Book: Голос перепілки



Голос перепілки

Марія Ткачівська

Голос перепілки

Роман про голод очима дитини, про життя в українському селі та німецькому передмісті, про любов, зраду, молодість і старість, про глухі кути та світло надії.


Частина перша

Дорога до себе

Не від кожної зорі стає світло

У зірок своя траєкторія падіння. Лише вниз.

– Нині ночуєш у коморі, – гримає Варвара на кота й зачиняє за ним двері. Ставить на вікно запалену свічку й підводить очі до образів. У хаті тихо потріскує вогник. Піч уже нагрілася, вода теж. Варвара гарячково звивається по хаті. Зав’язана по-молодицьки хустина раз по раз сповзає по завитих навколо голови косах. Молодиця підправляє її рукою, поки врешті не скидає на лаву. У ноги б’ють дрижаки.

– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.

Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.

– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.

Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.

Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.

– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!

«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.

– Ще троха, Стефцю! Ще троха, – заспокоює Варвара більше себе, ніж подругу, і запалює свячене зілля. – Зараз обкурю тебе – і легше стане.

У хаті пахне солодкуватим гаром. Варвара обносить запалене зілля навколо подруги, обкурює димом руки, ноги, сорочку, під сорочкою. Стягає з жердки своє весільне вбрання (у Стефки свого не було, бо не було весілля) і кладе подрузі під голову шлюбну сорочку.

– Має зараз помочи, – дивиться Варвара на образи́. – То шлюбна, Стефцю. Має помочи.

Стефка розуміє, що щось не так. Міцно зціплює зуби й навіть не стогне. Вона знає: Варвара зробить усе, що треба. Знає також, що Борис цієї ночі не запряже коней і не поїде з хлібом по повитуху, і не попросить священика, щоб той у таку пізню годину відчинив Райські врата в церкві, як це роблять ґазди для своїх ґаздинь, коли ті не можуть розродитися. Навіщо йому та дитина? І Стефка навіщо? Борис відмовився від них, коли дізнався, що вона тяжка[4] стала. Стефка вже про таке не думає. Лише віддає себе в руки Богові й Варварі. Кому ж іще?!

– Лиш би як у людий, – проривається тихо в Стефки.

Друга година, третя, п’ята. Варвара вже не хоче слухати півнів. Не хоче знати, котра година… «Боже, поможи!» Вона то бере Стефку за руку, то торкається чола, то тисне їй що є сили десь нижче ямки: «Тужся, Стефцю, ще трошка». Нарешті крихітне тільце опиняється у Варвариних руках. «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», – приймає Варвара дитину на світ, щоб як у людей. Дитина голосно кричить. «Хлопец!» Вона обертається до образів і подумки хреститься: «Дєкувати Богу!»

– Уже все минулоси, Стефцю, минулоси.

Варварині руки ще досі тремтять. Вона відчуває в собі непевність, але бере ножиці, конопляне прядиво. Невмілими руками підкладає під пуповину сокиру, аби ґаздовитим був. Перетинає. Зав’язує матіркою:[5] «Зав’язуй щісті, здоровлі і многая літа», – промовляє Варвара й всміхається. Аж тепер помічає, що під лавою сидить переляканий кіт, який таки ввійшов до хати крізь прочинені двері.

Варвара глипає на цебер із купелем. Ще з вечора готовий. І свяченої води вже влила, і ґрейцери[6] кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобривим був. «Дивиси, аби було, як у людий», – згадує Стефчине. Малий голосно схлипує, щойно торкається прохолодної води, і вигинається, як рибинка в Черемоші. Звивається своїм маленьким тільцем у цеберці, бовтає ручками воду. Варвара висушує дитину Андрусевою пеленкою, загортає у свою хустку й кладе під образами, на покутті.

На підвіконні тихо мерехтить каганець, освітлює високі образи, велику зелену піч, стіл, лаву й широке дерев’яне ліжко, на якому лежить Стефка. У печі потріскують укотре підкинуті поліна. У казанку все ще кипить вода. Варвара не знає, які то вже півні кукурікали. Знає, що скоро світанок. Тільки Стефка не знає. Та німо лежить у ліжку, накрита сірою вереткою.[7]

Варвара сідає на крайчик ліжка й кладе свою руку на Стефчину.

– Як чуєшси? – шепоче.

Стефка повільно розплющує очі. Варвара підсувається на великий солом’яний матрац.

– Тобі вже ліпше?

– …? – ворушить губами Стефка.

– Стефцю, ти годна[8] встати? – упівголоса промовляє Варвара. – Зараз прийде Дмитро. Як роззлостиси, то нас обох із хати вижене. Попробуй! Годна?

Стефчина думка хапається за останнє слово й відсторонено, наче далеке й чуже відлуння, відновлює його в пам’яті. «Год-на», – пригадує пам’ять, не осягаючи змісту почутих слів. «Год-на, – крутиться в голові. – Що годна?»

Варвара кладе руку на Стефчине чоло.

– Йой, падоньку![9] Ти гориш! У тебе горєчка![10] – Варварині руки знову тремтять. Вона хапає зі стола келишок із заздалегідь наготовленою настоянкою мандригори та арніки, піднімає Стефчину голову й прикладає до вуст. – На, пий, Стефцю! Легше стане.

Стефка ледве протискує крізь вуста один-єдиний ковток. Варвара мигцем хапає з лави свою хустину, намочує в коновці з холодною водою, що стоїть коло дверей (якби ж то холодна… за ніч у хаті нагрілася), і прикладає Стефці до голови. Далі біжить до комори, хапає пляшку самогонки й за мить уже обливає Стефці руки, груди, ноги. Обливає й тре, тре й обливає. «Боже, поможи їй». Варвара не зважає, що з-під подушки вислизає й мокріє її шлюбна сорочка, що солома сиплеться на землю, що верета стає мокрою.

Стефка не противиться. Тільки далі ледь помітно ворушить пальцями, вибиваючи в пам’яті нові слова: «Го-ри-Ш», «го-ри-Ш», «Ш-Ш-Ш»…


Вікно починає сіріти. Стефка відчуває, що по її щоці збігає вода. Вона силкується розплющити очі. Важка мокра шматина затуляє не лише чоло, а й повіки. «Се я?»

– Слава Богу! – тішиться Варвара й знімає мокру хустину з її чола.

Стефка розплющує очі. У кімнаті ще напівтемно. Вона поволі ворушить рукою, ногою. Пробує набрати в легені повітря: «Се я».

– Горєчка вже троха спала. Дєкувати Богу! Я вже дві чвертки самогонки на тебе вилила, – хитає головою Варвара.

Стефка аж тепер починає розуміти, що лежить у Варвариній хаті. Вона впізнає її по образах, що дивляться на Стефку з напівтемряви. Шо вона тут робит? Чого лежит? Чого ту’? Стефка пробує підвестися. Спочатку на лікті, потім на руки, спирається на дерев’яне бильце ліжка, поволі сідає. Її тіло неслухняне й чуже. Тягне внизу живота і в крижах. Стефка однією рукою поправляє сорочку, намагається стягнути її на коліна, а другою тримається побічниці, щоб не похитнутися. Її довге волосся розповзається по грудях. Стефка хоче змахнути його рукою, але не може. Дівчина тихо й безмовно знову опускається на ліжко.

– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.

Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»

До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.

Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».

Варвара міцно тримає Стефку за лікоть. Другою рукою простягає їй свою велику вовняну хустку.

– Я обів’ю тобі груди. Застудишси.

– …хо-чу застудитиси, – якось дивно шелестять Стефчині вуста. Дівчина незграбно обертається до згортка й знову проводить рукою в повітрі. – І він хоче, правда?

– Ти хоч думай, шо мелеш. Добре, що живов лишиласи, – отямлює її Варвара.

– Ні дівка, ні жінка, – шепоче про себе Стефка. – Ні дівка, ні жінка. Тепер люди ще більше плювати будут. А на него не будут. Не… Будут…

На покутті щось крекоче. Стефка обертається, виструнчується, як жердина, і простягає поперед себе руку.

– Живе. Жи-ве! – поволі тягнеться пальчиком до червоного личка. – Жи-в-е! Дєкувати Богу!

І тут їй раптом провиднюється світ. Хапається за вітер, за хмари, за ялиці, за гори над Рожневом. Вцілює блискавка десь аж під серце: «Божечку, то моя дитина!» Стефка опускається на лавицю, незграбно бере маленький згорточок і невміло пригортає його до себе. «Жива!» І прориваються в ній усі її болі, і спливають у бистрінь Черемошу всі її жалі. Усе те, про що мовчала всі ці місяці. По щоках один за одним збігають струмочки сліз. Безпорадною пташкою вона хилиться до безпомічного крихітного згорточка. «Хлопчик». Знову й знову пригортає до себе той згорточок і жебонить.

– Колисочка нова-нова, колиска з горіха.

Колишисі в колисочці, мамина утіхо.

А як я сі постарію, на кого сі лишу?

А на тую дитиноньку, яку я колишу…

– бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки.

Стефка підводить очі до Бога. Він тут, на стіні, і там, за вікном, за вже вицвілим місяцем, за небом і за ніччю, за ранковою зорею й за її долею. «Дай й’му щісливу доленьку, Божечку».

Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце

Кожне серце має своє воскресіння.

Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце. На цей раз усе було по-іншому. Осліпла Стефка. «Лиш-но сімнацять літ минуло, а вже сліпа», – галайкали по селі люди. Та так воно й було. Ладна, робітна, але сліпа. Не те щоб цілком не бачила, та вже дивитися на світ білий по-справжньому не могла. Чи то від розпачу, чи від безхліб’я, чи справді від селітри? Цього не знала навіть вона. Знала лише, що не мала ні безпечного даху над головою, ні хліба в кишені. Ось так, мов відрізана скибка, поневірялася від хати до хати, від поля до поля. Багатші брали Стефку в найми. Але не щодня й не завжди. Хіба то життя – попід тинами?

Та хто радий дівчині, що звелася? Тепер уже й не згадує ніхто, що була ладна, файна із себе, як маків цвіт, жодної роботи не цуралася й по руках не ходила. А як співала, то такі колінця викидала, ніби в солов’я вчилася. Та для Стефки то все залишилося там, де Сидір козам роги править. Бо згодом пересудів нахапала, що й на воза не збереш. Та з часом і це минулося. Кожен жив собі про себе. І Стефка теж. Стала тиха, хоч мички мич. Щодня накидала на довгі чорні коси тоненьку платину, вбиралася в тісненький байбарак[11] і дріботіла своїми маленькими ніжками від хати до хати. Лише Борисову десятою дорогою оминала. Як і Бориса. Попри обійстя Йосифа Лабенського теж не ходила. Лиш потайки губи кусала. Але вже є, як є. Хай і в шлунку голодно, і вдома хоч вовків ганяй, та дитинку любила більше за всіх на світі. Якби не Мартин, утекла б світ за очі й нікому б у ласку не стояла. Та куди з малим утечеш? Тому й ішла щодня селом собак дражнити. Усе надіялася, що візьме хто город виполоти чи картоплю визбирати. За ложку кулеші. Лякана ворона куща боїться. Тільки не Стефка. Вона не боялася ні ока немилого, ні слова кривого. Її глибокі сині очі втратили блиск, але не надію. «Тілько ти добрий, Боже. Тілько ти добрий», – шепотіла вона про себе і йшла, не перекладаючи ні на кого свою ношу. Куди? То знав тільки Бог. Коли Мартин іще був немовлям, прив’язувала його до себе Варвариною великою хусткою й так ходила роботи напитувати. Коли той підріс, то залишала його в старій халупці, де оселилася після його приходу на світ. Ні дівка, ні ґаздиня.

Стефчині батьки зреклися її, щойно довідалися, що вона в тяжі. Про Бориса й думати годі. Він був із тих, хто з вареної крашанки курча висидить і в каламутній воді рибки наловить. «Не моя дитина», – та й по всьому. І хто йому що закине? Має право казати, що хоче. Ледь устиг відступити від Стефки, як уже до інших любасок халяви смалив. На Мартина й не глянув. Борисові було байдужки, що кажуть інші. А інші всім кісточки промивали. Сільські діти боялися Бориса, аж жижки сіпало, та все ж крадьки співали: «А в Бориса срака лиса», «А Борис без баби скис». Дівчата обходили його сотою дорогою: знали, що жодну із них заміж не візьме (надто вже любив він своє призвілля). А з чоловіків хто й за руку не вітався, а хто ще й перехиляв із ним чарчину.

Спершу Борис жив у свого батька Трохима Боднара. Трохим був добрим ґаздою, хоча малоговірким і сухуватої вдачі. Робив для людей вікна й двері, лагодив різний обладунок, при тому чарці не вклонявся, передки не облизував і був у пошанівку в односельців. У синове життя не втручався. «Най робит, шо знає, – казав Трохим. – Я в й’го літах уже ґаздов був». Борис теж мав добру голову й був чіпкий до роботи. Знав толк у столярстві, боки не облежував, та був не такий вправний, як батько. Усе ж згодом мав і свій кутик та й жив собі, як знав. І на вроду був нічогенький: тонкі чоловічі губи, високе чоло, кучері догори. З його темно-синіх очей прозирали настійливість і впертість. На вдачу гордовитий, наче з бозна-якої панської родини. З жінками обхідливий і люб’язний, як далеко не кожен чоловік, і вмів будь-котрій голову задурити. Щось у ньому було таке, чого не мали інші. Стефка досі не могла збагнути, як на його гачок потрапила. Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест та на Бога надіятися.

А Борис так і жив, поки не стоптав трохи підошов. Тридцять п’ять як для села – то вже старий кавалєр, та й не такий красюк, як був дотеперечки. Одні казали – заходився, інші вже взагалі нічого про нього не казали, навіть не згадували, а для лагодження обладунків швидше йшли до Трохима, ніж до Бориса. Зрештою й Борисові переймом набридало хай і безклопітне, та однолике життя, у якому тепер дедалі частіше доводилося хапати облизня. От і замельдувався до Німеччини.


Мартин знав, що Борис Боднар – його батько, і знав, де той живе, але жодного разу досі не насмілювався до нього заглянути. Та й на вроду був схожий на Бориса: його кучері, чоло. Лише очі були небесно-сині, як у Стефки.

– Ну, то де твій Борис? Ше не скис? Іди, най даст тобі сухарів, – глумилися діти, даючи Мартинові щигля за щиглем. Мартин насував шапку аж на очі й драпцював додому.

– А в Бориса срака лиса, – збиткувався Тодось. – Знаєш чого? Бо він щоднє сухарі їст.

– Йди гет! – захищався Мартин.

– Боєшси? Йди, най і тобі сухарик даст, – напирав Тодось, усвердлюючись у Мартина маленькими чорними очима.

– Мені не тра’ сухарика! – боронився Мартин.

– Дивиси, який гоноровий! А ти його кашкіт видів? Такого в цілім селі не найдеш. Може, тобі даст? Йди-йди! – напосідався далі хлопець. – Боєшси?

– Сам боєшси! – ярився Мартин.

– Боєшси! – чимраз дужче нагинав Тодось Мартина. Його очі ставали ще чорніші. – Баба! Баба!

Мартин терпіти не міг Тодося. Куций, опецькуватий, він був для Мартина бридкий і противний. Тодось полюбляв хвалитися й у все встромляти свого носа. Як казала Стефка, так язиком теленькав, як дурний із печі. А тепер і до Мартина вчепився. Мартинові таки ввірвався терпець.

Борисова хата стояла майже на краю села. Навколо неї ще не було саду, тільки новенький тин та кущі. Мартин ще не зайшов на подвір’я, а вже нахапався дрижаків: а якщо Борис відлатає йому боки? Хлопець глибоко вдихнув і випрямив плечі. Рука торкнулася хвіртки. На голосний скрип не зважив. Його ноги так швидко дріботіли по стежці й тупцювали по східцях, що й не отямився, як уже чипів[12] на ґанку. Оглянувся. «Ого, скілько тут усього! І все нове!» Коло самого вікна стояв маленький порожній полубічок[13] для зерна, на ньому – мірка, яку в селі називають рожнівською ґелеткою, поруч – новенький дзиґлик[14] із гладенькими шліфованими лапками, на ньому – бурдюк[15] для молока. На стіні на новенькому гачку висіло Борисове старе вбрання: ґачі,[16] сардак і крисаня.[17]



– Слава Ісу, – зупинився на порозі Мартин, не знаючи, як вступити до хати. Він міцно притиснув одну ногу до другої, щоб не видати, як вони тремтять.

– Слава Йсу, – відповів Борис, поправляючи чорного картуза із синьою смужкою.

«Кашкіт як кашкіт», – подумав Мартин.

– Чого прийшов? – зверхньо блимнув на Мартина Борис.

– Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо.[18] То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

– Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

– Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

– Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

– Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

– А сухарики?

– Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

– Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

– Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив Тодосеві в око.

– Я тобі цего не подарую, – засичав Тодось. – Я скажу свому дєдеви. Він тебе добре відлатає. – Тодось ухопив кілок із розхитаного сусідського перетинку й наскочив на Мартина. – Іди і скажи свої’ сліпі’ Стефци, шо я тебе відлушпатив. Йди, йди, подивимси, чи вона мого дєдє страхати прибіжит. Та з тов прірвов[25] ніхто й балакати не стане.

Мартин не знав, що означає «прірва» і чому так сказав про Стефку Тодось. Він не знав, чому з нею ніхто не хоче балакати. Знав лише, що вона не бачить і що з нею розмовляє тільки Варвара, і тоді, коли її чоловік на роботі. Бралося вечоріти. На небі заблищала велика, як полум’я свічки, зірка. Мартин довго сидів у сіні й дивився на небо. Воно темніло й затягалося хмарами. Здійнявся вітер. Зникла за хмарами велика зірка. Стало темно й холодно. Мартин усе ще не наважувався йти до хати. Він витирав закривавлений ніс і поправляв роздерті штани…

Це був єдиний раз, коли Мартин приходив до Бориса. Надалі він бокував від його хати й ніколи не ставав із ним до розмови. Слово «дєдьо» він витер зі своєї пам’яті й думав ніколи більше не проказувати його, як і до першої розмови з Борисом. Усе вирішилося якось само собою: Борис таки готувався до від’їзду до Німеччини. Про це Мартин довідався від Тодося, бо той завжди знав усі новини від своєї матері, яку називали найбільшою пліткаркою на селі. «Вона й через тин не перегнеться, а ляси поточить», – казала Стефка. Їй не дуже вірили в селі. Але цього разу Тодосева мама казала правду: за місяць Борис поїхав.

Мартинові виповнилося сім. Малому Влодкові – два. Влодко народився за рік після того, як через село йшли військовики. Мартин не знав, що то за військовики й на чийому боці вони були. Чув тільки, як Стефка з Варварою часто згадували якогось офіцера Малєцького, який ще мав би повернутися в село. Влодко із самісінького народження був кволий і тихий, наче не мав голосу. Маленький, з білим хвилястим чубчиком і глибокими, синіми, як у Стефки, очима, він радше нагадував Мартинові Тодосеву сестру Олесю, ніж хлопчика.

Влодко був для Мартина забавкою й покаранням одночасно. Відколи малий народився, Мартин був єдиний, хто про нього турбувався. Коли він прокидався, у хаті вже нікого не було. Мартин знав, що Стефка мала встати перша, занести до хати відро води й поставити в сінях. Відтак вона набирала ще два металеві банячки води для Мартина та Влодка й ставила на столик біля ліжка. Увечері Стефка мала принести кусник хліба або дрібок кулеші, що заробляла за день. «Могли би давати й дві дрібки, – думав Мартин. – Хіба багатим не все одно, скілько кулеші варити?»

Мартин знав, що Стефку в селі називали наймичкою, але це було якось приємніше, ніж «прірва».

– Стефко, а шо таке «прірва»? – запитав якось Мартин, коли вони ввечері їли кулешу.

– Бійси Бога, Мартине. І чи тобі не встидно таке питати? – Стефка зашарілася, ухопила з Мартинових рук миску й з грюкотом кинула на піч. Миска розгойдалася, втратила рівновагу й шуснула на землю. Жовта грудка кулеші гуцнула на землю й закотилася під лавку. Мартин бачив, як Стефка намацувала пальцями кулешу, як витягла її з-під лавки, як поклала її собі в рот і як довго стояла біля вікна, витираючи обличчя запаскою.

Мартинові стало шкода Стефки. Він підійшов до неї, притулився до руки й прошепотів:

– Ти найкраща прірва у світі, Стефко.

Не всі ті, у кого Стефка гарувала, були багачами, але дві хапкі руки за кусник хліба – кому не підмога? Холод і голоднеча далі гнали її щодня від хати до хати. Як могла, увихалася, лиш би брав хто. Через те, що сліпа, багато платні не візьмеш. Стефка, як і раніше, ховала під тоненьку сіру платину свої чорні, як сім галок, коси, вбирала довгу вицвілу димку,[26] сардак і виходила з хати. Діти ще спали. Вона була маленька й прудка, ніякої роботи не цуралася. От тільки б ще очі могли бачити. «Рукам не конче видіти, ними треба робити», – заспокоювала себе. Стефчині руки добре знали свою роботу, тому й мали її. «Через ті роботи я всліпла, – казала вона Варварі, коли та десь-колись зазирала до Стефки. – Хіба’м знала, що вітер занесе селітру в очи? Ненависна Китиха тілько фукала: сип більше, бо зерна не буде. Але не пересип, бо спалиш корінь. Хіба всім потрафиш? Я сипала аж до вечора, бо на другий день мав падати дощ. Та під вечір звіявси вітер, шо аж душу видувало. “Сип, – желіпала[27] Китиха, – най дощ відразу скропит! Сип, буде ліпше рости”, – галайкала ґаздиня. Ото’м досипаласи!»

Мартин чув усі ті розмови, хоча вдавав, що нічого не тямить. Та коли міг і чим міг, підсобляв Стефці. Інколи вона брала його із собою, і він цілий день збирав картоплю. Навіть тоді, коли йому було лише чотири роки. Відколи з’явився Влодко й коли для Мартина не було іншої роботи, він цілий день назирав за малим, дожидаючи Стефку. Улітку й восени було легше пильнувати Влодка. Удвох вони шугали в ліс. Мартин то ніс малого на ґорґошах,[28] то вів за руку. Він уже знав, де є суниці й малина, жолуді й букові горішки. «Лише не йдем у темні джємори,[29] бо там страхи страшнезні, там навіть ведмеді є», – казав Мартин до Влодка й садив його на галявині. Коли Мартин збирав солоденькі яриці,[30] Влодко тихо сидів собі й облизував пальці від ягід. Пополудні Мартин цуперлив[31] малого назад додому, а відтак увечері Стефка мила обох, наливаючи воду у велику бляшану балію.[32] Та рано чи пізно приходила зима…

Цього року зима була така хижа, що годі було перезимувати. Сніговиця за сніговицею засипали стежки. Вряди-годи хуртеча так перевівала дорогу, що їхати в ліс із ґринджолами було годі, а наготовлені на зиму дрова вже закінчилися. Для Стефки вже було звичним держатися в холоді та на голодному столі, але ж у неї були ще діти. Вона вгорталася в старий Варварин сардак, замотувалася в коцівку, взувалася в старенькі бурки і йшла. Спершу Стефка сама сунула глибоким снігом до лісу, застрягаючи по стан у снігу і, як могла, цуприкала[33] додому на своєму горбі хащ, лиш би трохи нагріти піч. Далі брала із собою Мартина: для снігу треба добрих очей. Було вітряно. Мартин брів глибоченним снігом, провадячи за собою Стефку, тоді ще не тямлячи, скільки від нього залежить. Сніг сіявся з дерев йому на голову, за комір, студив тоненьку шию, залітав у пазушину, що аж мокріла одіж. Набивався у його шкарбани,[34] у ноги заходили зашпори, і ще по дорозі до лісу він не міг рухати пальцями. Та малий не зважав на це: ходив поміж дерев і збирав патиччя, кладучи його біля Стефки. Вона поволі складала маленьку в’язочку для Мартина, а великий оберемок завдавала собі на плечі й цуперлила його додому. Дорога назад була дедалі важчою. Удома Мартин довго закусував зуби, сидячи біля печі й тримаючи ноги у воді. Вони боліли, крутили й кололи, аж доки не відходили зашпори.

Увечері Стефка знову кидала в піч кілька полін і сідала біля вогню. Вона брала на коліна Влодка, пригортала до себе й колисала, колисала… Слухала, як потріскує вогонь, і забувала про день. Вогники відсвічувалися у Влодкових оченятах і ясними язиками світили в Стефчиній пам’яті, у її незрячих очах. Малий тримався тоненькими пальчиками за Стефчину хустину й дрімав. Згодом Стефка підводилася, притримувала однією рукою малого, другою – підкидала полінця, зачиняла дверцята печі, сідала й знову міцно тулила до себе Влодка. І так вони довго сиділи на дзиґлику, не відводячи погляду від жовтих прудких язиків, що полискували крізь широкі шпарки у дверцятах. У казанку булькала вербова кора. Було чути, як погойдується біля печі дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні лапки і як ледь-ледь бринить Стефчин голос:

– Котилиси вози з гори, на долині стали,

Любилиси чорні очка, тепер перестали.

Любилиси, кохалиси, мати їх не знала,

Розійшлиси, розсталиси, як на небі хмара.

Далі Стефка поволі підводилася, брала на руки Влодка, несла його до ліжка, клала на солом’яний матрац коло стіни й бралася студити чай. Вона переливала його з банячка в банячок, не проливаючи ні краплі на землю. Цей чай був для Влодка. Мартин сам студив свій чай, випивав його й залазив до брата. Стефка накривала обох великою Варвариною хусткою, поверх якої накидала верету. Ось так і перебували всі троє до ранку. А зранку Стефка знову даремно бігла в село на пошуки роботи. Яка робота взимку?! Але їсти дітям треба.

Почався голод. Стефку вже ніхто не брав на роботу – ні пір’я дерти, ні кукурудзу лущити: в інших теж був сутуж на харч. Навіть пані Зелінська не кликала її, хоча досі була навчена на чужі руки. Та пані була добра, і коли Стефка приходила просити, завше давала їй не просто кусник кулеші, а й солодкий сухарик. Сухарик був такий смачний, що Мартин завжди уявляв, як він тане в роті. Сухарик зазвичай діставався тільки Влодкові. Останнім часом у пані Зелінської двері були зачинені, і Стефка посилала до неї Мартина. Але й Мартинові не завжди відчиняли. Тепер просити вони ходили удвох: Стефка починала з горішнього кінця, а Мартин – із долішнього. Ось так і йшли від хати до хати, щоб принести додому хоч крихту хліба. Та хто прошакові радий, коли й у себе в коморі порожньо?

– Я тобі вчора вже давав хліба, Мартине, – лаявся Трохим. – Я ж не можу щоднє варити для тебе кулешу й відкладати тобі кусник хліба.

– Учора ви дали мені тілько півкусника, і Влодко вночи не плакав. Може, ви дасте мені ще той другий кусник, і я більше не прийду просити. Обіцяю.

– Та я тобі давав того тижня грудку кулеши.

– І того тижня Влодко такой не плакав. Я кулеши вже не прошу. Тілько чвертку кусника хліба. Остатний раз. Я більше не прийду, обіцяю.

– Учора ти такой казав, шо обіцяєш не приходити, і прийшов. І далі канькаєш.

– Та я не для себе. Для Влодка.

– А мені то шо. Най й’го Стефка годує.

– У Стефки ніц нема.

– То най заробит.

– В’на сліпа, і її вже ніхто на роботу не бере. Якби брав, я би не просив чвертку кусника.

– Ото бенькарт! Понароблюют дітей, а ти годуй їх на свою голову. Ну добре! Остатний раз!

Трохим скинув свого картуза й повісив біля картуза із синьою смужкою. Далі взяв ніж і попрямував до столу, до тієї сірої хустки, яку Мартин уже бачив минулого тижня. Трохим розгорнув хустку, і Мартин побачив у ній великий шматок хліба. «Та ним можна було б нагодувати півсела», – подумав малий, але не наважився сказати про це Трохимові, бо той ще передумає.

– Ого! Та там є майже три кусники! – усе ж не втримався Мартин і поволі втягнув у себе повітря. – Який він солодкий!

– Но-но! То не для тебе! – високо звів гострячки брів Трохим.

Старий торкнувся ножем хліба, і маленький, куценький шматочок упав на хустину. Він узяв той шматочок і простягнув Мартинові.

– То вже точно остатний, ферштейн?

Мартин хотів сказати, що там, на хустині, ще залишилося кілька крихт від відкраяної скибки (уже його скибки!) і що він би їх із задоволенням узяв разом зі своїм хлібом. Він навіть роззявив рота, щоб сказати це, але Трохим іще раз глянув на нього своїми старими очима, натягнув на них картуза й повторив:

– Ферштейн?

– Ферштейн! – вдихав Мартин повітря над шматочком хліба, готовий навіть обняти сердитого Трохима за його щедрість. – Коли я виросту й ви прийдете до мене просити, я дам вам три кусники хліба й дві грудки кулеші.

Мартин не чув, що на це відповів Трохим, бо швидко затиснув у руці хліб, щоб не розсипати ні крихти, і помчав додому. Він мчав так прудко, що й не помітив, як уже стояв на порозі.

– Дай, – простягнув до нього свої слабкі й ледь рухомі руки Влодко. – Дай! – промовив іще раз малий тоненькими тихими вустами.

– На! – простягнув йому хліб Мартин.

Влодко поволі взяв скибку хліба й усю заклав до рота. Мартин швидко підібрав кілька крихт, що зосталися в кулаці. Який то смачний мав би бути хліб! Мартин глибоко вдихнув повітря над своєю долонею. Вона ще пахла хлібом!

– На, – простягнув Мартин Влодкові ті кілька крихт і погладив його пальчик. – Видиш, Трохим такой дав нам хліба. – Він поправив солом’яний матрац і накинув на Влодкові ноги сіру вовняну хустку. – Скоро буде літо. Ми знов підем із тобов у ягоди. Я назбираю тобі цілу силянку яриць. Ти хочеш яриць?

Влодко мовчав. Мартин глибоко вдихнув і облизав губи.

– Скоро прийде літо!

Стефка нерухомо сиділа біля печі й дивилася в той бік, де на стіні були образи́.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… коли я був голодний, ти нагодував мене… – ледь чутно шелестіла вона вустами.

– Подати тобі води, Стефко? – підійшов до неї Мартин.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… – повторювала, наче вві сні, Стефка.

Мартин підійшов до печі, узяв металевий банячок, зачерпнув із нього води й зробив кілька ковтків. Відчував, як свіжа холодна вода опускалася в шлунок. Мартин іще раз зачерпнув води й поклав банячок біля Стефки. Її пересохлі губи щось намагалися сказати, але лихоманка була сильніша від Стефки. Мартин злякався. Він зачинив за собою двері й побіг до Варвари. Далі – до потічка. Саме тут була та масна жовта глина, яку він їв учора. Мартин торкнувся пальцями прохолодної поверхні, відірвав від неї шматок і зліпив велику скибку хліба. Розділив її на дві половини. Одну заховав у кишеню. Для Стефки… Коли повернувся, Варвара сиділа біля ліжка й прикладала до Стефчиної голови якусь мокру шматину.

Сонце вже сідало за обрій. Земля була ще мокра й холодна, але в повітрі вже витала весна. Мартин сидів на вологій землі біля потічка й вечеряв зліпленою з глини скибкою хліба. «І відки шлунок знає, що йому мало води й що йому треба харчу? І відки язик знає, що хліб – це добре, а глина – нє?» Мартин поклав на язик останній шматочок і поволі розтирав його до піднебіння. Йому пахнуло тими крихтами, що залишилися на Трохимовій хустині, і грудкою кулеші, яку він приносив Влодкові минулого тижня.

Хтось розпустив чутку, що з другого боку Черемошу є чи то діжки, чи то чани з брагою. Треба лише переплисти на човні на другий бік річки – і ти вже в Іспасі! Виявляється, в Іспасі була ґуральня. Для того, щоб кудись дівати рештки, біля заводу ще бозна-коли вибехкали величезні й глибоченні бетонні ями, до яких ніхто ніколи не дивився. Саме туди скидали всілякі жмаки, що залишалися від виробництва. Голод так невтомно протоптував дорогу до Іспаса, що туди рушило мало не півсела.

Сніг уже потроху сходив. Почалася відлига.

– Пусти малого, най і тобі шос’ принесе, – казала Варвара Стефці.

– Та він ше замалий для такої дороги, – зітхала Стефка.



– Пусти! Я такой іду й за малим подивлюси, – переконувала Варвара. – Я би’м сама принесла тобі троха браги, та як мій Дмитро взнає, шо я з тобов ділиласи, то з хати вижене.

Пустила.

Мартин іще ніколи не бував по той бік Черемоша. День був сонячний і тихий. Стара й втомлена верба відпустила човен на воду. Човен був невеликий, та їх аж шестеро в ньому вмістилося. Звідки Мартин міг знати, що таке шестеро, коли вмів лічити лише до трьох. Хвилі бігли швидко, особливо посередині річки. Мартин сидів на дерев’яній дошці й тримався за бортик човна. Його погляд тримався то однієї хвилі, до другої, то третьої, супроводжуючи їх, аж поки вони не зникали у великій воді. Тут вода була ще страшніша, ніж видавалася з берега. Мартинові крутилося в голові. Варвара весь час тримала його за руку.

– Боїшси? Думав, шо тут горобцеви по коліно? – перервала мертву мовчанку Ганька, звертаючись до Мартина.

– Не боюси, – ще міцніше вхопився за Варвару Мартин.

– Дивиси, як за тебе вхопивси! Ти так тримаєш того вишкребка, ніби то твій Андрусь чи Оленка, – терликала далі Ганька.

– Ади, а тобі шо розходитси? Як хочу, так тримаю, – відрізала Варвара.

– Як Дмитро взнає, з ким ти по брагу ходила, то з дому вижене.

– Не твоє сі меле. Паси свого хлопа, а не мого, – відвернулася Варвара й ще міцніше пригорнула Мартинову руку.

Мартин чув ту дивну розмову, але не прислухався до неї. Він не хотів чути, що Дмитро може вигнати Варвару з дому, бо й сам страшенно його боявся. Він знав від Стефки, що Дмитро з тих, хто кулаком і вола вб’є.

Мартин дивився, як човен підпливає до берега, і важко дихав.

Повітря було смердюче й квасне. Мартин не знав, як пахне брага й що то таке взагалі. Ще здалеку його почало млоїти. Він ішов глевкою мокрою стежкою вслід за Варварою й дивився на її сліди. Точніше, не йшов, а плентався.

– Нам туда, видиш? – показала пальцем кудись у далечінь Варвара.

– Виджу, – утомлено сказав Мартин, перекладаючи в другу руку відро.

Він не знав, про що йдеться. Бачив тільки гурму людей, що штовхалися одне наперед одного.

Чани були багато вищі від нього, і дотягнутися до них було годі. Мартин тримав у руках своє відерце і ще не знав, як має зачерпнути ним густої глевкої «каші», яку вже бачив у чужих відрах. Люди штурхалися одні перед одними, начебто там пані Зелінська безкоштовно роздавала сухарики. Хлопчик дивився на всю цю товкотнечу й не знав, що має робити далі. Він бачив, як Варвара пропихалася наперед. За якусь мить вона вже пересипала Мартинові «здобич» і подалася набирати браги для себе.

Люди швидко одне за одним відходили від чанів і прямували до Черемошу. Варвара взяла Мартина за руку, і вони рушили теж. Раптом Варвара стишила ходу й зупинилася. Вона поклала відро на стежку й глибоко дихала. Мартин бачив, як Варвара зблідла.

– Варваро, тобі зле? – запитав Мартин, заглядаючи в її розгублені горіхові очі. Він відчув, як його ноги почали труситися. Мартин поставив своє відро біля Варвариного й уже не думав про білі пружки на своїх долонях.

– Нічо’, зара’ перейде, – відвернулася Варвара, затулила долонями рот і звернула за стежку. Мартин бачив, як вона блювала, вириваючи із себе якісь дивні й страшні звуки, від яких йому ставало ще моторошніше. Він розумів, що в її шлунку нічого немає.

– Може, з’їш троха браги? – почав глибоко дихати Мартин. – Я більше ніц не маю.

Варвара похитала головою, підвелася, витерла рукавом лице, узяла в Мартина його відро й почала поволі пришвидшувати ходу. До односельців було ще так далеко.


Стефка вже стояла на порозі. Ще з дверей вона взяла в Мартина відерце й поклала на стіл. Мартин бачив, як Стефка брала якусь білу шматину й цідила крізь неї брагу, як ліпила із залишків паляниці і як пекла їх на кухні. У хаті смерділо так, як смерділо біля того глибочезного чана. Стефка поставила на стіл паляниці.

– Їж, скілько хочеш. То як свято нині.

Стефка годувала Влодка зі своїх рук. Він не пручався й нічого не казав, лише довго-довго тримав у роті перший шматочок паляниці. Зівка[35] й смердюча грудка ніяк не проходила в горло. Навіть голод її не проштовхував. Ні, голод таки був сильніший…

Наступного дня Мартин знову подибав до Іспаса. На цей раз уже без Варвари. Він іще не знав, як зможе начерпати глевкої каші й чи сусідка Микитиха, якій Стефка доручила Мартина, пригляне за ним.

Микитиха тримала Мартина за ноги, а він сам опускав у чан відерце. Чан був страшний і глибокий. Мартин ніяк не міг дотягнутися відром до браги.

– Підойми мене вище, бо не достаю, – гукнув Микитисі Мартин, задихаючись від смороду.

– Най ті твоя Стефка підоймає, – відворкнула Микитиха й зі злості мало не вкинула Мартина в чан. Малий похитнувся й ухопився за бортик. Він побачив той чан зсередини – страшну й смердючу брагу, у якій плавали брудні коричневі жмаки й усякий мотлох. Раптом перед самісіньким носом Мартин уздрів чиюсь синю закостенілу руку в мокрому розлізлому рукаві, що стирчала з дна чана. Хлопець закричав. Але то був якийсь дивний крик, що не мав звуку. Він усе ще тримався горла й ніяк не міг від нього відірватися.

– Ти вже? – ріпанила[36] Микитиха, усе ще тримаючи Мартина за ноги. – Ото пуцьвірінок!

Мартин не міг нічого відповісти. Він тільки побачив, як розкриваються його долоні, і як випадає з його руки відро, і як воно падає в брудну брагу, не зачіпаючи тієї страшної руки в мокрому розлізлому рукаві.

– Утопив видро? Ото вилупок! Ади, видиш, він такой втопив видро!

– Другий раз най твоя Стефка сама йде, – чув Мартин позаду себе. Його ноги неслися до того самісінького місця, де вчора блювала Варвара. Він повторював ті самі рухи, але голос у нього так і не з’явився.

Стефка ніяк не могла отямитися.

– Як ти міг втопити видро?! Як ти міг?! – повторювала своїм захриплим, хворим, знеможеним голосом.

Мартин мовчав. Він не хотів ні паляниць, ні браги. І не знав, чи хотів він чогось узагалі.

Цілу ніч дивився в темряву й тулився до Влодка. Розумів, що не має права бути такий кам’яний. Знав, що Влодко ліг спати голодний. Добре тямив, що Стефці вже давно ніхто не дає ні хліба, ні кулеші. І тепер він, Мартин, став єдиним годувальником сім’ї. А сьогодні він, єдиний годувальник, кинув сім’ю напризволяще. Злякався мертвої людини. Але ж інші не злякалися! І тепер через нього, лякливого Мартина, у хаті немає браги. Через нього, легкодухого Мартина, голодні Влодко й Стефка. І саме через нього, слабохарактерного Мартина, у них болять шлунки. Мартин міцно заплющив очі, але з-перед них ніяк не зникала та закам’яніла синя рука, що стирчала з чана.


Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:

– Пані Зелінська, то я, Мартин. Не впізнаєте мене? Я Стефчин Мартин. Втворіт мені! Не бійтеси. Я не злодій!

Фіранка більше не гойдалася, і за дверима не було чутно кроків.

До Варвари Мартин не йшов. У неї свої два малі гаврики. Вона й сама не знає, як із ними раду дати. Минулого тижня, коли Мартин з’явився у Варвари на порозі, а саме в цей час її чоловік вечеряв, у нього закрутився світ, і він упав посеред кімнати. Мартин знав, що Варварі добряче перепало від Дмитра і за те, що віднесла Мартина додому, і за той шматок хліба, який чоловік знайшов у Варвари за пазухою, коли вона тримала Мартина на руках. Дмитро бив Варвару щоразу, коли Мартин переступав їхній поріг. «То не він б’є, а горівка, – казала Варвара. – Як тверезий, то людина. А як нап’єси, то ні з комареву ніжку нікому ніц не даст».

«Чого одні дают кусник хліба, а інші відбирают? Чого одні багаті, а інші такі, як ми? – Мартин витер рукавом очі й ще раз глянув на Варварине вікно. – Най краще в мене болит шлунок, ніж у Варвари – тіло».

Сьогодні відмовили всі. Останнім порятунком був Трохим.

– Я казав, аби’с більше не приходив? Казав? Дивиси на мене й відповідай. Казав?

– Казали, – утомлено підвів Мартин на Трохима очі.

– То якої мари ти знов прийшов?

– Влодко не може їсти сухарики з глини. Я і круцьки ліпив. Не їсть.

– Ну а мені то шо?

– Як шо? Ви поможете й’му, правда?

– Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!

– Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.

– Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!

– Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.

– Я сказав: гет!

Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.

Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.

– Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.

Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від сліз.

Стефка сиділа біля печі й дивилася в землю. Десь-не-десь вона видавала якісь дивні тоненькі звуки, схожі на голос птаха. Мартин поклав біля неї циновку з водою, але Стефка не взяла. Вона подула на свічку, і в хаті стало темно. Мартин боявся. Він боявся, коли Стефка видавала ті дивні звуки, і боявся, коли вона мовчала. «То я винен, шо Стефка так мучиси. То я винен», – витирав він рукавом сльози.

Мартин ліг біля Влодка, накрив його вовняною хусткою й пригорнув до себе. М’яке, як м’яч, тіло майже не рухалося. Мартин міцно пригорнувся до брата й так тримав його, щоб хоч трохи відігріти. Серед ночі відчув, що Влодкове тіло стало цілком холодне й нерухоме. Мартин закричав.

– Стефко, де ти? Стефко? – зірвався Мартин на рівні ноги.

– Я ту’, – почулося від печі. – Спи. Влодкови вже легше. Він вже не буде видіти, що таке порожні руки…

Мартин чув, як погойдується дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні ніжки…

– …Гайчи, тобі гайчи,

Нема дома мамчи,

Пішла мамка в поле,

А ти спи, соколе.

Люляй мені, люляй.

В єдно вічка стуляй…[37]

Мартин притиснувся до стіни. Він не чув ні вітру за вікном, ні голоду в шлунку. Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка.

