Book: Вітер часу



Вітер часу

Влад Наслунга

ВІТЕР ЧАСУ

Роман

Розділ перший

ПІД ЗНАКОМ УРАНУ

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

«Щось син не телефонує, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочі матеріали у сейфі. – На сьогодні досить, робочий день скінчився, час додому. Мало тепер стало робочих днів, тільки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразі вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та і скільки тієї зарплатні? За вісім днів на місяць багато не отримаєш. А втім, в Управлінні майже усі пенсіонери, крім директора Об’єднання і його заступників. Ці усі нові. Пішов уряд – змінилось і керівництво Об’єднання. Може це було б непогано, але ж ніхто з нового керівництва раніше в геології не працював, нічого в ній не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фінансові потоки. До цього він завідував відділом постачання якогось заводу в Донбасі.

А взагалі роботи тепер небагато, в Об’єднанні залишились тільки три геологічні експедиції, тоді як у кращі часи, років двадцять тому, їх було шість. Життя вирувало, в експедиціях працювали тисячі людей, землю-матінку бурили десятки станків. Родовища відкривали, вважай, кожні два-три роки. Не усі великі, звісно, але декілька цілком пристойних забезпечили країну запасами урану років на сто двадцять. А тепер що? Розвідуємо тільки одне родовище, та й те таке, що раніше б не розвідували. Треба ж виконувати план з приросту запасів. Нових родовищ вже років п'ятнадцять не відкривали».

Виходячи через турнікет у прохідній, Володимир Іванович кивнув черговій, яка років десять тому працювала інженером в одному з відділів Управління. У дворі він сів у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з іномарок. Взагалі то йому і ця непогана, а ось онукові Івану, мабуть, не дуже зручно їздити на цій «старушенції». Гроші на машину у нього були, але не більше, але ж йому могла бути потрібна яка-небудь операція, вік вже немолодий, восьмий десяток пішов. Володимир Іванович відчував, що справа йде до того, що його відправлять на пенсію, бо роботи меншає. Попередній директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речі, й інших «китів», на яких трималось Управління і які за своє життя відкрили і розвідали усі родовища Об’єднання. Володимир Іванович і сам би давно пішов, як тільки зрозумів, що краще вже не буде, але звичка, старі друзі утримували його від цього кроку. Вдома що він робитиме? Син з невісткою живуть окремо, а онук, хоч і переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспірантурі у Польщі і приїздить нечасто.

З цими думками Володимир Іванович в’їхав до двору п’ятиповерхівки, де він мешкав. Залишивши машину у дворі, він повільно піднявся на свій четвертий поверх, ліфту в будинку не було.

Ледве він відчинив вхідні двері, як задзвонив телефон. Володимир Іванович почув у слухавці голос сина, який вибачався, що не міг зателефонувати раніше, й обіцяв прийти у суботу.

– Добре, – зрадів Володимир Іванович, – подивимось разом футбол, «Челсі» грає проти «Евертону», о пів на десяту.

– Запізно, – відповів син, – ми хотіли б до обіду, годині о другій, принесемо дещо.

– У мене усе є, приходьте самі. Вітання Марго, – згадав Володимир Іванович про невістку. – А Іван та Мар’я не телефонували?

Це дорослі онуки Володимира Івановича.

– Іван телефонував, наразі збирається до Мар’ї на Різдво.

– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.

Відпочивши з півгодини, Володимир Іванович зварив собі гречану кашу, випив ліки і сів вечеряти. Одночасно він неуважно дивився телевізор, думаючи зовсім про інше. Останнім часом його почали непокоїти спогади про минуле, коли він працював у різних краях колишнього Союзу і навіть за кордоном. Не те щоб йому подобалась політична система тих часів, просто він був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, країна мала потребу в урані і не жалкувала грошей на пошуки і розвідку родовищ.

Отже, він вирішив написати щось про ті часи: спогади, повість або навіть роман, якщо вийде. Коли він розповідав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, діду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своїми розповідями», – думав він. Але тепер, коли Іван десь в чужих країнах, розповідати нема кому, не сину ж з невісткою, їм самим вже під п’ятдесят, можуть своє розповісти кому завгодно.

«Завтра день неробочий, зранку і почну свої «мемуари», – вирішив він.

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ

Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лізли думки – з чого почати мемуари, що обрати. За сімдесят п’ять років життя було, що згадати, але він хотів написати, як шукали потрібний країні уран, тому що розумів: більше такого вже не буде, хай старі згадають, а молоді довідаються, як це було. Прокинувшись, він зрозумів, що треба написати про його роботу в Середній Азії, в пустелі Кизилкум. Він там працював декілька років у різних геологічних експедиціях, але особливо запам’ятались йому пошуки урану в горах Каратау.

Коли його призначили в пошукову експедицію в районі Каратау, вже діяла залізниця Навої – Учкудук. Діставшись в Навої з Ташкенту, де було управління Об’єднання, він пересів на учкудуцький потяг і за декілька годин зійшов на потрібному йому роз’їзді. Навкруги простягалася сива пустеля, що деінде поросла сухими кущиками колючої трави, на заході і північному сході на обрії виднілись невеликі чорні гірки. Роз’їзд являв собою декілька глинобитних хатинок з пласкими покрівлями, біля них бігали замурзані діти. Володимир Іванович, якого усі тоді називали просто Володєю, тому що йому було тільки двадцять чотири роки, знав, що на роз’їзд приїздять водовозки, які набирають воду із свердловини і возять її в селище геологічної експедиції. Він сів біля будки стрілочника і став чекати. За півгодини до нього під’їхала водовозка.

– Ти, мабуть, в експедицію? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радіограму з Ташкенту, – відчинивши дверцята машини, сказав водій.

Подивившись на потьоки води на цистерні водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», він зрозумів, що водій вже залив воду і можна їхати.

Володя вліз до машини, сівши поруч з шофером. Під ноги він кинув не дуже великий рюкзак зі своїми речами і поцікавився:

– Далеко їхати?

– Сімдесят два кілометри, дорога добра, за годину доїдемо.

Переїхавши через залізничний переїзд, машина помчала по добре второваній, майже як асфальт, дорозі.

Селище експедиції в передгір’ях Каратау складалося з щитових будинків – чотирьохквартирних, таких самих контори і камералки, тобто приміщення, де працювали геологи, і чисельних однокімнатних будиночків для робітників. Щитові будинки стояли на невисоких, з півметра, цегляних стовпах, щоб не було в них надмірно гаряче влітку.

Експедиція виявилась великою, тут працювало близько тисячі людей, на окраїнах селища стояли дощаті будки туалетів і великі залізні цистерни з привозною водою, навкруги вешталися двогорбі верблюди. Володя відразу пішов до щитового будинку, де була контора. Начальник експедиції, крупний лисуватий чоловік, знав про його приїзд і зустрів дружелюбно і з цікавістю. Він потиснув Володі руку і представився:

– Юрій Павлович.

Його трохи здивував молодий вигляд худорлявого хлопчини середнього зросту, але він нічого не сказав з цього приводу, спитав, як Володя дістався, вийшов разом з ним з контори і показав, де їдальня, де камералка, повів в приготовану для нього квартиру в щитовому будинку. Поруч зі входом у квартиру височіло щось схоже на піл, який буває в сільських хатах на Україні, а тут на ньому узбеки звичайно сидять, підгорнувши під себе ноги, і п’ють чай. В експедиції цю споруду називають дастарханом, хоча узбецькою дастархан – це скатерть, яку кладуть на покритий килимом «піл».

В квартирі був тамбур, де можна повісити робочий одяг і поставити чоботи, а також кімната з залізним ліжком, застеленим свіжою постіллю, з тумбочками, столом, двійкою стільців і великим дзеркалом. Загалом, квартира готельного типу. Володя був цілком задоволений. Він залишив у тамбурі рюкзак і разом з начальником експедиції пішов до камералки, що займала половину щитового будинку без перегородок, де стояли столи для роботи геологів, великий стіл для геологічних мап і оточене бар’єром місце для Першого, тобто секретного, відділу з металевими сейфами. Поруч, через інші двері, був вхід до камералки геофізиків. Біля їх приміщення стояла каротажна автомашина, яка їздила на свердловини для виміру за їх глибиною радіоактивності і електричних властивостей порід.

В геологічній камералці у цей час були тільки інспектор Першого відділу – жінка років сорока, як потім з’ясувалось, дружина головного механіка експедиції, та немолодий геолог, який наносив на мапу точки геологічних спостережень. Він також потиснув Володі руку, сказавши «Просимо до нас у пекло!». Юрій Павлович обурився:

– Що ти кажеш? Яке пекло? Ну жарко, ну порошно, ну води не вистачає. Для пекла малувато.

– А щоденні макарони з тушонкою? – заперечив геолог. – Хоч би зелені якої-небудь привезли.

– Буде тобі зелень, будуть і сметана з кефіром. Сам знаєш, поки сюди довеземо, усе зіпсується. Я вже домовився щодо літака, треба тільки місце знайти для аеродрому. Такиру поруч нема, а на цей пухляк не сядеш.

Дійсно, грунт навкруги селища був м’який, складався з пилу, покритого тонкою кіркою. Варто було проїхати машиною, як залишався глибокий слід, а в повітрі півгодини стояв густий пил.

– Гаразд, ти тут освоюйся, з іншими познайомишся, коли повернуться, десь біля першої години, – з цими словами він поспішно вийшов з камералки.

– Чули, що ти приїдеш. Тепер стане легше. В експедиції три старших геолога, усі складають карти на своїх ділянках, ходять у маршрути, на своїх площах документують канави. А бурінням нема кому займатись. Роботи багато, у керносховищі лежить керн дванадцяти свердловин. На свердловини, що в бурінні, ніхто не їздить, є тільки один технік-геолог, він ледве встигає наряди закривати та брати проби з керну після каротажу.

– Добре, розберемось. Завтра поїду на бурові.

– Врахуй, що виїзд о п’ятій ранку, працюємо до полудня. Ходить одна машина, місць у кузові немає. Можна, правда, на глиновозці доїхати і повернутися, глинистий розчин возять часто. Підеш на глинисту станцію, де роблять розчин, там сядеш.

Дописавши до цього місця, Володимир Іванович підрахував написані сторінки. Їх виявилось п’ять. «На перший раз досить», – подумав він і, задоволений собою, пішов приготувати собі обід.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВОЛОДІ НА НОВОМУ МІСЦІ РОБОТИ

Почавши писати «мемуари», Володимир Іванович трохи заспокоївся. Спогади охопили його, йому не терпілось знову сісти за стіл, але він розумів, що здоров’я у нього далеко не те, що було раніше, і задоволення треба дозувати, інакше усе закінчиться гіпертонічним кризом. Він постановив собі працювати до першої години, ну, найбільше, до другої, але намагався перехитрувати себе, піднімався о шостій ранку і відразу ж, не вмиваючись і не снідаючи, брався за «мемуари». Назва своїх праць була для нього умовною, насправді він хотів би написати щось на кшталт роману, щоб його читали друзі і згадували минулі дні. Ще хотілося, щоб молодь прочитала його творіння і подумала: «Які були роки! Не те, що зараз! Геологія була потрібна країні, і наші діди зробили немало!». Проте, найбільше його вабило саме писання, коли під його пером оживали минулі події, і йому вже було байдуже, прочитають його творіння чи ні. «Може я графоман?» – іноді думав він, але тут же заперечував собі: «Та я ж пишу про те, що було. Хіба літописці були графоманами?!».

Продовжуючи свої писання, він згадав, що зустріли його в експедиції не так вже й привітно. Першого дня він не зміг поговорити з колегами, коли машина повернулась з ділянок близько першої години. Висипавши з кузову, люди відразу розбіглися до своїх домівок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до їдальні. Швидко перехопивши обід – рисовий суп і макарони по-флотськи (замість фаршу були подрібнені консерви з яловичини), вони знову розійшлися по домівках і полягали спати. Тільки близько восьмої вечора почали з’являтися окремі люди, але побігли вони не в камералку, а в якісь віддалені місця великого геологічного селища. Далі Володя вже не спостерігав, він пішов додому і взявся читати свої виписки з інформаційного звіту експедиції за минулий рік. Поставивши будильник на півнап’яту ранку, він ліг спати.

Прокинувся за сигналом будильника, умився і, узявши геологічний молоток і записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве піднявшись над обрієм, обіцяло спекотний день, хоча повітря ще було по-нічному прохолодним. Біля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до від’їзду залишалось ще декілька хвилин.

Він підійшов до машини і привітався, але ніхто не звернув на нього увагу. Коли Володя переліз через борт у кузов, то побачив, що місць практично немає. Тому він пробився ближче до кабіни і нахабно втиснувся між молодою жінкою і високим парубком, викликавши обурення представниці прекрасної половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався. Машина, тим часом, рушила.

– Хто ти такий? – гнівалась жінка. – Бачиш, що вже зайнято?

– Так усе ж зайнято, а їхати треба, – відповідав Володя, помітивши красиві надуті губки і темно-карі очі сусідки. «Непогано я сів», – подумав.

Тут він побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колін і робочу куртку з геологічною емблемою на рукаві у вигляді бурової вишки і двох схрещених молотків. Він з посмішкою, обернувшись, дивився на сердиту жінку. Простягнувши Володі руку, сказав:

– Привіт! Познайомся, ще один старший геолог.

Кремезний чоловік з привітним обличчям і посивілою головою, який сидів поруч з ним, теж обернувся і потиснув руку Володі:

– Монахов.

– А ти, – звернувся він до сердитої красуні, – могла б сьогодні не їхати на ділянку. У тебе в камеральці багато роботи. Але коли вже поїхала, терпи.

– А тебе як звуть? – обернувся до неї Володя.

– Люда, – відповіла вона без великого бажання.

– Я – Володя, старший геолог на бурінні.

Люда промовчала, але злегка посунулась, звільнивши Володі трохи місця. За півгодини, залишаючи за собою хвіст тонкого пилу, машина наблизилась до однієї з ділянок. Володя побачив вишки двох пересувних станків УРБ-3АМ, змонтованих на автомашинах МАЗ.

– Буріння над усе, – зауважив вчорашній знайомий. – А ми далі поїдемо.

Крім Володі з кузова вилізли Люда і два парубки, як з’ясувалось, техніки-геофізики. Вони попрямували до автомашини ГАЗ-63, на якій була змонтована червона будка. Буріння свердловини закінчилось біля другої години ночі, відразу ж сюди виїхали водовозки, щоб промити забій свердловини, і каротажка, тобто ця машина з будкою. Володя теж попрямував до каротажки. Двері будки були відчинені, там коло радіометра сидів невисокий чоловік у картатій ковбойці. Другий, мабуть робітник, в брезентових рукавицях стояв біля обсадної труби, яка виднілась на півметра над поверхнею землі, і поправляв опущений у свердловину кабель. Побачивши прибулих, чоловік у ковбойці залишив крісло коло радіометра і виліз назовні.

– Йди ти, сідай, – кивнув він одному з техніків, які підійшли. – Дивись, щоб стрічку не заїло, щось самописець барахлить. Там на глибині 340–346 метрів аномалія, я вже зробив деталізацію, а ти закінчуй каротаж.

Технік-геофізик забрався в будку, туди ж повернувся робітник і став за лебідку, що піднімає каротажний кабель.

Чоловік у ковбойці подивився на Володю і простягнув руку. Володя раніше вже бачив його в Об’єднанні і знав, що він – старший геофізик експедиції в Каратау. Звали його Мішею, він працював вже років п’ять, був старшим геофізиком Учкудуцької партії до її ліквідації, коли родовище передали Навоійському комбінату.

– Ми на тебе чекаємо. Треба налагодити роботу з керном. Є деякі аномаліі радіоактивності, може вийде що-небудь. У цій свердловині теж є, ходімо подивимось керн.

– Люда, – покликав він, – неси радіометр.

Вона пішла до фанерної будки на полоззях, зварених з товстих металевих труб, і винесла радіометр СРП-2а. На кінець трубки був надітий свинцевий екран.

– Поміряй керн в інтервалі 340–346 метрів.

Разом з Мішею підійшов до керну Володя. Подивившись на фанерні етикетки, він відразу визначив, що керн з цього інтервалу не підняли. Мішу це не здивувало:

– Отже знову зона дроблення в кременистих сланцях. Філітоподібні сланці підіймаються, вапняки і амфіболіти теж, а кременисті, де має бути руда, – ніяк. Мало того, що вони крихкі, так ще і дроблені. Ти подивись, лежать тільки два шматочки кварцу, але ж з ними радіоактивність не пов’язана.



Люда, включивши радіометр, виміряла радіоактивність цих шматочків. Зрозуміло, аномалії не було. Потім прийнялась міряти радіоактивність цілого керну, який лежав у чарунках дерев’яних ящиків.

– Теж нічого нема.

– Що цікаво, – зауважив Міша, – на поверхні бачимо тільки кременисті сланці, – він махнув рукою у бік невисоких чорних гірок, – ну, іноді амфіболіти. А вивітрені філіти сховані під пісками. Тут недалеко є магістральна канава довжиною два кілометри, перетинає цілий розріз порід ділянки, можеш подивитись.

– Як же ви копаєте такі довгі канави? – здивувався Володя. – Це ж немалих грошей коштує.

– Екскаватором, звичайно. Так дешевше. Щоправда, розкриваємо тільки кору вивітрювання порід. Але усе ж дещо зрозуміти можна.

Володя попрямував до канави, яка знаходилась не далі як півкілометра. Була середина травня, трава вже висохла, деінде стирчали сухі палки ферул, увінчані пучками насіння. Біля рідкісних заметів піску зростали кущики з дрібним сіро-зеленим листям. Під кущиками ховались такі ж сіро – зелені черепахи, або швидко пробігали ящірки. В канаві Володя побачив досить великого варана, який підняв голову, подивився на Володю маленькими чорними очами, надув боки, щоб здаватися великим і страшним, і засичав. Глибина канави тут була майже два метри, і варан поки що придивлявся, де б з неї вилізти.

Володя пішов уздовж канави на північ, розглядаючи червоно-буру глинисту кору вивітрювання, яка була під наносами піску. «Дійсно, не дуже зрозумієш, де філітоподібні сланці, а де амфіболіти», – думав він. Зрідка траплялись прошарки чорних кременистих сланців, в тріщинах яких виднівся волокнистий білий гіпс. «Треба скласти розріз уздовж канави і ув’язати його з свердловинами», – подумки сказав собі.

Володя дійшов аж до невисоких скелястих гірок з чорних кременистих сланців, які служили північною границею ділянки. Ніякого враження про будову ділянки він не отримав. Вирішив подивитись південний відрізок канави і пішов уздовж неї, розглядаючи відвали, але наприкінці помітив чоловіка, що спав у затінку південного кінця канави. Він був одягнений у той же геологічний одяг, що і багато хто в експедиції. Володя роздивився досить товсту червону потилицю і рудувате волосся з невеликою лисиною. Він би подумав, що це хтось з буровиків, але поруч з чоловіком лежали геологічний молоток і брезентова польова сумка. «Мабуть хтось з геологів», – вирішив Володя. Але в кузові машини його він не бачив.

Володя пішов назад до каротажки. Геофізики вже закінчили роботу, і Міша

розглядав каротажні стрічки.

– Йди сюди, – він махнув рукою Володі. – Ось бачиш, аномальний інтервал 340–346 метрів і тут же за кавернометрією каверна діаметром до метра. Я ж казав, що зона дроблення з вивалами зі стінок свердловини. Тому радіоактивність буде більшою відсотків на двадцять.

– Там, в кінці канави, спить якийсь чоловік, – повідомив Володя.

– Це Саша, старший геолог, ти з ним ще не знайомий. Відсипається після ночі. Десь знаходить горілку, хоча у нас начальник експедиції запровадив сухий закон. І так майже кожен день. Прокидається пізно, розвозка вже пішла. Дістається з глиновозками і спить в канаві до полудня. А потім іде з нами додому, якщо його знайдуть, певна річ.

– А коли ж він працює?

– Сам побачиш. До кінця місяця він план по зйомці виконає за три-п’ять днів, причому його мапа буде хоч на щось схожа, не те, що у інших. За це його і тримають. Талант, можна сказати самородок. У нього й інші таланти є, – посміхнувся Міша, – потім узнаєш. Ну, ми додому.

Він гармошкою склав каротажні стрічки і засунув у польову сумку.

– Люда, сідай в кабіну, – наказав Міша і поліз у будку.

Робітник, що працював з лебідкою, виявився водієм каротажки.

– А де інші твої два техніки? – заглянув Володя до будки.

– Пішли на документацію канав.

Каротажка, щоб не здіймати пил, потихеньку рушила і, тільки від’їхавши від бурової, набрала хід.

Володя, який стояв до цього в тіні каротажної будки, відразу відчув палючу спеку. На небі ні хмаринки, сонце палило нещадно. Час наближався до дванадцятої. Він увійшов у фанерну будку на полоззях, яка служила польовим житлом для буровиків. Тут були дві спальних полки, як у вагоні, стіл і дві табуретки. Від дизеля бурової проведена електрика і працював невеликий вентилятор. Володя сів і почав записувати свої міркування в польовий щоденник.

Незабаром підійшла перевозка, таж сама ГАЗ-51 з лавками у кузові. Цього разу Володя був першим і сів попереду, біля кабіни. Поїхали збирати людей з ділянок. Першим забрали Монахова, який сидів біля розваленої глинобитної хижі, мабуть колишньої овечої ферми.

– А Сашу не бачили? – поцікавився він.

– Саша спить в кінці магістральної канави на буровій ділянці.

– Мусимо повернутися, він вчора прохав без нього не їхати.

– Наприкінці за ним заїдемо, – вирішив водій.

Назад до табору експедиції повертались з напівпорожнім кузовом, дехто поїхав на каротажці і водовозках, де було не так порошно і не пекло сонцем.

Вдома Володя умився під рукомийником, приніс цебро води з великого залізного баку, який стояв недалеко. Поблизу баку тинявся двогорбий верблюд, на задній нозі якого було тавро – літера «К». В таборі його звали Коля, і його особливо не любив начальник експедиції.

– Цей Коля нас розорить, – досадував він. – Навчився, сволота, зубами відкривати кран цистерни з водою, нап’ється, а кран не закриває. Ось і тече вона, поки хто-небудь не побачить. А нам вода у копійчину влітає, возимо її за 72 км. І жінки жаліються, Коля намагається відняти у них цебра з водою. Чоловіків боїться, не підходе.

Побачивши, що народ потягнувся до їдальні, Володя теж пішов. Їдальня була таким самим великим щитовим будинком, половину його займала кухня з загратованими вікнами, а іншу половину – приміщення для їди з пластиковими столами і стільцями. До віконця роздачі вже стояла черга. Володя, як усі, отримав рисовий суп і макарони по-флотськи.

– Кожного дня одне й те саме, – бурчав Монахов, який стояв позаду Володі. – Грошей тут не платять, – сказав він, помітивши, що Володя дістав гаманець. – Скажи своє прізвище, його запишуть і ставитимуть хрестик. Тут «общепіт». Після зарплатні тобі скажуть, на скільки ти з’їв за місяць, ти розрахуєшся, і годуйся далі.

Після обіду усі розійшлися спати. Сонце пекло немилосердо, а в щитових будинках прохолодніше, та і вентилятор можна включити. Володя минулої ночі, на відміну від інших, спав. Тому він пішов додому, щоб випити зеленого чаю, а потім відправився у керносховище. Це було приміщення без стін, стовпи та покрівля, щоб тінь була і продувалось з усіх боків. Тут стояли стоси ящиків з керном, тобто породою, яка вилучається з колонкової труби після її підйому на поверхню. Керн однієї з свердловин був розкладений на піску, біля нього навпочіпки сидів технік-геолог, який описував керн. Володя підійшов до нього і присів поруч на ящик.

– Багато не описаного керну? – поцікавився він.

– Не дуже, чотири свердловини, сьогодні буріння п’ятої закінчили, але керн ще не привезли.

– Я теж попрацюю, треба ознайомитися з розрізом.

– Ти наш новий старший геолог? – здогадався технік.

– Так, я Володя.

– А я Кирило. Раніше працював на осадових породах, не усі породи тут знаю. Ось це що таке? – він простягнув Володі шматок керну.

– Я теж не дуже знаю ці породи. Але це, як мені здається, скарноїд. Бачиш він лежав у ящику на контакті вапняку з кременистим сланцем, розвинувся по вапняку. Ось цей білий мінерал, що переважає у скарноїді, – тремоліт, а зелені вкраплення – хромовий гранат, уваровіт.

– Та ти усе знаєш! – зрадів Кирило. – А то я питаю усіх, ніхто не знає.

– Ось зробимо шліфи, подивимось їх у мікроскоп і тоді усе будемо знати. Вважаю, що тут можуть бути цікаві речі, – зауважив Володя. – Які номера свердловин, що не документувались? Допоможи мені, будь ласка, розставити керн.

І вони взялися удвох таскати і розставляти під навісом важкі ящики. Години зо три Володя описував керн і відбирав в пробні мішечки сколкові проби, відбиваючи дрібні шматочки керну в інтервалах по чотири метри довжиною. Близько шостої він і Кирило пішли до камералки, де взялися складати відомості проб для відправки на аналізи. Ще через дві години в камералці почали з’являтися старші геологи, крім Саші. Техніки-геологи, що документували канави на буровій ділянці, принесли журнали з описаннями. Зайшов і старший геофізик Міша:

– Ходімо до нас, познайомишся з моїми хлопцями.

В геофізичній камеральці сиділо декілька людей, в тому числі інженер-геофізик, як з’ясувалось, чоловік Люди. Він працював перший рік після закінчення інституту, в експедиції займався магнітною зйомкою.

– Тут ще не усі, – повідомив Міша. – Потім познайомишся. Ми працюємо до одинадцятої вечора, потім йдемо вечеряти. У нас тут є гуртожиток, кімната, де живуть неодружені інженери – геологи і геофізики. Там і вечеряємо, а хто не хоче – сімейні або «старі», як старші геологи, сидять вдома. Тобто сплять.

– Я би прийшов до вас вечеряти, та у мене нічого немає. Ви ж, мабуть, скидаєтесь, приносите хто що має.

– Взагалі, так, але потім розберемось. Я за тобою зайду.

Близько одинадцятої він дійсно прийшов, Володя, вже наодинці, сидів у камеральці. Пішли до будинку, який стояв недалеко від володіного. Це місце, де стояли чотири великих щитових будинки, називалось селищем ІТР. Між ним і селищем робітників були розташовані їдальня, контора експедиції і камералка.

Гуртожиток виявився великою кімнатою, площею як дві володіни, тобто займав половину будинку, але не по довжині, а по ширині. Тут стояли три ліжка, тумбочки біля них, а уздовж вікон три стола, зіставлених разом і покритих клейонкою. В кімнаті жили Міша, ще один геофізик та економіст експедиції. Тут же Володя побачив Люду і її чоловіка, який дренчав на гітарі. На столі стояли пляшки узбецьких вин – «Хосілот» і «Боян – Ширей», які привозили з Навої. Крім Люди жінок не було, хоча Володя бачив якихось дівчат у Міши в камералці, але з’ясувалось, що вони були дружинами бурових майстрів і на вечерю не ходили.

– Взагалі-то влітку тут дівчат досить багато, приїдуть на практику з Київського і Старооскольського технікумів, але ми з ними однаково не гуляємо. Звичайно вони товаришують з хлопцями – студентами, які приїздять на практику з інститутів.

Люда спекла пиріг, зустрітий загальним захопленням. Хтось мав огірки, редиску. Міша, коли їздив вночі на каротаж, підстрелив двох зайців, які у світлі фар бігли по дорозі. Зараз його сусіди по гуртожитку готували печеня з зайчатини та картоплі, яку випросили у їдальні.

– А чому буровиків нема? – поцікавився Володя.

– Вони п’ють горілку, а не сухе вино. Взагалі-то у нас сухий закон, Юрій Павлович заборонив шоферам привозити горілку. Але, хто хоче, знаходить. Ми теж іноді п’ємо коньяк, на свята.

Володя вже знав, що Юрій Павлович – це начальник експедиції.

– А старші геологи?

– Вони, переважно, п’ють кефір, якщо він є, звичайно, і лягають спати.

Тут двері в гуртожиток відчинились, і в їх прорізі з’явилось червоне обличчя і руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвів очами присутніх і затримав погляд на столі. Не побачивши горілки, він захлопнув двері.

– Пішов кола робити, – невдоволено сказав Міша. – Зараз бігатиме селищем, шукатиме горілку.

Нарешті хлопці, які готували печеня, внесли доволі великий, принаймні на цебро, закопчений казан. Печеня робили на літній пічці, складеній метрах в п’ятдесяти від будинку. Паливом був саксаул, який привозили машиною з Туркменії. Його покручені стовбури не піддавались сокирі, але розлітались на шматки від удару об камінь.

Усі пожвавішали, почали сідати за стіл. Міша розлив вино в склянки.

– Вип’ємо за нового колегу, за старшого геолога Володю. Ви усі його ще мало знаєте, але у нього вже є успіхи на пошуках родовищ, недарма його до нас прислало керівництво Об’єднання. Сподіваємось, – повернувся він до Володі, – що з твоєю допомогою ми знайдемо родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.

– Ура, – відповів Володя, усі посміхнулися і випили вино, а Люда, на його подив, навіть зааплодувала.

– Не обертатимемо вечерю у виробничі збори, – Міша поліз в казан і наклав собі печеня у великий алюмінієвий полумисок. – Їжте зайців, пийте вино.

Проте розмови увесь час повертались до якихось виробничих питань, про які Володя поки що не знав.

– Краще заспіваймо, – Людин чоловік потягнувся за гітарою.

Тоді в моді були пісні Висоцького, Окуджави, Клячкіна, Розенбаума. Співали і геологічні пісні, «гімн» географів – «Кто бывал в экспедициях, тот поет этот гимн, мы его по традиции называем своим…». Як і в Казахстані, де Володя був на інститутських практиках, тут усі з піднесенням співали «Дом родимый свой у Москвы-реки мы оставили навсегда, чтобы здесь, в степи, встали фабрики, встали новые города…», хоч москвичів серед них не було. Нові міста і селища, дійсно, вставали в пустелі Кизилкум – Учкудук, Зарафшан, Мурунтау, Навоі. Пустелю прорізали залізниця, а потім і бетонка, лінії високовольтних електропередач, магістральний водопровід великого діаметру від Амудар’ї.

За вікнами почало світати, вже чотири години, але спати ніхто не хотів. Наспівались, нарозмовлялись, час по домівках. Вмиватись, голитись, пити чай, збиратись на ділянки.

ТРУДОВІ БУДНІ

Володі, як старшому геологу на буровій ділянці, були підлеглими дві жінки-інженери, одна з них – дружина начальника експедиції, вона відповідала за документацію керну і складання геологічних розрізів по свердловинах, а інша – неосяжних розмірів, з задишкою, мабуть, хвора на діабет. Вона відповідала за документацію канав, але завдяки розмірам не могла влізти в канаву, сиділа, переважно, в камеральці і щось писала, час від часу задумливо дивлячись у далечінь. Одного разу хтось з техніків, коли жінка терміново вийшла, схопив листок, на якому вона писала, і вголос прочитав еротичні вірші, присвячені молодому геологу – казаху, якого надіслали працювати в експедицію. Володя не знав про це, тому йому самому доводилось їздити на ділянку, перевіряти документацію канав, яку робили декілька техніків-геологів. Побіжно він обов’язково дивився керн свердловин, які бурились. Йому підлягали також техніки, відповідальні за документацію керну, опробування і обробку проб, тобто дроблення, розтирання і відправку на аналізи в Ташкент.

Усі працювали добре, але у вільний час з ними бували пригоди: один з техніків, буваючи за межами експедиції, напивався і губив важливі документи, інший – ревнував свою молоду дружину до начальника експедиції. Вона була бухгалтером і кожного місяця їздила разом з начальником в Навої за грошима для зарплати. У цей час технік не знаходив собі місця, приходив до Володі, щоб відпроситись на день і поїхати в Навої спіймати дружину. Володя не дозволяв, бо вважав це дурницею, та і дитину техніку не було куди подіти. Документація керна у цей час була хтозна якою, а в журналі документації Володя одного разу прочитав вірші: «Дует ветер на дворе, сушатся пеленки, вся любовь – один обман, окромя ребенка». Після повернення дружини, яка була молодою, здоровою жінкою з рум’яними щоками, технік ганявся за нею по селищу, щоб побити.

Володя кожного дня їздив на ділянку, спав після повернення, а о восьмій вечора йшов до камералки, де працював ще чотири години до «вечері». Він відразу ж почав складати розріз уздовж магістральної канави, яка проходила паралельно профілю свердловин. Поєднавши обидва розрізи – по канаві і свердловинам, він виявив, що на його ділянці розташована вісь антикліналі, тобто випуклої до поверхні крупної складки порід. На північному і південному крилах антикліналі були розташовані потужні пластові тіла амфіболітів, які добре виділялись за даними магнітної зйомки. В ядрі антикліналі, яке було близько двох кілометрів завширшки і ускладнювалось меншими антикліналями, залягала товща чорних кременистих сланців, філітоподібних, тобто слюдистих, кременистих сланців та чорних вапняків і доломітів.

Цей розріз вперше висвітив будову ділянки. Володя побачив, що свердловини бурового профілю розташовані на південному крилі антикліналі, тоді як руда, згідно курсу структур рудних родовищ, який Володя вивчав в інституті, звичайно буває у ядерній частині. Тому у звіті за місяць він виклав отримані результати, надіслав їх в Управління і незабаром отримав дозвіл продовжити буріння на північ по профілю. Через два місяці обидві свердловини, пробурені в склепінні антикліналі, розкрили руду на різній глибині геологічного розрізу. Товщина рудних перетинів була невеликою, десять-двадцять сантиметрів. Але, усе ж таки, руда з вмістом урану в одну-дві десятих відсотку була вперше розкрита на глибині в сланцях пустелі Кизилкум.



Тут вже були виявлені і освоювались крупні родовища урану в осадових породах крейдового і палеогенового віку – Учкудук, Букінай, Суграли, Лявлякан та інші, але руда в давніх сланцях не була відомою, незважаючи на безліч аномалій радіоактивності і проявів вторинних уранових мінералів – ванадатів, фосфатів і карбонатів.

Співробітники Центральної лабораторії в Об’єднанні з’ясували, що експедицією відкрито зовсім новий тип уранових руд. На контактах чорних вуглецевистих сланців з вапняками розташовувались новоутворені породи – скарноїди з мінералами хрому, ванадію, барію, молібдену і урану. Характер процесу свідчив про неможливість утворення крупних уранових рудних тіл. Але ця мінералізація могла служити джерелом для вторинних окиснених руд урану, ознаки яких зустрічались у зонах дроблення порід у зв’язку з розломами.

Завдяки цим знахідкам підсилилися роботи в експедиції. Поставили бурити ще три станки, відповідно додались водовозки, що возили глинистий розчин для буріння свердловин, прийшла ще одна каротажна, збільшився штат геологів і геофізиків. Збудували декілька нових щитових будинків і багато будиночків для робітників. У червні до експедиції приїхали на практику молоді хлопці і дівчата, студенти інститутів і технікумів.

Дивлячись на Володю, почали постійно працювати ввечері в камеральці й інші геологи.

Хоча робота була напруженою, життя в експедиції не було одноманітним. Увесь час траплялись якісь події, переважно неприємні. Причиною цього був контингент робітників, більшу частину якого складали «випускники» таборів ув’язнених, розташованих поблизу міст, що будувались у пустелі. Їх руками будувались ці міста, рудники, заводи. Після звільнення вони йшли в геологічні експедиції, що шукали родовища урану і золота в пустелі Кизилкум.

Іншу частину робітників складали люди, які бажали добре заробити. Буровики, водії водовозок, дробильники проб, прохідники канав працювали відрядно, не зважаючи на час, а крім того мали ще, як усі робітники експедиції, стовідсоткову надбавку до заробітної платні – польові, безводні і районний коефіцієнт. Вони отримували удвічі і утричі більше, ніж інженери і, тим більше, техніки. Більшу частину робітників, що раніше не відбували покарання в таборах, складали казанські татари, які добре приживались в Узбекистані завдяки близькості мов і звичаїв.

Одна з неприємних подій була пов’язана з молодими хлопцями, учнями Ферганського професійно – технічного училища, які проходили в експедиції бурову практику. Вони швидко влились до колективу буровиків. Вечорами, після роботи, хлопці відпочивали, тобто пили горілку, якщо вдавалось дістати. Після полуночі, коли горілка скінчалася, іноді виникали бійки. Цього разу молоді буровики, бажаючи показати, які вони «круті», причепилися до вже немолодого колишнього в’язня, високого, страшного на вигляд, як Дракула, зі шрамами на обличчі. Пацани прийнялись його нещадно бити, але він вирвався, побіг і зачинився у своєму будиночку, подібному, скоріше на будку, ніж на житло. Після погроз, пересипаних матом, практиканти почали ламати фанерні двері. Зляканий Дракула зрозумів, що його уб’ють, схопив великий кухонний ніж і навмання вдарив ним крізь фанеру. Ніж точно попав у живіт одному з нападників. Тут пацани протверезили і побігли до начальника експедиції, щоб терміново відвезти пораненого у лікарню. Найближча була у селищі газовиків Газлі, сто або навіть більше кілометрів від експедиції по битій дорозі через пустелю. За кермо ГАЗ-69 сів сам Юрій Павлович, їхали декілька годин і зранку поранений був вже на місці.

Молодий узбек, хірург лікарні, навіть зрадів, що трапилась якась робота. Є що показати студенткам, які у нього були на практиці. Переляканого пацана, який жалібно стогнав, відразу ж стали готувати до операції. Крім лікаря і двох медсестер, зібралися і три студентки-практикантки. Начальник експедиції теж отримав дозвіл бути присутнім.

– Стійте біля дверей, до стола не підходьте, – наказав хірург.

Хід операції він пояснював практиканткам:

– Ось бачите, отвір від ножа у тонкій кишці. Ми обережно виріжемо по два сантиметри з обох боків, цієї кишки у людини багато…

– Якщо багато, – подав голос Юрій Павлович, – вирізай більше, ми ж довго їхали, може вже запалення пішло.

– Не ваша справа, – відповідав хірург, – не вчить ученого. Досить і двох сантиметрів.

Так і зробив. Операція минула успішно, навіть ножиці у животі не забули. Хлопець ожив і вже хотів вставати, шуткував з практикантками, які носили йому сечоприймач. Але за два дні він опух і вмер від сепсису. Усе-таки треба було відрізати більше.

Поховали його на місцевому кладовищі, де були тільки дві могили, оскільки в Газлі жив народ молодий і здоровий. Лікареві нічого не було, а Дракулу судили виїзним судом у селищі експедиції і упекли в найближчий табір в Мурунтау. Володя його бачив, коли команда геологів і геофізиків експедиції їздила грати у волейбол з осудженими.

Бійки час від часу і потім траплялись серед робітників, хоча горілка була заборонена. Варили брагу, та і жінок було мало, тому вони часто ставали причиною бійок. Переважно це були дружини водіїв водовозок. Інші жінки, найбільше татарки, були родичками робітників. Вони приїздили несподівано, але за пару днів їм знаходилась робота. Одна з таких родичів, дівчина років сімнадцяти, притягала увагу чоловіків своєю красою і юністю. С геологами з селища, де жив Володя, вона, певна річ, не спілкувалася і до цього селища не заходила. Володя іноді бачив, що вона мигтіть серед будиночків робочого селища. Одного разу під час якогось татарського свята дівчина напилась у родичів підступної браги і ледве дісталась своєї домівки. Відчинила двері, та зайти не вистачило сил, впала і заснула. Так і спала: верхня половина в тамбурі будиночка, а нижня – за порогом на вулиці.

Йшов повз будиночок «туалетний робітник», чолов’яга невизначеного віку, найнятий для чищення туалетів. Його підборіддя було постійно підв’язане ганчіркою, щоби не звисала нижня щелепа, вибита у таборі ув’язнених. Чолов’яга носив сірий м’ятий одяг не за зростом. Побачивши, що навкруги нікого нема, він задер дівчині поділ і тут же прилаштувався. Наступного дня, коли жертва його протверезила, він прийшов до неї похвалитися.

– А я тебе вчора «трахнув», – повідав він юній красуні.

– Коли? – відреагувала вона доволі байдуже.

– Коли ти п’яна валялась на порозі.

– Це не рахується, – махнула рукою дівчина, – я нічого не відчувала.

Але дарма це любителю потішитися не минуло. Брат дівчини і ще декілька татар звалили будку одного з сортирів і кинули у вигрібну яму «туалетного робітника». Узявши дошку, вони змушували його час від часу пірнати у фекалії і втопили б, не вмішайся дружина брата дівчини, яка побігла до начальника експедиції.

Студентки-практикантки, які працювали у Міши операторами – радіометристами, жили в гуртожитку і дружили зі студентами ВУЗів, геологами і геофізиками. А втім хлопців завжди було менше, ніж дівчат, учнів технікумів. Прокинувшись після «сієсти», як вони називали денний відпочинок, вини сиділи в затінку щитових будинків або камералки, грали в настільний теніс. Вечеряти ходили до їдальні або пили зелений чай і вночі спали. Володі дівчата здавались надто простими і дурнуватими, та і не годиться старшому геологу гуляти з практикантками, які однаково поїдуть у кінці літа. Йому подобалась Люда, але ніяких планів щодо неї у нього не було, хоча він помітив, що теж почав їй подобатись. Іноді вона на «вечері» сідала за стіл навпроти, їхні ноги спочатку випадково, а потім навмисно стикалися, і Володі була приємною відповідна увага Люди. Сергій, чоловік Люди, сидячи осторонь на стільці, оскільки за столом незручно грати на гітарі, помічав ці ніжності, беззлобно кажучи:

– Я бачу, я усе бачу!

А Люда непомітно посміхалась. На цьому, одначе, «розпуста» скінчалась. Подобалась Володі і інша молода жінка, технік-геофізик, яка була заміжня за одним з інженерів-буровиків. Вона не брала участі у «вечерях», Володя тільки здаля милувався нею, коли вона грала в настільний теніс. Разом з нею грали усі її принадливі форми, обтягнуті жовтою сукнею.

Міша, дивлячись на неї, казав, що вона ексгібіціонистка. А Володі це подобалось, він іноді сам грав з нею в пінг-понг, помічаючи в її великих сіро-блакитних очах щось ласкаве. Але вона була дуже стриманою і мало розмовляла.

На якесь свято в кінці літа в експедицію приїхали геологи з самаркандського тресту, які займались пошуками золота. До Володі їх привів Саша, познайомились, сіли за стіл. Геологи привезли узбецьку горілку, «саксаулівку», як її називали. Приготували закуски, відкрили м’ясні консерви. Розлили теплу горілку в піали, з яких звичайно пили чай. Почались геологічні розмови, розповіді про різні випадки, анекдоти, потім співали пісні під гітару. Серед гостей була жінка років тридцяти або трохи більше, яку багато хто поважав, як доброго геолога-зйомщика. Вона пила горілку нарівні з усіма, від великої кількості гостей стало жарко, хоча працював вентилятор, жінка розстібнула надіту на ній білу чоловічу сорочку, трохи оголивши кріпкі загорілі груди. Вона часто зверталась до Володі, спочатку з питаннями, які торкалися геології Каратау, потім розпитувала його про навчання в інституті, про рідні місця і батьків. Володя відповідав їй, розмовляючи з іншими гостями. Сидів він не поруч з нею, а в голові столу. Випивали довго, усі трохи втомилися, поступово люди розійшлися. Володя вийшов з будинку і побачив, що гості збираються їхати машиною, якою приїхали. Він сказав про це жінці, але вона, сидячи за столом, махнула рукою, завтра, мовляв, вони знову приїдуть, а вона заночує тут. Володя усе зрозумів, але внутрішньо не погодився, бо не любив, коли вирішують за нього, ніби його збираються використати. Та й жінка його не приваблювала, ніяких почуттів до неї не було. Але йому здалося нечемним виганяти гостю. Він сказав, що пошукає вина, і пішов у гуртожиток до Міши, та спати там не було місця. Міша, який теж брав участь у посиденьках, здивувався:

– А вона що, не поїхала?

– Збирається ночувати у мене.

– Дивись, про неї не дуже добрі чутки ходять.

– Я з нею спати не збираюсь.

– Так вижени її.

– Куди? У нас що, готель є? Спатиму на дастархані.

Посидівши з хлопцями до полуночі, Володя пішов додому. Жінка вже спала в його ліжку. Володя, узявши дві ковдри і подушку, вийшов з квартири і ліг на твердий дастархан. Вночі хтось став тягти з-під нього ковдру, він відкрив очі і побачив, що це ішак, один з тих, що вештались у селищі експедиції. Ішаки належали канавникам-таджикам і були на безприв’язному утриманні, годуючись об’їдками з їдальні.

Ранком люди пішли по воду до цистерни, й усі бачили, що він спить на дастархані. До речі це було звичайною справою, багато хто спав на дастарханах, бо вночі на дворі було прохолодно. Від шуму Володя прокинувся, та й сонце почало припікати. Він увійшов у будинок і побачив, що жінки вже нема, більше він її ніколи не зустрічав. Але Саша, зацікавлено поблискуючи окулярами, спитав:

– Ну, як вона?

– В якому сенсі?

– Сам знаєш…

– Не знаю. Я спав на дастархані.

– А я думав, вона тебе «затрахає». Колись я був з нею на п’янці в Самарканді, коли стемніло, вивів її у двір, пішли кудись на пустир. Став я її «трахати», а вона ногами наді мною махає. Думаю, може це нова поза яка-небудь. Потім питаю, що це ти ногами махала? А вона з образою каже: поклали б тебе голою дупою на колючки, ти б ще не так махав.

Не зважаючи на пригоди, робота йшла. Радіометрічні пошуки в Каратау виявляли нові аномалії радіоактивності, які оцінювали канавами. Геофізики складали магнітні карти, разом з геологами – зйомщиками намагались розібратись в геологічній будові району робіт. В кінці серпня студенти поїхали до своїх інститутів і технікумів, де починався новий учбовий рік. В селищі стало спокійніше, у вересні вдень ще було тепло на сонці, а в затінку відчувалась осіння прохолода. З півночі, з Казахстану, в Каратау прийшли джейрани, казахи погнали сюди отари овець. Відчувалось, що природа готується до осені і зими. Володя переглядав недавно створені мапи, результати документації і опробування канав. У жовтні, найпізніше у листопаді треба було їхати в Ташкент, складати і захищати проект робіт на наступний рік.

ЗИМА В ТАШКЕНТІ

Взимку роботи в експедиції дуже скорочувались. Не копали канави, а, значить, і не документували їх, не виконували геологічну зйомку на ділянках, залишались бурити три або чотири станки, для обслуговування яких достатньо одного інженера-геолога і двох техніків, ну і каротажки, звичайно.

Експедиція в Каратау працювала вже два роки, треба було писати великий звіт. Після першого року не писали, бо не було особливих результатів.

Управління геологічного Об’єднання знаходилось майже в центрі Ташкенту. Володя і Міша зняли кімнату в Старому місті, недалеко від будівлі Управління, куди ходили пішки. Старе місто складалось з кварталів глинобитних одноповерхових будинків з внутрішніми дворами за високими глиняними стінами-дувалами. Серед кварталів текли арики, стояли мечеті, існувало зовсім інше, східне життя.

