ниць у тронному залі, чекаючи виходу свого володаря.

— Я зрівняю з землею їхню мерзенну Січ! — верещав ще дужче султан, помутнілими від гніву очима оглядаючи зігнуті спини підданих.

Візирі, паші, великий муфтій, вчені мулли, чауші луною відгукнулися:

— Воля падишаха — воля Аллаха!

Наприкінці грудня, зимової стуленої ночі, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою і п’ятнадцятьма тисячами яничарів і спагіїв, присланих морським шляхом з Туреччини, таємними дорогами, відомими тільки найдосвідченішим провідникам, підходив до Січі.

Ще в Бахчисараї він разом зі своїми мурзами і гениш–ачерасом^[126] Мурас–пашею обміркували, як знищити кубло гяурських розбійників — Запорозьку Січ. Усі зійшлися на тому, що найкраще застукати запорожців зненацька, коли вони не чекають нападу і коли їх у Січі найменше. Відомо, що на зиму запорожці розходяться по зимівниках, зоставляючи лише шістсот–сімсот чоловік для охорони фортеці. Тому хан намислив напасти в ніч на другий день Різдва, гадаючи, що запорожці, перепившись ради свята, спатимуть, мов убиті, і їх можна буде легко перерізати, мов куріпок.

Хан горбиться в сідлі, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипає за носа й щоки, а хижий північний вітер залітає під сукняний башлик і холодить спину.

Орда пробирається степом тихо. На останньому привалі воїни вволю нагодували коней, щоб не іржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею від тисяч кінських копит, та і його вітер відносить геть від Січі в ногайські степи.

З темряви виринули два вершники. Під’їхали до хана — вклонилися. Хан натягнув повід — зупинився. Впізнав мурзу Алі з улусу Ширин–бея. Другий вершник тримався позаду.

— Великий хане, — сказав Алі, — за два фарсахи — Дніпро. На тому боці — Січ. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут має бути козацька застава. Я наказав передовому загонові зупинитись…

— Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алі, візьми півсотні воїнів, проберись таємно вперед — знайди заставу. Щоб жодної живої душі не випустили! Ми повинні підійти до Січі непоміченими! Хай Чорнобай покаже дорогу!

— Слухаюсь, великий хане!

Вершники повернули коней — погнали в холодну темряву ночі.

Незабаром усе військо зупинилося в глибокій балці. Алі з Чорнобаєм відібрали найспритніших воїнів, спішились і тихо, один за одним пішли вперед. На гребені горба зупинились, присіли в заростях сухого, напівзаметеного снігом полину. Далі Чорнобай поповз один.

Сніг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сікла обличчя. Але він не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур’яни, втягував носом морозне повітря.

Раптом зупинився: запахло димом. Висунувши голову з–за замету, оглянувся навкруги. На горбі забовваніла чорна хижка. Біля неї, на тлі темно–сірого неба, вимальовувалась тринога вежа.

Бекет! Запорозька застава!

Чорнобай тихо свиснув. До нього підповз Алі. Позад нього, у засніженому сухому бадиллі, темніли кошлаті малахаї татар.

— Алі, застава, — прошепотів Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. — На вежі нема нікого. Холодно — всі поховалися… А може, й сплять… Візьми трьох найсильніших батирів — підемо з ними попереду. Решта — хай ідуть слідом!

П’ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руці ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку він помітив вартового, який у важкому овечому кожусі куняв під навісом. Звідти доносилося тихе кінське іржання.

Чорнобай подав Алі знак, щоб зупинився зі своїми сейменами, а сам обійшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з–за рогу, переконався, що вартовий спить. Тоді сміливо підійшов під навіс, схопив козака за комір і сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув і впав обличчям у сніг.

За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята і, зігнувшись, ступив униз. За ним полізли Алі та його батири. З хижки війнуло теплом і запахом хліба й часнику. Праворуч від дверей, на дощаному полу, покотом спало четверо козаків. Ліворуч, у невеликій лежанці, тлів малиновий жар.

Один з козаків підняв голову:

— Це ти, Прокопе?

— Я, — відповів Чорнобай, наближаючись.

— А то хто з тобою?

— Курінний заміну прислав…

— Заміну? — В голосі козака почувся подив: — На кий чорт нам заміна? Ми й самі до ранку довартуємо!

Продерши очі, козак глипнув на людей, яких усе більше набивалося в тісну землянку. Чому їх так багато?.. Раптом — певно, від припливу свіжого повітря крізь розчинені двері — в лежанці спалахнуло полум’я й освітило хижку. Козак витріщив з переляку очі, сахнувся до стінки, намагаючись витягти шаблю.

