Book: Батіг і росіяни. Звичаї та організація Росії



Батіг і росіяни. Звичаї та організація Росії

Жермен де Ланьї

Батіг і росіяни

Звичаї та організація Росії

Передмова

Про Жермена де Ланьї відомо небагато. Крім праці «Батіг і росіяни», опублікованої 1853 року, його перу належать ще дві книжки, присвячені полюванню. Видатний мандрівник, він довго жив у Росії. Належний йому опис цієї країни значно в’їдливіший за опис його відомого попередника маркіза де Кюстіна, що подорожував Росією у червні-вересні 1839 року і охарактеризував її як «абсолютну монархію, пом’якшену вбивством». Починаючи з 1848 року Росію у французькій пресі оцінювали надто вже неприхильно. Російська інтервенція, спрямована проти повстанців у Молдові та Волощині влітку 1848 року, відправка російських військ для допомоги імператору Францу-Йосифу в придушенні угорського повстання у червні 1848 року, російські зазіхання на Константинополь, суперечка між католиками і протестантами за контроль над святими місцями — це все відроджувало ворожість до Росії, вже очевидну під час придушення польського повстання 1831 року[1]. Ліберали і католики об’єдналися, відкидаючи деспотичну і месіанську Росію.

Проте було б хибно зневажливо характеризувати праці про Росію, опубліковані протягом тієї доби «русофобії», як «стереотипи» або знецінені властивою їм упередженістю. В Ланьї, Мішле, Проспера де Баранта, посла Франції в Санкт-Петербурзі в 1835-1840 рр., ми бачимо низку спостережень і роздумів, які анітрохи не втратили своєї актуальності. Навпаки, суворе бачення російських реалій, характерне для тієї доби, краще узгоджується з недавньою еволюцією посткомуністичної Росії, ніж русофільські марення, модні за часів франко-російського союзу. Читання цих несправедливо забутих текстів з’ясовує нам дивовижні сили тяжіння російської історії.

Усі троє згаданих вище авторів прагнуть дати своїм читачам змогу краще пізнати Росію. Адже «немає такої зухвалої брехні, завдяки якій друзі Росії, надто протягом останніх двадцятьох років, не глумилися зі здорового глузду Європи», — обурюється Мішле в «Демократичних легендах Півночі», опублікованих 1854 р[2]. «Щодо Росії панує повне невігластво, породжене поблажливими виданнями. ...хто винен у цьому? Самі росіяни. Звичай приховувати і лестити так міцно вкоренився в них, що геть усі, без винятку, стають спільниками царя і його уряду, щоб, удаючись до найзухва-лішої брехні, ошукувати і вводити в оману подорожніх»[3], — констатує Ланьї. Мішле робить остаточний висновок: «Росія за своїм характером, за своїм життям — це сама брехня, її зовнішня політика і її зброя проти Європи неминуче є брех-нею»[4].

Як і багато європейських спостерігачів, Жермен де Ланьї дивується ненастанному розширенню Російської імперії: «Проте, незважаючи на неродючість ґрунту та суворість клімату, незважаючи на деспотичний уряд і отупіння населення, Росія незмірно розширила свою територію. І раптом Росія постала перед враженою Європою і, тільки-но показавшись, сподівається з зухвалою зарозумілістю запанувати над світом, заявляє про свої претензії на європейську диктатуру»[5]. В Ланьї ми бачимо чудовий аналіз способу, яким Російська імперія розширювалася завдяки «моральній і матеріальній співучасті Європи... Ми всюди бачимо, що Росія, прагнучи втілити в життя свої честолюбні наміри, завжди перебуває у змові з якоюсь іншою державою, що допомагає їй і сприяє її задумам. Хоча Німеччина сьогодні боїться сили та могутності Росії, саме вона найревніше посприяла швидкому зростанню цього північного велетня»[6]. Австрія мала думку поділити Польщу, сподіваючись відвернути Росію від Криму і дунайських провінцій. Щоб уласкавити царя, Наполеон «дав йому Фінляндію на випас». Немов правлячи за відлуння, майже тієї самої миті Жуль Мішле подає нам прозірливий аналіз способу, яким Росія пожерла Польщу завдяки «наполегливій інтризі, з допомогою якої російське єзуїтство (я називаю так цю темну дипломатію) спромоглося розвалити Польщу зсередини і огорнути її ззовні немов мережею пітьми, підбурюючи всю Європу проти неї, здобуваючи лестощами або грошима домінантні органи громадської думки, створюючи штучну громадську думку, начебто громадську думку, яка повідомляла про таємні справи, і нарешті, мало-помалу посміливішавши, додаючи до засобів, продиктованих хитрощами, зачарування терору. Росія намагається передусім створити якусь Польщу проти Польщі, немов підступний лікар, що, зобов’язаний лікувати начебто хворого, тямить вправно породити в його живому тілі інші живі тіла, завести там хробаків. Росія входить у Польщу тільки для гарантування добробуту невинних жителів сіл. Росія видає поклик Спартака, заклик до війн поневолених. Росіяни перемогли Польщу не шаблею, до розпаду призвела їхня мова»[7]. Хіба це не ранній опис гібридної війни, яку тепер провадять проти України?

Барант подає прозірливу заувагу, що в Леванті Росія, на відміну від європейських держав, не має негоціантів, яких треба захищати, не має економічних інтересів, які потребують захисту. «Для Росії існують лише питання території і панування. Але ці питання вона могла б вирішувати тільки війною, яку даної миті вона не має ніякого бажання провадити»[8].

І все-таки всі троє авторів перебувають під враженням, що вони мають справу з колосом на глиняних ногах: «Сама ця держава, що така непохитна, така сувора і видається такою сильною, насправді дуже слабка», — зазначає Мішле. Барант вважає за нерозумну політику русифікації, яку провадить Микола I: «Він поширює невдоволення і породжує бажання відокремитись у провінціях, які давніше були віддані та вірні. Курляндія і Лівонія почуваються тим більше німецькими, що ревніше їх намагаються зробити російськими»[9]. Ланьї теж бачить крихкість імперії: «Російська єдність — химера. Усі ці дивні народи, чужі одні одним, свавільно стулені докупи політикою і війною... тримаються купи тільки завдяки вправному маккіавелізму і невблаганній дисципліні, наслідки якої спантеличують розум. Після першого заклику до бунту, якщо Росія втягнеться у якусь велику війну, хто знає, де зупиниться пожежа?»[10] Інколи він постає як справжній пророк: «.Того дня, коли перша палацова революція підніме ті озброєні ватаги, настане остання мить Росії»[11].

Барант передбачає, що російський уряд прагнутиме «зберігати завдяки репресіям суспільний стан, доба якого вже минула. Саме отак і стаються революції. Що більше вони пов’язані зі зміною, проте не влади, а самого суспільства, то страхітливіші»[12]. Цей автор уже відзначає існування третього стану, натхненого революційними ідеями: «Деспотичний уряд тисне на них, і ця тиранія має за свого спільника стан усього суспільства»[13]. «Російське життя — це комунізм»[14], — висловлює пророцтво і Мішле, вражений функціонуванням російської сільської громади.

У своїх спостереженнях усі троє авторів докладно описують сваволю, яка панує в Росії. Барант: «Найниціші утиски, найобурливіша несправедливість вочевидь служать для вимагання грошей»[15]. Ланьї: «...Поліція дбає тільки про тих, із кого можна здерти шкуру[16]. «В Росії хабарництво проступає в огидних та цинічних формах, і то в справді страхітливому масштабі»[17]. Автори думають про причини цієї корупції. На думку Ланьї, пояснити її просто: «Задля військово-морського флоту, як і задля армій, цар іде на величезні жертви, які значно перевершують його ресурси. Ці жертви становлять причину недостатності платні, яка підточує всі державні служби й породжує найогидніше і наймерзенніше хабар-ництво»[18]. Барант більш песимістичний: «Скромність платні і огидні умови життя нижчих урядовців не є справжніми причинами корупції, бо щодня не бракує скандальних прикладів серед найвищих посадовців і найвидатніших імен. Але в країні, де не існує незалежної та освіченої публіки, де громадська думка не має ніякого впливу на адміністрацію, аж ніяк не можна сподіватися, що урядовці набудуть чуття честі і страху перед доганою, помітні у Франції навіть у найнижчих урядовців. Корупція зростає разом із рангом і платнею»[19]. Ланьї зі свого боку зауважує, що «багаті й могутні можуть безкарно вдаватися до найрізноманітніших злочинів»[20]. «Поліція більше переймається думками кожного, ніж безпекою всіх»[21]. «Натомість у Росії право можна було б підсумувати застосуванням брутальної сили. Не просіть і не шукайте ніякої гарантії ні для своєї особи, ні для свого майна, ви не знайдете ніяких... Закон у Росії не захищає нічиїх інтересів, за винятком усе-таки інтересів держави»[22]. Мішле заходить якнайдалі в поясненні російського «правового нігілізму»: «Росія нехтує закон, цього батька народів»[23]. «Цей світ, що мало-помалу втрачає свою давню основу, батьківство, ще не утвердився на новій основі, на законі, врядуванні, яке здійснює над собою сама людина»[24].

Серед наших трьох авторів існує консенсус і щодо православної церкви. Ось що пише Мішле: «В цьому народі урядовців не можна без огиди дивитися на те, що називають церквою і що становить лише частину адміністрації»[25]. Ланьї не менш суворий: «Усюди, де християнська релігія поширила свої блага, варварство мало-помалу зникло й поступилося лагіднішим і чеснішим звичаям, а в Росії знову-таки навпаки. Там в ім’я самої релігії та Бога і з допомогою його слуг підтримують найогидніше варварство. Уряд, аж ніяк не намагаючись поліпшити мораль свого духівництва завдяки поширенню освіти, навпаки, намагається зробити невігластво якомога темнішим, а морок якомога густішим, щоб краще забезпечити своє панування»[26]. Така оцінка Ланьї добре узгоджується з судженням Баранта, що дивується «цілковитій нікчемності духівництва» і висновує: «Російська релігія — це релігія села, більш нічого»[27]. На його думку, цар Микола I — аж ніяк не релігійний фанатик, «але його політичні упередження, які день у день стають дедалі затятіші, штовхають його до сліпої нетерпимості. Російська релігія для нього — символ національності, покори суверенові, поваги до усталеного порядку»[28]. Баранта, крім того, приголомшує зичливе ставлення царського уряду до ісламу в порівнянні з переслідуванням католиків і протестантів: «До католицької релігії в Польщі, греків у Малоросії, лютеранської громади в балтійських провінціях ставляться неприхильно, часто гноблять їх, натомість до магометанства, азіатської релігії, що не пов’язана з жодною політичною ідеєю і не дає імператору ніякого приводу для неспокою, ставляться ласкаво»[29].

Усі троє наших авторів наголошують на мілітаризації Росії за Миколи I: «Ось як зміцнюють Росію, — пише Мішле. — Роблять солдата, вбивають людину. Завдяки моторошній дисципліні отримують машину, втрачають душу»[30]. Мішле зосереджується на страхітливій атмосфері, яка панує в російській армії: «Кожен офіцер боїться, що його викаже сусід, і дуже часто випереджає його»[31]. Армія має подобу решти країни: «Зрештою, Росія — лише величезна казарма, де позбавлено права виходу геть усіх»[32].

У зв’язку з армією Барант викриває нераціональність використання державних грошей: «Витрати армії і військово-морського флоту поглинають принаймні половину бюджету. Розкішні будівлі, любов до всього, що має блиск, зменшують або відкладають корисні й продуктивні витрати»[33]. Десь така сама заувага і в Ланьї: «Ніякий народ на землі не має більшого марнославства, більшої гордості, більшої хвальковитості і національного самолюбства, ніж росіяни... Описати національну гордість росіян дуже важко, я не знаю, чи є в світі народ, який мав би ще більше претензій»[34].

Але саме Мішле найкраще роздивився особливий характер російських гордощів, що набирають форми месіанства: «Ви не здатні навіть організувати в себе світ громадянського порядку, світ нижчий! І претендуєте на вищий світ релігії!.. Безсилі у справах людини, ви розводитесь про Бога»[35].

Барант прозірливо зауважує, що цар ладен пожертвувати поліпшенням матеріального стану своїх підданих, якщо це поліпшення приведе до ослаблення самодержавства: «Якщо розвиток внутрішнього процвітання має породити як необхідний наслідок більшу незалежність підданих... думаю, імператор цілком готовий пожертвувати зростанням торгівлі. Він хотів би, щоб російські купці багатіли, лишаючись смиренними і догідливими обожнювачами суверена»[36]. Трохи далі він підсумовує вічну російську дилему: «Проблема, яку намагається вирішити імператор, — розвинути в Росії торгівлю й промисловість, щоб збільшити державний бюджет і продемонструвати свою рівність із Європою, обходячись без неї, а водночас зберегти покору, смирення і невігластво російських купців»[37].

Загалом ми бачимо песимістичні свідчення, з багатьма нюансами в дипломата Баранта, гострі в Ланьї, прозірливі в Мішле. Ланьї спростовує твердження тих, хто вважає, ніби Росії належить майбутнє: «.Не слід вірити в те казкове майбутнє, яке їй провіщають більшість державних діячів, хоча знають про цю країну лише те, що бачать у географічному атласі. Вага, що нею вона тисне на Захід, — результат не так її справжніх, постійних сил, як повної необізнаності з її ресурсами та звичаями, в якій донині перебувають усі уряди»[38]. А Мішле оголошує суворий присуд: «Ми здогадуємось, дивлячись [на росіян], про відчутну ваду, властиву цій расі. Це ще не люди. Ми хочемо сказати, що їм бракує головного атрибуту людини: моральної здатності, чуття добра і зла. Це чуття і ця ідея — основа світу. Людина, яка не має його, ще плаває безладно, як моральний хаос, що чекає створення»[39]. «Отже, поки що ми повинні розглядати Росію загалом тільки як силу, варварську силу, світ без закону, світ, ворожий Закону, світ, що не досягає ніякого прогресу в цьому аспекті, а навпаки, іде в зворотний бік і повертається до давнього варварства, визнає сучасну цивілізацію тільки на те, щоб розвалити західний світ і вбити сам закон... Росія не приймає від нас нічого, крім зла. Вона поглинає, притягує до себе всю отруту Європи. Посилює її і робить ще небезпечнішою»[40]. В середній перспективі наші троє авторів помилялися, а в тривалій перспективі історія, здається, підтвердила слушність їхніх поглядів.

Франсуаза Том.[41]



Вступ

I

Росія завжди дуже цікавила громадську думку Європи. Росія взяла на себе роль, яка всюди породила непевність, і збуджує цікавість, яку ми сподіваємось певною мірою задовольнити.

Щодо Росії панує повне невігластво, породжене поблажливими виданнями, де вигадка майже завжди займає місце правди.

Російські історики не мають права писати, дослухаючись до свого сумління, бо їхні оцінки їм диктують урядові гроші.

Щодо подорожніх-іноземців, то за ними так суворо наглядають, що їм можна взяти з собою у формі подорожніх вражень тільки те, що дозволяє російська поліція. А втім, досить знати, з якою сповненою підозр ретельністю ця поліція зупиняє на кордоні подорожнього й допитує його. Дозвіл заїхати в країну йому дають тільки після прискіпливого вивчення його поведінки, думок, а надто намірів. Передусім він має розповісти, яке його становище і соціальний статус. Чи належить він до якогось товариства? Чи він франкмасон? Що він приїхав робити в Росії? Чи має він засоби, щоб жити в країні протягом часу, поки його затримують там справи і задоволення?[42]

Якщо бодай трохи запідозрять, що в подорожнього є прихована думка спостерігати або вивчати звичаї та суспільство країни, його нещадно спроваджують.

Саме це й пояснює, чому ми так мало знаємо про такого колоса, як Росія.

У Німеччині більшою мірою, ніж деінде, відчувають огиду до слова «російський». Це слово найповнішою мірою виражає варварство і дикунство, а для більшості інших країн Європи Росія — ще й досі кочова Татарія Чингізхана і Тамерлана. Ця оцінка слушна, але слід сказати, що російський народ займає особливе місце в історії внаслідок своєрідності своїх звичаїв і страхітливості деяких своїх політичних інституцій; щоправда, він уже не такий, як за часів, коли царі, сп’янілі від вина та крові, пускали по вулицях Москви і Новгорода ведмедів, вовків і голодних собак, щоб вони пожирали знівечені й закривавлені тіла жертв, що їх царі проткнули чи наказали проткнути списом і кинути на вулиці для того мерзенного прибирання. Він уже не такий, як за часів, коли російський цар Петро I чинив правосуддя із шаблею в руці, зітнувши власноруч голови одинадцятьом збунтованим стрільцям, і десять днів споглядав найжорстокіші страти. Нині варварство таке ж, як і колись, лише набуло лицемірніших і — наважуся сказати — цивілізованіших форм.

Якщо Європа ще й досі, цієї пори, перебуває під впливом багатьох упереджень і прикрих помилок щодо Росії, хто винен у цьому? Самі росіяни. Звичай приховувати і лестити так міцно вкоренився в них, що геть усі, без винятку, стають спільниками царя і його уряду, щоб, удаючись до найзухва-лішої брехні, ошукувати і вводити в оману подорожніх, які, мабуть, скориставшись своїм безстороннім розумом і вмінням з’ясовувати, могли б найкраще розкрити деякі питання і дати змогу оцінити Росію в її справжньому світлі.

II

Дивлячись на Росію передусім із погляду політики, читаючи історію Росії, ми помічаємо, як легко можна звести нанівець гордість російського народу.

Великі територіальні здобутки Росії датовані добою Петра I. Що ж, нехай нам дозволять швиденько довести, що, починаючи від тієї доби, завоювання Російської імперії правлять за звинувачення її власного безсилля, розкривають моральну і матеріальну співучасть Європи, яка полегшила їх і відкрила всі шляхи, на які Росія, якби була сама, ніколи не змогла б ступити. Ми не дотримуємось ніякої гіпотези, а тільки подаємо факти, на які, здається, звертають не досить уваги.

І справді, ми всюди бачимо, що Росія, прагнучи втілити в життя свої честолюбні наміри, завжди перебуває в змові з якоюсь іншою державою, що допомагає їй і сприяє її задумам.

Хоча Німеччина сьогодні боїться сили та могутності Росії, саме вона найревніше посприяла швидкому зростанню цього північного велетня.

Візьмімо за вихідний пункт розчленування Польщі.

Чи було це завоювання, таке славетне для Росії, наслідком тріумфу її політики чи перемоги над ворогами? Ні! Польщу розшматовано спільними зусиллями трьох великих держав, які здійснили найбрутальніший і найнесправедливіший акт грабунку за умов — дивна річ! — миру в усій Європі.

А кому належала думка про розчленування Польщі? Австрійському кабінету, зокрема князю Кауніцу.

Австрія боялася побачити, як Росія, скориставшись швидким занепадом Туреччини, захопить Крим і волоські провінції, погрожуючи привласнити собі виняткове право на судноплавство на нижньому Дунаї. Оголосити війну було важко, Австрія відновлювалася тоді від надто кривавих утрат, щоб мати думку скликати нові армії. Австрія не знайшла підтримки в Пруссії, поєднаній договором 1764 року з царицею Катериною і зобов’язаній надати їй допомогу в разі нападу. А втім, Фрідріх так підняв Пруссію як могутню військову державу, що вона вже лякала своїх сусідів.

Отже, віденський кабінет перебував у стані розгубленості, аж раптом у голові князя Кауніца виник чудовий проект розчленування Польщі.

За привід правила страхітлива анархія, до якої опустилася Польща після появи на троні Яґеллонів фаворита Катерини II[43]. Австрійський імператор Йосиф II розкрив свій план Фрідріху, що прийняв його з радістю. Прозондували російський кабінет, і на прохання прусського короля цариця погодилася заспокоїти Австрію, відмовившись (тимчасово) від окупації Молдови і Волощини.

Перший договір від 17 січня 1772 р. урегулював претензії кожної зі сторін, а 5 серпня ще один договір визначив розчленування Польщі.

1794-го і 1795 року (саме тоді, коли французький Конвент проголосив демократичні принципи, які здивували народи і налякали королів), незважаючи на зусилля видатного Кос-цюшка і день під Дубенкою, — який ще раз довів росіянам, що їм важко перемогти цивілізований народ, — останні залишки Польщі, що їх, удавшись до подоби сорому, три коаліційні держави доти поважали, були остаточно поділені, щоб загасити там, як стверджували вони, якобінські ідеї, які прийшли з Франції, занапастили Варшаву й загрожують їхнім країнам.

З боку Пруссії то була не тільки підступність, а й величезна помилка, неполітичний акт, бо вона сама відкинула бар’єри, які захищали її від амбіцій Росії, що стала її сусідкою, а згодом утручалася в справи Німеччини і ставала там оборонцем абсолютизму.

Погляньмо тепер в інший бік.

Після смерті султана Сулеймана могутність Високої Порти швидко йшла до повної руїни. Паші в провінціях повстали й проголосили свою незалежність. У Стамбулі яничари залежно від своїх примх підносили або валили султанів, тож Туреччина, як і Польща та Персія, чий занепад теж швидко відбувається, дійшла до стану суспільного розпаду, мабуть, ще гіршого за варварство. Саме з огляду на цей повний занепад Росія спромоглася, хоча не без зусиль, захопити гре-ко-турецькі провінції на берегах Чорного моря, а цариця проголосила себе протектором дунайських князівств.

Фрідріх II помер, і разом із ним згас і страх, який його могутній геній навівав сусідам і який лякав навіть Катерину, бо вона краще за будь-кого іншого знала слабкі місця своєї імперії. Росія першою розкрила свої погляди на схід, і вони полягали не в чому іншому, як у намірі брутально позбавити султана його володінь від берегів Босфору аж до узбережжя

Венеційської затоки; панславізм уже перебував серед ідей російського уряду. Тоді санкт-петербурзький кабінет уклав договір з Австрією, яка знову незграбно підтримала його і знову стала жертвою підступності свого союзника.

Підписавши той договір, Катерина в супроводі сорока тисяч війська покинула столицю — начебто з наміром провідати глибини своєї широкої імперії — і одразу з’явилася на Чорному морі й загарбала Крим ще до того, як турки дізналися про її виїзд із Санкт-Петербурга. Коли вдаватися до таких лояльних дій, успіх дається легко.

Англійці, що спалили 1807 року Копенгаґен, — лише плагіатори генія Катерини.

Ведімо ж далі ретроспективну розповідь про іноземні засоби й допомогу, завдяки яким Росія знаходить зацікавлених союзників або політично нерозважливих і поблажливих діячів, щоб задовольнити свої амбіційні проекти.

Після зустрічі в Тільзіті Наполеон, маючи потребу зацікавити царя Олександра проектами, які планував щодо Іспанії, дав йому на випас Фінляндію. Результат цієї війни було легко передбачити. Росія, вільна з усіх боків, а ще й маючи заохочення та моральну підтримку Наполеона, навалилася своєю величезною вагою на Швецію, бідну й майже безплідну країну. Мабуть, Московська імперія впала б у цій боротьбі, якби не куплена золотом зрада адмірала Кронстедта, що змусила стокгольмський кабінет до миру й відмови від Фінляндії, бо адмірал здав росіянам фортецю Свеаборґ, яку вважали за неприступну і яка була ключем до цієї провінції, а водночас складом військових припасів країни.

Зрештою, щоб увінчати всі ці легкі тріумфи, чи є потреба згадувати про неймовірні й довгий час марні зусилля, до яких удавалася Росія, прагнучи придушити польське повстання 1831 року? І хіба не Пруссія, зневаживши договір про нейтралітет, відкрила Росії порт Данциґ і течію Вісли, щоб полегшити прохід її армій і провіз військового припасу?

Росія всюди і завжди користалася з допомоги своїх сусідів. Сама вона ні до чого не взялася, нічого не реалізувала.

1808 року російський кабінет диктував невблаганно жорстокі умови Швеції, коли йшлося про визначення кордонів Фінляндії, але до якої вдавався він мови рік тому, коли Наполеон прогнав короля Пруссії з його держави і закінчив ту незабутню кампанію Тільзітським миром? Про це можна судити на основі джерела, поданого наприкінці книжки. Це цікавий і дуже рідкісний документ[44].

Крім того, варто нагадати, що російські армії, які протягом сторіч «перемагали своїх ворогів в усіх закутках землі» своєю ««мужністю, тріумфами» й ««безстрашністю», зазнали поразки під Ейлау і Фрідландом, так само як за два роки до того були розбиті та знищені під Аустерліцом.

III

Росія завдяки своєму незліченному населенню і географічному становищу безперечно становить державу першого порядку, але державу пасивну, чия вага в балансі договорів стає вирішальною тільки тоді, коли Росія може зіпертися на одну з двох великих німецьких держав. Ми ставимо Росію на належне їй місце, проте не слід вірити в те казкове майбутнє, яке їй провіщають більшість державних діячів, хоча знають про цю країну лише те, що бачать у географічному атласі.

Підтримка арміями і грошима, яку Росія безкоштовно надала Австрії, щоб допомогти їй приборкати мадяризм, більше свідчить про властивий Росії страх, ніж про самовідданість.

У 1848—1851 роках Росію опановувала дуже велика тривога. Протягом цих трьох років Росії було вкрай незатишно; щоб заспокоїтися, їй знадобилося не менше, ніж реставрація імперії у Франції, дарма що вона визнала її з великою неохотою і прискіпувалася до протоколів поводження між суверенами.

Повторюю, протягом цього періоду занепокоєність Росії була така велика, що на одній нараді кабінету, де головував сам імператор, порушили питання про негайне розкріпачення всіх селян. Усім цивільним і військовим губернаторам п’ятдесятьох чотирьох губерній імперії і головним промисловцям дали накази вивчити потреби й доповісти про поступки, які були б найвідчутніші. Рапорти підтвердили доречність радикальних заходів. Але після державного перевороту у Франції в грудні 1851 року, який зруйнував сподівання соціалізму, страхи Росії мало-помалу розвіялися. Продиктовані страхом проекти розкріпачення сплять тепер у течках Його Царської Величності.

Ще кілька слів перед тим, як закінчити вступ.

Після щойно минулих сорока років глибокого миру Європі, мабуть, загрожує спалах загальної війни.

Сліди лих, спричинених війнами кінця минулого сторіччя і початку теперішнього, мало-помалу стерлися. Чи опиняться тепер промисловість і торгівля, розвиток яких події 1848 року навіть не змусили припинитися і які принесли достаток, багатство, добробут і процвітання в найдальші закутки Європи, на ласці першого козака зі смолоскипом, що дістане наказ підпалити світ?

Війна, якою погрожує Росія, аж ніяк не завойовницька, не пропагандистська і не війна з позиції переважної сили, бо Росія вдасться до релігійної війни в ім’я, скажімо, свого духівництва і доведеного до фанатизму населення.

Хто штовхне Росію до цієї начебто релігійної війни?

Невже армія?

В усіх народів, які живуть у поліційній державі, є така урядова аксіома: армія не думає, не міркує.

Або, якщо в цивілізованих та вільних державах Європи армія не відіграє ніякої ролі в постановах влади, які забезпечують або занапащають майбутнє країни, як можна було б подумати, ніби російська армія, цей продукт рабства, що, як дивитися з позицій індивіда, становить лише величезну масу ходячих воєнних машин, а як дивитися з позицій колективу — єдину силу, з допомогою якої підтримують рабство, могла б штовхнути царя вперед до завоювання Святої Софії?

Невже населення?

Розрізняймо:

У Росії течуть, ніколи не змішуючись, два потоки: кріпаки і дворянство. Буржуазії не існує, бо не можна назвати цим словом кілька тисяч купців, одна частина яких досі дотримується культу довгих борід і недоглянутого жирного волосся (це так звана російська партія), а решта догоджає царським уподобанням і цивілізується, тобто голиться і має коротко підстрижене волосся (це молода Росія).

Що ж, якби раб мав, як прагнуть припустити, який-не-будь вплив, то, безперечно, першим хрестовим походом, у який він вирушить, було б завоювання своєї свободи. Він підвівся б, щоб якомога швидше позбутися рабства батога і різок.

Тож невже від ім’я цього населення самодержець вимагає — зі списом у руці — свободи для християн Османської імперії? З-поміж 66 мільйонів жителів нараховують не більше 20—22 мільйонів чоловік, — вони становлять справжнє московське ядро, — які дотримуються православного обряду. Решта — це протестанти, католики, мусульмани, ідолопоклонники, парсисти або погани, що вкрай мало переймаються питанням про Святі Місця, і ще менше — тим, чи гноблять турки Східну церкву.

А втім, якби було правдою, що саме від ім’я 22 мільйонів росіян, які визнають грецьку православну релігію, починають сьогодні хрестовий похід проти турків, годилося б принаймні знати, — і це було б цікаво, — як 22 мільйони отупілих рабів спромоглися донести свої голоси до Його Царської Величності? Адже вони, подібно до тварин, здатні виконувати тільки механічні рухи пересування, і ці рухи обмежуються межами села і розміром земельної ділянки, до якої вони прикріплені! Селяни навіть не мають права поскаржитися безпосередньо цареві на жорстокості, що їх змушує терпіти пан, для якого вони лише в’ючні тварини, робочі коні, власність, не відчувши на собі потім усієї суворості закону![45]Вони навіть не знають, що створені за подобою Божою, не знають жодного слова з Біблії, ані з Євангелія, ані зі Святого Письма, ба навіть жодного слова молитви! І вони, подібно до давніх народів, уявляють собі, ніби світ закінчується там, де закінчується Росія! Вони, зрештою, не мають чуття своєї індивідуальності і, мабуть, узагалі не відчувають свого існування, хіба що лише так, як тварини!

Невже духівництво?

Вважати, ніби російське духівництво має силу надихати царську політику, — це вірити в абсурд. Припускати, ніби воно має моральний вплив, який накидає російському урядові таку місію, — це не знати його звичаїв, його відносин із державою і, як кажуть, його устрою.

Російська церква, так би мовити, не має свого устрою. Цар керує нею так, як керує армією і кріпаками. Він начальник, природжений голова Найсвятішого Синоду, його заступником є один із митрополитів імперії. П’ять радників цього своєрідного трибуналу призначають залежно від вибору та волі царя, якому всі складають присягу на послух і вірність. Самодержець, що не має змоги перейматися і світським, і духовним, велить представляти себе в Найсвятішому Синоді одному зі своїх ад’ютантів, кавалерійському офіцерові, що єдиний має владу пропонувати і обговорювати всі регламенти церкви. Поправки й суперечності не існують, ніхто ніколи не думав ставати в опозицію, і генерал Протасов командує духівництвом, наче полком.

Тоді, може, кілька тисяч ченців, живучи в лісах у найогиднішому невігластві, серед брутальності та розпусти, спонукають імператора до небезпек війни, здатної струснути світ і Росію, напевне, першою? Безперечно ні!

Невже аристократія? Дворянство, мабуть, ще більш поневолене та упосліджене, ніж кріпаки, а цар, крім того, дуже добре вимуштрував його до рабства, пасивного вже по-іншому, і надто привчив його схиляти голову під своїми ногами, щоб воно наважилося коли-небудь чинити на нього якийсь тиск. Імператор аж донині лишається господарем свого уряду і завжди керував країною відповідно лише до своїх уявлень, радячись завжди тільки з власною волею.



Зазнати впливу з боку кого-небудь, хоч би ким він був, означало б для імператора зректися трону.

Армія

I

Альґаротті[46] сказав, що Санкт-Петербург — вікно, крізь яке Росія всякчас дивиться на Європу. Цей образ вдалий, він чудово характеризує позицію царя, що, прагнучи розширити і зміцнити свої завоювання, з дивовижною прозірливістю вистежує помилки, які коїть Європа.

Слід визнати: засоби, якими розпоряджається Росія в усіх сферах, значні, але в даному разі вага, що нею вона тисне на Захід, — результат не так її справжніх, постійних сил, як повної необізнаності з її ресурсами та звичаями, в якій донині перебувають усі уряди.

Пасивна могутність Росії незмірна і не менш безперечна, ніж сонце. Ніхто не думає про напад на Росію, що окопалася під природним захистом своїх крижаних і снігових пустель. Усі армії світу, спробувавши напасти на неї, неминуче знайшли б там руїну і смерть.

Власне російська земля вкрита похмурими, ще первісними лісами. Орні землі в Росії — лише випадковість, і ті землі, за нечисленними винятками, майже неродючі й більшу частину року затоплені водою. Промисловість Росії ще в своєму дитинстві, її торгівля бідна; незважаючи на копальні на Уралі та в Сибіру, золото й срібло там трапляються рідко, а російські паперові гроші не мають обігу на всій території імперії. Чимало провінцій відкинули їх. Але, якщо Росія бідна на гроші, слід додати, що сировина в тій країні така дешева, що людину можна нагодувати, утримувати, одягнути і озброїти за суму у вісім разів меншу, ніж у нас.

Проте, незважаючи на неродючість ґрунту та суворість клімату, незважаючи на деспотичний уряд і отупіння населення, Росія незмірно розширила свою територію.

Ще століття тому Росія не навівала ні тривоги, ні страху, ні заздрості. Дарма що вже була могутня, Росія внаслідок своїх дивних звичаїв і форми врядування виходила так далеко за межі політичного життя Європи, що про неї говорили тільки як про край, населений дикими і вкрай бридкими страховиськами, які туляться в розколинах скель і дуплах дерев, харчуються сирими та гнилими м’ясом і рибою. Росію анітрохи не знали. З Китаєм мали більше зв’язків, ніж із Росією. Росія не мала військово-морського флоту, не мала армії, не мала промисловості і, так би мовити, не мала ані мови, ані звичаїв.

І раптом Росія постала перед враженою Європою і, тільки-но показавшись, сподівається із зухвалою зарозумілістю запанувати над світом, заявляє про свої претензії на європейську диктатуру.

Але дивна річ! Російський народ і донині лишається таким, яким два сторіччя тому приєднався до руху цивілізації. Він не ступив ані кроку вперед, перебуває в тому самому стані.

Хоч із якого боку поглянь на нього, він не має абсолютно нічого європейського.

Я щойно сказав, що заледве сто років тому росіяни не мали ані військово-морського флоту, ані армії, ані адміністрації. Сьогодні вони мають могутні флоти й дивовижні арсенали, де вже п’ятдесят років нагромаджують усе залізо, мідь, бронзу і свинець Сибіру. Росіяни мають армії, підтримувані незліченними племенами кочових козаків, тож виникає страх перед навалою варварів, у сто разів згубнішою і страшнішою від орд Аттіли, які розчавили Римську імперію, бо росіяни нищать більше, ніж усі їхні попередники. Хіба вони не зруйнували і не стерли з лиця землі місто Кафу і майже всі інші міста Криму, щоб забрати собі свинцеві труби фонтанів? Щоб украсти мідь і залізо, які прикрашали або підтримували громадські споруди, мінарети і куполи? Хіба вони не розбили мармур палаців, саркофаги, барельєфи, щоб збудувати собі хижі і знищити витвори мистецтва, шановані протягом сторіч?

II

Якщо в очах скептичних людей Російська імперія постала як костюм арлекіна, більш-менш добре зшитий із п’ятьох сотень окремих частин, у ній усе-таки живе шістдесят шість мільйонів душ, і це величезне населення збільшується щороку на понад вісімсот тисяч осіб!

Від сходу на захід, від Петропавловська в глибинах Азії аж до Каліша на захід від Варшави, нараховують чотирнадцять тисяч п’ятсот верст, тобто три тисячі шістсот двадцять п’ять французьких льє; від Олександрополя або Севастополя до Архангельська — з півдня на північ — три тисячі триста шістдесят верст, тобто вісімсот п’ятдесят льє.

На цій величезній території країни розпорошилися понад тисяча міст, троє з-поміж них мають понад сто тисяч душ населення, це три столиці: Москва, Санкт-Петербург і Варшава; двадцять три міста мають понад двадцять тисяч душ, шість міст — від сорока п’ятьох до шістдесятьох тисяч, сімдесят п’ять міст — від десятьох до двадцятьох тисяч душ; сто сорок одне місто — від п’ятьох до десятьох тисяч душ; сто сімдесят шість — від двох до п’ятьох тисяч душ; сто тридцять вісім — від тисячі до двох тисяч; сімдесят одне — понад тисячу душ і т. д., а ще є незліченні тисячі сіл.

Одна людина керує російською державою, і то керує як непохитний, невблаганний самодержець. Його єдина верховна воля, яку ніхто ніколи не заперечував, ніхто ніколи не обговорював, промениться до найдальших закутків його імперії, і то з точністю телеграфу.

Можна було б подумати, ніби невігластво і варварство звичаїв становлять у політиці справжні аксіоми, правлять за гарантію морального і соціального порядку, бо я бачив, як шістдесят шість мільйонів душ, або, якщо хочете, бидла,

сліпо коряться, гнуть спину і стеляться під ноги царя, ладні миттю підвестися на його першу команду, якщо йому заманеться спробувати розчавити Старий Світ лавинами своїх армій.

В очах багатьох людей саме протяжність Росії якраз і становить її силу. Та ну! Навпаки, саме це й становить її слабкість.

З усіх народів, підпорядкованих царю, жоден не злився в оту велику російську єдність, яку так затято і вперто намагається створити імператор Микола.

Усі зберегли свою національну належність, мову, релігію, звичаї і навіть свій спосіб судочинства, і серед тих, хто з найменшою прихильністю ставиться до цих спроб злиття, навіть члени великої слов’янської родини відкидають їх не менш палко, ніж решта. Ці народи не пов’язані між собою ніякою природною спорідненістю, ніякою спільністю політичних чи комерційних інтересів, усі прагнуть і можуть жити власним життям. Російська єдність — химера. Усі ці дивні народи, чужі одні одним, свавільно стулені докупи політикою і війною, зшиті разом, наче барвисті клаптики, тримаються купи тільки завдяки вправному маккіавелізму і невблаганній дисципліні, наслідки якої спантеличують розум.

Якщо завтра геній, який керує Російською імперією з залізною волею, порушить цю казкову рівновагу, якщо наступником теперішнього видатного володаря, що визначає нині долю Росії і сидить на троні, пануючи над украй різноманітними елементами, стане якийсь добродушний або нездатний цар, Росія одразу розпадеться на шматки.

Яка спорідненість може існувати між поляками і козаками, які, на другий день після їхнього впокорення, шкодували, що втратили незалежність свого кочового життя?

Яка спорідненість між німцями з берегів Балтійського моря і греками з Криму? Між шведами з Фінляндії і жителями всіх схилів Кавказу?

Ця широка сукупність строкатих народів і народців вочевидь розпадеться за кілька годин, якщо її не стримуватиме значна армія, і Росія загине, як і Римська імперія, на яку, до речі, вона схожа не в одному аспекті.

Після першого заклику до бунту, якщо Росія втягнеться у якусь велику війну, хто знає, де зупиниться пожежа? В Римі рабів суворо не допускали до військової служби, а в Росії тільки раби й мають зброю. Спогад про Ікельмана Пугачова, цього ще одного Спартака, ще не стерся з пам’яті росіян.

III

Чисельність московських армій, якою так гостро переймаються вже тридцять років, а надто після 1848 року, аж ніяк не перебільшують.

Проте ці маси гармат, людей, багнетів не становлять постійної загрози, дарма що людям хочеться вірити в таке. Утримувати їх — для Росії необхідність, щоб охопити величезну територію і гарантувати захист своїх берегів і кордонів, які тягнуться на багато тисяч кілометрів уздовж королівств, імперій та провінцій, що їх якась непередбачена причина може штовхнути на Росію, бо майже всі вони мають повернути відібрані силою свої землі.

Російські армії поділяються на три дуже виразні категорії, які не мають нічого спільного між собою: імператорська гвардія; регулярна армія; військові поселення.

Імператорська гвардія складається з дванадцятьох піхотних полків, двох гусарських полків, двох пікінерських полків, чотирьох кірасирських полків, двох полків строкатого складу[47] (піхотного і кавалерійського), двох козацьких полків, сімдесятьох двох польових гармат, двох козацьких батарей і одного понтонного парку.

Кавалерійські полки складаються з восьмисот чоловік, поділених на шість ескадронів. Піхотні полки складаються з чотирьох тисяч чоловік і поділяються на чотири батальйони: четвертий батальйон складається з резервних кадрів для навчання рекрутів.