Їхня кімната була в такому ж глинобитному будиночку і мала окремий вхід з дверима з тонких дошок. Між дошками, пофарбованими облізлою блакитною фарбою, виднілись щілини. Підлога в кімнаті теж була глинобитною, а замість меблів – ніши у стінах, куди можна було поставити чайник і піали. На низькому дерев’яному помості стояв стос кольорових ковдр.

Володя і Міша привезли розкладушки, спальні мішки і радіоприймач «Спідола».

Сусід Володі по кімнаті, Міша, був рівного характеру, не кричав, не метушився, мав природжене почуття власної гідності. Не цурався компанії і міг випити, хоч і не напивався, як кажуть, до загуби пульсу. Отже, він був прекрасним товаришем: нічого не приховував, але і не базікав. Усе розумів з півслова, делікатно терпів вибрики друзів і з легким гумором ставився до дійсності.

Хазяїном будинку був старий узбек, як з’ясувалось, голова «махалі», тобто кварталу, в якому жили усі його родичі. Разом з ним в будинку мешкала родина його старшого сина. Стосунки у Володі і Міши з хазяями відразу налагодилися, вони вчасно платили за квартиру по тридцять рублів на місяць. Хазяїн вважався червоним партизаном, у двадцятих роках він разом з червоною армією боровся з басмачами. Він хворів на астму і, як заслужена людина, безкоштовно отримував дефіцитні імпортні ліки, які відразу ж продавав. Аксакал був також хранителем «общака» – грошей, які йому у вигляді внутрішнього податку здавали родичі. Про це Володя узнав, коли хазяїн попрохав його і Мішу порахувати гроші. Вони пішли в його житло, де він розпоров матрац і витрусив на ковдру купу банкнот. Виявилось сімдесят дві тисячі. Гроші, за словами діда, зберігались для допомоги членам родинного клану, якщо вони, наприклад, потрапляли під слідство або навіть у в’язницю, або ж їм була потрібна медична операція тощо.

Такі ж самі добрі стосунки у квартирантів були з хазяйкою – дружиною старшого сина, узбечкою років сорока, яка полюбляла з ними побалакати про політику. Бачити квартирантів вона могла зранку, коли вони по черзі бігли до туалету, розташованому при виході з двору. Особливість туалету складалася в тому, що двері його були височиною тільки до поясу, так що коли Володя присідав, голова його височіла над дверима. Цю голову міг бачити кожний, хто входив до двору або виходив з нього. Хазяйка звичайно зупинялась перед дверима і розмовляла на теми, які її цікавили, а Володя думав, що запізнюється на роботу, але не міг встати.

Володя і Міша вдома тільки ночували. Вдень були на роботі, а ввечері з іншими колегами-холостяками йшли до центру міста, де разом з хрущовською відлигою з’явились кав’ярні і коктейль-хол, в якому виступали джазові колективи. У вихідний день Володя і Міша ходили на гості до тих працівників експедиції, родини яких мешкали в Ташкенті – до старших геологів або ж до жонатих друзів, однокашників Міши. Вони вже отримали квартири у великому новому будинку Об’єднання в південно-західній частині міста. Один з них, Женя, мешкав у двокімнатній квартирі, дружина залишила його, поїхавши назад на Урал. Іноді сюди приходили дівчата, знайомі Жені.

Справа вже йшла до весни, середина березня. На клумбах недалеко від Університету розквітли тюльпани. Скоро у поле, в Кизилкум. На початку квітня захистять геологи звіт, і… прощавай, Ташкенте, до кінця року!

У цьому сквері знаходився коктейль – хол, «скельце», як його називали. Сюди заходили Міша, Володя і Женя, щоби відпочити після роботи. Тут же збиралися і вродливі дівчата – переважно європейки і татарки, узбечок практично не бувало. Знайомство з ними заводив Женя, оскільки мав свою квартиру і підшукував супутницю життя.

Одного разу у неділю до нього додому зайшли Міша і Володя. На канапі сиділи дві дівчини, які прийшли разом з Женею із «скельця». Вони не зовсім упевнено себе почували, одна взагалі мовчала. Вона була кореянкою з чорним блискучим коротко підстриженим волоссям, доволі широким, але приємним обличчям і вузькими чорними очами. Шкіра її не була засмаглою, як у корейців, працюючих на городах, а матовою, кольору слонової кістки. Володя звернув увагу на її ноги, трохи повняві, але гарної форми і без жодної волосинки, справжні витвори мистецтва. Володя і Міша вже випили по дві чарочки коньяку і були у доброму гуморі. Несподівано для себе Володя клякнув перед кореянкою на коліна і погладив шкіру її ніг. Кореянка подивилась на нього без переляку, незрозуміло посміхнулась і м’яко відвела його руки.

– Ти що, п’яний? – з викликом вигукнула інша дівчина, симпатична білявка з ярко нафарбованими губами, схожа на Мерілін Монро. – Ось одружись і хоч ложкою їж!

Володя подивився у непроникні чорні очі кореянки.

– Красива дівчина, – пробурмотів він, – не утримався.

– А ми дещо маємо, – втрутився Міша, дістаючи з кишені піджака пляшку коньяку.

Усі, крім кореянки, пожвавішали, Женя і білявка пішли до кухні за чарками. Володя сів біля кореянки на місце, що звільнилось на канапі.

– Пробач, – повторив він, – не утримався.

– Пусте, – у дівчини був приємний голос без акценту.

Корейці, взагалі, чисто говорять російською.

– Не бажаєш колись піти зі мною до «скельця»? – наважився Володя. – Гроші маю.

– Я теж маю. А коли?

– Давай в неділю, о сьомій вечора.

– О сьомій не можу, треба додому. Можу об одинадцятій ранку.

– І я можу, приходь обов’язково.

Принесли чарки, випили по сто грамів коньяку, коньяк скінчився.

– Я ще збігаю, – підвівся Женя.

– Ні, ми пішли. Дякуємо за угощення.

Дівчата пішли, Женя вийшов разом з ними.

– Що, сподобалась кореянка? – поцікавився Міша. – Кореянки – корейцям. Небезпечна ця справа, підрізати можуть.

Повернувся Женя, він усе ж збігав до магазину й приніс узбецький коньяк. Випили по чарці.

– Нагадує самаркандський ром, – скривився Міша, – подібної гидоти я ще не пив.

– З однієї бочки наливали, – Женя налив ще по чарці.

– Вибач, Женю, ми тобі, мабуть, стали на заваді.

– Дурниці, я познайомився з ними у «скельці», запросив біленьку, а вона сама піти не наважилась, притягла кореянку.

– На повій вони не схожі.

– Студентки, у травні закінчують університет.

Володя кивнув. Був добрий випадок розпитати хлопців про дещо.

– Ви разом в Учкудуці працювали, – Володя зручніше вмостився на канапі. – Знаєте, як його знайшли?

– Родовище? Давно це було, ми ж тільки останні три роки там працювали, коли експедицію вже закривали, бурили на флангах. А старожили розповідали, що на початку п’ятдесятих років надіслали з Ташкенту загін для перевірки аерогамма-аномалії, яка була якраз у районі пресловутих трьох колодязів. Точніше, вона охоплювала більший район – граніти Айтимського масиву і осадові породи крейдового віку, що на них залягають. На початку вивчали аномалії радіоактивності у горах, де тріщини в гранітах були заповнені окисненими мінералами урану, проте на глибині декількох метрів від поверхні вони зникали. Потім дійшла черга до осадових порід, які вивчались шурфами. Лінії шурфів усе далі йшли від гранітних гірок у пустелю. Руда вже залягала в конгломератах і пісках осадової товщі. Нарешті, можливість вивчення шурфами вичерпалась. Їх глибина досягла 30 м. Треба було бурити свердловини, але Об’єднання не мало бурових станків, бо відомі родовища урану знаходились у горах Приташкентського району і розвідувались штольнями. Вирішили орендувати або купити буровий станок в Узбецькому геологічному управлінні. Звернулись листом до керівництва.

– Ми не проти продати, – відповіли там, – але з навантаженням.

– З яким навантаженням? – здивувався головний інженер Об’єднання.

– Ну, разом з геологом. Розумієш, нам прислали молодого фахівця з Вірменії, Єреванський університет закінчив. Узбецької мови не розуміє, російську теж не дуже. Не знаємо, що робити. Звільнити не можемо, молодий фахівець, розумієш…

Узяли станок з навантаженням. Почали бурити на Учкудуці, а руда усе іде та іде. Стало ясно: знайшли крупне родовище, кинули сюди усі сили.

– А що ж вірмен? – поцікавився Володя.

– Це інша історія. Не до нього було. Вирішили надіслати його туди ж, в пустелю Кизилкум, де ти зараз працюєш, – подивився на нього Женя. – На перевірку аероаномалій в горах Каратау. Та не було часу з ним панькатися. Головний геолог сказав:

– Йди, читай проект у Першому відділі, бери людей, автомашину – і вперед!

Прочитав він проект і поїхав у поле. Усе нормально, ніяких питань. Розбив табір, поставив намети, викликав з Вірменії брата, той привіз бочку коньяку літрів на п’ятдесят. Вдень вірмен працює, а його брат цілому загону їжу готує. Вночі, як стане прохолодніше, брати п’ють коньяк і закусують. Зранку виходять, потягуючись, з намету, приказуючи: «О, кто бі знал, как мі болєєм!» В цілому, польовий сезон минув успішно. Восени повертаються до Ташкенту. Головний геолог запрошує до кабінету, питає про результати.

– Які результати? – дивується вірмен. – Який дурень придумав там азбест шукати? Навкруги самі граніти!

Головний геолог теж дивується:

– Який азбест? Вам що – не пояснили, що треба робити?

– Ні, – каже геолог, – я в проекті прочитав.

Виявляється, ніхто не розповів бідному вірмену, що «азбест» – це зашифрований для таємності уран. Так називали уран у ті часи в проектах і звітах Об’єднання.

– Ну і ну, – засміявся Володя, – до чого тільки таємність не доведе.

ВОЛОДІНЕ КОХАННЯ

Володимир Іванович писав свої спогади кожного дня, крім тих двох днів на тиждень, коли ходив на роботу. Зранку він готував собі сніданок, потім дивився новини по телевізору, а близько одинадцятої ранку сідав писати і працював до першої або другої години дня. Потім йшов «гуляти» – до магазину або до ринку, в аптеку, або відвідував друзів, які вже були на пенсії.

Діставшись у своїх спогадах до зустрічі з кореянкою, він зупинився і не писав нічого три дні. Міркував, як написати про те, що було. Він розумів, що у нього вже не вистачає тестостерону, щоб захоплююче написати про почуття. Тільки тепер він зрозумів, що у нього, мабуть, ніколи не було його надто багато, він не був пристрасним, жінки, можливо, відчували це, не приділяючи йому багато уваги.

Проте це не означає, що він нікого не кохав і його не кохали, його помірний сексуальний апетит відповідав його способу життя, але не лишав його голодним. Нарешті, тричі пропустивши через свою пам'ять події багаторічної давнини, він продовжив писати.

Володимир Іванович згадав, як він прийшов на побачення до «скельця» за півгодини до одинадцятої, сів за вільний стіл і замовив два коктейлі. Кореянка теж прийшла раніше на чверть години. Вона зупинилась біля входу, озираючи не надто велике, столів на десять, приміщення. Володя підвівся їй на зустріч, і вона підійшла, зберігаючи східну незворушність. Коли кореянка сіла, Володя сказав:

– Вибач, минулого разу ми якось не познайомились. Мене звуть Володя.

– Я знаю, а моє ім’я – Анжела.

– Як, у тебе не корейське ім’я? – здивувався Володя.

– Ми ж не в Кореї. Я тут народилась. А прізвище корейське – Сон.

– Анжела Сон теж не дуже по – корейські, таким може бути і російське прізвище.

– Я вважаю, що це неважливо. Скажи, будь ласка, ти працюєш разом з Женею?

– Не зовсім. Я працюю разом з Мішею, у пустелі Кизилкум. А с Женею ми в одному геологічному Об’єднанні.

– А де ти мешкаєш?

– Там же, в пустелі, в селищі експедиції в передгір’ї Каратау.

– Це далеко. А тут, в Ташкенті?

– На квартирі разом з Мішею, в Старому місті, – Володя, вперше побачивши на її обличчі сліди засмучення, затурбувався. – А що?

– Так, нічого. Я живу на Куйлюці.

Володя знав, що це корейський квартал, скоріше селище на окраїні Ташкенту, але ніколи там не був.

– Я прийду до тебе в гості, – наважився він.

– Не треба, там тебе наші хлопці поб’ють. У мене є наречений, багатий, собачок продає.

– Породистих?

– Ні, – вперше посміхнулась Анжела. – Звичайних. Він відгодовує цуциків і продає їх на базарі на м'ясо. Корейці їдять собачок.

– А ти?

– Я не їм. І взагалі не люблю нареченого, це мама хоче, щоб я з ним одружилась, бо він багатий.

– Скільки ж йому років? – поцікавився Володя.

– Не знаю точно, сорок чи п’ятдесят. Він старий.

– Так не виходь за нього.

– Ти так вважаєш? – замислено спитала вона. – Я не хочу, але в червні вже отримаю диплом, стану вчителькою. Тоді і маю вийти за нього, так мама вирішила.

Володя присунув до Анжели бокал з коктейлем і відпив з свого. Анжела теж потягнула через соломинку, тобто пластикову трубочку. Випила відразу половину. «Хвилюється», – подумав Володя.

– Може поїдеш до нас в експедицію? – спитав він несподівано для себе.

– Далеко, та і мені там робити нічого. Але що-небудь придумаю.

Коктейль – хол поступово наповнявся молоддю. Був відмінний день наприкінці березня. В Москві, де раніше вчився Володя, такі дні бувають тільки в травні. Крізь скляні стіни коктейль – холу світило яскраве сонце, кущі навкруги вже покрилися крупними бруньками, з яких виглядали кінчики зеленого листя. Володя підійшов до стійки бару і узяв ще два коктейлі. Коли він повернувся, два раніше вільних місця зайняли якісь парубки.

– Ходімо за стійку, – запропонував Володя.

Посиділи ще трохи на високих стільцях за стійкою. Випивши другий коктейль, Анжела спитала:

– Може погуляємо трохи?

Вони пішли вулицею Куйбишева, перейшли по мосту річку Салаїр і підійшли до центрального залізничного вокзалу. Тут сіли на лавку під деревами і Володя з жалем сказав:

– Якось швидко час минув, ми навіть не порозмовляли.

Анжела промовчала, допитливо подивилась йому в очі, вона ніби щось вирішувала. Володя милувався її матовою шкірою. Доторкнувся руки, вона її не прибрала, а накрила його руку своєю доволі широкою і м’якою долонею. Володя уявив, якою м’якою і шовковистою має бути уся Анжела.

– Хотілось би з тобою ще побачитись, – тихо сказав він.

– Я можу тільки у неділю, як зараз. В робочі дні я в університеті, останні місяці до випуску, піти не можу.

– Добре, давай наступної неділі зустрінемося там же. Я що-небудь придумаю, сподіваюсь ти більше зможеш побути.

– Я і сьогодні можу ще трохи.

Було видно, що їй не хочеться додому. Але часу було мало: в кіно вже не встигнуть, йти з нею до своєї квартири було незручно, вони з Мішею дівчат туди не водили. Не те, щоб і їм не дозволяли хазяї, надто вже спартанською була у них обстановка.

– У тебе є брати або сестри? – Володі було цікаво більше знати про Анжелу…

– Маю брата і двох сестер. Тато зараз у Казахстані, працює на цілині трактористом, у травні повернеться, коли посіють. А мама працює вдома. Ми зараз ще одну хату будуємо, я мушу допомагати. А у тебе хто є?

– Мої батьки живуть на Україні, у Харківській області. Чула про таке місто – Ізюм?

– Ізюм? – посміхнулась Анжела. – Не чула. Ти не шуткуєш?

– Ні, стоїть на річці Донець. У нас крейдяні гори, ліси, недалеко водосховище на річці Оскол, я там рибалив у дитинстві.

– Я рибу полюбляю, – зізналась Анжела. – Брат ловить товстолобиків у Сирдар’ї.

Підійшов автобус на Куйлюк.

– Не хочеться з тобою розставатись, – Володя намагався угадати, що вона думає.

– Мені теж, – просто відповіла Анжела, тримаючи його руку.

Тоді не заведено було цілуватись на вулицях, вони й не поцілувались.

Володя посидів ще трохи, згадуючи зустріч, потім пішов назад до «скельця», йти було хвилин п'ятнадцять. Там вже накопичилось багато людей, місць не було, деякі просто стояли біля стійки, в тому числі Міша і Женя.

– Ти де був? – поцікавився Міша.

– З Анжелою зустрічався.

– З кореянкою, – пояснив Женя.

– Ну, ти даєш. І як вона?

– Гарна дівчина, мені подобається.

– А ти їй?

– Теж, мабуть. Ми розмовляли не надто багато.

– Валерія, її подруга, каже, що вона ні з ким не зустрічається, – зауважив Женя.

– Заміж збирається. Вірніше, не хоче, але наречений є, мама обрала.

– Якщо не хоче, то й не піде. Це не узбеки, у яких неможливо не послухатися батьків.

Тут Міша і Женя побачили знайомих дівчат і замахали їм руками.

Володя не схотів сидіти з дівчатами і пішов додому, думаючи про Анжелу, куди піти їм наступної неділі.

Пізно увечері повернувся Міша. Він повідомив, що Женя завтра їде у відрядження до Туркменії на два тижні, а ключ від квартири віддав йому.

– Чи не даси мені ключа на неділю? – з надією спитав Володя. – Хочу побути з Анжелою.

– Я не проти, – Міша відразу дістав з кишені ключ, щоб не забути.

Тиждень минув у роботі. В Об’єднанні геологи володіної експедиції займали дві кімнати одноповерхової будівлі барачного типу у дворі. Було вже тепло, вікна розчинені. На столах сохнули геологічні мапи, які тоді виготовлялися примітивним способом на аміачному папері і називались «синьками». Потім геологи розфарбовували мапи акварельними фарбами згідно кольорам, прийнятим для означення віку порід. Текст звіту вже був написаний і надрукований на печатній машинці в чотирьох екземплярах, тепер його треба було прошити і опечатати у Першому, тобто секретному, відділі Об’єднання.

Володя готував тези своєї доповіді для захисту звіту. На обід ходили звичайно в показову їдальню, де готували учні кулінарного училища. Проте їли, переважно, плов з великого казана, який стояв веред входом у їдальню. Плов віртуозно розкладав по великих піалах немолодий узбек з пишними чорними, мабуть, фарбованими вусами.

Працювали допізна, щоби встигнути усе зробити до захисту звіту. У ті часи вихідним був тільки один день – неділя.

У суботу володіни думки були вже про майбутнє побачення. Чи схоче Анжела піти на квартиру Жені? Чи прийде взагалі до «скельця»? Щось йому підказувало, що усе буде добре. Вдома у неї, як і у Володі, не було телефону, так що залишалось тільки чекати.

У неділю Володя вирішив піти до «скельця» на десяту, ще раніш, ніж минулого разу. Він здивувався, коли побачив, що на лавці у сквері сидить причепурена Анжела, яка теж прийшла раніше. Володя помітив, що вона зраділа його приходу. Він сів поруч.

– Давай не підемо сьогодні у кав’ярню, краще погуляємо, – сказала Анжела.

Володя погодився, і вони пішли у парк імені Кафанова, збираючись відвідати Музей мистецтв. Але музей був закритий «з технічних причин», хоча в неділю він завжди працював. Вийшли з парку на вулицю Шота Руставелі, і не залишалось нічого, як сісти у трамвай і поїхати до жилого будинку Об’єднання. Ключ від квартири Жені у нього був при собі, а Анжела зовсім не здивувалась, що він привів її сюди.

– Чайку? – Володя зник у кухні, де сподівався знайти в холодильнику будь-яке спиртне.

– Не треба, я вже вдома пила, – почув він голос Анжели.

Нічого не знайшовши, Володя увійшов у кімнату. Анжела сиділа на канапі, як минулого разу, поставивши разом свої чудові ноги. Вона знала, що вони файні, хоча, як в усіх кореянок, трошки короткуваті, тому взувала туфлі на високих підборах. Володя, знову зачарований її ногами, підійшов і, як раніше, клякнув коло них на коліна і провів по ним обома руками. Цього разу Анжела притягнула до себе його голову, і вони поцілувались. Поцілуй її був невмілим, а Володя відразу ж усівся поруч і став її цілувати в шию. А потім нижче, але груди її були закриті сукнею, і Анжела зняла її, залишившись у ліфчику і трусиках червоного кольору. Володя, у свою чергу, скинув брюки і сорочку. Притиснувшись усім тілом до неї, він відчув неймовірне щастя, насолоду, яка вже не потребувала нічого більшого. Проте, не зустрівши перепон, він пішов далі, легко поклавши її на канапі. Далі усе сталося саме собою, а потім вони лежали поруч, і Володя гладив її ніжну шкіру. Здається, Анжела нічого не встигла зрозуміти, тому він вирішив повторити.

– Почекай, – трохи відсторонилась вона, – мені боляче.

– Ти що, дівчина? – здивувався Володя.

– Була, – посміхнулась Анжела. – Тепер вже ні.

І вона побігла, не одягаючись, до ванної кімнати, а Володя милувався її постаттю, де усе було на місці і не було нічого зайвого.

– Яка ти красуня, – захоплено сказав він, коли Анжела повернулась.

Вона кивнула:

– Груди малуваті, але так в усіх кореянок. Потім збільшаться, коли діти будуть.

– Я не хочу з тобою розставатися, – вів далі Володя, намагаючись визначити по обличчю її почуття. – Поїхали зі мною в експедицію, поживемо разом. Може я тобі підійду, а ти мені підходиш.

– Зараз не можу, мені диплом треба отримати. Можливо, в червні.

– Добре, ти мені напишеш, коли зможеш приїхати, а я влаштую собі відрядження до Ташкенту і заберу тебе. Втечеш, а потім буде видно, помирися з батьками.

Анжела промовчала.

– Ну, як? Вже не боляче? Я ще хочу.

– Гаразд, що з тобою поробиш!

Володя взагалі не вставав би з канапи цілий день, та Анжела сказала, що їй треба дати собі лад. Вона узяла душ і приготувала зелений чай, а Володя включив телевізор.

– Цю справу треба відмітити, я збігаю за шампанським, – вирішив він.

– Як хочеш, я можу ще побути, до третьої години.

Володя збіг з третього поверху. На лавці біля входу в під’їзд сиділи знайомі з Об’єднання, дивились за дітлахами, що грали в пісочниці.

Він купив пляшку шампанського і букетик квітів, які продавали узбечки коло гастроному. Вибрав лілові квіти волохатої сон-трави, їх привозили з гірських лісів Тяньшаню. Вдома він вручив їх Анжелі, сказавши, що це її фамільні квіти.

– Так? Чому? – поцікавилась вона.

– Тому що вони називаються сон, як і ти.

– Тепер будуть моїми, – вона обійняла і поцілувала Володю.

Він налив шампанське в фужери, почаркувалися, дивлячись одне одному в очі. Володя знову став наливати.

– Мені не треба, – накрила фужер рукою. – Я маю бути тверезою.

Посиділи ще, обійнявшись, на канапі, дивились передачу по телевізору. Володя розповідав їй про селище експедиції, про їх роботу і побут.

Анжела мовчки слухала. Важко було зрозуміти, подобається їй це чи ні. Подивившись на годинник, вона підвелась.

– Ти мене проведеш?

– Авжеж, прямо на Куйлюк.

– Ні, тільки до центру. Ти підеш додому, а я сяду в автобус.

Володя збирався запропонувати вийти по одному, спочатку він, а за п’ять хвилин вона, щоб не базікали знайомі біля під’їзду. Але потім подумав, що так можна усе зіпсувати, і нічого не сказав. Коло під’їзду нікого вже не було, по обіді усі звичайно відпочивали.

На протязі наступного тижня закінчили складання звіту, оформили його, а у п’ятницю відбулась науково-технічна рада, на якій захистили звіт. Ставили багато запитань, критикували мапи, складені експедицією, казали, що магістральні канави нічого не дають, визначити породи у них неможливо. Критикували буріння, тому що вихід керну був невеликим, у свердловинах – поглинання, розчину на них не навозишся, через витрату води – великі збитки. До протоколу записали, що треба переходити на повітряне буріння, хоча воно і без керну. Збирати і аналізувати шлам, який повітрям виноситься із свердловин. Вирішили зменшити обсяг прохідки канав, але для створення геологічних мап поставити буріння невеликими станками, бурити свердловини глибиною до тридцяти метрів. І ще багато чого, але за звіт поставили «відмінно». З цього приводу в суботу, яка була коротким днем, в приміщенні експедиції у дворі Об’єднання влаштували бенкет, на ньому майже усі напились.

Наступного дня зранку Володя знов попрямував до скверу Революції, тут біля «скельця» його чекала Анжела. Цього разу Володя не мав ключа, Женя вже повернувся, і Міша пішов до нього. Володя вирішив запросити Анжелу до себе у Старе місто, однаково він у понеділок полетить до селища експедиції. Вони пішли на вулицю Навої, яка була недалеко від скверу. По мосту перейшли бурхливу Бозсу, потім пішли тротуаром під деревами, вкритими першим листям, уздовж вузьких ариків, забраних у бетон. Недалеко від мавзолею Шейхантаур звернули праворуч і між високими будинками вийшли на курну биту вуличку серед глиняних дувалів. Увійшли у двір, де хазяйка щось прала у ночвах. Вона доброзичливо привітала Володю і Анжелу.

Володя відчинив двері своєї «квартири», яка не замикалась ззовні. Але з середини він замкнув її на гачок. Передбачаючи прихід Анжели, він накупив різних делікатесів і пляшку напівсолодкого вина «Боян-Ширей». Анжела, увійшовши в кімнату, відразу скинула черевики і задоволено пройшлася прохолодною долівкою, потім сіла на володіну розкладушку, застелену спальним мішком.

– Ти тут спиш? – з цікавістю оглядалась вона.

– Так, але ми постелемо мішки на підлозі.

– Почекай, розкажи спочатку, як твої справи? Захистив звіт?

– Так, на «відмінно». Учора вже відсвяткували.

– Отже, незабаром у свою пустелю?

– Завтра відлітаємо. У нас є аеродром, туди літають АН-2 з Самарканду, але на завтра ми замовили з Ташкенту.

Обличчя Анжели залишалось спокійним, вона тільки кивнула.

– Я чекатиму твого листа, на початку червня мені однаково треба до Ташкенту на пару днів. Дай мені твою адресу, я тебе знайду.

– Я тобі напишу, не турбуйся. Вдома я так чи інакше не залишусь, заміж за собачника не піду. Давай краще вип’ємо, я бачу ти припас дещо.

Володя відкоркував пляшку, налив вино в піали, з яких вони з Мішею пили чай. Склянок не було, бо вдома вони спиртне не пили, хазяї були б незадоволені.

Вони випили пляшку вина, до закуски Анжела не доторкнулася. Володя сів поруч і поцілував її. Анжела відразу ж відповіла, він відчув, яка вона м’яка і піддатлива. Володя підвівся, вона теж і дивилась, як він постелив на підлозі мішин спальник на ватині, а потім на нього свій. Виглядало досить м’яко.

– Давай допоможу, – Володя взявся за сукню.

– Я сама, – заперечила Анжела.

– Нічого, мені приємно тебе торкатись, – відповів Володя, а вона, як йому здалося, вдячно посміхнулась.

Цього разу Анжела нікуди не поспішала, вони провалялись на мішках половину дня.

– Тобі подобається? – спитав він.

– А хіба непомітно? – відповіла запитанням вона. – Так би і залишилась тут, не йшла додому. Ти такий ласкавий, я не очікувала.

– Залишайся, завтра летимо разом, квитки не потрібні.

– А диплом? Не дарма ж я п’ять років витратила. Почекай трохи.

Час наближався до третьої, але Анжела не поспішала, вона прийнялась готувати чай. Випили чаю.

– Ну, вже час, – подивилась вона на годинник. – Проведи мене до вокзалу.

Володя поклав мішки на розкладушки, прибрав сліди чаювання і вони вийшли. На дворі бігали малі діти хазяйки, за ними дивились дві дівчини років сімнадцяти і п’ятнадцяти. Діти відразу підбігли просити цукерки. Володя забув купити для них солодощі, але Анжела відкрила сумочку і, діставши плитку шоколаду, поламала її на частки, роздавши усім, в тому числі і старшим дівчатам.

– Скільки вас тут? – спитала.

– Семеро, – відповіла найстарша, – але буде більше, тому що хлопчик ще не народився.

Коли вийшли за ворота, Володя озирнувся, на них дивились тільки глухі дували. Він обійняв і поцілував Анжелу.

– На вулиці не попрощаєшся, – пояснив він.

– Можна і на вулиці, у сквері, наприклад.

– Ти дивись, як посмілішала.

– Я тебе довго не побачу, цілих два місяці.

Вони неспішно пішли до центру міста і у сквері посиділи ще на лавці подалі від очей, поцілувались.

– Усе, я пішла, – сумно сказала Анжела, – не проводжай мене далі, вже простились.

«Довгі проводи – зайві сльози», – подумав Володя, але провів її до виходу зі скверу. Потім пішов до «скельця», де сиділи Міша і Женя у супроводі дівчат.

– А де Анжела? – тихо спитав Міша.

– Вже пішла додому.

– Ну, сідай з нами, Женя привіз туркменський коньяк.

Женя під столом налив коньяк у фужери, що звільнились, дівчатам теж.

– Я вчора розмовляв з головним геологом Об’єднання, ти тоді кудись виходив. Він прохав тебе зайти до нього до від’їзду. Тебе призначили головним геологом експедиції, так що за усе будеш відповідати.

– За це треба випити, – сказав Володя і пішов до стійки.

Коньяк у «скельці» відвідувачам не наливали, йому продали пляшку кавового лікеру, доволі дорогого. Зате дівчата були лікеру раді, хоч його міцність була вищою, ніж у коньяку. Міша теж не схотів виглядати скупим, купив ще пляшку, цього разу лимонного. Таким чином, за годину усі були в дуже доброму гуморі. Міша і Женя пішли з дівчатами, а Володя пішов додому, добре, що недалеко, йти хвилин п'ятнадцять.

ПОЧАТОК НОВОГО ПОЛЬОВОГО СЕЗОНУ

Перед від’їздом Володя зайшов до головного геолога Об’єднання, чоловіка років п’ятдесяти, вельми імпозантної зовнішності.

– Ну що, летиш? – жестом запросив сісти на стілець поруч зі своїм столом.

– Так, вже усі зібралися на дворі, чекаємо на автобус, щоб їхати до аеропорту.

– Я хотів привітати тебе з підвищенням, – головний геолог витяг з шухляди лист паперу, – ось виписка з наказу, візьми.

– Дякую, – відповів Володя, прочитавши виписку.

– Ми очікуємо від тебе нових успіхів. Підкинемо вам ще бурових станків, транспорту, людей. Тепер усе у твоїх руках. Треба налагодити геологічне картування, мапи ж до цього часу не дуже… Свердловини для картування можеш ставити, де бажаєш, узгоджувати з нами не потрібно. Так, ще одне. Золото ж пішло не тільки в Мурунтау. Треба було б і у вас, в Каратау, брати проби з канав і свердловин на золото. Ми розглянемо це на науково-технічній раді і надішлемо тобі протокол. Подумай, що вам не вистачає для цих робіт.

– Гаразд, – погодився Володя і подивився на годинник.

– Ну, йди. Я до вас, можливо, незабаром приїду, чекаємо вчених з Москви і Ленінграду, усі бажають подивитись, що у вас виходить.

– Приїздить. До побачення в Каратау.

Автобус вже прийшов, геологи і геофізики вантажили в нього матеріали.

Осторонь будівлі аеропорту, на короткій злітній смузі, їх чекав літак АН-2. В середині були відкидні сидіння для десяти людей, в кабіні пілотів сиділи троє – двоє льотчиків і механік.

– Не люблю я літати на цих АН-2, – зізнався Монахов. – Мене заколисує. Роки два тому я літав на рекогносцировку, ледве живим залишився, то вгору кидає, то долу, усі кишки вимотує.

– Тоді низько літали, – втрутився льотчик, почувши розмову, – а тепер нормально полетимо, кілометри на два. Дивіться, щоб не змерзли.

Усі всілися, пілот, дивлячись в інструкцію, почав називати прилади, а другий пілот клацав тумблерами. Володя заглянув в кабіну, тут на передній панелі були десятки циферблатів приладів. Нарешті, загув двигун, літак недалеко пробіг і злетів, качаючи крилами. Усі сиділи уздовж бортів, дивлячись поперед себе. Коли піднялися вище, почали дивитися в ілюмінатори. Незабаром унизу пропливла стрічка великої ріки, береги її були пустельні і покриті барханами піску. На лівому березі, на віддалі, виднілися озера, витягнуті уздовж ріки.

– Солончак Айдар, – показав Монахов в ілюмінатор, – навесні на ньому багато води. Там зараз і гуси, і качки, і навіть пелікани.

Потім перетнули доволі високий гірський хребет, а після неширокої долини ще один.

– Північний і Південний Нуратау, – знову пояснив Монахов.

Надалі під літаком почалася пустеля, не така сіра, як звичайно, місцями вона зеленіла і червоніла від молодої трави і маків.

– Незабаром усе вигорить, – сказав хтось.

Летіли довго, близько чотирьох годин. Нарешті, попереду показались гірки Каратау і дрібні будиночки біля їх підніжжя. Володя зрозумів, що зараз літак знижатиметься. Але ні, літак на тій же висоті пролетів над селищем експедиції і пішов на розворот.

– Мабуть вітер заважає, – припустив Монахов, – сідатимемо з іншого боку.

Тут з кабіни вийшов занепокоєний механік, він пішов уздовж фюзеляжу, посмикуючи трос на стелі. Дійшов до кінця і відчинив дверцята у хвості літака.

– Дайте хто-небудь молоток, він у кабіні, – крикнув він, перекриваючи шум двигуна.

Усі затурбувались, Міша пішов у кабіну і приніс молоток.

– Тримайте мене за ноги, – механік поліз у дверцята.

Міша і ще хтось з геофізиків тримали механіка, а той щось бив молотком, висунувшись з літака наполовину. Потім виліз назад.

– Рулі висоти заклинило, – повідомив він. – Зараз сядемо.

Дійсно, літак, який відлетів вже далеко від селища, поки ремонтували рулі, знову розвернувся і пішов на посадку. Тут, біля аеродрому, чекала автомашина, яка возила геологів на ділянки робіт.

– Я вже думав, що ви заплутали, – зустрів їх начальник експедиції, коли вони проїхали до селища. – Пива привезли? – звернувся він до льотчиків.

– Яке пиво! Літак повний людей плюс їх вантаж.

– Може злітаєте в Навої за продуктами? – непевно спитав начальник. – У нас ліміт на польоти великий, усе оплачене.

– Тоді нам ночувати тут прийдеться, летіти назад буде пізно.

– Нічого, місце є. Посидимо трохи ввечері в їдальні, відпочинете, – пообіцяв начальник.

Льотчики разом з експедитором пішли до аеродрому. Геологи і геофізики розійшлись по своїх квартирах. Володя зайшов спочатку у камералку, прослідкував, щоб матеріали поклали до сейфу. Потім пішов додому, де за зиму усе в кімнаті покрилось шаром пилу. Він обдивився, ніби усе було на місці. Потім побачив, що нема одеколону, який він залишав біля трюмо. Отже, усе-таки до квартири влізали алкоголіки, котрі зазіхнули на одеколон. Але більше нічого не пропало.

Він пішов до геофізичної камералки, щоб розповісти про це Міші. Там сиділа Люда, вона разом з чоловіком залишалась на зиму в селищі. По-перше, в Ташкенті у них не було квартири, а по-друге, вони заробляли гроші, тому що в Ташкенті стільки надбавок не платили. Завдяки Анжелі Володя зовсім забув про Люду, побачив її і здивувався – що йому в ній подобалось?

Люда помітила, що він їй не зрадів, і надула губки.

– Що, зазнався? – спитала невдоволено. – Ти тепер великий начальник.

– Вибач, замислився. Сьогодні ввечері побачимось. А де Міша?

– У начальника експедиції.

Володя кивнув і вийшов.

На початку квітня вдень було ще не жарко, температура вище двадцяти градусів не підіймалась, та і роботи ще не розвернулись, було тільки буріння. Тому працювали удень, а вночі спали.

У день приїзду до експедиції усі геологи і геофізики зібрались у геологічній камералці. Прийшов і Юрій Павлович, начальник експедиції. Він привітав усіх з початком польового сезону, представив Володю як головного геолога, сказав, що на місце старшого геолога по бурінню незабаром приїде молодий фахівець, який вже рік працював у Центральній експедиції в Ташкенті, де одружився, а тепер буде у нас. Усі геологи і геофізики, які рік працювали з Володею, зустріли повідомлення начальника як належне. Володя коротко розповів, що вони мають зробити цього року за проектом.

Під вечір прилетів літак, привіз з Навої ранні овочі, сметану, кефір, м'ясо і пиво. Хліб в експедиції пекли в їдальні. Коли стемніло, зібрались у гуртожитку, в кімнаті у Міші. Прийшли навіть Юрій Павлович і обидва старші геологи, Люда з чоловіком. Виявилось, що у нього день народження. Міша дістав коньяк із запасів, які привезли він і Володя. Усі були раді один одному, багато людей не бачились цілу зиму. Юрій Павлович вручив знаки «Відмінник міністерства геології СРСР» деяким геологам і геофізикам, в тому числі імениннику, який працював цілу зиму в експедиції. Коли веселощі були в розпалі, у гуртожиток заглянув завбур, тобто завідувач буровими роботами, разом зі своєю дружиною, техніком-геофізиком. Міша пішов за Валею, з якою Володя минулого року грав у настільний теніс. Вона з’явилась разом з чоловіком, інженером-буровиком. Для цього випадку нафарбувала губи і надягла красиву сукню, від чого її сіро-блакитні очі стали ще яскравішими. Володя подивився на неї і зрозумів, що вона без нього скучала, хоча Валя до нього не підійшла, а тільки кивнула. «Цікаво, що вона скаже, коли сюди приїде Анжела», – подумав він.

Оскільки в товаристві опинились три молоді жінки, незабаром почались танці. На радощах Володя випив більше, ніж звичайно, і веселився від душі, танцював з усіма жінками і так розходився, що дружина завбура захопилась, відтанцьовуючи разом з ним.

– Ну, не очікувала, що ти такий заводний, думала, що киснеш над своїми мапами!

Буровики, в тому числі начальник експедиції, який теж був інженером-буровиком, близько одинадцятої пішли, але жінок загнати додому було неможливо. Залишившись без нагляду чоловіка, Валя пробралась до Володі і зайняла стілець поруч з ним, Люда ж підкреслено не відходила від чоловіка-іменинника. Почали співати пісні під гітару; Володя, який не мав співочого таланту, хоча і полюбляв співати хором, випивши зайвого, вирішив заспівати соло. Він затягнув геологічну пісню, якої навчився на практиці у Забайкаллі: «Закури, дорогой, закури, завтра утром с восходом зари ты уйдешь по тайге опять молибдена руду искать…». Наприкінці пісні він не сподобався самому собі і сказав Валі:

– Вибач, не маю ні голосу, ні слуху.

– Ні, нічого, мені сподобалось, – дружньо посміхнулась вона, – маєш якійсь свій шарм.

«Вона, мабуть, закохана у мене», – подумав Володя. Проте відразу ж залишив цю думку, згадавши про Анжелу. Близько опівночі усі розійшлися, завтра вранці їхати на ділянки. Оскільки температура вдень ще стерпна, вирішили їхати о восьмій ранку і працювати до четвертої години дня без перерви.

ВОЛОДІНА НЕВДАЧА

Тепер у Володі добавилось багато нових справ. По-перше, довелось займатися питаннями геологічної зйомки, оскільки мапи ділянок були малоінформативними. На поверхні ділянок виступали тільки окремі гірки чорних кременистих сланців, які займали не більше десяти відсотків площі. Решта була покрита пухляком і пісками. Тому Володя пустив два невеликих бурових станка, які бурили неглибокі свердловини. Це давало не тільки можливість уточнити структуру ділянок, але і виявити на глибині нові аномалії радіоактивності. Щоправда, свердловин таких передбачалось небагато, їх можна було пробурити тільки на окремих перспективних ділянках.

Неочікувана допомога прийшла з московського інституту, загін від якого приїхав до експедиції і розмістився поруч з селищем у наметах. Начальник загону – молодий і усмішливий чоловік нагадував Тартарена з Тараскону. За спиною у нього висіла мисливська рушниця, на поясі – пістолет у кобурі, а за пояс заткнутий великий мисливський ніж. Крім того на ньому була шкіряна польова сумка, фляжка з водою, а на грудях висів бінокль. Мабуть він вважав себе ким-то на кшталт мисливця у савані.

Проте цей науковий співробітник надав експедиції значну допомогу. Він дешифрував аерофотознімки і склав по них мапу на цілу площу. Це дозволило, нарешті, побачити елементи структури площі і свідомо ставити свердловини для картування. Працювали москвичі по-московськи, тобто їхали в поле о дев’ятій ранку, працювали до сімнадцятої години, а вночі спали. Щоправда, вони працювали в Каратау не кожен день, а тільки два-три дні на тиждень, решту ж часу присвячували, як казав Саша, «туризму», тобто їздили в Учкудук, в Мурунтау або на біосферну станцію в південних передгір’ях Кульджуктау, де була самовиливна свердловина з доброю холодною водою. Станція була заснована для вивчення акліматизації рослин в умовах пустелі. Як і в селищі експедиції, тут стояли щитові будинки, були волейбольна площадка і столи для настільного тенісу. Але, на відміну від селища експедиції, тут росли дерева, кущі, квіти, так що очі відпочивали від пустелі.

В експедиції глузували з москвичів і, особливо, з їх начальника, але Володя потоваришував з ним і часто обговорював геологічну будову площі робіт і окремих ділянок, оскільки «Тартарен» теж ходив у маршрути, уточнюючи свою мапу.

Незабаром після приїзду в селище Володя отримав протокол науково-технічної ради Об’єднання, яким його зобов’язували проводити опробування на золото. Для цієї мети йому надіслали на допомогу жінку-геолога років тридцяти, яка була вельми скрупульозною, опробувала канави і керн свердловин, вела журнали проб і відсилала проби в Самарканд. Але результати були негативними. Проби на золото дробилися не в машинах, а вручну, у великій чавунній ступі. Для цього найняли таджика, який у смугастому ватному халаті сидів в затінку будиночка і дробив проби, отримуючи зарплатню відрядно: чим більше проб подробить, тим більше отримає.

Вікно камералки, перед яким сидів Володя, виходило як раз на дробилку. Сидячі за письмовим столом, Володя звернув увагу на дивні рухи дробильника. Час від часу він ніби щось кидав через плече. Нарешті, Володя вийшов і пішов між будиночками робочого селища, далеко обійшов таджика і наблизився до нього ззаду. Тут він побачив, що таджик, дійсно, щось дістає із ступи і викидає. Викинутий кусочок, який підібрав Володя, виявився кварцом. Він зрозумів, що твердий кварц погано дробиться і, тим самим, знижує зарплатню таджикові. Але ж як раз у кварці часто міститься золото!

Довелось купити ще одну механічну дробилку для «золотих» проб, після чого результати стали кращими, хоч і не довели до відкриття родовища золота в Каратау.

Не дивлячись на велику кількість роботи, Володя не забував Анжелу, він чекав на лист від неї, щоб поїхати до Ташкенту і привезти до експедиції. Ніяких приготувань до її приїзду він не робив, ліжко і постіль будь-коли можна було отримати у завгоспа «тітки Васі», якого так прозвали за женоподібну постать і безволосе бабське обличчя.

Про гаданий приїзд Анжели Володя не сказав навіть Міші. Він, як завжди, ходив на нічні «вечері» у гуртожиток, відпочивав і разом з усіма співав пісні під гітару, хоча вже не фліртував з Людою, тримався від неї на відстані, на що усі звернули увагу. Так пройшли два місяці з того часу, як він поїхав з Ташкенту. Володя збирався відправитись у Об’єднання, бо підготував низку питань для вирішення з головним геологом. Однак в експедиції отримали радіограму, з якою прийшов начальник.

– До нас їдуть головний геолог і куратор з Москви, – повідомив він, подаючи радіограму Володі. – Треба підготувати матеріали, домовитися, що будемо показувати. Вони приїдуть, як ти бачиш, за три дні.

Таким чином, поїздка Володі до Ташкенту відпадала, принаймні, тижні на два. Він особливо не турбувався, бо Анжела мала надіслати листа, а він би відповів і попросив почекати ще пару тижнів.

Володя пішов до Міши, щоб повідомити його про приїзд начальства.

– Давай поміркуємо, що будемо показувати, потрібні перспективи.

Вони взялися дивитись матеріали, але нічого вражаючого не було. Залишалось тільки показати мапу «Тартарена», уточнену і доповнену даними магніторозвідки і буріння.

Начальство прилетіло за три дні, їх оселили у невеликому збірному котеджі, фінському будиночку, який начальник експедиції купив і поставив для готелю. Тепер сюди часто навідувались з Ташкенту, приїздили у гості геологи з інших експедицій. Тут навіть поставили кондиціонер і душ, чого більше ніде у селищі не було.

Головний геолог і куратор, немолодий високий чоловік з московського главку, засіли у камеральці. Спочатку вони дивились матеріали, які їм демонстрували Володя і Міша, потім їздили на ділянки, відвідували найбільш цікаві аномалії радіоактивності, дивились колекцію руд і порід Каратау, яку Володя створив у будиночку, збудованому при керносховищі. Найбільше їх цікавили перспективи виявлення родовищ і напрямок подальших робіт.

Минув тиждень, і головний геолог Об’єднання попросив усіх інженерів, геологів і геофізиків, зібратися в камеральці. Він підбив підсумки, сказав, що результати робіт поки що не вражають, хоч надії існують.

– Видно, ви цього року ще складете проект робіт на наступний рік, але якщо родовища не буде, той рік буде останнім. Ваша експедиція приносить тільки збитки Об’єднанню, – заключив він.

Проте відмітив згуртованість колективу, добру роботу і оптимізм керівництва експедиції.

– Це дає надію на позитивні результати, – підсумував куратор.

Головний геолог з ним погодився. Ввечері вони запросили до себе в готель начальника експедиції, Володю, Мішу і головного інженера, який відав бурінням, гірничими роботами і транспортом. Головний геолог Об’єднання пив горілку, а куратор не пив нічого. Знаючи уподобання головного геолога, начальник експедиції замовив пару пляшок «Посольської» і пристойну закуску. Посиділи в неформальній обстановці, начальство обіцяло допомогу – нові автомашини, холодильники, більше практикантів. Ранком вони улетіли. Виходило, що Володі нема чого летіти в Ташкент, оскільки усі питання вирішили на місці. Але за пару днів він прийшов до Юрія Павловича і повідомив, що йому на два-три дні треба в Ташкент у особистих справах.

Рано вранці він поїхав водовозкою до роз’їзду, щоби встигнути на ранішній потяг Учкудук-Навоі, а потім пересів на потяг Навої-Ташкент. Наступним ранком він вийшов на вокзалі в Ташкенті і поїхав до Жені, бо свою квартиру він і Міша влітку не орендували. Женя був удома, місце на канапі знайшлось.

Володя не отримав листа від Анжели, тому вирішив шукати її в університеті. Наступного дня він прийшов до деканату її факультету, але з’ясувалось, що усі вже у відпустках, адже студенти останнього курсу захистили дипломи, а молодші пішли на канікули.