— Браття, татари! — вигукнув він і в ту ж мить упав додолу: Чорнобай ятаганом проткнув йому горло.

Татари кинулися на очманілих козаків, які не могли зрозуміти, звідки на них звалилося лихо.

— Беріть живцем! — наказав Алі.

Козаків загнали в куток. Хтось підкинув у вогонь сухого бур’яну. Полум’я освітило чорні, закіптюжені стіни землянки, кривавим відблиском упало на сірі обличчя полонених.

Чорнобай ударив одного по плечу:

— Тхоре, ти?

Той здригнувся, зіщулився. Але, впізнавши свого колишнього хазяїна, шарпнувся вперед і впав на коліна.

— Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! — забелькотів. — Невже це ви? Сам Бог посилає мені вас у цю страшну хвилину!

— Встань, Тхоре!

Тхір підвівся.

— Ти зробив те, що я наказував?

— Ні, але я ще маю надію…

— Надію, надію!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже півроку на Запорожжі!.. Ну, та про те я пізніше спитаю… Скажи, як пройти в Січ?

Побачивши, що бурю пронесло, Тхір враз пожвавішав:

— З ними? — кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти.

— Так.

— Є одна лазівка… Невеличка таємна хвірточка, якою запорожці носять воду з Дніпра. Вона не замикається…

— Тхоре! — вигукнув козак, що стояв праворуч від зрадника. — Що ти надумав? іуда проклятий!

Тхір презирливо посміхнувся:

— Заткнись, Товкачу! — І, звертаючись до Чорнобая, додав: — Але ви самі, пане, не потрапите в неї. Я покажу!

Він боявся, що, виказавши таємницю, стане непотрібний Чорнобаєві і той приріже його в цій землянці. Та не знав Тхір, що і так був на волосинку від смерті. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхір захрипів. Тут би йому й кінець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руці. Товкач скрикнув і випустив свою жертву. Тхір з переляку шмигнув під піл. У тісній хижці зав’язався бій. Поранений Товкач здоровою рукою відштовхнув Чорнобая і схопив шаблю, що висіла на стіні. Замахнутися було ніяк, і він сторчма вдарив нею найближчого, татарина. Той з вереском упав під ноги своїм одноплемінникам.

— Саво, бий їх, собак проклятих?

Сава вже сам кинувся на допомогу товаришеві. Зірвавши з стіни полицю, з якої посипалися додолу череп’яні горшки з пшоном, миски й ложки, він оперіщив нею по голові товстопикого батира. Той заблимав очима і похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козаків.

Скориставшись замішанням серед ворогів, Товкач завдав ще одного удару передньому татаринові. То був мурза Алі. Вістря шаблі ковзнуло по густій вовні кожуха, вп’ялося в горло. Мурза захарчав і впав, мов сніп, на руки своїм сейменам.

В ту ж мить упав і Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди.

Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютовані, вражені смертю мурзи, ординці накинулись на нього всією зграєю, мов звірі. Пришитий кількома ятаганами і шаблями до дерев’яної стіни, він так і сконав стоячи, з полицею в руках.

— Ой вай, вай! — знявся лемент над мурзою. — Який славний батир загинув від рук цих нечестивих собак–гяурів, гнів Аллаха на їхні голови!

— Що скаже хан, коли дізнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой вай, вай!

— Годі вам голосити! — гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. — Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє діло зробили — заставу знищили і взяли язика, що знає таємний вхід до Січі… Переможців хан не осудить! А мурза вже в райських садах Аллаха… Чого тужити за ним!

Справді, звістку про смерть Алі хан сприйняв досить спокійно. Коли Чорнобай сказав, що полонений козак, його колишній пахолок, знає лазівку в Січ, він зрадів, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирішено змінити попередній задум. Замість штурму фортеці хан запропонував через таємну лазівку ввести в Січ яничарів і спагіїв, які одним ударом винищать усіх запорожців. Орда ж стане навкруги фортеці, щоб і миша з неї не втекла.

Мурас–паша погодився з цією думкою, і військо вирушило далі в путь, додержуючись цілковитої тиші.

За північ Тхір провів нападників через замерзлий Дніпро і швидко відшукав у стіні хвірточку, якою козаки вряди–годи ходили до ополонок по воду.

Мурас–паша зібрав начальників загонів.

— Першим увійде в Січ Сафар–бей зі своїми людьми, — давав він останні розпорядження. — Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все військо не ввійде в фортецю! Я подам знак до атаки… Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться ім’я Пророка!

Тхір і Чорнобай пролізли в хвіртку і, переконавшись, що в Січі ані душі й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар–бей почав пропускати своїх людей.

Лізли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.

— Швидше! Швидше! — підгонив Сафар–бей.