Гвардія становить справжній армійський корпус.

Проте я не беру до уваги ескадрони, сформовані з кочових племен, скажімо, з киргизів у блискучих кольчугах, із луками та стрілами, черкесів, грузинів, вірмен, що не покликані виконувати жодну серйозну службу, а тільки виступають на парадах під час великих свят або врочистих військових оглядів. Чисельний склад цих ескадронів дуже різний.

Регулярна армія складається з дев’ятьох корпусів. Кожен із тих корпусів поділяється точнісінько так, як імператорська гвардія, на дванадцять піхотних полків, чотири легкі кавалерійські полки (два єгерські полки і два пікінерські), має сімдесят дві польові гармати і понтонний парк.

Крім цих кадрових військових, є два корпуси важкої кавалерії, драгунів і кірасирів, кожен складається з десятьох полків.

Крім різних підрозділів, які майже всі складаються з козаків, що охороняють Сибір, і дерев’яних фортів на правому березі річки Урал, Росія ще має в своїй регулярній армії, по-перше, Оренбурзький корпус, по-друге, Кавказький корпус, по-третє, Фінляндський корпус, кожен складається аналогічно до корпусів регулярної армії і має незмінну чисельність сорок тисяч чоловік завжди в повному складі, а також, по-четверте, три окремі козацькі корпуси, один називають Кубанським, другий — Уральським, а третій — Кримським.

Крім того, існують великі військові поселення, витвір імператора Олександра I і його фаворита Аракчеєва: одні розміщені в центрі імперії, посередині між двома столицями, на берегах річки Волхов, коло озера Ільмень та Новгорода, решта — в Могилеві, Вітебську, Катеринославі тощо. Всі ці поселення разом становлять ще десять окремих корпусів, поділених, як і регулярна армія, і, як і вона, вони теж мають артилерію, понтонні парки і кавалерію.

І, нарешті, є те, що росіяни називають резервом, до нього належать усі військові, які не перебувають на службі або звільнені в запас. Від них було б важко домогтися якоїсь іншої служби, крім гарнізонної у фортецях усередині імперії або митної десь на далеких берегах.

Усі корпуси разом складаються загалом із півтора міль-иона чоловік на регулярній або майже регулярній службі, і серед них нараховують понад сто п’ятдесят тисяч кавалеристів. Ці цифри видаються казковими, але їхня точність безперечна.

IV

Армію набирають завдяки рекрутуванню. Кількість людей, що їх мають постачити дворяни, щороку визначає держава. Ця кількість змінюється залежно від потреб даної миті. Вибір індивідів полишено сваволі управителів або самих панів. Якщо чоловіки не косоокі, не кульгаві, не сліпі, уряд бере всіх, кого пришлють, і не переймається їхньою мораллю.

Дворянин і його управитель починають із задоволення своєї особистої ненависті, своїх антипатій, байдуже, хоч які ті кривди, що за них вони прагнуть помститися. Вони мало переймаються тим, що роз’єднують родини, забирають сина в батька-матері, немічних старих, які лишаться без підтримки та допомоги; вони прирікають родину до злигоднів і злиднів, своїми вимогами руйнують її економічно; якщо синові ще немає десятьох років, його забирають разом із батьком.

Потім, наситивши свої мстиві почуття, дворяни та управителі очищають усі села від бандитів, волоцюг, шахраїв, злодіїв, ледацюг, пияків і паліїв, і це доти, аж поки кількість людей, яких треба постачити, відповідатиме контингенту, визначеному для того чи того повіту.

Уряд уже сам своєю владою і без ніяких оцінок записує в полки всіх незграбних візників і шахраїв, чию м’язову силу можна перетворити у воєнну машину.

Тільки-но закінчився вибір чоловіків, беруться до їхнього туалету. Щоб запобігти дезертирству та втечі, рекрутам зголюють бороди, коротко обтинають волосся на голові спереду і стрижуть наголо ззаду, потім ведуть їх до повітового міста, де віддають у руки унтер-офіцера, який має відвести їх до пункту реєстрації і навчання.

Отже, армія, як бачимо, складається здебільшого з покидьків кріпаків; у Росії не знають іншого способу рекрутувати до неї.

Саме це й пояснює глибокий жах, нездоланну огиду всього російського населення до військової служби. Наскільки я знаю (і як, до речі, й казали мені), там ніколи не було добровільного набору.

Але, кажуть росіяни, селянин, ставши солдатом, дістає свободу, після двадцятьох п’ятьох років служби він уже вільний! Добра свобода, коли протягом трьох чвертей свого життя він гнутиме плечі та голову за умов найжорсткішої і найогиднішої дисципліни!

Коли селянина вже записали в полк, брутальність інструкторів, жорстокість офіцерів, різноманітні злигодні, пасивна, тваринна покора вимогам дисципліни тортур швидко зводять солдата до стану ходячої машини.

Після двадцятьох п’ятьох років служби, якщо припускати, що селянин не приречений бути солдатом довіку, його відпускають, байдуже, чи він хворий, чи ні, чи він уже зужитий, розбитий, безсилий. Держава не повинна давати і не дає йому нічого... крім свободи дбати, як він зможе, про своє існування та існування своєї родини. Колишній солдат, коли не глухий чи одноокий, стає пожежником або розбиває каміння вздовж битих шляхів; це пенсія, перевага якої полягає в тому, що солдат тимчасово більш-менш захищений від голоду. Але, щоб дійти до такої пенсії, ще треба мати протекцію!

Більшість звільнених солдатів стають конюхами, швейцарами або жебраками. Дехто животіє серед страждань уздовж шляхів, намагаючись дійти до рідного села, але там їх зустрічає дворянин, що з палицею в руці кричить: «Назад, отруйне бидло, ви вільні, а я тут маю і хочу мати тільки кріпаків!» Тому, щоб мати право їсти і якийсь притулок, бідолахи змушені знову повертатися в кріпацтво! Дехто стає бандитом і ховається у величезних лісах, які вкривають російську землю. Там колишні солдати живуть грабунками і полюванням, оббирають подорожніх. Ані поліція, ані уряд не переймаються ними і не думають переслідувати їх, бо поліція дбає тільки про тих, із кого можна здерти шкуру. Ну, а що візьмеш з одягненого в лахміття солдата, що робитимеш із виснаженою, розбитою людиною?

Процедури рекрутування довгі й дуже важкі. Труднощі створюють не тільки люди, а й — і то ще більшою мірою — сам характер землі та клімату, який не змогла б перемогти ніяка людська могутність. У Росії немає шляхів, крім тих, які пов’язують Москву з Санкт-Петербургом і Варшавою. Імперія помережана стежками, дорогами через болота, багнисті ґрунти і грузькі піски, де люди й коні вгрузають аж до середини тіла.

Рекрути, яких спрямовують з усіх частин імперії, з Уралу, Дону, Дніпра, Вісли та Німану, Архангельська і Симбірська до Санкт-Петербурга і Москви, долають — ледь нагодовані, злиденно вдягнені і завжди без притулку на ніч — ті величезні відстані пішки під дощем та снігом по розбитих шляхах. В очах уряду це ніякі не труднощі: там проходить худоба, тож пройдуть і люди. Проте не кажуть, скільки людей гине по дорозі. Крім того, всі ті чоловіки належать до різних народів, розмовляють різними мовами, тож навчати їх довго і важко.

Але яке це має значення для російського уряду! Така дрібниця його не зупинить. Те, що не може ввійти в голову того бидла через слово, там закарбує палиця.

V

Платня російського солдата становить 3 крб.[48] за рік, а годують його десь трохи меншою кількістю, ніж 150 кілограмів грубого борошна, змішаного з висівками і житнім борошном. Полковник отримує 200 крб. Лікар-майор має таку саму платню. Капітан отримує 75 крб. І так далі. Більшість офіцерів і навіть солдатів одружені!

Одружений солдат і батько родини має 1 коп. додаткової платні та півфунта борошна в день для себе і своєї родини. Уряд, крім того, надає йому помешкання в казармі.

В одній залі живуть у повній мішанині десять, дванадцять, а інколи двадцять п’ять і тридцять родин. Але, задля поваги до звичаїв, кожне ліжко обгороджене грубою ширмою з паперу або тканини, солдати самі виготовляють їх. Саме за тією ширмою вони здійснюють святощі шлюбу і насолоджуються ними, якщо не на очах, то у вухах усієї казарми; саме за тією ширмою на низькому і смердючому ліжку жінки народжують, а діти виростають у страху перед царем і зі схилянням перед ним.

Коли солдат народжує хлопчиків, його доля поліпшується: на голову дитини чоловічої статі корона додає раціон борошна. До вісьмох або десятьох років діти лишаються з родиною. Потім уряд віддає їх до спеціальних військових шкіл, де їх нещадно припасовують до військового ярма. В шістнадцять або сімнадцять років їх переводять у лави регулярної армії як унтер-офіцерів, і вони перебувають у цьому званні довіку: закон забороняє їм усяке просування. Щодо дівчат, то держава не знає, що робити з ними, і нічого не дає для них. Вони, ці бідолашні створіння, стають справжнім лихом для своїх батьків-матерів, які бачать, що в них збільшилися витрати, проте не мають сподівань, що їм збільшать раціон на унцію борошна. Ніколи не переймаються тим, як солдат дбає про їхнє забезпечення, а освіти їм не дають ніякої.

В імператорській гвардії одружені солдати мають трохи більше переваг, ніж у регулярній армії. Коли в них народжується син, вони мають право просити імператора бути хрещеним батьком, а імператор ніколи не відмовляє в цій ласці та честі. Інколи якомусь ад’ютантові доводиться тримати одразу десятки новонароджених, після церемонії він дає кожному батькові винагороду 1 крб. Саме цією сумою і обмежується протекція царя на теперішнє й на майбутнє. Таку саму честь він надає тільки офіцерам, відомим своєю бідністю, цар тоді має нагоду зарадити їхньому безгрошів’ю сумою, яка ніколи не перевищує кількох сотень карбованців.

Як бачите, Росія великою мірою скопіювала китайські інституції. В Китаї уряд усією своєю владою заохочує солдатів одружуватися і призначає, як і в Росії, плату дітям чоловічої статі ще з колиски.

VI

Я перерахував величезні кількості солдатів і гармат, але мені ще треба назвати число офіцерів. Якби привілей народження зумовлював ще й привілей розуму та заслуг, ніде не було б стількох добрих офіцерів, як у Росії. Тільки дворянство може піднестися до високих звань. Спадкове дворянство служить мало, воно жахається військового рабства і, хоч би що робив імператор, воліє жити в млявості та розкоші або виконувати при дворі обов’язки стайничих, слуг та куховарів. Тільки дрібне дворянство, чиновники можуть більш-менш дослужитися до всіх рангів. Жоден випадковий солдат ніколи не спромігся дійти від найнижчих військових звань до найвищих. У Росії годі було б уявити собі, ніби можна думати, а ще меншою мірою — вважати й казати, мовляв, кожен солдат носить, як у нас, маршальський жезл у своєму заплічному мішку. Росіянина, що висловив би таку думку, одразу вважали б за найогиднішого революціонера. Дворяни-чиновники не мають нічого: ні земель, ні селян. Такі дворяни живуть, принаймні переважна більшість їх, завдяки зарплаті, яку отримують на своїх посадах, а також, як і всі представники російської адміністрації, завдяки хабарництву і грабункам.

Виховані в спеціальних школах, коштом уряду, офіцери, коли оголошують наказ, виходять із них дуже молодими. Вони не навівають солдатам ніякої довіри і поваги ані своїм зовнішнім виглядом, ані характером, ані думками, які б визріли в осередку поважної наукової освіти.

Військові звання надають аж ніяк не залежно від заслуг. До них веде тільки надана ласка.

Кожен полк має свою касу, в яку цар кладе фіксовану суму. Саме завдяки тим грошам командир має дбати про всі потреби своїх солдатів: опалення, харчування, утримання тощо. Та, оскільки тих грошей, як відомо, не досить, солдат — за рамками служби — повинен дбати про забезпечення і себе, і своєї родини. Якщо він не береться ні до якого ремесла, то стає — по черзі й залежно від обставин — вантажником, водоношею, двірником, землекопом, розсильним. Він вантажник у портах і на набережних, він човняр-перевізник, він возить на тачці, пиляє, коле, складає в штабелі дрова. Увечері він статист у театрах. Частину свого часу солдат повинен присвячувати спільній праці, і тоді все зароблене йде в полкову касу. Казарма — це буквально постійний базар, де наймають людей для різноманітних робіт, за стільки-то за день. А якщо десь є потреба в десятьох чи двадцятьох парах рук? Їх посилають у супроводі капрала.

Командири полків імператорської гвардії, перебуваючи на очах у царя, виконують свої обов’язки бухгалтерів і адміністраторів досить сумлінно. Проте часом трапляється, що полкові гроші зникають за гральним столом. Якщо не гідний довіри офіцер не має ані друга, ані родини, щоб надолужити свої втрати, йому не лишається ніякої іншої альтернативи, крім самогубства, Сибіру або розжалування, внаслідок якого він стає солдатом довіку.

Але в глибинах країни, далеко від царських очей і прямої дії уряду, адміністративне безладдя в регулярній армії трапляються набагато частіше, тож інколи можна бачити цілий корпус, і людей, і коней, виснажених і знівечених голодом, холодом і хворобами. Якщо імператорська гвардія розцяцькована з голови до ніг, корпуси регулярної армії не меншою мірою обідрані й недоглянуті. У вересні 1848 року я бачив регулярну армію, що отаборилася в Польщі. її вигляд засмучував, солдати були в обшарпаному, поношеному, грубо залатаному вбранні. Вони були такі худі, що це свідчило про голод і різноманітні злигодні.

Кілька років тому Кавказька армія дала приклад розкрадання скарбниці, що здивував би, якби в Росії можна було дивуватися чому-небудь. Цар, випадково поглянувши на бухгалтерські документи Військового міністерства, які мав звичай підписувати на основі довіри, з жахом прочитав цифру смертності в одному з корпусів, розміщених уздовж Кубані. Навіть тоді, коли в імперії найстрашніше лютувала холера, смерть ще ніколи не пожинала стількох людей. Причина невідома, відповіли цареві. Через кілька днів чутка, яка поширилась у суспільстві, дала йому пояснення. Тоді цар послав одного зі своїх ад’ютантів інспектувати той корпус. Ад’ютант, повернувшись, стверджував, мовляв, тій армії нічого не бракує, проте імператор знав, що люди і коні перебувають у найтяжчій біді. Ад’ютанта послали з новим наказом придивитися до ситуації пильніше. Він повернувся і знову стверджував, що побачив усе в нормальному стані. Обох, і того ад’ютанта, і командира корпусу, який купив його мовчанку, розжалували в солдати. Такі приклади справедливості та суворості досить часто трапляються в житті імператора, але глибина зла, яка пожирає його країну, така, що він ніколи не мав змоги бути справедливим в усьому.

VII

У кавалерії імператорської гвардії офіцерський корпус походить або зі спадкового дворянства, для якого цар, щоб заохотити його, завжди приберігає ранги й командні посади, або зі шведських родин із Фінляндії та німецьких провінцій Балтики. Саме вони стають найкращими армійськими офіцерами. Для служби в цій кавалерії треба мати багатство, бо витрати забезпечення кіньми цілком припадають самим офіцерам, і то, по черзі, аж до капітанського звання. Але передусім цю честь зберігають для останнього офіцера, який прийшов служити. Уряд призначає щороку для цієї мети мінімальну суму, цілком недостатню й сміховинну. Той, кому припадає цей тяжкий обов’язок, відвідує всі кінні заводи імперії, вибирає мундирних коней, тобто розміру й масті, які відповідають мундирам полку; 15 000 карбованців, а інколи й більше, доданих до фінансування, забезпеченого короною, аж ніяк не вистачає, щоб посадити на коней цілий полк.

Коли коні прибудуть у Санкт-Петербург, відпочинуть та відгодуються, їх ведуть перед очі імператора. Білі коні не повинні мати жодної чорної волосини, а вороні коні — жодної білої волосини, і так далі.

Якщо цар задоволений, військове звання, орден і зичливий погляд — єдині винагороди, які отримує офіцер, що тільки-но зменшив свою спадщину, а може, навіть зруйнувався чи довів до руїни свою родину.

Щоб домогтися успіху, кожен кавалерійський офіцер абсолютно змушений пройти крізь ці витратні випробування. Цар не запитує його, чи він має талант, геній, сміливість, а тільки хоче, щоб він був із доброї родини, мав багато грошей і щедро витрачав їх, даючи полегкість фінансам країни. Але завдяки цьому постає взірцева кавалерія: люди — велетні, а коні незмірно великі.

Я запитую себе, на кого слід скаржитись, кого звинувачувати? Чи то царя, що так вправно підтримує та експлуатує ницість свого дворянства, чи то дворянство, що не гидує купувати військові звання руїною своєї родини?

Отже, як бачите, всі кавалерійські полки в імператорській гвардії вирізняються мастю коней: усі коні в одному полку майже до волосини схожі один на одного.

VIII

Російський солдат не живе життям інших людей: це людська машина, оце й усе.

Багато подорожніх дуже помиляються, вважаючи, мовляв, подружні обов’язки, турботи й клопіт батьківства становлять головні причини, які перешкоджають солдатові набувати військового вигляду. Єдина причина цієї нездатності — та, про яку я вже згадував, інших немає.

Імператор, віднедавна вже тридцять років, удається до надзвичайних зусиль, намагаючись прищепити в серці своєї армії те, що називають військовим духом. Аж дотепер він не досяг успіху і не досягне його ніколи, бо той дух не відповідає характеру російського народу. Царська армія є і завжди буде не чим іншим, як збориськом автоматів, виряджених у строкате вбрання, автоматів, які цар пересуває залежно від своїх примх і заганяє під землю роздратованим поглядом.

Шляхетні почуття ніколи не озиваються в душах солдатів, отупілих від рабства, надуживань і злигоднів.

Усюди в Європі, як мені здається, солдат постає в уяві водночас як людина, віддана захисту країни, і як агент державної влади, зобов’язаний підтримувати порядок і охороняти найсвятіші інтереси суспільства; прапор там символізує честь країни в усій її чистоті. В Росії прапор не представляє нічого, навпаки, це символ найстрашнішої моральної деградації.

А як воно могло б бути по-іншому?

Усюди в Європі високі звання доступні талантам, заслугам, сміливості, хоч із якої верстви вони походять; ці риси для всіх становлять невідчужувану власність, яку не може занапастити примха володаря і пожадливість придворних, до якої не можна доторкнутися і якої не можна відібрати у власника інакше, крім на підставі судової постанови, і то внаслідок порушення законів честі. А в Росії ламають шпагу офіцера, коли він перешкоджає просуванню якогось придворного або ж просто його обличчя не подобається командирам.

З погляду моралі російська армія анітрохи не варта поваги. Головним пороком — це слово жорстке, але я пишу його — є майже загальна непорядність, яка уражає майже всіх. Пожадливість командирів, які урізають раціон солдатів, дає солдатам дозвіл удаватися до ошуканства і мародерства. Удень солдат блукає околицями міста, в громадських місцях, по стежках і в парках, де мене самого мало не вбили. Уночі він патрулює мости через Неву, гуляє по вулицях, грабує запізнілих перехожих і, якщо тільки має час або буває змушений небезпечним і затятим опором, розколює вам голову ударом сокири або тесака і пускає ваше тіло під кригу. На другий день він продає ваші речі на ринку у присутності та з відома поліції, що заплющує очі й затикає вуха, але простягає руки, щоб отримати значну частку результатів грабунку і злочину.

Казарми стоять відчинені і вдень, і вночі, вартові пропускають усіх, хто заходить або виходить, будь-якої години ночі. Повернувшись у казарму, солдат квапиться запросити родину і друзів на буйні пиятики, де горілка відіграє головну і майже єдину роль. У своєму нестямному сп’янінні солдат наполовину розкриває правду, пробуджує отак підозри офіцера, який із поваги до звичаїв наказує дати йому за зачиненими дверима кількадесят ударів різками, що їх солдат приймає, тримаючи ліву руку на шві штанів, а праву на рівні вуха, тобто в позиції, в якій він вітає царя.

Спостерігаючи такі речі, я завжди запитував себе, чи має росіянин чуття свого існування. Якщо він і усвідомлює його, то, мабуть, тільки так, як тварини або дикуни, які мало переймаються цим світом і анітрохи не переймаються іншим.

IX

У глибинах імперії офіцери регулярної армії не щасливіші за солдатів: вони зазнають тих самих лих і терплять ті самі злигодні. Чимало офіцерів, чиї груди вкривають ордени, просять милостині в проїжджих іноземців. Я бачив такі сцени на власні очі в двох десятках різних місцях, і це було перше, що вразило мене в Таурогені[49], коли я приїхав у Росію. Офіцери могли б, якби захотіли, вдаватися безкарно ніч і день до всілякого мародерства і злочинів, не наражаючись на ризик, що їх арештують, бо офіцер у Росії — істота не менш недоторканна і священна, ніж цар. Якщо офіцера піймають на гарячому, йому було б досить розгорнути свій плащ перед патрулем, щоб його пропустили. Цілком слушно стверджували, що Росія перебуває в стані притлумленої анархії.

Офіцери найвищих звань збільшують свою платню, — і тут знову треба сказати це слово, — крадіжками і шахрайськими маневрами (докази ви бачили в недавніх газетних публікаціях) у своїх господарчих рахунках. Відомий бунт військових поселень під Новгородом, що змусив 1831 року здригнутися Росію і царський трон, мав не іншу причину, як незліченні здирства з боку всіх старших офіцерів.

Ось факти. Цим поселенням, як і всіма іншими, керував пожадливий і надзвичайно жорстокий генерал-губернатор. Він збирав для корони податки натурою, що їх мав давати кожен поселенець. Із маси тих харчових продуктів він брав неналежним чином, і то набагато більше від своїх потреб, продаючи рештки: фураж для коней і продукти своїх ад’ютантів; крім того, ще вимагав додатку з огляду на неточність мір. Усі ті збори потім складали на кораблі й везли до Москви чи Петербурга по річці Волхов, озеру Ільмень та по каналах. Але восени 1831 р. ці кораблі, заскочені бурею при виході в озеро Ільмень, лягли на один борт і затонули. Губернатор наказав підняти їх і змусив поселенців дати державі в обмін на повернену їм зіпсовану провізію таку саму кількість неушкоджених харчових продуктів. То був мерзенний грабунок. Від миті створення військових поселень солдат покірно терпів усі приниження. Адміністрація діяла тільки методами насильства. Солдата щороку обкрадали, грабували і били. Але цього разу та вимога стала сигналом для великого бунту. Солдати страждали вже дуже довго і були страхітливі, жорстокі та дикі в своїй помсті. Майже всіх офіцерів нещадно вбили, їхні будинки пограбували і спалили. Солдати, чинячи розправу, взялися за офіцерських дружин і доньок, удавшись до найогидніших актів збезчещення: їх усіх публічно зґвалтували на вулицях на очах у понад двадцятьох тисяч чоловіків, які чекали своєї черги, здригаючись від нестямної люті. Потім із тих жінок здирали шкіру, відрізали їм груди, повіки, ніс, губи, вуха! Прив’язавши жінок спиною до спини до трупів знівечених чоловіків, їх кидали у воду або спалювали живцем у розігрітих до білого печах. Ті сцени канібальської несамовитості, кривавого бенкету диких звірів тривали без перерви цілий тиждень. Цей бунт був точнісінько таким, яким міг би бути, якби повстали розгнуздані дикі орди, сп’янілі від давно стримуваної помсти.

Кілька офіцерів високих рангів змогли уникнути люті солдатні й утекти на двох чи трьох маленьких військових кораблях, що стояли на якорі серед річки.

Коли спалахне якийсь новий бунт, повторяться точнісінько такі самі сцени. Я не маю сумніву, що того дня, коли перша палацова революція підніме ті озброєні ватаги, настане остання мить Росії. Всі частини, з яких вона складається, возз’єднаються з державами, від яких були відірвані.

X

Щороку від 1-го до 5 травня імператор провадить огляд усієї своєї гвардії, що вдягає тоді білі штани. В повітрі ще пролітає сніг, сніг лежить на вулицях і покрівлях, дерева вкриті памороззю, по річці та каналах пливуть крижини, — пусте! Адже вже весна, тож треба одягати мундир, щоб сподобатися цареві. Та оскільки ще дуже холодно, а в простих полотняних штанах солдати задубнуть, білі штани надягають поверх зимових штанів. Це нагадує мені статистів Національного цирку на наших бульварах, коли показують військові вистави. Ті статисти одягають на себе три або чотири різні костюми, щоб бути по черзі бедуїнами, турками, козаками або вояками Небесної імперії.

Хоч яка сувора погода, на тому параді мають бути присутні двір і місто. Ніхто з наближених до імператорської родини не мав би того дня нерозважливості бути недужим. Навіть дами не менш завзято прагнуть улестити очі самодержця шовковими сукнями і мантильями напрочуд весняних барв... проте мають обережність закутатись під шовком у бавовну, щоб не замерзнути до смерті. Я, власне, навіть не знаю, чи імператор, споглядаючи ту комедію, справді ошуканий нею.

У супроводі блискучого й дуже численного гурту високих офіцерів імператор повільно, ступою, з гордим і суворим поглядом їде і оглядає вісімдесят тисяч солдатів своєї гвардії. Його погляд такий пильний, що він помічає відсутність ґудзика. Протягом цього часу солдати не ворушаться, це ідолопоклонники перед своїм роздратованим богом. Після проведеної інспекції війська, солдати, вирівняні та штивні, немов обеліски, проходять перед імператорським двором. Лихо полкові, чиї лави викривляться або розірвуться, бо протягом кількох місяців поспіль його щодня, по десять-два-надцять годин ненастанно змушуватимуть виконувати найтяжчі вправи, а офіцери та генерали, які командують полком, отримають від своїх старших командирів прізвиська, які загиджують вуста, що вимовляють їх.

Російська армія аж ніяк не розумна. Під європейським костюмом, у який вона виряджається, проступає її походження. Погляньте на неї, вона видається такою важкою, такою незвичайною, що навіть найменш досвідчені очі одразу помічають переодягненого селянина, приборканого вчорашнього дикуна, що заледве вміє маршувати і намагається якомога краще вивчити свою роль солдата, для якої він не створений. Російська армія страхітлива тільки своїми масами, по яких усе-таки можна ефективно стріляти картеччю, як ми бачили під Аустерліцом, Фрідландом та в інших місцях. Вести вперед російського солдата нелегко. Він не має холодної енергії та зневаги до небезпеки, нездоланної і розважливої сміливості, що характерні для нашої армії і створюють героїв, це воєнна машина, яка не думає і яку важко зрушити з місця. А втім, попи підтримують у солдата віру, буцімто він непереможний і ядро або куля, яким судилося його вбити, долетять до нього і спереду, і ззаду, але, якщо він обернеться плечима до ворога і смерть пощадить його, боягуза битимуть різками і шмагатимуть батогами.

Дуже часто розповідали про пасивну покору російського солдата наказам. Я додам до цього ще й абсолютну віру, бо ця покора — наслідок убивчої дисципліни, а до того ж відповідає характерові країни. Під час повеней та пожеж вартові тонуть і згорають живцем, ані на мить не покидаючи свій пост.

Покарання, про які йдеться у військових законах, такі самі, як і в цивільних законах. Як і рекрутування, як і постанови цивільних суддів, вони довільні. Покарання поділяються на три різновиди: різки, батіг і шпіцрутени. Повішання існує тільки для злочинів, кваліфікованих як політичні, і для замахів на життя царя. Для приборкання злочинців треба, щоб струменіла кров, щоб плоть розтинали, рвали, шматували, одне слово, треба, щоб людину розчленовували живцем на очах в усіх. В армії не знають ані заборони пускати у звільнення, ані гауптвахти, ані інших військових покарань, поширених усюди для покарання за найлегші переступи.

Я зобразив вам картину російської армії. Я нічого не утрирував, нічого не перебільшив, нічого не пригладив. Я описав її такою, якою бачив.

Отже, Європа стоїть перед лицем півтора мільйонів озброєних людей, кількість яких цар міг би за кілька місяців подвоїти або потроїти, якщо необхідність стане вкрай нагальною. Тож, безперечно, аж ніяк не брак людей стане коли-небудь Росії на заваді. її клопіт полягає в іншому.

Царя непокоять і тривожать гроші, кредит. Але гроші й кредит — не єдине, що його тривожить і чого йому бракує: цар ніякими жертвами не може отримати чи купити, не може ані батогом, ані різками домогтися того, про що я казав недавно, тобто військового духу, зрештою, священного вогню всіх вільних народів, честі прапора, яку він не здатний прищепити своєму народові.

Я закінчу фактом, що був невідомий аж донині і доведе вам, якою мерзенною і незворушно жорстокою є політика царів, коли треба позбутися людей, які заважають їм або яких вони бояться. Тоді царі вдаються до найпідступніших засобів. Жоден засіб не відлякує їх, хоч який його характер.

Під час сумної й нерозумної зухвалої витівки 1825 року багато сотень молодиків із найзначніших родин більш чи менш тяжко скомпрометували себе, і майже всі вони служили в армії. П’ятьох повісили на схилі коло цитаделі, п’ятдесятьох заслали довіку в украй дику і нездорову самотність Сибіру, решту записали до одного полку Кавказької армії. Як я вже казав, людину прирікають бути солдатом довіку зі значно меншими формальностями, ніж ті, до яких удаються всюди, щоб засудити її до кількох днів ув’язнення. Так само й 1831 року, взявши Варшаву, цар, аж ніяк не беручи до уваги вимушену ситуацію, в якій неминуче мали опинитися багато тисяч молодих поляків, що служили в армії незалежності, захищаючи свою батьківщину від рабства, бачив у них тільки революціонерів і забрав їх як солдатів у ту саму Кавказьку армію. Він волів би повісити або розстріляти їх, але надав собі в очах Європи подоби великодушності, і зараз ви побачите, що називають великодушністю в Росії.

Десь 1835-го чи 1836 року великого князя Михайла, брата царя, послали на Кавказ під приводом інспектувати армію і бути присутнім під час вирішального удару, якого російська армія мала завдати відроджуваній раз по раз могутності Шаміля. Але подорож великого князя мала зовсім іншу мету.

У Санкт-Петербурзі дізналися, що Кавказьку армію підточує заснування таємного товариства, і поляків звинуватили в тому, що вони — головні рушії цього руху. Треба було за всяку ціну покласти йому край. Прибувши на Кавказ, великий князь видав наказ, у якому звернувся зокрема до батальйонів, які складалися з поляків і засуджених росіян. Для них, заявляв великий князь, настала мить реабілітувати себе в очах царя, вже схильного до забуття і прощення. Має відбутися спроба атакувати якийсь укріплений табір чи місто, яке дуже мужньо захищають кавказці, і тільки цим батальйонам належатимуть усі почесті перемоги; князь додав, що в разі потреби їм дадуть підкріплення. На другий день польські батальйони справді рушили в наступ, їм дали змогу втягнутися в бій і потрапити в пастку, тож їх знищили всі на очах у московського князя, що через два дні, повернувшись у Санкт-Петербург, доповів своєму царственому брату, що він провів чистку армії.

Це злочин чи ні? Ні, це характерна риса російських звичаїв!..

Дворянство

I

За майбутнє Росії сперечаються тепер між собою два різновиди дворянства: спадкове дворянство і особисте дворянство (чиновники). Тільки перше дворянство має привілеї, землі та селян. Натомість особисте дворянство — господарі усіх адміністративних коліщаток, колегій, гімназій, університетів і всієї освіти в імперії.

Особисте дворянство — найдивніша з інституцій і унікальна у світі верства. Чи це буржуазія? Ні. Щонайбільше його можна уподібнити до нашої бюрократії, але воно ще має владу, могутність і часом серйозно непокоїть уряд.

Петро I, повернувшись зі своїх подорожей у Голландію, Німеччину, Францію та Італію, гадав, ніби перетворення його народу здійснить російське дворянство. Він сподівався, що дворянство навколо нього зрозуміє важливість реформ, які він думав запровадити в Росії, і забезпечить йому допомогу й підтримку. Він помилився. Тоді, як ще й сьогодні, ті пишні бояри скидалися на племінних ватажків.

Кожне село, де домінував дворянський дім, було фактично плем’ям, владу над яким поділяли без ніякого контролю дворянин і священик. Вони не тільки завзято відмовлялися запроваджувати інновації, до яких спонукав цар, інновації, які, зрештою, мали радше збільшити та зміцнити їхню могутність, а не ослабити її, а й створювали царю тисячі перешкод, тисячі труднощів, чинили інколи такий запеклий опір, що цар був змушений надати собі свободу діяти шаблею і сокирою. Але, річ очевидна, він не завжди мав слушність зі своїми указами. Його реформи були надто глибокі, надто радикальні й били по східному неробству і застарілих поглядах дворян.

Цар, розгнівавшись, що його не зрозуміли саме ті, на чию підтримку він, як здавалося йому, мав найбільше право розраховувати, бо ж не позбавляв їх жодного з належних їм численних привілеїв; помічаючи з гіркотою в серці, що дворяни віддають перевагу гульні та оргіям розкішного життя, а не лагідності та перевагам уже сформованої цивілізації, помстився за їхню байдужість.

Якби те дворянство мало лише одну голову, її одразу відтяли б: адже царю Петру I були властиві риси і Ришельє, і Нерона. Але російське дворянство було численним і могутнім, тож цар мусив щадити його.

II

Очі царя поглянули в інший бік. Він шукав серед свого народу людей, які мали допомогти йому підготувати країну до прийняття зернин цивілізації, піднести її до його величної і високої думки про майбутнє.

Цар своїм указом оголосив, що всі, хто служитиме державі на штатській або військовій службі, матимуть право на ті самі відзнаки, що й спадкове дворянство, матимуть ті самі привілеї та прерогативи (за винятком передачі свого статусу в спадок і володіння кріпаками); залежно від своїх заслуг, ревності та здібностей ці люди матимуть державні обов’язки та посади й підніматимуться на дедалі вищі щаблі, становлячи щось на кшталт військової ієрархії; одне слово, Петро I немов завербував увесь адміністративний персонал своєї широкої імперії.

Титули, ранги і посади, які запровадив Петро I, існують і досі.

До першого рангу чиновників належать генерал-фельдмаршал, генерал-адмірал, канцлер імперії.

До другого рангу належать генерали, адмірали, губернатори, гофмаршали, таємні радники.

До третього рангу — віце-адмірали, шталмейстери, прокурори Сенату.

До четвертого рангу — камергери, контр-адмірали, генерал-майори тощо.

До п’ятого рангу — капітани суден, секретарі кабінету імператора, армійські полковники, поштові урядовці, шталмейстери тощо.

До чотирнадцятого, останнього рангу належать слуги в царських і князівських покоях, колезькі реєстратори й т. ін.

III

Спадкове дворянство спершу не зрозуміло пастки, яку наставив йому цар. Можливо, навіть не сумнівалося в майбутньому, яке приготував цар тій армії писарів. Спадкове дворянство бачило в тій інституції тільки примху Петра I, приманку, кинуту звільненим кріпакам і купецьким синам, які погодилися цілковито присвятити себе державним інтересам і справам. Воно глузувало з того дрібного дворянства, яке, проте, зростало поряд із ним, хоча — річ важлива — не мало володіти ані землями, ані кріпаками. Спадкове дворянство думало, ніби Петро I хоче лише створити розсадник відданих урядовців, які позбавлять його, це дворянство, доти єдину владу в державі, муки, нудьги і марудності справ. Спадкове дворянство не помітило, що цар, усунувши його від урядування, назавжди позбавив його впливу, тож якого-небудь, безперечно, ще далекого дня воно опиниться на ласці чиновників, цього дворянства нового типу, проте дворянства ревнивого і заздрісного, як і всі ті, хто вийшов нізвідки, починає зростати і згодом рано чи пізно має стати справжньою небезпекою для держави.

Ненависть чиновників зростала щодня, — як зростає і гордість вискочня, — внаслідок уподобань, що їх наступники Петра I демонстративно, і то за всіх нагод, засвідчували спадковому дворянству. Багатство цього дворянства стали предметом заздрощів для ушляхетнених вільновідпущеників і купців.

Проте останні царі, які керували Росією, мали спритність запровадити в деяких випадках успадкування особистого дворянського статусу. Незважаючи на спротив титулованого дворянства, царі ніколи не відмовлялися записувати в, так би мовити, «золоту книгу» тих представників дрібного дворянства, які мали заслуги перед країною, чи то на адміністративній службі, чи то завдяки блискучим діям в армії та у військовому флоті. Якщо подати лише один приклад, маршал Паскевич, граф Єреванський, князь Варшавський, походив із лав особистого дворянства[50].

IV

Заледве минуло сторіччя після створення особистого дворянства, як воно вже стало значною силою в імперії, тож відтепер царі мають рахуватися з ним. Воно саме керує сьогодні всіма адміністраціями імперії, займає майже всі посади, і то до найвищих. Особисте дворянство головує в Сенаті. Воно очолює суди, командує арміями, військовим флотом, духівництвом. Воно засідає, становлячи більшість, у державних радах; Росія нарешті опинилася в його руках!

Якби це новоспечене дворянство, яке зростає щодня, пам’ятало про своє походження, якби воно зберегло свої давніші прості традиції, якби мало науку, освіту, порядність, здібності, якби принаймні навівало повагу дотриманням правил і чистотою звичаїв, то було б украй страхітливим. Спадкове дворянство завтра було б розчавлене, а царат опинився б напередодні своєї смерті. Але особисте дворянство неосвічене, грубе, марнославне, корумповане, його боїться й ненавидить той самий народ, із якого воно вийшло і до якого ставиться ще гірше, ніж ставляться спадкові дворяни.

Набране з-поміж народу, особисте дворянство не володіє нічим, не має, так би мовити, заможності, живе тільки завдяки досить скромній платні, яку отримує від корони. Тієї платні не вистачає навіть на найпростіші, на перші потреби матеріального життя. Ця вбогість платні — лихо, яке пожирає Росію, бо там, де винагорода недостатня, починаються надуживання, з’являється хабарництво. В Росії хабарництво проступає в огидних та цинічних формах, і то в справді страхітливому масштабі, воно, якщо можна так висловитись, є притаманним їй хронічним станом. Країна цілковито занапащена хабарництвом. Воно вразило не тільки нижчі верстви бюрократії, а й людей на найвищих посадах, най-значніші постаті імперії. Геть усіх від найменшого до найбільшого, і начальників, і підлеглих, кожного за свою ціну, і це лихо завжди стає дедалі тяжчим. Проте є й винятки: кілька видатних імен, кілька значних домів, де збереглися не надщерблені давні честь і гостинність країни.

Ця виразка вкрай глибока та незціленна і така роз’ятрена на очах в усіх, що цар Микола якось випустив зі своїх вуст дуже сумні слова: «Чиновники вкрали б у мене гармати та кораблі, якби знали, де заховати їх і кому продати».

Відчуваючи свою силу, особисте дворянство починає випробовувати її. Першою жертвою став Олександр I, чиєї смерті воно нетерпляче чекало, щоб знищити спадкове дворянство, бо жадало його багатств і привілеїв. Але чиновники не взяли до уваги мужню енергію видатної людини, що править тепер у Росії.

V

У Москві поширена давня думка, в яку абсолютно вірить народ, мовляв, царі ніколи не правлять довше, ніж двадцять п’ять років. Сівши на трон наприкінці 1825 року, цар Микола мав, померши, скінчити своє царювання 1850 року, і обидві сторони приготувалися до потреби потай посприяти його смерті.

Від 1839-го аж до кінця 1847 року Росію покрила широка мережа змов. Цар підозрював, що вони існують, але не міг натрапити на слід. Чиновники не подавали ніякого знаку про свої проекти. Опозиція набувала форми одвічної дрібної війни гострими словами і навіть карикатурами, які з’являлися на стінах салонів, звичайно, без прізвища автора. Царя Миколу загрожувала спіткати та сама доля, що і його батька, як раптом у Франції спалахнула Лютнева революція[51]. Відень, Берлін і Стокгольм стали жертвами анархії, населення вдалося до найогидніших крайніх дій. Спадкове дворянство злякалося тієї свободи, зрозуміло, що воно могло б утратити свої привілеї і багатство. Воно пригадало різанину 1831 року у військових поселеннях. Спадкове дворянство спіткала б та сама прикра доля. Саме тому воно наблизилося до двору і згуртувалося навколо царя, чиє вбивство задумувало ще вчора.