– Куди ж розподілили Анжелу Сон? – поцікавився Володя у секретарки деканату.

– Вона взяла вільний диплом. Сказала, що одружується і працюватиме за місцем роботи чоловіка.

«Чому ж вона мені не написала? – гадав Володя. – Може лист загубився?».

– Чи маєте ви домашню адресу Анжели? – з надією спитав він.

– Маємо, але документи ми вже здали до архіву, а завідувачка архівом у відпустці.

– Але, може бути, вам відома яка-небудь подруга Анжели, яку не важко знайти?

Секретарка замислилась.

– Є одна білявка, Валерія Семенова, адресу я теж не знаю, але вона часто буває у «скельці», що у сквері Революції.

«Як же я сам не здогадався?», – подумав Володя, подякувавши секретарці, і швидко попрямував до скверу, який знаходився недалеко від університету.

У «скельці» було мало людей, Володя відразу помітив білявку, яка була у Жені разом з Анжелою. Він сів до неї за столик, де були ще дві дівчини.

– Привіт, – відразу взявся до справи Володя, – ти, чи що, Валерія Семенова?

– Так, це я. Анжела тобі листа залишила.

– Вона обіцяла написати, коли отримає диплом.

– Вона писала, чекала тебе два тижні після захисту, потім поїхала.

– Куди?

– Мабуть, в Алма-Ату. Приїздила зйомочна група з Алма-Атинської кіностудії, ми познайомилися тут, у «скельці». Запропонували мені і Анжелі їхати з ними, вони хотіли нас знімати у фільмі. Ми відмовились, але потім, коли ти не приїхав, Анжела вирішила їхати з ними, щоб мати не віддала її заміж.

– Я не отримав листа від Анжели, написати їй не міг, адреси не знаю. А тут ще й начальство приїздило, не міг раніше приїхати. Адресу вона тобі не залишила?

– Ні, вона не знала, де буде мешкати. Там фільм про громадянську війну збирались знімати, щось про партизанів, про Колчака. Анжела мала грати китаянку, тоді ж китайці воювали на боці червоних. Може вона мені напише, тоді я скажу Жені.

Володя засмутився, він аж ніяк не розраховував, що Анжела поїде. Не схотів сидіти у «скельці», узяв у Валерії заклеєний конверт, на якому було написано «Володі», і вийшов у сквер. Валерія зі своїми подругами залишилась.

Володя знайшов лавку, на якій раніше сидів разом з Анжелою, сів і з надією відкрив конверт.

«Любий Володю, – писала Анжела крупним почерком, – я тобі надіслала листа, але не отримала відповіді. Може ти забув про мене? Я завжди пам’ятатиму тебе, ти перший, кого я покохала. Вибач, що так швидко усе трапилось, я боялась, що мене примусять одружитись з собачником, і не хотіла, щоби нелюбий був у мене першим. Я розумію, що не підхожу тобі, але ж так добре було з тобою! На жаль, доводиться їхати з Ташкенту, вибач, що не дочекалась. Я пам’ятаю про тебе і напишу, коли матиму свою адресу. Дуже за тобою скучаю, цілую багато разів. Твоя Анжела».

Володя декілька разів перечитав листа. «Могла ж до мене приїхати, адреса у неї була. Не наважилась, мабуть, – подумав. – Напишу листа до Алма-Атинської кіностудії, до відділу кадрів. Якщо її взяли на роботу, то, вірогідно, знайдуть». З цією думкою він поїхав до Жені, попрощався і відправився на вокзал. Увечері він поїхав в Навої, ранком вже був там і сів на робочий потяг Навої-Учкудук.

З’явившись в експедиції, Володя відразу пішов у камералку до Міши.

– Щось ти швидко, – здивувався Міша. – Один приїхав?

– Один.

– Я вважав, чесно кажучи, що привезеш Анжелу, вона ніби вже отримала диплом?

– Так, отримала. Але я затримався завдяки комісії, і вона поїхала до Алма-Ати, щоб не виходити заміж. Мабуть, вирішила, що я її забув.

– Кореянки не часто виходять за росіян, ось російські жінки – зовсім інша справа. Вони часто живуть з корейцями. А твоя Анжела – справжня гейша, лагідна, турботлива, акуратна і красива, звичайно. Та хіба з гейшами одружуються? До гейш йдуть, щоб відпочити від сімейного життя, від дружини, яка тебе пиляє, від безладу у домівці. Не знаю, може Анжела не така, але ж гейші і самі не пориваються заміж, їм цікаво піклуватися про різних чоловіків. Недарма вона не схотіла вийти за корейця, – сказав Міша.

Володя не погодився. Він не сумнівався в Анжелі, хоча і мало з нею зустрічався. Усе-таки він був у неї першим чоловіком.

– Я постараюсь її розшукати, – пообіцяв він.

АФЕРИСТКА

На буровій ділянці визначилась рудоносність склепіння, тобто випуклої частини антиклінальної складки. Картировочне буріння, поставлене Володею уздовж вісі антикліналі на схід, дозволило виявити декілька аномалій радіоактивності. Одночасно тут, під пісками, з’явились нові породи з сульфідами заліза і міді, які раніше не зустрічались в Каратау. Тому вирішили і тут, на сході площі, пробурити декілька більш глибоких свердловин з метою пошуків уранової руди. На півдні площі, недалеко від селища експедиції, геологи-зйомщики виявили декілька значних аномалій радіоактивності на поверхні, які тяжіли до крупного розлому серед пачки чорних вапняків і кременистих сланців. Пробурені свердловини дозволили виявити на глибині бідні мідно-уранові руди. Тут почали прохідку штольні, щоби перетнути блок між двома крупними розломами і оцінити перспективи рудоносності на глибині. Володя, взагалі, був проти проходки штольні, бо аномалії здавались сумнівними, але начальник настояв перед керівництвом Об’єднання: йому були потрібні об’єми робіт, щоб виконати фінансовий план і покращити економіку експедиції. Як і треба було чекати, штольня ніякої руди не виявила.

У зв’язку з розворотом пошукових робіт цього року в експедицію надіслали на практику особливо багато дівчат з Київського і Старооскольського технікумів. Міша намагався усіх завантажити роботою. Дівчата жили по четверо у великих кімнатах щитових будинків. Разом з черговою групою дівчат з Навоі приїхала і зовсім молоденька, років сімнадцяти, дівчина, яка влаштувалась у бухгалтерію. Вона потоваришувала з дівчатами-геофізиками, що приїхали на практику, оскільки її оселили разом з ними. І треба ж! – нова дівчина сподобалась єдиному в камеральці потенційному нареченому, техніку-геофізику Вані. Він був вже «солідного» віку, років двадцяти п’яти, але залишався наскрізь сільськім українським хлопцем. Вечорами він часто бесідував з дівчиною з бухгалтерії, сидячі на ганку щитового будинку. Ваня показав дівчині поштові карточки з Єгипту, де служив його брат. Карточки були кольоровими, глянцевими, подібних тоді в Радянському союзі не друкували. Це були види Каїру, нільські краєвиди, а на одній з карточок Бріджит Бардо, лежачі спиною на сидінні стільця, задирала вгору свої стрункі ноги.

Прийшов час авансу, практикантки отримали його, нова дівчина теж. За пару днів вона сказала, що збирається до Навої і може купити дівчатам такі ж красиві туфлі, як у неї. Дівчата давно про такі мріяли і відразу дали їй гроші. Поїхала «бухгалтерка» до Навої і не повернулась. Аферисткою виявилась. Але її хазяйка («бандерша», як її називали), стара аферистка років п’ятдесяти, повернула «бухгалтерку» знову у селище експедиції, щоби розрахуватися і забрати залишок зарплатні. Приїхала вона за місяць в експедицію і наплела дівчатам, що зустріла у Навої хлопця, закохалась у нього, а він потрапив у неприємну історію, забрали його до міліції. Тут і стали в нагоді гроші, які дали їй практикантки, викупила вона коханого з міліції, а тепер приїхала звільнитися і гроші дівчатам поверне. Поплакали практикантки з цієї історії і простили «бухгалтерку». Вона ж, отримавши розрахунок, наступної ночі, ще до світанку, поїхала з водовозкою на залізничний роз’їзд, прихопивши з тумбочок усі гроші дівчат і навіть поштові карточки у Вані. З’явившись в Навоі, вона пішла до відділку міліції, щоб прописатися. Лейтенант поклав перед собою її паспорт, але тут задзвонив телефон. Йому телефонували з місцевого відділення Комітету державної безпеки відносно «бухгалтерки», про яку з експедиції вже надіслали радіограму. Міліціонер записував її прізвище, повторюючи у слухавку, а «бухгалтерка», почувши наводку про неї, тихенько вийшла і зникла. Закінчивши розмову, лейтенант подивився паспорт і побачив прізвище. Він вискочив на вулицю, але «бухгалтерки» вже не було.

А спіймали її ось як: вона надсилала поштові карточки, які украла у Вані, йому ж. За місцями відправлення міліція і вирахувала аферистку. Судили її виїзним судом у селищі експедиції місяця за півтора-два. На суді дівчата-практикантки просили не судити її надто суворо, дати термін поменше.

Володю ці події мало торкалися, кожний день приносив нові результати робіт. Майже відразу після повернення з Ташкенту він написав листа до Алма-Атинської кіностудії на ім’я Анжели Сон. Проте минув місяць, але відповіді не було. Лист теж не повернувся, мабуть хтось його отримав. Тоді він написав туди ж знов, але у відділ кадрів. За два тижні прийшла відповідь, в якій повідомлялось, що Анжели Сон нема серед робітників кіностудії, можливо, вона залучалась до зйомок на тимчасовій угоді, але зйомочні групи зараз у від’їзді і спитати нема кого. Міша як раз збирався на пару днів до Ташкенту, і Володя попросив його узнати через Женю у Валерії, чи не з’являлась Анжела. Може вона надсилала Валерії листа?

Дописавши свої «мемуари» до цього місця, Володимир Іванович замислився. Він пам’ятав, що його турбувало не стільки саме зникнення Анжели як коханої і можливої дружини, а, найбільше, думка про те, що вона втрапила у біду, а він не може їй допомогти. Усе частіше він згадував рідні місця, Ізюм і Сіверський Донець, що тече серед високих крейдяних берегів, покритих сосновим лісом. Згадував, як у дитинстві плавав з друзями на надувному човні у Святогірський монастир, влізав на Сапун-гору, де височіє величезний пам’ятник Артему, створений знаним скульптором Кавалерідзе. Він з друзями забирався на цей бетонний пам’ятник, сидів на долоні, простягнутій Артемом в напрямку Донця. Згадував, як разом з учнями його класу ходив до старих окопів у лісі, викапував із землі німецькі каски, гвинтівки без згнилих прикладів, іржаві шмайсери, мінометні міни, набої для протитанкових рушниць. Хлопці відпилювали кінчики протитанкових куль і висипали піроксилін, який вибухав від удару молотком, освітлюючи усе навкруги яскравим магнієвим світлом. Він пам’ятав, як вибухнула міна, яку намагався розібрати його однокласник Жора, а потім вони усім класом збирали у цебра усе, що від нього залишилось, і йшли в поховальній процесії, ради якої їх примусили у школі надягти піонерські галстуки. Усі ці спогади – і про дім, і про Анжелу викликали у нього якусь неясну тугу, бажання щось змінити у своєму житті, поїхати назад в Україну. Проте він не міг усе кинути, він відповідав за довірену йому важливу справу – знайти родовище урану в чорних сланцях пустелі Кизилкум.

ПОБИТТЯ САШИ

Літо, як завжди, в пустелі випало жарким. Наприкінці липня у селище експедиції приїхав загін московської науки, який займався не чорними сланцями, а вивчав різноманітні мінеральні прояви у породах молодого осадового чохла – крейдових і палеогенових. Загін поставив намети в кілометрі від селища. Його співробітники їздили поблизу гір Каратау, а начальник загону, молодий кандидат наук, іноді приходив до камералки побалакати про всяку всячину. Одного разу він з’явився вкрай обуреним і попросив начальника експедиції дати йому шофера на деякий час.

– А що з вашим? – поцікавився Юрій Павлович.

Він знав, що загін приїхав з Москви зі своїм шофером. До речі, начальник московського загону був ним дуже задоволений. Він полюбляв похвалитись, що його шофер – на усі руки майстер. Мало того, що чудово керує машиною, він ще і обід готує у вільний час, сам посуд миє і навіть пере, позбавивши свого начальника від цієї малоприємної роботи. Усі дуже дивувались, слухаючи розповіді начальника.

Але одного разу вночі молодий кандидат, який спав в одному наметі з вірним шофером, відчув, що хтось намагається залізти до нього у спальний мішок. Включивши ліхтарик, він побачив, що це його шофер, абсолютно голий. Тут начальник усе зрозумів, вискочив, як очманілий, з мішку і узявся бити водія чим попало, супроводжуючи це обуреними нецензурними вигуками. У сусідніх наметах прокинулись робітники загону, вони прибігли і побачили плачучого голого шофера і розлюченого начальника. Водій був, про всякий випадок, зв’язаний по руках і ногах і залишений ночувати на свіжому повітрі, благо ночі були теплими. Ранком його звільнили і вигнали назад до Москви, так що він поїхав на роз’їзд попутною водовозкою.

Начальник експедиції надав ученому одного з шоферів експедиції, поки не приїде з Москви новий. На подяку начальник загону запросив геологів експедиції поїхати з ним в гори Лау-Лау, подивитись рудопрояв целестину – небесно-голубого сульфату стронцію, жили якого відслонювались серед відкладів палеогену. Ця поїздка порушила одноманітність життя геологів і дала можливість розмірковувати і обмінюватись думками щодо побаченого.

Незабаром з’явилась ще одна новина – завгосп «тітка Вася» одружився з доволі миловидою худенькою жінкою, яка нещодавно з’явилась в експедиції. За пару місяців жінка вже ходила з величеньким животиком, а наприкінці року народила. Одночасно з «тіткою Васею» сталися неочікувані і чудернацькі переміни: він відростив волосся до плечей, у нього помітно збільшилися груди, а зад став ще ширшим. Нарешті, одного прекрасного дня, побачили, що він надягнув сукню дружини і носить на руках дитинку, як молода мати. Справжня ж мати без сліду зникла, тайно покинувши «тьотю Васю» з дитиною. Наш завгосп, здавалось, був навіть радий цьому, на свята він став фарбувати губи і вже нічим не відрізнявся від жінки. Він усе так же добросовісно, як раніше, виконував обов’язки завгоспу, але попрохав називати його Василисою.

Геологічна робота в експедиції йшла без особливих несподіванок. Зйомка на ділянках скінчилась, двох старших геологів перевели в інші експедиції, залишився Саша, який вважався фахівцем з чорних сланців, тому що починав на них працювати ще років десять тому. Наразі він займався редагуванням і уточненням мап, складених двома іншими старшими геологами. Він усе так же виїздив у поле, іноді спав у канавах, але тепер це стало винятком. Він більше сидів у камералці і буквально водив носом по мапі, оскільки був дуже короткозорим, носив окуляри мінус 12.

Наземні радіометричні пошуки вже були проведені, експедиція займалась оцінкою аномалій, котрі розкривалися канавами, і мілким бурінням. Міша рішав головоломки – куди відправити і чим завантажити великий колектив практиканток. Цей колектив потребував не тільки уваги на роботі, але і турботи про відпочинок. Домовившись з начальником експедиції, Міша став брати автомашину на неділю для поїздок до сусідів – на біосферну станцію в південних передгір’ях Кульджуктау. Разом з молоддю відпочивати їздили геологи і геофізики більш старшого віку, в тому числі і Володя. На станції мешкали декілька лякливих дівчат, які закінчили біофак Ташкентського університету. Вони відпрацьовували обов’язкові три роки за розподілом. С одного боку вони раділи товариству геологів, з іншого – лякались їх буйства і одчайдушності. Вони залюбки грали з пришельцями з експедиції у волейбол і настільний теніс, але ховались, коли ці пришельці влаштовували пікніки, пили вино і горілку і співали свої пісні. Іноді хто-небудь з підпилих шоферів ганявся за якою-небудь з місцевих дівчат, що потрапила під руку, але геологи завжди клали край таким намірам.

А втім, Саша, як видно, користувався тайним успіхом у дівчат. Він був відомим ловеласом, не дивлячись на велику схильність до випивки і слабий зір. А, може бути, як раз з цієї причини. Саша на цей час вже тричі одружувався, але зараз знов вважався нареченим.

Ось тут і сталася дуже неприємна подія. Саша поїхав разом з усіма відпочивати на біосферну станцію. Він цілком мирно і навіть помірно пив горілку, нормально закусював. Коли усі вже збирались повертатися, несподівано прийшла водовозка, якою приїхав буровий майстер, чоловік креслярки, яка працювала в камералці експедиції. Він був грузином і інвалідом з дерев’яною ногою. За принципом, буровий майстер мав з колективом геологів і геофізиків мало справ, але ставився до усіх доброзичливо і часто на їх прохання привозив коньяк з Навої, куди їздив за буровими коронками та іншими залізяками для буріння.

Прибулі теж хотіли приєднатися до пікніка, але усі вже згортались, так що вони розмістилися самі, запросивши Сашу. Він, певна річ, не відмовився і попрохав, щоб геологи їхали без нього, він, мовляв, приїде з Георгієм, тобто буровим майстром. Так і зробили.

Усі відпочивали вдома, коли ввечері привезли Сашу. Його знайшов водій іншої водовозки, що їздила по воду на біосферну станцію. Саша лежав біля дороги кілометрах в тридцяти від станції. Впізнати його було неможливо, обличчя розпухле від побиття, руки перебиті вище ліктів, рухатися він не міг, розмовляти теж. Водій водовозки завантажив його до себе в кабіну і привіз до геологів. Саші постелили у гуртожитку на підлозі, на ліжку він лежати не міг. Дивлячись на його стан, Володя хотів викликати з Навої лікаря, але Саша нерозбірливо промугикав, що лікаря не треба і казати нікому не слід. Так він лежав тижні зо два. Зрозуміло, геологи і геофізики взяли в роботу Георгія і шофера, з якими залишався Саша. Креслярка, дружина Георгія, ходила заплакана і ховала від усіх очі. Поступово з’ясувалось, що поки Георгій їздив за залізячками до Навої, Саша ухитрився звести його дружину, про що Георгія повідомили доброзичливці. Ось гарячий грузин і покарав Сашу. Напоївши його на біосферній станції, Георгій і шофер викинули Сашу з кабіни водовозки, потім залізною монтувалкою Георгій перебив йому обидві руки, бо Саша був мужик не слабкий і міг чинити опір. Шофер, розпалившись, увесь час намагався переїхати Сашу водовозкою, але Георгій обмежився звірячим побиттям. Кинувши Сашу вмирати на дорозі, вони поїхали додому. Можливо, Саша там би і вмер, якби його випадково не знайшов водій іншої водовозки.

За місяць, майже зовсім одужавши, Саша пішов до Георгія і його дружини уладнувати інцидент. Це йому вдалося, в подальшому їх стосунки не були ворожими. А втім, Георгій та його дружина ще за пару місяців звільнились і поїхали, казали, що вони заробили достатньо грошей, щоби купити будиночок на Чорноморському побережжі Грузії.

ВІДКРИТТЯ РОДОВИЩА

Другий сезон володіних робіт в Каратау наближався до кінця. Вже накопичився деякий матеріал відносно походження уранових рудопроявів. Стало зрозумілим, що існують концентрації урану, переважно разом з молібденом, які утворились за рахунок глибинного перерозподілу рудних елементів за високих значень температури і тиску у товщі вуглецевисто-кременистих сланців. У той же час намітилась група проявів окиснених уранових руд, можливо, пов’язаних з корою вивітрювання порід. Склад мінералізації був ураново-мідний, як біля селища експедиції, або ураново-ванадієвий, як у рудопроявах північної частини площі робіт. Такі рудопрояви були поширені досить широко, проте уранова мінералізація не простежувалась на глибину, закінчуючись у декількох метрах нижче денної поверхні. Ці міркування були покладені в основу проекту експедиції на наступний рік, який готувався в Ташкенті.

Володя і Міша повернулись на свою колишню квартиру у Старому місті. З ними приїхали тільки декілька геологів і геофізиків, тому що роботи в експедиції тривали.

Друзі зустріли в Об’єднанні Женю і ввечері пішли до «скельця». Женя до того часу вже припинив зустрічатись з Валерією, яка після закінчення університету поїхала за розподілом на біосферну станцію на Памірі, де зустріла молодого англійського астронома, що працював у обсерваторії. Між ними виникло кохання, і вже за декілька місяців, коли англієць їхав додому, з ним поїхала і Валерія. Так що Володя нічого не спромігся узнати про Анжелу. У «скельці» її теж не було, ніхто її не бачив від червня. З відділу кадрів Алма-Атинської кіностудії новин не надходило. Поглинутий роботою, Володя почав потроху забувати про Анжелу.

Великі складнощі були зі створенням проекту робіт на наступний, останній, рік. Майже усі відомі аномалії радіоактивності і прояви урану були перевірені, залишалось не більше трьох-чотирьох. Володя не був упевнений, що вони зможуть знайти промислове родовище. Власно кажучи, проект складався для кінцевої перевірки його припущень. Найбільшу увагу Володі привертала Головна синкліналь – досить крупна коритоподібна структура на північній площі Каратау. Тому в проекті на наступний рік він передбачив глибоку, до 600 м, свердловину безпосередньо в осьовій частині структури. З великими труднощами вдалось відстояти цю свердловину при захисті проекту, оскільки ніяких аномалій радіоактивності на поверхні тут не було. Проект захистили у середині грудня, Володя відразу надіслав старшого геолога, який відповідав за буріння, поставити станок на точку для буріння глибокої свердловини.

За пару тижнів геологи і геофізики, які складали проект, відсвяткували у Ташкенті Новий рік і повернулись до експедиції. До цього часу глибоку свердловину поблизу північно-західного закінчення Головної синкліналі пробурили до 150 м, і Володя вирішив зробити попередній гамма-каротаж, тому що боявся аварії. У випадку аварії свердловина могла бути взагалі загублена. Попередньо подивившись керн, що лежав у ящиках під навісом, Володя відмітив, що прошарки сланців і амфіболітів вивітрені на велику глибину, тобто в розрізі розвинуті так наречені лінійні кори вивітрювання. Це було доброю ознакою. Керну було небагато, кременисті сланці виявились сильно розбитими тріщинами, дробленими. Місцями можна було побачити жовті і зелені, подібні на дрібну слюду, ванадати, скоріше за усе урану і міді. Це було ще краще, хоч вони і раніше зустрічались не так вже й рідко.

Та гамма-каротаж свердловини, який робив Міша, просто приголомшив геологів і геофізиків, що юрмилися в очікуванні коло каротажної машини. Було виявлено чотири рудних інтервали довжиною до шести метрів по стволу свердловини, вміст урану в них складав перші десяті частки проценту, що було дуже непогано. Відразу стало ясно: експедиція знайшла, нарешті, родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.

Подальше буріння свердловини дозволило виявити ще два рудних інтервали. Нижче 300 м у керні пішли амфіболіти потужного пластового тіла, яке обмежувало поширення руд на глибину.

Отримавши нові результати, Володя повернувся в Ташкент і, доповівши про них керівництву Об’єднання, відразу ж почав складати доповнення до проекту – буріння профілів свердловин впоперек осі Головної синкліналі.

Бурити свердловини на рудній ділянці набагато цікавіше, ніж на мало перспективних площах. Кожна приносила щось нове, часто несподіване.

Ближче до літа з’явились загони з наукових інститутів Москви і Ленінграда. Вони відразу ж прийнялись за вивчення мінерального складу руд. Про успіхи експедиції схотів послухати і московський куратор Об’єднання, який у цей час перебував у експедиції, що працювала в передгір’ях Тамдитау.

Начальника експедиції і Володю викликали для доповіді. Володя зібрав необхідні геологічні матеріали і поклав їх у великий цинковий тубус, кришка якого замикалась на замок. Тубус опечатали, а Володі, як супроводжуючому таємні матеріали, видали для їхньої охорони пістолет «Вальтер» і обійму набоїв. «Бобік» начальника довіз геологів на роз’їзд, де вони сіли у потяг Навої-Учкудук, розмістившись у напівпорожньому купейному вагоні. Юрій Павлович, який вийшов до коридору, зустрів знайомого узбека і запросив його до купе. Узбек був не сам, а з підлеглим – високим на зріст небалакучим чоловіком невизначеної національності. Узбек, як і його попутник, виявилися міліціонерами, хоч були в цивільному. Володя дізнався, що узбек вже декілька днів святкує закінчення університету і «обмиває» свій диплом юриста. Після закінчення навчання його послали начальником міліції у селище добувачів золота, яке будувалось, і він їде до тієї ж станції, що і Володя з начальником експедиції.

Узбек був сильно п’яним, хоч зовні це було майже непомітно. Міцний парубок родом, мабуть, з кішлака, кремезної статури, він добре тримався на ногах. Відразу відкривши валізку, яку йому подав підлеглий, він витяг пляшку горілки, розлив у склянки, що йому приніс від провідника його попутник. Проте, Володя пити відмовився, пам’ятаючи, що у нього зброя і таємні документи. Новоспечений юрист його відразу ж зненавидів.

– Що я – звір, так? – п’яно чиплявся він до Володі. – Так, звір, звір. Чому не п’єш? Я юрист, міліціонер, а ти хто? Честь тобі роблю, а ти не розумієш…

Володя знав, що місцеві росіяни, які здавна живуть в Узбекистані, зневажливо кличуть узбеків «чурками» і «звірями». Проте, сам він не належав до їх числа і відчував себе, скоріше, гостем, поважаючим хазяїв. Юрій Павлович мовчки сидів на нижній полиці, поглядаючи на Володю. Не знаючи, як відкараскатись від юриста, Володя вийшов до коридору. Постояв там, одягнувши темні окуляри від сонця, потім вийшов Юрій Павлович.

– Не звертай уваги, – порадив він, – непоганий мужик, але загуляв трохи на радощах. Ходімо до купе, їхати ще години зо три, ти, що ж, стоятимеш тут?

Коли Володя повернувся до купе, міліціонер, поклавши на столик руки, а на них голову, мугикав, як від великого душевного болю. Він подивився на Володю червоними очима і сказав:

– Ненавиджу! Що я, звір? Авжеж, звір. Вчи мене, не вчи – однаково я для вас звір.

Володіни спроби якось вгамувати його були марними. Розрядку вніс начальник експедиції.

– Одначе, час обідати, – повідомив він, – ходімо до ресторану.

Міліціонер підвівся, вже хитаючись, за ним інші. Володя хотів було відмовитись, мовляв, таємні матеріали треба стерегти, але Юрій Павлович сховав тубус під нижню полицю і сказав, що з ними нічого не трапиться. Купе провідник замкне на ключ, поки вони обідатимуть.

У вагоні-ресторані Володя сів за столик подалі від міліціонера, сподіваючись, що його увага переключиться. Дійсно, переключилась. За столиком вже обідав чолов’яга віком трохи за тридцять. Він був одітий в сірий дешевий костюм, дещо пом’ятий, який звичайно носять звільнені з таборів, але проживаючі на поселені без права виїзду на малу батьківщину. Побачивши його поруч з собою, міліціонер втупився у нього довгим поглядом, від якого чолов’яга зіщулився і став швидко хлебтати, опустивши очі в тарілку.

Проте міліціонер узяв його за татуйоване зап’ястя і сказав:

– Ти – зек! Я бачу – зек! Я тебе запроторю назад на нари!

Чолов’яга злякано закивав.

– Запроторю, – продовжував міліціонер. – Ось бачиш, сидить очкастий? – кивнув він на Володю. – Дай йому виделкою в око!

Чолов’яга підняв на Володю очі.

– Дай, я тобі кажу, а то пристрелю, – знов наказав мучитель.

Чолов’яга затремтів, по лобі покотились краплини поту, він перехопив виделку, як ніж у бійці, і втупився очима у Володю. Тепер Володя зрозумів, що справи погані.

– Поклади виделку! – гримнув він на чолов’ягу.

Той вдячно подивився на Володю і з видимим полегшенням поклав виделку.

– А ти думай, що кажеш, – звернувся Володя до міліціонера.

– Так, дійсно, – підтримав начальник експедиції.

Міліціонер на хвилину знітився.

– Звір, звір, – бурмотів він. – Офіціант! – зненацька заволав, стрепенувшись. – Неси коньяк!

– Нема коньяку, – повідомив повний молодий чоловік у білому ковпаку, який з’явився звідкись з тамбуру.

– А ти хто такий? – похмуро поцікавився до цього мовчазний приятель міліціонера.

– Шеф-кухар, – з гідністю відповів чоловік в ковпаку.

Володя підвівся з-за столу і попрямував до свого вагону. Міліціонер це помітив і щось сказав своєму підручному, який мовчки підвівся і пішов за Володею. Володя прискорив крок, намагаючись першим прийти в купе, бо побоювався, що цей тип викине його з вагону на якій-небудь площадці. Підлеглий юриста теж прискорив крок, але Володя перший встиг увійти до купе, де лежав тубус. Він зачинив двері і дістав зі своєї польової сумки пістолет, тому що тепер напад на нього означав спробу захопити таємні документи.

Громило розчинив двері зі звірячим виразом обличчя, але Володя якраз досилав набій у ствол. Побачивши у нього пістолет, підручний міліціонера узяв байдужий вигляд і сів на нижню полицю. Хвилину посидівши, він підвівся і вийшов.

Незабаром прийшов Юрій Павлович.

– Ти чого пішов? – не зрозумів він. – Було цікаво, міліціонер побився з шеф-кухарем і вкусив його за руку. Викликали міліцію.

Хвилин за десять потяг зупинився на станції. Коли Володя вийшов з вагону, то побачив, що два міліціонери в уніформі тягнуть юриста. Поруч йшов підручний. А шеф-кухар з рукою, перев’язаною рушником, біг за ними і щось кричав.

На станції на геологів чекав «бобік» начальника Тамдинської експедиції. В селищі експедиції був водопровід, що відходив від магістрального водоводу, який подавав воду Амудар’ї на комбінат і в селище золотодобувачів. Завдяки водопроводу тут росли молоді дерева, а біля щитових будинків – квіти. Володя і Юрій Павлович відразу ж пішли зі своїм тубусом в камералку, де сидів московський куратор. Володя вже був знайомим з ним, він раніше дивився матеріали експедиції.

Куратор з цікавістю ознайомився з новими результатами робіт. Усі свердловини, пробурені вже на трьох профілях впоперек Головної синкліналі, розкрили руду. Результатів аналізу проб ще не було, але деякі ознаки вказували на те, що вміст урану в пробах буде вищим, ніж за даними гамма-каротажу. Куратор виглядав дуже задоволеним і сказав, що запропонує керівництву у Москві представити геологів експедиції до заохочення. Ввечері, зібравшись в їдальні, відмітили успіхи обох експедицій невеликим бенкетом, а ранком Володя і начальник Каратауської експедиції виїхали назад додому.

Через пару місяців Володя і Міша приїхали в селище золотодобувачів для ревізії матеріалів попутних пошуків урану, які проводила геолого-розвідувальна партія при пошуках золота. В селищі вони зустріли молодого фахівця, тобто юриста. Він був в уніформі лейтенанта міліції, впізнав Володю і кинувся до нього, як до рідного. Був тверезий і повний симпатії, узявся розпитувати про справи.

– А ти як? – неохоче спитав Володя.

– Після тієї п’янки мене не призначили начальником міліції. Тепер я начальник паспортного столу. Це навіть краще. Ти знаєш, скільки звільнених бажають прописатися в селищі? Добрі гроші маю.

На прощання прохав заходити в гості до паспортного столу, обіцяв, що разом посидять і вип’ють.

Незабаром, як припустив Володя, доходи міліціонера зросли. Восени до селища золотодобувачів привезли з Прибалтики жінок, відселених за дармоїдство. Надіслали їх на рік для виправлення на будівництві комунізму. Селище і рудник будувались великими темпами – кар’єр, дробилка, збагачувальна фабрика, металургійне виробництво, залізниця, жилі і адміністративні будинки. Будували, переважно, в’язні з трьох таборів. У селищі мешкала маса розконвойованих, як тут називали умовно достроково звільнених, і поселенців, котрим після відсидки не дозволяли повернутись в європейські області СРСР. Так що заслані жінки, названі тут ласкаво «дармоїдочками», прийшлись до речі. Вони жили в бараках, як поселенці, від роботи ухилялися. Високі, біловолосі жінки притягали натовпи чоловіків, тим більше, що інших представниць слабкої статі майже не було. Проте, не було і ніякого розгулу. Усе владналось добре. Дармоїдочки «працювали» ввечері і вночі, до них приходили гості, які грали в карти по-крупному, випивали, але без п’яних скандалів. Жінки збирали гроші. За рік вони поїхали, увозячи з собою немалі багатства.

Одначе, повернемося до наших справ, – писав Володимир Іванович, згадуючи минуле. – У зв’язку з відкриттям родовища урану в Каратау перебудовувалась методика пошуків. Стало ясно, що не треба стільки канав, а, відповідно, канавників. Їх в експедиції влітку бувало чоловіків двадцять-двадцять п’ять. Тепер мало залишитись п’ять-шість, інших треба було «скоротити». Старшому техніку-геологу, який відав документуванням канав і обміром виконаних робіт, доручили залишити кращих. Після видачі зарплатні близько двадцяти людей звільнили.

Увечері, попередньо підкріпившись спиртним, звільнені прийшли до Володі, щоб з’ясувати, чому їх звільнили, адже вони йому справно платили. Володя почав з’ясовувати, що означає «платили», і виявилось, що старший технік щомісячно брав у кожного робітника гроші мовби для керівництва експедиції. Розлючений Володя склав акт про здирство грошей техніком, під яким робітники підписались і поїхали додому.

Ранком Володя пішов до начальника експедиції, розповів йому про цей випадок і показав акт. Юрій Павлович схопився за голову:

– Ти що? Хочеш, щоб мене посадили?

– А тебе за що? – здивувався Володя.

– Я як же, це я попросив його записати роботягам більше виконаної роботи, а гроші віддати мені на автопокришки, тому що купити їх можливо тільки за готівку. Сам бачиш, гума уся лиса. А він, сучий син, почав і далі брати, вже для себе, а казав, що для керівництва. Давай сюди акт, нехай їде і розшукує тих, хто підписав, бере відмову.

– Ну, як хочеш, – невдоволено сказав Володя, – а я з ним працювати не буду. Або він йде, або я звільняюсь.

Начальник пообіцяв Володі, що на протязі місяця техніка переведуть до іншої експедиції.

Поїхав старший технік і зробив усе, як наказав начальник, привіз відмови робітників. Володя з ним не спілкується, завдань не дає, чекає, коли ж його переведуть. Місяць минає, другий – не переводять. Старший технік до камералки не заходить, але по селищу гуляє і в конторі байдики б’є. Побачивши Володю, не привітається, тільки посміхається потайки, та так єхидно, що у Володі нутро кипить. Володя знов спитав начальника експедиції, а він каже – не можу перевести, він секретар нашої парторганізації.

Незабаром Володя мав нагоду, поїхав він у відрядження до Ташкенту. Головний геолог Об’єднання став розпитувати Володю про справи. Наприкінці Володя розповів йому про випадок з канавниками. Головний геолог вислухав Володю з цікавістю, а Володя попрохав, щоб забрали того техніка з експедиції.

– Гаразд, – погодився головний геолог, – обіцяю, нам такі люди потрібні.

Через місяць техніка призначили начальником Першого відділу Об’єднання. Володя зрозумів, що старший технік був ще і сексотом КДБ в експедиції. Взагалі, надійний кадр.

Цей випадок зміцнив бажання, що віддавна виникло у Володі, піти з експедиції, поїхати «до Європи», тобто додому, в Україну. Його друзі з московського інституту пропонували поступити до них в аспірантуру, але Володя вагався, його більше тягнуло на Батьківщину. Те, що експедиція знайшла, нарешті, родовище, полегшувало рішення Володі, він хотів поїхати з чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку.

До закінчення попередньої оцінки родовища з допомогою буріння залишалось декілька місяців. Напружена робота відбилась на володіному здоров’ї, почали пустувати серце, нерви. За увесь час роботи в Об’єднанні він ніколи не брав відпустку. Через погану воду в пустелі зуби його кришились, замість третини зубів залишились тільки пеньки. Володя зрозумів, що час підлікуватись і, будучи в Ташкенті, пішов до профкому спитати про путівку в санаторій. Йому запропонували поїхати в санаторій «Карпати» у Закарпатській області, це, мовляв, кардіологічний санаторій, але усе інше теж підлікуєш. Володя узяв путівку, та заїзд починався за місяць, і він повернувся до експедиції.

Московський куратор виконав обіцяння, в Ташкенті Володі вручили відомчий знак «Відмінник розвідки надр» і непогану премію.

Коли підійшов термін їхати до санаторію, Володя, за традицією, поставив «відвальну», тобто приніс на чергову «вечерю» випивку і добру закуску. В їдальні зібралось багато людей, інженерів і техніків, випивали, а потім включили музику, почались танці. Справа, як звичайно, відбувалась вночі. На вечірку прийшла незнайома молода російська жінка, яка приїхала у відпустку до сестри в Ташкент, але виявилось, що сестра працює техніком в експедиції. Ось вона і з’явилась «з корабля на бал».

Жінка була середнього зросту, досить щільної статури, з приємним російським обличчям і волоссям кольору стиглого жита. На неї багато хто відразу звернув увагу, холості інженери і техніки оточили її. Але вона поглядала на Володю, винуватця вечірки, про якого, певна річ, багато людей говорили і на його честь виголошували тости.

Володя помітив цікавість новенької, він підійшов до неї і запропонував вийти на повітря, тому що в їдальні задушно. Вона відразу ж погодилась, непомітно вийшла, і вони пішли під місячним світлом прогулятись, залізли на одну з невисоких гірок поблизу селища. Між ними відразу виникли прості і щирі стосунки. Невідомо чому Володя розповів Наді, так звали нову знайому, про Анжелу. Може тому, що нікому не розповідав, а відчував необхідність звільнитися від спогадів. Надя ж розповіла, що мешкає у великому місті Росії, викладає в школі, вона заміжня, але з чоловіком відносини не склались, вони на межі розриву. Володя обняв Надю, вона потяглася до нього, і вони поцілувались. Так і сиділи деякий час, звісивши ноги з скелястої вершини і цілуючись. Володя вирішив, що треба піти далі, але Надя зупинила його, сказавши, що їх відносини розвиватимуться, коли він повернеться з відпустки. Вона ж нікуди до того не поїде. Володя підкорився, а коли настало чотири години ранку, вони повернулись до селища, усім треба було на роботу, а Володі – їхати на роз’їзд і далі до Ташкенту, щоб летіти до Львова.

ВІДПУСТКА

Летіти прийшлось з пересадкою. Спочатку він чотири години летів до Москви, потім дві години з Москви до Львова. Загалом витратив цілий день. Повечерявши у Львові, він близько полуночі сів у потяг «Київ-Чоп» і рано вранці приїхав на станцію Свалява. Там прибулих до санаторію «Карпати» чекав невеликий старий автобус.

Потягом разом з Володею приїхали ще п’ять-шість людей. Вночі Володя не бачив Карпат, вийшовши на станції, побачив, що вона оточена горами, порослими зеленим лісом. Прохолодний ранок, мокрі чи то від дощу, чи від роси дерева і кущі, цілюще повітря. Після гарячої пустелі Володя відчув себе в раю.

Автобус поїхав гарною асфальтовою дорогою, переїхав по мосту річку Латорицю – чисту і бистру, з білими бурунами навкруги брил, що скотились з гір у русло. В’їхали у браму з написом «Санаторій Карпати», і автобус зупинився біля адміністративної будівлі – красивого старовинного замку, який ще які-небудь двадцять років тому належав угорському графові Шенборну.

Володю оселили у спальному корпусі, поруч з двоповерховою поліклінікою. В його номері майже нічого не було – два ліжка, тумбочки, стіл, два стільця і туалет, поєднаний з душем. Ні телевізор, ні холодильник тоді не були заведені. Проте, годували добре, Володя брав ванни, ходив стежками теренкуру, пив мінеральну воду «Поляна купель», а вечорами сидів у кінозалі, де безкоштовно показували старі фільми. Його сусідом по кімнаті був тракторист з Уралу, хитруватий чолов’яга років сорока, який увесь час розпитував Володю про зарплатню і надбавках до неї. В кіно він не ходив, замість цього десь грав у карти і приходив додому близько четвертої години ранку. Вдень, після обіду, він спав, іноді не один, до нього вдень приходили жінки, які лікувались в санаторії, кожного разу нова. Володі це не заважало, він гуляв на природі або плавав у басейні.

Відпочивши днів десять, Володя відчув бажання повернутися до роботи, але роботи не було. Він почав їздити у місто Мукачеве, яке було недалеко – в 15 км від санаторію. Місто йому дуже подобалось – незвичні чеські і угорські будинки, невеликі парки, річка Латориця, європейські магазини і групи туристів, що вештались містом і заповнювали два ресторани, які тут були. Цікавим був і базар, де продавали на розлив сухі вина. Володя іноді випивав склянку-другу, які йому наливали з оплетених бутлів.

Одного дня, гуляючи в горах, кілометрах в десяти від санаторію, він помітив у лісі бурову вишку. Підійшовши до неї, Володя побачив керн у дерев’яному ящику, подивився на етикетці глибину свердловини. З будки біля вишки вийшов робітник і підійшов до нього. Вони привітались, і Володя спитав, яка глибина свердловини на забої і якими рейсами вони бурять. Робітник прийняв його за геолога з їхньої експедиції і відповів на питання. Тоді Володя сказав, що він геолог з Середньої Азії, і спитав, яка фірма тут бурить. Робітник відповів, що Закарпатська експедиція, яка знаходиться в місті Берегове, в 30 км від Мукачевого. Володя розпитав, як туди їхати, і робітник сказав, що від залізничного вокзалу в Мукачевому ходять автобуси до центра Берегового, а звідти вже треба досить довго йти до селища експедиції. Попрощавшись з робітником, Володя пішов у санаторій, розмірковуючи про поїздку в Закарпатську експедицію.

У вівторок, після сніданку, Володя вирішив не приймати процедури і поїхав до Мукачевого машиною, яка возить продукти для санаторію. Тут він легко знайшов залізничний вокзал, збудований вже за радянської влади, з обов’язковими скульптурами робітників і колгоспниць. Коло вокзалу він сів у напівпорожній автобус, на задніх сидіннях якого влаштувалась шумлива циганська родина, і відправився до Берегового.

За Мукачевим проїхали повз військовий аеродром, де кожні декілька хвилин злітали і сідали реактивні винищувачі. Дорогою до Берегового вони зустрічали і обганяли бронетранспортери і військові вантажівки. Відчувалась близькість кордонів з Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією.

Берегове виявилось угорським містечком зі старовинними католицькою і протестантською церквами у центрі, з гастрономом «Колос», де продавали «кращу в СРСР» каву. Через центр міста протікав вузький і доволі брудний канал Верке, зарослий очеретом. Він перетинав запорошені вулиці з добротними одноповерховими будинками, далі від центру знаходився старий непоказний залізничний вокзал, повз який двічі на добу проходив робітничій потяг «Львів-Солотвино». Поблизу вокзалу розміщались великі армійські казарми, у дворі за огорожею виднілись бронетранспортери.

Дорога до експедиції виявилась довгою, Володя пройшов повз консервний завод, нарешті, показались ошатні двох – і триповерхові будинки стилю «модерн», оточені молодими деревами. Це було селище Закарпатської експедиції, посеред якого виділялась кав’ярня «Кристал». Володя відразу ж сюди увійшов, усе було на вищому рівні, тут навіть стояв телевізор з великим екраном, на якому йшов угорський фільм. Робітники кав’ярні розмовляли між собою угорською, а Володі відповідали російською, майже без акценту. Володя випив чеського пива «Старопрамен», закусивши шпикачками і рогликами – довгими витими булочками. Посидівши в порожній кав’ярні, оскільки був робочий час, він попрямував до контори експедиції – нового триповерхового будинку, всередині оздобленого дерев’яними панелями. Побачивши на дверях табличку «Головний геолог експедиції», він постукав і увійшов. В кабінеті пахло сосною, на дерев’яних панелях місцями виднілись краплі смоли. Посередині кабінету стояв довгий стіл для засідань, в його торці примостився невеликий письмовий стіл, за яким сиділа крупна жінка з орденом Леніна на лацкані жакету. Жінка виглядала доволі молодою, старше Володі років на десять- дванадцять. Хоч вона була зайнята, щось зосереджено писала, усе ж перервалась і з цікавістю подивилась на Володю.

Володя привітався і сів на стілець біля письмового столу. Він назвався, сказав, що тут у відпустці, бачив бурову вишку експедиції і приїхав познайомитись, бо подумує про повернення з Середньої Азії до України. Головний геолог, доброзичливо розпитавши про його роботу в Узбекистані, сказала, що у них багато геологів з цілого Союзу, на жаль, посади, гідні Володі, зайняті, але треба підійти до начальника експедиції. Вона відразу підвелась і разом з Володею відправилась у сусідній кабінет.

В кабінеті начальника експедиції сидів худорлявий чоловік середнього віку, в сорочці з короткими рукавами. Головний геолог представила Володю, начальник енергійно з ним привітався і спитав:

– Ви до нас працювати приїхали?

– Поки що ні, – відповів Володя, – я відпочиваю в санаторії «Карпати», побачив вашу бурову вишку і довідався про вашу адресу.

– А, це, мабуть, на Кам’яному кар’єрі, – подивився начальник на головного геолога. – Ми там розвідуємо ртутне родовище. До речі, цього року у тім же районі починаємо оцінку бурінням ще декількох проявів ртуті, нам потрібен досвідчений геолог. В листопаді здаємо новий будинок тут, у селищі. Отримаєте квартиру. Так що добро пожалувати!

– Подивимось, – ухилився Володя, – у мене там ще є справи. Я вам напишу.

Володя записав адресу, яку йому продиктував начальник експедиції, і попрощався. Пішов назад, до центру міста, випив горнятко кави у гастрономі «Колос», де стояла немала черга. Побачивши, що підійшов автобус на Мукачеве, він вийшов, забрався у нього і за годину приїхав до залізничного вокзалу, від якого того дня він почав свою подорож.

За тиждень термін лікування і відпочинку дійшов кінця. Володя повернувся до Львова, але поїхав потягом до Києва, звідки полетів у Москву, а потім у Ташкент. Київ йому теж сподобався, велике старе слов’янське місто з силою церков і монастирів, могутньою рікою і численними садами і парками. Володя провів тут два дні, відвідав Дальні і Ближні печери в Лаврі, Софійський собор і Кирилівську церкву, стадіон «Динамо» і парки навкруги Маріїнського палацу. Однак у Києві не було того відчуття Європи, яке він відчув у Львові і, особливо, у Закарпатті.

В Ташкенті Володя відразу ж пішов до «скельця», сподіваючись побачити Анжелу. Але її там не було, і усі про неї забули, з трудом згадували, про кого йде мова. Женя нічого про неї не чув, тепер він зустрічався з подругою Валерії, яка поїхала до Англії. Подруга знала Анжелу, але теж давно нічого про неї не чула.