До нього підійшов Гамід. Товстий, закутаний у теплий кожух і гостроверхий башлик, він скидався швидше на купця, ніж на воїна. В похід його послали тому, що він уже був у Січі і його знання могли пригодитися при нападі. З ним був невеликий, але добре вишколений загін спагіїв.

Гамід мав стурбований вигляд. Проти місяця його одутле темне обличчя відливало старою бронзою, в рухах помічалась невпевненість і поспішність. Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар–беєм, який, незважаючи на всі намагання спагії примиритися, ніяк не хотів зробити рішучого кроку у цьому напрямку. А можливо, Гамід і справді злякався. Все–таки доводилося лізти в пекло до самого Урус–шайтана! Всупереч сподіванням хана і гениш–ачераса на легку перемогу, рядові чорбаджії й сеймени в глибині серця дуже побоювалися такої небезпечної затії — розбити і знищити запорожців у самій Січі, де козаки почувають себе, як риба у воді. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рідні стіни, та все ж при одній думці, що опинишся у самому кублі тих всесвітньовідомих розбишак, шибайголів, заводіяк і, ніде правди діти, славетних лицарів, побив би їх Аллах, усім ставало моторошно. Тому зле почував себе і Гамід.

— Сафар–бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, — промовив він тихо, щоб чув один бюлюк–баша. — Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш–ачерас. Не вірю я тим двом гяурам…

— У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?

— Ми повинні бути пильні і виручати один одного.

— Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п’ятнадцять тисяч. А козаків усього п’ятсот–шістсот чоловік. Та до того ж, кажуть, вони п’яні… Ми переріжемо їх, мов лінивих каплунів. До ранку все буде закінчено! І нам допоможе Аллах! — сухо відповів Сафар–бей.

Гамід зрозумів, що і тепер примирення не відбулося. І йому стало досадно, бо він вірив у щасливу зорю Сафар–бея, в те, що молодий рішучий ага досягне в імперії високого становища і міг би при нагоді бути для нього корисний.

— Коли б то так, — буркнув кисло. — Хай Аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серці…

Сафар–бей промовчав і поліз у лазівку. Гамід став пропускати своїх людей.

І ось, нарешті, всі воїни гениш–ачераса в Січі. Хан з половиною орди став на березі Дніпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику і поля.

Зловісна тиша нависла над Січчю. Не чути було навіть дихання багатьох тисяч турків. Безмовно бовваніли над куренями широкі обмазані глиною комини. Спали під теплими кожухами у високій вежі над ворітьми вартові козаки.

Яничари і спагії запрудили весь січовий майдан і тісним натовпом розтеклися поміж куренями, їх було так багато, що всі стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в курені. Та наказу все не було. В тісноті чорбаджії втратили зв’язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожців. Десь запропастився гениш–ачерас.

Сафар–бей зі своїми людьми зупинився навпроти довгого вибіленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм і глиною товстими стінами, спали, не підозріваючи смертельної небезпеки, козаки. Бюлюк–баша ледве стримував разом з переднім рядом яничарів темну живу масу, що напирала ззаду.

Поряд з Сафар–беєм стояли його вірні охоронці Карамлик і велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в сніговий замет, сприймаючи тиск багатьох тіл на себе і захищаючи агу.

Сафар–бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бій?

2

У Переяславському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Арсен Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти. На ослінчику блищало золото й срібло.

Діда Шевчика з ними не було. Йому ще звечора не поталанило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати. Не пофортунило йому і з місцем для спання. Він любив умоститися біля груби чи на лежанці, щоб вигрівати старечі кістки. Але сьогодні в курені яблуку ніде впасти: з усіх усюд — з найдальших зимівників, з Правобережжя, з Лівобережжя та Слобожанщини — понаїздили запорожці, щоб переобрати кошового. На полах густо, мов оселедці в бочці, лежали козаки. З тієї ж причини всі були тверезі, хоча на кошт січової скарбниці було заготовлено чимало горілки, пива й меду, щоб повеселитися після виборів нового кошового.

Поштовхавшись біля груби та лежанки і не знайшовши там ані найменшої щілинки, щоб вшитись між козаків, що хропли на всі заставки, Шевчик змушений був лягти біля віконця. Накрившись з головою старою кожушинкою, він скрутився в бублик і заснув.

Десь ген–ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.