Бечкова неділя[38]

Богові видніше, яку неділю дарувати людям.

Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура[39] втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові.[40]

На той час у селі перебував посланець, який мельдував[41] людей до Німеччини. Уже трохи люду постягав, але треба було ще. «Хто си за бідного заступит? Хіба ще й ногов трутит», – казала Стефка, коли Варвара розповідала, що беруть тих, хто не може відкупитися. Чи так було, чи ні, Стефка не знала. Знала тільки, що дехто язик мозолив і навколо Стефки. «Проти злого люду не попреш, – зітхала Стефка. – Людська лють страшніша від Божої кари». Та лють ринула і на неї.

Тодось уже бачив німецького посланця: той приходив до хати забирати до Німеччини його дєдя. Казав, що посланець упертий і нікого не слухає.

Коли Мартин побачив на порозі маленького хирлявого чоловіка, він спершу навіть не повірив, що то міг бути німецький посланець. Відтак почув його бесіду і все зрозумів.

– Це твоя робота? – дивився той на Стефку, підвівши догори підборіддя.

– Я не заходила на той поділок, – пояснювала Стефка. – Бігме Боже! Я чуже ніколи пальцем не рушила. Я могла собі все заробити сама. Бігме Боже!

– Не божиси, Стефко. Не гніви дурно Бога. Так виглядає, шо то ти була. Хто, крім тебе, міг би таке зробити?! – підливав оливи в розмову ґазда городу.

– А шо, у селі мало люду? – боронилася Стефка.

– Але не такого, як ти, – не відчіплявся ґазда.

– Годі! – зупинив їх посланник. – Стефо, мусиш прийти на постерунок.[42] Ти мусиш відповісти!

Мартин не знав, що таке постерунок. Він помітив, як Стефка сполотніла. Досі він її такою ще ніколи не бачив.

– Та бійтиси Бога, паночку. У мене дітвак сам лишиєси, – дихала глибоко Стефка. – Паночку, чуєте, він оден лишиєси, паночку. Він сам без мене не вижиє, чуєте? Не треба, паночку!

– Не проси, тобі ніц не поможе, – не відступав посланець.

– Я прошуси в вас, не треба! Чуєте? Я прошуси! Ради дітвака прошуси! – Душа вже мало не летіла до Бога, але її не пускала дитина. – Паночку! Змилосердьтеси! У вас також є діти. Є, правда? Ви також би хтіли їх видіти, правда? – Її серце топилося в дощі сліз, у повені безсилля. Ноги ставали м’якими стеблами, підкошеними холодними вітрами, і самі падали на коліна. У душі була велика моква,[43] висушити яку міг лише Бог. – Паночку, пожалійте дитину. У него нікого нема, крім мене. – Стефка стояла на колінах, складаючи до посланця руки, як до Бога. – Паночку, я знаю, від мене всі відріклиси. На мене легше плюнути, бо бідна. Кажут, шо я обгойдра,[44] шо гониці,[45] шо війтра.[46] На мене найлегше сперти. Але то не я зробила шкоду! Бігме Боже, не я. Я чуже ніколи не рушу! І ніґди-ніколи не рушила. Бігме Боже! Не забирайте в мене дитину. Прошуси в вас!

– То ти Бога не боїшси по чужих городах тлумитиси, – не давав спуску господар.

– Бігме Боже! То не я! Присягаюси! Та в мене дитина! – витирала мокрі сліпі очі Стефка, не встаючи з колін.

– Тебе заберуть до Німеччини, а дитина буде з Трохимом. Хіба він не його дід? – дивився на Стефку посланець.

– Та дід, але нас не визнає.

– Мусить визнати. По закону. Забирайте дитину!

– Стефко! – кинувся до неї Мартин, вклякнув і пригорнувся до її мокрих рук.

…На Святий Вечир Христос родивси, ой, дай Боже,

А на Йордані в воді христивси,

А на Великдень в зорі світивси, ой, дай Боже,[47]

то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що не могла сама звестися на ноги. Вона безкрило сиділа на землі й міцно тулила до себе Мартина. Колисала й тулила, тулила й колисала, аж поки посланець не вихопив його в неї.

– Стефко! – кричав Мартин. – Стефко! То я у всьому винен, то я, – тер кулаками червоні очі. – То я винен. То через мене ти так мучишси. То через мене…


Мартин добре знав Трохимову хату, але Трохим не хотів, щоб у цій хаті жив Мартин. Сусіди намовили діда, щоб той сказав, що не може собі дати ради з малим і хай Мартина заберуть від нього.

Була Бечкова неділя. У кутку за образ Трохим застромив галузку жовтих котиків. Вони ще були свіжі, хоча вже трохи осипали свій пилок на лаву. На столі лежала сіра хустина із загорненим у неї хлібом.

Мартин сидів на лаві й чекав. Трохим ходив із кутка в куток, відтак підійшов до вішака, узяв картуза із синьою смужкою й простягнув Мартинові.

– Возьми. Борис сказав тобі передати.

Мартин не ворухнувся. Не глянув ні на Трохима, ні на картуза. Якби на його місці був Тодось, той би давно вхопив картуза й висадив би собі на голову.

– Бери, кажу. Може, треба буде.

Мартин мовчав. У кімнаті було тихо, як перед грозою. Мартин стиснув кулаки й ледь чутно човгав ногами. «Мені не треба того кашкіта. Най си тримає», – подумав Мартин.

Скрипнули двері, і в кімнату зайшов високий, підтягнутий молодий чоловік у військовій уніформі. Мартин бачив його вперше. Та й узагалі він уперше бачив так близько справжнього військовика. Широкий коричневий ремінь із блискучою пряжкою, рівненькі з кантиком штани, чистенькі блискучі чорні чоботи, добре виголене обличчя, коротко підстрижене чорне волосся, на голові військовий кашкет… Військовик пройшовся широким кроком по кімнаті, поправив швидкими рухами блюзу й ремінь і подав Трохимові руку. Відтак щось сказав до Трохима, але Мартин не розчув. Проте не переставав притискати кулачок до кулачка. Його ноги приросли до землі й уже більше не човгали.

– То це ти Мартин Боднар? – звернувся військовик тепер уже до Мартина.

– Я, – впівголоса відповів хлопець.

– Готовий їхати зі мною?

Мартин мовчав.

– Я так і знав, що готовий, – обернувся він до Трохима й підійшов до Мартина. – Сирота, кажете. У нас таких багато. Не хвилюйтеся, йому в нас погано не буде.

– Лиш би не зобидив хто, – затремтів у Трохима голос.

– Не зобидить, побачите!

– Дав би Бог! – Трохимів голос іще дужче затремтів. Старий глибоко вдихнув, підійшов до столу, узяв сіру хустину з хлібом і поклав Мартинові до рук. – Возьми!

Мартин бачив, як мокро заблищали Трохимові очі. Трохим поклав на хлібину картуз із синьою смужкою й швидко зачинив за собою двері.

До хати він більше не заходив.

До Косова їхали підводою. На підводі було ще кілька дітей. Мартин їх не знав. Знав тільки, що двох із них звали Степаном і Павлом. Третій, зизуватий хлопець виглядав трохи чванькувато. Він зверхньо дивився на кожного й ні з ким не розмовляв. Степан хотів дати йому щигля, але передумав. Мартин навіть бачив, як Степанова рука висіла над головою того гордія, але поволі опустилася на коліно. Діти сиділи на дерев’яних дошках, тримаючись за бортик підводи, і, ще ладом нічого не розуміючи, роззиралися довкола. Спершу вони перешіптувалися один з одним, торсалися, підкидали вгору чиюсь шапку, ловили, сміялися, а відтак принишкли, наче поринули в сон. Підвода похитувалася від кожної глибки, вряди-годи підкидаючи весь свій «багаж». Фірман усе ще шмагав коней батогом, і ті швидко дудніли ґрунтовою дорогою. Земля була волога й відгонила сирістю. Дерева підіймали догори голе безборонне віття, і лише вітер був його властителем. Мартин дивився то на дірки в дошках, то на манівець позаду підводи, то на небо, притемнене хмарами. Хмари не знали, куди припудить їх вітер, а Мартин не знав, куди припровадить його ця підвода.

«Де ти, Стефко?»

– Чого боїтеси? Інші діти не мают шо їсти, а ви в притулку панувати будете! – коментував фірман.

Діти повагом підіймали голови й дивилися на фірмана. Вони нічого не запитували. Кожен перебував у своєму світі, хоча їх зводив докупи один великий світ – світ невідомості.


Територію притулку було обведено височезним парканом. Підвода зупинилася біля самісіньких воріт.

– Приїхали! Косів! – сказав фірман. – Ви що, позасинали?

Діти поволі повистрибували з підводи, тримаючи в руках свої клунки. Фірман відчинив ворота. То було велике чистеньке подвір’я з криницею посередині. Біля самісінької загорожі – два великі будинки зі свіжопофарбованими коричневими дверима. Мартин бачив, як відчинилися двері і їм назустріч вийшла приємна усміхнена жінка в біленькій блузці, коричневій спідниці та коричневих черевичках на високих підборах. Таких Мартин іще ніколи не бачив. На її шиї розвівалася тоненька, майже повітряна хустинка. Густе чорне волосся спадало на чоло. Жінка поправила волосся, причепурила на шиї хусточку й ще раз усміхнулася.

– Проходьте.

Спершу всіх обчикрижили під бубон, відтак повели до лазнички. Лазничка була схожа на справжню кімнатину. Усе тут було охайно й чисто. На лавках стояли мідниці з водою, поруч – мило й рушник.

Жінка в халаті принесла гарячої води й хлюпнула в кожну мідницю. Це була пані Зося, «люб’язна ляґерова», як її тут називали. Саме вона найбільше піклувалася про новеньких. У неї було темне коротке хвилясте волосся й м’які зелені очі. Таких Мартин ще не бачив. Пані Зося розмовляла з усіма дуже люб’язно – хлопець досі й не підозрював, що можна бути таким обхідливим із кожним.

– Охайність і чистота – дзеркало притулку. Роздягайтеся! – звеліла пані Зося. – Вбрання скидайте он туди! – показала на кут, де лежав сплющений порожній мішок.

Мартин поквапом заховав картуза за плечі. «Не віддам!» – прошепотів він подумки. Далі нишком присів і поклав картуз під лаву. Здається, ніхто не помітив. Крім зизуватого хлопця (згодом Мартин дізнався, що то Іван Лаба). Але той не встиг ще пустити пари з рота, як Мартин наступив йому на ногу й показав кулака. Хлопець засичав і показав кулака у відповідь. Хіба Мартин міг це витримати? Він підвів руку, щоб нарешті вперіщити Іванові щигля, як раптом до лазнички ввійшов молодий, невисокий пан в уніформі. Степан опустив руку.

– Добридень! – привітався чоловік.

Ніхто нічого не відповів.

– Добридень, – ще раз проказав пан в уніформі, оглядаючи хлопців. – Коли до вас вітаються, треба відповідати, ясно? – Тепер він уже не виглядав таким ґречним, яким видався спочатку. Та й мова в нього була якась надто панська.

Він спакував увесь старий дитячий одяг у мішок, закинув собі на плече й зачинив за собою двері.

Пані Зося поклала на лавку біля кожного рівненько складену купку нового одягу й вийшла. Мартин іще ніколи не носив такі сподні:[48] вони були білі, як сніг. Спершу він навіть не наважувався вдягати їх: а якщо, не дай Боже, замастить! Капці були трохи завеликі, зате, як сказала пані Зося, будуть добре носитися, бо вони зі справжньої свинячки. Мартин не знав, що таке свинячка й чи вона завжди справжня. Знав тільки, що в нових капцях тепер у нього завжди будуть сухі ноги.

Пані ляґерова таки викрила Мартинів картуз.

– Чий? – запитала вона вже твердішим тоном. Усі мовчали. – Чий? – повторила ще голосніше.

Зизоокий хлопець кивнув на Мартина.

– Твій? – зиркнула на нього пані Зося.

– Мій, – опустив очі Мартин.

– Чому ти сам не сказав? – тиснула пані ляґерова.

– Боявси, шо в мене й’го заберут, – пробурмотів Мартин, переступаючи з ноги на ногу.

– Не боявси, а боявся, не й’го, а його, не заберут, а заберуть. Маєш вчитися розмовляти правильно.

– Віддайте мій кашкіт, – хлипнув Мартин. – То дєдів.

– Віддайте! Шо скаже й’му й’го дєдьо? – заступився за Мартина Степан.

– У притулку уніформа. Одяг тільки чистий. Ясно?

Мартин нічого не хотів розуміти. Він відчував, як по щоках котяться сльози. Намагався спинити їх рукавом, але нічого не виходило.

У цю мить у дверях знову з’явилася чиясь постать. Пані Зося швидко зникла за дверима. Разом із картузом.

Кого-кого, а Тодося зустріти тут Мартин сподівався найменше.

– І ти тут? – аж на лоба викотилися йому очі.

– Я?… Дєдя забрали в Німеччину, а… – з Тодосевого маленького чорного ока викотилася сльоза й пробігла по обличчі. Мартин більше ні про що не розпитував: досі він був упевнений, що в Тодося замість серця каменюка.

До сьогодні хлопці не знали, ні що таке притулок для сиріт, ні що таке школа. І Мартин не знав, бо ніколи не жив ніде інде, як у Стефки. І до школи не ходив, хоча йому вже було вісім.


Був ранок. Пані Левська, їхня вчителька, найперша зайшла до кімнати. Усі наступні дні їх будив неґречний військовик пан Стоцький. Через рідкі зуби й довгий ніс учні прозивалися йому «пан Щупак». Мартин іще хотів потягнутися в ліжку: у Стефки можна було все. Хіба що робота де підверталася. У притулку все було по-іншому.

Ранок розпочався з «Отченаша» (це єдине, що нагадувало про дім). Навіть Тодось знав «Отченаш» напам’ять. Відтак Мартин ледь устигав за темпом: спорт, лазничка, вдягання, зала для снідання, уроки… «Рушник – у шафу, мило – у шухляду, ліжко – на кант, одяг – на кант», – підганяла пані Левська владним голосом. Хлопці вдяглися в новенькі білі штани, біленькі сорочечки і йшли до снідання. На порозі стояв пан Щупак. Споглядав, чи всі тихо йдуть коридором, чи не стрибають і не штурхають один одного. Пані Левська зайшла до зали першою. Вона так швидко чимчикувала на високих підборах, що діти ледве встигали за нею. Її білу, як сніг, блузку, було легко впізнати здалеку.

Мартин уже знав, де має сидіти, але ще не знав, скільки разів вони будуть їсти й чи будуть сухарики взагалі. Також не розумів, чому всі чекали саме на сухарики. Ті лежали на тарілці посеред столу, і кожен міг узяти собі кілька, запиваючи кавою з молоком. Мартин довго дивився на тарілочку й не наважувався простягнути руку. Сухарики були схожі на ті, що пекла пані Зелінська. Навіть ще рум’яніші.

– Чого сидиш, бери! – стусонув його під бік Тодось. – Твоя Стефка таких тобі ніґди-ніколи не пекла. – Тодось простягнув Мартинові сухарика, чекаючи його реакції. Мартин так і не зрозумів, як сухарик опинився в його руці.

– Ти мав би сказати «дякую», – приступила до нього люб’язна пані Зося. – Пам’ятаєш, що роблять із невихованими?

Мартин знизав плечима, не розуміючи слів пані ляґерової. Він повільно підніс до рота сухарик і, не відкусивши ні крихти, поклав його знову на тарілку. Досі сухарики міг їсти лише Влодко… Мартин відчув, як заплющуються його очі, бачив, як простягаються до нього крихітні безпомічні пальчики, як ледь ворушиться маленький ротик, видаючи тонесенький звук, схожий на голос новонароджених Варвариних кошенят. Влодко? Мартин підходить ближче. «Дай», – раптом уже виразно чує він Влодків голос і оглядає свої порожні руки. Що він дасть братові, коли в нього нічого нема? Ось він, Мартин, уже бачить гору за Рожневом, там, де можна довго сидіти на мокрому облозі, і Стефка не скаже: «Встань, застудишси». Він зривається з місця, прямує спершу гостинцем, відтак путівцем. Уже майже біжить. Тепла блюза сковує його. Він похватом звільняється з її рукавів і чимчикує далі. Блюза зостається лежати на вогкій дорозі. Він оглядається, бачить, як мокне на дощі його блюза, не вертається за нею, а хапливо дереться догори. Мокро. Черевики сковзують униз. Мартин швидко розшнуровує їх, стягає й босоніж дряпається до тієї гори з жовтою глиною. Ось він уже тут, на горі! Ось він уже бачить, як гори підпирають небо, як висить над полем яструб… Тут вітер іще дужче прибиває до грудей його холодну мокру сорочку, але Мартин похапцем сідає на мокрий обліг і набирає в груди повітря. Ще трішки! Він доторкається руками до жовтої глини, щоб відірвати шматок. Вона холодна й гладка. Він відчуває її на пальцях, на долоні, під нігтями. Відриває від неї кусник, кладе собі на долоню, прикриває другою й сплющує в паляницю. Заокруглює пальцями крайчики, тре ними об долоньку. Один сухарик готовий. «Се для Влодка!» Мартин хапки застромлює сухарик у кишеню, ще раз торкається пальцями до гладкого сирого облогу. Мигцем відриває ще кусник глини. «Се для тебе, Стефко!» Він чує її голос, що доноситься з хати аж сюди, на гору: «…коли я була спрагла, ти напоїв мене…» «Я зара’ буду, Стефко!» Раптом Мартин згадує, що Влодко не їсть глиняні сухарики. А що буде, коли Трохим нині не дасть йому кусника хліба для Влодка? Ось Мартин уже стоїть у Трохима на порозі й дивиться в його вицвілі сірі очі. Гострячки його сивих брів усвердлюються Мартинові в самісіньке серце. «Трохиме, Влодко не їст сухарики з глини». Трохим незворушно підіймає довгі сиві брови, ще дужче обколюючи Мартинове серце з усіх боків, і показує пальцем на двері. «Трохиме, хоч пару дрібочок, чуєте? Хоч на макове зерно. Я не для себе прошу, Влодко не їст сухарики з глини. Трохиме! Я стану перед вами на коліна, чуєте? Я буду стояти на колінах цілий день, хочете? Лиш дайте, прошу. Остатний раз. Бігме Боже! Остатний раз! Влодко не виживе. Хоч єдну дрібочку. Ту, що вчора лишиласи на хустині. Єднісіньку. Трохиме! Бігме Боже». Трохимові очі стають ще холоднішими, брови – ще страшнішими… Мартин дивиться на порожні Влодкові долоні, торкається до них пальчиком, а вони надуті, як м’яч. «Стефко! – кричить з усіх сил Мартин. – Стефко, де ти?» «Йому вже легше, Мартине. Дякувати Богу, легше», – чує він Стефчин голос.

– Дякувати Богу, легше, – чує Мартин голос пані Зосі. – Ну ти й налякав нас, Мартине.

– Я? – Мартин оглядається навколо. Бачить своє ліжко, кімнату й пані ляґерову, яка сидить біля нього, поклавши руку на подушку.


Наступного ранку Мартинові стало легше. Пані Левська зібрала всіх в одному класі й розпочала поділ на групи: найменші, середні й найстарші. Мартина, Тодося, Степана й Павла зарахували до найменших. Про їхні здібності ще ніхто нічого не знав. Та й хто міг що знати, коли жоден із них іще ніколи до школи не ходив.

«Дисципліна й порядок! – щоразу повторювала пані Левська, ходячи між рядами. – Руки за спину. Спина рівно! І так цілий урок!» Пані Левська, як яструб, окидала клас своїм надійним оком, не випускаючи з рук тоненьку дерев’яну паличку. Вона помічала кожнісіньку руку, що з’являлася на парті. Пані вчителька цілила по самісіньких кісточках, які пекли й свербіли майже до вечора. Висидіти так на уроці було чистим пеклом. Особливо для Тодося. Він не раз так голосно човгав ногами, що по кілька разів отримував позавушника.

– Я йду до уборни! – заявив голосно Тодось, підвівся й попрямував до дверей. Пані Левська ледь не проковтнула язика.

– Що ти сказав, Теодоре?

– Боюси, аби’м не всравси, – стуляючи докупи ноги, пробасив Тодось. Клас вибухнув сміхом.

– Ану тихо всі! Теодоре, коли просишся на уроці, треба казати не «до уборни», а «до клозету», і треба уточнити – «по-маленькому» чи «по-великому», – просичала пані Левська, поправляючи на шиї хусточку. – Цих дітей ніколи не навчиш! Сьогодні ж на «стілець»!

Ці слова були для Тодося іноземною мовою.

– Моя Василина так ніколи не казала, – виправдовувався Тодось.

Якби ж то він знав, то змовчав би!

– Не Василина, а мама, – пояснювала пані Левська.

Тодось ніколи не називав Василину мамою. Та й на своє ім’я «Теодор» він реагував якось дивно: усі досі казали йому «Тодось». Мартин теж ніколи не казав Стефці інакше, ніж «Стефко». «Мамо» звучало йому наче чуже ім’я.

Звідки Тодось мав знати, що за одне слово він може опинитися «на стільці».

За «уборну» Мартин також попався біді в зуби. А точніше, у руки пана Щупака, коли той підслухав їхню з Тодосем розмову про урок пані Левської.

– На «стілець»! – скомандував військовик. У його голосі було стільки твердості, що Мартин здригнувся.

Хлопець скоцюрбився і, тремтячи, як осика на вітрі, поплентався коридором до кімнати зі «стільцем». Стефка його ніколи не била. Хіба що в день, коли нічого не приніс їсти для Влодка. Мартин добре пам’ятав той день. І пам’ятав Стефчині кулаки, що гатили його, не тямлячи, чи то ноги, чи руки. Пам’ятав, як перегодя довго й голосно ридала Стефка, обхопивши голову руками. І як навпісля незграбно й дивно гладила Мартинову голову, пригортаючи до себе…

У Мартина почав забиватися дух. Він став біля вікна, що навпроти дверей. Воно було защеплене на гачок. «Його, мабуть, уже сто років ніхто не розщібав», – подумав хлопець. Раптом Мартинові захотілося відчинити це вікно, яке заступало дорогу до світу. Хотілося вирватися звідси, знайти леда-яку лазівку чи перехопитися через цей велетенський паркан. «Де ти, Стефко? Забери мене відси!» Мартин прихилився головою до віконної рами й вдивлявся в небо. Хмари повільно пересувалися з одного боку неба на другий, потроху змінюючи форму. Мартинові хотілося вчепитися за них і змандрувати звідси. Дати драпака з цього притулку, від «стільця», від палиці. Шкрябонути до Стефки й жити так, як і досі. Мартин оглянувся. На подвір’ї притулку було тихо. У школі теж. Раптом він угледів, як на лутку сіла жовта синичка, шпатячи щось своїм маленьким доскіпливим оком. Мартин прихилився чолом до шибки: «Лети, птахо, до Стефки. Скажи їй, шо я тут, у Косові, у притулку. Скажи, аби забрала мене. Чуєш, птахо?» Сполохана синичка відразу залопотала крильми й шуснула десь аж за притулок. «Вона полетіла до тебе, Стефко», – ледь чутно прошамотів сам до себе Мартин і обернувся до дверей. «Мушу йти, Стефко». Мартин глибоко втягнув повітря й попрямував до дверей таким тихим кроком, яким колись ходив удома, коли боявся розбудити Стефку, коли та, бувало, дрімала після тяжкої роботи.

Його рука торкнулася клямки. Двері були зачинені. Він ще раз глибоко вдихнув, потираючи пальцями край сорочки.

– Заходь! – Скрипнули двері, і з кімнати визирнула голова військовика, якого Мартин щодня бачив на ранковій зарядці. Це був пан Стоцький. Його всевидющі очі глипнули на Мартина так прискіпливо, наче той був найбільшим нечестивцем у світі. Кімната була напівпорожня. У кутку стояли тільки лавка й стіл. Серед дітей майже не було таких, кого б оминула кара «стільцем». Тому всі вони зналися на цій кімнаті.

Пан Стоцький поправив окуляри, підійшов до столу, узяв палицю й розпрямив чоло.

– Роздягайся й лягай.

Мартин по-черепашому взявся стягати штани.

– Відразу видно, що новачок, – пробурмотів у вус пан Стоцький і підступив до лавки. – Задницю догори!

Мартин притиснувся до лавиці й перестав дихати. Він здогадувався, що означає «задницю догори». Пан Стоцький надто довго вовтузився. Мартин відчув, що не може так довго не дихати, і поволі набрав у легені повітря. Не встиг він перевести дух, як його заднє місце обпарило вогнем, наче бездушний пан Стоцький вилив на нього циновку окропу. То була таки палиця – збагнув Мартин, не відаючи, що буде далі.

– На перший раз стане! Вбирай штани! – скомандував пан Стоцький і відійшов від лавиці.

Мартин не зрушився. Його задниця пашіла, як грань у печі. Здавалося, що з неї злупили не лише шкіру, але й усе, що було під тою шкірою. Допіру Мартин почув, що палиця нарешті торкнулася стільниці столу, він тихенько видихнув. Усе! Аж тепер він став поволі підіймати живіт, що прилип до лавки. Відтак підвівся й взявся навстоячки вдягати штани. Вони вперто торкалися того місця, що пекло, як у пеклі. Щойно одягнувши штани, Мартин ухопився за ручку дверей, відчинив їх і, не зачиняючи, покривав до своєї кімнати. У кімнаті нікого не було. Він із проволоком ліг на ліжко й заплющив очі. Прокинувся від того, що хтось смикнув його за ногу. Він рвучко повернувся, засипів і відчув, як мокра подушка сповзла на підлогу.

– Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.

– Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.

– То чого на двір не виходив?

– Бо не хтів!

– А як там твоя срака? Ще ціла?

– Думаю, що ціла.

Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.

«Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.

– Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!

На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.

– Хочеш?

Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.

– Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!

У Мартина закалатало в грудях. Він також досі ніколи не тримав у руках каштан. Хлопець почав обмацувати пальцями траву.

– Знайшов! І я знайшов!

То було величезне крислате дерево, що схиляло віття мало не до криниці.

Мартин досі не бачив, як росте каштан.

– Придумав! – приступив ближче Тодось. – Поміняймоси. І в кождого буде подарунок.

– Нех! – кивнув Мартин, поклав Тодосеві на долоню свій каштан, узяв його, і вони вдвох побігли у свою кімнату.


Тодось не боявся «стільця»: дєдьо не раз списував йому шкіру вздовж і впоперек. Спершу Тодось навіть гонорувався, що щодня ходить до пана Стоцького. Ще й навчився не стогнати, коли вві сні перевертався з боку на бік. Для Мартина палиця була справжнім пеклом, тому він волів не потрапляти в сильце ні пані Левської, ні пана Стоцького.

У сирітському притулку все було інакше, ніж удома. Тут усім правили порядок і дисципліна. Та й діти тут швидко змінювалися: ставали послужливими, розмовляли повагом, без грубіянства й недозволених слів. Не дай Боже яка чубанина чи фук – одразу «стілець»! «Усі хвороби лікує палиця. Хто про це не знає, довго не проживе», – казав пан Стоцький, коли хтось, бувало, виказував своє незадоволення. Мартин швидко збагнув ціну палиці. Йому іноді здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Він, Мартин, тримався годинникової стрілки, як листок тримається дерева. Якщо відірвешся, то вже собі не належатимеш, а тільки панові Стоцькому.

Про зозульку Мартин не розповідав нікому. Одного разу, коли його викликала до себе пані Левська, щоб поставити кілька запитань про Стефку, він угледів у неї на столі залізне курчатко. «Ти мене не слухаєш, Мартине», – сердилася пані Левська, помічаючи, що хлопець постійно глипає на її стіл. «Я…» – так і не зміг вигородити себе Мартин. «Це заводне курча, – розкусила його цікавість пані Левська. – Якщо його накрутити ключиком, воно може дибати тридцять секунд». Пані Левська вийняла з шухляди ключик, до половини проштрикнула ним курятко, кілька разів покрутила й поклала на стіл. Курча справді похитнулося й покривало, спираючись на пласкі лапки й перехиляючись у різні боки. Мартинові тепер уже було байдуже, що хотіла сказати пані Левська. Він весь час думав про той моторчик, що в курчатку.

– Пані Зосю, пані Левська казала, що її курчатко може йти тридцять секунд, – приступив одного разу до пані ляґерової Мартин, коли та оглядала стан кімнат. – А учень?

– Що учень? – не зрозуміла пані Зося.

– Скілько часу учень може ходити без палиці? – Мартин силкувався говорити «по-панськи», так, як цього вимагали в притулку. Хоча йому не завжди вдавалося.

– Без палиці? – нарешті зрозуміла, про що йдеться, пані ляґерова. – Думаю, що довго, – знизала плечами пані Зося.

– А довго – це скілько?

– Може, і завжди. Якщо учень буде пам’ятати про дисципліну й порядок.

– А в людини теж є моторчик?

– Думаю, що є.

– А де?

– У голові.

– То чого тогди пан Стоцький б’є по задниці?

– Декому й палиця не помагає.

– Як ви думаєте, якби Трохим бив мого дєдя, то він би знав, що таке порядок?

– Думаю, що так.

– І тогди він би не покинув нас із Стефков?

– Можливо, Мартине. Але в кожного своя історія, якій не завжди допомагає палиця, – знову знизала плечима ляґерова й пішла далі оглядати кімнати.

Як він, Мартин, зараз шкодував, що Борис не вчився в цьому притулку й не знав, що таке «стілець».

Наступної ночі Мартин ніяк не міг заснути. Йому здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Ось він сидить за міцно замкненими дверцятами й ніяк не може прочинити їх. Раз і ще раз – усе марно! Він щодуху силкується, збирається з усіма своїми силами, впирається ногами, тужиться всім тілом – нічого не виходить. Та враз дверцята несподівано відчиняються, велетенська тверда пружина виштовхує його в повітря, і він, зозулька в годиннику, має прокукати якусь годину. Але яку? Хай би першу, лиш би не мовчати! Він ще висить у повітрі, але вже набирає повні груди сили, розплющує дзьобика – і раптом помічає, що в нім нема голосу. Він силкується ще раз і ще! Голос не повертається. Він, залізна зозулька, збирається з усіх сил, уже ось-ось проступить його голос – аж раптом пружина повертає його назад, за нею клацають дверцята, і він знову опиняється в цій маленькій хатинці, де від нього нічого не залежить. Мартин перелякано лушпатить у дверцята: «Допоможіть! Допоможіть!» Та ніхто не приходить на допомогу. «Я тут! – чує Мартин голос Тодося. – Я тут!» Навколо темно, хоч в око стрель. Він іще дужче тарабанить по дверцятах. Ураз відчуває, що обертається на залізне курчатко. У нього є лише тридцять секунд! Він щомога духопелить у стіни, щодуху дубасить у дверці. Ті несподівано відчиняються, і – бемц! – Мартин із гуркотом хряпається на долівку, хоча тридцять секунд ще не пройшло. «Що тут за шум?» – чує він голос пані Левської. Мартин розплющує очі й бачить, що лежить на долівці. Над ним голови пані Левської й Тодося. Навколо ще кілька пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.

– Пані Зосю, я вмру?

– З чого ти взяв? – глянула на Мартина великими зеленими очима пані Зося, поправляючи йому подушку.

– У мене гарячка.

– Ну то й що?

– Як що? Пан Стоцький казав, що всі хвороби лікує палиця. Без неї довго не живуть. А я вже три тижні живу без палиці.

– То він жартував, – заспокійливим голосом відповіла пані ляґерова.

– Ага, жартував. Хіба він уміє жартувати?

– Уміє, лише себе не виказує.

– А я думав, у нього нема ні жартів, ні серця. Він як б’є, то тиждень пече.

– Він просто любить порядок.

– Пані Зосю, чому діти не люблять порядок? – підвів голову Мартин.

– Бо темні. І не знають, як правильно, – відповідала пані ляґерова.

– А чому вони темні? – надокучав далі Мартин.

– Бо ніхто їх не навчив, – знизала плечима пані Зося. – Та хто мав навчити, – зітхнула вона, поправила рукою коротке хвилясте волосся й пішла до своєї роботи.

«От цікаво, – подумав Мартин, – який у пана Стоцького дєдьо. Він точно й’го щоднє на “стілець” кладе. Інакше відки би той знав, де найбільше болит. Та нє, таких старих, певно, вже на “стілець” не кладут».

Мартин іще раз глянув, чи пані ляґерова пішла, обернувся до стіни й поволі поринув у сон. Прохопився від того, що хтось смикнув його за ногу. Хлопець мигцем зіпнувся на лікті, окинув оком кімнату й відразу сів на ліжко. То був Тодось.

– Бери! Я приніс! – Тодось добув із-за пазухи Борисового картуза й убгав Мартинові під подушку.

– Кашкіт? Де ти й’го взяв? – сполошився Мартин.

– Тсс! Вкрав! Тілько про це нікому. Коли не було пані ляґерової, я зайшов до її мешкані і там знайшов.

– Ти порпавси в її шуфлядах? – тріпотів Мартин.

– Троха. Та то байка![49] Думав, тобі зле. А як принесу кашкіт, то втішишси.

– Та я тішуси, але як хтос взнає?

– Чого спудивси! Не взнає! Ховай бігом! Бо мене пан Стоцький заб’є.

Мартин з одного боку дуже втішився, що знову має картуз, а з другого боявся за Тодося.

Того ж вечора пані ляґерова оголосила, що хтось проник у її кімнату й поперекидав усі її речі. Крадіжки ще не з’ясовані. Пан Стоцький шукає порушника.

Панові Стоцькому не довелося довго шукати. Іван Лаба бачив, як Тодось виходив із кімнати пані Зосі. Тодось того ж вечора почовгав на «стілець». Відтак він цілий тиждень пролежав у ліжку… Картуз таки знайшли.

Пані Левська була доброю вчителькою, ось лише страх якою суворою. Її боявся навіть Іван Лаба. Він був відмінником, і його пані Левська завжди ставила всім за приклад. У нього було найбільше «бджілок» (так у їхній школі називали найкращі оцінки, які діти отримували за читання та письмо). Іван вважався наймудрішим і єдиним, хто не знав, що таке «стілець», бо жодного разу на ньому не опинявся. Він міг будь-де вийти сухим із води, навіть якщо десь і попадався на гачок. Це дуже всіх нервувало. Особливо Степана. І про те, хто видав Тодося, Степан також здогадався. Він такого щигля всмалив Іванові, що той почав обходити його десятою дорогою.

У пані Левської все треба було вчити напам’ять. Та з цим іще не найбільша біда. Найважче Мартинові давалося письмо. Він забирався на своє ліжко, брав у руки зошит і дивився на нього, як баран на нові ворота. «Нащо мені вчити ті букви й складати слова?» – знизував плечима. «Дурний тебе піп хрестив, – крутив пальцем коло чола Тодось. – Не маєш чим гризтиси. Я такой не вмію, і шо? Мені ніц не зле від того. Ти хоч до математики хист маєш. А я й у математиці дурний, як валінок». Тодось справді нічого не любив, окрім віршів. Ця Тодосева пристрасть була Мартинові навіть дуже на руку. Щовечора перед сном пані Левська здійснювала контроль неминучого читання віршів. Тодось проказував аж два: один – за себе, а другий – за Мартина. Спершу пані Левська крутила носом, поправляючи на шиї хусточку, але ж вона не могла сказати Тодосеві: «Не проказуй аж два».

Найбільшим святом на тижні була неділя. Підйом на годину пізніше. Далі вмивання, вдягання, служба Божа й багато вільного часу. Діти любили свій святковий одяг: вишиті білі сорочечки й штанці на шлейках. Найпершим підводився Степан. Між ними з Іваном досі тривала війна: Степан любив укинути Іванові камінь у черевик або заховати штани. Це припинилося тільки тоді, коли Іван поскаржився на нього пані Левській, за що Степан тричі ходив на «стілець». Проте хлопець ні на йоту не шкодував: вважав, що поквитався з Іваном і за його пихатість, і за Мартина.

Цієї неділі служба Божа видалася Тодосеві особливо довгою.

– Чому вона така довжелезна? – не стримався він.

– Довжелезна? – дивувалася пані Левська, знову поправляючи на шиї хустинку. – У нас скорочена служба Божа. Це в дорослих довжелезна.

Тодось не знав, як довго триває служба Божа для дорослих, бо досі до церкви майже не ходив, як і його батьки. Хіба що на Великдень. Стефка ж завжди брала Мартина до церкви. Та малий примудрявся спати навстоячки. Служба в їхньому селі починалася зраночку. До церкви було півгодини ходу.

«Хіба півгодини – це багато?» – боронилася Стефка.

«Для таких, як ти, Стефко, може, і небагато, а для таких, як я, то півдня».

«Коли ти з хлопцями аж до Черемошу біжиш, то не півдня?»

«До Черемошу – це зовсім інакше».

Мартин ніяк не міг підвестися зранку.

«Стефко, може, ти би йшла нинька на службу за себе і за мене, а я ще посплю троха?» – щоразу повторював Мартин. Стефка спершу нічого не відповідала, брала стілець, підкладала його до ліжка, вилазила на нього й навпомацки впізнавала пальцями Мартинову сорочку, що висіла разом з іншим убранням на високій жердці. Жердка сягала аж до стелі. Маленька Стефка заледве діставала з неї одяг, але завжди акуратно його туди вискладувала. Та скільки там було того одягу?! Її та Мартинова сорочки про неділю.

«То, може, ти нинька підеш за мене?» – не відчіплявся Мартин.

«Порєдні діти щонеділі ходят до церкви», – не відступала Стефка.

«А от Олекса мельників не ходит!» – не здавався Мартин.

«То тілько багачі не ходят, а бідні мусят», – знизувала плечима Стефа.

«Як я стану богачем, то буду в неділю спати до полуднє», – зітхав Мартин.

«Поки ти ще не став богачем, вставай!» – Стефка стягала з Мартина верету й подавала йому сорочку (сорочка була не така вже й новенька, бо її носив Варварин Андрусь). Мартин ще хвильку лежав на ліжку, дивлячись то на вікно, за яким уже світало, то на палицю над ліжком, на якій колись висіла Влодкова колиска. Далі поволі підводився, одягався і йшов: десь там, у глибині душі, таки ворушився пагінець страху, що проріс з оповідок Тодосевого діда Грицька. А той любив пострахати дітей.

«Колис у Рожневі жив польський пан Чаплинський, – казав дід. – Він так боєвси, що за свої гріхи попаде до пекла, що збудував у селі церкву. Хто ходит до церкви, – казав дід далі, – той буде вічно жити. І в раю, а не в пеклі». – Коли дід вимовляв слово «рай», то обов’язково натискав на нього, як на клямку дверей. – «А знаєте, чого в раю? Бо в пеклі чортяки смажат людий на вогни, що ті аж шкварчєт». Мартин уже багато разів чув цю розповідь, але щоразу боявся, що теж щось зробить не так і буде з чортяками в пеклі. «А як ходити до церкви, то такой будеш шкварчєти?» – перепитував малий Тодось. «Ну як тілько оден раз не підеш, то ще не будеш. А як п’єть, то вже точно тобі добру пайку дровец підкладут», – підморгував дід. Мартин тоді ще не знав, що таке «п’ять», але розумів, що це багато.

Служба Божа в притулку була насправді не така вже й стисла. Пані Левська завжди стояла збоку й повсякчас неприховано зиркала, чи ніхто часом не заплющує очі, не перешіптується й чи раптом таємно не гризе сухарик: їсти перед службою було заказано! Діти боялися заплющувати очі. Щоразу тільки позирали в той бік, звідки виднілася її біла, як сніг, блузка. Зате після служби завжди був майже панський сніданок! Якщо щодня хліб із повидлом і кава з молоком, то в неділю солодкі медівнички!

Найбільше Мартин не любив недільний сонний час. Він був обов’язковий. Пані Левська строго пильнувала кожного, хто порушував дисципліну, вандрувала від дверей до дверей і дослухалася, чи всі сплять. Але спали не всі. Точніше, ніхто не спав. З кімнат прочувався тихенький шум, який переростав у лоскіт і гоготіння. Від цього в пані Левської вривався терпець, вона хапко відчиняла двері, і всі миттю нишкли: хто хотів через сонний час потрапити на «стілець» і мати справу з безсердечним паном Стоцьким? Навіть Тодось не хотів, хоча досі вважався найбільшим мастаком у переповіданні всіляких страхітливих трафунків та побрехеньок і ледь не першим претендентом на «стілець».

– Теодоре, чому ти не спиш? – звернулася пані Левська до Тодося.

– Це я не сплю? Я сплю.

– А хто ж тоді розмовляв?

– Не знаю!

– Я щойно чула твій голос!

– Се вам сі причуло, – не втримався від сміху Тодось.

Він міг би передбачити, що розізлить пані Левську.

– Після сонного часу на «стілець». Три палиці: одну за те, що розмовляв, другу – за те, що обманював. А третю – щоб не плакав, як Святий Миколай тобі нічого не принесе. Якщо не навчишся говорити правильно, то отримаєш іще одну палицю.


Було шосте грудня. Саме в цей день німці вшановували Святого Миколая. Пані Левська вже цілий місяць готувала дітей до виступу. Пані ляґерова допомагала їй, хоча більше турбувалася про їжу й одяг, ніж про виховання дітей. Кожен мав декламувати вірш чи співати пісню. З віршем ще так-сяк – осилити можна, а от із піснею все було дещо складніше. У Мартина талант до співу – казала пані Левська. Пані Зося теж повсякчас кивала головою, коли Мартин співав: «З цього хлопця люди будуть». Зате Степанові Реві на вухо наступив не просто ведмідь, а ціла ведмежа родина – саме так оцінила Степанів музичний хист пані Левська. Мартин припускав, що це мало означати. Степан трохи нервувався, що не отримає подарунка, але дав собі слово виляскувати так гучно, щоб приголомшити Святого Миколая й таки отримати від нього винагороду. Мартин був його «приватним наставником» – казав Іван. Репетиції тривали мало не до ночі. І навіть пані Левська не приходила й нічого не казала за Степанові спроби. Десь близько третьої Іван Лаба зістрибнув зі свого ліжка, підійшов до Мартина, шарпнув його за рукав і відчеканив:

– Або ви обидва затулюєте писки, або спите надворі.

– Ого! Ти сказав «писки»? – схопився зі сну Павло, який завжди спав аж до самісінької побудки.

– Гей, Іване! Відмінника пограєш у школі, а ту’ дай змогу хлопцеви дістати подарунок. Іди ліпше спати! – узявся боронити Степана Тодось.

У Степана через Івана щезла охота до всяких проб.[50] Він сумно поплескав Мартина по плечу й почалапав до свого ліжка.

Тодось ніяк не міг заснути. Він знав, що не дістане подарунка, але пісню вивчив: він теж мав дар – казала пані Левська про Тодосів спів. Правда, це було ще перед приключкою із сонним часом.