В Об’єднанні Володі запропонували не їхати в експедицію, а терміново зайнятись проектом попередньої розвідки родовища. Пославшись на нестачу матеріалів для складання проекту, Володя усе ж поїхав до Каратау. Дивно було знову побачити пустелю, чахлі деревця піскових акацій, іржаві листи заліза, розкидані поблизу залізниці, запорошені такири і глинобитні кибитки казахів. В експедиції усе було, як звичайно. Володя привів з собою «Горілку з перцем» і декілька пляшок вина «Оксамит України». Зібрались ввечері у гуртожитку, усі розпитували Володю про санаторій, про Закарпаття. Володя з захватом розповідав. Вибравши час, Міша покликав його на ганок. Усівшись на дастархан, він, незвично ніяковіючи, сказав, що він і Надія тепер разом.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Володя.

– Коли ти поїхав, ми ще не раз збирались на «сабантуй», поступово подружились, порозмовляли про життя і зрозуміли, що створені одне для одного.

При цих словах Володя поморщився, бо не любив пишномовних промов. Міша це помітив і сказав:

– Певна річ, Наді було незручно, вона обіцяла тебе чекати. Усе ж ми з’їздили до неї додому, в Росію. Я побоювався розмови з її чоловіком, але він не бився, а плакав, прохав її не йти. Проте, вона усе витримала, забрала сина, якому шість років, і ми повернулись до Ташкенту. Зараз вона розлучається з чоловіком, а потім ми розпишемось.

– А де вона зараз?

– Тут, живе у сестри. Ти її не чіпай, будь ласка, вона і так не в собі.

Володя відчув подвійне почуття. Йому було неприємно, що Надя залишила його, хоч у нього з нею нічого не було, крім майже дружніх поцілунків, але, з другого боку, він забув про неї в Закарпатті, згадував тільки Анжелу. Тому сказав Міші:

– Та гаразд, якщо так сталось. Сподіваюсь, у вас усе складеться.

Але якесь неприємне почуття у нього залишилось. То Анжела його, можна сказати, кинула, то Надя якось легко відмовилась. А Міша повеселішав:

– Я побоювався, що на цьому скінчиться наша дружба, – зізнався він.

Наступного дня, коли Володя відпочивав після обіду, до його квартири, не постукавши, увійшла Надя. Володя залишився лежати одягненим поверх ковдри. Зупинившись біля спинки його ліжка, Надя сердито зажадала:

– Зараз же підведись! Як ти можеш лежати, розвалившись, перед жінкою?

– Слухай, Надю, йди, не заважай відпочивати, я тебе не запрошував.

Він був радий хоч би так висловити своє незадоволення «зрадою» Наді. Вона також, видимо, була незадоволена, що їй приходиться вибачатись невідомо за що, дуже почервоніла, закричала, що Володя не сміє так себе поводити, вона йому нічого не обіцяла, і ніяких прав він на неї не має.

Володя неохоче сів на ліжку і спитав:

– Чого тобі треба? Ну, покохала ти Мішу і йди собі, я претензій не маю.

– Поводити себе треба по-людські, – трохи вгамувалась Надя. – Я сподіваюсь, що ми залишимось друзями.

– Ну, сподівайся, – Володя знов улігся на ліжко.

Надя цього разу кричати не стала, а пішла, грюкнувши дверима.

Володя повідомив у Ташкент радіограмою, що оцінка родовища ще не закінчена, треба знову пробурити декілька свердловин, де було мало керну. Продовжувалось також безкернове буріння з продувкою повітрям. Загалом, справа затяглась ще на два місяці, і тільки у грудні Володя з невеликою групою геологів і геофізиків виїхав до Ташкенту для складання проекту попередньої розвідки родовища.

ВОЛОДЯ ЗАКІНЧУЄ СПРАВИ В ПУСТЕЛІ

У грудні в Ташкенті вже холодно, температура вдень від п’яти до десяти градусів тепла, іноді падає дрібний дощ. Володя, будучи в Україні, купив у Києві англійське пальто з джерсі, дуже легке і непромокальне. В додачу воно не м’ялось і мало немазкий темно-коричневий колір. Міша оселився з Надею у новій квартирі, в жилому будинку Об’єднання. Хазяї квартири працювали в цілорічній експедиції, квартира була вільною. А Володя напросився до Жені, до весни, як він сказав. Жені було не дуже зручно, але на той час він знайшов молоду медсестру з дитиною і ночував у неї.

Декілька місяців Володя з співробітниками його експедиції складав проект попередньої розвідки родовища, в тому числі проект шахти, яка мала дати відповідь про форму рудних тіл і умовах їх залягання на глибині. До роботи були залучені гірники і економісти. Нарешті, в кінці березня проект пройшов попередній захист в Об’єднанні, і Володя прийшов до головного геолога домовлятися про свій перевід в Закарпатську експедицію. Лист начальнику експедиції в Берегове він надіслав і отримав позитивну відповідь с гарантією надання квартири. У відділі кадрів Об’єднання сказали, що Володю перевести ніяк неможливо, тому що це інше відомство, треба тільки звільнятись. Володя і на це погодився, але начальство не бажало відпускати, умовляло залишитись, пропонуючи посаду начальника експедиції. Володю ж адміністративна посада не цікавила, він усе більше хотів поїхати. Нарешті, його викликав Генеральний директор Об’єднання. Владна сивувата людина, на його грудях Володя побачив ордени Леніна і Трудового Червоного Прапора. Відомий матюкальник і крутий керівник з Володею розмовляв чемно і майже по-батьківськи. Він попрохав Володю поїхати до Москви захистити хоча б проект шахти. Мабуть, сподівався, що Володю там відмовлять від звільнення. Володя не схотів їхати. Він, звичайно, побачив, що «генерал», як його називали, засмутився або навіть образився, проте, вийшов з кабінету і пішов до своєї групи. Незабаром його запросили до головного геолога.

– Я вважаю, що ти неправий. Міг би поїхати до Москви. Тобі що, віжка під хвіст попала? Образив «генерала», я б на його місці випоров тебе ременем.

– Вибачаюсь, – твердо сказав Володя, – я вирішив поїхати і стоятиму на своєму. До Москви, звичайно, поїду. Тільки нехай мене звільнять, зроблять запис у трудовій книжці.

Так і зробили, навіть книжку видали на руки і копію наказу про звільнення. Розрахувались з ним, виплатили купу грошей за невикористані відпустки. Замість Володі призначили старшого геолога на бурінні. Він же домовився, щоб у приміщенні групи, у дворі Об’єднання, дозволили зробити прощальну вечерю, наступного дня Володя летів до Москви разом з головним геологом і головним інженером Об’єднання. Зібрались майже усі геологи і геофізики експедиції, які були в Ташкенті. Були перші дні квітня, тепло, цвіли тюльпани, і вікна будівлі у дворі були розчахнуті. Володя виставив багато випивки, із їдальні біля Шейхантаура принесли два цебра плову, на базарі купили дві чарджоуських дині, кожна вагою кілограмів п'ятнадцять. Дині цілу зиму зберігались у хазяїна підвішеними до стелі.

Загалом, проводи вдалися на славу, виголошувались промови, друзі підходили обійматися. Поступово усі розійшлись. До п’ятої ранку залишились тільки Володя і його група з експедиції в Каратау. Натовпом вийшли з воріт, майже усі їхали в жилий будинок Об’єднання, де Володя мешкав на квартирі.

Володя забагато випив, бо до нього підходили співробітники, щоби з ним випити на прощання. Він хитався на ходу, хотілось спати. Якось так стало, що його взялась опікати Валя, з якою він часто грав у настільний теніс, милуючись її рухами. «Ексгібіціонистка», казав про неї Міша, а Володя заперечував, кажучи, що Валя – гарна дівчина й до того ж його землячка. Дивлячись, що Валя опікує Володю, веде його під руку і навіть напівобійнявши, усі поспішили додому, а Володя і Валя відстали. Володя відімкнув квартиру ключем, в ній нікого не було. Валя відпустила його і збиралась піти, але вирішила поцілувати Володю на прощання, чисто по-дружньому, в щоку. Володя не очікував цього, він як раз повернувся, і поцілунок випадково прийшовся у губи, потім ще, а далі вони вже не могли відірватись один від одного.

– Що ж ти раніше мене не поцілував? – пожалкувала Валя, лежачи поруч. – Я увесь час цього чекала.

Володя нічого не відповів. Не казати ж, що у нього не було щодо неї конкретних бажань. Так можна і образити жінку після того, що сталось. Трохи помовчавши, він сказав правду: вона йому давно подобалась, він милувався нею, але влаштувати любовний трикутник разом з нею і її чоловіком не міг, бо усе полетіло б до біса.

– Ось за це я тебе і люблю, – притиснулась до нього Валя, – ти захоплений, нічого не помічаєш, крім своєї геології.

– Тобі вже час, – обережно зауважив Володя, побачивши, що за вікнами зовсім розвиднілося. – Мені теж треба збиратись.

– Нічого, я тебе зберу і проводжу. Чоловік же залишився в експедиції, я сама з ним розберуся. Ти мені напиши, коли влаштуєшся.

Години через три Володя і Валя відправились на трамваї до пересадки на автобус Аерофлоту. При них були дві валізи, присутність Валі не здавалась зайвою. Таксі тоді замовити було важко і спіймати також.

Побачивши Валю в аеропорті, головний геолог Об’єднання спитав у неї:

– Ти теж летиш?

– Ні, – замість неї відповів Володя, – допомагає.

– Дарма, – пошуткував головний геолог, – я би з нею полетів на край світу.

Володя промовчав. Він побачив питання в очах Валі.

– Життя покаже, – сказав їй, відводячи у бік.

Валізи він уже здав у багаж, а начальство пішло пити пиво.

– Ти не думай, я рада, що так сталося. Завжди мріяла про тебе, чоловік не розумів, чому я була холодною з ним. Може тепер стане легше. Але ти напиши, будь ласка, я чекатиму.

Вони декілька разів поцілувались, не звертаючи уваги на зустрічаючих і проводжаючих. «На вокзалі усі цілуються», – подумав Володя. Валя махнула йому рукою і пішла до виходу.

Незабаром оголосили посадку на літак. Через чотири години літак приземлився у Москві, автобусом Аерофлоту Володя з супутниками доїхав до метро, потім усі вийшли недалеко від будівлі Міністерства. Їм вже був замовлений готель, засідання науково-технічної ради Главку призначене на завтра. Ввечері посиділи в ресторані готелю, обговорили, як захищатимуть проект шахти. На подив Володі, на засіданні НТР людей було небагато, крім них, ще персон десять. Мапи поклали на стіл, навкруги якого сиділи ті, хто зібрався. Обстановка була доброзичливою, проте питань ставили багато, засідання тривало над чотири години. Проект затвердили, Володю запросили зайти до головного геолога Главку, там вже сидів головний геолог Об’єднання. Володя зрозумів, що розмова буде про його звільнення. Головний геолог Главку сказав, що затримати його не можуть, тому що він відпрацював час, належний після інституту. Але чому він їде?

Володя відповів, що скучив за Україною.

– Так ми тебе направимо в експедицію нашого українського Об’єднання, поїдеш на пошуки родовищ на Українському щиті, – запропонував головний геолог Главку.

– Я хочу працювати в Карпатах, – Володя, сподівався, що від нього відчепляться.

– Ну, в Об’єднанні є Карпатська партія, можеш там працювати. Дамо в Києві квартиру, цього року там здають будинок.

Він зняв слухавку і зателефонував у Київ. Було чутно, що там, ніби то, опираються, але головний геолог Главку перейшов на наказний тон і змусив Генерального директора Об’єднання пообіцяти, що квартиру Володі дадуть. Не знаючи, чим крити, Володя погодився. Головний геолог Главку відразу попросив його трудову книжку і передав її головному геологові ташкентського Об’єднання, наказав зробити зміни – записати перевід до Києва.

Наступного дня, простившись з колишнім начальством, Володя вилетів до столиці України. Так закінчилась його кизилкумська епопея, попереду були Карпати.

Розділ другий

МАЙЖЕ ДЕТЕКТИВ

АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

О десятій ранку в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрій Володимирович? – спитав чоловічий голос у слухавці. – Вам дзвонять з міліції, майор Шевцов. Чи можете зайти до вашого районного відділку сьогодні о чотирнадцятій годині?

– Сьогодні не можу, у нас Вчена рада. А що сталося?

– Ну, давайте завтра на десяту, скажіть черговому, що до майора Шевцова. Я вам усе поясню. Не хвилюйтесь, треба у вас дещо узнати.

Поклавши слухавку, Андрій Володимирович замислився. Для чого він знадобився майорові? Його ніколи не викликали до міліції, але особливого хвилювання у нього не було, оскільки він не відчував за собою будь-яких порушень закону. Проте думка про міліцію не давала спокою. Добре, що до обіду заходили співробітники, відволікали його.

Кабінет Андрія Володимировича був невеликим, мабуть, переробленим з якого-небудь підсобного приміщення. Співробітники відділу шуткували, що з туалету. Тут можна було прийняти одного, а якби гості стояли, то двох людей. Більшу частину кабінету займали письмовий стіл, великий сейф на два відділення і етажерка з книгами. На стінах висіли чотири мапи, єдине вікно виходило на цегляну стіну Інституту корисних копалин, де працював наш герой.

Після обіду Андрій Володимирович пішов на Вчену раду, сидів в напівпорожньому залі, споглядаючи лисі та сиві голови своїх колег. Молодь, за звичаєм, на Вчену раду не ходила, не дивлячись на вказівки директора. Та й мало було молоді. Аспіранти і молодші наукові співробітники з’являлися в залі тільки, коли хто-небудь з їх друзів захищав кандидатську дисертацію.

Андрій Володимирович на раді був зайнятий своїми думками, тому не виступав. Він намагався пригадати події останнього року. Проте нічого особливого згадати не міг. Господарських угод, де могли б бути які-небудь порушення фінансової дисципліни, у нього не було. Тепер замовлення від виробничих геологічних організацій отримати було важко, їх надавали тільки надійним, перевіреним людям, які згідні були повернути готівкою частину отриманих за роботу грошей, тобто зробити «відкат». Андрій Володимирович не бажав з цим зв’язуватись, тим більше, що його двічі надурили в минулому: він складав угоди, його співробітники працювали, їм платили за перший квартал року, а потім, отримавши звіт про виконану за угодою роботу, припиняли платити, обіцяючи усе виплатити наприкінці року. Сподіваючись на чесність замовника, відділ працював далі, здавав в кінці року звіт, але гроші йому так і не виплачували. В результаті Андрій Володимирович відмовився від таких угод і віддав перевагу грантам, які надавали різні, зокрема європейські, наукові фонди. Щоправда, для цього треба було скласти проект і виграти грант на конкурсі, та поки що йому щастило. Хоча Андрій Володимирович бачив, що так довго не триватиме, оскільки лабораторна база інституту не оновлювалась після 1991 року, наукове обладнання і прилади застаріли, на результатах, що отримуються, тепер і статтю не напишеш в авторитетний геологічний журнал. Скоро здібних до науки молодих співробітників взагалі не залишиться, усі вчать англійську мову, сподіваючись поїхати в Європу в аспірантуру чи на стажування.

Після Вченої ради, яка закінчилася близько п’ятої години, Андрій Володимирович хотів попрацювати ще години три-чотири, але о сьомій вечора, коли вже стемніло, при йшов черговий і попросив піти додому. Виявляється, черговий вийшов у двір і побачив світло у вікні Андрія Володимировича, а директор інституту на початку листопаду дозволив працювати тільки до шостої вечора з метою економії електрики. Андрій Володимирович, певна річ, знав про цей наказ, але порушував його, щоби спокійно попрацювати, коли співробітники відділу підуть додому. Цього разу його «застукав» черговий, тому прийшлося закрити матеріали в сейфі і вийти через прохідну на вулицю.

Морозило, вуличні ліхтарі освітлювали залишки снігу на обледенілих тротуарах. Андрій Володимирович згадав, що не зателефонував дружині, дістав мобільний телефон і набрав номер. Дружина була вдома, чекала його до вечері.

– Ніхто не дзвонив? – спитав її Андрій Володимирович.

– Батько телефонував, питав чи прийдемо ми до нього в суботу. Я відповіла, що передам тобі.

– Добре, подзвоню йому з дому. А від Вані було що-небудь?

– Поки що ні, – відповіла дружина.

Ваня був їх сином, який недавно закінчив університет, а тепер вчився в аспірантурі в Польщі. Він збирався приїхати на Різдво, чекали від нього дзвінка.

На автобусній зупинці Андрій Володимирович сів у маршрутку і за півгодини приїхав до дому. Його дружина Маргарита Іванівна була молодшою за чоловіка на п’ять років. Відчинивши вхідні двері, Андрій Володимирович побачив її в кухні. Знімаючи в передній куртку на підкладці зі штучного хутра, він кинув погляд на розповнілу фігуру дружини в штанях і плетеній кофті та пішов мити руки.

Дружина, поставивши на стіл вечерю, включила телевізор, на якому йшов черговий російський кримінальний серіал. Андрій Володимирович на ходу поцілував дружину в лоб і, невдоволено скривившись, сів за стіл. Передача йому явно не подобалась.

– Зараз будуть новини, – сказала дружина, помітивши його реакцію. – Втомився?

Андрій Володимирович виглядав втомленим. Маргарита Іванівна м’якою рукою пригладила йому залишки посивілого волосся навколо лисини. Чоловік вдячно кивнув і взявся вечеряти. Щоб марно не бентежити дружину, він вирішив поки що не розповідати про запрошення до міліції.

О восьмій ранку, коли Андрій Володимирович снідав, зателефонував син Іван. Він вибачався, що не приїде на новий рік. Замість цього йому треба їхати до Великої Британії, щоб спробувати знайти матеріал, необхідний для його роботи. Зупиниться він у Лондоні у Мар’ї, яка була йому сестрою і, відповідно, дочкою Андрія Володимировича і Маргарити Іванівни.

Андрій Володимирович передав слухавку дружині, спішно закінчив сніданок, узяв паспорт, теку з матеріалами, оскільки збирався після міліції поїхати в інститут, і вийшов з квартири. Тут він згадав, що не подзвонив батькові, але вже не було часу, бо поспішав. Він знав, де районний відділок міліції, тому що колись у паспортному столі міняв паспорт. Андрій Володимирович пішов пішки, йти було хвилин двадцять, а маршрутки були заповнені пасажирами.

Увійшовши у відділок, він побачив праворуч чергового лейтенанта за скляною перегородкою з віконцем, подібним до касового.

– Я до майора Шевцова, – сказав він.

– Паспорт є? – спитав черговий.

Сергій Володимирович подав паспорт, а черговий підняв слухавку і сказав:

– Товаришу майор, до вас Гошівський Андрій Володимирович.

Потім повернув паспорт і сказав:

– На третій поверх, кімната 318.

Андрій Володимирович піднявся пішки на вказаний поверх, постукав і увійшов.

– Добрий день, я Гошівський.

Назустріч піднявся майор, молодший від нього років на п’ятнадцять. Він вийшов з-за столу, потиснув гостеві руку і сказав:

– Слідчий з особливо важливих справ майор Шевцов Микола Михайлович. Сідайте, будь ласка. У мене до вас декілька питань.

Андрій Володимирович сів навпроти майора і мовчки дивився на нього.

– Чи знаєте ви Головченка Віктора Івановича? – спитав майор, підсовуючи до себе якісь папери.

– А хто це? – здивувався Андрій Володимирович.

– Помічник депутата Верховної Ради. Два дні тому його знайшли убитим недалеко від його будинку у Вінниці. В його записнику поряд з іншими були ваші прізвище і номер телефону.

– Тепер згадав, – сказав Андрій Володимирович, – ми не були тісно знайомі, зустрічались два-три рази. Шкода, мені він здався доброю людиною.

– Розкажіть, будь ласка, коли і як ви з ним познайомилися, що обговорювали.

– Точно не пам’ятаю, це було два роки тому, коли я повернувся з конгресу в Австрії. Він зателефонував мені і попросив з ним зустрітися, запропонував у кав’ярні недалеко від інституту. Я сказав, що можу близько шостої, після роботи. Це було у червні, ми зустрілися, але пити чай або каву я відмовився, і ми вийшли в садочок біля кав’ярні, сіли на лавочку. Він сказав, що мене йому рекомендував хтось із знайомих, вже не згадаю хто, як експерта з корисних копалин. Він хотів запросити мене, але я був за кордоном. Тому він звернувся до професора Бориславського, якого йому теж рекомендували. «Що ж, – сказав я, – Бориславський – відомий геолог і фахівець з геології корисних копалин, ваш вибір вдалий. А від мене що ви хочете?

– На всякий випадок я хотів би звернутися і до вас. Мова йде про видобування нікелевої руди з родовищ у Дніпропетровській області.

– Так це ж силікатні залізо-нікелеві руди, які складаються з глини та вохри. Подібні руди, але в кращих гірничо-геологічних умовах, раніше вже видобувались в Кіровоградській області, навіть нікелевий завод був збудований. Але припинили роботи, бо вміст нікелю низький, запаси руди майже вичерпались. Завод перебудували на виробництво нікелю з сульфідних руд Кольського півострова.

– Тобто ви вважаєте, що нема сенсу видобувати ці руди? Конкретно Неладівське родовище.

– Якщо я не помиляюсь, залізо – нікелеві руди залягають там на глибині 60–70 метрів. Треба рахувати, як вигідніше їх добувати – кар’єром чи шахтою. Але я вважаю, що за вмісту нікелю близько 1 %, їх будь-яким способом видобувати навряд чи вигідно.

Віктор Іванович замислився.

– А Бориславський запропонував нам якраз Неладівське родовище, – сказав він.

– Можливо він краще знає, – відповів я, – він відомий геолог. В Україні є досить багато родовищ, крім нікелевих, які вигідно видобувати, та інвесторів нема. Хто ж це хоче добувати силікатний нікель?

– Це мій депутат бажає, щоб я займався цією справою, тобто організацією отримання ліцензії, експертизою. Він хоче взяти кредит на видобування нікелю, завод вже є в Україні. Я в цьому нічого не тямлю, прочитав тільки дещо, мені теж здається справа невигідною. Не могли б ви написати для нас висновок?

– Ні, дякую, – відповів я, – у вас вже є експерт, хай Бориславський пише.

– Це не безкоштовно, ми вам заплатимо.

– Для чого це мені? Щоб ми чубилися з Бориславським? Ви уявляєте собі як два доктори наук почнуть воювати між собою за ті гроші, що ви збираєтесь заплатити? Я вас дуже прошу, не кажіть Бориславському, що розмовляли зі мною.

– Ну, зрозуміло, не скажу. Але ви подумайте, може погодитесь. В усякому разі дякую вам за розмову».

На тому ми й розсталися.

– Але ви казали, що зустрічалися два-три рази? – спитав слідчий.

– Так, він мені зателефонував десь через місяць і запропонував піти разом у банк «Кворум», про який я раніше не чув. Нібито голова правління банку хотів спитати мене дещо про Неладівське нікелеве родовище. Я відповів, щоб він питав Бориславського. «Ну, може щось інше йому запропонуєте, – сказав Віктор Іванович. – Ви ж казали, що є інші родовища». Я погодився, бо сподівався отримати договір на експертизу якого-небудь родовища, експлуатація якого була б рентабельною. Колектив мого відділу міг би заробити на цій експертизі, бо платня в інституті була невеликою, та ще й затримки бували.

– Тобто ви зустрічались з головою правління банку? – зацікавлено спитав слідчий.

– Так.

– Добре, – майор подивився на годинник. – Ви нікуди не збираєтесь їхати з Києва?

– На цьому тижні не збираюсь, а потім кінець року, свята. Мабуть буду тут до 15 січня, а далі не знаю.

– Мені зараз треба бігти у справах, я вам ще зателефоную на тижні, і ми закінчимо розмову. Ходімо, я вас проведу, – сказав майор, надягаючи шинель і шапку.

Вони вийшли з відділку, на майора чекала машина.

– Ви самі дістанетесь чи вас підвезти? – спитав майор і знову подивився на годинник.

– Сам, сам! До побачення, – відповів Андрій Володимирович.

Він зупинив маршрутку, щоб доїхати до метро.

ІНСТИТУТ

В інституті Андрій Володимирович розмовляв, переважно, російською, оскільки усі в його відділі розмовляли так само. Іноді він думав, що як би він почав розмовляти українською, його співробітники теж говорили б як завідувач відділу. Але вдома дружина уперто говорила російською, так вона звикла, батько теж розмовляв російською тому, що довго жив за межами України, та і в Управлінні зібрались усі, як шуткував Іван, «москалі». Багато з них народилися та вчилися в Росії, в Київ були направлені за розподілом і працювали в Україні вже років сорок – п’ятдесят, але української мови не навчились. Вдома українською розмовляв тільки Іван, який вчився у школі і університеті рідною мовою, а тепер українському історикові іншою мовою в Україні і розмовляти соромно.

Певна річ, далеко не усі в інституті, де працював Андрій Володимирович, розмовляли російською. Директор інституту підкреслено спілкувався і виступав тільки українською, таким же чином робили і деякі завідувачі відділами і наукові співробітники, переважно, молоді. Правду казати, ніхто на це не звертав ніякої уваги, якою мовою бажаєш, такою і розмовляй, головне, щоб не розмовляв суржиком.

До кабінету, не постукавши, увійшла вчений секретар інституту. Вона усюди вдома.

– Андрію Володимировичу, – сказала, не здоровкаючись, – з Президії надіслали анкету, яку треба заповнити, оскільки вас включили до комісії з покращення роботи академії.

– А ще кого? – спитав Андрій Володимирович, підводячись.

– З нашого інституту п’ятеро, майже усіх завідувачів. Постарайтесь скоріше заповнити і передати мені. Як завжди, це треба «на вчора».

– Добре, – відповів Андрій Іванович, кладучи анкету на стіл.

Час від часу виникали розмови, що академію наук ліквідують, а вчених передадуть чи в університети, чи в галузеві інститути, а тих, кому за п’ятдесят, відправлять на пенсію. Видно, це питання було головним, тому що в анкеті стояло першим: «Чи вважаєте ви, що академію наук треба зберегти?».

«Мабуть тих, хто відповість негативно, скоротять у першу чергу», – подумав Андрій Володимирович. За принципом, він був проти ліквідації академії: «Ліквідувати легко, а створити нове важко. Так взагалі можна без науки лишитися». Хоч, як він читав у якомусь журналі, в Радянському союзі наука грала декоративну роль. «Подивитись яка, – міркував він, – наука для космосу, для виробництва озброєнь була необхідна і розвивалася. Створювались нові матеріали, електроніка, системи управління, не жалкували грошей на пошуки урану, родовищ іншої стратегічної сировини – титану, цирконію, рідкісних металів. Відомо, що наука розвивається, коли потрібні її результати. А зараз? Питання виробництва озброєнь практично закрите. Авіапромисловість шукає собі роботу, не знаючи, куди продавати нові літаки. Від космічної промисловості в Україні мало що залишилось. Запустили один доволі примітивний супутник, на більше нема грошей. Легка промисловість взагалі зникла, на базарах усе китайське та турецьке, в магазинах і аптеках – вироби з усієї Європи.

Далі в анкеті питалось, що треба зробити: скоротити чи, навпаки, збільшити кількість наукових співробітників, а, може, збільшити приймання в аспірантуру, закупити нову техніку тощо. Андрій Володимирович мав на це свою точку зору. Він вважав, що на наукові результати має бути запит від виробництва. Для відродження виробництва потрібне зростання економіки. Вона нібито зростає, але повільно, ще далеко не досягла рівня 1991 року. З іншого боку, економіка монополізувалась, конкуренції практично нема. Навіть на овочевому ринку тепер не поторгуєшся, ціни у всіх однакові, як у магазині. А якщо нема конкуренції, то для чого нові матеріали, технології, нові знання? Вони ж потрібні тільки, щоб зробити товари дешевшими, якіснішими і, тим самим, перемогти у конкурентній боротьбі.

Тому Андрій Володимирович не став відповідати на численні питання, а написав внизу анкети, в графі «Що б ви ще хотіли додати?», про те, що треба задіяти конкуренцію і все владнається саме собою. «Відусюди тільки й чути, що ми перейшли на ринкову систему, а насправді ринку, фактично, немає, оскільки нема конкуренції», – думав він. Закінчивши з анкетою таким чином, він не поспішав віддавати її вченому секретареві, щоб не повернули назад.

Замість цього він пішов подивитись, чим заняті співробітники його відділу. Хоч була вже одинадцята ранку, на місцях були не усі. Деякі мали поважні причини: захворіла дитина, запізнилась електричка, інші ж влаштовували собі «відгули за прогули», як казали в інституті. Трудова дисципліна в його відділі була досить непоганою, бо він давав завдання співробітникам. Насправді, робити було майже нічого: вже років десять як відмінили польові роботи, на них не було грошей, а за свій рахунок ніхто працювати в полі не бажав. Усі розуміли, що геолог без поля – це просто канцелярський працівник. Залишалось тільки перегортати старі звіти в геологічних фондах, писати статті за колишніми результатами робіт або узагальнюючі монографії.

Андрій Володимирович згадав, як він з колегами обговорював у Фонді фундаментальних досліджень, що таке наука. Тоді вони дійшли висновку, що наука – це виробництво нових знань. А які нові знання можна витягти із старих звітів? Щоправда, молоді наукові співробітники, вивчивши англійську мову, сиділи в бібліотеках, копаючись в англомовній геологічній літературі. З неї вони видобували відомості, невідомі більшості наших вчених, і шляхом компіляції, або, як шуткували, способом «рікле» (ріжемо, клеїмо) створювали особисті статті вже українською мовою. Такі молоді, але кмітливі, особливо якщо не сперечалися з начальством, швидко захищали дисертації і скакали уверх за кар’єрними сходами. Інші ж, звичайно наукові співробітники старшого віку, намагалися триматися на плаву за рахунок надуманих оригінальних ідей, які визнавали тільки вони самі і, часто, директор інституту, щоб повідомляти про них у звітах в Президію Академії наук, підтримуючи тим самим реноме інституту.

Так і тривало наукове життя – писалися статті, видавались журнали і монографії. Щоправда, був ще один бік життя, про який не дуже говорили, бік комерційний. Деякі завідувачі відділами мали угоди з виробництвом на досить крупні суми. До них належали, в першу чергу, угоди про наукове супроводження пошуків нафти і газу, про гідрогеологічні, інженерно-геологічні роботи і екологічні дослідження, або про підготовку узагальненої геологічної інформації відносно окремих родовищ чи будь якій мінеральній сировині в цілому для отримання ліцензії на розробку родовища. Для цього створювались різноманітні наукові центри, з якими замовники підписували угоди. Ці угоди дуже цінувалися керівництвом інституту, оскільки до кошторису включались накладні витрати. З накладних платилася додаткова зарплата дирекції і бухгалтерії інституту, ремонтувались приміщення. Зрозуміло, що таким угодам було найбільше сприяння, а самі угоди і доплати з них, по можливості, приховувались від непосвячених, можливо тому, що там було не усе чисто з фінансами.

Відділ Андрія Володимировича не мав договорів, але у нього були гранти від різноманітних наукових фондів за проектами, які вигравали на конкурсах. Користі для інституту від них було мало, бо фонди самі встановлювали накладні витрати для інститутів. Ці витрати не перевищували 10 % від фонду зарплати виконавців і викликали у бухгалтерії інституту тільки подразнення. Зате до кошторису проекту закладалися витрати на відрядження, які дозволяли добувати геологічний матеріал безпосередньо в полі. Таким чином розвинуті країни Європи, США і Канада підтримували нашу науку.

Майже усі співробітники відділу Андрія Володимировича захистили під його керівництвом кандидатські дисертації. Деякі з них могли б в подальшому захистити і докторські, але були і такі, що всіляко відтягували роботу над кандидатськими, на кожній переатестації обіцяючи невдовзі цим зайнятися. Неможна сказати, що вони були ледачими, скоріше неорганізованими і нецілеспрямованими. Андрій Володимирович тормошив їх час від часу, але це тривало роками, і він в душі давно махнув на них рукою.

– Ну, як просунулись справи? – питав він наукового співробітника, вік якого вже наближався до п’ятдесяти. – Написав розділ, про який ми домовлялися?

– Ой, – відповідав співробітник, – я зовсім не можу тут працювати, телефон дзвонить, люди походжають. Я краще дома попрацюю, сяду вночі, коли ніхто не заважає.

– А коли ж ти спиш?

– Ну, коли можу, відсипаюсь в суботу та неділю.

Покачавши головою, Андрій Володимирович йшов геть. Сам він працював в інституті, не звертаючи уваги на перешкоди, а часто і вдома, коли треба було терміново підготувати доповідь або статтю.

БАНК «КВОРУМ»

Майор Шевцов зателефонував у вівторок, спитав, коли Андрій Володимирович може зайти до нього у відділення.

– Та хоч сьогодні, – відповів він, – бо скоро кінець року, треба писати інформаційний звіт та і, в загалі, керівництво виявляє підвищену активність.

– Добре, приходьте о десятій ранку, – запросив Микола Михайлович.

В кабінеті майора Шевцова Андрій Володимирович побачив ще одного чоловіка в цивільному одязі, який відрекомендувався старшим слідчим прокуратури.

Він сидів не за столом, а трохи осторонь, біля загратованого вікна.

– Минулого разу ми зупинились на тому, що Ви ходили з Віктором Івановичем до голови правління банку «Кворум». Розкажіть, будь ласка, що там було.

– Віктор Іванович зателефонував мені і попросив разом з ним поїхати до банку. Призначив час, але потім дзвонив ще два рази, бо зустріч затримувалась. Нарешті о третій годині він під’їхав до інституту і подзвонив, я вийшов, прихопивши з собою карту України і шматок руди – нікеленосної вохристої глини з кар’єру у Побужжі. Їхати було недалеко. У великому кабінеті в банку нас чекав голова ради, невеликий на зріст немолодий чоловік, який сидів у кріслі за столом, до якого був присунутий ще один стіл. Віктор Іванович швидко пройшов на місце за тим столом, праворуч від хазяїна кабінету. Було помітно, що він тут не вперше і добре знайомий голові правління. Я сів навпроти Віктора Івановича. Хазяїн кабінету не назвався, він пильно дивився на мене.

– Андрій Володимирович вважає, що видобувати Неладівське родовище невигідно, – сказав Віктор Іванович.

– Чому? – спитав голова, але російською.

– Тому що запаси нікелю в ньому невеликі, вміст нікелю малий, а видобування такої руди шахтою не рентабельне. Детальної розвідки родовища не було, технологія переробки руд цього родовища не вивчалась. Попередні техніко-економічні розрахунки дали негативну оцінку родовища. І, взагалі, ви бачили ту руду?

– Ні, не бачив, – сказав голова.

– Треба пробурити на родовищі свердловину великого діаметру і взяти технологічну пробу. А поки що можу показати подібну руду з Побужжя, де вона колись видобувалась невеликими кар’єрами.

Я поліз у сумку, дістав шматок руди і подав голові. Той зацікавлено узяв, покрутив у руках і передав Віктору Івановичу.

– А ми гадали, яка ж та руда, – сказав Віктор Іванович. – Можна я візьму собі?

– Беріть, – відповів я.

– Бориславський іншої думки. Ми доручили йому експертизу материалів відносно родовища, уклали з ним угоду. Він дав офіційний висновок і порадив, до кого звернутися по економічну експертизу, – сказав голова.

Я потиснув плечима.

– Бориславський – відома людина, а я ж кажу вам свою думку і повідомляю про негативні результати попередніх техніко-економічних розрахунків.

– Буває, що такі розрахунки не підтверджуються, що змінюється думка про нерентабельність добування? – спитав голова.

– Буває, коли надходять нові відомості внаслідок подальших робіт. Але ж тут нових робіт не було.

– Будуть, – втрутився Віктор Іванович, – ми збираємось пробурити технологічну свердловину. Чи не погодитесь Ви наглядати за її бурінням і відбором технологічної проби?

– Ні, – сказав я, – хай це робить Бориславський, або його підлеглі.

– Зрозуміло, – зауважив голова.

На його столі задзвонив телефон.

– Буду за п’ять хвилин, – сказав він. – Вибачте, мушу зустріти німців, приїхала делегація з банку, з яким ми співробітничаємо. А вирішуємо так: ми вже дали Бориславському мільйон гривень за експертизу, тепер дамо ще мільйон в Дніпропетровськ за експертизу економічну. Потім подивимось. Ви ще сидіть, поговорьте, якщо треба.

І він вийшов, більше я його не бачив. «Нічого собі – мільйон. Видно грошей курки не клюють», – подумав я, чекаючи, що скаже Віктор Іванович. Він мав трохи зніяковілий вигляд.

– Я їм казав, що не варто розробляти Неладівське родовище, – сказав він.

– Ми можемо йти? – спитав я. – Я не тримав би гроші в цьому банку, так і погоріти недовго.

Микола Іванович ствердно похитав головою. Ми вийшли і він підвіз мене до інституту.

– Але ж потім ви знову зустрічалися з Віктором Івановичем? – спитав майор.

– Так, ще одного разу. Це було місяці за два, я вже думав, що він забув про мене.

– Добре, потім розповісте. Скажіть, а Ви не розмовляли з паном Бориславським з цього приводу?

– Так, наступного тижня після нашого візиту у банк Бориславський зателефонував мені додому. Він попросив мене зайти до нього, коли я буду в інституті.

Тут Андрій Володимирович про себе пригадав просторий кабінет Бориславського з картами на стінах, його великий письмовий стіл накритий вишиваною серветкою, на якій стояла відкоркована пляшка коньяку, кришталеві чарочки і нарізаний баличок на тарілці. За столом в глибині кабінету сиділа гарненька помічниця Бориславського. Коли Андрій Володимирович увійшов, вона вийшла.

– Садись, садись, – доброзичливо сказав Бориславський російською, – выпьешь немного?

– Ні, дякую, – відмовився Андрій Володимирович.

Спогади Андрія Володимировича перервав майор.

– Слухаю вас, – промовив він.

– Так, так, я зайшов до нього. Він запропонував мені коньяк, але я відмовився. Тоді він перейшов до справи:

– Я чув, ти сказав Віктору Івановичу, що видобування нікелевих руд Неладівського родовища є нерентабельним?

Я здивувався про себе, бо просив Віктора Івановича нічого не казати Бориславському, щоб не псувати з ним стосунки, і він обіцяв.

– А що, я хіба невірно казав? Ти ж знаєш про результати попередніх техніко-економічних розрахунків?

– Знаю, але це було п’ятьдесят років тому.

– А що змінилось? Там потім ніхто не працював.

– Ти не знаєш. Тепер є нові технології вилучення нікелю з силікатних руд, так що метал буде дешевим завдяки ним.

– Які технології? Розкажи, будь ласка. Я щось не чув про такі.

– Це комерційна таємниця. Я тебе прошу не втручатися у цю справу.

– Та я і не втручаюсь. Вони мені пропонували зробити експертизу, але я відмовився, сказав, що досить тебе.

Далі він спитав мою думку щодо використання бідних залізистих кварцитів, які зараз у відвалах. Ми ще трохи порозмовляли, і я пішов.

– А остання зустріч з Віктором Івановичем?

– Це було минулого літа, він зателефонував, і ми зустрілись у садочку біля мого будинку. Мені здалося, що Віктор Іванович чимось пригнічений.

– Збираюсь на пенсію, – сказав він, – поїду до себе у Вінницю. Дістали мене усі. Я трошки захворів, ноги болять, а мені кажуть: їдь туди, їдь сюди, і усе терміново.

– Ми ж домовлялись, що ви не скажете Бориславському про наші розмови.

– А я і не казав. Це сказав голова правління банку.

– А як там справи з нікелевим родовищем? Зробили експертизу в Дніпропетровську?

– Зробили.

– Вона теж негативна?

– Як сказати. З’ясувалось, що за теперішньої технології і цін на нікель видобування руди шахтою окупиться через 110 років.

– А що, власники можуть чекати 110 років?

– Зрозуміло, що ні.

– Ну і що, пропали два мільйони гривень за експертизи?

– Це дрібниці для банку, як-небудь переживуть.

Я побажав йому здоров’я і гарного відпочинку, подарував на добру пам'ять свою останню монографію про родовища корисних копалин.

Андрій Володимирович не сказав майорові, що Віктор Іванович передав йому 500 доларів за працю.

– Яка там праця, – казав Андрій Володимирович, – самі балачки.

– Не балачки, а усна експертиза, – відповів Віктор Іванович, – не цінуєте Ви себе. А були ж праві.

Майор не спитав про ці гроші, і Андрій Володимирович зрозумів, що він не знає. І, мабуть, не дізнається, бо Віктора Івановича вже, нажаль, нема.

Майор сидів мовчки, дивлячись на слідчого прокуратури.

– Дякую вам, – піднявся той і потиснув руку Андрію Володимировичу, – якщо буде потрібно, ми звернемось до вас.

– А що сталося з Віктором Івановичем? – спитав Андрій Володимирович.

– Ми перевіряємо, чи не вбили його у зв’язку з цією справою, про яку ви розповідали.

Майор знову провів Андрія Володимировича до виходу з відділення.

НОВИЙ РІК

31 грудня, ранком, Андрій Володимирович зателефонував батькові і сказав, що ближче до вечора він приїде разом з Марго, щоб відсвяткувати Новий рік.

– Ти, будь ласка, не турбуйся, нічого не готуй і не купуй, ми усе принесемо, – сказав він.

Маргарита Іванівна ще вчора почала приготування до святкування, робила салати, холодець, оселедець «під шубою». Андрій Володимирович купив у магазині ковбасу, сир, маслини, мандарини, а на базарі – доволі велику диню, яка коштувала чималих грошей. Побачивши диню, Маргарита Іванівна запропонувала побалувати свекра, зваривши плов у нього дома, щоб був свіжим. Вона знала, що у Володимира Івановича був чавунний казанок для плову, бавовняна олія і рис. Залишалось купити баранину і часник, що і зробив Андрій Володимирович.

Близько восьмої вечора Маргарита Іванівна замовила таксі, до якого завантажили приготовані продукти, і подружжя відправилось на Березняки, де в кооперативному будинку жив Володимир Іванович. На кінець грудня вже щільно випав сніг, але вулиці були розчищені. Сніг лежав тільки на тротуарах, в палісадниках і на деревах, прикрашених гірляндами, що світяться. Легкий морозець додавав доброго настрою.

Володимир Іванович жив у двокімнатній квартирі, одна з кімнат була його, а інша – Івана, який зараз гостював у сестри в Англії. Андрій Володимирович добре знав цю квартиру, він жив тут разом з батьками, поки не одружився з Марго. Усе йому тут нагадувало про дитинство, приходячи до батька, він якось заспокоювався і розслаблявся, ніби знаходився під захистом батьків. Звичайно, почуття це було підсвідомим, насправді він добре усвідомлював свою відповідальність за те, що відбувається в його житті.

Не дивлячись на те, що Андрій Володимирович прохав батька не турбуватись, Володимир Іванович теж був зайнятий підготовкою до Нового року і накупив всякої всячини. Він розцілувався з «дітьми», як називав сина і невістку.

– Тато, рис є? – спитала Маргарита Іванівна як завжди російською.

– Є рис, є і барбарис, – відповів він.

– Тоді, якщо ти не проти, готуємо плов.

– Давно чекав цієї пропозиції, – зрадів Володимир Іванович і поліз до кухонної шафи за припасами і казанком.

– Відсвяткуємо Новий рік за ташкентським часом, – сказав Андрій Володимирович, щоб батькові було приємно.

– Не встигнемо, зараз дев’ять годин, в Ташкенті вже Новий рік.

– Ну, символічно.

– Символічно можна. Відсвяткуємо наш, а потім британський. Може, Іван та Мар’я зателефонують.

– Будемо сподіватися, – сказала Маргарита Іванівна, ставляти казанок на вогонь. – Ви йдіть, не заважайте, порозмовляйте там собі, у вас є про що.

– В Узбекистані тільки чоловіки плов варять, справа жінки сидіти в гаремі і дивитись за дітьми, – пошуткував Андрій Володимирович.

– У нас давно жінки чоловіками стали. Якщо вже вони палять і горілку п’ють, то їм і плов готувати, – відповіла Марго, випроваджуючи чоловіка з кухні.

Андрій Володимирович увійшов до кімнати батька, на столі лежали папери і ручка, видно він щось писав. «Мабуть, річний звіт», – подумав, оглядаючись на усі боки.

– Гей! – вигукнув він. – Ялинку купити забули!

– Я не став купувати, – обізвався батько, – Вані вдома нема, а мені вже нібито ні до чого.

– Щось пишеш? – спитав Андрій Володимирович, киваючи на стіл

– Як тобі сказати, узявся за мемуари на схилі років та захопився. Згадую часи роботи в Середній Азії.

– Не пам’ятаю, хтось сказав: «якщо можеш не писати – не пиши».

– Я можу не писати, а що робити? По-перше, час настав згадувати, а по-друге – нема чого робити, працюємо тільки два дні на тиждень. А твої як справи?

– Як звичайно. В полі за інститутською темою не працювали, тому що зараз нема грошей на відрядження. Копирсаються мої хлопці у фондах, переписують старі звіти. Тема ж на п’ять років, можна не поспішати. Добре, що хоч грант є, але ж він екологічний, геологія тепер не потрібна. Так що вивчаємо забруднення природного середовища. Раніше забруднювали, видобуваючи корисні копалини, а тепер вивчаємо, і нам за це Європа гроші платить.

– Ну, що ж, спочатку розкидали каміння, а тепер час його збирати, – сказав Володимир Іванович, сідаючи в крісло і пропонуючи жестом інше крісло синові.

– Я хотів би обговорити з тобою одну ідею, яка недавно прийшла мені до голови, – почав його син. – За попереднім грантом ми займалися екологією гірничодобувних регіонів, працювали на Донбасі, де забрудненість довкілля в декілька разів більша, ніж в середньому в Україні. Особливо забруднений район Горлівки, де розташовані кар’єри для видобування ртутної руди і ртутний металургійний завод. Ми з’ясували, що ртуть накопичилась у ґрунті і утворила небезпечний рівень забруднення на площі близько 400 квадратних кілометрів. Крім того, ртуть в тому районі є у вугіллі і підземних водах. Вугілля спалюють в пічах теплових електростанцій, і ртуть надходить у повітря. А підземні води живлять численні джерела, надходять у ріки. Люди беруть воду із криниць і колодязів, вміст ртуті в ній до ста разів перевищує гранично допустимі концентрації для питної води. В наслідок ртутного забруднення ціла площа Горлівки і найближчих селищ є зоною екологічного лиха. Можливо, тому в Горлівці частіше, ніж в інших місцях Донбасу, народжуються діти з вродженими недоліками, доволі висока смертність серед новонароджених. Скоріш за усе в цьому винна ртуть, оскільки іони двовалентної ртуті реагують з молекулами ДНК і РНК, змінюючи їх структуру.

Але справа навіть в іншому. У витоках річки Бахмут, які розташовані на північно-західній околиці Горлівки, відомі зарості могутніх трав. Лопухи тут досягають п’ятиметрової височини, листя кремени в діаметрі більше метра. Тут прямо, як в лісах юрського періоду, тільки динозаврів не вистачає. Ми звертались на кафедру ботаніки Донецького національного університету, але там не здивувались. Доцент сказала нам, що рослини – дуже гнучкий генетичний матеріал. Ще академік Вавілов в 30-х роках минулого століття писав, що вони на генетичному рівні мають інформацію про те, якими вони були мільйони років тому. Коли вони попадають у важкі умови існування, то «згадують», якими колись були. Не виключено, що через сотні років Донбас може стати «парком юрського періоду».