Буцімто поплив він на каюкові ставити ятері в Чортомлику. І заплив далеко, аж за прогній, де риби до гибелі, але не кожен козак наважиться ловити її там. Тільки кошовий отаман Сірко насмілюється запливати туди, бо й самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий і разом з товаришами шукав місце для нової Січі, одного разу заплив з Дніпра в якусь невідому річку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те місце. Зійшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретів величезний рогатий чорт і суне прямо на нього. Іклами клацає і роги наставляє — хоче розтоптати козака або налякати, щоб тікав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сірко з–за пояса пістоля та як бабахне — чорт так і мликнув у воду! Булькнув — і пішов на дно! Тільки хвиля розляглася. А Сірко привів козаків і там, де впадає в Дніпро та безіменна річка, яку на пам’ять про перемогу над чортом відтоді почали прозивати Чортомликом, побудував Січ… І от подумав Шевчик: «Сірко не боявся чорта, коли тут–жодної живої душі не було, то чого ж мені боятися тепер? Попливу — заставлю ятері там, де ніхто ще не заставляв! Наберу вранці риби повен човен!» Заплив з чистого плеса в тиху заводь, вибрав місце та тільки опустив перший ятір у воду, аж тут як вирине з води якесь марище–страховище та як схопить козака за правого і вуса — і потягнуло донизу…

Обливаючись зі страху холодним потом, Шевчик лупнув очима. За правого вуса справді хтось його міцно цупив. Що за нечиста сила! Здається, він уже й не спить! І не пив звечора!

Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумів, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до підвіконня і тримав його, мов на прив’язі.

Не без жалю Шевчик відрізав кінчик вуса, перехрестився і сів, спираючись рукою на зледеніле підвіконня. В курені було темно. Тільки в кутку блимала під рядном свічка: картярі ще не лягали спати. А надворі світив місяць. Крізь верхні незамерзлі шибки пробивалось голубувате сяйво.

«Мабуть, уже й до ранку недалеко, — подумав дід Шевчик. — Місяць, здається, заходить за сторожову вежу». І щоб переконатися, що незабаром ранок і йому недовго в безсонні перевертатися з боку на бік на твердих дошках, виглянув крізь віконце надвір.

Спершу старий козак подумав, що він або спить, або збожеволів. Просто перед вікном, за якихось три–чотири кроки від куреня, стояла суцільна стіна яничарів. За свій довгий вік перебачив він їх достобіса!

Уперше в житті по–справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись і ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвідчитись, що справді не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, прокляті, сумирно — мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.

Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів — і дмухнув на свічку.

— Яничари в Січі! — видихнув перелякано.

Метелиця з несподіванки випустив карти.

— Ти часом не збожеволів, Шевчику? — гримнув старий козарлюга. — Що за дурні жарти!

— Хай мене грім поб’є і свята Богородиця, коли брешу? Погляньте у вікна!

Арсен кинувся до вікна й похолов: Шевчик не збрехав. У Січі було повно яничарів.

— Друзі, будіть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнію, підопріть двері, щоб ніякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!

За хвилину весь курінь був на ногах. Страшні слова: «Яничари, в Січі!» — враз розігнали сон. Поскільки курінний ночував перед радою у кошового, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена.

— Ставте порохівниці і ящики з кулями на столи! — наказував він. — Заряджаючі, до столів! Стрільці, до вікон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браття!

Козаки стали на свої місця. Одні заряджали мушкети, інші передавали стрільцям, а ті, вже напоготові, чекали наказу стріляти.

— Вогонь!

Гримнув залп. Потім — другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне виття. Турки подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди. Ззаду колихалася суцільна жива стіна.

Цілитися козакам не доводилося: вороги стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.

Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.

Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх. Даремні зусилля! Ніхто з них не знав потайних підойм, з допомогою яких відчинялися ворота. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.

Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Чуючи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква — хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, — сіють смерть!

Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.

Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких чорбаджіїв, що намагалися навести хоч який–небудь лад, безперервний гул пострілів — усе злилося в дикий нелюдський рев.

Широкий майдан, вузькі січові провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.

Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім — зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.

Звуки лунали з військової канцелярії.

Стрілянина почала вщухати.

І тоді почувся сильний голос кошового Сірка:

— До шабель, браття–молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!

Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці — з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій місячній морозній імлі.

3

Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упали на сніг, Сафар–бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. «Поранений!» — промайнуло в голові. інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, бюлюк–баша оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров’ю, хрипів Карамлик. Його темні, широко посаджені очі, що так часто прислужували загонові Сафар–бея, тепер скляніли, затягувалися туманом. Звернуті до яскравого місяця на небі, вони, здавалося, прохали допомоги. Та холодне світило байдуже дивилося на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього і малював на своїх знаменах.

З другого боку нерухомо лежав велетень Абдагул. У нього з розтрощених грудей цебеніла кров.

Сафар–бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров’ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі… Гукати вояків, щоб попри вбивчий вогонь, ішли приступом на курені? Даремно! Ніхто тебе не почує в цьому пеклі! Та й хто зважиться лізти у вікна і в двері, з яких так густо гримлять постріли, ніби в куренях не по двадцять — тридцять козаків, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас–пашу і запитати, які будуть розпорядження? Смішно про це й думати. Хіба знайдеш його в цьому гармидері? Може, він убитий або накивав п’ятами…

Ні до чого не додумавшись, Сафар–бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з–за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар–бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, честь, майбутнє, навіть саме життя!.. О Аллах, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о Аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність — то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..

Сафар–бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористаюся ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки — чи надовго?

Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар–бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.

Раптом стрілянина стихла, ї з куренів висипали козаки. Вони були — хто в чому: в кожухах, у жупанах, у свитках, а більшість — просто в білих сорочках. Видно, як спали, так ї кинулися до зброї.

Сафар–бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб’єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив його. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!

Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки. Прихилився спітнілим лобом до крижаної стіни і позирав на завалений трупами майдан, на зблиски козацьких шабель проти місяця, на змішаний з кров’ю сніг і юрбу яничарів, що на очах танула, як віск на вогні.

Пропало все — честь, слава, майбутнє… Як повертатися додому без своїх вояків, без загону? Що його жде там? Відставка? Заслання? Тюрма?

Прокляття!

Душа його надломилася давно, тоді ще, коли знайшов рідних і почав думати над своєю долею. Тепер же раптом відчув у серці таку порожнечу, що аж сам здивувався і злякався.

Кому він потрібен? Для чого живе на світі? Що зробив доброго?

Тільки й того, що проливав кров. Передусім — кров болгарського народу, з якого, як виявилося, і сам вийшов. В ім’я чого проливав її?

Чи здобув багатство? Почесті? Владу? Чи зазнав ласки й любові? Ні, скільки й пам’ятає себе, його завжди оточувала ненависть, — у яничарській школі, коли був аджем–огланом, на службі в яничарських бюлюках, у Болгарії…

Тягнувся до щастя, як метелик до вогню. От і дотягнувся! Досягнув!.. Тепер усьому — кінець!

Страху не відчував. Жалю — теж. Все збайдужіло. Навіть життя…

Чи то душа вигоріла у пекельному вогні, чи стомився за своє коротке, але таке бурхливе яничарське життя?

А може, то передчуття стукає в серце? Може, для нього вже відчиняються райські сади Аллаха?

Ну, що ж, Сафар–бею, наступає твій смертний час. Зустрінь його достойно!..

Раптом перед ним промайнула знайома постать Гаміда. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спагія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар–бей, забувши про своє становище, про свої сумні думки, іронічно посміхнувся: цікаво, чи ж далеко зуміє втекти він? Дуже вже помітний і неповороткий.

Гамід не бачив Сафар–бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар–бей вважав за доцільне не нагадувати йому про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спагія. Невже ризикне вискочити з засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.

Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль — у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спагія?

З пістоля блиснув вогонь — гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З–за рогу куреня вискочили два козака і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє. Зупинилися.

— Ах, ти, чортяка! — вигукнув дебелий старий козарлюга. — Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!

— Не сумніваюся, — відповів сивовусий міцний козак. — Куля цвьохнула над самим вухом… На піввершка вбік — і не було б раба

Божого Івана! — І раптом закричав: — Хлопці, візьміть–но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!

— Схопили! Ведуть! — вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.

З–за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним — два запорожці. Сафар–бей мало не скрикнув: один з них — Арсен Звенигора!

Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:

— Ти мене знаєш, турчине?

Арсен переклав запитання.

— Урус–шайтан… Я зразу впізнав тебе, — глухо відповів Гамід.

— Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?

— Знав. Я був на Січі з посольством… і добре роздивився на тебе.

— Гм… і вирішив прикінчити?

Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.

— Сікачу, відведи його в холодну, — сказав Сірко. — Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!

— Батьку! — кинувся до кошового Арсен. — Не можна відпускати цього собаку живим! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!

— Хто ж це?

— Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!

Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп’явся йому руками в горло. Але Арсен різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.

— І справді лютий, — промовив Сірко. — Але ж якось гидко рубати беззбройного…

Арсен простягнув спагії відібрану у нього шаблю:

— Бери — захищайся!

— На Бога, Арсене! — вигукнув Метелиця. — Він може тебе поранити!

— Зате не скаже, що з ним повелися безчесно!

Гамід не розумів, чого від нього хочуть! Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків’ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв’язав башлик, скинув кожуха. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.

Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Арсена. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, — чи так, чи інакше — кінець! Тож єдиним його помислом було прихо–пити на той світ із собою і свого лютого ворога — запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.

Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов’язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм.

Сафар–бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Арсенові, і Златка залишиться в чужому краю ні дівчиною, ні вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.

Двобій проходив з перемінним успіхом. Арсен був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б’ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спагією.

Врешті Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:

— Кінчай, Арсене!

Арсен пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.

— Гяур! Собака! — цідив Гамід, стримуючи навальний натиск колишнього невільника. — Рабе! Ти зараз станеш віч–на–віч із Аллахом!

— А може, ти, Гаміде? — посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест–навхрест один на одному. — У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!

Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спагії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в супротивника. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух і встиг відхилитися. Шабля просвистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.

Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.

— Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! — Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.

Арсен витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке хотів зробити своїм.

Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:

— Салям, Арсене! Не впізнаєш?..

— Ненко!

— Так, це я, Сафар–бей… Нещасний Сафар–бей, якому Аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару…

— Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім’я — Сафар–бей! Тільки через цю потвору, — Арсен показав на труп Гаміда, — ти став яничаром…

— Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…

— Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! — вигукнув Арсен. — Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!.. Ходімо зі мною!

— Куди?

— Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає. Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці. А завтра — побачимо.

Він схопив отетерілого бюлюк–башу і потягнув з майдану.

4

Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січовий майдан і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Яничари? Не схоже. А своїм — чого б тікати і ховатися?» — подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з–за дверей.

— Ось чийсь жупан — переодягайтеся швидше! — почувся перший голос. — Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік, — і шукай вітра в полі!

— Ні, у мене інша думка, Тхоре, — відповів другий голос. — Ми повинні відчинити браму! Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут — сорок тисяч!

— Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! — обурився Тхір. — Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку — і гайда на вал!

— На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся — поламаєш ноги та й будеш якраз у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід — руками татар знищити Січ! Вона для нас — як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!

Роман вихопив з–за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей… Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!

Двері широко розчинились — і на порозі вималювалась темна постать.

Прогримів постріл. Передній — то був Тхір — упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.

— Стій! Стій недолюдку! — прокричав Роман і помчав слідом.

Чорнобай скочив на стіл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.

— Не втечеш, собако! — кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.

Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало, Чорнобай цілився в голову — і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. Їхні шаблі кресонули іскри.

Бій між ними був короткий, лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.

Одного не врахував Чорнобай — Романового вміння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження він не витримає, Роман раптово крутнув убік і спіднизу пругом міцно ударив по шаблі супротивника. Вона бренькнула і переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпів. Роман міг пронизати його наскрізь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вістря шаблі і поволі почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стіну.

Так і стояв, боячись і на крок відпустити від себе ворога, бо коли б той кинувся тікати, наздогнати б не зміг.

— Романе, що ти тут робиш? — почувся позаду здивований Арсенів голос.

— Сюди, Арсене! — гукнув Роман. — Глянь, кого я спіймав!

Він краєм ока бачив, як Арсен наблизився до нього.

Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало місячне світло, але Роман кольнув його у підборіддя, примушуючи закинути голову назад.

— Чорнобай! — вигукнув Арсен. — На Січі! Яким побитом?

Той мовчав.

— З турками й татарами прибув, — пояснив Роман. — Хотів орду впустити в Січ. Що нам з ним робити? Прикінчити пса?

Арсен задумався:

— Хай судить товариство! Зачинимо до ранку в холодній!

— Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди! Я тільки заради тебе зберіг йому життя…

— Спасибі, брате. Однак мій суд — то самосуд. А ця людина завинила перед усім народом. Тож хай і судить його товариство… Ходімо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою!

Чорнобай похилив голову, поволі поколивав уздовж куреня. За ним ішло троє: Роман, Арсен та Сафар–бей.

5

До ранку побоїще в Січі закінчилось. Лише півтори тисячі яничарів і спагіїв вислизнули з пастки, в яку самі залізли, і принесли ханові звістку про жахливу загибель своїх товаришів, Забувши про високий сан і тисячі простих воїнів, що темною масою стояли кінним строєм навколо, хан простер до неба руки і страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти місяця гострі білі зуби:

— У–у–у!.. Шайтан!.. Горе нам!.. У–у–у!

Він ударив коня під боки і помчав у степ, геть від Дніпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кінських копит, двинула орда.

Посланий Сірком у погоню кінний загін запорожців не зумів наздогнати ворога. Перемахнувши через Дніпро і промчавши до сторожової застави, загін зупинився на горбі. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямі Перекопу сірів широкий — на цілу версту — слід від десятків тисяч копит. Вдалині котилася по сніговій пустелі темна широка пляма. То тікала засліплена смертельним жахом кримська орда.

Арсен під’їхав до козацької застави. До його слуху долинув із землянки ледве чутний стогін.

— Товариство, сюди! Наших побили!

У землянці тхнуло димом і кров’ю. Переступаючи через трупи, Арсен пройшов до лежанки. Там сидів на долівці Товкач. З його грудей вилітав глухий натужний стогін. Арсен схопив товариша за голову — заглянув у напівзаплющені скляніючі очі.

— Брате!

Товкач здригнувся, поволі розплющив повіки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним:

— Ти, Арсене?

Той потиснув холонучі руки козака:

— Так, це я.

Напружуючи всі сили, Товкач прошепотів:

— Як… там…

Його ледве було чути, але Арсен зрозумів, що він хоче спитати.

— Усе гаразд. Яничарів побили. Хан утік. Наших загинуло тридцять козаків, вісімдесят поранено.

— Слава Богу… тепер я… можу спокійно померти.

Він заплющив очі. Та враз стрепенувся, ніби якась думка пронизала його згасаючий мозок.

— Арсене… Тхір… Тхір… зрадник… бережіться! І клятий Чорнобай з ним…

Ця звістка не вразила Арсена: він уже знав про зраду Тхора. Його вразило інше: ця звістка тримала Товкача при житті, додавала йому сили дожити до ранку. Він не міг, не мав права померти, не застерігши товаришів. Пронизаний ятаганом наскрізь, він спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки — і так сидів усю ніч, щоб не стекти кров’ю, щоб товариство дізналося про те, хто провів ворогів у Січ. Тепер, звільнившись від таємниці, випростався, розкинув важкі, могутні руки — і навіки замовк.

Запорожці зняли шапки, перехрестилися, довго стояли мовчки над мертвим братчиком, думаючи кожен своє.

Арсен схилив голову — занімів. В очах заколивалися, затремтіли сльози і поволі покотилися по холодних щоках.

От і не стало побратима Товкача!

Так прозвали його в Січі, коли приймали в товариство, — за незвичайну силу, спокійну вдачу та деяку вайлуватість. І так пристало до нього це нове запорозьке ім’я, що ніхто вже, окрім Арсена та Сікача, не пам’ятав його справжнього наймення і походження. Хто він? Звідки? Який його рід–родовід?

Правда, іноді прозивали його ще Коломийцем. Який Товкач? А, Коломиєць! Бо нібито походив він з Коломії. Але справжню історію його життя знали тільки двоє — він, Арсен, та Сікач, двоє з їхньої нерозлучної трійці.

А тепер трійці не стало. Погасла на небі скороминуча зоря молодого коломийського поповича Михайла Конашевича, за його словами, далекого родича гетьмана Конашевича–Сагайдачного. Спочатку він, як і Арсен, вчився в колегіумі, але потім студіював філософію та богословіє в далекій Італії, в Падуї, а повернувшись на Україну, обрав уторований шлях багатьох молодих інтелігентів — помандрував на Запорожжя, що давало життєвий та військовий гарт кожному, хто хотів цього.

Тут був — як всі: наперед не ліз, але й задніх не пас, від батька Метелиці перейняв швидко військове ремесло, брав участь у походах, кепкував зі своєї ученості, побратався з Арсеном та Сікачем, зовсім не дбав про одяг та взуття — носив, що було, зате кохався в дорогій зброї, але побратими помічали, що нерідко в його очах світилась якась невисловлена туга.

— Що з тобою, Товкачику?

— Ось покозакую на Запорожжі років п’ять, щоб голова посвіжіла від латини, та й гайну додому, в свою Коломию, — відповідав серйозно. — Бо дуже скучаю я за родиною — за батьком, за матінкою, за сестрицями любими… А їх у мене, щоб ви знали, якраз дві — обом вам, браття, по нареченій… А красуні — ні словами сказати, ні пером описати!. От і породичаємось… І ніколи розлучатися не будемо — аж до самої смерті! Чи як?

Побратими сміялися, жартували і все обіцяли коли–небудь нагрянути в благословенну Коломию, щоб зазнайомитись з красунями попівнами.

Та ба! Тепер — усьому кінець! Життю, їхній дружбі, юнацьким мріям!

Лежить молодий козак — мов живий. Ні змарнілий, ні переболілий. Лежить — ніби спить. Так і дивись — підхопиться на ноги і скаже:

— Що ж це ти, Арсене, зажурився? Чого сльозу пускаєш? Не сумуй! Ось діждемося літа, осідлаємо вороних коней — та й поїдемо в нашу славну Коломию! Дівчат вибирати — весілля гуляти! Не сумуй, друже!

Арсен похитав головою.

— Не поїдемо, брате, — бо не судьба! Стала між нами чорною стіною смерть несподівана, і ніяка сила не з’єднає вже живого з мертвим. І не зустрітися тобі ні з батьком, ні з ненькою, ні з сестрицями любими — хіба що на Страшному суді!

Бідолаха!

Арсен відчув, як гіркий клубок підкотився до горла і перехопив дихання. Кулаком витер з очей сльози, потім пошклубався в кишені, дістав червону китайку — накрив покійному обличчя.

— Прощай, друже! Прощай, вірний товаришу! — І повернувся до своїх супутників–запорожців: — Заберіть його! І всіх, хто тут загинув, теж заберіть — додому, на Січ!

6

Поховавши з почестями загиблих товаришів, запорожці зібралися перед військовою канцелярією, щоб судити Чорнобая.

Три козаки вивели його з холодної і поставили на ґанку перед товариством. Він мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.

— Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! — сказав Сірко. — Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради наживи жалюгідної, заради ласощів заморських і срібла–злота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх у неволю бусурменську, тому, хто разом з яничарами й ордою хотів знищити нашу славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, — тому прощення немає!.. А втім — хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!

Арсен піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма, що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Арсен розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.

— Що там довго судити–рядити — забити собаку! Киями до смерті! — закричали запорожці. — Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!

— Повісити на сухій вербі!

— На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!

— Четвертувати!

І жодного голосу на захист підсудного. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.

Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.

Кошовий ступив крок наперед. Голос його прозвучав суворо, — кожне слово дзвеніло, мов мідь.

— Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу — Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! і кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!

— Честь і слава нашому батькові кошовому!

— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!

— Сірка! Сірка!

Знову довелося кошовому підняти пернач, щоб установити на майдані тишу.

— Спасибі за честь, товариство. Але рада старшин вибори нового кошового призначила на завтра. Ось тоді й виберете достойного… А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний, щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всієї отари не псувала… Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!

Запорожці знову не втримались, закричали:

— Смерть! Ганьба!

Декотрі вихопили шаблі, і вони, мов блискавки, замиготіли на іскристому морозному сонці.

Сірко підвищив голос:

— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду… Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!

Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, облізлій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:

— Браття, а що я надумав своєю дурною головою, — послухайте!.. Ми ніколи не терпіли і не прощали зрадників. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашій землі! Він продавав бусурменам наш цвіт весняний — доньок наших! Він хотів убити нашого лицаря славного — Арсена Звенигору! А тепер мав злий намір знищити разом з ворогами Січ Запорозьку, тобто всіх нас!.. Тож хай іде в пекло разом з друзями своїми, отими, що лежать порізані на снігу!.. Ми зараз будемо спускати їх у Дніпро під лід… Хай же і він пливе попід льодом аж до моря, а там — як захоче — і до самого султана в гості! Прив’яжімо його до якого–небудь яничара — та й шубовснімо в ополонку!

— Молодець, Шевчик! Добре надумав!

— От так старий! От так голова!

Шевчик не звик за своє довге, але нужденне життя до похвали і, зніяковівши, шмигнув у натовп.

Чорнобай люто блискав очима з–під рудих брів. Руки його тремтіли, губи закушені до крові. Він поривався щось сказати, та не міг розціпити судорожно стиснуті зуби, і крізь них вилітало глухе ричання. Він поволі відступав назад, аж поки не ударився спиною об стіну. Його схопили і потягли на майдан.

Арсен показав на задубілий труп Гаміда:

— До цього в’яжіть! Вони один одного варті!

Чорнобай вирячив очі, уперся ногами в шорсткий сніг. Метелиця швиргонув його додолу, коліном притис до задубілого тіла спагії. Козаки миттю скрутили живого з мертвим міцним мотузком. Молодий запорожець підскочив на коні, запряженому в шлею. Сікач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка — гукнув:

— Вйо!

Кінь смикнув — з тріском відірвав примерзлий до землі труп Гаміда, поволік до воріт. Чорнобай випручав з–під мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий сніг, здираючи до крові шкіру, закричав дико:

— А–а–а!..

— Собаці — собача смерть!

Минуло два дні. Сходило холодне зимове сонце. Після січової ради, на якій знову було обрано кошовим Івана Сірка, запорожці довго, до півночі, веселилися, пили — і тепер спали по куренях як убиті. В ранковій тиші лунко скрипнули завіси фортечної брами. Ворота відчинилися — і з них виїхали три вершники: Арсен, Роман та Ненко. Так, Ненко!.. Він тепер назавжди розпрощався з ім’ям Сафар–бея і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню.

Вершники проїхали січову слобідку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобідський майдан, на якому височів гарний посольський дім, і крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний білий степ…