Діти та їхні вихователі зібралися у великій залі. Учні сиділи на стільцях попід стіною й чекали. Одягнені у святкове вбрання, вони ще раз оглядали свіжонапуцовані черевички, гарно випрасувані біленькі сорочки, поправляли шлейки від штанців і пошепки повторювали свої вірші. Заграла музика. Усі втупилися у двері. Ті врешті-решт розчинилися, і на порозі з’явився червонолиций Святий Миколай у довгому багряному вбранні, високій кармазиновій митрі та з довжелезною дерев’яною патерицею. Доскіпливим позирком він окинув залу, поправив довгу білу бороду й звів брови.

– Чи сюди я мав завітати?

– Так! – почулося зусібіч.

– Чи до чемних?

– Так! – лунало на цілу залу.

– То чи всі були чемні цього року?

– Так, – горлопанили одне наперед одного діти, зиркаючи на повнісінький візок.

– Ну коли так, то будемо дивитися, хто що заслужив сьогодні. А пісні вивчили? А вірші знаєте?

Зала променилася від щастя. Першим ступив на середину Іван Лаба й проказав свій вірш. Святий Миколай заплескав у долоні. Діти відразу підхопили оплески. Свято почалося по-справжньому. Діти одне наперед одного зголошувалися перед Миколаєм. Доспіла й Степанова черга. Він вийшов на середину зали, підвів голову, розклав руки, наче диригент хору, і випустив у світ свою першу в житті «арію», мелодію якої впізнати не міг ніхто. Навіть сам Степан. Пані Левська затулила одне вухо долонею, наче поправляла волосся. Лише Тодось спишна дивився на Мартина.

– Нічого! Хай знають наших!

Тодось теж заспівав пісню й проказав вірша, поглипуючи на пані Левську. Та вона незрушно спозирала то у вікно, то на свої пальці, навіть ані разу не поправивши на шиї хустинку, що вона завжди робила. Пані Зося також гляділа у вікно. Мартин бачив, як вона зітхнула і як сумно зиркнула на пані Левську.

Обіч Миколая ішов Ангел, цурпелячи візок із подарунками.

Кожен спозирав на той сліпучий візок і не дихав.

– Це тобі, Іване! – простягнув Миколай найперший блискотливий згорток Іванові.

– Дякую, – ухопив подарунок Іван.

– А це тобі, Степане!

– Дякую!

– Це тобі, Павле! Це тобі, Олексо! Це тобі, Петре! – промовляв Миколай до кожного, простягаючи лискучі згорточки.

Ангел неквапом ступав далі, погойдуючи крилами й двигаючи за собою візок. Діти затамовували перед ним подих, очікуючи на омріяний згорточок. Коли Ангел приступив до Мартина, хлопець застиг: Ангел раптом виявився не справдешнім, а паном майором, який забирав Мартина від Трохима. Мартин так і не зрушив із місця. «Знав би Тодось!»

– Це тобі, Мартине! – звернувся Миколай до хлопця.

– Дякую! – тихцем прошепотів Мартин. Скільки всього на один день! Мартин тримав у руках лискуче, загорнене у фольгу пуделко[51] й не дихав. Пальці ковзали по сліпучій глянцевій гладіні й завмирали від ледь чутного шелесту. «Це мені?» – токотало в грудях. «Це мені!» – тенькало серце.

Тодось стояв обруч Мартина й уже майже не дихав, поглипуючи на Мартинів глянцевий пакунок. Він так доскіпливо вдивлявся в Миколая, що аж світ ішов йому перекидьки перед очима. Витягував шию, виструнчувався, наче проковтнув палицю. Можливо, пані Левська забула сказати Миколаєві про його витівки в сонний час. Миколай крутнувся до Ангела, якось дивно баламкнув йому рукою, і той видобув зі свого візка довгу тоненьку лозину.

– Це тобі, Теодоре.

Тодосеві руки припнулися до штанів. Він не ворухнув ними, як і не ворухнув ногами, що приклеїлися до підлоги. Його маленькі чорні очі прикипіли до начищених чобіт, до кантиків штанів і ставали двома криницями, які ніяк не хотіли пересихати.

– Це тобі, Теодоре, – повторив Миколай, простягаючи різку.

Тодось знав, що має сказати «дякую». Він знав, що не має права зрікатися подарунка. А ще знав, що заробив цю різку, хоча до останнього не йняв віри.

Мартин дав Тодосеві штурханця. Тодось випростав руки, хоча голову так і не підвів. Аж тепер Мартин угледів під білими бровами Миколая очі пана Стоцького.

Мартин тримав своє пуделко в руках і не знав, як йому бути. Він спозирав, як хлопці, що тупцювали обіч, розгортали свої подарунки, як виймали з них щось духмяне й добреньке, як клали його на язик, як прицмокували… «Бігме, це шоколад», – подумав Мартин, поглядаючи на маленькі коричневі квадратики, що поквапно щезали в Івановій невипареній ґаврі.[52] Іван гордо окинув зизооким поглядом Тодося, голосно прицмокнув і розтягнув губи для усмішки. Тодось обернувся до вікна. Мартин так боляче наступив Іванові на ногу, що той аж засичав. Далі відвернувся і, проковтнувши слину, пішов до Тодося. Той глядів у вікно й мовчав, ховаючи за спину різку.

Увечері всі полягали на ліжка й продовжували шарудіти у своїх пакунках. Мартин забрався до Тодося на верхнє ліжко й простягнув йому своє ще запаковане пуделко.

– Бери! – прошепотів він.

– Не хочу! – обернувся до стіни Тодось.

– Бери! – присунув йому пакунок Мартин.

– Я сказав, шо не хочу, – ще тісніше привернувся до стіни Тодось, ховаючи під повіки сумні чорні очі.

– Ну то з’їмо разом! – потермосив Тодося за руку Мартин.

Тодось із проволоком обернувся й прищулився поглядом до синього блискунця.

– Але ти перший! – Він погладив блискучий згорток і підсунув його до Мартина.

Мартин іще раз провів пальцями по сліпучій позлітці («Який то ґлянець!») і смикнув за кінчик синьої стрічки. Стрічка швидко розв’язалася. Мартин ковзав повільними рухами по лискучій фользі й, майже не дихаючи, розгортав її, вслухаючись у шелест: лиш би не розшарпнути позлітку! Щойно фольгу було складено конвертиком і заховано в шухлядку біля ліжка, Мартин торкнувся покривки свого пуделка: ще зроду-віку нічого пахучішого він не тримав у руках! Хлопець глибоко втягнув повітря.

– Справдешній шоколад! Понюхай! – звернувся він до Тодося. Той уже майже не дихав.

Мартин витягнув із пуделка тоненьке шоколадне плястерко,[53] обережно зняв із нього папір і розгорнув фольгу. Коричневі квадратики, які він уже бачив в інших хлопців, тепер були і в його руках. Мартин провів по них пальчиком. «Які гладенькі!» Він підніс їх спочатку до свого носа, а відтак – до Тодосевого. «Як пахне!» Мартин подовгу вбирав повітря навколо шоколаду, опісля поклав його на подушку й обережно натиснув на плитку десь посередині. Та легко переламалася навпіл. Ні, одна була на дрібку більша. Мартин узяв той більший кавалочок і простягнув Тодосеві.

– Це твоя!

Тодось відламав грудочку й поклав собі на язик. Затим обернувся до стіни й натягнув на себе ковдру. Мартин розумів, що Тодось плаче, хоча той не хлипав.

– Добраніч! – сказав Мартин і подався на своє ліжко.

– Чекай, – зістрибнув Степан зі свого ліжка. – Це тобі, – простягнув він шматочок шоколадки Мартинові. – Якби не ти, я не мав би подарунка.

– Дай краще Тодосеви, – промовив Мартин і ліг на ліжко. Степан подався до Тодося. Але той не ворухнувся. Степан поклав шоколадку Тодосеві під подушку й поплентався до себе.

Мартин іще довго глядів то на стіну, то на вікно. Надворі світив місяць. Він зазирав із-за фіранки тоненьким золотим пружком і не збирався ховатися за хмари. Мартинові ще довго пахнуло шоколадом і гірчило Тодосевою різкою, яка лежала в кутку кімнати: спекатися її ніхто не мав права.

Час не чекав. День за днем він збігав, як збігала вода в Черемоші, не думаючи ні про минущину, ні про прийдешність. У притулку час теж не стояв на місці. Хіба що закони. Та порядок і дисципліна взамін на дах над головою й щоденний харч – це ще далеко не найгірше. Як було насправді за стінами притулку, знали тільки ті, хто був закинений за ці високі мури. А ті, що за ними мешкали, швидко звикали до нових узусів і вже не мислили свого життя без них. Якби тут леда-якій дитині сказали, що вона має полишити притулок, це було б для неї справжнім покаранням. Навіть для Тодося. Він, як і більшість інших, уже навчився бути поштивим, дурне не дейкав,[54] ні з ким не човпся,[55] нікого не заморочував і не лоточив[56] (навіть Івана), уже трохи говорив «по-панськи», не матіркувався й навіть не тримав ні на кого кривди за різку. Що там не говори, допомогла й палиця. Він знав, що цього року вже безперечно отримає шоколад і ще щось добреньке. «Хіба діти в селі таке мають?» – всякчас повторювала пані Левська.

Хтось розтрубив погудку, що всіх дітей із притулку забирають до Німеччини. А що притулок належав німцям, то вони самі верховодили своїми планами.

Знов прийшла Бечкова неділя. Діти вбралися у свої парадні вишиті сорочечки, напрасовані на кантик штани й взули налощене взуття. Сьогодні мав бути особливий день: дітям знову мали роздавати шоколад. Мартин зачув про це від Тодося: той завше все вишпигує! Але це мало трапитися ввечері, після рецитування віршів. Був погідний святковий день, хоча ще по-весняному прохолодний. Мартин стояв біля Тодося й не зважав, чи дивиться на нього пані Левська. Він глядів на віконце, крізь яке пробивався сонячний промінь. Мартин відчував, як нагрівалася шибка і як крізь неї проступала весна. Він тримав у руці вербові котики й гладив їх пальцями. Які м’якенькі! Мартинові очі заплющилися самі, він навіть не помітив цього.

– Не спи! – дав йому під бік буханця Тодось. – Побачить пані Левська, то лишишся без шоколадки, та й «стільця» тобі не минути!

– Я з тобою поділюся палицею, – шепнув йому Мартин у відповідь.

– Тримай собі, – прошепотів Тодось і скрутив Мартинові велику дулю.

Його дулі ніхто не бачив, крім пані Левської. Вона кинула на хлопця сердитий погляд, і він збагнув: якщо сьогодні хтось і залишиться без шоколадки, то саме він.

Під час сну Тодось був мало не ідеальною дитиною, майже не жартував, не сміявся й не розказав жодної «страхачки». Своєю поведінкою після обіду він теж був задоволений, хоча весь час потирав руки й голосно зітхав. Якщо так буде далі, можливо, пані Левська пробачить йому ту дулю? Мартин почухав лоба: «Сумніваюся. Пані Левська надто справедлива».

День нічим особливим не різнився, окрім свячення верби. Тепер усі чекали тільки на вечірнє празникування, щоб поласувати солоденьким. Усе було б добре, якби перед вечором не трапився той страшний трафунок. Раптом у притулку роззірвався снаряд, який випустили десь із Черганівки. Він упав біля самісінької криниці саме в той час, коли пані Левська набирала воду. Діти стояли у вікнах і безпомічно переглядалися. Вони знали, що війна ще не закінчилася. Та щоб у притулку були вибухи? Ніхто не знав, хто випустив той снаряд і чи будуть іще. Пан Стоцький про всяк випадок укотре ганяв подвір’ям, щоб пересвідчитись, що ніхто не зостався надворі. Він якось м’яко торкався до голови кожного, гладив волосся й навіть пригортав до себе.

– Не бійтеся! Скоро все минеться. Ще трошки. Скоро все буде по-іншому.

Діти блимали очима на пана Стоцького й нічого не тямили. Вони робили все, що він казав: поспіхом зачиняли в кімнатах двері, зіщулювалися, нишкли й вичікували, що буде далі.

Почало сутеніти. Пан Стоцький тихцем почав сам роздавати шоколадки. Без жодних коментарів. Тодосеві теж дали. Та він і не розгорнув її. І ніхто не розгорнув: страх був дужчий. Діти трималися за руки. У них дзенькотіли зуби й гупало в грудях. Вони прилипали до шибок, як хрущі, що шукали світла. Мартин увесь час думав про пані Левську. Його голос тремтів:

– Ти справді її видів?

– Видів, – здригнувся Тодось.

– Її точно забрали? – ледь розбірливо белькотав Мартин.

– Точно. Осколок влучив їй у ногу.

Мартин заплющив очі й почав молитися. Молитися так, як вчила його пані Левська, просячи Бога про її одужання.

Пані ляґерова допровадила Мартина до дверей із заднього двору.

– Чекай тут, – сказала вона, стримуючи хвилювання. – Я зараз повернуся.

Мартин глянув у вікно. Небо заворсилося, насупилося, потемніло. Мигцем гусли хмари, прикриваючи останні латки блакиті. Перші важкі краплі дощу падали на лутку, роздзвонюючи початок дощовиці. Та й справді, за якусь мить розгостила справжня злива, яка зібралася досхочу напоїти землю. Мартин чипів біля дверей і майже не дихав. Він боявся, що буде громовиця. Та громовиці не було. Він не знав, скільки ще має тут чекати й кого пильнувати.

Урешті двері відчинилися. Мартин побачив невелику на зріст жінку в широкому сардаку, крислатій кресані та широких ногавицях.[57]

– Живий! Дєкувати Богу! – кинулася вона до Мартина й обхопила мокрими руками.

Мартин відсахнувся.

– Мартинцю! То я, Стефка. Прийшла по тебе. Ходи, – тремтів її голос.

– Я нікуди не піду, – відсахнувся Мартин.

– Як не підеш? То я, Стефка! – Ухопила Мартина за руку, розгублено визираючи з-під великої крисані.

– Я нікуди не хочу звідси йти! – нажабився Мартин.

– Це ж твоя мама, – стрепенулася пані Зося. – Ти що, не впізнаєш її?

– Я не хочу нікуди звідси йти! – набурмосився ще дужче Мартин.

– Ти мусиш, – м’яко мовила пані ляґерова.

– Нічого я не мушу. Я не хочу звідси йти! – пручався хлопець. Його голос дрижав, як лист на вітрі.

– Ти не можеш тут більше залишатися, – прокоментувала пані Зося. – Завтра всіх звідси забирають.

– Це неправда! Ви тільки хочете мене налякати! – протарабанив Мартин не такою вже поштивою мовою, якої вчила пані Зося.

– Правда! – зм’якла пані ляґерова.

– Не вірю! – вирвалося в Мартина. Зі злості він навіть хотів бовкнути «ви хочете мене збутися», але знав, що це образить пані Зосю.

– Се правда! Ходи додому, Мартинцю! – рухалися Стефчині губи.

Мартин відчув, як у самісіньке серце колов цей тремтячий Стефчин голос. «Коли я була спрагла, ти напоїв мене», – відживляла його пам’ять. Йому стало шкода Стефки! Він навіть волів сказати їй, що йде, лиш би вона не страждала. Ще рік тому він понад усе на світі бажав утекти звідси, вирватися з цих мурів і бути вдома, коло Стефки. Але не тепер. Тепер він уже звик до іншого життя, у якому прагнув бути далі. Прагнув жити тут, у притулку, де немає порожніх долонь і тремтіння від холоду. Де не треба вбиратися в мотлох і не треба думати, чи відчинить двері пані Зелінська.

– Я не хочу йти звідси, мені тут ліпше, – повторив, наґоґошившись,[58] Мартин.

– Тікай! Швидко, поки тебе ще тут ніхто не побачив, – гримнула пані Зося на Мартина. Її голос тремтів. Мартин помітив, як швидко змокріли її великі зелені очі. – А вам, пані Стефо, краще не йти дорогою, а понад річку. За Рибницею кілометрів дванадцять. Поспішайте, поки ще геть не стемніло.

– Передайте це Тодосеві. – Мартин витягнув із кишені шоколадку й простягнув пані Зосі. Він обняв її так, як іще ніколи не обнімав Стефку. – Я буду молитися за вас.

Пані Зося міцно пригорнула до себе Мартина й витягла щось із кишені.

– Це тобі!

Вона простягнула хлопчикові картуз із синьою смужкою.

– З Богом!

Похапцем поклала шоколадку в кишеню й кивнула.

– Тікайте, бо ще хто побачить! – тріпотів її голос.

А тоді зникла за дверима, не промовивши більше ні слова.

Вони вигулькнули на подвір’я. Дощ лив, як із коновки. Із задніх дверей виднілася криниця. Мартин оглянувся. Біля криниці досі лежав коричневий черевичок… Хлопець міцно затиснув у кулачку подарований Тодосем каштанчик і більше не промовив ні слова.

Втеча

Страх меншає, коли стає більше світла.

Це був день, який утомився від ляпавиці. Земля була мокра й ковзка. Ноги щоразу зсувалися вниз. Стефка йшла попереду, раз у раз самохіть підчіплюючи Мартина за руку. Той фиркав, торгав рукою, випручуючи її від Стефки. Вона видавалася Мартинові якоюсь інакшою, ніж знав її досі. Хлопець нічого не запитував, і вона нічого не розповідала. Він навіть не знав, звідки вона тут узялася і як дізналася, де його віднайти. Не здогадувався, що Стефка поборгувала у Варвари ногавиці її чоловіка й натягла його ж кресаню (у чоловічому одязі легше прозирнути в притулок, ніж у жіночому), вбгалася у Варварин старий сардак і під загрозою розстрілу попростувала до притулку, домовившись через пана Стоцького про Мартинову втечу. Мартин також не відав, чи була вона в Німеччині й узагалі де була цілий рік. Знав лише, що тепер мусить іти з нею туди, куди вона знає, і коритися планам, про які вона не знає й сама.

Темніло. Дощ припускав. Під ногами все дужче чвакало. Мартинові черевики застрягали в багнюці й ставали чимдалі важчими. Мартин поглянув на великі, бозна-чиї шкарбани на Стефчиних ногах і аж тепер збагнув, що їй набагато тяжче йти, ніж йому. «То я винен, що Стефка так мучиться, то все через мене», – здригався він. На якусь мить навіть відчув себе недолугим і недорікуватим сином, нездатним захистити свою сліпу матір.

Стефка й сама не знала, чи то вона тримає сина, чи сама хапається за його руку, боячись оступитися. Вона, як сполохана косуля, летіла наосліп світ за очі в пошуках порятунку. Як лилик,[59] слухала навпомацки свою нутряну стихію й неслася між водою й берегом, лиш би повернути собі, що їй належить. Навіщо повернути? Куди? Мартин нічого не знав. Тепер він уже сам подав їй руку й тримав її, боячись відпустити й відпуститися.

Відчував, що тягне за своїми черевиками мало не мішок багнюки. Важкі й майже дерев’яні ноги тремтіли й гули.

– Сідай мені на ґорґоші, я понесу тебе, – зупинила його Стефка, відчуваючи, як знемагає Мартин.

– Мене? – Мартин не пригадував, щоб його хтось носив на руках. Навіть Стефка. Вона радше носила Влодка. – Я сам! – відповів, ледве перебираючи важкими черевиками й не відпускаючись Стефчиної руки.

Дорога додому здавалася втричі довшою, ніж казала Стефка. Дощ лив ливцем. Важчали одяг і кожен крок. Було темно. Швидше б передощило й розвиднилося!

Похила слизька земля не тримала Мартинових черевиків, і він знову й знову сповзав униз, туди, де чорнезна вода безжально лизала берег. Мартинові здавалося, що та вода вивалить зараз свій величезний язичище й злиже весь берег, по якому вони йдуть. «Боже, невже це і є кінець світу, про який говорив Тодось?! Може, Стефка веде мене до пекла через Влодка?» Мартин відчув, що його ноги все дужче слабшали. Вода ще не висолопила язичище, але обернулася до Мартина своїм страховидним чорнющим боком, годуючи його дрижаками. «Нє, вибух коло кирниці був страшніший», – пригамовував себе Мартин. Згадка про пані Левську міцно перепліталася з думкою про воду. Мартин норовив більше не дивитися на ту страшну ріку. Його млоїло. Млоїло так, як тоді, коли він ходив по ту страхітну й гидку брагу до Іспаса. Хлопець відганяв від себе ці думки, силувався взагалі ні про що не думати. «Баба! Страховидло!» – жебонів він сам собі. Та страхи й далі заповзали в Мартинову голову, приклеювалися до нього з усіх боків, тягли його за собою, гарцюючи перед ним, як скажені. Він підвів очі до неба. «Боже, зроби, аби та вода не була така чорна, зроби, аби ми вийшли відси і аби я не боявси».

Дощ поволі переставав хлющати, переростаючи в дрібну мжичку. Прилипла до тіла одіж була лубкóю[60] й студила аж до кісточок.

– Розвиднюєси! Ше трошка! – дихала з усіх сил Стефка, похитуючись, як підбита птаха, так ні разу й не зойкнувши. – Десь тут має бути копанка. Борше! Я чую звуки!

Справді, поруч була копанка. Стефка незграбно пригорнула Мартина до себе й майже не дихала. Світало. Здалеку доносилися якісь звуки. Мартин нічого не бачив, крім своїх обліплених глиною черевиків і заваляних штанів, на яких між налиплої багнюки проглядався кантик. Він навіть не намагався відшарувати від штанів глину – йому зараз усе було байдуже.

– Чуєш? – зашепотіла Стефка. – Ти чуєш, везут!

То котилися дорогою колеса возів. Він чув голоси дітей, навіть свист батога. Серце калатало так, наче його виривали з грудей.

– І ти там мав бути, – тремтіла Стефка.

«І я там мав бути», – шелестів устами сам до себе Мартин.

Він уявив, як зараз сидить на возі Тодось і не знає, де він, Мартин, пропав. Чи пані Зося вже дала шоколадку Тодосеві? Хлопець стиснув міцніше кулаки й домальовував в уяві, як пан Стоцький пильнує за порядком і як пані Зося перелічує всіх, чи ніхто не загубився. Коли вони будуть далеченько від притулку, вона «виявить», що Мартина немає. А може, уже «виявила»? Може, уже повіла кому, що він утік? І ніхто, крім неї, не знатиме, куди насправді Мартин подівся. Згодом Стефка розкаже Мартинові про пана Стоцького і його допомогу. Але це буде пізніше – тоді, коли для хлопця це вже не матиме ніякого значення.

Звуки почали розпливатися в далині, і Мартин висунув із копанки голову. Він побачив вози. Багато возів, запряжених чи то кіньми, чи то волами. На возах горнулися одне до одного наймолодші. Старші йшли пішки. Мартинова думка пленталася поруч, там, де були ці діти. Вона бігла за ними й не знала, чи то правильно – сидіти тепер тут, у цій копанці, чи йти з ними, з тими, хто цілий рік поспіль був із ним. Він почувався зрадником, який покинув напризволяще друзів. Але ж Стефка? Зате він не покинув її! Думки роїлися в голові, як шершні, яких він колись бачив у дуплі дерева. Краще б ті шершні вже покусали його, ніж так довго мучили. Йому хотілося збутися цих думок, повернутися назад і жити так, як досі.

Стефка теж подумки йшла за тими возами, відлуння яких міцно трималося її серця. Як і думка про офіцера Малєцького. Якби не він, бозна, чи бачила б зараз свого Мартинця… Якби його знову не повернули до Косова, хто б у комісаріаті пошкодував її, утікачку, що вистрибнула з вікна контори, коли мала їхати до Німеччини? Від нього і про Мартина все знала. Рік працювала в Малєцького. Рік жила, як у Бога за пазухою. Хоча він належав до фольксдойчів[61] і ще на початку тридцятих переїхав із Польщі до Німеччини, для Стефки він був поляком. Хто знав, куди закине його зараз доля? Малєцький – єдина у світі душа, яка відігріла Стефку й знову вдихнула в неї життя. Вдихнула й зникла. Малєцький сьогодні теж поїхав. Ще вчора він тримав Стефчині руки у своїх, востаннє тулив до своєї вологої щоки й казав, що повернеться. Обоє розуміли, що так не буде. У війни свої закони. Він і домовився з паном Стоцьким, що Стефка викраде Мартина.

Вона дивилась, як розвиднюється новий день, як повільно й сіро пливуть небом важкі хмари. Міцно пригорнула до себе Мартина, і так вони сиділи – кожен у своєму світі та в їхній спільній долі.

– Я казала, шо їх нинька повезут до Німеччини, – прошепотіла Стефка.

– Знаю, мені й Тодось казав, – зітхнув Мартин.

– То чого ж ти не х’тів йти зо мнов? – здивувалася Стефка.

– Бо мені там було добре.

– Добре?

– Так. Нам давали їсти, чисте вбрання. Ми вчилиси, співали, бавилиси, і свята були, – Мартин старався відповідати Стефці її мовою, хоч тепер розумів, що йому цього не хотілося.

Хлопець скрючився й дивився на жовту глину, яка зусібіч вимощувала копанку.

– Нам навіть шоколадку давали. Я міг вам лишити, але подарував Тодосеви. Ви їли колис шоколадку?

– Хто?

– Ви.

– Ти до кого говориш?

– До вас, мамо. – Мартин уперше сказав «мамо». Але воно прозвучало якось дивно навіть для нього. Він ніколи досі не казав Стефці «мамо». За «Стефко» у притулку був би «стілець». А тут немає ні пана Стоцького, ні пані Левської, а він по своїй волі каже «мамо».

– До мене? – більшали Стефчині очі. – Я ніколи не казала, аби ти називав мене «мамо». І говориш ти якос уже не по-нашому. Ще, не дай Боже, хтось у селі почує й сміятиси буде.

– Най смієси! Нас так вчила пані Левська. Я не хочу бути тýманом вісімнадцятим.

– Туманом вісімнадцятим? – перепитала Стефка.

– Так, пані Левська казала, що лиш тумани вісімнадцяті не вміють правильно говорити.

Мартин весь час затинався. У притулку він уже звик говорити правильно. Ну хіба що потайки від пані Левської розмовляв із хлопцями по-своєму. Тепер блукав між двома світами. Заради Стефки силкувався говорити її мовою, лиш би не засмутилася.

– Та ті німці в тому притулку тебе чисто зіпсували! Понаучували бозна-чого, а тепер на люди показати встидно.

– А мені не встидно, – пробурмотів.

– Німці х’тіли, аби ви були такі поштиві, як в’ни, коли до Німеччини приїдете…

Стефка ще щось подовгу говорила, розмахуючи руками. Мартин мовчав. Він справді нічого не розумів.

Найбільшою проблемою було привести Мартина додому. Він не тямив, чого має переховуватися. Не знав, хто кого й для чого шукав. У копанці було мокро. Жовта глина дихала холодом і страхом. Вона нагадувала Мартинові сухарики, що їх він ліпив біля річки, коли не було чого їсти. Мартин застромив у глину кілька сухих прутиків і взявся вимощувати поміж них рівчачки. Найстрашніше було, коли починало темніти. Хмари повзли небом і затуляли собою останні світлі латки. Мартин вдивлявся в них і молився. Молився так, як учила пані Левська, повільно й розбірливо. Правда, подумки. Навіть не шелестів губами. Тільки спроквола перебирав слова. «Отче наш… іже єси…»

Отямлювався від того, що не знав, на чому зупинився, і починав усе спочатку. «Нехай прийде Царство Твоє», «нехай буде воля Твоя». Натягував на голову залишений Стефкою сардак, міцно обхоплював руками коліна й більше не розплющував очі. Навіть тоді, коли над самісінькою копанкою пролітала ворона зі своїм зловтішним криком. Повертався до життя аж тоді, коли чув Стефчині кроки, дрібні й тихі. Їх неможливо було не впізнати.

– Я принесла тобі хліба. Їж.

Вийняла з кишені хліб і поклала Мартинові на руку. Мартин їв повільно, збираючи губами з долоні крихти. Стефка нічого не розпитувала й не пояснювала. Лише всоте тихо поправляла Варварин великий сардак на худеньких Мартинових плечах.

Збігли три довгі холодні дні. Мартин, мабуть, іще довго сидів би в тій копанці, якби не вода, що почала швидко прибувати й сягала вже до колін. Спершу він руками затуляв струмок, який просочувався в копанку, далі загачував його глиною. Нічого не допомагало. Був ранок, а Стефка не приходила.

Мартин почав поволі вибиратися нагору. Він почувався, мов жук, який ніяк не може вибратися з-за вікна, ковзаючи лапками по мокрій шибці. Його тіло було важке й незграбне, ноги трусилися. Мокрі, обліплені глиною штани клеїлися до ніг і ніяк не хотіли відліплюватися. На них не те що не було видно запрасованого кантика, а навіть кольору. Мартин сів на мокрий обліг, поволі стягнув черевики й вилив із них воду. Відтак почув позаду себе швидкі кроки. Озирнувся. Так, то була Стефка.

– Ходи, – сказала вона з острахом, вслухаючись у дзюркотіння води.

Стефка обмацала Мартина руками й несміливо пригорнула до себе.

– Куди? – пручався Мартин.

– Додому.

Він нічого не запитував. Лише тихо човгав позад Стефки, вряди-годи поправляючи мокрий комірчик своєї вишиваної сорочки й стискаючи в долоні засушений каштан, який подарував Тодось.


– Ну то як він? – запитала вдома Варвара, зиркаючи на Мартина горіховими очима.

– Не знаю. По-нашому говорити розучивси. Мене «мамо» кличе. Уже не каже, що я Стефка.

– Ти не знаєш, що то Стефка? – запитала Варвара Мартина.

– Знаю, – зиркнув спідлоба на Варвару Мартин.

– То чого не кажеш? – перебила його Варвара.

Мартин знизав плечима.

– Я казала тобі, що він по-нашому вже не знає, – кивнула до Варвари Стефка.

– Не кажи так, то так нефайно, – погладила його Варвара. – Ану скажи, що ти ще вмієш?

Мартин мовчав.

– «Отче наш» умієш? – глянула на Мартина Стефка.

– Ану розкажи «Отче наш», – перебила її Варвара.

Мартин розказав так, як його вчила пані Левська, уважно промовляючи кожне слово.

– Ти дивиси! Такой знає! – світилися по-дитячому Варварині горіхові очі. – А «Вірую»?

– І «Вірую» знає, – всміхнулася Стефка.

– Ану розкажи!

Мартин знову почувався хрущем, що залетів у вікно. Єдине, чого він хотів, це щоб його відпустили. Він тихо проказав «Вірую» і вийшов надвір.

– Чекай! За такі труди ти вже кусник хліба заробив, – наздогнала його Варвара й вклала йому в долоню принесений із дому свіжий шматок хліба.

Мартин затиснув у руці хліб і аж тепер збагнув, що в цьому світі все залишилося таким, як було. «Мамо, чого люди в селі такі бідні?» – запитував Мартин. «Бо часи такі, Мартине. Ще не скінчиласи война», – казала Стефка. «А коли вона скінчиться?» «То знає лише Бог», – зітхала Стефка й довго дивилася у вікно.

Тепер для Мартина все почалося спочатку. Не було ні хліба, ні кулеші. Про медівнички ніхто й не згадував. От лише «мамо» Мартин тепер казав завжди.

А з нього знову кепкували діти, яким ніколи нічим не вгодиш, якщо ти не такий або якщо в тебе не така, як у них, мама. І найбільше – якщо в тебе немає тата.

Частина друга

Ауслєндер

Першою станцією був Перемишль

У дороги свої права, навіть якщо на ній повне безправ’я.

– Schnell, schnell![62] – провадив твердим голосом рослий молодий німець із зализаною набік білою чуприною. Військовий однострій, тісно затягнутий пасок, начищені до глянцу чоботи так пасували йому, наче він у них і на світ з’явився. Однак твердий і черствий гаркіт свідчив радше про протилежне: у попередньому житті він був собакою. Роль наглядача йому пасувала, як аніяка інша.

Ніхто не знав, чому їх пересадили з потяга на вантажівки, куди так довго везли й що їх очікувало далі. Невідомість страшніша від крука: очі не видзьобає, але кров вип’є. Люди мовчки сиділи в кузові, віддаючи себе на розтерзання невідомості, і понуро дивилися на цей чужий і черствий до них світ, який уже починав смоктати з них кров. Училися звикати до свого нового статусу «Ausla…nder».[63]


Ганні було шістнадцять. Висока, зеленоока, з довгою білою косою, захованою під хустину, дівчина виглядала старшою за свої літа. Широкий вельветовий кабат[64] і така сама вельветова спідниця не були їй до лиця, але й не псували її тоненького стану. Ганні було легше, ніж багатьом іншим: її забрали разом із сестрою Параскою. Тій було вже вісімнадцять. Поруч сиділи молодиці, батьки з дітьми, відданиці, різного віку чоловіки, а також дівчата тринадцяти-чотирнадцяти років, які не мали тут ні рідних, ні знайомих. Юльці було лише дванадцять. Її забрали дорогою зі школи, коли вона стояла з дівчатами посеред села. Так і не попрощалася з мамою. «Бідна допіру не знає, де я», – плакала весь час Юлька.

– Aussteigen! Alle aussteigen![65] – репетував німець із прилизаною чуприною й тицяв на будинок навпроти. Ніхто не розумів німецької, але всі схоплювали миги й жести, якими супроводжував кожне своє слово наглядач. До його обличчя можна було черкати сірники. Часом його губа сіпалася і з-під неї полискували білі гострі зуби. Це ще більше піддавало страшків. Люди зістрибували з машин і збивалися в купки. Чоловік із прилизаною чуприною тицьнув на двері. Ці двері були лише для жінок. Чоловіки мали інше приміщення та інші двері, як і інші страхи.


То була чимала зала, де майбутні остарбайтерки мали проходити медичний огляд. Жінки потроху стягали светри й надто поволі – спідниці. У самих полотняних сорочках вони шнурочком одна за одною просувалися від лікаря до лікаря. За ними припильновувало якесь старе луб’я, убране в уніформу. Воно зазирало в сто очей і гарчало на кожну, яка відступала від черги. То був наглядач. Лікарів було достобіса багато, здебільшого поляки. Найважче було з «жіночим» лікарем. Там у кабінеті сидів голомозий розгодований поляк із писком, хоч пацюки бий. Жінкам ще так-сяк. А молоденькі дівчата стояли вперше в житті голі-голісінькі перед лікарями-чоловіками, горбатячись від встиду та закриваючись долонями (хоч би одна тобі жінка-лікарка!). Діставши після огляду плескача по задниці, вони щодуху влазили у свої сорочки й ховалися в стовпищі. Коли тринадцятилітня Оксана позадкувала від обстеження, обурений лікар так розчервонівся й запалахкотів, що, не довго думаючи, добряче лупнув її по голові. Усі інші боялися навіть дихати!

У кутку останньої кімнатчини стояв присадкуватий літній сивочубий чоловічок із куцою сивою бородою та круглими окулярами в тоненькій оправі й тримав у руках невелику сикавку.[66] Усім було вже байдуже, чи той був лікарем, чи санітаром. Кожне дівча по черзі приступало до старого, і той чмихав їй на голову, під пахви та в нерушені інтимні місця якусь чорну «бідочку». За ними йшли молодиці. «Аби часом до Німеччини якої зарази не притарабанили», – глумився старий, якщо чув якісь капосні коментарі у свій бік. «Та бійтеси Бога! – казали молодиці. – Уже й само не знає, шо меле». «Бійтеся Бога, – гримасував поляк. – Вона ще й пискує! Зараз пошкодуєш, курво, що пащеку втворила», – прогарчав старий і пирхнув сикавкою одній в лице. Зчинився рейвах. Старе луб’я відразу понеслося на гук і почало розмахувати перед жінками кулаками. Наглядач мав щастя, що його молодиці не затлумили. Коли прийшов німець із прилизаною чуприною, усе вже вляглося.

Усіх заново повантажили на машини й повезли до двірця.[67] У кузовах пахло риб’ячими консервами й хлібом – простибі[68] після медичного огляду, або обід і вечеря бранців. Ганна не любила рибу, то й передала півконсерви Парасці, залишивши собі шматочок хліба.

У вагоні не було чим дихати. Застояне повітря впиналося в ніздрі, у легені, і нічого не зоставалось, як звикнути до нього. Кожен рятувався, як знав. Хто прикипав плечима до стінки вагона, хто сидів, скорчившись учетверо, а хто намагався відпочити, приневолившись на соломі – усякий робив так, як міг чи як удавалося. Щойно починали пхинькати чиїсь діти, наглядач із прилизаною чуприною полотнів, його губа ще дужче дриґалася, і він так гримав, що, якби у вагоні були шибки, вони точно повилітали б.

Спрага поселялася в горлі й не відпускала. «Пити!» – шелестіли вуста недужого Степана, який лежав у кутку.

У вагоні стояв такий сопух, що, змішаний із припахом перепрілої соломи, сечі й поту, роз’їдав ніздрі. Але над усе висушувала спрага. Щойно потяг гальмував, усі вистрибували з вагона й мчали в рів – щоб і «потреби справити» і хоч леда-яку калабаньку відшукати. Люди одне біля одного прилягали навколо калюжі й пили. Не кожен ґазда з такої худобину напоїть. Гнила вода була каламутна й відгонила намулом. Ганна також прикипіла губами до води й собі хлептала. Уже не думала, що можна спити волос, як колись казала їй бабуся. Спрага сушила не лише тіло, а й мозок. Ганна не знала Степана, але про всяк випадок намочила для нього кінчик сорочки. Поле обернулося на великий людський водопій. Спрага не зважала на гігієну: гігієна сама про себе нагадала за кілька годин. У кого слабкий шлунок, той уже ні про інше не думав, як про наступну зупинку.


– Alle austeigen! – горлопанив наглядач із прилизаною чуприною. Його губа дилькотала ще дужче, а зуби нагадували оскал вівчура.

Потяг, мов важка змія, вагітна невідомістю, вповзав у чуже місто. Що далі? Люди, як мокрі й поморені мухи, виповзали з вагонів. Вони пахли притлумленою соломою, старим мотлохом і потом. Скільки остарбайтерів перебачили ці товарняки?! Хто востаннє мив ці вагони?

Ніхто не відав, у яке місто вони приїхали й що на кого чекає. Перон став великим юрмищем чужаків, які мали помагати ставати ситою країні, що зробила їх голодними.

Був ранок. Маґдебурґ уже давно не спав. По-весняному тепле сонце золотило ранкові шибки будинків, що стояли вряд, не сперечаючись, у кого краще товариство, бо були схожі один на одного, наче близькі родичі. Що їм було до тих, хто кублився тут, на подвір’ї арбайтсамту[69] – першого пристановища майбутніх остарбайтерів? Ніхто не знав, що тепер буде й чи взагалі «це» буде тепер. Чи будуть виставляти їх, як худобу на базарі, чи розподілятимуть у якийсь інший спосіб? Якщо перше, то заглядатимуть на руки, на поставу й зазиратимуть у зуби, як коневі. Кому треба хирлявих наймитів і хлипких рабів! Кожен хоче товстошкірого міцного двожильного наймита, який робив би все, що закортить його повелителю. А як бути з тринадцятилітніми дівчатками, яких забирали без особливої гадки про їхню долю? План виконано, а решта – хоч вовк траву їж!

Ганна трималася за Параску. Вона знала, що їх мають розподіляти разом, бо Ганна ще не має вісімнадцяти. Та у свої шістнадцять вона ще не мала чого так потерпати, як ті, кому лише тринадцять. Ганна дивилася на розлоге дерево, що широчіло віттям аж до арбайтсамту. Цей світ їй видавався більшим, ніж той, що вдома. Арбайтсамт – це був великий триповерховий будинок із широкими дерев’яними дверима та великими коричневими вікнами, переділеними на дрібні квадратики. Позаду нього – шпетний парканець, неподалік – голі, але ще з осені доглянуті клумби. Ганна переступала з ноги на ногу. Що діється тепер там, за цими вікнами, за тими дверима? Хто вершить їхню долю? Чи, може, уже вивершив?

– Не трясисі, – почала заспокоювати Параска. – Ти не сама. Разом не пропадем.

На бічній вуличці стояли брички, запряжені кіньми, і вантажівки. Біля них повагом туди-сюди проходжувалися чоловіки в капелюхах, вряди-годи позираючи в бік арбайтсамту.

– За нами приїхали, – кивнула на них Параска, – видиш, уже чекают.

На подвір’я спершу ступив наглядач, а перегодя – двоє чоловіків. Вони щось по-своєму шваркотіли один до одного, почасти глипаючи то на одне, то на друге поштурховисько. Один із них – високий, чепурний, добре доглянутий широкоплечий німець із червоними щоками, наче ще й досі цицьку ссав. Другий – маленький, худорлявий, із кістлявим гострим обличчям, проте теж чепуркуватий і підтягнутий. Усі притихли. Високий і широкоплечий зробив крок уперед і почав читати прізвища. Худорлявий виявився перекладачем і розмовляв то російською, то українською. Спершу викликали чоловіків. Ті знеохочено вишикувалися збоку.

Нараз здійнявся вітровій. Небо притьмом насупилося, спохмурніло. Заповідалося на дощ. Хмари густіли, вурдилися. Ганна притислася до Параски. «Лиш би не громовиця!» Німці не припиняли розподіл. Чоловіки один за одним посувом прямували до переду. Натовп меншав. Залишилися самі дівчата й жінки. Раптом хмара якось несподівано розгойдала перші великі повільні краплі, які з шумом торкнулися землі. Розгостився дощ. Жінки потулилися одна до одної, накривши голови хустками. Дощ цівками стікав по хустках, плечах, руках. Німці наче не помічали плюскоту. То була справжня моква для тіла й для серця.

Почався другий етап розподілу. До бауерів.[70] Дівчата тримали одні одних за руки, як родаки. Вони тулилися одна до одної, навіть не знаючи, як кого звати. Притулювали руки до рук, як до того єдиного шматочка України, який зараз хтось би мав у них викрасти. Серце калатало так, наче хотіло прогаратати грудну клітку. Тіло вже промокло до нитки. Душа теж. Але надія на Бога була найбільша. «Може, попаде який добрий бауер?»

Лило, як із луба. Коли Ганна почула своє прізвище, стрепенулася.

– А Параска? Ви забули Величко Параску. Нас двоє, – розвела руками. Вона не бачила перед собою ні стежки, ні дощу. І людей не бачила. – Нас двоє, паночку. – Її ноги стали хиткі, як травиця, а душа – полохлива, як пташка. – Паночку!

– Нє паложено двоє, – сухо відповів чоловік.

– Я не можу сама, мені тілько шістнадцять, – оглянулася навколо Ганна. – Я не можу сама. – Сльози градом котилися по її щоках. Ще рясніші, ніж дощ. Ганна глянула на другого німця й склала перед ним руки, як перед Богом. – Дозвольте, паночку.

