Book: Спартак (переклад Іллічевський А.)



Спартак (переклад Іллічевський А.)

Рафаелло Джованьйолі

СПАРТАК

Роман



ЗМІСТ

Розділ І - Щедрість Сулли

Розділ II - Спартак на арені

Розділ III - Таверна Венери Лібітіни

Розділ IV - Як Спартак користувався своєю свободою

Розділ V -Трикліній Катіліни і приймальна Валерії

Розділ VI - Загрози, інтриги і небезпеки

Розділ VII - Як смерть випередила Демофіла і Метробія

Розділ VIII - Наслідки смерті Сулли

Розділ IX - Як один п'яниця уявив себе рятівником республіки

Розділ X - Повстання

Розділ XI - Від Капуї до Везувію

Розділ XII - Як розумом і хитрощами Спартак збільшив кількість своїх воїнів від шестисот до десяти тисяч

Розділ XIII - Від Казілінської до Аквінської битви

Розділ XIV - Спартак робить огляд своїх легіонів

Розділ XV - Спартак перемагає ще одного претора і переборює небезпечні спокуси

Розділ XVI - Лев біля ніг дівчини. — Покараний убивця

Розділ XVII - Арторікс-скоморох

Розділ XVIII - Консули на війні. — Камерінська битва. — Смерть Еномая

Розділ XIX - Битва під Мутіною. — Заколоти. — Марк Красс на війні

Розділ XX - Від битви біля ГарганськоІ гори до похорону Крікса

Розділ XXI - Спартак у ЛуканіІ.— Птахолов попадає у сильце

Розділ XXII - Останні битви. — Поразка біля Брадану. — Смерть

Епілог

Пояснення імен і назв




Спартак (переклад Іллічевський А.)




Спартак (переклад Іллічевський А.)



Спартак (переклад Іллічевський А.)



Спартак (переклад Іллічевський А.)






Художник В. І. ПОЙДА

Переклад здійснено за виданням: Spartaco. Racconto storico… di Raffaello Glovagnoli, Quarta edizione, Milano, Paolo Carrara, 1884.


Капрера, 26 червня 1870 р.

Д. Гарібальді — Джованьолі


Мій дорогий Джованьолі!

Я проковтнув вашого «Спартака», недивлячись на те, що в мене дуже мало часу для читання, і він розбудив у мені почуття захвату і захоплення.

Я сподіваюся, що ваші співгромадяни оцінять величезні достойності вашого твору і, прочитавши його, переймуться нездоланною стійкістью у боротьбі за святу справу свободи.

Ви, римлянин, відобразили не найкращу, але найбільш блискучу епоху історії великої республіки, — епоху, коли горді хазяїва світу вже почали скочуватися в безодню пороку та ростління, але недивлячись на розбещення та пороки, подібно гігантам здіймались над попередніми поколіннями усіх епох та народів.

«З усіх великих людей — найвеличнішим був Цезар», — сказав один знаменитий філософ, а як раз особа Цезаря наклала відбиток на епоху, зображену вами.

Образ Спартака — цього Христа-іскупителя рабів, ви викарбували різцем Мікеланджело, і я, діставший свободу раб, дякую вам за це и за ті миті зхвильованності, що я пережив прочитавши вашу книгу: то я надихався чудовими подвигами рудіарія, то сльози душили мене, а до конця повісті я пережив відчуття розчарування від того, що вона така коротка.

Хай збережуть наші співгромадяни пам'ять про цих героїв, що сплять у рідній нам землі, де більше не буде ні гладиаторів, ни панів.

Завжди ваш Джузеппе Гарібальді[1].



Розділ I

ЩЕДРІСТЬ СУЛЛИ

На сході сонця, за чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, за консульства Публія Сервілія Ватія Ісавріка і Аппія Клавдія Пульхра, Рим кишів юрбами людей, що з усіх частин міста стікалися до Великого цирку. Із густо населених біднотою, кривих і багатолюдних вуличок Есквіліна та Субурри пливли нескінченні натовпи, вбирали в себе людей різного віку й стану і, виливаючись на головні вулиці — Табернолу, Гончарну, Нову — невпинно посувалися до цирку.

Римські громадяни, ремісники, пролетарі, вільновідпущеники, старі, вкриті шрамами гладіатори, злиденні, покалічені ветерани гордих легіонів, уславлених перемогами в Азії, Африці, над кімврами, простолюдки, блазні та скоморохи, танцюристки, ватаги жвавих хлопчиків зливалися в нескінченні юрми. Радісні обличчя, збуджені погляди, безтурботні гострі жарти свідчили про те, що весь цей незліченнийлюдпоспішав на якесь улюблене видовище.

Цирк, побудований 138 року від заснування Рима царем Тарквініем Древнім, був прикрашений і розширений з нагоди завоювання Апіоли останнім із царів — Тарквініем Гордим, його стали називати Великим з 533 року, коли цензор Квінт Фламіній збудував інший цирк, названий його ім'ям.

Великий цирк, розташований у Мурсійській долині між Палатінським і Авентінським горбами, в той час, коли розгорнулися події, про які йдеться в цій повісті, ще не мав тих величезних розмірів і тієї пишноти, яких надали йому пізніше Юлій Цезар і Октавіан Август. Проте це була величезна споруда завдовжки в дві тисячі сто вісімдесят і завширшки в дев'ятсот дев'яносто вісім кроків, де могли вміститися понад сто двадцять тисяч глядачів.

Ця продовгувато-округла будівля на західній стороні була прямою, а зі сходу замикалася півколом. Пряма сторона цирку — оппідум — мала тринадцять арок. У середній арці був один з двох головних входів до цирку, називаний Парадними воротами, бо через них перед початком ігор на арену виходила процесія жерців з образами. У дванадцяти інших арках містилися стайні, або «темниці». В них замикали колісниці з кіньми, коли на арені бували перегони, і гладіаторів та хижих звірів, коли відбувалися кровопролитні бої.

Від оппідума півколами збігали численні сходи, що служили сидіннями для глядачів. Ряди сходів закінчувалися вгорі під портиком із арок, де були місця для знатних жінок.

Напроти Парадних воріт височіли Тріумфальні ворота. Через них входили переможці. Праворуч від оппідума, ближче до Парадних воріт, одкривалися Ворота смерті. Через цей зловісний вихід служителі цирку виволікали довгими гаками понівечені, закривавлені тіла вбитих і вмираючих гладіаторів.

Між оппідумом і Тріумфальними воротами тягся кроків на п'ятсот «хребет», тобто низька стіна, що поділяла арену навпіл. По ній відзначали відстань під час перегонів.

Посередині «хребта» підносився обеліск сонця, обрамлений невеличкими баштами, колонами, жертовниками і статуями.

Арену оточували високий парапет, за ним наповнений водою рів і ґратчаста залізна огорожа. Все це оберігало глядачів од можливого нападу диких звірів, що лютували на арені.

Такою була в шістсот сімдесят п'ятому році Римської ери ця грандіозна будівля, призначена для видовищ. Все щільніше заповнювалася вона нескінченними юрбами римлян.

Що ж тут мало бути цього дня? Яке свято? Яке видовище приваблювало до цирку стільки людей?

Луцій Корнелій Сулла Щасливий, володар Італії, гроза Риму, можливо, щоб забути про невиліковну хворобу, яка спіткала його два роки тому, заздалегідь, за кілька тижнів, наказав оповістити, що протягом трьох днів він буде пригощати і розважати видовищами римський народ.

І вже весь учорашній день римська чернь провела за столами, поставленими за наказом грізного диктатора на Марсовому полі і на березі Тібру. Шумний бенкет тривав аж до настання ночі і під кінець перейшов у нічим не стримувану оргію. Запеклий ворог Гая Марія нині вразив римлян царською розкішшю бенкетів, нечуваною кількістю страв і найвитонченіших вин, виставлених під відкритим небом на честь народу Квіріна.

Щедрість Сулли досягла того, що на ці ігри і розваги, влаштовані на честь Геркулеса, він пожертвував десяту частину свого достатку.

Отак Сулла лівою рукою дарував римлянам частину того багатства, яке награбував правою. Тому громадяни Рима, з удаваною веселістю приймаючи від Луція Корнелія Сулли бенкети і розваги, в глибині душі ненавиділи його.

Настав день. Перше проміння сонця де-не-де уже розірвало хмари і мало-помалу почало яскраво золотити вершини семи римських горбів, храми, базиліки і виблискуючі дорогоцінним мармуром палаци патриціїв.

Животворне сонячне тепло зігріло бідний люд, що заздалегідь розташувався на кам'яних лавах Великого цирку.

Понад сто тисяч громадян чекали найулюбленішого римським народом видовища — кривавого змагання гладіаторів і боїв між хижими звірами.

Важко уявити собі величну панораму цирку, де сиділо більше сотні тисяч чоловіків і жінок різного віку і стану. Гомін і шум цієї величезної людської маси громоподібний, як гул вулкана; майоріння облич і рук схоже на шалене, грізне хвилювання моря під час бурі, — ці порівняння можуть лише віддалено передати незрівнянну картину Великого цирку в ці години.

У багатьох місцях амфітеатру простолюдини вже взялися за їжу, що принесли з собою. З великим апетитом уминали вони солонину, холодну яловичину, улюблену кров'яну ковбасу та сирні й медові пиріжки або сухарі. їжа смачно приправлялася гострими дотепами, непристойними жартами, безтурботною балаканиною, голосним сміхом, щедро підживлювалась велітернським і тускульським вином.

Продавці смажених бобів і пиріжків знаходили покупців для свого товару серед плебеїв, які купували ці дешеві ласощі, щоб побалувати своїх жінок та дітей.

Осторонь од плебеїв групами збиралися витончено ввічливі й поважні сім'ї багатіїв, вершників і патриціїв.

Елегантні кавалери простеляли на кам'яних лавах килими і розкривали парасольки, щоб захищати вродливих матрон і дівчат від пекучого сонячного проміння.

Поблизу Тріумфальних воріт, у третьому ряді, між двома кавалерами сиділа матрона незвичайної вроди. В цій високій і гнучкій жінці з розкішними плечима з першого погляду видко було справжню дочку Риму. Правильні риси обличчя, високе чоло, з ледь помітною горбинкою ніс, маленький рот, великі і виразні чорні очі надавали їй чарівної вроди. Чорне, як воронове крило, тонке волосся було зібране над її чолом під коштовною діадемою і вільно розсипалося по плечах.

Туніка з найтоншої шерстяної матерії з елегантною золотою смугою внизу підкреслювала її грацію. Поверх туніки красивими зборками спадала біла з пурпуровими смугами палла.

Цій жінці, так розкішно вдягненій і такій вродливій, не було ще, мабуть, і тридцяти років. То була Валерія, дочка Луція Валерія Мессали і єдиноутробна сестра суперника Ціцерона, славнозвісного оратора Квінта Гортензія.

Всього за кілька місяців до часу, коли починається ця повість, Валерія розійшлася з своїм чоловіком.

Біля неї сидів Ельвій Медуллій — довготелесий, блідий, худорлявий, увесь вичепурений, прилизаний і напахчений. На його невиразному обличчі лежав відбиток байдужості і нудьги; уже в тридцять п'ять років життя здавалося йому одноманітним і нецікавим. Ельвій Медуллій був одним з тих розбещених і зніжених патриціїв, які залишали плебеям право жертвувати собою в ім'я вітчизни та її слави. Олігархам вони уступали турботи завойовувати країни й поневолювати народи, а за собою зберігали привілеї у розкішному неробстві розтринькувати спадкові маєтки або ж ставали управителями провінцій, які нещадно при цьому грабували.

З другого боку біля Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, присадкуватий веселий товстун років п'ятдесяти. Його найбільшим щастям було по можливості довше сидіти в триклінії за обіднім столом. Він витрачав півдня на те, щоб ласувати вишуканими стравами, які готував його кухар, один з тих, майстерністю яких пишався патриціанський Рим. Другу половину дня він тішився думками про вечірню трапезу. Одним словом, перетравлюючи обід, Марк Децій Цедицій уже мріяв про вечерю.

Сюди ж пізніше прийшов Квінт Гортензій, який славився своїм красномовством. Йому ще не було й тридцяти шести років. Він довго вивчав манеру рухатися й вимовляти слова і тепер до того гармонійно володів кожним своїм жестом, кожним словом чи то в Сенаті, чи на бенкеті, що кожен його рух здавався благородним, величним і чарував своєю простотою. Вчений і красномовний промовець, Гортензій був не менш вправним артистом; половину тріумфів він здобув завдяки своєму мелодійному голосу і прийомам декламаційного мистецтва. Це мистецтво він засвоїв настільки досконало, що навіть Езоп і уславлений актор Росцій поспішали на Форум учитися декламації, коли Гортензій виголошував там промови.

Недалеко від того місця, де сиділа Валерія, стояли разом з своїм вихователем два патриціанських хлопчики чотирнадцяти і дванадцяти років. У них були повні, різко окреслені і виразні обличчя. Одягнені в претексти — біленькі з золотими смужками тоги, — вони являли собою справжні типи римського племені. Це були Цепіон і Катон з роду Порціїв, онуки Катона Цензора, який прославився під час другої і третьої Пунічної війни тим, що домагався за всяку ціну знищити Карфаген.

Цепіон, молодший з двох братів, здавався говіркішим, привітнішим. Він часто звергався до Сарпедона (так звали їхнього вихователя), а старший — Марк Порцій Катон — стояв мовчазний і надутий, сердитий і похмурий, що не відповідало його вікові. Уже тоді відчувалися в ньому стійка, тверда вдача і вперта непохитність переконань. Природжена загартованість, вивчення грецької, зокрема стоїчної філософії і постійне наслідування традицій, пов'язаних з ім'ям його суворого діда, виховали в цьому чотирнадцятирічному хлопцеві справжнього громадянина.

Вище від Тріумфальних воріт, на лаві біля виходу, сидів, також з вихователем, ще один підліток з патриціанського роду. Він розмовляв з юнаком років сімнадцяти. Хоч юнак був одягнений у тогу, як дорослий, на його чистому обличчі ледь-ледь пробивався перший пушок. Він був невисокий на зріст, хворобливий і кволий, але на його блідому, обрамленому блискучим чорним волоссям обличчі палали великі чорні очі, в яких блищали іскри незвичайного розуму.

Це був Тіт Лукрецій Кар, який пізніше обезсмертив своє ім'я поемою «Про природу речей». Його співбесідник, дванадцятирічний хлопчик Гай Лонгін Кассій, був нащадком патриціанського роду і сином консула Кассія. Завдяки своїй хоробрості він посів пізніше одне з найвизначніших місць в історії подій, пов'язаних з падінням Римської республіки.

Лукрецій і Кассій жваво розмовляли.

Недалеко від них сидів Фавст — миршавий і пихатий син Сулли. його бліде обличчя було все подряпане і вкрите свіжими синцями. Кволий, рудоволосий, він хитро і водночас гоноровито позирав навкруги голубуватими очима, видимо пишаючись тим, що сама фортуна відзначила його як щасливого сина щасливого диктатора.

Поки глядачі чекали прибуття консулів і їхнього повелителя, який улаштував для римлян це видовище, гладіатори-учні (тірони) з похвальним запалом фехтували на арені, правда, без усякої шкоди для себе, — простими палицями і дерев'яними мечами. Ця безкровна битва нікому не приносила втіхи, за винятком знавців фехтування — старих легіонерів і відпущених на волю гладіаторів (рудіаріїв), що уціліли після сотень битв. Раптом по всьому амфітеатру розляглися одностайні, оглушливі оплески.

— Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий!.. — вигукували тисячі голосів.

Увійшовши до цирку, Помпей сів на оппідумі. Він вітав натовп чемним нахилом голови і, підносячи долоні до уст, посилав поцілунки на знак подяки. Гнею Помпею було років двадцять вісім. Він був високого зросту і мав геркулесівську будову тіла; його велика голова була вкрита дуже густим волоссям, що на лобі майже зрослося з бровами, з-під яких дивилися мигдалевидні великі чорні очі, правда, малорухливі і невиразні. Суворі й різкі риси його нерухомого обличчя і крупні форми постаті справляли враження мужньої войовничої вроди.

Уже в двадцять п'ять років цей юнак був ушанований тріумфом за війну в Африці і дістав від самого Сулли — очевидно, в хвилину незвичайно доброго настрою — прізвисько «Великий». Ще такий молодий, він зумів завоювати любов старих легіонерів, загартованих у труднощах і небезпеках численних боїв, і вони назвали його великим полководцем.

Можливо, що в цих щирих привітаннях Помпеєві промовляла також ненависть народу до Сулли. Ненависть, яку не можна було висловити інакше, знаходила свій вихід у хвалі та оплесках юнакові, який був другом диктатора і один був здатний на подвиги, рівні подвигам Сулли.

Незабаром після приходу Помпея з'явилися консули Публій Сервілій Ватій Ісаврік і Аппій Клавдій Пульхр; строк їхніх повноважень закінчувався першого січня наступного року. Попереду Сервілія, який ніс службу цього місяця, йшли ліктори. Позаду Клавдія, який виконував обов'язки консула минулого місяця, ліктори несли фасції.

Коли консули з'явилися на підвищенні оппідума, всі глядачі встали на знак пошани до найвищої влади республіки.

З появою консулів безкровна бійка учнів закінчилась. Гладіатори, які мали брати участь у боях, були вже готові вийти з темниці і чекали лише знака, щоб, за звичаєм, пройти перед державними римськими можновладцями. Погляди присутніх були звернені на оппідум у чеканні, що консули подадуть знак починати змагання, але консули озирали амфітеатр, немов шукали когось, щоб спитати у нього дозволу. І справді, вони чекали Луція Корнелія Суллу, який, хоч і склав з себе звання диктатора, все ж лишався верховним володарем Риму.

Нарешті почулись оплески, спочатку слабкі і поодинокі, далі все більш шумні і одностайні. Погляди присутніх звернулися до Тріумфальних воріт, через які входив до цирку Луцій Корнелій Сулла в супроводі численних сенаторів, друзів і клієнтів.



Цій незвичайній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Сулла був досить високий на зріст, мав добру і міцну будову тіла, але йшов повільно і мляво, немов знесилений. До деякої міри це було наслідком тих оргій, яким він віддавався завжди, а тепер ще більше, ніж колись. Та головною причиною цієї млявості була виснажлива невиліковна хвороба, що наклала на його обличчя і всю постать відбиток тяжкої, передчасної старості.

Обличчя Сулли було справді жахливе. І не тому, що гармонійні і правильні риси його були грубі. Навпаки, високе чоло, зігнутий ніс, ніздрі, що роздувалися наче у лева, владно вип'ячені губи досить великого рота робили обличчя Сулли навіть своєрідно гарним. Обрамлене густою рудуватою^ шевелюрою, воно оживлялося сіро-голубими очима — бистрими, глибокими, проникливими. Ці очі завжди таїли в собі й орлиний блиск і косий прихований погляд гієни. В кожному погляді цих очей, завжди лютих і владних, можна було прочитати жадобу влади і крові.

Але портрет Сулли, зображений нами, ще не виправдує епітета «жахливий». А Сулла був справді жахливий саме тому, що його обличчя було покарбоване якимсь бруднуватим висипом впереміжку з білими плямами. Це робило його схожим на негра, обсипаного борошном, як сказав про нього один афінський жартівник.

Сулла входив до цирку повільно, наче людина, охоплена нудьгою. На ньому поверх білої гаптованої золотом туніки була надіта замість національної палли або звичайної тоги елегантна і також оторочена золотом яскраво-пурпурова хламида, сколота на правому плечі золотою застібкою, що сяяла проти сонця найдорогоціннішими самоцвітами. Зневажаючи весь рід людський взагалі, а своїх земляків особливо, Сулла був одним з перших у Римі, що вподобали носити замість римського одягу грецький.

Почувши оплески, Сулла скривив губи у злобній посмішці і подумав: «Аплодуйте, аплодуйте, дурні вівці!»

Тим часом консули дали знак починати видовище. Сто гладіаторів вийшли з темниць і строєм рушили по арені.

Попереду йшли ретіарій і мірміллон, які повинні були битися першими. Вони йшли спокійно, перемовляючись, хоч один з них от-от мав убити другого. За ними крокували дев'ять лаквеаторів, озброєних тризубцями та сітками: вони повинні були накинути сітку на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами та мечами

Слідом за цими дев'ятьма парами виступали тридцять пар гладіаторів. Вони мусили битися тридцять проти тридцяти і, таким чином, розіграти в малих розмірах справжню битву. Тридцять з них були фракійці, інші тридцять — самніти, всі молоді, вродливі і могутні чоловіки велетенського зросту.

Горді фракійці були озброєні короткими й загнутими на кінці мечами і невеличкими щитами квадратної форми з опуклою поверхнею. На головах у них були невеликі шоломи без забрала — озброєння їхнього народу, на плечах — короткі туніки багряного кольору, а поверх шоломів майоріло по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів Самнія, тобто короткі прямі мечі, закриті шоломи з полями, невеликі квадратні щити, залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і поножі для захисту лівої ноги. Вдягнені були самніти у голубі туніки, а шоломи їхні були прикрашені двома білими перами.

Процесію замикали десять пар андабатів у коротких білих туніках, озброєних лише короткими клинками, схожими більш на ножі, ніж на мечі. Опущені забрала їхніх шоломів були міцно закріплені і мали тільки маленькі нерівні відтулини для очей. Виставлені на глум, ці бідолахи мали битися один з одним, немов граючись в піжмурки. Вони повинні були звеселяти юрбу, аж поки служники цирку — лорарії — не примусять їх розпеченим пруттям стати впритул і вбивати один одного.

Сто гладіаторів обходили арену під оплески і вигуки натовпу, а минаючи місце, де сидів Сулла, вони підвели голови і за наказом їхнього хазяїна — ланісти Акціана — крикнули разом:

— Привіт тобі, диктаторе!

— Непогано, непогано! — сказав Сулла, звертаючись до тих, що оточували його, і оглядаючи колону гладіаторів досвідченим оком переможця в численних битвах. — Он які сильні і сміливі молодці! Вони обіцяють нам чудове видовище. Але горе Акціанові, коли вийде не так! Адже за п'ятдесят пар гладіаторів цей пройдисвіт узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерцій!

Гладіатори обійшли арену і, привітавши консулів, повернулись до темниць. На залитій ясним сонячним світлом арені лишилися віч-на-віч тільки двоє — ретіарій і мірміллон.

Запала глибока тиша, і всі погляди звернулися до двох гладіаторів, готових до бою.

Мірміллон, за походженням галл, був вродливий білявий юнак, рослий, спритний і сильний; на його голові був шолом, прикрашений срібною рибиною, на одній руці був невеликий щит, у другій він тримав короткий широкий меч. Ретіарій, озброєний лише тризубцем і сіткою, одягнений у просту блакитну туніку, стояв на відстані двадцяти кроків од мірміллона і, здавалось, обмірковував, як напасти на свого противника і накинути на нього сітку.

Мірміллон стояв, виставивши вперед ліву ногу і спираючись усім корпусом на напівзігнуті коліна. Він тримав меч майже опущеним до правого стегна і чекав нападу ретіарія.

Раптом ретіарій блискавично рвонувся до мірміллона і з бігу метнув на нього сітку. Тієї ж миті мірміллон швидко відскочив праворуч, пригнувся майже до землі і, уникнувши сітки, метнувся до ретіарія. Той, побачивши свій промах, кинувся навтіки.

Мірміллон пустився навздогін, але ретіарій виявився спритнішим, оббіг навколо всієї арени, першим досяг того місця, де зосталася його сітка, і підхопив її. Ледве він встиг її схопити, як мірміллон його наздогнав. Ретіарій раптом обернувся, і тієї миті, коли його противник готовий був на нього напасти, знову кинув на нього сітку. Але мірміллон вислизнув з-під неї навкарачки. Він схопився на ноги в ту мить, коли ретіарій вдарив його тризубцем, але вістря лише зачепило щит галла.

Знову повторилась втеча ретіарія, на цей раз під обурений гомін юрби, що вважала себе ображеною недосвідченим гладіатором, який насмілився вийти на арену, не вміючи як слід володіти сіткою.

Цього разу мірміллон замість гнатися за ретіаріем перебіг на той бік арени, звідки його противник мав прибігти, і зупинився на відстані кількох кроків од сітки. Ретіарій, збагнувши маневр мірміллона, повернув назад уздовж хребта арени. Напівдорозі до Тріумфальних воріт він перескочив хребет і опинився в другій половині арени, зовсім близько від сітки. Мірміллон кинувся йому назустріч, підбадьорений ревінням тисяч голосів:

— Дай йому!.. Убий ретіарія!.. Вбий цього тюхтія!.. Вбий його, боягуза!.. Ріж!.. Заріж його!.. Пошли його ловити жаб на березі Ахеронту!..

Підбурюваний ревінням натовпу, мірміллон усе дужче напосідав на розгубленого противника, а той, розмахуючи тризубцем, не підпускав його близько і кружляв навколо, намагаючись схопити свою сітку. Раптом мірміллон щитом відбив удар тризубця і прослизнув під рукою противника. Він уже замахнувся мечем у його груди, та ретіарій лишив тризубець стриміти в щиті і схопив сітку, проте не досить швидко, бо меч мірміллона поранив його в плече, звідки струменем ринула кров. Він прудко відбіг із своєю сіткою кроків за тридцять, обернувся і голосно вигукнув:

— Не біда! Рана незначна! І одразу ж заспівав:

— Прийди, прийди, красеню галл, не тебе я шукаю, а рибину твою, рибину твою!.. Прийди, прийди, красеню галл!

Вибухом веселого сміху відповів натовп на пісеньку ретіарія. Ця витівка, видимо, повернула йому співчуття глядачів. Немало з них заплескали в долоні цій людині, що, беззбройна і поранена, стікаючи кров'ю, мала мужність жартувати.

Мірміллон, роздратований глузуванням противника і ревністю до його успіху в глядачів, люто кинувся на нього. Але ретіарій спритно відскакував, уникаючи його ударів, і вигукував:

— Прийди, мій галл! Сьогодні ввечері я пошлю доброму Харонові смажену рибину!

Цей новий дотеп справив величезне враження на присутніх і викликав новий напад мірміллона. Та ретіарій спритно накинув на нього сітку.

Натовп гучно зааплодував.

Мірміллон щосили намагався визволитись і ще більше заплутувався в сітці під веселий сміх глядачів. Тим часом ретіарій метнувся до того місця, де лежав його тризубець, вхопив його і, біжучи назад до мірміллона, кричав:

— Харон матиме рибину! Харон матиме рибину!

Але в ту хвилину, коли він уже підбігав, його противник одчайдушним зусиллям геркулесівських рук розірвав сітку. Хоч сітка сповзла до ніг мірміллона і заважала йому рухатись, — його руки звільнилися, і він зміг зустріти напад.

Знов оплески сколихнули юрбу. Вона напружено стежила за всіма рухами обох бійців, за їх прийомами, що ось-ось мали завершити двобій. Тієї миті, коли мірміллон розірвав сітку, до нього підбіг ретіарій і, зібгавшись усім корпусом, сильно вдарив його тризубцем. Мірміллон відбив удар щитом, що розлетівся на дрізки, і вістря тризубця поранило гладіатора. Із трьох ран його тепер беззахисної руки полилася кров. І зразу ж мірміллон схопив тризубець лівою рукою, ринувся всією вагою тіла на противника і до половини всадив йому свого меча в праве стегно.

Залишивши тризубця в руках ворога, поранений ретіарій побіг, кривавлячи арену, але кроків за сорок упав на коліно і потім звалився додолу. Тим часом мірміллон, який теж упав, швидко підвівся, виплутав із сітки ноги і кинувся до лежачого противника.

Гучні оплески, що гриміли в ці останні хвилини двобою, тривали й тоді, коли ретіарій, спершись на лівий лікоть, повернувся і підвів до глядачів смертельно бліде обличчя. Готовий мужньо і гордо прийняти смерть, він, тільки додержуючи звичаю, а не тому, що сподівався на порятунок, попросив глядачів дарувати йому життя.

Мірміллон поставив ногу на тіло противника, приставив меч до його грудей і обвів очима амфітеатр, щоб дізнатися про вирок юрби.

Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей вказували великим пальцем правої руки вниз — знак смерті, і менше п'ятнадцяти тисяч милосердних підняли його догори — цим знаком переможеному гладіаторові звичайно дарувалося життя.

Серед дев'яноста тисяч тих, що вказували пальцем донизу, було немало непорочних і жалісливих весталок, ладних потішитися видовищем смерті безталанного гладіатора.

Мірміллон уже нагнувся, щоб убити ретіарія, але той вихопив у нього меч і з розмаху сам увігнав його собі в серце. Мірміллон швидко витяг назад закривавлене лезо, а ретіарій звівся в останній агонії і страшним голосом, в якому вже не було нічого людського, крикнув:

— Будьте прокляті! — упав навзнак і вмер.


Розділ II

СПАРТАК НА АРЕНІ

Глядачі несамовито аплодували, голосно перемовлялися, наповнюючи цирк гулом ста тисяч голосів. Мірміллон увійшов до темниці. Звідти вийшли служники, розпеченим прутом припекли тіло ретіарія, щоб переконатися, що він мертвий, і витягли гаками через Ворота смерті. Те місце, де після мертвого гладіатора лишилася велика калюжа крові, засипали з невеликих мішків мармуровим пилом, принесеним із сусідніх тіволійських каменоломень, і вся арена знову, ніби срібло, виблискувала проти сонця.

А натовп усе ще аплодував, наповнюючи цирк вигуками:

— Хай живе Сулла!

Сулла, повернувшись до Гнея Корнелія Долабелли, який був два роки тому консулом і сидів поряд з ним, сказав:

— Присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем — до чого падлючий цей народ! Ти думаєш, що він аплодує мені? Ні! Вони аплодують моїм куховарам за ті вишукані і численні страви, що вчора були для них приготовлені.

— Чому ти не сів на оппідумі? — спитав Суллу Гней Долабелла.

— Чи не гадаєш ти, що це додало б мені слави? — відказав Сулла і, хвилину помовчавши, сказав: — Здається, ланіста Акціан продав мені непоганий товар.

— О, який ти щедрий, який великий! — улесливо проказав сенатор Тіт Аквіцій, який сидів поруч з Суллою.

— Хай вразить Юпітер-громовержець всіх нікчемних підлесників! — вигукнув колишній диктатор, розлючено чухаючи ліве плече, щоб притишити нестерпну сверблячку, схожу на укуси докучливих огидних паразитів.

І, помовчавши трохи, додав:

— Я відмовився від диктатури, повернувся до приватного життя, а ви все ще хочете бачити в мені володаря. Нікчемні людці! Ви можете жити тільки в рабстві!

— Не всі, о Сулло, народжені для рабства! — сміливо заперечив один патрицій, який сидів недалеко від нього.

То озвався відомий сміливець Луцій Сергій Катіліна. В той час йому було двадцять сім років, він був височенний на зріст, широкоплечий, з могутніми грудьми і м'язистими руками Геркулеса. Шапка густого чорного волосся вкривала його велику голову з широким лобом і смаглявим мужнім обличчям. Завжди налита кров'ю товста вена перетинала лоб від черепа до перенісся, люто і грізно зиркали великі темно-сірі очі, а по владному обличчю невпинно перебігали нервові судороги, викриваючи найменші пориви його душі.

На той час, коли починається наша повість, Катіліну знали як людину страшної запальної, буйної вдачі. Одного разу він убив патриція Гратідіана, який мирно йшов вздовж берега Тібру, — убив за те, що той відмовився позичити йому під заставу маєтків велику суму грошей. А ці гроші потрібні були Катіліні, щоб заплатити численні борги, без чого він не міг сподіватися на жодну з тих урядових посад, на які розраховував.

То були часи проскрипцій, коли ненаситна жорстокість Сулли заливала кров'ю вулиці Рима. Гратідіан не був занесений до проскрипційних списків, він навіть був прихильником Сулли; але Гратідіан був дуже багатий, а власність усіх опальних конфіскувалася. Тому, коли Катіліна приволік труп Гратідіана до курії, де засідав Сулла, кинув його до ніг диктатора і заявив, що убив Гратідіана як ворога Сулли і вітчизни, диктатор не став дошукуватися правди і закрив очі на вбивство, але зате широко відкрив їх на величезні багатства вбитого.

Незабаром після цього Катіліна посварився з своїм братом, обидва вихопили мечі, і Сергій Катіліна, маючи незвичайну силу і володіючи, як ніхто в Римі, мечем, убив брата і дістав у спадщину все його майно. Цим він уник остаточного розорення, до якого призвели його марнотратство, гультяйство і розпуста.

Луцій Корнелій Сулла спокійно обернувся на сміливу відповідь Катіліни і запитав:

— А як ти гадаєш, Катіліно, чи багато знайдеться в Римі громадян, таких сміливих, як ти, і здібних виказувати велич душі чи то в доброчесних, чи в злочинних справах?

— Не можу я, о славний Сулло, — відповів Катіліна, — оцінювати людей і розглядати справи з висоти твоєї могутності. Я лише знаю і почуваю, що народився для того, щоб любити свободу і ненавидіти тиранію, навіть прикриту великодушністю або лицемірним побажанням щастя батьківщині. Навіть у часи внутрішніх заколотів і громадських чвар це благо було б міцнішим під владою всіх, аніж при деспотизмі одного. Не буду оцінювати твої вчинки, але одверто заявляю, що як раніше, так і тепер осуджую твою диктатуру. Я вірю і хотів би вірити, що в Римі є ще досить громадян, готових на все, аби не підпасти знову під тиранію одного, коли до того ж він не зватиметься Луцій Корнелій Сулла і його чоло не буде увінчане славою переможця у сотнях битв.

— То чому ж тоді ви не кличете мене на суд цього вільного народу? — спокійно, але глузливо спитав Сулла. — Я сам зрікся диктатури; чому ж мене не звинувачують і не питають звіту за мої діла?

— А щоб не викликати знову усобиць і різанини, що десять років роздирали Рим… Та не будемо про це говорити, бо я не маю наміру тебе обвинувачувати. Ти міг багато в чому помилятись, але ж ти вчинив стільки славних подвигів… Лише згадки про них день і ніч хвилюють мою душу, бо і вона, подібно до твоєї, жадає слави й могутності. Але скажи, чи не здається тобі, що в жилах нашого народу ще тече кров великих і волелюбних предків? Чи пам'ятаєш ти той день, коли кілька місяців тому в курії, перед Сенатом, ти добровільно зрікся диктаторської влади і, відпустивши лікторів та охоронців, ішов з своїми друзями додому?.. Згадай того юного громадянина, який картав тебе за те, що ти позбавив Рим свободи, призвів до різанини і грабунків, сам став його тираном. Погодься, о Сулло, що для такого вчинку треба бути людиною неабиякого гарту, бо ж за одним твоїм знаком юнак міг би вмить розпрощатися з життям. Ти повівся великодушно, — це я кажу без лестощів, бо Катіліна нікому не лестить, навіть всемогутньому, великому Юпітерові, — ти був великодушним і нічого йому не заподіяв. Але ти мусиш погодитися зі мною, що коли навіть серед безвісних плебеїв зустрічається юнак, здатний на такий вчинок, — шкода, не знаю його імені, — то ще можна вірити в безпеку батьківщини і республіки!

— Так, то був сміливий вчинок, і заради сміливості юнака я не хотів мстити йому за образу. Тому я й стерпів усі його прокльони і лайки, бо я завжди любив сміливість і сміливців. А чи знаєш ти, Катіліно, до якого наслідку привели вчинок і слова того юнака?



— До якого? — спитав Катіліна, зацікавлено й допитливо зазираючи щасливому диктаторові в очі, що в цю мить ніби затуманилися.

— Віднині, — промовив Сулла, — той, кому пощастить захопити владу в республіці, вже не захоче від не! відмовитись.

Катіліна схилив голову в хвилинній задумі, а потім, ніби перемігши себе, жваво заперечив:

— Та чи знайдеться ще хто-небудь, здатний і охочий до захоплення влади?

— Ну, гаразд, — іронічно посміхаючись, відказав Сулла, — досить… Ось юрби рабів, — показав він на переповнений людьми амфітеатр. — Знайдуться і володарі!

Ця розмова відбувалася під безустанні^ оплески натовпу, захопленого кривавим боєм між лаквеаторами і секуторами, що дуже швидко закінчився загибеллю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Шестеро гладіаторів, які лишилися живими, повернулися до темниць поранені, понівечені, а натовп шалено аплодував, жартував, вигукував гострі дотепи, обговорював бій.

Поки лорарії виволікали з арени трупи гладіаторів і засипали піском криваві сліди бою, Валерія, яка сиділа недалеко від Сулли і час од часу поглядала на нього, підвелася, підійшла ззаду і висмикнула нитку з хламиди диктатора. Здивований Сулла обернувся і зиркнув на неї палаючими звіриними очима. А вона злегка доторкнулась до нього і з солодкою усмішкою промовила:

— Не зрозумій мене погано, диктаторе. Я взяла цю нитку, щоб мати і свою частку в твоїй щасливій долі!

Шанобливо вклонившись і приклавши, за звичаєм, руку до уст, вона пішла на своє місце. Приємно вражений цими улесливими словами, диктатор відповів чемним поклоном і провів її довгим поглядом, якому постарався надати люб'язного виразу.

— Хто вона? — спитав Сулла, обернувшись до сусідів.

— Валерія, дочка Мессали, — відповів Гней Корнелій Долабелла.

— А! Сестра Квінта Гортензія?

— Так, так, — ствердив Долабелла.

І Сулла знову повернувся до Валерії, яка дивилася на нього закоханими очима.

В цей час Гортензій підвівся з свого місця і перейшов до Марка Красса, найбагатшого патриція, відомого своєю скупістю і честолюбством. Ці дві настільки протилежні одна одній пристрасті чудово уживалися в цій видатній людині.

Марк Красс сидів поблизу дівчини незвичайної вроди.

Евтібіда, — в якій за покроєм одягу можна було впізнати гречанку, — була висока, ставна дівчина, така струнка, що її стан, здавалося, можна легко обійняти самими пальцями рук. Чарівним було її біле, як алебастр, обличчя з легеньким рум'янцем на щоках, правильний лоб, обрамлений тонкими рудими кучерями, а великі, кольору моря, мигдалевидні очі захоплювали і заворожували своїм пристрасним блиском. Красиво окреслений, трохи кирпатий носик довершував враження тієї задерикуватої сміливості, якою пашіло все її обличчя.

Коли Гортензій підійшов до Марка Красса, той був цілком захоплений спогляданням цього чарівного створіння. Вона, видимо нудьгуючи, позіхала і правою рукою недбало гралася сапфіровою зіркою, що сяяла на грудях.

Крассові було в ту пору тридцять два роки; він був вище середнього зросту, кремезний і огрядний. На міцній бичачій шиї сиділа велика, пропорційна до тіла голова, але обличчя бронзово-жовте і надто худорляве. Різко окреслені риси, орлиний ніс і випнуте підборіддя було цілковито римського типу, його жовтаво-сірі очі то загорялися блиском, то раптом згасали, ставали бляклими і нерухомими.

Красс був знатного походження, володів блискучим і гучним красномовством політичного оратора, мав незліченні багатства і при цьому відзначався також привітністю й чемністю. Все це принесло йому не тільки славу, а й великий авторитет; він багато разів мужньо воював на боці Сулли у громадянських усобицях і займав різні урядові посади.

— Привіт тобі, Марку Красс, — вивів його із задуми Гортензій. — Я бачу, ти захопився спогляданням зірок?

— Присягаюсь Геркулесом, ти вгадав, — відповів Красс, — Вона…

— Хто це — «вона»?

— Красуня гречанка… он сидить… на дві сходинки вище…

— А-а! Бачу… То Евтібіда.

— Евтібіда? Що це значить?

— Це її ім'я… Вона справді гречанка, — пояснив Гортензій, сідаючи поряд з Крассом.

— А схожа на богиню!.. Справжня Венера, та й годі!.. Я не можу — присягаюсь Геркулесом! — уявити собі краще втілення небесної вроди Юпітерової доньки. Де вона живе?

— На Священній вулиці… поблизу храму Януса Верхнього.

Поки вони говорили про якусь судову справу, Сулла, що недавно поховав свою четверту дружину — Цецілію Метеллу, вже уявляв собі ідилію запізнілого кохання з Валерією. Сурма оповістила початок битви між тридцятьма фракійцями і тридцятьма самнітами. Вони вже стояли один навпроти одного, вишикувані в два ряди.

Стихли розмови, гомін, сміх, — усі погляди звернулися до бійців.

Перша сутичка була жахлива: металічні удари щитів і мечів різко залунали в глибокій тиші, що запанувала в цирку. Скоро навколо бійців по арені полетіли пера, скалки від шоломів, уламки розтрощених щитів; розпалені, засапані гладіатори люто кидалися один на одного, посилаючи і відбиваючи важкі блискавичні удари.

Не минуло ще й п'яти хвилин бою, а кров уже текла по арені, де троє гладіаторів конали в найстрашнішій агонії під ногами оскаженілих бійців. Важко не лише описати, але й уявити нервове напруження, з яким глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Щоб зрозуміти хоч трохи причину їхньої зацікавленості, треба знати, що не менш вісімдесяти тисяч глядачів билися об заклад хто за пурпурових фракійців, а хто за блакитних самнітів від десяти сестерцій до п'ятдесяти, а то і ста талантів, залежно від свого достатку.

В міру того як ряди гладіаторів рідшали, все частіше гриміли оплески, натовп усе голоснішими вигуками заохочував бійців.

За годину битва вже підходила до кінця. П'ятдесят розкиданих по арені мертвих і вмираючих гладіаторів спливали кров'ю; дико кричали в передсмертних судорогах ті, що конали.,

Глядачі, що побилися об заклад за самнітів, здавалось, могли вже не сумніватися в їхній перемозі, бо семеро самнітів оточили й напосідали на трьох останніх фракійців, які стали трикутником і плече в плече відчайдушно одбивалися бід численніших переможців.

Серед цих іще живих трьох фракійців був Спартак, його атлетична постать, дивовижна сила м'язів, бездоганна гармонія всіх форм тіла і нездоланна хоробрість були саме тими якостями, що мали зробити його видатною людиною. Адже в ту епоху головними засобами життєвого успіху вважалися насамперед сила рук і завзяття.

Спартаку було у той час близько тридцяти років. Він відзначався незвичайною силою розуму, благородством і величчю душі, що згодом так блискуче довів.

Він був русявий. Довге волосся і густа борода обрамляли його прекрасне, мужнє обличчя. Великі блакитні очі, сповнені почуття, надавали всьому обличчю, коли він бував спокійний, виразу м'якої доброти. Та зовсім не таким був він тепер на арені цирку, коли очі його палали страшним гнівом.

Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він воював проти римлян, коли ті вдерлися до його вітчизни. Попав у полон. Завдяки силі і хоробрості, його взяли до одного з римських легіонів. У війнах Риму проти Мітрідата та його спільників Спартак виявив таку хоробрість, що був призначений деканом, тобто начальником загону з десяти легіонерів, і відзначений почесною громадянською нагородою — вінком з дубового листя. Та коли римляни знову почали воювати проти фракійців, Спартак дезертирував і в лавах своїх співвітчизників став воювати проти римлян. Поранений, він знову попав у полон, і тоді, замість належної йому смертної кари, його прирекли стати гладіатором і продали одному ланісті, в якого його пізніше купив Акціан.

Минуло майже два роки відтоді, як Спартак став гладіатором. Він уже обійшов з своїм першим ланістою мало не всі міста Італії, де брав участь більш ніж у сотні боїв, проте жодного разу не був тяжко поранений. Хоч які сильні й мужні були інші гладіатори, Спартак перемагав у всіх боях, здобувши собі гучну славу подвигами в амфітеатрах і цирках Італії.

Акціан купив Спартака за дуже високу ціну — дванадцять тисяч сестерцій — і володів ним уже понад півроку. Але він ще й разу не показував його в амфітеатрах Рима, може, тому, що дорожив ним як учителем фехтування, боротьби й гімнастики у власній школі, а може й тому, що Спартак обійшовся надто дорого, щоб можна було рискувати його життям.

І от сьогодні вперше Акціан випустив Спартака на криваве змагання в римському цирку. Двісті двадцять тисяч сестерцій, щедро заплачених Суллою за сто гладіаторів, які мусили битися сьогодні, перевищували витрату на Спартака, навіть коли б його убили.

І все-таки Акціан, блідий, стривожений, спершись на грати темниці, напружено стежив за останніми хвилинами бою, бо уцілілі на арені гладіатори мали повертатися в його власність, крім тих, кому народ дарував життя. Якби хто-небудь уважно подивився на нього, то, мабуть, помітив би, як тривожно він ловив поглядом кожний рух, кожний завданий чи відбитий Спартаком удар.

— Сміливіше, сміливіше, самніти! — гукали тисячі глядачів, хто заклав гроші за самнітів.

— Бийте їх, рубайте цих трьох варварів! — підбадьорювали інші.

— Дай їм, Небуліане, бий їх, Кріксе, добивай, добивай, Порфирію! — вигукували глядачі, котрі мали в руках таблички з написаними на них іменами гладіаторів.

Лунали і не менш гучні викрики прихильників фракійців; у них лишалося вже мало надій на виграш, та все ж вони хапалися за останню соломинку, сподіваючись на перемогу Спартака. Спартак, іще не поранений, з цілим мечем і щитом, саме в цю мить проткнув наскрізь одного з семи самнітів.

Грім оплесків пролунав у цирку, а за ним послідували вигуки тисяч голосів:

— Сміливіше, Спартак! Браво, Спартак! Хай живе Спартак!

Два інші фракійці, що ще трималися разом з колишнім римським легіонером, були тяжко поранені: вони вже повільно і мляво завдавали ударів.

— Захищайте мені спину! — крикнув Спартак, блискавично розмахуючи коротким мечем, яким він мусив відбивати удари мечів усіх самнітів, що дружно нападали на нього. — Захищайте мені спину… ще хвилина… і ми переможемо.

Голос його уривався, груди поривчасто здіймались, по зблідлому обличчю скочувалися великі краплі поту, а в палаючому погляді очей змішались воля до перемоги, гнів і відчай.

Ось упав другий самніт, поранений у живіт, з диким криком поповз по арені, проклинаючи все в муках страшної агонії. Тієї ж самої миті упав з розрубаним черепом один з двох фракійців, які захищали Спартака ззаду.

Цирк загудів од вигуків; очі глядачів стежили за найменшим рухом бійців. Луцій Сергій Катіліна, який заклався за фракійців, рвучко підвівся поруч Сулли. Затамувавши подих, він не бачив нічого, крім цієї кривавої битви, і так стежив за Спартаковим мечем, немов до цього меча була прив'язана нитка його власного існування.



Спартак (переклад Іллічевський А.)


Третій самніт, вражений Спартаком у сонну артерію, упав біля своїх мертвих товаришів тієї самої миті, коли від кількох ударів звалився без крику другий фракієць — остання підтримка Спартака.

Схожий на ревіння гук пробіг по всьому амфітеатру; потім запала така глибока і врочиста тиша, що було чути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Напруження всіх глядачів було таке велике, що коли б від цієї битви залежала доля навіть самого Риму, то воно навряд чи могло б стати більшим.

В цій битві, що тривала понад годину, Спартак, завдяки своїй неймовірній спритності і вмінню фехтувати, дістав лише три легенькі рани. Тепер він лишився один проти чотирьох сильних противників, хоч і поранених, стікаючих кров'ю, але все ж страшних саме тим, що їх було четверо.

Хоч який сильний і хоробрий був Спартак, але, побачивши, що впав останній його товариш, подумав, що й сам загине.

Раптом його очі спалахнули: у нього майнула думка — вдатися до старовинної тактики Гораціїв проти Куріаціїв.

І він кинувся тікати. Самніти почали його переслідувати.

По юрбі глядачів пробіг грізний осудливий гомін. Та Спартак, не пробігши й п'ятдесяти кроків, раптом обернувся, напав на переднього самніта і всадив йому в груди закривавлений меч. Самніт похитнувся, змахнув руками, хапаючи повітря, і впав, а Спартак тим часом кинувся на другого, відбив щитом удар меча і поклав його на місці під захоплений рев публіки, що тепер майже вся була уже на боці фракійця.

В цей час до Спартака наблизився третій самніт, увесь укритий ранами. Спартак вдарив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне піднімати на нього меч і, видно, не бажаючи його вбивати. Приголомшений ударом, самніт двічі крутнувся на місці і впав. Тим часом останній з його товаришів, зовсім знесилений, поспішив йому на допомогу. Спартак енергійно напав на нього, та, не бажаючи його смерті, обеззброїв кількома змахами меча. Потім обхопив самніта могутніми руками, притис до себе і повалив додолу, шепнувши йому на вухо:

— Не бійся, Кріксе, сподіваюсь тебе врятувати.

Потім Спартак поставив одну ногу на груди Крікса, а коліном другої сперся на груди того, що лежав приголомшений ударом його щита, і так чекав вироку народу.

Грім одностайної довгої овації, мов підземний гуркіт, прокотився цирком; майже всі глядачі підняли догори вказівний і середній пальці, і життя обох самнітів було врятовано.

— Яка сильна людина! — звернувся до Сулли Катіліна. По його чолу стікали великі краплини поту. — Яка сильна! Спартакові слід було б народитися римлянином!

А тим часом сотні голосів вигукували:

— Свободу хороброму Спартакові!

Очі гладіатора заблищали незвичайним світлом, його обличчя стало ще блідішим, а рука притислася до грудей, ніби тамуючи збуджене цими словами шалене калатання серця.

— Свободу, свободу! — повторювали тисячі голосів.

— Свобода! — задихаючись прошепотів гладіатор. — Свобода!.. О олімпійські боги, не допустіть, щоб це було сном! — 1 він відчув, що його очі наповнилися слізьми.

— Він дезертирував з наших легіонів! — крикнув хтось гучним голосом. — Не слід давати волю зрадникові!

І багато інших, що через мужність Спартака програли свої грошові заклади, люто репетували:

— Ні, ні!.. Не треба!.. Він зрадник!!

Обличчя фракійця пересмикнулося. Він різко обернувся туди, звідки почув перший осудливий вигук, і поглядом, повним зненависті, шукав того, хто його обвинуватив у зраді.

А тим часом тисячі голосів гриміли:

— Свободу!.. Свободу!.. Свободу Спартакові!

Неможливо передати почуття безталанного гладіатора у ці хвилини, коли вирішувалося питання, важливіше для нього за саме життя. Страшенна тривога відбилася на його обличчі. Мимовільне сіпання м'язів і блиск очей ясно свідчили про внутрішню боротьбу між відчаєм і надією. І ця людина, яка без тіні остраху півтори години змагалася зі смертю і лишилася вже без надії на порятунок — одна проти чотирьох супротивників, ця людина, яка твердою рукою вбила дванадцять чи п'ятнадцять своїх товаришів по нещастю — ця людина тепер відчула, як підламуються у неї коліна. І щоб не впасти непритомним серед цирку, Спартак обіперся на плече одного з лораріїв, що прийшли забирати трупи.

— Свободу!.. Свободу!.. — кричав натовп.

— Він справді заслужив її, — прошепотів Катіліна Суллі на вухо.

— І він буде її гідний! — крикнула Валерія, на яку цієї миті закохано позирав Сулла.

— Ну що ж, — промовив диктатор, запитливо дивлячись в очі Валерії, які ніжно, любовно й жалібно благали милосердя гладіаторові. — Що ж… хай буде так!

Сулла хитнув головою на знак згоди. Під грім оплесків Спартак став вільним.

— Ти вільний, — сказав Спартакові лорарій. — Сулла дарував тобі волю.

Спартак нічого не відповів, навіть не поворухнувся. Заплющив очі, не наважувався глянути навколо, боячись, щоб не розвіялася мрія, в здійснення якої він ще не міг повірити.

— Ти розорив мене своєю хоробрістю, злодюго! — прогарчав гладіаторові на вухо хтось хрипким голосом.

Від цих слів Спартак опам'ятався, розплющив очі і побачив перед собою ланісту Акціана. Той прийшов на арену з. тераріями, щоб привітати Спартака з перемогою, бо ще сподівався, що він лишиться його власністю. Але тепер він кляв його хоробрість. Ця дурна, на його думку, жалісливість народу і безоглядна щедрість Сулли обійшлися йому в дванадцять тисяч сестерцій.

Слова ланісти переконали фракійця в тому, що він не марить. Він гордо випростався на весь свій велетенський зріст, уклонився Суллі, потім глядачам і пішов з арени під новий вибух оплесків.

— Ні, не боги створили все існуюче на світі, — говорив у цю хвилину Тіт Лукрецій Кар. Він вів далі свою тривалу розмову з малим Кассієм і юним Гаєм Меммієм Геммелом, своїм найкращим другом, який приєднався до них під час змагань. Цей його найкращий друг палко захоплювався літературою, мистецтвом, філософією, і пізніше Лукрецій присвятив йому свою поему «Про природу речей», яку задумав уже в той час.

— А хто ж створив світ? — запитав Кассій.

— Вічний рух матерії і сполучення невидимих молекулярних часток. Ах! Ти бачиш на землі і в небесах безліч різних тіл і, не розуміючи прихованих діючих причин, думаєш, що їх створили боги. Але ніщо не могло і ніколи не зможе виникнути з нічого.

— А що ж тоді Юпітер, Юнона, Сатурн?.. — допитувався збентежений Кассій.

— Це витвори людського неуцтва і страху. Я познайомлю тебе, любий хлопчику, з єдино вірним ученням великого Епікура. Не боячись ні гримучого неба, ні землетрусів, що наводять жах на землю, ні всемогутніх богів з їх вигаданими блискавицями, всупереч закоренілим людським забобонам, він з безсмертною мужністю насмілився проникнути в найбільші таємниці природи і відкрив походження та причину речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку і став умовляти його піти з цирку. Хлопчик погодився і встав; за ним підвелися Лукрецій і Меммій і пішли разом до виходу. Вони проходили повз те місце, де сидів син Сулли Фавст. Перед ним стояв, ласкаво" розмовляючи з ним, Помпей Великий.

Кассій зупинився і, звертаючись до Фавста, сказав:

— Я хотів би, Фавсте, щоб ти повторив перед таким видатним громадянином, як Помпей Великий, сказані тобою позавчора в школі божевільні слова. Ніби твій батько добре вчинив, віднявши у римлян свободу і ставши тираном нашої вітчизни. Повтори і, хоч на тобі ще видно сліди моїх кулаків, я поб'ю тебе в присутності Помпея ще дужче, ніж позавчора.

Даремно чекав Кассій відповіді Фавста. Той похнюпив голову перед незвичайною мужністю підлітка, який, палко люблячи свободу, не побоявся побити і зганьбити сина володаря Риму.

І Кассій, чемно вклонившись Помпеєві, пішов із цирку разом з Меммієм, Лукрецієм і вихователем.

У цей же час з ряду, розташованого над Воротами смерті, підвівся чоловік років двадцяти шести, одягнений у тогу, набагато довшу, ніж звичайно носили, щоб прикрити занадто худорляві ноги; він був високий на зріст, величний поставою, незважаючи на ніжне, хворобливе обличчя.

— Прощай, Галеріє, — казав він, цілуючи руку вродливій молодій жінці, біля якої щойно сидів.

— Прощай, Марку Туллій, — відповіла жінка, — і пам'ятай, що я чекаю тебе післязавтра в театрі Аполлона, на виставі Софоклової «Електри» з моєю участю.

— Я прийду неодмінно.

— Бувай здоров, прощай, Марку Туллій! — вигукнули одночасно багато голосів.

— Прощай, Ціцероне, — мовив, граційно тиснучи руку юнакові, поважний, вродливий чоловік років п'ятдесяти п'яти, нарум'янений і напахчений.

— Хай буде ласкавою до тебе Талія, незрівнянний Езопе! — сказав Ціцерон, тиснучи руку великому артистові.

Наблизившись до вродливого чоловіка років сорока, який сидів поруч Галерії, Ціцерон подав йому руку і сказав:

— Хай витають над тобою дев'ять муз, незрівнянний Квінте Росцій, мій любий друже!

Після цього юнак пішов сходами, обережно пробираючись крізь натовп до того місця біля Тріумфальних воріт, де ми бачили двох онуків Катона Цензора.

Марк Туллій Ціцерон підійшов до них і, сердечно привітавшись, став біля Катона, до якого почував глибоку симпатію.

Обдарований надзвичайно проникливим розумом, дивовижною пам'яттю і природним красномовством, Ціцерон ретельною, упертою і настирливою працею досяг у двадцять шість років великої слави як філософ, промовець і загальновизнаний поет.

— Чи правда те, що розповідають про тебе? — запитав юного Катона вражений Ціцерон.

— Правда, правда, — похмуро пробурмотів хлопець, — А хіба я сказав неправду?

— Але ж як сталося, що…

— В зв'язку з щоденними убивствами, що робилися з наказу Сулли, — сказав Ціцеронові вихователь, — я повинен був приблизно раз на місяць водити цих хлоп'ят до диктатора для того, щоб у дні страшної жадоби крові він у своїй жахливій лихоманці вбивств ставився до них милостиво, мав їх у числі своїх друзів і щоб у нього не майнула божевільна думка їх заслати. І справді, Сулла завжди доброзичливо приймав обох хлоп'ят і відсилав їх теж люб'язно. Та ось одного разу, вийшовши з його дому і переходячи Форум, ми почули несамовитий стогін, що долинав з-під склепіння Мамертінської в'язниці…

— І я спитав Сарпедона, — перебив його Катон, — хто це так кричить? «Громадяни, яких страчують за наказом Сулли», — відповів він мені. — А за що їх страчують? — спитав я. «За відданість свободі», — відповів мені Сарпедон…

— Тоді цей безумець, — вів далі Сарпедон, перебиваючи Катона, — страшенно зміцнілим голосом закричав так, що його почули присутні: «О, чому ти не дав мені меч, щоб я раніше міг забити цього злого тирана нашої вітчизни?..»

— Те, що я сказав, я повторив би і цій людині, перед якою тремтять усі, усі, але не я — хлопчик, присягаюся всіма богами Олімпу! — промовив, насупивши брови, Катон.

Ціцерон і Сарпедон поверх голови хлопця вражено дивились один на одного, а Катон поривчасто промовив:

— О, коли б я уже був дорослим!..

— Ну і що б тоді ти зробив, безумний? — запитав Ціцерон і відразу ж додав: — Та краще помовчи!

— Я хотів би викликати на суд Луція Корнелія Суллу і обвинуватити його перед народом…

— Замовкни лишень, замовкни! — сказав Ціцерон. — Невже ти хочеш накликати на всіх нас небезпеку? Адже, на жаль, страх зледенив старовинну кров у жилах римлян, а Сулла справді щасливий і всемогутній.

— Замість того, щоб бути чи зватися щасливим, краще б він старався бути справедливим, — прошепотів Катон.

Та, підкоряючись настійному умовлянню Ціцерона, він, сердито буркочучи, потроху заспокоївся.

Тим часом андабати розважали народ фарсом, кривавим і жахливим фарсом, в якому усі двадцять нещасних гладіаторів повинні були накласти головами.

Суллі вже набридло це видовище. Захоплений однією думкою, що оволоділа ним кілька годин тому, він підвівся і підійшов до Валерії. Люб'язно привітавшись і ласкаво дивлячись на неї довгим, по можливості, ніжним, відданим і привітним поглядом, Сулла спитав:

— Ти вільна, Валеріє?

— Кілька місяців тому я розійшлася з чоловіком…

— Я знаю, — перебив Сулла.

Валерія привітно дивилась на нього чорними очима, в яких іскрилося жадання любові.

— А мене… — трохи помовчавши, додав стиха диктатор, — а мене б ти покохала?

Вона чарівно усміхнулася, опустила очі і відповіла:

— О, всім серцем.

— Я теж кохаю тебе, Валеріє, як, здається, ще ніколи не кохав, — сказав Сулла з тремтінням у голосі.

Вони на хвилину замовкли, а потім колишній диктатор Риму палко поцілував руку прекрасної жінки і додав:

— Через місяць ти станеш моєю дружиною. І в супроводі своїх друзів вийшов з цирку.


Розділ III

ТАВЕРНА ВЕНЕРИ ЛІБІТІНИ

В одному з найвіддаленіших, вузьких завулків Есквіліна, біля старовинного муру часів Сервія Туллія, саме між Есквілінськими і Керкветуланськими воротами, була таверна. Вона називалася ім'ям Венери Лібітіни, тобто Венери Погребної, богині — покровительки похоронів, могил, і була відчинена вдень і вночі, більше вночі. Ця таверна називалася так, можливо, тому, що по один бік від неї було кладовище для плебеїв, де трупи абияк скидали в невеликі колодязі, а з другого боку, аж до базиліки Сессорія, простиралося поле, куди викидали на поживу вовкам і коршакам трупи слуг, рабів та іншого бідного люду. На цьому полі гниючої людської мертвечини, що отруювала повітря цілої околиці, через півстоліття багатій Меценат виростив славнозвісні сади. Легко уявити, якими буйними і розкішними вони зростали. Ці сади постачали розкішний стіл власника найсмачнішими овочами та найдобірнішими фруктами, що виросли на добриві з плебейських кісток.

Над входом до таверни виднілося зображення Венери, більш схоже на бридку мегеру, ніж на богиню краси — п'яний витвір якогось божевільного Зевса. Ліхтар, що гойдався на вітрі, освітлював бідолашну Венеру, яка мало вигравала від того, що була на видноті. Цього скупого освітлення було досить, щоб трохи розсіювати темряву брудного завулка і звертати увагу перехожих на суху хворостину, почеплену над входом до таверни.

Увійшовши в низькі двері по кількох каменюках, що були покладені так-сяк одна на одну і правили за сходи, відвідувач потрапляв до чорної від кіптяви вогкої кімнати.

Праворуч біля стіни палав у коминку вогонь, на якому готувалися в особливому олов'яному посуді різні страви, серед них — неодмінна ковбаса з свинячої крові і такі котлети, що ніхто не захотів би знати, з чого їх ліпили. Готувала ці страви Лутація Одноока — господиня й управителька цього вбогого, брудного закладу.

Попід стінами були розставлені кілька старих столів, біля них — довгі, незграбні ослони і кривоногі стільці.

Двері в стіні проти входу вели до другої кімнати, меншої і не такої брудної.

В час першої зорі (приблизно о першій годині ночі) того ж дня, 10 листопада 675 року, в таверні Венери Лібітіни було повно завсідників. їхня галаслива балаканина сповнювала гамором не тільки саму халупу, а і всю вуличку.

Лутація Одноока разом з своєю рабинею — чорною мов сажа ефіопкою — металася на всі боки, щоб задовольнити численні вимоги зголоднілих гостей.

Відвідувачі таверни Венери Лібітіни належали до найнижчого і найжалюгіднішого люду, яким кишіли вулиці Рима. Це були могильники, майстри похоронних справ, циркові атлети, гладіатори, фіглярі і блазні найнижчого гатунку, удавані каліки, жебраки.

Лутація не була надто вибагливою і розуміла, що її таверну не могли відвідувати заможні громадяни, вершник» і патриції. Крім того, маючи добре серце, вона вважала, що з волі Юпітера сонячне проміння сяяло не лише для багатих, а й для бідних, і якщо для багатих існували винні погреби, цукерні, ресторани, готелі, то бідні мали право на таверни. Лутація переконалася також, що квадранти і сестерції бідняка чи пройдисвіта нічим не відрізнялись од таких самих монет статечного громадянина і гоноровитого патриція.

— Даси ти нам, нарешті, в ім'я рогів Вакха Діоніса, ці прокляті котлети? — крикнув громовим голосом старий гладіатор, обличчя і груди якого були вкриті шрамами.

— Б'юсь об заклад на сестерцію!.. Для цих пекельних котлет Лувеній приволік їй з Есквілінського поля шмат здохлятини! — вигукнув жебрак, який сидів біля старого гладіатора.

Гучний регіт присутніх відповів на цей брутальний жарт жебрака, який симулював неіснуючу хворобу. Лувеній, присадкуватий могильник з тупим обличчям у багряних бородавках, сердито насупився і хрипко крикнув:

— Присягаюсь, як порядний могильник, що в котлету для цієї огидної тварюки Велленія (так звали жебрака) слід утовкмачити кавалок бичатини, який він прив'язує нитками до грудей, щоб розчулити занадто вразливих громадян.

Пролунав новий вибух реготу.

— Якби Юпітер не був такий ледачий і не спав так міцно, йому не завадило б витратити одну з блискавиць, щоб спалити могильника Лувенія — оце смердюче бездонне барило.

— Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я кулаками посаджу на твоїй поганій пиці таку болячку, що ти з повним правом благатимеш у людей співчуття! — крикнув могильник і розлютований скочив з лави.

— Ану лишень підійди, йолопе! — гаркнув жебрак і теж схопився, стискуючи кулаки. — Підійди! Присягаюсь крилами Меркурія, я спроваджу тебе до Харона! Та ще й увіпхну межи твої вовчі ікла монету за перевіз!

— Ану, вгамуйтесь, ви, старі одоробла! — гримнув Гай Таурівій, величезного зросту цирковий атлет, захоплений грою в кості. — Угамуйтеся, бо, присягаюсь богами — покровителями Риму, схоплю обох і так трісну один об одного, що зітру на мотлох!

На щастя, цієї миті Лутація Одноока і Азур, її рабиня-ефіопка, поставили на столи два величезні блюда, повні паруючих котлет. Обидві супротивні компанії з несамовитою пожадливістю накинулися на страву.

Водночас за іншими столами під стукіт костей і брутальні лайки йшли розмови на найулюбленішу тему дня — про змагання гладіаторів у цирку.

Вільні громадяни, які мали щастя відвідувати цирк, розповідали про них чудеса тим, які, будучи рабами, не мали права туди ходити.

Усі до небес вихваляли мужність і силу Спартака.

— Якби він народився римлянином, то в нього було б усе необхідне, щоб стати героєм, — тоном зверхності сказав атлет Гай Таурівій, римлянин за походженням.

— Шкода, що він — варвар! — зневажливо кинув Емілій Варін, юнак, який уже в двадцять років мав на своєму вродливому обличчі зрадливі зморшки передчасної старості.

— Та й поталанило ж цьому Спартакові! — сказав старий, кульгавий, з широким шрамом на лобі ветеран африканського легіону.

— Дезертир, а дістав волю!.. І трапляються ж такі дивовижні події! Га? Не інакше, Сулла був тієї хвилини у добрячому настрої, коли так розщедрився.

— Отам попозлився ланіста Акціан! — зауважив старий гладіатор.

— Ще й як!.. Виходив з цирку, то репетував, що його обікрали, розорили, зарізали…

— А його товар таки щедро оплатив Сулла.

— Замолоду Сулла був досить бідний, — сказав атлет. — Я знав громадянина, в домі якого Сулла прожив кілька років на всьому готовому, платячи по три тисячі сестерцій на рік. У війні з Мітрідатом і під час облоги Афін він узяв собі лев'ячу частку здобичі. Потім настав час проскрипцій, і, чи повірите, за його наказом було вбито сімнадцять консулів, сім преторів, шістдесят еділів та квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян, а все їхнє майно конфісковано. То хіба ж тоді нічого не перепало йому самому?

— Хотів би я мати хоч малесеньку часточку від того, що йому дісталося під час проскрипцій.

— Та все дарма, — промовив Емілій Варін. Наймолодший серед усіх присутніх, проте вже доволі навчений життям, він був схильний цього вечора філософствувати. — Ця людина, яка з бідної стала такою багатою і зробилася тріумфатором та диктатором Риму, людина, якій республіка поставила перед рострами золотий монумент з написом «Корнелій Сулла Щасливий — імператор», — ця можновладна людина уражена, розбита такою недугою, від якої не можуть урятувати ні золото, ні ліки.

— Отак йому й треба! — крикнув кривий легіонер, який колись був учасником африканських війн і досі шанував пам'ять Гая Марія. — Так йому і треба, цьому дикому звірові, цьому чудищу в людській подобі. Це йому кара за кров тих шести тисяч самнітів, які повірили йому на слово, що їм буде збережено життя, склали зброю і яких він наказав повбивати в цирку стрілами. Від несамовитих криків цих бідолах усі сенатори, що зібралися в курії. Гостілія, охоплені страхом, скочили з місць. А він з жорстоким спокоєм сказав їм: «Не тривожтесь, отці-сенатори. Це за моїм наказом карають кількох зловмисників; продовжуйте вашу нараду».

— А різанина у Пренесті, де він наказав забити в одну ніч без розбору віку і статі дванадцять тисяч нещасних городян, за винятком того чоловіка, в якого гостював?

— Гей, хлопці! — закричала Лутація з своєї лави, де готувала на олов'яній сковороді кролятину. — Ви там щось погане плещете про диктатора Суллу Щасливого. Раджу вам прикусити язика. Я не хочу, щоб у моїй таверні ображали ім'я найвидатнішого з римлян.

— О! Чи ви бачили! Ця одноока відьма належить до партії Сулли! — крикнув старий легіонер.

— Гей ти, Мецію, — застеріг могильник Лувеній, — не смій зневажати нашу любу Лутацію!

Хтозна, чим кінчилася б ця нова суперечка, коли б знадвору не почулося щось подібне до співу сиплуватих жіночих голосів. Усі голови повернулися до дверей. У кімнату, горланячи і пританцьовуючи, входило п'ятеро жінок у коротких до непристойного сукнях.

Ми не будемо затримуватись на сценах, пов'язаних з появою цих пропащих створінь. Відзначимо натомість, що Лутація в цей час дбайливо збирала вечерю на окремому столі, щоб потім перенести до другої кімнати. Судячи з її дбайливості, вечеря та мала бути дуже пишною.

— Кого ти сьогодні частуватимеш цією кошатиною під виглядом смажених кролів? — спитав жебрак Велленій.

— О, вона, мабуть, чекає на вечерю Марка Красса!

— Та ні, Помпея Великого.

Ці жарти і пересмішки тривали, доки в дверях не з'явився могутній чоловік колосального зросту, вродливий, хоч уже з сивиною.

— А, Требоній…

— Привіт тобі, Требонію!..

— Просимо до нас, Требонію! — почулися вигуки кількох голосів одразу.

Требоній був колись ланістою. Вже кілька років він постійно відвідував усі дешеві харчевні і таверни Есквіліна та Субурри, де звичайно збиралися ці бідолахи.

Про нього потай говорили, що він був одним з тих, до кого вдавалися патриції під час громадянських чвар. Знаючи про його вплив та зв'язки з гладіаторами, патриції доручали йому вербувати їх для себе. Казали, що ніби він завжди має під рукою численні загони гладіаторів. І він вчасно з'являвся з ними на Форумі чи в коміціях, коли там вирішувалися якісь важливі справи, щоб залякати суддів, викликати заворушення, а то й зчинити бійку — особливо це траплялося під час виборів урядовців. І тому люди твердили, що Требоній має великі вигоди від свого знайомства з гладіаторами.

Як би воно там не було насправді, а Требоній був їхнім приятелем і покровителем. Цього дня він, по закінченні видовищ у цирку, поквапився зустріти Спартака на виході, обняв і розцілував його, поздоровив із звільненням і запросив на вечерю до таверни Венери Лібітіни.

Отож він і прийшов до таверни Лутації разом з Спартаком та ще кількома гладіаторами.

Відвідувачі і новоприбулі шумно вітали один одного, а ті, які були в цирку, пишалися тим, що могли показати іншим щасливого, мужнього Спартака, героя сьогоднішнього дня.

— Прошу завітати, красеню гладіаторе, — запрошувала Лутація до другої кімнати, — тут для вас уже приготовано вечерю. Заходьте, заходьте… Твоя Лутація, Требонію, піклувалася про тебе і рада відзначитися такою печенею із зайця, якої у самого Марка Красса не приготують.

— Зараз ми оцінимо, як ти вмієш куховарити, витівнице, — відповів Требоній і злегка поплескав її по плечах. — А тим часом постав нам амфору старого вина!

Непогана вечеря і добре вино звеселили гладіаторів, і незабаром безтурботні жарти, жвава розмова наповнили кімнату веселим голосним гамором. Тільки Спартак, якого всі звеличували і голубили, яким милувалися, тільки він, — можливо від стількох пережитих у цей день хвилювань і радісного почуття здобутої свободи, — не був веселий, їв неохоче і не жартував. Тінь суму і турботи лежала на його чолі. Спартака не розважали ні люб'язність, ні дотепи, ні сміх.

— Клянусь Геркулесом!.. Я тебе не розумію, Спартак, — здивовано сказав Требоній, побачивши, що його келих вина ще повний. — Що з тобою? Ти не п'єш…

— Чому ти сумний? — запитав ще один з гостей.

— Присягаюся матір'ю богів Юноною! — вигукнув інший гладіатор, в якому по вимові вгадувався самніт. — Можна подумати, що ми сидимо не на дружній вечірці, а на поминках, і, замість святкувати свою свободу, ти оплакуєш смерть матері.

— Моя мати! — з глибоким зітханням мовив Спартак, зворушений цими словами. Згадавши свою матір, він став іще сумніший, а колишній ланіста Требоній встав, підніс келих і вигукнув:

— Пропоную випити за свободу!

— Хай живе свобода! — закричали нещасні гладіатори, високо підносячи свої келихи.

При першому вигуку «свобода!» обличчя Спартака проясніло, очі заблищали, він усміхнувся і, як всі, високо підніс келих і крикнув дзвінким, чистим голосом:

— Хай живе свобода!

— Щасливий ти, Спартак, що міг здобути її живий, — з гіркотою в голосі сказав молодий білявий гладіатор. — А ми діждемося її тільки з смертю.

При цих сумних словах гладіатора рука Спартака з келихом ніби за щось зачепилася. Він не міг смакувати вино, його голова знову похилилася від горя і втоми. Спартак поставив келих і глибоко замислився.

На мить запала тиша. Десять гладіаторів заздрісно і водночас радісно й болісно дивилися на свого щасливого товариша.

Цю мовчанку порушив, Спартак. Ніби на самоті або в забутті він втупив задумливий погляд у стіл і тихо, але чітко почав пісню, яку співали гладіатори школи Акціана в години вправ з фехтування:

Вільним народився

Я в щасті і в долі,

Та опинився

У вражій неволі…

Не за вітчизну

У славнім бою,

Не за родину

Кохану свою

Вмре гладіатор

В чужому краю.

— Наша пісня! — здивовано прошепотів дехто з гладіаторів.

Очі Спартака заблищали радістю. Та він знову сховав своє почуття, і Требоній не зрозумів нічого. Спартак став сумний, байдужий і ніби ненароком спитав своїх товаришів по нещастю:

— До якої школи ви належите?

— До школи ланісти Юлія Рабеція.

Тоді Спартак узяв із столу свій келих, випив, обернувся до дверей і сказав, ніби звертаючись до рабині, яка тієї хвилини входила:

— Світла!

Гладіатори швидко перезирнулись, і білявий юнак, ніби ведучи далі почату розмову, додав:

— І свободи!.. Ти гідно її заслужив, хоробрий Спартак.

Спартак перезирнувся з білявим юнаком, який сидів саме

напроти нього.

В цей час з порога пролунав громовий голос:

— Справді, ти заслужив свободу, непереможний Спартак!

Всі швидко повернули голови до дверей, де з'явилася загорнута в широкий плащ могутня постать Луція Сергія Катіліни.

Коли Катіліна вимовив слово «свобода», очі Спартака і всіх присутніх, крім Требонія, з німим запитанням зупинилися на ньому.

— Катіліна! — скрикнув Требоній, який сидів спиною до дверей і побачив його останнім. Він поквапливо підійшов до патриція, чемно вклонився і, підносячи, за звичаєм, руку до уст, промовив:;.

— Привіт, привіт тобі, о славний Катіліно… Якій з доброзичливих богинь маємо дякувати за честь бачити тебе серед нас у таку годину і в такому місці?

— Я саме тебе й шукав, Требонію, — відповів Катіліна. — Та й тебе також, — додав він, звертаючись до Спартака.

Почувши ім'я Катіліни, страшне для всіх у Римі через жорстокість, буйство, силу і хоробрість цього патриція, гладіатори здивовано інавіть злякано перезирнулися. Деякі з них помітно зблідли. Навіть Спартак, серце якого ніколи не тремтіло від страху, здригнувся, насупився і втупив погляд в очі Катіліни.

— Мене? — спитав здивовано.

— Так, саме тебе, — відповів спокійно Катіліна, сідаючи на поданого йому стільця. За його знаком усі також сіли.

— Я не думав і не сподівався зустріти тебе тут, але був певен, що побачу тебе, Требонію, і ти мені вкажеш, де можна знайти хороброго і доблесного чоловіка.

Спартак з усе більшим здивуванням допитливо дивився в очі Катіліни.

— Тобі було даровано свободу, і ти її гідний. Але тобі не дали грошей, на які ти міг би жити, поки зможеш заробити. Завдяки твоїй мужності, я виграв сьогодні у Гнея Корнелія Долабелли десять тисяч сестерцій і шукав тебе, щоб віддати частину цього виграшу. Це твої гроші, бо, коли я рискував тільки грошима, ти ставив на карту своє життя.

Серед гладіаторів перебіг шепіт похвал цьому аристократові, який не тільки зволив принизитися до розмови з презренними гладіаторами, а й цінував їхню мужність і співчував їхньому горю. Спартака не заспокоїли ці слова, проте він був щиро зворушений піклуванням з боку такої знатної особи, тим більше, що вже давно відвик од чуйного ставлення до себе.

— Я дуже вдячний тобі, славний Катіліно, за гроші, які ти мені пропонуєш, — відповів Спартак. — Але не можу і не повинен їх приймати. Я працюватиму вчителем боротьби, гімнастики, фехтування в школі мого вчорашнього господаря і таким чином зароблятиму собі на прожиття.

Тоді Катіліна, відвернувши увагу Требонія тим, що простяг йому свій келих, звелівши змішати вино з водою, нахилився до вуха Спартака і поспішно, ледве чутно прошепотів:

— І я теж страждаю від гніту олігархії. І я раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства. І я — гладіатор серед патриціїв, теж прагну свободи і… все знаю…

І тому, що Спартак відсахнувся й допитливо глянув йому в очі, Катіліна додав:

— Мені все відомо… і я з вами… Буду з вами.

Після цих слів він підвівся і сказав голосно, щоб уже чули всі:

— Заради цього ти не відмовишся од двох тисяч сестерцій новенькими ауреями, що лежать ось у цьому гаманці.

І, простягши Спартакові гарненький новий гаманець, він сказав:

— Повторюю, це не подарунок. Ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.

Поки всі присутні шанобливо й захоплено вихваляли щедрість Катіліни, він узяв праву руку Спартака і потиснув її так, що гладіатор здригнувся.

— Ну, а тепер ти віриш, що я про все знаю? — спитав тихо патрицій.

Спартак був приголомшений і не міг зрозуміти, як Катіліна дізнався про деякі таємні знаки і слова. Але, цілком переконавшись, що Катіліна справді про все знає, він відповів на потиск його руки і, сховавши за пазуху — під туніку — подарований гаманець, сказав:

— Я настільки схвильований і вражений твоїм великодушним вчинком, о благородний Катіліно, що не здатний достойно тобі віддячити. Але, якщо ти згоден, я прийду завтра ввечері до тебе, щоб висловити тобі всю мою вдячність.

Спартак підкреслив останні слова, зробивши на них особливий наголос, і так виразно глянув в очі патриція, що тон схвально хитнув головою і відповів:

— У моєму домі ти завжди будеш бажаним гостем. А тепер, — звернувся він до Требонія й інших гладіаторів, — вип'ємо по келиху фалернського вина, якщо в цій норі знайдеться добре вино.

Лутація принесла вино і розлила в келихи. Всі погодились, що воно досить добре, хоч і не настільки старе, як вони хотіли б.

— Чи до смаку тобі це вино, славний Катіліно? — спитала Лутація.

— Вино непогане.

— Це вино часів консульства Луція Марція Філіппа і Секста Юлія Цезаря.

— То йому всього дванадцять років! — промовив Катіліна і при згадці про цих двох консулів глибоко замислився. Він втупив широко розплющені очі в стіл, машинально крутив пальцями олов'яну виделку і довго мовчав, нерухомо сидячи серед принишклих співтрапезників.

Криваві поблиски спалахували в його очах. Раптово здригалися руки, нервово сіпалися м'язи і несподівано набрякла кров'ю вена, яка перетинала його чоло. Все це свідчило, що в душі Катіліни відбувалася страшна боротьба почуттів і в голові роїлися якісь грізні задуми.

— Про що ти думаєш, Катіліно? Що тебе так бентежить? — спитав, нарешті, Требоній, почувши зітхання Катіліни, схоже на звірине урчання.

— Я думав, — відповів Катіліна, не підводячи очей від столу і конвульсивно граючи виделкою, — думав про ті часи, коли в цю амфору наливали вино, тоді під портиком власного дому був підступно вбитий народний трибун Лівій Друз. А кілька років до того було вбито народного трибуна Луція Апулея Сатурніна, як іще раніше були по-звірячому забиті Тіберій і Гай Гракхи — дві найвеличніші душі, краса нашої вітчизни. І кожного разу за одну і ту ж справу: за справу бідних і пригнічених, і кожного разу однією і тією ж злочинною рукою — рукою підлих аристократів.

Хвилину подумавши, він вигукнув:

— Та хіба ж у законах наших великих богів писано, що знедолені ніколи не матимуть миру, що бідні ніколи не матимуть хліба, що людство завжди поділятиметься на два табори: вовків і ягнят, і одні завжди жертимуть інших?..

— Ні! Присягаюсь усіма богами Олімпу! — закричав могутнім голосом Спартак, ударивши кулаком по столу, а його обличчя спалахнуло ненавистю і гнівом.

Поки йшла ця розмова, гамір і непристойні вигуки в передній кімнаті ставали дедалі голосніші, відповідно до кількості вина, поглинутого п'янюгами.

Раптом до Катіліни і його співрозмовників донеслись одностайні вигуки:

— Родопея! Родопея!

При цьому імені Спартак стрепенувся всім тілом. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, батьківський дім, сім'ю. Нещасний! Скільки зруйнованих надій! Скільки солодких і болісних спогадів!

— Просимо завітати, просимо, прекрасна Родопея! — гукали десятків два п'яниць.

Родопея була вродлива дівчина років двадцяти двох, висока і струнка, з виразними блакитними очима. Довге біляве волосся обрамляло її чисте гарне обличчя, Вона була вдягнена в синю, оторочену сріблястою смугою туніку; на руках у неї були срібні браслети, а навколо голови синя стрічка. З усього було видно, що вона не римлянка, а рабиня.

Приязне і досить шанобливе поводження з нею брутальних і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни свідчило про те, що ця дівчина була дуже хороша. Незважаючи на важке життя, вона, безталанна, своєю веселістю зуміла викликати безкорисливу доброзичливість навіть у розбещених грубіянів. її чарівна зовнішність, доброта і чемність покорили цих людей. Якось одного вечора вона випадково потрапила сюди, вся скривавлена від стусанів свого господаря, звідника по професії, і, вся заплакана, попросила ковток вина, щоб трохи підкріпитися. Відтоді Родопея через два-три дні забігала в таверну Лутації. Кожні проведені тут чверть години волі були для неї незрівнянним відпочинком і здавалися невимовним щастям після того пекла, в якому вона мусила жити щодня, щогодини.

Збуджені надмірною випивкою, могильник Лувеній, його товариші Арезій і удаваний каліка Велленій почали галасливо балакати про Катіліну. Всі присутні знали, що він у сусідній кімнаті. Троє п'яних так гудили і кляли патриціїв, що інші відвідувачі змушені були вмовляти їх висловлюватись обережніше.

— Ні, ні! — кричав могильник Арезій, іще вищий від атлета Гая Таурівія. — Ні, присягаюся Геркулесом! Не слід пускати сюди цих підлих пиявок. Вони п'ють нашу кров і навіть тут, у місцях наших зібрань, ображають нас своєю мерзенною присутністю.

— А хто цей багатій Катіліна, що погрузнув у розпусті і злочинах? Він найманий убивця Сулли, а ще приходить і хизується тут своєю розкішною латіклавою! Він приходить посміятися з наших злиднів, перша причина яких — він сам разом з усіма патриціями.

Так кричав оскаженілий Лувеній, силкувався вирватися з рук атлета, який не давав йому кинутися в сусідню кімнату і зчинити там сварку.

— Та замовкни ж ти, клятий гультяю! Нащо ображати того, хто тебе не чіпає?.. І хіба ти не бачиш, що з ним десятеро чи дванадцятеро гладіаторів? Вони зразу спустять з тебе твою стару шкуру!

— А що нам гладіатори! Що нам гладіатори! — несамовито заревів, мов божевільний, Емілій Варін. — Ви вільні громадяни і, присягаюся всемогутніми блискавками Юпітера, боїтеся цих жалюгідних рабів, приречених на те, щоб убивати один одного для нашої забави!.. Присягаюся божественною вродою Венери-Афродіти, я хочу, щоб провчили цього негідника в розкішній тозі. Він поєднав у собі пороки патриціїв з усіма пороками найпідлішої черні! Щоб йому назавжди відбили бажання роздивлятися зблизька злидні бідного плебсу!

— Забирайся геть на Палатін! — кричав Велленій.

— Провалися хоч до Стіксу, геть звідси! — додав Арезій.

— Геть патриціїв! Геть аристократів! Геть звідси Катіліну! — пролунало кілька голосів одразу.

Почувши цей галас, Катіліна грізно насупився і схопився на ноги. Відштовхнув Требонія і ще одного гладіатора, які спробували його зупинити, запевняючи, що вони самі втихомирять цю наволоч. Метнувся до виходу і став у дверях на весь свій величезний зріст, з високо піднесеною головою і схрещеними на грудях руками. Грізно поглядаючи на всіх, він закричав на всю силу мужнього голосу:

— Гей ви, безмозкі жаби, чого розквакались? Як смієте ви бруднити своїми паскудними рабськими устами поважне ім'я Катіліни? Чого ви хочете від мене, мерзенна хробачня?!

Грізний тон цього голосу, здавалось, на якусь мить налякав баламутів, та от хтось знову крикнув:

— Ми хочемо, щоб ти забрався геть!

— На Палатін! На Палатін! — закричали інші.

— Або на Гемонію! Там тобі місце! — пронизливо і хрипло зарепетував своїм напівбаб'ячим голосом Емілій Варін.

— Ну так спробуйте мене звідси вигнати. Спробуйте! Сміливіше ж ви, підла німото! — крикнув Катіліна.

Серед плебеїв настало хвилинне замішання.

— О, присягаюсь усіма богами пекла! — вигукнув нарешті могильник Арезій. — Ти не схопиш мене ззаду, як бідолаху Гратідіана. Не Геркулес же ти насправді!

І він кинувся на Катіліну, але дістав від нього такого страшного стусана в груди, що впав на руки тих, які стояли позаду. Тоді до Катіліни підскочив могильник Лувеній, але й він поточився і впав тут же під стіною від двох блискавичних ударів кулаків Катіліни по лисому черепу.

Перелякані жінки заверещали з остраху і плачучи поховалися за прилавком Лутації. У великій кімнаті знялася метушня, брязкіт черепків змішався з криками, лайкою, прокльонами. А з другої кімнати почулися голоси Требонія, Спартака й інших гладіаторів, які намагалися відсторонити Катіліну і втрутитися в бійку.

Катіліна тим часом штовханом ноги в живіт звалив додолу удаваного каліку Велленія, коли той кинувся до нього з кинджалом у руці.

Після цієї втрати противники Катіліни один поперед одним відступили, а він скористався з цього, видобув короткий меч і кинувся вперед, роздаючи п'яницям праворуч і ліворуч страшні удари плазом, і хрипко, немов дикий звір, ревів:

— Підла чернь, зухвалі нахаби! Ви завжди ладні лизати ноги того, хто вас топче, і ображати того, хто простягає вам руку…

Тільки-но Катіліна звільнив прохід, слідом за ним у кімнату вскочили Требоній, Спартак і їхні товариші. Під їхнім одностайним натиском наволоч, що вже почала відступати під ударами Катіліни, кинулася навтіки. Таверна спорожніла, тільки приголомшені Велленій та Лувеній стогнали на підлозі та ще Гай Таурівій, який не брав участі в сутичці, стояв у кутку біля печі, схрестивши на грудях руки, " наче байдужий глядач.

— Підлі п'янюги… — важко дихав Катіліна, переслідуючи втікачів аж до дверей.

А потім повернувся до жінок, які не переставали плакати, і гримнув:

— Та замовкніть ви, нарешті, прокляті плакальниці!

— На ось тобі! — додав Катіліна і кинув п'ять золотих аурей на прилавок, за яким Лутація оплакувала заподіяну шкоду і неоплачені збіглими волоцюгами страви та вино. — На ось тобі, плаксухо! Катіліна платить за всіх цих пройдисвітів!

У цю хвилину Родопея, яка дивилася на Катіліну та його друзів розширеними від переляку очима, раптом зблідла немов полотно, ступила до Спартака і скрикнула:

— О, я не помилилася! Ні, ні, я не помилилася! Це ти, Спартак, мій Спартак!

— Що?! — скрикнув гладіатор, швидко обернувшись на цей голос і дивлячись з невимовним хвилюванням на дівчину, яка підходила до нього. — Ти? Чи можливо це? Ти? Мірцо?!. Мірцо!.. Сестричко моя!..

І на загальний німий подив усіх присутніх брат і сестра кинулися один одному в обійми.

Але після першого вибуху сліз і поцілунків Спартак раптом звільнився з обіймів, віддалив сестру од себе, оглянув її з голови до ніг і, весь зблідлий, з тремтінням у голосі, пробурмотів:

— Але ж ти!.. Ах!.. — скрикнув він і презирливим рухом відштовхнув дівчину. — Ти стала…

— Я — рабиня! — благально, крізь сльози скрикнула бідолашна. — Рабиня одного мерзотника… Удари різок… Катування розпеченим залізом… О, зрозумій мене, Спартак, зрозумій!

— Бідненька! Нещасна! — сказав гладіатор, і його голос затремтів від жалю й співчуття. — Сюди, сюди, до мого серця…

І він міцно пригорнув Мірцу до своїх грудей і поцілував.

А потім підвів повні сліз, палаючі від гніву очі, погрозливо підніс свого могутнього кулака і пристрасно вигукнув:

— І Юпітер має блискавиці?.. І Юпітер — бог?.. Ні, ні, Юпітер — блазень, Юпітер — фігляр, Юпітер — наймерзенніший негідник!..

А Мірца нестримно ридала, припавши до могутніх грудей Спартака.

— О, хай буде проклята, — закричав після тяжкого хвилинного мовчання нелюдським голосом нещасний фракієць, — хай буде проклята ганебна пам'ять про першу на землі людину, яка поділила людей на вільних і рабів!


Розділ IV

ЯК СПАРТАК КОРИСТУВАВСЯ СВОЄЮ СВОБОДОЮ

Минуло два місяці після подій, про які ми розповідали в попередніх розділах. Ранком напередодні січневих ід (12 січня) наступного 676 року вулицями Рима віяв міцний північний вітер, ганяв по сумному похмурому небу сірі хмари, скидав лапатий сніг на бруки, від чого вони ставали мокрими й брудними. Громадяни натовпами і поодинці поспішали в своїх справах на Форум. Тисячі громадян товпилися під портиками Форума, курії Гостілія, Грекостаза (палац послів), а також у базиліках Порція, Фульвія, Емілія, Семпронія, в храмах Вести, Кастора і Поллукса, Сатурна, в храмі Згоди. Цей храм збудував в час свого останнього правління в 388 році Фурій Камілл після укладення миру між народом і Сенатом.

Одним із таких приміщень була базиліка Емілія, величезна будівля, що складалася з дуже просторого центрального приміщення, оточеного величною колонадою, і двох бокових приміщень. Тут безладно товпилися патриції й плебеї, оратори й ділки, громадяни й торговці. Поділившись на невеликі групи, вони розмовляли про свої справи. В базиліці стояв безперервний гул від цих розмов, гомін, вигуки натовпу.

В глибині головного приміщення проти входу була широка, довга балюстрада, що відмежовувала частину залу від решти базиліки і утворювала ніби окреме приміщення, куди не долинав шум. Тут звичайно судді розглядали справи, адвокати виступали з промовами. Над колонадою навколо всього приміщення базиліки тяглася галерея, звідки було зручно спостерігати за тим, що відбувалося внизу.

Цього дня муляри, штукатури і ковалі працювали на карнизах, що служили основою галереї. Вони прикрашали її таблицями і бронзовими щитами, на яких з чудовою майстерністю було зображено подвиги Марія у війні з кімврами.

Базиліку Емілія збудував предок Марка Емілія Лепіда, якого обрали на цей рік консулом разом з Квінтом Лутацієм Катуллом. Він якраз і приступив до виконання консульських обов'язків з першого січня. Марк Емілій Лепід належав до політичної партії Марія, і тому першим його державним заходом було прикрасити щитами базиліку, яку збудував його предок. Цим він хотів зробити приємність народній партії, що ненавиділа Суллу, з волі якого було зруйновано всі арки і монументи, побудовані на честь його доблесного противника — Марія.

На галереї, серед гулящого люду стояв Спартак. Спершись ліктями на мармурові поручні, він байдуже, неуважно поглядав на юрбу, що безупинно вирувала, гомоніла внизу.

На ньому була блакитна туніка, а поверх неї короткий грецький плащ вишневого кольору, сколотий на правому плечі красивою срібною застібкою.

Поблизу нього, жваво розмовляючи, стояли троє громадян.

Двоє з них нам уже знайомі: атлет Гай Таурівій і Емілій Варін. Третій був один з тих численних громадян, які нічого не робили і жили з щоденних подачок якого-небудь патриція. Вони називали себе його клієнтами, супроводжували його на Форум і в коміції, за його наказом подавали голос, розхвалювали його, лестили йому, а також постійно надокучали йому настирливим жебруванням.

То були часи, коли перемоги в Африці й Азії прищепили Римові східні розкоші й насолоди і коли Греція, переможена римською зброєю, в свою чергу, перемагала завойовників розбещеністю зніжених звичаїв. То були часи, коли незліченну і всезростаючу кількість рабів почали використовувати для всіх тих робіт і справ, що їх раніше виконували самі трудящі, вільні громадяни. Отак римляни втратили найживотворніше джерело сили, доброчесності і процвітання — працю. Під видимою величчю, багатством та могутністю Риму в ньому вже відчувався розвиток згубних зародків близького занепаду. В час, коли відбувалися зображені нами події, клієнтела була однією з тих болячок, що призводили римське суспільство до найбільшого розкладу. Наслідки цього згубного розкладу вже було видно. Вони викликали і заворушення серед народних трибунів — Гракхів, Сатурніна, Друза — і боротьбу політичних партій Марія та Сулли. Але, ще гірші наслідки всього цього мусили настати і виявитися згодом у щоденних бешкетах і змовах Катіліни, Клодія, Мілона, що зрештою мали закінчитися тріумвіратом Цезаря, Помпея і Красса.

Кожен патрицій, кожен громадянин консульського звання, кожен достатньо заможний честолюбець утримував п'ятсот-шістсот клієнтів, а були й такі, що мали їх понад тисячу. Ці здатні до корисної праці люди виконували обов'язки клієнтів так, як інші люди працювали ковалями, каменярами чи шевцями. Убогі, в брудних тогах, злодійкуваті і продажні, вони жили з дрібного інтриганства, з продажу своїх голосів на різних виборах, з милостині і підлабузництва.

Чоловік, що стояв зараз у галереї базиліки Емілії і теревенив з Гаєм Таурівієм та Варіном, належав до клієнтів Марка Красса. Він звався Апулей Тудертін.

Ці троє, базікаючи про громадські справи, стояли недалеко від Спартака. Та він не чув їхньої розмови, заклопотаний якимись важливішими сумними думками.

Після того, як він знайшов свою сестру в такому ганебному становищі, першою турботою, першою думкою бідного фракійця було вирвати її з рук негідника, що так її принизив. І слід сказати, що Катіліна з щедрістю, властивою його вдачі (цього разу не зовсім безкорисливою), одразу ж віддав колишньому гладіаторові останні вісім тисяч сестерцій, які виграв у Долабелли, щоб Спартак зміг викупити Мірцу в її хазяїна.

Спартак з глибокою вдячністю прийняв ці гроші, обіцяючи Катіліні повернути їх. Потім він пішов до хазяїна сестри, щоб викупити її. Як і легко було передбачити, хазяїн, бачачи наполегливість колишнього гладіатора, зрозумів, наскільки великим було його бажання визволити рабиню, і заломив надмірну ціну. Він удвоє прибрехав, сказавши, що Мірца йому самому коштувала двадцять п'ять тисяч сестерцій, що вона молода, вродлива й скромна дівчина і складає капітал не менш ніж у п'ятдесят тисяч сестерцій. При цьому він присягався Меркурієм і Венерою Мурсійською, що не віддасть її ні на одну сестерцію дешевше.

Легше уявити, ніж описати, що сталося з бідолашним гладіатором. Він просив, благав негідника, навіть кинувся йому в ноги, але торговець людьми, певний законності своїх прав, лишався непохитним.

Тоді розлючений Спартак схопив негідника за горло і за кілька секунд задавив би його, коли б, на щастя цього злодія, гнів Спартака не стримала в останню мить якась думка. Він подумав про Мірцу, про свою вітчизну і про ту таємну справу, в якій сам брав участь, навіть став її натхненником, і яка без нього неминуче мала занепасти.

Оволодівши собою, він випустив хазяїна Мірци. Той був напівпритомний, очі його трохи не вилізли з орбіт, обличчя посиніло. Після хвилинного роздуму Спартак знову звернувся до нього і спокійно запитав, хоч його обличчя ще було дуже бліде і він увесь тіпався від гніву й хвилювання.

— Так ти все ж хочеш… п'ятдесят тисяч сестерцій?

— Я», більше ні… чого не хочу… Забирайся… забирайся в пекло… або я… покличу всіх моїх рабів…

— Пробач мені… прости мене. Я погарячкував… Моя бідність… і братня любов до сестри… Послухай-но, ми ще дійдемо згоди.

— До згоди з тобою, коли ти одразу ж кидаєшся душити людей?.. — заперечив, трохи заспокоївшись, хазяїн Мірци, потираючи пальцями свою шию і відступаючи назад. — Геть! Геть звідси!

Та потроху Спартакові пощастило заспокоїти негідника. Вони погодилися на тому, що Спартак дає йому одразу дві тисячі сестерцій з умовою, щоб Мірца мала окрему кімнату в домі, де мешкатиме і сам Спартак. Якщо ж протягом місяця Спартак не викупить сестри, то рабовласник знову стає її повним господарем.

Хазяїн погодився: золоті монети виблискували так спокусливо, угода була такою вигідною, — він без усякого риску заробляв щонайменше тисячу сестерцій.

Переконавшись, що Мірца влаштувалася в невеличкій кімнаті поза перистилем будинку звідника, Спартак попрямував до Субури, де жив Требоній. Він розповів йому про все і попросив допомоги та поради.

Требоній постарався заспокоїти Спартака. Він щиро обіцяв йому допомогти в досягненні бажаної мети: бачити сестру якщо і не вільною, то принаймні позбавленою всяких образ.

Дещо заспокоєний цим, Спартак попрямував до дому Катіліни і з подякою повернув йому позичені вісім тисяч сестерцій, які тепер йому вже були не потрібні. Бунтівливий патрицій довго розмовляв з гладіатором у своїй бібліотеці. Певно, вони говорили про якісь таємні і дуже важливі справи, про що свідчила обережність, яку вжив Катіліна для того, щоб ніхто не зважав цій розмові. Про що б вони там не говорили між собою, та саме з цього дня Спартак став часто відвідувати патриція, і з усього було видно, що між ними виникла взаємна повага і дружба.

Весь цей час колишній хазяїн Спартака, ланіста Акціан, не переставав надокучати йому нескінченними розмовами про непевність його становища і необхідність подбати про якесь надійне і забезпечене влаштування його долі. Всі ці розмови закінчувалися тим, що Акціан пропонував Спартакові стати керівником його гладіаторської школи, або — ще краще — добровільно продатися йому в гладіатори. За це він обіцяв йому таку величезну суму грошей, за яку ще не продавався жоден з вільнонароджених римлян.

Справа в тому, що гладіаторами ставали не лише нещасні раби, захоплені на війні, і ті, кого засуджував до цього ремесла суд, а й добровольці. Такими були звичайно нероби, гультяї, бешкетники, що погрузли в боргах, нездатні були задовольнити свою розгнуздану жадобу насолод і ставилися байдуже до життя. Вони продавалися якому-небудь ланісті, давали йому присягу і кінчали життя десь на арені амфітеатру або цирку.

Спартак рішуче відмовився слухати умовляння свого колишнього господаря, навіть заборонив йому надокучати своєю присутністю. Але той не переставав ходити за фракійцем і увивався біля нього, немов якийсь злий геній.

Тим часом Требоній, полюбивши Спартака і, можливо, маючи якісь розрахунки на його майбутні успіхи, діяльно взявся влаштовувати долю Мірци. Оскільки він — палкий поклонник красномовства — був приятелем Квінта Гортензія, йому вдалося запропонувати сестрі Гортензія Валерії купити Мірцу і взяти собі як рабиню. Це було можливо, бо Мірца була вихованою і освіченою дівчиною, прекрасно говорила грецькою мовою і добре зналася на пахощах та мазях, якими користувалися патриціанки.

Валерія не відмовлялася купити дівчину, якщо та їй сподобається, і захотіла поглянути на неї, поговорити з нею. Мірца їй сподобалася. Валерія купила її за сорок п'ять тисяч сестерцій і привезла разом з іншими своїми рабинями в дім Сулли, дружиною якого вона стала ще з 15 січня минулого року.

Хоч це був не зовсім той вихід, який відповідав би бажанню Спартака бачити сестру вільною, та все ж був найкращим у його становищі, бо рятував Мірцу, можливо назавжди, від ганьби і безчестя.

Тепер, спокійний за сестру, Спартак продовжував займатися якимись таємними і надзвичайно важливими справами. Про це свідчили постійні його розмови з Катіліною, ретельні щоденні відвідування всіх гладіаторських шкіл Рима і щовечірні відвідування харчевень і таверн Субури та Есквіліна. Там він завжди шукав товариства гладіаторів і рабів.

Про що ж він думав? За яку справу брався? Що замислив?

Незабаром ми про це дізнаємось.

І тепер на галереї базиліки Емілія Спартак поринув у роздуми, настільки важливі, що не чув нічого з того, що діялося навколо. Жодного разу не обернувся туди, де поблизу шумно базікали і реготали Гай Таурівій, Емілій Варін і Апулей Тудертін.

— Ось побачите, — сказав Варін, — цього року має статися щось надзвичайне.

— Чому?

— А тому, що в Арімінському окрузі сталася справді дивовижна подія.

— Що ж там сталося?

— Один півень у маєтку Валерія, замість кукурікати, заговорив людським голосом!

— О!.. Коли це правда, то це ж надзвичайне чудо! Воно віщує нам незвичайні події.

— Коли це правда?.. Та про це гомонить увесь Рим! Звістку про цього півня рознесли одразу ж після приїзду з Аріміна сам Валерій, його родичі, друзі та раби.

— Тоді це справді чудо! — промовив легковірний і дуже побожний Апулей Тудертін і, здавалось, глибоко замислився над таємним значенням цього віщування самих богів.

У цю хвилину до Спартака підійшов якийсь чоловік. Він був середнього зросту, мав могутні плечі й груди, жилаві геркулесівські руки й ноги, а його обрамлене чорною як смола бородою мужнє обличчя з чорними очима пашіло завзяттям. Він вивів Спартака із задуми, злегка вдаривши його по плечу.

— Ти так заглибився в свої роздуми, що твої очі дивляться, але нічого не бачать.

— О, Крікс! — вигукнув Спартак і провів рукою по чолу, ніби відриваючись од своїх думок. — Я тебе не бачив.

— Та ти ж дивився просто на мене, коли я проходив там, унизу, з нашим ланістою Акціаном.

— Будь він проклятий!.. Ну, як справи? — спитав Спартак.

Я бачив Арторікса після його повернення з поїздки.

— Був він у Капуї?

— Так.

— Бачився з ким-небудь?

— З одним германцем, Еномаєм, якого вважають найзавзятішим і найсильнішим серед усіх його товаришів.

— Ну і що ж? — запитав Спартак. У ньому зростала радісна тривога, і в очах засвітилась надія.

— Цей Еномай плекав надії і мрії, подібні до наших. Він усім серцем прийняв наш план, заприсягнувся перед Арторіксом і пообіцяв поширювати серед найхоробріших гладіаторів школи Лентула Батіата нашу святу і справедливу ідею, — пробач, що я кажу «нашу», коли повинен був сказати «твою» ідею!

— О, — зітхнувши на повні груди, тихо промовив Спартак, — якщо боги-олімпійці допоможуть зусиллям знедолених і пригнічених, я вірю, що скоро перестане існувати рабство на землі.

— Проте Арторікс сказав мені, — додав Крікс, — що цей Еномай хоч і дуже сміливий, однак необережний і нерозсудливий.

— О, присягаюсь Геркулесом!.. Це погано… Це дуже погано!

— Я теж так думаю.

Обидва гладіатори замовкли, замислилися. Першим порушив мовчання Крікс:

— А що Катіліна?

— Та я вже бачу, що він ніколи не піде з нами за нашу справу, — відповів фракієць.

— Значить, брехня — та слава, що ходить про нього. І казка — хвалена велич його душі?

— Ні, у нього справді велика душа і ще більший розум. Але він увесь просякнутий забобонами свого чисто римського виховання. Мені здається, що він хотів би скористатися нашими мечами, щоб змінити існуючий лад. Але не для того, щоб знищити жорстокі закони, завдяки яким Рим тиранствує над усім світом.

І, помовчавши трохи, Спартак додав:

— Сьогодні ввечері я буду в його домі і побачуся з ним та його друзями, щоб дійти згоди про спільні дії. Але я побоююсь, що це буде марно.

— А наша таємниця відома йому та його друзям?..

— Небезпеки викриття немає. Якщо нам і не пощастить дійти з ним згоди, вони нас не викажуть. Адже римляни так мало бояться нас — рабів, слуг, гладіаторів. Вони не вважають нас здатними загрожувати їхньому пануванню.

— Дійсно, вони не вважають нас за людей.

— Навіть з рабами, які вісімнадцять років тому повстали в Сіцілії і під керівництвом Евна, сірійського раба, вели запеклу боротьбу з Римом, вони рахувалися більше, ніж з нами.

— Правда, бо то були вже майже люди.

— А ми для них не люди, а якась нижча раса.

— О Спартак, Спартак! — гнівно палаючи очима, прошепотів Крікс. — Більше ніж за моє життя, яке ти врятував у цирку, я буду тобі безмірно вдячний, якщо ти боротимешся проти всіх перепон за справу, якій присвятив себе. Об'єднай пас, керуй нами, щоб ми змогли пустити в хід свої мечі. Добийся того, щоб у відкритому бою ми змогли помірятися силою з цими знатними грабіжниками. Тоді ми їм покажемо, що ми такі самі люди, як і вони, що ми не нижча від них раса.

— До кінця мого життя я буду боротися за нашу справу непохитно і завзято, всіма силами своєї душі, і доведу її до кінця. Або загину в боротьбі за неї!

Спартак промовив ці слова твердо, переконливо, міцно потиснувши праву руку Крікса. Крікс притиснув руку Спартака до свого серця і, щиро зворушений, сказав:

— О Спартак, рятівник мій, ти народжений для великих справ. З таких людей, як ти, виходять герої!

— Або мученики! — прошепотів Спартак і в задумі схилив голову на груди.

Розмовляючи, обидва гладіатори рушили до сходів, що вели в портик базиліки.

Коли Спартак і Крікс досягли портика, якийсь чоловік підійшов До фракійця і сказав:

— Ну, Спартак, коли ж ти повернешся до моєї школи?

Це був ланіста Акціан.

— Бодай тебе живцем поглинув Стікс! — гнівно вигукнув гладіатор колишньому своєму хазяїнові. — Коли ти нарешті даси мені спокій і перестанеш надокучати своєю осоружною присутністю?

— Але ж я, — солодко і вкрадливо промовив Акціан, — я надокучаю тобі тільки заради тебе самого. Адже я тобі добра зичу, я…

— Вислухай мене, Акніане, і добре запам'ятай мої слова. Я не хлопчик і не потребую опікуна. А коли б і потребував, то ніколи не згодився б мати опікуном тебе. Запам'ятай це, не попадайся мені на очі, бо — присягаюсь Юпітером Родопським, богом предків моїх, — я так трісну по твоєму старому лисому черепові, що спроваджу тебе прямісінько до пекла, а там — що буде, те й буде…

І за хвилину додав:

— А ти ж знаєш силу моїх кулаків. Ти бачив, як я відлупцював десяток твоїх рабів-корсіканців, моїх учнів, коли вони всі разом кинулися до мене з дерев'яними мечами!

В той час, коли ланіста розсипався у вибаченнях і в запевненнях дружби, Спартак сказав:

— Отож забирайся геть, і щоб я тебе більше не бачив.

Лишивши осоромленого і розгубленого Акціана посеред

портика, двоє гладіаторів попрямували через Форум на Палатін до портика Катулла, де Катіліна призначив Спартакові побачення.

Будинок Катулла, який був консулом разом з Марієм у 652 році римської ери, за двадцять чотири роки до часу, про який ми розповідаємо, був одним з найрозкішніших і найкрасивіших будинків Рима. Пишний портик, розташований перед будинком, був прикрашений воєнною здобиччю, захопленою у кімврів, і бронзовим биком, перед яким колись присягалися вороги Риму. Це було звичайне місце зустрічі римлянок, місце їхніх гімнастичних вправ; тому тут же збиралася римська «золота молодь», патриції та вершники, щоб помилуватися прекрасними дочками Квіріна.

Коли обидва гладіатори підійшли до портика Катулла, то побачили суцільну стіну чоловіків. Вони дивилися на жінок, яких цього дня було тут особливо багато, бо надворі безперервно йшов дощ і сніг.

Справді чудове і привабливе було це видовище. Сліпучо-білі, ніби виточені з мармуру руки, ледь прикриті плечі серед блиску золота, перлів каміння, яшми, рубінів і серед безконечної різноманітності кольорів палл, пеплумів, стол і тунік з найтоншої шерсті та добірних тканин.

Тут сяяли вродою Аврелія Орестілла, полюбовниця Катіліни, і хоча ще юна, та вже велично прекрасна Семпронія, якій судилося пізніше за її гідність і видатний розум дістати назву знаменитої і потім загинути в бою під Арецїєм, де вона билась як хоробрий воїн поряд з Катіліною. Тут була також Аврелія — мати Цезаря, Валерія — дружина Сулли, весталка Ліцінія і сотні інших матрон та дівчат з найвидатніших римських родин.

Всередині цього величезного пишного портика деякі з патриціанських дочок гойдалися на гойдалках. Інші розважалися грою в м'яча — найпоширенішою і найулюбленішою грою римлян обох статей, будь-якого віку й стану.

Спартак і Крікс увійшли до портика і, як то належало людям найнижчого стану, зупинившись трохи позаду натовпу патриціїв та вершників, почали шукати очима Луція Сергія Катіліну. Він стояв біля колони разом з Квінтом Куріоном, розбещеним патрицієм-п'яницею, через якого пізніше розкрилася змова Катіліни. Поруч стояв юний Луцій Кальпурній Бестія, який був народним трибуном під час цієї змови.

Намагаючись не штовхати знатних людей, що тут зібралися, обидва гладіатори потроху пробралися до того місця, де стояв страшний патрицій. А він, саркастично посміхаючись, говорив у цю хвилину своїм друзям:

— Я хотів би при нагоді познайомитися з весталкою Ліцінією, яку товстий Красс обдаровує такими ніжними ласками, і розповісти їй про любов до Евтібіди.

— От-от, — сказав Луцій Бестія, — і перекажи їй, що він подарував Евтібіді двісті тисяч сестерцій.

— Щоб Марк Красс та дав жінці двісті тисяч сестерцій!.. — вигукнув Катіліна. — Та це ж іще дивовижніше від арімінського чуда, де, кажуть, півень заговорив по-людськи.

— Це дивно лише тому, що він неймовірно скупий, — додав Квінт Куріон. — А двісті тисяч сестерцій для Марка Красса не більше, як піщинка, порівнюючи з усім піском ясного Тібру.

— Його правда, — пожадливо блиснув очима Луцій Бестія. — Що то для Красса, який має сім тисяч талантів золота!..

— Тобто понад півтора більйона сестерцій?..

— Сума, яка здавалася б неймовірною, коли б не було відомо, що вона справді існує!

— Ось таким чином у нашій добре влаштованій республіці, — гірко промовив Катіліна, — для людини з дрібною душею і посереднім розумом широко відкрито дорогу до величі і почестей! А ось я, досить хоробрий і сильний, щоб довести до перемоги будь-яку війну, я не можу домогтися командування, бо я бідний та ще й обтяжений боргами. Якби Крассові завтра заманулося стати правителем якоїсь провінції, де доведеться здійснити який-небудь військовий похід, він став би ним одразу. Адже він досить багатий, щоб купити не лише нещасний голодний народ, а також і ненажерний багатий Сенат.

— І подумати тільки, — додав Квінт Куріон, — яким брудним було джерело такого безмірного багатства!

— А, звичайно! — підхопив юний Бестія. — Всі знають, як він його здобув. Він скуповував за безцінь майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій, позичав гроші під величезні проценти. А потім купив близько п'ятисот рабів — архітекторів і мулярів, і вони побудували незліченну кількість будинків на пустирях, що дісталися йому майже за безцінь. Там стояли колись плебейські халупи, які згоріли від частих пожеж.

— Отже, тепер, — перебив його Катіліна, — половина всіх будинків у Римі належить йому.

— Хіба ж це чесно? — спитав Бестія.

— Зате зручно, — гірко посміхнувся Катіліна.

— Невже ж так буде завжди? — вигукнув Квінт Куріон.

— Ні, так не повинно бути, — пробурмотів Катіліна. — Та хто може знати те, що записано в непорушній книзі долі?

— Бажати — значить могти, — зауважив Бестія. — Чотириста тридцять три тисячі з чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч мешканців Рима не мають за що наїстися і не мають де скласти натомлені кості. Отже повинна знайтися смілива людина, яка покаже їм, що багатства, награбовані останніми тридцятьма тисячами громадян, здобуті неправдою і що володіння ними незаконне. Ти побачиш тоді, Катіліно, чи знайдуть ці знедолені спосіб показати свою силу клятій і проклятій породі паразитів, яка живиться кров'ю голодного нещасного плебсу.

— Не в безсилих наріканнях і не в даремних викриках слід виказувати свої почуття, юначе, — серйозно відказав Катіліна. — Ми повинні в глибині наших домів обміркувати широкий план і в слушний час здійснити його твердою рукою. Мовчи і чекай, Бестія. Можливо, вже недалеко той день, коли ми зможемо завдати страшного і певного удару цьому гнилому соціальному ладові, під гнітом якого ми стогнемо. Адже, незважаючи на його зовнішній блиск, увесь він зогнив і розтріскався.

— Дивись, дивись, який веселий нині оратор Квінт Гортензій, — сказав Куріон, ніби бажаючи перевести розмову на інше. — Він, мабуть, радіє з відсутності Ціцерона, бо лишився без суперників у красномовстві на Форумі.

— Ну й полохливий же цей Ціцерон! — вигукнув Катіліна. — Досить йому було помітити, що Сулла поглянув скоса на його колишнє юнацьке захоплення Марієм, як він сів на корабель і втік до Греції.

— Ось уже майже два місяці, як він зник з Рима.

— О, коли б я мав його красномовство! — пробурмотів Катіліна і стиснув свій могутній кулак. — За два місяці я став би володарем Риму.

— Тобі бракує його красномовства, а йому — твоєї сили.

— Однак, — сказав серйозно і задумливо Катіліна, — нам слід зробити його нашим прибічником. Це важко зробити при його млявій вдачі, де змішалися в одно філософія перипатетиків і платонічні чесноти. Але якщо нам не пощастить цього зробити, то коли-небудь у руках наших ворогів він може стати страшною зброєю проти нас.

І троє патриціїв замовкли.

В цей момент натовп, що оточував портик, трохи розступився. З портика виходила Валерія, дружина Сулли, її супроводило багато патриціїв, серед яких виділялися присадкуватий товстун Децій Цедицій, худорлявий Ельвій Медуллій та Квінт Гортензій.

Широка палла із східної матерії темно-синього кольору обгортала її стан і ховала від пожадливих поглядів палких поклонників вроду, якою так щедро обдарувала природа Валерію.

її обличчя було дуже бліде, а великі чорні очі, розширені і майже нерухомі, дивилися з виразом нудьги.

Вона граціозно відповідала на поклони патриціїв і, ховаючи позіхання під примхливою усмішкою, потиснула руки Ельвію Медуллію та Децію Цедицію. Ці двоє патриціїв здавалися тінями Валерії, так невідступно вони слідували за нею. Звичайно, вони нікому не поступилися честю допомогти їй сісти в носилки. Валерія запнула завіски і знаком наказала рабам рушати.

Раби-каппадокійці підняли носилки і пішли. Попереду виступав раб, який виконував обов'язки форейтора. Позаду йшло ще шестеро рабів, які складали почесний конвой.

Залишивши юрбу поклонників, Валерія полегшено зітхнула, накинула на обличчя вуаль і нудьгуючи почала дивитися навколо — на мокрий брук і на похмуре сіре небо.

Спартак разом з Кріксом, як ми вже сказали, був позаду натовпу і впізнав у вродливій жінці, що сиділа в носилках, господиню своєї сестри. Він відчув ніби легке хвилювання і, торкнувши свого товариша ліктем, стиха сказав:

— Глянь!.. Це Валерія, дружина Сулли!

— Присягаюся священною дібровою Арелати, я сказав би, що вона прекрасна, як сама Венера!

В цей час носилки з дружиною щасливого екс-диктатора проносили повз обох гладіаторів, і погляд Валерії, що із-за дверцят посилок неуважно блукав навколо, випадково зупинився на Спартакові.

Мов несподіваний поштовх вивів матрону із задуми. Обличчя її злегка зашарілось, і, пильно дивлячись на гладіатора чорними сяючими очима, вона навіть трохи висунула голову з-за завісок, щоб бачити його і після того, як носилки проминули гладіаторів.

— От так штука! — здивувався Крікс. Він добре помітив пі безсумнівні ознаки прихильності знатної дами до свого щасливого товариша. — Любий мій Спартак, богиня Фортуна, ця примхлива і підла баба, щойно схопила тебе за чуба, або, краще сказати — ти сам упіймав за косу зрадливу богиню! Тож тримай її міцно, мій друже. Тримай так, щоб вона залишила що-небудь у твоїх руках, коли захоче втекти від тебе.

А Спартак стояв схвильований і блідий. Поки товариш кепкував з нього, він трохи опанував себе і, намагаючись безтурботно всміхатися, відповів:

— Та замовкни нарешті, дурисвіте! З чого це тобі приверзлася Фортуна і чуб? Присягаюсь палицею Геркулеса — ти сліпий, мов андабат.

І, щоб покінчити з цією неприємною для нього розмовою, колишній гладіатор підійшов до Луція Сергія Катіліни й стиха запитав його:

— Приходити сьогодні ввечері в твій дім, Катіліно?

Той обернувся і відповів:

— Так, неодмінно. Але що ж казати про вечір, коли вже ніч?

Спартак уклонився патрицію і, відходячи, промовив:

— Гаразд, трохи згодом.

Підійшовши до Крікса, він тихо, але палко щось йому сказав. Крікс кілька разів схвально хитнув головою і, вони мовчки пішли через Форум до Священної вулиці.

— Присягаюсь Плутоном!.. Я загубив ту нитку, що досі вела мене в заплутаний лабіринт твоєї душі, — сказав Бестія. Він бачив, як Катіліна запросто розмовляв з гладіатором.

— А що, власне, сталося? — з удаваною наївністю спитав Катіліна.

— Римський патрицій удостоює своєю дружбою негідну і мерзенну породу гладіаторів!

— Ах, який скандал! — саркастично посміхаючись, сказав патрицій. — Який жах!

І, не чекаючи відповіді, додав уже іншим тоном:

— Я чекаю вас, коли стемніє, в моєму домі: повечеряємо, розважимось і… поговоримо про важливі справи.

В цей час Спартак і Крікс, проходячи Священною вулицею до Палатіна, раптом зіткнулися з пишно одягненою молодою жінкою незвичайної вроди. В супроводі рабині середніх літ і раба-педіссека вона йшла звідти, куди простували гладіатори.

Врода цієї жінки, її руде волосся, біле обличчя і великі очі кольору зеленкуватої морської води були такі незвичайні, а її поява така несподівана, що Крікс остовпів. Він зупинився, і, дивлячись на неї здивовано, промовив:

— Присягаюсь Гезом! Яке чудо краси!

Спартак, заглиблений у сумні думки, йшов з похнюпленою головою. Підвівши очі, він подивився на дівчину, яка не звертала уваги на захоплення Крікса і пильно дивилася на Спартака. Вона ніби впізнала в ньому знайомого, спинилась і звернулася по-грецьки до колишнього гладіатора:

— Хай благословлять тебе боги, Спартак!

— Щиро дякую, — відповів зніяковілий і вражений фракієць. — Дякую тобі, красуне, і хай ласкавою до тебе буде Венера Кнідська.

А дівчина, підійшовши до Спартака, півголосом проказала:

— Світло і воля, о доблесний Спартак!

Почувши такі слова, фракієць здригнувся, насупив брови і воднораз здивовано й недовірливо промовив:

— Не розумію, що означають твої жарти, красуне.

— Це не жарти, і ти даремно мене уникаєш. Це пароль пригноблених. Я — гречанка Евтібіда, колишня рабиня. Я теж належу до пригноблених.

Вона схопила величезну руку Спартака, потиснула її своєю малесенькою ніжною ручкою і мило та чарівно усміхнулася.

Гладіатор знову озирнувся і, вкрай здивований, прошепотів:

— Вона говорить серйозно. І знає наш секретний знак.

— Я мешкаю на Священній вулиці біля храму Януса Верхнього. Приходь до мене. Я зможу подати тобі неабияку допомогу в тій благородній справі, за яку ти взявся.

І тому, що Спартак, видимо, завагався, вона додала благально і ніжно, з ласкавим промовистим жестом:

— Приходь!..

— Прийду, — відповів Спартак.

— Прощавай! — уже по-латині сказала гречанка, вітаючи рукою обох гладіаторів.

— Прощавай! — відповів Спартак.

— Прощавай, о богиня краси! — сказав Крікс, який стояв поряд і не зводив очей з вродливої дівчини.

Не рухаючись з місця, він проводжав дівчину пильним поглядом. Хтозна, скільки часу він лишався б тут у стані оціпеніння, коли б Спартак не струсонув його, сказавши:

— Кріксе, чи збираєшся ти йти звідси?

Галл отямився і пішов, не перестаючи час од часу озиратися. Пройшовши кроків тридцять, він сказав:

— І після цього ти не хочеш, щоб я називав тебе улюбленим сином Фортуни?.. Ах, невдячний!.. Та ти мусив би побудувати храм цій вередливій богині, що простерла над тобою свої крила.

— Нащо вона зі мною заговорила, оця дівчина?

— Я не знаю і не бажаю знати, хто вона. Я лише знаю, що сама Венера, якщо вона існує, не може бути прекраснішою від цієї дівчини.

Цієї миті один з рабів, які супроводжували Валерію, підійшов до гладіаторів і запитав:

— Хто з вас Спартак?

— Я, — відповів фракієць.

— Твоя сестра Мірца чекає тебе в найтихший час уночі в домі Валерії. Вона має поговорити з тобою про одну невідкладну справу.

— Я прийду в призначений час.

Раб повернувся назад, а двоє друзів, продовжуючи свою путь, скоро зникли за Палатінським горбом.


Розділ V

ТРИКЛІНІЙ КАТІЛІНИ І ПРИЙМАЛЬНА ВАЛЕРІЇ

Дім Катіліни розмістився на південному схилі Палатінського горба і не був дуже великим, але одним із найкрасивіших римських будинків. Через півстоліття, разом з домом оратора Гортензія, він став частиною палацу Августа. Всередині цей будинок був не менш пишний і зручний, ніж житла перших патриціїв Рима того часу. А трикліній, де, розсівшись на ложах, бенкетували увечері Катіліна і його друзі, був у той час одним з найбагатших і найелегантніших на весь Рим.

Ця довгаста і вельми простора зала була розділена на дві частини шістьома колонами з тіволійського мармуру, оповитими гірляндами плюща і троянд, що наповнювали повітря ароматом і свіжістю чистої природи. Тут, здавалося, сплелися мистецтво, ненажерливість і розпуста.

Вздовж стін зали серед гірлянд і колон стояли скульптури, витесані з незрівнянно чудовою майстерністю. На мозаїчній підлозі також майстерно були зображені танці німф, сатирів і фавнів. Вони спліталися в танцях, показуючи пишні форми своїх тіл, якими наділила їх буйна фантазія художника.

Посеред зали, навколо круглого мармурового столу, стояли три великих трапезних ложа, зроблених з бронзи; пуховики були покриті найтоншим пурпуром. Золоті і срібні світильники тонкого виробу, звисаючи з стелі, не тільки освітлювали трикліній, а й розливали аромат, який п'янив і немов заколисував.

Біля стіни стояли три бронзових посудних; буфети, майстерно і тонко оздоблених виноградними пагінцями з листям, у а всередині красувався срібний посуд різноманітних форм і розмірів. Між буфетами містилися вкриті пурпуром бронзові табурети. На вільних між меблями місцях "уздовж стін

стояли дванадцять бронзових статуй ефіопів, розкішно прикрашених намистом, самоцвітами; вони тримали в руках бронзові канделябри, що доповнювали загальне освітлення всього триклінія.

Недбало спершись ліктями на пурпурові подушки, розвалилися на ложах Катіліна, Куріон, Луцій Бестія — завзятий юнак, який став пізніше народним трибуном, — і Гай Антоній, юний патрицій, апатичний і обтяжений боргами, який став спільником Катіліни у змові 691 року, а потім товаришем Ціцерона по консульству. Завдяки енергії Ціцерона Гай Антоній того ж року знищив свого колишнього спільника — Катіліну. Тут лежав ще зовсім молодий, але по самі вуха погрузлий у боргах і неспроможний їх оплатити Луцій Кальпурній Пісон Цесоній. Він не зміг урятувати Катіліну під час змови 691 року, зате був обраний долею помститися за нього 696 року, коли, ставши консулом, зумів домогтися вигнання Ціцерона з Риму.

Біля Пісона на другому ложі, що було середнім, а тому почесним, лежав юнак, якому ледве сповнилося двадцять років. Нарум'янене обличчя, напахчене і завите волосся підкреслювали його женоподібну вроду. Очі його були вже згаслі, щоки — зів'ялі, а голос завжди хрипкий і п'яний. Це був Авл Габіній Ніпот, найближчий друг Катіліни; пізніше, 696 року, він теж став консулом і разом з Пісоном настирливо домагався вигнання Ціцерона.

Габінію було відведене почесне місце, і він лежав на краю середнього ложа, праворуч од входу до триклінія; отже, він був царем бенкету.

Поряд з ним, на сусідньому ложі, лежав також юний патрицій, не менший од інших марнотрат. Це був Корнелій Лентул Cуpa, людина мужня і фізично сильна. В 691 році напередодні повстання Катіліни, якому він так сприяв, його було задушено в темниці за консульським наказом Ціцерона. Біля нього сидів Цетег, задерикуватий і сміливий юнак; він теж прагнув змінити порядки римського суспільства, бо був схильний до різних заколотів І перемін. Останнім на цьому ложі возлежав Гай Веррес, людина честолюбна, жорстока, жадібна до грошей. Коли трохи згодом він перебував квестором Нарбони, проконсулом Галлії і потім претором Сіцілії, то знеславив своє ім'я зловживанням владою та грабіжництвом.

Усі гості були в застольному вбранні з найтоншої білосніжної шерсті, у вінках із плюща, лавра і троянд. Розкішна вечеря, якою Катіліна частував своїх друзів, уже закінчувалася. Веселе збудження, що опанувало всіх дев'ятьох патриціїв, жарти, непристойні дотепи, дзенькіт келихів і голосна балаканина, що сповнили трикліній, ясно свідчили про майстерність кухаря, а ще більше — виночерпіїв Катіліни.

— Налий-но мені фалернського! — п'яним голосом хрипко гукнув сенатор Куріон, простягаючи руку з срібною чашею до одного з ближчих виночерпіїв. — Налий мені фалернського, я хочу вславити щедрість Катіліни. І нехай подавиться своїм осоружним багатством скнара Красс!

— Красс!.. Красс!.. Це мій кошмар… це предмет усіх моїх думок, усіх моїх снів!.. — зітхаючи сказав Гай Веррес.

— То його незліченні багатства не дають тобі спати, бідолахо Веррес? — насмішкувато і допитливо спитав свого сусіда Авл Габіній, поправляючи білою рукою кучері свого вправно зачесаного і напахченого волосся.

— Невже і справді ніколи не настане день рівності? — зітхнувши, промовив Верес.

— Про що тоді думали ці необачні Гракхи і цей дурень Друз, коли зважилися збаламутити місто, щоб поділити землю між плебеями, я просто не можу збагнути, — сказав Гай Антоній. — Адже вони зовсім не думали про бідних патриціїв!.. Хто, хто бідніший від нас, принижених до того, щоб споглядати, як прибутки від наших маєтків пожирає ненаситна пожадливість лихварів? Під приводом одержання процентів на гроші, що ми їм завинили, вони накладають арешт на наші прибутки раніше, ніж приходить строк виплати самих боргів.

— Хто бідніший від нас, приречених скупістю черствих батьків і всемогутніх законів марнувати в злиднях найкращі літа нашої молодості і мучитися нездійсненними жаданнями? — додав Луцій Бестія, скалячи зуби і судорожно стискаючи щойно випитий келих.

— Хто бідніший від нас, що на сміх людям народилися патриціями і лише завдяки своєму званню ще, користуються повагою простого народу? — зауважив з виразом глибокого суму Лентул Сура.

— Та ми — просто голодранці в тогах!..

— Одягнені в пурпур платники податків!.,

— Ми пригноблені злидарі, для яких немає місця на бенкеті багатої римської знаті.

— Смерть банкірам і лихварям!

— До біса усі закони дванадцяти таблиць!

— До пекла владу батьків над нами!

— Хай ударить всемогутня блискавка Юпітера-громовержця в Сенат і спопелить його!

— Однак нехай Юпітер мене заздалегідь про це попередить, аби я не був у Сенаті того дня! — лупаючи осоловілими очима, пробурмотів зовсім уже сп'янілий сенатор Куріон.

Вибух реготу розлігся слідом за цим несподіваним, але мудрим зауваженням старого п'яниці і поклав край нестримним теревеням та прокляттям гостей Катіліни.

В цей час до триклінія увійшов раб, наблизився до господаря і щось прошепотів йому на вухо.

— А, присягаюсь богами пекла!.. — радісно скрикнув Катіліна. — Нарешті! Введіть зараз же його разом з його тінню

Раб уклонився і повернувся, щоб іти, коли Катіліна його зупинив і додав:

— Та поводьтеся з ними чемно. Обмийте їм ноги, натріть їх запашними мазями, одягніть їх у застольне вбрання і надіньте їм вінки.

Знову вклонившися, раб вийшов.

Катіліна наказав рабові-триклінарху:

— Епафоре, розпорядися прибрати стіл. Приготуй два стільці проти головного місця для друзів, яких я чекаю. Та звільни цей зал від мімів, музик і рабів. І накажи приготувати в сусідній кімнаті все для веселого, приємного і тривалого бенкету.

Поки трикліній прибирали, звільняли від усього зайвого, гості мовчки попивали з срібних келихів пінисте фалернське вино. Вони з видимою цікавістю і нетерпінням чекали новоприбулих гостей. Ті скоро з'явилися в супроводі раба. Вони були в білих застольних вбраннях, у вінках з троянд.

Це були Спартак і Крікс.

— Хай боги оберігають цей дім і його благородних гостей! — промовив Спартак, входячи до кімнати.

— Привіт усім вам! — додав Крікс.

— Честь іслава тобі, о доблесний Спартак, і твоєму дру-

1За звичаєм стародавніх римлян, кожен гість мав право привести з собою товариша, і на бенкеті цього товариша звали його тінню.

гові! — відповів Катіліна, підвівшись назустріч рудіарієві і гладіаторові. Взявши Спартака за руку, він посадовив його на своє ложе; посадивши Крікса на один з двох стільців, щойно поставлених проти почесного ложа, Катіліна сів поруч нього.

— Отже, Спартак, ти не захотів провести за вечерею час з цими благородними, статечними юнаками? — вказав Катіліна рукою на присутніх.

— Не захотів? Я не міг, Катіліно, і про це тебе сповістив… якщо твій остіарій точно виконав моє доручення.

— Так, мене попередили, що ти не зможеш прийти на вечерю…

— Але ти не знаєш причини моєї відсутності, а я не міг звіритися на скромність остіарія… Я мусив відвідати одну таверну, де часто бувають гладіатори. Там я мав зустрітись і справді зустрівся з людьми, що мають дуже великий вплив на цих знедолених.

— Виходить, що ми, гладіатори, думаємо про своє визволення, розмовляємо про свої права і готуємося ствердити ці права з мечем у руках? — трохи насмішкувато запитав Луцій Бестія.

Обличчя Спартака спалахнуло, і він, грюкнувши кулаком по столу, поривчасто встав і крикнув:

— Так! Напевно! Присягаюсь усіма блискавицями Юпітера! І нехай…

Він раптом стримав себе, на мить замовк і вже іншим тоном додав:

— Нехай лише дадуть на це згоду всемогутні боги і ви, можновладні патриції, і ми візьмемося за зброю заради визволення пригноблених!

— Цей гладіатор реве, мов бугай, — промимрив Куріон, який уже куняв і схиляв лису голову то на праве, то на ліве плече.

— Він зарозумілий не менше, ніж щасливий диктатор Сулла. 8

Катіліна, зрозумівши, до чого можуть привести кепкування патриціїв, наказав рабові, який наливав вино для новоприбулих, вийти, встав і сказав:

— Вам, благородні римські патриції, несправедливо позбавленим свободи, тобто влади і багатства, на які має право велич ваших душ; вам, доброчесні і мужні, чию доблесть я знаю, вам, моїм вірним і чесним друзям, я рекомендую цього найхоробрішого рудіарія, Спартака. Йому, з його незвичайною силою тіла і духу, слід було б народитися не фракійцем, а римським громадянином і патрицієм. Воюючи в наших легіонах, він довів свою хоробрість, був нагороджений громадянським вінком і званням декуріона…

— Що не завадило йому дезертирувати з нашого війська при першій зручній нагоді, — втрутився Луцій Бестія.

— Ну й що з того! — швидко, з новим запалом заперечив Катіліна. — Чи можна його обвинуватити в тому, що він залишив нас, ворогів його вітчизни, і став захищати свою батьківщину, своїх рідних, своїх богів? А коли б хто з вас попав у полон до Мітрідата і був зарахований до його війська, чи не вважав би він за свій обов'язок залишити ненависні прапори варвара і перейти під рідні знаки римського орла при першій його появі?

Схвальний гомін пронісся після цих слів, і Катіліна, користуючись сприятливим настроєм слухачів, вів далі:

— Нещодавно я, ви і весь Рим бачили, як цей могутній муж хоробро і переможно бився в цирку і вчинив подвиги, гідні не гладіатора, а видатного воєначальника. І от ця людина, значно достойніша від свого становища і своєї нещасливої долі, такий раб, як і ми, як ми, пригнічений, як ми, нещасний, уже кілька років тому задумав сміливу і небезпечну, але благородну справу. Він організував таємну змову серед гладіаторів. Він зв'язав їх священною присягою і збирається в призначений день підняти повстання проти тиранії, що засуджує їх гинути в цирках на втіху натовпу. Він хоче визволити їх і вільними повернути в рідні країни.

На якусь мить Катіліна замовк і потім додав:

— Хіба не те саме вже давно задумали ви і я? Чого домагаються гладіатори, як не свободи? А чого прагнемо ми? Проти чого бажаємо повстати ми, як не проти тієї ж самої олігархії, проти якої вони хочуть повстати? Адже з того часу, як республіка підпала під сваволю олігархів, їм і лише їм одним платять данину царі, тетрархи і народи. А всі інші чесні громадяни — і благородні і прості — стають покидьками суспільства, нещасними, пригнобленими, негідними і зневаженими.

Трепет перебіг серед молодих патриціїв, їхні очі заблищали ненавистю, гнівом, жадобою помсти.

А Катіліна вів далі:

— В наших домах на нас чекають злидні, поза домами — борги наше сьогодні — сумне, майбутнє — ще гірше. Скільки ми ще так будемо животіти?! Чи не час нам прокинутись?

— Так прокиньмося! — крізь сон хрипло пробелькотів Куріон який уловив лише останні слова Катіліни, та не зрозумів їх значення і став протирати собі очі.

Хоч як були захоплені змовники промовою Катіліни, але ніхто з них не міг утриматися від сміху з кумедної витівки Куріона.

— А нехай тебе вхопить Мінос і осудить по заслугах, тричі прокляте опудало, напхане вином і гноєм! — заревів Катіліна, стиснувши кулаки і проклинаючи незугарного п'яницю.

— Мовчи і спи собі, проклятий! — гримнув Бестія і стусаном звалив Куріона на ложе.

Катіліна повільно випив кілька ковтків фалернського і трохи згодом заговорив далі:

— І от сьогодні я зібрав вас, шановні друзі, для того, щоб разом обміркувати, чи не слід нам залучити до нашої справи Спартака з його гладіаторами. Якщо ми самі повстанемо протії олігархів і Сенату, які тримають у руках верховну владу, державну казну і могутні легіони, то ми, напевно, нічого не досягнемо. І нам усе одно доведеться просити допомоги у тих, хто за правом найбільше підходить до цієї справи. Війна тих, які не мають нічого, проти тих, які володіють усім, війна рабів проти рабовласників, війна пригноблених проти гнобителів повинна стати і нашою справою. То чому б нам не залучити до цієї справи і гладіаторів, не взяти їх під наше керівництво і створити з них римські легіони? Я ніяк не можу цього зрозуміти. Якщо зможете, переконайте мене, що це не так, і тоді відкладемо нашу справу до кращого часу.

Різноголосий гомін піднявся після цієї промови Катіліни; з жестів і вигуків видно було, що більшості вона не сподобалася. Поки господар дому говорив, Спартак уважно слухав „і стежив за настроєм молодих патриціїв. Тепер він заговорив спокійним тоном, хоч обличчя його зблідло:

— Я прийшов до тебе, Катіліно, найдостойніший муже, щоб тобі догодити, бо я тебе безмірно ціную і поважаю. Але я прийшов не тому, що вірив, ніби твої слова переконають цих благородних патриціїв, бо й сам ти не віриш у те, що кажеш. Дозволь же ти і хай твої благородні друзі дозволять

мені говорити щиро й відкрити перед вами свою душу. Між вами, патриціями, і нами, гладіаторами, є надто велика різниця в стані, прагненнях і намірах, щоб ви змогли чи, правильніше, захотіли робити спільну з нами справу. Вас, вільних громадян знатного походження, тримає осторонь влади і багатства каста олігархів, ворожа народові, ворожа сміливцям. Влада олігархів ось уже понад століття наповнює Рим чварами і заколотами, що нині зростають і ще більше лютують у місті і, можливо, вирішують його долю. Тому для вас повстання зводиться до того, щоб скинути нинішній Сенат, замінити діючі закони іншими, справедливішими для народу, рівномірніше розподіляти багатства і замінити теперішніх сенаторів вашими друзями. Але для вас, як і для нинішніх правителів, варварами залишаться народи поза Альпами і за морем, і ви захочете уярмити їх, щоб завжди брати з них данину. Ви захотіли б, щоб ваші будинки, як і в нинішніх володарів, були повні рабів, а на аренах цирків, як і тепер, точилися приємні для вас криваві гладіаторські бої. І це буде для вас відпочинком від важких державних турбот, яким ви, переможці, завтра повинні віддатися. Нічого іншого ви не бажаєте, і все для вас зводиться до того, щоб самим стати на місце теперішніх володарів.

Але для нас, нещасних гладіаторів, справа стоїть зовсім інакше. Ми опинилися у найнижчому людському стані, позбавлені свободи й вітчизни, змушені битися і вбивати один одного на втіху іншим. Ми прагнемо свободи, але повної і всезагальної свободи. Ми хочемо відвоювати собі батьківщину, наші домівки. Тому ми повинні повстати не лише проти нинішніх володарів, але й проти тих, які їх заступлять, будь то Сулла чи Катіліна, Цетег чи Помпей, Лентул чи Красс.

З другого боку, повставши самі проти страшної і непереможної римської могутності, чи можемо ми надіятись на перемогу? Ні, перемога ця неможлива, тому неможливим стає і саме повстання. Я надіявся, що ти, Катіліно, і твої друзі зможуть стати вірними нам вождями. Я міг думати, що люди консульського звання і патриції очолять легіони гладіаторів і своєю гідністю нададуть їм ім'я справжнього війська. Я живив надії в серцях багатьох моїх товаришів по нещастю, запалював їх полум'ям своїх власних надій. Але тепер я бачу, і ще раніше з довгих розмов з тобою, Катіліно, я зрозумів, що властиве вам ставлення до нас ніколи не дозволить вам бути нашими вождями. Тому я і переконуюся в неможливості справи, омріяної і виплеканої в глибині мого серця. І тепер з почуттям безмірного жалю я остаточно й урочисто зрікаюсь її як немислимого безумства. Хіба можна якось інакше назвати наше повстання, навіть коли б нас набралося до п'яти чи й до десяти тисяч? Який авторитет, яку вагу, яке значення міг би мати, скажімо, я чи хто інший з мого класу, навіть сильніший від мене? Два легіони розчавили б нас за півмісяця. Чи не так сталося двадцять років тому з тими тисячами гладіаторів, яких зібрав біля Капуї хоробрий римський вершник Мінуцій, чи Вецій, як він себе називав. Когорти претора Лукулла розгромили їх, хоч їх вів молодий, благородного походження, сильний і сміливий душею ватажок.

Важко передати, яке враження справила промова Спартака, тим паче, що більшість гостей бачила в ньому насамперед низького раба. Одні дивувалися з його красномовства, другі — з його розумового розвитку, треті — з глибини його політичних думок, а загалом усі були надзвичайно задоволені його повагою до всемогутності римського імені. І їхнє задоволене самолюбство, яке так вправно полоскотав колишній гладіатор, вилилось у відкритих похвалах мужньому фракійцеві. Всі вони, і серед них перший Луцій Бестія, запропонували йому покровительство і дружбу.

Довго ще обговорювали справу, висловлювали численні й різноманітні думки. Зрештою було вирішено відкласти справу до слушного часу: чекати від часу доброї поради, а від Фортуни — обставин, сприятливих для здійснення сміливих задумів.

Спартак запевнив, що Катіліна і його друзі можуть покластися на нього і на тих небагатьох гладіаторів (він постійно наголошував на слові «небагатьох»), які йому вірили і поважали його. Потім він і Крікс випили з келиха дружби, який обходив коло і в який гості кидали пелюстки троянд з своїх вінків. Після цього всі намагалися затримати його на свято, що готувалося в сусідній кімнаті. Але Спартак попрощався з господарем та його друзями і разом з Кріксом вийшов з дому патриція.

Вийшовши на вулицю, вони пішли до будинку Сулли.

Не пройшли вони і чотирьох кроків, як Крікс промовив:

— Ти хоч поясниш мені…

— Мовчи, заради Геркулеса! — тихо перебив його Спартак. — Потім про все узнаєш.,

Вони мовчки пройшли понад триста кроків. Першим заговорив рудіарій. Він обережно озирнувся і стиха сказав галлові:

— Там було надто багато людей. Не всі вони на нашому боці, і не всі були при своїй пам'яті. Тому й не слід було довірятися цим юнакам. Ти чув — для них з нашою змовою покінчено. Вона мусить щезнути, немов марення хворого мозку. Ти зараз повернешся в гладіаторську школу Акціана і зміниш наш умовний пароль і таємний знак при потискові рук. Паролем замість слів «світла і волі» будуть слова «вірність і перемога». Знаком віднині будуть не три короткі потиски руки, а три легкі натискування вказівним пальцем правої руки на долоню правої руки іншого.

І Спартак, узявши праву руку Крікса, тричі натиснув вказівним пальцем на його долоню, кажучи:

— Отак. Зрозумів?

: — Зрозумів, — відповів Крікс.

— А тепер не гай часу, йди і перекажи, щоб старший кожної п'ятірки попередив своїх гладіаторів. Хай усі знають, що наша змова була під загрозою викриття. Кожному, хто скаже колишній пароль і подасть колишній знак, треба говорити, що всі наші надії втрачено і тому ми зовсім відмовились од цієї безумної справи. Зустрінемося завтра вранці в школі Юлія Рабеція.

Спартак потиснув руку Кріксові і швидко пішов до будинку Сулли. Постукав. Воротар відчинив йому і провів до кімнатки сестри.

Мірца, яка вже заслужила прихильність своєї господині, тепер несла при ній важливу службу, завідуючи туалетом Валерії. Вона з тривогою чекала брата і, тільки-но він увійшов, кинулася йому на шию і вкрила його обличчя поцілунками.

Потім дівчина почала говорити братові, що не запросила б його завітати в такий пізній час, коли б не наказ Валерії. Вона розповіла, що Валерія часто і подовгу розмовляє з нею про Спартака, розпитує про нього, — словом, виявляє до нього більшу цікавість, ніж то личить такій знатній матроні по відношенню до рудіарія, колишнього гладіатора. Довідавшись, що він ще не має ніякої роботи, вона наказала покликати його цього вечора, щоб запропонувати йому управління школою гладіаторів, яку Сулла нещодавно відкрив при своїй віллі у Кумах.

Важко передати вираз радості, що освітила обличчя Спартака при цих словах Мірци. Він то червонів, то бліднув, то зовсім горів, — напевно, якісь дивні думки приходили йому в голову, і він сильно струшував головою, ніби силкуючись їх відігнати.

— Якщо я погоджуся керувати цією невеликою гладіаторською школою, то чи вимагатиме Валерія, щоб я запродав себе в рабство знову, чи залишить мене вільним? — спитав він нарешті сестру.

— Про це вона нічого мені не сказала, — відповіла Мірца. — Але якщо судити з її прихильності до тебе, вона згодиться лишити тебе вільним.

— Отже, вона досить доброзичлива, ця Валерія?

— Настільки ж доброзичлива, наскільки вродлива!

— О, тоді її доброзичливість безмежна!

— Мені здається, що й ти до неї дуже прихильний?

— Я?.. Так, дуже, але моє ставлення до неї — це відданість і шаноба.

— Ну, а тепер, — сказала Мірца, — дозволь мені піти і доповісти Валерії про твій прихід, щоб, за її дозволом, ввести тебе до неї.

І легенька, немов метелик, Мірца випурхнула з кімнати так, що охоплений думками Спартак і не помітив.

Рудіарій побачив уперше Валерію півтора місяця тому. Прийшовши в дім Сулли до сестри, він зустрів Валерію, яка виходила до носилок. Та вона, мабуть, і не помітила тоді рудіарія в портику свого будинку.

Враження, яке справили на нього біле обличчя, блискучі чорні очі і, мов крило ворона, волосся Валерії, було надзвичайним. Це був один з тих дивних і незрозумілих поривів почуття, яким неможливо опиратися. Належність Валерії де вищого класу, її походження і жалюгідне становище Спартака повинні були її стримувати. Але в ній також, і це було помітно, з першого ж погляду виникло те саме почуття, що збентежило душу гладіатора.

Спочатку бідний фракієць хотів вирвати з свого серця це нове почуття. Розумо він усвідомлював усю його неможливість і нечуване божевілля, розумів цілковито непереборні перепони на путі до цього безумного кохання. Але думки про цю жінку переслідували його невідступно, вперто, владно. Вони проникали крізь усі його турботи, у всі його роздуми, щогодини ставали все непереборнішими, поки зовсім захопили його мозок і, опанувавши всю істоту, підкорили собі всі його здібності й сили.

Інколи, ніби проти власної волі, скоряючись якійсь таємничій силі, він опинявся за колоною під портиком палацу Сулли і чекав появи Валерії. І так, сам невидимий, він кілька разів бачив Валерію, і щоразу вона здавалася йому ще прекраснішою. З дня на день він відчував дедалі палкіші почуття відданості, ніжності, захоплення нею, що й сам уже не міг їх пояснити.

Один лише раз Валерія його помітила, і на мить бідолашному рудіаріеві здалося, що вона подивилася на нього прихильно, майже ласкаво, навіть можна було подумати, що закохано. Та він швидко прогнав цю думку, мов то було марення. Він розумів, що коли цій думці піддатися, то вона зведе його з розуму.

Легко уявити, яке враження справили слова Мірци на бідного гладіатора.

Згодом Мірца прийшла, щоб вести його до приймальні Валерії (ця звістка примусила знову закалатати його серце), він прийняв це досить спокійно, хоч обличчя його вкрилося мертвеною блідістю.

Мірца помітила це і з тривогою спитала:

— Що з тобою, Спартак? Чи ти не хворий?

— Ні… ні… ніколи ще я не почував себе так добре, — відповів рудіарій.

Слідом за сестрою він зійшов вузькими східцями вниз (у римських домах раби мешкали на другому поверсі) і пішов до приймальні, де на нього чекала Валерія.

Приймальною у римських дам була особлива кімната, де господиня лишалася на самоті для читання, приймала друзів, вела інтимні розмови. Отже, це було те, що в наші часи зветься кабінетом; звичайно така кімната містилася поряд з покоями, в яких жила господиня.

Приймальна Валерії в її зимніх покоях (у будинках патриціїв бувало стільки ж окремих приміщень, скільки пір року) була невеликою затишною кімнатою. Кілька бляшаних труб наповнювали кімнату ніжним теплом, тим приємнішим, чим холодніше було надворі. Ці труби були майстерно заховані у зборках розкішної драпіровки з східних тканин, що покривали всі стіни кімнати. Коштовна блакитна матерія спадала вздовж стін кімнати, майже до підлоги, примхливими зборками і вигадливими фестонами, а поверх неї легеньким туманом слався найтонший серпанок, щедро всипаний свіжими трояндами, що наповнювали кімнату ніжним ароматом.

Зі стелі звисала розкішна золота лампа з трьома ріжками, схожа на троянду серед листя — майстерний витвір грецького художника. Вона тільки наполовину розсіювала сутінок кімнати і розливала в ній голубувате, майже матове світло. Ніжні пахощі троянд змішувалися з запахом олії, якою насичували ґноти ламп.

У кімнаті, елегантно прибраній у східному стилі, не було ніяких меблів, крім софи чи ложа з однією спинкою, зробленого з пір'я, вкритого білою і голубою матерією. Обстановку доповнювали кілька оббитих такою ж матерією стільців і низенький дорогоцінний комод, увесь із срібла. На його чотирьох шухлядах були майстерно вирізьблені зображення чотирьох перемог Сулли.

В цьому приміщенні, відлюдному, затишному і повному пахощів, у досвітній час лежала на софі прекрасна Валерія, одягнена в білосніжну шерстяну туніку, з голубими смугами внизу. її олімпійські плечі, білі, мов із слонової кості виточені руки і напівоголені груди були прикриті чорним, густим, недбало розпущеним волоссям. Спершись ліктем на широку подушку, вона підтримувала голову маленькою, мов у дитини, рукою.

її очі були напівзаплющені, обличчя нерухоме. Здавалось, вона спала або була заколисана у вирі своїх думок, очевидно таких приємних і радісних, що не помічала нічого навколо себе. Вона не поворухнулася при ледве чутному скрипі дверей, коли рабиня ввела до кімнати Спартака, а потім вийшла і зачинила двері.

Спартак, блідий, наче пароський мармур, з палаючими очима, звернутими на прекрасну матрону, стояв якийсь час мовчки, нерухомо. Він поринув у благоговійне споглядання, що народило в його душі невимовну бурю почувань, яких ще ніколи не відчував.

Так промайнуло кілька хвилин. Якби в цей час Валерія отямилася, вона могла б ясно почути, як уривчасто і бурхливо дихав рудіарій. Та раптом вона здригнулася, ніби хто її окликнув і сказав, що Спартак тут. Вона підвелася, повернула до фракійця обличчя, що відразу ж зашарілось, і, задоволено зітхнувши, ніжно промовила:

— Ах!.. Це ти?„

Від її голосу обличчя Спартака спалахнуло; він ступив крок до Валерії, ворухнув розкритими устами, ніби хотів щось сказати, та не зміг сказати ані слова.

— Хай оберігають тебе боги, хоробрий Спартак! — промовила Валерія з милою усмішкою, очевидно починаючи опановувати себе. — І… і… сідай, — вказала на стілець.

Тепер уже і Спартак опанував себе і відповів ще слабким і тремтячим голосом:

— Боги прихильні до мене більше, ніж я заслужив, божественна Валеріє. Вони виявляють до мене в цю мить найбільшу ласку, що тільки може припасти на долю смертного: вони дарують мені твоє заступництво.

— О, ти не тільки хоробрий, — з радісним блиском в очах сказала Валерія, — а ще й люб'язний.

Потім вона раптом спитала грецькою мовою:

— До того як попасти в полон, ти справді був одним з вождів твого народу?

— Так, я був вождем одного з наймогутніших фракійських племен у Родопських горах, — з аттічною вишуканістю відповів Спартак по-грецьки. — Я мав свій дім, численні гурти овець, биків і багаті пасовиська. Був багатий, могутній, щасливий і, повір, божественна Валеріє, був також люб'язний, справедливий, чесний і доброзичливий.

Він на мить зупинився і, хвилюючись, вів далі тремтячим голосом:

— І я не був варваром, не був жалюгідним і безталанним гладіатором!

Любов і жаль зворушили Валерію, і, глянувши на рудіарія палаючими ніжністю й ласкою очима, вона сказала:

— Про тебе багато і часто розповідала мені твоя мила Мірца. Я знаю про твою надзвичайну хоробрість. А тепер, розмовляючи з тобою, я переконалася, що мізерним ти не був ніколи. А за освіченістю, чесністю і звичаями ти схожий скоріше на елліна, ніж на варвара.

Важко передати, яке враження справили на Спартака ці ласкаві слова. Він відчув, що його очі затуманилися слізьми, і уривчасто відповів:

— О, будь благословенна… за ці милосердні слова… наймилосердніша з жінок, і хай верховні боги… оберуть тебе з-поміж усіх смертних… зроблять тебе найщасливішою серед людей, бо ти гідна цього.

Валерія хвилювалася. Про це свідчив пристрасний блиск її очей і важке уривчасте дихання., А Спартак був сам не свій. Йому здавалося, що він марить.

Після слів Спартака запала довга мовчанка, лише чути було гаряче дихання матрони і фракійця. Потік однакових хвилювань, думок з'єднав майже без їх відома їхні серця і примусив обох мовчати в ніяковості.

Валерія перша спробувала визволитися з цього небезпечного мовчання.

— Чи не згодишся ти, — сказала вона, — взяти на себе управління шістдесятьма рабами, яких Сулла хоче зробити гладіаторами?

— Я готовий зробити все, чого ти забажаєш.

Валерія деякий час мовчки дивилася на Спартака, потім підвелась і, явно страждаючи, двічі пройшлася по кімнаті. Зупинилася біля рудіарія, довго мовчки на нього дивилась і потім ледве чутно промовила:

— Спартак, будь одвертий, скажи мені, що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною портика цього будинку?

Полум'ям спалахнуло бліде обличчя гладіатора.

За хвилину, не розуміючи мовчання Спартака, Валерія ступила крок до нього і з ще більшою ніжністю спитала:

— Ну, що ж… скажи мені… що ти робив?

Рудіарій упав до ніг Валерії і прошепотів:

— Присягаюсь, що я обожнював тебе, як можна обожнювати Венеру або Юнону…

— Ах!.. — задоволено зітхнула матрона. — То ти приходив, щоб побачити мене…

— Пробач… Прости мене…

— Встань же, Спартак, благородне серце, — тремтячи від хвилювання, сказала Валерія і міцно стиснула його руку.

— Ні, ні, тут, біля твоїх ніг… моє місце, о божественна Валеріє…

З цими словами він схопив край її туніки і почав пристрасно цілувати.

— Встань же, встань, не там місце, призначене для тебе, — шепотіла, вся тремтячи, жінка.

Спартак, укриваючи жагучими поцілунками її руки, встав і закохано дивився на неї, немов у маренні.


Розділ VI

ЗАГРОЗИ, ІНТРИГИ І НЕБЕЗПЕКИ

Скажи мені, нарешті, знаєш ти що-небудь чи ні? Чи знайшов ти кінець нитки до цього клубка? — допитувалася красуня гречанка Евтібіда. Вона напівлежала на купі пурпурних м'яких подушок у кімнаті свого будинку на Священній вулиці, біля храму Януса Верхнього. її співрозмовником був чоловік років п'ятдесяти, з безбородим жіночим обличчям, що все було пооране численними зморшками, погано прихованими під гримом білил і рум'ян. По одягу в ньому видно було комедіанта.

Не чекаючи його відповіді, вона швидко додала:

— Хочеш, щоб я тобі сказала свою думку про тебе, Метробію? Я завжди цінувала тебе мало, а тепер і зовсім не вважаю тебе людиною.

— О, присягаюсь маскою Мома, мого покровителя! — заперечив актор скрипучим голосом. — Коли б ти, Евтібідо, не була прекраснішою від Діани і спокусливішою від Кіпріди, то, даю слово честі Метробія, що вже тридцять років щиро дружить із самим Корнелієм Суллою, — я б розсердився! Коли б не ти так говорила зі мною, то, присягаюсь Геркулесом Переможцем, я пішов би звідси, побажавши тобі щасливої путі до Стіксу!

— Ну, а що ж ти все-таки зробив? Що ти взнав про їхні наміри?

— Чекай… скажу… Я взнав багато — і нічого!

— Як це зрозуміти?

— Хвилину терпіння, поясню. Сподіваюсь, ти не сумніваєшся, що я — старий актор на мімічних ролях, протягом тридцяти років виконуючи жіночі ролі в народних виставах, навчився мистецтва спокушати людей. Особливо, коли ці люди — варвари, темні раби або ще темніші гладіатори і коли для досягнення своєї мети я маю непереборну принаду — золото.

— Ось тому, що я не сумніваюсь у твоїй спритності, я й довірила тобі цю справу, але…

— Але, але зрозумій же, чарівна Евтібідо… Коли моя спритність мала виявитися на викритті змови гладіаторів, то тобі доведеться перевірити мене в іншій справі. Змову гладіаторів викрити неможливо, бо ніякої змови нема.

— Не може бути!

— Саме так, люба дівчино.

— Однак два місяці тому я мала відомості, що гладіатори були в змові, організували таємне товариство. Вони мали свій пароль, таємні розпізнавальні знаки, символічні гімни і, очевидно, замишляли повстання, подібне до заколоту рабів у Сіцілії.

— Ти справді вірила у можливість повстання гладіаторів?

— А чому ж ні? Хіба вони не вміють битись і вмирати?

— На цирковій арені…

— А якщо вони вміють битись і вмирати для розваги натовпу, то вони зможуть боротись і вмирати, щоб здобути волю.

— Е!.. Принаймні якщо ти знала, що це правда, що змова була… то, можу тебе запевнити, — тепер її вже нема.

— Ах!.. — з легеньким зітханням промовила красуня гречанка. — Я знаю причини цього!.. Вірніше, боюся, що вгадаю.

— Тим краще!.. А я не знаю і не хочу знати.

— Гладіатори змовились і виступили б, якби їх очолили римські патриції, вороги існуючих законів і Сенату.

— А через те, що між римськими патриціями, якими б безчесними вони не були, не знайшлося таких підлих, щоб стати на чолі гладіаторів, то…

— Проте такий момент був… Та досить уже про це. Скажи мені, Метробію…

— Ні, спочатку задовольни мою цікавість, — сказав комедіант, — як ти дізналася про змову гладіаторів?

— Від одного грека… мого земляка, теж гладіатора…

— Ти, Евтібідо, на землі маєш більшу владу, ніж Юпітер на небі. Однією ногою ти стоїш на Олімпі олігархів, другою — на болоті черні.

— Що ж, я роблю все можливе, щоб…

— Щоб досягти… чого?

— Щоб досягти влади! — крикнула Евтібіда і скочила на ноги. її обличчя спотворила гримаса гніву, очі зловісно, дико блищали, вся постать виражала злобу, рішучість і непереборне завзяття, яких аж ніяк не можна було чекати від такої ніжної, граціозної дівчини — Так, щоб досягти влади, стати багатою, могутньою, щоб мені заздрили… і, — додала вона тихіше, але ще з більшою люттю, — щоб мати змогу помститися!

Хоча Метробій звик до лицедійства на сцені, він просто оторопів перед спотвореним виглядом Евтібіди, а вона, оволодівши собою, раптом дзвінко розреготалась і сказала:

— А правда, я продекламувала б роль Медеї, коли й не так, як Галерія Емболарія, то все ж непогано? Ти остовпів, бідолашний Метробію, і хоч ти — старий, досвідчений комедіант, ти завжди виконуватимеш ролі жінок і дітей!

І Евтібіда знову щиро розреготалася, чим ще більше здивувала Метробія.

— Щоб досягти чого? — знову повторила гречанка. — Щоб досягти чого, старий ти йолопе?. Щоб стати такою ж багатою, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, яка щиро закохана в Гнея Помпея. Він її покинув, і вона все ще його кохає, чого зі мною, присягаюсь Венерою, не станеться ніколи. Щоб стати багатою, дуже багатою, — розумієш, старий дурню?. Щоб тішитися всіма радощами, всіма насолодами життя, після чого, як навчає божественний Епікур, немає вже нічого. Зрозуміло тобі, для чого я пускаю в хід засоби спокуси, якими тільки обдарувала мене природа? Саме для того, щоб стояти однією ногою на Олімпі, а другою попирати болото і…

— Але в болоті можна забруднитися…

— Нічого, потім можна помитися. Хіба в Римі мало лазень, дурню? Чи в моєму домі немає ванни?.. Але ж подумайте, о всевишні боги, хто це береться повчати мене?

Метробій підійшов до Евтібіди, взяв її руки і почав цілувати, кажучи:

— Коли ж я одержу нагороду від твого доброго серденька?

— Нагороду?.. Від доброго серденька? За що нагороду, старий сатире? — сказала Евтібіда, віднімаючи в нього руку і даючи йому ляпаса. — А ти дізнався, що замишляють гладіатори?

— Але ж, найпрекрасніша моя Евтібідо, — плаксиво і жалібно виправдувався старий, принижено стежачи за гречанкою, що безупинно ходила по кімнаті, — Чи міг я довідатися про те, що не існує? Чи міг я, моє солодке коханнячко, чи міг?..

— Ну, гаразд, — відповіла вона, обернувшись і кинувши йому ласкавий погляд, супроводжуваний чарівною усмішкою. — Якщо ти хочеш заслужити мою прихильність і якщо хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…

— Наказуй, наказуй, божественна…

— Ти повинен і далі стежити, бо я не переконана в тому, що гладіатори зовсім облишили думку про повстання.

— Я стежитиму в Кумах, поїду в Капую…

— І насамперед, якщо хочеш щось розвідати, стеж за Спартаком.

Тільки Евтібіда вимовила це ім'я, як щоки її помітно почервоніли.

— О, щодо Спартака, то я й так уже з місяць за ним стежу, правда, не у твоїй справі, а у своїй власній… точніше, Сулли.

— Що?.. Що ти сказав? — швидко запитала гречанка, наступаючи на Метробія.

Той озирнувся, ніби з острахом, що його підслухають, потім поклав палець на губи і тихенько сказав Евтібіді:

— Я підозріваю, і це моя таємниця… Можливо, я помиляюсь і втручаюсь у справи Сулли… тому не скажу про це нікому в світі, поки не пересвідчуся в правильності своїх здогадок.

На обличчі Евтібіди з'явилася незрозуміла для нього тривога.

— Але ж мені ти скажеш усе, мій любий Метробію? — спитала вона, беручи однією рукою руку комедіанта, а другою пестячи його обличчя. — Хіба ти можеш сумніватися в мені?.. Хіба ти не знаєш з власного досвіду, яка я розсудлива і не схожа на інших жінок? Хто ж, як не ти, стільки разів казав, що я могла б бути восьмим грецьким мудрецем? Присягаюся тобі Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем, ніхто не взнає того, що ти мені довіриш. Ну-бо, говори, скажи твоїй Евтібіді, хороший мій Метробію. І моя вдячність буде безмежна.

З допомогою улесливих ласк, спокусливих поглядів і солодких усмішок вона швидко підкорила старого своїй волі.

— Та бачу, що від тебе не одчепишся, — сказав нарешті Метробій, — поки не задовольниш твоєї примхи. То знай же: я підозрюю і маю немало підстав підозрювати, що Спартак закоханий у Валерію, а вона — в нього.

— А!.. Присягаюсь смолоскипами пекельних Еріній! —

скрикнула дівчина, люто стиснувши кулаки і раптом пополотнівши. — Чи то ж можливо?

— Все наводить мене на цю думку, хоч певних доказів немає… Та пам'ятай же — нікому в світі про це ні півслова…

— Ах… он як! — говорила Евтібіда в задумі ніби сама до себе… — Звичайно, інакше й не могло бути… Тільки інша жінка… інша… інша!.. — крикнула вона в дикій нестямі. — Ось, ось хто перемагає вродою тебе нещасну… безталанну… ось хто тебе переміг!

І, кажучи це, вона затулила обличчя руками і нестримно, гірко заридала.

Легко уявити, як здивували Метробія ці несподівані ридання і безладні слова, які так ясно все розкривали. Евтібіда, красуня Евтібіда, по якій зітхали найвидатніші і найбагатші патриції, яка сама ще ніколи нікого не кохала, палала любов'ю до хороброго і вродливого гладіатора. Звикши зневажати своїх численних знатних поклонників, вона сама нині була зневажена цим рудіарієм.

На похвалу Метробієві слід сказати, що він відчув глибоке співчуття до нещасної, підійшов до неї, почав заспокоювати і втішати:

— Та, може, це ще неправда… Може, я помилився… можливо, це мені тільки так здалося.

— Ні, ти не помилився!.. Ні, це не фантазія… Це правда, я знаю, почуваю, — відповідала дівчина, втираючи очі краєм свого пурпурового плаща.

А потім похмуро і твердо додала:

— Навпаки, добре, що я про це знаю… добре, що ти мені це відкрив…

— Тільки благаю… не зрадь мене…

— Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу, а якщо ти допоможеш мені здійснити до кінця мій задум, ти побачиш, як може віддячити Евтібіда.

Трохи помовчавши, вона сказала знову, задихаючись від люті:

— Негайно їдь у Куми… зараз же… сьогодні ж… і стеж за кожним їхнім кроком, за кожним рухом, за кожним подихом… Здобудь мені який-небудь доказ, і ми помстимось одразу і за честь Сулли, і за моє жіноче самолюбство.

З цими словами розлючена дівчина вибігла з кімнати, кинувши здивованому і приголомшеному таким завзяттям Метробію:

— Зачекай хвилинку… Я зараз повернуся.

За хвилину вона повернулась і подала Метробію важку шкіряну сумку:

— Візьми цю сумку, в ній тисяча аурей. Підкуповуй рабів, спокушай рабинь, але здобудь докази, зрозумів?! І якщо тобі ще будуть потрібні гроші…

— Вистачить і цих…

— Гаразд! Витрачай свої, не скупись, — я тобі поверну… Та йди вже… Виїжджай сьогодні ж і ніде в дорозі не затримуйся… Повертайся якнайшвидше з доказами.

З цими словами вона вирядила старого з кімнати, повела його коридором повз салон, повз вівтар домашніх богів, мимо басейну, призначеного для збирання дощової води, через атрій і передпокій аж до вхідних дверей і на ходу спонукувала до швидкого від'їзду. Рабові, що ніс службу воротаря, сказала:

— Ти бачиш, Гермогене, цього чоловіка?.. Коли б він не прийшов, негайно приведеш його до мене.

Попрощавшись з Метробіем, Евтібіда хутко повернулася до своїх кімнат і замкнулася в кабінеті. Вона довго ходила по кімнаті то повільно, то швидко: тисячі бажань відсвічувалися на її збудженому обличчі, зловісно освітленому лихим блиском очей. У цих очах тепер не було вже нічого людського, вони скидалися на зіниці хижого звіра. Нарешті вона кинулася на ложе і знову залилася слізьми, ламала і кусала руки блискучими білими зубами, шепочучи:

— О Евменіди!.. Дайте мені помститись… і я поставлю вам розкішний вівтар!.. Помсти жадаю!.. Помсти!..

Щоб пояснити ці гарячкові вибухи гніву прекрасної Евтібіди, повернемось трохи назад і коротко розповімо читачам про події, що сталися протягом минулих двох місяців з того дня, коли Валерія покохала Спартака.

Вона не тільки безоглядно його кохала, але й поважала, шанувала, захоплювалась ним так, як кілька місяців тому думала, що зможе поважати й шанувати Луція Корнелія Суллу.

Спартак почував себе невимовно щасливим.

Саме в цей час Спартак одержав кілька запрошень від Евтібіди. Кожного разу вона кликала його ніби в справі змови гладіаторів. Спартак, нарешті, пішов до неї.

Евтібіда, якій ще не було двадцяти чотирьох літ, народилася на околиці Афін. 668 року римської ери, тобто за вісім років до описуваних подій, Сулла взяв після тривалої облоги Афіни, і чотирнадцятилітня Евтібіда стала рабинею.

Потрапивши до рук розпусного патриція Публія Стація Апроніана, вона, будучи від природи заздрісна, горда, запальна і схильна до зла, незабаром утратила всяке почуття сорому.

Незабаром ця дівчина дістала свободу. Тоді вона поступово здобула вплив, силу, багатство. Крім надзвичайної вроди, природа щедро обдарувала її розумом, який вона старанно гострила, придумуючи різного роду тонкі хитрощі й лукаві інтриги. Саме в цей час вона побачила Спартака.

його геркулесівська сила і врода породили в її серці недобру пристрасть. І вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її почуття.

Заманувши Спартака до свого дому, гречанка пустила в хід усі засоби спокуси, які тільки могла винайти її уява. Але вона побачила, що рудіарій лишається байдужим до неї.

В цей час Спартак став учителем гладіаторів Сулли і згодом виїхав у Куми, де в чудовій віллі оселився колишній диктатор разом з своєю сім'єю і почтом.

Евтібіда, глибоко ображена в своєму почутті і самолюбстві, здогадувалася інстинктивно, що тут не обійшлося без суперництва, що тільки почуття до іншої жінки заважало Спартакові кинутися їй в обійми. Вона всіляко намагалася забути рудіарія, викинути з голови саму думку про нього, та дарма! Людське серце — і так було завжди — бажає саме того, що для нього недосяжне, і чим більші перепони стоять на шляху до жаданої мети, тим дужче воно прагне того досягнути. Тому Евтібіда, досі безжурна й щаслива, опинилася в найсумнішому для людини становищі. Серед настогидлого багатства і зовнішньої видимості щастя життя стало для неї нестерпне.

Ми бачили, з якою радістю вона вхопилася за можливість відомстити воднораз людині, яку вона ненавиділа й кохала, і ненависній щасливій суперниці.

Поки Евтібіда віддається в своєму кабінеті пориванням своєї порочної натури, а Метробій мчить на прудкому коні в Куми, ми розповімо, що робилося в таверні Венери Лібітіни. Цього дня Спартакові і всій справі знедолених тут загрожувала небезпека.

Надвечір сімнадцятого дня квітневих календ (16 березня) 676 року в Лутації Одноокої зібралося кілька гладіаторів, щоб поїсти сосисок, смаженої свинини і випити вина.

На чільному місці, як розпорядник трапези, сидів галл гладіатор Крікс. Завдяки своїй силі і мужності він заслужено користувався авторитетом серед своїх товаришів і повагою Спартака.

Стіл, за яким сиділи гладіатори, був накритий у другій кімнаті таверни. Тому гладіатори почували себе вільно й зручно і могли без остраху розмовляти про свої справи, тим більше, що в першій кімнаті відвідувачів було мало. Та й ті, які заходили в цю годину, нашвидку випивали кухоль вина і йшли собі далі.

Коли сіли за стіл, Крікс помітив у кутку кімнати невеличкий столик із залишками закуски і перед ним стілець.

— А скажи мені, Лутаціє Кібела — мати богів, — звернувся Крікс до хазяйки таверни, яка поралася біля їхнього столу, — скажи-но, хто обідав за цим столиком?

Лутація обернулась і здивовано скрикнула:

— Куди ж він подівся?.. От тобі й на!..

І потім додала:

— Ах, нехай боронить мене Юнона Луціна… Він мені не заплатив…

З цими словами Лутація підбігла до столика, а Крікс спитав знову:

— Та хто ж цей невідомий, що криється під іменем «він»?

— Ах! — полегшено зітхнула Одноока. — Я на нього набрехала… Я знала, що він порядна людина. Ось він залишив вісім сестерцій на оплату рахунку… навіть більше, ніж належить. Ще чотири з половиною асси лишається в кредиті.

— Щоб тебе болячка задавила, чи скажеш ти, нарешті!..

— Бідолашний, — вела далі Лутація, прибираючи стіл, — він забув тут свою табличку з розрахунками і свій стилос…

— Бодай Прозерпіна сьогодні ж злопала твій язик, зварений у солодкому оцті, стара мегеро! Чи ти будеш відповідати зрозуміліше? — гримнув Крікс, бо йому вже урвався терпець від цього базікання.

— Та скажу!.. Голодранці… ви допитливіші від жінок, — з серцем відказала Лутація, — Тут обідав один сабінський торговець зерном, що приїхав до Риму в своїх справах. Ось уже кілька днів він приходить сюди саме в цю годину.

— Ану, покажи мені, — сказав Крікс, віднімаючи в Лутації маленьку дерев'яну табличку, покриту воском, і кістяну паличку. Він почав читати записи торговця.

На табличці справді було позначено різні міри зерна з відповідними цінами збоку, імена власників зерна, які, мабуть, одержували від торговця завдаток, бо поряд з іменами стояли різні цифри.

— Але я не збагну, — говорила Одноока, — коли саме він вийшов… Я могла б заприсягнутися, що тієї миті, коли ви входили, він був іще тут… А… розумію! Мабуть, він мене кликав, коли я готувала для вас сосиски, та дуже квапився і пішов собі… а гроші залишив, як порядна людина.

І Лутація, забравши назад паличку з таблицею, вийшла, промовивши:

— Завтра… якщо він прийде… а напевно прийде, я поверну все, що йому належить.

Гладіатори їли майже мовчки, і тільки згодом один з них спитав:

— Ну як?.. Про сонце немає ніяких звісток? [2]

— Його весь час облягають хмари[3], — відповів Крікс.

— Однак це дивно! — зауважив один.

— І незрозуміло, — прошепотів другий.

— А що мурашня? [4] — запитав третій.

— Розмножується і ретельно робить свою справу, чекаючи літа [5].

— О, хай прийде швидше літо, хай сонце, сяючи своїм могутнім промінням, звеселить працьовитих мурах і спалить крила злим осам [6].

— Скажи мені, Кріксе, скільки зірок уже видно? [7]

— Вчора було дві тисячі двісті шістдесят.

— А чи сходять ще нові?

— Безперервно, і з'являтимуться доти, поки не засяє над світом синій небосхил, укритий міріадами зірок.

— Глянь на весло[8] — сказав один з гладіаторів, побачивши Азур, рабиню-ефіопку, що принесла вино.

Коли рабиня вийшла, гладіатор-галл сказав ламаною латинською мовою:

— Адже ми тут самі, тому можемо говорити вільно і не ламати собі голову цією умовною мовою. Я лише недавно приєднався до вас і, скажу просто й одверто, ще не навчився як слід цієї мови. Отже, я питаю без усяких фіглів-міглів, чи збільшується кількість наших прибічників? Коли ми зможемо, нарешті, стати до справжнього бою і показати нашим зарозумілим знатним панам, що ми такі ж хоробрі і навіть хоробріші від них?..

— Ти надто квапишся, Брезовіре, — усміхаючись зауважив Крікс, — надто квапишся і гарячкуєш. Кількість прихильників Спілки зростає з дня на день; кількість новоприйнятих прибічників нашої справи збільшується щогодини, щохвилини. Так, наприклад, цієї ночі, о годині першого смолоскипа у священному лісі богині Фуріни, по той бік Субліційського мосту, між Авентінським і Янікульським горбами, будуть прийняті з додержанням установленого обряду одинадцять вірних і випробуваних гладіаторів.

— У лісі богині Фуріни, — повторив запальний Брезовір, — де ще стогне в листі дубів невідомщений дух Гая Гракха, благородною кров'ю якого ненависть патриціїв окропила цю священну заповітну землю? Так, саме в цьому лісі слід збиратися і об'єднуватися пригнобленим, щоб завоювати собі свободу!

— Щодо мене, — сказав гладіатор-самніт, — то я не можу діждатися часу, коли спалахне повстання. І не тому, що я дуже вірю у його щасливе закінчення, а тому, що мені не терпиться схопитися з римлянами і відомстити за тих самнітів та марсійців, які загинули через цих грабіжників у священній громадянській війні.

— Ну, коли б я не вірив у перемогу нашої праведної справи, то я б зовсім не вступав до Спілки пригноблених.

— А я увійшов до Спілки тому, що все одно мені судилося бути забитим, і я волію впасти на полі бою, ніж загинути в цирку.

В цю мить один з гладіаторів упустив свій меч. Цей гладіатор сидів на стільці якраз проти одного з двох обідніх лож, на які лягли деякі з товаришів. Він нахилився, щоб підняти меч, і раптом скрикнув:

— Під ложем хтось є!

Йому здалося, що він побачив чиюсь ногу і край зеленої тоги.

На цей вигук усі гладіатори збентежено схопилися з місць, і після якоїсь миті замішання Крікс вигукнув:

— Дивись на весло! Брезовіре і Торквате, відганяйте мух ми будемо смажити рибу7.

Двоє гладіаторів з найбезтурботнішим виглядом стали на дверях, розмовляючи один з одним; інші миттю підняли ложе і знайшли під ним скоцюрбленого чоловіка років тридцяти. Схоплений чотирма дужими руками, він одразу почав просити пощади.

— Ні звуку, — тихо й загрозливо наказав йому Крікс. — Тільки поворухнись, тут тобі й смерть!

І блиск десяти мечів у десяти могутніх руках попередив спійманого, що тільки-но він спробує подати голос, як йому буде кінець.

— А!.. Так це ти, той сабінськнй торговець зерном, що залишає на столах сестерції без ліку? — запитав Крікс, очі якого налилися кров'ю, а обличчя засіпалося в страшному гніві.

— О повірте, шановні, я не… — благально почав тремтячим голосом юнак, напівмертвий від жаху.

— Мовчи, падлюко! — перебив один з гладіаторів і сильно стусонув його ногою.

— Підожди, Евмакле, — докірливо зупинив товариша Крікс. — Треба, щоб він заговорив і признався, що його принадило сюди і хто його послав.

І тут же звернувся до удаваного торговця зерном:

— Отже, не гендлювати зерном, а для шпигунства і зради?

— Присягаюся великими богами… мені доручив… — тремтячим голосом промимрив нікчема.

— Хто ти? Хто тебе послав сюди?

— Даруйте мені життя… і я вам скажу все… але згляньтесь… помилуйте, даруйте мені життя!

— Це ми вирішимо потім… а поки що говори.

— Мене звуть Сільвій Корденій Веррес… я грек… колишній раб, нині вільновідпущеник Гая Верреса.

— А! Так це за його наказом ти сюди прийшов?

— Так, за його наказом.

— А чим ми зашкодили Гаю Верресу? Що примушує його стежити за нами й доносити? Якщо він хоче знати мету наших таємних нарад, то, мабуть, збирається донести на нас Сенатові?

— Не знаю… про це я не знаю, — відповів вільновідпущеник Гая Верреса, тремтячи всім тілом.

— Не прикидайся дурником… Якщо Веррес міг доручити тобі таку тонку й небезпечну справу, то, значить, він вважав тебе здатним довести її до кінця. Отже, говори все, що знаєш, бо ми не простимо тобі мовчанки!

Сільвій Корденій збагнув, що з цими людьми жарти короткі, що смерть ось уже за плечима. І, як потопаючий хапається за соломинку, вирішив бути щирим і, може, хоч цим урятувати своє життя.

І він розповів усе, що знав.

Гай Веррес почув у триклінії Катіліни, що існує Спілка гладіаторів, яка готує повстання проти існуючих законів і державної влади в Римі. Він не міг повірити в те, що ці хоробрі, байдужі до смерті люди надто легко зреклися своєї справи, в якій вони нічого не втрачали, а здобути могли все. Тому він не повірив словам Спартака, який того вечора в триклінії Катіліни ніби вирішив відкинути навіть думку про повстання. Гай Веррес був певен, що змова існуватиме таємно, ширитиметься, міцнітиме, і одного чудового дня гладіатори, без допомоги патриціїв, самі піднімуть прапор повстання.

Після довгих міркувань, як найкраще повестися в даному випадку, Гай Веррес, дуже жадібний до грошей, згодний на все заради наживи, вирішив стежити за гладіаторами, щоб оволодіти всіма нитками змови і потім донести Сенатові. Він сподівався одержати за це велику винагороду грішми або дістати в управління якусь провінцію і там забагатіти, відкрито і законно грабуючи населення. Так звичайно робили всі квестори, претори і проконсули, а продажний, звиклий до хабарництва Сенат ніколи не зважав на скарги визискуваних жителів провінцій.

Щоб досягти мети, Веррес з місяць тому доручив своєму відданому відпущеникові і вірному слузі Сільвію Корденію стежити за гладіаторами і довідуватися про всі таємниці їхніх зібрань.

Протягом місяця Корденій ретельно відвідував усі таверни, харчевні і вертепи в найбідніших околицях Рима, де звичайно бувало найбільше гладіаторів. Підслухування, підглядання дали йому деякі докази. І він, зрештою, дійшов висновку, що найбільш шановним і авторитетним серед цих людей був Крікс і що у відсутності Спартака саме він мав керувати змовою, якщо вона справді існувала. Отже, він і почав стежити за Кріксом. А оскільки галл учащав до таверни Венери Лібітіни, то Сільвій Корденій протягом тижня щодня бував тут, інколи навіть двічі на день. Нарешті, він здогадався, що цього вечора тут має бути нарада старших груп з Кріксом, і зважився на хитрість — сховатися під обіднім ложем саме в ту мить, коли Лутація Одноока буде зустрічати гладіаторів.

Поки Сільвій Корденій плутано й уривчасто розповідав про все це, Крікс уважно слухав і пильно стежив за ним, потім, трохи помовчавши, мовив повільно і стримано:

— А ти справді негідник, яких мало!

— Не цінуй мене вище того, чого я вартий, о благородний Крікс, і…

— Ні, ні, ти вартий більшого, ніж здається на перший погляд. Під твоєю придуркуватою і боязкою зовнішністю криється тонкий розум і рідкісна хитрість.

— Але ж я не заподіяв вам нічого злого… я виконував накази свого господаря… і мені здається, що за мою щирість та врочисту клятву перед усіма богами Олімпу й пекла нікому не говорити, навіть Верресові, про те, що я взнав і що між нами сталося… Мені здається, ви змогли б мене помилувати і відпустити.

— Не квапся, любий Сільвію, про це ми ще поговоримо, — насмішкувато відповів Крікс.

Підкликавши до себе кількох гладіаторів, він сказав їм:

— Вийдемо на хвилину.

А останнім наказав:

— Стережіть його! І не робіть йому нічого злого.

Разом з тими, кого покликав з собою, він вийшов через суміжну кімнату на вулицю.

— Що робити з цим негідником? — спитав Крікс у товаришів, коли в завулку всі зібралися біля нього.

— Та що тут питати? — відповів Брезовір. — Убити його, як скажену собаку, та й годі.

— Відпустити його — все одно, що донести самим на себе, — сказав другий гладіатор.

— Зберегти йому життя і тримати де-небудь бранцем було б небезпечно, — зауважив третій.

— Та і де ми могли б його заховати? — спитав четвертий.

— Отже, смерть? — запитав Крікс, обвівши всіх очима.

— Тепер ніч…

— На вулиці нікого немає…

— Ми його відведемо вулицею на той схил горба…

— Mors sua, vita nostra — як висновок виголосив Брезовір, вимовляючи з варварським акцентом ці чотири латинських слова.

— Так, це необхідно, — сказав Крікс, ступивши крок до таверни, але відразу спинився і запитав: — Хто ж уб'є його?

Ніхто не відповів одразу, а потім один з гладіаторів сказав:

— Убивати неозброєного, беззахисного…

— Якби він мав меч… — сказав інший.

— Коли б він міг і хотів захищатися, то я взяв би це на себе, — додав Брезовір.

— Але зарізати неозброєного… — зауважив самніт Торкват.

— Хоробрі й благородні ви люди, — схвально промовив Крікс, — ви справді гідні свободи!.. Але для загального добра хтось із нас повинен перебороти в собі огиду і виконати над цією людиною вирок, який моїми устами виголошує суд Спілки пригноблених.

Всі схилили голови на знак згоди.

— З другого боку, — вів далі Крікс, — хіба він прийшов, щоб битися з нами рівною зброєю? Хіба він не шпигун? Коли б ми не викрили його, він доніс би на нас через дві години. А завтра нас усіх кинули б до Мамертінської в'язниці, щоб через два дні розп'ясти на Сессорському полі.

— Правда, правда!

— Отже, іменем суду Спілки пригноблених я наказую Брезовіру і Торквату вбити цю людину.

Обидва названі гладіатори відповіли нахилом голови, і всі слідом за Кріксом повернулися до таверни.

1його смерть — наше життя.

Сільвій Корденій, чекаючи вирішення своєї долі, не переставав тремтіти. Хвилини здавалися йому вічністю. Очима, повними розпачу і жаху, глянув він на Крікса та його товаришів, коли ті повернулися до таверни, і зблід, бо їхні обличчя не віщували йому нічого доброго.

— Ну так що ж? — спитав він плаксиво. — Ви зглянетеся на мене?.. Залишите мене живим?.. Я… на колінах, життям ваших батьків і матерів, ваших близьких… смиренно вас заклинаю…,

— А чи є тепер у нас батьки й матері?! — глухо відповів Брезовір, обличчя якого потемніло від страшного гніву.

— Чи нам лишили щось для нас дороге? — додав другий гладіатор, очі якого заблищали ненавистю.

— Вставай, боягузе! — гримнув Торкват.

— Мовчати! — сказав Крікс і, звертаючись до відпущеника Гая Верреса, додав: — Ти підеш з нами. В кінці цього завулку ми порадимось і вирішимо твою долю.

Крікс дав знак вивести Сільвія Корденія. Він навмисно залишив йому останній проблиск надії, щоб той не зчинив галасу і не підняв на ноги всю вулицю. Крікс вийшов, а за ним — усі гладіатори, ведучи з собою ні живого ні мертвого відпущеника.

Один гладіатор лишився, щоб розплатитися з Лутацією Одноокою за їжу та вино. Вона й не помітила серед гладіаторів свого торговця зерном. Тим часом гладіатори звернули праворуч од таверни, пішли вгору брудною покрученою вуличкою аж до міського муру. Далі починалося відкрите поле.

Тут зупинилися. Сільвій Корденій знову впав навколішки, почав плакати, силкуючись пробудити у гладіаторів милосердя.

— Чи хочеш ти, підлий боягузе, рівною зброєю битися з одним із нас? — спитав Брезовір відпущеника, який уже зовсім занепав духом.

— Згляньтеся… згляньтеся… заради моїх синів благаю вас про милосердя…

— У нас немає синів! — крикнув один з гладіаторів.

— 1 нам судилося не мати їх ніколи!.. — додав другий.

— Та невже ти вмієш тільки ховатись і шпигувати? — презирливо запитав Брезовір. — А чесно битися ти вмієш?

— О, рятуйте мене!.. Жити, благаю вас, жити!

— Так іди ж до пекла, нікчемо! — вигукнув Брезовір і всадив свого короткого меча у груди відпущеника.

— А з тобою і всі нікчемні, безчесні раби! — додав самніт Торкват, двічі вдаривши Сільвія, коли той уже впав.

Гладіатори, зімкнувшись навколо вмираючого, мовчки і похмуро стежили за останніми судорогами відпущеника Гая Верреса.

Брезовір і Торкват по кілька разів устромили свої мечі в землю, щоб зітерти з них сліди крові, перш ніж вона скипиться, і вложили їх у піхви.

А потім усі двадцять гладіаторів, задумані й мовчазні, вийшли пустельним провулком на людніші вулиці Рима.

* * *

Через тиждень після описаних подій, о годині першого смолоскипа, з боку Аппієвого шляху через Капенську браму в'їхав до Рима вершник, загорнутий у плащ, щоб хоч трохи захиститися від зливи, що вже протягом кількох годин заливала вулиці міста. І вершник і кінь, спітнілі й захекані від тривалої їзди, були з ніг до голови забризкані грязюкою.

Незабаром вершник виїхав на Священну вулицю, зупинився перед будинком, де жила Евтібіда, спішився і кілька разів сильно ударив бронзовим молотком у двері. У відповідь одразу ж почувся гавкіт неодмінного при кожній римській господі сторожового пса.

Чекаючи, поки відчинять, вершник нашвидкуруч струсив бризки з мокрого як хлющ плаща. Нарешті почулися кроки воротаря, який наближався, заспокоюючи собаку.

— Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене! Я — Метробій, приїхав із Кум…

— Хай щасливим буде твоє повернення!

— Я мокрий, як риба… Юпітер, володар дощів, зволив побавитися, показавши мені, як добре працюють його шлюзи… Поклич-но когось із слуг Евтібіди, хай відведе цю бідолашну тварину до стайні сусідньої харчевні, щоб там їй дали притулок і вівса.

Воротар клацнув пальцями — то був знак, яким викликали рабів — і, взявши коня за вудила, сказав:

— Заходь же, Метробію! Ти знаєш будинок: у галереї знайдеш Аспазію, покоївку господині. Вона доповість про твій приїзд. Про коня подбаю я, і все, що ти наказав, буде виконано.

Метробій переступив поріг вхідних дверей, намагаючись не посковзнутися, бо то вважалося найгіршою прикметою. Ввійшовдо передпокою і поглянув на звичайний напис: salve що виднівся на мозаїчній підлозі під світлом бронзової лампи. При появі гостя це слово починав повторювати папуга в клітці на стіні (таким був звичай того часу).

Минаючи передпокій і атрій, Метробій пройшов до коридора галереї і звелів служниці доповісти Евтібіді про свій прихід. У цей час гречанка напівлежала на м'якій софі у своїй теплій запашній зимовій приймальні, обставленій гарними меблями. Вона розважалася тим, що слухала любовне освідчення юнака, який сидів біля її ніг. Евтібіда грайливо тріпала рукою його чорні, як воронове крило, кучері, а він дивився на неї пристрасними палаючими очима і виливав свої почуття в образних, поетичних, сповнених ніжності словах. То був Тіт Лукрецій Кар.

Вихований з дитинства на вченні Епікура, він керувався в житті настановами свого вчителя і не шукав глибокого серйозного кохання, від якого доводиться

… страждати марно, мучитись, каратись, —

Бо рани серця від жалів пекучих

Чимдалі дужче ниють і ятряться…

Він шукав кохання легкого, короткочасного, щоб

… стрілу Амура з серця виганяти

Новими стрілами…

Як клин з колоди вибивають клином…

Але це не завадило йому кінчити своє життя самогубством у сорок чотири роки саме через безнадійне, нерозділене кохання.

Лукрецій — юнак незвичайного розуму, видатний, люб'язний і привабливий — був заможним і не скупився на витрати для своїх розваг. Він частенько приходив провести кілька годин у домі Евтібіди, і вона приймала його більш люб'язно ніж інших, багатших і щедріших від нього.

— Так ти мене кохаєш? — кокетливо говорила юнакові гречанка, граючись його кучерями. — І я тобі ще не набридла?

— Ні, я кохаю тебе все дужче й дужче.

1Привіт.

Цієї миті почувся легенький стукіт у двері.

— Хто там? — спитала Евтібіда.

Аспазія смиренно відповіла:

— Прибув Метробій із Кум…

— Ах! — радісно скрикнула Евтібіда, скочила з кушетки і вся зашарілася, — Він приїхав?.. Проведи його до екседри… Я прийду зараз.

І, повернувшись до Лукреція, який з видимим незадоволенням теж підвівся, вона заговорила швидко й переривчасто, але ласкаво:

— Почекай мене… Чуєш, як надворі ще лютує негода?.. Я зараз повернусь… І якщо його звістка буде тією, якої я пристрасно чекаю цілий тиждень… Якщо цього вечора я задовольню ненависть жаданою помстою, мені буде весело, і частина цих веселощів перепаде тобі.

З цими словами вона вийшла з приймальні сильно збуджена, лишивши Лукреція здивованим, незадоволеним і зацікавленим.

Похитавши головою, він став ходити в глибокій задумі по кімнаті.

Буря бушувала, і блискавка раз у раз осявала кімнату зловісним світлом; від страшного гуркотіння грому здригався весь будинок. Між ударами грому з незвичайною силою проривався шум граду й дощу, а дужий північний вітер з лютим свистом дув у двері, вікна, в кожну щілину.

— Он як розважається Юпітер, щоб показати юрбі зразок своєї руйнівної могутності, — з легкою іронічною посмішкою прошепотів юнак.

Трохи походивши по кімнаті, Лукрецій сів на кушетку і довго сидів у глибокій задумі. Ніби віддавшись на волю натхнення, збудженого цією картиною боротьби стихій, він раптом узяв з маленької шафи навощену табличку і став швидко писати срібною паличкою з залізним наконечником.

Тим часом Евтібіда ввійшла до екседри, де вже був Метровій. Знявши свій плащ, він заклопотано оглядав дірки на ньому. Гречанка крикнула рабині, яка саме входила:

— Ану, розпали дужче в коминку вогонь та приготуй одяг, щоб наш Метробій міг переодягтися, і подай у трикліній добру вечерю.

І відразу ж, звернувшись до Метробія, вона потиснула йому обидві руки і запитала:

— Ну як?.. Чи добрі вісті ти привіз, мій славний Метробію?

— Із Кум — добрі, а з дороги — погані.

— Бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай сюди, ближче до вогню. — Говорячи це, вона присунула стілець до коминка. — Та кажи мерщій, чи дістав ти бажані докази?

— Як ти знаєш, чарівна Евтібідо, золото відчинило Юпітерові бронзові ворота до башти Данаї…

— Облиш теревені!.. Невже ванна, що ти прийняв, не втихомирила тебе?..

— Я підкупив рабиню і через маленьку дірочку, просвердлену в дверях, мав змогу не раз бачити, як удосвіта, коли кричали треті півні, Спартак входив до кімнати Валерії.

— О боги пекла, допоможіть мені! — з дикою радістю скрикнула Евтібіда. Її обличчя палало, розширені зіниці блищали, а губи й ніздрі тремтіли, роздувалися, мов у тигриці, що прагне крові.

— Переодягнись, потім піди до триклінія попоїж і чекай мене там.

«Не хотів би я попасти в яку-небудь погану історію, — міркував старий комедіант, ідучи до кімнати для гостей, щоб змінити мокрий одяг. — А від цієї навіженої можна всього чекати… Боюсь, чи не зробив я великої дурниці».

Але, переодягшись і ввійшовши до триклінія, де на нього чекала добряча вечеря і фалернське вино, достойний муж постарався забути про свою лиховісну подорож і передчуття якогось тяжкого, близького лиха.

Не встиг він повечеряти, як до триклінія раптом увійшла зблідла, але спокійна Евтібіда. В руках вона тримала сувій папіруса, тобто найкращого в той час паперу. Він був загорнутий у тонкий пергамент, розмальований суриком і перев'язаний стрічкою, кінці були скріплені воском, запечатаним перснем Евтібіди з зображенням Венерн, що виходить з морської піни.

Збентежений цією появою, Метробій спитав у дівчини:

— Еге… чарівна Евтібідо… я бажав би… я хотів би… Кому призначено цей лист?

— Ти ще мене питаєш?.. Луцію Корнелію Суллі!..

— Ох… присягаюся маскою бога Мома, — не будемо поспішати з нашими рішеннями, моя дитино…

— Нашими?.. А до чого тут ти?

— Хай заступиться за мене Юпітер… А що коли Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи?.. Що коли замість ображатися на свою дружину, він візьметься за донощиків?.. І що коли справа обернеться ще гірше — а це найімовірніше, і він вирішить образитися на всіх?

— А що мені до того?

— Але… як же, не квапся… моя дівчинко… Якщо для тебе нічого не значить гнів Сулли… то він забагато значить для мене…

— Та хто там про тебе турбується?

— Я, я, чарівна, люба людям і богам Евтібідо, — запально відповів Метробій. — Бо я дуже люблю себе!

— Але я не згадувала твого імені… і ти будеш осторонь усього, що може скоїтися.

— Розумію… це добре… Та, бачиш, моя дівчинко, я щирий друг Сулли вже років тридцять. Я знаю цього звіра… тобто людину… І при всій дружбі, яка зв'язує мене з H11M стільки років, я певен, що він цілком здатний скрутити мені в'язи, мов курчаті… Потім він ушанує мене пишним похороном і битвою п'ятдесяти гладіаторів навколо мого вогнища. Шкода тільки, що я не зможу вже тішитися всіма цими видовищами…

— Не бійся, не бійся, — сказала Евтібіда, — нічого сумного з тобою не станеться.

Цієї миті до триклінія увійшов раб у дорожньому одязі.

— Пам'ятай же мої накази, Демофіле, і ніде не зупиняйся до самих Кум.

Слуга взяв із рук Евтібіди листа, сховав його між сорочкою та курткою, прив'язав до тіла шворкою, загорнувся в плащ і, вклонившись господині, вийшов.

Евтібіда заспокоїла Метробія, якому фалернське вино розв'язало язика, і він знову заговорив про свої побоювання. Сказавши йому, що завтра вони побачаться, вона вийшла з триклінія і повернулася до приймальні. Там Лукрецій з табличкою в руці саме почав перечитувати написане.

— Пробач мені, що я мусила лишити тебе на самоті довше, ніж хотіла… Та, бачу, ти не марнував часу. Прочитай мені ці вірші, адже твоя уява може виливатися тільки у віршах… і до того ж у гарних віршах.

— Ти і буря, що лютувала надворі, навіяли мені ці вірші… Тому я повинен прочитати їх тобі… Повертаючись додому, я прочитаю їх бурі.

Вітер буйний на морі хвилі здіймає бурхливі,

Трощить міцні кораблі і шарпає хмари на небі,

А чи полями жене, кружляючи вихором сильним,

Валить стовбур'я дерев і гори встеля буреломом;

Так на роздоллі земному нестримно літає й лютує,

Все по дорозі рвучи і грізно рокочучи, вітер.

Отже, й вітри — це тіла, тільки для нас невидимі.

Збурюють море і сушу вони, ще й тучі небесні,

Гінко й розвихрено мчать в раптовім навальнім пориві,

І не інакше линуть вітри пружно і стрімко,

Як і вода, від природи хоч лагідна, інколи рине

Дикою повінню рік, що буйніє рясними дощами,

І водоспади ревучі з крутих верхогір'їв приймає,

З коренем рве і несе дерева й кущі надбережні.

Щонайміцніші мости неспроможні стримати натиск

Вод розшалілих, коли після зливи раптової

Мчать потужні потоки, б'ючись об устої і палі,

З гуркотом, ревом страшним каміння і дерево крушать.

Впертою силою хвиль усі перепони ламають.

Так і поривчастий вітер, подібно до річки потоку,

Рине в один бік чи в другий, дужий, стрімкий, незборимий,

Все, що зустріне, підхопить і понесе у простори,

Чи веремію закрутить, смерчем вибухаючи лютим.

Вихрить, вирує, кружляє в бистрій, рвучкій круговерті.

Евтібіда — ми вже згадували — була гречанкою і досить освіченою, тому вона не могла не відчути захоплення від сили і краси цих віршів. їхня розмірена гармонія була тим дивнішою, що в ті часи латинська мова була ще бідною на поетичні засоби і, за винятком Еннія, Плавта, Луцілія і Теренція, не мала славетних поетів.

Тому вона висловила Лукрецієві своє захоплення словами, повними щирого почуття, на які поет, прощаючись з нею, усміхаючись відповів:

— Ти заплатиш мені за своє захоплення цією табличкою, яку я забираю з собою…

— Але ти сам повернеш її мені, тільки-но перепишеш вірші на папірус.

І Лукрецій, пообіцявши гречанці завітати до неї знову, пішов. Його душа була наповнена схвильованими й сильними віршами, що народилися від споглядання природи.

Евтібіда, яка, здавалося, була цілком задоволена, пішла в супроводі Аспазії до своєї опочивальні. Вона хотіла, вклавшись у ліжко, потішитися радістю, яку обіцяла їй помста. Однак, на велике її здивування, насолода, на яку вона так чекала і надіялася, виявилася не настільки приємною, як

вона передбачала. їй здалося дивним, що вона відчула таке слабке задоволення.

Вона довго міркувала над тим, що вчинила, над можливими наслідками свого листа. Можливо, розлютований Сулла приховає свій гнів до ночі і стежитиме за коханцями, застане їх в обіймах і вб'є обох.

її тішила думка, що незабаром вона почує про смерть і безчестя Валерії, самовпевненої, зарозумілої матрони, яка звисока дивилась на неї, нещасну й зневажену. А Валерія була в тисячу разів більше зіпсована й розбещена, ніж вона. Думка про те, що вона почує про смерть цієї лицемірної, гордовитої жінки, сповнювала її груди радістю і тамувала муки ревнощів та горя, які вона все ще відчувала.

Але до Спартака Евтібіда мала зовсім інші почуття. Вона намагалася пробачити йому його провину, і їй здавалося, що бідолашний фракієць винний значно менше від Валерії. Зрештою він тільки бідний рудіарій, і для нього дружина Сулли, будь вона зовсім негарною, мала бути чимось більшим, ніж богиня. Ця розпутна жінка, мабуть, спокушала його своїми пестощами, чарувала, дражнила до того, що бідолаха був неспроможний більш опиратися. Так мусило бути, бо чи зважився б якийсь гладіатор звести зухвалий погляд на дружину самого Сулли? А потім, завоювавши любов такої жінки, бідний Спартак, певна річ, настільки нею захопився, що вже не міг і подумати про любов до іншої. Тому смерть Спартака тепер почала здаватися Евтібіді несправедливою і незаслуженою.

Ці різноманітні, протилежні думки не давали заснути; вона зітхала, дрижала, мов у лихоманці, і металася в постелі. Час од часу вона починала від утоми дрімати, але прокидалася знову.

Раптом вона скочила з ліжка і ридаючи закричала:

— Ні… Спартак… не я тебе вбиваю!.. Це вона… Ти не загинеш!

Вона накинула широкий білий плащ і, покликавши Аспазію, наказала їй мерщій розбудити Метробія.

— Демофіл тепер на п'ять годин попереду тебе, і ти повинен не їхати, а летіти на своєму скакуні, — сказала дівчина комедіантові.

— Коли б він був Пегасом, я примусив би його справді летіти…

— Зрештою, так буде краще і для тебе самого!

Через кілька хвилин тупіт коня, що мчав шаленим галопом, розбудив не одного з синів Квіріна. Прислухавшись до цокоту копит, вони знову загорталися в ковдри, думаючи, як то добре бути в теплі і в затишку в той час, коли багато невдах у дорозі, в чистому полі, під відкритим небом зносять люті пориви холодного вітру.



Розділ VII

ЯК СМЕРТЬ ВИПЕРЕДИЛА ДЕМОФІЛА І МЕТРОБІЯ


Хто виїжджав з Рима через Капенську браму, їхав Аппієвим шляхом через Арецій, Сутрію, Свесси-Помецію і Каєти до Капуї, де шлях роздвоюється, — ліворуч на Беневент, і звертав на Куми, той міг бачити незрівнянно чарівну картину. Навкруги розкинулися барвисті узгір'я, вкриті гаями маслин і апельсинів, виноградниками і фруктовими садами, що цвіли між соковитими луками та родючими вже жовтавими нивами. Трохи нижче на ніжно-зелених луках паслися численні гурти корів і отари овець.

За нивами й пасовиськами розгорталося квітуче узбережжя, вздовж якого тяглися поблизу один від одного Літери, Мізени, Куми, Байї, Путеоли, Неаполь, Геркуланум і Помпея, а навколо них — чудові стрункі храми, прекрасні вілли, гарненькі терми, розкішні діброви. Де-не-де з-поміж них визирали невеличкі села, розташовані над озерами Акерузія, Аверно, Ліколі, Патрія — так, що все узбережжя затоки здавалося одним суцільним містом-садом. А далі — немов в обіймах — між берегами ніжилося лагідне голубе море, неначе заколисане в солодкій знемозі. Здалека море, ніби вінком, уквітчалося низкою мальовничих островів, також оздоблених термами, палацами й садами: Ісхія, Прохіта, Несіда, Капрея. І всю красу цієї місцевості, всю усміхнену природу цього краю осявало гаряче сонце і м'яко пестив легенький вітерець.

Не дивно, що ця незрівнянна краса породила в ті часи вірування, ніби саме тут перебував зі своїм човном Харон, який перевозив померлих з цього світу до Єлісейських полів.

Доїжджаючи до Кум, мандрівник бачив пишне багатолюдне місто, розташоване на крутій обривистій горі, на її схилах і приморській рівнині. Влітку, в час купального сезону, тут мешкало багато патриціїв, а ті, хто мав свої вілли, охоче залишалися також на осінь і весну.

Тому в Кумах були всі ті вигоди, що їх мали багатії и патриції в самому Римі: портики, базиліки, форуми, цирки і навіть грандіозний амфітеатр (його руїни збереглися донині), а в Акрополі на горі височів величезний храм Аполлона, один з найпишніших і найкращих в Італії.

Поблизу Кум, на мальовничому пагорку, звідки одкривався краєвид на узбережжя й затоку, стояла велична розкішна вілла Луція Корнелія Сулли.

Все, що міг вигадати честолюбний, з багатою фантазією розум Сулли, було зібрано на цій віллі. Вона сягала аж самого морського берега. Там за наказом Сулли було споруджено особливий басейн для прирученої риби, яку пильно доглядали.

Будинок не поступався навіть найрозкішнішим будинкам Рима. В ньому була лазня, вся з мармуру, з п'ятдесятьма відділеннями для гарячих, теплих і холодних ванн, з різними вигодами, на які не пошкодували грошей. При віллі були квіткові оранжереї, пташники і обгороджені парки, де водилися олені, козулі, лисиці і всіляка дичина.

В це чарівне місце, приємне і корисне для здоров'я своїм теплим повітрям, два місяці тому віддалився для особистого життя всемогутній грізний екс-диктатор Риму.

Тут Сулла проводив дні за обдумуванням і писанням своїх «Коментарів», які присвятив Луцію Ліцінію Лукуллу, що саме в той час доблесно воював, а через три роки, ставши консулом, переміг Мітрідата у Вірменії і Месопотамії. Пізніше Лукулл уславився у римлян не доблестю воїна і переможця, а витонченою розкішшю і багатством, якими він себе оточив, і пам'ять про нього дійшла до найвіддаленіших поколінь.

Ночі в своїй віллі Сулла марнував у буйних оргіях, і частенько схід сонця заставав його сонного і п'яного на трапезному ложі серед юрби блазнів і комедіантів — звичайних компаньйонів його гульні, ще більш п'яних та сонних, ніж він сам.

Через три дні після подій, описаних у кінці попереднього розділу, Сулла повернувся в кареті, з Путеол, куди він їздив, щоб остаточно уладнати суперечки між магнатами і плебеями цього міста. Десять днів тому як посередник він поїхав туди, помирив ворожі партії і підписав мирний договір.

Повернувшись на віллу завидна, він наказав приготувати вечерю в триклінії Аполлона Дельфійського, в найбільшому з чотирьох триклініїв його величезного мармурового палацу.

Тут, у блиску палаючих смолоскипів, в ароматі квітів, що майже закривали стіни, серед хтивих усмішок і під веселі звуки флейт, лір і кіфар бенкет дуже швидко обернувся на найрозгнузданішу оргію.

У величній залі навколо трьох столів стояло дев'ять трапезних лож, на яких розмістилися двадцять шість гостей. Одне лише місце було порожнє — місце відсутнього улюбленця Сулли — Метробія.

Екс-диктатор у білосніжному застольному вбранні, увінчаний трояндами, сидів на середньому ложі біля середнього столу поруч свого найближчого друга — актора Квінта Росція, який був царем бенкету. Сулла весело жартував і реготав, багато пив, і можна було подумати, що екс-диктатор розважається безтурботно, що ніякий клопіт не тривожить його душу.

Та придивившись до нього уважніше, можна було легко помітити, як за ці чотири місяці він постарів, схуд, став ще потворніший і страшніший. Обличчя його змарніло, кровоточиві болячки на ньому розрослися, сиве волосся стало вже зовсім біле. Вираз безсилля і страждання, помітний у всій його зовнішності, був наслідком безсоння через безперервні муки його страшної недуги.

Та, незважаючи на все це, в його проникливих голубувато-сірих очах більш ніж будь-коли блищав вогонь життя, сила волі, енергія. Зусиллям волі він хотів приховати від присутніх свої нестерпні муки. Інколи це йому вдавалося настільки, що, особливо під час оргій, він наче й сам забував про свою хворобу.

— Ану, розкажи, розкажи, Понціане, — звернувся Сулла до одного патриція з Кум, який лежав за другим столом, — розкажи, що говорив Граній?

— Але ж я не чув його слів, — відповів той і весь пополотнів, бо, видимо, забрехався.

— Ти знаєш, Понціане, що в мене чутливе вухо, — м'яко сказав Сулла і при цьому грізно насупив брови, — я чув, що ти сказав Елію Луперку.

— Та ні… — відказав зніяковілий Понціан, — повір мені… щасливий і всемогутній диктаторе…

— Ти сказав такі слова: «Коли від Гранія, нинішнього еділа в Кумах, вимагали сплатити штраф, накладений Суллою на користь громадської казни, він відмовився, кажучи…» Тут ти глянув на мене, і, помітивши, що я почув ці слова, урвав свою мову. Тепер я пропоную тобі повторити мені одне за одним слова Гранія, які він сказав.

— Але дозволь мені, о Сулло, найвидатніший серед римських полководців…

— Мені не треба твоїх похвал! — погрозливо прохрипів Сулла і, підвівшись на ложі, грюкнув кулаком по столу. — Підлий облеснику! Похвали собі я сам вписав своїми подвигами і тріумфами в консульські записи, і мені не потрібно, щоб ти мені про них каркав, як ворона. Слова Гранія — ось що хочу я знати, і ти мусиш мені їх повторити. Бо, присягаюсь арфою божественного Аполлона, мого покровителя, присягаюсь іменем Луція Корнелія Сулли, що ти своїм трупом сьогодні ж угноїш мій город!

І, присягаючись Аполлоном, якого Сулла багато років тому обрав своїм особистим покровителем, він доторкнувся правою рукою до золотої статуетки цього бога, яку вивіз з Дельфійського храму. Він завжди носив її на шиї, на дорогоцінному золотому ланцюжку.

При цих словах, жестах і клятві присутні зблідли, перезирнулись і принишкли, бо вони добре знали Суллу. Музика й танці припинилися; мертва тиша змінила недавній шум і гомін.

Нещасний Понціан, затинаючись од страху, зразу ж пробелькотав:

— Граній сказав: «Тепер я не платитиму: Сулла незабаром помре, і я буду вільний від штрафу».

— А!.. — закричав Сулла, і його багряне обличчя враз пополотніло від гніву. — А!.. Граній нетерпляче жде моєї смерті?.. Браво, Граній!.. Він уже розрахував… він розрахував… — Сулла весь тремтів, намагаючись приховати гнів, яким палали його очі. — Він передбачливий!.. Він усе передбачає!..

Сулла на мить замовк, а потім, ляснувши пальцями, гукнув:

— Хрізогоне!

І грізно додав:

— Побачимо, чи не помилиться він у своїх розрахунках.

Хрізогон, довірений відпущеник, підійшов до екс-диктатора, який уже встиг заспокоїтись, і той тихо щось йому наказав. Хрізогон відповів йому нахилом голови і пішов до дверей. Сулла крикнув йому вслід:

— Завтра вранці!

Потім, повернувши до гостей звеселіле обличчя, підніс келих з фалернським вином і вигукнув:

— Ну!.. Що з вами скоїлося? Чого повішали носи? Присягаюся всіма богами Олімпу, чи не думаєте ви, полохливі вівці, що це вже поминки по мені?



Спартак (переклад Іллічевський А.)

— Хай відведуть од тебе боги таку підозру!..

— Хай Юпітер пошле тобі щастя і захистить Аполлон!..

— Довгі літа всемогутньому Суллі! — хором закричали кілька гостей і високо піднесли чаші з пінявим фалернським вином.

— Вип'ємо всі за здоров'я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! — чітко і дзвінко виголосив Квінт Росцій, підносячи свій келих.

Всі підтримали цей тост, випили, і ніби заспокоєний Сулла, обнімаючи й цілуючи Росція, гукнув цитристам і мімам:

— Гей ви, паскуди, що ви там робите?.. Ви вмієте тільки жерти й пити моє фалернське вино!.. Підлі нехлюї, хай вас зараз обійме вічний сон смерті!

Не встиг іще Сулла закінчити своєї лайки — а він майже завжди був брутальний, — як музики вже заграли і разом з танцюристками та мімами, що голосами вторили музиці, пустилися в танець, повний комічних і непристойних жестів.

Після закінчення танцю слуги подали на середній стіл великого орла у пір'ї, ніби живого. У дзьобі він тримав лавровий вінок, перев'язаний пурпуровою стрічкою, і на ній було написано золотими літерами: «Sullae Felici, Epafrodito», що означало «Суллі Щасливому, улюбленцеві Венери». Прізвисько «Епафродіт» було одним з найприємніших для Сулли.

Під оплески гостей Росцій узяв вінок із дзьоба орла і подав його Аттілії Ювентіні, вродливій відпущениці Сулли, яка сиділа поруч з ним.

Аттілія Ювентіна поклала вінок на голову Сулли поверх трояндового вінка і ніжним голосом промовила:

— Тобі, улюбленцеві богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври присудив подив усього світу!

Сулла розрізав ножем черево і шию орла, і звідти випали яйця, які були роздані гостям. Кожен знайшов у яйці смаженого бекаса, заправленого жовтою поперченою підливою.

Трохи згодом було подано величезний пиріг. Верхня скоринка його з тіста й меду правильно зображувала округлу форму колонади храму. З пирога, ледве він був надрізаний, вилетіла зграя горобців, рівна кількості гостей. У кожного горобця до шиї стрічкою був прив'язаний подарунок з іменем того, кому він призначався.

Оплески й сміх зустріли цей новий сюрприз, приготовлений вигадливим поваром Сулли. Гонитва за птахами, що намагалися вилетіти з цієї наглухо закритої зали, веселий гамір тривали ще довго. Його припинив Сулла. Відірвавшись на мить од ласк Ювентіни, він гукнув:

— Гей, слухайте!.. Я сьогодні в доброму настрої і хочу почастувати себе і. вас видовищем, яке не часто можна побачити на бенкетах… Слухайте ж… любі мої друзі… Чи бажаєте ви подивитися в цій залі бій гладіаторів?

— Так, так, хочемо! — закричали десятки голосів, бо до цього видовища були охочі не тільки гості, а також музики й танцюристки. Вони з радістю кричали «хочемо», не подумавши, що питають зовсім не їх.

— Так, так, гладіаторів!.. Гладіаторів!.. Хай живе Сулла!.. Найщедріший Сулла!

Незабаром до зали увійшли десять гладіаторів, яких привів Хрізогон. П'ятеро були у фракійському одязі, п'ятеро — в самнітському.

— А Спартак? — запитав Сулла Хрізогона.

— Спартак ще не повернувся до школи, він, мабуть, у своєї сестри.

Цієї миті до триклінія ввійшов Спартак, увесь червоний, задиханий. Він приклав руку до уст і привітав Суллу та його гостей.

— Я хочу оцінити, — сказав Сулла рудіарієві, — твоє вміння навчати фехтування. Зараз ми побачимо, чого навчились і що можуть робити твої учні.

— Але вони тільки два місяці навчаються фехтувати, і тобі здадуться невеликими успіхи мого навчання.

— Побачимо, побачимо! — відповів Сулла.

І потім, звертаючись до гостей, сказав:

— Я не запроваджую нічого нового, пропонуючи вам на бенкеті бій гладіаторів. Я тільки відновлюю звичай, який існував два століття тому у мешканців Кампаньї, найдавніших жителів цієї провінції, ваших достойних предків, о сини Кумі

Тим часом Спартак розташовував бійців. Він був блідий і до того схвильований, що заїкався і, здавалося, сам як слід не розумів того, що казав і робив.

Це витончене варварство, ця обдумана жорстокість, ця безумна жадоба крові, виявлені так одверто, з таким нелюдським спокоєм, примушували серце рудіарія стискатися від гніву. Його страшенно вразило те, що не бажання більшості, не звірячі нахили розбещеної юрби, а зла примха однієї п'яної людини і жорстоке самовдоволення тридцяти паразитів засудили десятьох безталанних юнаків, народжених вільними у вільних країнах, сильних духом і тілом, битися без усякої ворожнечі між собою і передчасно загинути.

Крім цих загальних причин обурення, ще й особиста обставина збільшувала цієї миті гнів рудіарія. На небезпеку наражався двадцятичотирьохрічний галл Арторікс, вродливий, стрункий юнак з благородними рисами обличчя, з густим білявим волоссям. Спартак любив його за те, що Арторікс був найвідданіший йому в школі Акціана, і як тільки фракієць став учителем гладіаторів у школі Сулли, то негайно попросив Суллу купити Арторікса ніби собі в помічники по школі в Кумах.

Збурений цими почуттями, Спартак розставляв бійців один проти одного і пошепки спитав юного галла:

— Чого прийшов ти?

— Ми вже давно розіграли в кості право йти останнім на смерть, і я опинився серед тих, що програли, — стиха відповів Арторікс. — Тож сама доля присудила мені бути в числі перших гладіаторів Сулли, які стають до бою один з одним.

Рудіарій нічого на це не відповів, але згодом, коли все вже було готове, звернувся до Сулли:

— Дозволь мені, о великодушний Сулла, послати за іншим гладіатором замість ось цього, — вказав він на Арторікса, — тому що…

— А чому цей не може битися? — запитав екс-диктатор.

— Тому, що він набагато сильніший від інших, і сторона фракійців, до якої він належить, значно переважатиме супротивну…

— І через це ти хочеш примусити нас іще чекати?.. Хай і цей молодець б'ється: нам уже не терпиться, і тим гірше для самнітів!

Серед загальної уваги та нетерплячки, написаної на обличчях гостей, Сулла сам подав знак починати бій.

Як і слід було передбачати, бій тривав недовго. За двадцять хвилин бою один фракієць і двоє самнітів були вбиті, а двоє інших бідолашних самнітів лежали на підлозі тяжко поранені і благали Суллу про помилування, яке він їм дарував.

Що ж до останнього самніта, то він одчайдушно захищався проти чотирьох фракійців, але, поранений, посковзнувся в крові, що заливала мозаїчну підлогу. Проливаючи сльози, Арторікс — близький друг бідолахи — пронизав його мечем, щоб позбавити вмираючого від страшної агонії.

Дружні оплески розляглися в триклінії. їх урвав Сулла своїм п'яним голосом:

— Ану, Спартак, ти, як найсильніший, візьми щит в одного з убитих, озбройся мечем цього мертвого фракійця і доведи свою хоробрість — бийся один проти чотирьох, що лишилися живі!

Наказ Сулли викликав шумне схвалення, та бідного рудіарія немов палицею ударив хто по шолому.

Подумавши, що недочув, чи розумом змішався, чи зовсім збожеволів, він завмер, зблід, втупив в Суллу погляд, не в силі промовити й півслова. Він почував, як під шкірою його пробігли дрижаки і на. обличчі виступив холодний піт.

Арторікс помітив хвилювання Спартака і стиха мовив:

— Сміливіше!..

Рудіарій здригнувся, глянув навколо, потім повернувся до Сулли і через силу сказав:

— Але ж дозволь, славний і щасливий диктаторе, нагадати тобі… що я вже не гладіатор. Я — рудіарій, вільний і тільки виконую обов'язки ланісти твоїх гладіаторів.

— Ха-ха-ха! — п'яно й глузливо зареготав Сулла. — 1 це хоробрий Спартак? Боїться смерті, злякався!.. У, мерзенне поріддя гладіаторів!.. Але, присягаюся палицею непереможного Геркулеса, ти битимешся, — додав він, стукнувши кулаком по столу, і вже звичним владним тоном запитав: — Хто дарував тобі життя і свободу, боягузе, варваре?.. Чи не Сулла?.. От Сулла й наказує тобі битись… І ти будеш битися… Присягаюся всіма богами Олімпу! Будеш битися!

Спартак відчув, що його підмиває схопити меч одного з убитих гладіаторів і з люттю тигра блискавично кинутися на Суллу, порубати його на шматки, перш ніж той встигне ворухнутися. Але щоразу він якимсь чудом стримувався, з кожним новим образливим словом Сулли здригався всім тілом і знову відчував дике, інстинктивне бажання пошматувати його.

Нарешті, змучений нестерпною боротьбою думок і почуттів, він поворухнувся, зітхнув, мов рикнув звір, підсвідомо підняв щит, схопив меч і, тремтячи від гніву, голосно сказав:

— Не боягуз я і не варвар і битимуся тобі на втіху, Луцій Сулла. Але присягаюсь усіма твоїми богами, якщо ненароком я пораню Арторікса…

Пронизливий жіночий крик несподівано, проте вчасно урвав безумну мову гладіатора. Всі повернулися назад.

В дверях задньої стінки, запнутої зеленою портьєрою, стояла Валерія, бліда як полотно.

Спартак був у неї, коли від імені Сулли за ним прийшов раб. Цей виклик і в такий час дуже здивував і стривожив рудіарія, та ще більше налякав Валерію. їй здалося, що Спартакові загрожує небезпека. Тому, піддавшись своїм почуттям до фракійця, вона відкинула всі правила пристойності й обережності, покликала своїх рабинь, одягла всіяне трояндами застільне біле вбрання і пішла до триклінія, де цього вечора відбувалась оргія. Вона пройшла довгим коридором і зупинилася за портьєрою. З почуттям огиди і презирства стежила за диким боєм гладіаторів і за тією сценою, яка тільки що розігралася між Спартаком і Суллою.

Коли ж побачила, що Сулла примушує Спартака битися з Арторіксом, якого — вона це знала — Спартак дуже любив, коли помітила його гнів і відчай, вона вжахнулась. А коли, до того ж, почула початок його безумної мови, що могла закінчитися не інакше, як загрозою і прокляттям Суллі, вона миттю збагнула, що без її негайного втручання Спартак неминуче загине.

Тоді з криком, що йшов від самого серця, вона вийшла з-за портьєри і звернула на себе загальну увагу присутніх.

— Валерія?.. — здивовано скрикнув Сулла, намагаючись підвестися на ложі, до якого був ніби прив'язаний надмірним їством і вином. — Валерія!.. Ти?.. Тут… і в цей час?

Усі встали чи спробували встати, бо вже не тримали рівноваги, і більш-менш чемно, але мовчки привітали матрону.

Відпущениця Ювентіна враз почервоніла, мов пурпур, потім зблідла, не встала, а знітилася, якось боком, потихеньку, непомітно сповзла з ложа і миттю щезла під столом.

— Привіт усім, — сказала Валерія, швидко оглянувши величезну залу і тим часом опановуючи себе, — і нехай захистять боги непереможного Суллу та його друзів! — Вона перезирнулася з Спартаком; він стояв, не починаючи бою, і дивився на неї. її поява в цю мить здалася йому чимось божественним, надприродним.

Сулла, все ще здивований її приходом у це місце і в такий час, допитливо позирав па неї згаслими, напівзаплющеними очима, а вона з усмішкою промовила:

— Ти стільки разів запрошував мене прийти на вечірку до триклінія, Сулла. Сьогодні я не могла заснути, почула віддалений шум вашого бенкету і вирішила одягти застольне вбрання та зайти сюди на чашу дружби. Я також хочу вмовити тебе, заради твого здоров'я, піти в свої покої не пізніше години першої зорі. Та, прийшовши сюди, я побачила блиск мечів і трупи. Що ж це таке, нарешті? — з почуттям глибокого презирства палко вигукнула матрона. — Чи ж вам замало незліченних жертв у цирках та амфітеатрах, що ви з дикою насолодою тепер відроджуєте заборонені варварські звичаї старовини, які давно вже вийшли з ужитку? Ви хочете веселитись і впиватися передсмертними муками, хочете у п'яній гримасі повторювати судороги губ, зведених корчами агонії й відчаю?

Всі, понуривши голови, мовчали, і сам Сулла, який спочатку намагався зв'язати кілька слів, теж замовк, ніби обвинувачений перед суддею.

Тільки гладіатори, особливо Спартак і Арторікс, дивилися на жінку поглядом, сповненим любові і вдячності.

— Ану, ви! — після короткого мовчання наказала дружина Сулли рабам. — Заберіть негайно і поховайте ці трупи, змийте підлогу і облийте її маслами й пахощами! Та налийте в мурринську чашу Сулли фалернського вина і обнесіть усіх гостей на знак дружби.

Поки раби виконували накази Валерії, гладіатори вийшли.

Серед мертвої тиші чаша дружби обійшла гостей, та мало хто з них вкинув у неї пелюстки з своїх вінків. Потім мовчки, похитуючись вони всі один по одному вийшли з триклінія — одні до призначених їм кімнат, інші — в Куми.

Сулла знову звалився на ложе і мовчав, ніби в глибокій задумі, хоча насправді він просто отупів від хмелю. Валерія почала шарпати його:

— Ну!.. Вже час перших півнів. Чи підеш ти нарешті до своєї опочивальні?

Сулла повільно, з зусиллям підвів голову, підняв обважнілі повіки, глянув посоловілими очима і, насилу вимовляючи слова, що клекотіли в горлі, сказав: * — А, так ти., вчинила тут розгром… у триклінії і позбавила мене моїх розваг? О, присягаюсь… Юпітером Державцем… це безглуздо… це замах на могутність… Сулли Щасливого… Епафродіта… диктатора… Присягаюся всемогутніми богами!.. Я володар Риму… всього світу… і не бажаю, щоб мною командували… не бажаю…

Валерія дивилася на нього жалісно і водночас зневажливо, а Сулла, знов піднявши голову, п'яно белькотав:

— Метробій!.. Де ти, мій любий Метробію? Прийди до мене на поміч… я хочу вигнати геть… хочу зректись оцієї…

Пломінь гніву блиснув у чорних очах Валерії. Вона ступила крок до ложа і закричала з огидою в голосі:

— Гей, Хрізогоне, поклич-но рабів і звели перенести до опочивальні твого господаря! Він п'яний і обжерся, наче брудний могильник!

Суллу поклали в ліжко, де він проспав решту ночі і більшу частину наступного дня. Валерія не зімкнула очей.

Опівдні Сулла прокинувся. В. ці дні він більше ніж звичайно страждав від своєї нашкірної хвороби. Нестерпна сверблячка доводила його до шаленства. Тому, ледве прокинувшись, він накинув поверх сорочки широку тогу і в супроводі рабів, які доглядали його особу, спираючись на свого улюбленця Хрізогона, вийшов з опочивальні. Через просторий атрій, прикрашений чудовою доричною колонадою, він попрямував до купальні.

Проминувши терми і залу чекання, Сулла зупинився в роздягальні — невеличкій гарненькій залі з мармуровими стінами і мозаїчною підлогою. Звідси троє дверей вели: одні — до холодного душу, другі — до зали з басейном теплої води і треті — до парильні.

Сулла сів на мармурову, вкриту пурпуровими подушками лаву, роздягся з допомогою рабів і увійшов до парильні.

Це була теж облицьована мармуром кімната, з отворами в підлозі, через які до парильні по трубах з казана, що був під кімнатою, проходило гаряче повітря і нагрівало парильню.

В центрі парильні, праворуч од дверей, був півкруглий мармуровий альков з мармуровою лавою, а навпроти — невеликий басейн з гарячою водою.

Сулла увійшов до алькова і, сидячи, став підіймати залізні гирі різної ваги, призначені для того, щоб викликати піт. Потім він вийшов з алькова, спустився в басейн з гарячою водою. Тут, сидячи на мармуровій лаві, він віддався відчуттю тепла, що, мабуть, полегшувало його страждання, і обличчя його проясніло.

— Ах!.. Я відчуваю таке блаженство, якого давно вже не знав… Мерщій, мерщій, Діодоре, — сказав він рабові, який був масажистом, — візьми мерщій щітку і почухай мені роз'ятрені місця.

Потім він запитав Хрізогона:

— Чи переплів ти в пурпуровий пергамент двадцять другу книгу моїх «Коментарів», яку я кінчив диктувати позавчора і передав тобі?

— Так, мій добрий господарю. І не тільки твій примірник, а ще десять копій, що виготовили раби-переписувачі.

— Ах!.. Молодчина Хрізогон… Так ти подбав, щоб зробили десять копій? — з явним задоволенням спитав Сулла.

— Звичайно, і не тільки з останньої книги, а й з усіх попередніх, для того, щоб один примірник покласти в бібліотеці вілли, другий — у бібліотеці твого будинку в Римі, третій — у моїй бібліотеці, а інші примірники я подарував Лукуллові і Гортензію. Розподіляючи стільки примірників по різних місцях, я хотів зберегти твій твір од можливої пожежі або втрати.

— А подивись-но мерщій, що там. Мені здається, я чую якийсь шум у роздягальні.

Відпущеник швидко вийшов з купальні.

Обличчя Сулли, можливо, від оргії минулої ночі, здавалося ще старішим і мертвотнішим, ніж звичайно. Раптом він застогнав від жорстокого болю, скаржачись на незвичайний тягар у грудях. Діодор, нашвидку закінчивши розтирання, пішов покликати Сірміона з Родоса — відпущеника й лікаря Сулли, який жив при ньому і всюди його супроводжував.

Тим часом Сулла, охоплений дрімотою, схилив голову на край басейну і, здавалося, заснув.

За кілька хвилин повернувся Хрізогон. Сулла, здригнувшись, підвів голову.

— Що з тобою? — тривожно спитав його відпущеник, підбігши до басейну.

— Нічого… якась сонливість… Знаєш, я бачив сон…

— Що ж тобі приснилося?

— Я бачив мою любу дружину Цецілію Метеллу, яка померла торік, і вона кликала мене до себе.

— Не зважай на ці забобони, Сулло…

— Забобони?.. Навіщо гак говорити про сни, Хрізогоне?

Я завжди вірив снам і діяв так, як через них мені наказували боги. І ніколи не шкодував.

— Перемогам у твоїх походах ти зобов'язаний твоєму розумові й доблесті, а не віщуванню сновидінь.

— Більш ніж мій розум і моя хоробрість, Хрізогоне, мені завжди сприяла доля. Тільки на неї я покладався. Повір мені, — найбільш вдалими були ті походи, які я провадив навально і без роздумувань.

Спогади про діла, серед яких багато було ганебних, але багато справді величних і славетних, повернули спокій душі Сулли, і його чоло трохи проясніло. Тому Хрізогон зважився доповісти йому, що, за його вчорашнім велінням, Граній прибув з Кум і чекає його наказів.

Обличчя екс-диктатора миттю пересмикнулося від гніву, він хижо зиркнув очима і хрипким голосом люто закричав:

— Введи його сюди… Зараз же… сюди… до мене… цього нахабу… Він один на весь світ насмілився знущатися з моїх наказів… і бажає моєї смерті!

Худими кощавими руками він судорожно стиснув край басейну.

— Чи не міг би ти зачекати, поки вийдеш з ванни?

— Ні… ні… зараз же… сюди… перед мої очі.

Хрізогон вийшов і одразу ж повернувся, ведучи еділа Гранія.

Це був кремезний чоловік років сорока. На його грубому обличчі відбивалася хитрість і злоба. Увійшовши до купальні Сулли, він увесь пополотнів, і не в силі приховати страху, кинувся улесливо цілувати Суллі руки.

— Хай довгі роки бережуть боги великодушного Суллу Щасливого! — проказав Граній; його голос помітно тремтів.

— Не так ти говорив позавчора, падлюко! Ти кепкував з мого справедливого присуду сплатити до громадської казни штраф. Ти галасував, що не хочеш платити, бо не сьогодні-завтра я маю померти, і ти звільнишся від виплати.

— Ні, ніколи, ніколи не вір цьому наклепові… — белькотав переляканий Граній.

— А, боягузе, тепер ти тремтиш?.. Тобі слід було тремтіти, коли ти ображав наймогутнішого і найщасливішого серед людей… Негідник!

Кажучи це, розлючений Сулла з виряченими, налитими кров'ю очима вдарив по обличчю нещасного. Той плачучи впав біля басейну і благав про помилування.

— Зглянься… пожалій мене… благаю, помилуй!.. — кричав бідолаха.

— Пожаліти?.. — вже несамовито репетував Сулла, — Пожаліти тебе, який образив мене… в той час, коли я сам страждаю від жорстокого болю?.. Ти мусиш померти тут, _ зараз, перед моїми очима… Я палаю жадобою упитися твоїми останніми корчами, твоїм передсмертним хрипінням!

Сулла казився, мов навіжений, і, гарячково чухаючи обома руками вкрите болячками тіло, глухо гукав на рабів:

— Гей, ви… ледарі… чого стоїте?.. Хапайте його, бийте на смерть, тут, при мені… душіть… убийте його!..

І тому, що раби, здавалось, вагалися, він уже через силу зарепетував:

— Задушіть його, або я накажу всіх вас розп'ясти, присягаюсь смолоскипами й гадюками Еріній!

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили його додолу, стали бити, топтати, а Сулла ще дужче скаженів, божевільно метався, як хижий звір над жертвою, і все кричав:

— Отак! Дужче!.. Бийте!.. Топчіть!.. Душіть цього падлюку!.. Душіть його, душіть!.. Ради всіх пекельних богів, задушіть його!..

Граній, під ударами чотирьох рабів, сильніших від нього, одчайдушно захищався, як кожна жива істота боронить своє життя: він завдавав могутніх ударів нападаючим, намагався вирватись.

Раби спочатку били свою жертву неохоче і не дуже, а потім розлютились і, під'юджувані нестямними криками Сулли, так скрутили Гранія, що він не міг поворухнутися. Тоді один з них обома руками стиснув йому горло, надавив щосили груди колінами і миттю задушив.

А Сулла з виряченими очима, з піною на губах захоплено упивався цим побоїщем з хтивістю дикого звіра і вже слабким голосом знесилено хрипів:

— Так… Так!.. Дужче… дави… души!

Але тієї миті, коли Граній сконав, Сулла сам, знесилений криком і припадком божевільної люті, впав навзнаки в басейн і прохрипів:

— Допоможіть… умираю… рятуйте!..

Обличчя колишнього диктатора помертвіло, повіки майже закрили напівзгаслі зіниці, зціплені зуби скреготіли, губи смикалися, все тіло тіпалося.

В той час як Хрізогон і раби метушилися біля Сулли, намагаючись привести його до пам'яті, раптова судорога струснула і майже підвела його тіло, потім на нього напав сильний кашель, і трохи згодом, вивергаючи дивовижну кількість крові і не розплющуючи більше очей, Сулла помер.

Так померла у шістдесят років людина, настільки ж велика, наскільки злочинна. Видатні здібності і велич душі Сулли були заглушені жорстокістю і сладострастям. Він звершив великі діла, але накликав на свою батьківщину багато нещастя. Тому уславлений, як великий полководець, він залишив по собі в історії пам'ять як про найгіршого громадянина. І, вивчаючи всі його діла, важко вирішити, чого в нього було більше — мужності й завзяття чи підступності й лукавства. Консул Гней Папірій Карбон, з партії Марія, який довго і завзято воював проти Сулли, звичайно говорив, що коли він боровся проти лева і лиса, які жили в душі Сулли, то більшого клопоту йому завдавав лис.

Тільки-но Сулла сконав, як до ванни увійшов раб Діодор з лікарем Сірміоном і з порога доповів:

— Прибув гонець з Рима… з важливим листом від…

Але тут слова застрягли йому в горлі: він побачив розгубленість присутніх, вражених смертю Сулли.

Сірміон кинувся до кімнати, звелів витягти з ванни тіло померлого і покласти на подушки, покладені тут же на підлозі. Потім оглянув його, послухав пульс, прислухався до серця і, схиливши голову, сумно мовив:

— Кінець… Він помер!

Раб Евтібіди, який привіз її листа, ввійшов до ванни слідом за Діодором; він довго стояв у кутку, наляканий і вражений тим, що скоїлося. Потім наблизився до Хрізогона, в якому вбачав найвизначнішу тут особу, і передав йому листа, кажучи:

— Прекрасна Евтібіда, моя господиня, наказала мені передати лист у власні руки Сулли. Але боги побажали покарати мене, примусивши з'явитися сюди для того, щоб побачити мертвим найвеличнішого серед людей. З твоїх сліз я бачу, що ти один з найвідданіших йому тут, і тому передаю тобі листа, адресованого йому.

Хрізогон, який був у нестямі з горя і побивався над тілом свого господаря та благодійника, не дивлячись, узяв листа і запхнув його за пазуху.

Тим часом звістка про смерть. Сулли вже облетіла весь дім. Зчинився переполох; усі раби збіглися до купальні.

Поки вони зітхали і лементували, з'явився засапаний, знесилений Метробій. Після шаленої скачки він щойно прибув з Рима.

Він увійшов до купальні в пошарпаній одежі, смертельно блідий, обливаючись слізьми.

— Але ж ні!.. Цього не може бути! — кричав він. — Ні, ні… це неправда!..

Побачивши вже закляклий труп Сулли, він зайшовся ще розпачливішим риданням, опустився на підлогу біля бездиханного тіла, став покривати обличчя Сулли поцілунками, примовляючи:

— Без мене ти помер, незрівнянний мій друже… мій наймиліший друже… і я не міг вислухати останні твої слова… не міг прийняти останнього твого поцілунку, о Сулло, мій коханий, мій дорогий Сулло!..


Розділ VIII

НАСЛІДКИ СМЕРТІ СУЛЛИ

Чутка про смерть Сулли блискавично облетіла Італію і викликала хвилювання скрізь, особливо в Римі. За першим здивуванням пішли пересуди, розпитування, цікавість усе зростала. Всім кортіло знати, чому, як і коли сталася ця несподівана смерть. Партія олігархів — патриції й багатії оплакували смерть великої людини, як народне лихо, як незаміниму втрату. Вони безутішно голосили, вимагали для похорону героя імператорських почестей, пам'ятників і храмів, як рятівникові республіки і півбогові.

їм вторував лемент десяти тисяч звільнених Суллою рабів; він роздав їм частину майна тих, що стали жертвами проскрипцій.

Ці десять тисяч чоловік були всім зобов'язані Суллі, вони прив'язані були до нього не тільки з вдячності, а й через побоювання, коли б після смерті у них не відняли всього того, що він дав їм.

В Італії було ще сто двадцять тисяч легіонерів, що жили в будинках і на землях тих прихильників Марія, яких Сулла винищив. Ці легіонери воювали на боці Сулли проти Мітрідата і в громадянській війні проти Марія. Диктатор наділяв їх добром переможених. Тому ці сто двадцять тисяч легіонерів обожнювали в ньому великого полководця, свого благодійника і готові були відстоювати все, що зробив Сулла.

Уболіванням могутньої партії протистояла радість сотень тисяч вигнанців, сотень тисяч жертв терору Сулли, всіх численних і сильних залишків партії Марія. Всі вони відкрито проклинали убивцю своїх рідних і друзів, проклинали того, хто відняв їхнє майно, жадали змін, хвилювались і закликали до помсти.

До них приєдналися плебеї, в яких Сулла відняв багато прав і неабияких привілеїв: зрозуміло, вони хотіли відвоювати все те, що було ними втрачено за роки його диктатури.

Тому звістка про смерть колишнього диктатора викликала в Римі заворушення, хвилювання і збудження, рівного якому не бачили багато років.

На Форумі, в базиліках, під портиками, в храмах, на вулицях, у крамницях, на ринках — скрізь товпилися люди різного віку і стану. Всі питали один одного, обмінювалися новинами, голосно оплакували лихо та ще голосніше благословляли милість богів, що нарешті знищили тирана і звільнили республіку від диктатури Сулли. Скрізь виникали сварки, чулися взаємні погрози, пригадувалися колишні кривди, виривалась прихована ненависть; скрізь люди висловлювали різноманітні бажання, острахи, надії.

Це хвилювання дедалі ставало все дужчим. Консули, що належали до різних ворогуючий партій, досі боролися між собою потай. Тепер пристрасті розгорілися, супротивні партії відкрито готувалися до боротьби, кожна мала своїх однаково видатних вождів. Громадянська війна здавалася близькою, очевидною, неминучою.

Багато хто з сенаторів, громадян, відпущеників Сулли, які за його прізвищем називали себе Корнеліями, відростили на знак трауру бороди і в темних тогах ходили по місту з скорботним виглядом. Багато жінок, також у траурі, бігали з розпущеним волоссям з одного храму до іншого, благаючи заступництва богів, ніби й справді через смерть Сулли Рим наражався на величезну небезпеку.

А вороги Сулли кепкували, сміялися з них і походжали по Форуму, радіючи з його смерті.

На видних місцях міста, де звичайно вивішувалися закони, можна було прочитати через три дні після смерті Сулли таку епіграму:

Хотів диктатор Сулла,

Щоб перед ним країна спину гнула,

Та за думки зухвалі

Його боги жорстоко покарали.

Він паном Риму звався,

Любив надміру владу і розкоші, —

І ось допанувався:

Його заїли ненажерні воші.

В інших місцях з'явилися написи: «Геть закони про розкоші!» (що були в руках Сулли засобом найдріб'язковішого деспотизму); «Вимагаємо недоторканності особи трибунів!» (яку Сулла самочинно скасував) і ще такий напис: «Слава Гаю Марію!»

Ці сміливі вихватки свідчили про те, що напрям думок у суспільстві змінився. Марк Емілій Лепід, який і за життя Сулли не приховував своєї неприязні до нього, став діяти відкрито, певний, що тепер і партія Марія і народ — на його боці.

Навпаки, Лутацій Катулл — другий консул — зв'язаний з партією олігархів, без загроз і провокацій дав зрозуміти, що стоятиме за Сенат і закони.

У цей розбрат, звичайно, втрутився і Катіліна. Хоча він завжди підтримував добрі відносини з Суллою, та невгамовні надії, борги і пристрасті примушували його бажати змін, бо від цих змін він міг багато виграти, нічого не втрачаючи. Тому він і його молоді завзяті друзі метушилися, підбурювали невдоволених, всіляко підливали масла у вогонь ненависті до олігархії.

Тільки Гней Помпей і Марк Красс пустили в хід усю свою популярність і вплив, щоб заспокоїти уми, зміцнити у громадян повагу до законів, викликати жаль до вітчизни й республіки, яким нова громадянська війна завдала б шкоди.

В самий розпал цих подій у курії Гостілія зібрався Сенат, щоб обговорити, як ушанувати померлого тріумфатора, переможця Мітрідата.

Цього дня на галереях курії Гостілія була сила-силенна людей, повно було також під портиком і в коміціях. Чотири чи п'ять тисяч так званих Корнеліїв, неохайні, з неголеними бородами, у темних тогах, товпилися тут і вигукували похвали Суллі. Наперекір їм сім чи вісім тисяч інших городян, переважно пролетарів, людей в самих туніках, гудили і кляли його ім'я.

Головою засідання був Публій Сервілій Ватій Ісаврік, колишній консул, людина видатної мужності й розуму. Він відкрив засідання і надав слово Квінту Лутацію Катуллу. Катулл примирливо і доброзичливо, не ображаючи ворогів Сулли, нагадав про славні діяння покійного, — про Югурту, взятого в полон в Африці, про Архелая, переможеного при Херонеї, про Мітрідата, переможеного і відкинутого в глиб Азії, про завоювання Афін, про небезпечну пожежу громадянської війни, яку було припинено завдяки його хоробрості й здібностям. 1 він запропонував віддати цьому державному мужеві похоронні почесті, гідні його і римського народу, вождем і полководцем якого він був.

На закінчення колишній консул запропонував, щоб останки Сулли були з урочистою пишнотою перевезені з Кум до Рима і поховані на Марсовому полі.

Коротка промова Катулла викликала гучні оплески майже на всіх лавах, де сиділи сенатори, і сильний осудливий гомін на галереї.

Коли гамір стих, підвівся Лепід і так почав свою промову:

— Я жалкую, страшенно жалкую, о отці сенатори, що сьогодні мушу розійтися в поглядах з моїм славним колегою Катуллом, в якому я перший визнаю і ціную доблесть і благородство душі. Та мені здається, що лише через великодушність свого серця, а не задля громадського добра і честі нашої вітчизни, він вніс пропозицію не тільки недоречну, але шкідливу й несправедливу. Маючи доброзичливе серце, він навів усі докази, що можуть свідчити на користь покійного Луція Корнелія Сулли, можуть спонукати ці високі збори віддати його тілові імператорські почесті і влаштувати царський похорон на Марсовому полі. Але, захоплений своєю добротою, мій колега згадав заслуги і благородні діла померлого, та забув, скоріш захотів забути про ті злигодні, які Сулла завдав нашій батьківщині, про заподіяне їй горе, кровопролиття і — скажемо це одверто, без боязкого лицемірства й ніяковості — про пороки, якими він так заплямував своє ім'я, що одного з них вистачило б, щоб цілковито стерти згадку про його подвиги та перемоги.

Цього разу шум нарікань піднявся серед сенаторів і гучні оплески почулися на галереї.

Ватій Ісаврік подав знак сурмачам, і вони ревом сурм примусили народ замовкнути.

— Так будьмо відвертими, — провадив далі Емілій Лепід, — ім'я Сулли зловісне для Риму. Через злочини і пороки, що заплямували екс-диктатора, ми, вимовляючи це ім'я, добре пригадуємо тільки знехтувані державні закони, затоптану в багно гідність консулів, знищений авторитет народних трибунів, деспотизм, перетворений на принцип управління, беззаконні вбивства тисяч і тисяч невинних громадян, ганебні проскрипції, грабунки, насильства, розкрадання — все це чинилося за його наказами, його ім'ям на шкоду вітчизні, для знищення республіки. І ось цій людині, ім'я якої нагадує кожному чесному громадянинові тільки про нещастя, такій людині, яка всі свої примхи і хтиві вигадки перетворювала

на закон, збираються нині віддавати урочисті почесті, влаштовувати царський похорон і встановлювати загальнонародний траур.

Як же це?.. Ми поховаємо Луція Суллу, руйнівника республіки, на Марсовому полі, де підноситься всіма шанована могила Публія Валерія Публіколи, який був одним із засновників цієї республіки! На цьому полі, де за особливими ухвалами Сенату було поховано останки найславетніших, найдостойніших громадян минулих часів, лежатиме труп того, хто засудив на вигнання і повбивав найблагородніших і найвидатніших громадян минулих часів. Чи віддамо ж ми нині порокові те, що наші батьки колись призначили як винагороду за доброчесність? Навіщо ж, навіщо нам чинити справу, таку негідну, таку противну нашій честі, нашому сумлінню?!

Чи не з остраху перед двадцятьма сімома легіонами, які за нього воювали, були покірні йому і тепер розташовані в найкращих місцевостях Італії, саме там, де він найдужче лютував, де найбільше проявляв свою жорстокість? Чи, може, ми зробимо це, боячись десяти тисяч найпідліших рабів, яких він самовільно, з деспотичної примхи, наперекір нашим звичаям і законам, зробив вільними, пожалував почесним і шановним званням римських громадян?

Я згоден, що під впливом загального занепаду духу і під дією страху, який сіяла згубна всемогутність Сулли, ніхто» не наважувався за його життя закликати народ і Сенат до охорони законів нашої батьківщини. Але заради всіх богів, покровителів Риму, я питаю вас, отці сенатори, що сьогодні примушує вас визнавати справедливим того, хто був злочинним, вшановувати як благородну людину того, хто був порочним і найшкідливішим з громадян, віддавати шану, гідну тільки великих доброчесних мужів, найгіршому, наймерзеннішому з синів Риму?

О дайте, дайте мені, отці сенатори, можливість не зневіритися зовсім у долі нашої вітчизни, дозвольте мені тішитися надією, що мужність, честь, почуття гідності і совість ще властиві цим високим зборам. Доведіть, що не ганебний страх, а глибока свідомість власної величі переважає в римських сенаторах.

Тож відкиньте геть, як факел нового громадського розбрату, як недостойну і безчесну, пропозицію про поховання тіла Луція Корнелія Сулли на Марсовому полі з

почестями, гідними великого громадянина і славного імператора!

Бурхливі оплески вкрили останні слова Марка Емілія Лепіда. Його сміливій, повній глибокого почуття промові аплодували не тільки плебеї на галереї, але й багато хто з сенаторів.

Коли шум затих, піднявся Гней Помпей Великий — один з наймолодших, найулюбленіших і найповажніших сенаторів, найпопулярніших державних мужів Риму. Він у своїй промові, яка хоч і була не дуже гладкою та витонченою, — відомо, що він не був красномовним, — але була щирою й сердечною, віддав посмертну хвалу Луцію Корнелію Суллі. Він не звеличував його блискучих подвигів та благородних справ і не захищав його гідних осуду дій та ганебних вчинків, але приписував ці ганебні дії не Суллі, а ненормальним умовам республіки, що прийшла до розкладу, владній необхідності, що диктувалася страшним часом, коли Сулла стояв на чолі держави, часом, коли закони порушувалися, громадські інтереси приносилися в жертву особистим пристрастям, розбещеним нахилам патриціїв.

Щира, проста і задушевна промова Помпея справила величезне враження на всіх і особливо на сенаторів. Після Помпея Лентул Сура і Квінт Куріон марно намагалися настроїти збори проти пропозиції консула Квінта Лутація Катулла.

За цю пропозицію голосували вставанням; за неї висловилися чотири п'ятих з усієї кількості присутніх сенаторів.

Таємне голосування дало такі наслідки: триста двадцять сім голосів за пропозицію Катулла, дев'яносто три — проти.

Таким чином перемога була на боці партії Сулли. Збори закрилися при надзвичайному збудженні, яке поширилося з курії Гостілія в коміції та було причиною бурхливих маніфестацій. Одні зустрічали оплесками Лутація Катулла, Ватія Ісавріка, Гнея Помпея, Марка Красса, тобто відвертих прибічників Сулли. Інші ще гучніше зустрічали Марка Емілія Лепіда, Сергія Катіліну, Лентула Суру, що, як усім стало відомо, вперто боролися проти пропозиції Катулла.

Коли Помпей і Лепід, палко обговорюючи дискусію в Сенаті, вийшли з курії, серед збудженого натовпу мало не сталося сутички. Це могло б привести до кровопролиття, якби Помпей і Лепід, проходячи через натовп рука в руку, обидва голосно не закликали кожен своїх прибічників до спокою, порядку й тиші, пропонуючи всім розійтися по домівках.

Та це не завадило спалахнути сутичкам у харчевнях, тавернах, корчмах, на найлюдніших перехрестях міста, на Форумі, в базиліках, під портиками. Отже, цієї ночі довелось оплакувати багатьох убитих, і ще більше було поранених. А найзавзятіші з народної партії навіть намагалися підпалити будинки найвизначніших прибічників Сулли.

В той час, коли в Римі розгорталися ці події, інші, не менш важливі для ходу нашої повісті події відбулися в Кумах.

Через кілька годин після раптової смерті екс-диктатора на віллу прибув з Капуї якийсь чоловік, одягом і зовнішністю схожий на гладіатора, і відразу спитав, чи може він бачити Спартака. Видно було, як поспішав він з ним зустрітися.

Це був чоловік років сорока, величезний на зріст і геркулесівської будови тіла. З першого погляду можна було помітити, що він має надзвичайну фізичну силу. Обличчя його було смугляве, все в прищах та ще й подзьобане віспою. Грубість і дикість його похмурого потворного обличчя збільшувались звірячим блиском невеликих чорних жвавих очей, в яких горів вогонь відваги, та скуйовдженою чуприною і неохайною бородою кольору сажі.

Але всупереч потворності обличчя цей гладіатор з першого погляду викликав симпатію. Варварська, але благородна гордість прозирала в кожному його погляді, в кожному русі.

Школа гладіаторів містилася досить далеко від головного будинку вілли, і поки раб бігав кликати Спартака, цей велетень походжав собі стежкою від палацу Сулли до школи.

Незабаром Спартак прийшов. Він поспішив назустріч гостеві. Гладіатори обнялися, розцілувалися.

Спартак перший запитав:

— Ну, що нового, Еномаю?

— Нічого немає нового, — відповів гладіатор звучним і приємним грудним голосом. — Я кажу: хто не пильнує, не діє, хто нічого не робить — той просто ледар. Мені здається, Спартак мій любий, що вже час нам узятися за мечі, підняти прапор повстання.

— Замовкни, Еномаю! Ради всіх германських богів-покровителів… Ти хочеш провалити нашу справу.

— Навпаки, я хочу, щоб вона вдалася найкраще…

— Так, але не криками, як зараз, гаряча ти голово, а обережністю і розсудливістю ми досягнемо нашої мети.

— Досягнемо мети?.. Та коли ж нарешті?.. От про це я й бажаю дізнатися, бо хочу, щоб це сталося ще за мого життя…

— Коли змова дозріє…

— Згодом усе під сонцем дозріває… А знаєш, як дозрівають такі плоди, як наше повстання?.. Потрібні сміливість, мужність, відвага… Ходімо вперед, починаймо негайно, а коли вже вийдемо на вулиці, ти побачиш, справа піде сама собою.

— Послухай мене… Май хоч трохи терпіння!.. Скільки людей приєдналося до нашої Спілки за ці три місяці в школі Лентула Батіата?

— Сто тридцять.

— Сто тридцять з десяти тисяч… А ти вважаєш, що плоди нашої праці дозріли…

— Коли почнеться повстання гладіаторів, то станеться те, що буває з вишнями: одна потягне за собою другу.

— Як вони можуть до нас приєднатися, коли не відають, хто ми, чого прагнемо, які маємо засоби для успіху нашої справи?.. Тим імовірнішою буде наша перемога, чим глибше буде довір'я, яке нам слід вселити в наших товаришів по нещастю.

Поки поривчастий Еномай мовчки обмірковував слова Спартака, той допитувався:

— Що досі зробив, наприклад, ти, Еномаю, найсильніший з десяти тисяч гладіаторів школи Лентула Батіата? Як ти скористався впливом, завойованим серед них твоєю силою й мужністю? Скільки людей ти зібрав і приєднав до нашої Спілки? Скільки є таких, що знають суть задуманої нами справи? А може, є й такі, що не довіряють тобі через твою бурхливу і нерозсудливу вдачу? Чи багато, зрештою, в школі Лентула таких, що знають мене або Крікса і вірять нам та поважають нас?

— Саме тому, що я не такий розумний і освічений, як ти, не вмію красно й переконливо говорити, я й старався щосили, аби наш ланіста Батіат запросив тебе як учителя фехтування до своєї школи. Ось цим листом він і запрошує тебе до Капуї.

Еномай дістав з-за пояса невеликий листок папіруса і подав його Спартакові.

Очі Спартака заблищали радістю. Він схопив папірус, тремтячою рукою зірвав печатки і хвилюючись прочитав листа. Батіат, під впливом — як він писав — чуток про майстерність і доблесть Спартака, запрошував його, якщо він згоден, приїхати до Капуї, щоб керувати навчанням учнів. Ланіста обіцяв, як винагороду, розкішне харчування і значну платню.

— Чому ж, — заговорив Спартак, ховаючи листа за пазуху, — чому ти, нетерпеливцю, не віддав мені цього листа, як тільки-но прийшов, а марно погрожував і так завзято репетував? Ось саме цього я палко бажав, хоча й не наважувався сподіватися. Там, серед десяти тисяч товаришів по нещастю, моє серце! — радісно й захоплено вигукнув рудіарій. — Там я поговорю з кожним, кожного надихну вірою, що палає в моїх грудях. Звідти одного чудового дня вийде військо з десяти тисяч бійців. Десять тисяч рабів, які порвали свої кайдани і кидають кільця ланцюгів гнобителям в обличчя. Десять тисяч рабів, які з заліза ганебних кайданів викують леза непереможних мечів… О, нарешті… нарешті… я заповзу до гнізда, де вигострю зуби змієнят, що підгризатимуть крила всесильних і гордовитих римських орлів!

І рудіарій, не тямлячи себе від радощів, перечитував листа, знову ховав на грудях, цілував Еномая, то відходив, то швидким кроком повертався до нього, мов божевільний, і безладно повторював одні й ті самі слова.

Еномай здивовано й задоволено дивився на цей спалах радості і, коли Спартак трохи заспокоївся, сказав:

— Я страшенно щасливий твоєю радістю, а ще щасливішими будуть сто тридцять наших товаришів по Спілці. Вони нетерпляче чекають тебе і сподіваються від тебе великих справ…

— Вони даремно сподіваються на багато…

— Було б добре, щоб ти був там і стримував тих баламутів…

— Оскільки це твої найкращі друзі, то вони, мабуть, такі самі нестримні, як і ти… Так, зрозуміло!.. І от саме тому моє перебування в Капуї буде корисним для нашої справи. Я зумію перешкодити раптовим і необачним поривам, що можуть загубити всю справу…

— А я запевняю тебе, Спартак, що повсякчас буду з тобою, терпляче тебе слухатимусь і допомагатиму в усьому, що ти накажеш.

Вони замовкли.

Еномай дивився на Спартака з такою відданістю й ніжністю, на яку тільки був здатний. Потім раптом сказав:

— А знаєш, Спартак, з того часу, як я тебе вперше побачив понад місяць тому, на нараді в Путеолах, ти став ніби ніжнішим і вродливішим… навіть, так би мовити, якимсь жіночним… тільки це слово до тебе не підходить… пробач мені…

Тут Еномай замовк, бо Спартак, помітно збліднувши, підніс руку до чола і прошепотів так тихо, що велетень почув лише неясний звук, але не розібрав слів:

— Ради богів!.. А як же вона?..

Бідолашний рудіарій, любов якого до свободи, братерські почуття до пригноблених і надія на перемогу примусили на час забути про все, стояв тепер, схиливши голову на груди, задуманий і мовчазний. Мовчання тривало довго. Охоплений болісними думками, Спартак не мовив ні слова. Еномай, також задуманий, склавши руки на грудях, сумно дивився на страждання рудіарія.

Нарешті германець промовив, наскільки міг, м'яко й сердечно:

— То ти нас покидаєш, Спартак?..

— О, ніколи!.. Ніколи!.. — вигукнув фракієць, підводячи на Еномая ясні голубі очі, зволожені сльозами. — Я швидше покину мою сестру, швидше покину…

Він на мить зупинився, а потім продовжував:

— Я покину все… все… але не справу пригноблених, знедолених рабів… Ніколи!.. Ніколи!..

Трохи помовчавши, він додав:

— Не слід баритись, Еномаю, йди за мною. Хоча сьогодні день глибокого трауру для цього дому, ми знайдемо на кухні Сулли чим тобі підкріпитись. Але нікому ні півслова про нашу Спілку, тримайся спокійно і обійдися без прокльонів.

З цими словами Спартак повів гладіатора до палацу.

Через дванадцять днів після опублікування указу Сенату про урочисте вшанування на державний кошт Луція Корнелія Сулли похоронна процесія вирушила з вілли померлого Аппієвим шляхом до Рима.

З усіх кінців Італії з'їхалися люди, щоб вшанувати покійного. Коли похоронна колісниця рушила з Кум, її супроводжували, крім консула Лутація Катулла, двохсот сенаторів і такої ж кількості римських вершників, усі патриції з Кум, Капуї, Байї, Геркуланума, Неаполя, Помпеї, Путеол, Літерна і всіх інших міст та сіл Кампаньї, двадцять чотири ліктори, консульські прапори, орли всіх легіонів, що воювали за Суллу, понад п'ятдесят тисяч озброєних легіонерів, які прибули сюди віддати останні почесті непереможному своєму полководцеві, багато тисяч відпущеників з Рима в траурному вбранні, численні загони сурмачів, флейтистів, цитристів, тисячі матрон, одягнутих у сірі тоги, і незліченні натовпи народу, які прибули до Кум з різних міст Італії.

На запряженій шестериком вороних коней нечувано величній і пишній колісниці лежало набальзамоване, напахчене мазями й ароматами, загорнуте в золотисто-багряний імператорський плащ тіло диктатора. За нею виступали в чорних тогах Фавст і Фавста, діти Сулли від Цецілії Метелли, Валерія і Гортензій, Публій і Сервій Сулла, сини Сервія Сулли, брата покійного, родичі, велика кількість його відпущеників і слуг. Усі вони намагалися показати свою невтішну печаль.

Десять днів повільно рухалася ця процесія. У кожному селищі, в кожному місті приєднувалися все нові люди, збільшуючи урочистість і пишноту процесії. Рівної їй до того часу ще не бувало.

Близько десяти тисяч римлян вийшло з міста на Аппіїв шлях назустріч похоронній процесії.

Коли кортеж досяг Капенської брами, розпорядник, призначений Сенатом для керівництва церемоніями, почав давати лад цій безлічі людей, щоб ще збільшити пишноту похорону. Після кількох годин упорядкування процесія вступила до міста в такій послідовності. Попереду всіх, у супроводі дванадцяти лікторів у чорному вбрані, йшов десігнатор, тобто розпорядник похорону. За ним — група музик, що грали на довгих похоронних флейтах. Далі йшло понад п'ятсот одягнених у траур плакальниць. Вони заливалися сльозами, голосили, рвали на собі волосся і на весь голос прославляли подвиги та чесноти покійного.

І оскільки десігнатор попередив плакальниць, що для цього похорону державна казна не пошкодує грошей, то сльози, що лилися за Суллою, були безутішними, плач, здавалось, ішов від самого серця. Чесноти екс-диктатора Риму були, за словами плакальниць, такими, що всі чесноти Камілла і Цінцінната, Фабриція і Фабія Максіма, Катона і Сціпіона, разом узяті, були менші, ніж в одного Сулли.

За плакальницями йшла нова група музик і сповнювала простір сумними мелодіями. За ними понад дві тисячі легіонерів, громадян і відпущеників Сулли несли понад дві тисячі нашвидку виготовлених золотих вінків, дарів від друзів, міст і легіонів, що за нього воювали.

Потім ішли віктімарії, які мали зарізати біля похоронного вогнища улюблених тварин померлого.

За віктімаріями слуги несли зображення предків Луція Корнелія Сулли, трофеї його переможних битв у Греції, в Азії, в італійських війнах, заслужені ним бойові нагороди.

Потім ішла нова група музик, а за нею — Метробій, загримований так, щоб найбільше бути схожим на покійного друга. Він був одягнений у його вбрання, мав його відзнаки, йому було доручено роль актора, який мав зображати покійного таким, яким той був за життя.

Зразу за Метробієм, на якого з пожадливою цікавістю дивилися юрби глядачів, обабіч шляху слідували суціль оздоблені золотом та самоцвітами носилки. їх по черзі несли на плечах наймолодші й найміцніші сенатори. На носилках покоїлося тіло Луція Корнелія Сулли, покрите найкоштовнішими імператорськими регаліями. Слідом ішла дружина, діти, племінники та інші найближчі родичі, любимі слуги, всі в траурі, сумні, вбиті горем.

За родичами йшли, супроводжуючи тіло переможця Мітрідата, всі колегії римських жерців.

Позаду жерців були Сенат, вершники, найзнатніші патриціанки й городянки, далі — незліченна юрба службових осіб, городян, а за ними — слуги й раби покійного. Слуги вели бойового коня й інших коней Сулли, собак і різних тварин, яких він любив. їх мали принести в жертву під час спалення тіла.

Процесію замикали легіони, що воювали під командуванням Сулли — велике і добре дисципліноване військо. Все це разом являло собою, видовище, величне і страхітливе для простого люду, більшість якого, стоячи вздовж шляху, дивилися на процесію з обуренням і злобою.

Процесія пройшла у Форум, де в курії прямо проти ростри стояв саркофаг Сулли.

Тут оратори — Публій Сервілій Ватій Ісаврік, консул Катулл і Помпей Великий — виголошували надгробні промови. Вони всіляко вихваляли подвиги ічесноти покійного, якіможна тільки, уявити. Навколо розносився стогін, ридання всіх тих, що за життя Сулли звали себе його прибічниками і належали до партії олігархів. Тепер усі ці люди побоювалися ослаблення своєї партії.

Потім процесія в такому ж порядку вирушила до Марсового поля.

Там усе вже було приготовлене для похоронної церемонії. Носилки поставили біля вогнища; Валерія, за звичаєм, закрила очі чоловікові і, поклавши йому в рот мідну монету, яку померлий мав віддати Харонові за перевіз своєї душі через хвилі Ахеронту, поцілувала в губи і промовила належні слова: «Прощай. І ми всі підемо за тобою по черзі, визначеній природою».

Тоді всі музики заграли похоронні мелодії, під звуки яких віктімарії зарізали численних тварин, кров яких, змішану з молоком, медом і вином, розбризкали навколо по землі. Потім ті, що стояли ближче, почали кидати на вогнище мазі, олії, пахощі, ароматні речовини, а також численні вінки з квітів і лавра. Скоро ними було засипано не тільки вогнище, а й великий простір навколо. В той же час гладіатори школи Сулли, крім Арторікса, якому, на прохання Спартака, Валерія наказала залишитися в Кумах, почали бій навколо вогнища. Невдовзі вони всі були мертві, бо в похоронних боях не годилося дарувати життя нікому з цих нещасних'.

Коли всі обряди закінчилися, Помпей Великий узяв смолоскип з рук лібітінарія, якому належало запалити вогнище. Бажаючи віддати найбільшу шану померлому другові, сам підніс вогонь до купи горючого матеріалу, поверх якого лежали останки Сулли.

Гучні оплески рознеслися по всьому широченному полю при цьому знакові пошани до покійного з боку молодого тріумфатора Африки. Полум'я миттю спалахнуло, піднялося, тисячею язиків охопило все вогнище, і над полем попливла густа хмара запашного диму.

Через півгодини від тіла того, хто стільки років примушував тремтіти Рим і ^сю Італію і цим уславив своє ім'я на весь світ, лишилося тільки трохи кісток та попелу. Плакальниці старанно зібрали попіл в урну, розкішно оздоблену срібними й золотими інкрустаціями.

Урну було встановлено в храмі, заздалегідь побудованому за наказом Сулли біля Есквілінської брами, на тому самому місці, де він переміг прибічників Гая Марія. Храм цей Сулла присвятив Геркулесові Переможцю. Згодом за наказом

Сенату урну з храму перенесли в гробницю, збудовану на державний кошт на місці похоронного вогнища.

Спартак, як ланіста, що був на службі в Сулли, повинен був також одягти траурну туніку й плащ і йти в процесії. Ледве стримуючи обурення, він мусив бути присутнім при різанині своїх нещасних учнів, яких він посвятив у таємниці не тільки фехтування, а й Спілки пригноблених. Тому він полегшено зітхнув, коли похорон Сулли закінчився. Він тепер міг іти куди завгодно.

Спартак намагався просуватися швидше в надто повільному потокові натовпу, і, обганяючи все нових і нових людей, він чув, як висловлювались найрізноманітніші думки про подію, що сьогодні хвилювала всіх.

— Як ти думаєш, чи довго стоятиме ця урна в храмі Геркулеса Переможця?

— Я сподіваюся, що ради честі й гідності римського народу її скоро викинуть звідти і розтрощать на черепки! А попіл розвіється за вітром!

— Навпаки, будемо сподіватися, що заради блага Риму, таких, як ви, маріанське кодло, незабаром передушать усіх у Тулліані.

А далі хтось інший казав:

— Бідний Рим, кажу тобі, нещасні ми! За його життя ніхто не насмілювався домагатися змін!..

— Зате тепер!.. Захисти нас, Юпітер!.. Нещасні закони!..

— Які такі закони?.. Хто там базікає про закони?.. Послухай-но, Вентудею, ось цього дивака! Він зве законами порушення всіх людських і божих прав, вчинені Суллою!

— Закони?.. Хто там верзе про закони?.. Хіба ми не знаємо, що таке закони?.. Павутина!.. В ній заплутається мошка, але оса легко її розриває.

Злі дотепи, насмішки так і сипалися з усіх боків на олігархів.

Спартак, прокладаючи собі дорогу ліктями, одним з перших досяг Померійського муру. Коли він увійшов до міста, йому здалося, що він потрапив до країни мертвих, настільки людні в цю годину вулиці Рима тепер були мовчазні й порожні.

Спартак швидко дійшов до гладіаторської школи Юлія Рабеція, де мав зустрітися з Кріксом.

Дружня розмова двох рудіаріїв була довга і жвава. Крікс не менше від Спартака був обурений сьогоднішньою різаниною гладіаторів біля похоронного вогнища Сулли. Фракієць мусив там бути і досі ніяк не міг заспокоїтися.

Крікс радив Спартакові не відкладати виконання їхніх планів, якнайшвидше прийняти пропозицію Лентула Батіата — їхати до Капуї, щоб у найкоротший час збільшити число прихильників їхньої справи.

— Тепер успіх нашої справи в твоїх руках, Спартак, — сказав галл на закінчення своєї грубої, але палкої промови. — А якщо маєш якесь інше почуття, сильніше від твоєї благородної думки про визволення рабів, то нам треба назавжди попрощатися з надією на визволення.

— Яке б почуття не хвилювало мою душу, ніщо — ти чуєш, Крікс! — ніщо в світі не відверне мене од нашої святої справи, — відповів Спартак і глибоко зітхнув. — Ніщо не зможе ні на мить примусити мене збочити з путі, яку я собі намітив, ніщо і ніколи не віддалить мене од моїх намірів!

Довго ще вони вирішували важливі питання. Потім Спартак вийшов з школи Юлія Рабеція і бадьорим кроком крізь натовп людей, що поверталися з похорону і сповнили вулиці міста, швидко дійшов до будинку спадкоємців Сулли.

Тільки-но він ступив на поріг, як воротар сказав йому, що Мірца нетерпляче жде його в кімнаті перед приймальнею Валерії.

Спартак з хвилюванням у серці, ніби передчуваючи якесь лихо, побіг до покоїв Валерії. А Мірца вже йшла назустріч, говорячи:

— Нарешті!.. Вже майже годину чекає тебе господиня.

Вона мерщій пішла доповісти Валерії про нього і за хвилину ввела його до приймальні.

Валерія, невимовно бліда, в темній тозі і чорному серпанку, була ще прекраснішою та привабнішою, ніж будь-коли, їй дуже личив траур.

— Спартак!.. Мій Спартак!.. — схвильовано промовила вона, підвівшись з ложа і ступивши кілька кроків йому назустріч. — Чи ти ще кохаєш мене?.. Чи кохаєш ти ще мене найбільше в світі?..

Спартак уже кілька днів перебував у полоні інших думок і почувань, тому зніяковів од цього несподіваного запитання. Тільки трохи згодом він відповів:

— Чому, Валеріє моя, ти про це питаєш? Може, я тебе чим скривдив? Чи дав тобі привід сумніватися в моїй відданості тобі, в моїй ніжності, в моїй глибокій до тебе повазі?..

Ти замінила мені покійну матір, мою бідолашну дружину, яка загинула в рабстві під батогом наглядача. Адже для мене ти все на світі… Тобі присвячені всі мої думки і почуття серця…

— Ах! — сказала Валерія, і її очі радісно заблищали. — Я завжди чекала саме такого кохання. І саме так ти мене кохаєш і завжди кохатимеш! Чи не правда?

— Правда!.. Завжди кохатиму!.. — тремтячим од хвилювання голосом відповів рудіарій і, ставши навколішки, почав стискати і вкривати поцілунками руки матрони. — Завжди я обожнюватиму тебе, Валеріє, мов богиню, якщо навіть… якщо навіть… — Він не міг продовжувати далі.

— Що з тобою?.. Що з тобою сталося? Спартак… скажи… що сталося?.. — задихаючись, повторювала Валерія, притискуючи до свого серця його голову, цілуючи його чоло.

В цю хвилину почувся легенький стукіт у двері.

— Встань! — швидко сказала півголосом Валерія Спартакові, потім, наскільки змогла, звичайним тоном спитала:

— Чого тобі, Мірцо?

— Приїхав Гортензій і питає тебе, — відповіла рабиня з-за дверей.

— Уже?! — сказала Валерія.

І одразу додала:

— Хай трошки зачекає… попроси його хвилинку зачекати.

— Добре.

Валерія прислухалась, як віддалялися кроки Мірци, трохи помовчала і швиденько сказала Спартакові:

— Ну от… він уже прийшов… Тому я тебе так нетерпляче чекала… І саме тому питала тебе, чи готовий ти всім пожертвувати задля мене. Знай же, що він… Гортензій про все знає… знає, що я тебе кохаю і що ти кохаєш мене…

— Що ти кажеш?.. Звідки? — схвильовано скрикнув Спартак.

— Мовчи!.. Не знаю… Він мені про це говорив… і сказав, що прийде сьогодні ввечері… Тепер ти сховайся… сюди… в цю кімнату, — сказала Валерія, піднімаючи портьєру на дверях. — Невидимий, ти почуєш усе… і дізнаєшся, як може кохати Валерія.

Підштовхнувши рудіарія до суміжної кімнати, вона тихо додала:

— Хоч би що тут сталося — жодного слова, жодного руху, поки я тебе не покличу.

І вона опустила портьєру; потім, притискаючи руки до грудей, щоб затамувати биття серця, сіла на ложе. їй пощастило опанувати себе і тоді вже спокійно, невимушеним тоном покликала:

— Мірцо!

Дівчина з'явилася в дверях.

— Ти сказала Гортензію, що я сама у приймальні?

— Я виконала твій наказ.

— Добре, тепер запроси його сюди.

Знаменитий оратор, серйозний і насуплений, увійшов до приймальні сестри. Вже цілих півмісяця він не голив бороди, був одягнений у темну туніку і в тогу з темної шерсті.

— Здрастуй, любий Гортензію! — сказала Валерія.

— Здрастуй, сестро, — похмуро відповів він.

— Сідай і не гнівайся на мене, брате, а говори прямо й одверто.

— Не одне тільки горе звалилося на нас зі смертю нашого любого Сулли, а ще й друге, несподіване, незаслужене. Мені стало відомо, що ти, дочка моєї матері, знехтувала повагою до самої себе, до крові Мессали, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши у безсоромний зв'язок з якимсь мерзенним гладіатором. О Валеріє! Валеріє!.. Що ти наробила?

Спершись рукою й чолом на спинку крісла, він замовк у скорботній задумі.

— Слухай, Гортензію, ти обвинувачуєш мене в дуже тяжкому злочині. Перш ніж захищатись і щоб мати змогу захищатись, я питаю тебе, звідки походить це обвинувачення?

Гортензій підвів голову і, провівши долонею по лобі, поривчасто відповів:

— Із багатьох джерел… Через шість чи сім днів по смерті Сулли Хрізогон передав мені ось цей лист.

З цими словами Гортензій подав Валерії пожмаканий папірус. Вона розгорнула його і прочитала:

«ЛУЦІЮ КОРНЕЛІЮ СУЛЛІ, ІМПЕРАТОРУ, ДИКТАТОРУ, ЩАСЛИВОМУ ЕПАФРОДІТУ, ДРУЖНІЙ ПРИВІТ.

Віднині, замість звичайних слів: «Стережися собаки!», ти міг би написати над порогом свого дому: «Стережися гадюки!», вірніше, гадюк, бо не одна, а дві гадюки звили собі гніздо під твоєю покрівлею: Валерія і Спартак.

Не піддайся раптовому гніву: підстережи їх у час, коли співають перші півні, і ти побачиш, яке знущання чиниться над іменем, над шлюбним ложем найстрашнішої і наймогутнішої людини в світі.

Хай завжди охороняють тебе боги від подібного лиха».

Кров ударила в обличчя Валерії при перших же словах цього листа, а коли кінчила читати — воно стало мертвотно блідим.

— Звідки Хрізогон дістав цього листа? — глухо, крізь зціплені зуби спитала Валерія.

— На жаль, як не намагався, він не зміг пригадати, від кого прийшов цей лист. Він пам'ятає тільки що раб, який привіз цей лист, прибув до Кум через кілька хвилин після смерті Сулли. Вбитий горем, він машинально взяв тоді листа і тільки через тиждень звернув на нього увагу, не розуміючи, як він до нього потрапив.

— Чи слід мені переконувати тебе, — після короткого мовчання спокійно сказала Валерія, — що анонімний донос не може бути таким доказом, щоб через нього ти, Гортензію, мій брат, міг обвинувачувати мене, вдову Сулли…

— Та й Метробій у невтішному горі від смерті свого друга, вважаючи своїм священним обов'язком помститися за його знеславлену честь, прийшов до мене через десять чи дванадцять днів після смерті Корнелія і розповів мені про твій зв'язок із Спартаком. Він привів до мене рабиню, яка проводила Метробія в кімнату, суміжну з твоєю приймальнею у кумському палаці, звідки Метробій на власні очі бачив, як пізньої ночі Спартак входив до тебе.

— Доволі, досить! — закричала Валерія, мінячись на обличчі від самої тільки думки, що її поцілунки, любовні признання, таємниці її кохання стали відомі презренній рабині і такій негідній істоті, як Метробій. — Досить, Гортензію! Ти мене звинуватив, тепер говоритиму я.

Вона випросталась, гордо піднесла голову і, схрестивши руки на грудях, гнівно палаючи очима, сказала:

— Так, я кохаю Спартака! Кохаю його всім серцем! Ну і що з того?

— О великі боги, великі боги! — скрикнув Гортензій, встаючи, зовсім розгублений, у відчаї схопившись за голову.

— Облиш богів! Вони тебе не почують. Слухай краще мене, поки я говорю.

— Говори…

— Я кохаю його і кохатиму…

— О Валеріє! — гнівно перебив її Гортензій.

— Так, кохатиму, кохатиму, кохатиму завжди! — з силою і завзяттям повторювала Валерія.

— Хай захистить тебе Юпітер, ти мене лякаєш… божевільна ти жінко!

— Ні, я просто жінка, яка жадає порвати і порве, хоч би що про неї думали, ваші тиранічні закони, ваші дурні забобони, всі ті ненависні золоті кайдани, якими ви, переможці всього світу, скували ваших жінок!.. Ось чого я хочу і запевняю тебе, брате мій, що це не є ознакою божевілля, а, навпаки, свідчить про повернення розуму. Ха!.. Мене обвинувачує Метробій, цей мерзенний блазень! Нечувана річ!.. Я дивуюся, Гортензію, чому ти, надаючи такої ваги його обвинуваченням, не запропонуєш Сенатові обрати його цензором!.. Тоді цензор був би гідний римських звичаїв!.. Метробій, що охороняє невинних весталок!.. Вовк, що жене на пасовисько ягнят!.. Цього ще тільки бракує нашому паскудному Римові, де Суллі, який наповнив місто вбивствами, споруджують статуї і храми, де під захистом дванадцяти таблиць йому дозволялося на моїх очах проводити всі ночі в огидних оргіях. О закони вітчизни, які ви щедрі, які справедливі! Мені вони теж дещо дозволяли: право бути спокійним свідком усього цього і навіть лити сльози, але таємно, на подушки вдовиного ложа, і, нарешті, право побачити себе покинутою першого-ліпшого дня тільки тому, що я не народила спадкоємця своєму господареві!

Ця промова ставала дедалі запальнішою. Валерія палала від хвилювання. Раптом вона замовкла і, повернувшись до враженого, мов скам'янілого Гортензія, що дивився на неї нерухомими розширеними очима, рішуче заявила:

— Звичайно, перед законом я порушила свій обов'язок… знаю… і визнаю це… Та я не збираюся ні захищатися, ні виправдуватись. Я порушила свій обов'язок тим, що не знайшла в собі сміливості втекти з Спартаком з дому Сулли. Але тим, що я покохала цю людину, я не порушила обов'язку, бо пишаюся цим почуттям. Він має благородне і великодушне серце, розум видатного полководця. Якби у Фракії він переміг римські легіони, то викликав би більшу повагу, ніж Марій і Сулла, його боялися б більше, ніж Ганнібала і Мітрідата!.. Але він зазнав поразки, і ви зробили його гладіатором, бо ви цілі століття говорите про уярмлені народи: «Горе переможеним!», і всіх людей, створених богами, вважаєте для себе забавкою. Та прийде час, коли інші народи застосують це до вас самих… Тим, що ви зробили його гладіатором, дали йому це прізвисько, ви гадаєте, що змінили його вдачу? Ви вірите, що одним указом можна перетворити мужнє серце на боязке, розум обернути на недоумкуватість, а людину великої душі і сильного розуму — на дурну вівцю!..

— Так ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти всіх правил пристойності?.. — розгублено запитав оратор.

— Так, так!.. Повстаю, повстаю!.. Я зрікаюся римського громадянства, свого імені, свого роду!.. Я не хочу нічого ні від кого… піду жити в яку-небудь відлюдну віллу, поїду кудись у далеку провінцію або у Фракію, в Родопські гори, разом з Спартаком. І ви всі, мої родичі, не почуєте більше про мене!.. Я хочу бути вільною, хочу сама володіти своїми почуттями, своїми нахилами, своїм серцем…

І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.

— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре…

— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки…

— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш… ти схвильована… ти надто збуджена… Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи…

— Але я…

— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.

— Однак попереджаю, я лишуся непохитною…

— Добре… добре… ми про це поговоримо… ми побачимось… А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою. Прощай, Валеріє, прощай.

— Прощай, Гортензію!..

І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася з своїми тривожними, сумними думками.

З цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.

— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.

Сп'янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:

— Так… твій… твій… навіки… навіки… твій… твій… твій…

Раптом Спартак здригнувся, вирвався з обіймів Валерії,

повернув назад зблідле обличчя і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили.

— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.

— Мовчи… — ледве чутно прошепотів рудіарій.

В глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:

Свобода, свобода, богине святая!

Огненний твій подих

Бентежить чуття.

Хай дух твій незборний над нами витає,

Веде нас на подвиг,

На бій за життя.

Із наших кайданів мечі пороби —

Героями стануть нікчемні раби!

Свобода, свобода, богине прекрасна!

Нехай на весь світ

Огонь твій пала,

Хай пломінь священний горить непогасно,

Хай кривду і гніт

Він спалить дотла,

Хай згине у ньому тиранство несите —

Доволі вже поту і крові точити!

Свобода, свобода, богине велика!

Вдихни свою силу

В нещасних рабів.

Хай голос наш грубий, хай пісня в нас дика —

Святе наше діло правий наш гнів.

Бажанням свободи ми сповнені вщерть!

До зброї, братове!

Свобода чи смерть!

Спартак затамував подих і з розширеними очима весь насторожився, ніби його життя залежало від цієї пісні, в якій Валерія вловила лише кілька грецьких слів. На її білому мов крейда обличчі була така сама тривога, що й на обличчі рудіарія, хоч Валерія не розуміла її причини.

Вони мовчали, поки не стихла пісня гладіаторів. Потім Спартак, стиснувши й цілуючи руки Валерії, сказав крізь сльози:

— Я не можу… не можу… Валеріє… Валеріє моя… прости мене… я не можу бути цілком твоїм… бо більше сам собі не належу…

— Спартак!.. Що ти кажеш?.. Що ти сказав?.. Яка жінка може змагатися зі мною за владу над твоїм серцем?

— Ні, не жінка, — сумно хитаючи головою, відповів гладіатор, — не жінка забороняє мені бути щасливим… найщасливішим серед людей… Ні!.. Це… це… Ні, я не можу тобі цього сказати… Я не маю права про це говорити… Я більше не належу собі, бо зв'язаний священною непорушною клятвою. З тебе цього досить… повторюю, не маю права сказати… — додав він нарешті тремтячим голосом. — Тобі досить знати, що далеко від тебе, без твоїх божественних поцілунків я буду страшенно нещасливим…

— Що ти кажеш? — злякано сказала Валерія, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака і примушуючи його дивитися їй в очі.

— Ти збожеволів?.. Що ти сказав?.. Чи ти мариш?.. Хто ж забороняє тобі бути моїм?.. Говори ж! Звільни мене від цієї муки, скажи, хто?..

— Вислухай мене, вислухай, люба, кохана Валеріє, — хрипко мовив Спартак, і на його обличчі можна було прочитати, яка боротьба протилежних пристрастей точилася в його душі. — Вислухай мене. Я не можу говорити… Не можу тобі сказати, яка причина віддаляє мене од тебе… Тобі досить знати, що це не якась інша жінка… і ти повинна це зрозуміти… Чи ж змогла б якась інша жінка розвіяти твої чари, коли ти для мене більш ніж богиня? Гобі досить знати, що почуття до жодної людської істоти не може вміститися в моєму серці… Я щиро і чесно присягаюся твоїм життям, твоїм добрим іменем, моїм іменем, моїм життям! Близько чи далеко, я завжди буду твій, тільки твій і що твій образ, пам'ять про тебе завжди будуть єдиним предметом моїх бажань…

— Але що з тобою?.. Якщо ти мене кохаєш, чому не можеш довірити мені своє горе? — крізь сльози знову запитала бідолашна жінка. — Чому не відкриєш своєї таємниці? Невже ти сумніваєшся в моїх почуттях, у моїй безмежній відданості? Хіба я не дала тобі достатніх доказів цього?.. Тобі треба ще нових?.. Говори… наказуй… Чого ще ти від мене бажаєш?..

— Я не можу, не можу! — закричав Спартак сам не свій. — Не маю права говорити!

Валерія плачучи обіймала його, а Спартак намагався її заспокоїти:

— Але я повернусь. Я повернуся завтра, післязавтра… І ти кохатимеш мене ще дужче… якщо може стати ще дужчим кохання, яке зв'язує нас нині… Прощай… Прощай… моя божественна Валеріє!

І, зробивши над собою нелюдське зусилля, вирвавшись з обіймів коханої жінки, рудіарій вибіг з кімнати. А Валерія, знесилена таким довгим, сильним хвилюванням і горем, упала непритомна.


Розділ IX

ЯК ОДИН П'ЯНИЦЯ УЯВИВ СЕБЕ РЯТІВНИКОМ РЕСПУБЛІКИ

За п'ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 680 року від заснування Рима, майже через чотири роки після похорону Луція Корнелія Сулли, римляни святкували луперкалій. Це свято встановили Ромул і Рем при заснуванні міста на честь їхньої годувальниці Луперки і бога Пана, покровителя полів, в пам'ять чудового дитинства обох братів.

Луперкалієм звалася печера на схилі Палатінського горба, в лісі, присвяченому богові Пану. В цьому місці, за переказами, вовчиця вигодувала своїм молоком Ромула і Рема.

У Луперкальській печері з самого ранку зібралися луперки — жерці, обрані з найвидатніших юнаків-патриціїв. Всі вони були вбрані "в одяг жерців. Незабаром до печери підійшла ціла юрба благородних юнаків. їх вели двоє двадцятирічних юнаків з консульських сімей. Вони були вдягнені в білі тоги, бо виконували важливу роль під час жертвоприношення.

Як тільки ця група прийшла, віктімарії витягли ножі і зарізали дванадцять цапів і стільки ж щенят. Потім один з луперків узяв меч, умочив його в жертовній крові і торкнувся ним лобів двох молодих патриціїв. Зразу ж інші луперки почали витирати сліди крові на їхніх лобах клаптями шерсті, вмоченими в молоко. Коли сліди крові було витерто, юнаки, як то було встановлено звичаєм, дзвінко розреготалися.

Очевидно, в цьому обряді легенда символізувала очищення чабанів.

Потім почалося обмивання, також установлене звичаєм, а потім в окремому місці печери луперки разом з юнаками, що очистилися, та їхніми друзями влаштували розкішний бенкет.

Поки луперки бенкетували, печера наповнилася людьми. Не тільки в лісі Пана, де була печера, а й на ближньому шляху товпилася сила-силенна людей, особливо жінок.

Чого вони чекали? Це стало зрозумілим, коли луперки, вставши з-за столу, веселі й збуджені, підперезали туніки широкими пасами із шкір забитих тварин, узяли в руки батоги, зроблені з цих же шкір, гуртом вибігли з печери і почали гасати вулицями міста, хльоскаючи всіх, хто потрапляв під руку.

Дівчата вірили, що удари цих батогів допомагають виходити заміж. Заміжні — що ці удари допомагають народити дитину. Тому на всіх вулицях можна було бачити матрон і дівчат, які бігли назустріч луперкам і радісно простягали до них руки, щоб дістати удар.

Жерці-луперки самі витрачали кошти на свято. Це лестило їхньому самолюбству, бо вважалося неабиякою честю бути жерцем і тішитися, ласкаво хльоскаючи батогом гарненьких дівчат і спокусливих матрон, та ще й чути від них у нагороду ніжні слова та бачити милі усмішки.

Частина луперків у супроводі багатолюдного натовпу побігла до острова на Тібрі. В ті часи острів був дуже мало населений, однак на ньому стояли три широковідомих храми: храм Ескулапа, храм Юпітера і храм Фавна.

Під портиком храму Фавна, спершись на колону, байдуже позираючи на метушню луперків, стояв високий на зріст юнак, міцний і стрункий. На його справді античній шиї гордо підносилася благородна голова; чорне волосся, завите й напахчене, блискуче, мов чорне дерево, відтінювало високе, розумне чоло й очі з красивим розрізом, проникливі, виразні, вольові. Ці очі одразу ж викликали симпатію. Вони були здатні покоряти людей своєю магнетичною силою, а мила усмішка оживляла їх проникливий погляд; над очима дугами підіймалися чорні густі брови, від чого лоб якось особливо наморщувався. Його ніс був рівний, різко і чітко окреслений; невеликий рот, з трохи випнутими товстими губами, свідчив про дві пристрасті юнака: владність і чуттєвість. Ледь помітна смаглявість його білої шкіри надавала ще більшої привабливості цьому прекрасному, міцному, величному юнакові.

Це був Гай Юлій Цезар.

Він був одягнений з чисто грецькою вишуканістю. Поверх туніки з тонкої сніжно-білої лляної матерії, отороченої пурпуром і стягнутої на талії шворкою з пурпурової шерсті, на ньому була білого сукна тога з широкою синьою смугою по краях.

Юлію Цезарю в цей час сповнилося двадцять шість років. Він уже мав у Римі безмежну популярність завдяки своєму розумові, освіченості, красномовству, люб'язності, хоробрості, силі духу і незрівнянній елегантності.

У вісімнадцять років Юлій Цезар, бувши з боку тітки племінником Гая Марія, а по зв'язках і особистих симпатіях — маріанцем, одружився з Корнелією. її батько, Корнелій Цінна, був чотири рази консулом і вважався затятим прибічником переможця тевтонів і кімврів. Як тільки Сулла, знищивши своїх ворогів, став диктатором, він наказав убити двох членів сім'ї Юліїв, прихильників Марія, а від молодого Гая Юлія Цезаря став вимагати розлучення з дружиною Корнелією. Цезар, який уже тоді виявляв залізну волю і непохитну твердість, не захотів цьому скоритися, за що був засуджений Суллою до страти. І коли б не втрутилися авторитетні прибічники Сулли та колегія весталок, він загинув би разом з численними жертвами проскрипцій.

Цезар почував себе в небезпеці в Римі, поки там володарював Сулла. Недарма на прохання багатьох дарувати життя Цезарю диктатор сказав: «Я вгадую у цьому юному Юлієві багатьох Маріїв».

Цезар виїхав до Сабіни, де й переховувався, мандруючи по горах Лація і Тібертіна до того часу, поки Сулла не вмер.

Повернувшись до Рима, він негайно пішов воювати у війську претора Мінуція Терма, брав участь в облозі Мітілен. Там, як ніхто інший, він показав силу, вправність і майже надприродну звитяжність. Він поводився з незвичайною мужністю, рискуючи собою, врятував життя легіонера. За це був нагороджений громадянським вінком.

По закінченні воєнних походів Цезар поїхав до Греції слухати знаменитих філософів і відвідувати школи найславетніших ораторів. Але біля Формакусси корабель, на якому був Цезар із своїми слугами, попав у полон до піратів.

У цих обставинах Цезар довів не лише свою незвичайну мужність, а й природжену здібність наказувати, що пізніше дало йому велику владу.

Коли він запитав піратів, який викуп вони за нього вимагають, ті зажадали двадцять талантів. На це юнак гордо відповів, що заплатить п'ятдесят, а діставши свободу, вирушить за ними в погоню і, захопивши їх у полон, звелить розп'ясти на хрестах.

Не сумніваючись у тому, що людині з роду Юліїв повірять на слово, він послав кількох своїх слуг в Ефес, Самое і в інші сусідні міста зібрати п'ятдесят талантів, скоро їх одержав і вручив піратам. Але тільки-но його відпустили на волю, він, зібравши кілька трирем у сусідніх портах, погнався за піратами, напав на них, розгромив, захопив у полон і передав преторові, щоб той наказав їх розп'ясти. Дізнавшися, що претор пробував продати їх у рабство, Цезар самовільно звелів розп'ясти їх, заявивши, що він готовий сам відповідати за свій наказ перед Сенатом і римським народом.

Все це принесло Юлію Цезарю велику популярність, що зросла незмірно, коли він відкрито й сміливо обвинуватив Гнея Корнелія Долабеллу, консула з партії Сулли, в злочинному управлінні довіреною йому провінцією Македонією. Цезар обвинувачував його не тільки сміливо, але й з незвичайним красномовством. І тільки з великими труднощами, спритно пустивши в хід величезний вплив та багатства видатних друзів Долабелли, найкрасномовнішому Ціцеронові пощастило добитися його виправдання.

Такою була людина, яка стояла, спершись на колону, під портиком храму Фавна і дивилась на натовп.

— Привіт Цезарю! — окликнув його Тіт Лукрецій Кар.

— Здрастуй, Кар! — відповів Цезар і потиснув руку майбутньому авторові поеми «Про природу речей».

— Честь і слава божественному Юлієві! — сказав Метробій, який саме виходив з храму в товаристві комедіантів та акторів.

— А, Метробій! — насмішкувато озвався Цезар. — Видно, що ти не марнуєш часу… Не пропускаєш жодної нагоди, щоб розважитися.

— Нічого не поробиш, божественний Юлій… Будемо насолоджуватися життям, дарованим нам богами… бо Епікур попередив нас, що…

— Знаю, знаю, — перебив Цезар, позбавляючи його труда цитувати Епікура.

Почухавши голову мізинцем лівої руки, щоб не розладнати зачіски, Цезар вказівним пальцем правої руки покликав до себе Метробія.

Метробій швиденько відокремився од своїх колег, один з яких гукнув йому:

— То ми чекаємо тебе в харчевні Ескулапа!

— Гаразд! — відповів мім і звернувся до Цезаря вкрадливим тоном з улесливою медоточивою усмішечкою: — Певно, якийсь бог сприяє мені сьогодні, що я можу услужити тобі, Цезарю, краса і гордість роду Юліїв.

Цезар усміхнувся трохи презирливо і відповів:

— Послуга, про яку я прошу тебе, добрий Метробію, невелика. Чи буваєш ти в домі Гнея Юлія Норбана?

— Аякже, — довірливо й багатозначно сказав Метробій. — Добрий Норбан прихильний до мене… дуже прихильний… і здавна… Ще з того часу, коли був живий мій славний друг, безсмертний Луцій Корнелій Сулла…

Ледве помітна гримаса огиди перебігла устами Цезаря, та він відповів з удаваною добродушністю:

— Ну, добре… — Він на мить замислився, а потім додав: — Приходь до мене на вечерю, Метробію, я тоді скажу тобі на дозвіллі, в чому справа.

— О, яке щастя!.. Яка честь!.. Як я тобі вдячний, милостивий Юлію!..

— Добре, добре!.. Годі дякувати. Іди до своїх друзів. Я чекаю тебе сьогодні, як смеркне.

Величним жестом Цезар попрощався з Метробієм, а той розсипався численними поклонами та привітаннями і пішов до харчевні Ескулапа.

Якщо врахувати ганебні якості Метробія, а також неабиякі успіхи Цезаря у жінок, то можна подумати, що мова мала йти про якісь любовні справи.

Поки натовп вирував і галасував навколо трьох храмів, Метробій, страшенно радіючи з свого успіху, бо вважав дуже великою честю для себе запрошення Цезаря, подався до харчевні і там почав спесиво розповідати про все друзям, які вже сиділи за столом.

Радість міма була настільки велика, що навіть заступила думку про розкішну вечерю через кілька годин, і він пожадливо накинувся на їжу, а ще більше — на добре фалернське вино.

Серед жартів і сміху за столом Метробій зовсім не помічав, як минає час, і втратив рахунок величезній кількості келихів, які вихилив. За дві години він так сп'янів, що почав втрачати свідомість. Але крізь туман, який уже оповивав його мозок, у нього промайнула думка, що далі так продовжуватись не може, що через годину він втратить здатність рухатись і не зуміє потрапити на вечерю до Цезаря. Отже, прийнявши тверде рішення, він обома руками сперся на стіл і з немалим, зусиллям зіп'явся на ноги. Потім почав прощатися з теплою компанією і, ледве повертаючи язиком, пояснив, що повинен іти, бо його чекають на вечерю у Це… Це… разя.

Вибух веселого реготу розлігся слідом за цією кумедною обмовкою комедіанта. Гострі дотепи і насмішки проводжали його, коли він, похитуючись, нетвердим кроком виходив з харчевні.

— Хороший же ти будеш у того Церазя! — гукнув один.

— Бідолахо Метробію, в тебе язик вузлом зав'язався! — піддав жару інший.

— Та не пританцьовуй, це обі не на сцені!

— Тримайся рівніше… Ти витреш геть усі стіни!

— То нічого, бо він же записався у штукатури!

— Бач, петляє, наче вуж!

Тим часом Метробій вибрався на вулицю і почвалав, бурмочучи собі під ніс:

— Смі… єтесь… смі… єтесь… голодранці!.. Але я… піду на вечерю до Цезаря… він хороша людина… чудова людина… Цезар… любить… ар… ар… артистів!.. Присягаюсь Юпітером Капі… Капі… лотійським! Не можу второпати, як тут пройти… Це велітернське… вино підмішане… і облудне… як душа Ев… Ев… бітіди!

Старий п'янчуга сяк-так проплентався кроків двадцять до мосту, що вів до міста, і зупинився, хитаючись на неслухняних ногах. Тут у нього з'явилася блискуча думка: провести на свіжому повітрі дві години до смерку, коли він мав іти до Юлія Цезаря, і таким чином освіжити голову.

— Куди краще мені податися?.. До вершини… напевне, повітря там… свіжіше… а мені душно… так душно… а календар запевняє… що лютий… буває взимку… Та хіба лютий — зимовий місяць?.. Він зимовий для того, хто не п'є вина… Присягаюся рогами Вакха Діоніса… на вершині повітря свіже… я піднімусь туди… а… що я зустріну, коли піду цією стежкою?.. Я натраплю на… гробницю того доброго царя Нуми… Гаразд… хай буде так… але я ніколи анітрошки не поважав цього Нуми… бо він не пив вина… Не любив… Та я не вірю, що не любив… і можу заприсягтися всіма дванадцятьма богами Згоди… що він з німфою Егерією… розмовляв не тільки про державні справи… Аякже!.!

Так варнякаючи, гіркий п'яниця, обурений стриманістю Нуми Помпілія, збочив із стежки, яка вела до гробниці.

Плутаним, непевним кроком він скоро дочвалав до лісу Фуріни — богині бур.

Поблукавши трохи стежками у лісі, він натрапив на величезне дерево, що росло край галявини, і ліг, прихилившися спиною до вузлуватого стовбура.

— Ото дивна річ!.. — міркував собі комедіант. — Тільки подумати, що я знайду заспокоєння від бурі, яка мене хвилює, саме у лісі богині бур…

Метробій белькотів, а його обважнілі повіки вже ледве піднімались і знову опускалися. Незабаром він заснув.

І йому снилося, що опинився на висхлому, безплідному полі, обпаленому пекучим сонцем… Він почував, що весь спітнів, а горло його пересохло, мучила спрага… Ох!.. Яка спрага!.. А в грудях такий тягар… така тривога… така нудьга… На щастя, Метробій почув дзюркотіння струмка… і побіг у той бік… Біг… біг… і не міг добігти, бо ноги обважніли… стали мов дерев'яні… і п'яти не могли відірватись од землі… А до струмка було ще далеко! Метробій, сам не знає як, побачив, що в струмку тече фалернське… і, дивна річ, його дзюрчання скидалося на людський шепіт… Метробій, умираючи від спраги, біг і нарешті добіг. Коли ж він упав ниць, щоб напитись чудового фалернського… перед ним раптом з'явився Нума Помлілій і не дозволив пити. Нума Помпілій мав білу бороду, довгу-предовгу, і був суворий на вигляд; скоса позираючи на Метробія, він став обкладати його лайками, докорами. Який гучний, металевий голос був у цього Нуми Помпілія!.. І в той час, як він говорив, Метробій знову чув шепіт голосів, що, здавалося, виходили з струмка, і вода в ньому з фалернського вина враз перетворилася на кров. А Нума скористався з цього, щоб іще дужче його ганити, і нарешті грізно закричав на нещасного Метробія:

— А-а, ти хочеш пити?.. Ти жадаєш крові, тиране?.. Так напийся крові твоїх братів, падлюко!

Сон ставав дедалі зловіснішим. Серце у Метробія стискалося; він боявся цього дідугана з невблаганним голосом, щодуху кинувся навтіки, спотикався об пеньки, впав сторчака…

І прокинувся.

Першу хвилину був ще приголомшений сном і не міг второпати, де він. Протер очі, озирнувся навколо і побачив, що він у лісі, що вже ніч і тільки місячне світло де-не-де розриває темряву між деревами. Спробував зібрати думки і хоч трохи привести їх до ладу. Та це йому не вдавалося, бо і прокинувшись, усе ще чув гучний голос Нуми Помпілія, його гнівні слова. Тому в перші хвилини він гадав, що ще спить, бачить сон. Але скоро переконався, що справді прокинувся, ледве пригадав, як тут опинився, і зрозумів, що голос, який чувся йому у сні, був голосом живої людини, і лунав тут, на сусідній галявині.

— Смерть за смерть! Постараємось принаймні вмерти заради нашої користі, а не для розваги завойовників! — палко й завзято говорив цей голос, видимо продовжуючи почату промову. — Скажені, люті звірі в людській подобі прагнуть крові, наче тигри Лівійської пустелі. їм приємно, щоб лилася кров пригнічених… Хай вийдуть з своїми мечами проти наших мечів, хай потече їхня кров, змішуючись з нашою. От тоді вони зрозуміють, що серце б'ється і у рабів, і у гладіаторів, і у пригнічених. І вони переконаються — присягаюся всіма богами Олімпу!.. — що великий Юпітер створив усіх людей рівними. Для всіх однаково повинно світити сонце і земля — цвісти й приносити плоди. Вони зрозуміють, що життя повинно всім давати щастя й радість!

Схвальний гомін почувся слідом за цими палкими словами і надовго порушив нічну тишу.

Метробій зрозумів, що це були збори людей, які щось замишляли проти республіки. Йому здавалося, що він уже десь чув цей гучний голос.

Але чий же це голос? Де раніше чув його Метробій? Коли? Оцього він ніяк не міг пригадати.

— Чи можемо ми після чотирьох років таємної, впертої праці нарешті сказати, що зійшла довгождана зоря свободи? — хрипко, басовито запитав інший голос поганою латинською мовою.

— Чи зможемо ми нарешті стати до бою? — спитав хтось іще більш хрипко та басовито.

— Зможемо! — відповів голос, який Метробій почув, коли прокинувся. — Арторікс завтра їде…

При цьому імені Метробій упізнав голос промовця. Це був не хто інший, як Спартак, і Метробій одразу зрозумів, про що тут говорили.

— Арторікс їде завтра до Равенни і попередить Граніка, щоб він тримав напоготові своїх п'ять тисяч двісті гладіаторів. Це буде перший легіон нашого війська. Другим буде той, яким командуєш ти, Кріксе. Він складається з семи тисяч семисот п'ятдесяти членів нашої Спілки, що живуть у Римі. Третім і четвертим будемо командувати я і Еномай. До їх складу входитиме десять тисяч гладіаторів, зібраних у школі Лентула Батіата в Капуї.

— Двадцять тисяч гладіаторів, вишикуваних у легіони! — з дикою радістю голосно вигукнув Еномай. — Двадцять тисяч!.. Ого!.. Присягаюсь богами пекла, б'юсь об заклад, що ми побачимо, як застібуються панцири на спинах гордих легіонерів Сулли й Марія.

— А тепер, коли все умовлено, — заради наших пригноблених країн, заради успіху нашої справи, заради святої віри, що нас єднає, — сказав Спартак, — будьте обережні й розсудливі. Не будемо рискувати успіхом нашої справи. Утримаймося від будь-якого невчасного виступу. Невчасна сміливість — злочин і в одну мить може занапастити плоди чотирирічної величезної, настирливої праці. Протягом п'яти днів ви почуєте про наш перший виступ, дізнаєтесь, що ми захопили Капую. Хоч Еномай і я зберемо наші загони за містом, та при першій нагоді сміливо вдаримо по столиці Кампаньї. Тоді ви в Равенні і в Римі збирайте всіх і поспішайте до нас. А до часу, поки не повстане Капуя, хай серед вас панує мир і спокій.

Після цих слів почулася жвава, безладна розмова, в якій брали участь майже всі присутні гладіатори, що складали верховний штаб Спілки пригноблених.

Обмінявшись порадами, словами підбадьорення, братніми привітаннями, гладіатори почали розходитися. Жваво розмовляючи, всі вони рушили в той бік, де був Метробій, але Спартак гукнув до них:

— Браття, не всі в один бік, не всі разом! Ідіть по двоє, по троє і на відстані п'ятисот-шестисот кроків один від одного. До міста повертайтесь одні через Цестіїв міст, другі — через Субліційський, треті — через Еміліїв.

Поки гладіатори розходилися з лісу в різні боки, Спартак проходив з Еномаєм і Арторіксом повз дерево, де причаївся Метробій.

Спартак потиснув Кріксові руку і сказав:

— З тобою зустрінемося пізніше в Лутації Одноокої. Там ти мені скажеш, чи зможемо ми розраховувати на те, що через п'ять днів до околиць Капуї прибудуть обіцяні панцири.

— Я саме йду побачитися з погоничем мулів, який обіцяв мені якнайшвидше переправити цей вантаж,

— Ет! — зневажливо вигукнув Еномай. — До чого нам ці панцири? Віра, щити і хоробрість — ось наші панцири!

Крікс хутко пішов до Цестієвого мосту; Спартак, Еномай і Арторікс повернули до Субліційського.

— От так штука! — думав тим часом Метробій, стаючи хоробрішим у міру того, як віддалялися гладіатори. — От так штука… Яка буря нависає над республікою! Двадцять тисяч озброєних гладіаторів!.. Цього досить, щоб спалахнула друга війна рабів, як то було в Сіцілії… Навіть гірше… бо цей Спартак розумом і завзяттям набагато переважає сірійця Евна, вождя сіцілійських рабів… Самі всемогутні боги послали мене до цього лісу… Тож, мабуть, вони обрали мене своїм знаряддям, щоб урятувати республіку від загибелі, яку їй готують… Мене і нікого іншого… Хіба колись гуси не стали в пригоді такій самій справі?.. То чому я не стану в пригоді? Тьху! Чого тільки не спаде на думку з перепою!

І Метробій, ображений висновком, до якого привело його це порівняння, підвівся з землі, ступив кілька непевних кроків і став прислухатися, чи справді всі гладіатори пішли, чи, боронь боже, не лишився хто на чатах.

Тут же він згадав про Цезаря, який чекав його в годину смеркання. А вже було півночі. Метробієві стало прикро, та він вирішив, що тільки-но мине небезпека і він зможе вийти з лісу Фуріни, як одразу побіжить до нього, розкриє таємницю, і за викриття змови Цезар пробачить запізнення на вечерю.

Переконавшись, що гладіатори пішли, він вийшов з лісу і швидко подався до Цестієвого мосту, міркуючи про себе, що коли б він не був п'яний, то, напевне, не потрапив би до лісу Фуріни під час наради гладіаторів. І він благословляв свою випивку та й загалом пияцтво. Навіть те фалернське з харчевні Ескулапа, яке він щойно кляв, тепер здавалося йому божественним.

З цими думками Метробій увійшов до дому Цезаря і наказав негайно просити Цезаря прийти до бібліотеки, де він його чекатиме і розповість про надзвичайну подію, від якої, можливо, залежить доля Риму.

Спершу Цезар не надав ніякого значення словам Метробія, бо вважав його п'яницею й пустобрехом, але, подумавши, вирішив усе-таки вислухати. Вибачившись перед гостями, він пройшов до бібліотеки, де Метробій коротко й схвильовано розповів йому про змову гладіаторів.

Це здалося Цезарю дивним. Він засипав комедіанта запитаннями, щоб переконатися, чи не було це все маренням п'яної людини. Переконавшись у протилежному, Цезар насупився і кілька хвилин стояв замислений. Потім, стрепенувшись, як людина, що прийняла якесь рішення, він сказав Метробію з усмішкою недовіри:

— Я не хочу заперечувати подій, про які ти розповів, але твоя розповідь дуже скидається на казку. А ця казка, мабуть, виникла під впливом фалернського вина, якого ти нахлестався у харчевні Ескулапа.

— Ніде правди діти, я таки люблю хильнути фалернського, божественний Юлію, особливо коли воно хороше, — ображено відповів Метробій. — Не буду критися, що й сьогодні ввечері я був трохи напідпитку. Але щодо слів, які я чув у лісі Фуріни, то можу заприсягтися тобі, божественний Юлію, що чув їх якнайкраще, одне за одним так, як тобі їх передав, бо на той час добрий сон і свіже повітря Янікульського горба зовсім мене протверезили. Так невже ти зможеш залишити республіку в такій страшній небезпеці і не попередиш консулів і Сенат?

Цезар стояв, схиливши голову, все ще задуманий.

— Небезпека щохвилини збільшується!

Цезар мовчав.

Замовк і Метробій, хоч уся його поза і збуджені рухи ясно свідчили про його «патріотичну» нетерплячку. За хвилину спитав:

— То як же?

Цезар підвів голову і відповів:

— Наскільки справді велика небезпека, що загрожує республіці, я хотів би судити сам.

— О божественний Юлію!.. Я прийшов до тебе тільки порадитись. Тобі, якщо бажаєш, я охоче передам заслугу викриття цієї змови, бо знаю і твердо вірю, що великий душею Гай Юлій Цезар завжди зуміє мені віддячити.

— Спасибі тобі, Метробію, і за почуття до мене і за пропозицію. Але не для власної користі хочу я перевірити таємницю, про яку ти випадково довідався. Просто хочу розсудити, як краще повестись у таких складних обставинах.

Метробій схвально кивнув головою, а Цезар додав:

— Тепер іди в трикліній і там чекай мене. Та не проговорись нікому! Розумієш мене — нікому, Метробію, — ні про те, що чув у лісі Фуріни, ні про нашу розмову. І ніхто не повинен знати, куди я зараз піду. Через годину я повернусь, отоді ми обміркуємо, що треба зробити для блага нашої батьківщини.

— Я зроблю так, як ти наказуєш, Цезарю!

— Ти будеш задоволений, бо я вмію бути вдячним. А в книзі долі не написано, що Цезар закінчить своє життя з чолом, увінчаним лише простими лаврами, якими нагороджують за перегони в цирку.

Гай Юлій, залишивши Метробія самого думати над останніми словами, вийшов до сусідньої з бібліотекою кімнати. Згодом він повернувся з простим плащем на руці і з мечем на пурпуровій перев'язі. Скинувши біле застольне вбрання, накинув через плече перев'язь і загорнувся у плащ, покривши голову капюшоном. Потім попрощався з Метробієм, ще раз наказав йому чекати в триклінії та не базікати про змову гладіаторів і у супроводі раба вийшов з дому. Швидко попростував до вулички, де містилася таверна Венерн Лібітіни.

Увійшовши до таверни, Цезар окинув бистрим поглядом першу велику кімнату, переповнену пролетарями, могильниками, жебраками, і пройшов до другої, де за столом уже сиділи рудіарії та гладіатори.

Він привітав їх звичайним salvete, сів з рабом у кутку кімнати і наказав рабині-ефіопці подати два келихи вина. Байдуже перекидаючись з рабом незначними словами, він пильно стежив за гладіаторами, вслухаючись в їхню розмову.

Спартак, який сидів між Еномаєм та Кріксом, був блідий, сумний, заклопотаний. За чотири роки, що минули після смерті Сулли, фракієць став серйозніший, на його широкому відкритому чолі з'явилася глибока зморшка душевних тривог і тяжких думок.

Почувши про Спартака, Цезар одразу вгадав, що ним може бути тільки оцей величезного зросту, вродливий чоловік, обличчя якого свідчило про незвичайну енергію і глибокий розум. Дивлячись на нього з проникливістю геніальної людини, Цезар миттю оцінив у Спартакові обдаровану вдачу, видатний розум, призначення для високих справ і славетних подвигів.

Тим часом рабиня Азур принесла два келихи вина, і Цезар, узявши один, вказав рабові на другий:

— Пий!

Поки раб пив, він підніс келих до рота, та насправді вино не торкнулося його уст. Цезар устав з свого місця і підійшов до гладіаторів, сказавши:

— Привіт тобі, звитяжний Спартак! Хай завжди тобі усміхається доля, бо ти цього заслужив! Чи не згодишся ти поговорити зі мною?

Всі обернулися до нього, і кілька чоловік вигукнули:

— Юлій Цезар!

— Юлій Цезар? — встаючи, здивовано запитав Спартак, який чув про Цезаря, але ще ніколи його не бачив.

— Тихше… тихше, — дружелюбно усміхаючись, сказав майбутній диктатор. — Інакше завтра весь Рим знатиме, що один з понтифіків тиняється вночі по тавернах Субурри та Есквіліна.

Рудіарій деякий час мовчки дивився на нащадка роду Юліїв, а потім сказав:

— Я назву себе найщасливішою людиною, Гай Юлій, якщо чимсь зможу бути тобі корисним.

— Може, ти погодишся на короткий час залишити товариство цих молодців і трохи пройдешся зі мною вздовж міського муру?

Гладіатори вражено перезирнулись, а Спартак задоволено відповів:

— Для невідомого, бідного рудіарія буде честю пройтися з тобою.

— Сильний ніколи не буває бідним, — відказав Цезар, рушивши до виходу і давши знак рабові чекати його тут.

— Ех!.. — зітхнув Спартак, ідучи за Цезарем. — Навіщо левові сила, коли він закутий у кайдани?..

Ці дві незвичайні людини пройшли головну кімнату харчевні, вийшли на вулицю, звернули праворуч і мовчки пішли поруч до того місця біля муру, де чотири роки тому гладіатори вбили відпущеника Гая Верреса.

На безлюдній рівнині, між крайніми будинками міста і муром Сервія Туллія, у нічній тиші Цезар і Спартак зупинились. Освітлені місяцем, білі, мов привиди, вони стояли мовчазні, нерухомі, ніби вивчали, оцінювали один одного. В глибині душі вони відчували, що представляють собою два протилежних принципи, втілюють в собі два знамена, уособлюють дві справи: справу деспотизму і справу свободи.

Цезар перший порушив мовчання:

— Скільки тобі років?

— Тридцять три, — відповів Спартак, вдивляючись у Цезаря і ніби бажаючи відгадати його думки.

— Ти фракієць?

— Так.

— Фракійці люди хоробрі і в битві і в будь-якій небезпеці. А ти не тільки могутній і хоробрий, але й добре вихований і маєш освіту. Чи не так?

— Звідки ти це знаєш?

— Від однієї жінки. Але не про це нам слід говорити тепер, коли тобі і справі, якій ти себе присвятив, загрожує страшенна небезпека.

— Про яку справу, про яку небезпеку ти кажеш? — з подивом спитав Спартак, і обличчя його пополотніло.

— Я знаю все і прийшов сюди не для того, щоб заподіяти тобі шкоду, Спартак. Навпаки, мною керує бажання врятувати тебе. Один чоловік, сховавшись за деревом у лісі Фуріни, несамохіть чув вашу розмову цієї ночі.

— Прокляття богам!.. — закричав Спартак у страшному відчаї.

— Він ще не сповістив консулів про це, але, хоч як би я його затримував, він це неодмінно зробить цієї ж ночі або завтра на світанку, і твої чотири легіони гладіаторів будуть розвіяні раніше, ніж зберуться.

Спартак був у відчаї.

— П'ять років надій, змагання, боротьби, праці — все може загинути в одну мить!.. Усе скінчиться, і не лишиться жодної надії пригнобленим і рабам. Рабами будемо животіти довіку!..

Цезар співчутливо, майже з повагою дивився на цей відчай, такий благородний, болісний, глибокий. Вся велетенська постать Спартака виражала невтішне горе, благородне обличчя виразно передавало душевну муку. І безмірно гордовитий, холодний розумом Цезар, який нікого в світі не вважав гідним своєї симпатії, мимоволі захопився цією незвичайною людиною. Його вражала ця людина, яка в святій любові до свободи могла знайти в собі сили, щоб задумати і підготувати справу, достойну грецьких або римських героїв, людина, яка з непохитною вірою, мудрою передбачливістю і сміливістю змогла створити справжнє військо з двадцяти тисяч гладіаторів.

При цій думці очі Цезаря спалахнули пристрасною заздрістю, він увесь затремтів, у голові запаморочилося. Його погляд блукав по вершинах Альбанського узгір'я, а думка линула в безмежний простір мрій. Він думав, що коли б мав чотири легіони, двадцять тисяч воїнів, то за кілька років завоював би світ і став би володарем Риму, і не таким жахливим, як усім ненависний Сулла, а шанованим володарем, грозою нікчемних, звироднілих патриціїв, улюбленим ідолом простого народу.

Так, охоплені — один тугою і тривогою, другий честолюбними мріями, — вони кілька хвилин стояли мовчки. Першим заговорив Спартак. Грізно нахмуривши брови, він твердо сказав:

— Та ні, присягаюся блискавицями Юпітера Карателя, цього не буде!

Цезар опам'ятався від цих слів.

— А що ти можеш зробити?

Спартак допитливо подивився в очі Цезаря, уже спокійні, зосереджені, і спитав:

— А ти, Цезар, друг нам чи ворог?

— Хотів би бути другом…

— Тоді ти можеш зробити для нас усе: наш порятунок у твоїх руках.

— Як це?

— Викажи нам людину, що знає нашу таємницю!

— Виходить, я, римлянин, маю допустити повстання всіх рабів Італії на загибель Римові, коли можу цьому перешкодити?

— Твоя правда, я забув, що ти римлянин.

— І хочу, щоб увесь світ був підвладний Риму.

— Ну, звичайно! В тобі промовляє тиранія латинян над усіма народами світу. Видно, що в тебе зародилася думка, ще ширша, ніж в Александра Македонського! Коли римські орли розпростають свої крила над усім світом, ти зажадаєш затиснути всі народи в своєму залізному кулаці? Рим — володар народів, ти — володар Риму!

В очах Цезаря блиснула радість, та він схаменувся і з усмішкою сказав Спартакові:

— Про що я мрію, того ніхто не знає. Не знаю, може, і я сам. Мені ще треба набратися сили, перш ніж я вилечу з гнізда назустріч своїй долі. А ти з надзвичайною енергією й мудрістю видатного полководця уже зібрав рабів у військо, поділив на легіони і готовий вести їх до бою. Скажи мені, що ти задумав? На що ти надієшся?

— Я надіюся, — палко відповів Спартак, і очі його заблищали, — знищити розбещене римське суспільство і побачити, як на його руїнах зароджується незалежність народів. Я надіюся знищити ганебні римські закони, які примушують одну людину згинатися перед іншою і працювати в поті чола не для себе, а для тих, що живуть у лінощах і неробстві. Я надіюся потопити горе пригноблених у крові гнобителів, розбити кайдани знедолених, прикутих до колісниці римських перемог. Я надіюся перекувати ці кайдани на мечі, з допомогою яких кожний народ зміг би прогнати вас з своєї землі до Італії — великі боги дали вам її, і меж її ви ніколи не повинні були переступати. Я надіюся спалити всі амфітеатри, де народ-звір, називаючи нас варварами, упивається різаниною нещасних, народжених також для духовного життя, для щастя, для любові і змушених замість цього убивати один одного для втіхи тиранів світу. Я надіюся, в ім'я всіх блискавиць всемогутнього Юпітера, побачити, як під могутнім промінням сонця свободи на землі зникне ганебне рабство. Свободи я шукаю, свободи прагну, свободу чекаю і закликаю, свободу для людей, для народів великих і малих, для сильних і слабких. А разом з свободою — мир і розквіт народів, справедливість і найбільше, дароване богами щастя — тішитися мирним життям на землі…

Цезар стояв нерухомо і слухав Спартака із співчуттям, змішаним з жалем.

— А потім що, благородний мрійнику? Що потім?

— А потім — царство права над силою, розуму над пристрастями, — відповів рудіарій, і на його палаючому обличчі, здавалось, відбивалися всі високі почуття, що жили в його грудях. — А потім рівність між людьми, братерство між народами, торжество добра між людьми.

— Бідолашний мрійнику! Ти віриш у можливість усього цього добра? — співчутливо і дещо глузливо сказав Цезар. — Бідолашний мрійнику!

Трохи помовчав, а потім вів далі.

— Вислухай тепер мене, Спартак, і зваж на ці слова, навіяні почуттям, яке ти в мені викликав. Це почуття значно сильніше, ніж ти можеш гадати, хоча Цезар рідко дарує свої почуття, а ще рідше — свою повагу. Справа, яку ти задумав — більш ніж неможлива. Мета цієї справи і засоби для її здійснення, які є в твоєму розпорядженні, — все це химера.

Спартак жестом хотів його спинити, але Цезар вів далі:

— Не перебивай мене, краще слухай. Я добра тобі зичу, тому й пішов тебе шукати. Ти, мабуть, і сам не думаєш, що твої двадцять тисяч гладіаторів примусять тремтіти Рим. Ти розраховуєш, що слово «свобода» привабить під твої знамена велику кількість рабів. Хай ця кількість досягне ста, ста п'ятдесяти тисяч. Припустімо, — чого ніколи не буде, — що під твоїм керівництвом вони будуть дисципліновані і битимуться якнайкраще, натхнені хоробрістю відчаю. Ну й що з того? Чи можеш ти надіятися, що вони подолають чотириста тисяч легіонерів, які перемогли царів Азії й Африки? Адже легіонери — громадяни і власники. Для них ви — позбавлені всякої власності — вороги їхньої власності. І вони завзято боронитимуть від вас своє добро. Ви битиметеся з відчаю, вони — з інстинкту самозахисту; ви — за права, вони — за свою власність, і можна не сумніватися, чия візьме… Переважаючи вас кількістю, вони в кожному місті, у кожній муніципії знайдуть спільників, а ви — ворогів. У їхньому розпорядженні будуть багатства громадської казни і ще більші багатства патриціїв, з ними авторитет римського імені, мудрість досвідчених полководців, інтереси всіх міст і громадян, численні кораблі республіки й допоміжні війська з усього світу. Твоєї мужності, твого великого розуму вистачить на те, щоб запровадити порядок, дисципліну у натовпі свавільних, диких варварів, уродженців різних країн, людей, не зв'язаних між собою єдиними славними традиціями, єдиними племенними зв'язками, людей, що не усвідомлюють кінцевої мети вашої боротьби. Все це я тільки припускаю, але й цього досягти неможливо. Я визнаю, що ти, обдарований такою енергією і розумом, можеш командувати військом. Але ти доб'єшся тільки того, що приховаєш вади твого війська, як приховують болячки на тілі, аби похитнути надію ворога на перемогу. Але, проявивши навіть чудеса мудрості й доблесті, чи зможеш ти домогтися перемоги?

— Ну й що ж! — з безтурботністю великої людини вигукнув Спартак. — Я зустріну славну смерть за справедливу справу, і кров, пролита нами, удобрить поле свободи, накладе нове тавро ганьби на чоло гнобителів, народить месників без ліку. Це найкраща спадщина, яку ми залишимо нащадкам; приклад для наслідування.

— Яка велика самопожертва, але безплідна й непотрібна! — заперечив Цезар, — Тепер, коли я тобі показав, що засоби, які ти маєш у своєму розпорядженні, недостатні для досягнення мети, я доведу тобі, що й сама мета — це плід збудженої фантазії. Це недосяжна для людства мрія. Здалека вона здається близькою й живою, але чим швидше ти до неї линеш, тим більше вона од тебе віддаляється. І коли тобі здається, що ти її впіймав, вона зникає на твоїх очах. З того часу, коли людина покинула ліси і стала жити громадою, зникла свобода і виникло рабство. 1 навіть у нашій, Римській республіці, заснованій на владі народу, — ти сам це бачиш, — уся сила і влада тепер цілком затиснуті в кулані невеликої купки патриціїв, які владу над республікою зробили спадщиною для своїх нащадків. Хіба вільні ті чотириста тисяч римських громадян, які не мають ні хліба, ні постелі, ні плаща, щоб захиститися від зимової негоди?.. Вони — раби першого, хто захоче купити їхній голос; право голосу — єдина спадщина, єдине багатство цих злиденних «володарів світу». Тому «свобода» — це слово, позбавлене змісту, це струна, що завжди бринить у серці народу і часто допомагає саме тиранам, які вміють на ній грати. Ти бачиш, Спартак, я страждаю від зарозумілої пихи патриціїв. Я співчуваю горю і нещастю бідних плебеїв. Але бачу, що тільки на загибелі перших можна збудувати щастя других. Для того щоб знищити могутність касти олігархів, треба підлещуватися до пристрастей народу, але тримати його в шорах, залізною владною рукою керувати ним. А оскільки людина людині — вовк, оскільки людський рід розділений на вовків і ягнят, на шулік і голубів, то я вже зробив свій вибір і поставив собі завдання: захопити владу і поміняти долею обидві сторони, зробити гнобителів пригнобленими.

— Виходить, що тебе, Цезар, бентежать почуття, частково схожі на мої…

— Так! І я співчуваю гладіаторам і рабам, до них я завжди був милостивий. Коли я влаштовував для народу видовища, то ніколи не дозволяв, щоб гладіатори по-звірячому вбивали один одного ради задоволення диких інстинктів плебсу. Але для здійснення мети, якої прагну, — якщо я тільки зумію досягти її, — мені потрібно значно більше хитрощів, ніж насильства. Спритності треба більше, ніж сили, сміливості і обережності водночас, як нерозлучних супутників на небезпечному шляху. Я почуваю, що мені призначено досягти великої височини, я хочу її досягти і. досягну. І мені вигідно використати сили, які трапляються на моїй путі, подібно до ріки, що приймає у своє лоно всі сусідні потоки, і потім, бурхлива й зміцніла, вливається в море. Тому я і звертаюся, Спартак, до тебе, як до могутньої людини, народжено! для великих справ. Чи не згодишся ти покинути божевільну думку про неможливе повстання і замість того стати помічником і супутником Цезаря? Мною керує моя зірка — Венера, моя праматір, яка веде мене по шляху життя і пророкує високу долю. Рано чи пізно я дістану управління якою-небудь провінцією і командування над легіонами, буду перемагати, здобувати тріумфи, стану консулом, трощитиму трони, підкорюватиму народи і завойовуватиму держави…

Цезар був надзвичайно збуджений, його обличчя, опромінене блиском сяючих очей, схвильований голос і рішучий тон, повний глибокого переконання, надавали всій його постаті такої величності і владності, що на якусь мить зачарували Спартака.

Цезар на хвилину спинився, і Спартак, звільнившись од впливу красномовства свого співрозмовника, спитав суворим глибоким голосом:

— А потім?

В очах Цезаря спалахнула блискавка, обличчя його зблідло від хвилювання, і він тремтячим, але рішучим голосом відповів:

— А потім… влада над усім світом!

Настало коротке мовчання.

— Тож облиш цю справу, — через кілька хвилин уже спокійно сказав Цезар. — Вона в самому зародку приречена на загибель. Метробій про все повідомить консулів. Переконай своїх товаришів по нещастю перетерпіти все, щоб у них лишилась хоч яка-небудь надія здобути права законним шляхом, а не зі зброєю в руках. Будь моїм другом, іди за мною в походах; ти будеш командувати хоробрими бійцями і тоді зможеш блискуче виявити незвичайні здібності, даровані тобі природою.

— Це неможливо! Неможливо!.. — заперечив Спартак. — Від усього серця дякую тобі, Юлію, за оцінку, що ти мені дав, і за великодушну пропозицію. Але я повинен іти шляхом, указаним мені долею, і не можу й не бажаю кидати моїх братів по рабству. Якщо боги на Олімпі управляють долею людей, якщо там, наверху, ще існує справедливість, — бо на землі її немає, — то наша справа не загине. Якщо ж і боги і люди битимуться проти мене, то я, як той Аякс, зумію мужньо і спокійно загинути, але не скорюся.

Цезар знову відчув захоплення цією мужньою людиною. Взявши руку Спартака, він міцно потиснув її і сказав:

— Хай буде так. Якщо ти такий безстрашний, я провіщаю тобі щасливу долю, бо знаю, наскільки сміливість допомагає уникати невдач. Щастя у всіх справах відіграє велику роль, а у воєнних справах змінює своє обличчя дуже швидко. Цього вечора твоя справа близька до повної поразки, та досить втрутитися щасливій долі, і завтра твоя справа може стати зовсім близькою до успіху, до перемоги. А тепер поспішай до Капуї. Я не можу і не повинен перешкодити Метробію йти до консулів, щоб розкрити вашу змову. Ти ж постарайся, якщо фортуна на твоєму боці, попасти до Капуї раніше від гінців Сенату… Прощай.

— Хай сприяють тобі боги, Гай Юлій… і… прощай.

Понтифік і рудіарій потиснули один одному руки і мовчки спустилися безлюдною вулицею до таверни Венери Лібітіни. Цезар розплатився за вино і в супроводі свого раба пішов додому.

Спартак, скликавши своїх товаришів, з гарячковою поспішністю почав давати всім накази: Кріксові — знищити всі сліди змови серед гладіаторів Рима; Арторіксові — мчати в Равенну до Граніка, а сам він з Еномаєм, осідлавши двох найміцніших коней і взявши з собою з скарбниці Спілки пригноблених п'ять талантів, щоб мати змогу купити в дорозі свіжих коней, щодуху помчали через Капенську браму до Капуї.

Цезар, дійшовши додому, дізнався, що Метробій від кількох келихів фалернського вина загорівся ще палкішою любов'ю до вітчизни. Він дуже стурбувався тривалою відсутністю Цезаря і тому прямісінько, як він казав, а за словами воротаря — зигзагами — пішов до консула рятувати республіку.

Цезар довго стояв у глибокій задумі. Потім сказав сам собі:

— Тепер гладіатори і гінці Сенату змагатимуться у швидкості, і як знати, хто прийде першим.

Поміркував ще трохи і додав:

— Як часто від найнезначніших обставин залежать найважливіші події!.. В даному разі все залежить від коня!


Розділ X

ПОВСТАННЯ

Капуя — багата, повна розкошів і розваг столиця Кампаньї, найродючішої і найквітучішої провінції в усій Італії — в період описуваних подій значно втратила свою колишню пишноту. А раніш, до походу Ганнібала в Італію, могла б суперничати з Карфагеном і Римом. Коли Ганнібал переміг римлян біля Требії й Тразіменського озера і завдав їм рішучої поразки при Каннах, Капуя перейшла на бік переможця, який перетворив це чудове місто на базу для наступних воєнних дій. Але невдовзі Ганнібала перемогли римляни, і з його поразкою для Капуї настав занепад. Частину мешканців римляни винищили, частину відправили у вигнання, частину продали в рабство, а місто заселили колоністами з навколишніх місць — городянами та хліборобами, які залишилися вірними Римові у скрутні для нього часи.

З того часу минуло сто тридцять вісім років. Могутня підтримка Сулли, торгівля легіонерів з колоніями до деякої міри відродили багатство Капуї. Маючи близько ста тисяч жителів, оперезана міцними мурами, Капуя була чудовим містом з хорошими вулицями, пишними храмами, багатими базиліками, грандіозними портиками, палацами, термами й амфітеатрами. Своїм зовнішнім виглядом Капуя не тільки суперничала з Римом, але й переважала його. Небо, що завжди сяяло над цим містом ласкавою усмішкою, і чудовий клімат збільшували його чарівність. У цьому відношенні природа не була настільки милостивою до семи горбів, на яких височіло величезне вічне місто Ромула.

20 лютого 680 року, в час, коли сонне у переливчастому вбранні рожевих, білосніжних, червонястих хмаринок повільно сідало за вершинами горбів, на вулицях Капуї панувало звичайне вечірнє пожвавлення. Робітники закінчували свою роботу, крамниці зачинялися.

Городяни, що проходили широкою і гарною Альбанською вулицею, здивовано зупинялись і проводжали очима загін з десяти вершників на чолі з декуріоном, які мчали з боку Аппієвого шляху. Коні були вкриті грязюкою, пилом, змилені, з їхніх ніздрів ішла пара, — все свідчило про те, що вершники дуже поспішали і везли якусь важливу звістку.

— Присягаюся скіпетром Юпітера Тіфатського, — сказав один з громадян своєму супутникові. — Такої гонитви я не бачив з того часу, коли гінці привезли звістку про перемогу Сулли біля храму Діани Тіфатської над консулом Норбаном, прибічником Марія.

— Чи вони не з Рима? — спитав якийсь коваль, скидаючи шкіряного фартуха, який звичайно носили люди цієї професії.

— Мабуть, є якась новина?

— А може, розкрилася наша змова? — страшенно збліднувши, стиха сказав молодий гладіатор своєму товаришеві.

Декуріон з десятьма знесиленими довгою дорогою вершниками проїхав добру половину Альбанської вулиці і звернув на Сеплазьку, де містився будинок префекта Меттія Лібеона, який від імені римлян правив містом.

Тут вершники зупинилися, декуріон скочив з коня, ввійшов у портик і зажадав, щоб його негайно допустили до префекта, бо він має передати йому надзвичайно важливі листи від римського Сенату.

Тим часом навколо вершників стовпилися зацікавлені капуанці. Одні дивувалися тому, до якого жалюгідного стану довела цих людей і їхніх коней довга й поспішна їзда. Інші судачили про ймовірну причину приїзду цієї групи воїнів. Деякі пробували завести розмову з воїнами.

Та всі спроби зацікавлених капуанців ні до чого не привели; із скупих і уривчастих слів, які пощастило витягти з солдатів, вони змогли дізнатися лише про те, що загін прибув з Рима. Це ще дужче збуджувало цікавість натовпу, проте нітрохи не розкривало справи. В цей час кілька рабів поквапливо вийшли з будинку префекта і бігцем попрямували в різних напрямках.

— Ого! — крикнув один з капуанців. — Справа, як видно, важлива!

— Щоб дізнатися про це, — сказав продавець мазей із сусідньої крамниці, товстий, з червоним обличчям чоловік, — щоб про це дізнатися, я охоче дав би десять глечиків моїх найкращих рум'ян.

— Клянуся крилами Іріди, вісниці богів! Я там щось бачу…

— Де, де?

— Та он, на розі Альбанської вулиці…

— Хай захистять нас боги! — вигукнув, бліднучи, торговець мазями. — Та це ж військовий трибун!

— Справді!.. Це — він… Тіт Сервіліан…

— Що це значить?

— Захисти нас, Діана!

На Сеплазькій вулиці скупчувалося все більше людей, і по всій Капуї швидко ширилася тривога.

Саме в той час, коли військовий трибун Тіт Сервіліан увіходив до будинку префекта, вздовж акведука, що подавав до міста воду з сусідніх горбів, швидко йшли, важко дихаючи, два чоловіки, вкриті грязюкою і пилом. Вони були велетенського зросту, по одягові і озброєнню — обидва гладіатори.

Це були Спартак і Еномай. Виїхавши з Риму вночі з 15 на 16 лютого, вони мчали кар'єром, на кожній станції міняючи коней, і швидко доїхали до Свесси-Помеції. Але тут їх наздогнав декуріон, який з десятьма воїнами мчав до Капуї, щоб попередити префекта про близьке повстання. Тому гладіатори мусили відмовитися не тільки од заміни коней, а змушені були час од часу збочувати з Аппієвого шляху і їхати сусідніми путівцями.

І все ж їм пощастило купити двох коней в одного колона. Ціною надлюдських зусиль, інколи їдучи навпростець, особливо на поворотах Аппієвого шляху, вони спромоглися потрапити на дорогу, що вела з Ателли в Капую. Вони гадали, що вже на цілу годину випередили гінців Сенату, а це означало б перемогу і повний успіх справи. Та ось на відстані семи миль од Капуї зовсім знесилений кінь Спартака раптом упав, тягнучи за собою і вершника; при цьому Спартак, намагаючись утримати бідолашну тварину, вивихнув руку.

Фізичний біль, який відчув Спартак, викликав лише легку гримасу на його зблідлому обличчі; але то було ніщо, порівнюючи з душевною мукою. Непередбачене нещастя кинуло його у відчай. Він сподівався дістатися до школи Лентула Батіата на півгодини раніше від своїх ворогів, а тепер мав прибути після них і побачити руїни тієї будови, яку так уперто і любовно споруджували протягом п'яти років.

Схопившись на ноги, Спартак зітхнув так, наче рикнув смертельно поранений лев, і розпачливо вигукнув:

— О, присягаюсь Еребом!.. Усе загинуло!..

Еномай дбайливо обмацав товариша і, переконавшись, що нічого небезпечного з ним не скоїлося, сказав:

— Що ти кажеш? Чому все загинуло, коли наші руки не в кайданах та ще й озброєні мечами?

Спартак трохи помовчав, потім, подивившись на коня Еномая, сказав:

— Сім миль… Нам лишилося проїхати тільки сім миль, і ми — хай будуть прокляті ворожі для нас боги! — повинні відмовитись од надії прибути вчасно!.. Ах, коли б твій кінь зміг провезти нас іще хоч три або чотири милі, то решту ми швидко пройшли б пішки. Адже ми випередили наших ворогів на цілу годину, та, крім того, їм потрібно щонайменше годину після приїзду гінців, щоб поламати наші плани.

— Думка твоя слушна, — відповів германець і поглянув па свого коня. — Але чи зможе ця бідолашна тварина везти нас обох, та ще й риссю, хоча б зо дві милі?

Глянувши на коня, гладіатори переконалися, що це неможливо. Кінь задихався, від нього йшла пара, боки гарячково здіймались. Було очевидно, що й цей кінь закінчив би тим, чим і перший. Тому після короткої наради вони вирішили покинути коней і пішки поспішати до Капуї.

З яким завзяттям, з якою гарячковою тривогою і впертістю ці два змучених, знесилених, уже кілька днів голодних чоловіки вирушили в дорогу до Капуї! Вони йшли мовчки, похмурі і бліді, збурені, вкриті потом, і так швидко, що менш ніж за півтори години були біля міської брами.

Тут вони зупинилися, щоб перевести дух і трохи заспокоїтись, аби не викликати підозри у сторожі. Спартак найбільше боявся того, що вона вже могла дістати наказ стежити за всіма, хто входить до міста, і арештовувати підозрілих людей.

Знову рушили вперед. В обох гарячково билися серця, з лоба котився холодний піт, викликаний невимовною тривогою.

Коли дійшли до брами, серце Спартака, безтрепетне перед лицем найстрашніших небезпек, перед самою смертю, билося з такою силою, що він боявся, коли б воно не розірвалося.

Двоє вартових спали, простягтись на дерев'яних лавах, троє були захоплені грою в кості, а двоє інших балакали, висміюючи перехожих, що входили до міста і виходили з нього.

Якійсь бідній старій селянці, що несла в невеличких кошиках кілька кавалків м'якого сиру, один з легіонерів глузливо гукнув:

— Рано ти йдеш на ринок, стара чаклунко!

— Хай оберігають вас боги! — смиренно відповіла старенька, продовжуючи свою путь.

— Поглянь лишень на неї і скажи, — вигукнув насмішкувато другий легіонер, — чи не схожа вона на Атропос, найстаршу і найбридкішу з трьох Парок?..

— А її обличчя чи не нагадує тобі папірус, що зжолобився від вогню?

— Я й за двадцять сестерцій не взяв би в рот її свіжого сиру!

Цієї миті Спартак і Еномай з трепетом у серці, обидва зблідлі, стараючись здаватися меншими на зріст, проходили браму. Один з вартових сказав:

— А ось і почесний конвой Парки!..

— Присягаюсь Юпітером Державцем, ці двоє брудних і жалюгідних волоцюг-гладіаторів ніби справді виринули з Стіксу!

Спартак і Еномай уже минули першу арку брами, де на особливих ланцюгах висіли спускні грати, пройшли прохід, від якого підіймалися сходи на вал і до сторожових приміщень. Вони вже входили під другу арку, що, власне, і була воротами до міста, як раптом назустріч їм з міста з'явився центуріон у супроводі тридцяти воїнів у повному озброєнні — в шоломах, панцирах, з щитами, списами, мечами і дротиками. Центуріон тримав у руці жезл — ознаку свого звання. Увійшовши під арку воріт, він вигукнув слова команди:

— До зброї!

Вартові легіонери розгублено й поспішно скочили і з швидкістю, якої від них, здавалося, не можна було чекати, вишикувалися в бойову шеренгу!

Спартак і Еномай, зупинившись за знаком центуріона, ступили кілька кроків назад, обмінявшись бистрим поглядом, їхні серця заніміли в розпачі. Рудіарій устиг стримати руку германця, який уже схопився за меч.

— Хіба ж так вартують, негідники? — суворо спитав центуріон у принишклих воїнів. — Отак ви сторожуєте, ледарі?

До стор. 175

Він ударив жезлом легіонера, який не встиг вчасно стати до строю, бо щойно спав.

— А ти, Лівію, — звернувся він до старшого, що стояв на лівому фланзі ряду, — ти дуже погано виконуєш свої обов'язки і не пильнуєш дисципліни. Я позбавляю тебе звання старшого цієї варти, тепер будеш виконувати накази Луція Медінія — командира цього загону. Я привів його, щоб збільшити охорону цих воріт. Гладіатори загрожують повстанням, — додав центуріон. — Як кажуть гінці Сенату, воно може стати дуже небезпечним. Тому опустіть грати, замкніть ворота і будьте на сторожі, як на війні, та розставте вартових.

Поки новий начальник варти шикував у дві шеренги своїх двадцять чотирьох воїнів, центуріон повернувся до Спартака й Еномая і різко запитав їх:

— Ви — гладіатори?

— Гладіатори, — твердо відповів Спартак, ледве тамуючи подих.

— Із школи Лентула, звичайно?

— Ти помиляєшся, доблесний Попілію, — заперечив Спартак, і в його очах спалахнула надія. Він збагнув, що не все ще втрачено. — Ти помиляєшся, ми служимо префектові Меттію Лібеону.

— Ти мене знаєш?

— Я бачив тебе багато разів у домі нашого господаря.

— Справді, — сказав Попілій, вдивляючись в обох гладіаторів. У сутінках вечора він міг розглядіти тільки їхні велетенські постаті, та не міг розрізнити обличчя, — справді, мені здається…

— Ми, двоє германців, несемо службу при благородній Лелії Доміції, дружині Меттія, завжди супроводжуємо її носилки.

За чотири роки життя в Капуї Спартак залучив до Спілки пригноблених і тих небагатьох гладіаторів, які були власністю патриціанських сімей. Він добре знав двох гладіаторів префекта Меттія Лібеона — германців велетенського зросту, а через них довідався про порядки і звичаї того дому. Легко уявити, з якою радістю, користуючись темрявою, пустився він на ці хитрощі, що давали можливість урятуватися, в той час як уся справа була під загрозою провалу.

— Правильно! — сказав центуріон, — Ти кажеш правду!.. Тепер я вас упізнаю…

— Навіть… уяви собі, я пригадую, що зустрів тебе одного разу вночі при вході до будинку трибуна Тіта Сервіліана, куди ми вдвох супроводжували Доміцію. Та ті таємничі нічні прогулянки нашої господині траплялися так часто, що…

— Замовкни ти, ради твоїх варварських богів, брудний кімвре! — крикнув Попілій. Йому дуже не сподобалося, що в присутності легіонерів так говорилося про всім відому далеко не бездоганну поведінку дружини префекта.

Гладіатори полегшено зітхнули, а центуріон ще спитав:

— А звідки ви йдете тепер?

Спартак на якусь мить завагався, а потім невинним тоном відповів:

— З куманської вілли нашого господаря, куди ми перевозили дорогоцінний посуд.

Центуріон трохи подумав і раптом спитав гладіаторів:

— А ви нічого не знаєте про повстання, підготовлене в школі Лентула Батіата?

— А звідки ж нам про це знати? — простодушно відповів Спартак тоном людини, якій неприємно говорити про речі, для неї незрозумілі. — Коли б ці баламути, учні Лентула, зважилися на якесь безглуздя, то з нами вони б не стали про це говорити, адже вони заздрять нашому щастю. Нам непогано живеться у нашого доброго господаря.

Все це було правдоподібним, і слова Спартака здавалися такими природними, що переконали центуріона. Однак він вважав за потрібне додати:

— Хоч я і не вірю в повстання гладіаторів, але мушу вжити всіх застережних заходів. А тому наказую вам віддати мечі… Як би хороше ви не говорили про шановного Меттія, та все ж ви підле гладіаторське поріддя і на все здатні… Давайте-но сюди ваші мечі!..

При цьому наказі запальний, необачний Еномай мало не звів усе нанівець.

Рука германця вже рвонулася до пояса, коли Спартак, узявши його меч за лезо правою рукою і водночас лівою рукою видобувши свій, з почтивим поклоном подав обидва мечі центуріонові. І, щоб перешкодити германцеві висловити свій гнів, швидко промовив:

— Недобре ти робиш, Попілію, що сумніваєшся в нас, і навряд чи наш господар, префект, подякує тобі за це недовір'я. Та ось тобі наші мечі і дозволь тепер нам повернутися до будинку Меттія.

— За те, що я зробив, мерзенний гладіаторе, я звітуватиму твоєму господареві, а тепер геть звідси!

Спартак стиснув руку Еномая, який увесь тремтів від люті, і, вклонившись центуріонові, увійшов разом з германцем до міста.

Ледве переводячи подих, змучені численними небезпеками, гладіатори йшли Альбанською вулицею. Чим далі вони просувалися вперед, тим більше помічали незвичайне збудження, що охопило всю Капую. І вони все ясніше розуміли, що їхній план загинув і що, незважаючи на всі зусилля, вони надто пізно доберуться до школи гладіаторів.

Ледве відійшовши од воріт на постріл лука, вони помчали до школи Лентула Батіата.

Школа містилася в одному з найвіддаленіших кварталів міста, біля міського муру, в лабіринті убогих завулків і тупиків.

Вона мала колись лише кількасот учнів. Потім, коли господар її розбагатів, школа поступово розрослась і тепер складалася з багатьох будівель, які мало чим відрізнялися зовнішнім виглядом одна від одної. їх розділяли на чотири групи величезні двори, де звичайно гладіатори вправлялися, коли була ясна погода, а в дощ провадили заняття з гімнастики і фехтування у призначених для цього залах.

У чотирьох частинах кожної будівлі в довжелезні коридори виходив безконечний ряд кімнат, таких тісних, що в них ледве може повернутися людина. Там на сухому листі або соломі спали гладіатори.

В кожному приміщенні, крім залу для фехтування, був невеликий склад для зброї. В цих складах із залізними гратами і міцними дубовими дверима зберігалися щити, мечі, кинджали, тризубці, — словом, різна зброя, яку ланіста видавав гладіаторам, коли вони йшли виступати на арену.

Вісімнадцять чи двадцять приміщень, збудованих без усякої турботи про красу, з'єднувалися вузенькими стежками. Колись усе це було просто міським кварталом. Але за двадцять вісім років до описаних тут подій була спроба повстання під керівництвом римського вершника Веція, або, як він себе звав, Мінуція. Після цього римські урядовці і Сенат Капуї наказали обнести усю територію школи муром заввишки двадцять вісім, а в деяких місцях тридцять два фути, і, таким чином, школа стала ніби фортецею всередині міста.

Цього вечора, 20 лютого, майже всі гладіатори, проти звичаю, лишилися в школі. Одні у фехтувальних залах вправлялися в нападі й захисті дерев'яними мечами — єдиною нешкідливою зброєю, яку їм дозволено було тут застосовувати. Інші у дворах вправлялися з гімнастики. Деякі співали своїх варварських загадкових пісень, незрозумілих для сторожі. Інші прогулювалися групами по стежках між приміщеннями школи або товпилися в коридорах чи лаштувалися спати в своїх карцерах.

Ці бідолахи, що звикли і страждати і прикидатися, удавали з себе безтурботних та байдужих. Але уважний спостерігач міг легко помітити, що всі вони чимсь стривожені і з надією чи острахом чекають якоїсь важливої надзвичайної події.

— Хіба сьогодні гладіатори не вийдуть на прогулянку? — спитав один із сторожів.

— А хто їх знає?.. Здається, сьогодні, проти звичаю, вони збираються провести вечір у школі.

— Присягаюся всемогутністю Корнелія Сулли, це справді дуже дивно!

— Настільки дивно, що — між нами кажучи — не виходить у мене з голови.

— Чого?.. Невже ти боїшся якогось повстання?

— Ну… як сказати… у повстання я не вірю… але якийсь заколот… хто знає?.. Ремствування… сказати правду, я не тільки боюся цього, а й чекаю…

— Ох, присягаюсь фуріями пекла, у мене сверблять руки! І коли б…

Тут легіонер замовк і зробив знак своєму товаришеві замовчати, бо за спиною у того з'явився управитель і власник школи Лентул Батіат.

При наближенні Лентула обидва легіонери поштиво йому вклонилися.

— Чи знає хто з вас, — запитав Лентул, — чому гладіатори майже всі лишилися в школі в такий час, коли в ній буває порожньо?

— Не знаю, — пробурмотів один з легіонерів.

— Це дивує нас не менше, — відвертіше відповів другий.

— Що ж тут робиться? — вже насупившись, спитав Батіат, — Чи не готується тут що?

Легіонери промовчали, а відповідь торговцеві гладіаторами приніс відпущеник префекта. Він прибіг до Лентула від імені свого господаря, щоб попередити про небезпеку, яка загрожувала не тільки школі, а й місту і республіці. Префект радив Лентулові пильно охороняти і захищати від нападу склади зброї, позамикати всі ворота школи і обіцяв не пізніше як за півгодини прислати трибуна Тіта Сервіліана з двома когортами і значним загоном міського ополчення.

При цій звістці Лентул Батіат спершу онімів від здивування. Хтозна, скільки він залишався б у такому стані, коли б присутні не привели його до пам'яті, вимагаючи негайно вжити заходів проти навислої загрози.

Лентул, опам'ятавшись, наказав негайно озброїтись двомстам п'ятдесяти легіонерам і двомстам п'ятдесяти рабам шкільної обслуги. Вони повинні були зробити це непомітно для гладіаторів. Потім усі поспішили до Фортунатських воріт, через які ходили до тієї частини міста, де був храм Фортуни Кампанської. Тут Лентул дав дальші накази.

Поки переляканий Лентул вживав необхідних заходів, прибув Тіт Сервіліан, молодий чоловік двадцяти восьми років, міцний, дебелий, надто самовпевнений, байдужий до небезпеки і необережний. На чолі однієї з двох когорт, що були в його розпорядженні, він підійшов до школи.

— Ах! — полегшено зітхнув Лентул. — Хай захистить тебе Юпітер і допоможе Марс!.. Прошу завітати!

— Ну розкажи, розкажи мені, що тут досі робилося?.. Де бунтівники?

— Досі ще не було ніякого бунту, навіть тіні заворушення.

— Що ти зробив тим часом? Які дав розпорядження?

Лентул коротко розповів трибунові про свої розпорядження і додав, що цілком покладається на його мудрість і готовий сліпо виконувати його накази.

Тіт Сервіліан, трохи подумавши над тим, що треба робити, посилив двадцятьма своїми легіонерами кожний з загонів, які послав охороняти зброю і виходи з школи. Він наказав позамикати всі ворота, крім Фортунатських, де й лишився сам з головним загоном — близько двохсот шістдесяти легіонерів.

Поки виконувалися ці накази, серед гладіаторів швидко поширилося сильне хвилювання. Вони збиралися величезними, всезростаючими натовпами у дворах і голосно перемовлялися між собою.

— Замикають склади зброї!..

— Значить, нас зрадженої,

— Все відомо!..

— Ми пропали!..

— Хоч би Спартак був тут!..

— Ні він, ні Еномай не повернулися, їх, мабуть, уже розп'яли в Римі!..

— Не щастить нам!..

— Прокляття несправедливим богам!..

— Замикають ворота!..

— А у нас нема зброї!..

— Зброї!.. Зброї!..

— Хто дасть нам зброю?..

Крики десяти тисяч голосів, що ревли, лаялися, проклинали, зростали і скоро стали подібними до шуму моря під час бурі. Лише завдяки дружним зусиллям трибунів і центуріонів, яких призначив Спартак, гладіатори почали заспокоюватись і, згідно з наказами, розходитися по своїх когортах. Коли на землю спустився морок, на десяти широченних дворах, де щойно панували безладдя, крики і розпач, установився спокій і глибока тиша.

На кожному дворі вишикувалися по дві когорти гладіаторів. Мовчазні й схвильовані, вони стояли щільними шеренгами і чекали рішення своїх трибунів та центуріонів, які зібралися на нараду в одному з фехтувальних залів.

Усі ці події відбувалися саме тоді, коли Спартак і Еномай, добравшись після стількох зусиль до школи Лентула, зупинилися, помітивши близько від себе списи, мечі й шоломи, що блищали в темряві при світлі смолоскипа.

— Легіонери, — півголосом сказав Еномай Спартакові.

— Так, — відповів той, почуваючи, як при цьому стислося його серце.

— Значить, надто пізно… Школу оточено… Що нам робити?

— Чекай!

І Спартак, напруживши слух, щоб уловити найвіддаленіший голос або шум, уважно стежив за рухом смолоскипа, який усе віддалявся і нарешті зник зовсім.

Тоді Спартак сказав Еномаєві:

— Стій і мовчи.

Обережно рушив він до того місця, де щойно пройшли римські легіонери. Через кілька кроків фракієць прислухався, почувши тихе перешіптування, і підніс до очей долоню.

Загострюючи таким чином зір і напружуючи всі сили, він на хвилину зміг розглядіти темну масу, яка рухалася в кінці вулиці. Тоді він обережно повернувся назад і, взявши Еномая за руку, звернув ліворуч. За десять кроків Спартак спинився і похапцем прошепотів товаришеві:

— Вони тільки що почали оточувати школу, та ще не зовсім оточили. Тепер вони розташовують загони своїх бійців на кожному перехресті вулиці. Ми краще знаємо всі ці поплутані завулки і хвилин на десять раніше потрапимо до муру з боку міста. В тому місці мур дуже старий, не вище двадцяти восьми футів, там ми проберемося до школи.

Отак ця незвичайна людина з незрівнянним спокоєм і мужністю одчайдушно боролася проти зловісної долі і щохвилини знаходила в собі нове завзяття та мудрість.

Все так і сталось, як передбачав Спартак. Вони швидко прослизнули темними плутаними вуличками до муру в наміченому місці. Тут Еномай з спритністю, якої не можна було чекати від його велетенської постаті, почав видиратися нагору, помацки знаходячи виступи і гострі камінці. Він швидко виліз на мур і почав спускатися з другого боку.

Як тільки германець зник по той бік, Спартак ухопився правою рукою за гострий кінець камінця і теж почав підійматися цією незручною драбиною. Та коли він, забувши про вивих лівої руки, пустив і її в хід, то пронизливо скрикнув від гострого болю і впав навзнаки на землю.

— Що сталося, Спартак? — приглушеним голосом спитав Еномай. Він уже сплигнув на землю по той бік муру.

— Нічого… — відповів рудіарій. Зібравши всю силу волі, незважаючи на страждання від страшного болю в лівій руці, він знову почав з спритністю серни видиратися на мур. — Нічого… Моя вивихнута рука…

— Ах, присягаюся всіма гадюками пекла! — ледве заглушаючи свій голос, вилаявся Еномай. — Справді!.. Про це ми не подумали… Зачекай мене… Я зараз вилізу наверх і допоможу тобі…

— Нічого!.. Нічого!.. Кажу тобі, це нічого… Не рухайся… я зараз сам доберуся до тебе… мені не треба допомоги…

Невдовзі Еномай справді побачив могутню постать наверху муру, а через деякий час Спартак швидко злазив униз, пересуваючись від одного каменя до іншого, від щілини до щілини, і нарешті сплигнув на землю.

Стурбований Еномай швидко підійшов до Спартака, щоб побачити, що у нього з рукою, і спинився, вражений його виглядом. Обличчя рудіарія посиніло, а розширені нерухомі зіниці робили його схожим швидше на привид, ніж на живу людину.

— Спартак! Спартак!.. — тихо покликав його германець. І грубе обличчя цього дикуна засвітилося такою ніжністю, на яку він, здавалося, не був здатний, — Спартак… ти занадто мучишся… більше, ніж може стерпіти людина… Спартак… ти знепритомнієш… Сядь отут…

Еномай любовно пригорнув фракійця до себе і посадив на великому камені, притуливши спиною до муру.

Спартак справді протягом останніх п'яти днів був зовсім знесилений фізичними й душевними стражданнями. Його обличчя помертвіло, вкрилося потом, а лоб став холодним, немов мармур. Бліді губи сіпались, і з них крізь зціплені зуби виривався ледве чутний стогін. Тільки-но Еномай притулив його до муру, як Спартак схилив голову на плече і застиг.

Він здавався мертвим.

Суворий германець, який раптом обернувся на дбайливу сестру-жалібницю, розгублено дивився на свого друга, не знаючи, що робити. Нарешті він узяв обережно його ліву руку, підняв її і відкинув край туніки. Рука дуже набрякла і страшенно опухла. Треба було зараз же перев'язати її.

Еномай опустив руку фракійця і почав відривати бинду од свого плаща.

Від необережного дотику Еномая рука Спартака страшенно заболіла; він застогнав і поволі розплющив очі.

Ледве опритомнівши, він подивився навкруги, пригадав усе, що сталося, підвівся і сказав насмішкувато:

— Оце так герой!.. Присягаюся Юпітером Олімпійським, Спартак став жалюгідною бабою!.. Наших братів убивають, справа наша гине, а я непритомнію! Боягуз!

Еномай насилу зміг його переконати, що навколо все спокійно, що вони ще встигнуть озброїти гладіаторів, що непритомність його тривала не більше двох хвилин, а рука його таки в дуже поганому стані.

Кажучи все це, германець міцно перев'язав Спартакові руку. Довший кінець він обв'язав йому навколо шиї, надавши руці горизонтального положення на рівні грудей.

— Тепер ти менше страждатимеш. Спартакові досить однієї руки, щоб лишатися непереможним.

— Аби тільки нам роздобути мечі, — відповів фракієць і швидко рушив до найближчої будівлі.

Передній зал був порожній; через нього вони вийшли у двір.

Там мовчки стояли дві когорти гладіаторів. Несподівана поява Спартака й Еномая викликала в них крики радості.

— Тихше! — гучно крикнув Спартак.

— Тихше! — повторив Еномай.

— Мовчіть і стійте у бойовому порядку. Тепер не час даремно кричати!

І коли знову запала тиша, він запитав:

— А де ж трибуни, центуріони, начальники?

— В залі Аврори радяться, що робити далі, — відповів один з декуріонів. — Школу оточили когорти римлян, зали із зброєю охороняють численні загони легіонерів.

— Знаю, — відповів Спартак і, повернувшись до Еномая, додав: — Ходімо до залу Аврори.

Потім голосно промовив до гладіаторів:

— Заклинаю вас усіма богами неба і пекла додержувати порядку й тиші.

Вийшовши з старої школи (так звалася будівля, де вони затрималися на ці кілька хвилин), Спартак і Еномай попрямували до другої будівлі, що звалася школою Аврори, і швидко ввійшли до фехтувального залу, де при світлі кількох смолоскипів близько двохсот гладіаторів — трибунів, центуріонів і членів верховного штабу Спілки пригноблених — обговорювали план дії в цей небезпечний час.

— Спартак! — вигукнули кілька голосів при появі рудіарія.

— Ми загинули! — сказав гладіатор, який головував на нараді.

— Ще ні, — заперечив Спартак, — якщо ми зможемо захопити хоча б один склад зброї.

— Але як це зробити?

— Є у нас смолоскипи? — спитав Спартак.

— Ми їх маємо триста п'ятдесят чи чотириста.

— Ось наша зброя! — вигукнув Спартак, і його очі спалахнули радістю. — 3 десяти тисяч гладіаторів цієї школи ви, безсумнівно, найсміливіші й найрішучіші. Сьогодні увечері ви повинні довести своєю відважністю і лев'ячою мужністю, що ваші товариші по нещастю недарма обрали вас ватажками. Чи готові ви на все?

— На все готові! — відповіли в один голос гладіатори.

— Чи готові ви битися безоружними проти озброєних і бути перерізаними, як вівці?

— На все готові! — рішуче, як один повторили двісті гладіаторів.

— Тоді мерщій!.. Виносьте смолоскипи… Подвоїмо, якщо можливо, потроїмо їх кількість. Озброїмося ними. Нападемо на охорону найближчого залу, проженемо її, підпалимо двері і здобудемо стільки зброї, скільки нам потрібно для перемоги! Ні, присягаюся священними богами Олімпу, не все втрачено, поки ще жива віра в нашу справу, поки ми ще не втратили мужності! Перемога буде за нами, якщо ми твердо зважимось або перемогти, або вмерти!

Очі рудіарія палали, здавалося, вони освітлювали надприродним блиском його натхненне обличчя. Віра й завзяття, подібно до струму, передалися від нього до сердець двохсот гладіаторів. Миттю зібрали вони різноманітні смолоскипи — з клоччя, обмоченого в смолу і сало, з смолистих дощечок, з'єднаних у трубки і наповнених запалювальним матеріалом, запалили їх і, люто розмахуючи ними, мов мечами, приготувалися із цією нікчемною зброєю йти на все заради загальною порятунку.

В цей час центуріон Попілій, зміцнивши варту біля міських воріт, привів до школи гладіаторів понад триста легіонерів у розпорядження трибуна Тіта Сервіліана. Водночас до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів міської варти з їхніми центуріонами під безпосереднім начальством префекта Меттія Лібеона.

Це був чоловік років п'ятдесяти, високий на зріст, дуже товстий, рум'яний, здоровий на вигляд. На обличчі префекта з першого погляду можна було прочитати любов до затишку, спокою і постійних епікурейських насолод за келихом у триклінії. Він уже багато років очолював префектуру Капуї і вільно користувався вигодами свого високого і завидного поста. Обов'язки його у мирні часи були легкими й малозначними. Тому буря, яка так зненацька нависла над цією безжурною головою, спіткала його, зовсім не підготовленого, і вразила, як людину, пробуджену від приємного сну. Нещасний урядовець зовсім розгубився, як курка у купі клоччя.

Однак небезпечність становища, страх перед покаранням, настійні вимоги його честолюбної й рішучої дружини Доміції і, нарешті, поради відважного трибуна Сервіліана взяли верх над нерішучістю. І Меттій, навіть не розуміючи як слід, що діється, не передбачаючи наслідків своїх наказів, зважився нарешті дещо зробити, дати деякі розпорядження.

Найбільш несподіваним наслідком його наказів було те, що нашвидкуруч скликані і озброєні бійці міського ополчення почали кричати, щоб до бою їх вів сам префект, що вони довіряють тільки йому.

Спершу бідолаха рішуче відмовлявся. Його перемагав страх, Префект говорив, що він, мовляв, людина тоги, а не меча і ще з дитинства відвик од зброї та воєнних справ. Він запевняв, що його присутність у палаці префектури конче необхідна, треба усе передбачити, про все подбати, всім розпорядитись. Однак під тиском капуанських сенаторів, вимог воїнів і докорів дружини нещасний мусив скоритися, надіти шолом, панцир і підперезатися поясом з мечем. Не як воєначальник, що на чолі війська йде до бою, а як жертва, яку тягнуть на заклання, рушив він з дому на чолі капуанського ополчення в напрямі гладіаторської школи.

Коли капуанські воїни наблизилися до Фортунатських воріт, трибун Сервіліан, у супроводі Попілія та Лентула Батіата, вийшов назустріч префектові і сказав, що треба зібрати нараду, щоб обговорити план наступних дій.

— Так… нараду, нараду… мало сказати — порадитися… слід переконатися, чи всі знають… чи всі можуть… — сказав^ заїкаючись, Меттій. Труднощі його становища зростали ще й тому, що він намагався приховати страх, який його охопив.

— Тому що… зрештою… — вів він далі після хвилинного мовчання, бажаючи переконати присутніх у тому, що він справді про щось міркував. — Я знаю всі закони республіки і при нагоді вмію теж володіти мечем… і якщо для батьківщини потрібно… якщо потрібно, можу віддати життя… але командувати… так… несподівано… навіть не знаючи проти кого… і як… і де… бо зрештою… якби справа була проти відомого противника… у відкритому полі… я знав би, що робити… Я знав би, що я роблю… але…

його плутане красномовство вичерпалося. Хоч як він шукав слів, щоб закінчити свою промову, чухаючи спочатку вухо, потім ніс, — так нічого і не знайшов. І, всупереч правилам граматики, словом «але» бідний префект закінчив свою промову.

Трибун Сервіліан усміхнувся. Він добре знав префектову вдачу і розумів його скрутне становище. Щоб виручити префекта і здійснити все те, що сам намітив, трибун сказав:

— Я вважаю, що можна прийняти тільки один план, щоб знищити змову цієї наволочі: стерегти і захищати зали, де складено зброю, замкнути ворота школи і охороняти їх, щоб перешкодити втечі гладіаторів, загородити всі вулиці й виходи з міста. Про все це я вже потурбувався.

— І ти чудово зробив, доблесний Сервіліане, — сказав з поважним виглядом префект, дуже задоволений з того, що трибун своєю передбачливістю звільнив його від клопоту самому давати розпорядження, а потім ще й відповідати за них.

— Тепер, — додав Сервіліан, — у мене залишилося близько ста п'ятдесяти легіонерів. Разом з хоробрими ополченцями міста я міг би рішуче виступити проти бунтівників, розігнати їх і примусити повернутися в їхні клітки.

— Дуже добре, чудово задумано! Це саме те, що я хотів запропонувати! — підхопив Меттій Лібеон. Префектові здавалось неймовірним щастям, що трибун візьметься сам керувати цією справою.

— Щодо тебе, мудрий Лібеоне, то ти безсумнівно зажадаєш узяти безпосередню участь у діях.

— О… коли тут командуєш ти, хоробрий і випробуваний у битвах, і хочеш, щоб я претендував… о, ні… ніколи не буде того, щоб я…

— Тому, що ти цього бажаєш, — перебив префекта трибун, — ти можеш залишитися з сотнею капуанських солдатів біля воріт школи Геркулеса, на відстані двох пострілів з лука звідси, щоб оберігати вихід разом з загоном легіонерів, який там уже вартує…

— Але… ти розумієш, що… зрештою, я людина тоги… проте… якщо ти думаєш, що…

— А, я тебе зрозумів: ти хотів би взяти участь у сутичці з цією наволоччю, що, можливо, стане неминучою… та все ж охорона тих воріт — справа дуже важлива, і тому я прошу тебе взяти на себе це завдання.

І стиха, майже на вухо, швидко-швидко сказав Лібеонові:

— Там тобі не загрожує небезпека.

А голосно мовив:

— Проте, якщо ти хочеш розпорядитись інакше…

— Ні, ні… ти думаєш? — сказав, трохи посміливішавши, Меттій Лібеон. — Іди і порозганяй бунтівників, іди, сміливий юначе, а я з сотнею воїнів піду на вказане мені місце, і якщо ті спробують звідти вийти… якщо вони спробують мене атакувати… ви побачите… кепсько їм буде… хоча… зрештою я людина тоги… але ще пам'ятаю мої юнацькі воєнні подвиги… і горе цим нещасним… якщо…

Так, бурмочучи собі під ніс, він потиснув руку Сервіліана і в супроводі центуріона рушив з капуанськими солдатами на довірений йому пост. У глибині душі він горював над своїм становищем, в яке потрапив через божевілля десяти тисяч бунтівників, і шкодував за спокоєм минулих безжурних днів.

Тим часом гладіатори, вагаючись між надією і відчаєм, усе ще лишались у дворах і чекали наказів своїх начальників. А ті, озброєні смолоскипами, готувалися за всяку ціну оволодіти складом зброї у школі Геркулеса. Вхід до цього залу охороняли п'ятдесят легіонерів і раби, що вирішили ціною життя захищати двері від бунтівників.

Саме тоді, коли Спартак, Еномай та їхні товариші приготувалися вдертися до коридора, що вів до складу зброї, нічну тишу розітнув звук сурми і сумно пролинув над дворами, де стояли зімкнуті шеренги гладіаторів.

— Тихше! — вигукнув Спартак і помахом смолоскипа спинив своїх товаришів.

Слідом за звуком сурм залунав голос міського оповісника, який від імені римського Сенату вимагав, щоб бунтівники повернулися до своїх камер, і попереджав, що в разі непокори після другого сигналу вони будуть розігнані збройною силою республіки.

Страшне хвилювання, оглушливе й довге ревіння тисяч голосів відповіло на крик глашатая. 1 немов відгомін сусідніх гір, слова цього оповісника зловісно повторювали інші оповісники біля входів до всіх дворів, де стояли гладіатори.

Спартак спинився, на мить задумавшись. Обличчя його було страшне, очі дивилися в землю, він ніби радився сам з собою. Нарешті повернувся до товаришів і досить голосно, щоб його почули, промовив:

— Якщо атака на зал із зброєю вдасться, то здобутих мечів нам вистачить, щоб захопити інші склади зброї, і ми переможемо. Якщо ж напад не вдасться, то нам залишиться тільки один вихід, щоб наша справа не загинула остаточно. Старші центуріони з обох легіонів повинні будуть звідси повернутися до своїх товаришів. Коли за чверть години не залунає наш гімн свободи, то нехай запропонують усім розійтись і повернутися до камер. Це означатиме, що ми не змогли захопити зброю. В цьому разі ми зламаємо і підпалимо хвіртку, що знаходиться на відстані півпостріла з лука від школи Геркулеса. Зібравшись у таверні Ганімеда, озброїмося чим зможемо і через усі перешкоди, скільки б нас не було — сто, шістдесят, тридцять — словом, усі, хто лишиться живий, станемо табором на Везувії і там піднімемо прапор повстання. Туди, найкоротшими стежками, озброєні чи без зброї, хай збираються всі наші брати. Звідти почнеться війна пригноблених проти гнобителів.

І після короткої паузи, бачачи, що два старших центуріони не наважуються залишити місце, де небезпека була найбільшою, він сказав:

— Армодію, Клувіане! Іменем верховного штабу наказую вам іти!

Обидва юнаки нахилили голови і неохоче розійшлися.

Тоді Спартак, повернувшись до своїх товаришів, сказав:

— А тепер… уперед!

Разом з Еномаєм він перший увійшов до коридора, де був зал із зброєю, і блискавично кинувся на легіонерів; начальник легіонерів, однорукий і одноокий ветеран, зустрів напад криком:

— Уперед!.. Ану, вперед! Підлі гладіатори!.. Впер…

Та він не зміг закінчити, бо Спартак, простягши руку з палаючим смолоскипом, ударив його в обличчя.

Старий легіонер страшно закричав і відступив. Солдати марно намагалися дістати мечами Еномая і Спартака, які, одчайдушно діючи цією небаченою зброєю, напирали на них і відтісняли од дверей складу.

В цей час легіонери під керівництвом Тіта Сервіліана і капуанські ополченці, розділені на два загони, під командуванням центуріонів, рушили одночасно на три двори і почали кидати дротики у беззбройних гладіаторів.

То була жахлива картина. Гладіатори з диким виттям і прокляттям, гнані густим дощем списів, відступали до виходів з дворів і в один голос кричали:

— Зброї!.. Зброї!.. Зброї!..

А дощ дротиків сипався на них. Скоро відступ гладіаторів став панічним, перетворився на втечу.

Тоді почалася метушня біля виходів, у коридорах. Гладіатори поспішали до камер, падали, задихалися, давили й топтали один одного. Чулися дикі крики, прокльони, благання, зойки поранених і вмираючих.



Спартак (переклад Іллічевський А.)


Винищення гладіаторів на перших трьох дворах і їхня втеча викликала замішання й паніку в когортах на останніх дворах. Шеренги гладіаторів почали розладнуватися, рідшати. Маючи зброю, ці люди могли б битися, загинути як один або здобути повну перемогу навіть над двома римськими легіонами. Тепер же, без зброї, приречені на смерть, вони не хотіли і чверті години лишатися разом, бо кожен хотів урятуватися.

Тим часом Спартак і Еномай, мов голодні тигри, билися поруч з двома товаришами — ширина коридора не дозволяла битися більш ніж по чотири в ряд — і швидк встигли прогнати легіонерів од дверей. Завзято переслідуючи їх, вони швидко відтіснили їх до атрія, де поступово набралося близько сотні гладіаторів з смолоскипами. Деяких легіонерів вони звалили додолу, повбивали, інших, з обпаленими обличчями, осліплених, примусили тікати.

А в цей час гладіатори, що були в коридорі, складали смолоскипи під дверима, намагаючись їх підпалити і таким чином вдертися до залу із зброєю.

Легіонери кидалися врозтіч од шаленого нападу Спартака. Деякі з них потрапили в середину когорт Сервіліана, Попілія і Солонія, які зімкнутим строєм — таким був наказ — переслідували гладіаторів по дворах.

Трибун і центуріон дізналися, таким чином, про нову для них небезпеку, що могла вирвати з їхніх рук так легко здобуту перемогу. Тому Попілій поспішав до школи Геркулеса, кинувся в коридор, де двері до залу із зброєю вже почали палати. Він побачив, що мечами проти смолоскипів нічого не зробиш, і наказав заднім шеренгам кидати вздовж коридора дротики. Ця зброя і тут швидко принесла легіонерам перемогу над мужністю повстанців.

Загін Спартака відступив, але у повному порядку, бо в ньому були найхоробріші і найсильніші гладіатори. Вони відступали, кидаючи в римлян смолоскипи, витягали дротики з убитих і поранених товаришів, яких несли з собою, і цими дротиками, наче мечами, завзято змагалися за вихід з коридора.

Вийшовши з Еномаєм і сотнею товаришів з атрія у двір, Спартак побачив безладну втечу гладіаторів. їхні страшні крики і зойки свідчили, що всередині дворів усе було вже втрачено і що тепер залишився тільки один шлях до порятунку — вирватися з школи і тікати на Везувій. Тому, повернувшись до атрія, він закричав громовим голосом, який гучно лунав навіть у бойовій колотнечі:

— Хто має мечі, хай лишається тут і якомога довше захищає цей вихід від легіонерів!

Кілька гладіаторів, озброєних захопленими у легіонерів мечами й списами, живо стали стіною біля виходу з коридора, яким марно намагались оволодіти легіонери Попілія.

— За мною! — гукнув до інших гладіаторів Спартак, високо розмахуючи смолоскипами і показуючи цим напрям відступу.

Разом з Еномаєм, він швидко попростував до муру, що оточував школу, до того місця, де вузькі й невисокі двері, вже багато років замкнені і завалені, могли бути для гладіаторів єдиним шляхом до порятунку.

Та, щоб спалити їх, потрібно було не менш як півгодини. Було очевидно, що переможці, кинувшись з усіх боків, не дали б гладіаторам вийти. А сокир чи молотів, щоб розтрощити двері, у них не було. Що тут робити? Як швидше відчинити двері?

Та цієї миті, коли всі тривожно, кожний про себе, шукав способу досягти спільної мети, могутній Еномай глянув на мармурову колону, що лежала поблизу, і гукнув до товаришів:

— Ану, хто найдужчий, виходь!

Миттю сім чи вісім найвищих і найсильніших гладіаторів вийшли і стали перед Еномаєм. Він швидко окинув їх поглядом досвідченої людини і звернувся до високого кремезного самніта, такого ж велетня, як він сам. Нагнувшись над колоною і підклавши руки під один її кінець, він сказав:

— Ну, а тепер побачимо, яка твоя сила: бери-но цю колону за другий кінець.

Всі зрозуміли намір Еномая і розступилися. Германець і самніт легко підняли колону, перенесли, трохи розгойдали величезну глибу і гупнули нею в двері, що затріщали від страшного удару.

Двічі мусили гладіатори повторити цей прийом, а за третім разом двері впали, розтрощені на скалки. Гладіатори, погасивши і покидавши смолоскипи, мовчки вийшли через прохід і слідом за Спартаком рушили брудною, вузькою вуличкою до таверни Ганімеда.

Це була одна з найближчих до школи Лентула таверн, куди найчастіше заходили гладіатори. її хазяїном був рудіарій, близький приятель Спартака, учасник змови, якій він допомагав чим тільки міг.

Вивіска над входом зображала потворного Ганімеда, що наливав червоний як кров нектар у чашу не менш потворному Юпітерові. Таверна була на відстані пострілу з самостріла од того місця, де вартували легіонери і капуанські ополченці під командуванням товстого, мирно настроєного Меттія Лібеона.

Мовчки, обережно просувалися за Спартаком двісті гладіаторів. За наказом, переданим пошепки, всі спинилися.

Фракієць, германець, і ще кілька гладіаторів увійшли до таверни. Рудіарій — хазяїн її — невимовно стривожений за успіх боротьби, про яку він здогадувався з криків і гамору, що долітали від школи, кинувся їм назустріч:

— Ну, як?.. Що нового?.. Як іде битва?..

Але Спартак рішуче обірвав ці розпитування:

— Вібінію, дай нам усю зброю, яка в тебе є. Дай нам усе, що в час відчаю може стати смертельною зброєю.

З цими словами він підбіг до печі і схопив залізний вертел, в той час як Еномай зняв з стіни сокиру. Зібравши в оберемок списи, ножі, коси, він вийшов з таверни розподілити цю зброю між товаришами. Так зробили й інші. Скоро всі озброїлися: крім того, захопили з собою також три невеликі дерев'яні драбини та кілька мотузків.

Озброєні гладіатори мовчки рушили до вулиці, на якій вартували римські солдати. Вартові ледве встигли ударити на сполох, як гладіатори, з люттю диких звірів кинулися на них, завдаючи нищівних ударів. Бій тривав усього кілька хвилин. Одчайдушна навала гладіаторів швидко зламала нечисленний загін легіонерів та капуанського ополчення.

Молодий центуріон ополчення Квінт Волузій спонукував своїх солдатів до бою, сам одчайдушно бився поруч з найхоробрішими і кричав:

— Уперед, капуанці!.. Сміливіше, ради Юпітера Тіфатського!.. Меттію!.. Доблесний Меттію… підбадьорюй бійців!

При першому натискові Меттія Лібеона охопила паніка, і він сховався у хвості свого невеликого загону. Він почув, як настирливо його закликали до виконання обов'язку, і сам почав кричати, навряд чи розуміючи свої слова:

— Справді, що… звичайно… Капуанці, сміливіше!.. Вперед, мужні капуанці!.. Я буду командувати… а ви бийтеся… Не бійтеся… нічого… Бийте! Вбивайте!..

При кожному слові він відступав назад.

Сміливий Квінт Волузій упав, пронизаний наскрізь шаленим ударом Спартакового вертела, і гладіатори, прорвавшись, кинулись бігом повз нещасного префекта, який, знітившись, упав навколішки і кричав плаксивим тремтячім голосом:

— Я людина тоги… Я не зробив… нічого злого… згляньтеся… згляньтеся, сміливці!.. Пожалійте!..

Він не зміг більше скімлити, бо Еномай у цю мить стусаном ноги в груди повалив його навзнак.

Спартак пробіг кроків триста, спинився і, задихаючись, сказав Еномаєві:,

— Треба, щоб половина з нас лишилась тут затримати хоч на півгодини ворогів і дати змогу іншим перелізти через міський мур.

— Я лишаюся! — крикнув Еномай.

— Ні, ти поведеш їх на Везувій, а тут лишусь я…

— Нізащо! Якщо я загину, ти зможеш продовжувати війну, а коли загинеш ти — усьому кінець.

— Біжи, біжи ти, Спартак, — вигукнули одразу кілька гладіаторів, — ми лишаємося тут з Еномаєм!

Сльози з'явилися на очах Спартака при цьому змаганні у самопожертві й відданості. Потиснувши другові руку, він сказав:

— Прощайте… Чекаю вас на Везувії…

У супроводі гладіаторів, до яких Еномай приєднав людей з драбинами, Спартак зник у лабіринті завулків, що вели до міського муру. А Еномай наказав гладіаторам, які лишилися, викидати з вікон сусідніх домів ослони, ліжка та інші меблі, щоб загородити ними вулицю. Він готувався до тривалого і жорстокого опору римським когортам, які вже наближалися…


Розділ XI

ВІД КАПУЇ ДО ВЕЗУВІЮ

Поки Еномай, укріпившись за барикадами, чинив опір римським легіонерам, Спартак з товаришами добрався до міського муру. Під покровом ночі, користуючись трьома драбинами, з'єднаними мотузками, вони видерлись на вал, втягли за собою" драбину і, приставивши її до зовнішнього боку муру, спустилися вниз. Потім, розв'язавши драбини, перекинули їх одна на одну через глибокий рів, повний води й мулу. Перейшли його, скинули драбини в рів і швидко попростували чистим полем між Ателланським та Капуанським шляхами.

Через дві години, опівночі, загін гладіаторів, що втік із школи Лентула, зупинився після швидкого маршу біля вілли Гнея Корнелія Долабелли, що знаходилася на мальовничому пагорбі на відстані приблизно восьми миль од Капуї.

Дійшовши до ґратчастої огорожі вілли, Спартак кілька разів ударив у дзвін; це розбудило собак, а потім і воротаря. Старий фессалієць-раб, зовсім сонний, прикриваючи долонею мідний ліхтар, попрямував до воріт, бурмочучи по-грецьки:

— Хай Юпітер покарає цього нахабу!.. Хто ж повертається після півночі?.. Завтра ж доповім про це управителю!

З цими словами старий підійшов до ґрат, а за ним бігли, люто гавкаючи й вишкіряючи зуби, два сторожових пси.

— Хай Юпітер Олімпійський буде прихильний до тебе і хай завжди тобі допомагає Аполлон Пегаський, — сказав теж по-грецьки Спартак. — Ми — гладіатори, греки, такі самі нещасні, як і ти, втікаємо з Капуї. Відчини нам, не примушуй вдаватися до насильства, інакше тобі буде погано.

Воротар остовпів, побачивши загін змучених і незвичайно озброєних людей.

Після короткої мовчанки, яку порушував лише гавкіт собак, Спартак вивів старого з остовпіння грізним окриком:

— Присягаюся віковічними лісами Осси й Пеліона, чи зважишся ти нарешті відчинити добровільно і чи примусиш замовкнути своїх надокучливих псів? Чи ти хочеш, щоб ми взялися за сокири?

Така мова не дозволяла більше вагатись, і воротар почав відчиняти хвіртку, покрикуючи на собак:

— Замовчи, Пірр! Тихо, Алкід!.. Хай допоможуть вам боги… добрі молодці… Ось зараз відчиню… Та тихше ви, навіжені!.. Будьте тут, як удома… Зараз ви побачите управителя будинку… він теж грек… Статечна людина… ви знайдете тут, чим підкріпитися…

Гладіатори увійшли, Спартак одразу звелів замкнути ворота і поставив на варті п'ятьох своїх людей. Потім з рештою товаришів вийшов на подвір'я, оточене деревами і кущами троянд. Тут він перелічив гладіаторів і побачив, що всього їх разом з ним лишилося сімдесят вісім.

Спартак похилив голову і замислився. Потім, зітхнувши, підняв голову і промовив до високого галла, з рудим волоссям і сповненими молодецького запалу блакитними очима:

— Ех, Борторіксе!.. Коли б фортуна привітала нашу відвагу, то ця жменька молодців зуміла б покласти початок великій війні за благородну справу!..

І відразу ж додав:

— На жаль, історія судить про благородні справи з їх успіху!.. Проте — хто знає? — чи не залишено на її сторінках для цих сімдесяти восьми місце поруч з трьомастами героїв Фермопіл!.. Хто знає!..

Облишивши свої роздуми, він наказав біля всіх входів негайно поставити варту. Потім викликав до себе управителя будинком Долабелли і запевнив його, що вони візьмуть з вілли тільки їжу, деякі необхідні речі та всю зброю, яка тут є, і що ні він, ні його товариші не заподіють ніякої шкоди віллі. Спартак умовив управителя добровільно наділити його товаришів усім необхідним, якщо він хоче уникнути насильства.

Таким чином, гладіатори незабаром одержали їжу і вино для відновлення сил і, за наказом Спартака, запаслися харчами на три дні.

Виявилося, що серед дев'яноста рабів, які жили на віллі, був лікар, грек Діонісій Евдней. Він мав дозвіл працювати лише за своїм фахом, тобто лікувати хворих рабів і господаря.

Цей лікар з великою старанністю взявся лікувати руку рудіарія. Вправивши вивихнуту кістку, він обклав руку лубками, обережно скріпив їх пов'язкою. Потім порадив Спартакові хоч трохи підкріпитися сном та відпочинком, попередивши його, що в протилежному випадку його може схопити небезпечна лихоманка.

Спартак, віддавши Борторіксові докладні й точні накази, ліг у зручне ліжко і звелів галлові розбудити себе на світанку. Але Борторікс, за порадою лікаря, дозволив Спартакові спати, доки він не прокинеться сам.

Спартак прокинувся вранці, бадьорий і жвавий, повний нових надій. Сонце вже протягом трьох годин заливало промінням чарівну віллу, навколишні горби, лісисті урвища Апеннін, а також далекі міста і вілли, розкидані вздовж морського узбережжя.

Ледве прокинувшись, Спартак скликав на подвір'ї вілли всіх рабів Долабелли, а сам, у супроводі управителя і тюремника, пішов до в'язниці. Такі в'язниці неодмінно були при всіх віллах і сільських палацах римлян. До них замикали на ніч тих рабів, які були в кайданах і мусили працювати 9 залізними кільцями на руках та ногах. Він звільнив понад двадцять нещасних, замкнених у в'язниці, і приєднав їх до зібраних на майдані. Палкими й простими словами він розповів рабам, здебільшого грекам, халкідянам та іллірійцям про причини втечі своїх товаришів по нещастю і про справу, яку задумав і якій присвятив своє життя. Яскравими барвами змалював високу мету їхньої боротьби — відвоювання прав пригноблених, знищення рабства, визволення всього людства.

— Хто з вас хоче стати вільним, хто вважає за краще славно загинути на полі бою із зброєю в руках, ніж бути мізерним рабом? Хто з вас почуває себе сміливим і міцним, здатним нести тягар і терпіти небезпеки війни проти гнобителів? Хто з вас розуміє всю ганебність ненависних кайданів, — хай візьме в руки будь-яку зброю і йде з нами!

Палка й щира промова Спартака незвичайно вразила цих нещасних, ще не зовсім знесилених і отупілих у рабстві. З радісними вигуками й слізьми понад вісімдесят рабів Долабелли захопили сокири, коси, вила і вступили до Спілки пригноблених, прийнявши присягу.

Спартак, Борторікс і кілька найхоробріших гладіаторів озброїлися знайденими на віллі мечами та списами. Фракієць мудро розмістив рабів Долабелли серед гладіаторів для того, щоб вони влили в новаків силу й мужність. Потім він вишикував свій маленький загін, який мав уже понад сто п'ятдесят бійців, і за дві години до полудня вирушив з вілли Долабелли через поля, виноградники глухими стежками в напрямі до Неаполя.

Після швидкого переходу, не порушеного ніякими особливими подіями, загін гладіаторів перед смерком підійшов до Неаполя. На відстані кількох миль од міста Спартак наказав спинитися біля вілли одного патриція. Суворо заборонивши чинити будь-яке насильство й грабунки, він наказав лише запастися на три дні харчами і забрати всю зброю, яку знайдуть у домі.

Звідси через дві години Спартак рушив далі в супроводі ще п'ятдесятьох рабів і гладіаторів, які покинули в'язницю й карцери на віллі патриція, щоб брати участь у благородній боротьбі за свободу.

Протягом наступної ночі Спартак продовжував похід. Із спритністю та обачністю досвідченого полководця він вів загін покрученими стежками, через мальовничі запашні поля й горби між Неаполем та Ателлою, зупиняючись біля кожної з зустрічних вілл лише на стільки часу, скільки було потрібно, щоб забрати зброю і закликати тамтешніх рабів до участі в боротьбі. На світанку другого дня він вийшов до підгір'я Везувію, на шлях, що звивався попід цією горою од Помпеї, повз дачі й місця літніх розваг патриціїв.»

На відстані миль двох од Помпеї Спартак спинив загін, зайняв кілька садів обабіч дороги, розмістив за кущами запашних акацій, мірта й розмарину товаришів, яких було вже понад триста, і вирішив чекати сходу сонця.

Незабаром на вершині гори, що, здавалося, сягала синього неба і ніби танула в ньому, почали з'являтися, сіруваті та біляві хмаринки. Поступово світліючи, вони скидалися на легенькі хвильки диму від пожежі, що раптово ніби спалахнула по той бік Везувію на схилах сусідніх Апеннін.

Хмаринки з білих стали рожевими, з рожевих перетворилися на пурпурові. Потім з'явився тонесенький серпанок блискучого золота, і на гору, досі чорну, страхітливу масу граніту, раптом полилися потоки яскравого світла, відкривши її величні контури. Стало ясно видно обидві вершини, вкриті густими темними лісами, і похмурі безодні між брилами сіро-попелястої лави. Осяяні сонцем квітучі схили збігали далеко-далеко на всі боки і здавалися біля підніжжя гіганта чудовим строкатим килимом, зітканим з квітів і зелені.

В ті часи Везувій мав не таку форму, як тепер, не був таким буремним, страшним і грізним. Вулканічні вибухи бували і занайдавніших часів, але в епоху, описувану в нашій повісті, про нихніхто навіть не пам'ятав. Про колишні грізні явища природи свідчили тіл^ш брили застигло! лави, на яких стояли міста Стабія, Геркуланум і Помпеї.

Вогонь, що клекотів у жерлі вулкана з давніх часів, не турбував райської краси чудової навколишньої місцевості. Мешканці цього чудового краю були уславлені поети як сусіди Елізіуму, тобто — раю. І справді, ніде в Італії не знайшли б поети подібної краси, більшого простору для вільного польоту їхньої фантазії, чарівніших і привабливіших картин, гідних переддвер'я Елізіуму.

Тільки підземне гуркотіння та землетруси трохи порушували затишне життя мешканців Кампаньї. Але ці поштовхи траплялися так часто, що до них тут звикли. Тому все підніжжя Везувію пишалося садами, виноградниками, віллами, палацами і здавалось одним величезним містом-садом.

Під ранковим промінням сонця Везувій і вся Байська, або Неаполітанська, затока являли собою таке величне і чарівне видовище, що викликали у гладіаторів вигуки захоплення. Потім усі потроху замовкли, зачаровано споглядаючи невимовно прекрасну панораму. Вони побачили немов занурені в морські хвилі багаті і пишні Помпеї. Зруйновані мури Помпеї ще нагадувала про долю їх мешканців у громадянській війні проти Сулли вісімнадцять років тому. Сулла з милосердя наказав зруйнувати лише мури Помпеї. І тут же поблизу вщент зруйнованаі спаленаСтабія свідчила, якою була жорстокість того самого Сулли до мешканців інших міст.

Спартак швидко скинув з себе зачарування чудовим світанком. Роздивляючись схили гори, він силкувався визначити, чи доходить мощена лавою дорога до вершини гори. Але густі ліси, що вкривали вершину, заважали Спартакові побачити, де закінчувалася ця дорога. Тому, після короткого міркування, він вирішив послати Борторікса з тридцятьма найпроворнішими бійцями на розвідку дороги. А сам з головною частиною загону рушив по сусідніх віллах і палацах, щоб роздобути зброю та визволити рабів.

Все було зроблено, як наказав Спартак. Через три години повернувся з розвідки Борторікс, а Спартак роздобув трохи зброї і збільшив загін ще на двісті рабів і гладіаторів. З усіх п'ятисот бійців він створив одну когорту в п'ять маніпул. Одну з маніпул, в якій було вісімдесят наймолодших і найдужчих гладіаторів, він озброїв такою ж кількістю списів і дротиків. Наслідуючи римський стрій, він назвав їх «гастатами», тобто носіями списів, і командування ними доручив Борторіксові. На кожних десять чоловік він призначив декуріона, а на кожну маніпулу — двох центуріонів. Тих і других він вибрав з сімдесяти восьми гладіаторів, які втекли з ним з Капуї, бо був певен їхньої відваги, міг у всьому на них покластися.

Зі слів Борторікса Спартак дізнався, що дорога, на якій вони були, простягалася лише на дві милі вгору, а потім переходила у вузеньку стрімку стежку, що доходила лісом до певної висоти і там зовсім губилася серед скель та урвищ. Доступ до вершини був дуже важкий.

— О, нарешті, після стількох невдач, всемогутні боги почали допомагати нашій справі! — вигукнув Спартак, сяючи від радості. — Там, нагорі, серед відлюдних лісів, де гніздяться орли і дикі звірі ховаються від людей, — там ми піднесемо наш прапор свободи! Сама фортуна не змогла б подарувати нам зручнішого місця!.. Вперед!

Коли когорта рушила в дорогу, Спартак покликав до себе дев'ять гладіаторів з школи Лентула, щедро обділив їх грішми і наказав негайно вирушати різними шляхами до Рима, в Равенну і в Капую і сповістити своїх товаришів по нещастю, які були в школах цих трьох міст, що Спартак з п'ятьма сотнями гладіаторів стоїть табором на Везувії. Нехай вони поодинці, маніпулами або легіонами — кому як зручно — якнайшвидше поспішають сюди для боротьби за свободу.

Посилаючи по три гінці до кожного з цих міст, Спартак розміркував, що коли кого з них схоплять, то принаймні троє з дев'яти доберуться до товаришів. Наказавши гладіаторам бути обачними та уважними, відпустив їх. І коли вони вже спускалися до підніжжя гори, Спартак наздогнав головний загін, який швидко підіймався до вершини.

Незабаром когорта гладіаторів минула сади, будиночки і виноградники, розташовані обабіч дороги, і вступила до лісистої частини гори. Чим стрімкішим ставав підйом, тим відлюднішою була місцевість і тим глибша тиша панувала навколо. Замість кущів і низькорослих дерев з'являлися кущі терну, падуби, берести, столітні дуби і височенні тополі.

На початку підйому загін зустрічав численних колонів, селян, які везли на віслюках кошики з овочами і фруктами на ринки Помпеї, Неаполя і Геркуланума. З подивом і страхом*, підозріло дивилися вони на загін озброєних людей. Коли ж гладіатори заглибилися в ліс, назустріч їм попадалися лише поодинокі пастухи, які серед кущів на скелях пасли овець та кіз, і лісові хащі тужливо відгукувалися на сумовите мекання убогих отар.

Після двох годин важкого підйому когорта Спартака досягла широкої площадки на вулканічній скелі на кілька сотень кроків нижче від головної вершини Везувію, яка була вкрита товстим шаром вічного снігу.

Тут Спартак зупинив своїх бійців. Поки вони відпочивали, він обійшов площадку. З одного боку до неї вела стрімка скеляста стежка, якою гладіатори прийшли сюди; з другого — підносилися високі й неприступні скелі, з третього — був протилежний схил гори. Спуск і підйом з цього боку був іще стрімкіший, ніж з боку Помпеї, що робило це місце майже неприступним для будь-якого нападу.

З півдня, з боку Салернума, місце, вибране Спартаком для табору, було таким же неприступним, як і з боку вершини.

Тут площадка закінчувалася глибочезною, страшною прірвою, порізаною майже з усіх боків величезними обвалами. Обвали надавали безодні вигляд велетенського колодязя, з якого людям неможливо було б видертися нагору.

В безодню крізь щілини падало тьмяне світло. Вона закінчувалася печерою, що несподівано виходила на квітучий схил гори, який простягався на багато миль аж до рівнини.

Після уважного огляду площадки Спартак переконався, що кращого місця для табору годі було й шукати. Він наказав одній з маніпул, озброєній сокирами, піти до найближчого лісу нарубати дров. Треба було захистити гладіаторів від дошкульних на такій висоті лютневих нічних приморозків. У той же час Спартак виставив невелику варту з майже неприступного боку площадки, яка виходила на східний схил гори. Другий сторожовий загін він поставив з боку Помпеї. Так виник тут табір гладіаторів, і назва ця збереглася надовго.

Надвечір повернулися послані до лісу: вони принесли дров для багаття, гілля і хворосту, щоб зробити курені та загородження. Під керівництвом Спартака гладіатори навалили поперек стежки, якою прийшли сюди, товсті стовбури дерев, важке каміння і, викопавши позаду них широкий рів, засипали їх землею. Таким чином люди за кілька годин спорудили земляний вал, чим значно укріпили свій табір з того боку, звідки був можливий напад ворога. За валом розташувалася половина маніпули, призначена нести охорону, а попереду неї через певні проміжки один від одного були розставлені дозорці, так, що найвіддаленіший стояв на відстані півмилі од табору.

Незабаром, стомлені походом і працею, гладіатори поснули. О годині першого смолоскипа на площадці стало тихо. Лише язики полум'я згасаючих багать ще деякий час освітлювали нерухомі постаті поснулих гладіаторів і синювато-чорні скелі, які служили фоном для цієї фантастичної картини.

Не спав тільки Спартак, його нерухома атлетична постать, напівосвітлена багаттям, бовваніла у пітьмі, мов привид одного з тих легендарних гігантів, які оголосили війну Юпітерові і стали табором на Флегрейських полях біля Везувію, щоб тут нагромадити горн на гори і штурмувати небо.

Навколо панувала врочиста тиша. Поклавши праву руку під перев'язану ліву, злегка схиливши голову в напрямі моря, Спартак пильно вдивлявся в яскраву цяточку світла, що мерехтіла на одному з кораблів біля Помпеї.

В той час, коли очі, здавалось, цілком захопилися цим спогляданням, думки линули все далі й далі від того місця, де він тепер був. Поступово Спартак перенісся в рідні гори Фракії, до перших років свого дитинства, до тих щасливих днів, що промайнули швидко, мов подих легенького вітру. При цих спогадах його обличчя проясніло, а потім затуманилося знову: він пригадав нашестя римлян, кровопролитні війни, поразку фракійців, знищення своїх отар та будинків, рабство своїх близьких і…

Раптом Спартак, понад двігодини занурений у спогади й думки, стрепенувся, насторожився і повернувся в бік стежки, ніби почув щось. Але скрізь було тихо і, крім легенького шелесту вітру в гіллях дерев, нічого не було чути.

Спартак уже повернувся був до куреня, зробленого для нього товаришами. Та за кілька кроків знову спинився, прислухався і прошепотів:

— Однак… На гору підіймаються якісь воїни…

Він попрямував до спорудженого в цей вечір валу і півголосом додав, ніби розмовляючи з самим собою:

— Уже?.. Не сподівався, що так скоро…

Спартак не дійшов ще до місця, де вартувала половина маніпули, як у тиші ночі ясно пролунав гучний загрозливий оклик переднього дозорця:

— Хто йде?..

1 потім ще голосніший вигук:

— До зброї!!

За валом почулася метушня: вартові гладіатори хапали зброю і шикувалися в бойову шеренгу.

Цієї миті до варти підійшов Спартак з мечем у руці і спокійно наказав:

— Ідуть на нас… але на цей бік не перейдуть.

— Ніхто! — в один голос вигукнули гладіатори.

— Хай один побіжить до табору здійме тривогу і від мого імені накаже додержувати порядку й тиші.

В цей час передній вартовий у відповідь на свій оклик почув гладіаторський пароль: «Вірність і перемога!»

Один з декуріонів з кількома гладіаторами пішов уперед, щоб дізнатися, хто підходить. Тим часом табір прокинувся. Миттю кожен гладіатор озброївся і став на своє місце в маніпулі. Вишикувана когорта, наче вона складалася з старих легіонерів Марія і Сулли, була готова мужньо зустріти напад якого завгодно ворога.

Поки декуріон ходив у розвідку, Спартак з половиною сторожової маніпули мовчки стояв за валом, обличчям до стежки, і слухав. Раптом він почув радісний крик декуріона:

— Це Еномай!

І всі гладіатори враз повторили:

— Це Еномай!

Слідом за ним гучно пролунав могутній голос германця:

— «Вірність і перемога»! Так, друзі, це я і зі мною дев'яносто три товариші, які поодинці втекли з Капуї.

Легко уявити, як зрадів Спартак. Він прожогом кинувся через вал назустріч Еномаєві, і друзі міцно, по-братськи обнялися.

— О мій Еномаю! — з невимовною радістю вигукнув фракієць, — Я й не сподівався так скоро тебе побачити.

— І я теж, — відповів германець, обнімаючи велетенськими руками русяву голову Спартака і цілуючи його в лоб.

Коли кінчилися радісні привітання, Еномай почав розповідати, як його загін понад годину відбивав римські когорти. Римляни розділилися на дві частини, і, поки одна нападала, друга пішла вулицями в обхід, щоб ударити гладіаторам у спину. Еномай розгадав цей намір і покинув оборону вулиці, бо був певен, що Спартак уже за містом. Він наказав товаришам розійтися в різні боки, поховатися на ніч, переодягтись і до вечора поодинці вийти з міста під арки акведука. Розповів, як понад двадцять їхніх товаришів наклали головами в нічному бою біля школи Лентула і що з ста двадцяти бійців його загону, яких він розпустив, лише дев'яносто три зійшлися під акведуком. Виступивши минулої ночі, вони плутаними стежками дійшли до Помпеї і тут зустріли одного з гінців Спартака, посланого в Капую. Він і вказав їм місце, де мали отаборитися втікачі.

Велика була радість, викликана приходом до табору цієї шостої маніпули. Знову запалали багаття, новоприбулих частували скромною трапезою з хліба, сухарів, сиру, фруктів та горіхів. Після їжі всі змішалися, чулися радісні вигуки, розшукували знайомих, обіймалися, засипали один одного запитаннями: «А, і ти тут?» — «Як поживаєш?»— «Звідки ви прийшли?»— «Як ви сюди добралися?» — «Добряче місце для оборони…» — «Тут нам нічого боятися!» — «А як справи в Капуї?» — «А що з нашими товаришами?» — «Де Тімандр?» — «Сердешний!» — «Загинув?» — «Ото був молодець!» — «А Помпедій?» — «З нами!» — «Гей, Помпедію!» — «А що там у школі Лентула?» — «Хай вона щезне, як сніг проти сонця!» — «Прийдуть усі?» — «Усі!»

Запитання й вигуки впереміжку з жартами чулися звідусіль по всьому табору. І тільки о годині, коли співають перші півні, в таборі повсталих стало тихо.

На світанку десять рабів і гладіаторів, за наказом Спартака, взявши хто чабанський ріжок, хто флейту чи дуду, заграли разом і розбудили гладіаторів.

Усі швидко вишикувались у бойовий порядок. Спартак і Еномай зробити їм огляд, даючи нові накази, підбадьорюючи кожного воїна, і, наскільки було можливо, озброювали їх. Потім було змінено варту і з табору послано дві маніпули: одну — дістати харчі, другу — по дрова.

Всі інші гладіатори, що лишилися в таборі, за прикладом

Спартака та Еномая, взятій різне знаряддя і почали виламувати з скель каміння, щоб потім з саморобних пращів або просто кидати їх у ворога. Камені вони старанно загострювали і складали купами у напрямку Помпеї, звідки напад був не тільки ймовірним, а й неминучим.

За цією роботою повсталі провели цілий день і ніч. А на світанку наступного дня вартові підняли їх криком: «До зброї!» Це вже справді були римляни. Дві когорти, близько тисячі бійців, під командуванням трибуна Тіта Сервіліана, підіймалися на гору з боку Помпеї, готуючись напасти на табір. гладіаторів.

Сервіліан, через два дні після тієї ночі, коли йому пощастило перешкодити повстанню десяти тисяч гладіаторів школи Лентула, довідався, що Спартак і Еномай з кількома сотнями бунтівників зникли в напрямі Везувію. Вони грабували вілли (це була неправда — поговір, як звичайно, перебільшував і викривлював факти), визволяли та ще й закликали до зброї всіх зустрічних рабів. Тому трибун поспішив до переляканого Капуанського Сенату, що зібрався у храмі Юпітера Тіфатського, і попросив дозволу висловити свою думку про те, що можна ще зробити, аби знищити повстання в самому зародку.

Йому дали слово. Сміливий юнак, надіючись на почесті й нагороди, довів, як то небезпечно залишати Спартака та Еномая на волі і дозволити їм вільно пересуватися селами, бо до них щогодини приєднувалися раби й гладіатори, і загроза повстання весь час зростала. Він твердив, що конче необхідно виступити вслід за втікачами, наздогнати і порубати їх, а настромлені на списи голови виставити в школі Лентула Батіата на страх іншим.

Після таких тривожних годин і жаху перед повстанням ця порада сподобалася капуанським сенаторам. Вони прийняли пропозицію Тіта Сервіліана і оголосили указ про винагороду двома талантами золота за голови Спартака та Еномая… Обидва вони разом з їхніми товаришами були присуджені до розп'яття на хрестах, при ньому під загрозою найсуворіших покарань і вільним і рабам заборонялося допомагати бунтівникам.

Другим указом Сенат Капуї доручив трибунові Тітові Сервіліану командувати однією з двох когорт, розміщених у Капуї, а друга когорта разом з міським ополченням під командуванням центуріона Попілія мала лишитися для нагляду за школою Лентула і для захисту міста. Сервіліанові надавалося право взяти у сусідньому місті, Ателлі, ще одну когорту і з цими силами вирушити на остаточне знищення божевільної спроби повстання.

Укази було передано на підпис префектові Меттію Лібеону, який почував себе дуже погано від стусана Еномая і від страху. Майже непритомний лежав він дві доби в постелі і весь тіпався в тяжкій лихоманці. Він підписав би не два, а десять тисяч указів, тільки б бути подалі від жахів тієї ночі, наслідки якої і досі мучили його душу й тіло.

Отже, тієї ж ночі Тіт Сервіліан виступив до Ателли, взяв там другу когорту і на чолі тисячі двохсот бійців найкоротшим шляхом прийшов до Везувію.

Ніч він перебув на схилі гори і на зорі почав підійматися до вершини. Коли зійшло сонце, Сервіліан був уже біля табору гладіаторів.

Хоч як тихо, обережно просувалися римські когорти, передній дозорець помітив їх на відстані пострілу з самостріла Раніш ніж вони до нього дійшли, він зняв тривогу, відбіг до другого дозорця, і таким чином усі вони швидко відступили за вал. А там гладіатори вартової півманіпули вже були готові зустріти римських легіонерів градом каміння. Поки гладіатори спішно шикувалися в бойовий порядок, трибун Сервіліан пустився бігцем і першим шалено вигукнув сигнал атаки. Підхоплений поступово всіма легіонерами, цей вигук злився в одне оглушливе, страшне, що наводило жах, «барра» — крик слона; за звичаєм, з цим криком римські легіонери кидалися в наступ.

Та тільки-но Сервіліан і голова першої когорти з'явилися перед насипом противника, як п'ятдесят гладіаторів пустили в римлян цілу хмару каміння.

— Вперед! Вперед в ім'я Юпітера Державця! Сміливіше! — вигукнув трибун, відважно біжучи до валу. — Миттю будемо в таборі цих злодюг і всіх порубаємо!

Незважаючи на рани від граду каміння, римляни бігли до валу і кидали дротики в гладіаторів, які не були захищені насипом.

Крики посилились, і сутичка почала перетворюватися на жорстоке кровопролиття.

А Спартак з високої скелі, де стояло його вишикуване військо, з проникливістю, гідною Ганнібала або Александра Македонського, відразу зрозумів грубу помилку римського военачальника. Сервіліан вів своїх бійців щільною колоною по вузькій стежці, де їхній фронт не міг бути ширшим, ніж на десять чоловік у ряд. Тому під градом каміння вузька і глибока колона воїнів опинилася стиснутою з боків. Спартак зрозумів цю помилку і одразу скористався з неї, наскільки дозволяла йому його власна позиція. Він виставив своїх бійців, розташувавши їх у два ряди на всю широчінь площадки, і наказав їм щосили і безперервно кидати каміння в колону ворога.

— За чверть години, — вигукнув Спартак, ставши на краю площадки і кидаючи каміння в римлян, — вони кинуться навтіки, а ми наздоженемо їх і посічемо на капусту!

Сталося так, як він передбачав. Хоча відважний трибун Сервіліан з найхоробрішими легіонерами досяг валу, але для задніх рядів римлян, що не могли пустити, в хід зброю, ставав нестерпним дедалі дужчий град каміння. Гострі камені трощили шоломи, панцири, ранили в голови, оглушували, валили з ніг. Незабаром колона римлян похитнулася, почала ламатися, задкувати і розпорошуватися. Марно Сервіліан охриплим з натуги голосом вимагав від своїх солдатів триматися проти кам'яного урагану. Натиск шеренг, яким доводилося найсутужніше, ставав усе нестерпніший і, нарешті, викликав загальне безладдя. Почалася тиснява, легіонери давили, топтали один одного і нарешті кинулися тікати.

Тоді гладіатори перемахнули через вал і з мечами та списами побігли за ними навздогін. Від насипу, звідки мчали палаючі помстою гладіатори, до хвоста колони римлян ця довга низка людей здалека могла б здатися величезною гадюкою, що повзла і звивалася схилом гори.

Короткий бій швидко обернувся на поразку римлян. Його особливість полягала в тому, що понад дві тисячі людей — і втікачі і переслідувачі — не могли битися. Римляни, хоч би й хотіли того, не могли спинитися, бо задні тиснули на передніх; з тієї ж причини не могли спинитись і гладіатори. Тісна й стрімка стежка надавала потокові людей вимушеної швидкості, і, подібно до лавини, цей потік міг спинитися лише біля підніжжя гори.

І справді, тільки там, де спуск став положистий і гірська стежка виходила на широкий шлях, утікачі змогли розсипатися по навколишніх полях та садах. Тільки там гладіатори і змогли розгорнути бойовий фронт, безперервно рубаючи й колючи легіонерів.

Сервіліан зупинився біля якогось будиночка. Останнім зусиллям охриплого голосу він скликав до себе решту своїх солдатів, щоб чинити одчайдушний опір гладіаторам. Та його вже мало хто почув, а ще менше приєдналося, щоб грудьми зустріти навалу ворога. Більшість легіонерів розбіглися в паніці, кожен рятував тільки самого себе.

Спартак з маніпулою гладіаторів напав на Сервіліана і сотню сміливців, що билися поряд з ним. Зав'язалася жорстока, кровопролитна битва, в якій Сервіліан загинув від руки Спартака. Кількість гладіаторів щохвилини зростала, римляни були винищені.

Поразка обох когорт була цілковитою: понад чотириста легіонерів було вбито, понад триста поранених і непоранених було взято в полон. За наказом Спартака їх обеззброїли і відпустили. Переможці втратили тридцять чоловік убитими, близько п'ятдесяти було поранено.

Після полудня гладіатори, навантажені здобиччю, всі в шоломах і панцирах, відбитих у ворогів, з його списами і дротиками в руках, підперезані його мечами, повернулися до свого табору на Везувії. Вони несли з собою велику кількість зброї для своїх товаришів по нещастю, які мали до них приєднатися.



Розділ XII

ЯК РОЗУМОМ І ХИТРОЩАМИ СПАРТАК ЗБІЛЬШИВ КІЛЬКІСТЬ СВОЇХ ВОЇНІВ ВІД ШЕСТИСОТ ДО ДЕСЯТИ ТИСЯЧ


Коли звістка про поразку когорт Сервіліана облетіла сусідні міста, страшенна тривога охопила всю Кампанью. Всіх приголомшили подробиці різанини, яку вчинили бунтівники в рядах легіонерів.

Нола, Нуцерія, Геркуланум, Байї, Неаполь, Мізенн, Куми, Капуя і всі інші міста цієї багатої провінції приготувалися до оборони. Озброєні городяни день і ніч вартували біля воріт і на мурах. Помпеї, стіни яких були зруйновані, не наважувалися чинити опір гладіаторам, що багато разів приходили туди по продовольство. На велике здивування жителів, вони поводилися не як вороги або юрби дикунів, а як найдисциплінованіше військо.

Тим часом префекти окремих міст посилали гінців за гінцями до Меттія Лібеона, префекта всієї провінції, з проханням вжити заходів проти зростаючої небезпеки, а нещасний Меттій Лібеон сам слав одного гінця за одним до римського Сенату, благаючи негайної і сильної допомоги.

Зрозуміло, що в Римі ніхто не надавав надто великого значення бунтові гладіаторів, крім Сергія Катіліни та Юлія Цезаря. Тільки вони могли оцінити значення і важливість повстання рабів, бо знали його коріння, розмах і здібності вождя. Крім Катіліни й Цезаря, ніхто й не думав про розгромлені когорти легіонерів, тим більше, що самі легіонери, яким пощастило врятуватися від різанини, розповідаючи подробиці, звалювали всю вину — і справедливо — на самовпевненість і неуцтво трибуна Сервіліана.

До того ж Рим змушений був починати значно більші й небезпечніші війни. Проти його панування повстала майже вся Іспанія на чолі з хоробрим і розсудливим Серторієм. Розум і мужність цієї людини виявилися сильнішими, ніж хоробрість юного Помпея і досвідченість старого Метелли.

В цей же час могутній Мітрідат знову вирушив у похід проти римлян і вже почав перемагати Марка Аврелія Котту, який був того року консулом разом із Луціем Ліцінієм Лукуллом.

Консул Лукулл ще збирав у Римі легіони для походу на Мітрідата, успіхи якого тривожили римський народ і Сенат. З дозволу Сенату він вирядив проти гладіаторів хороброго і досвідченого воєначальника трибуна Клодія Глабра і дав йому для приборкання повсталих шість когорт, тобто близько трьох тисяч бійців.

Поки Клодій Глабр споряджав у похід когорти, гладіатори прекрасно використали свою перемогу. За якісь двадцять днів їх кількість зросла від шестисот до тисячі двохсот. Майже всі добре озброєні, вони були готові віддати життя за свободу.

Спартак був добре обізнаний з бойовим строєм грецьких фаланг, фракійського ополчення, військ Мітрідата і римських легіонів, в яких сам колись служив. Він був палким прихильником римського строю, бо переконався, що не було кращої й досконалішої тактики, ніж у цього войовничого народу. Незліченні перемоги латинян майже в усьому світі над мужніми народами, які не боялися смерті і вправно володіли зброєю, він справедливо приписував дисципліні й структурі римського легіону.,

Тому Спартак, як ми вже бачили, намагався запровадити у війську гладіаторів бойовий стрій римського війська. Після перемоги над Тітом Сервіліаном він відвідав Капую і замовив значок для першого гладіаторського легіону. На держакові цього значка, там, де у римлян був орел, він звелів прикріпити червону шапку — головний убір рабів, яких господарі збиралися відпустити на волю. Під шапкою було прикріплено невелике бронзове зображення кота, бо кота, як тварину, найбільш волелюбну, завжди зображували на підніжжі статуї Свободи. Крім того, він замовив значки для кожної центурії: до держака прикріплені дві з'єднані бронзові руки, а під ними — маленька шапка з двома номерками — когорти і легіону. Спартак глибоко вірив, що до нього зберуться всі гладіатори Італії, що буде багато легіонів і ще більше когорт, якими йому доведеться командувати.

Пануючи на Везувії і навколишніх рівнинах, Спартак примушував свої загони щодня подовгу вправлятися у тактичних маневрах римського війська, навчав розмикати і змикати шеренги, сходитися, робити обхідні рухи, повертатися праворуч і ліворуч, шикуватися в колону і в три бойові лінії, з третьої — через другу — переходити на місце першої і таке інше. Із сурм та букцин, захоплених у легіонерів Сервіліана, Спартак організував невеликий оркестр, щоб грати зорю, збір і сигнал атаки.

Таким чином, з передбачливістю справжнього полководця Спартак використовував час, даний йому противником, навчав воїнів, готувався звитяжно боротися проти ворога. А ворог мав незабаром на нього напасти.

І справді, Клодій Глабр не забарився. Зібравши когорти, він великими переходами вирушив проти гладіаторів.

Суворою дисципліною, твердо встановленою у війську, Спартак за короткий час зумів завоювати співчуття й прихильність усіх навколишніх пастухів і дроворубів. Завдяки цьому вже за день до приходу Клодія він не тільки знав про його наближення, а й про те, які сили у ворога. Розуміючи, що у відкритому полі з тисячею двомастами людей неможливо ставати до бою проти трьох тисяч римських легіонерів, він відступив до свого табору на Везувії і тут чекав наступу противника.

Наступ почався опівночі в двадцятий день перебування гладіаторів на Везувії. Маніпула легко озброєних піхотинців, розсипавшись цепом, підіймалася обабіч стежки і, повільно наблизившись до табору, пустила в нього хмару стріл. Це не завдало великої шкоди, бо лучники були далеченько, але все-таки вони поранили кількох гладіаторів, серед них Борторікса.

Град каміння, яке кидали у відповідь гладіатори, не заподіяв шкоди захованим у хащах лучникам і пращникам.

Фракієць зрозумів, що поразка Сервіліана стала за добру науку новому римському воєначальникові, що атаки проти його табору, подібної до першої, більше не буде, що Клодій вдасться до якихось хитрощів, аби виманити гладіаторів з площадки і схопитися з ними у вигідних для себе умовах.

І справді, Клодій послав наверх легку піхоту, щоб перевірити, чи залишилися гладіатори в таборі. Переконавшись, що вони там, Клодій, який добре знав цю місцевість, потер руки з задоволеною посмішкою, що зовсім не личила його товстим суворим губам і всій обрезклій засмаглій пиці, і вигукнув:

— Миша у пастці!.. Через п'ять діб усі вони будуть у наших руках!

Центуріони та оптіони здивовано перезирнулись; їх здивували слова трибуна, та скоро вони збагнули, в чому справа. Клодій узяв з собою дві тисячі бійців, а тисячу лишив на консульському шляху біля підніжжя гори під начальством Марка Валерія Мессали Нігера. Своїм чотирьом когортам він наказав іти дорогою на Везувій аж до того місця, де в лісі починалася покручена стежка, яка вела до табору гладіаторів. Тут він спинив військо і, вибравши зручне місце, наказав збудувати укріплений табір. Потім негайно послав одного оптіона до Валерія Мессали Нігера з наказом точно виконати заздалегідь умовлений маневр.

Марк Валерій Мессала Нігер (через дев'ять років після описаних нами подій він став консулом) був молодий чоловік близько тридцяти трьох років, сміливий, честолюбний, жадібний до воєнних відзнак. Під час громадянської війни він бився у війську Сулли і там виявив свою хоробрість. Потім, за чотири роки до подій, про які ми розповідаємо, пішов слідом за Аппієм Клавдієм Пульхром, посланим до Македонії проти кількох повсталих провінцій, зокрема проти фракійців. У боях на Родопських горах за мужність був нагороджений громадянським вінком і дістав звання центуріона. Коли до Рима прийшла звістка про повстання гладіаторів, Валерій Мессала попросив дозволу піти з Клодієм Глабром у карну експедицію проти гладіаторів. Цей гордовитий патрицій був з такої патриціанської сім'ї, в якій думка про війну з гладіаторами викликала тільки зневажливу посмішку.

Крім того, до жадоби слави у Мессали Нігера тепер приєднувалась інша, прихована причина — страшенна ненависть до Спартака, бо Мессала був родичем Валерії Мессали, вдови Сулли. Коли звістка про її кохання з Спартаком дійшла до нього, він відчув такий сором і обурення, що не хотів навіть бачитись і вітатися з своєю родичкою. А до підлого гладіатора, який осквернив своїми обіймами ім'я Мессали, затаїв глибоку ненаситну ненависть.

Діставши наказ трибуна Клодія Глабра, Мессала рушив з двома когортами в обхід Везувію, поки не досяг схилу з боку Ноли і Нуцерії. Тут, спинивши когорти, він наказав стати табором.

Ми не будемо описувати, як за дві години обидва загони спорудили свої табори квадратної форми, оперезані ровом з густим частоколом зверху. Швидкість, з якою римляни будували табори, їх досконалість і надійність занадто добре відомі з описів істориків-знавців, і нам немає потреби повторювати ці похвали.

Так Клодій Глабр з одного боку, а Мессала Нігер — з другого надвечір замкнули обидва виходи з притулку гладіаторів. Отоді римські когорти й зрозуміли план свого начальника і зраділи від того, що миша справді опинилась у пастці.

Як досвідчений і передбачливий воїн, Клодій послав тільки тисячу бійців охороняти стежку, що вела до Ноли, бо дуже стрімкий схил з цього боку був значною перешкодою для спуску гладіаторів. Більшу частину свого війська він зосередив з боку Помпеї, де спуск був легший і де найпевніше слід було чекати атаки гладіаторів.

На світанку другого дня Спартак, як звичайно, обходив площадку і побачив ворожий табір під скелями з боку Ноли. Він ще не бачив табору Клодія, зверху закритого лісом, та в нього виникла підозра щодо цього. Тому він на чолі двох маніпул бійців почав спускатися стежкою, що вела до Помпеї. Не пройшов він і двох миль, як його авангард повідомив, що тут є римські дозорці. Спартак спинив свій загін, а сам дійшов до авангарду, і тут перед очима враженого гладіатора постав у всій своїй грізній могутності римський табір.

Спартак прикипів на місці, смертельно зблід і мовчки пильно дивився на вал римського табору. Римський табір вразив його так, ніби він прокинувся в забитій труні і доторкнувся рукою до її холодного, важкого віка.

Римські вартові, помітивши гладіаторів, одразу вдарили на сполох; ціла центурія легіонерів вийшла з табору і, пускаючи стріли, рушила до Спартака. А він, охоплений тривогою, що гладіатори опинилися у пастці і можуть загинути, стояв нерухомо і не помічав ворожих дротиків, які з свистом падали навколо нього.

його вивів із задуми декуріон авангарду.

— Спартак!.. Чого ми чекаємо? Треба або наступати, або відступати.

— Так, так, Алкесте, — сумно відповів рудіарій. — Відступати.

Римська центурія ще трохи переслідувала гладіаторів, осипаючи їх стрілами, та незабаром повернулася до валу.

В таборі Спартак покликав до себе Еномая, Борторікса й інших найдосвідченіших та найсміливіших командирів. Розповівши їм, як обернулися справи, в яке скрутне становище вони потрапили, він запитав, що, на їхню думку, слід робити.

Поривчастий і безрозсудно хоробрий Еномай крикнув з властивою йому зневагою до смерті:

— Присягаюсь Ерініями!.. Нам лишається тільки одне: з люттю диких звірів кинутися на той чи інший табір римлян! Тисяча загине, а дві проб'ється!

— Коли б це було можливо!.. — відповів Спартак.

— А чому це неможливо? — запально спитав германець.

— У мене теж майнула ця думка., але тільки на мить… Чи врахував ти, що ворожі табори розташовані саме там, де виходять вузькі стежки на відкрите місце?.. Чи зважив ти, що з того чи іншого боку ми не зможемо розгорнутися до бою більш ніж по десять у ряд? Що з того, що нас тисяча двісті, коли битися зможемо не більш як по двадцять одразу?

Міркування Спартака були настільки переконливі, ясні й очевидні, що Еномай тільки опустив голову і глибоко зітхнув. Інші гладіатори пригнічено мовчали.

— До того ж харчів у нас на п'ять чи шість днів, — додав Спартак після короткої мовчанки, — А що потім?

Це запитання вождя, висловлене скупими словами, постало перед командирами гладіаторів у всій його грізній силі. Сім, вісім, нехай десять днів можна ще так-сяк протриматися тут… А потім?

Довгим і сумним було мовчання двадцяти мужніх людей. Бачити, як гине їхня справа в той час, коли здавалося, перемогу вже забезпечено!.. Що означала смерть у порівнянні з таким страшним нещастям?

Спартак перший порушив скорботне мовчання:

— Ходімте зі мною. Обійдемо площадку і пильно подивимося, чи немає якого шляху для порятунку, бодай важкого і небезпечного, чи немає якого способу вийти живими з цієї могили, хоча б сто з нас врятувалось, а інші наклали головами за перемогу нашої святої справи.

У супроводі товаришів по зброї мовчазний і зосереджений Спартак почав обхід табору. Час од часу він зупинявся, немов лев, замкнутий у залізній клітці, який лютує, шукаючи виходу з тюрми.

Коли гладіатори наблизилися до того місця, де височенною стіною підіймалися гостроверхі стрімкі скелі, що відокремлювали площадку од вершини гори, Спартак зміряв очима страшну височину і прошепотів:

— Тут навіть білка не видряпається!..

Трохи подумав і додав:

— А якби ми навіть вилізли?.. Ми тільки погіршили б наше становище.

Нарешті начальники гладіаторів дійшли до глибоченного провалля, що виходило на Суррент, зупинилися на краю площадки, щоб на око зміряти його глибину, і, вжахнувшись, одвернулись від цієї запаморочливої безодні.

— Тут лише камінь може дістати до дна, — сказав один з начальників маніпули.

В цей час поблизу площадки на землі сиділо п'ятнадцять-двадцять гладіаторів-галлів. Вони з незвичайною спритністю плели щити з товстої лози, які потім покривали товстою шкірою.

Погляд Спартака, заклопотаного однією думкою, ненароком спинився на цих щитах, на примітивній, але вправній роботі побратимів. Кілька хвилин він машинально стежив задумливим поглядом за ними. Один з галлів, усміхаючись, сказав йому:

— В нас у таборі не більше семисот великих і малих щитів. Щоб озброїти решту, п'ятсот товаришів, ми придумали змайструвати для них хоча б ось такі… і ми їх робитимемо, поки у нас вистачить шкіри!

— О, Гез і Тетуан щедро віддячать вам у потойбічному житті! — сказав Спартак, щиро зворушений любовним піклуванням, що спонукало цих бідних галлів віддавати справі пригноблених усе своє дозвілля, сили й здібності.

— А багато у вас іще шкіри? — запитав він.

— Та… десятків на два щитів.

— Ми дістали її, коли востаннє були в Помпеї.

— Шкода, що шкіра не росте, як лоза у лісі!

Останні слова галла вразили фракійця. Він увесь стрепенувся, мов приготувався стрибнути, і, нахилившись, схопив у жменю кілька лозин…

— Ах!.. Присягаюся Юпітером, всеблагим і великим визволителем!.. — вигукнув він, сяючи від щастя — Ми врятовані!

Еномай, Борторікс та інші центуріони, оптіони та декуріони запитливо подивилися на Спартака.

— Що ти сказав? — запитав Еномай.

— Як це ми врятовані? — здивувався Борторікс.

— Хто ж нас врятує, — додав інший гладіатор.

— Кажи…

— Яким чином?..

Спартак, уважно розглядаючи лозове пруття, сказав:

— Бачите оцю лозу?.. З неї ми сплетемо довжелезну драбину, один кінець її прив'яжемо до скелі і по одному спустимося в глибоченну ущелину. Вийшовши звідти, несподівано вдаримо в спину римлянам і всіх їх виріжемо.

Соратники Спартака сумно посміхнулись, а Еномай, безнадійно похитавши головою, сказав:

— Спартак, ти мариш, далебі!

— Драбину на вісімсот чи дев'ятсот футів завдовжки? — з недовір'ям сказав Борторікс.

— Хто сильно бажає, для того немає нічого неможливого, — твердо і настійно промовив Спартак. — Нас тут тисяча двісті чоловік! За три години ми сплетемо таку драбину, хай вас не лякає ця думка.

І енергійними словами вселяючи в інших ту віру, яка в ньому вже стала непохитною, він звелів чотирьом маніпулам гладіаторів іти з сокирами до сусідніх лісів, нарубати товстого верболозу. Іншим маніпулам наказав розміститися на площадці в два ряди і запастися вірьовками, шворками, ременями, придатними для зв'язування частин дивовижної драбини, яку вони вирішили змайструвати.

Не минуло й години, як з лісу почали повертатися гладіатори з величезними в'язанками верболозу на плечах. Спартак перший показав, як треба зв'язувати товсті лозини. Він закликав усіх взяти участь у роботі: одним готувати матеріал, другим гнути, третім зв'язувати лозу і поступово складати частини чудесної драбини, що обіцяла їм порятунок.

Робота кипіла з завзяттям, рівним небезпеці, що нависла над гладіаторами. На площадці, де одночасно працювала тисяча чоловік, панували порядок і тиша.

За дві години до заходу сонця драбина майже на дев'ятсот футів завдовжки була готова. Тоді Спартак звелів чотирьом гладіаторам розгорнути її, щоб він міг на власні очі оглянути, перевірити, наскільки вона міцна і чи добре зв'язано її частини.

Коли смеркло, Спартак наказав таборові безшумно знятися. Кожна півманіпула зв'язала свою зброю в один оберемок, бо спуск драбиною не дозволяв переобтяжувати людей зайвою вагою. Цю зброю було вирішено спускати на міцній вірьовці, сплетеній із шворок, і як тільки бійці першої півманіпули по одному спустяться вниз, слідом за ними спускатимуть їхню зброю.

Потім Спартак наказав прив'язати до кінця драбини два важкі камені й потихеньку спустити її в безодню. Фракієць мудро розсудив, що таким способом можна зробити одразу дві справи, однаково корисні для успіху цієї одчайдушної спроби. По-перше, каміння було важче за найважчого гладіатора. Отже, якщо кінець драбини без перешкод досягне дна прірви, то це буде запорукою безпеки, і люди спускатимуться, не боячись прорвати своєю вагою драбину. По-друге, фракієць передбачив, що два камені триматимуть хистку драбину і зменшать її неминуче небезпечне гойдання.

Коли все було готове і нічний морок уже почав оповивати гори, Еномай першим почав небезпечне спускання. Охопивши руками виступ скелі, до якої міцно була прив'язана драбина, гігант германець трохи зблід — такий рискований спуск у безодню був для нього новим видом небезпеки — і жартівливо пробурмотів:

— Присягаюся всевідаючим і всемогутнім Вотаном, що навіть Геллії, найлегшій серед валькірій, було б не по собі при такому незвичайному спускові.

його велетенська постать помалу зникала серед скель, що оточували безодню. Незабаром зникла і його голова. Спартак, зігнувшись над прірвою, стежив за спуском товариша і весь здригався при кожному коливанні драбини, його обличчя пополотніло, і здавалося, що сама його душа висіла на хисткій драбині.

Гладіатори стовпилися край площадки. їхні погляди й думки були прикуті до прірви. Задні спиналися навшпиньки і дивилися на скелю, до якої була прив'язана драбина. Всі стояли нерухомо, мовчки, і в нічній тиші чулося тільки важке дихання тисячі двохсот чоловік, життя і доля яких висіла тепер на тендітній снасті з лози.

Хвилясте гойдання драбини тривало майже три хвилини, та бідним гладіаторам ці хвилини здавалися довшими за три роки, за три століття; нарешті гойдання припинилося.

І тоді тисяча голів на площадці одним рухом повернулась до безодні.

Через кілька хвилин, протягом яких дихання тисячі схвильованих грудей стало ще важчим, знизу долетів глухий голос. Спершу він здавався далеким і неясним, але поступово міцнів:

— Слухай!.. Слухай!..

Радісне зітхання вирвалося з усіх грудей. Це був умовний знак — Еномай щасливо досяг дна безодні.

Тоді з гарячковою нетерплячкою один за одним гладіатори почали спускатися по драбині, яка — тепер це було ясно — поверне всіх від смерті до життя, від повної поразки до славної перемоги.

Добрих півтори доби тривав спуск, і тільки на світанку наступного дня всі опинилися внизу, на рівнині.

Немає потреби описувати, як палко виявляли товариші свою любов і вдячність Спартакові, який так чудово, так хитро врятував їх.

А він, звелівши гладіаторам мовчати, наказав кожній маніпулі сховатися в навколишніх скелях і причаїтися там до ночі.

Нескінченно довгими здалися ці години нетерплячим бійцям. Та нарешті сонце почало схилятися до заходу. Тільки-но стало смеркати, як дві когорти гладіаторів вийшли з своїх схованок, вишикувалися і з величезною обережністю рушили, — одна на чолі з Еномаєм — до моря, друга під командуванням Спартака — до Ноли.

Обом когортам треба було пройти приблизно однакову відстань, тому вони майже водночас, за годину до півночі, підійшли з тилу до обох римських таборів.

Підійшовши зовсім близько до табору Мессали Нігера. Спартак зупинив свою когорту, а сам обережно наблизився до валу римського табору.

— Хто йде? — гукнув вартовий, якому почувся шелест на винограднику, звідки пробирався Спартак.

Спартак завмер на місці.

В цей час поблизу проходили дозорці на чолі з декуріоном. Почувши крик вартового, біля якого причаївся Спартак, вони прибігли дізнатися, в чому справа.

Ніч була тиха, і Спартак міг чути всю розмову, хоча й говорили півголосом.

— Що сталося? — спитав декуріон.

— Мені здалося, що в цьому винограднику щось зашелестіло.

— А після оклику «хто йде» ти чув що-небудь?

— Ні, не чув, хоч і прислухався.

— Мабуть, то був лис, що йшов по слідах куріпки.

— Я теж подумав, чи не звірина яка блукає полями?

— Та вже ж не гладіатори. Вони на горі, і звідти їм уже не вислизнути.

— І справді, я теж чув слова центуріона, що миша потрапила до пастки.

— Еге ж, їх затиснуто як слід. Клодій Глабр — старий кіт, і для його зубів така миша, як Спартак, — просто дитяча забавка.

— І я так гадаю, присягаюся Юпітером Державцем!

— Тож чатуй пильно, Септімію, і не приймай лисиць за гладіаторів.

— Було б занадто багато честі для гладіаторів! — жартома відповів солдат Септімій.

І знову запанувала тиша.

Тим часом очі Спартака вже звикли до темряви, і він почав розрізняти те, що його цікавило, а саме — ширину рову і висоту валу римського табору, а також які з чотирьох воріт табору були найближче.

В цей час патруль, повернувшись на своє місце, розпалив згасле багаття, і незабаром відблиски полум'я освітили частокіл. Це допомогло Спартакові. Тепер він легко міг роздивитися, де розташовані декуманські ворота, що в римських таборах були найдалі від позицій, яким загрожував ворог. У таборі Мессали Нігера ці ворота виходили в бік Ноли.

Розвідавши розташування ворога, Спартак пішов назад. Добравшись до своєї когорти, він вишикував її і обережно повів на декуманські ворота римського табору. Тихо, обережно виступав загін, поки не підійшов так близько, що тупіт ніг долетів до вартового.

— Хто йде? — закричав легіонер Септімій. По його голосу Спартак збагнув, що цього разу легіонер не помилився, прийнявши гладіаторів за лисиць.

1, не діставши відповіді, пильний вартовий дав сигнал тривоги.

Та гладіатори прожогом ринули в рів, з нечуваним завзяттям і швидкістю одні на спинах других вискочили на гребінь частоколу й миттю були по той бік. Спартак, зовсім вилікувавшись од вивиху руки, першим проник у табір. Він швидко налетів на легіонера Септімія, який ледве міг відбиватися, і закричав йому громовим голосом:

— Краще було б для тебе, злий насмішнику, коли б замість мене на тебе напала лисиця, яку ти поважаєш більше, ніж гладіатора!

І пронизав легіонера наскрізь.

Тим часом гладіатори по четверо, по восьмеро, по десятеро вривалися до табору. Почалася звичайна в несподіваних нічних нападах різанина.

Марно намагалися римляни відбити шалений натиск гладіаторів, кількість яких щохвилини зростала. Гладіатори вже захопили декуманські ворота, навально кидалися на атакованих зненацька, сонних, беззбройних легіонерів і нещадно їх рубали.

Через хвилину по всьому табору залунали крики, прокльони, благання. Це був не бій, а кривава різанина, в якій за півгодини понад чотириста легіонерів розпрощалися з життям, а решта розбіглися хто куди.

Тільки якихось сорок найсміливіших на чолі з Валерієм Мессалою Нігером, майже всі без панцирі» і щитів, з самими мечами, списами та дротиками, відступали до головних преторіанських воріт, розташованих напроти декуманських. Вони хоробро відбивалися, намагаючись стримати ворога і надіючись, що їхній опір дасть змогу втікачам зібратися й стати до бою.

Серед цих сміливців виділявся Мессала Нігер. Він уперто бився, підбадьорював римлян і час од часу викликав Спартака помірятися з ним силою, бо жадав його крові:

— Гей, Спартак!.. Підлий заводіяко розбійників, де ти?.. Жалюгідний раб, вийди схрестити меч з вільним громадянином!.. Де ти, грабіжнику?..

Крізь крик, стогін, брязкіт зброї, крізь увесь гамір бою Спартак почув зухвалі слова римлянина. Сильною рукою проклавши собі прохід серед своїх бійців, він став шукати зухвальця, вигукуючи:

— Гей ти, римський грабіжнику! Надто щедро в таку холодну ніч скидаєш ти свій одяг розбійника, щоб надягти його на іншого!.. Сам грабіжник, син грабіжника, залиш собі це прізвисько, бо воно справді твоє… Ось я… римлянине, чого ти від мене хочеш?..

Він підбіг до Мессали, який люто напав на нього, і хрипко закричав:

— Хочу порубати тебе… на шматки… осквернити чесний меч Валерія Мессали, заплямувавши його твоєю кров'ю…

Образливі слова центуріона розлютили фракійця. Відбивши навальний напад римлянина, він одним ударом розтрощив його щит, другим розрубав його панцир і поранив бік, третім так сильно вдарив його по шолому, що той захитався і впав. І щастя його, що саме цієї миті ім'я Валерія Мессали викликало в пам'яті і в серці гладіатора почуття любові, загасивши гнів гладіатора і стримавши його руку, готову пронизати центуріона.

Фракієць затримав меч біля самих грудей центуріона, крикнувши:

— Йди, юначе, і розкажи, що підлий гладіатор дарував тобі життя!..

Потім допоміг Мессалі підвестись і передав його під нагляд двох товаришів, щоб вони захистили його від гладіаторських мечів.

Після того як було побито всіх хоробрих римлян, які намагалися опиратися, римський табір опинився в руках переможців.

Те ж саме сталося і в таборі Клодія Глабра, куди вдерся Еномай. Швидше ніж за годину він повністю переміг римські загони, які поквапливо кинулися навтіки, залишивши свій табір у руках повсталих.

Отак, завдяки мужності й розумові Спартака, трохи більше тисячі гладіаторів здобули блискучу перемогу над трьома тисячами римлян.

Наступного дня обидва загони гладіаторів з'єдналися в таборі Клодія Глабра. Переможці не шкодували для нього глузливих дотепів, називаючи його котом, що втік від миші, і тут же склали пісеньку приблизно такого змісту:

Жив на світі кіт завзятий,

Кіт муругий, волохатий, —

Лютий був мишей ловить!

Над норою сяде стиха

І принишкне — ледве диха,

Прикидається, що спить.

Та знайшлася мудра миша,

За мурлику ще хитріша —

Переважила кота.

Скік з нори йому на спину

І дзвінок у ту ж хвилину

Прив'язала до хвоста.

Дзвоник дзвонить, калатає,

Кіт із ляку утікає,

Так чкурнув, що тільки ну…

Як побачили те мишки,

Підняли його на смішки:

Так і треба хитруну!

А із школи Лентула Батіата юрбами тікали все нові й нові гладіатори. Щодня, навіть щогодини сотнями приходили вони до табору на Везувії, Протягом двадцяти днів після перемоги Спартака над Клодієм Глабром їх прибуло сюди понад чотири тисячі. Озброєні списами, щитами та мечами, відбитими у римлян, вони разом з тисячею двомастами бійців, уже випробуваних у боях під командування фракійця, склали перший легіон пригноблених.

Хоч у Римі в цей час були заклопотані важливішими і важчими воєнними приготуваннями, поразка Клодія Глабра все ж наробила трохи шуму. Сенат і населення однаково вважали образою для римського імені те, що легіонерів, переможців над усім світом, розгромила і порубала підла зграя мерзенних гладіаторів.

А тим часом мерзенні, понад п'ять тисяч бійців, вишикувані в маніпули, когорти — цілий легіон під командуванням звитяжного, розумного вождя — одного чудового ранку підступили до Ноли. Це було одне з квітучих, багатих і людних міст Кампаньї. Перш ніж брати приступом місто, командування гладіаторів зажадало від городян, щоб вони добровільно відчинили браму. їм було обіцяно зберегти життя і майно населення.

Налякані загрозливою небезпекою, громадяни зібралися на Форумі для наради. Одні вважали за краще здатися, інші — боронитися. Нарешті, після довгих галасливих суперечок, перемогла партія найсміливіших. Міську браму було замкнено, городяни поспішили на мури, щоб захищати місто від нападаючих. У той же час до Неаполя, Брундізія і Рима послали гінців прохати невідкладної й міцної допомоги.

Та всі посли потрапили до рук Спартака, який тримав під наглядом не тільки шляхи, а й стежки, що виходили з міста. Погано озброєні і недостатньо навчені військової справи, громадяни спробували захищати мури, але не змогли протриматись і двох годин. Гладіатори, маючи багато великих драбин, швидко і з незначними втратами оволоділи мурами і вдерлися до міста. Роздратовані опором городян, вони почали вбивати і грабувати їх.

Хоча Спартак і вимагав від своїх товаришів найсуворішої дисципліни, проте вони не могли утриматися від безчинства. Це було оп'яніння кров'ю і жадоба руйнування, властива всім воїнам, коли вони вриваються до міста і бувають змушені битися.

Це прикро вразило Спартака. Він кинувся на вулиці міста, щоб припинити грабунок і вбивства, що їх чинили його гладіатори. З властивою йому енергією і настійністю, з допомогою своїх командирів, через кілька годин він припинив убивства й мародерство.

Незабаром букцини і сурми просурмили збір. Усіх гладіаторів облетіла чутка, що за наказом Спартака легіон повинен вишикуватись і відправитися на Форум Ноли, який славився грандіозними розмірами, старовинними храмами, базиліками і портиками.

Менш ніж за годину загін гладіаторів стояв вишикуваний у три лінії на майдані. Спартак зійшов на сходи храму Церери і повернувся до війська нахмурений, блідий від гніву. Кілька хвилин він стояв мовчки, схиливши голову на груди, охоплений скорботою. Нарешті підвів голову. Його очі палали гнівом. Він закричав могутнім голосом, що розносився далеко по величезному майдану:

— Невже хочете ви, люті й злочинні люди, дістати ім'я розбійників? Невже ви хочете маги славу злодюг і вбивць?

Трохи помовчавши, він вів далі:

— Хіба це і є та свобода, яку ми несемо рабам, та дисципліна, з допомогою якої ми доведемо, що гідні людських прав? Хіба це ті добрі слова, якими ми маємо завоювати дружбу італійців? Хіба ці вчинки мають стати для всіх прикладом?.. Чи вам не досить того, що проти нас виступає вся велич і могутність Риму, і ви готові викликати ще й ненависть, прокльони та помсту населення Італії?.. Невже мало вам шкоди від того, що наші гнобителі зуміли знеславити нас, як варварів, грабіжників, наймерзенніших у світі людей? І замість того, щоб добрими ділами, суворою дисципліною, зразковою поведінкою знищити зведені на нас наклепи, ви хочете ствердити їх такими мерзенними, ганебними і підлими вчинками, як сьогодні?..

Адже вся Італія дивиться на вас з острахом, підозрою, недовір'ям. Наша свята справа і прапор, під яким ми воюємо, найсвятіші від усіх, що будь-коли майоріли під сонцем на полях битв. Та ніде на півострові наша справа не користується ніяким співчуттям. І щоб завоювати прихильність населення Італії, ми маємо лише один засіб — дисципліну.

Саме дисципліна, мов кільчастий залізний панцир, становить основу незламної міці римських легіонерів. Римляни досі були непереможними не тому, що вони міцніші й хоробріші від усіх вояк на світі. Є народи, які не поступаються їм ні силою, ні мужністю. Але не було ще на світі дисциплінованішого війська, ніж римське. Тому римляни і досі перемагають усіх своїх ворогів.

Не допоможе вам незвичайна сила ваших рук, нестримна відвага, якщо разом з бойовим строєм ви не переймете у римлян і не будете додержувати також їхньої дисципліни.

І коли хочете, щоб я лишався вашим вождем, то я вимагаю від вас бути слухняними, тверезими, стриманими, бо сила війська полягає саме в цьому.

Хай кожен заприсягнеться мені своїми богами, своєю честю, що не вчинить найменшої сваволі проти дисципліни.

Якщо ми хочемо перемогти, то треба, щоб і я мав силу відрубати, — як то зробив консул Манлій Торкват з своїм сином, — голову найдорожчому з моїх друзів, коли він хоч трохи завинить проти встановлених нами законів. Треба, щоб ви поводилися так, як ті легіонери, про яких з подивом розповідає історія: стати табором біля яблуні і, знявши свої намети, залишити на ній ту саму кількість яблук, що була напередодні.

Тільки при цій умові ми будемо гідними жаданої свободи і зможемо перемогти найсильніше й найзвитяжніше в світі римське військо!

Під час цієї полум'яної промови Спартака схвальний гомін перебігав шеренгами гладіаторів, зачарованих суворою, але щирою і пристрасною красномовністю свого вождя. А коли Спартак кінчив говорити, вони одностайним криком, гучними оплесками схвалили його промову.

Потім Спартак вивів своє військо з Ноли і наказав стати табором на одному з сусідніх горбів. Для охорони міста було залишено дві когорти, які щодня змінювалися. В місті гладіатори забрали багато зброї, панцирів, щитів і зробили в таборі великий склад. Звідси видавали зброю рабам і гладіаторам, які щодня ставали під прапор повстання., Біля Ноли Спартак перебував понад два місяці, безнастанно навчаючи своїх бійців, кількість яких усе зростала і швидко досягла восьми тисяч. Тепер з них уже було створено два легіони. Порядок і дисципліна, встановлені доблесним фракійцем у війську, дивували мешканців Кампаньї. Тепер їхній власності і життю вже не загрожувала небезпека.

А тим часом у Римі було вирішено вирядити проти повсталих рабів і гладіаторів претора Публія Варінія з легіоном воїнів. Більшість з них були добровольці і молоді новобранці, бо ветеранів і випробуваних у боях легіонерів послали проти Серторія та Мітрідата.

За кілька днів перед тим, як Публій Варіній вирушив проти гладіаторів на чолі шести тисяч піших легіонерів і загону вершників у триста списів, надвечір з Епіцінійського лісу, недалеко від Аппієвого шляху, вийшло понад дві тисячі чоловік. Вони були озброєні різного роду сільськими знаряддями — лопатами, вилами, сокирами, серпами, а більшість — просто загостреними кілками, і лише окремі з них мали списи та мечі.

Це були дві тисячі гладіаторів, які повтікали з гладіаторських шкіл Акціана, Юлія Рабеція та інших римських ланіст. Вони зібралися тут на заклик Крікса, під командуванням якого і просувалися тепер у напрямі до Везувію на з'єднання з легіонами Спартака.

Вранці 15 лютого цього року, коли Метробій викрив консулам Котті і Лукуллові змову гладіаторів, Крікс обходив школи, попереджаюи товаришів про те, що сталося, і радячи додержувати спокою, аби відвести очі ворога. Але трапилося так, що в одній із шкіл галла схопили і відправили до Мамертінської в'язниці. Там його тримали понад два місяці, били батогами, і хоча він перед міським претором твердо заперечував свою участь у змові Спартака, його, мабуть, засудили б до розп'яття. Але гладіатори палко і настійно прохали своїх ланіст, а ті через клопотання Цетега, Лентула, Юлія Цезаря і Катіліни домоглися нарешті його звільнення.

Вийшовши з тюрми, Крікс зрозумів, що за ним, за школами, за кожним кроком гладіаторів пильно стежать. Тому він вирішив прикинутися байдужим, ніби нічого не знає й не відає. Таким чином він хотів коли не знищити, то хоч зменшити підозру ланіст і урядовців.

От чому, незважаючи на всі заклики Спартака, бідолашний галл мусив затамувати поривання і гнів, що клекотали в його серці, і не міг ні сам піти, ні послати хоча б одну маніпулу гладіаторів на Везувій.

І тільки після численних хитрощів, намагань і справжніх небезпек, аж через чотири місяці після початку повстання і після двох перемог його товаришів над римлянами, Кріксові нарешті пощастило втекти з Рима. Він пробрався до Епіцінійського лісу, будучи певним, що коли не всіх, з ким умовився, то багатьох він тут зустріне.

Так воно і сталося. Через два дні таємного перебування у хащах цього лісу галл зміг вирушити до Везувію і за чотири дні і чотири ночі важкого походу прибув туди на чолі двадцяти маніпул бійців.

Неможливо описати радість з приводу їхньої появи в таборі біля Ноли. Спартак по-братерськи зустрів Крікса, якого любив більше від усіх своїх товаришів по недолі.

Дві тисячі гладіаторів, яких привів Крікс, було негайно озброєно і рівномірно розподілено по двох легіонах, з яких першим командував Еномай, а на чолі другого був поставлений Крікс. А Спартак, під одностайні вигуки гладіаторів, знову був проголошений верховним вождем усього війська.

Через два дні після прибуття Крікса розвідники донесли Спартакові, що Аппієвим шляхом іде проти нього швидким маршем претор Публій Варіній. Вождь гладіаторів наказав своєму війську тихо зняти табір і вночі швидко вирушити ворогові назустріч.


Розділ XIII

ВІД КАЗІЛІНСЬКОЇ ДО АКВІНСЬКОЇ БИТВИ

Публію Варінію було сорок п'ять років. Плебей за походженням, сильний тілом, похмурий та гордий вдачею, він поєднував у собі найкращі риси римського воїна. Невибагливий до їжі і питва, стриманий у почуттях, звиклий до спеки й морозу, до всіляких труднощів похідного життя, мовчазний і невсипущий, він був також надзвичайно хоробрий. Якби при цих цінних якостях Варіній був розумніший, набув ширшу і глибшу освіту, ніж ті скупі й поверхові знання, які він мав, то у нього було б усе необхідне, щоб стати консулом, полководцем, тріумфатором. Але Публій Варіній не відзначався великим розумом, рівним його доблесті, і за двадцять вісім років бойової служби досяг лише звання претора. Це звання було дане йому з поваги до його непохитності й мужності у всіх випробуваннях і за глибоку обізнаність з дисципліною, розпорядком та з іншими сторонами військової справи.

Такою була людина, яка на чолі війська виступила з Рима вісімнадцятого дня перед липневими календами (14 червня) 680 року і через Капенську браму рушила Аппієвим шляхом проти гладіаторів Спартака. Публій Варіній мав під своєю рукою шість тисяч легіонерів, тисячу велітів, шістсот пращників і триста вершників. Отже, загалом у нього було близько восьми тисяч молодих, дужих, добре озброєних бійців. Квестором у Публія Варінія був Гней Фурій, чоловік років тридцяти п'яти, сміливий і розумний, добре обізнаний з військовою справою, але надто схильний до пияцтва.

Швидким маршем Публій Варіній дійшов до Гайєти і став там табором. Він викликав до себе префекта кінноти Павла Гарденія Тібуртіна і наказав йому швидше пробратись аж за Капую, зібрати повні й докладні відомості про місце перебування повсталих, про їх кількість, озброєння і, якщо можливо, про їхні наміри. Молодий Тібуртін виконав доручення розумно і обачно. Він побував не тільки в Капуї, а і в Кумах, Байях, Путеолах, Геркуланумі, Неаполі і навіть у Помпеї та Ателлі. Скрізь він збирав потрібні відомості про повсталих гладіаторів — як у римських урядовців, так і у громадян і пастухів. Через чотири доби загін повернувся до табору Варінія на зовсім загнаних, знесилених конях. Він привіз важливі відомості про дії і поводження гладіаторів, а саме, що кількість бунтівників досягає вже десяти тисяч, що вони, озброєні і навчені римського строю, стоять табором біля Ноли, звідки чинять наскоки на околиці і не збираються, здається, виступати. Про міцність укріплень їхнього табору свідчило те, що вони не мають наміру рухатися з місця, а чекатимуть нападу римлян.

Діставши такі відомості, Варіній довго обмірковував, як йому краще повестися. Нарешті вирішив розділити своє військо і, наступаючи двома майже паралельними шляхами, напасти на табір гладіаторів одночасно з двох боків. Цим тактичним маневром він сподівався досягти цілковитої перемоги.

Варіній передав під командування квестора Гнея Фурія чотири когорти легіонерів, триста велітів, двісті пращників, сотню вершників і наказав йому рушати Аппієвим шляхом до Свесси, а потім звернути на Доміціїв шлях, який вів через Літери, Куми, Байї і Неаполь вздовж узбережжя до Суррента. В Байях Фурій мав зупинитися на сім діб, а потім виступити на Ателлу, де повинен був одержати нові накази Варінія. Сам Варіній вирішив, поки відбуватиметься перехід Фурія, піднятися вздовж ріки Ліріс до Інтерамни, там переправитися на Латинський шлях, що вів з Рима через Тускул, Норбу, Інтерамну, Теан і Алліфи до Беневента. Біля Алліфи Варіній з консульського Латинського шляху зверне на преторський, що обходить Кавдінське міжгір'я і веде до Кавдія. Тут Варіній мав намір вийти в тил гладіаторам, переднювати у схованці і, наказавши своєму квесторові Фурію вийти з Ателли, напасти на бунтівників. Коли ж гладіатори, побачивши свою кількісну перевагу над легіонерами Фурія, вийдуть на нього всім військом, тоді Варіній ударить у спину ворога і вщент розгромить його.

План воєнних дій, вироблений претором Публієм Варінієм, сам по собі був непоганий. Та успіх його був можливий тільки в тому разі, коли б гладіатори, не рухаючись, чекали римлян біля Ноли. А в цьому Варіній не сумнівався, бо вважав Спартака не людиною, а чимсь подібним до нечистої тварини.

Все вийшло якраз навпаки. Тільки-но Спартак довідався, що претор виступив проти нього і дійшов до Гайєти, як негайно вирушив. Доміцієвим шляхом до Літерна і дійшов туди за два швидких і дуже важких переходи.

Квестор Гней Фурій, пересуваючись у цей час тим же Доміцієвим шляхом і дійшовши вже до Тіферна, через своїх розвідників дізнався, що Спартак з усім своїм військом несподівано з'явився в Літерні і тепер перебуває на відстані денного переходу од нього.

Коли б Гней Фурій був звичайним солдатом, він вийшов би один на один проти гладіаторів. Але як воєначальник загону, зв'язаний наказом, він не зважився на бій з набагато дужчим противником, перемога над яким була малоймовірною. Відступати, навіть з обережності, йому здавалося ганебним, тим більше, що по дорозі до Лація Спартак легко міг би його наздогнати і розгромити. Тому він вирішив звернути з консульського шляху ліворуч, піднятися до Кал і звідти за кілька годин дістатися до Капуї. Там його дві тисячі вісімсот бійців разом з посиленим гарнізоном цього міста могли б чинити значний опір гладіаторам.

Коли б Спартак рушив на Лацій, то Гней Фурій мав би час зв'язатися з Варінієм, з'єднатися з ним, разом напасти на бунтівників з тилу і завдати їм поразки. А коли б Спартак повернувся назад, Фурій устиг би виконати попередній наказ, вернувшись Доміцієвим шляхом або від Капуї, преторським шляхом і призначеного дня бути в Ателлі.

Ці мудрі міркування і ще більш мудре рішення свідчили про розум і воєнні здібності Фурія. Так зробив би на його місці, мабуть, і сам Помпей Великий.

Тому Фурій звелів за дві години до світанку зняти табір і в глибокій тиші, додержуючи повного порядку, вирушив до Кал. Перед цим він вислав по консульському шляху трьох розвідників, переодягнутих місцевими хліборобами; на свій страх і риск вони повинні були дати ворогові фальшиві відомості про загін Гнея Фурія, твердячи, що він відступив до Гайєти, тобто повернув назад.

Але Спартак, дізнавшись від своїх розвідників, що у Тіферні стала табором одна частина ворожого війська, відразу зрозумів, яку помилку допустив претор Варіній, розділивши військо з метою затиснути гладіаторів у кліщі. Він повністю розгадав задум і маневри противника і з гостротою думки, властивою тільки великим умам, одразу збагнув, що йому слід вклинитися між обома частинами ворожого війська і з блискавичною швидкістю розбити їх одну за одною.

Слід відзначити, що однією з найкращих рис Спартака як полководця, виявлених ним у цій славетній для нього війні, була швидкість, з якою він міркував, розраховував, передбачав, відгадував, а також здійснював прийняті рішення.

Своїм обдарованням Спартак багато в чому був схожий на Наполеона. Він вивчав, схвалював і переносив у своє військо бойовий порядок і дисципліну римлян, але не запозичав в їхніх полководців педантичності, яка забороняла ухилятися від певних усталених правил, норм, звичаїв. Пристосовуючи свої задуми, маневри до місцевості, обставин і позицій противника, він розробив і почав застосовувати найпростішу і водночас найлогічнішу та найвигіднішу тактику — тактику швидкості, запроваджену Гаєм Марієм. Пізніше ця тактика принесла Юлієві Цезарю владу над усім світом. Великі переможні битви поставили Спартака поряд з найславетнішими полководцями античності1. Так завжди він перемагав не тільки завдяки мужності й силі своїх воїнів, а й завдяки швидкості своїх пересувань.

Повернемося до нашої розповіді. Спартак як вирішив, так і зробив. У короткій промові він пояснив бійцям необхідність, заради спільної справи, без перепочинку рушати в дорогу і, закликавши їх терпляче перенести новий важкий похід, звелів зняти табір. Залишивши Доміціїв шлях, вони стрімкими стежками, ховаючись між горбами, " які спускалися від Капуї й Казіліна до моря, почали підійматися вгору вздовж берега бурхливого, ревучого Вультурну.

1Необхідно раз і назавжди сказати: війну гладіаторів, про яку йдеться в нашій повісті, римляни і римські історики вважали ганебною, безчесною для Риму. Тому римські історики, шануючи латинську гордість, писали про неї мало, намагаючись обійти її, як щось таке, про що боляче згадувати, старалися зменшити її значення і велич. Та мимоволі вони змушені були сказати про неї стільки, що й цього досить, щоб укрити славою гладіаторів і особливо Спартака. Ми без вагань ставимо його між Марієм і Цезарем, бо навіть Луцій Флор, найгордовитіший серед римських істориків, який найменше ладен був хвалити цю війну і протягом всієї своєї розповіді не скупився на слова презирства до гладіаторів та їхнього вождя, змушений був визнати, що «Спартак, переможно б'ючись у перших рядах, загинув у сяйві слави доблесного полководця». (Примітка автора).

Наслідком цього переходу було те, що на світанку, коли квестор Фурій ішов до Кал, Спартак уже підходив до Капуї. На відстані трьох миль од міста він дав своїм бійцям перепочинок на кілька годин. Опівдні рушили далі. Спартак, посміявшися з переляку капуанців, які замкнули браму, спустили на ній грати і збіглися на вал, чекаючи наступу, пройшов повз місто, прямуючи до Казіліна, і прибув туди надвечір, у той час, коли квестор Фурій досяг Кал.

Казілін — невеличке, але веселе й багатолюдне місто на правому березі Вультурну. Сили противника були в цей день розташовані так, що Казілін став найважливішим пунктом на полі наступних воєнних дій. Тому для Спартака конче потрібно було оволодіти цим містом, щоб тримати в руках обидва береги і всю долину Вультурну. Ставши тут табором з своїми легіонами, він не тільки розділяв би обидва ворожих війська, а й заважав би їм укритися в Капуї. Таким чином він міг би громити обидві частини одну за одною.

Налякані несподіваною появою гладіаторів, мешканці Казіліна вислали представників міської влади назустріч Спартакові, щоб заявити про свою покірність. Отже, для оволодіння містом не довелося застосовувати силу. Поставивши біля воріт варту і залишивши у місті одну когорту, фракієць вивів легіони в поле і став табором на височині біля брами, звідки шлях вів на Кали.

За час, що минув від поразки Клодія Глабра до походу Публія Варінія, Спартак, маючи змогу вільно пересуватися майже по всій Кампаньї, звелів найбільш вправним і спритним бійцям свого війська об'їздити велику кількість коней, набраних на багатющих пасовиськах цієї провінції. Таким чином він сформував загін кінноти з шестисот вершників. На чолі загону поставив хороброго і спритного Борторікса, а командування його легіоном передав Кріксові.

Коли табір було споруджено, Спартак дозволив стомленим легіонам відпочити днів два, поки квестор Фурій, який, на думку Спартака, рухався Доміцієвим шляхом, дійде до Літерна. Тут Спартак збирався напасти на нього з тилу і вщент розбити його когорти.

Проте, будучи завжди обережним і передбачливим, Спартак покликав до себе Борторікса і доручив йому, розділивши кінноту на два загони, зробити опівночі розвідку: одному загонові по Доміцієвому шляху до Тіферна зібрати відомості про ворога, другому — на всякий випадок — Аппієвим шляхом, до Кал, розвідати місцевість. На світанку обидва загони повинні були повернутися до табору.

За годину перед сходом сонця повернувся другий загін кінноти з боку Кал і немало здивував Спартака, повідомивши, що противник наближається звідти просто на Казілін. У першу хвилину вождь повстання не повірив цій звістці. Але, розпитавши докладно начальника розвідників і трохи подумавши, він зрозумів усе, що сталося: сам він зійшов з Доміцієвого шляху вправо, щоб пропустити Фурія і вдарити на нього з тилу, а римлянин зійшов з шляху вліво, щоб уникнути гладіатора і пробратися до Капуї. Таким чином, уникаючи один одного, обидва зійшли з консульського шляху, зате зіткнулися на преторській дорозі.

Спартак наказав швидше сурмити тривогу, вивів з табору, перший легіон і вишикував у дві бойові лінії. Попереду він розташував дві тисячі велітів і пращників, які повинні були врозсип напасти на противника при першій його появі. За цією першою лінією стояла друга частина легіону, озброєна списами й дротиками.

Другий легіон Спартак поділив на дві частини, пославши через поля та виноградники одну — праворуч, другу — ліворуч. Він наказав їм відійти якнайдалі і сховатися, а коли зав'яжеться бій, оточити римлян з флангів і з тилу.

Сонце тільки-но встало і блискучим промінням озолотило навколишні горби, зелені виноградники, жовтаві пажиті, квітучі луки, коли перед першою лінією легкоозброєних гладіаторів з'явився кінний авангард римлян. Пращники зустріли ворожу кінноту градом каміння і свинцевих кульок. Вершники миттю повернули назад і помчали до квестора Фурія попередити його про наближення противника. Спартак, який весь похід пройшов пішки нарівні 3 товаришами, тепер скочив на свого прекрасного вороного коня і наказав сурмити сигнал атаки біглим строєм, щоб навально напасти на противника, поки він не встиг розгорнутися до бою.

При несподіваній звістці про появу гладіаторів Гней Фурій спинив колону своїх легіонерів і з спокоєм, якого ніколи не втрачають справді мужні люди, наказав велітам та пращникам негайно розтягтися в бойову лінію. Витягуючи якнайдовше фронт першої лінії, він хотів перешкодити численному противникові оточити його когорти. Піхоті він наказав зайняти позицію на одному з ближчих до шляху горбів, щоб піхотинці змогли розташуватися в бойові лінії, поки веліти й пращники стримуватимуть перший наступ гладіаторів.

Незважаючи на замішання і безпорядок, які завжди викликає несподіваний наступ, усі накази квестора були виконані дуже швидко і досить вправно.

Та ці маневри не були ще закінчені, як гладіатори вже атакували римських пращників, зламавши їхній одчайдушний опір, і ті мусили відступити до підніжжя горба, де Фурій ледве встиг вишикувати в бойову лінію свої чотири когорти. Засурмили наступ римські букцини, і на чолі з Фурієм легіонери так завзято кинулися на ворожих велітів, що примусили їх відступити. Але цієї миті Спартак і сам звелів подати сигнал відступу, і дві тисячі легкоозброєних гладіаторів, кинувши у ворога останні дротики, злилися з наступаючими гладіаторськими когортами. З громоподібним «барра!», якому вторували навколишні долини, гладіаторські когорти кинулись на римлян. Незабаром на полі бою не було чути нічого, крім брязкоту зброї і лютих вигуків бійців.

Близько півгодини противники билися з однаковою мужністю і завзяттям, але римлян було надто мало порівняно з гладіаторами, щоб вони могли довго опиратися такому шаленому натискові. Незабаром гнані й атаковані з різних боків легіонери Фурія похитнулися. Саме в цей момент із засади вийшов з своїм легіоном Крікс. В одну мить повністю оточені римляни зламали свій бойовий порядок і кинулися тікати. Врятуватися пощастило небагатьом: затиснуті в кільце ворожих мечів, майже всі вони, серед них і сам Фурій, загинули почесною смертю.

Так менш ніж за дві години завершилася битва під Казіліном, яку скоріше можна було б назвати побоїщем.

У цій переможній битві гладіатори зазнали невеликих втрат, порівнюючи з римлянами, які загинули майже всі. Наступного дня Спартак зняв табір і після важкого переходу узгір'ям Апеннін через Кали попрямував до Теану Сидицінського. Тут стали табором, і Спартак негайно послав кінноту на відстань кількох миль звідси, в Теан, щоб роздобути новини відносно претора Публія Варінія. За розрахунками Спартака, претор пройшов тут у напрямку до Алліф два-три дні тому.

Розвідка незабаром повернулась, і Спартак зрозумів, що не дуже помилився, бо Публій Варіній лише напередодні пройшов через Теан до Алліф. Тоді гладіатор після довгого обмірковування ретельно зважив усі свої можливості, вирішив перерізати дорогу претору Варінію й вступити з ним до бою раніше, ніж допомога від його союзників і від навколишніх міст, а також можливі вигідні позиції утруднять перемогу над когортами Варінія.

Тому наступного дня фракієць вирушив з Теану Сидицінського правим берегом Вультурну, дійшов за вісім годин до Кавдінського міжгір'я і став табором на березі річки. Ранком він наказав зрубати багато великих дерев, перекинути їх через обмілілу річку і цим мостом переправитися на лівий берег. Тут поблизу Кавдінських гір зайняв на височині вигідну позицію, яка панувала над Латинською дорогою, і став чекати ворога.

Ворог не забарився: наступного дня опівдні Публій Варіній з'явився з своїми когортами з боку Алліф на висоти, що замикали долину Вультурну напроти Кавдінських гір. Спартак уже вишикував свої легіони, і незабаром розпочалася битва.

Запеклим і кривавим був цей бій. Билися аж до вечора. Римляни трималися з незрівнянною доблестю, але перед заходом сонця змушені були безладно відступити. Під натиском гладіаторів відступ перетворився на втечу. Спочатку їх переслідували піші бійні, але коли втікачі, в яких від страху виросли крила, набагато випередили своїх переслідувачів, букцини, за наказом Спартака, просурмили збір піхоти, за римлянами ринула гладіаторська кіннота і завершила розгром справжньою різаниною.

Понад дві тисячі римлян загинули в битві у Кавдінському міжгір'ї і понад півтори тисячі було поранено. Серед поранених були сам Варіній і трибуни Коссіній, Фабій Максім та Бібул. Більшість поранених потрапили до рук переможців, але Спартак, обеззброївши їх, відпустив на волю, бо вирішив не брати полонених, поки не володітиме кількома містами; за певних обставин присутність полонених у таборі могла стати небезпечною.

Чимало втратили і гладіатори: полягло двісті п'ятдесят чоловік і вдвоє більше було поранено.

У безутішному відчаї подався Публій Варіній до Алліф, де протягом ночі зібрав значну частину своїх утікачів, і тут почув ще одну лиховісну новину про повну поразку свого квестора.

Побоюючись нового нападу переможця, з яким уже не міг змагатися, проклинаючи всіх небесних і пекельних богів, свою нещасну долю і осоружного гладіатора, він швидким маршем рушив через міжгір'я Апеннін, пробрався до Самнія і сховався в Бовіані.

Дві блискучі перемоги, здобуті Спартаком протягом трьох днів, принесли йому ще більшу повагу його війська і зробили його ім'я ще грізнішим у всіх провінціях південної Італії.

З Кавдінського міжгір'я Спартак, не гаючи часу, спустився до Кавдія, де знайшов Брезовіра (з цим гладіатором-галлом читачі познайомилися ще в таверні Венери Лібітіни в Римі того дня, коли верховний суд Спілки пригноблених засудив на смерть шпигуна Гая Верреса). Брезовір з п'ятдесятьма товаришами щойно втік з Капуї до табору Спартака.

За його порадою фракієць вирішив зробити маневр, з допомогою якого сподівався добитися вільного виходу з Капуї для п'яти тисяч гладіаторів, що лишалися ще в школі Лентула Батіата.

Через три дні після битви в Савдінському міжгір'ї Спартак на чолі свого десятитисячного війська з'явився під стінами Капуї. Він послав у місто гінця з вимогою, щоб префект і Сенат дозволили п'яти тисячам беззбройних гладіаторів школи Лентула вийти з міста. В разі, якщо міська влада відмовиться задовольнити цю вимогу, Спартак загрожував штурмувати, спалити й пограбувати місто, а всіх жителів вирізати без розбору віку й статі.

Чутки про перемогу Спартака, та ще й перебільшені поголосом, уже досягли Капуї і страшенно приголомшили всіх жителів. А поява грізного ворога під стінами міста ще збільшила переполох серед них. Вимоги й загрози Спартака довершили справу, і почалася загальна паніка. Сенат зібрався в храмі Діани, а на Форумі, біля храму, зійшовся величезний натовп громадян. За якісь півгодини всі крамниці позачинялися. Жінки з розпущеним волоссям бігли до храмів благати у богів допомоги. На вулицях лунали крики простого люду, який голосно вимагав від сенаторів погодитися на умови гладіатора, аби врятувати місто від повного знищення.

Переляканий Меттій Лібеон, з блідим, перекошеним обличчям, пробелькотав перед Сенатом вимогу Спартака. Не менш, ніж префект, бліді й схвильовані сенатори розгублено дивилися один на одного, і жоден з них не насмілювався дати якусь пораду в такому небезпечному й важкому становищі.

Скориставшись цією нерішучістю і загальним мовчанням, воєнний трибун, сміливий і досвідчений у військовій справі, який командував чотирма когортами, вирядженими кілька місяців тому римським Сенатом для захисту Капуї, попросив дозволу викласти свою думку. В різких, але красномовних словах він, один серед усіх цих мужів не піддавшись паніці, доводив, що вимоги Спартака — це просто безпідставні загрози, розраховані на те, щоб посіяти серед громадян паніку, що на штурм міста з такими грізними укріпленнями не може зважитися військо, яке не має скорпіонів, таранів, катапульт, баліст і стінних кіс.

Але жах, що зледенив полохливі душі випещених капуанських сенаторів, той самий жах, від якого першої хвилини їм ніби заціпило, тепер струсонув їх так, що вони враз підскочили, наче осою вжалені. Всі як один зарепетували, що трибун з'їхав з глузду, що менше й гірше озброєне гладіаторське військо взяло. Нолу за дві години, що там були спалені всі будинки, а мешканці вирізані; що вони не бажають бути порубаними на шматки заради честолюбної примхи трибуна; що, мовляв, обачніше буде вислати з міста ці п'ять тисяч гладіаторів, аби надалі уникнути постійної небезпеки повстання і… і ще безліч подібних доказів. До цього приєдналися одностайні крики населення, яке зібралося на майдані і вимагало, щоб сенатори здалися на вимогу Спартака і врятували місто. Тоді Меттій Лібеон поставив на голосування висунуту багатьма сенаторами пропозицію пристати на умови Спартака. її було прийнято майже одноголосно.

Таким чином п'ять тисяч гладіаторів, замкнених у школі Лентула, вийшли з міста і приєдналися до Спартакового війська, що стояло табором на схилі сусідньої гори Тіфати. Товариші радісно зустріли звільнених гладіаторів, які були негайно повністю озброєні й утворили третій легіон під командуванням Борторікса, а префектом кінноти став Брезовір.

Після цього Спартак спішно повернувся до табору під Нолою, де протягом місяця сам старанно навчав новий легіон воєнних дій. У цей час до нього дійшла звістка, що Варіній знову набирає військо для нового наступу проти нього. Спартак вирішив випередити Варінія: залишивши Крікса з двома легіонами в Нолі, він сам з легіоном Еномая перейшов Апенніни і несподівано підступив до Бовіана.

Варіній справді сповістив римський Сенат про нещасливий хід війни, яка віднині ставала настільки важкою, що для її закінчення було потрібно не менш як два легіони. Нагадуючи про свої колишні заслуги перед батьківщиною, чесний служака благав у Сенату милості, щоб на ньому — ветеранові стількох воєн — не залишали ганьби цих поразок, дали можливість йому довести війну до кінця і змити з себе образу злої фортуни.

Сенат задовольнив справедливе прохання Варінія, вирядив до нього вісім когорт з чотирьох тисяч ветеранів і уповноважив набрати з марсів, самнітів та піценів ще шістнадцять когорт, щоб утворити з них два легіони Для закінчення війни з гладіаторами.

Претор, для якого старшинство по службі й чину у війську мало незаперечну перевагу, призначив Лелія Коссінія квестором на місце загиблого Фурія, хоча мав значно розумніших і здібніших трибунів, ніж Коссіній. Доручивши йому командування вісьмома когортами, щойно присланими з Рима, Варіній наказав йому залишатися в Бовіані, щоб завадити Спартакові прорватися в Самнія, а сам з двома тисячами бійців, уцілілих після розгрому в Кавдінському міжгір'ї, попрямував у країну марсів і піценів набирати рекрутів.

Коли Спартак підійшов до Бовіана і став викликати Коссінія на битву, той, виконуючи даний йому суворий наказ, залишався в місті. Він скаженів від того, що не має права кинутися на гладіатора, але твердо вирішив зносити образи й виклики.

Тоді Спартак зрозумів наміри Варінія і, вирішивши перешкодити йому набирати військо у Самнії та Піцені, залишив Еномая стояти табором під Бовіаном, а сам з однією турмою кінноти повернувся до Ноли.

Тут на нього чекали приємні новини. Першою і найприємнішою був прихід гладіатора Граніка з п'ятьма тисячами галлів, германців і фракійців з шкіл Равенни. З цим підкріпленням гладіаторське військо, поділене на чотири легіони, зросло до двадцяти тисяч бійців, і Спартак відчув себе віднині непереможним. Другою новиною, не менш приємною, ніж перша, був приїзд до табору його сестри. Спартак обняв Мірцу з сльозами ніжності і вкрив її обличчя поцілунками. А дівчина в пориві любові ніжно цілувала обличчя, руки, одяг Спартака і, ридаючи, шептала:

— О Спартак… Спартак!.. Любий мій братику! Як я за тебе боялася… скільки тремтіла… Ти наражався на такі небезпеки у цій кривавій війні!.. Я ніде не знаходила спокою…

весь час думала: «А що коли він поранений?.. Може, я йому потрібна?..» Бо ніхто, мій Спартак, не зміг би піклуватися про тебе, як я… Якщо ненароком… хай від цього захистять тебе боги!.. І я стільки плакала… щодня… і попросила великодушну Валерію… мою добру господиню… щоб вона відпустила мене до тебе… і вона зглянулася, бідолашна!.. Хай буде ласкавою до неї Юнона, така вона доброзичлива… зглянулася… і, чи чуєш? Вона відпустила мене на волю… Тепер я вільна… Я також вільна… і віднині завжди буду разом з тобою.

Бідна дівчина по-дитячому щебетала, ніжно тулилася до брата, сміялася до нього крізь сльози, і в кожному її рухові промовляла щира радість.

А поблизу, трохи осторонь, стояв, мовчки, співчутливо й сумовито дивлячись на ніжну зустріч, білявий красунь Арторікс, який два дні тому прибув разом з Граніком з Равенни. Коли перший порив братніх почуттів трохи ущух, він нерішуче підійшов і спитав:

— А мене, непереможений і непереможний наш Спартак, ти привітаєш поцілунком?..

Юнак крадькома позирнув на дівчину, ніби перепрошуючи, що віднімає в неї один з братніх поцілунків.

— О Арторіксе!.. — скрикнув Спартак, обнімаючи юнака і притискаючи його до грудей. — Любий мій Арторіксе!.. Дай я тебе поцілую… Дай обніму тебе, благородний мій побратиме!

Таким чином до радощів блискучих перемог останніх місяців і знаменитих успіхів, досягнутих з початку цієї страшної війни, фортуна побажала додати Спартакові ще й особисті радощі: знов обняти найдорожчих для нього в світі людей — сестру й Арторікса.

Та ось радісне обличчя Спартака затьмарилося, стало сумним і похмурим. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув, про щось тяжко задумався.

Незабаром він попрощався з друзями і увійшов з сестрою до свого намету. Він дуже хотів розпитати про Валерію, але благородна соромливість стримувала його.

На щастя Спартака, невгамовне веселе щебетання дівчини само собою перейшло в розмову про вдову Сулли. Це сталося без запитань з боку брата і без усякої прихованої думки з боку сестри, бо вона ніколи не здогадувалася про відносини між Спартаком і Валерією.

— Повір… повір мені, Спартак, — повторювала дівчина, готуючи для брата скромний пиріг на обрубкові дерева, який правив за стіл, — коли б усі римські матрони були подібні до Валерії… повір мені, я добре вивчила її доброту й благородство, — рабство було б знищене законами. Сини, народжені такими жінками, не бажали б миритися з каторгою, різками, розпинанням на хрестах, різнею гладіаторів…

— Я вірю цьому, вірю… — палко сказав Спартак.

— І тобі слід цьому вірити… бо ця жінка поважає тебе значно більше, ніж будь-яка інша господиня може поважати ланісту своїх гладіаторів. Вона часто говорила мені про тебе захоплено… особливо після того, як ти отаборився на Везувії… При кожній новій звістці про тебе… коли почула про твою перемогу над Сервіліаном… коли дізналася, що ти розгромив Клодія Глабра… Часто після цього вона повторювала: «Так, він народився, щоб стати великим полководцем!»

— Вона це казала? — нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися всі почуття, спогади, що хвилювали його серце.

— Саме так вона й сказала, — відповіла Мірца, продовжуючи готувати страву. — А чи довго ще ми залишатимемось у цьому таборі?.. Мені треба дати лад у твоєму наметі, бо він зовсім не підходить для доблесного полководця гладіаторів… тут такий розгардіяш… і в ньому немає найнеобхіднішого… Ніби це намет простого солдата… Так, саме так вона й сказала… А одного разу навіть засперечалася з своїм братом Гортензієм… ти його знаєш?.. Вона доводила йому, що розпочата тобою війна справедлива і, якщо боги дійсно керують справами смертних, ти переможеш остаточно.

— О божественна Валерія! — ледве чутно прошепотів Спартак, збліднувши і тремтячи від хвилювання.

— А вона така нещасна, я це знаю, — вела далі дівчина. — Я часто заставала її заплаканою… і часто чула, як тяжко вона зітхає… Але чому вона так тяжко зітхає й плаче, я не знаю… і навіть не можу здогадатися… Може, тому, що посварилася з своїми родичами… чи за покійним чоловіком… Та навряд, щоб тому… Одним словом, не знаю… Єдина її втіха — це донька Постумія… Яке це чудове і миле створіння!..

Спартак глибоко зітхнув, крадькома змахнув долонею сльозу, рвучко пройшовся по намету і, щоб змінити розмову, спитав Мірцу:

— А скажи мені, сестричко, чи ти чула що про Марка Валерія Мессалу Нігера, двоюрідного брата Валерії?.. Ми зустрічалися… бились… я його поранив… але ми дарували йому життя… Чи не знаєш ти часом, він одужав?

— Одужав, одужав!.. До нас дійшла чутка про твій великодушний вчинок… І Валерія з слізьми вдячності благословляла тебе, коли Гортензій приїхав розповісти про це у віллу в Тускулі, де ми жили… Після смерті Сулли майже рік вона жила в своїй тускуланській віллі.

Цієї миті на вході до намету з'явився гладіаторський декуріон і сказав вождеві, що молодий воїн, який щойно прибув з Рима, неодмінно хоче з ним поговорити.

Спартак вийшов на преторій — так звалася площадка перед його наметом. Через те що табір гладіаторів був збудований за римським зразком, то намет Спартака стояв на підвищенні, і перед ним було залишене вільне місце для військового трибуналу, — місце, яке римляни називали преторієм.

Вийшовши з намету, Спартак побачив не юнака, як йому доповіли, а підлітка років чотирнадцяти, в повному, надзвичайно красивому і багатому озброєнні.

Його плечі і постать майже до колін облягала срібна кольчуга з дрібних кілець, Прикрашений золотими бляшками поясок оперізував гнучкий стан хлопчика поверх панцира. Ноги були вкриті залізними поножами, зав'язаними ззаду шкіряними ремінцями. На правій руці був залізний нарукавник, а на лівій висів невеличкий бронзовий щит, круглий і легкий, на опуклій поверхні якого були зображені рельєфні фігури і чудові візерунки. Замість перев'язі з правого плеча на лівий бік спускався масивний золотий ланцюжок, на якому висів невеличкий легкий меч. Голову хлопця покривав срібний шолом з золотою гадючкою ззаду, а з-під нього вибивалися кучері надзвичайно тонкого рудого волосся, що обрамляло гарненьке, зовсім дитяче, біле, мов алебастр, личко. Великі, кольору морської води мигдалевидні очі яскраво блищали і надавали цьому невинному женоподібному обличчю виразу сміливості, рішучості, що мало пасував до тендітної постаті хлопчини.

Спартак здивовано подивився на хлопця, потім глянув на декуріона, ніби питаючи його, чи це той воїн, який хотів з ним говорити. Декуріон ствердно хитнув головою, і Спартак здивовано спитав хлопця:

— То це ти хотів мене бачити?., Хто ти такий?.. Чого хочеш?

Обличчя хлопця враз почервоніло, потім зблідло, і після короткого вагання він твердо відповів:

— Так, я, Спартак, я.

Потім, трохи помовчавши, додав:

— Ти мене не впізнаєш?

Спартак вдивлявся в чарівне тендітне обличчя, шукаючи в пам'яті якого-небудь спогаду, натяку, і відповів:

— Справді… здається… я десь тебе зустрічав… але де і коли?..

За цими словами настала мовчанка. Потім Спартак спитав хлопчика:

— Ти римлянин?

Хлопець заперечливо похитав головою, якось дивно посміхнувся і відповів:

— А твоя пам'ять не така сильна, як твоя рука, Спартак.

Ця усмішка і слова ніби спалахом освітили пам'ять фракійця.

— О… чи це можливо?.. Присягаюсь Юпітером Олімпійцем! То ти?..

— Так, це я, Евтібіда, — відповів хлопець, вірніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла переодягнена гречанка. — Хіба я не була рабинею? Хіба я не бачила, як моїх рідних теж погнали в рабство? Хіба я не втратила батьківщини?..

Дівчина говорила з страшним гнівом і силою, але останні слова ледве розбірливо прошепотіла.

— Я тебе розумію… розумію, — сумно промовив Спартак і подумав, напевно, про свою сестру.

Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, додав:

— Але ти квола жінка, яка звикла до життя, повного затишку й насолод… До чого ти придатна?.. І що ти хотіла б тут робити?

Дівчина вмить стрепенулася від гніву.

— Он як! — гукнула вона з такою силою, якої, здавалось, не можна було чекати від цієї слабосильної істоти. — Аполлон Дельфійський, просвіти його розум!.. Він нічогісінько не розуміє!.. Ах!.. Присягаюся Фуріями-месницями!.. Та кажу ж тобі, що жадаю помститися за мого батька, за моїх братів, за мою поневолену вітчизну, за мою юність, за моє сплюндроване життя, приречене на вічну ганьбу!!! І ти ще питаєш мене, що я зможу робити у вашому таборі?

Обличчя дівчини стало таким лютим, її прекрасні очі були такі страшні й гнівні, що Спартак, зворушений її незвичайним завзяттям, відчув себе майже винним. Він простяг дівчині руку і сказав:

— Ну, нехай буде так… Залишайся в таборі. Бери участь у наших походах, наскільки зможеш, воюй разом з нами… якщо вмієш битися…

— Я вмію все… чого тільки захочу, — рішуче насупивши брови, відповіла дівчина і гаряче потиснула руку Спартака.

Та цей дотик в одну мить ніби загасив усе її завзяття й мужню силу. Вона раптом зблідла, затремтіла, відчула, що коліна її згинаються, і мало не знепритомніла. Фракієць схопив її за другу руку і не дав упасти.

— Що з тобою?.. Чого ти хочеш?.. — спитав він.

— Цілувати твої руки, твої славні руки, доблесний Спартак, — глухо прошепотіла вона, притулившись до нього і вкриваючи його руки палкими поцілунками.

Ніби хмара затьмарила очі великого полководця, він відчув, як кров раптом закипіла в його жилах і вдарила в голову. Спартак мало не схопив дівчину в обійми, але отямився від цього хвилинного запаморочення, швидко висмикнув руки з рук дівчини і, відступивши на крок, суворо промовив:

— Дякую тобі, хоробра жінко, за захист справи пригноблених… Дякую за прояв почуття до мене… Але ми хочемо знищити рабство і насамперед повинні самі відмовитись від усяких рабських вчинків.

Зніяковіла, присоромлена Евтібіда стояла мовчки, похнюпивши голову. Гладіатор спитав у неї:

— До якої частини нашого війська хотіла б ти приписатися?

— З того дня як ти підняв прапор повстання, цілими днями я навчалася фехтувати і їздити верхи… Сюди я взяла з собою трьох верхових коней, — відповіла гречанка. Потроху оволодівши собою, вона знову підвела на Спартака очі. — Я хотіла б бути при тобі контуберналом

— У мене немає контуберналів, — сухо відповів вождь гладіаторів.

— Однак якщо ти створив військо рабів за римським зразком, то тепер воно має чотири легіони, а незабаром зрос-

1Це слово спочатку означало «однополчанин», з яким жили разом в одному наметі; пізніше так називали юнаків із знатних сімей, які супроводили полководців у походах, виконуючи доручення, або були приписані до штабу (Светоній. Життя Цезаря, 42).(Примітка автора).

те до восьми-десяти легіонів, тобі, його вождеві, подібно до римських консулів, треба мати людей для підтримання гідності твого командування. Незабаром тобі будуть конче потрібні контубернали, бо на фронті, де б'ється двадцятнтисячне військо, ти не зможеш бути у всіх місцях одразу. І тобі потрібні будуть ординарці, щоб передавати твої накази начальникам легіонів.

Спартак здивовано дивився на дівчину і, коли вона кінчила говорити, пробурмотів:

— Яка ти незвичайна жінка!..

— Краще сказати: гаряча і вперта душа чоловіка у кволому жіночому тілі, — гордо заперечила гречанка.

І, трохи помовчавши, додала:

— Я маю мужнє серце і кмітливий розум, однаково добре володію і грецькою і латинською мовами. Я можу принести неабияку користь нашій спразі, якій віддала все своє багатство — близько шестисот талантів золота — і якій віднині я врочисто присвячую все своє життя.

З цими словами вона підійшла до головної стежки табору, яка проходила поблизу Преторія і по якій в усіх напрямках снували гладіатори, і пронизливо свиснула. На цей посвист з'явився раб; він підвів до Спартака коня, навантаженого двома невеликими мішками з золотом, яке Евтібіда дарувала повсталим.

Спартак усе більше дивувався сміливості й запалу молодої гречанки і спочатку не знав, що їй відповісти. Нарешті сказав, що це табір повсталих рабів, які борються за свободу, і тому, природно, він відкритий для всіх рабів, готових до боротьби за спільну справу. Отже, і її з радістю приймуть до табору. А увечері збереться верховне керівництво і вирішить, як бути з її великодушним подарунком. Щодо її прохання стати контуберналом, то він поки що нічого не може їй обіцяти. Якщо вирішать, що вождеві гладіаторів належить мати їх, він про неї не забуде.

Після цих слів чемної подяки і чуйного підбадьорення, які вимовлялися, проте, суворо і майже похмуро, він попрощався з Евтібідою і повернувся до свого намету.

Дівчина залишилася стояти на тому ж місці як укопана, проводжаючи Спартака очима. Потім, отямившись, тяжко зітхнула і повільно, схиливши голову, пішла до тієї частини табору, де звичайно відводилося місце для союзників; там вона наказала своїм рабам поставити для себе намет.

— І все-таки я його кохаю… — прошепотіла Евтібіда ледве чутно.

Тим часом Спартак покликав до свого намету Крікса, Граніка, Борторікса, Арторікса, Брезовіра й інших трибунів — нових членів верховного керівництва Спілки пригноблених. Вони радилися до пізньої ночі.

Нарада ухвалила: золото — дарунок рабині-гречанки — прийняти і на нього замовити велику кількість зброї, щитів та кольчуг у всіх зброярів Кампаньї. Гречанку зачислити в почесні контубернали і разом з дев'ятьма юнаками, яких Спартак вибрав у гладіаторських легіонах, приписати до верховного штабу, який необхідно створити при верховному вождеві для передачі наказів. Двісті талантів з шестисот, подарованих Евтібідою, витратити на купівлю вже об'їжджених коней, щоб якнайшвидше зібрати корпус кінноти, відповідний до численної піхоти — основної сили гладіаторського війська.

Щодо воєнних дій, то було вирішено, що Крікс залишиться в Нолі і разом з Граніком навчатиме равеннський легіон, який прибув до табору два дні тому. Спартак з легіоном Борторікса з'єднається у Бовіані з легіоном Еномая і нападе на Коссінія та Варінія, перш ніж вони встигнуть закінчити набір нового війська.

У Бовіані Спартак дізнався, що Еномай, якому набридло склавши руки сидіти в таборі під містом, два дні тому вирушив до Сульмона, де, як доносили розвідники, стояв табором Варіній, набираючи військо.

Обмежений розум германця не міг передбачити того, що Коссіній може кинулися йому вслід. Справді, через день після Еномая Коссіній потихеньку вивів з міста свої загони і рушив за гладіаторами з видимим наміром вдарити Еномаєві в спину, тільки-но той зіткнеться з Варінієм.

Спартак зрозумів усю небезпечність становища, в яке через кілька днів мав попасти Еномай. Тому він тільки на шість годин дав перепочинок своєму легіонові і поспішив по слідах Коссінія, який уже на два дні випередив його.

Та старий нездара Коссіній, боячись порушити існуючі воєнні звичаї, йшов тільки правильними переходами рівно по двадцять миль на день. За два переходи, більш ніж по тридцять миль на день, Спартак наздогнав його біля Ауфідени. Гладіатори атакували римлян, завдали їм такої тяжкої поразки і так настирливо переслідували, що Коссіній з сорому й відчаю сам кинувся у бойову колотнечу і загинув у нерівному бою. А Спартак, продовжуючи і наступного дня швидко йти вперед, прибув якраз вчасно, щоб неминучу поразку Еномая обернути на перемогу. Між Маррувієм і Фуцінським озером Еномай зав'язав бій з Варінієм, який мав майже вісім тисяч бійців. Під навальним наступом римлян гладіатори вже почали відступати, коли з'явився Спартак і змінив хід битви — розгромлений Варіній поквапливо відступив із значними втратами.

Давши легіонам три дні перепочинку, Спартак знову рушив у путь через Апенніни. Протягом двох місяців кружляв по Лацію, відвідав міста: Анагнію, Арпінум, Ферентін, Касін, Фрегелли і, пройшовши через Ліріс, оволодів Норбою, Свессою-Помецією і Пріверном. Це налякало Рим: гладіатор підходив до воріт.

У цьому поході Спартак набрав стільки рабів і гладіаторів, що за два місяці сформував два нових легіони і повністю їх озброїв. Та він був надто розумний, щоб хоч на мить подумати про наступ на Рим, добре усвідомлюючи, що з тридцятитисячним військом не можна вдіяти нічого значного проти Рима.

В цей час, за згодою Сенату, Публій Варіній набрав серед піценів велику кількість бійців, одержав з Рима підкріплення і, палаючи бажанням змити ганьбу поразок, наприкінці серпня виступив з Аскула. На чолі вісімнадцятитисячного війська він насувався на повсталих. Спартак почув про це, коли дійшов до Таррацін. Він вирушив назустріч римському війську і знайшов його біля Аквіна. Напередодні вересневих ід (12 вересня) обидва війська зійшлися і вступили у вирішальну битву.

Тривалим і кривавим був бій, та надвечір римляни стали подаватися назад, захитались і, нарешті, під шаленим натиском гладіаторів, почали тікати. Остання атака гладіаторів була така сильна, що легіонери зовсім змішались, і переможці вчинили їм нещадну різанину.

Сам Варіній одчайдушно бився, щоб підтримати честь римського війська, але, поранений Спартаком, покинув у його руках свого коня і мусив дякувати богам, що якимось чудом врятувався. Понад десять тисяч римлян полягло в цій кривавій битві. Гладіатори захопили багато зброї, обозів, табірного спорядження, значків ворожих легіонів і навіть лікторів, які звичайно йшли попереду претора.



Розділ XIV

СПАРТАК РОБИТЬ ОГЛЯД СВОЇХ ЛЕГІОНІВ


Після поразки під Аквіном претор Публій Варіній, зібравши рештки своїх легіонів, близько десяти тисяч чоловік, укріпився в Норбі, щоб захищати водночас Аппіїв і Латинський шляхи на той випадок, якщо проклятущий гладіатор, який перевернув усі правила воєнної тактики і зламав традиції найдосвідченіших полководців, незважаючи на зиму, одважиться вирушити на Рим.

А Спартак у цей час послав до табору в Нолі гінців із звісткою про нову перемогу і розташував свої легіони відпочивати в колишніх квартирах римлян. Передавши Еномаю командування над чотирма легіонами і взявши з нього слово честі, що ні в якому разі він не вирушить з табору, поки не одержить наказу, Спартак на чолі трьохсот вершників потай виїхав уночі з табору в напрямі, тільки йому відомому.

Тим часом до табору під Нолою звідусіль юрбами стікалися раби й гладіатори. Протягом двомісячного походу Спартака до Самнія та Лація їх набралося стільки, що Крікс зміг сформувати ще три легіони по п'ять тисяч бійців у кожному. Командування новими легіонами він доручив Арторіксові, Брезовірові і одному старому кімврові. Колись, зовсім ще юнаком, цей кімвр, на ім'я Вільмір, попав у полон до Марія під час битви при Верцеллах. Незважаючи на грубу й дику вдачу та пияцтво, він користався великою повагою серед гладіаторів за свою щирість і геркулесівську силу.

Легіони повсталих, згідно з наказом Спартака, щоденно виходили вправлятися у володінні зброєю і в тактичних маневрах. Бійці робили це охоче й старанно. Сподівання домогтися свободи і побачити перемогу своєї справедливої справи запалювало цих знедолених людей, яких римський деспотизм насильно відірвав од їхньої вітчизни, од рідних і близьких. Усвідомлення того, що вони — вільні бійці за свободу — йдуть під її світлим прапором, підіймало сплюндроване почуття людської гідності, облагороджувало їх у власних очах. Жадоба помсти за всі пережиті образи запалювала в їхніх серцях готовність помірятися зброєю з гнобителями. В очах, у всіх словах і рухах воїнів цього молодого війська можна було бачити силу, мужність і віру в свою справу. Загальний ентузіазм збільшувався довір'ям, яке гладіатори почували до свого безмежно шанованого, безмежно любимого вождя.

Коли сюди прийшла звістка про перемогу Спартака над легіонами Публія Варінія під Аквіном, невимовна радість охопила все військо. По всьому величезному табору лунали веселі пісні, радісні вигуки, жваві розмови.

І на весь табір, повний радісної метушні й голосного гамору, подібного до шуму бурхливого моря, лише одна Мірца не знала причини цих веселощів. Вона вийшла з намету, в якому сиділа майже безвихідно, і запитала бійців про причину несподіваного збудження.

— Спартак знову переміг!

— Він ущент розгромив римлян!

— Де?.. Як?.. Коли?.. — схвильовано допитувалася дівчина.

— Під Аквіном…

— Три дні тому…

— Він переміг претора, захопив його коня і лікторів!..

Цієї миті на Преторії з'явився Арторікс. Він ішов докладно

розповісти Мірці про подробиці перемоги її брата над римлянами. Та, підійшовши до неї, густо почервонів і зніяковів так, що не знав, з чого почати.

— Так ось… здрастуй, Мірцо, — пробурмотів юнак, поглядаючи на всі боки і смикаючи перев'язь меча, що звисала з його лівого плеча на правий бік. — Ти вже знаєш… це було біля Аквіна… А як почуваєш себе, Мірно? — І, трохи повагавшись, закінчив: — Ну, і Спартак переміг.

Арторікс здавався самому собі смішним: язик його ніби прилип до піднебіння, і юнак ледь видушував слова. Йому здавалося, що краще бути зараз у запеклому бою з завзятим ворогом, ніж… Справа в тому, що Арторікс — ця чутлива, чиста душа, щиро прив'язана до Спартака — вже деякий час відчував невідоме досі йому сердечне хвилювання.

Мірца спочатку не помічала, що Арторікс надто часто відвідує її, завжди розмовляла з ним просто, як з щирим другом. Та згодом і вона почала несподівано то червоніти, то бліднути, відчувала якусь ніяковість і хвилювання, над чимось замислювалася.

Тоді юнак почав розбиратися в своїх почуттях і зрозумів, що страшенно закоханий у Мірцу.

Він прийшов до висновку, що причиною такої поведінки дівчини є зневага до нього. Він не подумав, що і почуття Мірци могли пройти через усі ті хвилювання, пристрасті, через які пройшли його почуття. Арторікс не смів плекати надії на те, що дівчина кохає його так, як він її, не міг збагнути, що в обох ніяковість має одне й те саме джерело.

І тепер обличчя дівчини спалахнуло яскравим рум'янцем, але вона спробувала опанувати себе.

— Слухай-но, Арторіксе… ну хіба так розповідають сестрі про героїчні подвиги брата? — сказала вона нерішуче і водночас твердо.

Цей докір примусив юнака зашарітись, але й повернув йому втрачену сміливість. Він докладно переказав дівчині все, що сповістили гінці про битву при Аквіні.

— А Спартака не поранено? — спитала Мірца з тривогою. — Правда, не поранено?.. З ним нічого не сталося?..

— Та ні! Твій доблесний брат, як завжди, з усіх небезпек вийшов живий і здоровий.

— Ох! Саме його надлюдська хоробрість примушує мене щогодини, щохвилини тремтіти за нього! — тихо сказала Мірца.

— Не бійся, благородна дівчино: доки Спартак тримає в руці меч, немає зброї, яка могла б знайти дорогу до його грудей.

— О, я вірю, — зітхнувши, промовила дівчина, — я вірю, що він непереможний, мов Аякс, але знаю, що він не є невразливий для зброї, як Ахіллес.

— Верховні боги, що сприяють нашій справедливій справі, боронять і дорогоцінне життя нашого вождя.

Тут вони замовкли.

Арторікс дивився закоханими очима на біляву дівчину, милуючись тонкими рисами її вродливого обличчя і стрункою постаттю.

Мірца весь час дивилася в землю, не бачила, але почувала на собі погляди юнака. І цей палаючий, закоханий погляд приносив їй водночас приємність і прикрість, радував і засмучував.

Ніякове мовчання тривало якусь хвилину, але Мірці воно здалося цілим століттям. Вона рішуче підвела очі на Арторікса і запитала:

— А ти сьогодні не виведеш свій легіон у поле для навчання?

— О Мірцо, тобі настільки неприємна моя присутність, щ0_— гірко вражений цим запитанням, почав юнак.

— Ні, Арторіксе, зовсім ні, — з необачним запалом заперечила дівчина і враз замовкла, почервонівши, мов пурпур, потім заїкаючись додала:

_ Це тому… бо ти… ти звичайно такий ретельний до виконання своїх обов'язків…

— Сьогодні Крікс дав повний відпочинок легіонам, щоб відсвяткувати перемогу Спартака.

На цьому їхня розмова знов урвалася.

Нарешті Мірца зробила рішучий рух, щоб повернутися до намету, і, не дивлячись на гладіатора, сказала:

— Прощай, Арторіксе.

— О ні, вислухай мене, Мірцо, не йди! Я мушу сказати тобі те, що вже давно хотів сказати… неодмінно сьогодні я повинен тобі сказати про це! — поспішно промовив юнак. Тепер, коли вона збиралася піти, він насмілився відкрити їй свою душу.

— Що ти маєш мені сказати?.. Про що хочеш говорити зі мною? — спитала Мірца, швидше засмучена, ніж здивована словами юного галла.

— Так от… вислухай… і пробач мені… Я хотів сказати… я мушу тобі сказати… але ти не повинна ображатися на мене… я не винен… та вже… ось уже два місяці…

Промурмотівши ще щось зовсім незрозуміле, він замовк. Але потім раптом, немов потік, що вийшов з берегів, з його уст прорвалися нестримні гарячкові слова:

— О, чому я повинен критися від тебе?.. Я кохаю тебе, прекрасна Мірцо. Я люблю тебе так, як люблю наш прапор, як Спартака, і незмірно більше, ніж самого себе.

Хитаючись, мов п'яний, Арторікс пішов з Преторія.

А Спартак у цей час на чолі трьохсот вершників мчав по дорозі до Рима. І хоча великим був переполох, який викликала остання перемога гладіатора у латинських містах, Спартак не зважився всього з трьомастами воїнів їхати вдень Аппієвим шляхом. Тому тільки вночі загін рушав у путь, а на світанку ховався в лісі або на якій-небудь патриціанській віллі подалі від шляху — одним словом, у місцях, безпечних від несподіваного нападу. На третю ніч цієї поспішної подорожі вони доїхали до Лабіка. Тут стали табором. Вождь гладіаторів викликав до себе командира загону — самніта і наказав чекати його тут рівно одну добу. Якщо ж Спартак за добу не повернеться, загонові тим же шляхом і тим же порядком слід повернутися до Аквіна.

І він сам поїхав преторським шляхом до Тускула.

Навколо цього старовинного міста на мальовничих горбах виднілися численні вілли римських патриціїв, які приїздили подихати цілющим повітрям Лація.

Вже почало світати, коли Спартак спитав в орача, як проїхати до вілли Валерії Мессали, вдови Луція Корнелія Сулли. Той охоче показав. Спартак, подякувавши йому, пришпорив вороного і попрямував указаною стежкою. Незабаром він доїхав до вілли, скочив з коня, спустив на обличчя забрало шолома і подзвонив воротареві.

Воротар нізащо не хотів будити управителя дому і доповісти йому, що воїн з когорт Марка Валерія Мессали Нігера війська консула Лукулла прибув з Фракії (а це військо справді зимувало там) і просить пустити його до Валерії, щоб передати їй від двоюрідного брата надзвичайно важливі вісті.

Нарешті Спартакові пощастило-таки переконати воротаря, та коли прийшов управитель дому, пройти до Валерії стало ще важче, бо цей здавався ще впертішим. І гладіатор не знав, як умовити його розбудити господиню в таку ранню годину.

— Ну гаразд, — сказав нарешті Спартак, надумавши вдатися до якихось хитрощів, аби домогтися свого, — гаразд, добрий чоловіче, ти розбираєш написане грецькою мовою?

— Та де там… Я й латинську ледве розумію, бо…

— То, може, на віллі знайдеться якийсь раб грек чи хто інший, щоб прочитати листа, з яким трибун Мессала послав мене до своєї сестри?

Він тривожно чекав відповіді управителя і тим часом ніби шукав під панциром пергамент. Якби на віллі знайшовся раб, здатний прочитати листа, він одразу б сказав, що загубив його.

Та Спартак мудро все передбачив: управитель тільки глибоко зітхнув, похитав головою і з гіркою усмішкою відповів:

— І греки і не греки — всі раби з нашої вілли повтікали до табору гладіаторів.

І, притишивши голос, з глибокою зневагою додав:

— … підлого, проклятущого, мерзенного гладіатора — хай спопелить його всевишній Юпітер!

Першої миті Спартака охопив гнів, і хоч це сказав старик, він мало не дав йому стусана, та, поборовши спокусу, запитав:

— А чому ти притишив голос, лаючи гладіатора?

— Чому?". — зніяковів управитель. — Тому, що Спартак належав раніше сім'ї Валерії і великого Сулли, її чоловіка, був ланістою їхніх гладіаторів… і Валерія, моя вельможна господиня — хай боги боронять її і пошлють їй радість на довгі роки — має слабість вважати цього Спартака великою людиною… І не терпить, щоб про нього говорили погано…

— О найзлочинніша жінка!.. — з тонкою іронією сказав Спартак.

— Гей ти, солдате! — крикнув управитель, відступивши на два кроки і похмурим поглядом змірявши співрозмовника з голови до ніг. — Ти, здається, насмілився брутально говорити про мою вельмишановну господиню?!

— От тобі й на!.. Я зовсім не хочу її ображати, та коли благородна римська матрона співчуває гладіаторові…

— То правда… я ж тобі сказав… що це її слабість…

— А… розумію! Та коли ти, раб, не ганиш цю слабість, то я, вільний, можу вважати її злочинною.

— Але ж у всьому винен Спартак!

— Звичайно, присягаюся скіпетром Юпітера!.. Я теж так кажу… У всьому винен Спартак. Присягаюся Геркулесом… Дозволити собі викликати симпатію у доброчесної матрони…

— Він — найпідліший з гладіаторів!

— А що поганого зробив Спартак тобі? За що ти його так дуже ненавидиш?

— Що поганого зробив він мені? Ти питаєш, що поганого він зробив мені?

_ — Я питаю тебе, бо чув, що цей пройдисвіт оголосив звільнення рабів. А ти сам, будучи рабом, здавалося б, мусив співчувати цьому крутієві.

І, випереджаючи відповідь управителя, швидко додав:

— Звичайно, якщо ти не прикидаєшся…

— Я прикидаюся?.. Мені ще прикидатись! О, хай Мінос буде милостивий до тебе в день суду!.. З чого ти взяв, що я прикидаюсь?.. Своєю божевільною витівкою цей підлий Спартак зробив мене найнещаснішою людиною в світі!.. Хоч я раб моєї господині, та мав при собі двох синів і був найщасливішим

серед людей… Двох прекрасних юнаків! Коли б ти побачив їх! Коли б ти їх знав!.. Близнята-красені, з дозволу богів, схожі один на одного, як Кастор і Поллукс…

— Так-так… Що ж з ними сталося?

— Пішли обидва до табору гладіаторів, і ось уже три місяці про них нічого не чути… І хтозна, чи живі вони?.. О великий Сатурн, покровитель самнітів! Не допусти, щоб вони загинули, мої дорогі, мої ненаглядні синочки!

І старий так гірко заридав, що вразив і зворушив Спартака.

Трохи помовчавши, фракієць сказав управителеві:

— То ти гадаєш, що Спартак зробив погано, бажаючи визволити рабів? І ти вважаєш, що твої сини недобре вчинили, пішовши до нього?

— Присягаюся всіма богами, покровителями самнітів!.. Я вважаю, що повставати проти Риму — погано. Про яку свободу базікає цей гладіатор? Я народився вільним у горах Самнія. Почалася громадянська війна… Наші вожді галасували: «Бажаємо здобути права громадянства для нас і для всіх мешканців Італії…» І ми повстали, билися, рискували життям… А потім? Потім я, вільний самнійський пастух, став рабом сім'ї Мессали. То ще й добре, що я потрапив до цієї

благородної і великодушної сім'ї. Дружина вільного самніта також стала рабинею і синів народила у рабстві, і…

Старий на мить замовк, потім вів далі:

— Це божевілля!., мрії! фантазії! Світ був і завжди буде поділений на панів і рабів, на благородних і плебеїв… і так буде завжди, що там не роби. Фантазії! безумні мрії… І в погоні за ними марно ллється дорогоцінна кров — кров наших синів!.. Заради чого?.. Що мені з того, що раби стануть вільними, коли загинуть мої сини? Навіщо мені тоді ця свобода? Щоб вільно лити сльози?.. О, тоді я став би багатим та щасливим… Адже я міг би тоді скільки завгодно плакати… Але припустімо, що мої сини лишаться живі… Припустімо, що все йде якнайкраще, і завтра вони і я стаємо вільні. А що далі? Що ми робитимемо з нашою свободою, коли у нас нічого немає? Сьогодні у нашої доброї господині ми маємо все необхідне і навіть більше — маємо зайве. А завтра ми, вільні, підемо працювати на чужих полях за таку мізерну плату, що не матимемо на що прожити… О, які щасливі будемо ми, коли дістанемо свободу… здихати з голоду!..

Мова управителя дому, спочатку неотесана й недоладна, в міру того як він наближався до висновку, набула такої мужньої сили й красномовства, що справила на Спартака глибоке враження. Він похилив голову і довго стояв, охоплений тяжкими сумними думками.

Нарешті відігнав ці думки і спитав управителя:

— То на віллі немає нікого, хто розумів би по-грецьки?

— Немає.

— Принеси мені стилос і табличку.

Незабаром управитель повернувся і подав воїнові те й друге. Спартак написав по-грецьки два вірші з «Одіссеї» Гомера:

Я з далеких країв прийшов, о женщино, люба серцю!

З тим, щоб палко обняти твої, о царице, коліна!

Простягши управителеві табличку, він сказав:

— Розпорядися, щоб служниця негайно розбудила господиню і передала їй цього листа, інакше погано буде вам обом.

Управитель поглянув спочатку на незрозуміле писання, потім на Спартака, який задумливо походжав алеєю. Старий, очевидно, вирішив виконати наказ і пішов до палацу.

Спартак повільно ходив по алеї — до майданчика перед входом у палац і назад. З того, як він ступав то повільно, то швидко, то інколи зупинявся, то знову починав ходити, видно було, яка буря бушує в його душі. Слова старого управителя дуже збентежили фракійця. Він думав: «О боги-олімпійці!.. Його правда… Якщо його сини загинуть, що дасть його самотній старості свобода?.. Коли ми переможемо, то нащо йому та свобода, в якій він бачить кощаву й огидну примару голоду? Чи не так? Чи не правду він сказав?.. Але тоді… чого ж я шукаю? Чого домагаюся?.. Хто я і від чийого імені дію?.. Чого прагну?..»

На хвилину він спинився, ніби злякавшися своїх запитань. Потім, похиливши голову, знову почав ходити, думаючи:

«То, виходить, я ганяюся за химерою, яка зачарувала мене, з явившись під маскою свободи? Ганяюся за маревом, що розвіється як дим, лиш я до нього доторкнуся? То я сам, наче сновида, опинився в полоні мрій!.. І заради моїх мрій проливаю потоки людської крові?..»

Та через мить він підвів голову, і його кроки стали, як завжди, тверді.

«О всемогутні блискавиці Юпітера-олімпійця, — думав Спартак, — та хто ж звелів, щоб голод неминуче був супутником свободи і щоб визволена людська гідність мусила носити брудне дрантя жалюгідних злиднів? Хто сказав це? В якому божому законі так написано?»

Хода Спартака стала швидкою і чіткішою, він, видимо, перемагав свої сумніви.

«З'явися тепер переді мною, о божественна істино, з'явись у всій красі твоєї непорочної наготи, влий бадьорість у мою душу, укріпи в мені чисте сумління, підтримай мене у моїх святих намірах!.. Хто встановив серед людей нерівність?.. Хіба ми не народжуємося рівними?.. Чи не однакове у всіх тіло, потреби, бажання?.. Чи не однакові у всіх почування, відчуття, розум і самосвідомість?.. Хіба життєві блага існують не однаково для всіх?.. Чи не одним дихаємо ми повітрям, не одним живимося хлібом, не з однакових джерел задовольняємо спрагу?.. Хіба природа встановлювала різницю між дітьми землі?.. Хіба вона одних зігріває теплим промінням сонця, а інших прирікає до вічної темряви?.. Хіба роса спадає одним на користь, а іншим на загибель?.. Чи не однаково народжуються син царя і син раба?.. Хіба позбавили боги царицю тих родових мук, яких зазнає дружина бідного селянина?.. Хіба патриції живуть вічно або вмирають не так, як плебеї?.. Або трупи господарів не згнивають, як і трупи слуг?.. І хіба кістки і прах багатих чимось відрізняються од кісток і праху бідняків?.. Хто ж перший установив різницю між однією людиною й іншою, хто перший сказав: «Це — моє, а то — твоє» — і привласнив права свого рідного брата?.. Якщо груба сила послужила першій на світі кривді, то чому нам не відродити силою рівність, справедливість і свободу? І якщо ми проливаємо свій піт на чужій землі, щоб ростити і годувати своїх синів, то чому нам не пролити свою кров для того, щоб зробити їх вільними й повноправними?»

Тут Спартак спинився, затримуючи біг думок, і, полегшено зітхнувши, закінчив свої міркування.

«Ну, гаразд… Що ж тоді говорив оцей?.. Знесилений, підупалий духом, отупілий у рабстві, він уже ледве чи усвідомлює себе людиною. Животіє, мов тварина, покірно тягне своє ярмо і вже не має ні людської гідності, ні здібності мислити!»

Нарешті прийшов управитель дому 4 сказав Спартакові, що Валерія встала і чекає його в своїх покоях.

Спартак поспішив туди з трепетом у серці. Його провели до кімнати, де на невеликому дивані сиділа Валерія. Він підняв з обличчя забрало і впав до її ніг.



Спартак (переклад Іллічевський А.)


Валерія кинулась йому на шию, і уста їх без слів, без звуку злилися в довгому полум'яному поцілункові. Охоплені невимовним щастям, незрівнянним солодким сп'янінням, закохані довго мовчали в міцних обіймах.

Нарешті відірвались одне від одного, щоб роздивитись обличчя. Обоє були бліді від хвилювання. Валерія, одягнена в прекрасну білу столу, з розпущеним по плечах чорним волоссям, з сяючими від щастя чорними очима, в яких все-таки тремтіли сльози, заговорила перша:

— О Спартак… мій Спартак… Яка я щаслива, що бачу тебе!

І знову пригорнулася до нього.

— Як я боялася!.. Скільки страждала… скільки плакала… Все думала про загрозу різних небезпек… я… боялася за тебе… Ти жив у всіх моїх думках… Моє серце билося… тільки для тебе… Ти — моє перше кохання. Будеш моїм… єдиним до кінця моїх днів… справжнім коханим у моєму житті!

Вона без кінця пестила його і засипала запитаннями:

— Скажи мені… мій Аполлоне, скажи мені, як ти сюди добрався? Ти, мабуть, ідеш з своїм військом на Рим? Скажи, тут тобі не загрожує небезпека? Розкажи мені подробиці твоєї останньої битви! Я чула, що під Аквіном ти переміг вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли вже закінчиться ця страхітлива війна?.. Ти доб'єшся свободи, чи не так? І тоді зможеш повернутися до своєї Фракії, до цієї благословенної країни, де колись жили боги.

Вона на мить замовкла, а потім ще ласкавіше додала:

— Туди я теж зможу поїхати з тобою… і жити… забута римським світом, разом з тобою… вічно кохати тебе, сміливого, як сам бог війни Марс, прекрасного, як Аполлон, кохати тебе, як тільки я можу, всією силою мого серця, о любий мій Спартак…

Гладіатор сумно всміхнувся на ці ніжні і обманливі мрії, якими його кохана хотіла прикрасити майбутнє, і, пестячи її чорне волосся, цілуючи біле чоло, сказав:

— Тривалою й жорстокою буде війна… Я буду безмірно щасливий, якщо мені вдасться вивести визволених рабів у їхні рідні країни. Але щоб у всьому світі встановити справедливість і рівність, потрібна війна" народів не тільки проти всесвітнього панування Риму, але й проти цих зажерливих вовків, ненаситних багатіїв, проти привілейованої касти у власній країні кожного. — Останні слова гладіатор вимовив так сумно, з такою журбою, що було видно, як мало сподівався він за свого життя побачити перемогу великої справи визволення трудівників.

Валерія намагалася поцілунками розважити Спартака. її ласки трохи розвіяли хмару, що затьмарила Спартакове чоло.

І двох закоханих знову підхопив і поніс бурхливий потік пристрасної ніжності. Непомітно летіли години цього безмірно щасливого дня. Ще прикрасили цей день пустощі маленької Постумії, її миле дитяче щебетання. Прекрасними були її блискучі чорні оченята і густе біляве волоссячко.

Та коли на землю почала спускатися нічна темрява, смуток знову став затьмарювати скороминущу радість, яка освітила самотність Валерії. Здавалося, разом з світлом сонця у цьому домі почав згасати легенький промінь щастя.

Спартак розповів Валерії, як він сюди дістався, і нагадав, що обов'язок, святий і незаперечний обов'язок вождя борців за свободу, закликає його цієї ж ночі повернутися до Лабіка, де на нього чекає загін кінноти.

Ці слова глибоко засмутили жінку. Вона звеліла забрати маленьку Постумію і, ридаючи, знову пригорнулася до коханого. Так, у міцних обіймах і поцілунках, Валерія, обливаючись гарячими слізьми, говорила крізь ридання про недобре передчуття, яке стискає їй серце і віщує, що їй уже ніколи не доведеться обнімати Спартака. Вона повторювала, що востаннє бачить і пестить людину, яка викликала в її серці справжнє глибоке кохання.

Марно намагався Спартак розважити, заспокоїти Валерію, поцілунками осушити її сльози. Він шепотів їй слова надії і відради, підбадьорюючи її, ласкаво кепкував з її страхів і зловісних передчуттів. Та було видно, що передчуття Валерії відгукнулось і в серці Спартака. Його усмішка ставала дедалі більш вимушеною, слова застрягали в горлі і все більше втрачали жвавість. Він теж відчував, що мимоволі його охоплюють сумні думки, і не міг їх прогнати.

В такому стані пробули вони до того часу, коли рівень води у скляному годиннику — клепсидрі — майже досяг шостої риски, що означало шосту годину ночі.

Тоді Спартак (а він крадькома поглядав на годинник), вивільнившись з обіймів жінки, підвівся з дивана і став надівати панцир, шолом та меч,

Дочка Мессали пристрасно охопила руками його шию, притулилася до нього блідим обличчям, на якому палали чорні очі, і крізь ридання почала його благати:

— Ні, Спартак, ні… не від'їжджай… благаю… — ради твоїх богів… ради твоїх рідних… благаю тебе… заклинаю тебе… справа гладіаторів іде добре… вони мають хоробрих начальників… Крікса… Граніка… Еномая… вони поведуть гладіаторів… але не ти… ні… ні… Спартак… ти лишишся тут… тут тебе огорне моя ніжність… безмежна відданість… безмежне кохання…

Спартак дивився на неї, сповнений співчуття й любові.

— Завтра… на світанку… після того, як я надіну тобі на шию оцей ланцюжок з медальйоном…

І вона показала оздоблений самоцвітами золотий медальйон, що висів на її сніжно-білій шиї.

— В цьому медальйоні заховано чарівний талісман, він оберігатиме тебе від усіх небезпек… Відгадай, що там?.. Відгадай…

Гладіатор не відповідав і тільки ніжно дивився на чарівну жінку, на її усміхнені уста, на очі, наповнені сльозами. Вона сказала з м'яким докором у голосі:

— Невдячний!.. Хіба ти не розумієш, про що я кажу?

І відразу ж додала, знявши з шиї ланцюжок і розкриваючи медальйон:

— Два кучерики: чорного волосся матері і білявого дочки!

Валерія показала рудіарієві два сплетені кучерики всередині медальйона.

Спартак схопив його і поцілував. Валерія теж поцілувала медальйон, закрила його і наділа ланцюжок на шию Спартака.

— Носи його під панциром, під тунікою, просто на грудях.

Раптом брязкіт зброї і крики біля будинку долетіли до кімнати, де були Спартак і Валерія.

Вони принишкли, затримавши подих, прислухалися.

— Ми не відчинимо двері таким розбійникам, як ви! — кричав хтось дужим голосом з поганою латинською вимовою.

— Тоді ми вас підпалимо! — погрожували зовні.

— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — гукнув перший. — Ми вас закидаємо стрілами.

— Що там сталося? — стривожено спитала Валерія і підняла на Спартака перелякані очі.

— Мабуть, стала відомою моя присутність тут, — відповів фракієць, вириваючись з обіймів Валерії.

— Не виходь… не рухайся… пожалій мене!.. — задихаючись від переляку, скрикнула жінка і ще міцніш обняла Спартака. її перекошене від жаху обличчя пополотніло.

— Невже ти хочеш, щоб я живим попав до рук ворогів? — тихо, але твердо відповів вождь гладіаторів. — Чи ти хочеш бачити мене розіп'ятим на хресті?!

— О ні!.. Ні!.. Присягаюся всіма богами пекла! — вжахнулася Валерія.

Рішучим рухом маленької білої руки вона вихопила з піхов важкий іспанський меч і подала гладіаторові, промовляючи глухим голосом, якому намагалася надати твердості:

— Врятуйся, якщо зможеш… а якщо мусиш загинути, то вмирай лицем до ворога і з мечем у руці!

Спартак схопив меч.

— Спартак, прощай! — тремтячим голосом сказала нещасна жінка.

— Прощай! — відповів він, стискаючи її в обіймах.

Цієї миті хтось постукав у двері, в які Спартак збирався

вийти. Він обернувся і прислухався: галас назовні вщух. В двері знову постукали, і почувся чоловічий голос:

— П'ятдесят кінних воїнів… сюди… з'явилися, — тремтячи і заїкаючись, пробелькотів старий управитель (а це був саме він), виряченими очима оглядаючи Спартака, — і кажуть… щоб їм повернули їхнього вождя… і запевняють, що ти… Спартак.

Спартак поцілував безсило повислу руку Валерії, довгим поцілунком припав до її чола і швидко вийшов з кімнати.

В одну мить дійшов він до майданчика, перед яким стояли п'ятдесят спішених вершників, тримаючи коней за повіддя.

— Ну?.. — суворо запитав Спартак. — Чого ви тут? Що ви тут робите?

— З наказу Мамілія, — відповів декуріон, який командував цим загоном, — ми віддалік їхали за тобою, боялися, що…

— По конях! — скомандував Спартак.

П'ятдесят бійців, ухопившись за гриви коней, миттю скочили їм на спини, покриті простими темно-синіми чапраками.

Кілька рабів, які ще залишались у віллі через старість, перелякано товпилися біля входу з смолоскипами в руках.

— Приведіть мого коня! — наказав їм Спартак.

Троє чи четверо стариків поквапливо побігли до стайні, вивели звідти вороного і підвели до Спартака. Він скочив на нього і, наблизившись до старого управителя, спитав його:

— Як звати твоїх синів?

— О славетний Спартак! — плаксиво відповів старий. — Не прогнівайся на них за ті необачні слова, що я сказав тобі вчора ранком…

— Ница рабська душа! — гнівом і зневагою спалахнув фракієць. — Невже ти вважаєш мене таким же боягузом, як і сам? Якщо я питаю імена доблесних юнаків, батьком яких ти негідний зватися, то саме для того, щоб подбати про них!

— Даруй мені… преславний Спартак… Аквілій та Ацілій їхні імена… сини Лібедія… Не відмов їм у своєму заступництві, великий полководцю, і хай сприяють тобі боги та Юпітер…

— До пекла підлих облесників! — гримнув Спартак.

І, пришпоривши коня, гукнув до кіннотників:

• — У галоп!

Загін помчав по алеї і швидко виїхав за огорожу вілли.

Старі слуги сім'ї Мессали стояли деякий час на подвір'ї мовчазні й налякані, і тільки тоді опам'яталися від страху, коли тупіт копит почав затихати вдалині і поступово зовсім завмер.

Важко описати, яким було горе Валерії, коли вона, опритомнівши, довідалася, що Спартак поїхав. Як вона побивалась і ридала! А Спартак, охоплений горем, безнастанно пришпорював коня, ніби той міг віддалити його од тривог, що невідступно мчали поруч.

Хоча кіннотники, спустивши повіддя, чимдуж поспішали за ним, він, нічого не помічаючи, так швидко мчав, що випередив свій загін на два постріли з самостріла.

Він думав про Валерію, про її горе і сльози. Гарячковим, несвідомим рухом він всадив остроги в боки коня, і кінь, роздуваючи ніздрі, захеканий, з розвіяною по вітру гривою, все швидше й швидше мчав уперед.

Спартак старався відігнати од себе образ Валерії. Але тоді він згадував Постумію, миле чарівне дівчатко, таке любе, розумненьке, біляве і безжурне; воно у всьому, крім чорних, як у матері, очей, було точним портретом його самого. Яка вона гарненька!.. Яка мила!.. Яка щира!.. Йому здавалося, що донька простягає до нього пухкенькі рученята. Він думав, що більше ніколи її не побачить, і в нестямі продовжував кривавити острогами боки ні в чому не винного коня.

На світанку він досяг того місця, де Мамілій з своїми двомастами п'ятдесятьма вершинками тривожно чекав його. Він доповів Спартакові, що поява гладіаторів в околицях Лабіка нагнала страху на навколишнє населення. Тому розумно та обачно буде не чекати тут до вечора, а негайно вирушати і чимдуж поспішати до Аквіна.

Спартак погодився з правильною думкою Мамілія і негайно виступив з маленького табору біля Лабіка. День і цілу ніч вони мчали преторським шляхом, залишили ліворуч Пренести, звернули праворуч і виїхали на Латинський шлях. Удосвіта на змучених вкрай конях прибули в Алетрій. Тут Спартак дав своєму загонові перепочинок на день. Наступної ночі швидким маршем рушили до Ферентіна, куди прибули через дві години після сходу сонця. Тут Спартак зустрів кількох дезертирів з римського легіону, які з табору Варінія під Норбою втекли до гладіаторів. Від них він довідався, що мешканці Лабіка поквапилися сповістити Варінія про появу загону гладіаторів-вершників біля Тускула. Дізнався також, що претор розділив свою кінноту на дві частини по п'ятсот чоловік: одну послав навздогін противникові до Тускула, а другу — до Ферентіна, щоб не дати гладіаторам можливості врятуватися, тобто повернутися до Аквінського табору.

Тому Спартак негайно рушив з Ферентіна і не дав товаришам відпочинку, поки не досяг Фрегелл; звідси він попрямував до Аквіна, куди й прибув на світанку.

Ввечері сюди ж примчав Рутілій і привіз фракійцеві втішну звістку про здоров'я Валерії і коротку та палку, хоча повну м'яких докорів відповідь.

Валерія сповіщала свого коханого, що віднині через старого управителя Лібедія вона час од часу посилатиме йому звістки про себе, і дуже просила його, щоб він тим же способом давав знати про своє життя. Лібедій, завжди готовий виконати бажання своєї господині, тепер тим більше погодився їздити до табору гладіаторів, що він матиме змогу бачитися з своїми синами.

Другого дня, порадившись з Еномаєм, Борторіксом та іншими командирами легіонів, Спартак наказав таборові знятись і на чолі двадцяти тисяч гладіаторів рушив до Ноли. Через п'ять днів вони прибули туди.

Важко описати, з якою бурхливою радістю двадцять п'ять тисяч гладіаторів зустріли у Нолі своїх товаришів, укритих славою перемог. Протягом трьох днів не вгавали у таборі веселощі, лунала музика і пісні.

Рада Верховного штабу Спілки пригноблених вирішила перевести гладіаторське військо на зимові квартири, бо було ясно, що через наближення суворого періоду дощів і снігу Варіній поки що нічого нового проти них не починатиме. Всі розуміли також, що було б справжнім божевіллям навіть думати про наступ на Рим. Адже проти Риму, хоч як він був ослаблений поразкою при Каннах, нічого не міг вдіяти навіть Ганнібал. Гладіатори ж не мали тих сприятливих умов, які мав карфагенянин. А на ті часи не було видатнішого полководця, і Спартак цінував його значно вище від Кіра та Александра Македонського.

Тому, покинувши колишній свій табір, гладіатори збудували новий, просторіший, сильно укріплений широким і глибоким ровом та грізним частоколом.

Як тільки гладіатори влаштувалися в новому таборі, Спартак приступив до здійснення давно задуманої ним нової організації легіонів за національностями, до яких належали повсталі. Така організація, хоча к мала деякі незручності, бо могла призвести до ревнощів і суперечок між легіонами, проте давала величезні переваги міцнішої згуртованості між воїнами кожного легіону. Крім того, вождь гладіаторів бажав досягти ще однієї, не менш важливої для справи мети: поділивши військо на кілька корпусів за національностями, він хотів дати кожному корпусові начальника тієї ж національності, щоб бійці почували більшу довіру до командирів.

Отже, за кілька днів — протягом яких до табору прибували все нові й нові гладіатори — Спартак перебудував своє військо. З п'ятдесяти тисяч бійців він сформував десять легіонів по п'ять тисяч бійців у кожному. Два перших легіони, куди входили германці, якими командували Вільмір та Меровед, склали перший корпус під начальством Еномая; третій, четвертий, п'ятий і шостий легіони, набрані всі з галлів, під командуванням Арторікса, Борторікса, Арвінія і Брезовіра, склали другий корпус на чолі з Кріксом; сьомий легіон, куди входили греки, мав за командира надзвичайно хороброго епірота Фессалонія; до восьмого легіону ввійшли гладіатори та пастухи з Самнія, а начальником його став латинянин Рутілій; у дев'ятому та десятому легіонах були зібрані всі фракійці, і Спартак доручив командувати цими легіонами двом уродженцям Фракії, в яких з фізичною силою та завзяттям поєднувались еллінська культура і неабиякий розум. Одного з них, командира дев'ятого легіону, звали Мессембрій; це була людина років п'ятдесяти, безмежно віддана Спартакові, запопадлива і ревна до своїх обов'язків. Другий — зовсім ще юний, на ім'я Артак — настільки зневажав небезпеки, що фракійці вважали його найвідважнішим, звичайно, після Спартака. Останні чотири легіони складали третій корпус, командиром якого став Гранік. Цей іллірієць, високий на зріст, чорнявий і смуглявий красунь, мав років тридцять п'ять і відрізнявся серйозністю, врівноваженістю, мовчазністю. Недарма Граніка вважали за найсміливішого і найгрізнішого воїна серед усіх десяти тисяч гладіаторів Равенни.

Кавалерію, що нараховували майже три тисячі бійців, Спартак розділив на шість загонів на чолі з Мамілієм.

Верховним вождем знову був проголошений, під захоплені вітання п'ятдесяти трьох тисяч воїнів, найдосвідченіший і найдоблесніший з усіх — Спартак.

Через тиждень після того, як було здійснено новий розпорядок, Спартак побажав зробити огляд війська. І коли на рівнині перед трьома вишикуваними в три лінії корпусами з'явився він, у звичайному простому озброєнні, на коні, який ніколи не мав ні прикрас, ні дорогої збруї, ні коштовного чапрака, — одностайний громоподібний крик вирвався з грудей п'ятдесяти тисяч воїнів:

— Слава Спартакові!!!



Спартак (переклад Іллічевський А.)


Протягом трьох годин Спартак обходив фронт своїх легіонів, промовляючи слова похвали та підбадьорення, закликаючи воїнів додержувати найсуворішої дисципліни, бо вона є головною умовою кожної перемоги.

Закінчивши огляд, він скочив на коня і, вихопивши з піхов меч, дав знак музиці грати сигнал «струнко!». Потім скомандував кілька маневрів, що були виконані легіонами з бездоганною чіткістю; після цього три корпуси один за одним рушили в атаку, спочатку кроком, далі бігом, сповнюючи повітря могутнім бойовим «барра!».

Коли закінчилась атака третьої бойової лінії і всі легіони подолали височину, де мав бути уявний противник, воїни знову вишикувалися, зразковим строєм пройшли перед своїм вождем і один по одному повернулися до табору.

Спартак увійшов до табору останній у супроводі Еномая, Крікса і всіх командирів легіонів.

При побудові нового табору гладіатори поставили для

Спартака, без його відома, гідний полководця намет. Там у цей урочистий для повсталих день було влаштовано бенкет для десяти начальників легіонів і трьох заступників Спартака. Бенкет був скромний, бо Спартак не терпів усякого пияцтва та гульні і з дитинства звик до помірності в їжі і до рідкісної тверезості.

На цьому бенкеті їли й пили помірно, всупереч бажанням і апетитам більшості гостей, бо Еномай, Борторікс, Вільмір, Брезовір, Рутілій та деякі інші були не від того, щоб хильнути як слід.

Проте на бенкеті панували веселий настрій і найщиріша дружба… Наприкінці обіду підвівся Рутілій з чашею, повною пінистого вина, і голосно промовив:

— За визволення рабів, за перемогу пригноблених, за здоров'я нашого непереможного і непереможеного Спартака! — і випив чашу під гучні оплески товаришів, які наслідували його приклад. Тільки Спартак ледве намочив губи у своєму келиху.

Коли шум оплесків трохи вщух, Спартак підвівся, високо підняв келих і сильним, твердим голосом промовив:

— За Юпітера, великого всеблагого визволителя!.. За чисту і непорочну богиню Свободу, щоб вона звернула на нас свої божественні очі, освітлювала нам нашу путь та була нашою заступницею перед усіма богами-олімпійцями!

Всі випили за тост, хоча галли та германці не вірували ні в Юпітера, ні в інших грецьких і римських богів.

Еномай теж цокнувся, закликаючи на допомогу Одіна, а Крікс — Теза, щоб він сприяв військові гладіаторів і всій їхній справі. Нарешті епірот Фессалоній, який був послідовником Епікура і не вірив у богів, узяв слово і сказав:

— Я поважаю вашу віру… і заздрю вам… хоча не поділяю її з вами… тому що боги — це привиди, створені страхом народів, про що я довідався з учення великого Епікура. Щоразу, коли трапляється якесь лихо, нам вигідно вірити в надприродну силу, вдаватися до цієї віри і в ній шукати виходу та підтримки!.. Але коли ви переконані, що природа творить і руйнує сама по собі і для цього користується власними своїми силами, не завжди нам відомими, а тому ніби таємничими, та все ж силами матеріальними, то як можна вірити у так званих богів?.. Тому дозвольте мені, друзі, скласти побажання нашій справі відповідно до моїх ідей і переконань.

Після хвилинного мовчання він додав:

— За єднання душ, за відвагу сердець, за міць мечів у стані гладіаторів!

Усі приєдналися до тосту епікурейця, випили з ним і, сівши знову, продовжували жваву розмову.

Мірца, яка розпоряджалася підготовкою бенкету, сама в ньому участі не брала. Гарно вбрана у блакитний полотняний пеплум з вузенькими срібними смужками, вона стояла осторонь і ласкавими, повними любові очима дивилася на брата. На її блідому, звичайно зажуреному обличчі останніми днями можна було частіше помітити сльози, ніж усмішку. Тепер воно світилося радістю, спокійним щастям, але так несміливо, що видно було, якою скороминущою була ця радість. Крізь неї прозирав захований біль серця.

На Мірцу закоханими очима дивився Арторікс. Вона також час від часу крадькома, ніби мимохіть, поглядала на мужнього юнака, обличчя якого схудло за останні дні від безнадійного кохання.

Вже довгий час він не брав участі у безтурботній розмові гостей Спартака, мовчки сидів, прикутий поглядом до дівчини, яка пильно дивилася на свого брата. Через безмежну відданість братові Мірца ставала ще дорожчою і привабливішою для Арторікса. Охоплений цими почуттями, він, несподівано насмілившись, підвівся з місця, високо підняв свій келих і вигукнув:

— Вип'ємо, друзі, за щастя Мірци, милої сестри нашого улюбленого вождя!

Всі випили, і серед шуму тостів та голосних розмов ніхто не помітив, як зашарілося обличчя галла. Тільки Мірца здригнулася, почувши його голос, який вимовив її ім'я, і мимоволі кинула на нього вдячний і водночас докірливий погляд. Потім схаменулася, що перейшла межі тієї стриманості, якої вирішила чесно й невідступно додержуватися по відношенню до юнака. її обличчя спалахнуло, вона соромливо похнюпилась і більше ні на кого не підіймала очей.

Ще з півгодини тривав бенкет, супроводжуваний веселими жартами, жвавою розмовою, як то буває між людьми, зв'язаними щирою дружбою.

Коли друзі Спартака стали прощатися, сонце вже було на заході.

Спартак провів своїх гостей і лишився біля намету, задумливо дивлячись на величезний табір гладіаторів, освітлений останнім промінням сонця.

Думки одна за одною роєм пролітали в його голові, він подумав про всемогутнє слово «воля», яке менш ніж за рік підняло п'ятдесят тисяч безправних, знедолених людей, позбавлених майбутнього і всяких надій. Багато з них отупіли в рабстві, деякі навіть втратили людську гідність. І це слово зробило з них найдоблесніших воїнів у світі, влило в них мужність, зневагу до смерті, високу свідомість людської гідності. І він замислився над таємною непереборною силою цього слова: бідного, колись презренного гладіатора воно зробило хоробрим і грізним полководцем могутнього війська, наділило здібністю змагатися з яким завгодно іншим почуттям, навіть з благородною і міцною любов'ю до Валерії. Цю божественну жінку він любив у сто крат більше, ніж самого себе, та не дужче від тієї святої справи, якій присвятив своє життя.


Розділ XV

СПАРТАК ПЕРЕМАГАЄ ЩЕ ОДНОГО ПРЕТОРА І ПЕРЕБОРЮЄ НЕБЕЗПЕЧНІ СПОКУСИ

В цей час у Римі — гордовитому переможцеві Африки й Азії, а нині ще й заклопотаному війнами проти Серторія і Мітрідата — більш тяжкими, ніж війна з Спартаком, почали серйозно задумуватися над поворотом подій після поразки претора Публія Варінія під Аквіном. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів під командуванням людини, яку римляни, червоніючи від сорому, змушені були визнати сміливою, мужньою і не без здібностей, стали повними господарями Кампаньї і, за винятком небагатьох міст, знищили там усяку подобу римської державності, навіть тінь її влади. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів уже серйозно загрожували Самнію і Лацію, тобто передовим укріпленням Рима, і тепер стали занадто грізною небезпекою, щоб можна було махнути на це рукою і ставитися до них з безтурботною легковажністю.

Тому у цьогорічних коміціях Варінія увільнили від управління Сіцілією, а разом з тим і від ведення війни з гладіаторами. Майже одностайним голосуванням народу і Сенату ці справи передали Гаю Анфідію Оресту. Це був патрицій років сорока п'яти, добре обізнаний у військовій справі. Протягом багатьох років він був воєнним трибуном, три роки — квестором. Своєю мужністю і розумом заслужив повагу і народу і Сенату.

В перші місяці 681 року Орест, за згодою нових консулів Теренція Варрона і Гая Кассія Вара, зібрав значне військо з трьох легіонів: один складався з римлян, другий — з італійців, третій — з далматинських та іллірійських союзників. Ці три легіони мали приблизно двадцять тисяч чоловік. Разом з десятьма тисячами уцілілих від розгрому під Аквіном вони складали армію в тридцять тисяч бійців. Орест навчав її у Лації і пообіцяв вщент розгромити Спартака навесні.

Настала весна. Могутнє сонце з ясного синього неба опромінило природу своїм життєдайним теплом. Над землею, вкритою розкішним зеленим килимом трав, розлився п'янкий аромат чарівних квітів; на тисячі дзвінких голосів залунав спів птахів; весна заговорила незліченними таємничими голосами, повними солодкої знемоги кохання. А війська — римське з Лація, гладіаторське з Кампаньї — рушили в похід, щоб залити розквітлі поля Італії людською кров'ю.

Претор Анфідій Орест вийшов з Норби і Аппієвим шляхом дійшов до Фунді. Там, дізнавшися, що Спартак іде йому назустріч Доміцієвим шляхом, він став табором на таких позиціях, де міг використати переваги своєї численної кінноти — близько шести тисяч бійців.

Через кілька днів Спартак прийшов у Формії і став табором на двох горбах, що височіли над Аппієвим шляхом. Звідси на чолі своєї трьохтисячної кінноти він пробрався до самого табору ворога з метою розвідати його розташування і дізнатися про його наміри.

Однак претор Анфідій Орест, значно досвідченіший від тих полководців, з якими Спартак досі воював, одразу вийшов Спартакові назустріч. Після сутички, що, правда, не мала вирішального значення, але обійшлася гладіаторам втратою сотні бійців, Спартак був змушений спішно відступити і повернутися до Формії.

Понад два тижні Спартак чекав, що, підбадьорений цим легким успіхом, противник перейде в наступ, та дарма! Орест був не з тих, кого легко можна заманити в пастку.

Тоді Спартак вирішив вдатися до тих хитрощів, які спадають на думку тільки великим полководцям. Темної ночі, додержуючи цілковитої тиші, він вивів з табору вісім легіонів, лишивши на місці тільки два легіони Еномая та кінноту. Цілу ніч Спартак ішов уздовж морського берега, забираючи з собою всіх зустрічних колонів, хліборобів, рибалок, жінок і дітей, щоб чутка про його просування не дійшла до противника. Потім швидким маршем пройшов через густий ліс біля Тарраціни і став табором на узліссі, в тилу ворога, на відстані кількох миль од нього.

Немало здивувався Орест, побачивши, що Спартак обійшов його. Та, обережний і розсудливий, як завжди, він ужив усіх заходів, щоб стримати запал своїх легіонів. Пращники гладіаторів доходили аж до частоколів римського табору.

глузливо викликали римлян, і легіонери роздратовано кричали, щоб їх вели до бою.

Спартак протягом цілого тижня даремно намагався викликати ворога: Орест залишався на місці, не бажаючи приймати бій у невигідних для себе умовах.

Але вождь гладіаторів, завжди меткий на різні хитрощі, вирішив скористатися з становища, яке створилось, із навколишньої місцевості. І от одного чудового дня Анфідій Орест немало здивувався і вжахнувся, довідавшись через своїх розвідників, що, крім табору біля Таррацінського лісу, гладіатори розташували ще два табори: один — у дуже укріпленому місці між Фунді та Інтерамною, а другий — між Фунді та Пріверном.

Таким чином вождь гладіаторів повністю оточив табір Анфідія Ореста і поставив його перед необхідністю або прийняти бій, або через тиждень здатися від голоду.

Претор справді опинився у тяжкому становищі. Тепер, щоб вирватися з кільця, він мусив напасти на один з гладіаторських таборів, причому він навіть не міг надіятися на перемогу, бо хоч яким коротким був би опір легіонів Граніка чи Крікса, він у всякому разі триватиме не менше трьох годин. За ці три години або Крікс прийде на допомогу Гранікові, або ж Гранік — на допомогу Кріксові, Спартак нападе з тилу, а останнім прийде Еномай, щоб остаточно розбити римлян.

Сумний, занепокоєний Орест день і ніч сушив собі голову, марно шукаючи і не знаходячи виходу з цього небезпечного становища. Його легіони зовсім занепали духом. Спочатку пошепки, а потім усе голосніше вони називали претора нездарою і страхополохом. Адже він відмовився вести їх до бою, коли ще була надія на перемогу, а тепер вони повинні йти на поразку й неминучу смерть. І всі з жахом згадували ганьбу розгрому біля Кавдінського міжгір'я.

Такі були справи, коли претор вирішив вдатися до омани з допомогою жерців. На жаль, до цього засобу частенько вдаються або слабкі духом, або дурисвіти. Користуючись страхом і потребою людей звертатися до надприродних сил, вони намагаються підкорити собі свідомість простого люду і обертають цю покору собі на користь. 4.

По всьому римському табору було оголошено про великі жертвування на честь Юпітера, Марса і Квіріна, які черев авгурів повинні були дати пораду, як врятувати римське військо від близької поразки.

Праворуч од Преторія в римському таборі було місце для жертвоприношення. Там стояв круглий кам'яний жертовник з заглибиною наверху, де запалювали вогонь, і з отвором збоку, через який мали стікати краплі жертвуваного вина. Навколо нього були вкопані в землю жердини, уквітчані гірляндами троянд та інших квітів. Сюди прийшли жерці трьох богів: Юпітера, Марса і Квіріна. Всі троє були в довгих плащах з білої шерсті, сколотих на шиї великою шпилькою, і в гостроверхих шапках теж з білої шерсті. Позаду них стояли авгури, одягнуті в звичайне вбрання жерців, з загнутими жезлами в руках, схожими на кийки нинішніх пастухів. За ними — служки; один з них підводив жертовних тварин до вівтаря і тут їх забивав, другий повинен був випускати кров з дрібних тварин. Обидва були в оторочених знизу шнуром довгих спідницях, що спускалися від попереку до п'ят. Перший підтримував правою рукою сокиру на плечі, другий стискав у руці широкий нагострений кинджал з держаком з слонової кістки. У всіх жерців голови були прикрашені вінками з квітів, а на шиї — стрічки з китицями з червоної та білої шерсті, що спускалися до ніг. Такими ж вінками, стрічками й китицями прикрашали шиї призначених у жертву бугая, вівці й кабана. Молодші служки культу несли дерев'яну довбню, якою жрець спершу мав оглушити бугая, вдаривши його в тім'я, священний пиріг, срібну коробочку з священним фіміамом, срібну чашу, з якої наповнювали кадильницю/ амфору з вином, з якої лили вино на жертовник. Останнім ішов з великою кліткою в руках хранитель священних курей. Процесію замикали флейтисти, які грали під час церемонії. За жерцями йшло все римське військо, за винятком бійців, поставлених для охорони воріт табору, ровів і частоколів.

Коли військо на чолі з претором розташувалося навкруги жертовника, жерці зробили встановлене обмивання, вкинули в кадильниці фіміам, обсипали жертовних тварин борошном і за ритуалом принесли жертву священним пирогом і вином. Потім жрець з допомогою служок підняв голову бугая догори (бо тільки коли приносили жертву підземним богам, голови жертовних тварин повинні були бути опущені), вдарив довбнею по ній, а потім добив сокирою; в той же час інші закололи дрібніших тварин, кров'ю яких незабаром був залитий увесь жертовник. Частину м'яса тут же вкинули у вогонь, що палав у заглибині посеред жертовника. Нутрощі жертв дбайливо склали на особливий бронзовий столик, укріплений на бронзових ніжках і трохи увігнутий посередині.

По закінченні цих маніпуляцій авгури з найсерйознішим виглядом узялися вгадувати по нутрощах майбутнє. Поширення грецької філософії і вчення Епікура серед римської молоді в ті часи уже багатьох відвернули од безглуздої віри в богів і в ще безглуздіше фіглярство жерців. Але у масі простого народу так глибоко вкорінилася віра в богів, що серед тридцяти тисяч хоробрих, звиклих до небезпеки людей, які зібралися навколо жертовника у Фунді, жоден рух, жодне слово не порушили урочистості обряду, що тривав досить довго. Тільки через півтори години авгури змогли оголосити, що всі знамення сприятливі для римлян, бо жодної зловісної плямочки не можна було знайти на нутрощах жертв.

Після цього жерці почали годувати священних курей. їх, мабуть, таки довго морили голодом, бо тільки-но їм кинули зерна, як вони пожадливо накинулися на нього. Це викликало гучні оплески і радісні крики солдатів: у надмірному апетиті курей вони побачили очевидний знак прихильності Юпітера, Марса і Квіріна — знак згоди всієї трійки сприяти римському війську.

Цих щасливих прикмет було досить, щоб піднести бойовий дух темних, марновірних римських солдатів. Одразу ж припинилися скарги й нарікання, відновилися звичайна дисципліна і довір'я до командира. Анфідій Орест вирішив негайно скористатися з доброго настрою легіонів і виконати задумане — з найменшими можливими втратами вирватися з лещат, в які його затиснув Спартак.

На другий день після того, як нутрощі жертв і годування курей провіщали римлянам перемогу, до табору Спартака перебігло п'ятеро дезертирів від римлян. Приведені до вождя гладіаторів, вони всі по-різному розповідали одну й ту саму історію: претор задумав наступної ночі тихо вийти з свого табору, напасти на гладіаторів біля Формій, розгромити табір, прорватися на Кальві і потім укріпитися в Капуї. Свою втечу з римського табору дезертири пояснювали бажанням уникнути загибелі в битві, бо вони були певні, що намір Ореста розіб'ється об залізне кільце оточення.

Спартак з найпильнішою увагою вислухав п'ятьох дезертирів, не зводячи з них допитливого суворого погляду, і поставив їм безліч запитань. Цей погляд гострим клинком проникав у душі дезертирів, бентежив їх: вони не раз плутались у відповідях і говорили не те, що раніше. Потім фракієць надовго замовкнув, схиливши голову на груди, довго міркував, нарешті підвів голову і сказав ніби сам собі.

— Я зрозумів… і… гаразд.

Після цього він наказав одному з контуберналів, які стояли поблизу на Преторії:

— Піди, Флавію, одведи їх до намету й накажи, щоб за ними пильно стежили.

Контубернал вийшов разом з дезертирами.

Спартак покликав до себе командира легіону Артака і, відвівши його від інших командирів та контуберналів, сказав:

— Вони прикидаються дезертирами…

— Та невже? — вражено вигукнув молодий фракієць.

— їх підіслав Анфідій Орест, щоб обдурити мене.

— Можливо!

— Він хоче, щоб я повірив дезертирам, а сам зробить інакше.

— Що саме?

— Ось що: найприродніше і найлогічніше, що в цей час може спробувати Орест, — так зробив би На його місці кожен, — це постаратися прорвати оточення з боку Рима, а не Капуї. Замкнувшись у Капуї з військом, розладнаним і послабленим втратами, неминучими в бою проти кільця наших мечів, він залишить для нас відкритим Лацій, і ми легко зможемо дійти аж до воріт Рима. Отже, він мусить пробиватися до Рима, щоб захистити його від нашого наступу. Рим — основа всіх його дій. Маючи в тилу Рим, він з військом, навіть меншим, ніж тепер, завжди триматиме нас під загрозою нового наступу. Тому зрозуміло, що він зробить одчайдушну спробу прорватися саме звідси, а не з боку Формій, як він хоче переконати мене через своїх дезертирів.

— Присягаюся Меркурієм!.. Твоя правда!

— Тому сьогодні ввечері ми вийдемо з цього табору і через найближчий ліс, так буде певніше, перейдемо Аппіїв шлях. Там отаборимося на найміцніших позиціях так, щоб мати змогу допомогти Кріксові, на якого, якщо я не помиляюся, завтра вранці вдарить уся сила римських легіонів.

— Таким чином ми ще міцніше затягнемо зашморг на ворогові, — з щирим захопленням підхопив молодий фракієць, зрозумівши задум Спартака, — І…

І, вів далі Спартак, — куди б він не подався, з цих

позицій ми напевно здобудемо перемогу. Якщо ж він справді рушить проти Еномая, то, оскільки він теж перейде ближче до Фунді, ми зможемо швидко прийти на допомогу легіонам германців.

Покликавши трьох контуберналів, Спартак наказав їм чимдуж мчати, через півгодини один після одного, до табору біля Формій і передати Еномаєві наказ негайно перейти на шість-сім миль ближче до Фунді. Одночасно він послав контуберналів і до Крікса попередити його про можливий напад ворога ближчим часом.

Надвечір гінці Спартака прибули до Еномая. Через дві години після цієї звістки загони германця слідом за трьома тисячами вершників тихо вирушили в напрямку до Фунді. Опівночі Еномай спинив свої легіони біля горба, порослого колючими кущами, і наказав тут стати табором. І хоча вже кілька годин падав дрібний, холодний дощ, що пробирав наскрізь, Еномай, перший подаючи приклад, наказав копати рови і ставити частокіл.

Все сталося, як передбачав Спартак. На світанку дозорці, виставлені перед табором Крікса, повідомили про наступ ворога.

Крікс вивів з табору і розташував у бойовому порядку третій і четвертий легіони гладіаторів, які ще з ночі були напоготові, а пращникам наказав швидко вийти наперед і зустріти ворога дротиками та камінням.

Орест наступав бойовим строєм. І як тільки в його бійців полетіли перші стріли, він через інтервали своїх легіонів виставив велітів і пращників, які, розтягнувшись у лінію, пішли проти гладіаторів.

Але римська легкоозброєна піхота, ледве випустивши по кілька стріл, зразу ж відступила до головної лінії, звільнивши поле для трьохтисячної кінноти, яка ринула на ворожих пращників. Крікс наказав негайно сурмити відступ, але його легка піхота не змогла відійти так швидко, щоб її не наздогнала римська кіннота. Великі були втрати гладіаторів від атаки римлян — понад чотириста велітів були порубані в одну мить; на щастя, широкий потік затримав римську кінноту, і гладіатори встигли врятуватися за ним.

Тоді Крікс повів один легіон до потоку, де скупчилися римляни, і хмара дротиків змусила їх безладно відступити.

Орест відкликав кінноту і швидким маршем кинув два

своїх легіони проти легіону Крікса. Йому конче треба було не тільки перемогти, але перемогти без затримки, бо щохвилини на поле бою могла надійти підмога, яка ворога врятує, а його знищить.

Тому наступ римського легіону був такий навальний, що третій легіон повсталих похитнувся і ледве не втратив бойового строю. Та приклад і заклики Арторікса і надзвичайна хоробрість Крікса, який сам у першому ряду кожним ударом меча валив ворога, підбадьорили гладіаторів. Вони стійко зустріли атаку ворога, і бій перетворився на шалену криваву січу.

Над полем бою низько нависало похмуре сіре небо, мрячне пронизливий дрібний дощ; брязкіт зброї і крики бійців сумно лунали навколо.

Орест послав ще один легіон римлян, щоб обійти гладіаторів і вдарити по правому флангу. Проти нього виступив Борторікс на чолі четвертого легіону. Та тільки-но він зіткнувся з ворогом, як ліворуч рушив останній легіон Орестового війська, щоб обійти гладіаторів з другого боку. Тепер уже не мужність і хоробрість вирішували долю цієї битви, а кількісна перевага. І Крікс зрозумів, що не більш як за півгодини його буде оточено з усіх боків і розгромлено.

Чи встигне Спартак за півгодини прийти йому на допомогу?…,

Цього Крікс не знав. Тому він наказав Борторіксові з боєм відступити в табір, а сам з третім легіоном з боєм відступить слідом за ним.

Хоч би як мужньо захищалися гладіатори, їхній відступ не міг обійтися без розладу бойового порядку, без великих втрат. Щоб під тиском ворога увійти до табору, вони мусили залишити позаду дві когорти на вірну смерть заради порятунку всього війська.

Ця тисяча галлів билася з надзвичайним завзяттям, умираючи не тільки без страху, а майже з радістю. За короткий час загинуло понад чотириста воїнів. Щоб урятувати решту від неминучої загибелі, гладіатори, які увійшли до табору, метнулися на вал і звідти пустили в римлян такий град каміння й дротиків, що ті змушені були відступити і припинити бій.

Тоді Орест наказав негайно сурмити збір і, сяк-так навівши лад у легіонах, сильно розстроєних запеклим двогодинним боєм, звелів якнайшвидше рухатися до Пріверна. В душі він уже вітав себе з вдало здійсненою хитрістю, з допомогою якої йому пощастило завести Спартака подалі від Таррацін, спрямувати його на Формії.

Та не встиг авангард римського війська пройти і двох миль Аппієвим шляхом, як на лівий фланг його напали пращники Спартака.

Побачивши це, Орест занепав духом. Проте, зупинивши своє військо і пустивши проти пращників кінноту, він розташував чотири легіони так, що два стали фронтом проти Спартака, а два останніх тилом до перших, щоб відбити нову атаку Крікса, який, на думку Ореста, повинен був негайно знову напасти на нього.

І справді, тільки-но п'ятий і шостий легіони гладіаторів зіткнулися з римлянами, Крікс вишикував два своїх легіони, досить зменшених втратами після бою, і шалено кинувся на римлян з тилу.

Кривавою і завзятою була битва. Противники люто билися без усякої переваги для якоїсь із сторін. Через півгодини на вершині одного з горбів, що закривали від обох військ Фунді, з'явилися легіони Еномая. Вони з височини побачили все поле бою на рівнині і з громовим «барра!» кинулись на ворога. Римляни, оточені з трьох боків, почали» подаватися назад і незабаром, зламавши свій стрій, кинулися безладно тікати вздовж Аппієвого шляху на Пріверн.

Спартак наказав усім своїм легіонам невідступно переслідувати римлян. Це було єдиним засобом паралізувати дії ворожої кінноти, яка не могла атакувати гладіаторів, розсіяних між римлянами.

Останнім прибув на поле битви корпус Граніка, який був найдалі. Його прихід довершив перемогу гладіаторів.

Побоїще було страшне: понад сім тисяч римлян загинули і близько чотирьох тисяч попали в полон.

Лише римська кіннота змогла майже без втрат пробитися до Пріверна, куди протягом ночі прийшли рештки змучених, розгромлених легіонів.

Дорого обійшлася ця кривава битва і повсталим — понад дві тисячі гладіаторів загинули і стільки ж було поранено.

На світанку наступного дня, коли гладіатори з почестями ховали загиблих товаришів, претор Анфідій Орест залишив Пріверн і з рештками свого війська поквапився відійти до Норби.

Через кілька днів після битви під Фунді Спартак скликав військову раду начальників гладіаторів. Усі вони одностайно визнали цілковито неможливим починати щось проти Рима, де кожен громадянин був воїном і де проти гладіаторів за кілька днів могло стати стодесятитисячне військо. Вирішили поки що пройти через Самній, потім Апулію і зібрати там усіх рабів, які захочуть приєднатися до повстанців.

Спартак на чолі свого війська вже без будь-яких перешкод пройшов через Бовіан до Самнія, а звідти невеликими переходами попрямував до Апулії.

Звістка про поразку претора Ореста біля Фунді вжахнула римських громадян. Сенат зібрався на таємну нараду і почав обговорювати питання, як покласти край цьому повстанню, що почалося з сміховинного заколоту і перетворилося на справжню затяжну та ще й ганебну для римського війська війну.

Що вирішили отці-сенатори — лишилося таємницею. Стало тільки відомо, що одразу ж уночі консул Марк Теренцій Варрон Лукулл без відзнак, без лікторів, як приватна особа, виїхав верхи з кількома вірними слугами по Пренестінській дорозі.

Через місяць після битви під Фунді Спартак став табором біля Венусії і почав навчати два новонабраних легіони, бо протягом місяця приєдналося до повсталих понад десять тисяч рабів-фракійців та галлів з апулійських міст. Якось опівдні Спартакові доповіли, що до табору прибув посол від римського Сенату.

— Ого! Присягаюся блискавицями Юпітера! — вигукнув Спартак, і його очі радісно заблищали. — Он як низько впала гордість латинян, що римський Сенат не гребує вступати в переговори з презренним гладіатором!

І накинувши звичайний плащ темного кольору, бо тільки в урочисті дні і щоб догодити легіонам одягав імператорське вбрання, він сів на стілець біля входу до свого намету, сказавши декуріонові:

— А тепер веди сюди цього сенатського посла.

Посол прийшов на преторій у супроводі своїх чотирьох слуг; усіх їх вели гладіатори, бо, за звичаєм, очі в прибулих були зав'язані.

— Тепер ти, римлянине, перебуваєш на Преторії нашого табору, перед нашим вождем, — сказав декуріон тому, хто назвав себе послом.

— Привіт тобі, Спартак! — поважно і твердо промовив римлянин, посилаючи сповненим гідності жестом правої руки привітання туди, де, на його думку, сидів Спартак.

— Привіт і тобі! — озвався фракієць.

— Мені треба поговорити з тобою віч-на-віч, — додав посол.

— Гаразд, будемо говорити наодинці, — відповів Спартак.

І, звертаючись до декуріона та бійців, сказав:

— Цих одведіть до сусіднього намету, розв'яжіть їм очі і дайте підкріпитися.

Коли декуріон, гладіатори й слуги разом з супутниками посла віддалилися, Спартак зняв з очей посла пов'язку і сказав:

— Сідай. Можеш роздивлятися табір презренних і ницих гладіаторів.

І він знову сів, не зводячи допитливого погляду з патриція, — а що це був патрицій, свідчила пурпурова смуга внизу тоги.



Спартак (переклад Іллічевський А.)


Це був чоловік років п'ятдесяти, високий на зріст, огрядний, з коротко підстриженим сивим волоссям, з благородними і виразними рисами обличчя. Вся постать посла і манери були величними й гордовитими, та це не заступало в ньому вишуканої ввічливості, що прозирала в його усміху, нахилі голови, жестах, коли він відповідав на слова Спартака. Коли зняли з його очей пов'язку, він почав пильно вдивлятися у вождя гладіаторів.

Деякий час обидва мовчали, дивлячись один на одного. Першим заговорив Спартак:

— Сідай же. Цей стілець, звичайно, не курульне крісло, до якого ти звик, та все ж на ньому тобі буде зручніше, ніж на ногах.

Безмежно вдячний тобі, Спартак, за твою люб'язність, — відповів патрицій, сідаючи напроти гладіатора.

Потім він обвів поглядом величезний табір, що був видний, мов на долоні, з висоти Преторія, і не зміг стримати мимовільного вигуку подиву й захоплення.

— Присягаюся дванадцятьма богами Згоди!.. Я ще ніколи не бачив чогось подібного, крім табору Гая Марія під Акве Секстіле!..

— Ну, що ти кажеш! — з гіркою іронією заперечив Спартак. — То ж був табір римлян, а ми — підлі гладіатори!

— Я прибув сюди не для того, щоб сперечатися з тобою, ображати тебе чи вислухувати образи, — з гідністю зауважив римлянин. — Облиш, Спартак, свою іронію; я цілком щиро висловив своє захоплення.

І він знову довго оглядав табір очима досвідченого воїна.

Потім, повернувшись до Спартака, сказав:

— Присягаюся Геркулесом, Спартак, ти народжений не для того, щоб бути гладіатором!

— Ні я, ні шістдесят тисяч знедолених, яких ти бачиш у цьому таборі, ні мільйони людей, яких ви силоміць поневолили грубою силою, не були народжені для того, щоб бути рабами подібних до себе.

— Раби були завжди, — заперечив посол, співчутливо хитаючи головою. — 3 того дня, коли одна людина підняла меч на іншу. Людина людині — вовк від природи і за вдачею. Повір мені, Спартак, що твоя мрія — мрія благородна, але нездійсненна. За законами людської природи завжди були й будуть господарі і слуги.

— Ні, не завжди існувала ця несправедлива різниця, — палко заперечив Спартак. — Вона з'явилася з того дня, коли плодів землі не стало вистачати для всіх її мешканців. З того дня, коли людина, створена для хліборобства, перестала обробляти землю своєї вітчизни і цим здобувати собі їжу. З того дня, коли справедливість покинула поля, де жила раніше, покинула свій останній притулок і віддалилася на Олімп. Ось тоді й виникли непомірна зажерливість, нестримні бажання, розкіш, гультяйство, усобиці, війни і ганебна різанина.

— То ти хочеш повернути людей до їхнього первісного стану?.. І гадаєш, що будеш у силі це зробити?.. Та коли б на твій бік став всемогутній римський Сенат, то і це не забезпечило б перемоги твоєї справи. Тільки самі боги змогли б змінити людську природу.

Спартак, глибоко замислившись, кілька хвилин мовчав, потім сказав:

— Але ж хіба конче необхідно, щоб на землі існували раби, щоб переможці розважалися, аплодуючи різанині гладіаторів? Невже ж оця жадоба крові, оця звіряча лють невіддільні од людської природи? Невже без них неможливе людське щастя?

Тепер перед цими гострими невблаганними запитаннями мовчав римлянин, схиливши голову на груди і глибоко замислившись.

Першим порушив мовчання Спартак, спитавши співрозмовника:

— Чого ти сюди приїхав?

Патрицій здригнувся і відповів:

— Я — Гай Руф Ралла, належу до стану вершників і прийшов до тебе від імені консула Марка Теренція Варрона Лукулла з двома дорученнями.

— Перше?

— Запропонувати тобі відпустити з полону римлян, узятих під час бою під Фунді. Про ціну ми домовимося.

— А друге?

Посол, здавалось, зніяковів, відкрив рота, ніби хотів щось сказати, та завагався і відповів:

— Хочу раніш почути відповідь на першу пропозицію.

— Я поверну вам чотири тисячі полонених за десять тисяч іспанських мечів, десять тисяч щитів, десять тисяч панцирів і сто тисяч дротиків, виготовлених якнайкраще у ваших найкращих зброярів.

— Як? — спитав приголомшений і гнівний Гай Руф Ралла. — Ти вимагаєш… ти хочеш, щоб ми самі постачали тобі зброю, якою ти будеш з нами воювати?

— Так, повторюю, що ця зброя повинна бути найкращого гатунку, і вимагаю, щоб ви доставили її в мій табір у двадцятиденний строк. Без цього я не поверну вам чотирьох тисяч полонених.

І тут же додав:

— Я міг би замовити цю зброю в сусідніх містах, але не забрало б надто багато часу, і мені це не підходить. За ці дні у нас набралося два нових легіони, і мені треба повністю їх озброїти і…

— І саме тому, — гнівно перебив його посол, — хай наші воїни лишаються в полоні, а зброї ти не одержиш! Ми — римляни, присягаюся подвигами Геркулеса Мусагета! Ми ніколи не зробимо того, що може бути шкідливим нашій вітчизні і корисним ворогові. Ми вміємо приносити жертви.

— Гаразд, — спокійно сказав Спартак, — через двадцять днів ви доставите мені всю цю зброю.

— О, присягаюсь Юпітером! — вигукнув Руф Ралла, ледве приховуючи лють. — Хіба ти не розумієш, що я тобі кажу?.. Не одержиш ти зброї, повторюю тобі, не одержиш! Хай краще полонені лишаються в тебе…

— Ну, гаразд, — нетерпляче урвав його мову Спартак, — це ми ще побачимо! А тепер скажи мені про друге доручення консула Варрона Лукулла.

І він знову глузливо посміхнувся.

Кілька хвилин римлянин мовчав, потім заговорив спокійно й улесливо:

— Консул доручив мені запропонувати тобі припинити воєнні дії.

— О!.. — не міг стримати здивування Спартак. — А на яких умовах?

— Ти кохаєш і тебе кохає одна благородна римлянка дуже високого роду…

Спартак схопився з місця, його обличчя й очі спалахнули від гніву; потім потроху заспокоївся, знову сів і почав питати римського посла:

— Хто це каже?.. Що знає про це консул?.. І що вам до моїх почуттів?.. Що спільного може бути між ними і війною, яку я розпочав?.. І що спільного між ними та миром, який ви мені пропонуєте?

Посол був трохи спантеличений цим градом запитань, нерішуче пробурмотів кілька слів. Нарешті, зважившись, твердо і швидко заговорив:

— Ти кохаєш Валерію Мессалу, вдову Сулли, і вона кохає тебе. Щоб покласти край загальному осудові, який вона може накликати на себе цим коханням, Сенат готовий сам просити Валерію вийти за тебе заміж. Консул Варрон Лукулл пропонує тобі по одруженні з коханою жінкою два шляхи на вибір: якщо ти бажаєш воєнної слави, подвигів на полях битв, — ти підеш квестором під командуванням Помпея до Іспанії. Якщо ж ти більш схильний до сімейного затишку — тебе пошлють префектом одного з міст Африки, за твоїм вибором. У цих двох випадках при тобі буде маленька Постумія, плід твого злочинного кохання з дружиною Сулли. Інакше дівчинка буде віддана під опіку Фавста і Фавсти — старших дітей диктатора, і ти втратиш не лише всяке право на неї, але й надію коли-небудь її обняти.

Спартак випростався на весь зріст і тихо запитав:

— А мої товариші?

Вони повинні розійтися: раби мусять повернутись до своїх карцерів, гладіатори — до своїх шкіл.

— І… — чітко карбуючи слова, промовив Спартак, — і… всьому буде кінець?..

— Сенат про все забуде і все пробачить.

— Красненько дякую!.. — глузливо вигукнув вождь гладіаторів. — Який же доброзичливий, який милостивий, який великодушний Сенат!

— А чого ж іще? — згорда промовив Руф Ралла. — Сенатові слід було наказати розіп'ясти всіх оцих бунтівників-рабів, а він їх прощає. Чи ж цього не досить?

— О!.. Навіть забагато!.. Сенат пробачає озброєного і до того ж непереможного ворога!.. Годі й шукати такої великодушності!

Він на мить замовк, а потім заговорив з гіркотою в голосі:

— Я віддав цілих вісім років свого життя, всі сили мого розуму, всю пристрасть мого серця святій, благородній справі, без вагань і страху подолав усі перешкоди. Я закликав до зброї шістдесят тисяч моїх знедолених товаришів і привів їх до перемоги тільки для того, щоб одного чудового ранку їм сказати: «Те, що вам здавалося перемогами, — це поразки, нам не під силу завоювати свободу, повертайтеся до ваших господарів і дайте знову закувати ваші руки у звичні кайдани». І все заради чого?..

Вони трохи помовчали. Потім Спартак спокійно запитав:

— А якщо гладіатори не пристануть на мої умовляння й поради і не захочуть розійтися?

— Ну, тоді… — повільно і нерішуче сказав римський патрицій, опустивши очі і мнучи полу своєї тоги, — тоді… такому досвідченому полководцеві, як ти… адже ж ти, зрештою, діяв би заради блага цих нещасних… знайшлася б нагода… завжди знайдеться нагода завести військо… до якогось відлюдного місця…

— Туди, де консул Марк Теренцій Варрон Лукулл уже чекатиме на них з своїми легіонами? — сказав Спартак, блідий, з гнівно палаючими очима, повними ненависті. — Там він їх оточить, і військо буде змушене скласти зброю без зайвого шуму. Консул навіть зможе приписати собі славу легкої перемоги! Чи не так?

Римлянин ще нижче опустив голову і мовчав.

— Чи не так? — вигукнув Спартак таким громовим голосом, що Руф Ралла здригнувся, подивившись на нього; очі й обличчя гладіатора палали таким гнівом, що римлянин мимохіть відступив крок назад.

— О, присягаюсь усіма богами Олімпу! — гордо і загрозливо, промовив фракієць. — Дякуй богам, твоїм покровителям, що презренний, ниций гладіатор уміє поважати людські закони. Гнів, що охопив мене, не може так затьмарити мій розум, щоб я забув, що ти прийшов сюди як посол. Підлий і лукавий, як твій Сенат, як твій народ, ти прийшов підбивати мене на зраду, на наймерзеннішу і найпотворнішу зраду!.. Ти намагався підкупити люблячу людину, батька для того, щоб обманом досягти перемоги там, де ти неспроможний домогтися її силою зброї!..

— Гей, варваре! — обурено скрикнув Руф Ралла, відступивши ще на крок і втупивши у Спартака палаючий погляд. — Ти, здається, забув, з ким розмовляєш!?

— Ні, це ти, підступний і полохливий римський консул, Марк Теренцій Варрон Лукулл, це ти забув, де перебуваєш і з ким говориш! Ти думав, що я тебе не знаю?! Ти прийшов сюди під вигаданим ім'ям, щоб підступно купити мою душу, яку міряєш на свою мізерну мірку?.. Ти вважав мене таким же підлим, як ти сам?.. Геть звідси!.. Повертайся до Рима… Збери нові легіони і приходь помірятися зі мною у відкритому бою. Отоді, коли в тебе вистачить духу помірятися зі мною віч-на-віч, тоді я дам відповідь, гідну твоїх паскудних пропозицій!

— Та невже ти надієшся, бідний безумцю, ще довго триматися проти наших легіонів? — з глибоким презирством відказав консул Варрон Лукулл. — Невже ти плекаєш надію на остаточну перемогу над всемогутнім Римом?..

— Я надіюся вивести всю цю масу безталанних рабів в їхні країни і там, у ваших провінціях, підняти гнів усіх поневолених народів і покласти край вашому триклятому злочинному пануванню!

І владним жестом правої руки він наказав консулові йти геть.

Варрон Лукулл велично загорнувся в свою тогу і пішов з Преторія, сказавши:

— Зустрінемося на полі бою…

Хай. Дарують це боги… хоч я не вірю.

Терентій уже сходив з Преторія, коли Спартак окликнув його:

— Послухай-но, римський консуле… Мені відомо, що деяких з моїх воїнів, які попали до вас у полон, ви розіп'яли. З цього бачу, що ви, римляни, не дотримуєте щодо нас, гладіаторів, людських законів. Тому попереджаю тебе, що коли протягом двадцяти днів я не одержу зброї і спорядження, яких виманю, — чотири тисячі ваших солдатів, узятих в полон біля Фунді, будуть теж розіп'яті

— Як?.. Ти посмієш?.. — скрикнув консул, пополотнівши від гніву.

— З такими людьми, для яких немає нічого святого і які нічого не поважають, — усе дозволено… З вами — ганьба, за ганьбу, вбивство за вбивство, різанина за різанину… Іди!..

І він знову наказав консулові йти геть.

Лишившись на самоті, фракієць довго ходив перед своїм наметом, охоплений болісними й похмурими думками.

Потім звелів покликати Крікса, Граніка та Еномая і розповів їм про відвідини консула Теренція Варрона Лукулла і про ті пропозиції, які не стосувалися його таємного кохання з Валерією.

Три воєначальники палко схвалили благородне поводження Спартака, були зворушені його великодушною самопожертвою і пішли, сповнені ще більшої поваги до свого доблесного друга і вождя.

Спартак увійшов до свого намету, коли настала ніч, зняв панцир, зброю і кинувся на своє похідне ліжко. Довго перевертався з боку на бік, зітхав і заснув дуже пізно, забувши погасити світло.

Він спав уже біля двох годин, стискаючи в руці медальйон Валерії, який завжди носив на шиї, коли раптом прокинувся від довгого і палкого поцілунку в губи. Швидко підвівся на ліжку, скрикнувши:

— Хто це?.. Хто тут?..

І побачив красуню Евтібіду біля ліжка на колінах… Благально склавши маленькі руки, вона прошепотіла:

— Пожалій мене, Спартак, я вмираю від кохання!..

— Евтібіда! — здивовано вигукнув вождь гладіаторів, ще дужче стискаючи в руці медальйон, — Ти… ти тут? Яким чином?..

— Уже стільки ночей, — глухим від хвилювання, тремтячим голосом заговорила дівчина, — стільки ночей я ховаюсь он у тому кутку, чекаючи, поки ти заснеш. Я стаю навколішки біля твого ліжка і милуюся твоїм прекрасним, мужнім обличчям і нишком плачу… Вже п'ять років, п'ять довгих безконечних років я кохаю тебе безнадійно, мов божевільна, мов навіжена. Ти погордував мною, і я силкувалась викинути твій образ з своєї пам'яті… але він вогняними рисами викарбувався в моєму серці… Зглянься, зглянься на мене!.. Не відштовхуй мене, Спартак, не проганяй від себе… Я буду тобі служницею, рабинею… тільки змилуйся і не відштовхуй… Якщо ти ще раз знехтуєш моїм коханням, я стану здатною на все, на все… навіть на найдикіші і найганебніші злочини.

Схопивши руку Спартака, закохана дівчина вкрила її палкими поцілунками. При цьому вибухові слів і почуттів Спартак зблід, відчуваючи, як дрож пробігає по всьому тілу, і тільки міцніше стискав у руці медальйон з волоссям Валерії та Постумії: лише в цьому талісмані він знаходив силу опиратися чарам прекрасної гречанки. Нарешті, зробивши над собою зусилля, він м'яко відібрав свою руку в Евтібіди і заговорив майже з батьківським співчуттям:

— Заспокойся… та ну-бо заспокойся… дурненька… Я кохаю іншу жінку, яка зробила мене батьком… А ти знаєш, що Спартак має тільки одну віру. Як* він присвятив себе справі поневолених, житиме і вмре за неї… так не покохає іншої жінки, крім тієї… А тому викинь з твоєї збентеженої голівоньки всяку думку про мене… І перестань говорити мені про кохання, — з цими словами він обережно відхилив дівчину од себе.

— Ах!.. Божественні Ерінії! — глухо заскреготала зубами Евтібіда. — Валерія, ненависна, проклята Валерія, завжди вона віднімає тебе од моїх ласк, од моїх поцілунків!..

— Дівчино! — обурено вигукнув Спартак, і обличчя його грізно насупилося. — Вийди з мого намету, і щоб ніколи й ноги твоєї тут не було! Завтра ж ти поїдеш з іншими контуберналами, призначеними в ставку Еномая.

Гречанка, низько схиливши голову, закусивши губи і ледве тамуючи ридання, що рвалося з її грудей, повільно вийшла з намету. А Спартак, розкривши медальйон, покрив поцілунками заховані в ньому кучері.


Розділ XVI

ЛЕВ БІЛЯ НІГ ДІВЧИНИ. — ПОКАРАНИИ УБИВЦЯ

Евтібіда не була такою, як усі жінки. її розум завжди підкорявся пориванням пристрастей, а пристрасті були надмірні. Ще будучи юною віком, вона втратила скромність і усвідомлення поганого. Вона була нестримною в своїх бажаннях, добивалася того, чого хотіла, незважаючи ні на які можливі наслідки. Вона вважала добром тішити свої пристрасті і за всяку ціну, з дикою впертістю завжди досягала задоволення своїх бажань.

Втомлена насолодами, дуже багата, завжди оточена залицяннями найвитонченіших франтів і багатих патриціїв Рима, побачила Спартака у всьому блиску його краси й сили переможцем у кривавому бою на арені цирку. Саме в цей час життя для неї втратило всяку привабливість і спокусу і не обіцяло більше ніякого щастя. Побачивши Спартака, вона захопилася ним, гадаючи легко задовольнити свою примху, її палка уява наперед тішилася радощами нового кохання, хоч Евтібіда і не знала, до чого воно може довести. Це захоплення вчасно скрасило нестерпну для неї монотонність життя.

Та коли на цьому шляху з'явилися несподівані перешкоди, коли вона побачила, що Спартак байдужий до її принад, коли довідалася, що інша жінка змагається з нею за владу над гладіатором, несамовиті ревнощі запалили серце гречанки, примусили його бурхливо битись, як воно ще ніколи не билося. Безсоромна примха переродилася в дику пристрасть, що в такій розбещеній, енергійній і рішучій істоті, як Евтібіда, швидко дійшла до крайньої межі.

Вона силкувалася забути цю людину і кинулась у вихор буйних, розгнузданих оргій. Та їй не вдавалося вирвати Спартака із свого серця. Вона відправилася мандрувати, знову побачила Грецію, наробила шелесту своєю безсоромною красою в Корінфі і в Афінах, але скрізь переслідувала її ця нещасна пристрасть і отруювала їй існування. Тоді вона вирішила знову спробувати спокусити серце гладіатора.

Після їхніх перших зустрічей минуло вже чотири роки; за цей час Спартак міг забути Валерію і, напевне, розлюбив її. Евтібіда думала, що настав слушний час, щоб завоювати любов фракійця. Вона продала всі свої коштовні речі, зібрала все своє багатство і з'явилася до табору гладіаторів, вирішивши з безмежною відданістю східної рабині присвятити себе людині, яка запалила в її серці таку палку пристрасть.

Якби Спартак прийняв її в свої обійми, вона стала б щасливою і, може, — хтозна? — може, змінилася б на краще, бо почувала себе здатною на який завгодно мужній, благородний вчинок, аби тільки заслужити любов цієї людини.

Вона чекала, надіялась і сама себе обманювала… Він її відштовхнув удруге… 1 тепер, коли вона вийшла з намету вождя гладіаторів, її заплакане обличчя було спотворене люттю, серце стискалося від обурення й розпуки.

Мов божевільна блукала Евтібіда по мовчазному табору, нічого не помічаючи, натикалася на кілки наметів, на стовпи загородок для коней.

Колючий, холодний передсвітанковий вітер пронизав її тіло і потроху повернув до пам'яті. Евтібіда загорнулася в пеплум, мов сновида, озирнулася навколо, спробувала збагнути, де вона ходить. І тут помітила, що у неї закривавлені руки, згадала, як безжалісно сама їх кусала. Евтібіда спинилася. Піднявши до неба зеленкуваті очі і скривавлені руки, вона в думці заприсяглася перед усіма небесними богами відомстити за образу та муки, яких зазнала від Спартака; І на крові своїх рук прирекла голову Спартака фуріям-месницям і богам пекла.

Другого дня Спартак сповістив Еномая, що посилає до нього на службу одного з своїх контуберналів.

Це не здивувало Еномая, та коли до нього з'явилась Евтібіда, він був вражений, бо вважав її коханкою Спартака.

Як!.. Ти?.. — здивовано вигукнув германець, — Саме ти — той контубернал, якого Спартак посилає до мене?

Я… саме я! — відповіла дівчина, на бліде обличчя1 якої ліг вираз турботи й глибокого смутку, — А чому це тебе дивує?

— Та тому, що Спартакові наймилішою була ти…

— Ех! з гіркою іронією в голосі посміхнулася дівчина. — Спартак — людина скромна. Він думає тільки про перемогу нашої справи.

— Але ж це не повинно було перешкодити йому помітити, що ти вродлива дівчина, найпрекрасніша з усіх, яких освітлювало сонце Греції.

Краса Евтібіди, мабуть, таки сильно вразила Еномая. Цей ведмідь ставав ручним, цей дикун раптом перетворювався на люб'язну людину.

— Сподіваюсь, ти не думаєш пропонувати мені свою любов? Я прийшла сюди воювати проти наших гнобителів і заради цієї святої справи відмовилась од багатства й кохання. Вчись у Спартака бути тверезим і стриманим.

Промовивши ці слова гордовитим тоном, дівчина повернулася до Еномая спиною і пішла в сусідній намет, призначений для контуберналів.

— Присягаюся божественною красою Фреї, матері всього сущого, ця дівчина не менш гарна і не менш гордовита від найвродливішої з валькірій! — сказав собі германець, вражений вродою і манерами гречанки.

Неважко було здогадатися, що Евтібіда хотіла закохати в себе суворого германця до нестями. Але хто міг знати, для чого їй було це потрібно? Можливо, це кохання якось в'язалося з жадобою помсти, що визрівала в її душі.

Як би воно там не було, проте зрозуміло, що такій незвичайній красуні, як Евтібіда, та ще й такій незрівнянній спокусниці неважко було заманити в свої тенета грубого й простодушного германця. Вона скоро домоглася повної і безмежної влади над ним.

Тим часом у таборі біля Венусії Спартак невтомно навчав військової справи два нових легіони. Через вісімнадцять днів після розмови його з консулом Марком Теренцієм Лукуллом у табір було доставлено десять тисяч панцирів, щити й дротики — викуп за чотири тисячі полонених, яких негайно відправили до Рима.

Як тільки були озброєні два останніх легіони, військо покинуло табір і не кваплячись рушило до Апулії. Дійшли до Барія, потім аж до мурів Брундізія, великого і найважливішого військового порту римлян на Адріатичному морі.

Протягом двох місяців цього походу між гладіаторами та римлянами не сталося жодної значної сутички, бо не можна було вважати сутичками слабкий опір, який чинили деякі міста при вступі до них Спартака, — цей опір він легко долав.

У кінці серпня Спартак трохи відійшов од Брундізія, навіть не зробивши спроби оволодіти цим багатющим містом, і розташувався табором біля Гнатії. Тут у неприступному місці, укріпленому глибокими ровами, він вирішив перезимувати: навколишні родючі поля, багаті пасовиська, безліч худоби забезпечували його військо продовольством.

У цей час вождь гладіаторів подовгу думав, що треба зробити, щоб рішуче змінити хід усієї війни. Добре поміркувавши, він скликав воєначальників, безпосередньо підлеглих йому, на військову раду. Вони довго радилися про те, що далі робити, і ухвалили якісь важливі рішення, але ніхто в гладіаторському таборі не довідався про них.

Вночі після цієї наради Евтібіда, знявши зброю і загорнувшись наполовину в пеплум, зручно вмостилася на лаві в своєму наметі.

Невелика мідна лампа висіла на стовпі, що підтримував намет, і тьмяно освітлювала його.

Незабаром на вході до намету з'явилася величезна постать Еномая. йому треба було низько нахилити голову, щоб увійти до храму Венери, як він жартома прозвав намет Евтібіди.

Увійшовши, велетень став перед гречанкою навколішки, схопив її руки і підніс до уст з словами:

— О моя божественна Евтібідо!

Ці дві голови являли собою дивний контраст: тонкі риси білого обличчя Евтібіди ще дужче вирізнялися поруч грубих рис і темно-землистого обличчя Еномая, а його скуйовджена чуприна і щетиниста темно-попеляста борода, здавалось, робили ще прекраснішими золотаві коси вродливої гречанки.

— Довго ви розмовляли на нараді? — спитала Евтібіда, ніжно й ласкаво позираючи на величезного германця, який схилився біля її ніг.

— Довго… занадто довго, — відповів Еномай. — І повір, набридли мені всі ці наради. Моя справа — воювати, і, присягаюсь блискавицями Тора, всі ці збори тільки псують мені кров.

— Але ж Спартак — теж людина дії, і коли до хоробрості додати ще й обережність, то це куди краще для перемоги нашої справи.

„Краще… краще… не заперечую… та я волів би краще йти просто на Рим…

— Яка божевільна думка!.. Тільки тоді, коли нас буде двісті тисяч, ми зможемо зробити таку одчайдушну спробу.

Вони замовкли. Еномай віддано й ніжно дивився на гречанку. Евтібіда, з свого боку, вдаючи закохану, заворожувала його кокетливими поглядами.

— Ну, і ви, мабуть, вирішували важливі справи на сьогоднішній нараді? — ніби ненароком спитала вона.

— Так… важливі… вони говорили… Спартак, і Крікс, і Гранік…

— Ну, звичайно… ви обговорювали план воєнних дій для весняного походу?

— Не зовсім так… Але те, що вирішили, стосується цього… Говорили про те, що… Ох! — скрикнув Еномай, раптом замовкнувши. — Адже ми зв'язали один одного священною присягою не розповідати нікому про те, що вирішили. А я ненароком трохи не почав вибовкувати тобі…

— Так ти ж говориш про ваші наміри не якомусь ворогові… я думаю.

— О моя кохана Венеро!.. Невже ти можеш думати, що я не розказую тобі наші рішення тому, що не довіряю тобі?

— Отак! — обурено скрикнула гречанка. — Присягаюсь Аполлоном Дельфійським!.. Іще не вистачало підозрювати мене після того, як я віддала для справи пригноблених усе своє багатство, зреклася всіх вигод розкішного, повного насолод життя, з тендітної дівчини стала борцем за свободу. Невже тепер ти чи будь-хто насмілиться сумніватися в моїй відданості?..

— Хай боронить мене від цього Одін!.. Повір, що я до нестями закоханий у тебе не тільки через твою вроду, але й через благородство і гордість твоєї душі… Я поважаю і шаную тебе так, що, незважаючи на присягу, без вагання можу розповісти тобі, про що…

— Не хочу, нічого не хочу! — сказала дівчина, вдаючи з себе ще більш розгнівану і силкуючись уникнути обіймів германця. — Що мені до ваших секретів?.. Не хочу нічого знати… нічогісінько… чуєш?.. Мовчи, мовчи, не хочу, щоб ти зрадив присягу і поставив нашу справу під загрозу зради, — зі гіркою іронією докоряла гречанка. — Коли б ти вірив мені… Коли б ти поважав мене… кохав би мене, як запевняєш… ти б розумів, що ця присяга велить тобі оберігати таємницю від усіх, тільки не від мене… яка, за твоїми словами, — душа і розум твого життя. На жаль, ти любиш у мені тільки мою прокляту вроду… жадаєш тільки моїх поцілунків… А коханий, щире й глибоке кохання, яке я надіялась у тобі знайти, було тільки оманою… тільки сном!..

' Голос Евтібіди все більше тремтів, і нарешті дівчина зайшлась удавано невтішними риданнями.

До стор. 260

Ці ласки й хитрощі вплинули саме так, як хотіла Евтібіда. Велетень сам не свій кинувся цілувати коліна й ноги дівчини, принижено благав пробачення, присягався, що ніколи не підозрював її; палко й щиро він переконував її, що завжди, з того часу, як узнав її, любить її більш, ніж самого себе. А оскільки гречанка все ще прикидалася ображеною й розгніваною і повторювала, що не хоче нічого знати, — Еномай почав благати дівчину, щоб вона милостиво його вислухала. Він запевняв її, що віднині при всякій таємниці, яку він зобов'язується не розкривати, треба буде розуміти, що він приховуватиме її від усіх, крім Евтібіди.

Потім Еномай коротко розповів, що обговорювали на нараді. Спартак зумів переконати всіх, що необхідно залучити на свій бік частину римських патриціїв і молоді, які, обтяжені боргами, бажали змін і тому були охочі до заколотів. Вирішили завтра ж вирядити до Катіліни послання з проханням прийняти командування над гладіаторським військом. Це доручення добровільно взяв на себе Рутілій.

Досягши свого, гречанка ще деякий час ніби гнівалася на Еномая, та нарешті обернулася до нього ласкаво й весело, і він зовсім простерся долі перед нею, поставивши її ніжки собі на голову, говорячи:

— Ось бачиш, Евтібідо… я твій раб… топчи мене… ось я в пилюці і підкладаю під твої ноги свою голову замість стільця.

— Устань, устань, мій любий Еномаю, — удавано боязким і стривоженим голосом озвалася гречанка. — Встань, не тут твоє місце… встань і йди сюди… ближче до мого серця.

Вона легенько потягнула його за руку до себе. Еномай рвучко схопився, обняв дівчину і ледве не задавив своїми бурхливими поцілунками.

Коли Евтібіда змогла вимовити хоч слово, вона сказала:

— А тепер… залиш мене… я піду, як щодня у ці години, подивитися на моїх коней, чи добре їх доглядає Зенократ… Пізніше ми побачимося… коли у таборі всі поснуть… Опівночі, як завжди, ти знову до мене завітаєш… Та дивись — нікому й півслова про наше кохання, а особливо — Спартакові.

Еномай слухняно підвівся, ще раз палко її поцілував, вийшов і повернувся до свого намету, розташованого поблизу.

Через кілька хвилин вийшла і вона. Ідучи до намету, в якому жили двоє слуг її, вона думала:

«Еге ж!.. Задумано непогано!.. Поставити Катіліну на чолі шістдесяти тисяч рабів… це значить облагородити і військо і саму справу повстання… А з ним прийшли б найзнатніші й найсміливіші патриції Риму… З ним, можливо, повстала б уся чернь на берегах Тібру… І повстання рабів, неминуче приречене на поразку, переросло б у небезпечну війну, яка, мабуть, змінила б увесь державний устрій… І нічого сподіватись, що при Катіліні Спартак утратить свій вплив. Катіліна надто розумний, щоб не збагнути того, що без Спартака він і одного дня не зможе командувати дикими юрбами гладіаторів… О ні, ні! Це не збігається з моїми намірами… і цього разу доблесний Спартак нічого не досягне!»

Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх слуг, покликала Зенократа у відлюдне місце і пошепки стала розмовляти з ним по-грецьки.

На світанку другого дня на Гнатському консульському шляху між Брундізієм та Беневентом можна було побачити вершника — ставного дужого юнака в простій повстяній туніці, в широкому темному плащі і в сукняному береті, на доброму коні апулійської породи. Юнак їхав легкою риссю від Гнатії до Барія. І коли б хто зустрів його та звернув увагу на одяг, на відкриті риси спокійного самовдоволеного обличчя, то одразу ж прийняв би його за заможного хлібороба з навколишніх місць, який їде в своїх справах на ринок до Барія.

Після трьох годин подорожі юнак доїхав до поштового заїзду напівдорозі між Гнатією та Барієм і спинився, щоб дати коневі відпочинок і самому підкріпитися.

— Здоров, друже, — привітав він слугу хазяїна заїзду, який вийшов прийняти від нього коня. І додав, звертаючись до гладкого червонощокого чоловіка, який з'явився цієї миті на порозі дому:

— Хай оберігають боги тебе й твою сім'ю!

— Хай Меркурій оберігає тебе в дорозі! Чи хочеш ти відпочити й попоїсти після довгої дороги?.. Видно, що твій добрячий кінь пробіг уже немало.

— Так, уже цілих шість годин, — відповів подорожній. 1 раптом спитав:

— А тобі подобається мій кінь? Правда, добрий кінь?

— Присягаюся крилами божественного Пегаса, я ніколи не бачив кращого коня!

— Ех, бідолашний!.. Що лишиться від нього через місяць? — зітхнув подорожній і ввійшов у дім хазяїна заїзду. Хазяїн запросив його сісти біля одного з столів, що стояли попід стінами кімнати.

_ Ти що-небудь їстимеш? А чому твій кінь бідолашний?..

Хочеш випити старого формійського вина, що може на смак позмагатися з нектаром Юпітера?.. Може, тобі подати засмажене стегно ягняти?.. Це ягня ніжне й солодке, як те молоко, яким вигодувала його мати.

Теревені хазяїна припинила поява нового гостя. Це був високий, дебелий чоловік років сорока, з майже безбородим, засмаглим, досить розумним обличчям. Одягнений він був як раб або відпущеник, який служив у якійсь благородній і багатій сім'ї.

— Хай тобі супутниками будуть боги! — звернувся до нього хазяїн. — Ти здалека приїхав?.. Чи не бажаєш спочити й попоїсти?.. Чи не хочеш покуштувати смаженого стегенця ягняти?.. Воно ніжне, мов травиця, на якій паслася його мати… Ти ж, мабуть, довго і швидко їхав?.. Можу подати тобі старого формійського вина, що не побоїться порівняння з нектаром, який подають до столу всевишнього Юпітера… Та сідай же, прошу, ти, далебі, втомився…

І, сказавши це, вийшов…

— Хвала великому Юпітерові, всеблагому визволителеві, — сказав апулієць, — що звільнив нас од нестерпних теревенів цього баз