Ну, а чиновники наївно вірили в пророцтво генерала Ла-фаєта і змовлялося далі. Завдяки гуманності імператора ця змова для більшості змовників скінчилася тільки Сибіром, а потім для них усіх настало загальне прощення, знайшовши їх навіть за Єнісеєм.

Можна стверджувати, що соціалізм прислужився імператору Миколі й урятував його від смерті.

Мудрість цього монарха поки що змогла запобігти багатьом небезпекам. Але мало-помалу страхи розвіялися і разом зі спокоєм знову запанували ідеї незалежності. Між двома кастами дворянства, однаково нездатними керувати державою, знову може запанувати ненависть, ще страшніша, ніж будь-коли давніше, проте їх обидві надихає палке прагнення свободи, а в глибинах душі вони не люблять рід Романових, що в їхніх очах репрезентує лише рабство і най-брутальніший деспотизм. Але що станеться в такому разі? Ніхто не дасть відповіді, але можна припустити, що кріпак візьме участь у подіях лише з наміром допомогти різанині спадкового дворянства татарського походження, що — треба казати правду всім — так довго й жорстоко гнобило та упосліджувало його.

А що спорудять на руїнах, до яких призведе особисте або спадкове дворянство? На цій дивній землі, якій протягом наступного сторіччя доведеться побачити ще багато інших незвичайних подій, утвердиться олігархічна республіка, найстрашніша з форм урядування. А втім, така утопія вже не вперше лізе в голови росіян. Хіба князі Долгорукі не намагалися марно запровадити якусь неможливу олігархію за часів бідолашного Петра II, що загинув під ударами їхньої варварської жорстокості? А хіба Пестель, Муравйов і князь Трубецькой 1825 року намагалися утвердити щось інше? Москва стала б осідком уряду, і ми б побачили в стародавньому Кремлі, цьому пишному палаці, збудованому варварством, такі собі раду десятьох і, хтозна, можливо, навіть дожа?

Але, хай там як, ані особисте дворянство, ані спадкове ніколи б не звільнило народ від стану тупого рабства, в якому спадкове дворянство утримує його аж донині.

Духівництво

I

В усіх народів землі, серед найближчих до варварства дикунів Полінезії священики, або, коли говорити загальніше, представники релігії, тішаться певною повагою і мають у державі більш-менш могутній вплив.

У Росії — навпаки, це стан, який поважають найменше.

Усюди, де християнська релігія поширила свої блага, варварство мало-помалу зникло й поступилося лагіднішим і чеснішим звичаям, а в Росії знову-таки навпаки. Там в ім’я самої релігії та Бога і з допомогою його слуг підтримують найогидніше варварство. Нерівність соціальних умов ганебно довели аж до хреста і вівтарів.

Російське духівництво не кориться жодним приписам законів Бога і Євангелія: не проповідує, не викладає основ віри, не навчає божественних принципів. Воно позбавлене того святого авторитету, який займає проміжне становище між сувереном і суворістю закону. Наскільки я знаю, в Росії ніколи не було прикладу, щоб священик просив помилування для засудженого і отримав його. Такого й близько нема, навпаки, священик став слухняним інструментом влади, щоб утримувати населення в ярмі безмежної пасивної покори, він, як і селянин, дозволив сформувати себе для огидного рабства. Уряд, аж ніяк не намагаючись поліпшити мораль свого духівництва завдяки поширенню освіти, навпаки, намагається зробити невігластво якомога темнішим, а морок якомога густішим, щоб краще забезпечити своє панування.

Важко казати про таке, але російське духівництво не має ні науки, ні звичаїв. Воно нетерпиме, грубе, розпусне; йому цілковито бракує релігійного чуття, а також інстинкту високої моралі. Духівництво ніколи не виконує своїх свяще-ницьких функцій відповідно до правил мудрості й найелементарнішої порядності. Духівництво не керує сумлінням людини, бо не має живої, переконливої віри; не переймається стражденними, не підтримує слабких, не дивиться, де є злидні й не полегшує їх, не висушує нічиїх сліз, не загоює ніяких серцевих ран, не лікує ніяких душевних хвороб, бо не має ані розрад, ані сподівань, щоб дати їх скривдженим і нещасним. Духівництво не думає виправляти пороки і не молиться ні за кого, бо ніхто не звертається до нього.

Духівництво, як і шамани в глибинах Монголії, провадить своє життя в баговинні неробства та невігластва. Його звичаї такі грубі, що воно не відчуває потреби піднестися у своїй самооцінці, щоб заслужити пошану і повагу інших

людей. Одне слово, російське духівництво існує не для молитви і анітрохи не сподівається на царство небесне; свяще-ницький сан для нього — не покликання, а ремесло, йдеться тільки про те, щоб жити завдяки йому.

Духівництво не стало покровителем ні для кого. Воно не стоїть на сторожі родинної честі, не захищає селян від брутальних, розбещених і ласолюбних пристрастей дворян та їхніх управителів, не захищає й від їхніх гнобительських, згубних та вбивчих доктрин, бо й саме духівництво найли-цемірніше у світі постає як пан.

II

У католицьких і протестантських країнах духівництво тілом і душею віддане своїй пастві, але не чекайте такого й близько в Росії, духівництво там не має ні жалю, ні відданості. Ніхто ніколи не бачив, щоб російський священик намагався напоумити запеклого злочинця, не бачили його й коло узголів’я хворих, де б він кріпив їм дух перед відходом. Російські місіонери не мають героїзму, властивого нашим місіонерам, які їдуть навчати основ віри в Індію, Австралію, Китай, у найдикіші країни, всюди, де є душі, які треба просвітити і здобути для Бога, і які вмирають страхітливою смертю від зброї ідолопоклонників або рук поган. Отже, російське духівництво не має мучеників, яких треба вшановувати.

Оскільки я пишу про російських місіонерів, чи знаєте ви, як вони здійснюють свій святий мандат? їхній багаж абсолютно не такий, як у наших священиків. Наші священики беруть із собою віру, сміливість і надію, а за російськими священиками їде кілька возів, навантажених тютюном, горілкою та іншими міцними напоями, їх супроводить кілька козаків, тож серед самоїдів, лапландців, вогулів, камчадалів і т. д. і т. ін. священики приваблюють до себе обіцянками винагороди і, замість проповідувати Євангеліє, проповідують нестриманість. Кожен неофіт отримує пляшку горілки,

фунт тютюну і трохи грошей. За половину цього добра ті люди зробили б що завгодно, байдуже, чи вони євреї, християни або мусульмани: обожнювали б місяць або сонце, верблюда або гіпопотама. Місіонер занурює новонаверне-них у перший брудний ручай, на який натрапить, змушує їх цілувати великий хрест, пов’язує їм на шию хрестик на мотузочку, — і ось ми вже маємо православного християнина! Коли місіонери хрестять отак село, всі жителі напідпитку. Потім місіонери переходять до іншого села, де так само знову починають ту саму релігійну пропаганду з тими самими обрядами і з не більшою християнською наукою. Російський місіонер не переймається освітою, не вчить дикунів ані читати, ані писати: адже це навчило б їх думати, а уряд такого абсолютно не прагне.

Ескімоси, охрестившись, ідуть шукати іншого місіонера, просячи знову охрестити їх і дати нову винагороду; рідко можна знайти ескімоса, не охрещеного півдесятка разів. Ніхто не знає жодного слова молитви, все релігійне навчання обмежується вмінням хреститися.

Давніше, ще років п’ятнадцять тому, російські місіонери діяли з меншою лагідністю, бо уряд наказував їм: «Ідіть, робіть християн!» Вони їхали в супроводі ескадрону козаків, зі зброєю в руці, зі списом збоку. Приїхавши на територію якогось плем’я, збирали навколо себе жителів. Тих, хто не приходив доброхіть, приводили козаки, женучи їх перед собою, впираючись списом у поперек, а тих, хто відмовлявся хреститися, силоміць кидали у воду.

Коли сказати російському священику, щоб він узяв на себе ініціативу в якомусь доброчинстві, щоб він ощадив задля підтримки злидаря, що простягає руку, недужого, що вже не годен працювати, він розсміється вам в очі. Висока відданість, милосердя і смирення — чесноти, на які годі натрапити в російській церкві.

Російські святі нечисленні, і їх нечасто згадують, бо вони мало впливові. Згадують тільки святого Андрія, святого Григорія, святого Дмитра, святого Миколая, святого Петра і святого Георгія. Після цих святих решта маловідомі.

Ще одна заувага: російський календар подає дуже невелике число святих, яких треба вшановувати.

III

Забобони незліченні. Забобони не прибирають, як у нас, певної поетичної подоби, яка надає їм прощенності, навпаки, вони сміховинні, брутальні й варварські, як і люди, що дотримуються їх. Ми здогадуємось, що ці люди тільки зовсім недавно навернулися до християнської релігії.

Духівництво не вдається до зусиль, щоб викоренити, знищити ті забобонні вірування, які геть усі є поріддям поганства, вкрай поширеним у селах і серед населення міст: адже духівництво має інший клопіт! А втім, експлуатуючи упередження й забобони, можна краще урядувати, можна краще утримувати в ярмі отупілі душі.

Ніщо в обрядах і релігійних церемоніях російського духівництва не дорівнює пишноті та піднесеній величі священика, належного до католицького духівництва. Російська церква ніколи не відлунює святими співами, молитвами і кантиками, які підносять душі до Творця. Гугнявий і п’яний голос попа змішується з хрипким і грубим голосом диякона, що тільки й може проспівати кілька молитов.

У російській церкві немає кафедри, і навіщо вона потрібна, бо ж Євангеліє і Біблія заборонені, як і романи в руках юної дівчини[52]. А втім, які слова можна було б чути там, якщо російські попи не мають дару ні милосердя, ні прощення, якщо вони не навівають поваги ані своєю цнотою, ані чистотою своїх звичаїв, ані скромністю, ані жодною з тих чеснот, що їх навіть найбільш поблажливі душі сподіваються бачити в священика?

Щоб належати до російського духівництва, немає потреби мати свідоцтво про закінчення курсу навчання, немає потреби бути вченою, моральною і цнотливою людиною, не треба присвячувати роки спеціальним наукам. Учена людина була б небезпечною істотою! Попи і протопопи мають тільки елементарне знання про літературу й мистецтва, не знають законів та історії своєї країни і заледве знають рідну мову. За Петра I і навіть за Катерини II вони взагалі її не знали. Попи анітрохи на знають творів святих отців первісної церкви і навряд чи й вивчали святі книжки. А втім, навіщо їм знадобилися б ці всі знання? Щоб навчати народ? Але ж народ — аж ніяк не мисляча істота, такому бидлу потрібні лише забобонні формули і обряди.

Священиком може стати хто завгодно. Щоб вивчити обов’язки цього сану, росіянин починає зі служби іподияконом, це щось на кілька ступенів нижче від церковного сторожа або паламаря, обов’язки яких він виконує. Він запускає бороду й волосся на голові, це відмінна ознака священнослужителя. Він замітає церкву, запалює свічки, дбає про церковне начиння, співає під час відправи в такому діапазоні, що шибки бряжчать і розбиваються, а дітей хапає переляк. Просування залежить від сили голосу: що дужчий голос, то більше шансів піднятися вище. Коли такого чоловіка вважають за досить навченого, його висвячують, а перед тим, як правити службу й виконувати свої функції, він має оженитися. Потім його посилають у село, де він грузне в тих самих пороках, що і його попередники та господарі.

IV

Дивна річ у Росії! Всупереч звичаям, які аж ніяк не галантні й не чемні щодо прекрасної статі, кожен представник духівництва дотримується щодо своєї дружини особливого культу, ставиться до неї добре, з великою шаною і повагою, з турботою і поблажливістю, і то аж так, що в церкві часто заправляє жінка. Таємницю цієї поваги та ніжності, що суперечить поширеним в усіх класах російського суспільства зневазі та брутальності, жертвою яких стають жінки, пояснити дуже легко.

Я вже казав вам трохи вище, що для набуття священиць-кого сану російський священик має бути одружений; овдовівши, він може й далі правити в церкві тільки з окремого дозволу єпископа; якщо в цьому дозволі відмовляють, перед священиком стоять відчинені двоє дверей: він або йде в монастир, і в такому разі йому відкривається шанс стати єпископом, або вдруге бере шлюб, але тоді він повертається у світське життя.

Купецькі доньки вельми охоче прагнуть союзів із попами, які обіцяють їм певне родинне щастя.

Часто трапляється, що є тільки один священик, тільки одна церква на всі маєтки одного дворянина, і ті маєтки складаються з кількох сіл, відокремлених одне від одного величезними відстанями, які практично неможливо подолати жодної пори року, хіба що взимку на санях. Селяни, не маючи ні священика, ні церкви, живуть, як звірина.

Священик перебуває там, де стоїть його церква, а церкву будують там, де є панська садиба. Дворянин не відволікається навіть на те, щоб молитися Богу. Щоб уберегти цих шляхетних розбещених осіб від утоми ступити кілька кроків, населенню в кілька тисяч душ доводиться долати сім чи вісім льє пішки, через болота й трясовини, у воді та багнюці аж до пояса, або в снігу аж до плечей, ризикуючи провалитись у ньому й загинути. Священики ніколи не протестували проти такого стану речей. Байдуже, що бідолашні селяни гинуть, мов собаки, по дорозі, вбиті холодом або втопившись у болотах! Яка дрібниця — люди, що топляться або замерзають! Ані дворянин, ані священик не виявляють навіть тієї турботи, яку засвідчують колоністи Антильських островів, щоб зберегти життя негра. Життя людини ніде не цінують так мало, як у Росії.

Сільські цвинтарі нагадують звалища наших міст, де гицлі забивають і білують тварин. У землі викопують яму на кілька футів углиб, і туди кидають мерців без молитов і майже без сліз і слів прощання! Ніщо на тій могилі не нагадує про ім’я небіжчика, чиє тіло вкрила земля. Простий хрест, виготовлений із двох щойно зламаних у лісі галузок, — єдиний спогад, який лишається. Священик не завдає собі клопоту ходити на цвинтар, йому привозять мерця залежно від сезону на возі або на санях, що їх тягнуть найближчі родичі або корова чи кінь, більше ніяких церемоній.

У великих містах усе відбувається навряд чи з більшою пристойністю і пишнотою, ніж на похороні селянина.

У Санкт-Петербурзі цвинтарі, так би мовити, перебувають під водою. Люди змушені піднімати могили вище. Незважаючи на ці застороги, хвилі, коли урагани наганяють воду Неви на вулиці міста, б’ються об ті могили й розмивають їх, підняті водою труни плавають у затоці або на річці і, гнані вітрами, запливають на вулиці та набережні столиці, приносячи заразу. Надто гостро це виявилось 1824 року.

Духівництво поважає живих не більше, ніж уряд. А поваги до мертвих немає й поготів. Коли бракує місця, могили оскверняють і дістають звідти ще не зогнилі тіла; тіла, ще вкриті шматками плоті, і черепи ще з волоссям жбурляють упереміш чимдалі, і вони біліють на землі, якщо вовки з сусідніх лісів не згризають їх як поживу.

V

Повторюю, російське духівництво неосвічене і не має добрих звичаїв. У селах воно живе, як селяни. Воно тішиться не більшою повагою і живе не краще, ніж послідующий кріпак. Узимку піп виряджається в костюм зі звірячих шкур, його мова вульгарна, тож якби не довге, розвіяне вітром волосся, яке вирізняє його, і не довга патериця, що завжди з ним, його можна було б сплутати з мужиками. Піп сам оре своє поле, сіє і збирає врожай, часто вшановує Вакха і шукає в пияцтві забуття від свого рабства й мерзенності.

Офіційне вбрання священика — довга чорна або бура ряса з полотна чи шовку залежно від заможності її власника; пальто з широкими рукавами і обшлагами з хутра; довга циліндрична шапка без крисів і козирка, оздоблена коло основи смужкою довгошерстого хутра. На грудях він має мідний або посріблений хрест, що висить на ланцюжку з того самого металу, а також довгу тростину з головкою з золота або слонової кості, схожу на палицю тамбурмажора. Ця тростина завдовжки має не менше півтора метри.

Виконуючи свої священицькі функції, священик удається до торгівлі іконами. Це зображення Святої Діви, Ісуса Христа і певного числа святих, яких найревніше шанують православні. Ікони — це грубі малюнки на дереві або мідних пластинках. Видно тільки обличчя і руки. Решта тіла ховається під надміру тонкими туніками, гаптованими золотом і сріблом. Ікони, які мають найбільший авторитет, дають дуже дорого напрокат на тиждень або на місяць. Ціна міняється залежно від важливості вже здійснених тими іконами див, які полягають чи то в допомозі породіллям, чи то в захисті від холери й т. д. і т. ін. Якщо людина, що взяла ікону напрокат, задоволена нею, вона — залежно від своїх засобів — власним коштом оздоблює її самоцвітами, виходячи за рамки узгодженої ціни. Росіянам властива така варварська наївність, що вони беруть напрокат ікони й моляться їм день і ніч, щоб вони позбавили їх ворогів або якогось родича зі спадщиною, чия смерть надто вже забарилася.

Є ікони Святої Діви, що мають більшу славу, ніж інші, скажімо, Богородиця Троєручиця, Володимирська ікона Матері Божої, Кривава Богородиця[53] і т. д. і т. ін. Більшість тих ікон, на думку народу, намалювали янголи або Святий Дух.

Росіяни ревно поклоняються іконам. Заходячи в приміщення, тричі вітають образи, вклоняючись аж до землі, хрестяться, а вже потім вітають господиню дому.

VI

Якщо духівництво розбещене й неосвічене, ченці — справжня гангрена. Мені знадобився б цілий том, щоб розповісти вам про всю їхню ницість. Саме серед них процвітають невігластво і брутальність росіянина, властиві всій його примітивній натурі. Суворість колишніх анахоретів — це вже річ невідома. Стриманість, поміркованість і цнотливість — слова, які годі знайти в словнику російської мови. Ченці не живуть, а радше загнані у величезні споруди, пишні ззовні і огидно брудні всередині. Згідно з національним звичаєм ченці живуть там, так би мовити, по-тваринному: п’ють, їдять, сплять і виспівують молитви так, як пияки співають вакхічних пісень, маючи не більше, ніж вони, поваги та любові до святих місць. Росіян спонукають іти в ченці аж ніяк не життєві випробування, не невдачі та прикрощі, не екзальтація побожності й не надмір чесноти, а неробство і розкіш. Персонал монастирів набирають з-поміж покидьків особистого дворянства, вільновідпущених кріпаків, дрібних купців і tutti quanti, всіх, подібних до них.

У Росії немає сестер милосердя. Де серед того населення рабів можна було б знайти надлюдську сміливість наших дивовижних сестер милосердя з церкви Сен-Венсан-де-Поль, конгрегації Сен-Жозеф у Клюні та конгрегації Сен-Мор, сестер, які серед каяття та умертвіння плоті жили життям, випробуваним численними битвами і жертвами, і відцуралися світу, щоб цілковито присвятити себе допомозі нужденним, немічним і хворим, старим і сиротам!

Лікарні в Росії обслуговують санітари, що безсоромно крадуть у хворих ту дрібку грошей та речей, які вони мали, зайшовши до лікарні, або продають речі, які лишилися після небіжчиків. За свої послуги й допомогу санітари беруть гроші. Причина цієї хижості полягає і в звичаях країни, і у відсутності платні. Та платня така мізерна, що жити на неї неможливо.

А втім, санітарний персонал набирають із найгидкіших покидьків, скажімо, з колишніх солдатів, уже не придатних ні до якої служби, а оскільки вони двадцять п’ять років прожили в страхітливих злигоднях, то втілюють у життя добре упорядковане милосердя і розподіляють призначені хворим раціони. Якщо заговорити з ними про євангельську ревність, відданість, зречення, вони, не кліпнувши очима, запитають вас, чи ті чесноти прогодували коли-небудь тих, хто дотримувався їх! Хабарництво ввійшло і в святилище Бога. У святих притулках для хворих ця виразка така широка й жахлива, що там існує страхітлива смертність, і її в дев’ятьох випадках із десятьох приписують злигодням та бракові піклування, жертвами яких стають хворі внаслідок розкрадання з боку начальства і працівників. Росіяни загалом схильні до крадіжок, хворі, які потрапляють до лікарень, ніколи не виходять із них, не вкравши чого-небудь, байдуже що. Їх обкрадають санітари, а вони обкрадають санітарів або лікарню, забирають простирадла, ковдри, забрали б навіть, якби могли, і ліжка. Щоб запобігти цим крадіжкам, хворих, які одужали, ведуть під надійним супроводом аж до дверей і потім ретельно зачиняють їх.

Написавши про ганебні пороки й найганебніше хабарництво, я б хотів мати змогу згадати про добрі риси, про чесноти, але, за словами самих росіян, тут якраз російське духівництво дуже вбоге.

Але, запитаєте ви, чому служить таке духівництво, якщо воно справді таке, як ви розповідаєте? Чому служить? Пояснити легко: це найпокірніший і наймогутніший інструмент російського уряду, щоб утримувати населення в страху перед царем і... Богом. Духівництво допомагає утримувати народ під впливом украй варварських вірувань, найстрахіт-ливіших упереджень, найогиднішого фанатизму, найпасивнішої покори, наймерзеннішого невігластва!

Цар вважає, що це найкращі методи врядування.

VII

Функції священика полягають лише в тому, щоб хрестити, вінчати і ховати російське населення, а також проказувати якомога менше молитов. Біблію, як я вже казав вам, заборонили. Євангелія переклали навмисне для народу, тож їх слід вважати за травестії. Катехізис для дітей повчає і наказує, що царя треба любити попереду Бога, а любити когось іншого, крім царя, — злочин. Молитви обмежуються лише «Отче наш» і «Вірую», але однаково треба додавати царя: «Вірую в Бога на небі і царя на землі...»

Селянина, що вмітиме читати Біблію або читатиме її та пояснюватиме родині, друзям і сусідам, і його заскочать на цьому, одразу шмагатимуть батогом, сіктимуть різками і зашлють на дно сибірських копалень. Розумієте, народ не повинен знати, що він створений за подобою Божою, як створено імператора, його пана, управителя і весь гурт людців, які грабують і гноблять його цілісінький рік. Якби російський народ зрозумів, що він зліплений із того самого тіста, що і його гнобителі, і що Христос проповідував рівність та свободу, яка була б революція! Які були б руїни, яка помста і різанина!

Духівництво не отримує платні від держави. Воно безпосередньо живе коштом народу в селах і купців та дворян у містах. Щороку після Великодніх свят священик у супроводі паламаря йде освячувати будинки, стайні, склади, крамниці, майстерні, зрештою, кожен дім зверху донизу в межах своєї парафії, і водночас збирати добровільні пожертви парафіян. Його гонорари, залежні від щедрості кожного, сягають дуже малої суми. Найбагатші парафії Москви і Петербурга дають не більше двох тисяч екю[54]. В селах священик збирає, власне, лише те, за що може прожити, і дере гроші з селян, коли дворянин не досить дбає про його потреби і потреби його родини, яка інколи буває дуже численною.

Наслідком цієї недостатності, а надто непевності платні стає те, що священик продає божественні таїнства. Відпуст, сповідь, хрещення, вінчання — він торгує всім залежно від своїх примх і пожадливості, продає навіть причастя і освячений хліб. Від священика, навіть для хворих на смертному одрі, не отримують нічого без визначеної і обговореної наперед ціни, доводиться торгуватись за молитву, протягом тих торгів умирущий чекає і найчастіше відходить у вічність, не отримавши святих дарів, які просив.

Росіяни мають чотири пости. Перший піст передує Великодню, як і наш піст; другий піст — після Трійці до дня святого Петра, третій — від 1-го до 15 серпня, а четвертий — за два тижні до Нового року. Селяни, простолюд і купці дотримуються першого посту з якнайбільшою суворістю. Протягом цього часу вони їдять тільки овочі, солоні гриби, квашену капусту, огірки й гарбузи. Цей режим, аж ніяк не достатній у кліматі, який навпаки, вимагає використання підбадьорливих продуктів, становить почасти причину частих спустошень, які завжди робить холера на початку літа.

VIII

Церковна ієрархія в Росії десь така сама, як у католиків; архієпископи, єпископи, попи, протопопи, диякони та іподиякони тощо. Прелатів призначають на вакантні посади тільки за згодою Найсвятішого Синоду. Розум імператора визначає найменші дії та жести духівництва. Без його участі і згоди не відбувається нічого, а накази підписує рука генерала кавалерії[55].

Серед ієрархії немає ніякого суперництва, бо ж немає просування. Нижче духівництво ніколи не доходить до рівня прелатів, бо єпископів та архієпископів можна обирати тільки з-поміж найвищих представників монастирських громад, наприклад архімандритів, які в російських монастирях відповідають італійським генералам чернечих орденів.

Духівництво має тільки один привілей, спільний для решти спадкового дворянства: його ніколи не шмагають батогом і не б’ють нагаєм-трійчаткою. Але російський уряд досконало вміє викривлювати законодавство. Коли вимагає необхідність, він публічно позбавляє попа сану, потім його шмагають батогом чи б’ють трійчаткою і засилають до Сибіру.

Над архієпископами стоять митрополити. В імперії їх нараховують тільки три.

Православна церква така, якою вона мала стати, відокремившись від Рима. Вона хотіла стати незалежною і опинилася в гнітючому ярмі шаблі в Константинополі та Москві. Православна церква вже шість сторіч терпить кару за свою зраду. В Росії патріарх Никон хотів піднести церкву й вивести її зі стану рабства, але загинув, виконуючи це завдання. Петро I згадав про спробу Никона і змусив російську церкву до найтяжчого рабства.

Незважаючи на галас духівництва, Петро I запровадив у своїй імперії свободу сумління, і то не тому, що сам був то-лерантніший за своїх підданих у ставленні до духівництва, а тому, що прагнув привабити і прив’язати до себе іноземців, для Росії то була умова виживання. Ця толерантність зрештою поширюється тільки на іноземців. Для народів, підпорядкованих скіпетру царя, це лише ошуканство.

Ще зовсім недавно всіх російських підданих, — байдуже, православних чи ідолопоклонників, протестантів чи пар-систів, — які наверталися до католицизму, замикали довічно в монастирях. їхнє майно конфісковували, помста Най-святішого Синоду поширювала кару й на священика, який провадив навернення, хрещені батьки й матері неофітів доживали віку в Сибіру.

Нині закон не менш суворий і не менш жорстокий, ніж заледве двадцять п’ять років тому. Закон позбавляє обов’язку покори і кріпацтва селян, належних наверненим дворянам, і цей захід еквівалентний конфіскації, бо земля має вартість лише залежно від кількості кріпаків, які обробляють її.

Новонавернені мають тільки один спосіб уникнути люті російського духівництва: напередодні хрещення продати під якимсь приводом усе своє майно, потай переправити гроші за кордон, — адже в Росії вже немає права вільно розпоряджатися і своєю особою, і своїм майном, — і доброхіть покинути той край тиранії та деспотизму.

У Старому Світі немає жодної віри, яка не мала б у Росії своїх сектантів і свого храму, своєї церкви, мечеті, синагоги чи каплиці. Козаки, кримчаки, татари, монголи і більшість кочових племен підпорядковані ісламізму, курляндці, ливонці, естонці і фінляндці визнають лютеранство. У Грузії, Польщі та західних губерніях домінує римський культ.

Лише в Москві, Санкт-Петербурзі, Астрахані й Одесі є католицькі церви або каплиці, де служать польські бенедиктинці.

Усюди, де домінує татарський елемент, магометанство має храми й публічні школи. Уряд толерантно ставиться до традицій і звичаїв цього населення й поважає їх, навіть полігамію.

Велике число євреїв (багато мільйонів), розпорошених на російській землі, мають синагоги тільки в тих населених пунктах, де становлять головне ядро населення. їм абсолютно заборонено жити в Москві та Санкт-Петербурзі. Причини цієї заборони я не знаю. Може, це наслідок жвавого і активного розуму цього населення? Жоден єврей і далі не може ані приїхати, ані жити ні в якій із двох столиць, хіба що тільки тоді, як отримає спеціальний дозвіл, який завжди продають дуже дорого поліцмейстери, але й з дозволом євреї можуть перебувати в місті лише три дні. Діти Ізраїлю можуть оселятися тільки на певній відстані від обох столичних міст, не маючи змоги підступити до них чи то для провадження торгівлі, чи то для заснування фабрик.

IX

Російське духівництво у вправних руках царя становить неоціненний інструмент його врядування. Католицизм за своїм характером — цивілізатор, тому імператор Микола, запроваджуючи тисячі пут і створюючи найрізноманітніші перешкоди, щосили намагається ліквідувати його, знищити. Ані найогидніші засоби, ані майже не прихована сваволя не відлякують Росію від прагнення втілити в життя свою повсякденну мрію: релігійну єдність.

Поляків допускають до адміністративних посад в імперії тільки тоді, коли вони навернуться до православної віри або принаймні подбають про виховання в цій вірі своїх дітей. Щоб сподобатися імператорові та його поліції, забезпечити, що вас ніколи не турбуватимуть, не шукатимуть і не цькуватимуть їхні агенти, одне слово, щоб жити спокійно, люди не мають права обирати свою віру. Не слід вагатися: треба або стати відступником, зректися віри своїх предків, або чекати всіх можливих різноманітних кривд і прикрощів, тож з огляду на цю обставину російська поліція багатенька. Ви щодня відчуваєте її ненависть у тисячах принижень, і, хоч яких уживаєте засторог, щоб жити в мирі й доброму порозумінні з поліцією, зрештою присікаються й до вас. Якщо у вашого сусіда пожежа, вас звинуватять, що ви підпалили. Якщо ви домовласник і вам не заплатили комірного, правосуддя заткне вуха, а якщо ви крикнете, вас попросять замовкнути. Я не згадую про інші, ще кращі способи.

Російська поліція більше здобула прозелітів з-поміж схизматиків, ніж місіонери і попи, тож саме це пояснює, чому сьогодні половина російської Польщі навернулася до православ’я. То було питання життя і смерті. Польського архієпископа зі Смоленська, що вже не мав роботи в своїй єпархії, яка майже цілковито навернулася до православ’я, відкликали в Санкт-Петербург, де він живе тепер.

Кажуть, що в царині релігії в Росії ніколи не траплялось великих релігійних суперечок, що в її історії не було картин тієї боротьби, яка закривавила дуже багато інших країн Європи.

Щоб урятувати Росію від релігійних заворушень, поєдналося кілька причин, передусім у цій країні ніколи не було ресурсів, які в усіх інших країнах забезпечує друкарство для поширення ідей і розколів. Обіг книжок, рукописів і брошур офіційно заборонений, якби копіїстів викрили, вони б зазнали нелюдських покарань. Смертна кара наготована кожному, хто наважиться писати про доктрину. З другого боку, російський уряд дозволяє оголошувати про дива та видива тільки тоді, коли вони вигідні для його політики.

Проте ніяка інша країна в світі не має в своєму лоні стільки зерен розколу. Європа не знала про всі ті секти, які виникали в Росії, бо, тільки-но вони загрожували вкоренитись, усіх релігійних дисидентів гуртом депортували в глибини Сибіру, на береги річки Лени. їм стинали голови й руйнували їхні будинки. Саме це цар називає викоріненням зла. Як бачите, з такими засобами репресій і навернення духовна влада ніколи не зазнає небезпеки, що її похитнуть або турбуватимуть.

Кілька сект сформувалося ще до царювання Петра I: деякі за патріарха Никона (вище я вже писав про нього), його спроби реформ мало не збурили імперію й довго непокоїли її; інші секти виникли вже після цих заворушень, але всі до Петра I. Секти були надто численні, щоб їх можна було ліквідувати, тож їх терпіли, але вони не формували громад і не мали публічних храмів, а збиралися в приватних будинках.

Одною з найвідоміших сект була секта скопців, її головний осередок перебував в околицях міста Тули. Але досить велике число членів жило і в кількох великих містах імперії.

Ця секта дотримується практики калічення. Ці своєрідні послідовники Орігена вважають, ніби здійснюють щось похвальне, коли калічать себе. Катерина II прагнула викоренити цей фанатизм. Після неї імператор Олександр ужив ще суворіших та енергійніших заходів: засудив усіх скопців до депортації, йшлося про ізоляцію їх на північних берегах Камчатки. Всі сектанти мовчки приготувалися йти на заслання, щоб стати мучениками, і російський уряд, пройнявшись жалем до тисяч безумців, сам зрікся заходів, якими погрожував, і заплющив очі. Наказали терпіти їх за умови, що вони не вербуватимуть прозелітів. Імператор Микола карав шпіцрутенами та батогом усіх, кого звинувачували, що вони оскопляють дітей або дорослих. Скопці вдавалися тільки до одного виду діяльності: обміну грошей. Я можу стверджувати, що всі міняйли Петербурга, Москви, Новгорода, Києва, Одеси, Казані та всіх російських міст, які я проїздив, — скопці. їх легко пізнати за похмурим виразом обличчя, блідо-зеленавою шкірою, свинцевими, згаслими очима, голосом-фальцетом, в’ялою і зморшкуватою шкірою.

X

Є ще одна секта, яку називають мартиністами. Ці сектанти вшановують Сведенборґа, Бема, Екартгаузена та інших авторів-містиків, вважаючи їх за святих пророків. Вони збирають усі магічні, кабалістичні, ієрогліфічні й т. ін. книжки, зрештою, все, що пов’язане з окультними науками. Вони більш-менш дотримуються доктрин шведських візіо-нерів. Мартиністи надто нечисленні, щоб бути небезпечними, тож уряд не переймається ними.

Але найчисленніша секта, яка вирізняється чистотою своїх звичаїв і повагою з боку навколишніх, є старовіри, або, як їх ще називають у Росії, старообрядці.

Усі старовіри належать до класу купців. Причини, які відокремили їх від російської церкви, не раціональніші за причини, які призвели до східної схизми. Старовіри цураються тютюну і міцних напоїв, лише двічі кажуть слово «Алілуя». Казати його тричі — велика безбожність; на відправу старовіри приносять сім хлібців, формою і розміром схожих на булочку, а не п’ять, і зображують на тих хлібцях восьмикутний хрест замість простого; хрестяться тільки вказівним і середнім пальцями, для них це спосіб дійти до блаженства і зректися життя задля любові Господа. І, річ дивна в Росії, старовіри вважають самодержавний уряд, який керує ними, за мерзоту, а власність, хоч яка вона є, за вкрай нехристи-янську річ. Вони визнають, як бачите, доктрини, які цілком узгоджуються з доктринами наших комуністів.

Старовіри найвідсталіші й найбільші невігласи поміж росіян, але, щоб ушанувати правду, я мушу додати, що вони вирізняються великою порядністю, найчеснішими звичаями і мають лагідніший норов, ніж більшість їхніх співгромадян. Старовіри вважають, що російські священики не можуть ані хрестити, ані сповідувати, ані вінчати, ані давати причастя, бо вони нестримані і п’янять себе вином та горілкою.

XI

За кількома незначними відмінностями, православна[56]релігія така сама, як і латинська. Але православні стверджують, що це Рим удався до схизми!

Але нарікання, які правили за привід відокремлення двох церков, досить численні. Я назву вам лише чотири: 1. Латинська церква використовує мацу під час виконання святих таїнств. 2. Латиняни під час посту їдять сири і яйця, молочні продукти, масло, тварин і м’ясо. 3. Латиняни постять у суботу, а це суттєво суперечить Святому Письму. 4. Латиняни не співають «Алілуя» під час посту. Крім того, православні не хочуть визнавати верховенства папи.

Призвідці цієї гідної жалю схизми, передусім Фотій, а також Михайло Керуларій, вправно скористалися всіма тими претекстами, щоб приховати своє честолюбне прагнення зробити константинопольських патріархів господарями Сходу. Коли відбулося відокремлення, шлях був уже прокладений, тож їхні наступники йшли по ньому й підготували отак падіння грецької імперії і загарбання Константинополя військами Мурада II і Мехмеда II.

Поганство теж має численних прихильників: ідолопоклонників, фетишистів, шаманістів, парсистів і народців, які не обожнюють нічого й живуть, мов тварини.

Усі подорожні зауважують, що ці майже дикі народці, зібрані в широкій імперії, якнайменше вдаються до злодійства й розпусти. Але, повторюю, всі вірування терплять лише за умови, що люди, які дотримуються їх, ніколи не намагаються поширювати їх.

Крім двох столиць і кількох великих міст імперії, дворяни живуть у своїх палацах, селяни — в хижах, а Бог — у клунях. Церкви в містах загалом досить монументальні. їхній стиль вирізняється великим несмаком і бароковою композицією, там змішано все: візантійський стиль, абияк прищеплений на монгольський, перський, грецький, римський, а інколи й готичний. Можна було б говорити про клаптики кількох сторіч. Цей стиль не менш вимучений, ніж життя російського народу. Всередині церкви не мають нічого, крім кількох ікон, оздоблених перлами і діамантами, а вірні щодня збагачують їх ще більше. Деякі з ікон Богородиці прикрашені самоцвітами вартістю понад один мільйон. Очі можуть спочити тільки на голих, ледь побілених стінах. Органи заборонені, так само й релігійні скульптури та картини: церква не дозволяє інструментальну музику.

Усі церкви, споруджені завдяки російському генію, мають куполи, прикрашені зорями на синьому або зеленому тлі, над ними височіє грецький хрест із подвійною перекладиною. Церкви, споруджені тоді, коли з’явилися іноземці, мають високу квадратну дзвіницю.

XII

Релігійні обряди в Росії вирізняються дивним характером, який годі побачити ще де-небудь. Наприклад, дуже химерний обряд хрещення. Пригадую, що першого разу, коли мене запросили бути присутнім при ньому, я на превелику силу стримував бажання гомерично розреготатися.

Для бідних службу правлять у церкві і взимку, і влітку. Я вже казав вам, що священик ніколи не завдає собі зайвого клопоту, він їде куди-небудь і вживає засторог тільки для тих, хто платить. Саме це й пояснює велике число дітей, які гинуть після хрещення. Натомість для багатих обряд відбувається в домі батька-матері дитини, проте самі вони не присутні під час обряду, їх представляють діди й бабусі, друзі, хрещений батько і хрещена мати. Посеред кімнати ставлять велику срібну купіль, найчастіше з посрібленої міді, наповнену теплою водою. Священик спершу благословляє воду, потім, на його вимогу, хрещені від ім’я дитини зрікаються диявола, його пишноти і витворів, плюючи поряд із кропильницею, немов щоб утопити сатану в своїй зневазі. Згодом новонародженого кладуть на ліву руку хрещеного батька, хоч у його пальцях уже стоїть свічка, довга й тонка, як мишачий хвіст; правою рукою він тримає ліву руку хрещеної матері. Священик бере їхні обидві поєднані руки і, ведучи їх за собою, тричі обводить навколо купелі, а тим часом диякон голосом бугая розхитує шибки, співаючи псалмів задля хвали створіння, яке тільки-но з’явилося на світ, і то в діапазоні, здатному привести диявола на землю. Провівши хрещених, священик бере голісіньку дитину і тричі занурює її у воду. Обряд закінчується щедрим узливанням шампанського, в якому вже приходять брати участь і батько-мати. Якщо мати вип’є ковток із келиха кожного гостя, перше ніж подати йому, це вважають за вишуканий смак і витончену чемність.

Вінчання становить ще один доказ, що всі релігійні обряди росіян зберегли щось від поганства. Вінчанню передують заручини, які абсолютно не потребують присутності священика. Проте більшість заручених просять благословити обручки, якими обмінюються. Після заручин усіх конкурентів спроваджують або вони йдуть самі, а заручені можуть бачити одне одного будь-якої пори дня, показуватися разом на публіці на спектаклях, балах і т. ін. без найменших обмежень. Період заручин триває час, який узгодили між собою обидві родини: кілька тижнів або кілька місяців. А в селян його тривалість визначає сам дворянин. Хоча заручини не є незворотною подією, вони мають чинність мало не договору.

У день, визначений для вінчання, наречених ведуть до церкви діди і бабусі. Священик у пишному уборі зустрічає їх коло дверей церкви і веде, несучи попереду хрест і Євангеліє, аж до поставленого перед головним вівтарем столика, накритого дуже багатим парчевим покровом. Зверху на ньому лежать свята дароносиця і дві корони у формі візантійського купола, виготовлені зі смужок, золотих або з позолоченого срібла, спаяних докупи і прикрашених невеличкими емалями, які зображують фігури святих. Священик запитує молодят, чи вони споріднені в якій-небудь степені, навіть як кум і кума. Почувши негативні відповіді, дає їм у руки недогарок свічки і проказує кілька молитов. Потім наливає в золотий або срібний келих вина, благословляє його, випиває частину, наречений після нього поглинає чималу частку, а наречена більш-менш допиває решту. Потім келих потрапляє до рук паламаря, він заглядає в нього пожадливим оком, але не бачить там нічого. Після цього він одягає корони на голови нареченим, священик обводить їх навколо вівтаря, потім благословляє присутніх, і церемонія закінчується.

Повернувшись із церкви, всі обідають. Після обіду молодята в супроводі дідів і бабусь переходять зі скрипалями попереду в бальну залу, і за ними зачиняють двері, а в залі в одному кутку видніє стіл із пляшками шампанського і келихами. За ним стоїть слуга в пишній лівреї, і його завдання полягає в тому, щоб наповнювати два келихи водночас. За поданим сигналом музиканти грають ритурнель, і молодята, тримаючись за руки, відчиняють двостулкові двері, впускаючи лише одну пару запрошених, кожне з них отримує з рук наречених келих шампанського, який вони щойно пригубили. Знову звучить ритурнель, і та сама церемонія повторюється по черзі для всіх запрошених гостей. Тоді починається бал з великим оркестром. О першій годині ночі вечеряють — і знову п’ють. Наречена в супроводі кількох подруг іде в шлюбну кімнату.

У селян усе відбувається точнісінько так само. Але замість парчі вівтар укриває груба тканина, замість золотих корон є мідні, а то й дерев’яні; замість свічок є тільки недогарки, а замість вина — питний мед.

Великодні святі — свята для всієї країни. Великдень — найзначніший день року для росіян, а надто для народу.

Протягом усього великоднього тижня люди ходять у гості і навзаєм вітають одні одних. Загальний звичай у країні — дарувати і приймати звичайні яйця, розмальовані в різні кольори, або позолочені, порцелянові чи навіть золоті яйця; люди тричі цілують одне одного у вуста й кажуть: «Христос воскрес!» На це вітання відповідають: «Воістину воскрес!». Протягом двох тижнів після Великодніх свят відновлюють сили, підточені довгим і суворим постом, пишними обідами та бенкетами, бучними пиятиками, коли не шкодують ні шинки, ні м’ясив, ні горілки, ні вина, ні меду. Під час великодніх свят усі трактири відлунюють оглушливими криками. Поліція переймається тільки збором пияків і п’яних на смерть.

Протягом усіх великодніх свят можна стверджувати, що п’яна вся Росія, поринувши в найдикіші й найогидніші оргії. А якщо дорікнути росіянинові за всі його пияцькі надмірності, він відповість вам із найщирішою наївністю: «Це річ природна, таж Господь не щодня воскресає».

Військово-морський флот

I

Дивовижне розширення Росії — наслідок не тільки честолюбних задумів, а й думки про необхідність. До Петра I Росія займала безперечно дуже велику територію, але, зрештою, вкрай стиснуту. їй бракувало води, і вона була змушена, щоб не зазнати небезпеки задушитись у своїх кордонах, ризикнути й піти на всі можливі жертви, щоб завоювати якесь море.

Територію Росії прорізали широкі та глибокі річки, проте їхні гирла прибрали до рук страхітливі сусіди.

Завоювання німецьких провінцій Фінської затоки, а згодом анексія Фінляндії перетворили Росію в господиню Балтики й відкрили їй вихід у море з річок Німан, Двіна, Нарва і Нева. Крим забезпечив Росії всю течію річок Волга, Дон, Дніпро, Буг і Дністер. Якщо Балтійське море пропонує Росії незмірні політичні переваги завдяки своїй близькості до центру Європи, Чорне море відкриває їй вихід на простори й політичне майбутнє, значущі вже по-іншому.

Здобувши обидва моря, Росія збудувала Санкт-Петербург і Одесу, що стали двома вихідними точками, з яких вона відправляє в Європу свої сільськогосподарські та природні продукти.

Росіяни, пізно прийшовши до цивілізації, якої ще не розуміють, але про яку вже здогадуються, не мають часу чекати. З дивовижною енергією і прозірливістю вони зосереджують у точках, які створили, сили та багатства імперії і прагнуть негайно знищити все, що є навколо. На Балтиці пожертвували Ригою, Гельсинґфорсом, Або. На Чорному морі Миколаїв, Таганрог, Кафа, Ахтіар і десять інших міст перебувають у повному занепаді.

Після смерті Петра I російський військово-морський флот складався тільки з легеньких суден, нездатних плавати в морі. Наступники Петра не переймалися флотом, тож він перебував у зародковому стані, в якому його лишив той видатний чоловік, аж до Катерини II, що теж не дуже збільшила його.

Імператор Микола — єдиний, хто з надлюдською енергією дотримувався думки свого предка. Роботи з будівництва фортів, портів, доків, здатних захистити сьогодні Росію від нападу з моря, стали результатом його генія й залізної волі. Можна стверджувати, що він — творець російського військово-морського флоту.

II

Нині російський військово-морський флот уже має значну силу. Він складається з трьох флотів: синього, червоного і білого.

Перший розміщений у Чорному морі в Севастополі, другий — у Балтійському морі в Кронштадті, а третій в Архангельську. Крім того, є флотилія невеличких кораблів в Авачі на Східному морі, у глибинах Камчатки.

Кожен із двох перших флотів поділяється на три дивізіони, третій флот має тільки один дивізіон. Кожен дивізіон складається з двох кораблів першого рангу, шістьох кораблів другого рангу, шістьох фрегатів, чотирьох бригів, двох корветів і потужних пароплавів, кількість яких не обмежена. В цьому переліку я не брав до уваги безмежного числа малих суден, які брали б участь лише в обороні берегів, якби на них напали. Вважають, що в Чорноморському флоті завжди в повному складі є двадцять тисяч чоловік.

Усі ці військово-морські сили, якби були зібрані в одному місці, становили б незмірну кількість принаймні двохсот сорока вітрильників із понад дев’ятьма тисячами гармат і понад вісімдесятьма тисячами чоловік. Посадіть на цей ліс кораблів вправних, досвідчених матросів, як-от французькі та англійські, і завтра Росія, зіпершись на свої мільйони солдатів, стане господинею всього світу.

За теперішнього стану Російської імперії цей флот бездіяльний, він не лякає, а тільки вражає уяву.

І справді, Росії бракує єдиної, найголовнішої сили, потрібної для військово-морського флоту: моряків. Причина проста: Росія не має торгівельного флоту.

Населення Фінляндії, Курляндії, Лівонії та Естонії становить не більше півтора мільйона чоловік. Коло Чорного моря живе не більше п’ятиста тисяч душ, тож Росія може спирати рекрутування до флоту тільки на цю незначну кількість населення, більшість якого знайома лише з сільським господарством. Крім того, навіть ті місцеві люди, які виходять у море, здійснюють лише каботажне плавання, та й то тільки вдень, а вночі ховаються в поясі островів та острівців, що охоплює всі береги Росії.

Щоб наповнити екіпажі, російський уряд змушений набирати чоловіків із внутрішніх регіонів. Таким методом, що діє і тепер, він сформував армію гідрофобних матросів, які здебільшого ніколи не бачили моря. Як і в суходільній армії, рекрути військово-морського флоту складаються з найдив-ніших і найстрокатіших елементів, що їх, отже, важко підготувати до суворого моряцького ремесла.

Людина, яка з самого малку не звикла до картин моря, цілком непридатна для служби у військово-морському флоті. І справді, яким дивом може стати моряком селянин, якого щойно відірвали від плуга та рідного села, що лежить за кілька сотень льє від берега, і якого одразу привозять на військовий корабель? Ані нагайка, ані батіг не змусять бунтівну і прикру натуру росіянина до такої служби. Холодність і фанатична незворушність російського солдата на землі перед сотнями гармат, які вивергають смерть, цілковито покидають його на борту корабля.

Росіянин своїми вподобаннями, характером, звичаями, неробством — неперевершений азіат. Як і арабу, як і персу, козаку і татарину, йому властивий глибокий страх перед морем. Крім того, росіянин млявий, ледачий, позбавлений м’язової сили. Під зів’ялою шкірою, яку так часто рвуть шпіцрутени, м’язи не мають сили. Англієць чи француз удвічі, а то й утричі дужчий від росіянина і вправніший у маневрах. Отже, на російських кораблях треба мати вдвічі більше людей, ніж на наших, щоб вони становили достатній екіпаж.

Крім того, моряків готують, а екіпажам дають потрібні їм практичні настанови не на суднах-понтонах, ув’язнених у кризі, і не в казармах протягом більшої половини року. Балтійське море щороку закрите кригою від жовтня принаймні до кінця квітня, та й Чорне море не завжди вільне від таких перешкод, а влітку обидва моря такі небезпечні й важкі для судноплавства, що один указ карає смертю і розжалуванням кожного офіцера, який не повернеться зі своїм кораблем до рівнодення або втратить його внаслідок негоди. Але ж добрих моряків формують тільки під час довгих подорожей, а росіяни і в Чорному морі, і в Балтійському вдаються, повторюю, лише до каботажного плавання.

III

Росія даремно пишається своїми спеціальними школами, бо аж донині вони не виховали нічого дивовижного. Там не змогли сформувати жодного видатного офіцера. Молодики, які виходять із тих шкіл, лише кілька тижнів плавали по Фінській затоці та Неві й не навівають ніякої довіри. Цар, завжди справедливий і прозірливий, так добре зрозумів нездатність свого народу до моряцького ремесла, що був змушений доручити найголовніші командні посади відданим йому англійським і шведським офіцерам.

Що ж! Нехай якесь лихо вразить Росію, нехай їй спалять лише Чорноморський флот — і цим усе вже сказано про неї.

Задля військово-морського флоту, як і задля армій, цар іде на величезні жертви, які набагато перевершують його ресурси. Уральські копальні ніколи не могли надолужити дефіцит скарбниці. Ці жертви становлять причину недостатності платні, яка підточує всі державні служби й породжує там, як я вже казав, найогидніше і наймерзенніше хабарництво.

На борту кораблів звичаї, платня й покарання такі самі, як і в казармі. З одного боку, це та сама розбещеність і та сама зневага до людського життя, а з другого — та сама нездатність.

Кронштадт у глибині Балтійського моря і Севастополь на найбільш південній точці Криму — єдині порти, єдині військово-морські арсенали Росії. Наїжачені один і другий міцними спорудами, вони кидають виклик усім флотам світу. На Архангельськ і Авачу розраховувати не слід, бо обидва порти десять із половиною місяців у рік скуті полярною кригою або засипані снігом.

Крім цих флотів, Росія ще має незліченну кількість суден усіх рангів, які, за браком моряків, щоби плавати на них, гниють у доках Неви і Чорного моря, регулярно забезпечені полком кавалерії і перебувають точнісінько в тому стані, в якому були, коли зійшли зі стапелів. У Ростові та Кронштадті можна побачити тільки ліс білих стовбурів. Із певної відстані всі ті кораблі схожі на великий масив сторічних ялин, розміщених у шаховому порядку і обрізаних якраз посередині стовбура.

Російські кораблі загалом важкі, масивні, погані на ходу, але вкрай вишукано розфарбовані від корпуса до верхівок щогл. Як і московські палаци, вони мають зовнішню пишноту чистоти, яку й уявити собі годі.

Деякі з тих кораблів збудовано в Америці, це кораблі, на яких цар кілька років тому здійснив прогулянку в усі порти Середземного моря, океану і Балтійського моря. Навіть тепер морські інженери в Росії — англійці або американці. 1838-го чи 1839 року цар думав, ніби може звільнитися від ярма іноземців, і довірив одному російському інженерові будівництво судна колосальних розмірів, яке мало називатися «Росія». Церемонію спуску на воду здійснили з якнайбільшою пишнотою. Запросили представників усіх державних установ, а також увесь дипломатичний корпус та іноземців, які перебували проїздом у Санкт-Петербурзі. Сигнал спуску на воду дав імператор власною персоною. Той корабель-ве-летень ковзнув, розітнув воду, але, на жаль, так мало відповідав покладеним на нього надіям, що його були змушені зруйнувати й розібрати.

У жодному флоті Європи тривалість існування корабля не сягає ще нижчого рівня, ніж у Росії, бо ж довша на шість або сім років. Ця обставина зумовлена характером будівельного дерева, м’якою і губчатою деревиною ялини і дуба, що їх teredo navalis, маленький фосфоресцентний хробачок, знищує дуже швидко, а Чорне море заражене ним. Але це не було б доказом нижчості Росії, якби передусім вона мала і вміла створити торгівельний флот, проте й тут, як і в усьому іншому, вона, кваплячись мати результати, почала з кінця.

IV

До завоювання Криму, який росіяни здобули 1782 року, Севастополя не існувало. Там, де стоїть це місто і де живе тепер понад сорок тисяч душ, сімдесят років тому було тільки вбоге село з розкиданими на березі хатинами і чималим лісом за ними, який росіяни вирубали. Місту бракує води і дерева. Акведуки, що вели аж до Корсуня воду з джерела, яке містилося вище від села, знищили, розікравши залізо, свинець і камінь.

Висоти, які закривають місто від південних вітрів, укриті античними руїнами, що зникають день у день. Із вершини давнього парфянського мису можна помітити руїни храму Діани, каміння з якого правило навколишнім жителям за матеріал для будівництва хиж.

Затока, в якій стоїть місто, доки, арсенали, всі морські споруди, тягнеться десь на вісім кілометрів. Глибина води варіюється від десятьох до дванадцятьох морських сажнів. Вхід до затоки має два кілометри завширшки, але сам прохід у затоку дуже вузький і його захищають могутні споруди та батареї. В затоці слід боятися лише західних вітрів. Багато великих природних і дуже глибоких бухт праворуч від затоки використовують різні військово-морські служби. Туди можуть запливати найбільші кораблі з усіма вітрилами і легко маневрувати. Арсенали і склади, вирубані в скелях, захищені від усіх спроб підпалу. Аж до полудня на цьому узбережжі дмуть східні вітри, а решту дня — західні.

Севастополь, безперечно, — один із найгарніших, найзручніших і найкраще захищених портів у світі.

Замкнена нині вже в надто вузьких межах Чорного моря, Росія вдається до надзвичайних зусиль, щоб вийти з нього. Цього широкого моря їй не досить, їй потрібні Дарданелли і Босфор. По цьому подвійному каналу вона прагне вивозити свої багатства і, мабуть, обдумує, скориставшись ним, руїну і грабунок Старого Світу.

Пишаючись своїм успіхом у Наваринській битві, Росія не приховує своїх честолюбних намірів.

Росія вже віддавна готує шляхи, які мають привести її до Константинополя, об’єкта її найпалкіших жадань. Знищення турецького флоту під Наварином підготувала з рідкісною вправністю російська дипломатія, Росія ошукала Францію і Англію. Росія вкрай мало переймається незалежністю Греції і бачить та прагне лише одного: знищення конкурентного військово-морського флоту!

Судовики, правосуддя, поліція

I

Месьє де Сеґюр[57] мав слушність: Росія, за винятком уряду, що змінив свій осідок, і національного вбрання, якого зрікся Петро I, лишилася, хоч як подивись, такою, якою була під владою того найжорсткішого з реформаторів. Звичаї не виправилися, мова, що мала б набути більш літературних форм або змінитися, національний дух — зрештою все лишилося без змін.

Як і релігія, законодавство і досі є таким, яким було півтора сторіччя тому. Передусім саме воно чинило опір дії часу і більш або менш поважним спробам царів докорінно змінити його. Бекон казав десь: юриспруденція — якір закону, так само як закон — якір держави.

Щоб керувати таким народом, як російський, були потрібні криваві й жорстокі закони, закони з визначеними в них покараннями, які наганяли страх на кожен розум, на кожну душу, прибивали жахом малих і великих.

Звичаї лишилися ті самі, законам не треба було мінятися, і вони досі такі самі, якими їх зробили царі Іван, Василь і Олексій.

Теперішній кодекс[58], ретельно укладений наприкінці царювання Олександра і на початку правління теперішнього царя, містить лише давні укази, сформульовані сучасним стилем. Цей кодекс не касує нічого, і то так, що російське правосуддя залежно від гнучкості та сумління суддів може посилатися на два закони і обирати найсуворіше покарання.

Чи знаєте ви, скільки треба законів, щоб керувати російським народом? Самодержці, які правили два з половиною сторіччя над російськими болотами і лісами, лишили, не більше й не менше, понад сорок тисяч законів. Кожен указ становить закон, а укази видають із будь-якого приводу. Імператор Павло видав указ про заборону круглих капелюхів такої форми, яку одягав тієї пори в Санкт-Петербурзі один англієць і яка дратувала царя. Цар видав указ і проти жилетів, які називали жилетами Робесп’єра, і не знаю ще скільки інших указів з аналогічних причин.

Ці сорок тисяч законів поділені на понад дві тисячі розділів, які містять незліченні статті й поділяються на параграфи, на примітки, рясніють взаємними посиланнями, і всі суперечать одні одним; ці закони вміщено в сорок п’ять томів ін-кварто.

Юриспруденція в Росії — досі ще не знана наука. Хто б наважився коментувати та інтерпретувати закон? В усіх культурних народів закон стоїть над монархом, що перший показує приклад поваги до нього і покори йому, а в росіян цар знову-таки персоніфікує все: стоїть над законом, сам є законом, утілює закон, становить живий закон. Укази, постанови, ухвали, присуди, смертні вироки, помилування — все визначає воля царя. Все виходить із його вуст, і смерть, і життя. Тільки царю належить право коментувати та інтерпретувати закон в аспекті суворості, якою він прагне прибити якусь людину. Залежно від потреб моменту, від своїх примх, від свого доброго чи лихого гумору, від своєї помсти, гніву, справедливості цар виправляє, змінює, підтверджує або касує вироки, оголошені судами.

Імператор стоїть над усім, панує над усім. Коли володар, що керує державою, людина чесна, гуманна, справедлива, це зло лише наполовину, бо, навіть якщо він нездатний стримати хабарництво, то принаймні не дозволяє його. Та, коли держава потрапляє до рук кровожерної людини, як-от Івана Грозного, або божевільної, як-от Павла I, судіть самі про наслідки!

Отже, не законів бракує, щоб добре чинити правосуддя в Росії. Людям, зобов’язаним чинити його, бракує честі, сумління, чесності, побожності, незацікавленості — одне слово, всіх чеснот судді. Закон у руках судовиків з особистого дворянства і спадкового дворянства замість бути тим, чим він є всюди, — природним захисником інтересів кожного, — навпаки, є страхітливою зброєю, якою вони послуговуються з відома і на очах в усіх, щоб загрожувати життю, багатству, честі та безпеці родин. Росіяни мають більше боятися хабарництва суддів, ніж деспотизму царя, ураженого лютим безумством або кровожерною манією, як-от Павла I.

Я вже казав, що джерелом незціленного хабарництва, яке уражає сьогодні цю велику суспільну групу, є ненадійність посади і брак платні: не платять нікому. Отже, судді торгують правосуддям, мов звичайним товаром, хабарництво не вважають за злочин, бо геть усі живуть завдяки йому, до нього вдаються, наче до права. Судді самі нараховують собі гонорари в справах, які судили, а засуджена сторона платить, не обурюючись, немов платить за послуги судового виконавця.

Той, хто багатий і могутній, може забезпечити шанс, що суд вирішить на його користь, якщо запропонувати більше грошей, ніж супротивник, або вдатися до погрози.

Золото — стрижень геть усього. Золотом легко спокусити суддів. Цар Микола аж стогне від такого приниження: він багато разів призначав суворі покарання, розжалування, заслання в Сибір людям, чиє хабарництво було сумнозвісним, але ж це зло пустило таке глибоке коріння, що ті кари нікого не злякали!

Багаті й могутні можуть безкарно вдаватися до найрізноманітніших злочинів. Вони уникнуть ганьби, заплативши поліції та судді, що за загальною згодою подбають про зникнення доказів, обвинувальних матеріалів, а також свідків, які занадто компрометують.

II

Хто хоче справедливості, має платити, в Росії це елементарна річ. Тому в Росії, наскільки я знаю, ніхто, хоч ким він є, ніколи не думає звертатися до сорока п’ятьох томів законів.

Стережіться думати, ніби в судах завжди головують люди, які мають засвідчену освіту. Сьогодні в судах ситуація та сама, як і два сторіччя тому, коли царі виходили на вулиці й судили, засуджували і власноруч виконували вироки закривавленою шаблею в руці.

Судовий персонал, ті, кого ми називаємо секретарями, повіреними, прокурорами, адвокатами, страхітливо пожадливий. Чоловік, що позбувся добрих звичаїв, зруйнований, зацькований з усіх боків, стає адвокатом, це ремесло тих, хто не має ніякого. Роль адвоката не така, як у нас, не роль чоловіка доброго, освіченого, обізнаного з наукою права і красномовства, що покладає свій талант і славу, щоби стати заступником удови, захисником сироти; він не тлумачить закон і не пояснює процедури. Вся його наука — це вміння заплутати найпростіші і найясніші справи, зробити надуживання права якомога маруднішим. Його завдання — не захищати інтереси клієнтів, а порозуміватися з адвокатом противної сторони, щоб жити з дорученої їм справи. Захист не усний, як ви собі думаєте, все роблять із допомогою записок на гербовому папері, який має різний характер залежно від важливості актів. Що заможніші сторони, то довша процедура. Суди нескінченні, тривають стільки, скільки заманеться суддям і адвокатам, кінець можна побачити тільки завдяки грошам. Середня тривалість простого судового процесу в Росії — десять-п’ятнадцять років, дуже рідко менше, а інколи і двадцять, і тридцять років.

Правосуддя швидке тільки тоді, коли йдеться про засудження до батога, нагайки, шпіцрутенів або повішення, бо такі судові процеси не дають нічого.

Знаєте ви, як здебільшого, в глибинах Росії, розтинають вузол труднощів, які виникають між родичами, коли йдеться про порядкування — в якості опікунів — майном сироти? Дбають про зникнення дитини з допомогою холери. Я мав у руках сотні доказів таких фактів.

Правосуддя має багато засобів впливу і способів діяти, воно пильне, глухе або активно цькує залежно від важливості становища, яке займає людина в аристократичному світі, від її рангу, титулів, багатства.

Дворяни мають привілей перебувати в домі якого-небудь купця чи міщанина, і при цьому не можна ані примусити їх платити за проживання, ані вигнати, ані конфіскувати їхні меблі. Ці привілеї поширюються й на всіх тих, хто служить короні. Вони недоторканні і священні, як і їхнє майно. Ще й сьогодні, щоб покласти край цьому надуживанню брутальної сили, можна звернутися тільки до імператора, що негайно чинить добре правосуддя.

Якщо закон — мертва буква для пишних дворян і загалом для всіх, хто служить державі, він натомість жорсткий і суворий, коли йдеться про те, щоб змусити платити якогось іноземця. Тоді поліція і правосуддя застосовують найжор-сткіші, наймерзенніші методи: фізичний примус полишено сваволі надзирателів, що без ніякого суду запроторюють вас тимчасово у в’язницю, хіба, може, пояснюють щось згодом. Поліція в жодній країні не виконує своїх обов’язків із більшою огидністю та жорстокістю, ніде не обдирає іноземця ще з більшим зухвальством і цинізмом. Ідеться про якесь незначне правопорушення, скажімо, недопалок сигари, який ви через недогляд курите на вулиці? Вам доведеться протягом багатьох тижнів жити серед принижень.

III

Правосуддя не таке страхітливе, як поліція. Поліція наганяє такий страх, що кожен стережеться, немов бича, приймати людину поранену чи хвору, вражену апоплексією або допомагати їй. Умирущому, щоб вижити, досить було б склянки води або кровопускання, його голова лежить на порозі дверей аптекаря чи цирульника, але цирульник, що міг би пустити йому кров, аптекар, що міг би подбати про нього, замикаються в себе вдома. Всі сусіди замикають свої двері, навколо трупа утворюється порожнеча, немов навколо зачумленого: лікарі тікають. Кожен стережеться надавати допомогу стражденному, що простерся, чи просити її для нього, закон навмисне забороняє таку допомогу до того, як представники правосуддя прийдуть складати протокол про подію.

Вашого сусіда вбили на ваших очах, він умирає, гукає на поміч; кінь поніс, тягнучи свого вершника, чия нога застрягла в стремені, — байдуже! Якнайшвидше тікайте звідти, нехай мчить розбуялий кінь! Ваш приятель чи батько топиться, він за два кроки від вас, він просить, благає про вашу допомогу, течія от-от понесе його чи поглине, ви простягаєте йому ціпок або парасольку, байдуже що, рятуєте, і це вже лихо для вас. Відтепер ви належите агентам поліції, належите судам, станете мішенню різноманітних причіпок і моральних катувань; вам запропонують помешкання в державній в’язниці, де за шпалери править товстий шар моху і плісняви, де замість меблів кишать різні комахи і де вас покинуть укриватися цвіллю, аж поки пересвідчаться, аж поки з’ясують відповідно до всіх судових форм, застосовних у Росії, що ви справді завдяки людяності допомогли ближньому і врятували його від великої небезпеки, а ті судові форми полягають у переправі грошей із вашого гаманця в кишені агентів поліції. Що товстіший той гаманець, то швидше вирішують усі труднощі.

У Росії заборонено бути людяним, як заборонено й розмовляти про політику. Той, хто в Росії засвідчує людяні почуття, зазнає різноманітних кривд, а в перспективі його чекають ворота до Сибіру. Щоб жити серед російського населення, треба розмістити свою душу, своє серце, свій розум і всі шляхетні почування в належному діапазоні. Тільки-но ступивши на російську землю, треба вдягнути на себе нову шкуру і скинути на кордоні всю свою індивідуальність; великодушність, милосердя і щирість — це гроші, які не мають обігу в Росії і одразу стануть джерелом незліченних прикрощів, і то таких, яких можна зазнати тільки там. Закрийте свій гаманець, як закрийте й серце, від усіх лих; стережіться бути щедрим, бо вас сприймуть за пропагандиста, не пропонуйте допомоги своїх рук будинку, що горить у вас на очах, не захищайте нічиє життя, бо вас вважатимуть за злодія, за бунтівника; лишіть, хай імператор сам утопиться, не простягайте йому спасенну дошку, його особа недоторканна і священна, як маніту. Бути і завжди лишатися байдужим — це спосіб урятувати себе від тридцятьох мільйонів прикрощів.

Я був змушений пристосуватися, і то не без кількох інцидентів, до російських варварських звичаїв, щоб ніколи не мати потреби або мати якомога меншу потребу розбиратися з місцевими порядками.

Чому, запитаєте ви, існують дикі закони, які забороняють давати підтримку й допомагати тому, хто має в цьому потребу? Найкраще обізнані росіяни щиро признаються, що, оскільки народ загалом безсоромний, злодійський, шахрайський, то, скориставшись лукавим приводом начебто допомоги ближньому, тому ближньому радше полегшать кишені, а то й пограбують. Саме це й становить справжній мотив, і я не шукаю ніяких інших, він анітрохи не суперечить моїм спостереженням. Так само й немає в Росії людей, які просто тиняються вулицями.

IV

Я вже казав, що закон нічого не захищає. Хоч яким страхітливим видається це твердження, воно абсолютно правдиве і я обстоюю його. Закон захищав би, якби його доручили чесним рукам. Проте ненадійність представників закону така сумнозвісна, що про неї вже є прислів’я в російській мові. Натякаючи на подвиги розбійника Картуша, у Франції кажуть: «Це так, ніби ти в лісі Бонді». А в Росії кажуть: «Це так, ніби ти потрапив до надзирателя».

Знімаючи і ставлячи печаті, надзирателі, вдаючись до ошуканства, привласнюють собі найласіші об’єкти майна і спадщини, накладають руки на все, до чого дотягнуться: гроші, коштовності, срібний посуд, документи про пенсію — зухвало загрібають геть усе, якщо вам трапиться лихо на мить відвести очі вбік. Подати скаргу неможливо, бо надзиратель нейтралізує її, купивши мовчанку свого начальника. Про такі факти щодня повідомляють до суду, що притлумлює справу і не тільки відмовляється карати винного, а ще й змушує дати йому відшкодування.

Надзирателі організовані в містах десь так само, як комісари поліції у Франції, проте записані до полку, одягнені у військові мундири, десь як наші поліцаї, в трикутний капелюх і мають збоку шпагу. Платня, яку вони отримують від держави, мізерна: щонайбільше 125—150 крб. за рік. Проте їхнє життя серед пишноти, розкіш навколо них становлять проблему для самих росіян. Надзирателі мають карети, коней, слуг, ложі в театрах; вони одружуються, стають батьками родин, наймають учителів для своїх дітей, і при цьому всі знають, що в них немає ніяких інших матеріальних засобів, крім платні, про яку я згадував. Якби вони мали спадщину, то обрали б, очевидна річ, якусь іншу професію. Тож які ті джерела, звідки кожен із них черпає суми, які мають забезпечувати потреби дому? Господи! Прикро казати, але тими джерелами є крадіжка, грабунок, найрізноманітніше шахрайство, найганебніше хабарництво, і жертвами цього всього, зрозуміла річ, завжди стають ті, хто не має ані впливу, ані соціального становища, а також іноземці.

Скажімо, у вас украли годинник або шубу? Чутка про цю крадіжку доходить до вух надзирателя, і він одразу мчить до вас. Як міський урядовець він має дбати про вашу безпеку: складає опис украденого предмета, складає протокол, безсоромно вимагає у вас два з половиною карбованці як ціну за свою писанину і йде собі, присягаючи всіма святими раю, що злодія арештують і покарають, а ваші речі знайдуть: він не каже, що їх віддадуть вам. На другий день він і справді з’являється в супроводі городового, що несе в кишені або на плечах речі, які показують вам начебто як знайдені в злодія, проте ви анітрохи не впізнаєте їх, бо це не ті речі, які вкрали у вас. Складають протокол, щоб констатувати цей факт, і ви ще раз платите два з половиною карбованці, до яких додаєте чайові для городового; яке було б щастя, думаєте ви, якби за ці п’ять карбованців із копійками ви знову стали господарем речей, за якими шкодуєте.

Надзиратель повторює цей маленький маневр утретє, вчетверте, вп’яте, завжди показуючи вам речі, що, як він знає дуже добре, аж ніяк не є тими, які ви описали йому. Він визискує вас отак, аж поки ви, остаточно пересвідчившись у нечесності цього урядовця, викидаєте його за двері, його самого і його держиморду, годинник і старий плащ, які ще стануть у пригоді для інших ошуканств. Точнісінько така сама пригода, жертвою якої став я сам, коли в мене в театрі вкрали шубу, символізує та узагальнює сотню інших ошуканств, із допомогою яких надзирателі вимагають гроші від іноземців, а часто й від самих росіян.

Кілька років тому графа Бенкендорфа викликали до імператора Миколи, щоб він отримав 8 000 карбованців, призначених для побожних справ. Граф повернувся додому, пішов у кабінет, де працював кілька годин, а потім звелів подати карету. Сідаючи в карету, міністр[59] помітив, що вже не має з собою гаманця. Він швидко повернувся додому, перекинув усе в кабінеті, пересунув меблі, але не знайшов нічого. Він загубив 8 000 карбованців чи їх украли в нього? Одразу викликали генерала Кокошкіна, обер-поліцмейстера, і наказали йому до завтрашнього ранку знайти злодія і цілий гаманець. Уранці наступного дня, призначеної години, обер-поліцмейстер зайшов до кабінету міністра й віддав йому 8 000 карбованців, знайдені, сказав він, у злодія. Щодо гаманця та інших паперів, то їх викинули в Неву, бо вони могли виказати злодія. Граф Бенкендорф узяв 8 000 карбованців і, сунувши руку в кишеню, — диво! — намацав у кишені гаманець, який вважав загубленим, а в гаманці побачив усю ту суму, яку напередодні дав йому імператор.

Генерал Кокошкін, відчайдушно намагаючись мати загублену або вкрадену суму, вважав, що набагато кращий спосіб — скликати всіх своїх надзирателів і змусити їх заплатити 8 000 карбованців, які він і дав міністрові.

V

Людину в Росії вважають за щось таке незначуще, що відсутністю або зникненням якоїсь людини ніколи не переймаються. Про такі речі навіть заборонено говорити: поліція не вдається ні до яких пошуків. Сама родина, хіба що вона надто могутня, не посміє завдати собі клопоту, щоб знайти свого зниклого родича, і воліє покладатися на провидіння. А що, коли поліція, отримавши наказ зверху, раптом спровадила відсутнього в Сибір? Вважатимуть, що ви надто цікаві, запитуючи про таке. Якщо є сумнів, слід утриматися. А втім, поліція має щось інше до роботи, ніж перейматися пошуками мертвих або відсутніх!

У воді лежить труп, що приплив невідомо звідки. Протягом тижня, десятьох днів, а то й двох тижнів тисячі людей бачили його і ніхто не додумався виловити тіло, щоб по-християнському поховати і пошукати родину. Гнаний вітрами, труп цілими днями бився об береговий пісок, геть усі, тричі перехрестившись, відсахувалися від нього. Труп заплутався в чагарниках та очереті, які ростуть уздовж берега, гниє або ж його пожирають тварини, але ніхто не переймається. Коли поліція інколи зволить зацікавитися ним, то приходить на місце не для складання протоколу, не для з’ясування особи, а щоб пограбувати небіжчика і кинути, мов собаку, в де-небудь викопану яму, коло самого берега чи в лісі без ніякої церемонії та оголошення.

Люди зникають дуже часто. Це результат злочину, наслідки загадкового царського правосуддя чи помсти могутніх людей у Росії? Відповісти не зміг би ніхто. Людину вбили, занесли її труп за кілька кроків від міста в безкраї болотисті ліси, куди ніхто ніколи не наважиться зайти, або ж кинули в річку, та й по всьому. Злочинців ніколи не знаходять.

Поліція переймається тільки одним, дуже особливим клопотом: прагне знати, що відбувається в кожній родині, про що там розмовляють, що роблять і про що думають. Поліція більше переймається думками кожного, ніж безпекою всіх. Страхітлива російська поліція всюди нашорошує свої вуха, і скрізь, де зібралося троє осіб, як кажуть самі росіяни, є двоє шпигунів. Саме завдяки цьому терору цар мирно править своїм народом. Точність повідомлень, які доходять до нього, така, що якось він послав свого ад’ютанта до однієї придворної дами, щоб спонукати її вже не приймати коханця вночі в своїй спальні, коли її чоловік ще не спить. Той чоловік був брутальним і, безперечно, вчинив би скандал, дізнавшись про своє подружнє лихо. Його Величність дозволяє всіляку розпусту за умови, що немає розбитих шибок.

У Росії цивільне законодавство дозволяє розлучення, а догма православної церкви визнає його й допускає. Проте підстави для нього обмежені: коли хтось із подружжя уражений сморідним нежитем, коли констатовано в чоловіка імпотенцію або в жінки безпліддя; зрештою, через протиприродні схильності та вподобання. Тільки Найсвятіший Синод покликаний судити про слушність поданих причин, і тільки він має право розлучити кепсько дібрану подружню пару. Оскільки корупція в судах становить могутній важіль, той, хто краще підтримає свої аргументи — завдяки чи то впливам родини, чи то багатству — перед суддями, домагається присуду на свою користь.

Проте правда змушує мене сказати, що прохання про розлучення або окреме проживання членів подружжя трапляються дуже рідко, і то внаслідок не так труднощів, перед якими постають сторони, щоб домогтися результату, як марності цих заходів з огляду на повну незалежність, у якій кожна сторона живе в рамках шлюбу.

Дружина, не ховаючись, приймає коханців, чоловік без труднощів і обмежень приймає коханок, і все йде найкраще, ніколи жоден докір не порушує мир.

За кілька років відбулося тільки два розлучення. Одне з них ініціювала графиня *** проти свого чоловіка, звинувативши його в імпотенції. Розлучення проголосили в обох випадках, і, дивна річ, граф *** через якийсь час одружився з чарівною і чесною жінкою, з якою мав шестеро чи семеро дітей. Розлучена дружина зі свого боку пішла за прикладом свого першого чоловіка й вийшла заміж за гвардійського офіцера, з яким теж мала багато дітей.

Жінка, яка тричі овдовіла, може взяти за четвертого чоловіка тільки єврея, якого наверне до православної віри. Якщо вона овдовіє вчетверте, їй не дозволено брати шлюб уп’яте, так само й чоловікам. Проте немає законів про зґвалтування, і по-іншому й не може бути в країні, де жінок вважають за щось незначуще.

VI

Росіяни знають усі різновиди тортур і катувань. На палю садовили ще за Петра I. Єлизавета скасувала смертну кару, хоча невдовзі сама порушила цей закон, щоб здійснювати свої дріб’язкові помсти, але ж лишаються ще води Неви! Тих, кого не сміють убивати, душать. У Росії рідко вдаються до в’язниці. її вважають за місце, де злочин, неробство, пияцтво та всі пороки поширюються з якнайбільшим успіхом. Крім того, росіянин, від природи млявий і ледачий, не вважає, що в’язниця — покарання: його годують і дають притулок, він там спокійно спить і нічого не робить. Отже, він позбавлений тільки свободи, але ж він не знає, що це. Трохи більше чи менше простору для рухів — для нього це пусте! Отже, в’язниця не справляє на росіянина ніякого спасенного впливу. Тому, щоб замінити її, вигадали шмагання різками. Шмагання різками — найпоширеніше покарання. Найменші кривди виправляють різками, їх відчуває на собі кожен: мужики і пани, з тією лише різницею, що мужиків б’ють публічно, серед білого дня, натомість дворян за зачиненими дверима, і то всупереч закону, який захищає їх.

Відомого поета Пушкіна за кілька днів до його вбивства на дуелі відшмагали з наказу царя в апартаментах самого обер-поліцмейстера, щоб, як казали, приборкати запал та уїдливість поета. Не минає ані тижня, ані дня, щоб якісь офіцери, якісь студенти чи урядовці не зазнали такого самого покарання зі спущеними штанами і оголеною спиною за найменшу нестриманість мови, але завжди і неодмінно за зачиненими дверима. Якби ж мужики, зрештою, народ, дізналися, що дворяни і священики куштують різок так само, як і вони! Який би це мало ефект!

Російське законодавство не передбачило правопорушень із боку преси, і то з тієї простої причини, що в цій країні немає преси. Всі газети, які виходять, хоч який їхній характер, — літературні, наукові, сільськогосподарські чи медичні, — пишуть на очах в імператора або його цензури. Лихо тим урядовцям, які пропустять кілька рядків або кілька висловлень, які суперечать величним і священним принципам, що керують країною! Адже і їх самих нещадно шмагатимуть, так само як і авторів та друкарів.

Упосліджене російське населення, доведене до виродження найстрашнішим деспотизмом, щодня страждає, не нарікаючи, від усіляких кривд. Людина має якийсь клопіт із поліцією? Вона купить її мовчання ціною золота. Людині загрожує суд? Вона знає, що правосуддя продається на аукціоні, тож кожен пристосується до нього.

У Росії заборонено подавати будь-яку скаргу безпосередньо царю. До нього слід звертатися через пошту безкоштовно. Секретарі, зобов’язані збирати ті звернення, знищують їх і подають перед очі імператора тільки ті, які було б небезпечно приховати. Я бачив на африканському березі, в глибинах Ґвінеї, при дворі негритянського царика Дома-ге, царика дикого і майже канібала, як він кілька разів на рік вибирається в подорож по провінціях своєї імперії, щоб полегшити народові вільний доступ до своєї особи, припинити надуживання влади і покласти отак спасенний край кривдам, які коять його урядовці. Натомість у Росії, що стоїть на порозі цивілізації, цар подорожує задля власної втіхи і аж ніяк не задля спілкування з народом. Цар дозволяє наближатися до себе тільки своїй аристократії, народ відпихають, під страхом покарання різками йому заборонено навіть звернутися зі словом до свого самодержця, а в покараннях російське правосуддя ніколи не буває млявим.

Серед дикунів, про яких я щойно розповідав вам, керівник держави підпорядкований впливу громадської думки й керує своїм народом із батьківською увагою: він уміє змусити поважати свої прерогативи і водночас поважає і змушує поважати права, власність і життя свого народу. Натомість у Росії право можна було б підсумувати застосуванням брутальної сили. Дії самого царя не підлягають ніякому контролю, його влада не обмежена нічим, а влада його дворян над кріпаками безмежна і триває аж до їхньої смерті.

Сваволя панує повсюди. Проте закон існує, але закон аж ніяк не незмінний, бо над ним ще стоїть напрочуд об’єднане суспільство, яке ніколи не поважає його. Ніхто навіть не вдається до засторог, коли обминає закон чи викривлює його якимсь чесним способом. А суди чинять, якщо можна так висловитись, узаконене насильство.

Не просіть і не шукайте ніякої гарантії ані для своєї особи, ані для свого майна, ви не знайдете ніяких, навіть найелементарніших, тих, що їх інстинктивно дотримуються навіть найдикіші народи: гарантії власності, гарантії розпоряджатися власним життям. Без дозволу ви не маєте права переїхати, змінити місце проживання.

Першою судовою інстанцією є поліційний суд. Саме там провадять слідство, відкривають справу, яку потім розглядає суд, а зрештою апеляційний суд, якщо апелянт зможе добутися до нього. Попереднє ув’язнення довге, минає кілька років ізоляції, перше ніж дійде до суду. Якщо обвинуваченого визнано невинним на основі неспростовних доказів і його звільняють, він спершу має провести три або чотири роки на соломі серед наймерзенніших нечистот, чекаючи, поки утвердиться справедливість. Суди не квапляться, розбираючись у темних справах. Мені часто казали, мовляв, імператор, перебуваючи під владою найпалкіших чуттів справедливості, ніколи не дозволяє виконати жоден присуд, не поглянувши на нього. Я, хоч як схильний вірити в його ревне бажання чинити так, насилу здатний уявити собі, як він може, крім своїх тяжких урядових турбот, знаходити час для вивчення багатьох сотень тисяч справ. Не слід забувати: перше ніж схвалити чи відхилити поданий йому вирок, він має взяти до уваги звичаї народу, до якого належить засуджений. Що ж, у цій широкій імперії є сорок різних народів, які не мають ніякої спорідненості між собою ані мовою, ані господарчим життям, ані звичаями, ані торгівлею.

Російські газети не повідомляють про жоден злочин, а проте злочини, вбивства, пожежі й сцени грабунку та жорстокої помсти трапляються дуже часто.

Ув’язнення за борги триває п’ять років: тут російський закон знову засвідчує своє лукавство і неправдивість. Усяка особа, яка служить державі, недоторканна і священна, а також її рухоме і нерухоме майно, і то починаючи від швейцара якогось міністерства, кадетського училища, інституту, від церковного паламаря й закінчуючи міністром, генералом, єпископом. Натомість іноземець або росіянин, у якого він позичив гроші, може заперечувати проти видачі паспорта своєму боржникові, якщо той планує подорож за кордон.

Одне слово, сорок п’ять томів російських законів, про які я казав вам, можна підсумувати кількома рядками, ба навіть кількома словами: сваволя, узаконене насильство, відмова в справедливості, пасивна покора.

Фінанси

I

До 1789 року Росія, так би мовити, не мала боргів. її прибутки, щоправда, не піднімалися вище п’ятдесятьох мільйонів карбованців, але їх вистачало не тільки для державних витрат, а й для марнотратства цариць і незвичайних та згубних вигадок їхніх фаворитів.

Війна, яку Російська імперія мала провадити, захищаючи Пруссію та Австрію, а згодом і на своїй території проти армій Наполеона I, а зовсім недавно проти повсталої Польщі, спонукала її випустити величезну кількість паперових грошей, які вона марно намагалася ліквідувати з допомогою позик, узятих у Голландії та інших країнах, і до яких відтоді вона вдалася знову.

Незважаючи на субсидії, які свого часу Англія дала Росії, щоб повернути її зброю проти нас, незважаючи на величезні воєнні контрибуції, які Росія стягнула з Туреччини та Персії, а також із бідолашних переможених поляків, її фінансове становище не змінилося; Росія нині, як і тоді, нездатна збільшити свої прибутки пропорційно до незмірного і щоденного зростання своїх витрат.

Проте, ніколи не сподіваючись, можливо, побачити збалансування свого бюджету, Росія могла б принаймні побачити свої фінанси в набагато кращому стані, якби агенти, зобов’язані збирати державні гроші, не вдавалися зухвало й безкарно до найрізноманітнішого хабарництва і не спрямовували на свою користь значної частини тих надходжень. Іхнє зухвальство таке, що на очах у самого царя митники продають своє мовчання кожному, хто хоче заплатити, щоб цілком безпечно провозити контрабанду.

Серед адміністративного персоналу імперії ми бачимо всі надуживання, властиві найгірше організованим урядам, а також багато інших, характерних винятково для Росії.

Джерела, які живлять бюджет, не дуже численні. Най-прозоріші — це надходження з митниці, від солі, копалень, податки, подушний податок, а передусім збори з горілки, якою уряд отруює і дурманить усе населення. Потім ідуть податки на паспорти росіян, що підносяться до казкових цін; плата за дозвіл на проживання, яка прибиває, нікого не вирізняючи, прикрими і ненависними поборами в понад десять карбованців за рік усіх іноземців, що проживають або подорожують у Росії; реєстраційний і гербовий збори. Обидва останні джерела не дуже великі, бо збори стягують із ділових операцій дворянства, купців і вільних людей, украй нечисленних в імперії. І, нарешті, плата за належність до гільдії або за патент, розмір якої пропорційний капіталу, який, за словами купців та негоціантів, вони використовують у своїй торгівлі.

Щоб дійти до цифри в сто п’ятдесят або сто сімдесят п’ять мільйонів карбованців, у які можна оцінити прибутки Росії, знадобився увесь фінансовий геній графа Канкріна, прус-ського підданого, якого цар Олександр закликав до Росії для впорядкування цієї частини своєї адміністрації.

II

Важко зрозуміти, як із такими обмеженими ресурсами російський уряд може покривати витрати такої великої імперії, що має постійну армію в понад мільйон чоловік і чималий військово-морський флот; крім того, задовольняти вимоги і примхи дуже пишного та численного двору, а також мати досить грошей для витрат усіх галузок колосальної адміністрації. Постає запитання, з кого і з чого цар братиме гроші, якщо раптом виявиться втягненим у велику війну.

Може, з селян? Вони пригноблені подушним податком, чиншем і всілякими кривдами, що їх заподіюють їм управителі та пани. До того ж, обм’якнувши внаслідок і кріпацтва, і звичаїв неробства, селяни вимагають від землі тільки те, що вкрай необхідне їм.

Може, подвоївши земельні податки? Податки вже не можуть забезпечити більше. А втім, на яку основу вони могли б спиратися? На невдячну землю, яка нічого не родить? Російська територія — не що інше, як величезний ліс, прорізаний де-не-де болотами і озерами, великими, як моря, степами, широкими, як пустелі, тож оброблена і придатна до обробітку земля там лише випадковість. Усі ті ліси навряд чи можна використовувати, і то з тих самих причин, які перешкоджають продуктивній сільськогосподарській праці селян: там немає ні стежок, ні шляхів. Шар гумусу такий незначний і вбогий, що ліси там не процвітають, дерева, дорісши в середньому до п’ятнадцятьох років, хиріють, кривляться й загнивають. Зернові культури на чотирьох п’ятих території імперії дають не більше шістьох-вісьмох зернин на одну посіяну.

Може, з верстви купців? Ця верства має будинки і капітали, добутися до яких не можна ніяким способом. Купецька верства нечисленна і навряд чи має значення в державі. Не маючи впливу, вона зазнає кривд, перебуваючи на ласці дворянства і всіх імперських адміністрацій.

Може, з дворянства? Але воно складається щонайбільше з мільйона індивідів, дев’ять десятих яких, а то й більше, захрясли в боргах, їхні маєтки заставлені як іпотеки в банках імперії, а решта сперечається за найприбутковіші посади при дворі. Коли обтяжити це зруйноване дворянство новим податком, його вочевидь перекладуть на селян, а коли вимагати від них більше, ніж вони здатні витерпіти, можна було б боятися загального повстання.

Може, з білого духівництва? Воно звільнене від подушного та інших податків, проте не менш бідне, ніж відомий патріарх ідумейський[60].

Може, підвищивши мита? Вони вже й так величезні і еквівалентні прихованій континентальній блокаді. Мито на більшість товарів, які завозять до країни, сягає понад вісімдесят і понад дев’яносто відсотків їхньої вартості. Погано розподілені й кепсько узгоджені між собою, митні збори, яких вимагають у брутальній формі, щоб змусити негоціантів до щедрості, радше відштовхують іноземну торгівлю, ніж приваблюють її. Можна було б припустити, мовляв, така заборонна система дуже посприяла розвиткові російської промисловості, але це не так.

Аж донині російська промисловість не досягла великого прогресу і пропонувала для споживання в країні лише грубі й недосконалі контрафасонні імітації іноземних товарів. Проте російський уряд утримує в Парижі та Лондоні агентів, завдання яких полягає в копіюванні всіх наших моделей, а також англійських моделей і в пересиланні їх до Санкт-Петербурга та Москви, міст, які стали для різних промислових галузей тим, чим Брюссель став для книжок. Росіяни ще й привласнюють безсоромно всі запатентовані відкриття, не засвідчуючи поваги до чужої власності.

Внутрішню і зовнішню торгівлю підтримують іноземні капітали, які легко стривожити. Заберіть або налякайте англійські, французькі, голландські та німецькі контори в Кронштадті, Одесі, Москві й Санкт-Петербурзі — і величезну російську урядову машину враз паралізує, а Росія голодуватиме.

Матеріальна могутність імперії завжди має перебувати в досконалому зв’язку з її власними фінансовими ресурсами, а фінансові ресурси царя дуже непевні й несталі, тож найменше заворушення в Європі може завдати їм тяжкої шкоди. В Російській імперії обмаль грошей, і царю не лишилося б навіть того засобу, до якого колись удавалися султани, опинившись у скруті: зміни грошових одиниць. Не зміг би цар удатись і до нових закордонних запозичень, а імперія, вже захаращена паперовими грішми, не витримала б нової емісії, бо їй довелося б змусити більшість своїх багатих провінцій визнавати гроші, яких вони не приймали і не приймають ще й досі.

Росіяни вважають, ніби в підвалах Петропавлівської фортеці нагромаджено мільярди. Таке припущення, на мою думку, перебуває за межами всякої вірогідності. Годі зрозуміти, завдяки яким ресурсам і з якою метою цар Микола нагромаджував би стільки скарбів.

Кріпацтво

I

Становище кріпака ще й досі таке, яким було за часів Петра I. Незважаючи на поважні намагання теперішнього імператора поліпшити становище селян і зробити його стерп-ним, воно й досі майже таке саме.

Люди і земля підпорядковані приблизно шістдесятьом тисячам шляхетних родин, і голова кожної з них — немов кочовий татарин, що тимчасово отаборився серед своїх рабів, які обробляють землю аж до дня, коли цар закличе їх до зброї. Росіяни плекають думку, що коли-небудь вони підпорядкують собі світ, а слов’янській расі судилося зміцнити своєю відважною кров’ю вироджені раси Півдня.

Але в тих рабських таборах, які існують понад сторіччя, раб мало-помалу втратив свій первісний характер, свою енергію, фізичну силу і любов до пригодницького життя, властиву загалом усім кочовим народам. Дізнавшись завдяки ненастанному спілкуванню зі слугами свого пана про певні хатні вигоди, раб мало-помалу набув любові до хатнього вогнища, більше мріє про хижу, яка дає йому притулок, ніж про пообіцяні завоювання. Цивілізація вмирає на кордонах його країни. Якщо інколи рабу трапляється говорити про свободу, то тільки як про щось невідоме, сенсу і корисності чого він не знає. Раб не розуміє ані природної рівності людей, ані огидного поділу на касти.

Жорстоко дисциплінований до суворого рабства, кріпак байдужий до всього навколишнього. Управитель його пана обкрадає його, сам пан бере його доньку, задовольняючи свої брутальні потреби, а він дякує панові за честь, яку той виявив його родині.

Усюди в Європі існують незліченні проміжні верстви між аристократією і народом, які дають змогу представникам народу залежно від їхньої волі, забаганок та інтересів підніматися на вищий щабель, натомість у Росії ви такого й близько не побачите. Селянин не може стати ремісником, не може змінити своє становище, а хлібороб не може стати слугою без дозволу свого пана; якщо пан відмовляє, оскаржити ту відмову неможливо.

Але, скажете ви мені, в християнській країні закон має захищати інтереси, життя, власність, родину не тільки пана, а й селянина. Закон у Росії не забезпечує нічиїх інтересів, за винятком усе-таки інтересів держави. Власність для кріпака — щось невідоме, цього слова немає в його мові, так само як немає слів «громадянин» і «свобода» в словнику російської мови. Закон щонайбільше захищає життя і майно дворянина. Кріпак, якого вважають за хліборобну машину, не має потреби в законах, плуг цілком може переночувати й надворі, під снігом, під дощем і на морозі. Що таке кріпак у Росії, як не ходячий плуг?

Селяни завдяки традиції знають, звичайно, що існує щось таке, що називають законом, але це щось спрямоване проти них, бо створене для істот, не схожих на них. Невже полкові коні знають закони дисципліни? їх підпорядковують тим законам острогами і нагайкою, оце й усе, а в Росії, як і в полкових стайнях, нагайка — наймогутніший засіб дресирування.

Для кріпака немає законів, немає судів, немає належної процедури. Законом для нього є пан, судом — знову-таки його пан, а панський управитель — це водночас і судовий виконавець, і кат.

Релігія, Бог, піп і закон персоніфіковані в постаті царя, так само як пан та імператор персоніфіковані в постаті грубого, неосвіченого і мстивого управителя, що присутній тут, завжди тут, із нагайкою в одній руці, кийком у другій, немов стайничий коло дверей стайні, він шмагає нагайкою праворуч, б’є кийком ліворуч, пильнує з жорстокою суворістю, щоб ніхто не вийшов за межі свого суспільного стану і не робив жодної спроби уникнути нещадності його управління й наказів.

А втім, кріпак не має ні власності, ні прав, тож законодавству немає потреби присвячувати багато уваги цій сфері.

Укази публікують тільки задля вжитку та втіхи пана, народ, тобто я хочу сказати, кріпак, ніколи не знає про них. Якби він знав закон, то міг би тлумачити його по-своєму, став би міркувати, а від дискусій до розкріпачення — лише один крок. Отже, народ не знає і не повинен знати, що він має щось таке, як право.

II

Розгорнімо один із грубих томів законів і погляньмо на розділ, який регулює кріпацтво. Мій палець зупиняється на статті 948, найточніший переклад якої подано нижче:

«Кріпаки, крім того, що мають пасивно коритися своїм панам, зобов’язані, і то під загрозою найсуворіших покарань, заявляти про себе, коли опиняються в їхній присутності; допомагати їм, коли на них скоєно напад, або сталася пожежа, або хтось зазіхнув на честь їхніх дружин».

Наступні дві статті дадуть вам змогу ще краще зрозуміти страхітливість цих законів.

«Стаття 949. Панам заборонено змушувати своїх кріпаків і кріпачок брати шлюб усупереч їхнім бажанням, призначаючи кріпачці нареченого або кріпаку наречену, якщо вони самі не зробили такого вибору».

«Стаття 954. Священикам суворо заборонено вінчати кріпаків та їхніх доньок із ким завгодно без дозволу пана, від якого вони залежать».

У статті 964 я читаю таке:

«Пан має право змушувати своїх кріпаків до всіляких робіт, до грошових виплат, особистої праці та інших обов’язків. Він має право перевести кріпака зі стану слуги до стану хлібороба, або зі стану хлібороба до стану слуги, або приставити його на службу іноземцеві.

Пан судить суперечки в останній інстанції. Щоб тримати своїх кріпаків у найпасивнішій покорі, пан має право застосовувати всі засоби поправи і незвичайні покарання, які він вважатиме за доречні, навіть засилати їх у Сибір у супроводі їхніх дружин та дітей, яким ще немає шістьох років для хлопчиків і десятьох років для дівчаток.

Пан має право перевести всіх або частину кріпаків з одного маєтку в другий, тобто з півночі на південь, зі сходу на захід, і навпаки».

Але для цього переводу пан має заплатити короні за право проїзду, як-от у Парижі за віз дерева, який має проїхати крізь місто.

У статті 988 сказано:

«Кріпаків можна продати із землею або без землі, а отже, й переводити з одного місця в інше залежно від волі покупця, але цей продаж може відбуватися тільки між особами, належними до спадкового дворянства».

Зрозуміло само собою, що можна продати або відчужити частину села, чи то щоб розплатитися за картковий борг, чи то з будь-якої іншої причини, так само як фермер продає частину своїх баранів, щоб заплатити за оренду.

Зі статті 950 я переклав таке:

«Якщо кріпак, зневаживши покору, яку має засвідчувати панові, дозволить собі подати на нього недозволену скаргу, а надто якщо посміє подати її безпосередньо імператорові, його покарають як скаржника і автора скарги згідно з усією суворістю закону».

«Стаття 998. У газетах заборонено публікувати повідомлення про продаж кріпаків індивідуально й без землі».

Заборонено й продавати кріпаків і кріпачок на громадських ярмарках і базарах».

Стаття 452 забороняє приймати будь-яку заяву кріпаків про злочин, який скоїли їхні пани.

Зверніть увагу на статтю 1088:

«Кріпак здобуває свободу для себе і своєї родини, якщо викриє, що його пан змовляється проти держави, або готує замах на життя суверена, або бере участь у такому замаху».

Я вже казав вам вище, що кріпаки обох статей мають засвідчувати своїм панам абсолютну покору. Але стаття 1089 додає поправку:

«Кріпаків, які за спонукою своїх панів виступлять проти законів імперії, покарають як спільників своїх панів з усією суворістю чинних законів».

«Стаття 1071. Звільненого кріпака вже ніколи не можна закріпачити знову, проте можна довіку віддати в солдати».

Було б дуже довго і нудно розкривати стаття за статтею всі страхітливі суперечності, нагромаджені в цьому томі законів, тож я обмежуся тільки тим, що назву найцікавіші.

Як я вже казав, селянин аж ніяк не вільний кинути плуг, щоб узятися до торгівлі або ремесла без дозволу свого пана, а той дає його тільки тоді, коли бідолаха зможе заплатити за нього вагою золота.

Кріпак не може мати ніякого нерухомого майна, не може ані придбати його, ані давати свої гроші за іпотеку. Якщо кріпак отримує спадщину, ту хату продають на його користь, а гроші кладуть у банк... якщо пан і управитель уже не обдерли його як липку, таке інколи трапляється. Кому скаржитись?

Кріпак-купець може позичати гроші або брати товари як заставу чи в кредит тільки з дозволу свого пана або управителя, що, зрозуміла річ, змушують платити за нього.

Кріпак не може бути поручителем. Проте закон передбачив виняток на користь кріпаків Полтавської губернії, які мають привілей бути поручителем, але на суму, не вищу вісьмох карбованців. Ніхто не зміг пояснити мені походження цього привілею.

За податки, яких не може оплатити якийсь селянин, відповідає все село. Якщо пан відмовляється платити податки, які має платити короні, і якщо відомо, що він не може сплатити їх, закон зобов’язує кріпаків заплатити їх.

Дворянин може заставити своїх селян, проте, не сплативши застави, не може ані продати, ані перевести з одного маєтку в інший жодного селянина.

Коли під час бійки один з учасників убиває свого противника, пан, що є господарем жертви, може вимагати від господаря вбивці 600 срібних карбованців (2 400 франків нашими грішми), а цей господар відшкодовує собі, стягуючи штраф із тих своїх кріпаків, які були свідками бійки. Ось як у Росії розуміють справедливість.

III

Одним із найогидніших пунктів законодавства, яке регулює кріпацтво, є такий:

«Панам суворо заборонено подавати в суд клопотання про захист кріпака, якщо його судили, а також подавати будь-який доказ, який може виправдати його, навіть якщо він невинний».

Я забув вам сказати, що пан ні перед ким не має звітувати за мотиви, чому він покарав свого кріпака. Йому вільно шмагати кріпака батогом, віддати його в солдати або заслати в Сибір і його, і його родину, як йому заманеться.

Попри притаманне мені бажання якомога скоротити цей перелік дивних статей, які освячують обурливі та огидні для людства принципи, треба назвати вам засоби, до яких удається уряд, дбаючи про поширення російської церкви.

Якщо пан і його кріпаки не дотримуються схизматичної православної релігії, кріпаки, які навернуться до неї, стають вільними з єдиною умовою заплатити панові як відшкодування 1 крб. 10 коп. Кріпаків, які звільнилися, навернувшись до православ’я, переселяють у села, де живуть лише прихильники цієї релігії.

IV

Але це ще не всі страхіття, освячені чотирнадцятьма[61] томами законів, є ще інші, і то вкрай моторошні, про які я тут не згадую.

Залежно від потреб моменту видають якийсь указ, немов розпорядження поліції. Знає про нього тільки дворянство. Передбачені указом карні заходи застосовують одразу.

Аж до 1801 року царі і дворяни зберігали варварський звичай давати як подарунок кріпаків: чоловіків, жінок і дітей. Пан міг грати в карти і програти за вечір голову родини, що йшов за своїм новим господарем. Потім грати далі і знову програти, тепер уже його дружину і дітей, що ставали власністю іншого дворянина, який забирав їх у свої маєтки. Родина була зруйнована, розпорошена. Імператор Олександр скасував цей огидний продаж. І все-таки 1825 року росіяни ще продавали грузинів і киргизів, яких потім перепродували в портах Чорного і Каспійського морів. Оренбург на річці Урал був місцем, де здійснювали ті огидні обміни. Нині такої торгівлі вже не провадять відкрито, проте викривлюють закон, щоб дійти до того самого результату. За срібні карбованці російські агенти заплющують очі.

Спробуйте поєднати цю феноменальну у Європі державу з претензіями її дворянства на те, що воно найчемніше, най-люб’язніше і (не смійтеся!) найбільш цивілізоване, і з прихильністю уряду цієї країни до договору про заборону торгівлі неграми!

Проте справедливо зазначити, що імператор Микола робив усе, що міг, щоб спонукати дворянство поступово й розважливо підготувати селянина до повного звільнення. Імператор перший подав приклад незацікавленості в кріпацтві, проте не мав численних послідовників. Цар володіє тепер десь двадцятьма мільйонами вільних селян, проте наказує керувати ними й дисциплінувати їх по-військовому, і то не на те, щоб запобігти великим заворушенням, які можуть виникнути внаслідок такої раптової зміни соціального становища, а щоб зробити їх солдатами. І все-таки, аж ніяк не змушуючи селян лише обробляти землю, цар заохочує їх вдаватися до торгівлі й працювати в промисловості. Кілька панів наслідували цей приклад і звільнили своїх кріпаків, але, щоб затримати їх у своїх селах, зв’язали їх орендними договорами. Де-юре селяни вільні, але де-факто їхнє становище майже те саме, а управителі й далі, як і давніше, ставляться до них, як до негрів.

V

Імператор Микола, хоч і втілює в своїй постаті три незмірні різновиди влади — світську, духовну і автократичну, — все-таки не завжди має свободу діяти відповідно до поривів свого серця і своїх величних ідей. Треба віддати йому належне за його чудові риси. Селяни люблять його, як батька, він має над ними надзвичайну владу, і я розповім вам про один її приклад поміж тисячі інших.

1830 року в Санкт-Петербурзі спалахнула холера. Лікарні не могли вмістити хворих. Цвинтарі були завалені трупами. По місту раптом поширилися чутки про отруєння. Народ юрбою побіг до лікарні, зайшов у палати, вбивав лікарів, фармацевтів та санітарів і викидав їхні розтерзані трупи у вікна. Понад шістдесят тисяч мужиків зібралися на просторій Обухівській площі, здригаючись від люті і страху, пошесть проріджувала їхні лави, щомиті хтось падав, і гнів тих людей наростав. Імператор, дізнавшись, що відбувається, миттю примчав на всій швидкості своїх коней, вийшов із карети і сам пішов у ту збуджену юрбу, яку перша-ліпша дрібниця могла спровокувати до різанини, і голосом, наче грім, наказав: «Навколішки! Навколішки всі! І помолімося разом, помолімося Господу, щоб він спас нас від цієї пошесті!» Юрба одразу стала навколішки і молилася, припавши чолом до бруку, разом зі своїм імператором.

Цар підвівся і сказав людям: «А тепер повертайтеся додому, щоб за двадцять хвилин уже нікого не було на цій площі». Минуло двадцять хвилин, і площа спустіла. Шістдесят тисяч мужиків просто зникли.

Кріпак інстинктивно ненавидить свого пана, що не має над ним ніякого морального авторитету, крім палиці. Навіть релігія нічим не допомагає йому.

Прийшовши з-за Уралу, російський народ ще досі окутаний східними мовами, не має питомих звичаїв. Російські селяни не мають ніякої особистої цінності в очах людей, які вважають їх немов за необхідні меблі й послуговуються ними, наче річчю, корисною в певні години.

Характер селянина — глибока прірва, де ніхто не годен нічого прочитати. Чи справді він відчуває тягар лихого ставлення, яким гноблять його, чи зберігає він унаслідок цього в глибинах серця страхітливе озлоблення, а чи відчуває біль десь так, як тварини (тут я б не зміг висловитись точніше)? Як і негр, російський селянин відчуває глибоку огиду до праці, як і негру, селянину властива глибока зневага до смерті, як і негр, він має вкрай потайну натуру, і ніщо не дає змоги уявити собі, що там таїться. А втім, такий характер спільний для всіх народів, пригноблених тупим режимом автократичного врядування, де все підпорядковане сваволі та примхам деспота.

Пригноблена залізним ярмом, людська натура селянина втратила розум, має лише грубі тваринні інстинкти. Дворяни і сам уряд після 1848 року вже стережуться витягати селянські душі зі стану грубого невігластва, в якому вони животіють, бо те ярмо може стати нестерпним для них.

Катехізиси розповідають про покору, яку треба засвідчувати панові, та ідолопоклонницьку любов, яку слід виявляти імператору. Про Бога, святих і дива Ісуса Христа йдеться тільки задля проформи. Адже ці душі формують для стану рабства й утримують у ньому в ім’я самого Бога.

VI

Звичаї російського селянина — це звичаї народу, який перебуває ще в своєму дитинстві. Все, що навколо нього, свідчить про ще майже дику природу.

Дім селянина на битих шляхах схожий на хижу, а в глибині країни й далеко від шляхів скидається на бурдей. Інструменти, сільськогосподарський реманент, робочі знаряддя, меблі та одяг селянина грубі й безформні. Упряж його коня сплетено з мотуззя, шмаття і лика. Інколи селянина заскакує страхітливий голод, картина якого змушує збліднути образи голоду в Ірландії[62] під час найтяжчих днів.

Музичне чуття селянина нерозвинене. Його пісні сумні, жалісливі, гугняві, як в усіх диких народів. Його музичні інструменти — найпримітивніші: дудка з берести, що потребує легень титана, барабан, як у басків, прикрашений бубонцями. Це все варварське, а не трагічне. Чуючи, як співає мужик, я уявляю собі, ніби я серед ескімосів або самоїдів. У пісні фелаха на березі Нілу та в пісні араба є поезія, пристрасть, драма, а тут, повторюю, немає нічого.

Часто кажуть, що російські селяни не прагнуть свободи, що вони щасливі в такому стані рабства. Це справді так, але певною мірою. Адже цей стан, яким він є сьогодні і хоч яким суворим видається, кращий, на мою думку, від стану, що його забезпечила б селянам свобода, яку має намір дати їм аристократія. Поле, яке обробляють селяни, сад, який вони доглядають, дім, що захищає їх від усіх негод, не належать їм, це все належить панові так само, як хижі негрів належать колоністам. Але, якщо селяни нічим не володіють, якщо вони змушені давати свою працю в поті чола дворянам, дворяни дають їм взамін зерно для сівби, якщо був неврожай, худобу, якщо моровиця принесла смерть у губернію, дім, якщо пожежа спалила їхню хату. Здобувши свободу, селяни стануть орендарями, оброблятимуть землю на свій страх і ризик, а пан уже нічого не буде зобов’язаний давати їм. Отже, селяни краще пристосовуються до стану кріпацтва, який позбавляє їх тривоги за майбутнє, ніж до свободи, яка змусить їх працювати. В натурі росіянина теж криється негр.

З шістнадцятирічного віку чоловіки і жінки змушені працювати, геть кожен три дні на тиждень має відпрацювати на пана. Пан сам обирає їх, коли хоче. Три інші дні селянин вирощує для себе лише ту кількість зерна, яка необхідна йому для годування родини і годівлі худоби. Отже, сільське господарство, до якого ніколи не заохочують, перебуває ще в своєму дитинстві. Грубість і недосконалість сільськогосподарського реманенту російських селян змушує вас пригадати першого рільника Триптолема. Чорнозем у Росії ніколи не буває дуже глибоким, тож досить корови, щоб тягти плуг, прив’язаний до неї шворками і мотуззям.

VII

А втім, свобода не постає перед російськими селянами в поєднанні з кращою долею і виразно визначеними правами. Селяни інстинктивно розуміють, що, вільні вони чи ні, палиця через те аж ніяк не припинить бути найенергій-нішим інструментом переконування і єдиним аргументом закону, а водночас останнім аргументом пана. Мало хто з селян, крім тих, хто взявся до торгівлі та промисловості, прагне викупитися від пана. Щоправда, умови викупу залежать від пана, тож, якщо він бачить свій інтерес у дальшій експлуатації свого кріпака, який став промисловцем чи купцем, жоден закон у Повному зібранні законів, що складається з сорока п’ятьох томів, не змусить його позбутися своєї власності, і, як я вже казав вище, людина в Росії — це товар, що має певну вартість, як кінь, бугай чи тонна меляси.

Не всі пани обробляють свої землі. Ті, хто живе при дворі, довіряють управління своїми маєтками жорстоким і хижим управителям або дозволяють своїм селянам обробляти землі, як тямлять вони самі, за умови, що вони мають сплатити такий-то чинш за рік: або грішми, або зерном, або фуражем. Розмір чиншу (прибутку) визначає пан або управитель, і то без обговорень, це певна сума, яку стягують із кожної людини. Чинш варіюється безмежно: від 2,5, 4 і 5 карбованців до 12 і вище. Зрештою, я не перебільшую, стверджуючи, що дворянин і управитель змовляються, щоб шантажувати бідолашних селян і обдирати їх до останньої копійки.

Я вам щойно казав, що селянин має перевагу, лишаючись кріпаком, бо цей стан уберігає його від голоду. Російське законодавство в цьому аспекті формальне і регламентує раціон кріпака так само, як і суму людських сил, яку можна витягнути з нього. Але чи дотримуються коли-небудь закону в цих двох пунктах? В околицях обох столиць дворяни, безперечно, змушені більш-менш зважати на відносини, які утвердилися між селянами і жителями міста, яким селяни продають продукти свого врожаю, курника і саду. Коли до вух імператора дійде якась чутка про голод, лихо дворянину: його негайно поженуть у заслання, на землі накладуть секвестр і віддадуть їх в управління агентів корони. Правда зобов’язує мене додати, що через це до нещасних селян не ставляться більш гуманно. Вони змінять збрую на упряж, оце й усе.

Але що сказати про тих, хто далеко від столиці, далеко від очей та від вух імператора і має пожадливих і брутальних, ба навіть жорстоких і лютих панів! їм нема на що сподіватися. Розповідати цим дворянам, що гниють серед розпусти, про гуманність і справедливість — однаково, що звертатися до них гебрайською мовою чи говорити про поміркованість пиякові, який насмоктався вина і п’яний, мов чіп. Покликатися на закон, скажете ви, але ж відповіддю на це будуть батіг і тортури! Батіг розітне плечі тим, хто наважиться шукати захисту в законах. Дворянин не відступить перед убивством чи отруєнням. Хто розповість про ті звірства цареві? Невже є шляхи, на які можна ступити? Невже можна без дозволу покинути село? Невже десь в іншому місці пани не солідарні між собою, тож, якщо селянин утік від свого пана, його не приведе назад сусідній пан, і тоді, — ох, не запитуйте мене, що чекає на втікача, бо мої слова змусять вас здригнутися!

Крім варварського ставлення, яке не має на землі ні назви, ні прикладу, селяни ще змушені терпіти, як я вже казав, страхітливі нестатки. Розповідають не про один випадок, коли жителям цілої губернії доводилося споживати солому та кору дерев, переважно берези, що, розтовчені й перетворені в землисту нудотну кашу, ошукували їхній шлунок, катований голодом. Свійських тварин, птаство, пацюків — усе повбивали і з’їли. 1846-го чи 1847 року вам не сказали, ціною яких сліз і горя цар отримав сто з чимсь мільйонів карбованців, розмістивши їх у банках Франції та Англії. Цар експортував зерно, тоді як частина його імперії гинула з голоду.

VIII

Становище селян слід вивчати в західних губерніях, між Ладогою і Двіною, на тих майже безлюдних просторах, де немає доріг; у Симбірську та Пермі, а також у губерніях між Казанню і Москвою. Саме там кріпацтво утверджують в усій повноті та суворості, людину поганяють і ставляться до неї, як до худоби, саме там минають безкарно всі злочини і тортури, які змушують серце здригнутися.

Хоч якими є гуманні почування, які надихають особисто імператора, агенти влади без ніякого сорому стають оплачуваними спільниками нелюдських вимог дворян та управителів. Російський пан, на відміну від плантатора з Антиль-ських островів, не дбає навіть про життя свого раба.

У тих губерніях, далеких від центру обох столиць, чоловік своїм неоковирним одягом, манерами, бородою і густим та скуйовдженим волоссям на голові більше скидається на тварину, ніж на розумну істоту. Його вигляд огидний, породжує нудоту, і, наче тварина з мускусними залозами, він лишає після себе заразливий сморід. Це людська натура на найнижчому щаблі соціальної драбини. В тих губерніях ніщо не відрізняє дворян від селян, крім використання палиці, якою дворяни послуговуються всюди, де ходять; ззовні це та сама фізична бридкість, той самий бруд, та сама брутальність звичаїв і форм.

Дворянин із внутрішніх губерній Росії відрізняється від селян тільки багатшим одягом, але йому властиві ті самі звичаї, ті самі манери, та сама мова.

Я вже казав вам, що Росія — просторий табір, і ці слова якнайточніше відображують правду. Російське село дає вам про це повне уявлення. Оселі страхітливі, одноманітні та монотонні, і бачити їх не менш сумно, ніж могили на цвинтарі. Селянські хатини незмінно мають однакову форму, однаковий вигляд. Вони не становлять виразних груп, а розкидані, розпорошені одні поміж одних. Це безладна мішанина хиж, і жодне порівняння не дало б вам уявлення про неї. В російських селах не знають, що таке вулиця, що таке громадське місце. Відстані поміж тими хижами — огидні клоаки, куди годі доступитися під час дощів та відлиги. До хатин добуваються, як можуть, через поля, вуличками і стежками, що в спекотні дні тхнуть гниллю, лихоманкою і смертю.

Усі хатини збудовано з ялинових колод, ледь обтесаних із двох боків, абияк покладених одна на одну, і з зарубками з обох боків. Стики між колодами шпаклюють мохом і грубими пачосами. Селянин бере потрібне йому дерево в сусідніх лісах, скільки заманеться, пан не заперечує.

Усередині ніщо не прикрашає тих осель, крім хвилястих рухів характерних для Росії паразитів, які ширяться і множаться у стиках стін зі смолистого дерева, серед нічної тиші можна чути, як вони ворушаться.

Грубий стіл, ганебно брудні стільці та лави, дзеркало з чорними плямами в дерев’яній червоно-синій рамці з грубими і дивними квітами становлять майже єдині меблі в селянській хаті, а ще й скриня, де замикають білизну та цінні речі. Кілька ікон святих, Богородиці й малятка Ісуса висять у найближчому до сходу кутку хатини, це родинні образи; маленька лампадка, де чадить брудна олія, освітлює їх удень і вночі. Крім двох чи трьох залізних казанів грубої форми, решта селянського посуду дерев’яна, кожна посудина покрита дуже густим лаком, що витримує окріп. Фаянсового посуду мало, той, який селяни мають і уживають тільки під час великих свят, звичайнісінький і прикрашений химерними фігурками та малюнками. Порцеляна — це майже міф. Селянин, роздобувши якусь порцелянову вазу або тріснуту чашку, ставить їх у найпомітнішому місці хатини, немов дивовижу. В одного дворянина Симбірської губернії я якось побачив під абияк зробленим ковпаком новісіньку бавовняну шапку, її зберігали як щось рідкісне.

Стелю в хатинах викладають із абияк обкорованих колод, до них підвішують дошки на трапеціях із гілля, це рухомий буфет родини, хоча його можна було б назвати гамаком. Уздовж стіни тягнеться прикріплена до неї широка лава, влітку вона править за ліжко всім мешканцям, що покотом лягають на неї.

Піч стоїть у глибині кімнати поряд зі вхідними дверима. Піч мурують із цеглин, обмащених глиною і побілених вапном. Піч має форму печі пекаря в наших селах. Верх печі застеляють баранячими шкурами, це зимове ліжко, там спочиває вся родина, всі завжди вдягнені й живуть у жалюгідній тісняві.

IX

Скупчення людей і нечистість властивих їм диких звичаїв заражають хату, взимку повітря в ній майже ніколи не оновлюють. Світло в кімнату проникає крізь один чи два вентиляційні отвори і крізь проолієний папір або зеленаве вузлувате скло, таке грубе, що витримало б і гарматне ядро. В багатьох селах замість скляних шибок напинають навмисне зшиті риб’ячі шкурки або ставлять шматки слюди. За вхідні двері правлять дві або три обтесані сокирою вузлуваті дошки з двома поперечинами, два широкі ремені з сириці кріплять ті двері до одвірка й стіни. В Росії мало знайомі з використанням завіс, засувів і замків. Навіщо замки в тій країні? Навіщо селянину замикати свої двері? Хіба дворянин і його управителі не мають права заходити до нього будь-якої пори дня і ночі й брати, що їм заманеться? Забирати його дружину і доньок? Хто протестуватиме проти примх того деспота? Хіба селянський дім — не хлів, де кладуть робочі інструменти?

Стайні та хліви — це халабуди, відкриті майже всім вітрам, худоба там має притулок тільки вночі, і лише від хижих звірів.

Окремі хати мають невеликий город, обгороджений ялиновим гіллям. Селяни там вирощують деякі овочі, гарбузи і навіть якісь квіти з-поміж тих, що витримують суворий клімат.

Росіянин освітлює свою хатину лише скіпками смолистого дерева, а нагріває її з нерозважливістю, яка інколи стає згубною. В хаті часом стоїть такий жар, що з яєць вилуплюються курчата. Ту заражену атмосферу було б важко витримати понад годину, не почавши задихатися.

Кажуть, ніби дерев’яні хати здоровіші за інші, і я дуже схильний вірити в це, бо під час раптових знижень температури я ніколи не бачив конденсату, що стікає всіма стінами кам’яних будинків. Натомість паразитів у дерев’яних хатах годі винищити.

Усі хатини піднято на один чи два фути від землі й поставлено всіма кутками на брили з граніту, єдиного каменю, який є в Росії. Внаслідок бур та ураганів, а також просідання ґрунту під час відлиг хатини нахиляються й розпадаються. Дуже рідко трапляється, що через рік вони ще стоять прямо. Коли хатини загрожують упасти, їх підпирають ледве очищеними від гілля деревними стовбурами, і вони й лишаються в такому стані, перехняблені, наче схилені на борт кораблі, аж поки їх поглине пожежа або перекине ураган.

Ззовні, як і всередині, російські хати тхнуть дикістю. Це негритянські хижі, для будівництва яких знадобилося ще менше вміння, ніж те, яке застосовує негр, коли чепурить і прикрашає своє житло. Село скидається на сукупність наметів, напнутих навмання і похапцем уночі або ж руками сліпих. Порушено всі найелементарніші закони здорового глузду і гігієни.

А вздовж шляхів усе оманливе. Уряд накидає дворянам зобов’язання дбати, щоб селянські оселі стояли одним масивом і були суворо вирівняні. Я бачив села не менше чотирьох кілометрів завдовжки, причому церква стояла з одного краю. Я ніяк не міг пояснити собі, чому вона не стоїть у центрі. Звісно, правда, що в Росії нічого не роблять так, як в інших країнах, росіянам, здається, подобається підходити до людей і речей проти шерсті, брати їх, немов рукавичку навиворіт.

Як і негр, російський селянин має нездоланну схильність до спиртних напоїв. Він полюбляє топити своє рабство в пияцтві. Його розваги полягають ще в співі й танку, дивному танку, де такт задає дівочий хор.

Зима — пора відпочинку, всі роботи зупинено. І що можна було б робити, коли земля промерзла на кілька футів углиб? Селянин збавляє час, виготовляючи грубі плуги, вози, дерев’яне начиння, скажімо, скрині, миски, ложки і т. ін., або, коли йому дозволяють, везе на санях якісь продукти до найближчого міста.

Інструменти селянина не менш прості, ніж його звичаї.

Сокира, бурав, свердло — чи не єдині його знаряддя, пилку майже ніколи не використовують, бо вправність у застосуванні сокири позбавляє селянина такої потреби. Селянин витесує дошку і валить найтовстіші дерева з не меншою охайністю і за менший час, ніж найвправніший тесля, але переводить дуже багато деревини.

Натура російського селянина млява й позбавлена енергії, його м’язова сила вдвічі, втричі менша, ніж у південних чоловіків. Він береться до праці, наче уражена гарячкою або виснажена людина.

X

Жінки обробляють льон та коноплі і тчуть із них полотно й грубі тканини, з яких шиють одяг. Жінки заготовляють харчі на зиму: гриби, квашену капусту, зібрані в лісах ягоди чорниці; готують квас, який дуже полюбляють росіяни.

Жінки, крім того, заготовляють і багато простих лікарських засобів про випадок хвороби. Села позбавлені майже всього, за винятком горілки. Лікарі й фармацевти перебувають інколи на відстані сорока льє від села, тому селяни здебільшого помирають не тільки без останнього причастя, а й без допомоги.

За винятком чуття зору всі інші чуття в росіян притуплені. Не знаю, чи це наслідок суворості клімату, чи покарань і поганого ставлення, але можу стверджувати, що російський селянин не відрізнив би омлет, посмажений на олії, від страви, приправленої маслом чи салом. Розтовчена гречка, молочні продукти на всіх стадіях ферментації, посічені овочі, гриби, сушена риба становлять основу харчування селянина, а також глевкий і погано пропечений чорний хліб.

Проте, незважаючи на пісний смак такого грубого харчу, сила схильності російського народу до самовідтворення дуже велика, бо попри всі причини загибелі, до якої призводять клімат, урядове недбальство, брак піклування про малих дітей, зростання кількості російського населення просто незмірне.

Крайнощі сходяться, каже прислів’я, і дуже часто немає нічого правдивішого за це твердження. Я не перший, хто зауважив, що росіяни і неаполітанці разюче схожі одні на одних і характером, і вподобаннями. Як і неаполітанці, мужики вдаються до буйних, тривалих веселощів. їхній національний танок схожий на сальтареллу, тільки менше духу, менше музики. Росіяни, як і неаполітанці, люблять яскраві кольори; знову-таки, як і неаполітанцям, їм властиве таке саме недбальство, такі самі звичаї безладдя, така сама неохайність, безсоромність, такі самі лінощі. Росіянин, як і неаполітанець, мстивий і жорстокий у своїй помсті, думку про яку може плекати багато років поспіль, коли не має змоги задовольнити її відповідно до свого норову. В усіх спробах бунту, про які повідомляли досі, всі росіяни розуміли свободу так, як і негри, бо вбивали своїх панів і спалювали їхні маєтки, ґвалтували їхніх дружин, вирізали всіх, на кого нарікали.

Влада пана на своїй землі не обмежена ніяким законом, він розпоряджається не тільки життям і працею своїх селян, а і їхніми почуттями, честю і майном, — тим майном, яке забороняє жадати дев’ята заповідь Господня. Пан ґвалтує жінок і дівчат із брутальністю, про яку годі розповісти. Коли він прокаже слова: «Я хочу!» — хто на всій території його володінь наважиться суперечити його волі? Вагання або відмова — в його очах це вже повстання, бунт, за який треба карати всіма можливими тортурами, смертю під ременем батога.

Росіянину дорікають, що він має потайну натуру, але його змушує бути таким становище раба. Кожен індивід, що живе в постійному страху перед страшним, незаслуженим покаранням, залежним від примхи його господаря, навчається логіки брехні та приховування. Якої чесноти і якої енергії можна сподіватися від отупілої істоти, призвичаєної визнавати лише авторитет сили і тягар кийка на своїх плечах, що має повагу, даруйте за вислів, лише до палиці?

XI

Російський селянин сумнии, поважний і похмурий. Його довге волосся рівно підрізане на висоті плечей, довга, недоглянута борода надає йому дикого вигляду. Його обличчя позбавлене гри емоцій, не виражає розуму. Його зів’яла постать має на собі печать передчасного загнивання. Перед панами його мова завжди благальна і жаліслива, наче в людини, що гнеться під батогом.

Мадам де Сталь треба було мати досить злоби проти рідної країни, щоб помітити в російських мужиків витонченість і привабливі обличчя. Годі було б збрехати ще з більшою вигадливістю та безсоромністю. Вбрання селянина аж ніяк не таке, щоб надати йому витонченості: чоботи з грубої і густо змащеної шкіри з халявами аж до колін; застебнуті пряжкою на поясі неоковирні полотняні штани з холошами в чоботях; тісно застебнутий баранячий кожух; пояс із крапчастої вовняної тканини і сокира за ним; великі шкіряні рукавиці, набита ватою шапка несказанної форми — ось його зимовий убір.

Улітку селянин трохи привабливіший. На ньому невисокий капелюх із ледь піднятими крисами, прикрашений широким галуном із чорного оксамиту, за яким стирчать дві павичеві пір’їни, оксамитові або сині чи сірі полотняні штани з холошами завжди в халявах чобіт, а зверху барвиста косоворотка, підперезана шовковим шнурком, у якому проблискують золоті або срібні нитки.

Жіноче вбрання привабливіше для ока. Влітку у святкові дні та в неділю жінки вдягнені в однобарвний корсаж із вирізом на шиї і затягнений під грудьми; верхній одяг, своєрідне пальто з короткими і широкими рукавами; однобарвну або смугасту спідницю, оздоблену перпендикулярно внизу кількома рядами яскраво забарвлених галунів; кольорові панчохи і сап’янові червоні або жовті туфлі, гаптовані золотом або вишиті шовком. Жінки поділяють волосся на дві довгі коси й закривають собі чоло картонною діадемою, прикрашеною мішурою і зав’язаною ззаду двома стрічками, які спадають на плечі.

Узимку жінки одягаються в кацавейку з баранячої шкури з дуже білою і довгою шерстю.

Робоче вбрання обох статей не підлягає легкому опису, тож я відмовляюся давати його вам. Але слід зауважити, що взимку всі жінки взувають шкіряні чоботи з високими і такими грубими халявами, що вони кинули б виклик щелепам бульдога.

Вартість землі залежить не так від родючості ґрунту, як від числа селян, прикріплених до неї. У Франції, купуючи ферму, ми запитуємо, скільки на ній плугів. У Росії плуг — це людина, тільки вона править за основу для визначення ціни маєтку, бо ж особисто представляє прибуток.

Батіг

I

Перед царським палацом, на острові серед Неви, стоїть фортеця, на схилі коло якої 1825 року повісили людей, що найбільше скомпрометували себе під час безглуздої спроби революції, про яку я вже згадував вище.

Ту фортецю збудував Петро I. Його наступники, а надто Катерина, після успіху шведського короля Ґустава, що підійшов зі своєю армією на відстань кількох льє від Санкт-Петербурга, значно розширили фортецю. Серед фортеці стоїть церква, присвячена святим Петру і Павлу. Це російський аналог собору Сен-Дені у Франції. Там ховають російських імператорів і всіх членів імператорської родини. Крім того, це склад прапорів, відібраних у ворога. Гострий шпиль дзвіниці тієї церкви піднімається вгору на двісті сорок футів, його виготовлено з позолоченої міді, і він немов показує замкненим у камерах засудженим шлях на небо і нагадує їм про рядок Данте: “Lasciate ogni speranza”, «Лишайте сподівання всі».

Під похмурим небом, де-не-де вкритим чорними і сірими хмарами, ті мури з цегли й граніту, оточені водою, мають лиховісний вигляд і промовляють до уяви і росіян, і чужоземців страхітливою мовою. Червоний граніт має в собі щось огидне, цей колір, помережаний різними відтінками, — немов людська кров, яка сочиться крізь мури, підточує їх гниллю і пробивається назовні, щоб викрити тортури і муки, якими заплямували себе цариці або ж до яких докладали рук, щоб чи то задовольнити свою помсту, чи то приховати якусь таємницю, чи то сподобатися своїм фаворитам і придворним, що теж мали свої таємниці, які годилось поховати в кам’яних могилах. Скільки скоєно злочинів, скільки кривавих і страхітливих драм загадково відбулося під глибокими, вогкими і чорними склепіннями тієї фортеці, що стала Бастилією царської імперії! Якби ж фортечні мури могли розповісти про ті злочини і криваві агонії!

Навпроти, на тому боці річки, стоїть царський палац, немов невблаганний вартовий, що вічно пильнує над тим проваллям крові. Зі своїх вікон самодержці могли поглядати на жертв, що їх прагнула знищити їхня політика або помста. Ніхто тут не наважується підняти очі на відкриті бійниці тієї людської трупарні, де замість гармат видніють трупи, роздерті ременем батога.

Крижаний холод, що розколює фортечні мури, мороз, що вбиває вартових у будках, кучерів карет, візників і коней на битих шляхах, ведмедів та вовків у їхніх лігвах, убиває й нещасних засуджених, коли річку сковує крига. Та коли ця витончена жорстокість, яку могли вигадати тільки царі, не досягає своєї мети, тоді смертний вирок уже беруться виконати повені.

Долівка кам’яних мішків у фортеці перебуває на одному рівні з Невою. Вікна виходять на канали, що омивають мури, або на саму річку, а коли, гнані бурями з північного заходу, води піднімаються й затоплюють камери, ніхто не реагує на крики горя і гніву в’язнів. їхні скарги глухнуть під зараженими склепіннями, вкритими пліснявою і мохом. Невдовзі їхні трупи вже плавають у воді і б’ються об подвійні ґрати. Цим сказано все: смерть скромна. А втім, хто б наважився переказати ті скарги? Хто б наважився повідомити, що бачив, як плавають трупи? Таємниці, які стосуються царя і держави, заховані в серці росіян не менш надійно, ніж у могилі. Нескромне слово неодмінно заводить у ті катакомби, де вас лишають гинути від холоду або повеней.

II

Бездумність росіян видно на кожному кроці. Мало того, що їхня цитадель опинилася під водою, як і хатина, яку її засновник наказав собі збудувати трохи поодаль від неї, щоб наглядати за будівництвом, вони ще й місто збудували на тому самому рівні, дарма що вже були попереджені досвідом.

Під час великих повеней 1721 року, коли мало не загинув сам Петро I, і 1777 року Нева затопила місто більше ніж десятьма футами води. Останньою повінню, що огорнула місто пусткою і жалобою, засіявши його трупами, була повінь 1824 року в ніч із 6-го на 7 листопада.

Під час цієї повені загинули всі в’язні цитаделі та інших в’язниць міста. Поліція і судовики мали інший клопіт, ніж відмикати їм двері.

Саме з тієї фортеці виходять засуджені, що мають зазнати смертних тортур. Я кажу «смертних тортур» і розумію під цим таке: всі тортури, вигадані лютим варварством російського народу, не зумовлюють смерть. У Росії немає смертної кари. її скасовано. Але, крім вод Неви, є ще батіг, шпіцрутени, нагай.

Задушення, в’язниця, каторга, відтин голови були надто лагідними покараннями, не досить страхітливими, не досить спасенними, щоб стримувати російське населення від різноманітних звірств, тому законодавці країни вигадали палю, різки, шпіцрутени, батіг, калічення обличчя. А ще вічні глибини сибірських копалень для тих, хто не загине від жодної з цих кар. І справді, законодавці аж ніяк не помилилися, шпіцрутени і батіг, здається, стали спасенною вуздою.

Батіг! І у французькій мові, і в мові жодного цивілізованого народу немає слова, що, одним-одне, означало б більше звірств, більше жорстоких і нелюдських страждань. Батіг! Лише почувши це слово, росіянин здригається від крижаного страху, відчуває холод у серці, кров застигає йому в жилах; це слово спричиняє гарячку, збурює чуття, опановує страхом розум; від цього одного слова ціпеніє увесь народ, шістдесят мільйонів душ. Але чи знаєте ви, що таке батіг? Це смерть, скажете ви. Ні, це не смерть, а щось у тисячі разів гірше. Як на мене, я не знаю, чи я не віддав би перевагу покаранню, якого караїби завдають своїм ворогам.

Російське законодавство не вимірює покарань ступенем фізичного болю. Покарання не відповідає характеру правопорушення. Якщо є злочин, застосовують кари з кровожерного кодексу, бо передусім слід залякати.

III

Ось що таке батіг. Уявіть собі міцного чоловіка, повного життя і здоров’я. Цього чоловіка засудили до п’ятдесятьох, до ста ударів батога. Напівголого, його повели до місця, призначеного для таких покарань, тільки прості полотняні штани прикривають йому нижню частину тіла. Йому зв’язали руки долоня до долоні, мотуззя ріже йому зап’ястки — пусте. Його кладуть долілиць на нахилені під кутом козла, на краях яких видніють залізні кільця. З одного краю прив’язують руки, з другого — ноги. Потім бідолаху розтягують, щоб він не міг ворухнутися, десь так, як напинають, сушачи, шкіру вугра. Від того розтягування тріщать кістки і суглоби — пусте! Невдовзі кістки тріщатимуть і вивертатимуться з суглобів по-іншому.

За двадцять п’ять кроків від нього стоїть інший чоловік: екзекутор. Він одягнений у чорні оксамитові штани, запхані в чоботи, і в кольорову бавовняну косоворотку. Він підкотив рукави, щоб ніщо не стримувало і не сковувало його рухів. Він тримає обіруч інструмент покарання — батіг. Батіг — смужка грубої, трикутної в перерізі шкіри завдовжки від трьох до чотирьох метрів, завтовшки у великий палець, з одного боку смужка стає дедалі тонша, а з другого закінчується рівним зрізом; кінець прив’язують до невеликого дерев’яного руків’я завдовжки приблизно два фути.

Подають сигнал: клопоту зачитати присуд не завдають собі ніколи. Кат, зігнувшись, ступає кілька кроків, тягнучи обіруч той довгий ремінець межи ніг. Підійшовши за три-чо-тири кроки до бідолахи, рвучко піднімає батіг до верхівки голови і одразу миттю опускає його вниз до рівня колін. Ремінь підстрибує в повітря, свистить, опускається і обвиває тіло жертви, наче залізний обруч. Дарма що розтягнений, бідолаха підскакує, мов у могутніх обіймах гальванізму. Кат відступає і повторює той самий маневр стільки разів, скільки ударів треба завдати засудженому. Коли ремінь огортає тіло своїми кутами, він буквально нарізає плоть і м’язи на кружальця, наче лезо, а якщо він падає пласкою поверхнею між двома кутами, тоді розламуються кістки, батіг не січе плоть, а товче, розчавлює її, кров порскає на всі боки. Засуджений зеленіє і синіє, немов гнилий труп. Його везуть до лікарні, де забезпечують йому всіляке піклування, а потім засилають до Сибіру, де він назавжди зникає в нутрощах землі.

Залежно від волі правосуддя, царя чи ката батіг стає вбивчим. Якщо самодержець надумує дати своєму народові видовище, гідне його очей і розуму, якщо якийсь могутній пан, якась впливова дама прагне насолодитися кривавим видовищем, якщо їм кортить бачити, як закривавлена жертва з піною на вустах корчиться і помирає в страхітливих муках, останній удар буде смертельний. Кат продає своє милосердя і жалощі на вагу золота, коли родина нещасного хоче купити смертельний удар. Тоді кат заподіює смерть уже першим ударом, і то з не меншою певністю, ніж якби мав у руках сокиру.

1760 року, за царювання недбалої і залюбленої в пишноту Єлизавети, що скасувала смертну кару, статс-даму Лопухіну, жінку незвичайної краси, якій заздрила цариця, засудили до батога і заслання, незважаючи на наявний у дворянства привілей не зазнавати покарання батогом. Лопухіну вшановували і облещували при дворі, прагнули доступитися до неї, але вона, за чутками, виказала таємницю стосунків імператриці з графом Розумовським. Кати повели Лопухіну на міську площу, і один із них оголив її, опустивши їй сорочку аж до пояса. Потім узяв її за плечі, а другий, зігнувши жінку широкими смердючими руками, змусив її нахилити голову, тим часом як хтось із народу, сівши навпочіпки, міцно тримав їй ноги. Кат нарізав її плоть на смужки стома ударами батога від плечей аж до крижів. Відшмагавши, вирвав бідоласі язик, а невдовзі її заслали в Сибір, звідки 1762 року її повернув Петро III.

IV

Після батога йдуть шпіцрутени, покарання іншого роду, але ще жорстокіше, бо за ним завжди йде смерть, принаймні в дев’яноста дев’ятьох випадках зі ста. Цього разу вже армія катує від ім’я правосуддя країни і виконує вироки самодержців. Армія виконує роль ката.

Скільки ударів шпіцрутенами, стільки й солдатів. Шість тисяч ударів — не найбільша кількість, яку закон дозволяє застосовувати до злочинців, проте найпоширеніша, і законодавство тут знову засвідчує свою вигадливість. Менше тисячі ударів вистачить із головою, щоб заподіяти смерть, а з шістьома тисячами ударів смерть стає певною шість разів.

Мені дозволили тільки раз бути присутнім при цьому покаранні. Ось загалом подробиці.

Це діялося 1841 року. Засуджений бідолаха був лісником, мав шведське походження і був у розквіті літ. Він народився в околицях Виборга, а отже, був вільною людиною, так само як і шведи, що стали першим народом у Європі, який жив за конституційного режиму. Цей лісник багато років служив одному князю, що відіслав його геть, не заплативши, в російських дворян це річ досить звичайна. Лісник мав дружину, дітей і кілька місяців після звільнення просив належну йому платню. Настала зима, і подружжю бракувало геть усього, і дров, і хліба. Лісник не раз пішки ходив у Санкт-Петербург просити як милостині того, що в будь-якій іншій країні міг би вимагати від свого боржника наполегливіше, і щоразу розповідав своєму колишньому панові про всі лиха, які напосіли на нього і його родину, про всі страждання, які він терпів, і просив смиренно. Але великий пан, що мав п’ятнадцять чи двадцять тисяч кріпаків, не знав таких лих, ніколи не боявся голоду та холоду і не страждав від них. Шведа проганяли ударами ціпка, називали хамом, селюком, що посмів набридати панові, порушником сієсти і травлення того ласолюба! Дійшовши краю, доведений до відчаю негідним ставленням до себе, розгубившись, швед озброївся пістолетом і прийшов до князя, що бив його і викидав за двері. Голова йому замакітрилася: він чекав князя коло виходу і одразу застрелив його.

Формальності звичайного суду були б дуже довгі. Селянин став убивцею пана! Дворянина! Князя! То була річ не-чувана, що могла б стати поганим прикладом для народу. А втім, у будь-якій іншій країні це теж було б убивством. Це не означає, що ми намагаємося виправдати його. Через кілька годин після злочину, якого швед не заперечував, його привели на військову раду, що обмежилася лише констатацією його особи, йому присудили шість тисяч ударів шпіцрутенами, і вже через двадцять чотири годин шість тисяч чоловік, що стали в дві паралельні шеренги на рівнині за містом, чекали, озброєні прутами з сирого дерева завтовшки в мізинець, години страти. Засудженого привезли на возі під охороною кількох чоловік, не був присутній жоден священик. Засуджений був зв’язаний і одягнений у підштаники, які закотили й підв’язали мотузочком нижче стегон. Решта тіла була гола, лише на плечі йому накинули солдатську шинель. Засудженого звели з воза і міцно прив’язали його руки до цівок двох рушниць, схрещених на рівні багнетів, солдати були озброєні такими рушницями. В такій позиції руки засудженого спиралися на рушниці, а їхні багнети впиралися йому в груди. Пролунав барабанний дріб, усі офіцери стали в свої лави, а двоє унтер-офіцерів узяли рушниці й постійно тримали їх так, як солдат, що йде вперед чи задкує, виставивши багнет. Тут знову треба захоплюватися варварством, рафінованим розумом російського народу! Засуджений після сигналу мав просуватися повільно між живоплотами солдатів, які кожен по черзі мали щосили бити його по попереку; біль міг би підказати йому думку йти якомога швидше поміж живоплотами катів, щоб уникнути числа і сили ударів, які розшарпують плоть, але ж він не брав до уваги російське правосуддя: обидва унтер-офіцери задкували крок за кроком, щоб кожному дати час виконати завдання, і стримували або відпихали бідолаху, колючи його в груди вістрями багнетів. Адже треба, щоб кожен удар дійшов до мети, розітнув шкіру і порснула кров. Ніякого жалю. Кожен має виконати свій обов’язок. Московський солдат, як я вже казав, — це машина, яка не повинна мати ніяких почувань, і лихо його власним плечам, якщо він засвідчить вагання, бо одразу отримає від двадцятьох п’ятьох до ста ударів залежно від примхи генерала, що має честь командувати тими шістьома тисячами катів. Російський уряд ретельний у найменших деталях. Він дбає, щоб усе діялося злагоджено і як слід. Але з такою кількістю людей годі діяти без підготовки, тому провадять репетиції, щоб стратити людину не менш невимушено, ніж переглянути газету. На візок кладуть в’язанку соломи або сіна і возять кілька годин поміж солдатських лав.

Засуджений іде вперед. Аж до дев’ятсот третього удару шпіцрутенами він не видав жодного крику, жодної скарги, і тільки конвульсивні здригання раз по раз свідчили про муки. Потім із вуст почала виходити піна, а з носа — порскати кров; після тисячі чотирьохсот ударів обличчя, яке давно вже почало синіти, раптом набуло зеленавого кольору, очі стали несамовиті й майже вилізали з орбіт, звідки викочувалися великі криваві сльози, забруднюючи обличчя; засуджений уже сапав, він помирав. Офіцер, що супроводив мене, наказав солдатам розступитись, і я підійшов до трупа. Шкіра була буквально зорана, так би мовити, зникла, плоть була посічена, майже перетворена в кашу, вздовж боків звисали клапті плоті, немов смужки, інші клапті поприлипали до прутів катів, м’язи були розірвані. Жодна людська мова не могла б передати те видовище. Командир наказав підвезти віз, на якому привезли засудженого, його поклали на воза долілиць і, дарма що він уже був абсолютно непритомний, на тому трупі й далі провадили покарання, аж поки найнятий урядом хірург, що крок за кроком наглядав за покаранням, дав наказ припинити його. Він зробив це тоді, коли в засудженого лишився тільки подих життя.

На той час дві тисячі шістсот дев’ятнадцять ударів перетворили його тіло у фарш.

Бити труп у Росії — не досить жорстоко, це наганятиме не досить страху на рабів. Треба, щоб людина отримувала своє покарання ще живою.

Нещасного повезли до лікарні, де його, як звичайно, занурили у ванну з солоною водою, а потім піклувалися про нього й лікували з якомога більшою турботою аж до цілковитого одужання, щоб оголошений йому вирок можна було виконати повною мірою. Кримінальні закони в Росії всюди і завжди вирізняються нелюдською жорстокістю. Того бідолаху лікували й відновлювали сім місяців, а потім урочисто привели на те саме місце виконання вироку і знову повели під шпіцрутенами, щоб доповнити кількість ударів до шістьох тисяч. Він помер на початку цієї другої екзекуції.

V

Коли засуджений інколи виживає, що трапляється вкрай рідко, його засилають доживати віку в глибінь сибірських копалень.

Я не розповідаю вам про інші покарання, про нагай і різки, що є найпоширенішими способами поправи. Під час і першого, і другого покарання вирок виконують лише двоє людей. Засудженого, якого мають покарати різками, або ремінцями нагая, так званої кицьки-семихвістки, кладуть на лаву з оголеним тулубом. Один кат сідає йому верхи на ноги, другий — на голову, і кожен з однаковим інструментом б’є його по черзі, наче два ковалі по одному ковадлу, аж поки пан або його дружина вважають, що покарання достатнє.

Проте в Росії, і то ще більше, ніж у будь-якій іншій країні, існують викрутні, які дають змогу уникнути виправних покарань. Коли селянин має гроші заплатити своїм катам, ті щадять шкіру бідолахи.

Після батога і шпіцрутенів іде Сибір. Коли російського підданого засуджують до заслання, йому зголюють бороду, обтинають волосся, і то так, як солдатам: коротко спереду і наголо ззаду; його одягають у полотняні штани і плащ із дуже грубої тканини, круглу шапку у формі млинця і взувають у величезні шкіряні чоботи без панчіх і шкарпеток. Потім везуть на санях або на возі в товаристві інших засланців під охороною кількох козаків аж до Іркутська, а то й далі.

Засланців примушують їхати за всякої погоди, байдуже, лютий мороз чи ні, вони мають прибути. Більше половини гине по дорозі. Під час цієї подорожі вони вільні у своїх рухах, не вживають ніяких засторог, щоб не дати їм утекти. Що вони робили б зі своєю свободою? Вони не мають паспортів, а в Росії без документів годі проїхати дванадцять годин. Москвич чи петербуржець не зміг би зайти в місто чи вийти з нього, не показавши варті, яка стереже шлагбауми, чи то дозвіл на проживання, чи то паспорт. Солдати наших казарм у Франції мають більше свободи, ніж російське населення.

Зрештою, Росія — лише величезна казарма, де позбавлено права виходу геть усіх.

Характер клімату

I

Під російським небом немає перехідних періодів, усе відбувається зненацька. Минає одна пора року — і ви раптом опиняєтеся в іншій. Зміна відбувається за ніч: учора було десять градусів тепла, а вранці вже десять градусів холоду і десять дюймів снігу. Вчора ви плавали по Неві на кораблі, а вранці вже їздите в санях. Я не стверджуватиму, що в Росії є весна і осінь: зима починається, так би мовити, в середині серпня, а закінчується в середині травня. Отже, літо — це лише червень і липень, але протягом цих місяців інколи трапляється бачити сніг. Узимку ночі тривають двадцять годин, день починається десь між дев’ятою і десятою годинами ранку і закінчується о другій годині пополудні. Влітку дні не мають ночі. Є лише альтернатива задушливій спеці, згущена хмарами куряви і пронизливою вогкістю, яка паралізує всі члени. У Москві та Петербурзі в середньому понад десять градусів морозу. В найсуворіші дні ртуть часто опускається до десятьох і двадцятьох градусів, а інколи й до тридцятьох градусів нижче нуля.

Здоровий глузд, здається, підказує, що в Росії мають існувати відмінності температури залежно від довготи і широти, скажімо, як різняться температури на різних європейських паралелях, але цього немає. Астрахань і Гур’єв на Каспійському морі, Одеса і Таганрог на Чорному морі містяться між 43-м і 44 градусом широти, як і Марсель, Ніцца, Ґенуя, Флоренція, Анкона, Константинополь. Що ж! Російські порти і міста замерзають і закриті для всякого судноплавства протягом кількох місяців у рік. Санкт-Петербург унаслідок свого сусідства з Балтійським морем має великі варіації температури, несталий клімат. Я бачив у січні, як уранці йде дощ, настає повна відлига, вулиці затоплює густа багнюка, а ввечері вже вісімнадцять градусів морозу. 1798 року термометр там опустився майже на тридцять чотири градуси Реомюра[63], а протягом тридцятьох п’ятьох наступних днів температура перебувала на рівні двадцятьох двох — двадцятьох трьох градусів.

Таблиці спостереження показують, що в середньому за десять років у місяці березні було дев’ять ясних днів, одинадцять туманних днів, одинадцять днів з опадами снігу і два дні з дощем, а у вересні було тільки сім ясних днів. У травні інколи буває дуже сувора погода, а протягом літа часто можна бачити білу паморозь. Незважаючи на білі відблиски снігу, день у грудні триває лише п’ять годин, а в листопаді є тільки три ясні дні, вісім туманних днів і двадцять днів снігових опадів; місяць січень десь такий самий, і в тому, і в тому місяці день триває лише три години.

Одного року в Архангельську мороз сягав п’ятдесят одного градуса Реомюра, ртуть замерзла, ставши твердою масою, не менш міцною, ніж залізо.

Петербург і Москва мають щороку сто двадцять три дні дощу, вісімдесят сім ясних днів; є від ста дев’яноста до двохсот п’ятьох днів ненастанних морозів, протягом яких випадає двадцять три тисячі кубічних дюймів снігу за дев’яносто два дні. Отже, найбільшу частину року можна назвати зимою. Треба мати абсолютну потребу вийти, щоб наважитись висунути носа надвір; сніг рипить під вашими кроками; плити тріщать і зникають під товстим шаром криги, кристали якої міняться перед очима грою дивних і страхітливих фігур. Птахи і тварини замерзають, ворони, голуби і горобці, яких у місті мільйони, забиваються в діри, в глибину карнизів, купчаться коло вікон, — зрештою, всюди, де можуть заховатися від зими, і вилітають звідти тільки в разі потреби або ж тоді, коли їх брутально виженуть, але, тільки-но розгорнуть крила, як падають замерзлі. Вартових міняють щогодини і, дарма що вкриті густими хутрами вовків і ведмедів, вони часто замерзають на посту. Коли цар проходить перед якимсь постом, увесь гурт вартових виходять у мундирах, беруть зброю на караул, барабан вибиває дріб; від морозу кілька людей загине — пусте, цього вимагає дисципліна. Військові, що перебувають у місті, зупиняються й скидають шинель перед імператором; мороз розколює їм череп — пусте, дисципліна обіцяє кілька сотень ударів різками кожному, кому забракне чемності перед начальником.

II

Коли температура опускається нижче шістнадцятьох градусів, театри закривають, свята і бали касують. Хто наважиться постати перед такою температурою? Кучери замерзають на козлах, а листоноші в сідлах, звідки їх знімають негнучких і закрижанілих. Щозими стаються тисячі таких випадків, і то так часто, що ніхто не звертає на них уваги. Слуги, яких посилають за харчами, і мужики — єдині, кого ще можна зустріти на безлюдних вулицях. Складається враження, ніби ви в мертвому чи обложеному місті, — або зараженому найстрашнішою пошестю.

Вулиці покриті шаром криги в кілька футів завтовшки. Сніг, який вкриває її і по якому ковзають сани, твердий, мов пісок, і має брудний, чорнуватий колір. Якби не сліпуча білість снігу, що лежить на покрівлях, підвіконнях і карнизах вікон, і не холод, який нагадує, що ви не на Сході, можна було б сказати, що вулиці засипані жорствою. Повітря туманне, густе і пронизане дощем невеличких кристаликів снігу, що літають у повітрі, наче атоми куряви. Поліція щоночі, а в разі потреби й кілька разів удень чистить тротуари від снігу та ожеледі, залучаючи до цієї роботи швейцарів будинків. Без цих заходів застороги за кілька днів уже годі було б потрапити куди-небудь.

Дерева всуціль укриті памороззю, здалеку здається, ніби вони кристалізовані. Залізні та дерев’яні поручні мостів і набережних теж покриті густим шаром кристалів.

Перше ніж укритися кригою, води Неви несуть талий сніг, а як є сім градусів нижче нуля, річка і канали замерзають. Звичайно це відбувається в жовтні. Кілька днів більш-менш великого морозу досить, щоб річку можна було перетнути на санях. До побудови залізного мосту річку перетинали по своєрідному тимчасовому мосту з дощок, зв’язаних між собою і прибитих до скріплених між собою колод, тож, коли під вагою перехожих крига знизу інколи ламалася, можна було не боятися серйозних нещасних випадків. А коли крига сягає трьох дюймів завтовшки, річку вже можна переходити пішки, від чотирьох до п’ятьох дюймів — можна їздити саньми і верхи на конях; дев’ятьох дюймів — можна їздити колісними екіпажами з кількома кіньми; одинадцятьох дюймів — можна переправляти артилерію, кавалерію і армію цілими полками. Можна навіть провести парад із кількома сотнями тисяч чоловік.

Для перетину річок, озер, заток поліція прокреслює на кризі прямі шляхи, щоб скоротити відстані, і позначає ті шляхи та стежки молодими гіллястими ялинками заввишки п’ятнадцять або двадцять футів, стромляючи їх у сніг або кригу на відстані десять-дванадцять метрів одна від одної, здається, ніби то справжня дорога, вздовж якої ростуть дерева. Ця засторога необхідна, щоб проїхати двадцять вісім кілометрів із Петербурга в Кронштадт, а також для їзди на широких розгалуженнях дельти, яку формує Нева, впадаючи в затоку. Сніговії дмуть несамовито, перемітають сніг, і за кілька хвилин зникають усі шляхи. Снігові заметілі ховають і людей, і тварин. Наприкінці зими сніговий покрив такий грубий, що видніють тільки верхівки тих ялин, решту стовбурів засипано снігом.

Інколи трапляється, що пориви північно-західного вітру піднімають води і розламують кригу, і тоді всіх подорожніх поглинає вода: люди, тварини і карети — всі зникають без сліду. Потім буря вщухає, нагромаджені одна на одну крижини замерзають, і перед очима подорожніх відкривається дивне видовище річки, озера або моря, хвилі та буруни яких миттю закам’яніли. Крижини й справді такі ж нерівні й такі ж закручені, треба чекати, поки випаде сніг і заповнить міріади долинок, перше ніж можна буде наважитись сісти в сани.

Крига ніколи не скресає раніше середини квітня, інколи пізніше. Коли крига зворухнулася, на човнах наплавних мостів попускають якірні ланцюги і швартують мости попри той чи той берег. Крига, розпадаючись, зазнає дії незмінних законів. Спершу тане шар снігу, що вкриває її, і його заміняє шар води; ця вода, помаленьку нагріваючись від щодня лагіднішої температури, зрештою розмиває кригу, що чорніє, стає губчатою і розкришується, і тоді вже лихо необережним, які наважаться ступити на неї.

III

Феноменом, про який багато говорили понад сто років тому, 1740 року, і про який росіяни ще й досі розповідають із гордощами, був крижаний палац, збудований із наказу імператриці Анни. Збудований із величезних брил криги, обтесаних, мов камінь, цей палац мав п’ятдесят футів завдовжки і шістнадцять завширшки, стіни мали три фути завтовшки, накривав його шар снігу. Всередині були стіл, стілець, ліжко, всі меблі. Перед палацом поставили крижані піраміди, вирізьблені з криги кінні статуї і тварин, шість крижаних гармат із ядрами шість фунтів і дві мортири. З однієї гармати вистрелили, і ядро, теж крижане, пробило дводюймову дошку на відстані шістдесятьох кроків, споруда не похитнулася. Увечері, здається, давали чудові феєрверки.

Той пишний палац доводить лише одне: нещадність та суворість морозу і клімату.

Протягом усієї зими холод такий лютий, що, коли раптом відчинити кватирку вікна, щоб оновити повітря в квартирі, пара миттю понесеться надвір із не меншою швидкістю, ніж пущена ракета. А якщо наважитись вийти на вулицю, мороз накидається на вас, хапає з усіх боків. Ніс стискається, рот і горло хапає судомою, очі, здається, відступають у глиб черепа, у вухах гуде, дихати можна тільки через товстий шарф або хустку. На повіках, на бровах, бороді та волоссі миттю осідає паморозь і спричиняє тисячі поколювань, від яких на очі набігають сльози. Один жартівник сказав, мовляв, замерзають слова, і це твердження певною мірою слушне, бо груди такі здавлені, подразнені й навіть заморожені, що органи дихання відмовляються функціонувати. Коли є абсолютна потреба вийти, треба вдаватися до однієї застороги: від часу до часу розтирати собі обличчя хутряним обшлагом шуби, щоб цим легеньким тертям оновити кровообіг під шкірою.

Геть усі знають спосіб розморозити замерзлі кінцівки. Це застосування снігу і крижаної води, перше ніж зайти в тепле приміщення. Протягом усієї зими я взяв собі звичай, коли був змушений вийти, покривати все обличчя тоненьким шаром мазі: мороз за жирне тіло хапається дуже важко, тож я міг безкарно кидати виклик суворості клімату по кілька годин поспіль і завжди витримував холод краще, ніж мої товариші. Сніг має міцність і силу криги й відбиває сонячне проміння з такою яскравістю, що очі не здатні витримати той блиск.

Наприкінці зими трохи довша, ніж звичайно, прогулянка на санях уже втомлює, подорож майже неможлива. Від заметілей і сильних поривів вітру, про які я згадував недавно, всі дороги стають хвилястими. Коли дме вітер, каменя чи галузки досить для утворення великих заметів і хвиль; подорожувати важко, хіба що ви створені для таких поштовхів, бо поїздка — нескінченна бортова й кільова трясовиця з важкими ударами: судно, підняте морськими хвилями, лагідно сповзає в глибокі долини, створені бурею, і так само лагідно піднімається, натомість сани жорстко б’ються об перешкоди, падають, наче камінь, у глибини борозен, тож і людям, і коням важко витримувати довгу дорогу.

IV

Поїздка в санях по місту не завжди позбавлена небезпек, і то навіть тоді, коли поверхня снігу гладенька, мов озеро. Не всі коні вміють тягнути цей екіпаж, тож, коли треба повернути за ріг будинку, сани заносить, вони перекидаються й далеко викидають вас, ви б’єтесь головою об стіну або сани, які їдуть назустріч. Зі мною таке траплялося десять разів, і мені завжди щастило відбутися кількома подряпинами. Але таке щастя дістається не кожному.

Зима — добро і для жителів міст, і для селян. Ринки заповнені різноманітними продуктами, що їх селяни привозять з усіх боків, тільки-но налагодили санні шляхи. Овочі, м’ясо, риба, дичина — все заморожене. Немає нічого дивнішого, як дивитися на ринки, заполонені замороженими свиньми, баранами, телятами, биками, що стоять підперті або на чотирьох ногах навколо прилавку продавця. Здається, ніби вони вдають учених тварин. Коли снігу немає, міста страждають. Матеріальне життя стає дуже дорогим, інколи настає голод, бо судноплавство припиняється, як і транспортування на санях, продуктів не доставляють або ж привозять їх у кепському стані, наполовину зіпсуті й незмірно дорогі. З другого боку, земля й посіви не прикриті шаром снігу, люті морози вбивають усе збіжжя.

Перехід від однієї пори року до другої відбувається за кілька днів, майже за кілька годин; щонайбільше тиждень дрібних крижаних дощів, густої крижаної крупи, а потім настає спека, зростаючи, коли довшають дні. Рослинність розвивається з дивовижною швидкістю, мало не за ніч, надто після теплого дощу, дерева вкриваються бруньками й зеленіють. Але було б дуже нерозважливо покладатися на очевидну красу неба, бо вечори дуже вологі й небезпечні, над Ладозьким озером часто формуються бурі й налітають на місто з градом або снігом.

Починаючи від середини лютого, дні довшають та яснішають, десь у середині квітня скресають усі річки, а в середині травня сонце заходить між десятою і одинадцятою годинами вечора, а в червні і аж до середини липня сонце не покидає обрій. Можна читати, писати і грати цілу ніч, не використовуючи ніякого світла. Щонайбільше на двадцять хвилин сонце, здається, зникає, але небо й далі досконало освітлене великими хмарами теплих червоних випарів на кшталт заграв, які створює вночі велика пожежа. А невдовзі знову з’являється сонце з найяскравішим блиском. Тоді його проміння відкидає довжелезні тіні, тіні дерев і пам’ятників набувають гігантських вимірів. Одного разу, повертаючись додому о другій годині ночі, я з цікавості вирішив зміряти свою тінь, вона мала понад двісті п’ятдесят кроків завдовжки.

V

Ніщо так не вражає уяву, як тиша, яка панує в природі від одинадцятої години вечора до п’ятої години ранку. Повітря таке дзвінке, що звуки передаються з великою чистотою на значні відстані. Людський голос, кінська ступа, собачий гавкіт, вовче виття, пташиний спів, кроки людини, що йде по прибережній жорстві, можна чути дуже виразно. Влітку, коли я жив на островах, мені понад тридцять разів траплялося проводити ночі на балконі, курити і досхочу спостерігати російську таку дивну природу. Я дуже виразно чув і розрізняв, не втрачаючи жодного звуку, розмову селян або рибалок, які перебували на відстані понад два кілометри від мене. Признаюсь, у такі миті я вважав Росію за чудову країну.

Рослинність, отримуючи тепло та світло і вдень, і вночі, росте просто на очах. Легенда про фею з чуткими вухами, яка чула і бачила, як росте трава, вже анітрохи не видавалася мені дитячою казкою. Те, що вчора ще було присипане снігом, у перші дні травня вже виросло, а наприкінці липня дозріває, тож можна збирати врожай і складати в комори.

Але кожна медаль має зворотний бік. Літо коротке. Вже 1 серпня дні починають скорочуватися так швидко, що о сьомій годині вечора западає ніч, а о восьмій годині запалюють ліхтарі. Майже спека, яка видавалося таким добром у середині липня, вже лишилася тільки в уяві жителів, які, дивлячись, що повітря тихе, а сонце ще трохи яскріє, уявляють собі, ніби літо триває і ще тепло. Але тоді вже важко вийти на вулицю, не вдягнувшись у шерстяне вбрання й не накинувши плащ. У вересні знову починаються дрібненькі крижані дощі та морози, а в жовтні крига та сніг знову вкривають усю територію Росії від півночі до півдня.

Повторюю вам, погода несподівана, нещадна й мінлива. В липні серед дня задушлива спека, увечері настає крижана холоднеча, а вранці опадають густі, сморідні тумани, від яких закладає ніс. Під впливом таких швидких переходів дуже часто виникають хвороби, скажімо, сухоти, лихоманки, пневмонії, апоплексії та ревматизм. Випадкова зупинка потовиділення означає майже негайний смертний вирок. Проте в усяку річ Господь поряд із лихом вклав і засіб поправи: вчасне вживання якомога гарячішого настою сушених суниць за кілька хвилин відновлює потовиділення і рятує вас.

Видовище незмірної країни, похованої під багатьма футами снігу, що вирівнює все — річки, озера, болота і навіть море — паркетом твердої криги в кілька футів завтовшки, дуже вражає, але сповнене нездоланного смутку. Коли ураган піднімає і жене сніг, наче розбурхане море, там теж відбуваються страхітливі лиховісні драми.

Коли настає відлига, вода звідусіль затоплює землю і перетворює країну в болото. Стежки, шляхи, вулиці міст і навіть столиці стають болотистими канавами. Поки триває відлига, не можна пересуватися ані в санях, ані в кареті, ані пішки.

У Росії мене дуже вразили буйність і насиченість зелені всіх рослин. Це феномен, який я помітив усюди, де падає багато снігу і земля вкрита снігом якусь частину року.

Росія має найогидніший клімат на землі, а Санкт-Петербург збудовано там, де панує наймерзенніший клімат у Росії, це визнають і самі росіяни. Туди ніщо не йде, там ніщо не росте, немає ніяких фруктів, крім диких ягід, які насилу годують ведмедів. Натомість у Швеції на тій самій, а то й вищій широті яблуні, груші, усі види вишень, черешні й смородина ростуть навдивовижу у відкритому ґрунті й дають гарні та чудові плоди. У Швеції вирощують і чудові овочі, якими щедро забезпечені ринки. А в Санкт-Петербурзі, якщо ми хочемо вишень, потрібні теплиці, оранжереї; якщо ми хочемо їсти спаржу і горошок, треба платити п’ятнадцять карбованців за пучок спаржі і шість карбованців за літр горошку. Взимку ми платимо тут за одну грушу від двох до двох із половиною карбованців. Натомість збираємо багато гарбузів, огірків та грибів.

Узимку за розваги правлять перегони на санях, спектаклі, концерти, бали, вечори і гра, пекельна гра, коли на сукно падають сотні тисяч рублів. Крім того, крижані гори, полювання ведмедів, лосів, вовків і тетеруків.

Санкт-Петербург

I

Санкт-Петербург — місто, сповнене страхітливих контрастів і сміховинного безглуздя. Це базар, куди сходяться всі народи землі. Правду кажучи, там є тільки три різновиди індивідів: військові, багатії і злидарі. Військові вбрані в мундири, виряджені, розцяцьковані, прикрашені плюмажами, злидарі вкриті смердючими шкурами тварин, натомість багатії одягнені за останніми і часто вкрай сміховинними французькими модами. Золото сусідить із найзлиденні-шим дрантям, найпишніші шовки Ліона і найгарніші хутра труться об масне й заяложене селянське лахміття. Можна було б стверджувати, що то величезна виставка незвичайного народу, відвідати і споглядати яку прийшли тисячі людей з усіх країн.

У Санкт-Петербурзі мовчки їздять і ходять три дуже різні сукупності населення, ніколи не перетинаючись між собою і не змішуючись: дворяни, мужики та іноземці. Я не кажу про верству купців, вона незначуща і кількістю, і повагою до себе, і своїм впливом; купці, оповиті презирством і зневагою аристократії, що заздрить їхньому багатству, і самих селян, з яких вони вийшли і до яких по-нелюдському ставляться, не становлять верстви, названої в нас буржуазією. Отже, як брати загалом, є тільки огидний плебс і патриції.

Ніякий народ на землі не має більшого марнославства, більшої гордості, більшої хвальковитості і національного самолюбства, ніж росіяни. Цей брак моральної організації вони доводять аж до найбезглуздішого надміру. А втім, це вада всіх народів, які починають формуватися і не мають історії: вони фанфарони і вважають себе за вищих від усього світу.

Російська аристократія не має індивідуальності, вона по черзі то англійська, то німецька, французька чи турецька залежно від сьогоденних захоплень або примх двору, який вона намагається копіювати; ця аристократія стала б китайською, лапландською чи готтентотською і татуювалася б, як новозеландці, якби цар висловив таке бажання. Марнославство, і то ще більшою мірою, ніж жадоба насолод або бажання вчитися, нездоланно спонукає аристократію покидати батьківщину і їхати в Лондон, Відень, Неаполь, Рим, Париж або в міста з купелями, щоб грати там в азартні ігри. Російська аристократія не має в собі нічого особистого, має тільки те, що дають їй іноземці; обідає, вечеряє, одягається, танцює, вітається, як французи, курить, як німці, п’є, як англійці, співає, як італійці, і жувала б опіум та гашиш, як турки, якби це було до вподоби її панові. Російська аристократія не має нічого, що належало б власне їй, це татарин Тамерлана, покритий лаком цивілізації, який злущується щомиті. Дика скіфська натура пульсує під різноманітними запозиченими маскарадними костюмами, в яких одвіку позують чоловіки та жінки. Росіяни жорсткі та грубі в своїй увічливості; можна було б стверджувати, що вони чемні тільки під примусом обставин або указу, який погрожує батогом і шпіцрутенами. Росіяни цивілізовані тільки ззовні, ніхто не зазнав радикального впливу цивілізації. Російські дворяни погано розмовляють своєю мовою і не вміють навіть писати нею. Коли хочуть похвалити кого-небудь, то кажуть: «Він анітрохи не знає російської мови». Це спосіб повідомити вам: «Ця людина дістала досконалу освіту». Натомість російські дворяни розмовляють усіма мовами Європи. Вони засвідчують чуття великодушності, які аж ніяк не відповідають їхнім звичаям. Ви нічого не вимагаєте від них, і вони запропонують вам усі послуги, які забувають надати, коли ви просите про них. Більшість дворян дійшли до руїни, а проте, здається, тішаться певним достатком. Вони демонструють показну забезпеченість, якої не існує. Вони мають ложі в Опері та у французів[64], а їдять удома, як селяни; їхні дружини вкриті діамантами, а вони міняють білизну тільки тоді, коли вона сама покидає їх.

II

Рух на вулицях, на ринках і в громадських місцях мовчазний, можна було б сказати, ніби це країна, населена глухонімими, все має похмурий і скорботний вигляд, відчувається, що російський народ не вільний, скутий у своїх діях. Коли я бачив мовчанку і занепокоєність тієї людської маси, мені здавалося, ніби вона повертається після страти або йде на похорон.

Сама Нева тече дуже швидко й безшумно, її води глибокі, мають лиховісний колір, поблискують, наче око змії; здається, ніби вона квапиться перетнути прокляте місто і швидко протекти попід фортецею, що сочиться й смердить людською кров’ю. Важко натрапити на двох чи більше росіян, які б ішли разом і провадили лагідну дружню розмову. Люди перезираються й мовчать. Здається, ніби батіг, цей невидимий агент, цвьохкає в повітрі і кожен боїться за свої плечі. Ви навіть не почуєте, як усюди в інших країнах, крики мандрівних торгівців, які повідомляють про свою ходу. Дисципліну можна відчути на кожному кроці. Лише чути, як кричать кучери: «Стережись!» — монотонно, наче каркають ворони. Ця ізоляція і тиша серед міста, де живе чотириста тисяч душ, наганяє холод у серце і опановує розум дивним страхом.

Геть усі росіяни сформовані для такого огидного рабства, що кожен піддається рухам тіла лише механічно: ноги спонукають тіло рухатися, а голова не думає. Людина навіть не має права вибору свого місця проживання. Якщо вам погано в якомусь готелі і ви хочете перенести свої пенати в якесь інше місце, треба за двадцять чотири години попередити поліцію, і вона має знати, чому ви покидаєте цей квартал, і мотив, який спонукав вас вибрати інший. Ви не можете ступити десять кроків за межі міста без свого паспорта; як іноземець ви маєте не більшу змогу уникнути навколишньої тиранії, ніж російський підданий.

На кожному кроці ви натрапляєте на солдатів: одні в парадних мундирах, а інші майже голі. Офіцери всіх рангів ніколи не скидають мундирів і, здається, завжди готові провести парад або рушити у воєнну кампанію; двадцять разів на день я запитував себе, чи я, напідпитку, не заблукав до якогось військового табору.

Ми з першого погляду здогадуємось, що Санкт-Петербург становить безумство варвара, що мріяв про неможливе, тиранізував стихії, наче своїх підданих, і прагнув трансформувати пустелю, самотність, болото. Пишні палаци, дерев’яні хижі, набережні з червоного граніту, провалені вулиці, картонні будинки, прикрашені колонадами, перистилями, фронтонами, церкви грецькі, турецькі, перські, лютеранські, римські — все це височіє, мов спогад про огидне рабство, мов образа людству. Це місто без передмість стоїть тут, ізольоване, мов прокляте, це пекло, де вже інша сукупність рабів корчиться під тиском страхітливих покарань із боку невблаганної волі, це заражене болото, де смерть походжає, як їй заманеться. Я намагався вийти з Санкт-Петербурга і подолав понад шість або вісім льє, не побачивши жодного села, хатини, нічого, крім убогих трав і хирних чагарників.

Усе свідчить про плем’я, яке розташувалося табором. Не виходячи з міста, можна пересвідчитися, що, хоч де придивитися до росіянина, — в Архангельську, Одесі, Києві чи глибинах Камчатки, — його стан невігластва і варварства всюди однаковісінький, тож саме тому всюди панує однакова брутальність звичаїв. Проте я роблю виняток для жителів берегів Балтійського моря і Фінської затоки, які давніше були підпорядковані Швеції. Вони тверезі, не пияки, як росіяни, мають лагідніші, чемніші звичаї і зберегли частину німецьких звичок. Але російський геній день у день знищує розум цих народів, які мають латиське або саксонське походження.

III

Російські дворяни, зруйновані грою, живуть у різноманітних злигоднях, харчуються квашеною капустою, огірками, грибами, солоною і маринованою рибою, молочними продуктами, але всі користаються своїм правом запрягати чотирьох коней. Вони мають слуг, прислугу, якій не платять, яку не годують, не одягають і яка вночі, щоб вижити, вдається до злодійства.

Ліврея, яку носять ті слуги, вже пережила десять поколінь плечей і втратила первісні кольори внаслідок зношення і щедрого латання. Під лівреєю лакеї не мають білизни і майже не мають одягу; шматок бавовняної тканини, обмотаний навколо шиї, дає змогу вважати, ніби то краватка; їхні чоботи, як і туфлі їхніх господинь, стоптані й мають погано приховані сліди численних ушкоджень. Носова хусточка абсолютно невідома, сякаються пальцями і в обшлаги свого одягу.

Проте всюди в Росії помітна одна риса: подоба чесної забезпеченості, кокетства і чистоти, яку всі будинки мають ззовні, тільки на вулиці. Ця подоба дуже оманлива: тільки-но переступити поріг, здається, ніби ви в халупі. Сходи низькі, чорні й нестерпно сморідні. Бруд піднімається аж до вестибюлів, проникає навіть у передпокої. Немає нічого ані рідкісного, ані незвичайного в тому, коли яка-небудь гранд-дама виходить зі своєї карети і йде в алею задовольнити природну потребу. В цьому аспекті значні родини, родини багатіїв і навіть мільйонерів не дуже відрізняються від інших. Є лише винятки, та й то вкрай нечисленні, в будинках, де головний вхід, тобто парадний хід стереже швейцар із ціпком із золотою головкою, алебардою і в трикутному капелюсі. Зате головні вулиці дуже чисті. Поліція суворо карає всі правопорушення, які, на її думку, є замахом на суспільну пристойність.

Якщо я вам дам змогу зазирнути всередину тих аристократичних будинків, ви побачите, що вони перебувають у досконалій гармонії зі звичаями господарів. Загалом це зборисько всіх епох, усіх стилів і всіх країн землі, господарі немов оселилися в кімнатах заїздів, як-от подорожні, що їдуть кудись і зупиняються на кілька тижнів.

Щоб ви мали точне уявлення, я запропоную вам ескіз, подам побіжне зображення дворянської родини, яка опинилася в скрутній ситуації. Таких родин переважна більшість, тож будьте певні: подавши опис однієї, я дам вам змогу побачити їх майже всі.

Ці люди не мають ідей, вони не вміють поетизувати бідність. Про сходи ви вже щойно читали, які вони. Передпокій править за гардероб, крім того, це кімната лакея, чиє ліжко ховається за ширмою зі шпалер або зеленого полотна; це кімната, де слуга плекає своє пияцтво, де щоранку він доглядає взуття господарів. Там є ще грубка, вішак для одягу, диван, прикритий тканиною, що, як можна підозрювати, була оксамитом за часів, коли місто Утрехт славилося ним, а тепер у ній кишать усі хатні паразити.

Решта кімнат схожі одна на одну умеблюванням. Стіни загалом або побілені вапном, або пофарбовані в зелений, синій, жовтий колір залежно від уподобань власника, але завжди в надміру світлі відтінки. Стелю оздоблюють ліпні прикраси, всюди тягнуться ліпні бордюри.

Салони вмебльовані більш ніж скромно: набиті сіном дивани, накриті набивним ситцем або клейонкою, інколи драпом; такі самі стільці, табурети і фотелі, столики з берези або червоного дерева, на яких стоять дзеркала, піаніно як обов’язковий елемент — оце й усе.

Усю спальню займає родинне ліжко завдовжки і завширшки шість футів, без завіс і німецької форми. Це патріархальна й парадна річ. Ліжко, як і ложа наших давніх королів, стоїть серед кімнати головою до стіни. З одного боку стоїть оздоблений тафтою великий круглий кошик заввишки метр, там складають подушки на день. Під головним вікном стоїть туалетний столик, прикрашений ажурною тканиною і рожевим, синім або білим мусліном.

Усі вікна кімнат не мають великих чи малих гардин. Просту штору з кольорового ситцю опускають чи піднімають, як заманеться. На стінах немає ні шпалер, ні картин. Підвіконня прикрашають кілька горщиків із хирними квітами. В одному з кутків кожної кімнати висить ікона святого чи святої, найчастіше Богородиці, а перед іконою висить лампадка, яку запалюють на великі свята.

У незначних класів суспільства найпоширенішими меблями є диван. Він служить двом цілям. Увесь день це меблі розкоші, а вночі перетворюються в ліжко. Можна сказати, що більшість росіян, за винятком селян, які сплять на полу, народжуються, живуть і помирають на дивані, за ширмою.

IV

Мені лишилося повідомити вам про ще один елемент: кухню, і тут тримайте свою сміливість обіруч і йдіть за мною в цю задимлену печеру. Якого кольору там стіни? Годилося б вигадати слово, щоб сказати вам про це. Там смердить пригорілим салом, панує несвітський бруд. По чорних і жирних меблях бігають таргани, ви побачите величезні шматки м’ясив, позеленілих від заразливих випарів, які окутують їх. На вогні побачите частини туш, які не зможете назвати, тож запитаєте, якій тварині вони належать; побачите звалені впереміш найрізноманітніші харчі. Ви опинилися серед безладного нагромадження гнутого і щербатого посуду, склеєних і почорнілих фаянсових тарілок зі слідами навколо країв і в борозенках залишків бруду, що затверднув від часу, тож його годі вичистити навіть за кілька годин. Підлога і столи залиті розчином нудотних нечистот, а то й утоплені в ньому; в жодному робочому приміщенні різника ви не побачите такого безладдя і такого звалища покидьків.

Божеством, яке панує в тому сповненому зарази вертепі, здебільшого є жінка. Я відмовляюся зобразити вам її портрет, бо, боюся, мене звинуватять у перебільшенні, дарма що я навіть не зможу піднестися до правди. Але зайдіть якось увечері в кабаре Поля Ніке позаду Паризького ринку, помітьте навколо його прилавків найп’янішу і найбруднішу жінку, в подертому й безбарвному лахмітті, з набряклим, подряпаним обличчям, укритим лискучими покидьками, з косами, наче скуйовджена грива, де ніколи не було гребінця, зате аж кишить паразитів, босу або ледве взуту в стоптані черевики, з брудними руками, і ви побачите щось близьке до російської куховарки, чий звичайний стан — це стан людини, яка всякчас заточується і не завжди здатна впізнати свою дорогу й добачити, що діється з її каструлями та соусами.

Стелі, стіни, буфети засіяні комахами, вони заполонили печі, по них ходять, на них сідають, і їх їдять, непомічених, в усіх чорних соусах. Таргани повзають усюди, рухаючись із сухими і майже гострими звуками на кшталт тих, що їх видає купа зібраних у коробці хрущів. Аж блювати хочеться!

Перейдімо до їдальні. Там стоять стільці, посередині круглий стіл. В одному з кутків видніє квадратний столик, на який ставлять перед обідом калую. Калуя складається зі страв для збудження апетиту, скажімо, солоної риби, ікри, масла, шматочків перезрілого сиру, редьки, місцевої горілки тощо. Кожен підступає до столика і стоячи накладає собі страви. Уважно стежте за моїм описом: прибор ставлять на великий стіл, накритий клейонкою або скатертиною, яку почали використовувати, мабуть, ще в минулому сторіччі; вам дають серветку, що вже служила і ще служитиме іншим після вас, аж поки її колір цілковито зникне під шаром жиру. Ложку ставлять праворуч від тарілки, виделку — ліворуч, ніж — над нею горизонтально. На тарілку ставлять скибку чорного глевкого хліба і скибку білого хліба. На столі стоїть кілька глечиків із квасом, а також кілька різновидів вина, яке росіяни спромагаються забарвити в синій, зелений або жовтий канарковий колір із допомогою нешкідливої суміші кислот. Приносять суп: дуже прозорий і легенький бульйон без жодного додатка хліба чи тіста. Якщо у вас виникне спокуса дати йому охолонути і якщо протягом того часу уважно придивитися до нього, вам буде легко побачити, як там крутиться, як я вже казав вам, цілий масив трупів різних комах, зокрема часто блощиць і мурах. Потім на стіл ставлять чверть туші бика або теляти, з гарніром із вареної картоплі або з іншими овочами, мішанина яких справляє огидне враження і дає змогу запідозрити наявність не дуже охайних звичок. М’ясо не розрізають на певні частини, як у нас. Причина полягає в тому, що немає різників, тому перший-ліп-ший селянин убиває тварину, розрубує її на чверті і отак продає. Щоб мати ребро, нирку, філе, доводиться купувати чверть тварини: десять, п’ятнадцять, двадцять фунтів, а інколи й більше. Солоні огірки, мариновані гриби, дикі ягоди, квашена капуста — обов’язкові перекуски до кожної страви, їх подають із яловичиною, з овочами, з рибою, з десертом, що неодмінно складається з тістечок, які дістали з печі ще за Петра I. Аж до 1840 р. в Росії ніколи не було кондитерів, та й тепер, коли я пишу ці рядки, є тільки один у Санкт-Петербурзі і один у Москві, більше ви ніде їх не знайдете. Натомість росіяни взяли в німців та у Швейцарії дуже вправних цукерників, які виготовляють чудові ласощі.

Після обіду переходять у салон, де розносять каву, а через годину або дві чай разом із кислим молоком, а також тістечка: скибочки висушеного в печі хліба, покриті тоненьким шаром карамелі або меду. Чай заміняє вранці каву, а ввечері править за вечерю. Щирі росіяни ніколи не кладуть цукор, щоб він розчинявся, ані в чай, ані в каву, ані в інший відвар, а гризуть грудочку цукру, поки п’ють, і кидають решту в цукерницю. Майже всі люди і сам імператор п’ють чай зі склянок, які витримують окріп.

V

Кожен дім має льодовню, вкрай потрібну для збереження маси різноманітних продуктів, які треба мати в запасі і які пропадуть без холоду. Рибою або чвертю бика, засмаженою чи звареною, родина може харчуватися, аж поки покажуться ребра та кістки.

Картина, яку я щойно змалював вам, точна тільки в загальних рисах. Безперечно є винятки, але вони нечисленні й стосуються тільки тих, хто подорожував і довго жив за кордоном, а ще має велике багатство, яке дає змогу мати навколо себе весь можливий комфорт.

У значних родинах, багатих на мільйони, можна побачити розкішні апартаменти, навощені, натерті, обклеєні шпалерами і напахчені мускусом, ретельно прикрашені, з портьєрами з розкішних обюссонських килимів або оксамиту; напрочуд великі дзеркала, шедеври російського мистецтва, висять у рамках на стінах і на дверях, в альковах.

Умеблювання залежить від уподобань, багатства та оригінальності, які відповідають смакові господаря чи господині дому або царя. Воно китайське, індійське, англійське, французьке, турецьке, середньовічне, ренесансне, рококо або яке завгодно інше залежно від уподобань царя або цариці. Перше ніж думати про себе, думають про те, як підлеститися до двору. Коли велика княгиня Марія вийшла заміж за ландграфа Лойхтенберґа, геть усі захоплювалися мінералогією, збирали каміння найрізноманітніших кольорів, бо знали, що ландграф — видатний учений у цій галузі. Росіяни не живуть для себе.

Розкішно інкрустовані паркети вкривають турецькі та перські килими, в кутках салонів виставляють статуї, привезені з Рима або Флоренції, навколо них ставлять огорожу з кущиків та вазонів у ящиках або горщиках, стіни прикрашають картини в пишних рамах. Але серед цього блиску, розкоші, зручності, завжди можна здогадатися про національну нечистоплотність і брак смаку, можна відчути їх; то, безперечно, багатство, але прокляте й вицвіле. Підходячи до всіх шпалер і дерев’яних панелей, ми помічаємо сліди засмолених рук і пальців, загиджених нечистотами, гаптовані шовкові портьєри вкриті плямами.

Слуги зарозумілі, зухвалі й нечемні до іноземців. Вони вимірюють значення людини лише кількістю золотих і срібних гаптів або орденами, які прикрашають одяг. Слуги плазують перед гаптованим одягом і орденськими стрічками, але крадуть хусточки, рукавички й геть усе, що знаходять у пальтах, які довіряють їм у передпокоях.

Описати національну гордість росіян дуже важко, я не знаю, чи є в світі народ, який мав би ще більше претензій. Пани, слуги, кріпаки — всі доходять згоди між собою і в унісон зневажають усе, що не походить із Росії, а якщо їм дати відчути їхню непослідовність і запитати, чому вони купують французькі чи англійські товари, чому їдять, як англійці або французи, вони, не збентежившись, скажуть, що цього вимагає мода. Зрештою, я побачив у російському суспільстві й напрочуд добре освічених людей, які подорожували і могли краще за своїх співгромадян оцінити людей і речі кожної країни, незважаючи на національне самолюбство; що ж, я побачив, скажу вам, людей із добрими іменами, і вони з найщирішою вірою у світі стверджували, мовляв, промови та проповіді наших найвидатніших ораторів, Массільйона та інших, перекладені російською мовою, набагато гарніші й піднесеніші їхньою мовою, ніж нашою, бо ж їх ретушували російські перекладачі!

Імператор Микола I

I

Імператор Микола — безперечно найчесніша людина своєї імперії, так само як і найвродливіша, найсправедливіша, найгуманніша і найосвіченіша. Імператор тішиться повагою і пошаною всіх, хто навколо нього, і всіх, кому дісталася честь наблизитися до нього, і то не так завдяки священному символу, яким він наділений, як завдяки рідкісним і видатним рисам, які вирізняють його. Як друг, як батько, як шлюбний чоловік він становить найдовершеніший взірець усіх домашніх чеснот.

Імператор не менш гуманний, великодушний і поблажливий до помилок, скоєних унаслідок юнацьких поривів, ніж нещадний до вигадників теорій, які зводять людей на манівці й пригнічують їх безладдям і струсами, що протягом останніх чотирьох років призвели до чвар у Європі. До цих людей він не має ані жалю, ані милосердя й б’є їх без жодної надії на пощаду.

Серед дворян його двору є кілька друзів дитинства, яких він любить із фанатизмом палкої дружби і які люблять його з відданістю і безмежним самозреченням. Коли цей чоловік стає імператором, усі гнуться й шанобливо схиляються перед ним. А коли він стає людиною, це буржуа... з якнайбільшою простотою, завжди зичливий друг.

Цар любить і шанує подругу свого життя, любить і обожнює своїх дітей, завжди почувається найкраще в їхньому товаристві, з одними грається в невинні ігри, а іншим допікає безневинним глузуванням.

Маючи міцне здоров’я й залізну енергію, невтомно працюючи, цар доводить своїх міністрів і секретарів до втоми за роботою. Керуванню своєї широкої імперії він присвячує час і турботу, завжди прокидається першим і найпізніше лягає. Армія, фінанси, військово-морський флот, торгівля, сільське господарство — він наглядає за всім і всюди намагається запровадити ревність у праці та чесність, проте ніколи не може домогтися цього. Хабарництво, на яке хворіє імперія, надто поширене, тут його самодержавство зазнало поразки.

Імператор і цар, наділений потрійною владою, він вважає себе за послану провидінням людину, якій доручена божественна місія, і виконує цю місію з дивовижним розумом та енергією доброї людини, яка знає, чого хоче.

Цар Микола цілком присвячує себе поширенню політичного впливу своєї країни, тож було б не менш огидним, ніж несправедливим, відмовляти йому в належній пошані. Якщо він веде свій народ із тією жорсткістю та суворістю, які ми зобразили, якщо зберігає в своїй імперії закони і стан речей, позначені варварством і жорстокістю, то тільки тому, що знає: російський народ, відомий йому найкраще, нездатний жити за умов режиму, що перебуває в більшій гармонії з приписами Євангелія. Ми вже казали вище: якщо російське законодавство припинить бити і трощити, наче блискавка, якщо припинить наганяти страх, Росія вкриється руїнами і кров’ю. Розповідаючи про події у військових поселеннях коло Волхова, ми вже бачили, на що здатний російський народ.

II

Імператор намагався робити й робить усяке можливе добро, але з крайньою розважливістю. Якщо це добро вже не цінують, звинувачувати треба тільки його аристократію, що всякчас чинить йому найзатятіший опір і штовхає його на шлях ретроградства.

Життя цього геніального чоловіка, відколи він сів на трон, — це вічна боротьба проти корупції та хабарництва, які душать землю його країни; його великодушні інстинкти і прозірливість здогадалися про це зло задовго до того, як йому доповіли про нього. Одного разу цар з усією енергією свого чесного серця захотів вивчити це зло. Він доручив двом розумним людям зі свого секретаріату, двом німцям із Курляндії, які мали його повну довіру, провести найсерйозніші дослідження в усіх гілках адміністрації, все вивчити, все спостерегти, все побачити і самим оцінити, відважно кинути зонд у той океан корупції, хоч який він глибокий. Воля царя — закон, і, наважуся сказати, часто це дуже добре. Але завдання виявилось нелегким, були подолані й розбиті тисячі перешкод. Праця була довга і, всупереч тому, чого сподівалися від неї, сумлінна. Звісно правда, що приховати зло було важко. Але картина була не радісна. Про факти хабарництва, посадових надуживань і корупції царю доповіли без ніяких прикрашань. Прізвища були на всі літери алфавіту, а доказів аж рясніло. Виразка розкрилася, мов безодня. Покарати було неможливо, бо всюди годилося б опустити батіг на найшляхетніші плечі, всюди завис той проклін; цар мав відчинити браму Сибіру для більшої частини свого двору, бо навіть двері царського палацу падали, поточені корупцією! Цар пролив кілька сльозин і кинув той рапорт у вогонь. Цар мав слушність. У такій країні, як Росія, правосуддя, перше ніж засвідчити свою суворість, має бути розважливим.

Того самого вечора, пригнічений смутком, цар пішов своїм звичаєм до одного зі своїх улюблених міністрів, графа ***. Похмуре і невдоволене обличчя абсолютного монарха одразу приголомшило розум фаворита, що, затинаючись, наважився запитати свого найяснішого господаря, які скорботні причини могли так вплинути на його дух і відобразити на його обличчі такий тяжкий смуток. Цар уривчастим голосом, що не раз проривався в нього, розповів генералу-мі-ністру про рапорт, про почуті одкровення і вигукнув із гострим обуренням:

— Геть усі крадуть в імперії! Геть усі крадуть навколо мене! Хоч куди я подивлюсь, я бачу тільки грабіжників і злодіїв!.. Є тільки одна людина, лише одна людина, яка могла б гордо йти з піднятою головою... і я впевнений у цій людині, — додав цар, дивним і пильним оком поглядаючи на свого фаворита.

Граф ***, думаючи, мовляв, імператор мав на увазі його особу, вклонився, схилився аж до землі й подякував своєму найяснішому господарю, що в доброті своїй вважав його за чесного слугу.

Але цар, ударивши себе в груди, додав такі слова:

— І ця людина, що не краде. це я, тільки я не краду нічого в імперії!

III

Ця боротьба добра проти зла, яку цар завжди підтримував часто з відважним завзяттям і сміливістю, не раз мало не коштувала йому життя. Не слід забувати: коли цар починає заважати, його вбивають отрутою, мотузкою, залізом або іншими, ще жорстокішими засобами: російський геній плідний на такі вигадки. Свідчить про це приклад смерті імператора Павла.

Вище ми вже казали, що Лютнева революція 1848 року у Франції була для царя подарунком долі. Без неї він, можливо, впав би під ударами ненависної й підступної аристократії, серед якої ще досі, коли ми пишемо ці рядки, перебуває багато вбивць його батька. Цар завдячує своє спасіння страхові, який навівали і навівають ще досі теорії соціалістів. Після 1839 року російська аристократія намагалась позбутися царя, мабуть, разів десять, по ньому мало не вдарили, і десять разів його відвага і холоднокровність рятували його.

Серед змовників перебували й перебувають досі постаті з його дому, яких він обдаровує щодня своєю зичливістю.

Змовлятися в Санкт-Петербурзі, перед очима царя, чи навіть у Москві, цьому притулку невдоволених і буркотунів, було надто небезпечно. Змовлялися за кордоном, в Італії, Франції, Швейцарії, а здебільшого в Німеччині, в місті купелей, там, де годилось зустрічатися, щоб дбати про здоров’я. Тієї пори дозволи і паспорти можна було отримати легко, в них навіть ніколи не відмовляли. За кордоном дискутували вільно й під захистом від усякої небезпеки. Змовлялися, рахували дні царя і його молодої родини з не меншою легковажністю, ніж якби йшлося про планування гулянки. Серед найактивніших членів того дивного товариства конспіраторів були й люди, які обіймали високі посади в державі, вищі офіцери армії, шталмейстери, камергери, сенатори; одні чистокровні росіяни, інші курляндці, ливонці чи естонці. Щоб краще базікати про дії царя, не приваблюючи нічиєї уваги, його охрестили майже ганебним ім’ям, а про те, що говорили, робили та узгоджували, приймаючи купелі, докладно переказували братам і друзям, які лишалися в Росії.

Аж до 1839-го або 1840 року, за доби, коли невдоволення почало ставати дуже гострим, ще не ставили, наскільки я знаю, питання руба про вбивство царя. Спадкове дворянство почувалося не досить могутнім і не досить популярним, щоб наважитись на такий удар, воно вже боялося чиновників. Йому лишили змогу дотримуватися своїх аристократичних звичаїв, було вже надто пізно, щоб змушувати його зректися їх (ми буквально цитуємо слова, які вийшли з російських вуст). Але, не відмовляючись через це від участі в змові, змовники міркували про прихід на трон царевича, що, як знали, мав м’який характер; дискутували про гарантії, яких вимагатимуть від нього, і наслідки, які міг би мати акт насильства, обговорювали можливе і неможливе, не відкидаючи абсолютно ніякої думки про злочин, а втім, не припускаючи його, а фатально скочуючись до нього. Адже, думаючи, що царевич погодиться підписати акт гарантій під тиском своїх дворян, годі було відкинути можливість, що, ставши на чолі влади і армії, маючи підтримку братів, зокрема великого князя Костянтина, чоловіка дивовижної енергії, він одразу відчує спокусу знехтувати ті гарантії. Саме тоді, щоб не загинути в Сибіру, на Кавказі, на шибениці чи деінде, та аристократія неминуче була б змушена вдатися до застосування трьох традиційних у Росії засобів: отрути, мотузки... або тиску м’язистої руки і охопити цим актом знищення всіх членів імператорської родини.

IV

1839 року в Санкт-Петербурзі, Москві та великих містах імперії зненацька запанувала страхітлива занепокоєність. В усіх родинах поширилася дивна чутка, казали, ніби цар готує потай у своєму кабінеті звільнення всіх кріпаків. Аристократія, заскочена зненацька, злякалася за свої привілеї, маєтки, багатство, саме життя, бо в Росії за якимсь ліберальним заходом майже завжди йде бунт, а скільки несправедливості мала на своєму сумлінні та аристократія! Раптом з’явився указ. Там ішлося тільки про дозвіл укладати орендні договори між паном і його кріпаком і про взаємну обов’язковість будь-якого договору про оренду сільськогосподарських земель, добровільно укладеного між ними. Саме тут пролягав шлях до свободи. Але ця спроба була надто смілива, бо доти селянин не мав навіть права розпоряджатися своїм розумом, йому забороняли укладати договір про будь-які зобов’язання[65].

Цей захід, хоч і позначений великою мудрістю, не мав ані найменшого успіху, і не тому, що його погано розуміли кріпаки, а тому, що вони, з досвіду знаючи про вартість обіцянок, які давали їхні пани, не користувалися цією свободою і геть відмовилися від неї. На їхню думку, то була тільки ще одна форма ненависної експлуатації, до якої могли вдатися дворяни. Крім того, хто і як чинитиме правосуддя в разі суперечок? Саме цього указ не повідомляв, а нещасні селяни надто добре знали про продажність суду своєї країни.

А проте ця свобода укладати угоди, надана тридцятьом чи сорока мільйонам кріпаків, мала позбавити їх від принижень із боку управителів і самих панів, бо замість бути плугами селяни стали б фермерами.

Цей указ, що наробив стільки галасу й породив стільки люті, на мить похитнув соціальний устрій, а потім пішов у небуття. Гора успішно привела на світ тільки мишу. Але удар був завданий. Усі огидні пристрасті посилились, тож аристократія, якби їй не забракло духу, знищила б імператорську родину.

V

Шлюб великої княгині Марії з ландграфом Лойхтенбер-ґом став новою темою невдоволення і ненависті. Серед пишних і пихатих дворян не було жодного, хто б не думав, ніби він має кращий родовід, ніж принц Богарне, і вони затаїли глибоку злобу проти імператора, що виявився найкращим батьком і радився, укладаючи цей союз, тільки з серцем і щастям своєї дитини. А якби він звелів збудувати палац для своєї доньки? Тоді б зняли галас, що він руйнує Росію. А якби призначив свого зятя командиром полку? Галас став би вдвічі гучніший, почали б навіть казати, що то санкюлот, граючи на значенні цього слова. Навіть діти стали відлунням своїх батьків і говорили про ландграфа тільки з удаваною зневагою.

Саме протягом 1839—1848 років імператор кинув сотні викликів своєму дворянству і ставився до нього зверхньо і зневажливо, і це давало змогу припустити, що він знав про його потаємні інтриги і проекти. Він, здавалося, штовхав його до краю різноманітними заходами, які звужували щоразу коло його привілеїв. Імператор ображав його гордість, відчинивши двері університетів, державних шкіл і всіх імперських адміністрацій усім, хто приходив, байдуже, були вони дітьми купців чи звільнених кріпаків. Книжку де Кюстіна[66] опублікували з великим розголосом, імператор публічно купив велику кількість її примірників і, здавалося, казав: «Дивіться, як добре цей письменник розгадав і судив вас!» Повторюю вам ще раз, Лютнева революція була несподіваним дивом провидіння, і це диво врятувало царя і, можливо, Росію від страшної катастрофи.

Протягом тих дев’ятьох років небезпека була постійна. Майже кожного дня чекали насильної смерті, яка незмінно мала зумовити військовий бунт, обидві партії і справді мали постати навпроти одна одної: спадкове дворянство і чиновники. Перша думка збунтованого російського селянина — повбивати панів та іноземців, перша думка солдата — вбити і знищити своїх офіцерів і всіх німців (цим словом вони здебільшого називають усі інші народи вкупі). Головні іноземці, що жили в Санкт-Петербурзі, подбали, передбачаючи події, про засоби втечі до Фінляндії, і саме тієї пори в Росії з’явилися човни з палубою і зародилося товариство веслярів, члени якого під приводом набуття вправності в маневрах свого судна, вивчили всі виходи у відкрите море навколо Кронштадта, щоб, як я вже казав, доплисти до островів, якими всіяні береги Фінляндії, а звідти вже добутися до Швеції й уникнути всіх небезпек.

VI

Цар, наче Янус, має два обличчя: одне усміхнене й миле, друге суворе і грубе. Перше — для внутрішнього світу, для мужиків, які люблять його, для митців і вчених, яких він завжди любить бачити й зустрічати на своєму шляху; друге — для своїх дворян, армії, а передусім для адміністративного персоналу імперії. Цар майже завжди сам або інколи в супроводі одного зі своїх синів їздить по вулицях столиці, чи то в кареті, чи та на санях, і тоді немає нічого цікавішого, як спостерігати гру почуттів на його обличчі. Цар відповідає праворуч на вітання офіцера, солдата, дворянина чи купця? Його обличчя суворе, погляд мало не страхітливий. Його увагу раптом привернула група іноземців чи митців ліворуч? Вираз його обличчя лагіднішає, очі майже усміхнені, замість піднести по-військовому руку до трикутного капелюха, він ласкаво махає рукою.

Костюм царя незмінний, це завжди мундир високого офіцера. Його б ніщо конкретно не відрізняло від решти офіцерів, якби не високий зріст і гарна чоловіча статура. Цар не дозволяє жодному зі своїх офіцерів одягати штатське вбрання і сам одягає його лише за кордоном.

Імператор Микола успадкував від своїх предків ту саму антипатію, ту саму ненависть до довгих борід і довгого волосся. Крім кучерів, яких він обирає поміж бороданів із найчорнішою бородою в своїй імперії, увесь його адміністративний персонал має голитися повністю. В армії дозволяють лише вуса та бороду-еспаньйолку, дворяни й вільні громадяни можуть мати бакенбарди, але тільки до нижнього краю вуха. Цар дбає і наказує дбати про ретельне виконання своїх розпоряджень.

Цар ще й жахається тих денді, яких ми часто бачимо в усіх країнах і які вважають за незрівнянно добрий смак надавали собі подоби англійців своїми манерами, звичаями, сміховинними і ексцентричними витівками.

Одного разу, їдучи по Невському проспекту, цар випадково помітив молодика, якого вважав за чистокровного англійця, бо обличчя йому закривали густі й на диво довгі наполовину закручені бакенбарди, вуса, задерті вгору, мов рибальські гачки, а половина голови ховалася в комірі вкрай незвичайної сорочки. Молодик мав на собі картатий, цілком англійський костюм, плед на плечах і шотландську зачіску на голові. Цар спершу не впізнав молодика і, прийнявши за туриста, проїхав, не звернувши на нього уваги. Наступного дня цей дивно виряджений персонаж знову привернув усю увагу царя, і йому здалося, що він не помиляється, впізнавши в ньому одного зі своїх дворян. Цар зупинив свої сани і дав йому знак підступити ближче. Молодий дворянин, звичайно, боявся помилитись, тож цар був змушений удруге повторити запрошення. Але, коли на молодика прямо показали пальцем, він скорився і, тремтячи, підійшов до царя, що сухо мовив йому, показавши на місце поруч:

— Сядьте, пане.

І, своїм звичаєм, їхав далі по місту, не озвавшись до свого компаньйона жодним словом.

Кожен, бачачи, як їде імператор, а з ним поряд сидить граф ***, запитував себе, яким дивом цей граф спромігся так близько заприязнитися з царем. Адже раніше ніколи не бачили, щоб Його Величність гуляла з якимсь фаворитом. Цей інцидент у житті двору став предметом усіх безкінечних розмов і коментарів аж до кінця дня. Може, Його Величність отак публічно вшановує смак і манери цього молодого московита, перебраного за англійця? А оскільки придворні в Росії — раби найменших примх суверена, всі вже готувалися наслідувати модні манери графа ***, які він так успішно запровадив.

Десь за годину імператор повернувся в Анічков палац, у якому жила імператорська родина після пожежі в Зимовому палаці. Він сам завів модного московита в салон імператриці й представив його, сказавши з великою добродушністю:

— Слухай, мадам Ніколя (саме так цар називав імператрицю в інтимній обстановці), я представляю тобі одного з наших найвірніших підданих. Поглянь на нього... Ти не впізнаєш його? Тут немає нічого дивного. Цей пан подорожував кілька років у Франції та Англії і ось у якому страхітливому стані повернувся до нас.

Потім, обернувшись до графа ***, німого від страху та подиву, сказав йому:

— Можете йти, але я закликаю вас поголитися і знову стати, як і давніше, добрим росіянином. Нагадую вам: почесніше бути належним до своєї країни, ніж ставати манекеном іноземної сміховини.

Того самого вечора всі салони міста дізналися про цю пригоду й насолоджувались нею.

VII

Імператор у глибині душі добрий, справедливий і гуманний. Не один іноземець завдячує йому своїм багатством, не один офіцер його армії завдячує йому життям, а ще більше — честю.

Отже, як я вже казав в одному з попередніх розділів, часто трапляється, що під час оргій розтринькують полкові гроші. Бідоласі, який забув про свої обов’язки і не має ні особистого багатства, ні родини, щоб покрити борги перед полковою скарбницею, не лишається вже нічого, крім батьківської доброти царя. Один молодий офіцер, що має одне з найвидатніших прізвищ у Росії, процвиндрив свою спадщину в гральному домі. Під впливом гравецької пристрасті, а може, ще й надії повернути втрачене багатство, він ризикнув покласти на сукно грального столу гроші з полкової скарбниці й програв їх. Перед його очима постало чотири можливості: самогубство, розжалування, Сибір та імператор. Офіцер пішов у палац і розповів черговому ад’ютантові про прохання, з яким він хотів звернутися до Його Величності. Цар, тільки-но почувши перші слова свого ад’ютанта, жваво вигукнув:

— Досить, пане, досить, не називайте мені ім’я цього чоловіка, бо, якби я знав його, я б мав його покарати... — Потім, висунувши шухляду столу, дістав тридцять тисяч карбованців і мовив: — Тримайте, віддайте йому ці гроші, і нехай мені більше ніколи не кажуть про цю пригоду.

VIII

У житті імператора Миколи траплялися тисячі таких випадків. Його турбота поширювалася й на іноземців, які жили в його імперії. Ця турбота ще ніколи не була такою відчутною і переконливою, як після Лютневої революції 1848 року для французів. Французького посольства вже не існувало. Повірений у справах подав у відставку й покинув Росію. В Петербурзі лишилася тільки розгублена канцелярія. Цар дав наказ запросити всіх провідних французів, що жили в столиці, представитися міністру поліції. Там, розповівши їм про події, які відбулися у Франції, міністр повідомив, що Його Величність бере їх усіх під особливу опіку і що вони, не тривожачись, можуть, як і в минулому, далі виконувати свою працю, керувати підприємствами і провадити торгівлю. Паспорти віддадуть тільки тим, кого ділові інтереси закликатимуть на батьківщину. До французів, крім того, звернулися з проханням утриматися від усяких публічних політичних розмов і розмов у присутності росіян; порушників цього розпорядження негайно виженуть із країни без надії на повернення.

Я розповідаю про це з жалем, бо не всі французи засвідчили вдячність імператорові за його зичливі заходи. Не один з них намагався по-дурному провадити пропаганду, і їх випровадили до кордону. Я не знаю нічого більш нестерпного і зухвалого, ніж поведінка деяких моїх співвітчизників на чужій землі. Обдаровані надмірною дозою національних гордощів і самолюбства, вони вважають за дикунів народи, серед яких жили і намагались доробитися багатства. Вони фрондери й завжди ладні провадити обурливі порівняння між рідною країною і країною, де їх гостинно приймають. Я бачив у Росії навіть таких, які доводять свою безцеремонність до того, що дивуються, чому не всі росіяни розмовляють французькою мовою.

Почувши новину про революції в Парижі, Берліні, Відні, Франкфурті та ін., цар одразу дав наказ герметично закрити всі кордони на суходолі і в морі. Він поставив навколо Росії санітарний кордон із козаків і відгородився від решти Європи, мабуть, ще ретельніше, ніж сам Китай. Проте газети й далі привозили в країну, але перед продажем їх віддавали під ножиці цензури, яка нещадно шматувала їх. Люди, які виконували цю роботу, щодня тремтіли за свою свободу. Один забутий політичний рядок міг допровадити їх до Сибіру. Тож вони пропускали тільки літературні статті, біржові бюлетені, оголошення, повідомлення про різні пригоди. Якось я сказав одному службовцю, що було б краще взагалі припинити поширення газет, ніж отак чикрижити їх. Такого стережуться, відповів він, було б краще передруковувати їх тут.

IX

Імператор, не поділяючи повною мірою упереджень російського народу, все-таки нездоланно підпорядкований впливу фаталізму. За доказ тут править наступна розповідь.

Цар щоранку наказує принести в кошику всі безкоштовні листи, які дійшли до нього по пошті (він не приймає нічого з рук до рук), каже секретареві читати їх і класифікує їх усі в своїй дивовижній пам’яті. Одного дня, слухаючи листи, цар раптом згадав про один переданий йому напередодні план, який він поклав на свій стіл, і тепер, не побачивши його напохваті, став нетерпляче шукати його. Протягом цього часу секретар і далі читав, а цар відповідав на кожен лист: «Відмовити». Листів десять зазнали такої долі, як цар раптом знайшов свій план. Починаючи від тієї миті, він на кожен лист відповідав: «Дозволити».

Секретар, дочитавши листи, запитав:

— Ваша Величносте, чи дозволите ви мені звернутися до вас з одним спостереженням?

— Безперечно, кажіть, — відповів імператор.

— Ваша Величносте, щойно ви шукали свій план. Під впливом прикрого враження, що ви, здавалося, не могли знайти план, ви відмовили в десятку прохань... Якби ви дозволили мені перечитати їх, можливо, серед них знайшлося б кілька гідних усієї вашої зичливості.

— Ох, справді, ви добре вчинили, нагадавши мені про цю обставину, тож перечитайте. — Потім, раптом надумавшись, цар натхненно додав: — Ні-ні, я відмовив їм. то була воля Божа. і так має бути, я, мабуть, вирішив добре, я підтверджую свої слова.

X

Імператор Микола досі вочевидь перебував під захистом провидіння. Він насолоджувався найповнішим родинним щастям, яке судилося мати людині. Батько численної родини, він мав рідкісне щастя виховати і зберегти її коло себе. Він успішно керував своєю великою імперією. Здавалося, ніщо лихе не доступиться до цього незвичайного чоловіка. Проте в житті царя є одна прикра обставина, яка дратує його: він не витримує хитавиці! І, річ дивна в його житті, ніколи не сідав у човен і не піднімався на палубу російського судна задля морської прогулянки чи подорожі, щоб на судно не наскочила найстрашніша буря або ураган, здатний повалити найміц-ніші будівлі. Але розхитані, майже некеровані, пошкоджені й наполовину розбиті кораблі, на яких плив імператор, усе-таки завжди добувалися до порту. Але ця незмінність долі, що переслідує його, це несамовите збурення моря щоразу, коли він має перетинати його, — чи не видаються вони вам енергійним протестом імперії Нептуна проти фантазії російського уряду створити військово-морський флот?

Цей факт так добре відомий росіянам, що ніхто ані з родичів царя, ані з його почту не завдає собі клопоту плисти разом із ним. Його супроводять лише всупереч волі. Цар знає про неохоту, яку навіває його фаворитам подорож чи тривала прогулянка морем, і тому часто вдається до зловтіхи брати з собою найбільших боягузів.

Можна стверджувати, що половина життя царя минула на дорогах його широкої імперії і на битих шляхах Європи. Цар любить їздити швидко. В Росії він ніколи не їде менше чотирьох льє за годину, якщо добре налагоджений механізм гальмування. Унаслідок такої великої швидкості йому не раз доводилося падати і зазнавати травм. Поміж інших випадків одного разу десь між Москвою і Новгородом гарячі степові коні понесли його сани, які потім упали в глибокий яр, і цар піднявся з переламаною ключицею.

XI

Щоразу, коли імператора Миколу закликають чинити правосуддя, його постанови завжди вирізняються найсум-ліннішою безсторонністю. В перші роки його царювання одна дівчина з блискучої родини палко закохалася в молодого офіцера-кавалергарда. Бачачи, що їй відмовляють, і то з упертістю, яку ніщо не виправдовувало, в згоді на шлюб, про яку вона просила, дівчина втекла з батьківського дому і одружилася потай. Дівчина була неповнолітня, і її родина, наймогутніша в країні, і то не тільки суворістю своїх звичаїв, а й величезним багатством і впливом, який дають знання, заслуги і високі посади, вимагала покарати спокусника. Вимагала найстрашнішої кари, — хіба я знаю якої? Батога, нагая, шпіцрутенів або щонайменше Сибіру, — ніщо в її очах не становило досить страшного покарання за такий гідний шибениці вчинок. Цар не слухав тих криків. Звісно, стався скандал, але ж справу одразу залагодили. Крім того, молодик походив із не менш поважного роду, ніж рід його молодої дружини, тож цар вважав, що його обов’язок — дати молодятам спокій. Родина здійняла ще вдвічі гучніший крик, і цар, що йому зрештою набрид той галас, особисто відповів матері молодої жінки: «Гаразд, мадам, нехай буде так. Я покараю його, і покараю взірцево. Молодий граф піде в Кавказьку армію, щоб його вбили, а вашу доньку я пошлю в монастир до кінця її днів». Ця погроза, яку цар, звичайно, не мав наміру виконувати, мала весь успіх, якого він сподівався, і він сам підготував родину до прощення і забуття.

XII

Двір узимку часто відвідує театр. Імператор ходить туди майже щодня і сидить одну або дві години. Надто він полюбляє Італійську оперу і Французький театр, даючи їм величезні пожертви. Під час антрактів для нього є насолодою спуститися на сцену і розмовляти з акторами, чоловіками і жінками, і то завжди з вишуканою чемністю щодо акторів і з люб’язною галантністю щодо актрис. Дуже простий своїми вподобаннями і звичками, цар прагне, щоб актори були природні й не вдавалися до вихваляння. Але цар полюбляє справляти враження і сам, найперший, глузує зі збентеженості та вимушеності, що їх відчувають перед ним іноземці. Саме отак одного разу, спустившись несподівано на сцену Французького театру, він побачив усіх актрис, які поділилися на кілька груп і сварилися між собою. Тільки-но побачивши царя, вони похапцем стали в один рядок, вишикувавшись, немов солдати, і зробили перед царем найглибший реверанс, який видався йому таким комічним, що, аби трохи поглузувати з актрис, він став перед ними, взяв обома руками поли кітеля свого мундира і, нахиляючись, як нахилялися актриси, засміявшись, теж уклонився їм, а потім підступив до них і розмовляв якийсь час із найщирішою зичливістю.

Усі драматичні актори, які покинули Росію після десятьох років перебування, отримали пенсію 2000 франків у свою особисту скарбничку. Не один посередній актор завдячує царю щасливе і впевнене майбутнє.

XIII

Цар напрочуд добре розмовляє французькою мовою і знає достеменно всі тонкощі нашої мови. Давніше він насолоджувався дотепами, жартами, нісенітницями, але, дарма що часто був дуже вигадливий у цьому жанрі, його брат, великий князь Михайло, був набагато вправніший. Цар удавався до таких розваг геть усюди, навіть серед поважної розмови. Немає жодного дворянина, наближеного до двору 1839 року, що не пригадував би відомого каламбуру, який цар придумав із приводу своєї небоги великої княгині Марії того самого вечора, коли вона вийшла заміж за ландграфа Лойхтенберґа.

Імператриця ні в чому не поступається імператору, коли йдеться про доброту серця і велич душі. Крім того, їй властиві найвищі вияви всіх жіночих чеснот. Як дружина вона любить імператора вище від усього, що можна описати словом. Обдарована глибоким здоровим глуздом, проникливим розумом, що трапляється не так часто, імператриця, так би мовити, є янголом-охоронцем, навколо якого збираються всі нещасні, щоб просити милосердя або пом’якшити суворість суджень її чоловіка. Імператор любить поступатися лагідному впливу, який здійснює на нього його подруга, і рідко, вкрай рідко, хіба що у випадку нечуваних злочинів, вона не домагається для свого протеже забуття минулого або пом’якшення кари. Всі добрі вчинки, які імператриця сіяла й сіє навколо себе, лишаються невідомі, вона не оскверняє їх публічністю, і нещасні, яких вона рятує або підтримує, не мають потреби червоніти за своє лихо чи злидні.

Імператриця охоче зголошується очолювати всі доброчинні справи і навіть сама навмисне шукає їх. Вона знає, що добрі справи, які йдуть згори, завжди мають велике число послідовників.

1848 року, коли холера пустошила місто, імператриця засвідчила сміливість, не властиву представницям її статі. Пошесть забирала дві-три тисячі жертв щодня. На кожному обличчі відображувався страх, зневіра огорнула кожну душу. Місто стало безлюдним, урядовці покинули свої установи. Менше ніж за чотири дні надійшло понад вісімдесят тисяч прохань про видачу паспорта. Аристократія повтікала чимдалі, навіть придворні просили відпустити їх. Шляхи були всіяні трупами, захаращені вмирущими. Цариця була смілива та енергійна, ходила всюди в супроводі принцес, надихала своїм прикладом підупалу сміливість. Цар теж ходив по місту пішки в супроводі синів і кількох ад’ютантів, які не наважилися втекти. Цар провідував усі лікарні, всі казарми, прагнув заходити в найзлиденніші квартали і виїхав у свою літню резиденцію Царське Село тільки тоді, коли місто, так би мовити, стало майже безлюдним. Можна стверджувати, що в місті лишилося не більше ста тисяч душ, зокрема й гарнізон. Триста п’ятдесят тисяч душ виїхали в села.

Уже кілька років, як здоров’я цариці похитнулося, стало дуже непевним. Лікарі країни не раз доходили відчаю, намагаючись зберегти її для численної і доброї родини, яку вона обожнює і яка щовечора збирається навколо неї: сини, невістки, онуки. Зять, якого вона недавно втратила і любила не менше за рідного сина, теж старанно навідувався до неї.

Підтвердні документи

А

Листи всіх іноземців, які живуть у Росії, ретельно відкривають, переглядають і читають під час і надсилання з пошти, і надходження на пошту, тож нерозважливого, який мав нещастя розповісти про свої подорожні враження або підтримує з закордоном листування, що його російська поліція вважає за шкідливе, швидко спровадять до кордону з усією належною йому увагою залежно від рангу, який він займає в соціальній ієрархії.

Кілька років тому месьє В., брат одного з наших наймуж-ніших високих офіцерів, опинився в Санкт-Петербурзі. Він прожив там два тижні, відвідуючи і спостерігаючи все, як раптом побачив одного ранку офіцера поліції, що зайшов до нього й запитав, чи він справді має честь розмовляти з месьє В. Почувши ствердну відповідь, офіцер додав:

— Його Величність імператор усієї Русі, дізнавшись опосередковано, що ви підтримуєте з вашим братом дуже активне листування, в якому переказуєте свої оцінки ситуації в нашій країні, зобов’язав мене попередити вас, що ваші листи можуть загубитися десь по дорозі, тому він вважає за краще, щоб ви самі повезли їх у Париж. Ось ваші листи, екіпаж та коні стоять унизу коло ваших дверей і чекають вас. Я ще маю віддати вам паспорт, він у цілковитому порядку. За дві години ваші валізи спакують і ми поїдемо.

Ця іронічна манера виганяти людей не здивувала месьє В., він знав, що це в звичаях російської поліції, і відповів офіцерові таким самим тоном:

— Його Величність випереджає мої бажання, я вже мав намір покидати вашу державу, але обіцяв собі поїхати тільки тоді, коли побачу царя всієї Русі. Признаюсь, я шкодуватиму довіку, що не мав часу для цього.

— Месьє, нехай це не бентежить вас, поки ми спакуємо ваші валізи, я дам розпорядження.

Офіцер написав кілька рядків на аркуші зі свого блокнота й дав ту записку козакові, що супроводив його і є обов’язковим супутником кожного офіцера, якому доручене таке завдання. Через півгодини козак повернувся з тим самим аркушем, два рядки внизу, написані рукою самого імператора, сповіщали: «Згоден. Завтра вранці о десятій годині в Михайлівському манежі, карета їхатиме за вами».

Офіцер лишив месьє В. самого аж до вечора й повернувся наступного дня вранці о дев’ятій тридцять, щоб забрати його. Як оком кліпнути, поклали багаж, і месьє В. та його чичероне поїхали в манеж. Імператор уже був там і провадив інспекцію піхотного полку. Він кілька разів проїздив повз месьє В., що стояв серед гурту генералів. Коли огляд скінчився, месьє В. знову посадили в карету, яку помчали чвалом четверо малих степових коней, запряжених квадригою.

Коли прибули до кордону, підняли шлагбаум, пропускаючи екіпаж із царським гербом, а ще через п’ятдесят кроків месьє В. — і його, і багаж — висадили з карети перед прусським шлагбаумом, серед шляху, о першій годині ночі, в місяці листопаді, серед пітьми і холоду. Офіцер сповістив йому, що Його Величність ніколи не опікується такими подорожами далі кордону своєї держави, тож тепер, від цієї миті, вже прусський король має сприяти його поверненню до Франції.

Б

Милістю Божою, Ми,

Олександр Перший, імператор і самодержець усієї Русі і т. ін., і т. ін., усім нашим вірним підданим повідомляємо:

Увесь світ знає про лиховісні події, спричинені пожадливістю і амбіціями уряду, який гнітить сьогодні Францію. Він заполонив Європу різанинами, злочинами і руїнами. Ми прагнули покласти тому край. Ми використали всі методи примирення, щоб запровадити загальний спокій і забезпечити незалежність Наших Союзників. Проте всі Наші зусилля, всі Наші заходи не дали результату.

Спільний ворог, підступність якого топче ногами святість договорів та міжнародне право і напади якого загрожують збурити всю Європу, змусили Нас удатися до зброї, щоб підтримати Держави, сусідні з Нашою Імперією.

Нещастя, які насунулися на Австрію, змусили Віденський Двір підписати тяжкий мирний договір, продиктований нагальністю обставин і амбіційними намірами Переможця.

Невдовзі по тому, і то саме тоді, коли Ми сподівалися покласти край цій напасті й повернути завдяки переговорам спокій людству, що аж стогнало, Пруссія, жертва жертв, на які вона йшла задля збереження миру з Францією, жертва згубної поблажливості, яку вона засвідчила цьому ворогові всього світу, не змогла уникнути небезпек війни.

Безпека, якою тішилася Пруссія серед оманливого миру, не передбачаючи його наслідків, довіра, яку вона всякчас засвідчувала тому підступному другові, що зраджував, пестячи її, витворили прірву, в яку вона щойно впала.

Ще до того, як прусські війська встигли зібратися, армії Бонапарта напали на них, розбили й розпорошили їх. Потім була окупована й столиця Королівства, що лишилася безборонна, і переважна більшість прусських провінцій опинилася під владою французів.

Від миті, коли ці бар’єри, що прикривали Наші західні кордони, були повалені, Ми побачили, що перед Нами постала владна необхідність повести вперед Наші армії під проводом Фельдмаршала Графа Каменського, щоб захистити з того боку Наші Держави, і, звернувшись до Всемогутнього, завдяки якому справедлива справа рано чи пізно має перемогти, Ми дали наказ Нашим військам напасти на ворога, що зухвалими прокламаціями посмів загрожувати послати свої армії в саме лоно Нашої Імперії.

Перемоги, які одержав Наполеон над Нашими сусідами, призвели до того, що на Нашу Батьківщину припав увесь тягар цієї війни, і тому один із Наших перших обов’язків — подвоїти Нашу батьківську турботу для підтримки спокою і безпеки держави, підтримуючи армії всіх об’єднаних військ сміливих, вірних і великодушних Народів, урядування над якими Нам доручило Провидіння.

Лиха, які з такою дивовижною швидкістю пригнітили сусідні Держави, доводять ще більшою мірою, ніж будь-коли давніше, що необхідно об’єднати всі ресурси, які пропонують Нам незламна сміливість і палка любов до батьківщини та слави.

Тільки тоді, коли увесь великий Народ загориться цими палкими почуттями, він зможе завдяки загальному озброєнню протиставити ворогам непрохідну загату, хоч яка їхня кількість і сила.

Брак такого озброєння, і то навіть у лоні Провінцій, щоб відкинути Командувача Французів, чию могутність збільшує кожна узурпація, призведе до прикрих наслідків для Австрії і прискорить падіння Пруссії. Кількох програних битв досить, щоб вирішити їхню долю. Ворог, заходячи в країну, де немає чого боятися від беззбройного народу, знищив залишки розбитих і розпорошених військ, усюди несе терор та спустошення і збільшив кількість своїх легких загарбань і довершив свої узурпації.

Мужність і тріумфи російських армій, безстрашність, із якою вони протягом сторіччя перемагали своїх ворогів в усіх закутках землі, трофеї, здобуті на кордонах, які ці армії не припиняли розширювати, пам’ять про таку славу — це все запевняє Нас, що з допомогою Вищої Сили Наші вороги зазнають невдачі в своїх амбіційних намірах (sic) і не лишать на Нашій землі інших слідів, крім своїх могил.

Та оскільки незмірний простір, на якому мають діяти Наші армії, становить великі труднощі в тому, щоб вони могли навзаєм допомагати одна одній у захисті Наших широких кордонів, зрештою, щоб запобігти небезпекам, які випливатимуть звідси, надто тоді, коли, не доведи Господи, ворогу пощастить порушити ці кордони, Ми вважали за необхідне запровадити на якийсь час загальне озброєння і створити Міліцію, готову швидко рухатись у будь-якому напрямі, посилювати або доповнювати армії на фронті, здатну зрештою чинити на кожному кроці опір французам, створити нездоланну силу вірних дітей Вітчизни, об’єднаних для захисту всього, що є для них найдорожчим і неоціненним.

За цих важких обставин Ми звертаємося з безмежною довірою до Блискучого Корпусу Дворянства Нашої Імперії, яке своєю сталою вірністю, численними і важливими послугами на бойовищі, великодушними пожертвами своєї крові та багатства заклало колись несхитні основи Величі Росії, до Корпусу, чий героїчний приклад надихав і вів інші Стани Держави, які своїми разючими діями завжди сприяли захисту Батьківщини і заснуванню її слави.

Ніколи не забутні докази відданості Батьківщині і вірності Тронові, що їх завжди давало Дворянство, починаючи з найдавніших сторіч, як і за теперішньої доби; його відома схильність збиратися за всякої нагоди на перший заклик Суверена[67] всюди, де його послуги можуть бути корисні, і жертвувати свої зусилля і життя потребам Держави, запевняють Нас в усій ревності, в усій вірності та наполегливості, з якими дворянство допомагатиме Нам успішно закінчити і прискорити озброєння згаданої Міліції, що його потребує необхідність і спасіння Імперії, підпорядковуючись, проте, поданим нижче правилам.

Ми переконані, що Наші вірні Гільдії міст[68], Стани Дворян і Міщан, державні селяни і вільні селяни об’єднаються, щоб поділити охоче почесний обов’язок надання Батьківщині найпочеснішої послуги, а також захистити релігію своїх предків і добробут своїх родин.

Нехай Священнослужителі приєднаються до нас і наших вірних підданих, щоб благати Всемогутнього, що тримає в своїх руках долю Імперій, і отримати від нього завдяки палким молитвам захист і необхідну силу, щоб чинити опір небезпеці, перемогти і знищити спільного ворога і повернути мир та спокій Нашим народам.

Організація озброєння в Провінціях, або скликання народної Міліції, яке проведуть тільки протягом теперішньої небезпеки, має відбуватися наступним чином:

I. Формування озброєної Міліції

1. Усі губернії, які лежать коло кордонів або в глибині Імперії і будуть названі нижче, озброять своїх жителів у кількості, визначеній для скликання Міліції згідно з поданим нижче розподілом.

2. Кілька губерній, названих у списку і об’єднаних між собою, формують округ, а загони цих губерній становлять Міліцію кожного округу.

3. Число цих армій буде сім.

4. Головнокомандувачі округів будуть названі Нами і обрані з-поміж осіб, які здобули загальну довіру своєю вірністю, заслугами і особистими рисами.

5. Командувачі Губернських Міліцій будуть призначені Дворянством. Для цієї мети виберуть осіб, які відзначилися своїми військовими заслугами і по змозі живуть у даній Губернії. Якщо дворянство не зробить вибору, їх призначить Головнокомандувач округу.

6. Інші підпорядковані Офіцери Губернських Міліцій, як-от Командувачі повітів, тисяч, п’ятьох сотень і нижче, теж будуть призначені Губернським Дворянством, що визначить їх зі свого числа, вибере якомога більшою мірою з-поміж осіб, які служили в армії, а якщо їх не буде, призначить з-поміж тих, хто не служив, або з інших станів. На посади, які не заповнить Дворянство, призначить людей Губернський Командувач.

7. Негайно після публікації цього розпорядження цивільні Губернатори мають скласти списки всіх жителів Губернії, хоч до якого стану вони належать, і послати згідно з даними їм інструкціями точні копії цих списків Головнокомандувачам окружних Міліцій, а також командувачам Губернських Міліцій.

II. Про скликання, озброєння і забезпечення Міліції

8. Цивільні Губернатори і Голови Дворянства визначать відповідно до названих вище списків і кількості населення кожної Губернії число чоловіків, які підлягають призову і належать до міщанства, до державних і до панських селян і мають становити кількість, визначену розподілом для кожної Губернії.

9. Дворянські Збори, тільки-но голови дворянства оберуть з-поміж них число чоловіків, яких треба тимчасово озброїти для служби Батьківщині, визначать завдяки точному й пропорційному розподілу контингенту, що саме має забезпечити кожен Дворянин. Коли буде готовий розподіл, кожен власник селян виставить протягом двох тижнів число чоловіків свого контингенту, дасть їм зброю і якомога забезпечить їх вогнепальною зброєю, обираючи здебільшого людей, які вміють володіти нею, скажімо, мисливців, стрільців тощо. Він одягне їх відповідно до пори року, дасть кожному одноразову платню три карбованці й забезпечить їх харчами на три місяці.

10. Міщани і села, належні Короні, теж постачать протягом того самого проміжку часу свої контингенти, оберуть тих, хто найбільш здатний володіти зброєю, й мають забезпечити їх не тільки харчами, а й одягом і грошима, як сказано в попередній статті.

11. Після публікації цього розпорядження і визначення розподілу людей, яких мають скликати в Губерніях, Гільдії міст негайно визначать з огляду на заможність і ревність жителів частку, яку має забезпечити кожен городянин: чи то грошима, чи то харчами, чи то іншими речами для спорядження і озброєння міліції. Реєстри цих патріотичних пожертв будуть надіслані цивільним Губернаторам, Командувачам Губернської Міліції і Головнокомандувачам, які повинні негайно довести їх до Нашого відома.

12. Дворянські збори і Гільдії міст призначать певних і розумних людей для збереження тих пожертв, а Головнокомандувачі і Командувачі Губерній визначать місця для створення складів.

13. Вільні особи всіх станів, які, натхнені бажанням служити Батьківщині, захочуть добровільно взяти зброю і брати участь у тимчасовому озброєнні, будуть прийняті Губернським Командувачем.

14. Усіх жителів Губернії, що мають удома рушниці, шпаги, шаблі, піки та іншу зброю, хоч яка вона є, крім тієї, в якій вони матимуть потребу для озброєння Міліції і своїх осіб, запрошують здати її для служби Батьківщині в повітах Головам Дворянства і повітовим Командувачам, а в містах — до міської думи або Поліцмейстеру. Ці пожертви, про які вони отримають квитанції і про які повідомлять Губернському Командувачеві, будуть прийняті з удячністю.

15. Порох, гармати, ядра та інше військове спорядження, якого немає в Губерніях, будуть видані з Арсеналів Імперії та державних складів. Головнокомандувачі і Губернські Командувачі будуть зобов’язані подбати, скільки можуть, про все, що буде необхідне їм, а місцеві судді надаватимуть їм у цьому всіляку допомогу.

16. Щоб посилити і навчати Міліцію, відрядять достатню кількість лінійних військ, які перебуватимуть під командою Губернського Командувача.

III. Про внутрішню організацію Міліції

17. Головнокомандувач кожного округу здійснюватиме всі заходи, пов’язані зі спільним захистом відповідно до інструкцій, які будуть дані йому. Ці накази будуть виконані з тією самою точністю і швидкістю, як і тоді, якби вони надходили від Верховної влади. Командувач представить Нам тих, хто відзначиться своєю ревністю, щоб забезпечити їм просування і дати інші нагороди, які вони заслужать.

18. Губернські Командувачі, а також цивільні Губернатори будуть підпорядковані наказам окружного Головнокомандувача в тому, що стосується Губернських військ (жандармерії).

19. Голови Дворянства Губерній і Повітів усією своєю владою мають сприяти успіху заходів, до яких удається Командувач Губернської Міліції. Вони зобов’язані виконувати всі його накази, яким підпорядковані ще й Міські Голови, Повітові Начальники, судді та міські управи в усьому, що пов’язане зі спільною обороною. Крім того, йому підпорядковані тисяцькі та п’ятисотники з міліції (командири Полків і Батальйонів), а також командири менших підрозділів.

20. Ці заходи можуть досягти своєї мети тільки завдяки абсолютному послуху й найсуворішій дисципліні, адже є очевидним, що найменша непокора наказам Командувачів була б надто шкідливою для загального добра, щоб її не придушили з усією суворістю законів. Отже, щоб запобігти лиху, яке могло б виникнути внаслідок непокори і становило б замах на щастя Імперії, окружним Головнокомандувачам надано з цієї причини повну владу арештовувати і віддавати під військовий трибунал усіх, хто буде винний у непокорі своїм командирам і порушуватиме вірність присязі, яку даватимуть в особливій для Міліції формі.

Усі Вироки військових трибуналів, навіть ті, в яких ітиметься про життя злочинця, будуть виконані без жодної затримки.

Коли Найвищий благословить Наші зусилля і зусилля Наших вірних підданих, коли армії, скликані для оборони Батьківщини і зменшення ворожого зухвальства, забезпечать Нам бажаний успіх, коли небезпека, що загрожує нам, уже не існуватиме, тоді ті війська, подякувавши найсвяті-шому Провидінню, що керуватиме їхніми руками, складуть зброю і повернуться в рідні оселі, які збереже їхня сміливість: саме там, у лоні родини, кожен насолоджуватиметься благами миру, яким він так славетно посприяв.

Ми врочисто обіцяємо, даючи Наше Імператорське слово, і беремо на себе священний обов’язок поширити від ім’я вдячної Батьківщини всі різновиди милостей і щедрот гідним дітям і винагородити почестями та відзнаками всіх, хто за теперішніх обставин відзначиться мужністю, жертвою своїх особистих інтересів задля загального добра та іншими послугами, які вони нададуть Батьківщині.

Удячні потомки благословлять імена своїх захисників, а славу про них передаватимуть від покоління до покоління.

Видано в Санкт-Петербурзі 30 листопада року милостю Божою 1806-го, а Нашого царювання — 6-го.

Оригінал підписано власною рукою Його Імператорської Величності і додатково підписав міністр внутрішніх справ граф Кочубей.

В

Обидва полки, унікальні в Європі, складаються, і один, і другий, із двох або трьох пар людей, вибраних як зразки в усіх армійських полках, в ескадронах черкесів, кавказців, грузинів, мінгрелів, козаків та інших народців, підпорядкованих Росії. Ніщо не дивує і не засмучує більше, ніж споглядання дефіле обох полків, надто кавалерії, і то через барвисте і строкате вбрання.

Вони, і один, і другий, пропонують видовище двох полків, сформованих після кривавої програної битви з усіх утікачів якоїсь армії.

Щоб зробити контраст більш відчутним і більш нестерпним для очей усіх, ці люди маршують упереміш і безладно. Отже, козакові із довгою пікою й на малому худому конику товаришить дебелий кірасир верхи на велетенському огирі, гусар їде поряд з артилеристом, високий драгун іде поряд із грузином у білому з золотом одязі, черкес у кольчузі та касці з гострим шпичаком, сидячи верхи на малому степовому конику, завжди неприборканому і такому, що й приборкати годі, їде клусом поряд із гренадером гігантського зросту, сумний понтонник у сірому мундирі їде поряд із похмурим кавказцем у чорній спідниці, окантованій червоним галуном.

Примітки

1

V. Mihaïl D. Sturdza. Bibliographie d’un réquisitoire [La Russie vue par la presse parisienne, juillet 1848-juinet 1859] // Cahiers du Monde Russe. — 1968. — № 9-3-4. — С. 386-436.

2

Jules Michelet. Légendes démocratiques du Nord. — Flammarion, 1898. — С. 11.

3

Germain de Lagny, Le Knout et les Russes. — Paris, D. Giraud éd., 1853. — С. 1, 4.

4

Jules Michelet, Légendes démocratiques du Nord. — С. 42.

5

Germain de Lagny. Там само. — С. 25.

6

Germain de Lagny. Там само. — С. 5—6.

7

Jules Michelet. Там само. — С. 44—45.

8

Prosper de Barante. Notes sur la Russie 1835-1840. — Paris: Michel Lévy frères éd., 1875. — С. 167.

9

Prosper de Barante. Там само. — С. 386

10

Germain de Lagny. Там само. — С. 29—30.

11

Germain de Lagny. Там само. — С. 54.

12

Prosper de Barante. Там само. — С. 315.

13

Prosper de Barante. Там само. — С. 144.

14

Jules Michelet. Там само. — С. 30.

15

Prosper de Barante. Там само. — С. 133.

16

Germain de Lagny. Там само. — С. 38.

17

Germain de Lagny. Там само. — С. 72.

18

Germain de Lagny. Там само. — С. 128.

19

Prosper de Barante. Там само. — С. 136—138.

20

Germain de Lagny. Там само. — С. 140.

21

Germain de Lagny. Там само. — С. 154.

22

Germain de Lagny. Там само. — С. 160—161, 174.

23

Jules Michelet. Там само. — С. 14.

24

Jules Michelet. Там само. — С. 104.

25

Jules Michelet. Там само. — С. 38.

26

Germain de Lagny. Там само. — С. 77—78.

27

Prosper de Barante. Там само. — С. 66, 77.

28

Prosper de Barante. Там само. — С. 317.

29

Prosper de Barante. Там само. — С. 220.

30

Jules Michelet. Там само. — С. 96.

31

Jules Michelet. Там само. — С. 160.

32

Germain de Lagny. Там само. — С. 231.

33

Prosper de Barante. — Там само. — С. 428.

34

Germain de Lagny. Там само. — С. 252, 270.

35

Jules Michelet. Там само. — С. 241.

36

Prosper de Barante. Там само. — С. 132.

37

Prosper de Barante. Там само. — С. 449.

38

Germain de Lagny. Там само. — С. 14, 23.

39

Jules Michelet. Там само. — С. 35—36.

40

Jules Michelet. Там само. — С. 109-110.

41

Франсуаза Том (н. 1951) — французький історик, советолог, викладач Сорбоннського університету, автор багатьох історичних праць. — Прим. перекл.

42

Див. наприкінці книжки документ А.

43

Мається на увазі Понятовський Станіслав Авґуст (1732 —1798), останній король Польщі. — Тут і далі примітки, позначені зірочкою, належать перекладачеві. — Перекл.

44

Див. наприкінці книжки документ Б.

45

Ст. 950 і наступні російського кодексу, який регулює кріпацтво.

46

Франческо Альґаротті (1712 — 1764) — італійський письменник, критик мистецтва і торгівець мистецькими творами.

47

Див. наприкінці книжки документ С.

48

Майже всі грошові суми автор подає у французьких франках, які в тексті перекладу переведено в срібні карбованці (інколи заокруглено) на основі поданого нижче в тексті співвідношення: 1 срібний крб. = 4 франки.

49

Тепер м. Таураге, Литва.

50

З козацько-старшинського роду Полтавського полку.

51

1848 р.

52

Поширення Біблії заборонене 1826 року.

53

Тверська ікона Божої Матері.

54

10 000 франків, тобто 2 500 срібних карбованців.

55

Див. у вступі до цієї книжки про вплив імператора на устрій духівництва.

56

Автор пише «греко-російська».

57

Сеґюр Філіп Поль (1780—1873), французький генерал та історик, автор книжки «Історія Наполеона і Великої Армії 1812 року» (1824).

58

Повне зібрання законів Російської імперії.

59

Тобто начальник III відділу Імператорської канцелярії, її відділи прирівнювали до міністерств.

60

Ісав, син Ісака і брат Якова.

61

«Звід законів Російської імперії» мав 15, згодом 16 томів.

62

Так званий картопляний голод у 1845 — 1849 роках.

63

Один градус Реомюра дорівнює 1,25 градусів Цельсія, тобто в даному випадку було 42,5 градусів морозу за Цельсієм.

64

Ідеться, мабуть, про Михайлівський театр, де часто виступали іноземні трупи.

65

Див. у розділі «Кріпацтво» окремі статті з Повного зібрання законів Російської імперії.

66

«Росія 1839 року» (1843) Астольфа де Кюстіна (1790—1857).

67

Грамота дворянства, § 20. [Грамота на права, вольності та переваги шляхетного російського дворянства, 1785 р.].

68

Купці, поділені на три гільдії.


home | my bookshelf | | Батіг і росіяни. Звичаї та організація Росії |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 1.0 из 5



Оцените эту книгу