– Нє паложено двоє, – переклав той коротку відповідь німця.

– Паночку, – підбігла до нього Параска. – Паночку, та то моя сестра, чуєте, паночку? Я буду за вас молитиси, паночку. Лише пустіт і мене з нею. Вона ще мала, чуєте?

– Нє паложено, – ще раз повторив перекладач. – Ганна Величко ідьот до бауеров. Там за вуглом вибірают, – сказав плутано перекладач. – Параска Величко ідьот на завод.


Наглядач щось таке ще гаркнув до Параски, що аж обидва чоловіки обернулися на нього. Та ступила крок назад і дивилася, куди пішла Ганна. І таки подалася за нею.


Дощ не переставав. Він цвічив, і сік, і хлющив, вгризаючись у кожну ниточку, і не мав наміру поступатися. Мокра до рубця Параска підбігла до Ганни, узяла її за руку й притиснула до себе. «Усе буде добре, Ганусько, усе буде добре». Побіч стояли мокрі як хлющі інші дівчата й жінки, яких справили до бауерів. Вони вже не ховалися від зливи, а просто передали себе в руки Богові. Жодна з них навіть не поправляла промоклу до нитки хустку, бо ні на цяпку не воліла подобатися цим тельбухатим бауерам, які дибуляли бічними вуличками. І не важило, чи то були старі, чи молоді бауери – вони вже заздалегідь не любили їх.

Бауери не страшилися дощу. Один за одним вони підступали до українців, обзирали їх і забирали із собою. Коли до Ганни підійшов вузлуватий, дужий німець у зеленій грубій вовняній кацабайці та сірому капелюсі із загнутими донизу крисами й показав пальцем на неї, вона здригнулася.

– Паночку, панотчику, у мене є сестра. Візьміт і її. Ми вам усе будем робити, все-все, шо захочете, шо скажете, тілько візьміт нас двох, паночку, – по-дитячому жебоніла Ганна.

Німець спочатку заблимав своїми невеликими сірими очима, далі поправив капелюха й показав на вуличку за домом. Ганна збагнула, що він не знає жодного слова українською. Вона ще раз пригорнула Параску й почвалала за своїм новим ґаздою, витираючи рукавом мокре від сліз обличчя. Долю ще однієї ауслєндерки вирішено.

Машина зупинилася біля двоповерхового будинку. Бауер вийшов перший. Ганна сиділа в кузові на своєму клунку й не знала, чи виходити, чи чекати. Коли побачила, що німець кивнув їй, підвелася й зістрибнула, тримаючись за бортик машини.

Широкі сходи

Що вище ти ступаєш, то краще тобі видно. Тільки не себе.

Ганна підіймалася широкими дерев’яними східцями, притримуючись за гладеньке дерев’яне поруччя. Вона входила в новий світ, якого не розуміла й не знала. Світ її нової долі, передректи яку міг лише Бог. Дівчина ледь чутно шелестіла губами слова молитви. Вона ступала вслід за цим сторонським чоловіком і не відала, чи то кожна сходинка скрипотить під її ногами, чи то скрипотить її сполохана душа. Витерла руками мокре від сліз обличчя й поправила хустку.

Вона стояла перед дверима й не дихала. Раптом почула, як скрипить ключ у замку. На порозі з’явилася росла ясноволоса жінка з блідо-голубими очима, маленьким витонченим носиком і тоненькими білими бровами. Біля її ніг висунулася білява дитяча голівка з широко розплющеними прискіпливими очима. Жінка всміхнулася, ширше прочинила двері й узяла дитину на руки. Ганні розвиднився світ. Вона з полегкістю зітхнула й ступила до чужої господи.

Жінка щось зашваркотіла по-своєму, але Ганна не зрозуміла ні слова. На мигах німець показав Ганні, де вона може помити руки, і відчинив двері до ванної кімнати. Дівчина спинилася на порозі. Звідки ж вона знала, де і як німці миють руки і як у них може виглядати ванна кімната. У них, у селі, руки мили водою з цинівки, а для купання клали в суботу посеред хатчини бляшану балію, черпали в неї з коцьолка[71] воду, по черзі залазили в неї й так милися. Жінка помітила Ганнину несміливість, показала на кран, відкрутила його й подала мило. Далі знову щось прошваркотіла, та вочевидь згадала, що Ганна нічого не розуміє. Вона показала на ванну з водою, рушник і купку охайно поскладаного чепурного одягу. Ганна второпала, що має передусім вимитися. Ось лише чи той одяг справді покладений для неї, вона так і не збагнула.

Вона сиділа в білій купелі, підібгавши під себе ноги, і повільно окидала оком то білу шафу, то дбайливо прибиті фігурні гачки, то чистенькі рушники, то біленьку поличку, пуделка з милом і з казна-чим низенькі пляшечки, дерев’яний гребінець із широкими кленцами[72] біля великого люстра. Ганна не могла приміряти цей дивний новий світ до свого світу, бо такого вона зроду не бачила. Як довго тут можна бути? Може, ґазди дивляться на дзиґарок,[73] і їй треба вже бути там? Дівчина боязко вилізла з ванни й ще раз оглянулася. Вода стікала на долівку. «Може, фрау хотіла сказати, що то її рушник і до нього не можна торкатися», – подумала Ганна й не торкнулася. Може, і миделко не можна було брати, а вона, Ганна, намочила його, навіть змилила трохи? О Боже! Тепер Ганнине лице ще більше змокріло. А якщо ця вода у ванні також була наготовлена для фрау або для її чоловіка чи дітей? А тут ще й Ганна нахляпала на підлогу! Куди їй вилити тепер цю воду? Чим витерти те, що вихлюпнулося поза ванну? Ганна обернулася й мимохіть зачепила рушник. Той упав на долівку й трохи змочився. Ще тільки цього бракувало! Ганна поквапом підняла його, поклала на стілець, натягла на себе все те, у чому приїхала, ухопила в руку свій мокрий кабат, тихенько натиснула на клямку й висунула в коридор голову.

«Попробуй тепер найти свою торбу. Де я її лишила?» – подумала Ганна.

Ледь чутно, як кицька, дівчина на пальчиках вислизнула з лазнички й торкнулася дверей, що навпроти. Ті відхилилися, і вона збагнула, що потрапила не туди. Поквапно ступила крок назад. У голові все перевернулося. Вода з її волосся крапала на долівку, залишаючи за собою мокрий слід. Ганна присіла, щоб витерти його кабатом. Раптом позаду себе запримітила маленьку біляву голівку з великими голубими очима, що уважно стежили за нею. Ганна озирнулася. Дитячий крик мала б почути й сусідня вулиця. Ганна вже почала дзвонити зубами. Вона спробувала мигцем підняти з підлоги свій кабат. Із-за дверей виріс сам господар. Її ноги задилькотіли ще дужче. Спробуй поясни цьому панові, що ти не хотіла перелякати дитину, що не планувала чигати цими коридорами, що майже з переляку кинула на долівку мокрий кабат (про мокрі сліди від волосся він не мусить знати) і що просто хотіла знайти свої речі. Але як?!

Ганна дриґотливими руками схопила з долівки кабат, притисла до себе й намалювала пальцями в повітрі квадрат. Німець зник за дверима й за мить стояв перед Ганною з її торбою в руках. Дівчина притисла до себе торбу, полегшено зітхнула й оглянулася. Німець зрозумів, що Ганна знову хоче до лазнички, і показав на двері. Дівчина нишком, як кицька, прослизнула за двері. Щойно двері лазнички зачинилися, Ганна швидко стягла із себе вельветову спідницю, уклякла на долівку й узялася витирати нахляпану воду. Усе! Сліди заметено! Далі витягла свій старий рушник і ще раз повитирала ним волосся. Але як же бути з рушником, який лежав на стільці? Його ж не висушиш! Хай залишається тут. Дівчина перевдяглася у свою чисту блузку й шалянову спідницю, назирком запакувала в торбу все мокре й опустилася на стілець. Отямилася від того, що хтось грюкнув у двері. Ганна підкинулася. У дверях стояла фрау, яка дивним поглядом окинула її.


Усі вмостилися за обіднім столом. Поштивий гер[74] широко розкинувся в кріслі й глянув на Ганну. Крісло біля нього було вільне.

«Це для фрау», – зміркувала дівчина.

Поруч розклалося трійко білявих дітей, десь по рокові старших одне від одного. Одне дівчина відразу впізнала. І воно впізнало її, бо прудко висолопило язика, за що батько помахав йому пальцем. Фрау поклала перед кожним на стіл по тарільчику зупи та великій довгій білій булці, помащеній чимсь червоним, і сіла біля пана. Ганна почула, як завурчав її живіт. Скільки часу вона не їла?

– Ґізель, – сказав чоловік і всміхнувся. – Ich heiße Gisel.[75]

Ганна вже тричі сьогодні чула цю фразу й аж тепер зрозуміла. Але зараз їй було байдуже, як їх звати. Її очі приклеїлися до тарільчика із зупою. Коли вони вже почнуть їсти?

– Das ist Ingrid. Verstehst du? Meine Frau heißt Ingrid. Heißt du Anna?[76]

Ганна кивнула.

– Gut![77] – сказав пан і всміхнувся. Він узяв у руку хліб, смачно відкусив шматок і решту поклав на свою тарілку.

Нарешті! Ганна взяла ложку, зачерпнула трішки юшки й пригубила. Їй запахло петрушкою, грибами й рідною домівкою. Гер Ґізель підсунув до Ганни помащений хліб. Ганна взяла його в руку, піднесла до рота й затерпла. М’ясо? Сире?

Вона ще раз глянула на хліб і відчувала, що їй щось підходить до горла. Це, мабуть, від дороги – заспокоювала вона саму себе. Зараз перейде. Ганна глибоко дихала й дивилася на долівку. У її голові роїлися якісь відчуття вагона, дороги, арбайтсамту. У роті ще досі був присмак тієї води, яку вона пила на полі. Її легені ще дихали відчуттям тривоги й невідомості, що затуляли їй дорогу не лише до шлунка, а й до спокою. А тут іще цей хліб! Чи, може, це якась «не така» родина? Чи то всі німці такі? В Україні схожі байки розповідали хіба про татарів. Ганну не на жарт млоїло. Вона заплющила очі, вдихнула раз, другий, п’ятий, ще глибше, а відтак затулила рот долонею й вибігла туди, де була лазничка. Не добігла…

Фрау Інґрід повела Ганну до її кімнати. Прокрутила в замку ключ, прочинила перед Ганною двері, показала їй ліжко, білизну, рушник, нічний столик, люстро, торбинку з милом, зубною щіткою та зубним порошком і вийшла з кімнати. Ганна залишилася сама. Уперше.

Вона сіла на ліжко й досі важко дихала. Уже не відчувала нічого, крім утоми. Утоми від сьогоднішнього дня й від днів попередніх. Її ще нудило, і не лише від вигляду сирого фаршу. Її млоїло від усього, до чого вона торкалася всі ці дні. Хіба все це можна за раз виблювати? Та ще й коли в шлунку порожньо. А шлункові байдужки, що в тебе проблеми! У нього своя програма, свій план і своя територія, на яку ти не маєш впливу. Він, шлунок, нічого не приймає – і все! Він ситий без їжі! Він також має право на втому, хоча досі мав довгий відпочинок. Але чи маєш право на втому ти, невільниця й служка?

Знесилена Ганна заплющила очі й слухала. Слухала саму себе. Невже це правда? Вона тепер у Німеччині, сидить у якомусь чужинському домі серед сторонських людей і досі не збагне, чому вона тут. А може, це не вона? Не Ганна, а якась інша дівчина, а Ганна лише марно позирає на неї, дурнісінько пильнує її кроки й думки. Що за верзіння! Ганна поклала голову на маленьку подущину й обняла її обома руками. Боже, невже це я?

Вона прокинулася від того, що хтось постукав у двері.

– Анна? – Вона зачула голос фрау Інґрід.

Дівчина зірвалася на ноги. Двері прочинилися. Ганна побачила на порозі фрау Інґрід і за мить уже стояла біля неї.

– Komm Abendbrot essen! Geht es dir gut?[78]

Ганна нічого не зрозуміла, на мигах збагнула лише, що треба кудись іти.


Уся родина сиділа за столом, як і в обідню пору. Думка про стіл знову пробудила в Ганни якісь пливкі відчуття млості: шлунок має не гіршу пам’ять, ніж мозок. На цей раз за столом сидів іще якийсь чоловік, засмаглий, із синіми очима й зачесаними назад кучерями.

– То ти Ганна Величко? – запитав незнайомець українською мовою. – Мені вже про тебе сказали. Я Борис Боднар. Також тут роблю.

Ганна закостеніла. Українець? Її вії й зіниці на якусь мить перестали рухатися. Збагнувши, що їй не причулося, вона кивнула й полегшено зітхнула. Борис зрозумів її збентеженість. Узяв ножа, нашмарував маслом хліб і поклав на нього плястерко сиру.

– Їж. Я спершу також не міг звикнутиси, а далі й обвик.

Ганна мовчки взяла з тарілки хліб і піднесла до рота. На цей раз це був інакший смак Німеччини. Примарний, та з на дрібку меншим страхом.

– Я з Рожнева, а ти? – запитав Борис, коли Ганна трохи оговталася.

– З Рожнева? То ви, вуйку, недалеко від мене жиєте. Я з Іспаса, що коло Вижниці, чули про таке? – відповіла Ганна.

– Та як не чув?! То ми ще й земляки! Тілько не кажи мені «вуйку». Я ще не такий старий, – усміхнувся Борис темно-синіми очима. – Тепер мусимо триматиси купи. Ти сама приїхала?

– Нє, з Парасков, сестров. Але її забрали дес-інде.

– Жаль! Але так у німців є. Хочеш, можу помогти тобі знайти Параску. Може, стане душа на міру.

– Тут душа не стане на міру ніколи, вуйку. А до Параски дуже хотіла би’м. – Ганна підвела на Бориса сумні очі, з яких викотилися два струмки сліз, які сьогодні міг спинити лише Бог.


Ганна ніколи нікого не розпитувала, що було на першому поверсі. Вона знала, що другий поверх належав родині гера Ґізеля. Найбільша кімната – штуба, як її називали німці, – була відпочинкова. Попри стіну стояли великі дубові різьблені шафи, посеред кімнати – обідній стіл, навколо – крісла, у кутку – світло-коричнева радіола. Ганна вже чула про таке й здогадалася, що це саме радіола, бо згодом побачила, що найбільше біля неї чипів пан Ґізель, стежачи за всім, про що там говорилося. Фрау Інґрід іноді теж присідала біля радіоли. Та зазвичай це було на вихідні. Одна кімната була для дітей. Дві інші – для Ганни й Бориса. Ганна була певна, що її кімната раніше належала фрау Інґрід, бо та іноді йшла до шафи, що стояла там, і брала звідти якесь причандалля. Що було в шафі, Ганна не знала, бо ніколи не відчинила б її, навіть якби фрау Інґрід не зачиняла її на ключ.

Такі вже були в Німеччині закони, що кожен ауслєндер мусив мати окрему кімнату для свобідного часу й сну. Це була перша окремішня кімната в Ганниному житті. Своє ліжко, свій стіл, ба й свій нічний столик! Навіть крісло з високими бильцями й дзеркало були. Хто вдома міг їй дати окремішню кімнату, як на всіх була заледве одна: там і їли, і варили, і відпочивали. Окрема була лиш-но комірчина, та й ту ніколи не огрівали. Там зберігали насіння, меливо й сякі-такі продукти, якщо вони були взагалі.

Робота була не те що трудна: Ганна мусила робити все те, що робили бауери, і те, що вони залишали для поштуркачів. Вона поралася з фрау Інґрід на кухні, працювала на полі, у сараї, сиділа з дітьми. Та й у городчику під хатою було трохи роботи. Цибуля, морква, буряк і зелення на закришку росли тут. Але то була сезонна робота, а взимку – хатня. Правда, бувало, навіть у грудні на грядках шпинат брала (хоча спершу думала, що то пані Інґрід лободи насіяла).

«Хіба ауслєндери знають, що треба садити й коли збирати?» – укотре колола бауерка.

Ганна не зважала, що бурмотіла собі під ніс фрау Інґрід. Якби не Борис, то вона б і не знала, що каже фрау. Зрештою, дівчина не дослухалася. Вона й не хотіла знати, як треба садити й що треба збирати в цій холодній і далекій для неї Німеччині. Вона просто хотіла додому. Хотіла полоти свій городець, бігти своїм садом, своєю стежкою, рідними полонинами, а не слухати докори вередливої господині. Дівчина дивилася на зоряне небо, витираючи долонями обличчя. «Де ви, мамо?» Як вона марила доторкнутися зараз до свого порога, впасти в мамині долоні й довго-довго триматися за них, убираючи всією своєю суттю їхнє тепло. Сказати їй, що її дитя опинилося раптом серед чужих людей, не знаючи, коли його знову заберуть звідти.

Ганна глибоко дихала й перемальовувала день наново. Вона уявляла знову своє дитинство, маму, свою Парасочку, свою хатину з глиняною долівкою, вікно, з якого виднівся ґрунь[79] гори, і час перед Великоднем. У хаті пахло натопленою піччю й хлібом. На великій стільниці мама косичила нові паски. «Дивиси, аби косиці були рівненькі, бо шо люди скажут», – поправляла вона Ганнину пасочку. Ганна не думала про те, що скажуть люди. Вона лише снила, щоб її паска була краща від Парасчиної. У Параски все виходило ліпше: і хрестик на сорочці, і полотно на рушники. Навіть вурда,[80] і та була солодша й жовтіша. Ось Ганна поправляє свою пасочку й всміхається: «Цього разу моя такой краща!» «Ввидимо, коли виросте! – усміхається у відповідь мама. – А тепер на пательню – і в піч». Мама говорить пошепки, щоб тісто не сіло. На лаві виблискують свіжоспечені маківники. Ганна крутиться біля них: хоч би раз скубнути. Та добре знає, що мама за це сваритиме. Параска звивається по хаті, то в одному куті щось підкине, то в другому поправить. «Ото хтос буде мати ґаздиню», – мама киває на Параску й знизує плечима в бік Ганни. – Нічо’, і ти навчишси!» А Ганна хоче, щоб і про неї так казали, як про Параску, і теж починає звиватися по хаті. Ще в куфрі[81] треба поскладати! Ганна підходить до куфра, розщіпає маленьку залізну защіпку й підносить важку ляду. З куфра прохоплюється душок полотна, свіжовипраних сорочок та рушників… Ганна поволі вибирає все з куфра й одне за одним викладає на постіль. Попервах – вишиті рушники, далі – полотно. Ось і мамина шлюбна сорочка з вишитими двома голубами на грудях, що тримають дзьобиками серце. Коли Ганна буде віддаватися, вона теж собі таку вишиє.

– Чи я тобі не казала, як ти сіяв ленцю,

Не бери си великую, візьми собі меншу,

Бо велика, як ялиця, буде тебе бити,

А маленька рум’яненька буде тя любити,

– гумкотіла Ганна.

«Не співай, то піст», – гримала мама з-за печі. Ось її, Ганнине вишиття. Дівчина торкається пальцями хрестиків: «Ну хіба в мене гірше виходит, як у Параски?» «Борше складай», – чується від печі мамин голос. А Ганна навіть не сердиться, бо знає, що Параска про все подумає й усе встигне. У хаті ще дужче пахне хлібом і святом…

«Анна!» – почулося з будинку. Ганна усміхнулася: хіба може хтось заборонити мріяти?!

Біля своїх бауерів Ганна знала, що таке робота, але не знала, що таке голод. Лиш би ще фрау Інґрід не була часом така ненависна. Від Бориса дівчина не раз чула, що далеко не всі бауери добре годували ауслєндерів. Та хіба вона знала про інших, коли нічого, крім своїх господарів, їхнього помешкання та купи роботи не виділа? Навіть нічогісько не знала про свою Параску. Як тоді їх обох розлучили, так і жодного знаку від неї не було. «Божечку, скажи мені, де моя Парасочка. Ци жива ше?» – шелестіла вустами перед кожним сном дівчина.

– Ганно, у мене для тебе щос є!

– Покажіт! – бігла назустріч Ганна.

– Коли скажеш «покажи», тогди й віддам, – дражнив Ганну Борис.

– Не можу. Вам вже ого скілько років, а мені лише шістнацять, – боронилася Ганна.

– Тогди не дам, – не вгавав Борис.

– Ну добре, покажи.

– О, то вже інша справа! На, тримай! То від Параски. Видиш, ту’ написано.

Ганна вхопила листа й за мить уже стояла біля вікна своєї кімнати. Наче й по сходах не бігла.

«Дорога Ганусько, тішуси, що вже маю твою адресу. Я здорова. Роблю на заводі. Крім наших, тут ще є поляки і французи. Їсти дают мало. Дуже мало. Ледво тримаємси. Напиши мені, як ти? Дуже голодуєш? Бо дуже гризуси за тебе.

Твоя Параска».

Ганна ще раз і ще раз перебігла очима по написаному: «дорога Ганусько», «твоя Параска». Притулила до себе лист і вже в думках відписувала:

«Дорога моя Парасочко, як мені прикренько, шо тобі так тяженько. Напиши, чим я можу тобі помочи? Я не бідую. У мене щоднє є шо їсти. Приїдь до мене. Чим зможу, тим поможу.

Твоя Гануська».

Дівчина лягла на ліжко, заховала обличчя в подушку й заплющила очі: тут її сльозу ніхто не побачить.

Ганна чула від Бориса, що найбільше українці голодували на заводах, хоча працювали за десятьох. Їй було б гріх нарікати на своїх ґаздів. Вона й не скаржилася. Ось лише Параски їй було дуже шкода. Та чим вона сестрі підсобить? Фрау Інґрід не потребує більше служниць. Ганна поправила під головою подушку й обернулася до вікна. Раптом їй уявилося, що скоро закінчиться війна, Параска приїде по неї, забере звідси, і вони разом повернуться в Україну. Тоді фрау Інґрід сама буде сидіти за своїми високими порогами або стане шукати іншу служку, але вже не українку. І най лиш спробує на німкеню так гримати! Та їй поторочить! Ганна всміхнулася. Смуток і радість переплелися в ній, як гілки дикого винограду над її улюбленою розхильчастою грушею (мама казала: «Най росте, то шо, нам шкода!»). Перед Ганниними очима відразу майнув її сад: груша, дрібно-синій кислий виноград і розлога яблунька біля вікна… Коли вони з Параскою були малі, то забиралися на сю розхилисту яблуньку, робили зі своїх платинок ляльки і вкладали їх у сплетені з трави люлі… Ганна співала колискові, а Параска прибирала в «хаті», «замітаючи» гілляки складеним до купки листям. Ось тут, за виноградом, вони бавилися в хованки. За дровами була найліпша скритка, і Параска довго не могла віднайти Ганну… Зоряне небо, стиглі соковиті яблука в траві… Ганна заплющила очі. Вона чітко бачила свою хату, прохолодну втоптану стежку до яблуні, бачила свої ворітця, дерев’яну хвіртку з прибитим до неї кілочком. Коли той відпадав і хвіртка не защіпалася, Параска прибивала його каменем…

Ганна знову поправила подушку й глянула кудись понад стелю. Ось стежка на полонину… Ген-ген видно сусідських овець, тоненьку смужку загорож із високими перелазами, а за ними стіна рівненьких смерічок, що обнялися за руки і йдуть собі, йдуть аж до Вижниці… Ось Ганна обережно ступає на дощечку перелазу, перекидає ногу за біляву лату, зістрибує з дощечки й біжить по траві. Ранок уже трохи прохолодний, але сонце світить так рожево й м’яко, що якби не знав, що то осінь, то впізнав би її за м’яким ранковим пружком неба й за запахом осінньої полонини. Маленькими сонечками виблискує на дрібній, подекуди вже посохлій конюшині роса. Ганна вдихає на повні груди прохолоду й відчуває, як пробігає по її тілу гусяча шкіра. «Такой зимно нинька!» Вона ступає в холодну росу, як у купіль, а далі біжить, біжить по полонині… «Ганусько! – чується здалеку голос Параски. – Мама кличут до хати». «Іду», – хоче вимовити Ганна, але не може. «Anna, wo bist du?[82]» – чується голос фрау Інґрід.

Дівчина натягає на голову ковдру й притискає до грудей руки: «Отче наш, поможи, аби Параска ніколи не голодувала. Поможи, аби ми якнайборше дісталиси додому». Її молитви, як і її спогади, утікали далеко від цієї чужої й холодної землі, яка ніколи не збагне, як пахне паска, як дихає на повні груди полонина і як смакують яблука з розхилистого саду її дитинства.

Таємна свиня

Не все таємне стає явним. І це явно не таємне.

Гер Ґізель не належав до тих заможних бауерів, що мали багато землі. Та у війни свої закони. Кожен мусив працювати на фронт. Пшеницю, кукурудзу, ріпак, цибулю – усе, що збирали на полі, відразу відправляли на станцію. Перевезенням займався Борис. У ці дні він готував із гером Ґізелем відправки. За дотримання закону всім бауерам давали борошно, олію, лляні рушники та всяку всячину. Родині Ґізеля теж.

Та в бауерів біди не було. Бо навіть вони, законослухняні німці, знали, як обійти закон і перехитрити державу. «Якщо в когось велика сім’я, то можна дві свині колоти, а якщо невеличка, то лише одну. Решту живності мусиш віддати державі», – казала пані Інґрід. Гер Ґізель колов одну свиню офіційно, а другу – таємно. То їм на цілий рік і вистачало.

Ганна знала, коли бауер готується різати таємну свиню. Тоді ніхто ні про що не мав здогадатися, бо від поліції не відіб’єшся. Сусіди – це теж добродушний народ: рідна держава – святая святих. Коли її хтось обдурить, того доконечно слід видати поліції.

Одного разу бауер уже мав проблеми, коли до нього навідалася поліція з начебто вибірковим контролем. Це було відразу на наступний день після того, як таємна свиня вже стала ковбасою. Дякувати Богові, гер Ґізель знав, як за ніч можна обернути свиняче м’ясо на ковбасу й консерви, а кістки запакувати в глиняні горщики й залити окропом (на цілий рік закваска для зупи). Ганна поки на власні очі не переконалася, то грішним ділом аж дотепер думала, що німці ковбасу з людей роблять. Ото пропаганда!

«Дорогі приятелі-сусіди» були, мабуть, дуже розчаровані. Гер Ґізель зітхнув із полегшенням, витираючи лоба: «Справжня німецька пильність! Нічого не скажеш!» Ганні таке переповідав Борис. Насправді вона не знала, як добре Борис володіє німецькою. Чи, може, трохи прибріхує? Сама Ганна вже трохи тямила німецьку й могла порозумітися з кожним.

Гер Ґізель скидав м’ясо з таємної свині у велику балію. Борис знався на всій цій процедурі, і бауер завжди нахвалював його. Він раз по раз відкраював іще теплий шматок обсмаленої шкіри, опускався на дзиґлик і наминав. Гер Ґізель ніколи не складав йому компанії, бо не любив їсти шкіру. Зате дожидав, поки фрау Інґрід зготує йому хліб зі свіженьким фаршем.

Поки чоловіки давали собі раду зі свининою, фрау Інґрід займалася дітьми. Стукіт у двері був такий несподіваний, що фрау аж підстрибнула на стільці. Вона довго дивилася у дверне вічко, не наміряючись відчиняти. Була б так і зробила, якби не Йоганнес, її наймолодший син. Той щодуху побіг за мамою й ще з коридору зарепетував:

– Wer ist da?[83]

На порозі стояла Параска.

– Що вам треба? – запитала фрау Інґрід німецькою.

– Ганна, – відповіла Параска. – Ганна Величко. Моя сестра, – продовжила по-німецьки.

– Anna ist nicht da![84] – стала фрау на порозі, не пускаючи Параску.

– Анна! Анна! – гасав коридором Йоганнес, не знаючи, у чому річ.

– Anna ist nicht da! – ще раз бовкнула фрау Інґрід і зачинила двері.

Ганна стояла на сходах і не вірила сама собі.

– Чому ви не пустили до мене Параску? – застрягали в грудях слова.

– Ти мала сказати, що вона прийде, – відтяла фрау й зникла за кухонними дверима.

«Мала сказати! Але то моя сестра!» Ганна вже трохи знала німецькі порядки й розуміла, що в німців незвично ходити в гості без попередження. Та жаль накотився їй на очі: вона так давно не бачила Параски.

Дівчина втекла у свою кімнату й замкнула за собою двері. Вона зробила це так гучно, що фрау Інґрід не могла не почути. «Ауслєндерам ніколи не вгодиш», – чувся обурливий коментар з-за дверей.

Фрау Інґрід постукала у двері. Ганна не відмикала.

– Анна! – узялася тормосити двері бауерка. – Аnna! Mach auf![85]

Ганна застромила голову під подушку, затулила вуха долонями й не відчиняла. Її мокре обличчя не хотіло відслонюватися від подушки й не мало бажання виказувати тут жодному іншому обличчю свої жалі. Не хотіло й не могло.

Який жахливий був день! Ганна вже добру годину-дві бовваніла біля вікна й не збиралася виходити до фрау Інґрід. Вона дивилася то на вулицю, то на перехожих: хтось прямував дорогою до Маґдебурґа, хтось повертався з міста додому. У цю годину на вулиці не було людно. Машин теж майже не було. Відчуття самотності було так само нестерпним, як і бажання втечі. Та куди ти звідси втечеш? Що кому до тебе, ауслєндерки з далекої України, яка раптом вирішила показати норов своїй черствій і гонористій господині. Що їй доведеш, тій упертій фрау Інґрід, коли ти просто наймичка. Мусиш робити те, що тобі наказують, а не те, що хоче твоє серце. Ганна ще раз витерла рукавом обличчя, поправила спідницю й вийшла в коридор, але за мить повернулася.

Почало смеркати. Двірник із великою палицею в руках засвічував гасові ліхтарі. Вони мерехтіли в сутінках і м’яко освітлювали дорогу. На небі з’явився повний місяць, круглий, як паляниця з маминої печі. Ганна дивилася на нього й знову бачила їхню маленьку дерев’яну хатину, мамку, мідницю з тістом і Параску, що звихалася по хаті. Ось мамині руки вже відчиняють дверцята печі, беруть за ручку коцюбу, висувають на крайчик печі хліб. Він гарячий і пахкий. Мама бере білий рушник, виймає ним хліб і кладе на стіл: «Не їш, най вистине, бо щє черево заболит». Ганна не їсть. Та раптом бачить, як Параска вже не звихається по хаті, а швидко блідне й зсувається попри самісіньку піч на долівку. «Хліба! Мамо, їй треба дати хліба, вона не може чекати. Вона не виживе!» Ганна хапає з лави всі свіжоспечені паляниці, скидає їх у торбину, підбігає до Параски й каже: «На, їж! То все тобі! Ти вже ніколи не будеш голодна!» Сльози ллються по Ганниному обличчі, та вона не витирає їх, бо їй уже шістнадцять. Вона може плакати як доросла, і ніхто не осудить її плач. Ганна простягає Парасці хлібину, і та розплющує очі. «Дякую, Ганусько…» Ганна здригається з радості й розуміє, що це був лише сон… Страшний і безпомічний сон, яким не можна передати сестрі ні хліба, ні своєї любові. «Де ти, Парасочко? Де ви, мамко?»


Фрау Інґрід часом була таки добрячою фурією. Вереда й мегера! Що ще скажеш! Бували дні, що їй нічим не догодиш. Тоді вона, як справжнісінька капризуля, до всього дошукувалася, хоча далеко не в усьому сама шурупала. От хоча б: Ганна гарує на полі, летить зі списком від фрау Інґрід до крамнички, несе все, що треба, пильнує дітей, а на вечір ґаздиня навалює повну мідницю брудного начиння, ховає його в шафчині, щоб ніхто не бачив, а щойно Ганна відчиняє двері на кухню – ось тобі й свіжа роботонька! Удома Ганна собі раненько все перемила б, та в ґаздині свої закони. Однак фрау Інґрід, аж поки не ляже, цілий вечір лоточить Ганну й чимраз більше шпильок пускає.

Якщо відверто, то фрау була доволі капарне[86] бабисько як на німкеню. Чи раз візьметься щось там партолити, то так і полишить на півдорозі. Лише ходи й видзьобуй за нею. Щось не допильнуєш – решетиться, сичить, на обличчі міниться. А в інший день із мегери ангел виплоджується! Ходить потішна, не навісніє, не гримить. Зате гер Ґізель повсякчас рівний: серед купи роботи йому не до сварні. Та коли знаєш, хто чим дихає, то й служити легше.

Єдине, що любила фрау Інґрід, це куховарити. Вона могла довго стояти біля плити й поволі насипати то в один, то в другий баняк всякої всячини. Зупу вона варила щодня. Навіть із брукви. Фрау Інґрід, як велика важниця,[87] пишалася своїми кулінарними здібностями, хоча для Ганни вони не здавалися ніякими хистами. Зупа як зупа. Єдина зупа, яку Ганна справді любила, – картопляна. Вона нагадувала їй рідку колочену картоплю, що її варила вдома мама. Правда, фрау Інґрід кидала туди ще смажені коржики з білої булки. Ганна їла все, що готувала бауерка, крім риби й сирого м’яса. «Та хіба ауслєндери розуміються, що добре?» – коментувала щоразу фрау Інґрід, коли мастила сирим фаршем булку.

А що найбільше любила Ганна? Лише не куховарити. Коли фрау тобі під руки дивиться, наче ножем ріже, то яка тобі охота до роботи? Правда, Ганна любила ходити в крамничку, хай би принести для фрау яку абищицю. А що то була за крамничка! Ну де Ганна в селі таку виділа? Там не лише харчі. Та фрау не дурне бабисько: лети, купи й мигцем назад. Ганна деколи не летіла. Стояла собі коло полиць, зазирала в кожну, як сорока в кістку, торкалася оком маленьких миделок, скриньок, люстерок, але рушити не наважувалася. Далі швидко брала те, що казала фрау, віддавала картки – і додому.

Найбільше вона марила блузкою. Це тобі не полотняна сорочка! Ото побіжить, бувало, до крамнички й замість того, щоб відразу взяти олію й цукор, стоїть біля блузки, обзирає. Не має ні марок, ні бецуґшайна,[88] але не вступається. Ганна знає, що фрау Інґрід і на неї бецуґшайн бере (тут усе за картки, навіть бруква – зводить плечі Ганна). Та що вона скаже? Силуваним конем не під’їдеш.

Фрау Інґрід не сліпа. Бачить, що Ганна довгенько в крамничці бариться й гандри б’є.[89] Таки притисла дівчину. Та мусила відкритися. І грім рака вбив! Господиня тільки сплеснула в долоні.

– У тебе ніколи не було блузки? – виймала душу.

– Не було, – тупцювала Ганна, дивлячись під ноги.

– Та звідки у вас знають, як вбираються справжні фрау? – передавала в кашу масла Інґрід.

Якби Ганнина воля, вона б шарпнула в цю мить за скатертину, на якій господиня розклала начиння для обіду, чи перечепилася б за баняк із зупою…

Ганна навіть не гримнула дверима. Журба сорочки не дасть. Злість – теж. Вона вийшла в покої. До своєї кімнати не мала права: у служниць робочий день не передбачає сльози.


Ганну називали Анною, хоча фрау Інґрід стверджувала, що в них ім’я Ганна теж було. Параску кликали Параскою, хоча це звучало аж ніяк не по-німецьки.

Завод, на якому працювала Параска, був трохи далі від Маґдебурґа, у місті Ґотові. Там виготовляли якесь залізяччя. Хіба людоньки, які там працювали, знали, що то був військовий завод і що то за залізяччя вони виточують?! Добре, що до кінця так і не дізналися. Завод забирав у дівчат останні сили. А що їм лишалося робити?! Людина без вибору – то птаха в клітці: ні летіти, ні плакати. Ось так і складали крила, змирившись, і марніли, смутніли, як почорнілі птахи. Хоч би зернятко яке підкинув хто! Миску якоїсь зупи дадуть, де й картоплі не знайдеш, і такий цурпалок хліба, що нема що в руку взяти, – а цілий день роби! Параска змарніла, аж висохла, личко загострилося, очі посіріли. Голод не вовк – на місяць не завиє. Ось лише виплачеться в подушку, коли всі сплять. Бо й на людях заплакати годі!

Життя в бараках – то не меди! Там ні зварити, ні з’їсти нема що. Та й затишку шукати годі. Одного разу Параска таки приїхала до Ганни в Маґдебурґ. Цього разу вона зарання сповістила Ганну та її господарів про свій приїзд. Фрау Інґрід і не намагалася згладити свій прогріх, що минулого разу не впустила Параску до хати, та все-таки до обіднього столу її запросила. На стіл накривала Ганна. Свій улюблений обрус не настелила: ще фрау загнівається. Поки господиня прикликала дітей, Ганна відкраяла товстелезний шмат сиру, щедро намастила Парасці дві байди хліба, поклала два плястерка ковбаси й впхала їх сестрі в кишеню. І миску зупи налила: «Їш борше, поки фрау нема». Фрау Інґрід нічого не примітила. Усі сіли за стіл. Параска почувалася дуже нерішуче: у бараці ніхто їй під руки не зазирав. Вона похапки клала в рот окрайчики хліба, майже не пережовуючи їх. Фрау Інґрід не зводила з неї очей. Вона не була б фрау Інґрід, якби не прокоментувала герові Ґізелю: «Хіба цих ауслєндерів можна наситити! Вони вічно голодні». Після цієї фрази в Ганни ще довго застрягав у горлі хліб, коли вона його ковтала. Після обіду Параска поїхала. Їй треба було ще за дня дістатися до Ґотова. Хоч господиня й ходила слідом за дівчатами, Ганна таки поцупила для сестри дві консерви й віддала їй аж біля потяга. Хіба той знає, що таке голод, у кого в шлунку ніколи жаби не квакали? Панам цього не збагнути ніколи.

Перегодя, як Параска запізналася з Олексою, їй стало таки легше. Олекса працював у Ґотові на молокозаводі. Як Ганна тішилася, що отримала ці два листи!

«Дорога моя Ганусько, у мене все добре. Олекса мені помагає. На молокозаводі йому легше. Боїтси, аби його не злапали, але кождий день в нагачах трошка масла приносит. Вже маю шо їсти. За мене не гризиси, Ганусько. Мені вже ліпше. Твоя Параска». Другий лист прийшов рівно за місяць. «Дорога Ганусько, ми з Олексов розписалиси. Олекса поміг мені перейти на молокозавод. Тут уже краще. Є шо їсти. Ходила з Олексов до міста. Навіть до кіна ходила. А як ти, моя Ганусько? Далі лоточит тебе твоя фрау?»

Це були останні листи від Параски. Ганна чула від інших, що та завагітніла, але дитинка в неї померла. Ганна ніколи не запитувала себе, чому Параска не пише. Але не боялася за сестру: у тої був Олекса.

Бауери не мали часу для міста. Хата – поле – діти – хата – поле. Хіба з цими вічними роботами Ганна могла кудись поїхати? Хоча фрау Інґрід згодом стала дещо м’якшою, проте роботи ніколи не шкодувала.

«Най то все шляк трафит! Дурного робота любит, а дурний – роботу!» – провадила Ганна своїм соковитим сільським діалектом, коли «ті роботи» їй уже боком вилазили.

Фрау Інґрід розуміла, що Ганна незадоволена чимось, але роботи не зменшувала. «Ці ауслєндери лише про відпочинок думають», – щоразу повторювала вона. Ганна забирала назад свої надії на поліпшення, ставала спокійніша й бралася за нову роботу: коли б’єшся головою об стіну, стіна все одно не посунеться.

Цирульня для кохання

Цирульня змінює людину лише зовні. Кохання – ще й усередині.

Було свято. Правда, Ганна навіть не знала яке. Після сніданку фрау Інґрід зайшла до кімнати й поклала на крісло доволі височеньку купку акуратно поскладаного й попрасованого одягу.

– Це для тебе.

– Для мене? – роззявила рота Ганна.

Вона не вірила сама собі, що ці спідниці, светри й бюстгальтери фрау Інґрід – для неї. Знизу лежала біла блузка. Невже?! Ганна взяла в руки маленький згорточок, погладила пальцями білосніжну коронку й пригорнула до себе. Далі, як маленька дівчинка, закрутилася по кімнаті. Фрау неприховано всміхнулася й вийшла з кімнати. Ганна відразу кинулася приміряти. Вона навіть таємно тішилася, що фрау трохи розійшлася в стегнах: від цього Ганні тільки користь! Одяг фрау був гарний і доглянутий. Якби Ганна в такому одязі у своєму селі показалася, хлопці їй би проходу не давали. Ото чудо!

Новий гардероб зростався з Ганниною фігурою, наче його пошито саме для неї. Усе переміряла. Лише бюстгальтер ніяк не могла защібнути. Нарешті вдалося. «Якби Параска таке виділа, то би вмерла», – подумала вона. Насамкінець таки вдягла біленьку блузку з білосніжним мереживом та довгу шовкову спідницю з широкими фалдами. Та спідниця була таки добряче тіснувата для фрау Інґрід, а Ганнину талію вона оповила, мов друга шкіра. Дівчина не відходила від дзеркала.

– Ти б ще коси підтяла, – зазирнула знову в кімнату фрау Інґрід, – тобі б пасувало.

– Коси? – зиркнула на неї Ганна так, наче та нараджувала її поїхати на край світу.

– Тобі було б гарно, – усміхнулася ще раз фрау Інґрід. Останнім часом вона таки злагідніла до Ганни.

Кумедний сивоволосий цирульник із зачесаними догори довгими бровами й підкрученими вусиками, не приховуючи свого подивування й захоплення, прикладався до Ганниних кіс. Крім Ганни, так рано в цирульні нікого не було. Гер Шмідт (саме так звернулася до цирульника фрау Інґрід) посадив дівчину на високе крісло перед люстром і розіслав її волосся по плечах. Фрау Інґрід ахнула. Вона ніколи не бачила, як Ганна розпускає коси. Гер Шмідт узяв до рук ножиці. Ганна завмерла. Тремкий і гострий звук ножиць шаснув по самісінькому серцю. Довге біле пасмо заблищало в руці гера Шмідта.

«Усе, – подумала Ганна, – дороги назад нема».

Пасмо за пасмом обережно лягало в долоню гера Шмідта й стелилося на столику біля дзеркала.

– Робимо завивку? – усміхнувся в закручений вус гер Шмідт.

– Робимо, – затамувала подих Ганна.

Фрау Інґрід сама оплатила нову Ганнину фризуру. Кілька днів перед тим вона також розрахувалася за пломби в зубного лікаря. Це означало, що Ганниною роботою фрау таки була задоволена.

– Це тобі дарунок на день уродин, – мастила медом фрау Інґрід.

Як Ганна могла забути, яке сьогодні число! Так, їй сьогодні вісімнадцять! Два роки майнули так швидко, що вона й не помітила, як той час минув.