Володимир Іванович посміхнувся:

– Авжеж, якщо взяти до уваги, що нам загрожує глобальне потепління, в цьому нема сумніву.

– Але це ще не усе, – пожвавішав його син, – у тварин, вірогідно, теж є генетична пам'ять. Ось я недавно прочитав статтю в журналі, називається «Генофондна деградація», автор професор Глазко з інституту агроекології і біотехнології. Він вивчає наслідки Чорнобильської катастрофи для поколінь крупної рогатої худоби. Професор Глазко вважає, що екологічні катастрофи викликають зміщення генофондів живих організмів у бік більш примітивних, менш спеціалізованих форм – спостерігається повна генофондна деградація, повернення генофонду до вже пройдених етапів еволюції. Так що, можливо, з’являться і динозаври.

– Сподіваюсь, не дуже швидко, – сказав Володимир Іванович.

– Як мовити. У «Вечірніх новинах» написали, що один з грибників вже бачив щось подібне у лісі поблизу зони відчуження Чорнобильської АЕС. За його словами це був «птах» – розмах крил метра півтора, у пащі – гострі зуби, пір’я нема, а смерділо від цього «птаха», як від смітника. Ну, чим не птеродактиль?

– Нісенітниці це усе, – сказав Володимир Іванович.

– Гаразд, а те, що дослідження в Данії виявили зниження здатності до абстрактного мислення у дітей, які народилися після перших ядерних вибухів – це теж нісенітниця? Хіба це не деградація? Так скоро і люди перетворяться у пітекантропів. Я, наприклад, вважаю, що регрес у розвитку живої природи почався вже віддавна – разом з початком промислової революції ХІХ століття. Глобальні наслідки цієї революції відомі усім: «озонові» дірки, зміна клімату, забруднення річок і водоймищ, деградація ґрунту, зникнення лісових масивів. Як по-твоєму це відбилося на людині?

– Ти вважаєш, що накопичилась сума негативних факторів, які загрожують розвиткові людини?

– В усякому разі, деградація на інтелектуальному рівні вже цілком помітна. Людство «впало у дитинство», хоч з цим не усі згодні. Хіба може божевільний визнати себе нерозумним? Але ти сам подивись, в мистецтві люди повернулись до казок, особливо в американському кіно. Бетман, вурдалаки, перевертні та інша нечистота. Дитячі казки про Гарі Потера захопили світ дітей і дорослих. Книжки про Гарі видаються величезними накладами, усі з нетерпінням чекають нових кінофільмів про чарівника Гарі. А що у нас робиться, люди купують тільки езотеричну літературу, матеріалізм забули разом з марксизмом. Знову повернулись на початок ХІХ століття, ідеалізм квітне. Навкруги гадалки, знахарки, астрологи. Або візьми інше масове мистецтво – естраду. Шлягери, які співають під монотонну музику, складаються з одного-двох речень, досить дурних. Вони повторюються багато разів, нагадуючи заклинання шаманів. Хіба це не свідчить про деградацію масового інтелекту? А яка зараз найголовніша риса людини? Авжеж, сексуальність. Про це тільки і чутно з екрану телевізора, про це пишуть романи, розміщують численні сайти в Інтернеті. Сексуальна революція кінця ХХ століття – це розкріпачення людини чи повернення до тваринного стану? Може ми ще не зрозуміли, куди усе йде, але вже бачимо – щось не те!

Володимир Іванович замислився.

– Не так вже й далеко ми відійшли від людей кам’яної доби, тим більше від людей середньовічних, – сказав він. – Єдине наше досягнення – це зброя. Раніше били один одного камінням по голові, проштрикували стрілою або списом. А зараз як грохнуть тебе водневою бомбою, так відразу відчуєш наслідки прогресу і принади цивілізації.

– Так, не тим шляхом пішла цивілізація, – погодився Андрій Володимирович.

Ці слова почула Марго, яка відчинила двері в кімнату.

– Знов філософствуєте? – спитала вона – Час до столу, треба провести старий рік.

– Філософія – наука наук, – зауважив Андрій Володимирович, підводячись.

Усі пішли до ванної кімнати мити руки.

Стіл вже був накритий, хоч плов ще тихенько пихкав на пліті.

– Включи, будь ласка, телевізор, – сказала Марго чоловікові.

До Нового року лишалось півгодини. Передавали огляд подій за рік, підкреслювали досягнення, яких було не так вже й багато. Переважно, збудували житлові квартали, офісні центри, торгівельно-розважальні комплекси. Зібрали великий врожай зернових. Про науку ані слова. Ніяких відкриттів. Були і недоліки: під час запуску вибухнула українська ракета, якою збирались запустити супутники для країн Південно-Східної Азії.

– Чим проводжають Старий рік? – спитала Марго, накладаючи свекру вінегрет.

– Треба було б горілочкою, але неможна. Зараз вип’ю що-небудь від тиску, – відповів він.

– Я ліпше шампанського вип’ю, – вирішила Марго.

– А чим ти зустрічатимеш Новий рік? Випий поки що сухого, я припас для тебе в холодильнику, – запропонував Володимир Іванович. – Ну, гаразд, давайте вип’ємо за дві тисячі сьомий рік. Хай іде собі з миром, слава Богові, усе обійшлось.

Він підняв кришталеву склянку з мінеральною водою. Усі почаркувалися.

– Ти їж, їж, – підкладала чоловікові холодець Марго. – А то до Нового року не дотягнеш.

– Вже небагато лишилось, – сказав Андрій Володимирович, і відразу на екрані телевізору з’явилось обличчя президента з самовдоволеною посмішкою.

– Видно проводив вже старий рік, – зауважила Марго.

– Ти що, його завчасно записували. Сидить зараз, напевно, в компанії друзів і слухає сам себе.

– Мабуть, є з чим себе поздоровити.

Годинник пробив дванадцять, заграли гімн. Всі встали, почаркувались шампанським, випили і розцілувались.

– З Новим роком! Хай він буде добрим для нас, наших дітей і онука.

І відразу ж задзвонив телефон. Маргарита Іванівна першою схопила слухавку. Але це був приятель Володимира Івановича, який разом з ним працював в Середній Азії, а зараз жив у Москві. Хвилин за десять зателефонувала Мар’я, слухавку знов взяла Марго. Спочатку вона вислухала привітання від Мар’ї та Івана, потім передала слухавку Володимиру Івановичу.

– Вони там теж святкують за київським часом, – сказав він синові.

Потім дивились новорічний концерт до другої години, Марго і Володимир Іванович помили посуд, навели порядок в кімнаті.

– Хай тато відпочине, – сказала Марго чоловікові, – а ми поспимо у Івана.

І вони пішли до іншої кімнати.

ІНТРИГИ БОРИСЛАВСЬКОГО

Третього січня Андрію Володимировичу знову зателефонував майор Шевцов.

– Вітаю вас з Новим роком. Щось ми давно не бачились. Маєте час зайти до мене?

– І вас з Новим роком! Ми нібито усе обговорили, я усе розповів.

– Тепер треба підписати те, що ви розповіли. Я тут підготував, ви прочитаєте і поправите, якщо треба.

– Гаразд, завтра можна?

– Приходьте о десятій. До побачення.

Після новорічних свят завжди багато роботи. Почався Новий рік, почалися нові неприємності. Директор інституту на Вченій раді сказав, що бюджет Академії ще не затверджений, мабуть буде скорочення, бо в Державному бюджеті скоротили фінансування науки. Тому перший квартал будемо працювати три дні на тиждень, а далі побачимо. Він також попросив подати плани наукових робіт на рік, але відрядження не писати, бо грошей не буде.

– Беріть договори з підприємствами ї їздіть куди завгодно, – сказав він.

Та й ще молодий співробітник відділу, який був аспірантом Андрія Володимировича і під його керівництвом захистив кандидатську, прийшов з заявою на звільнення. Але ж Андрій Володимирович сподівався виростити з нього доброго дослідника!

– Дружина каже, що мало грошей заробляю, хоч я тепер кандидат наук. У нас мала дитина, дружина вагітна другою, живемо в гостинці, яку я отримав ще аспірантом. Треба купувати квартиру, а тут на три дні на тиждень переводять. Мене запросили в «Нафтогаз», заступником начальника відділу, зарплата втричі більша. Я погодився, – сказав співробітник.

– Це ж тобі не за фахом, – зауважив Андрій Володимирович.

– Нічого, впораюсь, як-небудь. Там теж геологія, хоч і нафтова. Треба тільки в партію вступити, але це не проблема, я працював на виборчій дільниці.

– Ти, мені здається, вже працював на виборах майже від усіх партій.

– Хто гроші платив, для того і працював. Зате купив собі «Форда».

Андрій Володимирович підписав заяву, а у відділі кадрів пораділи, що один сам пішов, бо когось скорочувати однаково доведеться.

Наступного дня Андрій Володимирович з дому поїхав до відділення міліції. Микола Михайлович був у кабінеті, щось писав. Він потиснув руку Андрію Володимировичу і подав йому сторінок десять, віддрукованих на принтері.

– Посидьте, почитайте. Якщо треба – виправляйте, ось вам олівець.

Андрій Володимирович заглибився у папери.

– Усе вірно, – сказав він, прочитавши.

– Тоді підписуйте кожну сторінку. Пишіть «Вірно» і підпишіться.

Андрій Володимирович підписав.

– А що там у справі Віктора Івановича? – спитав він. – Розкажіть, якщо не секрет.

– Поки що не усе можу розповісти. Відомо тільки, що вбили його ударом в потилицю, недалеко знайшли молоток. Тому ніхто не чув. На вулиці було вже темно, десята година. Він повертався від свого приятеля, машину не брав, бо вони завжди трохи випивали. Мабуть вбивця слідкував за ним деякий час, або знав, що він піде і повернеться пізно. Але друге припущення малоймовірне. Дома Віктора Івановича чекали дружина і доросла дочка, яка затрималась, щоб побачити батька. Вони теж нічого не чули і не бачили. Знайшли тіло зранку сусіди, які йшли на роботу. Собака слід не взяв, бо минуло майже десять годин після вбивства. Поки що не знаємо, хто вбивця. Але головне – дізнатися, кому це було потрібне. З’ясувати мотиви вбивства. Тут ми маємо деякі успіхи. Банк «Кворум» збанкрутував, оскільки йому не повернули двісті мільйонів кредитів. В тому числі шістдесят мільйонів, які були отримані на розробку Неладівського нікелевого родовища. Голова правління банку виїхав за кордон ще у листопаді, до убивства Віктора Івановича і до об’яви про банкрутство. Але інші ниточки залишилися, зараз слідство веде прокуратура.

– Робили що-небудь на родовищі? Наприклад, чи бурили там свердловину, брали проби?

– Нічого не робили, – відповів майор. – Взагалі події почались, коли отримали негативний висновок щодо економіки видобування родовища.

– То ми з вами закінчуємо справи? – спитав Андрій Володимирович.

– Мабуть, що так. Тепер це справа прокуратури. Може будете свідком на суді, якщо він відбудеться.

Андрій Володимирович піднявся і попрощався з майором. Цього разу той не проводжав його до виходу, а тільки підписав перепустку.

В інституті його чекали нові неприємності. Його з ранку розшукувала секретарка директора, передала співробітникам, щоб він прийшов. В міліції він виключив мобільний телефон, тому до нього не могли додзвонитись. Андрій Володимирович пішов до директора, який був одного з ним віку.

– Де тебе носить? – спитав директор замість привітання. – Хотів з тобою поговорити. Ти збираєшся заключати договори з виробництвом? У нас не вистачає грошей. Треба ремонт зробити на четвертому поверсі, стріха протікає, необхідно міняти. Змушений скорочувати людей. Президія усе менше грошей виділяє. Візьми собі ще дві-три теми, якщо договорів нема.

– Так що ж ті теми? Людей нема, щоб їх робити, а додатково ніхто не хоче працювати безоплатно.

– Не мені тебе вчити. Усі беруть, і ти бери. Даси там по 100 гривень, достатньо буде. Усе рівно звіти писати за даними геологічного фонду, аби відчитатися.

– Хто ж за такі надбавки буде працювати? Треба хоча б на півтори ставки переводити, згідно трудовій угоді.

– Я тобі усе сказав. Йди працюй, – заключив директор.

Потиснувши плечима, незадоволений Андрій Володимирович пішов.

Не минуло і тижня, як його знову покликали до директора. Андрій Володимирович не знав, що Бориславського теж викликали, але вже до слідчого прокуратури. Там його розпитували про його стосунки з помічником депутата Віктором Івановичем Головченком, головою правління банку «Кворум» та іншими причетними особами.

– Ви робили геологічну експертизу щодо видобування Неладівського нікелевого родовища? – спитав його слідчий.

– Робили. Гарне родовище, у нас в країні нікель не видобувається, ми імпортуємо руду, яка коштує великих грошей.

– А у нас є висновок, що родовище непромислове.

– Чому ж не промислове? Вміст нікелю непоганий, запаси, правда малуваті, але ж детальної розвідки не було. Висновок наш був попереднім.

– Ви не врахували, що руда залягає на глибині, видобувати її шахтою нерентабельно.

– Ми не пропонували способу видобування руди і не рахували її вартість. Це справа гірників та економістів. Ми тільки порадили звернутись до Дніпропетровська.

– Хіба ви не знайомі з попереднім висновком про нерентабельність видобування родовища?

– Так то було півстоліття тому. З того часу багато що змінилось, технології, наприклад,

– Але ж нової технології нема?

– Може нема, а може є, це справа технологів. Ми написали у висновках, що потрібні патентні пошуки.

– Скільки ви отримали за експертизу?

– Я вже не пам’ятаю, нагадайте мені, будь ласка.

– У мене записано, що п’ять мільйонів карбованців.

– Та ви що? – налякався Бориславський, – там було не більше мільйону!

– Теж немалі гроші.

– А мені що? Дають – бери. Вони самі запропонували.

– Ну, добре, підпишіть, – сказав слідчий.

Бориславський уважно прочитав і підписав.

– Можна йти? – спитав він.

– Поки що йдіть. Може ми вас ще викличемо.

Бориславський пішов, біля прокуратури його чекав син на недавно купленій дорогій іномарці.

«Вот, собака, это Гошевский, наверне, накапал. Надо его держать под контролем, чтобы и шагу не сделал», – думав Бориславський.

Того ж дня він завітав до директора.

– У мене є до тебе справа, давай обміркуємо, – запропонував він. – Я міг би взяти ще пару тем від Президії, та людей нема. Усі і так по три теми мають. Є можливість також заключити договір на мій Центр щодо молібдену для Запорізького металургійного комбінату.

– А хіба у нас є молібден? – спитав директор.

– Ну, родовищ нема, але прояви молібденової руди є. Можна було б зробити узагальнення матеріалів, а потім запропонувати комбінату інвестувати гроші в пошуки і розвідку перспективних рудопроявів. Це їм буде вигідніше, ніж купувати молібден за кордоном.

– Скільки можуть дати грошей на цю роботу?

– Не знаю. Але вважаю, що треба просити мільйонів п’ять. Чим більше просиш, тим серйозніше виглядає робота.

– Це було б добре. А що для цього потрібно?

– Людей. У мене мало співробітників.

– Як мало? У тебе вже півінституту. Більше не можу, нам скорочуватись треба.

– У нас є відділи, які грошей майже не дають, або дають мало. Наприклад, відділ Гошівського. Хай він до мене переходить, даси йому посаду головного наукового співробітника, зарплатня та ж сама, що у завідувача відділом, так що він не постраждає. А його хлопцям я грошей додам, за роботу, звичайно.

– Не знаю, чи погодиться він? Може в Президію написати. Мені зайві скандали не потрібні, незабаром на академіка буду балотуватись.

– А ти з ним порозмовляй, може погодиться, – сказав Бориславський.

Тому директор і викликав знову Андрія Володимировича.

ЗБОРИ ВІДДІЛУ

Десь ближче до кінця робочого дня в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрію Володимировичу, зайди до мене, будь ласка, – почув він голос директора.

Андрій Володимирович замкнув кабінет на ключ і піднявся ліфтом на останній поверх. В першій кімнаті приймальні сиділа секретарка, яка мовчки кивнула йому на двері кабінету директора.

Директор, сидячи в кріслі за письмовим столом, благодушно на нього подивився. Андрій Володимирович сів на стілець, приставлений збоку до великого столу для засідань.

– Слухаю, – сказав він.

– Тут така справа, – також благодушно сказав директор, – ти знаєш, як погано у нас з грошима. Увесь час треба крутитись. Ось у тебе людина пішла, а за положенням у відділі має бути не менше десяти людей. Його ставку скоротили, дати кого-небудь замість нього я тобі не можу. Ми тут порадились з Бориславським, він охоче візьме усіх вас у свій відділ, бо договорів і додаткових тем у нього багато, а людей мало.

– Тобто ви хочете ліквідувати наш відділ? – спитав здивований Андрій Володимирович.

Нічого раніше не передвіщало подібної події, відділ добре працював, усі звіти захищав на «відмінно», майже усі співробітники захистили дисертації, публікували статті і монографії.

– Я проти, – сказав він.

– Ми вже взяли рішення, – повідомив директор, – я розмовляв не тільки з Бориславським, а і з іншими членами Вченої ради. Це ми оформимо документально. А чому ти проти?

– Тому що Бориславський – не вчений, він недавно у нас працює, у нього були якісь негаразди на попередній роботі, і до нас він приніс не наукові знання, а комерцію.

Директор криво посміхнувся. Він і сам був не стільки вченим, як адміністратором. Як відомо, у нас звання члена-кореспондента або академіка може отримати переважно людина, яка посідає високу адміністративну посаду.

– Ти нічого не загубиш у зарплатні, хіба що адміністративної роботи стане менше. І співробітники твої більше отримають, бо Бориславський надасть їм доплати за додаткову роботу.

– Що ж, робіть, як хочете, але я проти.

Андрій Володимирович розумів, що коли буде рішення Вченої ради, то він не зможе навіть оскаржити його в Президії. Йти у якійсь інший інститут? Усюди нема грошей, усюди скорочення. На виробництво? Те ж саме. Крім того, при його посаді і науковому званні не дуже знайдеш достойне місце, а до пенсії ще десять років.

– Ти залишишся у тому ж кабінеті, а твої співробітники будуть працювати під твоїм началом. Наказ буде післязавтра.

Андрій Володимирович піднявся.

– Я пішов, – сказав він і вийшов з кабінету.

Секретарка, мабуть, чула їх розмову, тому що подивилась на Андрія Володимировича зі співчуттям. Добре, що він з деяким презирством ставився до зусиль директора і Бориславського, а то отримав би інфаркт.

Наступного дня Андрій Володимирович зібрав засідання відділу і повідомив про рішення дирекції. Усі мовчали. В їх долях нічого не змінювалось, хіба що грошей буде більше, але не набагато.

В кінці засідання зайшла секретарка Бориславського.

– Ми тепер будемо разом! – радісно сказала вона, але російською. – З цього випадку завідувач відділом влаштовує торжество, післязавтра ви усі запрошуєтесь на банкет нашого відділу, прошу завтра принести по тридцять гривень.

Усі подивились на Сергія Володимировича, який мовчки потиснув плечима.

– У нас банкетів не буває, – сказав він секретарці.

– Бориславський вельми запрошує, – сказала вона. – Він хоче обговорити нашу подальшу спільну роботу, почути, що ви думаєте про це.

З цими словами секретарка вийшла. Усі мовчки розійшлися.

Андрій Володимирович пішов до свого кабінету. Він почував себе недобре. «Мабуть тиск піднявся», – подумав він.

Він покликав до себе двох найближчих співробітників, кандидатів наук.

– Скажіть усім, щоб гроші не здавали. Нема сенсу брати участь в банкеті з приводу ліквідації нашого відділу, та ще й на робочому місці. На засідання відділу підемо, коли буде наказ про об’єднання. Горілку там пити не раджу.

Співробітники погодились. Коли на другий день секретарка прийшла по гроші, їй ніхто не дав.

– Я бачу, з вами тільки неприємності будуть, – сказала вона і побігла до Бориславського.

Наступного дня усіх запросили на третю годину на засідання відділу, наказ вже був підписаний. Пішли на другий поверх, засідання відбувалось у великій кімнаті.

Тут зіставили разом столи, накрили їх старими геологічними картами. Усі вже сиділи за столами, заставленими пляшками і закусками. На дальньому кінці сидів Бориславський з задоволеною посмішкою на обличчі.

– Проходьте, будь ласка, сідайте, – запрошував він.

– Ми прийшли не на банкет, а на засідання відділу, – сказав Андрій Володимирович.

– Нічего, це не завадить. Тут відразу усе і обговоримо.

Він піднявся з чаркою.

– Хочу випити за плодотворну спільну роботу. Ми знаемо, які серьйозні наукові досягнення мав ваш відділ. Сподіваюсь, що разом з нами ви працюватимете ще краще. У нас роботи багато, я маю надію, що ви теж підключитесь до неї, не безкоштовно, звичайно. Буде доплата згідно науковому внескові. Ти ведеш протокол? – звернувся він до секретарки.

– А як же! – відповіла вона, накладаючи собі в тарілку салат.

– Тоді вип’ємо, – він перехилив чарку.

Усі випили, крім Андрія Володимировича і декількох його співробітників.

– Тепер ти скажи, – попросив Бориславський Андрія Володимировича. – Налий собі, налий!

– А це занесли до протоколу? – спитав Андрій Володимирович, встаючи.

Усі засміялись.

– Я можу сказати, що ми не згодні з рішенням дирекції, вважаю, що ми непогано працювали, у нас є свої плани і затверджені теми. Але якщо вже рішення взяте, то ми нічого зробити не можемо. Залишається працювати, як працювали, будемо виконувати свої завдання. Прошу не забувати, що своїми співробітниками я керую сам, не завантажувати їх без мого відома роботами.

– Певна річ. Керуй, будь ласка, ніхто їх у тебе не забирає, – відповів Бориславський.

Усі прийнялись випивати і закусювати.

– Інші вказівки будуть? – спитав Андрій Володимирович. – Тоді я пішов.

Він вийшов. Серед гармидеру, який здійнявся після кількох чарок, його ухід мало хто помітив. За ним вийшли двоє-троє співробітників його, тепер вже колишнього, відділу. Решта залишилась бенкетувати.

ПРИМУС

Минув тиждень після приєднання відділу Андрія Володимировича до відділу Бориславського. Ніхто його не чіпав, усі працювали, як раніше. Він, звичайно, не мав ілюзій відносно Бориславського і чекав дрібних капостей, але не знав яких.

В кабінеті задзвонив телефон, він підняв слухавку і почув якусь розмову. «Неполадки», – подумав Андрій Володимирович і за чверть години, зателефонувавши телефоністам, поскаржився на те, що до його телефону хтось приєднався.

– Це рішення вашого завідувача відділом, – відповіли йому, – у вас тепер спарений телефон.

Андрій Володимирович пішов до Бориславського, який, як завжди, доброзичливо його прийняв. На письмовому столі завідувача відділом були коньяк і цукерки, а сам Бориславський і його гість, який сидів у пальті за столом, тримали в руках чарочки.

– Сідай, випий з нами, – сказав Бориславський.

– Я з приводу телефону, – повідомив Андрій Володимирович.

– Давай потім, бачиш – у мене гість.

Андрій Володимирович пішов, потім протягом дня ще кілька разів телефонував Бориславському, але той вже кудись подівся. Дня три він не міг застати завідувача відділом. Телефон Андрія Володимировича дзвонив не менше десяти разів на день. Як з’ясувалось, до нього під’єднали одну з кімнат їх нового відділу, в якій було багато співробітників. Нарешті, він зустрівся з Бориславським на засіданні Вченої ради.

– Слухай, – сказав Андрій Володимирович, – для чого на мій телефон повісили ще одну кімнату? Неможливо працювати, до мене не можуть додзвонитись, телефон увесь час зайнятий.

– Що ж робити, – відповів Бориславський, – більше номерів в інституті нема, іншим теж треба дзвонити. Ти один в кабінеті, а там бачиш скільки народу. Тобі одному телефон не дозволений.

Андрій Володимирович не знав, що відповісти. Ще за декілька днів, зайшовши до свого співробітника з якимось завданням, він побачив, що його нема на місці.

– Де ж він? – запитав інших, що сиділи в кімнаті.

– Його вже три дні немає, Бориславський надіслав до геологічного фонду збирати якийсь матеріал для своєї угоди.

Прийшлось знов йти до Бориславського.

– Ми ж домовлялися, що ти не навантажуєш моїх співробітників роботою, – сказав Андрій Володимирович.

– Вибач, треба дуже терміново, а у мене усі зайняті. Я йому буду доплачувати за роботу за угодою. До речі, я хочу і тобі запропонувати попрацювати, у нас угода щодо промислових відходів. Роботи багато.

– Ні, дякую, у мене своєї роботи достатньо, а відходи якось не за моїм фахом.

– Дурниці, аби гроші платили. Я тобі встановлю надбавку, мені прийдеться вас усіх підключити до роботи за угодами, оскільки більше нема кого.

– Вибач, ми домовлялися інакше. Я не згоден.

– Ну, ти подумай, – відповів Бориславський, – потім прийдеш.

Андрій Володимирович подумав і написав рапорт директорові інституту з проханням огородити його співробітників від посягання Бориславського, у нас, мовляв, є своя тема, яку ми виконуємо. Приніс свій рапорт до секретарки директора, щоб вона передала за призначенням. Але вона відмовилась:

– Не можу ваш рапорт зареєструвати без візи завідувача відділом.

Прийшлось нести рапорт до Бориславського. Прочитавши його, він поблажливо сказав:

– Кинь. Не хочеш, не треба.

І повернув рапорт без візи.

Андрій Володимирович подумав, що Бориславський вирішив дати спокій його співробітникам. Але за декілька днів побачив, що завідувач відправив до геологічного фонду ще двох. Наступного дня давали зарплату, за нею ходила співробітниця його колишнього відділу і приносила на усіх разом з відомістю.

– Нам усім додали по сто гривень за роботу за угодами Бориславського, вам теж, – повідомила вона.

Прийшлось знову йти до завідувача відділом.

– Я ж відмовився працювати по твоїх відходах, – сказав він Бориславському – нічого не робив, мені надбавка не належить.

– Нічого, бери, – сміючись відповів завідувач. – Гроші є, потім попрацюєш, коли зможеш.

Андрій Володимирович пішов на прийом до директора. Побачивши його, директор кудись заспішив.

– Чого тобі? – спитав він.

– Я відмовився брати участь в роботах відділу за угодами Бориславського, – відповів Андрій Володимирович. – У нас своєї роботи багато. Він ніби погодився, а зараз я бачу – заплатив по сто гривень мені і співробітникам.

– Так це ж добре, – сказав директор. – Я не бачив, щоб хтось відмовлявся від грошей. Якщо не хочеш, скажи йому.

– Так я вже казав.

– Ну і що?

– Каже бери, потім попрацюєш, коли зможеш.

– Правильно сказав. Вибач, не маю часу на такі дурниці.

Андрій Володимирович відчув, що його ніби затягує в трясину. Наступного дня до нього прийшов його єдиний аспірант.

– Ну що, як справи? – спитав його Андрій Володимирович. – Приніс розділ дисертації?

Аспірант пом’явся, потім сказав:

– Можна я перейду до Бориславського в аспірантуру? Ви тепер не завідувач відділом, а мені потрібна підтримка на захисті. Бориславського усі знають, у нього десять аспірантів. Крім того, він обіцяв мені доплачувати по триста гривень за роботу за його проектом.

– Почекай, ти ж майже три роки у мене провчився, навесні у тебе попередній захист, а восени вже на кінцевий вийдеш.

– Ну і що? Я напишу вам подяку. Не можу ж я відмовитись від трьохсот гривень.

– Ну, як хочеш.

Аспірант зрадів:

– Тоді підпишіть мою заяву.

– Підписувати не буду. Хай тобі Бориславський підписує.

Аспірант покрутив в руках заяву і мовчки вийшов.

Андрій Володимирович засмутився. «Ну і народ, – подумав він, – за якісь три сотні гривень тебе готові продати».

Але так вчиняли далеко не усі його співробітники. Деякі приходили до нього в обідню перерву попити чайку і висловити своє співчуття. Інші скаржились, що Бориславський завантажує їх роботою, а у них своїх справ вище голови. Малась на увазі їх власна робота за грантами, за яку вони отримували більше, ніж від Бориславського. А, крім того, майже усі писали розділи колективної монографії.

Наприкінці тижня Андрій Володимирович зателефонував батькові.

– Як справи, як здоров’є? – спитав він. – Не хворієш? У нас тут деякі захворіли, застудились.

– Ні, поки що нормально. П’ю свої ліки, я ж майже не виходжу, поки холодно.

– Може тобі що-небудь принести? Продукти є?

– Та усе є! Але приходь, коли зможеш. Я тут пишу свої «мемуари», але до обіду. Потім вільний. Від Івана нема новин?

– Після Нового року не було. Та він скоро приїде, після старого Нового року. Мар’я теж не телефонує. В суботу або в неділю постараємось до тебе зайти, подумай, що треба, і зателефонуй.

Андрій Володимирович не бажав розповідати дружині про безладдя на роботі. Коли він повідав їй про ліквідацію його відділу, вона тільки зраділа.

– Добре, менше працюватимеш. А то тягнеш воза за усіх, вдома теж сидиш зі своїми паперами. Час вже відпочити. Грошей же не зменшили.

Андрій Володимирович усе частіше думав про те, що йому зробити в такій ситуації. Для нього єдиним виходом став би університет, але усі місця були зайняті. Залишалось чекати щасливого випадку.

ЮВІЛЕЙ

Робота над монографією, яку писав увесь його колишній відділ, наближалась до кінця, коли до нього прийшла співробітниця і повідомила, що у відділі збирають пропозиції щодо публікації монографій, на це виділять гроші. Андрій Володимирович зрадів, тому що інститут ніколи не давав йому на це грошей. Майже десяток своїх монографій він опублікував за рахунок грантів. Він відразу ж пішов до Маші, секретарці Бориславського, яка складала список.

– Де ж ви були раніше? – спитала вона. – Усі вже давно записались. Ви будете восьмим. Якщо навіть гроші даватимуть кожний рік, то тільки за вісім років ви зможете подати монографію.

– Мені ніхто не казав.

– Не може бути, я казала вашим дівчатам.

– При чому тут дівчата? – здивувався Андрій Володимирович. – Якщо я щось хочу сказати завідувачу відділом, я не надсилаю своїх дівчат.

– Ну, домовляйтеся з Бориславським.

Бориславський, як завжди, доброзичливо вислухав Андрія Володимировича.

– Розумієш, – сказав він, – я не винен, що ви запізнились. Давай так: ти приносиш готову монографію, і ми відразу її здаємо в роботу, якщо ніхто ще нічого не здав.

Андрій Володимирович знов пішов до секретарки узнати чи не здав хтось монографію до друку, свою ж він міг подати місяця за два.

– Є вже одна, – сказала секретарка, – так що прийдеться чекати у черзі.

Роздосадуваний Андрій Володимирович вирішив знову виділити гроші з гранту.

Ця подія зіпсувала настрій перед його Ювілеєм. Наступного дня йому виповнювалось п’ятдесят років, і співробітники вирішили влаштувати невеличкий банкет в межах їх колишнього відділу. Принесли, хто що міг, купили пляшку коньяку і декілька пляшок шампанського, приготували йому пам’ятну адресу – червону шкіряну теку з золотим тисненням, а всередину поклали гарно оформлене привітання.

Зібралися в найбільшій кімнаті їх колишнього відділу. Андрій Володимирович теж приніс коньяк і сухе вино, ікру і червону рибу, а для співробітниць – великий Київський торт. Несподівано прийшли і деякі інші співробітники інституту, серед них декілька жінок, щоб скористатися випадком і поцілувати ювіляра. Коли торжество було в розпалі, заглянув директор інституту, якого з скромності Андрій Володимирович не запросив. Виголосивши коротку зворушливу промову на честь ювіляра, він сказав, що треба було б відмітити його премією розміром у місячний оклад, але грошей нема, тому він виписав ювіляру тільки триста гривень. Усі зааплодували, і директор пішов. Загалом, Ювілей пройшов на нормальному рівні.

Його дещо зіпсував тільки один випадок: прийшов Бориславський, як завжди бадьорий, багато шуткував, але перебрав і був помітно п’яним на кінець банкету, який затягнувся після робочого дня. Коли Андрій Володимирович пішов додому і почав спускатися сходами з третього поверху, він побачив, що в напівтемряві інституту Бориславський затиснув в кутку співробітницю його колишнього відділу. Жінка, років тридцяти, була збентежена, почервоніла і намагалась вирватись, щось тихо кажучи Бориславському. Той же наполегливо мацав її, загородивши своїм тілом від сходів. Андрій Володимирович побачив благаючий погляд жінки, зупинився і відірвав від неї Бориславського. Вона відразу побігла.

– Що це ти моїх дівчат ображаєш? – жартома спитав він завідувача відділом.

Червоний від випитого, Бориславський злобно зиркнув на нього.

– Хто її ображає?! – вигукнув він. – Я її, сучку, питаю, чи збирається вона захищати кандидатську, а вона викобенюється.

Андрій Володимирович залишив Бориславського, пішов униз і вийшов з інституту.

Наступного тижня він згадав, що директор виписав йому премію триста гривень, і пішов до бухгалтерії. Бухгалтерія займала велику кімнату, в ній сиділи п’ять чи шість робітниць.

– Вам чого? – невдоволено спитала головбух, сивувата дратівлива жінка.

– Мені премію отримати.

– Як ваше прізвище?

Андрій Володимирович сказав.

– Подивись, чи є йому премія, – сказала головбух одній із жінок.

Та відкрила великий журнал, пошукала і повідомила, що премії Гошівському нема.

– Так мені ж директор сказав, – здивувався Андрій Володимирович.

– Нічого не знаю, наказу на премію нема, – відповіла головбух, – йдіть до директора.

Андрій Володимирович вийшов, супроводжуваний співчутливими поглядами жінок.

До директора він не пішов. Не вистачало ще випрошувати премію розміром у триста гривень. Ним володіли інші думки. Вчора, виходячи з дому, він помітив чорну іномарку. «Схожа на машину сина Бориславського», – подумав він. Сьогодні машина знов стояла недалеко від будинку, прямо напроти його вікон. За всякий випадок Андрій Володимирович подивився на номер іномарки і, відійшовши на достатню відстань, записав його.

Маргарита Іванівна просила його зайти до міліції за її паспортом, який вона віддала туди аби вклеїли її фотографію. Виходячи з паспортного столу, Андрій Володимирович знов побачив ту саму автомашину. «Мабуть, міліція слідкує за мною у зв’язку зі справою Головченка», – подумав він і вирішив зателефонувати майорові Шевцову.

Андрій Володимирович зателефонував наступним ранком. Він розповів про машину і припустив, що за ним слідкує міліція.

– Ні, це не ми, – відповів майор, – це добре, я сподівався, що вони себе викриють.

– Не знаю, що тут доброго.

– А номер ви запам’ятали?

– Так, – відповів Андрій Володимирович и сказав номер.

– Ми усе з’ясуємо, я вам потім розповім, – сказав майор і попрощався.

Наступного дня машина не з’явилась і Андрій Володимирович вирішив, що це точно міліція. Отже його в чомусь підозрюють. Проте за пару днів зателефонував майор Шевцов.

– Можете зайти до мене? – спитав він.

– Коли?

– Та хоч зараз.

Андрій Володимирович відразу поїхав у відділок.

– Я тепер цією справою не займаюсь, – сказав майор, привітавшись. – Але дещо ми довідались. Це машина сина Бориславського, яку він купив після того, як його батько отримав гроші за експертизу родовища. Але найбільш цікаво, що ДАІ зафіксувала цю машину у Вінниці в день убивства Головченка. Вам надішлють повістку до прокуратури, слідчий схоче довідатись від вас про стеження.

Але декілька днів ніхто не турбував Андрія Володимировича, мабуть тому, що наближався старий Новий рік.

АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ У НЕБЕЗПЕЦІ

Вже і старий Новий рік минув, і син приїхав з Англії, але Андрія Володимировича нікуди не викликали. Повертаючись увечері додому, він побачив ту саму чорну іномарку, яка стояла метрах у двохстах від його будинку. Помітив він її ще здалека, тому відразу ж повернувся до неї спиною і пішов назад до станції метро. Тут він зателефонував майорові, який ще був на роботі.

– Стійте біля метро, зараз приїдемо, – сказав він.

Хвилин за десять підкотив чорний джип, з якого вийшов майор і ще двоє чоловіків у цивільному.

– Зробимо так – сказав майор, – ми підемо раніше і з другого боку зайдемо у під’їзд. Ти, Охрименко, підійди до їх машини збоку, щоб тебе не побачили. Твоє завдання захопити машину, коли з неї вийдуть люди і зайдуть у під’їзд. Думаю, що вони мають намір напасти у під’їзді, але якщо побачиш, що вони хочуть застосувати проти тебе зброю, то стріляй першим.

Ми будемо у під’їзді. Коли зайдемо туди, я зателефоную вам, Андрію Володимировичу, на мобільний. Тоді йдіть до дому, не озираючись, відчиняйте двері у під’їзд, щоб вас побачили, але не заходьте, відразу закривайте їх знову і, якщо можете, тримайте. Все зрозуміли?

– Зрозумів. А якщо вони піднімуться вище і не побачать мене?

– Ви на якому поверсі живете?

– На третьому.

– Не турбуйтесь, на четвертому поверсі буде наша людина. Все, ми пішли.

Майор і його люди пішли не прямо вулицею, а ліворуч, щоб обійти машину.

Хвилин за десять задзвонив мобільний.

– Ми вже на місці, можна йти. Якщо станеться що-небудь непередбачене, зателефонуйте мені, – почув Андрій Володимирович голос майора.

Неспішно Андрій Володимирович пішов, ніби не звертаючи уваги на машину. Але побачив, що двоє людей вийшли з неї і пішли у його під’їзд, мабуть, побачили його, коли він попав під світло ліхтаря метрів за сто від машини. Він рвучко відчинив двері під’їзду, пам’ятаючи, що кодовий замок вчора хтось зіпсував. У під’їзді біля ліфту стояли двоє чоловіків, які кинулись до нього, але Андрій Володимирович зачинив двері і тримав їх. Він чекав, що вони вискочать за ним, але нічого не відбулося. Хвилини за три у двері тричі постукали і вийшов майор, за ним двоє чоловіків років по 25–30, а потім співробітник майора з пістолетом у руці. Обидва чоловіки тримали руки за спиною, Андрій Володимирович побачив, що вони в наручниках.

Усі, крім майора, пішли до машини.

– Що сталося? – спитав Андрій Володимирович.

– Коли вони кинулись до вас, я натиснув кнопку і вискочив з ліфту, де сховався раніше. Тоді вони побігли наверх, але там був наш співробітник. Поїхали з нами, треба скласти протокол.

Він дістав з кишені телефон і подзвонив, відразу ж під’їхав джип, який чекав їх біля метро. Поблизу чорної іномарки стояли другий співробітник і водій, теж в наручниках. Сергій Володимирович упізнав в ньому сина Бориславського, якого бачив двічі, коли той приїздив за батьком в інститут.

Трьох затриманих посадили у джип, туди ж сіли майор і один з співробітників. Другий сів за руль в іномарку і запропонував Андрієві Володимировичу сісти поруч. У відділенні Андрій Володимирович написав заяву про стеження за ним, а також упізнання сина Бориславського, після чого його відпустили додому.

Наступного дня він знову зателефонував майорові Шевцову. Той сказав, що зброї при чоловіках не було, вони кажуть, що хотіли вам запропонувати роботу, але у тих, що були в під’їзді, відібрали кастет і металевий прут, обмотаний еластичним бинтом. Син же Бориславського сказав, що цих двох він не знає, вони зупинили його на вулиці і попросили підвезти за гроші, та почекати, поки вони поговорять з потрібною їм людиною. Його відпустили під підписку, але не він, майор, а слідчий прокуратури.

Наступного дня в кабінет Андрія Володимировича заглянув Бориславський.

– Так, у тебе досить тісно, – сказав він, – поміркуємо, може, знайдемо кабінет ліпше, директор обіцяв нам надати приміщення на четвертому поверсі.

Андрій Володимирович промовчав, чекаючи подальшого. Бориславський узяв стілець и сів до столу.

– Я узнав про вчорашню подію, треба ж було такому статися! Казав я йому, не саджай в машину, кого попало. Розумієш, він купив машину за кредит, тепер треба заробляти гроші. Ось і втрапив в неприємну історію. Сподіваюсь, ти розумієш, що він проти тебе нічого не має?

– І я сподіваюсь, – сказав Андрій Володимирович.

– Правильно, ти ж розумна людина. Знаєш, як добре я до тебе ставлюсь.

– Як і я до тебе, – зауважив Андрій Володимирович.

Бориславський підозріло подивився на нього.

– Знаєш що, – сказав він, – давай сьогодні увечері підемо до ресторану, я запрошую. Мені б хотілось, аби син сам вибачився перед тобою.

– Це не обов’язково, – відповів Андрій Володимирович. – Вибач, не можу. Мене викликають до слідчого, – несподівано для себе сказав він.

Бориславський змінився в обличчі.

– Розумію, – відповів він, – давай іншим разом. Вибач, до мене мають прийти.

Після цього поспіхом вийшов.

Андрій Володимирович як у воду дивився. Прийшовши додому, він узнав від дружини, що йому принесли повістку до прокуратури, за яку вона розписалась. Тільки йти потрібно завтра вранці, а не сьогодні.

ЖУЧОК

Прокуратура знаходилась на останньому поверсі старого триповерхового будинку, на перших двох поверхах розміщались інші державні установи. В кімнаті слідчого, до якого запросили Андрія Володимировича, обстановка була спартанською: простий письмовий стіл, два стільці і металевий сейф на два відділення, на вікнах – грати. Ті, хто сюди приходив, почували себе незатишно, немов у чистилищі, за яким вже було пекло. Але старший слідчий, якого Андрій Володимирович бачив у майора Шевцова, зустрів його привітно.

– Ми вже знайомі, – сказав він, – називайте мене Іваном Михайловичем.

Андрій Володимирович кивнув і сів на стілець біля столу.

– Скажіть, будь ласка, які у вас стосунки з професором Бориславським? – спитав слідчий.

– Якими можуть бути стосунки? Звичайні. Працюю у відділі, яким завідує Бориславський.

– Ну, може бути якісь особисті, наприклад, він вам колись свиню підклав, або ви йому?

– Ні, раніше ми в одному відділі не працювали. У мене був свій, та потім його ліквідували, а нас приєднали до відділу Бориславського.

– А чому ліквідували?

– Спитайте у директора інституту, каже, що грошей на наш відділ не вистачає, не маємо договорів з виробництвом, бо саме виробництво скоротилось.

– Може на цьому ґрунті у вас з ним зіпсувались стосунки? Я хочу зрозуміти для чого його син замовив, щоб вас побили.

– А що, це він замовив?

– Так кажуть ті двоє, яких міліція затримала у під’їзді вашого будинку. Вони ніби не збирались вас вбивати, а тільки проучити, щоб ви не ставили комусь палиці у колеса.

– Ми з Бориславським, можна сказати, недолюблюємо один одного, але не більше. Я йому ніколи не заважав, а він мені не сприяв. Я навіть намагався уникнути конфлікту з ним, відмовився робити експертизу родовища, коли узнав, що там вже задіяний Бориславський.

– Але ж ви не радили голові правління банку «Кворум» фінансувати розробку родовища?

– Не радив, навіть навпаки, доводив, що це родовище непромислове. Не хотів, щоб він погорів.

– Може в цьому конфлікт?

– Але ж я нічого не робив, коли він сказав, що, незважаючи на мої слова, він буде фінансувати роботи.

– Кредит на роботи на підставі акта експертизи Бориславського був вже отриманий, нічого іншого голові правління не залишалось.

– То їхні справи, як хочуть, так і роблять.

– Ось і зробили. Віктор Іванович мертвий, депутат ходить до нас на допити, голова правління банку втік, а вас хотіли побити. Ще і 60 мільйонів гривень невідомо куди поділись.

Андрій Володимирович потиснув плечима.

– А що каже депутат? – спитав він.

– Каже, що він ні при чому. Доручив Віктору Івановичу підібрати родовище дефіцитної сировини, яке можна експлуатувати і отримати прибуток. Тому порадили звернутися до вас, але ви перебували за кордоном. Тоді він звернувся до Бориславського, а той запропонував Неладівське нікелеве родовище, зробив експертизу і надав позитивний висновок. Запропонував звернутись у Дніпропетровськ за попередньою економічною експертизою. Але на той час на підставі експертизи Бориславського депутат ніби то вже отримав кредит у 60 млн. гривень. Правда, він каже, що не отримував, цим займався Віктор Іванович. Його вже нема, а голова правління банку втік. Де гроші – невідомо.

– А хто ж убив Віктора Івановича?

– Теж поки що невідомо. Може бути, що його вбили ті, хто хотів вас побити, є деякі зачіпки. Але вони відмовляються, мають свідків, що вони в той час перебували в Києві. Голову правління банку об’явили у міжнародний розшук.

– Навряд чи Віктор Іванович отримав ті гроші, бо він приводив мене у банк, щоб я сказав, що видобування і переробка нікелевої руди родовища нерентабельні. Я вважаю, що його вбили, бо він багато знав і міг свідчити на суді, коли б афера розкрилася.

Слідчий гостро подивився на Андрія Володимировича.

– Можливо, – сказав він. – Давайте я підпишу вашу перепустку. Якщо буде потрібно, ми вас знову покличемо.

Від слідчого Андрій Володимирович поїхав у свій інститут. Він пройшовся по кімнатах, де працювали його співробітники, подивився, як просувається робота над монографією. Усі були на місцях, навіть Бориславський нікого не надіслав у геологічний фонд за матеріалами. Андрій Володимирович увійшов у свій кабінет, вирішив попрацювати. Для цього йому була потрібна карта, поліз її шукати по шухлядах, навіть під своїм письмовим столом, де стояли ящики з пробами руд і гірських порід. Тут під кришкою столу він побачив якусь круглу коробочку, прикріплену скотчем. Андрій Володимирович відразу зрозумів, що це «жучок», подібні прилади він бачив в кримінальних фільмах. Спочатку він хотів зняти його, а потім вирішив, що краще показати майорові, як є, може той знайде відбитки пальців. Він вийшов у коридор і по мобільному зателефонував Миколі Михайловичу, щоб приїхав, якщо може, тільки в цивільному. Хай скаже на прохідній, що до нього.

Майора довго не було, Андрій Володимирович навіть встиг чаю попити. Нарешті у двері постукали, майор прийшов разом з Іваном Михайловичем, старшим слідчим прокуратури. Майор привітався, а слідчий сказав:

– Ми вже бачились.

Вони закрили двері на ключ і почали роздивлятись «жучка». Потім слідчий дістав прозорий конверт, обережно зняв «жучок» і сховав його в конверт.

– Хто, крім вас, має ключ від кабінету? – спитав він.

– Він висить на дошці біля прохідної, там прибиральниця бере, коли мене нема.

– А хто-небудь ще може взяти?

– Може, але треба записати, хто бере і розписатись у журналі на прохідній.

Поки вони розмовляли, майор дістав якийсь прилад з навушниками, включив його, походив по кімнаті, а потім повідомив, що жучків більше немає. Коли слідчі пішли, Андрій Володимирович теж вийшов, він хотів розпитати співробітників, хто без нього заходив до кабінету, але таких не знайшлось.

ПОДГОТОВКА ДО КОНФЕРЕНЦІЇ

Андрій Володимирович чекав на дзвінок від майора Шевцова або слідчого прокуратури, щоб узнати, хто встановив «жучка» в його кабінеті. Але ніхто не зателефонував. Нарешті, він сам подзвонив майорові, з яким у нього встановилися майже дружні відносини, але майор відповів, що сказати нічого: в журналі не було записів про те, хто брав ключ, а під кришкою столу і на самому «жучку» не знайдені відбитки пальців.

Андрій Володимирович не здивувався, адже черговий, у якого був журнал, міг відлучитися до туалету або ще кудись, а ключ висів на дошці біля прохідної. Відсутність відбитків вказувала на те, що той, хто встановлював «жучок», був у рукавичках. Щоб уникнути повторення випадку, Андрій Володимирович поставив на двері другий замок, а ключ нікому не давав. Прибиральниця була змушена прибирати, коли він був на роботі. Ані директор, ні Бориславський не заперечували, можливо, побоюючись, що їх звинуватять в установці «жучка». Користуючись цим, Андрій Володимирович висунув вимогу дати йому окремий телефонний номер, оскільки його, мовляв, підслуховують. Керівництво знову погодилось, номер знайшовся. Це стало до речі, бо Андрієві Володимировичу був потрібен телефон, оскільки намічався новий грант на екологічні дослідження.

Наприкінці тижня до нього зайшла секретарка Бориславського, сказала, що в понеділок об одинадцятій годині ранку призначене засідання відділу, він має забезпечити присутність своїх співробітників.

На засідання відділу, звичайно, усі прийшли, розташувались у великій кімнаті, де Бориславський влаштовував бенкети. Цього разу бенкету не було. На місці голови сидів Бориславський, який випромінював доброзичливість до усіх відразу. Він сказав, що за згодою директора інституту їх відділ буде проводити міжнародну конференцію з перспектив пошуків родовищ молібдену в Україні, тому він запрошує усіх підготувати тези доповідей для збірки. Андрій Володимирович заперечив, що в Україні відомі ледве три-чотири дрібні рудопрояви молібдену, відділ ними не займається і писати нема про що.

– Нічого, покопирсайтесь в геологічному фонді, які-небудь зачіпки знайдуться, – відповів Бориславський.

Інші співробітники відділу помовчували.

– А хто ж братиме участь в Міжнародній конференції? – не вгамовувався Андрій Володимирович.

– Ну, важливо розіслати запрошення, – сказав Бориславський, – а там вже хто-небудь знайдеться. Я особисто завтра відправляюсь до Москви, поговорю там в інститутах. Замість мене залишиться Маша, – кивнув він у бік своєї секретарки.

– В нашому відділі, крім вас, три доктори наук, – знову виступив Андрій Володимирович. – Якось не зовсім зручно залишати секретарку замість завідувача відділом.

– Нічого, – ховаючи посмішку, відповів Бориславський, – вона аж ніяк не втручатиметься у ваші наукові справи. Тільки послідкує за порядком.

Усі перезирнулися, але знов промовчали.

– Ну, йдіть, працюйте. Тези доповідей щоб за два тижні були у мене на столі.

Незадоволений Андрій Володимирович пішов до кабінету і включив комп’ютер. Він вирішив подивитись в Інтернеті – чи є на давніх щитах, подібних до Українського, які-небудь більш-менш значні родовища молібдену. Крупними виявились мідно-молібденові родовища, але не щитів, а складчастих областей мезозойського і, меншою мірою, палеозойського віку. Таким чином, виходило, що передумов до виявлення крупних родовищ молібдену в Україні нема. Поміркувавши, Андрій Володимирович вирішив зробити доповідь про молібденові родовища Світу і показати, що перспективи їх пошуків в Україні відсутні. Він відразу взявся до роботи, поклавши на свій стіл книги і відбитки статей з наукових журналів. Раніше він не займався родовищами молібдену, бо в Україні їх не було, але колись їздив на геологічну конференцію в Болгарію і відвідував мідно-молібденові родовища Середньогір’я. Робота захопила його, він вирішив зробити колективну доповідь і запросив до себе співробітників своєї групи, доручивши кожному визначені частини роботи.

Прийшовши увечері додому, Андрій Володимирович застав сина Івана, який чекав його, щоб разом повечеряти.

– Привіт! Які новини? – спитав батько.

– Майже закінчив писати про Юзефа Шумлянського, нашого далекого родича. Матеріалів малувато, більше пишу про події того часу, про князя Юзефа Понятовського, у якого Шумлянський був ад’ютантом.

– А коли збираєшся в Польщу?

– Тижнів за два. Взагалі у мене нема точного терміну, можу ще трохи побути, але як закінчу писати про Шумлянського, тут вже не буде роботи.

– Ти б відпочив трохи, – промовила Маргарита Іванівна російською, яка не бажала розмовляти українською, бо звикла до мови північних сусідів.

– Та я ж відпочив в Англії.

– Хіба там відпочинеш? – заперечила мати. – Там же божевільня, усе гості та п’янки.

Іван промовчав. Як це мати здогадалась, він же нічого не казав?

– Як там дід? – перевів розмову на інше батько, зрозумівши, що Марго сяде на свого улюбленого коника і почне виявляти невдоволення щодо способу життя Мар’яни.

– Дід нічого, ковтає пігулки та пише свої «мемуари».

– А ти читав що-небудь?

– Поки що ні, він ховає, допишу, каже, – потім почитаєш.

– Сподіваюсь, він там не писатиме про нашу родину, – зауважила Марго.

– Ні, каже, що пише про свою роботу в Середній Азії.

– Знаємо ми цю роботу, за його словами там теж самі п’янки.

– Ну що, він хіба п’яничка? Заслужений геолог України.

– Усі геологи пьяниці та бабії, живуть в наметах разом з випадковими жінками.

– Не випадковими жінками, а співробітницями. Ти що, вважаєш, що вони там займаються сексом? Походила б ти у маршрути, то спала б, як мертва, а не займалась хто знає чим та ще й у присутності інших, – заявив батько.

– А що, батько хіба п’яниця і бабій? – спитав Іван.

– Ні, звичайно, але ж він кабінетний працівник, доктор наук, професор. А в молодості хто знає, чим він займався?

– Чим треба було, тим і займався, – невдоволено сказав Андрій Володимирович.

– А ти коли одружишся? – переключилася Маргарита Іванівна на сина. – Видно я умру, а онуків так и не побачу.

– У тебе вже є онук Артурчик, – відповів син.

– Де ж він, той онук? – ледве не заплакала Марго. – Вони сюди не їздять. Ти не ухиляйся від відповіді!

– Оженюсь, коли буде треба. Зараз не до того, дисертацію маю закінчити.

– А наречена є? – не вгамовувалась мати.

Іван потиснув плечима.

– Є, і не одна, – пошуткував він.

Марго невдоволено пішла мити посуд.

– Може тобі гроші потрібні? – спитав сина Андрій Володимирович.

– Поки що ні. У мене стипендія в Польщі більша за твою зарплатню і платять її регулярно. Як, до речі, твої справи? Дід каже, що він працює два дні на тиждень, отримує дев’ятьсот гривень. Хіба на ці гроші проживеш? У мене бере тільки половину за квартиру, каже, що йому вистачає. А на ліки, я підрахував, у нього не менше тисячі на місяць виходить.

– Та у нього пенсія майже така, як моя зарплатня, каже, що йому достатньо. Просимо, щоб він вже покинув ту роботу, однаково майже не платять, що то за гроші…

В ОПОЗИЦІЇ

Андрій Володимирович за тиждень зібрав у співробітників матеріали щодо родовищ молібдену і засів писати доповідь. «Не візьмуть доповідь, то видам статтю в журналі», – подумав він. За три дні доповідь була готова, і Сергій Володимирович скликав співавторів. Він прочитав їм доповідь, щоб кожний бачив, як він використав їхні матеріали.

– Не знаю, мабуть, висновки надмірно негативні. Усе-таки в Придніпровському блоці є гранітно – зеленокам’яні пояси, можливо, у зв’язку с гранітами можуть бути родовища молібдену, – сказав один із співробітників.

– Але ж гранітний магматизм не мезозойський і навіть не палеозойський, а докембрійський. Рудопрояви, звісно, можуть бути, навіть невеликі родовища. Адже нам потрібне промислове родовище, хоча б середнє за запасами.

– Боюсь, Бориславському наша доповідь не сподобається, – зауважила співробітниця, яка вивчала рудні мінерали Українського щита.

– Цілком можливо, – відповів Андрій Володимирович, – а мені не подобається, коли вигадують те, чого насправді нема.

– Вважаю, що цією доповіддю ми зіпсуємо усю конференцію Бориславського, – знов сказав співробітник, який заперечував негативні висновки.

– Ну що ж, якщо хто не хоче таких висновків, хай напише свою доповідь, я не проти. А з авторів ми можемо видалити, щоб не було неприємностей від Бориславського, – вирішив Андрій Володимирович.

Але ніхто свою доповідь писати не схотів. Після цього Андрій Володимирович написав на одну сторінку тези доповіді і віддав їх секретарці Маші.

Наступного дня його викликав Бориславський.

– Слухай, що це ти написав у тезах? На твою думку родовищ молібдену в Українському щиті не буде?

– Промислових не буде, – відповів Андрій Володимирович.

– Раніше вважали, що берилію не буде, золота теж, а ось є ж тепер.

– Для них були передумови, а для молібдену нема.

– Може бути ми не усе знаємо, природа невичерпна.

– Але те, що знаємо, свідчить проти.

– У тебе усе проти, – зауважив Бориславський, дратуючись. – Проти нікелю, проти молібдену, може, ти взагалі проти мене? Так і скажи!

– Я до тебе бандитів не засилав, – сказав Андрій Володимирович.

– Ніхто і не засилав, два п’яних дурня вирішили попустувати, – сказав Бориславський примирливо. – А ти даремно проти молібдену, можна було б непогані гроші заробити на угоді з заводом.

– А потім кого-небудь прибити, як Віктора Івановича, – сказав Володимир Іванович.

– Ні я, ні мій син до цього відношення не маємо, – твердо сказав Бориславський.

– Я не суддя, подивимось, що він скаже, – відповів Андрій Володимирович, підводячись. – Так береш ти тези чи ні?

– Та я не проти. Просто хотів, щоб тобі не було соромно на конференції.

– Сподіваюсь, не буде, – відповів Володимир Іванович, виходячи з кабінету.

За всякий випадок він зателефонував майорові Шевцову узнати чи нема чогось нового у справі. Майор пом’явся, видно, не хотів говорити. Потім усе ж сказав, що один з нападників, нарешті, розколовся і повідомив, що знає такого собі Проця, який був у Винниці. Проць виявився рецидивістом, який вже тричі сидів. Наразі його схопили в ПМР, куди він перейшов з прикордонної Винницької області. Невдовзі його мають привезти до Києва для допиту.

«Отже, справа просувається», – подумав Андрій Володимирович.

Міжнародна конференція відбулася в інституті, патроном був директор, а цілу організацію взяли на себе Бориславський і Маша. Інші співробітники відділу виконували окремі доручення. Міжнародне наукове товариство було представлене аспірантом з московського інституту. Але представників українських інститутів і Центрального геологічного об’єднання було достатньо, доповіді їх, щоправда, не завжди відповідали темі конференції. Після доповіді у Андрія Володимировича виявилося багато прихильників, так що розгорілась дискусія, яка, одначе, ні до чого не призвела. В рішення конференції записали, що треба підсилити роботи на пошуках молібдену. Андрій Володимирович розумів, що це завжди вигідніше, ніж закрити тему. По-перше, може несподівано знайдеться родовище, а, по-друге, можна підзаробити, беручі участь в пошукових роботах. Так що більшість присутніх проголосувала «за».

Андрій Володимирович не засмутився, він передбачав рішення конференції. «Подивимось, що буде далі», – думав він. Події розвертались. Проць, доставлений у Київ, повідомив, що він, дійсно, разом з сином Бориславського спостерігав за Віктором Івановичем, щоб узнати, коли він повертається додому. Але ні він, ні син Бориславського нікого не вбивали. Син Бориславького, мабуть, доповів комусь про свої спостереження, він же платив Процеві. Наступного дня, після допиту Проця, сина Бориславського заарештували, а сам Бориславський пішов у відпустку, залишивши замість себе секретарку Машу. Андрій Володимирович зателефонував Бориславському спочатку на мобільний, а потім на домашній телефон, але ніхто не відповів. «Мабуть в Ізраїль подався», – подумав він.

Декілька днів тому йому телефонував батько, сказав, що до Івана приїхала дівчина, дуже симпатична, приємна у спілкуванні і допомагає йому, набираючи на комп’ютері «мемуари». Сергій Володимирович був зайнятий на конференції, йому було не до того. Повідомив тільки Маргариту Іванівну, а та дуже зраділа, сказала, що треба запросити Івана з дівчиною в суботу, коли Андрій Володимирович буде вдома. Чоловік її неуважно погодився, і Маргарита Іванівна зателефонувала синові.

– Гаразд, прийдемо, якщо Іра погодиться, – відповів він, – вона побоюється, раптом вам не сподобається.

ВІЗИТ ДІТЕЙ

В суботу, близько обіду, чекали Івана і Іру. Щоб сподобатись батькам Іра одягнулась скромно і навіть губи не пофарбувала. Вона помила голову і хотіла заплести косу, але Іван сказав, що це вже занадто. По дорозі купили букет квітів, Іра хотіла які-небудь українські, але таких не було, тепер усі квіти з Нідерландів або з Франції. Купили троянди, які за ціною мали бути золотими.

Стояв початок березня, місцями ще лежав сніг.

– Незабаром з’являться проліски, – сказав Іван.

Іра кивнула. Їй було усе цікавим, вона озиралась на усі боки, радіючи майже весняному сонцю.

У дворі Іван поглянув на батьківські вікна, побачив мати, яка помахала їм рукою. Вона зустріла їх на порозі, як тільки зупинився ліфт. Іра вручила їй квіти, жінки розцілувались. З кабінету вийшов Андрій Володимирович, Марго примусила його одягнутись як на свято, він ледве відкараскався від краватки. Батько обняв Івана, потім поцілував руку Ірі, вона зніяковіла, обняла Андрія Володимировича і притиснулась щокою до його щоки. Усією юрбою пішли до світлиці, де Марго вже накрила стіл.

– Як справи? – спитав Андрій Володимирович сина, сідаючи на канапу.

– Нормально. Свою роботу тут я вже закінчив, наступного тижня їду до Вроцлава.

– А ви довго тут будете? – спитала Маргарита Іванівна Іру.

– Вона їде зі мною, – сказав Іван.

– Це добре, – зауважив батько. – Нарешті у тебе буде справжня жінка, та ще й така гарна.

– Вибачте мені, – звернулась мати до Іри, як завжди російською, – якось незручноно казати «ви», можно я буду з вами на «ти», називайте мене Маргарита Иванівна, або Марго, я ще не така вже стара.

Іра засміялась.

– Хоч ви дійсно молода, я буду називать вас Маргаритою Иванівною, а я просто Іра.

– Іра, допоможи мені, будь ласка, – попросила Марго, і вони пішли до кухні.

– Хочеш одружитися? – спитав батько.

– Вона ще не розлучилась з чоловіком, він в Англії, – відповів Іван. – Житимемо разом, я її кохаю, вона мене теж.

– Ну, що ж, хай вам щастить, – сказав батько. – Гроші потрібні? Тепер вас двоє.

– Дякую, поки що ні. Іра збирається влаштуватись на роботу у Вроцлаві, вона ж піддана Її Величності.

– А що робитиме?

– Не знаю, вона медсестра за фахом, закінчила медичний коледж. Може і викладати англійську.

– Добре. А діда чому не взяли до нас?

– Не схотів. Каже, що він не п’є і не їсть те, що ви. Крім того йому ліки треба приймати за розкладом. Каже, що прийде восьмого березня, щоб привітати маму. А твої як справи?

– Важко сказати. Ідуть собі. Я тепер не завідувач відділом.

– Чому? Ти ж п'ятнадцять років був завідувачем.

– Часи змінились, разом з ними обставини, навіть люди. Тепер я не відповідаю обставинам.

– Може і ти поїдеш з нами? У Вроцлаві в університеті такі, як ти, потрібні.

– Я не знаю польської.

– Це не обов’язково, будеш викладати англійською, там майже усі студенти її знають.

– Поки що тут є справи.

Андрій Володимирович не став розповідати про кримінальну справу, де він є свідком.

– Ну, дивись. Якщо буде потрібно, скажеш.

Увійшли Марго і Іра, було видно, що вони задоволені одна одною. Андрій Володимирович дістав із шафи чарки, потім пляшку грузинського коньяку. Почав розливати собі, дружині і Ірі. Він знав, що Іван не п’є міцних напоїв.

– Вибачте, я теж не п’ю, – сказала Іра.

Іван з подивом подивився на неї. Він пам’ятав, що на Новий рік вона пила і коньяк, і горілку. Іра вгадала, що подумав Іван.

– Раніше пила, – просто сказала вона, – а тепер, коли ми разом, не п’ю, щоб не виглядати погано: Іван не п’є, а дівчина його вживає.

– А ми выпьемо, – повідомила Марго, – ми вже старі, нам трошки можна. До того ж у нас свято, ви прийшли у гості.

– Добре, – вирішив Іван, – давай, Іро, по одній вип’ємо, треба ж підтримати батьків.

– Отак і втягують батьки дітей до пияцтва, – пошуткував Андрій Володимирович, наливаючи Іванові і Ірі.

Випили, бесіда пожвавішала. Батьки почали розпитувати Іру про її батьків, про те, де вона вчилась. Іван, прислуховуючись, включив телевізор, щоб почути новини. Передавали, що опозиційна партія збирається просунути закон про двомовність.

– Чув, батьку? – спитав Іван. – А ви тут увесь час думали, як зробити, щоб було більше книжок та газет українською.

– До цього, на жаль, не дійшло, люди в Києві мало купують українські книжки. На цілий Петрівський книжковий ринок тільки чотири кіоски, де продають сучасну українську літературу. Зате вдалося на російські фільми поставити титри українською.

– А для чого вони? Хіба хто російської не знає? Краще б російською зробили титри на українські фільми, бо росіяни, кажуть, української не розуміють.

– Українських фільмів нема, тільки російські.

– Ось тобі британській досвід. У Валії, яку у нас називають на російський лад Уельсом, теж усі розмовляли англійською, валійську знали хіба що декілька сотень людей. Але ж, згідно Європейській хартії, змушені були відновлювати валійську мову, почали викладати в школах як предмет, зробили спочатку один валійський телевізійний канал, тепер їх вже декілька. Робили свої фільми і передачі, а титри – англійською, бо англійці валійської не розуміють. А англійські фільми йдуть на англійських каналах, без титрів, і так усі розуміють. Щоб люди вивчали валійську, розмовляли нею, службовцям доплачують до зарплатні, чому б не вивчати? Тепер вже більшість валійців знають валійську мову. І пісні нею співають, до речі, дуже схожі на українські.

– Але ж там це зверху робилося, – сказав Андрій Володимирович, – а у нас, навпаки, зверху насаджують російську.

– Якщо народ хоче, щоб Україна залишилась українською, а не російською, треба діяти знизу. Ну, хто нам забороняє розмовляти тільки українською? Читати тільки українські книжки і газети, не купувати російські? Видавничий бізнес відразу перебудується, почне видавати те, що купують. Принципово не дивитись іноземні фільми, якщо вони не дубльовані українською. А росіян не треба примушувати вчити українську або розмовляти нею. У них є своя чудова література, ментально близькі їм фільми. Хай розвиваються у своєму середовищі. Мені ж ніхто не наказує в Англії розмовляти англійською або в Польщі польською. Я сам це змушений робити, як, наприклад, в Росії я розмовляю російською. А якщо наш народ не хоче своєї мови, то тут нічого не вдієш. І та купка патріотів з жовто – блакитними прапорами, що стоять біля міністерства культури або адміністрації президента, нічого не зробить.

Так вони розмовляли до сьомої години, поки не стемніло. Діти пішли, а Марго спитала чоловіка:

– Ну, як тобі Іра?

– Ніби то нічого, наша людина. В усякому разі стосунки у неї з Іваном добрі.

– Мені вона сподобалась. Але ж була одружена майже два роки, а дітей чомусь немає.

– В Англії дітей рано не заводять, влаштуватися спочатку треба.

– Ну, дай Боже, – сказала Марго, – так хочеться, щоб усе было добре.

Вона прибрала зі столу, а Андрій Володимирович надягнув фартух і пішов мити посуд. Потім сів на канапу поруч з дружиною, і вони почали дивитись кіно по телевізору.

Пролунав дзвінок телефону, Андрій Володимирович узяв слухавку.

– Ми вже вдома, – почув він голос Іри, – дуже дякую за обід, за зустріч, за те, що ви такі милі.

– І тобі дякуємо, що прийшла до нас. Ось Маргарита Іванівна вчепилась у слухавку, щось хоче сказати.

– Спасибі, що подзвонила. Як там дід?

– Усе гаразд, вам привіт, – відповіла російською Іра спеціально для Марго.

АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ВИХОДИТЬ НА СЛІД

Андрій Володимирович, міркуючи з приводу «жучка», вирішив, що встановив його Бориславський або хтось з його співробітників. Найбільш ранній термін установки, за його підрахунками, мав бути після його розмови з Бориславським щодо родовища нікелю, коли Бориславський узнав від голови правління банку «Кворум» про його розмову з Гошівським. Андрій Володимирович пішов на прохідну і подивився журнал отримання і повернення ключів від кабінетів. З приводу його кімнати запису не було. Розпитавши чергового про можливий час отримання ключа від своєї кімнати, він узнав, що вахтер тоді був у відпустці, а його обов’язки тимчасово виконував пенсіонер, якого іноді долучали до роботи у вихідні і свята. Узнавши адресу пенсіонера у відділі кадрів, Андрій Володимирович пішов до нього додому і застав його у дворі, граючим у доміно разом з іншими пенсіонерами. Відкликав його у бік, спитав – чи не пам’ятає він, щоб хто-небудь брав ключ від його кімнати. Пенсіонер замислився, потім сказав, що ключ за його відсутності брала Маша, в журнал не записувала тому, що сказала «на хвилинку» і, дійсно, швидко повернула. Вона раніше також брала ключ і від інших кімнат і завжди швидко повертала.

З’ясувавши цю обставину, Андрій Володимирович зателефонував старшому слідчому прокуратури. Той вислухав і сказав:

– У нас теж є новини. Зайдіть, будь ласка, до нас, оформимо ваше свідчення.

Наступного дня Андрій Володимирович прийшов до слідчого і приніс вже написане ним з приводу ключа. Слідчий прочитав, кивнув і поклав до теки.

– А у нас ось що, – сказав він. – Знайшовся свідок, який бачив у Вінниці гаданого вбивцю. Виявляється, справа була близько одинадцятої години вечора. Свідок йшов додому і побачив, що недалеко від будинку Віктора Івановича, метрах в трьохстах, стоїть чорна іномарка. Світла в салоні не було, але коли до неї підійшов чоловік і відкрив двері, то світло включилось. Прохожий побачив, що за кермом сидить водій, а поруч з ним сів чоловік пристойного вигляду в дублянці і ніби оленячій шапці, яку носили раніше партійні бонзи. Він встиг роздивитись їхні обличчя, подивитесь словесні портрети.

Андрій Володимирович узяв листок з описом, віддрукований на принтері. Портрет водія був схожий з сином Бориславського, а другого чоловіка він не знав.

– Так, я теж звернув увагу на схожість водія з сином Бориславського. Другий може бути з банку «Кворум», не голова правління, звісно, а хтось з його помічників, причетний до афери. Ми працюємо над цим. Але, вважаю, він зараз там же, де і голова правління.

Приїхавши після прокуратури до інституту, Андрій Володимирович сів в кабінеті працювати, але тут йому зателефонували. Вчений секретар повідомила, що у директора о чотирнадцятій нуль-нуль відбудеться нарада завідувачів відділами, треба, щоб він прийшов.

– Але я не завідувач відділу, – сказав Андрій Володимирович, – Бориславський на час відпустки залишив замість себе Машу.

– Я знаю, – відповіла секретар, – але директор прохав прийти особисто вас.

Андрій Володимирович прийшов в означений час, за столом для нарад сиділи майже усі завідувачі відділами, вони, як здалося, з цікавістю його роздивлялись.

Директор, який сидів на чолі стола для нарад, кивнув Андрієві Володимировичу і сказав:

– Ну, ніби усі зібрались. Ви знаєте, що Бориславський пішов у відпустку на два місяці, але нікого офіційно замість себе не призначив. Пропоную виправити цю помилку і призначити на час відпустки тимчасово виконуючим обов’язки завідувача відділом Андрія Володимировича Гошівського. Вам, Андрію Володимировичу, буде виплачена за цей час різниця у зарплатні.

– Ви, мабуть, забули, що я головний науковий співробітник і різниці у зарплатні у мене нема, – відповів Андрій Володимирович. – Виконувати обов’язки завідувача відділом Бориславського я відмовляюсь. Цей відділ специфічний, людей підбирав Бориславський. Інша справа, якщо ви відновите мій відділ, який невідомо чому ліквідували, точніше – завдяки інтригам Бориславського.

Директор незадоволено зморщився.

– Відновити відділ я особисто не можу, на це потрібне рішення Вченої ради і згода Президії. Прошу вас виконувати обов’язки тимчасово, до повернення Бориславського, а потім вирішимо.

– Для чого така поспішність? Хай їх виконує Маша, яку призначив Бориславський, вже тільки місяць лишився до його повернення.

– Тому, що це – порушення. А нас наступного тижня почне перевіряти комісія Президії.

– Тим більше. Хай вона перевіряє Машу.

– Ну, як хочете. Наказ я вже підписав, вам його принесуть для ознайомлення, напишіть, що ви відмовляєтесь. Уся відповідальність впаде на вас.

– У відділі, крім мене, є ще два доктори наук, хай хто-небудь виконує обов’язки.

– Їм вже кожному за сімдесят років. Не можу призначити навіть тимчасово.

Усі присутні з цікавістю слухали, але мовчали.

– Переходимо до другого питання. Ви, Гошівський, якщо не згодні, можете йти.

Андрій Володимирович піднявся і вийшов. Секретарки директора, які чули розмову за зачиненими дверима, з подивом на нього дивились.

Роздосадуваний Андрій Володимирович пішов до свого кабінету. Але вже не міг працювати. «Як я можу працювати разом з Машею, яка, мабуть, встановила мені «жучка», або разом з шахраєм Бориславським, який теж, без сумнівів, був замішаний у замаху на мене?» – думав він.

Він обійшов своїх співробітників, подивився, хто що робить. Усі були задоволені, що Бориславського нема, і їх ніхто не смикає.

За кілька днів слідчий прокуратури знову запросив Андрія Володимировича до себе. Він поїхав, а слідчий повів його в приміщення для впізнання і показав через скло чоловіка років сорока, який сидів на стільці в порожній кімнаті.

– Знаєте його? – спитав слідчий.

– Ні, ніколи не бачив, – відповів Андрій Володимирович.

– Подивіться уважно. Ви могли його бачити у банку, коли ходили до голови правління.

– Та я там не звертав ні на кого уваги. Хіба я знав, що буде? А хто це?

– Помічник голови правління, двічі осуджений за шахрайство. Ми, на всякий випадок, заборонили виїзд за кордон усім клеркам банку, коли зник їх голова. Ось його і затримали, коли він намагався виїхати в Молдову. При ньому був і румунський паспорт.

– Він вже зізнався в убивстві?

– Поки що ні, завтра буде свідок з Вінниці, за ним вже поїхали. Що-небудь чули про Бориславського? Ми відправили листа в Президію, щоб перевірили ваш інститут.

Андрій Володимирович розповів про нараду у директора інституту.

– Правильно зробили, що відмовились. А то б усіх собак на вас навішали. Ви ж там не кажіть про слідство, поки що не треба. Ось підпишіть папір про нерозголошення. Сподіваюсь, скоро зможемо передати справу до суду.

КІНЕЦЬ АФЕРИ БАНКУ «КВОРУМ»

Вже минув місяць, як Іван і Іра поїхали в Польщу. Він телефонував рідним, сказав, що вони з Ірою орендували квартиру недалеко від Університету, він працює над дисертацією, матеріали про Юзефа Шумлянського йому згодились, а Іра влаштувалась на роботу в дитячу клініку, працює за фахом і заробляє втричі більше, ніж його стипендія. Обіцяв, що за півроку, коли він захистить дисертацію, вони приїдуть на місяць – другий додому, а далі буде видно. Марго заспокоїлась, але часто згадувала часи, коли діти були вдома.

На подив Андрія Володимировича з’явився Бориславський. Мабуть почував себе безпечно. Комісія Президії як раз закінчила перевірку, нічого особливого не знайшла, бо перевіряли тільки витрату бюджетних коштів, а витрати по договорах не перевіряли, бо це справа замовників. Директор інституту заспокоївся, знову засідав удвох з Бориславським, навіть до телефону Андрія Володимировича знову підключили інших співробітників відділу. Бориславського, правда, викликали на бесіду в прокуратуру, слідчий намагався з’ясувати чи знає він помічника голови правління банку, який, можливо, вбив Віктора Івановича, але він сказав, що вперше бачить. Щодо встановлення «жучка» в кабінеті Гошівського, то він теж відмовився, сказав, що ніяких наказів Маші не давав, вона нічого не встановлювала, а просто іноді бере ключі від різних кабінетів, коли йому терміново потрібні документи, а хазяїв кімнат немає. Який документ йому був потрібний від Гошівського, він згадати не міг, бо давно це було. На суд, який розпочався після травневих свят, його викликали як свідка.

Андрій Володимирович і Маша теж були свідками. Судили тільки сина Бориславського, помічника голови правління банку «Кворум», Проця та двох найманців сина Бориславського, які ніби то збирались тільки побити Андрія Володимировича. Голова правління банку кудись втік, на нього подали у міжнародний розшук.

Хотіли притягнути як свідка народного депутата, у якого Віктор Іванович був помічником, але той відмовився, пославшись на зайнятість у Верховній Раді. Він надав письмові пояснення, з яких виходило, що він доручив Головченкові з’ясувати, які корисні копалини, потрібні промисловості України, можна видобувати, а також попросив помічника отримати кредит на своє ім’я, але самого кредиту він не бачив і нічого не знає про його використання.

На суді син Бориславського, який виглядав замовником вбивства Віктора Івановича і побиття Андрія Володимировича, сказав, що ніякого вбивства він не замовляв, тільки хотів прослідкувати дії Головченка, а цей дурний помічник голови правління банку сам вдарив його молотком. У них навіть зброї не було, а коли той узяв молоток, він не помітив.

Кілер не відмовлявся, але сказав, що хотів тільки поговорити з Віктором Івановичем, налякати його. Але той вдарив його в обличчя, і він сам не розуміє, як у відповідь вдарив його молотком.

– А чому в потилицю? – спитав суддя.

– Той як раз підковзнувся і нахилився, а я вдарив, – відповів кілер.

– Чому ви слідкували за Віктором Івановичем? – спитав прокурор Проця і сина Бориславського. – Хто вам дав такий наказ?

Обидва звинувачені сказали, що їх попросив голова правління банку, бо Віктор Іванович отримав кредит для депутата, а повертати його ніхто не збирався.

Слідчий повідомив, що на обидва відомі банківські рахунки Віктора Івановича великих грошей не надходило, тільки зарплатня помічника депутата і ще якісь 500 доларів від того ж депутата. Можливо, кредит був переведений в офшорний банк на Кіпрі, бо туди на рахунок депутата як раз надійшли два мільйона доларів. Слідчий показав довідку від банку, видану на вимогу Генеральної прокуратури.

Усі зрозуміли, що замовниками вбивства були або голова правління банку, або депутат, або обидва разом.

Щодо намірів побиття Андрія Володимировича, син Бориславського сказав, що це його ідея, батько про неї не знав. Він ніби – то підмовив своїх знайомих трохи провчити Гошівського, бо він заважав батькові на роботі, увесь час виступав проти нього, так що батько був знервований, і його син вже боявся за його здоров’я.

Сам же Бориславський виходив чистим. Несподівано це поламала Маша, яка в суді почала плакати і зізналась, що це Бориславський наказав їй встановити «жучка».

Бориславський же відмовлявся, сказав, що Маша взагалі неадекватна, вона таємно закохана в Гошівського і встановила «жучка», щоб довідатись про його зв’язки з жінками. На цю заяву Бориславського усі присутні у залі суду відповіли сміхом.

Врешті кілерові дали десять років, синові Бориславського прокурор просив 15 років, але дали тільки п’ять, бо він мав гарні характеристики з університету і до цього не був замішаним в кримінальних справах. Його друзям, які мали побити Гошівського, дали по два роки, а Маші і Процю – рік умовно. Щодо самого Бориславського, то довести його провину не вдалось, тим більше, що він повернувся з Ізраїлю, тобто не відчував за собою провину і не ховався від правосуддя. З приводу його участі у справі суддя надіслав в Президію визначення про його неправомірні дії і сумнівні зв’язки.

За кілька днів Бориславського запросили на засідання Президії Академії наук, де він звітував за свою наукову діяльність. Після того його розпитували про його «неправомірні дії і сумнівні зв’язки». На засіданні був присутнім і директор інституту.

Андрію Володимировичу не було відоме рішення Президії, але наприкінці тижня, коли співробітники інституту майже усі повтікали на свої «фазенди», відбулась Вчена рада під головуванням директора інституту. Він же і виступив першим, суворо ганьбив непродумані дії Бориславського, який, «незважаючи на свій авторитет і безсумнівні вчені заслуги, зв’язався з шахраями і дозволив собі порушення статуту інституту». За це він запропонував дати йому сувору догану і попередити про неповну службову відповідність.

Після нього узяв слово Андрій Володимирович, який розповів присутнім про події: рекомендації Бориславського щодо розробки непромислового родовища нікелю, інтриги, завдяки яким ліквідували відділ Гошівського, встановлення «жучка» в кабінеті, намагання сина Бориславського побити його, Андрія Володимировича, за допомогою найманців. І, взагалі, сприянню афері, завдяки якій у банку були викрадені 60 млн. гривень вкладників.

Бориславський, який сидів, як звичайно, в першому ряду, вийшов посеред промови Гошівського.

– Соромно стало, – прокоментував директор інституту.

Присутні обурено загули.

Потім виступив шанований усіма старий академік, який сказав, що в усьому винні нові порядки, тепер люди стали іншими, думають про те, щоб тільки гроші заробити або вкрасти, на науку не звертають уваги. Він запропонував звільнити Бориславського і звернутися до Президії, щоб винесли догану директорові інституту, бо Бориславський усе робив за підтримки директора. Було видно, що директор налякався, бо за тиждень мали відбутись вибори академіків, і таке звернення могло поставити хрест на його кар’єрі. Тому він швидко погодився звільнити Бориславського, якщо Вчена рада за це проголосує, а що торкається його, директора, то він визнає свої помилки і обіцяє виправитись.

Але більшість присутніх не проголосувала за звільнення Бориславського, бо це були люди, залежні від нього. У одних він був опонентом на майбутньому захисті дисертації, у других – керівником аспірантури, треті писали монографію, редактором якої числився Бориславський. Вирішили відсторонити його від керівництва відділом і об’явити конкурс на заміщення вакантної посади.

Андрій Володимирович попросив відновити його відділ, але директор сказав, що він може подати свої документи на конкурс, щоб отримати вакантну посаду завідувача відділом. Невдоволений Гошівський розумів, що в інституті і за його межами є багато докторів наук, які подадуть документи. Вірогідно, директор інституту зробить усе можливе аби покарати його за завдані неприємності. Так що Андрієві Володимировичу ще треба буде змагатися, щоб повернути свій відділ і можливість плідно працювати.

Розділ третій

БРИТАНСЬКІ ЗНАХІДКИ

ІВАН

Іван тільки що зателефонував батькам, які сподівались, що він приїде на Різдво додому. Він і сам збирався, але дні три тому зрозумів, що йому не вистачає деяких матеріалів для кандидатської дисертації, які могли бути в бібліотеках Лондона. Він вивчав історію Західноукраїнських земель в XVIII–XIX століттях, які на той час, внаслідок розділу Польщі, перебували у складі Австрійської і Російської імперій. Зрозуміло, що історія цих земель тісно пов’язана з історією Польщі, яка захопила чи отримала їх від Литви майже п’ятсот років тому. Ця історія не висвітлювалась в радянській літературі, вивчались тільки польсько-українська війна доби Богдана Хмельницького і повстання Гонти, Залізняка та інших народних ватажків проти гнобителів. Тобто історія була класовою і проросійською. Триста років історії, які минули після «возз’єднання» України з Росією, вважались поза конкуренцією.

Іван три роки тому закінчив Київський університет і став фаховим істориком. Під час навчання він зацікавився походженням свого прізвища і узнав, що його коріння в Галичині, в селі Гошів, яке було дідичним селом його прабатьків. Ще в студентські роки, відвідавши Гошівський монастир, він узнав, що 1629 року власник Гошева Євстахій-Станіслав Шумлянський, одружений з Ганною Гошівською, надав 3000 злотих на відбудову монастиря, зруйнованого кримськими татарами. А вже навчаючись в аспірантурі в Польщі, він ознайомився з польськими гербовниками 1841–1855 років і узнав, що Гошівські – це старий українській рід, який отримав шляхетство 1400 року, а родина Ганни Гошівської походила з Перемиської землі і належала до гербу Сас. До речі, на початку XVIII століття Гошівський монастир за участі Миколи Гошівського було перенесено на Ясну гору, де він і зараз радує око вірних греко-католиків. Прикрасою монастиря є чудотворна ікона Божої матері, «володарки Карпат», як її називають. Цю ікону, копію Белзької (Ченстоховської) ікони Богородиці, теж подарував монастиреві Микола Гошівський.

Вивчаючи історію родини Гошівських, Іван зацікавився також історією родини Шумлянських, яка отримала шляхетство 1550 року і належала до гербу Корчак. З цієї родини походить багато єпископів – православних, греко-католицьких і католицьких, а також військових діячів, відомих лікарів, письменників тощо. Особливо його зацікавила біографія Йосифа (Юзефа) Шумлянського – героя Наполеонівських війн, ад’ютанта князя Юзефа Понятовського. В польських архівах Іван знайшов небагато відомостей про нього, тому вирішив поїхати на Різдво до сестри в Британію і спробувати знайти там що-небудь в бібліотеках місцевих українських закладів.

На прощання він зайшов до приятелів на кафедрі історії Вроцлавського університету, побажав їм веселого Різдва і після обіду поїхав на міжнародну автобусну станцію біля залізничного вокзалу. Автобуси рушали до великих європейських міст через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин. Особливо багато їх їхало до Риму, де поляки сподівались зустріти Різдво і побачити Папу. Іван завчасно купив квиток до Лондона на великий автобус з туалетом і кав’ярнею. Він сів недалеко від водіїв, бо в автобусі їхало не більше десятка пасажирів, переважно студентів.

Автобус не поїхав відразу в Німеччину, як сподівався Іван, а ще досить довго добирався до Зеленої Гури і тільки після неї пересік Одру, взявши курс на Берлін. Але в столицю не заїхав, оминувши її з півдня. Автобус йшов без зупинок, вночі зупинились тільки одного разу, вже перед кордоном з Бельгією, для заправки соляркою. До залізничного тунелю поблизу Кале у Франції, де автобус завантажився в спеціальний вагон, приїхали опівдні, близько години їхали під Ламаншем, потім по території Англії знову автобусом. Нарешті приїхали на вокзал Вікторія в центрі Лондона.

На виході з вокзалу Івана зустрів чоловік сестри Саша і його старший син Анатолій, хлопець років двадцяти п’яти, якого Іван бачив вперше. Усі разом пішли до великої чорної машини незнайомої Івану марки, досить пошарпаної.

– Купили неделю назад за пятьсот фунтов, – пояснив Саша, – старая машина уже слишком мала для нашей семьи.

Сестра одружилася з Сашею, який був старший від неї на п’ятнадцять років, вже в Британії. Він мав двох синів від попереднього шлюбу – Анатолія і Єгора, а тепер ще спільний з Мар’яною син народився в Британії.

Саша добре знав Лондон і їхав якимись неголовними вулицями, щоб запобігти автомобільних заторів. За півгодини дістались району Камден, де жила родина Саші в великому цегляному будинку на шість поверхів. Квартира була на другому поверсі і складалася з багатьох невеликих кімнат. Найбільша з них була приймальною, тут стояли великий телевізор, журнальний стіл, на якому обідали, канапа, і був вихід на невеликий балкон, затягнутий сіткою від птахів. Івана оселили в кімнаті разом з його малим племінником, якого вже звали по-англійські, Артуром. Хлопчик ще не розмовляв, а тільки посміхався та спілкувався окремими вигуками.

Іван відразу розпакував валізу, віддав Артурові іграшки, які привіз з Польщі, а Саші – пляшку «Мартелю». Мар’яна, старша за Івана на п’ять років, була на роботі, мала прийти після шостої. Вона ще вчора приготувала обід, який тепер Саша подав у більшу кімнату. Він відкоркував пляшку «Мартелю» і налив по чарці. Іван практично не пив міцного, бо дід, з яким він мешкав, пив тільки ліки, а в Польщі не було часу пити, бо навчання в аспірантурі, пошуки матеріалів, писання статей були важливішими. Іноді, зустрічаючись з друзями в неділю, він пив пиво.

Після обіду Саша згадав, що Артурчик сьогодні ще не гуляв, тому, хоч вже темніло, одягнув сина, посадив в коляску, і вони разом з Іваном рушили вулицями Камдена, не віддаляючись далеко від дому. Іванові здалося, що район, де жила Мар’яна, був досить брудним, назустріч попадалося багато африканців, індійців і китайців. Біля невеликого садочка під віадуком, по якому час від часу йшли потяги, сиділи безхатченки, які пили віскі, сховавши пляшки в паперові пакети. Мар’яна писала йому, що Камден – добрий район, але на погляд Івана він нагадував йому заводські задвірки. Враження підсилювалось каналом зі шлюзом.

Дома їх вже чекала Мар’яна, яка зраділа, побачивши Івана.

– Как хорошо, что ты приехал! – вона затягла його до маленької кухні. – Я купила китайской пищи, сейчас будем отмечать твой приезд!

Із Сашею та його синами, які були росіянами, вона розмовляла російською, на роботі теж, бо її хазяїном був росіянин, як вона казала, «олігарх». До російської вона додавала англійські слова, іноді питаючи: «Как это по-русски?».

Не встигли поставити китайську їжу на журнальний стіл, як у двері подзвонили. Прийшли якісь молодики років по тридцять, які жили поблизу у цьому ж кварталі. Вони принесли пиво і горілку. Саша і Мар’яна випили з ними горілки, а Іван – пива. Молодики крутили головами на усі боки, розглядаючи речі. Іван навіть подумав, що вони хочуть обікрасти квартиру. В розмові вони не виявляли особливої цікавості ні до України, ні до Росії, щось питали, але не слухали відповіді. Потім почали розпитувати про «меджики», галюциногенні гриби, які нібито росли в тих краях, де у Саші і Мар’яни була «дача». Саша сказав, що багато росіян захоплюються цими грибами. Нарешті гості пішли, і Іван міг порозмовляти з Мар’яною про знайомих у Києві та про життя у Вроцлаві. Коли повернувся Саша, який виходив проводити молодиків, Мар’яна з Сашею продовжили святкувати приїзд Івана, попиваючи коньяк, який Саша приніс з супермаркету. Іван же, втомившись за добу переїзду, пішов спати. Артур вже посапував у своєму ліжечку.

Ранком племінник рано прокинувся, Іван подивився на годинник – була сьома година. Він поголився, умився, але коли прийшла Мар’яна, з’ясувалось, що тільки шоста, бо Іван не перевів годинника на лондонський час. Після восьмої почали збиратись на «дачу», яка знаходилась дуже далеко, в графстві Девон. Їхати туди треба через Брістоль, а потім на південь, на північний берег Англійського каналу. За сніданком розмовляли про батьків, про здоров’я діда. Мар’яна сказала, що Саша зараз ремонтує їх «дачу», а після, як підготують кімнати, вона збирається запросити батьків на пару місяців. До католицького Різдва залишилось три дні, тому на «дачу» збирались їхати також сини Саші та їх друзі. Завантаживши велику чорну машину продуктами і коляскою з Артуром, Саша сів за кермо, Іван поруч з ним, а Мар’яна позаду з Артурчиком. На другій машині поїхав Анатолій з другом, а третя машина з Єгором та його товаришем мала виїхати увечері.

Тільки вибрались з Лондона, як почався дощ, який лив увесь час до містечка, де була «дача». Приїхали близько восьмої, було вже темно. Їх зустріли дві великі собаки і «сторож» – приятель Саші, росіянин середніх літ, лисий і добродушний на вигляд. Івану здалося, що він не дуже зрадів його приїзду, мабуть боявся, що його тепер звільнять.

В будинку, який мав два поверхи і недороблену, ще в ремонті, стріху, затягнуту синьою плівкою, було тепло і сухо. Мар’яна швидко зробила вечерю з овочів, які вони привезли з Лондона. Хлопці разом з Сашею випили пляшку горілки, а Іван – пива. Після вечері пішли до каміну на першому поверсі, сіли на канапу, укриту овечими шкірами, стали чекати Єгора з приятелем. Вони приїхали близько другої години ночі, Іван вже дуже хотів спати, він пішов у кімнату на другому поверсі, але спав погано, прокидався, бо на першому поверсі хлопці гуляли до ранку. Прокинувся о сьомій і подивився у вікно. Падав рясний дощ, вітер розхитував гілки високих піхт, що росли поблизу будинку. Він зійшов на перший поверх і побачив, що дехто спить на канапі, а дехто сидить біля каміну.

СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА В АНГЛІЇ

Незважаючи на дощ і вітер, Іван вирішив прогулятись і подивитись на містечко, де була дача його сестри. Будинок стояв на похилому схилі невисокої гори, вулиці йшли уздовж нього. Іван пішов вулицею в напрямі моря. Будинки були схожі між собою, усі двоповерхові, чистенькі, перед ними росли вічнозелені кущі самшиту, азалій і ще деяких невідомих Івану рослин. Місцями зустрічались рози, трохи прив’ялі від недавнього невеликого морозу. Поступово вулиця пішла долу, і незабаром він вийшов до моря. Гора, на схилі якої стояли будинки, обривалась до моря стіною червоних пісковиків височиною метрів п’ятдесят.

Побачивши море, Іван здивувався: не було звичного прибою, але коли підійшов до води, зрозумів, що почався відплив. Вода вже відійшла від берега метра на три, залишивши чорну багнюку. Тут він збагнув, для чого потрібна довга естакада, яка йшла від берега на дві-три сотні метрів у море: щоб сідати на судна навіть у відплив. На скалі було видно слід рівня води у приплив, нижче його на червоному пісковику прикріпились рачки-балянуси, їх білі мушлі нагадували зуби.

Дощ загнав Івана під естакаду, звідки він роздивлявся узбережжя. Додому повернувся іншою дорогою, через центр містечка, де розташувалися декілька церков, великий за площею новий білий торговельно-розважальний центр з універсамом «Сансбері» та невисокими пальмами і заростями тонкого бамбуку поблизу фонтану. Поступово дорога повертала праворуч, на схил гори, де стояв будинок сестри.

Дома вже повним ходом йшла підготовка до святкування Різдва. Саша, а також його сини і їх друзі поїхали на машинах за пивом. Декілька днів тому в містечку був пивний фестиваль, і «сторож» бачив у продажу «музейне», як він сказав, пиво, виготовлене за старовинними рецептами. Іван залишився допомагати сестрі, яка готувала страви. Хлопці щось довго не повертались, і Мар’я запропонувала Іванові піти до пабу.

Паб виявився недалеко від їх будинку, він мав старовинний вигляд. За стійкою, де наливали пиво, два-три молодики розмовляли з хазяїном. Вони непривітно подивились на Івана та Мар’ю, але хазяїн посміхався. Мар’я замовила дві пінти пива у високих склянках, і вони сіли поближче до каміну, щоб трохи обсохнути і зігрітись.

– Ну, як, подобається тобі у нас? – спитала Мар’я.

– Море є море, – кивнув Іван. – Мені здається тут непогано, красиво. Мабуть сюди треба влітку приїздити, купатись.

Мар’яна посміхнулась:

– Тут ніхто, крім дітей, у морі не купається: спочатку відплив, треба йти багном далеко до води, потім приплив, приходить холодна вода з океану. В містечку є басейн, навіть з підігрівом, так що і взимку можна купатись. А ти не хочеш до нас переїхати?

– Що тут робитиму? По-перше, я вивчаю українську історію, а не англійську, а, по-друге, як я кину діда?

– Ну, дід би міг жити разом з нашими батьками, а свою квартиру здавати квартирантам. А тут би ти не історією займався, бо це грошей не дає, а пішов би працювати в нашу фірму. Тут науковці теж багато не заробляють, не те, що бізнесмени.

– А ти хіба багато заробляєш?

– Поки що ні, а все ж хатинку купила. Ми з Сашею не одружені, щоб він міг отримувати грошову допомогу на себе і дітей. За квартиру в Лондоні ми теж не платимо, бо муніципалітет надав її дітям.

– А чому Саша не працює?

– Бо тоді треба було б податки платити. Він іноді працює, разом з синами та їх друзями ремонтує квартири в Лондоні. Це вигідно англійцям, бо, по-перше, під час ремонту треба хазяям відселятись у готель, а ремонт триває два місяці, так що за готель багато грошей йде. А наші, працюючи цілодобово, роблять за тиждень, вигода очевидна. Так Саша з хлопцями отримує за тиждень те, що англійці за два місяці, та ще й податки не платять, бо працюють нелегально. Тут не так, як дома, де усі чекають чогось від держави, треба крутитись.

– Тепер у нас теж нічого від держави не чекають. А у вас тут, я бачу, і грошову допомогу дають безробітним, і квартиру безкоштовно.

– Давати дають, але на місяць, потім треба влаштовуватись на роботу.

– А чому ж усі росіяни не працюють?

– Бо шукають у газетах об’яви про роботу, яка їм не підходить. Потім пишуть листа у фірму, яка пропонує роботу, вона викликає їх на співбесіду, як тут кажуть «інтерв’ю». Питають, що вмієш робити, відповідають, що нічого, ось їх і не беруть. Зате дають довідку, що відмовили. З цією довідкою йдуть у відповідну контору в муніципалітеті і їм ще на місяць подовжують допомогу.

– Я бачу, що ці непрацюючі емігранти живуть, як у нас пересічні працюючі українці.

– Так, це життя вважається бідним. Правда, були тут такі, що приїздили з деяким капіталом, 10–12 тисяч доларів. Відкривали свій бізнес, декілька місяців працювали, а потім розуміли, що їм не вигідно, бо треба платити чималі податки. Ходімо додому? Бо вже, мабуть, хлопці повернулись, та й кум має приїхати з сином.

Дома вони побачили усіх разом, хлопці привезли три бочки пива літрів по двадцять кожна, але не «музейного». Вони пиво не пили, чекали кума. Незабаром кум приїхав на старому «Вольво». Він був того ж віку, що Саша, а його син – одноліток молодшого сина Саші, хлопець років двадцяти.

Вже почало темніти.

– Надо было бы в церковь пойти, – звернувся Саша до кума, – но ведь здесь православной нету. Давайте сами.

Він приніс у більшу кімнату свічки і дві ікони, які Мар’я привезла колись з України. Поставив усе на камін, де горіли дрова. Єгор відкрив Євангеліє і тримав його перед батьком, який одягнув на себе довгий чорний плащ, що нагадував попівську рясу. Саша почитав щось з Євангелія, усі слухали мовчки, бо не хотіли ослухатись Сашу. Ніхто не молився і не хрестився.

– Христос народився! – сказав наприкінці проповіді Іван.

Усі мовчки подивились на нього.

– А как надо отвечать? – спитала Мар’я, яка вже почала забувати українські звичаї.

– Славімо його!

– Славімо його! – повторила Мар’я і запросила усіх до кухні розговлятися.

– Извините, – сказала, – я двенадцать блюд не готовила, но кутья есть.

Усі пожвавішали, почали наливати, чаркуватись, повторюючи «Христос народился!».

Іван теж налив собі пива, яке виявилось добрим, хоч і незвичного смаку. Гуляли довго, бо питва і закуски було багато. Нарешті Артурчик, який сидів у високому стільці, схотів спати, Мар’я понесла його нагору, а Саша повів усіх до каміну – співати пісні. Для цього він знайшов збірку російських пісень. Як виявилось, збірка була потрібна, бо молоді хлопці ніяких пісень не знали. Скоро їм це набридло, співали тільки кум і Саша, який дренчав на гітарі.

Сини Саші, їх друзі і син кума зібрались на великому дивані, Іван теж до них приєднався.

– Чим ви тут в Англії займаєтесь? – поцікавився він.

– Да почти ничем, – Єгор підкинув до каміну декілька полінців. – Учебу в школе закончили. Я собираюсь поступать в университет, а Толя не хочет, говорит, что он и так все знает. Другие тоже собираются куда-нибудь поступить, но уже три-четыре года никак не соберутся. Сидят на пособии. А ты что делаешь?

– Закінчив університет в Києві, тепер навчаюсь в аспірантурі в Польщі.

– Ну и как там?

– Та як усюди, трохи краще, ніж у нас, трохи гірше, ніж у вас.

– А польские девушки красивые? Тут красивых девушек нет, самые лучшие – наши. Да англичанки с нами и не гуляют, зачем им неимущие? Своей собственности не имеем.

– А наші дівчата виходять за англійців, якщо вони такі гарні?

– Их тоже не берут, поскольку такие же бедные. Да и менталитет разный. Наши привыкли жить на широкую ногу, а англичане экономные. Пойдем с нами на Новый год, сам увидишь.

– Дякую, побачимо. Я ж не п’ю, як ти знаєш.

– Ничего, немного можно. А как же с девушками общаться, они же пьют?

– Кто пьет? – скинувся Саша, почувши щось знайоме. – Пошли, уже налито. Только тепер будем пить самогон, коньяку и водки не осталось.

Усі знову потяглися до кухні.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

Другого дня після Різдва зібрались повертатись до Лондона. Як завжди, йшов дощ, усі відпочивали. Під вечір поїхали, собаки лежали в кінці машини. Приїхали додому, ледве увійшли в квартиру, як з’явився гість. Це був Роберт, якого усі називали Бобом. Він виглядав досить молодим, років тридцяти п’яти, худеньким і приємним на вигляд. Був одягнутий якось невиразно – в протидощову куртку, старі джинси і кросівки. Іван подумав, що він з бідних, і спитав про це сестру.

– Ты что?! Он миллионер, хозяин ночного клуба. Отец оставил ему наследство, говорят, он был английским мафиози.

– А Боб теж мафіозі?

– Нет, обычный парень. Он дружит с Сашей, пришел, чтобы обсудить, какие-то бизнесовые дела.

Боб приніс з собою міцне віскі, Саша сказав, що 60 градусів. Вони засіли в більшій кімнаті, пили віскі і тихо розмовляли. Іван близько опівночі пішов спати, а хлопці розмовляли до другої.

Зранку, прокинувшись о шостій, Іван заглянув до кімнати. Підлога тут була покрита штучним килимом. На ній спали Боб і дві собаки, яких він пустив з балкону в кімнату, бо ті змерзли. Боб теж прокинувся, піднявся, і, хитаючись, пішов до туалету. Потім щось пробурчав, попросив води, винувато дивлячись на Івана, і пішов на вихід.

– Почекай, треба поснідати, – запросив Іван англійською, але той похитав головою і вийшов.

Після десятої прокинулась Мар’я, треба їхати на роботу на одинадцяту.

– Свари мне кофе, пока я одеваюсь, – заглянула вона до кухні.

– Хто тебе повезе, Саша?

– Нет, он будет спать долго, наверно, Толик.

Той зібрався за п’ять хвилин і вони з Мар’яною поїхали. Повернувся Толік за півгодини. Іван приготував сніданок, холодильник був забитий продуктами.

Дощ припинився, Іван пішов подивитись на Камден – маркет, ринок, який був недалеко від їх будинку і займав площу старої стайні і будинки поблизу неї.

На ринку продавався кітч, який носять, головним чином, панки. Різнокольорової молоді було повно, вони розглядали прикраси і сороміцькі картини, муляжі фалосів, дівчата, сміючись, фотографувалися біля них. Ринок мав аромат індійських прянощів, повсюдно продавались якісь речі, що мали відношення до езотерики. Входів і виходів до ринку безліч, лабіринти, заповнені секонд-хендом, пролягали на першому і другому поверхах будинків. Речей багато, є на що подивитись, та нема що купувати, бо нічого з цього не було потрібно Іванові. Хіба що красиві шліфовані камінці з агату, сердоліку, малахіту, аметисту, тигрячого ока, які привозять з Індії і продають досить дешево. Ще Іванові сподобались індійські, пакистанські і тайські харчевні під навісами ринку, де привітні східні дівчата запрошували покуштувати привабливі на вигляд страви з рису, овочів і шматочків м’яса.

Ввечері повернулась з роботи Мар’яна, вона і Толік занесли сумки, повні їжі і пляшок коняку, горілки і віскі.

– Сегодня заработала триста фунтов, – похвалилась вона. – На тебе на сувениры.

І подала Іванові 40 фунтів. У нього були свої двісті, які він привіз з Польщі, але гроші узяв і подякував.

Сіли вечеряти – Саша, Мар’я, Толік, Єгор, Іван і Артурчик. Місця за журнальним столом усім не вистачило, сиділи і на канапі, тримаючи тарілки на колінах. Розповідали, хто про що.

– Послезавтра уже Новый год. Ты что хотел бы сделать до отъезда? – звернулась Мар’я до Івана.

– Ну, взагалі, я не тільки вас хотів побачити, мені треба зібрати деякі матеріали для моєї роботи.

– Сейчас не самое лучшее время для этого, – зауважив Саша, – Рождественские каникулы.

– Та я поки що не знаю, де можуть бути матеріали. Може в бібліотеці Союзу українців у Великій Британії. Я читав в Києві у газеті, що там є бібліотека, де влаштовують зустрічі з письменниками з України.

– Я знаю, где этот Союз, недалеко от станции метро Ноттинг Хай Гейт, там еще поблизости стоит памятник нашему князю Владимиру, – сказала Мар’я, – можем завтра поехать. Сначала в русскую церковь зайдем, там служба в десять утра начинается, а потом в Союз.

Наступного дня була субота, Іван прокинувся разом з Артурчиком, але усі інші спали. Іван заварив собі чаю, щось дістав з холодильника. Сів читати «Історію релігії в Україні», яку привіз з собою.

Артурчик хотів їсти, але не плакав, щось намагався сказати. Іван дав йому соку. Нарешті близько одинадцятої прокинулась Мар’я, пішла до ванної, потім поставила чайник на плиту в кухні. Вона взяла дві склянки і півпляшки віскі і повернулась до спальні. Скоро вийшов і Саша, який заправився віскі.

– Голова болит, – повідомив він, крокуючи до туалету.

– Їдемо до церкви? – спитав Іван, якому було цікаво подивитись російську церкву в Лондоні.

– Едем, сейчас только умоюсь и випью чая.

Мар’яна почала годувати Артурчика, потім одягатись. Саша пішов подивитись машину.

Нарешті опівдні виїхали, а сини Саші залишились спати в своїй кімнаті.

Російська церква була далеко, проїхали через Гайд-парк. Вона займала старий будинок колишньої англійської церкви, досить великий. Його купила Росія ще до Жовтневої революції. В середині церква здалась незвичною, тут замість купола були балки, які підтримували стріху, вівтар, розташований далеко від входу, бо приміщення було видовженим, з колонами з одного боку. За ними уздовж стіни з кольоровими вітражами стояли стільці, на яких ніхто не сидів. Народу було не дуже багато, серед нього Іван побачив чорношкірих людей, які ревно молились, стоячи на колінах. Росіяни ж стояли, або походжали, вітаючи знайомих.

Служба вже добігала кінця, і народ потягнувся до причастя. Вишикувались у чергу і цілували великий хрест, який тримав бородань-батюшка, потім тією ж чергою йшли за колони, де на двох стільцях стояли пляшки кагору і пластикові чарочки грамів на 100. Наливали кагор, пили, а потім деякі вставали у хвіст черги, щоб повторити.

Іван до причастя не підходив і кагор не пив, він стояв з Артурчиком, поки його батьки причащались. Потім вийшли у двері праворуч і опинилися в довгому коридорі. Іван побачив, що ліворуч коридору була церква, а праворуч – невеликі магазинчики, де продавали хрести, лампади, олію до них та релігійну літературу. В кінці коридору були двері, куди прямував народ, а за ними – велике приміщення зі столами, як у їдальні. Тут сиділо повно людей з дітьми, вони пили чай і білу каву, яка була в їдальнях за радянської влади, їли невеликі булочки. Усе давали безкоштовно російські дівчата, які стояли за прилавком, а також прибирали порожній посуд – ті ж самі пластикові чарочки. За декілька хвилин Іван зрозумів, що це, скоріше, не їдальня, а клуб, де зустрічались знайомі люди і обговорювали свої справи, радились, як отримати ті чи інші привілеї у англійської влади. Більшість з них не мали дозволу на проживання і роботу в Британії.

Нарешті вийшли з церкви і поїхали в Союз українців, Мар’я сиділа поруч з Сашею і казала, куди їхати. Знову проїхали через Гайд парк і повернули ліворуч. Проїхали повз станцію метро і виїхали на Холланд парк авеню. Проїхали пам’ятник Володимиру, який стояв ліворуч вулиці і здався Іванові невеликим і незвичним, якимось чудним. Під’їхали до будинку Союзу, родичі залишились в машині, а Іван піднявся по високих сходах і натиснув дзвоник біля входу, але ніхто не відчинив.

Будинок був високим і красивим, як і усі англійські будинки в районі Холланд парку. Іван зійшов зі сходів і побачив ліворуч від них вхід у паб, який розміщався нижче поверхні вулиці. Він увійшов, побачив стійку, де наливали пиво, привітався українською. Молодий чоловік у фартуху відповів йому.

– А «Оболонь» є? – поцікавився Іван.

– Є, – він нахилився під стійку і витяг пляшку «Оболоні». – Десять фунтів.

Іван заплатив, підрахувавши, що українське пиво тут в десятеро дорожче англійського. Він узяв бокал і пішов шукати, куди б сісти, бо пиво тут пили або стоячи біля стійки, або в невеликих кімнатах. Іван увійшов і сів за стіл, де нікого не було. За іншим столом сиділи четверо молодиків. Їх обличчя, стрижені «під нуль» голови та одяг були типовими для «пацанів», які тоді панували в маленьких українських містах. Вони недоброзичливо дивились на Івана і почали розмовляти між собою тихо, щоб він не чув. Випивши пиво, Іван вийшов, а хлопці проводили його ворожими поглядами. «Мабуть, українська мафія», – подумав Іван. Він спитав у хлопця за стійкою чи нема тут кого з керівництва Союзом українців, а той відповів, що, мабуть, нема, він не бачив. Тут поміщаються бар, клуб, недільна школа і фітнес-хол для українців. Треба піднятись на поверхи вище, там сьогодні продають українські продукти, Новорічний ярмарок.

Іван пішов сходами нагору і потрапив до великої зали зі сценою і завісою, на вільних від крісел для глядачів місцях стояли довгі столи, зіставлені з менших, покриті скатертинами з українською вишивкою. На стінах висіли рушники. В залі було багато народу, який просувався уздовж столів, купуючи ковбасу, сало, солені огірки і помідори в банках, горілку з перцем. Усі розмовляли українською, посміхались один одному. Іван спитав немолоду жінку в національному одязі, яка продавала розписні українські глечики, чи нема тут когось з керівництва Союзом.

– Майже усі є. Он стоїть голова, – показала на чоловіка, одягнутого по-англійськи, з довгими бачками і в окулярах з тонкою металічною оправою.

Він розмовляв з трьома-чотирма людьми. Іван підійшов до нього, вибачився і назвався.

– Вітаємо вас у Британії, – промовив голова. – Ви у справах чи як турист?

Голова мав слабкий англійський акцент.

– У гості до сестри, яка тут живе. Але маю і справи.

Він виклав голові, що хотів би подивитись у бібліотеці Союзу українців. Той замислився на хвилинку, а потім запросив Івана піти з ним. По дорозі вони зустріли немолоду жінку у вишиваній українській блузці.

– Це директор нашої недільної школи, – представив її голова і відразу кудись побіг.

Іван і їй повідав про те, що він шукає в Лондоні. Жінка сказала, що тут, у клубі, нічого такого нема. Є шкільна бібліотека, де книжки дитячі, підручники, тепер, слава Богові, з незалежної держави. Та діточки нічого не хочуть читати, вони тільки телевізор дивляться. Українську їх батьки позабували, діти навчаються мові у недільній школі, але ж один день на тиждень. Правду кажучи, є український садочок для малюків. А п’ять днів на тиждень діти ходять до англійської школи. Яку ж мову вони знатимуть краще?

– А чи багато дітей в класах? – поцікавився Іван.

– Не клас, а кляса, – м’яко поправила його директорка. – Я бачу, ви теж в Україні погано знаєте мову.

– Це вірно, – погодився Іван. – В містах більшість розмовляє російською, в селах – суржиком. Хіба що на Волині почуєш живу українську мову, та в Галичині, якщо не зважати на не такі вже й часті полонізми.

– Зараз у нас стало краще, бо приїхало багато українців з Батьківщини. У нас тепер 52 відсотки дітей з нової хвилі еміграції. Вони вчать тутешніх дітей української мови, а самі від них навчаються англійської.

– Ось я подивився українську їжу, що у вас тут продається. Тільки горілка з перцем з України. А усе інше польське.

– Та спочатку ми купували українське, а потім припинили. Бо привозять ковбасу, самі мотузки. Бачили польську? Акуратна така, на металевих заклепочках, зняв їх і їж. Та інше теж таке, терміни за вживання закінчились, а нам надсилають. А польські за смаком ті ж самі, що в Україні, тому їх купуємо.

– Я навчаюсь у Польщі, у Вроцлаві, – сказав Іван. – Якось питав знайомих поляків, які у них національні страви. Знаєте, що вони мені відповіли? На перше, кажуть, борщ, на друге – руські пірошки, тобто наші вареники. – А на третє? – питаю. Вони перезирнулись між собою, і кажуть: узвар!

Директорка засміялась.

– Ось що я вам скажу. Сходіть в Український католицький університет, він тут недалеко, біля пам’ятника Святому Володимирові. Та ось заступник директора нашого Союзу, він вам розповість.

Вона ухопила за руку чоловіка, який в елегантному чорному костюмі проходив повз них. З цими словами вона поспішно віддалилась.

Чоловіку в елегантному костюмі було років під сімдесят, струнка фігура, трохи посивіле волосся, зріст вищий за середній.

– Шептицький, – назвався він, потиснувши Іванові руку.

Іван теж назвався, і взявся уже втретє розповідати про своє бажання відвідати Український католицький університет, щоб пошукати потрібні матеріали в його бібліотеці.

– Є де записати? – Шептицький почав диктувати номери телефонів університету, його адресу, а також те ж саме для Союзу українців у Великій Британії, де, за його словами, є бібліотека.

– Тут тільки клюб, а Управа – на іншій вулиці, хоч і недалеко звідси.

Подякувавши Шептицькому, Іван вийшов на вулицю і розповів сестрі про ярмарок. Вона зраділа, вони разом пішли знову в будинок. Саша не схотів, він залишився чекати з Артурчиком. Мар’яна накупила усього – і ковбаси, і сала, і консервів, і ще три пляшки горілки з перцем.

На зворотному шляху до дому, Іван дивився де ж той університет Святого Володимира, але він був за високими деревами. «Піду після Нового року», – вирішив він.

НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК

31 грудня Іван хотів поспати довше, щоб посидіти вночі, коли бувають цікаві передачі по телебаченню. Але не сталося, вже о сьомій годині Саша випустив собак в коридор, а потім пішов їх прогуляти. Повернувшись за півгодини, він не ліг спати, як звичайно. Іван, який на цей час умився, заглянув до кухні. Там Саша, стоячи, пив горілку і смакував холодець. Страва йому сподобалась, він з’їв половину заготованого на Новий рік. Близько десятої Саша вже дійшов кондиції і вирішив піти до лазні. Мар’яна йти з ним відмовилась і зателефонувала кумові, той приїхав за півгодини разом з дружиною, сином і дочкою років десяти. Чоловіки поїхали до лазні, а жінки і кумова дочка готували страви до Нового року. Іван крутився поруч, розмовляючи з кумовою дружиною, яка в Радянському союзі була лікарем, а тут не могла працювати за фахом, бо її диплом не визнавали. Вони з кумом купили масажний стіл, кум возив дружину згідно заявкам росіян, і вона робила їм масаж, який коштував набагато дешевше ніж у фітнес-клубах. Незважаючи на це, вона заробляла непогано, хоч і дуже втомлювалась під вечір. Але ж не платила податків і отримувала грошову допомогу від муніципалітету, як безробітна. Вона розповіла Іванові, що муніципалітет, щоб заохотити безробітних самих влаштовуватись на роботу, пообіцяв премію 1000 фунтів. Тому вона разом з чоловіком хоче влаштуватись на роботу, отримати премію, а за тиждень звільнитись.

– А чому не за місяць? – здивувався Іван.

– Через месяц нет смысла, потому что премия как раз равна обычной денежной помощи за месяц, которую я получаю.

– Моєму батькові, який доктор наук в Україні, щоб отримати суму вашої допомоги, треба працювати чотири місяці, – повідомив Іван.

– Так цены же разные, – заперечила кумова. – На продукты у нас они больше раз в семь.

– Але ж ви за квартиру не платите.

Кумова погодилась:

– Потому мы и живем материально так, как вы в Украине. Когда не работаем, конечно. Но мы ж еще и зарабатываем нелегально. Правда, надо быть осторожным, чтобы не поймали и, вообще, не вызывать внимания полиции, а то еще и депортируют, а в Белоруссию мне совсем не хочется возвращаться.

З’явились тверезі Саша і кум, вони накупили різних подарунків на Новий рік. Івану теж дісталась музикальна краватка, на ній був зображений Санта Клаус, і грала вона англійську новорічну пісеньку.

Голодні після лазні чоловіки тинялись навколо столу, але їх відганяли Мар’я і кумова жінка. Нарешті приїхали хлопці – Анатолій, Єгор і кумів син Микола. До Нового року ще було шість годин, але сіли проводжати старий. За дві години до Нового року приїхали дві англійські жінки, знайомі Мар’яни. Якраз святкували Новий рік за київським часом. Згадали батьків, діда. Мар’я почала дзвонити по мобільному телефону в Київ, але лінія була перевантажена. За п'ятнадцять хвилин вдалося з’єднатись. Трубку взяла мати.

– Мама, папа, – казала Мар’я в трубку, намагаючись перекрити шум компанії, – поздравляем вас с Новым годом.

Потім поговорив Іван і попросив дати трубку дідові.

– Здоров, дідусь, – привітався він, – з Новим роком. Ти там не хворій, тримайся. Скоро приїду.

– Коли? – з надією спитав дід.

– Після старого Нового року, тут у мене ще є деякі справи. Цілуємо вас усіх.

За годину до Нового року хлопці почали збиратися на святкування до друзів.

– Пойдем с нами, – запросив Івана Анатолій.

– Та я ж не п’ю, вам зі мною буде не цікаво.

– Я тоже не пью, – заперечив Толя.

Це було правдою, він не пив міцних напоїв, зрідка пив пиво, а переважно задовольнявся кока-колою.

– Иди с ними, – втрутилась Мар’яна, – тут уже все понапивались, до Нового года не дотянут.

Саша, кум, його дружина намагалися співати пісні, та виходило не дуже, англійські приятельки Мар’яни відверто зневажливо посміхалися.

Хлопці забрали з собою половину страв, що залишились, і дві пляшки шампанського.

– Водку мы купили раньше, – пояснив Єгор.

Усі влізли у дві машини, Коля і Анатолій нічого не пили, вони сіли за кермо. Їхати прийшлось майже годину, на північну окраїну Лондона. Тут були двоповерхові вілли з садочками. Недалеко Іван побачив канал і парк. Одна з таких віл належала сімейній парі, яка недавно побралась і одержала цю віллу від муніципалітету. Іван подумав, що це їхня власність, але хазяїн сказав, що вони живуть у віллі тимчасово: по-перше, далеко від центру, по-друге, дуже малий двір, хіба що тільки барбекю поставити. Квартира була двоповерховою і, на погляд Івана, досить великою. На першому поверсі знаходились кухня, пральня кімната, туалет і гараж для автомашини, а на другому – дві спальні, вітальня, туалет і ванна кімната. Перед віллою лежали один на одному три чорні мішки зі сміттям, яке сміттєвоз забирав щоранку. У вітальні вже зібралась вся компанія, крім хазяїна і його дружини були ще декілька дівчат 18–20 років, досить нафарбованих, красиво зачесаних і в яскравих сукнях. Вони радісно зустріли хлопців, яких, як зрозумів Іван, добре знали. Дві з них відразу схопили Єгора і Колю, усівшись поруч на канапі. Толя зник у сусідній кімнаті, звідки почувся його голос:

– Где моя флешка?! Я ее оставил тут в прошлый раз!

– Оставь компьютер в покое, сейчас будем встречать Новый год! Осталось пять минут. Садитесь за стол!

Іван сів спиною до ялинки, що стояла біля вікна. Ліворуч і праворуч відразу сіли дві дівчини, з якими він ще не встиг познайомитись.

– Мене звуть Іваном, – назвався він.

– Эмили, – сказала одна дівчина.

– Оливия, – назвалась друга.

– Ви що, англійки? – поцікавився Іван.

– Тепер англичанки. Я родилась в Латвии, а Оливия в России. Мы приехали маленькими, тут уже родители поменяли нам имена, чтобы було легче жить. А тебя бы тут назвали Джоном, тоже неплохо.

Іван не знав, якій дівчині приділити увагу, і почав обом накладати в тарілки салат.

– Открой лучше виски, – попросила Олівія. – Тут девушки сами накладывают себе и мужчинам.

Іван взявся за пляшку, але хазяйка закричала:

– Нет, нет! Сначала шампанское!

Годинник почав бити дванадцять. Телевізор тут не включали, привітань королеви не було.

Всі встали, почаркувались один з одним і випили шампанське, а обидві сусідки одночасно поцілували Івана з двох боків.

Іван теж випив шампанське, бо пива не було. Подивившись на стіл, він серед пляшок горілки, віскі і коньяку, побачив дві пляшки червоного французького вина. «Його й буду пити», – вирішив він.

Усі закусювали, хлопці добре, а дівчата дуже мало. Далі вже наливав кожний собі, що і скільки хотів. Вино ніхто не пив, і Іван присунув до себе пляшку.

– Иван, ты что, не пьеш? – здивувалась Олівія.

– Звичайно ні, але сьогодні за компанію питиму вино.

– Оно очень кислое, – скривилась Емілі, – это мы купили для Толика.

Толік вже знову втік до комп’ютера.

– Не удобно его оставлять одного, – вимовила Олівія, – мы тут пьем, а он сидит.

– А кто його заставляет? Иди и ты к нему, если хочешь, – потиснула плечима Емілі.

– Пойду посмотрю.

Олівія пролізла між столом і ялинкою і пішла до кімнати.

– Бедная девочка, – поспівчувала хазяйка, – он совсем не обращает на нее внимания.

Ніхто не відповів. Єгор і Коля розмовляли зі своїми дівчатами, які вже хильнули грамів по сто віскі. Хазяйка виявила ввічливість і почала розпитувати Івана, що він робить в Англії, де навчається, як справи у Києві. Узнавши, що він закінчив університет і навчається в аспірантурі в Польщі, вона багатозначно подивилась на Емілі.

– А наши лентяи не учатся, – осудливо сказала вона.

– Неверно! – закричав Єгор, почувши її слова. – Мы с отцом и Колей записались на курсы бухгалтеров, нам даже стипендию будут платить.

– После первой же удерете, – посміхнулась хазяйка.

– Это точно, – зауважив Коля, наливаючи собі горілки. – Такие вкусные соленые огурцы, что без водки нельзя. Где покупали?

– В русском магазине. Да огурцы украинские, только этикетка московская, потому что Москва продает свои товары через Германию, а Украина не может.

Випили ще. Іван, нарешті, звернув увагу на сусідку. Емілі виглядала років на двадцять, вона була білявкою з сірими очима і трохи тонкими губами, щоки були дещо впалими. «Балтійський тип, – подумав Іван, – схожа на Лайму Вайкулє».

– А ти що робиш? – поцікавився він. – Навчаєшся?

– Нет, – покачала головою, – окончила школу три года назад. Работаю секретаршей в английской фирме, у меня английский паспорт. Учиться нет смысла, долго да и денег потом будеш получать немного, лучше работать в бизнесе.

– Не скажи, – втрутилась хазяйка, – врачи и адвокаты неплохо зарабатывают, школьные учителя тоже.

– Что-то душно, – поскаржилась Емілі, яка вже випила немало віскі. – Не хочешь выйти во двор? Мне одной страшно, – звернулась вона до Івана, – там темно.

– Не так уж и темно, – заперечила хазяйка. – Муж сегодня лампочку вкрутил.

Емілі встала і за руку потягла Івана. Хлопці, зайняті розмовою зі своїми дівчатами, не звернули на них уваги.

Іван та Емілі спустились на перший поверх і через кухню вийшли у двір, маленьку ділянку, покриту керамічними плитами і огороджену високими густими кущами. Емілі відразу виключила світло, сказавши:

– Хоть на звезды посмотрим.

Дійсно, небо було чистим, тут не заважали ні світло, ні чад лондонських автомобілів, так що було видно зірки. «Такі ж самі, як у нас», – подумав Іван. Він повернувся до Емілі, щоб відповісти їй, але вона притягнула його до себе і впилася вологим поцілунком в його губи.

– Потрахаться хочешь? – запитала тихо.

Іван опустив руки, якими він тримав Емілі під час поцілунку.

– Ти ж мене зовсім не знаєш, – мляво відповів.

– Ну так что? Ты мне нравишся, – заперечила вона.

Іван не хотів ображати дівчину, але сказав:

– Ти зараз п’яна, тому тобі усі подобаються.

– Ну, как хочешь, – образилась Емілі і увійшла в будинок.

Іван залишився у дворі, тут добре дихалось і було не холодно, може близько нуля. Хвилин за десять вийшла хазяйка.

– Что она тебе сказала?

– Нічого, подивилась на зірки, та й зникла.

– Пьяная сучка. Не обращай внимания, она уже ушла.

– Куди ж вона пішла, ніч на дворі?

– Поехала своей машиной.

– А не розіб’ється, вона ж випивши?

– Ничого ей не сделается. Пойдем наверх, а то замерзнешь.

Іван піднявся разом з хазяйкою, яка була на рік-другий молодшою за нього.

Гулянка, або паті, як тут кажуть, була в розпалі. Хлопці танцювали з дівчатами під музику аудіоплейєра. Хазяйка запросила Івана, бо вільних дівчат не було, а кругленька Олівія не бажала танцювати, сиділа поруч з Толіком біля ноутбука. Хазяїн, який забагато випив, спав у другій спальні. Коли скінчився танок, хазяйка сіла на місце Емілії, налила собі трохи вина.

– А де ж твій чоловік? – поцікавився Іван.

– Да где же он может быть? Напился, как всегда. Мы уже год, как женаты. Ты ж видишь, он старше меня, у него дочка есть, он тут развелся с женой.

Хлопці і дівчата танцювали, не звертаючи на них уваги. Вони були випивши, але не дуже п’яні. Скоро Коля зі своєю дівчиною кудись зник.

– Може додому поїхали? – стурбувався Іван, міркуючи, як йому дістатись додому, якщо Єгор нап’ється.

– Да нет, пошли на кухню, там есть тахта, через полчаса вернутся, – посміхнулась хазяйка. – Они давно встречаются, но не живут вместе, потому что места нет.

Хвилин за десять і Єгор пішов зі своєю дівчиною.

– Она живет недалеко от нас, ехать не надо, – повідомила хазяйка.

З кімнати, де сидів Толя, виглянула Олівія:

– А где все?

– Вышли подышать, – підвелась хазяйка. – Я тоже пойду мыть посуду, Иван обещал помочь.

Вона подивилась на Івана. Той кивнув. Олівія знову сховалась. Вона не полюбляла мити посуд.

Коли повернулись Коля і дівчина, хазяйка зібрала посуд, дала частину Івану, а частину взяла сама. Вони спустились сходами у кухню. Тут хазяйка поставила посуд і замкнула двері.

– Иди сюда, – потягнула вона Івана на тахту, – посиди немного.

Іван присів поруч, але хазяйка охопила його руками, і вони разом завалились на подушки.

– Не спеши, – стиха сказала вона, – муж не проснется до утра.

«Оце так Новий рік, – подумав Іван, цілуючи жінку. – Як його зустрінеш, так і проведеш».

Жінка віддавалась йому, як скажена.

Іван здивувався:

– Ти що, закохалась у мене?

– Не будь глупым, – відповіла хазяйка. – Я не люблю своего мужа, а бросить пока что не могу.

Іван, який давно не мав жінки, приклався ще двічі. Та й хазяйка йому сподобалась.

– Ну, хватит, – нарешті сказала вона. – Хотя муж и не проснется, но другие не спят.

Вона надягла фартух і почала мити посуд.

– А ты вытирай, если уж попался, – і дала йому рушник.

Коли повернулись наверх, то побачили, що Коля і його дівчина одягнуті сплять на дивані. Толя ж, як і раніше, сидів з Олівією біля ноутбука. Тільки вона принесла йому пиріжки і кока-колу. Почувши, що хазяйка повернулась, Толя вийшов з кімнати:

– Я, наверно, поеду, уже шесть утра. Надо и поспать.

– Я з тобою, – сказав Іван.

– Это правильно. – подала голос хазяйка, – потому что эти разгильдяи будут гулять еще целый день.

Виглянула і Олівія:

– Довезете меня до метро?

Толя кивнув. Він попросив паперовий пакет, поклав туди десяток пиріжків і прихопив ще пляшку кока-коли.

Разом з хазяйкою зійшли вниз, хлопці і Олівія сіли в машину, що стояла біля будинку.

– Иван, подожди минутку, ты что-то забыл, – покликала хазяйка.

– Що? – здивувався Іван.

– Иди покажу.

Іван вийшов з машини і увійшов в будинок. Хазяйка обняла його і міцно поцілувала.

– Ты когда едеш домой, в Украину? – спитала.

– Після старого Нового року,

– То есть еще встретимся. Ну, иди.

Цього разу вже Іван поцілував її і вийшов.

– Ну, что забыл? – поцікавився Толя.

– Гаманець загубив, а вона знайшла.

Толя натиснув на газ.

Вдома ще усі спали: Саша з Мар’яною у своїй кімнаті, кум з дружиною на дивані в більшій кімнаті, їх дочка – в кімнаті хлопців. Іван пішов до себе, де в ліжечку сидів Артурчик. Він вже не спав, але сидів тихо. Побачивши Івана, він широко посміхнувся і простягнув до нього руки, просячись на волю. Іван підняв його, памперси Артурчика були повні.

– Артуре, ти великий хлопчик, – сказав він, – треба вже самому ходити на горщик.

Артур був не згодний, він зібрався заплакати.

– Ну, ходімо до ванної, я тебе помию трошки, одягнемо нові памперси.

Потім спитав вже чистого і сухого Артурчика:

– Їсти хочеш?

Той замотав головою. Не хоче.

– Тоді попий соку.

І дав йому пляшечку з соскою. Артурчик її схопив ї поглибився в смоктання.

Іван посадив Артурчика на своє ліжко і сам приліг поруч. Скоро він заснув, а потім і Артурчик поруч з ним.

Усі прокинулись близько першої дня, Мар’я прийшла подивитись на сина, Іван теж прокинувся. За півгодини знову зібрались за столом. На дворі йшов дощ, собаки лежали на балконі.

– Толя, – покликала Мар’яна, – у Артурчика сок закончился, сходи, пожалуйста, в «Сансбері», купи ему апельсинового.

Толя сидів у своїй кімнаті з малою дочкою кума і вчив її працювати в Інтернеті.

– Я с тобой! – закричала вона Толіку і вискочила в коридор.

– Возьми зонтик, – сказала її мати.

Діти, тобто Толя і дівчинка, пішли. Вони повернулись за півгодини, купили огірки, хліб і пиво. Про сік забули.

– Сходи ты, пожалуйста, – сказала сестра Іванові, – вот тебе пять фунтов.

Іван приніс дві коробки соку. Дома якраз розмовляли по телефону з чоловіком, який жив «на дачі». Він сказав, що в містечку у деяких людей пропали вівці, кажуть, що їх задрав якийсь великий чорний собака. Тому до них приїздила поліція, питали його, де собаки. Але він сказав, що в Лондоні. Поліція пішла.

– Эти полицейские – такие дураки, – заявив Саша, поклавши трубку.

– Чому? – здивувався Іван.

– Потому, что верят всему, что им говорят, – пояснив Толік. – Тут врать не умеют. Вот они и привыкли верить.

ПОШУКИ МАТЕРІАЛІВ

Другого січня усі, крім Івана, Артурчика і Толіка, в ліжках. Саша не їсть і не п’є, у нього піст. Єгор не вилазить з туалету, на нього напала «швидка Настя», мабуть з’їв що-небудь зіпсоване. Інші просто хворіють від лишку випитого. Під вечір стали оживати, застукали тарілками на кухні, потім зібрались у більшій кімнаті. Піст у Саші скінчився, він сказав, що треба усе допити, щоб не зіпсувалось. Артурчик стояв поруч, тримаючись за журнальний столик. Саша і йому налив трохи суміші горілки з шампанським.

– Ты что, с ума сошел? – закричала Мар’яна.

– Не пугайся, – звернувся до неї Єгор, – мне отец тоже давал выпить, когда я был маленьким. Но я ведь не алкоголик.

– Еще станеш, – невдоволено відповіла Мар’яна.

– Прикуси язык, – втрутився Саша. – Думай лучше, куда поселим Лиду.

– Яку Ліду? – поцікавився Іван.

– Невесту Егора, собирается приехать из Москвы на этой неделе.

– Наверное, с Егором, – відповіла Мар’я, підморгнувши Іванові.

– А я куда? – це вже Толя питає.

– Поспишь пока что в столовой.

– Как долго?

– Посмотрим. Если Лида нам понравится, то оставим или, возможно, отправим в Девон. А если нет, то вернется домой.

Толя мовчки піднявся і пішов у свою кімнату до комп’ютера.

– А коли вона приїде? – спитав Іван.

– На день рождения Егора, это ему подарок. Он не видел ее уже десять лет, как уехал из России. Она жила в том же подъезде, где он, ему было десять лет, а ей шесть. Играли вместе, она бегала за ним, звала «Горя, Горя!» Все смеялись, говорили «жених и невеста». Вот и результат: она поверила, теперь ей шестнадцать лет и она считает Горю своим женихом.

Єгор зацікавлено слухав.

– Понятно, что она не будет жить в комнате Егора, это мы так, Толю подколоть. Видишь, он всему верит, как англичанин. Мы уже договорились с кумом, Лида поживет в комнате с его дочкой.

Нарешті Іван зібрався до Українського католицького університету. Усі вдома були зайняті, тому він поїхав на метро до станції Ноттінг Хай Гейт, а далі пішов пішки. Ліворуч від пам’ятника Св. Володимиру він побачив білий будинок, тут поміщався католицький університет. За невисокими сходами були старовинні двері, Іван подзвонив. Хвилини за дві двері відчинив високий дід років вісімдесяти. Іван назвався і попросив дозволу увійти. Той погодився, пустив Івана і пішов з ним показувати університет, точніше його перший поверх. Оскільки Іван цікавився бібліотекою, він показав заперті двері, за склом яких Іван побачив дві шафи з книгами, але сказав, що в центральному корпусі є більша бібліотека, теж заперта, бо зараз свята і нікого нема. Іван знав, що вони теж святкують Різдво 7 січня.

Потім дід привів Івана в невелику кімнату з старовинним письмовим столом і кріслами, сказав, що це їх головна канцелярія. Дід сів за стіл, а Іван – навпроти. Він спитав, як звуть діда, а той відповів, що він Гузар.

– Чи не родич ви нашого митрополита Гузара? – поцікавився Іван.

– Ми на Землі усі родичі, – ухилився дід.

Тоді Іван почав розпитувати про католицький університет і дізнався, що тут нічого не викладають, а є лиш декілька студентів, які вивчають, що бажають, переважно українську мову.

– Хіба вони не українці? – здивувався Іван.

– Ні, більша частина їх з Африки і Латинської Америки. Готуємо кадри для Української католицької церкви.

– Для греко-католицької? – уточнив Іван.

– Так, – відповів Гузар. – У нас вона вже давно називається Українською католицькою відповідно постанові Євхаристійного конгресу. Студенти платять за навчання невеликі гроші, взагалі ж Університет має достатньо грошей.

Іван сказав, що він шукає матеріали щодо української шляхти XVII–XІX століть, зокрема про нащадків братів єпископа Йосифа Шумлянського, який приєднав свою Львівську православну єпархію до Унії у 1700 році.

– Я думаю, що у нас нічого такого нема. Вам краще подивитись у бібліотеці Союзу українців у Великій Британії.

Він дав номера телефонів головної канцелярії Союзу на вулиці Лінден Гарденс, а також номер телефону вже відомого Іванові пана Шептицького.

– У неділю в українській католицькій церкві на Дюк стріт ви можете побачити разом усіх потрібних вам людей, – порадив він.

Іван подякував Гузарові, простився, дід відчинив йому двері. Зустріч тривала не більше години, тому Іван повернув на вузеньку вулицю біля університету, пройшов уздовж кованої огорожі у Холланд Парк, не дуже великий, але цікавий – з пальмами, бамбуком і квітами на клумбах. Посеред парку стояла велика астролябія, по стежках бігали сірі канадські білки. Було сонячно, тепло, градусів п'ятнадцять. І це напередодні нашого, православного, і греко-католицького Різдва!

«Після Різдва, – вирішив Іван, – піду в Союз українців».

ІВАН ВІДВІДУЄ ЦЕРКВУ

На Різдво Іван зранку пішов до української церкви. Він запрошував і Мар’ю, але вона відмовилась, бо вже звикла до російської. Пішов пішки через Ріджент парк, потім вулицею Ріджент вийшов на Оксфорд стріт, повернув праворуч у напрямку Марбл Арч і вийшов на Дюк стріт, як казав йому пан Гузар. Церква була недалеко від Оксфорд стріт, біля неї маленька площа та і сама церква була меншою, ніж російська. Колись це теж була англійська церква, але всередині, мабуть, перебудована. Вона не була довгою, скоріше квадратною, і мала другий поверх у вигляді широкого балкону. Добре, що Іван прийшов рано, людей ще небагато. На першому поверсі він побачив ряди крісел, як в кінотеатрі. Деякі вже зайняті сивими дідусями, і він подумав, що вони, мабуть, мають постійні місця. Тому Іван сходами піднявся на другий поверх, тут було вільно і він сів у четвертому ряді, щоб подивитись, як себе поводять люди. З свого місця він добре бачив вівтар і усе перед ним. Невдовзі церква швидко наповнилась, люди не тільки сиділи, але й стояли усюди, де тільки можна. На другому поверсі народ був молодий, переважно хлопці від вісімнадцяти до тридцяти років, дівчат менше. На балконі, прямо навпроти вівтаря, розташувався хор, семеро жінок і стільки ж чоловіків. Іван, коли ще увійшов і перехрестився, побачив, що на стінах висять не звичні ікони, а скоріше картини святих. Біля вівтаря стояло велике Розп’яття, а також підставки для свічок, які тут були у вигляді баночок з воском.

Заспівав хор і так гарно, що і в філармонії таке не почуєш. Почалась служба Божа, усе йшло, як в Києві, тільки тут усі, навіть молоді хлопці, службу знали, вчасно хрестилися і ставали на коліна, мало того – усі співали разом з хором. Наприкінці служби заспівали молитву за Україну, Іванові перехопило горло, він відчув себе часткою великого українського народу, розсіяного в цілому Світі. Після служби пом’янули когось з недавно померлих діячів Української народної республіки, винесли прапор УНР, але не такий як зараз в Україні жовто-синій, а золото-блакитний. Усі підвелися і проспівали молитву. Після служби Іван вийшов на площу перед церквою, тут люди збирались купками, знайомі вітали один одного. Іван теж пошукав знайомих, але не знайшов.

Вдома він застав усіх разом, знову приїхав кум, сіли обідати, хоча вже не так святково, як на англійське Різдво. Але випили і закусили, бо теж ходили до російської церкви.

Після Різдва Іван пішов до канцелярії Союзу українців на Лінден Гарденс, недалеко від станції метро Ноттінг Хай Гейт. Трохи покрутившись по нешироким кривим вулицям, він підійшов до великого гарного будинку вікторіанської епохи, піднявся сходами ганку до високих дверей і подзвонив, сказавши у домофон українською: «До бібліотеки». Двері відчинила невеличка немолода жінка, спитала:

– Ви звідки?

– З Києва, – відповів Іван.

Жінка показала йому дорогу в бібліотеку – сходами униз, він спустився, на зустріч йому вийшла вже інша жінка – молодша, на вигляд років сорока п'яти. Він привітався і назвав себе, вона впустила його в досить велику кімнату, частина якої виглядала як канцелярія зі столами і картинами українських художників на стінах, а інша, більша, частина була заставлена шафами з книгами.

Іван пояснив мету свого візиту.

– Не знаю, чи є у нас те, що вам треба, але можете подивитись усе, що є.

Жінка розповіла Іванові, що вона завідує бібліотекою, а також влаштовує художні виставки і зустрічі з митцями, що приїздять з України.

Їй часто дзвонили по телефону і, взагалі, жінка була заклопотана, бо готувала якусь доповідь. Тому Іван відчепився від неї і почав дивитись бібліотеку. Тут були книжки і журнали з Канади і навіть з Австралії, але старих матеріалів або польської літератури майже не було. Іван приходив сюди декілька днів, поки не зібрав, що можна. Удома він намагався знайти що-небудь в Інтернеті, але там не було майже нічого про легіонера Юзефа Шумлянського. Найбільше даних він знайшов про далекого родича Юзефа, тезку з тим же прізвищем – єпископа Йосифа Шумлянського, про якого Іван вже багато знав з літератури в Україні і Польщі.

Приходячи до дому, Іван розкладав свої папери, нові і ті, що привіз з собою з Польщі, намагався створити родинне дерево Юзефа Шумлянського, ад'ютанта князя Понятовського. Для того, щоб не заплутатись, він називав його Юзеком, як звали його князь і друзі. На їх думку він був поляком, патріотом Польщі. Останнє, мабуть, було правильно, але те, що розкопав Іван, свідчило про українське, або, як тоді казали, русинське походження Юзека.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

В Лондоні гарна сонячна погода, але місцями на траві лежить сніг. Мар’яна і Артурчик трохи хворіють. Мар’я заразилась у поліклініці, від неї захворів її син. Зранку Мар’я попросила Івана зварити їй глінтвейн, Саша для профілактики випив горілки і після цього вже не схотів їхати за памперсами для Артурчика. В «Сансбері» пішов Іван, купив памперси, молоко і яйця.

Він усе, що міг в Англії, зробив, можна було летіти у Київ. Але Мар’я умовила залишитись на день народження Єгора і святкування старого Нового року, тобто ще на три доби.

Після обіду усі відчули себе краще, Саша поїхав за продуктами, а Мар’я взялась готувати страви на день народження, Єгор і Толік їй допомагали. Після четвертої години подзвонив телефон, це прилетіла Ліда, вона вже пройшла прикордонний контроль і питала, що їй робити. Толік погодився забрати її з аеропорту і поїхав на своїй червоній спортивній машині, а Мар’я зателефонувала кумові, щоб приїхав під вечір.

За дві години повернувся Толік, він привіз Ліду.

– Я ее не узнал, – сказав він. – Видел ее десять лет назад. Смотри, какая выросла.

Ліда виявилась невисокою, доволі товстенькою дівчиною в чудернацькому вбранні – сірих штанях, які можна було б вважати робочими, якби не стрічки з такої ж матерії, що звисали від талії маже до підлоги і бовтались при кожному кроці. На голові вона мала строкате шотландське кепі, яке встигла купити в аеропорті. Її дуже звичайне повняве обличчя з невеликими очами, сіре коротке волосся на голові не викликали ніякої цікавості. Привітавшись з усіма, вона відразу кинулась до холодильника.

– Сейчас я тебя накормлю, – хотіла її притримати Мар’яна, – иди мой руки.

Але Ліда не звернула уваги на її слова, вихопила шматок ковбаси і побігла дивитись квартиру.

– Я здесь буду жить, – почулося із спальні Мар'ї і Саши.

Мар’я потиснула плечима.

– Не будешь ты там жить, – гукнула вона у відповідь. – Мы тебя отправим к куму, он вечером приедет.

– Плохо живете, – заключила Ліда, виходячи із спальні в коридор. – Квартира тесная, комнаты маленькие, негров в вашем районе полно.

– Иди в столовую, поешь немного.

– Включите телевизор, – наказала Ліда, – я без него не ем.

Єгор з неясною посмішкою включив телевізор.

– Ты уже окончила школу? – спитав він.

– Ты что, дебил? Мы теперь учимся одиннадцать лет. Я окончила десять классов, а мама сказала, что я поживу здесь у вас и поучусь дальше в Лондоне.

– А как у тебя с английским? – поцікавилась Мар’я.

– Все в порядке. Я немного отдохну и побегу по магазинам, папа мне сказал, что где-то рядом с вами есть классный рынок.

– Пойдем вместе, – запропонував Єгор, – я тебе все покажу.

– Ну, как тебе Лида? – подивилась на Івана сестра, коли діти пішли.

– Та мені що, питай у Єгора.

– Ему, мне кажется, не очень понравилась, посмотрим, как будет дальше.

Повернувся Саша з продуктами, накупив багато їжі і випивки, Толік і Іван притягли з машини вісім пакетів. Незабаром і кум з'явився з дружиною і дочкою. Дочка пішла гратися з Артурчиком, а кумова взялася допомагати Мар’яні.

Під вечір повернувся Єгор з Лідою, теж принесли декілька пакунків. Єгор відізвав убік Мар’ю.

– У тебя есть деньги? – тихо спитав він.

– А что?

– Дай мне шестьдесят фунтов, а то она у меня попросила, сказала, что отдаст, но я думаю, что нет.

– Это ж твоя гостья, – Мар’я невдоволено пішла за грошима.

Єгор поплівся за нею.

– Лида, иди помоги нам, – покликала кумова, – видишь, сколько продуктов.

– Я почти не ем, – відповіла Ліда, сідаючи навпроти телевізора.

– Тебя никто не просит есть, иди помоги хозяйкам, – не втримався Єгор.

Ліда подивилась на нього і мовчки пішла до кухні.

На вечерю ледве помістилися в їдальні. Єгор їв, стоячи у дверях, а Толік вийшов їсти на балкон. Саша налив усім випити, але Ліда, на подив Івана, відмовилась.

– Здесь девочки в твоем возрасте пьют будь здоров! – зауважив Толік. – Если здесь задержишся, они тебя научат не только пить, но и еще кое-чему.

Ліда промовчала.

– А у вас есть, где спать? – поцікавилась вона у кумової.

– Места достаточно, только ездить будешь в центр города на метро, потому что муж занят.

– А чем же он занят? – невдоволено спитала Ліда.

– Меня возит на массаж, я зарабатываю массажисткою.

– Вы что, на метро не можете ездить?

– Не могу, мы массажный стол возим.

– Ты не капризничай, – зауважив Саша, – а то завтра уже в Москве будешь.

Ліда замовкла. Саші вона боялась, він її ще в Москві ганяв малою, коли вона гасала у під'їзді.

Наступного дня прокинулись пізно, Мар’я залишилась вдома, а Саша поїхав до кума, щоби привезти Ліду. Коли він повернувся, усі разом, але без Мар’ї і Саші, пішли в зоопарк, щоб Артурчик подивився на тварин. Зоопарк займав частину Ріджент парку. Тут великі тварини були не в клітках, а майже на волі, за огорожами. Травоїдні просовували голови за огорожі, а дітлахи годували їх, хто чим може. Леви, тигри і великі людиноподібні мавпи відділялись від відвідувачів міцним товстим склом. Тварини не звертали на людей уваги, але коли Артурчик закапризував і втік від усіх, лев відразу це помітив і пішов в його напрямку. Артурчик зрозумів, що його хочуть з'їсти, побіг до Толіка і потім вже міцно тримався за його руку.

О сьомій почали збиратися гості. Прийшли Коля, Емілі, Олівія, інші дівчата і хлопці. На подив Івана приїхала і «хазяйка», яка так добре привітала його на Новий рік. Стало тісно, шумно, половина гостей товклась в коридорі. Толік пішов у свою кімнату до комп'ютера, туди відразу ж попрямувала Олівія. На Ліду ніхто не звертав уваги, бо дівчата були дорослі, а вона «малолєтка». Володя теж пішов у свою кімнату, де Артурчик грав на підлозі з подарунками, які нанесли йому гості. Особливо йому сподобався Бетман, якого подарував Боб. За хвилину сюди ж прийшла «хазяйка», яка сіла на ліжко поруч з Іваном.

– Вибачай, – перепросив Іван, – якось так сталося, що я і досі не знаю, як тебе звуть.

– Ира, – вона взяла його за руку.

– А де твій чоловік?

– Пошел на футбол, ему с ребятами не интересно.

– А тут же Саша, кум, Боб, – сказав Іван.

– Не знаю, он с ними не дружит, у него другая компания, ведь он литовец.

– Иван, ты где? – почув він голос сестри. Вона відчинила двері в кімнату. – Ира, и ты здесь?

– Мы ведь знакомы, – сказала Іра, встаючи.

– Пойдем к столу, и ты, Артурчик, пойдем.

Артурчик помотав головою, він краще залишиться тут.

– Пойдем, и Бетмана бери, он же не ел сегодня.

Артурчик подав їй руку і пішов, тримаючи другою рукою Бетмана.

У їдальні грала музика, співав «Лєсоповал».

До кримінального шансону дуже лічили якісь хлопці злодійського вигляду, які палили на балконі. Більша частина народу стояла, Мар'яна зберігла місце для Івана, але він посадив туди Іру, залишившись стояти біля неї. Пили горілку «Абсолют» і віскі, Саша покликав Івана, кума і Боба на балкон, витяг пляшку грузинського коньяку.

– Лида привезла, – повідомив він. – Выпьем, другие все равно не понимают в коньяках.

В кімнаті і коридорі вже танцювали, дехто палив у ванній, відчинивши вікно. На столі залишилось тільки «Мерло», до якого ніхто не доторкнувся. Стояли шум та гамір, усі вже матюкались, навіть дорослі дівчата. Чулося, як відчинялись і зачинялись двері. Мар'я знайшла Івана і покликала його на кухню. Тут стояв чоловік близько тридцяти п'яти років, з карими очима і чорним чубом.

– Я теж хохол, – привітався він з радісною посмішкою.

– А я не хохол, – відповів Іван.

– А хто ж ти? – розгублено спитав гість.

– Я українець.

– Я теж українець! – з полегшенням вигукнув чоловік.

– А чого ж ти кажеш, що хохол?

– Тут усі кажуть, що ми «хахли», – відповів той.

– А ти як називаєш їх – кацапами чи москалями?

– Ніяк не називаю. Мене звуть Михайлом.

– А мене Іваном. Ти чим займаєшся?

– Я? Меблями торгую, підробляю ремонтами квартир.

– Ну і як?

– Жити можна. Цими днями купив собі нову квартиру, хочемо будиночок купити, гроші вже є. У квітні збираюсь поїхати додому на пару тижнів, провідати мати. Візьму дітей, хай побачить онуків.

Тут у кухню зазирнула Іра.

– А, Михайло! – сказала, – З Новим роком!

– Теж наша дівчина, хохлушка, тобто українка.

– Звідки? – спитав Іван.

– З Ворзеля.

– Та це ж під Києвом! То ж я бачу, щось рідне, – не втримався Іван. – Чому ж ти не розмовляєш українською?

– Нема з ким, хіба що тільки з Михайлом.

– Идите в столовую, что вы здесь толчетесь? – спитала Мар’я, яка прийшла за пловом. – Это дедушка научил меня варить плов, – пояснила вона Михайлові та Ірі.

В їдальні вже ніхто не танцював, всі втомились. «Одинадцята година», – помітив про себе Іван, подивившись на годинник.

Багато людей вже пішло.

– Може подихаємо? – нерішуче спитала його Іра.

– На балконі нема місця.

– Ходімо надвір.

Вони тихо вийшли, ніхто не звернув уваги.

– Я не пила. Давай прогуляємось, – відчинила вона дверцята машини.

Іван сів ліворуч, а Іра – за кермо. Руху або, як казала Іра, «трафіку» вже майже не було. Поїхали на північ Лондону, в Хемпстид, де був великий парк з озерами. В цей час тут було безлюдно, світив повний місяць. Іра поставила машину на площадку, закриту з усіх боків кущами.

– А злодіїв тут нема? – озирався на усі боки Іван.

– Не турбуйся, – посміхнулась Іра, – у нас їх не буває.

Вона нахилилась до нього і вони поцілувались.

– Це тільки задаток, – шепнула, – ходімо на заднє сидіння.

Тут вони ще міцно поцілувались, і вона почала стягати з себе джинси.

Коли скінчили, вона сіла і запалила цигарку. Іван теж сів поруч, трохи опустив скло, щоб дим виходив. Він не палив і не полюбляв дівчат, які палять, але до Іри поставився лояльно.

– Може повернешся в Лондон? – спитала вона безнадійно. – Я б розлучилась з чоловіком.

– Тут і без мене багато неодружених хлопців.

– Мені такі не потрібні, бісові ледацюги. Аби тільки напитись або травку понюхати. Ніхто з тих, кого я знаю, нічого тут не добився, не зробив кар'єри, не займається улюбленою справою.

– Може і я таким тут стану. Ні, Іра, моя справа – українська старовина, повернення народу його героїв.

– Може мені повернутись в Україну? – задумливо спитала Іра.

– Так у мене нічого нема в Києві, живу у діда. Мені ще треба приблизно п'ять років, щоб стати на ноги, заробити грошей і купити квартиру. Якщо не буде чергової кризи, звісно.

– У мене у Ворзелі теж вже нема нічого, хату я продала і майнула сюди, де краще жити. Та бачу, що не хлібом єдиним… Залиш мені твій номер телефону і в Польщі, і в Україні, може зателефоную коли-небудь, якщо буде погано.

– Є папір? – Іван записав свої номери.

Іра повеселішала, обняла його.

– Не казатиму нічого. Нам зараз добре удвох, а майбутнє покаже. Ти коли їдеш?

– Вже післязавтра.

– Вибач, не приїду тебе проводжати. Ще розплачусь… У мене є подарунок для тебе.

Вона полізла у сумочку і дістала досить дорогий швейцарський годинник. У місячному світлі на зворотному боці Іван прочитав: І.Г. від І.Г.

– Це що – мені від мене?

Іра засміялась:

– Іванові Гошівському від Ірини Геращук.

– А мені нема чого подарувати, – з сумом сказав Іван.

– Ти вже мені достатньо подарував.

Він обняв її і декілька разів поцілував, вона йому відповідала.

– На жаль, треба їхати.

Іра довезла Івана до його будинку і поїхала. Іван постояв ще надворі, місяць піднявся вже високо, він побачив якусь тінь, що майнула в кущі. Це була лисиця, яка відвідувала сміттєзбірник біля його будинку. Іван вже бачив її колись рано зранку, коли лисицю почули і загавкали собаки.

Іван пішов на другий поверх, відчинив двері до квартири. Усі вже спали, хто де, тільки Мар'я мила посуд на кухні.

– Сорри, – сказала вона, – я думала, что ты останешся с Ирой, на твое место положили Колю.

– Що, усі знають, що я поїхав з Ірою? – спитав Іван.

– Не все, а только наша и кума семьи, ведь только они остались.

– А де мала? – спитав Іван. – Кум же не поїхав.

– В ванну положили, на подушки. Она небольшая, спит себе. У тебя с Ирой серьезно?

– А ти як вважаєш? Другий раз бачив.

– Она хорошая женщина, на год младше тебя. Ничего плохого за ней не замечала.

– Добре, розберемось, – Іван не хотів розмовляти про Іру. – Я тут посиджу, чайку поп'ю. Вже скоро вставати.

– Где там скоро, будут спать до полудня. Я с тобой посижу.

Вона заварила чай і почала давати йому вказівки, що кому сказати, що передати в Київ.

– Место в самолет я заказала еще позавчера. Вот тебе квитанция, не потеряй. Дашь ее и паспорт при регистрации, теперь билетов нет.

– А коли летіти і звідки?

– Из аэропорта Гатвик, туда ехать с вокзала Виктория, ты знаешь. Самолет в восемь утра, прилетишь туда около часа дня.

– Завтра хочу піти на шопінг, купити сувеніри.

– Купишь что-нибудь в аєропорту, в дьюти-фри, – сказала сестра, – там товары хорошего качества. Не забывай, что сегодня тоже празднуем старый Новый год. Правда, гостей много не будет, все свои.

О шостій годині, ще було темно, піднявся кум, збудив дружину і дітей. Вмиватися не стали, бо у ванній кімнаті спала Ліда.

– Пускай спит, – сказала Мар'я кумові, – вечером приедет, или ты за ней заедь, если будешь недалеко.

Вони поїхали, а Іван пішов спати у своє ліжко. Як тільки ліг і закрив очі, він згадав Іру. Згадав, як вона повернулась до нього у три чверті, він побачив лінію її обличчя, вона була такою ніжною, що у нього защемило серце, і його пронизало відчуття близького щастя. Згадав її у його обіймах, коли він зрозумів, що вона усе віддасть аби бути разом з ним. Чи може він відповісти їй тим же? З цією думкою він заснув і спав до півдня.

Збудив його Артурчик, якому набридло мовчки сидіти у ліжку. Мабуть усі спали, а у нього заповнились памперси.

Іван прокинувся і поніс його мити до ванної. Ліди вже не було, пішла на Камден маркет.

Ввечері старий Новий рік відсвяткували формально, усім вже набридло пити, але треба було доїсти те, що залишилось від дня народження Єгора. Ну скільки можна? Два Різдва, Новий рік і ще день народження! Кум не приїхав, Ліду поклали спати на канапі у їдальні. Завтра рано вставати, Іванові їхати в аеропорт Гатвік. Він збирався поїхати на метро, прокинувся о п'ятій, бо їхати досить довго, але піднявся Толік і повіз його на Вікторію. Саша, Єгор, Ліда і Артурчик спали, заспана сестра вийшла в коридор проводити, обійняла і поцілувала, Іван побачив сльози на її очах.

За півгодини доїхали до Вікторії, бо було ще рано. Відразу увійшов у потяг, квиток можна купити у вагоні, хоч і трохи дорожче. Потяг помчав серед задвірків і пакгаузів, які облямовували заглибину залізниці.

Приїхав прямо в термінал, на станцію під першим поверхом. Іван швидко пройшов перевірку, вийшов на другий поверх, де були дьюті-фрі і зали чекання. Купив якісь сувеніри для родичів, а батькові – велику пляшку шотландського віскі.

Нарешті об’явили посадку, з вузького коридору він увійшов безпосередньо в літак, де його привітали українською усміхнені бортпровідниці. Він відразу відчув себе удома, усі думки про Англію зникли, залишилась тільки одна думка – про Іру. Він хотів знову зустрітись з нею.

ІВАН В КИЄВІ

В аеропорті Києва Іван досить швидко отримав свій багаж і вийшов у зал для прибулих. Тут було повно народу, чоловіків, які пропонували таксі за небувалими цінами. Іван пішов до автобусу «Політ» і доїхав до станції метро «Харківська». Перебуваючи за кордоном, він вже забув київські порядки, його дратувало, що усі штовхаються, мовчки лізуть уперед. Тут не було англійської чемності, коли люди намагаються не доторкнутись один одного, на всякий прикрий випадок кажуть «соррі», тобто вибачаються. Поруч зі станцією метро був ринок, повсюдно валялося сміття, порожні пластикові пляшки, крутилися бездомні собаки. Підходили і відправлялись маршрутки, яких в Європі ніде немає, з них чувся російський шансон. Іван опустився в метро, тут було чисто, хоча стіни так увішані рекламою, що він ледве знайшов покажчик станції, щоб дізнатись, у який бік йому їхати. Він хотів зателефонувати дідові, що зараз приїде до нього, але мобільний телефон в метро не працював.

З пересадкою на метро, а потім автобусом Іван дістався Березняків. Він побачив, що Дніпро не вкрився кригою, сніг лежав у палісадниках і дворах, де тінь, а на дахах будинків і на дорозі його не було. Івана вразила кількість машин на вулицях, особливо дорогих іномарок, яких він майже не бачив у Польщі. «Яка багата наша країна, – подумав він, – шкода тільки, що гроші йдуть не туди, куди треба».

Щоб не турбувати діда, Іван відімкнув двері в квартиру своїм ключем, але Володимир Іванович почув і вийшов у коридор. Він зрадів приїзду онука, вони обнялись.

– Ти ще підріс, – сказав він Іванові.

– Це тобі здалося, – відповів онук, – я вже давно не росту.

– Іди, мийся з дороги, а потім поїмо. Я ще не обідав, чекав тебе.

Іван відніс до своєї кімнати валізу і пластиковий пакет з віскі, яке він купив батькові. Коли він вийшов після душу, дід вже чекав його на кухні. На столі стяв обід.

– Треба було б випити за твій приїзд, я купив тобі пива. А сам я вип’ю ліки.

– Як твоє здоров’я? – спитав Іван. – Не покращилось?

– Та хіба воно покращиться у моєму віці? Ось хочу вже піти з роботи, усе одно зарплату майже не платять. Ходжу туди два дні на тиждень і дивлюсь на таких самих дідів, як я сам.

– А зможеш удома сидіти? Тобі ж компанія потрібна, а я за місяць знову поїду у Вроцлав.

– Ти зателефонуй матері, хай знає, що ти приїхав, – порадив дід.

Іван набрав номер домашнього телефону.

– Мама, привіт, я вже приїхав. Трохи відпочину і ввечері буду у вас. Все, цілую.

– Ну, тепер розповідай, як ти, – попросив дід. – Як там Мар’я, Саша, як Артур?

Іван випив келих пива і почав розповідати, але досить стисло, не удаючись в деталі.

– Як Новий рік відсвяткували? Їздили куди-небудь?

Іван згадав Іру, але вирішив не розповідати дідові про неї. Хто знає, що з цього вийде? У нього вже почала зріти думка, що треба було б побачитися з нею десь на нейтральній території, скоріше за усе у Вроцлаві або у Кракові, можна у Варшаві, щоб пожити з нею хоч два тижні. Може тоді вони щось вирішать. Тому він відповів дідові, що гуляв разом з родиною сестри, а після їздив з Сашиними хлопцями на «паті».

– А ми тут трохи посиділи, вас згадували, – сказав дід. – Що ж ти робив увесь час в Англії?

– Був в Девоні, на «дачі». Потім шукав матеріали про Юзефа Шумлянського, легіонера, в Лондоні.

– Знайшов що-небудь?

– Не дуже багато. Не знаю, де ще шукати. В Польщі шукав, тут теж. Мабуть, напишу, що вже відомо, потім побачимо.

– Я теж узявся писати «мемуари», – сказав Володимир Іванович. – Про роботу в Середній Азії.

– Якою мовою пишеш?

– Українською, хоча у нас навряд чи цікаво читати про те життя, а в ті часи в Азії ми розмовляли російською.

– Тут теж російською розмовляєш.

– Оточення таке, посткомуністичне.

– Але ж зі мною розмовляєш українською.

– Дід і онук мають розмовляти однією мовою. Ти мені нагадав, хто такі Гошівські. Треба було б на їх честь розмовляти українською.

– Так Гошівські і тут є, і в Польщі. Там вони польською розмовляють. Ти знаєш, я заздрю полякам, що у них в країні розмовляють своєю мовою. Якось чудно було після України, усі розмовляють польською, російської не чути. Але ж ми мало відрізняємося від поляків.

– І від росіян теж. Але менталітет у нас свій, не польський і не російський.

– Слава Україні! – промовив Іван.

– Героям слава! – відповів дід, і вони обидва засміялись.

– Ти відпочинь з дороги, – запропонував Володимир Іванович.

– Та ні, я не втомився. Поїду до батьків, вже шоста година. А ввечері, може, повернуся.

– Зателефонуй, щоб я знав, – попросив дід.

Коли Іван дістався квартири батьків, на вулиці було вже темно. Мати і батько були вдома. Усі зраділи зустрічі, Іван дав мамі англійський сувенір у вигляді Біг Бену, батькові – пляшку шотландського віскі, а також подарунки обом від Мар’яни.

– Рассказывай скорее, как там Артурчик, говорит ли что-нибудь?

– Хлопчик гарний, хитро дивиться, усе розуміє, але мовчить, як партизан, – сказав Іван.

– Может он болен? – затурбувалась мати.

– Я так не вважаю, дитина розумна, ще заговорить.

Батько мовчки слухав.

– Не збираються до нас? – нарешті спитав він.

– Щось не видно, у них справ багато. Там теж життя не просте по-своєму.

– Розкажи, чим ти там займався, що зробив? – попросив батько.

Іван розповів про свої пошуки матеріалів, про життя на «дачі» в Девоні.

– А як тут у вас?

– Довго розповідати, – ухилився батько, – сам побачиш. Мені здається, що усе розвалюється, може це реформи такі. Замовлень нема, тому і грошей обмаль.

– Зараз усюди криза.

– Але ж не така, – заперечив батько. – Читаю в Інтернеті, що у нас найбільша в Європі корупція, що ми мало не найбідніші, що найменше друкуємо і читаємо. Як це сталося, що ми до 1991 року були першими у багатьох царинах, а тепер стали останніми?

– Мабуть нам це подобається, – пошуткував Іван.

– Як це подобається? Я бачу, що багато невдоволених.

– Британія, як ти знаєш, не остання країна в Європі. А там увесь час якісь події – то авіадиспетчери страйкують, то газовики, то сталевари. А якщо поліція допустить якесь свавілля, то майже увесь народ піднімається – автобуси палять, поліцейські дільниці громлять. Народ бореться за свої права, а у нас тихо.

– І слава Богу, – сказала мати, яка до цього мовчки слухала. – Лучше мирным путем, пойдем на выборы и проголосуем за тех, кто нам нравится.

– Ну-ну, – заперечив батько, – ми вже голосували. Усі ніби проти, а потім обираємо таких самих.

– Виходить, ще не приперло, – сказав Іван. – Це ж як паровий котел. Усе тихо, але внутрішній тиск зростає. Потім як грохне!

– Сынок, не говори так! Резня нам не нужна, это ж не восемнадцатый век!

– А ми хіба зараз не за феодалізму живемо? Не дивись, що двадцять перше століття, деякі народи ще знаходяться у кам’яній добі. В Росії тільки починався капіталізм, коли відбувся Жовтневий переворот. А тепер ми назад повернулись.

– Не тільки ми повернулися в минуле, – сказав батько, – деякі країни Східної Європи теж, але ж, бачиш, вони вже в Євросоюзі. Якщо наша країна залишиться на узбіччі, то караван піде вперед, ми вже його не доженемо.

Усі замовкли.

– Хорошо, что хоть Марьяна устроила свою жизнь, – нарешті сказала мати.

Іван кивнув. Він не хотів засмучувати її своїми розповідями.

– Що збираєшся робити в Києві? Довго тут будеш? – поцікавився батько.

– Може з місяць, хочу записати усе, що знайшов про Юзефа Шумлянського. Потім поїду до Вроцлава, треба закінчувати дисертацію.

НЕГАДАНА ЗУСТРІЧ

Іван вже міркував, чи не час йому їхати до Вроцлава, коли одного дня задзвонив мобільний телефон і він почув голос Ірини. Іван вирішив, що вона телефонує з Лондона, але Іра сказала, що тільки що прилетіла до Києва.

– Що ж ти не попередила? – засмутився Іван. – Я б тебе зустрів в аеропорті.

– Нічого, я сама доїду, тут таксі багато.

– То їдь відразу до мене, підемо куди-небудь, тобі ж треба поїсти.

– Дякую, в літаку нагодували. Скажи, будь ласка, твою адресу.

За півгодини Іра приїхала, Іван чекав її перед під’їздом. Він трохи забув, як вона виглядає, та і не бував з нею на вулиці, а тут побачив і зрадів, що вона така гарна, струнка і приваблива. Він узяв її валізку у водія, поставив на асфальт. Вони з Ірою обійнялись і поцілувались.

– Ти радий мене бачити? – спитала вона.

– Дуже, ніяк не сподівався, що ти приїдеш.

– А я скучила, дай, думаю, побачу тебе в Києві.

– Добре зробила. Ходімо додому, там поговоримо.

Володимир Іванович був на роботі. Іван залишив Іру на кухні варити каву, а сам вийшов на балкон і зателефонував дідові:

– Діду, тут до мене дівчина приїхала з Лондона, ти не проти, якщо вона поживе в моїй кімнаті?

– Аби не в моїй, – відповів дід, відчувалось, що він посміхається, – я вже надто старий для дівчат.

– Дякую, діду. Вона тобі сподобається.

– Добре, добре. Побачимось увечері, – закінчив розмову Володимир Іванович.

Іван увійшов у кухню, кава вже була готова.

– Ну, розповідай, як справи, які плани, – звернувся він до Іри.

– Справи, як завжди, добрі. Планів не маю, приїхала подивитись, а далі буде видно. А твої які плани?

– По-перше пропоную оселитись в моїй кімнаті, місця вистачить.

– А ти де?

– Я з тобою, якщо ти не проти, – він подивився на Іру і побачив, що вона зраділа і ніби заспокоїлась.

– Я не проти, якщо ти тут не одружився.

– Я б, може, одружився, але ж ти заміжня.

– Вже майже не заміжня. Не могла спати з чоловіком після тебе. Таке відчуття, що я тебе зраджую. Якщо не ти, то нікого і не треба.

Іван підвівся, підійшов до Іри і вдячно поцілував її у лоба, як дитину:

– Я теж по тобі скучив.

– Виходить я не дарма приїхала. Так які ж твої плани?

– Я вже закінчив тут свою роботу, збирався їхати до Вроцлава. Я ж в аспірантурі, треба захищати дисертацію.

– А мені що, повертатись до Лондона?

– Поїхали до Вроцлава, я якось домовлюсь. Поживеш зі мною в гуртожитку, у мене там кімната. Можна було б орендувати квартиру, хоч гостинку, але, думаю, грошей не вистачить.

– Ну що ж, я згодна. Влаштуюсь на роботу, у мене британський паспорт, я жителька ЄС.

– А що ти вмієш робити?

– В Лондоні закінчила медичний коледж, диплом зі мною. Також можу англійську викладати.

– Ого, то ми ще розбагатіємо? – засміявся Іван. – А як ти дізналася номер мого телефону? – спитав він Іру, яка мила горнятка після кави.

– Який ти чудний! Ти ж мені сам дав. А Мар’я мені сказала – їдь, не будь дурною, ти йому дуже сподобалась.

– Це вірно, молодець Мар’яна, – він обняв Іру і відчув, що вона якось обм’якнула в його обіймах.

Тут він швиденько потягнув її в свою кімнату.

– Треба було б, мабуть, у душ, та нема сил чекати, – промурмотіла Іра.

І вони впали на ліжко. Провалялись майже до вечора. Іван подивився на годинник і скочив, надягаючи штани.

– Іди скоріше до ванної, зараз дід прийде.

Іра пішла, потім з’явилась умита, свіжа і переодяглась у спортивний костюм.

Дід відкрив вхідні двері своїм ключем.

– О, яка гарненька, – посміхнувся він, побачивши Іру. – Мабуть я дарма відмовився пустити її в свою кімнату.

Іра теж засміялась, і вони розцілувалися з дідом. Іван зітхнув з полегшенням. Він знав, що дід не буде проти, але хто ж його знає, стосунки могли і не скластися.

Вони повечеряли, і дід, щоб не заважати, пішов у свою кімнату дивитись телевізор. Наступного дня він не пішов на роботу, а за сніданком сказав Ірі, що пише «мемуари», точніше – невідомо що, і хотів би, щоб вона почитала і сказала йому свою думку, бо вона, якоюсь мірою, людина стороння і брехати йому не буде. Іра відразу погодилась, і дід приніс рукопис:

– Не знаю, мабуть, важко буде читати.

– Давайте, Володимире Івановичу, я наберу текст на комп’ютері, а потім почитаю.

– Та це ж важка робота, – сказав дід, – мабуть, даремно я тебе навантажив читанням, у вас з Іваном є, що без того робити.

– Нічого, на усе часу вистачить, – Іра полізла в свою валізку за ноутбуком, який виявився легким і невеликим, кольору слонової кості.

– Яка дівчина, такий і ноутбук, – дід був помітно задоволений, віддаючи рукопис. – А я далі буду писати, це ще не усе.

За декілька днів Володимир Іванович зателефонував синові, сказав, що до Івана приїхала дівчина, дуже симпатична, приємна у спілкуванні і допомагає йому, набираючи на комп’ютері «мемуари». Сергій Володимирович був зайнятий на конференції, йому було не до того. Повідомив тільки дружину, а та дуже зраділа, сказала, що треба запросити Івана з дівчиною в суботу, коли Андрій Володимирович буде вдома. Чоловік її неуважно погодився, і вона зателефонувала синові.

– Гаразд, прийдемо, якщо Іра погодиться, – відповів він, – вона побоюється, раптом вам не сподобається.

ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ

В суботу, близько обіду, батьки чекали Івана і Іру. Щоб їм сподобатись, Іра одягнулась скромно і навіть губи не пофарбувала. Вона помила голову і збиралась заплести косу, але Іван сказав, що це вже занадто. По дорозі купили букет квітів, Іра хотіла які-небудь українські, але таких не було, тепер усі квіти з Нідерландів або з Франції. Купили троянди, які за ціною мали бути золотими.

Стояв початок березня, місцями ще лежав сніг.

– Незабаром з’являться проліски, – сказав Іван.

Іра кивнула. Їй було усе цікавим, вона озиралась на усі боки, радіючи майже весняному сонцю.

У дворі Іван поглянув на батьківські вікна, побачив мати, яка помахала їм рукою. Вона зустріла їх на порозі, як тільки зупинився ліфт. Іра вручила їй квіти, жінки розцілувались. З кабінету вийшов Андрій Володимирович, мати примусила його одягнутись як на свято, він ледве відкараскався від краватки. Батько обняв Івана, потім поцілував руку Ірі, вона зніяковіла, обняла Андрія Володимировича і притиснулась щокою до його щоки. Усією юрбою пішли до світлиці, де вже чекав накритий стіл.

– Як справи? – звернувся Андрій Володимирович до сина, сідаючи на канапу.

– Нормально. Свою роботу тут я вже закінчив, наступного тижня їду до Вроцлава.

– А ви долго здесь будете? – подивилась мати на Іру.

– Вона їде зі мною, – відповів замість неї Іван.

– Це добре, – зауважив батько. – Нарешті у тебе буде справжня жінка, та ще й така гарна.

– Извините меня, – звернулась мати до Іри, як завжди російською, – как-то неудобно говорить «вы», можно я буду с вами на «ты», называйте меня Маргарита Ивановна, или Марго, я еще не такая уж старая.

Іра засміялась.

– Хоть вы действительно молоды, я буду называть вас Маргаритою Ивановною, а я просто Ира.

– Ира, помоги мне, пожалуйста, – попросила Марго, і вони пішли до кухні.

– Хочеш одружитися? – спитав батько.

– Вона ще не розлучилась з чоловіком, він в Англії, – відповів Іван. – Житимемо разом, я її кохаю, вона мене теж.

– Ну, що ж, хай вам щастить, – сказав батько. – Гроші потрібні? Тепер вас двоє.

– Дякую, поки що ні. Іра збирається влаштуватись на роботу у Вроцлаві, вона ж піддана Її Величності.

– А що робитиме?

– Не знаю, вона медсестра за фахом, закінчила медичний коледж. Може і викладати англійську.

– Добре. А діда чому не взяли до нас?

– Не схотів. Каже, що він не п’є і не їсть те, що ви. Крім того йому ліки треба приймати за розкладом. Каже, що прийде восьмого березня, щоб привітати маму. А твої як справи?

– Важко сказати. Ідуть собі. Я тепер не завідувач відділом.

– Чому? Ти ж п'ятнадцять років був завідувачем.

– Часи змінились, разом з ними обставини, навіть, люди. Тепер я не відповідаю обставинам.

– Може і ти поїдеш з нами? У Вроцлаві в університеті такі, як ти, потрібні.

– Я не знаю польської.

– Це не обов’язково, будеш викладати англійською, там майже усі студенти її знають.

– Поки що тут є справи.

– Ну, дивись. Якщо буде потрібно, скажеш.

Увійшли Марго і Іра, було видно, що вони задоволені одна одною. Андрій Володимирович дістав із шафи чарки, потім пляшку грузинського коньяку. Почав розливати собі, дружині і Ірі. Він знав, що Іван не п’є міцних напоїв.

– Вибачте, я теж не п’ю, – відмовилась Іра.

Іван з подивом подивився на неї. Він пам’ятав, що на Новий рік вона пила і коньяк, і горілку. Іра вгадала, що подумав Іван.

– Раніше пила, – просто сказала вона, – а тепер, коли ми разом, не п’ю, щоб не виглядати погано: Іван не п’є, а дівчина його вживає.

– А мы выпьем, – повідомила Марго, – мы уже старые, нам немножко можно. К тому же у нас праздник, вы пришли в гости.

– Добре, – вирішив Іван, – давай, Іро, по одній вип’ємо, треба ж підтримати батьків.

– Отак і втягують батьки дітей до пияцтва, – пошуткував Андрій Володимирович, наливаючи Іванові і Ірі.

Випили, бесіда пожвавішала. Батьки почали розпитувати Іру про її батьків, про те, де вона вчилась. Іван, прислуховуючись, включив телевізор, щоб почути новини. Передавали, що правляча партія збирається просунути закон про двомовність.

– Чув, батьку? – спитав Іван. – А ви тут увесь час думали, як зробити, щоб було більше книжок та газет українською.

– До цього, на жаль, не дійшло, люди в Києві мало купують українські книжки. На цілий Петрівський книжковий ринок тільки чотири кіоски, де продають сучасну українську літературу. Зате вдалося на російські фільми поставити титри українською.

– А для чого вони? Хіба хто російської не знає? Краще б російською зробили титри на українські фільми, бо росіяни, кажуть, української не розуміють.

– Українських фільмів нема, тільки російські.

– Ось тобі британській досвід. У Валії, яку у нас називають на російський лад Уельсом, теж усі розмовляли англійською, валійську знали хіба що декілька сотень людей. Але ж, згідно Європейській хартії, змушені були відновлювати валійську мову, почали викладати в школах як предмет, зробили спочатку один валійський телевізійний канал, тепер їх вже декілька. Робили свої фільми і передачі, а титри – англійською, бо англійці валійської не розуміють. А англійські фільми йдуть на англійських каналах, без титрів, і так усі розуміють. Щоб люди вивчали валійську, розмовляли нею, службовцям доплачують до зарплатні, чому б не вивчати? Тепер вже більшість валійців знають валійську мову. І пісні нею співають, до речі, дуже схожі на українські.

– Але ж там це зверху робилося, – заперечив Андрій Володимирович, – а у нас, навпаки, зверху насаджують російську.

– Якщо народ хоче, щоб Україна залишилась українською, а не російською, треба діяти знизу. Ну, хто нам забороняє розмовляти тільки українською? Читати тільки українські книжки і газети, не купувати російські? Видавничий бізнес відразу перебудується, почне видавати те, що купують. Принципово не дивитись іноземні фільми, якщо вони не дубльовані українською. А росіян не треба примушувати вчити українську або розмовляти нею. У них є своя чудова література, ментально близькі їм фільми. Хай розвиваються у своєму середовищі. Мені ж ніхто не наказує в Англії розмовляти англійською або в Польщі польською. Я сам це змушений робити, як, наприклад, в Росії я розмовляю російською. А якщо наш народ не хоче своєї мови, то тут нічого не вдієш. І та купка патріотів з жовтоблакитними прапорами, що стоять біля міністерства культури або адміністрації президента, нічого не зробить.

Так вони розмовляли до сьомої години, поки не стемніло. Діти пішли, а Марго спитала чоловіка:

– Ну, как тебе Ира?

– Нібито нічого, наша людина. В усякому разі стосунки у неї з Іваном добрі.

– Мне она понравилась. Но ведь была замужем почти два года, а детей почему то нет.

– В Англії дітей рано не заводять, влаштуватися спочатку треба.

– Ну, дай Бог, – сказала Марго, – так хочется, чтобы все было хорошо.

Вона прибрала зі столу, а Андрій Володимирович надягнув фартух і пішов мити посуд. Потім сів на канапу поруч з дружиною, і вони почали дивитись кіно по телевізору.

Пролунав дзвінок телефону, Андрій Володимирович узяв слухавку.

– Ми вже вдома, – почув він голос Іри, – дуже дякую за обід, за зустріч, за те, що ви такі милі.

– І тобі дякуємо, що прийшла до нас. Ось Маргарита Іванівна вчепилась у слухавку, щось хоче сказати.

– Спасибо, что позвонила. Как там дед?

– Все в порядке, вам привет, – відповіла російською Іра спеціально для Марго.

ІСТОРІЯ З ГЕОГРАФІЄЮ

Весна набирала сили. Іван тепер частіше гуляв з Ірою вулицями Києва, тротуари яких були заповнені автомобілями. Вони протискувалися між стінами будинків і капотами іномарок, зверху, з дахів, на них капала вода: танув останній сніг. Тротуари були розбиті, плитка просіла під вагою іномарок.

– Ти бачила таке в Лондоні? – спитав Іван.

– Ні, там же багато підземних гаражів.

– Тут теж є, але машини не ставлять, бо дорого, гроші жаліють.

– Значить поліція дозволяє, – сказала Іра. – Тільки чомусь брудно стало на вулицях, біля станцій метро захаращено ларьками.

– Киян стало удвічі більше, усі сюди їдуть, бо роботи нема в містах і містечках. Раніше військова промисловість давала роботу, а тепер війни, слава Богові, не очікується. А ті, що приїжджають, мають інший менталітет, містечковий.

– Мені здається, що просто погано прибирають.

– І це теж, – відповів Іван. – Але ж бачиш, які хмарочоси набудували, точкові будинки називаються, де є вільне місце, там і будують.

– Мені подобається, тільки не усюди вони до місця. Для чого збудували поруч з Миколаївським костелом? Зовсім його задавили, а як шляхетно він виглядав! Добре, що хоч Андріївський узвіз зберегли.

– Почекай, ще забудують. Він чужий для зайд з грошима. Вони бачать тільки старі будинки і неоковирну булижну мостову, яка «ганьбить» Київ. Вони не мають того почуття, яке ми маємо, коли крокуємо цією мостовою, якою ще за часів Володимира і княгині Ольги возили крам візантійські купці на Старокиївську гору, де височіли княжі палаци. На схилах гір Уздихальниці і Хоревиці сиділи дружинники князя, вони хапали усе, що падало з возів, бо мито брали з воза, тому і вантажили побільше. Чула таку поговірку – що з воза упало, те пропало? Вона звідси пішла.

– Усі б, як ти, відчували себе нащадками славних дідів – русичів, що боронили Київ від печенігів, половців, татар. Нащадками козаків, вчених Києво – Могилянської академії, православної шляхти, нарешті. Тоді б не треба було боятись, що біля Софії збудують черговий модерн, або пивний павільйон поблизу Маріїнського палацу.

На оглядовій площадці, де арка Дружби народів, Іра довго дивилась на Поділ.

– Церков стало багато, бані позолочені блищать, красиво, – сказала вона. – Згори і нові великі будинки не такі вже й великі. Тільки корабликів щось немає, порожній Дніпро. Я пам’ятаю, як була тут дівчиною, – судна так і снували на Дніпрі, теплоходи, баржі, прогулянкові катери.

– Вже з’являються знову, хоч і мало. Дорого тепер коштує прогулянка. Та і холодно зараз, сезон ще не відкрито.

Вони готувалися до від’їзду, Іван вже замовив два квитки на потяг «Київ – Вроцлав». Іра пішла по магазинах, купити собі якісь жіночі речі, Івана з собою не взяла. Він сидів удома з дідом, який вже закінчував свої «мемуари».

– Діду, я б хотів одружитися з Ірою. Як ти вважаєш, вона буде доброю дружиною?

– Хіба я знаю? Не узнаєш, поки не одружишся. Треба тільки розуміти, що ми з жінками різні істоти, так природою заведено. Жінка слабша фізично, тому їй треба було пристосуватись до жорстокого світу, яким він колись був. Я вважаю, що жінці дозволено брехати, хитрувати, плакати, коли їй треба. А ми, чоловіки, сильніші, нам плакати неможна, ми матюкаємось і б’ємося, там де жінка плаче. І брехати та хитрувати у звичайному житті нам не треба, бо ми нікого не боїмось. Тому жінці треба вибачати її жіночі слабкості.

– А як узнати, чи кохає вона тебе?

– Ця річ дуже тонка. Якщо вона тебе не зраджує, любить твоїх батьків і родичів, як своїх, то і тебе кохає. Буває так, що любить тебе більше, ніж себе, то може і кинути тебе, вважаючи, що тобі краща потрібна.

Тут Володимир Іванович згадав свою колишню подругу Анжелу, про яку він написав у своїх «мемуарах».

– Якщо кохаєш жінку, намагайся її зрозуміти, не бреши їй, пам’ятай, що вона може трохи збрехати, а ти – ні, – заключив він. – Не лайся з нею, не кричи, а то теж станеш бабою.

– Та що ти кажеш, діду! – скинувся Іван. – Про це і мови немає! Сподіваюсь, будемо жити з Ірою добре.

– Дай Боже! – сказав Володимир Іванович. – Але люди змінюються і за багато років вона може стати іншою, ніж тепер. З’являться інші інтереси, але ж тут нічого не вдієш. Якщо ви кохаєтесь обидва, одружуйся, народжуйте дітей і сподівайтесь на краще. Іншого нема.

– А ти, діду, кохав кого-небудь, окрім моєї бабусі?

– Прочитай до від’їзду те, що Іра набрала, подивись у комп’ютері. Принтеру у мене нема, щоб роздрукувати. Може я і прибрехав щось, аби цікавіше було, письменник творить свою дійсність. Але, цілком беручі, мої мемуари більш-менш відповідають минулим подіям.

Іван відразу сів до Іриного ноутбука і став читати. Він навіть захопився і не почув, коли прийшла Іра.

– А ти це читала? – спитав він.

– Ні, поки що цілком не читала. Тільки коли набирала; мені мало залишилось, може сьогодні закінчу.

– Діду, а чому ти це не розповідав раніше?

– Не було сенсу. Це ж спогади, а вони приходять самі, коли настає час. Та нічого там особливого нема, згадую життя, ось і усе. Мій твір охоплює середину шістдесятих років, за Микити Хрущова, а скільки ще було після. Ви бачите, як змінилось життя після 1991 року. Коли я пишу, то відчуваю вітер часу, що дме нам у спину, гоне вперед, невідомо куди, але ми сподіваємось, що в краще майбутнє.

– Авжеж. Особливо мені цікаво, це теж історія, хоч і недавня. А ти хотів би повернутись у минуле?

– Ні. Що було, те відгуло. Звісно, я хотів би бути молодим, здоровим, але тепер, у ці дні.

– А що б ти робив? Геології у нас наразі майже нема.

– Я хотів би працювати в Австралії.

– Чому в Австралії?

– Там є пустелі, є великі родовища корисних копалин…

– Пустелі? – здивувалася Іра. – Що ж гарного в пустелях?

– Я полюбляю пустелю, – відповів Володимир Іванович, – там добре. Особливо в таких пустелях, як в Австралії. Там не тільки піски, але також і саванна, де ростуть акації, евкаліпти і баобаби, не гаї, звичайно, а окремі дерева, є озера, багато тварин. Усе червоне, як на Марсі, – грунт, піски, навіть скелі. А навкруги – теплі моря і океани.

– Ви так розповідаєте, що я сама схотіла в Австралію.

– А в Польщу вже не хочеш? – спитав Іван.

– З тобою усюди хочу. А ти зі мною в Австралію поїдеш?

– Може поїду, але не надовго, бо України там нема.

– На старі роки додому повернемось, як Володимир Іванович.

– А він хіба старий повернувся? Діду, скільки тобі було?

– Двадцять сім, мені здається. Але третина зубів вже повипадала. Я там п’ять років працював.

– І в Австралії зуби випадають? – спитала Іра.

– Хто ж його знає? У крокодилів, що водяться там в річках і озерах, ніби цілі.

– Це добре. А де ще працювали?

– Довго розповідати. Як повернувся до України, працював в Карпатах, потім за кордоном, знову в Україні, Білорусі, Молдові, Туркменістані. Коли-небудь згадаю, напишу що-небудь.

– Добре, тоді почитаємо. Сядемо удвох з Іваном, він мені читатиме, а я шкарпетки онукам плестиму.

За місяць, як вони поїхали в Польщу, Іван телефонував рідним, сказав, що удвох орендували квартиру недалеко від Університету, він працює над дисертацією, матеріали про Юзефа Шумлянського йому згодились, він навіть написав, як він висловився, історичну довідку під назвою «Легіонер». Іра влаштувалась на роботу в дитячу клініку, працює за фахом і заробляє втричі більше, ніж його стипендія. В телефонній розмові з дідом Іван обіцяв, що за півроку, коли він захистить дисертацію, вони приїдуть на місяць-другий додому, а далі буде видно.


Закінчив 28.05.2013 р.


Вітер часу

home | my bookshelf | | Вітер часу |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу