Book: Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.



Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.

Сергій Павленко

Загибель Батурина

2 листопада 1708 р.

ВСТУП


Ця студія, написана у 1992–1994 рр., — спроба розібратися у подіях 1708–1709 рр. української історії. Тодішнє бажання автора знайти відповідь на запитання, чому російські війська спалили Батурин, не тільки не було погамоване після звернення до підручників історії, а й навпаки — наштовхнулось на нові сумніви, які викликали лаконічні повідомлення про знищення гетьманської столиці та виправдальні оцінки акції О. Меншикова. Усе це спонукало доступними на той час засобами провести власне розслідування, яке згодом переросло у безперервний пошук істини у процесі перегляду джерел, що освітлюють реалії доби І. Мазепи. Оскільки він не припиняється й донині, ми внесли деякі корективи у пропоновану читачам розвідку: адже за останні роки запас наших знань про Гетьманщину 1687–1709 рр. істотно збільшився.

Сьогодні ми б написали про пізнане дещо по-іншому, без деяких категоричних оцінок. У запропонованому тексті є типова печать студій 1992–1994 рр., покликаних до житія проголошенням незалежності України. Однак дослідження, проведені при цьому, не втратили значення й дотепер. У 2003–2005 рр. вийшли друком книги автора про І. Мазепу, його оточення та інші студії[1]. Вони значно доповнюють наші перші висновки, сприяють глибшому розумінню вчинків, помислів діячів тієї доби.

Описана трагічна сторінка історії Батурина — не спекуляція, яка повинна загострити увагу громадськості, політиків на непростих відносинах українців та росіян, іще раз роз’єднати їх як ворогів. У Росії є доволі монографій про непривабливі моменти життя власної держави: бунти стрільців, селян, двірцеві інтриги, жорстоке придушення царизмом опозиції. Це — гірка правда, яку можна приховувати, затушовувати, але вона була. Без неї важко зрозуміти минуле, мотиви діянь людей. Батурин теж був. Опір його захисників — також. Як і жорстоке винищення батуринців, козаків, сердюків. Без Батурина важко зрозуміти українців. Взаємини України з Росією — це, на жаль, найчастіше драматичні сторінки. Вони були і, як не прикро, є, тому що пріоритет сили, жорсткий стиль домінує у політиці сусідів. Не визнавати згадане — свідомо ухилятися від правди, не шукати компромісу в політичних контактах двох держав. Принизливий статус, залежність — це становище, яке аж ніяк не приваблює українців. Зверхність, зневажливість до вільнолюбних проявів національних меншин, навпаки, — нічим не виправдана традиція російської політики. Трагічні уроки спалення гетьманської столиці не повинні кликати до точіння кинджалів. Для України і Росії це однаково сумна дата — вона кличе українців виявляти пильність, вживати достатньо заходів для оборони країни, не сподіваючись лише на союзників; росіян вона запрошує до покаяння і водночас толерантності, спонукає не переступати меж у процесі вирішення стратегічних завдань збереження власної державності, встановлення добросусідських відносин із прикордонними країнами.

Історію легко переписати тенденційно, але змінити у ній те, що насправді було, неможливо. Без факту загибелі Батурина 2 листопада 1708 року важко зрозуміти буття Російської держави. Якби в епоху Петра I панували гуманізм, милосердя до повсталих, не випалювалися населені пункти на шляху шведської армії, можливо, Україна вже тоді постала б як незалежне князівство, сусідом якого було б інше державне утворення — миролюбне, але слабке, привабливе для різного ґатунку завойовників. Проявлені під час військової кампанії 1708 року нечуваний деспотизм і жорстокість — це реакція задля самозбереження російського самодержавства, до якої не були готові ні учасники змагань за волю України, ні Карл XII. Приголомшлива тактика Петра I зберегла його владу, панування імперії. Остання виявилася мобільнішою, агресивнішою, ніж ті, хто замахнувся на її буття. Це реальність, з якою доводиться рахуватися і, головне, брати в неї відповідні уроки.

Пропонована читачам студія — намагання автора побачити, зрозуміти минуле достовірною мовою документів. Наше відтворення картини повстання 1708 р. не претендує на всеохопність і, можливо, неповне: при розшуку інших джерел матимемо додаткові деталі, подробиці важливої події в історії України.




Розділ I

Батуринські витоки


Знищення 2 листопада 1708 р. військами Олександра Меншикова Батурина — трагічна сторінка в історії України. Місто, якому випала доля бути кілька десятиліть центром політичного життя Лівобережної України, не скорилося волі Петра I і було по-варварськи спалене разом із жителями. Звичайно, така подія не могла трапитися випадково, тільки внаслідок несприятливого збігу обставин війни. Вона стала кульмінацією колізії, запрограмованої набагато раніше нерівноправним і несправедливим союзом російського царизму й українських керманичів. Майбутня жертва — місто, не підозрюючи того, нагромаджувало у собі критичну масу протистояння.

За порівняно невеликий проміжок часу воно подолало шлях від невеличкого мирного поселення осадників до гетьманської столиці — національно свідомого осередку, який рішуче піднявся на оборону прав і свобод українського народу.

Палії і не підозрювали, що їхнє злодіяння витворило для України новий образ-символ Батурина — як незалежності, відчайдушності та волелюбності українців. Навіть у наступні найжахливіші дні, роки й десятиліття реакції царизму та більшовизму вогник-жаринка ідеологічної історичної дискусії довкола пам’яті про гетьманську столицю з цих причин не згасав. Час від часу історики, дослідники роздмухували її, прагнучи використати у своїх інтересах.

На превеликий жаль, безмовне місто-попелище мало залишило після себе документів. О. Меншиков забрав із собою лише листи[2] І. Мазепи, частину його архіву[3], захоплені в ході облоги Батурина та військової кампанії листопада-грудня 1708 р.[4]. Це давало можливість трактувати сумну дату 2 листопада 1708 р. з вигідно проімперських позицій переможців — як вимушений захід, військову необхідність. Іще більше невідповідностей, плутанини, суперечливих моментів зустрічаємо в історичних розвідках про виникнення, становлення гетьманської столиці. Тому для глибшого розуміння причин дій І. Мазепи, батуринців у 1708 р. з’ясуємо передусім духовно-історичні витоки Батурина.

Найперша проблема, яка постає перед дослідниками гетьманської столиці, — визначення часу її заснування. М. Янко, автор «Топонімічного словника-довідника», виданого 1973 р., вважає, що назва Батурин походить від прізвища польського короля Стефана Баторія, «який заснував місто в 1576 році»[5]. З його ім’ям пов’язує походження гетьманської столиці й сучасний дослідник В. Замлинський[6]. Більш ранніми часовими рамками окреслює виникнення Батурина фахівець із назв населених пунктів Ю. Кругляк[7].

Стефану Баторію приписують заснування Батурина такі авторитетні історики, літописці, краєзнавці XVIII–XIX ст., як О. Рігельман[8], М. Маркевич[9], М. Домонтович[10], М. Сементовський[11], М. Ісаєнко[12], Н. Тр...ій[13], автор «Історії Русів»[14], колективи дослідників історико-статистичного опису Чернігівської єпархії[15], фундаментальної праці «Россия. Полное географическое описание нашего отечества»[16]. Насправді ж ця привабливо легендаризована версія не втримує критики при зверненні до реалій тієї доби, джерел.

Польському королю Стефану Баторію, який прийшов до влади 1 травня 1576 р., після невдалих спроб приборкати вільних запорожців репресіями[17] довелося восени 1578 р. піти на компроміс і довести реєстр козаків до 500[18]. «Тот же король Стефан, — пише Лизогубівський літопис, — опрочь старинного города козацкого Чигирина, дал козакам Терехтемиров с монастырем для зимовых квартер и платил всякому козаку в год по «червонцу и кожуху»[19]. Ці слова майже дослівно взято з літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки[20]. Про те, що не Батурин, а саме Терехтимирів призначений Баторієм головною козацькою резиденцією, пишуть Василь Рубан у «Короткому літописі Малої Росії» (1777 р.)[21], Самійло Величко в «Літописі» (початок XVIII ст.)[22], Станіслав Зарульський в «Описі про Малу Росію та Україну» (XVIII ст.)[23]. Згадане стверджує у 1760-х рр. російський історик Г. Міллер. «Тоді, — зазначає він, — Трахтемирів[24] учинився козацьким головним містом, як спочатку ним було місто Черкаси, котрого честь згодом дісталась місту Чигирину»[25].

Проте й ці свідчення вторинні й загалом не відповідають дійсності, перебільшують заслуги С. Баторія. А. Стороженко у ґрунтовному дослідженні «Стефан Баторій і дніпровські козаки» доводить, що польський король заснував Трахтемирів не як козацьку столицю чи головне їхнє місто, а всього-на-всього для «облаштування в ньому лазарету» для хворих і поранених реєстровців[26]. Першим підняв статус цього містечка до «столичного» польський літописець Павло Пясецький у 1646 р. у своїй «Хроніці»[27]. За ним називає Трахтемирів «військовим центром» козаків у виданій 1663 р. у Парижі «Історії війни козаків проти Польщі» П’єр Шевальє[28], який відвідав Україну в середині XVII ст. і був знайомий із польськими хроніками. Далі заслуги містечка зростають під пером історика Самуїла Грондського («Гісторіа...», 1676 р.), поета Самуїла Твардовського (поема «Війна домова...», 1681 р.)[29].

Помилкова історично-літописна гіперболізація статусу Трахтемирова, мабуть, виникла все ж небезпідставно, адже з 1576 до 1672 рр. місцевий Трахтемирівський монастир був головним для Запорозької Січі, він призначав духовних осіб у навколишні парафії, козацькі церкви[30].

Подальшу плутанину вніс в історичні розвідки поляк Веспасіян Коховський, який записав свідчення учасників походу короля Яна Казимира проти українського війська. Як відомо, у 1664 р., взявши кілька лівобережних фортець, він підступив до Батурина. Але його передніх військовиків козаки І. Брюховецького не допустили навіть у батуринські хутори, місто ж було гарно укріплене[31]. Яну Казимиру довелось його обминати. Неприступність фортеці, співзвучність слів «Батурин» та «Баторій» сприяли виникненню і поширенню серед учасників походу легенди про заснування міста. Її В. Коховський сприйняв некритично, як істинну версію походження славного міста[32]. Освічені українські хроністи, літописці XVIII ст., ознайомившись із цим авторитетним друкованим польським джерелом, здебільшого взяли під сумнів існування Трахтемирова як козацької столиці. Позаяк Батурин був із 1669 до 1708 р. гетьманською резиденцією, то і думка про заснування його у 1576 р. Баторієм саме для цієї мети стала панівною. Літописці масово редагують попередні польсько-українські трактування перебільшеної ролі міста Трахтемирова, Баторієві грамоти[33]. Так, у дослідженні збирача старовини М. Сементовського вже читаємо: «Підтверджуючи цією грамотою права і привілеї козаків Гетьманських, Баторій дає Малоросіянам столицю Батурин, замість давньої столиці козаків Черкас»[34].

Хоч згадану історичну версію спробував піддати критиці у 1892 р. О. Лазаревський, вона все ж час від часу з’являється у новітніх дослідженнях-аргументаціях. Це можна пояснити тим, що польські джерела діяльності С. Баторія маловідомі вітчизняним історикам.

Все ж спростувати «баторієвське» походження Батурина легко іншим чином. Справа в тому, що територія Чернігівщини і в 1578, і в 1600 р. належала Московській державі! Після російсько-литовської війни 1500–1503 рр. до Москви відійшли сіверські землі з такими містами, як Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Чернігів[35]. За картою Московії Гесселя Герритса 1613 р.[36] російський кордон доходить аж до Остра і Моровська, що майже за 60 кілометрів від Києва. Але на ній немає Батурина. У той же час картографом позначені Путивль, Новгород-Сіверський, Остер. Не бачимо Батурина і на карті Росії 1594 р. Т. Меркатора[37], мапі 1596 р. І. Магіна[38]. Хоч знову ж таки на них зображено Стародуб, Новгород-Сіверський, інші більш-менш значні міста. Нічого дивного у цьому нема. Батурин, якщо він вже тоді й був заснований, найімовірніше являв собою невеличкий хутірець переселенців. Адже територія півдня Чернігівщини у кінці XVI ст. загалом іще нагадувала безлюдну прикордонну місцевість. Після монголо-татарської навали тут довгий час мало хто ризикував селитись. На південному прикордонні Московії з Польщею Посульську пустелю[39] отримав для колонізації лише у кінці XVI ст. магнат Олександр Вишневецький[40]. Активне заселення Прилуччини, Ніжинщини, Конотопщини почалося в основному після Деулінського перемир’я 1618 р. між Польщею та Московією, за яким від останньої полякам відійшли сіверські землі з містами Почепом, Новгородом-Сіверським, Черніговом, Моровськом[41]. Досліджуючи появу населених пунктів на території Ніжинського полку, О. Лазаревський дійшов висновку, що основний пік колонізації цієї місцевості припадає на другу чверть XVII ст.[42], коли сюди кинулись захоплювати землі магнати Пясочинські, Оссолінські, Маци, Киселі. У 1625 р. Ніжин в одній з грамот називається «новооселым городищем»[43], приблизно в ті ж роки з’явилися Конотоп, Борзна, Кролевець та інші прикордонні міста «Путивльського рубежу».

У цей же час був заснований і Батурин[44] як місто. За королівським дозволом у 1625 р. Батуринську фортецю закладено осадчим Матвієм Стахурським[45], підлеглим ніжинського капітана (старости) Щасного Вишеля[46]. Вибір останнього був не випадковий. Проведені у 1995–1997 рр. археологічні дослідження в Батурині показали, що на цьому місці існували поселення вже сім тисяч років тому, у IX–X ст., а також городище XI–XIII ст.[47]. Останнє навіть мало дерев’яні укріплення. Високе кількакілометрове узвишшя лівого берега р. Сейм приваблювало перших поселян, князів вигідним розташуванням, зручною позицією. Фортеця, на думку археологів, була зруйнована у 1239 р. монголо-татарами і далі не відновлювалась.

У церковній літературі є згадка про місцезнаходження на батуринських пагорбах давнього монастиря[48]. Як правило, ченці жили у келіях під захистом високого частоколу, охоронного рову. Можливо, їхня обитель і була тим центром, довкола якого згодом виросло поселення, яке нині ототожнюється з давньою фортецею. Зрозуміло, ця версія потребує більш певних доказів. За церковною ж легендою, під час облоги монастиря монголо-татарами його захисники ледь не загинули від голоду. Вижили ж вони завдяки несподіваній крупі[49], яка впала з небес[50]. Однак, правдоподібно, після першої появи завойовників обитель просто оминули, щоб узяти Чернігів, а далі окупаційна влада все ж розправилася з ченцями і монастир занепав. Лише у кінці XVI ст. на його залишках відроджується монастирське життя.

Як повідомляє синодик Крупицького Батуринського монастиря, «зде сама жила в пустыне долгое время при церкве малой деревяной, зело ветхой и опустелой» (Запис зроблений Данилом Тупталом (Дмитром Ростовським). — Авт.) черниця Мокрина[51]. Вона прийшла на місце прадавнього монастиря[52], який осквернили і пограбували монголо-татари[53]. Біля неї стали збиратися ченці, які згодом сяк-так підправили — відбудували монастир. Біля обителі невдовзі з’явилося й поселення з переселенців.

Поява Мокрини і ченців у безлюдному місці була невипадкова. У жовтні 1596 р. у Брест-Литовську відбувся собор, на якому частина найвищих церковних ієрархів України проголосила про об’єднання української православної церкви з римо-католицькою[54].

Одночасно у місті проходив опозиційний до уніатів собор під головуванням київського воєводи князя Костянтина Острозького. У ньому взяли участь галицькі єпископи Гедеон та Михаїл, дев’ять архімандритів, один ігумен, шістнадцять протопопів і намісників і понад двісті православних священиків, багато зарубіжних гостей — церковних ієрархів[55]. Вони прокляли відступників.

Проте польська влада сприяла насильному насадженню-поширенню католицизму на українських землях. Православних релігійних діячів переслідували, а церкви, монастирі закривали[56]. Мирян за відданість прабатьківській вірі називали схизматиками. Як і українські шляхтичі, вони всіляко обмежувались у правах. Ці утиски і породили масові втечі православних ченців, священиків до Московської держави. Там були засновані Донський, Данилівський та інші монастирі з українськими молільниками[57].

З’явилося чимало біженців-ченців та черниць і на Чернігівщині, яка тоді перебувала під владою московських царів. Саме вони і взялися за відродження Крупицького монастиря. Про те, що це були поборники православної віри, оборонці духовних основ України, виразно свідчить важлива деталь — ченці мали Острозьку біблію 1581 p.[58], видання якої стало найміцнішою зброєю церкви проти її нападників, гнобителів, відступників. Іще на початку XIX ст. у монастирській бібліотеці зберігалось до 375 книг духовного змісту, частина яких видавалась на оборону віри у 1590-х — 1620-х роках в Острозі[59].



До цього слід додати й те, що саме тоді, у 1603 р., на 70–80 кілометрів південніше майбутньої резиденції гетьманів засновується Ладанський Покровський монастир, а ще ближче — Густинський монастир, які стали осередками ідейної боротьби в Україні проти унії та католицької реакції.

На початку XVII ст. переважно з тих же причин засновуються й Максаківський, Макошинський православні монастирі, розташовані за 20–25 кілометрів від Батурина. Українські заможні шляхтичі вкладають у них значні кошти. Так, волинянин Адам Кисіль фондував у 1642 р. Максаківський монастир, староста овруцький Михайло Вишневецький у 1612–1615 рр. — Густинський та Ладанський.

Втікачі — ченці та черниці, — на нашу думку, до 1650 р. жили в Батурині окремо, але в одному монастирі, який у жалуваній царській грамоті названо «общежительным»[60]. Він, за описом 1654 р., був «за городом Батурином, в Слободе[61], над озером, на горе», у ньому «поставлены две церкви деревяные: во имя Успения Преев. Богородицы, другая церковь во имя Живонач. Тройцы: в том монастыре игумен Стихий, да черных старцов 30 человек, да монастырских служек и всяких работников 20 человек. Около того монастыря сделан вал земляной; на валу огорожено тыном дубовым колотым; на воротех сделана колоколница рубленая древеная; около того валу и городбы сделан с трех сторон ров»[62].

О. Лазаревський справедливо не ототожнює цей монастир з пізнішим, що мав таку ж назву, але виник за 6 кілометрів від Батурина з іншого боку Сейму: не «на горі» і не «над озером», а в лісовій низині[63]. Думка В. Задка про те, що у згаданий вище опис «вкралася помилка», бо, «можливо, описуючи сусідній Кербутовський монастир, переписувачі описали їх обидва як Батуринський, або ж Кербутовський монастир був філіалом Батуринського»[64], спростовується документами. Так, 3 травня 1650 р. Богдан Хмельницький видав універсал батуринській ігумені Євгенії Хлевинській із сестрами на право будівництва під Новими Млинами Батуринського Воздвиженського дівочого монастиря[65]. Як писала пізніше ігуменя Марія-Магдалина Будеровна, «в селе Кербутовке церкви никогда не бывало, но сельце к монастырю девичему в 1658 г., устроенному, разными годами селилось и к монастырской церкве принадлежать стало»[66]. Тобто спочатку у 1658 р. з’явився новий жіночий монастир[67], а потім біля нього виникло село Кербутівка.

Про те, що черниці відокремились від ченців з «общежительного» монастиря[68], виразно говорять їхні пізніші позови. Ігуменя Євгенія 5 травня 1674 р. скаржилась царю за спірні села і, зокрема, перевіз через Сейм під Батурином: його «отнимают у них батуринского монастыря игумен Иоасаф с братиєю, не ведомо, почему. И нам бы в государю велеть на те мельницы и на села и на перевоз дать жалованную граммату»[69].

«Старовинний»[70], «ветхий»[71] (за оцінками сучасників) Крупицький Батуринський монастир, очевидно, теж не влаштовував господарів. І більше за все не через свій фізичний стан. Давши поштовх до зародження поблизу себе міста-фортеці, ченці-втікачі невдовзі зіткнулися з тією ж проблемою, від якої намагались втекти. Після окупації Польщею у 1618 р. Чернігово-Сіверщини у Чернігові, Новгороді-Сіверському католики поступово забирають у православних церкви. Польська влада, безперечно, діяла таким чином і в Батурині. На це, зокрема, вказує така переконлива деталь: із сусідніх монастирів на Московщину почали масово тікати ченці. Відоме прохання до Московського патріарха від Ісайї Копинського з Мгарського Лубенського монастиря про дозвіл на переселення 150 ченців[72], яким набридли польські зазіхання на православну віру. Воно датоване ще 1622 р.

Подібна напружена релігійна ситуація в регіоні зберігалась і в наступні два десятиліття. Так, у 1638 р. з Густинського монастиря перейшло кордон 80 чоловік, з жіночого Ладанського — 50 сестер і 16 послушниць, з Мгарського — 14 ченців[73]. У зв’язку з цим, мабуть, чернецтво Крупицького Батуринського монастиря і вимушене було звернутися до польського канцлера Г. Оссолінського з проханням виділити їм ділянку землі для перенесення монастиря[74].

Нове місце тодішня влада виділила монахам на низькому болотистому правому березі Сейму. Воно було важкодоступне. Так, Василь Шереметьєв 8 червня 1658 р., їдучи з Москви, довго не міг потрапити у Батурин, бо, як доповідав царю, «река Семь городом разлилась из берегов, мало не на версту»[75]. Національно-визвольний рух 1636–1654 рр., інші політичні події зменшували потребу форсованими темпами завершувати будівництво монастиря. Але у 1655 р. Батурин вигорів від страшної пожежі. Вона, мабуть, не обминула й монастиря. Це і прискорило переселення ченців на правий берег Сейму.

Існування на високому лівому березі Сейму монастиря вплинуло на вибір місця будівництва нової прикордонної фортеці. Річ у тому, що польські осадчі, засновуючи нові містечка і фортеці, старались відразу відкрити церкву. Адже населення Правобережжя було дуже набожне, і воно охочіше знімалося з насиджених місць туди, де могло справити релігійний обряд[76]. Оскільки монастир уже діяв, то М. Стахурському було легше, ніж іншим осадчим, скликати сюди переселенців.

Із різних версій походження назви майбутньої гетьманської столиці, як на нашу думку, найбільш реалістичною є версія дослідника Ю. Кругляка. «Очевидно, — зазначає він у своїй розвідці, — топонім походить від старовинного слова батури, що означає “фортеця, укріплення”»[77].

Ця назва цілком відповідає тій меті, якій мало служити новоутворене поблизу монастиря поселення на кордоні з Московією. Польська влада, захопивши Придесення, нашвидкуруч створювала надійні форпости, які б унеможливили повернення царського війська на донедавна малозаселену територію.

Очевидно, будівництво потужної фортеці продовжувалось після закладання частоколу, первинних оборонних споруд і в наступні десятиліття. Причиною тому була слабкість укріплень, які дали можливість московському війську взяти у листопаді 1632 р. Батуринський острог і спалити замок (у цей час були взяті у полон 48 оборонців, знамена, барабани, боєприпаси)[78].

Для неповторювання подібного поляки доклали чимало зусиль, належним чином укріпивши вали, частоколи, поглибивши рови. Невдовзі фортеця мала розгалужену сітку підземних комунікацій — порохові погреби, схови, вилазки, колодязі.

Після 1625 р. маємо наступну документальну згадку про місто, датовану 1631 р. «И не ездя в Батурин, поехал в Путивль», — свідчив 31 липня 1631 р. реєстровий козак П. Худий[79]. Невдовзі місто розрослося і вже мало багатьох купців, які шукали вигідної торгівлі. У 1646 р. російський полковий воєвода М. Одоєвський доповідав-скаржився у Посольський приказ про те, що «черкасы литовского города Батура»[80] перейшли кордон із вином і тютюном, і він їх вислав — повернув назад.

Зберігся опис Батурина 1654 р. Він свідчить, що на Чернігівщині з’явився досить міцний опорний пункт прикордоння: «...г. Батурин стоит подле реки Семи. Под городом течет в реку Сем озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон, к озеру сделан город, земляной вал; по обе стороны того валу огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие; на двух воротах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет; глухих наугольных шесть башен; башни без верхов. Около того ж земляного города, с трех сторон, к горе сделан ров, а с четвертые стороны по горе от того земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом; башен по той острожной стене нет. Межи той острожной стены, к воде, ритвиною, сделаны ворота. Да в том же городе, по башнях и по стене, 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церков деревяная во имя светит, вел. Николы Чудотворца... Да в том же городе Батурине над озером, на горе сделан панской двор; около того двора сделана изо рву осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым; меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротях башня, да три башни глухие, покрыты тесом; около того двора, подле острожные стены, с трех сторон сделан ров; а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом, и сделаны два раза подле тех стен»[81].

Перші поселенці-будівничі Батуринської фортеці прийшли сюди з Правобережної України в надії на краще життя. Вони наважились на вирішальний для них доленосний крок, аби бути вільними, не обтяженими податками, панщиною, визиском шляхти, що дедалі більше нахабніла. Розпорядник лівобережних маєтностей Олександра Пясочинського Матвій Стахурський, як і інші осадчі, міг заманити на Присеймів’я сотні родин лише шляхом надання пільг. Він справді отримав від своїх зверхників право для новоприбулих не сплачувати податки 14 років[82]. Дух свободи кликав у дорогу найбільш працьовитих та енергійних селян.

Прикордонний форт Батурин являв собою спочатку поселення за дубовим частоколом.

Маємо відомості, що місто перейшло до рук придворного підскарбія коронного Юрія Зтечини[83]. У 1630 р. Батурин належав стародубському старості Павлові Тризні, а з 11 лютого 1631 р. — бобруйському старості Петрові Тризні[84]. Після спалення у 1632 р. фортеці московським військом поселення відновив новгород-сіверський староста Олександр Пісочинський[85]. Згодом у березні 1635 р. Батурин перейшов у власність канцлера Григорія Оссолінського[86], ще через деякий час — магнатів Любомирських[87].

Напевно, в їхній період володіння містом для його мешканців завершився період «слобод», і вони, колоністи, мали вже сплачувати за надану землю не пільговий податок і т. п. Не всім це подобалося. Після переїзду виросли діти колоністів, які взагалі не знали про суть зобов’язання батьків. Втрачання попередньої свободи і повернення в залежний стан осадники сприймали болісно, з невдоволенням. Тому вони з прихильністю зустріли антипольський визвольний рух, очолюваний народними ватажками Я. Остряницею та П. Павлюком[88]. Після їх поразки влада наказала прибити для остраху у центрі Батурина відрубані голови повстанської старшини. Багатьом рядовим учасникам повстання 1637–1638 рр. довелось втікати від репресій у тоді російський Путивль. Проте, не довго батуринці жили в покорі.

Повсталі козаки і селяни у 1648 р. за наказом Б. Хмельницького напали на шляхту, що заховалася у батуринському замку, і перебили її[89].

За реєстром Війська Запорозького 1649 р. Батуринська сотня[90] входила до Чернігівського полку, у ній налічувалося 99 козаків[91]. Першим відомим сотником був Степан Окша[92]. Відомо, що згодом, у всякому разі за документами 1654 р., Батуринська сотня стала підпорядковуватися Ніжинському полку[93].

7 лютого 1654 р.[94] 1391 мешканець Батурина «и уезду»[95], в тому числі 640 козаків, 31 представник старшини, 715 міщан, 4 земських старост і бурмістр присягнули на вірність Московії[96], яка уособлювалася ними як держава-охоронниця православ’я, країна більших вольностей, ніж їх мала Річ Посполита. З «Присяжних книг» 1654 р. довідуємося, що серед підписантів власне батуринцями були 360 козаків та 275 міщан[97].

Промосковські настрої підсилювалися на терені майбутньої Гетьманщини загарбницько-недолугою політикою польських правителів. Обмеження в правах, вольностях, здійснення релігійної експансії викликали відповідну негативну реакцію, змушували шукати більш надійного захисту.

Північна Московія, розігруючи політичну карту, спекулятивно потурала українським перебіжчикам. Державотворча слабкість вітчизняного керівництва, яка постала в ході визвольної боротьби, сприяла процесові добровільного поневолення визволеного від гніту люду сусідньою державою-союзником. Проте, як і полякам, московитам нелегко було завести свої кріпосницькі порядки на новій території, у Батурині зокрема.

Після акту приєднання України до Московії польських володарів Батурина, зокрема, коронного канцлера Речі Посполитої Георгія Оссолінського, магнатів Любомирських, змінюють вітчизняні. Місто-фортеця за проханням наказного гетьмана Івана Золотаренка передається у його користування. Але він і не жив у ньому, бо того ж року в Батурині виникла страшна пожежа, і тому останньому довелося просити у царя заміну — Борзну та Глухів[98].

Опинившись без традиційного володаря-попечителя, міщани й козаки, ймовірно, подбали про запровадження у себе міського самоврядування. Міська адміністрація дбала про належне пошанування закону громадянами, забезпечувала порядок у населеному пункті, твердо стояла на сторожі інтересів батуринців, у середовищі яких поступово формувалися стійкі переконання щодо своїх прав та обов’язків. Дух свободи, волі, незалежності став символом міста на багатоліття. Батуринці мало не позбавили у 1663 р. життя майбутнього гетьмана Івана Брюховецького, який, заїхавши до Батурина, прагнув силою, залякуванням, привернути міщан, козаків на свій бік[99].

Значною віхою у житті Батурина стало підписання у ньому в 1663 р. Батуринських статей між представниками московського уряду та гетьманом Іваном Брюховецьким. Вони підтвердили Березневу угоду 1654 р. з доповненнями: московським поміщикам потрібно було повертати селян-втікачів, а українським купцям заборонялось завозити в Росію горілку й тютюн. У Батурині, як одному з найбільших міст Гетьманщини, І. Брюховецький, козаки присягнули царю[100].

У 1664 р. польське 90-тисячне військо, прямуючи на Глухів, вирішило не турбувати Батуринську фортецю[101], у якій перебував значний гетьманський загін козаків. Та й, схоже, укріплення міста було міцнішим за інші фортифікаційні споруди найближчих сотенних містечок (Мена, Сосниця, Борзна, Короп і Кролевець), які здалися Яну Казимиру без бою. Тож згадане і віджахнуло польських вояків.

Із невдоволенням у Батурині сприйняли у 1666 р. приїзд до міста (як і в інші значні населені пункти, зокрема Гадяч, Полтаву, Миргород, Лубни, Прилуки, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів) царських воєвод[102], які розіслали своїх підлеглих для перепису людності та збирання податків. Батуринці за короткий час переконалися у хибності своїх промосковських устремлінь. Воєвода Тимофій Клокачов[103] оселився у Батурині не сам. Збирачів податків охороняв загін московських стрільців. Переписувачі зафіксували як кількість населення, так і суми податків, які воно мало сплачувати: «В городе Батурине по переписным книгам мещанских пахатных людей дворов семдесят два двора. Ремесленых людей тридцать шесть дворов. Промышленных семдесят пять дворов. Торговых людей пятнадцать дворов. Малотчих людей сто шестдесят сем дворов. И всех мещанских, и торговых, и промышленных, и ремесленых, и малотчих людей дворов в Батурине триста шестьдесят пять дворов. Людей в них, детей, и братви, и племянников шестьсот семдесят девять человек. У пашенных людей в семидесяти двух дворах тридцать одна лошадь, сто двадцать восмь валов. (...) Да на батуринских же мещан на пахотных людей на семидесят и дву дворах и на двадцати и трех плугах и шести волах положено денежного оброку двадцать три рубли двадцать пять алтын. А на торговых и на промышленных людей на девяносто дворов положено денежных податей тридцать пять рублев тридцать один алтын. На ремесленных людей на тридцать на шесть дворов положено денежных податей двенатцать рублев адин алтын четыре деньги. На малотчих людей на ста шестьдесят и сем дворов положено денежных податей дватцать шесть рублев и два алтына. Да на пашенных уже людей на шесдесят и девять дворов с непашенных с дватцати пяти лошадей положено денежных податей шесть рублев восм алтын две деньги.

И всего на Батуринских мещан на пашенных и на торговых и на промышленных и на ремесленных и на молотчих людей на триста и на шесдесят и пять дворов положено денежных податей сто четыре рубли один алтын две деньги»[104].

Зрозуміло, подібні побори вплинули на настрої батуринчан. Коли в Гетьманщині І. Брюховецький підняв повстання проти Москви, мешканці Батурина не побоялися виступити організованою силою проти своїх визискувачів. На початку лютого 1668 р. повсталі козаки знищили у фортеці московську залогу[105]. Воєводу Т. Клокачова вони взяли у полон і відправили у Чигирин[106].

У ті ж дні був убитий у Стародубі стольний князь Гнат Волконський, у Новгороді-Сіверському — Ісак Квашнін. Козаки Лубен, Миргорода, Глухова, Прилук, Гадяча брали під варту своїх воєвод і відправляли їх або в Чигирин, або в Крим[107].

Розлючене військо північного сусіда, помстившись волелюбному народу, спалило ряд українських міст, зокрема Переяслав[108], Ніжин[109], Чернігів[110]. Інші населені пункти (Глухів, Конотоп, Батурин) не зазнали цієї участі тільки завдяки клопотанню тодішнього наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного, який, побачивши загрозу рідному краю з боку великої армії, вирішив підкоритися силі «союзника», якому 14 років перед тим козаки багатьох північних міст присягали на вірність.

Після пожежі 1654 р. місто швидко набуло ще кращого вигляду, ніж мало, бо водночас усі погорільці відбудувалися.



Вулиці оновилися. На них з’явилося чимало красивих і багатих осель. За документами 1666 р. у місті проводилось три велелюдні ярмарки: «Мая в 9 день на память чюдотворца Николы, другая ярмарка августа первый день на празник Происхождения чеснаго животворящего креста Господня, третя ярмарка бывает октября 26 дня на память великомученика Димитрия Селунского»[111].

Вигідне розташування міста, збудовані у ньому дві великі фортеці вирішили його подальшу долю. У 1669 р. на Глухівській раді старшина разом із гетьманом Дем’яном Многогрішним обрали нову гетьманську резиденцію — Батурин. Причому він був призначений тимчасовою столицею гетьманату: «А как дасть Бог, что Переяславль придет в свое совершенство прежнее, тогда бьем челом его царскому пресветлому величеству, чтобы жити в Переясловле»[112]. Це пояснювалось тим, що московське військо, жорстоко придушуючи повстання гетьмана «изменника» І. Брюховецького 1668 р., залишило «Ніжин зац и Чернігов и Переясловле міста попустошени и попалени»[113]. Згодом проголошений на Глухівській раді тимчасовий статус Батурина як гетьманської резиденції був скасований життям. При Д. Многогрішному розпочинається будівництво-поновлення укріплень, яке завершується лише через п’ятнадцять років новим гетьманом Іваном Самойловичем[114].

Отримавши за допомогою Москви владу, Дем’ян Многогрішний відразу нажив серйозних опонентів-опозиціонерів у середовищі оточуючої старшини, яка була невдоволена тим, що «підказаний» царськими вельможами їхній керманич — незнатного походження, брутальний та малограмотний діяч. Настрої наближених, виявлені у перші місяці після виборів, змусили його ретельніше подбати про власну безпеку.

У гетьманській резиденції невдовзі розміщується компанійський полк[115], в який набирають 1000 козаків для сторожової та поліцейської служби. У травні 1670 р. в Батурин на прохання гетьмана, який небезпідставно боявся заколоту серед старшини, невдоволеної його правлінням, уведено московських стрільців[116].

Д. Многогрішний, хоча й опирався на ці сили, все ж не став сліпим виконавцем волі північного монарха. Дедалі впевненіше він проводить свою самостійну лінію в окремих питаннях. Позитивним фактом його біографії стає негативна оцінка ним Андрусівської угоди. Московським послам він дорікнув у своїй гетьманській резиденції: «Цар нас шаблею не брав — ми своєю охотою піддалися через те, що у нас з вами одна віра. А якщо Київ й інші українські городи він хоче віддати королеві Польському, то ми знайдемо собі іншого державця»[117].

Гетьманська опозиція, яка регулярно писала царю доноси на Д. Многогрішного, після вищезгаданих заяв швидко знайшла розуміння у впливових колах Москви. У ніч з 12-го на 13-е березня 1672 р. у Батурині стався заколот: генеральний обозний Петро Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович, полковники — переяславський Дмитрашка Райча, стародубський Петро Рославець та наказний ніжинський Пилип Уманець пробралися таємно в гетьманські покої, зв’язали гетьмана і під конвоєм стрільців вивезли його, прикритого овечою шкурою, в Москву[118].

Так завершилися перші три роки життя нової гетьманської столиці.

У 1677 р. частина старшини вирішила усунути з посади наступного гетьмана — Івана Самойловича. У Москву був відправлений донос про традиційну «измену» українського зверхника.

Стародубський полковник Петро Рославець ніби з цих причин навіть просив у царя забрати з Гетьманщини під його справедливе управління Стародубщину[119].

Проте цар не повірив донощикам: І. Самойлович досить добре проявив себе перед тим у переможних чигиринських походах. 19 вересня 1676 р. на його користь зрікся гетьманства правобережний гетьман Петро Дорошенко[120]. У Батурині ретельно дослідили коло учасників змови щодо мети наклепницького доносу. Генеральний суд присудив позбавити житія П. Рославця, ніжинського протопопа С. Адамовича, засудити переяславського полковника Д. Райчу та прилуцького Л. Горленка до тілесного покарання[121]. За милосердним проханням гетьмана вирок було пом’якшено: П. Рославця та С. Адамовича відправили в Москву для наступного заслання до Сибіру, Д. Райча і Л. Горленко деякий час перебували в тюрмі[122].

Все ж ці пом’якшені репресивні заходи аж ніяк не вплинули на потаємні змагання у найближчому гетьманському середовищі за керівну булаву. Через десять років, під час невдалого походу козацько-московського війська на Крим, невдоволені гетьманським управлінням старшини, скориставшись зручною нагодою, переконують Москву і зацікавлені політичні сили у «зраді» І. Самойловича. Цього разу він був позбавлений гетьманського уряду.

Особливо статус гетьманської столиці зростає під час правління гетьмана Івана Мазепи. Сюди поспішають іноземні посли, резиденти, паломники. Гетьманська адміністрація влаштовує їм урочисті зустрічі-прийоми. Так, посольство Шакловитого від царя у 1688 р. було прийняте на найвищому рівні. Під час банкету і проголошення тосту І. Мазепою в резиденції стріляли з 26 гармат[123].

Новообраному гетьману, як і йото попередникам, доводилося з перших днів думати про надійність власної системи захисту задля збереження гетьманської влади. Утриматися на такій високій посаді було нелегко. І не тільки завдяки місцевим зазіханням на булаву. Як довідуємося з допиту Лазаря Шагарова та Афоньки Бочарова[124], їх іще в серпні 1687 р., невдовзі після виборів, послали таємним чином «проведать про новообраного гетмана про Ивана Степановича Мазепу, и об его гетманском поведении, что у него в Батурине делается»[125].

Шпигуни, викриті в резиденції, були відпущені «без задержания», з проїзним листом. Але все це, звичайно, стало повчальним уроком гетьману — примусило замислитися як далі жити, які суворі реалії його володарювання.

Небезпідставно підозрюючи можливі майбутні сепаратистські або підступні дії наближених полковників, які, за тих чи інших неприйнят них для них обставин могли напряму звертатися до Москви (як це раніше трапилося зі стародубським полковником П. Рославцем), Іван Мазепа просить у 1688 р. у царів дозволу «да держать еще охотных жалованных конных полков и сердюков тысяч с шесть»[126].

Розширення-збільшення в наступні роки охоронного війська при гетьмані унеможливлювало здійснення у резиденції підступного заколоту, применшувало значимість впливових полковників — претендентів на гетьманську булаву. Регулярні добре навчені бойові підрозділи, підпорядковані лише І. Мазепі, згодом стають солідною владною противагою в збереженні миру, спокою в Гетьманщині, зручним інструментом у зміцненні позицій гетьмана в стосунках зі старшиною та московським урядом.

І. Мазепа заводить у гетьманській столиці суворі, навіть жорсткі порядки, які сприяють знову ж таки утвердженню його влади, авторитету, а, зрештою, й стабільності в Україні. Так, прочанин старець Леонтій, відвідуючи 1700 р. Батурин, відразу зрозумів, що потрапив не у звичне придорожнє місто. Варта влаштувала чужинцю ретельну перевірку. «Генваря в 22 день приходом в Батурин град, — писав він у своїх записках, — и у градених ворот караулы, Московския стрельци на карауле стоят, и караул остановил нас у проезжей башни; стали нас спрашивать, что за люди, откуда едите, есть ли у вас проезжая грамота? (...) И они повели нас до съезжей избы, и пятисотой принял у нас лист государев и, прочетши, велел нам отвести двор — стоять; и приказал нам дать коням корму»[127]. Можливо, сувора перевірка стрільців вплинула на дещо критично-скептичну оцінку міста як головного в Гетьманщині: «Город... на горе, красовит, город земляной. Строение в нем поплоше Глухова, и светлицы гетманскія — ряд делу. И город не добре крепок, да еще столица гетманская»[128].

Хоч фортеця, мабуть, справді на той час застаріла. Не випадково у кінці XVII ст. архітектор Адам Зерникау розробив новий проект укріплення Батурина[129]. Все ж із певних причин (постійні військові походи, будівництво Київської фортеці) серйозної перебудови оборонних споруд у гетьманській столиці у подальші роки не відбулося. Але в 1700 р., якраз після приїзду старця Леонтія, з Москви у Батурин був направлений для ведення нового будівництва відомий зодчий Дмитро Аксамитов[130]. На початку XVIII ст., як свідчать укладені контракти, у гетьманській столиці інтенсивно будувались кам’яні хороми для гетьманської старшини та заможних міщан. У цей час було серйозно оновлено укріплення фортеці, палацу, де жив гетьман (про це повідомляв В. Кочубей у своєму доносі царю)[131]. Місце перебування гетьмана оточили з боку міста глибоким ровом. Через нього було покладено міст, на якому стояла сторожа[132].

За І. Мазепи Батурин швидко перетворився не тільки в центральне місто гетьманату, а й у столицю духовності, культури. У ньому було п’ять храмів. За документами Бендерської комісії, І. Мазепа виділив понад 20 000 золотих на побудову кам’яного Троїцького собору, 4000 золотих — на зведення мурованого храму Святого Миколи (у 1708 р. ще був незакінченим), 15 000 золотих — на будівництво дерев’яних церков — Воскресенської та Покрови Богородиці[133]. На прохання гетьмана у 1700 р. згадуваний вище «кам’яних споруд художник» Д. Аксамитов привіз із собою кіот, дві кам’яні різьблені слупи та інші дорогі деталі для новобудови[134] (очевидно, для збудованого Троїцького собору).

За пропозицією Київського митрополита Варлаама Латиського, у 1692 р. у гетьманську столицю в церкву Святої Живоначальпої Трійці був поставлений його намісник, з особливим статусом протоієрей «первый по киевской протопоп, чести ради гетманской, яко же и киевский первый, чести ради столицы первобытной самодержавцев российских»[135]. Наступного року в Батурині поселився митрополит Никодим[136], грек за походженням. Його стали називати митрополитом батуринським[137]. Із 1694 р. він одночасно став будівничим Макошинського монастиря.

Місто мало церемоніальний оркестр, хор. Гетьман тримав у своїй розкішній резиденції, як свідчив французький дипломат Жан Балюз у 1704 р., велику колекцію картин, «добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки»[138].

Оточення гетьмана теж було високоосвічене. З 1690 по 1708 р. у Батурині служив писарем, канцеляристом і збирав, колекціонував історичні документи автор найбільш авторитетного українського літопису Самійло Величко[139]. Згадуваний архітектор і військовий інженер А. Зерникау, переїхавши до гетьманської столиці, написав у ній восьмитомне дослідження про будову фортець, готував проекти перебудови оборонних укріплень України на голландський манер[140]. Його перу належить і написана тут праця «Про походження Святого Духа від Святого Отця»[141].

Діячі культури, мистецтва, прихильно і з розумінням зустрінуті у гетьманській резиденції, присвячували свої книги Іванові Мазепі (С. Яворський — «Луна голосу, що волає в пустелі», 1689; І. Орновський — «Муза роксолянська», 1688; П. Орлик — «Алцід російський», 1695; П. Армашенко — «Театр зголошеної слави», 1699; А. Стаховський — «Дзеркало від писання», 1705).

Завдяки прихильності І. Мазепи[142], в 1690–1692 рр. у скиті під Батурином оселяється відомий український письменник і церковний діяч Дмитро Туптало[143]. Тут у спокійній обстановці він продовжує писати багатотомний збірник «житія святих» — «Четьї Мінеї», що став найпопулярнішою настільною книгою в освічених колах XVII–XVIII ст.[144]. Цей збірник перевидавався і в XX ст. Маємо відомості, що Д. Туптало не раз зустрічався з гетьманом, який опікувався виданням першого тому житій святих. Як здібного та компетентного релігієзнавця, І. Мазепа взяв з собою у поїздку до Москви в 1689. Зверхник України подбав також про перенесення в Крупицько-Батуринську обитель часточки мощів святої Варвари, регулярно молився у монастирі[145].

Невипадково у гербі гетьмана домінують три символи: хрест, зірка, півмісяць[146]. За дослідженням хранителя рукописів і рідкісних книг фондів Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського І. Ситого, подібні ознаки має і герб Батурина[147]. Хрест у ньому символізує православ’я, захист від ворога, зірка і місяць вказують шлях до неба, до Бога[148]. Ці принципи-орієнтири були найважливішими і для І. Мазепи.

У 1705 р. поет і релігійний діяч Антоній Стаховський у книзі «Дзеркало від писання божественного», виданій у Чернігові, писав:

Від Якова[149] яскрава Зоря в гербі сяє,

В Хресті Мазепів славне місце собі має,

Від Якова Христа тут зоря знаменує,

Христос, у Вас вселившись тріумфи готує,

Все добре, наче Місяць, пробував навіки,

Все удостоїть жити, де ангельські ліки[150].

На печатці 1671 р.[151] бачимо герб гетьманської столиці з красномовними натяками: хрест, розміщений на серці. Крім того, до нього прикладений козацький прапор. Це означало, що батуринці живуть з Богом у душі й серці. Прикладена до серця корогва символізувала їх готовність завжди високо тримати прапор боротьби за справедливість та православну віру.

Духовні прабатьки гетьманської столиці — ченці — своєю незламністю і вірністю Богу та Україні передали у спадок нащадкам-наступникам головний і визначальний життєвий заряд енергії — заповіт: стійко і мужньо до останнього подиху боронити православний люд від кривдників, що зазіхали на права і свободи українського народу. Гетьман Іван Мазепа, як і жителі гетьманської столиці, справді у вирішальну годину 1708 р. діяли так, як підказували їм їхні символи. Вони стали на захист міста і України.




Розділ II

Мазепа залишає гетьманську резиденцію


Вранці 24 жовтня 1708 року І. Мазепа востаннє оглядав Батурин. Ніч пройшла у з’ясуванні обстановки, важливих розпорядженнях. Найважливіше з них — не пускати московське військо у гетьманську резиденцію[152].

Переправившись з полками через Сейм, гетьман наче збувся багаторічного тягаря осоружного життя високопоставленого лакея царського режиму. Ще у суботу, 23-го жовтня, І. Мазепа вів з О. Меншиковим подвійну гру: увечері назустріч йому під Мену вислав російського полковника Івана Анненкова з листом про своє нове місцезнаходження. Насправді ж йому не потрібний був небажаний свідок. На день-два гетьманська тактика сплутувала вищому російському командуванню розуміння ситуації.

Виступ із резиденції без попередження у бік шведського війська загалом завершив реалізацію таємного багаторічного задуму Івана Мазепи. Проте доленосний крок у житті українського народу не був «особистою авантюрою»[153] гетьмана, як про це писав О. Лазаревський. Навіть у Коропі І. Мазепу не полишають вагання. Спійманий царськими сатрапами Андрій Войнаровський свідчив на допиті 25 листопада 1716 року, що у цьому містечку «гетьман тоді розмірковував, чи йти йому до короля, чи облишати цей намір. Полковники й Орлик були на нього, роздратовані за це, докоряли, що коли вже маєте намір, те й робіть»[154].

Причини згаданої нерішучості багатопланові. Після правління Богдана Хмельницького найінтелектуальнішим з усіх наступних гетьманів був, безперечно, Іван Мазепа. Він блискуче володів латиною, польською, російською мовами, добре розмовляв німецькою, італійською, французькою, голландською[155]. Найвиразніше про його духовні ідеали, політичне обличчя свідчить написана ним (імовірно 1698 року[156]) дума. Вона — лаконічний патріотичний маніфест, у якому образно передано дух, суперечності життя в Україні на зламі XVII–XVIII століть:

Всі покою щире прагнуть

А не в єден гуж тягнуть, —

Той направо, той наліво,

А всі браття: то-то диво!

Не маш любви, не маш згоди

От Жовтої взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоєвали!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати!

На корабель поглядимо,

Много людей полічимо,

Однак стирник сам керуєт,

Весь корабель управуєт.

Пчулка бідна матку маєт

І одноє послухает.

Жаль ся, Боже, України,

Що не вкупі маєт сини!

Єден живет із погани,

Кличет: «Сюди, отамани!

Ідім матки ратувати,

Не даймо єй погибати».

Другой Ляхом за грош служить,

По Вкраїні і той тужит:

«Мати моя, старенькая!

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Г’ди аж по Дніпр Туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла,

І аж в конець сил не міла».

Третій Москві юж голдуєт

І єй вірне услугуєт.

Той на матку нарікаєт

І недолю проклинаєт:

«Ліпше було не родити,

Нежли в таких бідах жити!

От всіх сторон ворогують,

Огнем, мечем руїнують,

От всіх не маш зичливости,

Ані слушной учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають».

Чом ти братов не учила,

Чом от себе их пустила?

Ліпше було пробувати,

Вкупі лихо отбувати!

Я сам бідний не здолаю,

Хиба тяжко заволаю:

Ей, панове єнерали,

Чому ж єсте так оспалі?

І ви, панство полковники,

Без жодної політики

Возьміте ся всі за руки,

Не допустіть гіркої муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблю маєм права[157].

«Дума»[158], яку дав прочитати архімандрит Никон В. Кочубею зі словами, що «ту пісню скомпоновал он, гетман»[159], за щасливим збігом не стала звинуваченням-викриттям автора, а навпаки — найціннішим документом, який дозволяє зрозуміти головні помисли керманича України.

Ще в 1690–1692 роках І. Мазепа планував за допомогою Криму, Польщі здобути новий статус Гетьманщини, позбутися залежності від Московії[160]. Таємні переговори з цього приводу велися у 1698 році й особливо пожвавилися після 1703 року. Проте міжнародна обстановка не сприяла здійсненню задуманого. На жаль, військовий потенціал Гетьманщини був недостатній для самостійного виступу проти царської Росії. За сприятливих обставин із лівобережних полків можна було мобілізувати на війну 40–50 тисяч козаків[161]. Тоді як Москва мала у своєму підпорядкуванні майже 150 тисяч вояків, із них більше половини несли регулярну військову службу[162]. Перед початком Північної війни у Петра I налічувалося 111 стрілецьких та солдатських полків, у кожному з яких служило по 1100–1300 солдатів[163]. Належно протистояти таким збройним силам українські козацькі формування могли лише у союзі з ворогами Московії. У цьому зв’язку І. Мазепа покладав великі надії на співпрацю зі шведським королем Карлом XII. Його похід на Москву відкривав для українців перспективу здобути волю України.

Однак успіхові противників царської Росії заважала низка обставин. Хоча Петро I та його наближені й заспокоювали І. Мазепу тим, що вони, мовляв, не повірили доносу В. Кочубея, все ж, як показують реалії 1708 року, ними були вжиті додаткові заходи, які на випадок зради гетьмана применшували його сили.

За наказом царя, починаючи з квітня, гетьман відіслав у Польщу Київський, Гадяцький та Білоцерківські полки (5 тисяч козаків)[164], влітку — у Литву та Білорусію — Стародубський, Чернігівський, Ніжинський та Переяславський[165] (у Литву пішло 4500 чоловік городових козаків та 1600 компанійців, у Білорусію — 3 тисячі козаків). Полтавський полк іще не повернувся з Дону[166].

Не виконувати вказівок Москви, чинити спротив, хитрувати тоді, коли набула розголосу справа з доносом Кочубея, а військо шведів було далеко, гетьман не міг. А тому військові підрозділи Гетьманщини один за одним ставали під московські прапори і виконували чорнову роботу в планах царського командування. За потайними ж задумами, якими Мазепа поділився зі своїм генеральним писарем П. Орликом, він вирішив відійти від царя тільки в тому разі, «когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего, от потенции шведской оборонить»[167].

Така ситуація ще теж не настала. Навпаки, під Лісною шведська армія зазнала поразки. Безумовно, все це посилювало вагання Мазепи.

Однак об’єктивно обставини складалися так, що, попри згадані несприятливі для повстання моменти, партія змови проти Петра вже запрацювала на повну силу і не могла відступити від наміченого. Генеральна старшина ще у Борзні радила гетьману, «дабы немедленно до короля шведского посылать с прошением о протекцию»[168]. В умовах дії розгалуженої мережі царських агентів-донощиків подальше перебування в невизначеності з чітко виявленим антипетрівським напрямком думок могло призвести до тяжких наслідків. Керівна верхівка Гетьманщини у жовтні 1708 року жила настільки насторожено-напруженим життям, що будь-який словесний натяк, наказ із царської резиденції сприймала як підступ, хитрість, викриггя їхнього задуму. Навіть розширити коло співрозмовників для них було проблематично й смертельно небезпечно. Не могли прихильники Мазепи й відкрито оголосити мобілізацію за незалежну Україну. Російські гарнізони і війська на терені Гетьманщини швидко б сплутали всі повстанські карти. Тож, заявивши про виступ проти Петра, полковники бажали конкретного діла. Вони жадали стояти супроти московського табору, а не очікувати несподіваних репресій. Їх тиск, безперечно, став вирішальним у визначенні Мазепи. Але не тільки. За всіх тверезо-реальних розрахунків гетьман фактично, як український керманич, не мав іншого вибору. Петро I своєю жорстокістю, нічим не виправданою тиранією щодо територій, до яких наближався Карл XII, не міг не викликати антисоюзницького настрою.

Радянські історики, як і раніше у XVIII–XIX століттях російські, намагалися виправдати поведінку царя. І. Логмель, наприклад, у 1940 році писав, що «при наближенні ворога жителі розбігались по лісах, палячи села і знищуючи всі запаси»[169].

Насправді ж Білорусію випалювали підрозділи російської армії[170]. Це робилося за наказом О. Меншикова, який, як свідчив один із його листів, спостерігав виникнення ворожих настроїв проти росіян у білоруській глибинці: «А когда мы здесь куда ни приедем, такую нам чинят приязнь, что не токмо в деревнях ни единаго хлопа, но и в панских дворех никого не получаем, а провожатого нигде сыскать не можем: все заранее, как могут, со всем по лесам убираются. Также видя то, что мы на панских токмо дворех провиант и фураж пожигаем, то они с панских дворов все на хлопские дворы и в леса развозят; а из сего можно признать, что все здешние обыватели больше к неприятельской стороне склонны и доброжелательны, нежели к нам. И для того я ныне разсудил ко всем своим задним такой указ послать, чтоб везде, где ни найдут, в панских или хлопских дворех, не токмо провиан и фураж, но и солому жгли все без остатку»[171]. Це робилося так ретельно, що у війську Карла XII забракло продовольства. «Голод в армії росте з кожним днем, — писав у вересні шведський учасник походу. — ...Як же ми будемо існувати в цій жахливій пустині?»[172] Французький посланник в Польщі Безенвальд отримав 17 вересня 1708 р. повідомлення з армії: «Цар наказав при нашому наближенні спалювати (все)...»[173].

Ще 9 серпня 1708 р. Петро I надіслав указ Миколі Інфлянту: «Ежели же неприятель пойдет на Украину, тогда иттить у одного передом и везде провиант и фураж, такоже хлеб стоячий и в гумнах или в житницах по деревням (кроме только городов), польской и свой жечь «не жалея и строения» перед оным и по бокам, также портить, леса зарубать и на больших переправах держать по возможности. Все мельници такожь жечь, а жителей всех висилать в леса, с пожитками і скотом в леса... А ежели где поупрямитца вытить в леса, то і деревни жечь. ...Також те деревни, из которых повезуть, жечь же»[174].

Першими на Гетьманщині запалали села Стародубщини[175]. Як повідомляв 12 жовтня 1708 року Ф. Бартенєв, «деревни и мельници кругом неприятеля все палили»[176].

Військова рада російського командування прийняла рішення у випадку відступу знищити вогнем навіть містечко Почеп[177].

Палали за царським наказом[178] села і містечка й на іншому боці України. 26 жовтня 1708 року російське військо випалило козацький Донецьк. «...И их, воров, — читаємо у «Зведенні бойових реляцій», — многих побили и покололи, а которые, видя свою погибель, бросались в реку Дон вплавь, многие потопли, а других на плаву пристреливали»[179]. Придушуючи повстання під проводом українського бахмацького отамана Кіндрата Булавіна московське військо спалило перед тим Бахмут[180], Тор[181] із 7 тисячами населення[182], кілька сот хуторів, поселень українських та російських козаків. Причому, як написав у своїх споминах головний каратель, лейб-гвардії полковник Долгорукий, тієї пори «побито и перевешено» понад 28 000 мешканців цих країв[183].

Численні біженці з Білорусії, півдня України посіяли в Гетьманщині небезпідставні панічні настрої. На півночі Чернігівщини, угорську, 21 жовтня 1708 року О. Меншиков, повідомляючи царя, висловлював свій подив: «Здешнего Черниговского полку только с полтараста человек здесь мы изобрели, и те ис последних, а не старшин почитай никого не видим, а которой и появитца, да тогож часу спешит до двора, чтоб убратца и бежать»[184]. До Батурина, як свідчив на допиті спійманий драгунами канцелярист Олександр Дубяга, докотилися чутки про спалення Мглина, Березни, Мени та інших «знатных» містечок[185].

Таким чином, несподіване повернення військ Карла XII з Білорусії в Україну, викликане голодом, випаленням сіл і містечок у напрямку руху ворожого війська, прирікало й Гетьманщину на попелище. Наслідки цієї руїни за будь-чиєї наступної перемоги (чи Карла XII, чи Петра I) стали б фатальними для України. Фактично вона була б стерта з лиця землі. Якщо б Мазепа слухняно виконав наказ Петра I і пішов із Прилуцьким, Лубенським, Миргородським, компанійськими полками на з’єднання з російським військом, то він став би не тільки мовчазним свідком випалення рідного краю, а й співучасником цього злочину.

Те, що російські державники принесли б Гетьманщину в жертву війні, сумнівів не викликає. Її автономний статус і в багатьох моментах самостійна господарська політика, відсутність кріпацтва заважали реформам московського уряду, спрямованим на централізацію, уніфікацію всього і вся.

Стверджувати, що за Мазепи люди жили добре, не можна. Та саме на Лівобережжя перебиралося найбільше втікачів як із Речі Посполитої, так і з Московії. Авторитетне дослідження українського історика В. Борисенка засвідчує: причиною великої міграції сюди нових поселенців стала відсутність тут юридично оформленого кріпацтва, значно слабший феодальний гніт[186].

Взагалі люди на Гетьманщині почували себе вільніше, мали можливість нормально господарювати, сплачуючи невисокі рангові податки на утримання війська й старшини. У 1701 році Мазепа офіційно ввів дводенну панщину. На Правобережжі України вона тоді становила 4–6 днів на тиждень[187].

Становище ж народних мас у Росії внаслідок великих витрат на армію, флот значно погіршилось на початку XVIII століття. У цей час збір податків збільшився тут майже утричі[188]. Петро I здирав кошти навіть за носіння борід, похорони в дубових гробах і т. ін.[189]. Селяни вимирали сім’ями від непосильної праці, голоду. За так званих петровських реформ кількість родин в імперії до 1710 року зменшилась на 19,5 відсотка[190].

Пасивний спротив І. Мазепи та гетьманського уряду у вигляді скарг на воєвод, дії російських можновладців дещо стримували апетити царедворців. Проте верхівка Гетьманщини у 1704–1708 роках відчула приховано-підступне зазіхання Петра I на українські автономно-державні права. У 1706 році цар видав указ, згідно з яким на базі полків Лівобережної та Слобідської України утворив Українську дивізію, якою мали керувати російські командувачі[191]. З ним ознайомилися І. Мазепа та старшина у Києві в 1707 році. Як зазначає П. Орлик у спогадах, він «устрашил і раздражил был всіх полковников и старшину, что ціле отчаявшися своих волностей»[192]. Козацька верхівка побачила у цьому замах на їхні права, «устроение в драгуны и солдаты» козаків[193]. І. Мазепа був глибоко обурений, коли О. Ментиков без його відома віддав наказ збиратися в похід компанійському полковнику Антону Танському[194]. Отримав гетьман із надійного джерела й звістку про те, що улюбленець Петра I вирішив стати правителем України[195]. Мазепа добре розумів, до чого йдеться. «Знаю я сам барзо добре, что они о вас думают и о мне, — говорив він у 1706 році наближеним, — хотят меня уконтентовать княжением римского государства, а гетьманство взять, старшину всю выбрать, городы под свою область отобрать и воевод или губернаторов в них постановить; а когда бы спротивилися, за Волгу перегнать и своими людми Украйну осадить»[196]. Всі ці підозри мали реальний ґрунт. Уже 18 грудня 1707 року Петро I видав указ, за яким українські містечка були розписані до Києва, Смоленська та інших намічених губернських центрів[197]. Новий адміністративний поділ із новою адміністрацією ніяк не вписувався в гетьманський устрій і суперечив йому.

Російські воєводи, офіцери, відчуваючи ці протиріччя, все нахабніше та безкарніше поводилися в межах України. На нарікання гетьмана цар відповів відпискою, що це, мовляв, тимчасові труднощі, викликані наближенням війни. Дедалі настирливіше російський уряд намагався повернути Польщі Правобережну Україну, захоплену Мазепою у 1704 році й утримувану хитрістю. Відразу після переходу гетьмана на бік Карла XII царедворець А. Дашков радив канцлеру Головкіну: «...Извольте написать до Сенявского, что и Украина доселе не отдана была через факции Мазепы, и деклеровать отдачю Украины»[198].

Несподіваний поворот шведського війська на Гетьманщину давав царю гарний привід в умовах небезпеки для російської імперії ліквідувати автономію України шляхом знищення сіл і містечок, передати Правобережжя Польщі. Зрозуміло, що попереднє випалення Білорусії стало серйозною пересторогою для козацької верхівки. Мазепа, можливо, й мало сподіваючись на успіх розпочатої справи, все ж, добре зваживши всі «за» і «проти», у Коропі не дає їй відбій. Він вирішив залишитися з народом, відстоювати його інтереси до кінця, докласти всіх зусиль, щоб росіяни не перетворили на вогонь і попіл багатий український край.

25 жовтня гетьман переправляється через Десну за 4–5 кілометрів від Коропа, біля села Оболоння. Разом із ним були його однодумці й наближені: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич[199], генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький — Дмитро Горленко, лубенський — Дмитро Зеленський, чигиринський — Костянтин Мокієвський, корсунський — Андрій Кандиба, компанійські полковники Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, Гнат Галаган, сердюцький — Яків Покотило, писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський, канцелярист Антонович та інші знатні товариші[200].

З собою на другий берег Десни І. Мазепа взяв лише 1200 старшин, компанійців і козаків. Про це свідчив спійманий пізніше запорозький отаман Тимофій Полугер, якого Мазепа відрядив з листом до І. Скоропадського. На допиті він зазначив, що з гетьманом переправилась частина полків Кожуховського[201], Андріяша[202], Галагана чисельністю не більше тисячі та більше двохсот чоловік з Прилуцького, Лубенського та Миргородського полків[203]. Не розбігається з цим показанням і свідчення на допиті сотника Прилуцького полку Корнія Савина, який визначив сили Мазепи «с 3 полки, кумпаншики и их прилуцкого полку сотников 9 человек, а у каждого сотника по 9 человек казаков, и других полков сотники и казаки были же, а сколько человек не ведает»[204]. У «тысячи с полторы» оцінює мазепинську гвардію «Журнал или Поденная записка»[205], яка велась у 1708 р. М. Костомаров, В. Шутой, знаючи ці документи, однак тенденційно збільшують кількість переправленого війська «від чотирьох до п’яти тисяч»[206], щоб потім зробити висновок: мовляв, через три дні, перед зустріччю з Карлом XII «залишилось у нього, за одними звістками, півтори тисячі чоловік, за іншими — декілька сот, — багато до тисячі. Всі інші накивали п’ятами, зрозумівши, в чому справа і що з ними замишляють творити, не спитавши у них попередньо про бажання»[207].

Російська історіографія констатує поразку Мазепи ще з моменту переправи його через Десну. І для аргументації використовує приблизні плутані обрахунки — свідчення пізніших свідків, в основному зі шведського боку. Насправді ж, як показують і ті свідчення, й інші, І. Мазепа справді мав 5–6 тисяч шабель, але (!) під Коропом. Про це, очевидно, поінформували шведську сторону. Переправляти їх із кіньми одним поромом на другий бік річки не мало ніякої рації. Адже ще з Борзни назустріч Карлу XII було направлено посланця від Гетьманщини Івана Бистрицького з повідомленням про те, що шведське військо очікують біля Макошиного з багатьма поромами[208], тобто на батуринському боці.

Переправа 1200 старшин, компанійців і козаків, певно, і так зайняла увесь день 25 жовтня. Непереправлене військо не було залишене напризволяще — воно, забезпечивши охорону гетьману і старшинам, за наказом командування повернулося у Батурин! Тепер охорону І. Мазепі міг забезпечити і Карл XII. Ще 25 жовтня, коли до Батурина приїжджав О. Меншиков, у фортеці не було Прилуцького, Миргородського і Лубенського полків. А вже під час облоги гетьманської столиці — 31 жовтня — 2 листопада — маємо відомості про їхнє перебування у складі залоги.

На другому березі Десни, як оповідає «Історія Русів», гетьман виголосив перед військом палку промову, в якій виклав основні причини, чому вони сьогодні повинні діяти саме так, а не інакше. Переказ її невідомим автором загалом досить влучно передає патріотичний дух задумів Івана Мазепи, його щирих намірів:

«— Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. (...) Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що і сама згадка про неї наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того... Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен»[209].

Гетьман далі інформує про домовленість[210], яку вже ніби уклав раніше з Карлом XII:

«— ...випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві»[211].

Ця несподівана важлива деталь у намірах гетьмана підтверджується другим достовірним документом. Дізнавшись про спалення Батурина, як пише у спогадах П. Орлик, Мазепа сказав, що планував привести шведське військо у свою резиденцію і там «писать до Царского величества благодарственный за протекцию его лист и в нем выписать всі наши обиды преждние и теперешние, прав волностей отятие, крайнее разорение и предуготованную всіму народу пагубу, а на канец приложить, что мы как свободні под высокодержавною царского величества руку для православного Восточного единоверия приклонилися, так, будучи свободным народом, свободні теперь отходим, и за протекцию царскому величеству благодарствуя, не хочемь руки нашей на кровопролитие Христианское простирать, но под протекцию короля Шведского совершанного нашего свобождения будем ожидать, которое он... надіямся не войною, но покоем, через трактат получить, будто хотел короля Шведского всякими способами до тогожь с царскими величеством покою преклонять»[212].

Таким чином гетьман задумував безкровне здобуття незалежності України. Він розумів, що цей шлях найбільш виграшний, безвтратний і позитивно сприйметься людністю.

Хоч відстань від Оболоння Коропського району до Гірок Новгород-Сіверського району, де розмістилася шведська штаб-квартира, становить приблизно 50 кілометрів і її можна було подолати кінним ходом за 1–1,5 дня, все ж лише 29 жовтня, тобто через чотири дні після переправи, відбулася перша зустріч Івана Мазепи з Карлом XII.

Причини цього зволікання знову ж таки спростовують звинувачення І. Мазепи у попередній договірній постатейній домовленості з Карлом XII. Отримавши від гетьмана і старшин непідписане послання про очікування шведського війська біля Макошиного, король не поспішав на з’єднання з українським військом. Його командування не могла не насторожити несподівана поява біля вказаного місця корпусу О. Меншикова[213]. Отже, Мазепа підступно заманював шведів у пасіку? Показання розвідки, безперечно, впливало на виникнення подібних підозр.

Рух незначної частини гетьманського війська у напрямку до Орлівки, тобто у бік від Гірок, теж показує, що Мазепа не знав достеменно, де розташована штаб-квартира Карла XII.

Два командири шведських драгунських полків Гієльм і Гілленстієрна, на переговори з якими гетьман послав генерального обозного Івана Ломиковського[214] та генерального писаря Пилипа Орлика, були здивовані появою у їхньому розташуванні гетьманців і спершу запідозрили в цьому якийсь ворожий підступ[215].

Насторожила полковників і нейтральна позиція, зайнята мазепинцями, коли 26 жовтня на шведські полки напав російський підрозділ і козаки не взяли участі у відбитті атаки[216]. Це знову ж таки підтверджує попередні наміри Мазепи і його підлеглих: обійтися без братовбивчої крові.

Усе це, зрозуміла річ, не прискорило зустрічі-порозуміння між двома керманичами. Шведська сторона явно вичікувала і намагалася переконатися у щирості намірів Мазепи.

Шамбелян Карла XII Адлєрфельд у своєму щоденнику залишив запис урочистого прийому королем Мазепи. Він повідомив, що гетьмана супроводжували старшини і «біля тисячі козаків»[217]. Перед ним несли знаки його гідності: бунчук і гетьманську булаву. Мазепа виголосив латинською мовою «коротку, але виразну» промову. У ній він просив «прийняти козаків під свій захист і дякував Богу за те, що король вирішив звільнити Україну від Московського іга»[218].

Деталізують основні моменти промови інші свідки. Так, шведський офіцер Петре у своєму щоденнику записав: «Він просив ласки у його Королевської Величності, щоб сей схотів пожалувати мешканців України і не виливати свого гніву над нею ані над ним самим за те, що аж до цього часу був нашим ворогом»[219]. Інший учасник походу Вейге зазначав: «Просив дуже покірно, щоб король не виливав свого справедливого гніву, до якого довело тиранське поведення росіян, на сей край і його мешканців, з огляду на те, що вони досі ішли за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а тільки присилувані до того московським ярмом»[220].

Із цих документальних повідомлень дізнаємося, що Мазепа, який «висловлювавсь з таким розумом і мистецтвом», дуже сподобався Карлу XII. Він проговорив про важливі справи з гетьманом з ранку до обіду. Потім для нього, старшин і навіть козаків були накриті столи зі шведськими пригощаннями. Так започаткувався союз між Карлом XII та українцями.




Розділ III

Перша кров


23-го жовтня О. Меншиков збирався їхати у Борзну до «вмираючого» Мазепи, але, прибувши у неділю, 24-го, в Мену[221], він із подивом дізнався, що хворий і немічний гетьман вже у Батурині. Звістку про це привіз полковник Іван Анненков, якого хитро відрядив від себе Мазепа з дорученням «объявить про свой приезд»[222] у гетьманську столицю, щоб останній не бачив підготовки козацького війська до переходу на бік Карла XII.

О. Меншиков відразу наказав полковнику направити у Батурин посильного з повідомленням про свій приїзд. Хоча ще попередня раптова втеча з штаб-квартири російського корпусу у Горську племінника гетьмана Андрія Войнаровського, а тепер несподіваний переїзд Мазепи з Борзни у гетьманську резиденцію загалом дуже насторожили князя[223]. Його охопили недобрі передчуття.

Прибув до Мени, стурбований незрозумілою ситуацією в Гетьманщині, і київський воєвода Дмитро Голіцин[224]. У ніч з 24 на 25 жовтня вони переправились через Десну[225] і поїхали навпрошки до гетьманської столиці. В обідню пору, діставшись стін Батуринської фортеці, царські наближені врешті переконалися — з ними затіяно якусь незрозумілу гру.

«...А при Батурине токмо Анненков полк нас встретил, — інформував Меншиков царя. — А сердюки все, также и прочие тутошние жители, убравшись, в замок засели и, розметав мост, стояли по городу в строю з знамены и с ружьем и с пушками, к которым посылал я полковника Анненкова ради розговору, для чего так с нами, яко с неприятелями, поступают. И ево, полковника, в город не пустили, також и к нам из города никого не выпустили; а отвечали з города, что чинят они по указу. И видя мы такой их злой поступок, вскоре от Батурина поехали до Короба, где чаяли его, гетмана, застать»[226].

За документальними даними, їдучи від Батурина попід Сеймом, О. Меншиков і Д. Голіцин спочатку в Обмачеві отримали важливу інформацію[227] від козака Семена Соболевського[228], а в Нових Млинах від канцеляриста мазепинської канцелярії Семена Боровського і його молодшого брата Михайловського, які «прежде всех обявилем о его зменника Мазепы за Десну, к шведу, отшествию»[229]. Про це довідуємось від самого С. Боровського, який написав, будучи вже бахмацьким сотником, прохання про належну віддяку йому за «верность». Хоча, очевидно, згадані повідомлення на той час були ще досить-таки обережні, без оцінок і стосувалися лише маршруту руху гетьманського війська.

Усе ж вони дали підставу О. Меншикову зробити невтішні висновки. «И чрез сие злохитрое ево поведение за истинно мы признаваем, — зробив висновок 26 жовтня у своєму рапорті Петру I Меншиков, — что конечно он изменил и поехал до короля швецкого, чему явная єсть причина и то, что племянник ево, Войнаровский, будучи при мне в прошлой пяток, то есть в 22 день сего октября всамую полночь, без ведома и с нами не простясь, к нему уехал»[230]. На цей висновок наштовхнуло його й те, що у похід гетьман не взяв із собою жодного російського полку.

Уже після відправлення рапорту царю до рук драгунів потрапив гінець прилуцького полковника Дмитра Горленка. При ньому був лист, адресований полковому судді у Прилуках. Останній заступав полковника на час його відсутності. Цього разу Меншикову потрапило красномовне свідчення зради гетьмана. «Мой ласкавый приятелю, господине судия наш полковый Прилуцький, — писав Д. Горленко у Прилуки. — Ознаймую вашей милости, за Божиею помощию, щасливо пребыли мы с ясневелможным добродеем нашим паном гетманом. 24 числа месяцы октоврия до шведцкого войска, где всех нас с приналежитою обсервациею любовне приняли. Яко изустно вашей милости приказывал, так теперь и повторяючи, пилно приказую, дабы всякую вместе осторожность имел, людей пресмыкающихся по-месту перестерегал, также со всех местечок и сел полку нашего Прилуцкого, всех казаков, конных и пеших, согнал для обороны міста. А бысте имели ежели от неприятеля, на вас наступающагося, боронитца, что все дабы было с пилным вашей милости доглядом и стараньем, пилно пилно приказуєм, и жичим ему ж доброго здоровья (...) Для чего и для каких причин с шведскими войсками совокупились, будет универсалами его милости пана гетмана, нашего добродея, в скором часе всей Украине объявлено, ибо не для какой приватии, но для добра всего поступства их волностей»[231].

Полковник дещо помилився з датою зустрічі мазепинців з шведами. Вона відбулася 26-го жовтня. Відомий дослідник тієї доби М. Павленко вважає, що цей лист все-таки був відправлений 24-го, і він свідчить про «бажання Горленка попередити події»[232]. Але якщо, за висновками вченого, він був уже відомий Меншикову 25-го, то чому ж про нього той не згадує у своєму рапорті? Перехоплений гонець із посланням був найвагомішим аргументом на той час. Можливо, ставлячи ранішу дату, Д. Горленко мав на меті інше: утвердити своїх підлеглих у думці, що вже два дні вони перебувають під шведською протекцією, і все йде добре, тому не треба хвилюватися і чогось боятися. У всякому разі, певно, це мало значення, бо коли Меншиков послав уже згаданого Михайловського в Прилуки зі своїм указом не підкорятися наказам мазепинців, то його арештувала дружина П. Орлика і наказала заточити в тюрму[233]. Мазепа взагалі вирішив його повісити. Але Михайловському все ж таки вдалося врятуватись.

Першу звістку від Меншикова про зраду Мазепи Петро I отримав 27 жовтня. Вона була для нього несподіваною, шокуючою.

«Письмо ваше о нечаянном никогда злом случае измены гетманской мы получили с великим удивлением, — відразу писав цар своєму вірнопідданому улюбленцю. — И ныне надлежит трудитца, как бы тому злу забежать и дабы не допустить войску казацкому, при Десне бывшему, переправливаться за реку по прелести гетманской. Того ради пошли немедленно к тем местам, где они, несколько полков драгун, которые бы то им помешали. А полковникам и старшине вели сколько возможно, ласково призывать и говорить им, чтоб они тотчас ехали сюды для обрания нового гетмана. И буде полковник Миргородцкой где в близости обретаетца, то прикажи ево сыскав к нам прислать, обнадежа ево милостию нашею, потому, что он великий неприятель был Мазепе. Також и вы немедленно приезжайте»[234].

Проте цар вже не раз читав доноси на гетьмана і жодного разу вони не підтверджувалися, аргументовано спростовувалися після ретельних розслідувань. Хоча Меншиков і надіслав у своєму донесенні тяжке звинувачення, все ж достатніх і переконливих доказів зради не навів. Цар вирішив почекати з офіційними присудами-рішеннями. Адже, як і в попередні роки, могло виникнути якесь непорозуміння. Тому тональність указу від 27 жовтня генеральній старшині, полковникам, сотникам, отаманам курінним і всьому «войску малороссийскому, стоящему по Десне и во иных местах против неприятеля» обережна:

«Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа безвестно пропал, и сумневаемся мы того для, не но факциям ли каким неприятелским»[235]. Він запросив усю старшину негайно прибути до нього в обозну резиденцію.

Та наступного дня, 28 жовтня, Петро I отримав переконливі свідчення того, що Мазепа все-таки його зрадив. За однією з історичних версій, з Батурина прибув канцелярист Андрій Кандиба[236], який розповів про задум гетьмана[237].

Проаналізувавши свідчення, що оперативно надходили в обозну резиденцію, цар видав 28 жовтня «Указ ко всем жителям Малой России», в якому сповістив, що «гетьман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю шведскому, по договору с ним и Лешинским, от шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общего согласия с ними Малороссийскую землю поработить попрежнему под владение Полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию»[238]. Такий же указ цього дня він надсилає всьому Війську Запорозькому, робить інші негайні розпорядження. Їхнє оперативне поширення в Гетьманщині стало фатальним для мазепинців.

Петро I одразу перехопив ініціативу в свої руки. Його укази посіяли сумніви серед козацтва, старшини і нейтралізували значні сили гетьманців, які не були посвячені в мазепинський задум. Таємничий відхід Мазепи до шведів, обережність, проявлена при цьому, залишали багатьох військовиків у непевному становищі. До цього вони служили вірно царю, православній вірі, шведи були офіційними їх ворогами, у війні з ними загинуло чимало українського війська. Зрештою, всі готувались до зустрічі з ворогом разом із московськими полками, і тому неясність поведінки своєї верхівки, приховування нею від основної маси «самостійницької» ідеї призвели до того, що вони, залишені на день-два напризволяще, змушені були підкоритися царському наказу. Бо іншого і не було. Ніхто Гетьманщину не оголошував у стані війни з Московією! Це був стратегічний прорахунок мазепинців. Їхній розрахунок на те, що цар схопиться запізно, коли уже пройде зустріч Мазепи і Карла XII, породили наступні безвихідні ситуації. Гетьманці, які навіть співчували ідеї самостійної України і могли стати під мазепинські прапори, як це зробили батуринці, нічого не знаючи про розгортання повстання за незалежність, змушені були стати помічниками царя. Радянські історики В. Дядиченко, В. Шутой та інші на багатьох прикладах тенденційно намагаються довести, що народ не підтримав мазепинців, мовляв, він був вірним союзником Московії. Це, здебільшого, не так. Населення Гетьманщини насправді ж на той момент нічого не знало про плани та дії своїх зверхників, а тому й не встигло зробити вирішального вибору. Воно продовжувало офіційно перебувати у вірності Петру I. Його оперативні накази були прийняті без сумніву до виконання.

Мазепа лише 30 жовтня 1708 з Діггярівки Новгород-Сіверського району відправив стародубському полковнику Івану Скоропадському листа, в якому виклав причини переходу під шведську протекцію, просив вибити росіян із міста. Та цей лист, який віз Тимофій Полугер, був перехоплений росіянами. 27–28 жовтня у Стародуб були направлені один за одним три царські укази, які привели, безперечно, у готовність московський гарнізон. Стародубська старшина, не маючи звісток від гетьмана, почала слухняно виконувати царські розпорядження. Скоропадський приїхав 1 листопада[239] до царя в Субочево[240].

Про те, що стародубський полковник та його близькі співчутливо ставилися до мазепинців, свідчить промовистий документ — донос Данила Забіли. «Маркович (Андрій. — Авт.) с сестрою своєю гетьманшею Скоропадською держали мене под караулом..., — пише він, — во время зміны Мазепы, за измінника Мазепу, что я его проклинал и говорил, что Бог поможет нашему императору, что одоліет шведа, а Мазепа проклятый пропав, имя его вовеки пропало, за что он, Маркович, оскорбился великим гнівом, мовячи: «Что тебі до того и проклятым за что ты зовешь Мазепу? — Як Мазепа выграет, где ты подінишся? — отсе тебі смерть кортить!...» Потому вышла гетманша Скоропадская з комнаты, в Глухові, и видя, же я спорусь з А. Марковичем, тож оскорбилася на мене и говорила подобние слова многие, которых не могу вспомнить; токмо сие мні в память, же сказала: «Мы и гетманству сему не рады, що еще Мазепа — в живых гетман и никто не силен у его булаву взять и скинути з гетманства, а мы з нужды хоть взяли (гетманство), то нам сие прощено будет. — А ты хотя и мудрый человек, а проклинаешь Мазепу напрасно...»[241]

Відомо, що Скоропадський співчутливо ставився як до родин «изменников», так і до учасників змови проти царя. Він наділив маєтностями дітей, онуків страчених Чечеля, Тарновського та Нестеренка, померлого під арештом Трощинського, а також гадяцького полкового писаря Ситенського[242], слуг Мазепи — Добрянського і Дегульського, родичів гетьмана — Топольницького і Самойленка та багатьох інших[243].

Навпаки, скарги, доноси, «прошения» основного винуватця загибелі батуринців Івана Носа залишались переважно без відповіді чи задоволення. Царський вірнопідданий, мов у насмішку, не отримав за свої «заслуги» жодного села. Коли він, бажаючи загарбати маєтності прилуцького полковника Дмитра Горленка, «бил и пробил голову» його сину Андрію (Горленку), І. Скоропадський наказав провести розслідування. Як свідчить потерпілий, «Нос был обвинен; и приказал было гетман Носу «погодить»[244] мне и возвратить мне проторы и убытки, счетом сто червонцев; но отдал мне Нос только 57 червонцев»[245].

На жаль, І. Скоропадський, приїхавши за наказом Петра I до царського обозу, змушений був, попри всі свої симпатії, підкоритися царю і виконувати непривабливу для себе місію.

Рішучі царські мобілізаційні заходи на терені України, наклепницькі щодо Мазепи укази, присутність на Придесенні великого російського війська ставило здебільшого не скликане до походу козацтво у становище настраханих заручників, які вже діяли не за своїми симпатіями, помислами, а інертно, підкоряючись волі сильної влади. Некеровані, позбавлені оперативної інформації містечка затаїлися в драматичному очікуванні змін. Непросто було визначитися, вигадати для себе, близьких кращий варіант спасіння у війні, що загрозливо і невпинно насувалася. У ці «указні» дні, мало що знаючи про дії мазепинців, їх силу і наміри, розгублене, розтривожене небезпекою населення підкорялось моменту.

Трагічно склалися у цьому зв’язку обставини у Новгороді-Сіверському для охотницького полку, який був сюди відправлений Мазепою з Борзни 19 жовтня 1708 року за вимогою канцлера Головкіна[246]. На той час верхівка Гетьманщини вже надіслала до короля Карла XII свого посланця Івана Бистрицького[247] з непідписаним посланням. Але, не отримавши відповіді, не могла діяти відкрито. Зрозуміло, охотницький полковник, відправляючись із полком, був поінформований про це і в складний момент мав діяти за задумом мазепинців.

У Новгороді-Сіверському нічого не знали про плани І. Мазепи. А вже 20-го жовтня за 12 кілометрів від міста, у селі Шептаках, зупинився загін шведського генерала Крейца. Спійманий шептаківський війт на допиті показав: «Был де он, войт, в Шептаках, в то число пришли в ту деревню и показались ему швецкие люди, сколько числом, не знает. И он, войт, ис той деревни ушел в Новогродок и сказал о том сотнику Журовченку. И сотник ему сказал, что хател послать проведовать, какие люди. А полк московской еще в Новогродок не пришел. Того ж числа пришел к нему Быстрицкого хлопец Усович и взял ево, войту, с собою в деревню Шептаки, сказал ему, что де пришло московское войско со князем Меншиковым, а не шведы. И как они приехали в Шептаки к пану Бытрицкому, и Усович сказал Быстрицкой, что идут московские люди в Новогродок. И он, Быстрицкой, пошел, сказал швецкому генералу, что можно москвич побить и велел ему, войте, отвесть швецких людей на дорогу, которую идут от Камня в Новогродок московские люди. И он привел и поставил их от Новогродка в миле на мельнице. А сам он, войт, поехал в Новогродок и приехал на отводной караул, сказал козакам, что швецкова войска тысячь с пятнадцать стоят в Шептоках и на дороге у мельницы. И пришел в городок, и сказал городничему и сотнику тож, что шведов пятнадцать тысяч, и сотник отдал ево, войту, за караул. И по приказу пана Быстрицкого сказал, что как придут в Новогродок шведы, чтоб они их встретили с хлебом и ис пушек не стреляли, то де не будет им ничего. Да он же, Быстрицкий, сказал ему, войте, что поедет он того ж часу до гетмана. А Усович остался при Быстрицком. А Быстрицкой при шведе ходит свободна»[248].

Оскільки допитували війта росіяни у Новгороді-Сіверському 20-го жовтня, то стає зрозумілим, що шведи запізнилися увійти у місто буквально на якусь годину. Їх випередив московський загін під командуванням Григорія Чернишова[249]. Шведи діяли нерішуче з вагомої причини: позаду їх, поблизу села Печенюги (а значить і сусідніх Шептаків), о 14 годині 20 жовтня велика російська військова частина під командуванням генерала Миколи Інфлянта несподівано зіткнулась з піхотою Карла XII. Відбувся жорстокий бій. «И за помощию Божиею, пехотный баталион збили, и оного ботолиона осталось только человек з 20...» — повідомляв генерал царя[250]. 22–23 жовтня гарнізон Новгород-Сіверської та Топольської сотень[251] отримав підкріплення. У фортецю увійшли Бутирський полк під командуванням Беліардія[252] та сердюцький полк[253]. Дещо пізніше тут розташувалась і велика російська частина генерала Ренне[254]. 24 жовтня до міста підійшов 7-тисячний загін шведів[255]. Карл XII з прикрістю дізнався, що росіяни його знову випередили і посадили у місті великий гарнізон[256]. Ним командував генерал Ренне. Російський комендант наказав для пристрашення ворога підпалити з гармат передмістя, що і було зроблено[257]. Це означало, що міські жителі з «ласки» гостей позбулись за годину-дві своїх жител.

Невдовзі генерал Ренне вислав з фортеці назустріч шведам піхоту, щоб та відігнала противника від міста. Протягом години між передовим загоном Карла XII і росіянами відбувалась перестрілка[258]. Шведське командування, побачивши значні московські сили, вирішило далі не вступати у бій і обминути палаючий Новгород-Сіверський.

24 жовтня Петро I був ще у Брянську[259] (тому Мазепа і його оточення не розраховували на оперативну і швидку реакцію російського командування на свої дії!), а 26 жовтня[260] вже надсилав розпорядження з Погребків[261], що за 5–6 кілометрів від Новгорода-Сіверського. 27 жовтня цар інформував Ф. Апраксіна з Новгорода-Сіверського[262]. Мабуть, у місті під захистом фортеці він ночував. Збереглися документальні та інші підтвердження його перебування у домі новгород-сіверського сотника Лук’яна Журавки[263], про те, як він «станул з войском в селе Погребках, и был в Новгородку»[264], жив у ньому[265].

Ці історичні деталі важливі для пояснення логіки розвитку наступних подій. 21 жовтня О. Меншиков із Горська надіслав пораду царю: «И понеже опасаюсь, дабы неприятель к Новгородку не пошел и там Десну не переправился, того ради весма надлежит Десну людьми укрепить»[266]. Петро I 24 жовтня з Брянська вже наказував Б. Шереметеву: «Господин фельтмаршал. Понеже отовсюды возможно видеть, что неприятель хочет Десну переходить, того ради надлежит вам заранее оною перейтить и об оной неприятеля до последней меры конницею и пехотою держать»[267]. Отже, корпус генерала Ренне не міг далі перебувати у Новгороді-Сіверському. Захистивши фортецю, російські війська спішно переправились на інший берег і розосередились у можливих місцях переправи шведів.

Слід зазначити, що з Брянська під Новгород-Сіверський був швидко сплавлений по Десні судновий міст, з допомогою якого вже 22–23 жовтня на лівий берег річки першими перейшли дивізія Аллерта, кіннота Інфлянта[268].

Після того, як з 24 жовтня штаб-квартира Карла XII стала базуватися у Гірках[269], за 10–12 кілометрів від Новгорода-Сіверського, а вороже Москві військо розташовувалось униз за течією Десни, у напрямку до Батурина, то відпала необхідність тримати значні сили для захисту Новгород-Сіверської фортеці. Це завдання було, очевидно, покладене на сердюцький полк та дві козацькі сотні.

Ймовірно, 26–27 жовтня командування сердюків отримало звістку від Мазепи про те, що гетьманське військо перейшло Десну і вирушило на з’єднання зі шведами. Можливо, про це стало відомо у фортеці з указів царя. У нових обставинах сердюки не могли не скористатися сприятливими обставинами відсутності у місті росіян і почали діяти за мазепинським планом. Однак їхнє відкрите небажання підкорятися царю наштовхнулось на опір непосвяченого у задуми Мазепи керівництва Новгород-Сіверської сотні. Недавня присутність у місті великого контингенту російського війська, спільна участь у заходах оборони і традиційна неприязнь до шведів як до ворогів підсилили нерозуміння дій мазепинців новгород-сіверською старшиною. Вона не могла збагнути, чому повинна на 180 градусів змінювати політичну орієнтацію.

Тому сталося те, про що з сумом оповідає невідомий автор літопису «Історія Русів». Старшини на чолі з сотником Журавкою «через хорунжого Павла Худорбая повідомили Государя в Погребках, що вони можуть здати місто, якщо він зволить прислати вночі свої війська до міста з лугової його сторони. Государ на теє повідомлення відправив відразу достатнє число війська на вказане місце, а сотник зі своєю командою та міщанами провели і впустили їх до міста так званою “Водною брамою”, що поміж замком і монастирем. Війська царські напали зненацька на сердюків по місті і в замку, всіх винищили і місто зайняли. Государ за добу відвідав місто, заквартирував у мурованому будинку Сотничому і мав намір скарати кілька десятків міщан за те, що приймали до себе сердюків і задля постраху мешканцям інших міст, щоб вони ворожих військ також не приймали; але присутній при тому боярин граф Шереметєв, заступившись за міщан, доводив Государеві, що “коли Ваша Величність, знавши більше Мазепу, як сей народ його знав, могли в ньому обманутися, даючи йому довір’я майже необмежене, то як же в ньому не обманутися народові, далекому від усіх справ політичних і міністерських, що є для нього вічно закриті й непроникливі? А Мазепа до того ж був найвищий їхній командир і не складав їм звіту зі своєї поведінки”. Государ зважав на такі слушні резони і що, на щастя, не було при тому Меншикова, простив міщан і нагородив урядників, які сприяли у здачі міста»[270].

Достовірність цього переказу[271] підтверджується й спаленням російським військом міста — серед безквартирних мешканців Новгорода-Сіверського могли бути прихильники і співчуваючі мазепинцям, — і раптовим приїздом 27 жовтня, після отримання донесення від Меншикова, у фортецю Петра I. Очевидно, він сюди переправлявся через Десну з Погребків не для ознайомлення з історичними цінностями. Певно, декому із захоплених зненацька вдалося втекти. Бо недалеко від Новгорода-Сіверського, у Воронежі[272], був спійманий сердюк Тимофеєв[273] і відправлений до Б. Шереметєва. Якщо змоделювати можливий розвиток подій 27 жовтня, то можемо отримати таку картину: о 2–3 годині ночі або вранці цар отримує меншиковське повідомлення про зраду Мазепи, відразу ж видає указ до Війська Запорозького, вдень його читають у Новгороді-Сіверському, і прибічники сотника Журавки направляють свого посланця у Погребки; о 19–20 годині у фортецю таємно входить російський військовий контингент, відбувається арешт сердюків та знищення тих із них, що чинять опір.

На зникнення одного сердюцького полку у Новгороді-Сіверському вказують й інші обставини. Н. Полонська-Василенко та деякі інші історики в охотницькому війську Мазепи у 1708 році нараховують 3 компанійські та 4 сердюцькі полки[274]. Дослідник кількісного складу армій у Північній війні Л. Бескровний на основі вивчених документів вважає, що гетьманська адміністрація утримувала 10 городових козацьких і 8 охотницьких полків[275].

Чи точні ці підрахунки?

За жовтень-грудень 1708 р. маємо повідомлення про такі охотницькі полки: 1) компанійський Гната Галагана (800 шабель, переправився з Мазепою через Десну); 2–5) сердюцькі Дмитра Чечеля, Якова Покотила, Денисова, Максимова (в основному загинули в Батурині); 6) сердюцький Бурляя (800 сердюків у листопаді 1708 року, після спалення гетьманської столиці, здалися у Білій Церкві[276]; 7) компанійський Антона Танського (був направлений за наказом царя у кінці травня 1708 року на придушення повстання Булавіна[277]); 8) компанійський Юрія Кожуховського[278]; 9) компанійський Андріяша[279]; 10) компанійський Болковицького[280] (дислокувався у Борзні)[281].

За свідченням на допитах канцеляристів, із Мазепою пішов полк Галагана. У фортеці Батурина перебували полки Чечеля, Покотила, Денисова, Максимова. У цей час, як відомо з донесень, два компанійські полки виконували бойові завдання під командуванням Інфлянта[282], сердюцький полк (чий?) пішов у Новгород-Сіверський, компанійці Антона Танського поверталися з Дону[283], сердюки Бурляя охороняли фортецю Білої Церкви. Таким чином, йдеться про десять окремих полкових одиниць охотницького війська! Цікаво, що наші підрахунки збігаються з авторитетними висновками, зробленими на основі вивчення на початку XIX століття московських архівів, істориком Д. Бантиш-Каменським: «За попередніх гетьманів (перед Скоропадським. — Авт.) було: десять охотних полків, п’ять компанійських і п’ять сердюцьких»[284].

Для виконання певних завдань окремі з них половинились. Так, на Дон Мазепа послав найімовірніше половину полку Танського, іншу половину — під командування російських генералів. Натяк на це зустрічаємо у листі Петра I. 29 жовтня 1708 року цар надсилає з-під Новгорода-Сіверського розпорядження полковнику А. Танському: «Того дня желаем, дабы вы с командою своею были к нам в армию немедленно, за что мы вам милость свою и наше жалованье обещаем. А полк ваш здесь обретаетца, которых мы до приезду вашего удоволствами нашим жалованьем. А по приезде вашем не только оной полк, но и иные полки охотницкие, ведая верность вашу к нам, дадим под команду»[285]. Тут мається на увазі «Ваш» не сердюцький полк, надісланий Мазепою в Новгород-Сіверський. А. Танський був охотницьким полковником компанійців-волохів, тобто керував кінним полком. 23 жовтня 2 компанійські полки і команда волохів[286] разом із 4 драгунськими полками Інфлянта переправились поблизу Новгорода-Сіверського за Десну[287]. Ось ці охотницькі підрозділи й згадував цар. Немає сумніву, ота «команда волохів» — частина полку Танського!

Автор «Історії Русів» писав, що у Новгород-Сіверський був уведений для охорони фортеці сердюцький полк Чечеля. Очевидно, це не помилка. Мазепа з міркувань стратегічних міг послати на вимогу російського командування від 10 жовтня формально полк, але у неповному складі.

Ніяких звісток про подальшу долю згаданих сердюків, окрім «Історії Русів», не маємо.

Почувши про перехід на бік Карла XII І. Мазепи, два компанійські полки, що переправились за Десну з Інфлянтом, прореагували на це по-різному. Маємо свідчення, що 800[288] компанійців[289] покинули російську армію і повернулися до гетьмана. До цих «зрадників» Петра I слід додати ще й 200 волохів, які теж, мабуть, повернулися з-під Новгорода-Сіверського і яких Мазепа направив із посланням до Станіслава Лещинського[290]. Їх перехід у табір мазепинців здійснювався явно не безкровно. І досі дослідники дискутують з приводу страт великої кількості гетьманців у грудні 1708 в Лебедині. На нашу думку, сюди були поставлені непокірні сердюки, компанійці з-під Десни та Новгорода-Сіверського і над ними цар учинив жорстоку розправу. А. Танський, прибувши до місця розквартирування російської армії, зміг зібрати під свою команду лише незначну кількість волохів другої половини свого полку. Обіцяних охотницьких полків просто не існувало! Як дізнаємось із повідомлень 1709 року, 4 лютого лише один (!) «волоський полк українського полковника Танського»[291] з’єднався в м. Любарі з литовським військом гетьмана Огінського.

Однак при цьому стан справ для мазепинців складався загалом трагічно. Петру I вдалось швидко нейтралізувати у Новгороді-Сіверському і біля Десни спалах полум’я протистояння, російське командування рішучими репресивними заходами не дало можливості гетьманові мати на півночі України свій надійний оплот повстання.




Розділ IV

Переговори


Проаналізувавши напрямки руху шведів, Петро I зрозумів, що Карл XII не випадково намагається уникнути бою, залишив у спокої Новгород-Сіверський і спрямовував свої сили до Батурина, де зберігалися великі запаси продовольства, зброї. 30 жовтня у цьому його ще раз переконали О. Меншиков та Д. Голіцин, які, приїхавши у Погребки, відразу доповіли про оперативну обстановку. Дії мазепинців ставали все зрозумілішими. Як повідомляє «Журнал или Поденная записка... Петра Великого», невдовзі відбувся «воинский совет, на котором положено, дабы помянутому Князю Меншикову с частию войска ити добывать Батурин, где Мазепины единомышленники Полковник Чечель, да генеральный Есаул Кениксек с Черкассами засели»[292]. Простіше кажучи, гетьманській столиці був винесений жорстокий присуд. Щоправда, цар не полишав надії на вірнопідданий елемент у батуринській фортеці. Київський воєвода Д. Голіцин був відряджений поперед О. Меншикова до Батурина з розпорядженням полковнику Д. Чечелю від президента Посольського приказу Г. Головкіна «по именному великого государя указу»: «Понеже ведомость имеем о зближений неприятельском к Десне и о намерении его, переправлясь оную, идти к Батурину, того ради указал великий государь во оной замок для лугчаго отпору неприятелю в тот гарнизон прибавить к малороссийским ратным людям полк великороссийской пехоты, как тож для лутчаго отпору неприятельського и в Стародуб и Новгород-Северский наши великороссийские ратные люди посажены были. И для того оных неприятель и добывать не стал. И того ради надлежит господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить и обще со оным в наступление неприятельское отпор чинить, к которому замку на выручку сам великий государь со всем войском особою своею быть изволит»[293]. Неважко збагнути мирно-ділову тональність написаного — Петро I і цим посланням прагнув переважити чашу вагань, непевності у батуринському гарнізоні на свій бік. Як стверджує хроніст царя І. Голіков, «монарх пише до них як вірних і до зради начальника не причетних; з чого з впевненістю можна зробити висновок, що або монарх справді не думав, щоб вони були спільниками мазепинськими, або, знаючи про їхню відданість йому, що він зовсім не підозрює їх у невірності»[294].

Прибувши у першій половині дня 31 жовтня до Батурина, Д. Голіцин побачив ту ж картину, що і перед цим. Місто-фортеця вже тиждень жило у стані посиленої готовності. Батурин «заперся от всех сторон и трох ворот, тилко одни четвертые ворота береговие, что от Сейму, не заперто були»[295]. Вибратись із зачиненої фортеці без дозволу і непоміченим вартою стало практично неможливим. Але одна промовиста деталь свідчила про незмінність намірів батуринського гарнізону — мости через Сейм були розібрані. Місто відгородилося від непроханих гостей річкою. Все ж, перепливши човном через Сейм, князь передав наказ царя і Г. Головкіна сердюкам, що несли охорону на березі. Він також «пояснив їм усно про Мазепин вчинок і радив їм змиритися»[296]. Керівництво фортеці недовго вивчало наказ. У відповідь, як дізнаємось з вечірньої депеші О. Меншикова, «как старшина, так и товарищество единогласно отвешали, что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежей не выпустит, по то время и гетмана им обирать невозможно»[297].

Повертався Д. Голіцин на другий берег приниженим і настраханим. Його короткочасні переговори супроводжувались погрозливими вигуками козаків та рушничними пострілами услід.

Опівдні біля Сейму почали збиратися полки корпусу, що надходили до Батурина. Коли Меншиков віддав їм наказ підійти впритул до мостів, щоб спробувати зробити переправу, «из замку выслали шесть пушек, и оные навели против нас на мосты, которые уже прежде приходу нашего были у них разбросаны»[298]. Це справило враження. Російське військо відступило подалі від берегів.

Невдовзі з фортеці виїхали п’ять вершників і через річку прокричали-пригрозили, щоб Меншиков забирався геть зі своїм військом. Інакше батуринці його «станут бить»[299]. Командир корпусу попросив прислати для розмови двох-трьох чоловік. Але посланці Чечеля у відповідь грубо вилаялися і повернулися назад.

«Потом в двух лотках малых переправили мы на ту сторону граннадиров человек с 50, что увидя, те, кои при мостах с пушками стояли, тотчас великою тревогою в город побежали и нам мосты очистили, которые направя, стали мы через реку перебиратца, — читаємо у донесенні царю. — И сея ночи совсем переберемся, а в завтра з божею помощею будем чинить промысл, ибо ни малой склонности к добру в них не является, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца»[300].

У деяких історичних розвідках натрапляємо на твердження, що Меншиков після отримання наказу про взяття Батурина, по суті, на одному диханні оволодів гетьманською столицею[301]. Проімперсько настроєні дослідники впродовж століть намагалися применшити героїчну оборону батуринського гарнізону, жителів міста. Адже це суперечило заздалегідь визначеній схемі: український народ, мовляв, не підтримав мазепинців! Але логіка фактів стверджує інше: батуринці навіть перед лицем смертельної небезпеки зберегли вірність своєму гетьманові, їм стали близькими його плани, ідея від’єднання України від Росії.

Меншиков прийшов вершити суд над Батурином з 14 драгунськими полками[302] свого корпусу, в якому налічувалось від 15 до 20 тисяч драгун[303]. Крім того, поряд із гетьманською столицею дислокувалось два російські[304] піхотні полки. Київський воєвода Д. Голіцин прибув із Києва під Мену не сам: за наказом царського командування він повинен був із московськими стрілецькими полками та пристойною артилерією рухатися в глиб України[305]. У складі його військових підрозділів налічувалось 5000 вояків[306]. Згадані «київські» сили були, очевидно, об’єднані під Меною з корпусом Меншикова, оскільки далі вони діють разом.

Маємо відомості, що у приборканні непокірних гетьманців у Батурині брав участь відбірний Київський драгунський полк, сформований із царедворців[307]. Таким чином, до гетьманської столиці російське командування стягнуло до 20 полків. Хоч це був значний військовий контингент, О. Меншиков розумів, що Батуринську фортецю так просто не здолати. Це вже її взяття коментували дослідники, посилаючись на донос В. Кочубея, про те, що «Батурин двадцать лет стоит без починки и того ради валы около него всюда осунулися и обвалилися»[308]. А відтак, мовляв, не створює серйозної фортифікаційної перешкоди для російського війська. Насправді ж, вересні-жовтні 1708 року, перед початком основних бойових дій під час вступу шведів на територію України, фортеця була укріплена. Про це свідчить і прохання, надіслане тієї пори самим гетьманом в Посольську канцелярію, про необхідність поновлення оборонних споруд Батурина[309]. І висновок відомого історика-літописця, фахівця фортифікаційних робіт, інженера генерал-майора О. Рігельмана, який у своєму дослідженні писав, що Мазепа резиденцію «поновленням валу і всього міського укріплення укріпив»[310].

Гетьман через постійну участь у бойових діях (тільки за 12 років після приходу до влади він зробив 11 літніх та 10 зимових походів[311]) справді не мав достатньо часу, щоб потурбуватися[312] про надійніший захист гетьманської столиці. Проте небезпечна ситуація диктувала поспішний ремонт усіх оборонних споруд Гетьманщини.

За його наказом були зміцнені фортеці в Ромнах, Гадячі[313]. Відповідні роботи проводилися і в Чернігові, Стародубі, Новгороді-Сіверському[314]. Сюди були звезені значні запаси продовольства.

Батуринська фортеця за описом XVIII століття мала завдовжки — від Новомлинських воріт до Конотопських — 233 сажні (497 метрів), завширшки — від Київських воріт до берега Сейму — 184 сажень (393 метри)[315]. Отже, маючи прямокутні пропорції, вона займала б площу 19,5 гектара. Та контури її, що й до наших днів збереглися і проглядаються в рельєфі центру Батурина, вказують на дещо округлі форми оборонного валу і частоколу. А тому площа фортеці становила десь 14–15 гектарів. Наведений розрахунок свідчить: вона була однією з найбільших на Лівобережжі. Адже типова площа фортець в основному становила 1,5–2, зрідка 8–10 гектарів. Скажімо, у Березні — гектар, у Ніжині — 6 гектарів, у Переяславі — 8 гектарів[316].

У Батурині стояв іще один укріплений замок, де була на той час Мазепина резиденція, — красивий палац. Ця міні-фортеця мала розміри 53x57 сажнів[317].

Центральна батуринська фортеця була оточена з трьох боків глибоким ровом, земляним валом. З боку річки батуринці не чекали серйозної небезпеки. Тому тут і не будували валу, «та він, — як зауважує М. Ісаєнко, — і не потрібен був там, тому що крутість і висота гори були і без того достатнім укріпленням»[318]. Фортеця, ще за описом 1654 року, мала високі дубові стіни, 6 кутових і 2 надбрамні вежі[319]. За звичаєм тодішнього містобудування кам’яні церкви, які розташувалися у замку, мали також оборонне призначення. Вікна у них виконували роль бійниць.

Ще й до цього часу у центрі Батурина, особливо навесні, спостерігаються провали ґрунту. Найбільший стався у 80-х роках XIX століття. Генерал Бранденбург, який оглянув його[320], визначив, що це підземний хід. Нічого дивного тут нема. Адже всі фортеці того періоду будувалися з розгалуженою мережею підземних сховів, тунелів. Батуринська — не виняток. Вона мала, крім цього, ряд потайних лазів[321], через які можна було зробити несподіваний напад, вислати розвідників, вістунів.

Якщо ж ремонт оборонних споруд у 1708 році й не був значним, все одно Батурин мав інший суттєвий козир — потужну гетьманську артилерію. Ще з часів Самойловича її утримували між бойовими діями у Коропі. Гармашів забезпечували всім необхідним жителі Риботина, Сохачів, Райгородка і Лукнова[322]. Коні-тягачі випасались у біловезькому степу[323]. У гетьманській резиденції «арматними» справами відала найсерйознішим і найсуворішим чином канцелярія генеральної військової артилерії. Вона тримала під контролем ливарні, порохові та кінні заводи[324]. Батурин мав великі запаси пороху, бо Гетьманщина була основним його постачальником царському війську. Відомо, наприклад, що у 1703 році за наказом Петра I порохові заводи України мали дати для армії 2 тисячі пудів пороху[325]. Під час облоги, за деякими джерелами, у замку нараховувалось до 315 гармат[326]. Але це явне перебільшення. Можливо, стільки одиниць далекобійного на той час озброєння було на рахунку канцелярії Генеральної військової артилерії. Адже, як повідомляла австрійська газета «Пост-мегліхер Меркуріюс» 10 липня 1709 року, тільки під час знищення російськими військами Запорозької Січі захоплено 150 гармат[327]. Після запеклої битви, спалення Батурина та знищення великих мортир переможці взяли з собою лише 40 гармат[328]. За оцінками шведських учасників походу та В. Шутого, Н. Павленка, Е. Тарле, гарнізон мав на озброєнні їх 70–80 одиниць[329].

Про «70 бронзових гармат» Батурина доповідав данський дипломат Г. Грунд у своєму посланні від 31 жовтня 1710 року королю Фредеріку IV[330]. Водночас, у написаному у 1733 році «Житії Петра Великого» йдеться про «сто добрых пушек»[331], знайдених у Батурині. Багато це чи мало, неважко зрозуміти, порівнявши їх із похідними гарматними арсеналами шведів та росіян. Так, Карл XII мав на початку кампанії 1708 року всього-на-всього 40 гармат[332], а в бою під Полтавою — чотири[333] (на інші 28 не було пороху). Петро I напередодні вирішального бою 27 червня 1709 року виставив перед шведами 70 полкових та 32 польові гармати[334].

Звезена заздалегідь у Батурин артилерія становила найбільшу загрозу для меншиковського корпусу. Швидкий маневр російські кінні полки встигли здійснити лише легко озброєними. Кавалеристи могли протиставити батуринському гарнізону короткі карабіни та довгі з широким лезом шаблі-палаші[335]. Артилеристів Київської фортеці Д. Голіцин найімовірніше, залишив у редутах на шляху від Мени до Макошиного, щоб завадити переправі шведів. На це наше припущення можна знайти аргументовані докази у розвідці Д. Калібаби «Менська батарея»[336].

У зв’язку з цим О. Меншиков не поспішав розпочинати штурм фортеці, а вперто намагався домовитися з «бунтівниками». Продемонструвавши біля Сейму грізну силу свого корпусу, він направив у фортецю Андрія Марковича, зятя І. Скоропадського. Той, певно, за якихось обставин потрапив йому під руку і змушений був доводити своє вірнопідданство.

Із пізнішого доносу Д. Забіли на А. Марковича видно, що останній симпатизував Мазепі[337], але, обтяжений страхом за сім’ю, з волі росіян виконував роль парламентера.

Після переправи через Сейм 50 гренадерів батуринська залога вжила додаткових заходів безпеки. Всі ворота фортеці були зачинені й «завалені землею»[338]. Посланця підняли на стіну вгору віжками. Дізнавшись про мету появи Марковича в Батурині, обурені козаки і сердюки почали «терзати його і смертю грозити»[339]. Все ж невдовзі він був показаний наказному гетьманові[340] сердюцькому полковнику Д. Чечелю. М. Костомаров спробував на основі відомих йому джерел озвучити цю розмову: «Але гетьман ваш зрадив, переїхав до ворога, — представив їх Маркович. — Ви ж вірні піддані люди государя, а князь Меншиков міністр нашого володаря, то як же можна перед ним зачинятись?»[341] Тональність цієї розмови, очевидно, була іншою. Адже гетьман був не тільки «ваш», а і його. Найімовірніше майбутній глухівський сотник (а саме за батуринське парламентерство він отримав цю посаду) розповів про страхітливу кількість полків Меншикова, без жодного моралізаторства передав його наказ. «Але він відправлений від їх з таким оголошенням, — пише літописець XVIII століття О. Рігельман, — що вони роблять те по-ригиментарському, тобто командуючого поведінкою, а зраді ніяк вірити не можуть»[342]. Саме такою, певно, і була їхня відповідь, бо спійманий напередодні побіля Десни меншиковськими драгунами канцелярист Олександр Дубяга, який з 27 на 28 жовтня ночував у фортеці, показав, що «онижде Чечел и Кениксек ему Дубяге говорили, что приехал к Батурину князь Александр Данилович и они де ево в замок не пустили и присланним ево в том отказали для того, что гетман Мазепа, поедучи из Батурина приказал, дабы они до возвращения ево никого московских людей в Батуринский замок не пустили, понеже де от них великое разорение малороссийскому народу происходить и знатные, будто, местечка сожжены, а именно Мглин, Березна и Мена, чего чтоб и и над Батурином не учинили»[343]. Керівництво гарнізону так казало або ж навчило так говорити на випадок зустрічі з росіянами, щоб не відкривати справжні наміри мазепинців, дещо «виправдати» свою негостинність, недружність і таким чином розтягнути час, необхідний для підходу шведських союзників із гетьманом. Ймовірно, що канцелярист О. Дубяга, який, зачувши про останні події, приїхав зі свого села до гетьмана, не викликав довір’я. Через те Ф. Кенігсек не випустив його увечері з замку, «хотя он и просился с принуждением... обявляя ему на сие артикулы иноземские, что по ночах из крепостей никого пускать не надлежит»[344]. Хоча найбільше у такий спосіб він виправдовувався перед росіянами, відмежовуючись від повстанців. Канцеляристу не повірили, бо він згодом потрапив на заслання.

Після візиту Марковича напружена обстановка змушувала старшину батуринського гарнізону додатково зважати на фактори небезпеки, що насувалася. Росіяни під вечір налагодили мости. Чимало кавалерійських полків, переправившись через Сейм, почали захоплювати покинуте передмістя, оточувати фортецю з усіх боків. Російські солдати займали домівки батуринців, готувалися до ночівлі. Все це не могло не гнітити оточенців.

Усе ж, порадившись, проаналізувавши небезпечну ситуацію, старшина вирішила схитрувати і розтягнуги на користь собі переговори. Вночі до О. Меншикова, який не переїжджав через річку і стояв на хуторі Городищечку[345], вістові передали лист «з запевненнями про незмінну, хоча б і зрадив гетман, вірність свою государю»[346]. Батуринці, як видно з донесення царю, «обявляли извычайною своею палитикою, что они при первой своей верности и нас в гарнизон пустить хотят, толко б их совбодно совсем выпустить, и на то б дать им на три дни сроку»[347].

О. Меншиков, прочитавши послання, зрозумів, що батуринці затягують час[348], і усно відмовив командуванню гарнізону у цьому проханні — «а дано им только времени намыслитися чрез оную ночь до утра»[349].

Вранці, не отримавши ніякої письмової відповіді і вважаючи, що переговори, таким чином, завершились, Д. Чечель і Ф. Кенігсек відповіли на нічну пропозицію князя дружним залпом гармат. Причому далекобійні були націлені на резиденцію Меншикова. Літописці, сповіщаючи про це, не помиляються. У IX столітті, як зазначає в історичному нарисі М. Ісаєнко, «в деяких місцях Городищечка, особливо, де тепер город священика О. Бєглевського, часто знаходять кремені з рушниць, рештки ядер і навіть цілі ядра, що певним чином виправдовують те повір’я, що на цьому місці була ставка»[350].

Підпал щільним вогнем передмістя, в якому розташувались основні сили корпусу, наробив, безумовно, переполоху серед росіян, дезорганізував порядок їх розміщення.

Десь о цій порі до О. Меншикова прибув гінець від царя. Той писав із табору 31 жовтня: «Сего момента получил я от Флюка, что неприятель пришел, стал у реки на Батуринском тракте, и для того изволь не мешкать»[351].

Вістка змушувала прискорювати події. Затримка корпусу під Батурином набувала загрозливого характеру: шведи могли відрізати його від головних сил Петра. Але ж іти вдень на приступ фортеці — все одно, що на смерть. О. Меншиков, однак, не бажав залишати Батурин непереможеним. Він знову вдався до тактики переговорів. Після того, як батуринці «посад кругом города зажгли», князь написав, ніби нічого не сталося, відповідь командуванню залоги і послав її з якимось Зажарським. У посланні він запевнив гарнізон, що ніякої кари нікому не буде.

Відповідаючи на лист Петра I з табору, О. Меншиков так інформує про реакцію захисників фортеці та свої плани у зв’язку з цим: «И Зажарского в крепость впустили и письмо наше в кругу прочли, на что сказали, что отповеди нам чинить неколи. И хотели ево, Зажарского, убить, потом выпустили ево вон, сказав ему многими голосами, что мы де здесь помрем, а президиума в город не пустим. И с сея ночи с помощию Божиею будем мы над ними надлежащий чинить промысл»[352]. Однак невдовзі цей задум знову довелось змінити. Обставини вимагали від Меншикова рішучих дій.




Розділ V

Героїчна оборона


Московський літописець Іван Желябужський у своїх записках за 1708 рік писав про неприступний батуринський гарнізон: «И он[353] посылал к ним многажды, — констатував окольничий[354], — чтоб город отперли. И они не послушали, и стали палить из пушек»[355].

Спроби мирним шляхом приборкати захисників міста наштовхнулись на різкий спротив. Гарнізон дав зрозуміти: він спроможний протидіяти навіть такому великому корпусу. Кращий шлях, до того ж безкровний, — залишити Батурин у спокої.

В історичній літературі, архівах залишилось мало відомостей про оборонців. І все ж навіть незначні деталі з минулого — дуже промовисті. З них довідуємось, що полковник Дмитро Васильович Чечель був одним із найвідданіших гетьману серед сердюцької старшини. Не випадково І. Мазепа посилав його з полком у 1696 році, після взяття росіянами Азова, захищати місто Тавань[356] і південний кордон від очікуваного набігу турків і татар на українські міста. Із цим відповідальним завданням він успішно впорався. Д. Чечель був у складі почесного посольства Мазепи у поїздці до Петра I 1689 року. Як «пристав гетманский» він виконував доручення гетьмана, супроводжуючи у 1690 році до Москви київського митрополита Варлаама Ясинського[357].

«Породний шляхтич православний» народився на Правобережній Україні[358]. У молодості він подався на Лівобережжя шукати кращої долі, і тут йому поталанило під час гетьманування Мазепи швидко просунутися на військовій службі[359]. Спочатку Д. Чечель був дворянином у гетьманській резиденції, а згодом отримав звання значного військового товариша[360]. Із 1696 по 1708 рік він був сердюцьким полковником. Його сім’я жила у маєтку села Тростянка[361].

Співпрацюючи з гетьманом протягом двох десятиріч, Дмитро Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвідмовний виконавець. Тому Мазепа й призначив його наказним гетьманом на час своєї відсутності у Батурині. Гетьман вірив у незрадливість, надійність свого висуванця, й у дні вибору, важких переговорів, спокусливих пропозицій сердюцький полковник, якому він довірив командування батуринською залогою, не піддався сумнівам.

Охорона Батурина була також доручена генеральному гарматному осавулу Фрідріху Кенігсеку, німцю з Пруссії[362]. Маємо відомості, що він прийняв православ’я[363]. У Сиволожі[364] стояв його маєток[365]. Очевидно, тут, у ранговому селі, він проживав із сім’єю.

На Гетьманщині артилерійській справі приділялася найсерйозніша увага тому, що сам гетьман мав військову освіту — у Голландії вивчав технологію дальнобійного бойового мистецтва[366]. Згадане вказує на те, що гармати Мазепа не міг доручити будь-кому. Ф. Кенігсек[367] був запрошений завідувати величезним гарматним господарством насамперед як інженер[368] і знавець найсучасніших європейських досягнень у цій галузі. Сприяли ділу і його педантичність, сумлінність. Як показує свідчення на допиті канцеляриста О. Дубяги, німецький фахівець суворо дотримувався військових артикулів. І, очевидно, підрозділ гармашів завдяки муштрі, навчанню, вимогливості командування був одним із найбоєздатніших у фортеці. Під час облоги Батурина у ньому також були наказний полтавський полковник Левон Герцик[369] (полтавський полковник Іван Левенець «приехал от Мазепы из Батурина в Полтаву» «и ничего он о Мазепиной измене не объявлял»[370], мабуть, очікуючи підтвердження про зустріч мазепинців із військом Карла XII), брат генерального осавула Михайла Гамалії Антон Гамалія[371] (був призначений у кінці 1708 року білоцерківським полковником), батуринський сотник[372] Дмитро Нестеренко[373], регент хору столичних співаків Пилип[374] та інші.

Про склад військ у зачиненому Батурині залишилось важливе для сучасності свідчення на допиті спійманого канцеляриста: «А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов[375], Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Дубенского; а по сколку которого полку человек, о том не знает»[376]. Це повідомлення, на перший погляд, не збігається з донесенням Андрія Кандиби, який інформував царя, що в місті залишена немала кількість війська і тільки два найнадійніші піхотні сердюцькі полки[377]. Пояснюється це протиріччя просто. Після того, як Мазепа 25 жовтня переправився через Десну, з боку Коропа залишилась значна частина війська, за деякими оцінками, 5–6 тисяч козаків[378]. Де ж вони поділись? Чому не переправились на інший берег?

Пояснення цьому знаходимо у спогадах шведа — учасника походу Адлерфельда. Він, зокрема, зазначав, що після переправи І. Мазепи через Десну «деякі полковники зі своїми частинами відійшли назад»[379], тобто повернулися до Батурина.

Дізнавшись про зраду Мазепи, Петро I 27 жовтня вночі направляє Меншикову наказ: «И ныне надлежит трудитца, как бы тому злу забежать и дабы не допустить войску козацкому, при Десне бывшему, переправливатся за реку по прелести гетманской. Того ради пошли немедленно к тем местам, где они, несколько полков драгун, которые бы то им помешали»[380].

Царському війську, однак, не вдалося взяти в полон козацькі й сердюцькі полки, крім хіба що окремих підрозділів. У «Житії Петра Великого», написаному у 1733 році, сповіщається про те, що в згадуваних військових частинах «изменили нечаянно два полковника, которые взяв с собою более тысячи казаков пошли против города Батурина для покорений его короля шведском»[381]. Йдеться, вочевидь, про повернення у гетьманську столицю двох сердюцьких полків. «Более две тысячи казаков оставшихся ему верными», — далі зазначає літописець про інших військовиків, що супроводжували Мазепу до Десни.

Згаданий канцелярист О. Дубяга, який ночував у фортеці (після втечі з неї десь 25–26 жовтня А. Кандиби), налічує вже у залозі чотири (!) сердюцькі полки, городових козаків Миргородського, Прилуцького та Лубенського полків. Отже, орієнтовно 27 жовтня до Батурина додатково прибуло 5 полків! Нічого дивного, а тим паче фантастичного у факті їх появи у фортеці нема: Мазепа повернув значні сили козаків та сердюків із-під Коропа у свою резиденцію для підсилення залоги, яка налічувала, як дізнався секретар похідної канцелярії Карла XII Й. Цедергельм, «3000 або трохи більше» військовиків.

Козаками керували наказні полковники Іван Ніс, Левон Герцик і, можливо, Антон Гамалія. А це говорить про те, що вони очолювали не сотні! Підтверджує це й дослідник історії Прилуччини В. Маценко, який, аналізуючи події 1708 року, зазначає, що полковник Д. Горленко, їдучи у ставку до Карла XII, залишив полк під управлінням Івана Носа[382]. Не сумнівається у цьому й О. Лазаревський. «Дмитро Горленко пішов за Мазепою, а полк його залишився в Батурині», — читаємо у його дослідженні «Люди Старої Малоросії»[383].

Якщо охотницькі полки налічували у своєму складі в основному по 500–800 чоловік[384], то маємо відомості, що, наприклад, Миргородський мав у 1650 році 3188 шабель[385], у 1723–4386 кінних і 454 піших козаків[386].

Н. Полонська-Василенко обраховує кількість вояків батуринської залоги у 23 тисячі чоловік[387]. Це якщо б кожен із 7 полків мав трохи більше трьох тисяч військовиків. Та насправді охотницькі полки налічували менше сердюків, компанійців, ніж козацькі. Максимально у залозі фортеці було 2600 сердюків (2 полки по 500 сердюків та 2 полки по 800 сердюків). У похідному варіанті городові козацькі полки під час Північної війни мали в середньому по 1500 козаків, тобто мобілізовувались не всі ті, хто були занесені в реєстр як козаки. Таким чином у трьох полках — Миргородському, Лубенському і Прилуцькому, — які стали на захист Батурина, разом максимально налічувалось 4000–4500[388] чоловік (3 полки по 1500). Ця кількість козаків плюс два сердюцькі полки (1600) якраз відповідає згадуваним оцінкам кількості війська, що підійшло до Десни, супроводжуючи Мазепу, — 5–6 тисячам чоловік.

Отже, військовий гарнізон, який спочатку складався з двох сердюцьких полків, гармашів, Батуринської сотні (а це десь 1,2–1,5 тисячі чоловік), 1 листопада мав, за нашими оцінками, 7,5–8 тисяч військовиків. Його ядро складали компанійці, сердюки — гетьманська гвардія, яка у мирні дні виконувала караульні, поліцейсько-охоронні функції, вела захист кордонів, була готова першою дати відсіч агресорові. Вона набиралася за плату і, як зазначає В. Модзалевський, «з тих елементів, які мали дуже мало спільного з корінним населенням»[389]. Це були в основному українці[390] — втікачі, переселенці з Правобережної України.

Велика артилерія і, безумовно, значні сили батуринського гарнізону дозволяли Д. Чечелю, Ф. Кенігсеку забезпечити протягом 24–30 жовтня надійну оборону Батурина, неприступність валів гетьманської столиці. 3 години на годину батуринці очікували приходу шведських союзників, Мазепи. І справді, доля Батурина вирішувалась не тільки у Погребках і на підступах до фортеці.

Шведське військо, трохи відпочивши у Гірках та навколишніх селах від втомливого швидкого просування по Сіверщині, зібралося для рішучого маршу-кидка на зимову квартиру до гетьманської столиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитись біля Комані, Карл XII звелів увечері будувати мости поблизу Мезина[391], але вдарив мороз. Десна вкривалась кригою. Це заважало проводити роботи[392]. Наступного ранку на місці спроби шведів переправитись супроти них було виставлено 8 гармат і 4 батальйони генерала Гордона[393]. Шведи ж на вищому березі поставили 28 гармат у три ряди: їх вогонь був настільки щільний, що на протилежному рівнинному березі «только в один человек с нуждою за оным бруствером укрыться могли, а в четыре человека стать было не возможно от неприятельской стрельбы»[394].

31 жовтня[395] шведи з допомогою козаків Мазепи виготовили кілька плотів і, прив’язавши канати на іншому березі, почали під прикриттям артилерії по 15–20 чоловік переправлятися. Увечері, коли росіян послали атакувати ці сили, на другому боці було вже 200 вест-ландців та 400 фіннів. Через кілька годин на інший бік Десни їх переправилось іще більше. Зайнявши плацдарм та розстрілявши набої, вони пійшли у штикову атаку на російських піхотинців[396]. Загалом же під час цієї та наступних атак із різних боків (гренадери тричі намагалися скинути противника у воду[397]) «Гордон втратив тоді до восьмисот чоловік (за іншими даними 1200[398]. — Авт.) і одержав стільки ж поранених, а зі шведського боку втрата становила дві тисячі мертвих та поранених»[399]. Але армія Карла XII завойовувала дедалі більший плацдарм, все значніші сили з’являлися на протилежному боці Десни.

Десь о 1–2 годині ночі 1 листопада, дізнавшись про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти на Батуринський тракт, цар негайно відправив під Батурин депешу: «Объявляем вам, что нерадением генерала-маера Гордона Шведы перешли сюди. И того ради позвольте быть опасны, понеже мы будем отступать к Глухову. Того ради, ежели сей ночи к утру или поутру совершить возможно, с помощью Божиею окончивайте. Ежели же невозможно, то лутче покинуть, ибо неприятель перебираетца в четырех милях от Батурина»[400].

Отримавши царський наказ після відправлення свого ранкового донесення, О. Меншиков не міг впродовж цілого дня очікувати. Хоч корпусу й було достатньо для відбиття шведської атаки, але на той час ні він, ні цар не мали повної інформації про сили армії Карла XII.

«День пройшов у підготовці до приступу», — пише відомий російський історик С. Соловйов[401]. Не згадує про цю добу й М. Костомаров у «Мазепі». Тим часом про 1 листопада в історичній літературі маємо цікаве повідомлення автора «Історії Русів». У ньому живописно передано штурм Батурина! Меншиков «прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотнього походу»[402].

Спростувань цього детального опису штурму фортеці літописцем XVIII століття не маємо. Відсутнє у багатьох російських істориків і посилання на відоме їм джерело. Це дає підставу зробити висновок, що героїчний опір мазепинців навмисно або замовчувався, або цензурувався. Адже він був досить незручним аргументом для імперського трактування подій 1708 року, за яким народ не підтримав задумів Мазепи, осудив його і заявив про відданість царю. Шведський учасник походу Цедергельм у своїх споминах згадував «про першу атаку міста в понеділок (1 листопада. — Авт.) з 5000 люду»[403].

Логіка ж дій Меншикова після нової депеші царя цілком зрозуміла. На довгі переговори вже не залишилося часу. За 40–50 кілометрів шведи переправляються через Десну! Потрібно було негайно прискорювати події. Без особливих сподівань Меншиков відправив у фортецю останнього посланця, рядового козака з Кролевця Федора Стожка[404] з ультиматумом. Але його вже не слухали і не відпустили, одразу ж прикувавши до гармати. У грамоті, даній Меншиковим Ф. Стожку, сказано, що він був «самовидцем» жорсткого бою, «ибо при том времени в оной крепости был» і бачив, як «по оным войскам из Батурина из пушек и из ружжа стреляли»[405].

Відголоски запеклої битви 1 листопада зустрічаємо й у Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Меншикова «давано огню в гармат велми з Батурина»[406].

Тут, певно, згадується руйнівна дія найважчих мортир. Їх робили у Глухові на спеціальному заводі. Ще в XIX столітті у Брянському арсеналі зберігалася п’ятдесятипудова гармата з написом «За царства... стараніем же и коштом ясновельможного его милости пана Иоана Мазепы, гетмана с войском запорозким»[407]. Всі ознаки вказують на те, що вона стояла у 1708 у гетьманській столиці. Адже виготовлена за кошти гетьмана. Важко навіть уявити, яку небезпеку несли випущені з неї ядра.

Хроніст «Картины жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова» пише, що «осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу і оборонялись в чеканні їх прибуття відчайно»[408].

Цікавий народний переказ про героїчний опір захисників гетьманської столиці записав у 50-х роках XIX століття П. Куліш у селі Кумейках на Черкащині. Столітній дід Клим Білик розповів йому таке: «Ото, як став бить Мазепа на Царя, то Бог знає, що й робить. Аж на розділ на церкву постягував у Батурині пушки да бив. Так избив, що вже каже козак[409] — так наше військо завертілося, що пропадать та й тілько!»[410].

Очевидно, згадана оповідь не містить перебільшення, а базується на реальному фактажі. Адже кам’яні храми фортець мали товсті стіни і під час оборони використовувались для встановлення у вікна-бійниці гармат. Поруйнована у 1708 році в замку церква Живоначальної Трійці за описом 1725 року була «непокрытая, глав окончин и дверей нет, связей железных в стенах малое число»[411]. На думку дослідників історико-статистичного опису Чернігівської єпархії, у народній пам’яті вона збереглась як «Мазепин стовп», із котрого пізніше «одержано декілька тисяч пудів заліза і стільки ж цегли, що було достатньо для побудови церкви»[412]. Як бачимо, оборонне призначення храму Живоначальної Трійці очевидне. З вікон церкви, з дзвіниці захисники влучно вели обстріл корпусу О. Меншикова. Маємо й цінне зарубіжне свідчення — підтвердження фактів, наведених в «Історії Русів». Шведський мемуарист Гедергельм переповів оповідь двох шведів, які були в московському полоні і зналися з українцями, що прорвалися крізь щільне кільце оточення з палаючої гетьманської резиденції. Росіяни, за переказом полонених, «три дні безупинно штурмували Батурин»[413].

«Очікуючи до себе на допомогу шведів, зрадники мужньо обороняли земляні укріплення», — пише один із перших авторів друкованої історії українського народу Д. Бантиш-Каменський[414]. Це підтверджує й чернігівський історик, офіцер М. Домонтович у великій праці «Черниговская губерния», виданій у 1865 р.[415].

Здійснивши невдалий приступ, О. Меншикову нічого не залишалось, як покинути гетьманську столицю. У післяобідню пору швидко темніло. Ніч обіцяла бути морозною. А в спаленому передмісті не розквартируєш втомлений багатотисячний корпус. Та й переправа шведів могла фатально вплинути на подальше з’єднання з головними силами Шереметєва. Полки, отримавши наказ, на радість захисникам міста, почали відходити[416].




Розділ VI

Зрада


Було б помилкою ідеалізувати увесь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі у фортеці дотримувались однієї точки зору в оцінці подій, що відбувалися. Прихід парламентерів, переговори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи посилювали невпевненість, побоювання за наслідки непокори. Задум гетьмана піти на союз з Карлом XII теж викликав чимало запитань, на які важко було дати відповідь одразу. Адже щойно перед цим він розсилав укази, «дабы народ в великом был опасении, начаясь к себе силнаго неприятеля шведа»[417]. Ці настрої, підсилені контрагітацією Меншикова, очевидно, були висловлені під час обговорення старшиною небезпечної ситуації протистояння ще увечері 31 жовтня наказним полковником Прилуцького полку Іваном Носом та Мазепиним перекладачем із польської, турецької, татарської і волоської мов Стефаном Зертисем, які не бажали марного кровопролиття з такими ж, як і вони, православними.

Що вони говорили, як переконували (категорично, конфліктно чи помірковано-спокійно) Д. Чечеля, Ф. Кенігсека, про це не маємо історичних відомостей. Та їх чітко виявлене бажання впустити у Батурин московський корпус поставило керівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Імовірно, що І. Ніс, С. Зертис, не знайшовши підтримки у старшини, звернулись напряму до козаків. Панікерські настрої могли заволодіти дедалі більшою частиною залоги. А це б значило, що гарнізон відрікся від свого гетьмана, зрадив гетьманську столицю, яку, за переконанням Чечеля і свідків погромів російського війська на Стародубщині, прийшли палити за наказом царя, щоб нічого не залишити шведам.

Тому командування гарнізону вдалося до жорстких каральних санкцій. С. Зертис, батько майбутнього архієпископа Московського Амвросія, був прикутий до гармати[418]. Закували в кайдани так само[419] й Івана Носа.

Особу останнього як «свідомого патріота» намагалися детально вивчати у XIX столітті. Проте дослідників чекало розчарування. Степан Ніс у «Історичній замітці про осіб, які належали до прізвища Ніс (18 століття)»[420] висловив навіть сумнів, що Прилуцький полковник отримав у 1709 високий чин за Батурин, а не за щось інше. Та це був саме Іван Яремович Ніс. Докладно його просування по службі простежив поляк Станіслав Зарульський, який служив у російській армії капітаном і збирав у XVIII столітті історичні матеріали. У його «Описі про Малу Росію і Україну з додатками», виданому О. Бодянським у 1848 році, знаходимо почерпнуті з архівів такі відомості про І. Носа:

«1680, Жовт. 8 Іван Ніс. Полковий осавул.

1864. Травня 5. Теж. Червень 15. Теж.

1686, Жовт. 21 Теж.

1689, Листопада 8. Осавулом Семен Федорович, а Ніс Наказний полковник.

1690, Квітня 29. Теж.

1693, Травня 22. Іван Ніс. Товариш Військовий.

1693, Листопада 2 і Грудня 22. Він же Полковий Суддя.

1694...-1703 (він все ще Суддя).

1707, Лютого 6. Він Полковий Обозний.

1709. Він полковник»[421].

Значний козак Іван Ніс у 1674 році разом із зятем кошового Івана Сірка Іваном Артемовим доставили до гетьмана і воєводи спійманого Івана Мазепу[422]. Останній був ротмістром надвірної хоругви правобережного гетьмана Петра Дорошенка і потрапив у полон до запорожців. Зроблена І. Носом якась послуга майбутньому керманичу Гетьманщини тоді, а можливо, пізніше, на Коломаці, коли у козаків визріла змова проти Самойловича, поставила його у досить вигідне привілейоване становище.

Як зазначає О. Лазаревський, «через місяць після одержання булави, новий гетьман видає Носу універсал на Голубівку. Це був факт незвичайний, тому що маєтність давалась незначному уряднику в той час, коли ще й полковники рідко одержували такі маєтності»[423].

Прислужився він не без вигоди для себе й Дмитру Горленку. Щурівку Ніс отримав, очевидно, за вірнопідданість впливовому старшині. З новим полковником він мав дуже довірливі стосунки, запопадливо йому слугував упродовж багатьох років, хоча потай розраховував на більшу дяку. Його заздрісний характер особливо виразно проявився у боротьбі за спадщину Д. Горленка. «Далеко барзей горшая мука в работизне была од полковника бывшаго всему нашему полку, нежели за панов лядских», — писав Іван Ніс 11 квітня 1709 року у скарзі[424], не шкодуючи чорних фарб щодо свого недавнього патрона. Невдоволений своїм залежним станом, обділений значними володіннями, він мовчки терпів до визначеного часу. Адже скаржитись на найближчого довірника Мазепи було марною справою. Та ця можливість відкрилась, коли полковник зрадив царя. Особисті образи, заздрість, скептичне сприйняття Д. Горленка не могли не позначитись на оцінці Іваном Носом нових дій безпосереднього керівника і гетьмана. Вони трактувались ним не інакше, як корисливий хід задля вигоди гетьманської верхівки. Про жодні вищі інтереси керівництва він і не міг думати, бо все життя прожив саме з такими примітивно-приземленими бажаннями, був обмеженою, недалекою людиною. Навіть Ф. Протасьєв, царський резидент при гетьманові, у 1713 році від мітив у рапорті, що «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил»[425].

Неважко припустити, що головний мотив, який визначив поведінку цього представника старшини у критичні хвилини облоги, був досить-таки прозаїчний. Якби полковники Д. Чечель, П. Кенігсек пристали на його пропозицію, то про вірнопідданські дії полкового обозного стало б відомо Меншикову і шлях із наказних полковників у полковники був би відкритий.

Жорстоко придушеній опозиції в особі І. Носа, С. Зартиса можна було б із сьогоднішніх позицій якоюсь мірою поспівчувати: ці люди мали право на свою думку, вибір. Тим паче, що вони виросли-виховались у середовищі автономії, імперії, в умовах зловживань влади, поглиблення соціального гніту. Їхні сумніви і побоювання були цілком закономірні, випливали з характеру дійсності в Україні, позбавленій незалежності. Та заслуговує на увагу і той факт, що сердюки, козаки, простий люд при своїх подібних ваганнях не проявляли активності у підтримці антимазепинської партії. Навпаки, їх нестриманість, грубість, образливі вигуки щодо Меншикова, російських посланців на стінах валу засвідчували протилежний настрій.

Прикуті до гармат І. Ніс та С. Зертис підлягали військовому суду. Їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною старшиною. Д. Чечель і Ф. Кенігсек не наважувались їм щось заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця зі звісткою про зраду, але його перехопили драгуни[426].

Якщо попередні дії наказного полковника Прилуцького полку І. Носа ще якось можна зрозуміти і виправдати реаліями 1708 року, то наступні слід кваліфікувати як зраду батуринців, козаків, сердюків.

Приступ військ Меншикова давав йому надію на визволення. Але героїзм залоги, початок відступу корпусу, радість захисників від перемоги позбавляли І. Носа цього шансу. Рятуючи себе від майбутнього суду, зустрічі віч-на-віч із полковником Дмитром Горленком, він удався до ще однієї спроби змінити ситуацію на свою користь. На цей раз І. Ніс поставив своє жита вище життів тисяч батуринців.

М. Костомаров про це пише так: «...Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказом, Ніс указав у батуринській стіні не помітну ні для кого хвірточку, через яку можна було вночі потай царським людям проникнути в замок. Меншиков відрядив туди солдат. Таємний хід був відкритий, за першими, що туди увійшли, пішли інші, а з другого боку був початий приступ, і батуринці, відбиваючись протягом двох годин, врешті здались»[427].

Відомий історик з якихось причин не мав змоги ознайомитися з важливим царським документом, деталі якого вказують на те, що І. Ніс не мав змоги непомітно покинути фортецю:

«Концепт. Жалованная грамота прилуцкому Ивану Носу на чин полковничий. — Наше царское величество пожаловали прилуцкому полку наказного полковника Ивана Носа за ево к нам, великому государю, к нашему величеству верные и усерднорадотельные службы, особливо в нынешнее настоящее время, когда вор и изменник, бывший гетман Мазепа, забыв страх Божий к нам, великому государю, нашему царскому величеству, при крестном целовании учиненную святую присягу, изменил и отъехал к неприятелю нашему, королю швецкому, сь единомышленики своими, и с которыми и прилуцкой полковник бывший (Горленка) туда ж отъехал с ним, Мазепою. А ево, наказного полковника Носа, оставил он, вор и изменник Мазепа, в гарнизоне обще сь единомышленники ж своими изменниками с сердюцким полковником Чечелем (с) казаками того полку Прилуцкого в Батурине, приказал ему, дабы он наших царского величества великороссийских ратных людей в Батурин не пускал и с ними бился. А он, Иван, помня страх Божий обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великороссийских людей не бился и там ворами и изменниками выбранными...[428] бит был, окован и посажен...[429] от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки, где також к нам, в(еликому государю), показал свою верную службу, за которые его к нам в(еликому) г(осударю) вернорадетельные службы пожаловали его, Ивана Носа, велели ему быть в том Прилуцком полку полковником на место помянутого вора и изменника, бывшаго полковника прилуцкого (Горленка), который вкупе с Мазепою при неприятеле нашем, короле швецком, и учиненной против нас в(еликого) г(осударя), противности. И того ради мы, великий государь, наше царское величество, напоминаем и указом нашим, царского величества, повелеваем: того прилуцкого полку полковой старшине ево, Носа, иметь за полковника и всякое послушание ему отдавать надлежит, как полковнику. А прежнего полковника, вора и изменника, Дмитрия Горленка прелестных писем и повелений и речей не слушать, как и вора и изменника...[430] прелести Мазепа пишет они, хот изменою своею малороссийской народ поработить в полскую неволю и во унию. А ему, полковнику Ивану Носу, видя к себе нашу царского величества милость, нам, ц(арскому) в(еличеству), служить верно и к неприятелем нашим описки чинить и всякой вред и ущерб оним приключать тщитись. И для вящей нашего царского величества к нему милости, мы, великий государь, наше царское величество, ему сию нашу, царского величества, жалованную грамоту за нашей, великого государя, печатью дать указали, о чем и подданого вашего гетмана универзал послан. Писана ся наша, великого государя, нашего царского величества жалованная грамота в Глухове 1708 г. месаца ноября 14 дня, государствования нашего 27 году»[431].

Отже, як бачимо, І. Ніс був закутий у фортеці. І все ж це не завадило йому вчинити чорну справу. Автор «Історії Русів» повідомляє, що він «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант»[432].

При деяких неістотних помилках (Ніс не сам себе прикував, був він не полковник, а наказний полковник) у згаданому описі маємо більш-менш логічне трактування перебігу події. Автор у всякому разі мав у своєму розпорядженні цілком достовірне джерело-свідчення проникнення московського війська у Батурин. На це вказує низка історичних деталей. Так, в енциклопедичній праці О. Лазаревського «Опис Старої Малоросії» знаходимо відомості про війтів Прилук. У 1747–1754 роках цю посаду обіймав Євстафій Євстафійович Соломаха, а в 1717, 1719 Євстафій Мойсейович[433], очевидно, батько попереднього. Тобто Соломахи у Прилуках справді старшинствували, і хтось із них, безумовно, міг виконати завдання наказного полковника. Слід додати, що ще за Самойловича осавулом генеральної артилерії був Степан Соломаха[434]. Отже, цілком можливо, в «Історії Русів» ішлося про його нащадка.

На користь версії про відправлення І. Носом свого довіреного вістуна у табір Меншикова свідчить, по-перше, царське вшанування наказного полковника за велику послугу, по-друге, підступне проникнення війська у фортецю. Час міфологізував деякі деталі — драгуни, можливо, пробрались через потайну хвірточку або через підземний хід[435], або, найімовірніше, їх було проведено через одну з підземних вилазок, яких фортеця мала чимало. Різноманітні перекази про саме потайне проникнення у фортецю московських стрільців підтверджують трагічну реальність: захисників Батурина небезпека захопила зненацька, несподівано. Легкий штурм добре озброєного гарнізону стався завдяки зрадницькому удару зсередини. Він відвернув увагу варти, нейтралізував оперативне керівництво полками, зруйнував надійну систему оборони. Це вирішило долю батуринців.




Розділ VII

Кривава ніч


Ще нічого не знаючи про падіння Батурина, цар писав 2 листопада з Чапліївки О. Меншикову: «На первое посланное к вам (с отъютантом Пашковым) письмо паки подтверждаю, что шведы перешли на сю сторону реки и хотя наши крепко держали и трижды их збивали, однако за неудобностью места содержать не могли, понеже на той стороне реки у неприятеля место было зело удобное, где поставлены были на горе пушки в три боя, и болши держатца нашим было ни по которому образу нельзя. Того дня извольте быть опасны и по тому смотря поступать, ибо неприятель перебрался от Батурина толково во шти милях, и наши войска почали отступать к Глухову. Писмо ваше, писанное вчерашнего дня от Батурина до нас дошло»[436].

Тоді ж, переконавшись, що шведи переправляються через Десну повільно, Петро I посилає до свого війська під гетьманську столицю додаткового листа з уточненням-застереженням: «Сей день и будущая ночь вам еще возможно трудитца там, а далее завтрашняго утра, ежели чего не зделано, бавитца вам там опасно»[437].

Проте ці обидва послання розминулись у дорозі з новою вісткою з Батурина. Задоволений Меншиков радісно рапортував: «Господин полковник, доношу вашей милости, что мы сего числа о шти часах пополуночи здешную фартецию з двух сторон штурмовали, и, чрез помощь Божию и вашего оружия щастием, по двучасном огню оную, взяли. И сею викториею вашей милости поздравляю. И сего часу еду я сам в город и потом о всем обстоятельно вашей милости донесу»[438].

Честолюбивому князю хотілося показати себе у привабливому світлі переможця, який так легко впорався з виконанням наказу. І, ясна річ, про попередні переговори, приступ-поразку тепер можна було і не згадувати. Адже це лише применшило б славу.

Останні години й хвилини батуринців, козаків, сердюків проходили у героїчному спротиві. Почавши вранці (а о шостій годині стояла ще суцільна темінь) удаваний штурм[439], російське військо, пробравшись одночасно тайником, вдарило підступно в лави оборонців зсередини захисних укріплень. Побачивши московських стрільців, які один за одним з’являлися у фортеці, городяни на чолі з дияконом і його дочкою кинулись їм навперейми[440]. Та вже було пізно. У потайному ході з’являлося дедалі більше росіян. «Завдяки цій енергії, козаки були захоплені зненацька», — інформував статс-секретаря Бойля англійський посол Чарльз Вітворт[441]. Піднятий на ґвалт Ф. Кенігсек, як читаємо у згаданому вище повідомленні, «ще не встиг розташувати своїх людей у належному порядку»[442] і був тяжко поранений.

Уцілілі від першої штурмової хвилі наступаючих козаки, сердюки, городяни мужньо оборонялись. Та бій без головної переваги — артилерії — на кілька сторін одночасно, у стані незрозумілості й спантеличення, за відсутності старшин підрозділів (Мазепа взяв із собою сотників, більшість полковників) уже не мав успіху.

За дві години переважаючі удвічі-утричі війська Меншикова завершили навальний наступ. Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями — розбивали двері, закидали у вікна факели. У першу чергу полювали за сердюками, більшість яких була безжально винищена[443]. Взятих же у полон в’язали в одну юрбу мотузками[444] для майбутніх катувань.

Лизогубівський літопис дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці: «...Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившиеся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочие в скрытых містах сідели, аж когда огонь обойшел ввесь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стіною вала от запада стоячая уцілела неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгоріла, в городі Тройцы Святой каменная верхами и работою внутрь огоріла»[445].

Розправившись із козаками та сердюками, стрільці, драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей — рубали голови, кололи груди. Благання про пощаду не допомагали.

Різними шляхами ішла інформація про злодіяння у Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були єдині в оцінках масштабів трагедії українського міста: «Великий государь... град его стольный разори до основания и вся люди посече» (Новгородский літопис)[446], «Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены» (Рукописний збірник XVIII ст.)[447], «Город Батурин войска государевы, доставши, спалили и людей всех вырубали. Тогда зима прежестокая была: снеги превеликия и морозы такие сильные были, что и птицы мерзли» («Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание»[448]); «И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли» («Записки» московського окольничого Івана Желябужського за 1708 рік[449]); «Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндровал его огнем и мечем» (Чернігівський літопис за новим списком (1587–1725))[450]. Подібний опис подавав й у своєму щоденнику шамбелян Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили»[451].

Вражений був побаченим 11 листопада 1708 року шведський очевидець-історик Георг Нордберг. Він занотував у свої записники про те, що нападаючі «що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали». «З руїн, — констатував свідок злодіяння, — можна припускати, що це було гарне, з цегли збудоване місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні»[452].

Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками — «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель»[453]. «Газет де Франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали болючу новину: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства»[454].

Австрійська газета «Віннерішес Діяріюм» у номері за 2–4 січня писала, що москвини сплюндрували та дотла знищили Батурин, а самого «ін абсенція» за «зраду» засуджено на смерть і повішено манекена, що мав би нагадувати особу гетьмана[455].

Отримавши на світанку від царя заспокійливого листа про можливість 2 листопада ще «бавитца» під Батурином, О. Меншиков вирішив сповна проявити свій хист ката і поглумитися над усіма, хто не виявив належної пошани до його особи. Впиваючись кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкуруч збудувати шибеницю, принести з палацу портрет І. Мазепи. Під захоплені вигуки п’яних стрільців, під приреченими поглядами пов’язаних докупи бранців зображення гетьмана «повісили... посеред города Батурина»[456]. Все це настільки сподобалось Меншикову, що за таким самим його сценарієм подібне вчинили невдовзі й у Глухові.

Далі розпочалась зловтішна оргія московських переможців. «Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина»[457], — повідомляє про її початок шведський історик Фріксель, автор «Історії життя Карла XII». Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги потім лівої руки і правої ноги, четвертували[458]. Інших, як згадував у своїх спогадах Джон Перрі, який 14 років прослужив у царя, «на стіну посадив на колі»[459], аби конали в невимовних муках.

Але ці знущання, за «Історією Русів», були звичайнісінькими і поступались перед тими, «що саму уяву жахали»[460]. Усе це вкарбувалось назавжди у народну пам’ять. У думі, в якій не виявлено симпатій до Мазепи, проривається в рядках пекучий біль-стогін батуринського люду:

«А в городі у Батурині

Мужиків да’ жінок

У пень сікли да рубали,

Церкви палили, святості да

Ікони під ноги топтали...»[461]

Вдовольнивши свої ниці бажання, втішившись стратами, муками переможених, О. Меншиков віддав місто на грабунок. П’яні солдати кинулись обчищати насамперед собори, у яких було багато золотої атрибутики. Добрались навіть до позолочених бань. Осквернителям храмів було де поживитись. Ще до 1700 року в гетьманській столиці та передмісті височіли Троїцький, Миколаївський, Покровський, Воскресенський та Введенський храми[462]. На їхнє утримання складав жертви і сам гетьман. Так, на Троїцьку церкву він дав 20 тисяч золотих, на Миколаївську — 4 тисячі, на дерев’яні церкви Воскресенія[463] та Покрови Богородиці — 15 тисяч[464]. Знаючи про це, Меншиков хотів дати волю своїм загребущим бажанням. Характер цього хитрого царедворця, духовно доволі примітивної людини, найбільш вдало визначив К. Валишевський, який писав: «Адміністративні здібності Меншикова служили йому, головним чином, для того, щоб розбагатіти. Він майже увесь час нахабно безкарно крав»[465].

Холодного і димно-гіркого 2 листопада 1708 року настав, як мовиться, його «зоряний» час: він із нетерпінням очікував звістки про знайдені скарби, які наказав ретельно шукати у гетьманській резиденції. Та ці зусилля виявилися марними. «Злодій» і «визискувач» Мазепа майже всі свої доходи на відміну від осквернителя Батурина вкладав у святе діло: 1 мільйон 72 тисячі золотих подарував Печерській лаврі, 200 тисяч — церкві Київського колегіуму з гімназіями, 20 тисяч — на відбудову і ремонт церкви у Глухові, 18 тисяч — рефекторам Густинського та Мгарського монастирів, 115 тисяч — церкві у Дігтярях, по 10 тисяч — кафедральному та Троїцькому соборам у Чернігові, 20 тисяч — Макошинському монастирю, 50 тисяч — монастирю св. Сави, 5 тисяч — чернігівській церкві св. Івана Євангеліста, 15 тисяч — церкві в с. Прачах, 2 тисячі — у Рильську[466] та ін. Загалом, за нашими даними, його коштом побудовано та відреставровано більше 43 церков.

Значні кошти Мазепа виділив і для Крупицького Батуринського монастиря, що стояв за шість кілометрів від гетьманської столиці. Тут він часто говів і постійно брав участь у хресній ході 9 травня[467] (за старим стилем. — Ред.). «Генваря 13 дня, во вторник 1693 года перенесена бысть славно в монастырь Батуринский часть мощей св. великомученицы Варвары самая персь, вложенная в серебряный образ, — писав настоятель монастиря Дмитро Туптало. — По многому моему молению и старанию немалому ясновельможный Иван Мазепа, гетман Их Царского Пресветлаго Величества, отдал оную в монастырь наш»[468].

Не вдовольнившись результатами пошуку в резиденції, Меншиков вирішив поживитись у багатому монастирі. Надісланий загін зробив у ньому «спустошувальний обшук»[469]. Автори «Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії», виданої у минулому столітті, зазначають, що при цьому «дзвіниця, настоятельські та братські келії, гостинний двір були вщент поруйновані»[470]. Колишнього ректора Київського колегіуму, настоятеля Крупицького Батуринського монастиря з квітня 1694 року Гедеона Одорського за підтримку «зрадників» царські сатрапи згодом заслали на Соловки.

У Батурині ж продовжувався шабаш завойовників. Знімалися з кріплень гармати і вантажилися на вози. Найбільші з них Меншиков наказав знищити. Їх рештки, розкидані вибухами по місту, знаходили ще й у XIX столітті[471]. Вивезені ж гармати були доставлені у Севськ, де вони були, як довідуємось із прохання українського гетьмана К. Розумовського, ще і в 1751 р.[472]

Усе ж інше — будинки канцелярії, цеххаузи піддавались вогню. Після грабунку було підпалено чудовий гетьманський палац, тридцять млинів[473], великий хлібний магазин[474] (тобто сховище борошна).

Про масштаби руйнувань дізнаємося з першого після трагедії опису гетьманської столиці в 1725 році. За ним «город Батурин земляний, в том городе два замка пустые, около них фолварии и стены разваленные... На Гончаровке изменника Мазепы дворовое место с садом; где жил сам Мазепа, строения ныне нет; оное место, взявши с яру от поля, по самое низкое место на реку Сейм, обведено земляным валом и внутри онаго гай березовый небольшой»[475].

Детальніший опис зроблено у 1726 році, коли Батурин мали віддати у володіння О. Меншикову. Він дещо спростовує попередній — у колишній резиденції Мазепи все-таки щось залишилось: «В оном дворе каменные палаты пустыя и разбитыя; там же церков деревянная цела с некоторой частью иконостаса: в оном дворе гай березовый и около его поле пахотное»[476]. Але загалом картина запустіння, спаплюженої столиці-святині вражає: «Ныне, по разорении, город Батурин весь пуст, и около его болварки и стены все поразвалились, и ввесь зарос, и в обоих замках никакого строения старого и нового нет, только две церкви каменные пустые: Живоначальныя тройцы да Николая Чудотворца, недостроена вполовину[477]; и в них некакого церковного вбору — дверей и окончинь — нет, и в местах своды обвалились; да бывших гетманов и изменника Мазепы бывал войсковой каменный малый дом, три полаты, ввесь поразвалился да изменника Мазепы бывшего господаря Самойла Целюрика каменные две полатки кладовые пустые, все разбиты»[478].

В історичній літературі зустрічаємо спроби відокремити Петра I від батуринського злодіяння, мовляв, це була виключно ініціатива самого Меншикова. Як же насправді думав цар, дізнаємося з його захопленої реакції на взяття Батурина. Отримавши вранішнє повідомлення від О. Меншикова, він спішив 2-го ж листопада передати йому свої розпорядження: «Сего маменту получил я ваше зело радостное писание, за которое вам зело благодарны, паче же Бог мздо-воздаятель будет вам. Что ж принадлежит о городе, и то полагаю на вашу волю: ежели возможно от шведов в нем сидеть, однако ж несколько пушек лутчих вывесть в Глухов, то извольте поправить и посадить в гварнизон (хотя драгун в прибавку стрелцам, пока пехота будет). Буде ж (как я от присланного слышал) оной не крепок, то зел лутче такую великую артилерию вывесть в Глухов, а строенные зжечь (которое там зело ныне нужно), понеже, когда в таком слабом городе такую артилерию оставить, то шведы также лехко могут взять, как мы взяли. И для того не изволь время терять, ибо сего дня шведы перешли реку и чаю, завтра конечно пойдет к Батурину или инуды глубже. И того ради опасно, дабы не помешал вам в вывозе артилерии. Буде ж не успеете вывесть, то лутче разжечь или разорвать и, штуками роздав, вывесть.

Из Воронежа, ноября 2 дня.

Р.S. Ежели есть булава и знамена, изволь прислать: для нового гетьмана зело нужно. Також канцелярию возми с собою всю их»[479].

До Меншикова лист надійшов із запізненням. Він уже покинув розорене і сплюндроване місто. Важливе свідчення-донесення, яке було відповіддю на царське послання:

«Господин полковник. Писание вашей милости, вчерашнего дня из Воронежа писанное, воспринял и сего числа по утру, за которое вашей милости, моему государю, зело благодарствую, и на оное ответствую. Артилерию, сколко могли взять, везем с собою, а протчую тяшкую, а именно несколко самых болших пушек, разорвали. Что же чрез помянутое свое писание изволите повеливать нам прислать к вашей милости булаву и знамя в Глухов к потребному времени, и у нас есть не токмо одна, но и три булавы, также и бунчюг, и между довольным числом всяких знамен, — знамя первое, которое всегда пред гетманом важивали; и оные все купно с воровскою старшиною, привезу с собою, ис чего надеюсь вашей милости быть довольным. И понеже зело желаю очи ваши, чтоб дай Боже счастливо вскоре видеть, того ради пространно ныне доносить оставляю, но и всем, о чем надлежит, обстоятельно донесу вашей милости изустно, чего ради намерен я к вашей милости ехать наперед одною своею особою. За сим здравие вашей милости, моего всемилостивейшаго государя, деснице вся содержащаго и сохранение предаю. Александр Меншиков. Ис Конатопа, ноября 3 дня 1708 году»[480].

Проте у зв’язку з тим, що цар переїздив, цю депешу він не отримав навіть 5 листопада. Петро I, марно очікуючи три дні донесень, вирішив надіслати нове розпорядження Меншикову: «И для того удобнее артилерию вывести половину в Глухов и другую в Севск, а Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь. И изволь управлятца, не мешкав, ибо н (еприятель) уже вчерась реку совсем перешел и сегодня, чаю будет маршировать к вам»[481].

Як бачимо, новий царський намір і наказ цілком збігаються з діями вірнопідданого підлеглого. Відповідальність за скоєне у Батурині лежить і на Петрі I, який жорстокістю хотів придушити самостійницькі спроби гетьманців вибороти собі свободу. До речі, до подібного залякування українців царизм удавався не вперше. Ще у 1659 році князь Ромадановський «з войском Борозни[482] достал, одних порубали, а других в полон выбрали й місто спалили»[483]. Коли у 1668 році гетьман Іван Брюховецький «учинил раду с полковниками, судями й усею старшиною, и поприсягли себі, же юже конечно отступити от его царского величества»[484], то російські каральні війська під керівництвом князя Ромадановського у відповідь спалили Переяслав[485] та Ніжин[486] і жорстоко придушили розпочате повстання. До випробуваного засобу залякування правителі Росії вдались рівно через 30 років.




Розділ VIII

Жертви погрому


Зайнявши Чапліївку[487], шведські війська поспіхом почали гатити підмерзле болото, що було на шляху до Батурина. Від Душників[488] до Обтова[489] у важкопрохідному місці була зроблена кілометрова гребля[490], про що зберігається переказ[491].

На жаль, природні перешкоди, удари російських військ катастрофічно уповільнили хід союзницького війська. Неважко уявити стан Івана Мазепи, коли він отримав звістку про падіння Батурина. Приголомшений гетьман, за свідченням учасника походу, не повірив почутому[492]. Проте вислана ним наперед партія козаків підтвердила жахливу новину, яку він із висловленим «великим незадоволеним з того приводу» повідомив королю[493].

Розповіді про звірства корпусу Меншикова його вжахнули. Як згадує Пилип Орлик, Мазепа, дізнавшись гірку правду про гетьманську столицю, яку вже не міг ні врятувати, ні захистити, «жалосним был, и сказал тые слова: «Злые и нещастливые наши початки! Знатно, что Бог не благословит моего намерения, а я тем же Богом засвидетельствуюся, что не желаем и не хотели Христианского кровопролития»[494].

Лише 7 листопада 1708 року гетьман на власні очі побачив наслідки московського погрому у гетьманській столиці. Картина кривавого попелища вразила його у саме серце. Як пише «Чернігівський літопис», «ревно плакал по Батурину Мазепа», спостерігаючи, скільки «крови людской в місті и на предмістью было полно калюжами»[495].

Підтвердженням стану душі гетьмана у ті хвилини і години є свідчення спійманого драгунами сотника Корнія Савина. На допиті він повідомив, що «король и Мазепа пришли к Батурину и стали над Сеймом и ночевали по разным хатам. И Мазепа, видя, что Батурин разорен, зело плакал»[496].

Перші рядки пекучої правди про меншиковську різню належать йому. У розісланому 10 листопада по всій Україні універсалі[497] гетьман сповістив народ про вчинену наругу над святинями і людьми, показав справжнє лице царату, його «турботу» про українців. Це послання, без сумніву, зачепило за живе головних виконавців жорстокої акції.

Вчинивши злодіяння, придушивши основні сили гетьманців, царат намагався загладити свої каральні дії, що знайшли чималий розголос, виправдальною агітацією. Для досягнення цієї мети використовувалися плітки, інсинуації про те, що Мазепа, мовляв, зрікся православної віри, вирішив за безцінь продати Україну шведам і полякам. Розповсюджувалась чутка, що у Дігтярівці[498] гетьман топтав ногами образ Богоматері і таким чином прийняв лютеранське віросповідання[499]. Зрозуміло, що слово Мазепи, яке спростувало ці безглузді звинувачення і яке не можна було четвертувати, спалити, непокоїло душителів Батурина.

Російське командування наказало І. Скоропадському видати контруніверсал до малоросійського народу. Позаяк новий гетьман-маріонетка не був у Батурині, то текст звернення до українців написаний або під диктовку О. Меншикова, або взагалі ним. Деякі фрази ніби списані з царських маніфестів. Основне звинувачення за жертви Батурина перекладається на Мазепу: «Хто ж инный до того причиною опрочь его? Поневаж там будучие малоразсудные люде заведены от его, противилися своєму власному Государеви, нехотячи доброволне на лашдное упоминанье и обнадеживане милостю и жалование Монаршим здатися, овшем ставши при упоре и противности, хотели город той за всею Войсковою арматою и аппартаментами военными Королю Шведскому отдати и поднести против своего ж Монархи по неприятелску руку»[500]. Далі знімається відповідальність із Меншикова за вбивства ні в чому не винних людей. Виправдання висувається досить просте, мовляв, захисники «государского войска отчасти побили, чим примушеное войско Царского Пресветлого Величества под командою Светлейшаго Генерала Князя, его милости Меншикова будочое, штурмом добывати, а добывши в тот час, яко звычайная, каждый жолнер, на помсту побитой братии своей, не скоро от убийства могл быти унятый; однак же шо о жонах и детях, о гвалтованю Паниен и о ином, що написано во изменном Универсале, то самая есть неправда, гдыж не толко тые имеючие в руках оружие, але большая часть з сердюков и з городовых войсковых людей, в Батурине бывших на потом пощажены и свободно в домы, по Указу Царского Пресветлого Величества, от Князя, его милости Меншикова отпущены»[501].

Акценти, як бачимо, зміщені на пом’якшене сприйняття дій військ. І не випадково. Простим людям можна було ще якось витлумачити причини винищення сердюків, козаків, які зрадили царя, військовою необхідністю. Та за яку виправдальну аргументацію сховаєш різанину безневинних дітей, жінок, стариків? Меншиков скомпрометував себе і російське військо в очах козаків-союзників, які з тих чи інших причин не потрапили в табір Мазепи. В його та Петра I інтересах було згладити дестабілізуючу незручність, що виникла.

Вищезгадану офіційну точку зору в трактуванні скоєного російською вояччиною намагаються нав’язати українському народу. Разом із тим за іншу, справжню і неприкрашену фальшивими акцентами і виправданнями, — каральні санкції, жорстокі переслідування.

Острахом покари Петро I і його поплічники намагалися витравити у народу осудливе ставлення до знищення батуринців. Машина ідеологічної інквізиції запрацювала на повну потужність уже в листопаді-грудні 1708 року. Приводом для арешту, катувань, тортур стають ненароком мовлені співчутливі слова про Мазепу, осуд злодіянь Меншикова. Це яскраво видно на прикладі розслідування справи глухівського обивателя Данила Таращенка. Челядник писаря Чернігівського полку Булавки — Яків Кудін — свідчив на допиті в Лебедині (саме тут Меншиков влаштував катівню і допитував усіх підозрілих, виданих гетьманців, а також полонених вістунів) про розмову, яка відбулась 7–8 днів тому. Під час неї, як зазначає він, «приходит челядник Данилов и говорит: “Жители бегут, Москва везде грабит и наших людей разоряет”. Данило[502] на такую речь сказал: “Москва Батурин разорила и людей тамошних перебила, даже и малых детей не пощадила; за это и мы не зарекаемся в московской крови по колена бродить, потому что за разорение Батурина вся Украина встанет”»[503].

Далі за протоколом, «он, Яков, заметил, тогда ему, Данилу, что такие речи непристойны, а Данило стал его, Якова, бить по щекам, и Яков ушел от него, но потом, когда Яков снова воротился, Данило приказал его связать вожжами и связанного бросить в погреб и говорил ему при этом: “Коли никому не скажешь, что я про Москву говорил — выпущу тебя, а станешь доносить — велю голову отсечь!”»[504].

Дискусія указів 1708 року про жертви Батурина зачахла, відтіснена новими подіями. Пізніше, у зв’язку з повною поразкою мазепинців, вона й не поновлювалась. Питання ж, скільки городян, захисників загинуло при спаленні-взятті Батурина, спеціально не вивчалось. Хоча, зрозуміло, воно досить важливе для розуміння масштабу трагедії, вивчення історії страшної дати в житті всієї України. Виведення більш-менш реальної цифри втрат, яких зазнала Гетьманщина від карателів Меншикова, нейтралізує безпідставні історичні спекуляції на цю тему, як у плані завищення оцінок (30 тисяч), так і заниження (1–3 тисячі).

Щоб дати аргументовану відповідь на це питання, потрібно в першу чергу знати:

- ймовірну чисельність мешканців гетьманської столиці у 1708 році;

- кількісний склад захисників фортеці;

- кількість населення, військовиків, яким вдалось уникнути розправи.

Слід зазначити, що повної і детальної інформації про це, на жаль, архіви, літописи не дають. Натомість маємо чимало другорядних фактичних матеріалів, на основі аналізу яких спробуємо наблизитись до визначення кількості жертв царизму. Отже, передусім з’ясуємо першу цифру — скільки було мешканців гетьманської столиці у 1708 році.

У 80-х роках XVIII століття найближчі до Батурина міста мали невелику кількість людей: Глинськ — 2916, Городня — 3850, Чернігів — 3924, Ромни — 4319, Лохвиця — 4916, Прилуки — 6177, Борзна — 6595, Березна — 6661, Зіньків — 7212, Ніжин — 11102[505]. Зрозуміло, у 1708 році вони відповідно не могли налічувати більше жителів. Чи ж винятком серед довколишніх міст була гетьманська столиця? У переписі 1654 року натрапляємо на першу відомість про склад її жителів. За ним у Батурині було 635 дворів (360 козацьких і 275 міщанських)[506]. Зазначимо, що І. Крип’якевич наводить цифру в 710 дворів[507], але, очевидно, він додав до загального ліку помешкання якогось найближчого села, оскільки жителі округи присягали у більших містах. Історик Н. Герасименко вважає, що до 1666 року кількість дворів у Батурині зменшилась аж на 395[508]. Справді, це твердження, на перший погляд, ніби й має реальну основу. У 1655 році майже все місто вигоріло від пожежі. Однак важливо знати й таку деталь: перепис 1666 року в Батурині не брав до уваги козацькі господарства. Він лише показав наявні для оподаткування двори батуринських міщан, яких уже тоді налічувалось 365[509]. Тобто це значить, що до 274 ремісників, купців і т. ін., які були у 1654 році, додалася ще 91 сім’я майстрових, торгових людей! Певно, якщо кількість козачих господарств збільшилась пропорційно міщанським (360+100=460), то разом із міщанськими садибами (365) маємо 825 дворів (460+365). За переписними книгами 1666 року можна вирахувати кількість міщан. Так, переписувачі заносили тільки чоловіків (голів родин), отже, разом із дружинами їх налічувалось 730 (365х2) осіб. У переписі зазначається, що у 365 дворах проживає «детей и братви и племянников шестьсот семдесят девять человек»[510]. Таким чином міщанські родини Батурина налічували разом 1409 осіб. Це в середньому по 3,86 чоловіка на сім’ю. Козацькі родини, очевидно, мали подібний склад. Отже, множимо їхні 460 дворів на середній показник численності родин (3,86) і отримуємо кількість козацького населення міста — 1776 чоловік. Разом у Батурині у 1666 році проживало 3175 мешканців. Зрозуміло, могло бути і більше і менше людей. Але загалом ця цифра відповідає реаліям доби.

Протягом 40 років існування гетьманської столиці відбувалися якісні зміни у складі її населення. Три щорічні великі ярмарки у Батурині сприяли розвитку ремісництва, купецького прошарку. Так, якщо у 1666 році тут було 12 млинів[511] (найбільше в Україні після Остра і Києва), то вже у 1708 році — 30[512]. Наприкінці XVIII століття гетьманська столиця стала одним із центрів золотарства та ювелірного виробництва[513]. У сусідньому Коропі, заселення якого відбувалося за подібних умов, за даними 1682 року, налічувалось 5285 чоловік[514]. Зрозуміло, новий статус міста як гетьманської столиці сприяв зростанню у ньому кількості громадян. Гетьманська адміністрація, канцелярія додали Батурину щонайменше 200–300 дворів. Адже генеральна старшина мала велику кількість обслуги, відповідні військові, судові служби та органи. Крім цього, стабілізація життя в Гетьманщині сприяла збільшенню родин: старшини, заможні козаки заводили по 5–10 і більше дітей. Таким чином Батурин, як зазначає М. Домонтович у своєму історико-статистичному дослідженні, «став приймати вигляд справжнього міста, значно розширився і зробився багатолюдним»[515].

Населення його за всіма ознаками на початок XVIII століття максимально зросло до 7–8 тисяч. Батурин мав десь до 1000–1100 дворів[516]. І не більше.

Дуже великого механічного приросту мешканців гетьманської столиці не могло бути: причина цьому — втрати козаків під час постійних військових походів, подальше розселення батуринців по нових хуторах, слободах. Та й землеволодіння під Батурином мали сталий характер, великі ж сім’ї не забезпечували всіх членів родини належними засобами прожиття. Місто або змушувало надлишкову робочу силу займатися ремісничими справами, або виштовхувало за свої межі, на незаселені землі.

Скільки ж людей загинуло у вогні 2 листопада 1708 року? Значною мірою відповідь на це запитання можна дати, проаналізувавши опис Батурина, зроблений на початку 1726 року за царським указом від 3 грудня 1725 року. Хоч пройшло 17 літ після розорення, центральна частина міста за ним залишалась пусткою. Обгорілі поруйновані будівлі заросли бур’янами і чагарниками. Автори опису вказують на «пустые неогроженные дворища» Орлика, «Григория канцеляриста», Ломиковського та його хутір на Горбанівці. Також «пустые места» були «поблизу гребли, прозываемое Хайнатшина», «близ церкви Покрова», «от поля понад дорогою Пальчиковскою, на котором бывали, за изменника Мазепы шопы для хранения армат», недалеко від Гончарівки, де також «были шопы для хоронения палубов и возов»[517]. Разом із тим дізнаємося, що «на предместе после разорения, на погорелых и на пустых местах поселелись внов по указу покойного гетмана Скоропадского, который указ покойным атаманом батуринским Данилом Харевским публикован; а иные живут и в старых домах, которые от разорения уцелели»[518]. Як видно з подальшого реєстру, йдеться насамперед про окремі садиби, які розміщувались на слобідках. Показано, наприклад, 122 дворища Матіївки, яка, очевидно, потрапила в опис тому, що тут жили селяни, мельники, які належали гетьманському двору. Фактично ж ця слобода розміщена по інший бік Сейму, за кілометр від переправи. Навряд чи вона в 1708 році рахувалася у складі передмістя Батурина і відповідно зазнала нищівного підпалу.

На інших кутках міста картина була такою: попередні жителі гетьманської столиці мали в слободі Підзамковій 19 дворів, в слободі Горбанівській 31 дв., в слободі Гончарівській — 72 дв. Крім того, в передмістях числились «ремесные люде, прежде бывшие жители батуринския, которые по разорение Батурина в старых домах и на своих местах поселившихся живут»: шевців — 38 дв., кравців — 28 дв., калачників — 11, ткачів — 12, м’ясників — 2 дв., ковалів — 15 дв., музик — 6 дв., гончарів — 5, теслярів — 5[519].

Загалом опис нараховує близько 647 дворів[520] (щоправда разом із Матіївкою та прилеглими хуторами). Власне батуринськими можна назвати лише 444 з них (293 «ремесних людей и пахатних»[521],

12 «до обмачевского двора належит», 9 рибалок, 9 «бунчукових и значкових», 105 «Козаков служилих з старшиною», а також 3 «пустих Мазепиних», 5 «неогорожених пустих дворищ», 8 «приездних владелческих»). Залюдненими були лише 428 дворів. У описі зазначається, що вся попередня «старшина соженная». У частині наявних 105 козацьких дворів господарювали жінки — Мотря Василиха, Юсчиха Куциха, Іваниха Олійничка, Маря Косачовна, Оришка Климиха, Одарка Рубанка, Анна Калчиха, Настя Шошиха, Мартиниха Рижа[522]. Так само і в інших цехових та «пахотних» господарствах вони представляли чималий відсоток. Наприклад, двори ковалів рахувалися за Ганною Савчихою, Наталкою Цибихою[523], торгувальників — за Мотрею Сурковною, Марією Сурчихою, Феською Пулінчихою, Ганною Максимихою, Ганною Тимощихою[524]. Це вказує на те, що багато родин втратило своїх господарів.

Важливо зауважити, що не у всіх 428 дворах проживали мешканці, які пережили 1708 р. Ми нарахували 17 новопоселених осіб. У Батурин переїхав жити колишній білоцерківський полковник Михайло Омельченко. Сотником став козак із Кролевця Федір Стожок. Таким чином, на попелищах оселилося лише 411 вцілілих залишків батуринських родин.

Опис не показує кількість людей у дворах. Безперечно, після 2 листопада 1708 року вони мали значно нижчу насиченість, ніж у середньому по Гетьманщині. Адже у великих сім’ях могло залишитися замість 10–15 чоловік 1–2 члени родини. Явний великий мінус і дворів. Їх, за нашими підрахунками, зменшилось десь майже на 600 одиниць. Отже, понад 600 сімей не нараховуємо у Батурині після погрому. В описі показано тільки 17 дворів «торгуючих мелочным товаром». У той же час іще у 1666 році в Батурині жило 90 сімей купців[525].

В описі міста 1726 року не вказуються конкретні будівлі жителів, що збереглись після 1708 року. Це не випадково. Пройшло 17 років після пожежі — і обліковці вже могли помилитися, хто будував дім на попелищі, а хто із залишеного обгорілого зрубу, решток садиб і т. ін.

Зрозуміло, пожежа не могла завдати великої шкоди кам’яним житловим будинкам, яких столиця мала чимало. Так, Омелько Мацай, наприклад, поселився в «домовом малом строении, бывшего полковника прилуцкого Горленка»[526].

Загалом же через два десятиліття після меншиковського погрому місто загоїло найпекучіші рани. Це відразу після пожежі воно разом із навколишньою округою мало страхітливий вигляд. Так, 2 березня 1709 року І. Скоропадський, враховуючи те, що «Иван Черныш, знатний войсковий товариш, понесши подчас руины батуринской в добрах и хуторах своих, около Батурина будучих разорение»[527], надає йому у володіння «для подпоможеня своих шкод и убытков» село Митченки.

Якщо припустити, що у кожній родині, яка залишилась після погрому, врятувалось у середньому по 3 особи (що малоймовірно) і це становило 1233 батуринців (411 дворів х 3), то підсумкова цифра втрат все одно вражаюча — 5800–6700 жителів (7–8 тисяч мешканців Батурина до 2 листопада 1708 р. мінус 1233 тих, кому вдалось сховатися, втекти).

Лизогубівський літопис, описуючи різню, яку вчинили п’яні московські стрільці, зазначає, що «многошь в Сеймі потонуло людей, утікаючи чрез лед еще не кріпкий, много погоріло, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погоріли»[528]. Ці деталі прояснюють мученицьку і страдницьку загибель основної маси громадян. Їх зібралося багато під захисток залоги. Про те, що «сердюки все, также и прочие тутошние жители, убравшись в замок засели»[529], доповідав О. Меншиков царю. Чечель і Кенігсек «и протчие подобные им сотники и есаулы с сердюками и некоторыми городовыми и со всею Батуринскою черню, — як зазначав палач гетьманської столиці у жалувальній грамоті, — засев в Батурине, и укреплясь воинским обычаем»[530], чинили опір.

У переповненій фортеці, що була в облозі, певно, ніде було і яблуку впасти. Мирних жителів найімовірніше тримали у безпечному місці — замкових підземеллях, ходах. Розгалужена їх мережа (викладені у традиційній формі зрубу лабіринти шириною і висотою по два метри) могла сховати тисячі людей. Спалення надвірних будов, звірства стрільців змусили жінок, стариків і дітей вибрати легшу смерть: гинути в димовій задусі.

Автори «Журналу або Поденної записки... Петра Великого», який читав і правив сам цар, складаючи по гарячих слідах літопис діянь монарха, не думали, що їхнє тлумачення взяття Батурина буде суперечити пізнішому, офіційному. «И первых воров полковника Чечеля и генерального есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, — читаємо у ньому, — а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли»[531].

Крім батуринців, які стали основними жертвами погрому, у гетьманській столиці їхню долю розділили і мешканці найближчих сіл. Налякані чутками про тактику «випаленої землі» російських військ, люди сім’ями знімались із насиджених місць і шукали прихистку за стінами фортеці. Про те, що подібне справді відбувалося, свідчить заспокійливе звернення фельдмаршала Б. Шереметєва напередодні спалення Батурина до українського народу: «Дабы из городов и деревень, на которые пойдет войско его царского величества, никто не выбегал, понеже жителям никаких обид и разорений и грабительства и протчаго своеволия чинено не будет»[532]. Та настрахані звістками, що мали реальну основу, люди не вірили цим запевненням. Перед згаданим зверненням сам Б. Шереметєв доповів царю, що на Стародубщині «деревни пред неприятелем велел жечь: токмо здешние жители нетерпеливо сие приемлют»[533]. Налякане населення шукало шляхів для порятунку від війни, що наближалась. Йому імпонувала тверда позиція командування Батуринської фортеці щодо недопущення паліїв. Захист своїх життів люди довірили великому військовому гарнізону. Лише підступна зрада обернулась для них непоправною трагедією. «Много там людей пропало от меча, понеже збіг был от всіх сел», — читаємо у літописі[534].

Частині захисників і городян вдалось прорватися з кривавого пекла і вціліти. З початком небезпечного розвитку подій таємно покинули гетьманську столицю дружини Кочубея та Іскри, яких утримували в одній із хат на Гончарівці під наглядом, щоб вони не змогли попередити царя про рішення Мазепи. «Того ж часу приехала черница з монастыря дівичого Новомлинского возком, — читаємо в старому рукописі, — и на возку будка простая, и в черничину одежду ее милость пани Кочубеева и пани Искрина убравшися, а панну Параскевию убравши в простую одежду, вийшла пішком з дівками з города, а панича Феодора з собою посадивши у возку черничином черниця вмісто черниць з города вывезла и простовали на Митченки, на Куреню, на Ичню, на Прилуку...»[535]

Після штурму, коли почалась паніка, батуринці рятувались, як могли. Деяким із них поночі пощастило скористатись таємними вилазками, вирватися з фортеці з боку Сейму (тут замість стіни було урвище), вдалось пересидіти добу у надійних сховах, вцілілих від пожежі. Спіймані ж після ранкової оргії не всі були покарані на смерть. «Прошлого 1708 г., во время вынятья города Батурина, — писали пізніше у скарзі гетьману Д. Апостолу брати Гончаренки, — взято нас, братов двох родних, в полон на Москву, в якому полону були ми роков сім»[536]. Меншиков, як видно з цього документа, прихопив для себе ясир. Лише через багато літ бранці повернулись на рідні попелища.

Відчайдушно оборонялись захоплені зненацька сердюки. Після двогодинного бою лише невелика їх частина ціною значних втрат прорвалася крізь щільно стиснуте кільце оточення. З показань сердюка Корнія Семененка, якого допитували 11 грудня у Посольській похідній канцелярії, довідуємось, що залишилось від захисників Батурина: «По приказу де изменника Мазепы велено их сердюцким четырем полкам, а именно: Покотилову, Денисову, Максимову и Чечелеву, у которого наказным сотником Герасим (в тех де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет) стоять в Гадячю с шведами»[537]. Отже, саме стільки з них врятувалось! Інші 2300 (у чотирьох полках було 2600 сердюків мінус 300 сердюків) загинули у герці або були спіймані і закатовані.

Вдалось утекти у сусідній Обмачів і Дмитрові Чечелю. З фортеці він вийшов, певно, потайною вилазкою і змушений був, криючись, перебиратися Сеймом чи перебувати у воді рову. Знесилений, він ледь добрався до свого родича. «Однак кум его, — повідомляє Лизогубівський літопис, — в селі Обмочевкі, когда он утікал и забігал верхом обогрітись, понеже ввесь обмок, да заснул на печи, то кум пошел, ознаймил войту и прочим и так взяли его и поймали и отдали великороссиянам»[538].

Невідома доля козаків Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Якщо останніх завдяки Іванові Носу Меншиков міг амністувати, то інших — навряд. Таким чином, із 7,5–8-тисячної залоги[539] гетьманської столиці не загинуло 300 сердюків і, будемо вважати, 1000 козаків Прилуцького полку, якась частина військовиків інших полків — усього 1300–1800 осіб. Отже, загальні втрати батуринського гарнізону становили 5–6,5 тисячі чоловік. (7,5–8 тисяч оборонців мінус 1300–1800 козаків і сердюків).

Наші підрахунки збігаються з повідомленнями англійських газет, які користувалися інформацією царської головної квартири над Десною за 16 листопада 1708 року. «Лондон Газетт» 29 грудня 1708 року писала, що О. Меншиков у Батурині «залогу... в числі 6 тисяч наказав вирубати»[540]. Він же, як зазначає «Дейлі Курант» (3 січня 1709 року), «по здобутті наказав вирубати 5–6 тисяч козаків»[541].

Приплюсовуємо до цих військовиків цифри 6–6,5 тисячі мирних городян, десь 1000 жителів з навколишніх сіл (беремо за мінімальними підрахунками) і отримуємо разом 11–14 тисяч жертв. Ця кількість збігається з оцінками І. Борщака та Р. Мартеля, які називають цифру 15 000[542]. Важливим підтвердженням вищенаведених підрахунків є повідомлення англійського посла Чарльза Вітворта, який інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать»[543]. Лорд Ч. Вітворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», з якого дізнаємось про те, як «місто Батурин негайно було взяте і спалене, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі»[544]. Історик Орест Субтельний теж обстоює думку, що Меншиков вирізав «6 тисяч чоловік, жінок і дітей»[545].

Підсумовуючи вищезгадане, можна зробити такий висновок: жертвами погрому 2 листопада 1708 року у Батурині стали 6–7,5 тисячі мирних громадян, 5–6,5 тисячі військовиків, а разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків, козаків.




Розділ IX

Залякування-катування України


Знищення Батурина стало поворотною віхою в історії українського народу. Його визвольні прагнення були вкотре жорстоко придушені імперськими силами. Розстріляна, знекровлена і спалена гетьманська столиця вибила з-під ніг гетьмана І. Мазепи надійну опору впевненості у свої сили. «Уже теперь в нынішнем нашем нещасливом состоянии всі діла иначе пойдут, — сказав він приречено-песимістично П. Орлику та іншими однодумцям, — и Украина Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать»[546].

Побувавши на руїнах рідного міста, гетьман, приголомшений звірствами Меншикова, все ж не впадає у відчай: переборовши в собі розгублення, гіркоту, пригнічений настрій, він твердо вирішує довести розпочату справу до кінця.

За його наказом полковники, що були при ньому, написали універсали у свої міста, де вказувалися «причины, для яких он, отступя от царского величества, одыйшол в протекцию короля шведского»[547]. Звернувся до народу з палким словом піднімати повстання проти Москви й сам гетьман[548]. У найвіддаленіші куточки України помчали гінці. Вони везли звістку про злочин царату, закликали люд ставати під мазепинські прапори. У селі Бахмачі козаки і компанійці, старшини урочисто присягнули на вірність гетьману. Сам І. Мазепа, як свідчив П. Орлик, на Святому Євангелії присягнув перед всією «енералною старшиною, полковниками, сотниками и знатным товариством, что он не для приватной своей ползы, но для общего добра цілой отчизны и Войска Запорожского принял протекцию короля Шведского»[549]. Тоді ж гетьман розіслав вцілілих сотників по їхніх сотнях, щоб вони «со всім борошнем в готовности к походу к Москве были по празнике рождестві Христові»[550].

Сподівання, що народ відгукнеться на спалення Батурина обуренням, швидким визначенням своєї позиції не були марними. Після 2 листопада 1708 року в найближчих до гетьманської столиці селах населення зустрічало шведських солдатів як визволителів. Прусський доброволець в армії Карла XII Давид Натан Зільтман у своєму щоденнику записав цікаву деталь. Коли шведи «прийшли у велике село з 188 домами, що звалось Отюша[551], були всі селяни дома, так само й у кількох інших по дорозі переходжених селах, і всюди селяне на прихід короля подавали йому хліба, солі й яблук»[552]. Співчувало мазепинцям і Правобережжя.

Київський воєвода Д. Голіцин інформував Г. Головкіна про непевне становище, яке тут склалося. «Доношу ж вам, моєму государю, — писав він у донесенні, — Мазепа прислал от себя на сию сторону Днепра в Чигирин Мокеевского и ясаула генерального Гамалея для возмущения и прелести здешнего народу, дабы всех, на сей стороне живущих, возмутить, а возмутя и собрав всех, идти за Днепр в Малороссийской край. И учинил Макеевского полковником Чигиринским и оной около Чигирина многих возмутил. А мне возбранить им того неким, понеже я при себе не имею конных людей, чем возбранить. И зело, мой государь, потребно, дабы указ государев повелел прислать к нам до большего разширения оной прелести не допустить. И некоторых на сей стороне утверджал к верности, которые ко мне приезжали и обещались быть верны. Токмо оные ветры, когда противная сторона будет силняго, то они туда и склонятца. И без конницы трудно что учинить, чтоб оных обнадеживать и утверждать. А ежели со обеих сторон Днепра люди возбунтуютца, зело нам тяжко будет. А на сей стороне Днепра поселенцы многие местечка и села и деревни от Киева даже до Бугу и до Днестра, меж которыми старинные местечки, которые были под поляками, и в оные посажены ево, Мазепины, слуги, и все галдуют ему и за истину признают»[553].

Як бачимо, воєвода-практик розумів, що без додаткової військової сили, кінноти влада Москви на Правобережжі ефемерна і нічого не варта. З пізнішого його листа довідуємось про ще одну обставину, яка могла змінити ситуацію не на краще для війська Петра I. Справа в тому, що у квітні 1708 Мазепа за наказом царя направив у Польщу 3 тисячі козаків[554]. 20 серпня туди ж на з’єднання з Київським, Білоцерківським полками був відправлений Гадяцький полк, який складався з 3 тисяч чоловік[555]. Очолював його племінник гетьмана Степан Трощинський[556]. На зиму полки мали повернутися додому. Утримувати стільки вояків на зимових квартирах у себе союзникам царя було не під силу. Але тепер постало питання, на який бік вони стануть. «А когда уведали о измене Мазепиной, полков их казаки побежали по домам, — доповідав 5 грудня Г. Головкіну Д. Голіцин. — И полковников киевского, белоцерковского и сотников Чигиринского, каневского утверждал и обнадеживал государевою милостью, которые обещались и крест целовали верно государю служить. А гадецкого полковника, мой государь, удержал в Киеве до указу вины ради такой, понеже он Мазепе свой и полк свой в Киев не привел, а сказал: полк ево пошол иным трактом. И оттого я сумневаюсь, понеже имеем ведомость, что Мазепа в Гадячах и был при нем канцеляриста Мазепин изо Львова, и оного от себя отпустил с половины дороги, а сказал, будто он с ним не поехал. А слышу, мой государь, что оной полк стоит от Киева вниз по Днепру. И я послал указ того полку к старшине, дабы они с казаками и с пушки в Киев пришли. А когда придут о том впредь вам, моему государевю, донесу. И чаю, мой государь, что при пушках разве есть старшина, а казакам не чаю быть — все разбежались»[557].

Фактично козаки, дізнавшись про перебіг подій у рідному краї, вийшли з-під контролю Москви. Момент вимагав ужити рішучих заходів щодо привернення нестійких, іще цілком невизначених елементів на свій бік. Треба віддати належне царській стороні — у напруженій ситуації вона діяла гнучкіше, оперативніше, нахрапистіше. Ініціативу перехоплювала буквально у всьому. Ставка робилася в першу чергу (і в основному!) на залякування. Цікавий, як на нашу думку, в цьому плані характер появи майже в один і той самий час чолобитних від жителів міст. Вони, ніби за наказом (і, зрозуміло, за ним!), пішли з місць, де стали російські полки. «А к вору и изміннику бывшему гетьману Мазепі отнюдь не пристанем и ні в чом его слушать будем, — присягали 5 листопада 1708 року мешканці Новгорода-Сіверського — і на том всьом святий хрест цілуєм»[558]. Пізніше їхню поведінку трактували як масове волевиявлення трудящих мас і як «свідчення вірності українського народу Петру I і віковічної дружби з російським народом». Однак, наприклад, чолобитну з Новгорода-Сіверського підписали всього-на-всього 57 чоловік[559].

М. Бережков, досліджуючи ніжинський переказ про те, як «козачки, одягнувши чоловічі шапки і чоловічий одяг», щоб показати значні сили захисників, «брали участь нарівні з козаками в обороні міста і в переслідуванні шведів»[560], наголошує на основі цього на проросійсько-патріотичних поривах населення. Цілком слушна його думка про можливість «приходу під Ніжин в 1709 або в 1708 році невеликої партії шведів і про їх невдалий приступ до замку»[561]. Місто справді могло цікавити Карла XII як одна із зимових квартир для війська. Відомий, зокрема, у цьому зв’язку лист І. Мазепи вертіївському сотнику від 15 листопада, у ньому він застерігав його не йти з сотнею в Ніжин на допомогу московським стрільцям, якщо не бажає «в оной с головами и худобами пропасть»[562]. Проте ніжинські жінки не мали необхідності вдавати з себе козаків щойно з’явилися шведи і виявляти свій «патріотизм». Адже у Ніжині в листопаді й пізніше стояла велика російська залога. Так, із донесення Д. Голіцина Г. Головкіну від 2 листопада дізнаємося: «Писал в Нежин и велел Анненкову с полком из Нежина итти в Белую Церков. А в Нежине оставил 2 полки»[563]. Тобто після спалення Батурина три російські полки зайняли Ніжин. Частина московської кінноти була спрямована через Прилуки до Миргорода. Там же став сильний гарнізон[564]. У всіх містах і містечках, які зайняла російська армія і які були без мазепинців, вивішували царські укази до українського народу, а поряд для страху «голови на коли взоткнуті були»[565] полонених сердюків і козаків, узятих у гетьманській столиці. Спійманого Ф. Кенігсека, який помер від ран у дорозі, спочатку колесували в Конотопі[566], а потім його голову з виколотими очима «на столпе каменном також на шпицу железную воткнено» в Сумах[567].

Настрахані Батурином, вивішеними відтятими головами мазепинців, городяни практично не мали вибору і, аби з ними не вчинили подібного, за «ініціативою знизу» направляли чолобитні царю. Жителі Прилук[568], Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського, Барви, Срібного, Ічні, Миргорода[569] запопадливо клялися у вірності російському монарху. Диригент цієї вірнопідданської кампанії (а ним, безперечно, був Петро I) отримав їх 5 листопада, якраз на час виборів нового гетьмана. Вони мали впевнити скликану у Глухів старшину у марності затії Мазепи, розсіяти сумніви тих, хто вагався.

До непокірних, хто не бажав заявляти про своє вірнопідданство, московське військо вживало найжорстокіших каральних заходів. Так, після гетьманської столиці були випалені Гадяч і села довколо нього[570]. Така ж доля чекала Ромни[571]. Полковник Кампель знищив Маячну й Нехворощу, а всіх жителів покарав на смерть[572]. «Из Мячков (Мячин), — розповідається в хроніці Крекшина, — изменники козаки ушли до Царичинки и там засели, и для взятьи оного места послан бригадир Эгейм»[573]. Московським військом були також спалені Келеберда, Переволочна[574], Старий і Новий Кодак[575]. Історик А. Катрухін у XIX столітті записав, без сумніву, реалістичний переказ про село Гайворон[576], яке опинилося у листопаді 1708 р. на шляху руху шведського війська до Ромен. «Жителі села, — зазначає він, — за порадою свого старшини Жеребила, а можливо, й за власною думкою, з охотою ділились всіма можливими їстівними припасами зі шведськими військами. Дізнавшись же про наближення російських військ, увесь провіант заховали, а з прибуттям Петра I не переставали таємно доставляти його до шведського війська, відмовляючи за відсутністю росіянам. Петро I, дізнавшись про таке ставлення своїх підданих до ворога, страшенно розізлився і вирішив покарати все село повним винищенням, — так би мовити, стерти його з лиця землі. Для виконання цієї кари було наказано обкласти село навкруг соломою і нікого не випускати звідтіля, а щоб попередити всілякі спроби до втечі, обставити село гарматами і в утікачів стріляти. При виконанні ж страти запалити одночасно з усіх кінців солому і палити село з гармат. Страта повинна була здійснюватись у присутності самого імператора»[577].

І лише діти, яких вислали гайворонці назустріч Петру I, розчулили його, і він змилостивився над селом. До речі, за покликом Мазепи допомагати союзникам провізією у Ромни до нього прибули сотники і отамани лохвицький, лубенський, лукомський, чигирин-дубравський, пирятинський, черновський, сенецький[578]. Отож переказ цілком відповідав тій ситуації та реаліям доби.

Петро I для зміцнення свого становища в Україні паралельно вживав й інших рішучих заходів. За його персональним зверненням до старшини вже 1 листопада в Богданівку[579] прибули полковники стародубський І. Скоропадський, чернігівський П. Полуботок та наказні полковники переяславський С. Тамара і ніжинський А. Жураховський[580], які їхали на зустріч із царем, як той вимагав, із полковою старшиною. Очевидно, вони розминулися з Петром I, котрий був заклопотаний переправою шведського війська, чи отримали там його наказ направлятися до Глухова. Перед тим, 31 жовтня, це місто було зайняте гарнізоном генерал-лейтенанта Я. Брюса. Останній сповіщав царя про обстановку в місті: «...Токмо не гораздо приятен их (московських військ. — Авт.) приход был старшине здешней, а наипаче всех здешнему сотнику, которой поехал к господину фелтмаршалу Шереметеву купно с Четвертинским князем. И сказывают многие здешныя жители, что он веcма мазепиной партии, которой у него всегда детей крещивал, и про Четвертинского сказывают, что тех же людей»[581].

Та вже 3 листопада сотник Олексій Туранський при всіх свої симпатіях до Мазепи змушений був як господар зустрічати і розміщати у місті прибулих полковників, старшин. Увечері всі вони зустрілись із найближчим царським боярином, князем Григорієм Долгоруким, якому Петро I доручив вести підготовчу роботу виборів нового гетьмана. Відбулася рада «ради некоторых истребных к его царского величества интересом и целости Малороссийскаго края советов»[582]. Потім Долгорукий говорив із кожним окремо і намагався виявити настрої старшини, а насамперед — кого вона хоче бачити своїм зверхником.

Оскільки на вибори прибуло всього-на-всього два полковники з 20 (полтавський І. Левенець, наприклад, хитрував, запевняючи Петра, що хоче бути з городянами в час небезпеки і в такий спосіб старався дочекатися шведів із Мазепою), то й старшина двох полків висувала від себе дві кандидатури — І. Скоропадського та П. Полуботка. Однак, незважаючи на їхню думку, вибір уже було зроблено заздалегідь. Коли І. Мазепа у Борзні хитрував і вдавав з себе смертельно хворого, цар подумав про його наступника. У листі до графа Г. Головкіна орієнтовно від 20 жовтня він пише: «Сегодня получил я ведомость от г. к (нязя) Меншикова, что гетмана к прежней ево болезни припала апелепсия (...)... ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был»[583]. Не виключено, що персональні розмови І. Долгорукого завершувалися підказкою, кого волів би бачити цар на посаді гетьмана. Особистість старого І. Скоропадського його влаштовувала насамперед тим, що стародубський полковник мав м’який нерішучий характер, нічим особливим не виділявся з-поміж старшини, а відтак став би «ручним», надійним його підлеглим.

Перед виборами 6 листопада відбулася церемонія позбавлення Мазепи гетьманства. На базарну площу був скликаний місцевий люд, старшини. Всі роздивлялись ляльку, яка нагадувала Мазепу. На ній була андріївська стрічка. Детальний опис зганьблення гетьмана зустрічаємо у листі свідка і виконавця цього діяння канцлера Г. Головкіна до П. Толстого: «В начале ево диплом от его царского величества изодран и от его светлости князя Меншикова и от меня, аки обер-комергера, и обоих нас того ордина святаго Андрея ковалеров, во образ Мазепи, от его царского величества ему напрел сего всемилостивейше данной орден снят, которого он чрез изменнические свои поступки себя ныне недостойным сочинил»[584]. Тобто І. Мазепа був позбавлений жалувальних грамот на гетьманський уряд та найвищої нагороди — ордена Святого Апостола Андрія Первозванного, яким, до речі, після його заснування, був нагороджений у 1700 році другим. Тоді з Батурина гетьман надіслав подяку Петру I, в якій запевнював царя, що поки «последней капли крови в теле моем станет, служити вам Великому Государю буду всецелою верностию и непременным подданским всесердечнаго всегда радения повиновением. При сем и вручаю мя премилосердной Монаршей милости»[585].

Учасникам меншиковсько-петровської театральної вистави була зачитана декларація, в якій проголошувались царські благодіяння і осуджувалась невдячність його зрадника. «И та ево персона попоследи ногами с десницы столкнута и потом от ката взята, — свідчить Г. Головкін, — и до виселицы, которая на рынку обретались на веревке гошена... Герб ево от ката изодран и изтоптан, ево сабля от того ж ката переломлена и на персоне теми обломки ударена, и напоследи помянутая его персона на виселицу повешена»[586]. Так був сплюндрований і знеславлений на очах людності образ їхнього недавнього керманича. У соборній церкві св. Трійці тоді ж відбувся молебень. За тим на площі перед нею у присутності козаків, міщан, посполитих мали відбутися вибори. За раніше підготовленим сценарієм Г. Долгорукий звернувся до присутніх, кого вони бажають обрати гетьманом. Натовп завчено прокричав: «Івана Скоропадського!»

Останній дещо сплутав плани царя. Він почав відмовлятися від гетьманського уряду на користь Павла Полуботка, мотивуючи своє рішення похилим віком. Насправді ж, як свідчать документи, він, донедавна найближчий соратник Мазепи, не хотів брати гріх на душу: ставати гетьманом при живому гетьманові, в окупаційних обставинах, за таких видовищно-показушних, неправочинних виборів, в яких брала участь лише дешиця гетьманського командування України. Та старшина, налякана батуринським погромом, знаючи з достеменних джерел про вибір Петра I, не ризикнула діяти якимось іншим чином і наполягла на своєму.

І. Скоропадському урочисто вручили гетьманські клейноди — булаву, прапор, бунчук, царську грамоту і печатку. У церкві йому дали в руки присяжний лист, який написали в Посольському приказі[587]:

«Аз, Гетман Его Царского Величества войска Запорожскаго, обещаю и кленуся, по избрании своем на сей уряд Гетманский, в Троице славимом Богом, пред святым Евангелием. Пресветейшему и Державнейшему Великому Государю, Царю и Великому Князу Петру Алексеевичу, всеа Великия и Малыя и Белыя России Самодержцу, Государю моему милостивейшему, и Сыну Его... верно и со всяким усердием служить и в подданстве быть со всем войском Запорожским и народом и краем Малороссийским...»[588]

І. Скоропадський за цією клятвою повинен був «к измене не склоняться, но во всем Его Царскому Величеству... доносить и весь малороссийский народ от того и от всяких шалостей удерживать»[589].

Прочитавши згадане у церкві, важко було потім діяти інакше — присягати змушували перед Богом. Відбувся своєрідний примусовий акт церковного закабалення керівної особи України — вона, незважаючи на будь-які дії царату, мала вірно служити московському царю. Причому, щоразу на нових виборах гетьманів Москва намагалася дати якомога менше прав українському народу. Автономія України ставала дедалі більшою політичною фікцією. І цього разу вибори гетьмана відбувались в умовах зверхності російської сили — під охороною Білозерського полку, під командою і режисурою стольника Г. Долгорукого. Фактично старшини стали маріонетками в руках царя. Вони теж вимушені були присягати йому 9 листопада.

Для викорінення духу мазепинства мало було обрати нового гетьмана. Цар вирішив організувати акт церковного прокляття Мазепи і його прибічників. Після того, як у 1700 році помер патріарх Андріан, церковні справи в імперії фактично взяв у свої руки Петро I. Місцеблюстителем патріаршого престолу був призначений його улюбленець митрополит Рязанський та Муромський Стефан Яворський. Також цар відновив Монастирський приказ, який узяв на себе обов’язки суворого нагляду та управління церковними вотчинами, штатами тощо. Пізніше утворений святий Синод відображав тільки його волю. Патріарх Сергій Старогородський констатував: «Вже не в якості представника вселенської ієрархії Синод править Руською церквою, а ... по указу Його Імператорської Величності»[590]. Згадані зміни яскраво відбиті в акті анафемування І. Мазепи. Для його проведення ще 27–29 жовтня цар послав укази митрополиту, архієпископам, яким велів прибути до Глухова. Причому київський митрополит Іоасаф Кроковський був доставлений туди у супроводі царських опричників. Крім нього, у Глухів привезли 10–11 листопада чернігівського архієпископа Іоанна Максимовича, переяславського єпископа Захарія Корниловича та інших. Перед їх приїздом у місті відбулися публічні страти значних старшин, які потрапили в Батурині у полон. Спочатку був колесований сердюцький полковник Дмитро Чечель. «Також Филипу, реенту певчих, в Батурине взятому, утято голову в Глухове и на спицах железных на глаголях на площади в самом городи заткнено»[591], — повідомляє Лизогубівський літопис. Усе це криваве дійство, фарс із виборами гетьмана зрештою 12 листопада увінчала церемонія анафемування. У Свято-Троїцькій церкві священнослужителі відслужили молебень, а потім оголосили анафему і вічне прокляття Мазепі. Особливу роль у цьому акті відіграв новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький, який виголосив викривальну проповідь проти колишнього гетьмана. Настрахані побаченим та почутим, архієреї склали пастирське послання до українського народу, в якому закликали його не слухати зрадників і підкоритися новому гетьманові І. Скоропадському. У ньому вони оповістили і про здійснене церковне прокляття І. Мазепи та його прибічників[592].

У цьому зв’язку хотілося б звернути увагу на одну промовисту деталь. Акт вибору гетьмана підписали чернігівський архієпископ Іоанн Максимович, переяславський єцископ Захарія Корнилович, єлецький архімандрит Ісаакій (Чернігів), спасо-троїцький архімандрит Варлаам (Чернігів), київський і чернігівський архімандрит Герман, намісник печерський Іларіон, старець соборний печерський Валеріан, архідиякон київського митрополита Рафаїл та нотарій митрополитський Іннокентій[593]. У той же час Іоасаф Кроковський не поставив[594] під ним свого підпису! Не він, а протопоп А. Заруцький очолив анафемування. Хоча, як перша духовна особа, це повинен, за логікою подій, чинити він. Отже, протест? Митрополит відмовився стверджувати активною дією незаконне прокляття і скидання з посади гетьмана? Він залишився лише пасивним учасником цього лицедійства? Ці запитання небезпідставні.

І. Кроковський завдяки турботам І. Мазепи був висвячений у митрополити 15 серпня 1708 року[595]. Приїхавши у жовтні в Борзну до «вмираючого» гетьмана, він приймає запропоновані останнім правила гри[596]. І. Мазепа просить митрополита невдовзі після від’їзду написати йому листа з підтвердженням, ніби «оное елеосвящение было»[597]. Насправді ж згаданий православний обряд не проводився. Це прохання І. Кроковський виконав. Отриманий лист гетьман відразу направив царю «во уверение о крайней своей немощи»[598] і таким чином не виконав наказ російського командування йти з військовими підрозділами Гетьманщини на з’єднання з силами Б. Шереметєва.

Ще 31 жовтня Петро I послав депешу місцеблюстителю патріаршого престолу: «...Того ради позвольте онаго за такое его дело публично в соборной церкви проклятию предать»[599]. Від митрополита І. Кроковського, якого йому привезли, він не міг чекати нічого іншого, як реалізації задуманого. Його особистий приклад для віруючих показав би істину, на чиєму боці правда, за ким іти без вагань. Та Іоасаф Кроковський не підписав акта вибору нового гетьмана, не очолив церемонію анафемування.

Зі стратегічних міркувань Петро I не міг іти у той час на відкриту конфронтацію з київським митрополитом. Але цей вчинок (хитро вмотивована відмова) не міг забути духовній особі. Настольну грамоту йому видав із великим запізненням у серпні 1709 року. Згідно з нею, І. Кроковському підпорядковувалися лише Переяславський єпископ та місто Ніжин з усім своїм духовенством[600]. Чернігівський архієпископ та києво-печерський архімандрит мали слухатися вказівок тільки Москви. Лише у 1710 році митрополит випрохав підтверджувальну грамоту на церковні вотчини[601]. Розправу над ним вчинено трішки пізніше. У 1718 році у Росії було викрито протипетровську змову, яку очолював царевич Олексій[602]. Багатьох царедворців стратили. За підозрою у підготовці заколоту був заарештований і І. Кроковський. Царевич Олексій під час слідства розповів про те, що надіслав листи київському митрополиту і що посвятив його у свої плани[603]. Петро I до того ж дізнався, що І. Кроковський скликав собор, на якому духовні ієрархи вирішили ігнорувати російські церковні реформи[604]. Опозиційного митрополита арештували у Твері та відправили в ув’язнення до Архангельського монастиря, де він і помер[605].

Одночасно з глухівською церемонією анафемування подібне видовище відбулось і в Успенському соборі Москви. Місцеблюститель патріаршого престолу, галичанин за походженням, Стефан Яворський, який не раз у своїх віршах прославляв[606] гетьмана за благодійництво, турботу про народ та церкви, завершив свою промову словами: «Нам, собранным во имя Господа Бога Иисуса Христа и святых апостолов, дано от самого Бога вязати и решити, и аще, что свяжем на земли, будет связано и на небеси! Изменник Иван Мазепа, за клятвопреступление и за измену великому государю, анафема!»[607] Тричі промовлене прокляття стільки ж повторили й архієреї: «Анафема, анафема, анафема, буди проклят»[608]. За Петра I церква, яка повинна вчити любові до ближнього, прощати грішників, стала зручним знаряддям для задоволення амбіційних царських потреб і перетворилась у оперативний засіб зведення рахунків з інакодумцями, почала виконувати політичні каральні функції.

Аж до 80-х років XIX століття у Російській патріархії виконувався раз на рік обряд прокляття І. Мазепи. Причому у соборах, які були збудовані його коштом, незважаючи на це, постійно під час проведення служби згадувалось його благодіяння[609]. Лише у січні 1918 року після проголошення незалежності УНР Симон Петлюра запросив до себе у кабінет кількох київських священиків, зокрема і майбутнього митрополита Української автокефальної церкви Василя Липківського, і попросив їх влаштувати у соборі Святої Софії панахиду на честь Івана Мазепи[610]. Прихід більшовиків у Київ не дав можливості здійснити задумане. Перша багатолюдна панахида по гетьману в Україні, що скасувала анафему, була проведена лише 10 липня 1918 року[611] у Києві за участі останнього гетьмана Павла Скоропадського. Але невдовзі знову настали сприятливі умови для повернення петровсько-анафемних оцінок життя і діяльності І. Мазепи.

Для побожних мазепинців анафемування, проведене місцевими церковнослужителями, було найтяжчим ударом, який поставив їх по різні боки з православним людом в Україні. Сумніви, які з’явилися після батуринського погрому, а особливо після церковного прокляття, поглибилися ще більше, коли стало відомо про полювання Петра I за їхніми родинами. Ще 3 листопада цар надіслав депешу О. Меншикову: «Припало мне на ум, что в Прилуках гетманских единомышленников, которые ныне при нем, многих есть жены и дети. Чего для изволь туды нарочно кого-нибудь послать з драгуны и взять их за караулом»[612]. Меншиківським посланцям вдалося схопити дружину лубенського полковника Дмитра Зеленського, дружину Івана Бистрицького[613], дітей Григорія Герцика[614]. Потрапила у в’язницю і теща Пилипа Орлика[615]. У грамоті ж від 7 листопада цар обіцяв І. Скоропадському амністувати тих зі старшин, хто повернеться з ворожого табору протягом місяця. Соратників крамольного гетьмана у разі непослуху чекали суворі кари: «...Повелеваєм их лишить всех чинов и урядов при войске нашем Запорожском, також и маетности их и имение, яко изменнице, определяем отдавать за службы иным верным в войске Нашем Запорожском, а жен их и детей брать за карул и присылать к нам, Великому Государю, которые сосланы будут в ссылку; а ежели кто из них самих пойман будет, тот воспримет, яко изменник, достойную смертную казнь»[616].

Мазепинців, як загнану звірину на мисливському полюванні, цар швидко обклав з усіх боків своїми указами — настраханнями, підступно-несподіваними рішеннями, залученням до кампанії зганьблення своїх противників найвпливовіших духовних осіб. Це, по суті, вже в середині листопада 1708 року вирішило долю руху за самостійне українське князівство. Він був осквернений ганебними і облудними засобами, показаний народу у спотвореному вигляді. Самі його учасники швидко впевнювались у марності та невчасності свого задуму. Похитнулись і ряди організаторів переходу гетьманців під шведську протекцію. Штовхаючи Мазепу на зраду Петра, вони й не уявляли, якими жертвами доведеться платити за свободу України. Піддані анафемі, позбавлені ураз маєтностей, переконавшись іще раз у кривавій жорстокості царя та удаваній могутності Карла XII, якою зробила його слава, найбільш помірковані мазепинці вирішили скористатися нагодою, яку їм милостиво і хитро простягнула Москва. 21 листопада покинули гетьмана Мазепу миргородський полковник Данило Апостол та генеральний хорунжий Іван Сулима[617]. Через деякий час повернувся до російського стану охотницький полковник Гнат Галаган із полком і взятими в полон 60 шведськими драбантами[618]. Після Батурина місцеві козаки по одному, групами теж почали залишати гетьмана. Цілком можливо, що на бік царя перейшла б іще більша кількість старшини, якби Карл XII і Мазепа відповідно не потурбувались про припинення дезертирства. Приїзд у шведський стан дружин мазепинців позбавив їх можливості маневру.

Підступні царські дії щодо мазепинців та українського народу вже в листопаді ґрунтовно підірвали в Гетьманщині зв’язок гетьманської влади з населенням. Анафемоване, оббрехане і звинувачене у всіляких гріхах керівництво знаходило дедалі менше підтримки. Навпаки, його шведські союзники починають відчувати кожного наступного тижня зростаючий опір місцевих жителів, які полонили офіцерів, солдатів Карла XII, нападали на невеличкі загони, обози його армії. У зв’язку з тим, що великі запаси продовольства були знищені або завчасно захоплені царським військом у Стародубі, Чернігові, Новгороді-Сіверському, на мешканців населених пунктів, де розквартировувалися чужинські полки, лягав тягар їх забезпечення. При всій толерантності шведів до українців — вони не конфіскували, а купували у мешканців сіл фураж, продовольство — прогодовування і розміщування значної кількості війська становило все ж чималі труднощі для населення, а відтак викликало невдоволення, нарікання. Випадки спротиву, опору загострювали стосунки шведів із місцевими жителями. Партизанські дії жорстоко придушувались. А це своєю чергою давало підставу Москві спекулювати фактами жорстокості її противників із вигодою для себе.

Хоча російська армія на своїх квартирах поводилась іще брутальніше. Наприклад, після зайняття у грудні московським полком Ромен жителі були по-варварськи пограбовані. Солдати пиячили, знущалися над городянами і городянками. Генерал Аларт доповів 19 грудня 1708 року про це царю: «Все домы во всем городе разграблены, и ни ворот ни одних не осажено, ни главного караулу не поставлено, и ни малого порядку для унятия грабежу не учинено, и се солдаты пьяны»[619]. Справа набула розголосу, і Петро I змушений був навіть наказати провести розслідування і винних офіцерів покарав на смерть «в страх другим».

Криваву розправу вчинив цар і його поплічники в Лебедині над полоненими мазепинцями, тими зі старшин, хто не з’явився у Глухів на вибори. За «Історією Русів», тут чинилися страшні допити-тортури, після яких страчено «до дев’яти сот» людей[620]. «Число се може були прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою “Гетьманців”, треба думати, що зарито їх тут чимало»[621]. М. Костомаров у своєму дослідженні «Мазепинці» сумнівається як у його існуванні, так і масштабах страт у Лебедині. Проте історик-дослідник П. Єфименко в 1884 році спростовує сумніви відомого вченого даними Харківської єпархії: могила гетьманців «міститься в саду одного з прихожан Вознесенскої церкви в 300 сажнях від колишнього міського валу; підвищений насип розпросторюється більше ніж на 10 сажнів завдовжки і завширшки; місцями на цьому насипі з’являються провали і траплялося, під час будівництва, викопувались людські кістки»[622]. Згаданий автор на підтвердження своєї версії щодо поховання великої кількості мазепинців у Лебедині приводить іще один важливий аргумент — гетьманська могила не могла бути загальним кладовищем, бо вона розташована далеко від церкви. За тодішніми ж звичаями людей, що померли природною смертю, ховали біля неї. Сумніви М. Костомарова щодо кількості лебединських жертв справді начебто правомірні: час залишив для нас лише ряд побіжних відомостей про страти і кільканадцять справ похідної Посольської канцелярії, яка ретельно вивчала причини зради Мазепи, виявляла його прихильників. У Лебедині допитували «с пристрастием» війта Шептаковської волості Опоченка, запорозького отамана Тимофія Полугера, глухівського обивателя Данила Таращенка[623], канцеляриста Олександра Дубягу, лохвицького сотника Якова Єременка, селянина Прокопа Іваненка (який вбив драгуна)[624], козака Н. Лютого з двома компанійцями, що везли листа королю, якогось Феська з Переяславського полку (з двома товаришами під виглядом чумаків агітував проти Росії)[625] та багатьох інших запідозрених полонених. Так, 6 грудня 1708 року козаки села Попівки Конотопської сотні перехопили гінця з листом лубенського полковника Зеленського і передали його росіянам[626]. У Галках був спійманий мазепинський розвідник Я. Федоров[627], у Лубнах — полковий осавул та компанієць полку Галагана[628]. У Миргород 14 грудня доставлений у військовий гарнізон Мазепин слуга, який шпигував[629]. Як правило, всіх їх везли у Лебедин для допиту. За висновком О. Грушевського, «в перші місяці після переходу Мазепи Посольська канцелярія частіше засуджувала на смерть, ніж виправдувала»[630].

Наявність могили гетьманців у Лебедені вказує на те, що репресивний апарат царя у містечку працював на повну потужність. Він залишив після себе не 2–3 десятки жертв. Очевидно, тут продовжувалась розправа над частиною захоплених батуринців, охотницькою старшиною, схопленою у Новгороді-Сіверському, а також карали на смерть інших підозрілих осіб.

Продовжувалось подібне і в інші місяці. Так, 21 березня 1709 року катували козака Федора Коломийченка[631], 29 березня — Антонія Семенова. Останній, до речі, як показує розслідування, «говорил такие слова... что нас Черкасских жителей всех порабовали» і «которые есть Москали, всех забьем, и пойдем до Москвы»[632].

Англійський надзвичайний посол лорд Чарльз Вітворт, посилаючись на вістки з російської армії від 26 березня 1709 року, повідомляв свій уряд про великі масштаби репресивних дій Петра I щодо українців: «Усі, хто приїхав із Воронежа, твердять, що майже вісім тисяч козаків покарано смертю в різних місцевостях. Того роду кара і приклад запорожців може викликати погані наслідки, особливо коли шведський король буде мати успіхи цього літа»[633].

Не знайшовши підтримки у запорозьких козаків, царизм вогнем і мечем покарав Січ. Допоміг сюди провести війська компанійський полковник, колишній січовик Гнат Галаган[634], який старався вислужитися перед Петром I ціною зради побратимів. Пообіцявши оточеним запорожцям життя, він не дотримав слова: після добровільної здачі січовиків усіх їх покарали смертю із застосуванням найлютіших мордувань. Якщо з полоненими шведськими генералами Петро I після Полтавської перемоги бенкетував, то схоплених козаків четвертували, колесували. Багато з них, щоб не потрапити в руки корпусу Меншикова, кинулись у воду і втопилися у Дніпрі.

Частина старшини, що була при І. Мазепі, морально вбита поразкою під Полтавою, вирішила далі не тікати за гетьманом і ризикнула покаятися перед царем. Віддалися добровільно переможній стороні генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, лубенський полковник Дмитро Зеленський, компанійський полковник Юрій Кожуховський, сердюцький полковник Яків Покотило[635], чигиринський полковник Василь Невінчаний, канцелярист Григорій Григор’єв, значний військовий товариш Семен Лизогуб[636] та інші мазепинці. Вони вирішили пожертвувати собою заради власних сімей, яким світила не знати яка доля на чужині.

Їх розрахунок понести лише особисте покарання не справдився. «Указали мы, великий государь, — читаємо у виданому щодо їх долі указі, — изменников бывших наперед сего в генер. старшине Василия Чуйкевича, Дмитрия Максимовича да полковников Дмитрия Зеленского, Юрия Кожуховского и друг., которые были довелись за свои дела смертной казни, послать в ссылку на вечное житие: Чуйкевича, Зеленского, Григория и Гамалея — в Сибирь; Максимовича, Кожуховского и Покотила — к г. Архангельску с женами и детьми...»[637] Д. Максимович, наприклад, так і не побачив більше України. Він помер у злиднях на засланні в 1732 році[638].

Але не тільки найближчі прибічники Мазепи потрапили на заслання. Якова Єременка обрали лохвицьким сотником восени 1708 року, причому антимазепинська партія. За те, що він був на зустрічі з Мазепою, на якій гетьман наказав місцевим сотникам зібрати в селах Лубенського полку 24 000 волів, 40 000 свиней, його арештували і катували в Лебедині. Спійманий сотник іще не встиг нічим себе проявити, у всьому зізнався через це, мабуть, його минув смертний вирок. Я. Єременка заслали на каторжні роботи в Петербург[639]. Певно, така ж доля, якщо не гірша, чекала й сотників, старшин, що забезпечували шведське військо фуражем, продовольством. До Тобольська заслали родину Мировичів: тут мати Палагея пробула 28 років, її сина Федора в кайданах відправили на каторгу[640]. В ув’язнення потрапив старшина Новицький із дружиною[641]. Протягом наступних років за доносами, донесеннями шпигунів масово виявлялись справжні учасники самостійницького руху за вільну Україну й обмовлені у прихильності до Мазепи.

Репресії торкнулися й релігійних служителів. Відомо, що у 1712 році на заслання в Архангельську губернію були відправлені «изменники» — настоятель Батуринського Крупицького монастиря Гедеон Одорський, чернець Семен Остаф’єв, лохвицький протопоп Іван Рогачевський, челядник архімандрита Одорського Іван Видковський[642]. За відмову підкоритись Московській патріархії луцького єпископа Діонізія Жабокрицького вивезли до Москви, де в неволі він помер у 1714 році[643].

Розмах репресій, принижень українського люду набув, такого розмаху, що Україною поширились чутки про Петра як антихриста. О. Меншиков писав кабінет-секретарю Макарову, що «в Малороссии зело размножилось у всякого чина людей»[644] крамольних малюнків, які побачив на небі монах Спаського Новгород-Сіверського монастиря Порфир. Переданий в таємну канцелярію розстрижений чернець, який став називатися Потапом Матвіївим, навіть після жорстоких катувань стояв на своєму. Як повідомляє розшукова справа Преображенського приказу, Порфир розказував своїм монастирським братам, що «виделась мне именно голова: по одну сторону той головы сабля и два палача крыжом, а третій стоймя: по другую сторону головы было две ноги и две руки, а под руками два месяца; под месяцами виделись мне две звезды: против же головы, пониже ся немного литера покой[645]; подле литеры, с обеих сторон по месяцу; дале крест, особо без месяцев. А было то видение на синем небе желтыми колерами; а настоящего месяца в то время не видал»[646].

У доволі скрутну ситуацію потрапив і місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський. Він благословив у монахи Василя Левіна, якому в монастирі дали ім’я Варлаама[647], і не раз піклувався про нього. Останній же на базарі 19 березня 1722 року, залізши на дах однієї з крамниць, почав кричати: «Он не цар Петр, а антихрист, антихрист»[648].

На допиті в Преображенському приказі у Москві він заявив про свої зустрічі з митрополитом Стефаном, показав його лист і додав, ніби Яворський скаржився, що Петро I — іконоборець, що він змушував місцеблюстителя патріаршого престолу запроваджувати синод і як той пручався[649]. На очній ставці з хворою найвищою особою Росії він підтвердив сказане. Стефан Яворський заприсягався перед Богом, що подібного не говорив[650]. Йому начебто повірили. Хоча Варлаам, мабуть, все-таки не обмовлював свого наставника. Підозріло, що С. Яворський невдовзі після допитів, очної ставки 22 листопада помирає.

Аби надалі в Україні більше не виникало несподіваних ситуацій, що загрожували б інтересам імперії, цар розквартировує по містах 10 драгунських полків[651]. «Сторожі» лягли важким тягарем на економіку краю. Настійні прохання І. Скоропадського вивести їх за межі автономії не мали результату[652]. Дуже вже потрібно було «забезпечувати вірність української людності»[653]. Навіть за «ручного» гетьмана було предостатньо російських агентів[654]. Гетьманські ж війська викликали підозру. Не випадково вони були зменшені. Російський уряд ухвалив 14 липня 1725 року указ, за яким «компанейських трех полков наличных людей скасовать в два полка и быть ныне по 600 человек в полку, а впредь смотря по нужде, учинить по 1000 человек... А сердюцкому полку, кои служили во время походов, при гетмане — не быть понеже за ними ныне в Малой России никакой службы нет»[655].

Падіння Батурина та наступні поразки мазепинців призвели до ще більшого закабалення України. Невдала спроба відновити самостійницький устрій країни була жорстоко придушена, стала сумним уроком безперспективності починання руху за вільну, незалежну Україну для багатьох поколінь. Покірні ж інституції автономії, позбавлені авторитетів, високоосвічених діячів, самостійного мислення, ставали зручним знаряддям для посилення імперської політики.




Розділ X

Міф про Мазепу


Негативний імідж Мазепи як «зрадника українського народу» завдяки російській та радянській історіографії, ґрунтовному дослідженню М. Костомарова «Мазепа» дожив благополучно донині[656]. Не випадково у вітчизняній історичній літературі ще недавно гетьмана називали «пройдисвітом»[657]. Б. Литвак у передмові до перевиданої у 1992 році у Москві вищезгаданої костомарівської розвідки, зазначав, що «Мазепа не був батьком української національної ідеї, як про це громовито шумлять сучасні апологети Мазепи, а є образчиком тієї відомої категорії авантюристів феодальної пори, які, переслідуючи свою вигоду, часто змінювали своїх сюзеренів»[658]. В анотації праця відомого історика пропагується як книга «про життя і справи Івана Мазепи — спритного політика, авантюриста і користолюбця, який залишив кривавий слід (!) в історії України та Росії»[659].

Чи ж був він насправді таким?

Елементарний нетенденційний аналіз фактів тієї доби показує, що спалена 2 листопада 1708 року гетьманська столиця стала знаряддям не тільки залякування українського народу. Загиблим мовчазним Батурином Петро I і його прибічники користувалися для найфантастичніших компрометацій визвольних прагнень мазепинців. Найвагоміший доказ звинувачення Мазепи в продажництві, переслідуванні ним власних корисливих цілей — відомий договір із польським королем Станіславом Лещинським, що нібито знайдений у Батурині після штурму. Його статті справді викликають подив і негативні емоції щодо особи гетьмана:

«I. Мазепа обіцяє з точністю виконати всі вищезгадані зобов’язання, тобто віддати королю Шведському область Сіверську з усіма фортецями та іншим.

II. Обіцяє бути готовим до виступу з усім військом Малоросійських Козаків за першим закликом Короля, в те місце, куди його Величності благопотрібно буде призначити.

III. Обіцяє докласти можливих старань, щоб залучити в той же союз Козаків Білогородських та Донських, також і Аюку-Хана Калмицького.

IV. Передати Полякам всю Україну й область Сіверську, також провінції Київську, Чернігівську і Смоленську, які всі совокупно, повинні повернутися у володіння Польщі. У заміну цього, Король Польський обіцяє підняти Мазепу в Княжу гідність і віддати йому у володіння Воєводства Вітебське та Полоцьке, на тих самих умовах, на яких Герцог Курляндський володіє своїм Герцогством»[660].

Офіційний радянський дослідник обставин і подій 1708 року В. Шутой, посилаючись на цей важливий документ, зазначає, що у ньому «передбачені інтереси Швеції, Польщі та особисто Мазепи, але аж ніяк не мались на увазі ані «самостійність», ані «незалежність» України й українського народу, як прагнуть це довести українські буржуазні націоналісти, особливо М. Грушевський, Д. Дорошенко, Б. Крупницький та їм подібні»[661]. Відштовхуючись від умов договору, М. Костомаров теж робить подібні висновки. Його ґрунтовне дослідження наскрізь пронизане ідеєю розвінчання задуму «підступного гетьмана», негативною оцінкою його діяльності. Треба віддати належне Петру I, його оточенню: вони так славно потрудилися у фальсифікації документів, розповсюдженні пліток, неймовірних нісенітниць про Мазепу, що й видатні зарубіжні українознавчі, історики-мазепинці О. Оглоблин, Т. Мацьків[662], М. Андрусяк[663] не засумнівалися в достовірності згаданої угоди. Вони навіть її виправдовують як тактичний маневр гетьмана. Так, у відомій роботі «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк — Париж — Торонто, 1960 р.) О. Оглоблин, коментуючи положення про дарування Вітебського та Полоцького воєводств Мазепі у разі перемоги Польщі і Швеції, зазначає: «Така умова була цілком у дусі того часу, та й сам Мазепа був зовсім не байдужий до всяких життєвих благ і зовнішніх гонорів (...). Дуже цікаво, що ці володіння намічалися на білоруському терені, ще й пограничному з Росією (може, й поєднання українсько-білоруських земель — стара українська державна традиція княжної доби й часів Хмельниччини — мав на увазі гетьман, складаючи цю угоду)»[664].

Не секрет, О. Оглоблину та іншим вченим завадило критично оцінити згаданий договір те, що він був детально переказаний у щоденнику учасника походу 1708 року шамбеляна Карла XII Густава Адлєрфельда, який загинув під Полтавою. Нейтральний і незацікавлений у фальсифікації мемуарист зі шведського боку — солідний аргумент усієї антимазепинської історіографії.

«Свідчення його не підлягає сумніву», — підкреслює у статті «До критики буржуазно-націоналістичних перекручень історії України періоду Північної війни» (1959 р.) В. Дядиченко і пояснює чому: «Він був придворним істориком Карла XII, мав доступ до матеріалів державної канцелярії і був обізнаний з усіма справами»[665].

Дослідники, на жаль, не звернули увагу на таку деталь: Адлєрфельд, переказавши зміст договірних статей Мазепи з Карлом XII і Станіславом Лещинським, подаючи спогади «анонімного майора»[666] про це, вміщує й застереження: «Ніхто не знав про згадані договори, крім обох Королів, Мазепи, Графа Піпера, одного Польського Сенатора та вигнаного з батьківщини Болгарського Архієпископа»[667]. Звідкіля ж дізналися про них автор щоденника, «анонімний майор», якщо це було такою таємницею?

Джерело інформації Г. Адлєрфельда не було таємним для всієї Гетьманщини 1708 року.

У праці «Мазепа» М. Костомаров сам на нього посилається, зазначаючи, що царські маніфести та універсали І. Скоропадського, протистоячи зверненням Карла XII до українців, «краще подіяли на дух народу, особливо упевнивши народ, що в справах, знайдених у Мазепи в палаці після взяття Батурина, знайшовся договір колишнього гетьмана з Станіславом, за яким гетьман віддав Україну Польщі»[668]. Саме від росіян шведські учасники походу дізналися про те, чому Мазепа порвав із царем. Так, у маніфесті Петра I від 21 січня 1709 р. зазначається: «А и сверх сего нам от верных особ известно, что оный (Мазепа. — Авт.), желая себя под Польскую область поддать, получил уже от Лещинскаго за то себе гонор воеводства в Польше и титул княжения Северскаго»[669].

Фактична ж версія про знайдений у Батурині продажницький договір спростовується депешами, маніфестами Петра I і його оточення, написаними ще до 2 листопада 1709 року — чорної дати України.

Так, О. Меншиков, побувавши біля зачиненої гетьманської столиці, дізнавшись про перехід І. Мазепи за Десну, 26 жовтня першим інформував царя про справжні наміри і мотивації вчинку гетьмана: «...Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины»[670]. Але щоб народ не пішов за своїм керманичем, найближчий довірений радив Петру I «при таком злом случае надлежит весма здешний простой народ утвердить всякими обнадеживаниями чрез публичные универсалы, выписав все ево гетманские, к сему народу озлобления и тягости, и чтоб на ево ни на какие прелести не склонялись»[671]. Це відразу і було зроблено. Вже 28 жовтня в «Указі до всіх жителів Малої Росії» Петро I заявляє: «Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю Шведскому, по договору с ним и Лещинским, от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малороссийскую землю поработить попрежнему под владение Полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию»[672]. Ось так на другий день після отриманої депеші про зраду Мазепи (вона надійшла царю 27 жовтня) московський самодержець швидко дізнався про «секретні» документи, підписані Карлом XII, Лещинським і Мазепою.

1 листопада в указі всьому війську Запорозькому він знову повторює свій брехливий вимисел-наклеп: гетьман, «переехав к королю Шведскому в таком намерении проклятом, дабы Малороссийский край отдать в порабощение еретикам Шведам и под иго Поляков, о чем, как мы, великий государь, известились, учинен у него с королем Шведским и от него выбранным на королевство Полское Лещинским договор»[673].

Отже, вигадавши статті договору, для більшої певності цар і Меншиков вирішили ще й знайти у Батурині «підтвердження» своїй вигадці, що успішно й було зроблено. Хоча насправді нічого подібного там на той час не існувало. Лише вигадана угода могла містити такі, по суті, абсурдно-кабальні умови: адже за ними гетьман отримував значно менші права, вигоди для себе, ніж мав.

Із листа-сповіді П. Орлика до свого вчителя, місцеблюстителя патріаршого престолу С. Яворського дізнаємося, що справді Станіслав Лещинський у вересні 1707 року агітував Мазепу, «чтоб немеренное діло начинал, пока войска Шведские зближатся к границам украинским»[674] і в 12 пунктах свого трактату обіцяв народу всілякі блага та вольность Однак гетьман-реаліст дав йому заперечну відповідь, «что указ его не может исполнить и жадного дела не смеет начинать»[675] з шести причин. Одна з них — «Речь Посполитая есть еще раздвоенная и с собою несогласная»[676]. Він доброзичливо радив йому спочатку, ніж таке пропонувати, об’єднати Польщу. Гетьман пояснив П. Орлику причину таємних переговорів із ворожою стороною наближенням загрози війни і відмовою царя дати перед початком бойових дій для захисту України 10 тисяч військ: «И тое меня принудило посылать того ксендза тринитара, капеляна княгини Долской... до Саксонии, чтоб там, видя якую колвек мою к себе инклинацию, по неприятелску с нами не поступали, и огнем и мечем бедной Украины не зносили»[677]. У разі перемоги шведів Гетьманщина без ніяких прав відійшла б до Польщі. І це непокоїло гетьмана. Наближення розв’язки у Північній війні штовхало його на пошук кращої долі для свого народу.

Влітку 1708 року війська короля Станіслава Лещинського зазнали тяжких поразок від поляків партії гетьмана Сенявського, козаків, яких направило туди російське командування. Його армія була знесилена і затиснута на півночі Польщі.

Зносини з ним, як показує аналіз фактів, Мазепа підтримував не для того, щоб, як зазначає Т. Мацьків у «Студії про мазепинців» (1983 р.), на вигідніших умовах для України «прийняти польський протекторат»[678]. І, звичайно, в жодному разі не для отримання примарних воєводств. Через маріонеткового короля Польщі він хотів вийти на сильного союзника. «Мазепа підтримав зв’язки з Лещинським, не жалував йому компліментів, але не проявляв охоти входити в союз з Польщею, що була безсила і розбита, — за посередництвом Лещинського він мав намір зв’язатися з самим Карлом»[679] — так аналізує-підсумовує згадані взаємини історик Іван Холмський.

Саме в сильному шведському війську та правителі Швеції гетьман бачив гарантію забезпечення миру в Україні у разі поразки Росії і реалізацію своєї потаємної мрії — звільнення українського народу від московського ярма та утворення вільної, незалежної держави.

Шведська армія восени 1708 року не мала ніякого конкретного договору з мазепинцями, навіть обміну інформацією про погодження дій. Хоча Карл XII і знав через Лещинського про наміри І. Мазепи порвати з Москвою[680], все ж проявив пасивність у встановленні з ним прямого контакту[681], що змусило обережного гетьмана, особливо у зв’язку з доносом В. Кочубея, просочуванням інформації з оточення польського короля, взагалі припинити всілякі потаємні спроби з’ясувати плани передбачуваних союзників, вести з ними переговори. У вересні 1708 року у листі до Карла XII Лещинський навіть бере до уваги можливість виступу гетьмана з козацьким військом проти них[682].

Не випадково при звістці про те, що Карл XII повернув свої війська в Україну І. Мазепа запально вигукнув у колі своїх наближених: «Диявол его сюда несет! Всі мои интересса превратит, и войска Великороссийские за собою внутрь Украины впровадит на последнюю оной руину и нашу погибель!»[683] (З листа П. Орлика до С. Яворського). Несподіваним таке рішення було й для Карла XII, який планував іти прямо на Москву. Однак через випалені російською армією села шведське військо опинилося у безвиході: у полках почався голод. 11 вересня 1708 року біля села Старищі Карл XII, який від самовпевненості ніколи не радився з найближчим оточенням, здивував підлеглих запитанням: куди йти?

«Король одного разу увійшов в мою палатку і сказав, щоб я порадив йому, яким би чином посунути далі армію, — написав у своїх спогадах про це командуючий, генерал-квартирмейстер А. Гілленкрок. — Я відповів: «Не знаючи плану вашої величності і накресленої вами дороги, я не можу повідомити і своєї думки». Король відповів, що у нього немає ніякого плану»[684].

За порадою А. Гілленкрока військо повернуло у Сіверський край. Маємо ще одне важливе свідчення про відсутність договору, так гучно розрекламованого Петром I. Головний королівський міністр граф К. Піпер, який потрапив у полон після Полтави, у своїх записках розповідає, як його допитував сам цар. «... Запитав мене Й. Ц. В.[685], чи не Мазепа дав причину до того, щоб ми завернули наш марш і пішли дорогою на Україну, — читаємо у його спогадах. — Я запевнив, що ми з ним не мали ніякої, ані найменшої переписки до того часу, як ми прийшли так далеко в Україну, що Й. К. В. стояв йому майже над карком... і він піддався Й. К. В. Цар: «То ви хіба через поляків дістали від нього реквізицію, щоб іти на Україну». Я: «Ні, се ще менше; Мазепа був нам цілком незнаний до тої хвилі, коли він при названій місцевості прислав свойого посла і через нього предложив Й. К. В., що хоче піддатися Й. К. В.»[686].

Секретар похідної канцелярії Карла XII Йозеф Цедергельм у листі до брата від 10 листопада 1708 року детально оповідає про перехід «полководця Івана Мазепи»[687] на бік шведів, появу перед цим його посланця Бистрицького «просити ... протекції»[688] і що у зв’язку з цим, ще перед зустріччю з гетьманом, «виставлено було пропозицію виробити такі умови, щоб обидва (народи) могли знайти в них свою вигоду»[689]. У цьому зв’язку твердження про те, що на початку[690] 1708 року було укладено таємний договір[691] між гетьманом і противниками Москви, не відповідає дійсності.

Не мав ніякого погодженого плану дій Мазепа і зі Станіславом Лещинським. Коли шведи повернули в Україну, полковники миргородський, прилуцький і лубенський, генеральний обозний Ломиковський, як свідчить П. Орлик, нетерпляче звернулись до Мазепи з проханням, щоб «немедленно до короля шведского посылал с прошением о протекцию, поспіх и старался с ним злучится при границах, чтоб не допустить войск Великороссийских в Украину»[692].

Гетьман на підтвердження того, що він іще раніше думав про них і долю України, показав старшинам майже дев’ятимісячної давності універсал Станіслава Лещинського, «в яком он мужество, храбрость и отвага Войска Запорожского похвалял, расширением и примножением прав и волностей обнадеживал и отческим сердцем под свою протекцию целый народ пригорнуть обіщал»[693] Як відомо, Зеленський, що привіз на другий день після Різдва 1708 року цей документ у Батурин, поїхав у Вінницю без письмової відповіді, певно, з усною відмовою. Бо С. Лещинський намагався ще раз переконати Мазепу перейти на бік шведського короля і повернутися у підданство Речі Посполитої через свого посланця пана Тарло, який 9 червня 1708 року надіслав йому свого листа. Але гетьман 23 липня дав автору пропозиції відповідь, у якій вдруге скептично оцінив запропоноване, бо, мовляв, польський король сам почувається, як невільник при шведському королі. Отже, показаний старшині універсал не був договірним документом, як його намагаються подати В. Дядиченко, В. Шутой та деякі інші історики. Сердитий тон гетьмана у тій ситуації («Я по милости Божой мію розум един, ниж вы всі»)[694], гнів вказують на одне: він вагався, бо серцем відчував, як несприятливо складаються обставини для України і чим може закінчитися раптовий, несподіваний перехід до Карла XII з малим військом, розкиданими полками по різних теренах. А тому старався угамувати азарт полковників, які на ці обставини не зважали, вимагаючи рішучих дій. Універсалом він прагнув якоюсь мірою їх охолодити, заспокоїти і відволікти від нерозсудливих, поспішних кроків.

Звинувачення його у цьому зв’язку в політичному авантюризмі, «керуванні власними мотивами»[695], як це зробив у 1909 році шведський історик Альфред Єнсен, цілком безпідставні. Тверезомислячий політик Мазепа бачив, що поворот шведського війська в Україну несе таку ж руїну, як перед тим у Білорусію. Задля перемоги російське військо нещадно випалювало села, залишаючи ворогам пустелю. Радянські історики ці злодіяння оцінили — оформили як «народну війну». Згадуваний уже В. Дядиченко у праці «Полтавська битва» (1959 р.) зазначав: «На шляху просування по території Білорусії шведська армія скрізь зустрічала спустошені села. Населення, ненавидячи загарбників, не хотіло (?) залишити ворогові не тільки харчів, а навіть будівель»[696].

Український люд, наляканий чутками, очевидцями білоруських погромів, як свідчать депеші російського командування, під час наближення московського війська почав панічно втікати у ліси, безпечніші місця. Остання загроза поклала край Мазепиним ваганням. Гетьман вирішив стати не на підтримку Петра I, а на оборону свого краю, і в першу чергу від безжальної московської тиранії — тактики випаленої землі. Його несподіваний перехід на бік Карла XII змінив перевірений на Білорусії спосіб Петра I позбавляти своїх ворогів квартир і продовольства. Цар одразу відмовився від ідеї випалювання сіл, містечок і став загравати з населенням, шукаючи в ньому опору.

Союзницький договір між Україною і Швецією був укладений дещо пізніше в Гірках Новгород-Сіверського району. Оригінали його не збереглися. До нас дійшли лише копії договірних статей 1710–1711 рр., надруковані у 1990 році в «Україні» Михайлом Брайчевським[697], а також рукопис П. Орлика «Вивід прав України», знайдений істориком Ільком Борщаком і опублікований у 1925 році у Львові. У ньому є угода між Україною і Карлом XII. За нею «Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерти, яка — треба сподіватися — не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами», «нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України»[698] тощо. За всіма ознаками, це є достовірний документ, який був вироблений 29–30 жовтня 1708 р. в Гірках Новгород-Сіверського району, а не в Бахмачі, як стверджує Валерій Шевчук[699]. Докази цьому такі: 1) 30 жовтня І. Мазепа писав у листі І. Скоропадському, що у Гірках Король XII «нас утвердив і упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією»[700]; 2) на згадане вказує стаття укладеної угоди: «Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі зі своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч»[701]. Мазепа 30 жовтня послав І. Скоропадському наказ здати шведам Стародуб, винищити московський гарнізон. Батурин іще не був спалений — тому це цілком відповідало реаліям кінця жовтня. Відголосок згаданого договору зустрічаємо у російських джерелах, опублікованих Д. Бутурліним у 1821 році: «Гетьман Мазепа зобов’язується прийняти Його Величність Короля Шведського в Сіверську область, у якій він є головним начальником, і передати йому Стародуб, Новгород-Сіверський, Мглин, Брянськ та інші всі фортеці сіверські»[702]. Це переказ, очевидно, опублікованого щоденника Адлєрфельда, який поряд із «продажним договором» Мазепи зі Станіславом Лещинським вмістив більш наближене до реальності трактування ділової та партнерської угоди між гетьманом і Карлом XII.

Відхід від гетьмана кількох ключових фігур з генералітету Російське командування використало для його дискредитації. Московський резидент у Польщі О. Дашков якраз радив Г. Головкіну в листі від 20 листопада 1708 року: «Еще же не изволили вы объявить в универсалах царского величества, что вся сия бысть в народе отягчения для его, вора Мазепы, оболгания, что Кочубею голову отсекли и прочим, великое было отягчение и ругание, аще и чрез указы монаршеские. Однакоже, для его оболгания и сие пред народом казацким, разумеваю, быти приятно»[703].

Із цією метою була детально спланована акція, яка мала посварити Мазепу з Карлом XII. Мається на увазі лист[704] канцлера Г. Головкіна гетьману від 22 грудня 1708 року, в якому той сповіщає, що через Д. Апостола, а згодом Г. Галагана отримав від нього пропозицію про викрадення-доставлення царю Карла XII і що Петро I дав згоду на амністію зрадника та на цю акцію. Антимазепинська історіографія використовує цей документ як переконливий доказ підступності Мазепи, який, переконавшись у марності своєї затії, ціною нової зради вирішив у такий спосіб повериутись до попереднього підданства. Однак, якби миргородський полковник Д. Апостол, котрий першим 21 листопада покинув мазепинців, справді привіз царю таку фантастичну пропозицію, то чому ж він нічого про неї не сказав під час допиту? Протокол його, на щастя, зберігся, опублікований у 1859 році Д. Бантиш-Каменським[705]. Там жодного слова, натяку нема на згадане! Якби Д. Апостол мав таку пропозицію, то чому б він тікав спочатку у свої Сорочинці і звідтіля просив І. Скоропадського потурбуватися про нього? Міркувати довго не треба: лист Головкіна був адресований перш за все шведській стороні з підступним розрахунком, що його прочитає Карл XII і вживе відповідних заходів щодо свого союзника. На чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи (його посилали разом із пропозицією канцлера. — Авт.) виявлена правка Головкіна і на останній сторінці припис: «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера»[706].

Автори акції справді досягли бажаного ефекту: на якийсь час шведський король повірив наклепові й засумнівався в Мазепі, його козаках. Біля їхнього місцерозташування було посилено варту.

Найбільшого ж пропагандистського галасу російське командування наробило довкола перехопленого листа І. Мазепи Станіславу Лещинському. У ньому він просить швидше польське військо прибути в Україну, «щоб ми могли з’єднатися зброєю» і «приборкати дракона»[707]. У маніфесті до українського народу від 21 січня 1709 року цар звертає увагу на продажність гетьмана І. Мазепи. Свідченням цьому був, на його думку, не стільки текст листа-повідомлення, який російське командування розкопіювало по всій Україні, як його підпис-закінчення: «Вашої королівської милості Мойого Милостивого Пана, вірний підданий і слуга найнижчий Ян Мазепа. Гетман»[708].

Відразу зазначимо, що, якщо останній рядок і був, то ніякої крамоли він не ніс — це типовий зворот ввічливості тієї доби. Так, київський воєвода Д. Голіцин підписував свої листи до гетьмана І. Скоропадського словосполученням «Вашего Превосходительства повольный слуга» (25 червня 1709 року). І. Мазепа закінчував свої звертання до О. Меншикова підписом «брат и слуга» (1708), до В. Голіцина — «зычливый приятель и низкий слуга».

Перед Полтавською битвою Петру I потрібно було нейтралізувати українську людність і старшин, які ще вагалися і могли у будь-який момент перейти на бік Мазепи. Тому навіть закінчення листа могло бути використане з пропагандистською метою. Хоча є всі ознаки того, що царедворці, найімовірніше, запустили чергову підробку.

«Шпига» Феська Хлюса, як довідуємось із листа київського воєводи Д. Голіцина І. Скоропадському від 7 січня 1709 року, спіймано «с письмом от короля Шведского и Мазепы к Лещинскому» «на сей стороне Днепра»[709]. Канцлер В. Головкін уже 22 січня у своєму листі І. Скоропадському деталізує, що посланця затримано в Лисянці і з ним «найдено несколько писем цифрами писанных, а при том лист Мазепы к Лещинскому, который указал Царское Величество подлинный и Вашей Вельможности при сем послать»[710]. Граф просить гетьмана «во облічение того его злаго умысла о запродании Малороссийскаго народа под иго Полськое выдать свою грамоту ко всему Малороссийскому народу, дабы ведали, что он, изменник, неправо в универсалах своих с клятвою писал... «Насторожує, що на «подлинности» листа «указал» саме «Царское Величество». Він знав польську мову? Ні! На допомогу Петру I у 1961 році прийшов автор статті «Фальсифікація історії під виглядом об’єктивності» В. Шутой, який ігноруючи красномовні примітки Д. Бантиш-Каменського у першій публікації листа в 1822 році («Маніфест сей списан с печатного, хранящ. в Коллежск. Архиве»![711]), але посилаючись на цю публікацію та праці М. Костомарова, робить висновок: «Досі достовірність мазепинського листа не викликала ніякого сумніву»[712].

Проте вони все ж таки виникають. Лист С. Лещинському датований 5 грудня, а Ф. Хлюса спіймали майже через місяць. Він спеціально ніс термінове донесення так повільно? Явно не сходяться кінці з кінцями. П. Орлик таємне листування Мазепи завше зашифровував цифрами. З якої ж рації Мазепа засекречені тактичні наміри передавав відкритим текстом? Чи не зумисно? Чи не для того, щоб лист знайшли і відтак, знаючи наміри гетьмана, тримали велике угруповання військ на Правобережжі? А це б зменшило московські сили на Лівобережжі і сприяло б шведській, українській арміям у веденні війни. Адже надії на незначні сили С. Лещинського були малі. Остання версія, на наш погляд, цілком вірогідна. Бо Петро I у січні — лютому 1709 року направив на правий бік Дніпра великі сили.

Як відомо, гетьман в останні роки життя власноручно не вів листування. Отже, якщо послання до С. Лещинського і справді існувало, то текст його легко можна було придумати і в канцелярії Петра I. Цікаво, що конспіратор Мазепа свого першого листа до Карла XII, який з’явився з військом на Сіверщині, направив з І. Бистрицьким «без подпису, без печати»[713]. Подібне робив і раніше. Основна ж інформація передавалась усно вістунами.

П. Орлик підтверджує у своїй сповіді до С. Яворського факт написання ним гетьманового листа з Ромен до С. Лещинського. Якщо попередній до цього він зашифровував, то і «роменський» був, безперечно, оформлений не інакше. І Головкін підтверджує те саме: з Хлюсом «найдено несколько писем цифрами писанных». В усякому разі, якби П. Орлик робив принизливий припис («вірний підданий»), то його б така деталь і двоєдушність Мазепи насторожила. Адже генеральному писарю гетьман говорив інше: «Я не для приватной моей ползы, не для высших гоноров, не для болшаго обогащения, а ни для инных яковых нибудь прихотей, но для вас всіх... для жон и дітей ваших, для общего добра матки моей отчизны бідной Украины, всіго войска Запорожскаго и народу Малороссийского, и для подвышения и разширения прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божой чинити...»[714] Та про хитрість і підступність І. Мазепи у ті вирішальні для України дні П. Орлик не писав, хоча й досить критично, навіть опозиційно, проаналізував його дії, вчинки від початку виникнення задуму відійти від Москви до трагічної поразки.

Таким чином, достовірні факти, сукупність усієї доступної інформації про події 1708–1709 років вказують на те, що Україна мала чесного і мужнього гетьмана-патріота, який боровся за інтереси свого народу і Батьківщини.




Розділ XI

Посади і маєтки за попіл і кров


За знищення та потоплення в крові Батурина всі виконавці моторошного дійства були щедро винагороджені. Першими поживились грабунком на попелищі московські драгуни, стрільці. За ними навіть Кочубеїха, отримавши відразу після 2 листопада 1708 року від царя величезні маєтності, як господарка хазяйнувала на руїнах: опис 1726 року оповідає, що за її вказівкою «с погреба каменнова, а в замку — з шмеля, кирпич сломали и свозили... к себе на двор, и строила себе будинки»[715]. На попелище злітались не тільки круки. Захоплені у гетьманській резиденції клейноди забажав мати промосковської орієнтації литовський гетьман Г. Огинський. У листі до Петра I він писав: «...Имею ведомость, что после того изменника Мазепы осталась булава и калкан между ево пожитками; ведаю, что в войску в.ц.в. такие вещи не употребляютца; того ради прошу, дабы в. ц. в. мне оныя изволил пожаловать. Я не заповетрюся от него, хотя что буду и иметь из вещей ево. Я всегда в.ц.в. желаемо служить должен буду»[716].

Батуринські гармати Петро I вирішив вивезти з України. Прохання І. Скоропадського залишити артилерію для надійної охорони міст Гетьманщини були задоволені лише частково. В указі від 17 липня 1709 року цар зазначав: «а достальные пушки имеют на память измены батуринской, яко против его царского величества войск от изменников употребленные, отвезены быть в московской цекхауз[717] по обычаю всего света, что все в неприятельских руках хотя 24 часа бывшие за добычь признавается»[718]. Повертаючись після Полтавської перемоги до Москви, Петро I, зупинившись в Городні, задоволений недавнім успіхом, вирішив під гарний настрій проявити щедрість і подарував три захоплені гармати[719] місту, яке його вірнопіддано зустріло як переможця. Загалом же в наступні роки майже з усіх полкових міст України артилерія була вивезена в Росію. Полтавський полк, наприклад, втратив таким чином 20 гармат[720]. Найбільше ж поживився на батуринському лихові Олександр Меншиков. Він обікрав не тільки обпалені церкви. За «працю при облозі Батурина» князь Д. Голіцин отримав 25 000 рублів, а О. Меншиков — 6000 золотих дукатів[721]. Крім цього, останньому «во уважение понесенных им трудов»[722] були даровані містечка Почеп[723] з усіма довколишніми маєтностями та Ямпіль із чотирма млинами[724]. Всього ж у його власність в Україні перейшло 187 сіл, 14 слобід[725].

Одначе свій «подвиг» царедворець оцінив дорожче за отримані золото та маєтності. Нахабно і настирливо він просив у царя передати йому у власність осквернені ним батуринські землі.

Після смерті І. Скоропадського О. Меншиков звертався з красномовним листом до Петра I: «Всенижайше у Вашего Императорскаго Величества прошу милости для нынешней винагородной о состоянии с короною шведскаго вечнаго мира радости и на воспоминание Полтавской баталии и Батуринскаго взятия, пожаловать мне во владение город Батурин, с предместьем его и с уездом, что к оному прежде сего принадлежало и с хуторами, и с мельницами, и с землями, и с жителями, кои на той земли поселяся, живуть. Я Ваше Величество не хотел было сим прошением утруждать. Но сего ради, что Ваше Величество изволил повелеть по взятьи оный город разорить, дабы никто в нем не жил, а ныне в предместьи и в уезде онаго живут поселясь всякаго чина люди; а именно Чечеля, который во время гетманства Мазепы был Наказным Гетманом, жена и дети, и который хотел с меня живаго кожу создрать»[726].

Його нав’язливі домагання були задоволені лише у 1726 році за імператриці Катерини[727]. Щоправда, визискувати батуринців петербурзькому вельможі не вдалось. Невдовзі сталося безславне падіння О. Меншикова.

Після 1709 року, по суті, відбувається фактичний розподіл України між російськими вельможами. Великі землі і маєтності отримали царські наближені Г. Головкін, П. Шафіров, Б. Шереметєв, Ф. Протасьєв[728]. Цар дарував українські волості молдавським та сербським старшинам, що були у нього на службі. Дійшло до того, що Петро I гадяцьким полковником призначив серба Михайла Милорадовича[729], ніжинським — росіянина Петра Толстого[730]. Отримали полковницькі посади без традиційних виборів і росіяни Богданов — у Чернігові, Яковлев — у Переяславі, Кокошкін — у Стародубі[731].

Із перших днів переходу Мазепи на бік Карла XII російське керівництво намагається підкупом, щедрою роздачею посад задобрити і нейтралізувати низове старшинство Гетьманщини. У кінці жовтня 1708 року розпорядженням Б. Шереметєва замість воронезького сотника-мазепинця Лазаренка був призначений хорунжий сотні П. Назаров[732]. У Новомлинську посаду сотника замість мазепинця Самійленка одержав царським указом Г. Шишкевич «за его к нам, великому государю верную службу, а особливо за престорогу, которую он учинил... князю Меншикову в случае измены»[733]. За клопотанням О. Меншикова сотником у Погарі став і С. Соболевський[734]. Чернігівський полковий писар Петро Булавка 8 листопада 1708 року отримає за вірнопідданість у володіння села Будище, Смичин та інші[735].

Найчастіше російські милості отримували люди, для яких у житті не існувало нічого святішого за власне збагачення. Це були духовно вбогі елементи — манкурти, що з’явилися в умовах соціального розшарування козацтва. Історія залишила нам чимало красномовних свідчень їхніх мерзенних діянь.

Для прикладу, кат Батурина Олександр Меншиков наполіг на тому, щоб у 1713 році в спаленій гетьманській столиці батуринським сотником став отаман Кролевця Федір Стожок, який запопадливо йому служив під час облоги резиденції І. Мазепи. Маючи такого високопоставленого покровителя, той перетворився у нахабного визискувача батуринців та козаків сотні. За роки свого сотникування (1713–1732)[736] Ф. Стожок спровокував безліч скарг у найвищі інстанції Гетьманщини. Так, Іван Шевченко з Пальчиків не бажав ставати його підданим, скаржився на сотника за те, що він відібрав у нього останнього вола[737]. Три голови худоби Ф. Стожок підступно забрав у пальчиківця Павла Мармая[738]. Не витерпів ганебної поведінки сотника новопризначений батуринський отаман Федір Прима і написав скаргу аж гетьману І. Скоропадському. «Когда я приехал на атаманство Батуринское, — писав він, — то сотник отобрав у меня универсал вашей ясневельможности о назначении атаманом, универсала того никому не объявил. На третий день после моего приезда, сотник наслал ко мне, на квартиру, москалей, которые так меня побили, что кров текла из ушей, причем солдаты говорили: нас прислал де сотник — “привитать” тебя!.. прибыть меня “до смерти”, от которого побою лежал я недель три опухший и едва не умер»[739].

Цілком тотожна цій постаті особа конокрада та грабіжника Федора Лісовського, який стрімко пішов угору відразу після спалення Батурина, коли був призначений царем протопопом у Гадячі. Місцевим городянам ця «духовна особа» заявила відверто: «Что с Батурином сталось, то потшусь сотворити и с вашим городом»[740].

У 1703 році на Гетьманщині Ф. Лісовський був засуджений до страти: виконуючи обов’язки челядника у чернігівського полкового осавула Красовського, він украв скриньку з грошима; в Батурині подібно ж забрав у архімандрита Одорського двох коней та 6 карбованців[741]. Та вже тоді вийшов сухим із води — якимось дивом йому вдалося врятуватися від справедливого покарання[742].

Час Азовського настав у 1708 році. Навіть дискредитувавши себе на посаді протопопа (одружився вдруге, не розірвавши попереднього шлюбу), цей меншиковський улюбленець не сходить із політичної арени. У 1715 році його призначають новгород-сіверським сотником[743]. І Скоропадський не міг ніяк втихомирити царського пройдисвіта, який почав «людей своей сотни ганити, озлобляти и утесняти, грунта их власные отнимати, боем грозити, а инших и окрывати (колотити) урядников городових, цехових и сельских по своей хоти переменяти, миськими людьми и подводами отбувати в себе роботизну»[744].

На Чернігівщині ще у XIX столітті була записана про нього віршована примовка:

Отче Лісовський, плаче кнут московський

По твоїй шкурі, навіть по бандурі...[745]

І подібними були не окремі одиниці, на яких опирався Петро I та його прибічники.

Воронезький отаман у своїй скарзі на зловживання сотника Потапа Назаренка наводить такий діалог: «Он (сотник. — Авт.) закричал: «Ты не знаєш, кого угощаешь?» — «Знаю, сказал я, что вы сотник, как и другие». — «Нет, курвин сын, — не такой же я: ты знаешь, что меня сам царь назначил в сотники! Я вас всех упрячу в Сибирь! Что захочу, то и сделаю». — «Неправду, пан сотник, говоришь: ясновельможный гетман также слуга царский, а он старше тебя». Он закричал: «Что мне гетман? Я принял старшинство прежде его». — И ударил меня по щеке. «Бейте его!» — закричал он пьяным казакам. И они все стали бить меня»[746].

Новгород-Сіверський протопоп Афанасій Заруцький, який у Глухові виголосив анафему І. Мазепі, нічим не відрізнявся від Лісовського. «Патріотизм» цього царського діяча виразно розкривається у його помислах. Іще не висохла кров у гетьманській столиці, а він просить за недавні труди «ко прославлению непобедимейшаго августейшаго»[747] передати йому права на володіння мазепинця Івана Бистрицького — «двори его в граде Новгородку и на комори в ринку и на двор загородний, на слободну Поповку з прудницею, на слободну Лизуновку з прудницею, на Скотобобрь слободну з прудницею, на пруднице, що на Роме, на пруднице в Хилчичах, на Смячи и в Кистре, и на дубровние угодя и на сенние его покосы»[748].

У турботах про нарощування маєтностей прожив останні роки свого життя й Іван Ніс, який 14 листопада 1708 року за велику послугу при взятті Батурина — зраду своїх товаришів — обійняв посаду прилуцького полковника. Гетьман І. Скоропадський, який співчував мазепинцям, всіляко старався обмежити апетити старого ненажери. Йому так і не вдалось прибрати до рук володіння попереднього полковника. У 1714 році І. Носа усунуто з полковницької посади і призначено генеральним суддею, обов’язки якого він уже не міг виконувати через хворобу. Безславною була смерть винуватця загибелі тисяч батуринців. У 1715 році він занеміг і заснув. Близькі подумали, що помер. І. Носа обмили, поклали в домовину і віднесли у збудовану ним у Голубівці церкву Іоанна Златоустого — для відспівування. При здійсненні церковного обряду він раптом прокинувся, перелякавши рідних і друзів[749]. Це були останні хвилини його життя.

За батьків гріх несли відплату і його діти. У 1708 році син Носа Степан «как ехал пьян из шинку, лошади голову разбили и от того бою и умер»[750]. Від другої дружини, вдови прилуцького сотника Білецького, він мав сина Івана, який, будучи з 1731 до 1736 року кошовим на Січі, взяв материне прізвище[751]. Очевидно, йому було соромно перед товаришами за батьків учинок.

Цікаво, що не тільки І. Носа переслідували до останньої хвилини плач і крики невинних жертв. Усіх паліїв Батурина одного за одним настигає Божа покара.

Київського генерал-губернатора Дмитра Голіцина у 1736 році царський уряд запроторив до в’язниці Шліссельбурзької фортеці, де він наступного року і помер[752].

Петро II заслав у 1727 році в Сибір Олександра Меншикова. У нього не тільки відібрали нагороди, звання, а й конфіскували 100 тисяч кріпосних, 8 мільйонів червінців, 250 тисяч срібних монет, палаци[753]. У глухому селі Березові 1729 року він і помер 56-літнім від нужди та холоду.

Щедрою роздачею українських земель, висуненням на ключові владні позиції продажних представників духовенства, гетьманської старшини Петро I забезпечив оспівану пізніше так звану «вірність українського народу Росії». Павутина царського режиму щільно обплутала Україну і своїми, і місцевими добродіями, шкурні інтереси яких душили своєю тупістю і примітивністю пробуджувані паростки духу свободи народу.




Висновки


Історичні обставини часом парадоксальні: попередні десятиліття життя Гетьманщини однаковою мірою впливали як на розквіт гетьманської столиці, так і на її фатальне наближення до загибелі у кровожерливому полум’ї. Оголосивши себе осередком непокори, волі, Батурин піднявся на висоту, якої можна було досягти завдяки злету-пориву, запалу однодумців, їх військовому мистецтву і суворій дисципліні. Але утриматися на ній довго вони не могли без міцної основи — фундаменту ідеологічних, світоглядно-психологічних чинників у власній країні.

Хоч як прикро, гетьманські правління, змінюючи одне одного, легко при цьому втрачаючи значні права і свободи українського народу, а потім таємно і хитро виборюючи, повертаючи їх, не забезпечили надійних умов для утримання України на такій висоті, на якій би вона існувала як самостійна держава. Можна звинувачувати в цьому всіх гетьманів, починаючи від Богдана Хмельницького. І це буде справедливо. Однак, попри згадане, була й інша реальність, на яку не можемо не зважати, визначаючи провину того чи іншого гетьмана. Об’єктивно Україна зі слабосилим державним апаратом, представники якого зростали в умовах залежності (спочатку від Польщі, а згодом від Московщини), потрапивши в коло інтересів Москви, не могла переважити потужні та організовані зусилля імперських інституцій спрямовані на закріплення підневільного статусу недавнього партнера-союзника.

Таємно і відкрито царський режим проводив колоніально-центристську політику, яка з року в рік, як павутина, все міцніше стискала Україну у своїх «обіймах». Спроби самостійного мислення, опозиційні задуми швидко гасилися інквізиційно-агентурною діяльністю Малоросійського та Посольського приказів[754], які скрізь мали розгалужену мережу своїх агентів — піддячих і дяків.

Україна поступово втрачала те, що виборола у визвольній боротьбі 1648–1654 років. Не перешкодив цьому процесу й відчайдушний і мужній крок І. Мазепи.

Як на нашу думку, однією з головних передумов невдачі визвольного руху стало повне підкорення світоглядно-ідеологічної інституції — української церкви — Москві.

Зрозумілих для українців продекларованих у 1654 році мотивів союзу з росіянами як одновірцями для Московського царства було замало. Самостійне, непідзвітне існування Київської митрополії як релігійно-ідеологічного центру тривожило російське верховенство. Митрополит Київський Сильвестер Косів із перших днів відкинув недолугі спроби бояр примусити його і підлеглих дати присягу на вірність Москві, бо, мовляв, живе він із духовними людьми сам по собі ні під чиєю владою. «Не ждите начала, — заявив він їм, — а ждите конца; увидите сами, что над вами скоро конец будет»[755]. Та після його смерті 13 квітня 1657 року (за ним 27 липня не стало і Богдана Хмельницького), скориставшись сумбурністю урядового житія, боротьбою в українському стані за булаву, на Переяславській Раді 1659 року князь Трубецький хитрістю і підступністю вчинив-провів постанову: «А митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малые России, быть под благословением св. патриарха Московского и всея Великия и Малыя и Белыя России; а права духовные св. патриарха не будет вступати»[756].

Порушуючи релігійні канони, при живому новообраному митрополитові Діонісії Балабані царський уряд наставляє місцеблюстителем Київської митрополії спочатку єпископа Лазаря Барановича, але коли той своєю хитрою політикою почав насторожувати, призначає промосковськи настроєного ніжинського протопопа Максима Филимоновича[757]. Грубе нехтування правовими основами православ’я тривало й далі. У липні 1685 року за вказівкою московського уряду новообраний на Елекційному Соборі у Києві митрополит Київської митрополії Гедеон Святополк-Четвертинський був рукоположений у Москві[758]. Це означало фактичне відокремлення української церкви від Царгородської патріархії, хоч остання роком раніше й відмовила у цьому проханні царю. У 1686 році шляхом облудної домовленості з візиром Москва досягає свого: під тиском влади Царгородський патріарх Діонісій віддає Київську митрополію Московському патріархові. При цьому він отримав «три сорока соболей и двести червонных»[759]. За згаданий продажницький акт Собор східного духовенства позбавив його патріаршого престолу.

Гетьмани поступово, особливо в часи Самойловича, втратили дуже важливий інструмент впливу на народні маси. Церковна ідеологія стає до 1708 року повністю імперською і захищає проповіддю, молитвою всевладдя-панування царизму. У вирішальну хвилину повстання українські церковні друкарні сотнями примірників розмножили наклепницькі укази і маніфести царя. Так, друкарі Києво-Печерської лаври до 10 листопада 1708 року видрукували їх 634 примірники[760]. Київський іубернатор вручив маніфести іноземним послам. Вони зачитувались прихожанам місцевими церковнослужителями, їх прикріплювали до церковних дверей для ознайомлення. Після поразки Батурина і перемоги Петра I під Полтавою чернігівські церковники улесливо прославляють обтяжливо-нудним славослів’ям царя, що «дерзость вражію низложил еси»[761], у спеціально виданих книгах «Служба благоденственная о великой победе над свейским королем Карлом XII под Полтавой в 1709 г.», «Синаксар о победе под Полтавой»[762].

Ліквідація самостійності української церкви роз’єднала сили українського народу, протиставила мазепинців та їх прихильників панівній церковно-імперській системі цінностей та орієнтирів. Ідеологічну тріщину у світогляді українців, що утворилася на цьому ґрунті, виявила героїчна оборона Батурина. Десятиліття панування в Гетьманщині Московського патріархату мали негативні наслідки: серед українців зріс і без того значний прошарок вірнопідданих одновірців Петра I з викривленими ідеалами. Це вони, не вагаючись, потай провели московське військо до гетьманської столиці, піддалися вмовлянням і маніфестам царя.

Другою важливою причиною поразки Батурина та катастрофи 1708 року була громадянська інфантильність, домінування в офіційному житті Гетьманщини центристсько-імперського світобачення.

Трагедія Мазепи і його найближчих прибічників була в тому, що вони, оберігаючи український народ від свавілля петровських реформ, російського кріпосництва, загалом створивши в Гетьманщині відносно нормальні, як на той час, умови прожиття, у такий спосіб позбавили людність невдоволення своїм колоніальним становищем, приглушили у ній ідею важливості боротьби за створення самостійної держави.

Гнобителі — польські шляхтичі — своїм гнітом об’єднали визвольні прагнення українців у 1648–1654 роках. Іншою ситуація була у 1708 році. Про підступні заміри, дії Петра I знали тільки Мазепа і верховна старшина. Автономні ж порядки, відносна стабільність на Гетьманщині цілком влаштовували більшість населення. Воно стогнало і страждало від сваволі розквартированих московських полків, виконання військової повинності, канальних робіт і т. ін., але не настільки, щоб у загальній масі об’єднатися ідеєю визволення. Всі ці труднощі пояснювалися військовою необхідністю. Український народ не бачив у Петрі I, який зовні вдавав великого приятеля Мазепи і України, ворога, не розпізнав у ньому загрозу для своїх інтересів.

Не можна не згодитись з О. Лазаревським, який, проаналізувавши реалії 1708 року, зазначив, що ідея незалежності Малоросії ще не вміщувалась у свідомості народу[763]. Так, справді, московська імперія пряником, заграванням-підкупом старшини, підкоренням української церкви, силою та оперативними каральними заходами за 55 років перетворила українців у слухняних яничар. До усвідомлення свого принизливого становища в умовах феодального суспільства могли піднятися лише окремі постаті.

Третя причина поразки Батурина і мазепинців лежить в організаційних прорахунках здійснення задуму відокремлення від Москви, неузгодженості дій повстанців і шведів. Фактично мазепинське повстання розвивалося імпровізовано, без чіткого плану, під тиском наближення театру війни між Швецією і Росією на терени Гетьманщини.

Батурин був втрачений через смертельно небезпечну повільність, з якою шведське військо торувало шлях до нього[764]. Шведи запізнилися з переправою через Десну. Це дорого коштувало батуринцям, усій Україні та й Швеції також.

«Закидають Карлові XII, що він здався на обіцянки Мазепи, — зауважив Фрідріх Великий, — та козак не зрадив його, навпаки, Мазепа сам був зраджений несподіваним збігом обставин, яких не міг ані передбачити, ані оминути»[765].

Люта зима, загибель кількох тисяч шведів від холоду під час невдалих зимових штурмів фортець, втрата провіанту в гетьманській резиденції, відсутність нормальних умов проживання перед Полтавською битвою зрештою призвели до катастрофічної поразки.

Головні причини падіння Батурина і наступний за тим занепад Гетьманщини лише з деякими варіаціями повторились через 210 років у часи функціонування УНР. Уроки історії, на жаль, мало засвоюють політичні діячі, державотворці — керівники України. Як мізерно мало зробили і роблять вони для усунення передумов відродження імперії, подолання стереотипів недержавницького мислення. Відсутність турботи про справу, зміцнення духовної, національної єдності українського народу і нині є ахіллесовою п’ятою України.




Додатки

Репресовані у справі повстання 1708–1709 рр., а також подальших антиросійських дій мазепинці, урядники та члени їхніх родин


Перша цифра означає час взяття репресованого під арешт. Наступна — кінець заслання. Далі вказано місце перебування у неволі. Знаком «?» позначаємо відсутність певних відомостей про припинення обмеження волі.


Бистрицька (Городисько, дружина Івана Бистрицького) — 1709 — ?

Бистрицькі (діти) — 1709 — ?

Бороздна Іван Лаврентійович — 1725–1727, Сибір

Бутович, мати — 1712–1715

Бутович Григорій Іванович — 1715 — ?

Бутович Агафья (Горленко) — 1712 — ?

Бутовичі (діти) —

Бутович Іван Іванович — 1712–1715

Бутович Степан Іванович — 1712–1715

Величко Самійло Васильович — 1708–1715

Видковський Іван — 1712 — ?, Архангельськ

Вітославська Маріанна (Марфа) — 1712 — північ Росії

Гамалія Антон Андрійович — 1712 — помер 1728 в Сибіру

Гамалія ? (дружина, діти) — 1712 — ?

Гамалія Михайло Андрійович — 1712–1715

Гамалія ? (дружина, діти) — 1712–1715

Герцик Агрипина Іванівна (Левенець) — 1712 — ?

Герцик Василь Григорович — 1712–1735

Герцик Григорій Павлович — 1719–1735

Герцик (діти Івана Герцика) — 1712 — ?

Герцик Микола Григорович — 1712–1735

Герцик Настя Василівна (Громика) — 1712 — помер 1732

Герцик Павло Григорович — 1712–1735

Герцик Параскева Григорівна — 1712–1735

Герцик Петро Григорович — 1712–1722, Сибір

Герцик Семен Григорович — 1712–1735

Горленко Андрій Андрійович — 1735–1736, Москва, відібрані маєтності повернуті у 1742

Горленко Андрій Дмитрович — 1711–1715, 1735–1736, Москва

Горленко Дмитро Лазарович — 1715–1729, Москва

Горленко Марія Захарівна — 1715–1729

Городецький Хома — 1709 — ?

Гречаний Яків Степанович — 1709–1712, Сибір, Київ

Григорій (роменський сотник) — 1709 — ?

Громика Анастасія — 1712, Москва

Дмитрашко Дмитро Маркович — 1709 — помер в Сибіру

Домецький, чернець — 1709 — ?, Київ

Дубяга Олександр — 1708 — ?, Архангельськ

Єременко Яків — 1708 — ?, Лебедин, Петербург

Зеленська (Сулима) — 1709 — ?

Зеленський Дмитро — 1709 — помер на засланні

Золотаренко Яків Кіндратович — 1717 — помер в Москві

Іваненко Прокіп — 1708 — ? Лебедин

Кандиба Андрій Федорович — 1711–1715, Москва

Кенігсек Фрідріх — 2.XI.1708 — помер XI.1708

Кожуховський Юрій Петрович — 1709 — ?, Архангельськ

Коломийченко Федір — III. 1709 — ?

Кроковський Іоасаф — 1718 — ?, Архангельськ t

Куценко Іван — 1711 — Сибір

Ломиковська (Мирович) Олена Іванівна — на засланні у Москві з 1712, з 1716 і до смерті — у Тобольську

Ломиковський Ілля Іванович — 1714 — помер у Москві

Ломиковський Михайло Іванович — 1714–1729, Москва

Лютий Н. — 1708 — ?, Лебедин

Магдалина, черниця — 1712

Максимович Дмитро Максимович — 1709 — помер в 1732, Архангельськ

Максимович Тетяна (Сулима) — 1709–1711

Максимович Василь Дмитрович — 1709 — ?

Максимович Дезидерія Дмитрівна — 1709 — ?

Максимович Іван Дмитрович — 1709 — до 1713 у Москві, до 1715 в Архангельську

Максимович Олександра Дмитрівна — 1709 — ?

Максимович Федір Дмитрович — 1709 — до 1713 у Москві, до 1715 в Архангельську

Максимович Феодосія Дмитрівна — 1709 — ?

Максимович Іван Петрович — 1715–1732

Максимович Степан Петрович — 1712–1715 ?

Малишевський, чернець — 1709 — ?, Київ

Мирович (Голуб) Пелагея Захарівна — 1712–1745

Мирович Марина Іванівна — 1712–1745

Мирович Семен Іванович — 1709, 1712–1726

Мирович Яків Іванович — 1712 – 1742

Мирович (дружина Якова Мировича) — 1733–1742

Мирович Григорій Семенович — 1712–1743

Мирович Уляна Семенівна — 1712–1745

Мирович Василь Іванович — 1709, 1712 — помер 1732

Мирович Дмитро Іванович — 1709, 1712–1745

Мирович Іван Іванович — 1709, 1712–1723

Мирович Степан Васильович — 1717–1741

Мирович (Мокієвська) Ганна Костянтинівна — 1712–1716

Мирович Василь Якович — 1733–1742

Мирович Петро Федорович — 1733–1742

Мирович Яків Федорович — 1733–1742

Михайлов Григорій — 1720 — ? Казань

Невінчаний Василь — 1710 — каторга

Нестулей Федір — 1711 — Сибір

Новицький Григорій Ілліч — 1709 — помер після 1720, Сибір

Новицька (Герцик) Христина — 1709 — ?, Сибір

Обидовська Ганна Василівна — 1709–1710, Полтава

Одорський Гедеон — 1712 — ?, Архангельськ

Опоченок — Х.1708 — помер XI.1708, Лебедин

Остаф’єв Семен — 1712 — ?, Архангельськ

Пархомов Григорій — 1708 — помер I.1709, Лебедин

Перевицький (Перевіський) Іван — 1709 — ?, Тобольськ

Пилип, регент — 2.XI.1708 — помер 6.XI.1708, Глухів

Подольський Пилип, регент — 1710 — Соловецький монастир

Покотило Василь — 1712 — ?, Тобольськ

Покотило Григорій — 1709–1717, Тобольськ

Покотило, дружина Григорія — 1712–1717, Москва, Тобольськ

Покотило (2 дітей) — 1712–1717, Москва, Тобольськ

Покотило Яків — 1709 — ?, Архангельськ

Покотило (дружина) — 1709 — ?, Архангельськ

Полугер Тимофій — X.1708 — помер XI.1708, Лебедин

Рогачевський Іван — 1709 — Москва, з 1712 до 1722, Архангельськ


Перегнано 100 тисяч козаків, поселян у кінці 1711 — січні-лютому 1712 рр. з Правобережної України на Лівобережжя.


Карано смертю у 1711 р.:

— кожного десятого жителя с. Водолаж, а також

— кожного десятого мешканця Новосергіївської фортеці;

— зарубано козаків-запорожців, полонених після Полтавського бою;

— знищені села і містечка разом з жителями, козаками:

Батурин (до 14 000 чол.)

Маячна

Нехворощ

Келеберда

Переволочна

Старий Кодак

Новий Кодак;

— вислано 37 козацьких сімей з півдня України (1711 — ? Москва, Сибір).

За підрахунками сучасника і хроніста Петра I Петра Крекшина, протягом листопада 1708 — липня 1709 рр. в Україні «изменников до 30 тысяч порублено».


Рузанович Степан — 1709 — ?, Тобольськ

Самусь Самійло Іванович — 1711 — ?

Самусь Степан Самійлович — 1711 — ?

Семенов Антоній — 1709 — ?

Сетенський (писар із Гадяча) — 1708 — помер 1709

Супрун (дворянин) — 1709 — ?

Таращенко Данило — 1708 — ?

Тарновський — листопад 1708 — помер грудень 1708

Тимченко-Заборовський Іван Тимофійович — 1710 — каземат у Києві

Тимченко-Заборовський ? Іванович — 1710

Троцина Трохим Васильович — 29.XI.1708 — XII.1708, Лебедин

Троїцинський Матвій — конфісковані землі у 1710 р.

Троїцинський Степан — 1708 — до 1715

Федоров Я. — 1709 — ?

Хлюс Фесько — січень 1709 — ?

Цурка Василь — 1709–1710, Київ

Цурка (Лісницька) Марія Данилівна — 1709–1711, Глухів

Чечель Дмитро — 3.XI.1708 – 6.XI.1708, Глухів

Юрчевський, чернець — 1709 — ?, Київ

Якимович Іван (священик Стародубського полку)

Янковський (Янкович, сотник)



Іван Степанович Мазепа

(20.III.1639 – 22.IX.1709)


Постать Івана Мазепи одна з найзагадковіших в українській історії. Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків і досі триває у науковій, популярній літературі. Причиною тому — великий масштаб цієї особистості, яку важко збагнути, вмістити у певні рамки зрозумілості, осягнення. Гетьмана любили і ненавиділи, поважали і побоювались, цінували й остерігались, прославляли й оббріхували як у часи його кермування, так і пізніше, у наступні десятиліття та століття.

Іванові Мазепі не вдалося здійснити потаємну мрію свого життя — створити незалежну Українську Державу. Але те, що він як патріот «для общаго добра матки моей Отчизны бідной Украины» наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, є найголовнішим його скарбом-заповітом нащадкам.

Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639[766] року в Білій Церкві у православній родині. Його батько був у 1654 році білоцерківським отаманом[767], високоосвіченим «знатним козаком»-дипломатом (бере участь у Переяславських переговорах, у делегації до Бутурліна, а також виконує функції посла І. Виговського у 1658, 1659 роках на сеймі у Варшаві[768]). Рівень знань, набожність матері майбутнього гетьмана дозволили їй стати після смерті чоловіка ігуменею впливового Вознесенського Печерського монастиря (згадується на цій посаді з 1686 по 1707 р.) і ревнивою захисницею православ’я. Батьки подбали про здобуття сином належної освіти.

Юний Мазепа навчався у 50-х роках XVII століття у Києво-Могилянській колегії, Краківській академії. Є документ, згідно з яким він у 1657 році вивчав артилерійську справу в голландському місті Девентер[769].

Як зазначено у королівському привілеї, наданому козацькому дипломату С. Мазепі ще у червні 1659 р., «і те особливо заслуговує уваги, що сина свого Яна при боку Нашому, на послуги Нашої Речі Посполитої він залишає».

На початку жовтня 1659 року двадцятирічний Іван Мазепа використовувався Яном Казимиром як посланець до гетьмана Івана Виговського[770]. У складі польських урядовців юнак відбуває на святкування 7 листопада 1659 року в Парижі закінчення війни з Іспанією, він «був на прийнятті в Дуврі», «відвідав... південну Францію»[771].

Побутує думка, що Іван Мазепа лише на схилі літ прозрів і подумав про волю для свого народу. Насправді це не так. Ще з молодих літ він постійно перебував в епіцентрі пошуків вітчизняними державниками кращої долі України.

Гетьман Павло Тетеря весною 1663 року у листі до Яна Казимира пише, що королівський покоєвий Іван Мазепа, якого відправляють із козацького табору з посланням, «знає чимало розповідей про злодійства, і до того наслухався плачу і стогону жителів України, що був вражений жахом: то я покладаю на його більш детальне донесення, що відповідає його обов’язку як свідка, який бачив все своїми очима і слухав власними вухами»[772].

Із 1669 року І. Мазепа служить ротмістром надвірної корогви, а потім генеральним писарем у гетьмана Петра Дорошенка, якого він із пошаною згадує пізніше у своїх універсалах. П’ятирічна служба у нього збагатила життєвий, політичний досвід майбутнього лідера Гетьманщини. Дії П. Дорошенка підпорядкувалися одній меті — «зберегти цілісність занепадаючої України», «стати удільним князем». Активна дипломатія гетьмана з Кримом, Московією, Польщею в інтересах українського люду не могла не залишити помітного сліду в помислах його учня, довірника, який до того ж брав найактивнішу участь у переговорах, складанні союзницьких угод.

Тридцятип’ятирічний дорошенківець Іван Мазепа потрапив у 1674 році у полон до лівобережного гетьмана Івана Самойловича як уже сформований дипломат, активний учасник змагань за єдність, цілісність України. Це була високоосвічена людина-інтелектуал, яка знала німецьку, латинську, французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувалася у перипетіях політичного життя всієї Європи.

Опинившись не зі своєї волі в орбіті інтересів Москви, царських урядовців, він фактично підкорився як полонений збігу обставин, які були не на користь П. Дорошенка та його справи (20 лютого 1674 року велика кількість задніпровської старшини покинула правобережного гетьмана).

І. Самойлович, знаючи І. Мазепу ще з часів переговорів щодо приєднання Правобережжя до Лівобережжя, наблизив його до себе, неодноразово доручав висуванцю важливі дипломатичні місії до Москви. Через кілька років талановитий правобережець стає генеральним осавулом. У 1687 році після невдалого Першого Кримського походу завдяки діям опозиційної старшини, яка бажала перерозподілу урядів і нового гетьмана — Василя Борковського, Івана Самойловича було зміщено. Це відповідало й інтересам фаворита царівни Софії, головнокомандуючого військами В. Голіцина, який у такий спосіб виправдався за свої прорахунки у війні. Але опозиціонерам не вдалося протягнути на гетьманський уряд свого ставленика. Головнокомандувач московського війська зробив ставку на І. Мазепу, якого добре знав як козака-дипломата, високоосвічену людину. Князь також володів кількома мовами, у нього була велика бібліотека. Зрозуміло, йому імпонував генеральний осавул, який полюбляв книжкові новинки, збирав їх до власної книгозбірні.

Безглузда легенда про те, ніби В. Борковський позичив І. Мазепі 10 тисяч рублів (50 тисяч золотих) для хабаря В. Голіцину, далека від істини вже хоча б тому, що таку суму генеральний обозний навряд чи мав, адже його річна платня складала всього-на-всього 1000 золотих. У джерелах згадуються два важливі документи, у яких гетьман сповіщає про дарунки начальнику Посольського приказу — у «Записці» фігурує сума 10 000 рублів[773], а у «Росписи вещей, которые в разных временах даны от меня, Ивана Мазепы, Гетмана, с начала уряду Гетманского, во все времена Князю Василью Голицину»[774] — 17 390 рублів[775]. Згадані суми передані після виборів, найімовірніше у 1688–1689 роках. Отже, це не хабар на гетьманство (спочатку гроші — а потім вибір!). Як відомо, командувач російської армії після скинення Самойловича хотів забрати всі скарби гетьмана-«зрадника» у царську казну. Але Мазепа, генеральні старшини переконали його вчинити по-іншому! У Москву мала відбути лише половина конфіскату. Від цієї домовленості у виграші залишались, по-перше, Гетьманщина, бо вона не втратила повністю військовий скарб, по друге, В. Голіцин, автор відповідної статті Коломацької угоди. Фактично за власну ідею, врахування прохання старшини та Мазепи він узяв у 1688–1689 роках наперед домовлені комісійні. В описі майна Самойловича, наприклад, фігурує «шатер турецкой»[776]. «Шатер турской» зустрічаємо й у «Росписи»! А оскільки Мазепа не поспішав з якихось причин виконувати свої зобов’язання щодо «комісійних», то про це йому нагадав Л. Неплюєв шляхом шантажу: він тримав під вартою переяславського полковника Родіона Дмитрашка, який навесні 1688 року їздив у Москву скаржитись на гетьмана... Сам севський воєвода як посередник і наглядач за передачею конфіскату отримав, як довідуємось із тієї ж «Росписи», неофіційно майже 5000 рублів! Отже, як бачимо, йдеться про відкупні, комісійні, а не про хабар за гетьманство на Коломаку.

Ставши гетьманом, І. Мазепа поступово проводить на провідні урядові посади здебільшого однодумців-правобережців, зокрема Якова Лизогуба, Юхима Лизогуба, Михайла Вуяхевича, Михайла Миклашевського, Дмитра Чечеля. У його найближчому оточенні зростало число тих, для кого різноманітні політичні комбінації щодо визначення подальшої долі України були знайомі й нестрашні, а відтак і припустимі для реалізації.

Те, що висуванці гетьмана 1689–1692 років І. Ломиковський, А. Гамалія, М. Гамалія (сини Андрія Гамалії), Д. Горленко, Д. Чечель, Д. Нестеренко, К. Мокієвський та їхні близькі у 1708 році, майже через 20 літ, опинилися в одній повстанській команді з ним і вирушили супроти Петра I, засвідчує близкість їхніх інтересів і на початку 1690-х років.

Саме тоді І. Мазепа готував свій перший виступ проти Москви. Якраз у 1689 році там відбувся двірцевий переворот, у результаті якого зазнала поразки партія царівни Софії та В. Голіцина. Останній викликав на підмогу гетьмана «з 500 особами його вищої старшини»[777], як свідчив французький дипломат Де ля Невіль.

Реальна влада після падіння Софії, арешту В. Голіцина опинилась у Наришкіних, зокрема у брата цариці Наталії Кирилівни 25-річного випивохи Лева Кириловича Наришкіна, який став головою Посольського приказу. У ті дні сімнадцятирічний Петро I ще був далекий від політики, дипломатії, управління державою. Перемога Наришкіних мало чим змінила спосіб життя царя: до 24-річного віку він мало цікавився справами в Московії і проводив час у військових «марсових» потіхах, у підготовці феєрверків, будівництві кораблів та яхт, випробуванні гармат.

Наришкіни ж у 1689–1690-х роках активно проводили розшук прибічників Софії, репресували їх. У 1690 році царські урядовці проводили на Гетьманщині ревізію реєстру конфіскованого у Самойловича. І. Мазепа як підозрюваний у допомозі В. Голіцину з дня на день чекав арешту. Про його швидке усунення з уряду навіть пішли чутки на Гетьманщині.

І все ж завдяки таємній дипломатії, гетьманській партії козаків на Запорозькій Січі, яка 5 листопада 1689 року скликала раду для обговорення питання порушення Москвою козацьких вольностей і вирішила послати депутацію просити протекції у польського короля, Наришкіни не наважились змістити керманича України, аби не доливати масла у вогонь.

Перебуваючи у невизначеному статусі піднаглядного, І. Мазепа почав енергійно готувати антимосковське повстання. Відбувається велика кадрова ротація на старшинських урядах в полках, сотнях, а також огляд та ревізія сердюцьких, компанійських полків. До того ж гетьман видав Запорозькому війську платню за два попередні роки, чим привернув на свій бік усіх запорожців. На жаль, військовий потенціал Гетьманщини був недостатній для самостійного виступу проти царської Росії. За сприятливих обставин із лівобережних полків можна було мобілізувати на війну 40–50 тисяч козаків[778]. У той же час Москва мала у своєму підпорядкуванні майже 150 тисяч вояків, із них більша частина несла регулярну військову службу[779]. Перед початком Північної війни у Петра I налічувалось 111 стрілецьких та солдатських полків, у кожному з яких служило по 1100–1300 солдатів[780]. Належно протистояти такій мілітарній силі українське військо могло лише у союзі з противниками Московії.

У кінці 1689 року — на початку 1690 року на контакт із польським королем Яном III Собеським виходять посланці Мазепи К. Мокієвський[781], ченці Соломон, Русанович[782]. «А про те Вашій Королівській Милості оголошуємо, — повідомляв у таємній записці гетьман, — що ми, скільки душ нас присягли, щоб за одне думати»[783]. Львівський єпископ Йосип Шумлянський від імені короля надіслав Мазепі листа, в якому є і такі рядки: «І в Божий час працюйте, і те іго з вільної шиї народу свого зняти промишляйте»[784].

На початку 1691 року І. Мазепа направляє свого старшого канцеляриста Петра Івановича Сулиму (Петрика) з секретною місією до кримського хана Селім-Герея. «И писаны те писма к старому хану от гетмана... — говорив на допиті у 1693 році свідок-писар Григорій Волховський, — чтоб они татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, й собрався шли к малороссийским городам, й совокупясь с Малороссийским войском, итить бы им войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком»[785].

На жаль, Селім-Герея, до якого Мазепа їздив від Яна Казимира у 1663 році, у той момент змістили. У Кримському ханстві йшла боротьба за владу — по кілька місяців правили Саадет-Герей II, згодом Сафа-Герей I. Усе це утруднювало пошук Батурином партнера для співпраці.

У 1692 році московські урядовці, отримуючи суперечливі повідомлення про зрадницькі наміри І. Мазепи, намагалися викликати його до Москви. Але старшинська рада замість нього послала велике козацьке посольство на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогубом, їх протримали там майже рік як заручників. І. Мазепа всупереч бажанню змушений був відкласти повстання і через несприятливі обставини на довгі роки відмовитися від задуманого. Польський посол Кир’як Ісарович у звіті про дипломатичну місію в Батурин у 1693 році зазначав: «А так Москва пильнує Мазепи, що йому не дозволяють і поговорити з іноземною людиною»[786].

У наступні роки гетьман багато уваги приділяє не тільки розбудові збройних сил, гетьманських установ, а й питанням духовності, освіти. За його кошти зведені братська Богоявленська, велика Лаврська та Всіх Святих церква, військовий Микільський собор у Києві, відреставровані п’ять церковних приміщень старокняжої доби, закінчено зведення трьох храмів[787]. Значні фінансові внески зробив гетьман для оздоблення, ремонту Печерської Лаври, Пустинно-Микільського, Братського Богоявленського, Кирилівського, Золотоверхого Михайлівського, Межигірського, Чернігівського Троїцького-Іллінського, Лубенського Мгарського, Густинського, Батуринського Крупицького, Глухівського Петропавлівського, Домницького, Макошинського, Каменського, Любецького монастирів, кафедральних соборів у Києві, Переяславі, Чернігові, батуринських церков[788]. На замовлення І. Мазепи також постали у роки його правління Вознесенська церква у Вознесенському монастирі, ігуменею якого була його мати, церква Покрови у Дігтярівці та інші культові споруди. Загалом лише за опублікованими джерелами відомо про 220 церков, збудованих за правління І. Мазепи. З них 44 під його особистим патронатом.

Як випускник Києво-Могилянської колегії він подбав, аби його альма-матер у 1701 році набула статусу академії. Крім цього, він виділив кошти на зведення в ній у 1703–1704 роках мурованого приміщення[789], щорічно давав із військового скарбу по 1000 золотих на потреби спудеїв. У 1700 завдяки його відчутній допомозі, виділеній на будівництво навчального корпусу, дзвіниці, трапезної, допоміжних службових приміщень та папірні для друкарні, з’являється у Чернігові перший на Лівобережжі вищий навчальний заклад — Чернігівський колегіум[790]. Вдячні викладачі останнього видали невдовзі п’ять книг із присвятами своєму благодійнику, два панегірики. Сприяв І. Мазепа й появі в Ніжині у 1696 році школи для навчання дітей грецькому і слов’янському письму[791].

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано віршував латиною. У 1705 році чернігівським полковником стає володар чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П. Орлик з’явився в оточенні гетьмана перш за все як поет. Пізніше він ностальгічно згадував побачене у палаці свого патрона: «Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні»[792]. «Добродію і ктитору» завдячують у передмовах, присвятах до власних творів І. Орновський («Муза роксолянська», 1688), С. Яворський («Луна голосу, що волає в пустелі», 1689), П. Орлик («Алцід російський», 1695), С. Мокрієвич («Виноград, домовитом, благим насаджений», 1697), Д. Туптало («Руно орошенное», 1697), Ф. Прокопович («Володимир», 1705), Л. Горка («Йосиф Патріарх», 1708), автори підручників риторики «Roctra Tulliana», діалектики «Prolegomena dialecticae», філософії «Philosophia naturalis et ulfaranaturalis» та піїтики «Lyra Heliconis».

У 1700 p. Мазепа попросив ченців Крупицького Батуринського монастиря перекласти для нього і для мирян тлумачник Григорія Двоєслова на книгу Іова. Невдовзі він вийшов друком під заголовком «Толкованіе Григорія Двоєслова на книгу Іова за щасливого владенія Его Царскаго Пресветлаго Величества войска Запорозскаго обоих стран Днепра гетмана ясновелможнаго его милости пана Іоанна Стефановича Мазепы его ж коштом и иждивеніем преведеся сія духовная книга на спасеніе его и всех чтущих и пользу приемлющих от нея»[793]. Чернігівські та інші друкарні коштом Мазепи здійснили кілька видань Євангелія, яке він дарує при нагоді Лубенському монастирю, православним Сирії (арабською мовою), Верхратському монастирю біля Рави-Руської та іншим релігійним закладам. Із передмови до Євангелія «Апракос» (друкарня Печерської лаври, 1707 р.) довідуємося, що його основу склав старовинний рукопис, подарований гетьманові архімандритом зі Святої Афонської гори. І. Мазепа як «Церкви Православной Восточной Благочтивий син» попросив митрополита Варлаама Ясинського перевірити текст реліквії і доручив печерському архімандритові Йосипові Кроковському його передрукувати[794].

Гетьман також опікувався долею церковних діячів-просвітників Дмитра Туптала, Феодосія Углицького, Іоана Максимовича, Стефана Яворського, завдяки йому вони видавали власні книжки, злобували відповідальні посади у церковній ієрархії. Тісна співпраця керманича України з багатьма літераторами, творчими особистостями не випадкова. Адже гетьман і сам віршував. Через донос В. Кочубея до нас дійшов текст його вражаючої «Думи»:

Всі покою щире прагнуть,

А не в еден гуж тягнуть,

Той на право, той на ліво,

А все браття, тото диво!

Не маш любви, не маш згоди

От Жовтои взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Сами себе звоевали.

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати,

І річами керовати!

Завершується поезія закликом виступити в оборону «вольностей»: «Без жадной політики, Озьмітеся всі за руки... Нуте врагов, нуте бити!».

Є документальні свідчення, які показують, що Мазепа шукав нагоди позбутись опіки Москви і в кінці 1690-х років, тобто у час написання «Думи». Його родич, київський полковник Костянтин Мокієвський, захмелівши на старшинській вечірці у січні 1701 року, говорив у близькому колі: «Так не тилко полковники, але и сам пан гетман измінник, що хотіл з под Казикермена утікати... да я то ще тыи войска задержал, а он мене за тое трохи шпагою не пробыл»[795]. Дещо раніше про це інформував царя бунчуковий товариш Данило Забіла, який у своєму доносі зазначав, що «прошедшаго 1698 году, во время бытности войск Его Царского Пресветлого Величества под Аслан-Керменем и пришествия орд с турками под обозы, прибег из орды к его милости, господину гетману, один татарин, в деле передався, а подлинно прислан был с листами от салтана, и будто его милость господин гетман, поступая хитрым способом, те листы утаил перед боярином, его милостию, князем Яковом Федоровичем Долгоруковым»[796]. Донощик також оповів про те, як «под Аслан-Керменом выезжал его милость, господин гетман, за обозы против неприятелей бусурман, и то будто чинил не для бою, но для свидания с солтаном».

Бажання деяких зміщених з урядів старшинських опозиціонерів викрити, очорнити в очах царя І. Мазепу завершувалось для них невдачею. Гетьман діяв дуже обережно, конспіративно. На той чи інший закид щодо нього у Малоросійському приказі вже лежала надіслана наперед депеша з Батурина з Мазепиним трактуванням події. Як правило, висунуті щодо нього обвинувачення він аргументовано переадресовував на своїх опонентів. Мазепа регулярно давав цінні для росіян розлогі коментарі діям поляків, кримців, їхньої агентури, повідомляв про ситуацію в полках, Запоріжжі. Складалося враження, що він і тільки він був найголовнішим позаконкурентним агентом № 1.

Не секрет, що московська верхівка щороку отримувала з Батурина солідні презенти. Так, 31 січня 1696 року гетьман відрядив до царського столу шість лосів, десять кабанів, зубра, двох оленів[797]. Подібна практика задобрювання ласого на хабарі оточення Петра I зводила нанівець зусилля гетьманських недоброзичливців. Іван Забіла, наприклад, довго випрошував у Мазепи село Клишки, надане йому царем, поскаржився навіть у Москву. Але, незважаючи на наказ московських чиновників позитивно вирішити питання скаржника, гетьман проігнорував його.

Надокучливому прохачу він зауважив, що «я тут невольник на столиці (Москва. — Авт.), а на Украйні моя воля буде»[798].

На старшинських з’їздах, присвячених економічному становищу на Гетьманщині, І. Мазепа порушував питання про зменшення податкових річних зборів, запропонував дозволити селянам гнати горілку для власної потреби без сплати податку, зобов’язав орендарів продавати людям вино по дешевшій ціні. Він неодноразово суворо карав старшин, знімав їх з урядів, коли вони намагалися перевищити свої повноваження.

Треба зазначити, що у козацькій державі Мазепи люди були вільні. Селянство відбувало «всякое послушенство» за надану йому в оренду землю. Старшина, призначений на відповідальний уряд, отримував рангові маєтності. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав на ранг 19654 двори, у яких мешкало понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися у 72 селах, слободах Прилуцького (Красноколядинська сотня), Стародубського (Топальська сотня), Ніжинського (Кролевецька, Коропська, Бахмацька, Батуринська сотні), Чернігівського (Понорницька, Сосницька, Любецька, Менська, Киселівська сотні) полків, а також Гадяцькому, Переяславському та Київському полках[799]. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не І. Мазепі як людині, а гетьманові для виконання ним владних повноважень. З отриманих доходів у наданих на уряд маєтностях він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони, утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Між ранговими селами існував розподіл форм сплати податку: одні з них мали здати на «гетьманську булаву» певну кількість свійської птиці, інші — солі, дичини, треті — грошей. Причому останніх посполиті здебільшого не платили. Це робили за них орендарі млинів на територіях рангових маєтностей. Відповідно посполиті возили їм дрова, заготовляли сіно, гатили греблі тощо. Селяни вільно переміщалися в межах Гетьманщини. «Послушаніє» не обмежувало їхньої самостійної праці на себе і давало можливість на державній землі мати статки для прожиття. Рангові маєтності, взагалі земельна власність старшини мали умовний характер, бо після усунення державців із посад (особливо примусового, конфліктного) їхні підлеглі посполиті, земля передавались наступним володарям відповідних посад. На Гетьманщині знаходили прихисток від кріпосництва втікачі з Московії, Польщі. Відомі випадки, коли російські військовослужбовці, перебуваючи в Україні, крали українських дітей, зокрема Омелька Зашлого у такий спосіб перепродали в Москву за рубль[800]. Дядько Петра I Лев Наришкін у 1700-х роках надіслав І. Мазепі погрозливу вимогу, аби він негайно відправив до нього карлицю, яка втекла додому в Україну. Гетьман на те відповів, що в Гетьманщині «є не безгрішно кого неволею давати чи дарувати»[801] і не виконав грізного розпорядження. Для суспільного ладу Гетьманщини, як показує вищезгадана позиція гетьмана, кожна людина являла собою цінність, із непорушним правом свободи вибору. Поляк Еразм Отвіновський не випадково писав, що гетьман «в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі»[802]. Це ж саме зазначав французький посол Жан Балюз, який відвідав Батурин.

Гетьману деякі історики закидають, ніби він був жорстоким кріпосником, маючи двадцять тисяч кріпаків у сусідній державі. Факти ж говорять дещо про інше. У 1699 році Іван Мазепа купив у російських поміщиків землі у Рильському повіті й заснував там кільканадцять слобід, сіл (зокрема Іванівське та Амонь, у 1700 р. — Вишні Деревеньки, у 1702 р. — Урусу, в 1703 р. — Ольхівку, у 1704 р. — Куреньки і Дроновку, в 1705 р. — Жилину і Гузомою, в 1706 р. — Ізбицю, в 1707 р. — Софроново, Коренево і Снагость та інші населені пункти[803]). Оскільки засновник надавав переселенцям значні пільги, брав із них лише незначний податок, то чутка про «землю обітовану» швидко розповсюдилася довкруг. Якщо в Івановському в 1705 році було 187 дворів, то вже у 1708 році — 697, у Мазепинцях відповідно 30 і 93, у Гузомої — 30 і 69, Амоні — 72 і 178, Вишніх Деревеньках — 52 і 213[804]. Подібна тенденція простежується в усіх селах. Фактично у такий спосіб відбувається розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Певно, таку мету і переслідував гетьман. Надання пільгового режиму переселенцям дуже муляло російським поміщикам-кріпосникам, які жили за іншими законами, купляли-перепродували селян, як худобу. Гетьман у цьому зв’язку просив царя, аби вони «никакой обиды и насильства людям свободным, в оные слободки идущим, по дорогам перенимая, разорения не чинили»[805]. Дві третини новоосілих мешканців — становили росіяни (мабуть, кріпаки-втікачі), третину — українці. Переваги української системи орендного господарювання (селянин платив податок за використання землі) над примусовою працею кріпосних швидко перетворили мазепинські села у процвітаючі осередки ефективної економіки. Жителі Івановського, зокрема, за досить короткий час змогли збудувати три церкви. До речі, у Курській області Росії і досі під Рильськом є села Івановське, Степановка та Мазеповка, у назвах яких зафіксовано ім’я, по батькові та прізвище їхнього засновника.

Іван Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережжя та Правобережжя України. Та згідно з «Вічним миром» 1686 року землі від Києва до Чигирина мали «быть в пусте всегда»[806]. Гетьман як васал надсилав царським урядовцям копії своїх грізних наказів полковникам про суворе виконання положень вищезгаданого договору, немовби демонструючи свою заповзятливість у виконанні його умов. Водночас на ділі він все робив навпаки. Польському послу К. Ісаровичу у 1694 році він чесно зізнався, що «кордони я собі ті осаджу»[807]. Незважаючи на те, що цар дозволив паліївцям перебратись на Лівобрежжя, І. Мазепа знаходить аргументи, аби вони залишились-таки на Фастівщині! Прийшовши з козацьким військом у 1704 році на Правобережжя, гетьман всупереч царським настановам за досить короткий час заселив зайняту територію своїми людьми. 21 листопада 1708 року київський воєвода Дмитро Голіцин повідомляв Гаврилу Головкіну: «На сей стороне поселено жителей с 50 000, и за таким случаем зело потребно, дабы Белоцерковский замок не упустить»[808]. Російський резидент у Польщі А. Дашков у цьому зв’зку 11 грудня 1708 року радив канцлеру написати польським магнатам, «что и Украина доселе не отдана была чрез факцыи Мазепы, и декларировать отдачю Украины»[809].

Отже, гетьман хитро і наполегливо здійснив давню мрію П. Дорошенка, І. Виговського — об’єднав всупереч інтересам Росії та Польщі під своєю булавою Лівобережжя та Правобережжя України. Але радості від того не мав.

Петро I для розширення імперії, задоволення власних амбіцій потребував дедалі більше дармової козацької сили й крові. Тисячі козаків, старшин гинуло на початку XVIII століття у виснажливих походах у Польщі, Прибалтиці.

У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків у солдат. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко у наближеному колі гетьмана говорив: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так противным способом и мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставить»[810].

Мазепиному очікуванню слушного часу для звільнення від московської залежності було покладено край у жовтні 1708 року.

Одночасна поява шведів та росіян на Сіверщині не сприяла мобілізації українців на повстання. Лист гетьмана від 30 жовтня 1708 року наказному гетьману Івану Скоропадському про те, що Карл XII «нас утвердив і упевняв своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією», про необхідність нейтралізації росіян у Стародубі, був перехоплений московськими стрільцями. Ще раніше, 27–28 жовтня, українські полки, які перебували па Стародубщині, отримали три царські укази, згідно з якими старшина мала прибути у царську резиденцію. Соратники гетьмана І. Скоропадський, П. Полуботок та інші, не маючи зв’язку з Батурином, слухняно виконали цей наказ. Московські урядовці оперативно нейтралізували командування Стародубського, Чернігівського, Ніжинського та Переяславського полків, примусивши його взяти участь у виборах нового гетьмана. Стольник О. Дашков при цьому застерігав канцлера Г. Головкіна: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обагатил». У Глухові стародубський полковник вимушений був прийняти нав’язаний йому царем гетьманський уряд. У 1709 році він брав участь у делегації, яка приїхала у Бендери до Карла XII з умовами мирного договору. За свідченням словака Даніела Крмана, І. Скоропадський «виправдовувався перед Мазепою, що прийняв від царя титул воєводи і пообіцяв, що йому, своєму воєводі, буде вірний та що при добрій нагоді приведе до нього збунтованих козаків»[811].

Жорстоке спалення московським військом 2 листопада 1708 року Батурина, вивішення у всіх значних містечках Гетьманщини голів забитих батуринців, зрада церковників, які проголосили у Глухові анафему гетьману та його прибічникам, підірвали моральний дух повстанців. Прийшовши зі шведами до гетьманської столиці, І. Мазепа, як свідчив на допиті сотник Корній Савин, «зело плакал»[812]. Він сказав П. Орлику: «Уже теперь в нынешнем нашем нещасливом состоянии все дела иначе пойдут, и Украина, Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать»[813]. До того ж український генералітет переконався, що Карл XII надто переоцінив свої сили, могутність і вийшов на війну з дуже обмеженим, при тому втомленим, пошарпаним у боях військовим контингентом, який не міг уже належно протистояти росіянам і постійно терпів поразки. Паніку в оточенні Мазепи викликав і наказ Петра I від 7 листопада 1708 року про арешт і відправлення до Сибіру дружин та дітей мазепинців, конфіскацію їхніх маєтностей. Недавня надія на швидку перемогу розвіялася, як дим. Миргородський полковник Д. Апостол, проаналізувавши ці реалії, вирішив заздалегідь вийти з гри і попросити прощення у царя.

Попри несприятливі обставини, невдачі, гетьман не полишав надії на успіх акції визволення. У присязі І. Мазепи старшинам та козацькому товариству, даній після спалення Батурина у селі Бахмач, йдеться про те, що він мав за «обов’язок із своєї синівської любови до цієї Отчизни, матки нашої, і з повинності свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро Отчизни в обороні законів і свобід повстати, усіма способами й засобами боронитися та з’єднаними силами св. королівського маєстату Швеції й Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров’я, життя й останньої краплі крові, воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша малоросійська Отчизна й запорзьке військо від деспотичного московського ярма й наші закони та свободи з побільшанням не повернуться до давнього стану»[814]. Він прагнув залучити до співпраці Кримське ханство. Очікувався прихід в Україну і військ польського короля Станіслава Лещинського.

Рішення І. Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке через декілька місяців майже у повному складі багатотисячним загоном виступило на з’єднання з гетьманськими силами.

На жаль, у вирішальний момент 1709 року мазепинці та шведи не отримали очікуваної допомоги від кримчан, поляків. Незважаючи на деякі успіхи при взятті невеличких населених пунктів, загалом нечислене союзницьке військо шведів та українців терпіло поразки. Воно не могло у ході тривалої облоги взяти фортецю Полтави, де засів п’ятитисячний загін росіян.

Співвідношення сил противників під час Полтавського бою 27 червня 1709 року було нерівне. Петро I скупчував у район Полтави свіжі, щойно відмобілізовані частини. Сюди було стягнуто 47 полків[815] із загальною чисельністю до 55–57 тисяч чоловік [піхотний полк у 1708 р. формувався з двох батальйонів по 620 чоловік (разом 1240); кавалерійський полк — з п’яти ескадронів по 200 кавалеристів (разом 1200). — Авт.]. Російська армія мала для участі в бою 102 гармати[816]. Крім того, на боці Петра I діяли два піхотні й чотири кінні полки І. Скоропадського. Це — мінімум 8–10 тисяч козаків. Отже, в районі Полтави зосереджувалася 63–67-тисячна армія царя. Вона до того ж мала в резерві ще більші сили, які прибували у кінці червня в Гетьманщину і розташовувалися на стратегічних напрямках. Через тиждень після Полтавського бою 6 липня Петро I зробив для полонених шведів огляд своїх військ: полки нараховували 83,5 тисячі чоловік регулярного строю і 91 тисячу нерегулярного, 2 тисячі «артиллерийских служителей»[817]. Ця демонстрація сили шокувала військовиків короля.

Інша ситуація була у таборі гетьмана та Карла XII. За показаннями спійманого козака Гадяцького полку Гната Коданченка від 4 червня, окрім запорожців, «при Мазепе боліли 3000-х ево войска нет»[818]. Ця кількість військовиків підтверджується й у листі Б. Шереметьєва до І. Скоропадського від 13 квітня 1709 р.: «Сего моменту получили мы ведомость, что в Лютенку прибыло волхов и сердюков легкой конницы с 3000 человек, которые намерение имеют бить на наших и достать добраго языка»[819]. У тогочасному повідомленні генерала К. Ренне до О. Меншикова згадується Полтавський полк, який «заплутовал и пристал к запорожцам»[820]. Останніх, за записками Петра Крекшина, царського комісара по підрядах, який супроводжував Петра I, «до 10 000 к шведскому войску в совокупление пришли»[821]. Тобто перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було загалом 13–15 тисяч військовиків[822] — 9–10 тисяч запорожців, понад 3000 козаків, сердюків, компанійців, а також полтавські, гадяцькі полчани — до 3000 чоловік.

17 червня, свідчив на допиті Леон Івашкевич, «в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки»[823].

У шведській армії налічувалося близько 25 тисяч вояків[824] (разом із військом також ішло кілька тисяч осіб супровідного персоналу) і 28 гармат. Лише на чотири з них шведи мали порох і ядра[825]. Загалом шведсько-мазепинське військо налічувало до 40 тисяч чоловік. Воно нараховувало майже вчетверо менше вояків, ніж армія супротивника.

За кілька днів до вирішального бою українські частини були приведені в готовність і виставлені перед позицією росіян. «Гетьман Мазепа був там теж, — згадував у своїх нотатках барон Натан Зільгман, — і привів своїх козаків, які разом із запорожцями на правому і лівому крилі тримали фланги, а також окремо від шведів осаджували російських козаків і калмиків справа від московського ретраншементу поблизу малої гори».

За спогадами Д. Крмана, у ті дні до Мазепи прийшла віщунка, яка сказала, що «ні він, ні король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави буде велике кровопролиття»[826]. Гетьман розповів про почуте Карлу XII. Той іронічно поставився до мовленого, мовляв, він довіряє своєму Богові і справедливій справі.

Всі жили передчуттям скорої розв’язки. Гетьмана, чудово одягнутого, бачили на найчистокровнішому коні, коли він вранці мчав по передовій. Король порадив йому сховатися в обозі, аби не трапилося нічого лихого[827]. За особою Мазепи справді полювали російські шпигуни. Якось кільканадцятеро їх вдерлося до квартири гетьмана, аби його захопити[828]. Але шведська охорона їх відігнала.

Генеральна баталія розпочалася о 2 годині ночі 27 червня. У ній взяли участь, як розповів пізніше полонений шведський головнокомандуючий Реншельд, 19 тисяч шведів (інші 1300 осаджували Полтаву, до 5000 охороняли переправи у Нових Санжарах і Кобеляках. — Авт.) і 11–12 тисяч мазепинців. Цар виставив проти короля 47 полків, а також козаків Скоропадського. Карл XII сподівався несподівано напасти на переважаючі сили противника і взяти ініціативу у свої руки. Однак через погану підготовку до бою, слабке знання місцевості шведи вийшли до російських редутів, коли почало світати, і їх помітили. Незважаючи на професіоналізм вояків Карла XII, їхній могутній натиск лише на початку мав певний успіх. Надалі ж зручна позиція росіян, редути, щільний артилерійський вогонь сприяли зломленню бойового духу наступаючих. Вони опинилися під щільним вогнем, зазнали значних втрат. При цьому чимало атакуючих підрозділів втратили зв’язок із командуванням, іншими полками. До І. Мазепи не пробився жоден гінець (навіть генерал-ад’ютант короля А. Гильденклу), аби гетьман вислав свій козацький резерв з Пушкарівки.

Велика частина мазепинського війська була у другому ешелоні наступаючих. «Між кіннотою шведи помістили піхотинців, — зазначав у щоденнику згадуваний Д. Крман, — а козаків і волохів поставили на обох крилах»[829]. На лівому крилі перебували запорожці. У їхній бік була направлена контратака кількамісячного корпусу калмиків. Спочатку серед запорожців сталося замішання, і вони почали тікати. Однак, писав Д. Крман, кілька прибулих шведів із гострими мечами повернули їх назад, і знову був відновлений порядок[830].

Шведський старшина Вейге у своїх споминах відзначив важливу роль мазепинців у бойових діях: «Наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що вона скоро потім, побачивши нашу підмогу, відступила через заросляки і король також малим об’їздом завернув під Полтаву»[831].

Козаки та запорожці відігнали ворожу кінноту, яка після бою намагалася схопити короля та його оточення[832]. Карл XII ще бадьорився, йому хотілося битися з росіянами до останньої краплини кровІ. Мазепа, прибувши до шведської ставки, почав переконувати його оголосити негайний відступ у турецькі володіння. Про це ж заявили генерали короля. Лише після настирливих вмовлянь він погодився на відхід. Карл XII і Мазепа від’їхали разом в колясці генерала Мейерфельда. За ними поспішили ті, хто врятувався.

Полтавська кровопролитна баталія завершилася повною поразкою шведсько-українського війська. На місці герцю переможна сторона виявила 8619 забитих шведів[833]. Ще у ході побоїща 2800 вояків[834] Карла XII потрапили у полон. Організоване росіянами переслідування втікаючих шведів теж дало свої наслідки: поблизу Дніпра практично вся королівська армія, яка не мала достатньо плавзасобів для переправи, здалася. Майже 23 тисячі[835] офіцерів, солдат, супроводжуючого персоналу згодом були відправлені на заслання.

Інша доля чекала їхніх союзників. Кілька тисяч мазепинців як зрадників нещадно винищено протягом 28 червня — 4 липня 1709 р. Шведські полонені стали свідками колесування, вішання спійманих запорожців, козаків, які брали участь у Полтавській битві. Їм також відрубували руки, ноги, голови. Увесь простір від Полтави до Дніпра скроплений кров’ю учасників визвольних змагань, які потрапили під гарячу руку переможців. За «Щоденником військових дій» після Полтавського бою поховано 13 281 «побиенных неприятельских тел»[836]. Якщо від цієї кількості загиблих відняти 8619 шведів, то отримаємо 4662 забитих козаків, запорожців.

За підрахунками сучасника і хроніста Петра I Петра Крекшина, протягом листопада 1708 — липня 1709 років в Україні «изменников до тридцати тысяч порублено»[837].

Під Переволочною вирішили здатися на милість царя ряд генеральних старшин, які мали разом з шведською армією вивести залишки українського війська у Крим. Очевидно, взамін вони просили гарантувати їм життя. За допитами від 14 липня 1709 р. у числі капітулянтів були: генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, полковник Дмитро Зеленський, компанійський полковник Юрій Кожуховський, сердюцький полковник Яків Покотило, а також дрібні урядовці Антон Гамалія, Семен Лизогуб, канцелярист Григорій Григорович та писар Яків Гречаний[838]. Смертну кару їм замінено на заслання. 2700 козаків, які були з ними, помилувані, їм заборонили носити зброю і перевели у стан посполитих[839].

Хворий І. Мазепа помер 22 вересня 1709 року у Бендерах. Але з ним не вмерла його мрія й ідея створення самостійної держави. Виступ мазепинців показав Московії, що Україна — все-таки не губернія, у якій можна правити губернаторами. Це — край, в якому поважають волю, традиції, беруться за зброю, якщо ігноруються, нищаться права людності.



Герб Мазепи


Гетьман Мазепа мав герб, аналогічний гербу «Курч» (або «Корч»), яким користувалися з певними варіаціями протягом кількох століть князі Курцевичі, нащадки Гедиміновичів. Ось як останній трактує Вацлав Потоцький у 1696 році:

Корчем зветься цей герб, але від болю не корчиться;

Пізнав не раз татар, пізнав і шию турків,

Бо на коні і тих, й інших діставав,

Так в руці, як живу, у тятиві витягав.

Іпсилон — це грецький знак, це має бути літера,

Що цей герб на Волині, започаткований на Русі,

Хрест, як меч, посередині, сам у застібці стоїть,

Місяць із зіркою світять з обох сторін.

Значить він був десь у ночі: сховався у засідці,

Щоб ворога на принаду заманити,

А потім обома крилами швидко його вдарив,

Людей на кшталт літери Іпсилон поширив...[840]

(переклад зі старопольської мови В. Івашківа та І. Ситого)

Білоцерківським підстаростою у 1578–1596 рр. був Дмитро Курцевич-Булига. Можливо, вже тоді відбулося поріднення Курцевичів та Мазеп. Хоча не треба виключати і прилучення останніх до герба «Курч» на основі чинного тоді законодавства, згідно з яким у Речі Посполитій дозволялось приписувати до власного герба близьких та бажаних людей. На користь останньої версії знаходимо вказівку польського короля Сигізмунда Августа про право іноземців використовувати герб польського сімейства лише з дозволу його власників та після затвердження королем[841].

Однак, на наш погляд, схожість гербів «Курч» та Мазепи все ж таки має дещо інші витоки. У 1686 та 1687 р. у Посольському приказі була створена книга «О родословии и о гербах Российских разных знатных шляхецких фамилий»[842]. Аби затвердити за собою право користуватися тим чи іншим гербом, прохач повинен був надати докази належності до відомого роду. Лише після вивчення цього питання у Родовідній Палаті у Москві приймалося на найвищому рівні відповідне рішення. Схоже, саме тоді і в Гетьманщині І. Мазепі та його наближеним довелося з допомогою граверів шукати вирішення цієї проблеми.

Як нам видається, в основу герба І. Мазепи передусім була покладена символіка герба гетьманської столиці[843] та прапора Б. Хмельницького. На печатці Батурина присутні хрест на серці, зліва — зоря, а справа — півмісяць. На прапорі Богдана Хмельницького домінантним елементом є великий хрест, який, упираючись у півмісяць, оточений вісьмома шестикутними зірками. Ці улюблені козацькі символи зустрічаються на печатках, гербах багатьох сотенних міст Гетьманщини. Так, Царичанка мала «розширений хрест над півмісяцем, що лежить рогами догори, згори дві восьмипроменеві зірки»[844]. На печатці Ічні 1687 р. зображено хрест, а під ним шестикутну зірку[845]. У 1782 р. у Конотопі узаконено «старий» герб із таким описом: «На червоному тлі золотий хрест, під ним срібний рогатий місяць, а вгорі шестикутна зірка»[846]. Подібні герби мали і Борзна (лише без зірки)[847], Миргород та Охтирка (без півмісяця).

Шестикутна зірка — християнський символ, що означає світило Магів (із шістьма променями) над колискою Христа[848]. Крім цього, вона трактується як емблема щастя, високих помислів[849]. Півмісяць — символ Візантії, а потім православного Константинополя, покоровителькою якого імператор Констянтин проголосив Діву Марію, «царицю небесну»[850]. У давніші часи місячний серп означав богиню, жіноче начало творіння[851].

Хрест, підмурівок якого на гербі Мазепи зображено у вигляді нижньої частини якоря, натякає на міцність його віри[852], стійкість релігійних переконань. Верхів’я хреста у вигляді літери «V» насамперед прочитується як здійняті до Бога руки[853]. У Середньовіччі сонце і місяць із двох боків хреста символізували відповідно Новий Заповіт і Старий Заповіт[854].

Згадане показує, що символи, які лягли в основу герба І. Мазепи, пов’язані передусім із діяльністю Б. Хмельницького, ознаками гетьманської столиці, православними святинями. Це була данина козацькій традиції.

Зазначимо, що І. Мазепа, отримавши булаву, найімовірніше не мав власного герба. Це засвідчує перший панегірик на честь гетьмана «Muza Roxolanska о triumfalney sławie у fortunie pana Jana Masepy hetmana Woysk J. cark. M. Zaporoskich» («Муза роксоланська про тріумфальну славу та фортуну пана гетьмана Івана Мазепи»), написаний у 1688 р. поетом Іваном Орновським. Він був виданий у Чернігові того ж року, що й зазначений на обкладинці книжечки.

Немає сумніву, що «Muza Roxolanska» — чернігівське вітання Лазаря Барановича, його оточення Іванові Мазепі до 50-річного ювілею гетьмана (народився у березні 1639 р.), Воно готувалося заздалегідь, оскільки у березні козацьке військо мало відбути у похід. Крім того, у Чернігові знали про можливий приїзд гетьмана до міста у січні 1689 р. Сам І. Мазепа 19 січня повідомляв із Глухова В. Голіцина, що «без всякого омедления выезжаю в Чернигов, хотящи по моему обещанию (курсив наш. — Авт.) поклонитца чюдотворному пресвятыя Девы Богородицы образу; который прошлого году чюдесным действием своим показався, превеликими поставляетца делы, не точию хромии и слегши в своем поклонении при нем исцеляютца и прозирают, но и мертвии в живых обретаютца, яко и недавно в прошлых числех на нескольких детех то предивное чюдо показалося»[855]. Як видно з інших документів, гетьман у кінці січня, зокрема 29 січня, перебував у Чернігові[856]. Отже, саме тоді і випала нагода вручити ювілярові панегірик. Гетьман підтримав А. Барановича у його прагненні жити незалежно від київського митрополита, фактично «виробив» у Москві ставропігію Чернігівській архієпископа. Тож успішне вирішення цього питання дуже порадувало архієпископа, і він щиро бачив в особі нового правителя Гетьманщини людину, яка варта похвали, компліментарного пишнослів’я.

У панегірику «Muza Roxolanska» на звороті титульного листка вміщено начерк герба гетьмана[857]. Він іще мав незакінчений вигляд. Тобто це означає, що у Чернігівській друкарні подали свою концепцію герба зверхника України.

На початку 1689 р. друкарня Києво-Печерської лаври видрукувала панегірик «Echo głosu wolaiacego na puszczy» («Луна голосу, що волає в пустелі»). Його створив перший «лавроносний піїт», як тоді називали викладача філософії та теології Київської колегії Симеона Яворського[858] (після пострижения у ченці Стефан. — Авт.). Як і панегірик «Muza Roxolanska», «Echo głosu» не був особистою забаганкою автора. Це теж було вітання до 50-річного ювілею гетьмана архімандрита Києво-Печерської лаври В. Ясинського з ченцями, керівництва Київської колегії. Гравер І. Щирський зробив сім ілюстрацій-коментарів до герба І. Мазепи. Припускаємо, що він і був його першим автором. Майстер вчився у Вільно, де добре простудіював книги з емблематики та гербовників Східної Європи. Отож герб «Курч» міг ним бути запозичений як зразок, який відповідав козацькій символіці. Новий варіант мав незначні відмінності. Так, у гербі «Курч» півмісяць розташований праворуч від хреста і «рогами» спрямований не до шестикутної зірки[859], а навпаки — у протилежний бік. Якірна основа хреста має два гострі виступи. Водночас герб Мазепи має у нижній частині загострення лише з правого боку у вигляді рибного гачка. Дещо відмінні й перекладини хреста. Звичайно, ці відмінності незначні. У деяких зображеннях герба Мазепи, наприклад, І. Мігури, місяць розташований праворуч, а не ліворуч. Це засвідчує те, що головні елементи, відповідно до задуму гравера, не мали усталеного місця.

Зрозуміло, вищезгадане пояснення виникнення задуму герба Мазепи не виключає й варіанта, згідно з яким гетьман за допомогою матері міг дати роз’яснення граверу щодо свого шляхетного походження. На думку Я. Токаржевського-Карашевича, «не могли Мазепи безправно присвоїти собі герб кн. Курцевичів і заховати це від них, бо між ними на протязі двох століть залишалися стислі і близькі стосунки»[860]. Так, зокрема білоцерківський підстароста князь Іван Дмитрович Курцевич допомагає Мазепам закріпити за ними Мазепинці, а через декілька десятиліть під час розгляду судової справи молодого І. Мазепи та володимирського земського судді І. Загоровського Курцевичі беруть участь у її залагодженні[861]. «Все це дозволяє припустити, — зауважує Я. Токаржевський-Карашевич, — що близькі стосунки кількох поколінь обох родин, при тотожності герба можуть свідчити так само про спільність їх походження»[862].

Хоч би як там було, очевидно, безпосередньо перед написанням панегірика, виконавцю гербового зображення поставили завдання поєднати його зі славною козацькою традицією і пов’язати згадану емблематику з кровним шляхетним зв’язком родової лінії Мазеп із аристократією минулих часів. Правдоподібно, що спочатку С. Яворський був ознайомлений із варіантом герба, який, схвалив гетьман, а вже потім, натхненний його образами, символами, зробив поетично-панегіричне «прочитання» побаченого, з’єднавши з найближчими реаліями:

Куди, Місяцю[863], роги ти сунеш, скажений!

Знати, з пекла самого женеш, навіжений.

Відай: глянець на зблідлій твоїй шкірі темній

На фатальнеє схоже затемнення певно.

Але скоро засвітить нам Марсове діло,

Вождя славного блисне гербове світило,

Бо звичайне звитяжця не створює майво,

А Планета, повніша великого сяйва.

Саме нам, роксоланам, тріумф обіцяє

Та, що Місяць вождевий ясний укріпляє, —

Повна, теж наче Місяць, пречиста Марія,

Від якої потерта в Плютів самих шия.

А тепер лоб трацької змії вихруватий

Від отого тріумфу не буде без страти.

Сам Іван-бо під сонцем правічним панує,

Що його Зоря славна, вождя, знаменує,

Додає до звитяжества великої сили,

І турецькій він гідрі насипле могили.

Куди, місяцю трацький, ти роги справляєш,

Знай, від більшого менше світило згасає,

Таж планету гетьманську фортуна помітить,

І проміння ясне на обличчі засвітить.

Згаснуть іскри костриська малого, що прищуть,

Скоро блиски вождеві на нього заблищуть.

Пожиток посполиті в ділах більший мають,

Як вузлом нерозв’язним в єднанні бувають[864].

У процитованій тут частині великого панегірика — чимало промовистих деталей, які були зрозумілі головному героєві та його сучасникам.

І. Мазепа у жовтні 1688 р. під час переговорів із Ф. Шакловитим Батурині запропонував російській стороні розпочати похід проти ординців 1 лютого 1689 р., аби протягом місяця дійти до Криму. Він аргументував це тим, що зимовий похід ліпший для військ, ординці у такий час не зможуть отримати необхідну допомогу. Весна ж і літо — несприятливі для ведення бойових дій, позаяк полкам було б важко просуватися під час повені, а потім терпіти нужду від спеки і браку води. У квітні, пропонував український зверхник, найкраще вже повертатися додому. Гетьман обіцяв виставити на війну до 50 тисяч реєстрових козаків та «тысяч с шесть» сердюків і компанійців. Зауваги гетьмана стали визначальними для московських царедворців. «Одразу ж було наказано написати до усіх воєвод у містах листи з наказом відправити до Сум як до місця загального збору усіх дворян, офіцерів, списоносців, солдатів і загалом усіх тих, які належали до солдатського складу, — записав у своєму щоденнику 28 жовтня П. Гордон. — Було призначено термін [прибуття] 1-го лютого для перших, 10-го — для других і 25-го лютого — для решти з погрозами, що якщо хтось не з’явиться у цей час, то його майно буде передано [до казни]».

Якби російське військо зібралося у встановленому місці за мазепинським планом, то підсумки другого Кримського походу були б набагато результативніші, ніж намічалося. Але через зволікання, погану організацію головні сили В. Голіцина прибули в Охтирку на Сумщині лише 19 березня 1689 року. Вони, крім того, були погано забезпечені. Головнокомандувач російських полків, які налічували 112 066 чоловік, 350 гармат, наступного дня жалівся у Москву, що «денежная ваша великих государей казна...мне, холопу вашему, не пришла», а тому «ратным людям рейтаром и городовых полков солдатом дать нечего».

Дочекавшись у Батурині вістки про прихід на Сумщину головного союзницького війська, гетьман 17 березня вирушив із полками на з’єднання з ним. Вже у дорозі, 20 березня, І. Мазепа зустрів свій 50-річний ювілей. Отже, панегірик, написаний напередодні походу («скоро засвітить нам Марсове діло»), був сповнений віри, що гербова «Зоря славна», яка «знаменує» вождя, додасть йому «звитяжества великої сили, І турецькій він гідрі насипле могили». Усі складові герба — місяць, зоря, якір у вигляді хреста з літерою V на верхівці — оспівані автором як символи передбачуваного успіху, майбутньої перемоги. Для С. Яворського, як і його патронів, наставників у Києві, військова акція проти Криму вважалась не тільки справедливою, необхідною проти «кримських шуляк», які забирали у неволю цілі українські села, а й подією, важливою для Європи. Адже Османська імперія своїми загарбницькими війнами завдавала клопоту багатьом європейським країнам, їхньому православному населенню. Послаблення турків через розгром підлеглого їм Кримського ханства давало надію на докорінну зміну ситуації на півдні України, що спричинить ліквідацію постійного вогнища небезпеки. Саме тому у панегірику є про це наступні красномовні рядки:

Показати те світу, що непереможні

Кавалери діяльні, до бою спроможні[865].

«Молитвослов», виданий у 1692 р. у Чернігові, містить на звороті титульного листка герб гетьмана та чотиривірш на його адресу Лаврентія Крщоновича, ігумена, а з 1697 р. архімандрита Іллінського Чернігівського монастиря. Він славився також за часів архієпископства Л. Барановича видавничими справами, вмінням оформляти гравюрами книжки, писати панегірики[866]. Л. Крщонович як «значна и учена персона в духовенстві черніговском» листувався з І. Мазепою. Гетьман у 1702 р. надав Крщоновичу універсал на право утримувати при монастирі друкарню[867]. Очевидно, саме за це архімандрит, видавши у 1703 р. «Полуустав», присвятив його зверхнику України.

У 1696 р. Чернігівська друкарня видала доповнене видання «Руна орошеного» Д. Туптала. Письменник, вдячний гетьману за співпрацю, допомогу при виданні «Житій святих», подякував йому у посвяті за завершення будівництва Троїцького собору та пожертвування коштовного кіоту. Книжка вміщує герб І. Мазепи та його поетичне трактування:

Гедеону іноді образ цей наслідний —

Місяць, Зоря і руно, — він бува побідний.

Бо Зоря і Місяць тут його орошало.

Що ж бо Місяць і руно значить і Денниця[868]?

Перемоги образ це — Марія Дівиця.

А як Місяць і Зоря тут руно оросять,

То Мазепі на врага знак побід приносять[869].

Багато віршів присвятив І. Мазепі префект Чернігівського колегіуму Антоній Стаховський. Вони вміщені у книзі «Зерцало от писания Божественного»[870], виданій у Чернігівській друкарні у 1705 р. Йому належить панегірик хресту, який містився у зображенні герба І. Мазепи[871]:

З хреста у домі наук початки бувають.

«Бо і чого ми почнем?» — звичайно мовляють.

І не диво, як сама мудрість безконечна

Божа світові хрестом явлена конечно.

Хрест-бо мудрим є хвала, а хреста хто любить,

Той правдивого єства мудрості не губить.

Ну а твій гербовий Хрест, вельможний гетьмане,

Учням золотим ключем мудрості постане.

А що відчинивсь палац тих наук забутих,

Чи ясніше розказать: у непам’ять збутих, —

Влада це твого Хреста, що сюди Камени[872]

У чернігівські внеслись мудрії Атени.

Стародавня Цитня[873] те блиском учинила,

Що і світло від наук золоте розлилось.

Фосфор волі гетьмана в сонце покерує,

Вищої мудроти день його ласку вчує.

Чим же твій гербовий хрест нас ударував був?

Щоб ліцей оцей постав, дозвіл нам подав був.

Тож, вельможний пане, те дати тобі маєм:

Квітом цих нових наук скроні увінчаєм.

І по марсових ділах, від крові скажених,

Ти спокійно у богинь візьми пальми вчені.

Не нестимем золота ми, коштовні ваги,

Ті, що ними розлились Люзітанські Таги,

Ні далекий Калекут в перлах неубогих

З нами під покірні тут ляже твої ноги;

І Сідонських не несем, тирських пурпур збори,

Щоб поважним гонорам прикрашатись впору,

А що в домі цім наук праця всім керує,

То тобі Мінерва все радо зофірує...[874]

Цей твір сповнений почуттям вдячності гетьманові за наданий дозвіл відкрити Чернігівський колегіум, сприяння у побудові навчальних приміщень. А. Стаховський висловлює впевненість, що завдяки цьому «світло від наук золоте розлилось», і навчання додасть необхідних знань тим, хто прагне здобути освіту в Чернігові. Не оминає поет і «гербового» мотиву в іншому поетичному творі:

Від Якова яскрава Зоря в гербі сяє,

В хресті Мазепів славне місце собі має,

Від Якова Христа тут зоря знаменує,

Христос, у Вас вселившись, тріумфи готує.

Все добре, наче Місяць, пробува на віки,

Вас удостоїть жити, де ангельські ліки[875].

Також А. Стаховський продовжує цю тему в поезії «Милість ясновельможна, пане Іоанне...», де символіку гетьмана трактує як оберіг:

Хрест, Зоря, також Місяць в тебе є знаменням,

Пристановище звісне, захист на щодення[876].

У арабському Євангелії, виданому коштом І. Мазепи у січні 1708 р., на передніх сторінках вміщені герб і пишномовна панегірична посвята[877] гетьманові[878].


Низка панегіричних творів доби Мазепи присвячені племінникові гетьмана Івану Обидовському. Однак і в них постійні герої — дядько небожа, гербові символи хреста, місяця, зорі. З нагоди одруженння у 1698 р. І. Обидовського з Ганною Кочубей П. Орлик написав книгу-панегірик «Hippomenes Sarmaski» («Гіппомен Сармацький»)[879], а С. Яворський — «Весельное казанье, при благословенном венчании Иоанна з Обедова Обедовского, стольника и полковника Нежинского в церкви Свято-Троицкой Батуринской, названное Виноград Христов».

У першому панегірику одна з двох робіт відомого гравера І. Щирського зображає елементи з герба І. Мазепи. У весільному ж «казаньї» С. Яворського — нові додаткові штрихи у розумінні-трактуванні гербової символіки гетьмана. Поет наголошує, що вона невипадкова:

Хрест на кітві (якорі. — Авт.) ствердився при обох світилах (місяці та зорі. — Авт.) —

Виявляється віри пресвятої сила.

Марно тож витікають злочестивих ріки,

Хрест нерушний на кітві буде навік-віки[880].

Згідно з джерелами, 1 вересня 1707 р. цісар Йосиф I надав І. Мазепі титул «Князя св. Римської імперії»[881]. Російський дипломат, нащадок по матері прилуцького полковника Д. Горленка А. Дабижа, досліджуючи це питання у Відні, ніби знайшов цьому підтвердження у виданому у Нюрнберзі «Всезагальному великому Гербовнику», де автори вмістили княжий герб гетьмана[882]. У ньому залишилась практично без змін основа: розташування півмісяця та шестикутної зірки, зображення хреста. Щоправда, підмурівок-низ перевернутої літери Т став симетричним, без гачка з правого боку. У верхній частині вилки V поміщений срібний панцир, над ним — корона, увесь щит «огорнутий княжою порфирою, підбитою горностаєм та увінчаною княжою шапкою»[883]. На жаль, невідомо, чи це була ілюстрація з оригіналу, чи довільне тлумачення-реконструкція авторів гербовника.




Портрет з колекції Бутовичів



Особі Івана Мазепи присвячено тисячі студій, які нині вже дають більш-менш повне уявлення про його життя та справи. Водночас тим і досі дослідники дискутують про те, яким же на вигляд був сам гетьман, де справжній його портрет. Схоже, архівний документ, з яким ми мали радість ознайомитися у березні 2005 р., проливає світло на згадану тему.

Портрет гетьмана, який зберігається у Національному музеї історії України, з певних обставин, змінюючи власників, втратив свою історію. У виданні «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського вміщена копія цього зображення з підписом «Мазепа — з портрета Бутовичів»[884]. Саме цю ілюстрацію аналізують у своїй розвідці «Мазепа. Дослідження портретів гетьмана» Л. Шендрик та О. Янович[885]. На копії не зображено Андріївську стрічку, орден Андрія Первозванного, герб гетьмана. Звичайно, ці деталі не сприяли визначенню портрета як наближеного до дійсності. Маємо ще одну копію[886], вміщену Ю. Іванченком на обкладинці збірника «Мазепа»[887]. Вона у багатьох моментах дублює портрет Національного музею історії України. Водночас Мазепа тут помолодшав. Йому років 35–40. По-іншому намальовані Андрівська стрічка та орден. Довкола герба немає літер.

У каталозі українських старожитностей колекції В. В. Тарновського під № 670 значилася копія портрета І. Мазепи (розмірами «1 аршин 6/8 вершка x 13 3/8 вершка»[888]) з гербом та літерами І.М.Г.В.Е.Ц.П.В. На цьому зображенні гетьман трішки старший від того, який вміщений у збірнику «Мазепа», йому близько 40–45 років. Це найбільш наближена копія, яка, здається, була втрачена, хоча й маємо з неї надруковану репродукцію[889]. Вона має деякі відмінності у порівнянні з портретом, який у родині Бутовичів називали «оригиналом»[890]. Насамперед невдале прималювання стрічки[891].

Вивчаючи портрет І. Мазепи[892] Національного музею історії України, поданий на виставці «Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття» (Львів, 2003 р.), ми звернули увагу на важливу переконливу деталь, яку має це зображення: достовірно виписаний герб із літерами титулу І.М.Г.В.Є.Ц.П.В.З. («Іван Мазепа Гетман Войска Єго Царского Пресветлого Величества Запорозкого»). Подібний напис оточує герби закладної дошки 1702 р. Чернігівського колегіуму, книг Д. Туптала[893], С. Мокрієвича[894] та інших пам’яток. Такі подробиці важко було б придумати, коли б якийсь народний художник у XVIII чи XIX століттях фантазував. Автору малювання довго б довелося шукати гербовий зразок, оскільки російська, церковна влади ретельно проревізували-замалювали, знищили усе, що було пов’язане із зображенням гетьмана. Андріївська стрічка, орден — теж важливі атрибути, притаманні саме І. Мазепі, а не якомусь іншому можновладцю. Єдине, що викликало сумнів у цьому портреті, десь 50–52-річний вік гетьмана. Коли І. Мазепа 8 лютого 1700 р. отримав орден Андрія Первозванного, йому було вже 60 років. Можливо, він так молодо виглядав? Адже не випадково у 1702 р. між ним та Мотрею Кочубей спалахнуло кохання.

Архівний документ Інституту рукопису НБУ ім. В. Вернадського проливає світло на згадану суперечність. Борис Грінченко, беручи участь у підготовці каталогу[895] музею українських старожитностей В. В. Тарновського, отримав 20 вересня 1899 р. письмове пояснення від Володимира Бутовича про оригінал портрета гетьмана та одну з його копій, про яку йшлося вище. Ось що написав 26-річний уродженець м. Круполя Переяславського повіту, інспектор народних училищ Київської губернії[896]: «Оригинал портрета Мазепы, в синем кунтуше и с Андреевской лентой чрез него, копия с котораго имеется в собрании В. В. Тарновского, находится в роде Бутовичей весьма давно, хотя с точностью определить, с какого именно времени она там находится, трудно. Но дядя мой — ныне старик 68 лет — передает, что уже в юности своей он слыхал от брата своего дяди, тогда старца лет 70, что этот портрет Мазепы издавна находился в собственности рода Бутовичей, бывших в свойстве с Мазепой. Андреевская лента и звезда, по его словам, была пририсована в его детстве при общем подновлении портрета живописцем, неизвестным маляром. Действительно, на оригинале сразу бросается в глаза видимо позднейшая довольно неудачная пририсовка особенно ленты. Раньше до 1870 г. портрет сохранялся в с. Черевках, Переяславского уезда, принадлежащих Бутовичам с 1683 года, находящихся во владении одного из моих дядей. В 1870 г. после пожара (старинного) лома в Черевках портрет был перенесен в дом моего отца в м. Круполе, того же уезда, где он и находится»[897].

Домалювання у середині XIX столітті Андріївської стрічки, ордена, а за всіма ознаками і рукава кунтуша (він неприродно великий і робить гетьмана крупнотілим. — Авт.) знімає питання невідповідності віку та нагороди зображуваного.

Отже, портрет І. Мазепи, що зберігається у Національному музеї історії України, оригінал (чи найбільш рання копія з оригіналу! — Авт.), написаний десь на початку 1690 років?

На користь останньої версії маємо ще низку важливих зауваг.

В. Бутович вважає, що їхній рід був «у свойстве с Мазепой». Це, за нашими даними, не зовсім так. Проте Бутовичі підтримали гетьмана у 1708 р. Вони належали до найближчого оточення зверхника України.

Зять прилуцького полковника Дмитра Горленка Григорій Бутович[898] пішов разом із мазепинцями і не здавався після Полтавського бою, як чимало старшин. Очевидно, він не займав впливового уряду (вірогідно, був значним військовим товаришем), але поділяв погляди гетьмана, прилуцького полковника. Низка документальних свідчень вказує на те, що Горленко вже на початку 1700-х рр. став одним із найактивніших підбурювачів Мазепи до рішучих дій щодо зміни статусу Гетьманщини, виходу її з-під юрисдикції Москви. П. Орлик у листі до С. Яворського навів такі красномовні слова прилуцького полковника, звернені до гетьмана: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы и діти наши во вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш»[899].

Дмитро Горленко брав активну участь у таємному обговоренні восени 1707 р. документів Гадяцького договору 1658 р.[900] Влітку 1708 р. він разом із Д. Апостолом, Д. Зеленським, І. Ломиковським клявся Мазепі бути йому вірними, «чтоб и о своей и общой всіх цілості промышлял»[901].

Прилуцький полковник був одним із найрадикальніших мазепинців — саме він підштовхував гетьмана по-швидше визначатися, полишити вагання щодо моменту відходу від Московії. Д. Горленко залишився з Мазепою після Полтавської битви. Він згодом за підтримки старшини та козаків став реальним претендентом на посаду гетьмана. Однак Карл XII, під патронатом якого здійснювалися вибори, не схвалив цієї кандидатури[902].

Григорій Бутович, який був одружений з Агафією Горленко, поневірявся з мазепинцями-емігрантами в Бендерах та інших місцях, де вони отаборились, до 1715 р.[903] Разом із Д. Горленком та частиною старшин, які втратили віру у можливість здобути перемогу, він повернувся додому і був відісланий до Москви[904], де вже перебували його дружина, мати та діти. За брата-мазепинця постраждали також Іван Бутович (відправлений у 1712 р. на заслання[905]) та Степан Бутович, генеральний осавул у гетьмана І. Скоропадського. Останній був довго під наглядом у царських урядовців.

Г. Головкін 31 січня 1711 р. писав І. Скоропадському: «На генерального есаула Бутовича, который обретается от Вашей Вельможности за Днепром для надзирания тамошних мест и обращений неприятельских, есть здесь наречение: того для изволите, Ваша Вельможность, его, Бутовича, оттуду переменить, и вместо него послать туда инаго кого добраго и вернаго человека по своему разсмотрению»[906].

Завдяки турботам гетьмана Г. Головкін 7 листопада 1711 р. ухвалив рішення «есаула генеральнаго Бутовича ни к Москве, ни ко Двору выслать не извольте, ибо дела до него никакого не имеем, а велите ему, Вельможность Ваша, быть в прежнем уряде по Вашему разсмотрению»[907].

Але вже у 1712 р. це рішення змінено[908]. Степан Бутович повернувся додому з Москви лише у 1715 р. з тяжким присудом «позволить ему жить на Украине в своих маетностях, и не в какие уряды его не допускать»[909]. Під 1717 р. він згадується в урядовій документації як померлий[910].

Як на нашу думку, портрет І. Мазепи міг зберігатися у родині Д. Горленка. Майже 15 років прилуцький полковник разом з дружиною Марією Захарівною пробув на засланні в Москві[911]. Звідти він не мав права виїжджати[912].

Син Д. Горленка Андрій був у 1708 р. разом із батьком, пізніше завдяки заступництву тестя — миргородського полковника Д. Апостола — свій полон він трактуватиме як добровільну втечу від мазепинців — «устороживши измінника Мазепы хитрость и зміну, остав я отца и матерь и свойственников, сам только с женою, з тоей неприятельской стороны увойшол, еще на масляниці в 1709 году»[913].

У 1711 р. його запідозріли у зносинах із батьком. Канцлер Г. Головкін у січні того року повідомляв у Глухів І. Скоропадському: «Понеже прилуцкаго полковника изменника Горленка сын Андрей явился в немалой причине и подозрении, что он присланных к нему от отца его из Бендеры с письмами людей доныне не объявляет и объявить не хочет; для чего весьма не безподозрительно ему, Андрею, на Украине ныне быть, за близостию от Бендеры, где отец его при короле шведском с прочими изменниками: того ради писал я ныне к Виниусу, дабы его Андрея прислал из Глухова в Москву, а на Москве он будет жить без утеснения»[914]. У відправленого на заслання молодшого Горленка були відібрані маєтності. У Москві він пробув до 1715 р. Конфісковане повернули лише за гетьманства Д. Апостола. Восени 1735 р. Андрій Горленко разом зі своїм сином Андрієм знову потрапив у немилість до царської влади.

«Горленки, — писав у січні 1736 р. Яків Маркович у своєму щоденнику, — отец и сын, взятые еще с осени в С. Петербург, отпущены и явились в Глухов свободными»[915]. Відібрані перед цим маєтності повернуті Горленкам лише у 1742 р. імператрицею Єлизаветою.

Зазначимо, що вищезгадані деталі дають пояснення, як портрет І. Мазепи міг під час цих конфіскацій, розподілів майна «сховатись» в опозиційній до царського режиму родині Агафії Бутович (Горленко), щоб потім все ж таки дійти до нас.

Л. Шендрик та О. Янович вважають портрет гетьмана із зібрання Бутовича (Національний музей історії України) підробкою. Мовляв, зображуваний має «повне, м’ясисте обличчя, маленькі вуста, невиразні очі». Проте ми б не робили таких категоричних висновків. На початку 1690-х років І. Мазепа міг виглядати ще не так аскетично, як через 18 років (час шведських свідчень). Обличчя гетьмана на згадуваному портреті видовжене, має деяку схожість із рисами обличчя генерала Еріха Дальберга (на це вказувавав очевидець Гедерхілм[916]).

На портреті із зібрання Бутовича на чоло гетьмана звисає кручене пасмо волосся. Ця деталь підтверджується й свідченнями очевидців. Військовий капелян Йоганн Вендель Барділі так описує зверхника України: «Мазепа... на тілі худорлявий, не високого росту, на голові мав багато зачісок, або польских кучерів»[917]. Густав Адлєрфельд помітив, що гетьман «носить вуса на польську моду»[918]. Ще один шведський старшина у своїх нотатках зауважував, що «Мазепа був вельми негарний на обличчі і виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія»[919].

У 1885 р. князь А. Дабижа у «Киевской старине» надрукував герб І. Мазепи[920]. Звичайно, він міг стати орієнтиром для художників-копіїстів або автора портрета з колекції Бутовичів. Однак, уважно зіставивши, все-таки помічаємо низку відмінностей: герб із нотаток А. Дабижі має «повні» зірку, півмісяць (на портреті — «хулі»), якірні нижні «крила» прямокутні (на зображенні гетьмана — дещо заокруглені), срібний панцир, перехрестя іншої форми. Зауважимо, що срібний панцир на портреті чимось нагадує панцир із герба племінника І. Мазепи Івана Обидовського[921], Крім того, обрамлення обох гербів абсолютно не схоже. Це говорить про те, що портрет І. Мазепи був написаний задовго до публікації А. Дабижі. Особливо у цьому переконують згадані вище літери навколо герба І.М.Г.В.Є.Ц.П.В.З. («Іван Мазепа Гетман Войска Єго Царского Пресветлого Величества Запорозкого»).

Д. Бантиш-Каменський у третьому виданні «Історії Малої Росії» (1842 р.) помістив герб І. Мазепи, практично тотожний тому, що зображений на портреті з колекції Бутовичів. Важлива й примітка історика про те, як він потрапив до нього. Виявляється, «герб... Мазепы, с одного портрета сего гетмана»[922] подарував досліднику старовини Григорій Шафонський. Останній — син Опанаса Шафонського, відомого автора «Чернігівського намісництва топографічного опису», виданого М. Судієнком у 1851 р.[923] Г. Шафонський передав[924] публікатору батьківський рукопис, написаний у 1786 р. Таким чином, портрет гетьмана з літерами І.М.Г.В.Є.Ц.П.В.З. довкола герба був відомий на Чернігово-Сіверщині. Можливо, О. Шафонський під час дослідження історії краю у 1783–1784 роках мав можливість бачити оригінал у картинній галереї Бутовичів.

В описі інших 13 так званих портретів Івана Мазепи[925], що потрапили у колекцію В. Тарновського, не натрапляємо на саме такий супровід зображуваного. Натомість художники доби Мазепи найчастіше малювали своїх героїв із гербами та титульними літерами (портрети сотника Лук’яна Журавки[926] (кінець 1690-х), полковників Леонтія Свічки[927] (1688 р.), Василя Дуніна-Борковського[928] (1701–1703), Михайла Миклашевського[929] (початок 1700-х), гетьмана Івана Самойловича[930] (кінець XVII ст.), ігумена Івана Монастирського[931] (кінець XVII ст.), значного військового товариша Григорія Гамалія[932] (орієнтовно до 1696 р.), наказного гетьмана Павла Полуботка[933] (початок XVIII ст.), полковника Івана Черниша[934] (початок XVIII ст.). Отже, портрет І. Мазепи з колекції Бутовичів усіма своїми «непримальованими» деталями відповідає тим стандартам, які шанувалися в ту епоху. Таким чином можна зробити висновок про його ймовірну достовірність.



Чи зраджував гетьман Карла XII?


Вчинки гетьмана І. Мазепи і досі є предметом прискіпливого аналізу, вивчення. У них — розгадка масштабів його особистості, помислів, культури політичного діяча доби кінця XVII — початку XVIII століть.

Останнім часом ряд істориків звернули увагу на джерела, які начебто суперечать тим уявленням, що склалися в Україні після розпаду СРСР про І. Мазепу як патріота, високоморальну і високоосвічену людину.

Йдеться про епізод кінця 1708 р., коли, за опублікованими історичними документами, гетьман направив до царя Петра I миргородського полковника Данила Апостола з таємною пропозицією видати шведського короля, аби в результаті цього отримати амністію.

«Навіть останній його покровитель та союзник Карл XII був, по суті, їм (Мазепою. — Авт.) зраджений, — зазначає І. Андреєв у статті «Мазепа», опублікованому в російському журналі «Знание — сила» (2001, № 4); — для того, щоб помиритися з Петром, гетьман пропонував захопити короля і привести його царю»[935]. В. Горак у статті «Таємний план українського гетьмана» («Політика і культура», 2004, № 9) пояснює згадане тим, що зверхник України «отямився»[936], бо його, мовляв, не підтримали козаки, Батурин був знищений, а відтак у такий спосіб він рятував своє життя.

Відома російська дослідниця історії України Т. Яковлева у науковій розвідці «Мазепа-гетьман: у пошуках історичної об’єктивності» («Новая и новейшая история», 2003, № 4) теж присвячує цьому епізоду чимало місця. На її думку, «Мазепі або не вдалося здійснити свій план, або він злякався неминучої розправи з боку Петра»[937]. Не сумніваються у зрадницькій позиції керманича України історики Н. Герасименко[938], B. Артамонов[939].

У історичних студіях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, C. Соловйова фігурують два документи, які вони визначили як достовірні. Передусім це лист канцлера Г. Головкіна гетьману І. Мазепі від 22 грудня 1708 року:

«Ясновельможный Господин! Доношение Ваше чрез господина полковника миргородского его царскому величеству донесено, которой видя ваше доброе намерение и обращение, принял то милостиво и повелел мне к Вам писать с крепчайшим обнадеживанием, что ежели Вы в том пребывати и начатое намерение свое ко исполнению привесть потрудитесь: то не токмо что Вашу Милость в прежний уряд и свою милость принять, но оную к Вам и умножить изволит, и на те кондиции, чрез помянутого господина полковника предложенные, соизволил и гарантеров, желанных от Вас, для содержания той амнистии принимает, хотя (только надлежить вашей милости постараться: дабы о известной главнейшей Особе, по предложению своему, безопаснейшим образом постараться, буде-же и самой той Особе и невозможно, то хотя б о прочих знатнейших то учинити по предложению, а удобно то учинится может, понеже наши войска вблизости оттуда в местечке Веприк обретаются в готовности, куда и убежище безопасное может от них восприято быть с теми особами). Ответу ж Вашей милости на то предложение, с господином полковником миргородским посланное, по се число не было того ради, понеже сумневались, истинно ль то, но понеже царское величество из присылки сюда от Вас полковника компанейского Галагана с полком и из изустнаго его доношения, от Вашей Милости ему приказанного, истинну того дела признал; того ради повелел мне с крепким обнадеживанием милости своей к Вам писать; впрочем ссылаюся на письмо господина полковника миргородского, не смея более и перу поверить, и не ведая: имеет ли еще Ваша милость при себе с нами учиненную циферь, которую на удачу в сем письме написал»[940].

Разом із цим посланням І. Мазепі адресований і лист миргородського полковника Д. Апостола, який ніби підтверджує перший: «...И хотя мне сначала и веры не няли и за караулом держали и описывались к двору царского величества, но оттуду получа указа, отпустили меня за караулом к его царскому величеству, где принят я над сподѣванне милостиво, и изволил царское величество того предложения, от вашей милости, добродѣя, приказанного, выслушать у меня сам зело секретно, и хотя то изволил принять зело желательно и весело, однакож о том сумневался, правду ль я то от вашего сиятельства поведаю, понеже мне от вас на писме подлинно ничего не выражено»[941].

На перший погляд, ці важливі документи містять дуже багато інформативного матеріалу, який засвідчує неординарну позицію деяких з головних учасників подій 1708 р. в Україні. Звичайно, такі висновки можна зробити, якщо аналізувати лише ці звістки минулого без урахування додаткових обставин, контексту тієї доби. Привід засумніватися у вищенаписаному та ймовірній таємній дипломатії у той час між Петром I та І. Мазепою все ж таки є.

Апостол взяв активну участь в серпні 1708 р. у підготовці, а в кінці жовтня у проведенні визвольного повстання. Прагматичний миргородський полковник 20 листопада 1708 р. залишив мазепинців. Відхід сподвижника гетьмана у найкритичніший момент після спалення Батурина є наслідком його зневіри у подальшому успіху визвольної справи. Сам І. Мазепа, вражений розбоєм О. Меншикова, на руїнах гетьманської столиці казав: «Уже тепер в нынѣшнем нашем нещасливом состоянии всѣ дѣла иначе пойдут, и Украина Батурином устрашенная боятися будет едно с нами держать»[942].

Прагматичний Апостол, який переконався у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності (більшість козацьких полків ще до визвольної акції за наказом Петра I були усунуті з теренів Гетьманщини), вирішив припинити боротьбу[943].

Першим аргументом, який спростовує достовірність прагнення Мазепи передати Карла XII та його генералів царю, є доволі проста деталь. Якби Д. Апостол виконував таке суперважливе завдання гетьмана, то він би протягом одного-двох днів дістався б Лебедина (від Батурина десь 150 кілометрів. — Авт.), де була російська ставка, перебував цар. Натомість миргородський полковник добре «відхиляється від курсу», їде дещо в інший бік — до свого маєтку в Сорочинцях, який майже за 100 кілометрів від Лебедина. Саме зі свого села він надіслав І. Скоропадському листа, у якому попросив новообраного гетьмана, аби той поклопотався перед Петром I за його помилування[944] — «дабы его царское величество не мел на мене, верного подданого своего, якого гневу и не похотел карати»[945]. Д. Апостол виправдовувався, що «жодним способом от него (Мазепи. — Авт.) не моглем высвободиться и той его змене (которая и неявна нам была) супротив...»[946]. У листі немає жодного натяку на якесь таємне завдання. Для чого Д. Апостолу просити у І. Скоропадського посередницької послуги, якщо він був посланий із таємною місією?

До Петра I миргородський полковник вирушає з Сорочинців лише 28 листопада, тобто через 8 днів після відходу від І. Мазепи. Це засвідчує князь Григорій Волконський у своєму листі до О. Меншикова:

«Светлейший князь, мой милостивый государь. Покорно доношу твоей светлости: от’ютанта господина Резанова я к себе в Сарочинск получил, и господин полковник миргородцкой з господином Мавриным и Резановым поехали да царского величества и до твоей светлости. И с ними, для опаседия от неприятеля, по твоему указу, отправил драгун и казаков 200 человек. (...) Полковник миргоротцкой имеет опасения, а я по нынешнему ево поведению мышлю, что он ныне зело склонен нашей стороне.

Униженный твой слуга князь Григорей Волконский.

Из Сарочинца ноября 28-го дня 1708.

Которые, государь, люди от меня посланы с ним полковником поволь их или иных с прибавкою прислать ко мне: фортеца велика, а людей зело мало, обнять ни половины не ким, и пушкорей нет»[947].

Другим аргументом, який ставить під сумнів імовірність зради гетьманом Карла XII, є протокол допиту миргородського полковника[948]. У ньому знову ж таки не натрапляємо на якісь натяки про Д. Апостола як посланця І. Мазепи. Він свідчить про все, але нічого не говорить про таємну пропозицію гетьмана!

Третім важливим аргументом подібного плану є свідчення полковника Гната Галагана, який у листі канцлера Г. Головкіна фігурує як посланець І. Мазепи з повторним листом гетьмана до царя. У 1745 році з ним бачився[949] Олександр Рігельман, автор «Літописної оповіді про малу Росію та її народ і козаків узагалі». Історик записав спогад полковника про його відхід від гетьмана. Старшина жодним словом не обмовився про те, що він виконував завдання І. Мазепи. Між царем та Г. Галаганом тоді відбувся такий діалог:

«Галаган! Вить ты с Мазепою вместе мне изменил?» — «Нет, государь», — відповідав перебіжчик. — «Да ты с ним бежал?» — «Я не бежал, но как нам от него объявлено, что, по повелению вашего величества, велено нам с ним против шведов идти, то потому мы за ним и следовали, но вместо того, когда мы близ шведов стали, объявлено нам, чтоб мы ему последовали, а он предался уже королю с тем, чтоб отбыть нам от России и быть под мазепиным управлением, от всех монархов вольным... (...) Что ж я, как некоторые и другие, хотя и усомнился, но отважась, пустился на власть судбины, потому что возвратиться уже от силы неприятельской, как представлялось, никак было невозможно; притом и разсуждал я о себе, что может быть и высвобождусь еще сетей сих, как то и удалось мне теперь. (...) Хотя служить и обещался им, токмо в мыслях держал своих, что не для них, но своему царю, кому я присягою обязан. И так, коль скоро мы стали быть на свободе, тогда под видом разъездов в партию, следуючи, я нечаянно наехал весьма вдали от войска на отъезжих сих драбантов, которые мною сюда до вашего величества приведены 60 человек, кои, не опасаясь нас, яко своих уже людей, были в оплошности. Мы же, окружа, тотчас взяли всех со всею их амунициею, поскакали в путь свой и, приведя сюда, препоручаем их и себя в соизволение вашего царского величества, и просим если можем быть еще в доверенности, чтоб мы были такие же слуги, как и прежде, несумнительные»[950].

Тобто і лист миргородського полковника І. Скоропадському, і протокол допиту Д. Апостола, і спогад Г. Галагана не засвідчують прагнення І. Мазепи зрадити шведського короля. Яким же чином тоді з’явилися звернення канцлера та миргородського полковника до гетьмана?

Відповідь знаходимо у кількох рядках, на які чомусь не захотіли звернута увагу поважні історики-публікатори вищезгаданих листів. На чорновому посланні Д. Апостола до І. Мазепи виявлена правка Г. Головкіна і на останній сторінці припис: «Писма, что писаны к Мазепе по измене ево фальшивые от канцлера»[951]. Укладачі-протоколісти діяльності царського наближеного саме так класифікували згадані документи. Вони ж були підготовлені із зрозумілою провокативною метою — підступно посварити Карла XII з гетьманом.

Першого січня 1709 р. миргородський полковник доповідав канцлеру Г. Головкіну про повернення свого посланця, направленого «ку неприателской сторонѣ»:

«Сиательнѣйший и предпочтеннѣйший господин граф, мнѣ премилостивѣйший добродѣю! Подлуг информации и науки, от Его Царскаго Величества мнѣ данной, з листом, которий велможность Ваша по монаршом его царскаго величества указу до Мазепи писались, и з моим, до него ж так же по монаршом указу писанным, ку неприателской сторонѣ посилалем сего человѣка Андрѣя Борисенка, которий своє діло, за которим был посилан, зорудовавши, як скоро оттоль повернулся, так зараз оного для совершенного в том дѣле роспросу до Светлѣйшого князя его милости и до велможности Вашей отсилаю, где оний будучи, що колвек видѣл и чул, кому тые листы отдал, и як оттоль выйшол, тое все подробну сам устне может исповѣсти; о том Вашей велможности извѣстивши, пренизко кланяюсь и застаю»[952].

Як видно з цього донесення, акція обмови гетьмана перед шведською стороною була задумана з «информации и науки» Петра I. Посланець Д. Апостола лише віддав комусь листи, які мали виставити І. Мазепу в непривабливому світлі. Разом із тим А. Борисенко не очікував ні на усну, ні на письмову відповідь керманича України, бо згадана акція цього не передбачала. Цій дуже правдоподібній дезінформації, очевидно, шведська сторона не повірила.

Наміри царських зверхників виставити гетьмана перед його союзниками у непривабливому світлі продажного авантюриста у всякому разі не затьмарили шведсько-український союз 1708–1709 років.



Кістяк оборони Батурина формувався на Правобережжі


Після смерті Б. Хмельницького Україну чекала доба Руїни, поділ території Лівобережжя та Правобережжя між сусідніми державами. Цей період був здебільшого трагічний для українського люду з обох боків Дніпра. Лівобережці та правобережні пролили багато крові, ставши заручниками та реалізаторами інтересів Польщі, Московії, Отаманської імперії. В історіографії, присвяченій цій темі, здебільшого переважає опис подій: збройних виступів, заколотів, зміщень козацьких лідерів, зміна їхніх політичних устремлінь. При цьому часом важко збагнути логіку дій учасників збройних змагань, їхню мету.

Нова книга Тараса Чухліба «Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713)» (К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. — 288 с.) фактично є першою узагальнюючою працею, яка систематизує великий масив фактів діяльності правобережних українських ватажків, дає аргументовані відповіді на питання про їхні політичні орієнтири, плани. Монографія заповнює маловідомі сторінки історії України якісними нарисами про тих, хто шукав кращої долі для своєї Батьківщини. А що це саме так, а не інакше, доводить життєвий шлях більшості змальованих автором володарів булави, зокрема П. Тетері, П. Дорошенка, П. Суховієнка, М. Ханенка, Є. Гоголя, Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, Г. Івановича, С. Самуся, П. Орлика.

Їхні біографії мають чимало спільного: практично кожен сподівавався за допомогою вигідного протекторату над українським Правобережжям чи то Польщі, чи то Криму, чи то Туреччини відродити державницько-козацькі інституції. Та доба породила ватажків-«хитрунів», які вели активну дипломатію, змінювали протекторів. На перший погляд, це були авантюристи, які переслідували лише власний зиск, прагнули вивищитись за будь-яку ціну в своєму середовищі. Звичайно; таке теж було. Але, як переконує робота Т. Чухліба, переважала все-таки енергія, спрямована на розбудову елементів волі, самостійництва козацтва на теренах Правобережної України. Будучи Інструментом у політиці керівництва прикордонних держав, які накинули оком на велику територію, правобережні гетьмани зрештою обстоювали перш за все інтереси української людності.

Книга Т. Чухліба «Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713)» дає важливі орієнтири для розуміння складових повстання-революції 1708 р. проти Москви. З часів П. Тетері лівобережний гетьманат поповнився десятками тисяч правобережців, які пройшли горнило боротьби за волю України, прожили не один рік у пошуках кращої політичної комбінації для здобуття вигіднішого статусу Батьківщині. Невдача на Правобережжі не приглушила їхні прагнення домогтися свого на більш-менш стабільному Лівобережжі. Кістяк оборони Батурина у жовтні-листопаді 1708 р. складався в основному з правобережців. Ханенківець І. Ломиковський фактично став другою людиною у близькому оточенні І. Мазепи. Отже, гетьманати Правобережної України, хоч і зазнали з тих чи інших причин поразки, але дали відповідний гарт представникам старшинської еліти, козакам, їхній досвід політичної боротьби за українські «вольності» став на Лівобережжі важливим чинником нагромадження протистояння проти агресивного наступу російського абсолютизму.


Позитивом книги також є те, що Т. Чухліб подає діяльність правобережних гетьманів у контексті загальноєвропейської історії. Його студія знайомить із політикою щодо України зверхників Польщі, Росії, Криму, Туреччини. Цікавий сюжет автора про володаря Молдавії Ю. Дуку, який з ласки султана у 1681–1683 рр. «гетьманував» на Правобережжі України. Дослідник уперше ввів у науковий обіг маловідомі архівні матеріали, дуже часто цитує польські друковані джерела. Усе це робить працю історика досить актуальною та значимою.




Післямазепинська доба Батурина

1. Спроба відновити гетьманську резиденцію


Батурин після поразки 1708 р. в душі багатьох гетьманців залишився ностальгічним уособленням минулої слави, кращих часів. До 1727 р. у колишній гетьманській резиденції не залишилось жодного пристойного адміністративного приміщення, як не було й умов для утримання служб адміністрації щойно обраного гетьмана Данила Апостола, коли він вирішив порушити клопотання про переведення сюди резиденції з Глухова[953]. Для цього якраз настав зручний момент: Олександр Меншиков, який отримав Батурин у володіння, опинився в опалі — його маєтності, майно були конфісковані.

Прохання до царя, написане у червні 1729 р., «за руками гетмана и старшины, о переводе резиденции из Глухова в Батурин»[954], залишилося без відповіді.

Після двох років мовчання Д. Апостол доручає воронезькому сотнику Холодовичу клопотатися перед імператорським двором «о переселении резиденции з Глухова в Батурин»...[955]. Але й цього разу все залишилося без змін.

17 січня 1734 р. старий гетьман помирає. Влада з подачі Петербурга переходить до так званого «Правління Гетьманського Уряду», яке очолювали троє росіян і троє українців[956]. Фактично ж головну роль у ній став відігравати князь А. Шаховський. Від цариці Анни йому надійшли таємні інструкції, в яких заохочувалося сприяння змішаним шлюбам української старшини з російською, розповсюдження чуток про те, що всі проблеми і негаразди в Україні від гетьманства[957].

Дійсний правитель Гетьманщини, аби зменшити тиск невдоволеного старшинського оточення і здобути у нього авторитет, направив у 1734 р. до царського двору представлення про переведення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина[958]. Однак і воно залишилося без задоволення. Невдовзі померлого А. Шаховського на найвищій посаді в Гетьманщині замінив інший царедворець.

Лише у 1747 р. цариця Єлизавета видала грамоту про обрання гетьмана[959]. З її ласки у лютому 1750 р.[960] у Глухові відбулася пишна церемонія виборів нового гетьмана за заздалегідь визначеним сценарієм. Українська старшина, задоволена відновленням гетьманства, одностайно проголосувала за майже невідомого їй 26-річного графа Кирила Григоровича Розумовського, який був братом Олексія Розумовського, чоловіка Єлизавети. Кирило народився[961] 18 березня 1724 р.[962] у козацькій родині[963] в селі Лемешах Козелецького району Чернігівської області. Його старшого брата Олексія, який співав у церковному хорі села Чемер, під час відвідин останнього помітив полковник Федір Степанович Вишневський[964]. Захоплений красою співака, його чудовим голосом, царедворець випрохав молодого хлопця у дяка для придворного хору. Там він сподобався Єлизаветі. Це й послужило початком його дивовижної кар’єри.

Олексій Розумовський подбав про освіту Кирила. У 1743 р. 19-річного брата разом із наставником[965] Г. Тепловим він відправляє, до Німеччини, а згодом до інших країн[966]. Двадцятитрирічного юнака, який тільки-но здобув ази науки у західноєвропейських навчальних закладах, після повернення до Петербурга одразу призначають президентом Академії наук.

Завдяки О. Розумовському царський двір прихильніше ставиться до українців, позитивно вирішує більшість прохань з України. Давня мрія про повернення посади гетьмана невдовзі збувається. 5 червня 1750 р. Єлизавета Петрівна підписала указ, в якому зобов’язувала К. Розумовського відновити Батурин, «при заложеніи онаго учинить освящение по церковному обыкновению и иметь там гетману свою резиденцию»[967].

13 березня 1751 р. відбулась церемонія присяги нового гетьмана імператриці. Він отримав від неї оздоблену камінням золоту булаву, білий прапор з російським гербом, бунчук, печатку і срібні литаври[968].

29 червня 1751 р.[969] молодий гетьман прибув разом із почтом, розміщеним на 125 підводах[970], до Глухова. Звиклий до розкоші,

вишуканого оточення, К. Розумовський вирішує тимчасово оселитися тут, поки буде зведений палац у Батурині. Будівництво останнього, а також «национальных зданий» доручалося Г. Теплову та «експедиции о батуринском строении»[971].

Вперше гетьман відвідав Батурин 14 вересня 1751 р.[972] Уже 17 вересня, «осмотря положение места, учинил потребныя учреждения для построения вновь здешняго города»[973], Місцем для власного палацу він обрав територію, де раніше стояв палац І. Мазепи[974].

Новоспечена гетьманська адміністрація невдовзі відчула фінансові труднощі. Запланований кошторис витрат на гетьманство не відповідав реаліям. Кирило Розумовський 12 жовтня 1751 р. звернувся до цариці за допомогою: «А здесь как на устроение пристойнаго в Глухове гетманского дома, так паче на построение в Батурине церквей Божиих, гетманского дома и прочих публичных апартаментов, довольной суммы потребно; на то как скарбу национальнаго, так и на собственное содержание мое всемилостивейше пожалованных заходов крайне не достаточно»[975].

Незабаром поспішно було завершене будівництво глухівського палацу, спроектованого архітектором Андрієм Квасовим[976].

На початку травня 1752 р. К. Розумовський приїхав у Батурин[977] і оглянув будівельні майданчики. Відвідавши згодом Стародуб, Чернігів та Київ, він знову прибув до своєї резиденції, де зустрівся з дружиною, яка виїхала йому назустріч після довгої розлуки. Аристократичне походження Катерини Іванівни Наришкіної, родички царівни, її високі запити, мабуть, вплинули на подальші плани перебування в Україні її чоловіка-гетьмана. 24 листопада 1752 р. сім’я відбуває до Москви[978]. Протягом наступних чотирьох років управління Гетьманщиною здійснювалося фактично з Москви та Санкт-Петербурга. Це не в останню чергу вплинуло на подальший млявий характер відбудови гетьманської резиденції.

Будівельні роботи справді проводились повільно. Зі звіту бунчукового товариша Івана Туранського зокрема довідуємося, що з отриманих ним 17 тисяч рублів на будівництво фактично пішло лише 2 тисячі, а інші 15 тисяч залишилися невикористані[979]. З одного боку, задумані грандіозні масштаби відродження Батурина наштовхнулись на малопотужні будівельні можливості Гетьманщини. Г. Теплов спочатку закладає у резиденції великий цегельний завод, який згодом мав п’ять печей. У перше літо 1651 р. цегельня виготовила 224 тисячі невипаленої цегли[980]. Наступного року — 1 673 166 штук, із них випаленої 848 314[981] Виробництво цегли у 1753 р. досягло 2 499 788 штук[982]. У 1754 р. тут уже виготовили 3 297 715 штук цегли[983]. У 1751 р. до Батурина завезено 5265, а у 1752 р. — 23 459 колод та брусів[984]. Ліс селяни привозили з Новгород-Сіверської та Сосницької сотень, вапно[985] та каміння — з-під Новгорода-Сіверського, Мезина[986].

З іншого боку, практично увесь доход гетьманату йшов на утримання непомірно великого двору Кирила Розумовського. Ще в 1751 р. генеральному підскарбію Скоропадському було видано на власні потреби українського керманича 10 165 карбованців, плюс 1000 карбованців фон Аперу для облаштування суконної фабрики[987]. У 1754 р. тільки індуктивний збір дав гетьманату до 50 тисяч карбованців доходу[988]. Але й цієї суми вже не було достатньо. «Понеже настоящее гетманство и происходящие от онаго нужды, такоже и разние издержки з домом, моим, завели меня в столь необычные расходы, — писав він 5 травня 1754 р. у Генеральну військову канцелярію, — что я ни по какой мере не могу отправиться за ея императорским величеством из Москвы в Санкт-Петербург, не уплатив купцам и кредиторам моим; того ради через сие приказываю прислать ко мне всю наличную сумму из скарбу, каковаго бы она звания не была, оставив только число толикое, которое бы довольно было на самонужнейшие расходы канцелярские...»[989]

І все ж, незважаючи на подібне марнотратство, після 1753 р. відбудова гетьманської столиці вже йшла широким фронтом — роботи велись одночасно на багатьох ділянках. Для гетьманських установ, палацу вже у 1755 р. було виготовлено 8,5 мільйонів штук сирої цегли, з неї випалено до 5 мільйонів цеглин[990]. Будівельними роботами у місті керував німець Гіршбергер. Відомі його контракти з теслярами на побудову двох флігелів, льодовника, пекарні та каретні[991].

У 1756 р. в Батурині починає діяти суконна мануфактура «строением каменным об одном этаже на 63 саженях длины»[992]. Вона планувалася для виготовлення тканин (типу шпалер) для оздоблення інтер’єрів на 12 верстатах[993]. Після введення мануфактури у дію на 11 верстатах ткали сукно, а на одному — грубу байку[994]. Ширина тканини становила 3 аршини, довжина шматка — 40 аршинів[995]. Виготовлене фарбували у сині, коричневі, фіолетові кольори.

У ці ж роки російські купці будують завод листового срібла та золота[996] для майбутнього покриття дахів новобудов.

За 1757 р. є відомості про будівництво цегляного палацу, який закінчено у березні 1760 р.[997] У цей час у Батурині працювали архітектори Венероні (з Мілана) та Бартоліані (з Лугано)[998].

У 1758 р. пожвавилось зведення гетьманських установ, а також дерев’яного палацу для проживання гетьмана. Г. Теплов намагався прискорити будівництво останнього шляхом перенесення до Батурина готової будівлі з села Великий Самбір. Та цей задум виявився невдалим. У своєму повідомленні до Генеральної канцелярії Г. Теплов зазначав: «За приездом моим в Б-н, усмотрел я, что главное строение, перенесенное из Самбура в сей город, которое для его ясн-ти изготовлено было, явилось весьма тесно и расположением своих комнат совсем неугодно для персоны его ясн-ти и всей его сиятельства фамилии; из сего резону разсудил я оное снять с его каменного фундаменту и поставить оное новое в другом расположении и в другой пропорции комнат, на том же фундаменте. Но чтобы оному снятому строению сыскать место приличное, понеже оно еще крепко, то понеже его ясн-ть не только дому своего строение изволил препоручить под мою диспозицию, но я разумью, что и те национальния строения, которыя при первом случае близки должны быть при его ясн-ти, надлежаще были бы выстроены, сего ради видится мне, что не неспособно будет, когда то снятое строение употреблено будет, пока каменное построится, под генер. канцелярию и суд генеральный, ибо в оном не токмо сии два департаменты, но и другия коммисии с пространством поместиться могут. Для того не соблаговолит ли генер. канцелярия кого от себя определить — принять оное строение под свое смотрение и быть повелеть ему при той работе, пока оная совсем изготовится; а оное произведу из той суммы, которая определена и выдана в экономическую к-лярию для гетманских строений, и сам буду смотреть, отведши по данному мне от его ясн-ти, особливое место, чтоб оное в близости от загородного дому его ясн-ти было поставлено...»[999]

Почасти будівництво сповільнювалось і через брак робочої сили. Полки неохоче посилали людей виконувати будівельні повинності. Глухівська адміністрація погано здійснювала контроль за ходом будівництва, часом взагалі бюрократичною тяганиною перешкоджала йому.

Г. Теплов не випадково гнівався у своему посланні до Глухова: «... Из полков насилу выслано вместо 40-ка столяров — 1, вместо 30-ти кузнецов — 18, вместо 200-т плотников — 140, вместо 200-т пеших — 166, вместо 300-т подводчиков — 273; и как пешие, так и подводчики, по большей части малолетные, а плотники все генерально крайне негодные, столяр один и кузнецов 18, то сама генер. к-лярия благоволит разсудить — возможно ль мне с строением так пространным поспешить окончанием в одно лето»[1000].

На будівництво до Батурина направляли спійманих гайдамаків! У червні 1758 р. звідси відбулася втеча на Запорожжя великої групи каторжан на чолі з гайдамацьким ватажком Петром Кумпаном[1001]. Працювали тут засуджені за всілякі провини. Так, сотенний писар з Ромен Григорій Ляшко «бил батьжьем и киями за блудодеяния» козака сотні Костянтинівської Коваленка «з сестрою его, Ляшка, от котораго побою тот Коваленко тогож дня, когда бит, умре»[1002]. За вироком Генеральної канцелярії та Генерального суду вбивцю заслали на 9 літ на роботу в Батурин, де він через кілька літ вже виконує функції наглядача[1003].

У 1761 р. палац та інші адміністративні будівлі Батурина в основному були завершені. Вони, як і саме місто, царськими указами від 17 лютого 1760 р. та 1764 р. перейшли в «вечное и потомственное владение» Кирила Розумовського[1004]. Таким чином царський двір досить хитро «закрив» питання про претензії української старшини на Батурин як символ волі, минулої слави гетьманців.



2. Кирило Розумовський — «изменник»?


Образ гетьмана Кирила відклався у свідомості більшості знавців вітчизняної історії як зразок сановитого вельможі, що передусім дбав про власні статки, маєтності, двірський шик[1005]. Його величезне багатство, можливість жити розкуто, вільно викликали заздрість у сучасників. Надмірна кількість слуг, дворових, постійні пишні прийоми, бали, розкіш здавалося б, ось той єдиний світ, який заполонив душу й розум людини, що долею випадку у 26 років сягнула неймовірної висоти — стала керманичем Гетьманщини.

Справді, приїхавши 2 березня 1757 р. у Глухів, а потім у Батурин, гетьман невдовзі «заскучав» — звернувся з проханням до імператриці приїхати до Петербурга[1006]: «В моем слабом здоровье не снесу в наступающую осень и зиму Глуховскаго сырого и гнилого воздуха»[1007].

Розвіяти нудьгу глухівського та батуринського тихоплинного життя він намагається і після повернення в Україну у березні 1760 р. К. Розумовський у святкові дні скликав на урочисті прийоми, бали до 1000 гостей. За повідомленнями сучасників тих подій, на одному з них «пили за высочайшия здоровия, производилась пушечная пальба», «зажжено было белаго воска свеч до 3000, а также премногое количество налитых белым же воском ламп и шкаликов хрустальных»[1008]. Запрошені гетьманські старшини, російські офіцери пригощались «великолепным ужином», а також «разными водками и наилучшими виноградными винами, кофием, чаем, аршатом и прочими напитками»[1009]. Усе це дійство завершувалось пишними феєрверками.

Характеристика К. Розумовського, видана німецьким дипломатом Сольмсом у своїй кореспонденції королю, мабуть, справедлива: «Він (К. Розумовський. — Авт.) лінивий і безтурботний, полюбляє тільки комфорт і гарний стіл, і чистосердечно ненавидить працю та заняття»[1010].

Проте, незважаючи на ці негативні якості, звиклість до аристократичного життя та марнотратства, молодий гетьман усе ж за досить короткий час пройнявся турботами і болями рідного краю, детальніше ознайомився з його славною минувшиною. Це сприяло становленню його як керманича України, охоронця її прав та свобод. К. Розумовського по-справжньому обурили укази від 15 липня 1754 р. про відміну індуктивного збору[1011] та від 7 вересня 1754 р. про надання відомостей «о збираемых в Малой России доходах, в том числе и об индукте, сколько их с июня 1750 г. по ныне было по годам в приходе и куда имянно в росходе»[1012]. Він відчув у цьому насамперед обмеження власних повноважень і попросив царицю «не чинить ему обиды против прежних гетманов»[1013]. Генеральна старшина підготувала гетьману інформацію про те, що його попередники не звітували перед царями за фінансові справи у Гетьманщині, і цими даними він оперував, відстоюючи свої та українські права у царських інстанціях.

К. Розумовський ставить на місце київського губернатора, російських офіцерів, які без його відома посилають старшин «суть полной команды моей»[1014], беруть їх під караул. Так, на прохання К. Розумовського був виданий сенатський указ від 13 травня 1756 р., згідно з яким російським генералам, полковникам наказувалось, щоб вони «без ведома его, гетманского и Генеральной войсковой канцелярии, насильно не брали и под караулом не держали и чрез то малороссиянам напрасной обиды, озлобления и безчестия не приключали: ибо де они должны быть судимы в Малороссийских судах и по малороссийских же правам»[1015].

Гетьман 20 травня 1762 р. добився, щоб «магистрату Киевскому быть в точной и полной гетманской команде так, как и прочих малороссийских городов магистраты состоят»[1016].

Великого значення К. Розумовський надавав вдосконаленню в Гетьманщині судових процедур[1017], перекладу іноземних правничих документів[1018]. За його піклуванням у 1652 р. сенат видає указ «о скорейшем освобождении» українців з кріпосної неволі, у яку окремі з них потрапили через хитрість російських поміщиків. У всі губернії надійшов наказ, «дабы никто ни под каким видом малороссиян не укрепляли»[1019].

У 1756 р. К. Розумовський за проханням гетьманської старшини надіслав у сенат проект зрівняння українських чиновників у рангах з російськими чинами. Згідно з його пропозиціями, посада гетьмана мала відповідати званню повного російського генерала, генерального обозного — генерал-майора чи бригадира, козацького полковника — полковника, бунчукового товариша — майора чи капітана і т. ін.[1020]

Зрозуміло, вирішення багатьох вищезгаданих насущних українських проблем потребувало довгої присутності гетьмана у Петербурзі, Москві. Та не тільки цим можна якоюсь мірою виправдати тривале перебування К. Розумовського у Росії. Треба враховувати і наступну важливу обставину: становище гетьмана дуже залежало від міцності позицій при царському дворі його брата Олексія, тривалості перебування при владі цариці Єлизавети. Падіння останньої для обох було небажане. Звичайно, ці реалії змушували гетьмана брати активну участь у двірських інтригах, що підсилювали партію цариці, думати про своє майбутнє, запасні варіанти буття.

Із цим і пов’язані обставини (на жаль, вони й досі з певних причин невідомі українському загалу. — Авт.), які поєднали надзвичайно молодого гетьмана з давньою традицією його попередників ставати на шлях «измены», мазепинства.

На початку 1750-х років французький король Людовік XV був стурбований зростанням могутності Росії, а тому поставив собі за мету послабити її вплив у Європі на користь Франції. Так, на порядку денному королівської таємної дипломатії гостро постало українське питання. Ідею його підкинув наближеним Людовіка XV син Пилипа Орлика, генерал і дипломат Григір Орлик, який, маючи 50 літ (народився 1702 р. в Батурині), не полишав надії повернути волю Україні і був активним мазепинцем-емігрантом. Від нього шеф французької таємної дипломатії граф де Брой отримав переконливі аргументи щодо активізації резидентів в Україні. «Козацька нація, — зазначав Григір Орлик, — знає, що гетьман є єдина змога її вільного існування, з гетьманом вона є свідома своєї сили. Тому під гетьманом козацька нація завжди була могутня, і царі не любили цієї ранги. Хоча сучасний гетьман і не є людина великого духу, але один факт, що він тепер стоїть на чолі України, може спонукати його на енергійний захист прав козацької нації»[1021].

У 1752 р. граф де Брой став послом Франції у Варшаві. Він енергійно вивчає ситуацію в Україні, листується з останніми мазепинцями — Федором Нахимовським та Федором Мировичем. Посол також дав завдання агенту шляхтичу Мокрановському зустрітися з гетьманом і провести з ним переговори від імені французького короля. «На випадок нової революції в Петербурзі або смерті цариці (Єлизавети) Розумовському було б корисно, як і його нації, відокремитися назавжди від Росії, що причиниться до могутності козацької нації», — такий головний зміст інструктивних настанов посланцю.

Очевидно, контакт відбувся. 27 травня 1754 р. маршал Франції Ульрік-Фредерік-Вальдемар Льовендаль, приятель Григора Орлика, писав із Любліна військовому міністру Марку П’єру графу Д’Аржансону про зустріч в Ряшеві з двома гетьманськими посланцями:

«...Один з тих старшин був капітан Нарвського полку Розендаль, фінського походження, але народжений у Москві. Другий старшина оселився у Львові, як купець-ювелір, француз з походження — Сен Поль. Перший дістав у мене авдієнцію, спитав досить-таки збентежено, чи я маю шифр, щоб листуватися з Францією. Я відповів, що не маю шифру, але не вагатимуся негайно цослати гінця до Франції, якщо справа варта цього. Тоді Розендаль заявив, що його надіслав до мене граф Розумовський, президент Академії та гетьман козаків, що про цього Ви, певно, багато читали в газетах і що його рідний брат є фаворитом цариці. Гетьман Розумовський надіслав п. Розендаля до мене, щоб я йому дав пашпорта до Франції або вислухав його та переслав його пропозиції. Капітан Розендаль вибрав останнє й ствердив од імені гетьмана, що п. Розумовський бажає задля себе, задля своєї родини опіки Його Християнської Величності (Людовик XV), що цариця старіє й що він (Розумовський) передбачає після її смерті руїну для Росії (...).

Я спитав п. Розендаля насамперед, чи брат гетьмана, фаворит, також є згідний з пропозицією п. Розумовського. Капітан Розендаль відповів) що він цього не знає, бо послав його тільки гетьман, але обидва брати зв’язані такою приязню, що він певний, що фаворит знає про заходи свого молодшого брата, тим більше, що їх інтереси спільні й що вони ризикують однаково. На моє запитання щодо характеру бажаної опіки від Його Християнської Величності капітан відповів мені, що гетьман бажав би, на випадок смерті цариці, мати змогу від’їхати до Франції. Капітан додав, що гетьман чекає першої відповіді нашого двору й що тоді, певно, докладніше відкриє свої карти. Незважаючи на стриманість капітана, я міг витягти від нього, що гетьман уже віддавна, під притокою замовити розкішні меблі у Львові, надіслав туди кілька разів велику суму грошей. Я зрозумів також, що в разі нашої опіки гетьман готовий віддати нам усі бажані послуги.

Капітан казав мені також, що аташе російських амбасад у Відні та Лондоні українці з походження і що йому вони є особливо віддані. Я навіть міг бачити, як ті аташе листувалися з гетьманом: листи надходять до француза-ювеліра у Львові, що передає їх грекові-купцеві, що мандрує через Київ до Глухова, на Україні, де гетьман має свою столицю. Існує ще в Польщі офіцер, якийсь капітан Лінден, що є також кур’єром у гетьмана.

Гетьман благає, щоб з нашого боку вжити всіх заходів обережності при листуванні з ним, бо він загине, якщо про це дізнаються в Петербурзі. Тут мушу додати, що острах гетьмана перешкодив йому вибрати доброго агента, бо капітан Розендаль людина надто полохлива й навіть обмежена. Він згодився виконати доручення гетьмана виключно під умовою, що вже ніколи не повернеться до Росії й що він діставатиме від п. Розумовського до смерті річну пенсію в 5000 французьких ліврів. Зрештою, в цьому одному лише визнаю капітана, в інших справах цього не видно.

Хоч усю цю справу я знайшов досить заплутаною, але вважав, мій Пане, за доцільне зреферувати Вам докладно, щоб Ви зробили з неї відповідний вжиток.

(...) Я сам кінчу свої справи за тиждень і тому прошу Вас подати всі належні в цій справі інформації амбасадорові Його Величності у Варшаві, бо я відповів п. Розендалеві, що він зможе за якийсь час звернутися до нашого амбасадора, що від нього одержить або пашпорт, щоб поїхати до Франції, або ту чи іншу відповідь від вас. В цілях конспірації я прохав Розендаля не показуватися у Варшаві, а поки що замешкати в одному з моїх маєтків»[1022]. (Копії цього листа знайшов у французькому архіві військового міністерства і опублікував у 1957 р. в Мюнхені Ілько Борщак).

У головного режисера підняття повстання в Україні Г. Орлика в таємному шифрі, що зберігся до сьогоднішніх днів, поряд із позначками Січ — 14, Козаки — 299, Гетьманщина — 72 з’явилася й нова — 1017 (Розумовський)[1023]. Вістки до Франції надходили втішні. Старий мазепинець Федір Мирович у 1754 р. сповіщав із Бахчисарая: «Вся Україна напередодні повстання, як за часів гетьмана Мазепи»[1024].

Причиною загострення антиросійських настроїв стали укази цариці щодо поселення на давніх землях Війська Запорозького багатьох тисяч сербських, молдавських переселенців, що дуже зачепило інтереси січовиків. Єлизавета в той же час наказувала «усіх тих своїх мешканців із малоросіян, які оселилися на призначених під сербські роти землях, вивести звідти і надалі на служби до війська Запорозького малоросіян та інших підданих не приймати».

У 1754 р. царський уряд взяв під контроль фінанси Гетьманщини, вивів із підпорядкування гетьмана індуктивний збір, що дуже вдарило по українській автономії. (Пізніше К. Розумовський добився його скасування, оскільки гетьманське правління, народ від такого перерозподілу коштів від податкового збору не мали ніякої вигоди. — Авт.). У кінці літа 1753 р. гетьмана було відкликано до царського двору і там утримувано кільканадцять місяців. Його позитивна відповідь на звернення французької резидентури дає можливість зробити припущення про фактичне усунення гетьмана від старшинського оточення, від дій, спрямованих на зміцнення автономного устрою Гетьманщини. Петербург влаштовував кишеньковий, недосвідчений і безтурботний керманич, а не 29-річний діяч-державець, заклопотаний невирішеними проблемами краю, з прагненням зноситися з іноземною дипломатією (на це прохання він отримав категоричну відмову)...

Смерть турецького султана (союзника мазепинців), початок Семирічної війни (1756–1762 рр.) поламали всі плани щодо відокремлення України від Росії. У вересні 1758 р. скінчили своє життя Ф. Мирович та Ф. Нахимовський, а невдовзі, 14 листопада 1759 р., від отриманих у бою ран помирає й Григор Орлик. «Измена» стала неможливою й через необережність французьких агентів, активні дії яких щодо особи Розумовського стали відомими в Петербурзі, а відтак гетьман, як і свого часу Мазепа, повинен був понадміру демонструвати зверхникам свою вірнопідданість.

Таємні зносини гетьмана у відповідь на пропозицію «відокремитися назавжди від Росії», його бажання «докладніше відкрити свої карти» у світлі інших додаткових джерел дають можливість дещо з інших позицій глянути на деякі історичні факти. Гетьман К. Розумовський був, як відомо, одним із головних учасників палацового перевороту 1762 р.[1025] Завдяки підтримці його двірського полку Катерині II вдалося прийти до влади[1026]. На жаль, «вдячна» цариця, яка за допомогу нагородила гетьмана додатковим щорічним жалуванням у 5000 рублів[1027], повела подальший неприхований наступ на українські вольность Саме тому, як вважає О. Оглоблин, з відома або навіть за прямою вказівкою К. Розумовського перекладач при Генеральній військовій канцелярії в Глухові Семен Дівович написав «Разговор Великороссии с Малороссией»[1028], у якому порушується питання про суверенність України, її рівноправ’я з Росією. Цей твір мав нагадати «просвітительці» хто є хто.

Улітку 1763 р. К. Розумовський прибув із Петербурга до Глухова. Генеральні старшини ознайомили його з фактами неприхованого наступу царизму на права гетьманців: новоросійський губернатор Мельгунов насильно записує козаків у єлизаветинський пікінерський полк[1029], надійшов наказ «об оседлости малороссийского посполитого народа», про ліквідацію порохових заводів та отримання пороху з Москви[1030].

У листопаді 1763 року гетьман дав завдання генеральному бунчужному Якову Тарновському «прежде переведенное с полского на российский язык малороссийское право, книгу статут малороссийскому народу утвержденное, освидетельствовать и исправить на российский язык во всем ясно каждому вразумительно» і «книгу прав майдебурских перевести уж на российский язык»[1031]. Для перекладу у січні наступного року був залучений мглинський сотник Лисаневич[1032]. Уважне вивчення правничих документів попередників було невипадкове. У грудні 1763 р. гетьман разом зі старшинами проводить з’їзд, на якому обговорюють чолобитну до Катерини II з проханням відновити давні права України.

Після гострих дискусій представники еліти України підготували підсумковий документ зібрання. «Прохання малоросійського шляхетства і старшин разом із гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії» містило 20 пунктів, серед яких найголовніші були — дозволити «вільне обрання гетьмана», відновити традицію укладення під час його обрання «договірних статей», запровадити «сейм або генеральну раду», трибунал, повернути українцям відібрані землі, встановити митний кордон між Гетьманщиною й Росією, звільнити Україну від утримання російських полків, відкрити у Батурині університет, повернути борги і т. ін.[1033] Положення чолобитної були настільки радикальні, сміливі, що ряд старшин побоялися її підписати.

Справді, дії К. Розумовського, який зібрав старшинський з’їзд, викликали негативну реакцію Катерини II. За повідомленням згадуваного вище дипломата Сольмса, «вороги гр. Розумовського пояснюють це (з’їзд, вироблення старшинської петиції. — Авт.) як спробу проголосити незалежність від Росії, й імператриця вже була готова віддати його під суд»[1034]. Цариця, за іншими документами, почала вимагати, аби гетьман добровільно подав у відставку[1035]. Тиск на нього у цьому плані посилювався. У квітні 1764 року Сольмс у своєму звіті зазначив: «Нині у нього хочуть відняти належну йому владу і скинути його до стану, схожого до становища приватної людини».

Найпевніше, саме у ці дні написав записку «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии»[1036] колишній вихователь, а згодом надійний заступник гетьмана (під час його відсутності в Україні), головний керівник розбудови Батурина Григорій Теплов, який після перевороту 1762 р. став фактичним статс-секретарем імператриці[1037]. Головна ідея цього документа — обґрунтування тези, що «Малороссиия — не только землями своими и самым народом есть издревле Российская», а специфічні українські вольності — непорозуміння, які з’явилися від польського панування і тепер непотрібні.

Катерина II у таємному циркулярі генерал-прокурору князю Вяземському тоді ж зробила свій глибокодумний висновок: «Малая Россия (и другия сепаратныя области) суть провинции, которые правятся конфирмованными им привиллегиями; нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно бы было; однакож и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали бы глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях. Когда же Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтобы весь и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство»[1038].

Імператриця, зібравши наближених царедворців, погодила з ними делікатне питання: аби приятель К. Розумовського — голова колегії іноземних справ Микита Панін разом із Голіциним переконали гетьмана піти у відставку[1039].

Незважаючи на неодноразові нагадування Катерини II, М. Панін відтягував «серйозну розмову». Зазначимо, що у повідомленні дипломата Сольмса королю за 17 квітня 1764 р. є цікава подробиця: «Панін дякує королю за повідомлення про змову, яка задумується нині в Росії. З цього приводу, говорить Панін, імператриці було уже відомо декілька місяців тому назад, що він, Панін, разом із гетьманом, задумали змову з метою скинути імператрицю і посадити на престол великого князя Павла у той час, коли вона буде у Ліфляндії. Імператриця виказала себе великодушно, з гнівом відкинувши це повідомлення, у розповсюдженні якого замішаний Бестужев»[1040].

І ось наступний цікавий момент. Незабаром потому, влітку 1764 р., підпоручик Василь Якович Мирович (внук мазепинця Федора Мировича, племінник активного борця з російським самодержавством у 1740-х, 1750-х рр. Івана Мировича!) спробував здійснити у Петербурзі переворот — випустити царевича Івана VI з тюрми[1041]. Французький представник у Петербурзі Беранже доповідав у Версаль: «Я довідався з перших джерел... нині питання про усунення гетьмана вже вирішене. І якщо гетьман добровільно не піде, цариця має проти Розумовського страшну зброю, а саме — його зв’язки з Мировичем».

Останнього страчено, гетьману вдалось виправдатися, пом’якшити свою долю, склавши гетьманські повноваження. Але, з огляду на контекст невдалого перевороту, В. Мирович діяв під керівництвом останнього і зацікавлених осіб. На таку авантюру він не міг піти без впливової підтримки. На користь цієї версії свідчать і наступні факти. Відомо, що у 1731 р. Яків Мирович їздив у Польщу на зустріч із батьком Федором Мировичем[1042]. За це й за листування з мазепинцем вони з братом Петром у 1732 р. були заарештовані і відправлені до Сибіру. У 1742 р. на прохання Олексія Розумовського імператриця Єлизавета звільняє із заслання Я. Мировича, і він із сім’єю, малолітнім сином Василем повертається у Петербург. Царський фаворит допоміг у 1754 р. влаштувати Василя Мировича у кадетський шляхетний корпус. Згодом юнак потрапляє у коло знайомих молодого гетьмана К. Розумовського.

Слідству стало відомо, що напередодні спроби перевороту підпоручик В. Мирович ніби забігав до свого сановитого земляка, аби він попіклувався[1043] про повернення маетностей, відібраних за «зраду» його діда-мазепинця Ф. Мировича. Крім того, його бачили у Петра Паніна, Катерини Дашкової та інших. За іншими відомостями за кілька місяців до невдалого заколоту 22-річний офіцер-українець був ад’ютантом Петра Паніна[1044]. А саме тоді Катерина II доручила брату останнього, Микиті, розробити секретну інструкцію[1045] тюремникам, які доглядали у в’язниці головного претендента на царський трон — Івана Антоновича.

М. Панін добре контролював стан його охорони. Тюремники регулярно доповідали царедворцю про здоров’я, вчинки в’язня. Фактично охоронці самі перебували під замком. Вони не мали права ні з ким спілкуватися, переписуватися з рідними. А тому й ремствували. М. Панін 28 грудня 1763 р., пославши охоронцям по тисячі рублів, просив їх трішки потерпіти: «Оное ваше разрешение на деле как до первых летних месяцев продлиться может»[1046]. Тобто керівник наглядачів достеменно знав час, коли справа з Іваном Антоновичем вирішиться. Це дає підставу вбачати у ньому одного з головних рушіїв змови проти Катерини II (він очолював партію царедворців, які були невдоволені своїм послабленням через посилення партії Григорія Орлова, коханця цариці. — Авт.).

В. Мирович дуже підходив М. Паніну, К. Розумовському для реалізації важливої місії як людина, ображена Катериною II (вона не задовольнила його прохання у поверненні маєтностей). Імператриця прирекла підпоручика на жалюгідне животіння, позбавила його перспективи зайняти впливове становище. Звільнення ж із тюрми Івана Антоновича, допомога йому стати государем давали В. Мировичу й іншим заколотникам надію на краще розв’язання проблем, що існували в Росії. Зрозуміло, українську сторону найбільше цікавило питання розширення прав, вольностей у Гетьманщині. Новий цар не міг би не зважити на інтереси українців, які його привели до влади.

В акції звільнення Івана VI[1047] зі Шліссельбурзької фортеці, як довідуємось із вироку «по злодейским винам Мировича и его сообщников»[1048], взяли участь «38 солдат»[1049].

Василь Мирович усю вину за здійснене взяв на себе. Він також зізнався у тому, ніби «своєю рукою написал» указ про вступ на престол царя (цікаво, що маніфест про вступ на трон Катерини II заздалегідь склав за наказом К. Розумовського Г. Теплов, а видрукували його у друкарні Академії наук, президентом якої був гетьман. — Авт.).

Після страти В. Мировича 10 листопада 1764 р. Катерина II своїм указом[1050] позбавила К. Розумовського гетьманського уряду. Іншим актом вона скасувала гетьманське правління і оголосила про створення Малоросійської колегії.

У 1791 р. до прусського державного кабінет-міністра графа Евальда ф. Герцберга з України секретно прибув Василь Капніст[1051], «надвірний радник» і «урядовець на фабриках», якого «послали жителі того краю» дізнатися, «чи на випадок війни вони могли б надіятися на протекцію Його Величності, якщо вони спробують скинути російське ярмо».

Саме в той рік через інтриги царського двору фактичний міністр закордонних справ українець Олександр Безбородько (син генерального судді Андрія Безбородька), як і К. Розумовський, стає непотрібним Катерині II[1052]. Знаємо також, що В. Капніст у 1788 р., та й пізніше, їздив у Петербург із петицією про зловживання російських урядовців. За посередництвом О. Безбородька він подав імператриці «козацький проект» про відновлення гетьманського правління, набір на службу козаків[1053]. Відомо, що свого часу К. Розумовський взяв О. Безбородька до себе на службу, допоміг йому здобути освіту[1054], вивищитись.

У лютому 1791 р. канцлер і граф К. Розумовський провели зустріч у Москві[1055]. Можливо, саме тоді й вирішувалось питання про ще одну спробу скинути «російське ярмо», місію В. Капніста. Найбільш імовірно, що не без їх участі ініціювалося українське питання і робилася ще одна спроба за допомогою іноземців домогтися волі України...

У 1794 р. колишній гетьман назавжди повертається у Батурин. Він не має вже ніяких ілюзій. А тому частенько сумний. У близькому оточенні, однак, не боїться повторювати, що І. Мазепа був останнім справжнім гетьманом України. Ці слова — гіркотна оцінка і його власної безуспішної трагічної долі.



3. Останні справи екс-гетьмана


Після скасування гетьманства у 1764 р. Кирило Розумовський повернувся[1056] до Батурина лише 1776 р.[1057] Маємо опис колишньої гетьманської столиці, зроблений академіком Гильденштедтом незадовго до приїзду гетьмана, у 1774 р.: «На ровной возвышенности, на высоком крутом левом берегу Сейма лежит старая, окруженная неправильным валом крепость, с 1687 по 1708 г. бывшая резиденцией гетмана Мазепы. С тех пор, как, по повелению Петра, крепость эта была разрушена в 1708 г., она ло сих пор остается в запустении. Посредине ее — кирпичная церковь, также пришедшая в ветхость и развалившаяся. В этой же крепости находится вход в подземные ходы, имеющие 1 саж. ширины, более 1 саж. высоты и 15 длины; в конце продольных ходов есть боковые такой же длины. Ходы эти, называемые местными жителями «лёхами», выкопаны в глинистой почве и не обложены камнем; в былыя безпокойные времена они служили для хранения городского имущества. (...) Вокруг старой крепости расположены обывательские дома, их до 400; все плохо построены и малы; между ними — 3 церкви. (...) Близко к обывательским домам примыкают графские постройки, между которыми проходит дорога из Киева в Москву. По одной стороне ее — сад, деревянный дворец, несколько меньших деревянных зданий для кухни и прислуги; с другой стороны — 2 каменных запасных магазина, а по бокам последних — несколько деревянных зданий для жилья и конюшен. Все окрашено в желтую краску, незаметно никакой роскоши, много пришло в большую ветхость»[1058].


Життя у Батурині через деякий час набуло інтенсивних обертів: сюди приїхав великий почт слуг, дворових. Граф облаштовував свою резиденцію за найвищими тогочасними петербурзькими стандартами: у дерев’яному палаці стояли великі дзеркала, мармурові столи, вкриті позолотою стільці, статуї[1059]. У Батурині з’явилися красивий липовий парк[1060], великий сад, обнесений цегляною огорожею[1061].

Особливості рельєфу місцевості: урвища, пагорби — були вміло використані для створення затишного куточка відпочинку. У ньому радували зір кілька кам’яних мостів[1062], невеличкі ставки.

Поряд із палацом розмістили два двоповерхові будинки[1063] для обслуги, співаків, музикантів. Про славне минуле гетьманської столиці нагадував підсипаний вал із гарматами[1064], що стояли навпроти палацу. Очевидно, їх привезли з Севська, де зберігався вивезений після 1708 р. з Батурина гарматний арсенал. К. Розумовський у 1751 р. у всякому разі просив повернути ці гармати на своє попереднє місце[1065]. Оскільки він тільки взявся за виконання гетьманських обов’язків, найімовірніше, це його прохання було задоволене.

Уподобання Кирила Розумовського дещо урізноманітнювали розмірений ритм віддаленого від царського двору містечка. Щоденно під час обіду в палаці грав оркестр[1066]. Його капельмейстером був відомий чеський музикант Карл Лау[1067].

Крім симфонічного оркестру, колишній гетьман привіз до Батурина театр та ріжковий оркестр. Останній він придбав за 50 тисяч карбованців у брата Олексія, коли ще гетьманував і проживав у Глухові. Музиканти ріжкового оркестру[1068], чисельністю сорок чоловік, навчилися виконувати музику різної складності. Це при тому, що кожен з інструментів породжував лише один звук.

К. Розумовський дуже любив слухати українські пісні. Півчі у супроводі оркестру постійно повторювали для нього «Їхав козак за Дунай», «Під вишнею, під черешнею»[1069]. Співаки також виконували арії з опер, російські народні пісні тощо.

Авторський колектив здійснював постановки опер.

При дворі графа працювала група художників-кріпаків. У них навчався малювати талановитий живописець-кріпак Іван Усенко[1070]. Пізніше він продовжив навчання у Петербурзі і став відомим завдяки майстерним акварелям та копіям картин Рембрандта і Тиціана[1071].

За прикладом І. Мазепи К. Розумовський дбав і про поповнення своєї великої бібліотеки. Чимало книг йому доставляли з-за кордону. У палаці працював навіть бібліотекар із Франції Адам[1072]. Уже в 1774 р. у бібліотеці налічувалось до 2000 томів книг[1073]. В основному це були наукові видання. Переважали французькі книги. Дещо менше нараховувалося російських, німецьких, англійських та італійських видань[1074]. Найбільшу цінність у бібліотеці становив літопис Батурина, написаний українською мовою на пергаментному папері. Це була велика книга про події XVII–XVIII ст.[1075]

Згаданий літопис у коштовній оправі був знайдений імовірно у 1950-х рр., але згодом його було безнадійно втрачено[1076].

Власник Батурина розгорнув енергійну господарську діяльність. Завдяки його зусиллям започатковано розведення тутових шовкопрядів на Чернігівщині[1077]. У 1797 р. на суконній мануфактурі графа працювало під керівництвом двох іноземних майстрів 180 селян[1078]. Вони освоїли складну технологію виготовлення килимів. К. Розумовський дбав про технічне переоснащення батуринських заводів — переобладнав фабрики з виготовлення свічок і сукна, для інших замовив сучасні верстати, устаткування з-за кордону. За його ініціативою до Батурина були завезені нові породи овець.

Як видно з таємного донесення за 1800 р., родина Розумовських була зарахована до неблагонадійних[1079]. За наказом імператора Павла I у Батурин у лютому 1800 р. був направлений дійсний статський радник Ніколаєв. У той час у екс-гетьмана гостював його син Андрій, якого напередодні увільнили з дипломатичної служби. Інформатор повідомляв своє керівництво, що «в м. Батурине нашел я Кирилла Григорьевича без ног, и ходить он не может, а возят его на колясочке. Также на левой руке у кисти на суставе большая шишка, отчего худо рукой владеет. Андрей Кириллович здоров, но желт, худ и задумчив. Упражнения сего последняго: в 12 часов приходит к отцу, где остается до 4 часов, а с сего времени до 7 часов безысходно бывает у себя в комнате; читая, а больше задумавшись ходить по комнате; а к вечеру как он, так и все живущие собираются у графа и разговаривают или играют в карты. Сии всех живущих у графа ежедневныя упражнения, а законопротивных разговоров не слыхать»[1080].

Після спалення гетьманської столиці у 1708 р. батуринці відбудували з дерева церкви Святої Трійці, Святого Миколи, Покровську (у 1745 р. згадується як соборна)[1081].

Храм Введення Богородиці відновила родина Кочубеїв (у 1778 р. К. Розумовський наказав перенести храм на іншій бік Сейму для поселенців Матіївки). За сприяння священика Джунківського у 1798 р. зведено церкву Покрови Богородиці[1082]. Опис Новгород-Сіверського намісництва нараховує у Батурині у 1781 р. п’ять дерев’яних церков[1083]. Проте вони часто руйнувалися внаслідок пожеж. Тому К. Розумовський приймає рішення відбудувати власним коштом нову кам’яну церкву.

За переказами, її зробили з Мазепиного стовпа, що залишився ще з часів 1708 р.[1084] Але дослідники Батурина дійшли висновку, що під час її будівництва, очевидно, використовували цеглу та залізо із залишків Троїцького собору[1085]. У 1803 р. споруджується Воскресенська церква. Цього ж року помирає Кирило Розумовський. Новозбудована церква стає його усипальницею[1086]. Сам гетьман визначив собі місце поховання, відвідав перед кончиною зроблений для нього склеп[1087].

Колишньому гетьману не вдалося пожити[1088] у вишуканому кам’яному палаці, будівництво якого за проектом Чарльза Камерона він розпочав у 1799 р. Піднявшись велично на високому березі Сейму, новобудова ніби застигла у скорботі за господарем. Скільки зодчі протягом наступних двох сторіч не намагалися довершити справу К. Розумовського, але ці наміри виявилися і по цей, день безуспішними.



4. «Золоті часи»


За генеральним слідством про маєтності Ніжинського полку 1725–1730 рр. «город Батурин з... слободками, до него принадлежащими, а именно Подзамковою, Горбуновкою, Гончаровкою и Митяювкою... за гетмана Многогрешного, и за Самойловича, и за Мазепи, бил волний, тилко в диспозиции гетманськой наймовался; а за гетмана Скоропадского надлежали посполитие до сотні батуринской»[1089]. Після жахливої трагедії 1708 р. поступово десятиліття за десятиліттям у містечку зростає кількість населення. Так, у 1736 р. у ньому налічують 74 козаки і 205 посполитих, а вже у 1748 р. тут мешкало 209 козачих сімей[1090].

У 1764 р., коли Батурин став власністю К. Розумовського, маємо відомості про 115 виборних козаків, 498 підпомічників і 1314 «владельческих» поселенців[1091]. Останні, очевидно, були вже за своїм статусом кріпаками, бо значну кількість зайвих селян колишній гетьман переселив у інші власні володіння[1092]. Під час опису Новгород-Сіверського намісництва 1779–1781 рр. описувачі нараховують у Батурині 534 двори з 663 хатами козаків, посполитих і підсусідків, а також 704 обивателі[1093]. У листі на той час було близько 40 лавок «шинкових», 9 — «красних» і 10 м’ясних[1094].

«Обыватели г. Б-на получают свою прибыль от упражнения в хлебопашестве, — читаємо в описі 1781 р., — от коего приобретенный хлеб и искупляя между тем оный в тамошнем городе, на торгах, отвозят в мест. Короп и Нов. Млины, а там испродавши, набирают горячее вино бочками и отвозят в гг. Ромен, Гадяч, Миргород, Ператин, Переяслав и в монаст. Густынский. Промысел ведут, в домех своих, горячим вином, медом и пивом, а иные обходятся ремеслами портническим, сапожническим да резническим. В лавках продаются с мелочных товаров: холст, заполоч, платки бумажные и набойчатые, пестредь, крашанина и съестныя вещи. Кроме сего отправляются в Крым за солью и на Дон за рыбою, откуда возвратясь, развозят в вышеписанные города для продажи и г. Б-н торгуют. А г. Б-н собираются ярмонки в год 4 разы, а торги в неделю по дважды. На оные ярмарки приезжают с окрестных г. Б-на мест поселяне и из Коропа з горячим вином, а из Стародубовскаго и Черниговскаго полков навозят деревянную посуду и разные домовыя вещи»[1095].

Кріпаки ж, яких у 1799 р. налічувалося у Батурині 1019[1096], працювали переважно на заводах графа, в його економії. Кирило Розумовський, пам’ятаючи про своє соціальне походження, старався всіляко пом’якшити долю залежних селян. При його дворі було багато непотрібних людей. Це якось зауважила графиня Софія Осипівна Апраксіна, якій він відповів: «Я согласен с тобою, что сии люди не нужны мне; но спроси их прежде, не имеют ли они во мне надобности, и если они откажутся от меня, то и я тогда смело откажусь от них»[1097].

Своїм коштом К. Розумовський збудував у Батурині лікарню на 15 ліжок[1098].

Після смерті графа ще довго батуринці називали часи його перебування у містечку «золотими» для них. XIX століття справді мало чим порадувало колишню гетьманську резиденцію.



5. Без господаря


Деякий час батуринська спадщина К. Розумовського перебувала без господаря. Потім у батькову резиденцію прибув його син Андрій Кирилович Розумовський (1752–1836 рр.)[1099]. Після закінчення Страсбурзького університету він із 1777 р. працював на дипломатичній роботі в Неаполі, Копенгагені, Стокгольмі, Відні[1100]. Російського посла знали і цінували як високоосвічену людину відомі всьому світові композитори Й. Гайдн, В. Моцарт, Л. Бетховен. Останній навіть присвятив йому три квартети[1101]. Андрій Розумовський успадкував від батька музичний колектив і 12 співаків, які вчилися у Дмитра Бортнянського та іноземних майстрів. «Я залишився на півдоби зайвого в Батурині, — писав у 1810 р. музикант-аматор князь І. М. Долгорукий, — щоб їх послухати. Без сумніву, я давно не чув такої славної гармонії: які ніжні голоси і яка музика! Які вирази в обличчі кожного з них!»[1102]

На жаль, ані Андрій Розумовський, ані його четверо сестер[1103] і п’ятеро братів не побажали назавжди переселитися до Батурина, далекого від високопоставленого та високоосвіченого оточення.

Це негативно позначилося на житті містечка. До того ж у 1824 р. у палаці виникла пожежа, яка знищила мальовничі інтер’єри, створені художниками Іваном Усенком, Дмитром Аевицьким, Антоніо Канова[1104]. Ще за відомостями 1823 року у Батурині були кінний завод з 94 кіньми, вівцеферма з 5508 вівцями, ягнятами, бджолиний завод із 582 вуликами, свічкова фабрика[1105]. У 1830-ті рр. занепадає виробництво недавно могутньої суконної мануфактури. Через деякий час фабрика та інші заводи зовсім припиняють свою роботу.

У 1836 р. здійснено опис Батуринської волості А. Розумовського. Вона дає детальний перелік забудови Батурина: «Самое местечко имеющее в себе 34 крестьянских дворов, окружено земляным валом и названо старою крепостью, в ней ярмарковая площадь и на оной подташние лавки и шинковый дом. За земляным валом жительство имеют прочие крестьяне его светлости равномерно казаки, дворяне с их крестьянами и другие разночинцы (...). В Батурине по большой дороге из Киева в Москву идущей состоит экономический флигель о 5-й комнатах, занимаемый ныне экономическим лазаретом, в коем пользуются экономические служители и крестьяне: с особою кухнею, и неподалеку двор, где был прежде деревяный, с особыми флигелями дом, в коем жительствовал покойный генерал фельдмаршал. Сей дом в 1821 году по ветхости разобран и употреблен на постройку при суконной фабрике двух больших флигелей. При сем же дворе сад с плодовитыми деревьями, обнесенный с двух сторон каменною оградою, а с третой и четвертой так называемым дубовым частоколом, в саду небольшая каменная ветхая оранжерея. (...) Дом, называемый Кочубеевский, где занимает квартиру г. Управляющий и находится Вотчинное правление, сего дому большая часть деревяная, а меньшая часть каменная, при нем в одну сторону имеется два флигеля, один для кулки, а другой для служителей, при коих имеется деревяный сарай, по другую сторону две кладовые (...). От сего дому растоянием на полверсты в урочище Гончаровке большой каменный трехэтажный дом, называемый Тепловский с погребами, с двумя по обе стороны большими каменными двухэтажными флигелями... Неподалеку сего дома крепость земляная, называемая Мазепин городок, вокруг коего имеется посадка разного дикого дерева, а в средине фруктовый сад, и вблизи гумно экономическое с клунею, двумя амбарами»[1106].

Палац-пустка, інші приміщення колишньої гетьманської резиденції без догляду швидко втрачають свій первозданний вигляд, розкрадаються батуринцями. Вже у 1840-х рр. про минуле Батурина нагадували лише руїни. Уповноважені особи родини Розумовських не змогли налагодити продуктивне виробництво в економії. «В уплату долга Государственному Казначейству действительного тайного советника князя Разумовского 450 тысяч р. сер. из доходов Батуринского имения, находящегося в ведении Конотопской Дворянской опеки, — зазначається у тогочасному документі, — выслано (...) в Главное Казначейство по 1 сентября 1843 года 115 653 р.»[1107]

Разом із тим деякі колишні підлеглі К. Розумовського проявили ініціативу для розвитку власного бізнесу, причому нетипового для Придесення. Так, козак Семен Білоус у 1846 р. зайнявся шовківництвом, виростив 25 тисяч шовкопрядів. «Цель занятия моего... — распространение сии отрасли между моими собратиями — козаками, — ділився він своїми думками у листі до колежського реєстратора Андрія Дубовського, який теж захопився цією незвичною для регіону роботою. — Дело это весьма просто и не требует капитала, нужен лишь труд»[1108]. За успіхи у шовківництві Вільне Економічне товариство у Санкт-Петербурзі нагородило С. Білоуса двома срібними медалями.

Тарас Григорович Шевченко, побувавши тут у 1843 р.[1109], змалював побачене занедбане цегляне приміщення. Малюнок під назвою «Руїни палацу Мазепи в Батурині» опублікував журнал «Пчела» за 1876 р. (№ 16). На зображенні — типова українська хата-кам’яниця, де, очевидно, розміщувалася скарбниця і канцелярія[1110]. Мазепин палац зберігся на малюнку, який міститься у шведському державному архіві у Стокгольмі[1111]. За версією дослідника П. Мусієнка, він повністю нагадує палац в Іванівському, який досі зберігся[1112].

У 1852 р. Батурин відвідав молодий художник Лев Михайлович Жемчужников (1828–1912). Його вразило побачене.

«Батурин — колись гетьманська резиденція, а нині занедбане місто, — записав очевидець у своєму щоденнику. — Старий дерев’яний одноповерховий будинок, в якому останні роки свого життя провів останній гетьман, ледь тримався. На високому березі ріки Сейму стояв збудований ним кам’яний дім, по якому лише одного разу прокатали в кріслі хворого гетьмана і в якому після цього він ніколи не був. Палац напівзруйнувався, у ньому ростуть дерева»[1113].

Неосвіченість та малокультурність населення, місцевих управлінських структур, байдужість нащадків Розумовських до батуринської спадщини — основні причини подальшої руйнації історичних пам’яток. Цегла, кам’яні деталі комплексу споруд гетьманської резиденції по-варварськи використовувалися для будівництва нових осель, на всілякі виробничі потреби.

Але були і люди, які берегли пам’ять про славне минуле. У 1851 р. один з авторів журналу «Москвитянин», який назвався Н. Тр...ій, записав у Батурині думу зі співчутливо-тужливими рядками про Івана Мазепу.

Кажуть люди: у городи у Бендери

Чогось смутно стало;

Чи то того, що Ивана Мазепу

Лихо доконало?

Ой то того, що Ивана Мазепу

Лихо доконало;

Ой то того, що Мазепина слава

Марно пропала.

Ой то того, що Мазепина слава

Марно пропала,

Як его тело бусурманське

У Бендери земля припала[1114].

Після відміни кріпацтва у 1861 р. в Батурині з ініціативи групи міського населення вирішено зібрати кошти на видання «наських книжок»[1115]. «У громаді, як у рідній сім’ї, багато де-чого балакали, — найбільше — про працю і розумно-правдиве слово високоповажного Миколая Івановича Костомарова до українців... — читаємо у листі одного з організаторів збирання пожертв Іполита Вовка. — Любо було дивитися, як усі, з щирою любовью і великою радістю, давали самохіть гроші, стільки, скільки хто спромігся, — давали гроші — пани, купці, козаки, дівчата й жінки. Навдивовижу усім, був один дуже старий чоловік з простого люду, хоч темний на письмо, да дуже розумний: він виняв з кишені, тремтячими руками коповика і проказав оці слова: «Панове! Візьміть і мого коповика! Довго він муляв кишеню, довго тримався про случний час, — дак от, дяковати милосердному Богові — я дождався-таки щасливої години — віддать его на таке несподіване діло: бо розумію, що се дуже добре діло; маю діток и унучат; хоч не письмак я, та знаю по собі, що треба їм учиться, — бо горе в темноті! — Вчитьця тієї мови, якою розмовляла мати з ними, маленькими, гаразд буде, затим що вони не цуратимуться батька, як до розуму дійдуть, через що життя їх благословенне буде Богом, матимуть у всякому ділі користь...»[1116]

Всього на 8 грудня 1862 р. було зібрано 60 карбованців. Це була досить значна сума.


Список батуринців, які пожертвували гроші на книги М. Костомарова.

Іван Федорович Лихошерсть — 10 крб.

Гиполит Петрович Вовк — 2 крб.

Гнат Левич Лузан — 2 крб.

Степан Стокоз — 3 крб.

Петро Монастирський — 1 крб.

Павел Павлов — 1 крб.

Андрій Дубенко — 1 крб.

Бекентій — 1 крб.

Грицько Іванович Свій — 4 крб.

Іван Сірик — 3 крб.

Майор Армашевський — 1 крб.

Яков Іващенко — 1 крб.

Павло Протченко — 1 крб.

Павло Шамрай — 1 крб.

Козак Дема — 50 к.

Козак Мохна — 50 к.

Козак Карнаух — 10 к.

Козак Павло Гожаленко — 25 к.

Державний селянин Софрон Корнієнко — 10 к.

Марко Лосицький — 1 крб.

Олександр Прима — 1 крб.

Олександр Лазаренко — 1 крб.

Дмитро Маслюк — 10 крб.

Олександр Тичина — 1 крб.

Михайло Коробчич-Чернявський — 3 крб.

Дмитро Дідевич — 1 крб.

Іван Безилевський — 2 крб.

Ксаверій Балтузкевич — 2 крб.

Невідомий — 1 крб. 15 к.

Іван Черняховський — 15 к.

Невідомий — 20 к.

Варвара Християнович — 50 к.

Маруся Християнович — 25 к.

Лисавета Рахинська — 25 к.

Гана Тарніжевська — 25 к.

Петро Тарніжевський — 15 к.

Єгор Тарніжевський — 25 к.

Козак Явтух Шостак — 20 к.

Микола Мельниченко — 1 крб.


У 1870-х рр. заїжджали двічі подивитися колишню гетьманську резиденцію цар Олександр II із майбутнім імператором Олександром III[1117].

Великий провал ґрунту стався у 1896 р. Жителі-свідки побачили три підземні ходи, викладені цеглою. Вона була така міцна, що її не могли розбити навіть ломом.

Хоча такі події привертали увагу громадськості до пам’ятних місць, проте, на жаль, і тоді, і пізніше по суті нічого не робилося для ретельного вивчення пам’яток, їх реставрації, збереження для наступних поколінь.

У 1887 р. палац перейшов у відання Київського військово-інженерного управління і згодом був перетворений на казарми.

На Гончарівці десятки літ пролежали у бур’яні масивні залізні двері від замку І. Мазепи, поки їх не занесло ґрунтом. Тривало руйнування палацу[1118], у 1905 р. були розібрані його флігелі. Гетьманський парк заростав чагарниками.



6. Руйнація історичних пам’яток


У 1917–1918 рр. доля Батурина як української святині могла кардинально змінитися. Сюди поспішили долучитися до героїчного духу предків патріоти УНР, тут перебував озброєний загін Центральної Ради. «Тепер настав час, коли можна вільно розпочати відродження Батурина, — писала «Черниговская земская газета» у 1918 р. — До Батурина необхідно провести залізничну колію і перетворити його в місто. Також слід спорудити пам’ятник гетьману Мазепі, для чого є чудове місце — Воскресенська площа»[1119].

У колишній гетьманській столиці відбуваються вшанування мазепинців, зустрічі громадськості з лекторами, які розповідають про історичне значення Батурина та його святинь[1120].

На жаль, моральне піднесення у містечку, пов’язане зі змінами в Україні, тривало недовго. Під час наступу муравйовських військ на Київ у січні-лютому 1918 р. вдруге після 1708 р. було поруйновано Батуринський монастир — на цей раз російськими більшовиками[1121], які, як і Петро I, утверджували свою мораль на захопленій території багнетами, вогнем. На довгі десятиліття Батурин знову опиняється під завісою мовчання, забуття. Невігластво місцевої влади, керівництва Конотопського окружного музею сприяють подальшому руйнуванню історичних пам’яток.

У 1927 р. молодий завідувач Конотопським музеєм О. Поплавський, який іще не набув фахових знань, «приїздить до Батурина, — зазначає у своїй статті, написаній того ж року, мистецтвознавець Ф. Ернст, — запрошує двох представників районної сільради й... починає здійснювати свою історичну місію, що мала збагатити його музей гетьманською мумією, а йому самому — принести вінок «незгаяної слави»[1122].

Під час розкриття склепу гетьмана було пошкоджено надгробок К. Розумовського[1123], виготовлений скульптором І. Мартосом, засмічено все поховання.

«В ногах (К. Розумовського. — Авт.) было много мусора (песка и щебня), — констатували автори варварської акції,-который насыпался туда, в дырки гроба, частично от сделанной только что пробоины»[1124].

О. Поплавський взяв у музей «из гроба сердце в металлическом ящике, верхнее черное бархатное покрывало, кусок атласа, покрывавшего труп, 3 пуговицы, серебряный герб, и «адамова голова», кусочек серебряной рамки с иконы, клок волос и позумент с дубовым орнаментом»[1125].

Незважаючи на те, що за це самочинство постановою паритетної комісії Народного комісаріату освіти УРСР О. Поплавського 15 жовтня 1927 р. звільнено з відповідальної посади, у самому Батурині через відсутність людей, які б відповідали за збереження історичних пам’яток, триває їх подальше розкрадання, нищення.

Розбитий надгробок К. Розумовського винесли з церкви, блоки з нього опинилися у господарствах батуринців. Лише найважчі з них у 1947 р. вдалося врятувати від руйнування і перевезти до Чернігівського історичного музею[1126].

Житель Батурина столяр Яків Васильович Андріяка, який за завданням О. Поплавського розкривав склеп, у 1930-х рр., будучи проїздом у Москві, відвідав один із музеїв, де побачив «хорошо знакомую булаву, вензель и сердце Разумовского»[1127]. «Бач, где оказалися батуринские предметы гетмана», — сказав він вражено[1128].

Із 1923 по 1962 рр. Батурин був райцентром. Однак пізніше підвищення статусу селища міського типу аж ніяк не позначилося на ставленні громадськості, влади до визначного історичного місця, його пам’яток. Лише у 1975 р. у відреставрованому будинку В. Кочубея відкрито Батуринський історико-краєзнавчий музей. Але і в ньому на той час нічого не можна було дізнатися про трагічні дні 1708 р., героїчний опір батуринців. Розпочата реставрація палацу К. Розумовського перетворилася на кількадесятилітній реставробуд, який триває донині.

Вперше у Батурині за часів радянської влади на повний голос прозвучало слово правди про славне минуле Гетьманщини, патріота-Мазепу влітку 1990 р., коли у гетьманську столицю завітали учасники походу «Дзвін-90», організованого активістами чернігівського Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Прибульців батуринці зустріли насторожено, дехто вороже. Але щира українська пісня, добрі наміри гостей пробудили інтерес місцевих жителів до історії Батурина, славного минулого. Відтоді щороку в селищі відбуваються козацькі святкування, панахиди. Чимало батуринців стали активними учасниками патріотично-громадського життя містечка. Невдовзі тут з’являються осередки УРП, Руху, «Просвіти».

2 листопада 1991 р. у Батурині вперше за 283 роки після спалення гетьманської столиці відбувся день скорботи[1129], в якому брала участь громадськість Чернігівщини, Сумщини, Києва, Львова та інших міст. Тоді ж було насипано символічну курган-могилу на честь загиблих батуринців, встановлено хрест. Відкрито місцевими просвітянами й плиту на честь гетьмана Івана Мазепи.

У травні 1994 р. Україна відзначила річницю з дня народження І. Мазепи. Тисячі людей прибули до Батурина, віддати шану великому гетьманові. Серед них посли Франції та ФРН. На жаль, громадськість, а тим паче влада, не спромоглися й донині зібрати кошти на виготовлення і встановлення пам’ятника визначному діячеві XVII–XVIII ст. Проте масові заходи (батуринські наукові читання істориків, ушанування пам’яті жертв царського геноциду і т. ін.), Комплексна програма збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця», прийнята Кабінетом Міністрів України 17 серпня 2002 р., заснування у 2005 році фонду «Гетьманська столиця» під патронатом Президента України Віктора Ющенка, дають надію, що відродження колишньої гетьманської резиденції як одного з найсвятіших місць українців усе ж таки відбудеться найближчим часом. Цього вимагає пам’ять про минуле. Без неї не може бути славного майбутнього.




Примітки

1

Павленко С. Іван Мазепа. — K.: Альтернативи, 2003. — 416 с.; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. — 602 с.; Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 304 с.

2

До речі, вони досліджувались лише частково істориком В. Сергійчуком. Кореспонденція І. Мазепи, його твори зберігаються у похідній канцелярії О. Меншикова в архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії Росії (Фонд 83). Їх підготувала до друку історик Т. Яковлева.

3

За указом Петра I та за розписом О. Меншикова 25 липня 1710 р. наказано: «Который письма Мазепинския были в походной канцелярии, а ныне оставлены на Москве, и те разобрать и пересмотреть именно, и ежели в коих явится какая нужда, и с тех выписав и прислать тое выписку к нему, светлейшему князю». Переглядали захоплену кореспонденцію і перекладали латинські та польські листи перекладач Матвій Білецький, німецькі — Ширинг, грецькі — Андрій Ботвинкін, татарські — Рамазан Тевкелєв і Сулейман Тонкачов.

4

Марченко М. Мазепа, его бумаги и письма. — СПб., 1909. — С. 9, 11.

5

Янко М. Топонімічний словник-довідник Української РСР. — К., 1973. — С. 19.

6

Замлинський В. Богдан Ружинський // Дніпро. — 1990. — № 4. — С. 132.

7

Кругляк Ю. Ім’я вашого міста. — К., 1978. — С. 10.

8

Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще. — М., 1847.

9

Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1.

10

Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния (составил генерального штаба подполковник М. Домонтович, действительный член Императорского русского географического общества). — СПб., 1865.

11

Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожская и Донская. — СПб., 1846.

12

Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской губернии // Черниговские губернские ведомости. — 1860. — № 1.

13

Тр...ій H. Местечко Батурин // Москвитянин. — 1851. — № 12. — Кн. 2.

14

История Русов или Малой России. — М., 1848.

15

Местечко Батурин // Прибавление к Черниговским Епархиальным известиям. — 1872. — № 23.

16

Россия. Полное географическое описание нашего отечества. — СПб., 1903. — Т. VII (Малороссия). — С. 340.

17

Ломиковский В. Припасы для Малороссийской истории // Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (IP НБУВ). — Ф. I. — Спр. 54671.

18

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. — К., 1993. — С. 30.

19

Летопись или описание краткое знатнейших действий и случаев, что в котором году деялось в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким (1506–1737) (далі — Лизогубовская летопись) // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888. — С. 3.

20

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — С. 26.

21

Рубан В. Краткая летопись Малыя Россия с 1506 по 1776 год. — СПб., 1777. — С. 8.

22

Величко С. Літопис. — К., 1991. — Т. I. — С. 306.

23

Зарульський С. Описание о Малой России и Украине с приложениями. — М., 1848. — С. 3.

24

У літописах та історичних дослідженнях вживається назва як Терехтимирів, так і Трахтемирів.

25

Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах. — М., 1846. — С. 4.

26

Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 124.

27

Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — С. 124.

28

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — К., 1960. — С. 34.

29

Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — С. 125–128.

30

Титова О. До пошуків Трахтемирівської о козацького монастиря // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. — Луцьк, 1993. — С. 216.

31

Волк-Караневский В. Борьба Польши с козачеством во второй половине XVII и начале XVIII века. — К., 1899. — С. 117.

32

Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 140.

33

Лазаревский А. Исторический очерк Батурина (1625–1760) // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. Книга шестая. — К., 1892 — С. 106; Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. — К., 1856. — Т. I. — С. 44; Ригелъман А. Летописное повествование. — Кн. I. — С. 24.

34

Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожская и Донская. — С. 2.

35

Русіна О. З історії входження Чернігово-Сіверщини до складу Росії // Український історичний журнал. — 1989. — № 3. — С. 91.

36

Рыбаков Б. Русские карты Московии XV — начала XVI века. — М., 1974. — С. 159.

37

Материалы по истории русской картографии, изданые Киевской комиссией для разбора древних актов. — К., 1899. — Вып. 1. — Карта № XXVIII.

38

Материалы по истории русской картографии. — Вып. 1. — Карта № XXVIII.

39

Нині територія Лубенщини Полтавської області.

40

Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие (1590–1648 гг.). — К., 1896. — С. 3.

41

Василенко М. Правне положення Чернігівщини за польської доби (1618–1648) // Чернігів і Північне Лівобережжя. — К., 1928. — С. 291.

42

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — К., 1893. — Т. II. — С. 2.

43

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 2.

44

Краєзнавець Михайло Ісаєнко у 1860 р. записав у Батурині повір’я: «Народ говорить, що Батурин будували з Коропом. Коли закінчили той та другий, то й кажуть: ну, будемо дивитися, хто в Батурин і Короп увійде першим жити. Якщо в Короп увійде першим жити бідний, то він (Короп) буде містом багатим; якщо ж в Батурин першим жити прийде багатий, то він (Батурин) буде в майбутньому бідним містом. Ось і дивляться: в Короп увійшов бідний, а в Батурин багатий» // Черниговские губернские ведомости. — 1860. — № 14.

45

Н. М. Левобережная Украина в XV–XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. — 1896. — Т. III. — Июнь. — С. 337.

46

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — К., 2006. — С. 260.

47

Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Основні етапи розвитку та соціально-топографічна структура середньовічного Батурина // Україна на порозі XXI століття: Актуальні питання історії. Збірник наукових праць. — К., 1999. — С. 72–73; Луценко Р. Археологічні дослідження Батурина // «Середньовічні старожитності Південної Русі-України». Міжнародна студентська наукова археологічна конференція. Тези доповідей (26–28 квітня 2002 р.). — Чернігів, 2002. — С. 64–68.

48

Крупицкий Батуринский третьеклассный мужской монастырь св. Николая. — Одесса, 1906. — С. 6.

49

Архімандрит Варсонофій у 1767 р. повідомляв своєму церковному керівництву: «Словесно из престарелых нашего монастыря монахи и мирские старики сказывают, что оный монастырь Крупицкий называется потому, что во время разорения Батыева монахи и многолюдство мирскаго народа укрывались от нападения в монастыре, кой ныне именуется ветхим, и гладом истаевали; в тогдашнее де время столь множество круп с неба спало, что все могли в гладе себя довольствовать и те крупи содержани были в серебреном ковчежце даже до времени гетмана Мазепы. Как по измене г. Батурин разорен, то и монастырь в разорении жь был и кем те крупы взяты, неизвестно».

50

Голуб С. Новітні дослідження Крупицького Батуринського монастиря св. Миколая // «Середньовічні старожитності Південної Русі-України». Міжнародна студентська наукова археологічна конференція. Тези доповідей (26–28 квітня 2002 р.). — Чернігів, 2002. — С. 24.

51

Синодик Крупицького Батуринського монастиря // Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського. — Інв. № АЛ-1221. — Арк. 40.

52

У 1636 р. канцлер великої корони Георгій Оссолінський видав ігумену Іоанну з братією грамоту на володіння, які «здавна до того монастиря належали, а саме — село Обмачев та веревський млин з усіма угіддями, землями, сінокосами, озерами, — Красним бором з бортми, лісом Осічьє до озера Усороги, почавши від озера Стучок до згаданого озера Усороги, з обох сторін, р. Сейму, батуринський перевіз на р. Сейму, який володів слуга мій Четис з усіма орними полями, озерами і сінокосами». (Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1873. — Кн. III. — С. 300). У цьому документі кілька разів монастир називається «давнім». Отже, так не можна було б сказати, якби він виникнув пізніше фортеці. Історик П. Кулаковський вважає цю грамоту фальсифікатом, оскільки Оссолінський у ній фігурує з титулами, яких насправді не мав (Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — С. 194. Разом із тим Б. Хмельницький в універсалі від 11 травня 1656 р. зазначав, що «перекладал нам чест[ный] отец игумен монастира святого Николи Крупицкого Батуринського привилей, данний от п[ана] канцлера коронного на монастир старожитний наданя от давних час гіонад Сеймом рекою» (Універсали Богдана Хмельницького (1648–1657). — К., 1998. — С. 188). Як на нашу думку, добавки до титулу, помилки в датуванні — це пізніші «прочитання» копіїстів.

53

Линевич П. Материалы для местной истории // Черниговские губернские ведомости. — 1852. — № 3. — С. 16.

54

Онуфрійчук Ф. За православну козацьку Україну. — Вінніпег, 1987. — С. 43.

55

Онуфрійчук Ф. За православну козацьку Україну. — С. 44.

56

Історія християнської церкви на Україні. — К., 1993. — С. 160.

57

Огієнко І. Українська церква. — K., 1993. — С. 160.

58

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — К., 1990. — С. 376.

59

Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. III. — С. 299.

60

Крупицкий монастырь св. Николая // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — 1862. — 1 ноября. — С. 707.

61

Очевидно, на місці нинішньої Слобідки, яка розташована між Обмачевим та Батурином.

62

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (АЮЗР). — СПб., 1878. — Т. 10. — С. 817.

63

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 267.

64

Задко В. Неподалік від Батурина // Голос Присеймів’я (Бахмач). — 1993. — 30 квітня.

65

Кербутовский девичий монастырь // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — 1865. — 15 февраля. — С. 111.

66

Кербутовский девичий монастырь. — С. 172.

67

Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦДІАК України). — Ф. 140. — Оп. 2. — Спр. 4. — Арк. 3.

68

У другій половині XVIII ст. у жіночому монастирі була записана така версія його появи: «Он (дівочий монастир. — Авт.) устроен был в городі Батурині по надачі ж в 1651 (?) году юня 22 дня от Криштофа Силіча Святониколаевскому Крупицкому Батуринскому монастырю за благословением и позволением ясне в Богу Преосвященнаго митрополита Киевскаго Галицкаго и всея России, и за велебного отца Исихия игумена Батуринского фундаша на грунти свой власный на котором он, Силіч, сам мешкал по под Новыми Млинами купленый за дві тысячи золотых, а именно: вотчину Каребертовщину, пущи понад Сеймом рекою з бортній деревом прозываемым Бобрик, из иными озерами, из сіножатми з пожитки, що принадлежит на той бок Сейму луг пущи к рижнам взявши половину озера Хлехачовку, которое делит из Обмачевым, и взявши от того озера от Хлехачовки чрез Оболонье в луг дороги Болотом от горы ознову на тот бок Сейму к рижнам впадает. А от жены его Силіча по надачі тому ж Святониколаевскому Батуринскому монастырю в еіки щедры под Глуховом с полем и грунтом як в себі лежит: когда тот пана Силіча фундаш от игумена Святниколаевского Батуринского монастыря иєросхимонаха Иоанна Есифовича з братиею, кой 1663 года умре, госпожі игумении Евгении Хлевинской з сестрами отдан с позволением ей, игумении Евгении на том місті жить, то тогда дівичий Батуринский монастир из Батурина преселен под Новы Млины и назван Новомлинский» (ЦДІАК України. — Ф. 154. — Оп. 1. — Спр. 65а. — Арк. 1).

69

Кербутовский девичий монастырь. — С. 111.

70

Підтверджуючий універсал гетьмана Юрія Хмельницького монастирю на землю 1659 р. // ЦДІАК України. — Ф. 154. — Оп. 1. — Спр. 9.

71

Линевин П. Материалы для местной истории. — С. 16.

72

Москаленко М. На берегах Борзни-ріки (краєзнавчі нариси). — Чернігів, 1995. — С. 92.

73

Полонська-Василенко Н. Історія України. — K., 1992. — Т. I. — С. 486.

74

Задко В. Неподалік від Батурина.

75

Барсуков А. Род Шереметевых. — СПб., 1888. — Кн. 5. — С. 73.

76

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1994. — Т. V. — С. 270.

77

Родаченко I. Батурин // Україна. — 1969. — № 5. — С. 10.

78

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — С. 106.

79

Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — М., 1954. — Т. I. — С. 114.

80

Воссоединение Украины с Россией. — Т. I. — С. 428.

81

АЮЗР. — СПб., 1878. — Т. 10. — С. 816.

82

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — С. 260.

83

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — К., 1993. — С. 129.

84

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — С. 260.

85

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618–1648). — С. 261.

86

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. I. — С. 456.

87

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — С. 47.

88

Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — № 23. — С. 589.

89

Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. — 1872. — № 23. — С. 589.

90

Лазаревський О. віднайшов в архівах прізвища деяких батуринських сотників, які обіймали цю посаду в різні часи: Сава Михайлів (1654), Сава Мишуренко (1659), Хома Михайлович Гнилозубенко (1664), Григорій Карпович Коровка-Вольський (1669–1671), Василь Семенович Болдаковський (1673), Ярема Андріїв (1676–1687), Дмитро Нестеренко (1687–1708), Григорій Яковенко (1710), Яків Іванович Долинський (Сучченко) (1713), Федір Данилович Стожок (1713–1732), Іван Григорович Костенецький (1732), Олексій Демидовський (1745–1750), Дмитро Климентович Стожок (1750–1767), Микита Смяловський (1781). Зазначимо, що згадувані істориком сотники Сава Михайлів та Савка Мишуренко — це одна й та ж особа, записана в реєстр московськими та козацькими писарями по-різному.

91

Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О. В. Тодійчук. — К., 1995. — С. 483–484.

92

Реєстр Війська Запорозького 1649 року. — С. 483; Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. (Упорядники Ю. Мицик та М. Кравець). — К., 2003. — С. 20.

93

Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — С. 125, 234.

94

Мицик Ю. Присяжні книги 1654 р. як історичне джерело // Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — С. 10.

95

1654 г. января-февраля. Сводные данные из записных книг о приведенных к присяге жителях украинских сел и городов после воссоединения Украины с Россией // Страна казаков. Сборник воспоминаний современников и документов. — К., 2004. — С. 180; Російський державний архів давніх актів (далі РДАДА). — Ф. «Малороссийские дела», 1654. — № 3. — Арк. 234; Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — С. 234.

96

Воссоединение Украины с Россией. — Т. III. — С. 538–539.

97

Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки. — С. 218–222, 226–229.

98

АЮЗР. — СПб., 1889. — Т. 14. — С. 171–174, 786.

99

Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской губернии. — С. 3.

100

Літопис Самовидця. — К., 1991. — С. 92.

101

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 251–252.

102

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 261.

103

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 541.

104

ІР НБУВ. — Ф. II. — Спр. 1478. — Арк. 1–2.

105

Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской губернии. — С. 52.

106

Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской губернии. — С. 52.

107

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — С. 541.

108

Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року. — Чернігів, 1994. — С. 85.

109

Морозов О. Московський погром в Ніжині // Просвіта (Ніжин). — 1992. — № 1. — Листопад, грудень. — С. 2.

110

Літопис Самовидця. — С. 104; Русская старина. — 1903. — Т. 115. — Сентябрь. — С. 673.

111

Переписні книги 1666 року. — К., 1933. — С. 27.

112

АЮЗР. — СПб., 1875. — Т. 8. — С. 94.

113

Літопис Самовидця. — С. 104.

114

Мусієнко П. Подих давнини глибокої. — К., 1972. — С. 64.

115

Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1990. — С. 242.

116

Аркас М. Історія України-Русі. — С. 243.

117

Аркас М. Історія України-Русі. — С. 244.

118

Матвеев П. Батуринский переворот 13-го марта 1672 года // Русская старина. — 1903. — Т. 115. — Сентябрь. — С. 667.

119

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — С. 305.

120

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. — К., 1993. — С. 132.

121

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 305.

122

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — С. 305.

123

Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 г. // Киевская старина. — 1890. — Май. — С. 203.

124

Востоков А. Суд и казнь Григория Самойловича // Киевская старина. — 1889. — Т. XXIV. — Январь, февраль, март. — С. 47.

125

Востоков А. Суд и казнь Григория Самойловича. — С. 48.

126

Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе. — С. 215.

127

Отрывки из путевых записок старца Леонтия (1700 г.) // Черниговский листок. — 1862. — 29 апреля. — № 4.

128

Отрывки из путевых записок старца Леонтия (1700 г.).

129

Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М., 1967. — С 60.

130

Дмитро Васильович Аксамитов збудував центральний корпус палацу Лефорта (1697–1698 рр.) в Москві. Ймовірно, за його проектом зведено оборонні мури, башти і церкву Києво-Печерської лаври. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — С 60.

131

Доношение Кочубея государю по статьям // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — 1859. — Кн. 1. — С. 106.

132

Зубенко-Царьков М. Чарівна подорож. — К., 1972. — С. 18.

133

Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1938. — Т. I. — С. 130–131.

134

Грабар І. Архітектурні взаємозв’язки України з Росією // Пам’ятки України: історія та культура. — 1995. — № 1. — С. 83–84.

135

Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернигов, 1874. — Кн. VI. — С. 336.

136

Исаенко М. Батурин, местечко Черниговской губернии. — С. 40.

137

О. Л. Путешествие малороссийского иеромонаха Тарасия Каплонского в Италию в 1697 году // Киевская старина. — 1896. — Май. — Т. LIII. — С. 51.

138

Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — С. 124.

139

У кінці 1708 р. він як «ізменник» потрапив до в’язниці і провів у ній за деякими джерелами 7 років.

140

Січинський В. Іван Мазепа. Людина і меценат. — Філадельфія, 1951. — С. 31.

141

Задко В. Неподалік від Батурина.

142

Костомаров М. Галерея портретів. — К., 1993. — С. 218.

143

Д. Туптало у 1682–1683 рр. був ігуменом Крупицько-Батуринського монастиря. У 1702 р. його призначають за наказом Петра I митрополитом Ростовським. Він, загалом негативно налаштований щодо петровських реформ, царського втручання в церковні справи, гнітюче сприймає спалення Батурина, сумні вістки з України і, тяжко захворівши, помирає в 1709 р.

144

Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 327; Грицай М., Микитась В., Шолом Ф. Давня українська література. — K., 1978. — С. 189.

145

У ньому, очевидно, були поховані його дружина та малолітні діти Варвара та Іван. У «Синодику» Крупицько-Батуринського монастиря записана на них поминальна (Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського. — Інв. № АЛ-1221. — Арк. 54).

146

Мазепа. — К., 1993. — С. 52.

147

Ситий І. Герб Батурина // Голос України. — 1993. — 30 березня.

148

Ситий І. Герб Батурина.

149

За біблейськими легендами, Ісус Христос походив з роду Якова.

150

Іван Мазепа. — К., 1992. — С. 104.

151

Книга Забелы // Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського. — Інв. № АЛ-395.

152

Павленко Н. Полудержавный властелин: историческая хроника о жизни сподвижника Петра Первого А. Д. Меншикова. — М., 1991. — С. 112.

153

Лазаревский А. Заметки о Мазепе // Киевская старина. — 1898. — IV. — С. 406.

154

Радовський В. Допит Войнаровського, небожа Івана Мазепи // Дзвін — 1992. — № 7–8. — С. 125.

155

Січинський В. Іван Мазепа. Людина і меценат. — С. 9.

156

Славутич Я. «Озмітеся всі за руки» // Київ. — 1991. — № 3. — С. 97.

157

Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К. — Львів, 1913. — С. 377–378.

158

Дума пана гетмана Мазепы, в которой значное против державы великаго государя оказуется противление // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — 1859. — Кн. 1. — С. 109–110.

159

Дума пана гетмана Мазепы. — С. 113.

160

Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998. — С. 81–124.

161

Дядиченко В. Украинское козацкое войско // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. — М., 1959. — С. 249.

162

Чернов А. Вооруженные силы русского государства в XV–XVII вв. — М., 1954. — С. 185.

163

Леонов О., Ульянов И. Регулярная пехота: 1698–1801. — М., 1995. — С. 16–17, 24.

164

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — Ч. III. — С. 130.

165

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К, 1993. — Т. II. — С. 67.

166

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. II. — С. 67.

167

Основа. — 1862. — № 10. — С. 14.

168

Основа. — 1862. — № 10. — С. 22.

169

Логмель І. Боротьба білоруського народу проти іноземних гнобителів у XVIII столітті. // Полтавська битва. 1709–1939. — K., 1940. — С. 162.

170

17 вересня 1708 року шведський перебіжчик Неман свідчив, що голодні підрозділи армії Карла XII «йшли все по місця горілим» (Труды Императорского русского военно-исторического общества (Труды ИРВИО). — СПб., 1909. — Т. III. — С. 149–150).

Ад’ютант Петра I Федір Бартенєв доповідав Меншикову про те, як війська російського генерала Інфлянта «деревни и мельницы кругом неприятеля все палили» (Там само. — Т. I. — С. 103).

М. Костомаров у «Мазепі» (1992, С. 236–237) розповідає, що козаки Ніжинського, Лубенського і Переяславського полків, побачивши це, почали тікати разом із населенням: «Від них пішли по всій Україні вістки, що шведи, які увійшли в Стародубський полк, не роблять жителям нічого дурного, а навпаки, великоросійські війська, які ніби прийли захищати край, палять села, грабують, розоряють жителів, примусово загоняють їх в укріплення, принуджуют до незвичних робіт, безчестять і лаються над ними, обзинаючи зрадниками. Втікачі розповсюдили такий страх між козаками, що товариші полків Миргородського, Лубенського і Прилуцького в числі декількох сот чоловік з’явились до гетьмана в обоз до містечка Салтикової Дівиці і подали прохання, написані від кожного полку окремо, але на один кшталт». Як позитивний факт російська історіографія називає появу у цей час народних месницьких загонів. Вони дійсно були. Але яка природа їх виникнення? Вигнаному зі спалених сіл населенню не залишилось нічого іншого, довідуємося з донесення того ж Ф. Бартенєва, «як собрася конпаниями» в лісах і, звичайно, вважати своїм ворогом шведів, через яких вони потрапили у таку скруту.

171

Есипов Г. Князь Александр Данилович Меншиков // Русский архив. — 1875. — № 9. — С. 55.

172

Логмель І. Боротьба білоруського народу проти іноземних гнобителів у XVIII столітті. — С. 162.

173

Шутой В. Народна війна на Україні проти шведських загарбників у 1708–1709 рр. — К., 1951. — С. 56.

174

Павленко С. Петро I і «народна війна» у 1708 році // Україна і Росія. — Чернігів, 1994. — С. 50.

175

П. Вершигора у дослідженні «Військова творчість народних мас. Історичний нарис» (Москва, 1961) пише: «Петро I, розгадавши напрямок руху шведської армії, наказав чотиритисячному загону російської кавалерії під командуванням генерала Інфлянта випередити шведів і на їх шляху знищувати запаси продовольства, руйнувати дороги, мости. Цей загін перерізав шлях авангарду шведів, захопив Стародуб і Новгород-Сіверський» (с. 296). Далі дізнаємося, що ця російська частина вже 12 жовтня випалювала українські села (с. 297).

Дивними здаються у цьому зв’язку висновки, зроблені на основі аналізу обстановки жовтня 1708 року Леонідом Губіним у статті «Петро. Мазепа. Скоропадський. Карл Дванадцятий» («Товариш», № 29, липень, 1993): «За свідченням сучасників, Іван Степанович не хотів, щоби Карл XII вступив в Україну. У нього, мовляв, були інші плани. Добре, згодимося. Та ось ворог вже вдерся в межі України, розташувався за Десною, всього за кілька десятків верст од Батурина. Логіка поведінки государя в такому разі диктується найгострішою обставиною — треба кинути усі сили на захист рідної землі. Отож що сталося б, якби Мазепа, йдучи за цією найвірнішою логікою, один на один (хоча при цьому армія Петра не сиділа б, склавши руки) розбив Карла XII? Адже сорок тисяч війська, яке міг виставити на той час гетьман, — далеко не жарт за тодішніх умов (...) Якого змісту набула б тоді історія! — подумати улесливо. Хто б насмілився посягнути на таку державу, якою б стала після цього Україна? Навряд чи й Петро б дозволив собі спілкуватися з Україною на рівних, тим більше пішов би на таку державу війною. Подібного й припуститися не можна» (с. 5). Невідомо, де автор взяв 40 тисяч українських козаків, коли їх при Мазепі було максимально 10–12 тисяч. Якщо розвиток подій ішов би за Л. Губіним, то як би Україна стала квітучою державою? Адже вона продовжувала б нести тягар колоніальної залежності з усіма її «принадами». Л. Губін дорікає Мазепі, що «в таких слушних обставинах, найліпших для скорого економічного розвитку країни, не скористався викопним вугіллям» (с. 4), знайденим на Донбасі, а тому не посприяв такому промисловому стрибку України, який відбувся на той час в Англії. Наївність! У 1708 році без дозволу царського уряду гетьман не мав права навіть вирізати гарного бруса для поновлення Батуринської фортеці (про що свідчить його прохання і резолюції царедворців на ньому!). Як же він міг чинити промислову революцію на рідній землі без дозволу на те Москви? Чи бажала б остання економічної могутності своєї провінції?

176

Павленко С. Петро I і «народна війна» у 1708 році. — С. 50.

177

Подьяпольская Е. Военные советы. 1708–1709 гг. // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. — М., 1959. — С. 127.

178

Буганов В. Булавин. — М., 1988. — С. 226.

179

О подавлении народного восстания. 1707–1708 гг. // Исторический архив. — 1955. — № 4. — С. 192.

180

Нині Артемівськ Донецької області.

181

Нині Слов’янськ Донецької області.

182

Історія міст і сіл УРСР. Донецька область. — К., 1970. — С. 14.

183

Записка князя В. В. Долгорукого о действиях карательной армии 19 сентября 1724 г. // Исторический архив. — 1955. — № 4. — С. 194–195.

184

Російський державний архів давніх актів (Москва). — Бібліотека держархіву. — Розряд IX. — № 1. — Картон 2. — Арк. 891–892 (далі РДАДА, тут і далі посилаємося на документи цього архіву, опубліковані у двох випусках восьмого тому «Листів і паперів Петра Великого» (1948–1951 рр.).

185

Показання канцеляриста Дубяги на допиті. X–XI. 1708 // Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (ЗНТШ). — 1909. — Т. 92. — С. 40.

186

Борисенко В. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986. — С. 46.

187

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. II. — С. 175.

188

Дядиченко В. Антифеодальні повстання в Росії й на Україні в XVII–XVIII ст. — К., 1954. — С. 18.

189

Маркевич А. Розгром Карла XII. — К., 1946. — С. 46.

190

Игумен Иоанн (Экономцев). Церковные реформы Петра I // Родина. — 1991. — № 5. — С. 13.

191

Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 11.

192

Основа. — 1862. — № 10. — С. 10–11.

193

Основа. — 1862. — № 10. — С. 11.

194

Основа. — 1862. — № 10. — С. 9–10.

195

Основа. — 1862. — № 10. — С. 6.

196

Основа. — 1862. — № 10. — С. 6.

197

Ключевський В. Сочинения в девяти томах. — М., 1989. — Т. IV. — С. 142.

198

Письма и бумаги Петра Великого. — М.-Л. — 1948. — Т. 8. — Вып. I. — С. 68.

199

О. Апанович помилково вважає, що з Мазепою пішов Семен Чуйкевич (О. Апанович. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. — С. 187). Насправді ж через Десну переправився генеральний суддя Гетьманщини Василь Чуйкевич. Він був із Мазепою до Полтавської битви. Семен — його син (Родословная дворян Чуйкевич // Черниговские губернские ведомости. — 1889. — № 60). С. Чуйкевич був суддею Ніжинського полку до 1734 року і склав свої повноваження внаслідок «приключившейся ему божиим посещением болезни» (А. Лазаревский. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 32). У 1744 році йому було за 70 літ. Письменник Богдан Лепкий, заінтригований дійсним фактом того, що Мазепа не рекомендував Кочубею віддавати дочку за Чуйкевича, у трилогії «Мазепа» виводить образ Івана Чуйкевича, який одружився з Мотрею (Б. Лепкий. Мазепа. — Львів. — 1991. — С. 205.). У реальності ж взяли шлюб Семен Чуйкевич та Мотря Кочубей (детальніше про це можна прочитати у моїй книзі «Міф про Мазепу», виданій у 1998 р.).

200

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 35; Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. — К., 1991. — С. 50–51 та інші видання.

201

На початку правління І. Мазепи один із сердюцьких полків очолював Петро Кожуховський, який займав цей уряд і за І. Самойловича, зокрема він згадується у джерелах під час бойових дій першого Чигиринського походу, рейдів на Правобережжя у 1678–1679 рр. Він не тільки вписався у команду нового гетьмана, але й отримав від нього посаду «енерала войск охочепіхотного строю», тобто командира сердюцьких полків. Полк П. Кожуховського разом з іншими сердюками брав участь у Кримських походах, нападах на ординців у 1690–1696 рр. Очевидно, П. Кожуховський загинув в одному з боїв до 1696 р., бо подальших відомостей про нього не зустрічаємо. Його син Юрій вже у 1689 р. як значний військовий товариш їздив з генеральною свитою до Москви. Він був одружений з онукою І. Брюховецького та І. Самойловича. І. Мазепа призначив Ю. Кожуховського компанійським полковником. За наказом гетьмана, останній терміново повернувся з походу проти Булавіна в Борзну і брав активну участь у антимосковській акції. 7 березня 1709 р. його полк зазнав поразки у нерівному бою з корпусом О. Меншикова. «А вчерашняго дня наша партия на Зиньков была, — інформував І. Скоропадського кат Батурина, — где полковник Кожуховский в 500 человеках обретался компании и онаго полковника оттуды наши выбили, из 200 человек компанейцев на месте положили». Після закінчення Полтавської битви Ю. Кожуховський здався царському війську. У 1712 р. після трьох років ув’язнення його заслали до Архангельська.

202

Компанійський полковник македонського походження Андріяш Малама близько 1706 р. виїхав з Валахії і найнявся на службу до гетьмана. Як повідомив старшина під час допиту 5 вересня 1709 р., він приїхав у Батурин «з жоною и з детми... и с полгода при изменнике Мазепе ни в какой службе он не был, а потом он, Мазепа, учинил ево полковником над компанейским полком, в котором полку было под ево командою с шесть сот члвк казаков, и с тем полком служил он при нем, Мазепе, з два года и был в Белой Церкви и в других местах». Перед початком повстання Андріяш зі своїми компанійцями допомагав військам литовського гетьмана Огинського. Він повернувся до Батурина у вирішальний момент кінця жовтня 1708 р. І. Мазепа, як довідуємося з його повідомлення на допиті, «приказал и ему, полковнику, с полком ево, також и другим полковникам итить за собою; и он по ево повелению с полком своим за ним пошел». «А как де он перешел за Десну, — далі свідчив полковник, — к войску швецкому и хотя увидел он ево, Мазепину, измену, однако ж из за Десны уже уйтить не мог и служил при нем, Мазепе». У березні 1709 р. козак Семен Горленко на допиті показав, що «Козаков в Стасовцах с 200, да кумпанщиков Андреяшев полк весь человек с 400».

Після Полтавського бою А. Малама втік до Криму. Пізніше він з’явився у Бендерах, де бачив умираючого гетьмана, «толко тот изменник Мазепа ничего с ним за болезнию не говорил». Найманець вирішив просити прощення у царя і на початку вересня 1709 р. з’явився з повинною. Його прізвищем деякий час спекулювали царські урядовці, закликаючи запорожців та мазепинців за прикладом прощенного полковника припинити подальшу боротьбу і повернутись додому. Як на нашу думку, А. Малама міг залишитися у Валахії і не ризикувати з поверненням у царський табір. Однак у Гетьманщині залишилася його дружина Ірина (до заміжжя Булацеї) та діти Ірина і Михайло. Отже, він змушений був іти на контакт із російськими урядовцями, аби родину не заслали до Сибіру. До найманця зрештою поставилися поблажливо, і згодом він опинився на службі у російській армії. Після царського указу йому наказано було з полком «маршировать под Ригу, а ис под Риги, по указу покойного гдна генерала фелтмаршала и ковалера графа Шереметєва, повелено... маршировать с полком же под Ревель и быть в команде гдна генерала Боура, а от Ревеля командирован... с полком же своим в остров Эзель в крепость Аренсь-Бурх». А. Малама згадується охотницьким полковником у 1719, 1726 роках. Помер він до 1730.

203

Костомаров Н. Мазепинцы // Український історичний журнал. — 1990. — № 8. — С. 139.

204

Шутой В. Измена Мазепы // Исторические записки. — 1950. — Т. 31. — С. 175.

205

Журнал или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения нейштатского мира. (Напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества). — СПб., 1770. — Ч. 1. — С. 194.

206

Костомаров Н. Мазепа. — М., 1992. — С. 244.

207

Костомаров Н. Мазепа. — С. 24.

208

Основа. — 1862. — № 10. — С. 24.

209

Історія Русів / Пер. І. Драча. — K., 1991. — С. 257–258.

210

Вона укладена пізніше, при зустрічі Мазепи і Карла XII у Гірках Новогород-Сіверського району. Про це детальніше розповідаємо у розділі «Міф про Мазепу». Ймовірно, в основу цього тексту покладено й виступ гетьмана перед військом після батуринської катастрофи, під Бахмачем.

211

Історія Русів. — С. 259.

212

Основа. — 1862. — № 10. — С. 24–25.

213

Менська сотня, яку очолював Гнат Сахновський, очевидно, розгромила до того ж під Меною розвідувальний загін шведів, який був висланий для перевірки місця переправи. З розвідки краєзнавця Д. Калібаби («Менська батарея» // «Колгоспна правда», 17 березня 1981 р.) дізнаємося, що за кілометр від Мени у бік Макошиного до кінця 1970-х років стояв курган — місце редуту менської сотні. Біля нього у 1980 році знайдено до десятка чавунних ядер. Це явна ознака того, що тут відбувся бій. Історична книга-дослідження І. Корбача «Шляхами століть» (Київ, 1992), яка також підтверджує це припущення, вміщує і цікавий переказ про шведські могили поблизу Березни (с. 68). Очевидно, Карл XII сюди теж спрямував своїх розвідників. Але вони були знищені березнянською сотнею під керівництвом сотника Василя Башаркевича. Козаки обох сотень не були поінформовані про задуми найвищого керівництва, тому діяли проти шведів як проти ворогів.

214

Свій перший політичний гарт майбутній генеральний обозний Іван Ломиковський, фактично друга людина у гетьманаті Івана Мазепи, отримав у молодому віці. Як виходець з Волині (у його заповіті згадується батько, похований у Дубно) він потрапив у сферу впливу ханенківців, які відстоювали інтереси України здебільшого на півночі Правобережжя. Під час завершення кар’єри гетьмана Михайла Ханенка у 1674 р. двадцятидев’ятирічний Іван Ломиковський служив у нього генеральним писарем. Однак бурхливі 1672–1674 рр. хитання М. Ханенка, його далекосяжні політичні претензії — добра школа, яка зробила І. Ломиковського досить обізнаним як у реаліях тієї доби, так і в засобах реалізації мрій українських патріотів. Мирний перехід М. Ханенка на бік І. Самойловича означив подальшу долю Івана Ломиковського: він оселився у Батурині, потрапив у коло дворян гетьмана. Згодом бачимо його як знатного військового товариша серед учасників Коломацького перевороту. Він підтримав своїм голосом обрання Мазепи. У нових обставинах здібний старшина швидко піднявся щаблями військово-урядової кар’єри. У 1688 р. вже у числі гетьманської знаті як довірена особа Мазепи бере участь у зустрічі московського посольства. Після призначення у березні 1689 р. М. Миклашевського генеральним осавулом І. Ломиковський займає його попередню посаду генерального хорунжого. Нового висуванця, який невдовзі за клопотами з Батурина отримав від царів звання стольника, гетьман після від’їзду української старшини до Москви у серпні 1689 р. залишає у Батурині. Залишення генерального хорунжого «на господарстві» у гетьманській столиці дає підставу зробити висновок про те, що його надійність не викликала сумнівів у гетьмана.

У 1692 р. І. Ломиковський стає генеральним осавулом. Гетьман надає йому у рангові володіння, крім Верби, села Парафіївка, Лави, Тополь, Внуковичі та містечко Понорниця. Після смерті у 1702 р. генерального обозного В. Дуніна-Борковського не випадково гетьман через кілька років на відповідальну посаду фактичного свого заступника призначає Івана Ломиковського. Це призначення відбулося або у кінці 1706-го, бо ще 5 липня 1706 р. він виконував обов’язки генерального осавула, або у 1707 рр. (згадується з того часу на цьому уряді у листі П. Орлика до С. Яворського. — Авт.).

Василь Кочубей, згадуючи крамольні думки І. Мазепи за 1706 р. про те, «як бы нам безпечность в цідости нашой в потомний часы учинити, так для себе, яко и для тих, которие по нас будут», наводить красномовні слова генерального обозного, сказані при цьому: «Куды, де, Его Милость, Добродій, туда и нам треба». І. Ломиковський не приховував у найближчому оточенні Мазепи свої антимосковські погляди. Він був автором присяги, яку давали гетьман, полковники, запевняючи одне одного у вірності та незрадливості у боротьбі за українську справу. Коли оточення І. Мазепи почало нарікати, що він зволікає з початком антимосковського повстання, гетьман сказав П. Орлику: «Знаю я, что не хто инший тое переговоривает, токмо тот чорт лысый Ломіковский». Саме генеральному обозному І. Мазепа доручав найвідповідальніші місії: відрядив до московців бути присутнім на допитах Кочубея та Іскри (аби знати їхні свідчення), послав повідомляти Карла XII про виступ гетьманців проти Московії. Генеральний обозний не залишив гетьмана у скрутні хвилини, коли програш мазепинців був очевидний. І після смерті патрона він залишався на попередній посаді. Його здоров’я теж було підірване. У березні 1711 р. в Яссах І. Ломиковський склав заповіт і невдовзі, мабуть, помер.

215

Костомаров Н. Мазепа. — С. 245.

216

Исторические записки. — 1950. — Т. 31. — 175.

217

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — Т. III. — С. 96.

218

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — Т. III. — С. 96.

219

Томашівський С. Із записок каролинців про 1708/9 // ЗНТШ. — 1909. — Т 92. — Кн. VI. — С. 75.

220

ЗНТШ. — 1909. — Т 92 — Кн. VI. — С. 75.

221

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 895.

222

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 895.

223

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 895–898.

224

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 895–898.

225

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 895–898.

226

РДАДА. — Бібліотека державного архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 896.

227

М. Костомаров у «Мазепі» пише, що С. Соболевський зробив це повідомлення О. Меншикову і Д. Голіцину перед прибуттям їх у Батурин. Але з донесення царю видно, що такою інформацією вони заволоділи дещо пізніше.

228

Костомаров Н. Мазепа. — С. 247.

229

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 163.

230

РДАДА. — Б. держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 897–898.

231

Георгиевский Г. Мазепа и Меншиков. Новые материалы. // Исторический журнал. — 1940. — № 12. — С. 81.

232

Павленко Н. Петр Великий. — М., 1990. — С. 281.

233

Шутой В. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII. 1700–1709. — М., 1958. — С. 280.

234

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 237.

235

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 237.

236

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 35.

237

Насправді, як нам здається, росіяни перехопили канцеляриста О. Дубягу, який фігурує у матеріалах допитів мазепинців.

238

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. І. — С. 242.

239

Журнал или Поденная записка... Петра Великого. — С. 194.

240

Сучасне Собичеве Сумської області.

241

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 400.

242

Виступив перед шведами з привітальною промовою.

243

Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897. — С. 211.

244

Задовольнити.

245

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. III. — С. 24.

246

Письмо Мазепы графу Головкину с Борзны от 19 октября // Бантыш-Каменский Д История Малой России. — Т. III. — С. 229.

247

Свояк І. Мазепи І. Бистрицький (його дружина була тіткою Войнаровського) був управителем Шептаківської волості у 1687–1708 рр. Він заснував на її території чимало нових слобод, чим значно збільшив населення округи. Крім господарських справ (управитель збирав продовольство «на кухню» гетьманської резиденції), І. Бистрицький виконував різноманітні делікатні доручення І. Мазепи. Наприклад, у 1687 р. викопував приховані скарби І. Самойловича і передавав їх гетьману. Схоже, у березні 1688 р. гетьманський свояк-«слуга» возив у Москву до В. Голіцина не тільки листа від свого зверхника з коментарем «плевельных речей» у Путивлі «Федора Иванова о мне гетмане и о нескольких подручных мне людей», а й солідну фінансову віддяку за заступництво. В офіційному супровідному листі від 24 березня І. Мазепа зазначав, що, «посылаючи з умыслу слугу мого Ивана Быстрицкого к Царстующому великому граду Москве отдаю мое низкое челобите Вашой княжой Велможностй, милостивому моему Благодетелю» і «препосылаю поздоровленье».

На свого наближеного свояка гетьман покладав відповідальну місію — повідомити Карла XII про бажання генералітету Гетьманщини стати союзниками шведів. Для цього І. Бистрицького викликали у Борзну, де, як згадував П. Орлик, йому було наказано «при всіх нас присягнути ему на секреті, а мні приказал написать ему инструкцию до графа Пипера». Відданого посланця відправили разом із полоненими до шведів із посланням «ни таким ни сяким без подпису, без печати и без жадного ни до короля, ни до Пипера писаного листу от себе». Підстраховуючись, І. Мазепа, за пізнішим повідомленням англійського надзвичайного посла Чарлза Вітворта, інформував царя, «що він бунтівник і втікач». Цим гетьман відвернув від себе підозріння, яке у зв’язку з тим могло постати. І. Бистрицький з’явився у шведській армії 18 жовтня, коли вона залишила за собою Стародуб. У спогадах А. Гилленкрока, генералквартирмайстра шведської армії, про це є запис: «Цей козацький старшина передав прохання, щоб Й. В. (Його Величність. — Авт.) змінив свій марш і вирушив в напрямі Новгорода-Сіверського, щоб там зайняти позицію. Король обіцяв та наказав... заопікуватися гостем. Коли вони обидва сиділи за обідом, прибув слуга старшини з Новгорода-Сіверського і повідомив його, що фельдмаршал Шереметєв повним ходом марширує на Новгород-Сіверський. Тоді попросив цей козацький старшина... доповісти королеві, що потрібно якнайшвидше послати туди шведський відділ, щоб зайняти там позицію». Карл XII дещо з запізненням, яке виявилось зрештою фатальним, тільки увечері віддав наказ генералу Крейцу вирушити до Новгорода-Сіверського. Його підрозділ через це лише 20 жовтня зупинився за 12 кілометрів від цього міста, у селі Шептаках. І. Бистрицький був відправлений до гетьмана з відповіддю короля, який згоджувався взяти запорозьке військо під свою протекцію. Отримавши її, І. Мазепа відразу направив повторно свого свояка до Карла XII. Гетьман висловлював радість з приводу обіцяної протекції, просив шведів прискорити марш для з’єднання, аби врятувати підрозділи Гетьманщини від небезпеки. І цю місію І. Бистрицький виконав успішно. Деталі переговорного процесу показують, що управитель Шептаківської округи, очевидно, знав латину, тобто мав непогану освіту, яка дозволяла йому вільно спілкуватися з іноземцями. І. Бистрицький залишався з І. Мазепою до його смерті. Бендерська комісія показала, що свідчення наближеного гетьмана стали вирішальними при визначенні належності військового скарбу. Адже він разом з Довгогюлом у 1687 р. «викопали з землі різні начиння гетьмана Самойловича, повні дукатів, і віддали в руки того ж гетьмана». Помер І. Бистрицький у Швеції. В еміграції був також його син.

248

РДАДА. — Ф. 124. — «Малороссийские дела», 1708 р. — № 54. — Арк. 1.

249

РДАДА. — Ф. 124. — «Малороссийские дела», 1708 р. — № 54. — Арк. 8–9.

250

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. II. — С. 850.

251

Материалы для географии и статистики России... — С. 619.

252

Труды ИРВИО. — СПб., 1909. — Т. III. — С. 143.

253

Труды ИРВИО. — СПб., 1909. — Т. III. — С. 150.

254

Ляскоронский В. Поход Карла XII в 1708–9 гг. в пределы России. — К., 1910. — С. 23.

255

Сіментов Ю., Яцура М. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігівщини. — К, 1968. — С. 31.

256

Военная история Российского государства. — СПб., 1839. — С. 63.

257

Ляскоронский В. Поход Карла XII в 1708–9 гг. — С. 23.

258

Ляскоронский В. Поход Карла XII в 1708–9 гг. — С. 23.

259

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 234.

260

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 235.

261

З 1969 р. Коротченкове (Сумська обл.).

262

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 236.

263

Воспоминания Чалого М. К. // Киевская старина. — 1889. — № 1. — С. 6; Самчевский И. Материалы для историко-статистического описания города Новгород-Северска. — K., 1858.

264

Черниговская летопись по новому списку (1587–1725) // Киевская старина. — 1890. — № IV (Приложение). — С. 94.

265

Хоткевич Л. З історії Новгорода-Сіверського // Радянське Полісся. — 1968. — 31 серпня; Подробная Летопись от начала России до Полтавской баталии. — СПб., 1799. — Ч. III.

266

РДАДА. — Б. держав, архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 891.

267

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. I. — С. 232.

268

Труды ИРВИО. — СПб., 1909. — Т. II. — С. 144.

269

Ляскоронский В. Поход Карла XII. — С. 23.

270

Історія Русів. — С. 283.

271

Небезпідставна гіпотеза про те, що «Історію Русів» написав місцевий літописець новгородсіверець Архип Худорба, який «виявляє немалий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги» (В. Шевчук. Нерозгадані таємниці «Історії Русів». // Історія Русів. — С. 14).

272

Воронеж Сумської області. Тут з 2 по 4 листопада 1708 року перебував зі своєю штаб-квартирою Петро I.

273

Дудко І. Народна війна на Чернігівщині проти шведських загарбників // Колгоспний промінь (м. Городня Чернігівської обл.). — 1959. — 8 липня.

274

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. II. — С. 67.

275

Бескровный Л. Стратегия и тактика русской армии в Полтавский период Северной войны // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. — М., 1959. — С. 25.

276

РДАДА. — Листи різних осіб російською мовою, 1708. — № 23. — Арк. 255–256.

277

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 7. — Вып. II. — С. 687.

278

Показання на допиті лохвицького сотника Яременка та сенецького отамана Сергієнка. XII 1708 // ЗНТШ. — 1909. — Т. 92. — С. 43.

279

ЗНТШ. — 1909. — Т. 92. — С. 43.

280

Шутой В. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII 1700–1709. — С. 318.

281

На нашу думку, це були залишки полку Галагана. Цар повідомляв царевича Олексія про те, що той «пришел к нам с тысячью человеки» (Письма и бумаги Петра Великого. — T. 8. (1). — С. 358). Але прагнучи догодити Петру I, його підлеглі, доповідаючи про цей успіх, дуже завищили кількість перебіжчиків. Насправді, як повідомив Шафіров англійського посла Чарльза Вітворта, «полковник повернувся з п’ятьма сотнями кінноти» (Сборник РИО. — СПб., 1886. — Т. 50. — С. 124). Таким чином, 250–300 компанійців залишилися цри Мазепі.

282

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8 — Вып. II. — С. 597; Труды ИРВИО. — СПб., 1909. — Т. II. — С. 60, 119.

283

Мазепа, задумавши відхід від царя, прагнув повернути розкидані по різних теренах частини. 7 вересня цар писав на Дон князю Долгорукому: «Просил нас гетман Мазепа о козацких войсках, которые обретаются на Дону под командою полковника Полтавского и другого кампанейского, что если оные ныне уже не потребны; то б их отпустить к нему, гетману» (Письма и бумаги... Петра Великого. Т. 8. (1). — С. 121).

284

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — К., 1993. — С. 584.

285

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8 (1). — С. 249.

286

Волохи наймалися служити в охотницькі війська.

287

Труды ИРВИО. — СПб., 1909. — Т. II. — С. 119, 144.

288

РДАДА. — «Малороссийские дела» 1708. — № 54. — Арк. 50–52.

289

На допиті 11 грудня сердюк Корній Семененко свідчив: «А при Мазепе компанейцев — полк Андреянов да Кожуховского, в них компанейцев з пятьсот человек, да с триста человек волохов, что Мазепа затянул от Огінского». Як відомо, гетьман послав два компанійські полки у Литву (1600 чоловік), до литовського гетьмана Огінського. Ці підрозділи восени 1708 року діяли в районі Пропойська і були згодом передані під команду Інфлянта.

290

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. II. — С. 1048.

291

Гербильський Г. Русско-польский союз и Жолковский стратегический план // Полтава. — М., 1959. — С. 89.

292

Журнал или Поденная записка... Петра Великого. — Ч. I. — С. 194.

293

РДАДА. — «Малороссийские дела», 1708. — № 60. — Арк. 1.

294

Голиков И. Деяния Петра Великого, мудрого преобразителя России. — М., 1839. — Т. 11. — С. 126–127.

295

Отрывок старинной рукописи о Кочубее и Искре // Черниговские губернские ведомости. — 1856. — № 35.

296

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 40.

297

РДАДА. — Б. Держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 899–900.

298

РДАДА. — Б. Держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 899–900.

299

РДАДА. — Б. Держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 899–900.

300

РДАДА. — Б. Держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 899–900.

301

Прозовский Б. Д. Меншиков. Его жизнь и государственная деятельность. — СПб., 1895. — С. 24.

302

Історія Української РСР у восьми томах. — К., 1979. — Т. 2. — С. 335.

303

Картина жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова. — М., 1803. — Ч. I. — С. 87.

304

Донесения и другие бумаги чрезвычайного посланника английского при русском дворе, Чарльза Витворта, и секретаря его Вейсброда с 1708 по 1711 г. // Сборник императорского русского исторического общества (СИРИО). — СПб., 1886. — Т. 50. — С. 111.

305

Костомаров Н. Мазепа. — С. 239.

306

Крупницький Б. Мазепа і шведи в 1708 р. // Мазепа. Збірник. — Варшава, 1939. — Т. 2. — С. 11.

307

Рабинович М. Полки петровской армии. 1698–1725. — М., 1977. — С. 85.

308

Доношение Кочубея государю по статьям. — С. 106.

309

Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. II. — С. 710.

310

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 33.

311

Ігнатович Є. Гетьман України Іван Мазепа // Урядовий кур’єр. — 1993. — № 117–118. — 5 серпня.

312

У своєму проханні до царського уряду Мазепа якраз і звертає увагу на те, що гетьманські полки постійно буди при виконанні бойових завдань і це не давало їм можливості взятися як слід за фортифікаційні роботи.

313

Рындин А. г. Ромны. Военно-исторический очерк. — Вильна, 1892. — С. 33; Бутурлин Д. Воєнная история походов россиян в XVIII столетии. — СПб., 1820. — Ч. I. — Т. 2. — С. 241.

314

Шутой В. Борьба народных масс против нашествия армии Карла XII 1700–1709. — С. 255.

315

Любарский М. Материалы для местной истории.

316

Пляшко А. Подорож до міста XVIII століття. — К. — 1980. — С. 43.

317

Черниговские губернские ведомости. — 1852. — № 2. — 11 января.

318

Исаенко М. Батурин. Местечко Черниговской губернии.

319

Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — С. 60.

320

Иноземцев И. Батуринские памятники // Исторический вестник. — 1898. — III.

321

Пляшко Л. Подорож до міста XVIII століття. — С. 35.

322

Модзалевский В. Судьба малороссийских пушкарей. // Труды Черниговской Губернской Ученой Архивной комиссии. — Чернигов, 1915. — Вып. 11. — С. 14.

323

Мабуть, біля села Біловежі-Перші та Біловежі-Другі Бахмацького району.

324

Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — С. 52.

325

Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — С. 52.

326

Местечко Батурин.

327

Шевченко Ф. Теодор Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687–1709 // Український історичний журнал. — 1993. — № 2–3. — С. 118.

328

Бантыш-Каменский Д История Малой России. — Т. I. — С. 99.

329

Павленко Н. Петр Великий. — С. 282.

330

Грунд Георг. Доклад о России в 1705–1710 годах. — М., — СПб. — 1992. — С. 96.

331

Житие Петра Великого. — СПб., 1744. — С. 120 (Це переклад книги, яка вийшла у Франції в 1733 р.).

332

Шутой В. Северная война (1700–1721 гг.). — М., 1970. — С. 72.

333

Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958. — С. 256.

334

Бескровный Л. Стратегия и тактика русской армии в Полтавский период Северной войны. — С. 52.

335

Осипов К. Разгром шведских интервентов войсками Петра I. — М., 1951. — С. 59.

336

Калібаба Д. Менська батарея // Колгоспна правда (м. Мена). — 1981. — 17 березня.

337

Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. II. — С. 400.

338

Картина жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова. — С. 87.

339

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 39.

340

Наказний гетьман — заступник гетьмана на час його відсутності.

341

Костомаров Н. Мазепа. — С. 251.

342

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 40.

343

Показання канцеляриста Дубяги на допиті X–XI 1708.. — С. 40.

344

ЗНТШ. — 1909. — Т. 92. — С. 40.

345

Нині куток Матіївки Бахмацького району.

346

Ригельман А. Летописное повествование. — Ч. III. — С. 40.

347

РДАДА. — Б. держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 901, 902.

348

Павленко Н. Александр Данилович Меншиков. — М.,1983. — С. 47.

349

Ригельман А. Летописное повествование. — С. 40.

350

Исаенко. М. Батурин. Местечко Черниговской губернии.

351

Масловский Д. Северная война. Документы. 1705–1708 гг. — СПб., 1892. — С. 72.

352

РДАДА. — Б. держ. архіву. — Розряд IX, № 1. — Картон 2. — Арк. 901–902.

353

Меншиков.

354

Окольничі, на відміну від бояр, які сиділи у присутності царя, стояли на засіданнях думи.

355

Желябужский И. Записки // Россия при царевне Софье и Петре I. Записки русских людей. — М., 1990. — С. 324.

356

Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1992. — Т. III. — С. 162.