– Дякую, – засяяла Ганна. Якби її воля, вона б сьогодні пригорнула до себе цілий світ!

– Увечері ми з гером Ґізелем ідемо в гості. Побудеш із дітьми?

– Побуду, – погодилася Ганна.

Борис сьогодні працював. Він іноді навіть на свята розвозив діжки з пивом. Гер Ґізель мав двох коренастих чистопорідних коней. Таких в Україні Ганна ніколи не бачила. Вони були трохи менші від простих коней, зате мали велику й міцну голову, товстелезний опецькуватий зад, вгодовану жилаву шию та міцні мускулисті ноги з широкими копитами. Саме цими кіньми Борис розвозив по кнайпах і ресторанах пиво, яке брав із заводу.

Ганна сиділа на килимку й уже вдесяте розповідала Йоганнесові про Котигорошка. Йоганнес так кумедно повторював українською «…горошко», що Ганна не могла не сміятися. Шестилітній Отто гасав навколо них, щоразу висолоплював язика для восьмирічного Йоганнеса й повторював своє довге «го-ро», «го-ро». Маленька красунечка Барбара весь час заглядала в кишенькове люстерко, не втручаючись у їхню розмову. Нарешті всі потомилися. Ганна, як і щодня, рівно о сьомій заплела Барбарі волосся на ніч, уклала всіх у ліжка й пішла до своєї кімнати.

Тільки-но вона переступила поріг, як почула, що хтось зайшов до будинку. То була легка й м’яка хода.

«Борис», – подумала Ганна.

То справді був Борис. Але він не впізнав Ганни. Дивився на неї й ніяк не міг збагнути, що трапилося. Ганна вже встигла забути, що вона змінила зачіску.

– Яка ти файна! – Борис не зводив із Ганни очей.

– Та не кажи таке, – знітилася Ганна.

– Отакої! Дівці сімнацять, а вона встидаєси!

– Їсти будеш? – перепинила його Ганна.

– Буду, – любувався Ганною Борис.

Вечеря була така, як і завжди: хліб, кілька плястерків сиру й чай.

– То, може, ти мені скажеш, шо то ти нинька така файна? – не відчіплявся Борис.

– Мені нинька вісімнацять, – усміхнулася Ганна.

– Йой, то ти вже така стара стала, – глумився Борис. – Здало би си відмітити! Тогди вари ще чай, бо в мене нічо моцного нема.

Ганна поставила на стіл два горнятка й налила в них чаю з вишневого листя.

– Фрау Інґрід запарила ще перед тим, як піти, – сказала Ганна й рушила на хвильку у свою кімнату. Борис почимчикував за нею, тримаючи в руках двоє горнят.

– Тутка нам буде ліпше.

– Я хотіла лише… – почала Ганна.

– Та я тобі не заважаю. Роби, шо’с хотіла, – перепинив її Борис. – Я доперва подумав, шо можеш і тут чай пити.

Ганна знітилася, забувши, що вислизнула в кімнату, щоб глипнути на себе в люстерко. Вона поправила однією рукою кучері й стала коло нічного столика.

– Як не маєш більше ніц до роботи, ну то сідай, – мовив Борис. Він поставив на нічний столик горнятка й сів на ліжко.

Ганна несміливо сіла на крайчик ліжка, поправляючи на блузці мереживо. Далі поправила спідницю, виклала півколом фалди, узяла до рук горня й пригубила чаю. Він пахнув літом і вишнями. Борис підвівся, підійшов до дверей і перекрутив у замку ключ.

– Твій робочий час скінчивси. У нас нині свято, – шепнув їй на вухо й сів поруч. Він узяв із рук Ганни горнятко, поставив на нічний столик і прихилився до неї. – Ти пахнеш вишнями. Добрими спілими вишнями, які треба їсти. Класти на язик і їсти, чуєш? – прошепотів, присуваючись іще ближче до Ганни.

Останні слова Борис шепотів так повільно, що Ганна відчула їх аж під грудьми, нижче грудей, ще нижче. Ледь відсахнулася. Він палахкотів, як піч. Не спам’яталась, як Борисові вуста затулили їй подих, як вони опустилися до її шиї. Ганна спробувала визволитися, але Борисові руки не відпускали її. Вона не стямилась, як його пальці розщепнули ґудзички на її новенькій блузці, як гарячі губи торкнулися крайчика бюстгальтера, як нетерпляча чоловіча рука сповзла її тілом і взялася вивільняти з петельки ґудзик на її шовковій спідничці. Ґудзик не піддавався. Рука ковзнула ще нижче, відтак піднялася догори по колінах, по стегнах, ще вище, ще… Ганна чула глибоке чоловіче дихання, розуміла, як слабнуть її руки, ноги, усе тіло, прочувала, як важке чоловіче тіло притискало її до ліжка чимраз тісніше… Вона чимраз ближче вслухалася в його дихання, його нетерплячість, його міць… Іще ближче, ще, ще… Вона відчувала його в собі…

Місяць присвічував на подушку, на золоті кучері Ганниної нової завивки, на вологі губи й оголені груди, зім’яту шовкову спідницю. Поруч іще гаряче, але вже знеможене Борисове тіло. Його пальці повільно перебирали Ганнине волосся. А вуста мовчали. Чути було лише цокання годинника на стіні. Ганна не знала, скільки вже збігло часу. Дивилася кудись поперед себе, хоча не бачила нічого, навіть стелі, куди приклеївся її погляд.

– Ми ще ніколи не ходили разом до міста. Хочеш піти? – запитав Борис.

– А як фрау Інґрід взнає?

– Не взнає! – заспокоїв Ганну Борис. – Я ще не пам’ятаю, аби ґазди верталиси борше, ніж о дванадцятій.


Вони йшли по вулиці й трималися за руки. Що їм світ навколо, коли вони щасливі – та й усе! Остарбайтери також мають право на щастя. Ганна світилася. Тепле весняне повітря ще не цілком прохололо, але вже не було таке м’яке, як удень. Дівчина відчула, що холод пробирається їй під одяг.

– Притулиси до мене ближче – стане тепліше, – прошепотів Борис і пригорнув її до себе. Він бачив, як світилися в сяйві місяця її зелені очі, як розвівалося по плечах волосся. Це були очі, що не відпускали його. Це були кучері, які він хотів би гладити щодня. Він повертався думками до сьогоднішнього вечора, до кімнати, до Ганниного тіла. Його знову манило туди. Він би й зараз підхопив Ганну на руки, поніс до її кімнати, поклав би на її ложе й до самісінького ранку не відпускав би зі своїх обіймів. Навіть тоді, коли б прийшла фрау Інґрід. «Яка ти файна!» – прошепотів знову Борис і ще міцніше пригорнув до себе Ганну.

– Не змерзла? – тепло глянув на неї.

– Уже нє.

Ганна повільно вдихала вечірню прохолоду й свіжість щастя. Зорі були на диво яскраві й великі. Хотілося вдивлятися в них аж до ранку. Мріялося безустанно дивитися на цей Великий і Малий Віз, що мав би взяти їх у свою зоряну подорож до дверей щастя, за якими приготовлена для них обох світла доля. Вона, Ганна, тримаючись за Борисову руку, уже мчала на ось цім Маленькім зорянім Возику, заглядаючи згори на це нове для неї місто, на цю вечірню освітлену вулицю, на це тепле новонароджене щастя.

Велика крислата липа ще тільки зазубрила своє перше листя. Пахло відкритими бруньками, вологою корою й медом. На лавку насипалося липких брунькових лусочок. Борис однією рукою згорнув луски й кілька разів дмухнув на лавку. Це була якась химерна ідилія: чуже місто, невідомість, затишок і повний місяць, як мамина паляниця, і ця прохолодна дерев’яна лавка під липою. Такою ж липою, як біля її хати. Цей останній день квітня, теплий, як травневий. У Німеччині в цей час завжди тепліше, ніж в Україні. І сьогодні таки тепліше! Ганна схилила Борисові на плече голову й міцно заплющила свої щасливі зелені очі.

«Най би так було все!» – подумала й усміхнулася.

Вона підвелася з лавки, витягла над головою руки й граційно ставала на пальчики, наче була кульбабкою. Нова шовкова спідниця широко розвіялася легкою парасолькою навколо її струнких ніг. Білі пасма волосся спадали на чоло, на плечі. Очі блищали в сяйві місяця. І якби щастя можна було виміряти пригорщами, то воно точно б не вмістилося ні в її, ні в Борисові великі долоні. Сьогодні в ній, Ганні, зачалося і народилося щастя!

– Яка ти файна, – обійняв її Борис. – Ходи, заки наші ґазди не вернулиси.


Після того випадку фрау Інґрід розмовляла з Ганною лише крізь зуби. Та завжди любила переривати мишачі нори й таки рознюхала, що Борис із Ганною ходили на шпацер. Ото вже фрау дулі в’язала! Цього разу перепало не лише Ганні, але й Борисові. Фрау Інґрід добре вміла слова підбирати. Вона кипіла, як вода в казані, щось кричала на своєму діалекті. Бориса ледарем і нетягою обізвала. Та Борис не з тих, хто на собі їздити дасть. Хай і розумів, що винен, але те, що фрау добряче переборщує, було очевидним. Він гримнув дверима, аж зі стін тиньк посипався. Фрау розуміла, що нашвидкуруч знайти Борисові заміну їй не дуже світило. Тямила також, що дещо пересолила. Щоб якось згладити ситуацію, вона того ж вечора принесла Ганні купку свого вбрання й поклала на нічний столик. «Можеш приміряти. Усе, що підійде, можеш взяти», – спустила тон. Ганна теж розуміла свою вину й не міряла. Навіть не торкалася тих речей. Та коли фрау принесла ще й новий куферок (новий для дівчини, але старий для фрау), Ганна поскладала все туди й більше не відчиняла.

Цього вечора, як і кожного іншого, гер Ґізель сидів перед радіолою й сердито поглядав на неї. При цьому він щось так голосно й нечітко говорив на своєму діалекті до фрау Інґрід, що тій ставало прикро й вона виходила на кухню. У такий час із Ганною ніхто не розмовляв, наче вона була призвідцею програшу німців у війні. Коли вже в гера Ґізеля цілком уривався терпець, він обхоплював голову руками й кричав:

– Невже вони таки програють?! Невже програють?! Що буде з моєю Німеччиною?! Що буде?!

Острахи гера Ґізеля були небезпідставні: Німеччина таки програвала війну. Фронт присувався чимраз ближче. Летіли літаки, їхали військові машини, танки, чулася стрілянина. Страх, незмінні пошуки сховку. Поліція зганяла людей у бункери. Кулі чопкали над головою, як град, що з шумом летить у траву. Над містом висіла тривога. Метушня, біганина, сум’яття, нальоти, руїни. Маґдебурґ обернувся на купу цегли.

Шість тижнів фронт ішов по Ельбі. Гер Ґізель і фрау Інґрід ховалися з дітьми в бункері. Ганна залишалася вдома сама. Чипіла й молилася. Одного разу в бункер, куди мала йти Ганна, влучила бомба. Прорвало трубу. Більшість так і не змогла вибратися на волю. Гер Ґізель і фрау Інґрід залишилися неушкодженими, діти – теж.

Наказ «їхати додому» прийшов якось надто несподівано. Ганна збиралася стрімголов, похапцем, не знаючи, чому вона мусить так квапитися. Фрау Інґрід віддала їй ще дві свої коричневі валізи. Навіть спакувати речі підсобила. Гер Ґізель закинув валізи на машину.

– Я би хотіла знайти Бориса, – просила Ганна.

– Немає часу чекати. Тобі треба вже їхати. Сідай у машину.

Ганна сиділа в кузові автомобіля на двох валізах – своєму заробленому майні з купки шмаття, кількох нових рушників і ще деяких дрібничок, які таки взяла в подарунок від фрау Інґрід, – і дивилася на дорогу. «Чи ше ввиджу тебе, Борисе?» – шептало її серце.


Дорога додому завжди легша, ніж дорога у світи. Якби ж то!

Дорога назад була пеклом. У товарняку не було нічого, що могло б нагадувати пасажирський потяг. Навіть соломи, і тієї не дали: де-не-де потрусили нею по долівці вагона, а далі їдьте, як знаєте. Удень – уперед, а вночі – назад. Чи то тиждень так їхали, чи два, люди вже й з рахунку збилися. Ні їсти не давав ніхто, ні пити. Єдиним порятунком були зупинки й кілька ковтків води з калабаньки. Ось так і їхали – від зупинки до зупинки, від калюжі до калюжі.

На кордоні здійнялася метушня: чоловіків забирали в Росію. Навіть тих, що їхали із сім’єю. Плач, нарікання, бідкання. Ніхто нікого ні про що не запитував – перевірили документи, сказали підвестися й узяти речі. І жодної тобі суперечки! Вагон із жінками відправили до Львова. Звідки взяли, туди й привезли. Майже туди! Там чекали не лише рідні стіни, але й «опросні» листи, допити, реєстрація…

Ганну всю дорогу млоїло, крутився світ, нило в попереку. «Тут усіх млоїт, – сказала гнівливо дівчина, що сиділа біля Ганни на своїх валізах. – Вставай, бо ще в поїзді лишишси». Одне за одним остарбайтери повільно виповзали з потяга, тягнучи за собою торби й валізи, клали їх поруч, зупинялися й оглядалися, куди їм тепер. Ганна теж виволокла свої валізи на перон і спробувала зорієнтуватися, у який бік слід іти. Хоч би допоміг хто. Ноги були слабкі й неслухняні.

Дівчина поклала валізи біля ніг і ще раз оглянулася. У цю самісіньку мить чиясь міцна й велика рука, як язик велетенської ящірки, випірнула з-під потяга, схопила її валізу й зникла там, звідки й узялася. Ганна спантеличено дивилася на дірку під потягом, на тінь, що зникала разом із її валізою, і ніяк не могла отямитися. Вона бачила, як безповоротно зникли всі паперові докази її ідентичності та причетності до того світу, з котрого вона повернулася і в який ніколи більше не потрапить…

Бідолашна сіла на землю. Їй стало ще гірше. Вона затулила рот долонею й глибоко дихала. «Якби ти знав, Борисе, як мені зле… Чи ще ввиджу тебе, Борисе?… Чи ще ввиджу…»

Частина третя

Повінь

Школа

Життя сервірує знання на тарілочці лише багатим.

Мартин іще досі банував[90] за притулком і не знав, як виглядатиме школа, у яку він має тепер ходити.

«От колис було добре, – зітхав Андрусь. – Моя баба казала, що діти бідних попервах не ходили до школи. Ходили тілько діти панів. Пани купували їм нове вбрання й відправляли до міста чи наймали вчителів додому. А бідні діти лапали в Черемоші для панів пстругів[91] і шукали за звірами. Шо, їм було зле?» Мартин нічого не відповідав.

Він волів ходити до школи щодня. А ввечері сідав біля каганця, брав чорнильницю, перо й старанно виводив літеру за літерою, цифру за цифрою. Потім вилазив на піч і ще щось довго бубонів про себе. Далі злазив із печі, складав усе потрібне в торбинку, дивився, чи чисті постоли, клав їх біля дверей і лягав спати. Стефка тішилася, що Мартин школу любить. І що мороки з ним нема: сам прокидався, прудко підхоплювався на ноги, рядився у свою стареньку білу сорочину з вишитим комірчиком. У неї вже давно помаліли рукави й не защіпався ґудзик, але Мартин усе-таки вбирав її повсякдень. Ледь-но натягне її, Стефка притьмом приступає до нього, обмацує пальцями й укотре проказує, дивлячись на сина своїми синіми, трохи відстороненими очима:

– Тобі би нову кошулю, Мартине.

– А ця чим погана, мамо? – щоразу відказував Мартин, хоча знав, що ця таки вже змаліла.

– Скупонька стала. Дивиси, які рукави куценькі.

Із взуттям було важче. Мартин мав лише постоли.

«То байка, мамо», – укотре перечив Стефці, коли та бідкалася, що Мартин не має що взути. Він закидав на плече торбину й виходив із хати. Варварин Андрусь чекав на Мартина біля воріт. Вони щодня вдвох ходили до школи. І як Оленка з ними просилася, не брали. «Тобі ще молоко на губах не висохло», – дражнив її Андрусь. «То в тебе не висохло, – відповідала Оленка. – Я мамі все скажу», – схлипувала вона, бігла до яблуньки, дряпалася босими ноженятами по рапатій корі й зникала в крислатім гіллі.

Мартин був найменший серед своїх однорічників, і йому випало сидіти на передній лаві. Він був тихий, добре ладнав з однокласниками, окрім Созона і Ярка. Як на Мартина, вони були почварні й злі, щодня насміхалися з нього, придумували всілякі витребеньки, лиш би шпигнути, а відтак нареготатися. Мартин не переносив їх на дух.

Їхня вчителька, пані Ковальська, або, як її також називали, пані Кася, ще не стара, але вже й не молода жінка, з довгим сивуватим волоссям, закладеним позаду голови, була чепурна й доволі вродлива. І в такім ладнім капелюшку в селі, крім пані Зелінської, ніхто не ходив. Своєю подобою пані Ковальська ніяк не пасувала до сільського життя. Хіба що пані Зелінська могла бути їй приятелькою. Але вчителька була сторонська, ні з ким не приятелювала. Та й пані Зелінська не шукала ніяких приятельок, бо жила собі з братом і прислугою й не потребувала ніяких товаришувань. Коли Мартин, бувало, зазирав через штахетиння, як пані Зелінська сидить за столиком у садку, повагом закладаючи ногу за ногу, і як неквапливо пригублює каву, тримаючи горнятко делікатно складеними пальцями, то розумів, що пані Кася їй не пара, бо не може так неквапно закладати ногу за ногу й не вміє так делікатно складати пальці.

Пані Кася носила великі окуляри кольору справжнього шоколаду. Вони пасували до її синіх очей. Крізь окуляри її очі видавалися синішими за цикорій, що ріс біля шкільної стежки. Діти боялися пані Ковальської, особливо коли вона дивилася на когось великими синіми очима й мовчала.

– Ліпше би вже кричала й псякувала, – вносив ремарки Ярко. – От дотеперішна вчителька часами як даст перцю, то наступного дня можна й до школи не йти, і тобі ніц не буде.


Тепер до школи треба було ходити всім, кому виповнилося сім років. Стефка завжди хотіла, щоб Мартин вивчився. Колись давно вона теж ходила до школи, але тільки три роки, Борис – лише два. Борисова мама Палагна не була в захопленні від того, що син даремно штани в школі протирав. «Най би борше на кавалок хліба заробляв». То й принесла вчительці качку, і його викреслили зі списку. Зате він зголосився до мельника за пастуха. Сорочка, постоли і їжа – то була вся його платня за цілий рік. Та з того часу скільки води збігло в Рибниці!


Пані Кася мешкала сама-самісінька на краю села, і ніхто про неї нічого не знав. Ось так жила одинцем, не шукаючи собі нікого до бесіди. Скільки мала тут зоставатися, теж у селі ніхто не відав. Вона така правильна, що мала б відразу потрапити до раю, – думав Мартин. Починала не лише кожен день із молитви, але й з десяти заповідей Божих. Першим найчастіше запитувала Мартина:

– Мартине, розкажи десять заповідей Божих.

Мартин підводився, проказував одну за одною Божі заповіді й займав своє місце. Пані Кася завжди хвалила Мартина й ставила в приклад. Це тривало доти, доки не стало Созонові і Ярку посеред горла.

Сьогодні був не Мартинів день. Пані Кася увійшла в клас, привіталася, стала посередині й розпочала урок із молитви. Ярко Лабенський частенько любив припізнятися. Він із розгону вшелепався в клас, мало не збивши з ніг пані вчительку.

– Ярку, то, може, ти перший сьогодні переповіси нам десять заповідей Божих?

– Най ниньки Мартин зачинає.

– Я б хотіла сьогодні розпочати з тебе.

– Най він почне, а я й’му поможу, – спробував відкараскатися Ярко.

– Гаразд, – погодилася пані Кася. Вона сіла на свій дерев’яний стілець із круглою спинкою, поправила на плечах тоненьку жовту хустину, підвела голову й промовила: – Мартине, розкажи десять заповідей.

Мартин підвівся й тільки-но хотів розпочати відповідь, як позаду нього залунали підказки: «Не вбий муху на остатні парті», «Не кради хліб із торби ближнього», «Не свідчи ложно, шо не прийшов до школи, бо мусив садити город»…

Пані Ковальська підвелася зі стільця, зняла окуляри й звела високо брови.

– Ярку, ану ти!

Ярко шкрябав чоло.

– То в нас лише Мартин мудрий, як Федькова кобила, – зареготав хлопець.

– Ярку! – гримнула пані Кася.

– Люби ближнього свого, як себе самого… – простогнав Ярко.

– Це не перша заповідь, Ярку. Сідай! Тепер ти, Созоне.

Діти реготали так, що було чути аж на подвір’я.

– Мартине, розкажи десять заповідей Божих, – звернулася вона знову до Мартина.

Мартин саме в цей час роззув постоли й поклав їх під парту. Він підвівся і, не виходячи з-за парти, почав:

– …люби отця й матір свою, будеш довго літ на землі жити…

Раптом Мартин примітив, що місце, де стояли його постоли, стало порожнім. Залишилося тільки онуччя. Постоли привиділися Мартинові під Ярковою партою. Мартин уявив собі, як буде йти додому босий, і зупинився на півслові.

– Мартине, що з тобою? – перепитала пані Ковальська.

Хлопець нічого не відповів і сів за парту. Він потирав одну об одну свої закоцюрблі босі ноги й мовчав. Ярка аж розпирало від задоволення. Тут іще був замішаний Созон, але той втягнув голову в шию й мовчав.

Учителька запідозрила щось недобре. Та коли вона підійшла до Яркової парти, той уже встиг заховати Мартинові постоли в Олексову торбу. Кого-кого, а Олексу ніхто ніколи ні в чому не запідозрював. Найважче пані Ковальській було з Ярком. Хоч як вона силкувалася прищепити йому бодай дрібку від науки, та в неї нічого не виходило. Ярко був молодший від Мартина, аде до науки не дуже спритний. Пані Кася нерідко без просвітку дивилася на нього. Зате він сяяв від щастя: та вчителька, що була торік, змушувала сидіти, заклавши руки за спину, і жодного тобі слова! Інакше так била по пальцях паличкою, що аж кістки дзвеніли. Пані Кася не ходила з паличкою й не била по пальцях. Усе-таки вона почасти була тверда й сувора.

Наступним уроком мало бути малювання. Пані Ковальська поклала на стіл яблуко.

– Усі готові малювати? Відразу після уроку розпочинаємо.

Та коли повернулася в клас, яблука на столі не було.

– Хто мені скаже, куди поділося яблуко? – запитала пані вчителька суворим тоном.

– Не знаю! Не знаю! – покотилося зусібіч.

– Ярку, ти взяв?

– Нє!

– Олексо, ти взяв?

– Нащо Олексі брати, як у него дєдьо – мельник, – гукнув Созон.

– Михайле, ти?

– Нє, пані вчителько! Бігме Боже, не я.

– Мартине, може, ти?

– Не я.

– Він! Пані вчителько, то Мартин! – крикнув хтось позаду.

– Не я, пані вчителько, бігме, не я! – боронився Мартин.

– Ану подивимоси! – гукнув хтось знову. Мартин упізнав Ярків голос.

Те, що Ярко був паскудний, Мартин знав. Та щоб зводити наклепи, то цього він аж ніяк не сподівався. Ярко підбіг до Мартинової торбини й вийняв із неї яблуко.

– Виділи? Я ж вам казав! У його Стефки такі не ростут. Ха! Хіба шо в Бориса. Але той й’му би борше сраку нажілив, а не ябко дав. Видите, пані вчителько, – звернувся він тепер до пані Ковальської, – я вам казав!

– Це не я! – наїжачив шкіру Мартин. – Пані вчителько, це не я! – затремтів його голос.

– Вірю, – відповіла пані Ковальська. – Ярку, повтори мені третю, четверту й п’яту заповіді Божі! – звернулася вона вже до Ярка.

Ярко почухав лоба.

– Не вбий, не вкради, не свідчи ложно…

– А ти знаєш, що можна вбити словом? – суворо глянула Яркові в очі пані Ковальська.

– Ну, якщо воно таке, як чобіт! – зареготав Созон. Більше ніхто не сміявся.

– Слово може бути важче, ніж чобіт. – Пані Ковальська зняла окуляри й доскіпливо глянула на Созона. – Малювання скасовується. Тепер кожен напише одне слово на тему «Яким я хочу бути».

У всіх дітей очі поповзли аж на лоба.


Пані вчителька окинула оком клас і, витримавши паузу, сіла. Мартин іще ніколи не бачив її такою розгніваною. Спочатку вона глибоко дихала, а далі взяла в руки книжку, розгорнула її й довго гладила сторінку гладенькими білими пальцями. Далі її обличчя полагіднішало й зм’якло. У цю мить пані Кася здавалася Мартинові такою, наче мала б відразу після уроків потрапити до раю. Мартин розумів, що хтось мусить і в пеклі бути, тому наперед уявляв собі там себе в товаристві з Ярком і Созоном. Андруся туди не візьмуть: він уже досить на цьому світі від свого дєдя натерпівся. А ось Олекса точно відкупиться: у нього тато – мельник.

Пані Ковальська дуже любила гортати книжки. Мартин уявляв собі її в раю: вона обов’язково сидить за столом, дивиться крізь свої гарненькі окуляри й гортає сторінку за сторінкою, вряди-годи поправляючи рукою то тоненьку хусточку на шиї, то довгу сережку з якоюсь там панею, то закладене вузлом густе волосся позаду голови. Її обличчя м’яке й лагідне, а очі світяться, як сонце в шибках пані Зелінської. Та де вона в раю візьме учнів? Таких палисвітів у рай не візьмуть. Якщо пані Кася нікого не знайде, то вже хай кличе його – він готовий ради неї все життя бути учнем. Можливо, у раю так багато не задають і уроки трохи коротші? Мартин не уявляв, як пані Кася буде замовляти у святого Петра «словечко», щоб той таки відчинив перед Мартином двері. Просто так такому гайдабурі ніхто не відчинить.

Коли пані Кася вперше гортала книжки, учні оглядалися: вони думали, що вона чогось не може знайти. Своїми тоненькими пальчиками вчителька обережно дотулялася до кожної сторінки так, як пані Зелінська – до горнятка з кавою. Далі вона повільно вбирала повітря, начебто там були якість дивні парфуми. Спершу це відволікало учнів. Згодом вони швидко призвичаїлися до вдачі вчительки, бо саме в цей час можна було щось у когось списати.


Сьогодні пані Кася знову гортала книжку, переймом підводячи погляд на учнів.

– Созоне, не ходи по класі.

– Більше не буду, пані вчителько, – вигороджував себе Созон.

– Олексо, не підглядай до Мартина.

– Хіба що чистий листок спишу, – знизував плечима Олекса, дивлячись на Мартинів порожній аркуш.

Мартин таки досі чипів над зошитом і не знав, що мав написати. Його дотепер розпинала приключка з яблуком. Він справді його не цупив. Мартин ніколи не брав чужого. Не міг і не смів. Крім того однісінького разу, який добре пам’ятали Ярко із Созоном. Це було не яблуко, а хліб. Так уже траплялося, що Мартин майже щодня приходив до школи голодний: удома нічого не було. Ярко із Созоном бачили, як Мартин споглядає на Олексу, коли той наминає свій харч. В Олекси тато мельник, то в його торбі хліб – однаково, що в Мартина в печі попіл.

– В Олекси в торбі є хліб із маслом, хочеш? – під’юджував перший Созон.

– Не хочу, – відказував Мартин.

– Брешеш! – зубоскалив Ярко.

– Не брешу, – захищався Мартин.

– То зара’ на уроці лише дриґнеш з голоду, хочеш? – захлинався від нетерпіння Ярко.

– Мусиш вкрасти, – не відступав Созон.

– Вкрасти? – палахкотів на лиці Мартин.

– А ти думав, що се ми вкрадемо й тобі дамо? – аж телепався від кепкування Ярко. Він добре знав Мартинові слабкі місця.

– Але я не можу!

– Або ти можеш, або твій шлунок прилипає до хребта й ти вмираєш на уроці арифметики, – підбадьорював його Созон, чухаючи свого живота.

– Добре, – згоджувався Мартин.

Хлопці виманили Олексу на шкільне подвір’я. У Мартина дриґотіли руки й дерев’янів мозок, але буркав живіт. Ага, його піддуриш! Мартин похапки розщібнув Олексову торбу, намацав у ній хліб і тицьнув собі за пазуху. Він так прудко драпцював із класу, наче за ним півсела шкварило.

– Ну шо? – приступили до нього хлопці. – Маєш?

– Маю, – відповів Мартин.

– Давай!

Мартин добув із-за пазушини хліб і простягнув Яркові. Ярко підніс хліб до носа й солодко втягнув повітря.

– Свіжий! – констатував він, розламав на три кусники й дав один Мартинові.

То був справжній празник для Мартинового шлунка!


– Мартине, ти вже написав? – розбурхала хлопця зі спогадів пані Кася.

– Ще ні, пані вчителько, – тенькнуло від страху Мартинове серце. Лиш би ніхто не розповів пані Касі про ту халепу. Мартин глипнув у вікно. Хіба він знав, яким би він хотів бути? У нього знову забурчало в животі.

«Ситим», – вивів старанними літерами Мартин.

– Залишися в класі, – промовила після уроків пані Кася.

Учні один за одним випурхували з класу. Мартин чипів за своєю партою й потирав руки. Він про всяк випадок поправив постоли, які Ярко таки повернув йому взамін за розв’язану задачу. Мартин навіть не норовив з’ясовувати з ним взаємини: кулакам ніяка голова не пара. Саме це щоразу повторювала пані Кася.

Мартин не знав, що на цей раз могло скоїтися й чому пані вчителька залишила його в класі. Усі домашні завдання він виконав, жодної поганенької оцінки, крім приключки із заповідями Божими. Та й учителька відає, що він їх уже бозна-коли вистудіював.

Пані Кася приступила до Мартина й сіла за сусідню парту. Це виглядало дещо кумедно, позаяк вона де-де улазилася між партою й лавицею. Мартин побоювався, щоб вона ліктем не потурила чорнильницю. Не потурила! Пані вчителька тримала в руках якийсь звиток.

– Ти частенько прогулюєш школу, Мартине. Андрусь казав, ти хочеш залишити її, бо не маєш у що взутися?

Мартин мотнув головою. Він не знав, чи гніватися на Андруся, чи на себе.

– Я тобі дещо принесла. Ось, приміряй! – Пані вчителька розвила звиток. Там були черевики. Нові-новісінькі! Від них пахнуло раєм!

Тепер Мартин точно знав, що пані Кася потрапить до раю. І якщо туди втрапить і він, там буде пахнути новими черевиками. Хлопець глибоко втягнув повітря й надовго затамував його в легенях. Він повторив це двічі, тричі… У нього ніколи ще не було таких черевиків! Хіба що в притулку. Але там вони так не пахли.

– Подобаються? – перепитала пані вчителька.

Мартин зірвався зі стільця, ухопив черевики й міцно притиснув їх до себе. Відтак підбіг до пані Касі, обняв її разом із черевиками й аж тепер отямився. Раптом притих. Сів за парту. Поклав черевики перед учителькою й опустив голову.

– Пані вчителько… я не можу їх узяти.

– Вони тобі не подобаються?

– У нас нема грошей, щоб заплатити.

– Мені не треба платити. Це подарунок.

Мартин не знав, що треба казати в таких випадках. Він розумів, що «дякую» – це надто мало. Йому, Мартинові, досі ніхто не робив таких дорогих подарунків. І взагалі нічого не дарував. Хіба що в притулку.

– Дякую, – сказав Мартин і поцілував учительку в руку. Досі він нікого ніколи не цілував у руку. Навіть не знав, чи можна так робити в цій ситуації. Ще раз глибоко вдихнув повітря, яке пахнуло новенькими черевиками, пригорнув їх до себе й вибіг за двері. За мить знову повернувся й зупинився на порозі.

– Я забув вам сказати, що сьогодні помолюся за вас, пані вчителько. І завтра теж. І післязавтра. І післяпіслязавтра!


– Мамо, дивітси! – гукнув Мартин іще з порога. – Дивітси, шо я маю!

Стефки вдома не було. Мартин прив’язав черевики над ліжком, щоб цілісіньку ніч вбирати в себе їхній дух. Ото Стефка здивується!

Наступного дня він знову причалапав до школи в постолах. Боявся, що дух із черевиків вивітриться й утече, якщо він їх хоч один-єдиний раз взує до школи. Тоді вони вже не зможуть так пахнути.

За тиждень Мартин до школи не пішов: його постоли геть-чисто розмокли.

Пані Кася стояла біля хвіртки. Перед нею була низенька глиняна хатинка, побілена синім вапном і обкладена збоку лабузом.[92] Поруч – дошка на двох ковбанцях, на яку можна присісти для відпочинку. Від неї – стежка до сусідського перелазу. Біля перелазу жоднісінького бур’янця. Криниці на подвір’ї не було. «Мабуть, беруть воду в сусідів», – прикинула пані Кася. Біля живоплоту росла молоденька яблуня, на якій уже зав’язалися перші яблучка. Пані Кася торкнулася клямки. Двері не були замкнені. Стефка сиділа біля печі й дивилася на почорнілий блят, на якому виднівся скупенький рядочок краяниць.[93] У хаті пахнуло пригорілою картоплею.

– Слава Йсу! – мовила вчителька.

– Слава навіки, – стрепенулася Стефка, поправляючи на голові вицвілу платину.

Пані Кася пробіглася поглядом по хатині. На вікні горів каганець. Напевно, хтось недавно підтягнув ґніт, бо полум’я віддавало світло майже на цілу хатинку, хоча надворі ще не було темно. На стінах висіли образи. Під стіною в кутку – ліжко. Над ліжком на довгій поворозці – нові черевики. Біля ліжка – лавка, накрита сірою самотканою веріткою, стіл і два високі грубі стільці. Мартин сидів за столом і рихтував дошки на дранку. «Значить, і стільці – його робота», – подумала пані Кася. Учителька знала, що Мартин завжди допомагає по господарству та ще по людях на шматок хліба підробляє. Побачивши пані вчительку, він зірвався на ноги й за мить став біля Стефки.

– Це пані Ковальська, моя вчителька, – вистрелив він поквапливо, плутаючи з переляку слова.

Стефка знітилася, підвелася, ще раз поправила пальцями тоненьку платинку на голові, обтрусила руками свою довгу спідницю й осмикнула фартух.

– Проходіт, сідайте, пані Ковальська, – припросила гостю. – От тілько навіть не маю для вас ніякого почастунку, – знизала господиня плечима. – …осьдечки пара краяниць… – плуталася в словах Стефка. – Таких великих гостий я не сподіваласи, – почала виправдовуватися.

Поки пані Кася поправила капелюшок і сіла за стіл, Стефка похапцем намацала на печі мисочку, примостила її на блят і, злегка обпікаючи пальці, спантеличено поклала в неї скромну Мартинову вечерю. Далі навпомацки стягнула з жердки маленький обрус, який стелила на Великдень, розіслала перед гостею й поклала на нього мисочку.

– Нічого не треба. Я лише на хвильку. Хотіла довідатися, чому Мартин до школи не ходить. Він талановитий хлопець. Міг би вивчитися, у люди вибитися.

– Та де там у люди. Такі обідранці, як ми, у люди не вибиваютси, – знизала плечима Стефка.

– Я от принесла Мартинові матерію на сорочку. – Пані Кася поклала згорток на стіл.

– Матерію? – закалатало Стефчине серце. – Та я вам іще за черевики не подєкувала, – забідкалася Стефка. По її щоці тоненьким струмочком збігла сльоза.

– Не треба дякувати, пані Стефо. Краще хай Мартин до школи прийде.

Пані Кася підвелася, подякувала за розмову й зачинила за собою двері. Стефка розгорнула пакунок. Її пальці намацали тоненьке полотно. Стефка піднесла його до обличчя, торкнулася щокою й понюхала.

– Новеньке, – промовила й поклала на стіл. – Літом пахне.

Під пакунком лежала ціленька, ще не краяна хлібина. Стефка доторкнулася до неї й довго гладила пальцями. У хаті ще довго пахло свіжим полотном, хлібом і чаєм із гілочок Варвариної вишні.

Фільварок пана Зелінського

У панів свої проблеми. Іноді вони зовсім не панські.

Фільварок пана Зелінського був неподалік від Стефчиної хати. То були такі покої, яких у Рожневі не мав ніхто. Пан Зелінський був статечний, але сам ніколи не сидів склавши руки й не давав спокою іншим. У його дворі робили вози. Усі ближні села знали про пана Зелінського й давали йому свої замовлення. У пана трудилися сільські челядники. Якщо пан запримітив, що хтось не виконує роботу як слід, він того довго не держав.

Пані Зелінська відала всім. Вона також була неодружена, як і пан. Вона – його сестра й співвласниця маєтку – була райцею для пана, пильною до прислуги й бережливою до пожитку. Шанувала їхню маєтність, користала з неї, проте скупендрою не була ніколи. Хай коли б хто постукав у двері пані Зелінської, вона завжди мала окрайчик хліба чи медівничок. Правда, у найважчі часи і її двері були частенько зачинені. І зрозуміло чому.

Усі знали, що пані Зелінська шукає служницю. У Павла, який жив майже на краю села, було вісім доньок.

– Одна від одної краща, – казали люди, дивлячись на кожну з них.

– Лиш би долю добру мали, – падкував Павло. – Уже старші давно підбули, а намістити їх нема де. А я би їм неба прихилив, – зітхав батько.

Пані Зелінська сиділа в садку й пила каву. Пан накинув на плечі чорну накидку, узув начищені до блиску чоботи, вдягнув капелюха й сів у запряжену бричку. За якусь мить він уже покволом їхав селом, збиваючи куряву. Пан був ґречний та шанобливий і любив, щоб це помічали інші.

Бричка зупинилася біля воріт. Пан вийшов із брички й підійшов до тину. Павло вже пантрував на дорозі. Він глибоко дихав, переступаючи з ноги на ногу. Дівчата, одягнені в білі вишиті сорочки з червіньковими крайками, сиділи на призьбі й чекали. Пан повагом зайшов на подвір’я, ще здалеку окинув призьбу оком і приступив ближче. Дівчата тулилися одна до одної й не підводили на нього очей. Пан оглянув кожну, як до вінка. Він торкався підборіддя, кіс, навіть сорочки й крайки.

– Дякую, Павле. Я подумаю й перекажу тобі, що вирішив, – мовив відтак.

– Як скажете, пане, – прихилив голову Павло. – Ви самі видите, шо красулі на все село.

За тиждень пан вирішив повторити візит. Дівчата порозпускали коси, навіть червленим папером щічки зачервонили. Сиділи на призьбі рівненько, носа не задирали, але й у землю не дивилися. Робили все так, як наказав Павло. На цей раз пан приїхав із пані. Він, як і першого разу, зупинився біля воріт, спершу вийшов із брички сам, а далі подав руку сестрі. Павло відчинив хвіртку. Пані в зелених шкіряних туфлях повільно ступила на запилену стежку.

Пан знову обдивлявся кожну дівчину. За ним ішла пані й собі прицінювалася. Вона щось шваркотіла до пана по-польськи. Та так тихо, щоб ніхто нічого не втямив.

– Ну то як, пане? – не стримався Павло.

– Добре, Павле. Я пришлю до тебе робітника, коли надумаюся.

– Тілько довго, пане, не думайте, бо такі дівчата подовгу без роботи не будут.

– Як дотепер ніхто не вхопив, то й за тиждень не вхопить, – незворушно і, як завжди, поважно відреагував пан. Він погладив рукою своє чорне хвилясте волосся, розтягнув для усмішки тоненькі губи і, кивнувши, попрямував до брички, пропускаючи наперед пані.


На третій раз Павло вже не був такий терплячий і ґречний.

– Як ви і на сей раз, пане, ні одну не возьмете, то вже більше не приїжджайте.

Дівчата сиділи, тулячись одна до одної, і дивилися в землю.

– Ця, – підійшла пані Зелінська до Вірці. – Можеш завтра присилати її на роботу.

Роботи в домі було вдосталь. Вірця була і покоївкою, і послугачкою. Спокійна, сумирна й врівноважена, вона добре пасувала панській родині. Та ще й вродою Бог не обділив: з усіх Павлових дівчат вона була таки найладніша. Пані Зелінська тепер іще частіше сиділа за своїм столиком у садку і, як і раніше, заклавши ногу на ногу, неквапно підносила до вуст горнятко з кавою. Потім знову підводилася, проходжалася подвір’ям, ішла вимощеною каменем стежкою до квітника, заглядала за комору й щоразу показувала Вірці пальцем то на травинку, то на листочок. Вірця спочатку всміхалася, тішилася кожній розмові з пані, а далі смутнішала, зав’язувала довгі коси темною хусткою й бралася до кожної травинки.


На селі далі жилося голодно. Мартинові вже скоро десять буде, а він ще досі як дитина. Усе ребрами світив.

Фільварок пана Зелінського – то не в одного принада для очей. Не один свого носа між штахетини встромить, як попри фільварок іде. Пані не сердиться. Навіть вище підіймає голову й ще поважніше підносить до губ горнятко з кавою.

Мартин і Андрусь не раз сидять біля загорожі й собі заглядають крізь штахеття в сад. Пані Зелінська бачить їх, але ніколи не проганяє. Коли вона в доброму настрої, то сама пропонує їм по медівничку. Мартин дивується, чому пани печуть такі маленькі медівнички. Могли б пекти більші. То й не треба було б по кілька разів їх із блюдечка брати. Раз узяв – і досить.

– Тогди би тобі їх ніхто не дав, йолупе, – перебиває Мартина Андрусь. – А маленькими півсела таких шарпаків, як ми, нагодувати можна. Видко, ці медівнички не пані пече, а Вірця.

– Якби не за реціпков[94] пані, то вони були би такі завеликі, як мої постоли, – кепкує Мартин.

У панів усе пораховано. Але у Вірці добре серце. Не з гаразду сюди прийшла. У самої ще недавно прилипало черево до хребта. «Щісті розум відбирає, а нещісті назад вертає», – каже Стефка. Вірця знає, що в панів усього, як за гріш маку. Було, побачить Мартина, кивне йому, щоб пані Зелінська не бачила, пробереться до загорожі, як кішечка, наче поправити що, а сама витягне з кишені згорток із хлібом чи медівничками, накриє листком і піде. «Голий дощу не боїтьси», – чув колись від Вірці. Лиш блисне місяць, Мартин миттю до загорожі біжить, щоб часом якийсь кутюга[95] швидше за нього не прибіг. Ухопить пакунок, розгорне біля хати, розламає хліб і медівнички, поділить порівну для себе, Андруся й Оленки. Ще й Стефці та Варварі шматочок лишається. Варвара свою пайку не бере, віддає Стефці.

…Як казав Андрусів дід Гриць, пани в Рожневі завжди були багаті: мали чимало поля, лісів, ставків із рибою, млинів, навіть горілчаний завод у них був. А пан Задорович мав іще й завод, де виробляли зброю. «На зброю була велика заборона, – розказував дід Гриць. – Коли пан взнав, шо до него має прийти ревізія, х’тів закопати на полі всі свої рушниці й карабіни». «І закопав?» – допитувався Андрусь? «Не вспів, – відповідав дід. – Коли пана злапали, його пані мусила спродати весь маєток, аби вирітувати пана. Оден морг за 200 крон продавала». «А 200 крон – це скілько?» – не відчіплявся Андрусь. «Як для пана, то се небагато, а як для такого, як ми з тобов, то се треба було добре гарувати. За них можна було корову купити. Правда, у Лєґермана, Шніцера й Давбера гроші були все. Та на сей раз і вони бороди шкрябали: усі гроші на інші землі за Прутом видали», – пояснював дід. «А звідки оті, шо ви сказали, брали гроші?» – дивився недовірливо на діда Андрусь. «Вони були комерсантами. Знали, де і як копійку видобути», – підморгував дід. «А поборгувати в них можна було?» – цікавився Мартин. «Можна. Але в банку краще. Правда, треба було віддавати набагато більше. Не зміг – конфіскація майна й арешт…» Із тих слів Мартин розумів тільки «банк», «віддавати» й «арешт».

«А за 300 крон можна було до Канади й до Америки поїхати», – продовжував дід Гриць. «То ви теж так платили, як до Канади їхали?» – запитував Мартин. «Платив. То ходили такі агенти, які за 300 крон золоті гори обіцяли й через море перевозили. Бери метрику від попа, посвідку з ґміни,[96] шо ти не злодій, і їдь…»

Мартин почув, як Андрусь свиснув у два пальці. Він завжди так свистів, коли хотів, щоб Мартин вийшов. Вони вже цілий тиждень не бачилися. Андрусь ходив до школи, а Мартин із ранку до вечора працював. Не те щоб аж так страшенно спину гнув, але до відпочинку не доходило. Просити Мартин уже давно не ходив. Зрештою, він виріс і багато чого навчився. Тепер він міг і глини з потоку доправити, і загорожу полатати, і навіть тин переплести. Ось лише вози лагодити ще не вмів. До хатньої роботи Мартин теж призвичаївся й нічого не цурався. Правда, призьбу сажею відсвіжувати – то вже Стефка робила. Для такої роботи в Мартина не вистачало терпцю. У Стефки в такенних справах було якесь дивне бачення, яке не потребувало навіть її очей: вона пригорщами відмірювала попіл, розтирала його руками, обстежувала, чи не потрапив туди часом якийсь вуглик, відтак наливала в попіл води, розколочувала пальцями й брала до рук щітку. Жодного тобі кривого пасочка! Жодної зайвої смужки! Ось лише в багатих призьб не було, а бідні самі собі раду давали. Та хто восени призьби малює! Городи теж уже всі спорядковано. Ото тільки залишалася якась хатня робота: пір’я дерти, кукурудзу й біб лущити, усе робити, що хто попросить.

Андрусь свиснув іще раз. Мартин зворохобився, скочив на рівні й пошкварив на вулицю, залишивши на столі розтрушену лозу й недоплетений кошик. Андрусь стояв біля перелазу, що його Дмитро вже кілька разів забивав дошками, щоб Варвара до Стефки в гості не ходила.

– То чого приходила того тижні пані Ковальська?

– Запитати, чого я до школи не ходжу.

– І шо ти їй сказав?

– Ніц.

– Що, такой ніц не сказав?

– А що я їй мав сказати?

– А Стефка?

– Такой ніц. Вона ще ніколи так довго не говорила з вчительков. А ти як? – Мартин відразу помітив синє Андрусеве обличчя.

– Я цього тижня такой до школи не піду.

Мартин знав, чому Андрусь не піде до школи. Дмитро далі заглядав у чарку й знову віддухопелив Варвару. Андруся теж бебехами нагодував. Хоч сам, як почаркує, то як із клоччя батіг, а день ґазди[97] йой як робить. Андрусь за себе не гризеться, йому Варвари шкода. Дмитро об неї вже не один віник зламав. Добре, що хоч до Оленки серце має. Її й разу пальцем не рушив. Та Оленка все одно страх має й ввечері до Стефки біжить. «Не май йому за зле, Оленочко. П’яному що віз, що кобила, – каже Стефка й стелить ліжко на трьох. – Біду краще обійти».

– Деколи ліпше не мати дєді, ніж мати вар’ята, – зітхнув Андрусь.

– Не кажи таке. Думаєш, ліпше мати такого, що тебе знати не хоче? – знизав плечима Мартин.

– З них оден хосен.[98]

Мартин підвів очі й глянув через живопліт на другу сусідську хату, що виднілася за старою дичкою. Там жила Розя зі своїми дівчатами. Хлопчик рідко заглядав туди: у кого в кишенях вітер свище, того чуже сонце не гріє. Він глибоко зітхнув і похитав головою.

– Там кождий день хліб із маслом їдят. Уявляєш?

– Не уявляю.

– Розя, видко, щодень хліб пече, – облизався Мартин.

– Варвара рідко пече хліб. Зате Дмитро щодня день ґазди робить. От якби моїм татом був пан Зелінський, – глянув на вершечки дерев Андрусь, – я би на него ніколи не злостивси, навіть якби той пив щодня. Я би купив собі за пару років бричку і їздив би по селі. Тогди би я був паном, і Варвару би ніхто пальцем не рушив! Я би лише до Павла по дівчат не йшов. Вони в него фист[99] файні, аби працувати послугачами.

– А якби він тобі кості рахував? – пошкрябав голову Мартин.

– Зато я знав би, шо мій дєдьо – пан.

– А я би не х’тів. Він так гарчит на Вірцю, що аж мороз по шкірі йде, – мовив Мартин.

– То шо, богачі ніц не ліпші від шарпаків? – зітхнув Андрусь.

– Стефка каже, якби всі були однакові, то богачі не знали би, з чого тішитиси, а бідні не знали би, з чого плакати.

Пахнуло м’ятою й матіолою. На подвір’я вибігла Марія, Розина старша дочка, погойдуючи чорними косами. Поквапливими кроками вона бігла попри сортову грушу до криниці, скрипотячи металевим відерцем. Опустила в криницю відро, розкрутила корбу, зачерпнула води, витягла відро, поставила на дерев’яний ослінчик і перелила у своє. Мартин чув, як плюскотіла вода, як скрипіла металева ручка у відрі і як зачинилися за Марією двері. Йому здалося, що він чує аж до свого подвір’я, як Розя виймає з печі хліб, як кладе його на стіл, де вже лежить ніж і стоїть горнятко масла. Як висипає з казанка у велику миску гарячу картоплю, посипає її кропом і поливає сметаною. У печі рум’яніє пиріг. Хлопець відчував, як смачно пахнуть і хліб, і картопля, і масло, і пиріг. У нього забурчало в животі. Хіба вперше?

– Я не хочу лагодити вози. Я хочу пекти хліб, аби ніхто не був голодний.

Повернення

Повернення може бути вічним бажанням утечі назад. І не обов’язково на певну територію.

Борис повернувся з Німеччини. Відразу в перший день це вже висіло на кожному плоті. Хіба від циганської пошти врятуєшся? Хоч би хтось у язик укусився! Уже й Мартин про те чув. Не лише чув, але й видів: Борис несподівано оселився в сусідній хаті. Він був трохи підтоптаний, як казали в селі, а тут раптом оженився із сусідкою Розею.

Тепер Борисову господарку було видко з Мартинового подвір’я. Те, що Розя була з багачів, знали всі. Досі Мартина ніколи не цікавили її обійстя й статки. Хіба дулі, що росли коло криниці. Та Мартин ніколи туди не ходив і з Розиними дівчатами не мав нічого спільного. Правда, щойно там оселився Борис, Мартин почав частіше позирати через їхній тин. Сяде, було, під кущем і дивиться, як Борис за столом сидить і ложкою працює. Тоді в Мартина ще дужче забурчить у животі. Але він про це не каже Стефці. Вона й без того частіше в землю дивиться.

Що година, то новий клопіт – зітхала Стефка. Уперше в житті не жалкувала, що сліпа. Борис не був для неї манною небесною, що мала його видіти. І без нього собі з хліба на воду перебивалася, ну й хай!

Стефка ніколи не сходилася з Розею. Бідний багатому не рівня. Єдиною, з ким досі найбільше спілкувалася, була Варвара. Та жила по інший бік від Розі й приходила до них лише тоді, коли Дмитро не знав, бо інакше в хаті була «война». Саме це слово вживала Варвара, коли розповідала про свого чоловіка. Той далі любив заглядати до шинку. Мартин думав, що поміж них уже за останні роки все якось поладналося. Але синці, що проступали на Варвариних руках, виказували, що це не так. Колись Мартин уже бачив, як Дмитро «частував» Варвару, коли та дала хлопцеві скибку хліба. Це було ще до притулку. Варвара роками подругувала зі Стефкою, завжди хилилася до неї й до Мартина. Їхні діти також товаришили. Андрусь був старший за Мартина на два місяці, надто плохенький і мовчазливий. «Добре, шо плохенький, – казала Варвара. – Бо вже одного навіженого маю». Мала на увазі Дмитра. Оленка народилася за три роки після Андруся. «То моя єдина втіха, – усміхалася Варвара. – Як сонце в хаті. Хоч за образами тримай».


Бориса наче наврочив хто. Відразу після повернення з Німеччини самохіть записався в колгосп. Ще вище задер кирпу. Міг і скляного бога лизнути. Ходив лиш перехильцем і гордо носив перед собою свою вже трохи відпаслу черевину. Тепер іще й пристав до тих найперших кривоприсяжних провідців, які ходили від хати до хати й підбирали до кожного віжки, а згодом втовкмачували всім, що ті мусять писати подання на вступ до колективної господарки. Перед деким розперізувався, кому гайки підкручував, та всім вбивав у голову привілеї колгоспника. Не одного годував дрижаками. Казав, що вибору нема й не буде, як і не буде більше осібної власності. Багатьом це все було не до душі, як і сам Борис. Не хотіли покладатися на його крутійські слова: були впевнені, що рятунок у них є. Вони випробовували все, аж до вбивства бригадира Демка: той був добропристойним і гідним, але бідним чоловіком, що й мухи не обидив. Люди гадали: якщо звести кількох активістів, то й колгосп розпадеться. Та не такою була влада і її закони.


Люд далі жив без ситої ложки. Стефка теж. Мартин уже підбув трохи літами, але голод ріс разом із ним. Та хіба лиш у них таке було? Багато хто ковтав сльози й не пускав із вуст і пушки пари.

Мартин ніколи не казав, що в них і досі їжі – ні рісочки. Та дітям язики не позав’язуєш! Вони бачать усе. Найбільшими дворушниками для Мартина далі були Созон Стахів і Ярко Лабенський. Їм образити когось, як Сіркові муху з’їсти.

– Дивиси, твій дєдьо такий богачиско, а в тебе в черві жаби квакают. Чого не підеш до него й не попросиш шось? – як батогом сік Ярко.

Колись це вже було! Він, безхлібний канюка, уже ходив до Бориса, і той виставив його за двері. Досить! Він не останній торбар і не піде до Бориса.

– Чого вчипилиси? Сказав, шо не піду! – утікав від розмови Мартин.

Коли дід Трохим передав Мартинові Борисів кашкет із синьою смужкою, то, може, Борис зм’як до Мартина? Але йти просити до нього – нє! Йому ще досі вчувалася та одна-однісінька розмова з Борисом. Він іще допіру не забув, як той сичав, аби Стефка сама годувала своїх вилупків. Перед його очима спливав той день, коли він, Мартин, утікав із Борисового ґанку, зачепивши дзиґлик. Він досі чув, як той із грюкотом котився по східцях. Пам’ятав, як поквапом щезав за опліток, боячись, що Борис метнеться за ним, відлушпатить його, оперіщить своїм паском, та так безсердечно, як це робить Дмитро з Андрусем, або ж врепіжить його патичиною. Мартин ще пам’ятав той пострах, що прилащився до його пам’яті. Він усе пам’ятав, але його маленька голова ніяк не могла збагнути, чому можна не дати своєму синові кусника хліба, коли в самого його досить. Як можна сказати дитині: «Я не твій дєдьо! Забирайси звідси!» – коли він його дєдьо. Стефка ніколи не збрехала б Мартинові. Що він, Мартин, зробив не так? За віщо той обминав його сотою дорогою? Що зробила йому Стефка, що він не дивиться в її бік і роками не промовляє й слова?

– Не піду! – уперся Мартин. – Він не мій дєдьо.

– Не твій! Ха! Та все село знає, шо твій! Та ти баба! – проштрикував його Ярко своїм колючим язиком.

– То я баба? – захищався Мартин. Він уже колись це чув від Тодося. О, як це тоді шматувало його! Як він тоді хотів відмотлошити того чимось чи нагодувати лящами. Так, тоді він таки пішов до Бориса, щоб Тодось відчепився від нього. Здався й пішов. Але не зараз!

Від згадки про Тодося йому раптом стало сумно. «Де він тепер?» – думав Мартин.

– Ба-ба! Ба-ба! – цвікали хором Созон та Ярко, розвівши гайдамаш[100] на цілу вулицю. Навіть Варварин Андрусь не міг уберегти його.

Цього разу він не піде до Бориса. Ніґди-ніколи не торкнеться його клямки. Навіть якщо вона видніється з його подвір’я. Він більше ніколи не почує: «Я не твій дєдьо! Забирайси відси». Думки шпигали Мартина в самісіньке серце, гатили в найболючіше місце: «Чому він каже, що не мій дєдьо?» «Забирайси звідси!» – дзинчало в Мартинових вухах. «Йди гет і ніколи не приходи сюда!» – хурчало навколо нього. Мартин незчувся, як стояв на порозі Борисової хати. І що тепер? Що він, Мартин, тут робить, коли щойно й сто разів перед тим давав собі слово, що ніколи не торкнеться клямки Борисових дверей. Мартин таки торкнувся клямки й оглянувся.

– Бо-я-гуз! Бо-я-гуз! – штрикали знову Созон з Ярком з-за паркана й виводили Мартина з терпіння.

Мартин глибоко вдихнув і натиснув на клямку. Двері відчинилися самі.

– Бо-я-гуз! Бо-я-гуз! – чув він аж знадвору.

Борис сидів за столом і щось мошив руками. Він видавався Мартинові ще суворішим, ніж завжди. Ні, він таки був залізний!

– Дєдю, дайте шос поїсти, – таки промовив Мартин до Бориса.

– Най тобі богачі дают, – відповів сухо Борис, не підвівши на малого свої холодні очі.

– А ви шо, не богач?

– Але не для тебе, шпанюку![101] Марш відси й більше ту’ не показуйси. І скажи свої’ Стефци, шо я її бенькартів годувати не буду. Най сама гандри не б’є й тебе більше не посилає! – Борис зірвався з лавки, сперся руками на стіл і тупнув ногою. Його зачесане назад волосся впало на очі. Він похапки пересунув циновку з водою, що стояла перед ним на столі, і гримнув кулаком так, що вода пролилася аж на землю. – Так їй і скажи!

Останні слова пекли дужче, ніж палиця пана Стоцького, яку він іще пам’ятав по кількох роках.

– А вона не посилала, – витиснув із себе Мартин, коли за ним зачинилися двері.

Якби Стефка знала! Ні, не має знати! Мартин уявив, як сумнішають її очі. Як котяться по них тихі сльози. Як довго вона чипить біля печі й не промовить ні слова. Відчував, як він, Мартин, пече їй у серці…

– Так тобі й треба! Так тобі й треба! – горланили хлопці йому вслід.

«Так мені й треба!» – ледь шелестів пошерхлими губами Мартин. Він біг від Бориса й нікого не бачив навколо себе. Лише міцно стискав кулаки. «Я більше ніколи не прийду просити! Ніколи!»

– Та я її зара’ приб’ю! – почув позаду себе голосне скавуління Мартин.

Він оглянувся. Обіч дороги лежав Ярко й тримався за кирваву голову. У цю ж мить за рогом фільварку пані Зелінської зникла маленька постать Варвариної Оленки. Поки Ярко оговтувався, Мартин подався за Оленкою.

Вони сиділи за живоплотом і не дихали. Ярко гнав попри них, мов скажений пес.

– Не вздрів, – прошепотіла Оленка.

– Ху, – видихнув Мартин. – Ну то ти скажеш, нащо кинула в нього каменем? – запитав Мартин, коли Ярко зник за другим рогом фільварку.

– Хотіла й кинула, – не видавала себе Оленка.

– Та він міг тебе наздогнати.

– Най на другий раз не смієси з тебе, – відповіла Оленка, обтрушуючи від землі спідничку. – Ходи. Він уже не вернеси.


Стефка далі ледве на крихту хліба заробляла. Латка землі в неї ще була, але що посадиш, як нема що на зуб кинути. От і на наступний рік та латочка голою лишилася.

– У тебе, Стефко, ні городця нема, ні господарки. Може, ти би їхала з малим у Куйбішів? Там завод будуют. Май, хоч троха на хліб заробиш? Дивиси, скілько наших із села поїхало, – не знала, чи добре радить, Варвара. – Гроші на дорогу я тобі позичу.

Того дня Стефка ніяк не могла заснути. «Боже миленький. Щось на душі мені тисне. Така дорога далека. Чи добре я роблю, Боженьку, шо їду до того Куйбишева?» Село ще додивлялося свій передранковий сон. Десь гавкав собака. Десь покрикувала якась птаха. Було чути, як Борис розщібнув у стайні двері, запряг коня, як свистів його батіг. «Уже мало би сіріти», – думала Стефка. Вона ще раз перемацала в торбині все, що зібрала. «Сорочка собі, сорочина Мартинови, дрібка хліба – та й увес маєток». Мартин іще спав. Розбудила аж тоді, коли розвиднилося.

Потяг їхав так довго, що Мартин уже втомився дивитись, як мигають за вікном дерева. Спочатку йому навіть подобалося хапатися за них поглядом і спостерігати за тим, як вони зникають. Згодом просто заплющував очі й дрімав. День поволі переходив у ніч, ніч – у день.

– То ви такой до Куйбишева? – запитала Стефку біловолоса молодиця, що сиділа навпроти них.

– Так, – похитала головою Стефка.

– І я в Куйбишів. Ви вже там були?

– Нє.

– І я нє. Але чула, що там роботи багато. Завод будуют. Думаю, може, напитаю яку роботу, – знизала плечима. Сказала, що називається Ганна Величко, живе у Вижниці, має п’ятилітню доньку й що колись працювала в Німеччині, десь біля Маґдебурґа. – А ви відки?

– З Рожнева, – була малоговіркою Стефка.

– О, то ми земляки, – втішилася Ганна. – А це ваш син?

– Так. Їдемо разом. У теперішні часи з копійков трудно.

Заскрипіли колеса. Потяг різко зупинився.

– Куйбишев, – почув Мартин голос провідника. Навколо почали метушитися люди, тягнути свої валізки, торби.

То був не вокзал, а вокзалище. Ціла купа народу висипалася з вагонів. Гул, цокання валізок, човгання черевиків, голосні перекрикування подорожніх. Та що Мартин міг знати про інші вокзали? Він лише з острахом оглядався, щоб не відпустити Стефчину руку. Ганна теж оглядалася, зупинялася, щось розпитувала в перехожих, ішла далі. Була тривожною? Може. Мартин уперше боявся загубитися? Так.

У бараці було прохолодно й вогко. Висока, міцна й не дуже привітна жінка в білій хустині, зав’язаній під бороду, показала їм, де можуть приміститися, і пішла собі. «Осьдечки я буду спати», – подумав Мартин і сів на свій матрац. Йому ще досі тремтіли ноги від довгої їзди в потязі.

У Стефці ворухнувся страх. Що можна чекати від цього бараку, від чужого світу й від цієї люб’язної Ганни? Невже тут Стефка не довіряла нікому? Майже.

– Ви мене не бійтеси, – розвіяла Стефчині сумніви Ганна. – Зі своїми легше триматиси, як із чужими.

Стефка кивнула. Далі сіла на твердий матрац і зітхнула. Ганна ще довго, хоч трохи стомлено, щось проказувала до Стефки, розповідала про свою донечку. Далі вийняла з валізки хліб, розламала на трьох. Стефка спершу знітилася, а далі й свій розламала. «Хто ділиться хлібом, той ніколи не буде голодний», – казала колись її баба.

Стемніло. Дощ цілу ніч хлюпав у вікно. Шумів вітер, потрушуючи тоненькою шибкою. Стефка не спала. Вона вдивлялася в безмежну темінь і шукала в ній відповіді, як має завтра втаїти, що не бачить. Чула човгання черевиків, чиїсь голоси. Нарешті розвиднилося. Поки Стефка встала, Ганна вже була на ногах. Снідали разом, сидячи на матраці. Який то добрий був хліб, яким знову поділилася Ганна! Стефка казала, що не треба, що має свій, та Ганнина люб’язність була щирою. Молодиця ходила навшпиньках, щоразу позираючи на інші матраци, чи не розбудила часом кого.

До заводу йшли разом. Мартин залишився в бараку. То був високий, майже літній день. Під ногами ще хлюпали калюжі від учорашньої грози. «Нині має бути тепло», – сказала собі Стефка. Вона непомітно торкалася ліктем до Ганни. Та бачить, куди йти. Якось на диво легко розговорилася. «То чого ти не лишиласи в Німеччині?» – запитала Ганну. «Нас усіх відправляли додому». – «Сама їхала?» – «Туда – із сестрою, назад – сама». Ганна сказала, що живе без чоловіка, доглядає хвору маму. Скільки всього можна почути від людини дорогою на роботу, і як мало від того, кого видиш щодня. Стефці відлягло. Та коли згадала, що сліпа, відразу знітилася, згорбилася, наче підмінив хто.

«Людина може втаїти хворобу, та не сліпоту», – казала Стефка. Ганна відразу помітила, що зі Стефкою щось не так. Вона натякала, але не почула відповіді. Стефка вирішила, що нікому не скаже про свою недугу. Навіть Ганні. Не сказала. Лише просила Бога, щоб їх записали разом. Чи то Ганна просила. Записали.

Вони працювали на цеглі. Стефка старається, пальцями перебирає кожну цеглину, обмацує. Ганна бачить, що Стефка не дає собі ради, та й на її купку своє кладе.

Як стовп, виріс перед ними начальник. «Нє справляєтєсь…» – каже. «Ну чому не справляємось…» – відказує Ганна. «Ви нє в колхозє», «страна трєбуєт», «работать нада на совєсть», «подводітє», «за нєвиполнєніє плана» і щось таке молов той начальник, що Ганні аж смішно стало. «Мабуть, усміхнулася», – подумала Стефка, бо начальник соковито лайнувся й пішов. За годину заглянув іще раз. Знову згадав матір. Стефка не розуміла, чому він Ганну лає, а не її. Вона чула, як швидко та перебирає руками, як не розгинає спини. У кінці зміни зрозуміла, що Ганна працювала за двох. Наступного дня теж.

Коли Стефка хвилювалася, то потирала своїми маленькими кулачками очі, наче хотіла, щоб вони почали бачити. Сьогодні її очі були як ніколи червоні. За Ганну гризлася. Начальник помітив, що та працює й за Стефку. Божечку, є ж добрі люди на світі, і тих якась мара знайде. Начальник покликав Ганну до себе. Сказав, що та тепер працюватиме в його конторі. Увечері Ганна була неговіркою. І навшпиньках не ходила. Навіть хліб не їла. Торснула що було сили своєю валізкою й впала на ліжко. Стефка чула, як та хлипала, як крутилася до самісінького ранку на ліжку, як часто підводилася й лягала знову.

Стефка сіла на крайчик матраца й тільки-но сказала «пробач», як та підвелася, обхопила, як маленька дівчинка, Стефку за шию й уже не крилася з плачем. «Ей, можна патіше», – щось таке чи схоже доносилося звідкись. Стефка тулила до себе Ганну, гладила її біле волосся й гойдала, гойдала.


Поруч зі Стефкою в бараці отаборилася Текля з Мишина. Вона була набагато вища за Стефку, міцніша й здоровіша. Її довгі смоляні кучері завше вибивалися з-під хустини, наче їм там було затісно. Очі були такі чорні й хитрі, що Мартин навіть боявся її. Текля теж працювала на заводі, але в іншу зміну. Її десятирічний син Павло продавав соняшникове насіння. Він щоранку ганяв на якісь склади, притягав звідти мішок зернят, всідався на людній вулиці, крутив паперові трубки, застромлював у насіння дерев’яний келишок і припрошував покупців. Мартин теж не хотів давати горобцям дулі. То й розпитував у Павла, що то за склади. «Тепер мало хто скаже, де бере копійку. Кождий думає про себе», – казала Стефка. Павло не сказав. Він щось там лисичив. Узяв Мартина в пайку за шматок хліба. Для Мартина й те було добре.

Мартин щодня завдавав собі на плечі торбу із соняшником, двиганив її аж до ринку, де при вході розкладався. Він, як і Павло, запускав у торбу келишок, крутив із паперу трубки й чекав, щоб купив хто. Його заробок – то такий був мізер, що на нього й дня не проживеш. Ось так він і носився щодня: двері – торба – соняшник – базар – двері. «Дітвакови, який і мухи не зобидит, тяжко жити у сім світі», – казала Стефка.

Тепер начальник узявся напосідатися на Стефку. Відколи Ганна пішла в контору, Стефка не виконувала плану. Шило в мішку не втаїш: кому сліпа курка потрібна?! «Ти тоже в контору пайдьош», – заявив той. Яка контора, Божечку, яка контора? Та вона й дверей добре не видить, не те що ручки. До бараку йшла, як із хреста знята, а там у Ганни проблеми. Невже у світі ніде нема спокою, Божечку? Увечері Ганна знову плакала. Сказала, що мусить їхати додому. Стефка нічого не запитувала, Ганна не розказувала. Стефка чула, як до ранку Ганна крутилася на своєму матраці, як підвелася, одяглася, поклала біля Стефки хліб і зникла. Вони навіть не попрощалися. За якусь мить Ганна знову з’явилася біля Стефки, кинулася їй на шию, міцно обійняла й знову так швидко зникла, як і з’явилася. Наступного дня матрац біля стіни був порожній.

Стефка приперлася плечима до стіни бараку й дивилася кудись поперед себе. Її погляд розчинявся в її світі, до якого не міг торкнутися навіть Мартин. Він знав цей Стефчин погляд і розумів, що довго так вона не протягне.

– …Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти,

Та пішла сама, та пішла сама межи копи сидіти.

Сіла вона си, сіла вона си та межи кіпоньками,

Зажурила сі, зажурила сі дрібними дітоньками…

– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє «сюррр»!

Мартин завжди боявся, коли Стефка починала співати, бо співала лише тоді, коли не могла говорити.

Він уже бачив, що Стефка стала занепадати здоров’ям: ще більше змарніла, почорніла. Почала розбухати, як хліб у воді. «То пройде, Мартине, то від голоду», – казала вона йому. Аж тепер Мартин розумів, що йому страшно.

– Я не можу виконати план, Мартинцю, – промовила до вікна Стефка. Оте «не можу» запекло аж під серцем.

– Може, я вас заміню, мамо? – промовив Мартин до тієї хмарки, на яку зараз дивилася Стефка. Чи знає вона, що там є хмарка?

– Не мож, Мартинцю. Не мож. Мене виганяют, Мартинцю. Нас виганяют. Вони вже знают, що я не виджу, – було як лід по серцю.

Мартин знав, що на його соняшник вони не проживуть. Та й соняшнику Павло менше приносив.

– Перед сліпим усі запирают двері ще до того, як їх втворяют, Мартинцю, – зітхала Стефка. Вона незграбно пригорнула Мартинову голову до себе, не відводячи очей від хмарки. – Збираймоси додому, Мартинцю. Нам має на дорогу стати.

– Збираймоси, мамо, – витирав рукавом сльози.

– Їдьмо, Мартинцю. Удома прожити легше. Там хоч люди свої, – незграбно перебираючи пальцями Мартинове волосся, шепотіла Стефка й ще довго-довго дивилася чи то на ту білу хмарку, чи на світ, у якому для неї ніколи не з’являться хмари.

У потязі Стефці нараз стало зле. Так зле, що в Мартина аж затрусилися руки.

Слово «дайте», що його він після розмови з Борисом обіцяв собі ніколи більше не вимовляти, мало б тепер порятувати Стефку. Набухніла від голоду, вона припала до вікна й тихо стогнала. Мартин уперше в житті почув, як Стефка стогне. «То через мене Стефка так мучиси», – дозолював собі.

– Мамо, потерпіт трошка, я зара’ прийду.

Мартин навіть не стямився, як зняв із голови чорного картуза із синьою смужкою й рушив до середини вагона. Він швидко окинув поглядом подорожніх. Люди сиділи на дерев’яних лавицях, кожен зайнятий своїми справунками: хто десь там цвенькотав із сусідом, хто подрімував, щораз мимоволі нагинаючи голову вниз, хто глядів у вікно й мовчав. Мартин став посередині вагона, жмакаючи руками картуза. Відтак глибоко втягнув повітря й вимовив перші слова пісні. Спершу помалу, далі гучніше, згодом іще гучніше. Люди стали озиратися. Мартин не вгавав. Нараз він побачив, як двері із сусіднього вагона відчинилися й проступила голова якогось хлопця-прошака. На ньому були чорні латані ногавиці, замацана й обшарпана вітрівка й розгорнута в руках шапчина. Прошак підвів брови, покарлючив невдоволено губи й показав Мартинові кулака. Мартин усе второпав. Ураз позаду хтось по-справжньому почав плескати в долоні.

– Ану, малий, давай ще!

Мартин зиркав то на хлопця, який досі тримав кулак затисненим, то на чоловіка, який приступив ближче до Мартина, то на Стефку, яка досі відчужено дивилася у вікно, прихилившись до шибки.

– Давай! – прогорлав іще хтось збоку.

Мартин знову набрав повні груди повітря й заспівав. То була пісня, котрої він навчився в притулку. Він так старався, наче перед Святим Миколаєм і перед Ангелом.

– Браво! – гукнув той, що замовив у Мартина пісню.

– Ходят ту’ всякі торбешники! – проджеркотів чоловік, що сидів біля вікна. – Спокійно їхати не дают.

Мартинові не раз уже казали «ходят ту’ всякі», але ще ніхто не гукав «браво». Мартин не знав, чи це добре, чи зле. Він скорчився, втягнув голову в плечі й про всяк випадок ледь уклонився. Так його вчила пані Левська. При згадці про пані Левську в нього щось стислося в горлі. Мартин отямився аж тоді, коли побачив, що молода жінка, яка сиділа на сусідньому сидженні, пошелестіла у своїй сумці, відтак підвелася й встромила Мартинові в картуза кусник хліба. «Дякую!» «Тепер Стефці мало б стати ліпше», – зітхнув із полегшенням Мартин.

«Добра душа», – подумав хлопець.

Кожного, хто давав їм їсти, Стефка називала «доброю душею». Мартин оглянувся. Стефка далі незрушно сиділа на своєму місці.

Аж тепер Мартин почув, що із сусіднього вагона теж долинає музика.

– Ти звідки? – почув Мартин за спиною по-українськи.

– З Рожнева, – відповів боязко.

Він швидко скрутив шапку зі шматочком хліба й заклав її за спину.

– А співати де навчився?

– У притулку, – пробелькотав нечітко Мартин.

– У якому притулку?

– Е-е-е-е, – затнувся Мартин, бо не знав, що має відповісти. Він не знав, чи можна комусь казати, що він колись був у німецькому притулку й що його готували до відправки в Німеччину. – Не знаю, – дивився Мартин у землю.

– А тут ти як опинився?

– Ми їдемо з мамою додому, – тихо сказав Мартин, намагаючись говорити з чоловіком такою мовою, якою вчили розмовляти в притулку. Він завжди говорив так із незнайомими. Лише зі Стефкою та між хлопцями говорив по-рожнівськи.

– З мамою? То, може, ми поговоримо з твоєю мамою?

– Ні-ні! З нею не можна. Вона хвора, – жахнувся Мартин.

– То, може, ти мене з нею познайомиш?

– Вона сліпа й усе одно вас не побачить.

Мартин іще міцніше стиснув за спиною картуз із хлібом і не переставав переступати з ноги на ногу.

– Ходімо! То, може, ми їй чимось допоможемо?

– Ви що, лікар? – засвітилися надією Мартинові сині очі.

– Ні, я не лікар, а керівник хору.

– Справжнього? – загорілися очі в Мартина.

– Так.

– А ви не обманюєте? – Мартин прикусив язика.

– Веди мене до своєї мами.

Мартин не знав, чи втікати від цього чоловіка, чи вірити йому. Він ще раз окинув оком вагон.

– А ви їй нічого злого не зробите?

– Я бачу, ти несміливий.

– Добре, – зітхнув Мартин.


Стефка й далі незрушно сиділа, прихилившись головою до скла. Вона все ще тримала в руці шматочок хліба, перебираючи його пальцями, і мовчала. Якби хто знав, як пекло її тепер у грудях. Якби хто видів, як краялося на кавалки її серце. Добре, що ніхто не бачить. Лиш Пан Бог. Чи не вона просила в нього щасливої доленьки для своєї дитини? Чи не вона хотіла, аби в нього було, як у людей? А тепер не пустила? А може, то ті люди не від Бога?

– Чого ви не пустили мене, мамо?

– Бог любий знає, шо то за люди, дитино. – Стефка далі трималася за хліб.

– Але той пан сказав, що в мене талант і шо я міг би вчитиси музики.

– Сказав-сказав, – ледь чутно шелестіла. – А якщо він бреше?

– Не кажіт так, мамо. Не можна.

– Та чи я вже знаю, сину, що можна, а що нє? – повільно перебирала губами Стефка.

Вона не оберталася до Мартина, не дивилася на нього мокрими сліпими очима, наче розмовляла з шибкою.

– Простіт мене, мамо.

– Ти що тут робиш? – підійшов до Мартина хлопчик-прохач, підхльоснувши його в плече. – То ти… Мартин Боднар? – на якусь мить замішався хлопчик-прошак.

– Я… – почав Мартин.

– Ти що, не впізнаєш мене?

Хлопець розщібнув куртку, і з-під неї показався засмальцьований вишитий комірчик.

– Іван Лаба! – вигукнув Мартин.

– А я тебе відразу впізнав. Такого картуза, як у тебе, у притулку ніхто не мав.

– А як ти тут опинився? Утік?

– Утік! Після того вибуху біля криниці нас на світанку посадили на вози, щоб відправити до Німеччини. Тодось десь таке винюхав. От ми з Тодосем вирішили втекти, коли пан Стоцький переглядав вози.

– І Тодось утік?

– Нє, його злапали. Я чув, як він верещав. Його били, щоб інші не стали втікати.

Мартинові кольнуло в серці. Він аж стрепенувся.

– А тепер ти як? – опанував себе.

– Ніяк. Ось так, у поїзді…

Мартин ніколи не бачив Івана таким. І не лише тому, що той був жалюгідно вбраний, а тому, що йому було ще гірше, ніж Мартинові.

– На, передай своїй мамі, – сказав Іван, устромивши йому щось у руку. Відтак поплескав його по плечі й, не промовивши більше ні слова, поплентався в інший вагон. У Мартиновій руці залишився невеличкий ламанець хліба – Іванова вечеря.

«Мені добре, у мене є мама, хоч і сліпа», – подумав Мартин, дивлячись услід Іванові, який із простягнутою шапкою ішов вагоном.

Толока

(10 років по тому)

У Йосифа Лабенського, Яркового батька, завжди велика толока. З гостиною, музиками, так, як належиться в доброго ґазди. Цього разу були сливки. Ними пахнуло ціле подвір’я. Відра, миски, козубки, кошелі для сіна – усе було зі сливками. У Йосифа лад пильнують. У нього і надворі, і в коморі. І худобу тримають, і птицю. Сам ґазда – старий лис. До чого торкнеться – як за поли тягне. І робота в нього горить, і спідниць чужих не тріпає. Ярка до ґаздівства приучує: один кіл плота не держить. У них щороку толоку збирають: то сливки пучити,[102] то яблука кришити, то пір’я дерти.


Толоку Йосиф завжди робить у стодолі. День перед тим там справжній рейвах: пуцують, миють, солому виносять, щоб і для роботи місця було, і для танців.

Цього разу дівчат понаходило! Хлопців ще небагато. Решта на танці прийдуть. Уже лавки позаносили, козлики для частування поставили, дошками й цератами накрили. Біля січкарні місце для музик зробили. У Йосифа стодола, що й пес не перескочить. Хмара люду поміститься. І подря[103] із сіном, як дві хати.

Ярко ходить поміж дівчат і баляндраси править. Сам коло кошелів не сідає, позирає лише, чи не подати кому яку козубку. Лиш зубами світить. А дівчата те люблять. Сидять навколо кошелів, сливки пучать, регочуть, тішаться. Ярко лише на кожну глипає своїми чорними очиськами й далі товче язиком, як порожнім млином.

– То хто на завтра лишиси вогонь підкидати? – жартує він.

– То вже твоя робота, – сміється Юстина. – Можем хіба що стежку навколо котла протоптати, аби тобі легше ходилоси.

– На маєш! А я новий фартух купив. І копистку[104] зробив. То яка з вас лишаєси?

– Через фартух? – дере лаха[105] Оленка.

– Нє, нема дурних. Ми борше на мармуляду прийдем, – кепкує Палазя.

– Дивиси, яка ти ґаздиня. Теляти ще нема, а вже купці стоят. Ту мармуляду ще зварити треба. Замість того, аби сказати: «Ярку, я лишаюси фартух поміряти, а зранічка, о п’яті годині, буду з тобов вогонь палити й сливки мішати», – то я би вже знав, до котрої дівки попід вікна ходити.

– Ходи попід мої, – спирає від сміху груди Юстині.

– Дивиси, у неї в стайни коза є. Абис двері не переплутав, – доливає оливи Зоська.

– Йой, бійтеси Бога. Та я фартух не для кози купував, – борониться Ярко.

– Та в неї ще цап є! – гне далі коштурі Зоська.

– То ти хочеш на него міряти? – робить великі очі Ярко.

– Ти перше порцію[106] неси, бо вже щос у горлі пересохло, – регоче Ганька.

– Я про ґаздиню, а вона про порцію, – устромляє ґнота Ярко. – Буде і порція, і танці. Але най перше ґаздиню найду.

На козликах наїдків! І каша рисова, і голубці, і пироги. Усі стоять колом і чекають. Ярко спершу наливає собі порцію. «Дай Боже!» – п’є спочатку до Оленки. «Дай Боже!» – п’є Оленка до Юстини й передає їй келишок.[107] «Дай Боже» – іде келишок від Юстини до Ганьки, від Ганьки – до Мартина, від Мартина – до Славки. І так по колу. Ярко як молодий господар наливає й підморгує кожному.

– «Грайте, грайте, музиченьки, а я заспіваю…» – починає Юстина.

– Як зачую коломийку, зачую, зачую,

Через тую коломийку дома не ночую,

– продовжує Ярко.

– Ой легойка коломийка, легойка, легойка,

Одна мила, друга люба, третя солодойка,

– заводять музики.

Дівчата зриваються з місця. Ото толока в Ярка! Стодола ходором ходить від музик, коломийок, від дівчачих ніжок. Почали хлопці підходити, дівчат до танцю брати. Ярко від Оленки не відходить, прилип, як смола до підошви.

Мартин дивиться на Оленку й очей не відводить. Гарна, хоч із лиця воду пий. Коси чорні, як у Варвари. Очі темно-зелені, аж горіхові. Що шия, що стан. Наче з глини ліплена. Виросла Оленка, краси набралася, що й не помітив коли. Він покрадьки далі на неї глипає. Оленка помічає, як Мартин на неї дивиться. Підморгує, аж зорі сипляться.

Вона, як сонечко, звивається в танці. Її коси летять, її очі світяться. Тримається руками за стан і крутиться, як веретенце. Витупцьовує новенькими черевичками по долівці, наче біжить своїми дрібненькими ніжками по Мартиновій душі. Мартин здригається.

– То ти мене хоч раз запросиш? – підбігає вона до Мартина й жебонить своїм майже дитячим голосом.

– Та як тебе запросити? Біля тебе хлопців, що нема де курці клюнути. Ярко лише тебе за руку водит. Ходи!

– Дивиси, бо не встигнеш із козами на торг! – підводить жартівливо брови. Далі сміється голосно й знову біжить до танцю. Тільки-но Мартин бере її за руку, як тут Ярко, мов із неба паде, перехоплює.

– Гей-гей! – не встигає промовити Мартин, як Ярко вже танцює з Оленкою.

Мартин то з Юстиною польку гопцює, то з Ганькою коломийку шкварить. А з Оленки очей не зводить.

– Грайте, грайте, музиченьки, грайте на всі села.

Ой весела коломийка, весела, весела!

– підбадьорює музик Ярко.

– Оленко, може, уже йдемо? Я Варварі обіцяв, що проведу тебе, – підходить до неї Мартин.

– Ще трошка, Мартине, – кривиться Оленка.

– Ти йди. Я сам Оленку додому проведу, – втручається Ярко.

– А що Оленка? – зводить брови Мартин.

– Оленка ще лишаєси, – відповідає за неї Ярко.

Оленка киває й розтягує губи.

– Я ще троха побуду, – усміхається по-дитячому.

Мартин мовчить. Послухав Варвару, називається.

– А ти йди до свої Марії, – кидає ніж у спину Ярко після того, як Оленка зникає в гурті дівчат. Той свого не подарує.

Весілля

На весіллі мало б бути весело. Це тоді, коли нема причини для смутку.

Це було, мов сніг на голову. Мартин таки надумався пошлюбитися з Марією. Бідна Стефка! «Хіба в селі інших відданиць мало? А цей пасербицю свого кревного дєдя сватати зібравси».

Марія відразу косила оком на Мартина: хлопець робітний, добрий, а для життє що ще треба? «Дякувати Богу», – зітхнув Мартин. Він із самісінького ранку ходив по своєму обійсті, вдивлявся в тин, що його сам сплів, коли мав дванадцять, у перелазець, коло якого вони з Андрусем завжди всідалися й балакали про чоловічі справи, зазирав на дичку, що родила терпкі яблука, на стежку, з якої він завжди змітав натрушене листя. Ще нині – і все. Завтра він уже буде ходити по той бік тину, Борисовим обійстям. Уже завтра зможе стати його співгосподарем. Уже завтра набиратиме води з тієї студні, з якої п’є Борис, обходитиме його маржину, поратиметься на його городі, уже їхньому спільному.

Мартин глибоко втягнув повітря й сперся плечем на молоду яблуньку. Невже все це діється з ним? Він заплющив очі й так би стояв тут хоч до ранку, якби не відчув, як щось впекло його в плечі. Він шарпнувся, серце загупало. Що це? Ха! Це була Оленка. Саме вона жбурнула в нього яблуко.

– На маєш! Так і в макітру потрафити можна!

– Ну ти ж не Ярко, – усміхнулася рожевими пелюстками губ.

– Пам’ятаю, як ти йому голову розквасила.

– Най би тебе не чіпав, – світилися її темно-зелені очі в місячнім світлі.

– А ти смілива!

– Та де там! Думала, даст здачі. Не дав.

– Ярко дівчат не чіпляв. Тілько хлопців.

– Тогди я того не знала, – зітхнула Оленка. – Ну то ти таки завтра женишси? – якось дивно перевела розмову Оленка, зазираючи Мартинові в очі.

Мартин кивнув і заплющив очі.

– Та ти її не любиш! – продовжував Оленчин голос.

– Хто тобі таке сказав? – запитав Мартин, не розплющуючи очей. Він не був готовий до правди.

– Сама знаю. Ти це робиш через Бориса, так? Ти хочеш скапарити[108] життя Марії. І не лише їй. – Оленка поклала свої теплі долоньки на Мартинові плечі. Мартин торкнувся її долонь. – Дурний ти, Мартине.

– Яка тобі різниця. Женюси, та й все.

– Щос із тобов зимно, Мартине. – Оленка вмить знітилася, мов хрущик, що залетів на чужий ґанок.

– На маєш! Літо, а їй зимно.

– Деколи і вліті зимно. Можеш зігріти?

Мартин пригорнув Оленку, як маленьку пташку, що випала з гнізда. Він чув, як несамовито калатає її серце, як по-дитячому притискаються до нього її груди, як глибоко й гаряче дихає худеньке тіло, як сама розплітається її коса й лоскоче йому обличчя, шию, обвиває його пальці. Раптом її палахкі губи перепинили йому подих, ще більше розбурхали серцебиття. Його тіло ставало слабким, руки – спраглими. Він розщібнув їй сорочку й відчув те, чого ніколи в житті не відчував: гаряче, сповнене любові й чекання дівоче тіло.

– Що ти робиш зі мнов, Оленочко?

– Прийшла з тобов попрощатиси. Хотіла сказати, що… – раптом Оленка замовкла і, як наполохана ластівка, вихопилася з Мартинових рук і зникла за перелазом.


Ранок був світлий, наче хто пролив на нього сонячний ківш. Правда, сонце було якесь тривожне, наче ось-ось мала розродитися гроза. Що то за тривога?! Сонце наче так, як і завжди, золотило крайчики шибки, гладило листя на яблуні, усміхалося до пелюсток соняшнику, підморгувало дрібним кущикам матіоли, підкладало плече мальвам, що росли біля перелазу. Мартин став на поріг хати й набрав повнісінькі груди повітря. Він мав би смакувати цим теплим і щасливим ранком чи то вчорашнім вечором. Мав би. Він цілісіньку ніч гнав від себе думки про Оленку. Вона сказала йому те, чого ніхто й ніколи не казав. Те, у чому він боявся зізнатися собі сам.

Мартин ступив на подвір’я, підійшов до яблуньки й оторопів. На землі лежала Оленчина стрічка. Він нахилився, стиснув стрічку в кулак і похапцем заховав у кишеню. Далі присів над стежкою, підібрав нестигле дике яблуко й відкусив. Язик став терпкий, як терня, і стягнувся, мов стара церата. «Цей день настав!»

Стефка сиділа на лавці й мовчала.

– Мамо, ви підете з нами?

– Бійси Бога, Мартине! І мене про таке питаєш?! Якщо ти вже сам так вирішив, то роби, шо знаєш. – Стефка ще тісніше притулилася до стіни й не сказала більше ні слова.

Мартин одягнув білу вишиту сорочку, новенькі сподні, пригладив покірні кучері й ще раз обглядівся в дзеркалі.

Андрусь стояв біля дверей.

– Довго ше?

– Здається, все, – кинув останній погляд на себе Мартин і вийшов із хати.

Андрусь мав бути Мартинові за свідка. Другого свідка мала привести Марія.

Звістка про весілля вже цілий місяць ходила селом. Хіба в селі могло бути інакше?! Двері в сільраді було відімкнуто. Там уже чигала й гріла на сонці зуби сільська дітлашня й купа зівак. Мартин з Андрусем приточилися до них. День таки був погідний, на небі – ні хмаринки. На дорозі клубочився пил від фіри, що проїхала повз сільраду. Стало тихо. Вітер бавився в листі старої липи, що росла на узбіччі, розвівав Мартинові кучері, але не розвівав радості сьогоднішнього дня.

Марії з дружкою ще не було. Мартин міряв кроками стежку й щораз поглядав на свій новий годинник. Бориса з Розею теж іще не було.

– Ну то шо? – висунув коротко підстрижену біляву голову секретар сільради.

– Ще нема. Чекаємо, – знову глянув на годинник Мартин.

– Ми вже годину чекаємо. Якщо за п’ятнадцять хвилин її не буде, то ти пропав! – проварнякав секретар.

Мартин упрів. Він відчув, як світ заколихався перекидьки перед його очима. Поволі вростав у землю. Ставав іще меншим, ніж досі. Він чітко бачив, як якась невидима сила намотує на шпульку всю його міць. Урешті похитнувся, витяг із кишені новеньких штанів хустинку й витер чоло.

– Ви так не жартуйте.

– Та тут – жартуй чи не жатруй – одна правда. Розіграла тебе твоя дівка. Шо, не видиш? Краще йди додому, бо зараз громовиця буде. Змокнеш.

Мартин чимраз глибше вгрузав у землю. Як він хотів тепер змокнути! Велика, товстелезна жаба присмокталася до його серця й не відпускала. Йому сперло дух. Чоло мокріло, як від косовиці. «Розіграла тебе твоя дівка», – не відпускала думка. І це вже був не жарт.

За п’ятнадцять хвилин Марія не прийшла. І за дві години теж. І за три. Порядна родина байстрюків не приймає.

Він стояв і дивився на дорогу. Гостра блискавиця розкреслила небо. Ударив грім. Перші важкі краплі дощу торкнулися його обличчя, зачесаних назад кучерів, посипалися на запорошений обліг, на дорогу, на Мартинове серце. Мартин підвів голову й заплющив очі. Він відчував, як прохолодні струмки дощу збігали по тілу. Дощ може змити запилену дорогу, але не згордовану душу. Які дивні ці закони природи.


Гроза вже давно минулася. Стемніло. Мартин не наважувався заходити до хати. Він сидів у стодолі, обійнявши голову руками. Пальці так міцно вп’ялися в кучері, наче приросли до них. Навколо було тихо, мов у Бога у вусі. Лише місяць зі свіжовимитого неба прокрадався крізь шпарки дощок, назирком освітлюючи похилену Мартинову постать.

– Мартине, жениси зі мнов, – почув приглушений шепіт позаду себе.

Мартин стрепенувся, наче валилася стодола.

– Оленко? – оглянувся, відчуваючи на плечі чиюсь руку. – Ти? Що ти тут робиш? Звідки ти тут взяласи?

– Не питай, що роблю й звідки взяласи. Ніби від мене не видко, як по подвіру ходиш, – Оленка поклала свою руку на Мартинову. – Краще жениси зо мнов, Мартинцю, то й по селі дурне говорити не будут.

Оленчине обличчя навіть при місячному світлі здавалося йому блідим і переляканим.

Мартин відкрив рота й хотів щось заперечити, але не встиг.

– Жениси зі мнов, Мартинцю. Я вже рушник вишила, – повторила вона.

Мартин лічив про себе секунди, щоб ця розмова нарешті закінчилася.

– Женитиси з тобов? Ти ще дитина, – брехав він сам собі. – Тобі навіть шістнадцяти нема.

– За місяць буде. Он Ганна Микитова віддаласи, хоч їй іще шістнадцяти не було. І щаслива. Возьми мене, Мартинцю, чуєш? Я буду тебе любити, Мартиночку, – не відпускалася свого Оленка, бо не хотіла відпускатися.

– Але я… – казав щось натороч Мартин, та слова застрягали йому в горлі.

– Ніц не кажи, Мартиночку. Ніц не кажи. То легко скапарити собі життє. Ти ніц цим не виправиш, Мартинцю. Ти не любиш Марію. І вона тебе не любит. Ти любиш мене, – продовжувала приглушеним голосом.

– Тебе? – застрягало в горлі. Він дивився на Оленку й ловив себе на думці, що в цю мить хоче пригорнути її до себе й поцілувати.

– Так, Мартиночку. Не дури себе, – добиралася лусочка за лусочкою до правди Оленка. Наче цибулю теребила, що аж сльози підступали до серця. – І я тебе люблю. І все любити буду. І все любила, хоч знала, що хочеш жинитиси з Марійов.

Мартин мовчав. Оленка таки добралася до серцевинки. Така молода, а добралася.

Дівчина шепотіла своїми розпашілими губами Мартинові в самісіньке серце. Вона торкалася до його плеча твердими грудками грудей. Губи шукали його губ, руки – його рук.

– Возьми мене, Мартинцю. Возьми мене. Буду тебе любити, Мартинцю, поки жити буду, – мов за шкіру снігом сипала Оленка.

– Я… – німів Мартин.

– Почекай, не кажи нічого, – торкалася пальчиком його губ. – Не кажи…

Він відчув, як опускається на сіно, як задихається від Оленчиних вуст, як топиться в її обіймах. Як гладить її руки, як безтямно припадає до її шиї, грудей… Сьогодні він любив її. Любив так, як мав би любити Марію. Він безтямно й невміло потопав в Оленчиній любові, як потопають ті, які ще не знають, що таке незбагненні глибини кохання.


Мартин сам себе не розумів. Знав лише, що цілий місяць його люди в зубах носять. «Не дивиси на них, Мартинцю. Каждому не догодиш», – казала Стефка. Легко сказати «не дивиси»… Чи то він більше не хотів у кожного на губі висіти, чи волів усім хвоста показати? Того вже не знав і сам.

Його погляд перебігав із печі на лавку, з лавки – на стіл. Що за мара!

– Мамо, я йду до войска, – губився в думках Мартин, витираючи рукавом чоло.

– Май Бога в серци, Мартине. Та тебе ніхто не возьме: я самітна й сліпа. І ти в мене одинец. Дітий таких мамів до войска не берут, – вростала Стефка в лавку.

– Знаю. Того й прошу вашої згоди. Підіт у сільраду, – підійшов до вікна, а вікна не бачив.

– Що я тобі зробила, Мартине? – білів її голос. – За що, Мартинцю?

– То не через вас, мамо, – вклякнув перед Стефкою. – То…

– Я не можу дати тобі такої згоди, – мовила вона, дивлячись собі під ноги.

– Чого, мамо?

– А про мене ти подумав? – підвела погляд на сина. Її незрячі очі ще більше спохмурніли й померкли. – А я з ким буду? – говорила тепер уже до стіни.

– Я все думав про вас, мамо, – тремтів його голос.

– І як до Марії йшов, такой думав? А тепер п’яти лоєм мастиш.

– Мамо, – Мартин ледь проковтнув клубок, що застряг у горлі. – Відпустіт. Я не можу тут більше бути, – кам’яніли губи.

– Відпускаю.


Стефка таки пішла до військового начальника. Люди лише плечима зводили. «Їм би тілько чорний мак сіяти», – зітхала Стефка. Та що їй люди, як сама собі не порадник. А те, що комусь язик свербить, то вже не її морока.

Він не хотів проводів. Лише Варвара з дітьми прийшла. Оленка вивбиралася, як на свято. Горда й вродлива, вона дивилася Мартинові в самісіньке серце. Він стояв, як із каменю вибитий, як із хреста знятий. І язика в роті забув. Стояв і мовчав.

«Утікаєш?» – читав він у її очах.

«Прости!» – рвалися його груди.

«Думала, ти сильніший», – боявся почути. Не почув.

Най би почув! Най би промовила хоч слово. Най би сказала, що він дурний, як довбня, як чіп, як ковбан. Най би сказала, що боягуз, що штурпак. Най би тут, тепер розпекла йому душу, потопталася по ній своїми маленькими черевичками. Най би розквасила йому дурну довбню, бо там і без того все вилами поскладано. Най би потовкла його своїми маленькими кулачками… Чи най би кинулася йому на шию й не пустила. Може б, тоді прийшов до тями? Не кинулася. І не сказала ні слова. Як замовкла тоді, коли сказав, що до війська йде, так і досі пари з вуст не пустила.

– З Богом, Мартине! Борше вертайси, – почув від Варвари.

– Справуйси,[109] Мартине. Аби на тебе ніхто кривого слова не сказав, – обійняла Мартина Стефка.

– Справуйси! Може, в отпуск пустят, – плескала по плечі Варвара.

– Пиши, аби знали, як ти, – штуркнув у плече Андрусь.

Мартин німо кивав.

Він обійняв Стефку, Варвару, Андруся. Далі пригорнув до себе Оленку.

– Будеш чекати? – різав по живому.

– Як на торішній сніг.

Запах сіна

Лише тоді ти повернувся назавжди, коли не хочеться втекти ще раз.

Мартин стояв біля хати й не вірив. Біла сорочка, широкий синій комір із білими смужками, широка застібка з якорем, безкозирка зі стрічками та написом «Военно-морской флот». Три роки минуло, як і не було. Море, корабель, камбуз… Час сплив, як вода в Черемоші.

Двері були відчинені навстіж. Мартин поклав біля порога дерматиновий куферок із морськими наклейками, поруч – наплічник, поправив ремінь із широкою застібкою, безкозирку, набрав у груди повітря й переступив поріг.

– Мамо! – тремтів його голос.

– Мартинцю! Синочку! – кинулася йому на груди Стефка. – Я вже си всі очи продивила, – тулилася до сина. – Як Варвара прочитала мені той лист, шо ти скоро будеш, то я вже три дни двері не замикаю. Думаю, може, у тебе борше вийде приїхати.

– Мамо! – губився в словах Мартин.

– Сідай, Мартинцю, сідай! – усміхалася Стефка. – Най тобов натішуси. Сідай! Я тобі крісло подам.

– Та ви не клопочіться, мамо! – Мартин пригорнув до себе Стефку.

Маленька, тендітна, як дитина, вона б Мартина за образ поклала. Нова вишита сорочка, нова хустка, нова запаска. Як на Великдень. Ось лише руки ще дужче зашкарубли й чоло перетягнулося глибшими рівчаками зморщок.

– Та як не клопочітси?! Та я так на той день чекала, Мартинцю!

Стефка обмацувала теплими пальцями Мартинове обличчя, очі, чоло, безкозирку, комірець на сорочці. Вона не могла бачити, як пасує Мартинові матроська форма. Але знала: це її Мартинцьо.

Хата світилася свіжовимитими вікнами, новими рушниками на образах. Навіть веретка на лаві інша.

– Як ви, мамо?

– Та не видиш як? На тебе чекала, Мартинцю. У мене все однако. Зара’ ше Варвара прийде. Кождий день до мене приходит. Видиш, вона мені нові рушники вишила, учора до ночи ще цю сорочку дошивала. – Стефка торкнулася пальцями до вишивки. – Каже, що файна.

– Файна, мамо! – Мартин ніколи не бачив Стефку такою щасливою.

– Я ще такої не мала. Варвара й тобі вишила, – жебоніла Стефка.

– Слава Йсу, Мартине! – почулося на порозі.

– Слава навіки, Варваро. Ото про тебе й говоримо. Проходь. Сідай. Добре, що прийшла.

– Чую, гості в Стефки. Думаю, подивлюси. А тут тобі Мартин, – жартувала Варвара. – Такий пан виробивси! Уже й ребрами не світит.

– Та вже не хвали й’го так, бо ще вречеш, – світилася Стефка.

– Сідай, Варваро. – Мартин присунув до неї стілець. Варвара сіла й не відводила очей від хлопця.

– Сідайте й ви, мамо.

Стефка сіла на лаву. Мартин примостився поруч.

– Ну то розказуй, Варваро, як ти?

– Та що я?! У мене кождий день однакий. То у вас, молодих, усе міняєси.

– А як Андрусь?

– Андрусь у Станіславі роботу знайшов. Казав, як там й’му надоїст, то вернеси. Але то всім Бог керує. Як покерує, так буде. – Варвара обернулася до Стефки. – Ну то що, Стефко, накриваєм на стіл? – усміхнулася й підвелася.

– А як Оленка? – надірвалося щось у Мартинових грудях.

– Оленка в Косові жиє. Віддаласи. Як ми не відговорювали, усе намарно.

– Віддаласи? – розкроївся Мартинові світ.

– Так. За Ярка. Уже й хлопчика має. Другий рочок минув.

Мартин мовчав. Лиш відчував, як якась невидима пекельна рука остаточно перетисла йому горло й не збиралася відпускати.

– Відколи Оленка з дому пішла, Дмитро благіший став. Не п’є. За Оленков банує. А як вчув, що вони на Сибір збираютси, то аж із лиця спав, – продовжувала Варвара.

Стефка підвелася, намацала на жердці великодній обрус, розгорнула й накинула на стіл, розправляючи пальцями неслухняні складочки. Підійшла до печі й відчинила братруру.[110]

– Скілько та гуска може смажитиси? Сідайте за стіл.


Стемніло. Вечір розсипав по небі першу пригорщу зір. Тут-таки зупинився час. Пахло свіжою травою, городцем, матіолами й літом. Наче ніяких трьох років служби у війську не було. Мартин сперся на ріг хати й дивився на небо. Жовтим блищала тоненька дужка місяця, нахилена ріжком догори: то на погоду – казала колись Стефка. Краще б на грозу! Краще б заворсилося тепер небо, краще б розірвалися над ним хмари, вистудили його думки, вимили пам’ять. Десь брехав чийсь собака. Звідкись доносилося сюрчання коників. Ще не вляглася на ніч ластівка, заходячи на останнє вечірнє коло. Мартинові раптом захотілося стати маленьким пташком, цвіркуном, стрибнути у високі трави, спити з них усю прохолоду, усю росу й сюрчати на повні груди, щоб загасити в собі цей вогонь, що спалює його десь біля серця. Так, він боягуз! Утік із села, щоб захистити себе від кривого ока. Казав їй: «Чекай на мене». Смішний! Мартин нахилився, підняв маленьку зелепужку й відкусив шматок. Терпкий сік обволік йому вуста. Він жбурнув яблуко в городець, де цвіли лілії. Розсаду Оленка купила – казала Стефка. Мартин торкнувся пальцями лілій, пройшовся стежкою до крижастої яблуньки, сперся на неї плечима й знову підвів голову на небо. «Чи відчуваєш ти тепер те, що я відчуваю, Оленочко?» Серце далі щеміло й пекло, наче хто стиснув його в кулак. Двері стодоли рипнули. Мартин зайшов, ліг на сіно й заплющив очі. Тут пахло так, як тоді, коли вони були з Оленкою. Мартин вдихав на повні груди цей запах. Вбирав його, як вбирає пересохле повітря краплі дощу. Вбирав і задихався. «Чого ти так скоро вийшла заміж, Оленочко? Чого не чекала мене? А казала „возьми мене”, „буду тебе любити, Мартинцю, поки жити буду”». Місяць, як і тоді, протискав свої дрібненькі промінчики крізь шпарки даху. Вони обсотували Мартинове серце тоненькими павутинками жалю. «Чому я не розумів цього раніше, Оленочко? Чому не подумав, що ти можеш не дочекатиси мене?» Мартин затулив вуха долонями й не хотів більше слухати цю тишу. Не хотів більше дивитися на дрібні промінці місяця. Не хотів і не міг. «Ти покинула мене, Оленочко. Я так і не встиг сказати тобі, що всі ці три роки лише про тебе й думав…»

Затиснув у кулак Оленчину стрічку, защебнув за собою на гачок двері стодоли й вийшов надвір. Було чути, як десь далеко кумкають жаби. Поза хатами викрикував пугач. Лише місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали своїми маленькими вічками. Який дивний вечір! Мартин знову притулився плечима до яблуньки й зиркнув на Борисове подвір’я. Там усе було по-старому. Та сама криниця, той самісінький живопліт. Лише дерева побільшали й новий острокіл біля городчика з’явився. Місяць золотив вершечки вітластої сортової груші, що росла біля криниці. Освітлював ослінчик і відро з металевою ручкою, сходи та двері до хати. У хаті світилося. Крізь вишиті фіранки Мартин бачив силует дівчини, що поралася в хаті. «Марія?» – гулькнуло щось усередині. «Ні, не Марія», – відповідав сам собі. Це була Ірця, молодша Маріїна сестра. Мартин відчув, як нараз змокріло його чоло. Минуле, мов град, укотре обпекло йому душу. «Ти казала правду, Оленочко. А я боявся себе виказати, хоча ти все знала сама…» Згадав день свого «весілля», і йому нараз пересохло в горлі. Невже це все було з ним? Чому з ним? Невже він не міг одразу запропонувати Оленці одружитися й бути вдвох щасливими? Навіщо через батька морочив голову Марії? Чого варті всі ці кроки? І це приниження? Що він цим хотів довести Борисові? Що насильно оселиться в його домі? Що змусить його поважати себе? Мартин іще раз на повні груди ввібрав у себе запах матіоли та м’яти, що росли біля городчика. Він розумів, що може багато чого витерти з пам’яті, лише не почуття.


Після того, як за три місяці Марія вийшла заміж, із Мартином почало діятися щось дивне. Йому було б легше, якби хтось відтовк його, чи що. «У життю все не так просто: якщо в тебе є свої плани, воно точно з тебе поглумитси своїми». То була Стефчина правда, та не Мартинова. Він отямився аж тоді, коли став на порозі Борисової хати.

– Ірцю, виходь за мене заміж, – ліз у пекло Мартин.

– За тебе? – не розуміла Ірця.

– За мене, – лудив сам собі очі.

– А як Марія? – кліпала очима.

– Вона вже заміжня. Я вільний, – переминав криво Мартин.

Це було якесь дивне освідчення, якого він ніколи б не витиснув із себе, якби не йшлося про другу Борисову пасербицю.

Мартин вийшов із Борисової хати, пройшов попри городчик із м’ятою та матіолою, попри сортову грушу, криницю, ослінчик, попри новий острокіл і ступив на стежку, на якій було надто багато листя. Він завтра підмете це листя… завтра набере воду з тієї криниці, з якої п’є Борис… завтра буде обходити його маржину й ґаздувати на його городі, який ніколи не стане Мартиновим… він уже завтра зможе стати співгосподарем цієї оселі. Разом із Борисом (співгосподар – це ніколи не господар)… Це вже, здається, було… було…

Мартин набрав повні груди повітря й заплющив очі. Серце повнилося завтрашнім днем, якого він не знав. Ноги вростали в землю, на якій він стояв уже вдруге. «Ти казала правду, Оленочко! Як легко можна скапарити собі життя, коли виправляєш чужі помилки. Та кому потрібне те виправлення, якщо нічого змінити неможливо». Мартин глибоко вдихав повітря й мовчав. Як камінь, що вміє скрипіти мовчки. Він не підпускав до голови жодної іншої думки, бо знав: якщо буде роздумувати, то більше ніколи сюди не прийде.

Він ішов додому й не знав, що має сказати Стефці. Його чоло то мокріло, то висихало. Ходив подвір’ям і не наважувався зайти до хати. Удруге наступав на ті самі граблі. Знав, як це боляче. Знав, що не любить і ніколи не любив Ірцю. Знав також, як довго тулитиметься до стіни Стефка, коли дізнається, що він надумав.


Стефка сиділа біля вікна й дивилася на яблуньку. Ця розгониста дика яблунька мала рости десь тут. Вона вдивлялася своїми синіми сліпими очима в її дикі гіллячки, як у свою долю. Жива, а плоди гіркі. Гіркіші від полину. І хто придумав ці дикі яблука? Хто вимислив долю, гіркішу від полину? Тепер ще й син бере за жінку пасербицю свого батька, який йому дрібки хліба не дав, коли той помирав із голоду. «Жий собі, сину, щісливо. Ти заслужив своє щісті».

Через вікно було чути, як вигравала скрипка, як дріботіли цимбали, як дзвеніли на всі гори голоси:

– В молодички зуби білі,

А очі гарячі.

На гуцульському весіллі

Навіть столи скачуть…

Підбитий голос посивілої перепілки сьогодні мовчав.


Стефка вже майже вросла в стіну. Вона заледве рухалася. Підводилася тільки для потреби. Майже не їла й мало що пила. Ось так просто жила, як живе тоненький непомічений листок, що надто скоро впав, пожовтів і тепер уже чекає зими, хоча ще не скінчилося літо. Кому вона була до розмови? Синові, який подався до батька в зяті, чи людям, які швидко забувають і довго пригадують? Стефка не знала, яке тепер сонце й чи пахне трава. Вона була позбавлена відчуттів, як не має відчуттів стіна, до якої тулишся, а вона холодна. Зате в Стефки була тиша. Багато тиші. Так багато, як не було ніколи. Досі завше були глум і голод, а тепер тиша. Завше були плач та безнадія, а тепер – тиша. Скільки тиші може вмістити в собі й навколо себе людина? Кілометр? Два? Чи вимірюється тиша кілометрами? Навколо Стефки були цілі луки тиші. Жоден пальчик не торкався її клямки. Жодна душа не торкалася її душі. Порожньо. Стефка знала, що мусить змиритися з долею. Та хіба вона досі робила щось інше? Дні були схожі один на одного, як Варварині кошенята: на одному більше чорних плям, на другому менше. Але білими вони не будуть ніколи. У днях нічого не змінювалося, крім погоди. Та Стефці що дощ, що посуха – усе байдуже. Хай би й дах розтрощив хто – теж байдуже. Їй байдуже, що тепер робить Мартин. Байдуже, що він розмовляє зі своїм батьком, хоч той не заслужив на таке спілкування. Байдуже, що Мартин хоче довести своєму батькові, що може бути кращим від нього. Байдуже, що вона сама… Та якби ж то байдуже?! Стефка витерла очі кінчиком хустки й сіла біля вікна. Вона вдивлялася у світ, який могла бачити лише очима своєї пам’яті. «Не осуджую тебе, Мартинцю. Най і люди не осудят. Лиш би-с не збавив своє життє, як своє’м збавила. Бо потому лиш лікті гризла. Лиш би в тебе було все, як в людей, Мартинцю».

Стефка добре бачила той день із Борисом. «Оден раз любилиси, і все життє кантом пішло». Їй якраз тоді шістнадцять минуло. Були в селі танці в Лабенських. У них велике обійстя й стодола, що конем не об’їдеш. На Великдень Стефка собі сорочку нову вишила, нову спідницю пристарала. Вивбиралася, як писанка.

Йосиф завжди на неї кидав оком. Хоч худий, що аж ребрами світив, але хлопець-зух: до ґаздівства ладний і до данцю беручкий. Уже як сходилися такі, як він чи Борис, на толоку та на весілля, то земля двигтіла, як коломийку чи польку танцювали. То так і брали Стефку один наперед одного до танцю, що та аж ніг не чула. Та й у Стефки серце з перцем, і в танці не поступиться. Борис теж гуляка[111] добрий. Він був старший від Йосифа й добре знав, як до дівчини приступити, аби її серце зателенькало. Ой, як зателенькало воно в Стефки!

– Ти боїшси мене? – підморгував він після танців.

– Я – тебе? – наче микала кота за вуса Стефка.

– Тогди я проведу тебе додому.

Провів. Один раз у житті.

Було ще по-весняному прохолодно. Стефка бігла поперед Бориса, підстрибувала, крутилася, розвіваючи довгу спідничку. Очі світилися ясніше від зір.

– Та ти не біжи так скоро, бо не здожену, – піджартовував Борис.

– А може, я хочу, щоб ти мене не здогнав, – утікала сміючись Стефка.

«Коло річки, коло броду, п’ють голуби чисту воду», – узялася підгумкувати Стефка, підтупцюючи ніжками поперед Бориса. Він підбіг, обхопив її за талію й тепло пригорнув до себе. Як солодко стало її губам. Як трепетно серцю.

– Пусти, бо ще дєдьо вздрит, – виривалася, поглядаючи на свою хату.

– А ми сховаємси, аби не вздрів, – не відпускав Борис.

– Пусти, мені треба вже йти.

– Не йди від мене, Стефцю.

– Не можу, мушу йти.

– Лишиси ще на трошка, Стефцю.

Він схопив її за руку й потягнув за собою. Стефка бачила, як світилися в хаті вікна. Як мама поралася біля печі. Як дєдьо майстував щось біля лави. Бачила, як Борис відчиняє двері стодоли, зачиняє й припадає до її губів, обціловує шию, плечі, груди, які ще не знали, що таке ніжність. Стефка пручається, забирає своїми руками його руки, хоче скрикнути, та дєдьо вчує. Йой, лиш би не вчув, бо вб’є. «Пусти!» Борис не відпускає Стефку від себе. «Яка ти солодка, Стефцю. Яка солодка!» Він похапцем кидає свій сардак на сіно, ще дужче обхоплює Стефку руками, і вони обоє потопають у першій для неї й далеко не останній для нього любові.


За два місяці було весілля у Варвари. У середу пекли коровай. Як Варвара боялася, щоб до хати ніхто не зайшов! «Якщо коровай сяде, то біда обсяде». Прийшли сім рожнівських коровайниць, закосичених барвінком, із ладних родин, добрі ґаздині, вікували в гараздах, гріха великого за собою не знали. «Благослови, старосто», – кажуть до Танаса, Варвариного вуйка, що мав старостувати на весіллі. Кладуть серед хати ночви, насипають борошно із семи міхів, б’ють семеро яєць, ллють воду із семи криниць. Далі перекладають тісто в діжу, місять, співають. І треба ж, щоб Палагну в саму середу до Варвари принесло? Солі позичити прийшла: «чисто з голови вилетіло», «простіт дурну», «на другий раз не прийду». Варвара прибігла до Стефки, сльози течуть, аж заходиться.

– Не бери собі дурного до голови, Варцю. То лише так люди кажут.

– А якщо вона ворожити приходила? Ну нащо до когось по сіль іти, коли коровай печут?

На Варварі лиця нема. Та навіть не йде дивитися, як калачиками розсоху[112] прикрашають, як обмотують її рисованим папером, як кольорові стрічки роблять. Вона схиляє голову на Стефчине плече й ковтає сльози. Стефка перший раз бачить, як Варвара плаче.

– Не журиси, Варцю. То від людий, а не від Бога.

– Якби все було лише від Бога, я би’м не гризласи. У людей з очей завидки лізут, що потому й не відмиєшси.

– Варцю, я тобі такой шос маю сказати. Чую, нудит мене. Ні на що дивитиси не годна’м, – Стефка говорить, наче щойно з хреста знята.

– Втроїласи?

– Нє… Я тяжка, Варцю.

– Як тяжка?

– Від того одного разу з Борисом. Волосся на собі рву, але вернути ніц не можу.

– Маєш й’му сказати. Нинька, завтра. Маєш й’му сказати, Стефцю, най жениси. То й’го дитина. В тебе, крім него, нікого не було. Він то видів. – Варвара вже забула про свій коровай. – Скажи, най жениси.

– Легко сказати «скажи».

Варвара обійняла Стефку й притулила до себе.

– Тобі тяжче, ніж мені, Стефцю.

Стефка не ходила на весільне зачинанє,[113] не дивилася, як хлопці несли деревце, як дівчата його вбирали. Її весь час нудило. Вона лежала на печі й глибоко дихала. «Як сказати Борисови?» – гризла її думка.

– Може, ти чимось втроїласи, Стефцю? – казала мама.

– Може’м з апетитом шос з’їла. Але то пройде, мамо.

На другий день, «на гуски», таки мусила встати. Молодий уже пішов просити з короваєм. Молода з дружками теж мала йти просити.

«Просили мама і тато, і ми вас просимо, аби прийшли до нас на вісілє», – ходили вони з Варварою й ще з однією дружкою від хати до хати. Сорочки вишивані, крайки новенькі, коси закосичені. Стефка ледве добула до вечора. На танці вже не йшла. «На маєш. То аби перед самим вісільом втроїтиси», – бідкалася мама.

На саме весілля прийшла. Мала сказати Борисові про дитину. Вона довго стояла перед дзеркалом, дивилася, чи не дуже бліда, чи нічого на лиці не написано. Поправила віночок, пальцями обмацала вишиту сорочку, струсила руками спідничку, ніби на ній щось могло бути. Взула нові черевички й пішла. Йосиф Лабенський був її дружбою. Він здалеку всміхнувся на всі тридцять два: «Нинька данцуєш лише зо мнов». «То де таке написано?» – усміхнулася про людське око. «У весільнім писаню. І цілювати мене нині мусиш, бо будут нам співати». «Подивимси, як будеш справуватиси», – віджартувалася.

Столи стояли попри стіну. Молода з молодим і дружки з дружбами сиділи під образами посередині столу. Стефка сиділа біля Йосифа. Той весь час клеївся до неї, усіляко підбивав клинці. То солоденького подасть, то до ліктика торкнеться. Стефка дякувала, але казала, що отруїлася, що має якесь зілля пити, а їсти не може. Йосиф дивувався, як то на весілля прийти і ні до чого не доторкнутися. Але нічого не казав, тільки чекав, щоб їм заспівали «Ми не будем пити ту гіркую юшку, нехай поцілує старший дружба дружку». «Гірко!» – чула Стефка. Вона виділа, як Йосиф бере її за руку, як підводить із лави і як його тепленькі м’які губи торкаються її. Усі плещуть, а вона? Вона дивилася поверх столів, поверх людських голів, ніби нічого й нікого перед нею нема. Губи всміхаються, бо мають усміхатися, а серце? Та хто його бачить під сорочкою? Добре, що не бачить! Раптом Стефка наче прокидається й засоромливо опускає очі. Гостей уже понаходило! Стефка шукає очима Бориса. Вона знає: він точно буде, бо не минає жодної можливості, аби розігнати молоду гарячу кров. Ще нема. Вона бачить його аж тоді, коли виходить із-за столу. Полегшено всміхається. Хай і не так сонячно, як завжди.

Дріботять тонкими струнами цимбали, розколисує свій голос скрипка, розгойдує й набирає духу гармошка, а далі як ушкварить музика, що аж ноги самі до танцю летять. Хлопці розбирають до танцю дівчат. Стефка оглядається за Борисом. Та де там! Де й береться Йосиф, хапає її за руку. «Ой дрібонька коломийка, дрібонька, дрібонька. Через тую коломийку болит головонька», – підспівує він музикам і розкручується з нею по колу щодуху. Вона дріботить маленькими ніжками, притупує новенькими черевичками й нікому виглядом не виказує, що в неї на серці. «Уууу-ух!» – розливається на цілу хату. Стефка й собі підспівує, бо немає нічого кращого для неї, ніж співати.

Уже і за стіл двічі сідали, і музики вигравали, що аж підошви стопталися, а Стефка на людях веселиться, сама ж ні про що інше не думає, тільки про розмову з Борисом, що кілком засіла в її голові.

Йосиф не дає їй самій і кроку зробити. Усюди водить, за неї тримається. А вона, мов пташка, шукає можливості випурхнути з його рук. Інша б на її місці за такого хлопця руками й ногами трималася. А Стефка? Вона й весілля по-людськи не бачить, хоч усміхається й сяє. Її серце терпне й стискається, наче хоче вже борше збутися тяжкої ноші, яку на нього накинено. «Ти маєш сказати, най жениси. То й’го дитина», – крутяться в Стефчиній голові Варварині слова. «Йой, Варцю, якби то так легко».

А у Варвари свої страхи. Ціле весілля лиш про комору й думає. Не за сорочку голову сушить: у неї нічого не було з Дмитром. Пляма має бути. Страх мучить, чи все вийде? Чи не будуть кликати свашок, щоб ті давали раду. Таке вже в селі було. Варвара терпне, аж у грудях коле. Її голова ніяк не відпускається цієї думки. Настала та година. Варвара стоїть перед коморою, мліє. Заходить. Свашки за нею: «Показуй свою одежину, чи ніц гострого із собов не взєла. Бо то всіляке є. Пустити туману на вісілю – то як раз плюнути». Варвара стоїть у самій сорочці. Ноги тремтять. Не дочекається, поки все закінчиться. «Дивиси, не тігни, – кажуть до Дмитра. – Абисмо довго ту не чипіли. І до кінцє то все не роби, лиш так, аби Варварин слід був, а не твій». Свашки під дверима стоять, перешіптуються, слухають. А для гостей весілля в розпалі. Цимбали грають, бубон б’є, скрипка не наспівається. Стефка танцює, ніжки біжать. Йосиф і далі від неї не відходить. Інші дівчата на нього глипають, а він лиш гордо на Стефку киває. Борис і собі поперед інших польку шкварить, що аж дівчата з ним у парі попід хмари літають.

«Зара’ маю сказати», – вмліває Стефка.

– Я вийду надвір. Скоро прийду, – каже до Йосифа, коли музики перестали грати.

– Я тебе проведу. Там темно.

– Я сама. Зара’ буду.

Стефка киває Борисові й показує оком на двері. Той дивиться на неї через верхню губу, переводить подих і таки йде. Надворі похолодніло, кожну кісточку пробирає. Чи то лиш Стефку холодом обійняло, що вона аж зубами цокотить? Потирає руки, перебирає ногами, не знає, на яку ступити. Лише місяць світить собі байдуже, наче нічого й не відбувається на цім світі.

Вони стоять коло тину. Йосиф дивиться з порога й бачить, як ті спершу перекидаються словами, як далі між ними починає кипіти, мов у казані. Далі Борис вдаряється в гнів, починає розмахувати руками…

Чи то Стефці памороки забило? Вона отямлюється аж тоді, коли бачить, як Йосиф підіймає її із землі. Як бере на руки й несе до лавки під грушкою. Бачить, як за тином Борис витирає закривавлений ніс і кривим оком глипає на Йосифа. Він не з тих, хто сидітиме маком, коли йому наступили на живе. Тепер вже й Стефка це знає. Борис чується на силі, зривається, хапає Йосифа за барки, обертає й гатить під дихало. Йосиф скручується в дугу, далі розпрямляє плечі й втирає Борисові кабаки. Той дає йому у відповідь головиць. Та що то за весілля без бійки? Добре, що не встиг здійнятися великий ґвалт. На колотнечу прибігають староста й другий дружба. Хапають обидвох попід пахви. Та то як шкуру на кисіль натягти: не пускаються, та й годі! Обидва не з тих, хто комусь попустить. Приступає підмога. Зрештою їх якось розтягають. Борис щось кидає крізь зуби й зникає за тином.

Стефка сидить на лаві й лише очима кліпає. Йосиф стомлено сідає поруч. Стефка аж тепер відчуває щось затерпле біля своїх губ. Торкається до них рукавом. Свіжа кров залишається цятками на дрібненькому вишитті.

– То кров? – застигає Йосиф.

– Певно, вдариласи, – шепоче до себе Стефка.

Нащо брав, нащо брав мене невеличку,

Цілував, обіймав, як перепеличку…

– дограють музики чергову польку.

Скриплять і відчиняються двері комори. Перший виходить Дмитро, гордо роззирається на всі боки. За ним поволі ступає Варвара. Стефка чує, як Варварі плещуть у долоні, як вітають її батьків, що добре виховали, як радісно виграють цимбали, як літає над скрипкою смичок, як хутко підстрибує гармошка й дріботять цимбали, як голосно б’є запальний бубон. «У каждого своє щісті, – глибоко видихає Стефка. – Аби хоч ти була щіслива, Варцю».


Стефка стояла на перелазі й дивилася на Віктину хату. Варварина курка ніяк не хотіла сидіти тихо, весь час шолопалася під Стефчиним байбараком. «Не бійси, не задушиласи. Лише ґудзик не защіпай», – казала Варвара ще вдома. Учора Вікта обіцяла, що зварить зілля. «Тричі вип’єш – і дитина зійде, – казала Вікта. – А хочеш, то ще для твого хлопа зіллє звару. Даш й’му випити на ніч, то зранє сам до тебе прийде».

Стефка трималася за перелаз і ледь дихала. Осінній вітер пробирав до кісточок. Скільки вона тут стоїть? Півгодини? Годину? Курка то спала, то далі мотлошила гострими кігтями байбарак. «Що маю робити, Господи?» «Гріх будеш мати, Стефцю, – чула у вухах Варварині слова. – Не всім помагає Віктине зілля. А якщо сама зляжеш?»

Вона переступила через перелаз і торкнулася до клямки дверей. Вікта вже чекала.

– Курку в сінях лиши, – промовила ще на порозі.

У хаті було чистенько. Дрібненьким вишиті рушники на образах. На столі великий обрус із ружами. І на ліжку вишиття. На стіні аж до стелі полиці з пляшечками, торбинками й жмутками зілля.

– Я… – почала Стефка.

– Зварила’м тобі твоє зілля. Це – для дитини, а то – для хлопа твого. Береш два? – дивилася Вікта маленькими гострячками очей на Стефку.

– Я…

– Йой, дівко, боїшси? Ти не перша й не остатна. То береш чи нє? Знаєш, скілько таких, як ти, приходит?

Узяла. Зачинила двері Віктиної хати й мов із ланца зірвалася. Бігла, летіла, чимдуж перебирала ніжками, тікала куди видко, ніби всі пси із села за нею гналися. Хтось би подумав, що село горить. Лише від того бігу дитина могла б зійти.

Стефка не знала, чи видів хто, як від ворожки верталася. Чи вздрів хто, як від доленьки довірялася ногам, як від себе давала на п’ятки. Якби ж то вона знала, куди тікати! Якби ж то відала, як краще!

Прибігла під хату, стала під грушку. Звідси не видно вікна. Дєдьо не вздрит. Узяла першу пляшечку. Руки затерпли. Тіло тлумили дрижаки. Дихала так глибоко, ніби в ній не було вже й краплі духу. Ніби хотіла вдихнути в себе світ, який уже вийшов із неї. «Дай мені сили, Божечку». Відкрила пляшечку й піднесла до губ. Пахне, як самогонка. Треба поділити на три рази – казала Вікта. Три рази – то скільки? Поміряла пальцем. Знову піднесла до губів. Пальцем добре тримала мітку, аби не посунути. Торкнулася язиком до пляшечки. Вдихнула. Зараз, ще трошки. Пустила пальцями мітку й застромила руку під байбарак. Там, де дитина. Погладила. Ще раз погладила. «Зара тобі стане легше. Зара стане». Рука зомліла. Стала неживою. Уже й пальцем не рушить. Треба рушити. Треба ще раз знайти мітку. Піднесла руку. Вдихнула. Швидко позначила мітку, міцно спіймала її пальцем, піднесла пляшечку до губ, утягла в себе повітря – і щосили жбурнула кудись аж за тин. Хутко витягла другу пляшечку, вийняла з неї затичку (аби ніхто не випив) і кинула за першою. Ще раз поправила на голові хустку, струсила байбарак, ніби на нім щось мало лишитися, подивилася, чи защебнені всі ґудзики, глибоко вдихнула й зайшла до хати.

– Ти якась блідонька, Стефцю, – сказала мама.

– Голова болит. Я ляжу, – встигла сказати Стефка. У чім була, стала на дзиґлик, звалилася на піч і притулилася до стіни. Чула, як мама стягала з неї чоботи.

– Може, я тобі якого зілля звару, якщо слаба? – кольнуло в серце.

– Не треба зілля, мамо, – почулося з печі. Більше нічого не чулося. Унизу не було видно, як ходили ходором її груди, як лилися струмками сльози. Добре, що не видно.


«Черево, як тісто, – казала Варвара. – Ховай не ховай, а воно все одно вилізе. Мусиш признатиси».

Стефка добре пам’ятала той вечір. Була коляда. Такий мороз, аж скалки стрибали. Удень колядували діти, увечері йшли хлопці з дівчатами, жінки з чоловіками. Збиралися на краю села, аби починати з горішнього кута. Стефка за останні місяці погладшала, що аж байбарак не защіпався. Накидала на себе широку хустку, щоб не було видно. Тепер її вже не нудило, лиш трохи тягло внизу живота. «То не добре, Стефцю, що так стискаєшси, дитину затлумиш, – казала Варвара. – Шило в мішку не втаїш. Мусиш признатиси, що тяжка». Була б ще не призналася, якби не та сніговиця. Нараз стемніло й почало мести снігом. Досить того, що то був мороз з очима, а тут ще й сніговиця здійнялася. Колядники пішли далі по хатах, а Стефка вернулася. Ледве ноги додому притягла. Вона, певно, була дуже бліда й слабка, що мама відразу поклала її в ліжко. І байбарак їй розщібнула.

– Падоньку, то ти тяжка?! – голосила мама. – Тяжка й ніц не кажеш?! Я думала, в’на поправиласи, а в’на тяжка!

– Як тяжка?! – кричав із сіней дєдьо. – Ти тяжка?! То ти, курво, з хлопами тягаєшси, а нам тут в очи світиш?! Ото тепер люди будут в писки битиси. Та в нас ще другі діти є. Хто їх тепер схоче?! Ти про них, курво, подумала?! – дєдьо вхопив Стефку за руку й уже хотів ввалити кулаком, але мама вхопила його за руку.

– Дозю, не треба!

– Не треба? Ти така сама, як в’на!

– А я чого, Дозю?

– Бо не вміла виховати. Тепер маєш. – Він ухопив дружину за руку й звалив на підлогу. – Відступиси від неї.

– Не треба, Дозю.

– Треба! Вставай, курво, і марш із хати.

– Та куда вона піде, Дозеку? Не жени її.

– Не жени? Най іде туда, де по ночи ходит. – Дєдьо стягнув Стефку з ліжка. – Марш, курво!

– Най хоч до рання добуде, – молила мама. – Най побуде, Дозеку.

Вона вклякла перед дєдем на коліна, обхопила його ноги. Він зиркав на образи й скреготів зубами. Ой, як скреготів. Далі вилетів надвір і вернувся з різкою. Стефка чула, як невміло свистіла та різочка. Перший раз у житті свистіла. Як обпікала її плечі, руки, ноги. Мама підкладала замість Стефки свої руки, але марно.

– Марш! Аби твої ноги на моїм подвір’ю не було.

Більше не було. Ще цю ніч дєдьо дозволив перебути на сіні. Стефка виділа крізь шпарки, як цілу ніч горіла лампа. Чула через двері «якби не люди», «я би їй неба прихилив», «будут сміятиси», «чи то їй ворог», «а хто інших дітей возьме».


По Стефчиних щоках не текли сльози. Уже давно не текли. Їхня криниця пересохла ще тоді, на весіллі у Варвари, коли Борис її вдарив. Один-єдиний раз ударив, і вона так і не ожила.

Надворі гриміло. Стефка не бачила блискавки, але чула грім. Він так гуляв понад селом і понад хатою, наче хотів розтрощити всіх, хто причетний до цієї місцини. Стефка натягла на себе верету, обвилася сардаком і лягла. Вона вперше збагнула, що їй легше, коли немає тиші. Їй навіть не страшно було, що двиготіла хата й тряслися шибки у вікнах. Вона чула життя, що жило там, за вікном, не давало їй заснути в цій вічній тиші й наче пробуджувало її здатність чути. Стефка не боялася, що блискавка влучить у дичку біля хати, хоча Мартин, коли був малий, завжди втікав під верету, трусився й повторював: «Лиш би не влучила в дичку». Тепер вона, Стефка, сама, як безборонна дичка, стояла на бездоріжжі життя, підставляючи блискавці руки.

…Вона згадала про Мартина й знову втекла в тишу. Тишу, де гримлять громи, але вона не чує їх, бо вже не вміє слухати.

У хаті було вже води по коліна. Стефка сиділа на ліжку й чекала, поки вода добереться й до неї.

– Ой, дівчино, дівчинонько, велика-сь циганка,

Веліла-сь ми приходити – сама двері замкла.

Веліла-сь ми приходити на задні дверейка —

Мене кури подзьобали, бідойко гірейка.

На городі огірочки уже пожовтіли,

Наші хлопці по єдному та й сі постаріли.

Ви до нас не ходіть, не топчіть травиці,

Єк не люблять вас дівчата, йдіть до молодиці,

– сокотала стара підбита перепілка, опустивши голову в студену воду, яка відживляла її пам’ять.


– Ти що, збожеволіла? – закричала Варвара. – Ти шо, не видиш, шо вода хату забирає? Збирайси борше!

– Я нікуди не піду!

– Як ти нікуди не підеш? Ти зара’ підеш до мене. Вода забере хату й тебе з нев. Дивиси, шо в селі творитси.

– Я не була в селі й не хочу туда йти.

– Ну то не йди! Я тебе зараз сама відси витягну!

Варвара схопила Стефку за руку й стягла з ліжка. Холодна вода сягала аж до колін. Стефка стрепенулася.

– А ти думала, що я жартую? Видиш, у холодній воді стою, аби тебе відси витягти, а ти тут зі своїми дурнуватими принципами. Ходи!

Стефка не сказала ні слова. Вона стояла посеред хати, як укопана, і не знала, що їй робити. Мокра спідниця прилипла до колін, стала важкою й не давала ступити й кроку. Варвара стягла з ліжка сардак, накинула на Стефку, смикнула з жердки, що над ліжком, якесь дрантя, перекинула собі через руку й потягла Стефку за собою.


Мартин забрав Стефку до себе. Хоч як вона пручалася, хоч як противилася, він насильно затягнув її до хати.

– То ви хочете, аби Дмитро вигнав Варвару надвір?

Стефка мовчала.

– Якщо не хочете, то мусите тепер у мене жити. Тут лише подвір’я затопило, а до хати вода не дійшла.

Стефці легше було домислити собі, що її забрала вода, що знесла разом із хатою, ніж уявити, що вона коли-небудь буде жити під одним дахом із Борисом. Мартин поклав Стефку на ліжко у своїй кімнаті: вона сказала, що в жодній іншій не переночує.

Настав вечір. Стефка ще не бачилася з Борисом, хоча чула, що він уже в хаті. Забилася в самісінький кутик ліжка і, наче польова миша, що заблукала в невідомих покоях, крізь шпаринку дивилася на світ. Хоча світу не бачила. Їй здавалося, що то не вона сидить у цій чужій для неї господі, а її тінь. М’яка й велика подушка муляла плечі. Надто тяжка перина не давала дихати. Гладеньке й тонке простирадло ковзало під ногами. І вона ковзала в цьому чужому для неї світі, не знаючи, за що вхопитися. Яка безконечно довга була ця перша ніч!


Стефка давно змирилася зі своєю долею. Хіба в неї були інші двері у світ? Борис любив начальникувати як удома, так і в селі. Він не дуже дослухався до думки інших. Заправляв сам усім, що потрапляло йому під руки. З Розею поганенько ладив. «Поганенько» – це ще м’яко сказано. Відколи в родину прийшли два зяті, він трохи стримувався й дівчат рукою не рушив. Але верховодити не полишав. Не любив ні Розю, ні її дітей. Він любив їхні статки. Серед них почувався можновладцем, хоч ним ніколи не був. Та й статки не були такі вже видні, як у пана Зелінського.

Розя була м’якша, ніж думала Стефка. Вона не те що не старшувала в хаті, а мусила приставати на все, що казав Борис. Хоч той не завжди казав мудре. І Розині діти були згідливі й приємні, а Борисового духу боялись, як вогню.


Ірця весь час приподоблялася Стефці: то у вареники більше сметани покладе, то перед сном ще одне тістечко принесе. Вона була добра дитина. Розя теж догоджала Стефці чим могла. А та вже не знала, що й думати: їй досі ніхто, крім Мартина, ніколи не те що не прислужував, а й води не подав.

– У цьому домі нічого ніколи не бракувало.

– Хіба що любові, – хитнув головою Мартин.

Він поклав на стіл тарілку зі сливками.

– Це вам, мамо. Їжте.

– У вас ростут такі сливки?

– Це колгоспні, мамо. Ми вночи принесли.

– Чи ви чисто подуріли? Чи у вас біда, аби до колгоспу ходити?

– Не біда. Та ми з Ірцею вирішили…

– Та ти вже не з бідних, Мартине, – перебила його Стефця. – А що, як Борис взнає?

– Він не буде знати. Ми в сіні сховали. Коли Борис до колгоспу піде, ми їм дамо лад.

Стефка поклала в рот сливку, а вона не ковталася. І не тому, що не той смак. І не тому, що з колгоспу. Вона вже не розуміла Мартина. Коли бідний стає багатим, у нього голова думає наперед, а руки – назад. Мартинові це в голову не втовчеш.

Поки Мартин порався в хаті, Борис прислав із колгоспу фіру, навантажив на неї всі десять відер сливок, знайдених під сіном, і відправив у колгосп.

– Скажи свому Мартинови, – звернувся він до Ірці, – якщо ще раз так зробит, я й’го під трибунал віддам. Разом із тобов! Ото злодюги! На власність народу замахнулися?! – Борис сплюнув на землю й розтер ногою. – Най Мартин прийде до колгоспу й забере своє відро сливок. Десята частина його, а решта – державне імущество. Понятно? Сіно, яке ви накрали, я тоже забрав до колгоспу. Десята частина ваша. Можете прийти й забрати разом із сливками.

– Але всі берут, тату, – виправдовувалася Ірця.

– Берут батраки. А заможні заробляют. І ще скажи свому Мартинови, що ті вибрані сливки, які він приховов окремо, я висипав до колгоспних: нема чого собі краще, а іншим гірше.

Мартин по сливки не пішов. І по сіно не пішов. Він твердо відмовлявся працювати в колгоспі, хоч би як Борисові цього хотілося. «Прєдатєль совєцкой власті», «продажна шкура», «враг народа»… Які тільки слова не сипалися на голову Мартина, коли той сказав, що йде з колгоспу. Та Мартин не зволікав. Вирішив, що після народження дитини поїде працювати на турбазу, що відкрилася у Вижниці. Борис ніяк не міг цього простити Мартинові.

– Ото бенькарт! Шкура ти, Мартине! Наволоч остатна! Колгосп лишаєш. Та з мене всі кури сміятиси будут, – не заспокоювався Борис. – Ото’м гадину пригрів, – розчахнув Борис двері й вилетів на подвір’я.

– Збирайся, Ірцю. Їдемо вже. Я не хочу, аби наша дитина народилася в цім домі, – відрубав Мартин, зачиняючи з гуркотом двері.

– Тихіше, – приклала до губів палець Ірця.

– Не хочу тихіше. Най чує! Більше не можу дивитися, як він топче нас усіх у багно. І як дотепер топтав мене й Стефку, – не припинав язика Мартин.

Він шарпув дрерима, що ті аж похитнулися, і вийшов надвір.

– Ти все чув, Борисе? І ще одне: колись я хотів мати дєдя, аби діти мене за остатного не мали, а тепер не треба. Як казав Андрусь, краще ніякий, ніж дурний.

– Марш звідси, і аби твої ноги тут не було, – сичав крізь зуби Борис.

На те надлетіла Розя.

– Бійси Бога, Борисе. Май розум!

– Розум? То кому тут бракує розуму? Та я йому зара’ той розум назад вкручу, – припливали до Бориса сили. Він, як дикий пес, рвонув до Мартина, ухопив за обшивку, узявся витрясати з нього душу й обкладати боки. Мартин не віддавав. Ірця дивилася у вікно, міцно тримала руки на животі й молилася.

– Падоньку, а тут шо дієтси? Ви шо, чисто подуріли?! – наосліп вилетіла з хати Стефка й ухопилася своїми маленькими ручками за Бориса. – Не чіпай мою дитину! Не маєш права!

– Не маю права, курво? – шарпнув Борис рукою, і Стефка покотилася горілиць по сходах.

– Мамо! – крикнув щосили Мартин. По її обличчі потекла кров. Мартин і не стямився, як за коротку мить вгатив Борисові що було сили в макітру, що той аж засичав від болю й звалився на землю.

– Не руш мені маму! Ніколи! Чуєш?

Мартин кинувся до Стефки й ухопив її на руки.

– Мамо!

– Зо мнов усе добре, Мартинцю, – прошепотіла Стефка.

– Я простив тобі за себе, а за маму не прощу, – обернувся Мартин до Бориса, пригортаючи до себе Стефку.

Він поклав її на покутті, відігнавши звідти кота, і підклав під голову ясик:[114]

– Як ви, мамо?

– Не гризиси, Мартинцю, то пройде. І не гнівайси на него. Йому перейде, – шепотіла вона, витираючи рукавом кров.

– Я заберу вас із собою, мамо, – поклав він свою руку на її.

– Мнов не гризиси. Він мене не вчепит. То пройде, – погладила вона Мартинову руку.


Речі довелося пакувати відразу. Поїхали тільки наступного дня, коли переконалися, що зі Стефкою все гаразд.

– Їдь, сину. Най тебе Бог провадит. У тебе своє життє, – прошепотіла Стефка, коли Мартин прийшов попрощатися.

– Ми скоро приїдемо, мамо! – притулився до мокрої Стефчиної щоки.

– Най вас Бог провадит, – дивилася подумки в той бік, де мала бути прочинена хвіртка. – Най Бог вас благословит. А тобі, Ірцю, най поможе борше розв’язатиси. Не забудь поставити під голову шлюбну сорочку. То помічне. І всі ґудзи порозв’язуй. І дитинку абис під образами поставила. І в купіль абис свяченої води влила.


Ірця народила дівчинку. Мартин літав попід хмари. Не міг дочекатися, коли забере обох. Стояв під пологовим будинком і дивився у вікно на маленький згорточок.

– На тебе подібна, – гукала через вікно Ірця. – Дивиси, які сині очи!

Мартин нічого не бачив, крім білої пеленки. Серце калатало, як дзвін: «Моя дитина!»

Турбаза, на якій Мартин працював кухарем, виділила їм окрему кімнату. Маленьку, але втрьох жити можна. Він купив пелюшки, повзунки й колиску. Навіть новий хідник купив. Директор турбази виписав машину, щоб відвезти Ірцю з дитиною до Мартина.


Ірця поклала голову Мартинові на плече й гладила його руку. Мартин сидів біля колиски й не зводив зі Світланки очей. Дивився на крихітні пальчики, які вміли триматися хіба що за життя. На ніжки, які ще не знали, що таке ходити по землі. Світлана поворушила пальчиками, ледь чутно поплямкала губами й розглядала світ маленькими оченятами.

– Дивися, вона сміється, – промовив до Ірці Мартин.

– До свого дєдя сміється, – відповіла Ірця.

Вона сказала щось таке, від чого в Мартина набігли сльози. Дєдьо! Нині він готовий був обійняти цілий світ!


Через місяць вони таки поїхали в гості до Рожнева. Стефка не могла натішитися. Розя – теж. Борис до дитини не підходив. Його душа належала колгоспу.

За чверть століття…

Час як вояжер: він також зупиняється на червоне світло.

Світлана вчилася в Чернівцях у торговельно-економічному й завжди мріяла бути кондитером. Це від Мартина. Додому приїжджала на кожні вихідні. Як часто вони вдвох із батьком годинами чаклували над рецептами, химерили й тішилися своїми витворами.

Зима, мов зі щедрого рукава, укрила білим дахи й дороги, що аж сліпило очі. Сніг боронився від чобіток, розсипався в різні боки, скрипів, наче захищав кожну сніжинку. Світлана швидко застрибнула в тролейбус, струшуючи з волосся снігове пасмо. У тролейбусі була тиснява. Поруч з’явилося одне вільне місце, на яке дивом ніхто ще не сів. Саме для Світлани. І таке буває! Сьогодні субота – найулюбленіший день для студентів. Заняття закінчилися швидше, ніж зазвичай, тож можна їхати додому.

Світлана їхала на автостанцію попри парк. Вона любила дивитися у вікно. Дерева раювали в білій одежі, притримуючи одне одного за розлоге віття. Казка, та й годі! На узбіччі дороги гасали школярі, силкуючись зліпити сніжки. Свіжий сніг не тримався купи, зате густо падав на їхні розчервонілі щоки й додавав іще більше бадьорості. Діти штовхали одне одного в сніг, бешкетували, верещали від задоволення. Парк закінчувався одразу за перехрестям. Світлофор червоним перегородив дорогу. Тролейбус зупинився. «Два місяці тому тут усе було ще по-осінньому золоте, – подумала Світлана. – Як швидко летить час!»

– Ваш квиток? – почула аж на самісінькому дні вуха. Від несподіванки аж підстрибнула.

– Ваш квиток? – повторила з притиском круглолиця, підстрижена під пуделя контролерка.

– Я…

– Та не я! – гаркнула, як пудель. – Відразу видно, шо зайцем їдеш. Бачиш, шо там написано? Таких, як ти, на телевізор знімають. – Контролерка тицьнула пальцем у повітря, маючи на увазі напис за склом, що висів перед першим сидінням.

Світлана не могла вимовити й слова. Її ноги тремтіли. Пасажири просувалися то назад, то вперед, дотуляючись одне до одного важкими мокрими шубами та плащами. Чулося човгання чобіт по мокрій долівці та обурення завжди незадоволених пасажирів. Дівчина трималася за холодну залізну ручку й чекала, що через товкотнечу контролерка відійде від неї, двері ось-ось відчиняться й вона вибереться на волю. Ага! Двері не відчинилися.

– Зараз ми заберемо тебе, куди треба, і там поясниш на камеру, чого їздиш зайцем. Там і штраф заплатиш, – розійшлася контролерка, обтрушуючи свою каракулеву шубу від снігу, щойно занесеного кимось із пасажирів.

Світлана розуміла, що шансу вирватися в неї немає. Така змусить і міністра штраф заплатити, не те що її. Крім того, не обберешся лиха, справді на камеру знімуть, потім в інституті матимеш проблеми.

– З тебе рубель, – тиснула кондукторка.

Двчина купила трохи продуктів. За решту мала добратися додому. Рівно один карбованець і тридцять чотири копійки коштує квиток із Чернівців до Рожнева. Якщо вона заплатить хай і такий штраф, то на вихідні додому не добереться. А хто в суботу позичить? Студенти лише в понеділок багаті.

– Візьми, – почула за спиною.

Світлана обернулася. Позаду неї стояла росла молода дівчина років двадцяти з м’якими зеленими очима та довгими білими кучерями, які виглядали з-під білого в’язаного беретика.

– Заплати, бо не відчепиться, – сказала дівчина й простягла Світлані металевий олімпійський карбованець.

Світлана загальмовано зиркнула на долоню дівчини, відтак узяла карбованець і поклала на зашкарублу, майже чоловічу руку контролерки.

– Ось так би відразу! – вискалилася та. – Їздять тут усякі, а потім кажуть, що грошей не мають. – Кондукторка посунула шукати іншу жертву, утупившись у проїзні квитки й настирливо пропихаючи поміж пасажирів свою огрядну мокру шубу. Жертв більше не було: поки та вовтузилася зі Світланою, пасажири встигли закомпостувати квитки.

– Дякую, – зніяковіло повернулася Світлана до своєї рятівниці. – Як мені повернути тобі гроші?

– Не переживай, світ тісний.

– Ти звідки?

– З Вижниці, а ти?

– З Рожнева.

– О, та це майже поруч. Я Аня, а ти?

– Світлана. Якби не ти, я б сьогодні до Рожнева вже не їхала.


Печеним пахло аж на дорогу.

– Казала тобі, не треба купувати торта. Мій тато завжди щось смачненьке на вихідні пече, – коментувала Світлана ще перед воротами. – Він у нас заслужений кухар. Ціла стіна відзнак і медалей! Його вся округа знає.

Аня перша йшла акуратно заметеною стежкою. Вітер розвівав її довгі золоті кучері, що падали на чоло. Вона поправила свій біленький беретик і глибоко вдихнула. Подвір’я потопало в снігу. Надворі розпогодилося. Сонце золотило білу одіж розхристаного дерева, що росло біля криниці, біленький дах хати, щедро засніжений сад, парканець, обважнілі кущі смородини. Кілька рівненько й старанно прометених стежинок свідчили, що тут живуть дбайливі господарі. Світлана торкнулася до новенької клямки, і двері одразу відчинилися.

– Я чув, що хвіртка скрипнула, і зрозумів, що то ти. – На порозі стояв невисокий бадьорий чоловік із ясними синіми очима та із зачесаними назад шпакуватими кучерями. Він утішено всміхнувся й кивнув до Ані. – Бачу, у нас гості. Прошу до хати. Спочатку я вас звільню від цього тягаря. – Господар спершу допоміг гості вибратися із шубки, далі – Світлані й повісив їхній одяг на вішаки. – Проходьте. Сідайте.

Аня першою зайшла до вітальні. Це була велика світла кімната з килимом на цілу стіну. Попри іншу стіну меблі, а далі – ціла галерея різних нагород.

– Це татові. Я казала, що він у нас відомий! І який талановитий! – коментувала Світлана Анину допитливість.

– Не треба про мене, – озвався Мартин. – Краще розкажи, хто ця приємна дівчина, бо вже мене дуже кортить знати.

– Ми нині в тролейбусі познайомилися. Це Аня. Вона мене від контролерки порятувала. Інакше я б додому не дісталася. У нас навіть прізвища однакові, уявляєш? Вона також Боднар.

– То ти Анна Боднар, кажеш? Дуже приємно! Мартин Боднар, – простягнув Ані руку Світланин батько. – Ми майже родина, судячи з прізвища, – усміхнувся сонячно.


Вони сиділи за маленьким столиком, застеленим вишитою скатертинкою, і пили цейлонський чай. На столику стояла велика пишна таця з присипаним пудрою пирогом, квітчаста порцелянова тарілочка з медівничками й біленька цукерничка з ґалками[115] цукру.

– Пригощайтеся, – припрошував Мартин. Він розклав на тарілочки пиріг, долив ще чаю й простягнув дівчатам тарілочку з медівничками.

– Тато їх щонеділі пече. Мої улюблені. Скуштуй, – додала Світлана.

Пахло корицею й печеними яблуками, затишком і гостинністю. Тихенько скрипнули двері, і в кімнату зайшла Стефка. Вона дрібненько переступала з ноги на ногу, наче маленька перепілка, що хоче непомітно перебігти через кімнату.

– Це моя бабуся Стефка, – усміхнулася Світлана. – Вона з нами живе. – Бабуню, це Аня Боднар. Уявляєте, у нас навіть прізвища однакові, – обернулася Світлана до Стефки. – Сідайте до нас, бабуню. Чаю вип’єте. То не із зілля. То цейлонський. Ви такий любите. Чи ви з вишневих гілочок хочете?

– Нє, дякую красно, – ледь чутно просюрчала Стефка.

– Мамо, може, пиріг будете? – підвівся Мартин.

– Нє-нє, діти. Ви собі сидіт. На мене не дивітьси. Я тілько фартух возьму, аби дров принести…

Різдво

Коли народжується Бог, народжується нова надія.

Скоро Різдво. Надворі намело снігу, що й хвіртки не відчиниш. Розгублено виглядали з-під даху горобці, не наважуючись податися на пошуки харчу. Десь іздалеку лунали голоси щасливих дітлахів, що купалися в сніговій розкоші. Дякувати Богу, хурделиця ще зранку вляглася. Небо розвиднилося, вдягаючись у святкову просинь. Сніг виблискував, як розсипаний цукор, заграючи кожним кристаликом із передсвятковим сонцем. Мартин укотре взяв до рук саморобного віника: треба знову промести стежку й замести під вікнами: скоро колядники прийдуть.

У великій хаті святково полискувала срібним дощиком та яскравими гірляндами ялинка. «Яка красуня!» – малювала собі її в уяві Стефка. Золотаві скляні бурульки та брунатно зелені шишки хилили донизу кінчики її гілок, з-під яких проглядалися засніжені маленькі хатинки з морозяними віконечками, великі кольорові кулі із сонечком усередині та яскраво-жовті качани кукурудзи. Яке то щастя – Різдво!

Розя поралася на кухні. На столі мали бути всі дванадцять страв. Кутя, пампушки, борщ із вушками, оселедець, вінегрет, рибний холодець. Стефка підсунула дзиґлик до стільниці й узялася доліплювати вареники. Розя складала на стіл. Спершу – макітру з кутею, далі – узвар, пампушки. Такою великою родиною вони збиралися вперше. У хаті пахло розстеленим під столом сіном, кутею й Різдвом. На столі горіли свічки. У кутку стояв солом’яний дідух із ложкою за перевеслом. Біля куті на великому білому тарелі пахкотів малиновий пиріг – Мартинова робота. Десь далеко вже давали про себе знати колядники. Борис як перший господар сидів посередині столу. З одного боку – Розя, з другого – Стефка. Коло них – Мартин з Ірцею й Світланою та Марія з Миколою і їхнім сином.

– Христос народивси! – привітався до всіх Борис.

– Славімо його! – відповів кожен, хто сидів за столом, і святкував Різдво Христове й Різдво великої родини.


Борисові нараз стало зле. Та щоб на самісіньке Різдво? Ніхто навіть не знав, ні що то було, ні від чого. Він раптом став блідий і немічний, як каганець без лою. І не тому, що вже з літ вийшов. То радше напасть яка – казала Розя. Мартин побіг до Йосифа Лабенського, Яркового тата.

– Христос народився, – промовив, обтрушуючи на порозі сніг.

– Славімо Його, – відповів Ярко, підводячись з-за столу.

Кого-кого, а Ярка побачити Мартин ніяк не сподівався. Значить, приїхав-таки на свята із Сибіру.

– То в Йосифа гості нині? Не знав. Перепрошую, – почав здалека Мартин.

– Проходь, чого на порозі стоїш? – глянув на Мартина своїми досі гострими чорними очима Ярко. Він за роки змінився, набрав тіла й на лиці покруглішав. – Давно не приїжджали. Вирішили родину провідати.

– Які в нас колядники! – почув Мартин. На порозі стояла Оленка, обтрушуючи чобітки й шапку. Змінилася: волосся на біле вифарбувала, підстриглася, тільки очі ті, що колись. І втекла в п’яти Мартинова мотузяна душа. Він витер рукавом чоло. Скільки років вони не бачилися?

– З приїздом! Не знав… перепрошую. Варвара казала, що маєте приїхати, тільки не знала коли, – ковтав слова Мартин.

– У Ярка з робою не дуже виходило. Він на буровій. А там вахти, – щось намагалася пояснити Оленка.

Скрипнули двері. У кімнату ввійшов молодий чоловік. Зачесані назад кучері, сині, як льон, очі. Миловидний, приязний, видно, що в житті ґав не ловив.

– Знайомся. Це наш син Антось. У медичному вчиться. У нас, на Сибіру, – сипалося, як із рукава.

«У нас, на Сибіру», – пропекло Мартина.

– Мартин, – подав він руку.

– Антон, – відповів хлопець.

– Проходь, сідай, – заходилася Оленка. – Я зараз чогось гаряченького принесу, – усміхнулася м’якими горіховими очима.

– Дякую. Я лише на хвильку. Борисові зле. Подумав, може, Йосиф мотоциклом до Косова підкине. Розумію, що Різдво…

– Ми тут машиною. Може, Антось відвезе? Ярко вже трохи святкував. Чи як ти кажеш, Ярку? – звернулася до чоловіка.

– Най їде. Я тут залишаюся колядників приймати.


Оленка провела їх до машини. Сніг щедро сипався на волосся, щоки, вії. Оленчині очі м’яко поглядали на Мартина.

– Прийдеш завтра до Варвари? – запитав Мартин, коли Антось сів розігрівати мотор у машині.

– Коли?

– О дев’ятій.


Бориса залишили в лікарні. Лікар сказав, що зроблять аналізи й повідомлять, що з ним.


У людини свої плани, а в часу – свої. Сьогодні Мартин це розумів як ніколи. Раз у раз глипав на годинник. Години то тягнулися, як гума, то точилися через решето. Десята. Третя. Шоста. І враз час зупиняється. Годинникова стрілка перестає рухатися, та й годі! Світ макітриться. Якась геть нестерпна жаба присмокталася до серця й ссе. Мартин ходить по хаті й сам себе під вогнем тримає.

– Ти що, заслаб, Мартинцю? – відчуває неспокій сина Стефка.

– Усе добре, мамо, – відповідає й не знає змісту тих слів.


Мартин боявся запізнитися, хоч до Варвари рукою подати: за хвильку вже в саду стояв. Серце калатало, немов чоловіка сто вовків нагонцем гнало. Воно летіло, утікало, бігло галасвіта до тину, перестрибувало через усі загорожі й уже чекало біля крислатої яблуньки. Ще півгодини – і Оленка прийде.

Прийшла. Побрела відразу під крислату яблуньку. Сперлася плечима на неї й дивилася на Мартина горіховими очима. Він і не думав, що в нього ще так сильно можуть тремтіти ноги.

Було чутно, як під ногами рипить сніг і як десь далеко колядують дівчата з хлопцями. Сніг сипався на її волосся, а Мартинові здавалося, що він відчуває його в себе під сорочкою. Місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали маленькими вічками. Який дивний вечір!

– Ви надовго? – глянув на Оленку Мартин.

– Хотіла б назавжди, але більше, ніж на тиждень, не вийде. Дорога багато часу займає. Мали щось батькам привезти, то вирішили, що машиною краще. Зате довше їхати.

– Син у тебе дорослий уже, – застрягло в Мартина в горлі. Він глибоко вдихнув, хотів іще щось додати. Хотів навіть струсити з її волосся сніг. Не струсив.

– Роки біжать, Мартине. Діти ростуть, ми старієм. Усе по літах, Мартине. А ти як?

– Добре. Лише Борис прислаб, – дивився собі під ноги.

– Шкода, – почув.

Оленка говорила ще щось. Здається, підбадьорювала Мартина. Та він ухопився за те одне-однісіньке слово «шкода» й погубив кінці.

«Шкода! Як мені шкода!» – рвалося його серце. «Як шкода, Оленочко», – кричали його німі губи. Що вони могли тепер сказати? Що дурний, як ступа, як довбня, як кіл у плоті. Сказати, що роками перекладав із кишені в кишеню її протерту стрічку. Смішний! «Ти казала, Оленочко, що легко скапарити собі життя. Як у воду дивилася. Ти була така молода й не по літах мудра. Який бзик мене тоді вкусив, що я пішов до війська? Який курячий розум заліз мені тоді в голову? Життя пройшло, а я як не жив».

Він довго шпортався в блюзі, нарешті витягнув десь із якогось дна маленьку червону стрічку й поклав їй на долоню.

– Пам’ятаєш? – надламував слово.

– Пам’ятаю, – підпалювала душу.


І розвиднився вечір, і від зорі стало світло.

«Я думав, на світі нема щастя, – дивився Мартин на небо. – Таки є».

Епілог

Борис пробув у лікарні майже місяць. Далі виписали якісь пігулки, уколи й відпустили додому. Відтепер медсестра мала приходити тричі на день. Розя зі Стефкою і вдень, і вночі надзирали за Борисом. Минув місяць… три. Борисові не легшало. Він танув щодня, як віск. Усі розуміли, що він уже на Божій дорозі.

Аня зателефонувала й сказала, що хоче побачити діда. Тепер уже всі знали, чому в них однакові прізвища. Крім Бориса. Перед тим Світлана бачилася з нею в Чернівцях і розповіла, що Борисові гірше.


…Коли до кімнати зайшла Аня, Борис стрепенувся. Молода вродлива дівчина в біленькій блузці з широким мереживом та спідничці з широкими фалдами. Стефка поставила крісло біля Борисового ліжка. «Ганна?» Борисове чоло змокріло ще більше. Аня сіла так близько, що Борис міг бачити її ясні зелені очі, її білі кучері, що спадали на чоло, на плечі, на груди. Спробував піднести до них руку. Поволі торкнувся її волосся й довго перебирав пальцями маленьке золоте пасмо.

– Яка ти файна! – прошепотів стомленим і тихим голосом Борис.

– Дякую, діду.

– Ти?…

– Я Аня. Мені бабуня Ганна Величко все розповіла про Німеччину й про вас… Ви мій дід.

– Ганна… – ледь чутно прошелестів губами Борис до Ані.

* * *

Був ясний ранок. Стефка знала, що він ясний. Навіть знала, що світить сонце. Вона сиділа біля Бориса й тримала в руках склянку з водою.

– Дати ще?

– Дай, бо дуже сушит.

Скрипнули двері.

– То хто? – прошелестів тихо тоненькими губами Борис.

– Мартин, – відповіла тихо Стефка.

– Мартин? Скажи й’му, най підойде ближче. Я хочу його видіти.

Мартинові ноги знічев’я прилипли до підлоги. Світ похитнувся в очах. Земля втікала з-під ніг. Дзвін калатав у грудях.

– Стефко, чуєш, скажи й’му, що я хочу й’го видіти, – повторив хриплим голосом Борис.

– Я тут, дєдю, – прошепотів Мартин. – Я тут.

– Виджу, сину. Тепер уже виджу. – На Борисовій щоці блиснула тоненька мокра стежка, що сховалася десь аж за коміром. – Ввожай на маму, сину. Залишаю її на тебе, чуєш?

– Чую, дєдю, – прошепотів Мартин, міцно стиснув Борисову руку, поцілував її й вийшов із покоїв.

Стефка підняла Борисову голову й приклала до його вуст склянку. Він помалу ковтнув. Стефка чула, як поволі бігла вода і як глибоко дихав Борис.

– Стефко, можеш дати мені ше води?

– Можу, Борисе, – промовила Стефка, підвівши на нього сині сліпі очі.

– Стефко, у нас добрий син. Подивиси, який він ґазда.

Стефка знову підняла подушку й піднесла Борисові до вуст склянку.

– Прости, Стефцю, – почула.

Вона відчула, як до її руки торкаються Борисові губи, і стрепенулася.

– Прости за все, – почула вона знову. І відчула, як одне життя прибувало до її рук і як інше від них утікало. Нестримним потоком ринули її сльози. То були сльози, не виплакані за ціле життя, ще від Варвариного весілля. Вона вже не ховала їх. Не соромилася й не втікала. Схилила голову на Борисову руку. Руку, яку вмивали не сльози розпачу, а сльози примирення.

– Прощаю тобі, Бориску. За себе прощаю й за Мартина. І за долю нашу прощаю. І най Бог тебе простит.

Коли Розя зайшла до хати, на столі горіла свічка. Стефка сиділа біля Мартина, схиливши на його руки голову.

Щастя знає, де воно починається. І горе знає. От тільки де вони закінчуються, знає лише Бог.

Примечания

1

Груба (діал.) – вагітна.

2

Ліниці (діал.) – повісмо. Палити ліниці й обкурювати ними приміщення – народний ритуал від вроків.

3

Ґудз (діал.) – вузол.

4

Тяжка (діал.) – вагітна.

5

Матірка (діал.) – конопляна нитка, якою після пологів перев’язували пуповину.

6

Ґрейцер (істор.) – дрібна монета.

7

Верета (діал.) – те саме, що рядно.

8

Годна (діал.) – можеш.

9

Падоньку! – вигук здивування.

10

Горєчка (діал.) – висока температура.

11

Байбарак – давній верхній осінньо-зимовий одяг із грубого сукна.

12

Чипіти – сидіти навпочіпки.

13

Полубічок (діал.) – діжечка.

14

Дзиґлик (гуцул.) – стілець.

15

Бурдюк (гуцул.) – мішок із цільної козячої шкіри для зберігання молочних продуктів.

16

Ґачі (гуцул.) – штани.

17

Крисаня (гуцул.) – капелюх.

18

Дєдьо (діал.) – батько.

19

Взлоститися (діал.) – розсердитися

20

Бенькарт (від нім. Bankert) – байстрюк.

21

Блят (діал., від нім. das Blatt) – поверхня кухонної плити.

22

Ніц (діал., від нім. nichts) – нічого.

23

Від нім. verstehen – тут: зрозумів.

24

Вихрестить – тут: відлупцює.

25

Прірва (діал.) – повія.

26

Димка (діал.) – спідниця.

27

Желіпати (діал.) – кричати, сваритися.

28

Нести на ґорґошах – на шиї, так щоб ноги того, кого несуть, звисали вперед.

29

Джємори (гуцул.) – лісові хащі.

30

Яриці (діал.) – суниці.

31

Цуперлити (діал.) – нести.

32

Балія – велика мідна чи алюмінієва посудина, у якій прали білизну й милися.

33

Цуприкати – тут: важко, заледве, з останніх сил нести.

34

Шкарбани – старе діряве взуття.

35

Зівкий (гуцул.) – без смаку.

36

Ріпанити – тут: горлати.

37

Гуцульська колискова пісня.

38

Бечкова неділя (гуцул.) – Вербна неділя.

39

Гайдабура – бешкетник.

40

Війт – сільський голова.

41

Мельдувати (діал.) – зголошуватися; тут: шукати тих, хто зголоситься.

42

Постерунок – відділок поліції.

43

Моква – вологість.

44

Обгойдра (гуцул.) – блудниця.

45

Гониці (гуцул.) – розпусниця.

46

Війтра (гуцул.) – повія.

47

Гуцульська колядка.

48

Сподні (діал.) – штани.

49

Байка (діал.) – дрібничка, нічого важливого.

50

Проба (діал.) – репетиція.

51

Пуделко (діал.) – коробочка.

52

Ґавра – тут: писок.

53

Плястерко (діал.) – плитка.

54

Дейкати – тут: бовкати.

55

Човпитися – тут: чубитися.

56

Лоточити – лаяти.

57

Ногавиці (діал.) – штани.

58

Наґоґошитися – те саме, що наїжачитися.

59

Лилик (діал.) – кажан.

60

Лубкий – затверділий.

61

Фольксдойч – букв. «етнічний німець»; загальна назва німецьких національних меншин у країнах Європи перед та під час Другої світової війни.

62

Schnell, schnell (нім.) – Швидко, швидко!

63

Ausla…nder (нім.) – іноземець.

64

Кабат (діал.) – верхній жіночий одяг.

65

Aussteigen! Alle aussteigen! (нім.) – На вихід! Усі на вихід!

66

Сикавка – пшикавка, клізма.

67

Двірець (діал.) – вокзал.

68

Простибі – зазвичай це слово означає «дякую»; водночас «давати за простибі» – це «давати задарма». Тут у контексті обіграно обидва ці значення.

69

Arbeitsamt (нім.) – управління праці.

70

Der Bauer (нім.) – селянин.

71

Коцьолок (польськ.) – казанок.

72

Кленц (гуцул.) – зуб.

73

Дзиґарок (діал.) – годинник.

74

Herr (нім.) – пан.

75

Ich heiße Giеsel (нім.) – Мене звати Ґізель.

76

Das ist Ingrid. Verstehst du? Meine Frau heißt Ingrid. Heißt du Anna? (нім.) – Це Інґрід. Розумієш? Мою дружину звати Інґрід. Ти називаєшся Анна?

77

Gut (нім.) – Добре.

78

Komm Abendbrot essen! Geht es dir gut? (нім.) – Ходи вечеряти! З тобою все гаразд?

79

Ґрунь (гуцул.) – вершина.

80

Вурда – варений сир.

81

Від нім. Koffer – скриня, ящик, чемодан.

82

Anna, wo bist du? (нім.) – Анно, де ти?

83

Wer ist da? (нім.) – Хто там?

84

Anna ist nicht da! (нім.) – Анни нема вдома!

85

Аnna! Mach auf! (нім.) – Анно, відчини!

86

Капарний – брудний, нечистоплотний.

87

Як велика важниця – тут: як велика пані.

88

Бецуґшайн (нім.) – картка на нормоване отримання товару.

89

Гандри бити – тут: гаяти час.

90

Банувати (гуцул.) – шкодувати.

91

Пструг (гуцул.) – карпатська річкова форель.

92

Лабуз (гуцул.) – стебла кукурудзи.

93

Краяниці (діал.) – тонко порізані пластерка картоплі, смажені на кухонній плиті.

94

Реціпка (гуцул.) – рецепт.

95

Кутюга (діал.) – пес.

96

Ґміна – найменша самоврядна одиниця в Польщі, зокрема до 1939 р. й на окупованій Польщею території Західної України. Аналог сучасної сільради.

97

Коли чоловік нап’ється й поводиться агресивно, б’є рідних, ламає речі тощо, то гуцули зневажливо кажуть, що він влаштував «день ґазди».

98

Хосен (діал.) – користь.

99

Фист (діал.) – дуже.

100

Гайдамаш (гуцул.) – рейвах.

101

Шпанюк – зневажливе звертання до меншого.

102

Сливки пучити (діал.) – діставати зі слив кісточки.

103

Подря (діал.) – горище.

104

Копистка (діал.) – розширена до низу дерев’яна палиця, використовувана для розколочування чи вимішування густих страв.

105

Дерти лаха, гнути коштурі – базікати, байки розказувати.

106

Порція (діал.) – склянка горілки, яку пускали по колу.

107

Келишок (діал.) – склянка.

108

Скапарити – зіпсувати.

109

Справуватися – успішно виконувати роботу.

110

Братрура (діал., від нім. Bratro…hre) – вмуроване в печі місце для приготування їжі та зберігання її теплою.

111

Гуляка (тут: діал.) – танцюрист.

112

Прикрашати розсоху або деревце – частина гуцульського весільного ритуалу.

113

Зачинанє (гуцул.) – перший вечір перед весіллям, коли молодь збирається вбирати деревце.

114

Ясик (діал.) – маленька подушка.

115

Ґалка цукру (діал.) – грудочка, шматочок, кубик пресованого цукру.


home | my bookshelf | | Голос перепілки |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу